------------------------------------------------------------------------
 Григорiй Тютюнник
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Гомiн, гомiн по дiбровi, туман поле покрива?,
   туман поле покрива?, мати сина призива?:
   - Вернись, синку, додомоньку,
   змию тобi головоньку...
   - Менi, мамо, змиють дощi,
   а розчешуть густi терни, а висушать буйнi вiтри...
   Укра?нська народна пiсня




   Село Троянiвка гнiздиться в долинi. На пiвнiч  вiд  нього  Бе?ва  гора,
покрита лiсом, на пiвдень -  заткана  маревом  рiвнина,  по  якiй  в'?ться
полтавський шлях. Обабiч шляху то тут,  то  там  мрiють  у  степу  хутори,
маячать на далеких обрiях, як зеленi острови по  синьому  морю.  В  центрi
села тече рiчка з дивною, мабуть татарською, назвою - Ташань. Весною  вона
скреса?, i тодi селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого мiсточка;
лiтом пересиха? так, що в деяких мiсцях ?? перебродять  кури  на  сусiднiй
хутiр Залужжя i навiть там несуться, що ? досi  основною  причиною  сварок
мiж троянiвськими i залужанськими молодицями.  Батьку-ватись  жiнкам  дуже
зручно; вийдуть одна  насупроти  друго?,  стануть  на  рiзних  берегах  i,
гарненько поскладавши на грудях руки, починають: "Чого це ти,  Мотре,  мою
курку на Залужжi припина?ш? Хiба вона твоя, чи що?" - "Хай тебе  колючками
до землi припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетiла  на  сю
сторону, так оце я вже й винна?" - "А щоб тебе кров гаряча спила,  брехухо
кривошия! Що ж ти ще i вiдкараску?шся, що ти мо?? курки не  припинала,  як
моя зозулястенька приволокла на лапцi шманделок тво?? спiдничано?  пiлки?"
- i пiшло, i пiшло, що й до вечора не переслуха?ш. Над  рiчкою  було  дуже
лунко, через те всi чули, i про кожну таку чвару знали на обох берегах.
   У селi ? вигiн, на якому пасуться телята, свинi, гуси, вiвцi,  кози,  i
коли голова сiльради Гнат  Рева  ?де  куди-небудь  лiнiйкою  по  службових
справах, то наказу? кучеровi, одноокому Кузьмi,  розганяти  ?х  байба-рою,
щоб не задавити котрогось. ? магазин, у якому  прода?ться  вакса,  хомути,
горiлка, сiль, вила, пiдситки, вухналi, сковороди i крам на кофточки.
   На захiднiй околицi  села,  бiля  самого  байраку,  живе  Йосип  Вихор,
по-вуличному - Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася  бiля  яру,
поруч з нею хлiв, ще далi, в садку, клуня - житло для горобцiв та голубiв,
що воркують пiд бантиною у солом'яних  кошелях.  Вiд  клунi  стежка  круто
пада? в яр з холодною джерельною водою.
   Сiм'я в Йоньки така: старший  син  Гаврило  -  широкоплечий,  бiловусий
здоровань, на одну ногу кульгавий  (як  був  ще  пастушком  -  бугай  ногу
потовк). Iде вулицею помiж тинами - голова  то  визирне,  то  захова?ться;
собаки брешуть, аж з очей iскри сиплються, думають, що то вiн  ?х  дратуе|
Середульший Федот  -  дрiбноростий,  чорненький,  схожий  на  батька.  Цей
служить в Червонiй Армi?, добився двох кубикiв, i його портрет  висить  на
покутi помiж рушниками. I найменший - Тимко. Цей вдався не в матiр,  не  в
отця, а в про?жджого молодця. Високий, тонкий, з-пiд картуза чорнi  кучерi
пруть, очi гарячi, черкеськi, дивляться спiдлоба. Як iде селом,  зустрiчнi
дiвчата полум'ям займаються. Одним словом, добрячий парубок,  одна  печаль
серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.
   В 1920 роцi, пiсля криваво? сiчi червоних iз махновцями,  пiшла  молода
красива Уляна у яр по воду. Бачить - звiвся з бур'яну чоловiк, хотiв  щось
сказати та й знову повалився в траву.  Пiдбiгла  до  нього  Уляна,  аж  то
червоний бо?ць: лице в кровi - очей не видно, лiва нога  шаблею  порубана,
видно,  лежачого  сiкли.  Простяг  до  не?  руки,  блага?:  "Вiзьми  мене,
молодице, звiдси, загину я тут". Обняла його Уляна за спину помiцнiше та й
повела геть вiд смертi...
   Вiдлежувався бо?ць на горищi. А щоб дiти про нього не довiдалися та  не
розтеленькали по селу, спровадила ?х Уляна до сво?? матерi.
   Через пiвтора року повернувся додому Йосип, якого червонi брали в обоз,
гульк - а в колисцi тугенький, мов гарбузик, хлопчик  гойда?ться,  нiжками
на Йоньку свариться.
   Мiсяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночi пробирався до  хатинки,  де
жила Уляна з байстрям, щипав ?? за груди так, що капало молоко на сорочку,
допитував, хто сплюндрував  дiм,  але  вона  мовчала.  Тодi  вiн  закривав
подушкою рот i  люто  бив  кулаками  пiд  серце.  Вiд  тих  побо?в  поволi
тьмарилася ?? здорова сiльська краса,, тверде  тiло  обм'якало  i  в  очах
згасала  жага  кохання.  Йосип  на  все  життя  затамував  на  не?  злобу,
по-звiрячому ненавидiв Тимка. Люди де бачили,  i  якось  найближчий  сусiд
Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: "Ти,  Йонько,  хлопчиська  не
карай i сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше".  Йонька  нiби
погодився, але ганьби забути не мiг, вона вiчно смоктала його за серце, як
чорна п'явка, часто вiн вибухав таким гнiвом, що всi домашнi ходили як  по
струнцi,  чекаючи,  доки  перейде  буря.  Одному  Гавриловi  велися   дещо
спокiйнiше,  бо  вiн  уже  був  чоловiком  сiмейним  i  жив   на   вiддiлi
по-сусiдськи з батьком.





   - Тимко, вставай! Свiта? вже,  -  розштовхувала  Уляна  сплячого  сина,
стягаючи з нього рядно.
   Тимко схопився i, намацавши на жердцi одежу, став хапливо зодягатися. З
хатини  крiзь  вiдчиненi  дверi  тоненькою  смужкою  пробивалося   свiтло,
спалахувало на мiдних шпугах,  якими  була  обкута  скриня,  що  стояла  у
великiй хатi, де  спав  Тимко.  Парубок  вийшов  умиватися  в  заболочених
чоботях, вiйськових  галiфе  (подарунок  вiд  Федота),  чистiй  полотнянiй
сорочцi, вишитiй хрестиком.
   - Чого ви мене так пiзно збудили? - запитав вiн хрипким зi сну голосом,
стурбовано глянув на малесенькi вiкна, за якими чорнiла свiтанкова пiтьма.
   - Тебе добудишсяi Менше б по вулицi тинявся. Ось ми пропишемо Федотовi,
як ти тут розпарубкував-ся та розволочився.
   Увiйшов Йонька в облiзлiй  заячiй  шапцi,  теплiй  сар-дачинi,  з  яко?
висiло ватяне рам'я, i чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров бiля печi.
   - Куди вас сьогоднi? - запитав вiн i засмердiв люлькою так, нiби в хату
ввалився цiлий табiр циган. Сухеньке личко, заросле сивою борiдкою, робило
його схожим на продавця iкон.
   - ?демо орати до Вишневого хутора.
   - Iстнка з дому не бери. В хазяйствi знадобиться.
   - А я його коли брав?
   - Брав чи не брав, а слухай, що тобi кажуть. I гулi менi припини,  моду
яку взяв, чортова погань! Станеш?
   - Чекай. Я його iнакше.
   Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спинi так батогом, що кожух аж
свиснув.
   - Хочеш, щоб у пику дав? - обiзвався з-пiд кожуха Денис.
   - Вставай! Чого хропеш посеред поля?
   Денис звiвся на ноги, почепив на плече дробовика.
   - Зайцiв не бачили? - запитав вiн, обзираючи поле сонними очима.
   - Бачили. Набурили тобi на кожух i побiгли далi, - зареготав Марко.
   Денис на те кепкування не звертав уваги. Для того, щоб його розгнiвати,
треба ширяти розпеченим дроттям у живiт.
   До Вишневого хутора прибули, як зiйшло сонце. Марко  кинувся  запрягати
до плуга бикiв, заохкав, як бублешниця на ярмарку:
   - Торбу з харчами загубилиi А бий тебе сила божа? Що менi мати скажуть?
Новiсiнька торба з материного рукава вiд сорочки, ще й калиною вишита.  Що
його робити?
   - Задери пiджак та постьобай себе батогом, - смiючись, радив  Тимко.  -
Ну, гони бикiв, чого рота роззявив? До пiвдня з тобою тут  монятися  буду,
чи що?
   Орали двома парами бикiв. Першою - Тимко з Марком,  а  другою  -  Охрiм
Горобець iз Денисом.  Тимко  iз  сво?м  погоничем  першу  борозну  пройшов
спокiйно. Охрiм iз Денисом нiяк не могли спрацюватися. Бички були  молодi,
нетямущi. Денис ?х тяг "соб", а вони  вернули  "цабе".  До  того  ж  Денис
поганяв ?х у вивернутому наверх вовною кожусi  (бризкав  якраз  невеличкий
дощик) i з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тiльки  бикам,  а  й
людинi страшно. За плугом дрiботiв маленький, хирлявий Охрiм  з  обмотаною
рушником ши?ю, хрипiв, повиснувши на чепiгах:
   - Скинь оте руззо, ради бога.  Хiба  з  ти  не  бацис,  со  бицки  тебе
бояться, як зарiзяки?
   - А куди я його подiну?
   - Давай узе я носитиму, хай ти  сказишся!  Охрiм  чiпля?  гакiвницю  за
спину, i вони знову  рушають  степом  з  погейкуванням  та  покрикуванням.
Зранку захмарило i довго сiяло на землю холодну, дрiбну мжу, потiм  повiяв
з Акерманщини вiтер, розчистив небо, i на поля бризнуло сонце.  Запарувала
рiлля, тьмяно заблищали на сонцi одвернутi лемешами скиби землi. З дощово?
мряки виринув Вишневий хутiр - з два десятки мазанок iз зеленими вiд  моху
стрiхами. Сонце пригрiвало сильнiше, земля дихала вiльготнiше, iз голубого
неба долiтав повний жалю журавлиний  трубний  клич,  який  то  гучнiв,  то
завмирав, танучи в голубiй безвiстi. Тимко, налягаючи  руками  на  чепiги,
часто задирав голову, проводжав даленiючi косинцi журавлiв, i тихий смуток
облягав його серце. Вiн часто курив i майже не розмовляв з  Марком,  який,
проте, не зважав на замрiю свого товариша, а витриндикував та  винашувався
бiля бичкiв, як на весiллi або якому грищi. Тимко, журливо посмiхаючись, з
любов'ю дивився на свого веселого товариша, пiдганяв його незлостиво :
   - Давай, давай, а то прийде дядько  Прокiп,  вiн  нам  за  таку  оранку
налама? хвоста.
   - А чого нам його боятися? Вiн трохи зрiднi, - не  падав  духом  Марко,
натякаючи на те, що Прокiп - майбутнiй Тимкiв тесть.
   Так пережартовуючись, пройшли ще декiлька  гiн.  На  останньому  заходi
перед обiдом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу i
так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.
   - Глянь! Дiвчат цiла кагала.
   На шляху стояла машина,  i  з  не?  з  гамором  та  смiхом  виплигували
дiвчата, що при?хали розкидати гнiй на бурячищi.
   - По-сусiдськи з такими цесарками небагато напрацю?ш, - горював  Марко.
- Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний пiвень на хатi.
   Тимко нiчого не вiдповiв. Швидко пробiг очима по строкатiй юрбi дiвчат,
когось шукаючи; раптом густi брови його, над якими блищали крапельки поту,
майнули вгору i  так  застигли  на  деяку  мить,  потiм  вiн  опустив  ?х,
одвернувся i став  дивитися  собi  пiд  ноги,  iдучи  за  плугом.  Дiвчата
наближалися, i все яснiше та голоснiше чулися ?хнi голоси та смiх,  шелест
сухого бадилля. Вони пiдiйшли вже зовсiм близько, i Тимко не мiг  дивитися
тiльки собi пiд ноги, а пiдвiв очi i зараз же побачив запнуту в теплу шаль
дiвчину, котра пройшла мимо сво?ю швидкою i широкою  ступою,  не  сказавши
навiть "здрастуйте".
   В ?? пружинистих рухах вiдчувалося щось нервове i пристрасне. Лице було
сумним i зосередженим.  Пiд  припухлими  вiями  блищали  синi,  як  мiдний
купорос, очi. Пройшовши мимо Тимка, дiвчина зупинилася i стала  розмовляти
iз сво?ю подругою i, мабуть, сказала ?й щось  дошкульне  й  смiшне,  i  це
сказане, безсумнiвно, вiдносилося до Тимка, бо та  глянула  на  парубка  i
зареготала на все горло, вiд чого кругловиде обличчя ?? зробилося червоним
i тугим, мов редька. Потiм вона схопила грудку i шпурнула на орачiв.
   - Свого батька по лисинi! - порадив Марко, ховаючись за воли.
   - Знай сво? дiло. Чого зв'язу?шся? - похмуро буркнув вiд плуга Тимко.
   - Не можу я, брате, коли отакi товстонiжечкя поряд.
   - Подрочись по степу, може, втихомиришся.
   - Хай йому грецьi Ще iржати стану.
   Опiвднi зробилося зовсiм тепло. Дiвчата палили  торiшн?  бур'яниння,  i
пахучий димок слався степом. Вiд  борозни  повiвало  гiркими  корiнцями  i
розпареним душком землi. Тимко роздягся i ходив за плугом у однiй  сорочцi
та босий, на козирку його вiйськового кашкета  виблискувало  сонце,  iнодi
вiн пiдводив од борозни очi i дивився на Орисю, що розкидала вилами  гнiй,
i серце його неспокiйно стискувалося. Чого  це  вона  надулася?  Позавчора
сидiли пiд вербами, все було  добре,  а  сьогоднi  полум'ям  диха?.  Може,
справдi iз Сергi?м знюхалася? При цiй думцi кров ударила йому в голову,  i
вiн, не знаючи, куди подiти зло, що поволi залива? його, напався на Марка,
що той буцiмто погано ганя? волiв. Коли ж Тимко побачив, що Орися i Ганна,
взявши вiдро, пiшли до степового озеречка по воду, то зупинився i  наказав
Марковi випрягати бикiв, хоч до обiду ще можна було разiв  зо  два  обiйти
гони.
   - Чого так рано? - здивувався Марко. - Охрiм з Денисом ще орють.
   - Не тво? дiло.
   Марко зняв з волiв ярмо, хитрувато посмiхнувся:
   - Може, i мене iз собою вiзьмеш? Ганнуся ж iз нею пiшла.
   - Двох котiв у мiшок саджати не можна - покусаються.
   Тимко взяв у руки батiг i, топкаючись по рiллi босими сильними  ногами,
що бiля щиколоток були перев'язанi поворозками вiд галiфе, погнав волiв до
водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрiв дiвчат, що несли  вiдро  води,
збив на потилицю картуз; смолистi кучерi вивалилися на високий лоб.
   - Може, пiдсобити? Г.а?
   - Самi справимось.
   Дiвчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздяганi,  i  товста,
туго заплетена коса Орисi непо-рушно лежала в  спинному  рiвчаку,  червону
ситцеву блузку ворушив вiтерець, вузенька боса ступня  залишала  на  рiллi
глибокi слiди.
   - Орисю! Пожди трохи.
   Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусi,  i  та,  взявши  вiдро,
пiшла далi, не озираючись. Орися обернулася до Тимка i стала чекати  його,
опустивши в землю очi. Нижня  губа  ??,  налита  соком  вишнi,  неспокiйно
ковзала по верхнiй, i було таке  враження,  нiби  вона  смокче  соску.  Це
надавало ?? обличчю вигляду дитячо? вередливостi.
   - Чого ти мене десятою дорогою  обходиш?  -  запитав  Тимко,  обпалюючи
Орисю сво?ми чорними черкеськими очима i намагаючись обняти дiвчину.  Вона
вирвалась i суворо глянула на Тимка.
   - Мене лестощами не вiзьмеш. Я тобi не Харитя!
   - Ха-ха! Уже якусь Харитину прибрехала, - засмiявся Тимко.
   Тодi вона уважно глянула на  нього,  i  в  тому  поглядi  було  стiльки
духовно? твердостi i холодного презирства,  що  Тимко  пригас  i  заблимав
очима.
   - Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як  ти  стояв
iз Харитею пiд вербами.
   - Ну й стояв... Бо ти  мучиш  мене.  Чудна  ти  якась.  Нi  обняти,  нi
поцiлувати тебе не можна. З Харитею простiше...
   - Ну, й iди до не?.
   Орися крутнулась i побiгла по рiллi. Тимко зiтхнув, крикнув  услiд,  чи
не вийде вона вечором до озерця, але вона побiгла мовчки, швидко мелькаючи
тугими, гарно виточеними литочками. Тимко  довго  i  замрiяно  дивився  ?й
услiд, потiм закурив i пiшов заганяти волiв, що вiльно бродили бiля озера,
понюхуючи свiжу траву.
   Вона чари зна?, скарби шука?, великих грiшниць  на  смерть  убива?".  I
стала тi?ю  лапкою  по  хатi  водити.  Як  тiльки  циганка  сотворила  те?
ворожбитство, в баби лице почорнiло, з рота виступила пiна i стало ??  так
трясти, що мiсця собi не знайде. А як очунялася, то  побачила,  що  скриня
розкрита i не тiльки дукачi, а й керсетки,. i вишитi сорочки, i полотно  -
все к лихiй мамi позабирано. Вискочила вона  надвiр,  бачить:  лежить  дiд
посеред обiйстя на купi соломи, чумацьких пiсень виспiву?. Баба давай його
штовхати та вговоряти, щоб рушав  циган  здоганять,  а  вiн  сво?  робить,
спiва? та на волiв гейка? так, наче на ярмарок ?де. Догадалась тодi  баба,
що то на нього нечисту силу  наслано,  покропила  свяченою  водою,  i  дiд
вiдiйшов.
   При цих словах Денис пiдвiв голову i вже в  який  раз  запитав,  чи  не
зварилося.
   - Бачиш, що нi! - сердито вiдповiв Охрiм, мiшаючи ложкою в казанi.
   Денис хвилю сидiв, задумавшись, потiм почепив рушницю на  плече  i,  не
сказавши нiкому й слова, кудись пiшов;  у  вiдсвiтах  вогнища  деякий  час
видно було його постать, що  вiддалялася,  а  згодом  i  зовсiм  зникла  в
темрявi. Пiсля його вiдходу деякий час панувала мовчанка. Марко пiдсунувся
до вогню, який уже горiв не так буйно, як ранiше, вигрiб  паличкою  кiлька
картоплин, обчистив ?х ножем вiд попелу i став  ?сти,  смачно  похрумкуючи
пiдпеченою шкiркою. Всi  сидiли  задумавшись.  Нi  Тимко,  нi  Марко,  нi,
мабуть, сам Охрiм не вiрили в нечисту силу, але в цю  весняну  теплу  нiч,
огорненi  темрявою  широкого  степу,  вони  радi  були  послухати  страшнi
бувальщини, що  чудово  вимальовувалися  в  уявi  людей  бiля  загасаючого
вогнища, пiд тихе полускування сухого бур'яну  i  рiвномiрне  шуль-потiння
кулешу в казанку.
   - Так що зарiкатися нiчого, - порушив мовчанку Охрiм i  помiшав  ложкою
кулiш. - Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зi мною  раз
було...
   Вiн облизав ложку, поклав ?? на рушник, на якому лежав порiзаний  хлiб,
витер жирнi вiд  сала  пальцi  об  полу  свитки  i,  дивлячись  на  вогонь
маленькими, як смородина, очима повiдав далi:
   - Як жили ми iндивiдуально, то був у нас вiтряк. Стояв  вiн  на  Бе?вiй
горi, отам, де тепер наш артiльний млин сто?ть. Млин вутлий, старий, подме
вiтер - скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався i  для
хозяйства хоч i невеликий, а все ж таки давав дохiд. Мiрошникував покiйний
батько, земля йому хай буде пухом. Як пiде, бувало, з  дому  на  свiтанку,
так i просидить аж до пiзньо? ночi, а як дуже завiзно, то й  ночувати  там
зостанеться. От раз менi мати й каже:  "Збирайся,  Охрiмчику,  дорога  моя
дитино, та понесеш батьковi вечеряти  до  млина".  Я  швиденько  зiбрався,
кошик у руки - i гайда. Вийшов за село, глянув - у млинi свiтиться.  Я  на
те свiтло й прямую. Iшов собi так, iшов, тiльки став на  гору  бейка-тися,
глядь: а свiтло кудись униз сунеться, сунеться i зовсiм щезло,  наче  його
хто собi в кишеню заховав. Темно зробилося, як пiд кобеняком, за два кроки
поперед себе нiчого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з  мiсця
не зрушу. Ну, думаю, уже обтан-цювала мене мара з мiтлою, уже я  тепер  не
вийду з цього мiсця. Постояв я трохи, постояв, а потiм  подрався  далi,  а
куди, й сам не знаю, тiльки втямки менi, що передi мною  вже  не  гора,  а
стiна. Дряпаюся на не?, дряпаюся - не бере. Навколо  якiсь  кущi,  хащi  i
холод могильний, аж мороз поза шкурою  ходить.  Коли  це  знову  вогник  -
блись. Я до нього. А вiн вiд мене. I давай мене водити,  i  давай  водити.
Ходив я, ходив, а тодi сiв на якесь чортовиння i думаю, що треба менi отут
чекати свiтанку, доки ота вся нечисть на мiтлах  не  розкомандиру?ться  по
сво?х квартирах, бо, видно, натрапив я на ?хнiй шабаш, то  вже  доки  вони
мною не награються, не випустять звiдси.  Закутався  я  в  свитку,  сиджу,
зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що  шапка  на  головi
пiдiйма?ться. То залл?ться солов'?м, то совою зави?, то пiвнем закукурiка?
або пiдкрадеться потихеньку та й смика? за свитку. Або оце  зiб'?  з  мене
шапку, а тодi ходить i ходить побiля мене,  як  кiт  або  собака.  Ходило,
ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранцi прокинувся - i  що
б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру  в  чагарниках,  вiд  млина  палицею
кинути. Менi улiво трiшки взять - i якраз дорiжкою до  млина  дiйти,  а  я
вправо поперся. Отут i кажи, що не напущено на чоловiка. Напущено, то  вже
й дурному зрозумiло.
   - Нiякого напуску. Ти з дороги збився, - заперечив Тимко.
   - Збився? А розтолкуй менi, як ти такий розумака,  чого  ходив  по  цiй
дорозi тисячу раз i нiколи не збивався, а в цю нiч збився?
   - А ще бува?, що людина по церквах лазить, - iз страхом сказав Марко.
   - Хвора, то й лазить.
   - Бабськi брехнi...
   - Я не знаю, чи брехнi, чи нi, а зi мною раз було таке, що  не  мiг  iз
печi злiзти.
   - То моча тобi в голову вдарила, - засмiявся Тимко.
   - Хто зна?, що воно таке було, а не знайду виходу  з  печi  -  й  квит.
Спереду мацну - стiна, ззаду - стiна, по боках теж стiни. А ще за дня ми з
братом жирували й розбили макiтру з тiстом.  Ну,  думаю,  замурували  мене
дорогi родителi за таке злодiйство заживо на голоднi муки  й  погибель.  А
тут до вiтру пiдпира, аж сорочечка  на  менi  коробиться.  Як  закричу  я:
"Мамо!" - i не витримав. На другий день цiлий ранок вишкрiбав я черiнь  та
допитувався  у  матерi,  що  то  воно   зi   мною   поробилося.   А   мати
слухала-слухала та й каже: "То вiд варено? квасолi. Ото не треба ?? на нiч
?сти..." То, може, й ви, дядьку, квасолi на?лись?  -  звернувся  Марко  до
Охрiма.
   Охрiм хотiв щось сказати i вже розкрив рота, але в цей час  iз  темряви
появився Денис,  кинув  Охрiмовi  до  нiг  двi  курки  з  повiдкручуваними
головами i сiв бiля вогню.
   - Де ти взяв? -  вiдсахнувся  вiд  них  Охрiм.  -  А  як  прибiжать  iз
Вишневого жiнки та трус зроблять? Та ти зна?ш, що тут буде? Без штанiв  на
Троянiвку побiжимо.
   - А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуди, Марко, i в  окрiп,--
порадив Тимко.
   Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко пiдкинув бур'яну у вогонь i
сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розiсланому кожусi обличчям
до вогню.
   Пiсля вечерi хлопцi натягли в хату, яку  вони  займали,  соломи  (другу
половину, через сiни, займали жiнки) i постелили  собi  добру  постiль.  В
кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. "Принесло  його  на  мою
голову. Орися  тепер  побо?ться  вийти  до  озера",  -  роздумував  Тимко,
вкладаючись, i скоро захрiп, удаючи iз себе сплячого. Вiн все ще надiявся.
що всi скоро заснуть i запану? те сонне царство, яке дасть йому можливiсть
вийти з хати на побачення. Але спокiй у хатi  нiяк  не  мiг  встановитися.
Охрiм кiлька раз виходив надвiр пiдкладати бикам сiна, потiм став питати у
Марка, чи той не бачив його iстика. Марко вiдповiв, що не бачив,  i  Охрiм
товкся по хатi, шукаючи його так  настирливо,  нiби  вiн  йому  був  у  цю
хвилину конче потрiбним.  Потiм  Марко  пригадав,  що  в  попелi  печеться
картопля,  пiшов  надвiр  i  принiс  повну  пелену,  i   вони   заходилися
солонцювати ?? з Денисом. Будили й Тимка, але вiн  не  вiдкликався.  Марко
набрехав Денисовi, що коли виходив надвiр  за  картоплею,  то  бачив  бiля
багаття лисицю, яка хрумала курячi кiсточки.  Денис  сказав,  що  то  вона
"курячу кров почула", схопив ружжо i вибiг з хати. Його довго не  було,  а
тодi надворi прогримiв пострiл, на жiночiй половинi заверещали  дiвчата  i
зняли гвалт, i чути було, як  вони  вибiгали  надвiр,  щоб  дiзнатися,  що
сталося. У сiнцях знявся цiлий галас, зайшов Денис i на  запитання  Марка,
чи бачив вiн лисицю, сказав, що вiн ?? не бачив, а вистрiлив  для  страху,
щоб поколошкати дiвчат. Потiм вони повкладалися спати, i в Тимка  зазорiла
надiя, що скоро все затихне; але тiльки вiн про це подумав, як Охрiм,  що,
здавалося,  вже  спав,  заворушився  i  знову  став  розповiдати   страшнi
бувальщини.
   - От ми йдемо, дивимося - щось бiлi?, - чувся його притишений голос.
   "I вродиться ж така шарманка",  -  злився  Тимко,  слухаючи  безконечне
базiкання.
   - ...Ми до нього - воно вiд нас. Ми вiд нього - воно за нами. Я тодi  й
кажу: ану ж, давай поприсiда?мо. Присiли. I що б ти думав? I воно присiло.
Я тодi й кажу...
   - Тебе зацiпить сьогоднi чи нi? - озвiрiв Тимко. Охрiм замовк  i  довго
не обзивався; навiть  Денис  перестав  хропiти.  Потiм  у  сiнях  почулося
шарудiння, i сердитий дiвочий голос сказав: "Вони будуть качатися, а  менi
солому носи! Знайшли дурку".  Зашелестiла  солома,  долинув  глухий  гомiн
голосiв (мабуть, вiдкрили дверi  на  жiночу  половину),  хтось  пробiг  по
сiнцях, ляпаючи босими ногами, швидко  вернувся  назад,  гримнув  дверима.
Голоси затихли..
   - Так отож я й  кажу,  -  знову  подав  свiй  голос  Охрiм.  -  Ану  ж,
пiдiйдiмо, хлопцi, ближче та подивимось, що воно таке...
   Тимко звiвся i, накинувши на себе пiджак, став пробиратися  до  дверей,
переступаючи через ноги лежачих.
   - Поглянь там на бикiв! - крикнув йому вслiд Охрiм.
   Тимко вийшов у сiни i деякий час  прислухався,  чи  не  розмовляють  на
жiночiй половинi. Але там, крiм дихання сонних  людей,  бiльше  нiчого  не
було чути. Тодi вiн вiдкрив дверi i зашепотiв так тихо, що ледве  сам  чув
свiй голос:
   - Орисю... Орисю...
   В пiтьмi звелася чиясь голова, теж пошепки запитала :
   - Чого тобi?
   - Вийди на хвилю...
   Тимко мнеться бiля дверей, зата?вши дихання, курить в  рукав  i  раптом
чу?, як хтось хапа? його за комiр iззаду. Вiн швидко озира?ться  i  бачить
перед собою в темрявi Прокопа.
   - Ану, ходiмо надвiр, я з тобою побалакаю, - каже Прокiп, не випускаючи
з рук Тимка. Бiля сiней Тимко вирива?ться  i,  вихопивши  з  ярма  занозу,
вiдскаку? вбiк, чека?, коли Прокiп зробить до нього перший крок. Але  той,
мабуть, розумiв, що в повiтрi пахне смаленим, сто?ть, не рухаючись,  тяжко
сапа?. В цей час у дверях  появля?ться  закутана  по  самi  очi  Орися  i,
побачивши батька, з тихим окриком "ой" бiжить назад.
   - Я тобi позаглядаю, - свариться кулаком  ?й  услiд  Прокiп.  -  А  ти,
значить, ще й не зять, а вже занозу хапа?ш?
   - Рукам волi не давайте. Я в вас нiчого не вкрав,  -  глухо  вiдповiда?
Тимко.
   - Норовиш украсти.
   - Це дiло мо?.
   - А я тобi кажу: не чiпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.
   - А може, й для мене?
   - Зроду цього не буде? Чу?ш?
   - Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже  давно  моя,
що я хочу, те з нею I зроблю.
   - Вiдступись! - похмурнi? ще бiльш Прокiп,  i  в  голосi  його  чу?ться
неприхована готовнiсть вчепитися Тимковi в горлянку. - А  не  вiдступишся,
роздеру, як кошеня. А ??, сучку,  день  -i  нiч  батуритиму,  щоб  слухала
батькiвського слова.
   - Торкнiть хоч пальцем!
   - Тебе не спитаю! - I Прокiп, гупаючи чобiтьми, бiжить у хату. За хвилю
виносить звiдти на плечах сiдло, i, засiдлавши свою роз'?зну-коняку, мчить
у Троянiвку, щоб не спати в однiй хатi з таким босяком, як Тимко.





   Родина Гамалi?в з дiда-прадiда перебойцi. Образи не пробачають, з  двох
слiв у бiйку лiзуть, е щось дике i свавiльне у ?х характерi, тигряча  кров
тече по ?хнiх жилах. Ще й досi топче землю Iнокентiй Гамалiя, на  старiсть
бороду викохав, як просяний вiник, а замолоду  парубкам  ребра  ламав.  Де
тiльки  яка  заваруха  на  ярмарку  або  на  храму,  де  пахне  бiйкою,  -
безпремiнно й Iнокентiй там треться, уже водить за собою ватагу шибайголiв
у сивих шапках, вигра? очима, як вввк бiля кошари.  Чи  молодi,  чи  старi
чоловiки затiвають бiйку, йому байдуже: врива?ться з гиркою-фунтович-ком у
кулацi - i пiшов скородити направо й налiво.
   Недарма кажуть: яка хата - такий тин, який батько -  такий  син.  Оксен
Гамалiя нi дать нi взять у свого  батька  вдався.  Тiльки  й  рiзницi,  що
батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв i Оксен  за  свого  парубоцтва.
Одягне латану чумарочку, смушеву шапку,  мiллю  побиту,  чоботи  юхтовi  -
пришви, незавидна одежа, бiдна,  а  йде  вiн  у  нiй,  бiсiв  парубок,  як
намальований, м'язи так i грають,  як  на  молодому  барсовi,  очi  так  i
киплять парубочою вiдчайдушнiстю. Ото як побачать  його  односельчани,  то
вже так i знають, що потяг або на хутори на вечорницi, або десь "на чужу",
на грища. I вже так i  знай,  щось  натворить.  Або  вулицю  розжене,  або
досвiтки розполоха?, або голову комусь провалить. Так i товчеться всю нiч,
як молоденький чорт, iз пекла випущений. Де не повернеться - всюди за  ним
золоте гiлля росте. Уже на нього хутiрськi парубки  i  засiдки  робили  по
ярах та дорогах, щоб спiймати та добре оддухопелити, аби не топтав  стежки
на ?хню вулицю, i жонатi чоловiки не раз заставали його  на  досвiтках  iз
залiзними шворнями в руках, та нiчого з того не виходило, -  виприсав  вiд
них Оксен. Доки дядьки помнуться бiля дверей та доки один iз них скаже: "А
чого ти, парубче, до наших дiвчат дорiжку топчеш? Хто тебе сюди  просив?",
та потiм другий iз них запита? в похмуро? громади:  "А  що,  чи  не  слiд,
дядьки, його провчити, щоб на другий раз знав,  як...",  та  доки  громада
скаже, що таки його слiд одрепати, - Оксен  блись  одного  в  вухо,  блись
другого, до дверей i - кричи, свистиi Втiк, як сiмох побив. Макiтриться  в
головах у дядькiв, чухають вони потилицi  та  один  одному  виказують,  що
"було б тобi, куме, на дверях стати, а менi його зараз шворнем", так пiзно
вже, спiймай вiтра в полi.
   Але як швидко побiля вогню не бiгай - все  рiвно  обпечешся.  Натрапила
сила на силу. Прийшов iз далеких хуторiв парубок, по iменi Устим;  цей  не
розпитував Оксена, хто вiн та звiдки, а цюкнув  по  головi  шворiньком,  i
перевернувся Оксеновi свiт землею вгору, а небом  униз;  червона  кров  на
бiлiй сорочцi калину розвiшала. Стогне вiд болю козак, пальцями землю ри?,
встати хоче, та не може. А тут прибiгли дядьки з кiлками, змолотили б,  як
вальок глини, та вибiгла з хати хутiрська дiвчина Олена, бiлими руками вiд
смертi заслонила. Потiм затягла до себе в  хату,  перваком  рану  промила,
забинтувала ?? чистим полотном i на м'яку постiль  положила.  При?хали  на
другий день Оксеновi брати, повезли у  Зiнькiв,  у  лiкарню.  Полежав  там
Оксен два мiсяцi, зализав свою рану i повернувся назад у село. Але вже  не
свiтилися   його   очi   зухвалiстю,   присмирнiла   в   них    парубоцька
вiдчайдушнiсть.
   Кiлька тижнiв Оксен нiкуди не виходив, навiть на троянiвську вулицю  не
появлявся. Але тигряча кров поволi  вiдживала,  робила  сво?  дiло:  скоро
зiбрав вiн паруботу, здебiльшого таких же братчикiв,  як  i  сам,  готових
заради нього у огонь i в воду,  повiв  на  хутори.  На  превеликий  подив,
зустрiли його там добре, без ворожнечi, так, нiби й не було  тi?  страшно?
бiйки. Устим  принiс  четверть  самогону,  запив  мирову  i  наказав  усiм
парубкам Оксена не зобиджати, бо тепер вiн його  побратим  i  старший  над
парубками.
   В той вечiр Оксен зустрiв i свою рятiвницю Олену. Побачивши його,  вона
сполошилася, почервонiла i, нахиливши голову, стала швидко  ганяти  колесо
прядки босою ногою. Оксен пiдiйшов до не?, зупинив  рукою  колесо  i  щось
хотiв сказати, але потiм обняв i поцiлував у щоку. Вона злякалася, тому що
це робилося на очах усiх парубкiв  i  дiвчат,  затулила  широким  розшитим
рукавом обличчя i вискочила в сiни. Але вiн знайшов ?? й там i пiд дружний
регiт хлопцiв i дiвчат привiв  ??  назад  у  хату,  посадив  коло  себе  i
вивернув перед нею з кишенi цiлу купу волоських горiхiв та цукерок. З того
часу  кожно?  суботи,  як  тiльки  степова  дорога  огорталася  сутiнками,
вибiгала  Олена  за  царину,  з  хвилюванням  очiкувала,  доки   появиться
парубоцька постать в жовтiй iмлi залитого мiсячним сяйвом степу.  Приходив
- покiрно горнулася до нього, мовчала i любила.
   Восени Оксен супроти волi батька одружився на нiй  i  забрав  Олену  до
Троянiвки.  Iнокентiй  заприсягся,  що,  доки  живий,   того   синiвського
непослуху не простить, i не пустив до  хати  молодого  подружжя.  Спочатку
Оксен з молодою дружиною жив у  братiв,  потiм  знайшов  притулок  у  баби
Сидорихи, що одиноко жила у сво?й хатинцi над Ташанню.
   Олена виявилася молодицею покiрною,  роботящою  i  припала  старiй,  як
кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила
?? до сво?х батькiв, а залишила жити в себе. Першу  зиму  Оленi  було  так
тяжко i так сумно, що вона не знала, куди подiтися. До  сусiдiв  збиралися
молодицi на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники  вскладчину,  спiвали
сумних, як зимовий вiтер, пiсень. Олена на тi посиденьки не  ходила,  щоб,
не дай боже, не прописав хто Оксеновi в письмi,  що  вона  тут  без  нього
розгулю? та гайну? свою жiночу честь, i коли наставав вечiр, то залишалася
вдома прясти. Iнодi, коли ?й робилося  дуже  сумно,  вона  уривала  музику
дерев'яного колеса, знiмала iз стiни Оксенову фотокарточку i,  нахилившись
до каганця, довго розглядала його обличчя.  Сидить  на  конi  як  вилитий,
шаблюка наголо, будьонiвка набакир,  а  з-пiд  довго?  шинелi  чобiтки  iз
шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без  посмiшки,  видно,  нелегко
да?ться йому вiйськова служба. В такi хвилини нападала на  Олену  тривога,
гiркi сумнiви закрадалися в душу, хтось хитрий i невидимий шепотiв  ?й  на
вухо: "Повернеться твiй Оксен iз служби та вiзьме собi в подруги курсистку
стрижену, а тебе покине. Навiщо ти  йому  здалася,  неграмотна  й  темна?"
Пригнiчена такими думками, ходила Олена як побита,  не  обзивалася  нi  до
кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печi:
   - Чи тобi, молодице, не з людей, що ти все мовчиш i до мене, старо?,  й
словом не обiзвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тодi  пiди
до Кили-ни-шептухи в Княжу Слободу, вона тебе вiдшепче.  Вона  вiд  усього
спосiб зна?: i вiд напущення, i вiд пристрiту, i вiд  переполоху.  Як  же.
Коли ми ще з нею дiвували, i то вона всi чари знала. Он якого собi парубка
вибрала. Найкращого на всю округу. Двi пари волiв,  земля,  чумарки  синi,
чоботи юхтовi. А в не? що? Як  перевозили  молоду,  то  скриня,  як  пуста
бочка, торохтiла, рядном прикрита, щоб не  видно  було  людям,  як  з  не?
порохня сиплетеся. А вiн багач.  Музик  аж  iз  самого  Гадяча  наймав,  -
теревенила баба, пригадуючи бозна-колишн?.
   Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна i, як  i
ранiше, цуралася людей.
   Надходила третя осiнь. Маленький Сергiйко,  син  Олени,  уже  бiга?  по
двору, зна?, як його звати i чий вiн ?, а баба Сидориха ним не натiшиться:
   - Господи праведний, i в кого воно таке  вдалося  розбишакувате?  Учора
горщик розбило, сьогоднi дивлюся, а воно  крiзь  друшляк  попiл  просiва?.
Достеменний дiд Гамалiя.
   Коли падав iз дерев лист i люди  збирали  картоплю,  повернувся  додому
Оксен. Як почула ту звiстку Олена - змертвiла на мiсцi. Як отямилася трохи
- кинулася бiгай додому через пiдмети, через коноплi, плутаючись у  сухому
картоплиннi.
   Прилетiла до двору, бачить: якийсь чоловiк у шинелi ходить  по  городi,
Сергiйка на  руках  носить.  Уздрiв  Олену,  хлопчика  на  жовту  травичку
поставив, а сам iде назустрiч, усмiха?ться: обличчя засмагле i якесь чуже,
а усмiшка знайома, рiдна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть,
подала йому руку, очi опустила, а з них сльози - кап-кап.
   - Я думала, - плаче, - що ти до мене не повер- л нешся. Покинеш мене  з
малою дитиною.
   - Оце так вигадала! - засмiявся Оксен i, узявши в одну руку котомку,  а
на другу сина, пiшов у хату.
   Оксен не тiльки лишився в Олени, а й усе робив для того, щоб  полегшити
?? життя. Допомагав, як мiг, по  господарству:  поправив  тин,  витесав  i
закопав новi стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну,  що
туди влiзла б Сидоришина хата. Прибираючи двiр,  ходив  статечно,  ворушив
плечима, з задоволенням пiдставляючи пiд осiннiй вiтерець мокру  вiд  поту
сорочку.
   - Не гони так. Ухорка?шся, - просила Олена.
   - За роботою дуже скучив. За землею. Але не дуже  довго  довелося  йому
поратися на сво?му дворi. Незабаром викликали його в  Зiнькiв.  Повернувся
звiдти задуманий i заклопотаний.
   - Що це з тобою? - зазирала йому в очi Олена, подаючи на вечерю  пiсний
борщ iз квасолею.
   - Призначили мене головою троянiвсько? артiлi. Олена сплеснула  руками,
очi зайнялися тривогою:
   - Може б, ти вiдмовився, доки не пiзно? В тебе одна пара очей. За  всiм
не вгледиш.
   - Якось воно буде.
   Новопризначеному  головi  троянiвцi  були  радi:  хлопець  молодий,   з
розумом, такий дiло поведе, бо попереднiй голова Iван Кiсочка, нiде правди
дiти, на старiсть пiдлiнився та, говорить уже так говорити,  i  в  чарочку
зазирав, та ще й у глибоченьку. Передаючи Оксеновi ключi вiд старих шахов,
Iван Кiсочка поставив на стiл пляшку самогону, вийняв  iз  кожуха  окра?ць
хлiба i недогризену цибулину i сказав так:
   - Тепер треба людей грамотних, а в мене тiльки й науки, що в  шкiльному
курниковi сидiв за незнання закону божого. Так що приймай дiла  i  головуй
на многая лiта.
   Отак i став головою троянiвсько? артiлi Оксен Гамалiя.
   ...Цього  весняного  ранку  Оксен  устав,  як  завжди,   рано,   тiльки
проспiвали третi пiвнi. Не запалюючи свiтла, щоб не розбудити сiм'?,  став
зодягатися, глухо  покашлюючи,  потiм  пройшов  у  хатину,  щоб  прихопити
що-небудь iз собою з  ?жi.  Шукаючи  хлiб,  зачепив  рукою  важкий  мiдний
кухоль, i вiн упав на долiвку з  гуркотом.  В  хатi  заскрипiло  лiжко,  i
сонний голос тривожно запитав:
   - То ти, Оксене?
   - Я.
   Бiла постать у довгiй полотнянiй сорочцi з'явилася у дверях.
   - Поспав би ще. Чого так рано?
   - ?демо у Власiвку за лiсом.
   - То ти й обiдати не прийдеш?
   - Нi, - якось сердито вiдповiв Оксен i, загорнувши  в  газету  хлiб  та
сало, ступнув до дверей.
   - Оксене...
   - Ну?
   - У Сергiйка чобiтки зовсiм порвалися, босий у школу ходить. Може, ти в
район ?хатимеш, то попита?ш? Я тобi й мiрочку приготую.
   - Привезуть у магазин пiд заготовку, тодi й купимо,  -  похмуро  сказав
Оксен i вийшов з хати.
   Олена глянула у вiкно:  в  сiрiй  свiтанковiй  млi  стрельнула  iскрами
цигарка, легеньким вiдсвiтом лягла на шибки.  Олена  зiтхнула  i  запалила
свiтло, потiм потягнулася  до  скринi,  щоб  дiстати  спiдницю,  i  раптом
вiдчула сильний  приступ  нудоти,  сiла  на  лiжко  i  деякий  час  сидiла
непорушне, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика  й  дiвчинки,
що лежали, розметавшись, на лiжку,  збасувавши  iз  себе  рядно.  "Буде  й
трет?", - сумно подумала вона i поцiлувала сонну дiвчинку, що спала ближче
до не?. Сина вона посоромилася цiлувати, бо вiн уже був школярем.
   Життя Олени, як i кожно? сiльсько? жiнки, проходило в щоденних клопотах
по господарству, боротьбi за шматок хлiба, турботi  про  дiтей.  Отi  ?хнi
вiчнi скарги: "Мамо, як учора мене штовхнув Хомин Миколка, а  я  впала,  а
спiдничка й порвалася" (це  говорилося  ди-тдною  при  закладеному  в  рот
пальчику i хитрому поблискуваннi очей, бо нiякий Микола ?? не  штовхав,  а
спiдничка була порвана на колючому  дротi,  i  мати  про  це  знала),  ота
занадто вже часта розмова з учителькою, яка вiчно  нарiкала  на  поведiнку
сина, а вiн, повернувшись iз школи, на запитання матерi: "За що ж ти побив
притулiвського школяра?" -вiдповiдав:
   "Хай не лiзе, я його перший не займав", - оце все тривожило i хвилювало
??. Вона була люблячою, але разом  з  тим  i  суворою  матiр'ю.  Дочка  ??
боялася i слухала, зате Сергiйко, як тiльки зринав iз  дому,  забував  про
материнi накази i запотиличники, робив сво?: нишпорив по чужих городах  та
садках, драв сорочачi гнiзда, бився з дiтворою,  дражнив  собак,  -  одним
словом, робив усi тi збитки, якi присущ!  всiм  дiтям  його  вiку.  Навiть
дома, коли мати по гарячих слiдах зашивала йому  розпанахану  сорочку  або
штанцi, вiн проявляв нетерпiння i тривогу, коли чув малиновий розбишацький
свист сво?х однокашникiв, якi сидiли де-небудь пiд тином i  вже  викликали
свого отамана, бо десь намiтилося пильне дiло. Тодi вiн неспокiйно позирав
на дверi i рвався надвiр прямо з голкою i ниткою.
   Найгiрше Оленi приходилося зимою, коли  майже  кожен  день  чулося  вiд
дочки: "Мамо, в мене горло болить".  Сергiйко  ж  не  жалiвся,  хоч  вночi
бухикав, аж у грудях ревло.  Ганя?-ганя?  в  школi  на  перервi,  на?сться
снiгу, от i ма?ш клопiт - заганяй обох на пiч, напувай пареним  молоком  з
овечим ло?м та ще пильнуй, щоб i череня не провалили, бо  хiба  ж  усидять
тихо?
   Повкривавши дiтей, Олена пiдiйшла до печi, щоб розпочати свiй звичайний
трудовий  день,  тобто  варити,  прати,  до?ти  корову,  годувати   дiтей,
прибирати в хатi i до того всього вчасно вийти на роботу в артiль та чесно
працювати разом iз всiма людьми, щоб на не? не нарiкали люди, що коли вона
головиха, то можна й вiдлежуватися.
   Мiж тим Оксен iшов селом, дразливий i гнiвний, i цей гнiв  чiплявся  до
нього кожного ранку, як тiльки вiн прокидався вiд сну. Такий стан  не  був
наслiдком примх чи свавiлля Оксена, як це  йому  приписували  деякi  люди,
особливо тi, яких вiн не любив за лiнтяйст-во. З думкою таких людей  Оксен
не рахувався i провадив з ними рiшучу боротьбу. Той стан,  в  якому  зараз
перебував Оксен, був  викликаний  iншим.  Оксен  знав,  що,  прийшовши  до
артiльного двору, побачить тi ж самi недолiки, якi були вчора, i що всi тi
люди, яким вiн вказав на неполадки, замiсть того щоб  виправити  ?х  i  не
допускати надалi, будуть виправдовуватися i присягатися, що вони в тому не
виннi, i  розводитимуть  руками.  Конюх,  якого  вiн  обов'язково  застане
сплячим у сво?й комiрчинi, на запитання, чого конi й досi не годованi i не
напо?нi, запевнятиме,  що  "давав  три  рази  i  напував,  хоч  i  сторожа
запитайте". Приходив сторож i, майструючи цигарку, цiкавився:
   - Що, може, щось украдено?
   - Це вам виднiше. Ви - сторож, - тамуючи гнiв, говорив Оксея.
   - У мене не вкраде. Я цiлу нiч на обходi, - вихвалявся сторож, радiючи,
що все добре i нема? нiяко? кражi.
   - Ви, товаришу голова, не клопочiться. На весну конi будуть як змi?,  -
обiцяв конюх. - А те, що вони трохи  грязнi,  то  нiчого  не  зробиш  -  у
кiзяках же сплять. Та й те сказати, що скiльки ти не скреби та  не  чисть,
то воно бiлiше -лебедя не буде. Товаряка.
   Оксен знав, що так трапиться й сьогоднi, i тому чим ближче вiн пiдходив
до подвiр'я, що  чорнiло  в  темрявi  сво?ми  будовами,  тим  бiльше  його
охоплювало роздратування.
   Коли Оксен прийшов на подвiр'я - все ще спало. Конюшня була закрита,  i
вiн постукав кулаком у дверi, але нiхто не вiдзивався. Тодi  вiн  натиснув
дверi плечем, i вони з сухим скрипом вiдкрилися, i в лице  вдарило  теплим
духом кiнського стiйла. Посеред конюшнi на стовпi висiв лiхтар, вiд  нього
падало на землю оранжеве кружальце свiтла.  Оксен  вiдкрив  комiрчину,  де
,спали конюхи, звiдти розламаною гарбою викотилося хропiння.
   - Хлопцi, коней напували?
   Гарба продовжу? котитися i скрипiти далi.
   - Коней напували, питаю?
   З постелi звелася заспана постать, надiла на голову картуз.
   - Це ти, Мусiю? - запитала вона i звiсила додолу ноги в  чоботях.  -  А
менi приснилося, наче я в кума на  хрестинах  гуляю,  наче  подали  свiжо?
ковбаси, а я...
   - Видно, що хорошi сни сняться, бо сплять - хоч за ноги витягай.
   - А-а, це ви, товаришу голова? А'ми держались-держались, та таки  перед
свiтом поборов нас сон. Ничипоре, вставай коней напувати,  -  розштовхував
конюх свого сусiда.
   Оксен вийшов iз конюшнi i попрямував до свинарника. Бiля скирти соломи,
що чорнiла в темрявi, немов той .хлiв, чувся  обережний  шелест,  який  то
затихав, то появлявся  знову.  Коли  Оксен  пiдiйшов  ближче,  то  побачив
низенького чоловiка, що нагрiбав у  носилки  солому.  Вони,  мабуть,  були
важкенькi, бо вiн, стягши ?х мотузком, нiяк не мiг взяти на плечi.
   - Може, пiдсобити? Га? - виступив iз темряви Оксен.
   Чоловiк кинув носилки на землю.
   - Нiчого, я й сам...
   Це був сiльський балагур i полiтикан Кузько Соро-котяга.
   - Крадеш помаленьку?
   Кузь висякався, витер пальцi об штани.
   - Заповсiгда, Оксене, ти вигада?ш що-небудь. У  тебе  виходить:  набрав
чоловiк соломи у сво?му хлiвi - вже вкрав. А яка ж  це  крадiжка?  Я  беру
сво?, зароблене.
   - Ану витрушуй.
   Кузь вивернув солому, а носилки вiдкинув геть.  Вони  впали  на  землю,
клацнувши вербовими дугами.
   - А тепер що, в мiлiцiю поведеш?
   - I поведу. А ти думав як? Люди по соломинцi . збирали, а ти  носилками
розносиш? А худобу чим годувати будемо? Ти про це думав?
   - Хе-хе, - засмiявся Кузь. - Ти так мiрку?ш, нiби це не наша артiль,  а
твоя економiя. Ти, значить, усерединi сто?ш, а ми по боках, ти мене уперед
ведеш, а я опинаюся, не хочу йти, бо несвiдомий. Виходить, артiль для тебе
органiзовували, а не для нас.
   - Язик у тебе довгий, знаю, тiльки сьогоднi менi нема часу на  розмову,
то я тобi скажу коротко: забирай носилки i бiльше з ними в артiльний  двiр
не приходь. Спiймаю ще раз - передам у суд. Там за розкрадання  колгоспно?
власностi тобi припечуть, що слiду?.
   - Гарненьке спасибi! А що в  мене  в  хатi  нiчим  ?сти  зварити,  тобi
однаково? Дровець трохи ?, але  тримаю  на  зиму,  а  зараз  сим-тим  баба
прокурить, аби ?сти зварилося. Якби дали менi  соломи  на  трудоднi  -  не
крався б я з носилками до артiльного двору. Я за все сво? життя  з  чужого
двору хворостинки не принiс...
   - Ти, Кузьку, не ображайся, - вже м'якше сказав Оксен,  -  але  я  тобi
скажу так, що, крiм свого носа i живота, ти нiчого не бачиш. Як  би  ми  з
тобою не говорили, все рiвно не зрозумi?мо один  одного,  бо  говоримо  на
рiзних мовах. Ти хочеш, щоб у тебе було повне горище хлiба i  чотири  пари
чобiт, а я хочу, щоб до всього цього в нас ще росла  й  чорна  металургiя.
Бо, як нападуть на нас кра?ни капiталу, тво?ми  чобiтьми  i  пампухами  не
вiдiб'?шся, треба буде чогось iншого.
   Крiм того, ти заздриш дуже робiтниковi, що вiн пiде в магазин i все, що
захоче, купить за грошi... А хто ж тобi не да? стати  робiтником?  ?дь  на
шахти, працюй, будь ласка. Ти скаржився: робiтничому класу земний  рай,  а
тобi пекло - пiвдня ореш, пiвдня пiд возом, спиш...
   - Ти менi зубiв не замовляй. Дума?ш,  що  коли  я  малограмотний,  так,
значиться, нiчого й не розумiю. От ти менi стiльки раз докоряв,  що  я  до
куркулiв жалiсть мав, а Гнат,  той  мене  просто  пiдкуркульником  i  досi
хрестить...  А  воно  зовсiм  не  так.  Ви  куркуля  вчилися  по   книжках
ненавидiти, а мене -  саме  життя  вчило.  Так  хто  ж  тодi  сильнiше  ?х
ненавидiв: ви чи я?
   Кузько запалив загаслу цигарку, пiдсунув на потилицю порваний картузик,
голубi, як весняне небочко, очi налилися собачою тугою.
   - Було нас у сiм'? четверо, старшi ходили по наймах, а  я  при  батьках
перебував. Але коли трохи пiдрiс, повела i  мене  мати  мiж  чужих  людей.
Пам'ятаю: вийшли ми з нею за село, вона плаче, а я  так  собi,  не  плачу,
тiльки серденько в мене болить,  як  у  молодесенького  телятка-сосунчика,
якого налигали й ведуть продавать на ярмарок. На Бе?вiй горi довго  стояли
мовчки. Розшукав я очима свою хату, думаю:, оце хлопцi на вигонi в  "лози"
граються, пищики майструють, а мене ведуть хтозна й куди. Потiм мати каже:
"Помолися, сину, богу, i вiн тобi щастя  в  дорозi  пошле".  Помолився  я.
Пiшли. Скинув я старенькi ботиночки, повiсив через плече, iду. Сонце пече,
дорога тверда, мов камiнь, аж водянки на ногах набiгають. Йшли два днi,  в
степу ночували, на третiй день приходимо в хутiр. Посеред хутора - дiм пiд
залiзом, клунi,  повiтки,  на  воротях  чирва  вирiзана,  червоною  фарбою
викрашена. "Оце, - каже мати, - тут твiй  хазя?н  живе".  Зайшли  в  двiр.
Собаки на цепах так i рвуться на нас, шерсть на них як на добрiй вiвцi. На
ганку чоловiк сто?ть, одягнений у погане, та ще  й  латане.  "Кланяйся,  -
шепче мати, - це твiй хазя?н". Я аж рота роззявив. Оце хозя?н? Та  вiн  же
на дурного Iлька схожий, що в ярмарковi днi на гатках сто?ть,  ?дуть  люди
на ярмарок, кинуть йому копiйку: "Ану ж, затанцюй, Iльку".  Вiн  полотнянi
штани пiдсмикне, соплi витре й як  ушкварить  навпри-  '  сядки,  то  таку
пилюку здiйме, нiби два табори циган на батогах б'ються. Так Iлько хоч без
музики людей веселить, а мiй хазя?н наканцюпився,  наче  ось-ось  розпочне
мене ?сти. Подивився-подивився i каже:
   - Наймаю до осенi. Харчi мо?, а за грошi й не балакайте. Одежу, яку там
треба, справлю, а за грошi й не говорiть...
   Мати й тому рада. "Слухай, - наказу? менi, - почитай свого хазя?на", та
з тим i пiшла додому.  Зостався  я  сам,  як  той  листочок,  вiд  гiлляки
вiдiрваний. Повели мене до хлiва, кажуть, що оце тут наймити сплять i ти з
ними  спатимеш.  Ввечерi  приходять  стро-ковики.  "Новачок?"  -  питають.
"Новачок", - вiдповiдаю я. "Ну що ж, - кажуть, - сiдай iз нами, хазяйських
галушок попробуй". Сiв я за стiл, перехрестився, наколов спичкою  галушку,
а вона наполовину а висiвок, видно, як i остюки стримлять. Оце так, думаю,
в нас мати дома i то кращi варить. Полягали ми  спати.  Уночi  як  схопило
мене за живiт, боже мiй, як наче хто ножем рiжеi Цiлу  нiч  бiгав  надвiр.
Пiдпасич Iванко, мiй новий приятель, шепче менi на вухо: "Це ще нiчого. От
як дядько Бавило тебе батурою одшмагають, отодi знатимеш!" - "За що ж  вiн
битиме?" - питаю. "Вiн знайде за що".
   На другий день погнав я пасти. Хлопцi полягали спати на толоцi, а  мене
заставили скот завертати. Вони собi спочивають, а  я  стримлю  з  герлигою
бiля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годi. Присiв я на травичку
та незчувся, як i заснув. Як опече мене щось по спинi, я так i  скрутився,
як листочок на вогнi. Глядь - хазя?н з батурою сто?ть, зуби шкiрить:  "Оце
так догляда?ш хазяйське добро? Отак  пасеш?"  Та  батогом,  по  ногах,  по
ногах, так п'явками й беруться. Упав я на  эемлю,  прошусь:  "Дядечку,  не
бийте, я бiльше не  буду!.."  А  вiн  осатанiв,  нiчого  не  чу?,  батурою
чистить, аж менi в очах все переверта?ться,  як  млинок.  Порвав  на  менi
штанцi, сорочку пошматував разом iз тiлом, кинув на толоцi, мов цуценя.
   До самого вечора лежав я, гiрко плачучи. Пiдходили  до  мене  пастушки,
щось говорили, але я до них не обзивався. Звечорiло. Погнали худобу,  а  я
лежу один посеред степу, i тiльки сира земля менi рани студить. То грудьми
на нiй полежу, то на спину перевернуся - i легше менi  зробиться,  малому,
не так болить побите тiло. Лежав я, лежав, потiм устав i побрiв до хутора,
мов калiка безнога. Iду, а сонце вже зайшло, небо червоне, а по ньому бiлi
голуби лiтають. Як заплачу я, як закричу. Був би,  думаю,  i  я.  голубом,
полетiв би матерi прохати, щоб забрала мене звiдси... А  ти  кажеш,  я  за
куркулями жалiю. Хай за ними чорна яма жалi?!
   Кузько зробив судорожний рух кадиком, якось по-гусячому повернув шию.
   - Проте й куркулi теж бувають рiзнi, - продовжував вiн далi. - Викурили
ми iз Троянiвки Василя Гончаренка. Скажи  менi,  який  iз  нього  куркуль?
Наймитiв не тримав, землi на слабенького середняка, в полiтику не лiз. Так
ми його за штани i в конверт. А справжнi  куркулi  по  Казахстанах  та  по
Середнiх Азiях живуть, пасiки порозводили, чай з медочком попивають...
   - Ну, сам зна?ш, лiс рубають - трiски летять.
   - Отож. Я й говорю - до людей пiдхiд треба  мати.  Спiймав  мене  ти  з
носилками - i зараз грозиш пiд суд вiддати. А, бач,  того  й  не  подумав,
чого я сюди з цими проклятими  носилками  прийшов?  Отож,  щоб  трiски  не
летiли, треба подумати, а не так, з тень-те-лепень.
   Кузь забрав пустi носилки,  пiшов  двором.  Оксен  довго  дивився  йому
вслiд; хотiв завернути назад i сказати, щоб Кузь забрав солому, але  потiм
роздумав:
   "Як не е, вiн  злодiй,  а  злодi?в  жалiти  нiчого",  -  i,  затоптавши
цигарку, пiшов до контори.
   Вiн  зайшов  у  свою  кiмнату-кабiнет  i,  не  роздягаючись,  а  тiльки
повiсивши на цвяшок шапку, сiв за стiл з  тим  почуттям  заклопотаностi  i
вiдповiдальностi, яке охоплювало його кожного разу,  коли  вiн  поринав  у
турботи дня. Проглянувши свою записну книжечку, що лежала на столi,  Оксен
подумав, що сьогоднi вранiшнього наряду не буде давати, бо вiн  був  даний
учора ввечерi, i це було зроблено для того, щоб мати  можливiсть  сьогоднi
вранцi ви?хати на Власiвку за будiвельним матерiалом.
   "Так, але за що вiн менi наплював у душу?  -  пригадав  вiн  розмову  з
Кузем. - Якщо в мене й були якiсь помилки, то  я  ?х  робив  не  тому,  що
хотiв, а тому, що не знав, як робити так, щоб тих помилок не було. I за це
мене не ма? права нiхто судити. Да. Не ма?. Так чого тодi Кузь дорiка??  А
тому вiн дорiка?, що спiймався на гарячому i хоче знайти  для  себе  якесь
виправдання. Так. Натурально. А в дiйсностi Кузь, може, хоч i  не  злодiй,
але й не такий, щоб  рахуватися  з  його  думкою.  Да.  Вiн  вiчно  чимось
незадоволений  i  все  чогось  шука?...   Так,   Чернеччину   ми   пустимо
пiдсоняшники, - перевiв сво? думки Оксен на господарськi клонети.  -  Олi?
також треба. Натурально. Добре було б прикупити роменських овець.  На  них
шерсть хоч i груба, зате швидко нароста? м'ясо".
   Мимо хтось повiльно проплив на конi. Оксен, глянувши у  вiкно,  побачив
голову сiльради Гната Реву, який прив'язав  до  яблунi  жеребця,  розiм'яв
собi ноги i,  поляскуючи  нага?м  по  чоботях,  пiшов  до  контори.  Скоро
почулися кроки на ганку, в коридорi, нарештi дверi вiдчинилися, i появився
Гнат: шкiрянка розстебнута,  чоботи  забризканi  багнюкою,  на  галiфе  на
колiнах i  ззаду  блищить  нашита  i  вичовгана,  мов  бубон,  шкiра.  Сам
червоний, збуджений  ?здою,  губи  зведенi  в  дудочку:  вiчно  Гнат  щось
насвисту?.
   - Здоров, - каже вiн, i золотий переднiй зуб  сi?  по  хатi  самоварний
блиск.
   Потiм вiн сiда? на стiлець i розвалю?ться на ньому, як датський  принц,
i то зводить ножицями, то розводить замлiлi вiд ?зди ноги. Гнат нiколи  не
ходить пiшки, вiн або ?здить iз кучером Кузьмою  лiнiйкою,  або  верхи  на
сiльрадiвському жеребцi Дуна?,  осiдланому  старим  горiховим  сiдлом,  що
взяте не менше як на двадцять мiдних заклепок. Сiдло це Гнат конфiскував у
куркуля на хуторах i розповiдав про нього  цiлi  легенди,  що  буцiмто  на
ньому ?здила на прогулянки сама донька степового  магната  Бразуля,  Марiя
Бра-ауль, що воно перейшло ?й у спадок вiд старинного козацького  роду,  а
той рiд вiдбив те сiдло в татар.
   - А чому воно на заклепках? - питали дядьки.
   - Бо в тi? Бразулихи було таке озаддя, що як  сяде,  то  сiдло  -  хруп
напополам i розколеться. Так його через те й на  шпуги  взяли.  А  позаддя
таке було здорове через те, що Марiя, зна?ш-понiма?ш, багато  овечого  лою
пила, - пояснював дядькам Гнат.
   Посидiвши хвилину на стiльцi, Гнат  обiрвав  свист,  тупнув  ногами  об
пiдлогу, оббиваючи грязюку.
   - З хуторiв ?ду, - хрипко сказав вiн.
   - Воно й видно: так брагою вiд тебе й несе. Гнат байдуже лупнув  очима,
губи його знову склалися в дудочку. - Перестань свистiти,  це  тобi  не  в
конюшнi!
   Гнат обiрвав свист, ляснув нага?м по халявах:
   - По заготовках ?здив. З м'ясом, зна?ш-понiма?ш, ще не так, а з  яйцями
бiда. Зривають план. У тебе теж, зда?ться, недовиконано.
   Гнат  вийняв  засмальцьований  блокнотик,   розгорнув   його,   з-помiж
листочкiв посипалися крихти i тютюнова потеруха.
   - Точно. Недовиконання плану. Якi ж ти заходи будеш вживати?
   - Посаджу все правлiння на гнiзда - хай несеться.
   - Ти, зна?ш-понiма?ш, зубiв не скаль! ? решенiв  за  порушення  строкiв
виносити догани, так що гляди, щоб i ти не доплигався.
   - У мене зараз сiвба. Так що не до я?ць. А що в бiса ви з  уповмiнзагом
робите?
   - Не тво? дiло. Ми тобi не пiдотчотнi.
   - Ми тобi також...
   Гнат порипiв шкiрянкою, посвистiв, похвоськав себе нагайкою по  халявах
i, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче,  вийшов  надвiр.  Оксен  знову
зупинився бiля вiкна i задумався. "Да, треба  будувати  новi  конюшнi,  бо
старi вже зовсiм валяться. Та як ?м i не валитися, коли в  них  ще  стояли
конi пана Горонецького. А коли це було?.. А Кузько неправий. Вiн  дивиться
на життя, як пiвень на тiк: можна дзьобнути зернинку на дурничку -  добре.
Не можна - треба йти в iнше мiсце. Натурально..."
   Думки в Оксена обiрвалися:  в  кабiнет  зайшов  завгосп  артiлi  Григiр
Тетеря.
   - Пiдводи готовi. Можна ?хати, - сказав вiн i сiв на  стiлець.  Говорив
смирним, тихим голосом, як паламар у церквi. Якусь мить вiн мовчав,  потiм
розправив долонею вуса, i лице зробилося змовницьким:
   - У Власiвцi лiс хороший, та тiльки як би нам не  переплатити.  Коли  б
сво? грошi, то нiчого, а то ж людськi.
   Оксен усмiхнувся i заспоко?в старого, що переплатити не  повиннi,  тому
що по других мiсцях ще дорожче.
   Григiр нiби заспоко?вся, але ще довго прикида? в умi, скiльки воно буде
коштувати отой лiс на конюшню.
   Скнарiсть Григора як завгоспа була всезвiсною не тiльки в Троянiвцi,  а
й по навколишнiх селах та  хуторах;  не  раз  траплялося  так,  що  Григiр
вичитував хуторянам, якi ?хали через Троянiвку на базар  до  Зiнькова,  за
всякi дрiбницi: за дьоготь, що по-безгоспо-дарському плюхав з мазницi,  за
те, що коняка не так запряжена i вже, напевно, ?й натерло холку хомутом  i
т.д. i т.п. А в артiлi вiн був ще вибагливiший, ще нещаднiший: скiпався до
свинарiв, що не  бережуть  вiдер,  корит,  що  на  тому,  мовляв,  тижневi
зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбиванi лежать, бо нiхто
за ними не дивиться, нiкому вони не потрiбнi. До конюхiв вiн присiкувався,
що в них "збруя горить, як у тих циган". Учора посадив двох  лимарiв,  так
розказують, що ремiння вже к лихiй годинi перетлiло. Ще  б  пакi  Як  вони
хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пiрчить.
   Особливо похмурий та незадоволений ходив Григiр у жнива. Бозна-коли вiн
тодi ?в i коли спав. Кожного ранку,  схиливши  набiк  заклопотану  голову,
являвся до Оксена i, вийнявши з кишенi жменю зерна, скаржився:
   - Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хлiб марнувати?
Нi, ти звiльни мене вiд завгоспа, бо не видержу я: печiнка розiрветься, на
отаке дивлячись.
   Або приходив i заявляв:
   - Кавунiв молотникам не даватиму.
   - Чому? - дивувався Оксен.
   - А того, що вiд самiсiнького табору i до Троянiвки - скрiзь  по  степу
жеврiв.
   - Що жеврi?? - нiяк не мiг второпати Оксен.
   - Скибки жеврiють. Якби ж вигризали так як слiд, то не жеврiло б, а  то
раз-два вкусить - кидав на дорогу. Денис Кошара - то не хлопець, а  якась,
прости господи, прiрва: вiд Крикливо? балки i  до  Вишневого  -  все  його
скибки валяються.
   - А звiдки ти зна?ш, що то його, а не чи?сь iншi?
   - У нього зуби рiдкi, як на пилцi, - прооре ними,  вiдразу  видно,  чия
робота.
   - Ет, дурницi, - вiдмахувався Оксен. - На скибках грошей не зекономиш.
   -Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун - то наш пiт  i  наша
праця, а вiн вибере, сучий син, якнайбiльшого, хряп  об  колiно,  середину
ви?сть, а решту в бур'ян. Хоч би товаришу вiддав, як сам не подужа?.
   У контору Григiр нiколи не приходив iз пустими кишенями; в  них  завжди
щось бряжчало i подзенькувало: або гайки, знайденi десь на  подвiр'?,  або
гвiздки, або якiсь iржавi старi ключi.
   Сказавши тепер Оксеновi, що пiдводи вже стоять готовi до ви?зду, Григiр
вийняв з кишенi якесь мотуззя i,  доки  Оксен  закривав  шафу  та  вкладав
папери, заходився в'язати його.
   - Хiба нема? нових вiрьовок, що ти дрантя докупи в'яжеш?
   - Авжеж, що нема.
   - Та слiпий Вихтiр сукав цiлу зимуi Порвали, чи що?
   - Не порвали, а на лiто держу. Прийде косовиця - рубля притягнути нiчим
буде.
   Вийшли з контори. Надворi повно сонця i голубого  неба.  Над  пiдметами
кружля? гайвороння, очманiлi вiд тепла горобцi лiзуть прямо пiд ноги,  так
i хочеться накрити якого-небудь картузом. Бiля колодязя -  велика  калюжа.
Дурнi телята нахиляють  голови  i  нюхають,  чим  пахне,  потiм,  задравши
хвости, мчать наослiп, розкидаючи ратичками теплу грязюку.





   Тимко пiд'?хав  до  артiльного  двору,  коли  вже  зовсiм  звечорiло  i
чередник гнав з поля овець. Мекаючи на всi лади, вони запрудили ворота,  i
Тимко притисся з конем до паркана, перечiкуючи, доки схлине овеча рiка. За
плечима в хлопця висiла торба з лемешами, якi вiн привiз  до  кузнi.  Коли
вовниста хвиля нарештi покотилася двором, Тимко по?хав до кузнi. Назустрiч
йому вiд колодязя з  двома  вiдрами  в  руках  iшла  огрядна  присадкувата
дiвчина з випнутими вперед, не по росту великими грудьми, якi,  здавалося,
?й так же важко нести, як i вiдра з водою. Побачивши Тимка, вона здивовано
зупинилася i зареготалася.
   - Оце так козак! -  вигукнула  вона,  насмiшкувато  оглядаючи  мотузяну
збрую, що прикрашала коня.
   Тимко ворухнув  босими  ногами,  що  були  запетльованi  в  посторонки,
про?хав, не вiдповiдаючи на ?? регiт.
   У кузнi Василь Кир,  чорний  таранкуватий  чоловiк  рокiв  сорока,  бив
молотком розпечену залiзяку так, що  вiд  не?  розпирскувалися  iскри,  як
золотий дощ. Тимко виклав перед ним лемешi, присiв на пустий ящик.
   Призвича?вшись до напiвтемряви, що затопляла кузню, Тимко розгледiв  що
одну людину, що сидiла в куточку, примостившись на купi  залiзяччя.  Тимко
вiдвернувся, аж шия хруснула: то  був  його  ворог  по  парубоцтву  Сергiй
Золотаренко. Тепер ?хнi стежечки сходилися бiля Орисиного двору, i  хлопцi
не здоровкалися i не говорили один з одним. Але сьогоднi в Тимка був такий
настрiй, що йому хотiлося придиратися за дрiбницi, i вiн вирiшив  зачепити
Сергiя, щоб зiгнати на ньому сво? зло.
   - О, та у вас тут i помiчники ?! Правда ж, дядьку Кир? Тiльки  чого  це
вiн сидить як пеньок? Узяв би молот, грюкнув раз та два - все б легше було
на руки ковалевi. Та, правда, як вiн тим молотом грюкатиме, коли  в  нього
сили, як у горобця?
   Сергiй заворушився в темрявi, кинув цигарку, але промовчав.
   - Дядьку! Чого це вiн ворушиться, а не вста?? Може, в  нього  штани  до
залiза прикипiли? То я вiзьму жигало та одлiплю?
   - Звiсне дiло - баришник... Звик на крадених конях тавра випiкати i  до
людей лiзе, - обiзвався Сергiй.
   - Е, стрючки? Замовчiть, а то вас обох угомоню. На  деякий  час  запала
мовчанка,  яка  обiцяла  ще  бiльшу  сварку.  Тимко   сидiв   згорбившись,
пiдшукував ущипливi слова.
   - Ходи, Серьожко, я тебе раз по ши? лясну.
   - Ти сво?ю силою не задавайся, а то був  один  такий,  та  без  печiнок
залишився.
   - Ану, геть з кузнi! - визвiрився на них Кир.
   - Нi, так ви, дядьку, послухайте, що вiн каже, - не зважав  нi  на  якi
гальма Тимко. - Отаке миршаве, як зiнське щеня, а й воно нахваля?ться. Ну,
от ми з тобою один на один. Засукуй рукава. Шдходь ближче.
   Тимко встав, розправив плечi,  мiцно  вперся  ногами  в  землю.  Сергiй
застебнув пiджачок, ступнув до дверей.
   - Тiка?ш? Трясучка напала?
   -' Нi, пiду в луг хорошого бича.  шукати,  -  вiджар-тувався  Сергiй  i
вийшов iз кузнi. Тiльки-но вiя вийшов, як у дверях появилася Лукерка.
   - Здрастуйте, ковалики,  -  проспiвала  вона,  розiп'явшись  у  двернiй
.рамi. - Чи не допоможе менi хто-небудь iз вас сепаратор покрутити? Молока
навезли, а крутити нiкому.
   - А що нам за те буде? - торгувався Кир.
   - Уже куплю вам четвертушку.
   - Та й годi?
   - А чого ж вам ще треба?
   - Здорова дiвка, а не догаду?ться.
   - Ги, отакi старi, i вони до молодихi Ходiмо,  Ти-мусю,  бо  з  дядьком
добалака?шся...
   - Ти б Сергiя взяла в придачу...
   - Нiчого, Тимко й за нього справиться, - зареготала за кузнею Лукерка.
   Тимко обняв дiвчину, притяг до себе, зашептав на вухо:
   - Менi четвертушечки не треба,  натурою  хочу...  Дiвчина  вирвалася  з
обiймiв, вiдштовхнула вiд себе парубка.
   - Ну, ти не дужеi Такого уговору не було. Тимко  ще  раз  хотiв  обняти
дiвчину, озирнувся, чи нiхто не бачить. Бiля кузнi чорним  привидом  стояв
Сергiй. "Побiжить зараз, усе Орисi роздзвонить. Ну й що ж. То не  парубок,
що лише одну дiвчину ма?", - вирiшив Тимко, iдучи вслiд за Лукеркою.
   В кiмнатi, куди вiн зайшов, пахло молоком,  на  вiкнах  висiли  марлевi
занавiски; на столi горiла лампа, кидаючи вiдсвiти на блискучий сепаратор.
   - Ти крути, а я буду наливати, - розпорядилася Лукерка. Залишившись  iз
Тимком наодинцi, дiвчина вiдразу перемiнилася:  iз  балакучо?  та  весело?
зробилася мовчазна i насторожена, ходила з опущеними  очима,  нi  разу  не
глянула на Тимка. Тимко уважно слiдкував за дiвчиною i  кiлька  раз  ловив
дивний блиск ?? очей, який вона вiдразу ж гасила сво?ми вiями.  Цей  блиск
збуджував  Тимка,  i  парубок  ясно  вiдчував,  як  це  збудження  щохвилi
нароста?. Лукерка не пiднiмала на парубка  очей,  але  вiдчувала,  що  вiн
дивиться на не?, i  палахкотiла  лицем.  Закiнчивши  роботу,  Лукерка,  не
говорячи нi слова, повела Тимка.вдвою комiрчину, де вона  iнодi,  як  було
багато роботи, залишалася спати, i, завiсивши вiкна та поставивши на  стiл
лампу, вийшла в сепараторну. Тимко сiв на  стiлець,  горiв,  як  у  вогнi.
"Сама заманила. Оце дiвчина?" - било йому в гарячий мозок. Лукерка  внесла
шматок хлiба i бляшаний кухоль сметани, подала Тимковi.
   - Ти, мабуть, втомився. По?ж трохи. Бач, як тебе в пiт кинуло!
   Вона смiло пiдiйшла до нього i, закотивши фартушок, який пах молоком  i
?? тiлом, витерла йому з лоба рясний  пiт.  Потiм  сiла  на  лiжко,  зняла
кофточку i повiсила на бильце.
   - Чогось менi  жарко  зробилося,  -  пошепки  сказала  вона  i  знiчено
посмiхнулася.
   Тимко вiдсунув бляшаний кухоль iз сметаною, дихнув на лампу.
   - Лукерко, ягiдко моя!..
   Запах ?? сильного тiла туманив йому голову. Вона давалася себе пестити,
благала тихим шепотом:
   - Заспокойся, Тимко. Не треба.
   ?? сильнi руки перечили настирливо i непiдкупно.
   - Тимоньку, хороший, слухай, що я тобi скажу. Слухай же!
   Але вiн не хотiв слухати. Тодi вона з силою вiдштовхнула його вiд себе,
вiн глухо вдарився об стiну головою, притих.
   Вона пiдiйшла до нього, трохи не плачучи, стала мацати за голову:
   - Дуже вдарився? Ну, прости. Прости.
   - Нецiлованою прикида?шся? - Тимко тихо, але злорадно  засмiявся.  -  А
цноту, мабуть, ще пастушкою загубила?
   Лукерка кинула на плечi хустку i деяку мить стояла, посiпуючи  плечима,
так, нiби по нiй раптом вдарив  струмiнь  холоду,  потiм  ривком  вiдкрила
дверi:
   - Iди спати, Тимоньку!..
   Не сказавши бiльше нi слова, вийшла надвiр,  пiд  зоряне  небо.  Тимко,
посидiвши ще деякий час  один,  теж  вийшов...  Чорна,  загорнута  в  шаль
постать Лукер-ки бовванiла пiд берестом. Вiн  пiдiйшов  до  не?,  взяв  за
руку. Вона не виривала руки, але обличчя вiдвернула i закрила шаллю очi.
   - Лукерко...
   Вона мовчала. Тодi вiн узяв ?? грубi,  негнучкi  пальцi,  тихо  стис  у
сво?й долонi i, спотикаючись, пiшов  до  коня,  що  був  прив'язаний  бiля
кузнi. "Як по-дурному все вийшло", - подумав  вiн,  неслухняними  пальцями
розмотуючи вуздечку. "Стiй, чорт!" - впiвголоса  лаяв  Тимко  коня.  Потiм
чiпко схопив за гриву, вiдштовхнувся сильними ногами  вiд  землi,  сiв  на
теплу кiнську спину i озирнувся назад.
   Пiд берестом, як i ранiше,  стояла  Лукерка.  Вона  стояла,  повернувши
голову до лугiв, вiд яких несло вологою, потiм  не  то  схлипнула,  не  то
зiтхнула i тихою ходою пiшла в хату. Тимко ще трохи  чекав,  гадаючи,  що,
може, вона вийде, але вона не виходила. Тодi вiн розiбрав повiддя i  також
тихо, повiльно по?хав до конюшнi. Здавши коня конюхам,  вийшов  за  ворота
артiлi i довго стояв пiд парканом, думаючи, що йому тепер  робити  i  куди
йти.
   Спочатку в нього була думка йти додому i добре виспатися, але чим довше
вiн стояв i чим довше дивився на чудову весняну нiч, що моргала  до  нього
зорями i вiяла свiжiстю лук i лугiв, тим  бiльше  i  тим  швидше  починала
шумувати в нього парубоцька кров, забиваючи навiть те тяжке  почуття,  яке
вiн винiс пiсля зустрiчi  з  Лукеркою,  -  почуття  сорому  i  парубоцько?
невдачi. Йому було якось не по собi, i Тимко знав, що коли вiн ляже спати,
то це тяжке почуття буде мучити його ще дуже довго, i тому вiн хотiв зараз
якнайшвидше заглушити його, хоча й не знав чим. Найбiльше  в  нього  надi?
було на те, що вiн зустрiнеться з  кимось  iз  сiльських  хлопцiв,  пiдуть
балачки, смiхи-пересмiхи i все забудеться,  тому  вiн  нiкуди  не  йшов  i
пильно прислухався, чи не обiзветься  де-небудь  парубочий  голос,  чи  не
почу?ться парубоцька пiсня, хай хоч i на Залужжi, кат його бери. Вiн ладен
був зараз тюпашити куди завгодно, аби розвiяти  свою  нудьгу  i  непри?мно
смокчуче почуття, що давило його за , серце.
   Але всюди було тихо. З Ташанi  валувала  пара,  заволiкаючи  придорожнi
верби, що здаля були схожi  на  величезнi  ожереди  сiна,  криючи  дорогу,
ташанський мiст. Десь за рiчкою гув болотяний бугай, в осоках  покахкувала
час вiд часу дика качка, в сазi одноманiтно, безконечно кричали деркачi. I
раптом хтось тюгук-нув, та так тюгукнув, що  аж  по  водi  ляснуло,  аж  в
очеретах шелеснуло  -  i  покотилося  левадами,  лугами  та  байраками,  i
загубилося десь у глибоких ярах.
   "Eret" - зрадiв Тимко i щодуху побiг на той окрик i  незабаром  зустрiв
на мосту Гараська Сича, якого вважали в селi трохи придуркуватим.
   - Ти тюгукав?
   - Я.
   - Хлопцiв або дiвчат нiде не бачив?
   - На картинi всi вони.
   "I справдi, сьогоднi ж кiно? Як же я про це забув?"
   Кiно в життi села було видатною подi?ю, до не?  готувалися  ще  загодя,
особливо молодь. Хлопцi, тi говорили один одному на  роботi:  "Не  забувай
же. Пiсля-завтрього картина". А дiвчата вимивали коси в та-шанськiй  водi,
прали блузочки, пахтилися одеколоном "Сирень" i приходили до хати-читальнi
чистiсiнькi, напахченi, соромливi i настороженi:  а  може,  й  проведе  ??
який-небудь кучерявий тракторист iз кiно додому,  поцiлу?  пiд  вербами  в
пахучi коси, пригорне, приголубить, найкращою в свiтi назве, - i тодi вона
йому серце, мов квiтку, розкри?, бо ?й уже давно хочеться любити...
   Кiно показували в хатi-читальнi тiльки зимою,  а  лiтом  крутили  прямо
надворi, в садку. Глядачi розлягалися прямiсiнько на травi,  а  подi?  всi
розгорталися на бiлiй стiнi: там  билися,  вмирали,  цiлувалися,  спiвали,
витанцьовували, а раз, коли демонструвався кiнофiльм "Путевка в жизнь", то
таке виробляли,  що  дiльничний  мiлiцiонер  не  витримав  i  кричав,  щоб
припинили картину.
   Оскiльки електромотора не було, то динамку крутили  руками.  Найчастiше
це робив Денис, для загального добра вiн сили не шкодував i викручував сам
по п'ять, а то й шiсть частин. Але це траплялося тiльки  тодi,  коли  йшли
фiльми любовнi або революцiйнi,  в  противному  разi  Денис  кидав  ручку,
свiтло  гасло  i  збудженi  глядачi  кричали:  "Давайте   крутiяi"   Довго
торгувалися,  бо  нiхто  крутити  не  хотiв,  а  дивитися  хотiли  всi,  i
розшукували Дениса, але вiн на ?х крики не зважав, i розшукати  його  було
не так-то легко: садок великий, дiвчат багато, попробуй знайди його  серед
темно? ночi. Раз виявив бажання ближче познайомитися  iз  технiкою  Павло.
Поплював у руки i крутонув так,  що  динамка  заскреготiла  як  скажена  i
поперегорали лампочки. Павла висварили i бiльше до технiки не пускали. '
   Тимко спочатку був розiгнався до хати-читальнi, але потiм вiдкинув свiй
замiр, бо вже було пiзненько кiно, мабуть, уже давно  закiнчилося.  Мовчки
вiн пiшов пустою сiльською вулицею.
   - Ги-ги, - засмiявся Гарасько, показуючи  кудись  у  темряву  рукою.  -
Диви, як прижимаються.
   Пiд чорним стовбуром верби заворушилися двi постатi.
   - Матвiю, не лiзь, бо вдарю. Матвiю! Ну, що тобi  за  iнтерес?  -  тихо
гомонiла дiвчина.
   - А що я роблю? -дивувався парубок.
   Тимко, не збавляючи кроку, пiшов далi. Але Гарасько йти не хотiв i  все
просив Тимка залишитися, щоб пiдслiдити, що  воно  буде  далi  пiд  тихими
вербами.
   - Я одного разу пiдзирав за одною парою, так цiлувалися,  -  хихикаючи,
розповiдав вiн. - А я як закричу: "Ай-я, як вам не соромно", -  а  вони  й
порозбiгалися...
   - I нiхто тебе не трiснув по гамалику?
   - Нi... Ги-ги.
   - Не нарвався ти на мене. Я б тебе вiдсупонив...
   Гарасько урвав смiх, мовчки плуганився за  Тим  ком,  загрiбаючи  пiсок
сво?ми босими клешнюватими ногами. Так  вони  ще  трохи  пройшли  селом  i
завернули на Притулiвку - бiчну вулицю, що  йшла  пiсками  понад  Ташанню.
Незабаром вони натрапили на громаду i хлопцiв, що сидiли в соснi на пiску.
   - От i каже капiтан  Немо,  -  чулося  звiдти:  -  "Поховайте  мене  на
золотому морському днi разом iз мо?м човном". Прийшли  до  нього  матроси,
стали на колiна i присяглися на вiчну вiрнiсть. I не було нi одного з них,
щоб не плакав: так ?м було жаль розлучатися iз  сво?м  капiтаном.  Зодягли
вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського  дна,  з
чорно? прiрви, жеврi? свiтло - то блисне, то згасне. То блисне, то згасне.
То капiтан Немо шле сво?й бойовiй командi останн? "прощай".
   - Хомутенкiр студент бреше, -  зашепотiв  Гарасько.  -  З  унiверситету
вигнали, так вiн тепер хлопцiв туманить.
   - Мовчи, довбня.
   Пiдiйшли до гурту. Улас продовжував далi:
   - Так що в кожнiй фантазi? ? доля  iстини.  I  настане  такий  час,  що
зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що вiн  буде  i  плавати,  i
лiтати.
   - А правда, що на Марсi живуть також люди, тiльки не такi, як у нас,  а
з двома головами? - обiзвався з гурту хлопець, i Тимко  пiзнав  по  голосу
Марка.
   - Наука доводить, що життя на Марсi iсну?, але чи ?сть там люди  i  якi
вони, поки що невiдомо. Але прийде такий час, що та?мницi всесвiту, - Улас
показав рукою в небо, - будуть розгаданi.
   -  Писалося  ж  у  бiблi?,  що  лiтатимуть  птицi  i  залiзними  носами
клюватимуть людей - от i в  лiтаки.  Нам  колись  на  толоцi  дiд  Iнокеша
розказував.
   - Тепер, коли наука так швидко пiшла вперед i довела  закони,  на  яких
трима?ться всесвiт, бiблiя - це  просто  збiрник  казок,  розрахованих  на
старих дiдiв, яких мучить безсоння. Бiблiя давно  вмерла,  i  коли  б  ви,
хлопцi, бiльше читали книжок, ви б не слухали дiда Iнокешу i  розумiли  б,
що життя - дуже цiкава штука i що жити - це значить учитися.
   - Еге, навчишся, - вставив сво? слово Марко. - Вiд рання й до  ночi  на
рiллi так ухорка?шся, що не тiльки за книжку, а й за ложку не вiзьмешся. А
? трохи вiльного часу - мати ганя?, як цуцика. Дров нарубай, води принеси,
в корови повичищай. Я так з дому тiкаю. Оце хоч  на  вулицi  вiдпочину  та
послухаю, що розумнi люди говорять.
   - Навчiться розподiляти час, i вам вистачить його  i  на  працю,  i  на
читання книжок. Бувають такi  днi,  коли  ви  працю?те  менше,  наприклад,
зимою, отодi  берiть  у  руки  книжки  i  читайте.  Великий  пролетарський
письменник Горький говорив, що все  те,  що  в  нього  ?  найкращого,  вiн
одержав завдяки книжкам.
   - Коли всi будуть дуже вченi,  хто  в  землi  порпатиметься?  -  сказав
Тимко. - Всi в  бiлих  капелюхах  ходити  не  будемо,  треба  комусь  i  в
картузах.
   - У тебе зовсiм невiрне уявлення про iнтелiгенцiю. Ти  дивишся  на  не?
очима  дореволюцiйного  мужика.  Ти  нiяк  не  можеш  зрозумiти,  що   без
iнтелiгенцi?, без науки неможливий розвиток  суспiльства.  Люди  розумово?
працi винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радi?ш, що тобi полегшено працю,
одначе забува?ш подякувати вченим, що вигадали цю машину.
   - Говори, як хочеш, а я знаю сво?.  Ти  от  по?хав  у  мiсто,  краватки
носиш, а гнойку понюхати бо?шся, хоч сало любиш трiскати. Кожного разу, як
у Харкiв ?деш, такого сидора шнуру?ш, що конякою не пiдвезеш. А  вивчишся,
то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село i цiпом  не  наженеш.  Ти
будеш тертися бiля вчених, де-небудь у великому мiстi, та грошi  в  кишенi
гребтимеш, а побачиш у трамва? дядька з мiтком - сахатимешся, як вiд чуми,
щоб вiн тобi чистенько? сорочечки не замазав.
   - Ти помиля?шся. Я мрiю працювати на селi.
   - Не бреши? Багато з вас таких, що повивчалися,  а  на  селi  працюють?
Порозбiгалися, що й чорт iз свiчкою не знайде.  Iнтелiгенцiя.  При?хав  он
Микола Шкурупiй до рiдно? матерi в гостi. Насипала вона борщу всiм в  одну
миску, а вiн носом крутить, уже не хоче з одно? миски ?сти. А  мати  перед
усiма вихваля?ться:
   "Слава богу, вивчився мiй Микола на лiкаря. Все ж таки  не  в  колгоспi
робити". Так що  ж  тодi  по-вашому,  по-iнтелiгентному,  виходить?  Що  в
колгоспi роблять однi дурнi?
   - У суспiльствi iсну? розподiл  працi.  Однi  працюють  лiкарями,  iншi
роблять у колгоспi,  i  нiхто  з  iнтелiгенцi?  ще  нiколи  не  дивився  з
презирством на людей фiзично? працi. Це твоя вигадка.
   - Вигадка не вигадка, а я розумiю  так:  будь  ти  вчений  чи  сто  раз
професор, а вiд простого народу не верни, раз вiн тебе в люди вивiв.
   - Цiлком вiрно...
   - А коли так, то чого ти не прийдеш  до  нас  на  поле  та  не  скажеш:
"Хлопцi, я зараз у вiдпустцi, давайте я разом iз вами  в  степу  попрацюю,
понюхаю, як земелька пахне". Адже ти бачиш, як мало в артiлi робочих рук.
   - Я думав... Я... навiть хотiв. I, чесне слово, я мав такий намiр.
   - Що нам з того намiру?  Ти  на  дiлi  покажи...  Був  у  нашому  селi,
розказують люди, один дядько, Федiр Смик: двiстi колодок пасiки, п'ять пар
волiв, п'ятнадцять десятин землi. Одне слово - багач. А сам  тихий  такий,
смирний, iде селом i перед малою дитиною шапку здiйма?. Прийдуть до  нього
селяни - зерна позичить, меду на кутю дасть, а  прийдеться  до  вiддачi  -
десяту шкуру здере...
   - Ти що мене iз Смиком рiвня?ш?
   - Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрi намiри  були,  та  яке
нам до них дiло? Ось ти тiльки  що  про  небо  говорив,  про  зорi.  Воно,
звичайно, наука. Але ти до неба лiзь, але й про землю не забувай. Ех,  оце
б тут i спав, - закiнчив свою балачку Тимко i простягся на пiску.
   - Денис он уже давно хропе.
   - Його голим на терниння поклади - i то спатиме. Воляча шкура.
   - Хлопцi, в кого ?  закурить?  У  мене  на  цей  раз  табак  вийшов,  -
зациганив Марко.
   - В тебе, як у Кузя, - вiчно кисет порваний.
   - А ти не шкодуй,  i  на  той  рiк  уродить.  Улас  пiдвiвся,  високий,
гостроплечий, обтрусив од пiску штани.
   - Ну, ви сидiть, а мiй органiзм проситься на вiдпочинок. На добранiч.
   - Ходи здоров.
   У темрявi замелькали бiлi брезентовi черевики Уласа.
   - Двоногий органiзм, - засмiявся вслiд йому Га-расько.
   Хтось жартома штовхнув його, вiн поточився i наступив Денисовi на ногу.
Денис сiв на пiску, витер рукавом сонну слинку згубiв.
   - А що, хлопцi, буде,.-як телиця сниться? - запитав вiн басом.
   - На свiжину десь натрапиш, - засмiявся Гарасько.
   Денис не зрозумiв його натяку, хоч всi останнi зрозумiли i засмiялися.
   - Хлопцi, - притишено загомонiв Денис. - Я назнав у одному мiсцi  свiжу
сметану. У старо? баби Про-копихи повна макiтра назбирана.
   -  У  них  собака  бiля  погреба  прив'язаний.  Трудно.  Денис   устав,
розвалькувате  пiшов  у  темряву.  Незабаром  почувся  шум,  трiск  i  вiн
повернувся назад з колякою в руцi, вiд яко? пахло живицею.
   - Це од собаки. Як загилю, так i не писне. Пiшли. Тимко вибiг  наперед,
зупинив ватагу.
   - Хлопцi, уговор такий: що б  там  не  трапилося,  один  на  одного  не
гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей  полохати,  всi  з  води
сухими вийшли, а Гараська в сiльраду викликали. Попадемося - усiм  мовчать
i один одного не видавати. Згода?
   - Згода.
   - Тепер я скажу, - виступив i собi  Марко.  -  Дениса  за  сметаною  не
посилати. Того разу, як були на  Хрипках,  вiн,  доки  вилiз  iз  погреба,
пiвмакiтри випив.
   Рушили сонним селом. Тiльки хотiли переходити  ташанський  мiст,  як  у
темрявi загуркотiли пiдводи. Зустрiч  з  ними  була  небажаною,  тому  вся
ватага принишкла в рiвчаку, чекаючи, доки вони про?дуть. По мосту повiльно
сунули плетенi iз лози величезнi кучi, повнi горшкiв: то ?хали  в  Зiнькiв
на базар  опiшнянськi  гончарi.  В  темрявi  виднiлася  передня  коняка  з
коротким тулубом, чути було, як тихо подзеньку? причеплене пiд возом пусте
вiдро.
   Запахло дьогтем i  кiнською  спiтнiлою  шерстю;  потiм  на  однiй  кучi
пiдвелася голова в смушевiй шапцi i голосно крикнула  назад,  де  чорнiла,
наближаючись, друга пiдвода:
   - Iване, ти спиш?
   - Сплю.
   - I я сплю.
   Кучi, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго пiсля того  в  повiтрi
пахло дьогтем, кiнським  потом  i  житньою  половою,  якою  було  обмощено
горшки, щоб не потовклися в дорозi.
   - Пiшли берегами, - зашепотiв Марко. - Бо тут то з горщечниками,  то  з
циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться.
   Спустилися  з  гатки  один  за   одним,   крок   в   крок,   як   зграя
вовчикiв-братикiв.  Попереду  Тимко,  за  ним  Денис  iз  герлигою,   далi
зiщулений, обережний Марко, а за ними всi останнi.  Бiля  двору  Прокопихи
зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрiбничок.
   - Ну, чого стали? - сердито зашепотiв Тимко. Денис перший  полiз  через
тин, зачепився холошею за кiлок, впав у бур'яниння. Всi попадали на землю,
прита?ли дух. Нарештi Денис поповзом  пошелестiв  у  темряву  i  довго  не
повертався. Потiм приповз i повiдомив,  що  на  возi  пiд  повiткою  спить
Матвiй Глек.
   - А зна?те що? Давайте його викотимо разом з возом  iз  двору,  щоб  не
заважав, - порадив Марко.
   - Оце дiло!
   Забули i про сметану, i про небезпеку, чорними  тiнями  обережно  стали
пiдкрадатися до повiтки.
   Матвiй  Глек  був  ?диний  чоловiк  у  Троянiвцi,  який  i   досi   жив
iндивiдуально. Славився вiн впертiстю  i  незгiдливiстю  свого  характеру.
Наприклад, йому говорили:
   - Сьогоднi у Власiвцi випав дощ... Вiн зараз же йшов на заперечення:
   - Е, нi, нi, у Власiвцi дощу не було! Це ти брешеш.
   - Як же так не було? - доказували  йому.  -  Я  сам  тiльки  що  звiдти
при?хав, ще й одежа не встигла висохнути.
   - Е, нi, нi. Хмара стояла зовсiм не над Власiвкою, а  над  Дейкалiвкою.
Або йому говорили:
   - У морi вода солона.
   - Е, нi, нi, - зараз же заперечував Матвiй. - Якби в морi  була  солона
вода, то там риба не водилася б.
   До цього  домiшувалася  його  страшна,  просто  нелюдська  заздрiсть  i
бажання похвастати.
   - Я, коли сплю, - все на свiтi чую,  -  не  раз  вихвалявся  вiн  помiж
селянами. - Учора один чоловiк нiс мiшок iз ноля. Так  i  знай  -  пшеницi
вкрав на току. А позавчора Вихорiв Тимко iз Тетериною Орисею  в  степ  пiд
ручку ходили. Вони таки доходяться...
   За все це сiльська парубота була на нього  давно  сердита  i  весь  час
шукала приводу насолити старому. От чому всi хлопцi  так  радо  рушили  на
його подвiр'я. Обережно пiдкралися до повiтки, взялися  за  роботу.  Денис
упрягся в голоблi, Марко побiг вiдчиняти ворота, а Тимко  знайшов  посеред
двору  якийсь  цурупалок,  пiшов  за-пручувати  хатнi  дверi,  щоб   стара
Прокопиха, зачувши в дворi метушню, не могла вийти з хати. У воротях Денис
несподiвано рвонув "соб", колесо глухо стукнуло об вушак i  зачепилося  за
нього. Хропiння на возi затихло. Хлопцi, як по командi, кинулися навдьори.
Денисовi уже тiкати було нiкуди, i вiн  присiв  помiж  голоблями.  Пройшла
хвилина, друга. На возi знову почулося хропiння. Тимко прибiг iз  темряви,
тихо спитав, де хлопцi.
   - Порозбiгалися...
   - Повезли вдвох.
   Викотили воза на вулицю, потягли по пiску помiж тинами. Денис хекав, як
бик у плузi, раптом кинув на землю голоблi, шугнув у темряву.
   - Ти куди? - зашипiв на нього Тимко.
   - Хлопцiв шукати...
   - Я тебе нашукаю! Ану йди тягни.
   Денис поплював у руки, впрiгся i поволiк воза далi. На поворотi  дороги
iз-за верб один по одному вийшли хлопцi.
   - Свистуни, - лаяв ?х Тимко.
   Тi винувато пiдiйшли до воза, мовчки стали  допомагати  везти  далi.  В
тихiй жалобi, як  похоронна  процесiя,  прослiдували  сонним  селом,  бiля
ви?зду на полтавський шлях зупинилися, тихо стали  радитися,  куди  везти.
Тимко наполягав, щоб на мiст, Марко - на  колгоспний  двiр:  хай,  мовляв,
уранцi люди посмiються, що  при?хав  уночi  Матвiй  на  чортах  у  колгосп
записуватися. Гарасько придумав найкраще:
   - Давайте його в степ одтарахтаримо. Дорога пiшла добра.
   - Може, ти здуру аж у Полтаву повезеш?-визвiрився на нього Тимко.
   - О, знайшов, - майже вигукнув Марко, так що на нього всi зацитькали. -
Давайте його на тирло переправимо. Там мiлко. Я вчора напував волiв.
   Тимко махнув рукою:
   - По?хали...
   Тирло - невеличкий, порослий травою острiвець посеред Ташанi. Кубляться
та чепуряться  на  ньому  домашнi  гуси  та  качки,  сiдають  на  спочинок
перелiтнi журавлi, в'ють гнiзда луговi чайки. Весною,  коли  спада?  вода,
забродить туди пастися худоба, тирлу?ться там, а зимою, коли жовтий очерет
занесе снiгом, особливо вечорами, петляють по острову лисицi, вичiкуючи на
поживу.
   До гатки хлопцi добралися благополучно.  Стали  спускатися  до  Ташанi;
Дениса мотало в голоблях, як Проклятого.
   - Держiть, хлопцi, бо напира, - просив вiн, з  трудом  стримуючи  воза.
Враз його мотнуло вбiк, i вiн,  вiдчуваючи,  що  воза  йому  не  стримати,
вискочив з голобель. Мимо нього з гуркотом потаскало воза i  погнало  його
прямо в Ташань. Почувся страшний плескiт води i несамовитий людський крик:
   - О-о, р-р-р-яту-йте-е-е!
   Нiхто  не  ряту?.  Чути  тiльки  швидкий  тупiт  нiг  по  шляху.  Стиха
пересвистуючись, зiбралися пiд вербами аж бiля Бе?во? гори. Денис,  тяжкий
на бiгу, приплентався пiзнiше за всiх i порадував новиною: загубив картуз.
   --Де ж ти його загубив, роззяво? - накинувся на нього Тимко.
   - А хiба ж я знаю? Бiг-бiг - мац, а його нема.
   - Iди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Пiднiме хто-небудь iз троянчан -
вiдразу дiзнаються, чия робота.
   - Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? - горював Денис.
   - От ускочили, так ускочилиi - зачухав потилицю Тимко. - Будуть  питати
- кажи, нiчого не знаю. Пойняв?
   - Та коли б...
   - I-iх, ступа довбана?..
   Сумнi та невеселi, розходилися хлопцi по хатах. Тимко  добрався  додому
тодi, коли за Бе?вою  горою  свiтлiло  небо.  Слизькою  вiд  роси  стежкою
спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криницi, жадiбно пив,  з
при?мнiстю вiдчуваючи, як вода тече за сорочку  i  холодить  груди.  Потiм
зiдрався кручею до хати, зайшов у комору i  лiг  на  примiстку.  В  коморi
пахло борошном i сушеним липовим цвiтом. Засинав, але  збуджена  думка  не
хотiла спати i малювала перед ним картини, баченi вдень:  широкий  степ  з
вилиня-лими на  сонцi  бур'янами,  чорнi  лоскуття  рiллi,  далеке,  ледве
вловиме для ока тремтiння марева на обрi?. Довго перед його  очима  стояла
Орися в тiй позi, в якiй вiн бачив ??  востанн?  в  чорних  дверях,  -  iз
блiдим, зляканим  лицем.  Потiм  Орися  кудись  пропала,  i  на  ??  мiсцi
з'явилася Лукерка, манила його чорними очима  i  сумно  посмiхалася  з-пiд
пухово? шалi. "А щезнiть ви", - прошепотiв вiн i вкрився рядном з головою.





   У старого Лук'яна Хомутенка сiме?чка дай боже: вiн з жiнкою та восьмеро
дiтей. Зварить Федора вiдерний чавун борщу -  за  день  як  вiтром  вивi?.
Найстарший син - Улас, два менших вiд Уласа  брати  уже  працюють  -  один
трактористом, другий так, на рiзних роботах. I ще мала сестра у  артiльних
яслах пильну?, а останнi - малеча. Те гусей пасе, те цiле лiто з рiчки  не
вилазить: оглухне вiд води,  як  чобiт,  батогом  потягти  слiду?,  та  за
роботою нiколи.
   Надiя сiм'? - Улас. Як не ?, найстарший, йому i випада? честь допомогти
батькам нагодувати хлiбом насущним оту бiлоштанну  ораву.  Одначе  не  так
сталось, як  бажалось.  Вдався  Улас  до  сiльського  господарства  зовсiм
непридатним. Заставлять його сiно на гарбу класти - накладе так, що тут же
й  розсунеться;  пошлють  бикiв  поганяти  -  борозну  скрутить,   огрiхiв
наробить; кiлок у тин заб'? - обов'язково криво. Всьому  виною  -  книжки.
Якби не ота напасть, може б, i вийшов iз хлопця  добрий  господар.  А  то,
вiдколи навчився читати, з книжкою не розлуча?ться.
   Спочатку Лук'ян радiв, дивлячись  на  нього:  "Беручке  хлоп'я,  гляди,
якимось професором буде або ще вище". Потiм, як посипалися одне  за  одним
дiти i настала бiльша потреба  в  робочих  руках,  вiн  все  частiше  став
хмуритися, бачачи сина за книжкою i, нарештi, не витримав:
   - Ану кидай к лихiй годинi свою бiблiю та йди з-пiд корови вичистиш!
   Улас глянув на батька добрими зляканими очима.
   - У мене ж екзамени, тату.
   - А в мене руки одвалюються од роботи, працюючи -на вас,  дармо?дiв!  -
Вiн вирвав книжку з рук Уласа i закинув у бур'ян.  Улас  пiшов  у  хлiв  i
довго плакав у кутку за яслами, потiм розшукав книжку в бур'янi i  заховав
за бантиною...
   Увечерi  засунув  ??  за  пазуху  i  побiг  у  артiль  до  сторожiв.  У
малесенькiй накуренiй кiмнатi читав уголос про хороброго капiтана  Гранта,
про пiратiв, про море, про страшних орлiв, якi можуть у  пазурах  пiднести
малу дитину.  Сторожi  слухали  його  уважно,  пiдтримували  його  бажання
вчитися, всiляко заохочували, щоб вiн читав усе новi i новi ?м  книжки,  i
проявляли при цьому значний до них iнтерес.
   - Учись, хлопче, учись. Врем'я тепер пiдходить таке, що без науки - гоп
та й стiй.
   I як батько не противився, як не перешкоджав навчанню,. Улас все ж таки
поступив у Зiнькiвську десятирiчку i успiшно закiнчив ??. Дивуючись  такiй
впертостi сина i в душi навiть схвалюючи ??, Лук'ян махнув рукою:
   - Дивись, як зна?ш. У тебе свiй  розум  ?.  Улас  задумав  поступити  в
Харкiвський унiверситет. Лук'ян  назбирав  двiстi  карбованцiв  грошей  на
дорогу, мати напекла хлiба та коржикiв, брат, який працював  трактористом,
зробив сундук i покрив його чорним лаком, так що вiн став схожий на  гроб,
прикував до нього здоровенний замчище, приробив залiзну ручку, -  i  всi?ю
сiм'?ю пiшли проводжати Уласа в науку. На прощання батько сказав:
   - Грошей висилати не буду. Людськi дiти якось вчаться, i  ти  бiля  них
мостися. Почитай там учителiв сво?х i родителiв не забувай.
   Мати витерла хусткою очi, глянула крiзь сльози на старшенького:
   - Рушник хоч узяв?
   - Тут вiн, у сундучку.
   - Бережи ж  там  грошi  та  на  вулицях  оглядайся.  Там,  кажуть,  тих
трамва?в, що кожного дня людей рiжуть...
   Погрузили на вiз сундук,  i  пiшов  Улас  за  пiдводою,  iз  сiренького
костюмчика  руки  повилазили,  холошi  -  короткi,  з-пiд   них   бiленькi
пiдштанички визирають соромливо. Дивиться мати вслiд,  плаче:  виросло  на
толоках межи коровами високе, як бур'янина, та невiдомо,  чи  вистачить  у
нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи пiднесе вона його та й полине
вiн з нею до невiдомого щастя, чи замота в житейському морi, як  мота?  не
одного на цьому бiлому свiтi? Дивиться мати,  а  вiн  озирнеться,  помахав
рукою i йде собi далi за возом. Ось уже покрила його пилюка, i не  розбере
мати - бачить вона свого сина за тi?ю завiсою чи то  тiльки  привиджу?ться
?й? I щемить ?й серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще  семеро,
i кожного жаль, i за кожним душа болить.: як то вони  житимуть  на  бiлому
свiтi, якi дороги простеляться перед ними?
   Найближча вiд Троянiвки станцiя - Охтирка,  ?хати  треба  через  Грунь,
рибальськi лiси, мимо села Жу-равного, що мрi? хатами у  глибокiй  долинi,
далi  -  пiски,  сосновi  бори,  Ворскла,  монастир  на  горi,   в   якому
розмiстилася дитяча трудова колонiя, а ще далi Охтирка. Вiз Уласа  далекий
родич Хомутенкiв дiд Терешко. На ньому сiрячина, бриль i  здоровеннi  рудi
чоботи. Тiльки ви?хали на Бе?ву гору, вiн зупинив пiдводу, щоб перевiрити,
чи нiчого не забули. На возi лежав один сундук i дiдова торбина з харчами.
Вiн обмацав i те, i друге рукою i сказав, що тепер можна рушати.
   - Як буде все благополучно, то до вечора й до?демо,  -  i  вiн  показав
пужалном на сонце.
   Бачачи, що Улас сидить засмучений i  щоб  розважити  хлопця,  дiд  став
розповiдати, як його виряджали на "дiйствiтельну" службу.
   - Як понапивалися, так зiгнули  урядниковi  шаблю  i  картуза  к  лихiй
годинi закинули. А що там? Ми - новобранцi. Привезли нас у Полтаву, а  там
народу, як ото в покрову на ярмарку: шилом нiкуди ткнути.  Новобранцi  теж
товпляться, аж лоби мокрi, бо такий слух пiшов межи народом, що при?де сам
губернатор нас до вiйська виряджати та ще буде й  дарунки  роздавать.  Ну,
кожен, звичайно, хоче той дарунок одержати, через те й пха?ться. Дивимось:
виходить iз прольотки - на мундирi хрести, вуса накрученi, скинув  картуз,
а на головi лисина. У вчених людей завжди бува? лисина. Ось ти вивчишся, i
в тебе буде, позаяк головi ж робота велика. Та-ак. Вийшов, значить, скинув
картуз та як закричить: "За в?ру, царя i отечество! Ур-ра-а-аi" Ми й  собi
як закричимо "ура", аж наче нас пiдiйма? вгору  вiд  того  крику.  А  один
голос такий, що над усiма реве, всiх глушить. Я й  кажу  сво?му  сусiдовi:
"Недаром той чоловiк губернатором Служить. Чу?ш, який у нього голос?  Усiх
перекрива?". А сусiд як зареготить та й каже: "Дурний ти, Терешку. Хiба  ж
то губернатор? То паровоз кричить". Потiм губернатор ще щось говорив,  але
здалеку не чути, видно тiльки, що губами ворушить,  а  слiв  не  чути.  Як
тiльки вiн закiнчив говорити, виступила iз-за нього баришня, молода, вся в
браслетах, в шубi, i почала нам  хрестики  роздавати.  Тут  i  сотворилося
таке, що я вже рад був i втекти, так нiкуди - заднi  на  переднiх  пхають,
усе змiшалося, губернаторшу звалили, прибiгла кiнна полiцiя  i  давай  нас
розганяти та канчуками по спинах чистить. Добрих хрестикiв нароздавали.  У
мене з тиждень спина свербiла...
   Улас слухав розповiдь дiда, але думками був дома, там, за Бе?вою горою,
що, синiючи на обрi?, поволi вгрузала в землю. Про?хавши половину  дороги,
вiн, як це трапля?ться з плавцем, що бачить уже другий берег  i  чимшвидше
хоче добратися до нього, з хвилюванням  поглядав  на  охтирськi  лiси,  що
синiли на обрi?, намагався вiдгадати, що приховано за  ними,  де,  в  яких
широких степах лежить загадкове мiсто Харкiв,  як  воно  його  зустрiне  -
ласкою чи холодом, що готу? воно для нього - радiсть чи тяжкий сум.
   Як селюк, що вирiс у глушинi, Улас вiдчував розгубленiсть перед великим
мiстом i зовсiм не знав, як себе поводити в ньому i  як  себе  тримати.  У
селi для нього все було зрозумiлим i  простим,  тут  вiн  знав  кожного  i
кожний знав його, i коли вiн iшов селом у простеньких штанцях i не  зовсiм
чистiй сорочечцi, то на це нiхто не звертав уваги, бо всi  знали,  що  вiн
iде з роботи. Але як зустрiнуть його в мiстi, як дивитимуться на нього? Це
було невiдомо, i ця невiдомiсть  найбiльше  лякала  Уласа  i  пригнiчувала
його. Якби вiн знав, як себе поводити, як вiдповiдати людям, коли його про
щось запитуватимуть, в  яких  випадках  усмiхатися,  а  в  яких  зберiгати
серйозний вигляд, коли  i  як  переходити  вулицю,  щоб  його  не  зарiзав
трамвай. Вулиця йому уявлялася пеклом, у якому все  змiшано:  конi,  люди,
машини, трамва?, - все це бiжить невiдомо куди й чого,  а  мiлiцiонери  на
носилках носять зарiзаних), коли б вiн знав, як розпiзнати жулика i  чесну
людину, - вiн би не так боявся. Але все це йому треба було якось знати,  i
вiн вирiшив, що, починаючи  з  Охтирки,  стане  приглядатися  до  людей  i
намагатися мiцно запам'ятати - про що вони говорять  мiж  собою,  як  вони
сидять, як ходять, як сплять. Коли ж трапиться добрий  чоловiк,  то  можна
буде розпитати в нього, як вберегтися вiд вуркаганiв, бо Улас чув, що вони
великi майстри вирiзувати грошi разом iз кишенею, i тому ще вдома  заховав
грошi так, що, як йому здавалося, нiхто з стороннiх зроду-вiку не  мiг  би
здогадатися, куди вiн ?х дiв. Сто карбованцiв зашила йому мати в пiдкладку
пiджака, причому зашила сировою ниткою, так що, як сказав дiд Терешко: "Не
должно б, а там хто його зна?", та сто карбованцiв  вiн  поклав  у  бокову
кишеню пiджака i  пристебнув  ?х  шпилькою.  Вуркагани  уявлялися  Уласовi
молодими хлопцями в рябих кепках i з золотими зубами.
   Друге, що лякало його i непоко?ло,  -  це  вступнi  екзамени.  Хоч  вiн
всеньке лiто сидiв над книжками, писав диктанти, розв'язував задачi, читав
лiтературу, конспектував, робив виписки, складав хронологiчнi  таблицi  по
iсторi?, студiював артиклi, креслив схеми розщеплення органiчних  речовин,
- вiн все ж таки ловив себе на тому, що такий-от роздiл  зна?  гiрше,  нiж
iнший. Вiн насiдав на  -той  роздiл,  вчив  його  до  туману  в  головi  i
тiльки-но покiнчував iз ним, як натрапляв на просте слово "галогени", i це
слово кидало його в жар, бо вiн не знав, що воно означа?.
   Улас гарячкове рився в пiдручнику,  шукаючи  тi  мiсця,  де  опису?ться
значення цього термiна, i раптом сам пригадував, що це таке. Не  розумiючи
того, що це втома i що ця втома ослабила пам'ять,  вiн  нарiкав  на  себе,
обзивав себе тупицею, нездарою, приходив до такого висновку, що  з  такими
знаннями, як у нього, нiчого й потикатися в унiверситет. Тодi вiн  закидав
книжки, брав у руки вила i обiцяв сам собi, що краще  буде  крутити  бикам
хвости, чим по?де на велелюдне позорисько, тобто поступати в  унiверситет.
Але проходила година, двi, i вiн знову сiдав за книжки, бо молодий гарячий
мозок прагнув знань, i це прагнення стало його другою натурою, проти  яко?
вiн уже нiчого не мiг зробити. Часто вiн вiдкладав книжку i мрiяв про  те,
як вiн буде складати екзамени, як увiйде в залу,  де  сидять  ученi  мужi,
скине картуза з голови i  почне  викладати  все,  Що  вiн  зна?,  як  вони
слухатимуть його, обов'язку ради, i коли вiн  уявляв  це,  його  охоплював
панiчний страх, що згодом перейшов у тупий бiль, який мучив  його  тiло  й
дух, i Улас, щоб припинити сво? страждання,  зусиллям  волi  проганяв  цей
страх.
   "Що ж, - мiркував вiн, - не здам, то при?ду додому. За це мене нiхто не
повiсить".
   Надвечiр при?хали в Охтирку. Терешко  розпрiг  у  невеличкому  скверику
коня, щоб пiдгодувати його з дороги, а  Улас  пiшов  на  станцiю  купувати
квиток. Пробираючись до каси, вiн мiцно тримався рукою за кишеню,  в  якiй
були грошi. Пiдiйшов по?зд. На перонi заметушилися  пасажири.  Обливаючись
потом, Улас забрався до вагона i, поставивши  сундук  на  проходi,  кричав
через голови пасажирiв дiдовi Терешковi, щоб  мати  не  клопоталася  i  що
харчiв йому вистачить. Дiд за гармидером не мiг нiчого розчути, вiн думав,
що Улас каже, що завжди говориться при прощаннi, тобто,  щоб  вiн  передав
поклони домашнiм, i дiд кричав у  вiкно  вагона,  що  передасть,  i  махав
порудiлим брилем. Пасажири штовхалися i з криком, обуренням  вимагали  вiд
Уласа, щоб вiн звiльнив прохiд; Улас пройшов до вагона i став бiля  вiкна,
але важкого сундука з рук не  випускав,  бо  йому  здавалося,  що,  тiльки
попустить ручку, його зараз же вкрадуть. По?зд дав свисток, вагон рушив, i
мимо вiкна проплив Терешко у  брилi,  сiрячинi,  з  вишневим  пужалном  за
халявою.
   До Харкова пiд'?жджали вночi. Улас, присiвши  на  сундуцi,  з  острахом
вглядався у море вогнiв, що мерехтiли на горизонтi. По?зд iшов швидко, i з
Уласа,  коли  вiн  визирав  у  вiкно,  зiрвало  картуз.   Улас   закричав:
"Зупинiть!", у вагонi засмiялися, i хлопець забився в куточок, раз по  раз
мацаючи себе за голову i нiяк не вiрячи, що на нiй уже нема? картуза. Йому
здавалося, що це недарма, i вiн не вiдривав руки вiд кишенi, в  якiй  були
пристебнутi  шпилькою  грошi.  Проте  все  обiйшлося  добре.  Вiн  при?хав
благополучно, розшукав унiверситет i заходився добиватися у дверi.  Стукав
обережно, але настирливо й довго, ?х вiдкрив заспаний i сердитий сторож.
   - Чого тобi? - запитав вiн, вiдхиливши  дверi.  Улас  мовчки  полiз  iз
сундуком на нього.
   - Та ти хто? - злякався вже сторож.
   - Пустiть, дядьку, переночувати.
   - Тут не постоялий двiр, а унiверситет.
   - Що ж менi, на вулицi пропадати?
   - Iди в Дiм колгоспника. Павловська площа, шiсть.
   Улас потяг сундук на Павловську площу. Iдучи, тримався освiтлених мiсць
i холов душею, коли до нього наближалася ряба кепка.
   В Будинку колгоспника  молоденьке  дiвчатко  з  на-квацьованими  губами
визирнуло у вiконце i сказало, що "местов нету". Улас  поставив  сундук  у
куток i сiв на нього. "Не виженуть же", - подумав вiн. В цей  час  молодий
хлопець, що сидiв на диванчику, пiдiйшов до вiкна i сказав баришнi:
   - Ти, дiвахо, ось що: або виписуй цьому хлопцевi квитанцiю, або я зараз
розвалю тобi будку. Бачиш - хлопець iз села, може,  перший  раз  у  мiстi,
куди вiн пiде серед ночi?
   - Не кричiть, бо я викличу мiлiцiонера, - обурилася дiвчина.
   - Давай мiсце, бо я тобi глаз вийму! - гаркнув тодi хлопець.
   Баришня виписала квитанцiю, кинула на столик.
   - Подума?ш, розкричався. Ми не таких бачили, - прошипiла вона i закрила
вiконце.
   Улас забрав квитанцiю, здав паспорт i разом iз сво?м заступником, якого
вiн не боявся (той був у чорнiй кепцi), подерся на другий поверх.  Микола,
як звали нового знайомого, виявилося, теж вступа? в унiверситет, тiльки не
на лiтературний, а на бiологiчний факультет. Вiн розказував про  себе,  що
ранiше працював по "карманной выгрузке", виховувався в  дитячому  будинку,
тепер "ненавиджу сявок i, як трапиться, даю ?м по ши?". Улас перелякався в
смерть i так стискував ручку сундучка, що  аж  рука  нiмiла.  Бачачи  його
переляк, Коля сказав:
   - Не тушуйся. Грошей тво?х я в тебе не вiзьму,  хоч  i  знаю,  де  вони
захованi: вони зашитi у пiдкладку пiджака i лiву кишеню. А  от  коли  ма?ш
щось перекусити та подiлишся зi мною, не вiдмовлюся i буду дуже вдячний.
   Влаштувавшись  на  ночiвлю,  вони  вiдкрили  сундук,  розломили  навпiл
смажену курку i стали ?сти ?? з великим апетитом. У лiвому  кутку  кiмнати
рипнули пружини, i сонний голос сказав:
   - Перестаньте трiщати кiстками. У мене неврастенiя.
   - Звернiться до лiкаря-психiатра. Ми тут нi при чому, - порадив Микола.
   Потiм загасили свiтло i полягали спати- Улас засунув штани пiд подушку,
а пiджак повiсив бiля себе на стiльцi. Ботинки i сундучок вiн поставив пiд
лiжко з таким розрахунком, щоб в разi потреби ?х  можна  було  б  помацати
рукою.
   - Слухай, а як ти взнав, де в мене грошi? - запитав вiн у Миколи.
   - У мене, кориш, практика. Дуже ти часто хапався руками за тi мiсця, де
в тебе захованi грошi. Ти, може, цього й не помiчав, а той, хто  за  таким
слiдку?, все помiча?.
   Улас занiмiв i довго не мiг заснути. Прислухався, чи нiхто не крадеться
до нього по  грошi.  Але  дорога  i.  втома  взяли  сво?,  i  вiн  заснув.
Прокинувся переляканий i зараз же руку пiд подушку, пiд  лiжко  -  все  на
мiсцi.
   Увiйшов Микола, зодягнений i вмитий.
   - Ну, збирайся. Пiдемо влаштовуватися в гуртожиток.
   Хлопцi поселилися на Толкачiвцi в красивих  червоних  корпусах.  Перший
екзамен  -  диктант  з  укра?нсько?  мови  -  Улас  склав  успiшно,  i  це
пiдбадьорило його, але не заспоко?ло: як i ранiше, вiн ще не був упевнений
у собi i посилено готувався до наступних екзаменiв.  Його  друзi-вступники
бродили по парках, скверах, ?здили на футбольнi матчi, в театри,  в  цирк,
гамiрливими чередами бродили по Сумськiй,  а  вiн  сидiв  цiлий  день,  як
Микита-чорнокнижник, а вночi спав як убитий, не чуючи нi  веселого  смiху,
нi тихого  шепо-уу  закоханих  на  Журавлiвських  кручах,  нi  мелодiйного
побринькування гiтари в теплi серпневi ночi.
   Екзамен з росiйсько? мови прийшов тримати з якимось душевним неспоко?м.
Адже живо? росiйсько? мови, причому лiтературно?, вiн нiколи не чув,  хiба
що тiльки на уроках, i  тому,  коли  надiйшла  його  черга  вiдповiдати  i
гладенько причесана жiнка з вродливим при?мним обличчям попросила його  до
дошки, вiн зблiд i довго не мiг сказати першого слова. Жiнка  бачила  його
хвилювання i опускала очi, щоб не дивитися на нього i не  бентежити  його,
але вiн все мовчав. Тодi вона усмiхнулася,  вважаючи,  що  сво?ю  усмiшкою
пiдбадьорить його, але з цього  нiчого  не  вийшло,  бо  цю  усмiшку  Улас
сприйняв iнакше. Вiн подумав, що викладач насмiха?ться з нього. Почуття це
викликало в ньому ще бiльше знiяковiння, i вiн кришив пальцями крейду,  не
помiчаючи того, що вона сиплеться  йому  на  ботинки,  i  все  не  починав
вiдповiдати. Але потiм вiн став заспокоюватися. Говорив тихо i  несмiливо,
i лице його було таким мокрим вiд поту i таким у вищiй мiрi напруженим, що
викладач без жалю не могла дивитися на нього, а  сидiла,  одвернувшись,  i
щось писала в сво?му зошитi. Iменник "овцы" в  множинi  родового  вiдмiнка
вiн провiдмiняв "овцев", плутав суфiкси i,  розгубившись  вкрай,  дi?слово
"пренебрегать"  вимовив  "пренебрiгати".  Викладач  скривилася,   але   не
поправила, щоб не збити його, i непомiтно слiдкувала за ним. "Ах,  чому  в
нього так тремтять пальцi на руках? - непоко?лася  вона.  -  Такi  робочi,
сильнi i так тремтять?" Вона поклала  на  стiл  свою  бiлу  красиву  руку,
глянула на не? i вiдчула, що ?й чомусь робиться нiяково, що вона в  чомусь
винна, й почервонiла.
   Улас вiдповiв i сiв за стiл, витираючи рукавом пiт iз чола,  так,  нiби
тiльки що прийшов вiд плуга. Вона  взяла  залiкову  картку,  раз  i  друге
провела по нiй долонею, потiм умочила ручку в чорнило i посидiла  одну-двi
секунди  в  якiйсь  нерiшучостi.  Потiм  поставила  оцiнку  i   розмашисте
розписалася. Пiсля цього вона сказала Уласовi, що вiн може бути вiльним, i
попросила його, щоб вiн почекав у коридорi,  доки  вона  прийме  екзамени,
оскiльки ?й необхiдно з ним поговорити. Улас кивнув головою i,  ще  блiдий
вiд хвилювання, незграбний в рухах, погупотiв важкими ботинками в коридор.
Через годину вона викликала  його  i,  намагаючись  надати  сво?му  голосу
лагiдностi, сказала:
   - Я поставила вам "погано".  Але  ви...  Я  буду  говорити  про  вас  у
ректоратi.
   Сказавши це, вона захвилювалася i глянула на  хлопця.  Лице  його  було
кам'яним, i на ньому не було нi здивування,  нi  жалю,  лише  пальцi  його
продовжували легко тремтiти i над бровами виступив пiт.
   - Ви не втрачайте надi?. Я буду говорити про  вас.  Улас  переступив  з
ноги на ногу, одвернувся до вiкна i сказав тихо:
   - Звiсно.
   I, опустивши голову, пiшов до дверей.
   Цього вечора вперше за весь час перебування в Харковi вiн не взявся  за
книжку. Сидiв на Журавлiвських кручах, втопивши  очi  в  море  вогнiв,  що
мерехтiли в долинi, i думав про село,  про  хлопцiв,  що  були  десь  там,
далеко вiд нього, за тi?ю темрявою, i навiть не догадувалися про  те,  яке
нещастя спiткало його, i не могли сказати йому нi слова  втiхи,  нi  слова
поради. На кручi, де вiн сидiв, блукали студентськi пари, i на тлi заграви
вiн виразно бачив ?х чорнi постатi. Вони були щасливi, ?м не було  нiякого
дiла до того, що ось тут, поряд з ними,  так  мучиться  i  стражда?  Улас.
Дивлячись на нiчну заграву, на тi постатi, Улас вiдчував, що в  його  душi
назрiва? великий злам.
   "Чого я буду ?хати в село? - питав вiн себе. - На смiх людям та на горе
батькам? Не по?ду! Пiду працювати на завод i житиму, як i всi  люди".  Вiн
став шукати в пам'ятi прiзвища односельчан, що працювали i жили десь  тут,
у Харковi, щоб звернутися до них за допомогою та порадою, пригадав  кiлька
з них i вирiшив найближчим часом розшукати сво?х землякiв.
   Останнiй екзамен вiн складав вiсiмнадцятого серпня i складав  його  без
охоти i того душевного напруження, яке завжди передувало тим екзаменам, що
?х вiн тримав ранiше. Вiдповiвши на всi запитання, вiн вийшов на  подвiр'я
унiверситету i сiв на лавцi мiж каштанами.  Мимо  нього  ходили  студенти,
очiкуючи появи спискiв на дошцi об'яв, щоб дiзнатися, хто  зарахований,  а
хто нi. Але вiн уже не ждав нiчого i сидiв на лавцi  лише  тому,  що  йому
нiкуди було йти, i тому, що серед людей йому було легше  переносити  горе,
яке спiткало його. Всю молодь, яка вирувала навколо Уласа, можна було,  на
його думку, роздiлити на три групи : перша група -  юнаки  i  дiвчата,  що
належали до робiтничих сiмей. Вони  були  зодягненi  чистенько  i  просто:
дiвчатка ходили в спiдничках з  блузочками,  в  босонiжках  i  косиночках,
хлопцi - в широченних, добре вiдпрасованих штанях, пiдперезаних  ремiнними
поясами з пряжками в формi серця  або  кинджала,  тапочках-спортсменках  i
майках. Вони трималися  з  ним  невимушене,  з  грубуватою  простотою.  По
?хньому вiдношенню безпомилково можна було визначити, що вони давно знають
одне одного i здружилися. Друга  група  -  селюки,  одягненi  скромнiше  i
розма?то: хлопцi дехто в костюмчиках,  а  дехто  просто  в  штаненятах  та
сорочинi, що, не дивлячись на страшну спеку, застебнута  на  всi  гудзики.
Вони тримаються один вiд  другого  осторонь,  мiж  собою  не  розмовляють.
Дiвчатка в бiлих хусточках жмуться по куточках, соромливо  притискуючи  до
грудей книжки,  як  молодi  черницi  молитовнички.  Третя  група  -  гордi
невдахи, що поступають до вузу не в  перший  раз  i  не  в  одному  тiльки
Харковi.  Цi  ходять  спокiйно,  навiть  величаво,  на   обличчях   тверде
переконання, що без них наука загине за двадцять чотири  години.  Дiвчатка
стриженi i в завивках, спiдничини вузенькi, до колiн, з  розпiркою  ззаду,
очi дивляться на свiт так: "Я знаю Грiга i  лiчно  знакома  з  Утьосовим".
Хлопцi човгають черевиками по дорiжках, на обличчях ?сенiнщина, а в  руках
нездоланнi лiнощi. Улас особливо  приглядався  до  третьо?  групи,  i  чим
бiльше вiн приглядався, тим яснiше  бачив  ?хню  глупоту  i  ненавидiв  ?х
серцем трудящого чоловiка, ненавидiв за те, що в них бiлi, тендiтнi  руки,
якi не торкалися нi коси, нi молотка, нi плуга, i погляд його був  злий  i
пекучий. Одна красуня, зустрiвши той погляд, бридливо здвигнула плечима  i
щось зашептала на вухо сво?й подрузi. Та озирнулася, зустрiлася  iз  очима
Уласа i заливчасте засмiялася. Потiм  мимо  Уласа  пройшло  два  хлопцi  з
?хнього гурточка, i Улас чув, як один сказав:
   - Заберемо документи i махнемо в Одесу. Там у мене ? дядя.
   "У нього дядя, а в мене хто?" -  запитав  себе  Улас  i  з  презирством
провiв ?х очима.
   В цей час студенти заметушилися i стали бiгти до  дошки  об'яв.  Якийсь
лисий чоловiк, очевидно, iз секретарiату, кле?в на дошцi списки студентiв,
зачислених до унiверситету, i тих, якi  повиннi  були  забрати  документи.
Улас теж побiг до дошки i став  позаду  всiх,  жадiбно  проглядаючи  очима
списки з лiтерою "X". В списку зарахованих до унiверситету його  не  було,
не знайшов вiн себе i в списку, де були i тi, що мусили забрати документи.
"От i все", -  сказав  вiн  сам  собi,  вiдчувши,  що  всi  страхи  i  всi
хвилювання вiдходять назад. Йому раптом зробилося легко i  навiть  весело.
"Додому! Додому! - спiвало все в ньому. - Уже досi закiнчилися жнива i йде
молотьба. Дiд Терешко сторожують кавуни. Хлопцi б'ються скибками  i  п'ють
солодкий сiк. Додому, додому!" Вiн забувся, як недавно присягався собi  не
?хати додому, вiн забув про сво? мрi? на урвищах Толкачiвки i летiв  душею
до рiдних берегiв. "Зараз вiзьму сундук  -  i  на  вокзал.  На  грошi,  що
залишилися, куплю квиток, на решту -  подарунки.  Марисi  -  кiсничкiв,  а
батьковi пачку цигарок, хай i вони покурять городських". Вiн  вискочив  на
вулицю i побiг до  трамвайно?  зупинки,  обминаючи  прохожих.  Раптом  вiн
почув, що хтось вигуку? його прiзвище. Вiн  озирнувся  i  побачив  Миколу,
який бiг за ним i махав тюбетейкою.
   - Ти куди? - запитав вiн, наздогнавши Уласа.
   - Провалився. Додому ?ду.
   - Ти що, здурiв? Ще не все втрачено. Ану ходiм. I вiн  потяг  Уласа  до
головного корпусу унiверситету, на ходу розказуючи, що його викликають  на
розмову до ректорату, i докоряв йому, як це вiн не  помiтив  i  навiть  не
дивився на той списочок, в якому значилося i його прiзвище серед  тих,  що
викликалися на розмову з ректором.
   - Обiцяй, що ти вчитимешся на "вiдмiнно", i проси,  -  повчав  на  ходу
Коля. - А бiльше всього нажимай на те, що ти з колгоспно? сiм'?. Чу?ш? Ну,
вечором  зустрiнемося,  бо  я  зараз  бiжу  на  стадiон,  що  й   належить
новоспеченому студентовi.
   Вiн помахав Уласовi тюбетейкою i зник мiж людьми, а  Улас  iз  почуттям
подиву, навiть незадоволення, що йому перебили по?здку  додому,  пiшов  до
головного корпусу.
   У приймальнiй ректора, куди вiн зайшов, було повно  людей.  Бiля  вiкна
стояли два суб'?кти, що збиралися  ?хати  в  Одесу,  на  диванчику  сидiла
стрижена дiвиця iз золотим годинничком на руцi i червоними вiд слiз очима.
Бiля не? гнiздилася розкiшна, пудiв на шiсть,  матiнка.  Вона  заспокоююче
гладила доцю по плечах i на всiх присутнiх поглядала презирливо й похмуро,
бо вони не розумiли, що за талант ??  донька.  Обличчя  матiнки  говорило:
"Ляжу  трупом,   але   доньку   влаштую".   Iнодi   матiнка,   видно,   iз
самозаспоко?ння зверталася до кого-небудь iз присутнiх i  говорила,  що  в
не? ? знайомий Iван Iванович i що вона йому зараз подзвонить, i тодi  дiло
пiде зовсiм по-iншому.
   - Я свого не попущу, - сердито трусила вона сергами.
   Метушливий громадянин ходив  вiд  гурточка  до  гурточка  i  повiдомляв
останнi новини:
   - Кажуть, у юридичному недобiр? Може, забрати документи i по?хати туди,
доки не пiзно? Ах, якби я знав,  що  скажуть  мо?му  Iзi,  я  б  уже  туди
з'?здив!
   Йому нiхто не вiдповiдав i не зав'язував з ним розмови,  бо  кожен  був
заклопотаний сво?м горем.  Широкоплечий  вiйськовий,  що  стояв  теж  бiля
вiкна, порипував новiсiнькими чобiтьми  i  кидав  на  маленьку  худесеньку
дружину сердитi погляди, говорив басом:
   - Це ти викохала такого йолопа!
   Той, про кого так говорили, стояв, обiпершись об лутку, i в сардонiчнiй
усмiшцi кривив губи.
   Iз-за  товстих,  оббитих  клейончатою  шкiрою   дверей,   де   засiдала
приймальна комiсiя, не долiтало жодного звуку, i можна було  подумати,  що
там нiкого нема?, якби не та обставина, що через десять-п'ятнадцять хвилин
дверi вiдкривалися i звiдти або вискакували  в  сльозах,  або  виходили  з
тихою щасливою посмiшкою. Метушливий громадянин кожного  разу,  як  тiльки
вiдкривалися дверi, стрiмголов вибiгав iз свого куточка, щоб хоч  на  мить
зазирнути в кабiнет i поглянути, в в якому станi його Iзя, який уже зайшов
туди давно i все нiяк не виходить назад. Але зазирнути йому не  вдавалося,
бо кожного разу дверi закривалися перед самiсiньким  його  носом,  i  вiн,
поправляючи окуляри, знову йшов у свiй куток, нашiптуючи щось про  себе  i
нервово потираючи  сво?  маленькi  сухi,  покритi  ластiв'ячим  ряботинням
ручки. Нарештi дверi випустили чорного  кучерявого  хлопця,  який  вийшов,
примружив короткозорi очi'i занишпорив ними по залу, когось розшукуючи.
   -  Iзя!  -  закричало  схвильовано  з  кутка,  i  ввiчливий,  тихенький
громадянин потяг хлопця до столика, що стояв  у  куточку.  Розмови  ?хньо?
нiхто не чув, бо вони говорили пошепки. Потiм вони швидко зiбралися i коли
виходили, то обидва усмiхалися, i всi виразно  чули,  як  старший  iз  них
сказав:
   - Треба Софi дать телеграму.
   Улас дивився на все це байдужими очима i бажав тiльки одного, щоб  його
швидше пропустили i щоб вiн сьогоднi встиг на вечiрнiй  по?зд.  На  дверях
знову  появилася  гарненька  секретарка  i  тихим,  iменно   секретарським
голосом,  в  якому  звучали  догiдливiсть  i  покора,  що,  мабуть,   були
результатом ?? ретельно? служби i постiйного визнання сили  i  впливовостi
свого начальника, назвала прiзвище:
   - Хомутенко.
   - Я, - злякано i нiби спросоння вiдгукнувся Улас.
   Секретарка окинула його швидким поглядом i заглянула в список. Щось  ?й
здалося, мабуть, пiдозрiлим в цьому простому, вбого зодягнутому  хлопцевi.
Вона знову поглянула на Уласа, в список  i  знову  запитала,  але  вже  не
тихим, догiдливим  голосом,  яким  вона  говорила  з  ректором  i  членами
приймально? комiсi?,  а  сухим  i  офiцiальним,  яким  вона  розмовляла  з
студентами:
   - Ви Хомутенко Улас Лук'янович?
   - Ну, я.
   - Заходьте.
   I вона, закинувши голову назад, вихитуючись на високих каблуках,  пiшла
вперед, а Улас за нею. Як тiльки  вiн  увiйшов  у  величезний  кабiнет  iз
великими свiтлими вiкнами i до блиску натертою пiдлогою, його охопила така
несмiливiсть i страх перед цi?ю розкiшшю, що вiн став  бiля  дверей  i  не
наважувався ступити кроку.
   - Пiдiйдiть ближче, - наказав йому чийсь голос iз глибини кабiнету.
   Вiн пiшов уперед, високо  пiдiймаючи  ноги,  посковзнувся  на  слизькiй
пiдлозi i, блiднучи, простяг уперед руку, схопився за  стiлець  i  сiв  за
нього. Лише осво?вшись трохи, побачив людей, що сидiли в глибинi  кабiнету
за столом. Доки вони займалися  сво?м  дiлом,  тихо  перемовляючись  помiж
собою, Улас став приглядатися до них. Але обличчя ?хнi були такi  спокiйнi
i непроникливi, що по них нiчого не можна було визначити.
   Мiж тим, люди цi -  ректор  унiверситету,  мужчина  лiт  п'ятдесяти,  з
голеною головою i круглим  добродушним  обличчям;  благообразний  дiдок  в
окулярах; член комiсi?, похмурий чоловiк,  з  мiшками  пiд  очима;  зовсiм
молодий красивий доцент,  з  густими  бровами  i  в  бiлому  випрасуваному
костюмi; сива незграбна жiнка - знаменитий  мовознавець,  -  всi  цi  люди
здавалися спокiйними тiльки на перший погляд i лише тому,  що  вмiли  себе
тримати.  Насправдi  ж  стосунки  мiж   ними   були   дуже   складними   i
суперечливими. Похмурий член комiсi? з мiшками пiд  очима  люто  ненавидiв
благообразного дiдка в окулярах за те, що той недавно виступив iз  статтею
в одному науковому журналi i розбив його  теорiю  про  походження  скiфiв.
Знаменитий мовознавець не могла терпiти молодого красивого доцента. Ректор
же поважав доцента, пророчив йому велике майбутн?. Особистий настрiй  всiх
членiв комiсi? теж був найрiзноманiтнiший, бо всi вони були людьми i  мали
сво? слабостi. Ректор перебував у хорошому настро?,  бо  ще  годину  назад
одержав дуже втiшного листа вiд  свого  сина,  який  служив  командиром  i
обiцяв при?хати на лiто в гостi разом зi сво?ю сiм'?ю. Вiн тепер думав про
те, як вiн найме дачу бiля Дiнця i, лiтнiми ранками буде вудити  рибку,  i
при цих думках настрiй його все кращав.
   Благообразний дiдок був взагалi веселим i балакучим вiд  народження,  i
не дивйо, що й тепер вiн совався  на  стiльцi,  сипав  дотепами,  жартами,
посмiювався, i йому, мабуть, було все рiвно, скiльки часу вiн ще просидить
в цьому кабiнетi. I чим частiше дiдок  сипав  дотепами  i  веселився,  тим
бiльше супився похмурий член комiсi?, бо вiн вважав, що дiдок веселиться i
радi? через те, що святку? розгром  його  теорi?  про  походження  скiфiв.
Знаменитий мовознавець бачила, як красивий  доцент  вклада?  у  розглянутi
комiсi?ю  студентськi  справи  любовнi  записки   i   переда?   гарненькiй
секретарцi. Мовознавець ловила не один раз ?х змовницькi погляди,  вважала
це непристойним i в душi  страшенно  обурювалася,  але  мовчала,  тому  що
одержала  пансiонне  виховання   i   вважала   за   непристойне   вiдверто
висловлювати сво? обурення.
   Коли на розгляд комiсi? було запропоновано справу Хомутенка,  нiхто  не
наважувався заговорити першим. Нарештi знаменитий мовознавець сказала:
   - Я вважаю за недоцiльне приймати на фiлологiчний факультет людину, яка
не ма? жодного уявлення про фiлологiю...
   - Одначе, - зараз же встряв  у  розмову  красивий  доцент,  розгортаючи
справу вступника i знаходячи там любовну  записку  вiд  секретарки,  -  ви
робите поспiшний висновок. Хлопець досить успiшно склав  екзамени  з  усiх
предметiв, у тому числi з укра?нсько? мови. Остання, як менi зда?ться, теж
належить до царства фiлологi?, - усмiхнувся вiн.
   Знаменитий мовознавець прийняла цi слова доцента як насмiшку над нею i,
розкривши рота, хотiла вступити в словесний бiй, але ректор, бачачи  це  i
розумiючи, що вже зав'язу?ться сварка, перебив ??, сказавши:
   - Товаришi, давайте розглядати питання об'?ктивно.
   - Цiлком погоджуюся, - зараз же пiдхопив доцент. - Я  вважаю,  що  Iван
Павлович не заперечуватиме (ввiчливий кивок у бiк ректора), якщо ми надамо
можливiсть Хомутенковi перездати росiйську мову. Хлопець вiн  здiбний,  це
видно по оцiнках з iнших предметiв, i буде жаль, якщо ми його не приймемо.
Крiм того, треба взяти до уваги, що вiн виходець iз колгоспно? сiм'?. А до
того ж пiдготовка в сiльських школах дещо слабша, нiж у  мiських,  i  коли
взяти  до  уваги  точку  зору  Iрини  Леопольдiвни,  то  багато  сiльських
десятикласникiв залишиться поза вузами.
   - Так, так. Теорiя Iрини Леопольдiвни не витриму?, м-м-м,  критики.  Я,
м-м, не погоджуюся з нею, -  висловився  дiдок,  пощипуючи  себе  за  сиву
борiдку.
   Зачувши слово "теорiя", похмурий член комiсi? витяг шию,  як  стройовий
кiнь на звук труби, i зараз же пiшов у наступ.
   - Щоб критикувати чиюсь теорiю, треба мати якiсь докази,  а  ви  ?х  не
ма?те!
   Бачачи, що два старих пiвнi вже зчепилися, ректор постукав  олiвцем  об
графин, закликаючи ?х до порядку, i задумався. Всi теж  мовчали  i  чекали
його слова. Потiм ректор сказав  щось,  i  члени  комiсi?  заговорили  всi
разом, але розмова ?хня вiдбувалася  впiвголоса,  i  Улас  нiчого  не  мiг
розiбрати.
   Ректор, поговоривши  iз  членами  приймально?  комiсi?,  вiдкинувся  на
спинку стiльця i якусь хвилю дивився на Уласа уважним вивчаючим поглядом.
   Обличчя хлопця було вiдвертим i простим, воно зробило на ректора хороше
враження, i вiн за цю коротку хвилю вирiшив  справу  i  щось  тихо  сказав
секретарцi. Секретарка пiдiйшла до Уласа i  подала  йому  папiрець,  потiм
вiдступила так,  щоб  приймальнiй  комiсi?  було  видно  вступника,  а  ?й
-доцента, i поштиво стала бiля столика, спершись на  нього  правою  рукою,
вигнувшись тонким станом i пiдiгнувши пiд себе правий каблучок.
   - Товаришу Хомутенко, - оголосив ректор, - рiшенням приймально? комiсi?
вам дозволено перездати росiйську мову. Якщо вам це  вдасться,  ви  будете
зарахованi на iсторичний факультет. Згоднi?
   Улас кивнув головою i тихо сказав:
   - Згоден.
   Секретарка вирядила його за дверi i викликала слiдуючого.
   Улас перездав росiйську мову i був зарахований на iсторичний факультет.
Провчився два курси, а на третьому змушений  був  припинити  навчання:  на
зимовiй сесi? вiн не набрав потрiбно? кiлькостi  балiв,  i  з  нього  було
знято стипендiю.
   Нiкому нiчого не сказавши, Улас по?хав додому.  Уже  дома  вiн  одержав
кiлька листiв вiд товаришiв. Вони докоряли йому, говорили, що йому  не  до
лиця губитися перед труднощами i що якщо  в  нього  залишилося  хоч  трохи
мужностi в серцi, то  вiн  мусить  негайно  повернутися  в  унiверситет  i
продовжувати навчання,
   Улас на листи не вiдповiв. Друзi,  заклопотанi  студентськими  буднями,
згодом перестали турбувати його.
   Так вiн i жив у рiдному селi, нiкому нi слова не говорячи про  справжню
причину свого при?зду. Коли ж його допiкали запитаннями,  вiн  вiдповiдав,
що при?хав у село поправити сво? здоров'я, що в нього головнi болi i що  в
зв'язку з цим лiкарi надали йому вiдпустку на невизначений час.,
   Мати бачила, що з сином щось ко?ться незвичайне, i допитувалася, чи  не
вкрав вiн чого, крий боже, бо в городах i таке бува?, чи не оженився?
   Улас заспокоював, що нiчого подiбного не  сталося,  а  сам  робився  ще
мовчазнiшим i замкнутiшим. В селi майже не появлявся, бо йому соромно було
дивитися людям у вiчi, i цiлими днями порався  вдома  по  господарству.  У
вiльний час читав книжки або бродив по лугах, задуманий i похмурий.





   На дверях кабiнету голови сiльради висить табличка, на  якiй  написано:
"По лiчним дiлам прийом по середах вiд 12 до 2". Сьогоднi  був  четвер,  i
Гнат, вiдмикаючи дверi, перевернув табличку другим  боком:  "По  служебним
дiлам вiд 8 годин ранку до 6 годин вечора". Коли  Гнат  вiдкрив  дверi,  в
лице йому вдарило застояним повiтрям, але вiн звик до нього, i не  звертав
уваги, i навiть не вiдкрив вiкна, -щоб провiтрити  свiй  кабiнет,  а  зняв
картуз, поклав бiля себе на столi i став чекати  вiдвiдувачiв.  Зодягнений
Гнат був у кiтель i в галiфе, i це було його офiцiальним костюмом, в якому
вiн приймав вiдвiдувачiв, виступав на зборах i ?здив верхи на  жеребцi.  I
навiть стороннi люди, глянувши на його костюм, пiзнавали в ньому  сiльське
керiвництво.
   Стiл, за яким сидiв Гнат, був реквiзований  у  попа.  Зелене  сукно  iз
нього поздирали, i  Гнат  наказав  сiльрадiвському  конюховi  Кузьмi  його
спалити, але Кузьма не спалив, а забрав клаптi додому i пошив собi картуз.
Гнат  не  мiг  стерпiти,  щоб  сiльрадiвський  робiтник  носив  на  головi
попiвщину, i коли ?хали через мiст, зiрвав картуз iз голови  Кузьми  i  зi
словами: "Релiгiя-опiум народу!" - вкинув його у  Ташань.  Кузьма  почухав
пужалном потилицю, сумними очима  подивився,  як  вiдносить  вода  картуз,
плюнув через перила i по?хав далi.
   Крiм стола, в кабiнетi було кiлька стiльцiв,  шафа  з  паперами,  пуста
етажерка, на якiй стояв глиняний глечик з водою. На  стiнi  висiв  портрет
Чапаева на конi i в бурцi, з  оголеною  шаблею.  Дядькам,  якi  не  хотiли
здавати молока або м'яса, Гнат, показуючи на картину, говорив:
   - За вас воювали. А ви тепер хочете Радянську владу пiдривать?
   Склавши руки, Гнат сидiв так довго тому,  що  ждав  приходу  секретаря,
який повинен був доповiсти йому про стан сiльрадiвських справ i про те, що
нового, якi папери одержано з району, якi телефонограми при-ч"  йнято,  що
"до виконання", що можна вiдкласти на якийсь  час.  Секретар  сидiв  через
стiну, i щоб його покликати, досить було постукати  кулаком  у  стiну  або
просто зайти в його кiмнатку, але Гнат цього зробити  не  мiг,  бо  це  не
входило в його обов'язки. До того ж секретар  часто  говорив  Гнатовi:  "Я
вашi кроки, товаришу голова, ще на ташанському мосту чую".  Ось  чому  так
настирливо чекав Гнат приходу секретаря i вже навiть почав  гнiватись,  що
той не приходить, як раптом пригадав, що секретаря викликано  в  район  на
якесь засiдання,  отже,  в  сiльрадi  вони  залишились  вдвох  iз  кучером
Кузьмою, що сидить пiд конюшнею i лата? хомут.
   Гнат вiдкрив вiкно i запитав у Кузьми, куди пiшов виконавець.
   - Коли б не додому снiдати, - поволеньки вiдповiв Кузьма.
   - Ти довго будеш ширяти швайкою?
   - А що таке?
   - Сiдлай жеребця. Менi ?хати треба.
   - Як же я його засiдлаю, як вiн пасеться аж за Радькiвщиною? Це ж п'ять
верстов. Доки приведу - обiд буде.
   - А хто тобi давав розпорядження там пасти?
   - От тобi й раз!.. Хiба ж ви забули, як ми ?хали степом i ви казали, що
там сiльрадiвська толока i щоб я тамечки пас.
   Кузьма  волоче  в  конюшню  недолатаний  хомут,  розшуку?  вуздечку   i
поволеньки пуска?ться в дорогу.
   Через двi години iз-за бугра появля?ться вiн на жеребцi, ?де тюпки,  як
верблюдом по Сахарi.
   - Швидше! - кричить йому Гнат.
   - Куди швидше? Вiн такий сатана, що ще скине.  Поволi,  як  би  сонний,
прив'язу? Дуная до конов'язi, накида? йому на спину сiдло. Незабаром  повз
вiкна проплива? лискучий вiд поту рудий круп жеребця. Гнат уже  сто?ть  на
ганку i жде, доки йому пiдведуть коня.
   - Пльотку, - простяга? вiн до Кузьми руку.
   - I навiщо вона вам здалася? - мнеться Кузьма. - Дунай i так слухняний.
   - Не тво? дiло.
   Гнат чiпля? на руку нагая, жеребець скошу?  очi,  неспокiйно  перебира?
ногами, шкiра на ньому ворушиться. Гнат натяга? повiддя,  лице  його  ста?
червоним, як випечена цегла, жеребець поволi осiда? на заднi ноги,  робить
стрибок i стелеться в наметi, збиваючи копитами хмару куряви. Кузьма довго
дивиться вслiд головi i знову сiда? пiд конюшнею латати хомут.
   Кожного ранку Гнат об'?жджа? село, щоб встановити,  чи  всi  вийшли  на
роботу, чи  нема?  нiяких  порушень,  як-от  крадiжка  колгоспного  майна,
порубка дерев на шляху, ночiвля про?жджих та перехожих без його дозволу  i
т. д. Цього разу, ?дучи селом, вiн ще  здалеку  помiтив  запряжену  волами
гарбу, що зi скрипом рухалася  йому  назустрiч.  На  гарбi  лежали  Опанас
Бовдюг,  Гарасько  Сич,  Охрiм  Горобець,  Сергiй  Золота-ренко  i  Андрiй
Блатулiн - Латочка.  Бiля  гарби  танцюючою  ходою  iшов  молодий  парубок
Северин Джмелик - "двогубий", прозваний так за те, що колись  парубки  "на
чужiй" розсiкли йому навпiл  губу.  Губа  зрослася,  але  тонюсiнький,  як
ниточка, рiвчачок все рiвно роздiляв ?? на  двi  половини.  На  Джмеликовi
сорочка нарозстiб, бiлi  гудзики  виграють  у  два  ряди,  як  клавiшi  на
гармошцi, очi голубi, як ясне небонько, в них так i кипить вiдчайдушнiсть.
   - Куди ?дете? - запиту? Гнат, заступаючи жеребцем дорогу.
   - У Крим по сiль, - веселi? очима Джмелик.
   - Говори толком.
   - Хiба не бачиш  куди?  Орати,  -  говорить  Бовдюг  i  спльову?  через
полудрабок.
   - Чому так пiзно? Закон зна?те: весняно? пори в полi до схiд сонця!
   -  Орали  за  Пiсочковим,  там  кiнчили,  тепер  пере-'i  ?жджа?мо   на
Радькiвщину.
   - Дивiться...
   - А то що буде? - вигра? очима Северин.
   -  Можемо  за  ледарство  з   колгоспу   викинути.   Северин   глузливо
усмiха?ться, цьвохка? бикiв батогом, гарба iз скрипом руша? далi.
   - Викидай, блат, та тiльки на м'яке, щоб не розбитися, - кричить  услiд
Гнатовi Латочка, у  якого  замiсть  "брат"  виходить  "блат",  бо  вiн  не
вимовля? букви "р".
   Але Гнат не розчув останнiх слiв i по?хав далi. У  нього  було  ще  два
пункти, якi вiн мав провiрити: медпункт i школа.
   Спочатку вiн за?хав на медпункт. Старенький фельдшер у бiлому халатi  з
рудими плямами на полах стояв на задньому ганку i годував курей. Забачивши
Гната, вiн крикнув до когось у хату:
   - Так на що ви скаржитесь?
   - Рiже мене i пече попiд боками, - обiзвався iз хати  жiночий  старечий
голос. - Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.
   Гнат зайшов до амбулаторi? i побачив на стiльцi  стару  бабу  з  жовтим
лицем. Бiля ?? нiг стояв кошик, у якому трiпалася зв'язана курка.
   - Хабар? - суворо насупив брови Гнат i показав ногою на кошик.
   - Який там хабар, голубчику! На базарi купила.
   - Так рано справилась?
   - Раненько встала, то й побазарювала. Гнат лiзе в кошик, витяга  звiдти
присмирнiлу курку i грудочку масла, загорнуту в ганчiрочку, люто  витрiща?
на фельдшера очi:
   - Оце ти так трудящих лiку?ш? Земську больницю вiдкрив? Ну, я  з  тобою
поговорю!.. Я тебе швидко одучу вiд слабостi на праву руку!
   Вiн кладе курку i масло  в  кошик  i  спроваджу?  бабу  з  амбулаторi?.
Переляканий фельдшер кида?ться  до  ша-ховки  iз  спиртом,  щоб  як-небудь
врятувати сво? становище, але Гнат i слухати нiчого не хоче; вiн  сьогоднi
невмолимий.
   - Зайдiть до мене в кабiнет,  -  суворо  каже  вiн.  -  Я  там  з  вами
побалакаю. Фельдшер уже знав, що  значить  зайти  в  кабiнет.  Це  значить
принести туди спирту пiд приводом  офiцiально?  службово?  розмови,  бо  в
амбулаторi?  голова  пити  не  захоче,  оскiльки  вiн  чоловiк  гордий   i
знаходиться зараз при виконаннi сво?х службових обов'язкiв.
   З медпункту Гнат за?жджа? в школу. В системi виховання  вiн,  звичайно,
нiчого не тямить, зате переконаний, що без  нього  там  дiло  не  пiде,  i
вважа? за свiй обов'язок навiдуватися туди майже кожен  день.  Цього  разу
вiн застав учительку посеред класу.
   - Ну, як тут у вас? Перегибiв нема?
   - Нi, у нас усе добре.
   - Цей ваш новий учитель не говорить, що Махно був революцiонер?
   - Нi, вiн такого не говорить, - усмiхнулася вчителька.
   - Дивiться ж тут...
   - Хотiла вас запитати, як iз ремонтом школи?
   - Жду решенiя...
   Огляд порядку в селi не проходив без  пригод.  Так  трапилося  i  цього
разу. Про?жджаючи мимо хати Ганни Лященко, Гнат помiтив, що в не?  й  досi
топиться. Це здивувало його, бо було вже дванадцять годин дня, в  цей  час
усi на роботi, а в не? дим з труби валить. Прив'язавши коня до ворiт, Гнат
пiшов у хату. Ганна,  молодиця  рум'яна  та  бiлолиця,  вправно  орудувала
дерев'яною лопатою, саджаючи у пiч хлiб. На голих лiктях ?? засохло тiсто.
Гнат набира? череп'яним кухлем води з вiдра, жадiбно випивши, запиту?:
   - Ти чого не на роботi?
   - Бачиш? Хлiб печу.
   - А робота на полi хай сама робиться?
   - Не кричи. Ти не в лiсi.
   - Я голова сiльради i маю право вимагати порядку.
   В другiй хатi щось заторготiло стiльцем, i через порiг переступив  Улас
Хомутенко.
   - А ти чого тут? - визвiрився на нього Гнат.
   - Прийшов  написати  листа  тiтцi  Ганнi  i  дивуюся  вашiй  поведiнцi.
Вскочили  в  хату,  кричите..  Вам  не  властиво  розмовляти  з  людьми  у
спокiйному тонi?
   - А-а! Студент! Тебе витурили з унiверситету, так  ти,  зна?ш-понiма?ш,
письомця попису?ш? Скiльки ж тобi за це грошей платять?
   - Менi не грiшми, а дякою платять. А вам тiльки грiшми?
   - Тебе не спитали, сморкуна! - огризнувся Гнат i знову до Ганни: -  Ну,
ти йтимеш на роботу чи нi?
   - Посаджу хлiб - тодi пiду.
   - Ага. Так тобi мо? слово не авторитет? Зеленкуватi очi Гната зробилися
оскаженiлими, вiн крутнувся по хатi, вхопив з лави вiдро i шарахнув  водою
в пiч, залив вогонь.
   - Що ви робите? - кинувся до нього Улас. - Яке ви  ма?те  право  чинити
свавiлля в хатi чесно? колгоспницi?
   - Вiдiйди, студент!
   Улас зблiд, голос його тремтiв i ламався i
   - Ви порушу?те закон i конституцiю.
   - Що? - закричав Гнат. - Геть! Я тут закон! Я - конституцiя.
   Вiн схопив Уласа за пiджачок, вiдкинув до стiни, а сам вискочив надвiр.
Страшний, червоний, з вибалушеними очима, скочив на коня,  полетiв  селом,
полохаючи сонних курей.
   - Я тобi покажу, сопляк! - погрожував вiн уголос.  -  Я  тобi  составлю
характеристику!
   "Гик-гик, гик-гик", - тюкала  селезiнка  в  жеребця,  маснi  боки  його
покрилися милом, з трензелiв летiла шматками пiна. Проскочили  мiст,  мимо
сiльради. Чорними стрiчками  стiкали  назад  тини,  хлiви,  трiпнули,  мов
крильця  метелика,  чи?сь  вiконницi,  мелькнули  тополi,  верби,  акацi?.
Вирвались у поле. Розкручуючись, замерехтiв назустрiч м'який сувiй дороги.
Гната колотило, рвало на шмаття, не вкладалося в береги. "Менi  вказувати?
Менi заперечувати? Так не дiждешся!" - шепотiв вiн,  пiдганяючи  ще  дужче
коня, хоч той i так бiг добре. Вже видно луги, потовченим люстром  блищить
Ташань, на луках бродять чи?сь конi, по травах стеляться дими, на зеленому
роздоллi  брудними  плямами  -  шатра.  "Що?  Цигани?  На  територi?  мо??
сiльради? Хто дозволяв?" I вже кiнь скаче на луки, чавить копитами  траву,
аж бризка? iз не? сiк.
   В циганському таборi - тривога. Хто скаче так шалено до ?хнього табору?
Яке ще лихо впаде на ?хнi голови? Молодесенька  циганка  поправля?  срiбнi
дукачi на жовтiй кофтi, пильно дивиться iз-пiд руки на дивного вершника  i
щось швидко й  тривожно  говорить  на  сво?й  гортаннiй  мовi  чоловiковi,
кучерявому красуневi з чорними замрiяними великими очима,  що  сидить  пiд
возом i гра?ться набiрним поясом.  Старий  сивий  циган  сидить  рядом  iз
молодим i, не виймаючи з рота куто? мiддю люльки, спiдлоба зорить вперед -
на пiд'?жджаючого. Широкоплечий циган у жилетцi на голому тiлi, у  широких
зелених плюшевих шароварах, збивши на потилицю капелюха, лежить на животi,
спершись  пiдборiддям  на  руки,  i  не  зверта?  уваги  анi  на  тривожне
белькотання циганки, анi на  вершника,  що  наближа?ться.  Нарештi  старий
циган  вийма?  з  рота  люльку  i   впiвголоса   сердито   говорить   щось
молодесенькiй циганцi,  вона,  притримуючи  смуглою  худою  рукою  дукачi,
бiжить помiж шатрами, розпушу? голими  п'ятами  рясну  червону  в  квiтках
спiдницю, кричить щось, i на той крик, як ошпаренi, вискакують iз  наметiв
цигани, жваво розмахують руками, i з ?хнiх чорних  ротiв  летять  тривожнi
крики. Галаслива строката юрба жiнок, брудних, красивих i смердючих димом,
блискотить очима, сергами i браслетами,  i  всi  вони  кричать  щось  i  з
рiшучiстю старих вовчиць стають на чатах бiля незгас-лих табiрних  вогнищ.
Голопузi, замурзанi циганчата, цi гарнесенькi бiсики, випущенi з пекла  на
розвагу, в передчуттi поживи вириваються вперед цiлими гурточками i бiжать
назустрiч  незнайомцю.  Над  ?хнiми   головами   свище   батiг,   i   вони
розбiгаються, як сполоханi горобчики.
   Гнат осаджу? жеребця, кричить, розмахуючи нагайкою :
   - Ану, забирайтеся звiдси! Геть!
   Рудий ситий кiнь водить мiдними боками, перебира? ногами, випина? дугою
лискучу шию, куса? трензеля, на животi чорними  п'явками  напнулися  жили,
очi набрякли злiстю i дихають вогнем, все тiло його блищить вiд  поту,  як
вичищена бронза.
   - Ах, ах!  -  прицмокують  цигани  язиками,  i  очi  ?хнi  блищать  вiд
захоплення.  Чоловiки  обступають  коня,  вкоськують,  мацають  за   ноги,
заглядають у зуби, сiпають за гриву, гладять по  ши?,  по  боках,  плещуть
долонями по круповi.
   - Ай-я-я, а-я, - прихвалюють вони i все тiснiше оточують  Гната.  Чорнi
бороди, вуса, кучерi, набiрнi пояси, жовтi, червонi, синi  сорочки,  чорнi
жилетки, кутi мiддю люльки, блискучi, новi, старi,  порванi  чоботи,  босi
ноги - все це вбира? очi i перелива?ться, як райдуга.
   - Геть, кажу! - кричить Гнат i люто водить очима. Старий циган виступа?
наперед, ловить рукою стремено, в якому стримить закiптюжений чобiт Гната.
   - Ах, начальник,  дорогий  начальник,  куди  ж  ми  пiдемо?  Нашi  конi
голоднi, з нiг падають. Пiвсвiту про?хали - травиночки не бачили. Треба  ж
напасти? Хай ти здоров будеш!
   Циганки  лiзуть  до  Гната,  вiдьмують  очима,  чорними  косами   сiдло
вистелюють:
   - Ти русявий, ти красивий, i з лиця воду пий - сп'янi?ш. Душа нiжна, як
вода в Дуна?, серце добре, хоч до рани  прикладай:  добро  робить,  образу
забува?, правду кажу, щоб сво?х дiточок не побачила. По службi  ти  високо
пiдеш, хороше жити будеш.  Вороги  на  тебе  копають  яму,  та  самi  туди
впадуть. Не бiйся вiтру летючого, пiску сипучого, стережися дами  жирово?.
В очi добра - поза очi вiдьма. Любити не буде, а вжалить смертельно...
   Гнат зацьковано озира?ться навколо, мутнi? очима.
   - Та ви що? Ану, ану, вiдступiться! Але вони не вiдступають.
   - Ти щасливий i вродливий, бо живеш по правдi. На копiйку загубиш, а на
двiстi рублiв знайдеш. Вся печаль опаде в тебе, як дубове листя.
   - Ви будете паняти звiдси чи нi?
   Гнат розiрвав конем коло, що замикало його з усiх бокiв,  пiдскочив  до
однi?? з каруц, шмагонув нагайкою по перинi, вона трiснула, пiр'я  злетiло
вгору i тихо заплавало в повiтрi, осiдаючи на занiмiлих  циган.  Але  враз
гребля прорвалася, чорна хвиля хлюпнула на Гната, закрутила його разом  iз
конем i понесла до провалля, на днi якого холодно поблискувала Ташань.
   Спочатку Гнат не мiг розшелепати,  що  робиться  навколо  i  куди  його
вiдтискують,  але  потiм  зрозумiв  i  закрутився  на  конi,   намагаючись
вирватися iз живого кiльця, та кiнь нiби очманiв,  вiн  не  чув  Гнатового
канчука i, як i ранiше, задкував  до  прiрви.  Гната  опалило  смертельним
жахом, вiн зцiпив зуби i став  бити  канчуком  по  чорних  головах,  шиях,
руках, спинах, i перед ним, як у шаленому вирi, замелькали  ошкiренi  лютi
обличчя, палаючi ненавистю очi, чорнi, в кров'яних п'явках руки,  що  люто
тяглися до нього, щоб зцупити його iз сiдла або зiпхнути разом iз конем  у
прiрву. Хтось вирвав у Гната канчук, i Гнат садив тепер  кулаками  на  всi
боки, але це не допомагало - озвiрiла маса напирала на нього ще з  бiльшою
силою i настирливiстю. Гнат так знесилився i  так  злякався,  що  в  нього
побiлiли губи i вiн щосили крикнув: "Р-ря-ту-й-те-е!" - i в той  же  самий
час хтось iз циган  захльоснув  його  навколо  ши?  батогом  i  сiпнув  iз
страшною силою. Гнат, розумiючи, що  це  кiнець,  впав  на  луку  сiдла  i
вхопився за нього руками смертельною хваткою. Кiнь, вiдчувши погибель,  що
дихала на нього з прiрви, осiв на заднi ноги, плигнув уперед i,  прим'явши
пiд себе кiлькох циган, вирвався i пiшов чвалом по луках, несучи  на  собi
переляканого на смерть вершника. Конем нiхто не  правив,  ремiнне  повiддя
висiло порване  i  било  по  переднiх  ногах;  вiн  вирвався  на  шлях  i,
розвiваючи гривою, помчав далi. Гнат озирнувся. По шляху, сидячи охляп  на
конях, гналося  за  ним  чоловiк  п'ятеро  циган.  Ось  вони  скотилися  в
улоговину i нiби пропали там, але згодом вискочили  знову  i,  настьобуючи
коней, продовжували погоню. Проскакали ще кiлометрiв чотири, доки на обрi?
не замаячив хутiр Княжа  Слобода,  потiм  стабунились  на  дорозi,  мабуть
радячись, i повернули назад.
   "А що, догнали, гади чорнопикi? - посварився кулаком Гнат,'що вже трохи
вiдiйшов вiд переляку. - Я вам ще покажу, як нападати на власти".
   Вiн довго стояв посеред дороги, приводячи до порядку порвану вуздечку i
розмiрковуючи, куди йому тепер ?хати i яку вибрати  дорогу.  На  Троянiвку
вiн ?хати не наважувався, бо на  пiвдорозi  його  знову  могли  перехопити
цигани, i  вирiшив  ?хати  на  Княжу  Слободу.  Уже  перед  самим  хутором
зустрiвся з Оксеном, що  повертався  лiнiйкою  з  полiв.  Оксен  здивовано
розвiв брови i припинив коня.
   - Хто це тебе так розцяцькував?
   - Цигани.
   - Батогами чистили?
   - Нiчого зуби лупить. Я, може, смерть перед собою бачив.
   - За що ж вони тобi наворожили?
   - З лук проганяв. Ну, вони й озвiрiли. Я кричу:
   "Марш!" - а вони мене з конем  до  прiрви.  Трохи,  зна?ш-понiма?ш,  не
втопили, сучi сини. Ну, я ?м цього не подарую! Я ?х пiд землею знайду!
   - Укошкають тебе колись по-дурному,  -  уже  без  тiнi  усмiшки  сказав
Оксен. - Дуже ти на людей налiза?ш.
   - А що ?м, у зуби дивитися? Разом iз Оксеном Гнат при?хав до Троянiвки.
Засвiдчивши у фельдшера сво?  побо?,  викликав  iз  району  мiлiцiю;  дво?
вершникiв-мiлiцiонерiв в погонi за  циганами  домчали  до  кордонiв  свого
району, за?хали до одного приятеля, два днi  смакували  смажену  рибу,  на
третiй день повернулися в район i доповiли  начальству,  що  цигани  нагло
загубилися серед лiсостепу i що на ?хнi слiди натрапити не вдалося. Так  i
не довелось Гнатовi звести рахунки iз степовими конокрадами.





   Сiрий, припорошений весняною пилюкою степ збiга? на  пiвдень  i  стигне
там голубим маревом; суворою лiнi?ю  стоять  на  ньому  сторожовi  могили,
насипанi, може, татарвою, а  може,  волелюбним  козацтвом,  що  шаблею  та
мушкетом боронило оцi стени вiд ворожих навал; весною могили  оборюють,  i
цiле лiто зеленiють вони густою пахучою травою; росте на  них  подорожник,
бiленькi  невiсточки,  чiпкий  спориш,  розкiшний,  з  гiркуватим   чадним
смородом полин, колючий, з могутнiм стовбуром i мохнатою червоною  квiткою
будяк, скромнi, лагiднi незабудки, нерозлучнi брат-i-сестра - i  весняними
вечорами, коли вiдсирiе вiд степово? вологи земля, голублять душу i  серце
людини свiжi i нiжнi степовi запахи i тихо шепочуть трави,  облитi  сяйвом
мiсяця, що, мов червона дiжа, викочу?ться iз-за мовчазних могил  i  фарбу?
степ в густо-малиновий темнуватий колiр. I хто зна, хто  може  пiдслухати,
хто розгада? та?мну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зеленi  трави
мовчазним  чорним  могилам?  Може,  вони  повiдають  про  те,  як  на  них
зупинялися посто?м козаки,  варили  саламату,  а  кобза  дзвенiла  у  тихе
надвечiр'я i то рокотала, як грiм, то промовляла тихим жалем,  i  пiд  той
сум, пiд ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з  буйним  оселедцем
голову старий козак та згадував вiрне  товариство,  що  полягло  десь  пiд
Кафою або Трапезундом.  Золота  порохiвниця  мiсяця,  вистромившись  iз-за
могил, порошила трави голубим пилом,  i  вдавалося  козаковi,  що  там,  у
степу, ворушиться щось, iржуть чи?сь конi, i вже не рокотання бандур  чути
звiдти, а ледве вловимий передзвiн шабель, i не сидiлося старому, не ?лася
йому саламата, свербiла рука до  шаблюки,  до  бою  кликало  серце.  Може,
степовi трави шепчуть про те, як отут, у бур'янах, лежав зарубаний татарин
i вороння клювало йому очi, щоб  i  з  того  свiту  не  дивилися  вони  на
священну землю степового лицарства. А може, про те,  як  червоний  комiсар
бився тут до загину з бiляками i востанн? ткнувся вустами в  рiдну  землю,
цiлуючи ?? на вiчне прощання-могили...
   Скiльки вiкiв сто?те ви отут, серед степу, як нiмi свiдки великих битв,
кого  хороните  ви  у  сво?му   чорному   затишку?   Козака-запорожця   чи
бiйця-будьон-нiвця, якого "ой, убито, вбито, затягнено  в  жито,  червоною
китайкою личенько покрито"? Ви нiмi?те, ви мовчите? Так скажiть  же,  коли
настане такий час на землi, що  не  ростимете  ви  по  зелених  степах  та
роздол-лях i не блукатимуть матерi, шукаючи вас, не сiятимуть тяжких  слiз
по несходжених степах? Чому ж мовчите ви i хмуритесь на  свiтло  дня?  Чи,
може, знову надi?тесь прийняти в сво? чорнi ями синiв степового краю?
   Мовчать могили, i безмежним морем тече  до  самого  обрiю  припорошений
весняною пилюкою степ, петля? в степову безвiсть покручений цiлях...
   Вiд Троянiвки до Вовчо?  долини  -  сiм  кiлометрiв.  Оксен  ?хав  туди
поглянути, як iде сiвба. Коник, запряжений у лiнiйку,, тюпав собi  потиху,
вiдганяючись куцим хвостом вiд набридливих мух.
   В душi Оксен непоко?вся: весна  видалася  засушливою.  За  кiлька  днiв
вiтри вивiяли вологу, яко? iз зими  було  малувато,  бо  снiги  перепадали
невеликi, а морози давили, як  на  пропасть,  так  що  на  горбах  озимина
померзла, i сiвба ярих теж велась вслiпу. "Як не впадуть  дощi  -  пропаде
зерно", - журився Оксен, помахуючи батiжком. Пилюка, пахкаючи з-пiд колiс,
покривала Оксеновi чоботи, i весь вiн був сiрий, як степовий мiрошник. "Що
ж там у них ко?ться?" - розмiрковував вiн  далi,  дивуючись  iз  того,  що
перша бригада вже закiнчила сiвбу, а друга плента?ться в хвостi. "Тетеря -
хлопець бойовий, - думав вiн про бригадира друго? бригади. -  Наче  такий,
що й дисциплiни не попустить, а от не кле?ться. Вiдстають iз сiвбою".
   Оксен замотав вiжки за залiзну драбину,  полiз  у  кишеню  за  кисетом,
скрутив цигарку i, повернувшись спиною до вiтру, прикурив, клубочок  диму,
вдарений вiтром, Вiдразу ж зник. Ви?хавши на горб, Оксен помiтив чоловiка,
що йшов обiч шляху. Високий, сутулий, у полотнянiй  сорочцi  на  випуск  i
босий, вiн ступав ногами швидко i дженджуристе,  так,  нiби  граючись.  На
палицi - торба з харчами, з-пiд солом'яного бриля сиве волосся  кудлиться,
як у попа-розстриги. "Батько, - з якимось острахом визначив Оксен. -  Куди
ж це вiн чимчику? посеред дня? Натурально - на Ступки в  церкву.  Сьогоднi
якесь  релiгiйне  свято.  До  вечернi  хоче  поспiти.  От  не  думав,   що
зустрiнуся", - i вiн нарочито припинив коня, надiючись на  те,  що  старий
зникне за бугром.
   Життя обох - батька i сина - склалося так, що вони весь час  ходили  по
рiзних стежках, якi майже нiколи не  схрещувалися.  Пiсля  того  як  Оксен
одружився проти волi старого  i  батько  вигнав  його  з  хати,  Оксен  не
заглядав до нього у двiр, i старий не заглядав до синового; едина  iстота,
яка в якiйсь мiрi родичалася з сiм'?ю Оксена, була  мати.  Часто,  щоб  не
знав дiд, приходила до Оксена провiдати  онукiв,  приносила  ?м  у  пазусi
домашнiх  моторженикiв  i  дешевих  цукерок  або  кiлька  грудочок  цукру,
розпитувала, як iде синове господарство,  прихлипуючи,  жалiлася  на  сво?
тяжке одиноке життя та нещадний, без милостi,  характер  Iнокентiя.  Потiм
мати померла, i Оксен зовсiм  втратив  потяг  до  рiдного  дворища.  Пiсля
смертi старо? Iнокентiй прожив у самотинi один рiк, а тодi привiз собi  iз
хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою,  моторною,
так що дiд завжди ходив обiпраний, обшитий  i  нагодований.  По  характеру
була балакучою i товариською, але дiд заборонив ?й виходити з двору,  крiм
хiба в лавку за сiллю або милом, i не пускав на посиденьки до сусiдiв.
   Баби, вжаленi цiкавiстю, цiлими  годинами  стовбичили  бiля  колодязiв,
домiрковуючись, чого це Iнокентiй так суворо стереже свою жiнку вiд чужого
ока, i вирiшили, що iз-за  ревнощiв.  Це  вiдкриття  ще  бiльше  пiдносило
Iнокентiя в ?хнiх очах, бо хоч вiн i при лiтах, а все ж справжнiй мужчина.
   Коли вiн проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним  поваги.
Але на цьому бабська мука не кiнчилася. Найсмiливiшi з них бiгали вночi до
Iнокентi?вого двору, тулилися попiд вiкнами, щоб хоч одним  оком  глянути,
як пригорта? та голубить свою хутiрську красуню сивий  дiд,  i  вигадували
про нього всяке. Однi били себе кулаками в груди  та  присягалися,  що  на
власнi очi бачили, як Iнокеша стояв посеред хати на колiнах  у  сльозах  i
молився на свою жiнку, як на iкону. Iншi  добавляли,  що  бачили,  як  вiн
сидiв iз нею на порозi хати, дивився на зорi, i борода  його  блищала,  як
риза, а очi горiли, як золотий папiр на iконостасi. Одним словом, брехали,
що кому в голову влiзло.
   Оксен батькове женихання розцiнював хоч i не зовсiм доброзичливо, проте
i без особливого осудження. Вiн  розумiв,  що  одному  старому  буде  жити
важко, що треба ж комусь за ним  доглядати,  варити  ?жу,  прати  бiлизну,
вести нехитре домашн? господарство, i коли до старого в хату прийшла  нова
людина, Оксен не заперечував. Але старий не вiрив у те i  вважав,  що  син
схвалю? женихання тiльки про людське око, а в душi  ненавидить  i  осуджу?
його. I в старого ще бiльше, чим  ранiше,  росла  неприязнь  до  сина.  Ця
неприязнь особливо посилилася пiсля того, як одного разу Оксен,  зустрiвши
батька, сказав:
   - Може, вам, тату, допомогти  чим-небудь?  Дров  привезти  на  зиму  чи
соломи коровi на пiдстилку? То я, натурально, допоможу.
   - Я вiк прожив - нi в кого допомоги не просив i вмиратиму - не попрошу,
- скипiв старий. - А тобi рiже око, що я чужу людину в хату прийняв?  А  з
ким менi жити, коли в мене син - поганець?
   Важка образа ворухнулася тодi в серцi Оксена, вiн хоч i промовчав,  але
забути ?? не мiг. Пам'ятав ?? i тепер i  тому  так  розгубився,  побачивши
старого, бо знав, що зустрiч для обох не бажана i добром  не  закiнчиться.
Проте робити було вже нiчого, i Оксен, натягаючи вiжки, притримав коня.
   - Сiдайте, батьку, пiдвезу, - запросив вiн, не глянувши на старого.
   Старий перекинув патерицю з торбою  на  друге  плече,  сердито  зиркнув
з-пiд сивих брiв.
   - Сам дiйду. А ти куди ?деш?
   - Глянути, як сiють.
   - Погано сiють. Тобi цiна копiйка. А без хазя?на й двiр плаче.
   - Ви мудрiшi - пiдкажiть.
   - А хто тепер старих слуха?? Вони багато знали,  а  ще  бiльше  забули.
Спини, я сяду. В мене ноги хоч i дурнi, зате носили, де я хотiв.
   Оксен зупинив коня. Батько сiв на друге крило лiнiйки, вузлик поклав  у
ящик.
   - Не думай, що коли батька везеш, так вiн тобi дуже радий. Радий,  коли
з воза, а не на вiз.
   - Я нiчого не думаю.
   - Тим же й дiла катма, що ти. нiчого не дума?ш.  Посiяли  на  пiщаниках
пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б  кавунiв  -  довгi  рублi  в
дурну кишеню.
   - Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.
   - Еге, курча, навчи  пiвня,  як  в  гно?  гребтися...  Оксен  замовк  i
непомiтно для самого себе посмiхнувся. "Невже i  я  на  старiсть  зроблюся
отаким против-нющим? Треба змовчувати, а то ще накладе  по  гамалику  отут
серед степу. Здоровий же.  Он  як  ресори  пiд  ним  поскрипують,  як  пiд
архi?ре?м".
   Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:
   - Як же там Горпина Трифонiвна поживають? Хоча б коли до  нас  у  гостi
прийшли, онукiв вiдвiдали...
   - Тонку нитку сучиш. Обiрветься.
   - А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя  як  лютi  вороги  живемо.
Умиратимете - пiп причастя не дасть.
   - Менi плакати, а не тобi. Ти сво?м розумом живеш?
   - Живу...
   - Але як? Як?! - закричав старий i сердито заворушив бородою. - Латають
тебе згори i знизу, а ти все з людей, а не для  людей.  На  ши?  правлiння
везеш, воно тобi покаже карбованець, а в кишеню вiзьме десять. Та хто ж ти
такий - голова чи хвiст?
   Оксен пiдсунув на потилицю картуз, залисини бiлiли двома латочками.
   - Ти, батьку, в це дiло не лiзь. Тут i без тебе розберуться.
   - Наказуй комусь iншому, а не менi.
   - А чого це вам не можна?
   - Цить, сучий сину!
   Обидва сопли, як бики в плузi, в гнiвi  на  диво  були  схожi  один  на
одного: очi ширяють по-яструбиному брови насупленi, нiздрi збiлiли i  тихо
ворушаться.
   - Тобi видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб
працював разом iз нами так, щоб шкiра  на  руках  лопалася,  тодi  й  буде
п'ятирiчка...
   - Тату, замовкнiть...
   - А як не замовкну, що ти зробиш? Вiд батька вiдмовишся? Як Гват  Рева?
Батько в нього був паламарем, так вiн через газету вiд батька  вiдмовився,
прiзвище змiнити хотiв. Та хiба ж то чоловiк? Вiн заради вигiдно? служби з
вiдьмою побрата?ться. А дума?ш, за людей вболiва?? За себе! За свою  шкуру
болi?!..
   - Гнат - голова сiльради. Виборна одиниця. I я прошу...
   - Що ти просиш? Щоб я Гната не чiпав? А що  ж  вiн  за  цяця,  що  його
чiпати не можна? Подума?ш, мiнiстри, мать вашу за пупi Та щоб я при  нашiй
Радянськiй владi та не вилаяв якогось Гната, що нiчого не тямить, а  бiга?
по селу та заливав а вiдра вогонь у печах?
   - Вiн допомага? встановлювати трудову дисциплiну.
   - Прийшов би вiн до мене, я б його встановив догори штаньми.
   - Ви говорiть, та знайте мiру.
   - Зна?мо. Отой портфель у Гната вiднiмуть i  вiддадуть  розумнiшому.  А
тобi кажу: сам - горобець, а десяток - зграя... Ну, спини. Менi на  толоку
треба. Бикiв там пасу.
   - Хiба ви не в церкву?
   - Нiколи тепер по церквах ходити... Старий узяв торбу i широкою  ступою
пiшов у Дане-левську  долину,  де  паслися  воли.  "Нi,  не  можу  я  його
зрозумiти, хоч вiн мiй батько, - думав Оксен, дивлячись старому  вслiд.  -
То молиться в кутку цiлими вечорами, то напада? на нього такий сказ, що не
тiльки люди, а й боги в хатi не вдержаться..."  Ще  .як  була  жива  мати,
пам^ята? Оксен: прибiгла вона, вся блiда,  заплакана,  тремтить,  нiби  ??
лихоманка трясе: "Iди, синку,  iди,  голубчику,  старий  зовсiм  з  глузду
з'?хав, iкони вилами побив, iз  хати  повикидав".  Прибiг  Оксен,  бачить:
старий сидить пiд грушею в садку, пiдперши обличчя кулаками,  а  бiля  нiг
потовченi iкони валяються. Пита? його Оксен, що таке,  що  трапилося;  вiн
мовчить, очей на нього не пiдводить.  Аж  потiм  уже  мати  розповiла,  що
складав старий стiжок соломи за хлiвом, цiлий день старався i вже  вершити
почав, як прийшло йому в голову чогось у хату  сходити.  Тiльки  вiн  туди
зайшов, бачить у вiкно: зiрвало вихором вершник, закрутило понад  садом  i
понесло к лихiй мамi. Прибiг старий, схопив вила, наставив ?х у небо,  очi
божевiльними стали: "Я по  соломинцi  збирав,  а  ти  менi,  розтаку  твою
перетаку, одним духом розкидав?" Ускочив у хату, брязь вилами  по  iконах,
брязь, аж стекло свище, а тодi чобiтьми з хати, з хати, аж святi  бородами
долiвку  метуть?  Мiсяць  на  колiна   не   становився,   ступ-ського.попа
галушником дражнив, ?вангелiю на горище закинув.  Потiм  найшло  на  нього
смирення  тихе,  за  бороду  себе  рвав,  iкони  притяг  новi,  дерев'янi,
?вангелiю з горища зняв i знову за не? всiвся.
   "Так, дивний старий. Пiшов i не попрощався. Як з чужим. Нi, мабуть,  не
вийде у нас iз ним миру. Так i будемо ходити один вiд одного стороною".
   Сонце пiдбилося вище i пригрiвало.  Вдалинi  синiми  смугами  виднiлися
довжанськi лiси, а ближче iз густих чагарiв проступало бiлими хатами  село
Ступки. З-помiж крайнiх хат  в'юнилася  грунська  дорога.  Ось  уже  Оксен
побачив i поле сво??  артiлi,  що  межувало  iз  ступськими  землями,  але
сiвачiв сво?х не бачив, вони ховалися за схилом  у  долинi.  Раптом  iз-за
схилу, як з-пiд землi, виринув вершник i  закушпелив  Оксеновi  назустрiч.
Коли вiн наблизився, Оксен пiзнав бригадира друго?  бригади  Прокопа.  Вiн
сидiв охляп на конi, довгi ноги в важких черевиках бовтаються в коня попiд
пу-вом, сорочка  розхристана,  пiт  промива?  дорiжки  на  за-кiгiтюженому
обличчi, в руцi оривок, яким вiн пiдганя? коня.
   - Чого женеш, як на пожежу?
   - Що ж вони, гади? Знущатися надi мною захотiли?
   - Говори толком.
   - Що говори? Казав же ?м - неполадки, викличте  коваля.  Кажуть  -  усе
добре. А тепер ?х чотири, а в наявностi тiльки три. A-a! Що там  балакать,
- вiн махнув оривком i поскакав далi.
   Бачачи, що з розповiдi Прокопа  нiчого  второпаги  не  вдасться,  Оксен
рушив до сiячiв. Iз-за пагорба вщ  побачив,  що  одна  сiвалка  сто?ть  на
обочинi, а три в загонi, але чомусь теж не  рухаються.  Бiля  воза  чорнi?
купка  людей.  "День  рiк  году?,  а  вони   ба?чки   брешуть.   Здорово?"
Запримiтивши Оксена, сiвачi, як по командi, розiйшлися до сво?х сiвалок.
   "Для кого ж ви працю?те? Для самих  себе  працю?те",  -  гiрко  подумав
Оксен i зiскочив iз лiнiйки.
   - Чого сто?те? - запитав вiн Северина Джмелика, що лежав  бiля  сiвалки
на розстеленому мiшку.
   Джмелик лiниво пiдвiвся, солодко потягнувся, синя  сатинова  сорочка  з
бiлим заслоном гудзикiв тiсно обтисла широкi груди.
   - Сiвалка поламалася, товаришу голова, - труснув вiн бiлими кучерями  i
примружив голубi з нахабинкою очi.
   - Чого не сiв на коня i не по?хав у двiр за ковалем?
   - Менi на конях не можна  ?здити.  Пригузок  болить,  -  вискалив  зуби
Джмелик.
   Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руцi батiг, вiн кинувся
до Джмелика, але той стояв, усмiхаючись, взявшись руками в боки:
   - Ну-ну, це тобi не в економi?. А за таке  дiло...  -  Вiдчайдушнi  очi
його стемнiли, як море в  передчуттi  бурi,  нiздрi  тонкого  носа  весело
заграли. - Дав би я тобi в пику, предсiдатель, та жалко - жiнка в тебе  ще
молода.
   I не встиг Оксен отямитись, як  Джмелик  сiв  на  коня  й,  побрязкуючи
мiшком з зiпсованими сошниками, потрюхикав на Троянiвку.
   Оксен розстебнув пiджак i довго  стояв,  спершись  спиною  об  сiвалку.
Вiтер ворушив його рiденький чуб, грався в залисинах. "Ху, чортi Трохи  не
зiрвався.  Джмелик  -  сволота.  Кат  з  нимi  Але  якщо   помiтили   iншi
колгоспники, що я на нього  з  батогом  кинувся,  то  що  вони  подумають?
Натурально, трохи в мене  навиворiт  вийшло".  Долонi  в  нього  спiтнiли,
пальцi не слухалися, вiн на превелику силу згорнув цигарку i довго  стояв,
жадiбно ковтаючи махорковий димок.  Пiшов  до  сiячiв  тiльки  тодi,  коли
зовсiм заспоко?вся. Попросився до  Вовдюга  за  помiчника  i  проходив  за
сiвалкою до самого обiду, задуманий i мовчазний.
   Обiдали в степу, на роздоллi. Дружно обсiли казанок з  кулешем,  тiльки
що знятий iз вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер  ??
об ворчик iз пшоном, передав Оксеновi.
   Бовдюг - дядько в костi широкий, вуса жовтi, обкуренi тютюном i  завжди
ворушаться  так,  нiби  вiн  завжди  чимось  незадоволений  i   сердиться.
Насправдi ж вiн чоловiк хоч i неговiркий, проте добрий  i  тихий,  фiзично
сильний.  Розповiдають,  що  коли  вiн  служив  у  економi?  Бразуля,   то
засперечався iз прикажчиком, що спинить  на  ходу  маховик  вiд  паровика.
Зодяг сiрячину стару, поклав на плече  скруток  соломи,  вперся  ногами  в
землю, а кiлком у маховик -  i  зачмихав  благенький  паровичок,  скорився
могутнiй степовiй силi.
   Бiля Бовдюга сидiв Хома Пiдситичок -  плоскогрудий  i  жилавий,  як  не
працю? - на спинi анi капельки поту не  виступить,  характером  привiтний,
але скупенький.  Зустрiне  оце  кума  на  вулицi  i  каже:  "Завтра  свята
недiленька. Прихопiть же iз собою пляшечку горiлочки та приходьте до нас у
гостi, та, дасть бог, посидимо".  У  розмовах  ввiчливий  i  не  лихослов.
Нiколи не скаже:
   "Чорти б тебе взяли", а як захоче кого  полаяти,  говорить:  "Хай  йому
тямиться" або: "А  щоб  його  дощик  намочив".  У  його  мовi  переважають
пестливi слова: гусятко,  поросятко,  вербичка,  насiннячко,  картопелька,
пшiнце. I досi в селi жартують, що коли вiн оженився,  то  комусь  там  iз
сво?х знайомих похвалився так:
   - Оце взяв собi  жiночку.  I  гарненька,  i  моторненька,  тiльки  один
невеличкий зянок.
   - Який?
   - На одно очко слiпенька.
   Бiля Хоми сидiв Андрiй Блатулiн, по-вуличному Латочка.  ?  в  нього  на
лiвiй щоцi родиме п'ятенце з копi?чку завбiльшки,  нiби  хтось,  граючись,
шевсько? смоли прилiпив для  розваги;  та  не  вiдмива?ться  воно,  навiки
прикипiло, через те i  прозвали  його  Латочкою.  ?  ще  в  нього  й  iнша
особливiсть:  праве  око  завжди  примружене,  лiве   дивиться   на   свiт
проникливе, з холодним блиском. Дома в Андрiя п'ятеро дiтей, як вiн  каже,
вiдьма через бовдур наносила, тому на запитання: "Як живеш, Андрiю?" - вiн
вiдповiда? сво?м односельчанам: "Та воно, блат, не так, як люди, а так, як
побiля людей".
   Як тiльки Оксен узяв ложку, всi iншi також озбро?лися ними  i  поближче
пiдсунулися до  страви.  Першим  полiз  ложкою  до  казана  Охрiм.  Бовдюг
поглянув на нього скоса i сердито заворушив  вусами.  Охрiм  нехотя  потяг
свою довбанку назад, винувато заклiпав маленькими, як у мишки, очима.
   - Хай йому тямиться, яке гаряче, - засичав Хома, опiкшися кулешем.
   - Студи, дураче, - порадив Латочка.
   - А пшiнце розкипiло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а  ще
краще перепелятинку, то вже б справжнiсiнький чумацький був кулешик.
   - Е, блат, який ротатий! Чого захотiв. У Охрiма  вушка  вгору  -  вниз,
вгору - вниз, швидко-швидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.
   - Коли б до роботи такий, як до ?жi, - гуде на нього Бовдюг.
   На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.
   - А скажете -нi? Я бiльше всiх посiяв, - виправдову?ться Охрiм.
   Бовдюг ?сть поважно i бiльше не вступа? в розмову.  Сергiй  Золотаренко
смi?ться очима,  спостерiгаючи,  як  у  нiмому  двобо?  Охрiм  i  Гарасько
вiднiмають один у одного шматочок сала,  горнучи  кожен  до  себе  ложкою.
Боротьба ?х марна: Латочка загрiб собi.
   -Якi проворнi, - дорiка? вiн i свiтить оком на Охрiма та Гараська.
   - Раз на фiнськiй вiйнi... - почина? Охрiм,  видимо,  щось  пригадавши,
але Бовдюг перебива? його, зверта?ться до Оксена:
   - Ти, голово, не журися. Через день-два закiнчимо.
   - Як так сiятимемо - до осенi вистачить.
   - Iстинно. Ранiше було снiжок iз землi, - ячмiнець в грязь - i князь.
   - Натурально. Як ви цього не розумi?те?
   - Так ми розумi?мо...  Тiльки...  Бовдюг  ворушить  пiдвусниками,  тупо
дивиться в казанок iз кашею, нiби не зна?, що далi сказати.
   - Тiльки бiльше  на  присадибнi  дiлянки  дивимося,  чим  на  артiльне.
Несвiдомiсть наша.
   - А я тобi кажу, - говорить Латочка, облизуючи ложку i потiм ховаючи ??
в торбу, - вiд натури все. Яка в кого натура, така й совiсть. Один бiдний,
та чужого не вiзьме, другий по горло ма?, а краде.  Зустрiча?  мене  якось
Гнат, дивиться-дивиться на мою  худорбу,  а  тодi  й  пита?:  "Навiщо  ти,
Андрiю,  на  свiтi  живеш?  Яка  з  тебе   користь   громадi?   На   тобi,
зна?ш-пон?ма?ш,  карбованець,  купи  кулю  i  застрелися".  А  я  йому   й
вiдповiдаю...
   Латочка сiв на колiна, одне око в нього ще  дужче  примружилося,  друге
засвiтилося недобрим вогнем, лице авобилося знущально-насмiшкуватим.
   - А я й кажу: на тобi три карбованцi, купи  три  кулi,  побий  сiм'ю  i
себе, дурака, до спiлки.
   Бiля казанка всi вибухнули дружним реготом.
   - Якби вiн був розумний, такого б не сказав. А за присадибнi дiлянки  -
все правда. Ти гарантуй менi трудодень, тодi й побачиш, як я  працюватиму.
А даром, брате, музика не гра?, пiп молебня не служить.
   Хома опустив очi, махнув рукою:
   - Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.
   А ти хвостом не крути i за чужi спини не ховайся, - засвiтив  на  нього
оком Латочка. - Як Оксена не було - до  гурту  пiдпрягався,  а  побачив  -
зараз тобi язик у петлю скрутило.
   - Оце тобi на та радуйсяi - спалахнув лицем Хома  i  ще  нижче  опустив
голову. - Буцiмто я говорив бiльше за вас.
   - Не в тiм дiло скiльки, а в тiм - про що. Як тебе гут не було, Оксене,
то ми про дещо говорили помiж  собою.  Може  б,  ми  комусь  iншому  i  не
сказали, а тобi скажемо. Ти - людина партiйна, з нашого-таки й  села,  так
що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми  тут  говорили,  що
вийшла  така  постанова:  достроково  закiнчу?ться  сiвба  -   бригадировi
вида?ться премiя: патефон, самокатка або годинник; портрет того  бригадира
висить на червонiй дошцi. А нам, рядовим, що? Анiчогiсiнько.
   "Так ось хто тут здiйма? шарварок", -  подумав  Ок-сен,  вдивляючись  у
сухеньку постать Латочки.
   - Бачите, товаришу голова, - спалахнув Сергiй  Золотаренко.  -  Вони  й
досi на тi мiсця моляться, де колись  ?хнi  клунi  стояли.  А  ви  скажiть
просто: не хочете сiяти - ми органiзу?мо молодiжну бригаду  -  i  без  вас
обiйдемося. Без ваших шкурницьких iнтересiв.
   - Еге, ти, блате, розумний, та в один бiк, - загарячився Латочка. - Хай
на тобi власнi дiти штани та сорочку обiрвуть - i ти зробишся шкурником.
   - Нiколи цього не буде!
   Iч, який комiсар виськався. Моню витри.
   - I витру. А у вас тут одна ватага. А де ваш отаман.
   - Яка ватага? - насурмачився Бовдюг. Ми по-тво?му, - банда?
   - Нi, ви просто саботажники.
   Сергiй звiвся на ноги i легко понiс по полю сво? м'язисте i легке тiло.
   Бiля казана запала непри?мна мовчанка.
   - Таке, як на дощик збира?ться, - одiзвався Хома.
   - Треба, - погодився з ним Бовдюг.
   Латочка нiчого не сказав на цю  пусту  розмову,  затягши  шию  у  комiр
сiрячини, прислонивсд: ^а спиною до  колеса,  щоб  трохи  подрiмати  пiсля
обiду. З-пiд гарби долiтав  один  i  той  же  звук,  який  дражнив.  Охрiм
дишкрiбав ложкою казанок.
   - А нiяк не накладешсяi - вилаяв його  Латочка,  але  Охрiм  не  слухав
його, продовжував сво? ... дiд.
   Пiсля обiду Оксен знову сiяв разом iз бовдюгом.
   В глухому кiнцi вiн, подалi вiд людей, зупинився на перекур.
   - Скажи, Бовдюг, що ти про мене дума? - тихо  сказав  Оксен,  згортаючи
цигарку.
   - А ти не розгнiва?шся?
   - За що? Адже сам на рожен лiзу. Бовдюг поворушив вусами,  поправив  на
головi шапурину, сказав через силу:
   - Добрий ти дуже. На тво?му мiсцi суворiшим треба бути.
   - Гнат суворий, а ви про нього що говорiли?
   - Що не говоримо, а бо?мося.
   - Хiба людей боятися треба, ?х треба доважати.
   - Воно ж i повага вiд того, що  бо?шся,  --закiнчив  розмову  Бовдюг  i
пiшов до сiвалки.
   В другiй половинi дня  вiтер  стих.  Iз-за  обрива  стали  накочуватися
хмари, що громадилися все бiльше,  з  бiлих  робилися  попелястими;  потiм
становими; нарештi завирували, закипiли i  тягли  вперед,  пiдминаючи  пiд
себе небо, опускают все нижче i нижче, так, що на землi ставало все  важче
i важче дихати людям. Птахи,  вириваючись  у  присмерки  степу,  не  могли
залiтати дуже Далаеко i високо, бо крила ?х робилися зволоженими,  i  вони
опускалися зовсiм низько, майже до само? землi. Вiд бузиново? хмари степом
рухалася широка чорна тiнь, яка вже покрила степовi  могили  i  довжанськi
лiси, i ?х уже зовсiм не  було  видно.  Вона  повiльно  наближалася  i  до
сiвачiв, дихаючи на них свiжiстю близького дощу i  фарбуючи  все  в  чорну
зловiсну фарбу. Потiм  хмари  застигли,  перестали  рухатися,  i  сторожке
мовчання оволодiло небом i землею, i так продовжувалося хвилину-двi, потiм
кiлька важких i лапатих дощових капель упали  на  круп  коня,  з  ляскотом
розбилися на ньому i покотилися  вниз  по  сухiй  шерстi,  i  раптом  вони
заскакали скрiзь - по людях, по конях, по рiллi; прострочили раз,  вдруге,
згортаючи в груддя пилок,  i  линув  дощ,  рясний,  веселий,  благодатний,
покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, i
цей веселий шум освiжив i обновив степ i людей i викликав  у  них  дитячий
радiсний настрiй.
   - Дощик. Та, далебi, й гарненький, - радiв Хома, сяючи очима, i  навiть
не покривав  себе  шматочком  брезенту.  Краплi  дощу  дрiботiли  йому  по
картузику, потрапляючи iнодi й за шию, вiд чого Хома рознiжено  повискував
i, смiючись, приказував: - А щоб тебе дощик намочив!
   Охрiм сидiв, скулений,  накритий  мiшком,  i  нагадував  монаха,  якого
витурили з монастиря за п'янку, - таке було в нього страдницьке обличчя  i
понурi очi. Йому теж було весело, але свою веселiсть вiн проявляв тим,  що
корчив смiшнi мiни.
   Бовдюг дивився на заслону дощу чисто  з  господарсько?  сторони  i  теж
радiв, що пiсля цi?? зливи добре пiдуть рости посiви;  Сергiй  жирував  iз
Гараськом та виштовхував його з-пiд гарби на дощовицю.  Гараськовi  тiльки
того й треба було. Вiн вискочив на дощ, i, кумедно присiвши, поляпав  себе
руками по стегнах, i, зробивши дурнувате обличчя, закричав: "Ку-ку-рi-ку!"
   - На дощ, чи що? - засмiялися з-пiд воза. В цей час  в  туманi  водяних
полотен майнуло щось на конi, i Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув пiд
воза. Сорочка його збрижилась на животi, волосся мокрими  пасмами  спадало
на лоба.
   - Мабуть, вiд само? Трояйiвки тебе прало?
   - На Гострому горбi застав мене дощ.
   - Чого не сховався та не перечекав?
   - Де? У ховраховiй норi? - засмiявся Джмелик i трусонув мокрим чубом.
   - Сiвалку справив?
   - Привiз он сошники.
   Дощ лив як iз вiдра, небо закаламутилося i зробилося глиняного кольору;
раптом бiле слiпуче свiтло рiзонуло по очах людей i почувся  сухий  трiск;
люди пiд мажарою затихли, конi стояли, пiднявши  вгору  морди,  прищуливши
вуха, i враз загоготiло по  всiх  небесах,  покотило  камiння,  загримiло,
вiддаляючись i затихаючи.
   - Раз косарики забули поприбирати коси пiд час грози та й  повстромляли
?х кiссячками в землю...
   - Та й що ж iз ними сталося? - насмiшкувато запитав  Сергiй,  дивлячись
на Хому.
   - А те, - вiдповiв Хома, уважно прислухавшись, чи не  гуркоче  грiм,  i
опасливо вiдсуваючись вiд металево? шини, якою було обкуто колесо, - а те,
що спалило ?х на вугiллячко. I на свiжий вiтерець  носили,  i  в  земельку
закопували - нiчого не пособило.
   - А в Пасядах одна жiнка труби не закрила, - втрутився  й  собi  Охрiм,
висуваючи обличчя з мiшка, - так воно як улетiло  -  горшки  поперекидало,
заслiнкою шпурнуло аж до дверей, а тодi вискочило у вiкно,  а  бiля  вiкна
якраз бочка з водою стояла, в тiй бочцi викупалося, а  тодi  -  шар-рах  у
берестокi - i до пенька спалило. Я знаю, де той i дядько живе. У нього  на
вербi чорногуз гнiздо намостив.
   - Бреше й не скривиться, - засмiявся Сергiй.
   - А ти заплiши губу та слухай, - сердито  обiзвався  Джмелик,  поглибше
забираючись пiд гарбу, бо дощ хльоскав його по колiнах i по руках.
   - А то ще така бувальщина, - продовжував Охрiм пiд тихий  шум  дощу.  -
Постро?ла одна жiнка хату, хрести на сволоках повипалювала, а  жити  -  не
вживе. Цiлу нiч на горищi щось гурчить, як ото  на  прядцi  пряде  або  на
бубнi бубонить. Вона i до знахарiв,  i  до  шептух  -  не  допомагав.  Це,
кажуть, у тебе прокляте мiсце, треба перенести хату на  другу  садибу.  От
одного разу проситься до не? щiткар ночувати, отой, значить,  чоловiк,  що
гребiнцi та серги на свинячу щетину мiня?. Лiг вiн спати -  тут  зробилося
чудо: на горищi нi загуркотить, нi шелесне, тихо, як у погребi...
   - А вони разом спали чи окремо? - поцiкавився Латочка.
   - Пiди ?х поспитай, - розсердився Охрiм за те, що його  перебивають.  -
От вранцi вдова й каже: "Що менi, чоловiче добрий, робити, така i  така  в
мене нечисть завелася на горищi, спати не да?, жити заважа?, змучила мене,
заморочила, хоч iз  хати  тiкай".  Подумав  щiткар,  подумав  та  й  каже:
"Потрапило десь у вашу хату громове дерево..."
   - Яке це "громове"? - запитав Сергiй.
   - Ну, значить, грiм у нього вдарив, - пояснив Охрiм. - "Так-от, -  каже
щiткар, - треба тев дерево знайти i викинути, а якщо викинути не вдасться,
то прочитати бiля нього молитву i написати на ньому крейдою хрест". -  "Як
же те дерево вiдшукати?" -  пита?  жiнка.  Щiткар  вiдповiда?:  "Треба,  -
говорить, - залiзти опiвночi на горище  i,  як  тiльки  проспiвають  першi
пiвнi, прикласти вухо до деревини. Котра загуде, то й громова". - "А  чого
ж,  -  пита?ться  жiнка,  -  прокляте  дерево  цi??  ночi  анi  звуком  не
обiзвалося?" - "А того, - вiдповiда? щiткар, - що сила хоч  i  громова,  а
чоловiчого духу бо?ться. I коли буде в хатi чоловiк  -  мовчатиме  громове
дерево". - "Де ж я того чоловiчого  духу  дiстану?  -  журиться  вдова.  -
Вдiвець не трапля?ться, а жонатого приманювати бог не велить. А вже коли б
був у мо?й хатi мужчина, як дитину, його б  доглядала,  на  подушки  спати
клала, в чорнi вуса цiлувала". Подумав щiткар, подумав та й каже: "Ех  ви,
щiтки, гребiнцi, мабуть,  вам  прийшли  кiнцi.  Десять  рокiв  вас  тягав,
щастя-доленьки не мав". Жбурнув свiй ящик пiд лаву та й пристав  у  прийми
до вдови. З того часу затихло громове дерево i  бiльше  нiхто  нiколи  про
нього не чув.
   - Де б його собi таке громове дерево знайти? - нетерпляче засовався пiд
гарбою Джмелик.
   - Кажуть, на хуторах  такi  дiвчата,  що  самi  до  хлопцiв  лiзуть,  -
гигикнув Гарасько.
   - Хоч би старших людей посоромилися, - сердито заворушив вусами Бовдюг.
- Безсовiснi.
   Дощ перестав; хмари розiйшлися; захiдна брама неба розчинилася,  з  не?
ринуло стiльки свiтла, що боляче  стало  очам,  небо  зробилося  свiжим  i
чистим, нiби його вимили милом i  прополоскали  водою;  на  конях  блищала
шерсть i парувала на сонцi; люди весело розмовляли мiж  собою,  i  обличчя
?хнi були веселi i добродушнi. "Як же  й  хороше  навколо!"  -  здавалося,
говорили очi кожного.
   Оксен також мружився  вiд  слiпучого  сонця  i  розминав  затерплi  вiд
довгого сидiння ноги.
   - Що ж, хлопцi, сiяти  вже  сьогоднi  не  будемо,  запрягайте  -  i  на
Троянiвку.
   Цю звiстку прийняли, як i належало, - весело. Особливо молодь, яка  так
i кинулася збиратись. Хто запрягав коней, хто скидав на гарбу пустi мiшки,
один Охрiм сновигав, понурий i сердитий,  розшукуючи  барок,  який  хлопцi
навмисне десь заховали. Сергiй накричав на них, вони  повернули  барок,  а
натомiсть вкрали  черезсiдельник.  Жарти  слiдували  один  за  одним,  все
смiшнiшi  та  дотепнiшi,  всi  смiялися,  тiльки  Охрiм  свiтив  очима   i
презирливо копилив губи.
   Нарештi'всi зiбралися i рушили.  Молодь  верхи  на  конях,  старики  на
гарбi. Пiсля дощу зробилося свiжо, в калюжах вiдсвiчувалося захiдне  небо;
iнодi гарба потрапляла колесами в глибоку калабаню, розбовтувала  малинову
воду в темно-буру.
   Оксен, позираючи на молодь, що ?хала iз смiхом та витiвками, пригадував
i сво? парубоцькi роки, коли вiн також був отакий шаливiр  та  веселун,  i
йому робилося сумно на душi за тими роками, що вже  пройшли  i  нiколи  не
вернуться, i що вiн уже давно забув той  день,  коли  весело,  вiд  усього
серця смiявся. "Невже я такий старий? - запитував вiн сам себе. -  Цi.  Це
просто вiд роботи. Робота постарила мене". I йому пригадалася  сьогоднiшня
зустрiч iз Джмеликом, i вiн вирiшив поговорити з ним. Джмелик  ?хав  поряд
iз Га-раськом, щось розповiдав, не дуже скромне,  про  сво?  залицяння  до
залужанських дiвчат. Гарасько гиготiв на всi  груди,  аж  падав  на  гриву
коня. Джмелик сидiв на конi недбало  i  дещо  мальовано,  закинувши  назад
голову. Правою рукою тримав повiддя,  лiвою  впирався  в  бiк,  губи  його
посмiхалися, очi шибеницьки .поблискували.
   - Северин, - покликав його Оксен, пiд'?хавши. Джмелик притримав коня  i
озирнувся, веселе обличчя його зробилося дражливим.
   - Ну, чого? - запитав вiн грубо.
   - Запитати тебе хочу: навiщо ти бунту?ш чесних колгоспникiв?
   - Сергiй накапав?
   - Не тво? дiло. А ти запам'ятай одне: в'юни якi  спритнi,  а  й  тих  у
пiдрешiтку ловлять.
   - Не лякай, я не з плаксунiв.
   - Я не лякаю, а шкодую, що не розкендюшив у тридцять другому роцi увесь
ваш джмелячий рiд. Тепер би легше було.
   - А чого жалiти? - здивувався Джмелик. Вiн шкiрився, але обличчя його i
особливо очi вiяли холодом. - Воно й зараз ще не пiзно. Тiльки дзенькни  в
район по телефону...
   - Нам не горить. Встигнемо.
   - А як не вдасться?
   - Це ти про що? - рвучко  обернувся  Оксен,  лютiючи  очима,  i  навiть
припинив свого стригунця.
   Джмелик весело, але разом з тим i якось жадiбно затрiпотiв нiздрями.
   - Щось ти дуже боязким зробився, предсiдатель, - уже голосно  зареготав
вiн i, вдаривши каблуками  коня,  пустився  вскач  за  пiдводами,  що  вже
з'?жджали на Бе?ву гору.





   У сiм'? Вихорiв повелося так, що Йонька вважав себе за хазя?на двору  i
був переконаний,  що  якби  не  вiн,  то  господарство  б  захирiло,  хлiв
завалився, а корова здохла б, а насправдi ж всьому  давала  лад  Уляна,  i
тiльки дякуючи ?й  проквiтало  домашн?  господарство.  Йонька  був  якийсь
невдаха, i все йому не  в  руки  потрапляло,  а  ковзало  помiж  пальцями.
Примiром, Йонька, поцмокуючи люлькою, говорив, що вигiднiше продати  овець
i купити кiз або що треба продати корову i прикупити овечок, Уляна того не
заперечувала, хоч знала, що нi того, нi другого  робити  не  можна,  бо  в
господарствi i масла, i молока, i овечого лою потрiбно:  зимою  Гавриловим
дiтям тiльки й ря-тунок вiд простуди, що парене молоко з  ло?м.  Та  й  те
сказати - зарiжеш вiвцю, м'ясо на поставку, а шерстi  трохи  здаси,  а  то
таки трохи й вигада?ш дiтям на рукавички, а може, i на сiрячину назбира?ш.
Йонька говорив, що треба зробити курник iз глини, Уляна  не  заперечувала,
хоч робила сво?, тобто й пальцем не ворушила для того,  щоб  будувати  той
курник, бо знала, що в тому нема?  необхiдностi:  клуня  он  пуста,  держи
курей хоч тисячу. Йонька бачив, що в господарствi нiчого не робиться  так,
як вiн велить, гримав дверима,  сердився  i  навiть  сiкався  до  Уляни  з
кулаками, а вона ходила тиха i  присмирнiла,  як  черниця  пiсля  молебня,
потурала господаревi у всьому, знаючи, що буря перегуде i буде не так,  як
вiн хотiв, а так, як вона хотiла, i що Йоньто?  про  все  забуде  i  через
кiлька днiв уже буде з нею  сперечатися,  що  це  вiн  говорив,  щоб  кури
зимували в клунi, а не вона.
   Цього ранку Йонька встав удосвiта, коли шибки на вiкнах були iще  чорнi
i по Троянiвцi в синiй iмлi хрипко горланили пiвнi. Нацупив  на  себе  сто
раз латаний кожух i, не сказавши нiкому слова, вийшов надвiр. Тiльки Уляна
розтопила в печi, влетiв у хату, немов iв пожежi:
   -  Буди  Гаврила  i  Тимка.  Бики  у  дворi  ждуть.  -  Куди  ж  це?  -
заклопоталася стара. - Я ще й снiдати не зварила.
   - Еге, будемо тебе ждати,  доки  ти  тут  намо-ня?шся.  Ну,  йди,  чого
витрiщилась?
   Уляна, зiтхнувши, накинула на плечi теплу хустку, почовгала з хати.
   Через кiлька часу кремезний Гаврило покульгував бiля  гарби,  здивоваяо
аиизував плечима.
   - Що це вiн  задумав?  -  питав  вiн  у  сердитого  зi  сну  Тимка,  що
прикручував вiрьовку до розорин.
   - А  чорт  його  зна?!  Хiба  в  нього  допита?шся?  Прийшов  Яонька  -
мовчазний, заклопотаний, взяв волiв за налигач, потяг iз двору.
   Через сонне село пройшли  майже  галопом.  Йонька  безнастанно  стьобав
бикiв батогом, i  маленька  постать  його  метлялася,  як  прив'язаний  до
налигача рептупюк iз сiном. Коли ви?жджали на Бе?ву гору  i  бики  ступали
повiльнiше, вiл заметушився, як циган у чужiй конюшнi.
   - Пiдсобляйте. Чого плента?тесь, мов соннi.
   - А що пiдсобляти? Пусту гарбу тягти?
   - Хоч би й так. Волики он як хекають.
   - То ви вас запряжiть, - порадив Тимко.
   - Ет, що з тобою, дураком, балакать!
   Вихопилися на гору, вiд бика потягло свiжими кi-зячками. Ярмо рипiло  i
подзенькувало занозами, Йонька, ученившись за налигач, усе  погейкував  та
цьвохкав батогом. В хутiр Ковбики при?хали затемна. Йонька зайшов у  чи?сь
подвiр'я на самому краю хутора, побудив собак, вони  скажено  рвалися  iз.
ланцюгiв, готовi змегелити Ионьку разом iз кожушиною.  Рийку-ли  дверi.  В
темрявi зачорнiла людська постать, притишеним голосом  втихомирила  собак.
Вонька про щось ио-шептався iз незнайомцем i швидко повернувся назад.
   - Держи за мною.
   Гаврило слухняно повiв за ним бикiв.
   В полi стояла тиша, з  улоговин  тягло  нiчною  росяною  мрякою,  гарба
зачiпалася за кущi, i Тимка оббризкувало холодним свiжим дощиком,  так  ию
навiть на губах осiдав прiсний смак роеи. Було  так  темно^  що  Тимко  не
бачив нi дороги, нi гарби, i коли кущами зiрвало з нього  картуз,  то  вiн
довго лазив рачки i не мiг намацати його  на  землi.  Тодi  вiн  присвiтив
сiрником i побачив свiй картуз, що лежав бiля самих нiг.
   - Що ти там свiтиш, в очах би тобi свiтило! - вилаявся Яонька.
   Тимко зараз же погасив сiрника, i густа темржва  знову  заступила  очi.
Вони про?хали якимось яром, видерлися на горб i зупинилися  перед  чорного
купою- - то було дерево, складене в штабелi.
   - Грузiть!
   Добру годину рвали  на  собi  жили,  пересаджуючи  через  ручицi  важкi
колоди. Коли навантажили, Йонька перехрестився i сказав та?мниче:
   - Стояки будуть на хлiв. Ну, паняйте. Старий сiв на пiдводу лише  тодi,
коли про?хали добрий шматочок  степу.  Набив  люльку  тютюном  i  зробився
нiжним та розчуленим.
   - Отак, дiтки, треба на свiтi жити. Трапився  добрий  чоловiк  -  от  i
будемо з хлiвчиком. Не жени бичкiв, Тимку, бiдна худоба зовсiм  охляла.  -
Йонька зашурхотiв долонями по мокрiй корi. - Дубина. Вiк стоятиме.
   У широкiй улоговинi ?х пiдстерегло сонце, занози заблищали,  шерсть  на
биках запарувала, ратицi залишали на мокрiй землi чiткий слiд, вiд бичачих
морд вiяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух,  показав  люлькою  за
синiючi горби:
   - Уже й Троянiвка недалеко. Вiд цих слiв нiхто в танець  не  пiшов,  бо
всi знали, що дерево крадене i ще невiдомо, чим ця подорож закiнчиться.
   Гаврило лiниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку  та  пощипуючи
вуса, схожi на припеченi сонцем  кукурудзянi  чубики.  Тимко  щулився  вiд
вранiшньо? прохолоди i,  щоб  зiгрiтися,  збивав  батогом  святу  землицю.
Улоговина дедалi звужувалася, i нарештi вони  в'?хали  в  глибокий  яр  iз
крутими  високими  стiнами.  Тут  було  холоднiше  i  вологiше,  сонце  не
досягало, iз глиняних нiр цiлими зграями вилiтали пiчкури, ширяли у  бикiв
попiд животами i зникали у свiжому  прозорому  ранковому  повiтрi.  Раптом
попереду почулося кiнське iржання. Йонька завмер iз люлькою в  зубах,  дав
знак зупинитися. Все виразнiше чувся тупiт  копит,  потiм  зовсiм  близько
брязнула вуздечка, i з  яруги  ви?хав  широкоплечий  вершник  з  похмурим,
дикуватим обличчям i чорною смолистою бородою.
   - Що за лiс везете? - запитав вiн, спинивши коня. - В колгосп, чи що?
   - Нi, добрий чоловiче, собi на хлiвчик, - бовкнув Йонька.
   - Та-ак. - Вершник обмiряв очима колоди, нахилившись iз  коня,  поцокав
по них вербовим прутиком. - Завертай назад.
   Йонька хижо наставив угору борiдку:
   - А ти хто такий, що команду?ш?
   Вершник, не вiдповiдаючи, злiз з коня, дужою  рукою  легко  вiдсторонив
Тимка  вiд  бикiв  i  розвернув  пiдводу  назад.  Його  вчинок  був  такий
несподiваний i наглий, що всi були  приголомшенi  i  не  могли  сказати  й
слова. I тiльки тодi, коли вершник знову сiв на коня  i  по?хав  попереду,
Йонька з дивною для його лiт шустрiстю кинувся вслiд за ним.
   - Управитель який  вилигався!  -  закричав  вiн,  забiгаючи  наперед  i
намагаючись завернути бикiв. - У мене син  при  двох  кубиках  у  Червонiй
Армi? служить, то маю я право чи не маю?
   Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а вiн на те не зважав,  люто
бубнявiв очима i лiз на бiйку. Шапка, перекручена задом наперед,  була  аж
на потилицi, як у спiйманого на базарi баришника.
   Здоровань не звертав нiякiсiнько? уваги на  крики  та  сварку  старого,
?хав собi,  опустивши  голову  i  нiби  придрiмуючи;  широка  спина  його,
обтягнута потрiсканою шкiрянкою, рiвномiрно похитувалася на сiдлi.
   В хутiр Ковбики  при?хали  в  траурному  мовчаннi,  один  Тимко  весело
пiдморгував хутiрським дiвчатам, що, розпаленi цiкавiстю, п'ялися на тини,
та чарував ?х сво?ми бiсячими очима. Хутiр про?хали б без пригод, якби  не
дiд у сiрячинi, що пас на вигонi кiз. Побачивши  процесiю,  вiн  пiдтягнув
штани, журливо закивав головою:
   - Умiв, значця, вкрасти, та не вмiв заховати.
   - А ти чого гавка?ш, бубурiшок овечий? - люто накинувся на нього Йонька
i залопотiв кожушиною. - Хочеш, щоб я тобi наклав на старiсть?
   Гаврило i Тимко насилу вiдтягли осатанiлого батька.
   Здоровань лiсничий заставив скидати стояки на  те  саме  мiсце,  звiдки
вони були взятi, склав акта i по?хав геть, не сказавши нi слова.
   Йонька плювався всю дорогу, бив  себе  батогом  по  спинi,  потiм,  щоб
полегшити сво? горе, всю вину звалив на хлопцiв:
   - Через вас, белебнiв, у халепу вскочив. Казав - ?дьте степом, так  вам
у долину захотiлося! Мекнули мо? стояки.
   Як при?хали додому - старий мов  сказився:  ускочив  у  клуню,  викинув
звiдти двi лопати.
   - Копайте менi яму, проклятi ледацюги.  Тимко  обмiряв  очима  сухеньку
постать старого, розкреслив вiстрям лопати прямокутник приблизно для  його
росту.
   - Що ти мiтиш? Що ти мiтиш, щоб тобi руки посудомило! На стояки яму.
   - А я думав, на вас.
   Старий тiльки махнув рукою, побiг iз двору.  Тимко  вiдiгнав  у  артiль
бикiв, а пiсля снiданку вийшов з Гаврилом копати ямки.
   - Давай вири?мо йому одну,  пiд  нужник.  Старий  посидить  над  нею  з
пряжкою в зубах i вгаму?ться, - порадив Тимко, але Гавриловi  було  не  до
жартiв.
   - Через його дурацькi витребеньки на роботу не пiшов i дома  нiчого  не
зроблю.
   Надвiр вийшла мати з торбинкою насiння в руках, старi калошi ляпали  ??
по п'ятах.
   - Город не саджений, корова не нагодована, а вiн  хлiв  буду?.  Здурiв.
Зовсiм здурiв на старiсть.
   Вонька, мiж тим, чвалом бiг до сiльради,  його  так  i  тiпало,  так  i
шматувало, щоб поскаржитися владi, як з ним не по-чесному сьогоднi вчинили
i яка несправедливiсть  його  спiткала.  Але  i  в  сiльрадi  його  чекало
розчарування - на дверях висiла табличка з написом: "Прийома н?т. Нахожусь
по служебних дiлах".
   Йонька понюхав табличку i вискочив назад. Кузьма, який по сво?му звичаю
дрiмав пiд конюшнею, на запитання  Йоньки,  де  голова  сiльради,  почухав
перенiсся i вiдповiв, що "нема?ть, по?хав на совiщання". Йонька потоптався
бiля  Кузьми,  пошкварчав  люлькою  i,  крутнувшись   на   мiсцi,   гайнув
полтавським шляхом прямо в Зiнькiв - скаржитися в райвиконком.  На  Бе?вiй
горi його наздогнав Прокiп Тетеря, що ?хав дрожками в район, i  милостиво,
хоч i з деякою понурiстю, дозволив цi i старому пiд'?хати разом iз ним  до
району. Про що вони говорили дорогою - невiдомо, ясно тiльки те, що вже аж
бiля липки, що росла собi самотньо в степу i по якiй троянчани,  якi  йшли
на базар чи на ярмарок, визначали, що  пройдено  якраз  пiвдороги,  старий
зiскочив iз дрожок i побiг назад  на  Троянiвку.  Вiн  бiг  так,  ще  коли
вскочив у село, то кози, що паслися на вигонi, повиривали прикорнi, i двох
iз них знайшли пiсля цi?? подi? аж у сусiдньому селi.  Ускочивши  в  двiр,
старий схопив вiрьовку, що висiла на тину, i, розмахуючи  нею,  як  киргиз
арканом, побiг на хлопцiв, що спокiйненько собi говорили, поспиравшись  на
лопати. Старий пiдлетiв звiрюкою i, нi слова не говорячи, угилив Тимка  по
боку. Той гикнув вiд удару i впав на купу свiжо? землi, але потiм схопився
i, згрiбши лопату вобiруч, сiконув з нею на  два  сантиметри  вище  голови
старого.
   - Р-ря-туй-те-е, вбивають! - закричав  не  сво?м  голосом  Йонька  i  з
переляку впав.
   З городу прибiгла Уляна i, побачивши, що старий сидить собi i нiкого не
чiпа?, вирiшила, що б'ються мiж собою брати, бо якраз Гаврило iз серйозним
обличчям ватлав на  землi  Тимка.  Мати  хапала  старшого  сина  за  руку,
примовляючи: "Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!" Але Гаврило не слухав ??,
доки неодволiк Тимка в хлiв  i  там  закрив  його.  Бачачи,  що  небезпека
минула, Йонька встав i накинувся з кулаками на жiнку i таки побив  би  ??,
якби  не  Гаврило,  якому  тiльки  й  судилося  сьогоднi,   що   розмиряти
перебойцiв.
   - Це ти навчила його, вiдьма голохаоста, на людей iз смертю кидатися! -
репетував на весь двiр Йонька.
   - Господи, та що тут  у  вас  ско?лося?  -  все  бiльще  блiдла  Уляна,
притискуючи руки до грудей.
   - А-а! ти не зна?ш! Ти все дурочкою прикида?шся? Тобi вуха позакладало?
Не чу?ш, що люди балакають?
   - Господоньку святий, та що ж?
   - А те, що твiй сопляк трохи менi голови  лопатою  не  зрубав.  На  два
вершки вiд смертi був. Якби не Гаврило,  завтра  б  i  ховали.  Тiльки  що
зустрiв Прокопа Тетерю, каже, що  всовiщав  Тимка,  щоб  Орисю  з  ума  не
зводив, так вiн на нього  iз  залiзного  занозою  налетiв.  Так  нi  ж!  -
затупотiв йогами Йонька, сварячись на  хлiв,  де  вiдсиджувався  замкнутий
Тямко. - Я тобi цього не прощу. Я тобi виведу лiнiю, сибiряка проклятий!
   Уляна, плачучи, пiшла  в  хату.  Йояька  дременув  iз  двору,  Гаврило,
вiдхекуючись, озирався навколо,  чи  нiхто  не  бачив  iз  сусiдiв  ?хньо?
сварки. Потiм сiв на дривiтню, витер рукавом пiт. Кури, задоволенi веселою
iнтермедi?ю, розгрiбали гнойок i дружно цокотiли  iз  жвавiстю  ярмаркових
спекулянток.
   Брати  мовчали.  Один  салав  за  стiною,  другий  сидiв,  задумавшись,
надворi.
   - Не буде з тебе доброго чоловiка, Тимку. Отак i зогни?ш у тюрмi  через
свiй дурацький характер.
   Павло Гречаний, пихкаючи цигаркою-бичем,  пiдiйшов  до  Гаврила  i  сiв
поряд. Сорочка в нього була розхристана  i  висмикана,  на  м'язистiй  ши?
висихав пiт, видно, Павло тiльки що випустив лопату з рук. Вiн  не  сказав
"здрастуйте", не сказав, чого прийшов, а просто сiв, пихкаючи цигаркою,  i
мовчав. Так пройшло з тгiвгодини. Потiм вiн виплюнув iз рота  недопалок  i
сказав:
   - Як був я на Донщинi, так  спересердя  одному  козаковi  дверi  вилами
пробив. Повiриш, як садонув, так i загнались по держак... Н-я-а-а.
   Гаврило взяв лопату i побрiв до свого двору,  а  Павло  сидiв  пеньком,
пускав дим пiд чужу стрiху. Уляна, що вийшла з хати вилити поми?, сказала,
проходячи мимо:
   - Iшов би ти, Павле, додому, а то ще хлiв спалиш.
   - Не спалю, - лiниво обiзвався Павло, не рухаючись iз мiсця.
   Як тiльки Уляна зайшла в сiни, iз хлiва виринув Тимко.
   - Дядьку, дайте закурити.
   Павло вийняв кисет i мовчки передав його Тимковi.
   - Ти, парубче, свого не попускай. Так-то. Тимко мовчки кивнув головою i
довго ворушив у задумi густими бровами, потiм  перестрибнув  через  тин  i
пiшов городами до Ташанi.
   Верби кидали на леваду широкi тiнi, бiля  потiчка  горобцi  пили  воду,
мережали, лапками густу грязючку. Тимко кинув на  них  палицю,  i  вони  з
шумом злетiли, густо обсiвши осокiр. Петляючи помiж лозами, Тимко вийшов у
горiшнiй кiнець села. Марка застав вдома. Вiн сидiв за  столом  i  сьорбав
борщ. Руде волосся на головi горiло мiдним дроттям.
   - Пiшли зi мною. Дiло е, - похмуро сказав Тимко, сiдаючи на лаву.
   Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дiстав iз  мисника  стрючок
перцю i заходився м'яти його ложкою.
   - Кажуть, перець кров розбива?. А я його змалечку ?м. Може, через те  й
рудий?
   Тимко вирвав iз його руки ложку, швиргонув пiд стiл.
   - Ти чув, що я тобi сказав?
   - О, диви! - на?жачився Марко. - Сказ  на  тебе  напав,  чи  що?  -  i,
витерши губи, полiз пiд стiл за ложкою.
   - Ти йдеш чи нi?
   Марко заблимав повiками  i  деякий  час  здивовано  дивився  на  Тимка.
Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумiв,  що  трапилося  щось
надзвичайне, i якимось несмiлим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся
гiркота вiдданого рабства, сказав:
   - Iду вже, чого кричиш? - i, згрiбши зi столу крихти, вийшов надвiр.  -
Дурна голова що не приду-ма, а ногам робота. I куди ти мене оце  ведеш?  -
допитувався Марко.
   Тимко не вiдповiдав. Швидко пройшли через Маркiв город,  спустилися  до
Ташанi.  На  них  вiйнуло  запахом  ряски,  тихим  шелестом  очеретiв.  На
Горобцевiй кладцi жiнки, виставивши  напоказ  голi  литки,  дружно  гупали
праниками, i те гупання  гарматними  пострiлами  вiддавалося  за  Ташанню.
Тимко, жадiбними приладами досмоктуючи  цигарку,  поп'явся  стежечкою,  що
вела до Прокопа Тетерi.  Марковi  вiдiбрало  ноги,  руде  волосся  пiдняло
картуз.
   - Що ти задумав?
   Тимко не вiдповiв.  З  деяким  острахом  вiдкрили  хворостянi  ворiтця,
зайшли в двiр.  Червоний  пiвень,  схожий  на  сердитого  турка  в  чалмi,
побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами  i,  високо  пiднявши
голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися  в
гною, попiднiмали голови.
   Зайшли в сiни. Тимко топтався попереду i нiяк не мiг знайти клямку  вiд
дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис  у  капканi:  раптом  вiн
почув, як щось капнуло йому на картуз. Вiн зняв його з  голови  i  побачив
руде п'ятенце: угорi на драбинi сидiла курка i насмiшкувато дивилася вниз.
   "Кепська примiта. Чи його крутнуть назад, доки не пiзно?" Але в цей час
Тимко вiдкрива? дверi i каже голосно:
   - Здрастуйте!
   - З п'ятницею будьте здоровi, - пiдпряга?ться й собi Марко, ховаючи  за
спину картуза.
   Тимко сiда? на лаву, а  Марко  лiпиться  до  одвiрка.  За  столом  саме
обiдають: Прокiп Тетеря, червоний i спiтнiлий, не встигши донести ложку до
рота, дивиться на хлопцiв такими  виряченими  очима,  нiби  перед  ним  не
сiльськi парубки, а  сатанинське  навож-дення;  Одарка,  як  рiзала  ножем
хлiбину, притисши до грудей, так i держить ??, отетерiвши; Орися, блiда  i
злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за  столу,  вiдкрила  рот,  нiби
хотiла щось сказати чи крикнути,  потiм  затулила  його  фартушиною  i  не
сказала нiчого, а мовчки опустилася на лаву,  похнюпивши  голову.  Нарештi
секунда  загального  оцiпенiння  пройшла.  Прокiп  донiс  до  рота   борщ,
проковтнув його i зупинив на Тимковi шорсткi очi:
   - В чужiй хатi питаються, чи  можна  сiсти,  а  не  лiзуть  на  покуття
по-свинячому.
   - Нiчого, ми й непрошенi сядемо. Тимко кладе бiля себе на лавi  картуз,
трусить кучерями, а вони - блискучi, смолянi, шовковi - так i розкочуються
по головi пружними кiльцями. Смугле лице його незалежне, диха? завзяттям i
нахабством.
   Запада? гнiтюча мовчанка. Всiм ста? незручно, i кожен не зна?, як  себе
поводити, що говорити. Тетеря знов бере в руки ложку  i  почина?  сьорбати
борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка iз страхом i  покiрнiстю  на  обличчi
крае хлiб; Орися сидить принишкло,  нервово  перебира?  пальцями  оборочку
фартушка, блiдiсть поволi зника? з ?? обличчя, щоки рожевiють, вушка ??  з
золотими сережками горять, як пелюстки троянди.
   - Ну, чого прийшли? - пита? Прокiп, витираючи рушником спiтнiлого лоба.
   - Дiльце в нас ? невеличке. Ви, дядьку, хочте сердiться, хочте нi  -  а
Орисi я нiкому не вiддам. I якщо ваше слово, то й женився б.
   Тетеря вста? з-за столу, важкою  ходою  iде  в  хатину  i  поверта?ться
звiдти з макогоном в руцi.
   - Ану, вискакуйте по одному! Марко хвата?ться за клямку. Тимко говорить
тихо:
   - Силою нiчого не вийде. Давайте краще по-доброму.
   - Чула? - кида?ться раптом до жiнки Прокiп. - Та щоб  отакий  бандитюга
був мо?м зятем? Та нiколи в свiтi? Краще в труну ляжу!
   - Заспокойся, Прокошо, не гарячись, - сокорить  бiля  нього  Одарка.  -
Тимко парубок, мо', й гарячий, але роботящий. Любов та совiт, житимуть  не
гiрше других.
   - Що-о? - кричить Прокiп i зозла швирга? макогiн у кочерги, так що вони
торохтять там, як костi мерцiв. - Затули собi рота i  не  пащекуй!  Нiколи
цього не буде!
   Орися зiскаку? з лави, очi ?? туманяться слiзьми,  лице  горить,  як  у
вогнi, груди напинають кофтинку. Вона швидко  пiдходить  до  Тимка,  хапа?
його за руку i, змивши вiями сльози, сво?ми голубими очима, в яких  горить
нескорена рiшучiсть, як роздратована кiшечка, вставля?ться на батька:
   - Хоч i трiсни, хоч i лопни, бий, виганяй, а Тимко любий менi -  i  все
тут! З ним хоч на край свiту пiду, скориночку хлiба ?стиму, аби з ним, аби
вдвох! Оце тобi мо? слово.
   - Геть, проклята, геть! - заревiв на  всю  хату  Прокiп  i,  вчепившись
Орисi в коси, смикнув ?? до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але  Тимко
спокiйно виступив наперед, одiрвав Прокоповi руки од густих  кiс  кохано?,
сказав, посiпуючи губами:
   - Не чiпайте дiвчини. Вона хоч i ваша дочка, а бити ?? не дозволю.
   Потiм надiв картуз i ступив до дверей,  бiля  яких  завмер  вiд  страху
Марко.
   - Що ж, дорогий тестечку, - сказав Тимко, затримуючись у дверях.  -  Не
хочеш по-доброму, вiзьму силою, - i, переступивши порiг, гримнув  дверима.
Вслiд йому гарячим молотом ударив у  серце  повний  жалю  i  розпуки  крик
Орисi.





   В контору артiлi вбiг Прокiп: картуз на потилицi, черемхове пужално так
i в'?ться в руках, обличчя розгублене, пiт очi залива?.
   - Посiвматерiад вийшов, - видихнув вiн за  один  раз  i  важко  сiв  на
стiлець.
   Оксен, що саме розмовляв  iз  рахiвником,  затих,  очi  його  зробилися
суворими.
   - Як нема? Тобi ж давано!
   - Що ж, що давано! Висiяли!
   - В тебе завжди не так, як у людей. Скiльки не засiяно?
   - Гектарiв десять.
   Гуртом стали радитися, що робити. В  артiлi  посiв-матерiал  вийшов,  з
району позичали два рази i сказали, що бiльше не дадуть. Як  бути?  Оксен,
похмурий i сердитий, по?хав у сiльраду ще раз дзвонити у район.
   Гнат сидiв за столом i, порипуючи стiльцем, перечитував  телефонограми,
присланi з району за нiч.
   - Чого прибiг? - запитав вiн, не вiдриваючись вiд паперiв.
   - Зерна просити.
   - Дохазяйнувався. Сажать вас за такi штуки...  Океен,  не  вступаючи  в
розмову, став сердито крутити ручку телефону. Головний агроном  вiдiзвався
не скоро, потiм, коли його нарештi викликали, довго мекав щось невиразне i
пiд кiнець сказав, що не  дасть  нi  зернини.  Оксен,  скрипнувши  зубами,
повiсив трубку.
   - Розбазарив зерно, а тепер, зна?ш-понiма?ш, у телефон гурка?ш? - знову
обiзвався Гнат, вiдсуваючи вiд себе книгу телефонограм.
   - Через таких, як ти, й розбазарив, - скипiв Оксен, тремтячи бровами. -
Хто, як не ти, перед районом iз кожi лiз  та  розпинався,  що  Троянiвська
сiльрада викона? й перевикона?? Тепер сам у кущi, а на менi хочеш ви?хати?
   - Що за розговори? - насторожився Гнат. - Ти що, проти держпоставок?
   - Держпоставки  я  виконую,  але  додаткових,  тобою  вигаданих,  бiльш
виконувати не буду. Зарубай собi на носi.
   - Постiй, постiй, - повiльно  звiвся  за  столом  Гнат  i  чинно,  дещо
театрально заклав праву руку за борт кiтеля. Очi його вiйнули  холодом.  -
Ти куди зверта?ш? Та ти зна?ш?..
   - Ну, от що. Ти  мене  не  лякай.  Я  не  з  заячого  пуху.  А  посiвну
провалювати i залишати колгоспникiв без куска хлiба iз-за того, щоб ти був
на  хорошому  рахунку,  я  не  буду.  I  так  i  знай:  на  слiдуючий  рiк
держ-поставку виконаю i бiльше не дам нi зернини.
   - Та ми ж тебе... та ми ж тебе будемо судити... за такий саботаж...  Та
ти зна?ш, чим це пахне?
   - Чим би не пахло, але колгоспно? справи, за яку я бився,  тобi  валити
не дам...
   Оксен гримнув дверима, вискочив надвiр. На рундучку зустрiв  Кузьму,  з
вуздечкою в руках, спитав насмiшкувато :
   - Ти що, голову загнуздувати йдеш?
   - Ге, його загнузда?ш. Вiн тобi  й  вудила  перегризе  к  монахам.  Iду
запитати, чи не ?хатиме куди. Порядок такий  завiв,  -  зiтхнув  Кузьма  i
побухав коридором, подзвонюючи вуздечкою.
   "Еге ж,  завiв,  -  роздумував  Оксен,  повiльно  сходячи  з  крилечка,
хрускаючи чобiтьми по  соняшниковому  лушпинню.  -  Бач,  скiльки  за  нiч
нашеретувалиi Клубу в  селi  нема,  молодь  нудьгу?,  а  вiн  собi  папери
перечиту?. Так. Так. Але що робити iз зерном? Зерно. От питання".
   Оксен сiв на лiнiйку, розiбрав вiжки i крикнув на конячину, що дрiмала,
опустивши голову. "А що, як по?хати в "Зорю"?  -  прийшла  йому  в  голову
раптова думка. - Так. Так. Тiльки в  "Зорю".  Iнакшого  виходу  нема?".  I
тiльки вiн про це подумав, як в його уявi вималювалася огрядна постать  iз
веселим, добродушним обличчям - голова "Зорi" Самiйло Чередниченко.  "Так,
тiльки до нього. Якщо вiн не допоможе, значить, нiхто".
   Не до?жджаючи до ташанського мосту, Оксен  круто  завернув  праворуч  i
по?хав ступською дорогою, що пролягала помiж пiщаними  горбами.  Незабаром
спустився у глибоку яругу, порослу чагарем i дикими грушками. В ярузi було
сиро й задушливо,  з-пiд  торiшнього  листу  вишпиговувалася  молодесенька
голковидна блiдо-зелена трава, по  ровах,  де  ще  недавно  лежали  снiги,
стояла густа i чорна, як дьоготь, вода, що пахла  не  то  мазутом,  не  то
терпкуватим душком перегнило? вiльхово? корицi. У вiльшанику  над  болотом
голосно клопоталися сороки. Маленькi, схожi на горобцiв, чубатi  посмiтюхи
клювали на  дорозi  кiнськi  кiзячки,  iз  слабим  шумом,  схожим  на  шум
тополиного листу, злiтали поперед морди коня i знову паслися на дорозi, аж
доки до них не наближалася пiдвода. Сонце пригрiвало, понад зеленим  лугом
слався синенький димок весняних  випарiв,  гнав  поперед  себе  гнилуватий
болотяний душок. Навколо все було таке  зелене,  таке  урочисте,  свiже  й
пахуче, минулорiчнi чорнi сережки так нiжно тремтiли  на  старих  вiльхах,
що, здавалося, прислухайся трохи i вiдразу почу?ш тихий хрустальний дзвiн.
Небо над яругою було таке чисте i таке гучне, що  коли  кобиль-чина,  теж,
мабуть, зачувши красу i роздолля, пiдняла вгору голову, вишкiрила  зуби  i
заiржала, то iржання  те  розбилося  зараз  же  на  десять  вiдгомонiв,  i
покотилося по ярузi, i пiшло бродить та гомонiти  понад  боло-течком  так,
наче не- одна коняка заiржала, а принаймнi цiлий табун.
   "Перезимувала? - смiявся Оксен, помахуючи батiжком. - Тепер пiдеш  жити
краще. Трава он яка росте, густа та соковита".
   В  Троянiвку  Оксен  повернувся  вечором,  коли  в   Та-шанi   востанн?
полоскалися бiлi  гуси,  збираючись  вилазити  з  води  i  розходитися  по
домiвках, коли захiдне сонце пускало понад лугами рожевий туман,  а  рiчка
зробилася тихою, гладенькою. В нiй вiдбивалося рожеве небо,  густi  верби,
бiлi гуси з витягнутими шиями, кущувата куга, зеленi осоки, син?  громаддя
Бе?во? гори.
   В артiльному дворi  його  зустрiв  Григiр,  суворо  оглянув  забризкану
грязючкою коняку, журливо захитав головою:
   - Пропала лошиця. До ранку чи, й доживе. Отак гнати? Як у тебе  й  рука
пiднiмалася?
   Оксен, знаючи звичку Григора все перебiльшувати, мовчав.
   Коли, примiром, скрипiло непiдмазане колесо, Григiр  говорив:  "Пропала
гарба", коли бачив п'яного чоловiка : "Пропав чоловiк. Воно & i голову
пропило, так вiд ши? не вiддiля?ться".
   Побачивши мiшок iз зерном, Григiр трохи пом'якшав,  хоча  й  не  виявив
особливого захоплення:
   - Дали, як  украли,  куркулi  чортовi!  У  них  шкуратка  на  латку  не
розживешся. Прийдуть же й вони до  мене  -  наберуть  у  долонi,  ще  й  у
пальчики.
   Забравши хомут, вiжки, черезсiдельник, повiсивши на  шию  дугу,  Григiр
рушив до конюшнi.
   - Там до тебе якийсь чоловiк при?хав, -  крикнув  вiн,  озирнувшись.  -
Коли б не лектор iз району, бо цiлий день у  конторi  сидить.  То  як  же?
Завтра сi?мо на клину чи будемо ждати, доки земля протряхне?
   - Ввечерi зберемо бригадирiв, порадимося,  -  кинув  на  ходу  Оксен  i
попрямував до контори, вiдгадуючи, що ж то за  чоловiк  його  чека?  i  по
якому питанню. "Якщо лектор, -вiдiшлю в поле,  хай  там  i  витюгу-ку?  по
сво?х шпаргалках, а в конторi людей збирати не  буду  -нема  часу".  Оксен
вiдкрив дверi i вiдразу ж побачив щуплого чоловiка у вiйськовiй шинелi, що
сидiв до нього  спиною.  Почувши,  що  в  контору  хтось  зайшов,  чоловiк
озирнувся i уважно крiзь окуляри глянув на Ок-сена. Блiде, безкровне  лице
незнайомця було спокiйним,  навiть  трохи  вiдчуженим,  тонкi  губи  мiцно
стиснутi.
   - Голова колгоспу товариш Гамалiя? - смiливо запитав вiн, не перестаючи
пильно дивитися на Оксена. Той  погляд  непри?мно  вразив  Оксена,  i  вiн
подумав, що ця людина теж непри?мна i з нею тяжко буде зговоритися.
   - На яку тему ви при?хали читати лекцiю? -  сухо  й  неприязно  запитав
Оксен.
   - Мо? прiзвище Дорош, - ввiчливо вiдрекомендувався незнайомець i  подав
з довгого рукава шинелi свою малесеньку  бiлу,  майже  жiночу  ручку.  Вiн
подав ?? швидко, зробив легесенький потиск i зараз же  вiдiрвав  назад  та
сховав у хоботок рукава, нiби боячись, щоб  ??  не  розчавила  широка,  як
лопата, долоня Оксена.
   - Очевидно, - слабо усмiхнувся Дорош, - я буду у вас читати  i  лекцi?,
але при?хав я сюди як секретар майбутньо? партгрупи.
   Вiн скинув окуляри, став протирати рукавом шинелi. I дивно  -  разом  з
окулярами  зникла  з  обличчя  суворiсть,  i   воно   зробилося'   якимось
задушевнiшим, м'якшим, навiть при?мним, в  ньому  проступало  навiть  щось
дитяче. Особливо помiтнiшою, яскравiшою .стала  його  усмiшка.  Потiм  вiн
знову начепив окуляри,  пiдсунув  ?х  характерним  рухом  -  рогачиком  iз
вказiвного i середнього пальцiв - i, переконавшись, що вони сидять  мiцно,
знизу вгору рвучко кинув головою.
   -  Бачите,  мене  демобiлiзували,  вiрнiше,  списали  в  запас   i   от
прислали... працювати в артiль.
   - Натурально. Але я не знаю, що ви будете робити у нас в артiлi...
   Оксен потис плечима i непомiтно для Дороша глянув  на  його  малесенькi
бiлi ручки. "Такими руками тiльки на картах ворожить",  -  подумав  вiн  i
опустив очi.
   -  Я  трохи  знаю  агрономiю  i  тваринництво.  До  армi?  я  вчився  в
сiльськогосподарському iнститутi.
   - Що ж. Це добре, - сказав Оксен, але Дорош уже зрозумiв, що  Оксен  не
дуже задоволений оцим призначенням. Дорош знову пiдсунув  окуляри  тим  же
самим характерним рухом,  усмiхнувся,  i  шкiра  ледь-ледь  зарожевiла  на
вилицях.
   "Зажене мене в гроб такий секретар, - мовчки журився Оксен,  постукуючи
чобiтьми пiд столом. - Як же я його у степ виведу? Та його ж вiтром занесе
аж у Сумську область. Однi ж костi, шкiрою обшитi. Мощi з Ки?во-Печерсько?
лаври. Нi, завтра ж ?ду  в  район,  хай  пакують  у  посилку  i  шлють  на
Пiвденний берег Криму. У мене не патронат i не курорт для охлялих".
   Надворi, при денному свiтлi, постать Дороша зробила на Оксена ще  гiрше
враження: шинеля телiпалася на ньому, як на кiлку, кашкет весь час налiзав
на вуха, що аж свiтилися на сонцi.
   "Ну й прислали робiтничка... На тiм свiтi  i  то,  мабуть,  вигулюються
кращi".
   Оксен  сердито  брьохався  через  калюжi.  Дорош  же  йшов,  пiдiбравши
по-жiночому шинелю, обережно ставив маленькi хромовi чобiтки,  де  сухiше,
мабуть, боявся промочити ноги. Ступав вiн дрiбненько, швидко i легко,  так
що порою Оксен ледве встигав за ним. Хвилинами вiн зупинявся, i  очi  його
жадiбно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в'себе i голубе чисте, привiтне
та лагiдне небо, i пахучу, свiжу, новонароджену нiжну зелень  дерев  i  то
засвiчувалися тихим сумом, то спалахували замилуванням, i тодi  вiн  дихав
якось переривчасте, з натугою, i лице його вiдсвiчувало  незбавну  радiсть
людини, що поверта?ться до життя.
   - Селом запахло, - опустив Дорош голову, та Оксен помiтив  сльози,  якi
блиснули пiд окулярами.
   - Давно з армi?? - запитав Оксен, розстiбаючи свiй пiджак i  вiдчуваючи
гарячу духоту.
   - Нi, недавно, - сердито вiдповiв  Дорош  i,  щiльнiше  загортаючись  у
шинелю, зробив ши?ю такий рух, нiби йому був тiсний комiр.
   - Звання?
   - Полiтрук.
   Дорош знову повторив ши?ю той самий судорожний рух i  пiдкахикнув  так,
нiби йому щось деронуло в горлi.
   - Ти чого ши?ю смика?ш? Зроду в тебе так чи, може, вiд яко? хвороби? '
   - Контузило мене на фiнськiй, - скупо вiдповiв Дорош.
   Ночував вiн у Оксена. Олена перевела дiтей  в  хатину,  а  велику  хату
вiддала гостевi.
   - Боже, де ти його взяв, такого нещасного? - пошепки  бiдкалася  жiнка,
сумно наставивши очi на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном.  -  Чим  же
менi його вiдгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?
   - Не мала дитина. Давай, що ?, - все трiскатиме.
   - Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники вiн з
картоплею та сметаною любить чи нi?
   - А звiдки я знаю? Що, я з ним по обiдах ходив?
   -  То,  може,  молочка,  свiжого,  тiльки  з-пiд  корови?   Воно   дуже
пользiтельне. Тiльки от не знаю, чи питиме. ? такi, що бридують.
   - А, тебе тiльки почни слухатиi - махнув рукою Оксен i пiшов у хату.
   Дорош, заклавши в галiфе руки i навiть трiшечки зiп'явшись  навшпиньки,
розглядав  фотографi?  на  стiнi,  заведенi  в  одну   велику   рамку.   В
гiмнастьорцi, перетягнутiй у талi?  командирським  iз  зiркою  ременем,  в
чобiтках, в вузеньких галiфе, вiн виглядав ще  меншим  i  ще  тендiтнiшим,
майже пiдлiтком, так що Оксен, позираючи на нього, вiдчув до нього жаль, i
в ньому раптово прокинулося почуття батькiвсько? опiки.
   - Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобi по два лiтри свiжого молока
з-пiд корови. Треба тобi поправлятися трохи.
   - Були б кiстки - м'ясо наросте, - засмiявся Дорош.
   Вечеров вiн неохоче, без апетиту. Олена стояла бiля  столу  з  глечиком
пiнистого молока, соромливо припрошувала:
   - ?жте на здоров'я. Може, вам ще пiдлити? Помiтивши, що Дорош не  допив
молока iз глиняного кухля, вона образливо пiджала губи.
   - Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?
   - Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик  пити  його  такими  страшними
порцiями.
   - Що ж тут страшного? Оксен,  хвала  здоров'ю,  натщесерце  цiлий  глек
випива? та й нiчого, а ви кухлика не подужа?те? Нi, то вам наше молоко  не
подоба?ться. А може, гиду?те? Так у нас усе чисте, окропом вимите...
   - Iди отам сво? роби. Причепилася до чоловiка!.. - сердито позирнув  на
жiнку Оксен.
   Олена,  як  iстинна  полтавчанка,  образилася  з  того,  що  гiсть   не
скористався iз ?? гостинностi i все'печене й варене так  i  залишилося  на
столi цiлим та непо?деним. Вона прибрала зi столу i пiшла в  хатину.  Чути
було, як вкладала дiтей спати i як дiвчинка смiялася, не хотiла  лягати  в
лiжко та все допитувалася, чи не прича?вся пiд пiччю  дiд  з  бородою  або
розбiйник iз ножем. Олена заспокоювала  i  говорила,  що  нiякого  дiда  i
розбiйника нема?  i  що  пiд  пiччю  на  тепленькому  спить  котик-мурчик.
Дiвчинка, видимо,  сама  захотiла  переконатися,  чи  то  справдi  так,  i
заляпала босими нiжками по долiвцi.
   - Заснеш ти сьогоднi чи нi, бiсова дитино? - накричала  на  не?  Олена.
Почувся шльопок по голому задику, i дiвчинка заплакала.
   - Заплач, Матвiйку, дам копiйку, - перекривив ?? Сергiйко, що до  цього
часу мовчав.
   - Цить, бо й тобi дам!
   - А що я роблю?
   - Чоботи он приволiк, як хлющi. Завтра засохнуть, як взуватимешся?
   - Водою розмочу.
   - Голову свою дурну розмочи  в  отих  калюжах,  по  яких  день  у  день
бродиш... Лiзь на пiч i спи, доки я тебе халявами не вiдхльоскала.
   В хатинцi зробилося  тихо.  Чути  тiльки,  як  Олена  шарудить  хмизом,
накидаючи його в пiч, щоб пiдсох на завтра на ранок.
   У великiй хатi також вкладалися спати. Дорош уже лежав на  розкладушцi,
зiбгавшись калачиком, укрившись  цупким  домотканим  рядном.  Оксен  довго
сопiв, роззуваючись, потiм однiс чоботи в хатину,  поставив  на  припiчок,
щоб просохли, i там же розвiсив онучi.
   - Ти корову ввечерi напувала? - запитав вiн у жiнки.
   - Напувала.
   - Ну, як вона там?
   - Ранiше,  як  через  тиждень,  не  отелиться.  Оксен  бiльше  не  став
розпитувати, а загасив лампу i, ввiйшовши в хату,  лiг  на  дубове  лiжко.
Вiкно, освiчене мiсяцем, повiсило на грубку дивну мережку, кинуло  посеред
хати вiконний хрест. За  хатою  стояла  сонна  весняна  тиша.  З  бляшано?
покрiвлi стiкали краплi в дубовий дзбан, стукали рiвномiрно, набридливо  i
безконечно: цьвох, цьвох, цьвох...  Пiд  ?х  тиху  музику  Оксеновi  стало
дрiматися. Потiм дрiмота вiдлетiла, вiн вiдкрив  очi  i  тяжко,  з  шумом,
зiтхнув. Дорош  теж  заворушився  на  сво?й  розкладушцi  i  кашлянув  тим
характерним кашлем, коли людина наковта?ться пилюки i в не? дере в горлi.
   - Що, не спиться? - тихо обiзвався Оксен i скрипнув лiжком.
   - Щось не бере...
   - На новому мiсцi завжди так. Недавно я ?здив,у село Перетятки до сво??
рiднi. Дiло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз,  пiсля  вечерi  полiз
спати на пiч. Чого кращого треба? Тепло,  затишно,  привiтно...  А  от  не
засну, хоч убий. Так до пiвночi провалявся, а тодi як  захрiп,  так  ледве
розбудили вранцi... Ну, як там на фiнськiй було?  Жарко?  Вернулися  деякi
нашi сiльськi хлопцi, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть,
i фiннам давали перцю...
   - На вiйнi хорошого мало, - неохоче вiдповiв Дорош.
   - Де ж тебе контузило? - запитав Оксен, вкладаючи в  це  запитання  той
змiст, що бiля якого населеного пункту це сталося.
   - На снiгу пiд сосною, - вiдповiв Дорош,  i  в  його  вiдповiдi  чулася
прихована посмiшка.
   - I зовсiм тобi забило памороки чи так трохи?
   - Зовсiм забило...
   Оксен помовчав з  виглядом  людини,  задоволено?  вiдповiддю,  а  через
хвилину запитав знову:
   - А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в  колгоспi,
а не де-небудь в мiстi, в теплiй конторi? Адже тут  робота  важка.  Не  по
тво?му здоров'ю.
   -  Лiкарi  приписали  менi  свiже  молоко  з-пiд  корови,  -   вiдповiв
насмiшливо Дорош.
   - Менi так зда?ться, що тобi  краще  було  б  у  мiстi  роботу  шукати,
чистiшу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корiв, овечок...
   - Ну й що? - схопився Дорош i вiдкинув рядно;
   босi ноги його нетерпеливо мацали долiвку. - Ти чому мене повча?ш?  Щоб
хтось гнойок нюхав, а я тiльки свiже молочко пив? Нi, брат, так не  вийде.
Треба виймати ручки з галiфе  та  мозолi  на  них  наживать,  коли  хочемо
комунiзм побудувати... А  ви  що  тут  розвели?  Один  бо?ться  колгоспним
ледарям на горло наступити, трудову дисциплiну в колгоспi розвалив, другий
з циганами вою?, вогонь у печах заливав. Теж менi вояки...
   - А ти так дуже не бери з копита, - понизив голос  Оксен,  i  в  голосi
йому зазвучала образа. - Гнат - чоловiк баламутний. Це правда. А  до  мене
ти не лiзь. Я з мужика вийшов, i я його, мужика  чорномозоль-ного,  нiкому
не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути,  i  ти  мене  не
перевчай.
   - А навiщо йому твоя душа? Ти йому дай хлiба вволю та  навчи  працювати
чесно.
   - Ну, ти'дуже не хвицай. Побачимо,  як  ти  порядкуватимеш.  На  старих
дiдах далеко не по?деш, а молодь на шахти беруть та  на  заводи.  А  котрi
десятирiчки покiнчали, теж вiд рiллi носа вернуть,  вчитися  ?дуть.  От  я
тобi на ферму дам дiдiв, i потанцюй з ними на п'ятачку.
   Оксен довго перевертався на лiжку, потiм накинув пiджак, узув у  хатинi
чоботи  i  вийшов  надвiр.  З  бляшано?  дахiвки  хлiва,  переливаючись  i
виблискуючи, стiкала на землю мiсячна повiнь,  пiдмивала  окоренки  старих
верб, що росли на городi, перехлюпувала через тини i котилася ген далi, аж
до  Ташанi,  росянистими  рукавами,  слалася  по  тихiй  водi   iскристими
спалахами. Небо, високе i чисте, просiвало зорi крiзь невидиме  решето,  i
вони  мерехтiли,  падаючи.  Свiжовiдклепаний  мiсяць  вичахав  у  холоднiй
безвiстi, розпромiнюючи навколо себе райдужну  корону.  Земля  сповивалася
пелюшками туманiв, тепло дихала  в  короткому  снi.  Свiже  повiтря  пахло
опарою i прiсним духом вербово? корiняки.
   Оксен довго стояв посеред подвiр'я, жадiбно курив, миючи очi в мiсячнiй
купелi, потiм затоптав недопалок i пiшов до хлiва. Корова повернула голову
i, глянувши на господаря, з шумом зiтхнула. Оксен пiдклав ?й сiна i закрив
дверi. "От i я вчуся потроху корiвок доглядати.  Так  би  мовити,  домашню
практику проходжу, - усмiхнувся вiн, пригадавши слова Дороша  про  те,  що
треба виймати руки з галiфе. - Я-то вийму, а  от  подивимося,  що  з  тебе
вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають", - сам себе втiшав Оксен,
але самопочуття в нього було недобрим - якийсь пекельний вогонь палив йому
груди, i Оксен, щоб залити його, намацав у сiнцях  вiдро  i,  пiднiсши  до
вуст, став жадiбно пити.
   Олена  вiдкрила  хатнi  дверi,  з'явилася  перед  чоловiком  ташанською
русалкою.
   - Я чула все, - шепотiла вона, торкаючись гарячим  лицем  його  колючо?
неголено? щоки. - Не сварися з ним. Уваж. Вiн чоловiк хворий.
   - Iди спати. Не тво? дiло.
   Голос у чоловiка був сердитий. Олена не стала перечити  i  нечутно,  як
тiнь, зникла за дверима.





   Весною в селi встають рано. Ще темрява затоплю? хати, ще в свiтанковому
повiтрi  нiщо  нi  шерхне,  ще  зорi  поморгують  у  блiднiючому  небi   i
брати-ковалi похапцем клепають молотами чересло мiсяця, а вже по хатах  то
тут, то там засвiчуються каганцi i розвiшують по тинах золоту бахрому, вже
чути, як хтось брязнув вiдром об. цямрину, заскрипiв журавлем, i  полилася
з тихим бульканням вода в корито. Припаде до не? гарячими  зi  сну  губами
худобина, цмолить, прихекуючи, забива? спрагу пiсля душно? ночi  в  хлiвi,
п'? не нап'?ться. Ось лагiдно обiзвався до не? господар хрипким,  заспаним
голосом,  покашляв  стиха,  пробухкав  чобiтьми   вiд   хлiва   до   хати.
Прогуркотiла пiдвода по шляху - то повезли молоко на сепараторний пункт, i
вiзник сипонув у теплий морок iскрами  з  цигарки,  що,  не  долетiвши  до
землi, згасли; пройшли дво? якихось людей, голосно розмовляючи мiж  собою,
i ?хнi кроки загубилися вiдлунням  у  свiтанковiй  тишi.  Раптом  десь  за
Ташанню, на Залужжi, ледве чутно, так нiби з пухово? постелi, долинуло оте
хвилююче серце хлiбороба  пiвняче  "ку-ку-рi-ку-у-у!",  i  над  Троянiвкою
спочатку в однiм дворi, потiм у другому, потiм у третьому, потiм у  всьому
селi вiдгукнулися горластi пiвнi.
   Павло Гречаний,  що  сторожував  бiля  лавки  i  мав  чи  не  найбiльшу
можливiсть милуватися пiвнячими ораторiями, присягався, що начинайлом  був
не троянiвський пiвень, а залужанський. Зачувши  таке  побреховище,  Охрiм
два тижнi не здоровкався а Павлом, бо всьому ж селу вже давно  вiдомо,  що
саме його, Охрiмiв, пiвень заспiву? першим, а не якийсь там  залужанський.
Той пiвень, якого вiн вимiняв у циган за  п'ятеро  носилок  сiна.  Говорив
тодi циган з "Птиця романська, не бусурманська, спiва, як у  золоту  дудку
гра?. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери,  чоловiче  добрий,  жалiти  не
будеш". I Охрiм узяв. А тепер отакий наклеп терпiти? Та не  допустить  вiн
цього нiколи!
   Сперечатися не будемо, хто ж його  зна?,  може,  то  й  Охрiмiв  пiвень
розбудив сво?м криком село. Як би  там  не  було,  а  воно  прокинулося  i
загомонiло.
   В  сiм'?  Гамалi?в  першою  прокинулася  Олена.  Засвiтивши   каганець,
поставила на припiчок i заходилася' вигрiбати з печi хмиз, що  вже  пiдсох
за нiч. Вона поралася тихо, щоб не розбудити гостя, але з хати вже  чулося
хрипке покашлювання Оксена i веселий  вi  сну  голос  Дороша.  Коли  Олена
подала снiдати i запитала його, як спалося, Дорош,  посмiхаючись,  сказав,
що спалося добре i що вiн навiть бачив сон; йому снилося, нiби  вiн  ходив
по троянiвському луговi (тут Дорош знову посмiхнувся) i що це дуже цiкаво,
коли сниться те, чого нiколи не бачив. Олена пророчила, що сон хороший, що
вiн нiби означа? нове, щасливе життя на новому мiсцi. Дорош погодився,  що
справдi вiн почина?  нове  життя,  а  от  чи  воно  буде  щасливе,  покаже
майбутн?, i що в сни вiн не вiрить.
   - То тiльки ви, сороки, як збiжитеся, то зараз не про дiло, а  про  сни
торочите, - зауважив Оксен, i  в  його  словах  вiдчувалася  поблажливiсть
люблячого чоловiка до слабостей i примх сво?? жiнки. Дорош помiтив цей тон
i сказав, що жiнки не були б жiнками, коли б у них не  було  сво?х,  чисто
жiночих слабостей. Олена з приязню глянула на нього, потiм на Оксена  i  в
душi зрадiла, що вони вже помирилися, i подумала, що чоловiки цим кращi за
жiнок, - вони хоч i сваряться, так за дiло, i не вмiють хмуритися один  на
одного цiлими мiсяцями, як жiнки. "Слава ж тобi, господи, що все добре", -
подумала вона, усмiхаючись, i пiшла в хатину, i там пригадала, як минулого
року вона не здоровкалася i обходила Ганну Тетерiвну аж два мiсяцi за  те,
що та нiби хизувалася  серед  жiнок  городньо?  бригади  сво?ми  чарами  i
нахвалялася, що як захоче, так напустить ?х навiть на  Оксена  i  поробить
таке, що вiн сам прийде до не? спати в комору. Як жiнка i мати двох дiтей,
Олена не могла залишатися спокiйною та байдужою, в нiй заговорили гордiсть
i честь, i вона цiлий тиждень ходила, як хмара, не розмовляла з Оксеном  i
нишком виняньчувала способи помсти над Ганною. Пiсля довгих роздумiв  вона
вирiшила слiдкувати й за Оксеном, щоб знати, де вiн ходить, що  робить,  з
ким зустрiча?ться. Але як тiльки в ??  уявi  малювалася  картина,  що  ось
вона, Олена, вночi крок за кроком крадеться за  сво?м  чоловiком  i  хова?
сво? обличчя вiд зустрiчних людей, то гарячий сором заливав ??  з  нiг  до
голови.
   "Якщо я йому не люба i якщо  вiн  людина  чесна  (в  його  чесностi  та
порядностi вона нi на крихту не сумнiвалася, бо  за  все  життя  Оксен  нi
образив, нi обдурив ??, то вiн менi сам скаже про це, i ми тодi  вирiшимо,
як бути; а бiгати за ним, вислiдковувати його я не буду". I  вона  справдi
жодного разу  не  насмiлювалася  приглядати  за  ним,  а  просто  мовчала,
хмурнiла i гнiвалася, що чоловiк не хоче помiчати, як  вона  мучиться,  що
робиться в не? на душi. Потiм вiн,  помiтивши,  що  з  нею  щось  робиться
недобре, став настирливо розпитувати, чого вона така  похмура,  хвора  чи,
може, ?? хто образив. Оленi зробилося ще бiльш досадно i гiрко  вiд  того,
що чоловiк почав ?? про все розпитувати. Вона вважала, що вiн  ??  мучить,
що вiн не любить ?? i нiколи не любив, бо якби любив, то кинувся б ранiше,
а то мовчав, а тепер випиту?. I вона  не  вiдповiдала  i  виставила  проти
нього глуху злiсть, бо ?й здавалося,  що  Оксен  пита?  i  проявля?  деяку
стурбованiсть для годиться, щоб лише показати, який вiн добрий, а сам таки
ма? полюбовницю. Але один  раз  пiд  час  таких  розпитiв  вона,  вимучена
мовчанням  i  внутрiшньою  боротьбою,  вiдчула,  що  глуха  стiна   злостi
повалилася, ?? охопило почуття безпорадностi,  потреба  захисту.  Вона  не
витримала, розплакалася i розказала 'все, що думала i знала. Оксен  нiчого
не сказав, а на другий день так висмiяв Ганну при всiх  людях,  що  та  не
знала, що робити i куди подiтися. Стояла, опустивши голову, та викручувала
п'ятою дучку в землi.  Олена  зробилася  до  чоловiка  ще  лагiднiшою,  ще
слухнянiшою, багато в чому потурала i майже обожнювала його.
   Пораючись по хатi, Олена частенько позирала, чи  не  прокинулися  дiти.
Але вони ще спали. Тiльки  Оксен  iз  гостем,  чути  було,  вже  збиралися
виходити з хати. Як тiльки вони вийшли, Оксен, на ходу застiбаючи  пiджак,
сказав, що сьогоднi хоче скликати правлiння, щоб  обговорити  питання  про
хiд сiвби, i сказав це для того,  щоб  послухати  думку  Дороша.  Але  той
загорнувся у вiйськовий плащик i перехнябив плечi:
   - Дивись - як зна?ш. Тобi виднiше. Я тут чоловiк новий, - i  попрямував
до корiвника.
   Вiн iшов тихо, iнодi зупиняючись  i  вдихаючи  свiже  весняне  повiтря.
Почував себе збудженим  i  трохи  схвильованим  вiд  того,  що  перед  ним
розкрива?ться нове життя, що нема? вже вiйськово? служби, яко? вiн  нiколи
не любив i яка нiколи не була  йому  до  серця,  нема?  госпiталю  з  його
нудотливим смородом камфори i ефiру, нема? набридливого шльопання  капцями
по коридорах,  де  прогулюються  пораненi,  нема?  щоденного  причепливого
Опiкування лiкарiв i ?х вiчних запитань про те, що вiн ?в, як ?в, як спав,
чи припинився в головi шум, чи в ще й досi, - а натомiсть навколо весняний
шум, здоровi, сильнi люди, свiже повiтря, хвилюючий  запах  полито?  дощем
землi i освiженого весняною зливою степу, ? той рух, та метушня щоденного,
повноцiнного, трудового життя, яка завжди  веселила  його,  надавала  йому
сили i бадьоростi. Дорош знав, що працювати фiзично йому  буде  тяжко,  бо
здоров'я його ще слабе, та непевнiсть вiдступила перед  чарами  весни,  що
дедалi бiльше заполонювали його, будили в душi тиху любов до  природи,  за
якою вiн знудьгувався i яку сприйняв тепер з хворобливою вразливiстю,  так
що йому лоскотало в горлi i пощипувало очi.
   А навколо була така дивна первозданна тиша, такий  спокiй,  така  нiжна
м'якiсть звукiв, що, пiдiйшовши  до  корiвника,  вiн  зупинився,  щоб  iще
трiшечки помилуватися Бе?вою горою, яка туманiла у свiтанковiм  присмерку,
зеленими приташанськими левадами,  якi  димiли  туманом,  першими  липкими
листочками високих тополь, що зеленими фонтанами били з тепло? землi.  Вiн
стояв пiд деревом у тiнi, так що його нiхто не мiг помiтити, i  бачив,  як
мимо пройшла жiнка з оберемком соломи, i чув, як його обвiяло холоднуватим
пахучим душком тi??  соломи.  Потiм  вiдхилив  дверi.  Задуха  коров'ячого
стiйла вiйнула йому в лице. В корiвнику було  напiвтемне.  Лiхтар  "летюча
миша" висiв на стовпi посеред примiщення  i  тихо  погойдувався:  оранжеве
кружальце свiтла шарахкалося по долiвцi, кидаючи на  не?  довжелезну  тiнь
вiд стовпа. Дорош  ступив  кiлька  крокiв  i  почув  пiд  ногами  смердюче
чавкання гною.
   - ? тут хто-небудь? - скрикнув вiн глухо.  Нiхто  не  вiдзивався.  Щось
громiздке, як гора, з тяжким сапанням  стало  пiдiйматися  поперед  нього.
Дорош злякано вiдступився назад, а потiм догадався, що це корова, яко? вiн
не запримiтив у темрявi i ледве не наступив ?й на хвiст. В  цей  час  щось
зашелестiло в далекому кутку стайнi, i лiнивий заспаний голос прилинув, як
iз пiдземелля:
   - То ти, Одарко? Дорош, не вiдповiдаючи, пiшов на  той  голос  i  скоро
розгледiв людську постать, що зi словами: "Приймись, щоб тобi була  здохла
до вечора!" - стала пробиратися помiж коровами до виходу.
   - Хто там? Пiдходь сюди, бо нiчого не видно, - покликала постать.
   Дорош пiдiйшов ближче i побачив зодягнутого в довгу лахманину  чоловiка
з вилами в  руках.  Забачивши  Дороша,  чоловiк  безцеремонне  полiз  його
оглядати, так близько нахиливши сво? лице, що  на  Дороша  гостро  вiйнуло
махоркою i тим сво?рiдним запахом, який мають усi люди, що пораються  бiля
худоби.
   - Щось не пiзнаю, - задумано проговорив коро-вар.  -  Ви  часом  не  по
м'ясопоставках? Якщо так,  то,  коли  ваша  ласка,  вiдпустiть  тютюну  на
цигарочку. Цiлу нiч бiля товаряки кручусь не куривши.
   I вiн наставив глибоку i чорну, мов корито, пригорщу i вiд радостi,  що
зараз  закурить,  враз  пожвавiшав:   притупував   чобiтьми,   приахкував,
прицмокував i навiть пересмикував плечима.
   - Я не курю, - винувато вiдповiв Дорош. Чоловiк вiдразу зiв'яв i  знову
непорушна, незграбна постать стовбичила перед Дорошем.
   - Тодi хто ти такий i чого сюди прийшов?
   - Ферму приймати. Працювати тут буду. Чоловiк роззявив вiд подиву  рота
i стояв так кiлька секунд, потiм прислонився  до  стояка,  почухав  спину,
блаженно закректав i, поправивши на головi шапку, сказав Дорошевi.
   - Ось воно якечки. Тодi йди за  мною.  Вiн  провiв  Дороша  в  куток  i
показав на ясла, що чорнiли в темрявi, як рiвчак.
   - Оце я тут сплю. Умгу... Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити?
Ага, про ферму. Трудне це дiло. Дуже трудне. -Бо-ж-же ж мiй,  як  зустрiну
якого нового чоловiка, так говорив би день i нiч, i кiнця б тому не було!
   - Як вас звати?
   - По-селянському, значить, Кузь, а по святцях - Кузьма.
   - На фермi що робите?
   - Покуту несу. Важку покуту,  чоловiче  добрий.  Щоб  менi  грiм  шапку
пробив, коли я полiз на отаке горе та  на  отаку  бiду!  Караюся,  як  той
колодник, кiнця-краю не видно. I куди мо? очi дивилися на той час,  що  не
бачили, куди рука лiзе, а нога ступав? Бо оце ж  я  i  есть  завфермою,  -
скiнчив нарештi Кузь.
   - А-а, знаю, знаю! - засмiявся Дорош. - Голова менi про вас розповiдав.
   - Лаяв?
   - Нi, говорив тiльки, що корови по ши? в грязюцi стоять.
   - I я таке кажу. А ти поспитай його? Дума?ш, я сидiв  склавши  руки?  У
мене ось долонi, як кiнськi копита. Д вiд чого? Вiд вил. Кузь, матерi ?х у
печiнку, за всiх наробився! Дали менi в пiдмогу двох доярок  та  ко-роваря
Митька. То доярки ще нiчого, коров  сяк-так  видоять,  напоять,  а  Митько
начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дiвчат по  селу.  А  я  за  цього
iрода гнiй вергаю, аж хребет трiщить. Жалiвся Оксеновi - не допомага?. Все
тiльки обiця?, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. I  ходить  Митяга,
як i ранiше, з начесаним чубом, нi за холодну воду не береться. Та  це  ще
пiвбiди. Главное - корма рiжуть.  Так,  чоловiче  добрий,  рiжуть,  що  нi
зiтхнеш, нi охнеш. Буряк, як вони  його  там  буртували  в  лихо?  години,
запрiвся, весною вiдкрили, то з нього так пара i валнула. Сiно перетоптали
за зиму, а з житньо? соломи що за ?да? Да?мо коровам, так що ж iз  не?  за
користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тiльки шестеро  здохло,
так i то ж утрата. А й те вiзьмiть  у  рахунок,  яка  зима  була  скажена.
Горобцi на льоту  мерзли,  падали,  так  куди  вже  телятам  витримати?  В
горобцiв же пiр'я грi?, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть
благенька, - погибель, та й годi, при морозах. Тут ось поверх кожуха сiряк
зодяг, та й то замерзав... Умгу. Так що з кормами  -  бiда.  Велика  бiда.
Правда, в по-слiдн? время жом виручав.  Ми  його  з  Чупахiвського  заводу
приставляли. Благодать. I бики його ?дять, i корови, з половою змiшу?мо  i
да?мо, першим сортом iде...
   - А куди ж ваше сiно подiлося?
   - А чума його зна?, куди  воно  потратилося!  Восени  були  два  добрих
прикладки, а потiм як вiтром розвiяло. Зосталися самi з'?дини, коней тепер
ними пiдгодовують, бо посiвна ж.
   - А ви його не розiкрали?
   - Можеть бить,  що  й  так.  Воно  в  членсько?  скотини  також  животи
iмiються.
   Кузько, незважаючи на те що по натурi був  чоловiк  запальний,  говорив
тепер поволi, мляво. Дорош все частiше посмикував ши?ю, мовчав.
   - А ти, мабуть, багато свiту об'?хав? Ге ж? - перейшов Кузько  на  свою
любиму тему. - Подумай тiльки - весь Радянський Союз по?здом  об'?хати,  i
то скiльки побачиш, а коли б на кожнiй станцi? став та поволеньки  на  все
роздивився б. I-i, не говори, не говори!  Якби  в  мене  було  карбованцiв
п'ятсот лишнiх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.
   - У вас у корiвнику ? вила? - перебив його Дорош.
   - Отам десь стоять у кутку. Да-а-а... Ходив би i роздивлявся,  як  свiт
построений. Скiльки людей побачив би, скiльки  б  розговорiв  од  розумних
людей почув.
   Дорош принiс вила, став копирсатися ними у твердому настилi гною.
   - А ви часом не були на станцi? Роздольна?
   - Нi, не був.
   - Жаль. Там мiй син працю?. Присилав оце на днях письмо, так  пише,  що
жалування получа? хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де  все
не так, як у нас. У нас, примiром, на волах ?здять, а в них на  верблюдах,
i що ? верблюди з одним  горбом,  а  ?  з  двома.  Рахубиста  товаряка,  -
засмiявся Кузь. - ?сть i п'? раз на мiсяць. Отаку б, ?дять його  мухи,  до
нас у артiль! Ми ?? за всю осiнь нагодували б на  всю  зиму,  а  весною  в
плуг...
   Не встиг Кузь закiнчити, як Дорош вискочив  iз  гнояки,  нiби  вирваний
вихором, губи його гнулися, як кора на вогнi.
   - Ти що муру залива?ш? Ану, бери вила та чисть, що напаскудив за зиму!
   Кузь злякано метнувся в куток, довго стояв там,  сопучи  з  перестраху,
потiм вийшов з вилами в руках i мовчки заходився вичищати. "Мале, в очках,
а отаке кляте, - витираючи з лоба холодний пiт, розмiрковував вiн. - Трохи
вилами не штрикнув, сатана. Цей поставить ферму, в  нього  й  бики  будуть
до?тися!.." Хвилинами  Кузь  зупинявся  i  роздумував  про  те,  що  самий
найученiший чоловiк на землi не може  розгадати,  що  за  дивне  створiння
людина. "Тiльки-но говорив любо та мило i враз  кинувся,  як  iз  ланцюга.
Дивний свiт, химерний свiт, i люди на ньому чудернацькi!" - фiлософствував
бiля гною Кузь.
   Надворi розвиднiлося. Кузь погасив  лiхтар  i  повiсив  його  знову  на
стовп. Прийшли доярки. Побачивши чужу людину,  пошепталися  i,  розiбравши
дiйницi, стали до?ти корiв. У вiдкритi дверi лилося матове свiтло, парував
розворушений гнiй, i димок вiд нього густими валами вiдносило  надвiр,  де
вже чувся гомiн i людськi голоси.  Заскрипiла  гарба,  i  круторогi  воли,
помахуючи  муругими  головами,  протюпали  мимо  корiвника.   За   гарбою,
цьвохкаючи  батiжком,  пробiг   хлопчик   рокiв   дванадцяти   в   довгому
батькiвському пiджачку i закричав тоненьким радiсним голосом:
   - Дядьку Андрiю! Красолька лошачка привела!
   - Невже?
   -  ?й-богу.  Такий  кумедний.  Я  пiдiйшов  його   погладити,   а   вiн
труситься-труситься. Чого вiн так труситься?
   - Бо ще малий, а от виросте великий, вiн тобi зуба виб'?...
   Пiсля гарби про?хала пiдвода, запряжена парою худих i змучених кляч. На
возi сидiли дядько в шапцi i широкоплечий парубiйко-погонич, в задку  воза
лежали,  виблискуючи  на  сонцi  лемешами,  плуги.  Потiм  почулося  якесь
гупотiння по землi, видно, що бiгло по  нiй  щось  важке  i  сильне.  Воно
зупинилося за стiною корiвника, тяжко i сердито дмухало, обнюхуючи  стiну.
Хтось тривожно крикнув: "Переймай!" - i кiлька  чоловiк  протупотiло  мимо
корiвника. За стiною знову тяжко сапонуло кiлька раз, i  в  отворi  дверей
появилася бугаяча морда.
   - Закривай дверi, коров подушить,  сатана,  -  злякано  закричав  Кузь.
Сяк-так закрили дверi i через другi, протилежнi, вискочили на двiр, де вже
метушилися з дрючками люди, ганяючись за буга?м.
   - Направляй сюди, - вiдважно кричав  Охрiм,  розмахуючи  вiжками.  -  Я
його, кажись, удержу.
   - Штани сво? краще держи! Силач який знашовся.
   - Нуздай його! Нуздай!
   - Пiдходь, пiдходь...
   - За губу хватай, за кiльце! Вiдразу посмирнiша?.
   - Ухвати себе за рiпицю...
   Бугай ходив по кругу, красиво вигнувши жирну, в важких зморшках шию, не
звертаючи уваги на людей, що обступили його зi всiх бокiв.  Вiн  грався  з
ними i дражнив ?х. Розiгнавшись, мчав двором, як вiтер,  як  злий  дух,  i
раптом, налетiвши на людську стiну, зупинявся, нiби вростав у землю.
   Червоними осатанiлими очима тупо дивився на сво?х приборкувачiв i стояв
непорушне, як статуя, навiть дозволяв наблизитися до себе на таку вiддаль,
що його вже можна було схопити за дерев'яний держак, з'?днаний з  кiльцем,
яке було заправлено йому в нiздрю. Але як тiльки до нього хто наближався i
простягав руку, щоб уже вхопитд за держак, вiн рiзко вiдскакував  убiк  i,
задравши хвоста, бiг далi,  кидаючи  ратицями  землю  на  приголомшених  i
безпорадних людей. Вiдбiгши, знову зупинявся, обнюхував пiд собою грунт i,
задравши вгору голову та закопиливши губу, ревiв з  такою  силою,  нiби  в
його грудях був захований паровоз.
   Метушня у дворi все посилювалася, i чим бiльше було цi??  метушнi,  тим
бiльше непорядку. Кожний радив, як треба зробити, щоб спiймати  бугая,  i,
як водиться, тi, що радили, самi боялися його ловити, а  тiльки  надiялися
на других.
   Враз усi занiмiли i заклякли, де хто стояв: Павло Гречаний, якого  досi
не помiчали, старечим скоком вибiг на середину двору (бiг вiн згорбившись,
по-ведмежому, вбравши голову у плечi), на якусь секунду  зупинився,  потiм
простягнув обидвi руки вперед i  пiшов  назустрiч  буга?вi,  що  стояв  на
мiсцi, сторожко слiдкуючи за кожним рухом чоловiка, що наближався.
   Мiж людьми зробилося так тихо, що було виразно чути, як тяжко i  гнiвно
диха? розлючена тварина сво?ми могутнiми легенями-мiхами i як скрадливо, з
перервами, диха? людина.
   Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два,  але  вiн  вичiкував  i
пiдпускав все ближче.  Мускули  його  напружилися  i  застигли  непорушне,
виразно вимальовуючись пiд шкiрою, в постатi голови, застиглостi  тiла,  в
готовностi зробити стрибок, в настороженостi вiдчувалося, що  пройде  одна
невловима мить i вiн зробить стрибок, але в ту саме мить Павло  вже  встиг
вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла  вiйнуло,  як
вiтром, але держака вiн не випустив, а сильно вивернув його лiворуч i  так
скрутив буга?вi губу, що той заревiв вiд болю i  куцi  залiзнi  роги  його
загрозливо блиснули.
   - Пускай!
   - Уб'?!
   Але Павло нiкого не слухав, а крутив за держак, i бугай  ходив  навколо
нього  пританцьовуючи.  Зробивши  кiлька  таких  кругiв,   вiн   цiлковито
присмирнiв, i Павло спокiйно вiдвiв його до волярнi.
   - Що за чоловiк? - запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення.
   - Наш, троянiвський, - пояснив Кузь.
   - Ну й сила ж у нього?..
   - Еге, сила в нього ?. Бог, вiн так  i  робить:  силу  дасть,  а  розум
вiдбере.
   - Зате в тебе його до бiсового батька i весь на язицi, - сердито сказав
якийсь чоловiк i пiшов двором.
   Дорош i Кузь також повернулися до корiвника i  анову  взялися  вичищати
гнiй. Надворi метушня припинилася, всi розiйшлися, тiльки  чути  було,  як
голосно сперечалися волярi.
   - Це ти випустив бугая, Хомо?
   - Ти що? Здурiв? Мене тодi й близько не було, як вiн вирвався.
   "Шукай тепер винного", - усмiхнувся сам до себе Дорош, викидаючи вилами
гнiй. До корiвника зайшов Павло. Сорочка з штанiв висмикана, руда шапка  -
на нотилицi, до босих нiг прибичовано мотуззям старi  калошi.  Якийсь  час
вiн мовчки розглядав корiвник з таким виглядом, нiби потрапив у  якусь  не
знайому для нього пустелю, потiм сказав:
   - Гр-ас-ти! - що означало: здрастуйте. Зняв з плiч вила i приступив  до
працi: так налягав на них, що вони заганялися  в  гнiй  по  самий  держак.
Скоро вiн навернув поперед себе таку гору гною, що загородив дверi.  Дорош
швидко втомлювався i часто зупинявся, щоб витерти на ши? i  на  лобi  пiт,
який зрошував його так щедро, що гiмнастьорка i сорочка змокрiли на  спинi
i попiд пахвами, i в хвилини такого перепочинку  з  захопленням  милувався
незвичайною силою Павла, дивувався тому, як  вiн  легко,  нiби  бавлячись,
викону? таку важку роботу. Близкiсть цi?? сили нiби вдихала здоров'я  i  в
самого Дороша, i  вiн  знову  починав  працювати  з  почуттям  легкостi  i
впевненостi в рухах, хоч  насправдi  руки  його  слабiли  i  тремтiли  вiд
тягаря, що лежав на вилах.
   Опiвднi в артiльний двiр з'явився Гнат. Iшов,  поляскуючи  прутиком  по
халявах, золотий зуб горiв на сонцi.
   - Чого це ти не на жеребцi, а на пiхоту? -  насмiшкувато  запитав  його
Оксен.
   - Кузьма кувати повiв. - Гнат помовчав, пощулив  очi,  посвистiв  крiзь
зуби, кiлька раз пройшовся по кабiнету,  нарештi  спитав:  -  Оксене,  ти,
зна?ш-понi-ма?ш, менi скажи:  на  якому  основанi?  ти  без  мого  дозволу
незнайомих людей ночувати пуска?ш? Тобi вiдомо, хто вiн такий?
   - Вiдомо. А як тобi нi, то пiди до корiвника i розпитайся. Вiн тобi сам
розкаже.
   - Ти вже його на роботу прийняв? А документи,  а  характеристика?  А  з
бiографi?ю як? Може,  вiн  iз  репресованих?  Ну,  нiчого.  Я  його  зараз
перевiрю, що воно за птиця. Так, говориш, вiн в корiвнику? Гм.  Хорошо.  Я
зараз iз ним побалакаю.
   I Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком  по  халявах,  пiшов  до
корiвника.
   Дорош саме накидав на воза гнiй i стояв спиною до дверей, коли  прийшов
Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчi  проступила  поштивiсть,
Дорош вiдразу зрозумiв, що появився стороннiй i,  напевно,  iз  сiльського
або i районного керiвництва. Дорош  озирнувся  i,  побачивши  Гната,  його
незалежну  позу,  його  ревiзуючий  погляд,  його  самовпевнене   обличчя,
догадався, що це i ? голова сiльради Гнат Рева, про якого йому говорили ще
в районi.
   - Хто тут Дорош? - суворо  запитав  Гнат  голосом  слiдчого  i  зупинив
погляд на Дорошевi, добре знаючи, що це ж i ? той, кого йому треба.
   - Я, - вiдповiв Дорош i сперся на вила.
   - Пред'явiть документи.
   - А ти хто такий? - прикидаючись незнайком, запитав Дорош.
   - Прошу не тикать. Я - голова сiльради.
   - Ну то й що?
   - Сказано - документи давай, а не розбалакуй! - Гнат  пiдозрiло  глянув
на Дорошевi окуляри, обмiряв його очима з нiг до голови. - Хто тебе  зна?,
що ти за людина,
   Дорош, усмiхаючись,  глянув  на  Гната;  але  очi  його  пiд  окулярами
зробилися холодними i пронизливими.
   - Ну, от що, голово, якщо ти цiкавишся мо?ю особою, то по?дь  у  район.
Там тобi все про мене розкажуть. А документiв я тобi не  покажу  -  ти  не
мiлiцiя.
   - Так ти хочеш, щоб я ?? зараз же викликав?  -  почервонiв  на  обличчi
Гнат i вже сiкався до сварки, але Дорош обрiзав його однi?ю фразою.
   - Куди? - крикнув вiн на Гната, який ступив був  уперед.  -  Не  йдiть,
товаришу голова, хромовi чобiтки в гнiй замажете.
   Гнат, приголомшений  окриком,  опiшив  i  вiдступив  назад,  але  потiм
зрозумiв, що ця людина нiскiльки не бо?ться його  та  ще  й  насмiха?ться.
"Хто його зна?, що воно за птиця", -  подумав  Гнат  опасливо.'  А  Павло,
ляпаючи себе долонями по колiнах, закричав, захлинаючись вiд смiху:
   - А що, Гнате, получив гривеник здачi?
   Гнат, насупившись, мовчки вийшов iз корiвника.





   Оксен проводив засiдання правлiння по-сво?му. Вiн не обмежувався одними
лише членами правлiння, а радо приймав усiх, хто бажав бути присутнiм, так
що на засiданнi були i волярi, i пташницi, i конюхи, i бригадири, i просто
рядовi члени колгоспу.  Часто  навiть  з  хуторiв  люди  заходили  й  собi
послухати, про  що  воно  говоритиметься,  а  разом  з  тим  перекурити  i
вiдпочити з дороги. Всiдалися вони поближче до дверей, розмотували  довгi,
як торби,  кисети  i  мовчки  димiли  страшним  самосадом,  iнодi  й  собi
вставляючи слово, особливо тодi, коли зачiпалися хутiрськi iнтереси.  Якщо
ж ?х нiхто не зачiпав, то вони сидiли мовчки, а як мовчанка набридала,  то
починали перешiптуватися помiж собою про рiзнi господарськi речi на зразок
того, що "оце носив продавати  порося,  та  не  продав,  бо  мало  давано"
(порося при цих словах тихо порохкувало в мiшку, що лежав тут же  таки,  в
куточку), або вiщували погоду, що от, мовляв,  канальський  пiвень  так  i
стримить на тину, та так спiва, що не на дощ, а, видать, на сушу.
   Таке засiдання було й цього разу, i  коли  Дорош  зайшов  у  контору  i
побачив так  багато  людей,  то  вiн  здивувався,  не  розумiючи,  що  тут
вiдбува?ться: засiдання правлiння чи загальнi збори. Вiн сiв  у  кутку  на
лавi i пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але  колгоспники
вже помiтили його, показували на нього iншим i стиха перешiптувалися помiж
собою. Увага до нього була настiльки велика, що Дорош  почував  себе  дуже
незручно i ще нижче схиляв голову, i  навiть  Оксен,  який  саме  говорив,
зупинився i, щоб встановити порядок  та  задовольнити  цiкавiсть  громади,
сказав уголос, що це новий працiвник ферми, товариш  Дорош.  Знову,  тепер
уже всi люди, повернули до нього обличчя, i Дорош ще  бiльше  знiяковiв  i
вiдчув, що червонi?.
   Оксен продовжував нараду, яка швидше  нагадувала  не  дiловi  збори,  а
посиденьки. Протоколу нiхто не писав, промовцi перебивали  один  одного  i
здiймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим бiльше  розiбрати,
хто i що говорить.
   Цього разу обговорювали хiд посiвних робiт. Бригадири все звалювали  на
МТС i запевняли, що якби не вона,  то  весняна  сiвба  була  б  уже  давно
закiнчена. Бригадир же тракторно? бригади Микита Чугай бив себе кулаком  у
груди, гув, як у мiдний дзвiн:
   - Брехня! Трактори весняно? оранки не затягували. Ви самi ?? затягли.
   - А хто на Радькiвщинi  поле  зiпсував,  огрiх  на  огрiховi?  Не  твоя
бригада? - свiтив очима з кутка Охрiлi.
   - Вiрно! Крий його!
   - Дайте Охрiмовi висказатися. Вiн розкаже, як у Власiвку на храм ?здив.
   - А ти чого зубами торгу?ш? Тут про дiло балакають!
   - Хлопцi, не кричiть, - покрив усi голоси Оксен.  -  Весна  цього  року
випала рання, якби все робилося  так,'  як  кажеться,  то  давно  б  сiвбу
закiнчили. А то кожен перекручу?, i виходить таке, що й ладу  не  даси.  -
Оксен нахмурився: - Тут, товаришi, не до смiху, а до плачу дiло  доходить.
Сказано  було  всiм  бригадирам,  що  хто  не  буде  дотримуватися  правил
агрономi? i не виконуватиме сiвозмiн, будемо карати якнайсуворiше. Дума?ш,
допомогло? Аякже! Знову на житнищi жито посiяли. Що там уродить?
   - Там картоплище колись було. Питательних веществ хватить.
   - Сам ти вещество!
   - Ну, досить. Зчепилися.
   - Тепер друге питання: буряк. Та не так вiн, як довгоносик. Не встигнеш
оком моргнуть, як його  стiльки  нашевкаеться,  що  "рятуйте"  кричатимеш.
Отже, з завтрашнього дня почистити торiшнi  канавки  i  бути  готовими  до
зустрiчi з цим лютим ворогом наших полiв.
   - Кажуть, цього лiта його не буде: за море помандрував...
   - Тепер вiдносно  реманенту.  Василь  Кир  тут?  Закiптюжена  вугiльною
пилюкою рука пiднялася над головами людей, твердий бас вiдповiв:
   - Тут.
   - Дивися, щоб розпашники i всякий iнвентар були справнi.
   - За реманентом дiло не стане, тiльки вугiлля ма-лувато. Смолою  залiза
не нагрi?ш.
   - Дерев'яного напалiть. Хто вам не да??
   - З нашим завгоспом напалиш. Вiн краще сво? штани на  горно  кине,  чим
видасть з артiльного двору хоч одну деревину.
   - Бо й правда! - викрикнув Григiр Тетеря. -  Не  для  того  ми  за  тим
деревом ?здили  за  тридев'ять  земель,  щоб  тратить  та  марнувати  його
по-дурному. Воно на стройку пiде.
   - Iз-за тво?? скнаростi  ми  не  будемо  зривати  ремонт  iнвентаря,  -
пригрозив Оксен.
   - Тодi берiть! Палiть! Розоряйте! Пропало дерево!
   - А може, в Охтирку або в Харкiв  проскочити,  справжнього  дiстати?  -
мрiяв уголос Кир.
   - Де ти його дiстанеш? По органiзацiях не дають,  а  в  спекулянтiв  за
грошi не дiстанеш, ?м аби сала або масла, а ми й самi не дурнi  -  польовi
роботи почалися, будем кашу для громадського харчування засмажувати.
   - Еге, пiсля змащено? галушки i плуг легший, - прилiпив i сво? Охрiм.
   - Ну, про галушки потiм, а тепер про роботу. Завтра сi?мо  на  Зеленому
клину. Посiвматерiалу я дiстав. Роботу починайте рано... А тепер слово ма?
товариш Дорош. Прислали його до нас секретарем партiйно? групи, i буде вiн
робити на фермi.
   Дорош, зачувши сво? прiзвище, за вiйськовою звичкою схопився,  поправив
гiмнастьорку.
   - Товаришi, - почав вiн, i видно було, що йому важко говорити. -  Ферми
нашi треба переобладнувати, iнакше корови потопляться в багнюцi. Я  ще  не
дуже роздивився, але менi ясно й так, чого зимою падали телята. Тому, що в
примiщеннях було холодно i молодняк  випоювався  водою,  а  не  молоком...
Товариш Гамалiя хваста?ться, що в нього ферма не з гiрших, та це не втiха.
Одним словом, я прошу, щоб зараз же, iз весни,  розпочиналося  будiвництво
нового корiвника. Догляд за коровами i заготування кормiв  ми,  працiвники
ферми, беремо на себе. Прошу зрозумiти ще одне, що ферма - це наш доход, а
тi, якi думають, що вона приносить користь лише державi, дуже помиляються.
Постанову ЦК всi читали i розумiють, що здамо зверх плану молоко, шерсть -
нам доплатиться окремо.
   Дорош сiв на сво? мiсце. Руки  його  спiтнiли,  i  вiн  витирав  ?х  об
старенькi галiфе, раз по  раз  поправ-ляючи  окуляри.  Оксен  встав  iз-за
стола, на вилицях його коричневими плямами грав рум'янець.
   - Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що  ми  тут
сидiли склавши руки, а це ж не так. Зрушення все  ж  таки  ?.  Ферма  мала
дев'ять корiв, а тепер дванадцять.
   - Якi ж зрушення, - сердито перебив його До-рощ, - коли  ви  за  десять
рокiв iснування ма?те всього десять хвостiв?
   - А ти мене не вчи! - раптом скипiв Оксен. - Ти ще мамину цицю смоктав,
коли я ферму органiзовував.
   - Це до дiла не вiдноситься, - спокiйно одвiв вiд себе  удар  Дорош.  -
Прошу прийняти конкретне рiшення по мо?й пропозицi?.
   Дорош пiдвiвся i, зодягши вiйськового кашкета, пiшов  до  виходу.  Кузь
обвiв збори зачарованим поглядом i сiв на Дорошеве мiсце, сказавши:
   - Хоч посиджу на тому мiсцi, де розумний чоловiк  сидiв.  Може,  й  сам
порозумнiшаю.
   - Е, Кузько, не через те мiсце розум входить, - зареготав Кир.
   Пiсля засiдання правлiння Дорош прийшов на квартиру, зiбрав  сво?  речi
i, знiяковiло поморщившись, сказав здивованiй Оленi:
   - З вашим господарем ми в однiй хатi не вживемося, так що пiду я собi.
   Влаштувався Дорош на квартиру до  Сергiя  Золота-ренка  та  його  нiмо?
сестри Саньки.





   Через два днi пiсля невдалого сватання з Тимком  сталася  пригода,  яка
трохи не коштувала' йому життя. Поплив вiн  за  Ташань  нарубати  дуг  для
носилок, поскладав ?х у човен i вирушив  назад  до  троянiвського  берега.
Веснянi води ще не зiйшли, вони затопили луги, луки, все Приташання аж  до
данелевських горбiв.  Зелена  трава  ворушилася  у  водi,  а  голубе  небо
нерухомо лежало в нiй, i коли довго дивитися на чисте водяне безмежжя,  то
зда?ться, що голубий свiт перевернувся згори вниз i  стелеться  пiд  тво?м
човном, ще гарнiший, ще чарiвнiший, чим ? насправдi.
   Тимковi можна було перетнути рiчку нижче кручено? ковбанi i випливти на
свiй город, але вода була така манлива, тиха i голуба, береги такi  зеленi
i пахучi, повiтря таке прозоре i свiже, що вiн пустив човен  за  течi?ю  i
сидiв, замрiявшись, не вiдриваючи очей вiд ши-роководдя, милуючись  ним  i
вiдчуваючи в серцi тихий сум i розпуку. "Так, - думав  Тимко,  посмоктуючи
самокрутку i пускаючи мимо плечей густий димок. - Жить на свiтi  також  не
солодко, все на щастя надi?шся, а недоля по серцю б'?. Думав я - зiйдемось
iз Орисею, зiв'?м сво? гнiздо, а виходить як у тiй пiснi: "Ой ти, дiвчино,
мо? ти зерня, дорога  наша  -  колюче  терня..."  Тимко  зiтхнув  i  знову
замрiяно але без особливо? радостi дивився на розкошi весни i вiчну  красу
природи,  щулив  вiд  сонця  знудьгованi,  з  гарячим  поблиском,   чорнi,
дикуватi, обпаленi душевним полум'ям молодечо? жаги до життя, очi.
   Там, де Ташань робить круте колiно,  напроти  садиби,  -  вир.  Рибалки
об'?жджають його, бо вiн перекида? човни, троянчани  не  купаються  навiть
поблизу нього i всiляко обходять прокляте мiсце, про  яке,  вiдколи  iсну?
Троянiвка, розповiдаються легенди, одна страшнiша за  iншу.  Говорять,  що
колись утопився у тому вирi якийсь п'яничка чоботар, i люди  присягаються,
що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у водi, бо вони були пошитi  з
краденого товару; от воно утопленика  забрало,  а  чоботи  викинуло  та  й
крутить за грiхи новопреставленого раба божого. Говорили  також,  що  нiби
якийсь парубок iз-за ревнощiв утопив там свою кохану i  баби  ще  й  зараз
чують, як в нiч на Iвана Купала, особливо перед  свiтанком,  вона  рве  на
собi коси i стогне, присягаючись, що нi в  чому  не  винна;  що  нiби  два
розбiйники, пограбувавши пана Горонецького, iшли  зимою  через  лiд  та  й
заходилися дiлити награбоване золото. Золото подiлили,  а  крадено?  сиво?
шапки не могли, стали за не? битися i провалилися у той вир. I ото  зимою,
якраз на водохреща, коли лунко, як пострiли, трiщить вiд морозу лiд, старi
люди кажуть, що то розбiйники дiлять шапку i стугонять головами об  кригу,
через те вона i трiщить.
   Багато страшних легенд складено про той вир, i Тимко хоч i не  вiрив  у
них, проте кожного разу, коли плив Ташанню,  обминав  страшне  мiсце.  Але
зараз якось зовсiм забув про нього i опам'ятався  лише  тодi,  коли  човен
рвонуло вбiк, вiн перевернувся i холодна вода  стьобонула  Тимка  по  самi
нiздрi, закрутила його, всмоктуючи  в  чорну  глибину,  що  в'юнилася  пiд
ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрiбся руками й  ногами,
але одежа на ньому намокла i в'язала кожен рух, човен вiднесло течi?ю, так
що Тимко вже'не мав нiяко? надi? врятуватися на ньому  i,  напружуючи  всi
сво? сили, з жахом вiдчуваючи, як вони тануть з кожним  рухом,  пробивався
вплав до берега. Подолати швидку  течiю  влiтку  голому  чоловiковi  й  то
тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, i хто його зна?,  чим
би все закiнчилось, та нагодився на ту хвилю  Джмелик  на  човнi,  що  для
забави ганяв остами щук на мiлководдi. Вiн i врятував Тимка,  забравши  на
сво? суденце. Коли Тимко, мокрий, посинiлий,  ляскаючи  зубами,  вилiз  на
берег, Джмелик повеселiв очима:
   - А ти, видать, хлопець крiпкий. Смерт,ь мовчки приймав. Другий  би  на
тво?му мiсцi горланив так, що й по хуторах чути було б.
   Тимко мовчки зняв iз себе сорочку, викрутив ?? i, вже не  надягаючи  на
себе, хльопаючи холошами, побiг задвiр'ями додому. Мати,  побачивши  сина,
переполошилася, затопила пiч. Тимко переодягся в сухе, випив  настояну  на
перцевi пляшку самогону i двi доби вiдлежувався на печi.  Пiсля  цього  ще
кiлька днiв не виходив на роботу в артiль, а бродив по двору  з  обмотаною
рушником ши?ю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-пiд
корови, хотiв ще  й  льох  поправити,  та  мати  не  дала,  -  коли  б  не
простудився. Всi Тимковi товаришi були на роботi, так що до нього нiхто не
приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сiдав на лавi бiля  дверей  i
так димiв цигаркою, що не видно було нi вiкон, нi дверей. На  третiй  день
сво?х вiдвiдин, коли Тимковi зовсiм покращало, Павло порадив, як  лiчитися
вiд простуди.
   - Пареними кiнськими кiзяками обкладайся.  У  нас  у  Забродi  всi  так
лiчилися.
   На п'ятий день заявився Марко. Прибiг,  як  завжди,  веселий  i  рудий.
Тимко якраз  готував  коровi  мiшанку.  В  хлiвi  пахло  житньою  соломою,
кiзячками i коров'ячою шерстю.
   - Щастить тобi, як утопленику, - засмiявся вiн. - Орися кличе.
   Тимко перестав ворушити вилами.
   - Де вона?
   Але Марко, замiсть того щоб вiдповiсти, став детально  розповiдати,  як
все це сталося:
   - Прибiга?, значить, до мене Ганнуся i каже: "Бiжи до  Тимка  i  скажи:
Орися його хоче бачити". Ну, я картуз на голову...
   - Де вона? - уже крикнув Тимко.
   - В шелюгах.
   - Наклади за мене коровi i будь тут, доки я повернуся.
   Накинувши на плечi кожушок, Тимко прослизнув через хворостянi  ворiтця,
що вели до яру. Крутою стежкою помiж могутнiх  осокорiв,  що  виблискували
вгорi нiжним листом, спустився до потоку, крадькома пiшов низиною яру. Тут
було тихо й безлюдно. Тiльки вдалинi, на гирлищi, де вичовганий сонцем  до
сяйва потiк, рябiючи брижами, з розгону вливався в Ташань,  метка  дiтвора
злодiйкувато тягла з пристанi Бовдюгового човна, щоб помандрувати  в  сагу
за шпичаками. На лiвому боцi яруги, на вiдлозi, -  слiпучо-бiла  товчениця
пiскiв, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко  хмурить  брови,  промацу?
очима шелюги.
   - Орисю!..
   Тиша. Зелене хитиво шелюгiв, вибiлений сонцем  пiсок,  на  ньому  свiжi
слiди дiвочих каблучкiв, запетльованi, неспокiйнi, як у нюшкуючо? лисички.
Тимко руша? по тому слiду  i  бачить:  сидить  задумана,  обiпнута  чорною
шаллю, лице блiде. На шелест його крокiв рвучко оберта? голову, очi  сухi,
пекучi.
   -Ти давно тут? - пита? Тимко, сiдаючи поруч.
   - Заждалась уже...
   Вiд шалi на блiде лице ляга? чорна тiнь, губи  кривляться  в  скорботi,
довгими пальцями неспокiйно перебира? китички на платковi.
   - Чого кликала?
   Орися гнiвними рухами оголю? ногу  вище  колiна:  по  бiлому  тiлу  вiд
стегна до литки стiкають синi п'явки батожиних ударiв.
   - Тимоньку, милий, що менi робити? У вир кинусь! Жмака? в  руцi  кiнчик
шалi i раптом, закрившись нею  по  самi  очi,  тремтить  плечима,  жалiсно
зiгнувшись, опустивши на груди косату голову.
   Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зiтха?:
   - Потерпи трiшки...
   Орися  схоплю?ться,  як  чайка  вiд  пострiлу,  страшна  блiдiсть  кри?
обличчя.
   - Я не милостинi просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти...  Чом
тебе у тому вирi не закрутило навiки, будь ти проклятий!
   Голос ?? дивно заглух, i вона, зiрвавши з голови шаль, швидко  пiшла  в
шелюги. Висохлий на сонцi пiсок зараз же засував ?? слiди.
   Тимко не побiг за нею. Вiн сидiв на пiску, широко  розставивши  ноги  i
впершись долонями в колiна i, збоку глядячи, можна було б подумати, що  це
сидить бравий парубок, якого ще не ранило дiвоче серце, не звели з  розуму
дiвочi коси. Тiльки чому ж так покарьожились його  плечi,  чого  вони  так
враз по-старечому погорба-тiшали, чого так зiв'яли його сильнi  руки  i  в
такiй гiркiй задумi поникла його голова? Довго сидiв  вiн  нерухомо  серед
пiщано? пустелi, пiд синiм небом, на теплiй  вiд  сонця  землi,  на  якiй,
одначе, не так-от легко жити людинi. "Що ж,  -  думав  вiн,  дивлячись  на
розметанi вiтром бiлi хмари на обрi?, - був би у мене рiдний батько, може,
i благословив би нашу з  тобою  любов,  Орисю,  притулок  нам  дав.  А  то
байстрюк я. Куди пiдемо з тобою, коли в  нас  нi  двору,  нi  тину?  От  i
виходить: пiдождать треба трiшки. Зiпнусь я на ноги, зароблю хоч на  чужий
куточок, тодi й балачка друга буде. Нiчого, потерпи, але  за  тво?  синяки
вiдiлл?ться комусь солоненькими сльозами".
   Вже аж пiдвечiр, коли яруга крилася сутiнками, покинув Тимко шелюги.





   За зиму прання поназбиралося чимало, i Орися з матiр'ю  золили  його  в
жлуктi цiлий ранок. Погода стояла тепла i сонячна, так що шибки на  вiкнах
аж миготiли, горобцi кублилися в стрiсi i так цвiрiнчали,  що  аж  виляски
ходили по двору. Орися розпашiла вiд роботи, в щоки  пломiнь  б'?,  локони
бiлого волосся поприлипали до вискiв. Мати носить воду, а Орися  вiджима?,
коралове намисто з побрязкуванням плига? на грудях.
   - Кiнчай, дочко, вiджимати та йди полоскати  на  вир.  Погода  сьогоднi
сонячна, з вiтерцем, до вечора й висохне.
   Орися склала бiлизну  на  возика  i  рушила  до  Таша-нi.  "О  господи,
господи, - зiтхнула мати, дивлячись ?й услiд. - Зовсiм змарнiла дiвчина за
тим гайдамакою. Одна тiнь залишилася. Е, пiшли тепер дiти,  та  тiльки  не
такi, як ранiше, що батька та матiр слухали, а iншi, розумнi та дрюкованi,
що рiдних i вухом не ведуть, бокаса вiд них ходять. Ранiше, бувало, назна?
парубок дiвчину, то зараз же й скаже батьковi та матерi, а  тi  пiдуть  на
розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи  роботяща,  чи
на здоров'я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очi та: "Оце
мамо,  мiй  чоловiк".  Хоч  плач,  хоч  скач.  Усе  тобi  весiлля.  Усi  й
розглядини. А хто вiн? Що вiн? Якого батька син? Який по  роботi?  Який  з
нього господар? Що  воно  для  життя  за  чоловiк  буде?  Того  не  питай.
Ох-хо-хо! Нi, таки другий тепер вiк,  та  й  годi.  Ми  по  одних  стежках
ходили, а дiти нашi ходять по iнших. Так воно, мабуть,  долею  призначено.
Тiльки хто ж для сво?? дитини лиха бажа?? Хочеться, щоб вона була щаслива,
щоб i чоловiк у не? був при здоров'? i щоб не п'яниця,  щоб  дочку  любив,
умiв хлiб заробляти та, чого вже  там  критися,  щоб  i  нас,  старих,  не
зобижав на старiсть".
   Так роздумувала Одарка, сидячи на ослiнчику бiля хати, а Орися мiж  тим
пхала поперед себе вiзочок до берегiв Ташанi. Стежка вела горбом, пiсками,
а Орисю тягло до яру, i вона повернула туди тiльки того, щоб про?хати мимо
садиби Вихорiв. З горба ?й видно все подвiр'я, як на долонi:  хату,  хлiв,
пасiку, та Орисi того не  потрiбно,  вона  вперто  шаста?  очима  по  всiх
закутках, але того, кого волiють ?? очi, кого  бажа?  розтривожене  серце,
нема? - один Йонька сидить навколiшки перед дривiтнею в облiзлiй шапцi  та
латаному пiджаку, сiче хмиз сокирою.  Враз  серце  Орисi  зайшлося  тупим,
ниючим болем: вона бачить розiп'яту на тину  для  сушки  Тимкову  сорочку,
вишиту хрестиком, i пригаду?, що то вона ту сорочку вишивала крадькома вiд
матерi, вiд подруг, вiд усiх людей на свiтi, вишивала найкращою заполоччю,
купленою аж у самих Ромнах,  i  як  вона,  вишиваючи,  милувалася  узором,
колола до  кровi  пучки,  та  не  чула  болю.  "Ет,  що  тепер  згадувати.
Торiшнього снiгу не вернеш". I вона навмисне  усмiхнулася,  щоб  вiдiгнати
сумнi думки, але усмiшка вийшла змученою, жалюгiдною,  i  щось  стисло  ?й
горло, заслало очi, i вона вже не бачила, куди штовхала  возика.  Чарiвний
свiт з голубим небом весни i неосяжнiстю  далеких  просторiв,  серед  яких
волею молодостi Орися повинна була летiти, як голубка  до  сонця,  втратив
для не? звабу i був звичайним, непомiтним, буденним,  чорним  i  осоружним
Для не?. В тихiй замрi?, убита сво?м горем, при?хала до  рiчки.  В  Ташанi
вода як синькою розведена, i синi хмари киплять  у  нiй,  миються  гнiвною
хвилею, яку безупинно гонить  свiжий  вiтер-весняк.  Хвиля  хита?  комишi,
вiша? на кореневища верболозiв  лиштви  бiло?  пiни.  За  Ташанню  дiброви
стоять у весняних розливах, а вiд чорного дуб'я i тiнь  у  водi  чорна,  i
сама вода чорна, i брижi там ходять  вiд  вiтру  дрiбненькi,  але  воронi,
роздратованi, в несупоко?.
   Вiд  дубово?  кладки,  сховано?  помiж   густими   вербами,   пружинами
розпускаються водянi кола. "Хтось пере. От розговорюся, i зараз  же  стане
легше", - дума? Орися i ставить вiзочок бiля верболозового куща. Вона  вже
вiдкрива? вуста,  щоб  сказати  "здрастуйте",  i  враз  бачить  на  кладцi
Лукерку: спiдниця пiдгергана, хустка з'?хала на потилицю,  очi  здивованi,
але спокiйнi, широко вiдкритi, в руках шматурина зависла,  стiка?  iз  не?
прозора вода на товстi, литкастi, червонi вiд води, босi ноги.
   - Ну, як воно переться? - пита? Орися i становиться й  собi  на  другий
кiнець кладки.
   - Так собi. Вода тiльки холодна. Перуть  мовчки.  Хвиля  пiниться  бiля
нiг, злизу? з кладки сiру каламуть. Нарештi Орися не витриму?:
   - Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув? '- А в тебе за ним  сохне
серце?
   - За таким шаливiром? Ха-ха! У мене тепер Сергiй. Вiн Тимковi не пара.
   - Кому що. Одному сокiл, другому - ворон.  Синя  хвиля  знову  лiзе  на
кладку, ми? Орисi чобiтки, а ?й зда?ться, що вона ?й серце язиком лиже.
   - Що ж, любить вiн тебе чи так... гра?ться?
   - Не знаю. Я його не питала...
   Лукерка  переполоскала  бiлизну  i  тепер   прала   всякий   дрiб'язок:
занавiски, лiфчики, рушнички. I серед цього дрiб'язку кинулася Орисi в очi
одна рiч, вiд яко? вона  хитнулася,  як  вiд  чорно?  блискавки:  це  була
звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два
кетяги червоно? калини i пiд ними двi  лiтери  "Т.  О."  Але  не  хустинка
привела Орисю в сум'яття, а спогад, зв'язаний iз нею.
   На початку зими в хатi-читальнi гуляла молодь. Слiпий  Вихтiр  грав  на
гармонi?. Денис на бубнi. Орися танцювала  iз  сво?ю  подружкою  Ганнусею,
потiм  iз  сiльськими  хлопцями,  потiм  з  хутiрськими  i  була  особливо
збуджена,  смiялася  тим  раптовим  смiхом,  яким  смiються   молодесенькi
дiвчата, коли ?х хто-небудь  залоскоче  попiд  пахвами,  зазивно  спiдлоба
стрiляла на хлопцiв блискучими очима, щипала дiвчат i взагалi бiсилася, не
маючи сили стримати розпишнiлу, розквiтлу дiвочу енергiю. I  враз  почула,
як хтось мiцно схопив ?? за  руку.  Вона  обiрвала  смiх  i,  озирнувшись,
побачила Тимка, що жагуче  свiтив  на  не?  сво?ми  гарячими  очима.  Вона
усмiхнулась йому присоромленою i якоюсь трохи розгубленою усмiшкою,  слабо
труснула рукою, щоб вирватись i раптом, сама не знаючи чому, i почервонiла
так, що в не? аж сльози виступили на очах. I тут з нею  сталося  те,  чого
нiколи  не  бувало  ранiше,  коли  вона  реготала  парубкам   в   обличчя,
насмiхаючись з ?хнiх залицянь, - вперше вона опустила перед парубком  сво?
обличчя i з при?мною млостю в усьому тiлi вiдчула, як з його руки тече  по
??  жилах  щось  гаряче,  хвилююче,  що  заставля?   завмирати   серце   i
стискуватися в солодкому болi.
   - Ходiмо танцювати, - сказав вiн ?й, дихнувши в  лице  запахом  тютюну,
змiшаного з запахом пiдсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи ??  згоди,
грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече i  пустилася
в танець, але вже без тi?? смiливостi, яка в не? була  ранiше,  коли  вона
танцювала з iншими хлопцями. Вiн тримав ?? в  руках  мiцно,  безцеремонне,
вона й не противилася тому, але ?й якось робилося жарко, i вона вся палала
тiлом i лицем. Музика гула, вiд шаленого  кружляння  наморочилася  голова,
один раз Орися заточилася, але Тимко пiдтримав ?? рукою, спалив  бiлозубою
усмiшкою.
   - Що це ти, дiвко, гривеники збира?ш? - засмiявся вiн, розгарячуючи  ??
ще бiльше в танцi i ще сильнiше кружляючи навколо себе.
   Вiд цих слiв ?? ще бiльше кинуло в жар, вона вийняла iз  рукава  пальта
хустинку i хотiла витертисоб? чоло, але Тимко  вихопив  ??  i  заховав  до
кишенi. Орися кинулася вiднiмати, але не так-то легко було це зробити,  бо
вiн мiцно боронився.
   Потiм вони поверталися вдвох додому. На Ташанi голубiв  лiд,  трiщав  i
лопався вiд морозу, вiтер злизував на ньому снiжок, порошив очi; iз Бе?во?
гори червоною дiжею  котився  мiсяць,  бризкав  iскрами  на  бiлi  замети.
Припорошенi бiлим снiгом, стояли хати, мiж тинами через усю вулицю  лежала
голуба тiнь. Тимко та Орися зупинилися  в  затишку  бiля  чийогось  хлiва,
парубок обняв дiвчину, поцiлував ?? - то був перший поцiлунок,  який  вона
одержала вiд хлопця, i той поцiлунок пройшов морозом по  тiлу  i  гарячою,
захльостуючою хвилею хлюпнув у серце.
   Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в  руках  суперницi,  гаряча
кров ударила в обличчя i затуманила голову.
   - Дай сюди хустину, - сказала вона тихо, дичавiючи очима.
   - А навiщо вона тобi? - вiдсторонилася Лукерка. Тодi Орися плигнула, як
дика кiшка, i вчепилася Лукерцi в коси.
   - Тимка тобi  захотiлося,  сучище?  Тимка?  -  примовляла  вона,  важко
дихаючи i скажено сiпаючи суперницю за волосся. Як двi  вовчицi,  водилися
вони на пустельному ташанському березi, готовi з'?сти одна одну. В Лукерки
трiснула кофта, i бiлi гудзики пороснули в траву. Тодi  Лукерка  простягла
руку, щоб зiрвати iз Орисi намисто, але Орися стусонула ?? так  .в  груди,
що тяжка i неповоротлива Лукерка зашкопер-тала ногами i бовтнула у воду.
   - Р-ря-туй-те-е! - закричала вона, борсаючись у синiй ташанськiй хвилi,
розпускаючи дзвоном по водi рясну спiдницю.
   - Топись, топись, одною гадиною менше буде, - припрошувала ?? з  берега
Орися. - Так i знай: побачу ще раз iз Тимком  -  очi  кислотою  повипiкаю!
Тебе сво? хлопцi рблапали, так ти до наших лiзеш?!
   Сварку насилу розiгнала Охрiмова жiнка Федора, що  на  той  час  шукала
теляти в берегах.
   - I стида вам нема?, i сорому! - батькувала вона, розмахуючи прутом.  -
Ану-те, розiйдiться, бо зараз на чи?йсь с... дубець поб'ю!
   - А ти звiдки така вишморгнулася? - взялася в боки  Орися  i  войовничо
повела плечима. - Сама вже забула, як за свого здохлого Охрiма людям вiкна
вибивала?
   - Аби тобi язик поприщило за таку брехню!.. Парубки вiд тебе сахаються,
так ти вже на жонатих кида?шся?
   - А тебе що?  Завидки  беруть?  -  пiдступила  ближче  Орися,  нарочито
випинаючи крiзь кофточку твердi, як динi-дубiвки, груди.
   - Замовчи, бо тут по тобi й вода одсвятиться!
   - Завидки берiть! - вела сво? Орися. - То на  попелi  посидь,  охолонеш
трiшки.
   Так Орися пересварювалася, аж доки не за?хала далеко за лози, що вже не
стало ?й чути Федориного голосу.
   Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою,  подряпане,  з
гостро блискучими очима обличчя доньки.
   - Вовки за тобою гналися, чи що? - допитувалася мати.
   - Нi. Вовчицi, - криво усмiхнулася Орися. - Я тiкала вiд них лозами  та
й подряпалась.
   Бiльше вона нi слова не сказала  матерi,  а,  наклавши  на  плече  гору
прання, пiшла розвiшувати його на тину та на ворячиннi.





   Село аж ахнуло, коли дiзналося про те,  що  Павло  Гречаний  працю?  на
фермi. "Та в нього ж зроду коров'ячого  хвоста  на  подвiр'?  не  було!  -
дивувалися люди. - Вiн не зна?, як коровi  й  сiчки  нарiзати  та  мiшанки
замiшати! Кумедiя..."
   Дивувався й Оксен постiйним вимогам Дороша вiдпустити Павла для  роботи
на фермi.
   - Ну що ти в ньому побачив? - потискував плечима  Оксен.  -  Його  руки
тiльки для лопати годяться, а не для роботи на фермi.
   - Нi, ти менi вiдпусти його. Зроби люб'язнiсть,-- наполягав Дорош.
   - Ну, коли тобi так припекло, то бери. Тiльки попереджаю:  запаришся  з
такими робiтниками. Павло день i нiч  спатиме..  Кузь  язиком  телiпатиме.
Натурально.
   - Нiчого. Це вже мiй клопiт. А до тебе прохання - купити  ?м  халати  i
гумовi чоботи. Обносились зовсiм, одне рам'я висить. Ти наш каптенармус  i
для солдатiв обмундирування не жалiй.
   - Гм. Це ти щось нове придумав. А де  ж  я  для  тако?  розкошi  грошей
вiзьму? Iз сво?? кишенi викладу?
   - Чого зi сво??? З артiльно?.
   - У нас не шахта й не завод, щоб спецiвку купувати.
   - Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу вiддаси.
А ми душi не просимо. Дай нам трохи грошенят.
   На фермi заводилися новi порядки. На стiнi висiв режим  дня,  про  який
зроду нiхто не чув, доярки ходили в халатах, пiдсмiюючись одна з одно? i з
подивом сприймаючи чудернацькi, на ?х  думку,  нововведення  Дороша,  який
говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати  лiтератури,
слухати бесiди зоотехнiка, агронома i т.  д.  Одним  словом,  дуже  багато
працювати над собою,  щоб  стати  справжнiми  тваринниками.  Спочатку  всi
працiвники ферми дивувалися  зачинанням  Дороша,  ставились  з  недовiрою:
мiський, мовляв, учений, тому й  вимага?  хазяйнування  по  книгах.  Дорош
бачив ту недовiру, але вперто ламав ??.
   Годiвля худоби провадилася за графiком,  молодняк  випоювався  молоком,
чергування на корiвнику було регулярне. Дорош пояснив також, що  згiдно  з
новою  постановою  уряду  хороша  робота  на  фермах  буде   заохочуватися
додатковою оплатою. Це  повiдомлення  подiяло  на  робiтникiв  ферми  куди
бiльше,  нiж  пустi  балачки,  бо  люди  зрозумiли,  що  якщо  вони  добре
працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо пiд
лежачий камiнь вода не потече.
   Особливо це зрозумiв Кузь. Кожного ранку вiн приходив разом iз Павлом у
кабiнет Оксена i говорив, знiмаючи шапку:
   - Значця, так. Воно, може,  то  й  невигiдно,  так  зате  нам  пiдпира:
продавай к лихiй годинi ялiвок та купуй  таких,  щоб  телилися.  Норми  по
надою ми не викону?мо, а корма йдуть.
   - Добре. Ми це питання утрясемо.
   - А ти не тряси, а залигуй корiв та веди в район, - гарячився Кузь.
   Павло, приходячи на обiд, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.
   - Оце купили двi корови, - повагом розказував вiн, сiдаючи  за  стiл  в
сво?му сiрому халатi, що робив його схожим на коновала. - Одна ряба, друга
рижа.
   - Радiй, радiй, - бубонiла Явдоха, гримаючи чавунами. - Побачимо, що ти
заробиш на тiй фермi.
   - А тобi все мало! - обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусiв
аж пара йшла.
   - Не мало, а люди зi сво?? роботи щось мають, а ти весь вiк сухий  хлiб
?си.
   - Аби ти менше гавкала, - спокiйно радив Павло.  Але  одного  разу  вiн
здивував Явдоху не на жарт. Пообiдавши, полiз мiж горшки, вибрав  глечика,
обмотав його мотузкою за шийку так, як ото  обмотують  мазницю,  та  ще  й
виважив на руцi, чи мiцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що
вiн збира?ться на здобутки до сусiдiв. Не раз уже було таке, що  заявлявся
Павло до Вихорiв, чи до Бовдюгiв, або ще до кого-небудь iз  кутчан,  сiдав
на лаву i, помовчавши, з годину, говорив:
   - Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов?
   - Скажете...
   - Позичте квасу.
   I йому позичали, бо Павло був такий чоловiк, що  нiколи  не  жалiв  для
людей сво?? сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого
- Павло грабарку на плече - i пiшов. У роботi чоловiк надiйний,  на  плату
невибагливий. Питають його:
   - Скiльки ж вам, дядьку, за роботу?
   Павло подума?, дивлячись у землю i нiби питаючи в не? поради, скiльки ж
кошту? його труд на нiй, а тодi перекладе грабарку з одного плеча на друге
та й скаже:
   - Та давайте, скiльки дасте.
   - То, може, ви не грiшми, а салом вiзьмете?
   - Можна й салом...
   - Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цiм роцi ще не кололи,  то,
як ваша згода, то, може, сметаною вiдберете?
   - Та коли так, то можна й сметаною.
   Отож i думала Явдоха, що  пiде  Павло  на  вiдберень-ки  заробленого  в
людей. Але сталося не так. Повернувся  Павло  ввечерi  i  поставив  повний
глечик молока на стiл.
   - Оце тобi! Мабуть, аж до сестри  ходив?  -  зрадiла  Явдоха,  що  дуже
полюбляла молочну затiрку.
   - На фермi дали.
   - На якiй фермi? - не второпала Явдоха.
   - Уже ж не на якiй, як не на артiльнiй...
   - З якого дива?
   - Завфермою розпорядився. Бери, каже, по лiтрi в  день,  це,  каже,  за
твою роботу.
   Явдоха так i засвiтилася на лицi. Розтопила пiч, нагрiла води,  дiстала
iз скринi чисту, викачану рублем та  качалкою  сорочку,  заворкувала  бiля
Павла голубкою.
   - Помий же голову та переодягнися, - лагiдно припрошувала  вона.  -  Бо
завтра ж недiля, то, може, й у гостi пiдемо до сестри.
   Пораючись бiля печi, вона щось пришiптувала сама собi  та  посмiхалася,
вся помолодiла, навiть хустку пов'язала по-новому, як молодиця  на  храму.
Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в не?  не  з  останнiх.  Он  уже
помiтили його роботу розумнi люди, уже й молоком дарують, бо вiн таки руки
не жалi? i не з лiнивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.
   Пiсля вечерi посадила Явдоха  Павла  на  покутi,  вимитого,  чистого  i
сонливого.
   - Прилiг би та задрiмав трохи, - топилася вона серцем бiля чоловiка.  -
Вважай, бiля тих корiв накрутився, що й нiженьки млiють.
   - В нiчне дiжурство треба йти.
   - А Кузько? - застигла з ополоником в руцi Явдоха. - Чого це вiн нiколи
не чергу? вночi? Все ти та й ти! Знайшли дурника.
   - Ох, ти розумна та до чортового батька зна?ш,  -  уже  пiдвищив  голос
Павло.
   - Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобi й на шию сядуть.
   Павло чув, що жiнка говорить нiкчемне, тому бiльше не обмовився з нею й
словом, а зняв з комина сухого тютюнового  бадилля  i  став  дробити  його
сiкачем у вербовому коритцi, ?дючий тютюновий порох заповнив усю хатину.
   - Оце горенько, ще задавиш, - закашлялася Явдоха та  й  вийшла  геть  з
хати.
   - Сходи до Вихорiв та попроси газети на куриво, -  прокричав  ?й  услiд
Павло.
   Iншим разом Явдоха нiколи б не виконала його прохання i  витурила  б  з
коритом тютюну або в сiнцi, або навiть надвiр та ще  стусонула  б  кулаком
межи плечi, але тепер вона примовкла: раз хазя?н наказу?,  то  треба  йти.
Вона мовчки нап'яла на себе хустку i пошкрьобала до  сусiдiв.  Повернулася
звiдти ще веселiша, ще лагiднiша.
   - Оце розмовляла з Уляною, - гомонiла вона, розпинаючи  хустку,  -  так
жалi?ться, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив'язуй. Так що,
може, скоро й на весiлля покличуть. Вже без мене  коровая  не  опечуть.  Я
вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так i ся?, як сонце. Як пух, як дух.
Так i проситься на губу. Он i на Залужжi було того року весiлля, то мене ж
кликали пекти.
   - Тьху, дурна! - сплюнув Павло. - Ще де те  весiлля,  а  вона  вже  про
коровай говорить.
   Явдоха знову промовчала, i перший раз у життi пiшов Павло на роботу  не
висварений та не вилаяний жiнкою.
   На фермi Павла неприязно зустрiв Кузько.
   - Жди його, як пана, - бурчав вiн, рухаючи вилами  та  удаючи,  що  вiн
дуже перепрацювався тут без Павла. - Ходить, позакладавши в  кишенi  руки,
ще йому й молока в глечик наливають.
   Павло мовчки узяв вила i заходився добросовiсно вичищати  iз  корiвника
гнiй. У комiрчинi, де звичайно стояли бiдони  з  молоком  та  висiли  бiлi
халати  доярок,  сидiв  Дорош,  звiряючи  таблицю  надо?в.  Вiн  чув,   як
пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо  був  зайнятий  сво?ми
думками: надо? падають, кормiв не  вистача?,  трава  надворi  вже  потроху
зеленiв, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться вiн
у маленьке вiконце, за яким, стiкаючи iз стрiхи, снував пряжу пiслядощовий
капiж. Горобцi розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрiмала в
загонi, опустивши голови. "Що ж робити? Де вихiд?" -  в  сотий  раз  питав
себе Дорош.
   Сьогоднi вранцi вiн ходив до Оксена  за  порадою,  говорив,  що  кормiв
нема, що худоба немiчнi?, що треба вживати заходiв, що особливо в  тяжкому
станi бики, на яких лягла весняна польова робота. Оксен спохмурнiв i довго
маячив по кабiнету мовчки, потiм сказав:
   "Щось придума?мо", - i, сiвши на лiнiйку, по?хав на хутори  розшукувати
Василя Кира, що зап'яничив десь у сво?х далеких родичiв i не появлявся  на
роботу ось уже третiй день. На Княжу  Слободу,  де  за  всiма  вiдомостями
гульбував Василь, кiлька раз посилали гiнцiв iз записками Оксена,  в  яких
найсуворiшим словом вимагалося, щоб коваль негайно  повертався  в  село  i
роздував горно. Василь записки рвав, кричав на всю хату, що  вiн  гуля?  i
нiкого не визна?, бо таких золотих рук, як у нього, i по  всiй  Полтавщинi
не знайдеш. Оксен розлютився i сам по?хав за ковалем, а Дорош  чекав  його
повернення i через кожнi пiвгодини посилав Кузя в  контору  дiзнатися,  чи
повернувся Оксен. Кузь кожного  разу  говорив,  що  "не  видно  ще",  йому
набридло бiгати в контору, вiн не мав на кому зiгнати свiй  гнiв  i  тому,
коли появився Павло, накрив його як мокрим рядном.
   - Принеси води, - покрикував вiн, i Дорошевi видно  було  у  вiкно,  як
Павло пройшов  iз  порожнiми  вiдрами  до  колодязя,  вчепився  руками  за
журавель, погнав його вниз,  потiм  легко  вихопив  iз  цементових  кругiв
обкуте залiзними обручами дерев'яне цебро. Вiтер напинав на Павловiй спинi
висмикану сорочку, згортав iз голови картузика. Чалапаючи по калюжах,  вiн
знову пройшов до корiвника, i чути було, як вiн гримiв вiдрами.
   - Та й що воно ото з того вийде? -  знову  почувся  Дорошевi  висклявий
голос Кузя. - Ти б спочатку розпалив огонь пiд казаном, а тодi воду носив.
Та суху солому пiдкладай, а не сиру пха?ш. Хiба ж вiд не? розгориться?
   Дорош вискочив iз комiрчини, стримуючи гнiв, що вже бухав пiд  грудьми,
сказав:
   - Ви, Павле Йосиповичу, можете йти додому.  Сьогоднi  нiчне  чергування
веде Кузь.
   - А по яких це календарях?
   - По артiльних...
   Дорош вийшов iз корiвника,  метнув  поглядом  до  контори,  бiля  ганку
стояла  лiнiйка.  Отже,  Оксен  повернувся.  У  сiнцях  контори   Дорошевi
зустрiвся Григiр, що знiяковiв i якось несмiло перегородив дорогу.
   - Що таке? - здивовано зупинився Дорош. Григiр вiдвiв убiк налитi тугою
очi, лице його зробилося сумним i якимось безнадiйним.
   - Краще не заходьте до нього зараз. Пропав чоловiк.
   Дорош,  нiчого  не  розумiючи,  потис  плечима.  В  передчуттi   чогось
недоброго ступнув у кiмнату  рахiвника.  Мимо  Дороша  спритно  прошмигнув
Бовдюг iз загадковою усмiшкою пiд рудими вусами. "Чого  це  вони,  нiби  з
причастя?" Дорош  глянув  у  куток:  бiля  столу  сидiли  облiковець  Улас
Хомутенко, Сергiй Золотаренко  i  Денис  Кошара.  Побачивши  Дороша,  вони
змовницьки перезирнулися помiж собою, i по ?х посмiшках Дорош зрозумiв, що
сталося щось незвичайне. Вiн рiзко вiдкрив дверi в кабiнет Оксена.
   Те, що вiн побачив, заставило його прийти в замiшання: в  кабiнетi  все
було в такому безладдi, нiби по ньому нещодавно пройшовся  вихор.  Стiльцi
порозкиданi, покривало стягнено iз стола, пожмакано,  кинуто  на  пiдлогу;
чорнильниця розбита, фiолетовi бризки з не? поквацювали бiлi стiни;  шибка
у вiкнi видавлена, i крiзь не? влiта? в кiмнату вiтер, ворушить на пiдлозi
i на столi розкиданi папери. На лавi, розкинувши  руки,  лежить  Оксен;  з
чобiт капа? на пiдлогу рiденька гря-зючка, лице блiдо-сiре,  очi  закритi,
груди високо  пiдiймаються  i  грiзно  сопуть.  Задушливий,  кислий  запах
самогонного перегару витав над сплячим. Дорош, насупившись, деяку хвилю  з
гидливiстю дивиться на Оксена, потiм бере iз кутка великий, розцяцькований
квiтами полив'яний глечик iз водою i вилива? п'яному на голову. Оксен,  не
вiдкриваючи  очей,  трiпа?  головою  i,  стискуючи  руку  в  кулак,  п'яно
варзюка?:
   - Р-риссю... Ма-аршi...
   I почина? шукати правою ногою уявне стремено. Тодi Дорош знову  налива?
iз вiдра в глечик холодно? води i ще  раз  повторю?  попередню  процедуру.
Оксен  неохоче  пiдводиться,  сiда?  на  лаву,  каламутними,   нiчого   не
розумiючими очима довго дивиться на  Дороша  i,  плямкаючи  губами,  знову
моститься, щоб лягти. Але Дорош не да? йому цього зробити, вiн  бере  його
за петельки i почина? трясти з такою люттю  i  з  таким  ошалiнням,  що  в
Оксена  поступово  свiтлiшають  очi,  в  них  появля?ться  щось  схоже  на
розумiння ситуацi?.
   -  А,  замiсничок-заступничок,  -  п'яно  усмiха?ться  вiн,   хитаючись
тулубом. - Ч-чого тобi треба?
   - Де корм для корiв, який ти обiцяв уранцi?
   - А я ?х пор-розганяв. Хочеш, i т-тебе вижену? Оксен ста? на ноги,  але
стоять йому важко, невидима сила водить його з боку на  бiк,  жартуючи  чи
насмiхаючись, пха? то в плечi, то попiд боки, i  вiн  нiяк  не  може  собi
вибрати стiйко? мiсцинки на пiдлозi.
   Дорош бачить, що говорити з ним зараз безкорисно. Ганяючи  поза  шкiрою
жовна, виходить iз кабiнету. На ганку його зустрiча? переляканий Григiр, в
розпачi б'? себе руками об поли.
   - Пропав чоловiк!.. Нiколи ж такого не було, а це на тобi.
   - Де вiн так набрався?
   - Та на хуторах же, щоб вони й до завтрього не достояли. Там  же  люди,
товаришу Дорош, такi, що... Одним словом, самогонщики.  Не  будеш  пити  -
ножакою зуби розцiплять, а все одно наллють. Ви його й не винiть...
   У словах Григора прозвучав жаль i хитро приховане прагнення  вигородити
свого голову iз цi?? скандально? iсторi?.
   - Таке з кожним може трапитися. Сво? люди простять. Аби тiльки  щоб  до
району не доскочило, бо, як  донесе  хто,  -  буде  бiда.  Можуть  комiсiю
наслати. А кому ж воно такий клопiт потрiбний. А його винуватить не треба.
З кожним таке може трапитись... Я  ось  капустяного  розсолу  принесу,  то
зараз полегша?.
   - Вiн прочума?ться й без розсолу, - з  насмiшкою  в  голосi  проговорив
Дорош, пригадуючи холодний душ, який було влаштовано для Оксена.  -  А  ти
краще порадь, що з худобою робити? Два днi сто?ть не годована.
   - У нас тут недалеко цукровий завод есть, - замрiяно  почав  Григiр.  -
Але, як кажуть, радi? кума, та дарма: той жом, який нам  належав,  ми  вже
давно вивезли i прокормили, а нового не дадуть...
   - А якщо попробувати? - зараз же схопився за цю думку Дорош. -  Кажiть,
хай запрягають двi пари бикiв,  зараз  i  ви?демо.  Знайдiть  також,  будь
ласка, ?здових. Бажано спритних молодих хлопцiв! Даi Я, зда?ться, бачив: у
конторi сидить Сергiй i з ним ще якийсь хлопець. От ви ?х i покличте. А  я
збiгаю на квартиру, прихоплю харчiв на дорогу. - I Дорош швидкими кроками,
майже бiгцем, подався через городи додому.





   Вiд Троянiвки до  Чупахiвського  заводу  -  двадцять  п'ять  кiлометрiв
дороги. Спочатку вона в'?ться гребенем Бе?во? гори, потiм стiка? в рiвний,
одноманiтний, безлiсний степ. Вгорi чисте, по-весняному лунке небо; крикне
ворон - i бринить його крик  довго-довго,  i  не  в  силах  загасити  його
степова безвiсть. Полетить угору, гойда?ться у слiпучих потоках  сонця,  в
нiжнiй синявi крила ми?, даленi? чорною цяточкою,  доки  й  зовсiм  щезне.
Зеленi?  обабiч  дороги  перша  нiжна  весняна   травичка,   молодесенька,
тендiтна, ще не налита густим соком; дикi грушi, що стоять на пагорбах, ще
тiльки брунькуються, ще не випустили сво?х листочкiв, гiлки ?х чорнi, нiби
викуванi iз залiза. Але уже струмлять  по  них  веснянi  соки,  уже  виру?
приховане вiд людських очей життя. Степ у цю  пору  весь  залитий  сонцем,
огорнутий  голубими  димками  весняних  випарiв,  привiльний,  широкий   i
безконечний, навiва? на людину вiковiчне  почуття  ще  бiльшо?  жадоби  до
життя.  Розбуджена  свiжим   весняним   повiтрям,   гiркуватим   присмаком
свiжо-зелено? землi, навтомним щебетанням жайворонка у високостi,  трубним
криком журавлiв, вiдчува? людина стремлiння пригорнути весь голубий  свiт;
i вона робиться добрiшою, вiдвертiшою, спiвчутливiшою, довiрливiшою,  тому
що ? щось чарiвне i до солодкого щему в серцi хвилююче в природi цi?? пори
року, щось замрiяно-величне в тiй хитрiй i непо-мiрно  тяжкiй  i  складнiй
роботi, яка вiдбува?ться приховано вiд  людських  очей,  щось  урочисте  i
разом з тим суворе, вiчне, невпинне, могутн?, що  примушу?  тебе  подумати
про вiчнiсть буття i замислитися, для чого ти живеш на свiтi i  який  слiд
розуму i рук сво?х залишиш пiсля себе на цiй землi.
   До Чупахiвки ?хали возами. Дорош лежав спиною  до  вiтру,  мружився  на
слiпучу голубiнь неба. Сергiй сидiв на передку, поставивши ноги  на  вiйн,
поганяв  бикiв.  Денис,  пригрiтий  весняним  сонцем  та  закривши   рудим
картузиком обличчя вiд пекучих променiв,  спав  на  заднiй  пiдводi.  Бiля
нього, як завжди, лежало "руж-жо", взяте на  той  випадок,  якби  в  степу
зненацька зустрiлась якась дичина. Денис деякий час сидiв, пригорнувши  до
себе рушницю, вичигуючи на свою здобич, як той черкесюка, але одноманiтний
пейзаж швидко втомив його, i вiн заснув мiцно та непробудно.  Бики  кiлька
разiв зупинялися на дорозi i стояли в сумнiй задумi, нiби мертвого  чумака
везли. Так Дениса губили два рази. Один раз бiля Чистого броду, другий раз
бiля само? Качанiвки, на  пiвдорозi  вiд  Чупахiвки.  Озирнуться,  а  бики
стоять хтозна й де, гiн за п'ятеро.  Виходить  тодi  Сергiй  на  дорогу  i
щосили кричить:
   "Дени-исе-е! Якого бiса став?" I, знявши  шапку,  маха?  нею,  щоб  вiн
паняв швидше. Але одна справа кричати, а друга спати, не чу? Денис; бiжить
тодi Сергiй цiлiсiнькi гони  та,  добравшись  до  воза,  перiщить  батогом
Дениса по пiджаку. I прокида?ться тодi неборака, сонно  гейка?  на  бикiв.
Щоб бiльше не губити Дениса, вирiшили пустити його пiдводу першою, а потiм
роздумали: бички Денисовi попалися такi, як i ?х господар, - лiнивi, слабi
на крок, такими й до завтра не  до?хати  до  Чупахiвки,  i  Сергiй,  як  i
ранiше, ?хав першим, а щоб Денис бiльше не вiдставав, то вирiшили вести за
ним пильний догляд.
   Всю дорогу Дорош був похмурий i мовчазний. Вiн  мучився  вiд  того,  що
артiльнi справи поганi. Вiн  вважав,  що  трудова  дисциплiна  в  колгоспi
пущена  на  самоплив  i  що  треба  починати  з  того,  щоб  змiцнити  ??.
"Налагодження трудово? дисциплiни,  -  думав  Дорош,  -  це  органiзацiйна
справа, але е ще й iнший бiк - економiчний стан артiлi. Це  труднiше,  тут
треба господарського ока, щоб розумно розставити робочу силу. Не знаю"  чи
Оксен зумi? це сам зробити. Треба зiбрати збори i порадитися".
   Тут  Дорош  пригадав  свою  останню  зустрiч  з  Оксе-ном,  i   почуття
гидливостi охопило його. "? щось загадкове i незрозумiле в цiй людинi.  Як
вiн  може  бути  водночас  iнодi  занадто  принциповим,  а  iнодi   просто
безпорадним, як дитина. Тут, по-мо?му, непослiдовнiсть сили волi. Так. Але
це вже iз свiту психологi?", - усмiхнувся Дорош i знову замрiяно вставився
очима в слiпучу баню неба.
   Степ був одноманiтний, безмежний, i нiщо не порушувало його тишi,  хiба
що поскрипування старого ярма, крик воронячих зграй, що з шумом  пролiтали
мимо пiдвiд, опускалися далеко попереду на дорогу i ще з бiльшим  шумом  i
галасом злiтали вгору, коли пiдводи знову наближалися до них. Денис  довго
занудьгованим i млявим спросоння поглядом дивився за ними, потiм устав  iз
воза  i  вистрiлив  у  зграю,  що  пролiтала  дещо  стороною.  Один  ворон
уповiльнив лiт, нiби завмер на  мiсцi,  потiм  пiшов  боком  i,  блиснувши
чорною сталлю, ринув головою вниз в кiлькох десятках метрiв вiд дороги.
   - Добивай! Утече! - закричав Сергiй, розмахуючи шапкою.
   Денис,  якось  дивно  зсутулившись,  не  опускаючи  рушницi,   великими
стрибками побiг озиминою в тому  керунку,  де  впала  птиця,  i  зараз  же
побачив ??. Ворон лежав грудьми вниз, розпластавши крила; голiвка  його  з
гострим  самшитовим  дзьобиком  була  вiдкинута  набiк,   i   дзьобик   то
закривався, то вiдкривався. Денис взяв його за теплi,  але  вже  холодiючi
лапки i, виваживши в руцi, повертаючи на всi боки, став шукати мiсця, куди
поцiлила дробинка. Вiн навiть розгортав пiр'я, але нi кровi, нi  ранки  не
знаходив.  Раптом  на  тому  мiсцi,  де  було  очко  ворона,  вiн  знайшов
малесеньку  дiрочку,  з  яко?  сочилася  малиновою  капелькою   кров,   i,
зрозумiвши, що поцiлив у око, дурнувато усмiхнувся:  "Оце  трахнув!  Трохи
голови не збив к лихiй годинi". Денис закинув рушницю на плече i,  вже  не
сутулячись, а геройськи розправивши груди, побрiв до пiдвiд.
   - Готовий? - запитав Сергiй,  ставши  на  возi  на  колiна,  щоб  краще
бачити.
   Денис мовчки  пiдняв  у  руцi  забиту  птицю,  полюбувався  безжитт?вою
кволiстю i, розмахнувшись, кинув ?? в озимину. Але в ту ж хвилю, очевидно,
пiд впливом яко?сь нагло? думки, побiг на ниву i, розшукавши  птицю,  взяв
назад. Сiв на воза, вийняв iз кишенi недоривок, зв'язав вороновi  лапки  i
повiсив  биковi  на  рiг.  Задоволений  такою  витiвкою,  радий,  що  таке
придумав, Денис знову лiг на воза, час вiд часу пiдводячись та гигикаючи з
того, що бик маха? головою i не може нiяк скинути з рога забито? птицi.
   Дорош, який усе це бачив, сердито нахмурився.
   - Вiн що у вас, мисливець?
   - Нi, гицель, - уточнив Сергiй. - А як попадеться  за?ць,  то  й  зайця
вб'?.
   - Як? ?х же тепер бити заборонено?
   - Вiн на те не зважа. Та що тут за  втрата?  ?х  он  скiльки  по  степу
бiга?.
   - А як я приходитиму на колгоспну ферму та крастиму кожного  вечора  по
курцi, що ти менi скажеш?
   - Що скажу? - здивувався Сергiй. - Крадьте собi, аби не спiймалися.
   - Гарним хвалишся. Може, й сам крав?
   - Хто ж про себе таке скаже? - засмiявся Сергiй.
   - А ти задумувався коли-небудь над тим, чому люди крадуть?
   Сергiй хитро пiдморгнув оком.
   - А ви мене не той... не вiзьмете на карандаш, як я вам скажу свою щиру
думку?
   - На який карандаш?
   - Нiби не зна?те? - ще хитрiше примружився Сергiй. - Скажу я вам слово,
а ви запишете i скажете там, де  треба,  що  я  контрреволюцiйну  агiтацiю
розводжу. Ви хоч мiй  i  квартирант,  але  дуже  з  вами  христосатися  не
годиться.
   - А-а, - усмiхнувся Дорош,  зрозумiвши  нарештi  побоювання  Сергiя.  -
Нi-нi. Яка  ж  тут  агiтацiя,  коли  ми  з  тобою  говоримо  по-дружньому,
по-товариському. I взагалi хто тобi сказав, що коли ти  будеш  критикувати
недолiки нашого життя, так це буде розцiнюватися як контрреволюцiя? Хiба у
вашiй артiлi не виступають колгоспники i не критикують недолiкiв у  роботi
правлiння?
   - Критикують, та не кожному з рук сходить. Кузя он уже разiв  чотири  в
органи викликали.
   - Значить, було за що.
   - Хто ж його зна?, було чи не було: нам не видно...
   - Ну, нiчого. А ти все ж таки скажи, чого люди крадуть?
   - Що говорити? - зiтхнув Сергiй. - У кого ? хлiб та до  хлiба,  той  не
крастиме.
   - А чого ж у вас хлiба не вистача??
   - Вам виднiше. Ви - вченi.
   - Вченiсть тут нi при чiм. А ти скажи, як вашi селяни думають?  Чому  в
них хлiба не вистача??
   Сергiй зам'явся, кiлька разiв жадiбно затягнувся цигаркою.
   - А що говорять? Кажуть, що якби хлiб по за-границях не  розвозили,  то
вистачило б на десять лiт. В Нiмеччину он скiльки пруть.
   - Ти торка?шся питання, якого не розумi?ш, - нахмурився Дорош. -  А  за
кражу я тобi скажу: вона вiд низько? свiдомостi людини. От ви, молодь,  що
ви   робите   на   селi   для   того,   щоб   показувати   високi   взiрцi
загальногромадсько? свiдомостi? Як ви пiдносите культуру села?
   - Як? - засмiявся Сергiй. - Позбира?мося в хатi в кого-небудь на кутку,
пожиру?мо з дiвчатами - i спати. Та ви чого мене за  культуру  пита?те?  -
посуворiшав Сергiй i насупив брови. - Ви менi дайте хлiба в рот, а тодi  й
про культуру розказуйте. А то всi  ви,  городськi,  такi:  хлiбець  жувати
любите, а як вiн родить - не зна?те.
   - Ти, я бачу, не любиш городян, а даремно. Це прекраснi,  хорошi  люди,
великi трударi. I на тво? лiта пора вже в цьому було розiбратися.
   - Пробував, - глухим голосом вiдповiв Сергiй. - Та  нiчого  з  того  не
вийшло. Е, та що з вами говорити! Ви сам городянин i захища?те.
   - Не вгадав, - усмiхнувся Дорош. - Я корiнний селюк.
   - Е, який iз вас селюк? - махнув рукою Сергiй, одвернувся i довгий  час
?хав мовчки. Дорош теж не зачiпав його на розмову,  i  так  вони  про?хали
добрий шматок дороги. Нарештi Сергiй засовався на  сво?му  сiдалi,  кiлька
разiв тяжко зiтхнув, потiм збив на потилицю облiзлу шапурину i  повернувся
до Дороша обличчям:
   - Воно, бачите, як в життi заведено: що кому  дошкуля,  той  про  те  й
розмовля. Може,  людина  й  помиля?ться,  приймаючи  на  дорозi  стовп  за
чоловiка, та все ж таки в не? очi ? i вона щось бачить.
   Сергiй знову замовк.
   - Я й вас не люблю, - промовив вiн пiсля деяко? мовчанки. -  Ви  хоч  i
крутитеся в нашому селi, а по шкiрi видно: городянин.  Годинник,  окуляри,
блокнотик. Навiщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тiльки Охрiм як
повернувся iз фiнсько? вiйни, то чоботи наваксував, в нагрудний  карманчик
ланцюжок повiсив i  кожному  зустрiчному  хвалився,  що  вiн  одер  жав  у
нагороду iменнi золотi часи  за  те,  що  взяв  у  по  лон  двох  фiнських
генералiв. Ну хто йому повiрить, що вiн такий бойовий подвиг зробив,  коли
всi знають, що Охрiм власно? тiнi бо?ться? Але хлопцям з чого  посмiятись,
то посмiятись, аби весело було. От  вони  його  i  просять:  "Ну,  покажи,
Охрiме, бо ми зроду золотих часiв не бачили. Дуже вже  нам  охота  на  них
подивитися, а головне, поглянути, що на них написано". - "Е, - каже Охрiм,
- не можна, бо на них номер  вiйськово?  частини  проставлено,  а  це  вже
вiйськова та?мниця, i ?? не можна розголошувати. Самi подумайте: яка  менi
болячка iз-за вашо?  цiкавостi  пiд  розстрiл  iти.  Котра  зараз  година,
сказати можу, а щоб показати, що написано, то краще i не  просiть,  бо  не
можу я присягу порушувати i не на те я був найкращим бiйцем на всю дивiзiю
Пiвнiчного фронту". Просили хлопцi, просили, нiчого не  виходить,  а  тодi
Пiдстерегли - i вихопили той ланцюжок. - Сергiй засмiявся,  весело  пiдбив
шапурину.
   - Виявилося, що нiяких часiв  у  нього  нема?,  а  до  ланцюжка  жiноча
пудрениця причеплена, котру  ба-ришнi  в  сумочках  носять,  щоб,  посеред
вулицi зупинившись, красу наводити. От тобi - Xa-Xa!  -  i  вся  вiйськова
та?мниця.
   Сергiй довго смiявся, витираючи кулаком мокрi вiд слiз очi.
   - Отак - ха-ха!.. - Вiн усе ще нiяк не  мiг  зупинити  в  собi  смiх  i
тремтiв плечима. - Отак i з вами буде: покрутитеся трохи в селi i втечете.
   - Ну, це ти, Серьожо, перегнув. З вашого села я нiкуди  не  пiду.  Мене
нiхто сюди не посилав, я прийшов добровiльно, а добровольцi не тiкають.  А
щодо тво?х думок про городян, скажу тобi одне: прошиб ти.  Поживеш  бiльше
на бiлому свiтi - сам свою помилку побачиш.
   Дорош зiскочив iз  пiдводи  i,  щоб  трохи  розiм'ятися,  пiшов  пiшки.
Щупленька постать його в захвиськанiй болотом шинельчинi  на  тлi  чистого
неба здавалася мiзерною i сиротливою.
   "Розгнiвався, - подумав Сергiй, дивлячись йому вслiд.  -  Нiчого.  Зате
буде знати, що я про  нього  думаю".  Сергiй  закурив  i  ?хав,  понуривши
голову, заглибившись у сво? думи, перебираючи в пам'ятi всi тi слова,  якi
вiн сказав Дорошевi, розцiнюючи ?х з того погляду,  наскiльки  вони  могли
образити його супутника. Але як вiн не рився в них, як не чiплявся, вiн не
знаходив там чогось особливого, що б могло смертельно образити людину. "А,
нiчого нема. А якщо вiн такий тонкошкiрий, то хай лубки понашива,  щоб  не
так дошкуляло". Сергiй закурив ще раз, весняний пустотливий  вiтер  зiрвав
iз цигарки iскру i кинув йому в рукав, iскра припекла так, що аж  затрiпав
рукою. "Iч, влетiла, клята. Не помiтив  i  коли,  -  усмiхнувся  Сергiй  i
чомусь в цю хвилину подумав про Дороша: - Вiн або ж дуже хитрий, або  дуже
чесний. Поживем - побачимо". Сергi?вi скучно було ?хати самому, вiн пустив
бикiв на волю, хай собi тюпають помаленьку, а сам  побiг  до  Дениса,  що,
сидячи на возi, мiж дiлом, як то кажуть, чистив шомполом "ружжо".
   - Ну, як ти тут? - запитав Сергiй, i собi плигнувши на воза.
   - ?хати настобiсило. Закурити ?? Сергiй вийняв  кисет  i  передав  його
Денисовi. Той закурив, вiдклав рушницю, сказав сумно:
   - Зайця тепер трудно зустрiти: озимина пiдросла. А дика  качка  вся  на
лиманах... У тебе щось ? в торбинi?
   - А ти вже сво? пожер?
   Денис мовчки пiдняв шомполом пусту торбу, що валялася на возi.
   - Ну, як твiй керя? - запитав трохи згодом Денис. - Принеси його торбу,
там должнi ковбаси буть.
   - Нiяких там ковбас нема. Нам сестра на двох харчi давала.
   - Так в чом же дiло? Вiзьми свою частку i неси сюди.
   - Ма?ш кишку на дурничку?
   - А що ж робити, коли вона пуста?
   Сергiй побiг до свого воза, взяв iз торби  шматок  сала  (один  залишив
Дорошевi), двi цибулини, кавалок хлiба i принiс Денисовi.  Усiвшись,  вони
смачно заходилися пiдвечерювати. Особливо  не  соромився  свого  ?стiвника
Денис: чуже сало та хлiб вiн уплiтав за обидвi щоки, так що на лобi аж пiт
виступив, цибулю гриз якось люто,  як  кiнь  сиру  капусту,  жирнi  бруднi
пальцi обтирав об сорочку або просто облизував, прицмокуючи язиком.
   - Лiтом я тобi крижня пiдстрелю.  Найжирнiшо-го,  -  обiцяв  Денис,  не
моргнувши оком. Сергiй мовчав, тому що знав заранi, що Денис  бреше  i  що
нiякого крижня вiн не дасть.
   Вечорiло.  Сонце  повернулося  на  захiдну  околицю  неба,  купалося  в
попелястих тучах; вiтер затих,  степовi  облоги  втрачали  свою  широчiнь,
вужчали; скрадливi чорнi тiнi рухалися звiдусiль так швидко, що  скоро  не
стало видно не тiльки степу, а й дороги, по якiй iшли  бики.  Незабаром  у
чорному степу, десь вдалинi, стало примiтне вогняну заграву.
   - Чупахiвка, - показав рукою Сергiй в бiк заграви.
   - Скiльки ще годин ?хати?  -  поцiкавився  Дорош,  вiдчуваючи  голод  i
розташовуючись на возi, щоб перекусити.
   - Години двi ще треба чукикати.
   Дорош, розв'язавши торбинку, помiтив вiдразу, що хлопцi  пообiдали  без
нього, i це його непри?мно вразило. "Стороняться. Нiчого, звикнуть". Дорош
поклав торбу собi на колiна, весело крикнув словами старо?, давньо? казки,
яку вiн запам'ятав ще з дитинства:
   - Ей, хто в лiсi, хто за лiсом - iдiть до мене вечеряти!
   Сергiй вiдмовився, а Дениса  як  на  крилах  принесло.  Вiн  з  радiстю
кумувався i з Дорошевою торбиною i спiвчутливо,  навiть  з  деяким  жалем,
говорив:
   - Шкода, що ви так пiзно при?хали. Якби зимою, - бабахнув би вам  зайця
на шапку...
   Сергiй вiдкликав Дениса вбiк, схопив за петельки:
   - Що ж ти, собачий тельбух, все село ганьбиш! Себе ганьбиш, нас у сором
уводиш! Тобi мало було мого сала, так ти вде до людини пристав жувати, щоб
тобi язик покорчило! Адже ми його до себе на обiд не  запрошували,  а  вiн
нас запросив, i тобi не соромно було йти до нього?
   - Соромно чужу жiнку мацати, i то мацають, а святого хлiба  просити  не
грiх, - вирвався з цупких рук Сергiя Денис i  побiг  до  свого  воза.  Але
Сергiй 'не мiг заспоко?тися. I вперше йому прийшла  в  голову  думка,  що,
може, й справдi не все так у життi, як йому дума?ться. "От же хоч Дорош  i
городянин, а,  бач,  подiлився  хлiбом-сiллю,  а  ми,  селюки,  пiд  полою
зжували. От i розбери..."
   Через двi години  ?зди  добралися  до  Чупахiвки.  Петляючи  по  глухих
вулицях, ви?хали на головну, що вела  до  заводу.  Над  селом  -  тиша.  В
провулках застигав густа,  як  дьоготь,  темiнь.  Чим  ближче  пiд'?жджали
троянiвцi до заводу, тим виразнiше долiтав до них якийсь гомiн, схожий  яе
то на шум машин, не  то  на  вириво  велико?  юрби  людей,  тим  яскравiше
розгорталися i освiтлювалися величезнi, запорошенi вугiльною пилюкою вiкна
заводу. З дворища, обнесеного високим парканом, повiвало  гострим,  гнилим
запахом жому i медвяним перепаленим духом малясу. В  провулках  троянчанам
зустрiлося багато пiдвiд, навантажених жомом. На них сидiли дядьки, однi з
них бадьорилися, перемовляючись мiж  собою,  iншi,  обiпершись  ногами  об
вiйя,  куняли,  зморенi  сном.  Бiля  заводських  ворiт  видно  як  удень.
Електричнi вогнi гарно освiтлюють в'?зд у ворота  i  маленьку  будочку,  в
якiй несе варту охорона. "Ось де з дiвками гуляти, - усе на свiтi  видно?"
- з захопленням вiдкликнувся в думках Денис про електрику. Дорош  постукав
у будочку на прохiднiй. Вiконечко вiдчинилося, i звiдти висунулася кучмата
голова.
   - Пропуск ?? - суворо запитала вона, пихнувши махорковим димом.
   Дорош зам'явся: вiн не мав дозволу на в'?зд, але потiм  вирiшив,  що  в
таких справах найважливiше смiлiсть i нахабство, i сказав грубо:
   - ?. Вiдкривай.
   - Давай сюди папiр.
   Дорош пiдiйшов зовсiм близько до вiконечка, так,  щоб  на  нього  впало
свiтло, поправив окуляри:
   - Ви що, менi не вiрите?
   Охоронець пильно глянув на Дороша i, вирiшивши, очевидно, що ця  людина
цiлком заслугову? на довiр'я, крикнув комусь у двiр, щоб вiдкрили ворота.
   Ворота вiдкрилися - i троянчани безборонне в'?хали на заводський  двiр.
"Ну, через першу оборону  прорвалися",  -  полегшено  зiтхнув  Дорош,  але
радiсть його була передчасною: двiр запрудили вози, вози  i  вози,  як  на
ярмарку. Нескiнченним  чорним  потоком  розтiкалися  вони  в  рiзнi  кiнцi
дворища, утворюючи пробки, що  не  розсмоктувалися  не  тiльки  по  кiлька
годин, а й по  'кiлька  дiб.  Люди,  покидавши  худобу  i  позбиравшись  у
невеличкi гурточки, вели повiльнi, нуднi розмови, так, для штуки,  аби  не
проспати черги. Коли на них мiцно налягав сон, вони замовкали, дрiмаючи, а
в цей час недремнi мовчки затiсувалися в чергу, щоб скорiше просунутися до
жомових ям i покiнчити iз оцим безконечним, безнадiйним чеканням. Деякi  з
них втискувалися щасливо й  непомiтно,  але  бiльшiсть  виявляли,  i  тодi
хто-небудь кричав у темрявi:
   - Микифор! Сюди!
   Трiщали вози, сопiли бики, матюганилися  дядьки,  витручений  iз  черги
тихо лаявся:
   - Пожди, й тобi прийдеться, бичача китиця...
   - Ти в мене поварнякай, доки одчеплю люшню...
   - При?деш колись до нас олiю бити, ми з тебе надавимо макухи.
   -  Ти  чу?ш,  Микифоре,  ще  й  шкабарчитьi  Незаконно  вперся,  ще   й
нахваля?ться.
   - Ану, закрий пельку! - густим басом просив iз темряви Микифор. - Бо як
вирву з ярма занозу, то я тебе пошепчу.
   Сергiй, слухаючи цi пересварки, скрушно  зiтхнув  i  безнадiйно  махнув
рукою:
   - Розгужовуемося не менше як на двое суток...
   - Що поробиш? Ходiмо начальство шукати.  Може,  щось  i  виклянчимо,  -
пiдбадьорював його Дорош.
   В цегляному двоповерховому будинку, де  розмiщалися  всi  служби,  було
темно, тiльки одне  вiконечко  свiтилося:  на  нього  й  пiшли  Сергiй  iз
Дорошем. Як тiльки вони переступили через порiг i зайшли в коридор, дiдок,
очевидно сторож, що спав  на  лавi,  схопився  рiшуче  заступiвши  дорогу,
суворо запитав, чого ?м треба.
   - Нам треба з дирекцi? кого, - сказав Дорош.
   - А кого ви тепер найдете, коли вже пiвнiч?
   - Може, хоч кого-небудь. Ну, хоча б начальника цеху.
   - Кажу вам: нема нiкого. В нас робота у вiсiм годин кiнча?ться.
   В цей час коридором пройшов робiтник у засмальцьованiй кепцi i фуфайцi.
Зачувши розмову, вiн звернувся до Дороша i  сказав,  що  в  п'ятих  дверях
лiворуч засидiвся зам, так що "чешiть швидше, доки не вискочив".
   Дорош швидко розшукав дверi i тихенько в них постукав. Але з-за  дверей
нiхто не вiдповiдав. Дорош постукав сильнiше,  так  що  той,  що  сидiв  у
кiмнатi, обов'язково чув би цей стук. Але за дверима  знов  мовчали.  Тодi
Дорош потяг на себе дверi  i  переступив  через  порiг  у  вузеньку  тiсну
кiмнату, слабо освiтлену однi?ю лампочкою з газетним абажуром.
   За простим столом, нiчим не покритим i залитим чорнилом, що  вже  давно
засохло i ввiйшло навiчно в деревину, сидiв, схиливши голову набiк,  лисий
чоловiк i щось писав, не звертаючи уваги на прибулих, навiть  не  пiдвiвши
голови. Але потiм вiн пiдвiв ??, глянув поперед  себе  i  знову  заходився
писати.
   Обличчя зама було не сердите i не лагiдне, не зле i не добре,  а  якесь
запрiле i дуже зайняте важливою роботою.  Дорош  сiв  на  стiлець  i  став
чекати, доки звiльниться вiд пильно? роботи  зам.  Сергiй,  знявши  шапку,
зупинився бiля дверей. Пройшла хвилина, друга, зам усе  ворушив  губами  i
щось писав. Тодi Дорош устав iз стiльця i сказав голосно:
   - Товаришу, ми, звичайно, розумi?мо, що вже пiзно, що ви дуже  зайнятi,
але в нас дуже пильна справа.
   Зам, продовжуючи писати, навiть не поворухнувся.
   - Може, вони глухi? - виразив свiй сумнiв Сергiй.
   Зам пiдвiв голову i зарокотiв низьким басом:
   - Якщо ви безотлагательно не  вийдете  з  кабiнету,  я  подзвоню  зараз
Радивоновi, i вiн вас витурить у шию. У нас прийом уже давно закiнчився...
   - У нас дуже важлива справа...
   - Ще раз повторюю...
   - Що ви повторю?те? - спалахнув Дорош.  -  Ви  -  не  князь,  ми  -  не
пахолки. Давайте говорити по-дiловому.
   Зам вийшов iз-за столу, щоб роздивитися на Дороша,  пожмурив  на  нього
короткозорi очi, знову сiв за стiл i запитав грубо й дражливо:
   - Що ви хочете? Яке у вас до мене дiло?
   - Нам треба жом. Те, що нам належало, ми  вже  вибрали.  Тепер  просимо
додатково. З худобою в нас неважне дiло.
   Пiдперши голову руками, зам мовчав. Дорош добре розумiв це  мовчання  i
знав, що воно буде продовжуватися до тих пiр, доки зам не натiшиться.  Вiн
хотiв дати повнiстю вiдчути, наскiльки  Дорош  вiд  нього  залежний.  Зам,
звичайно, не пiдозрiвав, що його маневр розгадано, i продовжував  мовчати,
напустивши на себе професорську задуму. Дорош також  мовчав,  з  цiкавiстю
слiдкуючи за чванством  i  людською  глупотою,  яко?  так  не  пошкодувала
природа для зама. Дорош добре  знав,  що  наполегливою  вимогою  вiд  зама
нiчого добитися не  вдасться,  бо  люди  такого  типу  тодi  ощетинюються,
кричать: "Я тут хазя?н! Я вiдповiдаю!" - i тодi краще з ними не  говорити,
а зодягай шапку та йди собi на чотири боки; що такi люди  бiльше  люблять,
як перед ними принижуються, i чим бiльше ?х просять  i  принижуються,  тим
бiльше вони пишаються силою свого службового стану, i таке самовiдчуття ?м
дуже до вподоби, i пiд його впливом вони поступово розчулюються  i  готовi
пiти навiть на поблажку. Дорош вирiшив  не  йти  нi  на  прохання,  нi  на
приниження, а вибрав iнше: сидiти i терпеливо чекати, що буде далi,  тобто
вiн робив усю ставку на  витримку,  бо  знав  наперед,  що  пiсля  довгого
мовчання першим заговорить зам, тому що вiн оцiнить Дорошеве  мовчання  не
як якусь тактику,  а  як  повагу  до  службово?  особи,  як  намагання  не
порушувати роздумiв вiдповiдального керiвника, i що першими  словами  зама
буде нарiкання на великi труднощi, якi  не  дозволяють  йому  задовольнити
Дорошеве прохання. I якщо вiн зважу?ться  щось  зробити,  то  це,  мовляв,
зв'язано iз надзвичайним ризикуванням.  "Так  i  знайте,  це  я  сам  себе
саджаю".
   Так повиннi були розгортатися подi?, але поки  що  вони  були  в  станi
спокою: зам думав, Дорош, розстебнувши шинель  i  вiдкинувшись  на  спинку
стiльця, терпляче сидiв. Сергiй стовбичив бiля дверей, переступаючи з ноги
на ногу. Мовчання тяглося так довго, що вiн не витримав:
   - Виходить, хай скотина пропаде? Вiн пiдiйшов  скрадливими  кроками  до
стола, мiцно затис у пальцях черемхове пужално.
   - Iч, роз'?вся на малясi, хоч у плуг запрягай!  Потiм  зодяг  шапку  i,
гримнувши дверима, вийшов з кабiнету.  Цим  сво?м  вчинком  вiн  трохи  не
погубив усi?? справи, бо зам схопився, як з будякiв, i так розкричався, що
годi було його вгамувати. Нарештi вiн  вiдiйшов  i  виписав  Дорошевi  пiд
розписку двi тонни жому. Дорош схопив накладну i притьмом вискочив надвiр.
В темному кутку йому зустрiвся збуджений Сергiй, прошепотiв упiвголоса:
   - Ви, Валентине Павловичу, тiльки не сердьтеся. Нашi пiдводи на глухому
дворi за кагатами стоять. Ми вже з Денисом ?х нагрузили.
   - Як нагрузили? А накладна? Сергiй поляпав по ложi  Денисово?  рушницi,
що висiла у нього за плечима стволами вниз.
   - Ось наша накладна.
   - Ви що, подурiли?
   - Та ви не турбуйтесь, щоб там грубощi якi абощо...  Просто  я  взяв  у
Дениса рушницю i пiд виглядом сторожа спровадив пiдводи на глухий двiр, до
жомових ям. Резервних. Тепер головне - прорватися крiзь ворота.
   - Веди.
   Пройшли мимо здоровенних довгих  складiв,  що  тяглися  в  темрявi,  як
вулиця, перетяли вузькоколiйку,  довго  петлювали  помiж  високими  купами
дров. Пiд самим парканом щось заворушилося, i з  темряви  виступив  Денис,
пильно придивляючись до прибулих. В руцi у нього мiцно затиснута заноза.
   - Думав, чужаки. Ну, ви?жджати, чи що? Вiн пiдiйшов до бикiв,  з  тихим
дзвоном засунув занозу в ярмо.
   - Давайте. Швидко.
   Погейкуючи  на  бикiв,  стали  вибиратися  з  глухого  кiнця   дворища,
благополучно об'?хали склади, прорипiли мимо чорно? рiки пiдвiд, що чекали
сво?? черги.
   - От кому щастя, - заздрили ?м дядьки. - Уже люди й додому  по?хали,  а
тут, мабуть, до мирового потопу сидiтимем.
   Сергiй схвально шепотiв Дорошевi:
   - Головне - крiзь ворота проскочити, а тодi - шукай вiтра в полi.
   - Ох, коли б нам не набили ши?!..
   - Що ви, Валентине Павловичу, та в таких бусур-манцiв украсти  -  святе
дiло.
   Через  кiлька  хвилин  троянiвцi  приладналися  до  якихось  хуторян  i
непомiченi ви?хали iз заводу.





   По?динок мiж Уласом i Гнатом на тому не закiнчився, що вони  обмiнялися
дошкульними реплiками у Ганни Ляшенко i тим, що Гнат як ошпарений вискочив
геть iз хати.  По?динок  цей  продовжувався  в  зата?них  намiрах,  що  ?х
викохував про себе Гнат, настирливо шукаючи такого випадку, щоб прищикнути
Уласовi язичка. I треба сказати, що Гнат уже потихеньку робив  сво?  дiло:
та?мними пакетами вiн розiслав сво? листи у всi тi  мiсця  в  Харковi,  де
перебував Улас, вимагаючи компрометуючих матерiалiв на хлопця.
   Улас же зовсiм не змiнив сво??  поведiнки,  чемно  вiтався  iз  Гнатом,
всiляко виявляв до нього ознаки уваги i навiть покiрностi, але в  душi  не
любив його за ту грубу  силу,  яка  аж  кипiла  в  цiй  людинi,  i  за  те
зловживання сво?м службовим становищем, яке дуже часто допускав Гнат  i  в
роботi, i в побутi. Улас це вважав несправедливим, i був переконаний, що з
цим миритися не можна, i написав замiтку у  обласну  газету.  Незабаром  з
газети прийшла вiдповiдь на його листа, в  якiй  говорилося,  що  редакцiя
зацiкавилася матерiалом i веде розслiдування.  Улас  зрадiв  i  уявляв  це
розслiдування так: з Полтави при?де товариш iз газети,  скличе  збори,  на
яких люди вискажуть усе, що знають про поведiнку голови, надруку?  замiтку
в газетi, а на другий день пiсля цього Гнат визна?  себе  винним  i  дасть
слово покращити роботу i поведiнку, в противному разi його знiмуть iз цi??
посади. Проте розслiдування велося трохи iнакше,  чим  уявляв  собi  Улас:
лист Уласа з допискою "розслiдувати на мiсцi" надiслали в район, там  його
прочитали, голова райвиконкому особисто подзвонив по телефону до Гната,  i
мiж ними вiдбулася така розмова:
   - Що ти там дров нарубав? Дуже менi при?мно одержувати з редакцi? листи
про твою поведiнку...
   - Нiяких  я  дров  не  рубав.  А  що  веду  боротьбу  з  циганщиною  та
бродяжництвом, так це мiй обов'язок по службi.
   - Можна вести боротьбу, але без перекручень.
   - Правильно! Перекручую, - не розчув Гнат.  -  А  що,  зна??ш-понiма?ш,
дивитися, як на шию тобi сiдають, ще й пiтничок для зручностi пiдкладати?
   - Як у тебе iде сiвба?
   - Все по плану.
   - Дивись же там!
   На цьому розслiдування в районi закiнчилось, а в  селi  зате  тiльки-но
розпочалося. Гнат наказав Кузьмi цiлих три днi годувати коня,  бо  ви?здiв
не буде, сам замкнувся в  кабiнетi  i  не  приймав  нiкого,  бо  дуже  був
зайнятий фабрикуванням Уласового "лiчного д?ла".  Таких  "лiчних  дел"  по
службi вiд нього не вимагалося, але вiн запровадив ?х вiд  себе,  гордився
ними, записував туди все, що йому було вiдомо про тих людей,  яких  вiн  в
тiй чи iншiй мiрi вважав пiдозрiлими. Характеристику Уласа вiн  розпочинав
вiд десятого родового колiна i не вiдступав  навiть  вiд  дрiбних  фактiв,
тому що вважав, що вiн робить справу величезно? державно?  ваги  i  що  цi
факти можуть вiдiграти неабияку роль. Уже було записано, що рiд Хомутенкiв
походить "з бiдного  прослойка",  що  дiд  Сазон  Хомутенко  наймитував  у
помiщика Бразуля i  при  цьому  проявив  деяке  революцiйне  ставлення  до
степового вампiра-магната,  а  саме:  у  1905  роцi  пiд  час  селянського
заколоту трiснув у пику помiщицького управителя Санька так, що того  водою
одливали. Старий  Сазон  брав  також  найактивнiшу  участь  у  конфiскацi?
помiщицького майна, але, писалося далi, починаючи з 1914  року,  поведiнка
Сазона змiнилася в  iнший  бiк,  бо  замiсть  того,  щоб  дезертирувати  з
царсько? армi?, вiн вiрою i правдою воював "за веру,  царя  i  отечество",
був нагороджений двома георгi?вськими  хрестами,  якi,  писав  далi  Гнат,
"iз'ять не вдалося, бо дiд ?х заховав так, що навiть пiсля його смертi мо?
пойнятi не змогли обнаружить".  На  колективiзацiю  дiд  дивився  криво  i
займався агiтацi?ю серед населення, щоб люди не усуспiльнювали корiв.
   Пiсля характеристики Сазона йшлося вже про Лук'яна,  Уласового  батька.
Лук'ян, писалося далi, iз самого дитинства  отру?ний  опiумом,  ходить  до
церкви аж на Ступки i ще в 1919 роцi був  видiлений  церковною  общиною  в
склад делегацi?, яка зустрiчала архi?рея. До Радянсько?  влади  настро?ний
вороже; на зборах завжди спить i не в курсi, про що на них говориться.  На
позику пiдписуватися не хоче, покладаючись на те, що в нього велика сiм'я;
представникам з району зада? контрреволюцiйнi запитання, наприклад,  каже:
"Хто ж у колгоспi робитиме, коли вся молодь тiка? в  мiсто?"  Неодноразово
займався розкраданням колгоспного майна, але притягти до  вiдповiдальностi
його не вдалося, позаяк нi одного разу не спiймали на мiсцi злочину.
   I  далi  вже  розбиралося  по  кiсточках  Уласа.  Наприкiнцi  iз  усiма
подробицями описувалося, як i при яких обставинах Улас пiдривав  авторитет
Гната i якi слова говорив при цьому. "Такого-то числа, такого-то мiсяця, -
писав Гнат, - я був при виконаннi сво?х  службових  обов'язкiв,  тобто  на
сво?му  посту,  i  зайшов  до  громадянки   Ляшенко,   соцпоходженням   iз
середнякiв, i виявив, що вона не пiшла на роботу по случаю випечки  хлiба.
Я вказав у в?жлiвiй  формi,  що  вона  займа?ться  саботажем,  i  приказав
немедлiно йти на роботу в поле, де йде битва за врожай, вона вiдповiла, що
не пiде по случаю випечки хлiба, тодi я взяв вiдро з водою i вжив заходiв:
залив у печi вогонь. В  цей  час  iз  дверей  друго?  хати  вискочив  Улас
Хомутенко i став пiдривати мiй авторитет;  таку  вихватку  я  розцiнюю  як
гон?нiя на совпартактив i не можу залишити без после дствiя".
   Закiнчивши  оформлення  особисто?  справи,  Гнат  тяжко  замислився   i
просидiв так аж до обiду. Потiм  викликав  Кузьму,  дав  йому  п'ятiрку  i
наказав принести з кооперацi? четвертушку горiлки, два  оселедцi  i  пачку
махорки. Пiсля коротенького обiду вiн послав  до  Хомутенка  виконавця  iз
запискою, у якiй значилося: "Цим повiдомляю,  що  громадяниновi  Хомутенку
Уласовi Лук'яновичу негайно треба з'явитися в  сiльську  Раду.  За  неявку
будете вiдповiдати по закону".
   Улас, прочитавши записку, усмiхнувся, зодяг костюмчик,  у  якому  ?здив
штурмувати науку, i пiшов до сiльради в настро? молодого тореадора,  перед
яким хоч i небезпечний, а все ж таки цiкавий бiй.
   Гнат прийняв його у сво?му кабiнетi, сидячи за столом. Китель його  був
розстебнутий, на ши?, надавленiй тугим комiром, горiли  рожевi  плями,  на
лицi пiдозрiлiсть, очi морозять слiдчим всезнайством.
   - Во-первих, - сказав вiн, коли Улас сiв на стi-'лець, поставлений  пiд
стiною на  такiй  вiддалi  вiд  стола,  щоб  допитуваний  не  мiг  вчинити
раптового нападу на слiдчого, - давай з  тобою  домовимося,  що  ти  будеш
говорити правду i тiльки правду,
   "Як на судi", - усмiхнувся про себе Улас i кивнув головою:
   - Що ж. Попробую.
   Гнат заглянув до справи, пiдкреслив щось у нiй олiвцем, пiдвiв на Уласа
гострi очi i поставив перше запитання:
   - Якi цiлi ти переслiдував,  коли  писав  про  мене  дописа  в  обласну
газету?
   "Що ж робити? Поводить його трохи за носа чи вiдкрити карти зараз же?"
   - Я не писав нiякого допису. Гнат встав iз-за стола, пiдiйшов до дверей
i закрив ?х на ключ.
   - Ти ще будеш викручуватися, горобеня жовтороте?
   Улас вiдкинув назад голову, люто глянув в очi Гнатовi.
   - Прошу не говорити зi мною в жандармському тонi!
   - Добре. Запишемо вашi показанiя в протокол. Гнат узяв  ручку  i  полiз
пером по аркушевi паперу.
   - Ви не ма?те права писати на мене жодних протоколiв.  Я  протестую!  I
якщо я писав допис, то робив це  в  iнтересах  справедливостi.  За  правду
стояв.
   - А  я  за  що  стою?  -  вирячився  Гнат.  -  Не  за  правду?  Ти  що,
контрреволюцiонера з мене хочеш зробити? Нi-i, зна?ш-понiма?ш,  не  вийде!
Доки я на сво?му посту, я  нещадно  буду  присiкати  кожного,  хто  захоче
зробити наклеп на радянських керiвникiв.
   - Не узагальнюйте. Тут справа йдеться про одного вас.
   - А я що? Гiрший за других?
   - Так.
   Гната збiсило, вiн трiпнув ручкою, хлюпнувши чорнилом на папки, й майже
викрикнув:
   - До яко? та?мно? органiзацi? ти належав, коли учився у Харковi?
   Улас тiльки витрiщив очi.
   - Ага, мовчиш... Iди зараз додому i принеси в сiльраду  оружi?,  яке  в
тебе ?, тому що при обшуковi ми його все рiвно знайдемо.
   Гнат розраховував, що ця фраза остаточно вб'? Уласа i зробить iз  нього
грiшника, що пада? на колiна i почина? каятись. Але  цього  не  трапилося.
Улас тiльки трохи поблiд, але сказав спокiйно:
   - Добре ви все продумали i дiло добряче завели, тiльки нiчого  з  цього
не вийде, i марнi вашi заходи: я не з лякливих. Обiцяю вам, що мiй допис в
десятках примiрникiв буде розiсланий по всiх газетах, i будьте  певнi,  що
до нього прислухаються, зроблять вiрнi висновки i намилять  вам  шию.  Даю
вам чесне комсомольське!
   Улас пiдвiвся iз стiльця, усмiхнувся куточками вуст:
   - А тепер вiдкрийте дверi i випустiть мене на волю.
   Гнат стояв, стиснувши руки в кулаки, i безсилий гнiв, i  здивування,  i
навiть острах перед цим молодим студентом мiшалися на  його  обличчi.  Вiн
думав, що сказати, вiн гарячкове працював мозком, чим налякати юнака,  чим
його доконати, чим заставити його покоритися йому i взяти з  нього  слово,
що вiн не буде нiкуди писати нiяких листiв i скарг,  але  думки  тужавiли,
формувалися невиразно. I не встиг Гнат вiдкрити рота, як  Улас  схопив  iз
стола ключ, вiдкрив дверi i, не озирнувшись  навiть,  вийшов  iз  кабiнету
голови.





   Нiма Санька пам'ята? свого батька краще, чим Сергiй, бо вона  була  вже
дiвчинкою з кiсничками, коли в одну зимову  нiч  привезли  його  в  санях,
зiщуленого i мовчазного.
   Пиляли в кирнасовому лiсi дуби - не  вберiгся  Василь.  Стьобнуло  його
гiллям,  пiдбiгли  до  нього  селяни  -  лежить  на  снiгу,  чистесенький,
тихесенький, тiльки в куточках вуст  рожева  пiнка  бульбашиться.  Поклали
його в сани, вкрили сiряком, повезли на Троянiвку.
   - Ще ж я казав: бережись, Василю. А  от  не  вберiгся,  -  сумно  кивав
головою один селянин.
   - Така його доля, - зiтхнув iнший.
   Зустрiчнi хурщики, що везли з Полтави  на  Зiнькiв  та  Гадяч  бочки  з
оселедцями, забачивши сумний по?зд, здiймали шапки.
   - За грошi його зарiзано  чи,  може,  за  худобу?  -  питали  вони,  не
зодягаючи шапок.
   - Деревом убило, - похмуро вiдповiдали тро-янiвцi.
   - Оборонив, значить, бог. А ми думали - зарiзано.
   I хурщики  зодягали  шапки  та  журно  хитали  головами:  був,  мовляв,
чоловiк-нема чоловiка. Живеш отак на свiтi i не зна?ш, що з тобою буде  до
вечора.
   Гинули за снiговицею сани, нiби у небо пiдiймалися, а далi й зовсiм  не
стало видно.  Посумувавши  та  погорювавши,  дядьки  знову  заводили  сво?
звичайнi  розмови  про  те,  що  березовий  дьоготь  трохи   дорогий,   що
зiнькiвськi ковалi всi до одного шахра? i за пiдкову  беруть  такi  грошi,
що, мабуть, i в самiй Полтавi люди  б  дивувалися,  коли  б  ?м  розказав.
Кожний же зна?, як того рубля тяжко заробити, а ще тяжче  зберегти.  Одне,
що дiрок багато i кожну залатати треба, а друге - що появились на  базарах
такi жулики, що на ходу пiдметки одрiзають. Чирк бритвою  -  однi  каблуки
остаються. Так це чоботи. А за грошi й не говори. Одним  словом,  говорили
дядьки про рiзне i вже забули, що  земля,  крутячись,  понесла  ще  одного
грiшника на небо, i вже не верне його нiколи, i згине по ньому слiд, як по
тому журавлю, що вiдбився вiд свого ключа. Що ж. Чуже лихо не болить, сво?
- серце по?да?.
   Як вiдкрила Марiя ворота, як уздрiла свого хазя?на, збiлiла, нiби  лице
борошном обсипали, губами ворушить, а слова не скаже.  Ноги  пiдкошуються,
кроку ступити не може,  а  по  очах  наче  чорна  блискавка  вдарила:  все
почорнiло навколо, нiчого не бачить. Чужi люди внесли господаря в  хату  i
на лаву поклали - вона того не бачила, не  чула,  не  розумiла.  Отупiлими
очима дивилася на лаву, де  лежав  Василь;  приклавши  хусточку  до  рота,
похитувалася то лiворуч, то праворуч, як маятник,  з  закам'янiлим  лицем.
Бiля  не?  щулилася  Санька.  Лице  нiмо?  дiвчинки  було   здивованим   i
настороженим, ?й здавалося, що вуса в батька ворушаться, i вона нахилилася
так близько до батька, що чула, як вiд нього вi? холодом  i  снiгом.  Вона
нiяк не могла збагнути, мертвий вiн чи тiльки спить, i тому обличчя ??  не
крило нi горе, нi печаль, воно було тихим i лагiдним.  Трилiтнiй  Сергiйко
пiдiйшов до батька i сказав, наслiдуючи матiр:
   - Спи, тату. Я тобi й чобiтки знiму.
   I цей голос зробив у хатi ще бiльший плач i стогiн.
   Пiсля смертi  чоловiка  Марiя  геро?чно  билася  з  нуждою,  але  потiм
занедужала якоюсь загадковою хворобою i померла.
   Залишилися дiти самi. Сергiйко  -  школяриком,  а  Санька  -  здоровою,
сильною дiвкою, замiж би впору вiддавати,  та  хто  вiзьме,  коли  iз  нею
словом перемовитися не можна?
   Санька любила брата  з  ревнiстю  ведмедицi.  Кожному,  хто  смiв  його
ображати, вона ладна була перервати горлянку. Вона  замiнила  йому  матiр.
Обпирала, обшивала i пильно дивилася за тим, щоб вiн ходив у школу,  а  не
слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без дiла. Санька рано пiзнала
горе, а ?? вада - нiмота  -  зробила  ??  вiдлюдком.  Вона  не  ходила  до
сусiдiв, була неподiльчивою, хитрою i мстивою. Тяжка робота i  вiчний  бiй
за шматок хлiба зробили ?? спину широкою i мiцною, як в робочо? коняки,  а
руки налили нелюдською силою.
   Роздратували ?? якось хлопцi на вулицi,  схопила  вона  одного  в  такi
обiйми, що ледве живого та  теплого  iз  рук  вирвали,  вже  i  лице  було
посинiло. З того часу парубки стали  ??  побоюватися,  перестали  над  нею
насмiхатися i взагалi обходили десятою дорогою.
   В артiлi Санька працювала де важче: орала, возила снопи, вергала мiшки,
дивуючи дядькiв сво?ю страшною витривалiстю i силою:  на  елеваторi  могла
вона виносити по трапу аж на саму гору шестипудовий чувал без  вiдпочинку,
не збавляючи кроку, пружинячи сильними литками,  що  бугрилися  i  кам'яно
твердiли, обтягнутi засмаглою на сонцi шкiрою. Шофери прицокували язиками,
милуючись ?? силою i зграбнiстю форм ?? тiла, i серед них траплялися  такi
жартуни, що втягували Тi по темних куточках, щоб повести на  грiх.  Одного
iз таких джигунi" Санька схопила за шиворот i так махонула  ним  у  вс"рох
пшеницi, що вiн зарився по самi п'яти.
   В артiлi працювала Синька безвiдмовно i роботу виконала ретельно, краще
за всiх. Полють полiльницi буряки - обжене ?х Синька на цiлий рядок.  Коли
не глянеш на не?, - все й сто?ть стовбура, не розгина?ться.  Сердиться  на
не? жiнки за те, що ?х обганя?, а вона ще дусче супиться, ще лютiдiе маха?
сапою.
   Коли Сергiй привiв у хатy Дороша i пояснив сестрi, що вiн буде  жити  у
них н:а квартирi, Санька не повiрила. Як? У них жити? I вiн  не  погребу??
Стояла посеред хати з пустим вiдром i пильно  оглядала  Дороша  з  нiг  до
голови. А вiн, у сiрiй ?iхинельчинi, з чемоданом у  руках,  топтався  бiля
столу i не знав, що робити. Потiм поставив  чемодан,  пiдiйшов  до  не?  i
подав руку для привiтання. Вона теж поставила  вiдро  i  теж  подала  свою
широку, чоловiчу рiку, i очi ?? розчулено заблищали.
   По соромливiй усмiшцi Дороша, по його чистих очах по  той  малесенькiй,
слабенькiй ручцi, по його блiду, хворобливому  обличчi  i  ще  по  чомусь,
однiй ?й вiдомому i бiльше нi дiя кого не доступному,  Сань-ка  визначила,
що перед rfero людина добра, а не зла i що ?? треба поважати й цiанувати.
   Через кiлька  хвилин  она  повернулася  iз  цебром  води  i  заходилася
розтоплювати пiч, щоб приготувати для гостя  хорошу  вечерю.  Дороша  вона
посадила на покут i дивилася на ньогоё як на  iкону.  Вона  була  збудяна,
весь час похитувала головою,  усмiхалася  i  жваво  жестикулювала.  Сергiй
перекладав це на сло ва. Санька говорила, що го  стевi  в  них  буде  дуже
добре, що вiн матиме все, що забажа?, аби тiльки ?в  та  поправлявся,  щоб
був не так ?й (вона втягла щоки i пустила пiд лоб очi, щоб показати,  який
вiн худий), а такий: вона роздула сво? щоки, скiльки могла, i  аж  почерво
нiла вiд натуги. Дорош переказав, що вiн буде старатися, але  що  з  нього
поганий ?дець, вiн  не  зна?,  чи  господиня  залишиться  ним  задоволена.
Зачувши це, вона  здивувалася,  журливе?  похитала  головою  i  нетерпляче
глянула на Сергiя, навiть смикнула  його  за  рукав,  прохаючи,  очевидно,
пояснити, в чiм кри?ться причина  нездоров'я  гостя.  Сергiй  показав,  що
гiсть був дуже тяжко поранений на вiйнi. Вона зробила  страшне  обличчя  i
так застигла на хвилину. Потiм  кинулася,  як  вiд  електрики,  i  швидко,
безладно замахала руками, так гаряче i так збуджено, що навiть  Сергiй  не
мiг довго розiбрати, що вона говорить. Очi ?? горiли, в грудях булькало  i
стогнало, лице зробилося лютим i невблаганним, i вона пiшла на  Дороша,  а
вiн вiдходив назад, потискуючи плечима, здивовано позираючи на Сергiя.
   - Чого це вона? Що це з нею?
   Але Сергiй не звертав уваги на його  запитання,  а  уважно  i  сторожко
слiдкував за жестами сестри, бо все ще не мiг зрозумiти, що  вона  каже  i
чого хоче. Обличчя його було напруженим i зосередженим, i в цю хвилину вiн
дуже був схожий на Саньку. Нарештi вiн кивнув  головою  в  знак  того,  що
зрозумiв, i вiдразу перевiв погляд на Дороша.
   - Не бiйтеся. Вона добра. Вона вас поважатиме.
   - Що вона говорила?
   - Вона сказала, що в селi було багато здорових, молодих хлопцiв. Що всi
вони пiшли на фiнську вiйну i не всi повернулися. Потiм вона додала, що це
жорстоко - убивати людей.
   - Скажи ?й, що я убивав ворогiв.
   Сергiй швидко зажестикулював, вона закивала головою, що розумi?.  Потiм
враз пiдбiгла до  Сергiя  i  легенько  ляснула  його  рукою  по  щоцi.  На
превелике здивування Дороша, Сергiй не розгнiвався, а посмiхнувся i вiдвiв
?? руку. Тодi вона розкуштряла йому на головi  волосся,  схопила  себе  за
горло i стала давити, схвильовано сапаючи та  наступаючи  на  Сергiя.  Вiн
обняв ?? за плечi, але  вона  вирвалася  з  обiймiв,  гнiвна  й  лиха,  i,
нарештi, пiшла в хатину.
   - Гедзь укусив. Вона хороша, але дуже вперта.
   - Що ж вона каже?
   - А, товче одне i те ж. Що всi люди однаковi i всi хорошi,  вбивати  ?х
не можна. Грiх. А як, по-тво?му, каже вона менi, людей можна  вбивати,  то
щоб я брав ?? за горло i давив. Та ви не звертайте  уваги.  Ал?  про  бога
погано не говорiть, бо тодi вона на вас  розгнiва?ться  i  зможе  наробити
багато прикростей.
   - Вона вiруюча?! Як же ?й внушили вiру в бога?
   Сергiй помовчав трохи, знизав плечима.
   - Наша мати пiсля смертi  батька  зробилася  дуже  набожною  i  кожного
вечора заставляла нас  молитися.  Я  молитву  шепчу,  а  Санька  на  iкону
дивиться. З мене святого не вийшло, а вона, бачте, залишилася вiруючою.  А
вчила ?? мати дуже просто: знiмала iкону... - Сергiй глянув на рушники, де
висiли образи, - i показувала на небо, пояснюючи жестами, що той бородатий
святий там живе. Коли йшов дощ, снiг або блимала блискавка, вона говорила,
що все це робить той бородань, i заставляла цiлувати  його...  А,  що  там
говорити! Дурне дiло - нехитре.
   В той вечiр Санька приймала гостя з особливою пошаною: заставила Сергiя
зарiзати пiвня i цiлий вечiр пекла, варила i  смажила,  потiм  вийняла  iз
льоху i с глечик сметани, облила нею вареники i поставила на i стiл. Пiсля
вечерi послала  гостевi  на  лiжку,  обiклавши  його  подушками.  Сергi?вi
наказала спати на лавi, а сама лягла в хатинi на примiстцi.
   Так i зажив у Золотаренкiв новий гiсть. Спочатку  троянiвське  жiноцтво
довго базiкало I навiть пiдсмiювалося з того, що такий важливий чоловiк та
поселився в нiмо? Саньки, пускало з язикiв  розма?тi  брехнi.  Говорилося,
наприклад, що Санька приманила нового чоловiка сво?ю поставою, що, мовляв,
постоялець чоловiк слабий, миршавий, от  i  поласувався  на  розкохану  та
дорiдну жiнку. Одначе всi скоро  вгомонилися,  бо  начухали  язики,  а  до
Золотаренкiв, до яких  ранiше  майже  нiхто  не  заходив,  тепер  щовечора
зазирали сусiди чи й так собi - прийшлi люди.
   Приходив Бовдюг, мовчазний i  стриманий  i,  запитавши:  "А  де  ж  тут
поставити сокиру?", сiдав завжди на одному ж мiсцi: на лавi пiд  мисником.
Кузь не входив, а влiтав у хату, наче на сполох. У нього  нiколи  не  було
постiйного мiсця, i вiн нiколи не сидiв,  а  маячив  по  хатi,  гарячився,
встрявав у розмову, чи були тому радi, чи нi, рiшуче вимагав вiдповiдi  на
питання,  якi  вiн  ставив,  i  через  кожнi  пiвгодини,  потираючи  руки,
вигукував: "Ах, боже ж мiй, коли б то я все знав на свiтi?" -  i  тут  же,
повернувшись  до  кого-небудь,  канючив  тютюну  на   цигарку.   Це   його
старцювання набридло всiм, але до нього уже так звикли, що коли б Кузь був
серед людей i не просив закурити, то на нього б дивилися як на  новоявлене
чудо. Сергiй же як молодий господар, в обов'язок якого входило турбуватися
за сво?х гостей, не обiйшов сво?ю увагою i Кузя: у сво?х  далеких  родичiв
по материнiй лiнi? дiстав кулик тютюнового бадилля, змiшав його  iз  сухим
потертим листям та й поставив в коритчатку бiля  дверей.  Кузь  аж  ахнув,
побачивши таку розкiш. Поглинав багатство очима та все примовляв:  "Бож-же
ж мiй, якi добрi люди ? на свiтi!" Цiлий  вечiр  вiн  просидiв  навпочiпки
бiля коритечка, раз по раз,  перехнябивши  голову,  зазирав  у  нього,  як
сорока в кiстку, чманiв  вiд  курива.  Санька  не  любила  Кузя  i  часто,
простягши руку, перекривляла перед людьми, як  вiн  просить  тютюну.  Тодi
Кузь дивився на не?, як на заморського артиста, i кивав головою: "Понiмаю,
понiмаю", анiскiлечки не гнiваючись, i додавав при тому: "Ви зна?те,  якби
оцiй жiнцi дав бог рiч, так i мертвого передражнювала б".
   Коли люди, наговорившись досхочу, виходили iз хати, Кузь на  секундочку
присiдав до коритечка, набивав махоркою кишенi, примовляючи: "Воно хоч уже
й на весну потягло, та ночi довгi, хай ?м лихо". Тодi Санька пiдбiгала  до
Кузя, тягла його за рукав i аж клекотiла  вiд  злоби,  показуючи  йому  на
мигах, щоб висипав махорку назад.  "Понiмаю,  понiмаю",  -  кивав  головою
Кузь, але висипати й не збирався. Санька хапала його за  петельки,  i  хто
зна?, чим би воно закiнчувалося, якби не заступався Сергiй.
   Приходив на посиденьки i Андрiй Блатулiн - Латочка. Переступивши порiг,
скаржився, що дiти заженуть його в труну. "Якби можна було, позв'язував би
всiх на один шнурок та хоч  би  попорепав  для  острашки,  а  поодинцi  не
справлюся. Одного б'ю - п'ятеро навдьори. Подумайте  тiльки,  -  скаржився
вiн далi, - якось приходжу вечором iз роботи, прошу в жiнки повечеряти,  а
вона поверта?ться з хатини заплакана, очi вiд мого погляду одводить,  так,
нiби соромиться  сказати  щось  дуже  важливе  або  серцем  себе  нечистою
почува?.
   - Чого це ти очi опуска?ш, як на другий день пiсля весiлля? Може,  десь
у гречку вскочила та тепер глипа?ш очима?
   - Чоловiчку мiй рiдненький, дiтьми сво?ми присягаюся, що нiяких балощiв
я нi з ким не мала. Одному тобi вiрна. Хоч - долiвку язиком лизну. А тепер
одне нещастя трапилося, що не знаю, як i сказати.
   - Захворiла, чи що?
   - Я здорова.
   - То, може, тебе зобидив хто? Дiлянку  невiрно  замiряли  в  артiлi  чи
трудодень неправильно записали?
   - Нiхто мене не зобижав, а тiльки таке  в  хатi  трапилося,  що  ти  як
дiзна?шся, то битимеш.
   - Чоботи шкаповi, тi, що я на ярмарку купив, украдено?
   - Нi. Чоботи цiлi.
   - Грошi, що на корову збирав?
   - I грошi цiлi.
   - Та що ж тодi сталося? Кажи, не мотай з мене душу!
   - Вечерi нема?.
   - Як нема?? Хiба ти не варила?
   - Варила обiд, але всi горшки пустi, пiди хоч i сам подивися.
   I правда. Глянув я: всi горшки пустi. Вiд двох паляниць  тiльки  крихти
лишилися.
   Що за оказiя? Аж ось заходить моя найменшенька Тетянка, та й хвалиться:
"Тату, а в нас сьогоднi весiлля було". - "Яке весiлля?" Вона пальчик у рот
i далi продовжу?: "Наша Марiйка за Вихорового Петруся замiж виходила.  Оце
недавно до сватiв по?хали. Гостей було - повна хата!" Я при цих словах  аж
отетерiв. А вона далi сво?: "Горiлку пили, пiсень спiвали. Особливо отi??,
що: "Виглiбай, мати, жал, жал, комусь буде дочки жаль, жаль". Та - плиг iз
мо?х колiн i пiд пiл рукою показу?. Я туди - аж там цiла батарея пляшок  з
водою, "горiлка", значить. Я тодi до жiнки: "Не горюй, - кажу, - раз  таке
дiло, що в нас весiлля було i ти свою дочку замiж вiддала, то не  плакати,
а радiти повинна. Вари галушки, та тiльки пошвидше,  бо  таки  добре  менi
живiт корчi зводять". А Тетянка тодi пiдходить до мене та так радiсно: "Ми
тепер, -каже, - тату, багатi стали. В нас у стайнi аж пара коней  сто?ть".
Вийняв я батiг iз-за сволока, дай, думаю, пiду подивлюся, що воно  там  за
конi такi об'явилися? Пiдходжу до хлiва, чую -  iржуть.  Видно,  господаря
зачули. Побачили мене - притихли. Дивлюся, аж  то  мiй  Микола  i  Тетерин
Федько. Стоять, понасуплювалися, куди та й ржачка подiлася. Питаю я свого:
"Ви по?ли борщ i весь обiд?" Мовчить. Я знову питаю: "Ви по?ли, кажiть? Бо
так зараз батогом одрепiжу, що й на травичку не сядете!" Мiй тодi й  каже:
"Ми - конi. Ми борщу не ?ли. Нам овес давали". Я  до  ясел,  а  там  вiвса
повно. "Як же ви, - питаю, - мiшок з горища зняли?"
   А вiн: "Ми, тату, коробкою згори носили". Закипiло в мене серце  -  сiм
шкур би з них зiдрав за таку шкоду. Та як згадав, як  з  мене  мiй  рiдний
батько линтварi дубив нi за що нi про що, -  опустив  батiг  i  вийшов  iз
хлiва.  Хай,  думаю,  хоч  мо?  дiти  небитими  ростуть,  коли  вже   менi
перепадало".
   Дорош уважно слухав розповiдi селян, але вiдчував, що вони приходять до
нього не для того, щоб розповiдати такi невиннi iсторi?, а що в них на умi
е щось важливiше. Вiн допитувався в Сергiя, який, по всьому видно, знав, у
чому справа, але той тiльки знизував плечима i прикидався незнайком.
   Одного разу пiсля того, як дядьки порозходилися iз посиденьок, Дорош не
витримав i вирiшив повести iз Сергi?м розмову, як то кажуть, навпростець.
   - Скажи менi: чого вони сюди ходять? - запитав вiн, роздумливо  суплячи
брови.
   - А я почiм знаю? - щиро здивувався Сергiй. - Ви у них запитайте.
   - Коли ж вони мене бояться, - спохмурнiв Дорош. Сергiй,  що  плiв  ятiр
посеред хати, на  секунду  припинив  роботу,  спiдлоба  глянув  на  Дороша
веселим оком:
   - З яко? речi?
   - У мене таке враження.
   - О-о, - зрадiв Сергiй. - Потрапили у саму точку.
   - Тiльки я не можу зрозумiти, в чому тут причина.
   - А ви пильнiше придивiться, тодi й побачите.
   - А може б, ти менi прямо сказав? Без загадок? Сергiй сердито  перегриз
зубами сирову нитку, заплутався пальцями у вузеньких вiчках, i  рука  його
затрiпотiла в ятерi, як спiймана риба.
   - Те, що в нас у селi робиться, - слiпий побачить, а глухий  почу?.  Ви
тiльки не ображайтесь. Це я жартома. Само воно в мене з язика виплигу?. Ви
бачите, - продовжував вiн далi уже без насмiшки, - до вас горнуться  люди,
а це не так легко заслужити. Оксен хоч чоловiк  нiби  й  непоганий,  а  до
нього так не ходять, як до вас. А чого?  Бо  вiн  хитрий.  Любить  хвостом
крутити. I перед районною владою хоче бути  хороший,  i  перед  людьми  не
спасувати. А воно. не  завжди  вгада?ш.  Воно  Радянська  влада  за  народ
сто?ть, але в нашому селi  з  цим  дiлом  нерозбериха  виходить.  З  такою
владою, яку ми ма?мо в особi Гната, люди не погоджуються. Сесi?  проводить
для форми, грубiянить, обража? людей, одним словом, хазяйну?, як  хоче.  Я
от часто дивився на вас i думав: невже i вас заставить Гнат танцювати  пiд
свою дудочку. Як ?здили ми по жом - гарно ви говорили. I про правду, i про
добре ставлення до людей. Та слова одне, а  дiло  -  друге.  Гнат  он  теж
розпина?ться, що вiн за Радянську владу жизнь готовий вiддати,  а  сам  ??
ногами топче, за корiнь рве. Кажу вам як  комсомолець,  е  в  нашому  селi
хлопець, змовилися ми: не прикрутять Гната мiсцевi товаришi, по?демо  вище
правду шукати.
   Сергiй швиргонув недоплетений ятiр на солому, вийшов у сiни за  пряжею.
Дорош залишився сам, повний душевного сум'яття.  В  його  пам'ятi  виринув
давно вже забутий епiзод, бачений ним колись на одному з вокзалiв  пiвдня.
Серед метушнi, гамору  й  крику,  страшенно?  спеки,  штовханини,  огидно?
вокзально? пилюки бiга? дiвчинка рокiв шести в бiлiй  панамочцi,  в  труси
ках i кричить переляканим голосом: "Бабусю, бабусю!" На ??  личку  -  жах,
очi благальнi  i  шукаючi.  А  розкiшна,  засмагла,  нафарбована,  тiлиста
пляжанка, що манiжилась пiд зонтиком,  суворо  крикнула:  "Треба  було  не
ловити гав! Велика вже!"
   В цей час побiля вагонiв, приклавши долонi до грудей, старечою  трускою
бiгла бабуся в  широкому  солом'яному  капелюсi.  Побачивши  ??,  дiвчинка
закричала ще дужче i  сховала  сво?  заплакане  личко  у  рясних  складках
бабусиного плаття. Потiм взяла  мiцно  за  руку  i  пiшла  за  нею,  гордо
пiднявши голову i блаженно похлипуючи. Iдучи, вона озирнулася i глянула на
ту пляжанку, що дорiкала  ?й  за  неуважнiсть,  i  той  погляд  був  такий
ненависний, що коли вiн ковзнув по Дорошевi, то йому зробилося моторошно i
вiн вiдчув, що совiсть у нього нечиста. "Я мiг би вискочити  iз  вагона  i
допомогти ?й вiдшукати бабусю, - подумав вiн. - Але я цього не зробив.  Що
ж це таке? Як же це сталося? Я надiявся на крайнiх. Я думав, що хтось  там
надворi це зробить. А треба було не надiятися, а робити самому.  Виходить,
у мене ? багато слабостей, i виходить, що я  не  святий  i,  може,  навiть
гiрший за iнших".
   I тодi його охопило  почуття  палючого  сорому,  i  вiн  довго  не  мiг
дивитися в очi людям.
   Таке ж саме почуття охопило його i тепер, тiльки ще з бiльшою силою.
   "Так, - розмiрковував Дорош, ходячи по хатi. - Безумовно,  Сергiй  каже
правду. Я вiддався роботi  на  фермi  i  не  додивився  до  головного:  до
загально? постановки, вiд яко?, власне, залежить i моя робота.  Коли  б  я
придивився пильнiше, менi б стала ясною непослiдовнiсть у характерi Оксена
i його примирення з усiма тими перекрученнями, що ?х  допуска?  Гнат,  той
в'ялий пiдхiд до справ артiльного життя, той  застiй,  який  пану?  всюди.
Так, так. Лiд треба ламати, i  менi  здавалося,  що  я  вже  це  роблю,  а
виявля?ться, що нi. Я не з того боку почав. Надiявся сам на  себе,  а  сам
багато не зробиш".
   Дорошевi зробилося  досадно,  бо  вiн  спiймав  себе  на  тому,  що  не
позбавлений себелюбства. "Ну й що ж, - захищався вiн сам вiд себе. -  Адже
я спрямовую його не'на себе, а для загального добра мого народу... Але лiд
треба ламати. Треба Гната прикрутити так, щоб вiн визнав  сво?  помилки  i
припинив чинити неподобства! Хлопець вiн, зда?ться, непоганий, але дивак.'
Головне, що вважа? себе незамiнимим i переконаний, що вiн  родився  тiльки
для того на свiт, щоб бути  головою  сiльради.  Треба  за  нього  взятися.
Вiдразу його, звичайно, не скрутиш, отже, доведеться крутити  поволi,  але
щораз все мiцнiше i мiцнiше. А як ми насядемо на  нього  гуртом,  то  дiло
вийде".
   В сiнях зачувся гомiн, в хату увiйшов  Сергiй  i  ще  хтось  у  довгому
чорному пальтi. Лампа стояла на столi з  газетним  обгорiлим  абажуром,  i
Дорош не мiг розгледiти обличчя прийшлого.
   - Здрастуйте, - привiтався прибулий i, знявши кепку, ступив  два  кроки
вперед. Дорош пiзнав колгоспного облiковця Уласа Хомутенка  i  потис  йому
широку холодну долоню. Коли Улас вiтався, то вираз його обличчя був такий,
нiби йому хотiлося сказати щось наболiле i важливе, i  Дорош  подумав,  що
воно стосуватиметься тi?? розмови, яку вони недавно  iз  Сергi?м  вели,  i
вiдразу ж здогадався, що це i ? той хлопець,  про  якого  говорив  Сергiй.
Улас сiв на лаву, але розмови не починав.
   - Ви, зда?ться, вчилися в  унiверситетi?  -  запитав  його  Дорош,  щоб
як-небудь розпочати розмову.
   - Так. На iсторичному факультетi.
   - Кинули?
   - З об'?ктивних причин.
   - Дума?те повернутися?
   - Не знаю. Майбутн? покаже. Друзi мене кличуть в листах, але я поки  що
не хочу ?хати, щоб не стати для них тягарем.
   Дорош  погладив  маленькою  рукою  скатертину  на  столi,  зiмкнув  над
перенiссям брови.
   - Менi зда?ться, що ви трохи не туди завернули. Якщо товаришi вам ладнi
допомогти, то нiколи не треба вiдвертатись  вiд  них.  В  товаришiв  треба
вiрити.
   - Дивлячись у яких,  -  насмiшкувато  сказав  Улас  i  перезирнувся  iз
Сергi?м, i Дорош по тому погляду здогадався, що тут iсну? якийсь натяк.  -
Iнодi такий товариш так i говорить очима: вiр менi,  вiр,  а  ти  йому  не
вiриш чомусь.
   Розмова починала ставати вiдвертою, але ?? перебив Дясмелик,  що  нагло
зайшов  у  хату  в  коротенькiй  кавалерiйськiй  куртцi,   обшитiй   сивим
смушечком, наваксованих чобiтках  i  шапцi-кубанцi,  з-пiд  яко?  крученим
прядивом лiз чуб.
   - А, пiдпiльний активi - кинув вiн замiсть  привiтання  i,  вийнявши  з
боково? кишенi обтрiпану колоду карт, ляпнув ?? на  стiл.  -  У  "хвильки"
хочете? Раз, два, три, чотири.  Банда.  Якраз  на  гру.  Сергiй,  кидай  к
бiсовiй матерi ятiр, правди все рiвно не спiйма?ш. Сiдай до столу.
   В одну  мить  Джмелик  роздягся,  кинув  на  скриню  куртку,  шапку  i,
поплювавши в пучки, заходився здавати карти.
   Дорош дивився на нього здивовано i насторожено. Вiн дещо  вже  чув  про
цього зайду i анархiста,  знав,  що  його  батька  репресували,  а  самого
Джмелика витурили з армi?, та це його не дуже засмутило. По недiлях  носив
хромовi чобiтки iз шпорами, побрязкував ними на всiх весiллях  та  грищах,
дурманив голови хутiрським дiвчатам, доки не при?хав iз району мiлiцiонер,
реквiзував шпори як вiйськове майно i почепив собi на  кирзовi  чоботи,  а
Джмеликовi видав розписку.
   Северин  повернув  ту  розписку  назад  мiлiцiонеровi   i   порадив   з
надзвичайною ввiчливiстю:
   - Наштрикнiть ?? в клозетi на цвяшок, бо вона менi без дiла.
   За контрреволюцiйнi балачки сидiв Джмелик  у  мiлiцi?  безлiч  разiв  i
кожного разу присягався пiд розписку,  що  бiльше  вiд  нього  не  почують
жодного недоброго слова. Його випускали, i вiн, ще не  переступивши  порiг
мiлiцi?, знову за?дався з ким-небудь. Нарештi всi чомусь зiйшлися  на  тiй
думцi, що його "мiшком з-за рогу вдарено", i перестали звертати  на  нього
увагу.
   - Гра?мо на хрусканцi, - уточнив Джмелик умови  гри.  -  Пiсля  кожного
програшу - п'ять штук. Для вчених лобiв можна прибавити ще п'ять. Згода?
   - Що ж. Давай, - погодився Дорош, якого заразила Джмеликова веселiсть.
   - О! Та ти свiй хлопецьi - радiсно вигукнув Джмелик. - А  говорили,  що
ти з монахiв... Що прямо тебе з монастиря - i на партiйну роботу.
   Дорош беззлiсно засмiявся. Улас присiв до столу, не роздягаючись,  i  в
душi засуджував Дороша за те, що дав згоду на таку пусту  розвагу.  Сергiй
теж хмурився. Мовчки стали грати.  Дорош  виграв  i,  пiдсунувши  окуляри,
попросив Джмелика:
   - Наставляй лоба.
   Джмелик, позираючи спiдлоба, нахилив голову. Дорош хруснув  його  п'ять
разiв так, що в хлопця виступили сльози.
   - Здорово б'?ш! Не жалi?ш! - в захопленнi вигукнув Северин.  -  Коли  б
менi довелося, я б тобi теж гривеникiв навiшав.
   - Такий на мене лютий?
   Джмелик труснув чубом, в свiтi лампи очi його недобре спалахнули.
   - Давай зустрiнемось в темному кутку, тодi побачиш.
   Сергiй кинув карти на стiл, сказав, червонiючи:
   - Ну, ти ось що. Ми тебе сюди не просили. I качай пошвидше,  доки  тобi
дверей не показали.
   Джмелик усмiхнувся, вигнув красивi брови.
   - Щось менi нема? охоти звiдси йти. Кумпанiя дуже  хороша  -  настоящий
комiтет по агiтацi? за Радянську владу.
   Сергiй рвонувся iз-за столу, але Дороiп схопив його за руку.
   - Сядь! - крикнув вiн,  за?каючись  i  посмикуючи  ши?ю.  Вiд  брiв  до
пiдборiддя стiкала по обличчi нервова блiдiсть.
   - Ти чого ши?ю смика?ш! - визвiрився Джмелик. - Заслав батька  мого  на
смерть, ще й на мене очi витрiща?ш?
   - Я н-не знаю, з-за що заслали твого батька, але  якщо  вiн  був  такою
сволотою, як ти, його слiдувало розстрiляти разом iз тобою.
   - А ти не жалкуй, - криво усмiхнувся Джме-лик. -  Може,  нашi  стежечки
зiйдуться, тодi не розминемося спроста. Так i знай.
   Вiн накинув наопашки кожушок, начепив на  голову  кубанку  i  вийшов  з
хати.
   - При?мних снiв, бандитики! - крикнув, закриваючи дверi.
   Пiсля його вiдходу в хатi запала гнiтюча  мовчанка.  Сергiй  знову  сiв
доплiтати  ятiр.  Улас  сказав  "на  добранiч"  i  пiшов  додому.   Дорош,
сутулячись, ходив iз кутка в куток, все швидше i  швидше,  нiби  його  хто
пiдстьобував по спинi гарячими батогами. Потiм сiв за стiл i  став  читати
книжку по зоотехнiцi, очевидно, не стiльки для того, щоб зрозумiти щось  в
нiй, скiльки для того, що'б заспоко?тись. Прочитавши кiлька  рядкiв  i  не
зрозумiвши змiсту, вiн закрив  книжку  i  знову  замаячив  по  хатi.  Йому
зробилося душно. Вiн розстебнув гiмнастьорку, випив кухоль води, але це не
допомогло. Всерединi в нього горiло щось сухе i гаряче.  Тодi  накинув  на
плечi шинелю i вийшов надвiр.
   Десь далеко у Чорному яру шумiли веснянi води, i той шум був iз якимось
особливим сердитим сичанням, нiби тi води заливали величезне кострище,  що
нiяк не хотiло гаснути. Волога темрява валила з Ташанi, густо, як  смолою,
заливала дворище, так, що в нiй ледве бовванiли хлiв, погрiбничок i верби,
що росли на городi. Дорош сiв на призьбi i  довго  прислухався  до  нiчних
шумiв, якi поволi заспокоювали  його,  робили  яснiшими  думки.  "Так  от,
Оксене, ти говорив, що на можеш терпiти насилля над людиною. А що ти будеш
робити iз таким, як Джмелик, що вiдверто не визна? iде?, за яку ти ладен в
любу хвилину вiддати життя,  i  обiця?  тобi  при?мну  зустрiч  у  темному
завулочку? Даю тобi слово, що в такiй зустрiчi переможцем буде вiн,  а  не
ти. Бо доки ти  йтимеш,  розвiсивши  вуха,  та  думатимеш  про  скасування
насильств над людиною, та умовлятимеш його, щоб вiн з'?в бубличок  i  тебе
послухав, вiн тобi зверне голову".
   В таких роздумах Дорош просидiв годину, а може, й двi. Коли вiн  зайшов
у хату, Сергiй уже спав. На столi стояла  прикручена  лампа.  Недоплетений
ятiр висiв у кутку на жердцi. Дорош роздягся i, загасивши  лампу,  лiг.  В
хатi зробилося темно, пахло свiжим духом житньо? соломи i не то хмелем, не
то запарою для тiста. Дорош закрив очi i приготувався спати, але уява його
була такою розбурханою, що сон тiкав вiд нього, i вiн перекидався  з  боку
на бiк. До того ж, мабуть, на вологу погоду, в нього нив бiк, i  бiль  був
такий тупий i непри?мний, що Дорош не  знав,  як  лягати,  щоб  заспоко?ти
його.
   - Чого ви не спите? - запитав Сергiй i зашелестiв соломою. Виявля?ться,
вiн також не спав,  а  тiльки  лежав  тихо,  може,  задумавшись,  а  може,
прислухаючись до того, як за хатою вистугоню? весняний вiтер.
   - Нездужа?ться... Бiк болить.
   - На тепло, мабуть, бо вiтер iз Чорноморi? повернув. А що у вас за шрам
на боку? Колись умивалися, так я пiдгледiв. На  фронтi  вас  поранило  чи,
може, хто ножем полоснув по п'яному дiлу?
   - То давн?, - неохоче вiдказав Дорош i замовк. Сергiй теж  мовчав,  хоч
його жерла нетерплячка послухати оповiдання iз життя Дороша, яке було  для
нього загадкою.
   - Бачу, не хочете ви зi мною говорити. Та що я, проти вас?  -  ображено
засопiв на соломi Сергiй. Дорош скрипнув лiжком, тихо засмiявся:
   - Ти, Серьожо, як той стручок перцю: ще не пом'яв його, а вiн  уже  очi
випiка. Ще не встиг я подумати, що тобi говорити, а  ти  вже  сердишся.  А
того й не зна?ш, що в життi людини можуть траплятися такi випадки, що  без
болю ?х згадувати не можна.
   - Це правда, - з виною в голосi погодився Сергiй.
   - Тож-бо. Ось ?здили ми з тобою по жом,  я  все  до  тебе  придивлявся.
Скажеш слово, а я його i сюди i туди повертаю,  на  всi  боки  кручу,  щоб
докопатися, що ти за чоловiк, яка в тебе житт?ва лiнiя душу пройняла.
   - Ну, i яку ж ви в мене лiнiю знайшли?
   - Плутану, Серьожо. Дуже плутану. От ти говорив,  що  мiсто  погане,  а
село хороше, а до того й не додумався, що люди з мозолями i в мiстi,  i  в
селi ?. А ? такi, що держава для них - мельниця з калачами. Такi вважають,
що вiтер буде мельницю крутити, а калачi ?м прямо в рот падатимуть. Отаких
людей треба ненавидiти i вести з ними  рiшучу  боротьбу.  Я,  брат,  таких
людей, де б ?х не зустрiв, смертельним бо?м б'ю. Воно,  Сергiю,  на  землi
ще, на жаль, так влаштовано, що кожен бере вiд життя те, що може взяти, та
не кожен вiдда? те, що може вiддати. Один проживе життя тихо, спокiйно,  а
помре, то нiхто й не помiтить, що такий чоловiк i жив на свiтi.  А  другий
такий пiсля себе слiд залишав, що цiлi  поколiння  про  нього  пам'ятають.
Такi люди входять у велике життя... Багато людей  я  зустрiчав  на  сво?му
недовгому вiку, але в пам'ятi мо?й назавжди залишився один  чоловiк,  i  я
його не забуду нiколи. Був це звичайний робiтник,  слюсар  iз  харкiвських
майстерень.  А  при?хав  вiн  у  наше   село   як   два-дцятип'ятитисячник
колективiзацiю проводити. Такий собi звичайнiсiнький чоловiк, сивоусий,  у
шкiряному картузi i ростом середнiй. Ну, при?хав, значить, оруду?.  А  час
тодi тривожний був, неспокiйний. Та ти й  сам  пам'ята?ш,  уже  пiдлiтком,
мабуть, був. Уночi так i дивись: там горить, там  горить  -  то  куркульня
сво? клунi  палить,  не  хоче  бiднотi  залишати.  Менi  тодi  було  рокiв
вiсiмнадцять. Комсомолець був, портупею через плече  носив,  за  Радянську
владу в огонь i в воду готовий був кинутися, тiльки хмелю зеленого  багато
в головi було, як от зараз у тебе. Помiтив мене Сазон - так того робiтника
звали - i каже: "Хлопець ти молодий, село зна?ш добре, будеш при  менi  за
помiчника". - "Добре, - кажу, - буду з охотою вам допомагати". Вийняв  вiн
iз кишенi список, глянув у нього i пита?: "Де Прокiп Хвиля живе? Куркулити
його пiдемо". А в нас у селi рiчка була, така, як оце в вас  у  Троянiвцi,
може, навiть трохи й ширша. От за тi?ю рiчкою той куркуль i жив. Я й  кажу
товаришу Сазону, що так, мовляв, i так, куркуль живе там i там.  "Веди,  -
каже Сазон,  -  показуй  дорогу".  Пiшли  ми.  З  нами  ще  чоловiк  п'ять
активiстiв. Говоримо про се, про те, а Сазон мовчить. Похмурий такий,  все
щось дума?. Ось i хутiр показався. Сазон тодi зупинив нас i каже:
   "Ось що, хлоп'ята. У Хвилi, видать, пугачi такi е, що в  головах  дiрки
роблять. Так що  ви,  йолочки-метьо-лочки,  будьте  насторожi  i  рота  не
роззявляйте. Ми йдемо до ворога, а з ворогом у пiжмурки гратися нiчого.  ?
у нього два сини, так ви за ними слiдкуйте i, як дiйде дiло до гарячого, -
дуло ?м до пупа, i хай пiдiймають руки вгору. Нiчого з  ними  цяцькатися".
Пiшли ми далi. А жив цей куркуль багато. Хата пiд залiзом, двi клунi,  двi
повiтки, комори, три  пари  волiв,  iз  сiльськогосподарського  реманенту:
лобогрiйка, сiвалки, плуги, шеретовка. Одним словом, здорово жив i кровi з
бiдного люду посмоктав чимало. Зайшли ми до двору - нiде нiкого не  видко.
Пряму?мо  в   хату.   Ганок   дерев'яний,   рiзьблений,   зеленою   фарбою
помальований, аж гуде пiд ногами. Тiльки ступили, як  назустрiч  хазяйська
дочка. На ши?  намисто,  рукава  повишиванi,  лице  червоне,  мов  калина.
Побачила нас i - круть у хату. Ну, ми, звичайно, за нею. Заходимо,  а  там
цiлий погром: скринi порозкриванi, на долiвцi купа одягу, на лавах  кожухи
валяються,  бiля  дверей  два   здоровеннi   вузлища   лежать,   в   рядна
позакручуванi. По всьому видно, що люди  з  цi??  хати  тiкати  збиралися.
Дочка сто?ть бiля скринi, голi по лiкоть червонi руки  на  грудях  склала,
чорними очищами так i пропiка?. Прокiл сидить на  стiльчику  бiля  лави  у
чорнiй бекешi, смушевiй шапцi - хомут лата?. Як побачив нас, так дратва  i
залишилася в зубах. Молодший син - в плечах аршин, закутаний по самi очi в
башлик - сто?ть бiля дверей, шкiриться, як вовкодав.  "Шукай,  -  каже,  -
батьку пиво-меди, комунiя прийшла". - "А ти, я бачу, жартiвник, - говорить
до нього Сазон. - Тiльки жартувати будеш iншим разом, а зараз у нас  друга
балачка з тобою буде". I - шасть руками  парубковi  пiд  кожух.  Не  встиг
куркуленко оком моргнути, як Сазон витяг  у  нього  з-за  пояса  обрiз  iз
мережаною ручкою. Крутить його в руках, усмiха?ться. "Добре ти, - каже,  -
в дорогу зiбрався, - тiльки припiзнився трохи. Тепер сiдай у  кутку  i  не
ворушися, а ви, хлопцi, кидайте на сани куркульське майно та повеземо його
бiднотi". Куркуленко сiв у кутку, башлик розв'язав, либиться на весь  рот,
вуса пiдпруджу?. "Знав би, - каже Сазонов!, - що ти такий шустрий, я б  ту
штучку далi заховав". - "А ти не дуже жалiй, - втiша?  його  Сазон.  -  Ти
подумай добре, в якiй стрiсi у тебе ще одна така iграшка захована". Був  у
того куркуленка ще один брат - горбань. З виду нещасний такий, обшарпаний,
подiбний до юродивого. Як зайшли ми в хату - вибалушився на нас,  молиться
на печi та поклони б'?.  Потiм  спустився  на  лежанку,  горб  свiй  стелi
показу? i так щось жалiбно-жалiбно спiва? та хреститься.  Спочатку  ми  не
звертали на нього уваги. Сидиш собi, ну й сиди. А потiм якось глянув я  на
нього, а вiн переморгу?ться iз братом: морг - i знову хреститься, морг - i
знову хреститься... "Ах ти ж, - думаю, - гад, он який ти святий та  божийi
Ну, тепер ти в мене не сприснеш". I став я за ним слiдкувати. А  тут  саме
хлопцi приступили до дiла. Одежу  несуть,  майно  списують.  Понасходилася
повна   хата   хуторян,   допомагають   нам   свого   любимого    землячка
розтельбушувати,  никають  по  закапелках,  щоб  дечого   прихованого   не
прогледiти. В хатi галас, метушня, крик. Загавився я. Глядь - а горбаня  й
слiд прочах. Як на вiдьомськiй мiтлi в бовдур вилетiв. Я до Сазона. Так  i
так, говорю, втiк горбань. Не догледiв я. Вiн глянув на мене суворо, очима
так i задавив. "А ти, - каже, - куди дивився, роззява?  Щоб  менi  горбань
був зараз же. Iнакше - революцiйним судом тебе карати будемо". Вискочив  з
хати, питаю в людей: "Не бачили горбаня?" - "Нi, - кажуть,  -  бачили.  До
повiтки пiшов". Я - туди. Вiдкрив дверi - темно. Тихо. Живо? душi не чури.
Ех, думаю, обдурили мене хуторяни. Втiк горбань. Тiльки я про це  подумав,
як щось коль мене в бiк. Упав я на токовище, хочу крикнути,  та  не  можу:
дух забило. Потiм хотiв себе мацнути за бiк - i втратив пам'ять. I  бiльше
нiчого не пам'ятаю. Уже потiм  розповiдали  менi  люди,  що  знайшли  мене
непритомного з вилами в боцi...
   Дорош замовк, схвильовано покашлюючи, потiм устав, налився  води  (чути
було, як вiн жадiбно, спрагло сьорбав ?? а кухля) i знову лiг до лiжка.
   - А що ж сталося з горбанем? - запитав пiсля довго? мовчанки Сергiй.
   - Його зараз же спiймали i наган при ньому знайшли. На мо? щастя  -  не
скористувався вiн ним. Вилами бив. Щоб менше шуму. I пiсля  цього  випадку
часто я згадую Сазона i слiв його нiколи  не  забуду.  Вiн,  було,  завжди
говорив: з ворогом панькатися не можна. Його бити треба...
   Сергiй нiчого не сказав на це. Вiн зрозумiв, до чого  Дорошева  рiч,  i
перед його очима постала усмiхнена, нахабна, з примруженими  вiдчайдушними
очима морда Джмелика.
   Поснули пiзно, коли по всiй Троянiвцi спiвали першi пiвнi.





   Рано-вранцi бiля сiльсько?  Ради  юртувалося  десяткiв  два  пiдвiд.  В
темрявi снували людськi постатi. Чулося кiнське пирхання.  Над  Троянiвкою
затихав  пiвнячий  бiй.  З  вузьких  провулкiв  темрява  вiдкочувалася  на
приташанськi луки, залишаючи пiсля себе дрiбну росу на землi, на тинах, на
солом'яних стрiхах, на одяговi людей i на  кiнських  спинах.  Високе  небо
рясним зорепадом струшувало зорi в темну Ташань i гасило ?х там - одну  за
другою. На тому мiсцi,  де  стояли  пiдводи,  пахло  свiжими  кiзячками  i
гострим, як спирт, кiнським потом.
   Крiм троянiвцiв, що видiлялися сво?м високим ростом i дещо уповiльненою
вимовою, сказаною нiби мiж iншим лiнькуватою  фразою,  були  приземкуватi,
шустрi i говiркi манилiвцi в  сво?х  куцинках  iз  дерев'яними  закрутками
замiсть гудзикiв, гострi на язик i найвигадливiшi  на  всякi  побрехеньки;
похмурi, скупi, мовчакуватi залужани з  батогами,  схожими  на  вiвчарськi
пуги; щирi, добрi i веселi хрипкiвцi, якi дружно встрявали в любу  розмову
i дiлилися мiж собою не тiльки хлiбом-сiллю, а навiть i тютюном.
   На цей раз мова мiж дядьками йшла  про  те,  на  яку  хворобу  ?х  сюди
викликали в таке рання.
   - Даром стояти не будемо, - сказав низенький манилiвець, поправляючи на
головi картузика. - Уже дадуть якесь дiло.
   Вiн був,  мабуть,  веселий  чоловiк,  бо  весь  час  пританцьовував  та
пiдштовхував лiктем вайлуватого залу-жанина, що стояв собi спокiйнiсiнько,
злiгши на воза, так, нiби ви?хав на ярмарок.  Вигляд  у  нього  був  такий
байдужий, що скажи йому зараз, що треба ?хати на край свiту, та  й  то  не
здиву?ться, а лише пiдiйде до коня i скаже: "Ану ж,  ногу!  Дай  ногу!"  -
подивиться, чи пiдкови при копитi, розплута? вiжки, у якi  клята  худобина
"заступила", помаца себе за кишеню, чи досить тютюну та чи вистачить  його
на далеку дорогу, крикне "н-но" i по?де собi поволеньки.
   На слова веселого манилiвця залужанин  довго  не  вiдповiдав,  бо  саме
клинцював сало з хлiбом, потiм утерся рукавом, вийняв кисет, закурив i  аж
пiсля цього обiзвався:
   - ?м виднiше, - i кивнув головою на сiльраду.
   - Воно ясно, що виднiше, - зараз же  пiдхопив  манилiвець,  -  та  якби
знаття, куди ?деш? Сiнця он поклав рептушок,  та  чи  й  вистачить?  Як  у
Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить.
   - Це не iнакше, як за крамом, - пролепетав хрипкiвець. -  Там,  кажуть,
на станцi? чобiт та шапок навалили стiльки, що й на весь район хватило би.
   Дядьки гомонiли собi та ламали голови, куди то ?м  випаде  ?хати,  а  в
кабiнетi Гната iшла  та?мна  нарада.  Завдання,  поставлене  райвиконкомом
перед Гнатом як головою сiльради,  було  зовсiм  не  та?мне  i  не  носило
будь-якого прихованого вiд людей змiсту. Навпаки,  про  нього  треба  було
якнайширше сповiстити всiх селян, але Гнат вирiшив огорнути  цей  важливий
захiд суворою та?мницею.
   Тепер  вiн  сидiв  при  наглухо  зачинених  вiконницях,  i  при  свiтлi
сiльрадiвсько? лампи обличчя його було суворим i заклопотаним.  Зодягнений
вiн був як до вiйськового походу: в шкiрянцi, перехрещенiй ремiнцями  двох
польових сумок, напханих паперами, на головi - кубанка, на  руцi  пльотка.
Проти нього з очiкувальними обличчями сидiли Дорош i Оксен.
   - Я покликав вас для того, - голосом, повним та?мничостi, почав Гнат, -
щоб ви допомогли менi провести одне м?роприятi? державно? ваги.
   - Яке саме? - пита? Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю.  -  Ти  вже
нас пiвгодини трима?ш, а про дiло нi слова. А нам сидiти нема?  коли.  Нас
робота жде.
   Гнат вилазить iз-за столу i крадькома йде до дверей, щоб перевiрити, чи
не прича?вся там пiдслухувач в  образi  виконавця  або  одноокого  Кузьми,
якого вже не раз було ловлено на гарячому.  Пiдозра  Гнатова  розвiю?ться:
виконавець спить на столi пiд телефоном. Кузьми не чути нi слуху нi  духу.
Гнат прикрива? дверi, стрiля?, немов з гармати:
   - Район наказав нам переселяти хутори. I допитливо дивиться  на  Дороша
та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.
   - Оце й усе? - щиро диву?ться Дорош, в'?дливо посмiхаючись. - Нi, Гнат,
ти таки оригiнал. ?й-?й. По тво?й поведiнцi можна було подумати, що на нас
iде вiйною Францiя.
   - А ти  чого  баскаличишся?  Переселення  -  це  теж  вiйна,  -  рипить
шкiрянкою Гнат.
   - Почина?ться свайба, -  з  досадою  говорить  Ок-сен.  -  I  сiвба,  i
переселення - все на мою шию. А куди ж я хуторян дiватиму?
   -  По  колгоспниках  розмiстиш.  Ось  у  мене   списки,   давай   зараз
розподiлимо, кого куди.
   - А хати коли стро?ть? Польовi ж роботи почалися!
   - Органiзуй будiвельникiв бригаду. Пиши трудоднi, люди  тобi  хмарочоси
возведуть.
   - Я пропоную переселяти по частинах, - обiзвався  Дорош.  -  Переселити
кiлька сiмей, збудувати ?м житло, потiм - слiдуючу групу.  А  то  як  усiх
розкуражимо - промах може вийти. Це тобi не курку в  гнiздо  перенести.  З
людьми ма?мо справу.
   - Хе-хе! - блиснув золотим зубом Гнат. - Тебе як  послухати  -  на  два
роки тяганини вистачить.
   - А хоч би й так. Спiшити нiчого.
   - Ну, от що: за переселення одвiчаю я лiчно, i нiчого  менi  вказувати.
Ваша задача обезпечити мене транспортом i розмiстити людей,  яких  я  буду
направлять.
   Гнат сховав список у сумку i встав iз-за стола.
   - Навiщо ж ти тодi нас викликав? - скипiв Дорош. - Щоб поплескати  тобi
в долонi?
   - Згiдно з положенням я повинен з вами  радитися,  щоб  нiхто  менi  не
вказував, що я нарушаю. Ну, ти ?деш зi мною чи  нi?  -  звернувся  вiн  до
Оксена.
   Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксеновi на вухо:
   - Чу? мо? серце - нарiже вiн сiчки. Наглядай там за ним.
   - А що за ним наглядати? Не мале дитя.
   - Робимо справу  велико?  державно?  ваги,  а  його  одне  слово,  одна
яка-небудь дурна витiвка зможе зiпсувати все. Дави на всi гальма. Хай  вiн
вiдчу?,  що  ми  не  збира?мося  потурати  його  неподобствам...  Так  де,
по-тво?му, краще закладати лiтнiй табiр для худоби:
   - Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то,  може,  назад  тiкати
доведеться, - клопотався Охрiм.
   - Розумному - плач, а дурневi - радiсть, - скосив на нього очi Тимко.
   - Жалi?ш? - несподiвано обiзвався Сергiй.
   - Люди вiк прожили. Прощатися з рiдним гнiздом кому охота?  Витрушували
б тебе iз хати - i ти б кусався.
   - Нiчого ?м кусатися. Радянська влада для них добро робить.
   - Вiдколи це ти таким розумним став?
   - Тобi хоч i розкажу, то не розчовпа?ш.
   - А це ж чому?
   - Душком вiд тебе антирадянським припаха?.
   - А ти хiба з тих, що принюхуються?
   - Нi, я з тих, що нутром чують.
   - Ну, зчепилися! -  крикнув  на  них  Охрiм.  Хлопцi  замовкли.  Шдводи
зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи iз сiдла, постукав пльоткою  у
чи?сь  ворота.  Вийшов  пристаркуватий  чоловiк  у   сiрячинцi   i   рудих
розтоптаних чоботях. Побачивши Гната,  привiтався  коротким  "растуйте"  i
зняв шапку. Гнат, сiпнувши за поводи, осадив коня, що  гарцював  прямо  на
дядька.
   - Надiнь шапку. Я тобi, зна?ш-понiма?ш, не губернатор.
   Дядько поволеньки зодяг шапку i, спершись на тин,  очiкувально  дивився
на Гната.
   - Обiйди зараз хутiр i скажи  од  мого  iменi,  щоб  усi  збиралися  на
майдан. Мiтинг буде.
   Дядько поправив шапку i недовiрливо перехнябив плечима:
   - Якщо на предмет хлiбозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зiйдуться.
   - Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.
   - Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?
   - Якнайшвидше.
   - А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висiвками обкладала  -
не допомага.
   Оксен, що слухав цi переговори, смикнув Гната за рукав:
   - Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь  хлопчика,  вiн  тобi  за
десять хвилин весь хутiр облiта.
   - Ей ти, Васько, чи як там тебе! - крикнув Оксен до  гурту  хлопчисьок,
що юрмилися бiля, пiдвiд. - Ану, бiжи сюди!
   Блiденький хлопчик рокiв десяти, плутаючись у полах материного пiджака,
пiдбiг до Оксена, зупинився, захеканий, i  нацiлив  на  Оксена  чорнi,  як
смородина, очi. Оксен поплескав його по блiдих щоках, якi свiдчили про те,
що дитина просидiла цiлу зиму в хатi  i  не  бувала  на  свiжому  повiтрi.
Хлопчик опустив голову i пiдшморгнув носом.
   - В школу ходиш?
   - Нi. Не ходжу. У нас iз хутiрських нiхто не ходить.
   - Чому?
   -  До  школи  далеко,  i  взувала  нема.  Оксен  грубо,  по-чоловiчому,
пригорнув до себе хлопчика, зашепотiв йому в прозоре вушко:
   - Ось переселимо ваш хутiр у село, тодi заживете по-новому.
   - Правда? - радiсно скрикнув хлопчик, i очi його засяяли, як зiрочки.
   - Правда. От зараз пробiжи по хутору, клич усiх людей на майдан.  Збори
будуть.
   - О, то я такий, що мене тут нiхто iз хлопцiв не дожене.
   Хлопчик вирвався iз обiймiв Оксена, пiдбiг до сво?х хуторян, що  стояли
осторонь, щось ?м сказав, потiм заклав два  пальчики  в  рот  i  гучно,  з
протягом свиснув по-вiвчарському -  i  тодi  хлопчаки  з  галасом  гайнули
широкою хутiрською вулицею, i ?хнi тонесенькi голоси  вiдлунювалися  якось
весело i дзвiнко у свiжому повiтрi.
   Через пiвгодини майдан став наповнятися людьми. На  зеленому  вигонi  -
людське вириво: бiлi  жiночi  хустки,  старi  пом'ятi  картузи,  сiрячини,
кожухи, облiз-лi заячi шапки, глухий гомiн, стримане  покашлювання,  сухий
трiск  соняшникового  насiння.  Дiвчата   перештовхуються   помiж   собою,
перешiптуються. Парубки  стоять  осiбно  гамiрним  гуртом,  поводять  себе
розв'яз-но, по-хутiрському:
   - Пилипе!
   - Що?
   - Куди це вашi худобу порозпускали?
   Пилип одверта?ться до тину, застiба? ширiньку.
   - Пастися пiшла, - вiдказу? вiн тихим баском.
   - На чию ж толоку? Варчину чи Марi?ну?
   - В них обох паша добра...
   - Варко! Ти не зустрiчала Пилипово? худоби?
   - На налигач налигала та до ворiт припнула, - граючи очима,  теревенить
язиката Варка i лiзе собi в пазуху за насiнням. Пилип пiдходить до  не?  i
теж запуска? туди руку. Варка не противиться, тiльки  осудливо  зирка?  на
його широку, мов корито, пригорщ, повну насiння.
   - Ого! З чужого засiка брати не дурень!
   - Не збiднi?ш, - басовито гуде Пилип i знову пiдходить до хлопцiв.
   Регiт, гамiр, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку.  На  лiвому  крилi
молодицi та жiнки. Язики як линви, лиця розпашiлi, в них прихована гроза.
   - Чого трима?те? Починайте? Нам на роботу треба йти.
   - ?сти не доварила. В хатi все кидьма. Досi i в печi погасло!
   - Артеме! Бiжи додому, бо я теля забула од-лучити.
   Над юрбою мужчин хмарою сто?ть дим. Курять, аж на бiлому свiтi чорно. В
них сво? розмови.
   - Купив оце пiдсвинка, та боюсь, чи не прогадав.
   - Скiльки ж?
   - Одну з четвертиною.
   - Та й як?
   - ?сть наче добре.
   - А моя заболiла, хоч до ветiнара веди.
   - Жiнка?
   - Став би я з нею водиться! Корова.
   До гурту пiдходить рухлявий, як  млинок,  чоловiк.  Рукавом  полотняно?
сорочки  витира?  збуджене  обличчя,  крутить  головою  на  всi  боки,  як
зацькований зайчик.
   - Складай, браття, добро в чували. Правлять на Т]роянiвку.
   - Не мають такого права. Живемо, де хочемо.
   - Еге. Стануть вони в тебе питати.
   - Батьки нашi тут жили, дiди, а тепер  за  вiтром  вiйся?  Нiчого  собi
придумали!
   - Та пропади воно пропадом! За чим жалi?те? В цiй глушинi  вже  вовками
поробилися.
   - Тобi добре - жiнку на вiз посадив, та й вся рахуба, а в мене дiти.
   - А про мене, хоч i Соловки. Аби грошi та життя хороше.
   - Тесе. Починають.
   Гнат уже стояв на возi, м'яв у руках шапку та висвiчував золотим зубом.
   - Давай, тiльки недовго, - шепотiв йому знизу Оксен.  -  А  то  я  тебе
знаю: тягтимеш, як невiд з  моря.  На  тлi  неба  постать  Гната  вигляда?
монументально.
   - Товаришi колгоспники! - почина? вiн серед загально? тишi i  замовка?.
Лице його морщиться в пошуках потрiбних думок i слiв. -  А  также  трудова
iнтелiгенцiя! - нарештi дода? вiн. - Наближа?ться  свято  -  день  Першого
травня. I ми, товаришi,  взяли  зобов'язання,  як  по  надоях,  так  i  по
польових роботах. I ми це зобов'язання - кров з  носа,  а  викона?мо.  Вже
сьогоднi я?ць по сiльрадi здано на сто двадцять вiдсоткiв,  i  тут  велику
роль вiдiграв актив. Яйця, товаришi, здали всi.
   В заднiх рядах, де  стояли  парубки,  пробiг  легенький  смiшок.  Оксен
торкнув Гната пужалном по чоботi:
   - Говори по сутi! Що ти мелеш? Гнат здивовано глянув  униз  на  Оксена,
потоптався на возi.
   - Тепер, товаришi, вiдносно шкури. Ферма в нас була  слаба,  породистих
корiв не було, а тепер у артiлi ? новий завфермою, вiн це  дiло  повернув.
Шкуру да?мо регулярно, м'ясо також. Але цього мало,  товаришi?  Ми  мусимо
йти вперед. А як же ми  будемо  йти,  коли  ви  живете  на  хуторi,  п'?те
самогон, гра?те в карти i не прийма?те жодно? участi в громадському  життi
села? Та ви зна?те, як ви живете? Ви, зна?ш-понiма?ш, живете, як дикуни...
   - А ти чого при?хав до нас, коли ми дикуни?!
   - На сво? колеса поглянь, розумака який ви-ськався!
   - Ти ще, може, й про бога будеш тутеньки говорити?!
   - Чого на нього  дивитися?  Тягнiть  його  з  воза!  Натовп  завирував,
заколихався, заднi напирали на переднiх, i жива хвиля  людських  тiл,  все
скаженiше розгойдуючись, накочувалася на вози. Жiнки, що стояли  попереду,
вже дихали пеклом i шукали рукам  роботи.  Червонi,  спiтнiлi  обличчя  ?х
звiрiли, очi палали, як у тiчкуючих вовчиць. Деякi  уже  хапали  Гната  за
галiфе  i  тягли  з  воза.  Розлюченi  обличчя,  перекошенi  криком  роти,
розпатланi голови - все це насувалося на Гната вiдьмацькою  перезвою,  так
що вiн не знав, що робити, i тiльки одмахувався шапкою, яку тримав у руцi.
Оксен, бачачи, що справа поверта?ться погано, вискочив на воза, пiдняв над
головою батiг.
   - Ану! - крикнув вiн, напинаючи на ши?  жили,  i  лице  його  зробилося
блiдим i рiшучим. - Чого дерете горлянку?!
   Жiнки, ошелешенi несподiваною вихваткою Оксена, вiдхлинули назад.  Вони
зрозумiли i вiдчули, що такого з воза стягти не вдасться.
   - Ми при?хали переселяти хутiр, i ми це зроби-мо? - кричав Оксен -  Раз
уряд постановив  -  буде  виконано?  А  ви  подумайте  як  слiд,  то  самi
зрозумi?те, що це для вашо? користi робиться.
   Мiж людьми запала тиша: вiдверте повiдомлення Оксена  приголомшило  ?х.
Оксен зрозумiв, що тепер не можна  тратити  нi  секунди,  i,  озирнувшись,
зустрiвся поглядом iз Сергi?м. Той, очевидно, зрозумiв, у чому справа,  i,
працюючи лiктями, став пробиватися помiж людьми  на  майдан.  Вскочивши  у
перший двiр, вiн скинув чоботи i спритно, мов кiшка, полiз на  дерево,  що
росло бiля хати.
   Люди, зата?вши подих, дивилися на нього здивовано, не розумiючи, що вiн
хоче робити. Долiзши до товсто? гiлляки i схопившись за  не?  руками,  вiн
розгойдався i, вигнувшись тiлом, плигнув  на  хату,  став  зривати  з  не?
парки. Люди все ще не могли  отямитися.  Враз  гребля  прорвалася,  i  всi
ринули на подвiр'я, запрудивши його за одну секунду. На майданi  залишився
тiльки один Гнат з двома сумками через плечi i  кубанкою  в  руках.  Оксен
засунув батiг за халяву i наказав троянчанам, щоб вони розбирали  слiдуючi
хати, але не бiльше трьох.
   - Перевеземо цi, а потiм за iншi вiзьмемося, - кинув вiн на ходу.
   - Як? - здивувався Гнат, що  вже  трохи  прийшов  до  тями  i  вже  мiг
вступити в сво? службовi функцi?. - Менi сьогоднi зведення треба давати по
переселенню в район. Що я напишу? Ти, зна?ш-понiма?ш, менi м?-роприятiе не
зривай. Хлопцi, роз'?жджайтесь зараз по всьому хутору, i щоб до вечора всi
хати були порозкиданi. Людей iз майном перевозьте  до  Троянiвки,  там  ?х
зустрiне секретар iз списком i розтлумачить, кого куди розвозити.
   - Хiба ж ми за день усiх перевеземо? - засумнiвався шустрий манилiвець.
- У них же i свинi, i корови...
   - Свиней хай гонять пiшим порядком, - розпорядився Гнат.
   Оксен взяв його за лiкоть, недобре ворухнув очима:
   - Ти що? Зовсiм з  глузду  з'?хав?  Коли  ж  та  свиняка  до  Троянiвки
доб'?ться? Та вона ж як пройде п'ятнадцять  кiлометрiв,  так  на  ?й  одна
щетина зостанеться. А сало на дорогу з потом викапа?! Нi, ти, Гнате, в  це
дiло не мiшайся. Давай призначимо когось iз хутiрських дядькiв старшим  по
переселенню, хай вiн i розпоряджа?ться. А ти  завалиш  усе  дiло.  Тут  по
бритвi ходити треба, а ти - шарах з усiх чотирьох. Так не тiльки ногу, а й
голову розпанахати можна. Сам бачиш - дядьки вогнем дихають.
   - Що?! Ти хочеш, щоб я Радянську владу передоручив якомусь хуторянину?!
Та нiколи цього не буде! ?дь у село! Операцi?ю буду керувати я лiчно.
   В дворi мiж тим колобродило i  сатанiло,  жiнки  кричали  всi  разом  i
сучили на Сергiя кулаками, а вiн спокiйно собi походжав по  хатi,  як  той
чорногуз, не звертаючи уваги на ревiння юрби, робив сво? дiло.  Розпатлана
господиня бiгала навколо хати з дрючком, виширювала гороб'ячi гнiзда, а до
Сергiя дiстати не могла. Слiдом за  нею  ходив  оранжево-рижий  котяра  i,
зачувши розтривожений гороб'ячий дух, нявчав  так,  нiби  з  нього  живцем
здирали шкуру. Люто вигинаючи спину, точно так, як господиня,  вiн  дряпав
лапами землю i, задравши голову, хижо свiтив на стрiху кровожерними очима.
   - Ось послухайте, тiтко, - гомонiв згори Сергiй. - Обживетеся на новому
мiсцi, так ще мене й у гостi покличете.
   - Хай тебе чорна яма кликне, харцизяко! Щоб тобi руки  й  ноги  петлями
поскручувало!  Щоб  тебе  чорнi  п'явки  поспивали,  як   ти   мене   отак
роз-о-ря-я-?ш! - завила тiтка, похитуючи з боку на бiк скорботною головою.
   Юрба ще трохи погомонiла, потопталась  i,  бачачи,  що  вже  нiчого  не
зробиш, стала поволi розходитися.
   - Що ж, хлопцi, крути-верти, а переселятися доведеться,  -  гомонiли  в
юрбi.
   - Хоч би садибу дали таку, як треба.
   - Менi якби бiля рiчки, щоб качок розвести.
   - Такого вгiддя,  як  тут  мали,  навряд  чи  дадуть.  Як  подумаю,  що
ви?жджати треба, так по серцю й рiзоне.
   - Воно так. Де ворона не бува, а летить туди, де гнiздо звива.
   За кiлька хвилин двiр опустiв. Одна лише дiтвора з подивом i навiть  iз
веселiстю дивилася, як розбирають хати. Троянiвцi, хрипкiвцi, манилiвцi та
залу-жани уже не зустрiчали того опору хуторян, який був ранiше, i  робили
сво? дiло спокiйно, розважливо, по-господарському. Кожен  з  них  був  сам
господар i розумiв, що перевезти хату з  мiсця  на  мiсце  -  це  дiло  не
просте. Тому хати розбирали ретельно i обережно, намагаючись не пооббивати
нi одвiркiв, нi дверей, нi вiконних рам, бо все це  кошту?  грошей,  а  ?х
нелегко заробити. Пильнувалося також, щоб усе те, що вкладалося  на  вози,
не загубилося по дорозi i не потовклося, i кожна господарська  рiч,  така,
як вила, граблi, лопата, сокира, ящичок iз цвяхами, брус, тиква для  води,
прядка, витушка, веретено, бриль, стара свитка, "дiдок" для  коси,  пилка,
дiжка з квасом, - усе це ув'язувалося, бичувалося, обмощувалось, щоб  нiде
нiщо  не  стукнулося  по  дорозi,  не  схитнулося,  не  розплескалося,  не
потрощилося. Хуторяни, бачачи сумлiннiсть троянчан, вже не глипали на  них
спiдлоба, а працювали разом. Навантаженi деревом пiдводи негайно ?хали  на
Троянiвку, i за кожною з них слiдував господар,  вимiрковуючи,  яку  ж  то
йому примiряють садибу.
   Опiвднi  сонце  пригрiло  так,  що  в  степу,  за  сторожовою  могилою,
заструмувало  марево,  нiби  там,  на  обрi?,  пастухи  варили   кулiш   у
здоровенному казанi i пара, що виходила з нього, нiжно слалася над землею.
Небо було високе, iз слiпучою голубiнню, без  жодно?  хмаринки.  Iз  степу
долiтав у хутiр теплий душок розпарено? землi, змiшаний iз чадним  запахом
торiшнiх полинiв. На вiдсоннi, де-небудь за  хлiвом  або  за  купою  гною,
вiдволожена вранiшньою росою земля була чорна  i  парувала  так,  нiби  ??
тiльки що полили гарячим окропом; на  конях,  припечена  сонцем,  парувала
шерсть;  пiвнi,  зачувши   весняне   привiлля,   в   ревнивiм   осатанiннi
розкльовували один одному до червоно? юшки шишкастi гребенi, потiм злiтали
на тини i, стiкаючи кров'ю,  посилали  сонцю  свiй  бойовий  клич;  худоба
бродила по вигону, пощипуючи  молодесеньку  травичку,  зелений  сiк  мазав
морди i ратицi.
   Люди працювали, пороздягавшись до сорочок, спини ?х мокрiли вiд поту, а
пилки та сокири разюче спалахували на сонцi i слiпили очi.
   Тимко розбирав  хату  разом  iз  Охрiмом  i  ще  двома  залужанами.  ?м
допомагав господар, мовчакуватий, здоровенний чоловiк,  зарослий  по  самi
очi чорною бородою, iз звiрячим поглядом чорних  страшних  очей.  Плечi  в
нього були широкi, руки довгi, голос  приглушеного  чавунного  дзвону.  За
весь час вiн нi до кого не обiзвався й словом, а взявши  сокиру,  пiшов  у
сарайчик i щось там  стукав,  клепав,  стугонiв,  майже  не  визираючи  на
подвiр'я. Iз сiм'? у нього були  жiнка  i  дочка.  Жiнка  робила  враження
затуркано?, забито? iстоти, що, мабуть, на другий день пiсля  весiлля  вже
була вiддана пiд владу  свого  чоловiка,  якого  вона,  по  всьому  видно,
боялася i намагалася в усьому догодити. Вражало  в  нiй  хворобливе  жовте
лице i зляканi сухi очi з лихоманковим блиском. Донька ж,  яку  Тимко  вже
давно примiтив, була степова красуня. Вона мала дикi, чорнi, як у  батька,
очi  i  недоступне,  купане  в  любистковi,  лице  царiвни,  щоки  так   i
палахкотiли рум'янцями i пахли трояндами.  Ходила  швидко,  легко,  голову
тримала рiвно: постав на не? глек iз водою -  i  то  не  схлюпнеться,  при
зустрiчi з Тимком одвертала голову i прикривала очi довгими вiями.
   Тимко слiдкував за нею вовчим оком i снував по двору, щоб застукати  ??
де-небудь один на один та хоч обняти по-парубоцькому.  Але  вона,  мабуть,
була дiвка з догадливих i ходила так,  що  ?хнi  стежки  не  схрещувалися.
Тимко  знав  багатьох  хутiрських  дiвчат,  якi  часто,  особливо   зимою,
приходили до Троянiвки цiлими вервечками, щоб накупити в магазинi  рiзного
господарського потребу: гасу, мила, сiрникiв, солi. I вони завжди дивували
сво?ю особливою  степовою  красою:  всi  були  грудастi,  тугi,  сильнi  i
дикоокi, з густим вишневим розливом на щоках. Закупивши крам, йшли до себе
на хутiр, як зграйка  горличок,  з  високо  пiднятими  головами,  байдужi,
зневажливо-презирливi   до   кинджального   вогню   залицяльник   поглядiв
троянiвсько паруботи. Але цi?? дiвчини Тимко мiж ними нiколи не  бачив,  i
вона все дужче й дужче зацiкавлювала його. З самого ранку  вiн  крутив  за
нею головою, як соняшник за сонцем, та шукав зустрiчi хоч  на  хвилиночку,
забуваючи навiть про свою роботу, так що навiть Охрiм це помiтив i  зробив
наганяй.
   - Таке дiло нi к чорту не годитьсяi - лаявся вiн.  -  Тут  сорочку  хоч
викручуй, а на ньому нi росиночки. Ти що, мене за дурника вважа?ш?
   - А тобi що! Роби сво? дiло.
   - Ось розкажу Гнатовi, як ти працю?ш... Тимко мовчки  звалив  на  плечi
кiлька лат i, пружинячи ногами, понiс до воза. В цей час молода  господиня
пройшла по двору. Чорна, блискуча, довга, важка коса ??  непорушне  лежала
на спинi. Дiвчина зайшла  в  погрiбничок,  потiм  виглянула  iз  дверей  i
помахала рукою. Тимко кинув лати i,  злодiйкувато  озирнувшись,  пiшов  до
погрiбничка.
   - Чого тобi? - запитав вiн, пiдiйшовши.
   - Допоможи дiжку з капустою витягти. - Дiвчина  стояла  на  драбинi  по
груди в льоху, смуглявими руками трималася за ляду. - Ну? Чого витрiщився?
   Тимко слiдом за нею полiз у льох. Там було волого i темно. Вiн об  щось
спiткнувся i налетiв на не? грудьми.
   - Причинуватий! - вiдштовхнула його дiвчина.
   - Темно менi. Нiчого не бачу.
   - Iди сюди. В куток.
   Вона взяла його за рукав i  потягла  кудись,  як  у  нору.  Вдвох  вони
намацали дiжку, сапаючи, потягли до драбини. В  темрявi  бачив  Тимко,  як
виблискують ?? очi, чув, як вона диха?, його обдавало вогнем  ??  молодого
тiла, бо вона ж була зовсiм близько, i вiн про-стяг руки, щоб обiйняти ??.
Вона спокiйно, з вiдтiнком бридливостi, вiдвела його руку.
   - Не бiйсь, у самого в селi ? дiвчина, а до мене лiзеш?
   - То й що?
   - А те, що грiх.
   - Аби не мiх, а трiшки можна. Як тебе звати?
   - Звуть, звуть, ще й покличуть.
   - Чого ти з хутiрськими дiвчатами до нас нiколи в село не приходиш?
   - А чого ходить? Ти он угору лiзь, дiжку тягни. Тимко знову простяг  до
не? руки.
   - Вгомонися, бо батька покличу.
   Тимко стис ?? в обiймах, гарячив сво?м диханням.
   - Тату! - закричала дiвчина.
   - Та кинь ?? геть, сама не витягнеш! -  почувся  раптом  згори  жiночий
голос, i в льоху  зробилося  темнiше,  бо  хтось  став  на  дверях.  Тимко
метнувся в куток i притих, даючи дiвчинi знаки, щоб вона мовчала, але вона
гордо повела головою i голосно крикнула:
   - Витягну! У мене тут помiчник ?.
   - Де ж вiн, що я не бачу? - запитала мати i нахилилася над дiжкою.
   Тимко виступив iз кутка, дурнувато посмiхнувся.
   - Ти що, троянiвський?
   - Умгу.
   - А чий же будеш?
   - Вихорiв.
   - Чи не Улянин син?
   - Вiн самий.
   - Як же. Знаю. Ми ще з нею дiвували разом. Ну що ж,  витягайте,  дiтки,
та не пiдiрвiться, бо вона таки до  бiса  важка,  -  поспiвчувала  мати  i
пошкрьобала до хати.
   Коли дiжка була пiднята нагору, обо? сидiли на  кульках  околоту,  одне
проти  одного.  Пiсля  холодного  льоху  тепле  повiтря  обливало  ?х,  як
лiтеплом. В дворi було тихо. За погрiбничком ходила квочка з курчатами,  i
було чути, як вона стиха поквокту?, гребеться в землi i шарудить соломою.
   - Жаль покидати хутiр?-запитав Тимко, глянувши дiвчинi в очi.
   - А тобi що до того? Ти йди роби сво?. Погромщик.
   Вона встала i, бiльше не перемовившись iз ним жодним словом, вийшла  iз
погрiбничка.
   Пiсля обiду дядьки прилягли посеред двору на теплих вiд сонця парках  i
зараз же поснули. Один Тимко сидiв бiля воза, обпершись спиною об  колесо,
роздумував над долею людей, що перебираються ось на його  очах  iз  одного
мiсця на друге. "Де корiнець пустив, там i серце залишив. Вiдай, не одному
хутiр снитиметься".
   Iз  хлiва,  солодко  примружуючись  i  облизуючи  губи,  вийшов  Охрiм.
Розiклавши парки, лiг бiля Тимка.
   - Чого це ти облизу?шся, нiби з причастя? Гороб'ячих  я?ць  об'?вся?  -
запитав Тимко. J
   - А вже ж язик у тебе, парубче, ну, чисто як помело! - буркнув Охрiм i,
накривши картузом обличчя, лiг на парки.
   Тимко також лежав iз закритими очима, але  не  спав,  прислухаючись  до
навколишнiх хутiрських шумiв. Десь надсадно, як  на  зарiз,  ревiло  теля,
очевидно, загубивши матку; на вигонi гралася у "квача" дiтвора, i тоненькi
дитячi голоси гучно вiдлунювалися в пустих подвiр'ях. "Ось кому все  одно,
?м хоч на край - свiту ?дь",  -крiзь  солодку  дрiмоту  подумав  Тимко,  i
повернув лице вiд сонця в холодок. Раптом  вiдчув,  як  з  вигону  запахло
споришем: то тихий вiтер, пролiтаючи хутором, принiс його. Вiд  землi  теж
пахло рiдним, болючим i знайомим з дитинства, i цей  запах,  ця  тиша  над
хутором, тоскне ревiння телятка, веснянi лункi голоси дiтей - все це  було
рiдним, милим, знайомим, навiвало на нього сон, i вiн, лежачи  на  животi,
уткнувши голову мiж руки, живлячись духом тепло? землi i жадiбно  вдихаючи
його, непомiтно заснув.
   Вiн не знав, довго спав  чи,  може,  тiльки  одну  секунду,  як  раптом
вiдчув, що його хтось штовха?. Пiдняв голову i здивовано  заклiпав  очима:
перед ним стояла хазяйська донька.
   - Iди. Тато кличуть... - сказала вона i вiдвернулася. В Тимка  похололо
пiд ложечкою.
   - Це не по якому дiлу?
   Дiвчина не вiдповiла i, гордо закинувши назад голову,  пiшла  до  хати.
"Може, вiдносно сватання?" - лiзли веселi думки в Тимкову голову, коли вiн
крокував подвiр'ям слiд в слiд за дiвчиною, промацуючи поглядом ?? смуглу,
в блискучих кiльцях волосся, шию. В сiнях вiн  ущипнув  ??  за  бiк,  вона
вiдштовхнула його так гнiвно i  так  сильно,  що  вiн  поточився,  раптово
вiдкрила перед ним хатнi дверi.
   - Здрастуйте! - з ходу прокукурiкав Тимко,  зупинившись  бiля  мисника.
Батько,, що сидiв спиною  до  дверей  i  м'яв  у  коритi  якесь  шкураття,
повернувся, страшними чорними очищами глянув на Тимка i, не вiдповiвши  на
його привiтання, одвернувся  знову,  продовжуючи  свою  роботу.  Господиня
поралася  бiля  печi,  теж  не  звертаючи  уваги  на  прийшлого.   Донька,
побрязкуючи намистом, мела косою долiвку,  складаючи  пухкi,  в  квiчастих
наволочках подушки у широчезне рядно. "Щось тут дуже смаленим запахло",  -
усмiхнувся про себе Тимко i першим порушив мовчанку:
   - Що ви менi, дядьку, сказати хотiли? Дядько  лiниво  повернув  волячою
ши?ю, спiдлоба глянув на Тимка. "Такий якби з-пiд мосту  виглянув,  то  не
тiльки б грошi, а й голову з картузом забрав би у нещасного подорожнього",
- подумав Тимко.
   - Значить, вам, блудяги, мало того, що ви мене з хати  пiд  чисте  небо
викурю?те, так ви ще й на крадiжку пiшли?
   Чорна борода його загрозливо заворушилася, iз волохатих, сильних, голих
по лiкоть рук краплями стiкала вода.
   - На яку крадiжку? - здивувався Тимко, потискуючи плечима.
   - Нiби не зна?ш? А бочонок з  медом  хто  вкрав?  Тимко  зодяг  картуз,
крутнувся до дверей. Дiвчина кинулась йому навперейми. Вiн вiдштовхнув  ??
i вискочив надвiр. В двадцять стрибкiв опинився бiля воза, схопив  сонного
Охрiма за петельки, рвонув на себе; той махнув головою, витрiщив очi.
   - Де мед? - коротко запитав Тимко.
   Охрiм витер рукавом сонну слинку, заклiпав вiями:
   - Який мед?
   Не випускаючи Охрiма з рук i не даючи йому встати, Тимко поволiк злодiя
до хлiва. З хати вибiг розпатланий господар, кричав, розмахуючи руками:
   - Пусти! Що ти робиш? Пусти!
   Але Тимко не чув того крику, волочив Охрiма далi, тяжко  сапаючи,  лице
його було озвiрiлим i страшним. За господарем вискочила донька,  пiдбiгши,
схопила  парубка  за  рукав,  але  Тимко  так  глянув  на  не?,  що   вона
вiдсахнулася, як вiд вогню. Прискочили заспанi троянiвцi i з  криком:  "Чи
ви не показалися?!" -стали розтягати  ?х.  Тимко  водив  безтямними  очима
навколо  себе,  крутився,  як  в'юн,  намагаючись   вирватися   iз   дужих
дядькiвських  рук.  Охрiм  стояв,  злiсно  посмiхаючись,  витирав  долонею
розбиту губу.
   - Чого пристали, дурнi? -  деренькотiв  вiн  зляканим  голосом.  -  Ну,
знайшов бочонок меду, поласував трiшки.
   Вiн пiшов у хлiв i принiс звiдти загорнутий у  солому  i  рiзне  тряп'я
бочонок, видимо, вже пiдготовлений для перевезення до Троянiвки.  Господар
взяв бочонок i перед тим, як  iти  в  хату,  сказав  таким  голосом,  нiби
вибачався перед Охрiмом:
   - Ще якби хоч попросив, а то... - i,  не  договоривши,  поплентався  до
хати.
   Троянчани теж розiйшлися до свого дiла, але не дивилися один  одному  у
вiчi i не розмовляли мiж со-. бою.
   Увечерi, коли навантаженi  вози  рушили  в  дорогу,  хутiрська  красуня
догнала Тимка аж за цариною, сунула йому в руки щось  тверде,  замотане  в
чистеньку ганчiрку, опустивши очi, сказала:
   - Чи ще при?деш?
   - Не знаю. Як пришлють, то при?ду. У не? ревниво блиснули очi:
   - До сво?? селючки рвешся?
   - А хоч би й так...
   Вона круто повернулася i, опустивши голову, пiшла в  хутiр.  Тимко  теж
побiг наздоганяти свою пiдводу. Наздогнавши ??, озирнувся. Степова красуня
стояла на дорозi iз якоюсь хутiрською дiвчиною  i  щось  говорила  з  нею.
Потiм вони обидвi обернулися, глянули Тимковi вслiд, голосно засмiялися  i
повагом пiшли до хутора. I потiм, скiльки Тимко не озирався назад, нi одна
з них не подивилася в його бiк. Вони розмовляли про щось сво?,  хутiрське,
яке ?м було дiло до приблудного парубка, що при?хав руйнувати  ?хнi  хати?
"От i зрозумiй. цих дiвчат, - гiрко думав Тимко. - То  листочком  припала,
то бурлить, немов вода. Напевно, вони тiльки для того й народженi на  свiт
божий, щоб свiй характер паскудний показувати".
   Тимко розгорнув ганчiрку: в нiй  лежала  грудка  iскристого  меду.  Вiн
лизнув ?? язиком i замружився вiд солодко?  розкошi.  "Точно,  як  Орисинi
губи, солодкi", - подумав вiн i враз вiдчув,  як  пiд  серцем  ворухнулася
дрiмаюча туга i боляче вкусила його, i вiн тяжко зiтхнув  i  зупинився  на
хвильку посеред шляху, щоб згорнути цигарку.
   Пiзно вночi останнiм  iз  хутора  ви?хав  Гнат  Рева.  Вiн  ?хав  трохи
п'яненький, бо його пiдпо?ли хуторяни в надi?, щоб декого з них  переселив
пiзнiше: часом зупинявся бiля розiбраних хат i довго дивився на чорнi купи
сухих парок, що валялися на подвiр'ях. Свiтло в хатах уже погасло, i  весь
хутiр поринув у густу темряву тепло? весняно? ночi.  Над  хутором  залягла
тиша, тiльки десь далеко у степу, чути було, погуркував трактор.  "Передам
у зведеннi, що половину хутора  вже  переселив,  а  завтра  нажму,  щоб  i
останнiх перевезти", - вирiшив Гнат i, стьобнувши  коня,  поскакав  сонним
хутором.
   В  нiчнiй  тишi  тупiт  кiнських  копит  вiддавався  лунко  i  виразно.
Незабаром вiн ви?хав на степову дорогу, що вела  до  Троянiвки,  i  пустив
коня тихiше. Гнат був у  тому  мирному  воркуючому  настро?,  який  завжди
охоплював його  тодi,  коли  справи  iшли  добре,  i,  ?дучи,  насвистував
пiсеньок. Але втома i легке сп'янiння все дужче налягали на нього, i часом
вiн дрiмав, опустивши повiддя.
   Навколо в обiймах степово? тишi нiжилася земля, як  приласкана  коханим
дiвчина: вона дихала i сходила парою, i якби людина захотiла  припасти  до
не? щокою, т^) почула б, яка вона тепла, i спiймала б тонкий, нi з чим, не
зрiвняний запах нiжного дихання, в якому  особливо  вiдчувався  гiркуватий
трунок зрiзаних плугом корiнцiв. На полях, що розстилалися обабiч  дороги,
чулися невиразнi шерехи: то трiск сухого бур'яну  пiд  чи?мись  обережними
кроками, то прича?не шарудiння, то стриманий писк. Може,  то  гуляли  бiля
сво?х нiрок ховрашки, а може, поверталися iз невдалого полювання лисицi.
   Iнодi в повiтрi шумiли пташинi крила: то пролiтав ворон, а може, летюча
миша. Iнодi iз степово? пустелi линув тужливий людський крик, не залишаючи
пiсля себе нi луни, нi вiдголосу: то кричала сова. Вiд того крику робилося
страшно i моторошно, так, що навiть Гнат прокидався вiд  нього,  сполохано
озираючись навколо.
   Одного разу вiн, прокинувшись вiд дрiмоти,  на  хвилину  зупинив  коня,
постояв, прислухався i навiщiдьк повернув на глуху дорогу,  об'?здом,  але
не про?хав i де? сяти метрiв, як знову повернув назад. Коли б його  запи-.
тали, навiщо вiн так робить, вiн би не мiг вiдповiсти.
   Кiнь, зачувши пiд ногами знайому  дорогу,  пiшов  охот-нiше,  але  бiля
троянiвського яру затупцювався  i,  тремтячи  шкiрою  i  поводячи  вухами,
закляк на мiсцi, не бажаючи йти далi. Гнат  боляче  вдарив  його  канчуком
попiд пузом. Кiнь  пiшов,  але  все  рiвно  неохоче,  обережно  промацуючи
тонкими ногами грунт i ще  бiльше  тремтячи  шкiрою.  Стали  спускатися  в
темний яр, звiдки повiяло холодом i проваллям.  За  кущами  терну  почувся
тихий шелест.
   - Хто там? - голосно крикнув  Гнат,  мацаючи  в  кишенi  рублену  ручку
револьвера.
   Темрява мовчала. Тодi Гнат рушив далi i став пере?жджати струмочок,  що
дзюркотiв унизу. В один стрибок кiнь перелетiв його i, напружившись, понiс
вершника на крутий схил. I тут Гнат почув, що ззаду  нього  щось  ляснуло.
Вiн припинив коня i озирнувся, щоб глянути, що там таке, але в ту  ж  саму
хвилю з яру бабахнуло ще два рази i кулi просвистiли десь зовсiм  близько.
Гнат зрозумiв, що то по ньому стрiляють, i, припавши до гриви коня, погнав
селом.
   Скаженим чвалом пролетiв усю Троянiвку  i  зупинився  лише  тодi,  коли
добiг до Бе?во? гори. "Що ж це я? Куди це я? Я ж  про?хав  сiльраду".  Вiн
крутнув коня назад i раптом вiдчув, що в нього помiж  пальцями  тече  щось
тепле i що повiддя в лiвiй руцi зробилося слизьким. "Мабуть, руку об сiдло
розбив". Вiн труснув рукою i  тихо  застогнав  вiд  болю,  i  тiльки  тодi
зрозумiв, що поранений.  "Треба  перев'язатися,  а  то  кров'ю  зiйду",  -
майнула в головi думка, вiн тихiше по?хав до сiльради.
   Кинувши  бiля  порога  коня,  розбудив  виконавця  i  послав  його   за
фельдшером. Той прибiг, переляканий, i  при  свiтлi  сiльрадiвсько?  лампи
став робити перев'язку. За його словами, рана була пустяшною: куля пройшла
через м'якi тканини, так що через тиждень  заживе.  Коли  перев'язка  була
закiнчена, Гнат взяв з нього слово, що вiн нiкому не скаже, що трапилося з
головою сiльради, i вiдпустив його додому,  а  сам  подзвонив  у  район  i
викликав мiлiцiю. Зробивши це, Гнат сiв за стiл i  став  чекати  Дороша  i
Оксена, за якими було послано виконавця.
   Дорош  i  Оксен  увiйшли,  стривоженi  i  збудженi:  дорогою   язикатий
виконавець розказав ?м, що "голову ранено, i хто зна, чи до ранку  доживе.
Там кровищi натекло - повна сiльрада!"
   - Що сталося? - запитав Оксен, витираючи спiтнiлого лоба.
   Гнат ворухнув рукою на перев'язi, зморщився вiд болю.
   - Якась зараза стрiляла по менi iз троянiвського яру.
   - Коли?
   - Годину назад. Я викликав мiлiцiю. Вранцi розпочнемо слiдство.
   - От тобi гiркий доказ того, що прита?ний  ворог  ще  не  перевiвся  по
наших селах, - нервово посмикуючи ши?ю, обiзвався Дорош.
   - Ну, знаеш-понiма?ш, про теорiю потiм будеш говорити. -  Гнат  узяв  у
здорову руку олiвець. - Давайте розберемо, хто в нас ? такий на  прикметi,
щоб накрити, доки вiн нам п'яток не показав.
   "Що ж тут? Особиста помста чи полiтична акцiя? Як би  там  не  було,  а
могли б Гнатовi голову продiрявити, i тодi думай,  як  хочеш.  Ясно  одне:
який би там Гнат не був, якi б у нього не були помилки, а вiн -  Радянська
влада на селi, i раз по ньому стрiляли, значить, комусь ця влада  кiстю  в
горлi сто?ть. Ось якi справи творяться  в  тихiй  Троянiвцi",  -роздумував
Дорош, мерзлякувато струшуючи плечима i щiльнiше загортаючись у шинелю.
   - Це хтось iз хуторян жахнув, - обiзвався пiсля довго? мовчанки  Оксен.
Вiд пережитого страху  у  нього  покруглiшали  очi  i  тихо  посмикувалися
вибiленi тривогою губи.
   - Я ваших людей не знаю, - вставив Дорош. - Але менi зда?ться,  що  без
Джмелика тут не обiйшлося.
   - Трудно вгадувати. Може, якраз Джмелик тут  i  нi  при  чому.  Хоча...
звичайно, вiн наволоч. Про це всi знають, - в тяжкiй задумi опустив голову
Оксен.
   - А в мене ? другий на примiтi, - загадково примружився  Гнат,  -  Улас
Хомутенко.
   Дорош пильно подивився в очi  Гната,  ламаючи  його  гостро  вiдточений
погляд.
   - Ну, ти пiд цей шумок чесного хлопця не заплутуй. Я за нього ручаюсь.
   - Ти менi не вказуй! - закричав Гнат i стукнув здоровою рукою по столу,
аж перекинулася чорнильниця.  Чорна,  як  дьоготь,  пляма  розповзлася  по
чистому аркушевi паперу. - Я,  зна?ш-понiма?ш,  в  жизнь,  як  в  орлянку,
граюсь, а ти всяких гадiв покривати будеш?
   - Замовчи! - спалахнув Дорош, гнiвно блиснувши окулярами. Шия його  вже
не смикалася, а витяглася  i  задубiла,  очi  застигли,  мов  склянi,  рот
судорожно зiвав, не в силi виштовхнути слово,  а  права  рука,  з  великим
зусиллям розжимаючи пальцi, тяглася за стаканом  iз  водою.  Оксен  швидко
налив йому води, подав у руку. Дорош зараз же взяв ??, але  пити  не  мiг:
йому мов клiщами перехопило горло, i вiн задихав швидко,  iз  перехватами.
Поставив стакан на стiл i опустився на стiлець, весь  покрившись  дрiбним,
як роса, потом.
   - Не можна брати всiх пiдряд, - сказав вiн через  кiлька  хвилин,  коли
трохи опанував себе i заспоко?вся настiльки, що мiг  говорити.  -  Пiд  цю
крученицю можемо нахапати таких, що нi в чому не виннi.
   - У нас ? органи. Вони розберуться, - огризався Гнат, проте вже не  так
палко, як напочатку. Вiн розумiв i вiдчував, що Дорош уже зна? бiльше, нiж
треба, i не попустить йому i не помилу?.
   - А ми ж навiщо? Ми сво?х людей повиннi краще знати, чим любi органи.
   - Ну, наговорилися. Тепер пiшли Джмелика брати, - сказав  понуро  Гнат,
при допомозi Оксена накинувши на себе шкiрянку.
   - Тiльки без  всяких  порушень,  -  попередив  його  Дорош,  застiбаючи
шинелю. - Затримувати ми, фактично, не ма?мо права. На це  ?  прокуратура,
що вида? ордери на арешт. Ми робимо це  тiльки  для  того,  щоб  полегшити
роботу нашим органам.
   - Там видно буде, - понуро буркнув Гнат. -  Такому,  як  Джмелик,  i  в
морду не грiх дати.
   Вийшли iз сiльради. Надворi  було  темно  i  тепло.  Над  Бе?вою  горою
ледь-ледь свiтлiло небо. Меркли, туманились зорi. На луках, понад Ташанню,
густими хвилями перекочувався туман. Грузнучи  по  щиколотки  в  сипучому,
трохи вологому пiску, всi тро? вузенькими провулочками спустилися вниз  до
Ташанi. Через лiщиновi ворiтця зайшли в двiр. У густих вербах  прича?лася,
огорнута темрявою, маленька хатинка. Гнат пiдходить до не? i довго  стука?
в шибку.  Незабаром  за  дверима  чу?ться  притишений  шелест  i  заспаний
старечий голос пита?:
   - Хто там?
   -  Iменем  Радянсько?  влади,  вiдкривайте.  Дверi  вiдхиляються.  Гнат
мнеться, обтупуючи з чобiт пiсок. Перший заходить Дорош, а за ним Оксен.
   Стара метушиться в темрявi, як миша в пастцi, нiяк не може намацати  на
карнизi сiрникiв.
   Нарештi вона засвiчу? каганчик, тремтячою рукою ставить на припiчок.  З
лави пiдводиться постать у бiлому, жмурячи на свiтло очi, пригляда?ться до
при-i йшлих. - По мою душу з'явилися?
   - Одягайся.
   Джмелик бере iз лави штани, спокiйно одяга? ?х, твердо стоячи на  однiй
нозi. Потiм,  вiдкривши  скриню,  вийма?  свою  синю  з  бiлими  гудзиками
парубоцьку сорочку, натяга? малесенькi чепурнi чобiтки, вийнявши з  кишенi
кавалерiйсько? куртки роговий гребiнчик, розчiсу? сво? буйнi,  скуйовдженi
ввi снi кучерi. Все це вiн робить поволi, розважливо, так, нiби йде не пiд
арешт, а на хутiрське грище. Потiм бере торбину, кида? туди шматок сала  i
окра?ць хлiба, по-господарськи ув'язу? ?? мотузкою.
   - Швидше, - говорить йому Дорош.
   - А-а, i камiсар тут?! - радiсно вигуку? Джмелик, так, нiби вперше його
бачить. - Здоровенькi були в мо?й хатi!
   Дорош показу? на прострелену руку Гната:
   - Твоя робота?
   - Нi, не моя, -  смi?ться  Джмелик  i  заперечливо  крутить  кучерявою,
попишнiлою вiд гребiнця головою. - Коли б я з ним покумався,  вiн  би  вже
сюди не прийшов.
   - Ну, досить. Виходь.
   Джмелик накида? на плечi куртку, ступа? до дверей.
   - Куди ж ти, сину?
   Вiн зупиня?ться вiд того крику зненацька, просто в дверях.
   - Щаслива ти, мамо, - говорить вiн, не повертаючи  голови.  -  Чоловiка
забрали, а тепер сина мотуз  ують.  Зоставайся  здорова!  -  I,  гримнувши
дверима, виходить надвiр.
   Свiтанкова iмла огорта? чотири постатi, що  вiддаляються  вiд  хати  по
бiлому пiску,  i  п'яту,  яка  заклякла  бiля  лiщинових  ворiтець  чорною
примарою.
   Бiля школи Джмелик несподiвано рвонувся i побiг у верби.
   - Стiй! - закричали всi тро?.
   - Стiй! Стрiлять будуi - загорланив Гнат, добуваючи з кишенi револьвер.
   Джмелик  зупинився,  почекав,  доки  до   нього   пiдбiжать   конво?ри,
засмiявся, блискаючи зубами в темрявi:
   - Хоч би пукалку iз  собою  яку-небудь  узяли,  а  то  втiк  би  -  чим
переймали б?
   Гнат, задихавшись, пiдбiг до Джмелика, помахав йому попiд носом вороною
цiвочкою:
   - А оце бачив?
   - О! Це друге дiло, - зареготав Джмелик. - Тепер  пiду,  як  овечка,  i
тiкати не буду. Так що заховайте бандуру в кишеню.
   Коли зайшли ,до сiльради, там уже були  оперупов-новажений  i  слiдчий.
Гнат коротко розповiв ?м про  все,  що  трапилося.  Уповноважений  записав
свiдчення в протокол i розпорядився  вiдносно  Джмелика,  якого  тимчасово
заперли в сiльрадiвський сарай i поставили як охорону одноокого  Кузьму  з
гвинтiвкою.
   - Дядьку Кузьмо, ви, глядiть,  не  приспособте  дуло  до  плеча  та  не
застрельте мене отут у сара?, - настрашеним голосом просив Джмелик.
   - Щитай, що й пристрелю, коли будеш отак шка-барчати. Тобi сказано,  що
ти як арештант не должен  розговарювать,  так  i  замовкни,  -  погрожував
Кузьма.
   Слiдство закiнчилося тим, що  по  справi  Гната,  крiм  Джмелика,  було
заарештовано чоловiк вiсiм хуторян, яких  через  тиждень,  за  вiдсутнiстю
доказiв, випустили, а Джмелика тримали далi. На слiдствi  вiн  брехав,  на
чiм свiт сто?ть, мiняв показання, плутав, викручувався,  нарештi  вiдверто
сказав слiдчому:
   - Ось що, лягашики, в Гната я не стрiляв, бо не було з чого. I ви  мене
бiльше не морочте, а засилайте скорiше в Сибiр, бо тут пропаду з нудьги.
   Але його висилати не поспiшали, i вiн сидiв у районнiй пересилцi.  Коли
його випускали на прогулянку,  вiн  занудьгованим,  повним  туги  поглядом
шниряв по чистому весняному небу,  проводжаючи  сумними  очима  голубiв  i
всяку перелiтну птицю, а по ночах йому снилася  Троянiвка  з  ??  зеленими
левадами i бiлими гусьми на тихих ташанських плесах.





   - Ну, як ви гада?те, вистачить сiна на зиму? - запитав Дорош, показуючи
на зеленi луки, що вже просили коси. Кузь, що пас на  трясовинi  колгоспну
худобу, перестав стругати ножиком вербову палицю, прикинув оком:
   - Як з умом, то вистачить, а без ума, то ще й мало буде.
   Вiн розстебнув чорну,  порвану  на  плечi  сорочку  i  насунув  на  очi
картузика. Слiпучi "зайчики" сонця,  що  танцювали  на  Ташанi,  химерними
тiнями ворушилися в нього на обличчi.
   - Та-ак, - зiтхнув Дорош. -  Все  можуть  зробити  людськi  руки,  коли
захочуть.
   - Пiд вашим керiвництвом ми...
   - Навiщо ти так говориш? - сердито перебив його  Дорош.  -  Адже  добре
зна?ш, що як би я не керував, а без людей нiчого не мiг би зробити. Завтра
переганяйте корiв на Грузьку. Тут уже пасовиська витир-лували.
   Обiйшовши  сво?  товарове  господарство,  Дорош  десь  пiсля   снiданку
з'явився в контору. Оксен мовчки подав йому листа.  Дорош  узяв  блакитний
конвертик i похапцем розiрвав. На  маленькому  аркушику  було  надруковано
всього кiлька рядкiв, у правому кутику вгорi стояв напис: "Суворо та?мно",
Дорош прочитав записку, згорнув ?? вчетверо i поклав  у  нагрудну  кишеню.
Пiдiйшовши до вiкна, довго стояв, замрiявшись, i тихий  сум  огортав  його
душу.
   - Чого це ти надувся? - весело загомонiв Оксен, що, сидячи  за  столом,
клацав на рахiвницi, пiдраховуючи, який приблизно урожай сiна буде в цьому
роцi. На лiто вiн завжди голив голову i сидiв, як татарський мурза.  Дорош
не мiг дивитися на нього без посмiшки.
   - В район мене викликають, - гасячи посмiшку, вiдповiв Дорош.
   - Чого це ?м припекло? Зараз роботи по горло.
   - Сам не знаю. Там скажуть...
   - Ну, коли так, то ?дь, тiльки не барися: сам бачиш  -  пора  така,  що
день рiк году?. Я думаю завтра вже почать косовицю. За  Ташанню  вже  сiна
готовi. Тобi який транспорт треба? Лiнiйку запрягти? Не хочеш? Ну, тодi  я
звелю засiдлати Ластiвку. Конина смирна, якраз для такого  кiннотника,  як
ти.
   Через пiвгодини Дорош, горблячись у сiдлi i  гуцаючи  тiлом  не  в  лад
конячiй ступi, про?хав мимо Оксена, що стояв на ганку.
   - Попускай повiддя,  тодi  вона  вiльнiше  пiде.  Пiхтура!  -  крикнув,
усмiхаючись, Оксен.
   Дорош картинно, по-гусарському, випрямився в  сiдлi,  садонув  кобилицю
каблуками пiд боки i, трохи не злетiвши з сiдла, зник за ворiтьми.  Орися,
що несла через дорогу  на  коромислi  вiдра  з  водою,  забачивши  дивного
вершника, лукаво заграла бровами, голосно засмiялася.
   - Вам пощастить. З повними перейшла! - крикнула вона Дорошевi вслiд.
   - По-о-ба-чи-мо, - вiдповiв Дорош, якого  трясло,  i  тому  голос  його
рвався.
   Блискуче,  омите  недавнiм   дощем   вiття   придорожнiх   верб   нiжно
постьобувало його по грудях i картузi, бризкало теплою  росою  на  лице  i
руки.  На  узбiччi  дороги  виладувалася   верхи   на   палицях   дiтвора,
завидь-кувато глядiла  Дорошевi  вслiд.  "Iч,  кiннота",  -пiдморгував  ?м
Дорош. Вони притихли, доки вiн про?хав, а потiм  з  гиканням  та  iржанням
понеслися по дорозi, вибасовуючи та прикевкуючи, як справжнi жеребчики.
   Зiбравшись на Бе?ву гору, Дорош погнав Ластiвку швидше i пополуднi  був
у Зiньковi. Мiстечко лежало на  горi,  припечене  сонцем.  Дощ  тут  випав
менший, так що ледве прибив пилюку, яка пахла пiсля  дощу  так,  як  пахне
змазана глиною черiнь печi. Про?хавши мимо мiського парку, Дорош  завернув
у  вузеньку  тiнисту  вулицю,   обсаджену   осокорами,   i   добрався   до
вiйськкомату. На задньому дворi прив'язав до конов'язi кобилицю,  витрусив
iз гiмнастьорки та картуза дорожню пилюку,  застебнувся  на  всi  гудзики,
пiдтягнув ремiнь. Наламавши в дворi полину, зробив з нього вiничок,  обмiв
ним сво? закуренi чоботи i тiльки тодi зайшов до примiщення.
   У темному коридорчику штовхалося чоловiк тридцять людей.  Деякi  з  них
сидiли на лавах,  деякi  стояли,  iншi  попримощувалися  навпочiпки  попiд
стiнами. Дорош запитав одного, навiщо ?х сюди викликано i що  тут  взагалi
робиться, той вiдповiв, що нiхто нiчого не зна?, бо тi, що виходять "он  з
тих дверей, нi про що не  розказують".  Сухорлявий,  приблизно  Дорошевого
вiку громадянин у гiмнастьорцi iз слiдами трьох кубикiв на петлицях встряв
у розмову i висловив припущення,  що  сюди  викликано  переважно  середнiй
комсклад i що ?х заберуть на лiто на перепiдготовку.
   - Або в Яреськи, або в Охтирку. Кожного ж лiта ?здимо, - додав вiн.
   У вiйськкоматi мiж тим був рух i пожвавлення.  Молодесенька  машинiстка
iз занепоко?ним личком бiгала по коридору i зазирала то в тi,  то  в  iншi
дверi, шукаючи  якогось  капiтана  Профатiлова.  Кiлька  разiв  iз  дверей
кабiнету виходив  середнiх  лiт  майор  i,  димлячи  цигаркою,  впiвголоса
ввiчливо вичитував маши-нiстцi за те, що вона неуважна i знову переплутала
списки. Машинiстка червонiла, просила пробачення, притискувала  до  грудей
зелену папку i, ображено задравши голову, топала каблучками  по  коридору,
поширюючи пiсля себе при?мний запах гострих  духiв.  Цей  же  самий  майор
часто  висилав  за  дверi  молодшого   лейтенанта-пiхотинця,   виголеного,
пiдтягнутого,  з  новою  блискучою  кобурою  при  боцi,   видно,   недавно
випущеного з училища. Вийшовши за дверi, молодший лейтенант випрямлявся, з
цоканням зводив докупи каблуки хромових чобiт i дзвiнким, срiбного  тембру
голосом викрикував прiзвище того, кого викликалося до кабiнету  вiйськкома
чи на комiсiю. Хто-небудь у темному коридорi говорив "?сть" i проходив  до
дверей. Молоденький командир ввiчливо пропускав його поперед себе i, знову
прицокнувши каблуками, акуратно i майже беззвучно закривав за собою дверi.
   "Iч, який щиглик! - в захопленнi дивився на нього Дорош, милуючись його
вiйськовою виправкою. - Такий пiде далеко. При штабах подiбнi люди  високо
цiняться".
   Десь о четвертiй годинi дня викликали i Дброша. В першiй  кiмнатi  його
заре?стрували i послали на медогляд. У великiй  кiмнатi  сидiли  лiкарi  в
бiлих халатах i оглядали запасникiв. Сива жiнка-терапевт, дещо  збентежена
худорлявiстю Дороша, покрутила його на всi боки, задала  кiлька  незначних
питань, якi задаються майже всiма лiкарями свiту,  знайшла  його  органiзм
без особливих змiн i вiдiслала до  невропатолога,  веселого,  добродушного
дiда,  який,  дiзнавшись  про  те,  що  Дороша  контузило,  оглядав   його
причепливiше i уважнiше. Вiн посадив Дороша на табуретку, заставив  хитати
ногами, бив малесеньким молоточком по колiнах, розписував  спину  i  груди
червоними смугами, детально розпитував, чи не було в нього останнiм  часом
припадкiв, вiдтягав  вi?,  зазирав  у  очi,  водив  пальцем  перед  очима,
заставляв присiдати, примушував стояти, закривши  очi  i  витягши  поперед
себе руки, потiм сказав: "М-мда!" - поплескав Дороша по спинi  пухкою,  як
подушечка, рукою i повiдомив, що огляд закiнчено. Дорош знову вийшов у  ту
саму кiмнату,  де  його  ре?стрували,  i  молоденький  командир-пiхотинець
провiв його через коридор до кабiнету вiйськкома. Кабiнет, у  який  зайшов
Дорош, був маленький,  але  затишний  при  опущених  шторах,  що  затiняли
кiмнату вiд сонця. За столом сидiв маленький, рiзкий в  рухах,  енергiйний
чоловiк  у  формi  майора.  Вiн  привiтав  Дороша  кивком  голови,  швидко
промовив, як вiн, мабуть, говорив сьогоднi всiм:
   - Двi пари бiлизни, дводенний запас харчiв. Явка без запiзнень.  Можете
йти.
   Дорош приклав руку до картуза, зробив поворот i пiшов до дверей.
   - Секундочку. Ви лейтенант Дорош?
   - Так точно!
   Вiйськком пошарив по столу руками i, знайшовши якийсь папiрець,  пробiг
його очима.
   - Зайдiть у райком. Вас там хочуть бачити.
   - ?сть! - кивнув головою Дорош i вийшов iз кiмнати.
   У райкомi його прийняв перший секретар Корнi?нко.
   - А, Дорош. Сiдай. Я зараз.
   Вiн щось записав у блокнот, кудись подзвонив, з кимось полаявся,  потiм
викликав  секретарку,  довiдався  в   не?,   коли   призначенi   збори   в
продкомбiнатi, i деякий час сидiв за столом, задумавшись. Враз  лице  його
зробилося холодним, губи суворо пiдiбгалися, I по тому, як вiн  перекладав
по столу з мiсця на мiсце якiсь папери i то вiдкидався на спинку  стiльця,
то знову займав сво?  робоче  положення,  було  видно,  що  вiн  нерву?  i
намага?ться стримати сво? нерви.
   - ?деш в армiю? - нарештi запитав Корнi?нко i пильно глянув на Дороша.
   - Тiльки що пройшов комiсiю.
   - Що ж. Знiмайся з облiку. Корнi?нко деяку хвилю помовчав.
   - Твою особисту  справу  перешлемо  у  вiйськову  частину,  в  якiй  ти
служитимеш... хоча хорошого в тво?й справi мало.
   - Це щось нове, - насторожився  Дорош.  Корнi?нко  почервонiв  так,  що
обвислi щоки його зробилися сизими,  одним  ривком  вiдшвиргонув  од  себе
стiлець.
   - Так. Нове. Покрива?ш сумнiвнi  елементи  на  селi.  Навiщо  брав  пiд
захист Хомутенка, коли на нього повно компрометуючих  матерiалiв?  В  селi
роблять замахи на комунiста-активiста, а ти  в  народники  лiзеш?  Я  тво?
iнтелiгентськi теорiйки сво?м пролетарським духом давно чув.
   - Що значить "лiзеш"? -  незвичайно  тихо  запитав  Дорош.  -  Я  служу
народовi. Я за нього кров пролив...
   - Нащот кровi - бросьi Ти дума?ш,  у  нас  нема  фактiв,  що  ти  хотiв
здатися фiннам у полон? Дорош тремтячою рукою витер iз лоба пiт.
   - Я?
   Вiн устав, блiднучи, плутаючи ногами, пiдiйшов до столу. Вiн нiчого  не
сказав, нiчого не  спитав,  вiн  тiльки  стояв,  похитуючись,  як  п'яний,
дивлячись просто Корнiенковi в очi, i погляд його  був  гострий,  як  лезо
бритви, i Корнi?нко не витримав, опустив голову.
   Дорош рвучко повернувся i, часто пересмикуючи  худенькою  ши?ю,  кроком
смертельно зранено? людини вийшов iз райкому. Вiн сiв у скверi на лавцi  i
сидiв так довго, згорбившись, поклавши на колiна руки, вiдчуваючи, як щось
м'яко давить його за  горло  i  виклика?  рiзь  в  очах.  Потiм  вiдв'язав
Ластiвку  i  тихим  кроком  ви?хав  з  мiстечка.  Йому  треба  було  ?хати
полтавським шляхом, але кобила звернула на манилiвську дорогу,  i  вiн  не
помiтив цього, не звернув на це уваги, не торкнувся рукою поводiв.
   Сонце схилилося на захiд i не пекло вже так дошкульно, як ранiше. Тихий
вiтер подихав iз-за Бе?во? гори, приносиш iз степу  свiжий  запах  трав  i
денну прохолоду манилiвського лiсу, що зеленiв на горбах.  Сивий  полин  i
листатий подорожник кущилися обабiч дороги, злегенька  припорошенi  пилом.
Зеленi хлiба котили хвилi з горба на горб, з горба  на  горб,  як  море  в
легкий бриз. Незважаючи на малесенький вiтерець, парило i робилося  душно.
Ластiвки  лiтали  понад  самою  землею,  мовчки,   без   щебету;   шулiка,
розпластавши крила, висiв непорушне у синiм небi. Ластiвка жадiбно тяглася
губами до зелено? травички i нарештi запаслася. Дорош сплигнув  iз  сiдла,
розминаючи замлiлi вiд незвично? ?зди ноги, пiшов до  могутнього  береста,
що  рiс  недалеко  вiд  лiсу  над  дорогою,  i,  розстебнувши  на   грудях
гiмнастьорку, лiг на траву. Земля нiжно холодила  його  розпаленiле  тiло,
вiн з при?мнiстю вiдчував це i кiлька раз вдихнув на  повнi  груди  пахуче
лiсове повiтря. Ластiвка паслася зовсiм близько, i було виразно  чути,  як
вона щипав траву. Тихий шум лiсу, синява високого неба, запах зелених трав
- все це зливалося з гомоном потривожено? кровi i наповняло  серце  Дороша
невтiшним болем. I вiн вiдчував, що серце його там, у грудях,  кровоточить
i пече, пече нестерпно. Вiн повернувся грудьми вниз, до землi, гадаючи, що
так йому буде легше, i, поклавши голову на руки, закрив очi. I  як  тiльки
вiн ?х закрив i полежав так хвилину, другу, звiдкiлясь, iз самого дна його
душi, став просочуватися ще гострiший бiль I потихеньку, але настирливо, з
якоюсь злорадною втiхою поколював голочкою  серце:  пiдступить,  кольне  i
затихне, пiдступить, кольне i затихне. Вiн, постогнуючи,  згрiб  рукою  за
лiву сторону грудей, тихесенько стяс ??. I бiль нiби злякався його  i  теж
затих, але замiсть того в голову настирливо лiзли спогади, не менш болючi,
як i ота печiя пiд серцем.
   I згаду?ться Дорошевi. Нiч. Мороз. Снiг. Глухий,  як  осипи  з  пiщаних
барханiв, шум сосен. По снiгу бредуть бiйцi.  Мовчки,  насторожено,  тихо,
безшумно. Помiж деревами  промелькне  заморожений  до  скону,  як  льодяна
кулька, мiсяць, освiтить обличчя людей, кине на них синю мертвяну  тiнь  i
знову щезне за хмарами. Там, за валунами, що чорнiють  попереду,  фiнський
дзот. Його треба взяти. Дорош iде разом з бiйцями  в  полушубку  i  бiлому
маскхалатi. В  горлi  у  нього  сохне,  дихання  перерива?ться,  в  головi
молотить кров.
   Йому зда?ться, що на нього цiлиться смертю кожна соснова гiлка,  кожний
камiнь i хитро  пiдпускав  по-ближче,  щоб  обрушитися  свинцевим  гарячим
дощем. Йому не страшно, тiльки ноги робляться такi тяжкi, що без  фiзичних
зусиль ?х не можна переставляти. Дорош виразно чу?, як поряд iз ним  тяжко
сапа? бо?ць, i Дорош пошепки погрожу?,  щоб  вiн  дихав  тихiше,  бо  йому
зда?ться, що там, у кам'яному черевi, ворог уже чу? те сапання i вже  бере
?х на прицiл. Вони вже бачать похмуру груднину дзота, уже чують, як звiдти
несе чужим духом.
   I раптом все змiшу?ться. Вiн уже не бачить того бiйця, що  йшов  з  ним
поряд, нi валунiв попереду, а  тiльки  чу?,  як  по  лiсу  гучно  ляскають
кулеметнi черги, з дерев сиплеться снiг i бiлою млою застила? свiт.  Дорош
плута?ться в тiй млi, як у саванi, i нiяк не  може  розiбрати,  де  ж  той
дзот,  потiм  його  обда?  гарячими  газами  вiд  вибухлого  снаряда,  вiн
хапа?ться руками за сосну, але втриматися не може i пада? обличчям у снiг.
Йому хочеться перевернутись на спину, але в нього не вистача? сили, i  вiн
кричить : "Товаришi! Товаришi!" Його нiхто не чу?, тому що навколо  пекло,
дерева горять, як свiчки, чорний дим  сажею  осiда?  на  бiлий  снiг.  Вiн
приходить до свiдомостi в санбатi, але нiяк не може зрозумiти, де вiн i що
з ним. В ленiнградському госпiталi вiн здивовано дивиться на людей у бiлих
халатах, що схиляються над ним  i,  замiсть  того,  щоб  говорити,  тiльки
ворушать губами. Вiн також хоче щось сказати, але вiдчува?, що з ним  щось
таке трапилося, тому що хоч вiн i говорить, але не чу? свого  голосу.  Вiн
лежить напружений, здивований, зляканий i почина? розумiти, що вiн оглух i
що вiн не може говорити, бо по обличчях людей, якi понахилялися  над  ним,
вiн бачить, що вони його не розумiють. Позбавлений можливостi  говорити  з
людьми, Дорош в стократ сильнiше переживав свою трагедiю.
   Тримався  вiн  одинаком,  вiдчайдушне  бився  над  питанням,  яке   так
невiдступно i немилосердно пригнiчувало його: в чiм  тепер  поляга?  смисл
його життя? Цiлими годинами вiн  простоював  бiля  вiкна  в  госпiтальному
коридорi за крислатими пальмами, в тихiй  задумi  дивився  на  госпiтальне
подвiр'я, де вирувало сво? життя: санiтарнi машини привозили  поранених  i
обморожених  бiйцiв.  Старенький,  але  ще  дебелий  дiдусь,  впрягшись  у
саночки, никав по двору, вишукуючи смiття та вивозячи його  в  яму.  Iнодi
вiн кидав це заняття i, взявши сокиру, цiлими  годинами  на  морозi  рубав
дрова. Працездатнiсть цього дiда вражала До-роша, i перший раз в  один  iз
вечорiв, милуючись старим, Дорош подумав, що, крiм нього, Дороша, на землi
iснують люди, в яких ? також i горе, i нещастя, i що,  незважаючи  на  це,
вони працюють i ламають лиху долю, що зустрiла ?х на житт?вiй дорозi. "Хто
зна?, - мiркував Дорош, дивлячись на клопiтливого старого, - \  може,  вiн
також глухий i нiмий, як i я, але ж, бач, живе i  працю?.  Так  чим  же  я
гiрший за нього? Чого це я повинен нарiкати на свою долю i  злоститися  на
людей тiльки за те, що вони здоровi, а я калiка? Хiба  ж  вони  виннi,  що
мене вжалило так боляче нещастя, а  ?х  обiйшло?"  I  завжди  пiсля  таких
роздумiв йому робилося легше, i якщо ранiше вiн уникав  людей  i  тримався
одинаком, то тепер, навпаки, горнувся до них.
   Особливо вiн пильнував за лiкарями, i  коли  старенький  професор  йшов
обходом по госпiталю iз притихлим почтом медицини в бiлих халатах, вiн  не
зводив iз  нього  очей  i  причепливо  слiдкував  за  кожним  його  рухом,
перехоплював кожний його погляд i все  це  читав,  як  зата?ну  вiд  нього
цiкаву книгу. Дорош уже знав, що його сусiд по лiжковi -  безнадiйний,  що
вiн вже нiколи не буде нi чути, нi говорити,  тому  що  коли  професор  до
нього пiдходить, то робиться удавано веселим i жвавим в  жестах,  хоч  очi
його були задуманi i в них ясно проступав щирий жаль до понiвечено? на все
життя молодо? людини. I  це  щире  почуття,  i  жаль  професора  хвилювали
Дороша, бо вiн бачив, що вони глибоко людянi i йдуть  вiд  доброго  серця.
Все це говорило Дорош евi,  що  люди  здоровi'i  фiзично  сильнi  мучаться
духовно за поранених i покалiчених, не вважаючи ?х, проте,  неповноцiнними
людьми, i за це треба ?х поважати.  Дорош  в  умi  дякував  професоровi  i
нетерпляче чекав, доки той пiдiйде до нього.  I  коли  професор  пiдходив,
Дорош дивився на нього вiруючими очима,  а  в  його  серцi  дедалi  бiльше
розгоралася надiя.
   Однак в душi його гнiздилися й сумнiви. Часто вiн думав,  що  лiкарi  в
силу сво?? професi? набули звичку спiвчувати хворим, i тому хто зна?, щире
це спiвчуття чи добре засво?на звичка? Вiн, як  i  ранiше,  не  переставав
ретельно слiдкувати за ними, водночас стежачи за пораненими. Особливо  вiн
приглядався до тих, що вже виздоровляли, бо йому здавалося, що саме  вони,
збудженi радiстю життя, що поверта?ться у всiй красi, найбiльше  глухi  та
байдужi до нещасних. Одначе вiн тяжко помилявся.  Саме  цi  пораненi  були
найкращими приятелями тяжкохворих,  i  в  очах  жодного  з  них  Дорош  не
прочитав приховано? переваги здорового над хворим або, ще гiрше, отого  за
людським обов'язком спiвчуття, фальш  якого  так  тонко  вiдчувають  тяжко
хворi люди, навпаки, вони трималися, як рiвнi з  рiвними,  i  це  особливо
радувало Дороша i вселяло ще бiльшу вiру в людей i в самого себе. I все це
якось непомiтно перетнуло в ньому ту болючу жилу, що в'язала його з  горем
i безнадi?ю.
   Вiн  став  частiше  бувати  в  товариствi,  грав  у  домiно,  гуляв  по
коридорах, по двору, а  одного  разу  весною,  зодягнувши  поверх  бiлизни
пiжаму, втiк iз пораненими в мiсто,  щоб  поблукати  по  туманних  вулицях
Ленiнграда з дiвчатами, та, може, десь i поцiлуватися над Невою. А  що  ж!
Контузiя сама по собi, а вiн все ж таки живий  чоловiк.  Його  вилаяли  за
таке свавiлля, але лiкували справно i наполегливо i, що особливо  дивувало
i навiть смiшило Дороша, заставляли його спiвати, переконуючи  при  цьому,
що вiн так швидше вилiку?ться. Дорош соромився це робити на очах i спiвав,
вкрившись ковдрою. Умом вiн переспiвав усi пiснi, якi знав,  але  звук  iз
горла не вилiтав, i щелепи  рухалися,  як  дерев'янi.  Але  вiн  все  одно
продовжував цi вправи i робив ?х наполегливо i довго.
   Одного разу вiн став бiля вiкна i дивився на дворище, i  раптом  почув,
що в його вухах нiби щось трiснуло, нiби хтось вибив звiдти твердi пробки,
i вiн почув гуркiт, такий страшний гуркiт, що все  тiло  його  завмерло  з
жаху. Вiн вiдкрив вiкно i  побачив  у  дворi  машину,  з  яко?  два  бiйцi
вивантажували випрану госпiтальну бiлизну. I раптом Дорош почув фразу, яку
сказав червоноармi?ць:
   - Ти довго будеш там вовтузиться?
   - А ти що? Спiшиш до тещi в гостi? Тодi Дорош притис долонi до  грудей,
побiг по коридору кричачи: "Професоре! Я чую! Професоре! Я чую!"
   - Ви не тiльки чу?те, а й говорите!- усмiхаючись, сказав йому професор.
   I Дорош справдi зрозумiв, що вiн  не  тiльки  чу?,  а  й  говорить.  I,
закрившi? лiце руками, щоб не показати професоровi слiз, пiшов  у  палату,
укрився з головою, не виходив на вечерю i цiлий вечiр шепотiв сам до  себе
пiд ковдрою, милуючись звучанням сво?? мови i обливаючи  сльозами  радостi
подушку...
   Ластiвка забряжчала вуздечкою, i Дорош кинувся вiд сво?х дум. Сизе небо
дихало грозою, що проходила десь у напрямку  Ворскли,  далеко  над  степом
бродили кошлатi начоси хмар, i земля там туманiла - в тих краях  уже  йшов
дощ. Дорош сiв, обхопивши руками колiна, i довго дивився на рухливу пелену
дощу, яка йшла над Манилiвкою лiвим кра?м. "Так. Ось як воно було. Ось  як
було", - проговорив вiн уголос, звiвся на ноги i раптом  помiтив,  що  вiн
лiг вiдпочивати недалеко вiд братсько? могили червоних  геро?в,  порубаних
махновцями в 1919 роцi.
   Могила, колись висока й широка, тепер осiла i розповзлася, так  що  вiд
не? залишився тiльки невеличкий горбик землi, порослий бур'янцем i  нiжною
зелененькою травичкою. В головах стояв цегляний стовп, обмазаний цементом,
що вже потрiскався вiд сонця, дощу та вiтру  i  поволi  обсипався;  зiрка,
вирiзана iз бляхи, пожолобилася i поржавiла - i лежали ?хнi костi  тут,  у
степовiй глухоманi., як на морському днi, забутi, замуленi, i  переплакали
вже за ними матерi,  брати  й  сестри,  виросли  i  стали  дорослими  дiти
загиблих i потроху стали забувати про сво?х батькiв...
   Серце Дороша  защемiло,  вiн  скинув  кашкета,  став  на  колiна  перед
самiтним горбиком i довго стояв, похиливши голову, погладжуючи рукою м'яку
зелену травичку, що нiжним килимом покривала це святе мiсце.
   "Мабуть; так створений свiт, що людина бiльше дума? про живих, чим  про
мертвих", - гiрко роздумував вiн, стоячи у тихiй  печалi,  одинокий  серед
цього безладного степу. I марилося йому, що тiльки-но закiнчився бiй,  вiн
поховав друзiв у цiй могилi i проща?ться з ними навiки, i  вiд  цих  думок
голова його ще бiльше поникла на груди, i  довгий  час  вiн  нiяк  не  мiг
пiдвести ??.
   З кущика трави випурхнула пташка. Дорош здригнувся, не  спускаючи  очей
iз того мiсця, звiдки вона вилетiла, пiдповз  на  колiнах  i  став  шукати
гнiздо. Heзабаром вiн помiтив у землi манюсiньку ямку,  сховану  в  густiй
травi, i в нiй затишне гнiздечко, вимощене  з  трав'яних  стебел  i  м'яко
вистелене на днi пружинистим кiнським волосом.
   Дорош знав,  що  це  було  гнiздечко  польового  щеврика,  свiтло-буро?
пташечки з коротким  хвостиком  i  коротесеньким  дзьобиком,  що  живиться
малесенькими жучками i комашнею. Щеврик уже  прилетiв,  уже  обновив  сво?
гнiздечко,  повигрiбав  iз  нього  лапками  земельку,  навiв  чистоту,   i
клопiтлива самка скоро сяде в нього, втягне  красиву  голiвоньку  в  тiпле
пiр'ячко, вiдкладе шестеро трохи бiльших,  як  горошинка,  я?чок  i  потiм
довго сидiтиме на них, сварлива та вередлива, грiзно попискуючи на  самця,
якщо вiн мало приноситиме ?й ?жi, i неохоче пускаючи його на  нiч  в  сво?
гнiздечко. Сидiтиме доти,  доки  шестеро  голопуцькiв-малят  не  проклюють
кволими дзьобиками тонюсiньку шкаралупу  я?чка,  i,  обiгрiтi  й  висушенi
материнським тiлом, не роззявлять ротикiв, i не попросять  ?сти.  Тодi  на
самку впадуть новi клопоти, новi турботи.  Не  присiдаючи  й  на  хвилину,
цiлий день буде вона лiтати сюди-туди, щоб нагодувати ненажерливих ротатих
дiточок сво?х, а вони сидiтимуть кружка, повитягавши ши?  i  порозкривавши
дзьобики. I в цьому малесенькому  гнiздечку  вiковiчним,  раз  i  назавжди
заведеним порядком буде йти життя дружно? пташино? сiм'?, i кожного року з
гнiздечка вилiтатиме нове  поколiння,  новi  крильця  будуть  трiпатися  в
чистому, прозорому, свiжому,  пахучому  степовому  повiтрi.  "Таке  життя,
такий закон життя, - подумав Дорош, любовно розглядаючи майстерно зроблене
гнiздечко,  але  не  приторкуючись'  до  нього  руками,  щоб   пташка   не
змандрувала геть. - Таке життя. Молоде народжу?ться, старе вмира?".
   Вiн ще раз поклонився могилi, вiдiйшов вiд  не?  i  став  прикоськувати
Ластiвку, що паслася поблизу.
   Хiба вiн знав у цю мить, що не пройде й двох мiсяцiв, як по всiх степах
вiд Балтики аж до Чорного моря знову  будуть  рости  братськi  могили,  ще
ряснiшi, ще болючiшi, бо будуть  вони  вiдданi  на  поталу  немилосердному
вороговi? Хiба вiн знав у цю мить, що прийде такий час, який  вижене  жаль
iз його серця, за-грубить душу i налл? ?? зненавистю  тако?  сили,  що  не
лише його куля, а його очi спалюватимуть на попiл ворога,  i  що  мимо  не
одно? братсько? могили доведеться пройти йому,  i  що  вiн  не  тiльки  не
припаде на колiна перед тими священними горбиками, а не буде  дивитися  на
них, бо тяжкий сором i  ганьба  ?стимуть  його  совiсть,  шершавим  язиком
лизатиме йому серце невимовний жаль за  тим,  що  вони,  сильнi,  здоровi,
озбро?нi, покидають рiдну землю i цi немеркнучi маяки дорогих могил?  Хiба
знав вiн, стоячи отут серед первозданно? степово?  тишi,  слухаючи  шелест
вiтру i зелених трав, що йому самому доведеться копати не одну могилу  для
сво?х бойових товаришiв i ховати ?х навiть без салюту,  щоб  не  приманити
ворога, який шниря? поблизу?
   Нi! Вiн цього не знав i не думав.  Вiн  лише  непоко?вся  про  тих,  що
загинули, i мiркував, що треба сказати Гнатовi, щоб вiн послав сюди  людей
- привести могили в належний вигляд. "Неподобство. Культ пошани до предкiв
у нас нiкуди не годиться. Хрест зимою вирубують на топливо,  лiтом  пасуть
на кладовищах телят i кiз. Неподобство", - мiркував вiн, ?дучи степом.
   Вечорiло. На Бе?вiй горi, за вiтряками, лягали останнi рожевi  вiдсвiти
захiдного сонця, троянiвська долина уже  повнилася  синюватою  млою;  вона
крила сади, придорожнi верби i бiлi хати. Приташанських  лукiв  зовсiм  не
було видно - ?х заволокло водяною парою, що бiлим туманом гойдалася внизу.
   Коли Дорош з'?жджав iз гори, йому довелося трохи  притримати  Ластiвку,
щоб дати дорогу пастушкам, що зганяли в долину артiльну отару  овець,  яка
текла чорною вовняною рiкою,  пахла  бубурiшками  i  розпареною  на  сонцi
шерстю, мекала на рiзнi лади i дрiбненько  цокотiла  ратичками  по  сухому
глиняному грунтi. В Тро-янiвцi з бовдурiв то тут, то  там  високо  в  небо
валив пахучий, пiдсмажений олi?ю солом'яний дим - господинi, .повернувшись
iз роботи, варили вечерю. Вiд колодязя, що стояв на  вигонi  мiж  вербами,
чувся брязкiт вiдер, жiночi голоси i веселий смiх дiтей.  Кiлька  жiнок  з
повними вiдрами води в  руках  перейшли  Дорошевi  дорогу,  сказавши  сво?
звичайне лагiдне "драстуйте", повернули до сво?х дворiв. Якась  золотокоса
дiвчина (Дорош потiм пiзнав, що то була Тетерина Орися) бiгла по вулицi  з
прутом i гнала поперед себе ошалiле вiд  весняного  привiлля  телятко,  що
дрочилося помежи тинами, задравши хвоста i витягши вперед шию. Iнодi  воно
раптом зупинялося i, розставивши сошками переднi ноги, безглуздо  дивилося
на чи?-небудь ворота, i тодi Орися вигукувала:
   - Тпручки, дурне! Тпручки додому!
   ??  голос  був  грайливий,  веселий,  з  якоюсь  прихованою  кокетливою
iнтимнiстю.
   - Добрий вечiр! - привiтався до не? Дорош.
   Вона вiдповiла також привiтанням i насмiшкувато знизу вгору глянула  на
Дороша: ?й було дивно, що такий статечний чоловiк  серйозно  вiта?ться  iз
такою дзигою, -як вона,  i  Орися  погнала  теля,  озираючись,  поглядаючи
Дорошевi вслiд. Дорош не розумiв, чого в не?  такий  кепкуючий  погляд,  i
думав,  що  вона  насмiха?ться  з  нього  як  з   вершника.   Вiн   випнув
по-гусар-ському груди, пiдпер правою рукою бока i по?хав далi.
   Бiля магазину  вiн  зустрiв  кiлькох  колгоспникiв,  що  поверталися  з
роботи. Вони теж сказали йому "гра-сти" (здрастуйте) i  пiшли  собi  далi,
розмовляючи про господарськi справи. В артiльному  дворi  хтось  ударив  у
стальну рейку, сповiщаючи цим, що робочий день закiнчився, i нiжне гудiння
попливло над селом, над лугами i затихло десь  аж  за  Ташанню.  Звук  цей
ворухнув щось болiсне в душi. Дороша, вiн подумав, що  завтра  йому  треба
ви?жджати i все це покидати.
   Вiн не по?хав у артiльний  двiр,  щоб  здати  на  конюшню  Ластiвку,  а
попрямував до себе на квартиру. Сергiй рубав бiля хлiвця  хмиз.  Побачивши
Дороща задуманим, чимось стривоженим, вiн хотiв запитати, що сталося,  але
потiм вирiшив не турбувати його дурною цiкавiстю, коли  чоловiковi  i  без
того гiрко на душi. "Мабуть, по роботi щось не кле?ться",  -  подумав  про
себе Сергiй, складаючи порубаний хмиз у невеличку  купку.  Дорош  прямо  з
цебра, що стояло на цямринi,  напився  холодно?  води  i  попросив  Сергiя
вiдвести на  конюшню  Ластiвку.  Сергiй  покинув  роботу,  по-молодецькому
скочив у сiдло.
   - Забiжи до Оксена, скажи, хай прийде увечерi. Дiло ?, -  крикнув  йому
навздогiн Дорош.
   Потiм вiн зайшов у хату i став збиратися в дорогу.  Санька,  побачивши,
що Дорош витяга? з-пiд лави чемодан, доскiпувалася, куди  вiн  ?де.  Дорош
показав на мигах, що ?де  в  район.  Про  справжню  причину  вiд'?зду  вiн
вирiшив поки що ?? не повiдомляти, щоб вона  не  наробила  метушнi  та  не
побiгла по сусiдах з жалобою, що квартирант таки ?де вiд них, бо,  мабуть,
йому  в  них  не  сподобалося.  Санька,  здавалося,  задовольнилася   його
вiдповiддю i пiшла поратися в хатину, але через деякий час повернулася  i,
стоячи бiля дверей, стала слiдкувати, як збира?ться Дорош. Вона бачила, як
вiн вийняв iз-пiд лiжка сво?  вiйськовi  хромовi  чоботи  i  заходився  ?х
вичищати, бачила, як вiн голився,  вклав  у  чемодан  зубну  щiтку,  мило,
чистий рушник,  чисту  бiлизну,  книжки  i,  пiдiйшовши  до  нього,  стала
настирливо допитуватися, що це означа?. Дорош бачив,  що  вiдчепитися  вiд
не? вже неможливо, i вирiшив сказати правду. Вiн зняв iз стiни сво? фото у
вiйськовiй формi i пояснив, що його забирають в армiю. Вона  зрозумiла,  i
лице ?? зробилося впертим, незадоволеним,  навiть  лютим.  Вона  стала  на
дверях, розiп'явши руки, i крутила головою в знак того, що  вона  його  не
пустить. Дорош зiтхнув i дав ?й зрозумiти, що вiн туди  йде  не  по  сво?й
волi, а що його посилають: Вона, показавши на  iкону,  просила,  що'б  вiн
помолився, i тодi йому буде все  добре.  Дорош  усмiхнувся  i  заперечливо
покрутив головою. Тодi вона докiрливо похитала  головою  i  пообiцяла,  що
буде сама молитися за нього.
   Скоро прийшли Сергiй та Оксен.  Побачивши  До-роша  з  чемоданом,  вони
здивовано перезирнулися.
   - На курорт, чи що?
   - Майже. В армiю вiдкликають.
   - Ф-ф'ю-у! - свиснув Оксен i опустився на лаву. - Оце дiла...
   Вiн довго сидiв мовчки, не  зводячи  очей  з  Дороша.  "Тiльки  звикли,
спрацювалися - i на тобi. Трудно менi без нього буде.  Ох,  трудно!"  -  з
жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи ??, то закурюючи, то не
торкаючись губами цигарки, зовсiм забуваючи, що вона димить у нього  помiж
пальцями. Нарештi встав i мовчки вийшов з хати. За  пiвгодини  повернувся,
поставив на стiл пляшку горiлки, моргнув Сергi?вi, щоб принiс три  стакани
i закуску. Сергiй шустро метнувся в хатину, принiс миску квашено? калусти,
хлiба i п'ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку  пiд  гузир,  налив  усiм  по
пiвстакана.
   - Ну, за щасливу дорогу... Пожувавши капустки, швидко п'янiючи, спитав:
   - Одного тебе викликають чи ще кого?
   - Всiх командирiв запасу.
   - В частi поганяють, а восени й дома будете.
   - Це ще як  сказати,  -  знизав  плечима  Дорош.  -  Не  на  таке  дiло
закручу?ться. Чита?ш, що в ?вропi робиться?  Коли  б  воно  й  до  нас  не
докотилося. Ти дума?ш, навiщо Гiтлер повну Фiнляндiю нiмцiв напер? Дума?ш,
задаром вони бiля нашого кордону крутяться? - ?рунда!  У  нас  границя  на
замку. Хто посмi??
   Дорош не вiдповiдав, але видно було,  що  вiн  не  роздiля?  захоплення
Оксена.
   - В селi люди говорять, що буде вiйна, -  обiзвався  Сергiй,  що  пiсля
випито? горiлки значно осмiлiв.
   - Плети! У нас iз Нiмеччиною договiр, - нi за яку силу не  погоджувався
на вiйну Оксен.
   У кожному селi ? така сорока, що розносить новини на  хвостi.  Тому  не
встигли Оксен iз Сергi?м та Доро-шем випити по  чарцi,  як  уже  всi  люди
знали, що Дороша беруть в армiю i що в  Золотаренкiв  його  проводжають  в
дорогу. Кузь ходив вiд хати до хати по сво?му кутку i говорив кожному:
   - Що ж ми, отакого золотого чоловiка, як того цигана, з хати  випхнемо?
Треба ж провести його так, як слiд. Ану, Бовдюг, доставай горiлки,  а  ти.
Латочко, закуски, а я вже принесу чарки, та,  як  каже  Пiдситочок,  дасть
бог, вирядимо.
   Кузевi походеньки були успiшними: незабаром вiн з'явився  до  Сергiя  в
хату в супроводi Бовдюга, Латочки i Павла Гречаного. За  ними  прийшли  ще
люди, так що за годину  в  хатi  нiде  було  повернутися.  Скромна  вечеря
перетворювалася в добрячу гулянку.
   Сергiй принiс вiд сусiдiв ще  один  стiл  i  поставив  на  ньому  п'ять
пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами.  В  хатi  гамiр,  смiх,  обличчя
червонi, спiтнiлi.
   - Сiдайте, кумо, а я бiля вас! - викрику? Кузь i так  i  викаблучу?ться
на однiй нозi. - Куди пролива?ш, вона грошi кошту?!  Павловi  налий  повну
ринкуi Що йому стакан?
   Наливають усiм. Павло, випивши, пiдсува? до  себе  миску  iз  сметаною.
Молодицi п'янiють швидше за всiх i вже починають у кутку:
   Ой ви, хлопцi-риболовцi, та тягнiть невiд...
   До них приплiтаються чоловiчi баси, гудуть мiдним дзвоном:
   Го-ой, тягнiть невiд та по синьому морю
   Та спiймайте нашу бiдну долю...
   Пiдвiшена пiд стелею лампа сполохано блима?, в хатi ста? душно i парко,
вiд людських тiл  смердить  потом.  Латочка  намага?ться  заглушити  всiх,
кричить тоненьким тенором, на ши? страшними п'явками, пухнуть жили.
   - До-о-ого-о-лю-у-у, - тягне вiн, узявшись по-бабському за щоку.
   Потiм кида? спiвати, зверта?ться до Бовдюга.
   - А я йому й кажу! - кричить вiн, червонiючи. - Гвинт паче  й  невелика
штука, а без нього олi? не зiб'?ш.
   Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно кива? головою.
   Раптом  дверi  вiдкриваються,  i  в   хату   входить   Гнат.   Шкiрянка
розстебнута, рука на пов'язцi. Всi присутнi кричать:
   - На нового гостя! На нового гостя!
   Сергiй налива? склянку i пiдносить новоприбулому. Гнат  бере  стакан  в
руки i так манiжиться, нiби тi?? горiлки зроду i не  куштував:  хмуриться,
кривиться, одверта?ться, потiм зда?ться на  прохання  гостей  i  говорить,
вiдкашлявшись:
   - За вiд'?зд нашого дорогого товариша Дороша. Хай вiн чесно служить  на
благо нашо? Батькiвщини!
   П'?, витира?ться рукавом i круто поверта?ться до гармонiста:
   - Ану, Вихтiр, одколи номер!
   Iз темних сiней напомацки виходить слiпий Вихтiр, якого  Гнат  нарочито
викликав через виконавця i прихопив iз собою для гулянки.  Через  плече  в
нього висить гармошка-"в?нка" з  полатаними  квiтчастою  матерi?ю  мiхами.
Низенький,  у  старенькiй  куцинi,  Вихтiр  схожий  на  того   мандрiвного
музиканта, якого часто можна ще й тепер зустрiти по базарах  та  ярмарках.
Вiн сiда? на лаву i деякий час уважно  прислуха?ться  до  гомону  в  хатi,
мабуть, пiзнаючи по голосах, хто iз троянiвцiв тут гуля?. Задравши голову,
крутить нею, нiби шука? сонце.
   - О! Дядько Кузь тут! Та таке  нiби  й  кума  обзива?ться  i  -  весело
кричить вiн.
   - Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сiдай ближче до столу!
   Його всаджують на  ослонi  i  пiдносять  чарку.  Вiн,  простягши  руку,
тривожно вимацу? простiр, очевидно, боячись наткнутися на не? випадково та
пролити, а намацавши, пiдносить до рота i приказу?  так,  як  навчився  за
сво? незчисленнi мандри по весiллях та грищах:
   -  Ох,  чарочка  малесенька,  пощипу?  злегесенька.  Вип'?ш   першу   -
стрепенешся, вип'?ш другу - схаменешся. Вип'?ш третю - в очах  ся?,  думка
думку здоганя?!
   - Молодець, Вихтiр!
   - Ну вже й характерник! Як що придума?, так тiльки держись.
   Вихтiр розстiба? свою стареньку гармошку, i обличчя  його  iз  веселого
ста? настороженим i нiби  аж  сумним.  Вiн  приклада?  вухо  до  планки  i
перебира? пальцями по клапанах, прислухаючись до та?мно?  музики,  що  вже
народжу?ться в тих полатаних мiхах. Принiс  Вихторовi  оцю  "хромку-в?нку"
його  рiдний   брат-артилерист   ще   аж   з   нiмецького   полону   пiсля
iмперiалiстично? вiйни. Скiльки ж  вона  пiсля  того  весiль  зiграла!  На
скiлькох грищах побула! Чаго вона тiльки й не  витинала  на  залужанських,
троянiвських, кня-жослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили
залужанськi хлопцi Вихтора до себе  на  грище  по  веснянiй  повенi  через
ташанський роалив. П'яний Вихтiр як здурiв: набрав повнi мiхи води  Гдавай
грати. "Вiд води, - кричить, - вся музика на  свiтi!  Тепер  моя  гармошка
солов'ями спiватиме!" Ну, думали, пропала  гармошка.  А  вiн  висушив  ??,
почаклував над нею, пошептав, помацав - i знову заспiвала в його руках, як
та сопiлочка в пастушки рано-вранцi на царинi.
   Гра? Вихтiр натхненно, з  душею.  Вiдкине  трохи  назад  голову,  випне
груди, а пальцями, пальцями що виробля?! Дивишся на них, так аж не  вiриш,
що то людськi. Зда?ться тобi, що то молодесенькi чортенята  виплигують  та
вибрикують по блискучих гудзиках. Тiльки розтяг Вихтiр  гармошку  -  пiшло
зовсiм iнше дiло. Хата так  i  загула,  так  i  загримiла.  Хто  зроду  не
танцював - i той пiшов вихилясом.
   Кузь лiз цiлуватися з Дорошем  i  кричав:  "Ось  iз  ким  ми  пiднiмали
товарове господарство!" Зачувши музику, припинив сво? речi  i  попхався  в
коло танцюючих Оксен, що сидiв понурий i неговiркий, зробив  собi  круг  i
врiзав такого гопака, що позатягало пилюкою вiкна i лампа жеврiла,  як  би
десь на токовищi. Вихтiр почав того гопака поволi, тихо;  Оксен  розправив
плечi, ворухнув ними раз, вдруге, нiби нехотя пройшовся  по  хатi,  плавно
ступаючи на носках, i раптом,  стрепенувшись,  сипонув  на  долiвку  таким
страшенним перестуком, що у всiх аж  у  грудях  похололо.  Потiм  став  як
укопаний,  нiби  роздумуючи,  що  ж  робити  далi,  кинув  назад  головою,
розпростав руки, крикнув "асса" i став -танцювати гопак на манiр лезгинки,
пружно викидаючи перед собою носки чобiт i приклавши одну руку до  грудей,
а другу вiдвiвши вбiк. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо
глядячi? перед собою, потiм  дико  гукнув  i  пiшов  садити  каблуками  як
попало.
   Танцював вiн, втягши голову в плечi, тупав ногою на  одному  мiсцi  або
дригав то назад, то вперед,  бажаючи,  очевидно,  насмiшити,  потiм  пiшов
навприсядки, впав, його взяли за руки i виволокли в сiни провiтритися.
   Бовдюг i Латочка сперечалися про  родословну  царицi  Катерини.  Бовдюг
говорив, що вона походить вiд австрiйцiв,  а  Латочка  доказував,  що  вiд
французiв. Бовдюг доводив, що вона жила iз Гришкою Орловим, а Латочка  бив
кулаком об стiл i присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а
жила тiльки з Потьомкiним Тавричеським, i що Распутiн  був  характерник  i
через це великi князi нiяк не могли отру?ти його варениками.
   - А царя Миколу в Сибiру стукнули, - гомонiв Бовдюг.
   - Що? - недовiрливо наставив на нього очi Латочка. - Це ти вже  брешеш.
Вiн утiк за кордон.
   - Утiк?
   - Утiк.
   - Так тодi поспита?мо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що вiн утiк.
   Павло сидiв за столом, сумно дивлячись на пустi  миски.  Згадав,  що  в
нього дома ? теличка, яку йому дали в  премiю  за  клопотанням  Дороша,  i
розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли вiн привiв його додому,
то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою  в  рукав  i  пило  молоко  з
пляшечки. Вiд цих спогадiв жалiсть ще бiльше охопила Павла, вiн  ридав  ще
дужче i, щоб люди не бачили, як плаче  неборака,  пiшов  у  сiни,  сiв  за
дверима на мiшках i там заснув.
   Гнатовi теж свербiло потанцювати, але в нього ще болiла рука, тому  вiн
тiльки притупцьовував ногами i присвистував губами.  Лице  його  зробилося
вiдчайдушним, як у весiльного боярина. I Дорош, дивлячись на  нього,  нiяк
не мiг повiрити, щоб ця весела i така безпосередня в цю хвилю людина могла
наговорити на ньогб стiльки дурниць в райкомi. "Загадкова i дивна  людська
натура", -  думав  сам  собi  Дорош,  вiдчуваючи,  як  у  нього  злегенька
наморочиться голова. Пробравшись крiзь гарячi, розпаренi людськi тiла, вiн
ви-' йшов надвiр i присiв на призьбi. "Отже, все кiнчилося. Я  ?ду.  Що  ж
мене чека? попереду? Вони залишаться тут, i нiхто з  них  не  буде  знати,
скiльки думок пере-вергав я пiд цi?ю чорною стрiхою".
   Вийшов Сергiй, мовчки сiв поряд.
   - Ну, що вони там? - запитав Дорош.
   - Танцюють...
   Бiля хлiва чорнiла запряжена у  вiзок  конячина.  П'яний  вiзник  спав,
укрившись сiрячиною. Дорош тихо сказав Сергi?вi:
   - Винеси менi чемодан. Тiльки так, щоб нiхто не бачив.  Не  хочу  сво?м
вiд'?здом заважати ?хнiм веселощам.
   Сергiй винiс чемодан, подав Дорошевi. Розбудили вiзника, який спросоння
не мiг знайти вiжок. Сергiй намацав ?х, всунув йому  в  руку.  Ви?хали  за
ворота.
   - Ну, - сказав Дорош i мiцно,  по-чоловiчому  обняв  Сергiя  за  плечi.
Потiм злегенька вiдштовхнув його вiд себе.
   - Чи доведеться ж побачитись? - затремтiв голосом Сергiй.
   - Хто ж його зна?... В життi дорiг багато...
   - Не згадуйте нас лихом...
   - Щасливим зоставайся...
   Пiдвода рушила. Уже ви?жджаючи з вулицi, Дорош  озирнувся:  бiля  ворiт
невиразно чорнiла постать Сергiя. Потiм вiдкрилися хатнi дверi,  випустили
надвiр смугу свiтла i закрилися наглухо. "От i все, - подумав Дорош. -  От
i почина?ться мо? нове життя".





   Перед самою косовицею несподiвано заявився  в  Троянiвку  Федот  Вихор.
Якось увечерi прибiг iз сiльради виконавець i  принiс  телеграму,  в  якiй
сповiщалось, що Федот сидить у Полтавi на  вокзалi  в  надi?  на  попутний
транспорт.
   Гаврило ви?хав за ним парою коней i  надвечiр  третього  дня  привiз  у
Троянiвку. З Федотом ?хала дружина  Юля,  схожа  на  гречанку  кокетуха  з
лiнивим голосом i млосними очима. Коли стали  спускатися  з  Бе?во?  гори,
вередливо вигнула чорнi, блискучi, густi i по-чоловiчому широкi  бро'ви  i
тяжко зiтхнула:
   - Оце таке село? Я тут умру вiд нудьги. Гаврило засовався на возi, так,
нiби хотiв щось сказати, та тiльки вдарив батогом по конях, якi й без того
прискорили  ходу,  бо  почули  домiвку.  Ось  i  хата.  Мелькнули   голубi
вiконницi, недавно загороджений тин, на  якому  ще  не  просохло  лiщинове
листячко, розчинилися ворота -  коники  з  розгону  влетiли  на  подвiр'я.
Уляна, побачивши сина,  витерла  руки  об  фартух,  п-ри-пала  до  рипучих
ременiв на  його  грудях  i  тихо,  щасливо  заплакала.  Ненька,  скинувши
картуза, топтався бiля воза.
   - Поводи коней по двору. Води не давай, - суворо наказав вiн Тимковi  i
звернувся до гостей: - Чого ж ви сто?те, заходьте в хату. I ви,  невiстко,
заходьте.
   Юля цiлуватися нi з ким не стала. З матiр'ю  вона  обнялася,  а  Неньцi
подала бiлу, з довгими красивими пальцями руку.
   - Це твiй старичок? - як би дивуючись, запитала вона в Федота. - Гм.  А
чого вiн такий обiрваний?
   - Це ми так по-домашньому, по-селянському. Коло гною воно  краще  й  не
треба, - знiчено посмiхнувся Ионька.
   - Боже! Чого ж це я стою? - спохватилася мати. - Люди з дороги. I  вода
гаряченька ? вмитися, i все приготовлено. Як же. Ждали. Господи, як ждали!
Пiди ж, Йосипе, принеси ночви з хлiва, бо ?м треба  вмитися  з  дороги.  А
може, ви спочатку повечеря?те? А вми?теся опiсля?
   - Що ви! Хiба можна сiдати за стiл з  немитими  руками?  -  здивувалася
Юля.
   - Так воно хто як. Нам то байдуже,  а  ви  люди  городськi,  то  у  вас
по-другому заведено, по-культур-ному, -  добродушно  погодилася  Уляна.  -
Тимку, кинь водити коней та злий ?м на руки. Не знаю, як вас i величати.
   Уляна винесла надвiр чавун з гарячою водою i поставила на порозi.  Юля,
не соромлячись мужчин, зняла з  себе  чорну  дорожню  кофточку,  зав'язала
косинкою голову.  В  тугу  смуглу  спину  безжалiсно  врiзалися  бретельки
лiфчика. Тимко лив  ?й  воду  в  рожевi  кiвшики  долонь.  Юля  безсоромно
розглядала його сво?ми млосними, ледь прищуленими очима.
   - Брюнет. Жагучий брюнет, i зовсiм не схожий на Федота.
   Тимко з кухлем у руках переступав iз ноги на ногу, крадькома обзирав ??
красиву, сильну,  гнучку  спину.  "Iч,  вигулялася  на  казьонних  харчах.
Сименталка".
   Юля витерла м'яким  рушничком  груди,  шию,  спину,  кокетливо  ляснула
мокрою долонею (вiд не? запахло милом) Тимка по щоцi, заграла бровами:
   - У тво?х очах ? щось демонiчне i привабливе для жiнок.
   Тимко залився фарбою, опустив очi.
   - У тебе ? в селi симпатiя?
   - Нi, нема?.
   - Чому?
   - Дiвчата не хочуть любити.
   - Яка трагедiя! -  спiвчутливо  вигукнула  Юля.  -  Фед!  Принеси  менi
гребiнець i пудру. Та, гляди, не розсип по дорозi.
   "Радуйся, нене, дiстала помiч на старiсть", - глузливо зiтхнув Тимко.
   Доки гостi вмивалися, Гаврило з Йонькою  натягли  пiвкомори  мiшкiв  та
чемоданiв. Йонька хазяйськи промацував  ?х  пальцями,  намагаючись  заранi
вiдгадати, що в них ?.
   Пiсля вечерi в хату  нашевкалось  повно  односельчан.  ?м  пiднесли  по
чарцi, вони вiдразу повеселiшали i всi до одного поскручували цигарки.
   - Оце ж накадите повну хату, - забiдкалася Уляна. - Тут вiд свого курiя
нiяк не видиха?мо, так ще й вiд вас нюхай.
   Дядьки погупали чобiтьми на порiг i потягли за собою цiлий чувал диму.
   Федот, вмитий, чистий, виголений, в однiй натiль нiй сорочцi, галiфе та
шльопанцях на босу ногу, теж пiшов за ними, але в сiнях  Йонька  притримав
його за рукав i заставив зодягти вiйськову форму.
   - Вона менi i так набридла, тату, - опинався Федот.
   - А я тобi кажу:  надiнь.  Хай  усi  бачать,  що  ти  в  мене  червоний
командир, а не яка-небудь заплiшка.
   Федот у думцi схвалив бажання старого. "Що ж, зодягну. У селi не так-то
вже й рясно  таких,  як  я".  Федот  пiшов  у  хату,  зодяг  гiмнастьорку,
портупею, зробився зграбнiший i  статечнiший.  "Дiждався  честi,  -  радiв
Йонька, не зводячи iз сина очей, -он  скiльки  людей  за  розумним  словом
привалило. Ждуть, як колись архi?рея ждали".
   При появi Федота дядьки стихли i чемненько розсiлися попiд стiною.
   - Бож-же ж мiй, бож-же ж мiй, як iдуть года! - журливо почав  Кузь,  що
прителiпався сюди найпершим i  вже  встиг  покуштувати  дорогих  Федотових
цигарок. - Як здумаю, який ти маленький був, так наче це дiялося вчора,  а
як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, i не вчора, а  таки
давненько. Аж не вiриться. Ти дай менi, синок, закурити, бо розговор  буде
довгий. Зроду таких не курив, - щиро призначся Кузь, пожадливо затягуючись
запашним димком. - Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе,  що  на
Афон ходила, приносила iз свято? гори якогось зiлля,  так  давала  й  нам,
дiтям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка.  Який  сорт.  Ах,
який сорт!
   - Ти цiлий вiк один сорт куриш - чужi, - обiзвався Латочка.
   - Хай порозкошу? чоловiк, - заступився  за  Кузя  Йонька.  -  Бо  таких
цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це ?м такi  на  командирський  пайок
дають.
   - Ну, грець з ним, - перебив його Кузь. - Так про що ж будемо  з  тобою
говорити? Прибув, значить, у рiдну  сторонку?  Воно,  брат,  де  ворон  не
лiта?, а на рiдну сторону верта?. Я коли повернувся iз заробiткiв у тисяча
дев'ятсот тринадцятому роцi, то зупинився на Веевiй горi i аж  заплакав...
Ну, а ти ж де побував? Що повидав?
   - Я бiльше по городах. Потому - служба у мене така.
   - Так. Так. А скажи, як воно по мiстах iз матерi?ю? У нас - лихо. Скоро
доходимося до того, що й грiшного тiла нiчим буде прикрити.
   - Там аби грошi. Все ?.
   - Ну, а продукти? Масло, хлiб, сахар?
   - Для цього ? спецiальнi магазини - гастрономи. Iди i купуй, що хочеш i
скiльки хочеш.
   - Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтавi, так теж  усе  ?,  що
треба. От тiльки соди i чобiт нема?. А щоб косу добру купити, то,  мабуть,
i до самого Одесу дiйшов би i то не купив би тако?, як треба. Коли ж  воно
в нас отой достаток буде?
   - Буде все,  тiльки  не  вiдразу.  Зараз  у  нас  весь  упор  на  важку
iндустрiю, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини -  буде  й  матерiя.
Руками ?? для всiх не наробиш. Партiя обiцяв, що в кiнцi  цi??  п'ятирiчки
всього буде доволi, а вже що наша партiя скаже - то  закон.  В  тiм  ??  i
велич, що вона бачить далеко вперед.
   - Це правда. Але ти менi скажи, куди воно хлiб дiва?ться? Чого  воно  в
мiстах такi за ним черги великi?
   - Держава робить запас. Навколо нас  вороги.  На  випадок  чого  -  нам
надiятися нi на кого, крiм на самих себе.
   - А я чув, що германцев! його везуть цiлими ешелонами.
   - Ми люди вiйськовi.  Нам  це  невiдомо.  Я  тiльки  знаю  одне,  що  з
Нiмеччиною у нас найближчим часом нiчого поганого не буде. Ми з нею  ма?мо
угоду про ненапад.
   - Ох, не вiр тим германам! То  -  собаки  потайнi.  Вкусить  -  i  зуби
захова?.
   - Ми цього не бо?мося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на  його
ж територi?.
   - А не вийде того, що в японську?
   - Нi! Не вийде! У нас -  технiка,  авiацiя,  флот.  Ми  -  наймогутнiша
кра?на свiту.
   - Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи - пора  додому,  -  обiзвався  в
перший раз за вечiр Бовдюг. - Федот з дороги, йому вiдпочити треба, а Кузя
до ранку не переслуха?ш.
   Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузовi:
   - Ти догавка?шся! Ну на якого чортового батька  ти  в  полiтику  лiзеш?
Спитав, почому сало на базарi, - i сиди нишком. Так нi! Йому поясни,  куди
хлiб дiва?ться, чого матерi? не вистача?. Яке тво? дiло?
   - Iнтересно. Бож-же ж мiй, як iнтересно!  Подивився  у  вiкно  -  i  то
скiльки видно! А як по?здити та з розумними людьми поговорити.  Скiльки  ж
тодi в мо?й головi розуму прибавиться?
   - А навiщо вiн тобi здався, той розум? Дурнiшому легше на свiтi жити.
   - Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловiк на те й родився, щоб  весь
вiк, скiльки живе, розуму вчитися. Оце ? в мене ще трохи тютюну в  кисетi,
прийду додому, куритиму та все над людським життям мiркуватиму.
   Пiсля того як дядьки розiйшлися, нi Федот, нi Йонька спати не лягли,  а
засвiтили каганець i пiшли в комору.
   - Я тут привiз тобi дещо,  -  загадково  зашепотiв  Федот  i  розв'язав
великий важкий мiшок. - Маю на складi хлопцiв  знайомих,  от  i  удружили,
спасибi ?м.
   Чорний згорток шкiри тьмяно блиснув у нього в руках,  потiм  вiн  витяг
кiлька пар червоноармiйсько? бiлизни, два  вiдрiзи  на  шинелю,  три  пари
нових галiфе, бiлу байку на онучi.
   - Боже мiй, скiльки добра! - жадiбно засвiтив очима Йонька. - Не бiйся.
Усе буде в цiлостi. Нiде анi шматини не потеряю.
   - А що скажу вам, тату, - Федот помовчав, прислухаючись,  чи  нiхто  не
прита?вся пiд дверима, - що в свiтi тепер  неспокiйно,  так  що  все  може
бути. Ви про це (вiн показав на мiшки) нiкому не  говорiть.  Нашийте  всiм
чобiт. Дайте й Гавриловим дiткам. I Тимковi пошийте. Вiн уже парубок.
   - Тимковi не дам i шкуратка. - Верхня губа в старого сердито сiпнулася.
- Зобижа? мене.
   I Йонька  довго  та  жалiсно  розповiдав  Федотовi  про  те,  як  "отой
баришник" трохи голови йому не зрубав лопатою.
   На другий день снiдали багато, по-сiмейному. Федот iз  Юлею  сидiли  на
покутi, мати ?м прослала новий вишитий рушник на колiна,  щоб  сметана  не
капнула на святешний одяг. Всi сидiли  щасливi,  урочистi.  Навiть  Йонька
ретельно вимив милом руки i зодяг чисту  сорочку.  Гаврило,  червоний,  як
перець, сяючий i добродушний, все посмiхався, точно так,  як  мати,  i  не
знав, куди подiти сво?  здоровеннi  мозолистi  руки,  на  якi  з  острахом
поглядала Юля. Гаврило сидiв якраз проти не? i гостинно припрошував:
   - Може, вам сметанки пiдлити чи вергуна подати? I коли  вiн  повертався
сво?ю громiздкою фiгурою за тим вергуном  чи  за  сметаною,  то  iз  столу
обов'язково  що-небудь  падало:  або  ложка,  або  шматочок   хлiба,   або
обсмоктана куряча кiсточка.
   - Сиди вже. Без тебе подам,  -  удавано  сердилася  мати,  насмiшкувато
пiдбираючи губи, а в душi безмежно радiючи, що нарештi  всi  зiбралися  до
одного стола, як хороша родина, i говорять  собi  мирно  та  любенько.  Як
господиня й мати, що всьому да? раду та совiт, вона за стiл не  сiдала,  а
плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала  страви  на
стiл, що ?х не було куди й ставити. На Улянi  рясна  спiдниця  в  горошок,
кофточка синя, хустина бiла, як снiг, а  з-пiд  не?  лице  рум'яне,  як  у
дiвчини. Випила ж ту чарку горiлки з дiтьми, так таке,  що  хоч  пiд  щоку
берися, тiльки що ото зморшки пiд очима та волосся з сивиною, але  то  кат
його бери! Тепла хвиля пiдмива? серце матерi,  як  вода  калину,  щасливою
сльозою очi криються: усiх же вигодувала та  виняньчила  та  й  до  розуму
довела. Слава богу, всi живi i здоровi, то як же не взятися за щоку та  не
кигикнути ташанською чайкою: "Сини ж мо?, соколята,  тiльки  ж  вами  я  й
багата!.." Уже б вона й заспiвала, та невiстки соромиться. Скаже - здурiла
мати на старiсть.
   Йонька сидить з краю стола i коли набира? в ложку сметани, то  витрiща?
очi, нiби скарбу шука?,  ?сть  вiн,  голосно  чавкаючи,  обляпуючи  бiлими
каплями бороду й вуса.
   - Ти б окуратнiше, старий...
   - А що? - озира?ться вiн на всi боки.
   - Сметана он по бородi тече.
   - Бач, що придумали з жиру, бiсовi дiти! - тяжко сапав вiн, глипаючи то
на одного, то на другого почервонiлими очима.
   -  Попадешся  ти  менi  iншим  разом,  чахотка  чортова!  -  погрожував
iзнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким  струмочком
текла кров.
   - Ну-ну, ти добалака?шся! - витрiщився  Гаврило  i,  взявши  за  плечi,
виштовхнув брата ще далi.
   Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним  пiсля  бiйки.
Виявилося, що на сорочцi гудзикiв як не бувало i вiд  плеча  аж  до  лiктя
розпанаханий рукав. "Нiчого, я колись тобi все згадаю", - погрозив вiн  на
вiкна i пiшов городом у яр. Там було тихо i мирно. Вiд глиняних стiн вiяло
вологою, дзюркотiв потiк iз чистою джерельною  водою.  Тимко  пiдiйшов  до
нього, вмив лице i довго мочив водою розбите вухо, що  сочилося  кров'ю  i
палало, як жар, потiм сiв пiд  кущем  дикого  терну.  "Я  тобi  покажу,  -
бурмотiв вiн. - Дума?ш, як квасолю почепив на петлицi,  так  ?здитимеш  на
менi, як i ранiше? Нi, вистачить уже. Увiрвалося".
   Вiн сидiв ображений, одинокий i розумiв, що, крiм матерi i Гаврила, всi
його ненавидять. Думки, одна вiд одно? складнiшi, болiснiшi, мучили  його,
i вiн, щоб розiбратися в них, став пригадувати сво? дитинство.
   Пам'ята? вiн, як одного  разу  зимою  при?хав  iз  базару  батько.  Вiн
увiйшов у хату, закутаний по самi очi в башлик, бiлий вiд снiгу, як  мара,
iз бурульками на вусах, з-пiд яких, як з бовдура, валила пара, кинув дiтям
на пiч мiшок, у якому щось заторохтiло, як замерзлi костi. Вони iз Федотом
розв'язали мiшок i, штовхаючись, як поросята бiля корита, хотiли чимшвидше
заглянути, що там ?. Там були новенькi чоботи. Вони почали видирати один в
одного тi чоботята,  сперечалися,  кому  вони  належать.  Батько,  зачувши
сварку, люто закричав на них i сказав, що вони Федотовi, бо вiн старший.
   - А що! Менi купили чобiтки, а не  тобi.  Ги-ги,  -  вихвалявся  Федот,
показуючи жовтi зуби.
   Тимко заплакав. Вiн не розумiв, чому ж чобiтки вiдданi Федотовi,  а  не
йому, який слухав батька, сидiв на печi смирно i _не збивав пилюки. Того ж
вечора мати, пестячи його перед сном, називала "любий  синочок-соколочок",
цiлувала в голову i обiцяла, що купить чобiтки кращi, як у  Федота,  бо  в
нього чорнi, а в Тимка будуть червонi, як у того дiдуся з казки, що сто?ть
на воротях у червоних чоботях ще й люльку курить. Тимко втiшився  i  полiз
на пiч спати, але ще довго перед його очима стояли  Федотковi  чобiтки,  i
вiн навiть чув запах холодно? слизько? шкiри на них.
   Тимко також пригадував тон час, коли вiн уже став пiдлiтком i як батько
хотiв спекатися його чимшвидше з дому, вирядити геть з хати,  щоб  вiн  не
сидiв на ши?. Як Федота вiддав до науки, а Тимка не  хотiв,  хоч  вiн  був
здiбнiший за Федота. Пригадував тi  темнi  осiннi  ночi,  коли  за  стiною
завивав вiтер, щось хлипало i Тимковi здавалося, що  то  плаче  сирiтка  i
проситься, щоб ?? пустили погрiтися i переночувати. Вранцi вiн схоплювався
разом з третiми пiвнями, приходив до матерi, що топила пiч, сiдав на  лавi
i, натягши на колiна полотняну сорочку, скаржився, що йому марилося вночi,
нiби щось плакало пiд хатою, i благав матiр, щоб вона не спала так мiцно i
пустила сирiтку погрiтися. "Добре, синочку, добре", - обiцяла  мати,  а  в
само? текли по щоках сльози, i полум'я, що бухало в печi, висушувало ?х.
   Ще в дитинствi Тимко зрозумiв, що батько хитрий i потайний  i  що  миру
мiж ними нiколи не буде. А коли вiн пiдрiс i почув в собi  силу,  в  ньому
щоденно наростало бажання помсти за сво? i материнi кривди,  i  ця  жадоба
зробилася такою сильною, що стала його другим характером.
   "Так, - думав вiн тепер, лежачи пiд кущем терну. - Колись я був добрий,
а вони мене зробили злим. Що ж? Нехай так i буде. Я ?м свого  не  подарую.
Око за око, зуб за зуб".
   Iззаду щось зашелестiло, i не встиг Тимко обернутися,  як  чи?сь  теплi
нiжнi руки закрили йому обличчя.  Вiн  вирвав  свою  голову  з  обiймiв  i
побачив перед собою розпашiле усмiхнене обличчя Орисi.
   - А що? Злякався? - грайливо запитала вона i сiла бiля нього. Тимко лiг
на спину i закрив очi, на густих бровах його блищало сонце. Крiзь  порвану
сорочку було видно  подряпини  на  грудях.  У  Орисi  жалiбно  ворухнулися
припеченi сонцем губи.
   - Де це ти подряпався?
   - З Федотом побився.
   - За вiщо?
   - Старi рахунки.
   Вона нiжно, обережно, з почуттям ще бiльшо? жалостi до нього взяла його
голову i поклала собi на колiна, пильно  стала  розглядати  його  обличчя,
намагаючись знайти щось  таке,  чого  вона  ранiше  не  помiчала,  i  вона
знаходила. "От цих рисочок бiля носа ранiше не було", - визначила вона.  В
цей час Тимка вкусив за  ногу  овод,  i  хлопець  сердито  дригнув  ногою,
нахмурився, i тодi рисочки бiля носа особливо виразно вирiзьбилися. "Це  в
нього сердита рисочка. Вона зробилася вiд того, що вiн багато сердився!" I
Орися ненавидiла й  готова  була  якнайсуворiше  покарати  тих  людей,  що
гнiвають i мучають ?? коханого, ?й i в голову не приходило,  що  найбiльше
Тимко мучиться саме через не?, через ?хню баламутну, засуджену всiм  селом
любов.
   Розпухле вухо Тимка, на якому засохла кров,  кинуло  Орисю  в  жар,  ?й
хотiлося торкнутися до нього пальцями, щоб зняти з нього бiль, але вона не
наважувалася цього зробити, щоб не спричинити ще бiльшого болю,  i  тiльки
дула на нього, охолоджуючи його сво?м диханням. "Вiн так схуд i  почорнiв.
Це вiд роботи. А волосся вже не  таке  чорне  i  блискуче,  як  ранiше,  а
припалене по краях. Це вiд сонця. Про що вiн зараз дума??"
   - Про що ти зараз дума?ш? - спитала вона, цiлуючи його в мiжбрiв'я.
   - Що таке? - кинувся вiн, пожовуючи губами.
   - Ти дрiмав?
   - Умгу.
   Вiн дивився на не? знизу вгору, вивернувши синюватi бiлки очей, i чекав
вiд не? запитання, але вона мовчала. Тодi вiн знову закрив  очi  i  зручно
вгнiздився головою на ?? теплих, тугих ногах. "Вiн вибився iз сил i  через
те дрiма?. Вiн працю? тепер день i нiч, а це нелегко".
   - Тимусю, журавлику мiй, ходiм до нас на сiно-вал. У  нас  нема  нiкого
вдома, зарию тебе, приголублю, подушечку  принесу  вишивану.  Спи  хоч  до
вечора.
   - А що люди скажуть?
   - Ай! Що там люди! - з досадою мотнула головою Орися.
   - Нi, я так трохи передрiмаю.
   - Ну, спи. Я буду сидiти дуже тихо.
   Але дрiмати не довелося: в яру почулося погейкування, хтось гнав  бикiв
до водопою. Орися схопилася,  обтрусила  пом'яту  спiдничку,  розгубленими
очима глянула на Тимка.
   - Приходь вечором на це мiсце, - прошепотiв вiн, цiлуючи ?? в шийку.
   - Добре. Прийду.
   Вона пiдхопила iз землi в'язочку хмизу i побiгла стежечкою вниз,  понад
потоком.
   Увечерi вони зустрiлися на умовленому мiсцi, але Орися запротестувала:
   - Ходiм кудись далi. Тут темно, як у ямi. Тимко взяв ?? за руку i повiв
вершняком яру. Аж пiд лiсом вони знайшли копичку пахучо? конюшини i  сiли,
тiсно попритулявшись одне до одного. Вiд сiна било парким духом i  при?мно
зiгрiвало спини.  Вгорi  -  зоряне  небо,  через  яке  срiбним  коромислом
перекинувся Чумацький Шлях, бiля нiг - троянiвська долина, огорнута  сизою
млою ночi.
   - Тимку, скажи, чого воно так, що людей багато на свiтi, а серце любить
тiльки одного? - тихо запитала Орися, лежачи на грудях в обiймах коханого.
   - Хто ж його зна?. Я десь читав у книжцi, що душа  душу  шука?.  От  як
зiйдуться такi душi, що в них усе однакове, то й полюблять одна одну.
   Орися повернула до себе обличчя Тимка, поцiлувала його в вушко  за  те,
що вiн такий розумненький, i довго мовчки гладила його  пружинистi  кучерi
чутливою, повною нiжностi i кохання рукою.
   - Колись, дуже давно, любилися дво?, - тихим загадковим голосом  почала
Орися  з  тим  та?мничим  пришiптуванням,  як  бува?  тодi,  .коли  людина
збира?ться розповiсти щось  цiкаве  або  дуже  страшне.  -  А  батьки  цих
закоханих не хотiли, щоб вони  були  разом,  бо  дiвчина  була  багата,  а
хлопець бiдний. Як тiльки вийде гуляти дiвчина, слуги ??  нi  на  крок  не
вiдпускають,  бо  наказав  вельможа,  що  як  тiльки  слуги  прогавлять  i
допустять до того, що вона побачиться iз сво?м коханим,  то  вкине  ?х  на
споживок голодним вовкам у глибоку темну яму. От раз той хлопець, не знаю,
яким уже побитом, пробрався у кiмнату до сво?? кохано? i каже: "Я  прийшов
за тобою. Хочеш-iди зi мною, а не хочеш, то я тут же перед тобою сам  собi
смерть заподiю, бо без тебе не буде менi життя". Вона, отак, як стояла,  i
каже йому: "Я-твоя". Спустилися вони вниз,  посадив  вiн  ??  на  коня,  i
полетiли вони, як птицi, степом у кра?ну невiдому -  шукати  щастя.  ?хали
день, ?хали другий, на третiй  на  спочинок  стали,  бо  кiнь  уже  з  нiг
валиться. Тiльки закоханi, обнявшись,  задрiмали,  як,  хто  його  зна?  й
звiдки, на?хало слуг панських видимо-невидимо, скрутили  втiкачам  руки  i
повезли в ма?ток. Панянку вельможа закрив у загартованiй вежi,  а  молодця
вкинули до вовкiв у яму. Сидить вiн у ямi, а вовки що пiдiйдуть до  нього,
щоб ?сти, - i назад вiдскакують, що пiдiйдуть - i назад вiдскакують:  така
в нього страшна сила кохання. I так пройшло багато часу.  Аж  ось  у  тому
царствi сталося нещастя: якесь вороже плем'я прийшло iз-за моря  i  напало
вiйною  на  вельможу.  Шле  вельможа  вiйська,  як  пiд  шум  iдуть  -  не
вертаються, а ворог усе ближче пiдходить i ближче. Прийшов  тодi  вельможа
до ворожбита i каже: "Що менi робити? Як перемогти вороже плем'я? Гине мо?
багатство i мiй край". Подивився ворожбит на зорi та й каже: "?  у  тво?му
царствi один удалець-молодець, що доньку твою коха?. Любов у  нього  така,
що не бо?ться нi вогню, нi меча, нi води морсько?. Випусти його, дай  йому
в руки меч - i тодi побачиш, що буде". Випустив його цар i пита?:
   "Розiб'?ш погане плем'я?" - "Розiб'ю, - говорить той, - тiльки  дозволь
кохану побачити i ??  в  гарячi  вуста  поцiлувати,  вiд  того  менi  сили
вдесятеро прибавиться". Побачився вiн iз милою, поцiлував ??  i,  зiбравши
во?нiв, повiв ?х на ворога. Палив огнем, топив водою,  i  загнав  його  за
тридев'ять земель, i повернувся додому зрубаний та пострiляний. Та до його
тяжких ран кохана серце сво? приклала, i заго?лись вони.  I  живуть  тепер
закоханi в любовi та щастi, бережуть i шанують одне одного.
   - А дiточки в них ?? - засмiявся Тимко.
   - Що? - не второпала Орися, бо ще не встигла повернутися вiд  казки  до
дiйсностi. -  А-а,  -  тихо  засмiялася  вона,  зрозумiвши.  -  Ах  ти  ж,
насмiшникi Це ж казка.
   - Життя - не казка, - зiтхнув Тимко. - В  життi  все  по-другому.  Однi
любляться, iншi розходяться, третi хоч i  живуть  разом,  але  тiльки  про
людське око, а насправдi так i норовлять одне одному хвiст вiдкусити.
   - Я  знаю...  Ти  такий,  що  тобi  все  одно,  -  образилася  Орися  i
вiдхилилася вiд нього, бо вiн якраз хотiв  ??  обняти.  -  Покрутиш  однiй
дiвчинi голову, а тодi iншiй бiсики  пуска?ш.  Дiвчачур  поганий!  Рябковi
очi! Лупа?ш ними дiвчатам на ноги, а серце давно вже каменюкою стало.
   - Що тебе, комар укусив?
   - Не лiзь, рукатий! Он до Лукерки пiди. Вона тебе вже давно вигляда?  з
самогонкою, - вiдмахувалася вона руками, вiдповзаючи вiд нього на колiнах,
але вiн таки схопив ?? за плечi i притяг до себе.
   - Орисю! Ластiвочко моя...
   Вiн гарячив ?? диханням i тiлом сво?м i пригортав ??  так  близько,  що
чув у себе на губах ?? солонуватi,  мiцнi,  як  динi-дубiвки,  розхристанi
груди.
   - Не треба. Тимоньку, не треба, коханий, - слабо пручалася вона, чуючи,
як горять ?? щоки i як вона дедалi  слабiша?  в  його  руках  в  солодкому
чеканнi на його сильне молоде тiло...
   На свiтанку Iнокентiй, пригнавши на Бееву  гору  пасти  бикiв,  побачив
молоду пару, що спала в копицi;
   довго стояв, сопучи, як вiл бiля води. Тимко лежав горiлиць, вiдкинувши
вбiк лiву руку, а  правою  пригортаючи  до  плеча  свою  подружку.  Орися,
скулившись, лежала на  бочку,  вткнувшись  головою  Тимковi  пiд  пахву  i
пiдiбгавши пiд себе ноги, не зовсiм прикритi спiдничкою.
   - Блудниця окаянна. Хоч би наготу свою прикрила, - тихо вилаявся дiд  i
обережно, щоб не розбудити,  пiшов  горою.  Високий,  сутулий,  у  довгому
сiряку з накинутим на голову кобеняком i сучкуватим костуром у  руцi,  вiн
був схожий на чорного монаха-проповiдника.
   - I покликав  Iiсус  дитя  i  сказав:  "Iстинно  говорю  вам,  якщо  не
обратитесь i не будете як дiти, то не  потрапите  в  царство  небесне",  -
бурмотiв вiн, йдучи.
   На сходi поволi блiдло  небо.  З  свiтанково?  iмли  виступали  вiтряк,
схожий на сплячого ворона з перебитим крилом, копицi  сiна,  луг,  байрак.
Воли безшумно, як тiнi, бродили по горi, обдуваючи  росу  трав;  з  Ташанi
густою хвилею котилася пара, затоплюючи троянiвську долину,  верби,  хати,
приташанськi береги, i скоро долини зовсiм не стало видно - вона  потонула
в густих хвилях випарiв, що лiзли з рiки i вже бiлими язиками лизали Бе?ву
гору. Десь високо в небi, пiд  самими  зорями,  що  вже  меркли  i  гасли,
погуркував лiтак.
   Iнокентiй наставив угору бороду, в якiй блищала роса,  i,  спершись  на
костур, шепотiв iз гарячковiстю божевiльного пророка:
   - I будуть лiтати залiзнi птицi i залiзними дзьобами клюватимуть золоте
зерно.
   Потiм пiдняв костур  у  сивiюче  небо  i,  посварившись  на  даленiючий
гуркiт, знову пiшов росистими травами.





   Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися.  Шваркотiв  люлькою
на всю хату, зазираючи то пiд пiч, то пiд лаву i  пильно  чогось  шукаючи.
Крiзь маленьке вiконце цiдилася охряна мла лiтнього свiтанку. На вузенькiй
шибцi циганською сергою примеркав мiсяць.  Побiля  хати  бичачим  диханням
куривсд. туманець.
   - Не дасть i поспати дiтям з дороги, - гнiвно шепотiла Уляна, починаючи
свою поранку бiля печi.
   - А ти не гарчи! Готов он харчi - по?демо сiно косити на Шсочкове.
   - Свят, свят... Що тобi приманжурилося?
   - А те, що доки в в хатi чотири косарi, то треба ?м роботу дати.  Зимою
корова хмизу не ?сть. Де брусок?
   - Який брусок?
   - Ну, мантачка...
   - А кат тебе зна?, де ти все дiва?ш. Мниться менi, що в сiнях  в  кутку
бачила.
   Йонька почовгав у сiни i став там порядкувати по-сво?му: вигнав  надвiр
квочку з курчатами i прищикнув одного дверима так, що  воно  запищало,  як
на-вiжене.
   - Яке панське! - лаяв його Йонька, всiдаючись пiд хатою клепати коси.
   "Трень, трень, трень!" - попливло городами  i  не  вгавало  над  сонною
Ташанню, нiби там запрацювала чиясь весела кузня.
   У Гавриловому дворi -  нiякого  руху.  Вiконця  позавiшуванi,  роса  на
стежцi не збита, видно, нiхто нею не проходив, сплять. "Хропуть... Уже  он
скоро сонце в загривок припече, а вони сни видивляються. Такi нахазяйнують
чортiв пляшку!" - лаявся Йонька, плескаючи молотком по косi.
   Уже вiн i коси помантачив, уже й попробував, чи добре косять,  уже  двi
люльки викурив, а в хатi й не  думали  прокидатися.  Тодi  вiн  ускочив  у
хатину, як iз пожежi:
   - Ти йтимеш сьогоднi корову до?ти чи нi? Уже он пастухи гонять пасти.
   Уляна а дiйницею в руках, запнута бiлою  хусткою,  пiшла  .до  хлiва  i
здивувалася, не побачивши Тимка.  "Оце  лихо.  Де  ж  вiн  загулявся?  Iти
косити, а його нема. Не дай бог, Йосип кинеться, галасу  наробить  на  все
подвiр'я".
   Тiльки вона присiла до?ти корову, як дверi тихо  вiдкрилися  i  в  хлiв
зайшов зарошений по колiна Тимко.
   - Це ви, мамо?
   - Нашi вже повставали?
   - Сплять iще. Де-бо ти, синку, ходиш, де ти бродиш? Хiба ж ти не бачиш,
що батько й так огнем ди-ха,  так  ти  ще  й  драту?ш?  О  горе,  горе,  -
причитувала Уляна, цвiкаючи коров'ячим  молоком  по  дiйницi.  -  А  перед
Федотом - звинись. Вiн тобi старший брат i  в  чинi  он  якому.  Командир.
Людьми команду?. А ти на нього руку  пiднiма?ш,  позорищ  нас  перед  усiм
селом.
   - Я, матусю, першим його  не  займав,  -  ставлячи  мокрi  ботинки  пiд
примiстку, доказував сво? Тимко. - А коли вiн дума?, що я йому й  далi  за
меншого буду, то помиля?ться. Я вже з того вiку вийшов.
   Мати мовчки зiтхнула i, забравши вiдро з молоком, пiшла в хату.
   - Буди вже сво?х панiв, - наказав Йонька. - А то як зайду з кiссям,  то
я ?х скоро пiднiму. Уже он прийшов Гаврило, пора ви?жджати.
   Йонька хоч i погрожував, а сам будити гостей не наважувався: боявся  не
так сина, як невiстки. А що, як вiдкри?ш дверi, а вона тобi гаркне в  саму
пику:
   "Ти чого крутишся, стара дуля, i спати  нам  не  да?ш?!"  Крiм  остраху
перед нею, Йонька ще вiдчував i якусь слiпу покору. Про себе  вiн  вважав,
що Федотова жiнка, по всьому видно, з багато? родини. Йонька  вже  не  раз
прикинув оком, скiльки в не? платтiв  дорогих  та  черевикiв,  хiба  ж  за
Федотовi грошi стiльки справиш? А  до  багатих  людей  у  Йоньки  вроджена
пошана i повага, тому вiн i почував себе якось  нiяково  перед  невiсткою.
Друге, що заставляло старого  побоюватися  i  поважати  невiстку,  був  ??
зовнiшнiй вигляд. Вона була така гарна i така смiлива, що в ?? присутностi
в Йоньки дубiв язик i не мiг вимовити й слова. Якось,  правда,  за  обiдом
вiн натякнув невiстцi, що добре було б, якби свати при?хали на гостювання.
Уляна тодi смикнула його за рукав, щоб не плiв казна-що, а Юля  примружила
очi i з якимось острахом сказала:
   - Що ви, папiнька? Що ви?
   - А чого ж! Слава богу, у нас в цьому роцi i хлiб ?, i сало, i  молоко.
Вишнi он скоро приспiють. Насушили  б  собi  фрукти  на  кисiль  та  й  не
купували на базарах.
   - Ха-ха! Якi ви смiшнi, папiнька! - сво?м  грудним  привабливим  смiхом
засмiялася Юля, смачно уплiтаючи кисiль iз домашнього сушняку i викладаючи
на газетку кiсточки. Тимко, глядячи на не?, не втримався:
   - Видно, що якби ви зварили в себе дома кисiль iз магазинного  сушняку,
то так би не лигали, як тепер, баришня. Бо там воно грошi кошту?, а в  нас
даром.
   Всi примовкли за.  столом,  почуваючи  себе  дуже  незручно,  одна  Юля
примружила каре оченя i сказала в захопленнi:
   - У вашому селi чудове повiтря, i тому мене напав ?стiвник, - i глянула
на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совiсно, нiби його  роздягли
наголо при людях.
   "Вiдьма, - подумав тодi про не?. - Справжнiсiнька вiдьма. Як той бiдний
Федот iз нею живе..."
   Пригадуючи все це, Йонька топтався бiля дверей i не  знав,  що  робити.
Нарештi зважився i вiдкрив  дверi.  На  нього  вiйнуло  хатнiм  присмерком
(вiконницi були зачиненi) i  в'ялим  болотним  душком  лепехи,  якою  була
встелена долiвка.
   - Федоте! Вставай. Пiдемо сiно косити на Пiсочкове.
   На лiжку заворушилися, майнула чиясь гола рука, Федот в  однiй  бiлизнi
зiскочив iз лiжка i за вiйськовою звичкою став швидко зодягатися.
   - Куди це так рано? - кволим i рознiженим зi сну голосом запитала Юля.
   - Iду косити з братами.
   - О! Це дуже цiкаво! Я також пiду. Подай менi халат, чопцi i  флакон  з
одеколоном.
   Федот все це беззаперечно виконав. Юля лiниво розвела руками i  ногами,
роблячи щось на зразок зарядки, i в  халатi,  чопцях,  простоволоса  пiшла
вмиватися.
   Пiсля  снiданку  стали  збиратися  на  косовицю.  Ионька  ще  завзятiше
шкварчав люлькою i порядкував, що куди класти. Бiля порога стояв вiзок,  i
туди вмощувалося все необхiдне: оберемочок сухих дров, вiдерний казаночок,
пшоно  в  торбинцi,  цибуля  на  приправу,  сiль,  паляниця,  загорнута  в
лопушину. Навiть двi вербовi сошки  поклав  Йонька,  щоб  не  тинятися  по
лугах" та не вишукувати то? мiзерi?, а загнав у землю - i вари кулiш.
   - Тимку, принеси свiжо?  води  з  яру.  Тимко  звалив  на  плечi  кутий
залiзним обруччям бочонок, пiшов до потоку.
   - Оце вже, тату, даремно, - сперечався iз Йонькою  Гаврило.  -  Косарям
привозитимуть воду колгоспнi водовози.
   - Еге ж. Надiйся. Вони тобi привезуть тако?, що й у рот не  вiзьмеш.  А
то своя, свiжа буде.
   Юля в червоному ситцевому халатиковi стояла на порiжку  i  притримувала
пальчиками поли, якi трохи розходилися на повних колiнах.  На  ??  свiжих,
мов шкiрка наливно? вишнi, губах блукала загадкова посмiшка.
   Повернувся з бочонком Тимко, поклав на тачку. Сорочка на  плечах  мокра
вiд води: не щiльно був заткнутий чiп, от вона й захлюсталась.
   - Що, протiка?? - поцiкавився Гаврило. - Пiдмости його травою.
   Уже всi зiбралися  i  чекали  старого  Йоньку,  якого  раптом  невiстка
схопила за руку i потягла  в  хату.  Скоро  вiн  вийшов  звiдти,  дикувато
озираючись, з дурнуватою посмiшкою на лицi.
   - Здурiв старий, ?й-богу, здурiв! - сплеснула Уляна  руками,  побачивши
Йоньку.
   Гаврило налився рожевою фарбою i затис вуста, щоб не розсмiятися. Федот
злiсно глянув на Юлю i вiдвернувся. Тимко насмiшкувато скалив зуби: Ионька
красувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках i  солом'яному
брилi з матерчатою квiткою на боцi. Не можна було без смiху  дивитися,  як
вiн вихиту?ться та спотика?ться на тих каблуках, обзираючи  себе  довкола,
так, нiби шукаючи при собi чортячого хвоста.
   - Скинь зараз же! Чу?ш? Не сором нас перед усiм  селом!  -  I  не  смiх
блищав у очах Уляни, а ображена гiднiсть горiла в них.
   - А чого скидати? Менi аби в ноги не кололо... Тодi Уляна пiдскочила до
старого, здерла з нього черевики, жужмом шпурнула в сiни.
   - А тобi грiх, дочко, iз старого батька глузуватиi
   Вона задихнулась на пiвсловi i, кинувши на плечi граблi, пiшла з двору.
За нею рушили всi. Пiсля вчорашньо? сварки Тимко  не  дивився  на  Федота,
Федот на Тимка, i та сварка ще бiльше розвела й без того  ветхий  мiсточок
мiж братами. Але, як це бува? в хорошiй сiм'?, яка хоч  i  пересварю?ться,
та все ж не забува?, що вона - кровна  рiдня,  -  стан  гостро?  неприязнi
iснував  недовго.  Вiн  вiдразу  ж  розвiявся,  як   тiльки   прийшли   до
Пiсочкового...
   Мiж двома глиняними скелями, що утворюють вузькi ворота, вгорi - голубе
небо, внизу - чиста, як сльоза, вода: пiдземнi  джерела  тихо  ворушать  i
викидають з дна чистi,  перемитi,  блискучi  пiщинки,  що  спалахують  пiд
сонячним променем, як самоцвiти, - оце i ? Пiсочкове, потiк, що  впада?  в
Ташань, беручи свiй початок в грунських ярах. Весною вiн  бурлить  i  гра?
водою, рве дядькам ятери i перекида? вершi, лiтом трохи заспокою?ться, але
нiколи не пересиха?. Могутнi лiсовi  джерела  щедро  живлять  його  водою.
Пiсочкове вiддiля? троянiвськi луги вiд урочища Радь-кiвщина, i  для  того
щоб добратися до того урвища, треба переходити потiк.
   Тимко та Гаврило, як найсильнiшi, перетягали тачку через воду;  Йонька,
закачавши штани, пiдпихав ззаду та пильнував, щоб часом не звалилося що  з
харчiв. У потоцi було неглибоко, тому вирiшено було штанiв  не  скидати  i
перебродити по наймiлишому. Вхопивши тачку  за  ручку,  Тимко  та  Гаврило
вiдважно ринули в потiк. Холодна, як лiд, джерельна вода обпекла ?м ноги i
пройшла по всьому тiловi непри?мною сверблячкою. Ззаду, вчепившись  руками
за казанок, сопiв Йонька.
   До середини потоку все йшло добре, а вже при самiм ви?здi з води  Тимко
та Гаврило, очевидно намагаючись  чимшвидше  вихопити  на  берег  вiзочок,
сiпнули якось недружно, лiве колесо потрапило в невидиму  калабаню,  тачка
брикнула задом, i  Йоньку  швиргонуло  в  потiк.  Старий  щось  крикнув  i
втелющився, де найглибше. Через мить вода  вирвала  к  нечистiй  матерi  у
нього люльку iз зубiв i змила з голови бриля.
   - Переймай! - загорланив вiн,  вигрiбаючись  iз  води,  кленучи  дiдiв,
прадiдiв i прапращурiв таким матюком,  що  аж  верби  поприщулялися.  -  А
розпросучому синовi! - бовтався вiн у  водi,  мацаючи  руками  по  дну.  -
Пропала тепер уся косовиця!
   Але все закiнчилося добре: Тимко розшукав люльку i вiддав  ??  старому.
Той зараз же запхав ?? в рот i, продуваючи,  зашльопотiв  нею,  як  старим
чоботом з водою. Пiсля купання вiн  був  мокрий,  як  вiвця,  i  трусився,
клацаючи зубами по чубуку.
   - Нiчого. Вона висохне на сонцi, - втiшав сам  себе  Йонька,  розумiючи
пiд словом "вона" не одежу, а люльку.
   Тiльки вбоготворили старого,  забаскаличилася  Юля:  "Не  можу  перейти
через потiк, голова крутиться". Довелося  Федотовi  брати  ??  за  руку  i
переводити, як дитину.
   - I-iх, i-iх! - пищала вона, потрапивши у воду, i так високо  пiдiймала
халат, що Тимко бачив надавленi i  натертi  резинками  червонi  смужки  на
ногах вище колiн.
   "У-у, розтелепа! - вiдводив вiн сво? злодiйкуватi очi. - Заголю?ться по
саму бороду. Хоч би старих посоромилась".
   Веселi пригоди бiля потоку ожвавили всiх, i мiж братами  виникли  тихi,
задушевнi розмови.
   - Пам'ята?ш, Тимку, як ми в оцьому лузi сорок драли? -  запитав  Федот,
показуючи рукою на буйну зелень старих вiльшин та осик, що  густою  стiною
стояли понад луговою стежкою. - Може, на Лисячий горбок заглянемо?
   Вони зайшли на галявину,  пориту  лисячими  норами,  якi  вже  подекуди
пообвалювалися, i Федот присiв бiля однi?? з них, заглянув у темну  дiрку:
звiдти несло прiлим листям i гiркою берестовою коренякою.
   - Не водяться вже лиси. Змандрували, - сумно  пояснив  Тимко.  -  Денис
якимось чортовинням пови-труював.
   - А зна?ш, як ми на оцьому горбi у  вiйну  гралися?  Я  тобi  дерев'янi
шаблi робив, а ти промiнював ?х у куркуленкiв за сало та  гречанi  оладки.
Пам'ята?ш, був такий Омелечко Чагура?  Я  йому  зроблю  шаблю  i  навмисне
надколю ножиком, зафарбую ожиною, щоб не було видно, вiн махне раз, а вона
- трiсь - i нема шаблi. Вiн знову приносить пiвторбини оладкiв,  канючить,
вискаливши зуби: "Федоте, зроби шаблю".
   - Все пам'ятаю, - засмiявся Тимко.
   - Все, та не все, - втрутився i собi в розмову  Гаврило,  що  стояв  до
цього часу мовчки iз сво?ю добродушною, щирою усмiшкою на обличчi, радий i
задоволений iз того, що брати помирилися  та  бесiдують  собi  любенько  в
милiй розмовi. - Отут, на оцьому мiсцi, -  Гаврило  ткнув  сво?ю  грушевою
ковезкою в землю, - в тисяча дев'ятсот  двадцять  першому  роцi,  пiд  оту
велику розруху, коли голод лютував не тiльки по Укра?нi, а й по Росi?, вiз
я тебе, Федоте, на баштан на возику, обмотаного  всяким  таким  ганчiр'ям.
Дуже ти хлiба просив. Хоч шматочок, хоч крихiтку, хоч пiв-крихiтки. Я тобi
зiрвав лiщиновий листочок i дав пожувати, а ти зелену слину з рота пуска?ш
та все прихвалю?ш: "От ловкий хлiбець, от ловкий хлiбець". А ти  цього  не
пам'ята?ш, Тимку, бо був ще зовсiм малесенький,  рачкун.  Прив'яже,  було,
тебе мати крайкою до столу, i танцю?ш на нiй цiлий день, як те  порося  на
паколi.
   Охопленi ?диним родинним теплом,, брати пiшли мовчки.
   - А давайте, братики, тюгукнемо. Так, як колись. Як ми були пастушками.
   Гаврило тiльки усмiхнувся на ту забаву, а молодшi брати  набрали  повнi
груди лугового повiтря i так  тю-гукнули,  що  аж  луна  покотилася  понад
тихими плесами.
   - Хватить, а то люди  смiятимуться,  -  притишував  братiв  Гаврило.  -
Скажуть: що воно там за дурнi лугом ходять.
   А сам веселiв ще бiльше i так i сяяв вiд радостi сво?м червоним видом.
   Йонька, зустрiвши синiв, висварив ?х на всi  боки  за  таку  поведiнку.
"Так, наче вам по три годи", - бурчав  вiн.  А  Уляна  тiльки  посмiхалася
стиха, ?м хоч i не по три годи, а проте вони ?? дiти, то хай повеселяться,
коли на серцi весело. "Коли ж його й пожартувати, як не разом,  зiбравшись
до хатнього гурту. Життя тепер таке, що  бог  зна?,  чи  доведеться  скоро
зiбратися всiм разом, чи, може, й нi", -  мiркувала  Уляна,  плутаючись  у
високiй травi. У бiлiй хустинi та сiренькiй  кофтi,  огрядна  та  рум'яна,
була вона схожа на лугову  чайку,  що  вивела  на  зелене  привiлля  сво?х
ча?нят.
   Луг, на який вони прийшли, був давнiй i старий; колись тут було  рiчище
Ташанi, потiм воно пересохло, поросло травою, по веснах заливалося  водою,
а  коли  вода  спадала  -  просихало,  i  на  його  величезному  квадратi,
обрамленому з чотирьох бокiв лозняками,  розкохувалися  зеленi,  густi  та
запашнi трави. Особливо в передгроззя на Троянiвку несло  такими  гострими
пахощами, що люди, хто там  чим  був  зайнятий  -  чи  майстрував  щось  в
артiльному дворi, чи стояв пiд хатою та перечiкував грозу, чи правив човна
по тихiй заводi, - всяк принюхувався  до  то?  розкошi,  посмiхаючись:  "З
Радькiвщини повiяло. З лугу".
   Сiм'ю Вихорiв зустрiв також цей свiжий луговий запах. Побризканi росою,
трави стояли тихi, принишклi, бо ранок був  теж  тихий  та  безвiтряний  i
обiцяв сонячний жаркий день. Сонце уже зiйшло, але його ще не  було  видно
iз-за темного лугу; небо освiтилося ясно й погожо, i луг теж посвiтлiшав i
прихо-рошився. Уже горiли мохнатими i червоними, як жар,  шапками  будяки,
дихаючи солодким медвяним душком; цiлими озерами помiж зелених трав бiлiли
соромливi невiсточки в жовтих  шапочках  i  бiлих  вiночках  з  пелюсточок
навколо голiвок; виплiтався та спалахував iскрою петрiв  батiг;  розпарена
нiчною задухою, гостро i нудливо смердiла болиголова, яка то тут,  то  там
здiймалася вище всiх на сво?му товстому i порожньому стовбурi,  увiнчаному
тоненькими, схожими на вiття кропу гiллячками; iнодi посеред луки розкiшно
кущився верболiз, схожий здаля на  копицю  сiна;  над  ними  уже  кружляли
чайки, вишукували вранiшню поживу на снiданок. Близькiсть рiки вiдчувалась
особливо виразно не тiльки по тому свiжому холодному повiтрi, яким вiяло з
очеретiв, а й по щедрiй росi на травах, яка бризкала людям на  руки  i  на
ноги  свiтлими  льодяними  краплями,  та?мничiстю  звукiв,  властивих  для
кожного прирiччя: тихим бульканням, коротким раптовим  плюскотом,  якимось
шарудiнням, схожим на  чи?сь  хитрi  кроки.  Може,  то  лисиця  вигулювала
очеретами, а може, вовк-сiроманець пiдшукував  собi  посухiший  острiвець,
щоб розташуватися там на цiлоденний вiдпочинок  та  подрiмати  на  сонечку
пiсля тяжких i невдалих нiчних мандрiв.
   Коли Вихори прийшли на луг, там ще не було велелюдно, тiльки за  кущами
чулося шаркання чи??сь коси, крiзь зелень було  видно,  як  бiлi?  сорочка
косаря.
   - О, хтось раннiй, - завидькувато зауважив Йонька. - Ану, пiди,  Уляно,
глянь, хто там.
   - Гордiй Кошара з Денисом, - сказав зiроокий Тимко.
   - Ну що ж. Заходь, хлопцi, i боже поможиi
   Йонька забрiв iз косою в густу траву i,  поплювавши  в  руки,  став  на
покiс.
   Колгосп, щоб вчасно  закiнчити  косовицю,  давав  косити  з  копицi,  i
Йонька, зачувши неабияку вигоду, поспiшав сам i хлопцям не давав стояти.
   Жiнкам було наказано варити обiд,  i  Уляна  з  Юлею  порядкували  бiля
казана, встановлюючи його на дерев'яних сошках,  якi  наспiх  позабивав  у
землю Тимко. Юля стояла пiд вербами по колiна в травi i злякано  озиралася
навколо, чи не повзе до не?,  звиваючись,  гадюка.  Вона  була  у  м'яких,
червоно? шкiри, поношених уже черевичках на низькому каблуцi i без панчiх,
що ?х, поспiшаючи, забула взяти i тепер каялась:  уже  кiлька  разiв  вона
порiзала осокою собi колiна i литки, i тi порiзи  щемiли  так,  нiби  туди
насипали солi. Вона весь час слинила порiзи i переминалася з ноги на ногу,
м'яко вигинаючи сво? бедра.
   - Мамо, а тут на лугу ? ядовитi раст?нiя?
   - Хвата? тут усяких, - неохоче вiдповiла Уляна, пораючись  бiля  кухнi.
Вона терпеливо, але з глухим ремством чекала на ту хвилину, коли  невiстка
засучить рукава та почне ?й допомагати. Але Юля  все  так  же  стояла  пiд
вербою, як i ранiше, i сумно думала, що коли тут ? "ядовитi раст?нiя",  то
цiлком можливо, що через подряпини на ногах отрута потрапить у кров i вона
може в такий чудесний лiтнiй день померти вiд  зараження  кровi.  "О  жах!
Умерти в цих джунглях у цвiтi лiт? О-оI" - млiла вона вiд страху i  знову"
питала в матерi:
   - А у вашому селi ? полiклiнiка?
   - Нема, а тобi що? Чи не заболiла часом?
   - Гляньте, - пiдкотила халатик Юля i випнула  ногу.  Брови  ??  жалiсно
зламалися i полiзли вгору.
   - Подряпалася?
   - Да.
   - Замаж трав'яним соком, воно  пройде.  Юля  замазала  i  прислухалася:
справдi, стало нiби легше. Вона зiтхнула, i, закинувши  назад  голi  руки,
поправила зачiску, i весело, манiрно заговорила:
   -  Якби  я  була  принцесою,  я  б  тут  побудувала  замок.  Тут.  дуже
красиво!-Провела сво?ми райдужними прижмуреними очима по зелених  околицях
i раптом  зупинила  свiй  погляд  на  високiй  плечистiй  постатi  Дениса.
"Вандал!" - в  захопленнi  подумала  вона,  жадiбно,  iз  знанням  бувало?
ненаситно? тигрицi, промацуючи очима мiцний, загорiлий  стовбур  Денисово?
ши?.. "Напевне, вiн дуже сильний", - подумала вона  i  хотiла  запитати  у
матерi, що то за хлопець, але потiм  схаменулася  i  зрозумiла,  що  цього
робити не можна. Вона тiльки почервонiла, усмiхнулась  i  вiдвела  погляд.
Уляна чистила картоплю, все ще надiючись на допомогу невiстки, а  та  собi
скинула халат i вмостилася на сонцi загорати. Терпiння  зраджувало  стару,
але вона не виказувала цього i спокiйно звернулася до Юлi:
   - Вiзьми, .дитино, вiдерце та принеси менi  води  з  Ташанi,  бо  треба
картоплю помити.
   - А в вашiй рiчцi гадюк нема?
   - Нема. Однi жаби. Але ти ?х не бiйся, вони тебе не з'?дять. Отак  цi?ю
стежечкою i йди.
   Юля взяла вiдро i, високо, як чапля, пiдiймаючи ноги, побрела  травищем
до рiки.
   Сонце вже пiдбилося височенько, i косарики звалили чимало трави. Косили
без вiдпочинку i перекуру; в глибокiй, як  торба,  кишенi  Йоньки  даремно
бовталася погасла люлька. Три першi косарi йшли дружно ? невтомно, а Федот
розучився володiти косою - вiдстав, зiпрiв, сорочку  хоч  вижми.  Гаврило,
накульгуючи,  iшов  першим,  ручку  брав  широку  i  гнав,  як  на  конях.
"Розходився, хоч в'яжи", -злiсно шепотiв у нього за спиною Тимко i нарештi
не витримав:'
   - Ставай, Гавриле, на перекур. Ти на батька не дивися. Вiн такий, що за
власну вигоду сам трупом ляже i нас iз собою покладе.
   Брати повстромляли коси i присiли на холодному валковi трави.  Придибав
i Йонька, стираючи з  лоба  брудну  юшку,  роздобув  iз  кишенi  люльку  i
заходився натоптувати ?? тютюном.
   - Оце, синочки, де ми косимо, - найкраща трава. При  грозах  достигала.
Соковита буде.
   Йоньку охопило те ожвавлення i доброта, яка  запановувала  ним  завжди,
коли добре вдавалося дiло, i  вiн  гомонiв  собi  та  гомонiв,  попихкуючи
люлькою.  Федот  сидiв  у  холодку,  знявши  сорочку,  просихав  тiлом  на
легенькому  вiтерцi,  блаженно  покректував.  Бiле,  аж  сине,  тiло  його
запалилося на сонцi, почервонiло на спинi та ши?.
   - Що? Втомився? - спiвчутливо глянув на нього Йонька. - А  ти  дуже  не
рви, бо тодi й руками не рушиш. Ей, Гордiю!  -  закричав  вiн  високому  i
колись, мабуть, сильному, а  тепер  уже  висохлому,  жилавому  i  сутулому
дiдугановi в бiлiй полотнянiй одежi. - Iди на закуренцiю.
   Йонька запрошував його не через те, що йому так при?мно було поговорити
з Гордi?м, а через те, щоб вiн не скосив ручкою бiльше за  той  час,  доки
вони будуть вiдпочивати.
   - Багато, мабуть, скосили! I Денис же косить?
   - Еге ж. Косить. А батько штани носить,  -  обiзвався  здалеку  Гордiй,
витираючи травою косу i застромлюючи ?? кiссям пiд верболозовий кущ. - Яка
то в лихо? матерi косовиця з ружжом? Начепить його, як дурень тайган, та й
ника? по лозняках. Раз косне - десять раз в лози гайне.  Отака  й  робота.
Побив би, вражого сина, так не подужаю. Здоровий, харцизяка.
   Останнi слова Гордiй доказав уже бiля гурту i теж сiв на  валок.  Денис
сiв iз ним поряд у вилинялiй, як старе морське вiтрило, сорочцi, полатаних
чорних штанях i босий. Вилицювате, розбiйницьке, з  нахабними  очима  лице
його було розiмлiле вiд спеки i лiниве. На батьковi слова вiн  не  звертав
уваги, так наче не про нього говорилося.
   - Уже я те вужжо до скiлькох раз бив на цурупалки - а вiн його шворками
перемотузу? - i далi сво??, - скаржився Гордiй, але в його  нарiканнях  не
тiльки не вiдчувалося злоби, а, навпаки, звучала  гордiсть  i  замилування
непокiрним характером сина.
   - Ну, а як тво? косарi? Ти, значить, цiлим  виводком  при?хав?  Здоров,
здоров, сину, - привiтався Гордiй i залiзною хваткою стиснув руку  Федота.
Гордiй уже давно знав, що Федот  при?хав,  помiтив  його,  як  тiльки  той
прийшов на сiнокiс, але зараз навмисне удавав iз себе незнайка  i  поводив
себе так, нiби перший раз побачив, тому що знав, як  при?мно  для  батька,
коли його синовi  придiляють  багато  нарочито?  уваги  i  дивуються  його
успiхам.
   - Надовго прибув до рiдного дворища?
   - Хiба тепер надовго вiдпускають? - журливо вiдповiв за сина Йонька.  -
На день-два залетить - i марш-марш далi.
   - Гм. Воно так. А що ж то за баришня бiля казанка порядку??
   - Жiнка... - неохоче вiдповiв Федот.
   - Гм. Якого ж вона роду? Городська чи, може, з селян?
   - Вона з учоного сословiя, - пихнув iз димом Йонька.
   - Знай наших! Молодець Федот! А чим же й твiй син, Йонька,  не  вчений?
Уже б йому кубикiв не почепили, якби вiн того не заслужив. А мiй,  стерво,
не схотiв учитися, - з жалем зiтхнув Гордiй. -  Скiльки  я  на  йому  того
пруття побив - до неба тин можна було б  загородити!  Та  все  даремно.  А
силою, силою взяв. У Троянiвцi його нiхто не погула.
   Старий пожвавiшав, очi його молодо заблищали.
   - А йди сюди, Денисе, - покликав вiн сина, що,  вiдiйшовши  вiд  гурту,
дрiмав пiд кущем.
   Той пiдiйшов, сердитий i похмурий, що йому не  дали  подрiмати,  лiниво
повернув ши?ю, як вiл у ярмi:
   - Ну, чого?
   - Давай з тобою поборемося! Хай он Федот подивиться,  який  ти  у  мене
вирiс!
   - Я ж вас, тату, поборю.
   - Що?! -  схопився  Гордiй,  заправляючи  в  штани  висмикану  пiд  час
косовицi сорочку. - Так от же я тобi, сопляку, втру носа!
   Денис нiчого не  сказав  на  таке  нахваляння,  а  тiльки  мовчки  став
готуватися до по?динку. Тугiше стяг  на  животi  ременяку,  скинув  верхню
сорочку, мабуть, для того, щоб не порвати ?? при боротьбi, i,  розставивши
ноги та вбравши голову в  плечi,  став  пiдчи-гувати  свого  супротивника,
виграючи мускулами i по-ворожому блимаючи на старого, що теж зняв  сорочку
i звернувся до Федота:
   - Вируч мене, сину! Бачу - на тобi ременяка добра. Дай менi на часинку,
бо вiн, сатана, менi поясок порве - без штанiв додому пiду.
   Федот швидко зняв iз себе командирський ремiнь i передав Гордi?вi.  Той
пiдперезався,  широко  розставив  поперед  себе  руки  i  пiшов  назустрiч
Денисовi. Вони сходилися тихо i мирно, так  нiби  йшли  обiйматися,  а  не
боротися, а коли мiж ними залишився один крок  вiдстанi,  як  по  командi,
зупинилися, промацуючи один одного очима i  вибираючи  кращi  i  вигiднiшi
мiсця зажиму. Якусь секунду стояли в напруженнi, потiм рвонулись  один  до
одного, схопилися, вперлися один у одного плечима i хитро, пружно заходили
ногами, вибираючи вигiднiшу позицiю для ривка.  Так  вони  пройшли  кiлька
раз, не розпочинаючи боротьби, хоч пильне око могло б помiтити, що  обидва
супротивники  накопичують  силу:  кола,  якi  вони  ранiше  робили,  тепер
зменшились, i було видно, що скоро розпочнеться боротьба. I дiйсно,  Денис
зненацька рвонув на себе батька, намагаючись пiдняти його у  повiтря,  але
ноги Гордiя були нiби вмурованi i вiд землi  не  вiдривалися.  Тодi  Денис
стиснув старого за поперек i почав  його  гнути.  Старий  трiщав,  але  не
гнувся. Тодi натис Гордiй зi всi?? сили, натис  так,  що  Денис  поблiд  i
зiгнувся, як лозина на  вогнi.  Уже  зажав  старий  грудьми  голову  сина,
пiдiм'яв ?? пiд себе - напирала стара степова сила на молоду, вимiряючи ??
витривалiсть. Пружинив ногами Денис, випинався тiлом, а вирватися не  мiг.
Але скоро вiн вiдчув, що пальцi старого вже не так мiцно тримають його  за
ременяку, що батькова сила вже  не  так  нещадно  жме  його  до  землi,  i
напрягся тодi син, ворухнув козацькою  силою,  труснув  старим,  як  гроза
дубом, вивернув його з корiнням, поклав на м'який покiс.
   - Еге ж, - виправдовувався, вiдхекуючись, старий. - Якби  ти  мене  пiд
силу не взяв та не пiдставив ногу, то чорта з два ти мене повалив би!
   Денис витер рукою пiт з лиця i мовчки сiв на покiс. Волохатi груди його
ходили, як морськi хвилi в бурю.
   - А що, забули хiба, як я торiк вас у клунi брязнув?
   - Коли?! - аж пiдскочив Гордiй. - А не  бреши,  лобуряко,  що  ти  мене
торiк на солому у клунi брязнув, бо то тобi ввi  снi  таке  приснилося,  а
насправдi такого нiколи не було.
   - Не було?
   - Атож.
   - Так тодi ж давайте ще раз поборемося, - сказав Денис  i  знову  почав
готуватися до повторного по?динку. Хто зна?, чим би воно закiнчилося, та в
цей час пiдсунув Гаврило картуз i сказав голосно:
   - А гляньте лишень, що воно тюпа? лугом? Чи косар якийсь, чи,  може,  з
колгоспного начальства хто?
   Всi  притихли  i   якнайпильнiше   розглядали   людську   постать,   що
наближалася, ще здалеку розмахуючи картузом. I  тодi  всi  по  лисинi,  що
блищала на сонцi, впiзнали бригадира Прокопа.
   - Чого це вiн розмахався? - насторожився Ионька i взявся за косу.
   Гордiй iз Денисом також вiдiйшли на свою дiлянку i теж  розiбрали  сво?
коси i зайшли на свою ручку.
   А Прокiп уже не йшов, а бiг i розмахував не тiльки  картузом,  а  обома
руками i щось кричав, тiльки здалеку не було чути.
   - Он дивись ти! Чого це його розмордувало?  Ионька  знизав  плечима  i,
злодiйкувато глянувши .  на  синiв,  махнув  по  травi  косою,  бiльше  не
звертаючи уваги на крик Прокопа.
   Бригадир пiдбiг зiпрiлий, засапаний, витер спiтнiлу шию картузом.
   - Що ж це ти робиш, Йосипе? - закричав вiн. - Хiба ти не зна?ш,  що  ця
дiлянка на викiс колгоспникам не давалася?
   - Бач, як мiрку?? - перестав косити Ионька, звертаючись  до  Федота.  -
Колгоспним корiвкам, значить, буде краще сiно, а наша  худоба  хай  лободу
?сть? Оце щоб ти, Федоте, бачив, як мене  тут  як  батька  военнослужащего
всiма болячками забезпечують. Федот сердито кинув косу, напустив  на  себе
ту командирську суворiсть, яка була властива йому  -по  службi,  коли  вiн
звертався до нижчих чинiв.
   -  В  чому  справа?  -  запитав  вiн  у  Прокопа,  зберiгаючи  на  лицi
недоступнiсть i холодним поглядом вимiрюючи Прокопа з нiг до голови.
   - А в тому, що ? вказiвка вiд правлiння цi??  дiлянки  колгоспникам  на
викiс не давати. А менi що сказано, те я повинен виконувати.
   - Ти як що, так викону?ш, а як що, так нi, - пiдливав  масла  у  вогонь
Ионька. - Якби собi в гарбу, ти зараз би виконав.
   - А ти коли бачив, що я колгоспне добро краду? Коли ти  бачив,  я  тебе
питаю, розтак твою такi - витрiщився Прокiп. - Ах ти ж, цап вонючий! Ти ще
на мене наговори будеш писати? Так забирайся зараз же iз дiлянки,  доки  я
тобi кiсся на головi не побив!
   - Ну, ви не дуже! - виступив наперед Федот. - А то  за  такi  слова  ми
зможемо вас пiд суд вiддати.
   - Пiд суд! - ощетинився Прокiп. - А ти яке ма?ш право до мене? Ти перед
бiйцями командир, а передо мною пiшак.
   Федот поблiд, мiцно схопив Прокопа за руку.
   - Ну, ну! Ти вихорiвсько? породи не показуй. Жмикрути нещаснi. Усе  вам
мало, щоб вам нi дна нi покришки!
   Прокiп, лаючись, пiшов сiнокосом.
   Як тiльки вiн вiдiйшов, Ионька сердито зашуль-потiв  люлькою,  нещадним
поглядом опалив Тимка:
   - Це все через тебе, татарюго перекопський...
   - А при чiм тут я?
   - Ти не зна?ш?! Ти не зна?ш? - схопився Ионька, пiдступаючи iз кулаками
до Тимка.
   - Ну, годi вже,  годi,  -  примирливо  обiзвався  Гаврило,  намагаючись
загасити сiмейну сварку. - Коли вже так, то що зробиш?  Доведеться  шукати
законну дiлянку.
   - Скiльки ж труда вклали! - жалiбно вихитував головою Ионька, оглядаючи
розкiшнi валки скошеного сiна. .
   - Ех, якби можна було б, так у пазуху забрав, - усмiхався Тимко, весело
ступаючи по сiножатi. Гаврило осудливо глянув  на  нього,  але  нiчого  не
сказав.
   - Що? Уже закiнчили роботу? Уже додому? -  радiсно  спiваючи,  зустрiла
косарiв Юля.
   - Обiдать! - коротко кинув Йонька i, вийнявши з торбини ложку, витер ??
травою.
   Уляна заметушилася бiля казана, накраяла на рушник хлiба. Вона чула про
невдачу косарiв i нi до кого не  обiзвалася  анi  словом,  тим  бiльше  до
Йоньки. За все життя вона була  навчена  змовчувати  чоловiковi,  особливо
тодi, коли його мiсило та гризло всерединi,  i  добре  знала,  що  в  такi
хвилини йому не можна нi  заперечувати,  нi  потакати,  бо  вiн  все  одно
причепиться як не до одного, то до другого i може кинути в не? чим попало.
Хiба ж не було такого замолоду:  вдарив  цiпом  так,  що  водою  одливали?
Молодi роки минули, а скажена кров зосталася, так що жартувати нема чого.
   По обiдi, не давши й пiвгодини для перепочинку, знову ловiв свою ватагу
Йонька на другий кiнець лугу.
   Коли заходили на першу ручку, вiн поклав  люльку  в  кишеню  i  сердито
сплюнув.
   - Воно й трава там була чорти батька зна яка. Корова ?? все одно не ?ла
б. Хiба, мо, однi верблюди, - i спересердя жигонув косою по  травi.  Жiнки
залишилися бiля кухнi однi. Уляна перемила  теплою  водою  ложки,  поклала
проти сонця сушитися, вишкребла трiскою казанок, витерла вiхтем iз кропиви
i теж викотила на сонце. Хлiб Уляна  загорнула  в  лопушняк  i  поклала  в
холодку. Тодi взяла граблi i пiшла ворушити сiно. Вона знала, що  це  сiно
?м не дiстанеться, але ?? тiшила думка, що його по?дять колгоспнi корiвки.
"Все ж таки артiльне, то теж наше".
   Юля узяла граблi, але працювала лiниво, як людина, якiй  фiзична  праця
не до вподоби. Уляна нiчого ?й не говорила, бо була рада вже тому, що вона
хоч про людське око ворушить граблями, а не збира? квiточки на луках та не
плете iз них вiночка. Не дай бог, побачили б ?? люди за  такою  роботою  -
засмiяли б! От, сказали б,  невiсточку  Уляна  вибрала.  Така  ледаща,  що
одверни й оборони. Люди потом обливаються, а  вона  квiточки  нюха?.  "Ей,
сусiди-лебiдоньки, - загомонiла б тодi до них Уляна. - Не такий тепер  час
настав, що матерi собi невiсток вибирають. Самi вони в хату приходять".
   Юля, навiть не пiдозрiваючи, що вона сво?ю роботою i  присутнiстю  може
викликати такi думки сво?? свекрухи, ворушила сiно i крадькома позирала  в
той бiк, де косив Денис. Вiн був майже поряд, за кущами, так що Юлi  видно
було його голi по лiкоть сильнi руки,  засмажений  сонцем  стовбур  ши?  i
мокру помiж могутнiми лопатками вилинялу сорочку.  Якось  Денис  озирнувся
(вiн саме заходив нову ручку i витирав травою косу) i  зустрiвся  поглядом
iз Юлею. Вона мацнула  його  очима  по  обличчi,  i  туга  вишенька  губiв
ворухнулася в грайливiй посмiшцi.
   Денис  помiтив  той  погляд.  Хтиво  поблискуючi  щiлинки   очей   його
звузились, вiн по-молодецькому ворухнув плечима.
   - Що, жарко, баришня? - запитав вiн, вийшовши  iз-за  куща,  розтираючи
широкою чорною долонею волохатi груди.
   - Просто неможливо. Я б скупалася, та тiльки не  знаю,  де  тут  у  вас
купальня.
   - Ходiмте, я вам покажу.  Тут  недалечке.  Юля  поклала  граблi.  Легко
занесла ногу, щоб переступити покiс, поли  халатика  розiйшлися,  i  Денис
ковзнув поглядом по червоних колiнах, одвiв очi.
   - Не лiз би ти в провожатi, Денисе, - неприязно  обiзвалася  Уляна,  не
повертаючи обличчя до Дениса i не покидаючи сво?? роботи.
   Той мовчки, як би не чуючи, що каже стара, пiшов  лугом  розвальвуватою
ходою, безжально пiдминаючи ведмежими лапами, густу траву. Слiдом за  ним,
безсоромно закинувши назад голову,  пiшла  Юля.  Вони  прийшли  до  тихо?,
поросло? очеретом заводi, що вся блищала пiд сонцем, широко? i  просторо?.
Вода була чиста й прозора. Крейдянi громаддя протилежного берега бiлiли  у
водi казковим палацом.
   Юля зняла капелюшок, кинула його на траву i швидко розплутала поясочок;
халат м'яко поплив по ?? руках i, тихесенько згорнувшись, лiг бiля нiг. На
сонцi вiдполiровано блиснуло ?? сите, розкохане тiло.
   - Баришня... - зашепотiв Денис, роздуваючи- нiздрi,  i  його  сильнi  i
твердi, як залiзо, руки пiдхопили ?? вище литок i за шию,  пiдняли  ??,  i
вона побачила перед собою широке обличчя  Дениса,  його  звiрячi,  ошалiлi
очi.
   - Пустiть! Я покличу чоловiка! Пустiть, - заби:
   лася  Юля,  дригаючи  ногами,  i  вислизнула  з  його  рук,  червона  й
розпашiла.
   Денис тiльки дурнувато посмiхнувся i, повернувшись, пiшов геть, ламаючи
верболiз, як розгнiваний ведмiдь лiсовi хащi. Юля,  понакривавши  долонями
груди, що напинали купальник, деякий час стояла на  березi,  прислухаючись
до трiску, потiм вiдняла долонi, солодко потягнулася  i,  сама  не  знаючи
чому, тихесенько i воркiтливо засмiялася.
   Увечерi Уляна вже шушукала Федотовi про оте ку-паннячко  та  наставляла
сина, щоб вiн дивився за сво?ю жiнкою. Уночi, лежачи бiля  притихло?  Юлi,
Федот знiмав допит:
   - Чого ти водилася з Денисом? Ти зна?ш, яка за ним слава, ходить?
   - Яка? - зацiкавилася Юля, вибираючи шпильки з зачiски.
   - На дiвчат вiн дуже ласий.
   - Невже? А з вигляду такий непоказний... А ти що? Чи не ревнувати  мене
задумав? Ах ти ж, мiй пу-сюнчик, мiй котик смачноротий,  -  лащилася  Юля,
гаряче дихаючи йому в лице i  обiймаючи  його  голими  руками  за  шию.  I
сварка, як i завжди, закiнчилася поцiлунками, примиренням i  мiцним  пiсля
цього сном.





   У Гордiя Кошари сiм'я була невеличка  -  дванадцятеро  дiтей.  Четверо,
слава богу, померли, а восьмеро жерли хлiб святий  i  стугонiли  зимою  на
печi, як вiвцi в загонi. Як стануть, бувало, виплигувати в одних льолях на
обiд або на снiдання, то аж п'яти холонуть; от-от потрощать зубами стiл на
трiски. Жив Гордiй бiдно, дiтей годував картоплею та квашею. Налл? жiнка в
ринку, облiплять ?? дiти i хлюпаються в нiй ложками, як утята в рясцi.  На
вулицi Гордiй часто скаржився селянам:
   - Оце перед рiздвом назмiтав з горища пшеницi на кутю, поставив у хатi,
коли це чую серед ночi: хрум, хрум, хрум...  Присвiтив,  а  вони  навколо,
мiшка, як прусаки, - пшеницю гризуть.
   Зодягався Гордiй бiдно, як бог пошле. Прийде на побрехеньки до сусiдiв,
селяни про врожай говорять, про землю, про худобу, а вiн  розгляда?  латки
на сво?х колiнах.
   - Ех, - каже, - якби отакi штани були... Потiм  ткне  пальцем  на  iншу
латку та:
   - Нi, з оцi?? матерi? були б ще кращi. Це колись а в одного  цигана  на
овес вимiняв. Добрячi штани були. Якби не порвалися, так i досi носив би.
   Минали роки,  росли  дiти.  Однi  повиходили  замiж,  iншi  поженилися.
Залишився  Гордiй  удвох  iз  Мотрею  при  сво?му  наймолодшому  синовi  -
Денисовi. Та не було ?м нi спокою, нi затишку на  старiсть:  вдався  Денис
безжалiсним, лiнивим, грубим i злодiйкуватим. Працював у колгоспi,  як  за
якусь провину, i бiльше всього  промишляв  полюванням.  Лiтом  бив  качок,
зимою зайцiв  i  приблудних  собак,  здирав  шкури,  чинбарив  i  продавав
хутiрським хлопцям  на  бубни.  Вiд  постiйного  спiлкування  з  тваринами
виробилися у Дениса звiрячi повадки: мав  вiн  такий  тонкий  нюх,  що  по
запаху диму мiг безпомилково визначити, у чи?й хатi смажиться  сало,  а  в
чи?й печеться свiжий хлiб на капустяних листках. Були в нього сильнi ноги,
якi нiколи не знали втоми, i мав вiн ще одну рису, яку навiть трудно  було
йому приписати, дивлячись на його вайлувату, лiниву у всiх рухах  постать:
вмiння надзвичайно  швидко,  майже  блискавично  переходити  вiд  млявого,
сонного стану до звiрувато-хижого, спритного, зiбраного, готового  в  любу
секунду зробити стрибок i  настигнути  свою  жертву.  Iде  Денис  по  полю
переваги-ваги, голова як прилiплена, очi в щiлинках, рушниця  десь  аж  за
плечима телiпа?ться. Раптом - шелесть що-небудь, - Денис голову  в  плечi,
рушницю в руку - бах-бахi I ? за?ць. Як до  землi  приши?.  Лежить  бiдний
косий i не ворушиться.  Але  таким  Денис  був  лише  на  полюваннi,  а  в
звичайному життi - ледацюга з ледацюг. Вiчно вiн  запiзнювався  на  роботу
або й зовсiм не виходив, а те, що робив, все рiвно треба було пiсля  нього
переробляти.
   Одного разу, коли Денис iшов на роботу,  добренько-таки  припiзнившись,
його перестрiв Оксен.
   - Дивись, Денисе, щоб це було останнiй раз. Завтра  приходь  на  роботу
так, щоб я тебе не впiзнав.
   На другий день - сонце в снiдання - заходить на колгоспний двiр  якийсь
дiд. Кожух навиворiт, шапка  насунута  на  очi,  сам  згорбився,  цiпочком
поперед себе-постуку?.
   - Iди собi далi, - каже йому Оксен,  що  саме  стояв  бiля  контори  iз
бригадирами. - У нас милостиня не розда?ться.
   А дiд нiби й не чу?, що йому говориться,  чеше  далi:  сива  борода  на
вiтрi ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило - милостинi просить.
   - Кажу ж тобi - нема?! - уже  сердиться  Оксен,  а  дiд  руку  до  вуха
наставля?, так, нiби вiн недочува. А тодi хап  рукою  за  бороду,  хап  за
шапку - в Оксена аж очi на лоб полiзли.
   - Це ти, Денисе?!
   - Я.
   - Ти що? Здурiв?
   - А ви ж менi казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пiзнали.
   - Так то ж я тобi говорив, щоб ти рано прийшов, без  запiзнення,  а  ти
менi комедiю гра?ш. Скидай же зараз iз себе оцю музику та йди волочити, бо
вже он скоро обiд...
   Потис плечима парубок i перевальки почвалав у поле.
   Увечерi вчорашнього дня дав Оксен наряд - возити  iз  кирнасового  лiсу
дерево на будiвництво колгоспно? конюшнi. Ви?хати треба було рано, щоб  ще
за холодка пригнати бикiв до лiсу i не мучити ?х по жарi. Iз  Сергi?м  мав
?хати i Денис.
   - Ти того Гордi?вого гицеля сам розбуди, - наказав Сергi?вi Оксен. - Бо
вiн до снiданку спатиме.
   Сергiй устав рано, захопив торбу з харчами, пилку, сокиру  i  вийшов  з
двору.  Свiтало.  Над  Троянiвкою  висiло  розцяцьковане  зорями  небо,  у
провулках чорною  марою  зата?лася  темрява.  Тиша.  На  ганку  сiльського
магазину спав, загорнувшись у фуфайку, сторож.
   Перелiзши через тин, Сергiй увiйшов до Денисового двору.  Дверi  хлiва,
де спав Денис, ледве прихиленi. Коли Сергiй  переступив  порiг,  на  нього
вiйнуло псиною вiд недавно вичинених собачих шкур. Сергiй засвiтив сiрник.
Оранжеве  кружальце  свiтла  м'яко  лягло  на  кра?чок  шкури,  на   якiй,
пiдiбгавши пiд себе ноги, спав Денис.
   - Вставай!
   Денис хлипнув спросоння i перевернувся на другий бiк.
   Тодi Сергiй запалив сiрника, почекав, доки  розгориться,  i  пiднiс  до
голих п'ят Дениса. Тому, видно, дошкулило, бо  вiн  вiдсмикнув  ногу,  але
прокидатися й не думав.
   - Ти встанеш сьогоднi чи нi? - розгнiвався Сергiй i  затормошив  Дениса
за плече.
   - Яка це зануда штовха?ться? - засопiв у темрявi  парубiйко,  пiдводячи
голову.
   - Збирайся швидше. У лiс треба ?хати. Денис довго чухмарився i позiхав,
потiм полiз рачки в куток, мацаючи  там  руками,  щось  перекинув,  певно,
старе вiдро, воно заторохтiло i сполохало вгорi голубiв,  якi  затрiпотiли
крилами i сердито завуркотiли. Нарештi витяг iз  кутка  одежину  i  якийсь
круглий предмет, схожий на пiдситок, що тихо подзвонював, як тiльки  Денис
робив рух, запхав його у порваний мiшок i вийшов надвiр.  Потiм  вiн  став
виробляти якiсь дивацтва, абсолютно незрозумiлi для  Сергiя:  витягнув  iз
купи хворосту довгу галузину, пiдiйшов до хати i, вийнявши iз вiкна шибку,
став ширять туди, як у лисячу нору. Незабаром до  вiкна  пiдiйшло  щось  у
бiлому, вiдкрило його i подало торбу,  яку  Денис  зараз  же  розв'язав  i
зашилив туди руку.
   - А сало де? Уже стрiскала, стара гаргаро?
   - Господи, сохрани мене i заступи, - зашепотiла стара i закрила вiкно.
   - От матiнку маю, - скаржився  Денис,  мотузу-ючи  торбу.  -  Де  що  в
хазяйствi найласiше - зараз же кида собi на  зуби.  Прiрва  якась.  Щоб  я
живий був!
   - А навiщо ти хворостиною в хату ширяв?  -  давлячи  смiх,  поцiкавився
Сергiй,
   - Бо вона якраз до лiжка дiста?. Iнакше ?? не розбудиш, стару вовчицю.
   - Що в тебе у мiшку?
   - Бубна.
   - Навiщо вона тобi здалася? До бичачого хвоста причепиш,  щоб  бубонiло
всю дорогу?
   - Продам на хуторах...
   - Нiчого собi придумав! Я лiс рубатиму,  а  вiн  з  бубною  по  хуторах
тинятиметься. Ех, зв'язався я на свою голову!..
   При?хали до лiсу - зiйшло сонце. На зеленiй галявинi  розпрягли  бикiв,
пустили пастися.
   - З чого ж починати? - вдарив Денис по молодому дубковi сокирою так, що
аж листя на ньому затремтiло.
   - Мiтку шукай.
   Знайшли помiченi дерева  i  до  самого  обiду  працювали  справно,  без
жодного перекуру.
   - Ти так, нiби для себе стара?шся, - жалiвся Денис, витираючи пiт.
   - Знай свое: чиргикай пилкою.
   - Та доки ж чиргикати? Доки дух випре? Уже й так сорочка мокра...
   - То в тебе вiд собачого жиру. Я от не ?м - i сорочка суха,  -  смiявся
Сергiй.
   Вiн був наполовину нижчий вiд  Дениса,  сухорлявий,  вузькоплечий,  але
незвичайно жилавий i витривалий, пальцi на руках  тоненькi,  проте  чiпкi:
вчепився б Денисовi за спину - цiлий день носив би на собi, а скинути б не
змiг. Лице його  було  iз  нiжними  i  дрiбними,  навiть  аристократичними
рисами: нiс рiвний, тонкий, лоб високий, губи маленькi, насмiшкуватi. Двох
парубкiв боявся у селi всемогутнiй Денис: Сергiя i  Тимка.  Першого  -  за
його хитрiсть i гострий язик, другого - за вiдчайдушнiсть. Iз першим Денис
нiколи не входив у суперечки, бо був лiнивий на слово i  знав,  що  нiколи
Сергiя не переспорить, з другим не за?дався через те, що Тимко з двох слiв
лiзе в бiйку i б'? чим попало.
   "А цей -  хитрий,  як  лис,  -розмiрковував  Денис,  тягаючи  сюди-туди
пилкою. - I теж запеклий, так що краще з ним не зв'язуватися..."
   Коли звалювали  першого  дуба  -  на  хлопцiв  дрiбним  холодним  дощем
бризнула роса. Сонячний промiнь пробивався крiзь гущавину вiт,  спалахував
на лезах сокир, i тодi рубачi мружили очi. Вряди-годи по  верхiв'ях  дубiв
пролiтав вiтер, листя журно шелестiло, нiби  там  угорi  iшла  тиха  змова
проти людей, що нiвечили пилками та сокирами  тiла  могутнiх  дерев.  Один
велетень дуб умирав особливо неохоче. Коли його пiдпиляли, вiн ще ганяв по
собi соки вiд мiцного, живучого i вiрного його життю кореня, шумiв листям,
i гордо кланявся сонцю, i все не здавався  волi  людей  -  тiльки  тремтiв
стовбуром i гулко ахкав вiд болю, коли його били сокирою.  Але  потiм  вiн
хитнувся, похилився  i  затрiщав,  затрiпотiв  вiтами  i  всi?ю  вагою  iз
страшним шумом i гучним трiскотом упав на землю  -  потьмарилася,  погасла
краса дуба: листя зробилося холодним i цупким, як слюда, кора потемнiла, i
з-пiд не? передсмертним потом виступив i закапад на траву прозорий сiк.
   - Ще одного звалили, - святкував Денис, заганяючи гостре вiстря  сокири
в тверде тiло деревини.
   Розсiвшись на травi, хлопцi заходилися обiдати.  Пожадливо  ?ли  житнiй
чорний нiздрюватий хлiб, що пахнув вiтром i хмелем, пили степлiле  молоко.
Денис, облизуючи пальцi, з осатанiнням гриз  старе  пожовкле  сало.  Пiсля
обiду закурили i порозлягалися на холоднiй м'якiй травi.
   - Води б оце холодненько?, - забажав  Денис,  нацiлившись  напiвсонними
очима на пусту пляшку.
   - Пiди принеси. Тут десь ? лiсовi криницi.
   - А чи я ?х знайду?
   - Знайдеш, як захочеш.
   Денис сунув у кишеню пусту пляшку i  пiшов  стежечкою  вниз,  до  ярiв.
Сонячнi плями замерехтiли на його ногах i  спинi.  Спустившись  униз,  вiн
попростував помiж деревами все далi i далi, i сонце гналося за  ним  помiж
дубами, а потiм облило його з нiг до голови i  заслiпило  очi.  В  обличчя
Денисовi вдарив лагiдно  й  нiжно  теплий,  навiть  гарячий  подих  степу.
Парубок  зрозумiв,  що  вiн  збився  з  дороги,  i,   замiсть   того   щоб
заглиблюватися в лiс i йти  до  ярiв,  вийшов  на  узлiсся.  Степ  зеленiв
безмежно, до самих обрi?в на всi чотири  сторони.  Денис  повернув  голову
туди, де мало бути його село, i довго вдивлявся в той бiк, доки не побачив
Бе?ву гору, що ледве помiтно проступала крiзь тремтяче мареао.  Повернувся
назад, взяв трохи праворуч i, по-кладаючись уже на свiй  мисливський  нюх,
став простувати до ярiв,  наближення  яких  все  яснiше  й  вира&-нiше
вiдчувалося по холодному, вологому диханню. Хапаючись за дерева, спустився
в яр i скоро знайшов покинуту, обгороджену ветхим тинком  лiсову  криницю,
яка була викопана на узлiссi бiля дороги.
   Опустився перед нею на  колiна,  зняв  картуз  i,  спершись  руками  об
цямрини, засунув у чорну дiрку голову, жадiбно припав до холодно? як  лiд,
чисто?, свiжо? води i довго  пив  ??  собачими  хльобками,  не  переводячи
подиху. Потiм пiдводив голову, вiдхекувався так, що  в  криницi  брижилася
вода, i знову пив, не в силах задовольнити  сво??  жага  Нарештi  напився,
набрав у пляшку води, заткнув горлечко пробкою iз трави i  хотiв  уже  йти
назад, як зненацька  почув  тихе  подзвонювання  велосипеда.  Обернувшись,
побачив, як по дорозi мимо дерев, завертаючи на лiсову стежину, замелькало
щось зелене. I не встиг вiн зрозумiти, що воно,  як  на  стежку  вискочила
збуджена ?здою, розчервонiла, iз розпущеною вiтром зачiскою Юля.  Уздрiвши
Дениса, вона загальмувала i, схиливши велосипед набiк  та  впершись  лiвою
ногою в землю,  зiйшла  з  нього,  знiчев'я  полравляючи  пожмакане  ззаду
зелене, без рукавiв, з  чималим  вирiзом  на  грудях  ситцеве  плаття.  На
обличчi  ??  не  було  розгубленостi,  воно  мало  той   вираз   збуджено?
розбишацько? веселостi, властиво? для жiнок, що знають собi цiну i  звикли
покоряти, що червонiють тiльки спочатку, а потiм  так  нагло  дивляться  в
очi, що вiд них хочеться тiкати i кричати "рятуйте!".
   - Здрастуй! - сказала  вона,  швидко  дихаючи  вiд  ?зди,  усмiхаючись,
поправляючи розкидане по плечах пухнасте  каштанове  волосся  i  спiдлоба,
кокетливо дивлячись на нього великими,  блискучими,  владними  i  гарячими
очима. - Що ти тут робиш?
   --Ми тут дерева руба?мо, -  пробубонiв  Денис,  що  все  так  же  стояв
непорушне з отупiлим обличчям i виряченими очима, тримаючи рукою пляшку  в
кишенi, так, нiби ?? хтось хотiв вiдняти.
   Юля поклала пiд дерево велосипед i, розiславши  плаття,  очевидно,  для
того, щоб його не пом'яти, сiла на траву. Вона сiла  картинно,  простяглiй
поперед себе ноги в жовтих, м'яких, блискучих i зовсiм нових черевичках  i
закинувши трохи назад корпус, який  вона  стримувала,  опершись  на  руку;
голова ?? теж трохи була закинута назад, так, що для Дениса  було  випнуто
груди, бiлу шию i м'яке пiдборiддя. Вирвала травинку, перегризла ?? бiлими
щiльними гострими зубами, знову усмiхаючись, глянула на Дениса  i  веселим
голосом сказала:
   - А ми завтра вiд'?жджа?мо... Денис стояв як укопаний,  так  же,  як  i
ранiше, тримаючись рукою за кишеню з пляшкою.
   - Тобi не шкода, що я ?ду? - запитала вона, пропускаючи крiзь вi?  щось
таке, вiд чого Дениса замурашило поза спиною.
   Денис переступив з ноги на ногу, потис плечима i опустив голову.
   - Чого ти раптом став такий дикий? Iди сядь бiля мене. Адже я  при?хала
нарочито, щоб попрощатися з тобою...
   Денис несмiливо пiдiйшов i сiв поряд, ховаючи босi ноги в траву,  витер
з чола пiт рукавом.
   Юля сидiла бiля нього так близько,  що  вiн  чув  запах  духiв  вiд  ??
волосся i зеленого безрукавого плаття.
   - Денисе, тебе дiвчата люблять чи нi?
   - Не знаю, - глухо вiдповiв  Денис,  одвернувшись.  Юля  засмiялася  i,
зiрвавши лiсову ромашку, залоскотала Дениса по ши?. Вiн одмахнувся, як  од
в'?дливого комара, але вона не вгавала. Тодi  вiн  схопив  ??  за  холодну
пахучу руку i в перший раз глянув ?й в очi. Вона  не  вирвала  руки  i  не
вiдвела вiд нього свого погляду, а вся, якось зiбгавшись, сидiла, притихла
i очiкуюча, губи ?? поволi вiдкривалися i очi вже починали  горiть.  Денис
ривком кинув ?? на себе, притис до грудей.
   - Пляшку... Пляшку... викинь... - швидко дихаючи, попросила Юля.
   Довго вони лежали потiм на травi.  Лiсова  прохолода  остуджувала  пiт,
сонячне свiтло кидало на них золотi монети. "Що ж менi  тепер  буде?  -  з
острахом роздумував Денис. - А, що буде, та й буде! - втiшав вiн сам себе.
- Оженюся, та й усе. Хiба ж мало наших хлопцiв на вчених поженилося? Он як
вона мене любить. Сама прийшла".
   Юля незчулася, коли задрiмала, i прокинулася у якомусь замiшаннi.
   - Ой! Що це я! - прошепотiла вона, схопившись i, мабуть, не  розумiючи,
де вона i що з нею, але, побачивши бiля себе Дениса, усмiхнулася i  обвила
його рукою за шию:
   - Ах ти ж, мiй  мучителю  солодкий!  Потiм  провела  руками  по  щоках,
стурбовано запитала :
   - Я червона?
   - Умгу!
   - Що ж менi робити? Менi ж треба зараз ?хати.
   - Наставляй жменю, я трохи тебе освiжу. Вона наставила рожевi  жменьки,
i Денис налив туди холодно? чисто? джерельно? води.
   Озирнувшись навколо себе, Юля взяла велосипед i вивела на стежку.
   - Приходь сьогоднi вечором. Я  буду  тебе  ждати  бiля  верб  у  нашому
городi.
   - Добре, - кивнув головою Денис i проводжав Юлю очима до тих пiр,  поки
вона не зникла за деревами. Потiм пiдiйшов до криницi i довго пив  з  не?,
як вiл з калюжi, втерся рукавом i загадково усмiхнувся,  видимо,  згадавши
щось. В руках його опинилася пуста  пляшка,  вiн  покрутив  ??,  здивовано
розглядаючи як рiч  зовсiм  тепер  зайву,  i,  розмахнувшись,  трахнув  об
пеньок. Вона з  брязкотом  i  дзвоном  розлетiлася  на  друзки  i  засяяла
потовченим склом проти сонця.
   "Це - на щастя. А Сергiй невеликий пан, прийде й сам нап'?ться".
   I Денис змореним кроком почвалав лiсом. Легенький вiтер сушив  на  йому
мокру сорочку i старанно остуджував розгарячiле тiло.
   Коли вони поверталися iз Сергi?м з  роботи,  Дениса  настигла  ще  одна
несподiвана вдача: вiн продав бубну на хуторах. Радий i задоволений  сво?м
щастям, вiн лiг у гарбу i проспав аж до Троянiвки.  В  Чубинiм  яру,  коли
добре сiпонуло гарбу, Денис прокинувся, i, зiвнувши, спитав:
   - Як ти дума?ш, Сергiю, учена баба вийшла б за мене замiж чи нi?
   - Що це тобi приснилося на дубових колодах?
   - Нi, ти скажи: вийшла б чи нi?
   - Хiба божевiльна, а нормальна - нi.
   - Хе-хе, - засмiявся Денис i бiльше не став розмовляти. Деякий час  вiн
лежав мовчки, нiби дрiмаючи, потiм пiдвiв голову i з жалем зiтхнув:
   - Ех, була б оце бубна... Всю дорогу гопака вибух-кував би.
   - Ради чого?
   - Знать, та не всiм, - хитро пiдморгнув Денис, але у  вiдверту  розмову
iз Сергi?м не вступав.





   Сонце пекло так, що трава була тепла  i  люди  бродили  в  нiй,  мов  у
купелi. За Ташанню на  луках-  дзенькiт  кiс,  веселi  голоси  людей.  Пiд
вербами у холодочку - бочонок  з  водою,  прикритий  сiном,  щоб  вода  не
зiгрiвалася, ще далi - димить кухня: вариться обiд косарям.
   Тимко косив артiльне сiно разом iз Марком, Денисом i  Павлом  Гречаним.
Вiд снiдання косили без  перепочинку,  i  вже  перед  самим  обiдом  Павло
застромив косу, вийнявши кисет, крикнув Тимковi:
   - Iди закурюй, сусiдо!
   - Хай йому грець з тим куривом! Давайте краще перекусимо, доки  обiдати
покличуть.
   Тимко вхопив Маркову торбу з харчами i принiс  ??  дядьковi.  Побачивши
таке дiло, Марко та Денис теж покинули роботу i пiдiйшли до гурту.  Денис,
нiкого нi про що не питаючи, потяг до себе торбу.
   - З довгими руками пiд церкву, - вдарив його по пальцях Марко.
   Четвертину сала розрiзали на чотирьох, Павловi дали бiльший шматок.
   Тихий вiтер гладив трави, сушив мокрi  сорочки  на  косарях.  Тiнi  вiд
дерев коротшали, все рiдше  пролiтали  зморенi  спекою  чайки.  На  Ташанi
кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулося бовтання ненажерливо? щуки.
   - На дощ жиру?, - визначив Денис i, закривши очi, розлiгся на покосi.
   - Як був я в забродi, так ми раз неводом  кит-рибу  спiймали,  -  жуючи
сало, сказав Павло.
   - Та й який же вiн?
   - Такий, як корова. Вдесятьох ледве на берег витягли.
   - Може, то не кит? - допитувався Марко. - Бо то така риба,  дядьку,  що
?? кораблями витягують, а не самотужки.
   -А я тобi кажу - пiймали...
   - А де ж .той забрiд?
   Павло, скрутивши цигарку, довго мовчав, пригадуючи ту невiдому кра?ну.
   - В Чорноморi?, - нарештi пригадав вiн.
   - От  там,  мабуть,  рибалки  сильнi  були,  що  отаких  риб  самотужки
витягали.
   - Та вже й не такi, як ви...
   - А ви, дядьку, теж сильнi? Цiкаво, скiльки ви на собi грузу понесете?
   Павло ворухнув вузлуватими пальцями босих  нiг,  нiби  прикидаючи;  яку
вагу вони зможуть витримати, сказав, зiтхнувши:
   - Соломи понесу двадцять пудiв, а залiза тiльки шiсть.
   Хлопцi, вхопившись за животи, попадали в траву, навiть Денис загигикав,
лежачи на спинi, так, що  аж  голова  його  тряслася,  один  Павло  сидiв,
втупивши очi кудись за Ташань, байдужий до глузливого смiху.
   Доки хлопцi пiдобiдували, сонце пiдбилося ще вище, Тимко  принiс  добре
вiдклепанi дiдом Iнокентi?м  коси,  роздав  косарям,  заходився  мантачити
свою.
   - Гляди, Тимку, не дай дулю, - застерiгав Павло, натякаючи  на  те,  що
при необережному руховi мантачки по косi можна врiзати пальцi.
   - Нi, дядьку, я обережно.
   Тимко знав, що дядькова коса не клепалася вiдколи й куплена  i  що  вiн
мiг косити нею тiльки тому, що в нього було сили, як у  бика:  вигостривши
?? тепер, як бритву, Тимко передав Павловi i з цiкавiстю  спостерiгав,  що
воно з того вийде.
   Павло сяк-так, для годиться, помантачив косу, поплював у  руки,  широко
розставив ноги i, вiдвiвши далеко назад косу, щоб,  значить,  був  бiльший
розгiн, махнув нею по травi i впав на землю.
   - Що ти ?й зробив? - дивувався  вiн,  пiдвiвшись  пiд  загальний  регiт
хлопцiв.
   - Нагострив, дядьку...
   - От молодчина! Оце коса так коса! - повеселiшав Павло, уже  не  так  з
розгону заганяючи ?? в траву.
   - Боже мiй, скiльки  дурно?  сили  в  чоловiка!  -  похитуючи  головою,
промовив до себе Тимко, беручись i собi за косу i займаючи свою ручку.
   Уже аж на другому кiнцi гонiв вiн пiдняв' голову, щоб  витерти  пiт,  i
серце його тривожно стиснулося: прямо через  покоси,  притисши  долонi  до
грудей, спотикаючись ногами -i плутаючи ними в травi, бiгла Орися. Лице ??
було блiдим i  зляканим.  Вiн  кинув  косу,  збиваючись  iз  кроку,  пiшов
назустрiч.
   Вона пiдбiгла до нього з тремтячими губами i  повними  .слiз  очима  i,
незважаючи на те, що навколо були люди, впала йому на  груди,  здригаючись
вiд ридань.
   - Ну, що там?! Ну? - торсав ?? за плечi Тимко, але ??  руки  так  мiцно
затисли його шию, що вiн задихався. Потiм розiмкнув ?? пальцi, одiрвав вiд
себе, сполохано глянув у дороге,  залите  сльозами  i  збуджуюче  в  ньому
гострий жаль обличчя.
   - Ну?!! Ну, говори, що тралилося?!
   Вона схопила його за руку i, тiльки тепер зрозумiвши, що навколо люди i
що деякi косарi вже перестали косити i з  гарячою  цiкавiстю  дивилися  на
них, потягла за кущi верболозу.
   - Ой Тимоньку, голубчику, рiднесенький мiй,  дорогесенький!  Розлучають
нас, - заплакала вона ще дужче i закрила долонями обличчя.
   - Хто розлуча?? Говори толком.
   Але вона говорити не  могла,  плечi  ??  ще  бiльше  затремтiли,  i  на
тоненькiй шийцi дрiбно посмикувалася кругленька, в пухнастих бiлих локонах
бiля вискiв голiвка.
   - Ой, - видихнула  Орися,  одiрвавши  долонi  вiд  обличчя,  i  жалiсно
хлипнула скривленими губками. - Тато вчора прибiгли iз сiнокосу,  сердитi,
лютi, iз вашими полаялися, чи що. Нас iз мамою вигнали з хати, побили весь
посуд, всi горшки. А сьогоднi склали на пiдводу мо? речi, все до шматинки,
до останньо? сорочечки, i повезли аж у Гадяцький район до маминих родичiв.
Там, кажуть, будеш жити, i щоб я тебе з Вихорами не бачив,  доки  свiту  й
сонця... Я втекла до Галi Басаврючки, в чiм стою, i проплакала всю нiч. Що
ж менi роби-и-ти-и?! - заголосила вона, чiпляючись Тим-ковi за плечi.
   Тимко довго стояв мовчки, задумавшись. Брови його тихо  ворушились,  на
вилицях пiд шкiрою тяжко, як жорна в млинi, ходили жовна.
   - Перебудь до вечора в Галi Басаврючки.  А  потiм  щось  придума?мо.  А
зараз iди. Люди он i так уже трi-щаться.
   Вона, нiчого  бiльше  не  розпитуючи,  заспоко?на  одним  його  словом,
схлипнула, витерла,  як  дитина,  кулачком  очi,  пiшла  геть.  Але  потiм
вернулася, пiдбiгла до нього i,  радiсно  поклiпуючи  мокрими  вiями,  вся
посвiтлiвши обличчям,  несмiло  потяглася  до  нього,  як  прибита  грозою
билиночка до сонця:
   - Поцiлуй мене, Тимку. Я тодi про все горе забуду.
   Вiн обачно озирнувся навколо, нiжно взяв у долонi голiвку  i  поцiлував
?? по-батькiвськи, в лоб, погладив по волоссячку. Вона вдячно  глянула  на
нього  прояснiлими,  як  небо  пiсля  дощу,   очима   i,   якось   жалiсно
усмiхнувшись, пiшла лукою. Тимко взявся за косу i вже хотiв  шаркнути  нею
по травi, але потiм озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко  вiдiйшла
Орися. I коли вiн побачив ??, щупленьку, босоногу, одиноку  i  нещасну  на
цьому свiтi, беззахисну й довiрливу, як голубка, в сво?й любовi, то перший
раз у життi вiдчув, як з хвилюючим болем застукотiло  його  серце  i  щось
ласкаве, тепле, як тi свiтлi сльози, що вiн ?х  змив  поцiлунком  з  личка
кохано?, покотилося йому в душу, i кров забухала  швидше,  груди  задихали
вiльнiше, i, розтираючи рукою  м'який  гарячий  клубок,  що  пiдступав  до
горла, Тимко подумав, що вiн тепер не одинокий i що йому ? для  кого  жити
на свiтi.
   З цi?? хвилини все те, що вiн  бачив  навколо  себе,  чув  i  вiдчував,
повнилося для нього новим змiстом: йому нiби вставили iншi очi, i вiн ними
бачив тепер те, чого ранiше не помiчав, йому нiби пiдмiнили  душу,  i  вiн
тепер вiдчував те, про що  ранiше  й  не  догадувався.  Навiть  звуки  вiн
сприймав тепер по-iншому. Вiн косив повагом, раз за разом махаючи косою  i
майже не вiдчуваючи ?? в руках, така вона була легка. Ранiше тiло його пiд
сорочкою мокрiло, парилось i з кожним  заходом  на  нову  ручку  по  ньому
розливалася втома, вiд  чого  м'язи  його  млiли,  i  тодi  хвилю-двi  вiн
перепочивав. Тепер же тiло його зробилося легке, сухе, освiжене,  зiбране,
як у птаха, що йде  на  великий  перелiт.  Ранiше  з  кожним  рухом  коси,
переставляючи босi ноги по вже  скошенiй  густiй,  зрiзанiй,  як  бритвою,
щiточцi трав'яного  прикорiння,  Тимко  вiдчував  холодну  i  липку  в'язь
лугово? землi, i почуття це було непри?мним i навiть бридливим,  тепер  же
земля пiд ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючо? рiки. Трава, яка
здавалася  йому  ранiше  похмуро-сивою,  гнiвною  пiд   нальотами   вiтру,
стальною,  дзвенючою,  як  щось  неживе,  тепер  розступалася  перед   ним
прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим богом,  розкриваючи  те,
що ранiше приховувала: всю свою пота?мну красу. Вiн бачив, що зверху  вона
суха, вицiлу-вана сонцем, легка, як подих,  i  чутлива,  як  павутиння,  i
колишеться  навiть  без  вiтру,  а  при  самiй  землi,  мiж   стеблинками,
почепившись  манюсiнькими  свiтлими  крапельками,  прита?лись  росинки   i
яскраво поблискують, як надрiбно потовчене скло. Хвилинами його брав жаль,
i вiн стримував косу, щоб не порушити тi?? зата?но? при землi краси. "Я не
знаю, чи там угорi, надi мною, ? життя, але я добре  бачу,  що  вся  краса
тут, на землi", - роздумував вiд, спершись на кiсся i з хвилюючим почуттям
милуючись свiжiстю зеленого роздолля, що плескотiло бiля його  нiг.  Потiм
знову став косити, докоряючи сам себе в душi за те, що вiн милу?ться i все
ж таки нищить цю красу.
   Але одного разу на повному розгонi вiн зупинив косу i,  кинувши  ??  на
землю, присiв навпочiпки i обережно,  лагiдно  розгорнув  пальцями  густий
кущик трави: у зеленому затишному храмi, вся переплетена  золотими  нитями
сонця, на високому гiнкому стебельцi росла лугова цариця  -  ромашка.  Це,
мабуть, була найпрекраснiша в  свiтi  квiточка:  рiвна,  висока,  з  сумно
нахиленою  набiк  яскраво-жовтою,  в  бiлих  нiжних  прозорих  пелюсточках
голiвкою, ще й зверху  прикроплена  дрiбною,  як  вiстря  стально?  голки,
росичкою. Тимко знав, що по-народному цю квiточку називають невiсточкою, i
те, -що вона така прекрасна, i те, що ?? так  звати,  зачарувало  його,  i
вiн, присiвши, дивився  на  не?,  не  зводячи  очей,  усмiхаючись,  як  до
гарненького маляти, i все шепотiв:  "Невiсточка,  невiсточка",  -  i  йому
хотiлося доторкнутися до не? хоч пальцем. Але вiн утримався, щоб не  збити
з не?-росички, не зняти дорого?  краси,  даровано?  природою.  Вiн  так  i
залишив квiтку разом iз густим  кущиком  трави  в  ??  зеленому  храмi  i,
обережно обкосивши, пiшов далi.
   "Трiнь-трiнь, трiнь-трiнь!"-почулося в цей час i  забринiло,  вiдбилося
вiд ташанських плес, заляскало,  затанцювало,  заграло,  як  музика:  "Дiд
Iнокеша клепа? коси, - усмiхнувся Тимко. -  Ач,  як  розходився".  I  йому
пригадалася одна весела примовка, яку вiн  знав  ще  в  дитинствi  i  став
повторювати ?? в такт помахам коси. Вiн почирав фразу, як тiльки з розгону
замахував косою, i закiнчував ?? лише тодi, коли коса,  зрiзаючи  соковитi
стебла, виходила iз трави:
   Косарики плужки кують,
   Косарики плужки кують...
   I зозулi кують, щастя-долю дають.
   I ми з Орисею...
   Що з Орисею? Ах, так!.. Невiсточка. Вона ж невiсточка". Вiн засмiявся i
озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голiвкою. Вiн озирався ще кiлька
раз, i довго вона ще бiлiла здаля, дякуючи за той захист  i  турботу,  яку
вiн проявив до не?.
   Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарi зiбралися веселим гуртом до
багаття, на якому доварювався смачний кулiш, вiн також присiв iз  ними,  i
на обличчi його було щось надзвичайне, що кидалося усiм у очi,  хоч  нiхто
до ладу не знав, чим воно викликане i що воно означа. Навiть Марко  i  той
помiтив це i спитав його:
   - Що ви? Погризлися чи помирилися? Тимко тiльки засмiявся i так  здавив
Марка за плечi, що той аж вискнув.
   - Хлопцi! Пiдходь закурювати! Ну! - весело закричав Тимко i розшморгнув
кисета. Коли вiн обiйшов косарський круг - кисет був уже пустий.
   - Оце так! - лаяв його Марко. - Усiм догодив, а сам лишився без тютюну.
   - Нiчого. В мене дома ще ?, - весело пiдморгнув Тимко  i,  вiдмовившись
вiд вечерi, пiшов лугом до Та-шанi.
   - Що це з ним сталося? - дивувались косарi. - Чи не  ташанська  русалка
його прилоскотала?
   - А чого ж! Хлопець молодий.
   Забравшись у глухi нетрi, Тимко сiв бiля рiчки i довго дивився на чорну
холодну воду.
   На верболозах скакали  рожевi  вiдблиски  багаття,  що  його  розiклали
косарi; вiд вогнища долiтали лункi голоси, смiх, покашлювання, чиясь тиха,
впiвголоса, пiсня. Iнодi, коли вогонь розгорався яснiше,  навколо  багаття
вимальовувалися  постатi  людей,  маленькi  i  нiби  круглi,  з   великими
незграбними тiнями на землi.  А  коли  хто-небудь  пiдводився,  то  з  ним
пiдводилася  i  розпрямлялася  його  тiнь  i  ставала  такою  довгою,   що
перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися  конi,  i
?хнi силуети то появлялися в свiтлi вогнища, то знову зникали  в  темрявi;
часом дим iшов угору, а  часом  слався  по  землi,  сивиною,  як  туманом,
покривав луг i пахнув сирими дровами, гiркувато смердiв пiдпаленою  корою.
Тодi Тимковi здавалося, що то не косарi, а мандрiвнi  цигани  сидять  бiля
казана i мiшають у ньому зачакловане вариво.
   Приколисаний чарiвною тишею, свiжiстю води i лугу, Тимко був настро?ний
на  думи  i  згадував  тепер  тiльки  те,  що  було  близько  його  серцю.
Пригадувалося йому, як весняними  вечорами,  коли  пахло  талим  снiгом  i
вийшла з берегiв, скреготiла льодом Ташань, вони з Орисею цiлими  годинами
вистоювали на ташан-ському мосту i вона горнулася до нього, гаряче дихаючи
йому в лице, веселим шепотом  повiдаючи  йому,  що  в  ?хньому  садку  уже
зеленi? з-пiд снiгу барвiнок i що вона вже пробувала з берези сiк. Коли  ж
вiн на те ?? щебетання говорив щось грубе  або  часто  навiть  соромiцьке,
вона холодною долонею, що справдi пахла березиною, затуляла йому  рота.  А
коли вiн i вiд цього не вгавав, кусала його жартома за  вушко  гострими  i
щiльними, як у мишки, зубами. Не боячись нi холодних вiтрiв, нi задушливих
туманiв, стояли вони, обнявшись, наслухаючи, як трiщить лiд, довго  мовчки
дивилися на воду, що пливла з-пiд моста, i вiд того  довгого  глядiння  ?м
здавалося, що не рiчка, а вони з мостом  пливуть  кудись  далеко-далеко  в
погонi за сво?м щастям.
   Часто вони бачили рiзнi дива, якi  несла  на  собi  рiчка:  вiдломлений
шматок крижини, на якiй  рiс  очерет  i  махав  сухими  китицями,  безсило
повiсивши вниз мiтелочку, як приречений на страту  каторжанин  голову.  ?м
було жаль  того  сухого  очерету,  бо  вони  знали,  що  на  нього  наляже
здоровенна крижина, зiмне, закрутить i похоронить у глибинi, i вже  бiльше
нiколи вiн не вирине i не буде шумiти на цiй землi.  Хоч  вони  обо?  були
молодi, проте розумiли, що ?хн? життя також подiбне до весняно? рiки, що в
ньому також ? сво? крижини, якi накривають людей  i  ламають  ?х,  як  той
очерет, методично i безжалiсно. Орисi ставало страшно.
   - Ось ми з тобою разом, - часто говорила вона. - I зда?ться, що нiщо  в
свiтi не розлучить нас, а прийде така хвилина - i не будемо ми разом.
   - Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе  розлучити?  -  не  погоджувався
Тимко.
   - Доля. Вона нi тебе,  нi  мене  не  запита?,  а  зробить  так,  як  ?й
захочеться. Щось таке нам поробиться, i не будемо ми разом.
   - За язик укусилася, бiсова дiвчино! - смiявся тодi Тимко.
   -А, нiчого того не буде, все-бабськi вигадки",  -  подумав  вiн  тепер,
прислухаючись до гомону косарiв, що вже  розходились  по  домiвках.  Тимко
також устав i, розшукавши свою косу, пiшов лугом, то поринаючи по  пояс  у
сиву хвилю туману-випару, що густо валив iз рiки,  то  виходячи  з  нього,
розгортаючи його сво?м тiлом.  На  болотах  за  Ташанню  безугавно  кричав
кулик, iнодi спросоння скиглила сполохана чайка, вiд  рiки вiяло  теплом,
вiд скошеного лугу - розiпрiлою за день на сонцi травою.
   "Ет, що там думати та гадати - всi люди живуть, мають щастя, i  я  його
буду мати", - i вiн, викинувши з голови всi тi роздуми, якi  мучили  його,
швидко закрокував до сво?? хати.
   Зайшовши в  сiни,  вiн  зупинився  вiд  пискливого  голосу  батька,  що
комариним гудiнням проникав крiзь напiвпричиненi хатнi дверi.
   - Доки вiн у мене в печiнках сидiтиме?! -  кричав  Йонька,  i  по  його
писклявому, аж повискуючому голосу було видно, що сварка йде вже  давно  i
що вона досягла вже  тi??  вершини,  коли  старий  був  здатний  на  всяку
пiдлiсть. - Людськi дiти самi на себе грошi заробляють,  а  цей  сiв  менi
верхи на шию i злiзати не дума??!
   - В нього мозолi з рук не сходять,  чого  ж  тобi  ще  треба?  Його  не
жалi?ш, так хоч надi мною змилуйся за те, що я  тобi  весь  вiк  годжу  та
потураю.
   - А щоб тобi пожаром голову спалило за таке го-дiння! Та ти менi в ноги
падай за те, що я твого ви-шкребка весь вiк годую,  щоб  його  сира  земля
проковтнула з вогнем та димом!
   - Грiх тобi, Йосипе, грiх!
   - А тобi не грiх? Тобi не грiх було!..
   В хатi щось ляснуло, з гуркотом покотилося по долiвцi пусте вiдро.  Все
перевернулося в грудях Тимка, i вiн, тяжко задихавши, рвонув дверi. Йонька
швидко повернув сухе i хиже, як у роздратованого тхора, обличчя.  Сухенькi
кулачки його дрiбно тремтiли. Мати, жалiсно згорбившись, сидiла  на  лавi,
блiда i злякана, тримаючись долонею за щоку.
   Побачивши Тимка, вона встала i з таким виглядом, що в не? просто болять
зуби, пiшла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопiв i вийшов  геть.
Тимко сiв  за  стiл,  ви?в  миску  борщу,  випив  пiвглека  молока  i,  не
обiзвавшись до матерi й словом, вийшов iз хати. Бiля курника  вiн  намацав
весло, кинув його на плече i через 'город попрямував до  Ташанi.  В  садку
вiд яблунi вiддi-^лилася  постать  Йоньки,  сипонула  в  темiнь  iскристою
порохнею з люльки.
   - Це ти, Тимку?
   - Я.
   - Куди тебе морока несе опiвночi?
   - Я тери хочу потрусити.
   - Удвох давай потрусимо, бо  ти  такий,  що  рибу  продаси,  а  грошики
прикарманиш. Весло взяв?
   - Осьдечки воно.
   - Ходiм.
   Спустилися вниз, бiля  верб  розшукали  човна.  Йонька  примостився  на
кормi, Тимко з веслом посерединi човна. Вiдiпхнулися.  Тихо  плюснула  пiд
човном вода, ламаючи в рiцi чорнi тiнi прибережних  верб,  згортаючи  яснi
зорi в чорний мiшок; десь  у  лозах  кахнула  качка,  писнула  очеретянка,
бовтонув сом; дихання  лiтньо?  ночi  пройшло  понад  очеретами,  що  тихо
заворушилися i зашелестiли, вологим доторком лягло на обличчя  людей,  якi
пливли в човнi.
   - Чого це ти до другого берега  правиш?  -  сердито  обiзвався  Йонька,
розкурюючи люльку, що малесеньким свiтлячком то спалахувала, то згасала  в
рiцi поряд iз його тiнню.
   - Там у мене саж прихований.
   - I багато назбирав?
   - Кiлограмiв двадцять...
   - Ото!
   Тимко хутко погнав човен на корчi, що чорнiли на  протилежному  березi.
Удвох iз Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пiшли,
продираючись помiж лозою. На галявинi мiж вербами зупинилися. Тимко щосили
розмахнувся  веслом,  шмагонув  старого  понижче  спини.   Лункий   виляск
покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущi.
   - Ря-а-а-туй-те-е-е! - закричав вiн, ховаючи помiж лози сухий зад.
   Тимко виволiк його звiдти i шмагонув ще кiлька разiв так, що старий  аж
засичав вiд болю, перестав кричати i притих. Потiм хлопець перегнав  човна
на свiй берег, прив'язав його до верби i посварився кулаком у темряву:
   - Оце тобi i за себе, i за матiр, старе дишло? - i через городи,  понад
Ташанню подався на iнший кiнець села.
   Незабаром вiн перелiз через тин чийогось саду  i  пiшов  до  хлiва,  що
чорнiв у темрявi. Прив'язаний бiля  яблунi  пес  загарчав  спросонку,  але
Тимко обiзвався до нього, i той затих. Парубок вiдкрив  дверi,  що  чимось
були пiдпертi зсередини, увiйшов до хлiва, полiз на сiновал.
   - Хто там? - хрипко спитало звiдти, i на Тимка вiйнуло запахом  сплячо?
людини.
   - Це я. Тимко.
   - А-а. Лiзь сюди, - запросив Марко. - Чого це ти такий  мокрий?  Де  це
тебе трясця носила?
   - Ятери трусив.
   - I багато риби наловив?
   - Багато. I все лящ, - засмiявся в темрявi Тимко.
   - Принiс би й менi на сковороду. Друг назива?ться.
   - Нi, Марку, краще не треба, - знову засмiявся Тимко - Бо тi лящi  дуже
на сковородi кидаються: я вiтчима свого одлупцював.
   - Фi-i! - аж свиснув Марко. - А що тепер буде? Це дiло пiдсудне,  i  за
те, що я тебе буду переховувати, можуть i менi впаять на примусовку
   - Ти не клопочись. Я в тебе жити не буду. Що це в тебе сто?ть? - мацнув
Тимко пiд стрiхою якусь посудину.
   - То сметана. Взяв собi  пiдкрiпитися  на  нiч.  Марко  потяг  до  себе
горщик, вiдпив кiлька ковткiв, гидливо заплювався на всi боки.
   - Ану, присвiти, - попросив вiн Тимка. Тимко черкнув обережно сiрником,
обкутав його долонями, направив свiтло Марковi в горщик.
   - Крейда розведена. А тобi б сказилосяi Я й не туди, що  мати  сьогоднi
хату бiлила. Полiз у погрiб, ухопив, що перше  пiд  руку  потрапило...  От
тобi й ма?ш, - лаявся Марко.
   - Ти на таких харчах як посидиш на сiновалi -  куркою  закудкудачеш!  -
качався вiд смiху Тимко.
   Потiм вiн обiрвав смiх, хвилину-двi сидiв мовчки, нiби щось  обдумуючи,
нарештi встав i полiз iз сiновалу.
   - Ну, досить. Ходiм, Марку.
   - Куди? - здивувався той, несмiливо сповзаючи й собi за товаришем.
   - Нiчне весiлля грати! За боярина менi будеш! До  сво?х  у  мене  тепер
нема дороги, так що треба нову шукати, - обняв за плечi вiрного товариша i
повiв його яром до Галi Басаврючки, де ховалася Орися.
   Йонька довго лежав нерухомо, боячись, що як тiльки вiн заворушиться, то
Тимко, що десь, невiра,  прита?вся  в  кущах,  знову  почне  його  чистити
веслом. Але всюди було тихо. Тодi старий зiп'явся  на  ноги  i,  хапаючись
руками за кущi, поплiвся до рiчки i довго хлебтав iз не? воду. Потiм  став
мiркувати, як вибратися до рiдного берега. Зробити це було не  так  легко,
бо Йонька опинився на островi. "Знав, куди висадити,  щоб  тебе  на  кiлок
посадило! Ну, що його тепер робити? Можна було б перебратися по  рiвчаках,
але як ти до них доберешся в темрявi? Ще  потрапиш  у  таку  калабаню,  що
шурхнеш туди з вухами  та  вже  й  не  вилiзеш.  Кричати,  щоб  хто-небудь
перевiз, невигiдно: зараз же люди на смiх  пiднiмуть".  I  Йонька  вирiшив
ночувати на островi. "Скажу, що ви?хав уночi ятери трусити, та човен водою
знесло, оце й вiдсиджувався тут до ранку", - вирiшив старий i,  розкидавши
першу, що трапилося йому, копицю, залiз туди по саму  шию.  "Оце  дiждався
дiточок на старiсть, - видзвонював вiн зубами вiд холоду. - Не  хлiбом,  а
бебехами годують. Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу. Пiдеш  ти
не господарем iз мого двору,  а  ланцем-поганцем!"  -  погрожував  Йонька,
клацаючи зубами на комарiв, що хмарою кишiли над ним.
   Охрiм, що трусив на свiтанку ятери, бачив, як на Гусячому островi нi  з
сього нi з того заворушилася копиця i  звiдти  вилiз  якийсь  чоловiк.  Не
роздивившись, хто воно й що  воно,  Охрiм  прибiг  у  сiльраду  i  наробив
гвалту, що  бачив  за  Ташанню  шпигуна,  озбро?ного  двома  кулеметами  i
радiостанцi?ю. Гнат,  який  у  1925  роцi  втiк  вiд  п'ятьох  бандитiв  у
диканському лiсi i з того часу набув  слави  неабиякого  смiливця,  вхопив
гвинтiвку-трилiнiйку з примкнутим багнетом, на якiй учились  допризивники,
i побiг за Ташань шукати порушника. З пiвдня вiн перештрикав усi копицi i,
нiкого не знайшовши, три рази пiдряд вистрiлив угору,  щоб  шпигун,  який,
може,  десь  i  прита?вся,  знав,  що  Троянiвська  сiльрада  охороня?ться
надiйно. Охрiма за панiкерство i за брехливi данi було заставлено два  днi
пiдряд чистити сiльрадiвську конюшню, а головний винуватець  цi??  iсторi?
Йонька, перебравшись через рови, причвалав аж опiвднi iз зв'язкою сiна  за
плечима: треба ж йому було чимось прикрити перед  людьми  сво?  мандри  за
рiкою!





   У недiлю опiвднi прискакав у Троянiвку мiлiцiонер верхи.  Синiй  кашкет
на  потилицi,  обличчя  червоне,  з  коня  летить  шматками  пiна,   -   i
запалахкотiло вiд села до села, вiд хутора до хутора страшне слово: вiйна.
Люди покинули роботу на полях, юрмилися на колгоспному дворi, питаючи одне
одного:
   - Що ж воно тепер буде?
   Бовдюг, що воював ще в iмперiалiстичну, довго мовчав, покручуючи рудого
вуса, потiм прорiк багатозначно :
   - Германець, ?дять його мухи, вояка хитрий. З  ним  довго  за  петельки
водитися будемо.
   На Бовдюга, як галич, напосiдала молодь:
   - То ви колись одними штиками воювали, а тепер - технiка. Як дадуть  по
зубах - швидко п'ятами накива?.
   - Еге ж. Накива?. Кажуть, що вже Львiв забрав.
   - Брехня! Не може вiн так скоро!
   - Далi старо? границi не пустять, - метушився Охрiм. - Це я вам, як  на
сповiдi, говорю!
   - Цi?? ночi Ки?в бомбили...
   - Невже?  А  я  думаю,  що  воно  вночi  на  той  край  усе  блим-блим,
блим-блим... А воно, значить, бомбило, - дивувався Охрiм. -  А  я  саме  у
млинi був, то а млина все було добре видно.
   - Може, ти й астрицьку границю з  млина  бачив?  -  кепкував  iз  нього
Бовдюг.
   - Так от хоч i присягнуся, що блимало! - стояв-таки на сво?му Охрiм.
   - Не присягайся! - люто  засвiтив  на  нього  очима  дiд  Iнокентiй.  -
Клятвопреступник. В святому писанню давно сказано, що  возстане  народ  на
народ, царствi? на царство, i будуть глади великi  i  мори,  i  задвигтить
земля вiд крику людського, - пiдняв угору кiгтистий палець  i  обвiв  усiх
напiвбожевiльними очима.
   - Не морочте хоч ви, дiду, голови! - накинулися на старого.
   - Так що робити?
   - Он бригадир iде. Вiн про все скаже.
   Пiдiйшов Прокiп, витер кашкетом спiтнiлого лоба.
   - Тiльки що передали з району, щоб усi  розходилися  по  роботах.  Крiм
того, закривайте на нiч вiкна i запинайте ряднами, бо вiн iз лiтака бачить
свiтло i бомбить.
   - Яка там робота в бiса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить.
   - А ти ззаду снопи поприв'язуй...
   - Мели. Язик без кiсток...
   Люди по роботах розiйшлися, але працювали тривожно:  кожен  ждав  нових
вiстей iз фронтiв велико? битви,  що  вже  почалася  десь  там,  за  синiм
обрi?м.
   Перша нiч була особливо тривожна i моторошна. В селi панувала  темрява.
Нi свiтла, нi вогника. Наляканi темрявою, по околицях вили собаки. Десь на
За-лужжi надсадно, з пiдвиванням, кричав сич.  Дядьки  посилали  Дениса  з
рушницею, щоб вислiдив та пiдстрелив, але вiн не пiшов, боячись, щоб  Гнат
не вiдiбрав дробовика. Люди по дво?, по тро?, а то й  бiльшими  гурточками
збиралися бiля дворiв, пильнуючи небо. Але воно було тихе,  мирне,  тiльки
блимали на ньому зорi та, як i вчора,  як  i  цiлi  вiки  назад,  мерехтiв
срiбним пилком Чумацький Шлях.
   - Сидите ото, цигарками блима?те, а воно, не дай бог  чого,  то  так  i
шарахне по ваших дурних головах, - сварилися жiнки на сво?х хазя?в.
   - А ви чого повиходили? Iдiть он у хату, бо дiтвора спати бо?ться.
   I знову смалили самосад, вели тихi, неквапливi розмови.
   - Хлiба стоять, як вода, хто ж ?х тепер косити буде?
   - Жiнки покосять та дiди, а нам скоро повiстку в руки - i прощай, рiдне
село? Хто повернеться, а хто й кiстьми ляже.
   - Ех, коли б я спiймав того Гiтлеряку, сто чортiв його матерi, я б його
не карав, а водив би на шворцi, доки б вiн i дуба врiзав, щоб знав, як  на
чужi землi нападати.
   - Нiмаки, вони на чуже добро  здавна  ласi.  Он  у  вiсiмнадцятому  теж
приходили, а тодi хтозна-де й дiлися. Отак i тепер буде.
   - Буде то буде, та скiльки тi?? кровi людсько? пролл?ться.
   - Тiльки без панiки, - пiдбадьорював усiх Охрiм. - То тiльки  напочатку
страшно, а далi звика?ш. От у мене на фiнськiй вiйнi був такий случай...
   Дядьки притихли: всiм же цiкаво послухати бувалого чоловiка.
   - Була у фiннiв сильно укрепльонная лiнiя  Манергея.  Чого  там  тiльки
рудi супостати i не набудували: доти, дзоти, окопи,  в  сто  раз  обнесенi
дротом. У кожного фiнна кулемет i на  двох  одна  гармата.  Одним  словом,
б'ють так, сучi сини, що голови не пiднiмеш. Скiльки раз ми на ту лiнiю  в
штикову атаку ходили, скiльки на "ура" брали - нiчого з того не  виходило.
Але от одного разу прибiга? наш солдат в окопи (дiло було вночi) i  вруча?
командировi наказ: дати всiм бiйцям по двiстi грамiв спирту  i  щоб  вночi
прорвали укрепл?нiя. Ну, ми випили, закусили, гвинтiвки на руку,  кулемети
вперед - пiшли. Пiдходимо до окопiв,  чу?мо,  фiнни  балакають:  "Русь,  -
кажуть, - не прийде, морозу побо?ться". А ми вже тут як тут,'тiльки наказу
ждемо.
   - А ти хiба по-фiнськи розбира?ш?
   - А що ж тут такого? У них така розмова, як i  в  нас,  тiльки  другими
словами. Да-а-а... Стояли ми, стояли, коли десь уже  з  пiвночi  приходить
наказ: iти на штурм. Брат ти мой! Як  крикнули  ми  "ура",  як  пiшли,  як
пiшли... Колем, бйом, уполонберьом,а фiнни метушаться, як вiвцi в  кошарi.
Взяли одну лiнiю, взяли Другу, а до третьо? дiйшли -  i  стали.  Гранiтна,
хоч зубами гризи, висотою якби оце  три  тини  один  на  одного  поставив,
снаряди б'ють - не пробивають, кулi також  не  беруть.  Пiдбiга?  до  мене
командир дивiзi?, трохи не плаче. "Виручай, - каже, -  товаришу  Горобець,
порадь менi, як цю прокляту стiну взяти". Подумав я,  подумав,  а  тодi  й
кажу: "Пiдтягнiть артилерiю i  смалiть  прямою  наводкою".  А  вiн  розвiв
руками та: "Що ж, - говорить, - артилерiю  пiдтягти  не  штука,  та  як  я
команду дам, щоб огонь вiдкривали? Горло  ж  зовсiм  захрипло.  Може,  ти,
товаришу Горобець, виручиш? У тебе голос наче  пiдходящий".  -  "Що  ж,  -
кажу, - це мож-. на".  Вiдкашлявся  та  як  крикну:  "Прямою  наводкою  по
ворожiй кр?постi з усiх, що ?сть, орудiй, плi?" Матiнко  моя  рiднесенька,
що тут сотворилося! Гуде,  гуркоче,  свистить,  одним  словом,  такий  шум
зчинився,  що  нiчого  не  чути.  Коли  так  через  пiвгодини,  чую,  щось
потихеньку - трiсь, трiсь. Я тодi  й  шепчу  командировi  полка  на  вухо:
"Зараз, - кажу, - стiна завалиться, бо вже трiщить". I справдi-не  пройшло
i двох хвилин, як вона шар-рах! Тiльки пилюка стовпом, як iз старо? клунi.
Коли пилюка трохи розвiялася  -  дивимося:  сидять  фiнни  рядочком,  руки
попiднiмали, а бiля них оружi? в купку складено. Потис менi командир  руку
i каже: "Спасибi тобi, Охрiме Сазоновичу, за службу.  Представлю  тебе  до
нагороди". I правда  -  нагородили  мене  медаллю.  Одного  золота  триста
п'ятдесят грамiв було.
   - Та й чого ж ти ?? не носиш?
   - Коли б то вона в мене була, то носив би, а то фiнський снайпер  кулею
вiдбив.
   - Ха-ха! Медаль вiдбив, а ти цiлим зостався? Ну й брешеш ти, Охрiме!
   - А ти як не тямиш, то краще послухай бувалого  чоловiка,  як  воно  на
вiйнi трапля?ться. А дiло було так: тiльки  я  нахилився,  щоб  халяви  на
чоботях пiдтягти, медаль, це ти сам розумi?ш, одвисла, а вiн у цю  секунду
- тр-рах! Один ланцюжок зостався. Не iнакше, як "зозуля" вдарила.
   - Що воно за мара? - не розчовпав Павло Гречаний. - Хiба там  i  зозулi
стрiляють?
   - "Зозуля" - це стрiлець такий, снайпер. Рiдко коли  бува?  так,  що  в
шапку поцiлять, а то все бiльше в голову. Рушниця в нього не  така,  як  у
всiх, а з бiноклем i приближа. Як наведе  на  чоловiка,  то  вже,  вважай,
кришка. Я тих "зозуль", може, штук iз дванадцять iзняв.
   - I не боявся.
   - А чого боятися?  Раз  народився,  раз  i  помирати.  -  Охрiм  пихнув
цигаркою, кинув ?? на землю  i  затоптав  чоботом.  -  Раз  виклика?  мене
командир корпусу i каже:  "Даю  тобi  секретне  завдання  -  познiмати  по
фiнському фронту всiх "зозуль", бо вiд них нема? життя. Розроби собi  план
i вечором принеси на затвердження". Цiлий день лежав я в землянцi, складав
план, i до мене нiкого не пускали, бо, самi зна?те, во?нний  план  скласти
нелегко. Вечором приходжу я на квартиру  до  комкора,  вiн  побачив  мене,
налив менi чаю i каже: "Ну, викладайте,  що  ви  там  таке  придумали?"  Я
показав план i говорю, що требуеться менi форма фiнського офiцера. "Навiщо
ж вона тобi потрiбна?" - диву?ться командир. А я й вiдповiдаю, що поки  що
це секрет. "Ну що ж, - каже командир корпусу, - зараз  форма  буде".  Зняв
трубку, подзвонив у телефон - не пройшло й п'яти хвилин, як приносять менi
форму. Да-а-а... Переодягся я,  поголився,  набризкався  всякими  дорогими
духами i пiшов у лiс. Iду  -  а  мороз  такий,  що  туман  сто?ть  i  губи
злипаються. Я флягу вiдчеплю, спирту смик i  потихеньку  просуваюся  далi.
Коли це чую - шелеснуло щось на соснi, i снiг на голову посипався. Зирк  -
а на гiлцi фiнн сидить,  трима?  в  обох  руках  гвинтiвку  з  бiноклем  i
долонями вух'а розтира?. Я зупинився,  мовчки  махаю  йому  рукою,  щоб  з
дерева злазив. Вiн злiз, став передi мною навитяжку, щось  белькоче  i  на
нашу сторону рукою показу?. Я йому гвинтiвку до пуза i - кроком руш до нас
в окопи. Вiн руки вгору пiдняв, труситься, аж дивитися на нього огидно...
   В цей час за тином щось шелеснуло, i  хтось  iз  чоловiкiв  крикнув  не
сво?м голосом:
   - Нiмцi !!
   Охрiма як вiтром здуло. Бiс його зна?, де й подiвся.
   - А-ха-ха-ха-ха!
   - Гик-гик-гик!
   - Бгу-бгу-бгу! - смiявся навiть Павло, викидаючи з  грудей  важкий,  як
вальки глини, смiх.
   - Охрiме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, - кликали його  дядьки,  але
вiн не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву i аж сичав, чухаючись, так
йому свербiли ноги.





   Не кожному в руки щастя йде - вiд  багатьох  воно  тiка?.  Почали  сво?
сiмейне життя Тимко та Орися в чужiй хатi, в чужих людей.  Пустила  ?х  на
пожиток далека Орисина родичка - тiтка Параска. Чи то жаль ?й стало  сво?х
даремно змарнованих лiт, що промайнули в самотинi та  вдовуваннi  (чоловiк
помер дуже рано), чи, може, ?? добре серце само потяглося  до  мо-лодяток,
бо важко i сумно ?й жилося однiй; але коли вони прийшли до не? проситися в
пожильцi, то прийняла ?х,  як  найдорожчих  гостей:  за  стiл  посадовила,
вийняла iз скринi розшитий калиною рушник, послала  молодятам  на  колiна,
припрошуючи покуштувати пирогiв iз картоплею  та  сметаною.  Беручи  нових
пожильцiв, господиня надiялася на те, що прийде полегшення на ?? руки,  i.
вона  не  помилилася.  Тимко  вiдпросився  на  два  днi  в   бригадира   i
захазяйнував, як порядний  господар:  поправив  тин,  що  вже  зовсiм  був
розлiгся та позаростав бур'яном; нарубав у  сазi  верболозу  i  пригородив
кабанцевi загорожу, щоб вiн гуляв там, а не бiгав та рився по двору; решту
хворосту теж використав на добре дiло - вiднiс до бочкаря на обручi з тим,
щоб  той  понабивав  дiжки,  якi  вже  зовсiм  порозсихалися  в   погребi.
Покiнчивши з загоро-- жами, молодий господар взявся до  роботи:  -перекрив
iз дiдом Iнокентi?м хлiв (стара  крiвля  зовсiм  перетлiла),  заново  вшив
погрiбничок, хотiв ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь
треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч нi, а
води добро? не 'покушту?ш. Отже, вирiшено було спочатку заготувати зруб  i
тодi вже братися до колодязя.
   Орися  бiльше  поралася  в  хатi:   примазувала,   чепурила,   чистила,
полоскала, понамальовувала на грубцi пiвникiв, з яких Тимко  пiдсмiювався,
говорячи, що тi пiвнi  схожi  на  ворон.  Орися  махала  на  нього  мокрою
ганчiркою та покрикувала  за  те,  що  вiн  швендя?  сюди-туди  та  зрива?
примазану долiвку. Пiсля порання Орисi все в хатi покращало, понiжнiшало i
набрало зовсiм iншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою
свiтличкою, вимитi вiкна заблищали шибками i пустили  в  хату  цiлi  снопи
сонячного свiтла, i вся хата розправилася, попросторнiшала, i голос у  нiй
звучав лунко, весело, бадьоро. Перед  вечором  Орися  нажала  бiля  Ташанi
осоки,  потрусила  в  сiнях  i  в  свiтлицi  -  всюди  запахло  гiркуватим
болотняним душком.
   Незважаючи  на  те,  що  обо?  -  i  Тимко,  i  Орися  -  були  зайнятi
господарськими справами, якесь дивне почуття володiло ними:  тривога,  сум
одне за одним. Особливо гостро вiддавалася цьому  почуттю  Орися,  ?й  все
здавалося, що  вони  з  Тимком  живуть  ввi  снi,  що  сон  цей  незабаром
розвi?ться. Тимко покине  ??  тут,  у  чужих  людей,  одну  на  ганьбу  та
посмiховище, а сам утече за тридев'ять земель. Таке почуття охоплювало  ??
раптово, пiдкравшись бозна-звiдки, руки в не?  опускалися,  серце  бралося
тривогою, вона кидала роботу i йшла шукати Тимка. Якщо вiн  був  у  дворi,
вона, побачивши його, заспокоювалася i знову поверталася до сво??  роботи,
але постiйно наглядала за ним i часто виходила з хати, нiби за  дiлом,  i,
постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так свiтила йому в
душу i причаровувала його до себе, що вiн вiдчував на собi ?? погляд.
   - Чого ти на мене так дивишся? - питав вiн, усмiхаючись.
   - Хто, я? Я нiчого. Я просто так... - паленiла вона  обличчям,  ховаючи
пiд довгi вi? тугу сво?х очей. - Прийшла ось глини надовбати, щоб припiчок
пiдмазати...
   Тимко знову брався до роботи, а вона  непомiтно  русалкувала  над  ним,
пестила люблячим поглядом, слала на  його  обличчi  голубiнь  сво?х  очей,
вимацувала ними кожну цятиночку  на  милому,  дорогому  обличчi  коханого.
Особливо подобалося ?й, як  при  роботi  чорним  розкучерявленим  заслоном
пада? Тимковi наперед його чуб i при кожному  руховi  тремтить  смолистими
кiльцями, нiби хтось невидимий пiдкида? на руцi смушок з молодого баранця.
I Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботi, закида?  його  назад  рвучким
рухом голови, i цей рух вона особливо любила i милувалася ним, бо  в  такi
хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не  да?  на  себе
накинути вуздечки. Орися знала непокiрний i дещо грубуватий характер свого
милого, але саме це i вабило ?? до нього,  ота  чоловiча  незборима  сила,
якою вiн дихав  кожним  м'язом,  кожним  рухом.  Надивившись,  вона  знову
поверталася до свого дiла, але ненадовго.
   Якось, коли вiн городив тин аж бiля Ташанi, на левадi, вона прибiгла до
нього заплакана i, заставивши припинити роботу, обвилась йому за  шию,  як
хмелина на явiр.
   - Тимку, он коноплi... Ходiм посидимо трiшечки...
   - Що це тобi в голову збрело?
   - Скучила за тобою... Нiби вiк  не  бачила.  Вони  йшли  i  сiдали  пiд
коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина.
   - Хороше менi з тобою... А тобi?
   Тимко випускав iз рота блискавку зубiв,  гарячими  долонями  гладив  ??
набухлi молодiстю перса, що пружинили крiзь кофточку.
   - Всi ви, баби, кошачо? породи: хто погладить, до того i йдете.
   Проте, хоч  Тимко  i  смiявся  з  Орисиних  химер,  вiн,  сам  того  не
помiчаючи, теж хибував на них.
   - Жiнко, - часто звертався вiн до Орисi. - Пiди  принеси  менi  тютюну.
Вiн лежить на карнизi.
   Тютюну в нього було пiвкисета  i  вистачило  б  на  два  днi,  але  вiн
заставляв Орисю принести тiльки  для  того,  що  йому  було  дуже  при?мно
сказати "жiнко" i вiдчути, що бiля нього е людина, яка  робить  йому  дуже
люб'язно дрiбнi послуги.
   Деколи напосiдали на нього страшнi i  нiчим  не  виправданi  пiдозри  i
ревнощi, особливо пiсля того, як вiн якось зовсiм випадково зустрiв  Орисю
та Сергiя. Пiсля цi?? зустрiчi Тимко ходив похмурий, скупився на  ласку  i
по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик  тютюном,
не раз зупиняв на Орисi  полютiлi  черкеськi  очi.  Орися  догадалася,  що
причиною гут Сергiй, оббiгала його десятою дорогою, а раз,  зустрiвшись  з
ним, на запитання, як вона живе  з  молодим  чоловiком,  сказала  навмисне
грубо i голосно, щоб мiг чути Тимко:
   - Сядь вечором в кропивi пiд нашим тином та й послуха?ш!
   Тимко  тодi  всмiхнувся  на  ??  слова  i,  видимо,   був   задоволений
вiдповiддю.
   Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, i любилися вони
та кохалися, як  голубiв  пара,  та  вiйна  спекла  ?м  серця,  як  чорною
блискавкою, i почорнiли  вони  за  один  день,  обвуглились  у  невимовнiй
людськiй скорботi.
   Молода, весела, спiвуча Орися за цi кiлька  днiв  зробилася  мовчазною,
похмурою i нещасною, у всiх ?? рухах появилося  щось  черниче.  Коли  вона
запиналася бiлою хусткою, то лице ?? видовжувалось, синi  тiнi  пiд  очима
густiшали, сухi очi блищали, а пухкi, пожадливi, соковитi губи морщилися в
старечiй скорботi. Тимко ще бiльше почорнiв,  дивився  на  всiх  спiдлоба,
часто курив i цiлими вечорами мовчки просиджував пiд хатою. Iнодi до нього
прямо пiсля роботи чи то з косою, чи то з граблями забiгав Марко.
   - Менi смертi не страшно, - гомонiв вiн, скручуючи й  собi  цигарку.  -
Руку, ногу вiдiб'? - кат його бери. А от як голову знесе - вважай,  калiка
на все життя. Хто ж тодi за такого замiж вийде?
   Його жарти нiкого не смiшили, i Орися, слухаючи ?х, з гiркотою в голосi
говорила:
   - Тобi добре. Ти - один. Знявся та й пiшов, а он Тимковi...
   - А що Тимковi? - дивувався Марко. - За тобою жалiти, чи що? Та вiн  не
встигне ще за село вийти, як ти  собi  бронiрованого  пiдшука?ш.  Вам  же,
бабам, що? Аби штани.
   - Щоб тобi язик вiдсохi Зовсiм з глузду з'?хав, - лаялася Орися.
   - Iди вже отам спати... - проганяв ?? Тимко.
   - А ти?
   - Я ще трохи з Марком погомоню.
   - Недовго ж.
   Не  встигали  товаришi  сказати  й  по  одному  слову,  як  вона  знову
вискакувала в однiй сорочцi, прямо  з  постелi,  розпиналася  в  дверях  з
розпущеними косами, як ташанська русалка.
   - Iди вже, - майже крiзь сльози говорила  вона.  -  Чу?ш,  десь  лiтаки
гудуть?
   - Ну й хай гудуть, а ти спи.
   - Страшно однiй.
   - Ач, яка нетерпляча, - вичитував Марко. - Хоч  би  мене  посоромилася.
Так "теличкою" i прибiгла. Чи так закортiло?
   - От сам оженишся, тодi й побачиш...
   - Еге, на сирiй землi.  Як  у  тiй  пiснi  спiва?ться,  що  "взяв  собi
паняночку - в чистiм полi земляночку", - приказував Марко  на  прощання  i
поволi виходив собi iз ?хнього двору.
   Тимко та Орися вкладалися спати, часто навiть не вечеряючи.
   В хатi була спекота, i вони спали в сiнях на долiвцi, встеленiй луговою
травою i полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав бiля  притихло?
Орисi, вона зараз же пригорталася до нього всiм гарячим  тiлом,  вмощувала
свою голову в  нього  пiд  рукою,  розстилаючи  по  подушках  м'якi  хвилi
розпущених кiс. В такi хвилини рона мовчала, але вiн  вiдчував,  що  в  ??
грудях стогне щось, часто переверта?ться i от-от виб'? -  з  горла  гарячу
грудку. Часто вiн чув на сво?х грудях i руках опiки вiд ?? мовчазних слiз,
i вони розходилися йому по душi гарячим  щемом.  Орися  пожадливо,  як  на
святу iкону, дивилася на невиразний  у  темрявi  красивий  профiль  Тимка,
нишком схлипувала:
   - Тимоньку, милий... Як же я буду жити без тебе!
   - А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в свiтi закрутилося...
   - Як ж-жи-ить? - билася вона головою об Тимковi груди, кусаючи губи.
   - Як люди житимуть, так i ти...
   - Добре тобi говорити... Ти знявся та й пiшов, а я одна в чужiй хатi...
   - Менi там теж не мед питиметься... Може, й голова влетить к чорту...
   - Не дай божеi Що ти говориш? - жахалася  Орися,  пригортаючи  до  себе
його кучмату голову та покриваючи ?? поцiлунками.
   I було в тих поцiлунках стiльки жiночо? скорботи, стiльки нiмого крику,
що Тимковi робилося не по собi, вiн шукав кисет i виходив надвiр курити.
   В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сiнях, як звичайно, а  в
хатi. Вiконницi були вiдкритi, i мiсячне сяйво вигравало на бiлiм ряднi. В
хатi пахло засохлими васильками i  гiркуватим  душком  полину;  пiд  пiччю
сюрчав цвiркун, за хатою стигла червнева тиша, i нiчого не  тривожило  ??,
хiба  далекий,  ледве  вловимий  гул  лiтакiв,  що  тяжко  погуркували   в
пiднебессi. Враз у шибку щось тихо  зашкрябало,  i  чиясь  тiнь  заступила
вiкно. Тимко встав, плутаючись ногами у зiв'ялiй травi, якою було  заслано
хату, пiшов вiдкривати.
   - Не вiдкривай, Тимку. Мало якi тепер люди бродять ночами, - зашепотiла
йому вслiд Орися, наполохано прислухаючись до того,  що  ко?ться  надворi.
Тимко зашелестiв ногами в сiнях, взявся за засув:
   - Хто там?
   - Сво?. Вiдкривай, -  почувся  знадвору  чийсь  тихий,  проте  знайомий
голос.
   Тимко смiливо вiдкрив дверi. У мiсячнiм сяйвi крокiв за два вiд  порога
стояв якийсь чоловiк.
   - Пiзна?ш? -  запитав  вiн,  як  тiльки  Тимко  вiдкрив  дверi.  Тимко,
приглядаючись, ступив до незнайомого.
   - Джмелик?! Звiдки ти?
   - Закрий дверi, щоб домашнi не чули. Тил. ко  прихилив  дверi.  Джмелик
взяв його за руку, повiв за хату, в тiнь. Стали пiд  берестом  у  високому
бур'янищi.
   - Два слова тобi сказати хочу, - зашепотiв Джмелик. -  Менi  б  у  тебе
перебути кiлька днiв. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай.
   Вiн засмiявся лукавим, приглушеним смiшком, i смiшок цей не  сподобався
Тимковi.
   - Утiк?
   - Розбомбило нас  по  дорозi.  Ну,  ми  -  хто  куди.  Який  же  дурень
добровiльно пiде з мiлiцi?ю христосатися?  Властi  хоч  i  пронюхають  про
мене, але в тебе шукати не стануть...
   - Тебе хтось бачив у селi? 
   - Тiльки мати. Це ж вона менi  й  сказала,  що  ти  тепер  на  жонатому
положеннi в Параски Драчихи квартирантом живеш...
   "Що ж. Хай перебуде кiлька днiв. Вiн мене вiд смертi  врятував,  то  не
можу я його з двору вигнати. Та ще невiдомо, винен  вiн  чи  нi?  Може,  й
справдi даремно хлопця тягають?" - роздумував  Тимко,  ведучи  Джмелика  в
хлiвець.
   - Постiй тут. Я пiду щось жiнцi збрешу, щоб вона спокiйно заснула.
   Тимко зайшов у хату.  Орися  схопилася  з  постелi,  спитала  тривожним
голосом:
   . - Хто там такий?
   - Марко прийшов...
   Тимко намацав на лавi кисет.
   - Хiба йому дня мало, що вiн ще й уночi преться?
   - Ладно. Спи. Я скоро прийду.
   Тимко закрив  за  собою  сiнешнi  дверi,  став,  прислухаючись,  чи  не
крадеться за ним Орися. "Краще вiд бабських очей  подалi.  Надiйнiше".  Ще
трохи постоявши посеред двору, пiшов до хлiвця.
   - Давай зробимо тобi закапелок, - зашепотiв вiн до  Джмелика,  вилазячи
на прикладок сiна.
   Джмелик засунув руки в пахуче сiно, сказав замрiяно i схвильовано:
   - Приташанське. По запаху чую.
   - Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося.
   За кiлька хвилин сховище було готовим.
   - За харчi не турбуйся. У  мене  поки  що  сво?х  вистачить,  -  заявив
Джмелик, показуючи торбу, що бiлiла в руках. - А от щодо курива - погано.
   Тимко висипав йому в долоню весь тютюн iз кисета.
   - Гляди тiльки, пожару не нароби.
   - Не бiйся. Першим дiлом я  одiсплюся.  На  перекур  вилазитиму  тiльки
вночi. Дивися ж, Тимку, я в тво?х руках.
   - Залiзай i спи спокiйно. Не бiйся нiчого.
   - Дякую на словi.
   Джмелик залiз у пахучу яму,  Тимко  накрив  його  сiном,  ще  навiть  i
потоптався злегенька.
   - Ну, як там?
   - Добре, - глухо, як з погреба, вiдiзвався Джмелик.
   Тимко злiз з прикладка, при мiсячному свiтлi позгрiбав обсунуте  ногами
сiно, кинув його нагору, обережно закрив  за  собою  скрипучi  дверi.  Вiд
Ташанi вiйнуло холодним духом конопель i нагрiто? за день води. Вiн  довго
дивився на левади, залитi мiсячним сяйвом i обставленi копицями сiна, якi,
здавалося, несла на собi мiсячна повiнь. Чумацький Шлях на небi був схожий
на росистий слiд на землi. Великий  Вiз  уткнувся  дишлом  у  Бе?ву  гору.
"Скоро свiтанок", - подумав Тимко i, вiдкривши сiнешнi вдерi, прокрався до
хати. Орися спала, розметавшись вiд  спекоти,  зiбгане  рядно  лежало  пiд
ногами, в  розхристаному  вирiзi  сорочки  смуглiла  шия,  цiлилися  крiзь
сорочку соски... Тимко потихеньку лiг бiля  не?  i  довго  дивився  на  ??
спокiйне, щасливе у снi, гарненьке личко. Вiд ?? волосся  пахло  засушеною
луговою ромашкою, вiд тiла - лiсовою березою. Вiн  взяв  ??  за  голову  i
притулив собi до щоки. Орися спросоння зацмокала  губами,  як  дитина,  що
шука? соски, i за звичкою пхнула йому голову пiд пахву.
   На другий день уранцi Тимко клепав косу,  збираючись  на  жнива.  Орися
пiшла в хлiвець до?ти корову. Прибiгла звiдти, заляпана молоком, з  пустою
дiйницею:
   - У нас хтось у хлiвi ?. Нiмецький парашутист. Треба збiгати i  заявити
в сiльраду.
   - Вигадала чортзна-що з переляку...
   - Не вигадала. Я чула, як вiн хропе.  Тимко  зрозумiв,  що  приховувати
тепер нiчого, сказав, одвiвши очi:
   - Северин Джмелик у нас хова?ться. З-пiд конвою втiк.
   Орися широко розкрила очi, обтерла фартушком дiйницю, поставила  ??  на
призьбу.
   - Без тижня день живемо, а вiн уже iз бродячим каторжанином  зв'язався.
Нiчого собi...
   - А ти мовчи. Не тво? дiло.
   - А як тебе разом iз ним пiд кiнськими мордами в тюрму поженуть, то  як
менi на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя!
   Це була ?хня перша серйозна сутичка. До вечора вони не  розмовляли  мiж
собою, хоч i  бачилися  в  польовому  таборi  пiд  час  обiдньо?  перерви.
Троянiвський учитель читав  женцям  газети,  бесiдував,  розповiдаючи,  як
нiмцi висаджують парашутистiв до нас у  тил  i  що  треба  виявляти  ?х  i
боротися з ними, що навiть мiж нашими людьми можуть бути  такi,  що  ждуть
фашистiв, ?х треба виявляти i сповiщать про них владi. "Насуваються грiзнi
днi. Ми повиннi бути пильними i рiшучими. Хай не  захова?ться  вiд  нашого
ока нi явний, нi прита?ний ворог".
   Орися сидiла, як на голках, а ввечерi  рiшуче  поставила  перед  Тимком
вимогу, щоб вiн спровадив iз двору свого дружка,  iнакше  вона  сама  його
витурить. Тимко довго вiдпирався, але потiм побачив, що нiчого не вдi?ш, i
пiшов у хлiвець до Джмелика.
   - От що, Северин... Пересидiв ти в мене два днi - мандруй далi.
   - Дiзнався хтось? - тривожно спитав Джмелик.
   - Орися. Хропiв ти ввi снi, а  вона  якраз  прийшла  корову  до?ти.  За
себе-то я ручаюся, а ?й рота долонею не затулиш. Так що посидь до  вечора,
а як стемнi?, я тебе випущу.
   В обiд Тимко  при?хав  у  село  за  нагостреними  косами  для  косарки.
Забравши ?х, повiз у степ. В селi було пусто, як звичайно в жнива,  тiльки
дiтвора кубилася в пiску бiля Ташанi та дiд Iнокентiй разом iз Кузем пасли
колгоспну худобу на тирлищi. В бiлих сорочках, довгоши?,  вони  нагадували
двох гусакiв, що пасуться на зеленiй травi.  Бiля  мосту  Тимка  наздогнав
Гаврило, що також iшов з обiду на жнива. Побачивши брата, вiн  розгубився,
нiяковiючи, зашкутильгав назустрiч. Шд широким брилем в тiнi ховалося таке
добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Пiсля того, як  Тимко  покинув
рiдний двiр, брати не бачилися i, зустрiвшись  тепер,  не  знали,  про  що
говорити.
   - Чого ж це не заходиш? - запитав нарештi Гаврило. - Як-не-як  -  рiднi
ж.
   - Робота... - опустив очi Тимко.
   - Хоч би матiр провiдав. Плаче вона за тобою. Не  сьогоднi-завтра  тебе
на вiйну прихоплять, а ти замiсть  того,  щоб  бiля  рiдно?  матерi  жити,
пристебнув до штанiв гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиня?шся.  -
В голосi Гаврила вiдчувалася родинна образа.
   - Кожен живе по-сво?му...
   - Авжеж. Собака i та свiй двiр зна?, а...
   - Ти менi тут не собачi - люто повернув Тимко пiдсиненими бiлками очей.
- Вас таких до чортового батька було, щоб менi на шию сiсти, та не для вас
вона плетена.
   Вiн цьвохнув коня батогом i погнав курною  дорогою,  лиш  чорнi  кучерi
зривало з голови вiтром та надувалася на спинi мiхуром  червона,  вилиняла
на сонцi, сорочка. "Баришник. Iстинний баришник, - сумно  дивився  братовi
вслiд Гаврило. - Вiдiрвався вiд роду, як той камiнь у  воду.  Що  з  нього
буде далi - бог його зна?". Гаврило скинув  косу  на  плече  i  поволеньки
пiшов понад Ташанню аж  на  тi  горби,  де  в  плинному  маревi  бовванiли
свiжоскладенi рядки кiп.
   Тимко дав спочити коневi аж за Троянiвкою. "Що ?м  вiд  мене  треба?  -
збентежено  питав  вiн  себе,  витягаючи  вишитий  кисетик.  -  Iз  самого
малолiтства за псинка мене мали, ще й тепер спокою не дають.  Нi!  Досить!
Увiрвалося! Тепер у мене своя дорога..." Вiн  припалив  цигарку  i  раптом
почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик.  Озирнувся.  Вiд  села
степовим шляхом хтось гнав верхи. Сiрi султани  пилюки,  звихрено?  конем,
осiдали на скошенiй стернi. Якийсь хлопчик у бiлiй  сорочцi,  припавши  до
гриви коня, летiв навздогiн пiдводi. Тимко в тривожному передчуттi зупинив
пiдводу  бiля  соняшникового  густого,  як  лiс,  лану,  встав  iз   воза.
Завалюючись на спину коневi  i  натягаючи  з  усiх  сил  повiддя,  хлопчик
зупинив коня.
   - Казав Марко, щоб ви зараз бiгли додому. Повен двiр мiлiцi? пона?хало.
Шпiона якогось шукають, - задихаючись, пробелькотiв хлопчик.
   Тямко злодiйкувато глянув на соняшники, майнув поглядом  по  нескошених
житах. "А може, пiдводу покинути, а самому в соняхи? Га? Знайдуть Северина
- обох за грати посадять. Нi! Удвох шкодили - удвох i вiдповiдати будемо".
   Вiн завернув назад пiдводу i, ставши на воза, чвалом погнав ?? назад до
села. Коняка трусила задом, трахкала ногами  в  дощаний  передок.  Сiделка
з'?хала набiк, дуга перехнябилася, в лице Тимковi кидало  гарячим  вiтром,
мiцним, як сiль, кiнським потом.  Проскочив  околицю  села,  мiст,  в  очi
стьобнула голуба  блискавка  Ташанi,  завернув  у  свiй  провулок.  Швидко
розмотувались перед очима повiшенi на тинах на  просушку  шматки  полотна.
Бiля двору Тимко зiскочив iз воза. Вiдлягло вiд серця. Мiлiцi?  нема.  Пiд
берестом у холодочку сидить Гнат, по бур'янах  iз  палицями-щупами  лазять
Сергiй i Денис. Гнатовi жарко. Вiн  сидить  розхристаний,  бiля  нього  на
травi мокрим клейонча-тим пiтничком угору лежить картуз. При боцi у  Гната
кобура iз справжнiм, стареньким, правда, револьвером.
   - Нема там нiяко? ями? - питав вiн, щулячи очi.
   - Що вiн - дурень по бур'янах  ховатися?  Молодий  господар  його  десь
пильнiше заховав, - говорить Сергiй, промацуючи очима Тимка. "Ну, поки  що
ви його не знайшли, так що нiчого i трiщитися", - вiдповiдав йому поглядом
Тимко i, вийнявши кисета, згорта? цигарку. В цей  час  iз  бур'янiв,  весь
сивий вiд полинового пилку, вилазить Денис iз повною пазухою курячих  я?ць
i виклада? ?х Гнатовi в картуз.
   - Здати в фонд оборони, - наказу?  Гнат  сво?м  пойнятим  i  пряму?  до
хлiвця.
   "Знайдуть", - охоплю? вiдчай Тимка, а Сергiй зну-щально усмiха?ться:
   - Ну, в якому вiн кутку?
   - А ти пошукай, - скалить i собi зуби Тимко. Сергiй, випередивши Тимка,
шепче Гнатовi на вухо:
   "Тут вiн. Щоб я з цього мiсця не зiйшов. Тут!" Коло дверей хлiвця  Гнат
затриму?ться i з заклопотаним виглядом шука? в нагрудних  кишенях  олiвця.
"Засвербiло в п'ятах! Кожен мнеться i заходити бо?ться.  Ну  що  ж.  Тепер
викруту нема. Буду сидiти i ждати жданого", - дума? Тимко  i  присiда?  на
порiжку. Коли вiдкрили дверi до хлiвця, Гнат вийняв iз кобури револьвер  i
голосно сказав:
   -  Говорить  голова  сiльради  Гнат   Рева,   при   пойнятих   Сергi?вi
Золотаренковi i Денисовi Кошарi: Джмелик Северин - здавайся!
   Тихо. Тiльки шелестять на городi соняшники  та  десь  у  берегах  сонно
кричить iволга.
   - Вилазь, бо як знайдемо - гiрше буде! Знову  тиша.  Затамований  подих
трьох людей, що стоять, прислухаючись.
   - Починайте обшук.
   Денис i Сергiй деруться на прикладок сiна, ширяють палицями по  кутках.
Денис бере вила, штрикав попiд стiнами.
   - Як попаду, - сам обiзветься, -  смi?ться  вiн.  В  цей  час  з  ворiт
чу?ться крик, у хлiв врива?ться  Орися:  хустка  на  плечах,  очi  горять,
граблi так i ходять ходором в руках.
   - Геть! Геть! - кричить на  не?  Тимко  i  тягне  за  плечi,  але  вона
вирива?ться з його рук, цупить граблями Дениса по широкiй спинi.
   -  Ти  його  складав,  це  сiно,   що   розрива?ш?!   Складав,   гицелю
троянiвський, бубнарю хуторянський?!
   Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне ?? за ногу.
   - Громадянко! Ми при виконаннi службових обов'язкiв.
   Вона дрига? ногою,  б'?  Гната  в  груди,  мов  кiшка,  видира?ться  на
прикладок i турля? звiдти отетерiлого Дениса.
   - А ти що тут робиш? - витрiща?ться вона на Сергiя i пiдступа? до нього
а граблями. Сергiй ковтав язик i опам'ятову?ться вже на землi. Останнiм iз
двору виходить Денис iз пазухою курячих я?ць.
   Пiзно вночi Тимко випустив свого постояльця.
   - Ну, спасибi, нiколи не забуду, - пошепки говорить Джмелик  розчуленим
голосом.
   - Ти йди куди-небудь подалi вiд наших мiсць, де тебе не знають.
   - Не винен я, Тимку, даром страждаю...
   - Винен чи не винен, а я  тобi  раджу  прийти  до  Радянсько?  влади  i
заявити про себе, бо як спiймають - гiрше буде.
   Тимко потихеньку вiдкрив дверi, пройшовся помiж соняшниками  до  левад,
вернувся назад.
   - Iди смiливо. Нема? нiкого.
   Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечi, пiшов. Спочатку  чувся
за ним тихий шелест соняшникiв, потiм долинув короткий, ледве чутний скрип
кладки через потiк. "Через  кладку  пiшов.  Значить,  на  ох-тирськi  лiси
помандру?".
   Тимко постояв ще хвилину i тихою ходою пiшов до хати, напетляв за собою
темну мережу слiдiв по  росистому  споришi.  За  Ташанню  в  тихiй  замрi?
лiтньо? ночi,  .десь  далеко-далеко,  може,  над  Миргородом,  щось  глухо
застугонiло, нiби покотили з гори пусту бочку, i цей  далекий  гул  боляче
нагадав Тимковi, що там, за отi?ю мiсячною млою, гримить  вiйна.  Йому  не
хотiлося йти в хату,  i  вiн  присiв  на  призьбi  i,  замрiявшись,  ставг
дивитися в тиху лiтню нiч, що  горнулася  до  нього  по-дiвочому  ласкаво,
холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотiла  до  нього
прита-шанськими комишами, навiваючи далекi, здавалось, уже  зовсiм  забутi
спогади, схожi на уривки дитячих снiв. Бачив вiн  себе  на  зелених  луках
верхи на калиновiй паличцi, босого, з полотняною торбинкою через плече або
разом з Марком та iншими  пастушками  бiля  вогнища,  де  печеться  смачна
картопля. А то розгорталися перед його очима бiлi, як  молоко,  гречки,  а
понад тими гречками небо син?. Маркова корова пiшла в  шкоду,  вiн  бiжить
гречками i кричить: "А куди яс ти ото, ряба, пiшла, щоб тобi  повилазило!"
Iз-за Бе?во? гори виповза?  чорна,  як  нiч,  хмара,  суне  понад  жовтими
стернями, i все навколо темнi?, робиться страшним та непривiтним. Пастушки
з криком бiжать пiд копи, i першi важкi  краплi  дощу  ляскають  по  ?хнiх
бриликах. Тимко, забившись пiд копу, залива?ться вiд смiху, дивлячись,  як
Марко осатанiло вистрибу? на однiй  нозi  i  розмаху?  брилем,  як  п'яний
кучер:
   "Дощику, дощику, припусти, припусти
   На бабинi капусти, на дiдовi грошi,
   Щоб були хорошi?"
   Холошки в Марка збрижилися,  скочили  аж  по  колiнця,  сорочечка  руде
волосся аж горить, а вiн усе як сюсюркало, пiд-порвана та мокра, скаче,  а
воно гримить, наближа?ться,  гонить  туманом  по  гречках,  диха?  в  лице
медовим вiдпаром.
   "Куди ж воно подiлося те? дитинство? - роздумував Тимко, вглядаючись  у
непрогляднi приташанськi тумани, що нiчною мрякою висiли над лугами. - Оце
вже менi й на вiйну? А що вiйна? А те, що вбивають  i  кат  лiзе  на  нашу
землю".
   "Спать пiдем, спать пiдемi" - кричав десь на степу перепел.
   "Еге, тепер заснеш!"
   Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потiм з-пiд
рядна почувся стриманий плач:
   - Через тебе совiсть продала. Владу одурила, о-ох... Заволодiв ти мною.
Душеньку з тiла вийняв.
   - Заспокойся. Адже все пройшло.
   - Ой, не пройшло, а ще тiльки насува?ться! Заберуть тебе, заберуть.  Як
же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?
   Вона в нестямi горнула його до себе, шепотiла, як божевiльна,  солоними
вiд слiз губами:
   - Не вiддам я тебе. Не вiддам... О-ох!.. Тимко  лежав  мовчки,  сердито
покусуючи губи. "Шепнув менi чорт женитися. Оце б устав i пiшов  хоч  i  в
саме пекло, а тепер попробуй", - журився вiн, лагiдно погладжуючи  пахнучi
соняшниковим цвiтом коси дружини.





   26 червня в Троянiвцi було одержано першi повiстки з вiйськкомату.  Пiд
цю чергу  потрапили  Панас  Гичка,  Микита  Чугай,  Охрiм  Горобець,  а  з
молодшого поколiння - Денис Кошара, Сергiй Золотаренко, Тимко Вихор,  Улас
Хомутенко i Марко Дудочка. Бiля колгоспного двору  -  плач,  крики,  п'янi
голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На пiдводах - торби з харчами,  з
яких пахне хлiбом, щойно печеним на  капустяному  листi,  цибулею,  салом,
пирогами  i  самогоном.  У  тих  торбах  -  бiлизна   полотняна,   випрана
та-шанською водою, скроплена материнською  сльозою,  цiлована  жiнками  та
сестрами, в прощаннi бiля щiк зiгрiта. Губи в не? тремтять
   То Микита Чугай, високий,  сильний,  сто?ть  посеред  площi  i  злякано
озира?ться на всi  боки:  молода  вродлива  жiнка  впала  йому  на  груди,
прилипла, мов той  дубовий  листочок  до  дубово?  кладки,  i  не  в  силi
вiдiрвати вiд себе чоловiк дорогих, роботящих, рiдних рук.  Ну,  що-бо  ти
робиш, Христе? Он же люди кругом! - Ой, мiй  рiднесенький,  мiй  господарю
дорогий! На кого ж ти мене покида?ш iз малими дiточками?! -  голосять,  як
по мертвому, Христя.
   Панас Гичка переступа? з ноги  на  ногу,  наставля?  свого  батька,  що
слуха? сина, сумно похнюпивши голову.
   - Бичка, тату, не продавайте, а краще зарiжте на  м'ясо.  Хати  теж  не
перекривайте, бо, може, спалять, розбомблять, то ?й однаково горiти, чи  з
новою крiвлею, чи iз старою.
   - Добре, сину. А ти ж там бережись...
   - Що буде, те й буде...
   Петрусь Ча?чка  сидить  на  возi  п'яний,  розхристаний  риве  за  мiхи
гармошку:

   I юшечка, i петрушечка,
   Поцiлуй ти мене, моя душечка!..

   Дотiм поверта? обличчя до жiнки, що,  тримаючи  на  пуках  дво?  дiтей,
сумно дивиться на нього, i грубо кричить:
   - Чого ревеш, дурепа? Уб'ють - виходь замiж!

   А кум до куми судака тащить! -

   п'яно вигуку? вiн.
   Жiнка затамову? плач, але i жалiсно кривляться.
   - А дiток куди ж я подiну? - несмiливо запиту?
   - Дiтей не смiй обижать! Чу?ш? Не смiй! Гордiй Кошара iз жiнкою  сумно,
як над труною, гтоять бiля гарби, на якiй,  прикрившись  картузом,  лежить
Денис
   - Iшли б додому. Чого стримите над душею? Менi
   вiл цього не полегша?, - ла?ться вiн.
   - Боже мiй, та в людей дiти як дiти, а це арештант якийсь, та й годi, -
схлипу? мати. - I попрощатися з ним по-людськи не дасть.
   Вона приклада? до очей чистеньку ганчiрочку i вiдходить в строкату юрбу
жiнок.
   - Рушай уже швидше, - кричить iз гарби Охрiм,  до  якого  крiзь  натовп
пробира?ться жiнка з чотирма дiтьми.
   Нарештi пiдводи рушають - i знову крик, метушня, пiснi, плач, безугавне
заливання гармошки.
   Тимко, у новому сiренькому костюмчиковi, штани на випуск поверх  чобiт,
картуз на кучерях, сто?ть, понуривши голову, проща?ться з рiдними.
   Збирала його в далеку дорогу молода дружина,  гарячими  сльозами  личко
мила, серце жалем на попiл спалила, та не затиха? в ньому бiль, не глухне,
пiдступа? гарячим криком до горла, з'?да? душу, як спека росу, i, може  б,
закричала дiвчина на  всенький  свiт,  обхопила  милого  за  нiженьки,  не
пустила б його вiд себе, та соромно ?й проявляти таку слабiсть,  не  такий
тепер час, не вiн один iде. Усiм миром iдуть на страшну вiйну,  на  ворога
лютого, i ще соромиться  молода  дружина  свекрухи  сво??  та  дiвера,  що
прийшли проводжати Тимка, i опуска? вона перед ними  очi,  слова  не  може
сказати.
   Сьогоднi вранцi, коли вже Тимко був майже зiбраний, несподiвано прийшла
мати. Вiдкривши  дверi,  привiталася  i  на  одну  тiльки  мить,  на  одну
невловиму мить, постояла в дверях, нiби  непрошена  чужа  гостя;  i  якось
страдницьки, болюче-материнськи кiлька раз сiпнулося в не?  пiдборiддя,  i
гiрким осiннiм туманом заступило очi. I хто зна?, про що думала  ця  стара
мужня жiнка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його вiд себе-
коли зiтханням тихим, коли задумою мовчазною,  сльозою  гарячою,  пролитою
вночi на самотi, щоб нiхто не  бачив,  а  коли  й  пiснею  тужною  про  ту
ча?чку-небогу, що вивела ча?няток при битiй дорозi.  Може,  в  цю  коротку
мить пiк ?? жаль, що проводжа? вона рiдного сина з чужо?  хати,  з  чужого
двора, може, стало ?й не по собi за  те,  що  принесла  вона  загорнуту  в
полотнинку стареньку латану пару синово? бiлизни, а може, як стара  жiнка,
що бiльше, чим молодi, знала життя, розумiла вона  те  страшне  горе,  яке
насувалося на всiх людей, забирало вiд не?  сина  i  руйнувало  його  таке
коротке, як сон, щастя сiмейних любощiв...
   - Тимку, я тебе любитиму, з усiх дорiг виглядатиму, - тихо  проговорила
Орися, нiжно беручи його за смуглу, таку дорогу i милу ?й руку, на  долонi
яко?, як заклепки на плуговi, виблискували мозолi. - Буду день i нiч  долю
просити, щоб ти живим зостався. А не дай бог чого - i мо?  життя  пропаще.
Бiльш у свiтi я вже нiкого не полюблю...
   Вiн в знак вдячностi обняв ?? за плечi i поцiлував мiж брови, але дивне
i якесь несподiване почуття оволодiло ним - почуття, якого  вiн  нiколи  в
собi не пiдозрiвав i навiть не мiг припустити, що воно могло народитися  в
його душi. Вiн вiдчував, що вiд оцi?? хвилi, на оцьому самому  мiсцi  вона
вже зробилася для нього чужою, що вони зараз  розлучаються,  i  вона  буде
жити якимось сво?м, не вiдомим для нього життям, а вiн буде жити сво?м,  i
що на вiдстанi навряд чи зможуть вони перемовлятися серцями так, як би при
тiй умовi, коли б вони були разом. I хто зна?,  чи  зрозумiють  вони  одне
одного, вiддiленi безмежними просторами долi, чи залишиться мiж  ними  той
пал, що живив ?хнi почуття одне до одного,  чи  затухне,  загасне,  замре,
витравиться часом, вiйною, горем i нещастям. Орися була  для  нього  чужою
тому, що залишалася тут, у рiдному селi, а вiн iшов хтозна-куди, де  кожну
хвилю його могли вбити, i оце саме  поняття  "вбити"  було  для  нього  ще
неясним, i вiн думав так тiльки тому, що йшов на вiйну,  де,  як  говорять
старi люди, убивають, але як убивають, якi тi мертвi люди,  що  падають  у
бою,  для  нього  було  неясним,  незрозумiлим,  i  вiн,  дивуючись  сво?й
самовпевненостi, нiяк не мiг допустити, щоб його  могли  вбити  також.  Не
допускаючи цього, вiн, проте, iнодi  помiрковував,  що,  припустимо,  його
вб'ють i тодi Орися вийде замiж за iншого i буде жити з iншим, i ця  думка
народжувала в його душi  страшний  бiль,  розпалювала  ненависть  до  тi??
несправедливостi, яко?, проте, не можна обiйти, бо вона заведена  залiзним
законом життя; несправедливостi, яка полягала в тому, що як же може  хтось
любити його Орисю, його дружину, його кохану, як може хтось любити i  жити
з нею, яке вiн ма? на те право, коли Тимковi цього не хочеться,  коли  вiн
проти, коли вiн, саме вiн, любить Орисю найвiд-данiше, найсильнiше i  вона
повинна належати тiльки йому i бiльше нiкому. Це  почуття  охолодило  його
розлуку, i вiн прощався з Орисею теж швидко i коротко. Але тут, уже  перед
тим, як  вони  мали  розiйтися.  Орися  раптом  витягла  iз  пазухи  якусь
малесеньку рiч, загорнуту у вишиту по краях хустиночку,  i  соромливо,  iз
знiченою посмiшкою на вустах, сунула йому в руку.
   - Що це? - запитав Тимко, промацуючи щось м'якеньке, що  пружинило  пiд
пальцями.
   - То я тобi шматочок коси вiдрiзала... Щоб ти нe забув мене...  -  Вона
опустила очi, i на ?? вiях затремтiли свiтлi крапельки.
   I ця напiвдитяча витiвка так схвилювала Тимка,  що  вiн  довго  не  мiг
вiдiрвати вiд сво?х  грудей  Орисю  i  почуття  вiдчуженостi  хтозна-де  й
подiлося. Вiн все мiцнiше i мiцнiше стискував руками ?? вузенькi  плечi  i
жадiбно, як очманiлий, принюхувався до соняшникового  запаху  ??  волосся,
щоб пронести його iз собою всiма  тими  дорогами,  якими  йому  доведеться
пройти. Потiм вiн вiдiрвав Орисю вiд сво?х грудей i, за сво?ю звичкою,  не
озираючись, побiг доганяти пiдводу. Але коли вiн уже догнав  i  хотiв  уже
плигнути на не?, то озирнувся i побачив Орисю, яка стояла на тому ж самому
мiсцi, тримаючи в руцi бiлу хустину. На тлi голубого, нiжного,  прозорого,
свiтлого неба вона виглядала як молоденька тополя, яку  зненацька  вдарило
грозою i залишено напризволяще на розпуттi.
   Догнавши пiдводу, Тимко скочив на гарбу i лiг на солому, пiдклавши  пiд
голову руки.
   - Стiйi Яйця подавиш! - злякано вихопив Охрiм свою торбу з харчами.
   Розчуленi прощанням з рiдними, односельчани  довго  ?хали  мовчки,  але
потiм п'яненький Панас Гичка, що був аж задрiмав  пiд  тихий,  рiвномiрний
скршi гарби, прокинувся, мотнув чубом, приладнав до грудей гармошку.
   - Е, це дiло нi к лихiй годинi не годитьсяi Чого це ви  носи  повiшали?
Ану, заводьте краще пiснюi
   Кiлька чоловiк вiдкашлялось, стало пробувати голос,  спочатку  несмiло,
нiби соромлячись, а потiм все смiливiше i  смiливiше,  i,  нарештi,  хтось
чистим, хорошим, високим голосом почав стару, як свiт, сумну,  як  людська
доля, давню солдатську пiсню:

   Ой тиха вода та каламутна та й бережечки зносить...

   I тут же до заспiвувача при?дналися  рокiтливi  баси,  лягали  на  степ
сумним мелодiйним гудiнням:

   А молоденький та й новобранець
   Та й полковничка просить...

   I попливла служива пiсня над широким степом, понад  припеченими  сонцем
хлiбами - то затихала, наче в'янула вiд горя та суму, то знову  гучнiла  i
набиралася сили, i котилася хвиля  за  хвилею,  гук  за  гуком,  безмежна,
невичерпна, як сила землi, всесильна, невмируща, як саме життя,  i  слухав
?? степ, принишклий, лагiдно-суворий, слухав i мовчав у невимовнiй  зажурi
за сво?ми синами, що ?хали туди, де вже слався дим  i  щемiли  свiжi  рани
людей,  облитi  гарячою  кров'ю.  В'еться   степова   дорога   безконечна,
покручена, запетльована, як слiд хижого звiра, плазу? помiж сивими  кущами
полину, гiркого, як материнськi сльози; тихо тюпають конi,  поскрипу?,  як
чумацька мажара, гарба; стоять при дорозi женцi, приклавши до очей долонi,
витирають рукавами пiт, пильно вдивляються в про?жджаючих... "Отак же десь
i мiй пiшов. Чи вернеться, чи, може, впаде посеред поля - i не оплаче його
мати, не поцiлу? в холодне чоло жона,  вибiлять  дощi  козацькi  костi,  а
вiтри розвiють прах, i нi горбика, нi могилки, нi прикмети не знайдеш,  де
те? тiло смерть спiткала..."  Синi?  небо,  пливуть  i  пливуть  по  ньому
хмарини, зеленiють на землi га? та дiброви,  мрiють  у  тремтячому  маревi
далекi села, наставивши в небо чорнi ратища колодязних журавлiв;  пасуться
на стернях отари худоби,  пахне  дозрiлими  хлiбами,  i  тихо-тихо  всюди,
тiльки пiсня тужить та скаржиться та  маленькi  пастухи,  поспиравшись  на
кийки, махають картузиками вслiд пiдводi.
   Вiдпусти ж мене, та й полковничку,
   Та й iз полка додому...
   Ой заплакала та й заридала дiвчина за мною...
   перекрива? сплав голосiв Панас Гичка.
   - "Дiвчина за  мно-о-о-о-ю-у",  -  гуде,  як  у  бочку,  Микита  Чугай,
обiпершись широкою спиною об драбину i примруживши очi.
   Охрiм сидить, вчепившись рудами  за  полудрабки,  трясеться  на  груддi
разом з гарбою, аж голова пада?, жили на сухiй ши? понабухали, рот скривив
- немiчного голосу його не чути за басами, але покривленому ротовi  видно,
що вiн також спiва? i призму так старанно, що аж потом облива?ться  i  час
вiд асу витира? його рукавом. Денис ду? так,  що  груди  його  видзвонюють
мiддю,  а  лице  робиться  червоно-фiолетовим.  Тимко  лежить  на   спинi,
розкривши очi, мова його кача?ться сюди-туди по  соломi  в  такт  юрбi,  а
перед ним голубi? небо, небо i  небо,  i  пливуть  "нiм  видiння,  недавно
баченi, пережитi серцем, болю, хвилюючi, як  примари  тривожних  снiв.  То
немов о?ть вiн на Бе?вiй горi i, прощаючись, дивиться на до й  на  братову
виглянцювану  держаком  вiд  вил  олоню;  то  пахне  йому  рiдною  оселею,
застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зiр жадiбно маца? в
зеленому шумовиннi верб за горою червоний бовдур рiдно? хати; то  бачиться
йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору i шука?  люльку,  яку  вiн,
запрацювавшись, засунув у тин i тепер може згадати, куди вiн ?? подiв;  то
мати, що ви?ла з хати по воду, стала бiля колодязя  i  сто?ть,  замавшись,
дивиться на Бееву гору, за яку по?хав ?? н; то кущик  трави  з  гарненькою
невiсточкою, яку вiн обережно обкошу?; то уявля?ться йому, як вони  Марком
iдуть з роботи i ?дять кавуна, вкраденого на баштанi, обом по бородах тече
солодкий холодний iк, вони стрiляють один в одного червоними зернятками  i
смiються; то, нарештi, прокинувшись уранцi, вiн чу?, як Орися торохтить  у
хатинi  кочергами,  звiдки  пахне  пiдпаленим  свiжовипеченим  хлiбом,  i,
вiдкривши очi, бачить на лавi торбу, пошиту з новенького рушника,  напхану
всяким ?ством на дорогу...

   Та й нехай плаче, та нехай плаче,
   Та нехай собi тужить, а молоденький
   Та й новобранець три годи послужить... -

   Плине пiсня, i знову поскрипу? гарба, тюпають  конi,  крешуть  копитами
засохлу, потрiскану вiд спеки землю.

   Ой служив службу та во?нную та й став помирати...
   I став же вiн та перед смертю дiвчину бажати...

   I ця старовинна  пiсня  нiби  прорвала  щось  всерединi  в  Тимка,  вiн
уткнувся лицем у солому i тихо, беззвучно заплакав. I це були першi i  вже
останнi сльози за всю вiйну.
   - Ет, завели яко?сь поминально?,  -  незадоволено  скривився  Марко.  -
Давайте весело? почнемо!
   - У нас нi весела, нi сумна до дiла не  вийде,  -  люто  сплюнув  через
полудрабок Панас. - Он вiн усю службу псу?, - показав вiн  на  Охрiма,  що
саме вiдкашлювався, як дячок на криласi, готовий  втрутитися  i  в  веселу
пiсню. - Хiба з ним можна спiвати, коли вiн тягне, як цапа за хвiст.
   - Бо трясе-е-е, - виправдовувався Охрiм, не випускаючи з рук драбини та
пiдскакуючи на полудрабку. - Ти сядь на мо? мiсце та й побачиш, який  воно
тодi звук вийде-е-е...
   - Та хiба в звуковi дiло? Бик тобi на вухо ратицею наступив. От що.
   - А тобi не наступив? - спалаху? Охрiм. - Я он у фiнську  вiйну  першим
заспiвувачем був на всю дивiзiю.  Командир  завжди  говорив:  ану,  Охрiме
Сазо-новичу, дайош пiсню! I що ти дума?ш, не давав? Раз отак пiшли стро?м,
i затяг я пiсню... "Ах, да спомним, братцi, ми  кубанцi",  а  тут,  де  не
вiзьмись, командир корпусу  ?де.  Зупинив  машину  i  пита?:  "Це  товариш
Горобець спiва?" -  "Так  точно?"  -  вiдповiда?  йому  командир  дивiзi?.
"Об'явiть йому персональну подяку од мого iменi за хорошу бойову пiсню. Я,
- каже, - сам за?ду послухати, як спiва? товариш Горобець".
   - Та й за?жджав?
   - Одбою не було. При?дуть iз старшиною, принесуть  ящичок  розморожених
я?ць, щоб я, значить, iз голосу не звихнувся, - i крой, Ванька, бога  нет!
Всi хлопцi спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказу?.
   - Виходить, iншi воювали, а ти тiльки пiсеньки виспiвував? Добра в тебе
була служба.
   - Е, на службi як на службi. Було так, що й воювали, а було так,  що  й
спiвали. Ось побудеш, то сам побачиш...
   - Ну, тепер така вiйна заварилася, що для тво?х  спiваночок  навряд  чи
знайдеться час.
   - А чого не знайдеться? Добрий спiвака всюди потрiбний.
   - Як був я пiд Наричем, а потiм пiд Бараничем"-  несподiвано  обiзвався
Павло Гречаний, що був за машталiра i вiз новобранцiв на призовний  пункт.
- Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я ?м кашу...
   Про?хавши з пiвгодини мовчки, додав:
   - Повiриш - так i похололо всерединi...
   - Дядьку, а врукопашну з нiмцями вам  доводилося  сходитися  чи  нi?  -
пiдпрягся зараз же Марко. - Я при кiнних батареях був... - вiдповiв Павло,
I нiхто, звичайно, з тако? заяви не мiг зрозумiти, довелося йому сходитися
з нiмцями врукопашну чи нi, хоча  дiйсно  всi  знали,  що  iмперiалiстичну
вiйну вiн служив ?здовим. Хлоп'яга  вiн  був  здоровий,  покладистий,  аби
вiрьовка добре зсукана - за пару бичкiв Цпотягне. I досi  ходять  по  селу
давнi легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як  повернувся  вiн  ?в
вiйни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. По?хав нею Павло за
снопами на сво? поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батiжком,  а  вона
смик-смик i на мiсцi. Випрiг тодi Павло худобину, зв'язав черезсiдельником
голоблi, поплював у руки, налiг грудьми i потяг гарбу до села. А в цей час
?хав  назустрiч  йому  Бовдюг  та  й  пита?:  "Ну  що,  Павле,   як   воно
хазяйну?ться?" - "Та от, - показу? Павло на гарбу, - як воно бiдна скотина
й тягне, коли я й то втомився".
   Друга не менш поширена в селi легенда була про те, як вiн, повертаючись
iз служби, не мiг знайти Троянiвку. У  Полтаву  його  привiз  по?зд,  далi
треба було добиратися пiдводою. Знайшов Павло хурщика та й  пита?:  "Куди,
дядьку, ?дете?" Той подивився на солдата, оглянув його з нiг до голови  та
й каже:
   "В Троянiвку". - "То пiдвезiть i мене". - "Сiдай, коли ти справдi  туди
?деш". При?хали вони в Троянiвку, Глянув Павло сюди-туди -  щось  наче  не
те. Пита? Павло в прохожого чоловiка:
   - Це Троянiвка?
   - Троянiвка.
   - А де ж тут Настя Гузiйка живе?
   - А навiщо вона тобi? - пита?, усмiхаючись, дядько та мiрку?  собi,  що
коли солдат свататися при?хав, то можна буде з нього i на могорич узяти.
   - А на те вона менi потрiбна, що моя хата якраз бiля ?? хати сто?ть.
   -Е, -каже селянин,  -нема?  у  нас  нiяко?  Настi  Гузiйки.  ?  Губиха,
Здориха, Семигласна, а  Гузiйки  нема?.  Це  ти  хоч  i  в  кого  завгодно
поспитай, то любий тобi скаже, що тако? в нашому селi нема?.
   "От яке дiло, - дума? собi Павло, - три годи як з дому  ви?хав,  а  вже
позабували мене люди, i вже не знайду, де моя хата сто?ть".
   - Може, тут позицi? були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
   - Та нi, - каже селянин, - такого  не  було.  Правда,  проходили  якось
цигани через село та  в  Хоми  Негуляйвiтренка  коня  вкрали.  Ото  i  вся
позицiя. А так усе спокiйно.
   - Так ви мене таки не пiзна?те? - пита? Павло та пiдсува?  на  потилицю
шапку-плетьонку,  гадаючи,  що  так  його  дядько  швидше  пiзна?.  Дядько
пiдiйшов крокiв на два  ближче,  потiм  вiдiйшов  крокiв  на  два  дальше,
подивився прямо, поглянув збоку, а тодi й каже:
   - Та щось таке менi в головi манжуриться, а от  що  саме,  то  нiяк  не
доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племiнник?
   - Ба! Ба! - зрадiв Павло. - Так отож я недалеко бiля Перекиньворотiв  i
живу. Отак як iти до церкви, то церква буде по оцю руку, а  ярок  по  оцю,
так бiля ярка ? вуличка, i ото якраз у тiй вуличцi i моя хата.
   - Е, це ти щось наплутав, - не погодився дядько, - бо як  отак  iти  до
церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсiм  нема?,  i
зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть...
   - Перекиньвороти?
   - Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть.  Я
в них прошлий рiк жито молотив, так що  добре  та  гаразд  знаю.  Ще  менi
старий Панько i капицю справляв, бо геть-чисто побилася.
   - Панько?! - аж скрикнув вiд радощiв Павло,  бо  таки  в  ?хньому  селi
дiйсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю  радiсть  Павлова
пройшла i вiн надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. - Е, нi, це  ви
щось не так сказали, - заперечливо закрутив вiн головою. - У нашому селi ?
Панько, то таки свята правда, але вiн  не  лимар,  а  столяр,  i  якщо  ви
поб'?те бича, то це вже вам нiхто такого не зробить,  як  Панько;  а  коли
порветься капиця, то як би ви не крутилися, а пiдете до Матвiя, бо  такого
доброго аккураття, як у його шорнi, ви й весь свiт обiйдiть, не знайдете.
   - До якого Матвiя? - уже присiкувався дядько, собi  пiдсуваючи  порвану
шапурину на потилицю. - а чи ти при  сво?му  умi?  Ох  ти  ж  горенько,  i
коновелька як на те нещастя закрита, -  розгублено  ляпав  вiн  руками  по
стегнах. - А то я б повiв тебе до громади, хай би нас люди  розсудили.  До
якого Матвiя? Може, до Вирвикишки?
   "Що   за   дивнi   прiзвища?   Негуляйвiтренко,    Забийперекиньворота?
Вирвикишка? Таких у нашому селi зроду не було", - засумнiвався Павло i вже
хотiв навести справку, але дядько перебив його:
   - Якщо ти кажеш, що до Матвiя, так  вiн  зроду  не  лимарював,  а  його
робота - ярма та дiжки. Це тобi й мала дитина скаже. Кращого  бочкаря,  як
Матвiй Вирвикишка, правдiсiнько тобi говорю, хоч п'ять повiтiв обiйди,  то
й не знайдеш. - Те-те-те! - жваво втрутився вiзник Лейба, що до цього часу
стояв мовчки, спершись на пужално. - Це  вже  неправда!  Це  вже  нi!  Уже
кращого бочкаря нiж Давид Каневський, що живе у Опiшнi, нема? i  в  самому
Константинополi. До нього з Акермана, з Молдови i з  само?  Бессарабi?  за
бочками при?жджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам  треба  бочку
на огiрки або шатковку, то кращо? нiде не купите. Такi бочки, такi  бочки,
що коти по дорозi вiд Полтави й до Опiшнi, i то не поб'?ться.
   - Фi-i-i! - презирливо  свиснув  дядько  i  аж  поморщився  вiд  такого
Лейбиного вихваляння. - А наш Матвiй такi робить, що коти  по  дорозi  вiд
Полтави через Троянiвку i до нашого Решетилiвського у?зду та й то витрима.
   - Що ви хвалитесь?! - скипiв i собi Павло. -  А  наш  Панько,  дума?те,
гiршi робить? Та вiн такi бочки майстру?, що сiдайте ви обидва i котiть по
дорозi вiд Полтави через  Троянiвку  i  до  самого  нашого  Зiнь-кiвського
у?зду, то нi один обруч не ослабне, нi одна клепка не випаде.
   - Вай, вай, вай! - пiдскочив як ужалений Лейба i вхопився за  пейси.  -
Вай, вай! Що ти за чоловiк, голова твоя для ярмулки!
   - А що таке? - здивувався Павло.
   - Ти Зiнькiвського у?зду?
   - Зiнькiвського.
   - З Троянiвки?
   -. З Троянiвки.
   - А це, -постукав Лейба пужалном по землi, - Троянiвка  Решетилiвського
у?зду.
   I довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло  нарештi  зрозумiв,  що  вiн
таки потрапив у Троянiвку, тiльки другого у?зду. I оскiльки у Павла вже не
було грошей, щоб найти вiзника, то вiн  вирушив  шукати  сво?  рiдне  село
пiшечки i через чотири днi ходу був уже дома.
   ...Ось  про  що  думав  тепер  Марко,  дивлячись  на  дядька  Павла   i
намагаючись спровокувати, щоб той сам розповiв цю iсторiю; але Павло хоч i
який там був недотепа, а розповiдати не погодився.
   Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зiнькова  залишилося
кiлометрiв десять, коли ?х застав у степу вечiр, i вони вирiшили  ночувати
в полi. Зупинилися пiд балкою бiля степово? могили. Павло розпрiг коней  i
пустив пастися, а новобранцi зараз же взялися за  сво?  торби,  щоб  трохи
пiдкрiлитися з дороги.
   - Давайте складчину зробимо, - повеселiшав Охрiм. - Ваше  сало,  а  мiй
хлiб.
   - Хоч дурний, так хитрий.
   - Хлопцi, розкладайте манатки,  я  буду  ревiзiю  робити,  -  вихопився
наперед Марко. - Самогон заарештовую i дiлю на всю громаду.  Тимку,  давай
сюди свою торбу.
   - Йому й без горiлки гiрко, - ?хидно усмiхнувся Сергiй. - Орися тут,  а
вiн там. Лицар ?де на конi - наречена за хвоста чiпля?ться.
   - Заткнись, а то по пицi схватиш, - пообiцяв Тимко, недобре  ворухнувши
на нього очима.
   - Ану, тпруськи! - розвiв хлопцiв Микита. - Якi шустрi. .
   Денис, хекаючи, принiс iз балки оберемок сухого  терниння,  вицiловував
губами подряпанi колючками  пальцi.  Розiклали  багаття,  i  синiй  димок,
гнаний вечiрньою прохолодою, послався по землi,  облизуючи  з  обох  бокiв
чорну могилу.
   - Слухай мою команду! -  вигукнув  Марко,  уже  тут  призвичаюючись  до
вiйськового дiла. - Сало - на спички!
   Денис вистругав таку, що на не?  можна  було  настромити  цiлого  бика,
пiшов до гарби, довго рився там, потiм повернувся,  поклав  перед  Охрiмом
непочату хлiбину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк  сала,
пiдсiв до вогню. Охрiм здивовано глянув на хлiбину, схопився як ошпарений.
   - Хлопцi! Денис у мене сало вкрав. Вiддай сюди! - А тобi що,  шкода?  -
поцiкавився Денис, не вiдриваючи спички вiд вогню, на який, розтоплюючись,
iз сичанням капало сало.
   - До чужого не лiзь. Я тво?? торби не займаю.
   - Я тобi дав хлiба, ти менi сала. Замiна.
   - Так це ж хлiбина також моя!
   - А вона в тебе що, мiчена?
   - У-у! Гицель...
   - Хто тут тебе обижа? - пiдiйшов Микита i, вихопивши з вогню жаринку та
прикуривши вiд не?, сiв бiля Охрiма.
   - Он той гайтуряка! Хiба воно людина! Ось пiде в армiю,  там  iз  нього
вичинять линтварi.
   Сонце давно вже сiло в рожевий туман, який ще  довго  стояв  на  обрi?,
поволi згасаючи i розвiюючись;
   червонi паруси неба згорталися i спадали  слiдом  за  сонцем  кудись  у
чорну прiрву. Обрiй почала огортати все густiша i густiша темрява, i  небо
стало схожим  на  густо  розведену  у  водi  синьку;  одиноко  над  старим
вiтряком,  що  мрiяв  на  белебнi  бiля  Власiвського   хутора,   вогняною
крапелькою все яснiше i яснiше замерехтiла вечiрня зоря;  слiдом  за  нею,
нiби вигорнутий зненацька з гiгантського склепiння печi,  сипонув  жар,  i
кожна жаринка, летючи й спалахуючи, зупинилася i повисла всяка  на  сво?му
мiсцi, весело, яскраво, радiсно поблискуючи.  Пройшовши  по  небу,  тепла,
тиха червнева нiч стала  оволодiвати  i  землею;  безмежний  степ  вщухав,
корився, нiжнiшав i м'якшав вiд ?? пестощiв; птахи затихали  i,  згорнувши
натомленi за день крильця, сiдали на м'якi гнiздечка, грiючи сво? худенькi
вiд  роботи  тiльця  пахучим,  ласкавим,  по-материнськи   нiжним   теплом
розiгрiто?  за  день  землi;  перепели   хававкали   то   там,   то   там,
перекликаючись один з одним, як бадьористi, несплячi сторожi; одноманiтно,
безугавно, рипучо кричав десь в улого  винi  деркач.  Все  змiнювалося  на
землi з  приходом  ночi  i  робилося  та?мничим,  загадковим,  прихованим,
особливо вiдчутним i особливо сприйнятливим для всього живого: з улоговини
тягло теплим вологим вiдпаром, i холоднi трави зараз же  вiдчули  його,  i
стали покриватися щедрою росою, i рiзкiше запахли,  i  серед  тих  запахiв
особливо видiлявся сво?м гiрким,  чадним  сморiдком  полин  та  волохатий,
червоний, шапкастий, з медвянистим душком придорожнiй  будяк;  з  далекого
степу  горнуло  густим  духом  скошеного  жита,  що  пахло  свiжовипеченою
паляницею i трiшечки солодом; димок  вiд  вогнища,  навколо  якого  мовчки
сидiли новобранцi, пiднiмався вгору, танучи у свiжинi тепло? лiтньо? ночi;
запах його був не такий невиразний i нудний, як удень, коли його  забивало
сонце, а гострiший, при?мний, в ньому навiть не вiдчувалося гiркоти, i вiн
трiшечки вiддавав холодом, як м'ята. Iнодi  новобранцi  виразно  вiдчували
запах дьогтю i кiнського поту - то пахла кiнська ремiнна збруя, що  лежала
жужмом бiля гарби. В звуках  вiдчувалася  неосяжна  широчiнь  степу,  вони
народжувалися, чiткi та виразнi, але вiдразу ж глухнули,  хоч  i  чути  ?х
було  на  великiй  вiдстанi.  Конi,  що  паслися   спочатку   на   стернi,
перемандрували в улоговину, де було бiльше трави, i ясно чулося,  як  вони
там подзвонюють вуздечками i щипають траву. Одного разу в  степу  роздався
короткий, рiзкий свист, i люди бiля  вогнища  насторожилися,  а  хтось  iз
новобранцiв висловив припущення, що то чоловiк заблудився в степу i  зараз
прийде на вогник. Та Денис  спростував  це  припущення,  сказавши,  що  то
свиснув ховрашок. Люди ще довго наслухали, чи  не  повториться  той  звук,
проте  ховрашок,  видимо,  вiдбiг  кудись  далi.  Зате  високо   в   небi,
наближаючись i постогнуючи, почувся iнший звук - гул лiтака, i цей важкий,
злорадний,  недобрий,  настирливий  гул,  такий  мiзерний  i  нiкчемний  в
порiвняннi з величчю землi i неба, все ж  таки  наполохав  людей,  i  вони
заметушилися i стали гасити  вогнище.  Денис  схопив  у  руки  галузину  i
розметав жеврiючi головешки, затоптуючи ?х ботинками.
   - Ех, Денисе, Денисе! Нема в тебе  розуму  i  на  копiйку,  -  обурився
Панас. - Було б же тобi принести  цебро  води  та  залити  вогонь,  а  вiн
порозкидав по всьому степу, щоб той барбос, який ото деренчить угорi,  щоб
йому в печiнках деренчало, подумав, що тут цiле вiйсько  розташувалося  на
постiй.
   - Мелеш ти, Панасе, як з блекоти вискочив, - подав свiй голос Охрiм.  -
Чи ж тут ? коли цебром по воду бiгати, коли  вже,  може,  на  нашi  голови
бонба летить?
   Денис, незважаючи на сум'яття i тривогу, що охопила людей, розiслав пiд
гарбою фуфайку i вкладався спати, а товаришi все радились, що робити i  як
бути.
   - Треба когось на вартi поставити.  Он  хоча  б  i  Дениса.  А  то  вже
вклада?ться. Який раннiй.
   - Не треба Дениса! - сердито вигукнув Охрiм. - Бо вiн у мене не  тiльки
сало, а й торбу з'?сть. Тут треба такого, щоб дiло знав. А  то  он  нiмаки
парашутистiв скидають... Поснемо, а вони пiдповзуть i перерiжуть  нас,  як
сонних курей.
   - Тебе як рiзатимуть, ти ж закричиш? Ну, а ми тодi  посхоплю?мося  -  i
латата.
   - Тут жарти короткi. От коли я був на фiнськiй вiйнi, так  трапився  зi
мною один случай. Погналися за мною фiнни, хотiли в полон забрати. Я бачу:
дiло погане, давай тiкати. А тут уже хекають  ззадi,  уже  за  рукав  мене
хватають. Куди менi дiватися? Я - раз i вскочив у дупло...  А  там  дерева
ростуть не такi, як у нас, а вп'ятьох не обiймеш. Ну, вскочив я  в  дупло,
сиджу. Вони понюшкували, понюшкували i побiгли назад. Вiдлягло в мене  вiд
серця, закурив я в тому дуплi i думаю:  що  ж  менi  тепер  робити?  Серед
бiлого дня до сво?х не добратися, треба ночi  ждать.  Ну,  звiсно,  сиджу,
жду. Коли так уже перед вечором чую:  рип-рип,  рип-рип,  рип-рип!  Iдуть.
Фiнни. Стали бiля мо?? сосни, i один  каже:  "Ну  й  холодно  ж  у  нашому
блiндажi,  хоч  собак  гони.  Давай  оцю  сосонку  звалимо  та  натопимо".
Чую-пиляють. Чиргик-чиргик, чиргик-чиргик. I пилка  якраз  менi  на  горло
йде... А менi нi присiсти, нi випростатися. Стою заживо уже в трунi.  Бачу
- зуби виграють перед самiсiньким кадиком, от-от полоснуть по горлу. Що ж,
думаю, помру мовчки, як герой... Коли,  на  мо?  щастя,  стався  на  ?хнiх
позицiях якийсь переполох, стрiлянина. Вони пилку покинули-  i  латата  до
себе в окопи. Ну, я, звичайно, вилiз i прийшов  до  сво??  частини,  ще  й
трофей iз собою принiс - фiнську пилку. Мав навiть подяку вiд старшини, бо
пилка виявилася добрячою. Тiльки з того  часу  боюся  я  всього  гострого:
ножа, сокири, коси i швайки. А чого боюся? А того, що  та  проклята  пилка
таки  мене  черконула  сво?ми  гострими  зубами  по  ши?.  Не  вiриш?  Так
подивися... Ось i шрамик на ши?... -  хизувався  Охрiм,  одгортаючи  комiр
сорочки i показуючи хлопцям шию. Проте, як вони  не  приглядалися,  як  не
присвiчували  сiрниками,  нiхто  нiякого  шрамика  не  побачив.  Тодi  всi
вирiшили, що Охрiм, як завжди, бреше, i,  розiславши  пiд  гарбою  солому,
стали вкладатися спати.
   Покотом полягали на соломi бiля гарби,  розташовувалися  по-домашньому:
скидали  взуття,  розвiшували  на  колесах   онучi,   блаженно   кректали,
почухували спини, згадували домашнiх, накурювалися перед сном.
   - А мiй каже: принеси менi, тату, шаблюку з вiйни, я  нiмцiв  рубатиму.
Мале, а й те розумi?.
   -А, що та шабля! Германець он танками iфе, так що зупинити годi.
   - Зупинять... Ровами обкопа?мось, - куди пройде?
   -Це ти хату свою обкопа?ш. А вiд Романi? аж до фiннiв?
   - А ти що дума?ш, у нас танкiв нема?? Читав, якi бо? в Захiднiй Укра?нi
iдуть? Танка на танку лiзе.
   - Нiмця я знаю. Вiн молодець проти овець...
   - А що ж! Фiнн i нiмець, вони однаковi.
   - Кажуть, що оцю могилу татари насипала...
   - I зовсiм не татари, а запорожцi, - заперечив Улас Хомутенко. - На нiй
вони сторожу ставили, щоб здалека татарву видно було.
   - От ти хлопець учений, то скажи нам - здола?мо ми нiмця чи нi?
   - Я хоч i не пророк, але скажу, що кровi пролл?ться чимало,  але  нiмця
не буде на нашiй землi, бо ще не було такого, щоб хтось перемiг наш народ.
   - Навидумували всього: танкiв, гармат, лiтакiв - i  все  на  людину.  А
хiба ?й багато треба? Камiнчиком у висок удар - i нема  чоловiка.  Кажуть,
що дуже мудрий чоловiк оту всю вiйськову технiку видумав, а я  мислю  так,
що якби найшовся такий, що все оте попалив, то був би наймудрiший.
   - Та й чим би ми оце вiд ворога вiдбивалися? Пампухами?
   Степова тиша знову заполонила нiчлiжан, i вони примовкли, тiльки  з-пiд
гарби чулося могутн? хропiння.
   - Хто то?
   - Денис.
   - От де чоловiк. Нi вiйни йому, нi турботи... I знову  зробилося  тихо,
тiльки блимали зорi та було чути, як в улоговинi пирхають конi,  пощипуючи
траву.
   У вiйськкомат при?хали рано-вранцi i стали там цiлим базаром.  У  дворi
було повно пiдвiд i людей  з  навколишнiх  сiл  та  хуторiв.  Мобiлiзованi
вештались iз котомками за плечима;  деякi  сидiли  бiля  рундука,  чекаючи
сво?? черги, та пiдкрiплялись домашнiми харчами; а деякi,  ще  не  встигши
ви?хати з району, уже бродили по двору, шукаючи землякiв.
   - Красьонiвських нема?
   - Проходь...
   - Аз Мостищ ??
   - Завтра будуть...
   З примiщення вискочив лейтенант iз жовтим невиспаним лицем i  червоними
очима, крикнув iз ганку:
   - Троянiвка прибула?
   - Осьдечки вона!
   - Шикуйся!
   Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов  писар,
зробив перекличку, наказав  сидiти  на  мiсцi  i  нiкуди  не  розходитися;
лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонiв, обличчя
його зробилося суворим:
   - Дивiться, хлопцi, щоб нiхто нiкуди. Бо я за вас вiдповiдаю.
   - Торби ще повнi. Куди ж ми  подiнемося?  Павло,  повiсивши  на  конячi
морди шаньки з вiвсом, пiдiйшов до гурту односельчан.
   - Народу, повiриш, як на ярмарку, - проказав вiн i сiв бiля Микити.
   - А чого ви не ?дете додому?
   - Хай конi трохи пiдгодуються. У дворi гомiн, викрики команд, бiганина,
метушня. Бiля ворiт вартовий iз гвинтiвкою, за ворiтьми -  жiнки,  матерi,
рiднi, знайомi сумно, з тугою, в очах  дивляться  на  сiру  гомiнку  юрбу.
Мобiлiзованi ведуть мiж собою тихi розмови:
   - Куди ж то нас направлять?
   - Звiсно, куди. Молодих у тил, а нас на передову.
   - Отак зразу?
   - А ти думав як? Гвинтiвку в руки - i гайда!
   - Та я не знаю, з якого вона боку й заряджа?ться.
   - Там навчишся.
   Опiвднi  молодих  троянiвцiв  покликали  на  медогляд.  ,   У   темному
коридорчику, просмердiлому онучами, потом i тютюном,  роздягалися  наголо,
соромливо закриваючи руками грiшне  тiло,  тулилися  спинами  до  холодно?
стiни. Денис роздягся першим, убрав голову в  плечi  i  пiшов  до  дверей,
молодецьки  рухаючи  широченними  лопатками.  Бiля  дверей   зам'явся   i,
повернувши злякане обличчя, дурнувато посмiхаючись, прошепотiв:
   - Баришень повно. Молоденькi...
   - Нiзащо не пiду, - заартачився Марко. Тимко, смiючись, ляснув його  по
голiй спинi, штовхнув у кiмнату. Там  ?х  зважили  на  вагах  i  розпочали
огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в бiлий халатик дiвчина.  Вона
послухала його трубкою i так близько схилилася до грудей, що Тимковi стало
добре чути, як крiзь марлеву пов'язку пахнуть медикаментами ?? коси. Потiм
вона вистукала пальчиками спину,  груди,  ключицi,  кiлька  раз  заставила
глибоко вдихнути  i  видихнути  повiтря  i,  почервонiвши,  нiжно  провела
долонькою Тимка по спинi.
   - Займалися спортом? - запитала вона, усмiхнувшись замилувано оглядаючи
м'язисте, з широкими плечима i тоненькою  талi?ю,  смугле,  як  дуб,  тiло
Тимка.
   - Нi, все життя хлiборобством.
   - Iдiть. Ви здоровий.
   I коли Тимко вiдiйшов, вона ще раз глянула йому вслiд, i щось жалiсливе
промелькнуло в ?? очах. Може, ?й зробилося жаль цього здорового молодечого
тiла, що, таке гарне,  сильне,  красиве,  через  кiлька  днiв  буде  збите
осколками.  Але  через  хвилю  лице  ??  зробилося   знову   дiловитим   i
зосередженим, i вона знову стала  продовжувати  огляд.  Денис,  коли  його
почала оглядати та ж сама дiвчина, що оглядала й Тимка, переступав з  ноги
на ногу, ворушив лопатками, ганяв по  лобi  зморшки,  як  брижi  по  водi,
мружив хтивi очi.
   - Хвороба у мене ? невеличка, - прошепотiв вiн, усмiхаючись.
   Лiкар здивовано пiдняла брови, вiдвела  його  трохи  вбiк,  обличчя  ??
зробилося уважним. Денис  та?мниче  озирнувся  навколо,  кошачi  очi  його
заплавали в маслi:
   - Нас iще сьогоднi не вiдправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все  одно
вiйна...
   - Марi? Iванiвно! Марi? Iванiвно!  -  метнулася  лiкар  до  дверей,  де
працювала ?? колега - старенький уже невропатолог, але  потiм  повернулася
назад i, вся почервонiвши до ключиць, затупотiла ногами.
   - Геть! Геть! Геть! -  закричала  вона,  стиснувши  руки  в  кулачки  i
кусаючи губи. В очах ?? кипiли сльози.
   Денис вiдкрив спиною  дверi  i  трохи  не  впав  на  руки  хлопцiв,  що
стирлувалися бiля дверей.
   - Чого вона на тебе так кричала? - розпитували вони, обступивши Дениса.
   - Розмова у нас не склалася, - шкiрився вiн, плигаючи на однiй  нозi  i
зодягаючи пiдштаники.
   Пiсля комiсi?  хлопцiв,  уже  пострижених,  прилучили  до  команди,  що
складалася з одних молодикiв, i перевели в лiвий закуток двора. Троянiвцiв
старших вишикували i наказали збиратися на марш.
   - Розлучають нас, - пiдiйшов прощатися Микита.  -  Випада?  нам  першим
пороху понюхати.
   - Головне - смекалка, - повча?в Охрiм молоде поколiння.  -  Свистить  -
лягай, просвистiло - вставай. А ти, Денисе, дивися найпильнiше.  Голова  в
тебе хоч i дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть  осколком  -  i
ваших н?ту.
   - Ти базiкай довше, то я тобi твою голову i без фронту вiдiрву!
   - Ну, я жартома, - засмiявся Охрiм  i  розшвор-кував  свого  кисета.  -
Курiть, браття, на дорiженьку та не згадуйте мене поганим словом.
   Але закурити не довелося: пролунала загальна команда "шикуйсь", i всi з
торбинками  побiгли  до  лейтенанта,  що  стояв  посеред  двору.   Видимо,
обстановка на фронтi була складною,  тому  що  нi  старих,  нi  молодих  у
вiйськкоматi не затримували анi на зайву хвилину. Вартовий вiдкрив  ворота
- i хлинула в них людська рiка, i пiшли рiднi,  пiшли  дорогi,  потупотiли
курною дорогою  туди,  звiдки  не  кожний  повернеться  назад,  не  кожний
побачить дiточок сво?х, не кожний пiсля тяжких мандрiв поцiлу? землю  бiля
рiдно? хати. Вони iшли i  прощалися  один  з  одним,  низько,  по  старому
звичаю, кланялись близьким та рiдним, i були  такi,  що  тамували  сльози,
соромилися ?х, а були й такi, що плакали, насуваючи на очi  карту-зики,  i
довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рiдних оселях.
   А  Павло  Гречаний  стояв  собi  бiля.  коней,  опершись   лiктями   на
полудрабок, i всi якось  забули  про  нього,  i  нiхто  не  пiдiйшов,  щоб
попрощатися  з  ним.  Навколо  нього  бiгали  люди,  кричали,  штовхалися,
перегукувалися, поспiшали, а вiн закляк, як та худобина, якiй болить  щось
усерединi, а сказати вона про те не вмi?. За той час, як вiн привiз  сво?х
односельчан до цього страшного двору, Павло не ?в,  не  курив,  не  пив  -
нiчого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми...  Один  Тимко
згадав про старого i розшукав його межи пiдводами.
   - Прощавайте, дядьку, - сказав вiн, взявши його важку, як з дуба, руку.
- Передайте рiдним, що нас направили в тил. Обучать будуть.
   Павло  мовчки  кивнув   головою,   потiм   жовтуватi   пiдвусики   його
ворухнулися, так нiби вiн хотiв щось сказати, але слово i на  цей  раз  не
витислося з його грудей,  тiльки  щось  нiби  клекотнуло  в  горлi,  i  то
ненадовго, та кiлька раз дрiбно сiпнулась нижня губа.
   Вiн полiз у кишеню сво?х латаних-перелатаних штанiв,  дiстав  кисет  iз
тютюном, коробочку сiрникiв, згорнуту вшестеро газету i передав Тимковi.
   Тимко ще  раз  потис  чорну,  шкарубку,  з  пальцями-цурупалками,  руку
старого  i  побiг  наздоганяти  свою  команду.  Останн?,  що  вiн   бачив,
прилаштувавшись до колони  i  озирнувшись,  -  це  мiцну,  широку  постать
старого i його дивно тремтячi руки,  що  знiмали  з  кiнських  морд  пустi
шаньки.






   На Вкра?нi свiт не бiлий -
   Почорнiлий, закурiлий...
   Копитами шляхи збитi,
   Снарядами села зритi.
   Укра?нська народна пiсня




   Пiсля вiд'?зду новобранцiв Троянiвка опустiла. Вечорами вже не  спiвали
пiд дверима дiвчата, не витинали гопака гармонiсти. Як  тiльки  насувалась
нiч, - село пiрнало в темряву i тишу.  Люди  завiшували  ряднами  вiкна  i
наспiх вечеряли при "бликунах". Такими ночами  в  селi  було  страшно:  на
кладовищi тужно кричав сич, i  люди,  прислухаючись,  шепотiли:  "Ото  вже
наклика? на нашу голову. А бодай ти  подавився".  Кузь  робив  засiдки  на
кладовищi, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так  i  не  змiг:  дурив
його сич i знову вирегочувався людям на безголiв'я. На  Бе?вiй  горi  щось
свiтило i витрiскувало сухим житом, а троянiвцi подейкували, що  "ото  вже
пiдлазить германець, щоб запалити село".
   Лiто стояло сухе, червневими .ночами Ташань  кипiла  вiд  зорепадiв,  а
людям тiльки дай на очi, кажуть:
   "Ото бомби кидають, не втримуються  й  зорi  на  небi  -  струшуються".
Старий Iнокентiй Гамалiя клявся привселюдно, що бачив, як  на  свiтанку  з
Беево? гори текла, як вода, ще одна нечисть: пацюки. Землi не знати.  I  в
кожного з них на ши? хрестик. Не iнакше як германець пiдпустив.
   Найнеймовiрнiшi чутки гасали по селах та хуторах: нiмцi  спустилися  на
парашутах i палять хлiба в  Грунському  районi,  вирубують  лiси,  щоб  не
заводилися партизани; тi, що були розкуркуленi та  судженi  за  Радянсько?
влади, тiкають iз тюрем; що нiмця до Днiпра не допустили i  погнали  назад
до кордону; що по радiо цього не повiдомляють через те, що ще не стали  на
старiм кордонi, а як стануть, тодi буде i в газетах. Нiколи люди не чекали
так газет,  як  тепер,  вичитували  вiд  слова  до  слова.  А  вiстi  були
.невтiшнi:
   пре нiмець, палить, убива?, грабу?.
   Кожне село тепер готувалося до захисту, створюва лися  народнi  дружини
по боротьбi з диверсантами-парашутистами. В сiльрадi, вибиваючись зi  сну,
чергував Гнат. Вiн там жив, там спав, туди йому дiти  носили  ?сти.  Жiнка
просила, благала, що i ?й, i дiтям моторошно самим вдома, що й хату можуть
запалити, i дiтей вирiзати, а Гнат стояв на сво?му:  "Ти,  зна?ш-понiма?ш,
часний сектор, а я за всю сiльраду одвiчаю". Гнат озбро?ний  добряче,  так
що може битися з цiлим батальйоном: по  боках  два  нагани  в  брезентових
кобурах, за плечима гвинтiвка, при поясi граната i кинджал, що  вимiняв  у
бiйцiв за двi четвертини сала i п'ять пачок махорки. Дорогувато обiйшлося,
так зате кинджал! Бика наскрiзь проштрикне. Гнат озбро?вся не тiльки  сам,
а озбро?в i свою дружину.  Ташанський  мiст  як  важливий  во?нний  об'?кт
охороняли з берданками  i  дробовиками  Кузь,  Бовдюг  та  Гаврило  Вихор.
Одноокий Кузьма, який зроду не служив нi в бiлих, нi  в  червоних  армiях,
краще  справився  б  з  цiпом,  а  йому  дали  гвинтiвку  i   посадили   в
сiльрадiвському коридорi. На випадок, якщо Гнат засне, то щоб Кузьма  його
охороняв.
   Кузьма спочатку дуже нудьгував, а потiм пристосувався: наслав у  кутику
соломи, принiс iз дому свитину, щоб укриватися, i спав собi  всеньку  нiч,
припере-завши до себе "ружжо", щоб нiхто не вкрав. А щоб  Гнат  не  застав
його зненацька, придумав таку механiку: прив'язав до дверей порожне вiдро.
Як тiльки Гнат почне вiдмикати дверi  та  вiдгвинчувати  запори,  вiдро  й
забряжчить. Кузьма тодi вста? i зустрiча? Гната "во фрунт". Треба  додати,
що звук бляшаного вiдра будив Кузьму в любий час дня i ночi: колись, ще  в
молодостi, вдарило неборака громом, i  на  цей  звук  вiн  прокида?ться  й
зараз. Без вiдра його розбудити неможливо. Тому  порожн?  вiдро  висiло  в
сiльрадi, в конюшинi i бiля причiлка вдома. Кузьма це пояснював так:  коли
грiм ударив його в ухо, то в головi у нього щось тренькнуло, i  так  пiсля
того нiби нiчого, тiльки як на грозу, то  у  вусi  почина?  гримiти,  а  в
головi тренькати. Може, й бреше Кузьма, а може, й правду каже. Ми ж у його
вусi не були i не зна?мо, гримить там чи  нi,  а  що  в  головi  у  нього,
частенько тренька?, то про це всi люди й без грози знають.
   Мiст охороня?ться пильнiше, але теж не  так  ретельно.  I  хто  ?хатиме
такою глухоманню? Може, яка машина проскоче з Полтави на  Зiнькiв  раз  на
тиждень або про?де мiлiцiонер верхи, попросить закурити, запита?, чи все в
порядку, та й скаче собi далi на хутори.
   Народнiй вартi допомагають хлопчаки: поназбирують повнi  пазухи  груддя
та й давай  полохати  рибу  в  Ташанi.  Гаврило  та  Кузь  подрiмають  пiд
перилами, а подрiмавши, скажуть: "Давай ще в сiльраду  пройдемося  абощо".
Дядьки iшли, а хлоп'ята зсядуться, як курчата пiд решетом, та  й  шепочуть
один на одного:
   - Дивися, он щось ворушиться.
   - Може, шпигун?
   - То бур'янина.
   - Ет, бур'янина. Он глянь - i руки, i ноги.  Отак  i  наглядають,  доки
дорослi повернуться. Тодi одне з-поперед другого:
   - Нам якби гвинтiвки, ми б самi сторожували.
   - Не бо?теся, значить?
   - О, та ми такi, що оце хоч би i до Чубиного ярка, то й то не злякалися
б.
   Тихо в селi,  нi  шерхне,  нi  шелесне,  тiльки  у  темнiй  водi  рибки
висвiчують та далеко-далеко, може, на Пi-дозiрцi, а може,  на  Горобi?вцi,
тужно ви? собака. "Ау-а-ууу", - пливе над лугами i тихими плесами i  довго
перегуку?ться луною.
   -  Щоб  ти  здох,  -  пiвголосом  ла?ться  Гаврило.  -  Нема?  на  тебе
погибелi...
   I знову западе тиша, морить сон. Дiти,  притулившись  одне  до  одного,
сидять у фанернiй будочцi. Гаврило куня? бiля перил. Дуло гвинтiвки мокрi?
вiд роси, пара з рiки валу? через мiст, димом обгорта? Гаври-лову  скулену
постать.  Раптом  кроки  по   мосту:   гуп-гуп,   гуп-гуп.   Три   силуети
вимальовуються в туманi.
   - Хто йде? - кричить спросоння Гаврило i схоплю?ться на ноги.
   - Сво?.
   Це Гнат, Бовдюг i Кузь.
   - Ну, як? - пита? Гнат суворо.
   - Все тихо.
   - Спав?
   - Задрiмав трохи.
   - Ще раз застану - не нарiкай. Раз указанiе ?сть, нiчого спать.
   Кузь пiдшморгу? носом, торка? пальцями  акуратно  пiдстрижену  рижувату
щiточку вусiв.
   - Дай закурити, Гаврило.
   - Коли тi? вже кисета поши?ш? Скiльки тебе знаю -^ все на дурничку.
   - Кожному сво?, - потира? руки Кузь.-- Добрий тютюнець. Чи не в Михайла
Гасана брав на розвiд?
   - У нього.
   - По запаху чую.
   Всi мовчать. Бовдюг шелестить вусами об кобку брезентового плаща, довго
ворушить губами.
   - У тебе, Кузю, язик коле б не з  собачого  хвоста.  Усе  ним.  маха?ш.
Тьху!
   - Чув я, - розбалаку?ться Кузь, - нiмцi Вiнницю  зайняли.  Це  як  отак
пертимуть, то й до нас черга дiйде. Ну що воно за  знак?  При?жджав  Федот
Вихорiв на побивку, то самi ж чули, як говорив: "У  нас  сила.  Кордон  на
замку", i ще якось там, по-вченому. До ладу говорив: як хто на нас нападе,
то ми тiй свинi звернемо писок, щоб у наш город не лiзла. Будемо  бити  на
?? територi?. Бач як. А то капосне свиняче рило замок  на  наших  кордонах
розламало та все далi i далi сунеться. Нi, тут щось не так. Ну  от  поясни
менi, чого це воно так виходить?
   - Це, зна?ш-понiма?ш, не твого розуму дiло.  У  нас  полiтика:  заманюй
ворога, а тодi бий. Наказано все палити: зерно, заводи.  Щоб  нiмцевi  анi
крихти не залишити. А взагалi - не нашого з тобою розуму дiло. ?  вiд  нас
вищi, вченi, хай вони розберуть, що до чого.
   - Ет, не кажи, ми теж дещо розумi?мо, - не здавався Кузь. - От  кажуть,
хлiб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може,  й  так.
Але з другого. Адже все це  нашими  руками  зроблено.  А  як  ми  нiмчурiв
потуримо, тодi знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тi?? людсько?
скiльки витратиться? Гай-гай! А коли  б  отих  фрiцiв  на  нашу  землю  не
пустили - було б краще. I хто подумав би,  ай-я-яй,  хто  подумав  би,  що
отака силенна армiя, як наша, та отак... Отже, ?й-богу, сказав би менi хто
таке з два мiсяцi тому, очi видряпав би. А тепер? Нiмець лiзе як скажений,
а нашi нiчого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А  того,
що дуже ми багато хвалилися: технiка у нас - найкраща, кордони у нас -  на
замку. От i дохвалилися. А треба було не хвалитися, а дiло  робити,  та  з
толком, з толком, а не язиком... Ах ти ж, боже мiй, - луснув  долонями  по
колiнах Кузь, - куди ж та сторожа на кордонi  дивилася?  Хiба-таки  ?й  не
видно було, що там вiйська збираються?
   - Ти дума?ш, на кордонi, як у Троянiвцi: вилiз на клуню - i все  видно?
Там усе засекречено, спроста не побачиш.
   - Як це "засекречено"?
   - А так - шито-крито.
   - Балакай, - вiдмахнувся Кузь. - Тут не iнакше як зрада. Були ж  у  нас
вороги народу? Викрили? Отак i тут викри?ться.
   Гнат поправив на головi кашкета, зняв з плеча гвинтiвку:
   - Ану, шагом марш у сiльраду.
   Кузь не донiс до рота цигарки, пiдшморгнув носом:
   - А це чого ж?
   - Шагом маршi - крикнув Гнат i торкнувся  дулом  до  плеча.  -  Ти  якi
розговорчики розпуска?ш? Ти Що на  Радянську  владу  набалаку?ш?  Фашистiв
чека?ш? Ану, здай дробовичок.
   Кузь, плутаючись у ременях, зняв гакiвницю.
   - Два кроки вперед, i нiяких балачок...
   -  Отака  ловись,  -  розгублено  затупцювався  Кузь  i,   весь   якось
зiгнувшись, почвалав по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках.
   - Ну, на яку тему будемо говорити? -  перекривив  Бовдюг,  пiдшморгуючи
носом, i злiсно сплюнув через перило. - Заробив, як Хома на качалках: одну
продав, а дев'ять баби на плечах побили. А скiльки йому говорив:  не  лiзь
куди тво? очi не лiзуть, так нi,  iнтересно,  каже,  ой  як  iнтересно.  З
вiкна, каже, i то багато видно, а як по свiтах походити, скiльки того дива
побачиш. Отож хай тебе по тих свiтах  поводять,  може,  спаде  iнтерес,  -
сумно закiнчив Бовдюг.
   Вартовi встали i пiшли мостом нести службу.  Приземкуватий  Гаврило,  у
товстому ватяному пiджаку, шкандибав, як зазимований ведмедик, люто  давив
короткою ногою дошки.
   - Отак тепер язика розпускати.
   - Врем'я во?нне.
   Рiчка набрякла туманом, пiвнi скльовували зорi з неба, а по Бе?вiй горi
на пiвнiч тiкали тiнi.
   - Вiд Федота нiчого не чути?
   - Прописав у останньому листi, що - прямо в бiй.
   - А вiд Тимоша?
   - Той до письом лiнивий. Переказував через людей, що  направили  в  тил
обучать.
   - Молодих, може, й пiдучать, а старших - на позицiю.
   Потривожене веслом,  тихо  засичало  латаття.  Кiлька  разiв  у  туманi
мелькнув човен. Рибалка стояв, розчепiривши ноги, вибухикувався.
   - Батько ятiр ставлять.
   - Ловиться чи нi?
   - Бува?, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками.
   По мосту, скиглячи, побiгла Кузева жiнка. Уже хтось ?й шепнув у  димар,
що Кузя забрали.
   - Десь у наш край погнала.
   - Коли б не до Оксена.
   Вони вгадали - до Оксена пiшла i загримала в  шибку.  Оксен  вийшов  на
рундук - пiджак наопашки.
   - I-i-i, - зараз же заголосила баба. -  Ой  забрано  ж  його,  забрано.
Сидить вiн во темницi сирой, свiта-сонця не бачить.
   Насилу допитався, що до чого, одягся, пiшов до сiльради. Жiнка забiгала
наперед, хлипала:
   - I куди ж його поправлять, хазя?на мого дорогого... I-i-i...
   - Нiкуди його не поправлять. Iдiть додому. Розвиднiлося. Сонце червоним
пiвнем билося в сiльрадiвських вiкнах. У  першiй  кiмнатi  дрiмав  Кузьма,
вiдро стояло пiд стiною, в  другiй  сидiв  за  столом  Гнат,  щось  писав.
Сорочка на грудях розхристана, на бритiй головi виблиску? пiт.
   - Чого так  рано?  -  зупинив  писанину  Гнат,  i  ручка  мiж  пальцями
заклякла, як тичка в болотi.
   - Справа ?.
   - Зараз освободжусь. Важний документ составляю.
   На перо настромилася  муха,  Гнат  струснув  ??  i  глибоко  задумався,
втупивши поперед себе соннi очi, беззвучно заворушив вiдставленими губами,
нiби молитву шептав. Потiм здмухнув iз стола муху, i тичка поповзла  далi,
залишаючи за собою  злякане  гайвороння  букв.  Чорнi  очi  Оксена  весело
засвiтилися, нижня, по- дитячому рум'яна губа ворухнулася  в  усмiшцi.  За
шафою в кутку вiн побачив обмотузований Кузiв дробовик.
   - За вiщо ти його затримав? - запитав Оксен, усмiхаючись.
   - По полiтичному дiлу. Зараз ?ду в район здавати властям.
   - Де вiн у тебе?
   - Там, - Гнат кивнув на свiй кабiнет. Оксен,  ще  веселiше  поблискуючи
очима, ступнув
   до дверей. Гнат вихопив наган, вставний зуб хижо
   блиснув:
   - Назад!
   Оксен здивовано вирячився на Гната.
   - Ти що, здурiв?
   - До заарештованого не пущу. Закон.
   - Дайте хоч закурити, - жадiбно проскiмлило з-за дверей.
   Оксен так розреготався, що залисини зробилися червоними, а тверде тiло,
обтягнуте зеленим френчем, заходило дрижаками.
   - Ну й ну, - смiявся вiн, схопившись за живота. - Дай же йому закурити.
Знайшов полiтика! Ах-ах-ах! - крутився вiд смiху Оксен. - Ти що ж, i  менi
не довiря?ш? А може, я його на поруки вiзьму?
   - Не довiряю.
   - Я в тебе на примiтi?
   - Во?нне врем'я: батьковi рiдному - i то не вiр.
   - Ну що ж, у районi розберемося.
   В Зiнькiв при?хали  в  обiд.  Мiстечко  жило  тривожним  життям:  дверi
магазинiв позакриванi, на  базарi  пусто,  бездомнi  собаки  бродять  там,
обнюхуючи купи смiття; велике вiкно перукарнi закле?но навхрест  газетними
стьожками; на високiй  пожежнiй  вежi  ходить  вартовий,  з  гвинтiвкою  i
пильну? небо. Пiд вербами стоять  вiйськовi  машини,  замаскованi  гiллям.
Бiйцi вивантажують якiсь ящики. В  мiському  парку,  задерши  вгору  чорне
рильце,  -  зенiтний  кулемет.  Обслуга  розташувалась  в  холодку.  Один,
накривши лице пiлоткою, спав, другий сидiв  босий,  змотуючи  в  рулончики
обмотки. На запиленiй травi сушилися онучi. Бiля мосту закiптюжений з  нiг
до голови бо?ць пропускав машини. Заткнувши за  ремiнь  пiлотку,  мокрими,
брудними вiд поту пальцями перелистував пошарпанi на  ганчiрки  документи.
Кузьма хотiв перехитрувати, але бо?ць махнув рукою:
   - Стiй! Куди преш?
   Кузьма  засмикав  вiжками,  зупинив  конячину.  Через   мiст   про?хати
неможливо - у два ряди стоять  машини.  На  машинах  евакуйованi  ?вре?  -
волосся розпатлане, обличчя змученi, очi з сухим полиском,  повнi  жаху  -
все на небо поглядають.  ?вре?  тривожно  говорять  мiж  собою  гортанною,
швидкою  мовою,  притискають  до  грудей  окатих,  кучерявих  малюкiв,  що
по-старечому витягають iз брудних сорочок худенькi ши?.
   - Сара, ти знову лопнула стакан? Чим же ми тепер будемо  пити  воду?  -
ла?ться стара сива ?врейка з виснаженими очима.
   - Ах, навiщо кричати, коли ? залiзний кухоль.
   - Скажiть, де у вас базар? Нема?? А де ж купити молока для дiтей? Беба,
тут нема? близько базару i молока. Що ж робити?
   - У першому селi купимо.
   - А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чу?ш, Сара? Нi, ти тiльки послухай,
що вiн каже? Вiн каже, що  до  Полтави  ще  сто  кiлометрiв.  Як  тобi  це
подоба?ться? Так чого ж ми сто?мо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго сто?мо?
   - Документи перевiряють, - обзива?ться  iз  кабiни  молодий  хлопець  у
засмальцьованiй кепi.
   - Ах, якi там документи? Хiба й так  не  видно,  що  ми  нещаснi  люди?
Товариш бо?ць, товариш бо?ць, ми з Гомеля, у нас е всi  документи,  тiльки
вiдпустiть нас, не затримуйте.
   - Не хвилюйтесь, мамашо, перевiрю документи i вiдпущу - такий порядок.
   Знову зустрiчалися навантаженi  ящиками  машини  з  причепленими  ззаду
гарматами. Посеред колони - велика машина  iз  зеленим  критим  кузовом  i
червоним хрестом. Крiзь вiконце видно обмотану ногу i чорну  жилаву  руку.
"Пораненi. Нашi пораненi. Повернули на Охтирку". I  Оксеновi  стало  якось
дивно, вiн нiби не вiрив у те, що бачив.
   - Брешуть нiмчаки, на Днiпрi захлинуться, - проговорив Гнат.
   Оксен i Кузьма мовчали. Чим далi троянiвцi просувалися до  центру,  тим
труднiше ?халося, тим бiльше зустрiчалося машин, обозiв  озбро?них  людей,
пiших i кiнних. Чулися  викрики  команд,  брязкiт  котелкiв.  Бiйцi  йшли,
втомлено переставляючи  ноги  в  м'якiй  глибокiй  пилюцi.  Обличчя  сiрi.
Тривога не встигала зiйти з них.  Iшли  мовчки.  Той  зосереджено-похмурий
вигляд, що був на обличчях у бiйцiв, передавався i на троянiвцiв,  i  вони
також ?хали мовчазнi i серйознi.
   На горi, бiля  водокачки,  бiйцi  сiрим  потоком  хлинули  до  залiзно?
iржаво? труби пити воду. Хто котелком, хто кухлем,  хто  пiлоткою,  а  хто
просто жменею.
   Бiйцi  посiдали  пiд  парканом  у   холодку   на   перепочинок.   Дехто
перевзувався, дехто просто лежав покурюючи.  Обмундировували  ?х,  мабуть,
нашвидкуруч, бо в одного гiмнастьорка була з довгими рукавами, а в другого
- з короткими, люди вiдчували себе незручно у  вiйськовiй  формi,  обмотки
обвисали, гiмнастьорки  халабудились.  Кадровики  вiдрiзнялися  вiйськовою
виправкою i навiть деяким аристократизмом у поведiвцi.  Трималися  окремою
групкою i швидко зав'язували розмови з молоденькими дiвчатками:
   - Которая хорошая, пойдем с нами аль нет? Кохать, жалеть  всем  взводом
будем. А? - допитувався бiлявий бо?ць з окаючою говiркою.
   - Ми стрiляти не вмi?мо, - знiчено усмiхалися дiвчата.
   - А пошто вам стрелять? Аль мьi сами не спо-собнн?
   - Михеев, ну как тн с девками гутарить-то  бу-дешь?  Ведь  по-украински
тьi ни бум-бум? Не пони-маешь?
   - А вот й понимаю.
   - Ану скажи: паляниця?
   - Па-ля... А ну тебя, - махнув рукою Мiхеев i засмiявся.  Гурт  бiйцiв,
що зiбрався навколо, теж зареготав.
   "Кадровики веселiшi, - подумав Оксен. - Видно, вже порох нюхали".
   В райкомi Оксен зустрiв голову райвиконкому Стукача.
   - Ну, як там Троянiвка?
   - Сто?ть на мiсцi, - повеселiшав очима Оксен.
   - Ага, ну гаразд. Я пiшов, - i вiн по старiй добрiй звичцi потис  мiцно
Оксеновi руку.
   "Щось у нього вигляд незвичайний, нiби щось хо^ тiв менi сказати  i  не
сказав. Що б воно означало?"
   Корнi?нко стояв бiля столу  у  запилених  чоботях  з  широкими  м'якими
халявами, якi щiльно обтягали його  товстi  старечi  литки,  i,  витираючи
коротку спiтнiлу шию, розмовляв з кимось по телефону:
   - Тобi самому виднiше. Да... Рiж кабанiв, курей, усе, що ма?ш, а бiйцiв
нагодуй i на дорогу забезпеч. Да... Не качай гарячки. Що там у хуторi?  Ти
що, бабiв чи мене слуха?ш?..  Ну,  отож.  Давай  без  зайвих  розмов...  -
Побачивши Оксена, кивнув головою i продовжував далi:  -  Хто  вам  сказав,
товаришу Дрюк? - вiн посмiхнувся, дивлячись на Оксена. Та усмiшка  вiдразу
ж передалася Оксеновi,, i вiн  теж  посмiхнувся,  ворухнув  нижньою  трохи
випнутою вперед губою. - То, може, ти не вiриш, що я з тобою  по  телефону
говорю? Вiриш? Ну, гаразд,  сказав  -  подзвоню,  значить,  сиди  i  чекай
жданого - i без панiки. А то щось дуже рано полохатися став.
   Корнi?нко повiсив трубку, зробив олiвцем якiсь помiтки на  паперах,  що
лежали перед ним, i в його руках не було жодно? хапливостi, все вiн  робив
так, нiби готувався до чергово? наради або до зборiв  активу  району;  але
коли вiн, за старою звичкою, яку знали всi комунiсти району, потер м'якими
долонями сивi скронi, Оксен вiдчув, що старий  занепоко?ний,  бо  так  вiн
робив тiльки тодi, коли щось дуже допiкало або не кле?лося по роботi.
   - Ну, як там у тебе? Молотьба iде?
   - Молотимо...
   - А в нас у районi... - Старий закректав, вийняв якiсь папки з  шухляди
i гукнув у сумiжну кiмнату: - Товаришко Бiла, на хвилину.
   Увiйшла жiнка рокiв тридцяти, забрала папки,, вийшла геть.
   - А в нашому  мiстечку  бачив  скiльки  вiйська?  Га?  Ну,  а  село  що
говорить? Як настрiй? "Ох i хитрий, усе зна?, а випиту?".
   - Люди кажуть, що сюди нiмець не дiйде. На Днiпрi його затримають.
   - Затримають? - Корнi?нко уважно глянув  на  Оксена.  -  Ну,  а  ти  як
ду?да?ш?
   - Менi хочеться вiрити, - Оксен глянув у очi Корнi?нка i почервонiв,  -
але тут щось, - вiн показав собi на груди, - отут неспокiйно...
   Корнi?нко всi?ю вагою свого погляду навалився на Оксена.
   - Правду говори, що дума?ш?
   - Я вже сказав.
   Корнi?нко  вiдвернувся  до  вiкна  -  по-старечому  дрябла  спина  його
здригнулася:
   - Нiмцi вже перейшли Днiпро. В Оксена виступив холодний пiт.
   - ?дь зараз у село i все, що можеш, евакуюй. Хлiб...  -  Тут  Корнi?нко
подумав. - Хлiб роздай колгоспникам - останнiй спали. Сiм'?  командирiв  у
тебе е? Евакуйованi ранiше? Нема?:? Добре. Тодi  сiльський  актив.  Видiли
для них пiдводи, i нехай ?дуть. I ти по?деш iз людьми, а  тодi  повернешся
назад...
   - Як? - схопився Оксен.
   - У тилу нам сво? люди також потрiбнi. Ну, це  вже  тут  дiло  не  мо?.
Пiдiйдеш до товариша Стукача - вiн тобi все розкаже. А пре те, що  я  тобi
говорив, - нiкому нi звуку. Паче всього, щоб жiнка не  знала.  А  це  тобi
подарунок.
   Корнi?нко вийняв iз шухляди стола новенький пiстолет i  чотири  обойми.
Оксен поклав усе майно до кишенi, штани вiдразу потягло вниз.
   - Не так зробив, - засмiявся секретар. - Брязкоту буде багато. Пiстолет
поклади в бокову кишеню, а обойми порозсовуй по iнших.  Незвично?  Нiчого,
звикнеш. Ну... бувай здоровий, щасливо тобi залишатися. Бережись  i  даром
голови не пiдставляй. Ну, чого став? Iди.
   I  як  тiльки  Оксен  вийшов  iз  кабiнету,  мiшкуватi   щоки   старого
затремтiли, i вiн кiлька разiв стис долонями скронi, щоб заспоко?тися.
   Коли Оксен нпйшов на вулицю, бiйцiв уже не було. На тому мiсцi, де вони
робили перепочинок, валялися  папiрцi,  недопалки,  банки  вiд  консервiв.
Оксеновi не гаялося ?хати в Троянiвку. Вiн сiв у скверику навпроти райкому
i довго дивився на скромний  сiрий  будиночок.  Пригадувалося,  як  багато
рокiв тому вiн, демобiлiзований кiннотник, в довгiй шинелi будьоннiвця  та
при шпорах, вперше зайшов сюди. Секретарював тодi безрукий моряк, веселий,
безстрашний чоловiк. Забачивши Оксена, вигукнув:
   - Наша ескадра поповню?ться. Ура!
   I довго розпитував про туркменськi степи, басмачiв, тужив за  морем  i,
як найдорогоцiннiшу релiквiю, показував  стрiчки  з  безкозирки,  на  якiй
золотом було витиснуто:  "Звонкий".  Якi  люди!  Якi  тiльки  дорогi  люди
проходили цими схiдцями! Звiдцiля пiшов моряк у село i вiдстрiлювався  вiд
банди до останнього набою. Йому вирiзали ножами на мертвих грудях  якiр  i
так його поховали отут, у скверi. Он де його могила - кам'яний обелiск,  а
вгорi зоря.
   З цього будиночка ревкомiвцi стрiляли по махновцях, а  потiм  билися  в
степу до останньо? шаблi, ?м теж поставлено пам'ятник пiд лiсом, на старiй
козацькiй могилi...
   Тут кувалася i його,  Оксенова,  пролетарська  совiсть.  Тут,  у  цьому
будиночку. Стiльки разiв при?жджав вiн сюди на наради, на партiйнi  збори,
стiльки вислухав добрих слiв, стiльки  разiв  "пробирали"  його  в  сво?му
кабiнетi Корнiенко i брати-комунiсти, i йому тяжко i  гiрко  було  вiд  ?х
слiв, але вiн знав, що все те сказано на добро.
   "Ось як бува?, -думав Оксен, сидячи на лавочцi. - Жили  тут  найчеснiшi
серцем, сперечалися, сварилися, дружили, будували, а  тепер  все  кидай  i
йди..."
   Жаль стусонув Оксена в душу, вiд  похнюпився,  але  не  поник  головою.
Вiтер заносив його кiптявою, то знову вiдслоняв землi та людям, а вiн 'усе
сидiв i сидiв бо в нього тепер  мiнялася  душа...  Лiтнiй  чоловiк  i  двi
молодi дiвчини вигнали iз провулка череду корiв. В одно? з корiв  набрякло
вим'я i вилюжило по дорозi молоком. Телятка хиталися на тоненьких  нiжках.
Одне зайшло до скверу i зупинилося перед Оксеном, нiби питаючи: "Куди  нас
гонять?" Оксен простяг руку, воно обнюхало i лизнуло. Оксен вийняв  шматок
хлiба, що залишився вiд снiданку. Теля  довiрливо  потягнулося  мордочкою.
З'?вши, знову наставило очi.
   - Бiльше нема, - сказав Оксен. Захекавшись, у скверик вбiгла дiвчина  з
хворостиною.
   - Ану, тпруч, капосне. Мабуть, ?сти просило?  -  посмiхнулася  вона  до
Оксена. - Таке балуване, що лихо.
   - Звiдки гоните?
   - З Черкащини. Женемо, женемо,  та  не  зна?мо,  де  край.  Думали,  за
Днiпром, а вiн й сюди прорвався. -Ну, ходiмо вже, - i потягла  телятко  за
нашийник. "Тваринi i тiй не хочеться покидати рiднi кра?".
   - Що ти тут робиш? - проговорив хтось ззаду. Оксен обернувся. Перед ним
стояли Гнат i Кузьма. В Гната на поясi  добавилася  ще  одна  бомба,  а  в
Кузьми добрий, зовсiм новий хомут. Вiд нього так i несло солiдолом.
   - Був оце в райвиконкомi - вакуацiя. Як ти дума?ш, кого в  першу  чергу
вiдправляти: людей чи iму-щество?
   - I те, i друге. Де подiв Кузя?
   - Вiддав властям. Хай розбираються.
   - Даремно.
   - А ти звiдки зна?ш, даремно чи нi? - аж пiдплигнув Гнат. - Вiйна -  це
тобi не в квача грати. Сьогоднi вiн про Радянську владу брехнi  розпуска?,
а завтра на активiстiв покаже, щоб ?х на вiшалку  потягли.  I  ти  тут  не
висиджуйся на сонечку, а по?хали додому вакуацiю робити.
   Оксен мовчки сiв на лiнiйку, засмiявся:
   - Тебе, Гнат, постав на перехрестi, - нiмцi нiзащо не пiдiйдуть.
   - А ти не скалься. Ось як  нажмуть  на  хвоста  -  i  ти  попросиш  оту
качалку, що свинцем хлипа.
   - Давайте швидше поганяти, а то  в  райсоюзi  роздумають  та  ще  хомут
вiдберуть, - бiдкався Кузьма.





   Командири зупиняли по дорогах бiйцiв, що вiдбилися вiд сво?х частин,  i
завертали в окопи, виритi на днiпровських схилах.
   Сiм днiв витримував атаки пiдроздiл Дороша,  i  нарештi  залягла  тиша.
Дорош посилав зв'язкiвцiв  до  сусiднiх  пiдроздiлiв,  але  зв'язкiвцi  не
поверталися назад. Тодi вiн вирiшив послати сержанта Чохова на лiвий край,
де, як було чути по стрiлянинi, хтось вiдгризався. Дорош  наказав  зiбрати
всiх людей, що вiдбиваються на лiвому кра?, наявну  зброю  i  привезти  до
нього з тим, щоб тримати пiд постiйним обстрiлом переправу  нiмцiв.  Дорош
провiв Чохова до шелюгiв.
   - Щоб на свiтанку був тут.
   З Чоховим iшли Чумачснко i Огоньков.
   - Дивiться, хлопцi, на вас уся надiя.
   Бiйцi по черзi потиснули Дорошевi руки i зникли в темрявi. Iшли  довго.
Було так темно, що бiйцi губили один одного, хоч крокували  поруч.  Мрячив
дощ. Iз-за горбiв злiтали ракети, але нi Чумаченко, нi  Чо-хов  не  знали,
чи? вони - ворожi чи нашi: за дощем трудно було вгадати, на якiй  вiдстанi
вони падають. Десь дудонiв кулемет, стрiляли мiномети.- Вибухи спалахували
по горбу, в тому напрямку, куди йшли бiйцi.
   - Дуже праворуч узяли, - зупинився, роззираючись у  темрявi,  Чохов.  З
його плащ-палатки стiкала вода. Чумаченко подивився на компас.
   - Нiчого. Ще трохи пройдемо - i подеремся на горб. - Вiн прислухався. -
Чий кулемет б'?? Чохов витяг шию, зата?в подих.
   - "Максим", короткими чергами.
   I знову, згинаючись у три погибелi, вони побрели далi, а  через  годину
вже дерлися на горб. Дощ перестав. Хмари розiйшлися.
   Враз Чохов, який iшов попереду, зупинився i став на колiна.
   - Iдiть сюди, хлопцi, - тихо покликав вiн. - Гляньте.
   На пiску лежало два трупи. Один  горiлиць,  розкинувши  ножицями  ноги,
другий на животi, зарившись лицем у пiсок. Бо?ць лежав босий,  тримаючи  в
руцi порожн? вiдро; на ши?, зв'язанi мiж собою шнурками, висiли  черевики.
Поза бiйця говорила про те, що вiн був забитий якраз в той момент, коли iз
, всi?? сили дерся на горб. Бiйцi мовчки постояли  над  трупами  i  рушили
далi. Вони знову уздрiли поперед себе якийсь предмет дивно? форми  i  коли
пiдiйшли ближче, то побачили розбиту гармату, що лежала колесами вгору,  а
жерлом униз.
   - Стiй! Пароль! - крикнули на них iз-за гармати.
   Бiйцi зупинилися, промацуючи очима пiтьму, але нiкого не побачили.
   - Хто такi? - знову запитали iз темряви, i почулося клацання затвора.
   - Ми iз Н-ського полку.
   - Пароль?
   - Який в чорта пароль? Веди нас до командира. Темрява затихла.
   - Коли пароля не зна?ш, - лягай на землю i не ворушись.
   - До командира веди, бо так гранатою i торохну, - пообiцяв Чумаченко.
   У вiдповiдь гримнув пострiл, куля цвiркнула десь вище голови Чумаченка.
Вiн упав, голосно лайнувшись. Через хвилину з того мiсця, звiдки стрiляли,
обiзвався насторожений бас:
   - Пiдходь ближче. Роздивимося, хто такi. Бiйцi пiдiйшли. В окопчику, по
шию в землi, стояло тро? людей: дво? з гвинтiвками, третiй - з кулеметом.
   - Хто тут командир? - сердито запитав Чохов.
   - Я, - вiдповiв широкоплечий велетень у розхристанiй шинелi.
   - Хто вам дозволив стрiляти по сво?х?
   - А хто вас розбере в таку поноч, сво? ви чи чужi.
   - Я сержант Чохов.  Вiд  iменi  свого  командира  наказую  вашим  людям
слiдувати за мною.
   - Такечки й побiжимо...
   - Я наказую!
   - Вас  тут  до  бiсового  батька  таких,  що  наказують,  а  ми  тiльки
лейтенанта Красючкова слуха?мо.
   - Ведiть мене до нього.
   Велетень у шинелi рушив ходом сполучення, зачiпав плечима за  стiни,  i
пiсок сипався за чоботи i за шинелю. Добралися  до  само?  вершини  горба,
звiдки видно було приднiпровську рiвнину, вкриту темiнню ночi.
   -  Ось  i  наша  хата,  -  показав  провожатий  вет-хенький  блiндажик,
обставлений тинками, плетеними iз лози.
   - Де лейтенант? - запитав Чохов.
   Бо?ць якусь хвилину мовчав, досмоктуючи цигарку, потiм кинув  на  землю
недокурок, пригрiб його чоботом.
   - Нема лейтенанта. Убитий.
   - Не розумiю. Хто ж тодi команду? обороною?
   - Я.
   - Ваше звання?
   - А я без звання командую. Як убило  нашого  командира  Красючкова,  то
хлопцi кажуть: "Командуй". Я й командую.
   - Ваше прiзвище?
   - Микита Чугай.
   - Так. Прошу пояснити, чому ви  не  прислали  до  нас  зв'язкiвця,  щоб
координувати оборону?
   - Що? - перепитав Микита, не розумiючи слова "координувати".
   - Чому ви не прислали до нас сво?х зв'язкiвцiв?
   - А. ми не знали, що так треба. В академiях не вчились.
   - Так. Збирайте сво?х людей. Чугай сидiв, не рухаючись,  i,  видно,  не
збирався виконувати наказ новоявленого командира.
   - Воно б можна й зiбрати, це дiло не  довге,  та...  Та  тiльки  ми  не
зна?мо, хто ви такi. Так що пред'явiть документ.
   - Дивно. Адже я називав вам сво? звання  i  прiзвище.  Нарештi  -  я  в
формi. - Чохов розстебнув плащ-палатку. - Хiба вам цього не досить?
   - Зайва балачка. Документи... Чохов  полiз  у  бокову  кишеню,  передав
Микитi червоноармiйську книжечку.
   - Охрiм, - покликав Чугай  когось  iз  темряви.  Шустрий  бо?ць  прибiг
швидко i нечутно.
   - Слухаю.
   - Присвiти.
   Охрiм вийняв iз кишенi лiхтарик-динамку, завищав ним над  вухом  Чугая.
Той добросовiсно перевiрив документ. Вiдкликав Охрiма.
   - Як ти дума?ш, шпигун вiн чи нi?
   - А документи як?
   - Та наче в порядку.
   - Тодi не должно б, а там хто ж його зна?...
   - Отож i я кажу, коли  б  не  промахнутися.  Вони  ще  трохи  подумали,
помовчали, нарештi Микита вiддав наказ:
   - Збирай людей. Яка  буде...  Через  кiлька  хвилин  двадцять  постатей
лiпилося в тiсному окопчику, розмовляючи пiвголосом:
   - Охрiме, виверни кишеню, може, в рубчику хоч одна табачина заночувала?
   - Хлопцi, хто мою лопатку взяв? - метушився хтось у темрявi.
   - Куди нас ведуть?
   - Галушки ?сти. Он уже одна летить... Вдарило  зовсiм  близько.  Пiсок,
осiдаючи, сипався на людей.
   - Всi зiбранi?
   - Тут.
   - Кроком руш!
   Чохов вискочив з окопу першим. Схил був  крутий,  i  люди  не  йшли,  а
сунулися з нього.
   - Всi тут?
   - Нема? двох.
   - Ховають убитих.
   Через чверть години. пiдiйшли тi, що ховали убитих.
   - Всi?
   - Нема Охрiма Горобця. Тiлечки був тут i як крiзь землю провалився.
   В цей час згори клубочком скотився чоловiк.
   - Котелок забув, - сповiстив вiн i  заходився  при-бичовувати  його  до
ременя.
   Нарештi рушили по дну улоговини, намагаючись  робити  якнайменше  шуму.
Краплi стiкали iз верб, м'яко стукали по пiску. Попереду вдарив снаряд:
   один, другий, третiй, i загула, загримiла висота,  вкрилася  суцiльними
спалахами: нiмцi били i били цiлими  чергами,  настирливо,  люто,  шалено.
Хотiли  змiшати  живих   iз   землею,   але   висота   жила,   обзивалася;
"трр-а-та-та-та, др-р-р-р",  -  чулося  звiдти  i  не  переставало  нi  на
хвилину, а все лютiшало, скаженiло. Але  ось  гримнув  страшний  вибух,  i
зробилося так тихо, що було чути, як дихають в улоговинi принишклi люди.
   - В мiнний склад попало, - сказав хтось жалiбно.
   - Чумаченко!
   - ?сть.
   - Розвiдайте, що на висотi.
   Чумаченко побiг яром. Вiн добре знав мiсцевiсть,  ?  за  кiлька  хвилин
опинився бiля розчахнуто? верби, звiдки треба  було  повертати  лiворуч  i
дертися на висоту. Не зупиняючись нi на  хвилину,  грузнучи  по  колiна  в
пiску, дерся все вище та вище. Пiт котився по  ши?  i  чолi,  гiмнастьорка
змокрiла, ноги зробилися важкими i неслухняними.
   "Що це? Що це? - питав вiн себе, озираючись довкола i не пiзнаючи  того
мiсця, на якому вiн перебував. - Де я, де я?"
   Вiн упав на колiна i почав мацати грунт руками,  не  довiряючи  власним
очам. Вiн повзав то вперед, то назад, але  не  впiзнавав  того  мiсця,  де
билися його товаришi, i були такi хвилини, що вiн сумнiвався,  чи  справдi
потрапив на те мiсце, куди треба. Його немов обмарило, немов нечиста  сила
водила по цьому пустирi, де не було нi  окопiв,  нi  людей,  навiть  ознак
?хнього перебування. "Що ж це таке? Що ж це?" - питав вiн, повзаючи рачки,
мацаючи руками по землi. I враз побачив, що перед ним чорнi?  щось.  "Тин.
Це тин, яким обставляли окопи", - подумав вiн, i швидко полiз до нього,  i
тiльки хотiв мацнути, як вiдсахнувся назад: з пiску стримiла людська  рука
i ворушила пальцями. Чумаченко кинувся розгрiбати пiсок, швидко, невпинно,
по-собачому, заламуючи до кровi нiгтi, але не вiдчуваючи болю.  Рив,  рив,
думаючи лише про те, щоб швидко вiдрити.  Ззаду  його  товкла  пiхотинська
лопатка, але вiн забув про не? i рив руками, обкидав мокру  спину  пiском,
що трiщав на зубах, роз'?дав очi. Так  вiн  вирив  трьох,  але  вони  були
мертвi, i вiд них уже несло могильним холодом. Тодi йому  здалося,  що  цi
люди померли тому, що вiн помалу рив, i вiн пришвидшив  роботу,  розгортав
пiсок з таким осатанiнням, що коли б можна, то жер би його, як найлютiшого
ворога. Так вiдрив ще двох. Але вони  також  були  мертвi.  Вiн  заскрипiв
зубами вiд лютi на самого себе  i  раптом  почув,  як  хтось  стогне.  Вiн
кинувся на той стогiн, який, йому здалося, чу?ться лiворуч, але  коли  вiн
туди побiг, то стогнало уже десь попереду. Чумаченко побiг далi i на схилi
висоти, що виходила фронтом до переднiх позицiй нiмцiв,  побачив  засипану
до пояса людину, що одгрiбала себе руками. Нещасному, що  так  вигрiбався,
не вистачало повiтря, i його голова хилилася набiк. Чумаченко почав швидко
вiдривати потерпiлого i раптом в  свiтлi  ракети,  що  злетiла  звiдкiлясь
iзнизу, побачив вибалушенi на нього очi i впiзнав лейтенанта Дороша.  Тодi
Чумаченко схопив його попiд руки i рвонув до себе. Лейтенант  застогнав  i
ткнувся  сержантовi  в  груди  головою  iз  слабiстю  людини,  що  втрача?
свiдомiсть. Чумаченко звалив його на себе i понiс униз, у  тому  напрямку,
де на нього чекав Чохов з бiйцями. Вiд  швидко?  ходи  випирало  дух,  пiт
заливав  очi,  в  горлi  щемiло.  Але  бо?ць  сливе  бiг,  якомога   ширше
розставляючи ноги, щоб не впасти, водночас  вiдчуваючи,  як  нiмi?  спина,
пригина? до землi ноша.
   Нарештi прибiг на умовлене мiсце, загукав:
   - Чохов!Чохов!
   Нiхто не вiдзивався.
   Чумаченко побiг далi яром, закричав уголос:
   - Братцi, братцi!..
   Улоговина мовчала. Тодi вiн поклав лейтенанта на землю  i  довго  сидiв
перед ним, обхопивши голову руками. Щось клекотiло в його  грудях,  давило
горло i не могло прорватися назовнi. Потiм вiн зiтхнув тяжко i  шумно,  як
смертельно втомлена коняка, взяв лейтенанта одною рукою пiд колiна, другою
за шию i вже хотiв звалити собi на  спину,  як  почув,  що  на  руку  йому
хлюпнуло щось тепле i липуче. Вiн зрозумiв, що то  кров,  i  став  шукати,
куди поранений лейтенант. Вiн був поранений  у  ногу.  Чумаченко  багнетом
розрiзав халяву. В нiс ударив солодкуватий дух кровi i  солдатських  онуч.
Чумаченко порвав свою сорочку i, як умiв,  забинтував  рану,  стягуючи  ??
мiцнiше, щоб затамувати кров.
   Коли перев'язка була закiнчена, вiн звалив лейтенанта на спину i  понiс
пiщаною рiвниною. I раптом почув  шелест  i,  глянувши  спiдлоба,  побачив
сво?х. Вони стояли купкою бiля верб, i Чохов бiг йому назустрiч.
   Чумаченко поклав Дороша на пiсок i захитався, як тварина,  яку  вдарили
обухом по потилицi. Два рази по його спинi пройшли дрижаки, i два рази вiн
хлипнув. Тодi зiрвав iз верби гiллячку, пожував, виплюнув:
   - Я думав - покинули мене...
   - Ти збився з дороги. Ми тебе шука?мо по всiй улоговинi.
   Ракета iз шипiнням летiла в яр.  На  обличчях  бiйцiв  миготiло  зелене
свiтло.
   - Нiмцi вже на висотi...
   Вони взяли Дороша, звалили Чуга?вi на спину i пiшли в нiч.
   Швидко наближався лiтнiй  свiтанок.  Над  болотами  курився  туман.  Iз
туману чулося гавкання собак i крик  пiвнiв.  Бiйцi  iшли  мовчки.  Зелена
багва виги налася пiд ногами, як спина хижого звiра, з-пiд  не?  чавкотiла
iржава вода, а з купин злiтали бекаси. Од-вого разу з шумом знялася чапля,
дзьоб, як штик. Вона кружляла над  бiйцями,  здивовано  щулячи  намистинки
очей.
   Бiйцi добралися до острова, порослого вiльшаником, i поклали Дороша  на
плащ-палатку. Вiн вийняв пiстолет i наставив на них:
   - Не пiдходь!
   Вiн нiкого не пiзнавав. Зате бiйцi пiзнали його. Чугай. i Охрiм  стояли
над ним, поскидавши пiлотки, як над мертвим.
   - Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного.села. З Троянiвки.
   Дорош вибалушив очi, закрутив головою:
   -  Де  мо?  бiйцi?  Чому  мовчить  висота?  Чохов  лiг  на  траву;   не
вiдповiдаючи, Чумаченко розвiшував на пеньку онучi.
   - Вони в нас до вiйни  в  колгоспi  парторгом  робили,  -  вiтiйствував
Охрiм. Частуючи Погасяна недопалком, розповiдав: -  Боже,  що  за  людина?
Микито, чого ж ти мовчиш? - скiпався вiн до понурого Чугая. - Розкажи  ?м,
що за людина Дорош? Ми з ним  i  в  фiнську  воювали,  в  нас-  i  награди
однаковi. В нього орден, а в мене iменний годинник. Боже мiй, де прийшлося
зустрiтися! Чого ж ти мовчиш, Микито?
   - Мы свой командир лучше зна?м, - огризнувся  Погасян.  -  Ты  слов  не
давай, дело давай. Пакет давай, перевязку давай.
   Перев'язку зробили акуратно, промивши рану озерною водою. Кiстка  цiла,
уламок тiльки м'ясо розпоров. Охрiм приклав якогось зiлля, запевнивши,  що
"кров глушить  i  м'ясо  затяга".  Чугай  вiдкликав  Охрiма,  дав  нюхнути
зашерхлий кулачище:
   - Якщо вiд твого зiлля зараження пiде, я тебе в болото навiки заплiшу.
   Аж розгнiвався Охрiм Горобець, аж ластовиння  проступило  на  безвусому
обличчi. В нього завжди проступало ластовиння, коли гнiвався за неправду.
   - Як же так? - доводив вiн. - Хiба ж у мене не було такого випадку,  що
кiнь обрiзався на косу i таку рану зробив,  що  хоч  кулак  закладай?  Таж
вилiкував.
   - А людська шкiра - не коняча.
   Дорошевi i  справдi  стало  легше.  Вiн  попросив  води,  признався  до
землякiв:
   - Довоювався ваш командир. Загнали, як чорта, в болото.
   Вiн усмiхнувся, але  усмiшка  не  змила  духовного  страждання  з  його
позеленiлого обличчя.
   - Нiчого, не таке переживали.
   Дорош кивнув головою, закрив очi,  але  не  спав,  перебуваючи  в  тому
станi, коли людина не може вiдрiзнити марення вiд дiйсностi. Збуджена уява
живо малювала перед ним недавно баченi i пережитi  картини.  Бачив  курний
шлях, вицiлуваний сонцем, iз тисячами слiдiв,  чув  запах  пилюки,  збито?
людьми i машинами, i в тiй пилюцi бачив сонце, що жарило без милостi,  без
жалю людей, машини, землю, обпалювало  до  буро?  iржi  придорожнi  трави,
таврувало  сукровицею  дозрiлi  хлiба.   Картини   мiнялися,   плигали   з
неймовiрною швидкiстю: то ввижалося спотворене болем, блiде обличчя  нiмця
з рожевою пiною на губах, i його руки, що намагаються не  пустити  собi  в
живiт гострого i тонкого багнета, а Дорош б'? нiмця в  живiт  i  знiма?  з
багнета, як наштрикнуту картоплину, нiмець з криком кудись пада?, а  Дорош
iз гвинтiвкою наперевiс  бiжить  далi.  Тепер  бачив  Дорош  самого  себе,
горлатого, розпатланого, що тiка?  вiд  нiмцiв  у  днiпрову  воду  кольору
глини, яка кипить вiд снарядiв i мiн  i  несе  непомiрне  роздутi  людськi
трупи. То плигають перед ним вибалушенi очi бiйця, що хапа? його за ноги,,
за одяг i кричить висклявим голосом: "Спаси, браток, спаси!"  -  але  його
нiхто не спаса?, всi бiжать до води i кидаються в ??  рятiвнi  обiйми.  То
вчува?ться йому, як шваркають  кулi  по  пiску,  збиваючи  на  землю  цвiт
вербини, а вiн сто?ть  на  горбах  пiд  Нiжином  з  пiстолетом  у  руцi  i
несамовито кричить: "Стiй, стiй! Куди?" - а лавина бiйцiв пре на нього,  i
вiн уже лежить на землi, збитий нею, i чу? глухий даленiючий тупiт  сотень
нiг. То раптом перед ним розчахаеться земля, i вiн летить у чорну прiрву i
тiльки встига? впасти, як до нього пiдбiгають чорнi чоловiчки i  починають
штовхати попiд боки залiзними кулаками.
   Але одне видiння особливо переслiдувало Дороша:
   забитий бо?ць (вiн побачив у  перший  свiтанок  вiйни),  що  сидiв  пiд
деревом,  опустивши  на  груди  голову,  i  нiби  спав.  На  плечах  його,
згортаючись у чорне лоскуття, горiла гiмнастьорка,  i  Дорошевi  зробилося
моторошно вiд того, що на людському тiлi горить одяг, а людина не кричить,
не бореться з вогнем, а сидить мовчки.
   Видiння змiнювалися однi другими, ще  страшнiшими,  ще  жахливiшими.  У
Дороша дво?ло серце. Вiн кинувся i вiдкрив очi. Перед ним стояло три нiмцi
у рябих плащ-палатках i мовчки дивилися на нього.  Потiм  один  iз  них  з
усмiшкою iдiота на лицi простяг руку i заходився душити його.
   -За що ж ти мене душиш, гад? - хрипiв Дорош, хапаючи нiмця за груди.
   Той продовжував божевiльне посмiхатися, пiдморгуючи  лiвим  оком.  Тодi
Дорош садонув його ногою в живiт. Нiмець вiдлетiв у  кущi,  сiв  у  зелене
крiсло,  склав  на  грудях  руки  i,  покивуючи  лiвою   ногою,   заспiвав
мефiстофельським голосом: "У  вас  жа-ар...  У  ва-ас  жа-а-а-арр",  потiм
схопив Дороша за поперек i пойiс молоти до млина.
   - Куди ти мене тягнеш? - вiдбивався Дорош i скрипiв зубами.
   - У вас жар, товаришу лейтенант. Ви  нездужа?те,  -  вгамовував  Чохов,
вкладаючи Дороша на траву.
   Чохов не помiтив, коли це сталося. Вiн спав i раптом  почув,  що  хтось
сидить на ньому верхи i викручу? лiву руку. Сержант скинув  лейтенанта  на
траву.
   "Поганi тво? справи, командире. Жаром вiд тебе пашить, як вiд  палаючо?
тайги".
   Треба було щось робити. Чохов напхав у вiдiрваний рукав  сво??  сорочки
холодно? землi, приклав до гарячого лоба лейтенанта, а  сам  пiшов  шукати
воду. Вiн знайшов ?? у тихiй заводi, яку зi всiх бокiв  обступали  комишi.
Плесо очистилось вiд туману i було свiжим  i  прозорим.  Вiд  нього  вiяло
жабуринням i тим особливим бочковим  запахом,  що  зберiга?ться  в  густих
комишах всю нiч i розвiю?ться аж пiсля полудня, коли добре припече сонце i
повi? вiтер. На однiй з водяних лисин вiн побачив  гурт  диких  качок,  що
плавали помiж очеретом i шульпотiли плескатими носами в куширях.
   Чохов довго милувався ними, пригадуючи сибiрськi мочари та озера i сво?
полювання в тайзi. Цей спогад про мирне  життя  пройшовся  по  душi  тихим
болем. Бо?ць вiдiрвав свiй погляд вiд широкого свiтлого плеса i  зараз  же
пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чисто? холодно? води, пiшов назад.
   Дорош лежав на  сво?му  мiсцi  i  тихо  стогнав.  Йому,  мабуть,  трохи
полегшало, бо, зачувши шелест крокiв, вiн повернув голову, щоб подивитися,
хто йде. Очi його гарячкове блищали, як у людини, яку  мучить  пропасниця.
Забачивши воду i жадiбно слiдкуючи, як вона плеска? з черевика на траву  i
облива? сержантовi пальцi, Дорош затрусився,  ворухнув  губами.  Пив  вiн,
зажмуривши очi, великими кiнськими ковтками. Сержант боявся, щоб  вода  не
пошкодила, i заховав ?? в холодок. Дорош глянув на сержанта докiрливо, але
нiчого не сказав. Чохов розстебнув на ньому гiм-настьорку, налив на  груди
води. Вона сохла з швидкiстю спирту.
   Надвечiр Дорош пiдвiв голову, язиком, як рашпiлем, черконув по губах:
   - Води...
   - Не можна, товаришу командир.
   Дорош скорився. Лiг на траву. Обличчя його було повне ворожо?  лютi  до
сержанта. Чохов тяжко зiтхнув i, обiпершись на вiльху, став  дрiмати,  але
слух його був гострий i чутливий, не  вбитий  сном,  i  той  слух  спiймав
пiдозрiлий шелест. Сержант вiдкрив свинцево тяжкi  повiки  i  побачив,  як
Дорош, спираючись на лiктi, волоче по травi побиту ногу, пiдкрада?ться  до
баклаги, що сто?ть в холодку пiд кущами. Очi лейтенанта горять жадобою,  а
губи тремтять, як у ображено? дитини; поросле щетиною обличчя з  випертими
вилицями гострiша?, робиться нещадним i лютим, як у смертельно  пораненого
чеченця, який от-от настигне свого ворога i всадить йому ножа мiж лопатки.
   Добравшись, Дорош п'? воду жадiбно, довго, вона  кавка?  в  горлi  i  з
глухим стукотом пада? в груди.
   Сержант вiдходить кiлька крокiв  назад  i,  вийнявши  з  чохла  багнет,
зрiза? розкiшну, м'яку, розшиту зеленими узорами подушку  моху,  пiдклада?
пiд голову лейтенанта. Дорош вiдкрива? очi, лиховiсне блиска? на Чохова.
   - До смертi мене готу?ш, а сам - до нiмцiв? Я тебе  iз  того  свiту  на
трибунал покличу... Принеси менi води.
   Чохов iде по воду.
   "Ех, лейтенанте, навiщо таке говориш? Хiба ж ти перший день мене зна?ш?
- гiрко дума? вiн, продираючись крiзь гущавину  до  тихо?  заводi.  -  Ох,
Сибiр, Сибiр, тайга зелена..."
   Щось рiясе Чохову очi, вiн набира? повну пригорщу води i  промива?  ?х,
але вiд цього не робиться легше, щось давить його за  горло,  i  з  грудей
вирива?ться тяжкий з прихрипом стогiн.
   Наближалася нiч, i всi збиралися в дорогу. Охрiм надрав дикого хмелю  i
виплiв сiтку, щоб на нiй нести Дороша. Коли стемнiло-рушили. Просувались в
нелюдських  муках.  Пораненого  жерло  вогнем,  здорових   -   бездорiжжя.
Драглисте багно огидно чвакало пiд ногами, i кожен  крок  вимагав  затрати
страшних фiзичних зусиль. Усiм хотiлося чимшвидше вибратися  iз  смердючих
мочарiв, i тому пiшли праворуч, бо здавалося, що  там  сухо.  Але  скiльки
вони не йшли, трясовина не кiнчалася. Вона була безмежна, як пустеля; вони
озиралися, щоб побачити те  мiсце,  звiдки  вийшли,  i  вибрати  по  ньому
напрямок, куди простувати далi, але його вже не було видно за туманом,  що
густими бiлими валами котився рiвниною. Всi  були  голоднi.  Сили  танули.
Бiйцi вже не йшли так рiвно, як ранiше,  а  заточувалися,  i  одного  разу
Чу-гай не витримав i  впав  у  болото  разом  iз  лейтенантом.  Той  глухо
зойкнув, i бiль вирвав його iз свiту марення. Дорош зрозумiв, що вони  все
ще грузнуть, все ще мордуються у цьому  болотняному  царствi,  якому  нема
кiнця. Туман, волога, свiжiсть лiтньо? ночi студили гарячу голову, i  нога
вже не так болiла, як ранiше. Дорош чув, як тяжко,  з  хрипiнням,  сапають
бiйцi, як в страшних, нелюдських зусиллях горбляться мокрi, гарячi  спини,
i в нього зануртувалося всерединi, вiн скрипнув зубами i так стис  щелепи,
що його боляче шпигонуло в скронi.
   "Що  ж  це  я,  радянський  командир,  ?ду  верхи  на  сво?му  бойовому
товаришевi? Здав висоту, пропустив  нiмцiв  i  тепер  подорожую  на  чужих
спинах! I це назива?ться житям i боротьбою?"
   - Зупинися, Чохов. Втомився я, - сказав вiн гучним голосом,  зуби  його
цокотiли, i руки зробилися трiпотливими, неспокiйними,  вони  нiби  шукали
чогось, нiби хотiли виловити туман, що насувався все густiше й густiше.
   - Може, далi пройдемо, на сухе?
   - Менi все одно, на мокрому навiть краще - в боки не давитиме.
   Чохов поклав лейтенанта на м'якi купини i, розпроставши замлiлу  спину,
кiлька разiв глибоко, з вiд-сапом, передихнув.
   - Туман густiша?. Скоро свiтанок, - обiзвався вiн, вдивляючись  у  бiлу
млу.
   - Так, так. Скоро свiтанок. А ви, щоб  не  гаяти  часу,  iдiть  шукайте
дорогу.
   Сержант узяв дрючок, i всi пiшли  в  туман.  Дорош  обiперся  на  руку,
глянув у той бiк, куди пiшли бiйцi. ?х не  видно  було,  бо  густий  туман
зараз же покрив ?х. Чулося тiльки чавкання води пiд купинами, i тiльки  по
тому можна було здогадатися, що десь там, за бiлою млою, хтось ходить.
   Деякий час Дорош сидiв, напружено  прислухаючись.  Над  болотом  стояла
мертва тиша; з потривожених купин iз сердитим  сичанням  проступала  вода,
здалека долiтав приглушений гарматний гомiн. Дорош  потягнувся  до  нього;
завмерши, слухав той гомiн, i йому здавалося, що вiн чу?  металевий  дзвiн
сво?х батарей. Зiбравши всi сили, вiн встав на повен зрiст, зняв з  голови
командирський кашкет i, затисши в руцi, з блiдим лицем i суворо стиснутими
вустами поклонився в пояс далекому гомоновi.
   Бiйцi повернулися i доповiли, що дорогу знайдено.
   - Тодi несiть мене, несiть на той гомiн. Незабаром  вони  добралися  до
хутора i постукали в першу хату. На порiг вийшов дiд в фуфайцi наопашки  i
в калошах на босу ногу.
   - Заходьте, - попросив вiн, нi про що не  розпитуючи.  -  А  то  ж  хто
сидить? - приглядався вiн до полiсадника.
   - То наш командир. Вiн поранений.
   - Заведiть же i його, сердегу.
   В хатi дiд командував, як на позицiях:
   - Стара, свiти свiтло. Галько, засунь дверi, а ти, Миколо, зодягайся.
   I вiд його слiв все прийшло в рух: баба  мацала  на  припiчку  сiрники,
дiвчинка побiгла в сiни i грюкнула засувом,  пiдлiток  Микола  шукав  сво?
штани.
   - Сiдайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвiтиш?
   - Десь сiрники заткнула.
   Нарештi баба засвiтила свiтло i заметушилася бiля печi:
   - I борщ, i каша пшоняна, та все прохололо. Галько i Принеси  з  комори
молоко.
   Дiд мiж iншим вiдкрив скриню та  вишвирнув  на  долiвку  чорне  шмаття.
Чумаченко поклав на стiл ложку, тихенько взяв дiда за рукав:
   - Куди споряджати задумав?
   - На вихiд з окруженiя...
   - Тодi зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах пiдробля?ш?
   Дiд наставив бороду вгору, затрусився, аж калошi захляпали:
   - Ах ти ж, розсучий сину? Так я дезертирiв  скриваю?  А  ось  ходiм,  я
дiдiв скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Днiпро покидав? Нашу
славу козацьку поворив? Миколо, бiжи по хутору, дiдiв скликай. -  Господар
так розiйшовся, що годi вгамувати.
   - Стiй, не кричи, дiду, - просив Дорош,  постогнуючи  вiд  болю.  -  Як
командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дiд добрий, радянський  дiд,  тiльки
почекай. Ну, стiй!
   Куди там стояти! Дiд вицупив iз-за сволока бату-ру, якою, певно, не раз
повчав свого внука Миколку, загнав Чумаченка  мiж  кочерги.  Чохов  схопив
зубами рукав гiмнастьорки, давився вiд  смiху,  дивлячись,  як  Чумаченко,
вiдставивши руки, борониться вiд дiда. Погасян крутив ложку, не  знав,  що
робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далi. Вiн просто не розумiв,
серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дiд до  того  здияволився,  що
вихопив з-пiд подушки гвинтiвку i наставив на бiйцiв:
   - Ану, кидайте ложки, сукинi сини! Шагом марш з хати.
   - Дiду, опусти сво? оружi?, - просився Чумаченко.  -  Що  це  за  життя
таке? Нiмцi наставляють, сво? наставляють. Поiмiй хоч ти до нас жалiсть!
   - А будеш мене обзивати?
   - Нi, не буду. За що ж такого дiда обзивати? З  ним  тютюнцю  покурити,
побалакати, - пiддобрювався Чумаченко.
   Нарештi заспоко?ли дiда; а найбiльше Погасян. Вiн сказав, що у Вiрменi?
такий дiд був би великим начальником у любому мiстi. Виявилося, що  дiд  -
не промах, був на "iнпiрiлiстической", вмi? лаятися  по-турецьки,  просити
тютюну, зна?, як по-?хньому вiвця, кiнь, хлiб, вода.
   З Погасяном вони зiйшлися через двi хвилини.
   - А як там гора Арарат, сто?ть?
   - Сто?ть.
   - I турки там ходять?
   - Ходять.
   - От бач, видно зразу, що  чоловiк  з  понятi?м.  За  столом  зараз  же
Погасяна вiддiлили. Дiд його  рiшуче  вважав  за  турка  i  наказав  жiнцi
свинячого м'яса i сала не давати,  а  краще  дати  молока  з  кукурудзяною
кашею. Поволi дiд охолов.
   - Так що тобi треба, командире?
   - Нам якби пiдводу, хоч поганеньку. Важко меяi йти, -  вiдповiв  Дорош,
вiдчуваючи, як в цiй сiльськiй хатi, де пахне сухим  хмелем  i  капустяним
листочком, зника? його контузiя i менша? жар в головi.
   - Пiдвода буде.
   I справдi, через пiвгодини запряжений конячкою вiз стояв у  дворi.  Дiд
натоптував у ящик сiна, щоб краще було лежати пораненому. Пiдводу  пригнав
Микола i вже шушукався iз Чумаченком, циганив гранату.
   Проводжаючи  Дороша,  баба  плакала  i  запихала  в  кишенi  пироги   з
картоплею...
   Дiд помацав у темрявi "упряжку", кiлька разiв обiйшов воза. Пес качався
чорним клубком по травi, але не гавкав. Дiд вiдкинув його чоботом,  усiвся
бiля Дороша:
   - Миколка вас повезе. Менш подозр?нiй. Ви?хали  з  двору.  Бiйцi  iшли,
тихо перемовляючись. Зорi ще не  гасилися  в  зеленому  небi.  На  болотах
стогнав бугай.
   Дiд скаржився Дорошевi:
   - Не дитина, а зарiзяка росте: повнi стрiхи понапихав оружiя. Оце перед
вашими чого каблучився - точно якусь залiзяку вихитрював. Я його i не  лаю
- у дворi все знадобиться.
   Ви?хали в степ. Темно  -  навiть  кiнського  хвоста  не  видно.  Микола
припинив конячину, послухав.
   - Не бiйся, нiкого нема?. Ланяй смiливо, - пiдбадьорив старий. - Нiмець
тепер на большаках, а сюдя й носа не показу?.  А  полiца?  навiдуються  за
ку-рами та самогонкою. Та все якiсь не нашi.  З  чужих  сiл.  Скажи  менi,
командире, звiдкiля воно тако? поганi набралося? За  мирного  врем'я  наче
таких не було, а грянула вiйна - ось i вони. Як чорт  з  рукава  витрусив.
Зараз тобi гвинтiвку на плече, пов'язку на рукав - i  вже  воно...  А  щоб
тебе двойною петлею зашморгнуло на радiсть мамцi.
   "Веселий дiдок попався", - роздумував  Дорош,  уминаючи  смачнi  бабинi
пироги.
   - Смачнi пироги, - прихвалив уголос.
   - ?ж на здоров'я. Нащот пирогiв - моя баба перша на  хуторi.  А  ви  ж,
хлопцi, далеченько розiгналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на  мов
мненi?, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож i  горенько.  Ти
дума?ш, у тебе першого питаю? Моя хата вiд болiт крайня,  через  не?  вже,
мо', полк, а мо', й цiла дивiзiя  перейшла  таких,  як  ти.  Усе  з  болiт
крадуться. А я смiюся: чи не вiдьми болотянi вас там висиджують за нiч?  А
самого так i давить обценьками. Моя стара кожного  дня  два  чавуни  борщу
варить i двi макiтри пирогiв пече. Щитай - польова кухня.
   - З рiдних ? хто на вiйнi?
   - Син. Мо', десь пiд кущиком перезува?ться, щоб не мулько тiкати було.
   Щтьма намотувалася на колеса, як суво? повстi, по хуторах сурмили першi
пiвнi.
   - Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш ?х на Борзенкiв
хутiр до кума Никифора. А вiн уже зна як. Ну, я пiшов. Глядiть же,  бiсовi
сини, пiд бабськими спiдницями засядете - прокляну. I мiй хлiб-сiль  рогом
вилiзе. Ну, ?дьте вже, ?дьте.
   Всi пiдiйшли прощатися з дiдом, а особливо Охрiм Горобець:  трясе  дiда
за руку, не да? нiкому слова сказати, все сам говорить:
   - Ти, дiду, як закiнчиться вiйна, при?жджай до нас. Ми тобi таку пасiку
доручим, що бочками мед качатимеш. Ти зна?ш, яка в нас бджола? У вiчко  не
влазить. Потому - у нас степ, а у вас одно болото. Бджолi квiтку потрiбно.
А у вас де квiтка?
   - Ну й чоловiк. Якби в рот зерно засипав -  борошно  б  вискакувало,  -
дивувався дiд.
   Два хутори про?хали спокiйно. В третьому напо?ли коня,  напилися  самi.
Почали радитися, чи встигнуть  завидна  доскочити  до  Борзенкового.  Кiнь
довго нюхав дубову баддю на цямринi, одфиркувався.
   - А чого б не встигнути? Що ми - за годину сiм кiлометрiв не  про?демо?
Наняй, Миколо.
   Охрiм обливав водою голову,  "щоб  спать  не  хотiлось",  i,  проводячи
долонею по стриженому волоссi, стрiляв краплями:
   - Щось менi таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.
   - Пристебни язика.
   - По?хали.
   Гострiшав житнiй дух. Забризкана росою дорога м'якла пiд колесами.  Вiд
коняки несло потом i ремiнною збру?ю. В  степу,  на  пiвдорозi  до  хутора
Борзенкового, стало яснiти небо. Чорний  коваль  роздував  горно,  i  небо
рожевiло все бiльше. Будяки понад дорогою цiдили малиновий сiк. Обзивались
перепела. Свiтла тiнь косинцем лягла на степ.  Микола  пiдганяв  конячину.
Дорош спав, зарившись у сiно.  Бiйцi  iшли  настороженi.  Чумаченко  димiв
цигаркою.
   - Тихо, як у вовчiй ямi... Тут кра? глухi... I раптом всi щось вiдчули,
зупинилися. Спочатку Погасян, потiм Чохов, за ним  Огоньков.  Охрiм  витяг
шию, як пiвень на тину перед "ку-ку-рiку": всi ясно почули далеке  гудiння
машини. Вона ?хала сюди. Розбудили  Дороша.  Вiн  злiз  з  воза  i  сказав
хлопчиковi:
   - Жми, - i показав на хутiр.  Миколка  погнав  коняку  дорогою,  щез  у
житах. Дорош махнув рукою бiйцям, i вони залягли понад дорогою.
   - Якщо транспорт великий - пропусти, малий - бити. Ясно?
   Охрiм шмигля? через дорогу раз, удруге. Хтось  хапа?  його  за  шинелю,
тягне в жито. Чугай мовчки гризе  стеблину.  Огоньков  смi?ться  з  Охрiма
вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк.
   Шум ближча?.
   Погасян сигналiзу?, що машина одна, i перший стрiля? в шофера, ураганна
стрiлянина - i тихо.
   Тихо-тихо. Величезна, плямиста, з буцаючим  зубром  машина  з'?жджа?  в
кювет i глухне. Солдат лежить на борту, звiсивши вниз руку. З  каски  тече
кров. Два  петляють  житами,  вiдстрiлюються.  Огоньков  бiжить  за  ними,
скрику?: "Ой!" - i пада?. Чумаченко зводить його, а по житi кров  -  ссик,
ссик. Стебла багрянiють.
   - Ну, що тобi, що? - кричить Чумаченко. - Куди?
   Огоньков бiлi?, бульбашить з  рота  рожевим.  Пiд  гудзик  гiмнастьорки
потрапив колосок, вiдрiзався, висить, восковi  жовтiють  зерна.  Чумаченко
тягне Огонькова до машини, зда? Чохову на руки, а сам вiдкрива?  дверцята,
бере за петлi мертвого шофера, волоче в борозну.
   Дорош пита?, хто поведе машину. Чугай каже:
   - Я, - i сiда? за руль.
   Коли вiн дивиться з кабiни, то десь бозна-де внизу сто?ть  його  земляк
Охрiм у довгiй шинелi i каже:
   - Може, пiдпихнути?
   Огонькова прошило кулею навилiт. Його роздяг-ли, перев'язують пакетами,
вiдiбраними у мертвих нiмцiв.
   Чугай уже завiв мотор: нiмецька  технiка  опанована.  Дороша  пхають  у
кузов, Огонькова - в кабiну.
   - Жми!
   Ревище вста? над степом. Сонце гра? на побитому склi, а Миколка  сто?ть
на возi, щось кричить i маха? вслiд бiйцям подертим картузом.





   Спочатку  Ташань  була  чистою,  тодi  зробилася  крейдяною,  а   потiм
заколотилася, завирувала спiдсподу, посивiла. Iз-за  Беево?  гори  вилiзла
хмара, стала у водi темною фортецею, замертво, непорушне, взялась  димами,
закурiлась. Хмара була сливовою,  з  пiдпаленими  сонцем  краями,  щохвилi
густiшала, наливалася вируючою каламуттю,  доки  не  стала  внизу  чорною,
вгорi жовтогарячою, як глина на призьбi. Чорна тiнь укрила село i рiчку, а
в провулках мiж тинами поночiло, хати присiли.  Ластiвки  летiли  в  тучу,
голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипiло. Верби опускали  вiти
до землi, кутались i чекали, а  тополям  що!  Синiми  стрiлами  в  небо  -
простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змiшало,  рвонуло
верби за коси, - i захлипали вiконницi, i таке розходилося, що  вихлюпнуло
воду з калюж.
   В  колгоспному  дворi,  стирлувавшись  бiля  корiвника,  ревла  худоба.
Комори, стайнi, волярня - все повiдкривано, всюди валяються подертi мiшки,
смердить  смалятиною.  Собаки  з  гарчанням  волочать  по  садку   свинячi
тельбухи. На яблунях висять свiжозiдранi  бичачi  шкури.  Бiля  контори  -
пiдводи, навантаженi салом, пшоном, сiллю, борошном. Стоять люди,  злякано
дивляться на все, що робиться.
   Оксен, збивши на  потилицю  шапку,  сидить  на  ганку,  курить.  Пальцi
нервово давлять вишневий мундштук. Бiля нього топчеться  запнута  у  чорну
хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камiннi.
Донечка трима?ться за спiдницю, син треться бiля батька,  мовчить,  тiльки
нiздрi трiпотять.
   - ?дь, Олено, евакуюйся. Прийдуть нiмцi - пере-вiшають.
   - Хай уже. Що людям, те й менi.
   Вiд контори до комор, вiд комор у степ гаса? на  рудому  жеребцi  Гнат.
Сiдло рипить, з мундштукiв - шматками пiна. Хека?  кiнь,  хека?  Гнат.  На
Гнатовi нова шинеля, чоботи iз шпорами, картуз - ремiнцем пiд бороду,  два
нагани, бомби, ножi. За спиною - гвинтiвка. На золотому  зубi  пожежа,  на
лицi - пожежа.
   На руцi - нагай  з  козячою  нiжкою.  Його  жiнка  Настя  сто?ть  помiж
молодицями, млi?:
   - Отакий усiх нiмцiв одним конем перечавучить. Боже, одчаюга!  Сьогоднi
вдосвiта встала борошно сiяти, за пiдситок,  а  пiд  ним  бомби  лежать...
Мого, молодицi, першого вб'ють. Такий на голi шашки полiзе.
   - Ну, довго будете м'ятися? - кричить Гнат, осадивши огиря. - Я вже всю
сiльраду оббiг. Бачите? - показу? нагаем в степ.
   А там гогоче, реве, крутить  вогнянi  вiхтi,  стрiля?  вернем  у  чорнi
хмари. Кiнь i Гнат здибились на чорну хмару.
   - Спа-а-алю все. Нi грама нiмцям не лишу! Хай суху землю гризуть.
   - А ми що ?стимемо?
   - ?сть указанi? - ваку?руватися. Чого сидите?
   - Жеребець воловi не пара.
   - Пiшки iдiть, а то хитру?те? Ми повернемося. О, тодi,  зна?ш-понiма?ш,
спита?мо, хто на чию дудочку грав.
   Гнат б'? огиря нага?м i летить дворищем, розпустивши крила шинелi, туди
за Ташань, палити стоги.
   Нарештi на пiдводи все вкладено, i Григiр Тетеря пiдходить до Оксена:
   - Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключi:
   оце - вiд комор, це - вiд льохiв, а це - вiд контори. Вiзьми.
   Оксен хова? ключi до кишенi.
   - ? ще двi боднi липового меду, кiш я?ць  i  двадцять  лiтрiв  рижi?во?
олi?. На жнива приготовлено.
   - Ходiм у контору, напишеш розписку. В кабiнетi Оксейа, як  надворi,  -
все порозкидано, шафи порозкриванi, пiд ногами валяються папери.  Килимок,
яким  так  любив  хизуватися  Оксен  перед  iншими   головами   колгоспiв,
зiжмаканий  i  облитий  чорнилом.  Зайшовши  у  кабiнет,  Оксен  за  сво?ю
десятилiтньою звичкою зняв шапку, повiсив на цвяшок i,  пригладивши  рукою
чорне, закучерявлене спереду волосся, сiв за стiл. Зараз же  його  охопило
дiлове почуття, яке охоплювало  його  завжди  в  цьому  кабiнетi,  за  цим
столом, де йому не раз доводилося вирiшувати важливi  питання  колгоспного
життя. Вiн навiть за тою ж самою звичкою. i керований тим же самим дiловим
почуттям  сягнув  рукою  в  шухляду,  щоб  витягти  блокнот-щоденник,  але
вiдсмикнув ?? назад i криво посмiхнувся: пригадав,  для  чого  прийшов,  i
лице його зробилося суворим.
   - От що, дядьку Григоре, сiялки, борони, рала, весь реманент  бережiть.
Найкраще - розберiть його на частини i заховайте.  Зерно,  що  в  коморах,
роздайте людям.
   - Аз посiвфондом як?
   - Бережiть десь там у куточку. Iншi продукти: сало, смалець, яйця, мед,
сiль - закопайте у землю, - i кришка. Щоб тiльки ви один знали,  де  воно.
Зрозумiло? Вiдступатимуть нашi бiйцi, скажiть - просив ролова...  -  Оксен
на  хвильку  замовк,  одвернувся  до  вiкна,  -  щоб  ста?нь,  корiвникiв,
свинарникiв не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тодi вже  хай...
Що ж зробиш... Тепер ще. Кидаю я тут свою сiм'ю...
   Григiр встав, зняв з лисо? голови заячу шапку:
   - Забрав би ти ?? з собою.
   - Коли ж вона не хоче. - Оксен опустив очi, мiж бровами лягла  зморшка.
-Цiлу нiч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армiю пiдеш, а я
мiж чужими людьми з двома дiтьми що буду робити? Так що  залиша?ться  вона
тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих
рук - хата валиться.
   - Об цiм дiлi не клопочись.
   - Ну, оце i все. I ключi вiзьмiть собi назад. В  дорозi  менi  i  голка
важка буде.
   Старим був завгосп i комiрник Григiр  Тетеря!  Вiдтодi,  як  заснувався
колгосп, на цiй посадi працював i тому, коли знову взяв  ключi  до  рук  i
вони задзвонили в його  пальцях,  схилив  на  кожух  сиву  свою  голову  i
подумав: "А хто його зна?, може, й доживу до того, що  засiки  вiдкрию  на
нове зерно" - i поклав ключi у полотняну кишеню.
   Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай.
   Заскрипiли пiдводи, заревла худоба. Дiвчата, плачучи в рукава,  погнали
?? з двору.
   - Люди! - закричав Оксен i зняв шапку. Вiтер рвав  його  чуб,  оголюючи
залисини. - Хлiб вам роздадуть, так що голоднi сидiти  не  будете.  Прийде
нiмець - стiйте один за всiх i всi за одного. Може, я кого зо-бидив або не
так сказав, то простiть. - Поклонився на всi боки, надiв шапку,  поцiлував
жiнку, дiтей i, прогримiвши чобiтьми по сходах, побiг наздоганяти пiдводи.
   Олена догнала його, вчепилася за рукав:
   - Як же я буду одна з дiтьми,  Оксеночку?  Вiн  поцiлував  ??  у  мокре
обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за пiдводами.
   Гнат прогарцював прощальне коло по двору,  зупинився  у  воротях,  зняв
карабiн i вистрелив п'ять разiв у повiтря.
   - Ждiть з перемогою! - крикнув вiн i оперiщив жеребця нага?м. Той винiс
його на шлях i полетiв, рвучи копитами землю.
   - I в кого воно отаке вдалося, баламутне? - гомонiли мiж собою баби.
   - У дiда Реви Нескистенко отакий був. Нiхто краще нього  не  задзвонить
до утренi або "на достойно". А на паску як заведе, як заведе,  то  аж  дух
тобi перехоплю?, так же чисто виказують дзвони:  "Клим  дома,  Хоми  нема,
Хома дома, Клима нема", - схиливши голову  набiк  i  розмахуючи  зморщеним
кулачком, заскандувала бабуся.
   - I що-бо ви говорите? - сiпала ?? дочка за рукав..
   - А що? Хiба не правда? Отут на всю округу  кращого  дзвонаря  нiде  не
було. I ти, боже мiй, яке насунуло, - глянула вона на хмару, що стояла над
горою. - I коли вже воно розiйдеться?
   - Ох, видать, не скоро, - зiтхнула сусiдка.
   Оксен та Гнат разом з евакуйованими ?хали  цiлу  нiч  без  перепочинку.
Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:
   - Оце дорога на самий Харкiв. Там худобу здасте, а самi як хочете - або
ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росi?.
   Павло Гречаний, у сiрячинi, з торбою через плече, босий (чоботи  поклав
на воза), кишенi набехканi тютюном,  мовляв,  тепер  хоч  на  край  свiту,
пiдiйшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: "бо я по городах  не
бував, то й не знаю".
   Побачивши його за сорок верст вiд Троянiвки, Оксен жахнувся:  закрутить
старого вiйна, пропаде чоловiк, бо ж вiн далi Бе?вб? гори нiде не був.  "I
як же я не помiтив? Зовсiм з виду випустив", - докоряв себе Оксен.
   - У дiвчат, дядьку, все записано. Вони знають. - "Отож i  знайшли  кого
послати. Самi, значить, у кущi, а ти язика не ма?ш, то  бий  ноги,  старий
дурню, доки десь на дорозi ноги вiдкинеш". - А втiм,  зна?те  що,  дядьку,
вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.
   - Та ми ?м ще в селi говорили, - обiзвалися дiвчата.  -Так  он  товариш
Рева напали: "Здоровий, дожене".  Ну,  а  дядько  -  авiсно  ж  якi  -  не
вiдмовляться.
   - Ну, то як, дядьку, верта?те?
   - Та про мене, - згодився Павло, узяв чоботи, цiпок i, скинувши  шапку,
довго стояв обабiч  дороги,  як  чабан,  що  запас  свою  отару.  Оксен  з
дiвчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.
   - Свиня, - кинув вiн Гнатовi, коли вони вiд'?хали на бокову  стежку.  -
Отакого старого чоловiка - i то не пожалiв.
   -  Ге-ге,  -  блиснув  зубом  Гнат.  -  Вiн   двожильний,   за   твого,
зна?ш-понiмаеш, коня виходить.
   - Дурному гори нема?, а все низ,  отак  i  тобi,  всiх  на  одну  мiрку
мiря?ш.
   В снiданок перекусили, напилися з баклаги тепло? води, по?хали далi.
   Пiд Оксеном кiнь поганенький, замiсть сiдла - мiшок iз сiном, а замiсть
стремен - посторонки з петлями на обох кiнцях. А в Гната - сiдло на рипах,
кiнь як звiр. ?хали глухою дорогою, але i  тут  був  великий  рух.  Дорога
захрясла возами, худобою, кiньми i людьми. З меканням  торохтять  ратицями
вiвцi, смердять  розпареною  на  оонцi  вовною,  понуривши  голови,  бреде
скотина, дмуха? на шляху, звихрюючи пилюку.  У  будах  ?дуть  евакуйованi.
Маленькi дiти сплять на лахмiттi або в материнських  пеленах;  на  сонних,
спiтнiлих личках чорнi лиша? мух; разом iз онучами сохнуть дитячi пелюшки.
   Ззаду кожно? пiдводи торохтить вiдро або задимлений казанок.  Скриплять
гарби, цьвохкають батоги, сопуть конi, люди з острахом позирають на обрiй:
чи не пiдкрадаються хижаки з чорними хрестами.
   Оксен i Гнат потрапили в овечу рiку i довго не могли вибратися з не?.
   -  Довго  ми  з  ними  будемо  вожжатися?  -   розлютувався   Гнат   i,
перехилившись з сiдла, зашмагав нага?м по овечих спинах, аж курява знялася
хмарою. Чиясь сердита рука схопила його  за  шинелю.  Обернувся  -  чабан.
Здоровенний дядько з гирлигою.
   - Ти чого тварину зобижа?ш? Ти чого б'?ш?  Хомо,  ходи  сюди,  осьдечки
вiн, лярвуватий...
   Прибiг Хома, в постолах,  i,  не  говорячи  нi  слова,  вперiщив  Гната
батурого по спинi i теж збив з шинелi стiльки пилюги,  як  з  вiвцi.  Гнат
вiдсахнувся конем з дороги, зiрвав з плеча  гвинтiвку,  i  дiло,  може  б,
кiнчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув  батурою  жеребця,  i  той,
задравши голову, понiс вершника степом.
   - Ви чого кулаками розмахалися? - пiд'?хав до них насуплений Оксен, але
очi його шалено смiялися.
   - А  коли  ж  вiн,  сякий-такий,  тварину  без'язику  зобижа?.  I  рука
пiднiма?ться в сучого сина.
   - А ви зна?те, що то голова сiльради, а ви руку пiдняли, i  вiн  вас  у
першому ж селi передасть властям.
   - В цьому степу ми всi однаковi: голови i ноги. Правду я кажу, Хомо?
   - Авжеж, правду.
   "Ну, з Гнатом таки весело ?хати.  Обов'язково  десь  у  веселу  дiрочку
свисне".
   За якiсь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.
   - Я ?м покажу, хто я такий. Я ?м пропишу, овечим курдюкам!
   - Ти, Гнате, ?дь тихо, бо то такi дядьки, що намилять тобi шию, а потiм
з не? витяжки зроблять.
   - Що? З мене? - нахвалявся Гнат, але завертати до дядькiв роздумав.
   Невдовзi вершники повернули на грунську  дорогу  i  тiльки  до?хали  до
перших хат, як iз  соняшникiв  вийшли  два  бiйцi:  корячконогий  узбек  з
карабiном за плечима i високий худий сержант в здоровенних ботинках.
   - Хто такi, куди ?дете? - запитав вiн, випльовуючи з  рота  соняшникову
луску, вiд яко? були синi губи. - Документи.
   - Ваку?рованi ми. Зiнькiвського району, з  села  Троянiвки,  -  пояснив
Гнат.
   - Слова болтай зачем нада? Бумага давай, - вимагав узбек.
   Гнат, вiдгорнувши поли шинелi, полiз за  документами.  Сержант  ворушив
синiми губами, довго читав ?х, нарештi повернув Гнатовi.
   - Вашi, - звернувся вiн до Оксена.
   - У нас однi на двох, - заграв очима Оксен.
   - Менi наказано, а наказ командира  закон  для  пiдлеглого.  Ви  що,  з
одного села?
   - Так точно. Вiн голова колгоспу, а я голова сiльради.
   - Про?жджайте...
   - Стой, стой? Куда? - замахав узбек i, схопивши  Гнатовото  жеребця  за
вудила, осадив назад.
   - Гiде узяв? - поплескав вiн смаглявою рукою по блискучих крщах  нового
сiдла. - Яке тво?, зiiа?ш-понiма?ш, дiло?
   - Самогон  давал,  седло  брал.  А?  Какой  такой  хитрый.  А?  Военннi
имущество назад забирай. Приказ такой знаешь? А? Скидай седло...
   Гнат побачив, що дiло поверта?ться погано,  вдарив  шпорами  кони,  але
узбек тримав за уздечку i знову осадив коня.  Вишкiривши  зуби,  зiрвав  з
плеча карабiн:
   - Слазь.
   Гнат, плутаючись у полах шинелi, скочив з коня.
   - Шагом марш. Командир говорить будешь...
   - Я ж голова сiльради... Iз Троянiвки... Ось документи...
   - Какой такой. Седло во?нний, лошадь во?нний.  Якши,  яман  -  клади  в
карман. А? - прицмокував язиком узбек.
   "До?здилася, бортова довбня", - лаявся Оксен.
   У крайньому ворi блукало з десяток засiдланих коней.
   "Ось навiщо сiдлечко знадобилося,  -  полютiшав  Оксен.  -  Драпкоманда
доганя? фронт".
   В холодку на Шинелях спали бiйцi. З хати,  облизуючись  пiсля  онiдацку
вийшов капiтан.
   - Що трапилося? - запитав вiн, заклавши великий палець за портупею.
   - Лошадь во?нний, куда едут - неизвестно, - виступив  наперед  узбек  i
кивнув головою на затриманих.
   - Хто такi? - насупившись, тоном вiйськово? людини, яка призвича?на  до
покори нижнiх чинiв, запитав капiтан.
   - А ви хто? - зацiкавився Оксен, граючи веселими очима.
   - Капiтан Греб?шков.
   - Те, що ви капiтан, - я бачу. Одне тiльки не зрозумiло, як  бiйцi  пiд
командуванням такого капiтана перестрiвають людей i вiдбирають у них речi.
Це схоже трохи на грабунок.
   Веселi очi Оксена дивилися з такою вiдчайдушнiстю, що  капiтан  вiдчуа;
вiд цих очей можна чекати всякого клопоту i напастi.
   - ? наказ конфiскувати вiйськове майно. Хамраев, знiмiть сiдло.
   Узбек, радiсно вишкiрившись, бадьоро пiдiйшов до Гнатового коня.  Оксен
зняв iз себе смушеву шапку, подав Греб?шкову:
   - До  капiтансько?  шпали  не  вистача?  сиво?  шапки.  Вiдразу  будете
генералом.
   - Мовчати, -  побагровiв  капiтан  i  зробив  ши?ю  судорожний  рух.  -
Затримати, обшукати, згодом розберемося, - крикнув вiн.
   - А чого згодом? Давайте зараз. Пiшли в хату, - наполягав Оксен.
   Гнат блимав переляканими очима, облизував сухi губи.
   Господар, ветхий дiдок, шмигнув у  хатину,  швидко  закривши  за  собою
дверi. Гнат i Оксен посiдали на лавi, каштан, крекчучи, залiз за стiл.
   - Документи.
   - Уже ж раз показували.
   - Зайвi розмови. Давайте на стiл документи. Обидва шльопнули  шкiряними
гаманами, туго набитими довiдками.
   Капiтан, схиливши голову набiк, довго вивчав  ?х,  обличчя  свiтлiшало,
нарештi посмiхнувся:
   - Ясно. Ви - сiльський актив. Не гнiвайтеся - час тепер,  самi  зна?те,
во?нний. Ваш маршрут? - Вiн полiз у планшет за картою. - Може, ми  по?демо
разом? Веселiше буде? А?
   - Нам не по дорозi. Ви люди вiйськовi, ми - цивiльнi.
   - Вигiднiше iти з нами. Мо? бiйцi, - вiн зробив наголос на словi "мо?",
виходило так, що вони iснують для того лише, щоб охороняти його персону, -
народ стрiляний i, якщо вам доведеться сутужно, не пiдведуть.
   - Це ви про що? - не второпав Оксен.
   - Ну, - капiтан опустив очi, зробив пальцями такий рух,  нiби  розтирав
муку. - Ви комунiсти - i тому з вами можна вiдверто. Може статися таке,  -
вiн знову пiдняв очi, нiби хотiв подивитися, яке  враження  зроблять  його
слова, - що ми будемо оточенi, ну, потрапимо в оточення, - поправився вiн.
- Поки що, звичайно, нi, але може таке статися. Я веду ?х на Харкiв.  Там,
за всiма даними, будуть формуватися дивiзi?.
   - Ви, як я бачу, не дуже поспiша?те?
   - Мо? люди дуже втомилися, - зiтхнув капiтан. - Вони ще не  вiдiспалися
пiсля бо?в на Днiпрi, i, природно,  ?м  треба  в  першу  чергу  вiдпочити.
Дорога передбача?ться далека.
   - О, це правда. Особливо на конях  i  отакими  манiвцями,  -  засмiявся
Оксен.  -  Дозвольте  поцiкавитися  вашою  тактикою?   Вiйська   рухаються
большаками, а ви лiсочками, ярочками? Так безпечнiше?
   Капiтан засмiявся уривчасто i непри?мно, оголюючи червонi плитки ясен:
   - Сильно. Чудово... Ха-ха. Але, дорогий мiй, я давно вже вирiс  з  того
вiку, щоб мене в чомусь пiдозрiвали. Якщо ви хочете йти зi  мною,  -  будь
ласка. Конi, сiдла - це, звичайно, дрiбниця. Вони залишаються за вами. Да,
-  схаменувся  капiтан,  потираючи  рукою  лоба,  -  ви  з  якого  району?
Зiнькiвського? От сюрприз.
   Вiн вийшов на ганок,  щось  наказав  днювальному  i  повернувся  назад,
загадково посмiхаючись. В сiнях почулися голоси.  Увiйшло  дво?:  високий,
широкоплечий i низенький, бiлявий, виструнчилися перед капiтаном.  Капiтан
скомандував "вiльно" i сказав бiйцям:
   - Пiзна?те?
   Бiйцi, як по командi, обернулися до лави i  на  якусь  хвилю  застигли,
приглядаючись: враз усе змiшалося - крик, лемент. Хто кого  обiйма?  -  не
розбереш. Тiльки чу?ться:
   - Панас Гичка? Оце ти?
   - Оксене...
   - I Гнат тут? Ого-го-го! Куди? Звiдки?
   - Дядьку, почому онучi прода?те? - тягне Оксен за обмотку...
   - Ти скажи! Оце зустрiлися! Чи думав же? - вигуку? Панас. -  Хлопцi,  в
кого горiлка ?? Товаришу капiтан, земляки, ?й-богу. З одного села. Хазя?н,
а, хазя?н, готуй закуску - землякiв зустрiли. З одного села, - гукав вiн у
другу кiмнату.
   - Тихше, не метушися, Панасе, - умовля? Оксен, - а  то  десь  у  мишачу
нору шмигнеш - i не знайдемо.
   - А ти теж не тупщойся, бо головою стелю розвалиш, - да? здачу Панас.
   - Глянь, Гичка вуса вiдпустив, - диву?ться Гнат. -  Зна?ш-понiма?ш,  як
Чапа?в.
   - Отже, нашого полку - прибуло, - посмiхнувся  з-за  столу  капiтан.  -
Коли так, збирайтесь. Негайно виступа?мо.
   - Товаришу капiтанi Як же такi  Землякiв  зустрiли  -  i  по  чарцi  не
випити? Та нас грiм поб'? за таку непошану, - жалiсно кривився Панас.
   - Дорогою поговорите. Виконуйте наказ.  Через  хвилину  бiйцi  покинули
гостинний двiр. Господар, спершись на тин,  довго  стояв,  потiм  зняв  iз
кiлка вiдро, яке забули бiйцi, i понiс до хати: в хазяйствi знадобиться.
   Зiбравшися на гору, вершники по?хали лiсом. Тут було прохолодно, i конi
пiшли бадьорiше. Капiтан iз  Хамраевим  та  сержантом  Голобородьком  ?хав
попереду, Оксен iз земляками - ззаду.
   - Ну, як воно там, на фронтi?
   - Нiмець пре, так пре, що й зупинити годi. Оце бачиш,  пукавку?-труснув
Панас заржавiлою рушницею. - А в нього автомат. Бiда, брате,  бiда.  Вони,
гаддя  чортове,  рукави  засукають,  чуби  поначiсують,  автомат  до  пуза
прикладе - i сипле, немов горохом, голови тобi не да? пiдвести. Е, коли  б
нам технiки бiльше, ми б ?м показали, де чiп затика?ться. А так що? Мiнами
як зачнуть швиргати - так навколо шквар-' чить,  як  на  сковородi.  Проте
бiля Ки?ва i ми ?м духу дали. Добре дали. Таки  так  дали,  що  не  одного
земля свята ковтнула i вже не поверне. I все ж таки  довелося  вiдступати.
Нажали. Ой, скiльки нашого брата  у  Днiпрi!  Котрi  умiли  плавати  -  то
сяк-так добралися, а котрi  нi...  Отут  iз  хуторiв,  що  за  Троянiвкою,
рятував я одного землячка, пораненого. Та хiба вряту?ш i - Голос у  Панаса
приглух. - Живiт осколком розшабатувало, кишки крiзь пальцi випира?.  Куди
там рятувати.
   Гнат, слухаючи оповiдання Панаса, принишк, i сiдло пiд ним  рипiло  вже
не так весело.
   - Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче - очi так i говорять,
так i говорять, а вуста мовчать. Зiвнув два рази - i все.
   - Ну, а з наших односельчан нiкого не зачепило? - горбиться Гнат.
   - Петруся Ча?чку.
   - Вбито? - аж скрикнув Гнат.
   - За Днiпром. Як у оборонi стояли. I то як убило?  Правда,  що  кажуть:
суженого конем не об'?деш. Послали ми його з вiдром по  кашу.  Попо?ли  ми
добре (нiмець саме перестав стрiляти). А вiн  тодi  й  пита?:  "Може,  хто
добавки хоче?" - "Нi, спасибi, - вiдповiда?мо. - Душа бiльше не  прийма?".
Коли це де не вiзьмись Охрiм. "А я б, - каже, - з котелок рубонув". А  бий
тебе сила божа? Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий,  а  жер  за
десятьох, той Охрiм, як перед погибеллю. Петрусь за вiдро  i  каже:  "Оце,
Окрiме, тiльки заради тебе iду, щоб ти знав, який я  добрий"  -  i  пiшов.
Тiльки пiшов, як тут нiмець знову мiнами кидати  заходився.  Потiм  уже  i
стрiльба припинилася,  а  Петруся  нема?  та  й  нема?,  мов  крiзь  землю
провалився.  Зiйшов  я  вниз  по  схилу...  дивлюсь...  -  Губи  в  Панаса
сiпнулися. - Ну, ти! - крикнув вiн на коня, що  потягся  було  пастися.  -
Дивлюсь, лежить. Вiдро в руцi, i каша на  пiсок  вилилась.  Пiвголови,  як
бритвою, зрiзано. На потилицi волосся пасьомцями  позлипалося,  i  на  них
кров запеклася.
   Деякий час троянiвцi ?хали в тихiй жалобi. Усi думали про  те,  що  жив
чоловiк - i нема. А який гармонiст путящийi Чи хрестини,  чи  весiлля,  чи
так яке гуляння, то вже без  Петруся  не  обiйдеться.  Покладе  голову  на
гармошку, приплющить очi та як урiже ойру-смiх - хоч-не-хоч  танцюватимеш.
I от нема? Петруся. Загребли його в приднiпровських пiсках. Нiколи вiн  не
повернеться в рiдне село. Не побивайся, жiнко, не виглядай, не надiйся, не
прийде вiн, не обiйме тво? натрудженi плечi, не пораду? дiточок -  житимеш
одна, i страшне слово, як тавро, запечеться у тво?му серцi на  все  життя:
вдова.
   - Е, чого це ми носи повiшали? - перебив мовчанку Панас  Гичка.  -  Все
про вiйну та про вiйну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про  село  розкажiть.
Як там, що? Хотiли мимохiдь i ми додому зазирнути, та капiтан не дозволив.
Каже, вас пусти, то бiля бабсько? .спiдницi i прилипнете. Так i не вдалося
зазирнути в рiднi кра?. Та, мабуть, i краще.  Раз  перекипiло  серце  -  i
баста. Навiщо вдруге ятрити?
   I розмова полилася  тихо  та  сумирно,  як  то  водиться  мiж  хорошими
земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як  живуть  сiм'?,  кого
взяли в армiю, а хто вже, може, повернувся "по чистiй", чи цiлi  хати,  чи
не бомбили села...
   В  лiсi  почулася  голосна  розмова.  Переднi  зупинилися,  наслухаючи.
Капiтан пiдняв руку, щоб заднi також припинили рух.
   - Що там таке? - зацiкавився Оксен i пробрався наперед.
   Греб?шков i Хамра?в про щось тихо говорили. Потiм капiтан махнув  рукою
i сказав: "Давай". Хамра?в зняв  карабiн  i  пiшов  помiж  кущами,  високо
пiднiмаючи ноги. Нi  одна  галузка  не  хруснула  пiд  його  ногами.  Люди
притихли,  слiдкуючи  за  ним.  Скоро  гiмнастьорка  Хамраева  зникла  мiж
деревами. Гомiн у лiсi також притих.  Було  чути  лише,  як  шелестить  на
деревах листя та важко сапають конi. Сонце вже стояло опiвднi, i тiнi  вiд
широких крон лежали на травi. Лiсова прохолода  освiжала  людей  i  коней;
десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений  гуркiт.  Нiмцi  бомбили
станцiю. Вершники на той гуркiт перезирнулися. Гнат рипнув сiдлом,  i  всi
зашикали на нього, нiби те рипiння було чути за  тридев'ять  земель.  Враз
почувся шелест, i на дорогу вийшов Хамра?в.
   - Там люди, товариш капитан. Наши  люди.  Лошадь  травка  щиплет.  Люди
язиком болтай. Какой-такой - не знаю, - доповiв вiн.
   За кiлька хвилин вершники були  на  галявинi.  Бiля  багаття  сидiло  з
пiвдесятка озбро?них людей, перед ними стояла сулiя самогону i  сковорода,
на якiй шипiла пiдсмажена ковбаса.
   - А, нашi дорогi бiйцi, браття, - кинулися вони до вершникiв. - Сiдайте
до гурту. У нас ? чим почастувати. Сiдайте. Все рiвно - вiйна.
   Бiльше за  всiх  кричав  чоловiк  у  фуфайцi,  пiдперезаний  кулеметною
стрiчкою. Це був пристаркуватий  чоловiк,  голова  сива,  але  зуби  бiлi,
мiцнi.
   - Хто такi? - запитав капiтан, злазячи з коня.
   - Ми хлопцi веселi. Пий, гуляй. Ми тутешнi  партизани.  А  я  -  Олифiр
Кузьменко, з-пiд Журавного. Ще в  громадянську  вiйну  по  лiсах  ходив  з
партизанами. Та чого ж ви сто?те? Сiдайте в коло, дорогi  нашi  браття,  i
будьте як дома. Семене, а, Семене! - загукав вiн до  молодого  бiлочубого,
що  стояв,  вiдставивши  ногу,  i,  усмiхаючись,  крутив  барабан  нагана,
застромленого за пояс. - Ану, давай сюди  всьо,  що  треба.  Ми  запаслися
всiм. На два роки вистачить, - вихвалявся Олифiр.
   Капiтан сiв у коло, бiля нього примостився Гнат, раз по  раз  позираючи
на нього i нiби питаючи,  як  же  його  триматися  i  що  робити  при  цiй
кумпанi?. Капiтановi пiднесли стакан горiлки. Вiн вiдпив, закусив  солоним
огiрком.
   Оксен сидiв поряд iз Гичкою.
   - Ну як? - запитав вiн, кивнувши на лiсовикiв.
   - Кумедiя. Геть чиста кумедiя, - зашепотiв Панас.
   - Слухай, а може, i ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться.
   - Аз тим, з капiтаном як? Вiн же не вiдпустить? А i нитi що  подумають.
Утiк, скажуть, заховався. Нi, пiду я далi. За армi?ю пiду. Там нашi бiйцi,
нашi люди. А про рiдний край ти менi не нагадуй. Мимо дому проходив - ноги
до землi прикипали, трохи було на Троянiвку не завернув. А потiм  думаю  -
обiйду десятою дорогою, подалi вiд лиха...
   - А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тiльки, звичайно, не  з
такими, як оце...
   - Е, нi. Раз я вже вирiшив, то хай так i буде. Лiоля невелико?  гостини
вершники знову зiбралися в дорогу.
   - Ще раз пропоную: ?дьте з нами, - заговорив капiтан.
   Гнат був засовався ?хати з капiтаном i других пiдбивав :
   - А що ж, капiтан правду каже: чим тут нидiти в лiсi,  краще  туди,  де
всi.
   - Капiтане, ?дьте сво?ю дорогою i до  нас  не  мацайтесь,  -  спалахнув
Оiксен.
   - Дiло ваше, - капiтан цьвохнув коня прутиком.
   -  Знаеш-понiма?ш,  ти  не  сердься,  -  ковзнувся  на  сiдлi  Гнат   i
розпрощався з Оксеном. - Живi будемо . - зустрiнемося.
   - Щасливо? дороги, - махнув рукою Овсен i пiшов до лiсу.





   Тимко  Вихор,  Марко  Дудочка,  Сергiй  Золотаренко  i   Денис   Кошара
перебували у Святогорську, куди  ?х  направили  разом  з  iншими  молодими
троянiвцями в заласний артилерiйський полк. Жили вони на чумацьких правах,
стройовою пiдготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в  соснових
куренях i виконували рiзнi  роботи:  рили  окопчики,  обставляли  тинами,.
плетеними з лози, чистили на полковiй кухнi картоплю.  Кадровики  дивилися
на них, як на  стороннiх,  що  плутаються  без  дiла  пiд  ногами  i  всiм
заважають. Який-небудь вiйськовий  хлюст,  особливо  з  нижчих  чинiв,  що
надiйно присмоктався до  запасного  полку  i  знайшов  собi  притулок  вiд
во?нних бур, зазираючи в курiнь, зичним голосом кричав:
   - Троянiвка, на снiданок i
   Тодi в куренi створювалася  метушня:  з  торб  витягалися  глибокi,  як
ковшi, дерев'янi ложки з квiтками, глечики або iнший посуд,  i  новобранцi
стро?м тупотiли до кухнi. Повар затуляв червоною пикою вiконце:
   - Троянiвка прийшла?
   - Осьдечки вона.
   - Пiдходь по одному.
   Кожному одмiрялося по черпаковi  перлово?  кашi,  яку  бiйцi  охрестили
"шрапнеллю". Хлопцi нашвидку хлебтали ?? i за домашньою звичкою облизували
ложки. Денисовi не вистачало, вiн  брав  свiй  глечик,  пiдв'язаний  попiд
вiнця мотузочком, i, розмахуючи ним,  як  мазницею,  пхався  до  кухонного
вiконечка.
   - Добавка ??
   - Смаженi цвяхи i
   - Сам трiскай.
   Сердито посалуючи, iшов до куреня i запускав руку в домашню торбу,  яка
вже давно була пустою.
   - На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть вiд пуза, - висловлював  вiн
заповiтну думку.
   - А в нас оце в Троянiвцi  пастухи  картоплю  печуть,  -  мрiяв  уголос
Марко.  -  Напалять  сухого  картоплиння,  а  тодi  понаносять   картузами
картоплi,  позагортають  у  попiлi  печуть.  А  мати  з  Ганнусею  коноплi
витягають. Вода холодна, коли б отам ще не  попере-студжувалися.  Сьогоднi
вранцi такий мороз був, що трава посивiла...
   - Картоплю печуть, - перекривив його Сергiй Золотаренко. - Може,  нiмцi
твою Ганнусю на сковородi пiджарюють. Ти про це не подумав?
   - Що вони, звiрi якiсь, чи що?
   - А як же ?х називати, по-тво?му,  коли  вони  живцем  людей  у  вогонь
кидають.
   У розмовах, у тривожному чеканнi минали днi. Незабаром Дениса Кошару  i
Сергiя Золотаренка перевели у навчальну команду.  Якось  надвечiр  прийшли
вони до куреня обмундированi, вимитi, постриженi.  Пахли  водою  i  милом.
Видно, тiльки що з лазнi. Сергiй, туго перетягнутий брезентовим  пасочком,
задавакувато викручувався  на  одному  каблуку,  обсмикував  гiмнастьорку,
поправляв пiлотку, щоб  сидiла  точно  на  два  пальцi  вiд  брови.  Денис
повертався, як ведмiдь за горобцями: пекли ботинки.
   - Що ж, це, мабуть, нам  i  розлучатися  доведеться,  -  сказав  Сергiй
Золотаренко. - Нас у офiцерську школу направлять, а вас, мабуть, на  фронт
- i кожен по-сво?му дорiжку топтатиме. Правду я кажу, Тимку?
   - Звичайно, правду. Хто свого шука?, той знайде. Циганкуватi очi  Тимка
примружились.  Сергiй  зрозумiв  його  слова,  як  шпильку  пiд   бiк.   I
заворушилася в ньому каламутна неприязнь ущипнути Тимка якнайболючiше:
   - Чого це вас так довго в цих телятниках тримають?  Чи  не  в  генерали
вiдразу хотять висватати? Тимко встав, трусонув головою:
   - Ти що, в морду просиш на прощання? Пiдходь, я за це дорого не вiзьму.
   Сергiй ступнув уперед, шкiра на вилицях зачервонiла.
   - Куди? - перепинив його Денис. - Як барани на толоцi.
   Вiн подав Тимковi мозолясту руку i, пiдштовхуючи поперед  себе  Сергiя,
пiшов вайлуватою ходою. I нi туги, нi суму не було в  його  очах,  немовби
вiн розпрощався не з односельчанами, а з випадковими супутниками при битiй
дорозi.
   На другий день виявилося, що нема?  одного  з  тро-янiвцiв  -  Гараська
Сича. Шукали його по  всiх  пiдроздiлах,  по  лiсах,  понад  Дiнцем  -  не
знайшли. До Тимка в .курiнь прибiг озбро?ний гвинтiвкою бо?ць:
   - Ви Тимко Вихор?
   - я.
   - Ходiм зi мною.
   Тимко струсив iз сорочки сухi сосновi голки, вийшов  iз  куреня.  Бо?ць
пропустив його вперед, iшов мовчки. Тим'ко  озирнувся  i  хотiв  запитати,
куди вiн його веде. Бо?ць ошкiрився i легенько торкнув Тимка багнетом  пiд
лопатку:
   - Тюпай, тюпай, нiчого озираться...
   - А ти не штурхайся багнетом. Я  тобi  не  арештант,--  заграв  жовнами
Тимко.
   - Це ще невiдомо...
   Тимко  крутнувся  на  п'ятах,  на  його  губах  клекотiла  лють.  Бо?ць
примружив очi, наставив гвинтiвку:
   - Ти що хочеш, зараза, щоб я тобi живiт розпоров? Ану вперед!
   Тимко нехотя повернувся спиною до бiйця, закрокував  по  пiску.  Такого
приниження вiн ще  нiколи  не  знав.  Тимко  увiйшов  у  сосновий  дощаний
будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях.
   - Куди? - запитав один iз них.
   - До старшого лейтенанта Махоткiна.
   - Проходь...
   Тимко не один раз чув, як згадувалося це прiзвище  бiйцями.  Як  тiльки
хтось iз бiйцiв нарiкав на погану ?жу в запасному полку, лаяв  причiпливих
командирiв або висловлював сво? незадоволення положенням на  фронтi,  йому
говорили:
   - А чого це ти розбазiкався? Хочеш до Махоткiна? - i  бо?ць  вiдразу  ж
затихав.
   Коли мизатi, гостроокi i неговiркi бiйцi  в  малинових  петлицях  несли
котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов'язково говорив:
   - О, махоткiнцi пiшли. Кашу iз смальцем трiскають.
   Вели когось без ременяки i пiлотки, всi шепотiли:
   - Он уже... Повели до Махоткiна...
   Тимко не дуже цiкавився, хто такий Махоткiн, що вiн  робить,  тепер  же
насторожився i вiдчував неспокiй. Усе, що вiн бачив, хотiло задавити  його
волю:
   вартовi, що мовчки стояли кожен бiля  сво?х  дверей,  залiзнi  шафи  iз
величезними замками, тиша, настороженiсть, загадковiсть.
   Бо?ць провiв Тимка по коридору i вiдкрив дверi, що вели до малесенького
передпокою.
   - Стiй тут, - наказав вiн i, обсмикнувши гiм-настьорку та поправивши на
животi поясок, зайшов у другу  кiмнату.  Через  хвилину  вийшов  звiдти  i
кивнув на дверi: - Давай.
   Тимко переступив через порiг, дверi тихо закрились i клацнули замком.
   В кiмнатi  не  було  нiяких  меблiв,  крiм  залiзно?  шафи  в  кутку  i
письмового стола, що стояв  бiля  вiкна.  За  столом  сидiв  переперезаний
ременями чоловiк; голова у  нього  була  важка,  лиса  i  квадратна,  руки
маленькi, нервовi, очi олов'янi; обличчя брюзкле, нездорового картопляного
кольору, як у людини, що мало бува? на  повiтрi  i  багато  палить.  Тимко
майнув очима по кiмнатi: вiкна загратованi, на столi теж  маленькi  грати,
мабуть, щоб не зсувалися папери. Тимко стояв струнко, розвернувши груди  i
злегка нахиливши праворуч голову. Вiн не  був  у  вiйськовiй  формi,  а  в
домашньому, тобто в чоботях  з  штанами  на  випуск  i  голубiй  сатиновiй
сорочцi,  порванiй  на  лiктях  i  спинi.  Тому  вiн  так  i  доповiв,  що
"мобiлiзований такий-то на ваш виклик з'явився". Олов'янi  очi  обмацували
рудi Тимковi чоботи, на яких ще й досi сидiла порохами троянiвська земля i
зеленими лишаями сохли коров'ячi кiзячки, чорненькi штанцi, у яких парубок
ходив у  артiль  на  роботу,  мiцнi  груди  Тимка,  що  двома  сковородами
проступали крiзь сорочку, дихали спокiйно. Тимко  обмивав  сво?ми  чистими
очима картопляне обличчя переперезаного ремеиями чоловiка.
   - Я - старший лейтенант Махоткiн, - нарештi обiзвався чоловiк, що сидiв
за столом. - Що вам вiдомо  про  Гараська  Сича,  що  цi??  ночi  втiк  iз
частини?
   Тимко потис плечима:
   - А що вiдомо? Втiк - i все.
   - Вiн не говорив з вами про втечу?
   - Нi. Не говорив. Та хiба той, що дума? тiкати, кому скаже?
   - Бува? так, що й говорить, особливо вiрному  товаришу...  А  в  нас  е
данi, що ви полюбля?те товаришувати з утiкачами...
   В Тимка сипонуло морозом поза спиною: це - Сергiй. Сергiй  Золотаренко.
Це його робота... Це вiн розказав про мене i про Джмелика". Тимко витримав
довдад олов'яних очей. Махоткiн розгорнув папку, що  лежала  на  столi,  i
довго та уважно читав ??.
   - Так тобi нiчого не вiдомо про Сича?
   - Нi.
   - А хто у вас ? такий, що може втекти?
   - Хто ж його зна?. Хiба до чужого залiзеш удушу.
   - А ти часом не збира?шся?
   - Збираюся. Тiльки на фронт.
   - Навряд чи тобi вдасться.
   - Поживем - побачимо... - усмiхнувся Тимко. Махоткiн устав iз-за стола,
з папкою в руцi пiдiйшов до залiзно? шафи.
   "Запер туди i мою душу", - гiрко подумав Тимко. Потiм Махоткiн пiдiйшов
до Тимка, пощурив очi, погрався ключами i сказав,  з  цiкавiстю  зазираючи
хлопцевi в обличчя:
   - Стежка твоя запетльована, хлопче, i якщо ти i надалi мiрятимеш  землю
лисячим слiдком, то гляди, щоб у залiзний капкан не попався... А  тепер  -
марш звiдси!
   Тимко, похнюпивши голову, побрiв до дверей, якi  вiдкрив  вартовий,  що
супроводжував його до кабiнету Махоткiна.
   У дверях Тимко зупинився  i  хотiв  сказати:  "Воно,  бачите,  товаришу
старший лейтенант, у кожного сво? на землi слiди, в  одного  лисячi,  а  в
другого - вовчi. Розберись, чи? кращi", - але стримався. Бо?ць  випровадив
Тимка надвiр, i Тимко сказав йому на прощання:
   - Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронтi залiзнi галушки  хапать,
то краще людськi душi. Тiльки життя,  бачиш,  по-рiзному  поверта?ться.  I
колись правда припре i тебе до стiни...
   - Ти менi побалакай бiльше, - огризнувся бо?ць, але Тимко уже не слухав
його i швидко пiшов пiсками до сво?х куренiв.
   Цi?? ночi Тимко спав погано. Кiлька разiв виходив з куреня, слухав,  як
шумлять сосни i  шелестить  по  пiску  вартовий.  Вийшов  Марко,  накрився
свитою, як пастух мiшком.
   - Ти чого не спиш? - запитав його Тимко.
   - Досада роз'?да?.  Сидимо,  як  до  лакола  прип'ятi.  Iнших  у  частi
порозпредiляли. А ми? Так. Нi в тин нi в ворота. А  може,  нас  i  справдi
кудись запроторять у моряки чи у льотчики? Тебе як викликало командування,
то нiчого не говорило? Якби знаття, я б заранi  заяву  написав  до  вищого
командування, щоб мене нi в льотчики, нi в моряки не  брали,  а  тiльки  в
пiхоту.
   - Чому ж так?
   - У льотчики вибирають таких, що на голову мiцнi,  а  я  -  нiкудишнiй.
Вилiзу на клуню - i то голова крутиться. А як пiдтягнуть пiд самi хмари та
попокрутять мертвими петлями? Що тодi з мене буде? Формена ганчiрка. I  на
морi я також не можу. Весною стояв на мосту, дивився, як Ташань лiд  жене,
- так i пiдперло до горла. А на морi? Там як  почне  кидати  то  вниз,  то
вгору, то не втямиш, де  небо,  а  де  земля.  Менi  тiльки  на  сухопуттi
служити.  Дуже  великий  я  охотник  по  землi  ходити.  Так  що  ж   тобi
командування говорило? Не питало про Гараська Сича?
   - Питало, та ще й лаяло.
   - Це мiй грiх, - зiтхнув Марко. - Як полягали ми вчора спати, чую, щось
маца? за плечi. "Це ти,  Марку?"  -  пита?.  "Я",  -  вiдповiдаю.  "Ходiмо
надвiр, я тобi щось скажу", - просить Гарасько. Вийшов я. Вiн вiдвiв  мене
в сосни i каже:  "Хочеш  Троянiвку  побачити,  то  я  тебе  навчу,  як  це
зробити". Я насторожився, думаю: "Тут формене дiло не чисте..."  Вiдводить
вiн мене ще далi i тихо так шепче: "Ходiм, - каже, - зi мною, i за тиждень
будемо дома. Дорогу я роздивився добре, не заблуджуся. Харчi ? -  на  двох
вистачить. А нi - то в людей попросимо. Хто нас затримав? Ми на бiйцiв  не
схожi. Скажемо - пастухи, худобу вiдганяли, i  нiхто  нас  не  займе.  Ну,
гайда". Страшно менi стало вiд таких слiв, пiд грудьми холодець труситься.
Ну  що  тут,  думаю,  говорити?  Мовчу  я,  а  в   самого   серце   тiльки
стук-стук-стук, стук-стук-стук. Випустить вiн, думаю, отут менi кишки -  i
шукай тодi качки в очеретi. "Ага, так ти злякався, значить... Бо?шся? А  я
не боюся". Шурх помiж соснами - i був такий. А я стою - з мiсця не  зрушу.
Що ж, думаю, робити, кричати на допомогу чи до вартового бiгти?
   Тимко зiрвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю.
   - Пiшли до Махоткiна, - тихо наказав вiн.
   - Чого? Хiба вiн i мене викликав? - не второпав Марко.
   - Пiшли, даси вiдповiдь за те, що дезертира покривав.
   Марко схопився руками за сосну, злякано запросився :
   - Не губи мене, не карай, Тимку... Що ти робиш? Тимку...  пусти,  пусти
мене...
   Тимко стояв перед ним задиханий i гнiвний:
   - Бичачий оривок. Ну що менi з  тобою  робити?  Нцтовкти  тво?м  дурним
лобом об сосну шкода - всохне. Вона хоч тiнь да?, а ти на якого  чортового
батька живеш на свiтi?
   Тимко сердито плюнув i пiшов  до  куреня.  Ззаду,  хлипаючи,  плентався
Марко, питав раз у раз:
   - Тимочку, а ти не заявиш на мене?
   - Цить, ратиця коров'яча! Нi ти, нi я нiчого  не  зна?мо,  iнакше  обом
попаде. А його тепер не знайдеш.
   Полягали. I вперше Тимко задумався над тим,  що  в  життi  не  так  усе
просто, як йому здавалося. Навiть серед  односельчан  виявилися  хорошi  i
поганi люди:
   одним можна вiрити, iншим - нi. "Знав би я, чим ти диха?ш, я б  тебе  з
очей не спускав, гада. За нього" люди на смерть пiдуть, а вiн у батька  на
пасiцi медок трiскатиме. Земляки земляками, хоч ще нi бiйцi, нi  стрiльцi,
а так собi, горобцi, одначе треба менi ширше очi розплющити".
   Перед свiтанком зробили "пiдйом":
   - Троянiвка, ворушисьi В темрявi загомонiли люди:
   - Ти куди торбу тягнеш? Дума?ш, як темно, то не бачу?
   - Хлопцi, хто взяв онучi,  признавайтесь.  Один  за  одним  вилазили  з
куреня, горбилися вiд холоду, торохтiли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.
   - Струнко?.
   Темний чотирикутник завмер.
   - Кроком руш!
   Овечим потоком хлинули в пiтьму, наскакували один на одного, лаялися.
   - Припинити розмови!
   Петлювали лiсом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали
рахувати людей: один з одного кiнця, другий - з iншого. Коли сходилися  на
серединi, виявилося, що не вистача? одного ряду, рахували знову.
   Вiдсталих не було.
   Колону повели далi.
   Свiтало. З темряви поволi виступали стовбури дерев, угорi, мiж кронами,
свiтлiшали небеснi озерця.
   Знову зупинилися. Сержанти забiгали, рахуючи людей. Якiсь два вiйськовi
ходили слiдом за  сержантами.  Потiм  всi  четверо  вiдiйшли  набiк,  щось
поговорили мiж собою, i сержанти пiшли в лiс, а  командири  стали  поперед
колони i повели далi, з лiсу.
   - Куди нас ведуть? - шепталися в колонi.
   - Приведуть - довiда?шся.
   - Спати хочеться - очi злипаються.
   - Браття, в кого ? на цигарку?
   - Так не дозволять же.
   - Яв рукав...
   Пiсля перепочинку - походом далi.
   За  кiлька  днiв   пройшли   Слов'янськ,   Костянтинiв-ку,   Дружкiвку,
заколесували  по  Донбасу,  шукаючи  загадкову  i  невловиму,  як   мiраж,
вiйськову частину. Висловлювалися рiзнi припущення. Однi говорили,  що  ?х
перекидають на Далекий Схiд, iншi - в Середню  Азiю,  третi  -  кудись  за
кордон, у Персiю, чи що...
   - Пропадемо,  -  бiдкався  Марко.  -  Як  будемо  жити,  коли  балакати
по-?хньому не вмi?мо?
   Найгiрше те, що  люди,  надiючись,  що  ?х  скоро  обмундирують,  брали
найветхiший одяг,  i  тепер  вiн  розповзався  на  осiннiх  дощах,  взуття
рвалося, сухий пайок закiнчився, i  люди  голодували.  Уранцi  прибули  на
станцiю Яма, яку недавно бомбили нiмецькi лiтаки. Склади горять, у  рейках
ще не стих бомбовий гуд, на  колi?  -  ешелон  з  пораненими.  Один  вагон
сплющило, як консервну банку, перекосило дверi i вiкна, всерединi стогнуть
пораненi, санiтари метушаться з носилками, але нiяк  не  можуть  дiстатися
досередини. Здоровiшi пораненi в пiжамах, бiлих сорочках, а  то  й  просто
голi, по пояс похрещенi бинтами, сходяться звiдусiль у мазутi i  вугiльнiй
пилюцi - ховалися од бомб пiд паровозами, в шлакових ямах, в бункерах  для
вугiлля.  Вiйськовий  лiкар  ходить  за  начальником  станцi?  i   просить
вiдправки: ще налетять раз - кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Раненi.
   Залiзничник не обзива?ться, вiн  заклопотаний.  Вiн  розшуку?  аварiйну
бригаду, яку теж розiгнало бомбами.
   Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у  життi  бачив  вiн
стiльки покалiчених людей. "Видно, там жорна  величенькi,  як  от  стiльки
людей перемололи", - думав  вiн,  спотикаючись  об  рейки.  X?  прихiд  на
станцiю помiтили, i  начальник  станцi?  аж  задихнувся  вiд  радощiв:  от
стiльки людей привалило, та ще й здоровi-здоровiсiнькi. Ану зараз ?м кайла
В руки, хай розчищають колiю.  Хлопцi  торби  на  шпали  -  i  за  роботу.
Нальотiв не було. Люди  працювали  спокiйно.  Раненi  перемовлялися  крiзь
вiдкритi вiкна, шукали  землякiв,  руками,  на  яких  позасихала  фронтова
грязь, подавали махорку i дещо з ?жi. Тимко  з  Марком  працювали  напроти
командирського вагона. Один раз iз вiкна висунулася рука з пачкою цигарок.
Марко побiг до вагона, вернувся блiдий, губи його тремтiли:
   - Там Федот... Он той, що на середнiй полицi.
   Тимко кинув лопату i в два стрибки вже бiля вiкна. Дивиться i нiчого не
бачить, тiльки бiлу сорочку. У дверях вагона - медсестра в бiлому  халатi.
Вiн до не?:
   - Пустiть мене. Там мiй брат. Лейтенант Вихор. Сестра скидав халат:
   - Тiльки швидко, щоб не застав начальник, ешелону.
   Тимко плута?ться в рукавах, халат не зодяга?ться, вiн  його  на  спину.
Проходом iде тихо. Бинти, бинти, бинти. Смердить загно?ним гiпсом, духота.
"Де ж вiн тут е? Котрий iз них брат? Чи отой, що  сидить,  скулившись,  i,
притримуючи  лiву  руку,  хита?ться,  як  завiдна  лялька,  чи  отой,   що
витягнувся пiд марлею, як мертвяк?"
   - Тимку! Брате!
   Тимко озира?ться i бачить його на середнiй полицi. Вiн лежить горiлиць,
i права рука його в бiлих риштуваннях. Вiн  сухий,  маленький,  вiд  нього
несе мiцним димом.
   - Брате...
   У Федота щось перекочу?ться в горлi i роздува?
   тоненьку шию. По нижнiй частинi обличчя пробiгав судорога.
   ...Ташань, Ташань, голуба рiка, конопляний  дух  над  оселями,  журлива
пiсня надвечiрня, одинока зоря над  млинами...  Де  ви?  Куди  подiлися?..
Тимко хилить стрижену голову, притамову? вiддих у грудях:
   - Де ж тебе поранено?
   Федот злизу? язиком осугу з губiв:
   - Пiд мiстечком Радеховим у першому бою.
   - Як жестам, на вiйнi?
   - Погано, Тимку... Людей убивають... А мене ось... -  i  Федот  показав
очима на бiле риштування, на якому лежала загiпсована рука.
   За вигоном хтось бiгав i кричав: "Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?"  Федот
боляче i досадливе:
   - Уже й так дали кип'ятку... Душа горить...
   Раптом Федот схопився з полицi, очi його зробилися такими гострими,  що
зрiзали б камiнь. В них задимiло атаками i чужим далеким  криком:  "А  вiн
пре, гад, i жито толочить. А ми трупами слалися... I по тих  степах  ще  й
досi смаленими гiмнастьорками нашими пахне..." Його вдарило щось по горлу,
i голос обiрвався.  Вiн  кинув  голову  на  подушку,  тремтячими  повiками
видавив з очей двi свiтлi крапельки... На  головi  помiж  рiдким  волоссям
голковими жалами виступив пiт. Сухорляве,  уже  роз'?дене  вiйною  обличчя
було жовтавим i якимось страшним на бiлiй-бiлiй подушцi...
   "Ох, як же тобi тiло зiм'яло та покалiчило,  а  душа  в  тебе,  видать,
крiпка, наша, вихорiвська", - перековтуючи жаль, подумав Тимко  i  прикрив
братовi простирадлом ноги, - i це було першим знаком уваги до нього за все
життя, за все життя. "Що ж мiж нами ходило, чорне та зловiсне, що жили  ми
з тобою, як чужi. Мабуть, оте троянiвське, домашн?.  А  тепер  прийшло  до
народу лихо - i забулося все, i гiрко згадувати його,  бо  i  для  нас  iз
тобою велике лихо, брате..." Тимко стояв, знявши картуза, i  чорна  грудка
злостi на брата розтавала у його серцi:
   - Може, тобi чого треба, Федоте, то я збiгаю на станцiю, куплю...
   Федот звiвся на лiкоть, але те, про що  вiн  думав  i  горював,  ще  не
зiйшло iз його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, i мучило не  тiльки
в цю хвилину, а вiддавна, бо, як додивився  Тимко,  залишило  сво?  слiди:
Федот постарiв, посуворiшав i  тепер  був  дуже  схожим  на  Йоньку:  щось
дразливе i вередливе поселилось на його обличчi.
   - Нiчого менi не треба,  -  вiдповiв  вiн  якось  сердито,  але  згодом
подумав, полiз пiд подушку i, вийнявши з-пiд не? гаманець, дав грошi. -  У
нас оце якраз яблука падають... Вийдеш на свiтанку, а  вони  -  бух,  бух.
Вiзьмеш iз роси, а вони свiжi, холоднi. Теплом лiтньо?  ночi  вiддають.  -
Далеке, троянiвське пропливло мимо обох братiв. -Ота яблуня, що  до  Павла
Гречаного гiллям. Пам'ята?ш, Тимку, як вiн наших  яблук  об'?вся,  а  тодi
голим животом по споришi лазив? Мати кажуть: "Павле, то ж  так  лiкуються,
як меду об'?дяться", а вiн голову пiдняв та й каже: "Вiд яблук також. Вони
теж солодкi".
   Обидва брати засмiялися: Тимiко  весело,  простодушно,  а  в  Федота  й
усмiшка не вийшла, якась болюча, невесела.
   - Ну, як там дома?
   - Кидав усiх живими. Правда, - Тимко засмiявся,  -  телятко  втопилося.
Пiшло на Ташань, посковзнулося - i в воду стовбул.
   - Батько побивався?
   - Ото! Найбiльше його Латочка пiд'юджував:  То,  блат,  -  каже,  -  не
просте теля було, а вчене. То воно видивлялося,  як  щук  ловити".  Ну,  а
батьковi тiльки скажи, то вже пiшло.
   - Ну, а як Юля? - запитав Федот iз тривожною обережнiстю в голосi.
   - За не? нiчого не знаю. Коли мене забирали в армiю, ?? не було.
   - А я ж ?? в тил вiдправив.
   - То, може, ваку?рувалась?
   - Може. А взагалi - вона погань. Менi писали, як вона з Денисом...
   - А ти про не? не думай.
   - Хотiв би, та не можу. Ну, а ти як?
   - Одправляють у якусь частину невiдому.
   Федот замислився:
   - Ось що, брате, я тобi скажу: бережи себе. Там такi залiзнi жорна,  що
тисячами перемелюють... - Федот глянув на Тимка добрими жалiсними очима. -
А як треба, то вмирай з вiрою, що не буе тут нiмця  на  нашiй  землi...  З
вiрою легше вмирати.
   - Добре, брате, - тихо сказав Тимко i глянув Федотовi у очi.  -  Тiльки
страшно менi людей убивати...
   - Там навчишся. Ти не вб'?ш - тебе вб'ють. В тебе ще захована  лютiсть,
а як вискочить вона з тво?х грудей - убиватимеш.
   Довго мовчали. Федот обiзвався першим:
   - Дуже менi яблук хочеться. Може б, ти збiгав, купив де-небудь?..
   Тимко глянув на затиснутi в мокрiй доловi грошi:
   - Я зараз, брате. Одну хвилечку, - i швидко вийшов iз вагона.
   Коли  повернувся  назад,  санiтарного  ешелону  вже  не  було.   Марко,
зазираючи Тимковi в обличчя, розказував :
   - Тiльки ти пiшов - зараз же й по?хали. Непошкодженi  вагони  причепили
до паровоза i по?хали. А з тих он вигружають ранених на машини.
   Тимко побiг до машин. Федота там не було. Тимко вiддав  яблука  якомусь
пораненому, сiв на гарячi рейки.
   "Це ж вiн мене ждав, виглядав, а я не вернувся... Мабуть, воно так ? на
вiйнi -  усiх  ждуть,  та  не  всi  вертаються.  Звiдкiля  ж  моя  ниточка
почнеться? I чи дiйде  вона  до  клубочка,  чи,  може,  десь  переруба  ??
осколком i землею закида?? Щасти тобi, Федоте, на шляху.  Хоч  ти  менi  i
крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати..."
   Надвечiр  колона,  в  якiй  був  Тимко,  пiдiйшла  до  села   нiмецьких
колонiстiв - Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикуванi пiд
шнур, критi черепицею, "фiнською стружкою", у вiкнах  палахкотить  червона
заграва заходу, ворота, дверi - повiдкриванi;  по  дворах  блукають  кури,
поросята, вiдгодованi свинi.
   Хралов злiз з коня, розiм'яв ноги:
   - Розiйтись. Готових страв не чiпати, вони можуть бути отру?нi.
   Тимко, Марко, галичанин Прокопчук i татарин Ахметка зайшли у найближчий
двiр.  Назустрiч  вибiг  пiвень  i,  пiдiгнувши  ногу,  затрусив  червоним
гребенем.
   - А, здоров, куме! - зняв перед ним шапку Марко. - Можна до хати? Чи  в
клунi спати покладете?
   Пiвень сердито закокотав i побiг у садок.
   - От бiсiв нiмчуряка, чу?, що не сво?.
   Марко перший ступив на порiг, обережно зазирнув досередини.
   - Iди, чого застряг?
   - Еге, iди! А як мiну пiдклали?
   Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, в хати вискочило порося,
тягнучи задню ногу. Морда його була в борошнi. За ним вискочив  розлючений
Ахметка, плювався на всi боки, витирав руки об шинелю.
   - Чушка ночевал - Касимов не будет ночевал.
   - Або тебе шляк трафить, коли переспиш iз па-цем? - витрiщив лупатi очi
Прокопчук, але Ахметка махнув рукою i навiть не озирнувся.
   В хатi все поперекидано, видно, вивозили  наспiх.  В  будинку  -  п'ять
кiмнат, тяжкi дубовi стiльцi, шафи,  етажерки  з  книжками,  на  стiнах  -
пейзажi з кiрхами- i високими готичними замками.  Кухня.  Дитяча  кiмната.
Тут два маленьких залiзних  лiжка,  на  стiнi  годинник  iз  зозулею,  яка
визирнула з теремка i застигла з пiдслiпуватим дурнуватим  поглядом;  далi
спальня - з широким дерев'яним лiжком.
   - Ось де фрiц iз жирною нiмкенею качався! -  вигукнув  Марко,  впав  на
лiжко в одежi, загойдався на пружинах.
   - Мiна! - вигукнув Тимко. Марко закляк з роззявленим ротом:
   - Як же я тепер устану?
   - Отак i лежи. Як поворухнешся, ноги - в один бiк, голова - в другий.
   - А вiн молодий, на полу переночу?, - безцеремонне стяг Марка Прокопчук
i кинув на лiжко свою порвану мiлiцейську шапку,  даючи  знати,  що  мiсце
зайнято.
   Прокопчук носив мiлiцейську  шинелю  з  синього  сукна,  шапку-кубанку,
штани-галiфе i присягався, що служив у мiлiцi?. Йому нiхто не вiрив, бо  в
мiлiцiю приймають людей  серйозних,  а  не  отаких  шалифiрiв.  Вiн  вiчно
теревенив, розповiдаючи веселi "вiци" - анекдоти,  спiвав  коломийки,  хоч
живiт аж судомило вiд голоду. Про нього говорили,  що  вiн  ма?  верблюжий
шлунок i на?да?ться на цiлий тиждень.
   - Ая, то правда. Я маю середину фест. А зна?те чому? Бо менi ??  чинбар
вичинив.
   Одне лише дивувало в його поведiнцi: усiх заставляв смiятися, а сам  не
смiявся.
   - Чого роти пороззявляли, хоч фiрою за?жджай? - заговорив вiн, коли всi
в хатi розташувалися на вiдпочинок. - Бачили пац??  То  ходiть  допоможете
його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську.
   Марко зауважив, що, перш нiж забивати порося, треба розшукати сiль,  бо
не будеш носити за спиною не  посолене  сало.  Краще  курей  нарiзати,  ?х
швидше по?сти можна.
   - А то що, хiба ми ?вре?, що будемо прiсну курятину ?сти. Заб'?мо пац?,
то дiло иайвiрнiше.
   Доки смеркло, в кухнi гоготiло,  як  у  горнилi.  Тимко  з  Прокопчуком
кондошили на столi порося. В хатi було так жарко, що  кухарi  працювали  в
одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворцi.
   Марко принiс повний лантух курей, розсiвся бiля  дривiтнi  i  влаштував
бойню. Вийме курку з лантуха, наступе на крила ногами, цюк ножем по ши?  -
i готово.
   Хлопцi морочились бiля поросяти i не дуже додивлялись, що робить Марко,
а вiн уже кiнчав роботу i  сидiв  у  пiр'?,  як  сатана,  патрав  курей  i
кип'ятив. Отак чаклував доти, доки не сталося нещастя. Якось  вiн  недобре
прикрив лантух, кури повилазили i давай лiтати по хатi,  битись  у  вiкна,
кудкудакати. Збили таку пилюку, що свiта  не  видно.  Марко,  розчепiривши
руки, стугонiв по хатi, примовляючи: "Сiла, сiла, рябенька, сiла". А  куди
ж ?й сiдати, коли в хатi курячою смертю пахне?
   Було б того гармидеру на цiлу нiч,  та  здогадався  Прокопчук  вiдкрити
дверi, i повискакували кури надвiр.
   - Аби тебе дiдько сколов, - лаявся вiн, вибираючи з голови пiр'я.
   Тимко смiявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в  пуху,
як той курощуп у чужому курнику.
   На цей переполох нагодився Касимов.
   - Каждий хата - чушка, каждий хата - месо. Ахметка своя друг прийшоiв.
   Вiн вiдкликав у другу хату Тимка i та?мниче сказав:
   - Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада.
   Тимко спочатку не повiрив,  але  Ахметка  так  гаряче  переконував,  що
говорить правду, що Тимко зодяг-ся й  вийшов  надвiр.  Темно.  Болото.  По
дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить  смалятиною.  Iнодi  мелькне
чиясь тiнь, глухо задзеленчить вiдро. I знову все тихо.
   Кутаючись у теплий на  вовнi  кожушок,  насуваючи  на  голову  поглибше
смушеву шапку, Тимко пiшов розшукувати квартиру командирiв. Вiн  не  знав,
де вона, i навмання зайшов в одну хату, щоб  запитати.  Вiдкрив  дверi.  В
обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тiл. Обгорнуло парою.  В
тiй парi, як у туманi, люди. Галас, смiх, хлюпання. Баняться.
   - Хлопцi, в якiй хатi командири зупинилися?
   - Пiд дахом, пiд дахом, - насмiшкувато кинули з туману.
   - Я серйозно запитую.
   - Тут, по-сусiдськи.
   Тимко вийшов i зупинився, вражений. Стало свiтлiше. На  чорну  i  довгу
нiмецьку клуню падали вiдсвiти далеко? заграви, ?? ледь-ледь було  помiтно
крiзь густу попону ночi.  Там,  де  вона  розгорялася,  глухо  погримувала
канонада.
   Темна нiч, принишклий степ,  чорне  чуже  село,  в  якому  ще  смердить
нiмецьким духом, викликали в Тимка тривогу.
   "Чого це я серед ночi ?м знадобився?" - думав вiн, входячи  в  будинок,
де зупинилися командири.
   В маленькiй кiмнатi,  куди  вiн  зайшов,  тепло  i  затишно.  На  столi
"кадильниця" - черепок, наповнений якимось жиром. Храпов сидiв у  широкому
вольтерiвському крiслi, i трудно було розiбрати, спить вiн чи так  сидить,
задумавшись: освiтленi були тiльки його довгi ноги в чоботях  i  руки,  що
лежали  на  бильцях.  Груди  i  обличчя   прихованi   кiмнатним   мороком.
Костюченко, умитий, причесаний, в бiлiй сорочцi, а яку  хрестом  врiзалися
пiдтяжки, перелистував книжку в цупкiй оправi.
   - А, Вихор? Ну, як влаштувалися?
   - Добре, товаришу комiсар.
   - Не голоднi?
   - Нi, товаришу комiсар.
   Костюченко поклав  книжку  на  стiл,  якусь  мить  затримав  погляд  на
Тимковi, пройшовся по хатi.
   - В клунi сто?ть мiй кiнь. Засiдлайте i про?дьте  кiлометрiв  десять  у
степ, у той бiк, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, - скачiть сюди.
   - ?сть, - козирнув Тимiко.
   - Iще ось, на всякий випадок.
   Комiсар вийняв з  кишенi  пiстолет,  подав  Тимковi.  Той  здивовано  i
розгублено глянув на комiсара, нiби питаючи, що це ма? означати i  чи  той
не жарту?. Але комiсар дивився на нього серйозним,  заохочуючим  поглядом.
Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках  засiдлав  коня,  ви?хав  з
двору.
   Чорною штольнею простяглася вулиця.
   За селом зупинив коня i деяку  хвилину  прислухався.  Заграва,  зводячи
рижу морду, розгорялася.
   Тимко повернув коня i по?хав  на  не?,  одною  рукою  тримаючи  поводи,
другою стискаючи в кишенi  пiстолет.  Заграва  розгоря?ться,  пiднiмаючись
вище i вище в небо. Тимковi добре видно голову коня i стерновище, по якому
вiн ?де. Червонi вiдсвiти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиня?  коня
i довго дивиться на заграву; i чим довше вiн дивиться, тим яснiше  бачить,
що там метушаться якiсь тiнi i долинають голоси. I мариться  йому,  що  то
горить його село. Люди бiгають з вiдрами i  кричать:  "Гаси,  гаси!"  Враз
налiта? ^iзрна орда нiмцiв, арканить людей, б'?, волоче. Ось вони  схопили
Орисю, простоволосу, в однiй сорочцi, розп'яли на хрестi. На бiлiй сорочцi
червоними тiнями танцю? полум'я,  бiлi  ноги  в  червонiй  грязюцi.  Орися
вирива?ться, кричить: "Тимку, рятуй мене, Тим-ку!" -  i  на  мить  з  тi??
заграви  вихоплю?ться  блiде,  крейдяне  лице,  з  палаючими  очима,  коси
розпущенi. На них осiда? попiл. А обiч шкiряться мордатi каски.
   - Нi, гади, не буде по-вашому, - крикнув Тимко. На його крик вiд  землi
вiддiлилася людська постать i майнула в темряву.
   - Стiй, - крикнув Тимко i погнався.
   Кiнь схарапудився, рвонув убiк i став, як  заплiшений  у  землю.  Тимко
схилився з сiдла i побачив людину, що лежала на землi  i  щось  бурмотiла.
Серце Тимка обхопив холодок.
   - Хто такий? - запитав вiн, не злазячи з сiдла. Людина мовчала.
   - Вставай, стрiлятиму.
   Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сiдлi i гримнуло
в степ.
   - Ану, вставай.
   Людина пiднялася i тихо засмiялася хрипким  бабським  смiхом.  Це  була
стара жiнка у подертому пальтi.
   - Хто така, що тут робиш?
   Жiнка забурмотiла щось невиразне, простягаючи  до  Тимка  довгi  кощавi
руки, кудись зовучи його.
   "От iсторiя. Що ж менi з нею робити? - подумав Тимко. - А що,  коли  це
шпигун, переодягнутий у  жiночу  одежу  i  прикинувся  божевiльним.  Треба
вiдвести в село".
   - Ану, марш вперед, марш!
   Вона покiрно пiшла, щось бурмочучи i тремтячи вiд холоду.
   Через пiвгодини вони були в селi.
   Тимко постукав у дверi, за якими спали командири.
   - Хто там?
   - Це я. Вихор.
   У бiлiй сорочцi появився комiсар.
   - Що трапилося?
   - Шпигуна спiймав.
   Костюченко до цi?? звiстки поставився спокiйно.
   - Заходь.
   Тимко  пiдштовхнув   бабу   наперед.   На   столi   так   само   горiла
кадильниця-жировичок. В крiслi, не мiняючи пози, спав Храпов. Почувши чужi
голоси, прокинувся.
   - Хто це? - запитав, показуючи на обiрвану жiнку.
   - От, знайшов у степу. Белькоче - нiчого не розбереш. А хто така  -  не
знаю. Може, шпигун якийсь?
   - А, це та, що нам про не? говорили, - усмiхнувся комiсар, дивлячись на
Храпова. - Обшукайте ??.
   Тимко обмацав у не? кишенi. Баба весь  час  усмiхалася,  водила  носом,
нiби до чогось принюхувалась.
   - Нiчого нема?.
   - Добре. Як у степу?
   - Спокiйно, товаришу комiсар.
   - Гаразд.  Стару  заведи  у  якийсь  порожнiй  будинок,  хай  вона  там
обiгрi?ться. Це божевiльна нiмкеня а колонiстiв.
   - А може, тiльки прикида?ться?
   - Нi, - усмiхнувся Костюченко. - Вона справдi божевiльна. Нам  про  не?
говорили в районi. Як бачите, нiмцi ?? не захотiли брати з собою.
   В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася  до  дверей,  пiднявши
вгору висохлу, в жилах руку.
   - Що вона белькоче? - запитав Храпов у Костюченка, який  знав  нiмецьку
мову.
   - Сини, каже, мо? йдуть. Пiду зустрiчати сво?х синiв.
   - От сволота, веди ?? швидше к чорту, - насупився Храпов.
   Тимко вивiв стару надвiр, штовхнув межи плечi:
   "Ще буду квартиру ?й шукати. Хай iде, куди хоче" -  i  пiшов  до  сво??
хати.
   Назустрiч вибiг Марко i, нi  слова  не  говорячи,  прожогом  кинувся  в
садок. Його довго не було. Потiм прийшов, лiг поряд з Ахметкою.
   - Почему не спиш, сюда-туда ходиш? - обурився Ахметка. - Чушка об'?лся?
А?
   - Тобi б , таке, - щиро побажав Марко, постогнуючи. - Де ти бродив цiлу
нiч? - звернувся вiн до Тимка. - I повечеряли без тебе.
   - Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, - усмiхнувся в  темрявi
Тимко.
   - Тобi смiх, а менi... Ох ти ж горенько... - i Марко знову вискочив  iз
хати, як на пожежу.
   З нiмецько? колонi? виступили на свiтанку. Туман  розвiявся,  на  сходi
зарожевiло небо. Пiсля вiдпочинку люди побадьорiшали, дружно мiсили ногами
багнюку. У кожного за спиною телiпався лантух, аж назад тягнув.  Прокопчук
- шапка на потилицi, шинель розстебнута, лупатi очi так i виграють, так  i
химерять, щоб що-небудь збрехати, - цiлу дорогу теревенить,  одне  кiнча?,
друге почина?.
   - Ото, пане-товаришу комiсар, як хочете, то повiм, як було,  -  почина?
вiн, пхаючись наперед.
   - Товаришу, без "пане", - поправля? його Ко-стюченко i посмiха?ться.
   - А, так, так. Коли ж запхався менi той пан у голову,  щоб  його  чорна
хвороба вдарила, що й викинути не можу.
   Сонце пробилося крiзь  туман,  грiло  землю,  i  вона  парувала  стиха,
тужавiла; дороги просихали, ставало легше iти. На горбах  маячiли  людськi
постатi, i коли мобiлiзованi пiдiйшли ближче, то  побачили,  що  то  бiйцi
копають окопи. Жовта глина лежала на стернi свiжими купками. Обабiч горiло
маленьке вогнище. На лопатi, що  лежала  на  пустих  кулеметних  коробках,
висiв котелок. Лiтнiй, зарослий щетиною бо?ць щдкладав сухi сосновi  щепи,
кашоварив.
   - Братцi, не буде в  кого  махорочки  на  самокрутку?  -  запитав  вiн,
витираючи червонi руки об штани.
   - Заднiх питай, там народ багатший, - порадили з гурту.
   - Що за частина? - запитав, пiд'?хавши, Храпов.
   - Ось, ри?мо, - показав на окопи бо?ць i незадоволено насупився. - Отак
кожного разу. Вигепа?ш окоп по шию, цiлу нiч сорочка не просиха?, а вранцi
команда: "Вiдступати". Змотуй, значить, вудочки. Так що, знайдеться у кого
закурити чи нi?
   Прокопчук виступив наперед, розшморгнув кисет iз свинячого мiхура.
   - Де такого доп'яв? - засмiявся бо?ць, любуючись кисетом.
   - Це менi один равин подарував.
   - Що? - не второпав бо?ць.
   - Бери, коли дають. Чого розпиту?ш.  Люди  познiмали  з  плечей  торби,
розташувалися на короткий вiдпочинок.  Раптом  хтось  крикнув:  "Повiтря!"
Деякi попадали на землю,  деякi  застрибали  в  окопи.  Тривога  виявилася
даремною. Два нiмецьких месери  прошумiли  стороною,  залишаючи  за  собою
металевий дзвiн.
   - Чекай, чекай, - посварився йому  вслiд  Прокопчук.  -  Злапають  тебе
колись за хвоста, годi буде вирватися.
   Всi засмiялися. Прокопчук зняв iз  себе  торбу,  розсупонив  й,  вийняв
сало, примовляючи, як на весiллi:
   - ?жте, людоньки, ?жте. З доброго кунця сало.  Iз  жирного.  Може,  хто
курятини бажа?, то й таке у нас  ?.  Ану,  Марку,  гости  людей  на  добре
здоров'я.
   Бiйцi повилазили з окопiв,  дружно  накинулися  на  гостинцi,  смоктали
курячi кiсточки. Марко з тривогою позирав на торбу, що все худiшала.
   "Сво? сало в торбi трима?, а мо?х курей ?дять,  аж  ва  вухами  лящить.
Щедрий на чуже, а свого, не бiйтесь, не розда?. Плакали мо? запаси".
   Перепочивши, рушили далi. Всю дорогу Марко мацав  порожню  торбу,  лаяв
Прокопчука:
   - Мо? запаси пороздавав, а сво?, бач, нi. Який хитрий.
   - Або ми з тобою в голодний край, а не помiж людей йдемо? - не  втрачав
надi? Прокопчук.
   -  Говорiть.  Гаразд,  що  язика  ма?те  доброго.   Увечерi   проходили
Старобiльськ. Вулицями  мiстечка  рухалися  вiйська,  обози,  евакуйованi,
команди, що наздоганяли сво? частини, у провулках  бродили  корови,  конi;
запах кiзякiв i  сечi  не  мiг  розвiяти  навiть  вiтер.  Вранцi  мiстечко
бомбардували. Пiд ногами трiщало скло, вiкна зяяли чорними  ротами,  а  на
дорозi, по ви?здi з мiстечка, стояв загрузлий по самий  радiатор  трактор.
Бiля нього два трактористи у ватяних штанях i фуфайках, обличчя в грязюцi.
Вони просять про?жджих i перехожих:
   - Допоможiть ви?хати. Що ж, отак хай i пропада? технiка?
   - Щоб витягти - бикiв треба. А де ж ?х вiзьмеш, - вiдповiдають ?м гнанi
сво?ми клопотами. Дорога пнеться вгору. Хтось iз хлопцiв каже:
   - Оце за отими хатами уже Росiя почина?ться. Тимко глянув на тi хати, i
чимось рiдним повiяло вiд них. Бiля порога на кiлку  -  глечик,  металевий
блискучий цiдильник, з димаря солом'яний дим, i  мариться  Тимковi  далека
Троянiвка. Це мати вже подо?ли корову,  вiдлучили  теля,  на  столi  пару?
череп'яна миска з галушками. Два мордатi нiмцi заходять у  хату,  зривають
фотографiю Федота, що висить мiж рушниками, розбивають прикладом череп'яну
миску, виводять iз сарая корову i тягнуть ?? за оривок з двору... Вiд  цих
думок вогнем займа?ться Тимкова душа, вiн озира?ться ще раз i ще раз,  але
мати вiддаляються, меркнуть, вечiрня темрява кри? ?х.
   Ще три доби колесували по Воронезькiй  областi.  Нарештi  зупинилися  у
величезному   селi,   поблизу   вiд   Богучара.   Тимко    з    товаришами
розквартирувався в хатi не старо? ще молодицi, яка жила з двома  дiтьми  i
батьком, на диво словоохочим дiдком. Дiдок завжди сидiв у сво?му кутку  за
пiччю, розiклавши бiля себе сво? немудре майно: ножицi,  циганську  голку,
нитки i рiзне шкураття, - майстрував онукам теплу одежину.
   Хлопцi бачили,  як  тяжко  живеться  молодицi,  i  одностайно  вирiшили
допомогти по  господарству.  Взяли  iз  колгоспу  коней,  спиляли  старого
осокора, привезли у двiр, i Тимко з Прокопчуком розпилювали його, а  Марко
та Ахметка рубали. Молодиця не знала, як вiддячити, бiгала то в хату, то в
льох, готувала для рубачiв  вечерю.  Марко  доповiв,  що  на  обiд  варена
картопля в "мундирах" i квашена капуста з олi?ю. Прокопчук пророчив, що  й
пляшка самогону.
   "А що ж, я ще не такий старий", - пiдкручував вiн вуса, коли  господиня
появлялася на подвiр'?.
   Та не так  сталося,  як  бажалося.  Надвечiр  заторохкотiли  по  груддю
пiдводи, зашниряли по дворах якiсь люди. Прибiг захеканий Марко, шапка  на
потилицi, рижий чуб прилип до лоба.
   - Арештованих нагнали! Повне село. Мiж ними  чи  турки,  хто  зна?,  що
воно. У кудлатих шапках.
   - Якi турки? Що ти мелеш? - допитувався  Тимко,  знаючи  Маркову  вдачу
перебiльшувати.
   - А он глянь, сюди йдуть.
   У двiр зайшло кiлька чоловiк. На головах кудлатi шапки, на спинах овечi
шкури  вовною  догори,  на  ногах  -  постоли  iз  сиро?  шкiри,  змерзлi,
торохтять, як  дерев'янi.  Лиця  людей  сухощавi,  горбоносi,  з  чорними,
дикуватими очима. Вони, мабуть, хотiли зайняти квартиру, але Ахметка вибiг
наперед, замахав руками i  швидко  заговорив  до  них  по-татарськи.  Вони
вiдразу повернули i пiшли з двору.
   - Хто це такi? - запитав Тимко.
   - Чечень гололоба. Брат мой. Тiльки-но чеченцi вийшли, прибiг  вiстовий
вiд Храпова, крикнув, не заходячи у двiр:
   - Виходь на майдан. Шикуватися.
   Хлопцi вскочили в хату, речовi мiшки на  плечi  -  i  гайда.  Господиня
стурбовано вслiд:
   - Виступа?те, чи що? А я ж i картопельки наварила...
   На майданi викрики команд. Сiра  обiрвана  рiзноманiтна  юрба,  чоловiк
п'ятсот,  вишикувалася  квадратом.  Картузи,  кудлатi  папахи,  пiлотки  з
вiдкоченими йа вуха бортами, шинелi, шкiрянки, пiджаки,  з  яких  клаптями
вилiза?  вата,  кожухи,  бешмети,  зiпуни,   чоботи,   валянки,   постоли,
брезентовi черевики, обмотанi в ганчiр'я ноги в  калошах.  Лиця  неголенi,
немитi, втомленi довгими переходами i недо?данням. Люди ворушать лопатками
- за?да? нужа. Перед стро?м сновигають мiлiцiонери в коротеньких  кожушках
i валянках. Обличчя червонi вiд морозу.
   - Ррр-iв-ня-аа-йсь!
   - Сми-иррна-а-а-а!
   Сiрий  квадрат  завмира?.  На  бугрi  сто?ть  вислопле-чий  чоловiк   у
розстебнутому кожусi, нiс м'ясистий, лице фiолетове, очi маленькi,  соннi.
До нього пiдбiгають  мiлiцiонери,  вiддають  рапорт,  вiн  також  пiднiма?
рукавицю, але кожного разу опуска?,  не  донiсши  до  скронi.  Бiля  нього
стоять  комiсар  Костюченко  i   лейтенант   Храпов.   Обидва   в   довгих
артилерiйських шинелях, виголенi, пiдтягнутi, чистi. Костюченко  рум'яний,
усмiха?ться, оголюючи мiцнi зуби. Тимко не зводить з нього очей.
   "Який вiн хороший, наш комiсар. Це ж такi i в громадянську вiйну  полки
водили на бiлякiв. Як вiн лагiдно говорить щось до того мiлiцiонера, а той
як сердито дивиться  на  нього.  Як  вiн  смi?  так  сердитися  на  нашого
комiсара? Дума?, як мiлiцiонер, так йому все можна", - мiрку? Тимко.
   - Смиррно-ооо!
   Тимко витяга?ться в струнку.
   "Гляньте ж, товаришу комiсар, як я стою. Вiрно я стою? Це я перед  вами
так стою, а перед мiлiцiонерами не стояв би нiзащо".
   Костюченко якраз повернув обличчя, текучим поглядом пройшовся по лiвому
фланговi, де стояла його команда.
   "Помiтив, побачив", - аж похолов вiд радощiв Тимко  i  ще  вище  пiдняв
сво? зрадiле, усмiхнене лице iз чорними сяючими очима.
   Мiлiцiонер, що проходив якраз мимо, повернув до Тимка тугу шию:
   - Ти чого зуби скалиш? Стояти смирно! "Я тобi  не  пiдкоряюся,  он  мо?
командири стоять. Не тобi пара", - кепку? з нього в душi Тимко.
   - Товаришi, - почав комiсар, виступивши наперед. - Товаришi!  От  ми  i
передали вас тiй частинi, яку так довго шукали.  Служiть  чесно  трудовому
народовi, - вiн приклав руку до скронi i вiдступив назад.
   "Що ж це? Як? Що це? - забухало молотом у Тимкових грудях.  -  Товаришу
комiсар, як же це так? Чому?" - питав вiн, але комiсар уже не дивився в ?х
бiк, вiн уже ?х здав i розмовляв з Храповим про щось iнше.
   "Що це? Куди ми? Хто ви такi?" - розпачливо озирався  Тимко  по  боках,
шукаючи вiдповiдi на тисячi питань, що затуманили йому  голову  i  заслали
сльозами очi. - Хто ви такi?  -  приставав  вiн  до  низенького  дядька  в
зiпунi, який стояв, згорбившись, i тупотiв личаками.
   - Неблагонадiйнi, милок, неблагонадiйнi. Ти по якiй статтi судився?
   - Я чесний. Я не судився. За що ж мене сюди? - закричав  Тимко.  -  Ви,
може, злодi?, крали. А мене за що? Я - чесний.
   - Цить, не шкабарчи, горобеня жовтороте. Це тобi не в  маминiй  пазусi.
Тут тобi решку наведуть швидко, - порадив з-помiж рядiв густий бас.
   Тимко рвонувся до нього. Марко схопив його за рукав:
   - Не зв'язуйся  з  ними.  Що  ж  тепер  вдi?ш?  Потрапив  мiж  ворон  -
по-воронячому й каркай.
   - Не буду каркати, не буду.
   - Розiйдись! - пролунала команда, i  люди,  задубiлi  вiд  двогодинного
стояння, побiгли до  теплих  хат.  Заскрипiли  ворота,  загавкали  собаки,
забухали об  груддя  чоботи,  застукотiли  постоли.  В  морозному  повiтрi
людський гомiн затихав вiдлунюванням крокiв.
   Чеченцi ходили вiд хати до хати чорною овечою отарою. То  тут,  то  там
чулася ?хня швидка, гортанна мова.
   Тимко повернувся на свою  квартиру,  куди,  крiм  старих  квартирантiв,
прибуло ще дво? - молодi  хлопцi  сумнiвного  вигляду,  видимо,  з  породи
блатнякiв.
   Зайшовши до хати, вони загнали дiда на пiч i зайняли найтеплiше мiсце -
бiля грубки. Одного з них звали Госька,  другого  -  Тоська.  Госька  -  в
морськiй тiльняшцi, Тоська - в зеленiй вовнянiй жiночiй кофтi. Тимка  вони
змiряли з нiг до  голови,  з  особливою  дiкавiстю  зупинялись  на  добрих
чоботях i на теплiй тужурцi:
   - Ти шьто, тож? зд?сь жiвьошь?
   Тимко не вiдповiв, а сiв у куточку на соломi,  навiть  не  пiдiйшов  до
столу, де парувала в чавунi картопля, яку господиня зварила  для  рубачiв.
Зате Госька i Тоська прикомандирувалися  найпершими  i  пiдтягли  до  себе
чавун. Марко, бачачи, що Тимко не  ?сть,  поклав  у  полу  сорочки  кiлька
картоплин, хотiв вiднести йому. Госька згрiб  його  за  рукав.  Вилицювате
обличчя його розплйвлося в усмiшцi':
   - Ти, парень, видать, фартовий... Ану, полож назад.
   - Еге ж. Так тобi й покладу. Ми цiлий день дрова рубали, а вони за  нас
жерти будуть.
   Госька моргнув Тосьцi. Той знизу вгору вдарив Марка по  ру?ках.  Гаряча
картопля злетiла вгору, опекла Марковi очi. Вiн сiв на лаву  i  закрив  ?х
руками.
   - Ти - плохой человек. Зачем так делать? - на?жився Ахметка.
   - Мовчи, свиняче вухо.
   Тоська вийняв фiнку з бiлою кiстяною ручкою i спритним рухом  угнав  ??
гострим лезом у стiл.
   Тимко зодягнувся i вийшов з хати. В розпашiле обличчя дихнуло  морозом.
На небi зорi мов подробленi кусочки зеленого льоду. В провулках - темрява,
тиша.  Попрямував  городами,  задвiрками,  спотикаючись  об  груддя.  Бiля
поваленого хлiва горiв огонь, вiд-кидаючи на землю довгi тiнi  в  кудлатих
шапках. Тимко здогадався:  то  сидять  чеченцi.  Звiдти  доносився  тихий,
одноманiтний речитатив, i тяжко було розгадати, чи  то  спiва?  хтось,  чи
плаче. Тимко обминув чеченцiв i зайшов у хату, що стояла на городах  трохи
окремо. За столом сидiло все командування i  вечеряло.  Забачивши  в  хатi
Тимка, здивовано перезирнулися, нiби питаючи один одного: "Чого  вiн  сюди
прийшов?"
   - Пробачте. Це до мене, -  пiдвiвся  комiсар  iз-за  столу.  -  Ну,  що
скажеш?
   Тимко стояв мовчки. Вiн не мiг  нiчого  говорити,  тiльки  чорнi  брови
майнули вiд очей врозлiт i так застигли.
   Костюченко провiв його у другу кiмнату, де було б зовсiм темно, коли  б
не падали на. пiдлогу i на стiни вiдсвiти з першо? хати.
   - Товаришу комiсар, за вiщо мене?  Тимко  замовк,  почуваючи,  як  його
давить за горло i не да? говорити.
   Костюченко випалив вiдразу:
   - За те, що ти переховував Северина Джмелика.
   - Але ж вiн клявся, що вiн не винен. Як же я мiг невинного товариша...
   - Запам'ятай, Тимку, - перебив Костюченко. - Товаришi ви з ним були  по
сiльських грищах та розвагах, а цього  мало,  щоб  називатися  товаришами.
Тут, хлопче, увесь свiт перемiшався, i, щоб вийти чистим  iз  цього  виру,
треба   дивитися,   пильно   дивитися,   що   робиться   навколо.   Зна?ш,
Котляревський, твiй земляк, писав : "Де обще? добро  в  упадку,  -  забудь
отця, забудь i матку". Пам'ята?ш, вiдсилав я тебе iз пiстолетом у степ. То
була проба на вiру. Чкурнув би ти з ним - мене б до стiнки  поставили,  не
подивилися, що я комiсар. А я вiрив у тебе i зараз  вiрю.  Тiльки  ось  що
тобi скажу -  не  ображайся,  що  тебе  запроторили  у  трудову  армiю,  а
зрозумiй: зброя - вона у рiзнi боки стрiля?... I ми ?? поки що  не  можемо
дати в руки тих людей, у яких неясне вiдношення до Радянсько? влади. Отже,
я тобi раджу -  подовбай  землю,  подумай.  Бачиш,  яке  закрутилося?  Тут
кожному чоловiковi треба тверде мiсце знайти.
   Тимко мовчки потис руку комiсара i вийшов iз хати.  Коли  вiн  прямував
мимо розвалено? клунi, чеченцiв уже  не  було.  На  тому  мiсцi,  де  вони
сидiли, пригасало вогнище. Пiд морозним нiчним небом воно виглядало купкою
зiрочок, що ?х хтось згрiб у пiрамiдку. Тимко сiв бiля вогнища. Тут i досi
пахло вовняними бурками i  кислим  розпареним  духом  постолiв.  Вiн  сiв,
поклавши схрещенi руки на колiна, а на  них  пiдборiддя,  i  вставився  на
стальну окалину попiльцю, пiд яким жеврiли виглянцьованi морозом жарини.
   Так вiн сидiв довго, вiдчуваючи тепле дихання ясару на руки ?  обличчя,
нюхаючи бражковий вiдпар снiгу i землi, i земля ця пахла так  само,  як  i
там, дома, коли вiн одного разу, будучи на полюваннi, розкладав багаття  у
глухому степу, i смiявся, i радiв, i гомонiв в товаришами,  i  жартував  з
Марком, який пiдстрелив кота замiсть зайця, i чарувався заснiженим степом,
вдихаючи лимонний дух мiсяця. Але тодi земля була для нього розкiшшю, якою
вiн дихав, якою жив, тепер же вона стала для нього печаллю,  i  вони  були
вдвох пiд високими зорями i говорили.
   "Я добра, - говорила земля. - Я всiх народжую i всiх приймаю на  вiчний
спочинок. А чому ви, люди, такi злi?"
   "Бо нiяк тебе не подiлимо..."
   "Так я ж безмежна. Мене всюди вистача? - i тут, i  на  небi.  Навiщо  ж
мене дiлити?"
   "Бо ти лукава, ти служиш усiм - i ворогам, i друзям. Поглинь  'ворогiв,
тих, що йдуть на тебе, i ми знову будемо  тебе  орати  i  засiвати  i  всi
осколки витягнемо з твого тiла, щоб воно не болiло".
   "Я вбивати не вмiю. Я можу тiльки приймати уже вбитих".
   "Ну, ми тобi наробимо ?х багато, тiльки приймай. Бо ти - наша, i ми  не
хочемо, щоб ти стала чужою. Он як ти пахнеш хлiбом печеним. Я ора'в тебе i
засiвав. Знаю... Тiльки ти менi ось що скажи, бо ти найвищий суддя: обижав
я тебе коли-небудь?"
   "Нi. Ти мене рукою гладив, лагiдно дихав на мене i все  горе  i  радощi
менi розказував. Нi, ти мене не обижав".
   "Тодi за що ж мене обижають люди?"
   "Бо ти ще не зна?ш, як за правдою йти. Пiдеш за правдою - нiхто тебе не
обидить".
   "А правда ? на свiтi?"
   "?".
   "Де ж вона?"
   "В добрих серцях. У тво?х братiв, у тих, що в зелених гiмнастьорках, що
горнуться до мене, як ?х ударить куля, i спалюють менi серце передсмертним
подихом. У них найвища правда. Повiр менi, бо я чую всi народи".
   "Скоро я пiду до них. Спасибi тобi, земле".
   Тимко пiдвiв голову i розплющив очi. Вогнище  вже  погасло.  Зруйнована
клуня почорнiла, осiла в снiг.  Вiд  не?  вiяло  морозним  духом  злежано?
соломи. По селу  ви-гавкували  собаки  на  чорнi  тiнi  хат.  Зоряний  пил
скапував на спресовану саньми дорогу.  Тимко  пiднявся  i  пiшов  на  свою
квартиру. Зайшовши до хати, побачив чеченцiв, що шукали мiсця,  щоб  лягти
спати. Посеред хати на соломi лежали  Марко,  Прокопчук  i  Ахметка.  Бiля
грубки  -  блатники  Тоська  i  Госька.  Один  чеченець  по  iменi  Елдар,
переступаючи через ?хнi ноги, якось поточився i наступив Тосьцi на ногу.
   - Ти куди прешся, баранячий курдюк? -  закричав  вiн  та  накинувся  на
Тимка: - Це ти, чортiв кугут, навiв сюди гололобих?
   - Не тобi одному в теплi спати,  -  вiдповiв  Тимко,  даючи  мiсце  для
Елдара.
   - Iди геть, падло, сука.
   Тимко  з  чеченцями  спокiйно  вкладалися.  Один  тiльки  Елдар  сидiв,
зацьковано позираючи то на Тимка, то на  двох  босякiв  пiд  грубкою.  Вiн
вiдчував, що тi люди недоброзичливо настро?нi до його кунака, але не знав,
як захистити його. Тимко роздягся i прилiг бiля Марка, поруч з Елдаром.
   - Тут самим тiсно, а вiн татар навiв, - шепотiв на вухо Марко.
   - Заткнись.
   - Ще прирiжуть уночi. Як не татари, то вурки. Вже нахвалялися.  У  двох
ножаки, як на доброго кабана. Злигався. Ти  куди  не  повернешся,  так  за
тобою кислицi ростуть.
   - Цить, кажу...
   Марко затих, але в кутку бiля груби шепотiли:
   - Ей, кугут, залiпити тобi бланшi? Ми дiрьовню без пашпортов бйом.
   Тоська пiдiйшов i сипонув Марковi попелу межи очi.  Елдар  схопився  як
очманiлий, нетерпляче повискував, як пес, що хоче зiрватися з ланцюга.
   Тимко набрав у кухоль води, повiв Марка до помийницi.
   - Щемить? - запитав Тимко, давлячи у голосi дрож.
   - Рiже, не можу глянути.
   Тимко поставив кухоль на лавi, пiдiйшов до грубки:
   - Ану, забирайся геть!
   - Мальчик, посмокчи пальчик, - нагло вiдповiли вiд грубки.
   Тимко згрiб у обидвi руки тiльняшку, ривком сiпнув до себе i, не  давши
опам'ятатися, щосили попер ~ у дверi. Тiльняшка векнула десь аж  у  сiнях.
Тоська занишпорив рукою по лахмiттi, блиснув фiнкою,  ??  спритним  ударом
вибив Елдар. Радiсно повискуючи, вiн кинувся на Тоську, затиснувши в  руцi
кинджал, нацiлюючи йому в шию. Тимко вiдвiв руку Елдара, i вона  шкрябнула
ножем по грубцi, прописала слiд. Тоська стояв у кутку блiдий, щелепа  його
трусилася.
   - Ну? - тяжко сапав Тимко. Тоська вийшов, торгнувши дверима.
   - О боже, що ж тепер буде? - заскиглила господиня.
   - А що буде: охолонуть на морозi  -  i  по  всьому.  Будуть  знати,  як
батярувати. Ото як зайшли одного разу до вуйка два  равини,  -  i  тут  не
зрадив себе Прокопчук, i всi, навiть чеченцi, затихли. - А вуйко був лихий
на них та й  каже  синовi:  "А  давай-но  ми  ?х  провчимо,  щоб  не  були
паскудами". I давай тих равинiв бити. Били ?х, били, але один равин  якось
вискочив. Бiжить вулицею, а назустрiч йому Мошко i пита?: "Ну, як  справи?
? нинька гендель?" - "?, - каже, - бо наша бере. Я оце вирвався, а там  ще
добира?". Отак i тi - набрали  по  саму  зав'язку,  тепер  хай  на  морозi
прохолоджуються, - i тихо: - Недобрi люди, босяки. Чу жим  трудом  живуть.
Як паразити. Молодець, хлопче,  -  похвалив  вiн  Тимка.  -  Добре  ти  ?х
вiдчухрав. А то на голову сiдають.
   Чеченцi, розпаренi теплом, швидко поснули. Тимко теж дрiмав. Раптом  за
вiкном зашамотiло i заскиглило загробним голосом:
   - Хоч одежу викиньте, жлоби. Тимко згрiб ?хню  одежу  i  жужма  викинув
надвiр. Лише пiсля цього мiцно заснув.





   - Павле, ну доки ти лежатимеш, щоб ти оближнем лiг? -  кричала  Явдоха,
зазираючи на пiч, з яко? стримiли босi ножища i чулося голосне хрипiння. -
Господи милосердний i праведний! За якi грiхи ти менi отаке убо?ще послав?
- бiдкалася  вона,  пораючись  по  хатi  та  вряди-годи  прислухаючись  до
клекотiння на печi: там хтось то наливав, то виливав воду з тикви.  Явдоха
зiтхнула i заходилась мити посуд. Була це суха,  немiчна  жiнка  з  жовтим
обличчям i чорними, колись красивими, а тепер змученими, як пiсля хвороби,
очима. Губи в не? були синi, аж чорнi. Видно, в не? щось болiло,  i  вiчно
вона постогнувала, примовляючи: "I за що  я  отак  мучуся?  Де  та  смерть
ходить? Чом вона мене не задушить? "
   Повернувшись iз служби, Павло оженився на Яв-досi тому,  що  вона  була
такою бiдною, як i вiн. Явдоха нюхом  вiдгадала,  що  Павло  буде  чоловiк
покiрний i жити за ним буде легко, якщо прибрати його до рук. Тому вона  i
зробила все для цього, що могла, а саме:  вiнчаючись,  перша  ступнула  на
килим бiля аналоя i на  перших  же  днях  ?хнього  сумiсного  життя  нiжно
сказала "ши" i зодягла на  нього  новеньке  мережане  ярмо.  Павло  мовчки
всунув туди шию, як бичок-третячок, i понiс його крутим  житт?вим  шляхом.
Вiн знав тiльки одне: крикне йому Явдоха  "соб",  треба  повертати  влiво,
"цабе"  -  вправо.  Але  одного  разу  на  вулицi  жонатi  чоловiки  стали
насмiхатися з Павла, дорiкаючи, що вiн не господар  у  сво?й  хатi,  а  до
старого колеса заплiшка. Коли отак iз нього жiнка вiрьовки сучить,  а  вiн
пiдда?ться, то не вартий  вiн,  щоб  серед  жонатих  чоловiкiв  на  вулицi
сидiти, бо справжнiй господар хоч раз на мiсяць, а потяга? жiнку за  коси,
щоб знала порядок та вiдчувала, що в хатi ? хазя?н. А Павло  як  оженився,
то нi разу й пальцем свою не торкнув! А  жiнцi  хiба  можна  вiрити?  "Усi
бачать, як вона до чужих чоловiкiв iрже, один ти не бачиш", - пiд'юджували
дядьки Павла.
   Пiзно повернувся додому.  Явдоха  сiяла  муку  на  пiдситок,  готуючись
завтра пекти хлiб. Павло пiдiйшов до не? i хлипнув у вухо. Вона зойкнула i
впала на долiвку. Павло витрiщив очi i став  дожидати,  доки  пiдведеться:
вона не пiдводилася i перестала  дихати.  Тодi  вiн  побiг  до  сусiдiв  i
сказав, що Явдоха впала i не вста?.  Сусiди  прибiгли  в  хату,  розцiпили
Явдосi рота i влили  води.  Пiсля  цього  Павло  сказав  Явдосi:  "Хай  ти
сказишся, бiльше i пальцем не  торкну".  I  справдi,  бiльше  не  чiпав  i
покiрно, без ремства нiс сво? ярмо.
   Шия притерлася до ярма, i вiн уже i не помiчав його ваги.
   З евакуацi? Павло повернувся вошивий i  голодний.  Явдоха  зiгрiла  три
чавуни води, обстригла ножицями голову i бороду такими "покосами", що жаль
було глянути на чоловiка, викупала в ночвах, дала чисту бiлизну i посадила
вечеряти. Павло з'?в паляницю хлiба i такий горделей борщу, що  собака  не
перескочить, полiз на пiч вiдсипатися i оце спав уже третю добу.
   - Спи, спи, - вичитувала Явдоха, човгаючи по хатi. - Дрова не нарубанi,
води не принесено, а вiн - пузо на  черiнь  та  й  давить  хропака.  А  що
йому...
   Вона не доказала, мимо вiкна майнула чиясь шапка, в  сiнях  зашарудiло,
шукаючи клямки. У хату ввiйшов Хома Пiдситочок.
   - Павло дома? - запитав вiн, нипаючи очима в хатi.
   - Он, хiба не чу?ш?
   Хома став на лежанку, потяг раз-другий Павла за ноги. Той  розчуня'вся,
вставився сонними очима на Хому.
   - Вставай швиденько. В колгоспi зеренце роздають. Людей  як  мурашечок.
Треба поспiшати, бо другi пшеничку заберуть, а нам послiдок лишиться.
   Павло втелющився очима на вiкно так, немов за ним борюкалися леви, яких
вiн уперше бачив.
   - Ну, ти йдеш чи нi? - палiрувався Хома на таку Павлову кволiсть.
   - Явдохо, може, пiди? Га?
   - О боже, вiн ще пита?. Ви бачили  отакого  тюхтiя?  Люди  бiжать  один
поперед одного, аж падають, а вiн... Iди  менi  зараз  же,  бо  як  вiзьму
кочергу, то тут тобi й вода освятиться.
   Павло злiз iз печi i став зазирати то пiд стiл, то пiд  пiл,  то  полiд
лави.
   - Чого шука?ш? Чого шука?ш, iродова твоя душа?
   - Чоботи десь пропали.
   Явдоха полiзла пiд пiл, гримнула ними посеред хати:
   - На!
   Павло, сапаючи, взувся. Чоботи зсохлися  i  не  налазили.  Тодi  Явдоха
кинула старi калошi iз солом'яними встiлками. Павло пiдв'язав ?х мотуззям,
щоб не хляпали.
   За хвилю знову верта?ться Павло. Полiз на пiч за кисетом. Вилiз звiдтам
у крейдi, як мара.
   - О-о, о-о-о-о, - голосила  посеред  хати  Явдоха,  посилаючи  сто  сот
чортiв на Павлову спину.
   У колгоспному дворi - гамiр i крик. Бiля комор  -  вируюча  юрба.  Люди
лазять по засiках по колiна в пшеницi, гребуть у мiшки, у рядна, в  торби,
в пелену. Григiр Тетеря на все махнув рукою, сидить пiд коморою i плюеться
на всi боки:
   - Тьху. Чи ви показилися? Куди лiзете? Усiм хватить.
   Та його нiхто не слуха?.
   - Бери, браття. Тепер все наше. Якиме,  давай  сюди  мiшки,  -  кричить
червонопикий Карпо Джмелик, Северинiв брат, що днями з'явився у селi.
   - Пiдводи iз Ленькiв прийшли?
   - Тут.
   - Пiд'?жджай. - Куме, ануте поможiть зав'язати.
   - Набехкав, що й не сходиться?
   - Так пшениця ж. Як золото...
   Пiдситочок шмигнув до комори, а Павло сiв  бiля  Тетерi,  поклав  поруч
себе порожнi мiшки. Уже Хома раз винiс, удруге, а Павло сидить,  курить  i
нi слова, нi пiвслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.
   - Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобi зостанеться?  -  уже  не  витримав
Хома. - Тут гав ловити нiчого, коли на таке пiшлося...
   Мовчить Павло. Як зупинилися очi на Беевiй  горi,  так  i  стоять  там,
заклякши. Сидiв ще з годину, потiм зiтхнув тяжко:
   - Да-а-а! Дохазяйнувалися, - i пiшов до комори, назустрiч Хомi.
   А у того очi рогом лiзуть, чувал до землi давить, ноги трясуться.
   - Пiдсоби, Павле.
   Павло знiма? зi спини чувал, несе до засiки, половину вiдсипа?.
   - Що ти, Павле, навiщо? - метушиться Хома.
   - Неси, кажу, - раптом звiрi? Павло, i очi його шалено округлюються.
   Хома смiшно морга? руденькими вусиками, дрiбу-лить  додому  з  неповним
мiшком за плечима.
   Надвечiр  все  перейшло  на  справжнiй  грабунок.  Залужанськi  дядьки,
заможнi i  жадiбнi,  шпортали  один  одного  вилами,  хрупали  по  головах
оглоблями ва землю, за межу, за вкрадений снiп, за випасену отаву. Жили  в
лугах та ярах вiками. Кого не вiзьми - рiдня: кум, оват, брат,  племiнник,
хрещений батько. Були в них сво?, нiжим не писанi, дикi закони: вкрав - не
позивайся, сам украдь. У тебе сусiд - дугу, ти у нього -  воза.  Творилися
там страшнi самосуди, бiйки та сварки.
   Настали колгоспи. Залужани земельку  i  конячок  вiддавали  неохоче,  з
глухим ремством. Згодом втягли-ся в роботу, але працювали  лiнькувато.  До
того, що одержували на трудоднi, в три рази бiльше докрадали i жили добре.
Цього дня при?хали за пшеницею цiлим  обозом,  стали  розтягати  iнвентар:
борони, рала, плуги, навiть сiвалки. Тетеря благав, сварився,  погрожував,
але його нiхто не слухав: дядьки робили сво?.
   Тетеря забрав  Бовдюга,  колгоспного  коваля  Василя  Кира,  здорового,
чорного i сильного, i ще з десяток троянчан, що крутилися  бiля  комор,  i
повiв на дворище. Павло теж пiшов  iз  ними.  Карпо  Джмелик,  розiпрiлий,
червоний, iз Северином зсаджували на гарбу вiялку.
   - Що ж ти робиш? - пiдiйшов до нього Тетеря. - Це колгоспне майно, а не
тво?.
   - Тепер усе наше, - ще дужче почервонiв Карпо,  i  очi  його  зажерливо
спалахнули. - Твоя вже ниточка обiрвалася. Зась.  Досить  нас  у  колгоспi
душить. Тепер вiльними господарями будемо. Нiмцi землю роздадуть,  i  буде
все, як було.
   - Он як ти заговорив, - пiдступив увесь потемнiлий Василь Кир.  -  Ану,
скидай вiялку, зараза! Кулаки його повисли, як гирi.
   - Ти менi тут не заразкай, кiптюх чортiв, - ворухнув плечима Карпо,  аж
ватний пiджак затрiщав на слинi.
   Северин усмiхався, чекаючи,  що  буде,  не  виймаючи  рук  iз  глибоких
кишень. Кир ухопив вiялку, рвонув на  землю.  Северин,  усмiхаючись,  узяв
його за руку, очi звiрiли, в них закипав волошковий цвiт:
   - Вася, навiщо скандал? Вася?
   Кяр штовхнув його лiктем у  груди.  Северин  вишкiрив  зуби,  рукояткою
пiстолета вдарив Василя у висок. Кир, не вiдчуваючи з гарячки болю, схопив
Северина за руку i крутнув так, що вона хруснула. Северин зблiд i  сiв  на
землю. Але за спиною Северина стояли ще два брати - Карпо та Андрiй.  Вони
рiзними шляхами прокралися в рiдне село i тепер билися за сво? права  всiм
джмелячим родом, мордатi, скажеш, немилосерднi. Вдарив Карпо  Василя  Кира
залiзякою по ши?, не втримався сiльський коваль, похитнувся, згрiб Карпа у
чорнi руки, пiдiм'яв, падаючи, та насiв йому зверху. Андрiй клював чоботом
пiд боки так, що аж гуло в коваля  пiд  порваною  сорочкою,  аж  у  ребрах
дзвенiло.
   Павло Гречаний, побачивши таке, зняв шапку i кричав, махаючи нею:
   - Бросьте, хлопцi! Бросьте! Уб'?те ж чоловiка!
   Але його  нiхто  не  слухав,  i  вбивство  продовжувалося.  Тодi  Павло
страшним ривком викрутив iз воза голоблю, розпатланий,  страшний,  кинувся
на залужан.
   - А-а-а! - кричав вiн, розмахуючи голоблею i роблячи незграбнi  ведмежi
стрибки.
   Жахнулися люди, кинулися дворищем. А Павло бiг, витрiщений,  i  з  його
грудей неслося ревище. На бiгу вiн трощив гарби, збивав тини, настромив на
голоблю стiжок соломи, залишив пiсля себе золотий крутiж.  Вiн  гнався  за
тим, що бiг попереду. Втiкач шмигнув у соняшники. Щось  ляскало  i  пекло,
обпалювало Павловi  обличчя,  а  вiн  бiг  далi,  двома  розмахами  скосив
соняшники i вигнав звiдти втiкача. Втiкач полем, полем, а тодi звернув  на
ташанськi луги. I раптом вiн зашкопертав, упав в траву пiд вербами, i  там
Павло настиг його. Карпо Джмелик сидiв пiд вербою, крутив пустий "барабан"
нагана i чекав смертi. В кучерях  його  заплуталась  бджола  i  жемкотiла.
Павло зупинився, захеканий, з розмаху трiснув голоблею по вербi.
   - Я не твого порiддя, Карпе. Я лежачих не  б'ю,  -  i,  хитаючись,  мов
п'яний, пiшов назад. Спина  його  трусилася,  бiля  вуха  рожевiли  смужки
кровi. Сiм раз стрiляв у нього Карло i тiльки лице подряпав. У дворi Павла
про щось питали, щось йому говорили, але вiн мовчав,  бо  не  розумiв,  що
говорять. Вiн  бачив  лише,  як  закривавленого  Кира  повели  до  контори
перев'язувати.
   Перед вечором Павло прийшов додому,  скинув  кожуха  i  полiз  на  пiч.
Явдоха подала йому гарячого I молока iз смальцем. Павло  вiдмовився.  Тодi
вона принесла вiд сусiдiв пляшку самогонки. Павло випив пляшку одним духом
i зараз же заснув.
   Пiсля цих подiй Павло зробився ще мовчазнiшим. Цiлими  днями  сидiв  на
печi, iнодi виходив з хати, щоб принести води або нарубати дров.  Коли  не
вистачало курива, - здiймав iз горища снiп тютюну,  оплетеного  павутиною,
i, розташувавшись  бiля  дверей,  дробив  його  в  коритi  сокирою.  Майже
щовечора прибiгав Хома Пiдситочок. Ще  бiля  порога  знiмав  заячу  шапку,
мовчки набирав у кисет тютюну, i вони з Павлом скручували цигарки.  Явдоха
трохи вiдхиляла в сiни дверi або вiдкривала в хатинi  трубу.  Павло  любив
сидiти на низенькому стiльчику бiля дверей i дивитися, як цiлими  хвостами
витяга? в сiни дим.
   - Спасибi, хоч ти до нас заходиш, Хомо. Мiй мовчить  цiлими  днями,  як
деревина. Пропало б воно пропадом,  отаке  життя,  -  горювала  Явдоха,  -
Тiльки й зна?, що кадить та й кадить, уже всю хату провоняв табачшцем,  що
з молодиць нiхто не навернеться. Що ж воно чувати, Хомо?  Чи  не  прогнали
нiмця?
   - Щось не чути. А виходить так, що в Троянiвку заявиться.
   - О боже мiй, пропали ми навiки. А тут вiн, - Явдоха показала на Павла,
- за Джмелями з голоблею ганявся. Нащо вони тобi здалися? Нiмцi  ж  тiльки
ступлять - тебе ж тершого на шворку, горе ти мов нещасне... Цiлий  вiк  iз
тобою мучилася, а на старiсть доведеться однiй шматки помiж людей просити.
Бачите, бачите, сусiдо? Сидить собi i нi гадки, анi думки.  Йому  байдуже,
що, може, i хату спалять, i хазяйство  пограбують,  i  старцями  по  свiту
пустять. Йому все байдуже, аби кисет був повний.
   - Ти догавкаешся, ой догавка?шся! - крикнув Павло, i це були його першi
слова, якi вона почула за тиждень.
   - О, чу?те? Чу?те? - знову забубонiла Явдоха, але Павло так ворухнув на
не? очима, що вона зараз же замовкла i йiшла в хатину.
   Павло i Хома залишилися вдвох. Дружба мiж ними в'язалася на  дивовижних
началах: Павло увесь час мовчить, мов камiнь, а Хома говорить i  говорить,
аж у горлi деренчить. Вийшовши вiд Павла,  хвалиться  зустрiчним  дядькам:
"Оце був у Павла, то так наговорився, що хай йому тямиться".
   Хома любив Павла так, як слабий любить сильного. Вони i працювали разом
у колгоспi: копали колодязi, ями, льохи, кагати. I де грунт був твердiший,
то там ставав Павло, а коли витягали з колодязя грунт, то Павло був унизу,
а Хома угорi.
   Пiдсiвши тепер до Павла поближче, Хома розстебнув  куцину,  бо  в  хатi
було жарко, i тихо почав:
   - Хоч ти, Павле, i сердишся,  а  Явдоха  правду  каже:  не  треба  було
встрявати в бiйку. Сам бачиш, який тепер час: влади нема. Хто сильний, той
тебе й з'?сть. Взяти хоч i колгосп. Дбали люди, дбали, а тепер що  вийшло?
Самi ж i розтягають по цурочцi. Гай-гай. А як нашi  нiмчика  вiдженуть  та
назад вернуться - де зерно, де плужки, де гарбочки,  де  реманент?  Що  ми
скажемо? Який одвiт дамо? Знову ж таки i з другого боку подумати, то i  не
помирати нам з голоду. А прикинеш  дурною  головонькою,  то  виходить,  що
тепер таке врем'ячко, що сиди тихенько, як мушка в щiлинi,  i  лапками  не
воруши. Так нi. ? людцi. Хоча б i Джмелi. Це такi люди, що при любiй владi
житимуть, i завжди ?м  добре  буде.  Вiзьми  хоч  i  Якима:  як  приходили
денiкiнцi, то вiн мою куму Ольгу трохи на той свiт не  вiдправив.  -  Хома
замовк, пригадуючи, як воно все було. Явдоха торохтiла в хатинi  рогачами,
а на горищi сокорiла курка, заклопотано  i  соромливо,  збираючись  анести
яйце. - Кум тодi з червоними вiдступив, а Ольга залишилася. От i живе собi
жiнка тихо, нiкому нi слiвця, нi пiвслiвця. Коли це ворота рип: за?жджають
до  двору  черкеси  в  шапках;  в  кожного  на  поясочку  нiж  висить,  на
офiцериковi папаха бiла, цигарка в зубах, погони золотi, а на руцi батiжок
плетений. I з ним - хто б ти подумав? - Яким  Джмелик.  Сорочка  вишивана,
жилеточка,  чобiтки  юхтовi,  волосся  оливою  намащено  -  як  до  церкви
зiбрався. Показу? рукою на Ольгу: "Оце жiнка голови комнезаму. Сам  бачив,
два ящики оружжя у дворi закопувала".  Офiцер  виплюнув  з  рота  цигарку,
погрався нага?м та й каже: "Говори, де зброя, бо як не скажеш, - дам сво?м
молодцям на розправу".  I  пiдморгу?  усмiхаючись.  А  чеченцi  джеркочуть
по-сво?му, блискають зубами, язиками прицмокують. А Ольга була червона, як
калиночка, а то - зблiдла, та все одно гарна, сорочка на рукавах червоними
квiтками вишита, очiпок зелений, i сама повна та здорова, як з туго?  води
вийшла... Опустила очi. "Нiчого,  -  каже,  -  не  знаю".  Моргнув  офiцер
чеченцям. Позiскакували вони iз сiдел, скрутили бiлi руки i давай на-гаями
шмагати. Сорочка на спинi  лопнула,  кров  бризка?,  молоде  тiло  чорними
п'явочками взялося, стогне, сердешненька, голову пiд руки хова?... А  Яким
сто?ть посеред двору, приказу?: "Так  ??,  так.  Бреше,  скаже".  А  Ольга
мовчить. Кинули ?? на землю, давай двiр копати. Зрили  -  яма  на  ямi.  В
коморi, на горищi, по стрiхах. Тодi офiцер як пiдскочить до  Якима,  шаблю
вийняв, руки трусяться: "Шукай, мерзотнику, сам. Як не знайдеш,  -  голову
зрубаю". Яким лопаточку в руки - i давай  рити  у  стайнi.  А  Ольга  нiби
непритомна, а сама кра?чком ока позира?, а серденько  трохи  з  грудей  не
вискочить. Це вже вона потiм розказувала. Лежу, каже, а в само? так усе  й
похололо: ну, думаю, тепер кiнець. Зброя в стайнi захована. Знайдуть -  до
вечора не доживу. Копав Яким - не знайшов: зброя була  пiд  самим  порогом
зарита. Звалили чеченцi його на землю, скинули штанцi i давай  лiпити,  що
ледве додому добрався. А прийшли червонi -  не  соромлячись  людей,  штани
скидав, рубчики показував. Отакий був Яким Джмелик. А тепер його  синочки.
Як прийдуть нiмцi - ?хня влада, а тебе на  гiлляку...  Балакають  -  нiмцi
земельку будуть роздавати. Як ти  дума?ш,  нам  з  тобою  прирiжуть?!  Моя
батькiвщина - на Данелевщинi. Пшеничка там родила, житечко, просо. Стiльки
проса, що нас  п'ятеро  дiтей  за  зиму  в  ступах  не  перетовчемо.  Мати
пшонянички пекла. Тiльки скине з сковороди - летять, як у глинисько.  Я  -
найменший, то менi найменше i попадало. А як ви?демо орати, я коней  пасу,
пiд возом граюся, а розумiн-нячко ?:  виросту  -  i  менi  надiлять,  i  я
господарюватиму... Якби дали там, де й ранiше, бiля ставка. Ми  там  часто
уночi з братами карасiв ловили. Уночi, бувало, зiрочки сяють, а  карасi  з
води бульк, грають проти мiсяця. То як, Павле, прирiжуть?..
   Павло розтоптав чоботом недопалок, почухав живота,  поставив  на  комин
коробку з тютюном:
   - Прирiжуть, Хомо, ще й у кишки тобi наб'ють, щоб не мало було.
   Хома зiтхнув i поправив на головi заячу шапку:
   - Поживемо - побачимо. Воно й правда, не на  те  вони  пруть,  щоб  нам
земельку дарували... А втiм... Ех, коли б то наперед знав, ще то буде!..





   Над Ташанню пахло вербовими кладками. Несло тонку, як слина  з  бичачо?
губи, павутину. Беева гора iз жовтим лiсом блищала, мов iконостас. У  сазi
пiдпасалася перелiтна птиця: казарки,  нерознi,  свищi.  Пiдiбгавши  ногу,
красувалася чапля, з чорного носа капала вода. Пеньки  чорнiли  ковадлами.
Осока полоскала у водi зеленi  ножi.  Над  левадами  стояв  цибулячий  дух
конопель. Кричали бiлi гуси. Хтось бив праником  по  шматтю:  апть,  апть,
апть. Сонце крутилося  у  вирi,  i  вiд  нього  вiдлiтали  iскри,  як  вiд
наждачного точила.
   Але нiхто не милувався красою осенi. Люди опускали очi перед ?? разючим
блиском. Сохли на вербах ятери, павутиння позаплiтало на них  устенки.  Що
тепер ловити в тi ятери? Зорi з Ташанi в тихi  осiннi  ночi?  Потрiскалися
човни, обростають  зеленим  мохом.  Хто  попливе  на  них?  Хiба  вербовий
листочок? Умирають трави. Хто коситиме? Осiннi дощi.  Замерза?  худоба  по
далеких шляхах та дорогах. Хто ж ту траву ?стиме?  А  пожеруть  ??  осiннi
тумани, iржавою юшкою по землi пустять, i незапахне вона морозним  душком,
не хруматимуть ?? ситi конi.
   I ходили люди, заклопотанi, стривоженi, вставали, як сiрiло,  i  лягали
спати далеко за пiвнiч; ?х турбувало одне: як жити, що  робити?  Пiдходила
зима, треба щось ?сти, в чомусь ходити, i  тому  люди  вибирали  картоплю,
зрiзували соняшники, звозили  гарбузи,  виривали  матiрку,  а  старi  дiди
здiймали з горищ прядки та  веретена,  що  десятки  рокiв  лежали  там  на
розвагу вiдьмам та домовикам, i ладнали домашнi  фабрики,  бо  де  ж  того
краму набрати, коли гримить отака вiйна?
   Вийшла i Орися з матiр'ю рвати. День стояв теплий, тихий.  Високе  небо
виблискувало, як полива на вiдрi, слало на  землю  тихi  шуми:  то  шелест
вiтру, то сюрчання пташиних зграй, що  збиралися  вiдлiтати,  то  вiдлуння
чийогось далекого оклику, то гелготання перелiтних гусей.
   Забравшись у густу матiрку, як у воду, невiстка  i  свекруха  працювали
мовчки, не бачачи одна одно?, а тiльки  чуючи  над  собою  шелест  зелених
стебел з пахучими китичками зверху. Коли сонце пiдбилося вгору, жiнки сiли
снiдати на обнiжку. Уляна вийняла з-помiж горсток глечик холодного молока,
накритого Г лопухом, вiдрiзала окра?ць  хлiба,  поставила  два  череп'яних
кухлi.
   Орися пила молоко, тримаючи кухоль за вушко, i раптом побачила,  що  по
ньому лiзе жучок сонечко; вона посадила його  на  мiзинець  i  стала  тихо
примовляти: "Сонечко, сонечко, заглянь у вiконечко, сво? крильця розпусти,
до  милого  полети".  Воно  дiйсно  злетiло,  i  молодиця   провела   його
зачарованим, як у маленько? дитини, поглядом. Мати перехопила той погляд:
   - Не долетить, в огнi опалиться. Орися опустила очi, в червоних  вушках
злякано затремтiли золотi сережки:
   - Ось як пiдправимося трохи по господарству, пiду до ворожки на хутори.
   - На ворожку плюнь, на серце надiйся. Воно все скаже.
   - Коли ж воно з обох бокiв болить, де не торкнешся.
   - Значить, нелегко i йому там. Болить, то нiчого. Страшнiше, як  замре,
того бiйся, дочко...
   У дворi гавкнув пес. Раз, другий, третiй,  потiм  як  водою  залився  -
ланцюгом дзвенить, аж на левади чути.
   - Таке, наче на чужих. Ану, пiди глянь, хто там такий.
   Орися кинула на землю череп'яний кухлик, замелькала голими  литками  по
городу. Назад прибiгла гаряча, пiд синьою кофтиною груди полохаються.
   - Мамо, повен двiр бiйцiв на?хало.
   Обо? побiгли до хати. Пiд вербою в холодку стояла машина. Бiля колодязя
тиснулося чоловiк десять бiйцiв у  сiрих  брудних  шинелях.  На  спiтнiлих
обличчях тривога i поспiшнiсть. Гiмнастьорки на  спинах  i  попiд  пахвами
темнi вiд поту. Бiйцi штовхаються, брязкотять котелками.
   - Чумаченко, вистачить тобi. Допався, як вiл до калюжi.
   - Дай баклагу набрати.
   - Куди лл?ш у чоботи? Хiба повилазило?
   - Хлопцi, оце я тут  i  в  прийми  пристану,  -  балагурить  Чумаченко,
витираючи рукавом рота. - Он уже й наречена з тещею йдуть.
   -  Перестань,  -  стогне  смаглолиций  бо?ць  з  рукою  на   перев'язi,
вiдвертаючи сердите  обличчя.  Йому,  напевне,  вже  набридли  Чумаченковi
теревенi.
   Серед двору, поглядаючи на годинник, сто?ть  До-рош.  Неголене  обличчя
темнi? щетиною, очi червонi, роз'ятренi пилюкою.
   - Хто ? в селi? - пита? вiн Уляну.
   -  Нема?  нiкого.  Голова   сiльради   i   голова   колгоспу   ви?хали.
Ваку?рувались.
   - Нiмцiв не чувати?
   - Борони боже, - блiдне Уляна.
   - Тодi ось що, - Дорош спира?ться на палицю, шкутильгав в  холодок  пiд
верби. - Чи не можна у вас пораненого  покласти?  Четвертий  день  веземо.
Розтрясло його зовсiм.
   - Давайте його, давайте.
   - Iще якби хлiба спекти i бiлизну попрати.
   - Хiба ж я вам у чомусь вiдмовлю. В само? дво? спитаються свiтами.
   Дорош махнув рукою бiйцям, вони вiдкрили борт машини i почали там  щось
робити. По руховi ?х Орися зрозумiла, що вони пiдiймають щось важке.  Вона
хотiла подивитися, але бiйцi стояли так щiльно, що вона  нiчого  не  могла
побачити. Орися  вiдступила.  Повз  не?  пропливла  жовта  рука,  стрижена
голова. Довгi, зiгнутi в колiнах ноги телiпалися пiхотинськими  ботинками,
на яких засохла грязюка. Коли пораненого вносили в сiни, хтось  iз  бiйцiв
зробив необережний рух, i вiн застогнав.
   Дорош сiв на призьбi, витяг поранену ногу i  так  сидiв  довго,  не  то
задумавшись, не то дрiмаючи. В чорнiй тiнi його козирка тужили очi:  невже
забули його люди в Троянiвцi? Невже так змiнила його  вiйськова  форма  чи
бо? та тривога злiпили друге обличчя, що не впiзнають  його  люди?  Оце  ж
садиба Вихорiв,  вiн  ??  зна?.  Он  Орися  накида?  в  жлукто  цiлу  гору
червоно-армiйсько? бiлизни i не впiзна? його, не дивиться навiть на нього.
Дорош бере паличку, виходить iз двору. Левадами,  через  Ташань  -  i  вже
вiйна вгриза?ться залiзяччям десь позаду, струшу? в пiтьму людське  життя,
обжира?ться кров'ю, гасить  очi  святому  радянському  во?нству,  гоготить
вулканами, а тут вимива? вiтерець поливу на небi, розхуку? бiле  хмариння,
i цiлi потоки синяви заливають свiт i нiжать землю духом неба i корiння; i
те ?днання землi i неба щемить у грудях тривогою вiчностi: людина вiдчува?
себе новонародженою перед красою життя, i сяйво добра освiчу? ?й душу, i в
тому сяйвi вона бачить себе збоку  первозданною,  непорочною,  доброю,  як
перкалеве свiтло березових га?в, нiжною i щирою, як голуб'яче серце. Дорош
теж зайнявся тихим свiтлом добра. Природа входила в нього  духом  корiння,
чистотою небесно? синяви, бентежила хлiборобське серце. Якою  ж  ви  силою
володi?те, синi небеснi потоки, ви, бiлi хмари, i ти, пахуча земле,  що  з
одного робиш звiра, а з другого голуба? Отже, ?  в  тобi  та?мнi  чари?  А
хмари бiлiли, i гомонiли синi потоки: "Справедлива душа чару?ться небом  i
землею, а чорна - смертю". Дорош i справдi  чарувався  небом  i  землею  i
думав, дибаючи понад Ташанню:
   "Невже ж я тут i все бачу пiсля того, як по менi  проскреготiла  машина
вiйни?"
   Синi потоки лилися,  i  Ташань  кипiла  пiд  вiтром.  Верби  сплакували
листям, i золотi сльози гнало за водою. Комишi кошлатились,  i  здавалося,
що в ?хнiй та?мничостi хтось живе. Дорош розгорнув ?х  руками,  вийшов  на
берег рiчки i сiв на пеньку. Тепер його нiхто не бачив, бо вiн. був сам на
сам iз рiчкою. Коло нього, затоплений у воду, стояв човен, лежало поламане
весло. На сучку верби висiв прогнилий ятiр. Забуте, покинуте мiсце.  Давно
сюди не ступала людська нога. Тiльки синi потоки помiж комишами та  зелене
латаття пiдняло на вiтер вуха. Скоро воно осяде на дно, вiдiмре - i чи  не
тому так нашорошило вуха, щоб наслухатися востанн?  вiчно?  думи  комишiв?
Латаття осяде, i рiчка очиститься, - але чи очиститься людська совiсть вiд
звiрячого паскудства i коли ж настане такий час?
   Вода свiтила на  Дороша  лагiднiстю,  виколисувала  милiсть  до  всього
живого. З комишево? затоки ви-пливла  дика  качка  з  каченятами,  i  вони
шульпотiли собi та перекахкувалися, живлячись,  чим  дарувала  природа,  а
Дорош шепотiв: "Пливiть. Я вам нiчого поганого не зроблю".
   I коли стара качка закричала щось по-сво?му i всi дiти опливлися докупи
та звели одне до одного дзьобики i загомонiли, -  Дорош  вiдчув,  як  щось
давонуло за горло. Може, то одвалився з душi камiнь  вiйни  i  захльоснуло
його людською радiстю, що стрiляний, пропахлий смертями во?н  потер  рукою
щемлячi очi над тихою пустельною рiкою. "Ну,  так  я  зовсiм  розкисну,  -
усмiхнувся Дорош. - Менi потрiбне тверде серце".
   Вiн вийшов iз комишiв, як iз зеленого храму, до якого ходив на сповiдь.
Там вiн залишив свою нiжнiсть, i якщо вiн залишиться живим i  повернеться,
- вiн вiзьме ?? назад у зеленого бога.
   Комишi з тихим шумом затворили за ним пахучi дверi, i  вiн  знову  став
тим Дорошем, яким був, i небо вже не слало йому  синiх  потокiв,  а  земля
палила очi чорним попелом. На колгоспному дворi вiн  знайшов  того  попелу
цiлi купи. Вiтер  кiптюжив  i  дмухався  ним.  Конюшня,  корiвники  -  все
спалено.  Обвуглiли  стовпи,  як  пам'ятники  печалi.  Жах,   мовчазнiсть,
пустеля. Дорош обкульгав згарище,  сiв  з  невiтряно?  сторони  на  якийсь
шурпак i зняв  кашкет.  "Де  ж  ти  почина?шся  i  де  кiнча?шся,  людське
глупство? Для кого ж ми грудьми закривали землю? Невже самi  люди,  що  це
творили, пустили з вiтром i димом?" Вiн  все  нижче  схиляв  голову,  i  в
грудях у нього щось рвалося i болiло. Попiл присипав плечi i руки.
   До Дороша пiдiйшла людина i стала поряд. Вiн не пiднiмав очей  i  бачив
лише латанi чоботи в попелi.
   - Хто спалив колгосп? - запитав Дорош. Чоботи переступили  з  мiсця  на
мiсце.
   - Хто палив, питаю? - зiрвався Дорош i побачив перед  собою  старого  в
кожусi, що тремтiв плечима i розмазував шапкою попiл на обличчi.
   - Валентине Павловичу... Товаришу Дорош. Звинiть. Не догледiв я...
   - Та хто ж ти? - доступився Дорош i насилу " розпiзнав завгоспа Григора
Тетерю. Колись цей старий був чистун, акуратист, вуса пiдстриженi, сорочка
чиста, борода i шия пiдголенi. Тепер же стояв брудний, обiрваний  чоловiк,
зсутулений горем. За цих кiлька мiсяцiв у нього  вiдросла  борода,  запали
очi,  загострились  вилицi.  Вдень  i  вночi  вештався  вiн   згарищем   i
виколупував iз попелу то вiдро, то решето або  просто  сiдав  на  землю  i
розплутував якiсь вiрьовки, говорив сам iз собою. Люди i домашнi вирiшили,
що вiн з'?хав з глузду, i не чiпали старого.
   Тепер, стоячи перед Дорошем, вiд плакав, витираючи шапкою червонi,  без
вiй очi, довго нiчого не мiг сказати, крiм: "Простiть, не догледiв. Що  ж,
я знаю. Я винний".
   Дорош вiдвiв його вiд згарища, посадив мiж вербами:
   - Розказуйте, як було.
   - А як? Налетiла залужанська махновщина, стала зерно iз засiкiв гребти.
Я ключiв не давав, кажу - по списках треба, бо це  зерно  колгоспне  i  за
нього треба вiдчитуватися.  Вони  ж  -  в  морду,  ключi  забрали,  i  все
по-сво?му. Потiм стали реманент  розтягати.  Василь  Кир,  Латочка,  Павло
Гречаний не хотiли давати. Зчинилась бiйка. Троянiвцi  залужан  розiгнали.
Тодi вони прийшли вночi i запалили.
   - Хто - вони?
   - Звiсно хто. Джмелi.
   Дорош здивовано змахнув бровами вгору:
   - Як? Ми ж Северина заарештували?
   - Утiк. Ще й два брати-вовкодави об'явилися. Так що знову  цiлим  ро?м.
Не з одного тепер кишки випустять.
   Дорош обiперся на палицю, встав  iз  пенька,  зарядив  пiстолет.  Серце
вицiдило на щоки лютливу блiдiсть.
   - Валентине Павловичу, не гарячiться, - схопив його за руку Тетеря. - А
давайте так робити, наче нiчого й не було. Бо ось  послухайте,  що  я  вам
скажу. Джмелi посiдали на хургон i покотили на хутори. Повернуться  вночi,
заховають награбоване i почнуть пиячити. Тодi ви ?х i накри?те. В  мене  ?
такi люди, що дадуть знати,  коли  i  куди  йти.  Джмелi  вооружонi  i  не
боягузи, так що будьте обережнi.
   Десь близько бухнув пострiл, i вiдлуння  крикнуло  над  Ташанню.  Дорош
напружився, як птиця. Григiр Тетеря пробубонiв:
   - Чу?те?
   Ще два рази бабахнуло, i кулi потягли дзвенячу струну в луги.
   - О, знову. Пропав чоловiк, ?й-бо, пропав... То ж Окрiм Горобець дома в
побувальцях, так замiсть того щоб сiсти та з жiнкою поговорити, так  вивiв
дiтей у берег i - чу?те - вчить ?х стрiляти. А там же дiтлахiв! Кожному по
одному патроновi - i то треба цiлу торбину. О,  чу?те?  Здурiв.  Потерявся
умом. Тьху, - плювався Тетеря.
   Дорош сказав суворо:
   - Добре робить, що вчить. Ви теж гав  не  ловiть.  Джмелi,  бачите,  як
запаслись тими цяцьками! А у вас що? Вила та лопати? Дивiться, старики, не
проморгайте! Нас тут не буде, доведеться самих себе захищати.
   - А ти, Валентине Павловичу, не обижайся. У нас теж ?  дещо  приховано.
Можем i тобi позичити, як хочеш.
   - От тобi й старий, - розвеселився Дорош. - Ну,  артист.  Нiколи  б  не
подумав.
   - Це я так, прикидаюсь дурнуватим, - зашепотiв старий. - З  дурнуватого
який спрос? Скажу вам, що за розпорядженням Оксена можу видати  для  тво?х
хлопцiв чого хочеш з ?стiвного. Ну, а остальне - воно не вида?ться,  бо  й
самим здасться. Ага, ось що. Ти тут зборiв не збирай, мiтингу не  скликай,
бо люди тепер зата?лися, на мiтинг не пiдуть. Вони й  так  не  знають,  що
робити. Нам тепер у хитрiсть треба перекидатися.  Сам  чу?ш  -  гуркотить,
от-от до нас припожалу?. I ви, хлопцi, теж швидше вискакуйте, а то коли  б
вас не зачинили.
   - Заради пораненого товариша зупинилися. Вночi вирушимо.
   - Отак i добре. Так iди собi, а ввечерi все зробиться.
   Дорош повернувся до Вихорiв, поснiдав i лiг у хлiвi на сiнi. Вiн багато
ходив, нога натрудилася i тепер болiла.
   Прибiгла Орися, принесла подушку:
   - А зна?те, я вас вперше не пiзнала, - щебетнула, збиваючи подушку. - А
тепер уже знаю: ви колись так кумедно в район на конi ?хали, -  засмiялася
Орися, i ?? очi бризнули тамою веселiстю, щоки так  вайнялися  збентеженою
дiвочою кров'ю, що  Дорош  теж  посмiхнувся  i  подумав:  "?й  материнства
хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве".
   - Оддихайте. Може, й мого хтось отак  припантруе...  -  i,  затулившись
рукавом, пiшла з хлiва.
   Молодиця намочила в ночвах бiлизну бiйцiв,  заходилася  прати.  Бiлизна
була чорна, пахла землею, димами, i в Орисi стискалось  серце,  коли  вона
принюхувалась до не?. Увесь день ?й пахло гарячою  Тимковою  спиною,  його
махорковими губами, чорним баранячим чубом,  яблуневою  постiллю,  i  вона
покинула прання, прокралася в комору i довго стояла в куточку, притисши до
розпашiлого обличчя Тимкiв картуз, що  пах  полиневими  степовими  ночами,
гарячим диханням коханого. Сонячний пил просiвався крiзь комiрне  вiконце,
i  вона,  притисши  картуз  до  серця,  стояла  в  тому  пилу  золота,  як
богородиця, i молилася:
   - Боже, якщо ти ?сть, захисти i заступи його, не дай  кровинцi  капнути
на землю, а краще вицiди мою по крапцi, бо я  хочу,  щоб  вiн  жив.  Боже,
прошу тебе...
   Вона впала головою на  скриню  i  заплакала.  Потiм  обережно  повiсила
картуз, витерла фартухом сльози i вийшла з ванькирчика тиха i  заспоко?на,
як пiсля сповiдi.
   "Оце гарно, треба роботу робити, а я  рюмсаю",  -  незлостиво  докоряла
сама себе, зайшла в хату, щоб набрати лугу' для прання.
   Орися знала, що поранений бо?ць лежить на лавi, i ?й захотiлося глянути
на нього, але вона не наважувалася, бо ?й здавалося, що  в  нього  жахливо
понiвечене лице i заюшене кров'ю око не до дiла пiдморгу?. Але почуття, що
поблизу ? людина, яка стражда?, перемогло сграх, i вона глянула.  Ноги  ??
прикипiли до долiвки: вiн дивився на не? добрими чистими очима i прохав  у
не? пробачення, що сво?ю присутнiстю спричиня? клопiт. Орися  почервонiла,
опустила очi i не знала, що робити: пiдходити ближче чи робити сво?  дiло.
Вона стояла з опущеними очима, але вiдчувала себе спокiйнiше, i коли звела
очi, то зрозумiла чому: вiн уже не дивився на не? сво?ми очима,  а  лежав,
заплющивши ?х. Видно, втома розслабила його, i вiн уже спав. Це  був  дуже
молодий бо?ць, з надзвичайно нiжним, як у дiтей,  рисунком  рота  i  бiлим
пушком над верхньою губою. На ньому була несвiжа сорочка,  розхристана  на
грудях, i Орися чула, як вiн диха? i як у нього в грудях щось шваркотить i
присвисту?. Вона не могла втямити, що то, i, нахилившись ближче, засичала,
як вiд пекучого болю: мiж бинтами  ворушилась  сiра  маса.  Орися  закрила
руками обличчя i наослiп вискочила з хати.
   - Що з тобою? - запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.
   - Ой мамо, коли б ви бачили, - застогнала  Орися  i  пiдвела  Уляну  до
пораненого.
   Уляна гримнула коло печi дровами i  покликала  в  хату  Чумаченка,  що,
порозвiшувавши онучi на тину, гуляв босий.
   - Бiй ти. Чумак, чи як тебе! Iди, товариша купати будемо.
   - Що, вже готовий? - прибiг задиханий Чумаченко.
   - За язик укусись! - грiзно глянула на нього Уляна.
   - Ах,  мамаша,  на  вiйнi  до  всього  звикнеш.  Нашого  брата  стiльки
перемолотило, що, якби за кожним плакав, очi б не просихали.
   - Ось бритва, поголи його. Нужа  за?ла  зовсiм.  Та  гляди,  бритви  не
пощерби, бо повернеться син - лаяти буде.
   - Не бiйтеся, все буде в порядку.
   Дверi в хату були вiдкритi, i Орися чула, як Чумаченко точив на ремiнцi
бритву, розмовляв з Огоньковим.
   - Ти руський? - питав вiн.
   - Руський, - тоненьким веселим голосом вiдповiдав поранений.
   - Ну, а я з тебе... - тут запанувала мовчанка,  тiльки  чути  було,  як
постогну? Огоньков i скребе бритвою Чумаченко.  -  А  я  з  тебе  татарина
зроблю.
   "Безсовiсний, людинi боляче, а вiн зуби скалить", - картала його Орися.
   - Може, тобi "баки" бiля вух залишити? Щоб як у Печорiна? Га?
   - Не треба, ох, - стогнав Огоньков.
   - Нi, я таки залишу. У дворi молода дiвчина, i треба, щоб усе по формi.
   Орися вскочила в хату з мокрими  пiдштаниками,  з  яких  стiкала  вода.
Вiдiзвала Чумаченка в сiни:
   - Чого ви? Чого ви з нього знуща?тесь? Чумаченко поклав бритву на стiл,
прикрив за собою дверi, очi його потемнiли.
   - Баришня, - сказав вiн глузливо, так  що  лiвий  кутик  вуст  пiднявся
вгору, створюючи щось подiбне до посмiшки. - Ви давно перестали гратися  в
кукли? Якщо недавно, то спiймайте собi кошенятко, загорнiть у ганчiрочку i
голосiть, скiльки вам захочеться. А чад Огоньковим не дозволяю. Я  його  з
бою пораненого витяг, i я хочу, щоб останнi хвилини свого життя вiн прожив
весело...
   I пiшов у хату.
   - Так от, брат, ?фрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобi  побачення
признача?.
   - Невже? - зрадiв Огоньков.
   - Iстинно. Як стемнi?, каже, прийде тебе доглядати.  Може,  каже,  води
попросить або вкрити треба буде, то вже не вiдмовлю.  Ти  тiльки  не  лови
гав. А то я тебе знаю. Перед нiмцями орлом був,  а  перед  дiвчиною  ягням
зробишся. Як тiльки  вона  прийде  до  тебе,  першим  дiлом  попроси,  щоб
подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далi само  покаже,  що
робити... Одним словом, не зiвай.
   Пiзнього  вечора  Дороша  розштовхав  незнайомий  чоловiк   з   мiцним,
соковитим басом:
   - Ви Дорош?
   - Я.
   - Я прийшов од Григора  Тетерi.  .  Дорош  зсунувся  з  пахучого  сiна,
наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав вiд болю.
   - Карпо Джмелик сидить iз  сво?ю  шльондрою  в  погребi  i  веселиться.
Вiзьмiть його.
   Дорощ закульгав iз хлiва. Незнайомець-притримав його за рукав:
   - Карпо не дурак i отаборився iз ручним кулеметом, так що дивiться, щоб
iз ваших хлопцiв лика не надер.
   Незнайомець мовчки потис Дорошевi руку, плигнув через тин,  розтривожив
соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята  ночi.  Викликав
Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.
   Чумаченка залишив доглядати пораненого.
   - Пiдемо одного дезертира брати.
   Подвiр'ям сунулася чорна  постать.  Бiля  не?,  пританцьовуючи,  дибала
зовсiм, маленька: Микита Чугай i Охрiм Горобець.  З  торбин  пахне  свiжим
хлiбом й жiночими та дитячими сльозами.
   - Насилу свiй кагал приспав, тепер можна й рушати, - квапився Охрiм.  -
А там десь за ворiтьми жiнка тужить. I чого ми за?жджали в цю Троянiвку?
   - Ви так наче деiнде збира?тесь? - прогудiв, як у дзвiн, Микита Чугай.
   - Треба взяти Карпа Джмелика. Микита  заслонив  Дороша  спиною,  пiдтяг
гвинтiвку :
   - Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пiшли, хлопцi.
   Роса стрiляла з-пiд нiг i  обкочувалася  на  чоботях  пилючкою.  Ташань
колихалася в мiсячних мережках. Кущi стьобали бiйцiв по грудях та  спинах,
залишаючи на одязi темнi росянi смуги.
   Перебрели через рокiтливий потiк. Понесли на  дулах  гвинтiвок  мiнливi
мiсячнi блiки.  Тут  уже  було  За-лужжя.  З  городiв  тягло  коноплями  i
розпареним гно?м. Карпо засiв у Обручевiм подвiр'?. Колись тут жив куркуль
Обруч. А зараз володарю? Карпо. Нинi це його ханство.
   Бiлим крейдяним течивом спливають разом iз  мiсячним  сяйвом  на  траву
льохи. В якому Карпо?  Бiйцi  зупиняються  i  чують  музику  З-пiд  землi.
Гармонь.
   А чого соловейко та й смутьон, не весьол?
   А й повесил гааа-га-ла-овку-у,
   Зе-ге-рна-аа й не-ге-ге клю-йоо-ооть...
   Пiдспiвують два голоси - чоловiчий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як
iз  труни,  i  жiночий,  вискливий,  розгнузданий,   похабний.   Не   може
пiдладитись тужити з пiснею, а перегуку? тоненько, мов п'яна буб-лешниця.
   "Так ось де тво?  вовче  пирствiе",  -'  набичу?ться  Микита  i  вiдда?
хлопцям зброю. Пiд гiмнастьоркою спухають гладiаторськi м'язи.
   - Ось що, хлопцi. Я сам його брати буду, а ви коло дверей i коло вiкна,
i щоб анi звуку. Як треба, - нагукаю. Ну?
   Хлопцi лягли на землю тiнями, в ноги - важкий теплий пiдвальний дух.
   Микита став у бiлiй рамi льоху,  закрив  плечима  дверi,  бухнув  лунко
чоботом:
   Ах, золотая кл?тка да iзсушiла меня...
   Бухнув ще раз. Сконала пiсня.  Зiтхнувши,  стихла  гармонь.  По  сходах
п'яне бухання, гарячий подих розiмлiлого вiд задухи звiра:
   - Хто?
   - Микита Чугай. На чарку прийшов.
   - А я тебе свинцем на шмаття порiжу. Ти за жидiв воював?
   - Воля твоя - ти хазя?н.
   Бухання покотилося вниз. Iржавим скреготом обiзвалися дверi.
   - Заходь, - глухо обiзвалися знизу.
   Микита  вiдкрив  дверi,  важкi,  тюремнi.  В   горло   вдарило   нудним
картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове свiтло.
   - Закрий дверi.
   Микита намацав широку, у виглядi серпа защiпку i довго не  мiг  всадити
?? в гнiздо, така вона була важка,  плутався  руками  в  якiйсь  вiрьовцi.
Нарештi засувка з грюкотом упала в гнiздо, i  Микита  вiдчув,  як  в  ротi
запекло розпиленою iржею.
   - Зiйди сiм схiдок униз i нi одно? бiльше, iнакше я  на  тво?му  животi
зiрку вистрочу.
   Микита вiдрахував ногами сiм схiдцiв, зупинився. Бачив,  як  у  челюстi
печi, освiтлений лампою стiл i трьох людей у тютюновому диму. Карпо  сидiв
у м'якому високому крiслi, голий до  пояса,  стрижений  i  круглолобий.  З
темних очних ям вiяло мороком. Ручний кулемет "дiгтяр" тримав на  колiнах,
мацав очима
   Мияйтин живiт. За його спиною стеяла  красива,  але  затягана  дiвка  з
вiдрiзаними косами, шкiрилась  кро-воякадно.  Обличчя  змучене  задухою  i
самогоном. Лiва цицька  в  синяках  вивалилася  з  кофточки.  Притихлий  i
зляканий, згорнувши мiхи, на стiльчику сидiв слiпий  Вихтiр.  Бiлi  пальцi
тремтiли на вороних планках. Вiд  стола  до  дверей  тяглася  вiрьовка,  i
Микита зрозумiв, що то за допомогою  не?  Карпо  вiдчиняв  дверi.  "Одначе
обжився ти тут", -  подумав  Микита,  ковзаючи  поглядом  по  цiлих  горах
награбованого майна, що лежало по кутках: чоботи,  шапки,  свитки,  зброя,
позолочене   попiвське'    кадило,    сiдла,    меблi,    червоноармiйське
обмундирування. "Чи не з кров'ю здирали з таких,  як  ми",  -  питав  себе
Микита, перековтуючи в горлi iржу i ненависть.
   - Дивись сюди, - обiзвався Карпо, - цей шрам у  мене  вiд  гепеушникiв,
цей - по п'яному дiлi, цей - вiд уркiв, цей,  -  вiн  ворухнув  губами  на
посмiшку, - за хороших дiвок, а оцей, свiжий, недавно застру-пився, -  вiд
червоноармiйцiв, коли я з армi? тiкав. Ти бачиш  тепер,  хто  я?  Печений,
рiзаний i стрiляний. Галько, обцiлуй шрами.
   Галька вигнулась i перечмокала рубцi.
   - Ач, як уважа?. Бо нашого роду-заводу. Галька Лебединець. Батько коней
постачав на все петлюрiвське козацтво. Ти чого прийшов?
   - Втiк з армi?.
   - Ага, i тобi не захотiлося за комiсарiв  воювати?  Ха-ха?  Тодi  друге
дiло. Галько, налий склянку.
   Галька налила i пiднесла гостевi. Микита випив, . утерся рукавом.
   - Пiдходь ближче. Микита пiдiйшов.
   Карпо обвiв зачарованими очима льох, блиснув зубами.
   - Дот! Фортеця! Ну що ж, Микито, може й ти поступиш у мою банду?  Гуляй
душа без кунтуша! Я та мо?х два брати-соколи нав'?м вiрьовок iз чужих жил.
   - Хiба й Андрiй тут? - аж похололо всерединi в Чугая.
   - Аякже! По?хав десь iз Северином  на  хутори.  То  такi,  що  маху  не
дадуть. Пiднеси, Галько, ще склянку.
   Микита випив - i пiшло по жилам сатанячим дзвонарм.
   - Що притих, Вихторе! Ану рвони за мiхи, щоб  свiт  задимився.  Галько,
налий склянку. Микита закрутив головою:
   - Е, нi, господиня частувала. Тепер нехай господар.
   - Оце по-нашому, - гукнув Карпо.  Кулемет  поставив  пiд  стiну,  налив
склянку, хотiв нести, зупинився,  пiдозрiло  оглядаючи  Микиту.  -Обшукай,
Галько.
   Дiвка пiдiйшла до Микити, обмацала кожен рубчик.
   - Нема нiчого.
   Карпо взяв склянку, рушив.
   - Закусити захопи, не скупися, - попросив Микита.
   Карпо  вирвав  iз  кiльця  кавалок  ковбаси,  пiшов  назустрiч  Микитi,
простяглiй обидвi руки: Микита стур-нув уперед i лiвою  рукою  потягся  за
склянкою, а праву непомiтно вiдвiв назад - хряп Карпа в ухо. Карпо вивалив
головою кирпичину, впав. З рота i носа запузирилася кров. Мимо ши?  Микити
просвистiв нiж, врiзався в дерев'яний  зруб,  забринчав  костяною  ручкою,
виколихуючись у свiтлi лампи.
   - Ах ти ж, лярва!
   Микита цапнув Гальку за руку, швиргонув у куток -. i кулемет в руки:
   - Хлопцi! Сюди! Вихторе, тягни за вiрьовку.
   Слiпець метався, як на пожежi, розставивши руки, доки  намацав  те,  що
треба.  В  дверi  гримотiли  черво-ноармiйськi   приклади.   Заскреготiло,
звалилося. Вдарило свiжим духом. Бiйцi затупотiли вниз.
   - В'яжiть.
   Непритомного Карпа зв'язали, виволокли надвiр. Слiпий Вихтiр перелякано
топтався з гармошкою, питаючи з зубним переклацом:
   - То як менi, ще грати?
   - Грай "Ой лопнув обруч...".
   Микита стояв, купаючи груди в нiчному ра?, ви-хекував погрiб i самогон.
Обковувало його мiсячне срiбло, як лицаря, i правда милувалася  свiтом,  а
кривда корчилася у вiрьовках, пiдшморгуючи червонi соплi.
   - Галько, спали ?х, ножами зрiж!  Зрiж  на  менi  пута,  -  вив  Карпо,
всмоктуючи тiлом вiрьовки, розгризаючи ?х зубами.
   - Закля'пуйте йому рота. Хай люди ще одну нiч посплять спокiйно.
   Чохов всунув Карповi пiлотку в  рот.  I  вони  потягли  його,  виючого,
лугами.
   Орися прала до самiсiнько? ночi i в хату не заходила. Потiм повернулися
бiйцi, гамiрно повечеряли, полягали спати. Огоньков, чистий, викупаний,  у
свiжiй бiлизнi  лежав  на  лавi.  Його  наворочали,  i  вiн  заснув.  Мати
позакривала вiконницi, засвiтила каганець та  поставила  на  столi.  Бiйцi
поснули не вiдразу. Виходили курити надвiр, скрипiли дверима, каганець раз
у раз блимав на столi. Згодом прийшов один бо?ць  i  сказав  Дорошевi,  що
телефонний зв'язок з районом Опiшня перерваний.
   - Пильнуйте дорогу, - наказав Дорош.
   - ?сть.
   Бо?ць вийшов, i все поволi затихло. Чути  тiльки,  як  глибоко  дихають
бiйцi та щось присвисту? i шуль-потить у грудях пораненого.
   Орися спала з матiр'ю в хатинi, i крiзь вiдхиленi дверi ?й  було  видно
синiй морок, розкиданi по соломi ноги бiйцiв i нерухоме  тiло  пораненого,
що лежав на лавi, покрите легеньким одiялом. В хатi було тихо,  але  Орисi
весь час вчувалося якесь перешiптування, якiсь та?мнi шерехи, чи?сь  тяжке
зiтхання.
   - Мамо, хтось пiд вiкном ходить, - шепотiла вона.
   - Хто там ходить? То тобi  вiд  нудьги.  Спи.  Орися  закривала  очi  i
намагалася заснути, але сон тiкав, i якась тривога  i  недобре  передчуття
все бiльше i бiльше охоплювали ??. "Усi сплять,  i  чого  вони  сплять?  -
сердилася вона, хоча i не могла довести, чому  втомленi  люди  не  повиннi
спати. - А я не можу.  Треба  трохи  полежати  з  вiдкритими  очима,  тодi
заснеш". Вона вiдкрила очi i побачила, що поранений пiдвiвся i,  обпершись
руками об лаву, озира?ться навколо, нiби шука? когось. Вона  схопилася  i,
переступаючи  через  ноги  бiйцiв,  побiгла  до  нього  в  однiй  сорочцi,
тримаючись рукою за пазуху. Побачивши ??, уiв  поманив  пальцем  до  себе,
обличчя його стало змовницьким, а очi весело заблищали. Вiн схопив  ??  за
руку i так вп'явся сво?ми гарячими, твердими,  як  валiзо,  пальцями  вище
зап'ястка, що рука ?? стерпла.
   -  Чу?ш?  Похiдну  грають,  -  жахно  запитав  вiн.  -   Тра-та-та-там,
трам-та-та-там, - тихо заспiвав вiн, i лице його зробилось натхненним.
   Орися, затамувавши дихання, прислухалася, але нiяко?  музики  не  чула,
проте чим довше вслухалася, пiдкоряючись його волi, тим  бiльше  вiрила  в
те, що дiйсно десь чу?ться музика, i  були  такi  секунди,  що  вона  нiби
дiйсно чула  ??,  але  вiдразу  ж  пiсля  тако?  хвилi,  коли  вона  знову
поверталася  до  дiйсностi,  звукiв  уже  не  було.   Так   продовжувалося
хвилину-другу.
   - Ти мене бо?шся? - запитав вiн.
   - Ранiше боялася, а тепер нi.
   - Тодi перенеси мене звiдси, бо мене хотять убити.
   - Хто? - жахнулася Орися.
   - Вони, - i вiн показав у темний кут. - Але я не дамся. Не дамся.
   Лице його зробилося лютим, очi горiли, в  них  стояв  маленький  чорний
чоловiчок i розмахував головешкою, вихопленою з багаття.
   Огоньков спустив iз лави ноги i потяг Орисю за собою.
   - Ох, рознещасний ти мiй друже, - проговорив хтось  зовсiм  близько,  i
Орися, озирнувшись, побачила Чумаченка, що в  однiй  бiлизнi  пiдiйшов  до
лави.
   - Ну, лягай, Огоньков. Лягай. А ти, дiвчино, iди спати.  Я  бiля  нього
посторожую.
   Але Орися нiкуди не пiшла, а  стояла,  боса,  в  однiй  сорочцi,  i  не
зводила очей з Огонькова, вiд якого так пашiло жаром,  що  вона  вiдчувала
той пал на сво?му обличчi, i ?й щохвилi робилося жаркiше. Раптом  Огоньков
схопився, став борсатися,  кричав,  просився,  щоб  його  пустили  додому,
нахвалявся, хрипiв грудьми.
   - Ну, пустiть же мене додому. Де  мiй  вещмiшок?  Де?  -  метався  вiн,
вириваючись iз рук бiйцiв. У нього  був  такий  страшний  прилив  сил,  що
Чумаченко вже не мiг його втримати i йому допомагало ще дво? бiйцiв.
   Раптом усе стихло i чийсь голос сказав;
   - Готовий.
   I знову зробилося тихо-тихо. Нараз все заворушилося:  загримали  дверi,
заходили бiйцi, i мати  вивела  Орисю  надвiр,  посадовила  на  лавцi  пiд
вербою. Мимо Орисi бiгали бiйцi, носили якiсь клунки, мiшки, ящики,  хтось
дзенькнув лопатою, i один iз червоноармiйцiв, з вигляду старший, сказав:
   - Отут за хатою i вири?мо.
   Вони пiшли в хату,  винесли  звiдти  щось  довге,  замотане  в  шинелю.
Прийшла мати, взяла Орисю за руку i сказала:
   - Ходiм.
   За хатою, мiж кущами шипшини, стояли в кружок бiйцi. Вони пiдняли вгору
гвинтiвки, тричi вистрiлили, i цi пострiли привели  Орисю  до  тями.  Вона
пiзнала матiр, яка дивилася на Орисю так, нiби побачила  ??  вперше  пiсля
довгих рокiв розлуки. Цей погляд дивував  Орисю,  i  вона  нiяк  не  могла
зрозумiти, що вiн означа?; пiзнала Чумаченка, що стояв поряд  з  Доро-шем,
блiдий i нахмурений. Орися глянула на свiжу могилу i  все  зрозумiла,  але
плакати' не могла, а тiльки тiпалася, як у  пропасницi,  i  загорталася  в
платок. Зненацька прибiг бо?ць, щось крикнув. Всi сполошилися, i за  хвилю
двiр  опустiв.  Останнiм  вiдходив   Чу-маченко.   Шдтягнутий,   обвiшаний
гранатами, суворий i непокiрний,  вiн  взяв  Орисю  за  руки  i  сказав  у
затуманенi очi:
   - Учись, дiвчино, iз зцiпленими зубами жити. Вiдходимо ми, - i широкими
кроками, притримуючи рукою автомат на грудях,  побiг  до  машини,  що  вже
ви?жджала з двору.
   Всю нiч бiйцi ?хали на схiд. На свiтанку зупинили машину  в  охтирських
лiсах. Микита Чугай поправив на грудях автомат i крикнув до бiйцiв:
   - Тягнiть його сюди.
   Карповi розв'язали руки i прикладами  зсадили  на  землю.  Жовтi  пiски
зеленилися свiтанком, хвоя набрякала соками, а справедливi серця гнiвом.
   - Поставте його пiд отi?ю  сосною.  Карпа  поставили,  i  вiн  розминав
зiмлiлi руки, рив ногами пiсок, лице зробилося  як  я?чний  жовток.  Чугай
навiв автомат Карповi на груди i спитав:
   - Ти зна?ш, за що я тебе вбиваю?
   Карпо гордо задрав стриж.ану голову:
   - Бо мiй рiд - хазя?, а ти - гнида.
   - Нi, Карпе, - вiдставив ногу Чугай i посмiхнувся. - Бо ти свiт чорниш,
а я хочу, щоб на ньому було свiтло. Ти - зло, а зло треба вганяти в землю.
I заплигав у руках автомат, i загоготiло в лiсi. Бiйцi пiшли до машини,  а
Чугай - до сосни, щоб глянути, як вмира? Карпо. Стояв Карпо бiля  стовбура
зiгнувшись i рив руками землю, а  пiсок  темнiв  i  набухав  кров'ю  з-пiд
живота.
   - Вривайся поглибше, щоб нiколи не встав iз землi твiй поганський  рiд,
- сказав на прощання Чугай i понiс пiсками важку ношу майбутнiх бо?в.





   Тихими  вересневими  свiтанками  господар,   що   виганяв   худобу   на
пасовисько, прислухався, чи не гурко-.че де-небудь далi, чи  не  вiдходить
фронт, чи не гонять  назад  германця.  А  фронт  не  вiдходив,  навпаки  -
наближався. Гуркотiло на Миргород, на Гоголiво. Тодi пiшло лiвiше,  лiвiше
та й зовсiм затихло.
   Нiмцi пройшли стороною. В Троянiвцi ?х нiхто  не  бачив.  Серед  народу
ходили жахливi чутки: нiмцi кидають у  вогонь  дiтей,  розстрiлюють  мирне
населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармiйцiв.  Вiшають
на телеграфних стовпах дiдiв.
   Цим чуткам вiрили, бо ще були  в  селi  живi  свiдки  з  1918  року  та
учасники iмперiалiстично? вiйни, що стверджували:
   - На?лися ми нiмецько? заколоти, будучи по рiзних полонах, насьорбалися
?хнiх батогiв та нага?в.
   -  Та  невже  вiн  такий  звiр?  Навiть  малюкiв  у  вогонь  кида??   -
допитувалися жiнки.
   - Це для нього все одно, що березове полiнце шпурнути, щоб вогонь палав
яснiше.
   - Та ми йому очi рогачами повиштрику?мо, - погрожувало жiноцтво.
   А канонада вiддалялася i зовсiм затихла. Стало ясно, що нашi  вiдiйшли.
Село занiмiло i прищулилося : ось-ось повиннi були вступити нiмцi.
   Пройшов день, другий, третiй. Нiмцiв не було. Острах запанував  людьми.
Уночi хтозна вiд чого  хлипали  дверi,  шелестiло  по  хлiвах  сiно,  щось
перешiптувалося. Люди говорили,  що  то  переховуються  пораненi  бiйцi  i
радяться,  як  наздогнати  сво?х.  Жiнки  говорили   зовсiм   iнше.   Вони
присягалися, що то нiмчура перехову?ться на горищах "з радiйом" i передав,
де бомбити.
   - Мелiть, вiйська вже хтозна-де, а нiмець сидiв би  оце  на  горищi.  I
видумають чорти-що, - лаялися дiди.
   Як не дивно, а всю та?мницю виявили дiти. Несмiливим гурточком пiдiйшли
вони вночi до хлiва i в  мiсячному  сяйвi  при  закритих  дверях  побачили
згорбленого старця, що сидiв у великiй задумi, спершись руками  на  цiпок.
Вiн то бурмотiв щось, похитуючи головою, то затихав i нiби прислухався  до
нiчно? тишi, що царювала навколо, то раптом схоплювався i, пiднявши  вгору
руки, гнiвно потрясав ними до чорного демона, що десь там ховався у  небi,
i  обличчя  старця  у  жовтих  вiдсвiтах  мiсяця  було  оскаженiле,  як  у
розгнiваного духа землi, очi горiли сатанинським вогнем, а почорнiлi вуста
сипали прокльони.
   - Iдеш? - питав вiн, потрясаючи кулаками в небо. -  Iди,  йди  на  свою
погибель.
   I знову сiдав на  розламанi  ясла  чи  на  одiрване  колесо,  забуте  i
покинуте людьми, i журливо похитував головою з боку на бiк.
   - О горе мо?, все пiшло прахом. Все пiшло, - пришiптував вiн,  з  сумом
дивлячись на чорнi дiри дверей, що зяяли в  туманi  ночi,  на  худi  ребра
обдертих покрiвель, що сипали порохно згори, на розкиданi дошки, на стару,
порвану, нiкому не потрiбну вже збрую, розсохлi бочки, з  яких  повипадали
клепки, на все те розорисько, яке зробили Джмелики.
   - Щоб вам руки посудомило, - проклинав вiн. Вiн не  мiг  погодитися  iз
знищенням. Вiн розумiв лише одне: все, створене людськими руками,  повинно
жити, бо в нього вкладена людська праця, людський пiт. Дух руйнування  був
противний його iстотi, i з ним вiн не мiг примиритися нi на  одну  хвилину
i, як тiльки умiв, ненавидiв його.
   Це був Григiр Тетеря. З того часу, як Джмелики пограбували  артiль,  як
все у дворi перетворилося на купи чорного ру?ниська,  старий  вдень  майже
нiде не появлявся, а закрившись вдома в комiрчинi, в якiй було  малесеньке
вiконечко, та розгорнувши товсту .в  оправi  книгу  (вiн  якось  випадково
випросив ?? у якихось штабникiв, що ?хали через село), записував туди  все
майно iз старих подертих колгоспних майнових книг, що  залишилися  йому  в
спадок вiд Оксена. Записував чорнилом, ретельно,  так  щоб  i  сокирою  не
вирубати, вишкрябував усе, що  залишилося  в  пам'ятi,  усе  до  дрiбниць,
простими словами, як умiв,  переказував,  що  наболiло  на  душi.  Так  що
поступово цi  записи  перетворилися  в  живу  iсторiю  колгоспних  буднiв,
свiдком яких вiн був на протязi десяти рокiв.
   "Ремiнь од двигуна,  шкiряний,  купили  на  торгах,  як  розкуркулювали
Очкура, на п'ятдесят, а може, й бiльше  пар  пiдошов,  схований  у  старих
цегельних  печах.  Там  же  центрифуга  для  качання  меду  в  розiбраному
виглядi". "П'ять бiдонiв смальцю зарито на  Бе?-вiй  горi  в  сушняку,  де
великий  осокiр,  п'ятнадцять  шагiв  прямо  на  меншенький  бересточок  i
копати".
   Записи цi старий робив при великiй та?мницi, так що домашнi  не  знали,
що вiн там пише, i думали, що  старий  вдарився  в  релiгiю,  бо  вiн  для
вiдводу очей клав перед собою старе, в  дерев'яних  палiтурках  ?вангелi?,
яким його було нагороджено при закiнченнi приходсько? Троянiвсько?  школи.
"Сие евангелие,  -  писалося  в  нiй,  -  дается  окончившему  Трояновское
начальне? народное училище для назидания й руко-водства в жизни".
   Сумнiвно, щоб ця книга використовувалася ста-. рим як  "руководство"  в
життi, бо валялася десь на полицях iз 1902 року, i тiльки тепер вiн згадав
про не? i витяг на свiт божий.
   Тетеря з домашнiми майже не розмовляв. Вночi  прокрадався  на  артiльне
подвiр'я i довго сидiв при  мiсяцi  серед  ру?ниська.  Усе  щось  думав  i
шепотiв сам до себе, а потiм, ховаючись вiд  людського  ока,  iшов  додому
спати. Вiдтодi як нашi вiдiйшли, цiкавiсть до життя в нього зникла, i йому
було рiшуче все одно, що зроблять з ним нiмцi,  коли  прийдуть:  повiсять,
уб'ють чи спалять. Вiн нiчого не боявся  i пропускав поза  увагу  всi  тi
чутки, якi так настирливо лiтали по селах  та  хуторах,  а  вони  мiж  тим
ширилися, одна вiд  одно?  страшнiшi.  Релiгiйний  фанатизм,  що  особливо
сильно прокинувся в тяжкi днi, доходив до того, що  баби  бачили  на  небi
знаки, якi нiби показували, що нiмцi всiх  пiдряд  убивати  не  будуть,  а
тiльки нехрещених, i переляканi матерi  хапали  сво?х  дiтей  i  тягли  до
ступського попа. Дiти, яким уже було по дев'ять, десять,  а  то  й  бiльше
рокiв, соромилися при поповi роздягатися догола, бо недавно  ж  вони  були
пiонерами, носили червонi краватки - i раптом нi з того нi з сього ?х,  як
молодих бичкiв, пхали поповi пiд хрест. Не дивно, що дехто з  дiтей  прямо
голяка тiкав з церкви, бiг через усi Ступки, Манилiвку, Лишенiвку,  аж  до
само? Троянiвки.
   Десь на  приташанських  дрiмучих  лугах  зустрiчали  залужанськi  жiнки
дiвчину з розпущеними косами, яка благала: "Дайте менi хрестик, дайте менi
хрестик". ?й нiхто не  давав,  бо  всi  знали,  що  то  вiдьма  в  дiвчину
перевернулася. Адже в кожного православного такий хрестик повинен бути.
   Iнокентiй пророкував,  що  як  буде  мiсяць-чернець,  тобто  як  мiсяць
зробиться чорним, то наступить кiнець свiтовi. Павло Гречаний  про  мiсяць
нiчого не второпав, а затямив так, що чернець -  то  звичайнiсiнький  собi
монах, який як тiльки появиться в Троянiвцi, то й настане кiнець свiту.
   Кожному зустрiчному Павло глаголив:
   - Е, хлопцi, чернець уже в Гадячi...
   Страшний  чернець  був  уже  в  сусiдньому  районi,  перед  смертю   не
надиха?шся, i Павло вирiшив хоч на?стися. Вiн знав,  що  в  скринi  Явдоха
держить глечик меду на шулики. Одламав замок i як сiв бiля  столу,  то  не
встав, доки вже й на шматок хлiба не було що взяти.
   - Щоб же тебе на кусники порвало! -  причитала  Явдоха,  припадаючи  до
порожнього глечика.
   - А може, й порве, - облизувався Павло, майструючи цигарку. - В  Гадячi
уже чернець.
   - Тебе, сатано, не те що чернець, а чорна завiя не вхопить, -  стогнала
в розпачi Явдоха. - Та нi снарядом, нi бомбою його не вб'?ш, щоб я  пожила
сама хоч годочок.
   А Павло вже й не слухав ??,  а  йшов  до  Гаврила  Вихора,  цигаркував,
дрiмаючи пiд хлiвом, дивився, як його сусiди молотять жито на околот.
   - А що, Йонько, - питав вiн крiзь дрiмоту, - здав уже оружi? властям?
   - Де воно в мене взялося? - злякано витрiщався Яонька. - Хiба що цiп?
   - Та на таку вдасть, як у нас зараз об'явилася, тiльки  й  треба  добре
запареного бича, бо оружiя жалко, -  вставив  i  сво?  слово  Гаврило,  що
молотникував з батьком.
   - Кажуть, учора в Бур'янiвщинi одного дядька так збили, що, повiриш, iз
землi не встав...
   - Вони свого випросять, - пообiцяв Гаврило.
   "Новою властю" Павло називав нерозлучну четвiрку, що нишпорила по селах
та хуторах. Це були Северин Джмелик,  Андрiй  Джмелик,  Тадик  Шамрай,  що
недавнечко виприснув iз сво?? схованки, i Гошка Мотовило, саженного  росту
дезертир з рябим обличчям i похмурим, ковзким  поглядом.  Нiхто  добре  не
знав, звiдки з'явився Гошка в цих краях. Говорили про нього страшнi  речi.
Нiби вiн убив червоного командира i втiк iз фронту, пристав  у  прийми  до
молоденько? удовицi, насмiявся над нею i задушив подушками; що на руках  у
нього стiльки чужо?  кровi,  що  вже  не  змива?ться  i  виступа?  на  них
червоними пля" мами.
   Ось ця четвiрка й ходила по  хатах,  вимагаючи  вогнепальну  i  холодну
зброю, щоб,  як  нiмцi  прийдуть,  передати  ?хньому  командуванню  i  цим
показати, що вони вiрою i правдою готовi ?м служити.
   Бiля сiльради  висiло  оголошення,  написане  в  непристойних  виразах,
складене самим Гошкою:
   "Здавайте, сукi, сов?тське оружiя. ?слi котрий не  здасть,  то,  бл...,
сматри. Будем бить шомполами, поки ж... марш за?гра?ть".
   На це, здавалось  би,  страшне  i  досить-таки  зрозумiле  попередження
троянiвцi не звертали уваги, i збро? до рук самозвано? четвiрки  поступало
мало. Всього було здано двi гвинтiвки i чотири гранати. Гвинтiвки "власть"
заховала  до  приходу  сво?х  господарiв,  а  гранатами  обвiшався  Гошка.
Хвастався, бовтаючи ними:
   - Ми порадок навiдьом.
   Мiж чотирма корешами були розподiленi обов'язки:
   Тадик нiс вiдповiдальнiсть за вiйськовий  порядок  -  прописував,  кому
скiльки  дати  шомполiв;  Северин  сiдав  покараному  на  голову,  щоб  не
трiпотiвся, Андрiй сiдав на ноги, а Гошка стьобав. Правда, останнiм  часом
каральна експедицiя не поновляла сво?? дiяльностi, бо  цупила  самогон  на
Залужжi, лiкувала Гош-ку. Хтось серед ночi  вискочив  iз-за  кущiв  i  так
лигнув Гошку кiлком по головi, що  обвiшаний  гранатами  "отаман"  хлипнув
червоною юшкою i засукав ногами по землi. Врятувало його  те,  що  поблизу
була калюжа, вiн насьорбався холодно? з гнилим  запахом  води,  порвав  на
собi сорочку, затамував пробо?ну в головi i  з  горем  пополам  доповз  до
хати, в якiй тепер жили "представники нового порядку".  Вони  влаштувалися
на Залужжi у великому будинку, де колись  був  сiльський  медичний  пункт.
Лiжок в них не було, i вони спали  покотом  на  долiвцi,  пiдклавши  трохи
сiна. А потiм Гошка запротестував проти такого  способу  життя  i  наказав
усiм iти на великий шлях, яким  вештаються  евакуйованi.  Постоявши  день,
вони награбували килимiв, подушок, ковдр, дещо з  меблiв,  i  Гошка  тепер
лежав на персидському м'якому диванчику i прикладав  до  голови  горiлчанi
компреси.
   Коли  йому  трохи  полегшало,  вiн  почав  кричати,  щоб  йому  привели
вчительку. Северин i Тодось не звертали на нього жодно? уваги, бо грали  в
двадцять одно. На банку лежали награбованi ручнi годинники.
   Але були в  Троянiвцi  й  такi  люди,  яких  цiкавило  дещо  iнше,  нiж
годинники.
   Йонька, як тiльки в артiлi зробилася  колотнеча,  привiв  собi  в  двiр
сивеньку конячку, запряжену в маленького  легкого  возика,  при  новенькiй
збру?. Загнав у хлiвець, обмацав копита, зазирнув у зуби,  провiв  Долонею
по ребрах, посiпав сюди-туди i зостався задоволений: конячина  молоденька,
монгольсько? породи, на  ?жу  невибаглива,  а  на  тягу  пригiдна.  Уляна,
побачивши конячину в хлiвi, напустилася на Ионьку з лайкою  та  погрозами,
просила, щоб вiдвiв iз двору, бо  невiдомо,  що  скажуть  нiмцi  тим,  хто
розбирав iз двору артiльне майно, а на випадок повернуться нашi, то теж по
голiвцi не погладять. Гаврило бачив, що батька вмолити  не  можна,  зробив
iнакше: вiдв'язав кобильчину та й повiв на оривку з двору. Старий перейняв
i до того розiйшовся, що трохи не за?хав синовi по  пицi.  Гаврило  махнув
рукою: робiть, мовляв,: що хочете i як зна?те, i пiшов до свого двору.
   А старий доплентався з кобильчиною до свого  хлiвця  бiльше  звiдти  не
виходив. Вiн там i спав у присiн-нику, щоб цi?? кобильчини хто не викрав.
   - Чого ви печетеся? - кричав вiн на стару та на Гаврила. - Тим харцизам
(так вiн називав нiмцiв) я скажу, що спiймав на дорозi, як ваку?ровану,  а
прийдуть нашi, то скажу: "Взяв, щоб нiмцям не дiсталась". Ви  за  мною  не
клопочiться. Я знаю, що сказати, - пiдшльопував Йонька люлькою.
   - Що нам за тобою горювати? -  сумно  обзивалася  Уляна.  -  Жаль  буде
тiльки, як через тебе, дурня, хату спалять та малих дiтей у вогонь кинуть.
   Йонька не зважив нi на що, робив сво?. Ночами, особливо коли евакуювали
скот, крав худобу. Крiм корови, в сажi сидiла  здоровенна  свиня,  одна  й
друга. Горища трiщали вiд пшеницi, в клiтках вистрибували кролi. На  рiчцi
виляскували крилами гуси. Хазяйство росло. Люлька в  зубах  Йоньки  весело
потрiскувала. На зиму було в що взутися i зодягтися. Одне гризло його,  як
вода береги:  хазяйствечко  розвелося  чималеньке,  корму  подай,  а  його
обмаль. А хiба тим,  що  на  власному  городi  вродило,  прогоду?ш?  Треба
бурякiв, вiвса, сiна, висiвок, а де  того  всього  вiзьмеш?  Треба,  отже,
дiставати в iнших мiсцях, де воно е i поки що нiким не охороня?ться. Гошка
з компанi?ю? Вiн ?х не бо?ться. У нього канiстра такого спирту,  що  синiм
полум'ям горить. Яка б вдасть не була, - можна пiддобриться.  Треба  вмiти
жити.
   Йонька вивiз iз хлiвця кобильчину, що за тиждень вiд добрих мiрок вiвса
поправилася так, аж на нiй лискотiла шерсть i тверде тiло вигравало  попiд
шкiрою, i заходився запрягати.
   - Ну, розiгралась, - покрикував i вдарив ?? дугою пiд бiк: вона цокнула
копитами об голоблi i зайшла для запряжки.
   Уляна зривала на городi гарбузи, плутаючись в довгому огудиннi, зносила
на купу.  Юля,  що  прибула  до  Троянiвки  з  евакуйованими,  накручувала
патефон, що його забули за?жджi бiйцi.
   Ах, за-ачем зта но-о-очь
   Так бьiла ха-а-а-ра-ша-а-а-а... --
   долинав крiзь вiдкритi вiкна гугнявий, шипучий звук, дивний i  страшний
серед смертельно? сiльсько? тишi.
   - А перестала б ти гарчати, то було б краще, - лаявся Йонька i  сердито
з-пiд шапки глянув на вiкна, за якими снувала  невиразна  постать  Юлi.  -
Уляно, пiди крикни Гавриловi, щоб iшов до нас.
   - Iди та й кричи, як тобi треба. У мене своя робота.
   - Вiдьма чортова, тобi важко навiть язиком поворухнути.
   Гаврило, побачивши, що старий збира?ться в степовi  мандри,  вiдмовився
?хати навiдрiз, але потiм передумав, узяв вила, мовчки сiв у гарбу.
   - Що? Таки не витримав? Ще  б  пак.  Само  добро  в  руки  тече,  а  ти
вiдверта?шся. За Чорним клином, кажуть, цiла скирта вiвса недопаленого. Де
погорiле - викинемо, а краще - кобилi заберемо. Воно хто-зна за яку  владу
i наш Федот б'?ться? Може, й прийде така, що дасть пожити мужиковi.
   - А чого вам  при  Радянськiй  владi  не  вистачало?  Голоднi  були  чи
холоднi?
   - А то й нi? - визвiрився старий.
   - Може, й були, так при тимчасових труднощах. Все ж, як би там не було,
при сво?й владi, при Радянськiй. А та, яку ви ждете, не наша. Чужа. А який
чужинець нам хорошу жизнь принесе?
   - Еге ж, ти там понiмаеш...
   Йонька подумав трохи. Видно, якiсь сумнiви трохи  заворушилися  в  його
головi, але вiн зараз же вiдiгнав ?х i сказав, намагаючись бути веселим:
   - Доброго вiвса привеземо, Гаврило! Може,  i  кукурудзи  налама?мо  для
свиней. Ти добре зробив, що по?хав зi мною, ?й-право, добре!
   - А я не заради вiвса.
   - А заради чого ж?
   - Час тепер такий, що вискочить хто-небудь iз житiв та задавить вас або
вб'?...
   - А ось  йому!  -  весело  викрикнув  Йонька  i  вихопив  з-пiд  соломи
маленький кавалерiйський карабiн.
   Очi у Гаврила полiзли догори:
   - Де ви взяли?
   - Де не взяв, та ?. Врем'я тепер, сам кажеш, тривожне. I така  штука  в
хазяйствi не помiша.
   - За ту штуку вас повiсять.
   - А хто на мене подума?, що я з оружi?м?
   "Отакий потайний, - подумав про себе Гаврило. - Iстинно,  що  нiхто  не
подума?. Старий, немiчний, а за сво? - в горло вчепиться, не одiрвеш!"
   Гаврило збоку глянув на старого.  В  того  ще  не  зiйшла  з-пiд  вусiв
посмiшка, а вiн викинув  ??  разом  з  люлькою.  Цей  рiзкий  перехiд  вiд
веселого, збудженого стану до суворо? похмуростi нагадав йому Федота:  "Як
вони схожi один на одного. А  ми  з  Тимком  не  такi.  Хтозна  в  кого  й
повдавалися. Мабуть, у матiр".
   Ви?хали на полтавський шлях.  Цiлими  гонами  жовтiло  нескошене  жито,
бризкало в землю зерном, i боляче стало Гавриловi. Це ж ?хнi лани, ?хнього
колгоспу. Тут вiн не раз  орав  биками  пiд  житнище,  милувався  м'якими,
зеленими сходами, радiв, що такi дружнi, бачив, як жито пуска? трубку,  як
воно колоситься, вигойдуючи  тендiтнi  сережки  спор,  слiдкував  за  його
ростом, як слiдкують за зростом дитини. Тепер же вiн дивився  на  нього  з
душевним болем, з гiрким сумом.
   "До чого довели! До чого дожилися! - шепотiв вiн, похитуючи голо'вою, -
Покинули рiдну землю. Пiшли. Обливаються десь  гарячою  кров'ю.  Невже  на
цьому i кiнець?.." - запитав i вiдчув, як серце  облило  гарячим  ошпаром.
Витер рукавом мокрого лоба i задумався. В  його  головi  малювалися  тепер
картини,  яким  вiн  колись  не  надавав  значення,  вважаючи  звичайними,
буденними. Зараз же вiн бачив ?х у зовсiм  iншому  свiтлi,  розумiв  iнший
змiст. Пригаду?ться йому гарячий полудень у  колгоспному  садку.  Чоловiки
лежать на зеленiй травi окремим гурточком, жiнки згрупувалися  окремо.  На
бiлих вишиваних сорочках ворушаться яблуневi тiнi.
   Пiд величезною липою стiл, засланий червоним сукном. Оксен сто?ть  бiля
стола разом з секретарем райкому  Корнi?нком  i  членами  правлiння,  щось
говорить, смi?ться, бiля яблунi - взяте в чохол  знамено,  яке  присуджене
артiлi за те, що вона  виборола  першiсть  у  змаганнi.  Знамено  виносить
ланкова, руки голi по лiкоть, засмаглi, лице, як мiдь, а  очi  голубi,  як
вода в Ташанi. Вона бере прапор, посмiха?ться,  хтось  гра?  на  гармошцi,
хтось б'? в барабан.
   Музика, танцi. Малеча повилазила на яблунi, щоб виднiше.  Микита  Чугай
змовницьки пiдморгу? i веде Гаврила в кущi,  витяга?  четвертину  горiлки.
"Ану, гукай сюдйг мо?х трактористiв, соцзмагання  зап'?мо",  -  каже  вiя.
Пiдпивши, Микита гупа чобiтьми по травi, танцю?, i Корнi?нко  дивиться  на
нього i смi?ться, потiм не  витриму?,  приклада  одну  руку  до  потилицi,
другою впира?ться у бiк - пiшов "бариня-судариня...".
   Тодi Гаврило дивився на все просто, як на веселе дозвiлля. Тепер же вiн
бачив: це була дружба i рiвнiсть трудових людей, думав: "Невже це так  усе
просто? Були нашi - нема наших, була Радянська  влада  -  нема  Радянсько?
влади... Влади Радянсько?? Нема? А як же ми без не? будемо жити? Хто ж нас
захистить перед неправдою? Хто? Прийдуть нiмцi,  грабуватимуть  населення,
знущатимуться з дружини, дiтей, заберуть все, що ?м  сподоба?ться  в  його
господарствi, i вiн стоятиме безпорадний, i нiкуди буде поскаржитися". Вiд
цих думок йому зробилося страшно  i  моторошно  в  пустельному  безмовному
степу.
   - Як же це так? Як це так? - сказав вiн уголос i схаменувся  вiд  того,
що висловив сво? думки голосно. "Ото ти, батьку, дiстав карабiна та тiльки
для сво?? шкури, а вiн годиться, щоб боронити усiх нас, бо  тепер  за  нас
отутечки нiхто не заступиться".
   ?хали  мовчки  серед  насторожено?,  гробово?  тишi.   Випаленi   хлiба
почорнiли, вiд них  несло  згарищем.  Чорна  кiптюга,  пiдхоплена  вiтром,
носилася понад шляхом, осiдаючи на бiлi сорочки, як чорна печать землi. По
стернях  розгулювало  гайвороння,  гребло  сво?ми  залiзними  i   гострими
пазурами крем'янисту, висохлу землю, докопувалося до чи?хось  кiсток  i  з
радiсним карканням перелiтало з мiсця на мiсце.
   - А кша, проклятi, - крикнув Йонька i замахав люлькою. Птахи не зважали
на це.
   - Ось я ?х наполохаю.
   Йонька витяг карабiн, спинив гарбу.
   - А як хто почу??
   Старий озирнувся на чотири боки: степ лежав нiмий i принишклий.
   - Ат, нiкого нема?.
   Бадьоро, як на солдатському вченнi, кинув на плече  карабiн,  примружив
око. Цьворохнуло понад житами. Гайвороння чорним  ганчiр'ям  понеслося  на
згарище.
   - Не поцiлив, - скрушно зiтхнув Йонька. -  Уже  годiв  з  двадцять,  як
стрiляв. А колись, батеньку мiй, на австрiйському фронтi кращого  за  уене
стрiльця не було у всiй ротi.
   Йонька  вийняв  димучий  патрон,  понюхав  його,  покрутив  у  пальцях,
прикидаючи,  чи  не  пригодиться  в  господарствi  (йому  i  в  голову  не
приходило, що  не  такий  тепер  час,  щоб  iз  патрончиком  гратися),  i,
розмахнувшись, швиргонув гiльзу в соняшники.
   - Тату! - скрикнув Гаврило i показав рукою на шлях. Над Вишневою балкою
димiла курява, з не? вирвалося декiлька чорних крапок i швидко рухалися до
Троянiвки.
   Гаврило зблiд i, натягнувши  вiжки,  зупинив  пiдводу.  Старий  засунув
карабiн пiд солому, вдарив руками об поли:
   - Оце набрали вiвса. Завертай на Троянiвку. Гаврило  засмикав  вiжками,
намагаючись розвернути гарбу.
   - Закиньте гвинтiвку. Знайдуть - на мiсцi пострiляють.
   Йонька заметушився, але було вже пiзно - нiмцi  були  близько  i  могли
помiтити вовтузню. Йонька гуцнув на соломку i закляк - що буде, те й буде.
   Нiмцi наближалися, i було добре видно ?х  запиленi  обличчя  в  касках,
?хали по дво?, один - за рулем, другий -у люльцi. Вiйнувши  рижим  хвостом
пилюки, зупинилися. Дво? пiдiйшло до пiдводи: розхристанi, закiптюженi,  в
мундирах кольору прiлого сiна, рукава позакачуванi.
   - Ти стрiляв? - запитав перший iз них.  Гаврило  не  зрозумiв  питання.
Нiмець приплющив око i показав на Гаврила пальцем:
   - Ти паф-паф?!
   Обличчя нiмця зробилося лютим, вiн лiз на Гаврила з автоматом,  штрикав
дулом, очi його щосекунди скаженiли.
   - Во iст дайн гевер? А? - кричав вiн. Йонька,  зачувши  слово  "гевер",
зрозумiв, у чому справа, махнув рукою в степову сторону. Нiмець крикнув на
Йоньку "век" i полiз у гарбу.
   "Все, - задихнувся Гаврило. - Плигнути в соняшники  i  тiкати?  А  куди
втечу з кривою ногою? Нi, хай уже вбивають  разом".  Страх  смертi  забрав
силу, i, якби його зараз стрiляли, вiн би не поворухнув i пальцем.
   Нiмець залiз у гарбу, потоптався по карабiновi, трiснув дiда  по  пицi,
аж люлька вилетiла на дорогу, i пiшов до мотоцикла.
   Гаврило i Йонька опам'яталися тiльки тодi,  коли  мотоцикли  з  нiмцями
були вже далеко i хмара пилюки покрила ?х.
   -  Господи,  святий  Пантелеймон,  спасителю  наш...  Вуса  в   старого
затрусилися. Вiн махнув рукавом латано?  сорочки  по  очах,  занишпорив  у
соломi. Гаврило схопив його за руку, сказав слабким, рваним вiд хвилювання
голосом:.
   - Нi, тату, раз ми вже таке пережили, то давайте його сюди. Тепер я вже
не викину.
   Вiн повернув кобилу на глуху дорогу. Зробив це квапливо, бо  дорогою  з
Полтави, звiдки тiльки-но про?хали мотоциклiсти, рухалася величезна колона
машин. Гаврило ви?хав у жито i повернув у Волохiвську  балку.  Через  луги
по?хав  на  Троянiвку.  У  Дубинi  спинилися.  Гаврило  взяв  карабiна  i,
озирнувшись навколо, пiшов до галявини, де  стояли  копицi  сiна,  збив  з
одно? "шапку", застромив карабiн дулом униз, потiм поклав  "шапку"  назад,
придавив ?? пеньоч-ком - для примiти.
   За Ташанню - собачий лемент, гуркiт машин,  одинокi  пострiли,  короткi
автоматнi черги.
   - Уже в селi, - сказав  Йонька  i  перехрестився.  "Пiсочкове",  -сумно
подумав Гаврило, оглядаючи широку лугову кружину. Щось боляче обiзвалося в
його душi, занило бiля серця. "Це тодi при?жджав Федот, i  ми  тут  косили
сiно. Чи давно ж це було? - думав вiн, дивлячись, як чиста  вода  ворушить
бiлий пiсок у потоцi. - Були брати, а де вони? Кричи та  клич  -  вiтер  i
голосу не донесе. Переполоще вiйна людей, як вода пiсок".
   - Гаврило, давай гарбу поставимо i коняку схова?мо, - обiзвався старий,
набиваючи люльку. - Коняка добра - забрати можуть.
   - Ви од не? самi вiдмовитесь.
   Уляна зустрiла ?х плачем i лайкою.  Бiдна  жiнка,  видно,  розгубилася,
губи в не? тремтiли.
   - Де ви ходите в бiсового батька? Прибiгали вже десять раз  iз  ружжами
Джмелики, на сходку загадували. А що я на тiй сходцi буду робити одна?  Ви
ж таки чоловiки.
   - Не торохти! - гримнув на не? Йонька, якому  в  сво?й  рiднiй  хатi  й
стiни допомагали, i вiн, здавалося, не боявся нiкого в  свiтi.  -  На  яку
сходку? Чого?
   - А ти мене спитай. Нiмаки щось будуть казати, чи що...
   - Шукай чисту сорочку i штани, -  заметушився  Йонька.  -  Може,  землю
дiлитимуть. Шукай, кажу, чого очi вилупила?
   - На смерть я тобi шукатиму! - крикнула Уляна i вийшла на двiр.
   Гаврило понуро сидiв на пiддашшях; пiдперши руками голову.
   Йонька  вискочив  у  бiлiй  пожмаканiй  сорочцi,   пом'ятих   вузеньких
штаненятах,  в  чоботях  босонiж,  простоволосий,  лице  свiтилося,  як  у
церковного паламаря.
   - Добивайся, щоб нарiзали на Радькiвщинi. То наша дiдiвщина. Окреме, як
там, нiде не бери. Затямив? - тупцювався вiн бiля Гаврила. - Уляно, винеси
цiпок i смушеву шапку.
   Уляна, плачучи, пiшла в сiни. За хвилю звiдти вилетiли цiпок,  шапка  i
сiрячина. Впали серед двору.
   - Кида?ш? - засвiтив очима Йонька. - Так шану?ш хазя?на?
   Вiн схопив у руку цiпок - i до сiней, його перепинив Гаврило:
   - Охолоньте трохи.
   Йонька пiдплигнув по-пiвнячому, дрiбно затрусив цiпком:
   -  Я  тобi,  шеймо,  покажу,  як  почитать  хазя?на.  Я  тобi   пропишу
равноправi?...
   Сердито окрутнувся i, зiгнувшись, крисиною гiо-ходкою побiг  до  ворiт.
За ворiтьми  переродився:  спина  розiгнулась,  ноги  вирiвнялися,  голова
закинулася трохи назад, цiпок виставився наперед, шапка здибилася вгору.
   "Iди, вони тобi прирiжуть.  Як  одхватять,  то  аж  по  отому  рiпицю".
Гаврило звiвся i хотiв було йти до себе в двiр, але в  цю  хвилину  вийшла
заплакана мати.
   - Сину, - тихо схлипнула вона, - що ж воно в нашiй сiм'? робиться? Один
побiг ворогам на поклiн, так тому ж i не диво, дурний, неписьменний,  а  й
та, - вона кивнула головою в хату, - учена i теж збира?ться.  Пiдiйшла  до
не?, говорю: "Ти ж жiнка красного командира".  А  вона...  -  Уляна  ледве
вирвала iз скривлених  губiв:  -  А  вона  каже:  "Тепер  другi  командири
прийшли, офiцери..."
   Нещасна мати приклала фартушину до очей i  зайшлася  тим  плачем,  яким
плачуть трудовi люди, коли ?м особливо тяжко: очi сухi,  а  горло  здавлю?
так, що дух забива, ось-ось задихнеться. Чорними руками в голубих пагiнцях
жил розправляла фарiу шину на колiнах. I тодi Гаврило побачив, як материна
сльоза впала на вказiвний палець, важка i лапата, як дощова . крапля. Мати
похапцем витерла ??, щоб приховати вiд сина, але  вiн  уже  побачив,  i  в
грудях у нього задубiло, вiн устав i  пiшов  у  хату.  Ще  не  вiдкриваючи
дверей, почув тихе пошаркування Юлиних нiг, наспiвування пiвголосом.  Вона
закривала i вiдкривала чемодан, було чути, як  стука?  кришка  i  клацають
замки.
   Гаврило  зайшов  i,  закривши  за  собою  дверi,  зупинився,   спiдлоба
дивлячись на Юлю, що, вбрана у шовкове плаття з широким вирiзом на  грудях
i взута в модельнi черевики,  розчiсувала  перед  малесеньким  дзеркальцем
сво? пишне каштанове волосся.
   - Що скажеш?  -  запитала  вона  тоном  графинi,  незадоволено?  раннiм
вiзитом прикажчика.
   - Куди це ви збира?теся?
   - Хочу глянути на ?вропейську культуру.
   - Може, та культура вашого чоловiка свинцем облила навiки.
   - Що ж робити - на  вiйнi  вбивають.  Обдуваючи  Гаврила  шовками,  Юля
вийшла в сiни. Гаврило схопив за  руку,  люто  дихнув  ?дучою  махоркою  в
обличчя:
   - Злига?шся з ними, сучко, - як жабу роздавлю.
   - О, та ви настоящий мужчина, - засмiялася, пручаючись, Юля. В  душi  у
не? буяла розбишацька веселiсть, нервовий мороз ходив по тiлi.
   Коли вона, цокаючи каблуками,  вискочила  надвiр,  вiтер  захолодив  ??
шовками, заграв волоссям, залосотав попiд пахвами. Юля засмiялася, а  мати
притулила фартушину до очей.
   Вулицями, похнюпивши голови, брели на  сходку  люди:  деякi  бiгли,  аж
спотикалися, п'яти ?х аж горiли:  "Земельку  роздаватимуть.  Дiдiвщину,  -
божевiльно блискали очима, шарпали iнших за поли, скалили жовтi,  обкуренi
зуби.  -  Дiждались-таки  -  дiдiвщину  Повертатимуть.   Хе-хе-хе!   Треба
швиденько бiгти, бо вже, мабуть, i списки составленi".
   Заднiх, яких було бiльшiсть, пiдганяли Джмелики  гвинтiвками.  Артiльнi
трударi, галасливе жiноцтво, яке не раз брало Оксена в такий  обмолот,  що
вiн не знав, куди подiтися, дiди, що, нiби зговорившись, доказували не раз
на колгоспних зборах, що незамiнних комiрникiв  нема  i  треба  ?х  мiняти
через кожен рiк, щоб не встиг навчитися красти, -  iшли  поволi,  спiдлоба
позираючи на нiмецьких солдат: "Iч, ковбасники проклятi, як у себе вдома".
   Рух у селi посилювався ще й тим, що  нiмецькi  мотоциклiсти-квартир'?ри
гасали вулицями, пiдшукуючи затишнi хати  для  офiцерiв.  Розквартирування
супроводжувалося насиллям, присущим  нiмецькiй  армi?.  Жителiв  зi  всiма
манатками викидали просто надвiр, i вони зараз же переселялися  в  хлiвцi,
погрiбники. Звiльнювалась квартира, - нiмецькi  дезинфектори  обприскували
?? жовтою рiдиною', денщики  заставляли  цивiльне  населення  все  мити  i
чистити i, коли все було готове, -  тягнули  офiцерськi  чемодани,  набитi
французькими парфумами,  укра?нськими  вишивками  i  золотом  розстрiляних
?вре?в. Шмецькi солдати кишiли всюди. Тi, що були  при  обозi,  водили  до
Ташанi напувати високих, товстозадих коней  рижо?  мастi.  Солдати  ходили
по-домашньому, в сукняних капцях, парусинових штанях i кремових  сорочках.
Там же, бiля Ташанi, стояла кухня, i  кухар  в  бiлому  ковпаку  рiзав  на
машинцi свiжу телятину. Два солдати волокли в кущi телячу шкуру,  смiялися
i голосно розмовляли, так що луна вiд ?хнiх голосiв носилася понад рiчкою.
   Пiд вербами розташувалося  чоловiк  сто  пiхоти.  Вони  ще  не  встигли
переодягнутися, сидiли в звичайнiй похiднiй формi, але вiдчували  себе  на
вiдпочинку: на травi лежали купами зеленi ранцi  з  пiдшитою  на  горiшнiй
сторонi телячою шкiрою, зброя, фляги з  плоскими  алюмiнi?вими  кухликами.
Деякi солдати голилися, а деякi, роздягтися по пояс,  милися  бiля  рiчки.
Одна груда на чолi з фельдфебелем згуртувалася бiля мосту. Звiдти  раз  по
раз чувся голосний регiт. Це веселе збудження було викликане витiвкою, яку
придумав фельдфебель: вiн швиргав у воду мило, i не встигав брусок  осiсти
на дно, як за ним кидалося чоловiк п'ять сiльських хлопчакiв i,  пiрнаючи,
бовталися там, вириваючи брусок один у  одного.  Вони  пiрнали  небезпечно
глибоко, i тiльки бульбашки, що лопалися нагорi, свiдчили про те, що  десь
там знаходиться жива iстота. Мило дiтвора добувала тому, що вдома  нема  i
що його тепер нiде не дiстанеш. Фельдфебель  у  пiдтяжках  поверх  сорочки
брав з мiшка по одному брусочку, але не дуже часто: вiн  давав  можливiсть
хлопчакам пошукати, а солдатам натiшитися.
   - Цi маленькi дикуни дуже добре плавають, - сказав офiцер у  кашкетi  з
високою тулi?ю i в блискучих, вичищених чоботях.
   Солдати, побачивши офiцера, стали на "ахтунг". Фельдфебель  розгубився,
розумiючи,  що   його   застали   за   непотрiбним   заняттям   (в   армi?
переслiдувалося марнотратство,  а  вiн  майже  задурно  розкидав  у  рiчку
солдатське мило), виструнчився так,  що  пiдтяжки  готовi  були  трiснути.
Офiцер не звернув уваги  на  марнотратство,  а,  усмiхаючись,  дивився  на
хлопчакiв. Потiм ляснув пальцями  i,  не  вiдриваючи  очей  вiд  води,  не
дивлячись на фельдфебеля, зробив знак, щоб йому дали брусочок мила. Солдат
подав мило. Лейтенант затис його в руцi i наказав вiвчарцi, що сидiла бiля
його  чобота,  прищуливши  вуха,   щоб   вона   була   уважною.   Вiвчарка
насторожилася, подалася вперед. I тiльки вiн кинув мило, плигнула в рiчку.
Дiти, захопленi роботою, не бачили ??. Один iз хлопчакiв  озирнувся,  щось
закричав, i всi вони, переляканi, попливли  до  берега.  Вiвчарка  плавала
швидше i, очевидно, добре розумiла накази, що  передавалися  ?й  нiмецькою
мовою. Вона пливла вздовж берега, щоб не дати вискочити дiтям з води.
   Дiти попливли назад, на протилежний берег, де з реготом тiшилися нiмцi.
Вiвчарка завернула ?х i звiдти. Дiти посинiли вiд  холоду,  очi  зробилися
скляними, тоненькi ручки не мали  сили  триматися  на  водi.  А  з  берега
неслися крик i смiх i летiло у воду мило.
   Юля побачила ту  забаву.  Лице  ??  зблiдло,  очi  загорiлися  недобрим
вогнем, i вона закричала, щоб дiтей не ганяли:
   - Ей ви, солдафони, що ви робите? Солдати, що копали  пiд  вербами  ями
для маскування машин, помiтили ??.
   - Ком, панiнка, шляфен, - кричав один з них, голий по пояс.
   Другий, бiлозубий iз тоненькою сiточкою на головi,  що  охайно  тримала
його довге, як льон, волосся, махав рукою:
   - Айн кус, айне плiтка чоколяда. Я?
   Юля розумiла брутальнiсть ?хнiх натякiв i бачила, як вони роздягають ??
очима i прицмокують язиками, але гордо несла свою розпутну красиву  голову
i облiпленi шовками стегна.
   Офiцер перестав кидати мило у воду, застиг, широко розкривши очi.  Вона
знала, що зверху йому видно все, i коли вiтер вдарив по  шовках,  вона  не
загасила ?х, а тiльки глянула вгору i зустрiлася iз масними очима офiцера.
"А що, i тебе розбира? краса русько? баби?  Я  ще  помучу  вас,  гадiв,  -
усмiхнулася Юля i погасила очима погляд офiцера. - Знаю, уже  сьогоднi  ти
мене шукатимеш, ганчiрник плюгавий".
   Вона вiдкрила сумочку, яку на Восьме березня купив Федот, i  раптом  ?й
захотiлося заплакати. Щось гiрке, змiшане з криком,  ворухнулося  в  душi:
"Невже колись було Восьме березня i нам,  жiнкам,  робили  подарунки?  Нас
збирали в Будинковi Червоно? Армi?, i командир частини усiх вiтав. Правда,
я трусилася до танцiв i до чужих чоловiкiв, i збори були для мене  скучнi,
але вони все ж таки були. Гм. Я нi про що не думала, а жила, як  птиця.  А
тепер? Що тепер?"
   Розшукавши жовтенький патрончик помади, вона пiдфарбувала  губи,  потiм
знайшла хусточку i стерла фарбу. "Для кого? - запитала себе. - Для  чого?"
- i, труснувши каштановою кучмою, пiшла до школи, де вже юрмилися селяни.
   Юрба ця, простi селяни, вчорашнi колгоспники, була зовсiм не такою,  як
тодi, коли тут вiдбувалися великi вбори  або  мiтинги,  коли  всюди  чувся
смiх, му-аика, пiснi, балачки, коли,  поз'?жджавшись  iз  хуторiв,  дядьки
тiльки й говорили: "Здорово, куме, давненько вже не бачились. Як там  Хома
Брус? Живий ще?" - "Та живий, нiвроку. Оце баба померла, так вони  недавно
оженилися". - "Отако?! От тобi й Хома! Та я б оце i сам  переженився,  так
отож свiй мiлiцiонер в спiдницi".
   Тепер таких розмов не було, i люди стояли тихо, як на похоронi.  Зелена
тiнь вiд осокорiв падала на сорочки, на свитки, на сивi голови, на  понурi
обличчя, на чорнi, безсило опущенi руки. Тихо, тiльки  листя,  як  жерсть,
скреготить на тополях. Ранiше, бувало, виносили  на  порiжок  школи  стiл,
накривали червоною матерi?ю, вибирали президiю, сво?х  сiльських  поважних
людей, i сiдали вони, господарi, розправляли вуса, покахикували  в  жменi,
вирiшували свою долю.
   Тепер стояв на ганку кулемет, i  бiля  нього  стовбичило  два  нiмцi  в
касках. Сновигали Джмелики з  Гошкою,  тягли  якiсь  ящики  з  автомашини,
видно,  важкi,  бо  кректали  добре.  То  був  комплект  ватерклозета  для
нiмецько? комендатури, що влаштовувалась в школi.
   Нiмцi ходили заклопотанi, зайнятi сво?м дiлом, не звертали нiякiсiнько?
уваги на людську юрбу i,  якщо  хтось  iз  селян,  загаявшись,  ставав  на
дорозi, кричали: "А, ферфлюхтер рус" - i садили прикладами попiд боки.
   Дядьки стовбичили на майданi бiльше години,  в  них  поболiли  ноги,  i
деякi вiдiйшли до тополь, щоб лягти або сiсти,  та  два  нiмцi-автоматники
крикнули на , них i завернули назад. Солдати так зробили тому, що ?м  було
наказано тримати людей напоготовi, бо з хвилини на хвилину  мав  появитися
комендант, якого  "цi-вiль"  повиннi  були  привiтати  скиданням  шапок  i
низьким уклоном. Про це  селянам  сказав  молоденький  нiмець-перекладач."
Дядьки, звичайно, повернулися i зайняли сво? мiсця на площi, але ще бiльше
понурили голови, як бики, на яких от-от мали начепити ярмо.
   Але юрбу, тиху на вигляд, пiдмивало хвилями, як берег Ташанi в бурхливу
нiч.  Хтось  пустив  чутку,  що  нiмцi  будуть  дiлити  землю  i  вибирати
сiльського старосту.
   - Хлопцi, не беремо землi, вона й так наша, - гарячкував  помiж  людьми
Латочка, поблискуючи виряченим оком. -  Хай  женуть  нагаями.  По  крайнiй
мiрi, не сором перед людьми буде.
   - Замовкни. Анi писни, -  глухо  рокотiв  на  нього  Бовдюг.  -  Бачиш,
заворушилася черва, - показав  вiн  очима  в  той  бiк,  де  стояла  купка
розкуркулених i ?х родичiв.
   Окремо  рили  п'ятами  дучки  два  вiдприски  пана  Го-ронецького,  якi
з'явилися  в  селi  чортзна-звiдки.  Щоб  звернути  увагу  iнших  на  сво?
дворянське походження, понадiвали на носи синi окуляри i  пообпиралися  на
мережанi  ковiньки.  Худi,  блiдолицi,   вони   скидалися   на   афонських
пройдисвiтiв. Вони були десятим колiном генеалогiчного роду  Горонецького,
але не втрачали надi? одержати сво? ма?тки.  Поряд  з  ними  товклося  два
попи, сперечаючись за парафiю.  На  одному  полотняна  хламида,  покрашена
учнiвським чорнилом, на другому - в'язана жiноча  кофта.  В  обох  волосся
перло, як скажене, не тiльки з голови, а з носiв i'вух.
   Попереду переминаючись з ноги на ногу, стояв Хома Пiдситочок, тримав на
рушнику хлiб-сiль новiй владi вiд iменi села. Сiль була мокра вiд поту, що
капав з бороди. Свiй дарунок вiн хотiв зберегти чистоплотним,  притискував
хлiб одною рукою до живота, а другою одганяв мух, що  так  i  насiдали  на
нього.
   Бiля нього терся Йонька, повчаючи, що говорити, коли  передаватиме  той
хлiб.
   - Без тебе зна?м, - кукурiкав Хома, одпихаючи Ионьку назад.
   Той все-таки лiз наперед, щоб виднiше було, що робитиметься на рундуку,
де вже вiдчувалося пожвавлення, яке переду? появi вищого начальства.
   Солдати взяли на "ахтунг" i стояли витягнувшись.
   Появився той  самий  офiцер,  що  грався  з  вiвчаркою  бiля  рiчки  i,
прищуливши од сонця очi, зиркнув по натовпу. Офiцер був у повнiй  параднiй
формi: чистий, вимитий, причесаний,  у  лайкових  рукавичках,  якi  щiльно
облипали сухощавi руки. Бiлий комiр сорочки визирав iз френча,  видавлював
на ши? червону смужку. Вiвчарка сидiла бiля чобiт офiцера.
   Лейтенант наказав щось одному iз солдатiв, i той  покликав  вiвчарку  в
коридор.
   Вийшов перекладач.
   Натовп  принишк.  Нащадки  Горонецьких  зняли   окуляри,   попи   тричi
перехрестилися  i  перестали  сперечатися  за  парафiю.  Хома   Пiдситочок
вiдкашлявся, витер рукавом на  лобi  пiт,  пiшов  до  офiцера,  несучи  на
вишитому укра?нському рушнику хлiб-сiль. За один крок вiд стола  зупинився
i сказав так, як його навчили:
   - Вiд селян - собственников-хлiборобiв... и-и-и... приймiть... и-и-и...
наш хлiбець i сiль.
   Офiцер глянув на нього i, не знiмаючи рукавичок,  взяв  хлiб  i  вiддав
його перекладачевi, той кинув iншому солдатовi, солдат, схопивши на  льоту
хлiб, зник у коридорi. Хома стовбичив перед  офiцером,  плямкаючи  губами.
Офiцер щось сказав солдатовi, той грубо штовхнув хлiбороба-собственника  з
ганку.
   Перекладач уже набрав повнi груди повiтря i, мабуть,  хотiв  перекласти
тi слова, що сказав офiцер, але в цей час iз коридора вискочив солдат,  що
вiдносив хлiб, i, задравши голову до  офiцера,  щось  заговорив  швидко  й
весело. Офiцер посмiхнувся, а солдати голосно засмiялися.
   Офiцер  поманив  хлiбороба-собственника  Хому  i  поставив  на   перших
схiдцях.
   Народ  ахнув  i  завмер:  широким  проходом  помiж  солдат  в   старому
нiмецькому мундирi i картузi з орлом  дибала  на  заднiх  ногах  вiвчарка,
тримаючи   в   переднiх   лапах   той   самий   хлiб,   якого   подарували
"хлiбороби-собственники". Вона пiдiйшла до  витрiщеного  з  ляку  Хоми  i,
скалячи з-пiд картуза гострi зуби, виваливши мокрого  язика,  подала  йому
хлiб.
   - Бери, менш, - суворо  крикнув  перекладач.  Хома  потягся  руками  до
хлiба, явно вiдчуваючи, як з його рук зараз шматками полетить  м'ясо.  Але
собака була ввiчливою - вiддала  хлiб,  сiла  на  заднi  лапи  i  замахала
хвостом. Хома плигнув у юрбу, вiвчарка гайнула за ним, вчепилася зубами  в
штани. Хлiбороб-собственник був чоловiк запасливий i мав на  собi  четверо
штанiв, ще й пiдштаники, так що собака, хоч i була з нiмецького  вермахту,
а не могла прогризти всi  штани  i  тiльки  била  лапами  Хому  по  спинi,
здираючи з нього вишиту сорочку.
   Солдатня ревла вiд реготу, офiцер гикав, нащадки Горонецьких понадiвали
окуляри в надi?, що собака вермахту прийме ?х за людей цивiлiзованих i  не
зачепить. Попи зашепотiли: "Воньми молитвам нашим", а  Ионька,  сховавшись
за насупленого Iнокентiя, ахкав вiд здивування:
   - Отакий розумний собака: штани рве, а ж... не займа?...
   - Чистокровна вiвчарка, - зауважив один з Горонецьких, тримаючи в руцi,
мов шпагу, мережану ковiньку.
   Натовп мовчав, тiснiше ставали один до  одного,  плече  до  плеча,  все
нижче i нижче схиляли голови. Тiльки лiве крило ворушилося, сприймаючи все
те, що вiдбувалося, не як ганьбу, а як милу розвагу нiмецьких солдат.
   Офiцер уже не смiявся, а шкiрився блискучими, гарно вичищеними  зубами.
Вiн покликав собаку, кинув у червону i  слиняву  пащу  плитку  шоколаду  i
поплескав рукою по ши?. Лице його зробилося суворим, хижим.  Захлинаючись,
вiн почав:
   - Нiмецьке командування звiльнило вас вiд комунiстiв i жидiв. За це  ви
повиннi служити йому вiрою i правдою, бути  готовими  виконати  любе  його
розпорядження. Я, комендант, Отто Штаубе, наказую:
   1) Видати всiх комунiстiв та ?х сiм'?.
   2) Здати зброю.
   3) Не чинити опору нiмецьким властям.
   4) По селу ходити до дев'яти годин вечора.
   За порушення наказу - розстрiл. Все.
   Наказ нiмецького коменданта був вислуханий при повнiй тишi. Навiть лiве
крило не ворушилося, а стояло, увiбравши голови в плечi.
   Комендант засунув у зуби сигарету, вийняв маленький  пiстолет,  клацнув
на юрбу. Вона не  похитнулася,  тiльки  лiве  крило  подалося  назад.  Вiн
здивовано i презирливо глянув на тих, що не здригнули, i прикурив  з  того
пiстолетика сигарету.
   -  Якi  будуть  прохання  до  нiмецьких  органiв  влади?   -   запитав,
затягнувшись димом.
   Натовп похмуро мовчав. На лiвому крилi зробився рух.
   - Я прошу собi Данелевщину,  -  сказав  один  а  нащадкiв  Горонецьких,
знiмаючи окуляри i засовуючи ?х в кишеню.
   - Нi, я беру  Данелевщину,  а  тобi  належить  байрак,  ти  старший,  -
вигукнув  другий,  не  знiмаючи  окулярiв  i  теж  виступаючи  наперед  та
вiдтискуючи брата назад. (Вони все робили один одному наперекiр: якщо один
з них носив бороду, то другий нi).
   - Доведеться вам,  отче,  подаватися  на  ступську  парафiю,  -  сказав
смиренно пiп у довгiй хламидi, по-фарбрванiй учнiвським чорнилом.
   - А дулi в зуби не хочеш?
   - А менi якби дали мою батькiвщину, я бiльше нiчого й не  хотiв  би,  -
крутився Йонька. - Кавуняччя було б, як гною.
   - Тобi батькiвщини вахотiлося? - трусився бiля нього вирваними клаптями
п'ятьох пар штанiв собст-венник-хлiбороб. - А чий  син  у  Червонiй  Армi?
команду??
   - Я його туди  батогом  не  заганяв,  -  щетинився  Йонька,  вiдпихаючи
хлiбороба.
   - Бий краснопузого!  -  закричали  розкуркуленi  i  потягли  Йоньку  за
сiрячину.
   Вiн залишив сiрячину ?хнiм рукам, вишугнув аж на другому кiнцi.
   - А що, хiба я не маю права? - кричав вiн звiдти, розмахуючи руками.
   Розкуркуленi поперли на нього цiлим скопом, засукуючи на ходу рукава.
   - Руге, швайн! - крикнув комендант. - Що вони хотять? - запитав  вiн  у
перекладача.
   Той знизав плечима. Вiн не так добре знав мову, щоб з  окремих  вигукiв
зрозумiти, що ко?ться i чого хочуть цi дикуни. Вiн закричав, що якщо зараз
же не буде встановлено порядок, то пан  комендант  накаже  сво?м  солдатам
всiх гумовими палицями побити. Це  освiжило  лiве  крило,  воно  зараз  же
вгамувалося i трохи подалося назад.
   Перекладач додав:
   - Ставайте в чергу i пiдходьте до пана коменданта по одному.
   Лiве  крило  знову  заворушилось.  Бажаючi   пiдiйти   'до   коменданта
штовхалися i терлися, як вiвцi в загородi.
   - А що, хiба я не маю права? - кричав уже десь помiж ними i Йонька.
   Два солдати, взявши в руки гумовi палицi, стали по обидва боки  ламано?
черги, рiвняли ?? в шнурочок.
   По одному стали пiдходити до коменданта, що сидiв на стiльцi, покурюючи
сигарету.
   Першими пiдiйшли нащадки Горонецьких: один в окулярах, другий без них.
   - Тарля марля фон масон  монтескь?,  -  заварнякали  вони,  удаючи,  що
говорять по-французьки.
   - Парле ву франсез? - здивувався комендант i загнав  пiд  козирок  бiлi
брови.
   Нащадки дружно захитали головами.
   - Ву вуле  й  ву?  -  запитав  комендант.  Вони  перезирнулися  й  тупо
витрiщилися на коменданта.
   - Вас воллен зi? Ферфлюхтер iдiотен, - закричав, рожевiючи, комендант.
   - Тарля марля, якби нам земля...
   - Вас?
   Перекладач зрозумiв одне слово "земля" i переклав коменданту.
   - Гут, - сказав комендант i показав рукою, щоб вони вiдiйшли.
   Нащадки  вклонилися  i  вiдiйшли   налiво.   Краги   на   ?хнiх   ногах
поблискували, як рижi боки сито? кобили. Обидва швидко крутили  мережаними
палицями i так поправляли окуляри, нiби ?х уже вибрали в рейхскомi-сарiат.
Обох облила тепленька водичка братсько-християнського благочестя:
   - Я вiдступаю тобi Данелевщину, а сам беру байрак.
   - Ти хочеш, щоб я  тобi  за  болото  вiддав  лiс,  за  який  у  Бельгi?
даватимуть мiльйони?
   - Добре, тодi ми кинемо жеребки.
   - А як розколупають, що ми зовсiм не з десятого колiна нащадки?
   - Ми втечемо ранiше,  нiж  вони  подумають.  Гарле  ковбасон,  самогон,
салтiсон, - знову заварнякав старший вiдприск дворянсько? фамiлi?, бачачи,
що до них пiдходить нiмецький солдат i пiдозрiло зважу? ?х очима.
   За нащадками Горонецьких пiдiйшло духовенство. . - Я хочу на Ступки,  -
сказав пiп у фiолетовiй хламидi, перехрестився перед комендантом  i  тричi
вклонився.
   - Вiн не зна? нi одного пункта  глави  од  Матфея,  -  закричав  пiп  у
жiночiй кофтi. - Вiн пропив церковне  панiкадило.  Не  посилайте  його  на
ступську парафiю.
   За духовенством виступило купецтво.
   Обiдраний  старець  iз  лупатими  очима  i  зайшлий  грек   з   мiцними
кукурудзяними зубами. Старець просив дозволу  на  вiдкриття  майстернi  по
виробництву  гудзикiв,  грек  -  на  проповiдування  чорно?  магi?.  Потiм
пiдiйшов тонкий, як жердина, землемiр iз  старою  астролябi?ю  в  руках  i
попросив, щоб довiрили йому роздiляти  землю.  Розкуркуленi  матюкались  i
просили,   щоб   ?м   повернули   хати.   Потiм,   задкуючи,    наблизився
хлiбороб-собственник i теж заканючив  землi.  Його  впхнули  до  прохачiв.
Останнiм явився Йонька i, знявши шапку, заморгав вiями:
   - Менi дiдiвщину. Кавуняччя ж - як... Йому не дали договорити,  турнули
до розкурку-лених. Тi схопили за шиворот, вiн викрутився i  з  криком:  "А
хiба я не маю права?" - зашевкотiв помiж людьми.
   - Отакий гадюка, - аж сичав Латочка. -  Син  за  Радянську  владу  кров
пролива, а вiн... Дай я його по ши? трiсну, - поривався вiн.
   - Мовчи. Дивись тiльки. Пильно дивися, що робиться.
   - Та вже ж не повилазило... Павло Гречаний стояв самий заднiй i дрiмав,
пiдперши спиною осокора.
   - Чого ж ти, Павле, по землю не йдеш? - питали його.
   - А яке тво? собаче дiло? - огризався вiн. Комендант встав iз стiльця i
сказав через перекладача, що треба вибрати старосту. Якщо ? добровольцi  -
пiдходьте.
   Бажаючих довго не знаходилося, але ось натовп заворушився,  пропускаючи
булькатого парубка  у  вишитiй  манишцi.  Бадьоро  працюючи  лiктями,  вiн
пробивався до коменданта. Люди затамували подих. Перед ними  стояв  Тодось
Шамрай. А будь же ти проклятий! Чом тебе мати не придушила, як ти ще був у
колисцi!
   Очi Латочки засвiтилися вовчим вогнем.  "Сьогоднi  вночi  я  його  вб'ю
кiлком з-за тину", - прошепотiв вiн Бовдюговi.
   Комендант оглянув Тодося i залишився задоволений: такий битиме морди  i
роз'юшуватиме носи, ? собача вiдданiсть i тигрова злiсть.
   - Якi тво? заслуги перед нiмецькою  владою?  Тодось  мовчки  вийняв  iз
кишенi вичищеного i змазаного револьвера системи "наган", поклав  на  стiл
перед комендантом.
   - З цi?? штучки я стрiляв у голову сiльради, комунiста Гната Реву.
   - Будеш чесно служити Адольфу Гiтлеру i нiме-.цькiй владi?
   Тодось цокнув скривленими закаблуками i викинув уперед праву  руку,  як
викидають нiмецькi солдати:
   - Буду.
   - Гут.
   Комендант махнув рукою на солдата, що стояв найближче до нього,  i  той
винiс три нiмецькi гвинтiвки, дав Гошцi та братам Джмеликам. . -  Полiцiя,
староста, три кроки вперед. Айн, цвай, драй.  Комендант  наказав,  щоб  ви
розiгнали палицями оцей зброд. Форан. Вперед.
   Гошка плигнув перший i заходився молотити по  головах.  Андрiй  Джмелик
виплигував iз гумовою палицею, як японський самурай iз мечем. Хтось лигнув
його так, що вiн зарився у пiсок. "Хто  б'?  власть?"  -  кричав  вiн  мiж
чи?мись рудими чоботами. "О божеi" - кричали жiнки. Чоловiки тiльки  сопли
i садили кулаками, як гирями.
   Павло  Гречаний,  у  подертiй  сорочцi  i  з  розбитою  бровою,   гатив
розкуркулених направо й налiво, косився  буряковим  оком  на  здоровенного
Гошку, що маячив, як скеля в морi: "Ага, так тобi  в  полiцiю  захотiлося,
приблудо. Я ж тобi дам" - i хлипнув Гошку  по  в'язах.  Той  пiшов  боком,
мотнув головою, намагаючись озирнутися, щоб побачити, хто вдарив, але  тут
йому шпурнули межи очi пiском. Вiн заревiв, почав  протирати  очi,  i  ту"
йому тая ввернули, що  вискочили  червонi  соплi.  Иоиька,  якого  Северин
Джмелик потяг по спинi, латав крiвцею пiсок пiд тином.
   - А що, Ионько, дали землi? - закричав Павло Гречаний, пробiгаючи  повз
нього з кiлком в руках.
   - Людочки! Людочки! -  верещав  хлiбороб-соб-ственник  уже  зовсiм  без
штанiв.
   Ця комедiя набридла солдатам, вони вистрiлили з гвинтiвок. За одну мить
майдан опустiв, залишились тiльки староста з полiцi?ю.
   Гошка постраждав найбiльше, хоч бився,  як  леопард.  Вiн  стояв  увесь
подряпаний i хлюскав носом, галiфе порванi, вiд сорочки одне рам'я. Тодось
в пилюцi, нiби тiльки що викинуло iз соломотряса, сидiв пiд тином.
   Андрiй крутив головою, а говорити не мiг: йому звернули щелепу. Северин
пускав по вiтру бiлi кучерi, усмiхався - вiн був не пошкоджений.  Нiмцi  в
захопленнi мацали залiзнi мускули Гошки, той форкав носом, як лошак  пiсля
пробiгу, i просив шнапсу.
   Комендант  похвалив  роботу  полiцi?  i   наказав   каптенармусу,   щоб
почастував обiдом.
   Гладiатори виполоскали розквашенi пики в смердючiй бочцi з  дощiвкою  i
пiшли в шкiльний сосняк, де ?м було дозволено чекати дальших наказiв.
   Незабаром Андрiй  принiс  у  пазусi  чотири  шматки  хлiба,  три  банки
нiмецьких консервiв i котелок  шнап"-су.  Склянок  не  було  -  дудлили  з
кришки.
   Перший тост виголосив представник вiйськово? влади Гошка:
   - Яз ?х, крокодилiв, наспускаю ременiв. Они менi  iщо  розплатяться  за
галiфе.
   Андрiя напували гуртом. Гошка розщiпдював ножем щелепи, Северин наливав
шнапс.
   Тодось, сп'янiвши, роздавав князiвства:
   - Андрiю! Бери Данелевщину i будуй  гуральню,  Гошко,  забирай  лiси  i
пасовиська, вiдкривай кiнний завод.
   - Що менi завод? Краще бардачок... Де моя молодая жизнь? Аi?
   Вiн гупав себе у груди, i на очах кипiли сльози.
   Сезерин курив, неуважно слухаючи п'яний лемент. Задимленi  шнапсом  очi
були тоскнi, як у здихаючого теляти.





   Родове кубло Шамра?в стало множитися i обживати степовий край вiддавна.
Шамра?в наплодилося чимало. Терлися вони i по Ки?ву, i  по  Петербургу,  а
тут --шарах - революцiя розiгнала ?х, розполохала. Утримався лише  Купрiян
Шамрай, i то через те,  що  в  червонiй  кiннотi  служив.  Повернувшись  з
громадянсько? вiйни, заселив усiм  виводком  родинне  дворище,  на  ру?нах
прадiдiвських палацiв одбухав будиночок на вiсiм кiмнат i,  одержавши  вiд
Радянсько? влади земельний надiл,  заходився  господарювати.  Хлiборобство
йшло добре: на двох косарках  сидiли  наймити,  якi  працювали  за  шматок
хлiба, а не за грошi, бо прибуток вiд  господарства  лягав  грошенятами  в
дубовi скринi, до того ж  Купрiян  кумекав,  що  машини  приносять  бiльше
користi, нiж живi руки, i не  марнував  часу  та  запроваджував  у  сво?му
господарствi цих машин якомога бiльше.
   Прибутки вiд господарювання настiльки зросли, що Купрiян став схожим на
доброго фермера, i в двадцять дев'ятому роцi його прийшли  розкуркулювати.
Було це зимового ранку, коли за широкими i високими вiкнами будинку  помiж
березами виблискував снiг, а iз обкурених цегляних димарiв  у  порцелянове
небо пiдiймався дим. Бiля обмерзлого студня, димлячи парою, на  всi  груди
iржали вiдгодованi огирi, i те гоготiння сильних пельок довго  блукало  по
байраках та ярах лунким  вiдгомоном.  Конi  цокотiли  копитами  по  льоду,
мережали щилами снiг, ганяли по дворищу, кевкали селезiнкою i, повитягавши
ши?, трубили радiсну весну сво'?му господаревi.
   Це кiнське  iржання  веселило  його  дух,  i  за  ча?м  вiн  думав,  що
Вiрненькому треба придбати збрую i  перевести  до  нового  станка,  бо  це
ви?зний кiнь, а Пекельного карати, бо вiн лiнько  i  хитрун.  Тут  же,  за
ча?м, вiн викликав конюха i наказав набрати з мiшка цукру  та  почастувати
улюблених коней.
   Чаювати Купрiян любив сам у сво?му кабiнетi, куди не  мав  права  нiхто
заходити, крiм нього. В цiй теплiй, затишнiй кiмнатi з  двома  гратчастими
вiкнами, що виходили в сад,  з  маленьким  горiховим  бюрком  i  килимами,
шаблями, мисливськими ножами  i  шкiряним  диваном  вiн  любив  побути  на
самотi, щоб помiзкувати: як вести господарство, а iнодi й просто подрiмати
бiля теплого камiна.
   Зараз надворi морозище,  кiнськi  пiдкови  прикипають  до  льоду,  а  в
кабiнетi тепло, можна й подрiмати. Купрiян  ляга?  на  диван,  деякий  час
дивиться на пусту фiлiжанку чаю,  що  пару?  на  столi,  i  закрива?  очi.
Зненацька прочуму?ться вiд гамору i довго не  може  зрозумiти,  що  то  за
гомiн. Спочатку йому зда?ться, що то конюхи ганяються за кiньми,  тому  що
вiн виразно чу? кiнський тупiт, тривожне  ржання  i  рипотiння  снiгу  пiд
людськими кроками. Але  згодом  вiн  чу?,  як  хтось  бiжить  коридором  i
голосить. Дружина. Вона торга? дверi, щось белькоче. Голос ?? тривожний, в
сум'яттi. Вона звалю?ться коло дверей i шкребе  ?х  нiгтями,  як  недобита
кiшка суху землю. Купрiян кида?ться до широкого вiкна. У дворi повно чужих
людей. Вони виводять iз ста?нь коней, тягнуть  iнвентар.  Деяку  мить  вiн
сто?ть, учепившись занiмiлими пальцями за вiконнi рами,  потiм  зрива?  iз
стiни шаблю i в однiй сорочцi вибiга? на ганок. Снiг i шабля слiплять його
- в очах чорнота. Вiн' плигав у двiр, як у каламутну  воду,  i,  блiдий  i
розпатланий, летить дворищем. Юрба, ахнувши, розколю?ться.  Гнат  Рева,  в
довгiй кавалерiйськiй шинелi, сто?ть, мiцно впершись блискучими  хромовими
чобiтьми в пухнастий снiг, в руцi мигтить револьвер.
   "Б-бах-ба-бах", - ляска? дворищем. Кулi змiтають снiг.
   Купрiян зупиня?ться. Шабля - блискавкою в снiг i шипить, мов кобра.
   - Нi з мiсця, гадi - кричить Рева i тиче Купрiя-новi револьвера в зуби.
- Руки назад, вперед, маршi - i виводить з двору згорбленого, тремтячого i
безсилого.
   Жiнка, уже в воротях, накида? на чоловiка дублений кожух i шапку.  Тодi
чорним цуценям викочу?ться за ворота наймолодший син Тадик.
   - Куди? Тату? Куди? - кричить вiн, хапаючись за рукава кожуха.
   Гнат цапа? його за шиворот, вiдкида? у снiг i рипить хромовими чобiтьми
далi, вiрний революцiйнiй правдi невiрний сльозам ворога. Тадик рветься до
батька, ричить, очi його паляться вовчим вогнем. Цi?? ж ночi  Купрiяна  iз
сiм'?ю вкинули у' вагон i повезли на пiвнiч.
   Всю дорогу Купрiян лежав пiд кожухом, нiчого не ?в, не пив i ослаб так,
що старший брат пiдводив його ; попiд руки. Тадик скiмлив  у  куточку,  як
зiнське щеня. Батько i старший брат поводили себе так: перший  стогнав,  а
другий рипiв зубами.
   Одного разу вночi, коли по?зд стояв серед снiгово? пустелi  i  вартовi,
наглухо задра?вши дверi вагонiв, пiшли грiтися, батько покликав  Тадика  i
старшого брата i, висунувши з-пiд кожуха брюзкле лице, сказав:
   -Я довго не протягну, а ви, хто залишиться живим, не забудьте, хто мене
замордував", - i, схлипнувши, вкрився кожухом. На  однiй  станцi?  вартовi
випустили стару i Тадика пройтися побiля вагона. Внизу - косогiр,  забитий
снiгом, а далi - царство лiсiв, у яких людина губиться, як голка в  снiгу.
Мати, ставши на колiна, била  поклони  снiговiй  пустелi.  Глядь  -  нема?
Тадика, покотився .у бiлу прiрву чорним  клубочком,  тiльки  снiг  закурiв
слiдом. Розправився у тiм лiсi, помахав шапкою з бiло? прiрви та й зник  у
нiй назавжди. Вартовi матiр посварили, але особливо не докучали, i один  з
них, постарше, сказав: "Ти, стара, не рюмсай, все одно твого мальчонку  на
сортувальнiй вiдiбрали б i в дитячий будинок опредiлили б".
   Але в дитячий будинок Тадик не потрапив. Вiн  довго  блукав  по  тайзi,
цюкав з голоду зубами, доки його, обмороженого, кволого, знайшли мисливцi.
Вiдпо?ли гарячим ча?м, загорнули в собачi шкури i повезли в тайгу.  Весною
вiн оклигав, i його стали брати на полювання. Тадик вивчив повадки звiрiв,
умiв ?х кондошити i майстерно здирати шкуру, добре правив собаками, влучно
стрiляв. Характером зробився замкнутим : нiколи нiхто не чув вiд нього  нi
нарiкань на свою сувору долю, нi скарг  на  тяжке  життя,  нiкому  вiн  не
розповiдав про сво?х батькiв. Одне тiльки виразно помiтили мисливцi - його
невмолиму жорстокiсть: коли йому давали потрошити  недобитого  звiра,  вiн
витягав iз шкiряного чохла гострого мисливського ножа i з  якимось  вовчим
оскалом наближався до живого лося. Звiр тремтiв шкiрою, благав очима,  але
Тадик наступав на шию, брав за роги i, замiсть того, щоб одним змахом ножа
перетяти шию, рiзав поволi, з тихою насолодою. В його очах свiтилася  дика
радiсть, коли вiн бачив, як тварина трiпоче в передсмертних  муках.  Часто
вiн дивував старих i бувалих мисливцiв тим, що, перерiзавши тваринi горло,
не цiдив димлячу кров у жерстяну кружку, а  пив  прямо  з  горла  тварини,
блаженно, навiть не присолюючи ??. В п'ятнадцять рокiв  вiн  був  сильним,
спритним, хитрим i безжальним, i мисливцi побоювалися його.
   ?хнi побоювання виправдалися: взимку вiн украв найкращих собак  i  втiк
iз поселення. З того часу почалося  його  злодiйське  страшне  життя.  Тим
самим мисливським ножем, яким вiн домучував недобитих лосiв, вiн  рiже  на
смерть свого товариша  i,  забравши  грошi,  втiка?  в  Крим,  бродить  по
Кавказу,  якша?ться  iз  злочинним  свiтом  всього  кримського  узбережжя;
вешта?ться вiрменськими базарами, ярмарками, допомага?  осетинам  викрасти
красуню Маргет;  займа?ться  перепродажем  крадених  товарiв,  водиться  з
контрабандистами,  якi  викидають  його  iз  вагона   в   пiщанi   бархани
середньоазiатсько? пустелi. Там вiн  подиха?  з  спраги.  Степовi  беркути
в'ються над ним, як над падаллю, розкльовують живiсiнького на шматки.  Очi
його склянiють, тiло горить на сонцi, як верблюжа шерсть на вогнi. Вiн уже
марить i пливе по гарячих пiсках на гарячiй сковородi, i йому зда?ться, що
голова в нього уже репа?ться, як  кримський  каштан.  Але  i  на  цей  раз
щастить: його  пiдбира?  караван,  його  вiдпоюють  кумисом  i  везуть  на
верблюдах,  як  бухарського  емiра.  Незабаром  вiн  уже  валанда?ться  на
строкатих  ярмарках  у  рябiм  ватянiм  халатi  i  чорнiй,  шитiй  срiблом
тюбетейцi, спить у ру?нах старо? мечетi i вимiркову? плани, як пограбувати
знаменитого рiзьбяра по срiблу i золоту. План  виношений,  кривий  нiж  iз
золотою рукояткою пiд халатом, вiн iде робити дiло i несподiвано вступа? в
бiйку. Його шпортають ножем пiд ребра,  вiн  потрапля?  в  лiкарню,  нюха?
наркоз. Там його залатують i передають у тюрму. З цього  часу  почина?ться
нещаслива смуга в його життi. Випускають iз тюрми, потрапля? знову, i  все
за такi дурницi,  що  йому  хочеться  зарикати  з  досади.  Тюремнi  грати
пiвденного неба рiже ятаган мiсяця i кличе на  волю.  Вночi  йому  сниться
сон, який переверта? душу: з темного кутка  дивляться  на  нього  батьковi
очi, а пiд стелею гримить голос: "Ти зробив те, що я  тобi  заповiдав?  Ти
зна?ш, хто мене зжив iз свiту, чи вже забув?" - гогоче батько в  кам'яному
ящику тюрми, i вiдлунок його гримить, як грiм, в кримських кар'?рах.
   Пiсля  цього  сновидiння  Тадик  робиться  кволим.  Тюремнi  дружки  не
пiзнають свого капiтана. Вiн не втруча?ться в  життя  камери  i  вночi  не
рипить зубами, а тихо стогне. Вiдбувши  строк,  Тадик  виходить  iз  тюрми
двадцятичотирьохрiчним вовком, переста? красти i пiд  чужим  прiзвищем  iз
наганом у кишенi просту? до рiдних  берегiв,  до  Укра?ни.  Поводить  себе
тихо, смирно: одяг чистий, сорочки бiлi, грошей повнi  кишенi.  Наприкiнцi
весни 1941 року та?мно прибував у  Зiнькiвський  район,  перехову?ться  по
лiсах навколо Троянiвки  i  мiсячними  ночами  висиджу?  на  Бе?вiй  горi,
промацуючи очима  залиту  мiсячною  млою  долину.  В  ту  нiч,  коли  Гнат
повертався з хутора, Тадик чатував у троянiвському яру. Вирiшив стрiляти в
груди, але видимiсть була поганою, i вiн, щоб не  промазати  (в  яру  було
темнувато), пропустив Гната мимо, дав йому з'?хати на горб. Тепер Тадиковi
чiтко було видно коня i вершника на тлi нiчного неба. Тадик вистрiлив  три
рази. Вершник не впав. Тадик зрозумiв, що промахнувся, завив вiд  злоби  i
кинувся тiкати  на  дикан-ськi  лiси.  У  Полтавi  сiв  на  по?зд  i  став
пробиратися до кордонiв Захiдно? Укра?ни. В Захiднiй Укра?нi протинявся до
початку вiйни. I як тiльки ця територiя була зайнята ворогами,  вирушив  у
Троянiвку, щоб розплатитися за сво?  кривди,  повернути  родовi  ма?тки  i
вiрою та правдою служити нiмцям.
   Ще не встигли нiмцi  розквартируватися,  як  Тадик  пiдшукав  хату  пiд
старостат, наказав  навести  блиск.  Полiцiя  зiгнала  жiнок  i  примусила
вишкребти до  миготiння  пiдлоги.  Коли  все  було  прибрано,  виметено  i
вичищено, Гошка прибiг до  нього  на  квартиру  i  вiдрапортував,  що  все
готово.
   - Що саме "готово"?
   - Чисто, хоть голим пузом лазь.
   - А роменських рушникiв навiшали? А портрет великого фюрера повiсили?
   - Нi.
   - Дiстати рушники i портрет, iнакше я не прийму  старостат.  I  як  ти,
кретиноз, вважа?ш, що в такому виглядi, як я зараз, можу  з'явитися  серед
представника кiв нiмецько? влади? В оцих нещасних штанах? Нiзащо на свiтi!
На ранок щоб на менi  був  випрасуваний  чорний  костюм,  бiла  сорочка  з
краваткою-метеликом i культурний  цiпок  з  набалдашником.  Наказ  султана
зрозумiлий?
   - Та вже ж.
   - Тодi чому хавало роззявив, великий вiзир? Вперед, на Бухару!
   Гошка вдарився тiм'ям об одвiрок  i,  розвiявши  галiфе,  як  спiдницю,
метнувся з хати. Пiсля його виходу в хатi, де мешкав  великий  султан,  ще
довго стояв бичачий сморiд, i Тадик, щоб  не  задихнутися,  вiдкрив  ногою
дверi i вигукнув в порожнечу: "Пождiть, шакали, я  з  вас  видублю  десять
шкур - ?гипетським маслом запахнете", - нахвалився Тадик на свiй уряд.
   .-Ще три днi йшла шалена пiдготовка  староства  до  першого  службового
виходу. Всi були розцяцькованi до параду, i Тадик вперше зiбрав свiй  уряд
до управи. Тадик сидiв за столом у чорному  випрасуваному  костюмi,  якого
Гошка   загарбав   у    троянiвського    вчителя,    бiлiй    сорочцi    з
краваткою-метеликом i опереточнiм  цилiндрiв  роздобутому  у  костюмерному
цеху зiнькiв-ського клубу. Цилiндр був  зовсiм  новий,  в  ньому  виступав
Возний на останньому спектаклi. Стек зробили столяри, наполiрували лаком i
набили металевий набалдашник iз вiдломлено? вiд  лiжка  металево?  кульки.
Спершись пiдборiддям на трость, султан озирав свиту, що вишикувалася  бiля
дверей. Гошка красувався у широких,  як  спiдниця,  галiфе  i  румунському
мундирi, що вкрав у нiмецькому обозi. Мундир був тiсний  i  короткий,  вiд
нього набрякала шия, рiзало  пiд  пахвами  i  спирало  подих.  Коли  Гошка
ворушився, шви трiщали i розповзалися. Ведмежi ноги були вiдданi сатанi  в
зуби - у новi юхтовi  чоботи,  якi  пекли  i  тисли,  як  обценьки.  Гошка
переступав з ноги на ногу, морщився, а чоботи рипiли, як полозки по  снiгу
у великий мороз.
   Поряд iз Гошкою стояв Андрiй Джмелик в сiренькому пiджачку i  сiреньких
штанятах, манишка  вишита  чорним  берестовим  листом.  Северин,  спершись
животом на дуло рушницi, лукаво мружив  очi  на  роменськi  рушники  i  на
портрет Гiтлера.
   "Такий якби глянув  живими  очима  на  чоловiка,  то  зараз  би  гикати
захотiлося. Чисто такий колись менi  лiкар  клiзму  ставив,  -  усмiхнувся
Северин i пiдморгненув бровами фюреровi. - Що  ж,  послужимо  ще  й  тобi.
Побачимо, що воно з того вийде".
   Тадик помiтив усмiшку Северина, косо пересмикнув ротом.
   - Я не люблю часто повторювати сво?х слiв,-- почав Тадик. -  За  кожний
непослух - телiпатиму по  мордi.  Тих,  що  будуть  вагатися  або  крутити
хвостом, до стiнки i кулю  в  рот.  Сьогоднi  ми  пiдемо  кондошити  сiм'?
радпартактиву. Хан зна? всяка  наволоч,  що  прийшов  новий  порядок.  При
зустрiчi iз нiмецькими солдатами i офiцерами - вiддавати честь, витягнувши
праву руку так, як я вас учив. Марш.
   Тадик вийшов надвiр, наказавши сво?й охоронi слiдувати на п'ять  крокiв
позад себе. Сiльською вулицею пройшли в  суворiй  мовчанцi.  До  людей  не
вiталися.
   - То вже чиясь душа сьогоднi переставиться, - гомонiли люди,  визираючи
з-за тинiв.
   - О, то так! - живцем шкуру здиратимуть.
   - Нiчого, дiждуться. Прийде й на них погибель. Жовтi верболози  гнулись
над холодними водами, тихо,  як  сльози,  ронили  вербовi  листочки.  "Ой,
пливи, пливи, вербовий листочок, та й у  тихий  Дунай,,  а  де  ж  то  муж
ходить, де мiй брат ночу?? Та чи ж вони знають,  як  нас  тут  карають,  в
рiднесеньку землю заживо ховають?.." А небо мiниться у водi, каламутиться,
синявою береться, крутить вербовий листочок  i  несе  його  богвiсть-куди.
Конопляним чадом пахнуть береги,  шелестить  посохлим  бадиллям  картопля,
сумно викивують важкими  головами  соняшники.  Хто  ж  ?х  саджав,  а  хто
гараздувати буде? Лопаються вiд морозу капустянi головки, i летить зграями
птиця, летить i не вертав. На горбах бiля  Бе?во?  гори  Тадик  зупинився,
зняв iз голови цилiндр:
   - Залиште мене одного i чекайте бiля потоку. Сiв  на  висушений  вiтром
кущик полину,  затулив  цилiндром  обличчя.  Потiм  здригнувся,  нiби  вiд
холоду, поклав цилiндр на траву i, вiдкинувши пальцями довге  волосся,  що
заслоняло очi, з тугою  в  поглядi  став  дивитися  у  долину.  Губи  тихо
ворушилися, обличчя зблiдло: вiн побачив рiдне дворище. Он сто?ть  будинок
iз двома колонами. Тiльки  дах  тепер  не  зелений,  а  червоний,  конюшнi
понижчали, увiйшли в землю. А колись вони видавалися палацами, i коли  вiн
дивився на згра? голубiв, що сiдали на дах, то картузик у нього  падав  iз
голови i жерстяне лошатко, що крутилося на даху, дибилось аж у  самiсiнькi
хмари. Старого парку, що його посадив ще прадiд, не було. Не  було  i  тих
дубiв, що шумiли на вiтрi i гули чорними гiлками в  довгi  зимовi  вечори,
гомонiли пiд грозами та стрiляли  бронзовими  жолудями  у  пожухлi  осiннi
трави. Нема? парку. Тiльки  два  дуби  ще  стоять  бiля  дороги.  Стовбури
товстi, як жлукта, чорнi, як залiзом обкутi.
   "Е, ще не перевiвся наш рiд, - шепоче Тадик.  -  Ще  ось  прийшов  один
праведний суд вершити".
   Очi його  туманiють,  довгi  пальцi  стискаються  в  кулаки:  понищено,
сплюндровано, потоптано, пограбовано. Нема  добра.  Прахом  пiшло.  Стоять
однi кам'янi черева, та й там, мабуть, нiмцi господарюють.
   "Нiчого, прийде i мiй час. Ще моя зоря iз неба не зiрвалася".
   А он ставок. В ньому колись карасi  водилися  i  так  смачно  пахли  на
сковородi, коли, було, покiйна ненька ?х насмажить i поставить на круглому
столi. Батько, було, витре вуса, пiдморгне Тадиковi: "Ану, сину,  похрумай
карасячого хвоста, щоб за тобою багатi нареченi бiгали".
   Навколо ставка - верби густим вiнком. Не  порубали.  Тiльки  тодi  вони
були тоненькi, рiвнi, а тепер товстi, погнутi, в рижих  дуплах.  А  ставка
нема. Висох. Замулилися джерела, пiшли пiд землю, i нема  вже  там  чисто?
холодно? води. Сiре багно, мов камiнь. Тадик схопився ва йоги i  пiшов  до
полiца?в.
   - Щось староста  носом  крутить.  Може,  ми  службу  погано  несемо?  -
засумнiвався Гошка.
   - З рiдним дворищем знаменувався.
   - У нього хоч дворище ?, а в нас iз тобою що? - засмiявся Северин.
   - Дадуть i нам  права,  позаяк  батько  i  брат  вiд  Радянсько?  влади
загинули.
   - Це такi прийшли, що як дадуть, то й дихало за-вечата...
   - Ти мели, та знай що, - рiзко обiрвав  його  Андрiй.  Перша  жертва  -
дворище Оксена Гамалi?. Северин обiгнав Тадика, вiдкрив перед ним хвiртку.
   - Ви, пане староста, не  поспiшайте,  тут  я  буду  командувати.  Старi
порахунки. Звичайно, хазя?н шурнув на схiд, а сiме?чка в цiлостi,  так  що
ми ?? зараз помаца?мо...
   Северин зайшов у двiр i попрямував до хати. Олена стояла  бiля  скринi,
притримуючи  кiнцi  хустки:  вона  саме  запиналася  i  спiдлоба  тривожно
дивилася на Северина. Северин сiв на лаву i став блукати очима по  кутках.
Посмiхаючись, кивнув на фотографiю Оксена:
   - Вiн менi як за кума був. Як зустрiне де, так i жалi?ться: чого, каже,
я тебе не розпанахав де-небудь на сучку  або  не  виселив  iз  усiм  тво?м
джмелиним кодлом в магаданськi кра?. Тепер прийшла коза до воза i сказала:
"Ме-е-е".
   Северин пiдскочив до скринi, брязнув прикладом по замку i став викидати
на середину хати Оленине добро: спiдницi, бiлi  кашемiровi  шалi,  чоботи,
вишитi сорочки,  плахти,  крайки  з  балабонами,  суво?  полотна,  хустки,
рушники,  дiвочi  намиста,  захованi  для  доньки,  згорнутi  в   косинець
кiснички. В хатi запахло злежалим одягом i нафталiном.
   Олена стояла, прислонившись до лiжка. Голубi очi  зробилися,  як  густо
розведена синька. Дiвчинка, вхопившись за материну  спiдницю,  кричала,  а
Сергiйко стояв бiля хатнiх дверей з насупленими бровами.
   На самому  днi  скринi  Северин  знайшов  Оксеновi  галiфе  з  голубими
кантами, хромовi чоботи i обережно обсипану нафталiном сиву смушеву шапку.
Не соромлячись нi жiнки, нi дiтей, став скидати  iз  себе  старий  одяг  i
примiряти  новий.  Чоботи  були  великi,  але  вiн  вiдразу  ж   утiшився:
"Перешию".  Галiфе,  правда,  трохи  довгуватi.  Але  то  не  бiда.  Можна
пiдкоротити. Зате шапка просто чудо. Як iне?м прибита, так i  грала  проти
сонця, так  i  виблискувала,  i  коли  Северин  одяг  ??  та  пiдiйшов  до
почепленого на стiнi дзеркала i зазирнув у нього, то, ?й-право,  сам  себе
не пiзнав. На нього дивився якийсь чужий парубок з  такими  розбiйницькими
очима, що в Северина аж пiд ложечкою  похололо.  Шапка  сидiла  на  головi
сатаною, набакир, а з-пiд  не?  бiлi  кучерi,  як  соснова  стружка  з-пiд
фуганка. Ще б десь дiстати вишиту сорочку, i тодi хай хто  за?кнеться,  що
Северин не козацького роду, так вiн i в'язи позвертае, щоб iшов уперед,  а
бачив назад.
   Северин покрутився перед дзеркалом, поцмокав язиком, посвистiв, порипiв
чобiтьми, узяв гвинтiвку на плече:
   - Ну, одежинку здобули, а тепер вiзьмемо ще жiнку! Топай  вперед,  чого
соромишся? Чи свою мироносицю пiд батоги бо?шся класти?
   Вiн грубо схопив Олену за плече i штовхнув до  дверей.  Вона  вдарилася
лобом об одвiрок, тихо застогнала. ,. Потiм пiдiйшла до  дiтей,  мовчазна,
сувора, i, нагнувшись, поцiлувала дiвчинку в лобик, а  Сергiйка  погладила
по голiвцi, зняла фотографiю Оксена, протерла рукавом i глянула на  нього:
вiн дивився на не? чорними очима з-пiд будьонiвки  i  наче  питав:  "Тяжко
тобi?" - "Тяжко, Оксеночку, дуже тяжко. Не знаю, чи й витримаю". -  "А  ти
вiр у наше щастя  i  витрима?ш".  -  "Та  вже  зi  всiх  сил  старатимуся.
Крiпитимусь".
   Вона вiша? фото на гвiздочок i виходить  iз  хати.  Услiд  б'?  дитячий
крик, тягне з-пiд нiг землю. У хлiвi мука? корова, курчата бiжать  за  нею
аж до ворiт, лiзуть попiд ноги.
   За хвiрткою Северина чекають останнi братчики i, коли вiн  виходить  iз
двору, не пiзнають його, такий вiн приодягнений та бравий.
   - Пане староств!  -  клаца?  вiн  закаблуками  i  пiдносить  долоню  до
смушево? шапки. - Одна активiстка вже приляпала на праведний суд.
   Тадик змiря? ?? швидким поглядом i мовчки йде вперед,  викидаючи  перед
собою трость iз набалдашником. Зустрiчають  дiда  Iнокешу.  Вiн  сто?ть  у
сiрячинi, сильний i страшний. Бородища  розпущена,  грива  сивого  волосся
кiльцю?ться по спинi, пiд кущуватими бровами хтось роздува? горна.
   - Знайшлася ниточка вiд клубочка, та мiрочка потiм буде, - кричить  вiн
i сво?ю масивною фiгурою заступа?  стежку.  'Вiд  Гамалi?  пахне  дубом  i
пiзньою осiнню.
   - Хто це? - пита? Тадик.
   - Батько Оксена Гамалi?.
   - Он як! Треба i його захопити з собою.
   - А що толку? Вiн у нас трохи те?... нiби як блекоти  об'?вся.  Молитви
шепоче, церковнi пiснi спiва?.
   - Треба мати на увазi i записати  до  церковного  хору.  Ану  ж,  дiду,
заспiвайте що-небудь церковне, помолiться за нас. Ми йдемо вершити великий
суд.
   Дiд пiдносить угору грушевий костур. Розкривши бородату  пащу,  реве  з
такою силою, що в його здоровенних грудях гуде, як у дзвонi:
   - Пощезнете! Всi пощезнете, яко дим. Прилетить пташка i в голову клюне.
Не скажете "ох", як посиплеться горох.
   Олена розумiла натяки старого. Полiца? стояли, вирячившись на  старого.
Тадик махнув рукою. Гi вiдтурив старого iз  стежки,  звiльнивши  шлях-язи)
рости. Iнокеша не вгавав. Борода його i падлись, i страшно ревла горлянка:
   - Вiдмiря?ться i  возда?ться!  Як  стадо  овець,  курдюками  затрусите,
паршивцi! Ходили по болотах, а тепер на сухеньке вернулися? Пощезнете всi!
Пощезнете, яко дим!
   Старий ще довго сварився i лютував на стежцi, i бородища його  змi?лася
на грудях. Люди заспокоювали його з-за  тинiв,  радили  скорiше  пiхтурити
далi, але дiд на те не звертав уваги. Розгнiваний, лютий i  страшний,  усе
розмахував руками i бив палицею об землю. Хома Пiдситочок усовiщав його:
   - Господоньку  святий  та  й  ти,  божа  матiнко!  Що-бо  ти  глаголиш,
Iнокешко! Смертонька за тобою стежечкою бiжить,  а  ти  ??  дратуваньчиком
торка?ш? Хай ?м тямиться.  Пiшли  собi,  хай  iдуть.  А  ти  чолом  вiддай
гарненько та й зверни набiк...
   - А-а, - ревiв на нього Iнокентiй. - Смиренний. Язиком два боки  лижеш?
I ти пощезнеш! Пощезнеш! Вони за пшеницею сюди прийшли, а не за соломою.
   I вже нiхто не мiг зупинити дiда. Вiн пiшов далi, лихий  i  невмолимий,
та все нахвалявся йдучи.
   Iз Вихорового  двору  взялу  одну  Юлю.  За  Уляну  та  старого  Йоньку
заступився  Северин,  посилаючись  на  те,  що  ?хнiй  син  Тимко   колись
перетримував його в тяжку хвилину.
   - Та й при чому тут старi,  що  ?х  син  командир?  Вiн,  коли  iшов  у
командири, ?х не питався. А ця теличка, - показував Северин на розпишнiлу,
грацiйну, затягнуту в чорне шовкове плаття Юлю, - казьонних харчiв пере?ла
немало. Не бiйсь, не бiля одного комiсара терлася. Iч, як  викручу?  сво?м
шапликом, нiби не на суд, а на грище йде.
   Юля i справдi iшла вiльно, без тiнi  страху.  Завжди  пильна  до  свого
туалету, вона й тепер була розчесана, начисто вимита, i бiле  тiло  ??  ще
виразнiше вiдтiнялося чорним  крепом.  Вiд  не?  пахло  духами  i  жiночою
звабою, вiяло гордiстю i непокорою.
   - Куди ви нас ведете i що ви з  нами  будете  робити?  -  спитала  вона
мелодiйним грудним голосом, в якому чулася жiноча влада i  сила  пiдкоряти
чоловiкiв.
   Гошка обернувся сво?ю смердючою пикою, очi за люттю, мережкою.
   - Куди куди! - викрикнув  вiн,  багровiючи,  i,  вирвавши  з  бездонно?
кишенi галiфе майстерно виплетену нагайку, потрусив у Юлi перед носом.
   - Ох, страшно! - засмiялася вона i бридливо вiдвела вiд  себе  гарапник
чистими, вимитими пальцями. Глянула на свою тверду, виточену бiлу  руку  i
засмiялася: - Бити таке тiло? Отаким гарапником? Хай  тiльки  посмiють!  -
Вона посмiхнулася i пiдбадьорила Олену, що йшла поруч: - Не бiйтеся,  вони
вам нiчого не зроблять. Ви хороша i нi в чому не винна жiнка. Ваш  чоловiк
працював головою колгоспу? Ну то й що ж?
   Олена сумно глянула на не? i нiчого не  вiдповiла.  Коли  пiдходили  до
двору  Гната  Реви,  шепнула:  "Коли  вас  шмагатимуть  отим   гарапником,
затуляйте голову руками".
   У дворi було пусто. Помiж сухим  бадиллям  картоплi  греблися  кури,  у
садку стояло прип'яте теля. Побачивши чужих людей, мекнуло i  наставило  у
двiр довiрливу мордочку. З халабуди вилiзло  цуценя,  гавкнуло  два  рази,
закрутило хвостиком.  Джмелик  вiдкинув  його  чоботом,  воно  шмигнуло  у
халабудку i там тихо заска-вулило.  Через  подвiр'я  -  мотузка,  на  якiй
випране шмаття: штанцi та сорочечка хлопця-пiдлiтка, голубеньке  платтячко
дiвчинки.  Всюди  видно  хазяйновиту  господиню.  З  кожного   кутка   вi?
скромнiстю i затишком. Бо й  справдi,  хто  не  знав  у  Троянiвцi  завжди
добро?, жартiвливо? та спiвучо? головихи Настi, що  славилася  у  селi  як
найкраща мазальниця? Хто не  чув  ??  голосистих  пiсень  на  весiллях  та
артiльних святах? Хто не кликав ?? у куми? Чи?й тiльки дитинi  не  стригла
вона ножицями голiвку на рiчницю з дня народження, отодi, як, зiбравши  до
столу всю рiдню, роблять дитинi пострижени i кума першою  цiлу?  дитину  в
теплу стрижену голiвку? Всi знали ??, i нiкому не заподiяла вона  лиха,  а
тiльки робила людям добро,  як  умiла,  та  працювала  на  великiй  землi,
люблячи ?? всiм серцем i цiнуючи ту велику силу,  що  да?  людям  життя  i
шматок хлiба...
   Джмелики поставили Юлю i Олену пiд хлiвом, познiмали рушницi,  вiдiйшли
кiлька крокiв. Олена зблiдла, а Юля, як i ранiше, посмiхалася,  притупуючи
черевиком, що трохи тиснув ногу, поправляла рукою  волосся,  яке  час  вiд
часу вiтер закидав на обличчя.
   - Не здумайте тiкати, - суворо  сказав  Андрiй  i  поплескав  рукою  по
чорному стволу гвинтiвки. - Нiмецька, б'? без промаху.
   Юля знову посмiхнулася i вийняла з сумочки дзеркальце:  щоки  ??  трохи
зблiдли, а усмiшка була чужа, розгублена i жалюгiдна. Олена була  суворою,
очi втупленi на хату, куди  пiшли  Гошка  i  староста.  Юля  помiтила,  що
полiца? також дивляться на хату i що ?хнi обличчя настороженi  i  хижi.  З
хати нiхто не  виходив,  i  звiдтiля  не  чулося  нi  одного  звуку.  Всi,
завмерши, продовжували, не зводячи очей, дивитися на дверi.  Юля,  щоб  не
трудити нiг, сiла на дривiтню. Андрiй люто вишкiрив зуби  i  гримнув,  щоб
вона встала. Його викривлене гнiвом обличчя i грубий окрик вразили Юлю,  i
вона встала тому, що вiн так рiшуче кинувся до  не?  з  гвинтiвкою,  що  в
грудях у не? похололо, i вона вперше подумала, що вiн справдi  мiг  би  ??
вдарити, i знову (це вже було рефлексом) вона посмiхнулася, але в  той  же
час погасила усмiшку, поправила волосся, що впало  на  обличчя.  Раптом  у
хатi щось стукнуло, брязнув розбитий посуд, i Гошка, трахкаючи чобiтьми по
ганку, виволiк за косу закривавлену жiнку. Вона була непритомна,  бо  тiло
важке, нiче мiшок з глиною, п'яти торохтiли з  одного  схiдця  на  другий.
Гошка проорав ними по пiску i кинув жiнку на спориш.  Мучениця  повалилася
набiк, пiджавши пiд себе руку й ногу, голова  м'яко  вдарилася  об  землю.
Гошка стояв, витираючи з лоба пiт, i тупо дивився на  свою  жертву.  Права
рука в нього була покусана  i  кровоточила;  вiн  мiшав  кров  з  потом  i
розмазував ?? по чолу, потiм обтер долонi об мундир, як рiзник, i вийняв з
нагрудно? кишенi нiмецьку цигарку, закурив, бичачим сапом виштовхнув крiзь
широкi нiздрi двi смужки диму, колупнув  ногою  пiд  бiк  свою  жертву  i,
переконавшись, що вона знепритомнiла, сiв на колодязний зруб.
   Не звертав уваги нi на кого i раз по раз поглядав на  дверi,  очiкуючи,
поки вийде староста. Так пройшло хвилин десять, i весь цей час Гошка сидiв
нерухомо. Тiльки хряпнули дверi, вiн схопився i пiшов назустрiч  старостi,
що, стоячи на рундучку, обтрушував iз чорного пом'ятого костюма пух.
   - Ну, як вона? - запитав Тадик, показуючи на жiнку, що облежнем  лежала
на травi.
   - Ще диха?.
   - Вiдтягни ?? подалi i можеш робити сво? дiло. Гошка радiсно кинувся до
напiвзамучено? жiнки, схопив за коси, вiдволiк у садок i махнув  Джмеликам
рукою. Вони схопили Олену попiд руки i потягли до старости,  що  сидiв  на
колодязному зрубi.
   - Де чоловiк? - запитав Тадик, поклавши руку на набалдашник i  спершись
на нього пiдборiддям.
   -. Там, де й усi.
   - Ти зна?ш, що вiн також допомагав заганяти на той  свiт  мого  батька,
брата i неньку?
   - Знаю.
   Тадик, розмахнувшись,  ударив  Олену  набалдашником  по  головi,  Олена
хитнулася, але  не  впала.  Тодi  Андрiй  стьобнув  ??  гарапником.  Олена
затулила руками голову. Шматки кофти летiли iз спини  разом  iз  м'ясом  i
шкiрою, а вона все стояла. Хтось ударив ?? по головi, i вона  вiдчула,  що
пада?. Юля стояла пiд повiткою, широко розкривши очi, блiда,  як  полотно.
На обличчi ?? застигла гiпсова посмiшка.  Коли  пiдiйшов  Гошка,  вона  не
змiнила посмiшки, вибiленi губи задерев'янiли.
   - Ах ви ж, гади! - крикнула Юля i стала дряпати обличчя Гошки.
   Вiн боляче схопив ?? за руку i одним ривком кинув у  хлiвець  на  чорнi
пеньки, що згрудилися в  куточку.  Юля  векнула  вiд  ударiв  i  притихла,
запаморочившись.
   Коли вiдкрила очi, побачила Гошку, що роздягався. Вона згребла  в  руку
пеньок.
   Гошка ступнув, скалячи зуби, Юля рiзонула його пеньком по  головi.  Вiн
ухопився за скронi i похитнувся. Юля прожогом - iз  хлiвця,  а  перед  нею
нiмцi.  Четверо.  Офiцер  i  три  солдати.  А  в  не?  на  грудях   плаття
вишма-тувано i ноги бiлiють вище колiн.
   - Що з вами трапилось? - поцiкавився офiцер.
   - Мене хотiли згвалтувати.
   - Хто?
   Юля показала на Гошку, що витирав  червону  мазку  на  обличчi.  Офiцер
засмiявся. Реготнули i  солдати.  Офiцер  хтиво  мацав  чорне  ошмаття  на
грудях.
   - Хто ви така?
   - Жiнка радянського командира.
   - Гут. Сiдайте в машину.
   Вiн усмiхнувся i поплескав рукою по бiлих щоках Юлi. Офiцер пiдiйшов до
Гошки, деяку хвилину клинцював  очима,  потiм  одяг  лайкову  рукавичку  i
хлиснув Гошку по мордi.  Гошка  нiчого,  тiльки  носом  шмаркнув.  Офiцер,
посвистуючи, пройшовся подвiр'ям, глянув на  замордованих  жiнок,  ще  раз
сказав "гут", сiв у машину i по?хав.
   Пiсля його вiд'?зду карателi теж пiшли з двору.  Всi  були  задоволенi,
один Гошка плiвся, похнюпивши голову. Тадик терпеливо пояснював:
   - Тобi дали в сапатку за дiло, i ти не ображайся, а ще й спасибi скажи:
хто ж з'явля?ться перед офiцером босий? Та в них зна?ш яка  дисциплiна?  У
них за це в карцер саджають. Це тобi ще пощастило...
   - А на мене як глянув, я думав, що з'?сть, а вiн тiльки пройшов мимо  i
нiчого  не  сказав.  У  мене  хоч  i  вишита  сорочка,   а   гудзики   всi
позастiбуванi. Я порядок знаю, - вихвалявся Андрiй.
   - А ту лошичку в комендатуру взяли. Коли  б,  хлопцi,  нам  за  не?  не
влетiло.
   - А при чiм тут ми? Радпартактив - значить, убивай. За це нiхто  нiчого
не скаже. I взагалi що за панiка. Басмачi,  вперед,  на  Бухару!  -  Тадик
потелiпав термосом, у якому замiсть кави булькотiла самогонка.
   Опритомнiвши, Олена деякий час лежала, не пiдiймаючи  голови,  очiкуючи
нових ударiв на свою закривавлену спину, але ударiв  не  було.  Тодi  вона
обережно пiдвела голову,  стала  розглядатися.  Спочатку  перед  ??  очима
висiла дрiбна сiтка, що вкривала все, як у ранковому туманi.  Потiм  сiтка
стала кудись вiддалятися, Олена сiла, обперлася руками об землю i вже ясно
побачила пустий двiр. Хотiла звестися на ноги, але  сильно  болiла  спина.
Вона рачки поповзла до колодязя.
   Тримаючись за цямрини, звелася i, налiгши грудьми на корито,  потяглася
вустами до води.
   Вуста запеклися, i вона мусила помочити ?х  у  водi,  щоб  розтулилися.
Пила довго, невситимо, не переводячи  подиху.  Потiм  устромила  голову  в
корито i довго стояла стовбура, вiдчуваючи, як гаряча кров  вiдхлинав  вiд
голови i робиться легше. Вiдчепила цеберку, хитаючись, понесла  до  Настi,
що сидiла, спершись спиною об яблуню.  Очi  каламутнi,  обличчя  розпухле,
картопляного кольору.  Вона  довго  дивилася  на  Олену,  силувалася  щось
сказати, але язик почорнiв i розпух, i вона яе могла  поворухнути  ним.  З
горла, замiсть слiв, виривався клекiт. Те, що вона  хотiла  сказати,  дуже
мучило ??, i вона зiбравши всi сили, показала рукою на хату.
   Олена набрала в  жменю  води  i  пiднесла,  щоб  вона  напилася.  Настя
хльобнула два ковтки i виплюнула назад,  стала  гикати  кров'ю  i  вже  не
рукою, а тiльки пальцем показувала на хату.
   Олена пiшла до хати.
   Сiнешнi i хатнi дверi вiдчиненi. Пахне борошном i  влежаними  яблуками;
посеред сiней перекинутий кадiбок з грушками; вони розкотилися по долiвцi.
Кiлька з них розчавленi, i на них пасуться жовтi оси.  Олена  зазирнула  в
хатину, i те, що  вона  побачила,  було  найстрашнiшим  видовищем,  що  ?й
коли-небудь доводилося бачити за життя, воно полоснуло ??  по  грудях,  як
лезом бритви, i вона заклякла в дверях. На залiзному  лiжечку,  що  стояло
пiд вiкном, лежала дiвчинка рокiв п'ятнадцяти, розiпнута,  як  на  хрестi.
Руки поприв'язуванi до переднього бильця, ноги  -  до  заднього.  Вона  ще
сукала нiжками, i,  коли  зайшла  Олена,  в  не?  вистачило  сили  пiдняти
голiвку. Олена пiдбiгла до лiжка.  Гарненькi  голубi,  як  у  матерi,  очi
дитини склянiли, обличчя чорнiло вiд  задухи,  з  рота  стримiла  ганчiрна
затичка.
   Олена вирвала теплу ганчiрку з рота. Дiвчинка перехватами  засмоктувала
повiтря. Олена повiдв'язувала руки i ноги, принесла свiжо? води i  покрила
рядниною тiло дитини, що його вже не купатиме ненька в любистку, не митиме
голiвки в ромашковому цвiтi, бо вже й сама лежить у садку  пiд  деревом  i
тихо вмира?.
   Обличчя дiвчинки порожевiло, але вона була ще така слаба, що  не  могла
говорити i лежала з закритими очима. Довго сидiла над нею Олена,  пiдперши
рукою щоку. Потiм кинула очима в хату i побачила над столом портрет Гната,
впала перед ним на колiна:
   - Оксене! Гнате! Де ви ?? Вийтеся ж на смерть! -  впала  на  лiжечко  i
обняла тiло дiвчинки.





   Коли розбитими дорогами брели бiйцi, коли над полями носилися  нiмецькi
лiтаки i строчили з кулеметiв не тiльки по людях, а  й  по  скотинi,  коли
перестрашенi люди не виходили не тiльки  з  дворiв,  а  й  з  хат,  Йонька
торохтiв возом, як циганський конокрад. I  де  тiльки,  в  бiса,  його  не
носило! З Чупахiвського заводу привiз чувал цукру, хоч i обгорiлого, проте
солодкого: "Прийде зима - можна  чаю  випити!"  Iз  Зiнькова,  з  розбитих
магазинiв, прицупив три чували солi i п'ять  хомутiв,  бо  вже  вiн  добре
зна?, що у вiйну хомута не дiстанеш. Був у нього реманент: два плуги,  три
борони, малесенька вiялочка, яку вiн притарабанив з  польового  ступського
табору. Уляна  кожного  разу,  як  вiн  привозив  до  двору  якесь  майно,
вичитувала, щоб вiн перестав ?здити ночами, бо  всадить  хтось  кулю  межи
лопатки та так десь i скона? на смердючих хомутах посеред  глухого  степу,
але Йонька на те не зважав. Звiсне дiло, баба чорного  пенька  бо?ться,  а
вiн таки ж господар, i грiх йому, та ще й великий, не брати того добра, що
само в руки пливе.
   I вiн тяг, скiльки мiг. Копав  сховища,  хоронив,  загрiбав,  замазував
глиною пiд пiччю, на горищi,  у  повiтцi,  в  клунi.  Садиба  трiщала  вiд
награбованого добра, а Йоньцi ще мало. Вiн, може б,  тяг  i  далi,  та  не
розкусив, що за сила прийшла в село: чи вона байдуженька до крадiжок,  чи,
може, сувора? Отож треба почекати, роздивитися. I Йонька прищулився. Нiхто
до нього не заглядав, i  вiн  нi  до  кого.  Хiба  коли  приходив  Гаврило
позичити молока для дiтей. Обмовлявся двома-трьома  словами  i,  похмурий,
неговiркий, iшов на свiй перелаз. Вiн знав усi батьковi  штуки,  осуджував
його жадiбнiсть i все бiльше i бiльше вiдхилявся  вiд  нього.  Бачив,  якi
страждання пережива? люд, i розумiв, що вони будуть  ще  страшнiшими.  Всi
думки його були по той бiк фронту, де билися смерть i життя.
   Спочатку, коли фронт вiдкотився недалеко ? чути було бо?, вiн  виглядав
сво?х з години на годину, з дня на день. В нього  ще  жеврiла  надiя.  Але
коли все затихло, вiн зрозумiв, що це надовго, i зробився  недовiрливим  i
замкнутим. Нi з ким яе говорив, нi до кого не ходив. Навiть iз жiнкою мало
вступав у розмови. ?дина людина, з якою вiн мiг  балакати,  була  мати,  i
порозумiння мiж ними йшло не на словах,  не  в  розмовах,  а  внутрiшньою,
духовною стороною.
   Про батька вони майже не  говорили.  Один  тiльки  раз  Гаврило  сказав
матерi:
   - Що ж воно робиться, мамо? Люди ж усе бачать. А як  повернуться  нашi,
що скажуть? Хоч би ви йому втовкли в  голову,  що  береш  раз,  а  вiдда?ш
сторицею.
   - Кам'яну голову хоч об мур товчи - не пом'якша?.
   - Та й що ж оце, з-за нього нам  перед  людьми  очима  блимати?  Сорому
набиратися?
   - А що ж подi?ш? Хiба ж мало вговоряла? Та криву  колоду  до  стiни  не
виправиш... У мене он за синами душечка болить, анi вдень нi вночi жура не
пуска?.
   Йонька бачив, що на нього дмуться домашнi,  але  був  такий  радий  вiд
сво?х прихованих скарбiв, що аж пiд печiнкою спiвало.
   "Заживу. Отеперечки заживу, - гомонiв вiн сам до себе. - Колись в ручку
поцiлу?те, як я в синiй чумарчинi вас  на  тарантасi  повезу.  Гаврило  iз
жiнкою i дiтьми сидiтиме ззаду, а ми iз старою - попереду. Нно-о! ф'юiiть!
А вони ж летять, як птицi, аж в очах  мерехтить.  А  люди  обертаються  та
питають одне одного:
   "Хто ж то воно такий по?хав? Чи не цукрозаводчик?" - "Таке скажете,  то
ж Йонька Вихор подався на хутори до сво?? рiднi в гостi". От як буде!  Так
що не гнiть кирпи, а скорiться до мене ласкою, якщо хочете, щоб  я  вас  у
люди вивiв..."
   Як не радiв сво?м думкам Йонька, як не жебонiв до того щиглика, що  так
i вичичикував у його грудях, а  спокою  у  його  життi  не  було.  Недарма
кажуть: чесному та бiдному й колючка терпиться, а багатому та  злодiяцi  й
пуховики боки мнуть. Отак i Йоньцi.
   Не давало йому оте добро нi спокою, нi здоров'я. Вiд ранку i до  вечора
товкся у дворi, а роботi не було кiнця. То годував  корiв,  то  коней,  то
зазирав до свиней, то слiдкував за  провiантом,  щоб,  бува,  не  передала
Уляна зайвого, то, ховаючись, як злодiй, iшов до комори, принюхувався,  як
лис до нори, чи нема яко? порчi?
   Особливо доглядав за хромом та пiдошвами, якi  залишив  Федот.  Не  дай
бог, поцвiте, тодi хоч головою об стiну. Кому воно таке потрiбне? Хто його
купить? Ось цюкне зима, треба буде чобота, а де ти його купиш?
   Отодi вiн i розгорне сво? рулони та по нових грiшцях як ушкварне, от  i
буде бариш!..
   Вiд клопотiв i вiчно? тривоги  Йонька  висох,  як  вербове  корiннячко,
зробився легкий на ходу, борiдка крутилася, як у селезня  хвостик,  а  очi
так i виблискують, так i шмигляють, як у лукавого шевця.
   Нагiрше доводилося уночi. Надворi темно, страшно, осiннi дощi ллють, як
iз барила, а пiд повiткою наче хтось сто?ть прита?вшись. Може, конокрад до
конюшнi добира?ться, а клятий  пес  i  не  гавкне?  Зодяга?ться  Йонька  у
сiрячину, бере в сiнях сокиру, чалапа? по багнюцi. Нема нiкого.  То  вчора
Уляна горстки бiля повiтки  поставляла,  от  воно  й  зда?ться,  що  хтось
прича?вся. Замок добрячий, гвинтовий, так що не повинно добратися.  А  там
хто ж його зна?. Треба пильнувати. Принюху?ться Йояька до  колючо?  дiрки,
висмокту? з конюшнi пропахле кiнською мочею повiтря, приплямку? губами:  ?
коники, обзиваються, господаря почули.
   Не менше клопоту з  коровою  i  теличкою.  Одне  те,  що  треба  кормiв
наготувати, щоб на всю зиму вистачило, а друге - нiмцi  забирали  в  селян
худобу. Горiшня частина села вже обiдрана, як липка. I Йонька заметушився:
треба рятувати добро. Коней вiдiгнав у Бе?вi яри, покрученi,  глибокi,  iз
чистою джерельною водою. е де пастися i води напитися.  А  щоб  за  кiньми
було око, домовився iз онучком Петрусем, що, коли догляне за кiньми, дасть
йому дорогу забавку. Отже, конi влаштованi. Тепер з коровами так:  теличка
залиша?ться вдома. Заберуть, кат ??  бери,  не  до?ться.  А  корову  треба
вiдвести на Василiв кут, до далеко?  рiднi.  Хутiр  у  лiсах  та  болотах,
навколо дрiмучi саги, осоки, дороги не на?ж-дженi, плутанi - вдарять дощi,
нi про?деш, нi пройдеш. Нiмцi туди й  носа  не  покажуть.  Там  корiвка  i
перебуде. А за те, що годуватимуть, -  вiн  вiддячить.  "Може,  переда  на
чоботи дам, а може... Одним  словом,  там  видно  буде",  -  розмiрковував
Йонька, збираючись у дорогу.
   Вирушив  опiвночi,  вбраний   у   подертий   кожух,   шапку-вушанку   i
чоботи-дранки, наче той погорiлець, у якого з господарства залишилася одна
корiвчина, i тепер вiн, бiдний та  нещасний,  мандру?  з  нею  до  далеких
родичiв, щоб знайти притулок. Через плече - торба з  харчами,  в  руках  -
цiпок.
   - Не забивався б ти, Йосипе, в таку далечiнь. Нiмцi  по  всiх  дорогах,
полiца?, натрапиш - i телицi не радий будеш, - вiдраджувала Уляна.
   - Еге, яка ж ти мудра та до бiсового батька зна?ш,  -  бубонiв  Йонька,
залигуючи корову.
   Як i завжди, вiн був невблаганний i невмолимий.
   Перевiривши, чи не забув люльки, тютюну i кресала (у мiшках вдома  було
повно сiрникiв, але Йонька користувався кресалом), узяв корову за налигач,
вiдкрив лозянi ворота, що вели до яру.
   Спочатку Йонька йшов яром, потiм Бе?вою горою до  битого  шляху.  Всюди
було тихо, i вiн, погейкуючи на корiвку, почав перебиратися через  шлях  i
тiльки перейшов, як почулося гудiння машини. Вiн погнав швидше в  лiсок  i
там прича?вся. Двi машини, набитi  нiмцями,  видиралися  на  гору.  Мотори
ревли так, що в Ионьки трудило в ногах. Одна з них  зупинилася,  i  шофер,
вiдкривши  капот,  почав  колупатися,  другий  нiмець-солдат   присвiчував
лiхтариком. Промiнь лiхтарика ковзав  по  машинi  i  освiтлював  непорушнi
постатi солдат у касках. Вони сидiли, щiльно притулившись один до  одного,
i дрiмали.
   - Проклятi цi росiйськi дороги, вони нас зовсiм замучать, -  з  досадою
сказав той, що тримав лiхтарик, i, повiсивши його на гудзик шинелi, вийняв
сигарету, запалив запальнички. Маленький язичок захитався мiж долонями.
   - Як довго ти стоятимеш?
   - Одну хвилину. Зараз ?демо.
   ...Як я любив ?? над озером, в горах
   Швейцарi?, де водоспадiв шум... -
   пiвголосом заспiвав солдат i, розстiбаючи шинель, пiшов до лiсу,  якраз
до того мiсця, де стояв Йонька. Свiтло коливалося в  такт  його  крокiв  i
виписувало на деревах голубi вензелi. Йонька зняв з голови шапку i затулив
коров'ячу морду. "Не дай же бог, помiтить,  отут  нам  з  тобою  i  клинцi
заб'ють", - потерпав вiн, притискуючи до себе пахнучу кiзяками шию корови.
   Нiмець зупинився вiд нього в кiлькох кроках i став справляти нужду.
   "Iч, розсiвся, щоб тебе на рожен посадило", - закрутив носом Йонька.
   Вiд машини хтось крикнув, нiмець схопився i, брязкаючи  пряжкою,  побiг
на шосе.
   "А що, довоювався, собачий сину, що й в... не дають?"
   Коли машина зникла в темрявi, Йонька  одяг  на  голову  шапку,  висукав
дулю:
   - А що, вiдiбрали теличку, чорти рижохвостi?
   Йонька рухався глухими дорогами, обходячи села й хутори,  iнодi  зовсiм
бездорiжжям, стернями, левадами, тримаючись  лiсiв  i  перелiскiв.  Мiсяць
свiтив з лiвого боку, i по травi в райдужних коронах повiльно  сунуло  двi
тiнi - Йоньчина i коров'яча. Йонька йшов попереду, корова - ззаду, i  коли
глянути на тiнi, то здасться, що корова несе Йоньку на рогах.
   Перед свiтанком похолоднiшало, з  корови  пiднiмалася  пара,  з  Ионьки
також; вони сунули, ледве  переставляючи  ноги,  хоча  iти  ?м  слiд  було
швидше, щоб до  того,  як  завиднiе,  прибитися  до  рибальських  лiсiв  i
перебути день.
   Вони брели довгою i широкою улоговиною, що сивiла пiд мiсячним сяйвом i
курилася парою. Мiсяць був ясний i блискучий, як золотий турецький ятаган,
на якого хукнули парою i насухо протерли оксамитом, потiм  став  тужавiти,
вицвiтати i з золотого зробився бiлий. Схiдна  околиця  неба  жеврiла,  як
залишене на нiч вогнище пастухiв; ширше розходилися  понад  землею  золотi
язики, пiдлизували знизу дрiмливi скелi хмар. З хуторiв  понесло  пiвнячим
клекотом. Йонька вибивався iз сил, наддавав ходу.
   Через пiвгодини сонце взяло долину в золотi батоги. Йонька завiв корову
в дубовий лiс. Мiсце було дуже вигiдне: глибока  яруга,  поросла  чагарем,
прикрита з усiх бокiв дубовим лiсом, з  доброю,  невижатою  травою:  можна
попасти корову i розiкласти невелике багаття, щоб погрiтися.
   Йонька пустив корову пастися, назбирав сухого палiччя. Огонь кресав так
довго, що на лобi виступив пiт:
   губка вiдволожилася за нiч i не займалася. "Оце тобi дав чорт дудку, та
не навчив грати. Еге ж, як була Сов?цька вдасть, то були  сiрники,  був  i
гас, а прийшла нiмецька сила, стали кремiнь на  кресила.  Хе-хе-е.  Правду
хтось видумав, ?й-богу, правду. Отже ж, i не викрешу. Хiба з шапки  клоччя
насмикати? А що? Вона вже стара, то ?й однаково".
   Деякий час м'яв ?? у руках, мiркуючи, з яко? дiрки потягти, згадав,  що
шапкар зiдрав з нього аж десять карбованцiв; йому стало шкода тих  грошей,
i вiн одяг шапку i став кресати на губку.  Iскра  потрапила  на  сухеньке,
губка почала затлiвати. Йонька  не  шкодував  духу,  махав  нею,  поки  не
набрала в себе жару, i пiдклав пiд  сухе  листя.  Вогнище  розгорялося,  а
Йонька готувався до снiдання: вийняв iз торби окра?ць хлiба, шматочок сала
i двi цибулини. Вiн таки добре  зголоднiв  за  дорогу,  живiт  стягло,  як
супонею, але вiн ковтав слину i вимiрковував, що  ж  робити:  з'?сти  сало
гамузом чи залишити ще на раз. Йонька взяв iз собою трiшечки, розраховуючи
на те, що коли повертатиметься назад, то рiднi не пожолобиться рука,  якщо
дадуть йому шматочок сала та пiвпаляницi на дорогу.  Довго  крутив  Йонька
той шматочок сала з усiх бокiв та прицмокував i  вирiшив  з'?сти  за  один
раз.  Складаним  ножичком  обскрiб  сiль,  вирiзав  лiщинову  паличку   i,
настромивши на не? сало, став смажити на вогнi. Сало капотiло на вогонь, а
вогонь шипiв i спалахував синеньким полум'ям.  Йонька  пiдставляв  окра?ць
хлiба, облизував пальцi. Кутуляв швидко i зголоднiло.
   Попо?вши, витер рукавом  рот,  натоптав  люльку  i  зацмакав,  блаженно
покректуючи. Очi посоловiли, вiн розiгрiвся бiля вогню, i його похилило на
сон. Треба вам сказати, що коли Йонька був,  як  кажуть,  "напохватi",  то
нiколи не спав лежачи, а тiльки сидячи. От i зараз вiн сидiв  на  дубовому
пеньку, голова поникла, люлька випала з рота на траву  помiж  чобiт.  Коли
вiн вдихав повiтря, голова пiдводилася, видихав - падала: кив, кив. Так  i
сидiв,  безперервно  киваючи  зеленому  царству.  А  воно   пишнiло   тi?ю
неповторною красою, якою так багата природа  восени.  Дуби  схилялися  над
урвнщем, i вiтер збивав на них зелену пiну.  Сосни  червонiли  стовбурами,
боярськими шапками зеленiв мох,  розцяцькований  жовтим  осиковим  листом.
Синiм жака-ном стрiляв терен, юшився на пiщанику, розкльований  птицею,  з
глинища несло холодом i запiзнiлою осiнню. В  трiщинах  набивалося  листя,
щоб перетлiти i вiддати себе землi; вода у джерелах посвiжiла i  зробилася
чистою-чистою. Криницi затiнювались, мрiяли ночами, щоб колихати  у  сво?х
лонах небеснi орiони. Сохла папороть, згортаючи пальмовi  листки.  Пташинi
гнiзда заносило жухлою травою. Осички просили  на  зиму  чобiток,  а  дуби
наглухо застiбали кожухи. I над усiм цим лiсовим царством - небо, безкра?,
поцинковане небо, що свiтить сонцем, диха? заморозками, тирлика? та гучнi?
жалiбним квилiнням запiзнiлих гусячих зграй, виплiта? з павутиння  неводи,
виловлю? останн? тепло i несе його богвiсть-куди.
   Прекрасно було навколо, але Йонька не бачив  нiчого,  бо  спав.  Люлька
погасла, вогнище перетлiло i вкрилося попелом, але ще  димiло,  шапка  вiд
безперестанного кивання головою зсунулася на землю, так  що  неборока  був
зовсiм простоволосий i  сивi  пацьорки  скуйовдженого  волосся  пригрiвало
сонечко.
   Йоньцi тепленько i спосiбненько, вiн похропу? в бороду  i  бачить  сон,
Сниться йому, наче вимiняв на ярмарку гнiдого жеребця та й веде додому.  I
за  що  вимiняв?  За  стару  вiялку.  Як  причепився  один  хуторянин,  як
причепився - продай вiялку i  продай.  Йонька  i  замiнявся.  I  веде  оце
жеребця. А вiн вибасовув та ногами витьохку?, годi втримати.  Йонька  його
за вуздечку, а вiн  бокаса,  Йонька  за  храп,  а  вiн  як  заiрже  та  як
засмi?ться. "Не лоскочи", - проситься. "От  бiсiв  коник,  хто  ж  його  i
народив такого веселого, - диву?ться Йонька. - З таким  не  засуму?ш.  Вiн
тобi таке вироблятиме, що й навприсядки пiдеш". I тiльки отаке подумав,  а
кiнь як пiде вихилясами та:
   Перед дiдом Йосипком трясе вiвця фартушком. Пританцьову? ногами,  Ще  й
пiдморгу? бровами.
   "Отаке, - журиться Йонька. - Мiняв коня,  а  вимiняв  вiвцю.  Тьху".  I
тiльки плюнув, мниться, що вже  перед  ним  i  не  кiнь,  i  не  вiвця,  а
залужанський мiрошник. I iЦо виробля?: сiв зверху на млин i вихваля?ться:
   - Хочеш, я тобi на цимбалах заграю?
   - Грай. Ото?, що в давнину спiвали.
   Мiрошник заграв, а Йонька заплакав. Мiрошник побачив - шусть за мiшки i
сховався. Йонька переставля? лантухи з мукою та плаче:
   - Це ти в мене коня вкрав?  Тепер  хова?шся?  I  тiльки  нахилиться  до
лантуха, а його щось iззаду - товк. "I що ж воно таке? - дума?  Йонька.  -
Ану ж давай пiдстережу". Нахилився до мiшка, а сам з-пiд руки зирить. Коли
ж, батеньку рiдний, тiльки вiн нахилився, а товкач вискочив  iз  ступи  та
лусь по кульшi - i назад. "Ось я тебе, - дума?  Йонька.  -  Це  мельник  у
товкач перекинувся". Бере у  кутку  сокиру  та  по  товкачевi,  а  тут  як
вискочить Уляна та як закричить:
   - Iди хутчiй, корову вкрадено!
   - Яку?
   - Та оту, що ти на хутори погнав.
   Йонька хлипнув i прокинувся, еполосований жахом. Глипнув  раз,  другий.
Пасеться корова. "Ху-у! А бий же тебе  сила  божа,  отаке  приверзлося,  -
тяжко зiтхнув вiн i витер рукавом пiт на чолi. - Трохи було не  помер  вiд
страху. Пасеться. Ну, слава ж тобi господи".  Вiн  перехрестився  i  почав
мацати за люлькою. Стривожився, маца? по  кишенях  пильнiше,  аж  на  ноги
звiвся. I  тут  щось  хруснуло.  Вiн  одсунув  ногу  i  побачив  люльку  з
переломаним чубуком.
   - А розпросукиному синовi! - причитував Йонька над поламаним чубуком  i
плювався  на  всi  боки.  -  Чубук  iз  сушено?  вишнини,   ще   й   мiддю
покiльцьований. А лигнуло ж би тебе люшнею у зуби, - лаяв вiн бозна-кого.
   Було добре снiдання, прийшов час до?ти корову. Йонька вийняв  iз  торби
котелок i попрямував на пасовисько. Корова здо?лася без  вибрикiв.  Йонька
продмухав у пiнi дiрочку i цмолив, скiльки душеньцi забажалося,  оббираючи
шум iз вусiв: "Хоч раз порозкошую вволю. Все  рiвно  -  вiйна.  А  те,  що
молоко дудлив, скiльки хотiв, i легше помирати  буде".  Йому  ще  хотiлося
припасти до котелка - пошкодував. "Хай ще на "по-тапцi" залишиться.  Через
годину знову ?сти захочеться".
   Поставив котелок пiд кущиком, залапав руками, по кишенях,  але  згадав,
що люлька без чубука, зморщився. "Треба вирiзати чубучок. Корiвка хай собi
пасеться, а я поблукаю. Ач як гарно та тепло, рай, та й годi",  -  гомонiв
сам до себе Йонька, повеселiвши вiд доброго снiданку.
   Iшов  яром,  тодi  видерся  в  дубовий  лiс,  прицiлювався   до   нього
господарським оком. "Взяти б таку  дiляночку  на  зруб.  Рублена  хата  аж
дзвенiла б. I вистою не було б. Оце пiшло б на сохи, - вiн провiв  долонею
по шершавiй корi i постукав чоботом по окоренку, - он тi осики - на  ощеп.
Навiки добрi були б ощепи. Шдсушить трохи, взяти на замки,  так,  ?й-богу,
танком не розтягнеш. Треба, якщо трапиться на полозки,  назначити.  Колись
прилетимо з Гаврилом, чиргик пилкою - та й додому. Зима не  за  горами,  а
саней катма". Iз дерев з тихим шелестом гвинтилося на землю  жовте  листя,
падало старому на кожух, на голову, на руки,  слалося  перед  ним  м'якими
жовто-червоними плахами; на вусах i бородi Йоньки  плуталася  павутина.  В
лiсi пахло грибами, гiркуватим  душком  корiння,  сонце  ганяло  блiки  по
деревах, тiнi  змiшувалися,  рухалися,  пливли,  i  все  в  жовтому  храмi
виблискувало та iскрилося.
   - Бач, яке випрутилося? - здивовано зупинився Йонька,  примiряючись  до
черемхового дубця, що хилився на осичку. - Це ж таке пужално, що кращого й
не треба. А я ж якраз без нього страждаю. Було в мене, правда, й непогане,
ще б годкiв з три послужило, так отой баришник на волах побив.
   Тут старий  пригадав,  як  Тимко  увiрвав  його  по  боку  за  Ташанню,
зненависне скривив губи.
   - А бодай би тебе так уперiщили, щоб ти й до рiдного порога  не  долiз,
аби знав, як на старого чоловiка руку пiднiмати. А Федота  долею  вбережи.
При тому б я вiку дожив. Той би дав шматок хлiба та ще й маслом  помастив.
Де ж то вiн тепер? Вiдступив, мабуть, iз сво?ми до Москви. А  може,  i  ще
далi? Хоч би, дурень, у штаб або де-небудь у склад затесався, все  ж  таки
далi вiд смертi, а як полiз у саму гущавину, то, чого доброго,  може  й...
Тьху, що це я верзу? Не дай бог, аж у грудях похололо. А пужално  добряче,
- прицмокував Йонька, обчухруючи ножичком прутика. - Гнеться, аж свище.
   Йонька вирiзав добряче чубучилно i  вже  хотiв  повертатися  назад,  як
побачив густий ожинник. Ягiд було так рясно, що вiн аж руками  сплеснув  i
присiв перед кущем навпочiпки. Кидав  у  рот  одну  за  другою.  Вистоянi,
прибитi морозцем, були такi смачнi i холоднi, що  так  i  танули  в  ротi.
Довго жадiбно ?в. Ковзаючи на колiнах, витолочив такий  слiд,  нiби  возом
про?хано. В ротi чорно, як у горщику з-пiд бузини, губи чорнi, вуса чорнi,
а вiн усе ?в i ?в, прицмакуючи та примовляючи :
   - Оце посолонцював ягiдками, оце посолонцював. Уже давило пiд ложечкою,
а вiн жер i жер, доки напала гикавка. Тодi нарвав ще в полу i пiшов у  яр,
щоб трохи перележати обiдню годину. Вийшов на галявину i закляк на  мiсцi:
перед ним стояли озбро?нi люди.  Один  iз  них,  високий  i  плечистий,  в
потрiсканiй i  пом'ятiй  шкiрянцi,  зняв  з  плечей  гвинтiвку  i  сердито
запитав:
   - Хто такий? Чого тут лазиш?
   - Ожину рву, - промимрив Йонька.
   - Руки вгору.
   Йонька почув, як у пупi закрутило  свердлом,  але  пiдняв  руки  вгору.
Ожина з шелестом висипалась в траву.
   - Зброя е? - запитав плечистий i так глянув,  що  в  Йоньки  затiпалися
колiна.
   - Чубук... чубучок... - скривився  Йонька,  задихаючись  вiд  страшного
болю в животi. - Менi якби кущик, на одну хвилину.
   - Ну, ти хоч i старий, а обдурити нас не обдуриш, -  сказав  плечистий,
але, побачивши скалiчене обличчя старого, пом'якшав. - Ну, йди, тiльки  не
думай тiкати.
   Йоньку як вiтром здуло. З-за кущiв появився мучеником, якого  тiльки-но
зняли з хреста.
   - Корову спасаю, самi зна?те, яке наше життя: все забира? нiмець.  Голi
й босi, хоч лягай та помирай.
   - Ну, ти ось що, дiду, не хлюпай, а, як на сповiдi,  розкажи,  що  тебе
будуть питати. Як тiльки хоч одне слово збрешеш, так i знай  -  в  запiчку
замурованого знайдемо, i хай твоя баба, не просить i не молить...
   - Все розкажу, голубчики, все розкажу...
   - От i добре. - Плечистий пiдiйшов до бороданя, що сидiв на  пеньку,  i
щось йому сказав. Йонька зрозумiв, що бородань не проста птиця  i  що  вiд
нього тепер залежить, вiдпустять Йоньку чи нi.  Йонька  не  чув,  що  вони
говорили, але по тому, як плечистий махав рукою i робив нетерплячий порух,
здогадувався, що вони говорять  про  щось  дуже  важливе.  Парубок,  рокiв
двадцяти п'яти, що охороняв Йоньку, теж нетерпляче позирав  у  ?хнiй  бiк,
зрiдка посмикуючи самокрутку, що димiла в нього помiж пальцями.
   "Розстрiляють i корову вiдберуть. Ото вже i суд роблять", -  бантурився
душею Йонька.
   Плечистий закiнчив розмову i, обернувшись, кивнув головою на  того,  що
охороняв Йоньку. Вони пiшли помiж дерев,  i  листя  шелестiло  пiд  ?хньою
ходою.
   "Будуть мене ваку?рувати в царство небесне. Прийми ж, небо, мою душу, а
ти, земле, тiло".
   Бородатий сидiв, похнюпившись, у гiркiй  задумi.  Зодягнений  у  зелену
ватянку, на ногах кирзовi чоботи, на  головi  шапка-вушанка  з  бумазе?вим
зеленим верхом, при поясi гранати, а на грудях - нiмецький автомат.
   "Так ось хто мене на той свiт переставлятиме", - сумно подумав Йонька i
пiдiйшов ближче. Ноги не слухалися  старого,  i  вiн  iшов,  хапаючись  аа
стовбури молоденьких осик.  Бородань,  зачувши  шелест,  пiдняв  голову  i
швидкими чорними блискучими очима, з яких ще не зiйшла задума,  глянув  на
Йоньку.
   - Що? Не пiзна?те? - запитав вiн,  i  в  чорнiй  бородi  його  слiпучим
блиском сяйнули зуби.
   Йонька аж здригнув  вiд  цього  голосу,  все  пильнiше  приглядався  до
незнайомця, очi якого потеплiшали i дивилися лагiднiше.
   - Боже мiй! Оксен?
   Старий кинувся як навiжений i, схопивши руку односельчанина, затряс  ??
з усi?? сили, розглядаючи Оксена з усiх бокiв, похитуючи головою.
   - Та чи ж я сподiвався, чи ж  надiявся?!  -  плакав  вiн,  пiдсьорбуючи
носом i тремтячи губами. - Думав уже, що й на свiтi нема?. А воно таки хоч
пiвбога, та все ж ? на небi. Ох ти ж, горенько, спаси Христос мою душу,  -
нiяк не мiг вгомонитися старий, набиваючи в люльку тютюн.
   Оксен, бачачи його мордування,  витяг  пачку  цигарок  "Новий  Харкiв",
подав старому:
   - Курiть мо?.
   Йонька жадiбно згрiб цигарку, довго крутив у пальцях,  розглядаючи,  як
заморське диво:
   - Хе... Де ж ви дiста?те таку розкiш? Чи не з неба кидають?  -  запитав
вiн, весело i хитрувато примруживши око.
   - Дiста?мо помаленьку, - ухильно вiдповiв Оксен, затягуючись  запашний?
димом i пускаючи його повз вухо. - Розказуйте, що нового в Троянiвцi.
   - А що нового? Нiмцiв повно, полiца?в.  Спочатку,  як  при?хали,  курей
брали, а це вже до корiвок та свиней добираються.
   - А що люди говорять?
   - Та воно, сам зна?ш, народ рiзний, однi зуби цiплять, другi - нi  сюди
нi туди, а третi кажуть, однаково на кого робити, аби ?сти давали.
   - Нiчого, ось нагодують нiмцi плетюгами, тодi по-iншому заговорять.  Що
зробили з артiльним добром?
   - Розгягли. Хто що в руки злапав. Там таке творилося, що  не  доведи  й
бачити. Народ як озвiрiв. "Ми,  -  кричать,  -  сюди  все  зносили,  ми  й
рознесемо".
   Оксен слухав нехитру розповiдь Ионьки  i  все  нижче  та  нижче  схиляв
засмучену голову.
   "Ага, повернулися Джмелики. Значить, не вберегли ми ?х, не вберегли. За
лабi грати посадили, треба було за мiцнiшi. I тут Дорош говорив правду,  i
тут правду говорив. Тадей Шамрай? Котрий це? Оте  мале  вовченя,  що  його
кинули були в сани i направили в Сибiр? Тепер воно повернулося? Старостою?
Ото? I мiсце собi зна-йшоа вiдповiдне. Ну, вiд них помилування  не  чекай!
Так от, значить, як вийшло. Нас запроторили в лiси та смердючi ями, а самi
сiли правити! Ну що ж, правте. Тiльки ми вам не дамо спокiйно сидiти анi в
днину, анi в нiч".
   Оксен торкнув на грудях автомат, що зняв його  iз  забитого  нiмецького
мотоциклiста.
   "А добро, як прийдуть нашi, зберемо, все до вiничка, до  мiтелочки.  Не
думайте, що так пропаде задаром".
   Оксен знову вийняв цигарку, запитав тихо, дивлячись кудись убiк:
   - Ну, а як же моя сiм'я? Дiти? - i затих в очiкуваннi, обвиваючи голову
сивою чалмою диму.
   - Олену били пльотками. Гнатиху також. Ну, твоя жiнка  нiчого  собi,  а
Гнатиха померла. Дуже ?? пiд серце чобiтьми били.
   Йонька непомiтно глянув на Оксена, у того сiпнулось щось пiд бородою.
   - Та-а-ак, - передихнув вiн, повiвши плечима, як вiд морозу. - А дiти?
   - Дiтей не зачiпали. Тiльки Гнатову дiвчину згвалтували.
   Оксен кинувся, як на пружинах. Сперся спиною об дерево. Затих. В чорнiй
бородi ворушилися жовна. Одною рукою стискував рукоятку  автомата,  другою
дуло. Губи ворухнулися в страшному оскалi:
   - Ну що ж. Спасибi тобi,  земляче,  за  новини.  Пiдiйшов  Василь  Кир,
звалив на Йоньку важкий погляд.
   - А, це той, що артiль грабував та бiгав до  нiмцiв  аемельку  просити.
Товаришу командир, - звернувся вiн до Оксена. - Позволь менi одвести  його
за кущi. Я йому артiльний статут прочитаю.
   - Що ви, хлопцi, - злякано захлипав Ионька. - Я тутечки нi при чiм.
   Василь Кир цапнув Йоньку за плече, притяг до себе:
   - Ти чув, як сьогоднi вночi гупнуло так, що пiвнеба зайнялося?
   Очi Кира рвонули Йоньку за душу i погнали страх в грудей аж у п'яти.
   - Чув...
   - То ми ешелон iз нiмаками в царство небесне пустили. То, може, й ти до
них просишся? Так я тобi таку штуку присобачу  до  штанiв,  що  смикну  за
шнурок - i полетиш до архангелiв овець пасти.
   - Залиш його, Кир, - нахмурився Оксен. За кущами почувся шелест, i  два
партизани внесли  на  прутяних  носилках  раненого.  Вiн  лежав,  покритий
шинеллю, i тихо стогнав.
   - Ну, як вiн? -  запитав  Оксен  у  лiтнього  чоловiка  з  медицинською
сумочкою через плече.
   - Погано, товаришу командир. Спокiй йому треба.
   - Розвiдники ще не вернулися?
   - Не чути.
   - Зозуля!
   - ?сть!
   - Розстав вартових. Днювати будемо.
   - ?сть.
   Люди розташовувались на вiдпочинок i про Йоньку забули. Вiн  сидiв  пiд
дубом, зляканий, голодний, без курива  i  без  корови:  ??  кудись  повели
партизани, може, рiзати, а може, й до?ть, хiба вони йому доповiдали.
   "Говорили дурневi: сиди дома. Так поперся. От  тобi  i  вскочив.  А  як
зараз нападуть нiмцi, що я робитиму? В партизан оружiя,  а  в  мене?  Хiба
торбою кидатись буду? Нi, це таки вскочив...  -  журився  Вонька,  жадiбно
нюхаючи дим вiд партизанських самокруток. - Анi ?сти, анi закурити",  -  i
Ионька вiдчув себе полоненим.
   Люди розмовляють стиха, покашлюють, а Йоньку такий бере iнтерес,  що  й
про куриво забув: он стiльки ?х, купочка, а нiмцiв не  бояться...  "Що  ?х
трима?? Вiра? Яка вiра, коли наших не чути i не видно, а  цих  перетовчуть
по одному, та й дiлу кiнець. Нещаснi люди. Приреченi.  Мiй  хоч  з  армi?ю
вiдступив".
   Ионька не витримав i попросив  у  одного  з  партизанiв  закурити.  Той
засмiявся, потрусив кисетом:
   - Кури, дiду, на здоров'я.
   Ионька згорнув цигарку, повеселiв очима. Он Оксен ходить. При оружi?  i
на шапцi зiрка, ?хнiй Оксен, iз Торянiвки. Йонька аж  очима  заморгав:  не
вiриться... Аж пiдвечiр його розбудив Василь Кир i  повiв  на  кухню.  Там
Ионька  оперезав  котелок  партизансько?  кулешi  i  зараз  же   виклянчив
закурити. Оксен дав йому пачку цигарок, коробку сiрникiв, вiдвiв у кущики.
   - Партизанськi харчi  треба  вiдробити,  дiду,  -  усмiхнувся  Оксен  у
бороду. - Як зовсiм звечорi?, я дам вам пiдводу, i ви вiдвезете пораненого
на Голубiв хутiр, до сво?х родичiв.
   Йонька поперхнувся димом.
   - Влашту?те пораненого так, щоб йому було якнайкраще i щоб  жодна  душа
не знала, що вiн там ?. Як тiльки з ним трапиться щось недобре  -  тебе  i
твою рiдню вiддамо пiд суд. А доглянете - вiд Радянсько?  влади  вам  буде
велика подяка. З'явишся в Троянiвку - рот на замок. Ну, йди, старий. А щоб
тобi не страшно було, даю охорону - Василя Кира.
   - Дай менi, Оксюшо, когось iншого, - зашепотiв Йонька. - Бо це ж такий,
що слово впоперек скажеш - i задушить на дорозi. Заповзявся вiн  на  мене.
Грозить таке до штанiв прив'язати, щоб аж  у  небо  мене  вознесло.  Вгору
летiти - сяк-так, а вниз падати? Це ж вiрна погибель.
   - А ти змовчуй - i все буде добре. I ще  скажу  тобi  на  прощання:  не
лiзь, дiду, до хлiборобiв-собственни-кiв. В тебе два сини в Червонiй Армi?
служать. Вернуться - як ?м у вiчi глянеш? За Федота  не  знаю,  може,  вiн
тебе i не зачепить, а за Тимка ручуся: той наставить латок на тво?м заду.
   - Це ти, ?й-право, як у воду дивишся.
   - Отож...
   На Голубiв хутiр ви?хали, як зайшло сонце. Поранений  тривожно  позирав
на небо, вимолював  темряви  i,  коли  вона  густо  спустилася  на  землю,
заспоко?вся - тепер ?х нiхто  не  побачить.  Кир  iшов  попереду,  чорний,
сильний, зiтканий iз ночi.
   - Отамечки наче щось зата?лося, - прошепотiв Ионька.
   Кир зупинив пiдводу, пiшов розвiдати. Повернувся назад, лаючись. Нiкого
нема. То соняшники стоять над дорогою. Про?хали ще  кiлометрiв  п'ять.  За
вибалком уже хутiр. Ионька пiдбадьорився, кiлька раз збiгав  у  соняшники,
бряжчав на ходу пряжкою.
   - Як ти гада?ш, Василько, прийняли б мене в партизани?
   Кир досмоктав цигарку у коноплi:
   - Тiльки з мiшком...
   - А це ж для чого?
   - Щоб ти сво?х запасiв по соняшниках не розносив, а при собi тримав...
   Ионька ображено засопiв, але змовчав. У вибалку зупинили  пiдводу.  Кир
узяв пораненого на плечi:
   - Ну, куди нести?
   - За мною, Васю, за мною.
   Довго петляли по бур'янах, сопли по густих, як вода, коноплях.  Нарештi
Кир не витримав:
   - Ти - ковадло, а не провiдник. Куди мене завiв?
   - Так ми ж iз городiв зайшли. Бур'яни - хат не видно.
   - То, може, тобi очi прочистить? - сердито хекав Кир у спину Йоньцi.
   - Мниться, що  вже  знайшов.  Оце  ж  братова  кри-кичка.  Тепер  сюди,
стежечкою.
   Пораненого поклали в садку бiля копички сiна. Кир залишився  на  вартi.
Ионька  пiшов  добиватися  в  хату.  Його  не  було  так  довго,  що   Кир
занепоко?вся i пiшов до хати сам. Бiля колодязя пiд вербою двi постатi.
   - Не можу я, Ионько. I хутiр, i мене спалять, i всю сiм'ю замордують.
   - А вони там не мордуються по лiсах та болотах?
   - Не можу я...
   - Дам тобi на двi пари чобiт...
   - Хоч i на десять...
   - Мiшок солi...
   - I хутiр, i мене спалять...
   - Та втям собi, дурна твоя голова, що як  прийде  такий  случай,  то  i
хутiр, i тебе i так спалять к чорту.
   - Дiзнаються сусiди, донесуть полiцi?.
   - Дурень ти, брате, - сплюнув сердито Ионька. - Нам i так нема  виходу.
Не вбережемо того чоловiка - нас усiх перестрiляють. Сво? перестрiляють. Я
був там у них у лiсi, то пойняв, що кособочити не вдасться. Мо?  два  сини
на тiй сторонi, та i твiй там вою?. Так до кого ж тодi нам горнутися? Он я
чув у лiсi радiо, так то брехня, що Красна Армiя розбита. Чув я  голос  iз
Москви: б'ються нашi i фронт держать.
   - ?м держать можна, а ми?.. Покинули, живи, як прийдеться...
   - Ну, ти придумав що чи нi? - уже лютiючи, зашипiв Йонька. - Бо я зараз
сам пiду i спалю тобi хату к чорту.
   Вiн вихопив iз кишенi сiрники i заторохтiв ними. Кир потихеньку пiшов у
садок. "Напира? на брата, бо самому викруту нема", - усмiхнувся в  темрявi
Кир.
   Через хвилю брати пiдiйшли, але торг не припинявся :
   - А чим же я його содержать буду?
   - Чим найкращим: молоком, медом, маслом, - наказав Кир.
   - А де його взять?
   - Я тут з вами довго буду торгуватися? - аж заклекотiв Кир.
   - А дохтора де взяти?
   - Це не твоя турбота...
   Пораненого поклали в повiтцi. Кир залишився з ним наодинцi.
   - Ну, як тобi, Левко?
   - Намучився i спати хочеться.
   - Довiря?шся ?м? Левко задумався:
   - Поживемо - побачимо. Думаю, що до мене вони звикнуть i ?м буде не так
страшно, як тепер. Упевнений, що мене тут не викажуть.  Дядько  зна?ш,  як
дума?: я-то нiкому не скажу, аби другий не проговорився. А все ж  таки  на
всякий випадок додай менi патронiв до пiстолета.
   Кир пiдсипав iз кишенi набо?в, потиснув гарячу руку Левковi:
   - Лiкаря ми будемо присилати час вiд часу. Ок.сен  обiцяв,  а  ти  його
зна?ш.
   Левко усмiхнувся.
   - Жаль, що я не бiля вас...
   Вони помовчали, попрощалися, i Василь вийшов iз повiтки.
   На другий день Йонька набрав  у  брата  харчiв  i  вирушив  додому.  За
хутором шмигнув у кукурудзу  i  сидiв,  доки  дочекався:  якась  старенька
бабуся вела корiвчину пасти. Вискочив Йонька, мов ярковий вовцюра,  вiдняв
у бабусi налигач i повiв корову на Троянiвку.
   - Святий  Миколо-угоднику,  заступнику  роду  християнського,  возверни
утрату мою, я ж тiльки молочком на свiтi й жила, тiльки ним i  годувалася,
- голосила йабуся на весь рот i заламувала руки.
   - Хвали бога, що кусок хлiба ?, а ти ще й  молока  просиш,  ласуха  яка
виськалася... тудить твою... - лаявся Йонька,  злодiйкувато  позираючи  на
всi боки.
   - Душогуб! Щоб тобi руки повикручувало, а ноги каменем потрощило.
   - Ти довше погавкай, то я тобi й без каменя потрощу.  Сказано:  у  мене
сiм'я дванадцять душ, повинен я ?? чимось годувати чи не повинен?
   Баба дибала за Йонькою кiлометрiв шiсть, а потiм вiдстала. Вiн  зiтхнув
з полегшенням.
   "Слава богу, вiдчепилася. А ця, може, й не така дiйна, а все  ж  молоко
буде", - радiв Йонька.
   Але  радiсть  його  була  передчасною.  Корова  здумала  про   домiвку,
вирвалась i подрочилася на хутори, так що Йонька тiльки плюнув ?й услiд  i
потяг на Троянiвку.





   Там, де колись була сiльська лiкарня, тепер  казино.  Вечорами  музика,
веселi, з пiдвиванням "тiрольськi пiснi, нудне терликання губно? гармошки.
   З офiцерами гарнiзону вечеря? i  обiда?  комендант.  Кожного  разу  вiн
заходить  у  супроводi  денщика,  вертлявого  i  меткого  ельзасця,   який
прислужу? йому  за  столом.  Отто  Штаубе  заходить  у  мундирi,  лайкових
рукавичках i наваксованих чоботях. Рукавицi, кашкет,  як  велить  порядок,
залиша? в передпоко?,  огляда?  в  дзеркальце  сухе,  медальне  обличчя  з
дрiбними крапельками ластовиння на горбатому носi i верхнiй губi.
   Деяку секунду суворо дивиться  на  денщика.  Денщик  говорить,  що  пан
комендант з дня на день молодi? - клiмат Росi? сприя? його здоров'ю.  Отто
Штаубе кида? на нього поблажливий погляд i  з  суворою  мiною  на  обличчi
заходить в товариство офiцерiв.
   Офiцери знають, що коли Отто почина? розповiдати про  молочницю  Ельзу,
значить, вiн п'яний; коли ж  вiн  вийма?  iз  боково?  кишенi  портмоне  i
почина? шукати ?? фотографi?, - дуже п'яний;  почина?  цiлувати  пляшки  -
смертельно п'яний. Тодi вiд нього нiчого  веселого  не  доб'?шся.  Офiцери
тодi кивали денщиковi, вiн брав вана попiд руки i волiк iз  залу  в  другу
кiмнату. Завжди Отто заходив у зал твердим кроком i, витягши руку, кричав:
"Хайль Гiтлер!" Але на цей раз вiн зайшов iнакше, тобто вiн i  привiтався,
i посмiхнувся, але всi помiтили, що з ним трапилось щось незвичайне.
   - Панове, - крикнув вiн, вимагаючи тишi, - сьогоднi я покажу  вам  щось
надзвичайне.
   Всi перестали  ?сти  i  пити  i  з  увагою  застигли  за  столами.  Вiн
потихеньку вiдкрив дверi в передпокiй i  щось  крикнув  денщиковi.  Денщик
пiдiйшов до Юлi, що стояла в куточку, i злегенька пiдштовхнув ?? в  спину.
Вона чула гул голосiв, дзенькiт посуду, чужу гаркаву вдову i розумiла,  що
там сидить багато людей. Денщик ще раз пiдштовхнув ??.
   - Панове! Перед вами жiнка росiйського офiцера.  -  Отто  рiзким  рухом
зiрвав з не? плащ.
   Офiцери ахнули: перед ними в обiрваних чорних шовках  стояла  росiйська
жiнка небачено? краси, i ця краса заслiпила усiх, як блискавка. Вологе вiд
дощу волосся рiзко вiдтiняло блiде обличчя, великi ?гипетськi очi дивилися
рiзко, з холодним полиском. Юля посмiхнулася, закриваючи лахмiттям груди i
колiна. I  ця  посмiшка  гарячим  струмом  пройшла  по  офiцерах  -  вони,
завойовники всi?? ?вропи, вперше побачили таку посмiшку, в якiй не було нi
кокетства, нi приниження, в нiй було нiчим не замасковане глузування.
   "Так як же, - говорили та посмiшка i тi очi, - ви дивитеся на мене,  на
беззахисну жiнку, i вам не вилазять вiд сорому очi? Так оце тi офiцери,  у
яких ? поняття про честь? Нi, наш радянський командир не змiг би  дивитися
на нiмецьку жiнку, яка була б у такому. станi, як я". Вона посмiхнулася ще
глузливiше i вiдвела очi. В чужих, остовпiлих очах вона не знайшла  честi.
З кожно? пари очей холодними змiями впиналася в ?? класичне тiло твариняча
пристрасть.
   - Шьон,  шьон,  -  зацмакали  офiцери  язиками,  поблискуючи  очима.  -
Шампанського для панiнки! - викрикнув один iз офiцерiв i простяг  руку  до
невiдкрито? пляшки.
   Молодий офiцер-пруссак в чорнiй есесiвськiй формi i з  шрамом  на  щоцi
притримав його руку i, лютiючи . очима,  вилiз  з-за  столу.  Вiн  обiйшов
навколо Юлi, розглядаючи ?? з нiг до голови,  вирвав  у  коменданта  стек,
поторкав ним шмаття одягу, кривлячись у сардонiчнiй посмiшцi. Потiм  кра?м
стека пiдвiв Юлине пiдборiддя i глянув  на  не?  сво?ми  холодними  сiрими
очима, в яких закипала  скажена  злоба.  Юля,  ледь-ледь  примружившись  i
усмiхаючись, дивилася на нього спокiйно, тiльки жилка  на  ши?  пульсувала
швидше. Вiн зрозумiв  значення  ??  погляду  i,  насупивши  брови,  грубо,
по-солдафонськи штовхнув ?? стеком у живiт. Вона вiдсторонилась вiд нього,
але продовжувала усмiхатись. Очi ?? говорили: "Так оце я  бачу  на  власнi
очi iстинний дух ?вропейського рицарства? "
   - Панове, ця дiвиця була б доброю  дояркою  на  фермi  мого  батька,  -
сказав  вiн  нарештi,  i  всi  засмiялися  вiд  його  слiв,  а  найгучнiше
комендант.
   - Панове! - пiдняв вiн руку,  перекриваючи  сво?м  голосом  офiцерський
гамiр. - Дiзе метхен може працювати не тiльки на фермi пана Хiльберта, але
й офiцiанткою в нашому казино. Коли вона прислужувала росiйським офiцерам,
то чому не може прислужити нiмецьким? Правду я кажу?
   - О! Чистiсiнька правда! Гох!
   Офiцери пiдняли бокали i випили, бiльше  не  звертаючи  уваги  на  Юлю.
Комендант глянув на не? i, зробивши рукою енергiйний жест,  засвистiв,  як
на собачку, яко? господар бiльше не хоче бачити.
   Товмач провiв Юлю довгим широким коридором i, вiдкривши дверi,  показав
?й кiмнату, додавши, що-за  наказом  коменданта  оце  тут  ?й  вiдводиться
мешкання i що про не? не забудуть i по можливостi робитимуть усе для того,
щоб ?й було не скучно. При останньому словi вiн усмiхнувся i закрив  дверi
на ключ.
   Юля залишилася сама. Кiмната, в яку  вона  зайщла,  була  невеличка,  з
двома вiкнами, що виходили на Та-шань. В нiй смердiло солодкувато-нудотним
запахом, i цей сморiд викликав у Юлi  приплив  нудоти.  Вона  пiдiйшла  до
загратованого вiкна i  пальцями  вiдчинила  його.  Свiже  повiтря  вдихала
жадiбно, захльобом, вiдчуваючи, як нудота вiдступа?  вiд  горла  i  голова
свiжi?.
   Залишивши вiкно вiдчиненим, Юля скинула черевики i, пiдiбравши пiд себе
ноги, сiла на пiдлогу. Надворi була темна осiння нiч iз чорними хмарами  i
холодною мжею, що залiтала у вiкно i осiдала на руки  i  обличчя  дрiбними
бризками.
   Десь понад Ташанню у вербах шумiв вiтер i глухо  ё  клекотiла  вода;  з
рiчки тягло  болотною  iржею,  гiрку  ватою  задухою  конопляних  помокiв.
Доносило нескiнченний  жерстяний  шелест  -  то  шумiв  у  плавнях  вiтер.
Здавалося, в  темрявi  вiд  шаленого  бiгу  сапають  табуни  диких  коней,
витрiпуючи мокрi гриви, i через те й летять у  хату  холоднi  бризки.  Мiж
небом i землею каламуть: то кiнськi копита розляпують багнюку. I  темрява,
така темрява, що в людини жахнi? серце i робиться моторошно  вiд  слизьких
язикiв холодно? мжi, що лижуть тобi лице i руки. Юля гидливо здрига?ться i
зачиня? вiкно, а язики вже з рипом лижуть шибки i вигинаються там, довгi i
в'юнкi, як гадюки. Юля вiдверта?ться вiд вiкна i, загорнувшись у лахмiття,
сидить, обхопивши колiна руками. Язики вже тягнуться до ?? спини,  i  вона
геть зовсiм вiдсува?ться вiд вiкна.
   Вона пригаду? те, що  сьогоднi  бачила:  скривавлене  обличчя  Гнатово?
дружини, збите чобiтьми i розквашене на м'ясо, ?? нерухоме, немiчне  тiло,
яке волочать по двору i кидають на землю; тремтливий потиск Олени, що  йде
поруч i просить, щоб Юля закривала голову руками,  коли  ??  будуть  бити;
мерзотний сморiд чужого тiла бiля  себе  i  простягнутi  до  не?  грубi  i
сильнi, як у ката, руки, що  тягнуться,  ворушаться  i  жахають  насиллям;
потiм вона бачить перед собою звiруватого  офiцера;  що  тика?  палицею  в
живiт i поводиться з нею не як iз жiнкою, а як з твариною,  яку  виставили
на ярмарку. Щоки ?? горять, нiби  вона  сидить  бiля  полум'я,  i  почуття
страшного приниження пече ?? всю, як на жару.
   Вона дуже добре розумi?, навiщо ?? привели сюди, i яка доля ?? чека?, i
чому не пошматовано ?? спини батогами,. як iншим жiнкам, бо  вiдчувала  на
собi  обережне  промацування  офiцерських  очей,  двадцяти  пар  жадiбних,
здивованих, насторожених. Вона не раз зустрiчалася поглядом iз комендантом
i теж розумiла його без слiв, i тодi ?й хотiлося розiрвати на собi останн?
шмаття i закричати: "Бийте мене, як тих, аби тiльки не те, не те!.."
   Вона знову вiдчинила вiкно. Надворi дощить, i холодна темрява  роз'?да?
очi. Юля дивиться в одну точку погаслими очима, без почуттiв, без  бажань,
байдужа до всього. На якийсь час з не? нiби вийняли душу i  залишили  одне
тiло, i воно чапiло величаво-гарне i мармурово-холодне. Непорушне i чорне,
як бронзова печаль надгробного пам'ятника. В холодних, як  осiннiй  туман,
мареннях, в далеких вiгдiннях пропливало ?? життя, i вся ?? житт?ва дорога
була свiтлою, осяяною сонцем. З тих пiр, як  ??  батьки  -  лiкарi  одного
районного мiстечка - навчили ?? ходити, вона жила в розкошах i достатках i
була переконана, що вона дiвчинка  не  звичайна,  а  красуня,  що  ?й  усе
пробача?ться, усе дозволя?ться аа один ?? порух очей i вередливу посмiшку.
Знайомi лестили i запобiгали кожному бажанню, батьки молилися,  як  святiй
мадоннi, i не шкодували грошей на вбрання, так  що  з  чотирнадцяти  рокiв
вона  навчилася  грайливо   вицокувати   високими   каблучками   модельних
черевичок, пускало бiсишi на хлопчакiв i одягала бiлi  прозорi  платтячка.
Клiтку,  безсоромно  випинаючи  груди  через  купальничок,   тинялася   на
днiпровських пляжах, i коли дорослi чоловiки iз виразним натяком кидали ?й
услiд соромiцьку фразу i  хтиво  висвiчували  очима,  вона  не  загорялася
полум'ям сорому i не спотикалася на рiвному, а  проходила  мимо  величавою
ходою, вихитуючи тоненькими лiнiями ще дитячого стану. У п'ятнадцять рокiв
бiгала на  побачення  iз  одним  хлопчиськом,  сином  звичайного  рибалки,
зустрiчалася з ним на пiщанiй косi за човнами, проявляючи над ним  страшну
i жорстоку владу: заставляла на останнi копiйки, якi вiн  виторговував  за
рибу, купувати морожене, водити в кiно, слiдувати за нею по п'ятах, куди б
вона  не  йшла.  Навiть  змушувала  красти  з   вуличних   кiоскiв   рiзнi
витребеньки: стрiчки, скляне намисто, мiднi псрстеньки,  сережки  i  всяку
всячину. Хлопчик був закохашiй першою любов'ю, молився на  не?  i  втрачав
над собою всю владу, як тiльки ?? жагучi очi дивилися на нього.
   Одного разу за ?? наказом вiн перевiз ?? на другий берег Днiпра i,  хоч
йому  було  тяжко  для  рук,  перехопив  ??  одним  духом,  вона  ж   була
незадоволена, хмурилась i не розмовляла. Вони посiдали  на  пiску,  i  вiн
став розповiдати, як йому сьогоднi пощастило: вiн зловив такого  сома,  що
коли його продати, то вистачить ходити в кiно хтозна й поки.  Вона  гнiвно
перебила його i спитала таке, що в нього забило дух i полiзли очi на лоба:
   - Ти зна?ш, чого дорослi ?здять на човнах за Днiпро?
   - Гуляти, - висловився недогадливий рибалка.
   -  Цiлуватися,  дурень.  Цiлуватисяi   Цiлуватися!   -   i   вона,   як
збожеволiвши, хлестала його тюбетейкою по обличчi, i очi ?? горiли,  як  у
молоденького тигреняти, а гострi зуби шкiрилися, щоб укусити.
   Вiдхлеставши, як хотiла, вскочила в човен i загребла на  той  берег.  I
скiльки вiн не просив, щоб забрала його  з  пустельного  берега,  вона  не
тiльки не вернулася, а й не глянула в той  бiк,  i  ще  довго  на  голубiй
днiпровськiй хвилi червонiла, як макiвка, ?? тюбете?чка.
   З того часу вона перестала зустрiчатися  з  рибалкою  i  почала  шукати
знайомства  з  дорослими.  Уже  у  восьмому  класi  вiддалася  моряковi  i
завагiтнiла.  Батько  i  мати  зробили  ?й  аборт  i   ночами   сварилися,
звинувачуючи одне одного в поганому вихованнi сво?? доньки.
   З великою натугою Юля закiнчила десять класiв i на  запитання  батькiв,
чи хоче вчитися, вiдповiла, що жада?  на  вокзалi  торгувати  сельтерською
водою, бо "там весело i багато при?жджих". Пiсля тако? заяви батько  витяг
iз шафи пiдручник  психологi?  i  прочитав  роздiл  "Психологiя  юнацтва".
Кiлька днiв приглядався до доньки,  вишукуючи  симптомiв  розладу,  i,  не
знайшовши таких, викликав до себе в кабiнет i сказав уже не як лiкар, а як
батько, що коли вона не пiде вчитися, то вiн, незважаючи на ?? повнолiття,
поб'? на нiй ременяку до пряжки.  Вигляд  у  батька  був  рiшучий,  i  Юля
вiдiслала документи в медичний iнститут.
   Екзаменiв вона не склала, але батько з матiр'ю при?хали в  Ки?в  i  все
влаштували. Юля вчилася  нехотя,  цiлими  днями  бродила  з  подругами  по
парках, задив-ляючись на  вiйськових,  зустрiчалася  з  багатьма,  але  не
надовго  i  без  серйозних  намiрiв.  Потiм  вона  зустрiла  Федота,  який
тiльки-но вилущився з вiйськово? школи, i так його затуманила, що  за  три
вечори вiн вже благав стати його дружиною. Юля заплигала з радощiв i трохи
не кинула його кашкета в Днiпро. Наука  настобiсiла,  блукання  з  рiзними
кавалерами також, краще виходити замiж за командира, жити тихо i спокiйно,
не турбуючись нi за вбрання, нi за ?жу. Того ж вечора  вона  зiбрала  сво?
речi в гуртожитку i крикнула:
   - Д?вочкi, я виходжу замiж, - i, вiдкривши  дверi,  показала  знiченого
Федота, що соромливо посмiхався, порипував чобiтьми.
   ...В залi знову заграла губна гармошка, але вже не  сумну  мелодiю,  як
ранiше, а маршову солдатську  пiсню  iз  веселим  приспiвом,  який  дружно
пiдхопили офiцери:

   Юля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
   Го-ля-ля-лягон-ля!
   Го-го! Ля-ля-ля! Го-го-го-го!

   Цi маршовi пiснi iз диким тевтонським приспiвом  розбурхали  хижу  кров
нацi?, i офiцери спiвали, вигукуючи та притупуючи ногами. Один з них  знав
смак джазово? музики i вистукував ложкою по  металевiй  тарелi,  вигукував
через два такти: "Оля-го!" -ще й притупував чоботом.
   Загальний бешкет i дика пiсня кидали есесiвця О. кута в кут,  очi  його
свiтилися, губи бiлiли i смикалися. Раптом вiн  зупинився  i,  збиваючи  в
куточках уст бiлу пiну, щось крикнув, тремтячими пальцями став  розстiбати
кобуру. Офiцери кинулись до нього, вiдняли зброю i наказали двом денщикам,
щоб вiднесли його в лiжко.
   Юля чула, як офiцери iз веселим  гамором,  збудженi  ромом  i  пiснями,
виходили iз казино. Хтось iз них, напевно пустуючи, вистрiлив  кiлька  раз
угору.
   - О Отто, це салют тво?й молочницi?
   - Панове, стрiляти бiльше не треба. Солдати подумають, що алярм.
   - Коли я подорожую вулицями Росi?, панове, я вiддаю перевагу  панiнкам,
а не пострiлам.
   Офiцери пiшли сонним селом, щiльнiше загортаючись у блискучi  плащi.  В
казино зробилося тихо. Чути тiльки було, як бродить  коридором  комендант,
шукаючи дверi сво?? кiмнати.
   "Тiльки не це, тiльки не це", - гидливо труснула плечима Юля, i холоднi
язики лизнули спину.
   А кроки наближалися, а  Юля  дерла  плаття  на  стьожки  i,  плутаючись
пальцями, в'язала петлю. За дверима п'яне сапання, в замкову щiлину  тягне
солодкуватим духом. Линка на гратах, пальцi плутаються у волоссi, нiяк  не
натягнуть на шию петлю. Свiтло в очi - i  на  бiлiй  стiнi  чорнi  гевали:
комендант i денщик. Солдат ножем руба? чорний траур на гратах, а комендант
iрже, як жеребець:
   - Темперамент, вас? Шльон, абер савтра, савтра. Гойте я пахато трiнкен.
Я, я. Пахато трiнкен.
   Юля сто?ть на колiнах в шматтi чорних шовкiв, тiло як алебастр, з  очей
на груди скапу? злiсть.  У  свiтлi  лiхтаря  киплять  ??  несльозенi  очi,
волосся розпущено по плечах, як у iспанки.
   - Цьом, - передав ?й повiтряний поцiлунок комендант i зачиня? дверi,  а
Юля рiже залiзом долонi, трясе  грати.  Мiсяць,  пробившись  крiзь  хмари,
гойда?ться, як повiшений, i вистелю? кiмнату трупним свiтлом. Юля  страшна
у тому свiтлi бiля грат. Мiсяць закутався у бурку,  а  Юля  опустилася  на
пiдлогу. Вона так ослабла, що  мiшала  сон  iз  дiйснiстю.  Ввесь  час  ?й
ввижалися дракони, що лазять по стiнах. То були тiнi вiд дерев, але Юля не
могла того збагнути.
   Вранцi вона прокинулась вiд бентежного почуття, що вiдразу  облило  всю
?? iстоту, жахнуло серце, ?й приснилося, що вона бродить понад  прiрвою  i
завмира? вiд страху,  щоб  не  зiрватися.  Вона  намага?ться  вiдiйти  вiд
прiрви, а ноги ковзають i наближають до смертi, i от уже один крок - i  ??
нема. В цей час вона прокида?ться.
   "Це тiльки увi снi нема виходу, - дума? Юля, - а в життi е. I я зроблю,
тiльки не те i не тут".
   Юля глянула на чорне мотуззя на гратах i здивувалася :
   "А, це ге, що вчора? I чого уночi так страшно? Вдень зовсiм не так. Усе
бачиш по-iншому". Вона зiрвала мотуззя i,  зiбгавши,  викинула  за  вiкно.
Коли вона вiдчинила вiкно, у кiмнату плеснуло сонце,  багато  сонця,  воно
заграло на пiдлозi, на шафi, на дверях, i все в кiмнатi заблищало, зажило,
зарухалося. Юля здивовано дивилася на все, що ?? оточувало,  i  вiдчувала,
що вона теж оновлю?ться, заспокою?ться i що все ста? на сво?  мiсце.  Вона
iз подивом i торжеством, яке променiло в ?? очах, дивилася за  вiкно,  все
ширше i ширше розкриваючи очi, нiби  те,  що  вона  бачила  там,  побачила
вперше i не могла ранiше роздивитися, оцiнити його,  i  воно  вiдкривалося
перед нею новим, кликало до себе, вабило i  давало  мiсце  на  цiй  землi.
Нiчна буря пройшла, на Ташанi плюскотiла  дрiбненька  хвиля,  i  вiтерець,
легенький i лагiдний, ганяв по  нiй  голубенькi  жмурки,  i  було  на  нiй
стiльки  свiтла  i  сонця,  що  все  голубе  мiшалося  iз  свiтло-срiбним,
мерехтiло так, що вiд нього вiдскакувалисвiтлi iскри.
   Якiсь жiнки полоскали на тiм березi бiлизну, i по ?хнiх ногах, руках  i
обличчях метушилися свiтлi  блiки.  Плавнi,  вiдбившись  у  водi  глиняною
стiною, стояли непорушне, як древнiй китайський мур, тiльки верхiв'я  ?хн?
кивало гнiдим купинням i вiтер здмухував iз  нього  легкий  пух  i  нiжною
хмаркою гнав понад вбда-ми. Верби жовтiли i слали на блакить  води  золотi
ризи; кущi верболозу горiли жовтими люстрами, вузенькi  листочки  хиталися
язичками свiчок. Все ворушилося, шелестiло, мрiяло пiд  небом  про  життя,
про вiчне життя на землi.
   Юля вiдiйшла вiд вiкна, глянула у скло рами, як  у  дзеркало,  на  сво?
розпатлане волосся i стала прибирати, вишукуючи на пiдлозi шпильки. В  цей
час у дверях появилася чисто зодягнена жiнка рокiв тридцяти i, глянувши на
Юлю суворими i змученими очима, тихо,як монахиня, сказала:
   - Пан комендант наказав, щоб ви йшли приймати ванну,  -  i  подала  Юлi
м'якi кiмнатнi пантофлi, шовковий строкатий халат i тонку шовкову сорочку.
   Юля взяла акуратно випрасуваний халат i сказала:
   "Добре". За чверть години, вимита, чиста, розрум'янена ванною, сидiла в
сво?й кiмнатi i вже закiнчувала туалет, коли зайшов Огто в мундирi  i  при
хрестах. Вiн запитав, як ?й спалося, але вона не розумiла  по-нi-мецьки  i
не  знала,  що  йому  сказати,  тiльки  подивилася   на   нього   свiтлими
?гипетськими очима  i  усмiхнулася.  Вiн  зрозумiв  це  по-сво?му  i  став
розстiбувати мундир, взяв ?? за тверду пахучу руку i хотiв вести до лiжка,
але вона вирвала руку i, гидливо поморщившись, сказала:
   - Не зараз. Я ще не звикла до вас.
   Вiн кивнув головою i вийшов.
   Юля деякий час сидiла непорушне, дивлячись витрiщеними очима на  стiну,
i раптом вiдчула огидно-нудотний солодкуватий сморiд i враз зрозумiла,  що
це запах нiмця, що, напевно, всi вони так смердять сво?м вонючим потом, i,
переборюючи приступ нудоти,  пiдiйшла  до  вiкна,  довго  сидiла,  глибоко
вдихаючи  запашне  повiтря  пiзньо?  осенi.  Потiм  покликала  служницю  i
наказала, щоб вона принесла з квартири всi Юлинi речi.
   - Тепер я буду жити тут, - сказала Юля, дивлячись  на  служницю  сухими
злими очима, i раптом обличчя ?? пересмикнулось, i вона тупнула ногою:
   Ну, чого ви?рiщилась?! Iди!
   Служниця, опустивши очi, тихо вийшла.





   Надвечiр'я було теплим. Сонце сiдало за верби у малинову млу. Коноплища
розливали над  оселями  цибу-лячий  дух,  на  городах  мервились  кучугури
соняшникових шапок. Вiтерець ртутними краплями ганяв на капустяних листках
росу.
   Уляна сидiла на пiддашшi i вилущувала квасолю в череп'яну миску. Йоньки
дома не було, пiшов ставити ятери на Ташань. Тепер  вiн  провадив  риб'ячу
комерцiю i весь улов продавав нiмцям за марки. Йому  давали  не  марки,  а
жалюгiднi шилiнги, а вiн i тому був радий: як не ?, новi грошi, за них усе
купиш. Перший раз торг  закiнчився  невдало:  у  нього  вiдiбрали  рибу  i
виштовхнули втришия з казино.  Але  згодом  якийсь  офiцер  кинув  шилiнг.
Ионька розохотився i гибiв на рiчцi за щупаками.
   Уляна ненавидiла цю торгiвлю i не торкалася пальцями до чужих грошей.
   - Що це за грошi? - хмикнула вона, глянувши на шилiнг, що сиротою лежав
на  Йоньчинiй  долонi.  -  З  цинково?  жерстi  кружечок  вигризли,   орла
намалювали - i вже грошi. Тьфу. Яка вдасть - такi й грошi.
   Зате Йонька бiгав по селу i всiм показував шилiнг.
   - Кажуть, там за шилiнг можна коня купити, - вихвалявся вiн.
   Латочка оглянув монету, i очi в нього гнiвно засвiтилися:
   - А ти, блат, дiстань ще одну, то купиш паловоз...
   "Усi смiються з нього, як з дурня, а йому байдуже, - з гiркотою  думала
Уляна про свого чоловiка. - Боже, боже, як ти не дав розуму змалку, то  не
даси i на старiсть".
   У хлiвцi загуркотiв кабанчик, кидав рилом пусте корито.
   "Хазяйство розвiв, обжива?ться, а кому воно потрiбне? Навiщо?  Е-хе-хе.
Краще бути бiдним, зате чесним".
   Уляна висипала  з  пелени  квасолю  i  вже  хотiла  йти  до  хати,  щоб
налаштувати ?жу кабанцевi, та й з мiсця не зрушилась: рипнувши хвiрткою, у
двiр увiйшла  Юля.  Чорний  светр  запружинив  тiло,  спiдничка  куценька,
волосся на головi  розшматоване,  черевички  на  високих  каблучках  тiсно
обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарнiла.
Над чорним гофрованим светром крейдяно-бiле обличчя i великi,  застиглi  в
печалi очi.
   - Здрастуйте, мамо.
   Шкарубкими пальцями Уляна вилущила двi квасолини i два слова:
   - Чого прийшла?
   Юля, змiвши сумочкою трав'яний натрусок i вiдгорнувши  спiдничку,  сiла
на схiдцi. Зачувши ?? голос, iз хати  вийшла  Орися.  Покрите  ластовинням
вагiтностi обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила  з  не?
очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисi важко було перегинатися, але вона все
ж таки дiстала кущик квасолi i, вже лущачи, спiдлоба глянула на Юлю, i  ще
бiльше погустiшав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на не? око в око.
Чуттям жiнки Орися збагнула, що вона заздрить ?? материнству. "Вона також,
мабуть, нещасна i нiкого не любила в свiтi.  Бо  якби  любила  так,  як  я
Тимка, то не пiшла б на пiдстилку нiмецьким офiцерам", - подумала Орися.
   Уляна перерубала ?хню змову поглядiв рiзким кивком очей:
   - Питаю тебе, чого прийшла?
   Юля затiнилась вiями, поклала сумочку на колiна:
   - Поговорити менi треба, мамо... Уляна блиснула на Орисю:
   - Iди до хати. Без тебе обiйдеться. Орися iще раз  зустрiлася  поглядом
iз Юлею, зачинила за собою сiнешнi дверi.
   - Хочу вам сказати, що я була поганою невiсткою.
   - Знаю. Далi що?
   - Що не любила вашого сина. Вiн як черв'як  на  дорозi.  Звива?ться,  а
любити не вмi?. Розтоптала його - не помiтила.  А  завтра  ви?жджаю.  Нова
дорога менi стелеться.
   - Аби ти зашкопиртала на тiй дорозi та й не  звелася.  Юля  передихнула
тiльки раз, светр стискав пружинами.
   - Може, й доведеться. Нiхто не зна? сьогоднi, що  а  йим  буде  завтра.
Хочу на кiмнатку глянути, де я була вашою невiсткою.
   Юля увiйшла до свiтлицi i зупинилася бiля порога. Нiчого'не  змiнилося:
при стiнi обкута мiддю скриня, роменськi рушники, портрет  Федота,  тiльки
не у вiйськовiй формi (той портрет Уляна заховала у скриню), а  в  пiджаку
та сивiй  шапцi,  парубком,  перед  вiдходом  до  армi?.  Юля  на  секунду
затримала погляд i вiдвернулась: не любила його нi живого, нi портретного.
Стiл вастелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хмiль.  В
опiшнянському куманцi - м'ята i гвоздики.  Лiжко.  Високе,  в  подушках  -
червоних, бiлих, голубих, квiтчастих - трохи не  до  стелi.  Орисинi  руки
прибирають,  спушують,  складають,  та  спати  нiкому  -  хай...  Може  ж,
повернеться... Тодi... Зараз Орися спить на лавi. ? у не? скриня-сундучок,
на сподi кришки - фотографiя Тимка. Ходив iз хлопцями на ярмарок у Зiнькiв
та й "знявся" заради смiху: сидить Тимко в бешметi,  схрестивши  ноги,  на
розцяцькованому поясi - два кинджали, з-пiд кубанки чуб  кiльцю?ться.  Очi
здивованi, напруженi, дивляться просто в об'?ктив, а губи  сердитi,  чужi.
Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно.  Орися  вiдкри?  скриню,
подивиться та й замкне: "Сиди  ж  там  iз  сво?ми  ножами,  страшнюка",  -
поговорить,  горюючи,  i,  поклавши  голову  на  сундучок,  довго  гладить
берестову кришку. Юля не раз пiдглядала  Орисинi  обцiлунки  i,  дивлячись
тепер на сундучок, думала: "Вона замкнула там Тимкiв  дух  i  кожного  дня
молиться йому, а що я залишаю в цiй хатi?  Що  тут  для  мене  дороге?  Аж
нiчогiсiнько. Як приблуда-мандрiвниця. Переночувала -  та  й  далi.  Проте
була ж я тут невiсткою. Замужньою жiнкою. I щось тут вiд мене залишилось".
   Юля сiла на лаву:
   - Орисю, ходи сюди.
   - Зараз. Тiлечко пшоно водою заллю. I  вiд  того,  що  Орися  щось  там
робить, чимось клопочеться, а вона сидить згорнувши руки, Юля вiдчула себе
зовсiм чужою i непотрiбною в цiй хатi.
   Витираючи руки об фартушок. Орися присiла поряд iз Юлею.
   - Ще не б'?ться? - усмiхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живiт.
   Орися опустила вочи.
   - Чого ти затуля?шся? Чудна! Менi якби  такий  живiт,  я  б  його  всiм
показувала.
   - Ви й так показу?те, - знущальне зауважила Орися,  i  нижня  губка  ??
насмiшкувато пiдсмикнулася.
   Юля зрозумiла натяк i пояснила просто, без далеких об?здiв:
   - Нi. Не пускала i не допущу до себе нiмчукiв. Вони смердять псиною.
   - А кажуть, що комендант до вас кожну нiч ходить.
   - Ну, досить лобом горiхи розбивати. Он мати сердиться, що я ?? сина не
любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращо?  долi
не вибалака?ш, ?? робити треба.
   Юля  присiла  над  чемоданами,  перебирала  плаття,  черевики,  блузки,
бiлизну. Орися пiшла в  хатинку,  а  Юля  довго  сидiла  скулившись.  Тодi
встала, пройшлась по хатi i зупинилася бiля косинця, де валялися  заполоч,
нитки та всяка всячина. Раптом ?й кинулася в око картонна  коробочка.  Юля
жадiбно схопила ?? i  сховала  в  сумочку.  Озирнулась.  Орися  нiчого  не
бачила.
   "От i добре. Тепер я знатиму, що робити".
   Чемодани? Вони не цiкавили ??. Ногою позапихала ?х пiд Орисине лiжко.
   "Головне - в сумочцi, а решта - дурницi".
   - Орисю, все мо? барахло - тобi. В цю хату я бiльше не вернуся.
   - Що з вами, ятрiвко? Подумайте! Я людина чесна, я не хочу  присвоювати
чужого добра.
   - А менi його теж нiкуди везти. Ну, прощай, Орисю.
   Юля нахилилася i поцiлувала Орисю в голову, щоки i губи.
   Нiжнiсть обмила серце Орисi.
   "Нещасна. Куди вона ?де?"
   Запахи парфумiв дихнули на Ориею, передавили горло жалем.  Орися  взяла
ятрiвку за руку, потягнула до себе, очi засльозилися благанням:
   - Куди ж ви, Юлю?
   -  Пiду  шукати  втраченi  стежки...  Юля  вийшла  на  пiддашшя.  Мати,
нагнувшись, лущила квасолю, бiлу хустку ?? зачорнювало вечiр'ян.
   - Прощайте, мамо, i простiть... - Юлiя пiдiбгала праву ногу  i  вигнула
каблукатий черевичок. Уляна пiдвелася рiзко, лице стужавiло:
   - Не буде тобi мого прощення, пойдо  нiмецька,  не  буде!  Ти  всi  мо?
жилочки випекла ганьбою. Геть з мого двору, хльондро! Геть!
   Юля клац-клац-клац каблучками по трьох дощаних схiдцях,  витяга?  ногу,
як iз смоли. Пiшла двором похилена, чужа, вигнана. За ворiтьми озирнулась,
махнула на прощання рукою i щезла за осокорами.
   Орися вскочила в хату, захлипала в подушки.
   - За нею ревеш? - гримнула Уляна.
   - Бо нещасна вона. Нещасна.
   - Нещаснi, дочко, сльозами  давляться,  а  не  бiгають,  як  сучки,  за
германськими офiцерами! I щоб я iменi ?? не чула в хатi!
   Коли Юля добрела до казино, нiмецький гарнiзон на  машинах  i  фургонах
витягувався iз Троянiвки на схiд. Денщики вантажили речi коменданта, а сам
комендант покурював, сидячи на ганку. Побачивши Юлю, насупився  i  наказав
сiдати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сiла i  усмiхнулась.
Отто, забачивши посмiшку, занепоко?вся, вiдiславши шофера,  сiв  за  руль.
Денщики розумiюче переглянулись i побажали комендантовi успiху.
   Отто ?хав за колоною кiлометрiв сорок, аж до ох-тирських  лiсiв,  потiм
звернув лiворуч i по?хав глухою дорогою понад Ворсклою. Рiчка була чистою,
на ?? днi лежало небо, i вона промивала у бiлих  хмарах  блакитнi  дороги.
Луги вiдзеленилися, i рижi трави були такi високi, що в  них  сховалася  б
людина.
   "К чорту вiйну, к чорту комендатуру, - роздумував Отто.  -  Я  маю  пiд
боком красуню,  i  я  хочу  пересвiдчитися,  яких  жiнок  мають  росiйськi
офiцери. Будемо, як Шрам i Тiзба. На природi. В джунглях".
   Вiн шугнув машиною у траву i заглушив мотор. Мiсце, куди вони  за?хали,
було казковим: дикi луговi  верби  з  дуплами  i  порохном,  що  висвiчу?,
луговий острiв, пахучий, безлюдний. Коли вiн глянув на машину, то побачив,
що капот увесь усiяний трав'яним насiнням.
   "Символiчно", -засмiявся Отто i,  розстебнувши  мундир  та  взявшися  в
боки, довго петойдувався на каблуках. "Отут на лугах можна розвести  ферму
голландських корiв. Добрий випас". Вiн ще раз засмiявся,  i  риже  волосся
його сяйнуло самоварним блиском. Вiн скинув кашкет, вiдстебнув  ремiнь  iз
пiстолетом, зняв мундир i попросив Юлю, щоб стягла з нього чоботи.
   Юля повiсила сумочку на руку i бiлими довгими чистими пальцями  взялася
за покритi пилюкою каблуки.  На  каблуках  чорними  смугами  вiдбилися  ??
пальцi. Вiн  дав  ?й  мило  i  наказав,  щоб  вона  пiшла  до  рiчки.  Юля
повернулася назад весела i чиста. Волосся на головi пiдв'язала  хустинкою.
Вiн, в одних трусах, лежав на пледi пiд вербою. Забачивши  Юлю,  схопився.
простяг волохатi ручища.  Вона  засмiялася,  вiдбiгла  присiвши  в  траву,
майнула  чорними  рукавами  плаття.  Коли  випросталася  -   вiн   завмер.
Надколiннi м'язи  затанцювали.  Юля  скинула  косинку,  зав'язала  очi  i,
простягнувши руки, весь час смiючись, намагалася вловити його,  i  хоч  не
бачила, де вiн ?, зате чула, звiдки несе солодкувато-нудотним  духом,  вiд
якого в не? крутилася голова.
   Вiн смiявся i вивертався вiд не?, але вона все ж таки  вхопила  його  i
жигонула тiлом. Вiн озвiрiв. Юля ледве вирвалася. Вона вiдбiгла, зняла  iз
себе косинку i показала, що хоче зав'язати йому очi, щоб вiн спiймав ??.
   Отто закивав головою, що згоден. Юля туго i ретельно  зав'язала  очi  i
весь час дивилася, як на ши? пухне, пульсуючи,  жила.  Вiдiйшла  на  п'ять
крокiв, зупинилася. Надколiннi м'язи у нього танцювали ще швидше,  i  жила
ривками бухала на ши?.
   Обережно пiшов на не?, широко розставивши руки, тремтячи нiздрями.  Юля
не зводила очей з пульсуючо? жилки. Коли вiн уже вiдчував ??, а вона його,
Юля вихопила iз сумочки щось блискуче i гостре, i полоснула його по горлу.
   Отто пiдскочив,  як  леопард,  затис  пальцями  рану.  Але  розрiз  був
глибокий i смертельний. Крiзь пальцi свиснуло i запорощало по  травi.  Вiн
зiрвав пов'язку, але нiчого не бачив: очi  каламутились.  Йому  захотiлося
крикнути по-звiрячому, немависно. Та звуку не вийшло. Тiльки хлюпнуло щось
у горлi. Рештки свiдомостi штовхнули - до машини, там зброя. Не ступнув  i
кроку,впав.
   Затисши бiлу костяну колодочку в руцi, Юля допалювала  очима  конаючого
ворога; а сонце ?й трубило хорал,  як  молодiй  орлицi.  Пильнувала,  доки
затих i на волохатих ногах здибилося волосся. Тодi закинула бритву,  взяла
пiстолет,  документи,  свiй  маленький  чемоданчик.  Озирнулася.  На  його
шершавих  пiдошвах  уже  кишiла  мурашва.  Юля  гидливо   здригнулася   i,
пригинаючись, побiгла густими травами до плаття.
   "От тобi, гад, щоб ти знав, якi радянськi жiнки",  -  вже  одягнувшись,
погрозила вона мертвому i побiгла далi, думаючи, що, якщо притисне погоня,
вона живою не здасться.





   Зима 1941-1942 року на Дону лягла рано. У вереснi лили  холоднi,  ?дкi,
як отрута, дощi, квасили суглинок так, що бик  не  мiг  витягнути  ратицi.
Дороги розбагнило: нi про?хати, нi пройти; евакуйована технiка - трактори,
машини, комбайни, -намотавши на колеса  десятки  тонн  густо?,  як  смола,
багнюки, забризканi, чорнi, мокрi, чапiли  по  степу,  провонюючи  повiтря
бензиновим смородом. В калюжах - вода, змiшана з машинним маслом,-  запали
- горiтиме. Обабiч  дороги  -  чорнi  кружала  випаленого  бур'яну,  вiхтi
обгорiло? паклi, -  то  трактористи  прогрiвали  мотори,  палили  вогнища,
мiсили чобiтьми грязюку, вичакловували iз гарчливих  моторiв  десятикратну
силу, а тодi плюнули i розбрелися  по  найближчих  хуторах  варити  кулiш,
перечiкувати непогодь.
   Там,-по теплих хатах, вони милися,  голилися,  залицялися  до  самiтних
козачок, гнали з бурякiв самогон, кубрячили, нудилися, благальне зирили  у
степову безвiсть, затоплену холодною  мжею.  Коли  ж  пройде  оцей  нежить
господень? Коли припиниться оцей вiдьмацький плач?
   "Слинить i слинить, як скажена собака", - лаялися плечистi  полтавчани,
гнiвно спльовуючи iз крутих козацьких ганкiв.
   - Моква, - похмуро i коротко  кидали  подоляки.  -  Вiдай,  до  другого
пришестя тутка нам гибiти.
   - Авось, подует северяга - разведрится, - втiшали станичники.
   Але непогодь не проходила. Над степом вовняними начосами  висiло  небо.
По ярах з клекотом пiнилася вода. Дон жовтiв i каламутився, гнав  посiчену
дощем хвилю, придонськi лiси стояли  чорнi  i  холоднi.  Дощ  ляскотiв  iз
металевим дзвоном.
   Бовдури по хуторi дмухали кiзяковим димом, що iшов не  вгору,  а  вниз,
синiми оборками  зависав  на  тинах,  доки  i  його  не  розмивало  дощем.
Евакуйована  худоба,  виснажена,  табунилася  у  дворах,  сумно  повiсивши
голови, нюхала власнi ратицi, - ?сти не було чого.
   Погiнщики, бруднi i сердитi, в мокрих брезентових плащах, що  лопотiли,
як жерсть, тинялися вiд хати до хати з погнутими вiдрами i  мiняли  молоко
на корм худобi. А з неба лило i лило без кiнця, i  серед  бiлого  дня  над
землею стояли такi сутiнки, що хуторяни не пiзнавали одне одного.
   Так було з тиждень, а тодi задув iз сходу вiтер.  I  дув  два  днi,  не
перестаючи. Земля  почала  тужавiти,  взялася  шкiркою.  Вдарила  ожеледь.
Знемiчнiла вiд  голоду  худоба  розчахувалась.  Кури  дзьобали  землю,  як
консервну банку. Дон зашумiв, забризкав. В лiсах стояв скляний дзвiн -  то
на стовбурах лопалася льодяна кориця.
   Пiдвечiр вiтер затих i цюкнув  мороз,  а  вночi  повалив  снiг,  тихий,
густий: сяде на рукавицю - кожну  снiжинку  видно.  Випав  снiг  -  i  все
навколо повеселiшало. Обрi? поширшали, зробилися лункiшими,  степ  уже  не
гомонiв вiтрами, а притих, скорився. У безмежному бiлому мовчаннi  лежали,
присипанi  снiгом,  хутори.  Димок  пах  присмаженою   козацькою   пишкою.
Стальними кинджалами виблискував перший лiд. Хтось прорубував ополонку,  i
помiж берегами витьохкувало i ляскало. Снiг  слiпив  очi  людям  i  птицi.
Щиглики билися у вiкна, думали, що  небо,  i  летiли  на  городи,  клювали
реп'яхи, збуджено крутили  голiвками  в  жокейських  шапочках;  синички  в
чорних фартушках i жовтеньких светрах вихвалялися: "Пiдсиню небо,  пiдсиню
небо"; горобчики мережали  хрестиками  снiжок,  випрошували  в  господарiв
розвагу. "Дайте саночки, дайте саночки", - благали вони, пiднявши хвостики
козирком. I все радiло зимi - природа i птиця, тiльки  люди  ненавидiли  i
проклинали ??, замерзаючи в окопах, по степах, по  лiсах,  по  болотах,  в
непролазних хащах пiд снiгами, виснаженi, голоднi, пораненi, напрацьованi,
i водночас просили бiльших снiгiв, жорстокiших морозiв, скажено?  снiгово?
сiчки, тако? шалено?, безконечно? шарабури, щоб замело того нiмака на вiки
вiчнi, заморозило на костомаху, не дало йому, прасучому синовi, анi  кроку
ступити.
   I зима бралася, нiби чуючи благання  рiдних  людей,  давила,  шаленiла.
Мороз вишкрiбав  землю  так,  що  димом  обгорталася,  дерева  лопалися  з
трiском.  На  Дону  гарматними  залпами  коловся  лiд  i  павичевим  пером
виблискував на  свiжих  зламах.  Тихими  зимовими  вечорами,  коли  мiсяць
золотим полозком ковзав по снiгах, лишаючи на  них  синi  ажурнi  тiнi,  в
хуторах полускували тини, на  колодязях  спалахували  при  мiсяцi  льодянi
зализнi. Вони були мiцнi i твердi, мов криця, i коли господар зрубував ?х,
то з-пiд сокири при кожному  ударi  порскали  iскри,  сокира  туманiла,  а
кленове слизьке сокирище прикипало до рук. Снiг не скрипiв пiд  ногами,  а
вищав, наче об нього мечi точили, повiтря перехоплювало  подих  i  било  в
голову, наче спирт.
   В один iз таких вечорiв пустельним степом,  брьо-хаючись  по  колiна  в
снiгу, простувала пiвтисячна колона  людей.  Вiв  ??  закутаний  у  башлик
чоловiк. Вiн ?хав на конi,  згорбившись,  уткнувшись  бородою  в  хутряний
комiр, подрiмуючи пiд шалений посвист вiтру. Прокинувшись, вглядався з-пiд
заснiжених брiв у степову глухомань, чи не чорнi? десь попереду хутiр, але
старечi очi його йнялися сльозою, i вiн чiтко не мiг  розгледiти,  що  там
попереду, i знову опускав лице в комiр, мерзлякувато поводив плечима.
   Обiч нього ?хав молодий, рокiв двадцяти семи,  мiлiцiонер  в  кожусi  i
валянках та шапцi-вушанцi iз шкiряним верхом. Вiн  весь  час  крутився  на
конi (пiд ним кiнь був добрий, справжнiй козацький стройовий)  i,  долаючи
ревiння вiтру, хрипко i простуджено кричав, щоб колона  пiдтягнулася.  Але
пiдтягнутися ?й не було нiяко? можливостi: виснаженi  двадцятикiлометровим
переходом, люди, обiрванi, голоднi i знесиленi, ледве пересували ноги,  як
би молодий мiлiцiонер не викручувався на конi  i  як  би  вiн  не  кричав.
Власне, його нiхто не слухав. Усi йшли, нахиливши голови,  безмовно,  наче
похоронна процесiя. Вони вже  не  пiднiмали  погляду  i  не  вдивлялися  в
снiгову млу, вони йшли, як iдуть приреченi, ?м все  одно,  коли  впасти  в
снiг i скапiти вiд холоду - тепер чи через десять крокiв.
   Перший вершник, командир цi?? колони, якiй дано назву "трудова  армiя",
людина надзвичайно добро? душi, весело?, навiть жартiвливо? вдачi, розумiв
стан сво?х людей i всiма силами намагався ?х пiдбадьорити i робив усе  для
того, щоб полегшити ?х становище: на стоянках сам роз'?жджав  по  хатах  i
збирав теплi речi, бодай i старi - "не женитися ж ?демо, - говорив вiн при
цьому, - а нiмцевi могили рити", i все, що де дiставав -  старi  рукавицi,
валянки, якийсь кожушисько, - все це вiддавав людям, особливо тим, що були
погано одягненi, а таких було чимало. Багатьох вiйна  вигнала  з  хати  ще
влiтку, на постачання ця "армiя" не бралась i  викручувалася  на  мiсцевих
ресурсах.
   Восени, тодi, коли вони копали шанцi та протитанковi рови в тилу  сво?х
вiдступаючих армiй, було добре: ще не так холодно i ?сти вдосталь.  Навiть
була своя  кухня  i  продовольчий  склад,  i  чечени  кожного  дня  пороли
кинджалами горло скотиняцi,  зловленiй  на  дорогах  та  пастiвниках.  Але
потiм, коли худоба перейшла i помандрувала в тили, коли наступили дощi,  а
потiм холода, робилося все труднiше дiставати ?жу, яко? часто не вистачало
навiть для фронтових частин, i старшини, вештаючись по тилах, добували  ??
з надзвичайними труднощами. Коли нелегко було з дiючою армi?ю, то що  тодi
говорити про трудову, яку населення дуже влучно  прозвало  "арештантськими
ротами".
   Коли Зот Микитович (так звали командира колони) розумiв становище сво?х
людей i намагався все зробити для того, щоб полегшити його,  за  що  його
люди дуже любили, поважали i жартома про себе  називали  "капiтан  Чуркiн"
(вiд слова вурка, вуркiн, насмiшкувато - чуркiн), то його молодий помiчник
Перехльостiн ставився до них грубо, як до таких, яким вiд Радянсько? влади
нема? довiр'я. Вiн покрикував i навiть знущався з них, називав не  iнакше,
як "ракалiя", "жлоби", i був  переконаний,  що  йому  доручили  не  просто
людей, у яких трохи "пiдмочена репутацiя" i якi з часом  виправдають  себе
на роботi, одержать зброю i пiдуть, як i iншi, громити  ворога  i  стануть
героями, гордiстю  рiдно?  землi,  -  а  що  йому  дали  на  контролювання
найнебезпечнiших державних злочинцiв, яких треба мучити голодом i холодом,
i чим бiльше буде замучених, тим бiльша користь для Радянсько?  влади.  За
це люди ненавидiли його люто i непримиренно, нiколи не звали його по iменi
чи прiзвищу, а дражнили, як собаку, Хлястик, i було  кiлька  випадкiв,  що
його хотiли прибити.
   Ця жорстока, деспотична людина з обмеженим розумом не  могла  розумiти,
що люди, якi iшли тепер снiгами, майже всi були вихiдцi з тих  кра?в,  якi
вже були пiд навалою нiмцiв, i що всi цi люди залишили там родини, i що  в
них болiло серце i душа за тими родинами,  за  рiдною  землею,  за  рiдним
кра?м, i, таким чином, вони не могли бути ворогами Радянсько? влади,  вони
готовi були зараз же одержати зброю i йти на смертний бiй з  ворогом.  Але
Хлястик цього не розумiв i крутився на конi, на?жджав на стомлених  людей,
примушуючи iти швидше.
   Зотич, повернувши коня мордою до колони, скривився, почувши, як  ричить
Хлястик, повагом, iз старечою незграбнiстю  зсунувся  iз  сiдла,  розiм'яв
задубiлi вiд холоду  i  ?зди  ноги,  пiдкликав  Хлястика.  Той  зага-рячив
каблуками коня, послужливо приклав до шапки  руку  i  трохи  нахилився  iз
сiдла, готовий слухати, що йому скажуть. Зот Микитович, як тiльки до нього
пiд'?хав Хлястик, скривився i, не повернувши до нього обличчя,сказав:
   - Скачи наперед i дiзнайся, чи скоро хутiр.
   Хлястик затупцював конем на мiсцi, врiзався  в  колону  i  по  людських
протоптах, чорним людським коридором, погнав коня вперед.  Зот  бачив,  як
кiнь з вершником вискочив на горбок i зараз же зник у снiговiй вiхолi. Зот
Микитович провiв його поглядом, ще дужче скривився, зiтхнув  i  повернувся
лицем до колони, що проходила повз нього. Вiн  чув  важке  сапання  людей,
шурхiт снiгу пiд ?хнiми ногами i бачив ?х обличчя, як у сновид.  Ось  мимо
пройшло четверо, скуленi,  закутанi,  з  торбами  за  плечима.  В  одного,
низенького, в старiй щинельчинi i танкiстськiй  шапцi,  щось  побрязкувало
при ходi i, придивившись, командир побачив,  що  то  солдатський  котелок.
Танкiст iшов швидше вiд усiх, тiльки якось боком, косо. Йому було,  видно,
холоднувато в шинелi, i вiн iшов напроти вiтру плечем уперед.
   За танкiстом бестався здоровенний дядько у  заячiй  шапцi,  дебелiй  ще
тужурцi й валянках. Зотич знав його. То був роботящий, як вiл, чоловiк, по
професi? коваль i бляхар. На мiсцях довгих стоянок  вiн  не  тiльки  копав
землю для протитанкових ровiв, а, роздувши , маленьке горно, яке вiн носив
iз собою в мiшку, робив хутiрським бабам "ухвати", вiдра, клепав каструлi,
Е i за це баби платили йому харчами, старою одежиною, так  що  вiн  завжди
ходив на?джений i одягнутий. В одному хуторi йому дали валянки. Вiн  обшив
?х старими чобiтьми, i тепер йому було теплiше, нiж iншим.
   Третiй чоловiк, низенький, слабий, навiть трохи горбатенький, був  усiм
вiдомий Коростильов, iстота хитра, брехлива, але не зла. Цей невiдомо  чим
заробляв на хлiб насущний, але  одягнутий  був  теж  краще  -  в  кожушку,
черевиках з жовтими крагами i козацькому малаха? з червоним  верхом,  який
надавав його худорлявому обличчю потiшного вигляду.
   Взагалi Коростильов був  загадковою  людиною.  Однi  говорили,  що  вiн
судився за вбивство, але в  це  нiхто  не  вiрив,  i  всi  смiялися  такiй
вигадцi; iншi твердили, що вiн займався пiдробкою фальшивих документiв,  а
третi доводили, що вiн керував якоюсь релiгiйною сектою.
   Коростильов нi з  ким  не  сварився  ii  завжди  поступався  сильнiшим,
тримався осiбно. Дуже рiдко вiн зупинявся на квартирi з  кимось  удвох,  а
завжди сам, i всi помiчали, що, де б  вiн  не  Зупинився,  його  поважали,
навiть любили i  що  вiн  завжди  був  нагодований  i  обiпраний.  Коли  ж
доводилося квартирувати разом з усiма,  вiн  займав  собi  в  хатi  якийсь
куточок, ставив свою торбину i у вiльнi вiд роботи години що-небудь  латав
або шив.
   Четвертям iшов грек Цiвадiс, красивий, чубатий, зарослий  по  самi  очi
чорною бородою, найвищий вiд усiх у  колонi,  злодiйський  бог  пiвденного
краю. Неохайний, як худобина, у гнiвi страшний до божевiлля.  Не  було  нi
однi?? стоянки, де б вiн чогось  не  вкрав.  Усе  промiнював  на  самогон.
Напившись, звiрiв,  очi  його  робилися  червоними,  як  у  роздратованого
гарячим залiзом барана, i якщо його не зв'язували тут же, вiн  нападав  на
першого-лiпшого i бив трохи не до смертi. Одягнений абияк.
   Зараз iшов загорнутий у картатi рядна, що ?х вiн украв у тому хуторi, з
якого тiльки-но вийшла колона. Високий, здоровенний,  у  картатих  ряднах,
вiн здавався схожим на беду?на, якого вигнали за те, що вiн,  як  верблюд,
iзжував коран.
   За Цiвадiсом греблися  по  снiгу  Тоська  i  Госька,  його  повiренi  в
злодiйських справах, скiмлили вiд холоду, як цуценята.
   "Ну й армiя в мене", - подумав Зот  Микитович,  дивлячись  ?м  услiд  i
перечiкуючи, доки перейде колона, щоб глянути,  що  робиться  позаду.  Там
були такi, що пiдбилися i вiдстали, особливо один, уже лiтня людина, якого
Зот знав як доброго трудягу, що потрапив  у  трудову  армiю  за  незначний
злочин.
   Зотич  почекав,  доки  той  пiдiйде,  i  запропонував  сiсти  на  коня.
Трудармi?ць схопився за стремено, а видертися не мiг. Зотич  допомiг  йому
сiсти i вiддав сво? рукавицi.
   - От  спасибi  тобi,  Зотич,  а  то  зовсiм  я  пiдбився,  -  подякував
Трудармi?ць. - А чи скоро хутiр?
   - Скоро.  Я  вже  послав  уперед  Перехльостiна,  -  вiдповiв  Зотич  i
прислухався:  попереду  колони  почувся  гамiр  i  далекий   крик.   Зотич
здогадався, що то ?де Перехльостiн.
   I справдi, через кiлька хвилин помiж людьми показався вершник, що  ?хав
легкою риссю. Коня не видно, тiльки вершника,  що  нiби  летiв  у  повiтрi
понад головами людей. Перехльостiн появився, як iз чорно? рiчки,  доповiв,
не злазячи з коня:
   - За двiстi метрiв хутiр. Тюпайте, тюпайте швидше, ракалi?! Там для вас
уже пельменi наварено!
   Зотич скривився i нiчого не сказав,  вiн  тiльки  махнув  рукою,  даючи
знати, щоб Перехльостiн ?хав уперед i вводив колону в хутiр.
   Люди, почувши житло, пришвидшили крок, заднi наздоганяли переднiх.
   - Чайку б оце гаряченького, - бiдкався хтось, гребучись снiгом.
   - Може б, тобi свинячо? кишки з гречкою?
   - Та вже ж пустять перегрiтися, не дадуть же загибати на морозi.
   - А мене господиня, щодня пареним молоком напувала... Хороша була,  дай
?й боже щастя. А на дорогу пишок напекла. Ось понюхай, i досi торба пахне.
   - З нюху не буде духу.
   - По буханцi б оце на брата.
   - А моя ще до вiини кожного ранку грiнки на свинячому смальцi смажила.
   - От я тобi кулаком пiд дихало змажу, щоб ти не  патякав  сво?м  дурним
язиком, - насварився хтось iз гурту, судорожне ковтаючи липучу слину.
   Розмови затихли. Люди пiшли веселiше. Зробилося затишнiше, - увiйшли  в
хутiр. Над головами людей у морозному повiтрi завалувала пара.
   Зачувши чужинцiв, загавкали собаки, хтось заскрипiв хвiрткою,  затрiщав
тином, виламуючи патерицю вiд озвiрiлих псiв. Хутiрська вулиця  пустельна.
На бiлому снiгу - темнi тiнi  вiд  хат,  парканiв  i  тинiв,  подекуди  ще
топилося, несло кiзяковим димом,  нагадувало  про  тепло,  затишок,  свiжу
смачну вечерю.
   В першiм ряду колони з домашньою торбиною за спиною, в теплому на хутрi
пiджаку i обмотаних ганчiр'ям чоботях, виваливши з-пiд вiйськового кашкета
заснiжений баранячий чуб, стояв Тимко Вихор. Поряд з ним у сво?й чумацькiй
шапуринi витанцьовував Марко, жартував, клямцаючи зубами:
   - Тимко, ти б ?в оце солоний кавун?
   Тимко, не вiдповiдаючи на жарт товариша, зачепив  жменю  снiгу  i  став
вiдтирати вуха.
   "Що вони там розкомандировуються, як  на  волах.  Скапiти  можна,  доки
тепла дiждешся", - гнiвно подумав вiн, дибаючи  за  колоною,  що  повiльно
розтiкалася по хутiрськiй вулицi. Чорнi овечi гурти шарахкалися вiд  двору
до двору; вищав снiг, скрипiли ворота, казилися пси, хряпотiли засувами  i
гасили свiтло господарi, а нiчлiжани  гуркали  у  дверi,  скiмотiли  попiд
вiкнами :
   - Душа з тiлом розлуча?ться, пустiть хоч  у  сiни.  Бiльшiсть  пускали,
свiтили свiтло, грiли людей.  Вносили  з  повiток  солому,  вiд  яко?  бив
морозний спирт, слали  нещасним,  чорним  вiд  холоду  людям,  постiль.  А
траплялися й такi, особливо жiнки, що на  всi  стуки  та  гуркоти  мовчали
придорожнiм каменем, а коли ?м уже занадто допiкали, вривалися  у  сiни  у
валянках босонiж, з донською шубою наопашки i тягнули, як слiпий  скрипаль
на однiй струнi:
   - Я жiнка одинока, козак на вiйнi, хто за мене заступиться?
   - Та що ми тобi зробимо?
   - А бог зна?. Може, й згвалту?те, а в мене тро? дiтей.
   - Язик тобi поверта?ться, вiдьмо богучарська, отаке патякати?  Тут  вiд
холоду "мамо" не скажеш, а ?й бiсики сняться. Тьху на тебе!
   Тимко iз Марком обникали весь хутiр, але  квартири  не  знайшли.  Потiм
вони зустрiли закутаного в башлик козака, що повертався з району, чи що, i
той, зупинивши засапаного, вкритого  iне?м  коня,  дмухнув  з-пiд  башлика
парою, як з труби:
   - А ви хто такi будете? Ваку?рованi?
   - Ми iз трудармi?.
   - Щось не чув про таку.
   - Ми тi, що окопи копа?мо, - пояснив Марко.
   - Аа-а.  Розчовпав.  Тодi  ви  ось  що,  братчики,  звернiть  праворуч,
перелiзьте через яр i гребiться на нижнiй кiнець хутора. Мiсце там  глухе,
туди рiдко хто заходить.
   Хлопцi подякували i почвалали в  тому  напрямку,  куди  показав  плiттю
козак. Спочатку йшли вiрно, по втоптанiй у снiгу стежинi, але потiм  Марко
щось наплутав, мелькнув чорною шапкою i зник пiд снiгом. Тимко ступив крок
i побачив, як глибоко в яр котився чорний дивний клубок. Яру не можна було
обiйти, все рiвно треба перебратися,  i  Тимко,  не  задумуючись,  плигнув
униз. Марко торохтiв котелком, обтрушувався:
   - Оце вскочили ми з тобою в скотомогильник, а як виберемося? Той  козак
нарочито нас сюди направив. На вiрну гибель. Глянь угору, це ж  не  яр,  а
колодязь, - показав Марко на крутi, майже прямовиснi стiни.
   - Ну, якщо ми звiдси не виберемося, я тебе живцем ?сти почну.
   - А може, вихiд знайдеться, - заметушився Марко,  грузнучи  по  пояс  в
снiгу, i незабаром знайшов стежину, що п'ялася схилом.
   В яру було  затишно  i  пахло  снiгом,  але  коли  вибралися  на  гору,
стьобонув вiтер, донiс виразний собачий гавкiт.
   - Хутiр.
   - Пiшли швидше.
   Коцюрблячись, долаючи снiговi перемети,  кинулися  до  хутора,  що  вже
чорнiв через снiгову iмличку.
   - Самi тут будемо. Як трапиться добра душа, ти зогрi? й нагоду?.  Що  б
ти оце ?в? Гарячу картоплю з олi?ю чи пшоняники? Я б i те, i друге. А тодi
те все придавив би узваром - i на пiч. У просо. Ху! Аж  розпареним  просом
запахло...
   Марко здригнувся всiм тiлом, пiдтягнув торбу:
   - Як ти дума?ш, Тимку, скоро нашi муки закiнчаться, чи  ганятимуть  нас
по степах, доки i ратички  повiдкида?ш?  Та  хоч  би  з  порядними  людьми
ганяли, а то iз зарiзяками. Краще на  фронтi  крикнути  "ура"  i  геро?чну
смерть прийняти, нiж кавучити степами та  киркою  землю  довбати.  А  вiн,
нiмець, дума?ш, дурак? Так i пiде на  тi  рови?  Вiн  ?х  десятою  дорогою
об'?де. Так пита?ться: за що ж ми мучимось?
   - Аби ти зацiпився хоч на хвилину.
   - А коли балакаю. Менi в губи теплiше.
   Хутiр лежав мiж горбами. Тополi, високi, рiвнi, вiбрували на вiтрi,  як
сталевi шпаги. Було тихо. Мiсяць рiзав тополi турецьким ятаганом,  i  вони
осипали на соннi хати голубу iмличку.
   Хлопцi пiдiйшли до крайнього в тополях куреня,  вiдкрили  тяжку  дубову
хвiртку. В куренi ще не спали, i крiзь нещiльно прикритi вiконницi  падало
на снiг свiтло.
   Курiнь у козака був заможний, з високим ганком i рiзьбленими бильцями.
   Тимко, гулко гупаючи чобiтьми по схiдцях, зiйшов угору й  заторготiв  у
дверi. Марко загримав котелком об бильця, сполохано озираючись навколо, чи
не стрибне псюра з будки.
   На стук вийшов старий козак, накритий кожухом, у валянках:
   - Чего нада?
   - Пустiть переночувати, закоцюбнемо з холоду.
   - Кто такие?
   Тимко в двох словах розказав. Старий приглянувся до Марка.
   - А ато кто, твой товарищ? Тоже с хохлов, что ли?
   - Ми з ним з одного села.
   - Вот как. Ну что ж, проходите.
   Хлопцi переступили порiг, i вже в сiнях ударив ?м у нiс запах  злежано?
муки, запарено? гарячою водою, бражковий дух полови,  гiркуватий  сморiдок
конопляного насiння.
   Старий провiв ?х  у  простору,  жарко  натоплену  горницю,  повiсив  на
вiшалку кожух i сiв коло лави на  малесенький  стiльчик.  Начепив  на  нiс
окуляри, присунув до себе лампу-лобогрiйку  i  заходився  обшивати  старим
ремiняччям здоровеннi розтоптанi валянки. Вiн так зайнявся сво?ю  роботою,
що бiльше не звертав уваги на прийшлих. Хлопцi  нiяково  тупцювалися  бiля
дверей. Тимко скинув iз плечей торбу, сiв  на  лаву,  простяглiй  занiмiлi
ноги.  Мороз  виходив  iз  тiла  i  одягу  холодним  духом,  поза   спиною
гадгочились дрижаки. Тимко захотiв скинути  картуза  i  пiднiс  руку,  але
слизький козирок не давався: пальцi Тимка  зовсiм  не  гнулися.  Спробував
розстебнути гудзики на сво?му кожушку, але з цього теж нiчого не вийшло, i
Тимко так i залишився сидiти не роздягтись.
   Нi! Це був не той Тимко, що колись, -  смаглявощокий,  пружинистий,  iз
свiжою, малиновою шкiрою на вилицях i бiлозубим блиском раптово? посмiшки.
Сидiв тепер згорблений,  змучений  чоловiк,  у  постатi  якого  вiдчувався
духовний злам. Густа чорна щетина,  жовтава  шкiра  на  лицi  робили  його
схожим на абрека, що втiка?  вiд  криваво?  помсти.  Очi  байдужi,  соннi.
Холодний дух виходив iз тiла  повiльно,  i  Тимко,  вiдчувши  тепло,  став
дрiмати.
   - Кто ж вьi такие? Откуда родом? - запитав старий, кинувши валянок  пiд
лаву. . Тимко напiврозплющив очi, глянув на старого i знову задрiмав.
   - Анютка, ти б чем-нибудь накормила хлопцев  й  показала  бьi,  где  им
спать, - крикнув козак у другу кiмнату.
   На його оклик вийшла молода козачка  рокiв  двадцяти  восьми,  в  бiлих
вовняних шкарпетках на маленькiй нозi. Хода ?? була швидка i поривчаста.
   Тимко вiдкрив очi i вставився на не?, як на примару.  Вона  глянула  на
нього примруженим оком, склала на грудях руки:
   - Господи,  да  откель  же  вьi  такие  заявились?  Хворью  никакой  не
страдаете?
   - Стражда?м, - вихопився Марко.
   - Что же с вами стряслось, разнесчастнь?е вьi мои?  -'  гiрко  похитала
головою козачка.
   Марко перечекав, доки старий вийшов у другу кiмнату,  закотив  очi  пiд
лоба:
   - В кожнiм хуторi по дiвчинi любимо. А вiд Укра?ни та  до  вас  скiльки
хуторiв буде? От i виходить, зовсiм нам кiнець. До  Волги  не  протягнемо.
Менi-то ще нiчого, а от йому, -  вiн  кивнув  на  Тимка,  -  кожух  зубами
порвали, i вiтер вi?, як у старе решето.
   Анютка заграла бровами i, трохи закинувши голову, затряслась вiд смiху,
бiле лице ?? почервонiло.
   - Ах, уморили меня, совсем уморили, - реготала вона,  витираючи  руками
сльози. - Ах тьi, хворость окаянная. Как  же  тьi  мальчишек  измучила,  -
реготала вона,  закинувши  назад  голову.  Потiм  обiрвала  смiх,  сказала
замрiяно: - А мой козак на войне. Раньшо письма писал, а  последнее  время
не сль?шно что-то.
   Вона пiдiйшла до Тимка, взяла бiлими гарячими пальцями за руку:
   - Бедненький, совсем его сон разморил. Ну, не спи. Сейчас я вам принесу
ужин - й лезьте спать на подати. Вшей у вас много?
   - Не жалу?мось, - вiдповiв Марко.
   - Ничего, вас перебаню й бельишко вьгпарю  -  сразу  меньше  станет,  -
усмiхнулась Анютка i, швидко перебираючи маленькими  нiжками,  перемайнула
через горницю, зникла в другiй кiмнатцi.
   Марко глянув ?й услiд, ударив хiапкою об пiдлогу:
   - Ну й козачка! Оце козачка! Так вiтром вiд не? i  вi?.  Як  не  будемо
дураками - плаватимемо в маслi, як варенички. Кажуть, що козачки на  любов
дуже гарячi. Дивись, Тимку, не прогав. Ти до не? ладком та ласкою, вона ще
й по одежинi подару?.
   Тимко скосив на Марка соннi очi:
   - В тебе що, дурна кров завелась? То я тобi трохи вицiджу з носа.
   Марко затих i почав розташовуватися, як дома. Зняв iз  себе  жупанчину,
якiсь баб'ячi кацавейки i в однiй домашнiй сорочцi, бруднiй i  пожмаканiй,
розвалився на лавi. Тимко теж зняв  кожушок,  кашкет  i  розмотав  iз  ши?
рушника, глянув на вишивку, сумно посмiхнувся, кинув його в кут.
   Обiгрiтий хатнiм теплом,  розмло?ний  гарячим  духом  привiтно?  оселi,
Тимко зробився лiнивий у рухах i скупий на слова.  Щоб  прогнати  сон,  що
навалювався на нього  теплою  хвилею  i  вистилав  ватою  тверду  пiдлогу,
хлопець  бродив  по  свiтлицi,  блукаючи  незрячим  поглядом  по   стiнах,
вiдчуваючи, що хвилинами вiн опуска?ться на щось тепле i м'яке.
   "Нi, так я i вечерi не дочекаюся", - подумав вiн i, накинувши на  плечi
кожушка, вийшов з куреня. Зараз же його пропiк  мороз  i  снiговим  вiхтем
стер з лиця сон. Тимко  вiдкинув  полу  кожушка,  викресав  iз  саморобно?
запальнички вогню i закурив. Вiтер улiгся. Мiсяця за хатою не було  видно,
тiльки з бляшаного даху стiкала на снiг мiсячна злива i снiг пiд нею кипiв
i стрiляв сталевими  голками.  Небо  -  прозора  льодяна  скеля,  слизька,
холодна, зацьвяхована зорями, наглухо спаяна морозом,  -  не  проб'?ш,  не
розломиш. А там,  в  якiй  же  воно  сторонi,  за  тi?ю  льодяною  скелею,
Троя-нiвка? О, як вона тепер далеко. "Де Крим за горами, там сонечко  ся?,
там моя голубка з жалю завмира?", - згаду?ться Тимковi  старовинна  пiсня,
яку вiн чув iз самого дитинства.  Спiвала  ??  мати,  спiвали  дiвчата  на
Ташанi,  коли  бiлили  полотно,  спiвали  молодицi  на  сiнокосi,  гребучи
колгоспне сiно, - i вже не чу? Тимко  пi  мйрозу,  нi  холоду,  клонить  у
голубiй замрi? чубату голову. Гасне в пальцях цигарка.
   ...Йому вже було дванадцять рокiв, i вiн пас  корову  за  Ташанню.  Був
лiтнiй день, i все навколо зеленiло i пахло, Корови носили на рогах сонце,
а в очах - небо, а в  дiйках  молоко.  Чайки  скрикували,  як  залоскотанi
дiвчата, трави бризкалися соком, а ташанська вода пахла суницями. Хлопчаки
гралися у вiйну, рубалися на буграх шаблями,  на  смерть,  без  полонених.
Прибiгали з  гарячки  бою  лихоокi,  бруднi,  спiтнiлi,  листям  лопушняка
бiгнтували рани, а щоб вони були страшнiшi, щоб кров iз них так i  сiкала,
мазали руки i морди ягодою суниць, гарцювали на палицях, як хозари.  Тимко
не грався у вiйну. Вiн був хан. Його обвiшали намистом iз  водяних  лiлiй,
зробили з лопуха шапку, посадили на копичку сiна i дали в руку шаблю,  щоб
вiн мiг неслухняним татарам голови рубати. Десь була вiйна, а вiн сидiв  i
пив iз пляшки тепле молоко.
   Два вояки, замурзюканi багном по самi очi й зуби, з  оголеними  шаблями
оберiгали його. Прилiтали гiнцi з розквашеними губами i носами, у подертих
сорочках, у штанях без помочiв i гудзикiв, так що  доводилось  тримати  на
оберемку, скаржитись,  що  козацтво  напира?,  що  нема?  удержу,  просили
пiдмоги, але вiн не хотiв ?х слухати, вiдправляв, щоб вмирали за нього.
   Котрi ж приндилися - шаткував на капусту,  i  вони  тут  же  лежали  за
копицею i клянчили, щоб вiн ?х  знову  вiдпустив  у  бiй.  Але  як  же  ?х
вiдпустити, коли вони потятi! I там, на буграх, шановне козацтво билося iз
татарвою, ?хнi конi iржали,  як  скаженi,  i  ламалися  шаблi,  i  вже  не
вистачало суниць на рани, i ?х збирали дiвчатка в пеленки, i  це  були  не
простi дiвчата-пастушки, а це був "ясир", це  були  прицупленi  на  арканi
полонянки, вiдданi хановi в рабство.  Вони  збирали  суницi  недалеко  вiд
Тимка. Трави були високi i густi, так що Тимко не бачив дiвчаток, а тiльки
чув ?хнi голоси, тоненькi,  схожi  на  писк  чайчиного  виводку.  Вiн  чув
голоси, але не звертав уваги. Вiн - хан,  i  негоже  йому  тулитися  сво?м
загартованим серцем до якихось бабiв. Вiн напився молока,  розвернувся  на
копицi сiна i, хоч у його животi те молоко, змiшане з суницями,  вуркотiло
громами, лежав велично, дивлячись  з-пiд  картуза  на  високе,  в  свiтлих
сонячних пругах небо. Лежав довго  i  навiть  задрiмав.  Коли  прокинувся,
небесних пругiв уже не було, а стояло зливове  громаддя  хмар,  i  за  ним
сховалося сонце.
   Гомiн бою затихав, вiддаляючись за данелевськi горби, огортався  синьою
млою, пропадав. Над лугами стало тихо,  вiд  синього  громаддя  страшно  i
сумно. Тодi iз зелених трав почувся  плаксивий  голосочок,  -  то  спiвала
дiвчина-полонянка, тужно, надривом,  з  тремтячим  клекотом  молодесенько?
журавки:
   Де Крим за горами,
   там сонечко ся?,
   там моя голубка
   з жалю завмира? -
   Виводила вона тоненьким голосочком пiсню про сестер, i  в  грудях  щось
рвалося у не?, не давало тужного скрику. Чи, може, то печаль та нудьга  за
рiдним кра?м пiдсiкала голос, чи, може, в дiвчинки не  вистачало  духу  на
таку пiсню, чи горе та поневiр'я по  чужих  краях  скапувало  сльозами  по
блiдому личку i гасило ту пiсню, - хто  зна?,  хто  скаже,  але  дiвчисько
бралося i знову натужки тягнуло i  тягнуло,  тримало  в  устах,  як  свiжу
суницю, пiсню сво?х предкiв, тягло з не? до серця просочену кров'ю червону
ниточку.
   А Тимко лежав, заклавши руки за голову, дивився на син?  громаддя  хмар
суворим ханським поглядом, i ввижалося йому, що то вже не  хмари,  а  синi
темнi гори, i там, за горами, Крим. Зелена, залита сонцем пахуча долина, а
по тiй долинi ходить голубка i завмира? з жалю. Голубка звичайна, така, як
у кошелях у клунi, сиза, iз райдужними розводами  на  волi,  з  малиновими
лапками i гостреньким  дзьобиком.  Ходить  i  ходить,  нахиля  голiвку  то
лiворуч, то праворуч, - то вона завмира? вiд жалю. I  топиться,  як  вiск,
вiд тi?? пiснi суворе серце жорстокого хана, i вiн уже  не  може  слухати
далi тоненького голосочка дiвчинки i, розшукавши  ??  в  травi,  хапа?  за
косу.
   - Ти чого спiва?ш? - хмурить вiн брови i заносить угору шаблю. - Хочеш,
щоб я тобi голову одрубав?
   Дiвчинка морщиться вiд болю, наставля? на Тимка благальнi очi, i в  них
полощеться страх. Тетерина Орися! Вiн так i здогадувався. Це ота  тонкошия
i витрiшкувата Орися, що в очах льон цвiте, а  в  губах  черешнева  ягiдка
гра?, ота язиката, що вчора на нього груддям шпурляла! Пожди ж!  В  чорнiй
руцi хана м'яка, мов прядиво, коса, а шабля занесена над головою. Хан  ма?
право рубати сво?х бранок. "Зараз поставлю ?й  рубець  на  ши?,  отодi  -й
знатиме. Не треба буде й суницями мазатися, отими суницями,  якi  вона  ще
трима? в пеленцi, загорнувши ?х у фартушок та притиснувши до животика".
   - Пусти мене, - просить Орися.
   - А чого спiва?ш? Он мо? татари кров'ю обливаються.
   - Бо я голубка.
   - От i дурна. Хiба люди голубками бувають?
   - Бувають. Я сама чула, як Хомин Микола пiд вербами говорив  Прокоповiй
Настi: "Ти моя голубка".
   З Тимково? долонi вислизнула коса, i вiн опустив дерев'яну шаблю.
   - Давай сюди суницi.
   Вона  трiпнула  кiскою,  встала  iз  пом'ято?  трави  i,  все  так   же
притискаючи до животика пеленку з суницями i все ще  боячись  його,  трохи
вiдсторонилася. Колiнця ?? були обзелененi травою.
   - На, - несмiло сказала вона i розкрила пелену. Тимко  вигрiб  ягоди  в
кашкет, пропiк дiвчину ханським поглядом. Вона iз страху заблимала  вiями,
на  випнутих  губах  червонiв  сiк  ягiд.   Потiм   зiтхнула   i   сказала
усмiхнувшись:
   - Бери. Я собi ще нашукаю. - (В  не?  випав  перед'нiй  зубик,  i  вона
трiшки шепелявила). Шийка в не? була  тоненька,  так  що  через  платтячко
проступали хребцi, i коли вона нахилялася, щоб знову  збирати  ягiдки,  то
спинка вигнулася, як латачок на водi,  i  вся  вона,  довгошия,  руката  i
препоганюща, викликала в Тимка злiсть.
   Вiн стрибнув до не? i потяг до копички сiна, кинув на м'яке  стеливо  i
висипав у пелену ягоди з картуза. Вона дивилася, не розумiючи, що вiд  не?
хотять, беззвучно ворушила губами, i в ?? очах було пiвнеба. Вона дивилася
на нього секунду-двi, i губи ??, висохлi на вiтрi, потрiскалися,  тому  ?й
було боляче посмiхатися, але вона усмiхалась. Тимко ненавидiв  ??  очi,  а
усмiшка ?? зовсiм збiсила його:
   - Он тобi кобила зуб вибила. Вона  прикрила  губкою  щербинку,  але  не
зводила очей з нього.
   - Ну, чого витрiщилась? Хочеш ханшею бути?
   - А ти?!
   - Я пiду в козаки.
   - I я з тобою...
   - Ха-ха, який же з баби козак! Нi, ти сиди на копицi i будь бранкою,  а
я прийду з вiйськом i визволю тебе з неволi.
   Вона мовчки  кивнула  головою,  зручнiше  вмостилася  на  копичцi.  Вiн
вихопив iз-за паска свою шаблю i з кипучою  кров'ю,  що  садила  в  серце,
побiг на зеленi горби, де клекотiв бiй i  вже  не  вистачало  суниць,  щоб
замазувати рани. Озирнувся на бiгу i  побачив  ??  страдницьку  усмiшку  i
простягнутi до нього руки, стис шаблю i вже не озирався...
   ...Тимко досмоктав цигарку, швиргонув у  снiг.  Дрiбнi  iскри  бризнули
врiзнобiч, згасли. Темне громаддя хмар стояло  непорушне  по  цю  сторону,
риб'ячою лускою iскрилися снiги, а там, за обрiями, за тi?ю чорною млою, -
що там? Тимко, похрупуючи чобiтьми по снiгу, зiйшов iз ганку  i  став  пiд
тополею. Вона була гiнка, висока, в блискучих голках iнею. Вiн  обняв  ??,
приголубився гарячою головою до стовбура, вiд якого вiяло морозяним  духом
i далеким, ледь вловимим запахом  хмiльно?  запари;  вiн  водив  щокою  по
.холоднiй корi, шепотiв:
   ...закрилась вiд мене небом i землею,
   не хочеш дiлитись долею сво?ю...
   I, якось згорбившись, почвалав до хати.
   - Де ти пропадав? -  блаженним  пiсля  добро?  вечерi  голосом  запитав
Марко, що вже лежав на податях, сонно жмурячись. - Виходив кликати тебе на
вечерю, а ти закляк - i нi слова. Чи не  з  вiдьмами  радився,  як  швидше
вiйну закiнчити? А мене козачка вже й покупала, й  переодягла.  Дивися.  -
Марко звiвся на податях, вiддудурив на животi бiлу сорочку, в яку улiзло б
ще два Марка. - I пiдштаники дала. Я тобi скажу точно, що козачина  в  не?
був при здоров'?.
   Тимко мовчки сiв до столу  i  заходився  вечеряти.  Пiсний  з  квасолею
гарячий борщ i добрий шматок баранини ум'яв швидко. Витерши губи  рукавом,
потягся до кисета, але в  цей  час  увiйшла  в  горницю  Анюта  i  потягла
купатися. Тимко вперся в порiг, сяйнув  клавiшним  перламутром  зубiв.  Та
вона все ж таки перетягла  його  через  порiг  i,  не  соромлячись,  стала
стягати з нього верхню i нижню сорочку. Вiн був зависокий для не?, i вона,
смiючись, схопила його за шию, зiгнула. Вiн мотнув головою, як  норовистий
кiнь в хомутi, i обидвi сорочки залишилися в ?? руках. Вiд них  так  пахло
мужчиною, що вона, коли клала ?х  пiд  припiчок,  непомiтно  притулила  до
обличчя  i  кiлька  разiв  швидко  i  злодiйкувато  нюхнула.   Коли   вона
обернулася, лице ?? палив сором, але очi... смiялися.  Тимко  помiтив,  що
вона переодяглася. На нiй уже не було кофти  i  спiдницi,  а  чорне  лiтн?
плаття без рукавiв з глибоким вирiзом на грудях. Воно  облiпило  ??  стан,
руки були мокрi i сильнi,  а  ноги  бiлiли  i  пружинились.  Вилила  чавун
гарячо? води в  ночви.  Пара  бухнула  пiд  стелю.  Теплий  туман  затопив
кiмнату, свiтло вiд лампи пожовкло. Анютка виринула з того туману,  пахуча
i тепла.
   - Наклонись над корытом, мыть буду.  Тимко  сперся  чорними  руками  об
табуретку, всунув голову в ночви.
   - Как тебя зовут? - запитала вона, намилюючи чуба.
   - Тимко, - прогув наш купальник, як iз глибоко? бочки.
   - Тимофей, что ль? Моего тоже звали Тимофей. Какое совпадение.  -  Вона
засмiялася тихо, нiби присоромлена,  i  смiх  ??  раптово  обiрвався  десь
глибоко в грудях. - Он очень любил, когда я его обмивала. Он  у  меня  был
сильний, но послушный, как ребенок.
   Анютка посмiхнулася, i по цьому смiховi видно було, що  вона  пригадала
щось iнтимне з ?хнього життя.
   - Бывало, викупаю, отведу в кровать, уложу, простынями  обмотаю,  он  у
меня так й лежит, как дитя. А я,  бывало,  сяду  возле  него  й  глажу  по
волосам. Только у него волоси били мягкие, тонкие, как  паутинка,  бывало,
пальчики свон как запутаю - вытащить не могу. А еще любил он после купанья
узвар пить. Зачерпну ему кружку холодненького,  уж  он-то  ласует,  уж  он
присмакивает - дите, да й только. А ты не из циган будешь?
   - З чого ти взяла? - плювався мильною пiною Тимко.
   - Больно у тебя волос жесткий. Так мылом й стреляет.
   Вона перестала мити i всунула голову в ночви до Тимка.
   - Подвинься, мило в глаза  попало.  Ух,  как  щемит,  -  вискнула  вона
по-дитячому i зачерпнула жменею воду. Тимко  стояв,  не  мiняючи  пози,  i
вiдчував, що разом iз парою на нього вi? щось гаряче - ?? дихання.
   - Фу, было совсем глаза выело. А тебе глазки  не  щиплет?  Может,  тебе
холодной водичкой прохлюпнуть?
   - Не треба.
   Вона пiдiйшла до нього  збоку  i  намиленим  прядив'яним  вiхтем  стала
натирати спину. Вона дихала швидше i швидше йому в  шию,  ??  груди  пахли
динями i товкли його в бiк. У Тимка занило в горлi:
   - Ну, ти вже скоро?
   - Чего? - не розчула вона i нахилилася до нього ближче.
   - Кiнчай, кажу.
   - Сейчас, соколик, сейчас. Вот еще плечики немножко - й лади. Ух, какой
ти  мускулистий,  скольжу,  будто  по  камням.  А  тело   -   чисто   дуб.
Темное-претемное. Ей-богу, ти, наверное, из циган, только не  признаешься.
Ну, вот й все. Тепер я пойду приготовлю бельишко, а тн вторую половину сам
дополощи. Иль помочь?
   Тимко провiв мокрою долонею  по  очах,  мотнув  головою,  мокра  борода
блищала краплями води, очi дихнули грозовою нiччю:
   - Ти що? Ти..:
   - А что? Ничего?
   Граючи бровами, вона пiдiйшла до нього зовсiм близько, поклала йому  на
темнi груди двi бiлi долоньки-лiле?, розкрила в усмiшцi мокрi губи:
   - Какой ты чистенький, словно новорожденный. Тимко валував парою,  вона
- жiночою звабою.
   Вiн схопив ?? за плечi i поцiлував. Анютка вертонулася, гаряче дихаючи.
   - Уф, аж колики по спине пошли, - пересмикнула  плечима  i  накрила  те
мiсце на плечi, куди поцiлував Тимко. Вiн знову простяг руки, щоб  схопити
??, i остовпiв: вона обхопила його руками за шию i,  ставши  на  пальчики,
невмiло, як дитина, чмокнула його в губи. - Вот й все.  Й  не  надо...  Не
надо...
   I вибiгла з кiмнати.
   Тимко, шльопаючи босими ногами, пiдiйшов до печi,  сiв  на  стiльчик  i
довго туманив очi на затухаючий вогонь, що переморгувався з  iскорками  на
челюстях. "Косарики косять", - згадалася йому троянiвська  приповiдка:  це
так говорив дiтворi, коли челюстi переморгувалися iскрами.
   "Дiвка вона, видимо, хороша. Душевна. Але ж Орися. Ху, чорт, як недобре
вийшло".
   Дверi тихо вiдчинилися, i в них показалася рука,  поклала  бiля  порога
вузлик. Тимко розгорнув: бiлизна. Свiжа, чиста. В  однiй  бiлизнi  сiв  на
стiльчик. Думав, ворушив бровами, наслухав. I все ж  таки  прогавив,  коли
вона зайшла.
   Озирнувся, вона вже стояла ззаду i посмiхалась.- Давай  тебе  постельку
постелю, - i швидко почала розкладати постiль, потiм пiдняла  з  верблюжо?
вовки ковдру так, що утворилася щiлина, прошепотiла : - Йди ложись, поздно
уже.
   Тимко залiз у щiлину, i Анюта  вкрила  його  ковдрою  по  саму  голову,
обмостила з обох бокiв,  як  ляльку,  трiшки  постояла,  пограла  бровами,
вiдiйшла геть.
   Тимко не мiг спати, чув усе, що  вона  робила:  виносила  надвiр  воду,
терла ганчiркою пiдлогу. Вона ж, гадаючи, що Тимко спить,  довго  дивилася
на нього вiд печi суворим, неморгаючим  поглядом,  потiм  сiла  на  лавку,
згорбилась, як пастушка бiля осiннього вогнища. Губи ?? тихо  тремтiли,  а
обличчя було сирiтським i страждальним.
   Потiм вона потягнулась, поторкала рукою себе за груди, нiби  для  того,
щоб переконатись, що вони бiля не?,  соромливо  усмiхнулася,  дмухнула  на
лампу i пiшла в горничку.
   - Анюта...
   Вона зупинилась у дверяк, рвучко  обернулась  i  не-чутно  пiдбiгла  до
лiжка:
   - Ну, чего еще?
   Вiн узяв ?? за руку. посадив на лiжко. За вiкном було так  мiсячно,  що
вона здригнулася i посунулась вiд нього подалi. Рука ?? була  холодна,  як
мармур. Тимко пригорнув ?? гарячою чоловiчою  силою  i  почав  цiлувати  i
вiдчув, що груди в не? солонi i рипучi.
   - Я тебя пустила переночевать, я тебя искупала. Чего ж еще? - трохи  не
плачучи, вiдводячи настирливi руки, що лiзли до не?, допитувалась вона.  -
Оставь, оставь. Ведь я тоже из горячих жилушек соткана. Оставь,  хохол!  -
промовила вона i кинула його до стiни.
   В сусiднiй кiмнатi було чути, як хропе на податях Марко i тихо  клемка?
австрiйський годинник,  принесений  ще  з  iмперiалiстично?  вiйни,  довго
свистить, шипить, прокашлю?, як старий дiд, i  дзвонить  два  рази.  Друга
година. За вiкном так мiсячно, що це вiдчува?ться  у  темнiй  кiмнатi.  На
Дону  хтось  б'?  ломом  лiд,  мабуть,  вирубу?   ополонку   для   худоби.
"Аа-ак-ак... ак... ак..." - зрива?ться коротко i лунко.
   - Подай кисет, - хрипко наказу? Тимко Анютi. Голос у нього злий.
   Вона швидко маца? руками по  столi  i,  знайшовши  м'якеньку  торбинку,
пода? Тимковi. "Пху", - кадить димом  Тимко,  сердито  збива?  на  пiдлогу
махорчанi iскри.
   - Не сердись на меня, не надо, - просить вона i гладить Тимка по плечi.
- З то так, баловство. Разве ж могу я за то совесть продать? Тимошка  мой,
- закашлялась вона, притишила голос до шепоту, - он, страдалец мой, может,
кровью обливается, а я с чужими мужьями баловать  буду?  Понимаю,  й  тебе
ласки хочется, но ведь я й так к тебе ласкова - обняла, поцеловала...
   - Ти що ж, на всю нiч найнялась менi проповiдi читати?
   - Й правда, -  схопилася  вона.  -  Надо  к  отцу  иттить.  Он  во  сне
открывается. Еще замерзнет.
   Побажавши спокiйно? ночi, вийшла.
   Вранцi Тимко прокинувся з кислим настро?м i був сам собi  огидний.  Уже
хотiв уставати, як раптом почув за ширмою чиюсь  тиху  розмову  i  побачив
силуети двох людей, що сидiли близько одне бiля одного.
   - Что же мне делать, добрьiй человек? - обiзвалась Анюта, плачучи.
   - Смириться да ждать, авось все образуется й на хороше? выйдет, - радив
хтось чужий ласкавим голосом, i трудно було розiбрати, чоловiк це говорить
чи жiнка. - А ты, ласточка моя, не печалься, не убивайся,  горюшка  слезой
не убьешь. Да й то сказать - еще  ничего  толком  не  известно.  Нечего  й
горячить, моя кро-вушка. Письмо давно от него получила?
   - Давеча как получила одно, да й только, - хлипнула Анюта. - Писал, что
в казачьих частях служит, что коня под ним убило, а его навроде как  пулей
оцарапало. Обожгло его пулькой, бедненького моего, ненаглядного Тимошку.
   - Тазкес. А теперь, касатушка, висуши глаза.  С  твоей  й  его  судьбой
гуторить будем. Сказьiваешь, он червонньгх мастей? Беленький, стало  быть?
Ну что ж, кинем на беленького.
   Тiнь на ширмi швидко заворушила руками, засмiялася, i смiх був лагiдний
i короткий. Тимко здивовано звiв на перенiссi брови, вiн уже десь чув  цей
смiх. Так це ж Коростильов! ?хнiй трудармi?ць з друго? роти. Ти  бач,  чим
вiн собi пiдробля?! Ось чому в нього в торбi завжди ? що  ?сти!  Ворожить,
значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далi!
   Тiнь Коростильова знову заворушилася. Це вiн розкладав карти на столi:
   - Песками  горючими,  лесами  дремучими,  огнем  й  водой  пойдет  твой
Тимошка, ненаглядная тьi моя красавица, й кровь  будет  по  его  следу,  й
страсти, й вихри, й такое вьiпадает, что й рану получит  или  повре-ждение
какое.
   Анютка схлипнула, приклала долонi до очей i так застигла.
   - Й такое показнвает, что в казенном  доме  он  будет,  навроде  как  в
госпитале. А возле него будет ходить трефовьiй король.  Видишь,  рядьiшком
падает. Й будет больно уважать й любить твоего Тимошку. Так сердцем к нему
потянется, так душеньку й вьiложит ему  на  ладошки.  Выпадает  -  раненый
Тимошка. Ничего. Боль у него маленькая. Так, пустяки. Может, ногу или руку
маленько задело. Ах, какой же он развеселый, да шутник, твой Тимошка.
   - Уж й не говорите, добрый человек, - ще дужче розплакалась  Анютка.  -
Дома бнл, все песни играл. Загрущу, бьiвало, а он  меня  туточка  сразу  й
развеселит, - вже зовсiм розревлася Анютка.
   - А по тебе он тоскует дюже.
   - Не забьiл, значит, тоскует. Ох, мой  родненький,  чадунюшка.  Человек
добрый, молви словечко, как он по мне сохнет?
   - А так, что даже й ночами не  спит,  -  зараз  же  вийшов  iз  тяжкого
становища Коростильов. - Все об доме, о твоей любви в помыслах. А зто  что
же? Ах ты, птичкино гнездышко. Две какие-то дамы.
   Жiноча тiнь на ширмi стрепенулася.
   - Да ты не пугайся, красавица. Дамы-то пожилые, вроде  как  милосердные
санитары. Накось, погляди.  Э,  э,  да  ты  й  вовсе  счастлива,  птичкино
гнездышко. Выпадает-то ему дорога к дому.
   - Ой, добрiли человек, ой, что ты,  -  схопилася  Анютка,  i  голос  ??
затремтiв вiд щастя, i за ширмою зробилося свiтлiше.
   - Й возвернется он к  тебе  живой,  здоровий,  при  наградах  придет  й
большую  любовь  тебе  принесет.  А  еще  выпадает  вам  счастье  большое,
семейное, - iнтимно понизив голос ворожбит. -  Радость  вам  будет.  Много
радости.  Вроде  на  то  показьiвает,  как  бы  ребеночек  был,  что   ли.
Предвидится? Ась?
   Анютина тiнь кивнула головою.
   - Ну, вот видишь. Меня не обманешь, я как в воду гляжу.
   - Уж истинно, как  по  книге  чита?те,  -  весело  щебетнула  Анютка  i
заметушилась по хатi. - Чем же вас отблагодарить, какое добро сделать?  Да
садитесь же. Я вас так не отпущу. Нет, нет. Ох ты ж,  боже  мой,  чего  же
придумать? Да сидите, чего же вы встали?
   - Служба. На работу нада иттить.
   - Так я вам сальца, мучички. А табачку угодно ль? Папаня наш не  курит,
а в Тимоши ?сть на чердачке целый мешочек. Сам наделал. А то, может, у нас
на квартире останетесь, у нас уже ?сть два постояльца, а  вм  третий.  Все
веселей. А комнаты у нас просторнь?е, не стемните.
   - Вот ато, пожалуй, лучше всего. Мне где-нибудь уголочек, й я доволен.
   -  Так  проходите  в  горницу,  проходите.  Анютна  повела  ще   одного
постояльця у свiтлицю, i крiзь дверi, якi вона  забула  зачинити,  долинув
хрипкий зi сну Маркiв голос:
   - Що? Хто вам сказав, що в нашiй артiлi тракторiв не було?  -  закричав
вiн на всю хату, розмовляючи iз трохи глухеньким господарем. - То, може, у
вас не було, а в нас...
   Дверi зачинилися, голоси затихли.
   - А тi про сво? рiжуться, - засмiявся Тимко i зiскочив з лiжка. - От  i
розбери. Однi плачуть, другi скачуть.
   Вiн був виспаний, здоровий i сильний, тiло  переливалося  мускулами.  У
вiкно билися синицi, i зимовий ранок виблискував на снiгах. Нiч!  То  була
казка, бiля нього сидiла жiнка, доброту яко? не  можна  вимiряти  словами.
Тепер настав день - i йому треба йти до злодюг, шахра?в,  нiкчем,  терпiти
?хнi кпини i неподобства, кидати все найкраще i ставати поряд з хамством i
злом.
   Бiля лiжка на стiльцi  висiла  випрана,  випрасувана  гiмнастьорка,  ще
його, домашня, яку вiн  узяв  з  Троя-нiвки,  синi  козацькi  з  лампасами
шаровари, бiлi вовнянi шкарпетки. Тут же стояли старенькi,  добре  пiдшитi
валянки i лежала руда заяча шапка, що пахла горищем.
   "Анютка не спала всю нiч. I все це робила для мене. А я? Хто я?  Хто  я
?й такий?" Похмурнiв, одяг-ся i пiшов у свiтлицю.
   Пiсля снiданку хлопцi пiшли на роботу.  Ранок  був  ясний  i  морозний,
сахарний снiг рипiв пiд ногами, на чорних тинах то тут, то  там  вимерзала
цупка, як панцир, бiлизна в снiгових iскрах; не в одному дворi  цi??  ночi
прали жiнки. Топилося майже у всiх хатах, i бузкова тiнь вiд димiв слалася
снiгами.
   "Вжи-вжи, вжи-вжи", - скрипiло пiд людськими кроками, i пара валувала з
ротiв, як з паровозних труб.
   З кожного двора виходив маленький гурт  з  кирками,  сокирами,  ломами,
лопатами i прямував униз до Дону.  Марко  теревенив  i  розпатякував  цiлу
дорогу. А  що  йому  теперечка?  Пiд  свитиною  ватяна  кацавейка,  чоботи
добрячими .ганчiрками пообмотуванi. Втеплився, хоч на всю зиму.
   -  На?вся,  аж  ноги  гнуться.  Не  знаю,  як  i  лопату  держатиму,  -
вижмурювався вiн на снiги.
   А Тимком  нiяк  не  мiг  намилуватися.  Дуже  дивувало  Марка,  що  той
красу?ться у козацьких шароварах, ще й з лампасами:
   - Хоч у персицьку армiю пиши.
   - Чого саме в персицьку?
   - Ну, а в яку ж iще? - визвiрився вiн на Тим-ка. -  У  бiлогвард?йську?
Так ?? ж нема?, розбили. А з червоними  лампасами  тебе  в  Червону  Армiю
нiхто не прийме. Ти ж, брате, контрреволюцiю вбрав на себе, це я  тобi  як
друговi говорю. I попадешся ти властям на око -  обiрвуть  вони  тобi  отi
штани до очкура, в одних пiдштаниках красуватися  будеш.  Попроси  в  мене
ножика, я вже тобi, як друговi, позичу, та хутенько поспорюй ?х  до  лихо?
мами.
   - Ах тьi  ж,  птичкино  гнездьiшко,  -  тоненько  смiявся  Коростильов,
виблискуючи жовтими крагами.
   Тимко мовчки порипував валянками по снiгу. Заяча  шапка  його  вкрилася
iне?м, лице рум'янилося. Вiн був зайнятий сво?ми думками i навiть не  чув,
про що баляндрасить Марко.
   Вийшли на Дон. По всьому березi стояли люди  i  довбали  мерзлу  землю.
Тимко зайняв свою дiлянку поряд з Коростильовим та Марком  i  також  почав
довбати. Кайло вкрилося туманом,  i  холодну  дерев'яну  ручку  було  чути
навiть крiзь рукавицi. Земля була  мерзла  i  тверда,  як  бетон.  Вiдбитi
грудочки вiдлiтали з фуркотом, як уламки гранати. Тимко довбав довго,  щоб
зiгрiтися, але руки його клякли, i вiн час вiд  часу  хукав  на  них,  щоб
напо?ти теплом. По всiй лiнi? бухали кирки, кайла, ломи i ворушилися  люди
- чорнi, незграбнi, з довгими тiнями на снiгу. Подекуди вже палили вогнища
з сухого бур'яну, бiля них грiлися трудармiйцi.
   - А что, й нам можно огонечек? - сказав Коростильов i,  кинувши  кайло,
пiшов збирати сухий бур'ян, прихопивши iз собою Марка.
   Тимко гатив кайлом з годину i вирубав дiрочку, яку можна  було  закрити
шапкою. Хлопцiв довго не було, i вiн, розiгнувши  спину  та  приклавши  до
очей руку, жмурячись вiд  яскравого,  слiпучого  блиску,  довго  шукав  ?х
поглядом.  Нарештi  побачив  унизу  двi  маленькi  постатi,   що   дерлися
косогором, з оберемками бур'яну. Тимко дивився на них згори, i Коростильов
здавався зовсiм дрiбнюсiньким i якимось  плескуватим.  Iз  червоних  кущiв
красноталю ви?хав Хлястик на конi, махнув рукою i щось закричав. Зараз  же
до нього побiгли трудармiйцi i обступили.
   "Що це вони там? Напевно, зведення з фронту".
   Тимко кинув кайло i, швидко ступаючи, майже бiгцем  подався  до  гурту.
Але тiльки вiн пiдбiг з гони, як натовп  розвалився,  люди  розiйшлися  по
роботах.
   "Мабуть, нiчого  особливого",  -  подумав  вiн,  i  щось  боляче,  тупо
кусонуло його за серце. Вiн повернув назад, взяв кайло i зачав довбати.
   Коростильов i Марко теж вiддiлилися вiд  людського  гурту  i  подерлися
косогором. Вони не вгадали, де ?хн? мiсце, i пiшли не туди. Тимко  свиснув
i помахав ?м шапкою. Марко пiшов першим, Коростильов грiбся за  ним.  Коли
вони пiдiйшли ближче, Тимко помiтив на обличчi Коростильова тиху  радiсть,
нiби вiн тiльки-но зустрiвся Iз добрим приятелем, якого  давно  не  бачив.
Поклавши оберемок бур'яну на снiг, вiн зняв iз качанкувато? голови  шапку,
дбайливо струсив ?? од бур'яну i колючок, усмiхнувся аж до  вух,  оголивши
червонi ясна:
   - Наши немца от Москвьi поперли...
   - Невже?! - задихнувся Тимко.
   - Хошь й у Марка спроси. Только что Хлястик из газетьi вичитьiвал.
   Тимко глибше насунув шапку на голову, схопив Коростильова,  як  дитину,
на руки i почав кружляти його навколо себе, аж  у  того  вiтер  свистiв  у
вухах.
   - Ды пусти. Ды задушить, домовой, -  тоненько  повискував  Коростильов,
дригаючи личаками, на якi налип снiг.
   - Розкладай вогонь, --весело потер руками Тимко.  Очi  в  нього  сяяли,
голос ламався, як  крихкий  лiд  на  морозi,  рухи  стали  поривчастими  i
безладними. - Ну! - пiдморгнув вiн Коростильову.
   - Теперь они пошли драпать. Теперь  не  задержатся.  А  тут  i  морозец
прихватьiвает. Ась? - змовницьки, весело пiдморгнув Коростильов.
   Марко бив кайлом сухi пеньки i кидав ?х на вогнище :
   - Мо, воно, як на таке повернуло, то скоро  й  вiйнi  кiнець?  Тодi  до
чортинячо? матерi кирку в кущi, а самому на Троянiвку...
   - Не поспiшай. Ще й тобi з носа червону юшечку видавлять,  -  ошкiрився
Тимко. - Ти дума?ш, так i вiдсидишся огут з кайлом у руках?
   Вогнище потрiскувало сухим бур'яном i  пашiло  жаром.  Тимко,  Марко  i
Коростильов обсiли його, жадiбно простягли закоцюблi  руки.  Раптом  через
вогнище на снiг лягла  саженна  тiнь.  Всi  обернулись  i  побачили  грека
Цiвадiса, обмотаного рядном, вiд нього смердiло брудом i часником.  Мовчки
вiн присiв до вогнища, i зараз же iз-за його  спини  вилупилися  Тоська  й
Госька. Повсiдалнся обабiч Цiвадiса, покiрнi, як щенята. Цiва-дiс не  брав
кайла до рук, тинявся вiд одного вогнища до другого, вiдбирав у  кого  якi
були продукти i з того жив. ?в страшенно багато, i якби  його,  прив'язати
до ясел, у яких лежав баран, то за якийсь час там  залишилися  б  роги  та
ратицi. Вiчнi мандри побiля чужих вогнищ нiколи не припинялися, i це  було
видно на ньому: ззаду рудим шматтям висiло  рядно,  його  тiльки-но  кинув
жувати вогненний дракон. Чорна, збита, як баранячий курдюк, борода  вся  в
рудих лишаях; вiд не? тхне смалятиною; очi червонi, сльозяться.
   -  Погнали  супостатов,  поперли,  -  потираючи  довгi  кiстлявi  руки,
тоненьким  голоском  обiзвався  Коростильов,  i   маленькi   очi   радiсно
заблищали, а личко сляло, як у гостях або на iменинах. - Присаживайтесь  к
огоньку, люди добрьiе, - прохав  вiн  Цiвадiса.  -Вишь,  как  разгорелось,
впору греться.
   Цiвадiс мовчки блиснув на нього червоними очима. Коростильов  зiщулився
i замовк.
   - Госька, карти.
   Госька схопився як пiдстрелений, кинув а рукава на снiг пом'яту  колоду
карт, на яких уже не можна було пiзнати фiгур.
   - Гра?мо на оцю  гниду,  -  показав  грек  на  Коростильова,  -  десять
хрупанцiв за кожний виграш. Бити буду я.
   Мовчки здали карти. Коростильов жалiсно посмiхався, погладжував  руками
сво? цупкi краги. З личакiв його валила пара, обличчя було  розгубленим  i
жалiсним. Грек виграв,  згрiб  Коростильова  за  карк,  крутнув  до  себе.
Лагiднi очi горбаня пойнялися жахом, шапка злетiла  з  голови  i  впала  в
огонь. Тимко пiдскочив до грека ззаду, палицею, якою мiшав огонь, стьобнув
по ши?. Той заревiв вiд болю. Голову  йому  скрутило  набiк.  З  волосяно?
пащеки вiйнуло на Тимка iзогнем i  смертю.  Тимко  чесонув  його  ще  раз.
Цiвадiс сiв, тяжко, по-вовчому завивши.
   - Що ж ти б'?шся - падло? - причитував  вiн,  згрiбаючи  i  розгрiбаючи
брудними пальцями снiг.
   Тимко схопив кайло i подався униз, де леденiв Дон. За ним побiгли Марко
i Коростильов.
   " I серед таких людей, серед таких злодюг мене кинула доля? За  що?  За
якi грiхи? - гаряче думав Тимко, тюпаючи  мерзлим  Доном  у  розстебнутому
кожушку з кайлом у руцi. - Там  хлопцi  пруть  нiмця,  ллють  кров,  а  ця
худобина гра? в очко? Та як же це так? Як ж ? так?" Вiн присiв  бiля  куща
красноталю, скрутив цигарку, жадЖно затягнувся димом. На  пруттi  гойдався
снiгурок, наче китайський лiхтарик, сипав снiгом Тимковi  на  шапку.  Дон,
облизаний вiтрами, синiв льодом. Тимко  встав  i,  розмахнувшись,  шпурнув
кирку. Вона металево бренькнула i, цьворохкаючи та пiдплигуючи  по  льоду,
поскакала мало не до середини Дону.
   -  Що  ти  надумав?  -  запитали  Марко   i   Коростильов,   перелякано
вiдхекуючись.
   Тимко глибше насунув на  голову  заячу  шапку,  випустив  з-пiд  чорних
вусикiв усмiшку i швидко закрокував до хутора. На квартирi зiбрав  немудрi
пожитки, вийшов з хати.  Анютка  наздогнала  його  в  сiнях,  переполошено
глянула в вiчi:
   - Куда ж ты?
   Тимко весело труснув головою.
   - За Дон. На фронт, Анютко.
   - Отпустили вас, что ли?
   - Сам тiкаю.
   Вона приклала фартух до губiв:
   - Может, где Тимошку встретишь, так передай, что папаня болеют, а я...
   Вона зовсiм закрила фартухом обличчя i заплакала. Тимко поцiлував ??  в
лоб i вийшов на ганок.
   - Погоди чуток.
   Анютка вилетiла iз сiней, перебiгла через двiр, простоволоса,  у  одних
чириках, зникла у сусiдньому дворi. За хвилину прибiгла, вся тремтяча,  iз
заплаканими очима:
   - Наш сосед в станицу едет, подвезет.
   Тимко вклонився ?й у пояс, тихо стис ?? гарячi руки. Порипуючи  снiгом,
збiг з ганку. Слiдом за ним рипотiли Марко i Коростильов.
   Цi?? ж ночi на  станцi?  Богучар  вони  прилаштувалися  до  вiйськового
ешелону i по?хали на фронт.





   Дивiзiя, в якiй служив Тимко з Марком, була сформована з  сибiрякiв  та
уральцiв, людей поважних, мовчакуватих i  надзвичайно  стiйких  у  бойових
обставинах.  Дивiзiя  була  вiдкликана   з   резерву   i   направлена   на
Швнiчно-Захiдний фронт. В серединi сiчня вона досягла прифронтово? смуги i
стала розвантажуватися на станцi? Горовастиця. ?й було  наказано  рухатися
далi пiшим порядком, i вийти на рубiж Пено - Андреанополь  -  Торопець,  i
там зосередитись.
   Переборюючи  снiговi  замети"  тридцятиградусний  мороз  i  бездорiжжя,
тягнучи за собою бойову технiку,  бо?припаси  i  харчi,  дивiзiя  рухалась
вельми  повiльно  i  проходила  ?а  день   не   бiльше   десяти-дванадцяти
кiлометрiв, роблячи частi зупинки  для  того,  щоб  обiгрiти  бiйцiв,  якi
коцюбли вiд морозу.
   Тили вiдстали, кухонь не  було,  i  бiйцi  харчувалися  мiзерним  сухим
пайком, якого не вистачало, бо дивiзiю явно ограбували  за  наказом  штабу
фронту: в них вiдiбрали харчовi лишки i передали  сусiднiй  Третiй  армi?.
Iнтенданти, що з великими труднощами робили запаси, вiдкривали тепер  сво?
склади i плювалися вслiд грузовим машинам, що, навантаженi до самих бортiв
сухарями, вiдрулювали вiд подовбаних бомбами платформ.
   Напiвголодна дивiзiя все ж таки рухалася до свого мiсця  призначення  i
вже була вiд нього не так далеко, як в дорозi ?? наздогнав наказ, в  якому
зобов'язувалося змiнити напрямок, i вона повернула  на  пiвдень  i  почала
розташовуватись на вихiдних позицiях: район - схiдна околиця Переходовця i
залiзниця на пiвнiчний схiд вiд Пено.
   На свiтанку дев'ятого сiчня о десятiй годинi тридцять  хвилин  почалася
артилерiйська канонада i тривала двi години. Пiсля не? дивiзiя  розгорнула
наступ, брьохаючись по колiна в снiгу, i вела бiй до вечора.
   Два батальйони Н-ського полка проникли  на  схiдну  околицю  Пено,  але
закрiпитися не змогли з-за сильного, шквального вогню  противника.  Тiльки
пiдтягнувши артилерiю, нашим вiйськам вдалося розгорнути  успiшний  наступ
уже аж на другий день  i  захопити  Пено,  оточивши  його  з  усiх  бокiв.
Кавалерiйська дивiзiя СС "Мертва голова" бiгла iз Пено найпрудкiше,  i  по
снiгах густо чорнiли трупи нiмецьких солдат, уже частково занесених снiгом
i заморожених на камiнь, та кiнськi тушi iз задертими догори пiдковами.
   Нiмецький  полонений   обер-лейтенант   Краузе,   командир   одного   з
батальйонiв, з вiдмороженим обличчям i  носом,  в  мундирi,  але  вже  без
хрестiв, мерзлякувато гнувся бiля жарко натоплено? росiйсько?  печi  перед
штабiстами i, ляскаючи себе шкiряними рукавичками по стегнi,  говорив  те,
що в його становищi було найсмiшнiшим, - вiн дивувався:
   - Нiмецький солдат не можна ест  кiлометр-кiлометр,  -  при  цьому  вiн
прикладав лiктi до тулуба i робив бiг на мiсцi, даючи  цим  зрозумiти,  що
нiмецький солдат не ма? права тiкати  з  поля  бою.  Потiм  морщив  лоб  i
знизував плечима: - Ошень iнтересно.
   Нашi штабiсти нiяк не могли добитися вiд нього,  що  саме  йому  "ошень
iнтересно", i, допитавши, вiдправили в тил. Цiй нагодi  вiн,  мабуть,  був
радий, бо хотiв подарувати командиру полка свiй фамiльний  портсигар,  але
той гидливо вiдсунув його лiктем i сказав через перекладача,  що  поки  що
для пана обер-лейтенанта нема? особливо "ошень iнтересно",  оскiльки  нашi
вiйська тiльки розгортають наступ, а от коли вони попруть ?хнiй вермахт аж
у Нiмеччину, отодi буде найцiкавiше.
   - О, нашi, - замотав головою Краузе i  усмiхнувся,  показуючи  iдеально
вiдчищенi зуби. - Це нiколи не биват.
   Полковник не став переконувати.
   - Що ж, поживемо- побачимо, -сказав вiн i махнув рукою, щоб  полоненого
вивели.
   Два бiйцi-конво?ри зробили "?сть" i випровадили полоненого з хати. Вони
вели його мовчки, насупившись, доки не вiдiйшли вiд штабно? хати.  Один  з
них, саженного росту сибiряк-вусач, обернувся  i,  перегородивши  багнетом
дорогу полоненому, вп'явся очищами в нiмця i кивнув  головою  в  той  бiк,
звiдкiля докочувався гарматний гул.
   - Сль?шишь, наши "катюши" играют? Зто наши ваших прут.
   Бачачи, що нiмець його не розумi?, бо?ць додав:
   - Русский солдат немецкого солдата, - i тикнув з розгону в повiтря так,
як би ударив когось пiд зад.
   Нiмець зрозумiв i рiшуче закрутив головою. Бо?ць вiдскочив назад,  лице
його зробилось лютим:
   - А вот жигону раз - й кишки вон. Еще головою мотает, сволочь!
   Нiмець зблiд i вирячив очi, його бiлi пальцi, що тримали  полу  шинелi,
здригнули, i вiн щось викрикнув по-нiмецьки, простяг праву руку з перснем,
нiби заслоняючись вiд удару. Бо?ць, ще бiльше розлютившись, вiдскочив убiк
i дав йому дорогу.
   - Йди уж! - крикнув вiн i вдарив його пiд бiк прикладом.
   Нiмець, боязко озираючись, поплентався  вперед.  Ноги  його  грузли  по
колiна, а шинеля волочилася по снiгу.
   Конво?р сердито сплюнув.
   - Шлепнуть бьi его вон там, под сосенками, - й ко-нец. А  то  поди  тьi
какой важнь?й, еще води его по на-шей землице.
   - Приказано в штаб дивизии отвести. Аль не сль?-хал? - нехотя обiзвався
його товариш.
   - Попался бьi тн ему - он бн с тебя ремешки накроил!
   - Уж ато точно, - погодився другий конво?р. Вони замовкли i повели далi
полоненого по бiлiй снiговiй пустелi.
   Тимка i Марка не послали на фронт з тим ешелоном, у якому вони ?хали, а
залишили в резервних частинах, якi, одначе, були розташованi недалеко  вiд
фронту. З тиждень вони  вчилися  вiйськово?  справи.  Часто  пiсля  занять
Марко, зазираючи товаришевi в очi, запитував:
   - А скажи, що старше, бригада чи дивiзiя?
   - Ти вчись по землi лазити, щоб тобi голови не звернуло, а  в  дивiзiях
хай iншi тямкують, - веселiшав Тимко.
   Тодi Марко пiдсувався до землячка,  гомонiв  та  гомонiв,  що  аж  язик
ставав колесом, а толку  з  того  мало.  Сiли  в  по?зд.  Тимко  мовчав  i
обзивався тiльки в крайнiх випадках.
   - Тобi що, язик... потягло? - сердився Марко. - Сам же мене виманив  на
оцю погибель, - при цих словах  вiн  показував  на  зброю,  яку,  чистячи,
тримав у руках. - Хороший земляк, нема що казати.
   Марко говорив i говорив, бо тодi йому було  не  так  страшно,  а  Тимко
мовчав тому, що треба було робити дiло, а не телiпати язиком:  треба  було
вчитися, як воювати, i вiн вчився, наполегливо i сумлiнно. Але часто, коли
його заставляли лiзти по снiгу  поповзом  чи  бiгати  в  атаку  "короткими
перебiжками", кидати гра-нату чи стрiляти по цiлi,  вiн  хоч  i  робив  це
сумлiнно, проте в душi смiявся i сам iз себе, i  з  iнших,  а  особливо  з
Марка, у якого голова рила снiг, а хребтина ви-пиралася в небо. Тимко  був
переконаний, що там, тобто на фронтi, усе не  так,  як  тут,  що  там  усе
по-iншому,  що  навряд  чи  там  доведеться  бiгати   такими   рiвненькими
iнтервалами, як тут, на учбовому плацу,  i  цi  думки  часом  охолоджували
його, i вiн уже не так ретельно виконував команди.
   В другiй половинi сiчня ?х  виструнчили  на  плацу  i  пiсля  вечiрньо?
повiрки видали бойову зброю. Тимко тупцювався на одному мiсцi у  валянках,
шинелi, шапцi-вушанцi, лице його було мiдним вiд морозу. Вiн вiдчував себе
незграбним i важким.
   - Куди ж це нас? - розгублено допитувався Марко, перекидаючи автомат то
в лiву, то в праву руку.
   - Овечок пасти, - весело пiдморгнув Тимко, набиваючи кишенi патронами i
гранатами.
   Марко зiщулився i бiльше нi про що не розпитував, вiн тiльки ходив  вiд
гурту до гурту, нiби хотiв розчине
   нитися в людськiй юрбi i стати  непомiтним.  Два  автоматнi  диски,  що
телiпалися на ремiняцi, били його по стегнах.  Шапку  йому  видали  не  по
розмiру, i вона весь час налiзала на очi, i вiн кожного разу пiдсував  ??.
Сибiряк Митяй, побачивши таке, повiв його до старшини i замiнив шапку.
   - На бiйцевi все мусить бути по формi, а то насунеться на очi -  ворога
не побачиш.
   Порипуючи валянками по  снiгу,  метушилися  командири  рот  i  взводiв,
старшини роздавали котелки i кухлики. Бiйцi щедро кадили козячими  нiжками
- видано тижневу норму махорки. Вiд червоноармiйцiв пахло милом,  банею  i
новим шинельним сукном: пiдроздiли наспiх проходили санобробку.
   Якийсь маленький шустрий бо?ць, вiд якого  крiзь  шинель  димiла  пара,
бiгав помiж бiйцями, шукаючи сво? онучi, i кричав:
   - Лейтенант Колотiлов, до комбата!
   Пройшла дiвчина в кожушку, закутана по самi очi  в  теплу  шаль.  Бiйцi
цмакали язиками, i кожен запрошував до себе пiд шинель погрiтися.
   Попереду хтось закричав:
   - ...оой-ся! - i всi почалц шикуватися поротно в колону.
   Розмови стихли. Колона завмерла на снiгу чорним квадратом.  Тiльки  над
головами неслася пара вiд людського дихання.
   Колона рушила, i зараз же завищав пiд ногами снiг, засапали,  давлячись
холодним  морозним  повiтрям,  люди,  хтось  забряжчав   котелком,   хтось
спiткнувся i впав, зарившись носом у снiг. Його зараз же запитали, що  вiн
знайшов, i всi зареготали.
   - Встигнути б на той час, коли нiмець уже нав-дьори пуститься.
   - Ага. Хтось ополонку рубатиме, а ти воду питимеш?
   - Кажуть, пiшли на всьому фронтi...
   - "Катюш" натаскали - землi не  знати!  Як  заграють  -  нiмцiв  глухих
витягають з окопiв.
   - Кiнчилось йому на руськiй землицi...
   - А менi з дому пишуть - вже до весни  готуються.  Ще  коли  та  весна,
ого-го-о!
   - Абдулаев!
   - Слушаю...
   - Пiднеси кулемет.
   - Товаришу командир, зачем Абдулаев? Один че-ловек - один котелок, каша
- всем одинаково  дает:  Громов  -  котелок,  Абдулаев  -  котелок.  Зачем
Абдулаев все время пулемет таскать?
   - Припинити розмови!
   Абдула?в  з  глухим  ремством  бере  на  плечi  кулемет,  люто   шепоче
маленькому Громову:
   - Кашу давай, давай. Курсак большой.  Пулемет  таскать  -  пузо  болит.
Нехороший человек.
   Абдула?в на голову вищий вiд  усiх,  i  коли  вiн  кроку?  в  колонi  з
кулеметом на плечах, то зда?ться, що  вiн  несе  нiмцям  чорний  хрест  на
погибель.
   Вiн iде в одному ряду з Тимком, Митя?м i Марком. Вою? вiн уже давно,  з
самого початку вiйни. Вiдступав вiд захiдних  кордонiв  Укра?ни,  був  два
рази в оточен-дi, два, рази поранений вiдлежувався в госпiталях.  Особливо
дружить iз Митя?м. Митяй господар, у нього в речовому  мiшку  ?  таке,  як
домашн? сало, ковбаса, цукор, запаснi онучi i рукавицi. Все це вимiняно за
махорку. Митяй не курить. Вiн з  родини  розкольникiв  i  хоч  у  бога  не
вiрить, проте поганого зiлля  не  вжива?.  Махорку  мiня?  на  продукти  i
Абдула?в. Кращого мiняйла не знайдеш у дивiзi?.  Хтось  пустив  чутку,  що
Абдула?в походить вiд старих бухарських купцiв. Навряд чи  то  правда,  бо
вiн татарин, а не узбек.  Взагалi  за  Абдула?вим  ходить  слава  схiдного
чародiя i мата. В нього страшний нюх  на  продукти  i  речi,  його  знають
старшини всiх пiдроздiлiв, з якими вiн вiв не завжди чесну гру.
   Одного  разу  вiн  привiв  пару  коней  i  промiняв  старшинi   другого
батальйону за теплi шапки i рукавицi, ще в додачу взяв пiвбарана i  зробив
iз нього шашлик для всього взводу. Згодом виявилось,  що  конi  краденi  в
сусiдньому полку. При?жджали бiйцi iз господарського взводу з багнетами на
ремiнних поясах, обiцяли безпремiнно вирiзати Абдула?ву на обох половинках
по кiнськiй мордi, щоб не мiг бiльше сiдати на чужих коней. Та по?хали  нi
з чим.
   Часто Абдулаева старшини брали  в  помiчники,  коли  ?хали  на  полковi
склади одержувати харчi для бiйцiв. Тодi обов'язково в старшинських мiшках
виявлялося продуктiв трохи бiльше, нiж належало, а  на  складах  менше,  i
була така думка, щоб Абдула?ва взагалi перевести в  роту  постачання.  Але
вiн вiд цього рiшуче вiдмовився, бо його мiсце в бойовiй ротi, а  що  коли
треба щось зробити для постачання, то вiн все зробить в  порядку  шефства.
На цьому i погодилися.
   П'ятим у ряду йшов Громов, хитрий i лiнивий. Коли стояли в резервi, вiн
майже нiколи не вилазив iз нарядiв, i в нього вiчно було  щось  вiдiрване:
гудзик вiд шинелi, або хлястик, чи пiдошва вiд чобота. Одного разу у нього
побачили вiдiрване вiд шапки вухо, i вiн перед  бiйцями,  перед  старшиною
присягся, що то йому вiдкусив ротний кiнь. Виявилося, що  це  брехня,  вiн
зробив це навмисно, щоб одержати  наряд,  бо  в  нарядi  було  краще,  нiж
вчитися на холодному плацу вiйськовим вправам. У бою за ним не слiдкували.
Iшли в атаку - i вiн iшов. До кiнця  бою  його  нiхто  не  бачив,  а  коли
закiнчувався бiй, то з'являвся Громов. Диски вiд автомата розстрiлянi. Вiн
тяжко дихав i показував прострiлену шинель. Майже завжди мовчав i нi з ким
не дружив, хоч не можна сказати, щоб був одинаком. Часто  бувало,  що  вiн
розшнуровував свiй кисет i роздавав бiйцям махорку. I ще помiчалася за ним
риса: в тилу вiн був похмурим i неговiрким, коли ж наближався до фронту, -
робився балакучим i весь  час  посмiхався,  нiби  йшов  не  на  смертельну
колотнечу, а до улюблено? тещi в гостi. Можливо, так проявлялися  в  ньому
збудженiсть i хвилювання.
   Попереду  брьохався  командир  роти  Моргунов.  Помiж  сiрими  шинелями
виразно бiлiв його кожушок. Вiн був зовсiм молодий, жалiсний до  бiйцiв  i
соромливий, як  десятикласниця.  В  ротi  нiхто  не  знав,  що  коли  рота
збиралася на фронт, на речових складах не знайшлося валянок об його нозi i
рукавичок об руцi - все  на  нього  було  завелике.  Тодi  знайшли  вихiд;
полкова медсестра передала йому малюпусiнькi валяночки i рукавички, i вони
згодилися для Моргунова. Вiн нiколи не лаявся грубою  фронтовою  лайкою  i
червонiв, коли при ньому лаявся хтось iнший. Говорили, що вiн син вiдомого
сибiрського професора.
   Лейтенант нiколи не розповiдав про сво? бойовi подвиги, хоч усi  бачили
на його грудях два бойовi ордени i помiчали, що вiн трiшки  прикульгу?  на
лiву ногу. Помiтили ще одне - вiн  майже  не  посмiха?ться  при  бiйцях  i
зовсiм не усмiха?ться при жiнках: вiн хотiв здаватися бiльш серйозним, нiж
був насправдi.
   Бiйцi його дуже любили, бо вiн ними дорожив i вiдстоював ?х перед вищим
командуванням  так  гостро  i  принципово,  що  iнодi  накликав  на   себе
немилiсть. Вiн, бачите, розробив свiй особливий план  занять  iз  ротою  i
свою систему, що не була погоджена i затверджена вищим штабом. Система  ця
полягала в тому, що Моргунов майже  цiлковито  вiдкинув  "ать-два",  тобто
стройовi заняття i "коротким коли" чи "длиннь?м коли",  а  весь  час  учив
бiйцiв, як поводити себе в бойовiй обстановцi. Вiн  бачив  на  фронтi,  що
бiльшiсть людей гинуть тому, що не можуть використати мiсцевостi для свого
захисту i для наступу, не знають вза?модi? родiв вiйськ,  бояться  ближнiх
бо?в, авiацi? i танкiв, i вiн робив все для того, щоб пiхотинець був царем
бойового поля.
   Опiвночi бiйцi вiдчули,  що  недалеко  фронт.  Дорога  була  запруджена
вiйськом, машинами, обозами, обабiч шосе стояли величезнi чорнi  ящики,  i
коли бiйцi пiдiйшли ближче, то почули запах бензинового згару  i  побачили
танки. Якийсь танкiст, мабуть, командир, в  чорному  комбiнезонi,  говорив
комусь пiвголосом:
   - Я не одержував наказу займати  цю  дiлянку.  Менi  наказали  вийти  в
Селiжари.
   - Виконуйте те, що наказую вам я.
   - ?сть! По машинах!
   Танки зачхали моторами (вони працювали на малiм газу) i  рушили  кудись
убiк, кидаючи на полкову колону сухий снiговий пил.
   Зустрiлося кiлька саней з пораненими. Хтось iз колони запитав:
   - Ну, як там справи, братцi?  Один  поранений,  у  якого  з-пiд  ушанки
бiлiла на головi пов'язка, звiвся на лiкоть, сказав, пересилюючи бiль:
   - А от пiдеш - понюха?ш...
   - На лiвому фланзi нашi прорвали фронт i женуть нiмця,  -  обiзвався  з
других саней молодий, веселий голос.
   На третiх санях лежало дво?, iз головою загорнувшись в  шинелi.  Третiй
сидiв, розхитуючись i стогнучи, "О-о-ох,  о-о-ох!"  -  виривалося  з  його
чорного рота i на секунду не затихало. Вiд поранених несло снарядним димом
i запеченою кров'ю.
   Полк зупинився в густому лiсi. Моргунова  викликали  до  комбата.  Люди
здивовано запитували одне одного:  "Куди  ж  це  нас?  Що  з  нами  будуть
робити?" Але  на  фронтi  не  пояснюють,  а  вiддають  накази,  якi  треба
виконувати.
   Ще з годину петляв батальйон лiсом. Моргунов розташував  свою  роту  на
вiдпочинок, вислав боковi дозори. Людям заборонено курити i розмовляти.
   Десь за лiсом злiтали ракети, i зеленi тiнi освiчували  чорнi  стовбури
дерев. Чути  було  кулеметну  стрiлянину.  Iнодi  з  лунким  дзвоном  била
батарея, i десь далеко-далеко чувся глухий розрив.
   Люди сидiли пiд деревами на снiгу. Нiхто не здрiмнув, усi вiдчували, що
тут фронт, i були зiбранi та настороженi. Абдула?в ходив iз Моргуновим  по
розташуванню роти, вiдбирав бiйцiв.
   - ?рем??в, Слободянюк, Разгуля?в, Митяй...  Викликанi  схоплювалися  на
ноги, при?днувалися до Абдулаева.
   Бiля Тимка Абдула?в затримався на секунду, обернувся до Моргунова.
   - Беру.
   - Я б не радив.
   - Нiчого. Хай привча?ться.
   Абдула?в поплескав Тимка по плечу i злегка  штовхнув  його  в  бiк,  де
стояли вiдiбранi бiйцi. Тимко мовчки став бiля  них,  поправив  за  спиною
автомат. Марко пiдiйшов до нього, з плачем у голосi запитав i
   - А як же я?
   В пiтьмi його зiщулена постать була сиротливою i одинокою.
   - Частiше землi вклоняйся, - засмiявся Тимко. Марко повернувся i  пiшов
у темряву, i тодi серце Тимка  йокнуло.  Вiн  наздогнав  товариша  i  тихо
сказав йому:
   - Ти стережись, Марку, голови не виставляй. Чи ж  думали  ми  з  тобою,
коли пасли у Троянiвцi корiв, що доля занесе нас аж сюди?
   Марко  вiдвернувся  в  темряву.  Вiн  плакав.  Тимко  помовчав.   Марко
заметушився, щось вийняв iз боково? кишенi.
   - Вiзьми, це менi мати на дорогу дала. Свяченi кiсточки з вишнi. Замова
вiд кулi.
   - А тобi?
   - В мене ще ?.
   Тимко понюхав три малюсiнькi грудочки, поклав у кишеню.
   - Бе?вою горою пахнуть, - сказав вiн i посмiхнувся.
   - Щось ти дуже веселий, Тимку?
   - На масницю уродився, - вишкiрився бiлими зубами Тимко  i,  потиснувши
Марковi руку, побiг до групи, що вилаштовувалась помiж деревами.
   Групу вiв Абдула?в. Десять чоловiк одягли бiлi маскхалати.
   - Де шалтай-болтай? - насварився на Тимка Абдула?в.
   - Прощався iз землякомi
   - Одержуй халат.
   Крiм збро?, яка була у бiйцiв, видали ножi в брезентових чохлах.
   "Гм. Це на якусь веселу свайбу йдемо", - подумав Тимко,  чiпляючи  ножа
до пояса.
   Моргунов провiв ?х до узлiсся i, зiбравши в гурточок, пошепки сказав:
   - От так, ребятки, наказано вам привести "язика". Зараз, -  вiн  глянув
на годинник, - пiв на другу.  Вн  повиннi  бути  тут  пiв  на  п'яту...  з
"язиком". Ясно? Iдiть.
   Бiйцi один за одним вийшли з лiсу.
   Абдула?в був старий вовк, вiн знав - "язика" взяти нелегко.
   По рiдкiй стрiлянинi вiн  визначив,  де  розташованi  нiмцi,  непомiтно
прослизнув  повз  них.  Попереду  було  село  Стара  Торопа,  i   Абдула?в
розраховував там узяти "язика". Становище було таке, що  ?хнiй  батальйон,
як розказав ?м перед виходом на завдання Моргунов, вийшов  нiмцям  у  тил,
отже, тiльки на схiднiй околицi Старо? Торопи був нiмецький фронт,  i  там
чулася млява стрiлянина, видно, заради охорони.
   Хлопцi вийшли до села з заходу, так що тепер ?м не було  чого  боятись,
хоча,  звичайно,  треба  бути  насторожi.  Погода  була  не  розвiдницька:
мiсячна. Тiнi на снiгу - в райдужних кантах. Проскочили  бiлу  пустелю.  В
улоговинi зупинилися. За горбом  -  Стара  Торопа.  Вони  стояли  внизу  i
радились. Угорi ходив вiтер I здмухував снiг на халати.
   Абдула?в глянув на годинник. Вони  були  в  дорозi  вже  сорок  хвилин.
Розбившись на двi групи, розiйшлися, тримаючи, одначе, певну вiддаль,  щоб
не губити один одного з поля зору. Видралися на горб, попадали в снiг.
   Тиша.  Чути,  як  з-пiд  лиж  з  шурхотом  сиплеться  снiг.  На  бiлому
снiговиннi чорнiють хати, вi? згарищем. Хлопцi повзуть,  перелазять  через
загорожу, завмирають на чи?мусь городi.
   Абдула?в, Митяй i Тимко повзуть далi. Абдула?в нюхом  чу?,  що  в  хатi
хтось ?. Робить кiлька стрибкiв i причаю?ться бiля хлiва бiлим привидом. У
дворi сто?ть пiдвода. Прикритi попонами, тиснуться конi.  Вони  вже  вчули
чужинцiв, щулять вуха, сторожко витягують  ши?.  Вiд  них  тягне  кiзяком,
сечею i нудливим духом чужого майна.
   Абдула?в да? знак, i Митяй з Тимком прискакують до нього.
   - Тут хтось ?, - ворушить губами сержант i показу? на хату. Раптом  вiн
застига? i да? знак "увага". По вулицi чути скрип людських крокiв.
   Сiльською вулицею крокують дво? з карабiнами за плечима. Дво?! Взяти не
можна. Хтось iз них обов'язково вистрелить або закричить.
   "У-у, iшаки!" - ла?ться Абдула?в i проводить ?х злющим поглядом.
   Розвiдники стоять, вичiкуючи  на  здобич,  але  звiрина  не  йде.  Тодi
Абдула?в забира? Митяя i руха?ться до сусiднього  двору.  Тимковi  наказу?
стояти пiд хлiвом, спостерiгати за хатою.
   - Бачиш, - показу? Абдула?в на воза i коней посеред подвiр'я.  -  Фрiци
тут е. Не може такого бути, щоб хто-небудь з них не вийшов надвiр.
   Тимко щiльнiше тулиться до стiни i наводить очi на  дверi.  Вiн  сто?ть
довго, мерзнуть ноги i руки, смертельно хочеться закурити.
   Знову повз двiр проходять вартовi. Вiн бачить блиск мiсяця на  багнетах
i чу? ?х тиху розмову. Ось один з  них  зупинився,  блиснув  запальничкою,
прикурив. На Тимка вiйнуло  запашним  димком.  Вони  стояли  вiд  нього  в
кiлькох метрах, i йому здавалося, що вони його бачать.  Тимка  давить  пiд
ложечкою, вiн переста? дихати, кам'янi?. Нiмцi простують далi,  несучи  на
багнетах iскри мiсяця. Тимко тре рукавичкою злiпленi морозом  вi?.  Раптом
тихо iржуть конi, дверi вiдчиняються, i з хати виходить нiмець. Вiн сто?ть
секунду-двi, нiби  прислуха?ться  до  чогось,  потiм  розстiбу?  шинелю  i
сюркотить у снiг. Тимко вискаку? iз-за хлiва i шепоче:
   - Хенде гох!
   Нiмець пiднiма? руки, а спритним ударом  ноги  вибива?  автомат  з  рук
Тимка, хапа? за горло i кида? в снiг. Тимко б'? нiмця колiном пiд  дихало.
Нiмець летить у снiг. Тимко насiда? зверху i чув, як щось важко  б'?  його
по головi. "Пропавi"-шепоче його гаснуча свiдомiсть...
   - Ти можеш iти? - пита? його хтось, тяжко сопучи.
   - Можу! - шепоче.
   Мороз поверта? сили, Тимко бiжить. В улоговину котиться, як груша.  Рот
забитий снiгом, у носi снiг, в вухах снiг.  Тимко  пiдiйма?ться  шгноги  i
бачить перед собою всiх розвiдникiв.  Вони  тривожно  метушаться:  в'яжуть
того самого нiмця, з яким борюкався Тимко. Абдула?в суворий i стривожений.
   - Ошень харош, харошi Пошли, ребята, - пiдганя? вiн  розвiдникiв.  Вони
стають на лижi i прудко тягнуть нiмця по снiгу.
   Абдула?в пiдходить до Тимка.  Тепер  усе  добре,  "язика"  потягли,  до
свiтанку далеко, мимо батарей проскочать. В  селi  стрiлянина  i  тривога,
одна за одною злiтають ракети. Голубi виблиски бiжать по снiгах.
   -  Завили,  шакаль?,  -  кива?  Абдула?в  у  той  бiк,  звiдки  чу?ться
стрiлянина, i смi?ться. - Тебе шапка спасал. Он тебя гранатой  башка  бил.
Ты хароший человек, у тебя башка крепкий.
   - Як же воно вийшло? - пита? Тимко.
   - Потом, - смi?ться Абдула?в i  пришвидшу?  крок.  -  Наши  уже  далеко
отошли, шире шаг. Доганять нада.
   У повiтрi наростаючий свист снаряда.
   - Ложись, - шепче Абдула?в, i вони з Тимком падають у  снiг.  ?х  обда?
гарячими газами. Вгорi фуркотять уламки, один iз них пада? зовсiм близько,
i чути, як вiн шипить у снiгу, вичахаючи.
   - Наши стрелял, фрицов батарей искал, - поясню?  Абдула?в,  вони  знову
бiжать до лiсу, який уже недалеко.
   Пiд самим лiсом ?х наздогнало кiлька мiн: двi вибухнули далеко  позаду,
третя шарахнула в лiсi. Вибух був гучний i трiскучий.
   - Зто фриц. Из Торопы бросал, - i Абдула?в вилаявся по-сво?му.
   Потiм, коли вони зайшли помiж дерев, вiн сказав:
   - Ти хароший человек, смелнй, а фрица не мо-жешь брать. Нада  его  бить
по башка, а не говорить "руки вверх".  Я  сль?шал  вашу  возню,  прибегал,
помог. Нада голову бить й тихо, спокойно. Понял?
   Тимко кивнув головою i мiцно зав'язав шворочки вiд шапки,  щоб  не  так
густо iшла кров.
   Коли увiйшли в розташування батальону, досвiдчений Абдула?в вiдчув,  що
тут щось трапилося. Вартовий, незважаючи на те, що вони назвали пароль, не
пропускав ?х i весь час прислухався до вибухiв.
   - Почему не пускаешь? Пароль сказал, што нада?
   - А може, ви нiмцi?
   - Какой немцы? Пустая твоя голова, - вилаявся Абдула?в.  Мимо  пробiгли
санiтари з носилками. Вартовий, глянувши на них, сказав Абдула?ву:
   - Один взвод мiною накрило.
   Тимко не став чекати, пiшов шукати  санiтарiв.  Вони  скинули  з  нього
шапку, вистригли навколо рани волосся i змазали йодом.
   - Нiчого страшного, - сказав один з них, - черепок цiлий, - i  навернув
Тимковi на головi бiлу чалму. Шапка не налазила, i Тимко, засунувши ?? пiд
халат, пiшов розшукувати Марка.
   В ротi Тимка зустрiли приязно.
   - А, герой ночi? - обступили  його  бiйцi,  але  вiн  не  став  з  ними
розмовляти. Його охопила якась тривога, i вiн шукав Марка.
   - Це який же? - перепитували його. - З новеньких?  Той,  що  стояв  пiд
деревом? Зда?ться, його в другий взвод перевели.
   - I зовсiм нi. Його з першого разу. Отам, пiд соснами, вони всi лежать.
   "Пiд якими соснами? Що вони мелють? Таж я двi  години  тому  бачився  з
Марком i говорив".
   Тимко пiдiйшов до сосен. Марка там не  було.  Тодi  вiн  пiшов  далi  i
побачив на снiгу непорушних людей, що стогнали.  Вiн  наблизився,  i  став
розшукувати Марка, i майже  зразу  побачив  його.  Той  сидiв,  обiпершись
спиною об дерево, i не стогнав, а сичав крiзь зуби.  Лiва  нога,  обмотана
бинтами, лежала на шинелi.
   - Тебе поранило? - запитав Тимко, вiдчуваючи,  як  Марко  то  вiдплива?
кудись у темряву, то знову появля?ться близько перед очима.
   Марко мовчки кивнув головою i злегка торкнувся рукою до бинтiв.
   - Стояв я, значця, пiд деревом i думаю... дай... сухарика пожую. А воно
звiдки й прилетiло. Кинувся бiгти, а нога як  дерев'яна.  С-с-с,  -  знову
засичав Марко i зiщулився вiд болю. - Прямо в  гурт  влучило.  С-с-с...  I
хтозна-звiдки вона й прилетiла... с-с-с-с...
   В таборi заворушилися. Полонений нiмець  розповiв,  що  в  селi  стоять
незначнi гарнiзони i що основна  укрiплена  лiнiя  -  на  схiднiй  околицi
Старо? Торопи.
   Командування розраховувало взяти село комбiнованим ударом. Через десять
хвилин повинна розпочатися атака.
   - Може, валянок мiй вiзьмеш, - розщедрився Марко. - Як одшаткують  ногу
в шпиталi - навiщо вiн менi?
   - Ех, Марку, Марку... От i  з  тобою  розлука  настала.  А  де  ж  наше
дитинство, що ожиною пахло, де ж наша юнiсть - голуба ташанська?  Аж  там,
за лiсами чорними, за дорогами битими, вiдiйшло i незчулося,  пiшло  -  не
вернулося...
   Тимко м'яв у руках шапку, а вона димом снарядним пахла.
   - Прощай, Марку.
   Долоня на долоню, мозоль  на  мозоль,  жилка  на  жилку.  Серця  кров'ю
пропекло, вiрною, земляцькою. Марко захлипав пiд сосною, а Тимко  побiг  з
автоматом у снiговий крутiж: не в його характерi було розчулюватися.
   Як тiльки батальйон вийшов iз лiсу, розпочалася артилерiйська канонада.
Все злилося в ?диний гул, який  не  стихав  нi  на  секунду,  а  весь  час
посилювався.  "Го-ооо-о-о,  гоо-о-о-о",  -   рокотало   понад   лiсами   i
перекочувалося з краю в край. Було ще темно, i вибухiв не було видно.
   На бiлому снiгу зачорнiли постатi бiйцiв, вони бiгли i кричали "ура"...
"А-аа-а-аi -  неслося  над  бiлими  снiгами  i  зливалося  з  трiскотнявою
кулеметiв, автоматiв, гарматним гулом.
   Абдула?в бiг разом iз Тимком. До села залишалося метрiв двiстi,  навiть
у пiвтемрявi було видно першi хати.
   - Сейчай он нам даст, - крикнув на бiгу Абдула?в i вставив до  автомата
новий диск.
   Ще  проскочили  п'ятдесят  метрiв,  i  раптом  щiльний  струмiнь  вогню
полоснув по наступаючих. Бо?ць, що бiг попереду  Тимка,  ткнувся  носом  у
снiг. Наступаючi шарахнули убiк, а Тимко побiг прямо, стрiляючи на ходу  i
щосили кричачи: "...а-а-а!"  Кiлька  разiв  падав,  зводився,  знову  бiг,
випльовуючи з рота снiг. Вибуховою хвилею його кинуло в снiг. Вiн  полежав
кiлька секунд, увiгнав у автомат новий диск, посипав кулями кудись уперед.
Бiля нього щось трiскало, лопалося, шпурляло снiгом у  очi,  та  вiн  повз
уперед. Йому i в голову не приходило, що то ляскають бiля  нього  розривнi
кулi. Все повз i  робив  у  глибокому  снiгу  кручений  слiд.  Раптом  вiн
посунувся униз i зрозумiв, що летить в улоговину.  Вiдразу  ж  схопився  i
побiг нею. Над ним трiщало, гримiло i  цявкало.  В  улоговинi  схили  були
чорнi вiд вирвано? вибухами землi. Тут назбиралися гази i смердiло, як  iз
старого комина.
   Заламуючи до кровi нiгтi, видряпався на горбок i побачив пiд хатою двох
нiмцiв у касках. Один лежав за кулеметом, другий метушився бiля коробок iз
кулеметними стрiчками. Нiмцi помiтили його i дали  довгу  чергу.  Але  вiн
встиг упасти в снiг, i кулi зашипiли  зверху.  Тимко  вiдчепив  гранату  i
швиргонув наослiп. Вибуху майже не було чути, бо якраз поблизу  розiрвався
снаряд.  Тимка  дружно  замолотило  груддям  по  спинi.  Вiн   звiвся   i,
зiгнувшись, побiг до хати. Один солдат був  убитий,  а  другий  вовтузився
бiля кулемета,  закладаючи  стрiчку.  Вiн  таки  устиг  ??  закласти,  але
вистрiлити не встиг. Тимко вдарив його прикладом по касцi так, як  би  вiн
бив сокирою дровиняку, що не хоче колотися, -  обiруч.  Нiмець  викинув  з
грудей короткий звук "го" i звалився на спину. Тимко сiв бiля  кулемета  i
повернув його вздовж сiльсько? вулицi.
   Нiмцi короткими перебiжками, ховаючись поза будинками, бiгли до  нього,
i Тимко вже бачив каски i сiрi вiд морозу обличчя. Вони вже були  близько,
як раптом повернули i побiгли назад. Один з них махнув на  бiгу  руками  i
кинув ?х хрестом на землю; другий присiв, потiм випростався i,  кульгаючи,
побiг далi.
   Тимко перестав стрiляти, бо закiнчилася стрiчка. В цей час  позад  себе
почув тяжке сапання i крик. Вiн озирнувся  i  побачив  наших  бiйцiв,  якi
вибiгли з-за хат. Мимо нього теж пробiгло кiлька червоноармiйцiв, i один з
них схопився руками за голову, закрутився на мiсцi,  тикаючись  головою  в
усi боки, як  слiпий,  пробiг  кiлька  крокiв,  зашкопертав,  ухопився  за
дерево, обiйняв його руками, зсунувся i так i залишився сидiти бiля нього.
Тимко схопився i також хотiв був бiгти  вперед,  але  чомусь  озирнувся  i
побачив, що кулеметник-нiмець, якого  вiн  приглушив,  розстiба?  в  свого
товариша кобуру i намага?ться витягти пiстолет. Бiлi пальцi  його  нервово
бiгають по чорнiй кобурi. Тимко  вихоплю?  з  пiхов  багнет-нiж  i  в  два
стрибки уже бiля нього. Б'? ножем у  живiт.  Нiмець  здрига?  всiм  тiлом,
каска його гримить по стволу кулемета... Тимко бачить, як вiн зiва?  ротом
i випльову? снiг разом iз кров'ю,  в  горлi  у  нього  булькотить.  Раптом
нiмець почина? пiдводитись, i нiж ворушиться  в  його  животi.  Тимко  дав
коротку чергу в груди. З шинелi  летять  клаптi  сукна  i  курить  пилюка,
блискучi гарячi гiльзи летять на землю, i з них ще  куриться  димок.  Тiло
нiмця нерухоме. Тимко сто?ть над ним, зцiпивши зуби. Закривавлена пов'язка
зсунулась з голови, очi горять  сухо:  "Ну  що,  завоював  Росiю?"  Нiмець
лежить на землi хрестом, 'на чоботях блищать вичовганi шипи. "Здалека ж ти
прибився, та вже далi не пiдеш". Нiмець мовчав, у губах засiла смерть, а в
пальцях - вигребена з-пiд снiгу  грудочка  землi.  "I  цього  не  дам",  -
насупився Тимко i вибив ногою грудку, потiм  перезарядив  свiй  автомат  i
побiг туди, де клекотiв бiй.
   Нашi вiйська вже захопили  схiдну  околицю  села  i  просувалися  далi.
Червоноармiйцi бiгли через городи кудись у  горiшнiй  куток  села,  де  ще
вiдгризалися нiмцi.
   Тимко бачив, як бiля одного розбитого снарядом будинку метушилися  нашi
мiнометники, встановлюючи  мiномет.  За  будинком  пiд  розваленою  стiною
стояли сани з мiнами; кошлата рижа конячина, що привезла сюди  бо?припаси,
стояла, опустивши голову, нiби  дрiмаючи.  На  довгiй  шерстi  кришталевим
люстром висiли бурульки, i при кожному русi тварини  трiнькали  мелодiйним
дзвоном. Вусатий ?здовий з батогом за  поясом,  бурий  вiд  натуги,  носив
мiни.
   Бiйцi вiдкрили стрiлянину, i Тимко бачив, що мiни рвуться на бугрi,  за
селом. Коли снiгова запона розвiялась,  вiн  помiтив  людськi  фiгури,  що
чорними клубочками котилися не з села, а в село.
   "В  контратаку  перейшли  нiмцi",  -  подумав  вiн  i   побiг   швидше,
переплигуючи тiла убитих нiмцiв, що лежали на дорозi. Вискочив на околицю,
помчав далi. Крокiв за двадцять вiд нього сапотiли  ще  якiсь  бiйцi,  але
вигляд у них був дивний i страшний:  всi  вони  були  в  подертих  брудних
шинелях i озбро?нi чим доведеться, - бiльшiсть iз нiмецькими гвинтiвками в
ру-. ках - це були нашi полоненi,  яких  тiльки-но  визволили  iз  табору.
Раптом iз горбiв потекла вниз лавина сiрих шинелей, i  зараз  же  за  ними
iз-за схилiв вилетiли танки. Вони мчали на  повнiй  швидкостi,  розкидаючи
гусеницями снiг, залишаючи позад себе бiлi  смерчi  снiгово?  порошi,  що,
просвiчуючись на сонцi, яскраво блискотiли, як риб'яча луска.  Помiж  тi?ю
порошею невиразно виднiлися людськi постатi, - то бiгла  нiмецька  пiхота.
Тимко упав у снiг i озирнувся навколо. Йому уже виразно було видно обличчя
сво?х бiйцiв, що бiгли з горба. Нiмецькi танки били з гармат i  кулеметiв.
Бiйцi падали в глибокий снiг,  i  ?хнiх  трупiв  не  було  видно.  Упавши,
чоловiк нiби зараз же провалювався крiзь землю.
   Тимко схопився, i побiг уперед, i скоро змiшався iз тими,  що  бiгли  з
горбiв. Раптом зчинилась така стрiлянина, що не можна було зрозумiти,  хто
кого б'?. Попереду  щось  блиснуло  i  повалив  густий  дим.  Перший  танк
крутився на мiсцi. Тимковi вдарило  в  горлянку  кислою  оскомою  горiлого
залiза. Вiн пробiг ще кiлька крокiв i плигнув у глибоку вирву вiд снаряда,
на вiнцях яко? стримiли гострi уламки.  Раптом  нiмецькi  танки  повернули
назад, i по нашiй пiхотi з краю в край  пронеслося  "ааа-а-а-а!",  i  сiрi
шинелi заворушилися  i  побiгли  вже  не  назад,  а  вперед.  Тимко  також
вихопився iз сво?? вирви i побiг сильними широкими стрибками.  Мимо  нього
щось ревнуло, заляскало, i вiн побачив, що це  нашi  "тридцятьчетвiрки"  з
розгону промчались на горб. Тимко побачив нашого бiйця, що бiг без шапки i
шинелi, вiн правою рукою пiдтримував вiдбиту осколком щелепу. Його  зелена
фуфайка була заюшена кров'ю. Тимко вискочив на горб.  В  улоговинi  овечою
отарою полоха?ться нiмецька пiхота, i нашi танки давлять ??  гусеницями  i
розстрiлюють з кулеметiв.
   "Добивати ?х треба", - подумав вiн i на бiгу дав двi довгi черги.
   Вiн бiг по улоговинi i бачив,  що  нашi  бiйцi  вже  беруть  полонених.
Недалеко вiд нього у вирвi  блиснув  кокардою  офiцерський  кашкет.  Тимко
побiг на нього. Раптом хтось тупими щипцями рвонув його за спину. Вiн упав
на живiт, жадiбним сапанням занюхав  снiг.  Офiцер  вискочив  iз  вирви  i
подряпався вгору крутим схилом. Вiн був у  мундирi,  галiфе,  чоботи  його
блищали в снiгу. Та йому було тяжко i  трудно,  вiн  ступав  якось  боком,
далеко вiдвiвши руку з парабелумом. Тимко звiв голову i клiпнув вiями, щоб
збити з них снiг i краще бачити. Приклав холодне  ложе  до  гарячо?  щоки,
навiв дуло  нiмцевi  помiж  лопатки.  Офiцер  упав  набiк  i  покотився  у
видолинок, блискаючи хрестами. i чобiтьми. Попереду нього  котився  кашкет
iз кокардою. Тимко дотягся до нього рукою, зiм'яв i втратив свiдомiсть.
   Незадовго перед тим, як  було  поранено  Тимка,  на  командному  пунктi
дивiзi? був поранений ще один во?н: командуючий  армi?ю  генерал-лейтенант
Овча-ренко. Осколками бомби йому перебило праву ногу. Коли лiкар  нашвидку
поров синю  штанину,  кров  розводила  по  нiй  ще  один  лампас.  Генерал
задихався  вiд  болю  i  через  кожну  хвилину  довiдувався  у   молодшого
ад'ютанта, як справи на фронтi. Ад'ютант поштиво схилявся  над  носилками,
на яких лежав командуючий, i ввiчливо доповiдав, що нашi просуваються,  що
лижники  захопили  станцiю  i  перерiзали  ?дину   дорогу   для   вiдступу
торопецькiй групi, яка хотiла прорватися на  пiвдень.  Поступило  зведення
вiд четвертого, що взята велика група полонених.
   - Хорошо, - сказав командуючий i втомлено схилив на груди голову,  нiби
збираючись задрiмати, але потiм вiдкрив очi i попросив  ад'ютанта  пiдiйти
ближче.  Той  виструнчився,  бiленький,  як  лебiдь,  у  бiлому   кожушку.
Командуючий поморщився, по  високому  чолi  проповзла  хмурiсть.  Ад'ютант
виструнчився ще дужче, i в збентежених очах його завихрилося замiшання. "Я
нi в чому не почуваюся  винним.  Я  стою  по  уставу.  Накажiть  -  я  все
виконаю", - наче говорив його вигляд. Але  командуючий  морщився  i  знизу
вгору пильно, навiть суворо, дивився на нього. Потiм розтяг губи i  змiшав
усмiшку з болем: - I треба ж було налетiти i на дурацький осколок, а?
   Молоденький ад'ютант опустив очi: вiн не  знав,  що  сказати.  Але  той
батькiвський тон, яким вiдiзвався до нього командуючий, пiдбадьорив  його,
i вiн вiдважився на жарт:
   - Нiчого. До перемоги заживе.
   - Але ?? треба робити, -  обiзвався  командуючий.  -  Передайте  наказ:
нiкому не говорити про мо? поранення.
   Ад'ютант сказав "?сть" i побiг до рацi?. Всi,  хто  оточував  генерала,
зрозумiли, що вiн не кине свого поста.
   Командуючого поклали на сани, обмостили ногу i в  супроводi  ад'ютанта,
охорони i лiкаря повезли на командний пункт армi?. Його влаштували так, що
вiн мiг напiвсидiти, i йому було видно, що робиться навколо.
   Мимо, большаком, резерви наздоганяли  фронт.  Бiйцi  йшли  у  валянках,
теплих шапках i теплих рукавицях. Все це були волжани, уральцi,  сибiряки.
Вони iшли поважно, як на  важливу  i  пильну  роботу;  обличчя  ?хнi  були
спокiйними i суворими. Деякi бiйцi жартували, пхаючи один одного в снiг.
   На привалах обов'язково хтось з'являвся з  гармошкою,  i  над  голубими
снiгами  лунали  "частушки-спевушки",  "попевочки",  веселi,  залихвацькi,
iнодi по-солдатському брутальнi, але все це говорило про те, що в бiй iшла
весела  i  окрилена  першими  перемогами  армiя,  i  генерал,  посмоктуючи
"Казбек",  пригадував  лiтньо-осiннi   бо?,   втомленi   обличчя   бiйцiв,
поранених, закушпелених, злих. Нi! Тепер було зовсiм не те! Руський дух не
вдалося зломити, i ось вiн уже ширя? над степом "напевочками"  i  несе  на
багнетах  сувору  кару  вороговi.  Дивлячись  на   маршовi   колони,   що,
поспiшаючи, наздоганяли фронт, який рухався на захiд, на  веселих  бiйцiв,
на ряди автомашин, що пiдвозили бо?припаси,  командуючий  розумiв,  що  це
успiх, що наступ розгорта?ться i що в такий вiдповiдальний момент  вiн  не
може покинути фронт.
   Генерала везли видолинком на большак  з  тим,  щоб  там  пересадити  на
санiтарну машину i вiдправити далi на КП армi?. Його везли тим видолинком,
де ще недавно кипiв бiй i де ще не встигли пiдiбрати поранених i  забитих.
На  дорозi  стояла  вантажна  машина,  i  звiдти  чулося  два  голоси,  що
сперечалися помiж собою:
   - Хiба так кладуть, дурна твоя голова?! - кричав один з  них.  -  Треба
так складати, щоб лежали, як сiрнички, i теплiше буде? А ти що  робиш?  Як
будемо так вкладати, то доведеться ще одну ходку робити.
   - А ти бо?шся? - простуджено хрипiв другий голос.
   - Не боюся, а менi наказано снаряди пiдвозити, а з цими  ви  б  i  самi
справилися.
   Коли генерал пiд'?хав ближче, вiн  побачив  шофера  в  засмальцьованому
кожушку, що  розкурював  козячу  нiжку,  лiниво  пересварюючись  iз  двома
бiйцями, якi вкладали на дно кузова наших червоноармiйцiв.
   - Раненi? - запитав генерал.
   Шофер кинувся, як на пружинах, i вiд несподiванки вирячив очi.  Вiн  не
сподiвався зустрiти генерала  так  близько  бiля  фронту  та  ще  й  не  в
броньовику, а на простих санях-розвальнях.  Кинувши  до  щапки  руку,  вiн
набрав повнi груди смiливостi i вiдрапортував одним духом:
   - Похоронна команда займа?ться уборкою трупiв!.. Генерал зняв  шапку  i
важко опустив голову у смушевий комiр. П'ять  пар  заснiжених  пiдошов  iз
зведеними докупи каблуками лежали на днi  кузова.  У  генерала  смикнулася
лiва щока i куточки губ. Вiн  одяг  шапку  i  опустив  очi.  Сани  рушили.
Ад'ютант бачив, що генерал схвильований, i, щоб хоч чимось  втiшити  його,
сказав:
   - Товаришу генерал-лейтенант, нашi жертви, безсумнiвно, меншi.
   - А ти ходив ?х рахувати? - насмiшкувато запитав генерал.
   - Нi, але...  операцiя  так  була  пiдготовлена  блискучо  i  нашi  так
несподiвано нанесли удар, що менi зда?ться...
   - Тобi зда?ться, а я точно знаю, що в тих, що наступають, жертв  завжди
бiльше, нiж у тих, що обороняються.
   Красивий ад'ютант почервонiв i  замовк,  попросив  у  генерала  дозволу
закурити. Вийняв нiмецьку запальничку  i  усмiхнувся,  пригадавши,  що  цю
запальничку йому подарувала одна армiйська телефонiстка. Примруживши  очi,
дивлячись крiзь райдужну щiлину, побачив  обтягнуту  вузенькою  спiдничкою
фiгурку, з широким ременем на тоненькiй талi?.
   "Скорiше б у штаб, там веселiше. Але не дай бог кому  такого  генерала,
як у мене. Сам не зна? спокою i другим не да?. Замiсть того  щоб  керувати
iз свого штабу, вiн лiзе у саму гущу бою.  I  ось  наслiдок  -  сидить  iз
перебитою ногою. Побанитись би  оце,  взяти  iз  складу  чисту  бiлизну  i
ввечерi до Лiночки. Хапай мить, щоб любить. Адже  ж'  може  бути  так,  що
цюкне малесенький осколок - "Милая, сердцем моим не согре-тая,  песня  моя
осталась недопетая", i навiть у  нових  теплих  валянках  мало  при?мностi
лежати на холод ному днищi кузова машини", - разом  iз  димом  випах-кував
сво? думки дженджуристий ад'ютант.
   Про його поведiнку генерал дуже добре знав, але  тримав  коло  себе  за
ретельнiсть. Ад'ютант мав  феноменальну  пам'ять  i  виключну  хоробрiсть.
Генералу  подобалась  його   витонченiсть,   i   такт,   i   навiть   його
романтично-донжуанська душа. Поки що вiн за все йому пробачав, i  стосунки
мiж ними були якнайкращi, хоча ад'ютант знав, що хай тiльки трапиться щось
недобре, хай вiн порушить дисциплiну, - генерал нiколи не  заступиться  за
нього i покара? по заслузi.
   - Товариш командуючий, дозвольте звернутися. Хочу вам  розповiсти  дуже
цiкаву iсторiю.  Я  допитував  одного  полоненого  нiмецького  офiцера,  i
зна?те, що вiн менi сказав?
   Ад'ютант не встиг доказати  -  в  повiтрi  почувся  свист  цiло?  черги
снарядiв, i вони стали вибухати по улоговинi i на ?? схилах.
   Командуючий сказав, пiдморгнувши:
   - У бiлий свiт, як у копiйку: нашо?  пiхоти  тут  уже  давно  нема?.  -
Осколком йому знесло iз голови смушеву шапку.
   - Iч, загра?... -  усмiхнувся  вiн,  розглядаючи  дiрку.  -  Доведеться
просити на складi другу. А як не  дадуть?  Я  ж  ??  не  виносив,  скiльки
положено?
   - Я мистецьки ?? зашию, - засмiявся ад'ютант. Лiкар щулився  на  санях,
злякано поглядаючи на горби. Але вогонь  уже  перенесли  далi,  i  снаряди
гомонiли десь за лiсом. Санiтари повибiгали iз сво?х схованок,  i,  взявши
носилки, стали пiдбирати поранених бiйцiв.
   - Знову забитi? - запитав командуючий. Два санiтари  поставили  носилки
на снiг, дружно доповiли:
   - Пораненi, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак.
   Сани зупинилися,  i  генерал  побачив  на  носилках  молодого  бiйця  з
перев'язаною головою i смаглявим сердитим обличчям. Шинеля i  гiмнастьорка
в нього були пошматованi, бiлiли бинти, що оповивали груди.
   - Ось вiдбира?мо, а вiн не да?,  -  i  санiтар  показав  на  бiйця,  що
закривавленою рукою тримав пом'ятого  офiцерського  кашкета  з  вiдiрваним
орлом. Генерал здивовано пiдняв угору брови.
   - Навiщо тобi офiцерський кашкет? - запитав у бiйця.
   Бо?ць лизнув язиком шорсткi губи.
   - Я вбив його... Вiн лежить там, бiля схилу, - з трудом вимовив вiн,  i
пергаментне обличчя задихало помстою.
   - Як тво? прiзвище?
   - Тимко Вихор. З лижного батальйону. Вiн  весь  час  облизував  губи  i
просив снiгу. Зачувши прiзвище бiйця,  маленький  красивий  ад'ютант  нiби
пригадав щось i, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його.
   Нахилившись до генерала, тихо сказав:
   - Цей хлопець  ?  в  списку  бiйцiв,  що  вiдзначилися  в  сьогоднiшнiй
операцi?. Комiсар п'ятого переда?, що вiн знищив  кулеметну  обслугу,  яка
обливала свинцем батальйон, i цим дав можливiсть швидко повести наступ.
   Всi мовчки дивилися на бiйця, який лежав, закривши очi.
   Генерал був старий солдат, i за сво? бойове життя бачив  сотнi  геро?в,
убитих i поранених, але нiколи вiн так не страждав, як  тодi,  коли  бачив
перед собою забитих або тяжко поранених зовсiм  ще  молодих  юнакiв.  Тодi
щось батькiвське горювало в ньому i до спазм в горлi здавлювало серце.
   - Пiднесiть його до мене, - попросив командуючий.
   Два санiтари обережно взяли носилки,  наблизились  до  генерала.  Тимко
вiдкрив очi. Вони були блискучi, i помiж вiями кипiв бiль.
   - Пити дуже хочеться...
   Лiкар, що вже мацав його пульс, кивнув санiтарам :
   - Натрусiть йому на губи снiгу.
   Тимко жадiбно облизав губи язиком i кинув кашкет на землю.
   Генерал простяг руку до  ад'ютанта,  той  вийняв  iз  сумки  малесеньку
коробочку i щось передав командуючому.
   - Ти хоробрий во?н, - сказав генерал i, нахилившись, приколов до шинелi
Тимка медаль "За вiдвагу".





   Удень ще сяк-так, чоловiк то бiля худобини пора?ться,  то  пiде  в  луг
пенькiв набити на розтопку, а притюпа? нiч  -  хоч  вий  по-вовчи.  Глухо,
сумно. Над снiгами i над хатами провиса? чорна мертвота. В  такий  час  iз
ташанських очеретiв виходить вовча зграя, хижо винюху?  снiжок,  по  якому
бродила на вечiрнiм  водопо?  товаряка,  всiда?ться  навколо  ополонок,  i
зимовими зорями довго свiтяться в темнiй водi вовчi очi.  Вожак,  сильний,
м'язистий звiр, сидить нерухомо, як  на  святiй  молитвi.  Клаца?  зубами,
одiрве вiд льоду сухий зад  (на  льоду  залишиться  ошмульгок  шерстi)  i,
витягши лобасту голову вперед, потрюхика? на роздо-бутки.
   Щось гуркнуло в синiй пустелi. То вiд морозу лопнув лiд. Свiжа  трiщина
заграла проти мiсяця павичевим пiр'ям. I  знову  вовчi  тiнi  в  райдужних
коронках мiсяця бiжать по льодах.
   Ось вожак щось зачув. Нiздрi його затрiпотiли i покрилися слизотою. Вiн
рiзко крутнув убiк i щосили погнав до чорно?  купи  куширю,  що  лежав  на
снiгу. Прибiг i став розривати лапами. Браття-сiроманцi не вiдставали  вiд
нього.  Але  вiн,  вожак,  вiн  сам  винюхав,  вiн  перший  знайшов.  Отож
церемонитися нiчого - i летить шерсть iз пiдлеглих. Нарештi знайшов те, що
шукав, кинув зубами мерзлу щуку на голубий полумисок льоду.  Вона  сяйнула
лускою, i вожак сильним стрибком настиг ??.
   Помчала рiчкою вовча зграя.
   А з очеретiв видибала лисичка. На льоду  золотим  карасиком  стрiпнувся
мiсяць. Лисичка  схопила  його  лапками  i  лизнула  язиком.  Ху!  Прiсне!
Риб'ячий дух чманив ?? i викликав спазми,  але  вона  тiльки  понюхала  те
мiсце, де лежала щука, i, жалiбно заскiмливши, подалася в село.
   Довга зимова нiч. Довга.  Тягнеться  повiльно,  як  пряжа  з  бабського
веретена. I кожному сво?: десять  скаче,  сотня  плаче,  а  тисячi  зубами
скриплять ввi снi.
   В Ионьки в грудях цiле ревище: ловив старостi рибу та простудився. Воно
б ще й нiчого, та ще  клопiт  -  призначено  його  переобладнати  клуб  на
церкву. А це тiльки ж подумай  -  ризи  дiстань,  ладану  дiстань,  свiчок
дiстань, а де ж тi?? вощини вiзьмеш, коли в селi бджоли не знайдеш? Отут i
вихитри хитрячка.
   Павло Гречаний всю зиму не злазив iз печi, хiба щоб  води  принести  та
дров нарубати, i всю зиму йому снився один i той же сон: за  ним  ганялися
телята. Про себе вiн давно вирiшив, що це добрий сон. Нашi  таки  потурять
нiмця.
   I в кожного сво? нило, в кожного сво? болiло.
   Орися розгрiбала дерев'яною лопатою жар у печi, саджала паляницi.  Руде
в  бiлих  кружалах  теля  схопилося  iз  сво??  постельки  i,   поставивши
ослiнчиком ноги, пустило в соломку срiбний дротик.
   - Ах ти ж паскудне! - насварилася на нього Орися i  пiдставила  щербате
горщеня.
   Телятко, зробивши сво? нехитре дiло, зацокотiло  слюдяними  копитечками
по долiвцi, дитячими  очима  вставилося  на  вогонь.  Орися  засмiялася  i
схопила його за оксамитове вушко. Рижик сапнув телячим духом ??  у  груди,
лизнув руку.
   - Що, монi захотiлося? Зараз я тебе поведу до мами.
   Орися вiдв'язала теля i вже хотiла виводити надвiр,  як  у  сiнях  щось
зашамотiло i в хату увiйшла рiдна Орисина мати Одарка.  Телятко  рвонулося
на оривку i занюхало кожух.
   - До?ти збира?шся?
   - Я тiльки хвилечку, матiнко, - зашарiлася Орися, злякано  вiдступаючи.
"Може, з Тимком що, не дай боже?" Кров вiдлила ?й вiд обличчя, груди  нiби
хто поколював голочками.
   - Теличка? Бичок?
   - Бичок. Та такий смiшний, - зарожевiла Орися, покрила полою дiйницю.
   "Слава богу, не про Тимка. Та й хто про його що скаже, як вiн  бозна-де
за фронтами".
   - Що ж, роби сво? дiло. Я пiдожду.
   - Я зараз, матiнко. Одну хвилечку. Iди вже, iч, лукаве, -  заметушилася
Орися, пiдпихаючи телятко, яке раптом затялося  i  не  хотiло  переступати
порога.
   Сивим клуб'ям перекотився мороз,  шугонув  пiд  лави.  Тихо  тренькнули
вiкна: то Орися зачинила за  собою  набухлi  дверi.  За  вiкном  чувся  ??
улесливий голосок i жалiсне мекання телятка.
   "Тварина - i та свою матiр чу?, а моя як пiшла з хати, то й  мiсток  за
собою спалила, - журилася Одарка. - Чоловiк по снiгах та  лiсах,  а  може,
вже й живого нема?, а ти сиди вдома одна, доживай вiк у чотирьох стiнах".
   Коли Орися повернулася в хату, Одарка сидiла на лавi, бiля  дверей,  як
чужа, i мовчала. Бiля чобiт темнiли калюжi вiдталого снiгу.
   - Такий цмолавий, що насилу вiд  корови  вiдтягла,  -  гомонiла  Орися,
прив'язуючи телятко в хатинi.
   Вiд Орисиного кожушка по хатi пiшов морозний  дух.  Розiпнувшись,  вона
кинула хустку на скриню, лице ??, розпечене морозом, горiло, очi блищали.
   Вона знала, чого прийшла мати, але перша не зачинала розмови. Хоч  мати
i була для не? доброю i не зробила  нiякого  зла,  проте  Орися  не  могла
забути, як по ночах давилася сльозами, випрохуючи любовi, вимолюючи Тимка,
i вiд тих слiз осiдала в Орисиних жилах гiркота. I тепер, як кажуть:  "Усе
проща?ться, та не все забува?ться".
   Правда, Орися забiга? до матерi,  провiду?,  як  коли  то  й  поможе  в
чомусь, та не тягне ?? до рiдного дворища...
   - Отака я господиня, що й про гостю не подбала, - завешталася Орися.  -
Я зараз вам, матiнко,  сметанки  з  товченицею  та  й  чарочку  вишнiвочки
знайду. Воно б гуртом веселiше, та батько з матiр'ю десь до млина по?хали.
Я Гаврила покличу. Вiн хоч нашуткуе повну хату.
   - Не треба, дочко. Може, в чоловiка яка робота, - обiзвалася Одарка,  а
сама подумала: "Батько й мати до млина по?хали,  а  я  вже,  виходить,  не
мати. От i вирости дочку в чужий двiр. Вiддав - уже не твоя".
   На ходу поправляючи зачiску (тепер у Орисi не висiли на спинi двi  бiлi
коси, в якi було вплетено сонце, а були вони закрученi ззаду в тугий калач
i про-шпилькованi). Орися метнулася в хатину i заторохтiла горшками.
   Внесла глечик сметани, череп'яну миску товчено? картоплi, поставила  на
стiл, засланий рубчатою скатертиною. Тодi пiшла в комору  i  принесла  пiд
фартушком  пляшечку  вишнiвочки,  вистелила  матерi  на  колiна  вишиваний
рушник.
   - Ну, дай же боже, щоб нашi  живими  повернулися,  а  ми  теж  до  того
щасливого часу дожили, - приказала мати i вихилила одним духом келешок.  -
А ти чого ж не п'?ш?
   Орися торкнулася губами, скривилася:
   - Як його тi мужчини й п'ють? - почервонiла. Щоки  калиною  взялися,  i
засмiялася Орися розкотисте, гiнко, по-дiвочому. - Ой, ?й-право, сп'янiла,
матiнко! Геть-чисто вступило в ноги, - перейшла  вона  на  тихий  смiх,  i
ласкаве, розчулено-нiжне заструмувало з ?? очей.
   - Ти ж тiльки губи вмочила, - запишалася мати, внутрiшньо  радiючи,  що
все йде на лад i що дочка таки хазяйка й прийма? ?? з всiма почестями.  "А
коли так, то, може, ще й вийде з того розговору, що вона задумала,  якийсь
толк".
   - А от же так i ходить хвилями. А мiй Тимусь не пив.
   Вона ще дужче понiжнiла очима i, п'яненько схилившись, тихо засмiялася,
видимо, щось пригадавши ?хн?, та?мне.
   - Один тiльки раз, як простудився, то випив  цiлу  склянку  i  зробився
такий смiшний. Я йому кажу: "Ти-моньку,  навiщо  ж  ти  мене  так  у  коси
цiлу?ш?" А вiн каже: "Бо ж ти моя жiночка, моя суджена".
   Очi в Орисi занудьгували, заятрилися.
   - От уже й заплакати хочеться, - усмiхнулася п'яненько. - ?жте, мамусю,
бо ви зовсiм не ?сте. Чи, може, не смачне подала?
   - Спасибi, дочко. I смачне, i з. рук рiдно? дитини,  та  не  за  тим  я
прийшла.
   Орися прибрала iз столу, а мати не зводила з не? очей.
   Дочка ще зберiгала гiнку дiвочу постать, але плечi в  не?  закрутiшали,
груди набухли i розпирали ситцеву кофтинку,  стегна  округлилися  i  круто
падали при ходi. Вiд не?  вже  пахло  молоком.  Стара  пiдмiтила  це,  але
промовчала.
   - Скажу тобi, чого прийшла.
   Орися швидко пробiгла пальцями по кнопках кофтинки i, спiймавши гострий
вивчаючий погляд матерi, закрила фартухом живiт.
   - Нема тобi чого жити в чужих людей.
   Орися опустила голову. Пальцi, що  лежали  на  грудях,  були  схожi  на
брошку.
   - Не знаю, що вам i сказати. Вiн як iшов на вiйну,  то  приказував  тут
жити. I я, матiнко, його слова ламати не буду. Вони  ж  менi  не  чужi,  а
рiдня, не обижають. А раз вiн так сказав,  то  так  i  буде.  А  вернеться
живий-здоровий, тодi побачимо, як далi.
   - Ти менi казна-чого не плети i - прикрикнула стара. - А що я кажу,  то
вже так i буде. У тебе он скоро дитя. Хто тебе догляне? Кому ти  потрiбна?
- i вона знову гостро  i  ревниво  глянула  на  Орисю,  а  дочка  прикрила
фартушком живiт i опустила голову.
   - Що я вам скажу, матiнко. Тодi, як ви менi з татом тру?ли життя,  тодi
у вас не було до мене жалостi. Ми жили зовсiм у чужих людей - ви й подушки
не дали пiд голови. А тепер у мене ? в що одягтися i взутися та  й  шматок
хлiба на столi. Ви прийшлi? мене жалiти, а менi  тi??  жалостi  не  треба.
Тепер я, матiнко, одного жду, а другого виглядаю. I тiльки цим i  живу.  I
хай менi господь поможе.
   Одарка встала з лави. В чорнiй шалi бiлiло лице.
   - Ну, коли так, то пiшла я, дочко. Пiд шаллю здригалися плечi.
   - Ви, матiнко, не плачте, я на вас зла не ношу,  але  з  цього  дворища
пiти не можу. Бiля мене тут ночами Тимко ходить. А я присмоктана до  нього
на все життя.
   - Ну що ж! Приходь, хоч на пелюшки  дам.  Орися  прикусила  губу,  кров
рознесла по жилах чорну образу.
   - Не треба, матiнко, в само? знайдуться.
   Так i розiйшлися вони, незлостивi, але й не примиренi.
   Повернулися свекри з млина.
   Йонька встиг по дорозi потрусити чужi  ятери,  бухнув  у  ночви  мерзлу
рибу, вийшов у свiтлицю. Уляна так змерзла, що не могла розв'язати шалi, i
Орися допомагала розмотувати.
   - Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? - Придивлялася до не?
Уляна.
   - Нiчого в мене не болить... А то так... Матiнка приходили.
   - Що вона? Все сво?? править?
   - Додому кличе.
   - Тодi, як скиталися по чужих дворах, не кликала.
   - I я ж так ?й говорила.
   - Ну що ж - на балачки нема часу. Чисть, дочко, рибу на снiданок.
   Орися хутенько присiла до ночов iз водою i заходилася тельбушити  рибу.
Одну щуку нiяк не могла спiймати.  Тiльки  пiдводила  руку,  як  рибина  з
вибовтом прослизала, пружно вигинаючи рябе  тiло.  Орися  засмiялася  сама
собi i так зайнялася ловами, що не бачила, як  мати,  журно  посмiхаючись,
дивиться на не?.
   "Дитина. Ото б у ляльки гратися. Ех, не в добру годину звела вас  доля,
дiти", - подумала про себе Уляна, розпалюючи в печi вогонь.
   У свiтлицi дробилися два  голоси.  Один  тоненький,  хриплявий,  другий
рокiтливий, протодияконський. Крiзь щiлину тхнуло цапиним  духом  старечо?
неохайностi.
   - Хто там у нас, мамусю?
   - Дiд Iнокеша. З батьком святе письмо читають. Бiда  з  ними.  Читають,
читають, а  тодi  як  зведуться,  так  хоч  водою  розливай.  Iнокеша  раз
?вангелiю порвав, а це принiс другу.
   - Про що ж вони сперечаються?
   - А господь ?х зна?. Чула якось, що  не  доберуть  вони,  хто  з  богiв
головнiший: Христос чи Мойсей?
   Орися нарештi спiймала щуку i розпорола живiт. Щука  зiвала  жабрами  i
кидалася в мисцi з водою.
   "Боже мiй, - iз страхом подумала молодиця. - Рибинi i то боляче,  i  то
вона мучиться, а як же там, на фронтi? - i вона пригадала того  невiдомого
бiйця, що вмирав у них у хатi вiд ран. - Боже, якщо ти ? на свiтi, заступи
мого Тимка".
   Уляна,  розтопивши  в  печi,  взяла  вiдра  i  пiшла  по  воду.   Орися
переполоскала рибу, обкачала в борошно i розiклала на сковородi. Раптом ?й
зробилося погано. Вона добрела до дверей i, тримаючись  руками  за  косяк,
пожадливо хапала гарячим ротом свiже  морозне  повiтря.  Трохи  полегшало.
Проте вона все ж таки вiдчувала якийсь шум у головi  i  млiсть  по  всьому
тiлу. ?? дужi, сильнi ноги, що так легко носили ?? тiло  по  землi,  тепер
тремтiли i пiдгиналися:  в  них  уже  вступало  важке  материнство.  Орися
присiла на стiльчик i вiдчула на руках твердi плити грудей.
   У свiтлицi було тихо. Ушнипившись у ?вангелi?, там сидiло тро? дiдiв  i
шукало спасiння у  святiм  письмi.  Слиняве  шваркання  Ионьчино?  люльки,
протодиякон-ське  вiдкашлювання  Iнокешi.  Крутий  бас  рокоче  притишеним
громом:
   - Дiво пречиста, радуй-ся-а-а-а...
   - Дай милосердя, пошли нам  утiху,  -  молодим  козликом  пiдпряга?ться
Йонька.
   Свята пiсня наганя? на Орисю сум. Голоси дiдiв неспарованi. Йонька ста?
гопки i тягне богвiда-куди. Iнокеша гоготить, як з  дубово?  бочки,  диха?
грозою.
   - Прокляв тебе ?си в зачатi?, - реве  вiн,  i  з  його  грудей  рветься
невгамовна бичача сила. - I твiй поганський рiу аничтожу  i  костi  розвiю
пра-а-а-ахом. I не дiйдеш ти, ковбаснику рижий, до землi свое?-i-i-i.
   I чим далi Орися вслухалася, тим яснiше розумiла, що дiди вчать молитву
не з ?вангелi?, а свою, ними самими складену.
   - I рикатимеш ти, яко звiрина люта, здихаючи по  ярах  та  болотах  без
води i хлiба. I що забрав -  вiддаси  сторицею.  I  не  буде  тобi  пощади
вовiки-вiкiв-i-i-i-iв. О великий Мойсею! Людей  iз  неволi  клич.  Красную
Армiю возвелич. Амiнь.
   Iнокеша знову вiдкашлявся, мовив пiднесено-урочисто:
   - Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова  велико?  молитви:
"Вдар його, велика сила, щоб його в огнi спалило. Ниспошли  тому  бандюзi,
кровопивцю Гiтлеровi, смерть страшну йому пошли. Чи вiд кулi, чи вiд рака,
щоб сконав вiн, як собака!"
   Йонька висякався, розгублено хлипнув тубами:
   - Не  буду  я  повторювати,  Iнокеша.  За  таку  молитву  нiмцi  шворку
надiнуть.
   - Богохульству?ш?
   - Чия власть - того й бог.
   - А-а-а. Не кусай мене ззаду - я смачнiший спереду i Ха-ха! Розкольникi
Продав Мойсея?! Тобi все одно, що пикою, що потилицею ходить?  Серебряник!
Давай сюди ?вангелiю! Чортовi лупатому молись! Вiн  тобi  сво?  клеймо  на
с... випече залiзом, а ти студитимеш за  хлiвом  i  будеш  снiг  печатати.
Ха-ха!
   Орися чула, як Iнокеша залопотiв кожухом  i  вилетiв  на  подвiр'я,  як
буря. Червоний, iз пекучими очима, затряс сивими пацьорками помiж  тинами.
У вiкно було видно,  як  вiн  зупинився  бiля  двору  Павла  Гречаного  i,
повернувшись до вихорiвського обiйстя, щось кричав i  погрожував  кулаком.
Борода його свiтилася на сонцi шматтям ризи.
   "Так он яка у них релiгiя i якi молитви!" - усмiхнулась Орися i, взявши
чаплiю, посадила в пiч сковороду з рибою.
   Уляна поставила вiдра у куток, розiпнула шаль i струсила з не? снiг:
   - Морози давлять - аж тини трiщать. Зустрiчала куму бiля колодязя, каже
- нiмцi теплу одежу в людей вiдбирають.
   Увiйшов Йонька, заглянув у пiч, кинув косий погляд на Орисго.
   - Снiдати пора. Моняетесь тут удвох цiлий ранок, а толку чортма.
   Драна  кожушина  вiдпарилася  в  теплi,  смердить  кислятиною,   чоботи
обмотанi ганчiр'ям. Пiсля того випадку в лiсi, коли  згорiла  його  шапка,
Йонька полiз на горище i  знайшов  там  стару  будьонiвку.  Зiрку  випоров
ножицями, всередину вшив заяче хутро, i шапка хоч куди. Як пiдв'яжеться  -
як вiд татарсько? орди вiдiрвався.
   Цiлу осiнь вiн баришникував, мiнявся коровами, доки домiнявся до  того,
що привiз не корову, а телицю-ялiвку з пiдпущеним телям.  Першу  нiч  воно
сумно ревло i тикалося мордою телицi в пузо, а вона дригала ногами.
   "Суму? на новому  мiсцi",  -  журився  Йонька,  прислухаючись  до  того
мекання.
   - Може, тобi в цеберку вставити дно та зробити з не? дiйницю? - питався
вiн Уляни. - Бо це, кажуть, така корова, що да? молока по два вiдра.
   Вранцi Уляна потягла Йоньку до хлiва, турнула телицi пiд пузо.
   - Посмокчи сам! Що ти купив-вимiняв, щоб тебе на виду змiнило? У не?  ж
дi?чки як лi?чки.
   - Значить, вона дiйки вбрала, а бува, що й випуска?. Це  тако?  породи.
Менi той дядько, що продав, усе виклав.
   - А щоб тебе в домовину поклало! - заплакала Уляна та й пiшла до хати.
   Були б через Йоньчину дурну голову  залишилися  без  молока,  та  повiв
Гаврило теличку i знайшов на ярмарку ще дурнiшого. Вимiняв другу  теличку,
вона отелилася, i тепер було сво? молоко.
   Коней у Йоньки було дво?:  рижа  лахмата  кобила  з  обвислою  губою  i
вороненький бiлокопитий жеребчик-однолiток. Як заiрже, як у  дуду  загра?.
Його Йонь- . ка годував окремо i не шкодував вiвса, бо  думалося  викохати
для парадних ви?здiв - десь у гостi, на базари i таке iнше.
   Жеребчик застоявся, заситнiв i якось, граючись, укусив Йоньку за плече.
Йонька,  не  довго  думаючи,  штрикнув  його  вилами  межи  ребра.   Коник
здригнувся вiд болю i затанцював, натягаючи шкiряне повiддя.
   - Iч, яку моду взяв, - докоряв йому Йонька, вигрiбаючи  вилами  паруючi
кiзяки.
   Цiлу днину жеребчик iржав i жалiбно постогнував. Уляна  не  могла  чути
того стогону i послала Йоньку глянути, що там таке.
   - Може, в повiддя заплутався, а ти й байдуже! Йонька пошкрьобав у  хлiв
i,  вiдкривши  дверi,  побачив,  що  з  живота  жеребчика  стримить  кусок
закривавлено? кишки. Йонька  став  ??  запихати  пальцями,  а  вона  знову
видиралася назад. Тодi вiн вийняв з кишенi  нiж  i  одним  махом  вiдрiзав
кишку. Жеребчик iгогокнув i вiдскочив набiк.
   - Який нiжинка, iч, - вилаявся Йонька i вийшов iз хлiва.
   -Тепер не вилазитиме", -подумав. Але на душi було  неспокiйно.  Щоб  не
страждати самому, показав жеребчика Павловi. Павло надимiв  цигаркою  так,
що не стало видно нi жеребчика,  нi  Павла,  i,  кинувши  недопалок  через
порiг, сказав:
   - Треба обмазати мокрим попелом i зав'язати.  Увечерi  жеребчика  стала
мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин:
   - Ну, як жеребчик?
   Уранцi жеребчик сконав, а вночi Павло та Гаврило зiдрали з нього  шкуру
i вiдтарабанили .на скотомогильник.
   Тяжку втрату в домашньому господарствi Йонька  зустрiв  нiби  спокiйно:
"Як прийшло, так i пiшло", - говорив вiн домашнiм, а вночi  схоплювався  i
шукав пiд лавою чоботи.
   - Куди ти? - питала Уляна.
   - Жеребчик iрже. Мабуть, пити хоче.
   - Це вже тобi в головi iрже на старiсть, - сердито обзивалася  Уляна  i
скрушно зiтхала в темнотi.
   I лише тодi Йонька пригадував,  що  жеребчика  вже  нема,  i  мацав  на
карнизi люльку.
   Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб  давати
прибуток господарству, i вирiшив кравцювати.  Розшукав  у  скриньцi  старi
ножицi, якими стриг овець, узяв аршин i потелiпався на  хутори.  В  одному
хуторi зглемезив таку сiрячину, що дядько гнався за ним з голоблею  аж  до
Троянiвки.
   Йонька невдач не визнавав i перемандрував у iнший хутiр. Там узявся  за
кожухи. Кро?в, вимугикував, i кожух вийшов хоч i не дуже  тямистий,  проте
одягти можна. Лишалося тiльки цурки  попришивати,  бо  гудзикiв  не  було.
Хазя?н вийшов надвiр, а Йонька украв  баранячий  смушок  i  прибатував  до
свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити.  Попрощався  iз  дядьком,
узяв аршин у руки - i до  дверей.  Дядько  гульк,  а  в  Йоньки  на  спинi
баранячий смушок. Замiсть  того,  значить,  щоб  пришити  його  спiдсподу,
Йонька захапався i приклинцював його  зверху.  Дядько  смушок  вiдiрвав  i
випер Йоньку з хати, не заплативши за  роботу.  Йонька  вийшов  за  хутiр,
побив об вербу i закинув ножицi. На цьому i скiнчилося  його  кравцювання.
Тепер вiн нудився в хатi без роботи.
   Прикуривши люльку вiд жарини, вiн сiв на стiльчику бiля дверей i  довго
сидiв, задумавшись, плямкаючи шорсткими губами.
   У сiнях затупотiло, зарипiло снiгом. Йонька скочив туди i повернувся  з
перекрученою задом наперед шапкою.
   - Давай рибу смажену, шукай самогон. Полiца? прийшли.
   - Еге ж, оце для них смажила.
   - А я тобi кажу давай, бо можуть таку пропозицiю  зробити,  що  з  хати
хлiв зробиться. Уляна гримнула сковородою.
   - I не гляну. Хай роблять, що хочуть. Довелося Орисi  нести  сковороду.
Коли вона зайшла до свiтлицi,  бiля  столу,  впираючись  гострою  смушевою
шапкою в стелю, сидiв Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда  сиза,  очi  в
червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у сво?й незмiннiй  кубанцi
i кавалерiйськiи куртцi, з карабiном за плечима, потирав iз  холоду  руки.
Гроно бiлого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-пiд шапки.
   - Гостi в хату - могорич на стiл. Така служба. Ей ти, пан, - крикнув до
нiмця, що з  цiкавiстю  розглядав  вишитi  рушники  на  стiнах.  -  Шнапс.
Трiнкен? Гут?
   -  О-о-о!  -  закивав  головою  нiмець  i  жадiбно  потягнув   нiздрями
смаковитий запах смажено? риби.
   Це був уже пiдстаркуватий солдат-тиловик, веселий  i  неспокiйний.  Вiн
увесь час присвистував, прицмокував i тупотiв чобiтьми в солом'яних чунях.
   Нiмець поставив карабiн i поперся за стiл, навiть не скинувши шапки.
   - Ну, скуча?ш за Тимком? - ошкiрився Северин, швидким поглядом скидаючи
Орисю з нiг до голови.
   - А тобi яке дiло?
   - А те, що нiмцi скручують таким, як вiн, голови, як баранам. А Тимко -
дурень. Хомлига. Був би полiца?м, а то пiшов жидам служити. Загребуть,  як
падаль. Молотарка день i нiч гуде. Дурний.
   Орися зблiдла, а в очах лихоманка:
   - Оце таке бажа?ш за те, що тебе вiд тюрми спас?
   - Добре забува?ться, а погане -- платиться.
   - Що вiн тобi поганого зробив?
   - Тебе вкрав. Бач, надув - живiт до носа. Ха-ха! З хатини вийшла Уляна.
Лице ?? було холодним, як у царицi.
   - Марш у хатину, - суворо сказала Орисi.
   - Привiт, маманя, - замахав кубанкою Джме-лик. -  Цей  нiмчура  дудлить
самогон, як швець. Iменем Нiмецько? iмперi? - ще пляшку.
   Уляна з гордо пiднятою головою пiшла в хатину i закрила за собою дверi.
   - Всi на мене злi, а я ще злiший, - засмiявся Джмелик, наливаючи  Гошцi
самогону. - Пий, Гошко, бо ти дурний. Ти дрантя i г...  Я  б  тобi  влiпив
кулю в потилицю за милу душу.
   - Ги-ги! - засмiявся Гошка i тяжко ворухнув щелепами.
   - Пан, ти нiмак? А якого ти чорта до нас прийшов?
   Нiмець перестав жувати i уважно вставився на  Джмелика  п'яними  очима,
намагаючись зрозумiти, що йому кажуть. Вiн розумiв, що  його  питають,  чи
смачна  риба,  i  швидко  закивав  головою  i  зашльопав  масними  губами,
повторюючи:
   - Каррашо. Плю, плю, плю... (Це мало означати: риба). ?сть каррошо.
   - Удавися кiсткою, буде ще краще. Ти нас iз Гошкою повезеш у Нiмеччину?
Повезеш? А я плюю на твою Нiмеччину. Менi й тут добре. Тiльки щоб тебе тут
чортмало i бiльшовикiв. Пойняв? А щоб ми були iз Гошкою. Але Гошка дурний,
вiн такий дурний, як i ти. Вас обох спарувати i  на  скотомогильник.  Дiду
Йонько, правду я кажу чи нi?
   - Хто ж його зна?, - вiдкрутився Йонька вiд прямо? вiдповiдi.
   - Ага, значить, ти не хочеш вiдправляти ?х на скотомогильник? Тодi вони
тебе вiдправлять, - зареготав Джмелик i пiдвiвся з-за столу.
   Нiмець посоловiло глянув на Гошку, на Джмелика, взяв карабiн i,  раптом
зробившись похмурим, кивнув головою на дверi:
   - Форан, - рiзко викрикнув вiн i злегка штовхнув прикладом Йоньку.
   Всi стабунилися бiля дверей, i вiд усiх несло перегаром.
   - Яка ? тепла одежа - викладай, - понуро обiзвався Гошка.  -  Забира?мо
для нiмецько? армi?. Йонька жалiсно заблимав вiями.
   Його нiхто не слухав, i нiмець з Гошкою взялись до дiла.  Гошка  вiдбив
прикладом замок вiд комори, розчистив  нiмцевi  дорогу.  Той  пiдiйшов  до
скринi, поцмокав, посвистiв, оглянув з усiх бокiв i  став  вишвиргувати  з
не? шмаття. Полотно, полотно, полотно. Цiлi суво? вибiленого  бiля  Ташанi
полотна. Нiмець кива? i прицмоку?, а Гошка пиря?  його  на  пiдводу.  Воно
розмоталось, i видно на його слiпучiй  бiлизнi  печатки  нiмецьких  шипiв.
Джмелик сто?ть, спершись об одвiрок, димить нiмецькою  сигаретою,  обдира?
карабiном крейду iз  стiни.  Очi  його  весело  виблискують,  йому  смiшно
дивитися, як скулиться Йонька.
   - Обдирають, як липку? О, ми це вмi?мо... - i виходить надвiр.
   Нiмець загляда? по закутках i виводить iз хлiва теля,  на  якому  пару?
вiд морозу шерсть.
   - Котлет, харрош котлет, - висвисту? вiн у захопленнi i плека?  злякане
теля по ситих боках.
   Гошка прибичову? його коло полудрабка так, що воно  харчить  i  крутить
головою.
   - Попусти, - просить Йонька, - задавиться. Але  Гошка  не  попуска?,  i
воно сто?ть, витягши вгору шию.
   - Щоб швидше йшло, - гогоче Гошка i руша? з двору.
   Теля спина?ться, харчить, оре нiжками снiг у дворi. В Йоньки  трясеться
борода i сльозяться очi. Вiн сто?ть  у  воротях,  згорблений  i  жалiсний.
Джмелик кричить, вимахуючи кубанкою:
   - Готуй, старий, самогон. На другий раз хату палити прийдемо, - i  його
зуби мигтять, як нiмецькi шипи на чоботях.
   "А шинелiв та чобiт i не знайшли. Чорта пухлого. По них  тупцювалися  i
не знайшли, - святкував, закриваючи ворота, Йонька. - А  з  теляти  що  за
на?док? Для доброго чоловiка - на один борщ".
   Але коли Йонька закрив ворота i пройшов дворищем, то  бiля  хлiва  його
охопив iнший настрiй, нiж бiля ворiт.
   - Грабителi! - закричав вiн i огрiв вилами корову по кульшах. - А ти не
могла заховати сво?? дитини десь в куточок, вiдьма довгохвоста?
   Корова жалiбно мукнула, питаючи, очевидно, куди повели телятко.  Йонька
ще раз огрiв ?? по здухвинах i вскочив у хату з лютiстю голодного вовка, у
якого з-пiд носа вирвали здобич.
   - А, шмандри заташанськi, ви все бiля печi третесь? Ану ж  розлiтайтесь
по однiй!
   Уляна вхопила з кутка рогача i випхала Йоньку за дверi.  Вiн  ще  довго
гомонiв у сiнях  та  нахвалявся,  а  тодi  поволiкся  до  Павла  Гречаного
повiдати про свою печаль.
   Орисi пiсля такого домашнього заколоту зробилося погано,  i  вона,  щоб
вирватися з нього, назбирала купу рiзного шмаття, визолила його i, склавши
на санчата, повезла полоскати на Ташань.
   - Сокиру прихопи, бо, може,  ополонка  замерзла,  -  крикнула  Уляна  з
порога.
   Орися знайшла сокиру, кинула на гору шмаття i через хворостянi  ворiтнi
ви?хала до потоку, що промерз льодком аж до самого дна. Санчата  з  легким
хрупанням рiзали полозками бурулькуватий  снiг,  бiлизна  парувала,  пахла
кленовим кадобом i мокрим попелом.  Яр  був  занесенний  снiгом,  i  Орисi
зробилося ще сумнiше. Вона пiзнала те мiсце, де лежав одного весняного дня
Тимко пiсля бiйки з братом, а вона обтирала йому кров iз подряпано?  щоки.
Ось там вони ходили удвох цiлу нiч, ховаючись iз сво?ю  любов'ю  вiд  усiх
-на свiтi, а вiн черпав ?й воду з потоку,  а  вона  жадiбно  пила  з  його
жмень, як iз ковша, i вода була холодна, така холодна,  що  трудило  зуби.
Десь тут вiн лiпив iз волого? глини страшних чортiв, вiдьом, циган i лякав
ними; десь тут вони рвали жовтий медянистий безсмертник i липучi козельцi,
десь тут  Тимко  пiд  великим  секретом  показував  на  пташинi  гнiзда  i
жовторотих за?дастих пташенят,  що  тоненько  пищали  i  роззявляли  роти,
вимагаючи ?жi. "Вони думають, що ти мати", - смiявся Тимко, а Орися ловила
комах i напихала пташенятам в ненажерливi пельки. Тимко сварив ??  за  це,
говорячи, що пташина "чу? людський дух" i покине гнiздо. "I малят покине?"
- з острахом питала Орися.  "Малят,  може,  й  не  покине,  але  птахи  не
люблять, коли до них втручаються люди. Адже вони птахи. Вони люблять  жити
самi, за сво?ми правилами". I все це було тут. "Приходять,  забирають,  що
впаде в око, - повернулася вона думками до сьогоднiшнiх подiй. - А  там  -
нашi. I вони про все знають. Коли б то швидше ви прийшли з  того  далекого
краю та побачили, як нас тут мордують! "
   Потоком Орися добралася до  Ташанi,  i  ??  зараз  же  рiзонуло  в  очi
широкими снiгами. По рiчцi - свiжий санний слiд, кiнськi  кiзячки.  Видно,
хтось недавно про?хав. Тiнi вiд верб синi. Вiтром налущило сухих гiлочок у
снiг, i зда?ться,  що  то  походили  птахи.  Очерети  вигиналися  лисячими
спинами, i були такi мiсця,  де  вони  попримерзали  до  льоду,  утворивши
затишнi печерки. Може, там  коли  ночував  зайчик-побiгайчик,  а  може,  й
лисиця...
   Орися знайшла ополонку, але вона  була  замерзла,  i  молодиця  потягла
санки до виру, що курився туманом  у  морозному  вранiшньому  повiтрi.  До
самого виру пiд'?жджати небезпечно - пiдмива? лiд, i Орися зупинилася бiля
малесенько? ополоночки, на якiй ледь-ледь зашерх льодок. Вона взяла сокиру
i деякий час стояла в задумi, дивлячись, як пiд  льодом  ворушиться  чорна
вода.
   "Що там робиться? Там теж ? сво? та?мниче життя". Вона стала на  колiна
i, приклавши долонi до  скронь,  заглянула  у  воду,  яка  була  чорною  i
неспокiйною. Чим довше дивилася Орися, тим дедалi бiльше  розкривала  рiка
сво? та?мницi, i вода вже була не чорною, а  зеленою,  як  начисто  вимита
пляшка. Потiм зробилася свiтло-голубою  i  пiшла  перед  очима  райдужними
колами, i в тих  райдугах  русалчиними  косами  ворушились  куширi,  нiжно
пригладжувались водою. Якiсь  червонi  жучки  спалахували,  як  рубiни  на
дiадемi рiчково? царицi; слалася чиясь зелена борода, всрiб-лена  пiщаними
блискiтками; чужа чорна велика жменя показувала Орисi iз темного  дна  все
новi i новi дива: зеленi,  оранжевi,  голубi  тiнi,  забриженi  тремтливою
мерехтливiстю, риб'ячi очi, що дивилися на не?  спокiйно,  по-царськи,  iз
тихим вiдсвiтом чогось неземного, потустороннього,  i  не  встигала  Орися
намилуватися,  нагледiтися,  як  рiчка  вже  мiняла   видива,   там   щось
перелаштовувалося, творилося, шукало сво? форми, з-пiд льоду хтось витягав
бiлi алебастровi стовпи i ставив сторч аж на дно - i виходив голубий палац
з рожевими вiкнами.
   Зграйка золотих рибинок пропливала тихо,  як  у  казковому  царствi,  i
хтось невидимий заманював ?х у чорну глибочiнь i не повертав  назад.  Щось
спалахнуло там голубими iскрами i згасало, щось ворушилося  i  випиналося,
як гаддя, жахало Орисю холодом i слиззю.
   Раптом з чорного днища стало проступати свiтло, i  Орися  побачила,  що
вода вже не голуба, а зовсiм прозора i дно вгнуте,  як  миска,  i  вислане
блискучим пiском. Орисi зробилося по-дитячому радiсно, бо вона  зрозумiла,
що то сонце просвiтило воду i заграло в нiй  свiтлими  тонами,  i  вже  не
рибки пливли у водi, а вербовi листочки, яких несло  крученою  течi?ю  вiд
берегiв; голубий спалах - це  пiднята  з  дна  раковинка,  пнуче  гаддя  -
вербове корiння, i пiдводний свiт уже не жахав, а радував ??.
   Орися  усмiхнулася,  прорубала  ополонку  i  заходилася   виполiскувати
шмаття. Iз обмерзлих чобiт з лускотом обсипався льодок. Пiд кожухом ходить
жар, щоки горять, морозне повiтря злiплю? нiздрi,  а  сонце  розводить  на
льоду олiйнi плями.
   "Човги-човги, човги-човги, - каже Орисин чобi-гок, -  литочки  червонi,
як шипшиною натертi. Хоч i без панчох, а гарячi, аж пощипу?".
   Коса розплелась i полiзла за шию теплим клубком.
   - Оце допралась, - посмiха?ться Орися. - Ну, й поправляти не буду.  Хто
тут мене бачить? А он дуби стоять. Нелинi. Листячко й досi  трима?ться.  А
сорока як вистрибу?. Iч, що виробля??
   Орися взяла шматочок льоду i пошпурила  на  сороку.  Пташка  знялася  i
полетiла. Здалека вона була схожа на веретено.
   " А он на тому мiсцi ми з Лукеркою за патли  одна  одну  цупили.  Ну  й
дурнi! Я б ?й зараз усе пробачила".
   На Ташанi, за дзеркальним плесом, хтось бив  сокирою  лiд.  "Юх-юх",  -
витьохкувало десь угорi, i здавалося, що хтось лата небо  голубою  бляхою,
щоб не сипався снiг на землю.
   Гнеться очерет i промiта?  китичками  снiжок  на  льоду.  Вiтер  дме  в
очеретину - на сопiлочку гра?. В очах у Орисi голубе тепло.
   - Я б i свекровi простила, вiн уже старенький. Орися склада?  на  санки
обмерзле рядниння, руки з кожушка як двi редиски. Раптом  закусу?  губи  i
присiда? на санки. Але те, що почалося, робить сво? дiло, хоч вона i гризе
зубами кислий кожух, щоб не закричати.
   Латочка, який iшов на Пiсочкове трусити ятери, знайшов Орисю на стежцi.
Вона вже йти не могла, сидiла, обхопивши вербу руками,  i  озвiрiлими  вiд
болю очима благально дивилася на свого рятiвника.
   - Доходилася, чортова дурепа, -  вилаявся  вiн  i  потяг  на  руках  до
Вихорового подвiр'я. - Ну й викручу? вашого брата, як ряднину пiсля дощу!
   Бiля хворостяних ворiтець Орися вхопилася руками за  кiлля,  лизнула  з
тину снiжок.
   - Iдiть, я тепер сама.
   Уляна, зачувши голоси, вийшла на порiг, ахнула, обережно завела Орисю в
хату i, роздягши ?? до сорочки, поклала на лiжко. Йонька посунувся було за
тютюном, але Уляна виштовхнула його в сiни.
   - ?дь за повитухою, - коротко наказала вона i пiшла  розтоплювати  пiч,
щоб нагрiти води. Йонька очманiло топтався бiля дверей:
   - Корова заболiла, чи що?
   Iз хати почувся стогiн. Уляна  iз  загадковим,  урочистим  виглядом  на
обличчi наливала воду в чавун.
   - Догралися, - пробурмотiв Йонька i став збиратися в дорогу.
   Але збирався вiн, як за смертю: довго  шукав  рукавицi,  батiг,  хурчав
загаслою люлькою, нипаючи по всiх закапелках.  Нарештi  погрюкав  чобiтьми
надвiр, а невдовзi повернувся:
   - Черезсiдельник десь пропав. Ти не бачила? Уляна швиргонула з-пiд лави
вiдсирiле шкураття. Йонька пошкрьобав з хати. За хвилину знову  повернувся
:
   - А за ким  же  ?хати?  Я  до  того  кажу,  що  як  за  Вiвдею,  то  не
виплатиться. Вона за таке дiло мiшок пшеницi потребу?.
   Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкiй задумi, тодi зашворкував
шапку, заткнув за пояс рукавицi i аж тепер вийшов з хати.
   Коли ви?хав з двору, Уляна закрила на засув дверi i  повiсила  в  сiнях
дубову гiллячку з торiшнiм листям i вiночок з хмелю: щоб дитина народилася
здорова, як дуб, i кучерява, як хмiль.
   Орися лежала у свiтлицi, принишкла i насторожена.
   "Боже, що ж це зi мною буде?" - шепотiла, тривожно прислухаючись.  Вона
бачила, що мати одяглася в нову кофтину i нову спiдницю i ходила  по  хатi
загадкова i шепотiла сама до себе. Навiть  усмiхалася.  I  те,  щр  сувора
свекруха усмiха?ться, бентежило Орисю. "Вона щось таке зна.  Щось  зна,  а
менi не каже", - в розпачi думала Орися.
   А день був такий свiтлий,  такий  чистий.  В  замороженi  вiкна  лилося
стiльки сонця, що кришталевi квiтки на шибках миготiли i видзвонювали.
   "Боже, як гарно надворi, а менi так боляче..."
   Орися вiдвернулася лицем  до  стiни,  але  й  на  стiнi,  на  червоному
рядняному килимчику, теж гнiздилося сонце, i Орися чула, як  воно  важкими
злитками бубнявi? ?й у грудях i налива? тривогою чекання.
   Уляна гуркала чавунами, плюскотiла водою.
   Орися замотала головою, вiдчуваючи,  як  iздалеку  накочу?ться  на  не?
бiль.
   "От  почина?ться,  а  вона  грюка?  чавунами.  Нiкому  я  не  потрiбна,
нещасна", - i ?й так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах i
заплакала.
   Уляна глянула на не?, усмiхнулася.
   - Нiчого, потерпи, голубочко! - погладила шкарубкою долонею,  що  пахла
дубом, хмелем i любистком.
   "Добре казати - "потерпи!.."
   Орися знову повернулася до вiкна i стала дивитися на кришталевi квiтки.
Раптом вони закрутилися, замиготiли, змiшалися, i все. Навколишн? доходило
до Орисi через чорнi блискавки.  Вона  покликала  матiр,  торкнула  губами
руки. Губи ?? шорсткi, як рашпiль:
   - Матусю, помру я... Мучить мене... Всерединi палить...
   - Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?.. Потерпи ще трiшки.
Вже скоро...
   Уляна пiшла в хатину, внесла ночви з теплою водою.
   "Боже, нiхто мене не жалi?, i всi хотять, щоб я померла",  -  кривиться
вiд болю Орися i вiдверта? голову до стiни.
   Уляна тривожно позирала у вiкно. Йоньки не чути i не видно.  Тодi  вона
накинула на плечi шаль i побiгла до Гречаних по Явдоху.
   "Вона нiчого не тямить у сьому дiлi, та хоч пособ-ляти буде".
   Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечi - i з хати.
   - Я хоч сама, сусiдко, не родила, та бачила, як  iншi  родять,  то  вже
щось пособлю, - гомонiла вона дорогою.
   Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кiлька разiв вимили руки
в гарячiй водi i взялися за дiла.  Коли  все  було  зроблено  i  породiлля
заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували ?? i поклали бiля  матерi.
Ввiйшли в хатину, радi i схвильованi.
   - Хай поспить! ?й тепер тiльки того й треба, - сказала Явдоха. - Дай  я
тебе почоломкаю, сусiдко. Уляна розгубилася:
   - За що ж таку стару цiлувати?
   - Як же, ти  хазяйка,  двох  онукiв  виглядiла,  тепер  ма?ш  третього.
Невiстки, вони що? Молодi, дурнi, ?х треба вчити, як на свiтi жить. А  хто
ж ту науку дасть? - допитувалася захмелiла  Явдоха,  бо  Уляна  по  такому
випадку пiднесла ?й чарчину вишнiвочки. - Свекруха. Вона й дитину догляне,
вона й невiсточку розуму навчить.
   Так вони сидiли i шепотiли, розчуленi, збентежено-радiснi, i коли Уляна
пiшла у свiтлицю наглянути, що там робиться, то i Явдоха визирала з-за  ??
плеча.
   Сусiдки знову присiли до столу i  пустилися  в  спогади:  як  дiвували,
скiльки кому приданого дали i, мабуть, ще б  довго  гомонiли,  та  надворi
занокало, затупотiло, i в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снiгом, а з
ним якийсь чоловiк у башлику. Чоловiк цей був такий  високий,  що  в  хатi
вiдразу зробилося тiсно й темно. Не гаючи анi хвилини, вони пороздягалися,
i тодi Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очi бородою, стояв Шкурупiй  -
знаменитий на всi хутори бикорiз i холостальщик жеребцiв. Вiд нього так  i
перло карболкою i оцтовим смородом кiнського поту.
   Уляна злякано витрiщилась на нього. Йонька за-жебонiв ?й на вухо:
   - Домовився з ним  за  коробку  пшона.  А  цього  чоловiка  хвалять  на
хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що  теля
- однаково.
   Шкурупiй витяг iз  торбини  телячi  щипцi,  поклацав  ними  i  попросив
склянку самогону:
   -  Всiда  перед  цим  дiлом  впотрiбляю...  Уляна  налила,  вiн  випив,
розгладив бороду.
   - Ну, де ж породiлля? - i полiз у свiтлицю. Уляна завернула його назад,
налила ще склянку.
   - Пийте на здоров'я, а новородженого ми самi прийняли.
   Шкурупiй випив, засунув щипцi в торбину:
   - На сьому до свiдання. А ти, хазя?н, вiдвези мене  на  Блажнiвку.  Там
серйозне осложн?нi? после отьола.
   Йонька вибiг запрягати. Уляна кивнула на дверi i сказала Явдосi:
   - Ото бачиш? Отак i живу.
   - Та й у мене - не кращий, - зiтхнула Явдоха.
   ...Через тиждень Орися встала, i  в  ??  очах  навiки  поселилося  нове
сяйво, яке спалахувало щораз, як тiльки вона дивилася на дитину.
   Одного разу Уляна застала ?? в сльозах. Схилившись над  дитиною.  Орися
плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска.
   - Чого ж ти плачеш, дурненька? - питала Уляна, пригортаючи невiстку  до
грудей.
   - Воно менi дуже груди лоскоче, як ссе, - свiтилася Орися.
   Уляна i Орися усмiхалися, дивлячись, як воно  сучить  нiжками  i  хапа?
ручками повiтря, дякувати свiтовi i долi, що послала у такий час розраду i
тиху радiсть у ?хню хату.
   Йонька i той  перемiнився:  зняв  iз  горища  вервечану  колиску  та  й
примудрував ?? на гаку посеред свiтлицi. Домашнi довго не могли зрозумiти,
чого це вiн такий добрий, доки сам не проговорився:
   - Хлопчик - то прибуток на хазяйствi. А дiвчина - катзна-що. Пiде  -  i
пiвхати з собою потягне.
   Хлопчика охрестили в ступськiй церквi  i  назвали  Матвiйком.  Хрещеним
батьком був Гаврило, матiр'ю - подруга Орисi - Ганнуся.  Хлопчик  уродився
смаглявим,  чорнобровим,  опецькуватим,  за  всiма  ознаками  -  викапаний
батько, тiльки й рiзницi, що в Тимка чорна родимка  пiд  оком,  а  в  сина
сповзла трохи нижче  на  щоку.  Хлопець  рiс  крикливий  i  запальний.  Як
приходив час годування - кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав,  i  не
чути було його цiлими годинами. А щось не по його - знову пхенькав i  всiм
тiлом вив'ю-нювався iз бабиних  пут,  якими  було  його  закручено  поверх
пелюшок - бабиною крайкою.
   - Iч, характер  свiй  показу?,  -  буркотiв  Йонька.  -  Усе  вiд  того
баришника.  Хоч  би  що-небудь  переставив.  Уляна  вiдганяла  Йоньку  вiд
колиски:
   - Iди надвiр поратися, нiчого  бiля  дитини  стовбичити.  Ще  холоду  в
колиску напустиш.
   Йонька йшов, бо що зробиш - ще одно  народилося.  Тепер  його  старiсть
забезпечена: удвох iз батьком швайкою на пiч пiдсаджуватимуть.
   "Он як воно поверта?ться. Думав, вiд Федота внука дочекаюсь, а вийшло -
вiд баришника", - i Йонька бив кулаком кобилу пiд пузо, нiби вона  була  у
чомусь винна.





   Стояв над яром могутнiй дуб,  а  пiд  ним  топтався  в  снiгу  чоловiк.
Смушева шапка, куций кожушок, при боцi шабля. З рубчатого  темляка  скапу?
мiсяць. Раптом  чоловiк  насторожу?ться:  з  бiло?  мли  почулося'  коняче
хропiння. "Куцу-куцу,  куцу-куцу",  -  клацало  об  дугу  залiзне  кiльце.
Снiгами слалися конячi тiнi.
   Чоловiк вийшов на дорогу, глухо спитав:
   - Стой! Хто йде?
   - Ступська полiцiя.
   - Паняй ближче.
   Iз саней сплигнув високий чолов'яга i, плутаючись  у  шинелi,  пiдiйшов
ближче.
   - Це ти, Саливоне? - запитав, приглядаючись.
   Чоловiк у смушевiй шапцi  вихопив  шаблю  i  рубонув  полiцая  по  ши?.
Полiцай видихнув "гех" i впав у снiг. З розiрвано? артерi? свиснула  кров.
Другий полiцай, вiком майже хлопчисько, закляк у  санях  i  просився,  щоб
його не вбивали.
   Iз яру вискочили озбро?нi люди  i  обступили  сани.  Порубаний  полiцай
харчав горлом i розгрiбав руками червону кашу.
   Оксен допитував:
   - Куди ви ?хали?
   - У лiс ловити партизан.
   - У тебе пропуск з комендатури?
   - Там. У того, - клямцав зубами полiцай. Оксен пiдiйшов  до  конаючого,
перевернув ногою на спину i, вийнявши  документи,  поклав  у  свою  бокову
кишеню.
   - Гони на Ступки, - наказав вiн, сiдаючи в сани. Мозолим полiцай не мiг
розiбрати вiжок, - з-пiд льоги тягло смородом.
   - Ану, пiди витруси сво? добро.
   Полiцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою i  вдарив  по
конях.
   Десь у лункiй млi загавкала тривожно лисиця.  З  теклини  яру,  жадiбно
ошкiрившись, пробiг вовк; свiжа кров чманила його. В морозному  повiтрi  -
теплий конячий дух, шипiння полозкiв по снiгу.
   Бiла пустеля мовчить. Мiсяць на ясенових санчатах спуска?ться з горбiв.
Понад яругами костричаться дикi терни.
   Хiба ж не був вiн тут, на ступських землях, у днi  сво??  юностi,  коли
мiсячна дорiжка вела його по росах на хутори до ласкаво?  Олени?  Хiба  не
?днався iз тихими  вечорами,  голубими  тiнями,  житнiм  колосом,  далекою
парубоцькою пiснею. А потiм, як уже люди поставили головою артiлi, хiба не
вiн орав отут ниву, косив сiно i пiдставляв змозоленi жменi важкому зерну,
що лилося з потокiв? Хiба не тут ловив обличчям холоднi тiнi  вiд  хмар  у
страшнi липневi спеки, коли весь степ пах зерном i солом'яною трухою?  Тут
його  дощi  студили,  грози  колисали,  i  паркий  дух  землi  нiжив  його
хлiборобське серце. Тут. Усе тут. Вiн пiзна? тi мiсця навiть  пiд  ногами.
Он там ступчани сiяли пшеницю, а там були ?хнi пари,  бурячище,  а  там  -
конюшина, царство квiтiв i бджiл. А де воно все?  Де?  Замело,  завихрило,
чорною бурею покрило.
   Оксен курить у рукав, горбиться, а серце щемить, i робиться  жарко  пiд
кожушком. Потiм вiн кида? цигарку в снiг i дивиться  на  сво?  руки.  Вони
чорнi i безжальнi.
   "Усiх буду вбивати. Всiх, з кого причита?ться iм'ям Радянсько? влади".
   Оксен знову хотiв закурити, але втримався: пiд'?жджали до Ступок.
   Бiля крайнiх хат ?х зупинив полiцейський пiкет, перевiрив перепустку  i
хрипким голосом попросив самогону.
   - Дамо, як назад ?хатимемо, - весело пообiцяли iз саней.
   - Не забудьте ж, бо загибаю вiд холоду. Конi рвонули  з  мiсця,  кинули
з-пiд копит кiм'яхи снiгу. Запахло мерзлими стрiхами - назустрiч  кинулись
хати. Хропуть конi, а в Оксенових товаришiв - руки на автоматах.
   Сiльрада. Тепер - комендатура.
   Оксен iде в примiщення. Смушева шапка набакир, кожух розстебнутий.
   Вартовий вiдбира? перепустку i виклика?  перекладача.  Оксен  сто?ть  у
тiсному коридорчику, свiчки-плошки вихитують язичками, темляк  пiтнi?  вiд
тепла. На стiну ляга? свiтлий  квадрат  з  чорною  людською  тiнню,  -  то
вiдкрилися дверi, i гладко причесаний нiмець у мундирi i валянках пiдiйшов
до Оксена, з  прижмуром  оглядаючи  його.  Нiмець  кида?  погляд  на  бiлу
пов'язку на рукавi Оксена, на вичищенi снiгом чоботи,  на  смушеву  шапку,
морщиться вiд кислого смороду кожушка.
   - Що ви хочете? - пита? вiн Оксена.
   - Менi треба бачити коменданта. Я намацав  розташування  партизанського
загону "Iскра".
   - Хто ви такий?
   - Я шеф полiцi? сусiднього району Мороз.
   - Аусвайс.
   Бiлi пальчики потяглися до Оксена. Оксен ступив крок вперед  i  хляснув
нiмця в дихало. Нiмець упав i, падаючи, звалив плошку.
   Оксен загримiв чобiтьми по темному коридору,  намацав  дверi.  "Де  тут
комендант? Де?" Рвонув дверi i побачив його. Вiн стояв за столом iз чашкою
кави в руках i здивовано i разом з тим сердито дивився на Оксена.
   "Як ви смiли сюди вриватися? Хто вас впустив?"  -  говорив  увесь  його
вигляд.
   Раптом вiн зрозумiв, рвонувся до кобури.  У  Оксена  заплигав  у  руках
автомат. Комендант упав грудьми на стiл.
   Вiн не був убитий, а тiльки поранений. Коли в кiмнату ускочив засапаний
Василь Кир, комендант сидiв  на  пiдлозi,  затиснувши  рукою  лiве  плече.
Хрести на мундирi i плетений погон були зальопанi кров'ю.
   - Тягни його надвiр, - наказав  Оксен.  Василь  Кир  згрiб  коменданта,
телефонним кабелем скрутив руки, потяг на ганок. Бiй клекотiв на околицях,
нашi вибивали залишки  гарнiзону  iз  села.  Горiла  комендатура.  Полум'я
рожевiло на  снiгах,  освiтлюючи  майдан,  чорнi  мечi  тополь,  низенькi,
заметенi  снiгом  хати.  Постатi  партизан  метушилися  у   рожевiй   млi.
Промчалися конi з пустими саньми. Якийсь  чоловiк  бiгав  попiд  хатами  i
кричав:
   - Виходьте, люди! Партизани. Сво?. Виходьте! Божевiльних коней спiймали
мiж тополями, очистили сани вiд снiгу i поклали на них поранених.  Гарячi,
спiтнiлi, поверталися партизани з бою,  везли  поранених,  несли  забитих.
Оксен сидiв на сво?х санях. Йому пiдвели тремтячого вiд холоду i пострiлiв
трофейного коня. Оксен потьопав його по ши? рукою i, торкнувшись ногою  до
стремена, злетiв у сiдло. На тлi ясно? пожежi гаптувався танцюючий кiнь  з
вершником. Пiдбiг командир третього взводу (Оксеновi видно з коня,  як  на
заснiжену кубанку осiда? сажа вiд пожежi), доповiв, що гарнiзон  розсiяно,
частини нiмцiв i полiца? прорвалися на Зiнькiв. Будуть там не  ранiше,  як
через двi години. Серед наших ? пораненi i забитi. Оксен наказав:
   - Поранених i забитих на сани - i негайно вiдходити.  Ваш  взвод  -  на
охорону. Вiдхiд робiть якнайшвидше.
   Комвзводу побiг у темряву, i за кiлька хвилин п'ятеро  саней  вискочило
iз села в степ.
   Iз хат виходили люди, тислися бiля Оксенового коня. Стояли  в  кожухах,
свитках, фуфайках, димiли парою. Партизани привели одного нiмця i полiцая,
поставили перед конем Оксена. Нiмець  в  однiй  .бiлизнi,  босий,  на  ши?
жетон-смертник, полiцай у бекешi, обличчя похмуро, очi вибалушенi ляком.
   - Знiмiть iз нього бекешу, хлопцi, бо йому жарко. Низенький партизан iз
забинтованою рукою пiдбiг до полiцая.
   - Ану, витрушуйся з тепла. Полiцай мовчки скинув бекешу.
   - Звiдкiля вiн, люди? - спитав Оксен.
   - Хутiрський. Iз Яблуневого хутора. Оксон оглянув  плечисту  постать  i
дужi руки полiцая.
   - Орав би ти землю, жито сiяв. А тепер вiдведiть його до коменданта.
   Полiцая i нiмця вiдтягли до коменданта, що стояв пiд, тополею.
   - Що будемо з ними робити, люди?
   - Судить! Хай кладуть сво? життя за наше горе?
   - Повбивать ?х!
   - Жили з нас викручували. Смерть ?м!
   Розлюченi дiди  пiдiйшли  до  тополi,  очi  ?х  вiд  пожежi  червонi  i
лиховiснi.
   - Ну що, доплигалися на нашiй землицi? ^ - Стрiляй  ?х,  командире.  Ми
хочемо глянути, як вони по снiгу качатися будуть.
   Оксен прикликав двох партизанiв iз автоматами:
   - Вiдведiть ?х у снiги.
   ?х зв'язали вiжками, повели в очерети. Люди стояли тихо, без шепоту.  В
очеретах затрiщали автоматнi черги - i все стихла. I раптом дзеленькнули у
вiкнах шибки i нашорошилися стрiхи  -  сильний  далекий  вибух  вирвав  iз
пожежi цiлий стовп iскор. Юрба здригнулася. Оксен випростався:
   - Спокiйно, люди! То нашi  партизани-пiдривники  зiрвали  у  Матусевому
мiнний склад. Людиi Я знаю - тяжко  вам.  Ворог  нещадний,  але  його  вже
гонять i б'ють. Нашi вiйська розгромили фашистiв пiд Москвою  i  пруть  ?х
далi. Вся земля горить пiд ?х ногами.
   До Оксена пiдскочив вершник i, перегнувшись iз сiдла, щось тихо сказав.
Оксен затривожився i, при-вуздивши коня, стояв наслухаючи.
   - Iз району у ваше село ?дуть карателi, -  сказав  вiн  тихо,  але  всi
почули його слова, i юрба сколихнулася. - Ми зустрiнемо ?х.  А  ви  стiйте
один за всiх i всi за одного. Краще було б, якби  ви  втекли  в  степи,  в
лiси, в хутори...
   Вiн здiйняв папаху, поклонився на всi чотири боки  мовчазним  дiдам  i,
пригарячивши коня, повiв загiн за село.
   Кiлометрiв за чотири вiд села зустрiв нiмецький ар'?ргард  -  посилений
загiн полiцi?.  Билися  з  годину.  У  снiгах  хропли  конаючi  полiца?  i
матюкалися, конi бiгали без вершникiв, iржанням  тривожили  нiч.  Нiмецькi
мiномети чохкали iз-за бугрiв,  кулi  просiвали  снiги,  i  Оксен  вирiшив
вiдходити в яри.
   Вiн добрався до лугiв i зустрiв ще п'ятьох партизанiв. Один поранений в
руку, другий - у плече.
   - Якiсь кiннi за нами гналися. Мабуть, полiца?, - сказав один з них.  -
Ми ?х з коней позбивали, вони й вiдстали, - закiнчив вiн насмiшкувато.
   Оксен вислухав не дуже захоплено, вiн зрозумiв,  що  якщо  ?х  намацали
тут, у комишах, то треба негайно ьiд:-одити далi,  бо  за  цими  гашiз?ься
хтось такий, що добре зна? мiсцевiсть.
   На приташаннi було свiтло, як удень. То горiли комишi.
   "Ага, хотять нас викурити. Отже, якщо вони запалили з  того  боку,  то,
виходить, хочуть притиснути нас до болота".
   - Пiшли, - тихо наказав Оксен.
   Ступський луг проскочили за годину i  зупинилися,  ошелешенi:  попереду
ясно вимальовувалися чорнi фiгури вершникiв, що гарцювали на горбах. Оксен
розвернувся i повiв сво?х людей на пiвнiч, до манилiв-ських ситнягiв.  Але
i там вони наткнулись на засаду. Хтось перекрив кожну стежку.  Тодi  Оксен
пiшов на риск - вiн вирiшив iти на степову смугу, щоб виярком  та  балками
пробратися до охтирських лiсiв.
   Тихцем перебралися через гнилi рiвчаки, непомiченими вийшли  з  лугу  i
тiльки хотiли йти степом, як помiтили п'ятьох вершникiв, що наближалися до
них легким алюром. Вершники зупинилися, видимо, про щось удячись.  Один  з
них поскакав до лугiв, а четверо стали обережно  обходити  оксенiвцiв,  не
роблячи жодного пострiлу. Один з оксенiвцiв став на колiно i пустив по них
довгу чергу. У снiгах застогнав кiнь, вершник спiшився; тро?  продовжували
переслiдування.
   Вдалинi чулося кiнське iржання, вiтром доносило слова команди i  гнiвну
нiмецьку лайку. Щохвилини злiтали ракети,  снiги  зеленiли,  наче  парчевi
ризи.
   Оксен зрозумiв, що степом продертися не вдасться, i завiв сво?х людей у
порослу хащами глибоку яругу. Оксенiвцi сидiли, прислухаючись. Угорi  ясно
чулися людськi голоси, бiганина.
   Оксен вийняв iз пiхви шаблю i став розчищати снiг. Всi зрозумiли i  теж
заходилися розгрiбати снiг. Земля була мерзла i тверда, i вони  рубали  ??
ножами вiд гвинтiвок. Працювали швидко, обкладали окоп твердим корiнням  i
корчомаками, знайденими у -яру. Угорi злiтали ракети, людям стало виднiше,
i вони знаходили дещо для захисту: камiнь-валун, занесений сюди  паводком,
шмат дубового стовбура. Надибали наметену снiгом криницю, розiбрали зруб i
перенесли до окопу. На горi чули ?хн? вештання, але не стрiляли  -  хотiли
взяти живцем.
   О четвертiй попiвночi  оксенiвцi  закiнчили  свою  роботу,  пiдрахували
патрони, зарядили зброю, i кожен зайняв сво? мiсце.
   Оксен  сiв  бiля  дуба,  корiння  якого  переплiталося  в   окопi,   i,
загорнувшись  в  кожушок,  закрив  нарiзанi  вiтром  очi.  Чув,  як  стиха
перемовляються його люди, шелестять  шинелями  об  снiг,  хтось  напомацки
заряджа? диск i дзвенить патронами, i цей дзвiн дуже  гучно  вiдда?ться  в
його грудях, хтось стука? металом об метал, i вiд  того  стуку  трудить  в
зубах, потiм хтось лама? сухе дерево, i воно трiщить, як автоматна  черга.
Оксен дихав у кожушок, i теплий дух зiгрiвав його. Вiн задрiмав i  побачив
перед собою холодну снiгову пустелю, i йому зробилося страшно вiд ??  тишi
i фосфоричного сяйва. До самого обрiю, скiльки  сяга?  око,  на  застиглих
конях сидiли вершники. Оксен чу?, що  йому  теж  таке  пороблено,  що  анi
ворухнутися, анi  розкрити  вуст.  Вiн  може  тiльки'  дивитись  вперед  i
завмирати вiд жаху перед холодною пустелею, в якiй його заморозили живцем.
Раптом iз-за обрiю налiта? смерч, i несе чорного вершника разом iз  конем,
i легко опуска? на снiг. Оксен дивиться на нього з подивом. Це ж  командир
ескадрону, разом з яким вони ганялися  за  басмачами  в  пiсках  Середньо?
Азi?...
   - Ви ж були зарубанi у Гормацькому кишлаку? - кричить до нього Оксен  i
вiд того крику прокида?ться. I вже не  снiги,  а  безмежнi  слiпучi  пiски
бачить вiн. Застигли хвилi дюн.  Вершники  в  бiлих  гiмнастьорках,  бiлих
будьонiвках, при кожному шабля i спис, а командир носить на оголенiй шаблi
сонце i каже:
   - Всi ви мертвi, порубанi i пострiлянi, я ж воскресив вас, щоб  повести
в останню атаку.
   "Я ж не мертвий, а живий, - дума? Оксен. - Я нiколи не був убитий".
   Але зiмкнутий стрiй набира? розгону i летить за дюни. Раптом все щеза?,
i Оксен сто?ть на троянiв-ськiй горi сам, без шаблi, без коня.  Перед  ним
жита, жита, вигорiлi, аж колосся скрипить.
   "Чому ж не косять? - пита? Оксен. - Я зараз пiду i зберу людей".
   Вiн iде в село, а хати пустi, нiкого нема?. Вiн iде далi i бачить -  по
ташанському мосту йде мати у бiлiй сорочцi,  чорнiй  керсетцi,  боса  i  з
цiпком. Вiн хоче запитати, де його сiм'я, що з дiтьми, а  вона,  забачивши
його, поверта?ться i тiка? назад, до Пiсочкового. Оксен за нею. Добiга? до
потоку, а матерi нема?. Тiльки з каламутно? води вигляда? ?? обличчя.
   - Чого ж ви тiкали вiд мене, мамо? Хiба ж ви не пiзнали свого сина?
   - Мого сина давно вбито, я тебе не знаю. Iдуть по  водi  кола,  ховають
дороге обличчя. В Оксена обрива?ться серпе.
   "Чого ж вона i заговорити зi мною не захотiла? За що  розгнiвалась?"  -
тяжко мучиться Оксен i стогне увi снi.
   - Вже почина?ться, - штовха? його в плече хтось, i вiн прокида?ться.
   Надворi ще темно, але свiтанок наближа?ться. Не тремтять зорi,  снiжною
купкою в далекi яруги осипа?ться Чумацький Шлях.  Угорi  блищало  багаття,
iскри вiд нього несло на яр.  Хтось  награвав  на  губну  гармошку,  хтось
смiявся. Раз понад самим урвищем тихо про?хало два вершники.  Один  з  них
сказав:
   - Ану, швиргони ракету, я ?х поколошкаю трохи...
   - Не влучиш.
   - А хто твою шапку на льоту розпанахав?
   Чути було, як вершник вiдтяг затвор  на  автоматi.  Спалахнула  ракета,
дерева шарахнулись врозтiч, i тут же трiснуло, весело  рiзонула  автоматна
черга.  На  Оксенових  людей  посипався  снiг,  вiдсiченi  кулями   гiлки.
Нетерплячий Зозуля приклав до плеча автомат. Оксен вдарив по стволу:
   - Не треба, бережи патрони. Зачулася нiмецька  лайка,  хтось  пробiг  i
злякано крикнув:
   - Що ж ви, хлопцi, робите? Фельдфебель нас по-роздира...
   - А що, влучив? - загигикав бас, i вершники зникли.
   - Почина?ться, - зашепотiв Зозуля.
   - Згорни менi цигарку, - попросив Оксен i, пiдвiвшись, почав  хукати  в
долонi. Трiшки зiгрiвшись, одхукав пробку i  випив  добрих  п'ять  ковткiв
спирту. Тодi вийняв з кишенi окра?ць  замерзлого  хлiба,  в  якому  блищав
снiг, шматочок ковбаси, закусив i узяв у Зозулi скручену цигарку.
   - Дай хлопцям по п'ять ковткiв  спирту  i  закусить.  Треба,  щоб  вони
зiгрiлись.
   Зозуля почепив на шию автомат i  плигнув  у  окоп.  На  спинi  у  нього
водурюзався нiмецький рюкзак. Люди в окопчику заворушились.
   - А я було на рiздво пресованим кендюхом закусював.
   - Гм-м!
   - Ну, як,розбира?
   - Так гарячим по животу i пiшло. Налий iще.
   - Наказу не було.
   - Який теперечки наказ?
   - Хлопцi, Зозуля скандижить. Кому вiн оставля? До Оксена пiдiйшов  Кир,
хутряна шкiрянка полопалась на швах i ще й досi пахне вугiльним димом.
   - Ну, давай вип'?мо.
   Губна гармошка грала щось чуже i веселе. Солдати пiвголосом  пiдтягали,
до ладу i дружно.
   - Ну, й я ж ?хнього брата  нарешетував  порядоч-но,  -  кивнув  Кир  на
вогнище.
   Оксен не вiдповiдав, замрiяно посмоктував цигарку:
   "Цiкаво, про що вони спiвають? Гмi  У  них  навiть  ?  пiснi?  -  Оксен
усмiхнувся у темрявi. Махорковий дим лоскотав нiздрi. - Ну,  i  що  ж  тут
дивного? Навiть звiровi дано сво?: ведмiдь реве, вовк ви?, лев рика".  Вiн
загасив цигарку, прислухався. Здалеку чувся гуркiт  машин.  Вiн  весь  час
наближався. Свiтло вiд фар полоснуло по ярузi  i  згасло.  Чути  було,  як
виплигують солдати, стукаючи об борти  машини  збро?ю.  Загавкали  собаки,
забiгали люди. Офiцер подавав команду, i голос його був тонкий i сердитий.
Видно було, що вiн змерз i йому хочеться в казино.
   Хтось важко протупотiв по самому краю урвища, горланячи:
   - Аз якого ж кiнця менi заходити, Радивоне?
   Собаки не переставали гавкати.
   "Аж ось коли почина?ться".
   Оксен  перевiрив  свiй  автомат  i  поставив   коло   дуба.   Оксенiвцi
заворушилися, стали поправляти на собi одяг, обтрушувати  вiд  снiгу.  Уже
настiльки розвиднiлось, що видно було постатi людей, що  бiгали  вгорi.  В
яру ж iще було сiро, i лиця людей розпливалися.
   - Всiм комунiстам здати партiйнi квитки, - сказав Оксен.
   Зозуля, Воскобойник мовчки витягли з бокових кишень  документи,  подали
Оксену. Кир перегорнув васкорузлими пальцями партквиток, потяг руку назад:
   - Я свого не дам.
   Оксен звалив на нього важкi очi. Кир  опустив  голову,  жовтi  обкуренi
махрою пiдусники трiпнулися:
   - Мене ж тiльки недавно прийняли...
   Оксен мовчав. Буре вiд холоду обличчя нерухоме, ' як маска. Вiн  вийняв
запальничку, засвiтив ?? i, тримаючи за кiнчик книжечки, розпушив  листки.
Вони загорiлися,  стали  згортатися  в  чорну  стружку.  Маленький  вогник
мерехтiв на днi окопу. Його помiтили згори, i хтось пустив густу автоматну
чергу. Кулi затрiщали в галуззi, збиваючи снiгову пилюку. Оксен не звернув
на це уваги i продовжував сво? дiло.
   - Ей, там, здавайтесь! Нiмецьке командування вас помилу?!
   Оксен повiльно пiдвiв голову: над урвищем стояв ^ солдат  i,  приклавши
долонi до рота, кричав униз iз сильним нiмецьким акцентом:
   - Нiкс пук-пук. Абер алле хенде гох! Зробилося тихо, i  в  цiй  тишi  -
одинокий пострiл.  Солдат  махнув  руками  i  зашкопертав  до  урвища.  До
партизанiв вiн докотився теплий, але вже мертвий.
   - А що: пук-пук?! - трясонув його Кир за петельки.
   Голова нiмця закивала сюди-туди, нiби заперечувала щось. Це був молодий
нiмець, жирний i важкий. Вiд нього пахло  запашними  сигаретами  i  ромом.
Куля поцiлила в горло i вийшла  в  потилицю.  Шинеля  на  грудях  парувала
кров'ю.
   Партизани зняли з нього автомат, ремiнь з  пiстолетом  i  поклали  бiля
окопу.
   З обох кiнцiв яру почувся тихий трiск i людськi голоси.
   Оксен зрозумiв, що облава почалася. Вiн поклав руку на автомат  i  став
чекати. Глянув на сво?х товаришiв: Кир поправляв на собi шапку, чорнi  очi
його вiддавали антрацитом. За нiч густа щетина виросла на його обличчi,  i
воно здавалося обсипане попелом. Зозуля  вовтузився  з  речовим  мiшком  i
торохтiв котелками. Худеньке лице з  солом'яними  вусиками  заклопотане  i
трiшечки розгублене, як у доброго служаки при наближеннi важливо? комiсi?.
Зозуля  готувався  "  до  зустрiчi  комiсi?   якнайретельнiше:   обiклався
патронами, гранатами, розчистив коло себе снiжок, щоб усе  по-хазяйському;
Грицько Притика - хутiрський чоловiк - зарився  у  снiг,  i  його  вже  не
бачили не то що чужi, але й сво?. Тiльки пара пiдiймалася на  тому  мiсцi,
де вiн сидiв, та коли-не-коли показувалася вершечком чорна смушева  шапка.
Санько - наймолодший вiд усiх  -  шмигляв,  як  мишка.  Заяча  шапочка  на
потилицi, очi голубi, усмiхаються. "Весело нам буде? -  нiби  говорять.  -
Правда, товаришу Оксене?" Санько  чув,  що  колись  у  громадянську  вiйну
партизани оперiзувалися патронами, i  теж  оперезався  так  i  виблискував
латунним жолуддям. Вiн не може всидiти на мiсцi,  його  бере  нетерплячка,
вiн спина?ться на ноги, визира? i  час  вiд  часу  усмiха?ться  очима.  Не
розумi? того, що вже почалося.
   Крайнiм в окопi суму? Данило Драч. Вiн видовбав таку  дiрку,  що  i  на
двох вистачило б, а нiяк голови не схова?, бо дуже високий.
   Облава йшла на зближення, пострiлiв не було, i вiд  нетерплячки  Санько
вистрелив з гвинтiвки. Застрекотiло з обох бокiв, заляскало.  Потривожений
снiг  iскрився  на  сонцi.  Звiдкiлясь  виплигнув   за?ць,   заметався   в
смертельному кiльцi. Кулi слались вздовж яру, i вiн подряпався на урвище.
   - Санько, он твоя шапка побiгла, - крикнув Зозуля.
   "А все ж таки молодець, утiк", - подумав Оксен, i це була остання  ясна
думка. Далi вiн уже не мiг пам'ятати, що ко?лося навколо нього. Стрiлянина
не стихала i обхоплювала все тiснiше. Санько стрiляв добре  i  плигав  вiд
захоплення:
   - Дав одному! I другому! Ага! - кричав вiн. Усмiшка не сходила  з  його
вуст.
   Раптом вiн вискочив з окопу, вихопив гранату i пошпурив кудись за кущi.
Куля поцiлила його, вiн схопився за живiт,  посунувся  в  окоп.  Нiхто  не
пiдбiг йому на допомогу - всi вели бiй.
   Другим упав Шередега, його вдарило  в  шию.  Вiн  мовчки  сiв  у  окоп,
заплювався кров'ю.
   Зозуля забрав вiд поранених патрони, зброю i перенiс тим, що вели  бiй.
За Грицька Притику нiхто нiчого не знав: його не видно iз снiгу, але  дуло
на тому мiсцi викидалося. Скоро воно перестало викидатись, i Зозуля  побiг
до Притики. Партизан лежав  тихо,  вiдкинувши  назад  голову.  Його  вбило
вiдразу.
   Вгорi зараз же вiдчули, що з окопу стрiлянина зменшилась, i кинулись по
снiгу з криком i гвалтом, але ?х хльоснули ще раз i завернули назад.
   Кир пiдiйшов до Оксена, мовчки розвiв поли кожанки: вони були в  дiрках
вiд куль, груди облитi кров'ю. Кир  ворушив  стеариновими  губами,  мутнiв
очима.
   - Все, Оксашо! - прошепотiв  вiн  i  важкими  руками  обняв  Оксена.  -
Вiдвоювався. Тепер вiзьми партбiлет.
   Вiн тримав полу пiджака одгорнутою, але дiстати з  не?  бiлет  не  було
сили.
   Оксен вийняв документ,  спалив.  Кир  кивнув  головою,  одiйшов  кiлька
крокiв i вистрелив собi в голову. Зозуля вiдвернувся, i Оксен помiтив,  що
вiн хреститься, потiм зiбрав вiд забитих патрони i зброю, i вони роздiлили
?? мiж собою. Оксен поглянув на годинник. Було три години дня.
   В глибинi  яру  в  безпечному  мiсцi  сидiв  старший  офiцер  i  поволi
покурював сигарету, дивився, як денщик смажить  йому  на  сковородi  свiжу
свинячу ковбасу.
   - ?х залишилось дво?, - доповiв йому задиханий фельдфебель.
   Офiцер сказав:
   - Пошлiть пластунiв, хай вiзьмуть живцем.
   - ?сть, - козирнув вестфалець i хотiв бiгти, та дорогу йому перегородив
Джмелик. Сива кубанка з чорним хрестом на потилицi, на кучерях - паморозь,
кожушок  розстебнутий.  Ззаду  хека?  приручений   кiнь-красень,   штовха?
Джмелика мордою в спину.
   - Пане офiцер! ?х  там  залишилося  тiльки  дво?.  Накажiть  облавi  не
стрiляти. Я ?х вiзьму сам.
   Денщик покинув смажити ковбасу  i  швидко  переклав  офiцеровi  те,  що
сказав Джмелик. Офiцер суворо глянув у очi Джмелику. Офiцер зрозумiв: такi
очi стають ще веселiшими, коли перед ними кров'ю сходить жертва.
   - Облавi не стрiляти.
   Джмелик свиснув, ударив канчуком коня по крупу,  кiнь  плигнув  убiк  i
побiг униз.
   "Дивна кра?на, - думав офiцер, -' люди з обличчям варягiв".
   Джмелик, пригинаючись, побiг помiж деревами, заходячи партизанам у тил.
Коли до партизанського окопчика  залишилось  сто  метрiв,  вiн  зупинився,
сто-рожно роззираючись, пiдбiг  до  чорного  дуба  i,  ковзаючи  хромовими
чобiтками по стовбуру, спритно, мов кiшка, видрався вгору. Тепер йому було
добре видно, що там  робиться.  Убитi  лежали  в  рiзних  позах,  в  снiгу
виблискували стрiлянi гiльзи. Живих було дво?. Джмелик приклав карабiн  i,
примруживши око, вистрелив. Низенький партизан у шинельчинi осiв на мiсцi,
клюнув  головою  у   снiг.   Другий,   у   чорному   кожуховi,   озирався,
придивляючись. Брюзкле обличчя його було чорне  вiд  кровi  i  землi.  Вiн
повертався важко, незграбно, мабуть, теж був поранений.
   "Тепер його найкраще брати", - подумав Джмелик i сплигнув на землю.
   Перебiгаючи вiд куща до  куща,  наближався  до  окопу.  Чорний  кожушок
вистрелив, i куля збила з вершника кубанку. Джмелик упав,  вичiкуючи.  Над
окопом звелося заросле чорною щетиною обличчя.
   Оксен був поранений. Двi кулi потрапили йому в живiт. Вiн  сiв  на  дно
окопу i вiдчув, що слабне. Тодi вiн зiрвав з ши? шарф,  розправив  його  i
туго пiдперезався. Млiючи вiд  болю,  глянув  на  товаришiв.  Вони  лежали
мертвi.
   "А тепер i я пiду вмирати", -  подумав  вiн  i,  обриваючи  об  корiння
нiгтi, видряпався з окопу. Хитаючись, пiшов на Джмелика.  Вiн  iшов  тихо,
без усяко? перестороги, очi його дивились кудись уперед, поверх ворога,  i
вiн уже був десь там, куди дивився, в iншому свiтi.
   Джмелик чув його тяжке дихання i запах його кровi; той чоловiк був  уже
напiвмертвий, i його можна було брати, але Джмелик вистрелив ще раз. Оксен
упав, але у ту ж хвилину схопився.  Шапки  на  головi  не  було,  i  помiж
жовтими пальцями, якими вiн протирав очi, текла кров. Вiн розмазував ??  i
шукав ворога. I вiн побачив Джмелика, пiзнав його. Джмелик стояв над ним i
дивився, як Оксен тихо осiда? на снiг.
   - Аж ось де схрестились нашi дорiжки. Тiльки ти  не  вмирай.  Дай  менi
помучити тебе...
   Оксен мовчки покрутив головою i плюнув кров'ю  на  блискучий  Джмеликiв
чобiт, лiг животом на  снiг.  Тiло  його  було  нерухомим,  права  рука  з
пiстолетом витягнулася вперед.
   Джмелик стояв, опустивши голову. В  бiлих  кучерях  гнiздилося  холодне
зимове сонце, жилава рука опустила карабiн.
   - От я i помстився, мiй вороже! А  краснюки  вернуться,  менi  наведуть
решку. А хто ж правду розсудить?
   Бачачи, що вже опору нема, що на землi замiсть грiзного партизана Iскри
лежить понiвечений кулями труп, з кущiв почали вилазити нiмцi  i  полiца?.
Вони мовчки обступили Оксена i  дивилися  на  нього.  Офiцер  в  супроводi
лiкаря-нiмця також пiдiйшов.
   - Який фанатизм! - обiзвався вiн до лiкаря. - Гляньте,  -  показав  вiн
палицею на мертвого Санька, що дивився на них голубими очима, - цей бандит
зовсiм дитина.
   - Одначе вiк  не  завадив  йому  бути  хоробрим...  -  вiдповiв  лiкар,
поправляючи на плечi кручений погон.
   - Скажiть, - знову заговорив офiцер, - чим ви поясните таку... м-м-м...
- офiцер не мiг пiдiбрати слова, вiн хотiв сказати "хоробрiсть", але потiм
йому здалося, що це забагато для "бандiтен", - таку....м-м-м,  -  покрутив
лайковими пальцями бiля скронi, - такий... м-м-м, фанатизм? На мою  думку,
низьким рiвнем розвитку культури? Для них смерть -  щаслива  необхiднiсть.
Неспа? Чи  не  так?  -  козирнув  вiн  знанням  французько?  мови.  -  Ось
подивiться, - показав на Джмелика, - варяг з обличчя, азiат по кровi,  вiд
добровiльно вбив свого брата по нацi?. Нiмець нiколи б такого не зробив...
   Усмiшка у офiцера була презирлива, i Джмелик зрозумiв, що говорять  про
нього i говорять недобре. Вiн усмiхнувся i глянув офiцеровi пiд брови. Очi
офiцера здивовано розширилися,  дивуючись  нахабству  росiянина.  Але  очi
росiянина залишились такими ж: в них так i бурлила  вiдчайдушнiс'вь,  бiлi
зуби смiялись, а жилава рука гралась парабелумом. "Хочеш, я i тобi вжену з
десяток", - смiялися бiлi зуби i обiцяли очi.
   Старенький лiкар розчовпав Джмеликiв погляд.
   - Ми багато чого не можемо зрозумiти в цiй дивнiй Росi?,  -  хмурячись,
сказав вiн i наблизився до мертвого Оксена.
   Оксен лежав щокою на снiгу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося
снiгу. Раптом всi ахнули i  стали  вiдходити:  у  Оксена  вiдкрилося  око:
чорне, велике, налите кров'ю, i тут же шарахнув пострiл. Куля  тьохнула  в
кущi, збила снiжок, i вiн тихо осiдав, виграючи на сонцi.
   - Вiн стрiля? навiть мертвий, - тихо прошепотiв офiцер, блiднучи.
   - Це була конвульсiя, - спокiйно вiдповiв лiкар  i  знову  нахилився  i
взяв руку Оксена. - Вiн мертвий.
   - Всiх партiзанен - на машину. Везти в  село  i  виставити  напоказ,  -
крикнув офiцер, потiм пiдiйшов до Джмелика, що  сидiв  на  пеньку,  вийняв
пачку сигарет, загорнуту в блискучий папiр, i плитку шоколаду. - Маленький
нагорода, - засмiявся вiн, фамiльярно поплескуючи Джмелика по плечу.
   Облава рушила з лiсу. Джмелик сидiв на пеньку, його бiлi брови лiзли то
вгору, то вниз. Вiн понюхав сигарети,  шоколад,  усмiхнувся  -  закинув  у
кущi. Заклавши два  пальцi  в  рот,  дико  свиснув.  Почувся  трiск,  тихе
гоготiння, i до нього вискочив кiнь. Пiдiйшов  близько,  понюхав  кубанку,
кожушок, тихо заiржав. Верхи на конях з'явилися Гошка, Андрiй, Тадик. Були
п'янi. В кожного бiля сiдла телiпалося по зайцю. Гошка вийняв  iз  широко?
кожушини двi нiмецькi фляги:
   - Ром. На, випий, Северине! Любов до гроба! Ех i награда тобi  буде  за
побитих!
   - Шворка на шию, - засмiявся Северин. Вершники ви?хали на дорогу. Снiги
виблискували на сонцi, слiпили очi,  далекi  байраки  огорталися  терновою
синявою. Тадик мерзлякувато повiв  плечима,  i  хльобнув  iз  фляги  рому,
сказав, прицмокуючи:
   - Треба накрити Оксенiв виводок.  Завтра  й  перевiша?мо.  Прилюдно.  -
Нiздрi роздулися. - Настьобуйте коней, хлопцi,  треба,  щоб  Гамалi?ха  не
встигла нiде втекти iз сво?ми пуцьверiнками.
   - Нi, не так. - Джмелик повернув свого коня впоперек.  -  Ви  ?дьте  на
хутiр i спокiйно смажте зайцiв, а я злiтаю  в  Троянiвку.  Я  почав,  я  й
докiнчу, - i огрiв коня канчуком.
   -  Клопотатиму  перед  нiмецьким  командуванням,  щоб  його  нагородили
хрестом, - святобожно прорiк Тадик Шамрай, дивлячись Джмеликовi вслiд.
   Джмелик гнав коня бугром, а коли спустився в Да-,".  нелевську  долину,
зупинив. Нiмецька колона з полiцi?ю ще не вибралася на  полтавський  шлях:
машини буксували в снiгу.
   "З годину проваландаються", - подумав Джмелик i повернув до лугiв.
   Кiнь швидко  водив  паруючими  боками,  рiзав  снiговою  корицею  пузо.
Нарештi вибейкалися на протопти.
   Проти Оксенового городу Джмелик прив'язав  коня  до  верби,  подряпався
нагору затерплими вiд ?зди i холоду ногами. У сiнях обтупав чоботи, зайшов
у хату. Олена пряла. Боса  нога  ганяла  колесо  прядки.  Купоросовi  очi,
побачивши Джмелика, зледенiли. Дiвчинка сидiла на печi  в  однiй  льолi  i
замотувала в ганчiрку кота, хлопчик годував у клiтцi щигликiв. Вiн, видно,
тiльки-но зайшов знадвору: вуха горiли, як стручки перцю.
   Джмелик глянув на нього i в ту ж  хвилю  вiдвiв  погляд:  Оксеновi  очi
дивилися на  нього  запитливо,  але  спокiйно.  Джмелик  присiв  на  лаву,
поблукав поглядом по стiнах. З канчука на  долiвку  капала  вода.  Щиглики
попискували в клiтцi, хизувалися червоними штанцями. Джмелик не дивився на
Олену, але вiдчував, що його лице пече вiд купоросу.
   Олена побачила на Севериновiй кубанцi дiрочку, з  яко?  визирала  вата,
красивi вологi губи ?? лизнули ниточку пряжi.
   -  Чи  куля  тебе  приголубила,  чи  на  сучок  напоровся?  -  запитала
насмiшкувато.
   Северин огрiв канчуком по чоботу, кинув спiдлоба очi:
   - Це вiд твого Оксена значок. Я вбив його в Чорному яру.
   З лиця Олени збiгла кров. Лопнула нитка на  пряжi.  Хлопчик  не  закрив
клiтки, i щиглики розлетiлися по хатi. Дiвчинка сидiла на печi  i  спiвала
котовi колиско:
   Чи ти ходиш, дрiмото,
   Коло нашого плоту.
   Синя Беева гора...
   Сон дитинку забира...
   У роменськi рушнички,
   У шовковi подушки...
   Джмелик засунув канчук за халяву, ступнув до дверей.
   - А ти забирай дiтей i тю-тю з Троянiвки... Твiй Оксен, як вивозив  нас
на бугри, не передушив нас,  малих,  i  я  тво?х  не  займу...  -  хряснув
дверима. За ним вилетiли надвiр щиглики.
   Чутка про те, що побито iскрiвцiв i що командир "Iскри" не  хто  iнший,
як колишнiй  голова  троянiв-сько?  артiлi  Оксен,  облетiла  район  одним
подихом. На прославленого Iскру, що наганяв страх на нiмцiв цiло?  округи,
iшли глянути з далеких сiл i хуторiв.
   Уже опiвднi на троянiвському вигонi зiбралося стiльки люду, що  полiца?
боялися злазити з коней. На майданi сiрячини, кожухи, тужурки, пошматованi
шинелi, подертi валянки, в яких стирчать солом'янi устiлки,  заячi  шапки,
вiйськовi кашкети з навушниками  з  ганчiр'я,  суконнi  "бурки",  обкле?нi
гумою,  чадний,  iз  буркуном,  тютюн.  Бороди,  бороди,  бороди.  Дiтлахи
нудьгують за школою, крадькома курять у рукав. Жiнки загортаються у ветхий
одяг, труть очi, пiзнають. А чи нема? тут i мого сина, брата чи чоловiка?
   Мертвi оксенiвцi "сидять" пiд школою, поспиравшись спинами  об  цегляну
стiну.  Вони  пороззуванi,  роздягненi  до  сорочок.  Трупи  позмерзались,
поменшали. Якась добра душа позмивала з ?хнiх облич кров,  i  вони  сидять
свiтлi, чистi. В складках сорочок виблиску? снiг.
   - Кажуть, нiмцi набили аж три машини.
   - Повезено на Полтаву. Сам бачив. Лежать щiльно, як дрова.
   - А де ж ?хнiй командир. Iскра?
   - Он той, чорнобородий, лисуватий...
   - Як же його зрешетило...
   - Кажуть, як зачув кiнець, то вийшов з окопу i  сам  пiшов  на  нiмцiв.
"Брешете, -кричить, -не вб'?те Сов?цьку владу. Все одно вона вернеться".
   - Тихо, полiцай дивиться...
   - А що менi полiцай?
   - А цитьте, дiду, нiмчура йде...
   - А що менi нiмчура? Дума?ш, я ?х не бив у iмпе-рiалiстицьку? Ось пожди
трохи, побачиш, як iз них начнуть жовту мазь давити...
   - Ходiмо, Пантелеймоне, бо ти, бачу,  добалака?шся,  -  тягне  баба  за
рукав.
   -Дай менi на геро?в надивитися, душу пiдкрiпити...
   - Диви, Оксенового батька ведуть.
   - Гляньте, старого Гамалiю ведуть.
   - Жiнка з дiточками втекла...
   - Слава богу, хай спасенна буде...
   - Дивiться, дивiться, Гамалiю ведуть...
   Пiвтисячний натовп завмер, перестали димiти парою роти.  Всi  повернули
голови в бiк широко? сiльсько? вулицi. Гамалiя iшов, легко ступаючи босими
ногами, обличчя в  нього  було  апостольське.  Вiтер  зносить  набiк  бiлу
бороду. У кожусi, без шапки,  руки  зв'язанi  за  спиною.  Його  вели  два
полiца? з карабiнами: Гошка i Андрiй Джмелик. У Гошки пiдбите лiве око,  у
Андрiя - розсiчена нижня губа. Вона розпухла на морозi i запеклася кров'ю.
   Гамалiя чистий i грiзний, як цар.  На  людей  дивиться,  як  пастор  на
стадо. Жiнки не .витримують його погляду i падають у снiг на колiна.  Його
ведуть на ганок, до офiцера. Полiца? беруть його  за  лiктi  i  пхають  на
схiдцi. Вiн струшу? ?х коротким ривком i бадьоро збiга? на ганок сам.
   Офiцер виставля?  наперед  перекладача,  щоб  задати  Гамалiевi  кiлька
питань, але дiд не бажа? вiдповiдати. Вiн  наче  поспiша?  кудись.  Погляд
рiзкий, рухи швидкi, нетерплячi. Вiдчува?ться, що тут вiн  володар,  а  не
вони.
   Перекладач, з трудом пiдбираючи слова, почина?  говорити.  Пенсне  його
туманi? вiд морозу.
   - Що ти мека?ш, пруссак? - грiзно кричить Гамалiя.  -  Тво?  дiло  -  в
землю штик i пшик.
   - Що трапилось? Вас iст лос? - здивовано вигина? брови офiцер.
   - А тобi хрестик, хрестик! А йому, - показу? за школу, - слава!
   - Вiн iст псiхiк! - поясню? перекладач, приклавши руку до скронi.
   - О, iх ферштее, - кива? головою  офiцер.  Побачивши  забитих,  Гамалiя
зупиня?ться i пильно вгляда?ться в кожне обличчя, щось тихо  шепочучи  сам
до себе. Перед кожним геро?м зупиня?ться i схиля? в  жалобi  сиву  голову:
прийма? парад мертвих. Крайнiм сидить Оксен. Брови, чи з болю, чи з гнiву,
звелись докупи; задумався, поник головою, мовчить.
   Схилив перед ним сиву голову Гамалiя, проща?ться навiки.  Ех,  Гамалiя,
Гамалiя, гордий та вiльний.
   Чого ж тво? плечi згорбились, а голова похилилась?  Чого  мiж  мотуззям
пнуться козацькi жили? Ех, сину, сину, чи ж не я перший  посадив  тебе  на
коня, як тобi ще й п'яти не минуло? Чи не я тебе  у  росi  купав,  а  бiля
вогню сушив, щоб ти нi вогню, нi води не боявся? Чи не я вчив тебе  правду
любить, а кривду ненавидiти? Грубе мо? слово було, бо я козак, а правда як
сiль, солона, а все ж таки ти менi син. Спасибi ж тобi, що ти не  зганьбив
мене перед чесним людом, i я стою отут перед тобою i тво?ми побратимами  i
кажу: "Добрi ви, хлопцi, навiки добрi!" I  ще  нижче  схилив  сиву  голову
Гамалiя, одвернув очi од живих до мертвих, бо не хотiв,  щоб  бачили  його
сльозу одиноку. А мертвi, хоч i побачать, не скажуть. Так тихо  попрощався
вiн i пiшов з двору так же легко, бадьоро i гордо. Посеред двору ще  став,
i ще раз озирнувся, i засмiявся сам до себе  тихо,  i  глянув  на  ворогiв
сво?х, нiмцiв поганих, i пiдморгнув ?м  лукаво,  i  знову  посмiхнувся,  i
швидко пiшов попереду конвою, щось нашiптуючи собi i посмiхаючись.  Раптом
став i дурнувато перекривив офiцера:
   - Що, пук-пук?! Га! Пук-пук?!
   I тодi i люди, i нiмцi, i полiца? отетерiли. Оксенова права  рука  була
витягнута вперед так, нiби вона тримала  пiстолет.  Вказiвний  палець  був
зiгнутий i так закоцюб, нiби ще й зараз лежав на спусковому гачку. I  тодi
всi зрозумiли, що Оксен ще й досi вiдбива?ться. Офiцер  штовхнув  у  спину
старого  Гамалiю  i  наказав  вести  в  луги  на  страту,  щоб  вiн  сво?м
передсмертним оком уже не мiг бiльше побачитися iз сво?м сином.
   I повели Гамалiю селом, i весь люд пiшов за ним слiдом. А  декотрi,  що
були вдома, низько кланялися йому з-за  тинiв,  а  жiнки  нишком  витирали
сльози, мерли серцем, бо не хотiлося ?м, щоб умирав отакий геройський дiд.
I коли його привели до виру, то на Ве-?вiй  горi  вже  червонiли  снiги  i
заходило сонце, а вода у вирi була бордова.
   Гамалi? розв'язали руки. Вiн розправив  плечi,  поворушив  лопатками  i
довгим затяжним поглядом глянув на Ташань, аж туди-туди,  на  Бе?ву  гору.
Бордовi хмари попелiли, тьмарились. "Пора", - прошепотiв Гамалiя i  скинув
кожуха.  I  раптом  з-пiд  попелясто?  хмари  вдарило   такими   червоними
трояндами, що козацьке тiло старого зробилося  як  мiдний  казан.  А  люди
чорною гаттю стояли на обох берегах Ташанi.
   Гамалiя сам пiшов до виру, а полiца? вiдступили,  бо  далi  був  тонкий
лiд. Гамалiя пiшов уперед, i в мертвотнiй тишi було чути,  як  ляпають  по
льоду його босi ноги. Потiм вiн зупинився i крикнув:
   - Син пiшов через вогонь, а я через воду! Знайте, за що, люди-и-и! -  й
кинувся у вир.
   "Лю-у-уди-и-и!" - гомонiло ще понад заснiженими берегами,  але  червонi
бризки з виру уже склилися на льоду, i вже не було старого Гамалi?.
   Через два днi його прибило хвилею пiд  верболiз.  Вiн  лежав  горiлиць,
борода його примерзла до льоду, а очi виглядали з неба помсти.

Популярность: 8, Last-modified: Sat, 19 Oct 2002 09:45:14 GmT