------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
У слободi я родилась - П'ятигiр. Там, недалечке од нас, - може, коли
Слободянськi сторони доводилось пере?здить, то чували, - стара жона
викопала печери у крейдянiй горi? Тридцять чи сорок лiт копала, - такi
великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, -
запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже
трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу
великого. То, було, як вже ?й сили перейметься - упаде по трудах тяжких та
тiльки заплаче до бога, то - як зiлля пiд росою - знов одживiе та й знов
копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам'ять ?? свята.
Як вийти з тих печер та стати до сонця, - перед тобою усе тiльки гори
крейдянi бiлiють високi, а мiж горами тими узенька рiчка, прозора i
глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до само? луки
зелено?, - по луцi вже тихо i широко розлива?ться i тихо далi лелi? попiд
гаями, а там у високих очеретах десь пропада?.
Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п'яти горах сто?ть крейдяних,
осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг;
здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою
зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й
тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна
дрiбнолиста груша, як намет, укрива? або гiллястий ясокiр буя?; в березi
калина розрослася, повиростали верби. З гiр на воду городи бучнi
розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й
до сусiди, i до друго?. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки
дiвочi.
Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги
очима скинути.
Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як... Вже
старуха сива, а пам'ять молода не забулась...
Отсе наша хата стояла на шпилечку... Було, вийду, сяду на призьбi,
прислухаюся, придивляюся. Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода
червоно i тихо лелi? - не ронче; коло кожно? хати гомiн чути; там череду
вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль ку?... А ось
вже й смерка?, небо мерхне i втиха? земля, втиха? - уже тихо. Нiч обняла.
Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць - i все те у прозорiй водi
заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий...
Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i
прийняв мене мiй родич до себе, - Павло Булах звали. Його жiнка мене
викохала сполом з сво?ю дочкою; в ?х хатi я й зросла, у ?х i служити
зосталася.
Родич мiй був хазя?н заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося,
два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн
часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й
спродував людям - хто попросить, а то й собi па споживок iшла. З того був
йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще
його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався
у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожада?ться, не
поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по сво?му садковi
гуля?. Було, як прийде оте? додому, та веселий:
- Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил, зовсiм
засипалася...
Жiнка хоч i не зна?, що там за криниця така, а зараз пожалку?
звичайненько:
- Отсе, - каже, - шкода ж кринички; i такечки зовсiмтаки засипалася?
- А як ми з батьком покiйним, було, ходимо - що там за вода була у тiй
криницi - чиста, як сльоза!
I почне розказувати, як-то було за батька i як тепер настало...
Жiнка в його така була людина добра, така тиха, привiтна, ввiчлива. Я
не чула зроду-вiку мого од не? слова гiркого, не чула докору. Та й обличчя
в ?? було таке, наче от вона се тiльки з церкви божо? повернулася.
Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.
Хазя?н був чоловiк кремезний i норовливий. Любив вiн дуже i жiнку й
дочку, та хотiв, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у
господарствi, чи так, вiн сам за усе погада?, й помiрку?, i предiлить, а
жiнцi тiльки скаже, коли треба. Вона ж завсiди, було, погодиться, як вiн
схоче; вона усе прийма.
Була в ?х дочка Катря... Ся не в матiр зародилася - палка, прудка
дiвчина - трудно ?й було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови,
стисне уста тонкi та блисконе оком сво?м чорним - ми вже з панiматкою
ледве дишемо, -одна Катря не бо?ться нiчого: пита? його, та розпиту?, та
суперечить, поки аж батько не покрикне: "годi!" - таким голосом, що й
найсмiлiше у свiтi стихне... Пiсля того ще довго у Катрi личко горить i
слiзки викочуються з очиць...
Хороша була та Катря. Було, оте?, як убереться - ?диначка, то вже
нiчого гiе жалували для не?, - плахта на ?й шовкова, хустка з золотими
квiтами, з золотою габоюзав'яже, а з правого боку квiточка. Корсет зелений
з байки або з сукна. Коса в не? була така, що було й рукою не ссягне, - i
кiсникiв не носила, тiльки стрiчка вплетена червона або голуба. Намисто
добре; на намистi дукач з камiнням дорогим; черевички на корочках
високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол... Увiйде було
вона де гостей людно, - всi помовкнуть i на не? дивляться-задивляються, а
вона i всмiхнеться, i засоромиться.
Що то за весела! Що то за шамка була! Родичiв у нас багато: той
ожениться, той замiж iде, - то мiж сво?м родом нагуля?шся.
На весiлля чи на вечорницi - як-то було Катря весело поспiша?ться! I
хто ?? перетанцю?, хто переспiва??..
А весною?!. Скоро оте? скресла крига, потанув снiг, iз стрiх закрапало,
а з гiр струмочки покотилися; сонечко грi? з-за весняних хмарок; вiтрець
дрiмливий та теплий якийсь паше, - вже Катря веснянки заспiвала. Iде
слободою й спiва?, i дiвчат на вулицю виклика?.
Всiма, було, вона дiвчатами верховодить. I дiвчата ?? слухали, i дуже
?? любили; вона ж, було, з ними скiльки раз па день i попосмi?ться, i
посвариться кiлька раз, i обiйметься...
Життя молоде?! Пiшло вже ти за водою!
Весна йде та йде. Ось вже i небо голубе i чисте, i вода голуба,
просвiтчаста. Сонечко блищить i горить; га? розвиваються; садки
зацвiтають; увечерi десь тьохнув соловейко на листатому кленi; ку? зозуля
на високiй березi; гуде бджола; мигтять бiлi метелики понад молоденькою
травичкою; хрущi лiтають гучливi... якийсь гомiн, гук якийсь чи з-пiд
землi, чи з води, чи з неба!..
Дожида?мо вечора, а ввечерi - на могилу. Ледве нам сяють мiсяцевi роги,
тихо усе, - тiльки ми спiва?мо, та десь млин меле, та вода в береги
плеска?...
У празник, було, ми заранi прокинемось до церкви, а з церкви по дiвчат
на слободу: iука?, збира? Катря дiвчат:
- Дiвчатонька! Ходiмо ми на могилу!
- Нi, ходiм у гай по суницi! - Нi, лучче вже на пологи, в степ! - Нi, в
садок! - Там краще! - А там лучче! - А там веселiше!
I там, i там! I всюди гарно, i всюди весело, i всюди красно! I весела
юрма дiвчат жене, i пiсня i регiт несеться...
Що то молодi лiта золотi людям! Що задумав, все йому можна, все йому
вiдрадiсне, все втiшно; а старому - як заказано!
II
Була у нас сусiдка - удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка
хата, якi городи, садок, скiльки поля, степу, i баштан, i пасiка, i млин -
чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, - все, було, у
червоному очiпку красу?ться i в зеленiй юпцi до усiв; чоботи рипають, бiлi
рукава мають широкi, - походжа? собi де, то мов багата теща у вбогого
зятя.
Пилипиха була ще давня товаришка i приятелька нашiй матерi, i жили вони
з собою добре, любилися. Недолюбляв тiльки батько удови, що така вона
сво?умка непокiрлива; недолюбляла i вона його - обопiльне. Що було старий
у господарствi попорядку?, що там намислить чи зробить, - мати удовi
похваляться, - удова усе осудить. Хоч у вiчi не скаже словами iнодi, так
зiтхне або головою похита?. Нiяково наче ?й було, що мати годить такечки
старому, шо так його слуха?. Аби до нас прийшла, що старого дома нема?, та
й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: "Що чоловiк -
господар у полi, а жiнка - господиня в господi; та що лихе життя iз тими
самовольцями, що вже назаумiру сво?м упором ходять. Се як той хрiн
корiнчастий: де вже розкорениться, то й посiяти за ним доброго нiчого не
можна. Лихе життя iз такими!"
- А як же не лихе! - одказу? мати наша удовi. - Крив бiг нас, нехай i
дiток наших боронить!
- Ще твiй не норовливий, голубко? Ще тобi по йому голова не зв'язата?
Ще тобi не тiсно? Ще тобi не важко?
- Отсе! Чого ж менi важко? Чого мене лихом тим надiля?те, що його зроду
не було? Та мене чоловiк мiй нiколи словом недобрим не покартав...
- Пiп то, вiн мовчить! Кажуть, що й кат не говiркий, а голову вiн
одтина?! Мовчить!.. Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче...
нi ради в вас, нi поради не спита - не шука?; поводиться, як той пан з
пiдданками!
- Що 'тсе ти, любко, що 'тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi
вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дяку?мо йому...
- Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу сво?му подякувала, ти така в бога,
мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого,
- побачив би вiн!
- Ну ж бо, серце!.. Буде вже! - одпрошу?ться мати. - Нiяково менi тебе
й слухати!
- -А то ж я з, чого 'тсе говорю, як не з приязнi мо??? Мене що долiга??
Що зачiпа??.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха
не тямиш, недобача?ш, здорова!
То се вона, люблячи та жалуючи, було, ?й i показу?...
I справдi - добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як
одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб'?щся вже, так бо?щем
натiшишся славно.
Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як,
було, до нас прийде та його дома нема, то ?й наче дуже стане досадно: тодi
в не? i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона
сподiва?ться холодно?; а як наш батько тут - вона дивиться жваво i наче ми
усi ?й тодi любiшi i милiшi...
От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу
розмову мiж собою.
- Е, - каже, було, наш старий: - е, панi-сусiдко! Я б вас де
полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а
вам, ?й же богу мо?му, вам отаманувати!
А сам, говорячи так, збоку якось на не? дивиться мудро, що горда удова
тiльки зчервонi? та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому
одмовити.
- Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, - та все жарти; а ви менi яке
розумне слово прокиньте.
- Вибачайте на розумнiм - приймiть правдиве, сусiдонько поважна!
I ще Пилипиха почервонi?...
Чи вона свого чоловiка небiжчика згада? (а вона часто любила його
згадувати): "от чоловiк був!", - зiтхне важко, очi сво? бистрi у землю
спустить: "ох-ох! тепер його душенька в раю..."
- Дякуючи вам, сусiдонько! - озветься батько. Вона так i спахне, i тугу
забуде свою за небiжчиком.
- Менi дякуючи? - вхопиться за те слово: - за що менi?
А батько ?й спокiйненько та хитрово:
- А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю...
I завсiди, як тiльки вони вкупi, - все отак заведуться ласкавими
словами одно 'дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не
стерпить, - угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи. Та се не
на великi часи: хутко знов нас одвiда? i знов так само суперечками та
уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.
Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, - теж однолiтка з нами, - i
добра, i люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум'янi,
як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос... було, тiльки
заговорить, то зда?ться, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже
тиха, що наче вона чогось смутненька. Нiколи вона так швидко рум'янцем не
спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче,
до впаду не затанцю?ться, не розсердиться до сварки; не втомлена
гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихе? лiто.
Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна -
бiжимо-летимо до не?, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася
перед удовиним поглядом. Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, - от,
скучиш, - так слiвце яке нашвидку пер-емовити, а тебе перестрiне сама
Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.
- А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?
- Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.
- Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милу?!
I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою
стоячи та тобi в вiчi глядячи.
Пилипиха була мати сво?й дочцi не податлива, не схильчива. Вона як
ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше ?й було хазяйку, мовляла,
непутящу бачити у сiм'?.
- Хазяйка - порадниця в хатi, - було, доводить, - а коли вона плоха, то
яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм'ю свого треба хазяйцi так
тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.
Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти
пустить, дочка в не? не спiзниться, не забариться. Оте? було, як наша
Катря де загостю?, та мати дивують - "що се донi нема?" - як тодi удова
головою хитала! Хита? та й очi аж заплющить.
Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти - чи
робимо ми, гуля?мо; а мати - у матерi, було, одпросимось, коли схочемо;
забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: "А що,
чи добре гуляли?"
Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi -
не можна...
Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в не?.
- Життя ж тво?, Марусю! - порiкувала Катря, розсердившись (от не
пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся ?й:
- А що мо? життя?
- Та як ти живеш - горю?ш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого
забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!
- Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi...
- Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з сво?? охоти усе на вгоду ?й
робиш? Вона ж така надто вже норовлива!
- Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я ?? втiшу...
- З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось
гайдамаку старого, - ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила!
Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!
- Отсе, - смi?ться Маруся, - ся Катря то заздалегiдь мене оплаку?!
Катря вже i сама смi?ться.
- А так, так, - каже, - знай же мене, щиру приятельку!
- Катре, - попитала я в не?, - а як тебе батько вiддасть за того,
мовляла, гайдамаку?
- Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!
- А як батько присилу??
- Мене? Мене присилу?? - покрикнула, почервонiла по саме волосся. - Я
сама батькова дочка!
- Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.
- Ви усi мене тим лихом страха?те, як вовком! Може, й ? воно десь у
лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те сто?ть за лихо пекуче, що менi слова
промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають,
що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!
Ми того дуже боялися, розмови тi?. Вже як було мати спою Катрю вмовля?,
як проха?:
- Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким
словом або поглядом пустим, - слухай покiрливо!
Катря матерi обiця? вже, а скоро батько у чому ?й на перешкодi стане -
чи там у ярмарку не звелить купувати яко? одежини, чи воза не дасть
по?хати куди - вже Катря просить назад сво?? обiцянки. "Я скажу татовi,
мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!.." - i вже гонить по хатi, вже
розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози... Мати, було, ?? за руку з
хати виведуть. Катря дуже матiр любила, - для матерi вже терпiла, ??
слухаючи.
III
Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багато? сiм'?
була, i бучне весiлля справляли.
Ми собi на те весiлля прибира?мося, тройко нас вкупцi з Марусею.
Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга - за те
весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.
Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, - од нашо? слободи те село
недалечка - на годину мiсця ходи, - то звiдти, славили, усi будуть, а що
вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, - хiба б не дожив котрий,
то з домовини не прийде. Оте? ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи
та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне,
та багате.
I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь
козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний - i не сказати,
i не списати!
- А хто з вас його бачив? - пита дiвчат Катря.
- Олена Чуга?вна бачила, як iз церкви йшла, - аж зiтха?, як згада?. Да
Маруся, зда?ться, тож бачила? - говорять.
- Марусе! - крикне Катря, - ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його
бачила?
- Як була з мамою у Любчиках на весiллi, - тодi бачила, - одмовила
Маруся.
- Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?
- Вiн чорнявий.
- Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн
гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?
- Годi-бо вам, дiвчата, годi! - говорить Маруся.
- Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили ??, схопили - не пускають.
- Що ж маю вам розказувати?
- Який вiн, - чи ввiчливий, говiркий?
- Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.
- I трохи не гордий?
- Не знаю.
Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж
Маруся додому пiшла.
Не було дiвчатам вгаву: Чайченко - як на мислi, як на язицi; далi вже
так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як
його побачать. Одна довiдалась, що в його ? мати стара; друга плеще, що
вiн хоче у Любчиках оселитись - хату собi там цiну?; третя знов вилiта на
вулицю, як горобець iз стрiхи: "Чайченка Яковом зовуть!"; четверта знов,
прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi
не прийде.
- Дiвчаточка мо?, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, -
смi?ться Катря дiвчатам: - славнi бубни за горами, а зблизька - шкуратянi!
- Ну, ось вже весiлля недалечке, - побачимо, - гудуть дiвчата: - вже
довiда?мось дiйсне, вже побачимо його - який.
- Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й
мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!
Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.
Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся
чогось задумана. А ми, кажу, смi?мось з Катрею, жарту?мо. I про того ж
таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побива?.
- Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! -
говорить Катря, - а то наче для себе хова?ш...
- I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? - озвалась i я до не?.
- Та що я маю казати?
- Який вiн?
- Молодий, чорнявий...
- Оте? i всього! - смi?ться Катря. - Чи мало ж по свiту тих молодих i
чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчIвськi парубки
усе чорнявi... Як його пiзнати? А може, в його на чолi - мiсяць, а на
потилицi зорi сяють?
Ото ж людей на улицi i коло хати - нiде й голки встромити. Якось ми
пробилися, увiйшли. Тут - нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiта?мось,
пита?мось, - з молодою словце перемовили...
Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв - стiною
стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся - все на тебе
незнакомi очi блискотять...
"Де ж отой Чайченко, - думаю собi, - отой вславлений?" Та й дивлюсь
нишком, чи не пiзнаю його де, - коли чую: "Ой менi лишечко!" - жахнулася
Катря обiк мене. Оглянусь я: "Що тобi?" Вона сто?ть от як би вона, без
гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася - так то вона стояла,
дивилась кудись... Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний,
чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi... Задивилась i я
на його... Трохи схаменувшись, питаю:
- Чи ти не зна?ш, Катре, хто се такий?
- Не знаю... не знаю...
- Чи не Чайченко!
- Нi... може... не знаю...
Я до Марусi, найшла ??; вона задумалась - не погляне...
- Марусе! - кличу: - хто се сто?ть он тамечки? Чайченко?
- Вiн, - каже.
"Що ж то за краса! Що то за парубок!" - шепотять дiвчата мiж собою.
Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.
- Чи ж тобi не до сподоби? - питаю.
- Хороший, - промовила стиха.
- А що вже Катря, - говорю Марусi, - то, надiйсь, добром таки у йому
закохалась!
А Маруся менi так-то вже поважно вимовля?: "Ти, сестрице, коханням не
жартуй!" - от, мов, вона ворожка стара, абощо.
- Ну, добре, - кажу, - iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти?
- Взяла ?? за руку, притягла до Катрi.
- Катре! - почну, а Катря як стисне менi руку.
- Iде, iде, просто до нас iде! - шепче, а сама так i трiпоче.
Чайченко став коло Катрi i взяв ?? у танець. Вона, ота смiлива меткая
Катря, немов перелякалася чого, збiлiла...
- Марусе, iзмiча?ш?
Маруся ?м услiд дивилась сво?м поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив
Катрю, усi дiвчата так i тиснуться до не?:
- А що? Чи зна?ш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А
чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?
- Та я ще його добре й не розгледiла, - одмовля?ться Катря перед
дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.
Декотрi й вiри ?й пойняли: "Та вбачай же бо, вбачай добре: другого
такого нема!" - а которi - так з-пiд брови на не? подивились.
А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками
винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi
попаде дiвчина, ту вiн i бере.
- Вiн нами горду?, - обижалнся iншi дiвчата, - що бере нас, у вiчi не
подивившися!
- Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, -
вмовляли знов другi.
Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою
одружитись?
- Добре, як взяти любу та милу! - озвавсь Чайченко.
- Чому б тобi i не взяти, - одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили,
кохав нишком молоду, - тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.
- Багатий на дрiбнi сльози, - промовив Чайченко всмiхаючись.
Музики заграли, усi пiшли у танець - i Чайченко. Чи се вiн правду
сказав, чи се вiн пожартував - хто його розбере! Ми усi з собою
iзглянулися; багато дiвчат помовкло - задумалися.
Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому.
Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, "нi!.. еге ж!..
авжеж!" - одкаже Маруся: якiсь ?? сво? мислоньки заносять, а Катря - то й
зовсiм менi одвiту не одда?; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то
вона одстане...
Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i
на добранiч дали. I Чайченко... Який в його голос був отруйний! I почу?ш,
i пiзна?ш всюди - хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тi? жарти? Де тi
вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.
IV
У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми
по?хали у Любчики всi?ю сiм'?ю. По?хала й Пилипиха з дочкою. Катря ще
звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона -
не знаю; а менi - то все такi сни снилися дивнi тi?? ночi. Снилось менi,
що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i
всi степи тi?, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у
один хорошi...
Катря мене будить - я ?й розказую: "а чи ж не дивний сон?"
Як же вона вжахнулася, почувши!
- А що те вiщу?? Що вiщу?? - притьмом iскажи ?й.
- Не полохайся, Катре, - вмовляю, - се сон недiльний: як до обiд не
справдиться, то й не ждати нiчого.
- Боже, боже! Що то буде! - бiдка?ться вона...
Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, -
розчiсувала й плела вона сво? коси довгi; рум'янець густий спахував на
личку, а личко було блiде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi ви?хали.
- Катре! - говорю ?й стиха: - чи побачимо ми там Чайченка?
- Не знаю, - сама одвернулася.
- А в жадiбку його побачити? Не чу?.
- Катре? А хочеш, - кажу, - побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не
всмiхнулась, а розсердилась.
- Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря
усе ганить; то усе в не? вже й злишнього славне, то усе в не? нi до чого
не згарне й недокладне.
При?хали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi
приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли
Чайченка: сидiв вiн проти дверей...
Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь,
сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.
- Чи не диво ж? - питаю.
- Усе дива в бога! - одказала задумавшися.
Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй
юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама
вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось
учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на
Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.
Обiдня година; нiщо не правдить мого сну... А по обiдi понаходило
такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистро?лись.
Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки
дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i
щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво
Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не
подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може,
заговорить, кажу; подивлюся на його - де вже сей заговорить!
- Якого тут людей! - знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi
поглянув:
- Багато гостей!
- Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
- Недавно.
Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, - так вже!..
- Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi... жалко вам буде ?х
кидати...
- Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.
В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.
- Добре вам жити буде!
- Де жити, то жити, - почула я од його...
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужа?? -
"Здужаю", каже.
Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то
любчiвсько? церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, - просять на
обiд; по обiдi гуля?мо потам увесь день; то запрошали якось нашi ?х до
себе, то знов вони нас.
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i
Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.
На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати
ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому
виходили од ?х, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi:
"Коли б менi до сi? хати таку пташечку, як ти!"
Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула
я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на сво? очi
бачила, що вона оте? дума?-дума?, та й обiлл?ться сльозами дрiбними. Або
не знать з чого, з доброго дива обрадi?: тодi спiва?, всмiха?ться,
червонi?. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею,
розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже,
нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з сво?ми
мислоньками i вже любiш ?й на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовля?
слова - не залюбила i других чути - як говорять. Стала вона до дiброви
учащати.
Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою - все вона туди ходить. Як я
настерегла, що вона береться одного разу, - я й собi за нею назирцем
побiгла.
У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий
посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, - забралась аж
туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я - вона зараз схопилась,
охмурилась... Я до не? слово зговорила... "Годi вже тобi! - промовила, -в
мене голова болить!" Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять,
як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря
недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до не?! Коли б думок-гадок
сво?х, а то й так нiчого менi не скаже...
Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона ши?
та вишива?, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях... Нiяко? менi поради i
од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як
зозулi в лiсi...
Однi? недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, - пiшла я
собi до Марусi. Приходжу - вона сама у хатi, старо? Пилипихи не було.
- Здоровенька була, Марусечко! - кажу ?й. - Чого се ти сама дома?
- Та мати у гостину пiшли.
- А ти ж? Чи не болить в тебе голова, - кажу, - як в нашо? Катрi? У
дiвчат, як серце набро?ло, то зараз на голову звернуть...
- Я чогось нездужаю трохи, - промовила Маруся. Придивилася я на не?
пильно, та аж у крик покрикнула, - такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж
який смуток!
- Марусе, голубко! - кажу ?й: - як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi
смутнi?
- Да того, може, що нездужаю, - сказала на одвiт. - А як там Катря? -
пита?.
- Та нема ?? дома давно: мабуть, у дубах сидить та дума? думку. Вже, -
кажу, - й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не
призна?ться... А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда
якась ко?ться: батько на Катрю позира?, - от як вiн ?? поспита?!..
Маруся поруч зi мною сидить i слуха?, а сама словечка не промовить.
- Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю,
вже не така, як колись була!
Оте? такеньки сидимо, а вечор темнi?, - коли й Катря вбiгла. Обiйняла
Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.
- Ну, бувай же здорова, Марусе! - кажу. - На добранiч! Вже час додому.
Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, - кажу, - мати, мабуть, давно дожидають. Вже й
спати пора.
- Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати... Я, - каже,
- я того Чайченка покохала!
- Та хiба не зна?мо! - веселенько я ?й одмовляю: - отсе нам новина
велика!
А Маруся так-то навсправжн? ?? пита? ще:
- Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?
- Нащо ти мене так пита?ш, Марусю? Я його люблю.
- Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!
- Та боже ж мiй, боже! - одкаже Катря: - та я його од першого.разу
покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з
мене вже усi дiвчата смiються...
- Нi, - каже Маруся, - я вважала та думала: ее так... Я думала -
забудеш...
- Хiба як очi заплющу!
- То поможи тобi боже, Катре! - промовила Маруся.
- Дай тобi боже, Катре! - кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати
Катря.
- А вiн же чи полюбить? - стала тодi гадати. - Може, насмi?ться! Скажи,
Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?
- Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiда?ш про це, Катре, - говорю, -
десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi.
Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.
- Я його бачила, - розказу?. - Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж
туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: "Здорова була!" Глянула
- бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася...
А вiн усе говорить до мене, усе говорить....
- Що ж вiн тобi говорив?
- Питав мене, чого зайшла, чом невесела...
- Що ж ти йому сказала? - я все ?? питаю; Маруся тiльки слухала.
- Так зайшла, - кажу, - гуляю собi, i я, - кажу, - весела... Тодi вiн
питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква
згорiла... I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його
не було - вiн-то у ярмарку був, - говорив, що туга його обiйма?... I
провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною...
Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже
рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо...
- Отсе, - кажу, - тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми
з тобою там розважимось, Марусю!
- Та не знаю ще, - каже, - як мати схочуть!
- Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?
- Та якось вже буде, - одказала.
- Ти, - кажу, - суму?ш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?
А Катря тодi:
- Суму? Маруся? Чого суму??
- Голубко, - говорить менi Маруся, - менi не смутно, а коли й буде кому
смутно, люди не розважать!
- Тiльки той, кого любиш, розважить, - озвалась Катря.
- Покохаймо кого-небудь, Марусе! - жартую. Маруся нiчого не одказала.
- Щаслива будеш, - говорить Катря.
- Покохаймо ж, Марусе! - я знов до не?.
- Не жартуй, - одкаже тихо.
Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря
сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я
такою ?? зроду не бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоно? та й
повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в
не?, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, -
каже, - то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".
По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.
- Що тобi, моя дитино! - упада вже коло Катрi мати. - Уступила до хати
бiла мов бiлочок... що тобi, доню?
- Нiчого, мамо, нiчого!
- Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з
Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.
- Що ж таке, Катре? - питаю.
- Сьогоднi вiн увечерi буде, - вiн сьогоднi прийде до мене...
- А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почу??
- То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чу? батько,
нехай чу? мати, нехай усi - я до його вийду!
- Та як батько почу?, то не пустить, - кажу, - як вже ти собi там не
ймися, а мусиш зостатися тодi.
- Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра
дiвчино?..
- Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?
- Не треба ненi тако? правди, не хочу я тако?! Я вже бачу, що ти менi
не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!
- Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та
я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако...
Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись,
як дверi вiдчинити Катрi i як ?й вийти. Радились i Марусi питались, що
вона дума?, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi
тихо, як на могилцi...
Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.
"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо,
i розпитувала, чи мене хто свата?, чи я кого вподобала... А вiн усе
оддалiк стояв, не пiдходив... Так-то вже менi гiрко стало! "Я, - кажу, -
сi? осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда?
"Що?" - запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени...
Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже:
"Шкода менi тебе, дiвчино!.." - що я аж слiзьми вмилася... Одiишла трохи,
стала, - та нехай хоч на ?х хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт,
i йде... Я хочу далi - не можу... Дiждалась, що вiн близько до мене
зблизився... Зблизився: "Чи правда сьому?" - поспитав... Дiвчатонька,
голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю
одного у свiтi... Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали
улицею; тодi я йому сказала - нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав -
прийде..."
Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб
сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та
й нема, та й нема!
"Як се вона га?ться, - думалося менi. - Що ?й добре, то й забула про
мене, яково тут менi дожидати, боячись... Такi-то люди на сьому свiтi!"
А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при
батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'? з ласки; що не пожалу? нiхто
мене щиро, не любить нiхто душею усiю... I за що я перше дякувала, з того
самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у
той час так того забажалося, так-то вже треба стало...
Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну - як-то округи мене сумно усе,
а у вiкно вже свiтання синi?...
Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я
такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту
забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж
сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч - за ворота. За
ворiтьми я ще довгенько зотривала ??, поки аж вона прибiгла весела.
- А що, надивилася? наговорилась?
- Все я йому сказала, все... як же я його кохаю, Химо! Господи великий!
Як я його кохаю!
- А вiн же що говорив?
- Питав, чи дуже я його люблю... Вiн прийде завтра... Я його завтра
дожидатиму...
З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi,
проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо
удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я
Чайченка, - усе вiн наче смутний... та й спитала якось Катрi:
- А ви iз ним нiколи не сваритесь?
А вона менi:
- Що'тсе тобi бог дав, Химо! Оте? б iз ним сваритись!
- Та чого ж вiй наче невеселий ходить? - кажу.
- Такий завсiди, - заговорила, сама тут миттю впечалившись. - "Ти
смутний? - питала я його. - Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi
бiльш смутку, нiж радостi!" - "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене
любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" - "Се, - каже, - се
такеньки бог да? тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим..." Такий вiн, такий,
Химо! I говорить, i жалу? смутно; а потому ще менi любiиiий, ще милiший...
Постерегла мати, що дi?ться щось, поспитала. Катря призналась матусi. А
мати головою журливо похитала:
- Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре!
Гляди, кого обира?ш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!
Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi - того не знали ми.
Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав.
Ми, було, собi говоримо, що як се буде - Катрине весiлля, та яке життя ?й
красне, гада?мо, а батько уступить до хати, - ми й пополошимось усi: одна
схопиться, друга шука? чогось за запiчком, третя голку загубить, - батько
сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в
нашiй хатi?"
Ми й скаменi?мо перед ним... Вiн почне про господарство що говорити
матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже ?диний!
Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове
залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди
Чайченка не цуралися - чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його
часом. А мати вже для сво?? дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже
стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi
любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у
недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не
забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або
Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи...
Катря нам з Марусею призналася, що буде ?? сватати Якiв восени. Мати
вдалися до Пилипихи за порадою; розказали ?й усе, що дочка вподобала
парубка, що то хорошi люди - за ними нажиться!
- Дай боже щастя! - говорить Пилипиха.
- Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться... Та чого б йому
не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I
заможний...
- А ти мати чи нi сво?й дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки
попустиш - нехай мойму дитятi доля гине.
Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за
сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло -
доводьте ж йому краю!"
Та й одпочити не да? часу; пiдмовля? та пiдговорю?: "хутчiй, хутчiй!"
Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй...
Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе
про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина
молодого:
- Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, - се матерi втiха вiд
бога, а не син!
- Вже того не знаю, який вiн до дiла, - каже батько, - а щодо танцiв,
то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увива?.
- А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде,
кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.
- Не жодну й тугу танцюра розтанцю?! - на те ?й одмовив.
Удруге знов примощу?ться мати Чайченка добрить: "а моторний, а
розумний, а славний". Пильно батько ?и у вiчi поглянув.
- А що се хвалиш, - змовив, - неначеб зятя?
- Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! - одкаже йому тихо та умовно
так уже!..
Ми з Катрею сидимо - не д'хнемо...
Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.
- Не шукай дочцi пари, стара, - промовив, - вже я ?й сам пару знайшов;
осенi заждiть.
Стара зирк на дочку, - дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками
та на його:
- Мiй ти голубе милий! За кого ж ти ?? 'ддати хочеш?
- Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.
- Годi, доню! Годi, дитино моя! - вона до Катрi. - Не печаль свого
серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще
тво?му батьковi; я його буду за тебе прохати...
- Iдiть, мамо, йдiть-бо - просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!
- Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи...
- Мамо, мамо! Яково менi зажидати!
Ми ?? вговоряти стали... Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу
словом розсудливим?
Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все сво?, знай, правила: "йдiть,
iдiть зараз!"
- Катре, - говорю, - буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька -
благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте сво?
"годi!" та й нагадувать iще не звелить?
- Горе мо?! Горе мо?! Добре! Я ждатиму... Як же менi важко! Чи се
смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть,
мамо!
- А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, - я тодi йому
скажу... Я тодi скажу i поблагаю... Для сво?? дитини й голову пiд сокиру
покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою...
- Я ждатиму, - промовила Катря: - я терпiтиму. А ждала вона так, як от
пташки сидять у клiтцi, - що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.
VI
Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, -
сидiв такий, не гадки, як i вчора.
Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.
Довгенько у хатi тихо було...
- Голубе мiй! - заговорила мати: - нашу Катрю хочуть сватати...
- А що ж! Нехай сватають, хто хоче, - з того догани нема!
- Се молодий Чайченко хоче сватати... Яка твоя вгода?
- Я за Чайченка не 'ддам.
Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:
"Катре! Катре! Усе пропаде!.."
Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.
- Дитина дуже парубка вподобала, - просить мати: - нехай же вона в нас
щаслива буде!
- Не на те я дочку викохав, - гримнув батько, - щоб я ?? первому
пройдисвiту мав оддати, який там ?й в око впаде!
- Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi ?х на повазi мають.
- За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла
у селi чужому.
- Знали б люди... чулись би непокори на ?х, а то усi шанують... Ти сам
перве з ними заходив...
- Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на
ворота б сво? не пускав ?х нiколи...
- Велику ласку менi зроби, послухай!
- Годi!..
Катря як скричить, зарветься до хати, - я ?? за поперек вхопила, у сiни
назад одкинула...
- Що таке? - пита батько з хати, бiжить мати...
- Се ми йдемо в берег по воду, - одкажу голосно. Та вiдра на коромисел,
та Катрю обiручки за собою...
- Не журись, - вмовляю ??, - не журись! Може, ще батько власкавиться -
вiн же тебе жалу?! Як же нападеться на мене Катря!
- Куди се мене тягнеш? Що на мене замишля?ш? Аж я сама трохи
iзлякалася:
- Та бо'? iз тобою, Катре, - кажу, - обмiркуйся гаразд!
Облилася вона слiзьми дрiбними.
- Коли б же я хоч його побачила, сво? серденько хоч трохи розвеселила!
Химо! Бiгаймо у великий гай, - вiн сьогоднi у га? дерево руба?.
- Бiгаймо, - кажу, - утрися, не плач!
Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра
сво? понад ровом у бур'янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на
добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чу?мо вже - сокира цюка?
i голос вiтер до нас зносить - пiснi хтось спiва?.
- Се вiн, - впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi
заразом, ще оддалiк... Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув
i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.
Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм... Бачимо його, а
вiн нас ще не бачить - спiва?. Катря припинилася.
- Що вiн таке спiва?? - спиталася, вжахнувшися спiву того: - що вiн
спiва??
- Послухаймо, - кажу, - то й почу?мо... Ходiм ближче.
- Цить! Постривай! - шепоче менi.
Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.
Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане
дерев'я i пеньки свiжi; над ним ясне? та холодне? небо, грайливе сонечко.
Недбало вiн сво?ю сокирою блискучою цюкав, - задумався сам тяжко i тихо i
сумно спiвав.
Отака була його пiсня:
Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась
несподiвана, - i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi - та до
iнших серце вже не приляже, до нiкого:
Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,
Та не буде так, як першая, мила!
- Яких се ти пiсень спiва?ш? - покрикне криком Катря, наче себе не
пам'ятаючи.
Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку,
- знов пустив i знов сокиру пiдняв.
- Спасибi, - каже, - спасибi, що прийшла, а я не сподiвався...
- Боже милий! Яко? ж смутно? ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже,
либонь, перша, а я - друга?
Вiн так нiби трохи iзмiшався...
- Лучче, - одмовля?ться, - лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, - вона усе сво?
горе забула...
- Нi, - каже, - я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала,
- збач менi те... Та й знову перескоком:
- А нащо тако? смутно? спiвав? Проти чого спiвав тако??
Тодi вже я з-за куща озвалась:
- Чи забула, - кажу, - голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?
- Ой, лихо ж мо? велике?! Нещастя мо?!
- Що ти кажеш? - пита ?? Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на
прикорню.
- Батько за тебе дати мене не хоче!
- Ма? другого зятя до руки?.. Кого се? - пита вiн, та чудно менi те, що
пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку склада?.
- Когось там дума? на мо? безголов'я! - говорить Катря, заплакавши.
- Вже зять нарекований! - каже тодi Чайченко. - От воно що! Кращого
знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухо? криницi
воду брать...
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався... уста
стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули... Та все те пота?вши у
собi, нiби з упоко?м помалу уста?...
- А тобi ж як? Ти що дума?ш? - пита Катрi.
- Нащо пита?ш? Нащо мо? серце кра?ш? - одкаже вона.
- Та хто вас зна, хто й розбере! - промовив Чайченко гiрко: - покоха?те
вранцi, забудете ввечерi!
Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.
Вiн тодi узяв ?? за руку.
- Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожида?!
- Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покоха?ш? То ти й щасливий з другою
будеш?
- Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай,
дiвчино! Бувай здорова й щаслива!
- Та що се ви, - говорю я, - та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут
робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте
лиш!
Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче
усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.
От i стали ми радитись.
- Не треба батьковi докучати слiзьми, - кажу. - Не треба тепер до його
й приступати.
Чайченко усього дослуха? склавши руки.
- Я батьковi до нiг упаду, - нахваля?ться Катря, послухавши мого слова
розумного. - Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!
- Ти й до нiг зажди упадати, - мовлю ?й, - i вмирати зажди: може, ще й
так перемежениться; а поки що, - кажу, - не займай батька, нехай вiн сам
трохи вгаму?ться.
- Та яково ж отакечки й не знати - чи менi жити у свiтi, чи лежати у
домовинi? Ой лихо мо?! Лихо мо?!
- А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи,
надiйсь та сподiвайся, - виводжу Катрi.
- Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без не? живеться! -
додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити...
- Розумний не стратить надi?, - я йому: - треба сподiватись, живши...
- Поки не зрадять, - знов мостить вiн. А Катря тодi до його
пригорнулася.
- О, - каже, - отсе я тебе зраджу?
Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.
- А нам пора додому, - нагадую, - щоб часом не нажити нам собi
лишенька!
- Iди, Химо, голубочко! - говорить Катря. - Я ось тiльки ще два слова
скажу, я тебе наздожену.
А сама мене виводить на стежечку... Я пiшла... Що й казати! Я ще пiд
га?м чималу годинку тривала тих двох слiв... Та вже добре й те менi, що
вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.
Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас
перестрiв батько.
- А до яко? се криницi ходили? - спитав.
- Ми ще й прогулялися собi трохи, - одказую йому. Вiн подививсь менi в
вiчi й подививсь на дочку... А в дочки сльози хвилюють...
- Батенько! - промовила.
I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова ?? благащого...
VII
Час iде, мина?ться; ми ждемо собi кращого, бiдка?мось, страха?мось.
Батько не згаду? за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя...
- Як, - каже, - як! Та чи ж ти не рiдна мати сво?й дитинi? Чи не ти
страждала, чи не ти ?? згодувала? Нехай би так мене хто застував перед
мо?м дитям! Я - мати, вiльно менi ?? за кого хотя вiддати, чи за пана, чи
за наймита, за того, хто менi до вподоби.
Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.
А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують.
Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, - надiя, бач, така: його там
побачить.
Сi? осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв... Помiчаю я, що Чайченко
став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука,
поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн i? очима назорить мiж дiвчатами i
вмисне тодi до не? горнеться, як старий батько тут буде, - як би його волю
мав нехтувати.
"Голубе, голубе! - думаю, - сього тобi не перетенетити так, - шкода й
заходу!.."
Ну, батько нiчого собi, - тiльки дивиться - не на Чайченка, а через
його голову, згори...
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як ?х
гнiздечко розношають...
На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i
одступа?... Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.
Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще
саме гуляння; самi танцi... пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.
- Не плач, Катре! Що поможеться? - вмовляю.
- То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i
я його любитиму, поки мого життя... нехай батько зна?! Хоч горюю, - я
щаслива - нехай i те знае!
- Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько
обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться...
Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi... Не горнись ти вже так
до його - i дiвчата смiятимуться з тебе.
- Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!
- А як батько образився, - як не пустить бiльш по весiллях ходити - де
тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороня?, увечерi сам дверi замика?...
Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.
- А таки я щаслива, - промовила. - ?й же богу мо?му, щаслива!
Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак
родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне... Приходимо.
Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках - бiгма Чайченка.
- Ще рано, ще вiн прийде! - каже Катря. Ждемо та дожида?мо - нема. Вже
пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки ?? зуспiла, ураз опинилась бiля
сво?? мами: зна?, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила - сiла
вона собi оддалiк. Наша мати сама до не? добралась - сiла. Сидять мовчки.
I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не
зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у
пiджодi тому. Зна? те наша матуся, -дивиться на Чайчиху
любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс догляда?ться та й каже:
- Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
- Чому вiн не прийшов? Чому? - вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи
- сво??, - чужо? не соромлячись,
- Катре! - дорiкнула мати. - Ох! моя дитино!
А Катря й не чу?:
- Чому не прийшов? Чому його нема?
- Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi - буде... : а нема!..
Мабуть, притичина яка... я його поспитаю... я тобi скажу...
Такеньки стара Чайчиха словами мiша?ться, i зупиня?ться, i
перехоплю?ться - що 'тсе таке?
Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, - якiсь воли
на спродаж находяться... того вiн i не прийшов, мабуть.
Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.
Ми ще було по весiллях, а Чайченка - як пiйма поняла - нема, нiде не
бува?. Мати його ходить, i - то вона скаже, що вiн нездужа?, то скаже -
дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоря?:
- Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе
перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалу?:
- Лучче, доню, як вiн не попада?ться батьковi на очi - батько не
гнiвиться, - а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.
- Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, - благала Катря, -
нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
- Зажди, зажди, не можна! - одмагалася Чайчиха.
- Зажди, зажди, не можна, - просить мати. Катря хоч смуту?, хоч плаче,
а слуха - сподiва?ться добра iще...
Одного дня увiйшов старий у хату веселий:
-Чи не буде снiгу, - каже, - там такi бiлi хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмiлилась:
- А що, мiй голубе, - вимовля? любенько, - що ти бачив? Що чув?
- А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв - схопився; хто стояв - у
куточок горнувсь...
- А хто ж свата?? Кого нам господь носила? - пита? мати, ледве голос
зводячи. Катря бiло збiлiла.
- А старий Шелях за свого сина Дмитра свата?. Се жених! Се не лiчозiр,
не пройдисвiт який-небудь, се хазя?н добрий, що з срiбного кубка сво?х
гостей почасту?.
- Що з тих кубкiв, як повнi слiз! - мовить мати.
- Гм! - Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на не? пильно. Вона
сльози сво? нишком втирала - ховала.
- Я собi б кращого зятя сам не шукав, - знов батько озвався; насунув
шапку та й з хати вийшов.
Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"
Катря аж бiлi руки ламле...
Як на ту ж пеню - i стара Чайчиха не завiда? нас, i Пилипиха сердиться:
нiкому поради дати, нiкому розважити... А того любого як запав слiд, то й
запав...
Мати почали були Катрю умовляти:
- Покорись батьковi, доню, покорись, дитя мо?!
- I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж мо?!.. - побива?ться Катря...
- Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, -
кожне одбува... Що ж як ти батьково? ласки одпадеш, а той, може,
одцура?ться...
- Вiн одцура?ться? Може, i я його занедбаю! - Та й засмiялася... Хотiла
я ?й тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цура?ться,
та жалко менi ?? стало... I мати за се бiльш нiчого не змовила, - зiтхнула
важенько та й стала знов ?? прохати: "Корись, доню, батьковi!" - "Нехай же
я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним
буду!"
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем сво?м, то за сваркою тi?ю
межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
- Ходiм, - кажу Катрi, - ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились
- ми того не зна?мо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.
Маруся сидить - ши?; удови не було дома.
- Марусю! Марусю! - говорить Катря, - прийшла я до тебе свою тугу
роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як мо? слово почу?ш!
- Сядь, Катре, та розкажи, - каже Маруся.
- Батько мене за його не да?, - зна?ш? За нелюба мене вже тепер
прибира?. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б -
не пожалiла... Що менi тсе? Нехай скаже - я за ?м на край свiту пiду! Пiду
та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим
нехай достатки, - менi нехай життя iз ним вкупi!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
- Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
- Марусю! - покликну. - Се ти? Тая покiрлива?..
- Голубко моя! Сестрице! - обiйма? ?? Катря ридаючи. - Ти мене не
судиш?
- За що? - стиха пита? Маруся. - А ти ж його любиш?
- Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я
його покинула! Марусе! Якби ти любила?
- Я б не покинула.
Я все чую, та вiри не йму.
- Марусе? Чи се ти говориш? - кажу. - А мати твоя якби почула?
- А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не
боялася - тiльки того, кого любила...
- Ти мо? серце розвеселила, Марусечко! - дяку? Катря. - Дуже вже менi
було важко... хоч мене нiхто не переумить, та слова тi? мене ображали...
Спасибi тобi, Марусенько, галонько!
Маруся ?й осмiхнулася.
- Нi за вiщо дякувати, - згомонiла: - я правду свою тобi кажу.
VIII
У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли,
пошанували. Дяку? за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, - а
батько говорить:
- Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини
запитати.
Викликали Катрю.
- Катренько! - кажу ?й тихо, - роздумайся добре! - Вона мов i не чу?.
Уступила до хати бiла, а смiла, необорная - хоч тут вмирати.
Пита? в не? батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво
i грiзно...
- Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! - одказала, Катря чисто, як
виспiвала.
Поклонилися свати, - тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не
ворухнемось; Катря сто?ть... Батько не промовив слова, вийшов i собi з
хати...
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впомина?ться про сватання, мов
його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде - не оглянеться;
хто озветься - не слуха?.
А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно... Вже Катря
сама до ?х бiгти заривалася - дак мати впиняла.
- Коли вже ти мене не послуха?ш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як
ти сама зна?ш, а я вже батька не проситиму.
- Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тiльки пустiть до
ного!..
- Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не
годиться!
- Я втечу од вас! - озива?ться Катря. - Я або втоплюся, абощо! Я так
жити не здолiю!..
- А вiн же як? - iнколи спита ?? Маруся, слухаючи того нарiкання. - А
як ти його зажуриш?.. Те сво? горе ти не пести так; яково йому тепереньки
- ти не помисля?ш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблага?ш.
- Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки
б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле - я пiду... Чому ж
бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?
- Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди...
Та, може, ма?ш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я
хоч i сходжу до ?х.
- Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
- Пiду. Говори, - що сказати?
- Ти скажи - що я пропадаю, що живая гину!
- I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почу?, що ти його вiрно
любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати...
- Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав,
щоб iшов мене одвiдати... батько не знатиме... а хоч дозна?ться, гiрш,
мабуть, вже не буде...
- Нащо таке казати, Катре? - знов ?й Маруся. - Хiба ж йому й так не
важко?
- Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся...
Того ж таки дня Маруся каже:
- Пiду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила,
убравшись, - вона запитала:
- Чого се ти у Любчики?
- Пiду, мамо, прогуляюся.
- Iди, доню. - Сама ?? за ворота провела та тодi вже услiд,
схаменулась, покрикнула: - Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала -
коли прийде; перейняли ми ?? ще на дорозi.
- А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
- Треба тобi, Катре, ще потривати... - каже Маруся.
- Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн
не прийде? Що казав?
- Дуже вiн печаловитий щось, - говорить Маруся.
-Печаловитий? - покрикне Катря. - Коханий мiй! - Сама так слiзьми й
розлилася.
- Я пiду до його сама, - пiду - хоч нехай мене потiм киву замучать, - я
пiду!
- Вiн велiв, щоб ти не приходила...
- Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я
тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за
плечима по ому?
- Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то
послуха?ш.
- Авжеж я його послухаю!..
I довго вона по тому словi сво?му плакала - сидячи край дороги.
Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовля?: то у землю очi спустить,
то щось у думцi ма? собi... Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла
сама до не?.
- Марусе! - кажу, - щось менi той Чайченко не певен!
- Як то? - пита?.
- Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
- Та я не знаю, Химо! - одкаже менi, роздумуючись.
- А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?
- Нi, не все.
- Кажи ж менi усе.
- Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не пота?ла, й се, бач, в
мене мо? думки...
- Дарма! Розкажи тi? думки сво?!
- От, прийшла я туди, - розказу?, - мене стрiла його мати, та смутна
така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла - вона заплакала
сильне... Нiчого й не одмовляла вона на мо? слова, тiльки усе плакала...
Уступив i вiн у хату... Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у
скорботi... Так змарнiв на виду... Я говорю, що мене Катря присила? - i
здалося менi, - чи то так, може, здалося, - що вiн, почувши, не обрадiв...
Не каже менi свого слова, не пита мене... Тодi вже я сама усе переказала,
i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не
приходить вона, скажiть ?й, будь ласка, - нехай вона не приходить!" -
Вклонився менi та й з хати пiшов...
- А стара? - питаю.
- Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи,
заговорила: "Дiвчино-ластiвко! - каже, - велика туга на мо?му серденьку,
та, може, ще доля на нас iзглянеться... перекажи 'тсе Катрi - щоб вона так
не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде..." Та я й пiшла...
- Що 'тсе там у ?х - тайностi? Щось непевно... Чи не довести сього
Катрi?
- Та що ж ми ?й доводити ма?мо, коли не зна?м самi гаразд, - каже
Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона
вiда?. Колись-таки ся правда справдиться, - лучче нехай тепер. Скажу ?й,
та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi
вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодко?, -
воно й здоровiш до того, - та не всi ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собi... Нi, таки я ?й скажу!.. Я таку
часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла
собi тихо.
- Катре! - кажу ?й. - Чи ти зна?ш певно, що Якiв тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу - осмiхнулась.
- А що, - кажу-таки, - як вiн тебе та покине?
Вона ще веселiш до мене засмiялась.
- Ти ще нiчого не розумi?ш! - промовила.
- Може, розумiю краще, нiж ти, - говорю ?й, - збоку усе вбача?ться
виднiше!
Зводжу на очi ?й чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та
ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а ? й
такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк
нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я ?й доводжу гарно, беруся
розсудливо, як могучи, - та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого
любить, то любивий - i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не
думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, - не гаразд; а така думка, що
нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря
одмовляла, що ?й розкажу - яку зраду - вона й одмовить: я б i зроду такого
не кохала парубка!
- А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його
мати хоч не навiда?ться?
- Се вiн зна?; вiн менi скаже.
Я вже тодi i доводити ?й, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась
за що-небудь, а то прийма? мо? речi так, наче я ?й кажу, що Чайченко птах,
а не парубок, - i з мене ще вона смi?ться: нiчого не розумi?ш!
У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та
журиться... Катря за сво?ю тугою та за коханням, то й не зважала на
материну журбу.
- Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте
вже!
- Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, - одкаже смутно, - ви собi як вже
покладете - "так буде!" - та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю,
що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять - як я
згадаю, як вона, моя голубка, побива?ться! Химо, моя дитино! Хто його й
зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипа?ться проти
мене, - вже й на очi не хоче приймати...
Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як
Катря ?м згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було
прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, - там-то намиста
дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче
пiд тими убраннями, - а вiн усе ?? мимо наших вiкон у свято проводить -
сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в
себе бере. Iде та поверх нашо? хати погляда?: "що це таке сто?ть, що я
його добре не бачу?" - таким, було, поглядом погляда?.
Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив:
"бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов... Ми за ?м iдемо
проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, - вiн трохи зупинивсь
i говорить:
- Ви собi робiть як зна?те; кохайтеся, коли вхiтнi, - а я на сво?му
словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! -
Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, - а ми услiд його дивимось,
сто?мо, як холодом прибитi.
- Катре! Катре! Дитино моя! - вимовила мати: - в яку се годину ти
закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався - коли се бувало? -
Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов,
тiльки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"
Ще дослухалися - стояли, та вже тихо - додому тодi повертали:
- Катре! - пита? мати. - Чого задумалася?
- Я хочу Якова бачити!
- Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
- Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала i на все, що ?? прохала мати, i зупиняла, i
жалувала - на все вона одмовляла:
"Я хочу Якова бачити!"
IX
- Катре! - говорить мати, - нехай я лучче сама пiду туди, - сама за все
розвiдаю...
- Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до
обiтниць... Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас... я нещаслива - я
на все пiду...
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла
якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи.
Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на
весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i
вигадки веселi нашi, - от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та
се визволилася, i знов йметься ?й на життя веселе i любе, i забiга? вона
вже думками поманливими...
Уступили ми сперву до сво?? родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у
?х усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк ?? привiтний, сама весела
та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжу?; добра ?м осiнь
була, добро? i зими сподiваються... Здоровий величенний кiт мурий, на
сонцi потягаючись, мрука? - з свого доброго талану; воли високорогi
половi? дивляться з загороди у двiр поважно; бiлi? гуси поспiшаються на
воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури
рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають,
мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна,
розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки
й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi,
жовтiють та гарбузи...
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка
просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!
- Та я хочу ще Чайчиху навiдати, - каже мати.
- ?? ж дома нема?.
- Де ж вона? - спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.
- А по?хала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.
- А син чого там?
- Хто його зна?! Вiн же давненько все тиня?ться десь... Нашi люди його
бачили востанн? у Хмелинцях, а се i мати до?хала туди до його; вони ж самi
з Хмелинцiв, в ?х там якiсь родичi...
I хати бiлi, й хазя? милi - немов пилом припали по тiй новинцi для
нас... Слуха?мо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто
ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при сво?й лихiй
годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше
дочувати ?х, i томлять на умiр...
Пiшли ми собi додому, а Катря зверта? до Чайченково? хати; схилилася на
тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.
- Завтра я знов прийду, - промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи
вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом ?де,
воли поганя? - зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати?
Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем - то брови
й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий,
жвавий... Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в
продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи
вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться
здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа
копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату
се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалi?ться людям: "Якi хаточки
були придбанi, якi славнi - поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю,
мабуть, продасть; мене не жалу?, лiт мо?х яе вважу?!" А як вiн дома
гостю?, то знов вона, як не жада посваритися - не можна iз ним сварку
зачепити. Вiн ?й привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою
куплю так красно покаже, а продасть - добре, такеньки словом перед жiнкою
примiниться, такого ?й новинок нарозказу?, - а була жiнка цiкава з
цiкавих, - що вона його слуха? та й заслуха?ться, - та тодi туман спаде,
як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
- Звiдки бог несе? - пита мати Iваненка...
- З якого ярмарку? - кажу.
Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи
звичай.
- А се, - каже, - був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був...
- Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, - перехопила мати, - от i Чайчиха
туди по?хала, - не бачили ???
- Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.
- Чого ж ее так? Там же вони з сином?
- А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселi?, що
загублене знайшла.
- Яка удова?
- Хороша, молода, свiжа... От коли б таких та спродувати чи купляти, -
були б торги, кажу вам...
- Чи не зна?те, як вона на iм'я прозива?ться?
- Вбачаючи, - каже, - диво та не спитати, звiдки взялося? Вона
Терничихою прозива?ться.
- Чи ж Чайченко ?? сватати хоче?
- Там ?х, зальотчикiв, бiля не? такого, що за день не перевiша?ш; хто
свата?, а хто вiзьме - се то вже вона зна?.
- Бувайте здоровi!
- Щасти боже!
Катря нiчого того не чула...
- Боже мiй, боже великий! - промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. -
Боже мiй добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та,
порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовля?: "не журись"
та просить "забудь!".
- Нащо мене дурити? - говорить Катря з смутком. Ми присяга?мось, що
чули од Iваненка.
- Годi! Годi вже! - тiльки одмовля?.
Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутн? вiконечко, -
дивиться та дума?; а там як звелася - блiда, блiда!
- Що тобi, Катренько, що тобi?
- Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав...
я тiльки подумала, я вiри не йму... i не йнятиму...
На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що
мати говорила, сварилася - не слухала... усе вона собi думала i частенько
на виду блiдла...
На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий - щодня йде. Коли
було я за нею пiду собi - вона мене i не завважить наче; а заговорю до
не?, "годi, годi!" - перехопить мене... у Любчики увiйде (я вже було усе
веду ?? попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченково? хати,
подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, посто?ть та й додому
верта?ться...
Х
Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до
нас у хату. Усi ми такеньки до не? й кинулися..
Сiла стара на лавцi, пита?, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на
не? дивлюсь - змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми ?? не бачили.
- Та не так-то добре, - одказу? мати, - як би серденько мо? жадало!
- А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?
Катря, що все коло не? сидiла та трепеталась, при цiм словi як
кинеться, як обхопить ?? руками, як зарида?:
- Де вiн? Де Якiв? - вимовила.
Стара ?? жалу?, - говорить, що вiн хутко буде до не?, що здоровий...
Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi...
- Коли буде вiн, скажiть менi! - просить стару Катря.
- Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй...
- Нема батька!
- То раненько прийде.
- Завтра раненько! - промовила Катря, обняла голову свою й важко
зiтхнула.
- А що ж батько вам каже? - пита Чайчиха, - що каже вiн?
Тодi ?й мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
- Господи милий! За що мо?му дитятi щастя нема!
Мати, сама у сльозах, погляда? на свою Катрю та промовля?:
- Годi! Що се ви!
- Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому
пари довiку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.
- Як пороблено? Хто йому поробив?
- А та ж удова, те мо? лихо пекуче! - каже Чайчиха, дрiбнi сльози
виливаючи. - Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша
родина... Слухайте ж усього горя мого!
- Зна?те, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова
прехороша, пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така -
що й летючi слова хапа?... така-то до кожного прикидчива, приладна,
лесна... Я таки ще уперве, як ?? побачила, подумала: непевнi очi удовинi!
Се ж серденько мо? чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого
став парубок - нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув
парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його...
Мати слуха?, на свою Катрю смутно поглядаючи, слуха? й Катря пильно;
сто?ть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказу?:
- Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона
до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без
не?, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося
приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв... А
вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що,-сину, кажу тодi, не на
мо? вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi... Покинь, забудь
стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i
засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн
поскорбiв тодi, що вiн поболiв - я знаю! Та що ви дума?те? Яка недобра,
яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню - йому жалю
завда?. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де;
угледить, на добридень да?, на здоров'я пита?ться... Таку покинути б, та
ще богу подякувати, а вiн усе любив... Дала вона якесь дання йому, - якiсь
чари зачарувала...
Я, моя матiнко, рiки слiз вилила - благала: сину, оженися, - коханий,
оженися! Нехай же вона з тебе не смi?ться. Довго вiн мене не слухав, - а
далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми
до не? сватiв - дiвчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то
заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася... А тая
безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк,
Якове, та люби тiльки мо? очi яснi!" I з реготом пiшла собi - у долонi
плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче...
Вона побралася iз тим сво?м багачем, по?хала iз ним, та хутко з його
родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася - не схотiла жити там:
вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася...
Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i
марнiв. Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала сво?, i
селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд не?... I бог
менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став
ходити, - колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу
дочку вподобав... Я вже долi йому сподiвалася, - сподiвалася, що старий
ваш таки змилу?ться - коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я
питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в не? чоловiк вмер: де вже з
нею на свiтi задля?ться! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а
вона зараз Якову знати дала, щоб до не? ?хав... Вiн i по?хав... Я за ним;
прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала - вiн не слуха?, вiн для не? i
матiр стару, i самого себе забува?... Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма
жене i мiй Якiв помiж iншими... Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо
сказати, - коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi... Що таке?.. А се
вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову
говорити, вмовляти - i вiн слухав мене... Думали - як вашого старого
вблага?мо, так i весiлля буде... Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже
йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!
I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати
вийшла; я - за Катрею...
- Катре! Катре! - кличу, - не озива?ться, йде улицею швидко. Догнала я
??, беру за руку, спиняю: -Та куди ж iдеш, Катре?
- Не знаю... куди-небудь дальш вiд хати... Так от чого вiн тако? пiснi
спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив - ??.
- То було, та вже тепер пройшло - i ти не думай... Добре, що
обмiркувався вiн, - збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!
- Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!
- Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки?
Ти вже лучче з Яковом поговори, - нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе
любить...
Вона озирнеться на мене, - як схопить мене за руку:
- Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревнi ?? слова перехопили... Господи! Як Вона плакала, як
ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не
слухала - не чула...
Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з
Чайчихою горюють удвiйзi.
- Я не пiду за вашого сина, - промовила голосно Катря.
- Як? Що? - пита? Чайчиха, перелякавшися чи ?? голосу, чи ?? постатi.
Злякалася й мати.
- Не пiду за вашого сина, - ще голоснiш говорить Катря, - не хочу. Хоть
i батько даватиме - не пiду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.
- Чари, - каже, - чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй
довiку!"
Усi плачуть; Катря сто?ть нерухома у стола, тiльки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так
сво? слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: "така вже доля!", -
ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона,
Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.
Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi,
дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала - та
недобре ще обмiркувалася.
- I добре, доню, - озвалася до не? мати, - батьку покорилася... перейде
туга, знайдеш собi до пари... - та й хотiла ?? пожалувати...
Як же зарида? Катря, як затужить! I невгава? плачем сво?м. Ми коло не?
ходимо, ми коло не? пада?мо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч мина? - у нас в хатi
ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а
скоро занесе ?й голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй
зiтхне мати або я ворухнусь - усе те, кожен бдголос наче побуджа?, наче
дода? тузi сили - i тужить вона знову, i рида?, i побива?ться.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не
пора?ться, не робить нiчого. Так i сидимо.
Бралися заговорить до не?, коли Катря як крикне на нас:
- Ну, кажiть менi, що ви казатимете, - кажiть, чи не мерлi
вставатимуть? - Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати
стане, жалкуватися: - Коли б же хоч попрощатись прийшов - коли б же хоть
ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине
личко красовите движiтиме... менi ?х любi слова чуються, я ?х кохання
спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А
я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче
жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..
- А чим вiн винен, що перше любив? - вимовила Маруся.
- Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
- Коли ти його вiрно любиш... - щось почала знов Маруся...
- Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче
б я його поховала!
XI
Час збiгав; туга якось потроху втихла - та на усе розляглася. Пiшлися
тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшi?, тi днi, нiяк не
перебутнi, - що все сидиш та дума?ш, яке лихо тво?, i як прийшло на тебе,
i як не покине тебе нiколи.
Уночi вона мало спала; устане - нi об чiм не дба?; сяде коло вiкна,
iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що
вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо - наче що в хатi вмерло. А
разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора,
вона як оживi?, - такими ревними, гiркими сльозами обiлл?ться! I тужить, i
рида?, i б'?ться до втоми... - i знов стихне, i знов наче нiщо ?й не
доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, - просить: "не
говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не
хоче; часом нiби з нас смi?ться.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не
знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що
мати кориться чоловiку, що з того усе лихо вста?, - та бiльш вона доводила
того гнiвом сво?м, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся
вiн такий, який пiшов - неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений,
здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не
лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися,
я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати".
Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, - ми так i
сто?мо; вiн опорядив усе, - тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати
вечеряти просила - вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе
не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на
Катрю пильно, - начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не
сказав нiчого.
А Катря сто?ть коло стiни, сама як стiна бiла, - бачу - зомлiва?.
Добача? те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово
вимовити.
- Втомився я, - каже батько.
- На добранiч вам, - кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за
собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.
- Що тобi, Катре? - питаю. - Чи ти батька iзлякалася?
- Нi, нi... я тiльки спогадала... як тодi благала я батька, як
нарiкала!.. тодi в мене було щастя... тепер вже нi об чiм менi просити
дома, нiчого сподiватись з сторони... Нема в мене нiчого, - я сама
нещаслива!
- Втихни, Катре, втихни для батька, батько почу?, -годi! - вговоряю ??.
- Втиши ж ти перш мо? серце! - одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в
жалю.
- Темна нiч яка! - промовляла Катря сумуючи, - яка темная та довгая! -
А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, - каже: - Вже й
зоря?ться! Вже сонце; день, як його перебути до ночi - боже милий!
Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що се? безталання Катрине буде
батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:
- Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова ?? зрушили.
- Повiсти, як усе було, - не вмини нiчого! - велить. I усе йому мати
повiстила, що було.
- Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, - просить батька: - вона
послухала, покорилася, а нещаслива.
- Вона не мене послухала, - одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала - гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на
чолi високiм похмурiм.
Далi вiн пiшов собi iз двора - так, як iк гаю побрався, - а тi? пори
вже не було нiякого дiла в полi...
- Як вiн прийняв те?, - не знаю, - говорила мати, смутно виглядаючи
його додому.
Вiн повернувся увечерi пiзно.
Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора
того. Усi робили кожен сво? дiло.
I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, -
от як, бува, при недужому, що к смертi недугу?, сидять люди, не
зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема ?м у словi
поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, - то нiби разом як промигне кiлька
годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко приляга? на душi.
XII
Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв ?? самий
сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко,
Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не
вважаючи; що спита?ш в не?, заговориш - "що треба? чого хочете?" До матерi
як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться... Де там в селi пригода,
дослуха?ться: яка, хто журиться, плаче - i ?й наче любо вдивлятися,
обмiркувати тут - i дивиться i слуха? вона так, що нiби ?й не жалко, що
серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було:
"Отсе люди! Що той розум людський!"
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
- Боже мiй, Катрусю! - згадаю ?й: - як колись - що ти за весела була!
- Була весела, - одкаже, - бо перше було жити легко у свiтi, як дурному
з гори бiгти... Тут менi дещо нахватилося - зупинило мене... Спитала я
тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе
ыа муку - родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти - усе
проходить, як дим, усе мина?, як зiлина...
Почне було такечки говорити, тiльки слуха?мо з Марусею. Нагонить було
холоду сво?ми словами.
- Скажи менi, Катрусю, - питаю одного разу, слухаючи тi? мови ??
суворi, - чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала ?й, а вона всмiхнулася.
- Не бiйся, не бiйся, - каже, - я вже не плачу тепер, я вже не ревную,
та й не кохаю...
- Як? Вже забула?
- Ой, Химо, - промовля?, - як усе свiтове мина?! I кохання, i радощi, i
горе - як усе мина?! Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка
пильна!..
Змага?ться з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у
людей.
- А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А
де тi добрi?
- Мати ж наша? - кажу...
Перехопила мене:
- Мати, батько, родичi? Та свiй сво?му поневолi вже брат! А нехай-но в
одну рiч вкохаються та вдадуться, - побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
- О, ? у свiтi добрi люди, ? правда! - говорить Маруся.
- Хiба у наших мислях iз тобою!
- А що се, Катре, - кажу, - се вже ти одна, мабуть, сама одна певна
людина на свiтi?
- Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна...
Непорушимо вимовила сво? слова... Згадують такеньки давнього давна
поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не
визволить ?? i на хвилину з того льодуватого суму...
Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi... Батько
теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось... Якийсь погляд у його
часом був, що я ще в його нiколи не бачила... Не постерегла того мати, i
вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я
завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як
перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний... Якось
Катря, дивлячись у вiконце, промовила:
- Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! - То
як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i
дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне
коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько - дверима грюкнувши, Катря
iздригнулася... Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав
надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла,
поки довiда?ться, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку - хвалилася, що добра.
- А справдi добра, - казала Катря.
- Добре, коли б i тобi таку, - говорить Пилипиха.
- Добре б i менi, - каже Катря.
На другий день рано батько iз двору по?хав, - у тиждень повернувся - аж
у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Да? Катрi - яке
понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось
покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала... Як вiн
поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!
Чайченка ми не бачили анi старо? його матерi. Часом було перечу?ш через
дiвчат, що зустрiли де, або так ?х на iм'я згадають - тiльки ми й знали.
XIII
Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене пита?: "чи Маруся
нездужа??" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в не? в'яне, i хвалиться,
що хутко ?й поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози
дрiбнi... I сама я бачу, що Маруся занепада?.
- Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? - кажу ?й.
- Нi, - говорить, - менi нiчого, i я не журюся.
Катря бачить, слуха?-i все ?й байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею
самi, я почала про Марусю ?й згадувати: що се ?й таке сталося, що вона
така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати
б, мати неласкава, так мати й перше була така сама - а тепереньки тiльки
що ради не просить - жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Дума?,
дума?, мов що пригаду?, - та обертаючись до мене:
- А зна?ш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка
любить!
- Отсе! - покрикну. - Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн
?? не любить...
- Дарма! Та вона його коха?! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла
ще тодi... А потiм я вже не думала, забула усе...
- Та по чому ж ти вважа?ш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене,
зда?ться б, не крилася... Вона ж тепер нiкуди не ходить... А може, коха?,
та кого iншого...
- Його! Його! Се напевно. I давно вже коха?. Вона ж його перше нас
зазнала. Пам'ята?ш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись
на весiлля, як ми питали в не? про його i як вона од нас втiкала, як не
хотiла розказувати i як нiчого не розказала, - пам'ята?ш? А як мене
питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи
усе ти пам'ята?ш?
Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала
багато чого, що перше знала, та не дбала, - та й сама задумалася: може,
воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не
постерегла б того? Очi ж мо? усе бачили добре - де ж провидливiсть моя
непомилешна? Де мiй розум бистрий?
Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.
Тiльки менi хвилиночка вiльна, - я зараз до Марусi побiгла, постукала у
вiконце:
- Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до не? тим-таки словом:
- Марусе, ти коха?ш Чайченка?
Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. ?? очi засяяли;
личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:
- То що?
- Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала... I дуже
ти його любиш? I давно вже?
- Я за його умерла б, - говорить, дивлячись поглядом сво?м добрим, а
смiлим, - я для нього б у свiтi жити рада... а люблю я його давно,
давно... завсiди люблю, як зазнаю.
- Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi... до iншо?.
- Нехай здоров буде та щасливий iз тi?ю, що покоха? собi...
- А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?
- Хоч горе, - я вiд його усе прийму за добре.
- А мати ж твоя?
- Що ж мати моя? Я ?й тим не докучаю.
- Та вона замiча?, що ти в'янеш, вона тим печалиться...
- Коли б же дiялось по мо?й волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!
- Як же ти замiж пiдеш?
- Я не пiду замiж.
- А мати стане силувати.
- Що ж? Важко менi буде.
- Та вже ж важко за нелюбого йти!
- Нi, я кажу - буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду...
- Та чого ж дожидатимеш? На яке добро впова?ш?
- Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.
- Та вiн не зна? i не дба?, що ти його коха?ш!
- Нехай! Аби я його кохала.
- Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.
- Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде...
- Прощавай, Марусенько! - кажу ?й.
- Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова
наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат
чару?? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я
ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася... Подумала, зiтхнула
та й сказала: "Годi!" I годi.
- А що? - пита Катря в мене всмiхаючись, - чи ж я не вгадала?
- Твоя правда, - кажу. - Нещаслива дiвчина! Жалко менi ?? дуже! Гiрка
?й доля судилася!
- Гiрко даремне кохати, - промовила Катря, - гiрко даремне дожидати, а
ще гiрше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що
скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце коха? - як
не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, - чи ж вартi?"
Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня..."
Часом Катря як посмiва?ться, часом нiби як завидно ?й чогось стане...
Все вона свiтом нудить, все нi до чого у не? нема охоти, нi до чого
жадоби.
- Катре! - кажу ?й, - так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!
- Аби то! - вона менi, - аби день до вечора! Мати ?й убрання хорошi та
пишнi купу?, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила ?? в
гостину - ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася - що буде з нею. Мене просить:
- Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!
Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь
стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, - спогляне на Катрю i мине...
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею - я
на не? дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й
птаства не полоха?мо...
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок
той лiтнiй - i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике
таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами
котить рiчка глибока - нi древа, нi квiту, нi щебетання...
- Катре! - кажу, - чого се ми тут прийшли?
- Ходiм у печери, - говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
- Не ходи, Катре! - прошу, - вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у
гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi - вже душно менi:
- Вернiмось, Катре! - йде далi... Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна
постiль помостилася - крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У
тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку
невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на
долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала - невпокiйна, тривожна... Як iрвоне з
себе коралi дорогi - геть одкинула - тiльки вони гур-гур - розкотилися! Я
кинулася збирати:
- Що тобi таке, Катре? - А Катря впала коло кам'яно? постелi на колiна,
розлива?ться слiзьми.
- Катре! - покрикну. - Що ти робиш?
А вона не слуха?, не чу?, у сльозах великих!..
Ледве я ?? вивела з тi? печери на свiт божий.
- Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула - чи ж пiзнати ?? було! От наче довго та
довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла -
заспоко?на та радiсна, та сама диву?ться...
- Химо! - каже до мене. - Я у черницi пiду. Я скаменiла - як стояла.
- Буде менi спокiй, - промовля? радiючи.
- В черницi! - кажу. - А мати ж? А батько?
- Ходiм додому, ходiм, - перехопила мене, - нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола
говорячи. Катря ?м вклонилася до нiг i просить:
- Тату, мамо! Я пiду в черницi, - я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
- Катре! Катре! - покрикне мати.
- Я пiду у черницi, - промовля? Катря, - стану богу молитися.
- Ти ж в нас одна дитина ?дина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас
дума?ш покинути при нашiй старостi... - плаче мати...
- Я за вас буду бога просити, - каже Катря.
- Годi, дочко, годi! - мовить батько. - Я такого слова щоб бiльше не
чув вiд тебе!
- То ви мене не пустите? - покрикне Катря. - Пустiть мене! Не губiть
мо?? душi!
- Я сказав: годi - то й годi! - знов мовить батько. - Я нiколи тебе на
се не благословлю!
- Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя
дитино? - вмовля? мати.
- Пустiть мене... не губiть мо?? душi... Я пiду, пустiть мене!.. -
слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже
не йде - сидить у хатi - плаче.
Тиждень збiг.
Одного ранку прокинулися ми, - нема Катрi: де вона? Я кличу - не
озива?ться, - я кинулася скрiзь шукати, шука? й мати - нiде нема, нiхто з
сусiд не бачив.
- Десь пiшла проходитися, - кажемо, а самi вже не впевня?мось, вже
серце мре... Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч - не верта?ться. Яково то
було матерi перетривати; яково ?й було батьковi оповiстити, - а батька той
день дома :ве було. Як почув вiн - бiленький став, зовсiм бiленький...
- Коли? -спитав.
- Вчора ранесенько, - прокинулися, вже ?? нема! Усе Сво? покинула,
пiшла! - вбива?ться мати.
Батько конi запрiг свiжi й по?хав зараз. Два днi його iде було - на
третiй повернувся наче з-пiд землi.
- Нема? - пита? мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.
- Нема, - одказав.
Ще шукали, ще питали - не чутно нiде, нiде нема ??, як у воду впала.
- Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? - раз у раз говорить мати. -
Може, тепер у великiй пригодi, може...
Батько нiчого свого не каже...
Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспоко?ться,
нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали,
щогодини знов опо;живляли; усякi ?? пригоди й бiди оплакували, то знов
надiю складали, що бог ?й у всьому допоможе i на добре виведе.
Говоримо, було, iз мамою та згаду?мо, - батько слуха?, - бровою не
здвигне... Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих
молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i
наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче
журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для
нашого жахання й сподiвання. Прочу?мо, що десь там, в повiтi, бачили
дiвчину, нiкому не знайому - батько ?де питати - об'?жджа? округи шукаючи.
Прочу?мо, що десь мерлу знайдено - ?де батько на не? подивитися; чи
утоплену понято - ?де батько ?? побачити. Певностi дожида?мо - плачемо;
дозна?мось, що не вона - дяку?мо, радi - i знов плачемо та суму?мо, що ??
слiд запав.
Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й
налякалася, i зрадiла, i заплакала.
- А пощо то? - пита того дяка, що за нами прийшов. - Коли зна?те,
скажiть нам, голубчику!
- Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, - одкаже
дяк.
Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, - i голiвка його
була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, вiн ?м каже:
- Дитина ваша жива.
- Господи боже мiй добрий!
Розказу? тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Ки?вом
десь, i оте? лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого
села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею
бути; а розпитали в не?, що родителiв ма? заможних, то нехай родителi
оджалують ?й дещо на прожиття, бо вселилася вона у ?х в такiм убожествi,
що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували ?й щомога; а ще нехай
родителi не заборонять ?й спасенiя, бо се тяжкий грiх ?м буде, i нехай
присилають дочцi сво? благословенi?. "Молимося боговi, - пишуть, - а вас
просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та
вчинки".
- Пишiть дочцi благословенi?, - каже священик, - не спортеся, не
вiдмагайтесь - все рiвно ?? не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.
- Не вернеться вже? - пита мати та плаче. - Нiколи вже не можна?
- Авжеж, - одказу? священик: - пишiть благословенi?.
- Хай же ?? бог благословить, мою дитину! - промовила мати, - хай бог
?? благословить!
А батько сто?ть - не говорить.
- То й добре, - хвалить священик, поглядаючи на батька, - я так i
напишу, що батько й мати благословляють...
- Нi, - озвавсь тодi батько, - за мене, за батька, не пишiть, батюшка;
я не благословлю.
- Як же? Та се грiх тобi великий! - страха? священик. Батько знов
нiчого не говорить.
- Годi, годi вже! - вмовля? священик. Батько усе нiчого не говорить.
- Напишу, що батько й мати благословляють.
- Нi, батюшка, батько не благословить нiколи - се напишiть, коли
хочете, - правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озива?ться - тiльки плаче та тужить.
- Що ж се таке? - говорить священик до матерi. - Чи ж так рiдну дитину
покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не
казав давати, та й не забороняв, - зiбрала мати грошi, зараз однесла
священиковi, щоб переслав Катрi.
- Це добре, - каже священик, - колись, може, вiн i поблагословить, а
тепер напишу, що мати благословила...
А тут люди прочули, iдуть - радiють - до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину
вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i
далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".
Мати до усiх озива?ться то жалем сво?м, слiзьми, то исловом, - батько
нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". - "В мене
нема дочки", -одмовив. "Ваша дочка черниця". - "В мене нема дочки", - знов
одмовив.
Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дяку? Катря батька й матiр
за ласку i за грошi i просить, щоб ?? не забували.
- Як же ?й там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? - се мати питалася. А
священик каже:
- Авжеж!
А дяк:
- Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку.
Старий батько сивi?; на високому чолi .морщина у всю довж лягла, глибока
та понура.
XV
По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою:
заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днi? ходити та вкупi
горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться,
згадають давн? - й смутують. Прийде i Пилипиха... Була i в не? своя журба
та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу ??, прийде
було, сяде вище усiх, погляда?, наче судить судом, i розказу?:
- Моя Маруся в'яне. Нiчого ?й не мило. Вбира?ться не глядячи, що бере
на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже ?й... Тепер свата?
Похиленко -."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе
силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, - i менi, i
йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки... Я його не знаю i не
кохаю, i не буду... Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт
зав'язати!"
Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене дума?ш при мо?й старостi
покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не
покину"...
- Може, кого любить та бо?ться признатись, - говорить мати, - може,
якого сироту вбогого покохала.
- Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? - "Нiхто мене з ума, з
розуму не зводить".
Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про
долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток сво?х...
- А що, Марусе, голубко, - було кажу ?й, - що се у свiтi робиться?
Вона осмiхнеться менi.
- Як ти живеш, Марусе? - питаю. -Чи усе любиш так само?
- Так само, - одкаже.
- Може, вiн хутко ожениться - його мати усе плаче: оженись та
оженись... хвалилася, що обiщавсь: оженюся...
- Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!
Такеньки було i розмовля? зо мною, часом спiва?, ласкава та ввiчлива.
Чайченко знов мiж нашу челядь уявився... Такий самий хороший, може, ще
кращий... бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його
дурне серце приляга?... Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить
i знов нiкого не коха?... Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь
шинкарем.
Маруся бачить його... Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на
очi - хто б пiзнав, що коха? його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн
бувати...
- Отсе ти рум'янi?ш, - кажу.
- А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду - нехай побачить мене
рум'яну.
- А чого все ти смутная?
- Невесело, Химо.
- Ти усе ?м печалишся, - а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим,
живеться!
- Йому не добре! - вимовить i на лицi побiлi?.
Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, -
коли Чайчиха й каже вдовi:
- Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь
послав!
А Пилипиха каже:
- В'яне моя МарусяI
- Та ?й, зда?ться, трохи получчало: буде здорова!
- Не кажiть - получчало: вона в'яне!
- Мiй Якiв - добрий парубок, - знов Чайчиха говорить, - я таки йому од
господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! - "Добре,
моя мати, - одкаже, - одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!"
Нащо ж менi кращо? питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко,
кажiть менi до вас старости слати!
- Моя Маруся не схоче, - я силувати не хочу.
- Та хоч поспитайте ??, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати
чу?мо з Марусею. I чу?мо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як
вийшла до садка i кличе Марусю.
Маруся тодi устала од шитва свого, йде... Я ?? за руку:
- Марусе! От диво!
- Яке диво, Химо?
Увiйшла у хату.
- Марусе! - пита ?? мати, - Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?
- Пiду, - одмовила.
Пилипиха аж руки зняла угору, - здивувалася. Чайчиха радi? так, боже
мiй добрий! Усiх обнiма?, цiлу?, плаче та дяку?. I мати вiта?, добрить, а
смутнiш ?й, мабуть, стало, - мабуть, згадалося...
- Се ти менi коришся, дочко, чи по сво?й любовi за його йдеш? - пита
Пилипиха.
- По сво?й любовi, мамо.
- Давно се ти його любиш?
- Як його знаю, мамо.
Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:
- Я не бороню тобi, дочко!
Почали умовлятися та почали радитись... почалося за вiно, за весiлля...
Заручили ?х. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до не?
привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий... Вона була спокiйна та
ясна...
Став вiн до не? ходити щовечора.. Iде до не? - не спiшиться; проща?ться
з нею - не забариться...
- Марусе! - говорю. - Отсе ти за його замiж iдеш - чи ж тобi не
приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?
- Знаю, - каже, - що вiн мене не коха?; се я давно i добре знаю, - та
вiн мене i не цура?ться. Вiн до мене приходить, говорить... Я його
розважатиму, я йому догоджатиму, - веселiш йому у хатi буде зо мною, як
тепер самiтному.
- Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!
- По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи
важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi мо?
серце чу?, що лучче...
XVI
Повiнчали ?х восени.
Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова,
нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, - а не помага?ться... Почала
я тодi частiш до Марусi ходити - легше наче менi стало... Одно, що Маруся
була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз
собою? Почала я до них учащати.
I було як не прийдеш до ?х - сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже
вже порядно, - от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як
то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з
комори, що там!" - "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш,
живуть вони, як сво?, i все у ?х вкупi: болещi i радощi, думки i гадки,
варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить - докаже... А молодi
Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи
той пiднiметься, другий уступа? геть, мiсце да?, - доторкнутись
стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, - вiн до не?, як
зять до тещi.
Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.
- Як бог милу?? - пита було в не? мати.
- Сама живу, - одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в
свiтi.
Ходить до дочки, i завидно ?й бачити, що там без не? своя сiм'я.
- А що, як дiтки вашi? - спита?мо.
- Була у ?х в гостинi, то усе гаразд.
- Свекруха вашу Марусю дуже любить, - як свою рiдну дитину.
- Маруся годить свекрусi, як менi годила... З Чайченком Пилипиха
поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким
чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.
- Мiй зять, - говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".
- Оте? в вас тепереньки дво? дiток: i дочка й син, - дума? хто улестить
кажучи.
- В мене одна рiдна дитина!
Як вже стара Чайчиха ?? шанувала, як вже годила ?й - в не? наче i очi й
вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як
тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипля?, - дума, за що ласки
одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi
стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до ?х у хату - вона
тихенько з хати, - десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона
попроща?ться, тодi i увiйду - не можу ?й докучати собою, не хочу собою ??
гнiвити - бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре
життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше
кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се ?? дитина,
що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"
Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й
болiла.
Як ?? поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому
тiльки на нiч, а коли, то й ночу? у дочки. Дивитися веселiш стала.
Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого
недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе,
тiльки навiду?ться; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту
рiдку хвилину, як посидить дома... Куди вiн усе поспiша?ться? Чого вiн, як
на жаринi? Чи все те бачила Маруся... Чого вже не догледишся, як коха?ш!
Маруся нiкому не казала - я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона
мовчала, слухаючи мо? тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у сво?й
хатi.
Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася
похмурнiша - важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн
з дому часто одгоджа?ться, а там завважила, як його дожида? Маруся, як
устрiч йому виходить... По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха
вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смуту?, а йде - вибира?ться
з господи - то й очi блищать...
XVII
Як iти од нашо? слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i
шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий
дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивi?, побiлi?, пожовкне та
й тодi ще живе, - аж лихо! Так i той Гершко жив-жив... а тут разом i вмер.
От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, - багатир, славили люди,
сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела
така, що й час не змигнеться з нею.
Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха
тижнiв iзо два не виходить з сво?? хати i кроку нiкуди, - не бува? i
Маруся в не?...
- А що се ви усе дома? - пита?мо. - Як же господь милу??
- Спасибi, добре.
- Ви вже давненько у дiток не були у сво?х, - чи вони здоровенькi? Чому
Маруся не бува??
- В не? дитина нездужа?.
- Та як же вона, молоденька, без вас там запомага?ться?
- Нехай сама собi живе, - промовила Пилипиха.
- Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле
засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе - його божа воля, а вас
господь милу?, то й шануйтеся!
- Яв сво?? дитини нi за що... Вона мене не шану?, не поважа?! Вона мене
замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка... Чи зроду
вони кохали ??, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн ?? не кохав - хотiла за
його, а тепер вiн до iншо? ходить.
- Та, може, се неправда...
- Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його
дожида?, стрiча?, а вiн мимо йде - чи гляне; я стала назирати. От i
дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'? нишком. Кажу Марусi:
"Чи ти зна?ш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як
крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю ?й, скажи йому". - "Як я
його маю не пускати, - одмовля? тодi: - може, йому дiло яке..." "Скажи
йому", - наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн
пiшов. Я ?? докоряла - вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри,
кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до
шинку доходжу побачити на сво? очi й при людях, - може, дочка вiри пойме
тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь сто?ть: чую, розмовля? з кимсь
мiй зять - його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся - сидить пiд
яблунею молодиця: рукава в не? за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона
срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi;
слуха?, що мiй зять говорить, i смi?ться. А зять мiй до не? такi речi
промовля?: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та
з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти
мене занапастила навiки - нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та
гляну, та слово тво?, нехай i неласкаве, почую... А вчора, - каже, - вчора
i позавчора я усю нiч пiд цi?ю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А
вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не дню?ш, не ночу?ш дома?" - й
смi?ться. "Нiчого", - одмовив ?й (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж
тебе не любить?" - "Не знаю". - "А чому ж ти в не? не поспита?ш за се?
га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почу?!" - схопилася з мiсця,
поцiлувала, як вразила, i зникла.
Вiн кликав - рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що,
чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi
судився, тебе ?м бог скарав". - "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога
гнiвите!" - менi дорiка? дочка моя!
Тодi я усе ?й розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам
догледжуватися, нащо допитуватись?" - "А тобi лучче, як дурять, любити?" -
"Вiн мене не обманю?". - "То ще вiри не ймеш менi?" - "Я його нiколи не
питала об сьому, чи мене любить". - "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти
його не коха?ш, чи що?" - "Кохаю..." Спориться та змага?ться iзо мною...
Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно... Повернувся вiн, а моя дочка iде
навпроти його, дверi розчиня?, як батьковi шановному, як чоловiковi
любому... "Як вже ти уваги на себе не ма?ш, - кажу, - то я свого зятя
спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?".
Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi,
мамо! Се ми вже мiж собою розпита?мось, а вам вже час спочити, коли
ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому
пiшла. Не була з того часу у ?х i не буду.
- А унучечка ваша дуже слаба?
- Не велика там слабiсть, та велике побивання.
- Журяться вони дуже?
- Хто вони? Та зять мiй чи й зна?, що дитина нездужа? - вiн не пита? i
не дивиться.
- Не вiдрiкайтесь дiток, любко, - просить вже мати Пилипиху, - не
вiдрiкайтеся втiхи сво??!
- Я сама собi раду раджу, - одкаже на те Пилипиха.
- Подаруйте вже дочцi сво?й: вона ж його дуже так любить, Якова! -
говорить мати.
- I я ?? дуже люблю, - одказала Пилппиха.
- Хоч я вже одвiдаю Марусю, - кажу матерi та й пiшла до не?.
Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою
дитинку.
- Боже поможи, Марусю! - вiтаю ??.
- Спасибi. Сiдай, Химо.
- А що дитинцi?
Вона глянула на дитинку й одмовила!
- Терпить малесеньке.
- Була у нас твоя мати, Марусю, - кажу.
- Яка вона була? Що говорила?
- Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.
- Смутно менi те! - промовила Маруся.
Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.
Почали ми тиху розмову - згадування. Згадали наш? забавки давнi дитячi,
- пригадали й дiвочi безсумнi? часи... Не зводячи очей з дитинки сво??,
Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.
Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно - вiн не приходив.
Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне - прислуха?ться пильно;
стихне усе знов i нема нiкого, - вона не зiтхне навiть, знов дожида?... Я
й пiшла так - не бачила його, - не повернувся при менi. "Скажи матусi
мо?й, що прийду до не?, як моя дитинка iрохи одужа?", - просила мене
Маруся прощаючись.
А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до не? усiх
знатниць i лiкарок, - зда?ться, нiкому не впiзналася ?? недуга - яка була.
В не? нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй,
поки не збулася сили сво?? - i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.
Маруся при?хала з дитинкою - дитинка ще не зовсiм одужала, - усе ще
квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо
всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до
його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивля?ться. Вона
не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло не?, як
Маруся не годила ?й, - не пригорнулася вже мати до не? нiколи; нiколи не
всмiхнулася ласкаво до само? смертi сво??. Що було Маруся просить:
- Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дба?те о здоров'я сво?? - Вона не
прийма нiчого того. I останн? слово ?? було: "Лучче, мовляла, ображеному
вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла.
XVIII
Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми
збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло;
як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове
у людей, - ми ж усе жили сво?ю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матi?
усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi.
Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про
здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком сво?м:
"Здорова, - напише, - живу, богу молюся за сво? грiхи i за вашi".
Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи,
скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що
далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що
вiн у не? пiд тином шинковим дню? й ночу?, а щоб шинкар не мав на його
призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили
вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те
в п'яного ка язицi, - вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге
до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, - от i поговiр
став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi
старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i
на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I
жалiбницi, i порадницi образилися, - покинули Марусю: нехай же терпить,
коли така! Нiхто й одвiдати не одвiда?.
Тiльки й ходили до не?, що мати да я; ми - частенько.
Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, - се було у свято, - аж
дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочу?ться. Гостi в не? якiсь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi -
молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я ?? зараз
пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста
червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та
дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та
веселу. Тiльки отi брови ?? високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на
чолi бiлому чорнiли, - щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна
у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим
усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий
як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував
злими очима сво?ми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в не? i питаю:
- Хто се в вас, Марусе?
- Шинкар iз жiнкою.
- Чи давно се ходять вони до вас?
- Се уперше прийшли сьогоднi.
- Як се здумали вони?
-Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.
- Чого то?
- Каже, мене забачити.
- А ти ж до ?х пiдеш?
- Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.
Спокiйна собi, люба - от наче вона без жодно? думки важко? по
квiтчастому полю проходжа? вечором тихим та теплим.
Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав
на його - неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного
його ока... Шинкарка '^j усе всмiхалася.
- Нащо п'?ш багато, не пий! -озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за
чаркою випивав).
- Чому не пити менi? Уп'юся - мене люба жiнка доведе до господи.
- А як не схочу? - задзвенiла вона жартуючи.
- Не схочеш? - каже, а сам ?? мiря? поглядом - яка. - Або ж хто тебе
запита?, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився,
а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорю?, пита?, часту? - не звiв
очей шинкар з Чайченка, - аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi
почув, - тодi шинкар очi в землю врив.
- Хутко у вас празник, - говорить Маруся до шинкаря, - гостей же до
вас, гостей!
- Дякувати, мене добрi люди не забувають! - одкаже шинкар. - Не так за
мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, - то прихильному
приятелевi мило подивитися на мою кралю!
Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
- А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? - пита знов
Маруся.
- Пом'янiть його душу, шановна хазя?чко! Хiба ви ще не чули? То б я вам
давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись... а вiн
втопився.
- Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!
- Чого - бiдна! Вона у розкошах тепер, ?й ще покращало у свiтi... Ну,
як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а
хiба вже вкупцi з коханкою!
Схиливсь до сво?? жiнки, оком iскрить.
- Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! - додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на
Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив ?? за
руку:
- Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! - Отсе, не даси добре i
з хазяйкою попрощатися, - засмiялась йому шинкарка: - чи ти мене загубити
бо?шся, як тую голочку?
- Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! -
вiдказав ?й.
I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його
за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
- Бувайте здоровi! - Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми
перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що
вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, -
казали, - що став шинкар свою жiнку зневажати - вона все оджартовувалась,
смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився - мабуть, вже у
його бринiло. Як же зчепились вони - така буча збилася, що ледве розняли
?х. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, - каже, - у шинок бiльше!" А
Чайченко кричить: "Чому?" - "Не приходь у шинок!" - знов так само йому
шинкар говорить. "Чому?" - "А то прийди", - промовив шинкар.
Люди вже ?х розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть,
дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi
всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв... Повiстки
розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.
Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?
- Чоловiк нездужа, - смутно вона менi одказала.
- Коли се вiн занедужав?
- Та вже три днi. I не ?сть, i не п'?. А вже по тiй сварцi три днi
вийшло.
- Та де ж вiн?
- Лежить у кiмнатi.
А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася - кинулась до його.
- Хто се до нас прийшов? - пита?.
- Се Хима прийшла мене одвiдати.
Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тодi ?й говорю:
- Марусе, чи зна?ш ти, що позавчора було?
- Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла
шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в
нас бiда! "Чу?ш - не приходь, бороню тобi, - крикнула на Якова, - в нас
бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок ?де, що до приятеля ?де - не йми вiри,
не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i
боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i
згадувалось!
- Жаль, - кажу, - жаль, та не вернеться!
- Чого жаль? - спитала Маруся.
- Життя молодого, вiку загубленого дарма - чи я ж вже тобi не казала,
чого жалко?
- Менi не жаль нiчого, - говорить.
Знов змовкли - сидимо... Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять
спокiйно сини маленькi?, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно;
блискавиця поблиску?.
- Куди тепер пiдеш у негоду таку, - каже Маруся, - заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.
- Добре, зостануся, - заночую в тебе. - I зосталася. Чайченко лежав
неспокiйно, в тривозi, на лiжку, - зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до
його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав
??, спитав, хто в хатi в не?, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi,
то все частiш, частiш ?? кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" -
"Нема нiкого". - "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд
дверима, - вiдчини!" Вона одчинить - нема. Трошки згодом знов ?? шле: "Пiд
ворiтьми хтось сто?ть", то: "Пiд вiкном хтось добува?ться". Вона усе
виходила дивитись, вкликала, дожидала - нiкого не було цiлу нiч тую чорну,
вiтряну.
Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не
озивалася словом...
Ha свiтаннi, чу?мо, стукають тихенько, там мiцнiш, - Маруся вибiгла, я
за нею. "Хутче, скорiш!" - гукав нам услiд Чайченко...
Одчиня?мо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.
- Здоровi були! - до Марусi. - А де ваш чоловiк?
- Дома.
- Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.
- Вiн нездужа?, лежить.
- Не можна й подивитись на його?
- Нездужа?. Нащо ее вам так конче його треба?
- Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужа?, кажете? А я,
може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!
Швидко пiшов, швидко.
Маруся розказу? чоловiку, - не да? сво?м питанням промовляти ?й. Велiв
?й ще та ще розказувати. Вона розказувала.
XIX
Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з кра?чку рожево
зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся
додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло
шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу - жiнок бачу
тут i бачу - ще ?х бiжить дорогами; бачу, дверi збитi? виносять з шинку...
"Що то таке?" - питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе
розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обо? на долiвцi
лежали, сполощенi кров'ю. В не? нiж у персях великий стримiв; руками вона
його як стиснула за шию, так i замерли руки - впились. Сорочки на ?х
порванi, подранi, намисто ?? розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона
одбивалась. Вона його задушила, видно, - бо не було на йому нiяко? порази,
й лежав вiн зчорнiвши, - вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як
прийшли чоловiки до шинку - зачинено; почали стукати - не вiдчиняють.
Надiйшли ще люди, бачать - щось непевно - вибили дверi, а вони обо?
лежать... Я метчiй до Марусi...
- Боже мiй правий! - промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:
- Хто прийшов до нас?
- Лихо сталося, - кажу голосно.
- Яке лихо?
- Забився шинкар з жiнкою.
Тихо... Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:
- Що, що? - пита?ться, - сам шапку хапа?, свиту на себе вдяга. Маруся
бiля його.
- Правда сьому? - запитав вiн Марусi.
- Правда, - промовила Маруся.
- Я на сво? очi обох бачила, - говорю йому.
- Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! - заговорила Маруся.
- Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь
хутко!
Просить ??, як дитина маленька.
Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий,
замлiлий.
Повернулася вона. "Правда", - каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне
говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше -
тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли
судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по тро?, по дво? ?х позирають
з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по
Чайченка - ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без
пам'ятi сливе був вiн. Не вважають - беруть, везуть його судити судом.
Питають: одкази його нерозумнi, чуднi... Вкинули його у темну комору,
зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його...
Вона до нас дiток сво?х завела - покинула, а сама зновтаки пiшла туди
до його.
- Не пустять, Марусе! - кажемо ?й.
- Я ближче буду до його. - Пiшла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було
винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж добро? ради не
послухали... тодi й ?м вiльний шлях дали. А рада була така: справника
подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на
безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав
усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного,
зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька,
зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий... Вiн радив
усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не
казав нiчого, - дожидав: цiлий день сто?ть на порозi, руки в кишенях, на
ши? червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, - сто?ть
та свистить - якусь жовнiрську ходу висвищуе.
Хiба чай iспива?, то перестане, а випив самовар чаю - знов на порозi,
знов свище...
Подякувала Маруся - ?? пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий
день знов проситься, знов дяку?, - стали ?? пускати щодня. Сидiв Чайченко
тиждень ще, - вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала
спродувати товар... "Отсе добрая жона", - хвалив справник з порога, як
вона проходила мимо його... Вже суд вибирався з нашого села ви?здити на
завтра, вже Чайченка випустили, - коли вишукавсь якийсь родич шинкарю
небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка
"сво?м ворогом" i казав, "що тiсно ?м обом у свiтi жити". Знов суд судити
почав; знов питання - Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi
повезли його у мiсто, посадили в острозi.
Маруся за ним пiшла.
- Прощавай, - каже менi, - спродай усе, пересилай грошi.
- Марусе, - говорить ?й мати, - усе ти спроду?ш, а в тебе дiтки...
- Я знаю... я не забуваю.
Попрощалася з нами, дiток пригорнула, - пiшла, ?? до острогу не
впускають.
- Мiй чоловiк там, - доводить вона усiм.
- Твiй чоловiк повинувачений - йому там i сидiти, - тобi не можна.
- I я винна.
- У чому винна ти?
- Винна й я, коли вiн винний.
- Годi! Iди геть собi! - кажуть ?й, жалiючи. Вона не йде.
- Що ж ти призна?шся, що винна ти? - питають в не? знов.
- Винна.
Казали ?й руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду
та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки ?х
випустили.
Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"
Маруся не одмiнилася - тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як
голубка.
А я ще, стрiчаючи ??, дивуюся, що вона краси сво?? не стратила: тi ж
очi, чоло теж, - коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова
сивина забiлiла.
Оселилися вони знов у сво?й хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там
нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло - усе вже спродане
було... Дiтки гомонять самi однi, i вже така ?м утiшка з того, як горобцi
прилетять - зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi
притуляться пiд тином, радiючи.
Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не
виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став
дуже.
Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши
руки, очi приплющував, - десь сильно в його голова болiла... Другого разу
бачила - вiн спав... Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше,
прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати
чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час
пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мо?, мислi!
До кого ж ви прийшли?" - сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, - не
буде вже мо?? любовi".
XX
Мене сватало два женихи... Еге ж! Згаду?ться менi часто чоловiк Палiй,
що як в його дитина втопилась, хата згорiла, - вiн iшов улицею та весiлля
забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"
Згадувався менi чоловiк Палiй... Сватало ж дво?. Перший жених вбогий
був парубок, добрий, смутний - я не пiшла за його! Не було в мене кохання
смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити - не
схотiла робачком стати... Вiн пожурився за мною та з iншою оженився.
Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому
мати його забороняла, просила: не жадалося ?й для свого сина, чепурного,
сироту брати, - вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла.
Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний - вiн
i любив якось, наче бився.
Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку:
боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати
жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було
усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об не? не говорив, та вже й нi об
чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря
одцуралася, - вiн усiх за те вiдцурався людей: i сво?х рiдних, i чужих. I
вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на
смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не при?де вона з
батьком попрощатись. Написав священик, i грошi ?й послали.
Тяжко було одного дня батьковi дуже, - мати сидiла бiля його та й каже:
- Друже мiй! Дитина наша при?де до нас.
Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на не?. Мати знов каже:
- Катря до нас при?де.
Дожидали Катрi - Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав -
як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив - чому не
?де, чи буде - анi одного! Тiльки звечора казав: "я помру завтра". На
завтра i вмер вiн.
Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише,
"молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу
вiддала, - будуть поминать, будуть грiхи iзбирать..."
Знов жилося...
Була в нас у слободi бублечниця, а в не? наймичка - велика, чорнява
дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, - то, було, стрiнешся
iз нею, пита?ш: "Що робили ви?" - "Воду носили, бублики пекли", - одкаже
вона спокiйно. "А завтра що робитимете?" - "Води принесемо, бублики
спечемо". - "А позавтрому?" - "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".
Вмер в ?х хазя?н - дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали.
- А що в вас?
- В нас хазя?н вмер, i поховали.
- А тепер як?
- Воду носимо, бублики печемо.
Дiвчина було говорить спокiйно, сто?ть свiжа - а тут б слухати нiяково:
диву?шся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече... Бувають
такi в бога!
Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима
з морозами - усе здавалося якось нудно, якось докучливо... Були в нас
давнi радощi; були в нас старi сумування - до ?х тепер душа не озивалася,
не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як
серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки сто?ть знакоме,
а тут вiта?шся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Оте? як
шелестить! Глянеш на поля, на луги - якi поля, якi луги! Аж смi?ться щось
в тобi...
А вже як життя лiчиш сво? понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже:
що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде,
таке знайоме та безв'?iшне!
Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi...
Часом звали нас на весiлля - ми ходили на весiлля... Найчастiш я ходила до
Марусi.
Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiрко?, та од живо?
води... ?й сонечко не так свiтило, як нам; ?й i пташки iначiй щебетали...
XXI
Чи великий, чи малий час збiг - мати занедужала. Сказав би, рада вона
сво?й недузi була:
- Отсе й менi вмирати, - каже, - отсе i моя година! Бiжи, Химо, до
священика, проси - нехай пише зараз до Катрi, щоб при?хала поховати матiр.
Бiжи, любко, не барися!
Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.
- Отсе, не ?де Катря! -мутиться мати. - Хто ж мене оплаче! Мабуть, не
пускають ?? там; коли б я видужала, то б я вже сама до не? по?хала
одвiдати, побачити... Чи побачу ?? вже коли? Коли б я одужала, то б я ??
одшукала, де вона... Чи я вже ?? не побачу?
Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а
грошi на поминання вiддала - будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати".
- О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! - промовила мати i заплакала. -
Поховай мене, Химо, - говорить менi. - Поховай мене гарненько. Тобi буде
нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене
ближче, любко! Близенько сядь! - усе прохала мене.
Перед смертю говорила:
- Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, - послужи
?й, серце, не покинь!
Усе богу молилась, все молилася - до останньо? години. Тихо i сумно
вмерла.
Як ?? поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що
зосталися ?й лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама,
при?де сама опоряджати, що ?й у спадку дiсталося. Ми стали ?? дожидати.
Дiждали.
Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притяга? до нашого двору. Було
се ранком, - ранок славний, ясний, пахучий:уночi дощ перепав.
Я вибiгла за ворота.
- Катренько, де ти?
Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна
черниця i хрестила мене. За нею Катря.
Катря теж мене перехрестила - ледве на мене глянула вона - i за
черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ята? -
забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко...
- Ох, як же втомилися ми, - почала рум'яна черниця, скидаючи з себе
чорнi сво? ряси одну по другiй. - Вже ?хали ми, ?хали, та й годi сказали.
Глас в не? був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола,
розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як
змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось
захолодiла... На дух-мару вона походила з сво?м нездвиженим обличчям, iз
сво?м поглядом безпричасним... А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй
покривальницi!..
Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!
Черниця знов говорить:
- Втомилися як, боже милий! Ледве диха?мо! - А там дода?: - Вже сонечко
пiдбилося на снiдання...
Глянула на Катрю - Катря сто?ть, не чу? i не озива?ться.
- Сестро! - до Катрi, посмикаючи ?? мiцненько за рукава. - Треба нам
пiдживитися?
- Як завволите, сестро Меланiя, - одказала Катря. Я ледве дочула:
безодголосно такечки вона гомонiла.
- Дiвчино! - приклика? мене сестра Меланiя. - Ходи лишень ближче, - як
на iм'я?
- Химою звуть, - кажу.
- Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?
- Зараз iзготую, - кажу.
Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiря? у
глечик, одсипа? муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набира?; хлiб
кра?; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеля?, - жвава та
хапкая. Господи-свiте!
Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила ?? рукою од столу,
накриваючи, - Катря сiла на лавцi тодi.
Готове снiдання - стали снiдати. Сестра Меланiя Катрю ближче посадила.
Катря послухала, близенько присунулась, а ?сти нiчого не ?ла вона, окрiм
малесенький шматочок хлiба iз водою. Сестра Меланiя снiдання впорала. Мала
вона тридцять i два зуби бiлi та здоровi, та роботящi. О, якi ж зуби! Усе
молола ними, як жорном добрим.
По снiданню стала сестра Меланiн до Катрi говорити:
- Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не
забаритися... - А очi в не? почали прижмурюватись; говорячи якось
мимовiльно, мостила вона ближче до себе двi великi подушки у краплистих
темних пошивках, що з воза я внесла.
- Не треба баритись, - ще промовила зiтхаючи, - о... о... - вимовила ще
раз, вже зовсiм на подушки схилившися головою...
Спала. Мухи понад нею гули, мухи ?? кусали - спала. Катря сидiла,
схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось i рум'янцем закрасилася
живим. Я до не? близько пiдступила i кажу:
- Катре, чи ти вже мене зовсiм забула? Чи не пiзна?ш? - Рум'янцi одразу
збiгли з ?? обличчя; обернула на мене вже безпричаснi очi сво? i одказала
менi:
- Я тебе пам'ятаю.
- Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?
- Усi слова пражнi. Треба молитись...
- Катре, чи ти зна?ш, що Маруся замiж пiшла?
- Боже благослови.
- За Чайченка пiшла.
- Боже благослови.
- Вона нещасна дуже.
- Божа воля.
Усе менi одказу?, як наче по псалтирю чита?.
- Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?
- Я молюся за вас i за всiх людей.
- Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш?
- Господь повелiв усiх любити, - i ворогiв.
- То ти мене як ворога жалу?ш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi
нiкого любого? Нема нiчого милого?
- Менi усi рiвнi, за всiх молюся.
- И усi вороги тобi?
- Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, - промовила з
опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем
да полум'ям од не? пахнуло - як колись.
- А сiм'я? А родина? - кажу.
- Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!
- Так усiх кидати?
- Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже нiй! Помилуй нас! -
покликнула сумно.
- Амiнь, - одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй
дзвiнкий голос. - Амiнь, - ще раз ркаже та й позiхнула такеньки, що в мене
рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння
од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: -
Ходiм вже до батюшки, - приказу? Катрi.
I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати.
Поки ми дiйшли до священикового двору - бiля церкви стояв з двома
коминами i з рундучком пiд пiддашшя, - поки дiйшли, кажу, то вже сестра
Меланiя зовсiм чуйна була: хоч очi од спання помалiли, та дивилися густо i
жваво.
Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь
великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря
стала бiля не?, а я поза Катрею.
- Сiдайте ж бо, батюшка! - просить його сестра Меланiя.
Батюшка сiв проти не? та й закашлявся.
- А що се - кашель вас напав, батюшка? - пита сестра Меланiя. -
Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду
жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й
старi, - болiли на голову?
Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний - сторопiв, слухаючи
?? та на не! дивлячись - тiльки головою кивав.
- Отсе ми до вас при?хали з вашою давньою парафiянкою, - почина? другу
вже рiч сестра Меланiя. - Вона менi приручена. Спадок ?й од родителiв, як
зна?те; вона усе оджалувала на монастир. Ми при?хали усього того
роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут ?й належить, - покажiть менi,
коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого
потрудiмось.
Тодi пiшли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали
цiнувати. Сестра Меланiя никала скрiзь по всiх кутках, мутилася,
пiдбiгала, приглядала, прислухала.
Катря ходила за нею слiдом, не глядячи округи. Мiсця знакомi коло не?
процвiтали - вона не вважала. Нiде не припинилась i разу не оглянулась. В
хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вiтали Катрю,
питали... Вона наче нiкого зроду не бачила i нiчого не знала, хто й якi
прийшли.
Одчинили скринi, .стали лiчити грошi, якi там були. Батюшка усе
зашептував i записував; сестра Меланiя теж собi пiрцем черкала - Катря усе
стояла оддалiк, не глядячи...
Люди потроху розiйшлися...
- Ви добре се зна?те, батюшка, що хата цiй дiвчинi придiлена вiд
небiжчикiв? - питалася батюшки сестра Меланiя аж двiчi.
- Знаю добре, - говорив батюшка.
- Та вона ж далека родичка, а дочка ? рiдна...
- Така була воля ?х. Вони дiвчину жалували.
- I другi знають те?
- Як же! Свiдки ?.
- А! - каже. Бiльш вже не питала.
XXII
Прийшла Маруся до Катрi. Була вона тиха, смутна i ласкава.
- Зна?? - спитала мене.
- Зна?, - кажу, - та ?й за все байдуже.
Катря ?? спершу не пiзнала, а на вiтання одказала:
- Благослови, господи!
- Се Маруся, - говорю ?й.
Тодi вже вона пiзнала i знов каже:
- Боже благослови!
Маруся стояла перед нею.
- Сiдай, Марусе! - прошу.
Вона не схотiла чи не вчула, стояла i дивилася на Катрю. Катря
непорухома сидiла. Бiльш не було нiкого в хатi.
- Катре, - промовила до не? Маруся, - чом ти слова не промовиш? Чи менi
звелиш говорити, Катре?
- Що? - пита Катря. - Що говорити?
- Бач, Маруся вже сива стала зовсiм, - кажу, знявши хустку з Марусi.
Подивившися, каже:
- Сива.
Посидiла Маруся мовчки i попрощалась. Катря ?? хрестить.
- Катре! - промовила Маруся, - в мене дiти.
- Боже ?х благослови! - одказала Катря по сво?му звичаю.
Як сама вже вона нiчим людським не мутилася, - то вже й не вважала, як
в iнших серце колотилося.
Маруся додому пiшла.
На третiй день Катря iз сестрою Меланi?ю по?хали. Маруся ще приходила
попрощатися. Катря прощалася так само, як вiталась... Хоч би вона лице
запечалила! Хоч би озирнулася разочок!
- Як одмiнилася! - промовила Маруся, дивлячись услiд за тим возом
критим по дорозi.
- А пам'ята?ш, яка була вона? - кажу.
- Як же!.. Добре пам'ятаю.
Ще ми постояли, подивились. Маруся пiшла до сво?? господи, а я ??
провела i в не? трохи посидiла.
Якiв усе хворiв, усе болiв. Давно вже вiн не робив нiчого: не здолав.
Падала коло всього сама Маруся. Багато було ?й дiла в господi, велико
печалi на серцi.
Весело, як ? ким радiти, та й те добре, коли ? об кiм поплакати. Iй-же
богу мо?му, добре! Гiрка та жива вода, кажу вам...
Виходжу я од Марусi, i вена мене до ворiт доводить, а за нею дiтки
топотять дрiбненько-важенько...
- Подивись, - каже вона, - подивись, Химо, усi тройко у його вилились -
мо? чорнявенькi!
I згорнула ?х усiх до себе. А вони хто з паличкою у руцi, хто з хлiбом,
з пiсочком у жменьцi, жвавенько дивляться... Тиха i вбога хата з вишневим
садком!
Я живу собi придобно на сво?й селитьбi. Сусiди до мене ходять, а я знов
до ?х - одвiду?мось. Радимось, як городи засiва?мо; вкупi наш одпочивок у
свято...
Час за час, а к вечору ближче...
Популярность: 11, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT