------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Ой думай, думай
Чи перепливеш Дунай
Народ
Максиму Тадейовичу Рильскому - мо?му
доброму навчителю i старшому друговi
ЧАСТИНА ПЕРША
I
За татарським бродом конi топчуть яру руту i туман. За татарським
бродом iз сивого жита, з червоного маку народжу?ться мiсяць, i коло
козацько? могили, як повiр'я, висiка?ться старий вiтряк.
А в татарському бродi глухо бухикають весла: похилi, пеначо давнина,
дiди лодь-лодь снують на човнах-душогубках, i не знати, що вони виловлюють
- рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, i соняшники, немов щити,
бо тут, над водою, i комар дзвенить, як ординська стрiла, бо тут i досi
хвиля вимива? зотлiлий посiв зотлiлого часу: чи?сь таляри, чи?сь щербленi
стрiли i щербленi костi.
О пам'ять i смуток землi, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од
печалi сивi? жито над Ханським i Чорним шляхами, бо й тепер ? татарськi
броди й козачi могили. Це давнина, це наша гiрка, немов полин, давнина, ??
вже забува? час по книгах i кобзарi по майданах.
Але й досi в хатах-бiлянках, що пiдснiжниками зiйшли на долонях узлiсь
i степiв, печаляться матерi котовцiв i червоних козакiв; i досi в
накупаних сонцем i грозами полях з-пiд серпа i сльози поглядають матерi на
приiмленi шляхи, по яких пролетiли та й залетiли в югу iсторi?
коники-конi.
О нашi передчасно посивiлi матерi, iз сапкою в руках, iз серпом на
плечi та болючою в очах югою. Ви не проходили гiмназiй, нi вищих, нi
нижчих шкiл. Вашою ?диною школою i книгою була книга землi, зерно у землi,
сонце над землею, i дiти бiля персiв, i дiти бiля нiг.
Золоте Вiдродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших
босоногих мадонн iз сапкою в руках чи серпом на плечi та дитям бiля
персiв, що знали не шовки, а лише нерiвне, шорстке полотно? I чи
зрозумiють це тi, що вже не знатимуть полотна i полинового смутку давнини?
Чи будуть довiку не як ношу, а як вдячнiсть нести в душi свято i сум
материнських очей i синiвську вiрнiсть батькам, що шаблями вирубували
новий час на чорних та ханських шляхах, щоб вони, цi шляхи, зосталися
тiльки полином пам'ятi, а не шрамами сьогодення?..
Послухав би цi роздуми цинiк типу Магазаника, загелготiв би гуса?юм:
- Ге-ге-ге, нащо менi отой романтики чад, коли краще срiбний
карбованець у кишенi чи пiвлiтра на столi.
Цьому нечестивцю i тридцять срiбляникiв по обтяжать нi кишонi, нi
совiстi... Та що це я в таку пiч про казна-що? Чи це з болота нечиста сила
наляга??
З пшеничного поля Данило поглянув на той обшир, який густiше проростав
туманом та й зникав у туманi. Цей гиблий шмат землi, що колесом
одкочувався вiд татарського броду й козачо? долини, i досi по мав власно?
назви, хоча тут люди не раз знаходили неповний притулок вiд давнiх i
д'недавнiх ординцiв. Бiда, бува?, жене чоловiка навiть до гаддя. А посеред
цього болота ? плесо, де вода така темна, нiби на чорному каменi настояна,
i мiсяць-бiлогривець не може просвiтити ??. Чи ? там риба? Напевне ?, бо
недарма на купинах у заростях тiлорiзу, а то й на водi мають гнiздування
чорнi крячки.
Данило так виразно уявив ?х, що навiть почув хрипкi, простудженi голоси
дружного птаства, яке вмi? вберегти себе i вiд хижака, i вiд людини.
За татарським бродом, недалеко вiд присiлка, голосисто озвався молодий
погонич-птах:
- Крийок-крок, крийок-крок!
I вiн, малий, покинувши батькiв, уже робить сво? першi кроки в життi.
Чого ж, ще навiть не навчившись лiтати, шука? пташеня у цьому свiтi i
кому, i для чого пода? свiй самотнiй голос?
- Крийок-крок...
Отак i вiн, Данило, ще неоперений, залишився без батька-матерi. Батька
на далекiй Золотiй Липi забрала вiйна, коли йому, Даниловi, було вiсiм
рокiв, а мати ще кiлька лiт i на шляхах, i на торжищах, i в спiлому срiблi
жита, i коло бродiв допитувалась у людей: чи десь не бачили, чи, бува, не
чули... Та й, не допитавшись на цьому свiтi, пiшла на той, мов стеблина
сивого жита. I на землi не стало ще однi?? жницi, а на небi зажеврiла ще
одна зiрка. I вже нiхто не почу? ?? земного голосу.
Розлилися води
На чотири броди,
Що в першому бродi
Соловей спiва?,
Соловей спiва? -
Весну розвива?...
Це весною, коли нуртувала i шаленiла хмiльна вода. А влiтку, як тiльки
задзвонять коси па лузi, для нього, малого, в не? була iнша пiсенька: "Був
собi журавель та журавка, накосили сiнця повнi ясельця".
I навiть у снах вiн бачив i чотири броди, i солов'я, i журавля з
журавкою, що старались на сiно, тiльки довго не мiг збагнути, як це
соловей весну розвива?, а коли збагнув - здивувався i зрадiв, нiби руками
доторкнувся до та?мничо? квiтки образу. Та в цю пору мати його вже не
спiвала...
Якогось синього-синього вересневого вечора вiн поспiшав до не? з
робiтфаку. Ось i його рiчка, що ма? чотири броди, ось i принишкле село з
корогвами тополь, ось i його могутнi ясени над стемнiлим тином, i
старенькi вдовинi ворiтця, що кигикають, мов чайка, i пiд солом'яною
шапкою хатина, що трима? у вiконцях сповiйпiсть мiсяця. Прикладеш до них
руку i теж ма?ш на нiй мiсячний посiв. Вiн постукав у вiконце, щоб мати
вiдчинила йому дверi, прислухався до ?? ходи. Та не почув бiльше материних
крокiв i нiхто не вiдчинив йому дверей.
Як страшно людинi, коли ?й нема кому вiдчинити дверей. I все одно вiн i
досi, вертаючись пiзно додому, стука? в це вiконце з мiсячним маревом чи
клубками теменi i прислуха?ться до хати, до материно? ходи. Коли б вiн мiг
повернути ?? кроки, ?? руки, що iнодi шорстко i м'яко лягали йому на
голову, ?? тихий, заспокiйливий голос, що струмком бринiв бiля його сну i
струмками видобував зi сну:
- Данилку, вже скоро сонце зiйде.
Вона нi разу в життi не проспала сонце. Нi разу! Якби вiн був маляром,
то намалював би ?? з сонцем на плечi. Та не сонце, а вишню i хрест вона
ма? в узголов'?. Влiтку на хрестi краплинами кровi червонiють вишнi,
восени здрига?ться лист, узимку намерза? снiг, а весною вiн нанизу?ться
силянкою слiз... Був собi журавель та журавка. I не стало ?х. А журавлина
оболонь так само зароста? травою, от лишень рани не заростають...
Тiльки й рiднi зосталось у Данила - бiдова тiтка Марина в Копайгородку
та двоюрiдна сестра у присiлку. I чи зiтха?, чи не зiтха? вода в
татарському бродi, а Оксана все очiку? брата з дороги. Стрiча? вона його
вiястим усмiхом, проводжа? печаллю, i тодi в ?? прижурених очах стоять
такi синi сльози, як роса на розквiтлому льонi.
- Не сумуй, сестро, - пригорне до себе, схилиться пiдкучерявленим
житнiм чубом над нею.
- То не я, то мо? бездолля суму?, - так скаже, що несамохiть оглянешся,
чи не прича?лася десь поблизу жiноча судьба...
Красивим доля не поспiша? важити щастя. Не вiдважила його й Оксанi.
Ще зовсiм недавно, де не йшла вона, людськi очi, немов здивованi зорi,
осявали ??. А дiвчина пiд ними соромливо, занепоко?но и радiсно нахиляла
голову. Не одне молоде серце вразила ?? врода, не один човен вечорами
прибивався до татарського броду, та нi в один не поспiшала сiсти Оксана.
Все ?й не було часу, все вона вививалась i в жiночiй, i в чоловiчiй
роботi, вививалась, як у танцi, бо хто ж, як не сво? руки, принесуть у ??
сирiтство i щматок хлiба, i сорочку бiлу, i такi чоботята, якими можна
лихо топтати, в яких можна й на люди вийти. Навiть клятi господинi, яким
не догодить нi чоловiк, нi наймит, пi сам пекельпик, полювали за
сирiтськими руками. I тiльки нечупари витрiщувались на дiвчину: чого,
мовляв, щодня навiть на полiння йти в чистiй сорочцi?
- Так у нас же вода не купована, - вiджартовувалась Оксана i лебiдкою
проходила мiж захланнiстю тих, що з потом i брудом греблись до багатства.
- То вона отак хлопцiв принаджу?, - сичали тi, якi помiчали, що жоднi
парубоцькi очi не оминають Оксанине личко i стан.
Та сама Оксана не зважала нi на тi очi, нi на тi слова, бо ?й треба
хлiб заробляти, честь берегти.
А час iшов: весною - сiячем, улiтку - косарем, восени - молотником,
узимку - мiрошником. Весною на дiвочi голови час клав вiнки, узимку -
намiтки. I вже на весiллях сво?х подруг у душу Оксани забивався тривожний
холодок: чому ж я не думаю нi про кого?
Це не любов, а неясна тривога материнства приходила до не? ранiше
любовi. Не раз ця тривога материнства передчасно пiдштовху? дiвчину до
того, що не стало коханням. Це пiдсвiдоме вiдчувала й Оксана i дедалi
частiше вечорами дивилася на татарський брiд, на дорогу за бродом i на
Чумацький Шлях над свiтом.
Мiж туманними зорями ловили вiтер вiтряки, пiд туманними зорями лежала
вся ?? хлiборобська сторона, що трималась на рахманному житi i добрих
спокiйних орачах. I хтось же повинен прийти звiдти, сказати несказане,
розбудити те, що вже, немов дитя, полохливо ворушилося пiд серцем. Юна
любов завжди почина?ться з очiкування. Iще не полюбивши нiкого, дiвчина в
незрозумiлiй тривозi ждала його, i чи?сь та?мничi очi з'являлися ?й з
вечорiв, i чи?сь кроки бентежили ??, i комусь на всi чотири броди посилала
свiй голос, щоб по ньому хтось прийшов до не?.
I вiн прийшов.
Коли i по селах люди поволеньки потягнулися до книги, до вченого слова,
до науки, до них iз мiста при?хав хмаробровий статурний агроном. З його
засмаглого обличчя, либонь, нiколи не сходило лiто, а з чорних очей
допитливiсть. Розповiдали, що вiн цiлими днями придивлявся до зарослих
пирi?м дядькiвських нивок та все розмовляв з хлiборобами, як хоча б
подво?ти вро" "жав. Легко сказати - подво?ти! Як уродить, то вродить, а
як нi, ТИ' Що? Та Ярослав Хоролець вiрив, що й на бiдняцькому полi вродить
не тiльки золота пшениця, але й краща доля, i до це? fiipB навертав iнших,
тому й стрiчали його однi усмiхом, другi - шипiнням. Уперше вона побачила
його в сво?х сусiдiв Гримичiв, де зiбралися на раду хлiбороби з присiлка.
I чи то запальне слово, чи то смiливi очi його стривожили, збентежили
дiвчину. Тихцем вона зайшла до Гримичiв, тихцем i вийшла вiд них, та не
було вже спокою бiля ?? серця.
А то якось осiннiм надвечiрком прийшов Ярослав i до не?, прийшов iз
видруватим Семеном Магазаником, який збирав податок. Не зв'язавши й
кiлькох слiв, Ярослав залишив пiд заставу душу: дiвоча врода одразу
приголомшила його.
У хатi про щось без угаву торохтiв Семен Магазаник, набивав собi
вченiстю цiну й набивався на вишняк, а Ярослав, непомiтно зиркаючи на
дiвчину, темнiв, неначе в хмару входив. Вiн розумiв, що не для нього
зросла така краса. Змалюй оцю стриману гнучкiсть стану, оцi чорнi
приламанi брови, що тримають i нiжнiсть, i рiшучiсть, оцей довiрливий, iз
скiфським смутком погляд, то й назвуть ?? чи любов'ю, чи сподiванням, - i,
дивлячись на не?, захочеться самому стати кращим i добрiшим. А якi очi!
?х, напевне, дав татарський брiд - блакитнi, аж синi, з несподiваним
вiдблиском осiннiх зiрок. I сама вона чиста, мов свiтанкова година. А вiн
прийшов з цим викрутнем Магазаником, що теревенить несусвiтне. Бридня, та
й годi! I тоскно, i сутiнно стало на душi в хлопця, i вмовкло його слово,
пiдстрелене ?? вродою.
- Став, Оксано, могорич, не скупись, бо знаю, якi чари i на виду, i в
вiдерковiм барильцi! - пасталакав присадкуватий, тугим вузлом зав'язаний
Магазаник, що мав жорнувате обличчя i грушкою - нiс. - А ви чого, товаришу
агроном, на мовчаники перейшли, а слово на прив'язь припнули? Чом не
ку?те, не мелете? У нас не полюбляють крепко сурйозних, у нас гостi
повиннi орудувати язиком, щоб i якась кумерцiя, i якась полiтика була. Це,
дорогенька Оксано, хе-хе-хе, той чоловiк, що назубок зна? науку -
грунтознавство й усе, що коловоротиться бiля селянського пожитку. От, к
примiру, почали ненаситнi щури пожирати в Шевчука бджiл, а товариш агроном
i порадив йому обвести вулики червоним кольором. I, не повiриш, враз
iзслизла напасть.
- Усi щури бояться червоного, - насмiшкувато кинув Ярослав.
Магазаник навiть бровою не повiв, лише поглянув на молоду голiвку
соняшника, що стояла в глечику на столi, i начебто сам до себе сказав:
- За мудрiсть соняху зрiзали голову. - А далi без лихомовства заговорив
до Оксани: - А ще, дiвчино, твiй гiсть неодмiнно хоче всiм виорати щастя.
Не бiльше i не менше!
- Справдi? - ворухнулися вi? i приламанi брови, а в синiм пiдсмутку
очей прича?лась недовiра, посмiх i ще щось.
- Справдi, Оксано, - на хмарнiм обличчi агронома заворушились темнi
рум'янцi.
- От бачиш, якого я тобi плугатаря привiв, а ти i в пiдпiччя не
заглянеш, i до печi не метнешся. Може, не варила, не пекла? - галагонив
одне й те саме збiрщик, а його весело шахраювате око все прицiлювалося то
до печi, то до мисника та насмiшкувато вимiряло вiдстань мiж чубом
Ярослава i косами Оксани.
Дiвчина вже не зводила зачудованого погляду з агронома. "I що вона
дума? собi про все i... про нього? Потрiбний вiн ?й, як торiшнiй снiг".
- Скiльки про щастя говорять, а його так мало на свiтi, - зiтхнула
Оксана. - Яким же ви плугом дума?те виорати те щастя? Золотим?
- Нi, не золотим i не срiбним, а гуртовим, - нахабнувато зареготав
Магазаник.
- Це так смiшно, дядьку? - шарпнув стрiлчастими бровами Ярослав i став
ще кращим у молодому гнiвi.
- Таки смiшно! ?й-богу, смiшно, коли повернути вашу, як пишуть у грубих
книжках, романтику до мужицько? практики. - Магазаник не так для агронома,
як для Оксани пiдбив ученiстю свою мову i вже iншим поглядом змiряв
вiдстань мiж чубом i косами, - От розкажу я вам про це притчу-казочку.
Колись давно, ще за царя Тимка, як земля була тонка, виорав на полi один
мудригайло баняк iз золотими побрязкачами, ледве ?х на воза висадив,
притрусив соломою, привiз додому, та й то щастя не зазнав, бо знайшлись на
нього рiзнi та всякi ложкохвати, i вiд скарбу залишився один надщерблений
баняк. А ви хочете, щоб усi нашi предковiчнi нуждарi вибились у люди. Та
на всiх i сонце свiтити не хоче: теж сво? поняття, реалiзм i полiтику ма?.
Одне слово, став, Оксано, як не вечерю, то хоч бурду на стiл: треба ж не
лише язику, а й кендюху мати роботу.
- Ой, таке скажете... - поморщилась на цю мову Оксана.
- А ви, товаришу агроном, iз яких позицiй дивитесь на вечерю?
- Спасибi.
- I даремно оце зарання вiдмовля?тесь, ?й-бо, прогада?те! - не вгавав
Магазаник. - Оксана хоч i сирота, проте справжня господиня. У не? навiть
вiвсяник мiсяцем ся?. Я на не? давно подобросусiдськи оком накидаю, - i
так глипнув сво?ю зеленню з пiщаником, що дiвчина знiтилася. - А з яких ви
принципiв дивитесь на сяку-таку чарупину, хоча б слабосило? медiвки? В
Оксави вона теж ?.
- Я не п'ю.
- Нiскiлечки? - не повiрив Магазаник.
- Поки що нiскiлечки.
- Щось ми дуже iдейнi! - По грубому виду Магазаника пробiгло
невдоволення, скривило тлустуватi зморшки на важкому чолi. - З акою
iдейнiстю, натурально, можна й копита вiдкинути.
- Ви не вiдкинете, - осудливо пообiцяв Ярослав. - Ви сво?ми копитами з
пiдземелля виб'?те!
- Чи не глибоко ви, вченi, дивитесь? - спалахнув Магазаник.
- Як умi?мо, так i дивимося, - картаючи себе i тривожачись дiвочою
вродою, Ярослав похапцем вийшов iз темнаво? хати, що вразила i притьмарила
яснiсть його молодо? душi.
За старосвiтським звича?м дiвчина мала провести хлопця до порога чи
до присiнка. Вагаючись, Оксана вийшла за Ярославом у сiни. Тут ?х одразу
обступила темрява, обгорнули пахощi прив'яло? калини, що висiла на
бантинах, обгорнула тиша, в якiй чути було, як брiд броду пода? голос.
- Може б, ви й справдi повечеряли? - збентежено запитала дiвчина.
Вiн чув ?? подих, чув довiрливий трепет молодостi, калиновий хмiль ??
кiс i не знав, що з ним робиться i що йому треба робити.
- Спасибi, Оксано, - сказав наче з хворостi. Вiн i справдi вiдчув, як
входило в нього нездужжя, шарпнув дверi, i його обдало росяне зiтхання
молодого вишняку. На порозi помовчали, невмiло попрощались, i Оксана з
острахом вiдчула, що зустрiла свою долю. Ось так i приходить воно -
радiсть чи горе i прихиля? До себе дiвочу довiру.
За порогом густою синню курились береги, за порогом непоко?лась осiння
вода, пiдмиваючи зорянi кра? неба. Вiн пiшов туди, де непоко?лась вода, де
глухо стогнали припнутi човни i де з чийогось весла скапували чи то
краплини води, чи то краплини часу. А вона, думаючи про нього, i станом, i
руками потяглася до броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни бiля самих
зiрок, а щастя так мало...
- Кого це .ти вигляда?ш? - вийшов iз хати Магазаник, обережненько
поклав руку на дiвоче плече. - Хе-хе-хе, i тепло, i силу чу?ш.
Оксана бридливо скинула руку i з серцем вiдказала:
- Дядьку, ваша губа як на коловоротi лiта?, то хоч руку ув'яжiть.
Магазаник не образився, а зiтхнув.
- Нема гiрше в свiтi, як удiвцевi. Кому не покладеш руку на плече -
скида?. А коли був я парубком, то й мене вечорами шукали чи?сь очi, чи?сь
руки.
- Тодi, певне, дядьку, й вашi очi та руки шукали чи??сь приязнi.
- А що ж вони шукають тепер?
- Карбованцяi - вгатила це слово, наче ножа, та й майнула, обдавши його
повiвом чогось та?мничого, недосяжного, перед чим розгубились його
захланнiсть i знахабиiлiсть.
- Он воно як, тиха ти, та не дуже, - пробурмотiв уже дверям i чомусь
поклав на них руки, потiм подивився на ?хнi темнi ковшi, стиснув ?х i
почув, як у дутi озвалася тоскнiсть минулих рокiв. Хiба ж вiн такий
старий? У Польщi значно старших за нього вовуть кавалерами. От тiльки
Стьопочка в нього... - чи не вперше з неприязню подумав про сво? хитрувате
чадо. - Аби не було його, то, може, й Оксана не в'?дала б оцим "дядьку". I
хоч яка збiсована ця порода - жiноцтво, а проте ми сто?мо перед нею
прошаками...
Бiльше Ярослав не приходив до ?? тiняво? хати. Оксана ще кiлька разiв
бачила його в селi, але вiн, здоровкаючись, хмарнiв, одводив од не?
потемнiлий погляд i одразу кудись поспiшав. Чогось агрономам нiколи нема?
часу...
I защемiло дiвоче серце, i меншало те, що полохливо ворушилось у
грудях.
А час iшов: то скапував з рибальського весла, то поскрипував у крилах
вiтряка, то вiдлiтав у далечiнь пташиним гра?м.
Минула осiнь, одвiяла-вiдхурделила зима, настала бентежна пора рясту,
пора зацвiтань i одцвiтань. I тодi знову ж таки вiд Семена Магазаника,
який допитливо заглядав сво?ю зеленню i пiщаником пiд дiвочi вi?, Оксана
дiзналась, що Ярослав ма? Ви?жджати з села.
- Як це ви?жджати? - вихопилось у не?. I це насторожило Магазаника, на
його важкому чолi зависла тiнь.
- Натурально ви?де: у повiт на возi, до округи - балагулою, далi вже
по?здом. Наговорив, розтривожив дядькiвське серце двома колосками замiсть
одного, та й подалi вiд них, бо книжки легше гортати, нiж коло землi
ходити. А в тебе в грудях щось не забилось, як заячий хвiст? Га?
- Помовчте, дядьку.
- I помовчав би, але любо менi з тобою погомонiти. Та чого ти мене
трима?ш на порозi?
- Бо я вже податки сплатила.
- Бо?шся, що мо? око попасеться на тво?му личку? Не бiйся. А ти часом
не примiтила, що я хоч i вдiвець, але маю не копiйчане господарство i
когось менi треба шукати.
- То й шукайте вдову, що теж ма? не копiйчане господарство, та й будете
в парi складати копiйки в карбованцi.
Магазапика од цього аж засудомило, а в очах побiльшало пiщаника.
- Я почекаю, коли ти станеш удовою. Я ще маю час.
Та Оксана й не збагнула його лихо? мови, бо переляк приголомшив
дiвчину. Як зупинити, привернути хлопця до себе? Невже вiн не зглянеться
на не?? Хоч би ще раз прийшов... правити податок, бо пе можна ?й прийти до
нього. Вона пересилила, переломила б свою гордiсть, але, крiм гордостi, ?
дiвочий сором, отой, що переходив од матерi, од звича?в, од пiснi, од
калини в лузi i ромен-зiлля в дiбровi. Усе це так, але на душi вiд цього
не легше.
I тодi ?й пригадалася призабута розповiдь дiда Корпiя. Старий дзвонар
одного давнього вечора розповiдав, як десь дiвчата дзвонами привертали
парубочi серця. То чом би i ?й пе спробувати?.. Хоч i мало вiри в це, та
гiрше, мабуть, по буде. А що буде з нею, як не стане нi слуху, нi прослуху
про Ярослава?..
Коли затих присiлок i коли, ростучи, побiльшали в ньому дерева, дiвчина
набрала з криницi горнятко непочато? води, завинула його в хустину i,
скрадаючись, не дорогою, а бездорiжжям подалася в село. Так хотiлося, щоб
нiхто не побачив ??! Але не встереглася: з корчуватого вiльшаника вийшов з
бреднем на плечi майданщик Стах Артеменко, наймiцнiший парубок у солi, що
з шести рокiв, як перекотиполе, покотився по заробiтках. Тут його ломили
чужi холоднi десятини, чужi пекучi батоги, чужа худоба, чужа злоба та
безжалiсна скареднiсть, що й з дитячо? сльози вичавлю? грiш. Але,
наперекiр усьому, хлопець набирався сили, мов дуб у полi, тiльки у його
великих очах зача?лася полинева печаль степiв. Побачивши Оксану, Стах
здивувався, зрадiв, i усмiшка гарно освiтила його округле обличчя.
- Ти ж куди, Оксано, проти ночi?
- В село, - чу?, як од його одежi вi? лiсом i смолокурнею.
- Вечерю комусь несеш? - кивнув на горня. Оксана похилила голову:
- Та несу ж.
- ? щасливi люди, - аж зiтхнув парубок.
- Це про кого ти, Сташку?
- Про того, кому ти вечерю несеш, - торкнувся рукою до ?? горнятка,
поправив бредень па плечi та й пiшов, похнюпившись, до татарського броду.
I вона, жалiючи його, мимоволi оглянулась, згадала, що, де б не йшла,
Стах здалеку позирав на не?, i теж зiтхнула - з жалю до нього, з ?калю до
себе.
Над тихим свiтом лелiла-курилася зоряна iмла, за татарським бродом па
облогах бродив долиппий туманець, i в ньому по груди паслися селянськi
виробленi копi, що пахли оранкою, туманом i молодою м'ятою. Знайомий свiт
i вужчав, i ширшав перед нею i обдавав ?? то страхом, то надiями. Отак i
дiйшла до високо? громобитно?. дзвiницi, що мовчала всi цi днi страсного
тижня, як нiбито мовчали колись у цю пору апостоли. Унизу в пiй було
замкнуто зерно i запорозькi при збро? святi, видертi за велiнням владики з
прадавнього iконостаса, а вгорi, бiля дзвонiв, дрiмали i прокидались
веснянi вiтерцi.
Оксана плечем налягла па дубовi дверi дзвiницi, нони заскрипiли,
сполохали вiдлуння, сполохали кажана, а вiп, шугнувши шматком теменi над
головою, налякав ?? - i вода з горнятка хлюпнула па землю. Ось тобi й ма?ш
недобру прикмету. Iти чи не йти до тих високих дзвонiв? Оксана притулилась
до одвiрка, подумала i, не чуючи серця, ввiйшла в дзвiницю; знизу, з
глибинних засiкiв, пахнуло пiдопрiлим зерном, старими корогвами,
задавненим воском, а згори шерехкотiло перестояним деревом.
Скрипливими схiдцями дiвчина почала пiдiйматися до дзвонiв, вони
дрiмотно озвалися на ?? ходу, наче хотiли заговорити до не?. Найбiльший
дзвiн чимсь нагадував дiда Корпiя, коли той у потемнiлому солом'яному
брилi виходив iз степових вечорiв.
З високостi Оксана глянула на землю. Та?мнича, мов недоказана казка,
вона пiднiмала вгору пiдсиненi, оброшенi зорями хати i пiдпирала небо
темними лапатими руками яворiв. Бiля самого лiсу, мов квiтка папоротi,
розцвiв самотнiй вогник, пригас i знову розкрив сполоханi пелюстки. Хто
там бiля нього грi? руки, чи душу, чи вигляда? когось? I, скрадаючись,
любов iде до любовi, щоб мати вечоровий хмiль i поранковий жаль, як мали
?х ?? посестри.
Подумавши про це, про кохання сво?х подруг, Оксана знiтилась, i все ??
чарування здалося забобоном. Ну що з того, коли вона обми? дзвона водою i
скаже йому:
- Дзвоне мiй спiвучий, дзвопо голосистий, як у тобi б'?ться серце, хай
так заб'?ться серце Ярослава; як тебе здалека всi чують, хай мене почу?
Ярослав; як ти приверта?ш до себе людей, хай до мене привернеться
Ярослав...
Хiба може мертва мiдь привернути любов, коли по приверта? ?? навiть
серце? Не судьба, виходить. Тож не обманюй повiр'ям нi себе, нi час.
Оксана знову з тугою подивилась на землю - тепер вона кудись пливла з
пiдсиненими i оброшеними зорями хатами, з вибiленими дорогами, з купинами
дерев, i в невiдоме пливла дзвiниця з принишклими вiтерцями, з принишклими
дзвонами, що ждали великодня. Дзвони завжди, не так як людина, мають свiй
великдень. Уже прощаючись, дiвчина припала до великого дзвона, а вiп щось
зашепотiв ?й. От тiльки що? Бо дзвони мають у собi великоднi, i похороннi
голоси. Оксана, постоявши щн в мiдному товариствi, як сновида, почала
спускатися вниз. Перед нею ворушилась темiнь, навкруг не? снував чiгi[кий
острах... Хоч би тепер зустрiвся ?й Стах - усе було б спокiйнiше.
Бiля вiтряка, що стояв па пагорбi", пiдiймався владар нiчного неба;
росячи росу, вiн погойдував тiнi i амовницьки поглядав на всю землю;
Оксана, схрестивши руки на грудях, благальне подивилась на мiсяць, а той
лагiдно посмiхнувся ?й. I цього було досить, щоб повеселiшати дiвчинi й
спошйнiше поспiшити зi сво?ю самотиною до сво?? самотини. I враз за рiчкою
зацвiв золотий кущ багаття. Чи не Стах просвiща? ?й дорiжгiу?
Неподалiк од татарського броду, де навшпиньки спинався долинковий
туманець, окреслилась постать людини. Добро? чи лихо?? Оксана завмерла, а
далi не повiрила сама собi: назустрiч iшов Ярослав. З несподiванки вiн
вражено зупинився, спохмурнiв. Але в дiвочих очах просвiчувалась не
провина, а сама любов. Значить, Оксанi так гарно було з кимось зустрiчати
нiчку, що навiть збентеження не лягло на ?? обличчя. Кому ж висяюють цi
очi?
- Хiба ж, дiвчино, можна так пiзно ходити? - сказав з докором, з тугою
i для чогось, як на свiдка, кивнув головою на мiсяць. - Уже он скоро першi
пiвнi заспiвають.
- Я люблю, коли спiвають пiвнi - вони людям ранок виспiвують, -
довiрливо поглянула на хлопця i непомiтно для себе потягнулась до нього.
- Оце так! - оторопiв Ярослав, потiм запитав грубо, щоб приголомшити ??
i приглушити власнi болi: - А ще кого ти любиш?
- А вам нiби не байдуже? - болiсно посмiхнулась йому. Хлопець у думцi
вилаяв себе за грубiсть.
- Не байдуже, Оксано. Але ж ти не скажеш.
- I не сказала б, та мушу.
- Мусиш?
- Авжеж, бо ви, кажуть, ?дете з села, - зажурено дивиться на нього i на
придолинковий туманець, що сто?ть за ним.
- То й що, Оксано? - дрогнув голос Ярослава, i тепер уже вiн потягнувся
до не?.
- А ?дете ж?
- ?ду.
- Ой!
Чорнi птахи шарпнули ?? плечi, груди. Чи це вони прилетiли з тi??
дзвiницi, де вона даремно сподiвалася привернути хлопця. Борючись iз
плачем, дiвчина вiдвела погляд од броду, де бiглаграла вода: доганяй - не
здоженеш.
- То й що, Оксано? - Крихiтка надi? ворухнулась у душi хлопця.
I вона, чавлячи болi й сором, глянула собi пiд ноги:
- Би по?дете, а я буду сохнути за вами.
- Ти що говориш! - мало не скрикнув Ярослав. - Такого не може бути.
- Чому ж не може?
- Бо ти ж гарна, як мальована...
- То й що з того малювання?
Ярослав заглянув ?й у вiчi: може, там одпа насмiшка? Але там були двi
довiрливi зорi.
- Справдi будеш сохнути за мною?
Вона оглянулась довкола, на тi трави, що дрiмали в синiм мерехтiннi, на
той блакитнаво-срiбний сон, що натрушував мiсяць на землю.
- От увесь свiт бачить, що ви перший, перед ким я одкрилася.
- Оксано!.. Оксанко!.. Оксаночко!.. - нахилились над нею його здивованi
й радiснi очi, а великi руки несмiло майнули, застигли над нею, мов крила
вiтряка. Дiвчина злякалася, що цi руки можуть одлетiти од не?, а вiн
боявся, що Оксана вiдсахнеться од них. Потiм вони, мов саме щастя,
схрестились на ?? плечах, охопили ??, пiдняли вгору, i в дiвочi збентеженi
сльози бризнуло мiсячне марево. Невже таке може бути? Невже це не сон? I
наче крiзь сон вона почула його шепiт:
- Оксано, Оксанко, це ти?
- Нiби я на когось iншого схожа? - вже крiзь радiсть i нiяковiсть
лукавив ?? голос i дивувався, що вмi? лукавити.
На трави й туман упали ?? коси. Ярослав однi?ю рукою тримав дiвчину, а
другою визбирував, виважував ?х i п'янiв од ?хнiх пахощiв, од мiсячно?
порошi, що збризкала ?х, од хвилi з татарського броду...
Ой броде татарський, явори, та калина бережками, та любов, що не зна
берегiв...
II
За шiсть рокiв вона вродила йому двох голубооких синiв. Коли в клубi
звiздили ?? первенця, голова сiльради Геннадiй Шевчук страшенно хотiв, щоб
дитя назвали Карпом - на честь людини, яка дала свiтовi "Капiтал". Але
Оксанипа тiтка Марина благально простягла заляпанi фарбами руки до села.
- Людоньки, нема в нас капiталу, i не хочемо його, i не хочу, щоб мого
небожа отак звали. Хiба вiн од шведiв прибився до нас?
- Ти менi, бабо, не мiшай шведських Карлiв з мiжнародним комунiзмом! Ти
ще англiйських Генрiхiв згада?ш нам! - витрiщився на не? ображений Шевчук.
- I хiба я про той капiтал говорив, який у калитцi лежить? Я про той, що в
науцi лежить i движить движенi?м уперед... А сина можна назвати i
Володимиром. Що на це мама скаже?
- Володимиром, - глянула так, наче увесь свiт уходив у
здивовано-радiснi очi, й притулила сина до грудей...
Шiсть рокiв, як одну жадану днину, прожив Ярослав iз Оксаною, було йому
щасно i в широкому полi, i в сво?й ошатнiй хатi, що в усi пори року пахла
всяким зерном i калиною. А на сьомому, коли вiн у громовицю пiдпливав
додому, його в татарському бродi наздогнала потайна куля, пройшла крiзь
нього i впала у воду; спершу почув ?? схлип, а потiм уже свiй бiль. Не
розумiючи, що дi?ться з ним, чоловiк сперся руками на весло, звiвся на
весь зрiст у човнi i ввiйшов головою у небо. Воно лягло на його плечi, вiн
притримав його, пiзнаючи i не пiзнаючи тепер течiю свiту, землi i води.
Зiтхнула хвиля, i зiтхнув Ярослав, i побачив вечiр, коли стрiвся з
Оксаною, коли визбирував ?? коси, що впали в туман. А тепер чогось усе
туманi? перед ним i з темряви вививаються Оксанинi коси.
Невже отак приходить небуття?.. Ще ж не нажився вiн, не нажився...
Блиснула блискавка, в ?? маревному свiтлi гойднулося червоне поле
пшеницi, над якою вiн бився i тремтiв кiлька рокiв... Коли вiн дума? i про
пшеницю, - то це ще не смерть. От тiльки серце обважнiло, побiльшало, та
вiд яскравого кольору пшеницi стало щемiти в очах. Йому захотiлося
напитися, вiн лiг у човен i вiдчув, як iюда иiдiюсiгп. кудись його чуба чи
життя.
На човнi й принесли Ярослава до Оксани. З човна капала вода, з людини -
кров.
Падаючи на колiна, припадаючи до Ярославових рук, з яких уже витекло
тепло, так заголосила горювальниця, що душа чоловiка ще на мить
затрималась у хатi.
Bin через силу розплющив вi? i побачив на Оксаниних очах чорпi
сльози... Чого ж вони чорнi, а не синi, як роса на розквiтлому льонi?.. I
коси чорними стали в не?. А куди ж спливло з них сонце?.. I чого усе
вiдходить, даленi? од нього - i очi, i сльози, i коси? Невже отак
прощаються iз свiтом, де ? любов, де ? сини, де ? червона пшспиця, i
човпи, i сонце, i грiм, що й зараз пiдворушу? його тiняву хату, яка не
кинула тiнi па жодну людину? На жодну!.. I хата його нiби опинилась на
рiчцi, попливла, мов човен, а Оксанинi сльози випали з очей, наче роси...
Прощавайте, очi, прощавайте, коси, прощавайте, сини. Як вам без батька
буде на бiлому свiтi, на чорнiй землi?..
Уже не очима, а маревом побачив ?х i не голосом, а душею заговорив до
дружини: "Не плач, Оксанко, не треба. Хай не стiкають тво? зорi сльозою.
Чу?ш? От прихились до мене, бо я вже не можу... Отак. Я любив тебе на
цьому свiтi, любитиму й на тому. Тiльки ти не вдовуй - виходь замiж, бо я;
дiти... Мiй час минув".
I час зупинився в його очах, а вона стала вдовою.
Хапаючись руками за груди, за одвiрки, за дверi, слiпнучи од слiз i
горя, вона якось вибралась iз хати, за якою стугонiла хвиля. Усе-усе, що
було перед нею, здалось безкра?ю пустелею. Земля вибивалась iз-пiд нiг, i
тодi вдова потягнулася руками й очима до неба. Хмара, провисаючи над
бродом, насварилася на не? огненною рiзкою, а далi заплакала на ввесь
свiт: вона теж збагнула - не стало людини.
Iз хати вибiг старшенький, ревно притулився до маминих нiг, охопив ?х
ручатами.
- Мамо, а чого наш татко все мовчить? - злякано запитав, iще не знаючи,
що таке смерть i що таке людська злоба...
У селi десь стрепенулася чутка, що Ярослава присочив Семен Магазаник,
або, як звали його по-вуличному, "Чорт iз свiчечкою". Та зразу ж знайшлися
свiдки, що в нiч убi?нiя були з Семеном в окрузi, де вiн збував саморобнi
вовнянi палiжники, якi ще ткала його полохлива дружина. Все життя Семен
Магазаник у буднi рвався до багатства, у свята - до святенництва. З
багатством у нього не витанцювалось через бiльшовикiв, а з святенництвом
переборщив: куди ранiше не йшов, брав iз собою свiчечку, запалював ?? i
перед богами, i перед наволоччю, тому й прилипло до нього прiзвисько -
Чорт iз свiчечкою.
Правда, коли й тугодуми зрозумiли, що заграниця з усiма Скоропадськими,
допiкшими i Врангелями по звоюс молоду державу, пронозуватий Семен вирiшив
перебудуватися. Вiн закинув свiчечки, помаленьку, крадькома продав троян
коней i воли, хазяйство перевiв на хазяйствечко та на микола?вське золото,
зробився аж малоспроможним середняком та й хитромудро-втерся в активiсти,
вибиваючи собi язиком i нахрапистiстю видноти й вигоди.
- Зараз "нейтралом" сидiти не можна, бо епоха! - просвiщав свою,
затуркану ним i роботою жiнку. - Зараз головне - знати iде? i пропорцi?:
когось потрiбно гробити, комусь треба насолити, а якомусь i ура кричати.
Ось тодi до чогось i докричишся. Ну, i ще одне треба знати: де не можна
перескочити, там услужiнням, поклоном пiдлiзь - вiд поклону не згорбатi?ш.
Полiтика - це крутiж i дуже тонке дiло, як золота нитка. Полiтика може
кого хоч узяти на решето i пересiяти. Чого ж ти мовчиш? - набирав гнiву на
жорнувате обличчя.
Жiнка з шовково? куделi льону чи з вовни витягувала нескiнченну нитку,
прислухалась до гудiння садка, в якому вже розморожувався сiк, i тоскно
думала про свою долю: чом ?й не трапилась добросердна людина, без лихо?
iскри у грудях, без кротячих потайникiв у мiзку, без хитрувань перед богом
i людьми. Як би вона однi?ю любов'ю стрiчала його з поля чи лугу, як би
хмелиною увивалась бiля нього, з якою вiдрадою виколихувала б побiля
грудей отi тугi вузлики, що приносять спочатку радiсть, а потiм старiсть.
Та не випало ?й це просте селянське щастя. Магазанику треба було тiльки
одне дитя. За сво?м хитрим господарем вона стала не господинею, а
наймичкою, без слова, без пiснi. Напiдпитку Магазаник не раз сiкався до
не?, чому вона, маючи янгольський голос, не спiва? нi йому дома, нi богам
у церквi.
- Колись заспiваю, - понуро вiдповiдала, вiдводячи од нього згаслi очi,
на якi напливали сльози.
- Дурна баба, - сердився Магазаник. - Хоч перед богом плач, а й вiн
зна?, що сльози - вода. Кажу, краще заспiвай...
I заспiвала вона вже перед смертю, та так заспiвала, що й у Магазаника
прокинулись совiсть, жаль i страх: бо, все думаючи про свою золоту нитку,
вiн обiрвав льняну нитку життя дружини.
Оця золота нитка полiтиканства згодом почала Семеновi приносити зиск, а
люди стали побоюватися новоспеченого активiста, бо вiн, прикриваючись
криком та iдеями, мiг провчити й прищемити менш рухливого односельця. На
це в Магазаника вистачало i хисту, i нахабства, i жорстокостi.
Довго придивлявся до цього крутiйства старий Мирон Магазаник, який,
вiддiливши сина, перейшов жити на хутiрець, де мав утiху пiд пасiки, пiд
садочка, вiд невеликого ставка, де наспiнпо перечищалися води i хлюпались
чирки та качки. Вечорами, коли затихали бджоли, вiн у незмiнному кожусi
пiдходив до ставка, сiдав па траву насупроти кладки, що лежала поверх
з'?жджених колiс, i прислухався, як на нiй пiдтиканi молодицi похапцем
прали та полоскали шмаття.
Тодi над водою славно стелилися голоси, соковито гупали праники i гарно
окреслювалися жiночi постатi, i святiстю вiяло вiд ?хнiх персiв, що
вибивалися з грубих полотняних сорочок. Часом якась молодиця проворно
кидалась з берега, пiдiймала з трави бiленький вузлик, агукаючи або щось
наспiвуючи, притуляла його до себе, i немовля, причмокуючи, спивало з
материних грудей молоко i мiсячну дрiмоту.
От змалюй таку вечорину, i матiр з дитям, i перса, побризканi росою та
мiсяцем, то хоч трохи збагнеш, що .таке скороминуще життя i як треба його
шанувати. Однак за дрiбним крутежем людина втрача? i велике, i себе. На
очах втрачав себе i його син. Надивившись i наслухавшись усякого про
Семена, старий уже не заходив до нього в село: соромився лкдай. А син,
коли й при?жджав на хутiр, то тiльки для того, щоб хватопеком набрати
садовини, сушнi чи меду на пота?мний продаж. Ох це ненаситство i пота?мнi
хитрування з кимось i з самим собою! Не доведуть вони до добра!
Якось на святвечiр уже пiдпилий Семен привiз батьковi вечерю - узвар,
кутю i в'язку в'ялених, гарних, як утемнiле золото, лящiв. Вiдчинивши
скрипливi дверi, вiн одразу пiрнув у настояний святешний пiвморок, де все
тепер мало вта?мнене життя: i полохливе сяйво лампадки, i розiмлiлий мерех
воскових свiчок, за якими вгадувався подих лiтечка, i прича?ний, iз сизою
дрiмотою в очах вогонь у печi, i строгiсть вихудлих святих на божнику, i
шелест житнього снопа на покуттi, якому снилася свiжа рiлля i вiн тихо
стiкав зерном на долiвку.
Усе це одразу повернуло Семена до тих далеких рокiв, коли й вiн був
дитиною у сво?х батькiв i самого щастя чекав од першо? святовечiрньо?
зiрки; як тiльки затеплi? вона, з хати виходила тиха, з привечiрнiми
ласкавцями пiд вiями матiр i, посмiхаючись i вклоняючись, кликала свого
мужа i свого сина на вечерю.
Клубки суму i чогось болючого, навiки втраченого стиснули груди, щем
набiг на огрубiлi повiки, i Семен вiдчув, як в ньому почали злущуватися
нарости мiзерi?, яко? поназбирувалось за роки бiльше пiж треба. Вiн хотiв
поглузувати з себе, але з цього нiчого не вийшло: не глузлива, а
розгублена посмiшка кривить уста. Що ж так розтривожило його? Чи давня
святовечiрня зiрка, чи згадка про матiр, яка так чекала вiд сво?? дитини
тiльки доброго? Та дитина розгубила усi материнi сподiвання i вже навряд
чи визбира? ?х.
З вапькпра вийшов ошатпо зодягi?сшiй батько, в руцi вiп тримав пучок
яко?сь сушеницi - чи для горiлки, чи для чаю. Бо нi того, нi другого питва
старий не цурався. Лiта лежали на його кощавих плечах, а зима на головi, i
син, притлумивши сантименти, статечно привiтався, шанобливо подав вечерю,
а потiм вдихнув пахощi хати i здивувався: на свiжовимитому дубовому столi
в мисках i полумисках стояло аж дванадцять пiсних страв, вбираючи в себе
тремтливий одсвiт пiвтемряви.
- Навiть саламаха ?! Яка це спасенна душа так до ладу готувала усе?
- Василина, - засмутився старий. - Така ж молодюсiнька - i вже
овдовiла.
- Не треба було за бандита виходити! - одразу згрiб з душi пом'якшення,
бо для чого воно? А сам пригадав круглолицю дорiдну вдову, пригадав i щось
прикинув собi.
Батько перехопив пота?мну гультяйську думку, i на високому його чолi в
усiх зморшках прогнулось невдоволення:
- Хiба ж вона в отiй завiрюсi могла знати, що ?? чоловiк стане
бандитом?
- Треба було знати! - В голосi Семена забринiла жорстока байдужiсть.
Тодi старий i накостричився, наче птах у негоду:
- Достобiса розумнi ви стали! А хiба я знав, що ти будеш харцизничати у
нiмецького полизача Скоропадського?
На обличчi Семена одразу вибились гарячi копiйки рум'янцiв.
- Як вам, тату, поверта?ться язик отаке говорити, та ще в святий вечiр?
- Не я святий вечiр переводив на грiшний, - розлив у гранчастi чарки
кореневу горiлку, що аж ятрилась i ярилася хмелем та чаклунством.
Син заразом вихилив питво, хекнув, вибалушив очi на богiв, якi одразу
ожили - заклiпали перестояними вiями, - i почав запихати рота що теплою
балабухою. Потiм, заливаючи неспокiй чи совiсть, перехилив i другу чарку.
Хмiль запалив його лице i почав розтiкатися по ши?.
- Чого ви, тату, сьогоднi такi нетерпимi? - спiдлоба зиркнув на батька,
що сидiв бiля житнього снопа. Сивi колоски дрiмливо спадали йому на сиву
чуприну, па свiжу полотняну сорочку, але старому, видать, було гарно
вiдчувати цю добру вагу.
- Чого? - кудись далеко пiшов думками старий. - Давно вже хотiв, як на
духу, погомонiти з тобою. Незрозумiлим, чужим ста?ш ти. От навiщо тобi
кидатися у якийсь крутiж та облудою жити? Хто тебе приневолю? топити i
сво? господарство, i людей? Тiльки правду кажи, не хитруй зi мною хоч
тепер, коли вже стою на божiй дорозi.
- Чого це на божiй? Ви ще як дуб-довговiк, - вичавив крiзь образу i
знову потягнувся до коренiвки.
- Може, годi уже?
- Дума?те, горiлка - невiрна дiвка? - вчвертьока подивився на старого,
що погойдував сивину пiд сивиною колоскiв, i, кривлячись, перехилив бiсову
кров. - Ху... То вам дуже хочеться знати саму правду?
- Тiльки ??, бо, дивлячись, як ти плюганиш .усо, iподi й сумнiватись
починаю: чи ти мiй син?
- Я, тату, ваш син, - вiдповiв тихо i похилив голову. - А байстрюком
мене робить теперiшня зрадлива доля i... страх.
- Який ти ма?ш страх?
- Страх гетьманщини - раз, i ново? влади - два. Це ви мудро зробили, що
ми вчасно роздiлились: iнакше кiлька десятин i вiдчикрижили б у нас.
У батька тоскно подаленiв погляд, сполохано забилися нерозрiдженi вi?,
що й досi не мали часу посивiти.
- Краще б не було цих кiлькох десятинок, а був син, ти ж у мене один
зостався... От для чого було перевести нiнащо худiбку, яка менi, а потiм
тобi старалася на хлiб?
- Так треба, тату, - щоб не ятрити всяких заздренникiв. Бiднiсть нiколи
не розумi? багатства. А хiба ж я не доскочив би його при iншiй владi, яка
шану? карбованець i зиск? Хiба менi личить господарювати на лiчених
десятинках, коли й я сотням дав би раду? У мене земля не вилежувалась би
облогами, а робила, як наймичка.
Сутiнок лiг на пiдсушене роками .обличчя Мирона.
- Не гребись за багатством, бо переведеш життя нiнащо або на самi
папiрцi, а вони не дадуть нi здоров'я, нi радостi.
- А ви не гнались за набутком?
- Того й остерiгаю тебе. Замолоду й мене, дурного, один дiдько впихнув
у гидомирство - це коли я почав чумакувати, i вже не сiль, а грошi почали
слiпити очi. Тож i навчив мене безрогий, як мепжувати грiшми, бо цiни тодi
на золото i асигнацi? у нас i на пiвднi до яко?сь пори були рiзнi, то
рiзницю можна було й покласти до кишенi. Певне, так воно завсiгди бува?:
папiрцi мають цiну до часу, а золото й час не дола?. Може б, i здiрчавiла
па торгах душа, та зарятували мене нещастя i щастя.
- Як це - нещастя i щастя? - недовiрливо ворухнув i бровами, i вусами.
- Ти ж зна?ш, як доля закинула мене до Болгарi? воювати з Осман-пашею.
Тяжкi то були бо? i тяжкi днi. На Шипцi я i Георгiя заслужив - найбiльше
сво? багатство, там i свинцю таку порцiю отримав, що вистачило б i на
останню вечерю. Не одну нiч у шпиталi вчував, як вона з косою пiдходила до
мене. Отодi, лежачи мiж життям та небуттям, мав час подумати, що таке
су?та су?т. А потiм, уже дома, побитого, подiрявленого стрiло мене на
пасiцi щастя - ота дiвчина, що тво?ю матiр'ю стала. То вона любов'ю сво?ю
i болi мо? забрала, i вiд торгу вiднадила, i наказала триматися тiльки
землi i жита, бо без хлiба ми нiчого не вартi. З нею менi таланило i в
полi, i в лiсi, i коло худiбки, i коло бджiл. Правда, господарювати ми
почали не на голому мiсцi - залишив твiй дiд i воли, i десять десятин.
Iншим, таким, як я, карбованець увесь вiк не давав спати. А в мене сон був
спокiйним i найбiльше снилося жито. Це в полi, а на лузi - воли. Вiдходить
?хнiй час, вiдходить i мiй. Та годi про це, кажи про страх.
Семен рукою розгладив недовiрливi зморшки на чолi, хоча й позаздрив
спокiйним снам батька. Де ?х тiльки прикупити?
- Що ж про нього? Оце прокляте гетьманство, в яке вскочив, прикриваю,
як можу, активнiстю, страхаю нею когось, щоб самому не пiти на дно, - з
болем заглянув у минулi роки. I вони наблизили до нього тi шибеницi, бiля
яких i вiн сидiв на конi, коли вiшали iнших.
Давно вже пропав той кiнь, пропали й люди, а страх не пропадав, бо ще й
досi приходять тiнi загиблих, бо й досi, нiби живий, сто?ть у видiннях
красень-командир, який i прiзвище мав славне:
Човняр. Як побивалася за ним молода, що наче з образа зiйшла, дружина,
як плакало бiля ?? грудей немовля, нiби й воно щось розумiло, як без слiв
стогнав, здiймаючи руки до неба, сивочубий батько. Смерть i горе людське
зiйшлись бiля шибениць, i не знати, що було сильнiшим...
А ввечерi, шукаючи поживи, Семен негадане приплентав до хати старого
Човняра. На подвiр'? бiля тину лежало кiлька завiяних снiгом човнiв,
лежали й зрубанi верби, що пiдуть на човни.
У хатi мовчки сидiли зажуренi люди, а на столi лежало шiсть з восковими
свiчами хлiбин - саме стiльки було сьогоднi повiшених. Од його крокiв
здригнулися усi вогники свiчок i схлипнуло немовля на руках молодицi, що
сьогоднi стала вдовою.
"Ой люлi, люлi", - прошепотiла вона сльозами, i дитя потягнулось до ??
грудей. I тут воднораз стояли життя i смерть. Забобонний жах охопив
Магазаника; вiдводячи погляд вiд матерi й дитини, вiн швидко повернув до
дверей. - Хлiба ж святого вiзьми на дорогу. Вiн оглянувся. З-за столу
пiдвiвся старий Човняр, подаючи йому хлiбину, на нiй воском чи самою
печаллю стiкала свiча. Десятки мовчазних очей скинулось на нього,
скинулися й очi вдови, вiн вiдчув, що вона впiзнала його. Похапцем вихопив
хлiб з рук старого, а гарячий вiск опiк йому не тiльки пальцi, а й
прийдешнi роки. З хлiбом поперед себе вискочив надвiр, де мерзли завiянi
чо?ти, па яких уже не попливе молодий Човняр, хiба що дитя його через роки
пiдiйметься у свiтання на рiчцi батькiв. Вечiр одразу ж загасив свiчу, як
день загасив життя...
Невже це все було?..
I йому зараз стало лячно дивитися навiть на свого батька, який чимось
нагадував старого Човняра... Тяжкi грiхи нашi; колись ?х можна було
однести до церкви i мати полегкiсть пiсля сповiдi. А перед ким тепер
висповiда?шся i де вiзьмеш полегкiсть? Тому й крутиш життям, як циган
сонцем, та цього не зрозумi? навiть рiдний тато, який i досi ма? утiху i
вiд землi, i вiд води, i вiд худiбки, i вiд бджiл, i вiд жита...
Довго мовчки дивився на сина батько, а потiм з огудою сказав:
- Дуже хитро надумався ти крутитися в свiтi. Можна трохи й скинути цих
пекельних крутежiв, бо все одно доведеться колись розплачуватися за страх:
спочатку вiн точить чиюсь кров, а потiм i тво?? зажада?.
- Може, якось перемелеться. Бо кого тепер не зачепило колесо хитрувань:
i дворянина,i селянина.
- Так паскудься хоч на копiйцi, а не на чи?хось сльозах. Недарма кажуть
люди: хто варить лихо, той ?стиме бiду. Я в свiй час пiд Плевною воював iз
турками. А чого ж ти вою?ш iз сво?ми?
- Це ж про кого ви?
- Хоча б про агронома Ярослава. То ж людина! У Семена здичавiли очi.
- Далеко в нас зайшло з цi?ю людиною.
- Так пiди на перепросини до нього, повинися, i, може, якось
порозумi?тесь.
- Пiзно, тату, - понуро пiдвiвся з-за столу, вклонився богам i похапцем
кинув хреста на груди.
- От i не вийшло в нас святого вечора - грiшний вийшов. Невже i в мо?й
хатi помiж нами катом сто?ть страх?
- Вiн, тату. Аби тiльки можна було кудись утекти вiд його страшних
жорен, - набурмилений стояв перед батьком, проклинаючи в душi долю, яка
завiяла його до гетьмана Скоропадського. Потiм пожалкував, що так
довiрився старому. Добре йому говорити, коли вiн був у Болгарi?
гренадером, а ти на сво?й землi - скоропадчиком.
Батько накинув на плечi кожуха, бо пiсля поранень мав одвiчний холод у
тiлi, i вже на порозi зупинив сина:
- Одне тобi можу сказати - вiзьми це втямки: тримайся не крутежу, а
святого хлiба, божо? бджоли i не жни, чого не посiяв, бо опустошi?ш, як
прогниле дупло.
"I не жни, чого не сiяв", - лише устами повторив Семен, здригнувся, бо
знов сколихнулись примари колишнiх чи позаколишнiх днiв.
- Це вашi слова?
- Нi, партизана Михайла Чигирина. - Старий показав рукою на покутнiй
снiп. - Хiба ти вже не ма?ш любовi до жита, до червоного маку в ньому?
Семен подивився на колоски, а за ними побачив лiто.
- Нi, жита я люблю, особливо, як вони половiють, - Семен таки справдi
любив отi сизо-срiбнi сплески, що бiгли-колихались до самого обрiю i
наколихували молоде зерно.
- Тож i тримайся плуга, а не язика, бо як сповзеш iз землi, то без не?
не буде за що триматися. Чував, що ти з життя робиш патолоч та дуже
рознурову?ш варги i судиш словом людей. Хiба забувся, що слово - ? бог, а
не суд?
Семен запам'ятав це, а батьковi вiдповiв:
- Легко вам остерiгати, коли стали в обочi од людей, а ближже до бджiл.
- Сам кошовий Iван Сiрко на старостi недалеко вiд Сiчi жив
пасiчникуванням i не журився тим. А тобi треба зажуритися.
- Чим?! - знову спалахнув. Дивлячись повз нього, батько вiдповiв:
- Бачу, що на тобi, догадуюсь, що в тобi, а що залишиться по тобi?
Подумай i над цим, всi ми не оминем свого останнього пристановища.
Моторошно стало Семену в цей химерний святвечiр, бо таки побачив
кладовище з яблунями i вишнями, де, певне, i йому доведеться лежати. I
виразно вiдчув, як щось повернулось у його душi, намагаючись одiрватись од
того хитрування i гидомирства, в якому втопив сво? останнi роки. Вiн,
може, перемiг би себе I навернув би сво? днi на iншу стежину чи дорогу,
аби не дурна гордiсть i дурне озлоблення супроти батьково? мови: всi
стають розумниками, коли смерть ?м перетина? час.
Наче коня, осадив, здиблену душу i клятим насiнням гонору засипав той
невиразний спалах добра, що ворухнувся в нiй.
Батько не збагнув, що робиться з сином, i ще почав його картати святим
письмом:
- Ти загляда?ш у рiзне старокнижжя, то згадай, що пишеться в першiй
книзi Мойсея про Ка?на i грiхи.
Нiчого не вiдповiв на це Семен, тiльки набундючено глипнув аа._
старого i мовчки, наче лантух, вимiвся з хати, упав на сани, оперезав
малаха?м коней, i вони, i санки одразу взялися снiговою курявою.
"Оце дочекався святого вечора!" - лаяв батька, та й себе картав, бо
таки справдi розпустив варги бiльше, нiж треба.
Коли що й винiс вiн з важко? розмови, то це слово про грошi; папiрцi
мають цiну до часу, а золото й час не долав. Ось i тепер золото, срiбло й
папiрцi в однiй цiнi. А як далi буде?.. Вiн трiпонув кованими вiжками,
конi побiгли завiяним зрубом, з якого витикались молоденькi берiзки, а
думки повернули до Василини, до ?? жагою обведених уст, до ?? дорiдностi.
Ось де можна чоловiковi знайти вiдпочинок i розкошування. Зараз вiн
пiд'?де до приземкувато? хатчини, внесе липiвку меду i скаже, Iцо
приморозив на холодi душу. То, може, вона й вiдхука? ??. Отак бог i кара?
нас грiхом...
А тим часом старий Мирон, зодягнувшись, з порога стежив, як тiка? вiд
нього син, i знову згадав святе письмо: "Волоцюгою i втiкачем будеш на
землi". Потiм узяв уважисту плiшню i пiшов на ставок вирубувати
продуховини.
Благословенна тиша i зорянi титли стояли над волошковим заснiженим
свiтом, що на невидимих решетах пересiвав сяйво й пiдтемiнь, а на мiсячних
верстатах ткав льнянi рушники. I невже навiть у такий вечiр у чи?хось
мiзках, у мiзках його дитини може ворушитися ницiсть? Коли так, то для
чого живете, ви, недорiки та викрутнi?
Мирон ударив плiшнею, лiд зойкнув, покотив посвист i стогiн пiд
очерети, якi ще не так давно аж розгойдувались дикою птицею. Семен хотiв
?? побити з дробовика, але Мирон не дозволив, бо що то за ставок, коли в
ньому нема? риби, а на ньому - птицi?
На продуху, бокуючи, почали спливати плiтки i краснопiр, далi з'явилися
щупаки, ?х можна було б викинути руками на лiд, але в такий вечiр не
хотiлося зобиджати навiть рибу. Хай подиха?, прихопить мiсяця на плавники
- та й знов у притихлi води.
Вiн довгим поглядом прощання оглянув мальованi в син?, i срiбне, i сиве
свiти, оглянув садок, що вiдродив йому, очерети, що вiдшумiли йому, i
навряд чи побачить вiн, як з них весною будуть випливати дрiбнi чирята i
качки. I жаль йому стало бозна-ким мальованих свiтiв, i цвiту, що в
сповитку спав у яблунях при морозi, i птиць, що вже не долетять до нього,
i сина, що вiдкотився од нього, не збагнувши, що таке людське життя. А
коли збагне, то вже, напевне, пiзно буде, бо як пiдруба?ш душу, то зруба?ш
усе. От тягнеться вiн до непевного карбованця, до пота?мних пiдземних
скарбiв, а не тямить, що все це су?та су?т.
Як рожевi птахи, зашумiли, заспiвали примороззю пiдкучерявленi очерети,
i ?хнiй пух полетiв у святешну далечiнь, де злегка поскрипував мороз чи
земля i на добрий сон вкладалося село. А мiсяцю все хотiлося бавитись у
пiжмурки з ним - i вiн то закидав його аж у саме небо, то раптово так
вигойдувавсь на скатертину снiгiв, що аж кособочились хати. А може, це не
мiсяць, а злиднi кособочили ?х? Бо багата кутя ? багатою, а для скiлькох
вона голодна. От уже й бiльшовики починають поволеньки насiдати на
сiльську злиденнiсть, тiльки що вийде з цього, коли ще дядьки тремтять над
прапрадiдiвською трипiлкою.
Сто?ть пiд мiсяцем у закинутому свiтi людина, яка вже нiби живе й не
живе, згаду? щось давн?, перетрушу? роки, i смутки, i просвiтки,
втiша?ться усiм добрим, що приходило до не?, що сама зробила, а погане
вiдгорта? i думкою, i рукою, яка вже, мабуть, востанн? цi?? осенi сiяла
жито. Господи, як це гарно - сiяти!.. А ще краще жати. У жнивовицю вiн
ви?жджав у поле з дружиною, що, й дiтей народивши, мала дiвочу статуру i
дiвочi коси. Весною вони пахли ясмином, а в жнива цвiтом березки i
молодим, ще не затвердiлим житечком.
"Зелене? жито, зелене? жито, а ще зеленiший овес". Це вже ввечерi,
посмiхнувшись йому, заспiва? Докiя, та так заспiва?, що аж перепiлка
стихне в житах.
"Це ж треба", - тiльки головою похита? вiн i поведе конi в долину на
туман, а його все буде наздоганяти ?? голос.
Коли ж повернеться з долини, Докiя вже буде спати пiд полукiпком,
поклавши голову на снiп, тiльки не спатимуть ?? вi? - то вiтрець сколихне
?х, то роса, то зернинка прогрiтого жита...
I чого так швидко минулося все? Посивiло тво? жито, вiдлетiла твоя
перепiлка, i в очi смутком заглянула нiч. От наче й небагато хотiлося б
ще: щоб син його став людиною, щоб iще вийти в поле сiячем та хоча б
кра?чком ока побачити той день, коли всi люди будуть мати хлiб на столi...
Не побачить вiн цього дня, ох не побачить - твiй час минув.
I похилив старий обважнiлу голову, але враз стрепенувся: хтось невдалiк
подав йому срiбний голос, раз i вдруге. Та це ж пiд кригою прокинувся
струмок, що перечища? води його ставка. Чого не спиться тобi? Стрiтення чи
весну почув?
На снiгу вiд хутора обiзвалися чи?сь кроки. Старий зиркнув на втоптану
стежину. До нього, погойдуючись пiд небесними рушниками, чи то йшла, чи то
пливла Василина. I навiть бахматий кожушок не мiг приховати ?? жiночо?
дорiдностi. От кому б дiток носити бiля грудей, та носить вона бiль i
смуток у грудях.
- Дядьку Мироне, я прийшла до вас на вечерю, - журно посмiха?ться
вишневими устами, а пiд ?? вiями водно зiйшлися жага любовi, iмла печалi i
загадковiсть.
- От i добре, що прийшла, - дивиться на вдову i чомусь пригаду? тi
вечори, коли отут на ставку жiнки перуть шмаття i годують немовлят
грудьми, що стiкають молоком та мiсячною дрiмотою. - В рiднi не захотiлося
гуляти?
- Побула я трохи в присiлку, подивилася на щастя сво?? сестри, на дiток
??, та й незридними заридала. Тому й гайнула до вас. Ви ма?те журбу
старостi, а я журбу молодостi.
- Тодi клич дiда Корнiя, i справимо собi святвечiр!
- А вiн уже сто?ть бiля хати з яничаркою: хоче в Мороз стре\\ лити, -
посмiхнулися очi, обтяженi далеким мiсяцем i близькою печаллю.
- От i згада?мо, як нам було на Шипцi воювати з турками. - I замугикав
собi: "А за нами татари, як тi чорнi хмари, а за нами турки, як iз неба
кульки..."
- Ви ще й голос ма?те! - здивувалась Василина.
- А чого ж менi не мати його, коли довкiль степ i небо, лiс i небо? От
рокiв тiльки жаль, що вже пiдкотились пiд небо. Не знаючи, чим заспоко?ти
старого, Василина подала йому
кiлька зв'язаних пучкiв калини, на яких повиступали скалочки морозу.
- Ось вам вiд Оксани.
Старий пiднiс дарунок до обличчя.
- I калини жаль... Як там Оксана? \ - Така ж гарна, нiби весняна
година. А теж за чоловiком . журиться. - I стишила голос: - Ваш Семен
чогось хоче сколупнути його.
- Тупоум вiн. Уже й вирiс, та розуму не винiс. Тяжко бува? людинi
дорости до людини...
Попiд спiвучими очеретами вони ввiйшли в садок, де мiж тiнями дерев
блакитне димилися i зблискували промерзлi мiсячнi ополонки.
- Гов-гов! - побачив ?х дiд Корнiй, пiдвiв угору свою яничарку i
стрельнув у Мороз, щоб вiн не морозив нi жита, нi . пшеницi, нi цвiту в
садах. Коли наляканий Мороз побiг у | далину, дiд Корнiй по-молодечи пiшов
назустрiч Мирону й Василинi.
- З святим вечором, гренадьоре! - i вiдчинив ворота.
- З святим, дзвонарю! Щось я сьогоднi тво?х дзвонiв не чув. На
довгастому обличчi Корнiя ожили застоянi зморшки:
- Бо недоумкуватий панотець скинув мене з служби.
- Жарту?ш? - не повiрив Мирон.
- Правду кажу.
- Чим же ти не вгодив йому?
Старий дзвонар привiтно усмiхнувся в грубезнi вуса, поверх яких
поблискувала наморозь:
- Оце ж пiд Новий рiк, коли люди збиралися на збори, я й ударив у всi
дзвони "Iнтернацiонал". Кажуть, славно вийшло, а попа мало родимець не
вхопив. Забаг, щоб перепросив його, а я теж затявся, i тепер у дзвони
калата? Милентiй, якому ведмiдь на вухо наступив.
Мирон засмiявся, почоломкався з Корнi?м, поторсав його задубiлу на
холодi кирею i враз насторожився:
- Ще чиясь добра душа прибива?ться до нас.
З прошито? мiсячнимм снуванням вечорини, нiби з казки, летiв гривастий
кiнь, пiд його копитами м'яко стугонiла й вибухала блакитнивими кущами
дорога.
- Хто ж це може бути? - сам себе запитав Корнiй, пильно придивляючись i
до коня, i до крилчатих сапчат. Та ось вони порiвнялись iз ворiтьми, i з
них проворно скочив невисокий кремезний чоловiк, що зразу ж чимось нагаду
ва а гриба-боровика.
- Михайло! Михайло Чигирин! - здивовано вирвалось у дiда Корнiя. "I
чого б це колишньому партизану, що живе на краю району, в такий вечiр
прибитись до нас?"
- Пiзнали? - нiби диву?ться Чигирин i вiта?ться з усiма.
- Тебе та що но пiзнати. Куди ж проти ночi зiбрався?
- До вас, дiду Корпiю. Старий засмiявся:
- Вези вiзок, а ми послуха?м.
- Таки справдi до вас, - i почав стирати паморозь з вусiв i борiдки.
Тепер дiд Корнiй занепоко?вся, бо не раз його брали в iншi села
дзвонити за упокiй:
- Щось трапилось у вас?
- Таки трапилось, - бiлозубе посмiхнувся Чигирин. - Оце ж пiд Новий рiк
iду я з жiнкою до свого друга-партизана, аж раптом чую далекi дзвони.
Зупинився i сам собi не вiрю: так вони славно виграють "Iнтернацiонал"!
Скинув я шапку, а душу аж пiдмива? святковiсть. Думав: це артисти якiсь
при?хали та й задзвонили отак. Аж потiм дiзнався, що це ви, дiду Корнiю.
То приймiть вiд мене подаруночок, - вiн вийняв з кишенi кожуха шерстянi
рукавицi й простяг старому. - Це щоб руки бiля дзвонiв не мерзли.
- Спасибi, Михаиле, - знiяковiв дiд Корнiй. - От i маю перший подарунок
вiд партiйного чоловiка.
- Ходiмо ж до хати, - торкнувся Мирон руки Чигирина.
- Спасибi. Я зараз же додому. А по цiй мовi бувайте здоровi. - Чигирин
вклонився усiм, скочив на санчата, i кiнь зразу ж понiс його у синьоцвiт
вечорiти.
- Дива, - тiльки й мiг сказати дiд Корнiй, а далi, коли кiнь i сани
почали зникати за пагорбами, махнув обважнiлими руками i заспiвав:
Ой там за горою та за кам'яного...
Василина вiдразу пiдхопила:
Ой там виходило та три товаришi,
Що перший товариш - ясне сонце,
А другий товариш - ясен мiсяць.
I тут Мирон побачив на вiях притихлого Корнiя сльози.
- Чого ти? - затривожився чоловiк. - Молодiсть, Шипку згадав?
- Та... - скривився старий дзвонар.
- Кажи, Корнiю.
- Що ж казати? - потуманiли очi старого. - Вже й лiспi вивести не можу
- вже лiта й голос вiдiбрали.
- То ви за голосом тужите? - здивувалась Василипа. - Нiколи б не
подумала.
- Замолоду багато про що не думають. Он який голос ма? Миронiв син, та
не спiва?, - ?сть ним людей, а це вже й за агронома взявся...
З молодим агрономом Семен нiяк не мiг порозумiтися i потайки почав йому
копати яму. Та несподiвано коса наскочила на камiнь, а тут iще Ярослав
прочув, як у громадянську вiйну колобродив Магазаник у державнiй вартi
його свiтлостi гетьмана Скоропадського. Пота?мне мало стати явним. Тепер
уже загримiло не над Ярославом, а над головою Магазаника; вiд того грому,
дивися, i лiси не врятують, куди забрався Семен, щоб у свою волю орудувати
сокирою в дiбровах, плугом на зрубах, косою на галявинках. За ушахроване
добро вiн i за?вся з Ярославом, думав, що виживе його з села. Та не вижив.
То треба було ще щось робити, бо хiба зпа? чоловiк, на якiй стежцi життя
стрiнеться зi смертю?
Як воно далi було - про це вiда? тiльки грозова нiч, але вона ще не
навчилася стояти свiдком на судi...
Лiта нiколи не повертаються до людини, а людина завжди поверта?ться до
сво?х лiт, i минувшина вже так пiдiйшла до нього, що, здавалось, простягни
руку - i доторкнешся до не? та й впишеш у письмо, про яке не раз думалось
Данилу.
- Крийок-крок, крийок-крок! - знову подав голос погонич, а з глибини
болота ледь-ледь долинула срiбна сурма журавля. Був собi журавель та
журавка...
III
Минув рiк, як не стало Ярослава. Ох, яким довгим був той рiк для Оксани
i... Семена Магазаника. Вдову сушило горе, лiсника - страх. Бо хто зна?,
чим може обернутися пота?мний людський поголос: вiзьмуть i скинуть з
лiсника. То що вiн робитиме без сво?х угiдь, без приховано? в лiсах
худоби, без пасiки? От хоч карай, вiн зараз не скаже, скiльки в нього
свиней: як подалися навеснi в нетрi, то тiльки пiсля першого снiгу
прийдуть iз приплодом. Хай там хтось пережива? труднощi росту, а вiн
обiйдеться без них. У лiсах розкiш живностi i йому. Тiльки як на цi
гаразди потрiбна толкова i при здоров'? господиня. I вiн частiше й частiше
крутився думками бiля Оксавиного двору й Оксаниних рук; така за виграшки
всяке дiлечко переробить, та й красу ?? не змило горе, тiльки очi
притемнились. Пройшло горе серцем i вгнiздилось журбою в очах. Весiллям,
перезвою, любощами треба виганяти журбу, бо iнакше i вiк пiде за водою та
сльозою...
?дине, що давало якесь забуття чи розраду Оксанi, - це дiти й робота. I
вдова чманiла в роботi - вiд рання й до смеркання, вiд смеркання й до
опiвнiчно? години.
- Пiдвередишся, несамовита, - гримала на не? тiтка Марина, що iнколи
заскакувала в присiлок зi сво?ми фарбами у вицвiлiй хустинi. Певне, вiд
тих фарб у жiнки й очi були рiзними.
- Навряд чи пiдвереджусь, - вдова пiдводила осiннi вi? на татарський
брiд, виглядаючи з нього вже не мужа, а сина, що хлюпався на тому самому
човнi, в якому куля пiдрiзала Ярослава.
Цей човен довго лежав на подвiр'?, у розщелинах його встигла вирости,
вмерти i знов зазеленiти трава. У повiнь Володимир попрохав матiр:
- Зiпхнемо його па воду.
- Для чого? - з болем спитала вдова, оглядаючи човсп. Вона пам'ятала що
ту вербу, з яко? робили його. I, певне, недоплаканi сльози тi?? верби
тихцем виплаку? сама.
- Треба ж, мамо, комусь плавати на ньому, - розважливо вiдповiло дитя.
- А я старшенький у вас.
I так вiн сказав оце "старшенький", що всi ?? заборони перегорiли.
- Ти хоч умi?ш веслувати?
- То чому пi? - повеселiшав хлопець i вдячно глкпув на матiр. - Я й
Миколку гукну!
- Ой, спочатку сам, - у ваганнi вiдчинила ворота, поглянула на брiд, у
якому тепер по шию, по пояс, по колiна стояли верби i не журились, а
висяювали жовтими вогниками цвiту. Цвiла i та верба, пiд якою вона не раз
стрiчалася з Ярославом. Верба ще бiльше постарiла, зараз у ?? дуплi нурту?
вода, а на вершечку веселкою гра? сиворакпга.
"Це синiй птах щастя", - не раз казав Ярослав. "Тiльки ж де воно, те
щастя? Хiба що це?" - задумливо поглянула на Володимира, якому
нетерпеливилося бiля човна. А ось до нього i Миколка бiжить, трима?ться
рукою за шлейку вiд штаненят i аж висяю? - здогадався, що мати дозволила
човен спустити.
- От добре, Володю, що ми по?демо!
- Хто по?де, а хто на березi зостанеться, - хмикнув старшенький.
- Це ж як? - занепоко?вся Миколка, глипнув синьоцвiтом на маму, на
Володимира й знов на маму.
- Бо тебе не пустять.
- Мамо!.. - вола? благанням усе ?ство хлопчика.
- Не мамкай, ще малий! - гримнула на сина, хоча й жаль було його. -
Бачиш: грають води, як Дуна?...
I тодi образа й не дитяча упертiсть обвели Миколчин вид, вже спiдлоба
вiн поглянув на матiр:
- Як не пустите на сво?му човнi, сяду на чужий,
- Ти що мелеш, марудо?! - скрикнула Оксана.
- Що чу?те, - про всяк випадок трохи позадкував хлопець. - Нiби ми вже
з Володимиром не ?здили на чужих човнах. То пустiть...
Можна було б ще гримнути чи настрахати, але вона вже запитала i себе, i
дiтей:
- Що ж менi робити з вами, непослухами?
- Пустiть, мамо! - повеселiшав Миколка. Вони втрьох поволi зiпхнули у
брiд човна.
- Ти ж обережно, сину, бо вода бистрить, - наказала Володимиру. - Може,
я з вами по?ду?
- Не треба, хлопцi будуть насмiхатися, - та й вiдiпхнувся веслом од
берега. I хоч затяжким було для нього весло, але в очах, як i Миколка,
тримав цiлi броди синьо? радостi... Чому ?? так мало ма? людина пiсля
дитинства? Ох, дiти, дiти, хоч би вам свiтило сонце...
Притулившись до верби з пiдмитим корiнням, вона довго-довго не
вiдходила вiд татарського броду. Пе тiльки човен iз дiтьми похитувався у
?? приiмлоних очах, а проходили недавнi видiння i сива давнина ще вiд
ординських часiв, про якi читала та не раз чула вiд старих людей i
Ярослава. Час налягав на не?, охоплював ?? душу, охоплював усе довкола...
То вона тiкала вiд ординцiв у гиблi болота, що вiдкочувались от
татарського броду, i над нею хижо свистiв аркан, то ?? гнали людолови в
неволю, як гнали по жерницi скручений прокислим ремiнням ясир.
А жерниця ноги коле,
Чорну кровцю пролива?,
Чорний ворон залiта?,
Тую кровцю попива?.
Це ж усе було! Це ж усе було! Та й досi, зда?ться, не перетопилася
крига дико? злоби, ще й досi на серцях нароста? дике м'ясо.
- О, нарештi твiй голос почула, - пiдiйшла до не? тiтка Марина. -
Тiльки нащо ти про чорного ворона? Цур йому. А я оце урвала часинку - хочу
твою хатину сво?м квiтом змалювати, - гойднула вузликом, у якому лежали
порошки друшпану.
- Малюйте, тiточко. I де у вас той цвiт береться?
- З голови, Оксано. В мiзку й добра думка цвiте, i гидомирство сну?. Це
вже хто якi мiзки ма?. Може, я тобi на стiнi зокола соняшники намалюю?
- Та нi, вони, живi, по всьому городу виглядають мене.
- А до мене в Копайгородок Магазаник верхи при?жджав. - Марина щось
згадала, засмiялася. - У святешне вибрався, а чоботи змастив вовчим ло?м.
- Це ж для чого?
- Щоб собаки розбiгались по закутках. При?хав навiть з подарунком -
в'язку сухих грибiв привiз. Усе розпитував про тебе i все хвалив тебе.
Просив, щоб я йому розмалювала хату; потiм, уже в себе, сам вiддiляв
жовтки вiд бiлкiв на фарби i знову розпитував про тебе.
- Хай його лиха година розпиту?.
- Та вона обмина? його. Розкошу? в лiсництвi чоловiк, як пампух в олi?.
У нього ж так: державi краплю, собi кварту... А ти ж як восковi?ш з
дiтьми? Це й хату присiшками пiдпира?ш?
- Коли треба, й плечем пiдiпру, а не зледащiю, - вiдповiла на те, чого
не доказала тiтка Марина.
Стояла тиха, ласкава година, коли вже вiястий липень поскладав сiно в
копицi i думав собi про те, що з недiлi треба складати в полукiпки жито.
Думала про це й Оксана, йдучи з меншеньким додому. Вiн руками перебирав
стебла пшеницi, у яку вже ввiйшла золотiнь, жебонiв, що Володимир з них
виплете йому бриля, i мав собi вiд цього дитячу втiху. Отак вони прийшли
додому пiд сяйво соняшникiв i рутбокi?, якi так любив Ярослав. З
татарського броду озивалися кулички й дитячi голоси. Вона раз i вдруге
гукнула Володимира, i вiп хутенько прибiг до не?, повис на воротях,
чорний, мов галченя. Як це в нього й очi не потемнiли?
- Чого вам, мамо?
- Чи но пора вечеряти?
- Я ще трохи побуду з хлопцями на човнi.
- Не набрьохався за цiлий день?
- Ще нi.
- Тiльки ж не барись.
- Я скоро, мамо, - скрипнув ворiтьми та й бiгцем до броду, до посвисту
куликiв, до смiху свого товариства.
А у хвiртку, подзвонюючи ключами, вже шелепа? Семен Магазаник, несе,
погойдуючись, святешний залежаний одяг, святешне лице-i шельмуватi очi.
- Добридень, вродливице, добридень, - пiдкошу? сво?ю вузлатою тiнню ??
ноги.
Оксана здригнулась, вiдiйшла вiд чужо? тiнi пiд захист соняшникiв, вони
сонцями лягли на ?? плечi, освiтили присмучену вдовину вроду.
- Драстуйте, дядьку.
- Який я тобi дядько? - Магазаник заморгав вiями i вусами, а на
жорнуватому обличчi викруглилось невдоволення. - Коли чоловiк старший за
жiнку на якийсь там десяток з хвостиком, то це ще нiякий не дядько. А я
оце твого старшенького бачив на човнi.
Оксана поклала руку на соняшника, що хилився од ваги сво?х дiток.
- На тому самому, на якому вбили Ярослава. Тепер здригнувся лiсник, та
одразу святешне обличчя вмочив у спiвчуття:
- Не треба, Оксано, не треба. Мертвим - спокiй, з живим - життя, яке
вже воно не е. Ох, i гарнi в тебе соняшники, такi рву питчастi! -
прицiню?ться то до соняшникiв, то до вiй чарiвницi, що пригашують i
пригасити не можуть синiй смуток рокiв.
- Це Ярославовi соняшники. Йому саджу. На очницi Магазаника натекла
пiвмряка.
- I знову ж надаремно. Йому в раю святi садять рiзне зiлля, хоча й не
вiрив чоловiк у рай, - лiсник пригнувся, зробив пальцями "козу" Миколцi,
та дитя не засмiялось, а насупилось i позадкувало вiд дядька. - Важко тобi
самiй з двома?.. Не кажи й не .iвдвори, бо сам знаю: до всього чоловiк
звикне, тiльки не до бiди. Це треба стати i орачем, i сiячем, i город
упорати, i зварити, i спекти, i обшити, i обiпрати, i хату, i корову
доглянути, i дiтям дати толк. За таким клопотарством i лiта, i брови
зiв'януть.
- Коли це ви, дядьку, таким жалiсливим стали?
- О, знову "дядьку"! Вiд цього на душi може нахмаритись i загримiти, -
забряжчав комiрпицькпми ключами, що висiли на чорному чересi. - А менi так
би хотiлося, - нагадав давнi слова Ярослава, - щоб i в тво?х очах
прокинулись зорi!
- Вiд чого ж вони прокинуться?! - мало не зойкнула вдова, i отой
нередвечоровий туман, що проростав над татарським бродом, затуманив ??.
- Ти не галакай, - скрадливо озирнувся Магазаник: чи не почув ?х хтось
iз вулицi. - Ось пiдемо до хати, сядемо рядком та й поговоримо ладком.
- У мене нема часу на посиденьки.
- А ти без гордування знайди, - стишив голос Магазаник. - Не пошкоду?ш,
- i знову забряжчав ключами. - Я тобi по-добросусiдському сказав: живий
ма? думати тiльки про живе. У тебе е дво? дiтей, у мене - один Стьопочка.
У тебе в врода на лицi, у мене ? лiй у головi, то й по?дна?мось собi. Я
тебе, повiр, мов княгиньку, жалуватиму, якщо ти будеш мене шанувати. От за
цим i прийшов до тебе. Я довго чекав, поки ти станеш удовою.
На Оксану одночасно, мов заметiль, обвалились давня дiвоча нiч любовi i
оцей призахiдний день удовино? печалi. То давн? було недосяжним, а це,
призахiдне, - гидо мирним.
- Дядьку, як вам не соромно таке страмовище варнякати?!
- Яке ж це страмовище? - ворухнув мискуватими плечима. - Це житейське
дiло, щоб разом бiду долати, бо нарiзно бiду й грiм не вб'?. Хiба тобi не
остогидла самотня хата, самотня постiль?
- У вас, дядьку, вже на головi гуля? бiлий цвiт, а ви з жениханням! -
притулила до себе меншенького. - Вiд вашо? мови й святi соняшники можуть
стати грiшними. Гетьте!
Вiдмова обурила Магазаника, i голос його поважчав:
- Ти не проганяй мене, я не прийшов тво? соняшники красти. Я хотiв iз
цього подвiр'я викрасти вдовинi нестатки, а ти в крик. I чого? Чека?ш, щоб
хтось лихо в торбi чи мiшку принiс? Краще подумай головою i завтрашнiм
днем, бо ж бачиш, який тепер сутуж, навiть на хлiб.
- Гетьте!
У зелених очах Магазаника злобою зацвiв пiщаник, одначе стримав себе
чоловiк.
- Чого ти вхопилась за це "гетьте", як за батiг? Чим я тебе зобидив?
Сво?ю любов'ю?
- Киньте, дядьку. З грiшно? душi не проросте свята любов.
- Ох i вiдьмочка ти! Уста, мов пуп'янок, ма?ш, а з уст камiння
жбурля?ш, - сказав сумовито, бо мав справжнiй бiль од цi?? краси. Хоч би
на яку часину зглянулась вона на нього - i то було б щастя... Сьогоднi не
витанцювалось, та ? ще в бога днi: як нe вишло тепер, внидо в четвер. А як
i в четвер по вийде, псе одно з цього сватання вiн ма? якийсь зиск: зараз,
коли освiдчився, Оксана вже нiяк не зможе подумати, що вiн причетний до
вбивства Ярослава. Он воно як! Старого вовка за хвiст не впiйма?ш.
Та й пiшов похнюплено у лiси, до сво?х свиней, до сво?х копрiв, до
сво?х бджiл, що на спiвучих крилах несли йому статки й пошану, бо кращого
меду не було в цiлiй окрузi, про це й потрiбне начальство говорило, якому
лiсник не скупився завезти духмяпий липець у свiженьких вiдеркових
липiвках. От усе гаразд у нього, тiльки нема? господинi в хатi, бо що тi
поденщицi, якi приходять до нього? А Оксана йому б i красу принесла в
оселю, i все дiлечко переробила б. I чого вона закомизилась на сво?х
злиднях? Чи хоче, як у молодостi, чути бiля вуха солодкi слова про любов?
Так для чого на це марнувати час людям, якi вже знають, що таке спiлка -
чоловiк i жiнка? Ну, не пiдбив вiн ?? сьогоднi, пiдiб'? завтра. Землю не
пiдманиш, а людину можна.
Бiля татарського броду вiн зустрiвся з дебелим Стахом, покосував на
його м'язи, що горнятами ворушились на руках.
- З такою б силою лiс корчувати. Ходи, сiромахо, до мене робити. Не
пожалi?ш.
- Почекаю, дядьку.
- Дума?ш, у мо?х лiсах заробiток менший, анiж у смолокурнi?
- Та нi - бiльший.
- То бери свою годовщину - та й на мо? зруби i облоги.
- Боюся такого давця.
- Хоч скажи, чого?
- У вас, пробачте, дядьку, я знову наймитом пiд'яремним стану, а я хочу
ближче до людини. Тому й записався в соз. Отам i почну глибити свого
плуга.
- Ох i розумнi та доброчеснi ви поробились. Перемiни сорочки не ма?ш, а
норов показу?ш. Чого це ти в присiлок чимчику?ш?
- До Оксани.
- А це яким робом до Оксани? - здивувався, занепоко?вся лiсник. - Може,
свататися?
- Та що ви! - У великих сiрих очах парубка прокинувся Сум. - У сiльраду
чогось викликають Оксану. , ' - Чи не за борги?
Стах зневажливо махнув рукою:
У вашiй головi тiльки борги та проценти ворушаться. Якi проценти? -
наворохобився Магазаник село не зна?, як ви навчилися лихвити? -
неприязiго парубок i пiшов у присiлок.
перевiв розтривожений погляд на татарський брiд, де понувала на човнах
малеча.
- Но плач, бiдолашна, - впритул пiдiйшов до по? Магазаиик, почав
витирати ?? сльози, що просочилися мiж пальцями, а потiм злегка пригорнув
жiнку, заворкотiв ?й у вухо спiвчуття:
- Безщасниця ти моя, безщасниця...
I сталося диво: вдова не вирвалась iз його обiймiв, не вдарила його по
руках, не вивiльнилась, коли вiн почав ?? цiлувати. Чи обайдужiла, чи
забулась вона?
Трiснув, зiтхнув i погас недогарок свiчечки. Магазаник щiльнiше
притулив до себе жiнку, поцiлував ?? брови, вiд яких теж вiяло ромашкою i
житом. I знову вдова нiчого. Тодi, вiрячи й не вiрячи у сво? чоловiче
щастя, вiн обережно пiдвiв ?? до постелi, Незрозумiла й жадана, вона
мовчки лягла бiля нього, i вiн припав головою до ?? вистиглих персiв, що
чекали дитини, а дочекалися полюбовника.
Вiн не пам'ятав, як провалився у п'янкiсть снiв, що гудiли йому по
всьому тiлi, а прокинувся од невтiшного жiночого плачу, Сiвши на постелi,
перелякано запитав:
- Чого ти, Василинко? Чого? - i потягнувся до не?.
- Пропав мiй вiк, ой, пропав... - голосила вона, стоячи бiля лiжка.
- Чого ж вiн пропав? - почав заспокоювати ?? руками й поцiлунками.
- Бо я вже не жiнка, а полюбовниця. Будьте проклятi ви всi, ненаситцi?
- А полюбовницi - хiба не жiнки? ?х i царi, i королi шанували, - не
знайшов кращо? вiдповiдi, пригорнув Василину, а вона його люто вдарила по
руцi.
- От цього вже не треба, - посмiхнувся ?й, бо не вiдчував у тiлi болю,
а тiльки хвилi любощiв i втоми.
- Таки не треба, - погодилась вона i поклала його руку на вогкi од слiз
груди.
Вiн, знову хмелiючи, потягнувся до них.
- Лягай, Василинко. Ще не свiта?...
- Тепер менi все одно, - тугою i прощанням iз чимось дорогим для не?
безнадiйно зiтхнула вона.
А з лiсу негадане долинув чийсь голос любовi:
Та мала нiчка-петрiвочка,
Не виспалась наша дiвочка...
IV
Iще для когось пролетiв, а комусь вiдсочився рiк, i посивiла
матiр-земля, мружачись пiд метелицями, вже думала про березень.
На Подiллi майже нiколи на Петра Вериги не розбиваються криги. У нас
криги розбива? блакитноокий березень. Спочатку вiн парубку? по лiсах -
видобува? з-пiд снiгу ще нерозщiбнутi нiдснiжники, потiм розморожу? сiк у
березi i, коли вона блисне щасною сльозою, йде на рiчки й озера. Тодi на
прогнутих плесах починають свiтити вимо?ни i прокидаються льодоколи -
поведуть сво?ми срiбними смичками, i вже тiльки прислухайся - над берегами
й за берегами здиблю?ться бентежний передзвiн, а в берегах шипить,
гуркоче, шаленi? крига i радiсно зiтха? вивiльнена хвиля. Як ?й любо пiсля
теменi заграти сонцем та вдарити в бубни примкнутих човнiв, щоб пiдскочили
вони вгору, рвонули сво? кайдани та згадали воленьку-волю, i купальськi
вечори, i сяйво юних очей iз тих вечорiв.
Пройшовся березень з пiдснiжником на шапцi i над татарським бродом, i
пiд його ходою вибухнули криги, зослiпу посунули одна на одну, та на
корiння яворове, та на м'який, з червонолозом берег, вiн закипiв
шумовинням, накостричився вирваним татарським зiллям, що нiжно запахло
торiшнiм лiтом. А до гомону рiчки при?дну?ться дитячий гомiн, бо скресання
крити завжди свято для дiтвори i тривога для матерiв: скiльки не кажи,
скiльки не грози, а неодмiнно ж якийсь отряха захоче прокататись на
крижинi. Ось i зараз знайшовся такий шибайголова: осiдлав крижину, широко
розставив ноги й, осяяний заздрiсними поглядами дiтвори, кружля?-пливе в
березневi свiти, в оте фiалкове марево веснування, що тремтить пад
деревами i завжди трима? в собi бентежну принаду. То хiба, глянувши на
такого одчайдуха, не засверблять ще в когось ноги? Он уже й Океании
Володимир збива? шапку набакир i схиля?ться до брата:
- Миколко, ти ж будь менi молодцем!
Миколка одразу насторожу?ться, непевно блиска? синiм цвiтом з-пiд
заячо? шапки: вiн добре зна? - коли йому говорять бути молодцем, то вже
треба залишатись самому.
- А ти ж куди, Володимире? - Мале тоскно дивиться на стар.шого, але
трима? себе молодцем.
- А я сюди, туди, он куди - на всi нашi броди! - безжурно махав
уважистою вербовою палицею на здиблену рiчку.
- На кригу?! - жаха?ться Миколка.
- Еге ж.
- He треба, Володимире, - кривиться Миколка й забував, що вiн молодець.
- О, ти ще зараз почнеш квасити кислицi, - набурмосився старшенький па
меншенького i рвучко одвернувся вiд нього.
Це одразу дi? на Миколку, бо вiн нiколи не був ревою i не любить, як
вiд нього вiдверта?ться Володимир.
- Володю, а як мама взна?? - косу? синiм оком на оселю. - Ох, перепаде
на бублики й тобi, й менi.
- Та звiдки вона взна?? Ти ж не скажеш ?й?
- Нi, не скажу, - тоскно мовить Миколка i не знав, чим утримати брата.
- Але ти краще не ?дь на кризi, бо ще води в чоботи набереш.
- Тая ж сьогоднi змазав чоботи березовим дьогтем. Ось бачиш?
- Бачу, - хлопченя зажурено дивиться не на чоботи, а на шал крижин.
- Ти не бiйся, - заспокою? його Володимир. - Як пiдбiльша?ш, сам по?деш
на кризi.
- Я й зараз по?хав би з тобою.
- Зараз не можна. Ще треба пiдрости.
- То й ти не ?дь.
- Я тiльки трошечки-трошечки, понад самим берегом, а ти подивись, як у
березi Гримич верборуб чинить.
Миколка прислуха?ться до передзвону сокири, що тне вербовi гiлки,
мовчить, дума?. I пiдбiльшати йому хочеться, i за брата страшно, i собi на
кригу кортить. Воно б i нiчого проплисти вiд броду до броду, аби тiльки
чогось iз крижиною не трапилось та мама не дiзналась, бо тодi однi?ю рукою
буде хапатись за вiника, а другою за серце.
- То я йтиму за тобою понад берегом.
- От i добре! - щирить Володимир зуби.
Тепер усi страхи тiкають од Миколки, i вiн знову ста? молодцем, трохи
набакир збива? шапку, щоб бути бiльше схожим на брата, i навiть бачить
себе на крижинi, бо хiба вiн гiрший за iнших?
А Володимир з вербовою палицею в руках уже заходить у нашумовану воду й
так придивля?ться до крижин, мов щось вичиту? з них. Ось оця, либонь,
замала, ця нiби ма? трiщину, а ось ця саме враз. Спираючись обома руками
на палицю, вiн злiтав вгору й легко спуска?ться на крижину, нахиля? ??,
ляка?ться, але одразу ж радi? - крижина вирiвню?ться i солодко озива?ться
у ногах i пiд ногами весняним клекотом.
- О! - радiсно вигуку? Миколка з берега й жалку?, що вiн ще маленький.
Володимир показу? братове кiнчик язика, маха? палицею i гордовито
огляда? прибережжя, що потроху вiдплива? й вiдплива? вiд цього.
- Ти ж, Володю, тримайся берега! - гука? Миколка, бiжить за кригою,
розсовуючи шапкою i руками червонолiз, що пiдсвiчу? його срiбними, з росою
котиками.
- От нема кому бити шибеника! - чу? Миколка огуду па брата, в думцi
заперечу? ??, хоче заперечити й словом, але в цей час чоботом чiпля?ться
за кореневище й пада? на червонолiз, на срiбнi котики, що й узимку тiшать
?хню тiняву оселю.
Коли Миколка зводиться на ноги, вiн уже бачить Володимира не бiля
берега, а посеред броду, де крижини труться одна об одну, мов риба в
нерест.
- Володю! - розпачливо кричить Миколка, скида? з голови свого зайця й
маха? ним. Вiтер пiдiйма? вiхтик золотистого чубика - вiн теж кличе
Володимира на берег.
Та старшенький, мабуть, тепер i не почув Миколчиного голосу, бо ма?
собi роботу - вiдбива?ться i вiдбива?ться вiд осоружних крижин, що так i
норовлять пiдбити його. I таки пiдтинають. Миколка цiпенi? вiд страху, а
Володимир зi сво??, вже нахилено?, крижини перескочив на iншу,
посковзнувся, упав на колiно, але одразу ж i пiдвiвся.
Тепер на берег, ближче до Володимира, збiгаються всi, немов на
солонище, махають руками, кричать, радять, як вибратися з халепи. Тiльки
Миколка нерухомо сто?ть бiля сво?? заячо? шапки, що впала до нiг, i не
зводить погляду з братика. I раптом сталося щось страшне: якась невидима
крижина спiднизу вдарила Володимирову, розколола ?? навпiл, i хлопчак
поплавком пiшов у воду, на якiй одразу спливли вербова палиця i заяча
шапка.
- Утонув! - лячно скрикнув хтось на березi, а Миколка заголосив.
Та Володимир не втонув: мiж крижинами показалася голова, а з берега
хтось кинувся у воду й крикнув:
- Тримайся, Володимире! Тримайся!
I хлопчак тримався, вчепившись пальцями в крижину. Вiн кiлька разiв
намагався вилiзти на не?, але вона ставала сторч, i Володимир почав
захлинатися.
- Тримайся, хлопче! - пiдбадьорю? його плавець, маневруючи мiж
крижинами.
- Я тримаюсь... - уже не чуючи пальцiв, насилу вичавлю? хлопчак.
- Ти ж у ммене козак! - пiдбадьорю? його i голосом, i очима Стах
Артеменко. Вiн через якусь хвилю вiддира? хлопчака вiд криги i серйозно
пита?: - Змок?
Оце завжди старшi щось, як Iз кiлочка, зморозять меншим, тому й
Володимир так само вiдповiда?:
- Змок, але в чоботи води не набрав.
- Ох i брехунець же ти, - посмiха?ться посинiлими вустами Стах та й
гребеться до берега, який тепер став таким принадним i дорогим. Як би це
добре було добратись до нього, забiгти в хатину та на пiч i щоб мати
нiчогiсiнько не взнала. Та, напевне, пюди геть усе розкажуть ?й, а тодi
без голосiння i слiз не обiйдеться.
- Ой дядьку Сташе, у вас кров iз обличчя йде.
- Це дурна крижина пошкрябала, - захищав плечем вiд крижин дитину.
Вони вибираються на берег, до них першим кида?ться заплаканий Миколка,
а вже вiд присiлка, надломлюючись, бiжить Оксана, бiжить, зупиня?ться i,
не витираючи слiз, знову бiжить. I тепер Володимировi не жаль себе, тiльки
мами жаль. Ось вона, блiда, постарiла, зупиня?ться проти них трьох i знову
ж, як тiльки дорослi можуть, пита?ться не голосом, а розпукою:
- Живий?
Кому ж не видно, що вiн живий? А от питають про таке. Не дочекавшися
вiдповiдi, мати охоплю? руками, притуля? до себе й так тисне, що на ньому
живкотить одяг.
- Мамо, ви не плачте, бо й я зараз почну плакати, - кривить уста
Володимир. - Це мене дядько Стах витягнув, а його крига пошкрябала.
- Ой Сташе, - схиля?ться головою до хлопця, а вiн нiяково пiдтриму? ??
руками.
- Таки не плач, Оксано. Як обдуримо кашель, то все й минеться.
- То не я, то моя доля плаче, - поглянула болем, вдячнiстю й сльозами
на Стаха, а сина запитала: - Що б я, шибенику, робила .без тебе? Скажи,
що?
- Хiба я знаю? - жалiсно вiдповiв Володимир, бо мати завжди знайдуть
таке, щоб розжалобити.
- Ой, скорiше, скорiше додому! - тернувши пальцями по очах, захапалась
Оксана. - I всi зараз же менi на пiч.
- А я, мамо, в переляку ?сти захотiв, - шепнув Володимир, щоб задобрити
??.
- Горенько ти мо?, - трохи розпогодилась мати, поцiлувала його та й
побiгла зi сво?ми болями i згадками вiд осоружного броду.
Вдома Оксана загнала Стаха й Володимира на простору пiч, кинула ?м
бiлизну переодягтися, потiм напо?ла ча?м з малиною i суницями, нагодувала,
вклала спати Миколку та й взялася за мокру одежу.
- А ци що в тобе? - здивовано спатала Стаха, розглядаючи так-сяк
стягнутий нитками шматок рибальсько? сiтки.
- Отаку маю собi нижню сорочку, - посмiхнувся Стах. - Я ?? з бредня
пошив.
- I для чого вона тобi?
- Щоб рибою i нашими бродами пахло менi.
- Дива, - повела плечем Оксана, почала прати, а Стах мовчки стежив за
вдовою, мовчки смалив скажений самосад та iнодi щось гмукав, одповiдаючи
сво?м думкам.
- Сташе, не пора спати?
- Пiшов мiй сон блукати бродами. А чу?ш, як ваша хата гучить?
- Сухе дерево, то й перехоплю? усi вiтри i навiть хвилю з броду. Як там
дитя? - пiдiйшла до Володимира, поправила ряднину. - Наче не горить
вогнем.
- То я горю вогнем, - вихопилось у Стаха.
- Справдi? - перелякалась вдова. Стах сумовито посмiхнувся:
- Нi, то я вiд цього тютюну, що ти в Гримичiв узяла. Ох f громобiйний.
О, чу?ш, нiби грiм озвався?
- То крига у бродi. Веснi?... Саме щастя послало тебе, - знову
страхалась нинiшньо? пригоди. - I як ти, Сташе, не побоявся кинутись у
воду?
- Треба ж було хлопця рятувати.
- Чим я тобi тiльки вiддячу?
- Спасибi, Оксаночко. Вдова здригнулась:
- Не називай мене так.
- Чому?
- Тiльки мати i Ярослав отак звали мене.
У хатi надовго запала мовчанка. Стах, накурившись, зда?ться, заснув.
Оксана загасила свiтло, лягла бiля Миколки, що посмiхався сво?м снам. I
хоч який був тяжкий сьогоднi день, вона швидко, наче у воду, ввiйшла у
сон. А коли прокинулась, спочатку злякалась - недалеко вiд не?,
притулившись до вiкна, сидiв одягнений Стах.
- Ти чого? - сполохано запитала.
- Нiчого. Мiсяць став бiля твого вiкна, то дивлюсь, - i глянув на не?
отi?ю безнадi?ю, в глибинi яко? ча?лись росинки надi?.
Вона вiдвела погляд вiд нього i спитала, аби спитати:
- Чом не спиш?
- Я ж казав: мiй сон пiшов на татарський брiд. Чу?ш, як дзвонить вiн у
сво? дзвони?
- Провесна. Як Володимир?
- Нi разу не бухикпув.
- А серце чогось так болить.
Стах похитав розкустраним чубом i сказав чи то вдовi, чи комусь:
- А серце й повинно болiти - i за себе, i за когось. Це якщо ти людина,
а но кендюх, який тiльки й зна? - усе пхати в себе, як отой Магазаник
пха?.
- Ой Сташе!.. Я й гадки не мала, що ти такий, - тепер вона в подивi
почала шукати його очей, що вже були прихованi тiнями. - Це ти вичитав
десь?
Стах нiби образився i вже не скоро вiдповiв:
- Вичитав, Оксано, у тiй широкiй книзi, яку орю, яку засiваю, жну, та
поки що хлiба для себе вдосталь не заробляю. Ще дуже бiднi ми, але чеснi i
дiлечком, i серцем, i вами, жiнками. Та й на добранiч, Оксаночко...
Тепер вдова вже нiчого не сказала, що вiн знов назвав ?? так. У доброму
здивованнi вона й у сон забрала його слова i про серце, яке повинно
болiти, i про чеснiсть, забрала й той погляд, що в безнадi? сподiвався
чогось...
Коли Оксана прокинулася вдруге i шурхнула на лежанку подивитися на
сина, Стаха вже не було на печi. Дослухаючись до вiкон, пождала його з
двору, а перегодя, напiвроздягнена, занепоко?на, вийшла па подвiр'я. На
ньому не було нiкого, тiльки в небi пробивався iз хмар пiзнiй мiсяць та
внизу непоко?вся татарський брiд.
Ураз страшна завiя здогадiв, минувшини та сьогодення (i отой вечiр,
коли Стах перестрiв ?? в лузi з непочатою водою, i його виказанi слова, й
невиказанi болi, i дзвiниця, i вчорашн? лихо) увiрвалися в ?? душу.
Охоплена жахом, Оксана вскочила в хату, похапцем сяк-так зодяглася,
напомацки знайшла в сiнях весло й побiгла до татарського броду. На хвилях
i досi перешiптувались, шерехтiли крижини, i кожна iз них несла в далечiнь
шматки украденого мiсяця. Оксана одв'язала вiд прикореня човен, зiпхнула
на воду й, оминаючи, крижини з украденим одсвiтом, погребла до другого
берега. Вiн наполохав ?? пташиними крильми - з-пiд самих нiг з лопотiнням
вилетiв самотнiй крижень i, закриваючи мiсяць, шугонув у небо.
А може, це не крижень, а душа померлого?.. Забутi, приспанi забобони
прокинулись у нiй, i, караючись, вона вже каялась: чом не знайшла хоч
сьогоднi для Стаха жiночого слова, посмiшки чи погляду, якого так, певно,
очiкував вiн. Хiба тiльки щаслива людина приносить iншiй полегкiсть?
Мусить ?? приносити навiть безщасниця. Тiльки як? Хоч отак, як ти, чавлячи
болi, приносиш вiдраду сво?м дiтям. Як пiзно, як пiзно вона почала
здогадуватись, що таке жiночнiсть.
Загпана батогом думок i забобонiв, Оксана увiйшла в село. Бiля крайнiх
хат, що хилились у придолинок, вона почула голоси закоханих i злякано
зупинилась. Та нi, то в левадi обiзвався голос в'юнкого бурчака, що колись
перейняв од людей шепiт кохання i схлип немовляти. Оце ж напевно i ?
життя: шепiт кохання, схлип немовлят i погойдування землi на срiбних
вервечках мiсяця. Тiльки ж чого так перегойду? нею? Ой Сташе, Сташе...
I негадано, вже дiйшовши до само? дзвiницi, вона почула тихий сумовитий
голос, що вхопив ?? за серце й одразу почав одводити вiд нього болi:
Свiти, свiти, мiсяцю,
Ще й ясна зоря,
Просвiти дорiжку
Аж на край села,
Просвiти дорiжку
Аж на край села,
Аж до того двору,
Де живе вдова.
Не до двору, а вiд двору вдови iшов, вiддалявся Стах. От i зник вiн за
вербами, за хатами, от i стихла його пiсня, а вдова ма? якусь полегкiсть i
вже карта? себе за дурнi думки. Знесилена, вона хоче присiсти хоч посеред
вулицi. Але ж тут ?? хтось може побачити, i вона пiдходить до цвинтарно?
огорожi, вiдчиняв хвiртку й зупиня?ться перед старою дзвiницею, наче перед
сво?ми молодими лiтами. I не повiрила спочатку, що були в не? вони, поки
вгорi, у дзвонах, не зашеберхали веснянi вiтерцi.
Не знати для чого, вона вiдчинила дверi дзвiницi i скрипливими схiдцями
почала пiдiйматися до тих вiтерцiв i до тих дзвонiв, що вже багато рокiв
озивалися у ?? душi.
Знов перед нею в та?мницю побiгли вибiленi мiсяцем дороги, знову
пiдводились угору оброшенi зорями хати i сивiли дому, .Охреснi хутори. I
знову в серцi не було спокою.
"А як там Володимир? - занепоко?лась i вiдразу втiшила себе навньою
мудрiстю: - Дитя спить, а доля його росте". Яка ж то буде у ?? дiтей?
Мовчить дзвiниця, мовчать дзвони, мовчить i земля...
Вранцi, уже зготувавши снiдання i випровадивши дiтей з хати, Оксана
раптом побачила химерну сорочку, пошиту з рибальсько? Iтки, - вона,
справдi, пахла рибою i хвилею, а в ?? вiчках заплуiась крихiтка
татарського зiлля.
Цe ж треба..." - i посмiхнулась вдова Стаховi, i журно похи" головою,
та й почала дiставати зi скринi полотно, бо вжо ро треба бiлити його.
Оксана дуже любила слати полотна на iному березi недалеко вiд дiвочого
броду, отам, де й вона колись iз дiвчатами пускала на воду купальськi
вiйки. Гай, гай, коли то було?..
Одягнувшись, нiби по снуванню молодих рокiв, пiшла до дiвочого броду;
довкола на лузi грудочками неба блакитнавились проворнi трясогузки, а за
вербами i верболозом шарудiла, зойкала i срiбно озивалась крижинами рiчка.
Луговиною Оксана дiйшла до живоплоту червонолозу, що веселив котиками очi
й руки, глянула на воду й обiмлiла: попереду, не так далеко вiд берега, на
крижинi упертим вузликом стояв ?? Миколка. Ще мало йому. вчора було
материних слiз! Вона б скрикнула, та побоялась злякати дитину, що, широко
розставивши ноженята, мiцно трималась руками за ввiгнаний в крижину шпень.
Ось дитя побачило матiр i аж пригнулось, переляк пройшовся по всiй його
постатi.
- Прав до берега, Миколко, - журно сказала вона. Хлопчак вихопив з
криги шпень i почав ним, як веслом, пiдганяти крижину до берега. I де вiн
уже навчився так орудувати? Ось крижина, бокуючи, черкнула об берег,
трiснула од краю, а Миколка вискочив на луговину i з шпенем в руках
похнюплено став перед матiр'ю.
Отак i стоять вони мовчки якусь часину.
- То що ти скажеш? - нарештi, не гримаючи, не лаючи, болiсно запитала
вона.
Миколка пiдвiв голову i теж запитав матiр:
- А хiба я гiрший за iнших?
I сльози впали ?й у душу, вона пiдiйшла до Миколки, охопила його,
поцiлувала:
- Не гiрший, сину, не гiрший, тiльки ж про матiр подумав би...
V
Настав лихий рiк. Був сякийJH^ такий урожай у цьому лiтi, та й не
стало. Коли ж насилу-насилу план було виконано, судовець Прокiп Ступач
нагримав на хлiборобiв, що "м'якими культурами" дiло не обiйдеться, i
звелiв вивезти все жито i пшеницю, що залишились, на посiв.
Правда, з посiвним Ступач перестарався - i жито, i пшеницю привезли на
посiв: знайшлась додаткова робота i людям, i державi. Обсiялося село
печаллю, та й почало лягати i вставати з журбою.
Зажурилася i Оксана: як же ?й перебути з дiтьми? На якi тiльки частки
не дробила свiй убогий присiвок, усе виходило на одне: не перезиму? вона.
I знову лiчила кожен качан кукурудзи, кожен снопик квасолi, кожну макiвку
i чманiла вiд тi?? лiчби, бо не було головного - хлiба. Якби ж знаття,
посiяла б торiк житечка на городi, але горе наперед знаку не подав. Тепер
дiти мали вiд не? бiльше сумовито? ласки, та менше з'?жi.
- Мамо, а чого у нас хлiба нема та й нема? - все допитувався Миколка,
що був схожий на золоточубий соняшник.
- Бо хлiб 'цього року не вродив, - заспокоювала дитину i рукою, i
болючим посмiхом.
- Ось я рибки спiймаю, то ми знову юшки наваримо, - обiзвався
Володимир. Але на це Миколка серйозно вiдказав:
- Воду скiльки не вари - водою буде. От аби ще окра?ць хлiба до не?.
Вiд цi?? мови хотiлося заголосити, але мусила стримувати себе, втiшати
дiтей та пiдхвалювати то печену картопельку, то кукурудзнник, то нiзчимний
борщ. Хоч би цього було вдосталь. А що вони взимку робитимуть? I,
страхаючись зими, Оксана рiдше йшла на роботу в колгосп, бiльше пропадала
в лiсах, збираючи то кислицi, то гриби, то жолуддя.
Якось уже пiсля перших приморозкiв зустрiлася на зрубi з Магазаником.
Впасений, вiн поволеньки йшов з рушницею на ситому плечi, а за широким
поясом болiсно погойдувався закриу вавлений за?ць. Достаток i
самовдоволення лягли на жорнувате обличчя лiсника, а тлустiсть натоптала
дрiмливiстю подвiйнi пружки пiд очима й на ши?.
- Кого я бачу на сво?му господарствi?! - пiдняв рiжками брови, втопив
закропленi заячою кров'ю чоботи в перецвiлий вороспяк, i дрiмливiсть
зiскочила з повiк. - Отак живо, живо чоловiк i негадано стрiнеться з самим
щастям! - загляда? в журнi очi вдови.
- Говорите несусвiтне, - зневажливо махнула вiльною рукою.
- Найдорожче кажу, бо ти й досi менi зоряночкою ся?ш, - заграв полиск
пiд рiдкими вiями лiсника, потiм вiн задумався, покосував на Океании
кошик. - Опеньки дозбиру?ш?
- Збираю ж.
- Небагато ?х у цьому роцi зародило, небагато, теж врем'я чують! -
сказав багатозначно, пройшовся поглядом по пеньках зрубу, на яких
зацвiтала гарячим сiрчаним цвiтом поганка. - На першому приморозку
вигорiли, а тепер ледь-ледь вiдiйшли. Як тобi живеться?
Оксана гiрко всмiхнулася:
- Воду ма?мо, аби ще якийсь житняк до не?, то можна б i жити.
- Бiда, - набрав зморшкувате спiвчуття над перенiссям. - Тво? дiтлахи
люблять гриби?
- Мусять любити.
Магазаник заглянув у Океании кошик:
- Може б, ти менi юшки з опеньками зварила та зайчатини з часником
напряжила? - I махнув правицею в напрямi сво?? лiсово? оселi. - Оце ж
виполошив зайця з молодняка, а до нього треба жiночих рук.
- Хiба у вас нема кому поратись?
- Таки нема, бо що отi поденщицi, якi роблять у лiсi? То як?
- Хай вони й стараються.
У зеленкуватих очах лiсника засумували скалки сiрого пiщанику:
- Все чогось ма?ш гордування до мене? Чи так уже я обличчям не вийшов?
"Душею не вийшов", - хотiла вiдповiсти, але промовчала.
- А я тобi тiльки добра зичу, - саме небо прихилив би до тебе, до твого
личка, - i пiдняв руки вгору, та не вловив ними небо, а тiльки нитку
бабиного лiта.
- Ох, не вiриться, дядьку, що ви такий доброзичливець. Магазаник
нахмарився, пальцями перечавив бабине лiто.
- Коли вже той "дядько" щезне з твого язика? Для мене гвiй дядько гiрше
за дiдька. Хочеш, я покажу мiсцину, де е бiлi гриби?
- Бiлi? Пiсля того, як уже земля паморозилась? - не повiрила Оксана.
- Таки пiсля приморозкiв виткнулися, правда, покорченi, покрученi,
немов грiшники, але бiлi.
У дубняку щось зашелестiло. Оксана здригнулась, а лiсник засмiявся:
- Нe бiйся. То мiй виводок свшютп на жолуддi та гниличках випаса?ться.
Як нагнав його з подвiр'я пiсля першого грому, то оце тiльки зараз iз
прибутком об'явився. Тепер пару кабанцiв треба вкинути на загодування, -
вiн повiв головою на сво? невидиме за деревами дворище. - Люблю оту йору,
коли в обiйстi пахне морозець, житня солома, смалятина, а в хатi - узвар
та кутя. Тодi, зда?ться, i час зупиня?ться.
Зi зрубу вони ввiйшли в лiс i сполохали Магазаникiв табун; рябi
поросята й пiдсвинки так кинулись урозтiч, що аж в очах заряботiло, а
старi занепоко?но втупились маленькими очицями в господаря.
- Кцьов-кцьов-кцьов! - покликав ?х Магазаник, i велика ведмедиста льоха
пiзнала його, зарохкала. Лiсник пiдiйшов до не?, пальцями почухав за
вухами, а потiм чоботом поторгав обвислий мiшок черева й здивовано
заговорив сам до себе:
- Отако?! Знову з приплодом.. Це прямо не свиня, а кролиха - пороситься
й пороситься, та все рябими рукавичками. Хоч i дурна в не? голова, але
живiт розумний, - спокiй i господарське вдоволення стояли на виду
Магазаника. I спокiйно бiля його нiг порохкувала свиня, струшуючи блохи на
чоботи господаря. - А тепер ходiмо до бiлих грибiв.
Дорогою Магазаник крадькома випасав очi на обличчi Оксани i зрiдка,
наче ненароком, торкався то ?? плеча, то руки. Господи, i де тiльки
береться помiж грiшними така прижурена краса, яку й з богами можна поруч
поставити? Магазаник на мить засумував, зупинився на галявинцi.
- Ось тут я передучора знайшов з десяток бiлих грибiв, - показав на
горбкувате мiсце, навколо якого скупчились молодi, вже пiдкучерявленi
осiнню дуби. - Подивися гарненько пiд листом, - та й, погойдуючи
закривавленого зайця, пiшов до сво?? господи. А через якусь часину
повернувся зодягнений у свiжий одяг, напiвжартома вклонився вдовi: - Зваж,
Оксано, на всi мо? прохання i зазови: зайди хоч на якусь хвильку до мо??
лiсово? пустки.
- Нащо це? - спохмурнiла удова.
- Нащо? Бо велику, та недосяжну маю приязнь до тебе, - сказав
щиросерде. - I хочу таку гостю диким веприком почастувати. Не обезсудь
мене й мiй харч, нiчого такого мудрого не зготував, лигоминок також не
маю, та ковбаскою з вепрятини можу хоч кого здивувати: я ?? на молодому
черешневому гiллi смажив - пахне так, що за пiвверсти почу?ш.
- Аж за пiвверсти? - здивувалась Оксана, а самiй так захотiлося ?сти.
- Не менше, - облесно глянув па вдову Магазаиик. - То й ходiм
потихеньку.
I таки вблагав жiнку зайти в приземкувату, з грубими вiконницями оселю
- у нiй жив дух старого сала, злежаного одягу, сушених груш, жолуддя,
сирiвцю, дьогтю i давнiх книг, якими була забита черевата, з червоного
дерева шафа.
- Книжками чи шафою iнтересу?шся? - перехопив ?? погляд Магазаник i
заграв вiями. - Книги тут рiзнi, i романи, i про старожитностi, i навiть
про коханок французьких королiв, а шафа панська, аж з червоного та
рожевого дерева, бачиш, як гарно вилиску?? - Лiсник повiсив на кiлок
шомполiвку, перехрестив ??, потiм засвiтив саморобну свiчку, прилiпив до
рiжка столу, багатозначно глянув на Оксану: ось бачиш, що перед тво?ю
красою навiть вдень палю святий вiск, - i вже тодi проворно метнувся до
мисника, до печi, до закомiрка.
"Чорт iз свiчечкою", - згадала Оксана, як по-вуличному звали
Магазаника, пiдiйшла до свiчi, загасила хиткий вогник, що добирався до
втиснутого бджолиного крила.
- Це ж для чого? - аж скрикнув лiсник.
- Негоже воску плакати вдень.
Магазаник несхвальне покрутив головою, зiтхнув i якийсь час мовчки
снував по хатi, споряджаючи старий, теж панський, стiл. Незабаром на ньому
з'явилися рожева, з прорiстю почеревина, брунатне кiльце свiжо? ковбаси,
макiтра з неоковирними варениками, щiльник, що стiкав медом, капуста з
чорнушкою, горохвяники з тертим часником i пляшка нестерпучо?.
- От i ма?мо сякий-такий передобiдок. Горохвяниками я тебе не порадую:
вони такi, що й грiм не розiб'?, бо не господиня лiпила ?х. - I хоч не
хотiв, а згадав оте зеленооччя, в якому тiсно було полум'ю i чаду любощiв.
- А от ковбасу з вепрятини можна i в столицю везти. Готувалась на
черешневих гiлках. Покуштуй! - Лiсник руками розломив кiльце й присунув до
Оксани полумисок.
Ковбаска, справдi, була на славу, та пахла не так гiлками, як
мигдалевим цвiтом черешнi, i танула в ротi. Магазаник, i сяк, i так
припрошуючи Оксану, таки домiгся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за
дiтей. А сам випив i за дiтей, i за Оксану, i за ?? красу, i за те, щоб ми
грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт хлiба
кошту? три карбованцi, а зима ж i недозимок великий мають рот.
Ця мова вибила сльозу в удови, i лiсник забiдкався бiля не?, подав
свiжий рушник для очей, а себе назвав дурнем, та й знов узявся за
частування. Коли Оксана сказала, що ?й пора додому, й пiдвелася з-за
столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив ?? звуглiле плече:
- Посидь iще якусь часинку, ощаслив мо? покуття i господу.
- Вам i так те щастя саме добро плужить.
- Добро таки в мене плужиться, та щастя бродить стороною, - стишив
голос лiсник, придивляючись до ?? очей, бiля яких нестатки вже намили
першi зморшки. - Ось ти бачиш, як менi ведеться, а я добре знаю тво?
вдовинi ужитки, на них у цьому роцi нiяк не виживеш. То виходь за мене...
як не з любовi, так з бiди. А потiм, дивись, звикнеш, а може, й любов
прокинеться, - вона ж нерозгадана. Про це i в книгах мудрi голови пишуть,
- i тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.
Дрож пройшла по всьому тiлi вдови.
- Не кажiть менi, дядьку, про любов. Сутiнок i жалi обгорнули обличчя
лiсника.
- А чого менi тепер не говорити про любов, коли далi вже буде пiзно, бо
лiта беруть сво?...
- Хiба ж i я, i люди не знають, яка у вас була любов до сво?? жiнки?
- Так то ж до не?, а це до тебе! Та й рiзнi часи по-рiзному цiнують
любов. Тодi я придивлявся до десятин, тепер - до краси. Зрештою, подумай
про дiтей! Як ти проживеш на бiлому свiтi?
- Як уже буде.
- Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдоза вгнiвилася:
- Не бути вам мо?ю долею!
Та Магазаник не зважив нi на ?? слова, нi на погляд, вiн лiвою рукою
спiднизу пiдхопив Окса.нину, вдарив по нiй, мов на торгу, правою:
- Подумай, гарненько подумай i скажи сво? останн? слово.
- Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останн? слово, - Оксана рвучко
вивiльнила руку, а в очах i мiжбрiв'? з'явилась затятiсть.
- Невже я тобi такий бридкий?
- Я цього не казала. Бувайте здоровi.
- Отаку ма?ш до мене поневагу?
- Думайте собi, що хочете.
I тодi лихi зморшки розсiкли чоло лiсника, а скособочений вид вичавив
пiт i злобу:
- Дурна й нерозумна ти ?си! Чого замiсть того, щоб мати натуральнi
житейськi радощi, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш
сво? личко i все? I королеви так не берегли себе! Кому, зрештою, це
потрiбно? Гляди, щоб пiзнiше, з усi?ю сво?ю святiстю, не стала мо?ю
полюбовницею...
Оксана спочатку оторопiла, а потiм лiсник побачив у ?? поширiних очах
двi блискавки.
- Хай, спiдничнику, гробова дошка буде тво?ю полюбовницею! - Вона ще
побачила, як жорнувате обличчя лiсника витягнулось у диню, стало
мертвотним, i рвучко гайнула з оселi - в сонне рохкання свиней, у сонне
зiтхання глечикiв, що вигрiвались iiа кiлках, у соннi клаптi сонця, що
стiкали з дерев на загиджене дворище. Тут справдi зупинився чи вмирав час.
Магазаник не вибiг за нею, бо й вiн отетерiв, розгублено стоячи посеред
хати: i звiдки в не? така затятiсть? I як з ?? уст можуть зiрватися такi
шаленi слова? Ох цi жiнки! Всi вони пiшли вiд конотопсько? вiдьми.
Вiн притулився до вiкна. Та з дворища в лiс мела не рiдня конотопсько?
вiдьми, а розгнiвана краса, не помiчаючи, як з ?? кошика розсипались
опеньки.
"Розсипай, розсипай; А що ти взимку ?стимеш?.."
Гнiв швидко, як охопив, так i осипався, а прийшли гiркi жалi за отим
недосяжним, що жило поруч, i сторонилось, i боялось його. Невже так i не
зазна? вiн того розкошування, яке да? чоловiковi справжня краса? Невже
замiсть святостi кохання вiн матиме лише грiховнi любощi?
Падав i не падав перший снiг, курилась i не курилась земля,
пiдбиваючись пiд розкошлану димчасту куделю осiннього вечора. I зараз
дальнi дерева теж здавалися шматками осiннього вечорового неба. У
татарському бродi по-дитячому причмокувала хвиля i смоктала берег. Це
нагадало вдовi, як бiля ?? грудей лежали дiти. Вона випросталась на кладцi
i з болем вiдчула, що поменшали ?? перса - недо?дання робило сво?. А хтось
же по?да? ковбаску, засмажену на черешневих гiлочках. Викинь з голови цей
непотрiб. Ось дiтей треба якоюсь затiркою нагодувати. Як вона тiльки
перезиму?? Де подiти, де прикопати цi гадки й гiркоту та самотнiсть, що
вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кiнцi коромисла випране
шмаття, зручнiше вмостила коромисло на плече i, погойдуючись, пiшла до
хати, а навздогiн ?й по-дитячому схлипувала й смоктала берег осiння хвиля.
Почувши ?? кроки, дiти посхоплювалися з долiвки i вже несуть матерi
сво? немудре запитання:
- Мамо, що ми будемо вечеряти?
I вона мусить посмiхнутися ?м, покласти руки на йоржистi, чорний i
золотистий, чубики.
- Щось-таки будем.
- А що саме? Крупник?
- Нi, козацький кулiш.
- Козацький? - диву?ться Миколка, бо звичайний вiн зна?. - Який же це?
- Iз димом i шкварками.
- Iз шкварками i димом?! А де ви сала взяли?
- Тiтка Марина принесла.
Оце добре! - зрадiв Миколка. -
- Тiтка Марина колола кабапа?
- Нi, вона за сво? малювання заробила.
- А я в тiтки Марини бачив па стiпi з двору мальованi квiти. Як живi
стоять, - згадав Володимир. - I для чого вони ?й восени?
- Щоб нагадували лiто, коли все родить, - зiтхнула Оксана. Вже
доварювався кулiш i шкварчала засмачка, уже дiти нетерпляче вигравали
дерев'яними ложками по мисцi, як вона почула на подвiр'? чи?сь кроки,
потiм клямцнула клямка, друга, i в хату, пригинаючись од ношi, ввiйшов
Стах Артемепко. Вiн через плече скинув па долiвку мiшок, i вiд нього
вiйнуло духом вiтряка й лiта. Натрудженою рукою Стах витер спiтнiле
обличчя, нiяково повiв очима на Оксану:
- Вечiр добрий. Чи приймете, чи проженете приймака? Це "приймака"
налякало вдову й обiзвалося тi?ю тривожною нiччю, коли бозна-що
приверзлося ?й i вона кинулась шукати його, як, може, й тепер вiн шука?
??. Жiночим передчуттям розумiла, що Стах уболiва? за нею. Ранiше Оксана
не боялась його, а от пiсля тi?? ночi почала боятись i себе, i його.
Володимир одразу ж пiдбiг до свого рятiвника, по-дорослому
поздоровкався, запросив сiсти й дiстав з мисника четверту ложку.
- Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький кулiш ?сти. Як ви на це?
- Я не знаю, як на це ваша мама? - з надi?ю покосував на Оксану, що
паленiла чи вiд огню в печi, чи вiд пекла в головi. Вопа вiдчувала
недоказане, але вiдповiла нiби спокiйно:
- Мати, як дiти. Кулешу вистачить, а за хлiб пробачайте, бо не те що
муки, навiть обметицi нема. Стах кивнув на свiй клунок:
- Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось принiс вам борошна.
- Як це принiс?! - аж скрикнула i з рогачем у руках обернулась до
Стаха.
- Отак i принiс, думаючи про... тво?х дiтей, про свого хрещеника, -
пригорнув його, а дитя й притулилось до чоловiка, аж Миколцi заздрiсно
стало.
- Що ти, Сташс, вигадав? - докором i журбою дивилась па парубка. - Хiба
ма?ш засiк цi?? муки?
- Нi, це, вважай, майже вся. Ще на один замiс залишив собi.
- То як же так можна?
- Можна, Оксано, - сказав твердо, пiдвiвся з-за столу, щоб очi говорили
з очима. - Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.
- А як же сам?
- Подамся на Кавказ, там, кажуть, i робота ?, там i неврожаю ве було.
- Дядю Сташо, нe ?дьте нiкуди, оставайтеся з нами, - попрохав
Володимир. - Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.
- От хто мене жалу?, - дрогнув голос у парубка, дрогнули й уста. Вiн
усiм сво?м смутком поглянув на Оксану, мовчки питав ?? слова i боявся
його, боялась його й Оксана, бо нащо це? Похиливши голову, вже не
прислухалась до печi, а тiльки до юги тих рокiв, що збiгли, як весняна
вода, - здоганяй - не здоженеш.
- Мамо, скажiть ви, щоб дядько Стах залишився з нами, - попросив
Володимир.
Вдова сумно пiдвела голову. Парубок, темнiючи, вже без надi? шукав ??
очей, ?? суду i якось наослiп пiдiйшов до не?.
Оксана рукою витерла чи мiжбрiв'я, чи вi?, глянула на Стаха.
- Кажи, Оксано, - мовив не шерхлими устами, а поглядом.
- Нащо? - нiмотно спитала вона.
- Бо не можу без тебе.
- Хiба час говорити про це? - сказала з жалем до нього, з жалем до
себе, та, окрiм жалю, ще й суд стояв у душi.
- А може, кращого вже не буде... Кажи, Оксано... Все ще вагаючись i
чманiючи вiд думок, вона тихо-тихо прошепотiла:
- Що ж, коли хочеш, залишайся. На мо? дiти, на мо? злиднi, на мо? лiта.
Тiльки нiколи не суди мене...
I Стах не повiрив собi: невже Оксана буде його? Потiм вiн хотiв сказати
?й сво? найкращi слова, та не мiг, бо i на не?, i на нього дивилися
притихлi дiти, що теж вiдчули щось незвичне. I Стах тiльки прошепотiв:
- Оксано... Оксанко... Оксаночко...
Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо вiн повернув ?й слова
Ярослава? I застигла вона, мов у снi, помiж двома вечорами - давнiм
Ярославовим i сьогоднiшнiм.
- Мамо, а козацький кулiш збiга?, - одiрвав ?? од згадок Миколка.
Оксана кинулась до печi, рогачем виставила горщик, а Стах у недовiрi й
вiрi ще чекав ?? погляду.
Вона глянула з-пiд вiй на нього так, як вiн ждав довгi роки. Вiдчувала,
що йому потрiбний такий погляд, то хай i ма?. А яке сум'яття було в ??
душi - це тiльки вдови можуть знати.
Пiзнього вечора, коли поснули дiти i до хати почав доходити подих
татарського броду, Стах невмiло пригорнув ??, пiдвiв до вiкна, що
насочилося мiсячною дрiмотою.
- Яка ти гарна, Оксаночко. I з яко? ти зiрницi зiйшла: з вечiрньо? чи
ранково??
- Не сподiвалася, що менi ще хтось скаже таке, - зажурилась вона.
- Я тобi таке говоритиму все життя.
- Чи ж багато його залишилося нам?
- Ти про що?
- Хiба сам но зна?ш? - похнюпилась вона, потiм пiдiйшла до дiтей,
поправила па них рядпа, якi сама випряла, виткала i вибiлила па блакитнiй
веснянiй водi. Чого тiльки не вмiють робити ?? руки, а цього року вони
сталi? непотрiбними.
Стах знову пригорнув ??, а вона не так з любовi, як з жалю поклала йому
голову на груди й тихо мовила:
- I сама не знаю, як воно вийшло...
- То мо? усi роки вблагали тебе. Як я мучився, думаючи про тебе...
Якось напровеснi прилетiв до мо?? шпакiвнi самотнiй шпак та й почав i
спiвом, i посвистом, i помахом крил кликати собi пару. А ?? нема та й
нема. Так, повiр, у спiвi птицi забринiли сльози.
- А далi що?
- Десь тижнiв два тужив птах, як людина, i дочекався сво?? пари скорiше
людини i тодi на радощах заспiвав солов'?м.
- Справдi так було?
- Справдi.
- Так ти думав... про мо?х дiтей?
- Увесь час думав i про тебе, i про тво?х дiтей... Оксаночко, в тебе
нема? яко?сь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?
- ? тiльки торiшнiй вишняк. Уточити?
- Вточи.
Вона засвiтила свiтло, пiшла в комiрчину, принесла пляшку з вишняком,
поставила полив'янi чарки, на яких спiвали мальованi пiвнi.
- От закусити нема чим.
- Сьогоднi й так обiйдеться. Стах налив чарки, погасив свiтло.
- Нащо це?
- При мiсяцi краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за наших дiтей i за
нашого ?диного свiдка - мiсяць. Ти любиш його?
- Дуже.
- А я тебе.
- Ой, криводушний.
- Не криводушний, а завидющий.
- Кому ж ти завиду?ш?
- Тепер сам собi, - вiн доторкнувся до не? устами i почув, як ?? уста
пахли вишняком i материнкою...
Напровеснi до Оксанино? оселi невблаганно прийшов тяжкий переднiвок.
Оксапа ще якось трималася, та дiти зовсiм охляли i вже мали в очах не
синiй цвiт, а сiрий туман. Висох i Стах, але, як мiг, утiшав усiх i просив
протриматись до первоцвiту, до щавлю, до липового лi/сту, а там i рапi?н
чоргшпн достигне - пiп зпас п лiсi таку черешню, на якiй прямо вiночками
ростуть ягоди, та солодкiсолодкi. От до паш Мнi;олка буде розкошувати.
- А ви мопс пiдсадите на ту черешню? - жалiсно кривився Миколка.
- Аякже! Хiба менi пе при?мно з таким козаком гайнути в лiс?..
I на всохлому повосковiлому виду "козака" прокидалося життя.
- То гайнемо?
- Авжеж! Л зараз я пiду па рiчку: може, й вона щось подару? нам.
Якось витрусивши з ятерiв кiлька линiв, Стах поклав ?х у торбу i
подався в лiси до Магазаника, який хитро, крадькома i тiльки "надiйним",
що вмiють тримати язик за зубами, продавав зерно i печений хлiб. За пуд
жита чи пшеницi вiн брав по двiстi п'ятдесят карбованцiв, за фунт хлiба -
шiсть.
Хата лiсника була зачинена зсередини. Стах постукав раз i вдруге. Тодi
з друго? половини хтось обережненько вийшов у сiни, обс'рожненько запитав:
- Хто там?
- Це я, Стьопочко, - пiзнав сина Магазаника.
- Чого вам?
- Прийшов хлiб купити.
- Де в нас той хлiб? - нiби здивувався Стьопочка. - Ви чули дзвiн, та
пе зна?те, де вiн.
- Так люди ж казали...
- Яких лишепь кошелiв не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здоровi.
- Пустi? його, це Стах, - обiзвався з глибини оселi сам Магазаник.
I тодi Стьопочка загуркотiв дерев'яним засувом, задзвенiв ланцюгом,
брязнув защiпкою, просунув з дверей пiдкучерявлену, мов кущ перекотиполя,
голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далi хитреньким,
чижикуватим поглядом.
- Заходьте, коли прийшли, - i знову завовтузився бiля засова i ланцюга.
- От i приймак прибився до нас! - насмiшкою зустрiв Стаха Магазаник.
Вiн сидiв за великим дубовим столом, на якому парував свiжоспечений хлiб i
стояли тальковi ваги та миска з водою; недалеко вiд столу, мов очеретини,
гнулися двi висохлi жiнки. Магазаник вмочив нiж у воду, рiзонув по хлiбинi
й з парою кинув половину на шальку. - П'ятнадцять карбованцiв, рiвно, як в
доь тецi!
- Ох, - зiтхнула жiнка, вийняла з пазухи вузликом зав'язану хустинку й
почала вив'язувати з не? грошi.
А Магазаник тим часом безсоромно заглядав ?й у вирiз пазухи. Жiнка
взяла свiй хлiб, понюхала, вiдщипнула скоринку.
- Смачний? - запитав Магазаник.
- Уже й не знаю який, бо вiдвикла... - I сльози заблищали на чорних
пiдлинялих вiях.
- От цього й не треба, - заспокiйливо сказав лiсник. - Уже недалеко й
до нового хлiба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.
Жiнка рукою обiрвала сльози.
- Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись...
- А ти, приймаче, як живеш? - вгатив очi в Стаха i, не чекаючи
вiдповiдi, стишив голос: - Чого до мене прийшов?
- Принiс вам рибку, линину, навзамiн.
- Линину? Ану покажи! - пожвавiшало обличчя Магазаника. Вiн обома
руками полiз до торби, повиймав ще живих линкiв, полюбувався ними, та
потiм якась iнша думка майнула по його виду, i вiн почав насочуватись
зловтiхою. - Рибки я в тебе, Сташе, не вiзьму.
- Чому ж?
- Чому? - помовчав Магазаник. - Зна?ш, як люди кажуть:
грушка - минушка, сливка - слинка, риба - вода, хлiб - усьому голова.
Цього року грiх за дармовину - за рибу значить - давати хлiб. Мав би ти
грошi, вiдпустив би тобi скiльки треба. Бачиш, який свiженький,
нiздрюватий, нi тобi закальця, нi остючка.
- От кому б менжувати при старому режимi, - не витримав Стах та й пiшов
з хати.
- Я тобi ще згадаю менжування при старому режимi. А бовкнеш лишн?
слово, то й Оксани не побачиш, - засичав позаду Магазаник.
Насторожений Стьопочка аж заграв м'язами, одразу розчинив сiнешнi
дверi, потiм накинув па них ланцюг i сухо грюкнув засувом.
Млiсть i весняна п'янкiсть лiсу дурманили Стаха. Десь iз гли-бини
дiброви обiзвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке? Чоловiк
пройшов кiлька крокiв i побачив, як з просвердлених берiз по жолобах
накрапав у дерев'янi вiдра перший, ще сизуватий сiк. Це колись його мати
заправляла березовий сiк сушеними яблуками, на них вiн набирався шуму та
моцi й ставав ласощами для дiтвори. Де тi лiта й де той хрест, що стояв
над маминою могилою?..
Вже й вiн мiг би сподiватися на свою дитину, аби не такий рiк. Хоч би
врятувати Оксану i дiтей. Але чим вiн може ?х зарятувати?
- Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, - заспокiйливо говорив сiк, i Стаховi знову
згадалися тi роки, коли мама старалась йому то на сорочечку, то на
чобiтки; хотiлося застогнати вiд болiстi сво??, вiд слабостi сво??.
Чоловiк напився i соку i згадок та й, похитуючись, пiшов мiж деревами.
Заходило сонце, заходило комусь до завтрашнього ранку, комусь -
назавжди. Уже в курних вiд туману i вiдпару сутiнках Стах дiйшов до
окрайку лiсу, що обривався перед вогким хрестом дорiг. Десь далеко
забурчали машини. Вони йшли попiд лiсом, а потiм, на цьому рiжку, де вiн
сто?ть, напевне, повернуть у лiс. Що ж везуть вони?
I раптом ще не видимi машини повiяли йому не бензином, не тенлом
моторiв, а нiжним хмелем зерна. Через хвилину вiн знав, що везуть не якесь
зерно, а тiльки ячмiнь. I вже не здивувався, коли на першiй i другiй
машинi побачив тугi мiшки. Машини дiйшли до розпутища, стишили бiг,
повернули у лiс. Мов блискавка, щось прорiзало, обпекло болючий мозок. Як
не можна iнакше, то хай буде так.
Скрадаючись, вiн дiйшов до крайнього перед узбiччям дубадовговiка, врiс
у нього. Ось двi машини до?хали до перехрестя i теж стишили хiд,
повертаючи в лiс. I тодi Стах вчепився руками за борт останньо?, вилiз на
мiшки i припав до них. Трохи призвича?вшись до страху, до руху, до
посвисту темряви, вiн розв'язав один мiшок, засунув руку i навпомацки
вiдчув, що це ячмiнь. Стах нахилив мiшок до сво?? торбини, i в не?
зашелестiло зерно, посипалось його перше злодiйство, перша безвихiдь,
засипаючи непроцанi лини. Аби вiн продав ?х Магазанику, то цього б не
було, то цього б не було, то цього б не було... Думка, немов спутана,
товклась i товклась на одному мiсцi, а ще ж треба зав'язати мiшок, щоб не
розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.
З мiшка вiн одiбрав стiльки, що нiхто й не помiтить, нiхто но помiтить,
нiхто не помiтить... Спочатку треба було б викинути торбу, а потiм
викинутись самому. Але вiн побоявся, що в темрявi може не знайти торбини,
i, притискуючи ?? до себе, скочив па узбiччя, скочив невдало, упав,
ударився обличчям в корiння, що вибилося з-пiд землi, й почув, як з щоки
пiшла кров. Стах безтямно пiдклав пiд не? торбину, а потiм злякався: це ж
кров крiзь рiдку тканину перейде на зерно...
Утомлений, закривавлений, вiн якось дiйшов до сво?? ново? оселi. Поклав
зерно на призьбу, а сам витягнув з криницi води, вмився, вимив руки,
витерся полою пiджака i тихо-тихо вiдчинив не взятi на засув дверi. Та
Оксана почула його, скочила на долiвку.
- Сташе,це ти?
- Я, Оксано.
- Де ж так довго був?
- Та... забарився.
Вона пiдiйшла до комшiа, навпомацки вiдшукала сiрники, засвiтила свiтло
й зойкнула.
- Що з тобою?! На тобi кров...
Стах витер ?? рукою:
- То минеться, не бiйся...
- Хто ж тебе?
- Я впав, Оксано. Дай менi якусь пiлочку.
Оксана думала, що йому треба обтерти обличчя, подала рушник. Стах
поклав його на лаву, принiс торбу, ножем розпоров ?? там, де темнiла
пляма, i вiдповiв на нiмий погляд дружини:
- Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб дiти не ?ли
з кров'ю, i зразу ж посiю.
- Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!
Оксана вхопилась руками за плечi, скулилась у болючу грудочку. Бiльше
вона вже нiчого не питала в нього.
Стах вiдокремив закривавлене зерно, вийшов iз ним на городець, узяв
лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмiнь. Засiяв вiн його
вже при мiсяцi, але вперше в життi не мав нiяко? радостi вiд посiву. I
пiсля нього не знав що робити: чи йти до хати, чи пересидiти цю нiч на
призьбi. Бодай нiколи люди не знали таких ночей.
А вранцi вiд татарського броду до них пiднялися мiлiцiонер Гривко i
Магазаник. Розкарячивши ноги, лiсник аловiстям став на дверях, втупив свою
зелень з пiщаником у скам'янiлу Оксану:
- Кажи, кажи нам усе! Не вiдмагайся! Я сам бачив, як твiя увечерi
вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!
У кутку, вiдчуваючи нещастя,, заплакали дiти. Мiлiцiонер Гривко, якого
ще з громадянсько? вiйни боялися всi бандити, поглянув на дiтей i
зажурився. А в цей час у хату до сво?? двоюрiдно? сестри зайшов Данило та
й вкляк бiля порога.
- Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, - Магазаиик тицьнув
тлустим пальцем на пополотнiлого Стаха - вiд обличчя i всiх вiспинок на
ньому вiдiйшла жива кров.
I стрепенулась, вирвалась iз каменю Оксана:
- Який вiн вам бандит!? Це ти, живо?де, бандит! Ось ця торбинка, в яку
мiй чоловiк набрав для дiтей ячменю. Скiльки тут було його? Фунтiв
п'ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотнi пудiв та й по-злодiйськи
видира?ш за кожен фунт нашi сльози.
- Де ти, навiжена, взяла цi сотнi пудiв? - визвiрився Магазаник. Вiн
уже був не радий, що згарячу увязався в таке дiло. То вчорашня злiсть на
Стаха потьмарила мiзки i погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, пiсля
таких слiв Оксани ще й мiлiцiя щось прикине собi. - Де ти взяла тi сотнi?
- Iз тво?х пота?мних десятин у лiсi. Iз того вшахроваиого, що не
до?хало на заготiвлю.
- Бачите, в яко ми кодло вскочили! - Магазаiiпк крiшо усмiхнувся до
мiлiцiонера. - Вона кому хочеш баки заб'?, бо як задзвонить язиком на
рiздво, то до великодня не спиниться.
Мiлiцiонер Гривко, який не раз був i на конi, i пiд конем, пiдняв з
долiвки розпорену торбу, знайшов у нiй кiлька зернин ячменю, подивився па
засохлу пляму кровi, ще раз глянув на дiтей i шепну?i Магазанику:
- Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що он дiти
горять, наче восковi свiчi.
- А закон?! - закам'янiв пiщаник в очах Магазаника. - Як на це
подивиться закон?
Гривка засудомило i, нахилившись до лiсника, зашепотiв йому па вухо:
- По закону вас би треба змiсити на тiсто для галушок.
- От до чого ми дожились! - витрiщився на нього Магазаник. - Ось про це
я розкажу нашому опiкуну - прокурору Ступачу. Хай вiн розсудить нас.
Згадка про Ступача прибила мiлiцiонера.
- Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дiтей? - обурено запитав
Данило Бондаренко.
Але Магазаник уже закусив вудила:
- Оце так говорить народний учитель? Оце вiн так прикрива? обкрадання
держави? Для чого ж вiн тодi кiнчав технiкуми-iнститути? Читав, читав я в
газетцi, як ти за правду розпинався. Це в газетцi було, а в життi хай
Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?
- Не юродствуйте, дядьку. Ще вiдiллються вам дитячi сльози.
- А я надiюсь, що тепер не одна iнстанцiя зацiкавиться тобою, -
вiдрiзав Магазаник i багатозначно звернувся до Гривка: - То менi йти до
Ступача?
Гривко похнюпив голову, потiм тихо сказав Стаховi:
- Збирайся, чоловiче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Вiзьми перемiну
одежi...
Як у поганому снi, одним болем виймала ту одежу з побито? шашлями
скринi. Стах пiдiйшов до Оксани, поклав ?й руку на плече:
- Дiстань менi сорочку, яку з бредня пошив: хай i в далеких краях пахне
менi нашими бродами.
Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з очей, i всерединi щось
обiрвалось у не?. А Стах так глянув, наче все ?хн? життя хотiв обняти тим
поглядом.
- Чекай мене, Оксано... Чекай...
- Я не чую, я нiчого не чую, - потягнулась до мужа, справдi не чуючи
його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише згодом душа ??
вiддiлила слова вiд усього, що було тодi...
VI
За татарським бродом конi топчуть яру руту й туман. За татарським
бродом, на козачому, iз сивого жита, з червоного маку викотився мiсяць, а
коло козацько? могили заскрипiв, обертаючись павколо свого короля, старий
вiтряк. У цьому роцi буде йому вдосталь роботи: намаха?ться крилами,
нагуркочеться жорнами, навiта?ться з людьми. Даниловi аж запахло свiжим
борошном, першим разовим хлiбом, який старi хлiбороби не крають ножем, а
по божно розламують руками. Як вiн любив цю переджнив'яну i жнив'яну пору,
коли пiсля всiх тривог тиха мiстерiя нив ставала радiстю душi, коли,
дивлячись на схилений колос, яснiли людськi думи i щось добре шептали
вуста.
Над степом зависла розiмлiла теплiнь. Бреде в нiй Данило Бондаренко, а
обабiч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. I вся земля,
росянiючи, тепер зда?ться колискою, колискою життя, надiй. То нiчого, що
будень молотить його цiпами практицизму, щодня обвалю?ться великими й
дрiбними турботами, щодня ставить вiч-на-вiч не тiльки з правдою, а й з
грiхоплутством, Данило ма? в душi велику вiру, а в очах оте, що однi звуть
на?внiстю, другi - поезi?ю. Та, зрештою, хiба оце похилене жито, оця
червона пшениця, оце чорноките просо не поезiя? Не тiльки той поет, що
засiва? вiршами папiр, але й той, що ма? в душi раi дощi й тривогу хлiба,
радощi й тривогу людини..
"Отак можна хоч боком притертися до чи??сь слави", - присадив насмiшкою
сво? думки i в цей час од татарського броду почув неквапливi кроки. Теж
комусь не спиться перед жнивами, теж хтось ма? радощi чи тривогу хлiба. Та
нi, це той, хто тiльки на копiйцi завис. Треба ж у таку нiч зiпсувати собi
настрiй. i...
- О, це ви, Даниле Максимовичу? - аж зупиня?ться з тi?? радостi
Магазаник, однi?ю рукою вiн поштиво скида? прогнуте решето картуза, а
другу вiдтягу? вiд шомполки, що висить за плечима.
- О, це я, - пуска? вголос частку роблено? Магазаниково? поштивостi.
Лiсник сiдла? голову картузом, ображено розводить волохатими руками.
- Ех, Данило Максимовичу, коли те було, що ми розцуралися з вами, а
ви й досi нiяк не вiрите менi.
- Таки не вiрю.
- I надаремно, - зiтха? Магазаник. - Я хотiв би погомонiти з вами, наче
з рiдним, а ви на мене косу?те, немов на Марка Проклятого. I чого? Невже
тому, що в наших дуплянках, - торкнувся пальцем чола, - не однаковi бджоли
рояться?
Данило засмiявся:
- А я думав, що у гашiй дуплянцi не бджоли, а шершнi гудуть. Лiсник
знову зiтхнув i заговорив, наче на сценi, де й досi грав старостiв,
куркулiв i рiзних жмикрутiв:
- Це все насмiшечки зеленого маю. Що ранн?, то, кажуть, скороминуще. У
молодостi ми всi ще необтовченi житейською ступою; тодi ми дуже правдивi,
непримиреннi, носимося з iдеями, сердечностями та правдивостями. А потiм,
коли зiткнемося вiч-навiч з крутежем часу, з гризотою серця, з людською
веремi?ю, коли побачимо, що iде? чистiшi за людей, а ще коли захопимо
нестаткiв, то й почнемо равликом-павликом залазити в свою рiдненьку
шкаралупу. Iде? - це, звiсно, цвiт, але й вони зжовкнуть, коли за твого
чуба чи печiнки вiзьметься прожиття. Ось одружитесь, розживетесь на
дiточок, i коли одне скаже "тату", друге - "папи", а жiнка - "неси щось до
хати", то побачите, як довкруги i в душi поменша? романтики. Тодi й мене
не будете судити судом отих праведникiв, яким досить iдей у головi i
пiдбитого вiтром пальтечка на плечах.
Данило з подивом прислухався до кручено? мови Магазаника:
якесь вариво вiн, певне, й захопив iз рiзних книг та й пристосував його
до сво?? сплюгавiло? душi.
- Щодо iдей у вашiй головi я маю сумнiв, але щодо достаткiв у вашiй
хатi й закапелках - тут не сумнiваюсь. На них пiвсела могло б прожити!
- У чужi криницi легше заглядати, анiж свою викопати, - спохмурнiв
Магазаник. - Невже нам, Даниле Максимовичу, мало мiсця на землi? Чи ви як
нiяк не хочете забути минулого?
- Не можу.
- I знову ж таки надаремне! За те минуле я маю бiльше гнiватись на вас,
анiж ви на мене. Так я, забувши сво? збитки, забув ши сво? пропащi тисячi,
забувши печiю i стиск, що мав тодi в грудях, шукаю з вами хоч сяко?-тако?
злагоди. Пам'ята?те, як ви мене тодi кинули навзнак?
- Пам'ятаю. А ви хiба забули чого?
- Знаю, але хотiв би, щоб ми про це зовсiм не згадували. От ви
дорiкнули менi статками-набутками, а я мiг би постаратися й для вас, тобто
для колгоспу, i потро?ти його добро.
- Ви?! - аж скрикнув з того дива, а далi розсмiявся.
- Атож, - не бентежиться Магазаник. - Аби ваша добра згода, я навiть
сьогоднi вийшов би з глухоманi лiсiв у колгосп i он як знадобився G i
йому, i вам.
- Чим?!
- А хочете послухати? - улесливо посмiхнувся Магазаник,
- Говорiть.
- Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а скажу вам:
погано, ох i погано ще ми господарю?мо на землi, нерацiонально, як пишуть
ученi. А зиiдки ж вiзьметься та рацiональнiсть, коли ми й тепер он як
умi?мо прогайнувати копiйку, вмi?мо влiзти в борги, але нiяк не вмi?мо чи
не хочемо вхопити ту копiйку за хвоста. Подумайте, як ми торгу?мо? ?
готовеньке - прода?м, нема - сидимо, у вус не ду?мо, бо так чи сяк, а
жалування йде. А грошi у нас же пiд ногами лежать! Вiзьмiть таке
паршивеньке, вiчно перелякане дерево осику. Що з нього? "Нi хуху, нi
духу", - кажуть жiнки, палячи пiч. Шипить, сичить, стiка? пiною, а толку
нiякого. А в господарських руках з осичини може потекти не пiна, а золота
сльоза, - Магазаник пiдставив черпак долонi пiд тi невидимi золотi сльози.
- З чого ви кращу гонту зробите? З осичини! Гонтою й помiщики вкривали
сво? будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро без слiду
вимруть осташii гонтарi. Мало вам гонти - вiзьмiться за осикову стружку, з
яко? роблять квiти.
- Кому ж потрiбнi тi мертвi квiти?
- Богам i людям! Подивiться лишень, скiльки цих квiтiв у нас: i по
церквах, i на кладовищах, i в оселях. Як нема взимку живо? квiтки, то й
мертва згодиться. Ви гада?те - це копiйчана торгiвля? Нi! Тут мiльйонами
пахне!
- Ого!
- Точно кажу. Ви не повiрите менi, що одна машина чистого, без сучкiв
осикового торцю, перероблена на широку стружку, да? п'ятнадцять-двадцять
тисяч прибутку. Скiльки вам треба тисяч пудiв хлiба продати на такий
заробiток?! Звiсно, ви скажете - це спекуляцiя. А от i нi. Хiба не краще,
щоб грошi мав колгоспник, а не спекулянт, який всякими правдами й
неправдами переводить лiс, найма? фуганщикiв i веде кумерцiю з бабами, що
роблять квiти?.. Не хочете марудитися цим, вiзьмемо щось iнше. Скiльки в
нашiй глушинi кошту? вiдро яблук? П'ятдесят-шiстдесят копiйок. А грушок -
найбiльше карбованець. А скiльки у нас пропада? падалицi? Тiльки й ма?мо з
не? гниль та плодожерку, яка знову ж таки свiже яблуко зжоре. Чи думали
ви, що черв'як з'?да? бiльше яблук, анiж люди? От якi ми економiсти. У
вiршах розпису?мо, як цвiтуть сади, але мовчимо, як вони осипаються. Так
чому б, к примiру, з падалицi не витиснути сiк, не наробити вина? Вiдро
дармовицi дасть вам якихось законних три-чотири карбованцi в кишеню. Бог з
води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б не походити
дiловим людям по далекому Сибiру? Там одне яблучко - та й свiжий
карбованець, там головка часнику - та й другий. Не скажу вам про один рiк,
а за два наш колгосп став би тричi мiльйонером.
- А ви?
- Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Iншi ж
не одколупують, а рвуть, бо час янголiв минув! - сказав одверто,
засмiявся. - На торгiвлi не пожалi?ш конiйки - варобиш карбованець.
Подумайте добре над копiйкою часу! - Х широко всмiхнувся, вдоволений
"копiйкою часу": вiн теж умiв увернути вчене слiвце. - Як ви на таке?
Данило з бридливiстю i жалем обмiряв Магазаникiв самовдоволений обвiд.
- Гарно ви говорили i про мертвi квiти, i про мертву копiйку, i про те,
що минув час янголiв i як на чужому горбi можна вигребтися до статкiв. Не
гендлярський, а щирий хлiборобський буде наш достаток.
- Коли це що буде, бо стiльки ма?мо труднощiв у сiльському раюваннi...
- зачепив Магазапик болюче, ще й сiллю посипав: - От чогось ви про них
мовчите?
Данило спалахнув:
- Бо про них бiльше трублять отi, що збоку стоять. Ми з шкури
вилузу?мось, щоб скрутити в'язи цим труднощам, а дехто на них славу
праведникiв i грошву воднораз вибива?. I чи не зда?ться вам, що якогось
давнього року сам диявол жадоби зашморгнув вашу душу в гендлярську
калитку?..
- Ет, я вам одно, а ви знову про колишн?! - не зрозумiв чи вдав, що не
зрозумiв, страшного присуду. - I, зрештою, не дорiкайте менi жадобою: на
нiй сотнi рокiв тримаються десятки держав! - накостричившись, б'ючи
прикладом вагiтнi колоски, Магазаник швидко пiшов до лiсу...
А Даниловi згадалось оте "колишн?" - перший рiк його вчителювання.
Почався вiн для нього в облупленому колi святих i грiшних. Рiч у тому, що
його школа вибудувалась iз колишнього панського палацу, де були не тiльки
рiзнi поко?, а й церковиця, розмальована талановитим i завзятим мiсцевим
маляром.
Вiн i для святих, i для грiшникiв частенько брав натуру iз свого села,
зодягав i взував ?? теж по-сво?му: в козацькi жупани й шаровари, в чоботи
й постоли.
Пан, який був далеким родичем славнозвiсного художника Рокотова з
Лiтинщини й ходив у лiбералах, був цим дуже вдоволений i залюбки показував
свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв i пана, i маляра, бо той його
досить грiшну, нiчим не прикриту статуру помiстив у пекло. Уздрiвши таку
дивоглядiю, село реготало кiлька днiв. Та аби ж на цьому окошилося, а то й
далi у сiльськiй церквi час од часу людям згадувалась натура батюшки в
пеклi, i тодi ii урочисту службу вривався здушений смiх якогось гайдамаки,
а за цим так починали реготати дядьки, що бiля святих свiчки гасли. Оцей
регiт i вижив батюшку з парафi?. Ви?жджаючи:, вiн i за солом плювався у
бiк харцизяк-пересмiшникiв...
Коли одного серпневого надвечiр'я Данило при?хав до школи колгоспно?
молодi, то, заклопотаний ремонтом, сiвбою i збиранням шкiльного врожаю,
завiдуючий скинув на нього карi, пiдсвiченi зсередини очi, - запропонував
переночувати у колишнiй церковицi.
- Тако? ночiвлi, напевне, нiколи не матимете, то спробуйте для
iнтересу, - добряче посмiхнувся Максим Петрович, i навколо його уст гарно
вибились кiлька пiвмiсяцiв зморщок. - Правда, якщо ви не з полохливцiв.
Тут колись нашому фiзику приснилися гоголiвська панночка i Вiй. Бiдолашний
не помер, як фiлозоп Хома Брут, але бiльше нiколи не заглядав до
церковицi. То й подумайте, чи не присниться вам панночка i Вiй?
- Для мене досить i панночки, - нiяково сказав Данило, не знаючи,
жарту? чи всерйоз говорить чоловiк, що зiбрав аж кiлька пiвмiсяцiв навколо
пуст. Для чого б таке багатство?
- А папночку-пронозу знайдете в нас! Прислали мiстечковий кадр, що до
мiста не дорiс, а село поневажа?. Ма?мо з ним халепу. Апiт звати ??. lie
Ганна, не Ганнуся, а тiльки Анiт. I собою нiчогенька, i очi
христовоскреснi ма?, i куделиця, адов раннiй пiдбiл, золотиться, тiльки
лихомовство позичала у вiдьмуги. Як не обкрутить когось iз новеньких, то
зсiче язиком на капусту. От хто колись буде в пеклi найгарячiшу смолу
хлебтати.
- Вона, мабуть, не тiльки новеньких сiче на капусту?
- I мене теж, - погодився Максим Петрович. - За одну церковицю з
пiвсотнi доносiв написала. Так уже ?й кортить богiв замазати глиною.
- Той пiп, якого маляр уверг у пекло, не був ?? родичем?
- А це iдея! - засмiявся Максим Петрович. - I таке може бути. Ви зараз
пiдете вiдпочивати чи, може, поглянете на нашi шкiльнi поля?
- Та, звiсно, па поля.
Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликiв; недалеко вiд
пих у курявi останнього промiння згасав старий, iз кущиками сивини кiнь;
його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землi, а в
чорнпльно-синiх очах загусли хмари, роки та бiль. Максим Петрович
перехопив нiмотне запитання Данила.
- Працю? в нашiй школi колишнiй червоний козак Терептiй Шульга, а це
його кiнь, певне, iз тих, про яких у щедрiвках спiвалось: "А я скочив -
Дунай перескочив". Не раз вiн рятував життя козакiв, не раз i порапепий
був, а тепер отут дожива? вiку.
Минувши огорожу саду, вопи зупинилися перед сво?рiдним пейзажем:
попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що бiля обрiю
пiдбивалися пiд сипiй круг лiсiв.
- Отут менi вчува?ться первородне материнство землi, - сказав Максим
Петрович. Очi його, вдивляючись у далечiнь, поглибшали i взялися доброю
iмлою.
Над серпневим мовчазним степом з густого призахiдного рiзнобарв'я
ткалась i курилась ота рожева задумана година, яку добрi люди називають -
ще не вечiр, але вже й не день. Iще край неба не йшов по землi, однак
готувався в свою путь, поближче до осель. ? в таку пору бентежна ?днiсть
мiж людиною й тишею природи;
природа дума? про нiчний перепочинок людини, а та - про завтрашнiй
день.
Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподiвався вiд нього
поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
- На цих горбах земвiддiл нарiзав нашiй школi шiстдесят гектарiв землi.
- Чого ж на горбах?
- Бо iншо? не було. Тут, видно, бог мав цi горби не для хлiборобства, а
для спускання на санчатах.
Данило виразно побачив i зиму, i те, як ветхий бог, осiдлавши санчата,
самотньо спуска?ться з гори, засмiявся.
- Вода з цих горбiв не зносить гумус?
- Зносила, так ми багаторiчiшми травами, особливо люцерною, яка нам да?
за лiто чотири укоси, змiцню?м i культиву?мо грунт. Ось тут, на диво
людям, нашi учнi й вирощують по двадцять п'ять - тридцять центнерiв
"укра?нки".
- А по Укра?нi тепер середнiй урожай лише дванадцять i одна десята
центнера пшеницi.
- Це коло бiдностi, коло вiдсталостi. З 1913 року врожайнiсть пшеницi
зросла тiльки на якихось два пуди. Розумi?те - на два! Ви самi бачите, як
треба допомагати землi, щоб i вона допомагала нам. Ось уже юнаки, якi
закiнчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усi учнi - дiти
землi, здебiльшого учорашнi наймити, так що не дивуйтеся, коли в п'ятому
чи шостому класi побачите парубiйкiв пiд вусом.
У нерiвнi пiднiжжя горбiв хвилями затiкала синява, небо опустилося на
лiси та й, скрадаючись, пiшло по землi; iз само? синяви ви?хав вершник,
щось епiчне, горде було в його поставi i в тому, як з вечорового
присмерку, наче з рiки, вибирався кiнь. Дивлячись на вершника, Максим
Петрович озвався голосом давнини:
Ой полем, полем кили?мським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не бо?ться нi огня, нi меча, нi третього болота...
- А щось таки ? в ньому вiд козака Голоти, - сказав Дапилг", i якесь
тривожне почуття почало охоплювати його: де вiн бач ?? в цього вершника,
що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
- У повстанцях, а потiм у червоних козаках пролетiла його молодiсть.
Чотири рази розстрiлювали ??. Чотири! Але вижив козак, тiльки змiняв праву
ногу на вербову та й прибився до напiо? школи сiяти жито-пшеницю,
доглядати пасiку та викохувати сад,
Вершник наблизився до вчителiв, вiн мав довгообразе, перепечене сонцем
обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.
- Добрий вечiр добрим людям, - при?мною мiддю загучало вiтання
вершника.
"I голос нiби знайомий!"
- Доброго здоров'я, Терентiю Iвановичу, - сердечно вiта?ться вершником
Дiденко. - З iсiв ?дете?
- З лiсiв.
- I що там?
- Серпень з шумом бавиться, а з лiсових яблунь падають i падають плоди.
"Де ж, з яко? давнини гучав йому цей голос? Колись вiн чув його. Але де
i коли?.."
- Збирали ?х на насiння?
- Та нi.
- Чому?
- Оце ж натрапив на стародавнi записки одного ченця-садовода.
Небезiнтересно пише! I на кiлькох сторiнках доводить,: що не можна
культивувати сад на дичцi: в не? погано розгалужена коренева система, вона
не зможе прохарчувати крону культурного дерева.
- Он як! Знайомтесь - це до нас прибув учитель Данило Максимович
Бондаренко.
- Данило Максимович Бондаренко? - перепитав, i чогось посмутнiло
обличчя вершника.
"Тiльки чого?" - подумав Данило, придивляючись до тих очей, що чотири
рази стрiчали смерть.
- Ви не з Тарнорудiв? - Ще якась надiя прокинулась у поглядi вершника.
- З Тарнорудiв. Абощо? - здивувався Данило, однак Терентiй Iванович,
нiчого не вiдповiвши, злегка торкнув коня вербовою ногою.
- Що це з ним сьогоднi? - знизав плечима Максим Петрович...
Пiсля блакитних степiв темна церковиця здалася темницею, що докупи
зiбрала задавненi тiнi святих i грiшникiв. Та коли Теронтiй Iванович унiс
лампу, святi одразу вiддiлились од грiшни'iв i суворою красою, i одягом, i
збро?ю. Але ?к це не святi, а чубатi запорозькi праведники, що при шаблях
i пiстолях зайшли до церковицi!
- Звiдки таку розкiш узяв маляр?! - дивуючись, запитав Данило.
- З давнини, - вiдповiв Терептiй Iванович.
- З яко? давнини? - Спогади знову заборсались у минувшинi, де чув такий
чи подiбний голос.
Терентiй Iванович висвiтив образ, схожий на кошового, в його виразистих
очах, якi дивилися крiзь час, ще дотлiвали давнi пожарища чи побо?ща.
- Та з тi??, де свiтське переходило в церковне, переходило не так для
молитви, як для роздуму, для згадок, щоб i ми не забували, чим жили нашi
дiди та прадiди. Було ж у нас колись преславне Запорожжя, мало воно не
тiльки гарних во?нiв, але й гарних малярiв. От i в вашiй тарнорудськiй
церквi в iконостасi було кiлька запорозьких праведникiв зi збро?ю на поясi
i з оселедцями на головi. То владика, побачивши ?х, так затрусився од
злостi, що залихоманились на його ризi гаптованi апостоли, i звелiв
спалити крамолу.
- Спалити iкони?
- Еге ж, i козацькi iкони, i божницi, i грамоти, щоб, мовляв, i не
пахло гайдамаччиною. Отакий був у нас преосвященний; коли вiн що й
полюбляв, то найбiльше монастирськi пивницi. Але тодiшнiй церковний титар
не був у тiм'я битий: забрав цi iкони, забрав рiзне добро й заховав у
пiдземеллi дзвiницi. Там ?х i надибав наш Марко та й дещо перемалював з
них... Хай моя жiнка принесе вам кисляку? Вона й пайок зможе випiкати.
Знову чогось тих, що на службi, перевели на пайок. Щось на дощ моя
дерев'яна важча?, - вдарив рукою по вербовiй нозi. - Хоч вона й вербова, а
погоду чус.
- Де вас отак?
Терентiй Iванович помовчав, роздумуючи, казати чи змовчати. Потiм
рiшуче глянув у вiчi вчителевi:
- На Золотiй Липi, на отiй, звiдки й ваш батько по повернувся.
- А ви знали його?! - аж зойкнуло в душi Данила.
- Та знав, дитино, знав, - Теронтiй Iванович похилив голову, що бралася
першою памороззю, його очi, наче в кошового, теж подивилися крiзь час. - В
одному ескадронi служили, з одного котелка ?ли, однi?ю голкою обшивалися,
тiльки не однi?ю, а двома шаблями рубали, кого треба було рубати... Ти
дуже з лиця на батька схожий: i очi, i вуста такi, i чуб такий.
- Чого ж ви нiколи до нас не прийшли, не розказали? - журно запитав
Данило, в душi обзиваючи Терентiя Iвановича безсердечним.
Чоловiк похнюпився:
- Боявся.
- Кого ж?
- Слiз жiночих i дитячих. Бо що я вам мiг принести до хати?
Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мо? вiдвiдини твоя мати.
- Мусила б.
- Це вже нiхто, опрiч серця, не вiда?.
- I ви нiколи не надумались заглянути до нас?
- Як тобi сказати? Я й заглядав, та не признавався. Разiв зо три то
перед рiздвом, то перед новим роком яблук завозив вам, нiби од Дiда
Мороза. Ти малим ще був.
I враз, немов завiя, на Данила налетiли, захугували далекi роки, а з
?хнього якогось вечора вийшов у заснiженiй кире?, з торбою на плечi
знiяковiлий чолов'яга, який назвав себе Дiдом Морозом.
"Молодi ви для Дiда Мороза, - посмiхнулась тодi мати. - Може, онуком
доводитесь йому?.."
- Так он звiдки знайомий менi ваш голосi I чому ж тодi нiчого не
розповiли нам?
- Знову ж кажу: боявся... Мати одразу спитала б мене, де могила ??
мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам поховати Максима?.. - I в
чоловiка затремтiли уста. - Бiля отi?? Золото? Липи збрело йому в голову
самотужки захопити ворожу батарею - таким уже одчайдухом вродився. Його ми
Ене?м звали, бо в сiдлi возив i читав "Ене?ду", напам'ять добру половину
знав ?? i душу мав Ене?ву. Iще возив твiй батько будьопiвку для тебе i
пучок дуже пахучо? травицi, яку називав ?вшан-зiллям. - Оце й усi його
скарби були... Так-от, неждано навiть для мене перелетiв наш Еней на конi
колючий французький дрiт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою - i до
чужо? батаре?, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. I ось тодi прямо
в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, i не стало
йому нi сонця згори, нi Золото? Липи знизу, та й усе, тiльки зламану шаблю
знайшли. То ховали ??, а не Максима. Отак ми, сину, за тво? теперiшн?
вчителювання воювали...
У церковицi надовго запала тиша, тепер i Данило крiзь час дивився на ту
Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього...
- От бачиш, як воно було... - зам'явся Терентiй Iванович i повiв
плечем, нiби струшував з них ношу жалiв. За дверима вихопився спiвучий
жiночий голос:
- Терентiю, де ти?
- Моя гука?. Я зараз скажу Марi?, щоб принесла кисляку i якогось коржа,
а за хлiб вибачай, бо я хоч i з вербовою ногою, але на сiмейку розжився,
та все хлопцi ростуть. Не знаю, по яких що Золотих Липах доведеться ?м
вiддiляти правду вiд кривди...
Цi?? ночi, у колi святих i грiшних, Данило довго-довго не мiг нi
заснути, нi знайти собi мiсця. Перед очима невiдступне стояв тато, на
якого вiн так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям, душею? Данило
вперше вiдчув на собi вагу рокiв i за одну нiч постаршав пiд нею.
Пiсля третiх пiвнiв вiн вийшов на просторе шкiльне подвiр'я i навманвя
побрiв у тишу серпнево? терпкаво? ночi, що м'яко сивiла розкиданими по
пагорбах i долинках хатами. Спочивало село, спочивали люди, спочивали й
небеснi сiячi, що устигли обсiяти всю землю росами, а небо пшеницею. I чи
болить кому, окрiм нього, серце за тим сiячем, що розсiявся на далекiй
Золотiй Липi та й прорiс травою чи казковим ?вшан-зiллям, щоб ми довiку
мали безмiр любовi до рiдно? землi.
Поруч, без вiтру, просто вiд давнини чи дум зiтхнув посивiлий журавель,
до одного кiнця його навiки була ув'язана колода, на другому - у свiжiй
баддi вода перехоплювала теплу зоряну обнiж. А в долинцi скрадливо
воркувала рiчка, розмиваючи берег, розмиваючи нiч, i тихо скрипiло
загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це, прислухайся, як збiга?
вода, як збiга? час, i думай про свiй час i сво? ?вшан-зiлля...
Мов сновида, повернувся Данило до школи, погасив свiтло i лiг. До вiкна
одразу ж пiдступили зорi, зiтхнула темрява чи хтось iз грiшникiв або
святих, а вiн поволеньки, як у воду, забрiв у сон. Йому не снилися
фантасмагоричнi гегелiвськi образи - до нього прийшла невiдома Золота
Липа, тiльки не рiчкою, а осiннiм деревом, що не зна?, куди подiти сво?
журливе золото. I вросло це дерево бiля його стареньких ворiт, що й досi
кигикають чайкою. А потiм уже в хатi вiн бачив свого матiр. Вона вийняла
йому зi скринi смушкову шапку, зiтхнула:
- Оце ж батькова. Примiряй прокинувся вiн уранцi пiд думними поглядами
святих i потягнувся до одежi, поверх яко? лежала сива, ще парубоцька шапка
його тата. Оце i все, що лишилося од нього на бiлому свiтi, та ще на
далекiй чорнiй землi проросло трохи зiлля. У дверi хтось постукав.
- Заходьте?
Скрипливi дверi вiдчинив Максим Петрович i став на порозi, тепер уже
втома зiйшда з його обличчя i гнiздилася тiльки в зморшках бiля очей.
- О! - здивованим поглядом змiряв Данила. - Вя наче постаршали за цю
нiч. '
- Невже видно? - запитав, аби запитати, та й знов у думках ввернувся до
батька.
- Таки видно. Як вам спалося серед святих i грiшних?
- Ви ма?те на увазi, що не тiльки увi снi чатують на пас святi та
грiшнi?
Завiдуючий иримружився:
- Чую лiтератора, але хочу бачити ще й хлiбороба, агронома, бо це дуже
потрiбно тепер. Дуже!
- Постараюсь бути вчителем i учнем.
- Це серйозно? - недовiрливо покосував на Данила Максим Петрович.
- Цiлком! Я ж дитя чорно? землi: ?? тривоги - мо? тривоги.
- Тодi спасибi. Коли ви належите до оглашенних, як тут прозвали мене,
то й агрономом зможете стати. А нам так треба ворожити над тим добрим
зiллям, що виведе нас iз безхлiб'я!
Данило шанобливо глянув на Максима Петровича: у такий рiк, коли довкола
ходить стiльки смутку, так думати i так жити майбутнiм не кожен зумi?.
- Я й хотiв стати агрономом, та не вийшло.
- У нас вийде, - впевнено сказав Максим Петрович, - Аби тiльки землю,
як душу, любили, ?й дуже потрiбна наша любов, а не розбiй, - i вiн
довiрливоупiвголоса додав: - На сво?х дiлянках я вже вирощую по двiстi з
лишком пудiв пшеницi. Але яка вона примхлива: посi?ш на десять-п'ятнадцять
днiв пiзнiше, - i не добереш половини врожаю, та й iржа точить ??, гiрше
нiж залiзо. Нових, нових сортiв треба людям, щоб двiстi пудiв було
середнiм урожаем! I, думаю, 'настав час чаклувати над низькорослими
сортами, бо в стеблистих соки землi йдуть не так у эеряо, як у солому. Ще
за Хмельниччини Павло Алепський, син антiохiиського патрiарха Макарiя,
подорожуючи по Укра?нi, дуже радiв, що в наших житах та пшеницях може
сховатися верхiвець. А от про зерно нiчого не писав - тут, напевне,
радостi було менше. По?демо на поде чи в село кватирю шукати?
- На поле. Що ви тепер робите?
- Сi?мо жито з пiдсiвом конюшини, копа?мо картоплю, шатку?мо капусту,
квасимо помiдори та огiрки - ми ж самi себе й харчу?мо.
На зарослому споришевому подвiр'? бiля криницi в упряжi не'
герпеливились добрi гостровухi конi, а бiля коней широко стояв на живiй i
вербовiй нозi червоний козак Терентiй Шульга i ждав очима сонця. Ось i
встало воно, i передосiннiй туманець чи тiнi почали перебiгати йому
дорогу.
Дивним був цей ранок. Про?хали вони мимо придорожньо? верби, i Даниловi
здалося, що на не? якось незвично дивиться 'Терентiй Iванович, певне,
тому, що ма? ногу з верби, i це немудре дерево стало йому рiдним, як
завжди при болях ста? рiднiшою природа людинi. Тiльки краще б не було цих
болей.
VII
Так думалось, так бачилось, i крiзь усi думи, крiзь усi видiння до
Данила наближалася Золота Липа, з'являвся тато. Вiн забув його обличчя,
голос, але вiдчував руку, що колись, напевне, перед походом, лягла йому на
дитячу голiвку...
О руки наших батькiв! Чого ви одлiта?те, мов голуби, i передчасно
ста?те землею, травицею та росою?
- Ви, напевне, далеко залетiли думками? - запитав Максим IIетрович.
- У праосiнь злотаву i синю, - згадав чи?сь слова.
- Щось таки ? в цьому образi! - глянув Максим Петрович у засновану
бабиним лiтом далечiнь i з усмiхом чи насмiшкою перехопив мову Данила: -
Ось подивiться, як напатлались останнi днi тепла, як ще мiцно серпень
трима?ться за лiто, а снування i згуки вже ма? осiннi.
- О, та ви поет! - навiть не помiтив мовного лукавства Данило.
- Хворий на лiрику, але на все життя запрягся в буденнi турботи про
хлiб насущний, - тепер уже серйозно сказав Дiденко. - Тут не спить моя
думка, не спить i душа... Ви ж добре пам'ята?те, як ми ще недавно ходили
бiля землi - зорали як-небудь, засiяли чим-небудь, помолилися на сонце, та
й роди, боже, на роботящого i ледащого. I земля-годувальниця родила, що
могла: то зерно, то сукровицю свою. Чиновникам од землi й тепер байдуже до
копiтко? роботи бiля не?, ?м би скорiше вичавити соки з родючостi,
виконати план сьогоднi, не заглядаючи, що нас чека? завтра.
Вони ви?хали на липовий шлях, вiн згори запалив сво? свiчi смутком
згасання, а знизу, у дуплах, тримав чутке вiдлуння вiтрiв. I це знову
нагадало тривожну Золоту Липу i того вершника, що крiзь колючий
французький дрiт кинувся на ворожу батарею, i той ворожий снаряд, що
пiдняв коня i вершника в небо. Невже це був його тато?..
Отак i почався у школi перший день сiльського вчителя Данила
Бондаренка, простого, довiрливого i затятого хлопця з пiдкучерявленим
житнiм чубом, чутливого до людського болю, непримиренного до всього
ницого, лихого; отак ще довгi-довгi роки з одного боку шляху йому скрипiла
верба, а з другого - Золота Липа;
не рiчка, а дерево, що зросло чи то над рiчкою, чи то бiля тi?? хатини,
яка по-ча?ному прокигикала через усе його дитинство.
А далi пiшли iншi днi, зi сво?ми клопотами, турбацiями, зi сво?ми
тiнями й просвiтками, зi святим словом i дрiбнотою доносiв несамовито?
Анiт на тому ж паперi, в який можна вписати незрiвнянний образ i жало
гадюки. У такi днi вiн згадував свого тата на здибленому конi, згадував i
коло святих i грiшних у старiй церковицi та й, згнiтивши сво? болi, ще
упертiше осягав мудрiсть книг, вивчав закони спадно? i пiдвищено?
родючостi землi, силу сортiв або йшов у завiяну дiброву чи в маленьку
теплицю Максима Петровича, а в того завжди була якась новина, якесь
захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б про закоханiсть
соняшникiв у сонце або про сон листя. В теплицi стояло лiто, надворi ж
покректував мороз або хугувала хвижа, i тепер звичайнiсiнький житнiй
колос, що думав про цвiт, нахилявся до тебе казкою чи святом.
- З колосочка буде жмiнька, а з снопика мiрка? - згадував колядку.
- Дочека?мось i такого часу, коли будемо не ?дцями, а творцями. Скiльки
люди в печалi нестаткiв посилали Всевишньому молитов, щоб дав ?м хлiб
насущний! А як мало ми прислуха?мось до мови колоса i полiв. Зустрiчаю
якось свого друга молодостi, теж агронома, чоломка?мось, тиснемо, як
парубiйки, один одного ручищами, згаду?мо зеленi роки, далi ж питаю:
- Як тобi сi?ться жито-пшениця? I посмутнiв мiй друг:
- Хоч вiр не вiр, а я вже забув, як шелестить житнiй i пшеничний колос,
вiн, коли й знаходить мене, то тiльки в снах.
- Це ж з якого лиха?!
- Бо пiдшиваю та розшиваю папери, складаю та розсилаю циркуляри i
сiю... обiжники. За всi останнi роки лише раз був у житах: коли заболiли
нирки, порадили менi лiкувати ?х житнiм цвiтом. Як злодiй, крадькома рвав
його, та не встерiгся i заробив од розгнiвано? селянки "паразита". I досi,
як згадаю про це, печуть ?? слова.
- Так чому ж ти не кинеш сво? мертве дiло канцеляриста?
- Маю за нього живу копiйку.
- От i подумайте пiсля цього, як мiзерна копiйка з агронома, з творця
робить ?дця. Хiба iiс страшно, коли селянська дитина вже не думав про
достаток хлiба для людей, коли вона забула, як шелестять чи стiкають
сльозою жита. Це я сумно? завiв. А от послухайте, про яке чудо довiдався
вiд ленiнградського вченого! - зацвiтали бездоннi очi, промiнилось сухе, з
пiвмiсяцями зморщок обличчя Максима Петровича.
- IIевже чуди? - робив вигляд, що сумнiва?ться.
- Справжнiсiньке! - запалювався Дiденко. - Ми, живучи зерном, ще так
по-варварськи мало зна?мо iсторiю, життя i прямо-таки вибухову силу зерна.
Тiльки подумайте, що може зробити лише передпосiвна обробка насiння! В
журналi санкт-петербурзько? Академi? наук "Собрание новостей" за листопад
1775 року повiдомлялось, як один селянин обробляв посiвне насiння у
вапняковому й живильному розчинах. Наслiдки були разючi! Уявля?те, кожне
зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутнiх колоскiв, а кожен
колосок мав понад сто зернин. З однi?? зернини виходило майже чверть фунта
врожаю. При такiй сiвбi вiн витрачав на гектар насiння в чотири рази
менше, нiж витрача?мо ми. Так це ж на одному посiвi, коли взяти в
державному масштабi, можна зекономити мiльярд пудiв! Що ви на це скажете?
- Коли б це так було! I чому ж ми не знали про це чудо?
- Сон рокiв чи байдужiсть приспали його! - розгнiвався на когось
Дiденко. - Яка страшна ця хвороба - байдужiсть! Вона вбива? апарат
мислення, сердечний апарат, залиша? тiльки механiчний.
- Ви вже ворожите, як вiдновити в себе цей посiв?
- Авжеж! Тiльки подумайте, яку полегкiсть можуть мати люди й держава!..
А ви чогось засумували?
- Тепер уже нi - ви розвiяли мiй смуток.
- Чим? - щиросердно дивувався Максим Петрович.
- Сво?ю самопосвятою землi.
- He говорiть таких високих слiв, - спохмурнiв Дiденко. - Я не вартий
?х.
- А хто ж тодi вартий?
- ? такi люди, що заглядають у непiзнаний свiт, - опустив на руки
заважку голову Дiденко.
- Про що ви, Максиме Петровичу?
- Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.
- Теж фiлософа?
- Нi, лiкаря, дуже талановитого лiкаря, якого не заслiпила оманна
гонитва за славою. А мiг би вже бути i професором. Та, на жаль, залишився
вiн у тiнi, в неславi. Познайомився я з ним у свiй трагедiйний час: тяжко
захворiла моя любов - моя вiрна дружина. Поклали ?? пiд нiж, потiм зашили,
i вже менi по секрету передали, щоб я чекав найгiршого, бо поки що
медицина безсила. В безнадi? кинувся тодi по всiх усюдах, i недоля чи доля
привели мене в селище недалеко вiд Днiпра, де над травами чаклував
молодий, але вже сивоголовий лiкар Величко. Оглянув вiн мою дружину,
перечитав усi ?? медичнi папiрцi й гарно, гарно посмiхнувся:
- Коли у вас, жiнко добра, знайдеться дитина, то неодмiнно запросiть
мене кумом. Дуже люблю кумувати.
Що ж говорити далi? Вилiкував вiн сво?м зiллям мою дружину, вилiкував i
десятки приречених людей, а заздрiсники весь час обтинають йому крила, i
досi ходить вiн у шарлатанах вiд медицини, у знахарях, ворожбитах, хоча
все його життя - це трави хворi, хворi й трави. I, головне, не нарiка?
вiн на долю, тiльки iиколи скаже, що жаль буде, коли його досвiд i трави
скосить коса байдужостi... О, чу?те голос чечiтки? Че-чет! Пi-ю-пi...
Чи-чи-чи...
Напровеснi Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цiнах прода? хлiб,
одразу ж скипiв неиавистго до гендляра й вирiшив знайти його кри?вку.
Пiсля урокiв вiн кружляв по тих лiсах, де ча?вся зi сво?ми скарбами
лiсник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно й хлiб Магазаник
продавав обережно и вроздрiб, то спасаючись сто двадцять сьомо? статтi за
спекуляцiю, то потерпаючи, що продешевить. Сподiвався: цiна пiднiметься на
найвищий гребiнь, i тодi вiн збуде пшеницю тим купцям, яких знав не один
рiк. Поспiшив тiльки з картоплею, побоюючись, що вона пiде в паростя,
побабчиться i зменшиться у вазi.
Шiстсот пудiв вiн продав оптом вiнницьким зашкiрним спекулянтам за
шiстдесят тисяч карбованцiв, упакував ?х у залiзну скриньку та й удосвiта,
коли Стьопочка ще вiдлежував у постелi боки, скрадаючись, пiшов до лiсово?
улоговини, де здавна оселилися борсуки. Тут ?х нiхто не тривожив, нiхто не
бив на жир, то вони спокiйно й розмножились собi, - он якi нори
насвердлили, а бiля них понасипали чималенькi купи землi.
Магазаник довго прислухався й придивлявся до лiсу, що прорiс негустим
туманом, потiм скинув обшиту ременем свиту, обгорйув нею скриньку й
обережно-обережно почав копати яму. Далi знов позирнув довкола. Хтось наче
скрада?ться помiж деревами? Копач застиг на мiсцi й не швидко збагнув, що
то на злежаний торiшнiй лист скапував отой нетерплячий березовий сiк, який
сам розрива? кору дерев.
За столiтнiми дубами позiхнуло сонце. А ось i перша бджола, шукаючи
поживи, золотим жолудцем упала на мачушник, забринiла йому ранкову пiсню i
почала набирати пилок у сво? кошики. Жаль, що ?х тiльки дво? у не?, а мав
шестеро нiг... Лiзе ж таке в голову.
Лiсник вавинув iз свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму i,
зата?вши подих, почав ?? засипати. Купку землi над ямою вiн опорядкував
точнiсiнько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду почувся шерех.
Страх охопив з пiг до голови, ?жаком заворушився у чубi. Магазанак
скособочив наполоханi очi туди, звiдки чулося шарудiння, - i здивувався, i
полегшено зiтхнув: то побiля крайньо? нори вовтузилася з дитям борсучиха.
Щой?ю витягнувши з пiдземелля бiлястого нащадка, вона дбайливо поклала
його на осонпя, поторсала головою та й знову полiзла в нору.
I негадано лiсника вкусила непотрiбна думка: навiть борсук iз темряви
виносить на сонце сво? дитя, а ти i себе, i сво? чадо вштовхнув у темряву.
Тьху, найшов годину на покаяття...
Чортихнувшись, вiн згинцем пiщов до сво?? оселi, що глухла вiд весняних
шумiв. Коли крутнув закрутку хвiртки, з тольцево? клунi виглянув
Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон, а жовтi вi?, як i завжди,
трiпотiли млинками, пiд ними проглядали очi рiдкувато? синьки. Побачивши
батька, Стьопочка пiдозрiло скривив губи.
- Куди це ви, татуню, так зарання повiялися?
- Служба, Стьопочко, служба: державний лiс стережу. Державний! - ще
згадав борсучиху з дитям на осоннi. У Стьопотки недовiра стерла з обличчя
рештки сну.
- Чого ж ви стережете державаий лiс не з шомполiвкою, а з лопатою? Га?
- Усе будеш знати - швидко постарi?ш, а тобi ще женитися треба, -
вiдповiв, посмiхаючись устами й лютуючи в душi: вже й воно, недомiрок,
вахлак, пантру? за батьком; маю обмiнчука, а не сина. - Перестань клiпати
очимга. Краще послухай, що святий апостол Павло писав римлянам: "Нiч
минула, а день наблизився, тож вiдкиньмо вчинки темряви i зодягнемось у
зброю свiтла". Воiстину нiч минула й треба думати про новий день.
Стьопочка трохи розпогодився, i навiть млинки його вiй притишили працю.
- А я вже подумав, що ви десь потайки проклятеннi закопували.
- Якi проклятеннi?! Що це тобi приверзлося?! I коли вже розвидниться у
тво?й головi? - люто глипнув на сина, та не злякав його.
- Ви, тагуню, не печiть мене qkom, бо не дуже угнiвив вас. Хiба я
нiчого не бачу, нiчого не здаю? А коли треба закопати, то й мене берiть iз
собою, бо все може трапитись i пiде мiй спадок хробакам на споживу.
Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровiтню.
- Чого ви все злу?те, коли заговориш про копiйку? - знову прокинулась
пiдозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, хова? в лiсах грошву.
- Нe злую, дурню, а думаю: звiдки ти вискiпкався такий?
- З вапюго достатку та з вашого скупердяйства, татуню, - не полiз
Стьопочка в кишеню за словом i негадано розвеселив ним батька.
- Е, та на тво?му язицi бiльше розуму, нiж у головi: бач, яке вихляпав!
- засмiявся Магазаник, потiм зирнув па лiси, що бавилися з вiтром. - Як ти
гада?ш, сину, чи lie пора нам розкрити льох пiд скитком?
Стьопочка скривився, ледарювато пограв м'язами на руках:
- Це ж знову я, мов проклятий, буду одну нiч вигрiбати землю, другу -
вантажити та розвантажувати мiшки, а ви менi за це тицьнете в зуби якусь
паршиву тридцятку, та й годi. То що менi по цьому i по тому?
Магазаник повчально вiдповiв сину:
- Сергiй Радонезький ще немовлям вiдмовився в пiснi днi смоктати
материне молоко, а ти, чадо недостойне, i в пiснi, i в скоромнi днi хочеш
тягнути й тринькати батьковi грошi. Пам'ятай: хто не дорожить копiйкою,
сам гроша не варт, так що менше помишляй про мо? грошi.
- Про що ж лиша?ться думати Стьопочцi?
- Увiйшов ти в лiта, увiходь i в розум. Подумай про iнший прожиток -
про службу в мiстi, про якесь видвиженi?, бо тепер епоха!
- Так пристройте мене в якiйсь конторi чи до яко?сь кумерцi?. Я й сам
не хочу в лiсi трубити з вовками та гризтися з рiдним батьком.
- I пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районi. Може, хоч там з
тебе щось виклепа?ться. А зерно iз скитка все одно ма?мо вивезти...
Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало
кiлька пустельникiв, даючи притулок то бандитам, то дезертирам. Не раз
одвiдував скиток i отаман Якiв Гальчевський, що найменував себе Орлом,
переховувалась тут i його дружипа Марiя. А потiм цi "орли", як сови,
дременули до папсько? Польщi, щоб уже не обрiзом, а отруйним словом
стрiляти в молоду державу.
Згодом скитники покинули лiси, тут на якийсь час залишився був один, та
й той перегодя подався в село кравцювати. Негода ж зiрвала покриття iз
скитка, обваленi стiни його несподiвано зсередини поросли горобиною.
Врослi в камiнь деревця весною цвiли пухнастим цвiтом, а восени червонiли
гронами ягiд.
Пам'ять людська забула i ченцiв, i Гальчевського, i скиток, i тiльки в
тридцять другому роцi про нього згадав Семен Магазаник: адже иiд скитком
був льох, де ченцi тримали збiжжя i харчi,
То для чого йому копати в лiсах яму, коли можна i в льоху заховати
зерпо, - i вшахровапс, i зiбране на лiсових галявинах у та зрубах? Рiвно
сто мiшкiв жита, пшеницi й проса вневолив Магазаник у чернецький льох, а
дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навiть оптом продати це
зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж i по пудику, по пiвпудика
збути людям, тодi ще набiжить кiлька тисяч. Треба хапати ?х, бо бiльше
такого року вже не буде. Може, пiсля нього по?хати собi на Кавказ чи в
Крим, купити будинок i спокiйно, в теплi та добрi, доживати вiку бiля
синього, моря? Правда, там не буде тако? розкошi, як в оцих лiсах, зате
матиме спокiй для серця. Бо хiба далеко Вiнниця од Полтави? Може, хтось i
вижив iз тих смертникiв, що колись потрапили до державно? варти. Може,
хтось iз друзiв Човняра приб'?ться до нього купувати, хлiб, а забере
життя?
Доля не говорить людинi про сво? дороги. Чогось вiн зараз полохливим
став. Чи це вже старiсть всiда?ться на плечi, чи голод тривожить великим
та непевним карбованцем i непевним покупцем? Нi, таки треба збути хлiб
оптовикам та й добиватись до синього моря. Там вiн загубиться в людськiй
веремi?, як голка в сiнi. Та враз йому защемiло всерединi, i крiзь поля, i
крiзь лiси прибився блакитнавий полиск Оксашгаих очей. Надовго ж
укоренилася ти в серцi, як ота горобина на каменi сюитка.
"Не ти носиш корiння, а корiння тебе", - знову прийшло на пам'ять святе
письмо. А може, ще раз сходити до не?. Зрештою, повинен же голод якщо не
зломити, то надломити жiнку, надломити ?? честь. Зчавить голод тiло, то й
нечисть у душу забреде. Ось тодi й дiзна?шся, чого вона варта i чи все
купу?ться-прода?ться.
З такими думками вiн зайшов до оселi, поклав у кишеню свiжу пампушку,
зняв з кiлочка рушницю, перевiрив, чи заряджена, та й рушив у дорогу за
сво?ю любов'ю чи, може, за ганьбою.
- Куди ви, тату? - зупинив його Стьопочка. I тепер в його поглядi
прокльовувалась пiдозра.
- У присiлок маю пiти.
- А хто ж два печива хлiба продасть?
- Продавай, Стьопочко, ти, а грошi собi на гульки забереш, -
розщедрився батько, в душi задобрюючи перед дорогою долю.
- Усi?! - зрадiло чадо i випустило пiдозру з очей.
- Усi.
- От спасибi, тату! - В Стьопочки вiд подиву навiть зiпсувалися млинки
вiй; це ж зразу якихось чотириста карбованцiв покладе у гаман. I радiсно
ошкiрився, притискаючи до зубiв губи i посмiшку.
"Навiть посмiхнутись по-розумному не вмi?".
Магазаник сумно подивився на сво? пронозувате, падке на копiйку чадо,
похитав головою; пема в нього справжнього нащадка, а е пiвголовок. Коли
корiнь грiховний, то й гiлки грiховнi. На службу, тiльки на службу треба
його, шябеного, опредiлити, бо як наткнеться на захованi грошi, то й скарб
забере, i вiк твiй укоротить. Ох, Оксано, Оксано...
Чорноголова, вихудла за зиму синичка, повертаючись то хвостиком, то
головою до нього, неголосно, одноманiтно затвердила одно:
- Чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк.
Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловiка, а е купцiпродавцi. Оце
так розтривожив нежданий погляд Оксани. У не? вiн хоче знайти для себе
душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокiй.
У татарському бродi вiн побачив на човнi Оксаниного Володимира. Хлопчак
чи тiнь його пригаслими очима дивився на поплавок i мерзлякувато кутався в
катанку, що стала завеликою на його кiстки. I на цих, i на других кiстках
швидко б наросло м'ясо, якби Оксана розумнiшою була... А човен той самий!
Чого ж вiн i досi страха?ться його, як страха?ться громовицi? Час уже
рвати забобонну пуповину. Час!
- Гей, хлвпче, подай перевозу!
Володимир пiдвiв заважку тепер для його ши? голову, потiм повiльно
змотав вудочку, вдарив веслом по зеленiй хвилi. Вiн мовчки добрався до
берега, мовчки вiдштовхнувся вiд нього, тiльки весло сумовито говорило:
хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось.
- Мама ж дома?
- Дома.
- Що вона робить?
- Слабу?.
- I вiд чого?
Дитя з докором поглянуло на нього, а потiм кинуло гiльки одне слово:
- Сiдайте.
Човен, зашипiвши, вткнувся в берег, що аж висяював щирим срiблом
котикiв. Магазаник пiдвiвся, вийняв з кишенi пампушку, подав хлопчаковi:
- Ось, ма?ш за перевiз.
Володимир спочатку розгубився, потiм обома ручатами вхопив бiле тiльце
хлiба.
- Спасибi вам, дядьку. - А далi гукнув: - Миколко, Микояко!
Недалеко вiд берега з луговини пiдвiвся Миколка. Брат покавав йому
пампушку, й мале, немов пiдбите пташеня, заспiшило до хлiба. Вони тут же,
на березi, розломили пампушку, вiдразу з'?ли ??, а потiм згадали матiр.
- Я ?м щавлику нарву, - виправдуючись, сказав Миколка i знов пiдбитим
пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сiв на човен, закинув вудочку,
сподiваючись на рибальське щастя.
Магазапик дiйшов до Оксаниного двору, побачив за типом почорнiлi, з
вiдкрученими головами соняшники, побачив папiвi?iдчиненi сiнешнi дверi,
блакитнавi, як Оксанинi очi, вiкна, кущ калини бiля них i чогось
по-дурному завагався, не змiг навiть зайти на подвiр'я, а сперся обома
руками на ворота. Вони заскрипiли пiд його вагою i насторожили цибатого
лелеку на хатi, що мав принести, та не принiс щастя в оселю. Лелека
змахнув крилами i злетiв у вологi, мiнливi шовки неба, яке не знало, що
йому робити: чи посiяти дрiбний без грому дощ, чи пошукати заблукало
сонце.
Небо ма? сво? клопоти, а людина сво?. От, як i мрiялось, вiн у лiсах
дожив до багатства, хай до пота?много, але ж до багатства: до золота, до
срiбла, до дiамантiв, цiну яких пiзнав що в громадянську вiйну. Знову ж
таки бiсiв Безбородько навчив його цiнувати i видирати цi камiннi сльози,
- згадав свого страшного зверхника по державнiй вартi. Багатство! Скiльки
воно манило, i манить, i слiпить людей. Вище за нього не пiдiймалася
тривожна думка срiблолюбця...
Але чого ж вiн, багач, наче старець, сто?ть бiля благеньких, крихких
ворiтець, якi вiдчиняють i зачиняють жiночi руки?.. Може, й нема любовi,
але щось таки ?, що бентежить душу i трохи очища? ?? од житейсько?
скверни. I хоч скiльки гiркоти принесла йому Оксана, та вiн зна? одно: не
буде таких вiрних Оксан, то здрiбнi? життя людське, наблизиться до
скотського.
Iз сiней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу бiлизну i, тулячи ??
до грудей, наче спросоння, пiшла до хати. Йому стало жаль ??, жаль
дочасних зморщок, якi поснував не час, а безхлiб'я, i воднораз прокинулась
надiя: зараз, може, жiнку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а що
буде далi - знову ж таки покаже час.
- Оксано, - покликав одним уболiванням. Навiть не знав, що воно в нього
може бути таким щирим.
Вона зупинилась, журно поглянула на ворота, похитнулась од
несподiванки, гордо випросталась, а вiн помiтив пiд ?? очима синi смуги.
От його достатки через тиждень-другий i змиють ?х.
- Чого вам, невiдчепний?.. Як ви посмiли?
- Знову гнiва?шся. I нащо, i для чого це? Сама бачиш, яка ти сьогоднi:
легка, немов обмолочений снiп, - зовсiм звутлiла, аж дивитися жалко...
Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жiнкою, чи куховаркою, чи так... у
гостi.
- Хай до вас у гостi лихо з бiдою приходять! - I пiшла до хати,
хапаючись руками за дитячу одежу чи за сво? серце, а на хату опустився
лелека. Чи принесе вiн щастя комусь iз цi?? оселi?
Як старець, прийшов i, як старець, поплентався Семен Магазапик у сво?
лiси. Не судилося йому принести до сво?? оселi красу, не судилося.
Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки ?хати до
синього моря, до весело? музики, що мас берег вiдпочинку, де бiльшi торги
та бiльш доступнi жiнки. А сьогоднi вiн пiде до Василини, вп'?ться сво?ю
горiлкою i хмiльним чаром та й засне па ?? персах, з яких, певне,
змивалась не одна скороминуща любов. Коли не ма?ш справжньо? любовi, то
знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в усiх жiночих
криницях однакова; теж, певно, досадило йому вiдьомське зiлля.
Лихий на себе, на все жiноче кодло i на Василину, з якою ма? перебути
нiч, вiн навiть не помiча? дня, що десь загубив сонце.
Лiси зустрiли його тривожним шумом, а вiн, як забобонна людина, черпнув
тривогу ще з Оксаниного подвiр'я, i вона бродила по його тiлi лихим
передчуттям. Скрадаючись, добрiв до борсучих нiр, обколесував ?х, знайшов
першi пiсля зимово? сплячки слiди звiрiв, знайшов уже просохлу купку землi
на сво?му скарбi, трохи поправив ?? хворостиною i попрямував до оселi, бо
любов - любов'ю, а обiд - обiдом. Та й Василинi треба щось приготувати. в
в свiтi свята краса, але е й грiшна спокуса, то хоч нею перебуде сво?
невдачi.
Вже доходячи до лiсництва, вiн нагло зупинився на стежцi: чомусь згадав
зустрiч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався його лiсом.
Знайшов дивовижу! Щось дуже iдейний вiн, таким i Ярослав Хоролець був. Нi,
тривога не дасть спокiйно й ложку борщу з'?сти. От уже й думай не про
Василину, а про Данила. Що йому треба тут?
Лiсник узяв лiворуч i пiшов до того мiсця, де стояв скиток, вибиваючи
зi сво??, колись мальовано? утроби перекошенi деревця горобини. Скорiше
треба з тамтого пiдземелля вихопити зерно. Легко сказати, п'ятсот пудiв!
Село можна зараз зарятувати ними! Сама тiльки думка про це злякала його.
Одна справа - подаруйати потрiбнiй людинi вiдеркову липiвку меду чи
запечатаний щiльник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його -
син?, як Океании погляд, море. Та не зiйшовся свiт клином на ?? чарах,
знайдуться й iншi, а поки що хай передпi? день i настане вечiр.
Ось уже й скиток засiрiв мiж деревами, ось уже зi стiн його проглянула
горобина, що пробилася з голiв i плечей святого малювання. А непогано
придумав: сховати святе зерно в святому мiсцi, продавати ж можна й у
грiшному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути на засипанi
землею i тинком дверi. I раптом його ноги, все його тiло на мить
кам'янiють, а стара будова з молодою горобиною розповза?ться в очах: чи це
диявольське павождепiе, чи й справдi бiля стiн вiн бачить свiжi купини
землi?
Магазаник, вiрячи й не вiрячи собi, притулився до старо? берези, на очi
йому наповза? потривожена перекопана земля, а вухо чу?, як на iржавих
завiсах поскрипують кованi дверi пiдземелля. Хто ж так нагло пограбував
його серед бiлого дня? I що тепер робити йому? Напевне, найкраще кинути
сво? добро та й тихцем зашитися до оселi. Хай хтось давиться його зерном,
його скарбом, щоб не вiдхопити сто двадцять сьомо? статтi... А може, там
Стьопочка потайки стара?ться, поки батько шука? любощiв? Нi, в Стьопочки
на це не вистарчить смiливостi. Скорiше, скорiше назад од заклятого
скарбу! Але ноги не слухають його, i не переляк, сама жадоба веде його
далi! От i накликала Оксана сво?м словом напасть.
Знову скрипнули iржавi завiси. Аж серце дiрчавi? вiд цього скрипу.
Магазаник зупинився. Iти чи не йти? Iти чи не йти? Зараз уся земля йому
стала хиткою кладкою, а вiн старцем сто?ть на нiй перед сво?ю недолею. Не
гнiви ??, не гнiви. Тихенько iди по пiдснiжниках додому, гризи там пальцi
або запивай свою гризоту казенною горiлкою та бий лихом об землю, бо
iнакше ось зараз лице в лице стрiнешся з бiдою. Та нема сили вiдвернутись
од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську вiйну вiн
одного разу кинув у пельку сво?му лиху одноокому калитку з червiнцями i
дорогими камiнцями. I на це треба було завзяття, а тепер його нема... Iти
чи не йти?..
А тим часом з пiдземелля пiднiма?ться його лиходiй. Як i думав - це був
вiн, - Данило Бондаренко. Iдейний! Поки не бачить, може, подалi вiд грiха?
Одначе враз усе збунтувалося проти тако? ганебно? втечi, а кров так
шугонула в голову, що аж загудiла вона. Магазаник люте зривав з плеча
рушницю, пiдводить мушку пiд серце Данила i - пан чи пропав - хрипить
якимсь незнайомим, розтрiсканим голосом:
- Стiй! Стрiляти буду!
Данило здригнувся, потiм здивовано пiдвiв голову, зустрiвся очима з
лiсником i не злякався шомполiвки, а щиро зареготав:
- Це ви, дядьку Семене, жарту?те з перепою чи й справдi бабахнете зi
сво?? гакiвницi? Ото буде i менi, i вам печалi.
- Стiй! - уже почув свiй голос, i звiдкись долинули похороннi дзвони.
Це минуле озвалося дзвонами, коли вiн отак колись тримав у руках не
шомполiвку, а трьохлiнiйку. - Стрiлятиму.
Данило паче злякано пригнувся, ще смiхотливо зирпув на Магазапиiга й
весело гукнув у дверi пiдземелля:
- Хлопцi, ховайтеся по всiх закутках, бо Магазаник збира?ться воювати
пае! - I знов безтурботно засмiявся, а пiдземелля щось загугпiло йому.
"Виходить, привiв, пекельник, цiлу бригаду. Ще вранцi пiдземелля було
скарбом, а тепер ста? судом". I чого вiн не вiдiйшов од свого лиха?
Тремтячими руками лiсник спуска? рушницю, потiм сяк-так закида? ?? на
плече й поволеньки пiдходить до Данила.
- Що ви тут робите? - пита? якомога спокiйнiше.
- А ви, дядьку, не зна?те? - аж пiдскакують бiсики в сiроблакитних
очах. - Ну й перелякали ж ви мене - серце i досi, як заячий хвiст,
б'?ться.
- Тодi звиняй. То чого ви тут порпа?тесь? Старовину якусь чи скарби
шука?те в скитку? Було тут колись усяко? всячини, навiть образ вiд Богдана
Хмельницького. Не за ним пантру?те?
- Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви пiдшитi? - похиту? чубом
Данило i пегадапо, махнувши руками, як птах, зрива? з плеча лiсника
рушницю.
- А це що?! - обурено скрику? Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.
- Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спiльник? -
насмiха?ться Бондаренко.
I тiльки тепер лiсник збагнув, що його пiддурив оцей жовтодзюб: у
пiдземеллi ж, окрiм луни, нiкого нема. Нiкогiсiнько! Вiн чу?, як лють
пасманисто вибива?ться на щоках, i щосили б'? Данила ногою в пах. Але
хлопець вчасно вiдскочив, потiм, наче довбнею, ударив кулаком лiсника в
груди, i той навзнак упав на землю, набухаючи шумом кровi й лiсу. Вiд
образи, вiд безсило? лютi хотiлося заплакати, заголосити. Як же його
пiдманули! I хто? А вiн, дурень, стояв бiля скитка, наче пiдмiнений. Хоч
голову зарятовуй тепер, i, куцьорблячись, охоплю? ?? обома руками. Та
хлопець не б'? його, а добива? словом:
- Як воно, дядьку? Прогрiвся грунт пiд вами? "Щоб тебе чорти у пеклi
прогрiвали".
- Даниле, що ти зробиш зi мною? - спитав, встаючи з волого? землi, де
пiдводились i не пiдводились притолоченi ним пiдснiжники.
- Поки що нiчого, але зараз пiд цi?ю цяцькою, - гойднув рушницею, -
поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з
пiдземелля, що треба забрати.
- В село ти мене пе поведеш, бо не пiду, а стрiляти ж не будеш. I нащо
тобi мо? безчестя? - сказав сумовито. - . Краще пiдемо на мирову. Так i
менi з Стьопочкою, i тобi буде лiпше.
Данило зрозумiв, що Магазаник таки нiкуди не зрушить з лiсу. I рушниця
не настрахав його. Що ж робити тепер? Пiдеш сам у село, так, дивись, поки
повернешся, вiд зерна i слiд прохолоне. От незадача... Вiн покосував на
лiсника:
- Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ' Магазаник
оглянувся:
- Вважай, по-королiвськи, ?й-богу. - I знову озирнувсь. - Пiдемо до
мо?? оселi, i я тобi з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованцiв -
стiльки, скiльки ти не заробиш i за п'ять рокiв свого вчителювання. Воно
iде? iдеями, а ?сти щось треба.,То по руках?
Данило не то зморщився, не то посмiхнувся, покрутив головою:
- Малувате, дядьку, малувато. За iде? бiльше платять. Магазаник
здивувався, насупився:
- Це ж дурнi тобi грошi пливуть, а ти кажеш малувато. - I докiрливо
глипнув на хлопця: - Але торг ? торгом. Давай свою долоню.
- А ви вiдхопите ?? з плечем - я ж знаю вас, - прода? зуби Данило i
нiчутiньки по журиться. Що воно за людина?
Лiсник кинув очi на землю, на знiвеченi ним пiдснiжники i впiвголоса
пробурмотiв:
- Тодi бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч i не морочи бiльше голови.
Чого ще тобi треба? Це ж десять рокiв тво?? працi!
- I все життя безчестя! - нагло обрiзав Данило, i золотавi колоски його
брiв шарпнулись навсебiч. - Невже ви дума?те, що й совiсть
купу?ться-прода?ться?
- Так чого ж тодi ти торгу?шся зi мною?! - обурю?ться Магазаник.
- Хотiв побачити, який ви в торгу. Може, це i менi згодиться, -
насочу?ться ?ддю кожне слово.
- А коли я тобi двадцять тисяч дам?
- Навiть мiльйони, дядьку, не пособлять нi вашi, нi чи?сь. Отаке-то...
I Магазаник збагнув, що вiн нiчим не спокусить цього дивака, який
тiльки й статкiв ма?, що черевики на ногах та виношене пальтечко на
хребтi. От цi iдейнi! Не було через вас життя в революцiю, нема й тепер.
Переляк кам'янить його нутро, i вiн, похнюпившись, ледве вичавив слово:
- Що ж ти хочеш робити зi мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш.
Може! А мене до суду?
- Мабуть, так воно й буде.
- А ти подумай - i не дуже старайся, - вже не прохання, а прихована
погроза озвалася в голосi лiсника.
- Це ж чому?
- Бо мало буде радостi в усiх судах i тобi, i менi. Ти, скажiмо, почнеш
топити мене, а я впрусь на сво?му: не мо? просо, не мо? й горобцi. Свiдкiв
же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тiнь на когось
кинути.
- Яку тiнь? - i диву?ться, i хмарнi? Данило.
- Хоча б, к примiру, таку: чого ти, а не хтось iнший знайшов це зерно?
Може, ти з кимсь у спiлцi в цьому дiлi? Воно ж так у свiтi: над одним
гримить, а другого блискавка б'в. Хтось мудро вигадав: обережно iди по
землi, бо завалишся.
Данило тiльки головою похитав i торкнувся пальцем чола.
- Скiльки ж хитрих ходiв у вашому кротовищi. Так-от: судитись я не буду
- вiзьму грiх па душу, якщо ви допоможете завезти збiжжя в село на ваших
конях. Не подумайте, що пiдступностi побоявся, - про зерно думаю.
- Спасибi й на цьому, - похмуро подякував лiсник.
- Пiшли по конi.
- Ходiм, - витиснув iз себе Магазаник i поплентався поперед учителя.
Бiля стайнi, де чогось непоко?лись конi, зупинився, втупив очi в учителя:
- Iще раз долею сво?? дитини питаю: не будеш топити мене?
- Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не сво?ми ногами пiдiйшов лiсник
до дверей стайнi i на якусь хвилю притулився до них, а в болючостi його,
вiд яко? спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашнiй день,
завтрашн? слiдство. Пiдозру воно таки буде мати на нього. А як ??
пiдкинути комусь? Було ж ранiше зерно i в дзвiницi, i в скитку. Ченцi
розбрелися по свiту, а старi запаси залишились... Старi запаси! Та й
прокурор Ступач не повинен дуже насiдати, бо ж нiколи без меду не ви?жджа?
од нього... Здурiти можна вiд цього жовтодзюба, - кинув ненависний погляд
на свого ворога, який зараз бавився його шомполiвкою...
Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сiльради склали
списки родин, яким доконче потрiбна була допомога, й до ночi роздали людям
зерно, лише два мiшки залишили про всякий випадок.
А другого дня до школи на бричцi примчав прокурор Прокiп Ступач, вiн
постукав у дверi класу, де вiв урок Данило, i в широкому напiввiйськовому
одязi став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж
вибивалися печатi погорди i самонадi?. й^Тiльки яка ця самовпевненiсть: чи
та, що виросла на перебiльшенi сво?? значимостi, чи та, що прикрива?
вiдсутнiсть значимостi?"
- Ви Данило Бондаренко?! - пiдвiв припухлi повiки, обраменi
темно-фiалковими вiями, що згодилися б i гарячоокiй красунi. Так. Я
прокурор вашого району.
- Дуже при?мно, - вiдповiв банально i вiдчув, як на вустах iдморзала
тривожна посмiшка. Чого б?..
- Прошу за мною!
- Але тiльки-по продзвонив дзвопик...
- Що?! - вiд несподiванки i подиву брови Ступача йоржами хжлетiлiг на
чоло, а вуста скособочило презирство. - Дума?те, шкiльний дзвоник бiльше
важить прокурорського? - Вiн повернувся i круто почав втискати в пiдлогу
скрип новеньких хромових чобiт, на яких пiдстрибували здрiбнiлi хрести
вiкон.
В учительськiй Ступач кинув на стiл опухлий портфель i, округдюючи
характернi очi кольору перестиглого бузку, одразу гнiвом i ?ддю вдарив
Данила:
- Ви за сво?ми переконаннями анархiст?
- Нi, комунiст, - коротко вiдповiв Данило i теж набичився, бо хiба ще
хвилину тому вiн мiг сподiватися на таке безглузде питання? Це ж для чого
одразу напускати на тебе пiдозру чи переляк?
- Комунiст?! - чи то здивувався, чи то задихнувся вiд несподiванки
Ступач, а потiм на скрижанiлих устах з кутка в куток перекотив недовiру. -
Чим ви доведете це? Чим?
Таке питання озлобило Данила.
- Невже сво? переконання треба доводити свiдками чи довiдками?
- Неодмiнно? - вигукнув Ступач. - Який ваш перший свiдок?
- Зараз мiй перший свiдок - бiль серця! - з гiркотою вiдповiв Данило.
- Що, що?! - здивувався, не зрозумiв Ступач, i в подивi окреслились
його квасолистi нiздрi. - Ви нiби захища?тесь медициною, терапi?ю?
- Нi, я захищаюся звичайнiсiнькою людянiстю. Як комунiст, я
переконаний, що в кожно? порядно? людини повинно болiти серце за людей.
Ступач знову ?ддю i непримиреннiстю вдарив Данила:
- Це демагогiя на даному етапi?
- Це переконання на все життя.
- Ви людянiстю хочете прикрити розбазарювання зерна i врятувати свою
шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хлiб?
- Час.
- Який час? - не зрозумiв Ступач.
- Нелегкий.
- Ви менi облиште цi штучки - теорiю нелегкого часуi Я вам з нелегкого
часу викрою тiсний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи
гнiву:
- Чув? Я теж цiкавився фiлософi?ю, думаючи, що це наука гуманiтарна!
- Це натяк на мою професiю? - Ступач уже розсiкав його скособоченими
очима, де шаленiв колiр бузкового одцвiту.
- Нi, це натяк на ваш характер та на вашi покрики.
- Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумi?те, перед ким сто?те?! - I
Ступач ударив кулаком по столi. Тепер Данило якомога спокiйнiше сказав:
- Не бийте кулаком нi мертву, нi живу матерiю, навчiться шанувати ??.
Ступач задихнувся вiд обурення:
- Я сподiвався, хлопчисько, що ви пока?тесь, визна?те сво? помилки, що
розбазарили хлiб.
- А я сподiвався, що ви поцiкавитесь, хто заховував хлiб.
- Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалака?мо в iншому мiсцi, хоча менi
й жаль вашо? гордо? молодостi. Гордих час швидко скручу? в баранячий рiг!
- Вiн вискочив iз-за столу, схопив нортЙ"едь, грюкнув дверима i подався
шкiльним подвiр'ям на вулицю, де стояла його бричка.
I тепер противний холод ударив Данила пiд серце, усiвся на плечi,
пригнув ?х сво?ю вагою. Хлопець трiпнув ними, сквдаючх цю вагу, приклав
руку до серця. Чого ти злякався? Не бiйся, но дрiбнiй. Чу?ш?
Трохи заспоко?вшись, вiн знову повернувся до класу, до принишклих
дiтей, спромiгся для них на посмiшку, спокiй i таки аакiнчив урок, а потiм
пiшов блукати в луги, якi вже на сво?х долонях тримали зелень i першi
кетяги первоцвiття. Кому воно, розкривши вi?, завтра дивитиметься в очi? I
знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах i в мiжплiччi. Та хай, що
буде, те й буде, а вiв, не кидаючи'на важницю обережнiсть, якось допомiг
людям. Але ? й iнша мудрiсть: обережно iти но землi. Таке ходiння i
плазуванням може стати...
Бiля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою
вiзнику i, покосувавши на свiй вiйськовий одяг, швидко пiшов до
приймальнi. З порога вiн коротко запитав секретарку:
- Я? - I кинув сво? характерне око на дверi.
- Будь ласка, будь ласка, Прокопе Iвановичу, - враз заквапилася i
почервонiла дiвчина, яка хоч невiдомо чого побоювалась професi? Ступача,
та не страхалась його вiзантiйських очей. Секретарка багато читала i все
нерозгадане чи пота?мне називала вiзантiйщиною.
Ступач гарно подивився на дiвчину, зовсiм збивши ?? з пантелику, i зник
за дверима.
- А начадили - хоч шаблю вiшай! - театрально зупинився посеред
просторого кабiнету. - В приказцi вiн сокиру замiнив шаблею, бо перед ним
сидiли колишнi червонi козаки - секретар райкому Вiктор Мусульбас i
вiйськовий комiсар Зiновiй Сагайдак.
- Таки начадили, - погодився Мусульбас i поклав люльку бiля
чорнильницi. На горбоносiм виду його пiсля хвороби тлiли рiвнi рум'янцi.
"Наче материки на нiмiй картi", - прикинув собi Ступач, який i
недолюблював, i побоювався секретаря, бо той i досi не може забути його
лiвих заскокiв. Минулися ж вони, минулися! Та й хiба ж тепер на роботi не
вилузуюсь зi шкiри?
- Сiдайте, розказуйте, коли ? що розказувати, - трусонув чорними
кучерями темнолиций Сагайдак.
- Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, - знову вдався до
народно? творчостi Ступач. - Що ж його вам? Був я i в Магазаника, i в
скитку, i в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще вiд ченцiв, якi
вмiли таки господарювати - в ?хньому пiдземеллi i досi сухо, хоч перець
тримай. А от Бондаренка треба покарати!
- Так уже й покарати? - сумнiв i наче невдоволення тiнями пройшли в
горiхово-карих очах Мусульбаса.
- Неодмiнно! Щоб свiй свого боявся! - I Ступач так рубонув рукою, наче
й вiн був у червоному козацтвi. - Дума?те, Бондаренко покаявся? Коли б не
так! Я йому одне, а вiн менi друге, я йому друге, а вiн менi трет?...
- Ви йому трет?, а вiн вам четверте, - насмiшкувато продовжив Сагайдак.
- У вас до сотого не дiйшло? Ступач образився:
- Поговорiть ще ви з ним, то й до сотого дiйдете.
- Та поговоримо, - загадково пообiцяв Сагайдак.
- От вiн i покаже свiй норов, як менi показав!
- А як ви з ним говорили? - пильно-пильно подивився Мусульбас. - Часом
не страхали?
- Не обiйшлося без цього.
- А для чого це вам?
- Як для чого? - I Ступач навiть посмiхнувся. - Треба ж мати зi страху
зиск.
- Що, що?! - аж пiдвiвся Мусульбас, i пiдвелись його материки.
Вiн переглянувся з Сагайдаком i, не сiдаючи, запитав Ступача:
- Ви не догаду?тесь, якi з цього зиску можуть бути втрати?
- Менi?
- На жаль, нам! Ступач стенув плечима:
- Хiба ж вам невiдомо, що в нашiй професi? через страх можна добратись
i до корiння, i до насiння.
- Не доберiться ним до нещастя, - зiтхнув Мусульбас. - Ви не думали, що
страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали -
подумайте, коли не погоджу?тесь з цим, мiняйте скорiше професiю. Ще не
пiзно.
- Але i по рано, - похмуро вiдповiв Ступач...
Уже дрiмало надвечiр'я, коли Данило побачив у лугах Терентiя Iвановича.
Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловiк пiдiйшов до нього, чогось
просвiтлений i наче помолодiлий. З якого б це дива?
- Посутенiло, - глянув на небо.
- I надворi, i в душi, - буркнув Данило.
- Чи не рано - в душi? - засумнiвався Терентiй Iванович.
- Ступач казав - не рано.
- Так час iде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.
- Тi самi гостi в ту саму хату? - одразу накостричився. - Тодi не пiду!
- Не вгадали - секретар райкому i вiйськовий комiсар при?хали.
- Ого! - мимоволi вигукнув Данило, i в куточках уст вибилась гiрка
посмiшка. - Яко? честi доскочив...
- А може, й честi, - розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев'яну ногу
з луговини, i витиснутий нею слiд почав затiкати водою. Отак iде чоловiк
по землi i залиша? за собою джерельця. - Ти ж не дуже переживай, бо серце
ма?ш одне, i таке, що й комусь знадобиться, - i добра посмiшка вiд уст
перекинулась на його пiдкучерявленi вуса.
- Ступачевi вже знадобилось.
- Що Ступач? То одноденка. Правда, не одному ця одноденка поранить
душу, але й це треба пережити.
- А хто ж тi, що при?хали зараз? Що вони за люди?
- Коли були в червоних козаках, тодi хороша слава ходила за ними, а
тепер не знаю, бо нещодавно з'явилися в нас. Прiзвище ж секретар ма?
чудернацьке - Мусульбас, а в комiсара запорозьке - Сагайдак, хлопцi звали
його Сагайдачним. I от, повiриш, Мусульбас пiзнав мене, хоча й бачились ми
в громадянську лише разiв зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов
на мене, обiйняв i заплакав. То й подумалось тодi: як буде в нас ось така
справжня душевнiсть, то все нам буде по силi...
В учительськiй Данило застав Дiденка, бiлявого бритоголового, що мав
журнi очi, секретаря райкому i статурного, з циганською вродою комiсара.
Торопiючи, збираючись у вузлик, зупинився бiля порога.
- Ви Бондаренко? - без прелюдi? запитав секретар, пiдвiвся, ступив до
Данила i подав руку, на якiй бiлiло рубцювате перехрестя шрамiв.
- Бондаренко.
- Славне прiзвище! Iсторi?ю пахне, - пильно вдивля?ться в нього
Мусульбас. - Бондарювати ж умi?те чи розгубили батькiвський спадок?
- Трохи вмiю.
- А коли зробите бочку на огiрки, розсiл буде витiкати чи аi? дг
негадане запитав стрiлчастобровий Сагайдак,
Данила здивувало таке запитання: насмiшка, чи що? I вiй теж вiдповiв
по-селянськи:
- Якщо бочку робитиму для добро? людини, то розсiл не витече, а для
погано? - то й огiрки не вдержаться.
- Данило Максимович у нас молодець! - втрутився в розмову Максим
Петрович i поглядом пiдбадьорив свого вчителя. - Прошу вибачення, бо менi
треба ще на вечiрнiй урок, - i вийшов з учительсько?.
- Шапка батькова? - глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав
у руках.
- Батькова.
- I вдача така ж запальна, як у батька була? - примружився Сагайдак.
- Не знаю.
- Зна?ш! Так роздав, хлоаче, хлiб? - перейшов на "ти" Мусульбас.
- Роздав, - щось крижиною тенькнуло всерединi, вiн зiбрав на перенiссi
упертi зкоршки i зовсiм недоречно згадав улюблену приказку Богдана
Хмельницького: "Що буде, то буде, а буде - як бог дасть". Що буде, а
стоятиму на сво?му.
- I не ка?шся?
- Роздавати добро - не грiх, ховатися з ним - грiх. Сагайдак
посмiхнувся, переглянувся з Мусульбасом.
- Ступача злякався? - запитав той.
- Не дуже, але радостi вiд його крику й погроз не мав, бо, зда?ться,
вiн належить до спадко?мцiв князя Iзяслава, який ще в дванадцятому вiцi
глаголив: "Аби дав бог здоров'я, а месть буде". Не дай бог такому крикуну
доскочити велико? влади.
Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потiм правицею полiз до
голови, з яко? тиф громадянсько? зняв кучерi.
- Далеко ти заглянув. I, на жаль, щось iстотне пiдмiтив у характерi
деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер про тебе:
вiрно зробив, що роздав хлiб, бо насамперед треба рятувати людей.
- Спасибi, - ожив Данило.
- Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно - не така вже
й велика мудрiсть, аби воно тiльки буде, - i посмутнiв чоловiк, бо й вiн
не мав його. - Мудрiше - виростити хлiб. Ти вмi?ш ходити бiля землi?
- Наче вмiю.
- А ти менi без "наче". Зна?ш хоча б те, що робить ваша школа?
- Цей курс науки, зда?ться, вивчив.
- А це правда, що хотiв бути агрономом? - запитав Сагайдак.
- Правда. Та за розкладкою губкомiтету незаможних селян мене послали на
робiтфак при педiнститутi.
- Це добре, що тебе послало село, виходить, вiрило тобi. А за людську
вiру треба вiдробляти, - вже повчально сказав Мусульбас.
- Постараюсь, аякже, - не знайшов чогось кращого вiдповiсти.
- Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати, як Ступач. Страхайся сам
собi. Ми сьогоднi пiсля Ступачевого наскоку говорили про тебе, згадали й
твого батька, а тут я дещо розпитав у Максима Петровича. I думка наша
така: пошлемо тебе в сво? село головою колгоспу.
- Мене?! - оторопiв Данило. - "Вiд суду до посади..."
- Тебе!.. Злякався?
- Та вже ж не зрадiв.
- Одним тебе втiшати можу: не святi горшки лiплять. Скiльки разiв чув
цю приказку Данило, але, зда?ться, тiльки тепер вiн збагнув ?? вимiр.
Борсаючись у круговертi думок, запитав:
- А школа ж як?..
- От земля i люди будуть тобi новою школою... Допоможи людям дочекатися
нового хлiба, - пiдвiв на Данила сум i бiль горiхово-карих очей. -
Розумi?ш, хлопче, який тягар кладемо на тво? ще незатвердiлi плечi?
- Розумiю, - нiмотне дякував несподiваним гостям за довiру i водночас
потерпав перед сво?м завтрашнiм днем.
- Серце в тебе добре, хай труднощi не пiдiрвуть його, хай недалекi
людцi не озлоблять його. То по руках? Данило зiтхнув:
- Що тiльки тепер буде i головi, i рукам?
- Спiймав на словi, - покрутив лисою головою Мусульбас i прихопив на
не? вiдблиски лампи. - Ось тепер i суши голову над усiм та думай, як
спiва?ться на весiллi: "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Тепер тво?
село - твiй Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!
- На якiсь фонди можна надiятись?
- Нема? цих фондiв, - зiтхнув Мусульбас. - Однi гiркоти в. З них,
зловтiшаючись, скористаються нашi вороги. Та з ними нам дiтей не хрестити.
Нам за всяку цiну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!
- А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
- Не маю права приплющувати очi, але й за чуба тебе зразу не
хапатимемо. Що тебе ще муля??
- Надраннiй сiв. Заборонiть його. Це ж дурiсть. Мусульбас зiтхнув:
- I дурiсть не завжди заборониш... Сiй, коли треба сiяти, i рятуй
людей. А зараз ми тебе пiдкинемо в тво? село.
- Поночi? - здивувався Данило.
- Що для нас нiч, коли ма? зiйти козацьке сонце? - заграв стрiлами брiи
Сагайдак.
- А як переберетесь тепер до мене i до себе через броди?
- Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди - не
журба! - I щось сво? згадав Сагайдак. - А от ? iншi в людини броди
блакитний, як досвiт, - .дитидсз-ва, потiм, наче Сон, - хмiльний брiд
кохання, далi - безмiрно? роботи. i турботи, а зрештою - рукi i прощання.
Жiй дiд, бувало, казав: чотирма бродами стiкають води життя, а назад не
повертаються...
- То й по конях, - обiрвав Сагайдака Мусульбас. I вони при мiсяцi
проскакували хмiльнi води, кiлька разiв полоуали на лугах сонних качок, а
коли зупинилися перед будинком Правлiння, Мусульбас вийняв з кишенi не то
торбинку, не то кисет i подав Даниловi.
- Ось тобi влада в руки - печатка, тiльки бiльше орудуй годовою, а не
печаткою. - Вiн простягнув Даниловi руку. - То й бувай.
- Куди ж ви? Може, в мене переночу?те?
- Вважай, мина?ться нiчка, треба ранок зустрiчати, - вiдповiв Сагайдак.
А коли Мусульбас пiшов до коней, тихо запитав Данила: - Ти чув, як у
ставках Цукротресту скидалася риба?
- Чув.
- I що подумав собi?
- Уночi забрести в ставок, а вранцi хоч дiтям наварити юшки.
- Догадливий ти, - примружився Сагайдак... - На тво?му мiсцi i я зробив
би це. То не вiдкладай таке дiло.
"I що воно за людина? Пiдсмiю?ться, насмiха?ться чи насправдi хоче
якось допомогти?"
Сагайдак, певне, зрозумiв, що дума? Данило, i шепнув йому:
- А хочеш, я тобi пособлю.
- Це ж як? - оторопiв ще необраний голова.
- Завтра пiсля зборiв ми з тобою вкрадемся на найбiльший став, де й
пiвпудовi коропи вигулюються. Там господарю? мiй добрий знайомий, то й
пiдкотимось до нього з возом i мiшками. А пiслязавтра вари юшку i дiтям, i
орачам.
- Збива?ш хлопця з пуття? - негадано обiзвався од брички Мусульбас.
На це Сагайдак невинно вiдповiв:
- Та нi. Це ми, як рибалки, про королiвську юшку говорили.
- Королiвську чи циганську? - запитав без огуди...
Отак негадаио i розгорнулась нова нелегка сторiнка iiиго життя. I
перше, з чого вiн почав, головування, - обiйшов усi хати села, заглянув у
очi i старих i малих, набрався в них журби та й пiшов на сепаратний пункт,
де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який
нещодавно повернувся додому з далеко? прикордонно? застави. Друзi
обнялися, мiцнiший Василь легко пiдняв Данила вгору.
- Василю, не вiдривай мене вiд землi. На це iншi знайдуться.
- Бiдний ти, Данило, ох, i бiдний, - засумували сизi, незвичцi на
темному виду очi.
- Будеш i ти зi мною бiдним, - пообiцяв Данило.
- Це ж як?
- Сiдай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дiтей. Завтра ж
для них вiдкрива?мо дитсадок. А що ма?мо для цього? Тiльки два мiшки зерна
та ложку молока з колгоспу. От i допоможи нам.
- Чим же я можу допомогти? - насторожився Гарматюк.
- Отим молоком, що приносять тобi на пункт. Звiту?ш ти раз на мiсяць?
- Раз.
- То, поки тво? начальство розбереться, що й до чого, ти вiддавай менi
невелику частку масла. За нього я вторгую все потрiбне дiтям. А з вiдвiйок
будемо робити пiсний сир. Його вийде, як я пiдрахував, по триста грамiв на
людину. А це вже щось важить.
- Швидко, по-злодiйськи ти пiдрахував, - огудливо похитав головою
Гарматюк.
- Не я - сама бiда пiдрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на рiчку, i
з улову будемо варити на полi юшку для всiх. Це щастя, що ма?мо рiчку й
лiс.
Темний вид Гарматюка взявся темною блiднiстю:
- Даниле, це ж через мiсяць суд нам...
У Данила затремтiли вуста, вiн обняв друга:
- Не треба, Василю, тако? сумно?. Не всякий злочин ? злочином. Повiр,
люди зрозумiють нас.
- Коли? - похнюпився Василь.
- Якщо не тепер, то в четвер...
Як це недавно i як це давно було. Що ж, i вiн наробив помилок, та було
й виправдання у нього: для людей вiн не жалiв нi свого часу, нi свого
серця...
- Крийок-крок, крийок-крок, - вже ближче, як доля його, обiзвався
молодий погонич, i Данило поурмлепою травою почав спускатися до
татарського броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни бiля самих
зiрок, а щастя так мало...
VIII
З розлогому полумиску до лини, що по самi вiнця затiк сонцем,
колобродиться, виру? ярмарок. Над картатою людською збiрнотою вiдлуню?
розтiч голосiв, ревище худоби, дзвiн кiс, гучання гончарних виробiв, сумнi
переливи сопiлки, дрiмотне квилiння лiри й ще десятки згукiв, що ма?
ярмарковий коловертень. А над усiм цим, угорi, обабiч спадисто? дороги,
стоять два вiтряки i хрестами крид перелопачують блакитнi шовки неба.
Семен Магазаник любив i торжища, i гульбища пiсля них, хоча й не раз
доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами. I пiд
яким би вiн хмелем не ?хав, завжди, про?жджаючи бiля скитка, норовисто
обертав од нього голову - i досi не мiг забути нi зерна в ньому, пi тi??
колотнечi, що була вiд нього. А сниток, хоч i руйнувався, все одно тримав
на стiнах горобину, що i в лютi зими червонiла гронами ягiд i скликала в
гостi лiсове птаство.
Сьогоднi лiсник при?хав не так щось купити, як прицiнитися та
домовитися з цибульниками й садiвниками, що вiн може мати вiд них на ранню
осiнь, бо хiба далеко до не?? Зап'?ш косарщину, зап'?ш зажинщини - та й
думай про кожуха i дорогу на Сибiр. Вiд однi?? згадки про це Магазаник
вiдчував холод у мiжплiччi й свiжий карбованець бiля серця.
Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврiн Гримич, який на всю
округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лiсника:
- Тобi, Семене, я зможу дати цибулi або часнику тiльки на закуску, - й
пiдвiв гаряче золото вiй на такi часничини, яких i на виставцi не побачиш.
За цс добро в Сибiру одразу вiдхопиш торбу грошей i ходи кумом королю.
- Це ж чого тiльки на закуску? - стурбувалося жорнувате обличчя
Магазаника, скривилися перестоянi вiхтики вусiв. "Бач, рудий, мов шершень,
а комизиться".
Та Лаврiновi навiть вiдповiсти лiньки, вiн одверта?ться од Магазаника,
кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно дума? про сво?. От уже
характер ма?! Двi вiйни вибивали з його тiла кров, виносили й життя, однак
не в силi були винести доброго степового спокою i добро? усмiшки чи
пересмiху. Чого не трапля?ться у житт?вiй веремi?, як, бувало, не
колотиться, його Олена, а чоловiковi i громи пе громи - тiльки бубпи.
Дивиться, дивиться собi, як якась недогода лихоманить його жiнкою,
неквапливо поведе золотим вусом, пiд яким ча?ться лагiдна насмiшка, й
скаже:
- Олено, ще й завтра день буде - угомонись на сьогоднi. Думала молодиця
хоч раз на вiку посваритися з чоловiком, однак нiчого не вийшло з ??
заходу, то й ма? собi жiночу зверхнiсть над ним, а вiн спокiй у свiтi. А
вже в роботi Лаврiн - вогонь: спробуй - дожени його, неквапного, чи в лузi
з косарями, чи в полi з женцями. I недарма про нього кажуть у селi: це з
тих, що робить хлiб. Правда, ма? чоловiк i сво? багаторiчне дивацтво:
шукати скарби в прадавнiх степових могилах.
- Лаврiне, може, в тебе не вродило? - не вiдчеплю?ться лiсник.
- У мене завжди родить, - навiть не дивиться на нього.
- То який тебе гедзь укусив, що робиш менi безторжя? - насупився
Магазаник, маючи сьогоднi вiд Лаврiна не шанобу, а поневагу. - Хочеш
могорич? Зараз же поставлю скаженiвку! Хочеш дармового палива? При?жджай
до мене тихцем увечерi! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або двi.
- Гарний мед у цьому роцi? - На вогнистих Лаврiнових щоках пожвавiшали
кетяги ластовиння.
- Не мед - саме здоров'я! А захочеш - навiть джмелиного вiд очей
привезу.
- У мене поки що очi не болять.
- Так можуть заболiти вiд цибулi й часнику, - пiдсмiю?ться лiсник.
На це вiн схоплю? спокiйну вiдповiдь:
- Чи не пiшов би ти до рудого дiдька?
- Бiля одного вже стою.
Тепер i Лаврiн почина? посмiшкою шеретувати сво? добро на щоках, а
вродило ж його, вродило! Та нi вiн, нi його огрядна гарячоока жiнка не
журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
- То чого ти, Лаврiне, затявся з цибулею i часником? Чи не збiднi? твоя
кишеня?
- Краще мати бiдну кишеню, анiж бiдну голову, - мружиться Лаврiн i
склеплю? сво? гаряче золото пiй. - Впоряди так, щоб я тебе не бачив
ниньки. - I спогордо одходить вiд розгубленого лiсника туди, де бiля
пагорбiв глечикiв, горшкiв, мисок i макiтер гра? рум'янцями i стрiчками
чорнобриве дiвчисько, а бiля не? увива?ться ставний закоханець, що ма? в
очах любов та молодече безжур'я.
- Ось геть, Петре, - нiби сердиться дiвчина i поправля? в косi квiточку
ясмину. - Дай менi хоч ринку вибрати.
- Нащо тибi ?? вмиираш? Давай закупимо гегь усi та й по?демо до мо??
хати.
- О, вже й по?демо! Який нетерплячий! - нiяковi? дiвчина и обома руками
вiдпиха? настирливого залицяльника, та згодом власкавлю?ться: - А що ж ми
тодi з усiма ринками будемо робити?
- Розставимо в два ряди вiд ворiт до дверей, щоб нiхто не заблудив до
нас, - недовго думаючи, пасталака? закоханець, i обо? починають смiятися.
Пуска? посмiшку в вуса i Лаврiн, не зводячи погляду з молодика.
- А в тебе ж вистачить грошей на всi ринки? - жартома пита?ться дiвчина
Петра.
- Мабуть, нi, - не журиться молодик. I тодi в розмову втруча?ться
Лаврiн:
- Ти ж, хлопче, на ярмарок пiшки прийшов чи хурою при?хав?
- Абощо? - диву?ться парубок.
- Не "абощай", а кажи, коли старшi питають.
- Хурою, - перезира?ться хлопець з дiвчиною i знизу? плечима.
- То пiджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу i ринок, i
горият, i глечикiв, i макiтер. Лови, горшкограю, завдаток. - I Лаврiн
кида? гончаревi калитку.
- Оце дива! - розгублю?ться парубок. - Хто ж ви, дядьку, такий?
- Старий друзяка твого батька. Вiн тобi часом не розповiдав про
кулеметника Лаврiна?
- Так це ви Лаврiн Гримич, що мого батька в громадянську врятували?! -
скрикнув хлопець.
- Сво?ю парсуною, - пiдсмiю?ться Лаврiн, а парубок кида?ться його
обiймати.
- Ой дядьку Лаврiне, чого ви так довго у нас не були?
- А ти ж хiба тепер бува?ш дома вечорами? - смi?ться Лаврiн i зирить на
дiвчину, що паленi? калиною. I де воно в свiтi ця краса береться?
А тим часом, оминувши щетинникiв, Магазаник зупиня?ться перед Оленою i
хтивим поглядом ловить ?? темно-вишневi пiдкасканi губи, якi, напевне,
добре знають смак поцiлункiв. Ма? ж бiсiв Лаврiн розкошування. Жiнка,
певне, вгаду? Магазаниковi думки, але не сердиться, а насмiшкувато цiну?
його вид.
- Олено, чого це твiй золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам
срiбло-злото виробля?? Чи вiн з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в
нього грошi дармують?
Молодиця мiря? лiсника гарячим оксамитом iжливо вiдмаху?ться од нього
гарною, отороченою вишиттям рукою:
- Нащо вам усе знати?
Та Магазаник не вiдчеплю?ться й пуска? ?дь:
- А може, Лаврiн знайшов у розкоiiищах скарб?
- Вгадали: таки нарештi викопав, - несiюдiиани нiдиовiдае Олена.
- Це ж де? - одразу тетерi?, хоч вiрить i не вiрить Магазаник.
- У степу бiля козацького броду.
- Бiля козацького броду? - перепиту?, непокоячись, Магазаник. - I що ж
там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?
- Були й золотi цяцьки, - лукаво гра? бровами i вiями жiнка.
- Ти бачиш! I що ви з ними зробили? - переходить на пiвшепiт лiсник.
Олена так глянула на Магазаника, начеб вiн з мiсяця звалився.
- Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усiх бокiв, я навiть до ши?
примiряла ?х, а потiм загорнула в пiлочку i... заховала в скриню.
Магазанику аж дух перехопило. Вiн сюди-туди кинув злодiйськпм поглядом
i знову пiвшепотом запитав:
- Олено, а ви поцiнно не продасте менi того золота? Жiнка хотiла теж
перейти на шепiт, але не витримала гри, засмiялась.
- Ти чого? - незрозумiле глипнув на не? Магазаник. - Га?
- Та нема цього золота в нас, - вiдгетькуеться рукою вiд лiсника. -
Однесли його в музей. Що вже там радостi було! А вам би зразу
купувати-крамарювати, - й на пiдкасканих губах молодицi, якi так i надили
до себе крутивусiв, з'являються глузи.
- Виходить, у музей накопали добра?.. - розгубився лiсник:
бач, як осмiяно його? I ким? Перегодя вiн уже спокiйно пита?: - А ти не
зна?ш, чого це Лаврiн передi мною дибки та гопки ста?? Чи вiн не мав мо??
пiдмоги з лiсу? Чи мо? бджоли зледащiли i гiрший взяток дають? Може, ти
вкоська?ш його?
- I не подумаю.
- Чого ж?
- Лаврiн не трутиться до мо?х курей, а я до його часнику й тютюну. Хай
робить, як сам хоче. Вiн у мене в усьому голова.
Магазаник здивовано глянув па жiнку, на свiжу блакить вишиття, пiд яким
споко?м лiта, споко?м материнства дихали високi перса.
- Потура?ш ти йому, потура?ш. За ним назирцi треба ходити, бо на iншу
накине оком.
- A нього око не лихе: хай i накцце ыа когось, - апiчутiнi:у не
печалиться Олена.
- Дiжки i дiжницi - купляйте, молодицi, - подав голос старий бондар, в
якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.
- Баби коханi, продавайте онучi дранi! - заторохтiв дженджуристий,
вертлявий ганчiрник, що мав скором i в очах, i в примовках...
- Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, - не вiдчеплю?ться
Магазаник.
- I ви повезли б на Сибiр? - перебила жiнка.
- А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?
- Пособляти, але не обдирати. Iдiть уже собi до iнших, - виправля? вiд
себе лiсника й зводить очi на вiтряки.
Так що ти скажеш на таке? Вже й у Лаврiново? жiнки засiялось на
iдейнiсть! Магазанику, схопивши облизня, треба було б набурмилитися, але
вiн уда?, що й не помiтив ?дi, й навiть вичерплю? губами посмiшку:
- Видно, Лаврiн немало накопав у могилах скарбiв, що такими багатими
стали. Потрусити вас треба, потрусити. - Розштовхуючи плечима ярмарчан,
швидко вiдходить од жiнки, а навколо нього вирують ярмарковi хвилi.
- Та купляйте, хай не плiснявiють вашi грошi...
- У вас торгу на копiйку, крику на рубель...
- Увечерi ж бiля верби! Чого ж ти мовчиш?..
- Люди он чують.
- А хiба вони не стояли бiля сво?х верб?
Невже й вiн стояв колись бiля сво?? верби, бiля сво?? любовi,
нашiптував ?й билицi, небилицi та рiзнi дурницi?.. Хоч би не вмовились
цибульникн проти нього, як Лаврiнова пара.
- Шевче-шкiродравче, скiльки за шкаповi просиш?
- Усi грошi...
- А за хромовi?
- Половину.
- То мiня?мось, мiняйле?
- Хто мiня?, той сорочки не ма?.
- А що я кажу: су?тний свiт, су?тнi люди.
- I зiлляв бог чашу свого гнiву на пас...
- Позолоти ручку, вродливий, - кидаю на карти життя.
- Бублички з маком, самi в ротi тануть!..
Невдалiк од бублейниць i паляничниць заскиглила лiра, i глухуватий
голос лiрника чомусь тривогою озвався в нутрi Магазаника:
Ой коли кiнець свiта iскончавться,
Ой тодi страшний суд наближа?ться...
Прямо на землi сидiв горболобий старець, що маз на широких плечах не
голову, а оберемок залежано? вовни, з яко? витикався хрящуватий носяра,
бiля старця лежали великi заяложенi торби й глиняна мисочка, куди
вряди-годи накрапало дрiбне срiбло й мiдяки. Магазаника не так здивував
сумний кант i патли лiрника, як його сила, що вчувалася пiд обтрiпаним
брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срiбна монетка впала не в
мисочку, а на землю, i волохань потягнувся до не? iржавою лопатистою
рукою, потiм глянув на сво?х слухачiв i неждано зупинив жовтi, як у
змi??да, очi на лiсниковi. I знову якесь лихе передчуття замлостилося
внутрi Магазаника. Зда?ться, нiколи й не бачив цього волоханя, а середина
аж колотиться. Вiн вийняв калитку, необачно витрусив з не? десятинний
червiнець з головою царя, поквапливо сховав його, а старцевi кинув
гривеника.
Якийсь захмелiлий вусань пiднiс лiрнику чумацьку рогову чарку:
- Випий, чоловiче божий, за грiшнi душi нашi.
- Спаси, господи, люди твоя, - лiрник лiвицею охопив чарку,
перехрестив, i вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.
- Тату, а ви чого тут прикипiли? - здивовано притерся до батька
Стьопочка. - Ви ж ранiше на всiх старцiв i лiрникiв собак напускали.
- Лiта, Стьопочко, лiта, - невиразно вiдповiв i пiшов помiж возами, ще
чуючи на собi важкий погляд лiрника. Чого вiн прив'язав сво? очi до нього?
Прямо, якесь диявольське навожденi?.
- Як у вас, тату, з цибульниками? - чогось радiсно гра? вiями й синькою
очей Стьопочка.
- Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?
- Вгадали! Але нiколи не вгада?те, з ким, - засмiялося чадо.
- Говори вже.
- З будищанським батюшкою.
- З будищанським попом?! - не повiрив лiсник. - Та що ти верзеш? Чи вже
в головi як у млинi?
- Iстинну правду кажу, - аж пiдроста? Стьопочка. - Тиняючись собi па
ярмарку, прицiнююсь до того, до сього, та й бачу перед собою свiженький
пiдрясник отця Венiмiана. I вiдразу ж згадав будищанське гробовище. Ви ж
зна?те, що воно геть усе засаджене яблунями, i не якимись там саблуками, а
найбiльше зимовими ранетами. От привiтався з батюшкою та й гарненько
питаю, чи зародили на кладовищi яблунi?
- Уже гiлля вгина?ться, - каже батюшка. - А нащо це тобi, чадо?
- Та пракшiув собi, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти кладовище в
оренду.
I не повiрите: батюшка мало не пiдскочив на радощах. Уже за чаркою я
стямкував, що в нього катма грошей на ремонт церкви. З усього видать,
збiднiли будищанськi паравiяни, то недорого панотець i за кладовищанськi
яблука заправить.
- О, ти, Стьопочко, прозорливцем ста?ш! - розчулився батько. - А я й
досi не змiтпв орендувати гробовнща. Це ж цвинтарне яблуко, либонь, у
пiвцiни обiйдеться.
- Та, звiсно, в пiвцiни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.
- Чого не скажеш у гнiвi, - потис мiцнувате плече сина. - Спасибi -
догодив.
Неждано-негадано Магазаник побачив перед собою великооку тонкостанну
дiвчину, що мала на плечах цiлий снiп свiжого пшеничного волосся.
Стьопочка, подивившись на незнайому, розгублено заграв млинками вiй i
загубив язика в ротi, та й сам лiсник здивувався: з якого ж поля взялося
таке диво на ярмарковiй колотнечi?
- Пробачте, ви не товариш Магазаник? - пильно, немов чита? його роки,
вдивля?ться фiалковими очима, де вмiстились i довiра, i сполох, i
вечоровий чар.
- Ти вгадала, - Магазаник уважно цiну? дiвоче личко, нiжно обведене
пiдборiддя, довгi вi?, тiльки не може вгадати, що кри?ться в пересвiтах
пiд ними - недоторканiсть чи та принада, що топить чоловiкiв: отак, не
питаючи броду, шубовсть у воду. - Тобi щось треба вiд мене? Може, лiсу на
нову хату? - й значуще покосував на Стьопочку.
- Ой нi, - збентежилась дiвчина, i втемнiла глибiнь ?? очей. Хто збагне
?? i хто втопиться в нiй? - Менi треба ?хати в Тарноруди на роботу.
- Ага, на роботу, - закивав головою Магазаник, i сяк i так пасучи
дiвочий обрис з голови до нiг. - Ми тебе довезем до свого лiсництва, а там
уже рукою подати до ?арнорудiв. Учителювати ?деш?
- Нi, агрономом, - з прихованою гордiстю i навiть подивом оказала
дiвчина. I ?й ще новиною гучало це слово.
- Агрономом?! - витрiщився на не? зеленню i пiщаником лiсник. - Ти
закiнчила технiкум?
- Нi, iнститут.
- Аж iнститут!.. - спочатку не повiрив, а потiм навiть зiтхнув i глянув
на Стьоночку, який стояв, наче слуп. - Це так гарно з одного боку, а з
другого - нiяк не завидую тобi.
- Чого ж? - здивувалася дiвчина, гойднулась, i гойднулася на плечах ??
свiжа пшениця.
- Про це й говорити не хочеться, - i на обличчi Магазапика почина?
тiнявитись удаване спiвчуття.
- Говорiть! - тихо наказала дiвчина, i навiть у цьому ?диному словi
вгадувався характер.
Лiсник оглянувся, прихилив голову до дiвчини:
- Тодi скажу по секрету: у нас не голова колгоспу, а якийсь гаспид.
Вiн, пекельник, не те що людей - сам себе зароганнв роботою. От накладе на
дiвочi плечi волячу ношу, та й звiтрi? твоя краса.
На довiрливе обличчя дiвчини вiдразу лiг сутiнок, а в очi зайшов
смуток.
- Але ви не крепко журiться, - нарештi знайшов свого язика Стьопочка. -
Хоча голова в нас iз товкучих, та люди не зобидять вас, i вообче. - I так
гiйглянув на батька, що той зрозумiв сво? чадо.
- Що правда, то правда, - погодився Магазаник. - Та й село наше
поволеньки вибива?ться в люди, за хлiбом i до хлiба не ?дуть тепер на
базар. А як тебе звати-величати?
- Мирославото Григорiвною Сердюк.
- Так-от, Мирославе Григорiвно, довгi думки залиш на осiннi ночi, а
зараз бери сво? речi, та й по?демо. Може, i наш хлiб незгiрше вашого.
Мирослава притихла, гойднула станом, потiм рiшуче сказала:
- А може, козак не без долi, а дiвка не без щастя? Я зараз же прийду.
Де ви будете?
- Он бачиш жовтим лубом укритий вiз i кадубець на ньому? Це наш.
Дiвчина глянула на вiз, на конi й метнулася од Магазаникiв, на ??
плечах зашелестiв оберемок волосся.
- Хоч серпом жни, як пшеницю, - сказав лiсник i лукаво повiв однi?ю
бровою: - Агрономша - це не вчителька! Як вона тобi?
- Славна. Ви ж менi дайте трохи грошей, - i покосував па батька: що цей
шкрабун нашкребе йому.
- Грошi, гарна жiнка та добрячi конi - то смерть, - у задумi сказав
Магазаник, полiз рукою до кишенi й глянув на вiтряки, якi аж навшпиньки
спиналися, пориваючись до неба. I в цей час вiн плечима почув на собi
чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу - лiрника, котрий виносив iз
ярмаркового шарварку сво? кудли й заяложенi, навхрест почепленi торби, в
яких неволився святий хлiб. За облисiлими повiками старця таврами
викруглились настороженi вирла.
"Чого тобi, хребетосилий? Що ти пасеш сво?ми буркалами:
чиюсь копiйку чи душу?" - повернувся спиною до лiрника.
А ось з-помiж ярмарчан i дiвчатко вивива?ться зi сво?ю ношею. I на яких
дощах, i на яких зорях воно виростало, i кому вiн повезе па своему возi що
синьооку судьбу? Ех, лiта, лiта. Чому ви пе по-. верта?тесь назад?.. Коли
б у макотертi Стьопочки було трохи бiльше лою, то мiг би закрутити голову
агрономшi, та, зда?ться, в нього на розум недорiд. Правда, ? в хлопця i
сила, i хитрувата спритнiсть, але зараз всюди бiльше розуму питають, бо
епоха.
- Ти ж тiльки не дуже патякай перед нею, бiльше очима та вiями пряди -
ця робота всiм дiвчатам подоба?ться, - тихенько шепнув синовi, що вже
подзвонював бiля воза упряжжю.
Стьопочка щось буркнув i втупив погляд у Мирославу.
- Ось i я, - довiрливо посмiхнулась дiвчина.
- Сiдай назад, та не зломи насад, - пожартував лiсник i хотiв пособити
?й вибратися на воза.
- Я сама, - вiйнула легким платтячком i вмить опинилась на возi, ще й
ноженята спустила з полудрабка - що то селянська дитина.
З ярмарково? колотнечi повз вiтряки ви?хали в рожевий надвечiрнiй
сонцеграй, що м'яко тремтiв над обважнiлими нивами, вони пiдiймали й
пiдiймали з пагорба на пагорб пiвсон житнiх i пшеничних корогов. Навколо
стояла така тиша, що чути було золотий дзвiн переджнивностi.
Аж тут, у стелу, вiд Магазаника вiдв'язались чужi очi, й вiн з
полегкiстю сказав собi:
- Поле ж - як тихе море! - I подобрiшав пiщаник в його очах, що теж
розумiли не тiльки силу, але й красу ниви.
Та ось позаду почувся тупiт коней. Батько й син одночасно повернули
голови.
- Зда?ться, сам товариш Стуиач трюхика?? - I Магазаник притримав конi.
- Таки вiн, - ствердив Стьопочка, на його i на батьковому виду одразу ж
заграли спочатку хитруватi, а даяi догiдливi посмiшки.
Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колiнкування?
Бричка порiвнялася з возом. Магазаники запобiгливо пiдняли вгору
картузи.
- Доброго здоров'я, Прокопе Iвановичу! Доброго здоров'я! На
еамовпевиеаому обличчi Ступача ворухнулась доброзичлива насмiшка:
- Ще, купцi а Бару - нi грошей, нi товару?
- От i де вгадали. Прокопе Iвановичу! - Лiсиик весело глипнув на
Мирославу. - Бачите, який красний товар веземо з торгу?! Одна брова -
варта вада, а другiй - i пiяи вемаi Аж агрономом буде в нас. А ви ж, коли
ие секрет, куди? В Тарнорудя?
- Тарноруди.
Магаааник спiвчутливо зiтхнув:
- Ох i не солодко вам iз пашим правителем, iз Бондаренком, значить.
Ступач одразу посутенiв, а лiсник м'яко-м'яко пустив голос:
- Може, Прокопе Iвановичу, по дорозi завернете й до нашо? хати? Вона
вже вас iз весни очiку?.
- А що там у вас?
- Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя: голодним i тверезим
вiд нас не по?дете. У печi стоять душеники i чумацька а пiдвишениками та
м'ятою каша.
- Каша з грибами i м'ятою? - здивувався Ступач. - Про таку заправду не
чув.
- А в нас i покушту?те. Та й до кашi щось знайдеться, натуральне,
лiсове, якого в ресторацiях i за щире золото не роздобудеш.
- Спокуша?те ви мене.
- Не спокуша?мо, Прокопе Iвановичу, а поважа?мо, як невтомного дiяча i
людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнiшими станемо.
- Ох, i лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! - подобрiшав Ступач.
Магазаник не образився, а пустив облесливу посмiшку по вусах:
- А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо вам виднiше. То ви на
бричцi - попереду, попереду, а ми возом - за вами, та за вами, та пiд
вашим керiвництвом. Правда, дiвонько? - повiв бровою на Мирославу, i в то?
згасла настороженiсть до солодкомовного лиса: жарту? ж чоловiк.
А чоловiк, ще не приховавши усмiху, вже прикида?, чим вiн буде
заставляти стiл, якого ?жака пiдкотить за столом супроти Бондаренка та що
покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя -
це та драбина, по якiй можна i вгору до ворiт раю видряпатись, та можна й
помiж щаблями гепнути в чортi-що. От сколупне Ступач Данила, тодi й
побачимо, хто з лiсу вигулькне на голову! Як його руцi, що зараз батогом
пiдпалю? конi, потрiбна печатка! Правда, вiн i тепер живе, як у бога за
пазухою, але з печаткою була б iнша кумерцiя.
На якусь хвилину Магазаник пiрнув у марево сподiвань, та неждано на
нього глянули вирли ярмаркового старця, i пiд серце пiдступно вдарила
холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана, тривога
минулих рокiв. Де взялась вона i на якi ярмарки податися з нею?..
Лiсник мимоволi зiтхнув, чим немало здивував Стьопочку, що i так i сяк
грав млинками вiй до дiвчини, а вона лише придивдялась до надвечiрнiх
iiпв, що з пагорба па пагорб пiдiймали пiссои житнiх i пшеничних корогов.
Ох, не пiд цими корогвами спаскудив вiн свою молодiсть. Тепер тихцем ?дь
iз ярмарку i не важ на тi часи, що не для тебе йдуть. Iз них можеш ти
вирвати червiнця, та навряд чи вирвеш щось бiльше.
Над дальнiм полем зiйшла вечорова зоря.
"Як золота печатка", - сумовито подумав Магазаник i випустив зiрку з
очей, а натомiсть знов побачив лиховiснi тавра лiрника. I чомусь страшним
став йому цей вечiр, i вiн сам собi здався похилим привидом, що сутiнками
поверта?ться з ярмарку.
Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, наклика? на себе бiду? Ось до?де
додому i зразу ж притопить тривогу у чарцi, а далi вiзьме лопату й пiде на
ту могилу, де Лаврiн вiдкопав золотi цяцьки. Не тiльки ж гробаря году?
могила. Йому вже не терпiлося вирушити на пошуки золота, навiть
пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
Згадка про гриби несподiвано аж струсонула мiзками: чогось нагло сплив
дурний пiвгрiх, що не став грiхом. Рокiв з десять тому, коли паперовi
грошi iшли нарiвнi з золотими, його безсовiсно обшахрував продавець Влас
Кундрик. I тодi Магазаник приготував йому червоного павутинника - отого
пота?много осiннього гриба, який вбива? людину не зразу, а десь на
десятий-дванадцятий день. Вже й на столi стояла пекельна смаженина, та в
осганню хвилину передумав лiсник тру?ти продавця. Коли це було, а й зараз
моторошно стало. Ох це осiнн? гайвороння згадок! Видко, з ярмарку пiшло
життя, коли все частiше пiд серцем тенька? i дзумить острах...
IX
Вечiр уиав на сiлок, i в мiсячному снi притихли збезлюдненi сiножатi,
ниви й бiлi хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала то городом,
то подвiр'ям. Чогось ?й непоко?лось нинi, чогось скiмлив смуток в душi, а
думки все пiдмивали i пiдмивали ??. Ось iзнову, не знати чого, бреде на
город, зупиня?ться перед латкою оброшеного ячменю, що палахкотить
вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який у давню страшну нiч
принiс зi сво?ю кров'ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюсткiв маку, але
злякано вiдсахнулась: чогось ?й приверзлося - це не мак, а Стахова кров,
що стала маком. Дурна ж вона, дурна.
А де тепер Стах, що так любив ??? I мав за цю любов спiвчуття i печаль,
бо в такий час прийшов до не?. I де тi лiси, i де тi дороги, з яких прийде
чоловiк? I хоч би коли прийшов, i хоч би яким прийшов, вона чекатиме його,
вона сiятиме його ячмiнь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках - Ярослава.
Ось така жiноча доля. Ще дiвчиною, а потiм молодицею гадалось, що все
життя, як одну годину, проживе зi сво?м судженим, ?й страшно було навiть
подумати про тих вихилясниць, якi дво?ли себе, якi накидали оком ще па
когось, крiм мужа, якi розтринькували любов на рiзнi принади чи
жировиська. Вона й за жiнок ?х не мала, обходила десятою дорогою, щоб не
забруднитись нечестивiстю.
У татарському бродi несподiвано бухикнуло весло, потiм озвався щасливий
дiвочий смiх: напевно, молодята в любощах стрiчають свою нiчку, як i вона
колись iз Ярославом стрiчала. I що тi любощi? Сон, чи пiвсон, чи снивода?
I минаються вони швидко, як весняна вода.
Над бродом тихепько-тихсiiько стрепенулася пiсня:
Ой чи цвiт, чи не цвiт
Калинопьку ломить,
Ой чи сон чи посон
Головоньку клонить.
I вона колись у снi чи пе в снi клонила голову судженому на груди, а
Стаховi вже клонила з жалю до нього, та вiн, мабуть, i не догадувався про
це. А як до нього потяглися дiти! От тiльки жаль" що пе повiв ?х до тi??
черешнi, яка родить кетяги ягiд. Миколка й досi згаду? про не?.
Знову бухикнуло весло, а лслсчнха на хатi схлипнула крiзь сон, як
схлипу? немовля. Схлипування подруги, певно, розбудило й лелича, який,
вкладаючись спати, завжди хова? голову пiд крило.
- Це вiн бо?ться нежитi, - пiдсмiювався Володимир.
Ось лелич потягнувся, заклекотiв - щось занепоко?ло його. Оксана
стежкою пiдiйшла до ворiтець, якi вели з городу в садочок. Цi ворiтця не
зачинятимуться до само? осенi, бо на них поплелося огудиння гарбузiв,
позав'язувало над землею в'язь, то не треба тривожити ??.
Лелич знов заклекотiв i стрiпонув крилами. Кого ж вiн побачив? Раптом
тихеиько-тихенько скрапнули вiд вулицi ворота й хтось увiйшов на ??
подвiр'я. Лиха людина? Та що ж у не? красти? Хiба що одну душу? Так i ??
встигли обiкрасти. А невiдомий увiйшов у тiнь, потiм з'явився перед
дверима, пiдвiв руку, щоб постукати, але не постукав, понад призьбою
дiйшов до причiлкового вiкна, сiв на призьбу й провiв долонею по чолу, як
проводять люди пiсля важко? працi. Щось скорботне було i в цьому русi, i в
усiй постатi невiдомого.
"Та це ж вiн! Biн! - скрикнула душою, стерила й почула в собi таку
слабiсть, що мусила вхопитися за ворiтця, за огудиння, щоб не впасти. -
Чого ж вiн так тяжко сидить на призьбi? Чом не йде до хати? А може, це й
не Стах?" - Так само, тримаючись за ворiтця й шорстку прохолоду
батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:
- Сташе?!
Чоловiк стрепенувся од несподiвання, пiдвiвся, пiшов, а далi побiг,
вiдкидагочи вiд обличчя шелест вишень i мiсячну дрiмоту на них. От i
наближа?ться вiн iз синьо? ночi, з мiсячно? дрiмоти, чи з метелицi, чи з
рокiв, наближа?ться його подив, його сум, його радiсть.
- Оксано... Оксаночко!
- Сташе... Прийшов?
- Прийшов, - i через ворiтця охопив ?? руками.
- Оксано!
I вона вперше побачила його сльози, ?х не вичавив з нього навiть
присуд, а вичавило кохання до не?. Тепер Оксана почула, що i в нiй
стрепенулася не тiльки жiноча жалiсть.
- Прийшов? Милий... - вперше сказала йому це слово.
- Спасибi, Оксаночко, - у Стаха затiпались уста. Виходить, вiн
догадався, що зараз робиться з нею, виходить, вiн-знав, що ранiше в не? не
було до нього любовi. - А я думав: ти вже забула мене.
- Що ти, Сташе! - I вода, як могла, через ворiтця, обвилась навколо
нього.
Стах легко пiдняв Оксану над ворiтцями, притулив до себе, вицiловуючи
брови,уста, лице.
- Сташе, хiба так можна? - заборсалась на його дужих руках.
- Чому ж не можна?
- Ще хтось побачить.
- I хай бачить.
- А як зурочить? - уже лукавить од радостi й диву?ться сво?му
лукавству: хiба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив ??
на землю.
- Як же ти, Оксаночко? Як дiти?
- Усi ми дуже скучили за тобою. Усi! А Миколка й сьогоднi згадував i
тебе, i твою черешню.
- Завтра пiдемо до не?.
- I ти, Сташе, назовсiм? - прокинулась тривога.
- Назовсiм, - заспокiйливо поклав ?й великi руки на плечi. - Ти ж
зна?ш, я семижильний. Робив у тих лiсах за трьох. Та й провина ж моя не
така, як Ступач розписав. Переглянули справу - i вiдпустили до тебе, до
дiтей. От i знову ми стрiнемось iз Ступачем, - злоба погасила радiсть на
виду чоловiка.
- Сташе, не думай про нього!
- А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
- Кинь про нього! - притулилась до чоловiка.
- Кидаю, - Стах полiз правицею до внутрiшньо? кишенi пiджака. - Ось
тобi коралi, не дуже дорогi, та й не дешевi, - обвив шию подарунком. -
Думав, якщо забула мене, кину ?х у татарський брiд.
- Ой дурний ти, Сташе, - засмiялась i притихла, чуючи на собi його
подарунок, його руки, його чекання, любов.
Потiм, вбираючи одежею пахощi купальського городу, вони пiдiйшли до
латки ячменю, що присвiчувався тендiтними вогниками маку.
- Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
- Невже щодня? - не повiрив Стах, а очi аж засяяли.
- Згадувала й кликала.
- От я й повернувся на твiй голос, - втопив руки в ячмiнь, а той
солодко зашерехтiв по них достиглим вусом. - Говори ж, Оксанко,говори.
- Що ж тобi говорити?
- Що хочеш, аби голос твiй чути, - i прихилився до ?? плеча. - Скучила
хоч трохи?
- Ох i нерозумний ти, - вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
- Який уже ?. Говори щось, Оксанко, - торка? руками ?? косу, плечi,
стан.
- Здорожився? ?сти хочеш?
- I не питай.
- Я зараз нашпортаю картоплi, ти ж вирви кiлька свiжих огiркiв, а
квашо?ii дома ?. Тiльки огудиння не потолочи. Стах гласно засмiявся,
поцiлував ??:
- Господинько моя...
Оксана пригнулась i прямо пальцями почала пiдкопувати для нього
картоплю. Стах зверху дивився на жiнку, на ?? пальцi, що почали чорнiти
вiд волого? землi, на картоплю, що й при мiсяцi червонiла, i мав радiсну
бентежнiсть на серцi - воно вивiльнялось i вивiльнялось од рiзно? каламутi
й кiптяви. Коли ма? чоловiк вiрну дружину, то це вже он яке щастя. Оксана
зiбрала картоплю в подiл спiдницi, i тепер босi ноги жiнки до колiн
оброшувала роса.
- Якi в тебе гарнi ноженята.
- Он краще вирви огiркiв.
Стах навпомацки знайшов огiрок, вiдщипнув од огудиння, понюхав його й
потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за ?? спиною, до матiрки, до
соняшникiв i до вибiлених мiсяцем хмар, що притулилися до землi.
- Гарно ж у нас. I тiльки такий дурень, як Ступач, мiг подумати, що я
люблю оцю землю менше за нього.
- Вiн i людей i землю судить та все шука? комусь лиха, поки собi не
знайдо, - зiтхнула Оксана. - Ходiмо ж до оселi.
У хатинцi, де влiтку було холоднiше, на лiсовому сiнi спали дiти. Стах
схилився над ними, поторгав великою рукою.
- Як виросли вони. А Миколка в кучерi оберемок сонця захопив. - I
притулився устами до меншого, а потiм до старшого. А Оксана i всмiхнулась,
i зiтхнула.
- Чи ж слухають тебе?
- Слухають, помагають... Ходiмо. Треба мужу вечерю готувати.
У хатi Стах обняр дружину, торкнувся ?? западинки, вiд яко? розходились
перса.
- Аж пе вiриться, що я з тобою! - прихилився до персiв, до ?хнього сну
i чекання.
- Зi мною, чоловiче, - пiдвела вi? на нього, з яких скапував пiзнiй
мiсяць.
I тiльки тепер чоловiк повiрив, що вiн удома... що його чекали. В
нiмотнiй вдячностi вiн поклав голову на плече дружини i завмер,
прислухаючись до якогось дива, прислухаючись до не? i до свiту, що,
погойдуючись, кудись плив з двома сво?ми дiтьми.
Другого дня Стах iз Миколкою i Володимиром пiшов у лiс, там вони
знайшли оту черешню, де ягоди чорними кетягами обсiли гiлля, пiдсадив
дiтей, а сам горiлиць лiг на землю, головою п шапку чебрецю. Цiлюще зiлля
пощипувало йому потилицю, обдавало густими духмяними хвплями. Бiлою
хмарою, сонячним променем i переливом iволги стiкав тут час, i добрий
спокiй входив у кожну кровинку чоловiка. Але другого дня вiн розхлюпав
його.
Затемна, коли ще Оксана вiдпочивала, вiн вийшов у двiр, пiшов городом
до сво?х червоних макiв у ячменi, а далi зiбрався на риболовлю. Недалеко
вiд берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетiла з купини i захурчала
крилами. Це характерне хурчання озвалося в серцi чоловiка далеким
дитинством. Bin довго-довго стежив за нерiвним, хвилястим летом пташини,
прислухався до хурчання ?? крил та сумовитого квилiння: чи? ви? Чи? ви?
"Сво?? матерi дiти", - вiдповiв у думцi, а коли чайка упала в траву,
витягнув з берега човен, знайшов сво? старе мiсце на водi, що проросло
зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипiв до двох поплавкiв, але
не так бачив ?х, як Оксану. Неждано через якийсь час вiн почув ненависний
голос:
- Добрий ранок, Сташе, - на березi з рушницею за плечима стояв Семен
Магазаник i щиросердно посмiхався.
- Добрий ранок, - тихо вiдповiв Стах.
- Клю??
- Потроху клю?.
- I що спiймав?
- З пiвдесятка линкiв.
- Линкiв? Оце риба! Може, продасиш?
- А чого ж, можу й продати, - не пiдводив очей од води, на яку лягла
тiнь лiсника. - Пiд'?жджайте.
Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками
почав гребти до Стаха. Ось i торкнувся човен човна.
- А ти не перемiнився, Сташе, - привiтно, привiтно посмiха?ться
Магазаник, i все його обличчя сочиться радiстю: аякже, це так при?мно, що
чоловiк повернувся з далеких дорiг. - Де ж тво? линки?
- Линки? Зараз покажу, - Стах пiдвiв свою обплетену м'язами руку та
простяг ?? не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
- Що ти робиш?! - зойкнув лiсник. Стах зчавив його сорочку на грудях,
шарпнув до себе лiсника i з силою опустив у воду, а потiм пiдтягнув до
себе.
- Втопиш, iроде! - несамовито закричав Магазаник.
- Не втоплю, - заспоко?в його Стах. - То ти мене топив, а я тебе
купаю...
X
Споночiло. Заснула хвиля у бродi, заснув i присiлок над бродом. А до
нього нiяк не дотягне сво? снування отой волохатий, що так дитинство
нагаду?, сон: перед жнивами вiн завжди тiльки скрада?ться за Данилом, а
коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив'я!
Це та пора, коли в серцi селянина сходяться радощi й тривоги хлiба, а
мiж ними снуються й снуються древнi, певно, ще з язичницького вiку
прихопленi хлiборобськi жалi. Жаль було сивого й золотого колоса, що
нагойдався, нашелестiвся, наспiвався за лiтечко в полi i вже завтра,
зiтхаючи, впаде на землю, по?де до добрих людей, ляже теплим хлiбом на
столi.
До колоса, до цар-колоса Данило мав незмiнний трепет душi, чекав iз ним
зустрiчi ще тодi, коли вiн лише вгадувався в зеленому весняному сповитку,
милувався, як на його по-дiвочому нiжних вiях тихо бринiли цвiт i роса,
радiв, коли вiн набирався сили, й у тиховiйнiй задумi схиляв голову. I хоч
скiльки Давило дивився на це чудо, що з року в рiк нiби повторювалось, -
надивитись не мiг, i навiть синi волошки, здавалося йому, виростали тому,
що стiльки очей милувалося колосом.
А тепер у цю сяйливу нiч вiн прощався iз ним, бо iнакше не мiг, i мав
смуток, i мав радiсть од того прощання. От i перегорнув час iще один рiк.
Як прожито його помiж людьми i з людьми? Нелегко, в розумних i дурних
клопотах, у невсипущiй працi, в шуканнях, у надiях та в гризотi з деякими,
що навчилися примiтивiзмом витолочувати i хлiб, i людську гiднiсть.
Спасибi журналiстам, що захистили i врожай, i його. Та ней захист
породив i заздрiсть.
- Щось багато про тебе в газетi почади писати, - в'?в його Ступач.
- Не так про мене, як про землю, про врожай, який викохали люди,
всупереч отому графiку, що судомив нас. Ступач тодi одразу скипiв:
- Побув би ти на мо?му мiсцi - i тебе засудомило б!
- Тодi краще ви побудьте на мо?му, спокiйнiшому, мiсцi. Але на його
мiсце Ступач нiколи не позаздрить: вiн сво? честолюбство не нахилить до
землi, а пронесе через усi службовi щаблi, щоб пiднятися чи злетiти вгору.
Ступач розумi?, що Данило розкусив його, й тому ще бiльше по злюбив
норовистого голову. Та Даниловi байдуже до його любовi, тiльки пе байдуже
до його канцелярсько? запопадливостi й самовпевнеиостi: в ж такi щасливi
люди, що нiколи не сумнiваються в сибi. Так, це щасливi люди для себе, але
це нещастя для iнших...
Данило тихо входить у накупаний i нагойданий мiсяцем присiлок, що
вийшов чи то iз синього сну, чи з малювання, чи з татарського броду. То
град-Кiтеж увiйшов у воду, а наш присiлок вийшов з води та й купа? у нiй
тiнi хат i лелек, i не дзвони дзвонять над ним, а мiсяць пригорщами
розсiва? сво? зерно... Як добре, що й ми тепер будемо з хлiбом: уродило ж
цього року. Уродило! А нарiк ще краще ма? вродити, бо люди вже не слiпо
вiрять у силу зерна, пiднiмають його не тiльки турботою душi, а й розумом
науки. Незабаром мають i агронома прислати ?м. Аби ж вiн був схожий па
Максима Дiденка - отого вчителя й невтомного практика, котрий мрi? вивести
таку пшеницю, що не боятиметься нi морозу, нi вилягання, нi хвороб.
Давно вiн, Данило, не бачив нi Максима Петровича, нi Терентiя
Iвановича, нi його верби, повз яку нiколи спокiйно не пройдеш. Пiсля жшiв
неодмiнно по?де до пих.
На Оксанинiй хатi його ходу почув лелич, витягнувся i клацнув сво?ми
кастань?тами. Це найчутливiший i дуже товариський лелич у присiлку, вiн
дружить з Оксаниними дiтьми й пастушками, навiть iнодi загляда? у ?хнi
торбинки: а що там смачного?
- Лелеко, лелеко, до осенi далеко? - завжди радiсно питають його
хлопчаки.
Лелич поважно дибне на сво?х дибах i закива? дзьобом: мовляв, недалеко.
Вже виходячи з тiней i свiтла присiлка, Данило несподiвано почув:
- Добрий вечiр, Данилку!
Вiн оглянувся. Налiгши обома руками на ворота, йому приязно посмiхалася
Олена Гримич, яка все тепер ворожить бiля соняшв никiв.
- Доброго здоров'я, Олено Петрiвно, - Данило пiдiйшов до ворiт, над
якими кронами зiйшлися черешнi. З подвiр'я рiзко вiяло матiолою - оцим
непримiтним зiллям, що ма? в собi чи то вдовину, чи передосiнню
сумовитiсть. - Чом не вiдпочива?те?
- Та чекаю i Яринку, i хлопцiв, i свого придибайла з лугу, -
посмiхнулася Олена Петрiвна, i навiть у жартiвливому "придибайло" бринiла
любов. - Уже й вечеря перестояла, а ?х нема: Яринка, видно, на драмгурток
побiгла, хлопцi - на гульки або до коней, а старий десь останню скирту
вивершу?. Вони ж у нього такi гарнi виходять, - i зiтхнула. - Боюсь я за
свою Ярпнку, ох як боюсь.
- I чого? - здпвувапся Даiiпло. - Воца ж у вас гарна, як весна, а
завзята, наче вiхола.
- Отож i потерпаю за ту вiхолу, щоб не дуже захурделилось у ?? головi.
Це ж коли було в нас iз Ки?ва кiно, заставили ?? грати. I кого б ти думав?
Сiльську шинкарку. Пiдмалювали ??, зробили брови по чверть аршина,
причепили отакеннi вi? i зняли це неподобство. А тепер ось прийшов лист iз
кiно, що знову хочуть на якусь роль узяти. Мабуть, забракло ?м шинкарки.
То як на по матерi дивитись? А ти ж чого не спиш?
- Така година - переджнивна.
- Що то молодi лiта. I менi колись не спалося з ними, а ще як назвав
мене мiй дурисвiт найкращою, то зовсiм задурманив голову. Бувало, мати так
уже зирить, та все одно одкрадешся i до самого досвiту туманi?ш зi сво?м
туманом. - Жiнка гарно примружилась, глянула в далину, туди, куди пiшли
молодi лiта чи звiдки мав прийти чоловiк. I все в ?? постатi, що
притулилась до ворiт, в ?? устах, що тримали посмiх, в ?? свiжiй сорочцi з
барвiнком на грудях вiяло тi?ю жiночою принадою, без яко? поменшав би й
цей свiт i душевнiсть у пьому.
Вiд броду загупали, заклекотiли копита: хтось сторчголов мчав
присiлком, здiймаючи над ним хмару куряви.
- Посторонись, Данилку! Це мо? оглашеннi летять. - Тiтка Олена швидко
метнулась од ворiт пiд захист черешнi, а на вулицi з'явилося двое
вершникiв. Ось вони повернули коней, i тi - один за одним - птицями
перелетiли ворота, пробiгли подвiр'ям та й повернули до дверей оселi.
- Навiженi! - крикнула на дiтей тiтка Олена. - Хату розвалите!
"Навiженi" весело засмiялись, скочили на землю, пiдбiгли до матерi,
один поцiлував ?? в одну щоку, другий в другу.
- Ось ми, осьдечки ось, - i знову засмiялись.
- Бач, як пiддобрюються, - зирнула жiнка на Данила.
- О, Данило Максимович! - водночас виструнчились статурнi веселогубi
близнюки i, вiтаючись, трiпнули вогнистими чубами. - А ми й не побачили
вас.
- Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмiнно ?м треба то через
рiчку, то через ворота перескакувати. Це ж, бува?, вечеря?мо iз старим, а
вони скрадуться - i один кiпь всову? голову в одне вiкно, а другий - в
друге.
Близнюки гигикнули:
- Хiба ви мали збитки вiд цього?
- Тiльки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.
- Ще й гигикають! - I звернулась до Данила: - Все ?м то червоне
козацтво, то партизанська тачанка сняться. Iдiть уже вечеряти.
- То ми зараз! - i, пклиппсшпсь Дашiлу, близнюки помоли до хати.
- Як ви ?х вiдрiзня?те одного вiд другого? - диву?ться Данило. - Я нiяк
не можу вгадати, де Василь, а де Роман.
- Я то вiдрiзняю, а от Лаврiн iнодi помиля?ться. До чого вже вони один
в одного вдались i вродою, i вдачею. - Кiнь пiдiйшов до жiнки, поторгав ??
плече губами. - Бач, який довiрливий. Це той, що молоко пролив. А що вже
очi розумнi, то нiби в людини. О, вiйсько йде, короговки мають! - Тiтка
Олена i руками, i всiм тiлом потягнулась до вулицi, голос ?? поглибшав, а
пiд вiями стрепенулась i загадковiсть, i жiноча зверхнiсть чи
переможнiсть. От i розберися, що воно й до чого.
Посеред вулицi з'явля?ться журавлиста постать з верховими вилами й
граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справдi, чимсь нагадало Даниловi
короговку.
- Чого це ти, чоловiче, так забарився? - вдавано бурмоситься жiнка.
- Хотiв, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, - весело
каже дядько Лаврiп, па топкому засмаглому виду вiн ма? вислi перчини
вусiв, що за пiвверсти чадять скаженющим тютюном; як тiльки його терпить
жiнка? - Драстуйте, Даниле Максимовичу.
- Я його Данилком зову, а ти...
- Вам, жiнкам, бiльше дано волi до нашого брата, - насмiшкувато
вiдповiда? чоловiк, скида? з плеча сво? знаряддя i ставить по той бiк
ворiт. - Дiти вже, бачу, дома?
- Примчали на хвилину. Як оглашеннi. Гарнi ж стоги стогував?
- Славнi. От i минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сiно цього
року пахуче, немов приворотне зiлля, дихай - не надиха?шся. Людям перепаде
щось? - поверта? високочолий вид до голови.
- Людям буде отава.
- Уся? - не повiрив найкращий скиртоправ.
- Вважайте, вся, окрiм Круглика.
Лаврiн посмiхнувся, i на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.
- А що па це скаже товариш Ступач? Вiн усе бо?ться, щоб хлiбороб не
розжився на хлiб, на ложку молока чи копiйку. От хто в пана старався б
економом.
- Аби тiльки це, - зiтхнула Олена Петрiвна й вiдповiла на нiмотний
погляд чоловiка: - Страшно, коли така людина жде чи??сь помилки, як ворон
кровi, i, зрештою, сама ста? вороном.
- Оце влiпила характеристику! - здивувався i посмутнiв дядько Лаврiн.
Посмутнiв i Данило, бо ж, справдi, Ступач нетерпляче очiкував i його
помилок, та й без них клював, наче кiбець. Щось i в поставi його е вiд
хижого птаха.
- Не будемо проти ночi згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, - цур
йому, - нарештi озвалася Олена Петрiвна. - Краще ходiмо до хати,
повечеря?мо.
- I жiнка може путн? слово сказати. Що в тебе ??
- Свiжа картопелька з соминою i красноголовцями. Данило здивувався:
- Так рано красноголовцi наросли?
- Пiсля дощу. I де? Не в осичнячку, а в грабинi. Такi краснюки? А сома
цi?? ночi Лаврiн спiймав на цiлого рака. Чоловiк мiй нюхом чу?, де ? риба.
А от мисливець з нього нiкудишнiй. Чи порох тепер не той?
- Почни сво?, - Лаврiн вибачливо пустив посмiшку в золотi вуса.
- I почну, i докажу, - не вгава? жiнка: так ?й хочеться докинути
впшпливе слiвце. - Якось спересердя i кинула йому: хоч би ти одного зайця
убив. А мiй iдол i вiдповiда?: "Так я одного сплячого вуханя до смертi
налякав, не пострiлом, а голосом".
- Гарно спав собi зайчик, - знову посмiхнувся Лаврiн.
- То й ходiмо до хати.
- Спасибi, Олено Петрiвно. Я вже вечеряв на вiтряку.
- Од сомини й красноголовцiв грiх вiдмовлятись, - став наполягати
дядько Лаврiв.
А коли Данило почав однiкуватись, тiтка Олена слинила мужа:
- I не проси, чоловiче. Хiба вже не видно, що Данилка хтось отак
вигляда? з ночi, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврiв зневажливо
махнув рукою:
- У жiнок завжди в головi крутиться те саме колесо з одних виглядань,
стрiчань та любощiв. Це ж i моя: соняшники догляда?, а все в романи про
любов зирить. Iнодi, чекаючи мене, навiть при мiсяцi гортав ?х.
Лукавiсть обметала уста Олени Петрiвни:
- Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не зва?ш, хто ?? забув: чи
люди, чи письменники.
- Уже й до письменникiв добралася! - засмiявся чоловiк, вiдчинив
хвiртку й плечем у плече з жiнкою пiшов просторим подвiр'ям, що тримало
сплески татарського броду i вдовине сум'яття матiоли. От хто за всi роки
не покосував одвн на одного навiть поглядом.
З присiлка Данило виходить у поля, якi завтра мають упасти людям до
нiг, i знову житнiй смуток заповзав в душу. Напевне, все життя вiн буде
мати i радiсть хлiбiв, i житнiй смуток, що перейшов до нього, може, вiд
пращурiв-полян. Чи забобоннiсть, чи обмеженiсть це? Нi, не забобоннiсть,
не обмеженiсть, а святiсть до того доброго зiлля, до того зерна, що да?
людям снагу i життя.
Вже медово погустiшало мiсячно марево, у видолинку завчено озвався
деркач, i тиша-тиша над свiтом, що навiть чути, як житнiй колос розмовля?
з пшеничним, як поводить скрипучим вусом ячмiнь. Благословенна ця тиша
дозрiвання землi, дозрiвання надiй хлiбороба. А йому ж так хотiлося
недаремно прижити iюмiж людьми для людей; впiзнавши, що таке добро, вiн
хотiв його творити, не жалiючи себе. ? шматок хлiба, кухоль молока,
сяка-така одсжипа - i з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути
та не зобидити даремно людини. I все-таки телепень Ступач. Якось у
пересварцi насiвся на нього:
- Ти менi, хлопче, без молодечих фантазiй i рiзного романтизму. То в
громадянську вiйну був час романтики, коли полками й дивiзiями командували
двадцятилiтнi завзятцi, а тепер настав час реалiзму, вiн за фантазi?
обламу? крила.
Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось -
приборка?. Цей мiзерi?ю здрiбнить i сво?, i чи?сь життя, поки не
ттогорбатi? та не перейде на пенсiю. Тьху, знов усяка погань лiзе в
голову.
Неждано на вузенькому путiвцю, де сходились жита з пшеницями, Данило
побачив постать дiвчини чи жiнки. В мiсячнiй повенi вона йшла вiд нього,
ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно
пiшла, погойдуючи .тонкий стан i коси, що встелили плечi.
Хто б це мiг бути? Польова царiвна, яку стрiв колись Чiпка навеснi? Та
минув час польових царiвен. Ось знову зупинилась, перебира? руками
житечко. I не лячно самiй уночi? Пiшла тихцем. А щось принадне, звабливе е
в тому, як вона несе в мiсячну повiнь гонкий стан i коси; зародили ж вони
в не?, зародили.
Данило прискорив ходу, його кроки почула невiдома, сторожко обернулась,
зупинилася, торкаючись станом колоскiв. Справжнiсiнька тобi польова
царiвна з м'яким сяйвом у косах, з настороженiстю в мiжбрiв'? i в очах,
над якими тремтять довгi вi? i наколихують на обличчя тiнявiсть. Такi самi
вi? мала i його матiр. Та ми якось не помiча?мо цього, коли нашi матерi ще
не покинули нас.
- Добрий вечiр, дiвчино. Ти не заблудилась у наших полях?
- Нi, - коротко вiдповiла й ще трохи подалась до колоскiв, прикриваючи
?х косами.
- Звiдки ж ти?
- Здалеку, - пильно-пильно дивиться на нього, i гасить вiями вогке
мiсячне сяйво.
- I це вiдповiдь, - насмiшкувато кивнув головою. - Що ж ти робиш отут
поночi?
- Дивлюся на вашi зошп.
- Це вже цiкаво. I що ж ти помiтила?
- Дуже гарнi у вас пивi?, а луги вже гiршi: i кротовипа ?, i кiнський
щавель буя?. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник - не знаю, як ви його
звете.
Данило здивувався:
- Ти навiть луги оглядала?
- Еге.
- Для чого ж тобi цi оглядини?
Дiвчина помовчала, потiм довiрливо поглянула на Данила:
- Прикидала собi, чи залишитися тут, чи ?хати далi. А ви хто будете?
- Я?.. Учитель.
- Оце добре, - чогось зрадiла дiвчина. - А ви не скажете, як ваш голова
колгоспу?
- Голова як голова, - невиразно вiдповiв Данило.
- Кажуть, вiн дуже лихий? Данило збентежився:
- Хто ж це таке сказав тобi?
- Люди.
- Тi, що на полi працювали?
- Нi, дорожнi. То дуже вiн лихий?
- Не дуже, але риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хто ж ти
будеш, що нашими полями зацiкавилась?
- Агроном. Я щойно закiнчила iнститут, i мене послали до вас. Але
почула в дорозi про лихого голову, та й вiдпала охота зоставатися тут. Я з
дитинства боюся лихих людей. - I на виду дiвчини з'явилася та зворушлива
безпораднiсть, яку завжди чоловiки хотять узяти пiд захист. - Що ви
скажете на таке?
Данило посмiхнувся: йому сподобалась дiвоча безпосереднiсть, ??
тривога, та й личком, i станом дiвчина була наче виворожена. А який снiп
волосся у не?! Таки справжня польова царiвна!
- Що ж менi сказати молодому агрономовi? - наморщив чоло. - Ти сьогоднi
ввечерi почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми,
з головою, то, може, пiслязавтра й розвидниться в головi.
Дiвчина подумала, а далi пожвавiшала:
- Ай справдi, може, розвидниться.
- Де ж тво? речi?
- В лiсi.
- У лiсi? - не повiрив Данило.
- Еге ж, у вашого лiсника. Вiн мене пiдвозив з району. "Так он якi
"люди" зробили мене дуже лихим".
- Наш лiсiшк видався тобi добрим?
- Наче нiчого. Вiн увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на
ночiвлю, але вже так иiзно: незчулася, як i споночiло,
Данило вiдзначив про себе, що дiвчина, видно, з тих, якi захоплюються
роботою, а ?й сказав:
- Ночiвлю тобi знайдемо в присiлку, бо до лiсу в таку пору небезпечно
йти: ще вовк перестрiне, й зостанемось ми без агрономi?.
- А у вас ? вовки?! - Тiнi переляку пробiгли по дiвочому личку.
- I вовки, i лисицi, i кабани, й борсуки, i кiзочки, схожi на тебе. Як
тебе звати?
- Мирославом.
- Яке славне i незвичне для нас iм'я. Я його тiльки в творах Iвана
Франка зустрiчав, а тепер - на сво?му полi. Ну то як, дiвчино, в лiс чи в
присiлок?
- Напевне, в присiлок. Вiн так гарно й та?мничо загубився посеред почi,
а мiсяць згори, а вода знизу заколисують i заколисують його.
- Ти вiршiв не писала?
- Слухала, як музику. А ви?
- Теж люблю, наче музику. То й пiшли, бо люди всю нiч по шматках
розберуть.
- Так i моя мати колись казала, - посмiхнулась i одразу ж спохмурнiла
дiвчина.
"Напевне, сирота", - подумав Данило, i йому захотiлося чимсь пособити
цiй довiрливостi, що тiльки почина? розгортати книгу життя. Як воно ляже
на ?? утлi плечi?
Вони мовчки дiйшли до подвiр'я Лаврiна Гримича. Данило вiдчинив
хвiртку, пропустив попереду дiвчину, кивнув головою на хату.
- Отут i переночу?ш.
- Незручно так пiзно колошкати людей, - знiтилась Мирослава.
- Вони ще й не заснулхi, тiльки подвiр'я спить, - клямцнув клямкою
Данило.
Небавом iз сiней озвалася господиня:
- Хто там?
- Це я вам, Олено Петрiвно, привiв гостю на гриби й сомину. Не по?ли
все?
- Знайдеться i для гостi, i для тебе, - повеселiшав жiночий голос.
Незабаром тiтка Олена стала на порiг, пильно глянула на Мирославу,
сплеснула повними руками: - Яку ж гарнюсеньку назорив дiвчину! Ось до кого
ти поспiшав проти ночi.
- Та нi, я вперше бачу ??.
- Так я й повiрю тобi!
- Правду кажу, тiточко. Це до нас прислали а такими косами агронома.
- Така молодюсенька, а вже агроном?! - знову сплеснула руками Олена
Петрiвна. - Ти ж хоч цими пальчиками умi?ш у землi порпатись?
- Умiю, - засоромлено посмiхнулася дiвчина. - Я з хлiборобського роду.
- Тодi зовсiм добре. А жити, як захочеш, можеш у нас - займай другу
половину хати й живи, чи сама, чи з мо?ю Яринкою. Усi городськi кажуть, що
у нас, над бродом, i гарно, i затишно. Картопля, хлiб i молоко ?, риби
наловимо, шкварку присмалимо, а на рiзнi там городськi витребеньки та
марципани - вибачай.
- Спасибi вам, Олено Петрiвно, - подякував Данило й почав прощатися з
Мирославом. - Не журiться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, -
та й пiшов, а з думки не сходили ?? довiрливий погляд, ?? мiсяцем чи
сонцем накупанi коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю
нiч.
Iдучи за Оленою Петрiвною на другу половину хати, Мирослава сказала:
- Видать, душевний у вас учитель.
- Який учитель? - здивувалася жiнка.
- Оцей, що привiв мене до вас.
- Бог з тобою, дiвчино! Який же це вчитель, коли вiн голова нашого
колгоспу, - здивовано вiдповiла, а потiм розсмiялася Олена Петрiвна.
- Голова?! - ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках
спалахнули рум'янцi, - Оце так!
- Виходять, пожартував?
- Безсовiсний!.. - мимоволi вирвалось у Мирослави. Олена Петрiвна,
схрестивши руки на грудях, похитала головою:
- Та нi, дiвчино, вiн дуже совiсний, справедливий i до людей, i до
хлiба святого; за це деякi й не люблять його. Ото вже безсовiснi.
- Як чути у вас матiолою, - в мiшанинi думок пiдiйшла до вiкна.
- А бiля не? сну?ться дух татарського зiлля - це вже з броду. Тобi
покласти городський матрац чи на лiсовому сiнi будеш спати? Нiколи не буде
так пахнути сiно, як пахне в молодостi.
- Iв дитинствi теж, - зiтхнула дiвчина, прислухаючись до броду.
Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабiнет i стала
на порозi.
"Неначе доля! - подумав собi Данило. - З якого ти поля, з якого ти
чару?.."
А доля навiть не пiдводила на нього очей.
"Якi вони в не??"
- Залишайся, Мирославе, з нами, - попрохав Данило. - Люди в нас добрi,
а голова не дуже лихий.
"Безсовiсний", - для себе, вже без огуди, сказала" дiвчина й пiдвела
довгi нерiвнi вi? на "безсовiсного".
Вiн приязно глянув на не? i сказав собi: "Польова царiвна!" I знову
побачив ?? у полях.
А польова царiвна, погойдуючись тополькою, пiдiйшла до нього:
- Вам зараз вiддати документи?
- Нащо менi цей клопiт: тримай ?х при собi. А тепер можна по?хати до
лiсника.
- Я зараз по?хала б чи пiшла у поля, - Мирослава кинула очима на
невидимi ще поля i гарно посмiхнулася ?м.
"Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матiолою, зiллячком
смутку".
- Тодi я тобi дам, як у пiснi, сивого коня та чорну бричку - i ?дь на
оглядини.
- А кiнь норовистий?
- Спокiйний. Тiльки не пiдставляй йому коси - подумав, що пшениця.
Мирослава стулила припухлi уста, не знаючи, як ?й повестися: промовчати
чи щось сказати з перцем...
А вдосвiта другого дня, коли вона босонiж вийшла на подвiр'я, до якого
з броду пiдiйшов туман, з вулицi озвався веселий голос:
- Не спиться, бо хлiб сниться?
- Ой! - здригнулась, розгубилася дiвчина i зразу ж поправила ще
прим'яту косу. - Куди це так рано?
- Краще спитай: звiдки? - всмiха?ться, пiдходить до ворiт i тре щоку, в
не? в'?лось бджолине жало.
- Кажiть, коли хочете.
- З пасiки, яку вивезли на гречки.
- Так меду заманулось? - в'?ла за вчорашню "пшеницю".
- Я до меду не дуже охочий. Оце з дiдом Петром уже третю нiч марудимось
бiля вуликiв - поступово поверта?м вiчками на пiвнiч. Вдень цього робити
не можна.
- Чому ж на пiвнiч? - здивувалась Мирослава.
- Бо тепер спека, i не треба нею втомлювати бджолу. А в льоток,
повернений на пiвнiч, гарно пада? i ранкова, i вечiрня зоря та й продовжу?
медозбiр. То весною чи восени ми ставимо вулики вiчками на пiвдень - тодi
треба вловити сонце.
- Скiльки свiту, стiльки дива. I це неодмiнно треба робити головi?
- Аякже! Я, наче гоголiвський. Рудий ГГанько, люблю пасiку i менше ??
вiдвiдувачiв-медо?дiв, - посмiхнувся лукаво. - У Гримичiв тобi добре?
- Гарно. Тут смiх завжди кружля? по хатi.
- А ластiв'яче гнiздо над сво?м вiкном бачила? - кинув погляд пiд
стрiху.
- Нi.
- Хм.
- Це гнiздо - етнографiчна цiннiсть?
- Ластiвки лiтають, бо лiта?ться... - сказав загадково. - Бувай
здорова! - I пiшов.
"По?хав Хома до Харкова". Що воно за чоловiк? А над вiчками треба
подумати. От зараз побреду до пасiчника, звiрю контрольний вулик, - знову
поправила косу, глянула на порепапу грудочку ластiв'ячого гнiзда i двором
пiшла до татарського броду.
За городом з пухнастих вiй верболозу проглянула дрiмливим оком копанка.
Тонконогi незабудки зопалу вскочили по колiна в не? i злякались: а може,
тут так глибоко, що й блакитнi хусточки утопимо? Угорi просвистiли крилами
чирята, у бродi скинулась риба, потiм гарно озвалося весло, i ранок почав
розгортати туман.
XI
Семена Магазаника збудило з передгроззя. Його тепер завжди будять
передгроззя i грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О
грiхи нашi, грiхи, де розсiяти, де прикопати вас?
Зiскочивши з широкого, ще панського, лiжка, що мало на собi дерев'янi
напатланi голови звiрини й потемнiлi бронзовi лапи, лiсник перехрестився
на куток, з якого сам же повиносив втемнiлi вiд часу iкони, засвiтив
громову свiчку, прилiпив ?? на рiжок столу й тiльки тодi глянув у
розчинене вiкно. За ним чорним наполоханим громаддям ворушилася,
розшумовувалася й на когось гнiвалась розбурхана душа чорнолiсся, а над
нею аж стогнав у хмарi темно-сизий проливень чи град. Коли б тiльки не
град!..
Високо спалахнула надломлена блискавка, i грiм, обвалюючись, увiгнав ??
в лiси. Та не ця й не друга, а тiльки четверта блискавка вкинула в
холодний пiт лiсника: вона була такою ж згадюченою, як i тодi над
татарським бродом. Ох той брiд i синiй, глибинний, мов з другого неба
вихоплений, корiнь громовицi! I час не стира? вас iз пам'ятi...
Магазаник одвернувся од вiкна, простягнув руки до свiчки, що тремтiла,
мов скарб.
- Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мо? i душа стривожилась
моя.
Еге ж, тривога, як ?й тiльки хотiлося, ходила в ньому; отак ходить
гостець по болючих костях.
За вiкном рiзко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий вiк
змiнив голос i покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорно? роздерто?
хустини, пiднявся врiвень з чорнолiссям; i вiн чогось тривожився в
передгроззя, по-гадючи шипiв крилами, покинувши в гнiздi свою принишклу
пару.
Навiть старезний ворон ма? сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою
вi? домiвка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з
Лiтинецькпх Майданiв, яка мала поставу королеви й начорно пiдсмаленi брови
отим карим сяйвом, що спалахувало у ?? то святих, то грiховних очах. Ох цi
очi! Вона теж назвала його дядьком i в гнiвi, коли вiн почав домагатися
любощiв, влiпила противне слiвце: "Слизькоокий!" I на багатство його не
ласиться жiноча врода, от i вдовольпяйся тим, що крадькома вихопиш у лiсах
у тих поденщиць, у яких грiх не перебродив на каяття.
Знову на рентгенах хмар зазмi?лися блискавицi, ?х мертвитно-блакитнавий
одсвiт по саму стелю затопив хату, перенiс Магазаника i до страшно? ночi в
татарському бродi, i до того далекого оманливого часу, коли вiн з весни
1918 року служив на Полтавщинi в державнiй вартi його свiтлостi гетьмана
Скоропадського, по-дурному надiючись тодi, що гетьман нарiже вiрним слугам
земельки. Та гетьман, неначе злодiй, уночi потай залишив напризволяще
сво?х поплентачiв, а сам утiк на чужi хлiба в Берлiн. Сам фон Гiнденбург
вшанував його ма?тком, вшанував i пенсi?ю. А чи згаду? коли його свiтлiсть
про сво?х слуг - "експедиторiв", що вiддiляли мужицькi душi вiд тiла i пiд
нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлi сiрим солдатським милом?
Коли що й було гарного за гетьмана, то це тiльки форма: короткi червонi
кожушки та чорнi смушевi шапки, на яких вiтер метляв довгi червонi шлики.
Вiн i досi iнодi чу? це маяння, тiльки тодi воно оксамитне шелестiло на
плечах, а тепер, при самiй згадцi, шипить, мов гадина... Ох, тi петлi,
нашмарованi сiрим солдатським милом, та витягнутi ши? пiд ними, та мiж
небом i землею молодi, iз вiтром чуби... Щезнiть, розлетiться на чотири
вiтриi Вiн же нiколи сам не вiшав. До цього мав хист i ухiття колишнiй
гласний губернсько? земсько? управи Оникiй Безбородько, який пишався
сво?ми дiдичними маетностями, знатним родом i сановитою поставою.
За царя вiн мрiяв про камергерськi штани i всюди бив у бубон "?дино?
недiлимо?". У часи Центрально? ради Безбородько одразу перешерстився i вже
вiнцем державно? творчостi вважав федеративний устрiй i вiдстоював
дроблення Укра?ни на самостiйнi кра? за взiрцем швейцарських кантонiв, бо
так легше йому самому буяо стати значним правителем. А коли Берлiн зробив
гетьманом Укра?ни царського генерала Скоропадського, "державобудiвник"
Беабородько, не тямлячи себе од радостi, що, нарештi, дiждалися
гетьмансько? корогви, булави й бунчука, почав писати гетьманськi закони на
мужицьких спинах i вiшати бунтарiв. "Смертовбивство за гетьмана - це не
грiх, а честь", - повчав цей виросток iз старовинного пня. ?дине, що тодi
не подобалося Безбородьковi, - це офiцiйний титул гетьмана: для чого
писати "його свiтлiсть", коли ма?мо предковiчне - "його
ясновельможнiсть"?.. Таки вiрно хтось укусив гетьманця: "З тако? парсуни
кравець може викро?ти будь-якого, навiть чорта..."
Чого це я про нього? I повiв плечима, наче в них таврами вбивались
вирла ярмаркового старця. Щезнiть, паскуднi.
На блясi нестерпно, як пострiли, залопотiла перша дрiб граду, але скоро
вiн ущух, бо хмара подумала, подумала собi щось та й понесла сво? торби
стороною, i в них стали вмирати громовицi. На подвiр'я, шиплячи сохлим
.крилом, почав падати кульгавий ворон. Ось вiн торкнувся землi i боком,
боком покривуляв до жолобцiв, з яких ?ли кури. Колись вiн шматував
курятину, а тепер краде курячi недо?дки.
Магазаник, вiдганяючи привиди минулого, дмухнув на свiчку й пошелепав
постолами на другу половину оселi, де, розкидавшись, вилежувався його
мiцпотiлий розкучмлений дiвчачур. Ох i голiнний же вiн у нього до дiвчат,
а до роботи ледачий, мов церковна брама. Через лiнощi вже з друго? контори
виганяють недбальця, а йому хоч би за вухом свербiло: удень, дармуючи,
прода? зуби поденщицям, а ввечерi чеше на село до дiвчат. I всю свою
спритнiсть вгатив на залицяння, а хто ж ма? думати про видвиженi?? Почувши
скрип дверей, Стьопочка насилу роздер повiки, потiм на ввесь вид набрав
кваснини й зашелестiв жовтими млинками вiй: "От старий сновигач. I сам не
спить, - морду?ться, мов бiс у потоках, i другому не да?".
- Вставай, вставай, дрiмайло. Годi барложитись у постелi га гайнувати
час, бо час робить грошi, а погода - сiно.
- Чого такий поспiх? - спросонку бурмилиться Стьопочка. - Ще ж чорти
навкулачки не бились.
- А ти в пеклi вештався, що таке городиш? - не сердиться батько. -
Продрiмись, доволi в постелi барложитись, не влежуйся на гнилицю.
- Хто лежить, той не впаде, - лiнюх вивiльню? з-пiд вiй невдоволену
рiдкувату синьку. - Чого вам?
- Медозбiр очiку? нас. Будемо з дуплянок добувати мед.
- Знову ма?мо бджiл викурювати сiркою? - ва дiдька скривився Стьопочка
.i "ашлянув, нiби вже давився бiсiвською кров'ю сiрки.
Та батько не розсердився, а лагiдно сказав:
- Спробу?мо повиганяти бджiл у рiйницi. Ось перекусимо зайчатини та й
до солодко? роботи.
- Зайчатина з начинкою? - пожвавiшав Стьопочка, який нiколи не
скаржився на апетит.
- Як завжди. Василина звечора готувала, а вона ж так готув - пальцi
оближеш.
Чадо згадало пишнотiлу вдовицю, яку жiнки заочi прозивали то
соромiтницею, то непотребницею, чижикувато глипнуло на батька, мугикнуло
собi щось пiд нiс i з нехiттю почало виповзати зi складок широко?,
запiвдарма вимiняно? ковдри.
- Як до зайчатини, то до зайчатини. - I ?ло ж воно ту страву, як у мiх
кидало.
- Дивись, черево напасеш, мов барило, - не витримав батько.
- Не вашим ногам його носити, - недбало вiдмахнувся рукою. Пiсля
снiданку, повдягавши сiтки, вони вже порались бiля старих дупляпок, що
стояли на бсздопках i наскрiзь пропахли медом, воском та лiсовим зiллям.
Воно б можна було перейти тiльки ни вулики, але невибагливi дуплянки теж
давали зиск й iнодi заносили Магазаника в далеке дитинство на пасiку
батька, який узимку i влiтку ходив у кожусi, бо мав пiсля поранень холодну
кроз. Тодi в душi Семена не було нi теперiшнього паскудства, нi тривоги,
нi страху. Що б вiн тiльки дав, аби знову повернутися дитям у неквапливi
роки батькiв, бо в сво?х роках, i теперiшнiх, i тих, що прийдуть, уже не
матиме втiхи; вiн свiй вiк як по груддi проволiк та й ма? з нього одне
лахмiття в нутрi.
"Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мо? i душа стривожилась
моя... Може, хоч спiвуче снування бджоли та ?хнiй пожиток трохи
втихомирять ??". А пожиток небесна худiбка несла справно, бо навчився од
батька доглядати за нею i весною, i влiтку, i в осiнь, а на зимiвлю
залишав тiльки молодi вересневi бджоли.
Не встиг Магазаник вирiзати колодачем до перших снiзок стiльники, як
вiд оселi почувся дзвiн ланцюга i несамовите валування блохастого кунделя,
що глушив джмелине дзижчання лiри й голос лiриика:
Мимо раю проходжу,
Гiрко плачу i тужу,
Ой горе, горе нам превелике...
З дворища, вiд возовнi, де розсихалися старi вози i мажари,
придивляючись чи принюхуючись до всього, iшов на точок той самий старець,
якого Магазаник побачив на ярмарку. Масний млинець його картуза
пiдсмажувався на непокiрних рудувато-сiрих кудлах, а задичавлений волоссям
вид, хрящуватий носяра та жовтуватi текучi очi нагадували щось недобре,
совине.
"Такому ночами бiльше пасу? конi красти, анiж лiрою вимантачувати
копiйку".
Приплентач пiдiйшов до Магазаникiв, ледь-ледь кивнув головою i, як
сторчак, мовчки став край задернiлого саду, чекаючи, поки на нього
звернуть увагу.
- Чого тобi, божий чоловiче? - неприязно спитав лiсник. - Бачиш, люди
мають роботу! - I пiдвiв куцуватi руки, з яких уже тягуче стiкав мед з
утопленими бджолами i чарунками понiвечених стiльникiв.
- Я пожду людей, маю час. От вставите денце в дуплянку, тодi
погомонимо, - багатозначно, навiть насмiшкувато мовив пришелець, вiн
опустив на очi синцюватi облисiлi капшуки повiк, полiз лопатистою iржавою
рукою до кишенi, вийняв цигарку, кинув ?? до рота й почав перекочувати з
кутка в куток.
Лiсниковi здалося, що вiн десь чув цей голос, десь бачив таку саму гру
з цигаркою.
- Нам, старче, нiколи точити ляси, - розшнурову? варги Стьопочка й
огуркувато оглядав торбептника. - Хоч у нас ложапого хлiба нема, та якусь
скибку винесу, вiд собаки проведу, i ходiть собi далi.
Тепер уже прибулець не олi?ю, а жовчю подивився на Семенового виплодка.
- Ти, бачу, не по роках клепаний на язик. Що ж, непоштивцю, тобi, може,
за походеньками та гульками й нема часу для мене, а батько, надiсь,
знайде! - смачно затягнувся, пустив дим над дуплянкою й почав бавитися
перiстою бородою.
Магазаник тривожно оглянув нахрапистого закрутиголову, який вгрузав у
нього тягучим поглядом i не прохав, а наказував iти на розмову. Всерединi
заскiмлив страх. Зiтхнувши, лiсник ще потримав над ночовками розчепiренi
руки, щоб до решти стiк мед, ще крадькома глянув на лiрника i сказав
синовi:
- Ти менi обережненько впусти бджiл у дуплянку, а ми з божим чоловiком
пiдемо до хати.
- ? з ким ходити, - чадо нiяк не могло зрозумiти такого дивацтва й
невдоволено стулило варги i вi?.
- Тебе, вертигузе, не покропили бiси злосмрадною водою? - Старець
глянув на Стьопочку, наче на недоробка, i в того злiсть вибила на обличчi
рум'янцi.
- Може б, ви, божа людино, пiшли з нашо? пасiки пiд три чорти чи до
грому!
- От у кого в головi ще й не орано, а пиша?ться, мов свячене порося.
Колись батько забувся тебе гарненько откудовчити i лозиною нагнати розум
до голови, - насмiшкувато вiдказав лiрник, обернувся до нечеми спиною й
крутнув ручкою лiри, що теж обiзвалась насмiшкою.
Переступивши порiг лiсово? оселi, непроханий гiсть пiдняв руку, щоб
перехреститися, але одразу й опустив ?? донизу, втупився вирлами в
господаря:
- Ти, Семене, богозневажником став? У тебе старий бог з покуття зiйшов,
а нового не встиг поставити?
- Хто ти, чоловiче?! - скрикнув у якомусь недоброму передчуттi
Магазаник, наступаючи ногою на волохату тiнь прошака.
В очах старця поширшала олiйнiсть - хоч гнотики запалюй па нiй. Де вiн
бачив цю текучу олiю, цього носяру, що виткнувся з хащiв волосся?
- Iще не впiзнав? - викривлю?ться недобра посмiшка.
- Нi.
- От як лiта вивiтрюють пам'ять, - старець випростався, повiйськовому
стукнув закаблуками розбитих чобiт i велеречиво прорiк: - То гарненько
потруси, пошеретуй роками, папе й добродiю найшановнiший!
- Оникiй! Оникiй Безбородько, - з жахом прошепотiв тремтячими устами
лiсник; вiн вiдчув, як одразу йому повечорiло в очах, як померхло обличчя,
як пересохло в ротi. Вiдвiвши вiд "папа й добродiя найпiапопттiттiого"
невидющий погляд, понишпорив безтямно по втемнiлих вiкнах. Але за ними
нiчого не побачив; перед ним мертво розступився час i загойдав петлi,
нашмарованi сiрим солдатським милом, а бiля них скорботу приречених i
жорстоку невблаганнiсть Безбородька. Хоч Оникiй був справжнiм недолюдком,
але всюди пишався, що його старовiчний родовiд iде ще вiд ки?вського
полковника Олександра Безбородька, який пiсля смертi Катерини II став
мiнiстром i довiреною особою царя Павла. I ось тепер цей шляхетний
недогарок прадавнього царедворця пiд машкарою прошака звалився на його
бiдну голову. I не затернiв за ним слiд, i нi вiйна, нi оперативнi трiйки,
нi Чека не спiймали цього пройду.
- Впiзнав нарештi? - iз задичавленого, перестояного волосся протягнули
в кривiй посмiшцi синюватi, мов напiврозчипенi скойки, вуста. - Чого так
заблимав вiями, чого так залихоманило тебе?
- Такий гiсть i мертвого в домовинi залихоманить, - сказав зiв'ялим
голосом i мерзлякувато повiв плечима, щоб струсити з них бодай частку
морозу i страху.
- Он як ти заговорив! Етикетально? - повiльно спалахнула Беабородькова
олiя. - Л колись у державнiй вартi ми мали а тобою братання.
"Не братання, а полигання", - подумав Магазаник, але вголос сказав:
- Сiдай, коли прийшов.
Та Безбородько не квапився сiсти за стiл, а все позирав на вiкна.
- Добре ти тут, на вiддiлi, обгнiздився, господарю!
- Обгнiздився як умiв: багатства не доскочив, а якусь мализну тримаю в
руках, - прибiднився Магазаник. - Вигулькнув, виходить, аж через два
десятки рокiв. От як воно бував в життi.
- Життя - це довга нива, i що тiльки не родить на нiй. "I такого
бузувiра, як ти", - подумав лiсник, бо мав меншi грiхи, анiж Безбородько.
- Що, згадав молодiсть? - знову насмiшкувато кривить синюватi скойки
вуст.
- Мусив.
Оникiй ще позирив по вiкнах, заглянув у ванькир, в закоморок, де
обсихав закипiлий кров'ю линтвар, i тiльки тодi почав скидати з себе лiру,
торбу, обстрiпаиий пiджак i перетлiлу сорочку, вишиту узором гетьмана
Полуботка.
- А борода в тебе не скида?ться?
У Безбородьковiй олi? спалахнув лихий полиск ошалiння:
- Поки що не скида?ться. Поки що! Але як настане час ново? влади, тодi
скину i бороду, i вуса, i чи?сь шкури од плечей донизу буду риати - буиня
вичиню з них i iiiд ?хню музику шиу цигансько? халяндри. Ще я дочекаюся
цих обертасiв! Од них не одному стане шкварко!
Вiд такого дикого знавiснiння навiть Магазинику стало лячно: не
забулось, не перетлiло минуле в душi сановитого жебрака чи слiпця. Йому ще
цигансько? халяндри заманулось. Старцюй, як старцю?ться, та радiй, що ма?ш
хоч жебраний хлiб. Ти ж не хлiбом, а свинцем та мотуззям годував людей.
Безбородько вiдчув, що Магазинику не сподобалась його мова, презирливо
повiв хрящуватим носярою.
- Щось не те в твою розумну голову завiялось. Може, усамiтнившись у
лiсах, дума?ш прожити мирним хлiбом та медом слов'янства i вже не вiриш у
перемiну влади?
Лiсника обурила чванькуватiсть Безбородька.
- Вгадав: таки не вiрю. То в громадянську вiйну були в нас
сякi-такi-iкони, а залишилося з них одне порохно... Тодi ще вiрилось, що
нiмецькi шарабани привезуть нам i гетьмана, й самостiйнiсть. Ох, якi то
були шарабани! Три роки вiйни про?здили - i не скрипiли, бубнами гули!
- Почекай про шарабани! - поморщився Безбородько. - Чому ти в перемiну
не вiриш?
- А чого менi вiрити? Де знайдеш тi дрiжджi, на яких зiйде нова влада?
Усе, що колись шумувало голубою концепцi?ю, або загинуло, або подалось на
безплiддя по всiх заграницях, або на безвiк розсипалось на
смiття-термiття.
- На старi дрiжджi таки нема надi?; усе в них усохло, окрiм злостi, -
погодився Оникiй i спохмурнiв: згадав вибух сво?? злоби. - А чи зна?ш ти,
Семене, що зараз робиться на Заходi, на мiжнародностях?
- У мене за тi мiжнародностi голова не болить. Бачив ?х у громадянську:
англiйськi свiтоправителi бояться, що французькi захоплять Чорне море, а
французи спасаються, щоб англiйцi i нiмцi не прибрали до рук Балтику,
навiть саму Америку лихоманило, опасалась, що японцi обшахрують ??.
Поживши на свiтi, надивившись на всяке вертiйство, я таки повiрив одному
письменнику: вся iсторiя людей - се iсторiя обману.
- Ти дивись! - Безбородько вибалушив очi на лiсника. - Навiть Магазаник
укинувся в лiтературу! Диво дивне! Та, крiм лiтератури, ? полiтика. Що ж
тодi головне ма?ш у мiзках? Ти гада?ш, бiльшовики довго дадуть тобi
прожити хуторянином? Тодi давно не метено пiд тво?м чубом.
- А в когось i пемито пiд чубом, - спалахнув Магазаник.
- Облиш сво? дурнi жарти, скоро буде не до них.
- Чого ти мене страха?ш полiтикою i мiжнародностями!
- Бо такий час на порозi сто?ть. Хiба ти не чув про Гiтлера?
- Так то ж людожер!
- Хай i так, - неохоче погодився Безбородько. - Але iсторiя нс
обходиться без жорстоко? карностi! не тiльки iсторiя, навiть iде?
вимагають жертв. А на теперiшню iсторiю, щоб вилущити з не? корiння й
насiння соцiалiстичного ?вангелiя, треба владування не якогось
слабовольного царя Миколи, а саме Адольфа кривавого. Вiн, узявши силу,
наведе порядки в ?вропi, бо посадив армiю не в шарабани, а в танки.
Хоч Магазаник i розумiвся на соцiалiзмi, мов крiт на зорях, i, звiсно,
нiяко? приязнi пе мав до нього, проте не подiляв надiй Оникiя.
- А що з того, коли твiй Гiтлер пiде воювати соцiалiзм? Заярмить вiн
нашу землю, запалить нашу хату, а якщо й принесе добро, то тiльки сво?м
гiтлерякам.
Оникiй строго подивився на лiсника:
- Ти ще не зна?ш, як нам треба, щоб стати господарями, пройти крiзь
цiдилок нiмецького життя.
- На цьому ж цiдилку ми не залишимо все? - навiдлiг б'б Безбородька i
сам пиша?ться ударом. - Нi, я сво? господарювання i свою хату не змiняю на
чужу.
- Тепер годi думати про свою хату, треба думати про всесвiтню.
Магазаник скривився: цей головодур хоч кому заб'? баки.
- Маючи за плечима торбу, можна багатiти й такими думками. А я не хочу
нi всесвiтньо? хати, нi гiтлерiвсько? пустки, для мене цiлком досить мо??
оселi й спокою в нiй.
Безбородько зчавив обурення i заговорив з великим запалом;
- О, заспiвав канон за померлi душi! Чи ти хитру?ш передi мною, чи в
тво?й головi зiв'яла розсада i дума?ш прожити тихим гречкосiйством та
пасiчникуванням? Але де тепер ? спокiй на грiшнiй землi? Нам з тобою може
дати якийсь спокiй тiльки нова влада. Як прийде Гiтлер, вiн зразу посадить
правувати на гетьманський дзиглик старого Скоропадського, бо ж недарма сам
Герiнг став пiдскарбi?м гетьмана - вида? йому кошти i на булаву i на двiр.
Про велику Укра?ну з правителем Скоропадським i чув, i читав я.
- Виходить, народ зiрвав промiння з гетьмансько? булави, а фашизм
засвiтить ?х, як свiчi? - блиснув позиченим словом Магазаник.
- Хоча б I так. Хiба тобi не хочеться знову побачити гетьмана в
соболинiй шапцi i. з шаблею при жупанi? Хiба не хочеться почути святковi
дзвони Софi?? А тодi, за гетьманщини, й нашi голови на щось згодяться, бо
хоч як ти хитруй, а ми два гриби в одному борщi. Коли б ти тiльки знав, як
надокучило носити на собi це подiрчавлене гноття, цю бороду, цю лiру,
прикидатися жебраком i збирати в торбу чужi об'?дки. Це менi, що мав сво?х
пiвтисячi десятин орно? землi, - в широко розставлених очах Оникiя
заблимали олiйпi жалi.
Магазанику стало шкода його чи ?хньо? молодостi, про яку навiть на
самотi страшно згадувати. Прогайнував ?? нiзащо, та й пiшов вiк стороною,
як злодiй од людей, i нiчого доброго не згада?ш у ньому. Бо що та
гетьманська соболина шапка? Бридня i омана.
- Чого ж, Оникiю, коли так надокучило тобi старцювати, не пристро?вся
десь на службу? Ти ж учився в унiверситетi, та й голова в тебе не
заплiшена.
- Така моя лукава доля, - знову запантрував очима по вiкнах. - Менi не
можна бути хоч на якiйсь виднотi: минуле не дозволя?, та й вид мiй легко
запам'ятати. Спробував якось в одному закутку сукновалити, а потiм став
салотопом i мало Сибiру не доскочив. От i мушу старечими патлами
приховувати свою пику i те, що було у вiсiмнадцятому.
- Дiла... - не зна?, що на таке сказати лiсник. - А тво? жебрання да?
щось? Чи перебива?шся з хлiба на воду? Безбородько зневажливо розлiпив
губи.
- То тiльки у великих мiстах, кажуть, деякi хитрi жебраки доскочили
багатства, а в селах про це нiхто споконвiку не чував. Однак ранiше i в
нас крутилась якась копiйка, а тепер, вважай, замулило ??.
- Це ж чого? - здивувався Магазаник. - Зараз люди нiби щедрiший мають
грiш.
- Воно то так, але ? й iнше, - зсунувся зi свого старого мiсця
повiльний селянський розум. Ти ж зна?ш: колись наш дядько бiльше вболiвав
за худiбку, нiж за себе. Молишся ти в його хатi, - то вiн тiльки вiдчiпне
подасть, а помолишся бiля корови чи коня - iншу ма?ш заплату.
- I що ти казав скотинi? - пожвавiшав Магазаник.
- Та всяке, - неохоче вiдказав Безбородько. - А найбiльше таке:
"Христе, боже наш, опасай i оберiгай худобицю вашу удень пiд сонцем, уночi
пiд мiсяцем, пiд ясними зорями, i на пiзнiм ляганнi, i на раннiм
вставаннi, i на досвiтнiх годинах, де вона роси спаса?, де води спивав.
Сохрани, боже, ?? вiд звiра лютого, вiд язика клеветущого, i вiд гада
гадовитого, i вiд чоловiка лукавого, i вiд всiлякого зла, аби прибувало на
худiбцi усього i з роси, i з води, i з прекрасного цвiту..." Прибутне таке
було слово. А тепер порозумнiшало село i до худоби тiльки зоотехнiка
кличе. Та годi про це... Як у вас люди: втомилися бiльшовицькими планами
виконання i перевиконання?
- У нас стараються одне поперед одного, бо мають не голову, а такого
завзятця, що нi в чому не замiлить лемеша. У пього iде?, i хлiб, i надi?
водно зiйшлися. Цей, дбаючи про людей, навiть у свято не додивиться свого
сну. А чого тебе людська втома тривожить?
- Утомити, розтривожити, пересварити людей - цс велике дiло для нас.
Ну, а коли твого голову господь покарав таким розумом, то треба якось
хитромудре применшити його чи й штовхнути на печерування ракiв. Вiд
розумних бiльшовикiв нам уся бiда йде, а за неризумцiй чи тих, хто квасить
душу в горiлцi, тримайся руками й ногами.
- Он як, - промимрив лiсник. - Може, досить уже нам полiтикуватись,
треба й за почаступок подумати. Я?чнею не погребу?ш?
- Можна i я?чнею, тiльки на салi, щоб шкварчала пательня, немов у пеклi
для грiшникiв.
- Скiльки тобi я?ць бити?
- Пiвдесятка вистачить, - пожвавiшав Безбородько. - У мене, коли добре
наб'ю животисько, душа наче на подушцi лежить. Розкiш у тебе в лiсах, -
згадав про щось Безбородько, посмутнiв. - Розкiш приходить зi смаком, а
мина?ться з болем. Я не дуже зобиджу тебе, коли назву сво?м жертводавцем?
- Що це i до чого?
- Не догаду?шся? Спроможись на якусь тисячу карбованцiв. Не таку вже й
велику потребу маю. Магазаник насупився:
- Де менi аж тисячу взяти? Хiба не зна?ш, яку плату ма? лiсник?
Безбородько засмiявся, посварився бруднуватим пальцем:
- Але я ще знаю i якi приварки ма? лiсник.
- - Не так приварки, як людський поголос. Усяк iз чужо? торби хлiба не
жалi?.
Олiйна ?дь пронизала непроханого гостя, де й взялася така, гидомирна.
- Семене, не будь свинею, коли тебе люди величають, i не бреши
вочевидяч, я ве сьогоднi з'явився на свiт. Знаю, що ти свiй грiш не
пропустиш крiзь горло, знаю твою ненаситнiсть i знаю, скiльки хтось колись
уторгував за хлiб i картоплю! Згадав?! Отож, не скаржся на безгрошiв'я, а
мерщiй клади тисячу на стiл, бо можу передумати й зажадати бiльше.
- Зажадати! - насупився лiсник. - А коли я не дам тобi нi шеляга?
- Даси! Ще й подяку?ш, що вiзьму! - граючи синцями вуст, зухвало сказав
Оникiй. - Ти ж зна?ш, яку шанобу останнiм часом мають натуркування i
папiрцi? Кинеш у скриньку на когось кiлька слiв, а вони й вигублять iз
життя кiлька рокiв.
На жорнуватому обличчi Магазаника виступили краплi поту, вiн обтер його
рукою.
- Як ти страшно жарту?ш у мо?й хатi.
- З тобою - тiльки жартую, а деякi по Сибiрах видихають мо? папiрцi i
крючкотворiю, - уже не очi, а шершнi нацiлились на Магазаника. - Копiйка ж
твоя дуже потрiбна менi, бо збiднiв зараз.
- Або дай, або видеру, - прогутнiв лiсник.
- Хоча б i так, - не образився, а в усмiшцi вилущив з хащiв перестиглi
бобини зубiв. - Я теж хочу пожити по-людськи: не в соломi, а в чистiй
постелi поспати, смаковиту молодицю пригорнути, бо старець я тiльки
одягом, а не тiлом. У тебе нема яко?сь литкасто? та кульшасто? пiдтiпанки,
що поцiнно бере за любощi?
- У нашому селi нема халяндр, i нiхто з жiноцтва не править грошi за
грiхолюбство, - гордо сказав лiсник. Хоча вiн не раз виривав у молодиць
любощi, та нiколи мерзенна копiйка не потьмарила ?х.
- Наше жiноцтво ще в цьому дiлi занадто арха?чне i перелюбство вважа?
за найбiльший грiх, - потрусив патлами Оникiй. - Воно й досi носить на
собi спiдницю до п'ят, а в собi сантимонти недоторканостi. I тут ми
вiдстали вiд iноземщини. А вiд цього чоловiки мають менше радощiв у життi.
- Чоловiки чи розпусне тiло? - навiть Магазаник не витерпiв патякання
жеребила. - Де ж ти свою жiнку покинув?
Безбородько насупився, махнув на вiкно заволохаченою рукою:
- То цiла iсторiя, Семене. Вирвав колись i я шматок щастя;
про таке, за веремi?ю i грiхами того часу, вже й не снилось: прияомив
до себе красуню учительку, що тiльки й мрiяла про чужi дитячi голiвки i
правду на землi. Це була iз тих, яка й у вогонь би стала, а не пiшла на
зваблювання. Коли, ковтаючи сльози, виходила замiж, зажадала одного - щоб
я покинув державну варту i грiбся до людського берега. Довелось пообiцяти
уволити ?? волю, та не уволив, i вона одразу вiдкинулась од мене. Згодом,
вже при червоних, крадькома прийшов до не?, i моя красуня мало не
впакувала мою грiшну душу за грати. Ледве тодi винiс ноги з ?? оселi.
Тепер теж учителю?, служить комунiстам i сама комунiсткою стала.
- Замiж не вийшла?
- Не вийшла i навряд чи вийде: вона дуже iдейна i бiльше однi?? любовi
не визна?. Таку нiщо не переважить... - Негадане тiнi жалiв пройшлись по
його оберемковi вовни, i вiн вже сумом глянув у вiкно чи в далекi роки. -
А була ж на вроду, мов яспа зоря у погоду.
- Як же до тебе прибилась така врода? - Магазаник не дуже делiкатним
поглядом змiряв Безбородька.
- Чого тiльки не вчинить вiйна. Чував, що вона пере?хала вчителювати на
Подiлля, - нiби зiтхнув усерединi i зразу ж махнув лопатою руки, нiби
вигрiбаючи сво? жалi. - Ти не розгнiва?шся, коли я в тебе залишуся
переночувати?
Магазаник полiз рукою до потилицi.
- Як хочеш. Але ховатися ма?ш вiдлюдком у лiтпяку чи в сушарцi, що
сто?ть за огорожею, бо в хатi й бiля хати багато товчеться людей.
- Не пересушиш мене в нiй? - Безбородько так блиснув сво?ю олi?ю, що
Магазанику стало моторошно. Але вiн удав, що не зрозумiв натяку.
- Коли тебе старцювання не пересушило, то проживеш i в сушарцi. Там
навiть стiни пахнуть сушнею.
До оселi, згинаючись, увiйшов Стьопочка, поперед себе вiн нiс ночовки з
щiльниками, що пахуче стiкали медом i ворушились зав'язлими бджолами.
- Куди ?х, тату? Може, в бортяницю?
- Став на стiл. Як балювати, то балювати: бог послав нам.., дорогого
гостя.
Стьопочка збагнув, що патлань, певне, був колись немалим цабе, i, вже
приязно посмiхаючись йому, висадив ночовки на стiл, до якого була
прилiплена громова свiчка, та й знову пiшов до дуплянок. Магазаник
засвiтив свiчку.
- Перед богами, а не передi мною свiти ??, - засмiявся Безбородько,
пройшовся по хатi, i на кожен його крок свiчечка вiдповiдала дрожем. Так,
певне, i його, Магазаника, душа тремтiла вiд крокiв i слова цього
камiнносердного викрутня.
Незабаром нiздрювата я?чня пухирилась на чорнiй, з колесо завбiльшки,
пательнi, яку Магазаник поставив прямо на стiл, а бiля не? вродилася
пляшка темнаво?, уже на колiр спокусливо? нежурницi, вишнева, з бiлими
розводами i масними сльозами шинка, що пахла присмаками i влежаним димом,
грубенний шмат сала, розрiзаний навхрест, свiжовiдкинутий з мереживом
клiтин полотна сир та круг прилито? смальцем ковбаси, яку господар
виколупав iз ошатно? свiжо? дiжечки.
"Треба ж доброю потравою ублаговолити утробу цього пекельника, щоб не
зача?в злоби пiд отим серцем, яке не знало i, видать, не зна? жалю".
Пекельник таки справдi розпогодився, а коли одним духом перехилив
чарку, здивовано й радiсно вибалушив очi на господаря:
- Це така скаженiвка, що тiльки поцмокуй! Де ??, стобiсову, добува?ш?
- ? в мене один дiд-болотяник, який оцю мокруху настою? на вiсiмнадцяти
помiчних зiллях i корiннях. Вiд усiх хвороб, окрiм сердечних, допомагав.
- Того ти й здоровий, як грiм?
- Та ще, хвалити бога, ? сириця в тiлi, - глянув на потрiсканi черпаки
рук, що теж не гуляли без дiла.
- А як здоров'я цього дiда? - ще вiдхекувався пiсля пекельно? коренiвки
Безбородько.
- Паливне, нiчого, кили в сiмдесят рокiв, через недогляд, як вiн сам
сказав, розстарався на дитину.
- Оце недогляд! - повеселiшав, засмiявся Безбородько, ще потягнувся до
чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, зда?ться, теж
насочилося веселощами. - Розкiш у тебе, Семене, розкiш! Живеш ти, як нирка
на салi. Тому й не хочеш ново? влади?
- Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, - почаркувався з
Безбородьком. - Нова влада - то журавель у небi, та ще той журавель, який
несе не весну, а вiйну.
- Виходить, ти заприязнився з бiльшовиками? - знову позлiшав вид
Безбородька, позлiшали вирла, бодай ?х на потилицю вивернуло.
Насупився i Магазаник:
- Варняка?ш несусвiтне. Як я можу заприязнитися з бiльшовиками, коли
вони ось так тримають мене в кулацi? Ти кажеш:
я маю розкiш у лiсах. Та хiба це розкiш, коли щоразу за найменший
набуток ма?ш потерпати: мовляв, i пасися, i стережися! Я ж виколупую собi
якийсь карбованець тодi, коли тишком-нишком украдуся в тутешнiй торг чи
десь гайну. Але хiба це кумерцiя, якщо повсякчас вiд страху в тебе
вiдвалю?ться шкiра? Може, в мо?й головi сидить мiнiстр торгiвлi, може, з
мого баняка вироювалося б торгове золото i для держави, i для себе, а я
мушу крутити мiзками, як по-злодiйськи роздобувати якийсь вагон пiд
овочi-фрукти i як його погнати на Сибiр. То де ж у мене вiзьметься любов
до тi?? влади, яка вчавлю? мо? мiзки нижче гриба, що сидить у землi? - З
жалю до сво?х причавлених талантiв перехилив чарку i теж вибалушив очi на
Безбородька.
Того зворушила мова лiсника. "Справдi, ця жорнувата пика могла б
дорости до якогось Терещенка чи його пiдхвiстка".
- Тодi яко? ж ти хочеш влади?
- Яко?? - подумав Магазаник, i враз у посмутнiлiй зеленi його
розбишакувато заграв сiрий пiщаник. - Тi??, що вже навряд чи повернеться.
Не знаю, як тобi жилося на сво?х пiвтисячi десятин, а я тiльки й думав про
свiй чорнозем, тлустий, наче ло?м змащений. Пам'ята?ш, про що мрiяв у
п'?сi "Сто тисяч" Герасим Калитка? Я колись на сiльськiй сценi грав цього
Калитку i його слiв не забуду навiть до страшного суду: "Ох, земелько,
свята земелько, - божа ти дочечко! Як радiсно тебе згрiбати докупи, в однi
руки. Приобрiтав би тебе без лiку!.. ?деш день - чия земля? Калитчина!
?деш три - чия земля? Калитчина!" На такiй землi я з радiстю, вiдпочиваючи
та богу дякуючи, розпластався б хрестом i лiг би пiд хрестом, знаючи, що
це мо?.
- Ого! - здивовано вигукнув Безбородько. - За стiльки рокiв i не вбити
в собi Калитку.
- Таке не вбиваьтi.сн, Сiо це рай мо?? душi, - перекопано прорiк
Магазаник.
- Але до твого господарчого раю ще треба при?днати й пекло полiтики:
тепер без цього не iiроживешi Навiть найбагатшi володарi землi зараз
вимочують сво? чуби й голови в полiтицi. Розумi?ш, як i нуди в сучасному
свiтi тече вода?
- Не зовсiм, - признався Магазаник.
- Жаль, - похитав коловоротом волосся Безбородько. - Ти не повiриш, що
навiть i до кохання з усiма його зiтханнями, з усiма соловейками тепер
причетна полiтика.
- Це вже, Оникiю, ги так загнув, що далi нiкуди, - засмiяiiся лiсник.
- Почекай смiятися, - насупився Безбородi,ко. - Ось я тобi зараз
намалюю шматок сучасно? казкi?. Уяiiii собi божественну нiч iз мiсяцем,
коли видно, хоч голки збирай, та iiиноiо бутафорiсм, для закоханих. От
кого ти поставиш у тану нiч десь бiля верби, ставочка чи нолiкунка?
- Хоча б панюго голену Данила Бондаренка.
- Якого треба прибрати?
- Iдо й як треба, бо так падозолип нонi...
- Зупинимось на ньому. Ось вiн бiля полукiпка очiку?; свое кохання.
Скрадаючись, приходи гь воно, i вже закоханi в сно?х любощах по чують, як
на них осипаються зорi, випада? роса i тому подiбне, що масмо в романах...
Л десь за морем у сво?й кам'яницi сидить великий полiтик, сидить чорний
генiй, перед яким уже тремтять ?вропейськi держави. I дума?. вiн нiч, i
дум к: другу, ото, щоб цi Данили снопами лягли бiля споничи нулнся рабами
перед новими правителями. I не тiльки дума?;, а й вичавлю? на це i
свинець, i сталь, i золото-срiбло. Це тiльки довильнiй приклад, щоб ти
побачнв, як усе, навiть любов, тепер переплетено з полiтикою.
- Хоча воно й пустодзвоннiсть, але страшна твоя казка, - задумався
Магазаник.
- А вiк добрих казок уже минув! Чу?ш?!
- Та чую. Мене диву? тiльки одно: як ти, Опикiю, при такому розумi
пiшов у старцi? Чом не тiкав до земель того чорного генiя!
- Тiпав i туди, - зiтхнув Безбородько. - Тiпав... У цей час па дворищi
одночасно завищав дрiт i клубками лютi вибухнув вiишiй кундель. Магазаппк
i Безбородько глипнули у вiь'по i скам'янiли: нi шляху мiж деревами
вигулькнув на сiрому конi верхiвець.
- Хто це? - стривожився Безбородько.
- -Лейтенана Василь Гарматюк, з органiв, - неслухняiнiм язиком вiдповив
Магазаник. - Кращий друг нашого голови.
- От i маю сушарку, а ще ii не наситився, -- засичав Бсзборедько, в
один чирк илiз у сорочку, пiджак i квапливо почав обвiшувати себе
причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлiбину й шмат сала. -
У тебе другий вихiд ? чи вiкном?..
- Через сiпи в лiс, - сказав лiсник, прихапком ховаючи тремтячими
руками ?жу й питво.
Безбородько сквапно вискочив у сiни, пригинаючись, вiдчинив дверi, якi
вели и дубняк, обернувся до Магазаника й навiть вичавив сво?ми скойками
синю посмiшку:
- То й бувай, пане й приятелю... Я ще, коли споночiп, загляну до тебе.
Шинку не переведи.
- Б тiкай скорiше, - благальне зашепотiв лiсник. - Що ж менi лейтенанту
брехати?
- Та вiзми себе в руки! - розсердився Оникiй. - Щоб iiе вклепатися,
скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в'?в хлiба-солi та й
пiшов на шлях. - Безбородько вислизнув iз сiней i зник за стовбурами
дубкiв.
"Осi. тобi й передгроззя, ось тобi й ворон. Хоч бц вiн щастя з хати не
винiс". - Магазаппк зайшов до оселi й так почав поратися бiля меду, нiби
його бiльше нiчого ни цiкавило в свiтi, та вуха й серце вiдлiчували кожен
крок знадвору.
До хати ввiйшов Гарматюк, навiть не здоровкаючись, вiн заклопотано
занитан:
- Дядьку Семене, у вас гостей не було?
- Гостей? - удав щире здивовання Магазаник. - Сьогоднi будень, а в
будень я нiколи нiкого пе скликаю. Та й яке перед жнивами може бути
гостювання у наших лiсах? Сiдай, Василю.
- I нiякий волоцюга не заходив до вас? - нишпорить госгрi?м оком по
його виду й хатi.
Магазаник неидоiюлено махнув рукою:
- Та приходив старець-приплентач, я саме па пасiцi порався, сотi? з
дуплянок вирiзав. Там вiн i проспiвав: "Мимо раю проходжу..."
- Давно був? - стрепенувся Гарматюк.
- Нi, недавно.
- Лiра була па ньому?
- Лiра? Була.
-Вiн ось гонорив iз вами?
- Якi можуть бути балачки мiж лiсником i старцем? Бiп прогугнявив менi
свiй псалм, я вкинув йому в торбу хлiба, та ii бувай здоровий.
- Куди ж вiн подався?
- От чого не знаю, того не знаю. Вийшов iз хати, пiшов нiби на шлях, а
куди повернув - один биг кiдав. А нащо тобi цей шкарбун?
Ало Гарматюк не вiдповiв, а iiибiг з хати, скочив на коня i помчав до
шляху. Може, господь i пронiс хмару над лiсовою оселею.
У дверi обережненько втиснувся Стьопочка, пiд жовтими млинками вiй у
нього злякано щулилися ворушкi очi.
- Чого це Гарматюк при?жджав? Чи не пронюхав про нас?
- Нi, про старця допитувався.
- Про старця? Кому потрiбне це одоробало?
- Виходить, потрiбне. Може, вiн не тiльки псалми, а й контрреволюцiю
спiва?. ? ж такi.
За подвiр'ям заторохкотiв вiз. Син i тато злякано втупились у вiкно.
- Та це ж Мирослава Григорiвна, агрономша, при?хала по сво? пожитки, -
полегшено зiтхнув Магазаник. - Стьопочко, льотом причепурись - i до
дiвчини. Тiльки ж видлубай для не? якесь розумне, зичливе слово.
Стьопочка стрiлою вилетiв на другу половину оселi й затанцював по нiй,
скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром вiн, посмiхаючись, вийшов
на порiг i поплескав у долонi, чим немало здивував дiвчину.
- А ми вас, Мирославе Григорiвно, ще вчора ждали, увечерi, Аж на дорогу
для iнтересу виходили.
- Для якого ж це iнтересу?
- У вас одна брова - варта вола... - видлубав Стьопочка розумне слово.
- Ви i ваш батько все цiну?те на воли?
- Пожили б ви в наших лiсах, навчилися б цiнувати i брови, i коси, i
очi, i вообче. У нас, живеш, як у пнi, а дiвчат лише в грибну пору бачиш.
- А гриби у вас ??
- Хоч греблю гати, коли зна?ш мiсця. Я залюбки вам покажу ?х, то будете
i смажити, i солити, i маринувати. Ви умi?те маринувати?
- Умiю.
- Ходiмо ж до хати, ми вас свiженьким стiльниковим медом почасту?мо. Це
не мед - саме здоров'я, на ньому ще гарнiшими станете.
- Спасибi, менi, Степане Семеновичу, зараз же треба ?хати.
- Зовiть мене по-простому - Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?
- Нi.
- То надокучить, бо нема в ньому для душi iнтелiгентностi. От у нас у
конторi було ??.
Мирослава стримала посмiшку, а Стьопочка замовк, щоб знову видобути
якесь культурне слiвце, бо така дiвчина варта була i найкращих слiв, i
волiв.
XII
В село на легкокрилiй бричцi при?хав Ступая; красивий, похмурий, вiн,
як iдол, сидiв позаду машталiра i щось судив недовiрливими, твердими очима
i насупленим чолом. Усе сьогоднi по подобалося Ступачевi: i спекотний з
маревом ранок, i курна дорога, i труська бричка, i задуманий, тугий, мов
смичок, машталiр. Вiн не гнав iз вiтром коней, бо ж вони виробленi,
недоглянутi по судах - погляньте лише па потрiсканi копита.
На копита Ступач не дивився, а з-пiд копит донесхочу наковтався пилюги.
А який ще пил йому пустить в очi Бондаренко? I хто вiн зрештою: упертий
фантазер чи замаскований ворог? На ворога наче не схожий, та два папiрцi
прийшли! Чого б ?м даремпо приходити? А ти й тривожся, щоб не прогавити
пiд самим носом ворожо? агентури. Ох цо слово! Кого тiльки не плодить
воно? Цiпами треба вимолочувати, а на решетах i густих ситах пересiвати
його... Тодi на самому днi, дивись, i вигулькне якийсь Бондаренко. Тiльки
чому за нього руку тягне Мусульбас? Знову вузлик? Так, життя понав'язувало
рiзних вузликiв, а розв'язувати доводиться йому. I Ступач хмуриться, i
брижить зморшки, i ганя? думки, наче хортiв на полюваннi... Ну, хай i не
ворог Бондаренко, але яка радiсть од нього? Ти йому кажеш - починай
жнивувати, а вiн тебе й пiдкусить: "Я молочко не буду жати, у мене корови
дають молочко". I летить графiк дiдьковi в зуби. Могли б вирватись у
передовi по району, - не вирвались, i в зведеннi примостилися поближче до
хвоста. Та ба, не голова, а прокурор журиться цим. Правда, вiн теж не
гiрше за Бондаренка розумi?, що не треба жати зелене, але вказiвка ?
вказiвкою, i кому хочеться пекти раки на рiзних нарадах?.. Або як вийшло з
коровами? Тишком вибракував непородистих, нишком сплавив, пакупив
сименталок i ще чогось, одразу ж зменшив поголiв'я колгоспу на четвертину,
ще й |}е визнав сваволi: мовляв, людям потрiбнi не роги i хвости, а
молоко. I знову, анархiст, залихомапив зведення усього району. I що
потому? Схопив догану i не печалиться!.. А може, таки ворог? Ох цо сало!
Ступач за звичкою, немов пiдсудних, обмацу? поглядом хатибiлянки, що
вiдгороджуються вiд нього то вишняками, то вербами, то мальвами i
пересмiюються iз самим сонцем. Народившись у мiстечку, вiн не знав i не
хотiв знати села, але мав свою думку про нього, бо ще в двадцятих роках
нахраписте, безжалiсне лiвацтво скособочило йому мiзки, нашпигувало ?х
пiдозрою, а з душi вигребло те, що там повинно бути, - душевнiсть.
- О боже, - зiтхнула з-за тину тiтка Олена й опустила на очi бiлу, з
пилком соняшникiв, хустку. - Таке ж гарне, а скiльки неприязнi трима? на
всьому виду.
Ступач почув шелест ?? слiв, обернувся, i на мить йому здалося, що
побачив свою матiр, яка дуже любила ходити в бiлих, аж блакитпавпх од
сiiш.кп, хусточках. Bin поклав руку на плече машталiра, щоб той притримав
конi.
- Ви щось менi, тiточко, сказали? - i посмiхнувся бiлозубе до жiнки.
- О боже! - оторопiла Олена, не знаючи що ?й вiдповiсти. Помiж
соняшникiв, що золотими решетами пересiвали сонце, стояла спокiйна, як
саме лiто, молодиця, та пiд вiями ?? тремтiв материнський осмуток.
- Ви щось, жiнко добра, ма?те до мене? - уже спiвчутливо запитав
Ступач.
- Та нi, нема нiчого до вас, - махнула зачерствiлою вiд зiлля рукою.
- I все одно?
- Дурне подумала собi, - Олена Петрiвна стерла соняшниковий пилок з
обличчя, довiрливо зiбрала зморшки навколо повних уст. - Я, пробачте,
навiть не сподiвалася, що ви вмi?те так гарно посмiхнутись людинi.
- Чого це вас ще зранку на смiх потягло? - одразу розсердився Ступач. -
Раннiй смiх на пiзнi сльози поверта?.
- От i поговорили, - скорбно хитнула жiнка головою i зникла за сонцем
соняшникiв.
"Язичниця! Залiзла в соняшники й витрушу? дурнi пересмiхи. I всi такi в
селi. Тут на землю дивись, а пiд землю заглядай".
Конi, вигинаючи ши?, зупинилися бiля контори колгоспу. З будинку вийшов
сивоголовий Ярослав Гримич, в однiй руцi вiн тримав серпа, в другiй -
колодку.
- Дiду, голова в конторi? - з брички запитав Ступач.
- Ще чого! Наш голова в жнив'яну годину починав день на полi, а не в
конторi!
- А ви куди зiбралися?
Старий пiдняв серпа, загорнутого в бiлу пiлочку:
- У степ, на жнива.
Ступач насмiшкувато хмикнув:
- Що ж ви нажнете у вашi лiта?
- До вечора на полукiпок поволеньки настараюсь. I то якась помiч людям.
Грiх тепер живiй людинi не жнивувати.
- Хто ж замiсть вас сидiтиме в конторi?
- А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так
вiн погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже!
- Непорядок, - несхвальне похитав головою Ступач. - От що, дiду, йдiть
у поле i розшукайте менi голову, а я посиджу тут. Старий змiряв Ступача
здивованим поглядом, стенув плечима.
- Що ж, сидiть, коли ? охота, тiльки боюся, що дуже довго доведеться
сидiти.
- Це ж чому?
- Данило Максимович загляне сюди тiльки увечерi. Хiба ж ви не зна?те
його?
- Та знаю, - насупився Ступач. - Тодi сiдайте до нас - i гайда у степ.
- Отак би й давно! - труснув сивиною старий i почав вибиратися на
бричку. - Чого це ви при?хали? Для розносу? - Й осiкся, бо згадав, яке
прiзвисько влiпили дядьки Ступачевi: Рознос.
Але прокурор ще цього не знав, а розносити вiн умiв - i в мiстi, i в
селi. За селом вони наздогнали старого Корнiя, що обважнiло йшов iз серпом
у руцi. Гримич торкнувся плеча вiзника, i той зупинив копi.
- Сiдайте, Корнiю Iвановичу, пiдвеземо.
Старий зупинив погляд на Ступачевi, похитав головою:
- Нi, з цим суддею менi не по дорозi.
- Це ж чого? - одразу спалахнув Ступач.
- Ранiше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..
Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а вiзник насмiшкувато вйокнув... Щоб
якось розвiяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:
- А наш первенець-комбайн справно працю? у вас?
- Та не працю?, - невесело вiдповiв Гримич.
- Як це "не працю?"?! Поламали?! - I вид одразу став таким, наче
напозичався злостi.
- Та не поламали - в сусiдн? село перекинули, бо ми, мовляв, i без
нього впору зберемо хлiб.
- Ага... - прив'яла злiсть i прив'яли неспокiйнi рум'янцi. Ступач сам
собi дорiкнув за гарячковитiсть. Та що поробиш - характер! А вдачу не
виплеснеш, як воду з кварти. "Продукт", - позаочi зве його Мусульбас, i що
тiльки за цим одним словом кри?ться?
Данила Бондаренка застали на косовицi: вiн саме грабкував з косарями
жито i, видно, мав од цього неабияку втiху, дарма що його бiла з хмелем
сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго придивлявся до косаря,
шеретував тiнi на обличчi й думки в головi. "Хто ж вiн? Хто?" Потiм,
обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобiт, пiдiйшов
до нього, глухо поздоровкався, кинув пiдозрiлий погляд на грабки i тихо
запитав:
- Що, в народники чи в хуторяни записався?
- Люблю косити, - з жалем посмiхнувся Данило, з жалем поглянув на
грабки, далi поклав ?х так, щоб коса ввiйшла пiд покiс, i пiшов за
мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очi на стернi.
Вони вийшли на гiнну дорогу, що губилася в плетивi березки, деревiю,
пижма й по-дiвочи довiрливо дивилась у свiт голубими очима Петрового
батога. Високо в небi сумовито проквилив шулiка, а над м'яким золотом нив
нерiвне, по-ча?ному, пiдiймалися-опадали крила косарок i до самого неба
строкато цвiли постатi жниць, бiля них на очах виростали ошатнi чубатi
полукiпки. Це навiть Ступачевi сподобалося - порядок! Хоч голова й
свавiльник чи, може, щось i гiрше, а в полi порядок... А коли й це вороже
маскування? Ма?ш собi рiвняння з кiлькома невiдомими. I навiть зiтхнув з
жалю до себе.
Ступач пiдвiв важку настороженiсть зiниць i почав ?? всвердлювати в
Бондаренка.
- Не дивiться так грiзно, бо перелякаюсь, - посмiхнувся Данило, хоча в
душi прокинулась тоскнiсть: як йому надокучили ступачiвськi нерозумнi
пiдозри, нерозумнi втручання, нотацi?, нагiнки й диктати, за якi ма?
розплачуватися хлiбороб i земля.
- Недоречнi жарти, - сказав Ступач, але очi прикрив важкуватими
повiками, посерединi яких рiвно пройшлися риски ще молодого жиру. - Тво?й
сваволi, голово, нема? впину.
- Про яку сваволю суд рече? - Данило жартом намага?ться вiдбитись вiд
Ступача.
- А ти, бiдненький, i не зна?ш?
- Таки не знаю.
- Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома вiд мене почав позавчора
видавати хлiб людям? Кажи!
- Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогоднi.
- I сьогоднi?! - жахнувся i витрiщився на Бондаренка Ступач. - Ти,
голово, сповна розуму чи ма?ш великий недорiд на нього?
- Так зате е врожай у полi.
- Ти, мабуть, не зна?ш, що робиш з хлiбом?
- Знаю! - твердо вiдповiв Данило. - Змiцнюю вiру колгосп- -у ника в
нашу спiльну працю. Впевнений, що найбiльший злочин - пiдривати вiру
людини.
- Покинь цi високi слова й одноосiбницькi споживацькi тенденцi?! - вже
зметнулись блискавки пiд вiями Ступача. - Дума?ш: ти найрозумнiший серед
нас?
- Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, -
почав обурюватись i Данило.
- Так-от, сво?м безрозсудством ти не так змiцню?ш вiру селян свого
села, як пiдрива?ш авторитет бiльшостi голiв свого району! Зрозумiв?
- Це вже щось нове в теорi?! - I хоч як йому було гiрко, Данило
засмiявся.
- Вiн що й смi?ться! - Ступач ударив чоботом по кущику петрового
батога, i вiн сполохано затремтiв синiми вогниками. - А що, дивлячись на
вас, скажуть колгоспники iнших сiл? Щоб i ?м зараз же видавали зерно? I
почнеться там анархiя щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, i
вiтряк меле в тебе! - тицьнув руками на ту дерев'яну птицю, що завжди
раду? людину, коли маха? крилами. - Зараз же припини видачу зерна i
зацвяхуй вiтряк.
Даниловi лячно стало вiд оцих слiв, бо для нього вiтряк завжди був
живим, як людина, а тут - забити цвяхами! Як треба бути далеко вiд хлiба
насущного, очерствiти, щоб отаке викрутилось у мiзках.
- У нас вiтряк нiколи не забивали цвяхами! Вiкна забивали, а вiтряк -
нi.
Ступач поморщився:
- Якось у нас нiколи з тобою не виходить розмова. Ти дума?ш: я менше
переживаю за виконання кампанiй?
Данило зiтхнув:
- Може, й так, може, за кампанi? ви бiльше пережива?те, тiльки за
кампанiями ви забули тих, що виконують ?х. Ще з зими ви пита?те мене: чи
вивезено гнiй, чи вiдремонтовано реманент, чи очищено насiння, в якому
станi худоба, i нiколи не спита?те, а в якому ж станi люди, чим вони
живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повиннi
насамперед дбати про людину, про ?? день сьогоднiшнiй i завтрашнiй, про
хлiб насущний на столi i радiсть у душi. Я, наприклад, нiколи не вiдчував
вашо? душевностi в степу, в селi, може, ви, ?дучи до нас, залиша?те ?? у
сво?му кабiнетi?
Ступач обурено хмикнув: хто ж сто?ть за цими словами - людина чи
хитромудра тiнь ???..
- Душевнiсть - це сентименти, особливо в селi, де в кожному нутрi аж
пищить дрiбний власник.
- Так чим же й турбу?ться наша держава! Щоб з учорашнього дрiбного
власника вирiс новий господар землi - щедра в дiяннях, у красi i
душевностi людина.
Ступач саркастично глянув на Данила.
- Скiльки романтичного туману назбиралось у тво?му казанку. Через свою
селянську душевнiсть i iншi арха?зми - затуркочеш до грому! Хотiв би я
бачити, як ти тодi заговориш про спокiй, оббиваючи пороги рiзних
iнстанцiй. Отож, поки не пiзно, впрягайся у графiк i тягни його, як чорний
вiл: тобто хватопеком здавай хлiб!
- От i вся музика, - зiтхнув Данило.
- Про яку ще музику говориш?
- Про вашу, про ваш бубон, про вашi тривоги одного дня чи однi??
кампанi?. Сiльське господарство мав сотнi питань, а ви ?х зводите лишо до
одного. I принижу?те цим i людей, i святий хлiб - генiальне вiдкриття
людини.
Пiд вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але вiн стримав себе.
- Заговорив фiлософ. А я твою фiлософiю знову мушу бити практикою:
негайно вивозь зерно, стрiмголов жени на зсипний пункт усi машини, усi
конi i навiть воли.
- Ось там би знадобились вашi громи!
- На зсипному пунктi? Це ж чого? - незрозумiле знизав плечима.
- Бо там, як перед ворiтьми раю, стоять люди в довжелезнiй черзi перед
однi?ю вагою зсипного пункту, та найгiрше не це, а те, що наш район
повинен скидати в бурти навiть вологе зерно i з болем дивитись, як воно
почина? куритися димом.
- Чого ж куритися? - розгубився Ступач.
- Бо ? таке страшне слово - самозiгрiвання, i воно доти буде пожирати
нашу працю, гно?ти хлiб, поки хлiбоприймальнi пункти стоятимуть просто
неба. Подумайте над цим!
- А то вже не наш клопiт, - махнув рукою Ступач. - Хай у них болить
голова за свое, а в нас за свое. Що я маю доповiсти про план виконання?
- Повторите, що план здачi хлiба державi буде виконано i перевиконано,
що люди вже мають чорний хлiб i сиву паляницю. Ступач хмикнув:
- Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивiла. От
закiнчив ти iнститут, а так i залишився тiльки з хлiборобськими болями.
- По-хлiборобськи люблю Батькiвщину.
- Ось тут уся твоя обмеженiсть як на долонi.
- Це слова не мо?, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо
махнув рукою:
- Письменники теж хоч кому заб'ють баки... Як буде з вiтряком?
- Вiтряк молотиме, як i належить йому.
- Так, зрештою, вiн же вiдривав робочi руки вiд жнвв.
- Нi, вiн дав в руки ту радiсть, яка так потрiбна i для жнив, i для
людей, i для полiтики.
- Навiть для полiтики?! - здивувався, але й пом'якшав Ступач.
- Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звiльнився вiд
страху перед природою, вiд страху за завтрашнiй день, i тому хлiбороб
сьогоднi ще чiпко тримавться сво?? латки городу. Гарним громадським
господарюванням, доброю оплатою, сердечнiстю ми ма?мо завтра ппвiльпитп
його вiд копiйчано? мiзерi?, вiд страху, ма?мо зробити з нього мислителя,
героя, творця. Це ж народ, мрiючи про майбутн?, сказав: "I хлiба треба, i
неба треба!" Ось про це, про насущне i високе, ма?мо тепер думати!
- Он куди ми залетiли! Аж до неба! - зверхньо посмiхнувся Ступач. - Ну,
селянський фiлософе, може, в чомусь ти й ма?ш рацiю, тiльки не знаю, що
скажуть десь про тво? художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що
ти слiв на вiтер не кида?ш, маю лише одне заспоко?ння - план буде
виконано.
- I перевиконано. А дочека?мось вересня, то ще, надiюсь, здамо якусь
тисячу понад усякий план.
- Чого ж у вереснi? - недовiрливо стрепенувся Ступач.
- Бо лише сьогоднi пiсля озимих сi?мо горох i гречку.'
- А менi хоч би слово сказав! - лягло невдоволення в куточках рота
Ступача. - Що ж, це ви добре придумали.
- Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампанiй, а дивитися
трохи далi, не забувати про складний вiк людини, про ?? радощi на землi i
вiд землi, по забувати й душевностi. .
- Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про
дятла казали? Вдень вiн довбе i довбе, а вночi стогне, бо вiд того
довбання голова болить. Дивись, щоб i в тебе через душевнiсть голова не
заболiла, - вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирiшив:
з цього анархiста можна i два плани вибити. Обiйдеться без сиво? паляницi.
Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на виднотi, - вiн подав Даниловi
важкувату руку i пiшов до брички, знову ж .думаючи про анонiмки на голову.
I де в них зерно, а де полова? Що ж, сво?ю самостiйнiстю вiн багато може
збунтувати гарячих голiв. Недарма ж просив: дозвольте менi так
погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна
одному господарству займатися тридцятьма культурами - вiд жита-пшеницi,
турецького бобу i маку аж до петрушки, чорнушки i пастернаку. Бач, навiть
риму знайшов, щоб вiдхреститись вiд маку i пастернаку. Отак i сядеш маком
з таким господарем. Хоч i розумну ма? голову, та до якого берега
приб'?ться цей розум? Тепер нам бiля землi не мислителi, а виконавцi
потрiбнi. Може, надалi i мислителi знадобляться, але це гсн-ге?i коли
буде.
Ступач обернувся, поглянув на вiтряк, що весело вiдхрещувався вiд
нього, на вперту постать Данила, який поспiшав до вiтряка.
Цей не у вiтряк, а в тебе заб'? цвяхи самоволi, а ще й про душевнiсть
говорить. Будеш мати, Прокопе, душевнiсть, коли за роздане зерно хтось
почне здiймати з тебе стружку. Страх розчопiреною п'ятiрнею пройшовся по
нутрощах Ступача, i вiн тепер дивився на вiтряка i на гарячу югу, що
тремтiла за вiтряком, як на сво?х ворогiв. Дарма, ось як накинемо селу
подвiйний шiал, то Й вiтряк опустить крила.
- По?демо, - пiдiйшов до машталiра, поставив погу на пiдступку й
носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
- Можна й по?хати. Це я вас, Прокопе Iвановичу, сьогоднi востанн? везу.
- Як це - востанн??
- Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до
пшеницi, до землi, бо землю сам бог орав.
- Це ж де ти бачив бога за плугом? - глумливо спитав Ступач.
- Не бачив, а чув у пiснях.
- Корчувати цi пiснi, цей арха?зм i етнографiзм треба! Корчувати!
- Чого ж корчувати, коли там i про врожай так спiва?ться, як колись нам
уродить земля: з колосочка буде жмiнька, а з снопика - мiрка. I в давнину,
видать, про агротехнiку думали.
Ступач,аж присвиснув од тако? несподiвано? "фiлософi?", а потiм
сокрушно похитав головою:
- Темна ти нiч, темне село. Машталiр пайоржився:
- Хоч i темний я, а бiльше ваше сiдалище возити не буду...
Ви?жджаючи на шлях, Ступач зустрiвся з военкомом Зiновi?м Сагайдаком,
що верхи ?хав по вкорочених тiнях лип.
- До свого улюбленця, який ближче до жита-пшеницi? - з насмiшкою
запитав. Ступач.
- Так, ви - юридичний ясновидець, - не залишився в боргу Сагайдак. - У
нашiм районi один живе ближче до жита-пшеницi, а другий - до пирога.
Ступач одразу пiдкис:
- Це жарт чи натяк?
- Розумiйте як хочете, - безневинно дивиться на нього Сагайдак. -
Вольному - воля, а спасенному - рай. Як там Бондаренко?
- При доброму здоров'? i в доброму настро?. Але сьогоднi доведеться
зiпсувати йому настрiй.
- Це ж чого?
Когось копiюючи, Ступач одноманiтно прогугнiв:
- ?сть принципова думка стягти з нього подвiйний плап. Вiн його
витягне, кректатиме, але витягне.
- Жарту?те? - насторожився Сагайдак.
- Правду кажу.
Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, i Ступач неохоче
злiз з брички. Накостриченi, вони пiдiйшли до лип, що стояли в золотiй
дрiмотi сонця, цвiту i бджолиного дзвону.
- Прокопе Iвановичу, ви не перший рiк крутитесь бiля сiльського
господарства, зна?те, якi в нас зараз великi труднощi з селом, з хлiбом, з
трудоднем, з селянською долею. Зна?те i те, як ми радi?мо, коли той чи
iнший колгосп чесно, без копiйчаних хитрувань, вибива?ться у передовi.
Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогоднi тягне бiльшу за iнших
ношу, пiдiрвати i зробити слабосилим?
- А селянство взагалi треба притиснути, - безжурно вiдповiв Ступач. -
Не бiйтесь пригнути його перед олтарем iндустрiалiзацi?.
Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями:
- Не пiдiймайте руку на життя! А взагалi, ви лiвак i невiглас. Вас i на
гарматний пострiл не можна пiдпускати до села, бо зiйдемо тодi на старцi.
В Ступача одвисла нижня щелепа.
- Ви... ви селянський iдеолог! - вигукнув вiп.
- Не психуйте. Iдеологiя у нас одна, а от голови рiзнi! Мiняйте навар у
сво?й. - I Сагайдак швидко пiшов до коня, вскочив у сiдло i помчав не до
Бондаренка, а в райком.
Ступач одразу догадався, до кого по?хав во?нком, i кинувся до колишньо?
махновсько? брички.
- Переганяй його! - крикнув вiзниковi. А той тiльки одним вусом вибив
посмiшку:
- Та що з вами? Де вже клешнi рака змагатися з кiнським копитом.
"Чи це вiн так собi сказав, чи ще й на щось натяка?? Ох це село..."
За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не прогавив Михайла
Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотiв проскочити повз нього.
- А куди це так боку?, навiть не поздоровкавшись, хвалений голова?
Чигирин зупинив мальованих, з туманцем i срiблом, коней, на обличчя
вочевидь натягу? машкару перебiльшено? покори. Теж продукт!
- Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталiр Ступача
пирхнув, а Ступач спалахнув:
- Коли язик гуля?, то нижчеспиння вiдповiда?. Чигирин охоче закивав
бородою, в яку вже забиралася осiнь.
- Авжеж, авжеж: як нема в язицi розуму, то його в нижчеспиннi шукають,
- i вчвертьока поглянув на Ступача.
"От якi тiльки бiси шугають у цих очах? Аби не тво? колишн?
партизанство, так би не розмовляв зi мною".
- Так чого голова ыо жниву?, а дорогу вимiря?? Чигирин охоче вiдповiв:
- Оце ж ?здив у район вибивати запчастини.
- У жнива?! - аж лихоманить Ступача.
- Так це ж чи не найкраща година: усi жнивують, нiхто не оббива? пороги
iнстанцiй, а ти ловиш слушну хвилину, - знову ж так поясню? Чигирин, що
вже й Ступач не розумi? - чи це насмiшка на язицi, чи недорiд в головi.
- Яке ж ви ма?те- право виривати запаснi частини, коли треба жати,
молотити й вивозити хлiб?! Це ж державний злочин!
Ось тепер машкара покори зiскаку? з засмаглого обличчя Чигирина, i воно
ста? упертим, затятим.
- Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
- А хто ж iз голiв дозволить собi таку розкiш, щоб кудись вiдлучитись
тепер?
- Мало хто, - погодився Чигирин, - I я, ставши головою, о четвертiй
ранку бiг на поле, а о дванадцятiй ночi падав па лiжко:
усе треба було перевiрити - i як закладають пашу худобi, i як доять
корiв, i як орють-боронують, i як стрижуть овець, i як сiють петрушку i
чорнушку. За все хапався - i на все не вистачало часу, навiть у газети
рiдко ааглядував. Тодi й крику в менi було багато, а толку менше. А тепер,
коли згуртував людей, повiрив ?м, ми так працю?мо, що й в театр ма?мо час
?здити. По?дьте хоч раз iз нами. Квиток - безкоштовний! - I, не
попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а тi, граючись, понесли бричку по
тiнях липового шляху.
XIII
У луговiй криничцi, над якою верба трима? молодий вiнець, купаються
зорi, а мiсяць ще не забрiв до них. Вiн залазить сюди так, як оброслий
сивиною дiд забреда? iз саком у ставочок, що он посусiдився з криничкою. I
хоча порiвняння мiсяця з дiдом надто довiльне, одначе Данило посмiха?ться
сво?й думцi: i збреде ж таке! Вiн пiдходить до облямованого очеретом,
кугою та вербами ставочка i справдi бачить, як з очерету старим мiсяцем
вирина? сива голова дiда Ярослава; дiд, зда?ться, не йде, а пливе зеленою,
тримаючи на плечi благенького, розхитаного сака.
У далекому полi мiсяць розсiва? срiбло i сон, звiдусiль виходять
копички й полукiпки. Старий поверта? на схiд голову й говорить собi:
- Ось i козацьке сонце зiйшло, а далi роса почне випадати. Який же ти
гарний, бiлий свiте, а треба буде покидати тебе. - I нема зараз на обличчi
дiда й крихiтки ?дi, а ? один супокiй i зажура.
Данило пiдходить до зарогу, що пописку? пiд ногами, перечiку?, поки
старий поговорить iз собою, придивля?ться до очеретинки, яку торкнула
риба, прислуха?ться до жеботiння струмка, що нiяк не вкладеться на нiч, i
вiд усього цього з нього сповза? зiбрана за день утома i спекота.
- Дiду, а щось путяще в в цiй водi?
- А зараз i побачимо, чи ? щось тут, чи, мб, дiвчата позаганяли все
живе в очерети. Увечерi тут купаються дiвчата з поля i зорi з неба, а
вночi - самi русалки, - старий пiдводить угору вибiлену голову, добряче
придивля?ться до неба: що воно принесе завтра? I щось рiдне, прихисткове i
вiчне ? в цьому читаннi небесного письма.
- То на погоду чи негоду? - пiдсмiю?ться Данило.
- На погоду! - переконано й навiть урочисто каже старий i в усьому
бiлому виходить з очеретiв. - Гарне цього року лiто, i зерном, i погодою
гарне. Шкода тiльки, що в мо? кiсточки заходить осiнь.
- Та нащо ж вам бродити по водi? Рибалка зiтхнув:
- Коли я в мо? лiта почну думати тiльки про старiсть, то це вже не
життя, а синiй смуток. Купатимешся?
- Почекаю, поки ви впiйма?те свою золоту рибку, - мружиться Данило.
- Золото? вже не спiймаю - не тi ро?ш. От карася чи липка, напевне,
добуду. А коли ж ми з тобою вловимо пiвпудового коропа?
- Аж шудороги? Це 'гриба iiочекати. Двохсотграмового вже ма?мо.
- Люблю, коли вода багата рибою, а не п'явкою, - старий обережно
занурю? сака в ставок, пiдводить ближче до берега, натиску? долонею на
дужку, а ногою iз грузького дна колошка? рибу, потiм проворно вийма? свою
снасть, виходить iз нею на берег i витрушу? все, що ? в нiй, на траву.
- Тепер дивись!
У куширi зблиснули, дрiбно затрiпотiли два карасi з долоню завбiльшки.
- Не густо, але й не пусто, - каже старий. - А було ж колись отут i
води, i риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало
звiра в лiсi, птицi в небi, риби у водi, а бджоли пiд ногою вже й зовсiм
не знайдеш.
- Хай прийдемо до тями з хлiбом, тодi й за бджоли та ставки вiзьмемось
- не все зразу, - розважливо вiдповiда? Данило.
- Поки в баби спечуться кпишi, - в дiда по етапе душi. Оцей же ставочок
i силянку ставочкiв за ним колись я доглядав. Тодi чирята i качки до мо?х
нiг пiдпливали, а зараз без пам'ятi летять од людини. Зараз птицi до мене
тiльки у снах пiдпливають. I чого ми такi немилосерднi стали до птицi чи
того зайця? Дiтям про нього казочки розповiда?мо, а самi вибива?мо його
впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?
- Навряд, дiду. Жнива!
- Тодi я тобi на поле принесу. Все у вас нема? часу. А от у нас було й
часу бiльше, i нервiв менше. Iнколи дивишся: таке молоде, таке ще зелене,
а в нього i се болить, i те болить, там кривить, а там муля?, ще й нерви
мота? собi i комусь. Ми щось про цi нерви й не чули.
- Ви так говорите, дiду, нiби у вас нiчого не болiло. Старий задумався,
щось згадуючи.
- Та болiло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.
- I вiд чого той бiль узявся?
- Панський жеребець ударив копитом. А в нього ж, клятого, копито
вiдерковйм було, Данило розсмiявся:
- Дiду, це ви правду кажете чи вигаду?те?
- Сущу правду. Колись був я здоровий, як лут, а ось тепер осiнь
заходить у костi, в очi - уже й нитку не аасилю в голку, Лiта, лiта, - та
й знову поволi, статечно, в усьому полотняному, побрiв у воду, нагнувся
над саком, щось зашепотiв йому, чи очерету, чи рибi...
М'якою луговою стсжпiюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не
в село, а до вiтряка, силует якого так гарно вписуваисн в довколишнiй
свiт. Там пiд гуркiт жорен, поскрипування снастi й теплий шерех муки його
прихопить короткий степовий сон. ? ж розкiш у свiтi! Тiльки треба розумiти
??! А хiба не розкiш, як мiж крилами вiтряка пiдводиться мiсяць i знову,
вибиваючись iз темряви, та?мниче ожива?, куриться степ?
Висячими схiдцями, якi скрипом перелiчують кожен крок, Данило
пiдiйма?ться на ганочок, що сто?ть пiд двосхилим дашком, i заходить у
вiтряк. Вiд коша оберта?ться старий похилий мельник, чуб його,
наволохаченi джмелi брiв вуса i навiть зморшки на обличчi присипанi пилком
свiжого пшеничного борошна.
- Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?
- А люди вiдпочивають собi, бо коротка нiчка-петрiвочка, - всiма
зморшками посмiха?ться мельник, i вони осипають борошно.
- I ви оце самi засипа?те, самi й мелете?
- Атож! Це мiй час - жнива! - Старий теплим поглядом обводить мiшки, що
нiчлiжанами полягали навкруг мучника. - Заночу?ш у мене?
- Заночую, коли не надокучив.
- I не кажи такого, - посмутнiшав мельник. - Сини мо? роз'?хались по
морях-океанах, i ?м уже не до старого вiтряка, не до старого батька.
Навiть листи лiнуються писати - усе б'ють телеграми. А я чогось цих
телеграм i досi боюсь - хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що мiй
старшенький аж теплохiд водить?
- Чув, Миколо Костянтиновичу.
- На тому теплоходi, розказував, може вмiститися усеньке наше село,
навiть з хуторами й присiлками. Просив при?хати до нього на море, та я
нiяк не можу покинути свого вiтряка: врiс у нього тiлом i душею, та й
годi. У мене в диня-качанка, може, покушту?ш? Медом пахне. Що то лiтечко!
- Старий пiдiйшов до сипанки, вийняв звiдти диню, черкнув по нiй ножем - i
медвянi пахощi одразу забили пахощi борошна. - Лiтечко! - знову повторив
мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на не? диню. - Це не те, що
зимова цибулина, - потiм вигрiб борошно з мучника, зав'язав матроським
вузлом мiшок i поплескав його, як любовно плескають рукою дiтей.
Отак i живе чоловiк на свiтi бiля крил - у роботi, в любовi до хлiба
насущного, до людини, до слова людяного, i ? щось святе в його руках, коли
вiн по схiдцях пiдiйма?ться до коша й засипав зерно чи коли прислуха?ться
до теплого шепоту муки та до шугання крил. Бiля вiтряка загуркотiли
колеса, потiм почувся веселий дiвочий смiх. Мельник повiв сивою од рокiв i
борошна головою на розчиненi дверi:
- Що хтось молоти пiд'?хав. I почi по заспав.
Незабаром на порозi з'явилися Ярппа i Мирослава.
- Добрий вечiр, дiдусю! Ви прямо наче з кiно зiйшли! Як вам ту?
ведеться? Не застудились на всiх протягах? - зразу ж заторохтiла Ярина.
- Не знаю, хто метля?ться на всiх протягах, - ласкаво дивиться старiсть
на молодiсть.
- Змелете менi?
- Якщо на весiльний коровай, то не тiльки змелю, а й спетлюю.
- О, таке ви, дiдусю, скажете! Менi треба на галушки змолоти.
- А коли, Яринко, на коровай? Дуриш, дуриш хлопцям голови, а весiлля
все вiдклада?ш.
Ярина зашарiлась, потiм лукаво повела бровами, пiдвелася навшпиньки,
щось зашепотiла старому на вухо, й обо? розреготались. А Мирослава,
дивуючись, побачила в тiнях вiтряка Данила.
- I ви тут?
- I я тут, товаришко агроном.
- Данило Максимович дуже любить вiтряк i його господаря, - защебетала
Яринка, вже несучи зерпо до коша. - Вони, вiдцурапшися на все лiто сво??
хати, навiть ночують тут: кинуть па тапчан яко?сь трушеницi i не журяться.
- Справдi? - не повiрила Мирослава. Вона, погойдуючись, стояла в дверях
вiтряка й назбирувала на коси ще ранн? мiсячне промiння. - Як же в такому
гуркотi можна заснути?
Данило приязно глянув на дiвчину:
- Цей гармидер я полюбив з дитинства. Так славно було, ще з мамою,
прийти на вiтряк, обнишпорити всi його закутки, притулитися вухом до
короля чи стати бiля самих крил, щоб вони пiдiймали вгору твого чуба, а
думки до неба.
Посмiшка лягла на дiвочi вуста:
- Ви так це сказали, що й менi хочеться притулитися до короля, - вона
руками i станом притулилась до того див-дерева, що тримало на собi увесь
вiтряк.
- Як воно?
- Гуде, мов неспокiйна доля.
- А нам час не дав тихо? долi.
Мирослава здивовано пгдвела вi?, а вухом ще тiснiше притулилась до
короля.
- Гуде! Наче сердиться на мене?
- На добрих людей нiколи не сердиться душа вiтряка, - обiзвався згори
Микола Костянтинович. - Це я знаю, бо звiкував бiля крил.
- Може, пiдемо до крил, бiля яких нишпорять вiтри? Мирослава допитливо
подивилась на Данила: чи не пiдсмiю?ться над ?? довiрливiстю?
- Ходiмо!
Дiвчина обережно, наче в холодну воду, спускалася по скрипливих
схiдцях, а мiсяць i тiш грали па ?? обличчi, на косах i легенькiй сукнi,
що встигла увiбрати пахощi вiтряка. Даниловi здалося, що вiн уже
давно-давно зна? Мирославу, ?? мiсячнi коси, ?? характерну дiвочу ходу,
яка ча?ть у собi щось нерозгадане, жiноче. Коли пiдiйшли до крил, вiтер
знизу иiдхоиив дiвочi коси, i вони золотим снопом пiднялися вгору.
- Ой! - спочатку злякалася Мирослава, вхопилася обома руками за коси,
щоб не занесло ?х кудись, потiм засмiялася й вiдступила од вiтряка, що
намотував i намотував на сво? крила мiсячне ткання.
- Невже, Данило Максимовичу, можна цiлий вiк прожити бiля крил вiтряка?
- То було б щастям: прожити вiк бiля крил! Мирослава пильно глянула на
Данила:
- Це вже лiтература?
- Нi, переконання. Хiба погано звiкував наш мельник? Без метушнi, без
галасу, без житейсько? мiзерi? вiн усе життя стара?гься людям на теплий,
як душа, хлiб, i всi мають до старого тiльки любов. I коли ти десь
вичита?ш про бiблiйних пророкiв, то згадай доброго сивого мельника бiля
посивiлих крил.
- Це, може, й так. Але вже скоро не буде вiтрякiв i отаких, схожих на
пророкiв, мельникiв.
- Тодi, напевне, сумнiшими стануть нашi степи, а може, й душi, -
задумався Данило. - Не скрiзь повинен брати гору практицизм, особливо той,
що висоту? з нас душевнiсть. I все одно на кожнiй роботi ми повиннi думати
про крила, бо iнакше сiренько, осiннiм туманцем, стече наше життя. Як
тобi? Не нудно в нас?
- Бiля чорнозему та бiля зерна не занудьгу?ш, - щиро сказала Мирослава
й знову вхопилася руками за свiй снiп, що не май спокою бiля крил.
Данило посмiхнувся:
- Багато ж у тебе куделi.
- У мо?? матерi було ще бiльше, - й сумнi згадки скували Мирославинi
очi. - Ви теж без матерi?
- Маю тiльки вишню на цвинтарi замiсть матерi, - повернув голову до
невидимого кладовища. - Звiдки б i коли не приходив я, вона завжди
вiдчиняла менi дверi. А тепер нема? кому ?х вiдчиняти.
Вони ще мовчки постояли бiля вiтряка, що стугонiв зсередини, стараючись
людям на добрий хлiб, а тут поривався й поривався вгору, наметуючи на
крила вiтер i нiч. Несподiвано бiля них низько прогудiв джмiль i впав на
конюшину, що росла бiля вiтряка.
- Бачиш, який роботящий! - Данило понишпорив очима по конюшинi.
- А ви чули, що джмелi навiть у приморозки, коли бджоли вже давно
вiдпочивають, збирають мед?
- Нi, цього не чув, - i потягнувся до дiвочих очей, до ?? снопа кiс, до
тоненького стану, що й зараз бiля неспокiйного шугання крил ледь-ледь
погойдувався собi i мав у тому погойдуваннi иринаду i звабу.
- Джмелiв треба берегти, - сказала крилам, що так i норовили побавитись
дiвочими косами.
"I тебе, русалко, теж треба берегти", - подумав Данило трохи зi
спiвчуттям, трохи з доброю насмiшкою, бо саме згадався отой ставочок, де
ввечерi купаються дiвчата й зорi, а вночi - самi русалки. А нiч i далi
брела заколисаним степом, згори обсiвала його росою, а знизу дзвенiла
стотисячним стрекотом коникiв. За конюшиною бiлою повiнню стояли гречки,
над ними в удовинiй самотинi сумувала груша-дичка, а бiля не? перепiлка
розпачливим голосом скликала сво?х дiток, яких порозгублювала на зжатому
полi.
Таке життя: то матiр розгублю? дiтей, то дiти залишаються без матерiв.
I все одно хтось нам повинен вiдчиняти дверi. Але хто? Чи не ця рука, що
пiд крилами притриму? коси? Що ж у тобi, дiвчино? Довiра навпiл з
тривогою, та вологi очi, та шерхлi вуста, що бояться любовi, що прагнуть
любовi, i досвiтн? завзяття до свого дiлечка. I найбiльше ?й хочеться
сiяти. Ось зараз вхопилася за люцерну. Вже й пiдрахувала йому, скiльки
пожнивний укiс дасть ?м трави. Така, певне, й на полюсi почне щось сiяти
чи садити.
Тепла хвиля пiдкотилася Данилу до серця, i гарно стало йому з оцим
старим вiтряком, з мельником у ньому, з людьми, що ввечерi при?жджають
сюди, а вдень жнивують, i з оцi?ю золотокосою грудочкою селянсько? долi, в
яко? руки, коли вона хапа?ться за коси, стають схожими на голубiв. Куди ж
вони залетять, цi голуби, i хто ?х буде шанувати чи кривдити?
- А зна?те, славно! - раптом озвалася Мирослава.
- Що славно?
- Оцей степ, оцей вiтряк, оцi крила, що аж просяться в музику, в душу!
Чого я ранiше не розумiла ?х?
З вiтряка вийшла Ярина, на плечах ?? лежав мiшок, на грудях коса.
- Менi вже треба додому, - сказала Мирослава. Данило пiдiйшов до Ярини,
зняв з ?? плечей мiшок:
- Пiдiрвешся, дiвко. Не можеш пiдводи почекати?
- Так я хочу ще сьогоднi наварити вам галушок, - злукавила вража
дiвчина.
- I не полiну?шся варити вночi?
- Чари завжди варять вночi, - кинула одним оком па Данила, другим на
Мирославу.
Щи ти скажеш такiй беажурi? Данили помовчав, iще iiигляиув на вiтряк,
який намотував на крила куделю мiсяця i час. Що тiльки вiн готу? нам?..
Враз десь аж на дальнiх дорогах, що збiгали до старого лiсу, гарно
злетiла парубоча пiсня:
Ой у полi криниченька,
Там холодна водиченька,
Там холодна, ще й погожа,
Там дiвчина так, як рожа.
Ярина стала посеред дороги, поклала руку на плече Мирославi.
- Це наш Роман i Василь виводять, ?дуть на конях та й спiвають усiм
степам i бродам. Такi вони завзятцi у нас.
- Як славно йде пiсня над степом, - зачудувалась Мирослава.
А Ярина приклала долонi до обличчя i щосили гукнула в степ:
- Романе! Василю! Гов-гов!
Пiсня обiрвалася, за мить стрельнули кiнськi копита, i незабаром з
опiвнiчного мрева вилетiли два вершники. Данило, Ярина i Мирослава зiйшли
з дороги, а вершники, домчавши до них, здибили конi i засмiялись.
- Опришки! Вiтрогони! - гримнула на них сестра.
- Яриночко, не сердься, бо сердитi скоро старiють. Добрий вечiр, Даниле
Максимовичу! А чия це дiвчина? - вдають, що не впiзнали Мирослави. - Чи не
з нашо? пiснi вийшла: погожа, як та рожа?
- Замололи, загалакали, - ще гнiва?ться чи вда?, що гнiва?ться, на
братiв Ярина. - Он краще муку вiзьмiть.
- Та ми й вас можемо взяти на конi, - Роман, пригнувшись, пiдхопив
Ярину, та верескнула й вирвалася з братових рук.
- Навiжений! Недарма вас навiть мама так прозива?.
- Тож люблячи, Яринко. Мама i тата обзива? то прудивусом, то очманою, а
сама й досi аж сохне за ним. Правда ж, дiвчино мила? - Горбоносi красенi
трiпнули буйними чубами i подивились на Мирославу.
- Опришки! - посмiхнулась ?м дiвчина. - Краще заспiвайте.
- А яко?? - зiскочили хлопцi з коней. - У нас найбiльше люблять про
кохання. Ви ось цю зна?те? - Роман притулився плечем до братового плеча i
щиросердним голосом запитав далини:
Червоная калинонька,
А бiле деревце,
Чом не ходиш, не говориш,
Мо? любе серце?..
I притихло все у стопу перед чарами голосу, перед белом чийогось серця.
Коли Роман обiрвав пiсню, Ярина вдавано зiтхнула, зиркнула на брата i
прошепотiла одне слово:
- Артист.
- Цить, пащекувата! - Роман грiзно витрiщився на сестру, а Василь
посмiхнувся, пiдвiв брову точнiсiнько так, як батько.
Мирослава догадалась, що Яринка натякнула на якусь кумедну iсторiю,
одну з тих, якi, зда?ться, нiколи не переводилися в оселi Гримичiв.
- З чим це ви кри?тесь, Романе?
- Еге, так вiн i скаже, - пирснула Ярина. - Кому хочеться свою парсуну
виставляти на посмiховище.
- Так тодi ж Роман ще дитиною був, - примирливо сказав Василь. -
Розкажи, брате.
- Мабуть, доведеться, - подобрiшав парубок i глиппув па сестру, - Бо як
не розповiси сам, то це зiллячко прибреше, паче циганка на ярмарку...
- Еге ж, еге ж, - нiби погодилася Ярина i пiдперла долонею щоку, -
Говори вже, коли язик не присох до зубiв.
- Оце ж рокiв з вiсiм тому наш драмгурток ставив агiтку "Урожай за
царiв i за влади селян та робiтникiв". Щоб усiм було ясно, як родило за
царiв i як родить тепер, - на кожну культуру чоловiчого роду брали
хлопчика i парубка, а на жiночого роду - дiвчинку i дiвчину, малечу
втискали в мiшечок, дорослих у чувал, гузир в'язали пiд самим горлом, а в
чуби i коси втикали колоски жита, пшеницi чи iншо? пашницi. На мою долю
випало грати дореволюцiйний ячмiвь. Зв'язали мене в мiшечку, поставили
поруч з дебелим Володимиром Клименком i наказали мовчати до кiнця вистави.
Стою я, стоять зав'язанi всi дореволюцiйнi i теперiшнi культури, а
керiвник драмгуртка тиця? в нас паличкою i, якi треба, цифри назива?.
Застоявсь я пiд цi цифри i все потерпаю, щоб не засмiятися, бо з передньо?
лави то мати пиша?ться мною, то батько вусом пiдморгу?, то школярi тицяють
пальцями на тебе, наче ?й з мiсяця звалився. Переступаю, переступаю з ноги
на ногу, аж дивлюся, Клименко задрiмав у сво?му кулi. З цього дива я й
засмiявся тихенько. А тут, як на грiх, у цю саме хвилю замовк керiвник i
всi почули мо? неподобство. От i пiшов гуляти по лавах смiх. А що вже
батько з матiр'ю реготали, то ж не питайте. Пiсля вистави посходились ми в
хатi, посiдали за стiл, а тато так приязно дивиться на мене й каже:
- Не сподiвався, сину, що в тебе такий хист грати на сценi.
- Який там хист, - вiднiкуюсь я, а в душi щось i тенькнуло. - Менi ж i
слова не дали сказати.
- Що там слово, коли ти стояв найкраще за всiх i справдi був схожий на
ячмiнь.
- Та хто ж мене бачив за тим мiшком? - вiрю i не вiрю я.
- Усi бачили! От хай наша мама скаже.
- Авжеж, авжеж! - лагiдно озива?ться од печi мама, i тiльки Ярипа
кривить i придушу? рукою варги.
- А вже як ти розсмiявся, то всiх розвеселив, - продовжу? батько. -
Сказано, талант!
- Ой тату... - ще якось вiднiкуюсь, а в головi на радощах метелики
кружляють.
- От сам помiркуй: чи хтось хоч раз засмiявся, коли твiй керiвник усi
слова казав i в усiх тицяв паличкою? Тобi ж досить було пирснути, - i всiх
розвеселив. А коли б ще заспiвав? В тебе ж он який голос! Так що, сину,
пряма тобi дорога в артисти. - I отим словом батько доконав мене, бо нам
усiм мамина колиска i степ голоси наколихали.
Пiсля вечерi тато зi мною пiшов спати па сiно, i там на самотi я
наважився спитати:
- А що треба, щоб стати артистом? Батько, недовго думаючи, вiдповiв:
- По?хати в Ки?в до нашого дядька Миколи, який у театрi гра? кумедi?,
вiн тебе й опредiлить в артисти.
- Як же, тату, по?хати до того Ки?ва?
- От чого не знаю, того не знаю, бо в нас зараз не гурт грошей, -
сказав тато i пiрнув у сон. Менi ж за тим театром не спалося до третiх
пiвнiв.
Через кiлька днiв вирiшив я зайцем податися до дядька Миколи. Аж у
Вiнницi на станцi? батько перехопив мене. А ця язичниця, - насварився
поглядом на Яринку, - i досi дражнить мене артистом...
- I дуже сварив тато вас? - посмiхнулася Мирослава.
- Та нi. Пригорнув до себе i каже: "Хiба ж можна, сину, ?хати босим в
артисти? Та й Ки?в - не село, там ноги об камiння прочовга?ш. Як
розстара?мось тобi на хромовi з рипом чоботи, щоб усi навiть по чоботях
чули тебе, тодi щось придума?м".
- Такий у нас батько уже добрий, що й у свiтi не знайдеш, - з почуттям
сказала Ярипа. - Навiть мене нiколи не сварив.
- А жаль, - вколов ?? Роман. - От за ким березова каша суму?.
Близнята вискочили на коней, по?хали, i небавом над степом знялися два
голоси, виливаючи тугу про отих двох голубiв, що пили воду коло млина,
коло броду.
- Чом не красенi! - неждано вихопилось у Ярини, яка проводжала поглядом
братiв.
- Гарно ж як у свiтi! - I Мирослава притулилась до Ярини.
XIV
Земля вiддала людям, що могла вiддати, i, чи то з жалю до себе, чи з
жалю до людей, заплакала осiнньою сльозою i неспокiйно ввiйшла в зимовий
сон. Ох як люто, на шаленiй коловертi вiтрiв, зачинався цей сон: спочатку
вiтровiям i снiговицi хотiлося пiдважити, вирвати з насиджених мiсць
переляканi хати, розметати золото скирт i вдарити на сполох спiвучою мiддю
дзвонiв. А потiм вони втихомирились, поскочувались, прищулились у яругах,
i тепер люди по колiна бредуть у снiгу, що вечорами шерету? крихти срiбла
та виколиху? блакитнi дими й волошкове цвiтiння.
Як гарно зараз довкола! Ошатнi, в бiлих свитках хати притихли, немов
дiвчата перед весiльним танцем; ось ударить бубон мiсяця, цьвохне смичком
вiтрець, i вони поведуть свiй танок зачарованими долинками, левадами,
садками i виведуть його - усе вгору та вгору - аж на той шлях, по якому
минулий вiк проскрипiв чумацькими мажами, а -цей вiк, як блискавками,
спалахнув козацькими шаблями Котовського i Примакова.
А що тепер робить червоний козак Терентiй Iванович Шульга? I Данило,
згадавши недавню бувальщину, мимоволi зупинився бiля придорожньо? верби,
погладив рукою намерзлий стовбур. А той згори струсив на нього дим
паморозi, а знизу озвався гучанням - то вiтрець прокинувся в дуплi й знову
задрiмав, як маля. А он хтось мiж вербами мрi?, вискрипу? чоботятами i
ронить на снiг шматки пiснi. Чия ж це така пiзня?..
I давн? очiкування, сподiвання чи передчуття озвалися в ньому, i десь
чи з паморозi, чи з ночi затремтiли тi вi?, за якими ча?вся синiй вечiр. У
дуплi знову шеберхнув вiтрець, а на шляху стихла пiсня. Де ж те дiвча, що
наче йшло назустрiч? Данило подався далi шляхом, та вже на ньому не було
нi дiвочо? постатi, нi пiснi. Отак i виходить воно на тво?му шляху.
Неждано внизу, на крихiтнiй левадi, що пiдбiгла до само? дороги, вiн
почув характерне шипiння, зирнув i не повiрив сво?м очам: на виковзанiй
смужцi льоду, яка аж палахкотiла холодним сяйвом, самотиною, в кожушку
нарозхрист ковзалась знайома постать. Ось вона з ковзанки вилетiла на
снiг, мало не впала, вивинулась уже од само? землi, засмiялася сама собi
i, вигинаючись тонким станом та граючи розведеними руками, легковажно
зашурхотiла по крижанiй стежцi, видобуваючи з не? шарудiння й нiжний
посвист; за плечима дiвчини погойдувався, вигравав мiсяцем снiп пшеничного
волосся, що так i дихнув йому минулим лiтом.
Данило, притулившись до пригорблоно? верби, з захопленням стежив за
дiвчиною: iч, що витворя?, наче маленька. А вiн усе думав, що вона не
по-дiвочи серйозна чи то вiд iнститутсько? науки, чи зроду. Не раз
намагався якось порозумiтися з нею, та дiвчина в такi хвилини вiдразу
натягувалась, немов струна, i полохливо сторонилася його. А коли вiн хотiв
провести ?? пiсля свята врожаю, то побачив, як одразу взялося тiнями,
замкнулось ?? обличчя, а на шерхлих, замкнених устах прочитав:
"Безсовiсний". Це тодi ошелешило його: чого вона така? Напевне, перше
кохання чи захоплення прибило ?? i тому уника? чийогось погляду, чи??сь
прихильностi. А ось тут, на безлюддi, в зимовому снi, на якусь часину вона
стала сама собою.
Ось дiвчина вилетiла з криги на снiг, зойкнула, упала, лежачи поправила
спiдничку, засмiялася, потiм скочила на ноги та й почала весело
обтрушувати одежу й коси. Скiльки ж у не? дитячо? i дiвочо? принади. От
тобi й строгий товариш агроном, що все з чимось сiкався до нього i навiть
розкидався такими словами, як хуторянство, консерватизм, тупцювання
агромислi. А якi тепер мислi грають пiд отим пшеничним снопом, що аж
iскриться проти мiсяця? I ввiйде вiн у чиюсь оселю сонячним ранком, а
фiалковi очi заграють доброю довiрою. Данило ловить себе на тому, що
матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його хату. Що
це?.. Зимова казка... чи судьба? I так славно згадався той вечiр бiля
вiтряка i тi крила, що пiдiймали вгору ?? коси. Чим вони пахнуть тепер?
Тодi од них iшли пахощi вiтряка i смуток матiоли. А як би вiн хотiв, щоб
вони повiяли чорнобривцями його занедбаного двору, чорнобривцями його
матерi, яку вiн стрiча? тiльки в спогадах i снах.
Данило, тримаючись за вербу, обережно спуска?ться з шляху на левадку, а
Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанцi i набира?, i струшу? зi
свого пшеничного снопа мiсячний чар. Ось ?й не тiльки ковзатися, а й
танцювати заманулося; приспiвуючи собi "метелицю", вона закружляла по
снiгу, а потiм по-хлоп'ячому, на пiдкiвках, вилетiла на ковзанку i знову
закружляла, розколисуючи дзвоном спiдничину.
- I що це наш товариш агроном витворя? вночi?
- Ой мамо! Ой! - злякано задзвенiв голос дiвчини, вона обiрвала танок,
обернулась до нього, i сором'язливiсть проступила рум'янцями на ??
обличчi.
- Так що ти витворя?ш, дiвчино? - пiдходить до не?, а вона закрива?
обличчя руками й зiтха?. - Ти не мовчи .менi, а щось вiдповiдай, коли
старшi питають. Не протерла на ковзанцi чоботята?
- Поки що не протерла, - нарештi випуска? з-пiд рук слово.
Данило бережно кладе сво? долонi па ??, вiдривав ?х вiд обличчя i
вражено застига?: тепер не знiченiсть, не сором'язливiсть, а саме
лукавство бiсенятами глянуло на нього й кинулося врозтiч. Де вона тiльки
прихопила його? А лукавство знов повернулося до не?, ще й забринiло
насмiшкою:
- А ви, товаришу голово, не хочете поковзатись пiд мiсяцем? Це так
славно...
- I коли пада?ш - теж славне?
- Теж гарно, бо тодi iскри i зорi кружляють в очах.
- Ти вже докружлялась, що й руки задубiли, Де тво? рукавички?
- Рукавички?.. У дорозi, - вiдповiла непевно i чогось глянула ва шлях.
Вiн скинув сво?:
- Може, цi нагрiють? Мирослава пирхнула:
- У таку рукавицю ягня влiзе. Хто це вам виплiтав ?х?
- Дiд Гримич.-Вiн усе на вирiст робить, - невмiло почав надiвати ва ??
ручата сво? рукавицi, i дивпо, дiвчина не пручалась, " притихла, тiльки
дрож пройшовся по ?? тiлi.
- Ти ж зовсiм замерзла.
- А для чого тодi зяма?
- Та вже ж не для того, щоб пiсля ковзанки бухикати на печi. Зараз же
ходiмо до мене, хоч якимсь ча?м напою.
- Ви навiть чай умi?те варити? - знову самим лукавством змiряла його.
Данило здивовано повiв бровами:
- Де ти замiсть слiв нахапалася шершнiв? Чи це тiльки для мене?
- Ой, нi, - хитнула Мирослава головою i сво?м снопом, пiдняла руки i
посмiхнулась рукавицям, - Стирчать, як глеки на кiлках.
- То ходiмо.
- А як хтось побачить? - Враз уся гра аiвшла в дiвочого обличчя, i
тепер на иьому вибились розгубленiсть та занепококо?нвя.
- Коли хтось i побачить, то тiльки позаздрить менi, - з доброго дива
бовкнув. - Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цiлий рiк чорнобривцями
пахне.
- То... нам'ять любовi? - зненацька спитана Мирослава.
- Пам'ять любовi до матерi. Як ручата? Вiдiйшли трохи?
- Ще нi.
- Ходiмо?
- Менi боязко, - правдиво глянула, збентежила ? порадувала його.
- Чого ж тобi боязко?
- Це ви повиннi бiльше знати... Так же не можна.
- Чому не можна? Ти. ж не iiйршшi деиъ аиаьш мене.
- Краще ходiм до татарського броду, до Гримичiв.
- Нi, до мене. Я не хочу завтра гнати конi по лiкаря, I дiвчина обпекла
його:
- Так дуже шкода коней?
- I тебе трохи, - вiн поклав руки на дiвочi плечi, обернув ?? до
мiсяця. - Ось там i сто?ть моя хата, а ворота бiля не? кигикають чайкою.
Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
- А чиясь дiвоча доля од вас не кигикала чайкою? Вiн зрозумiв ??
побоювання.
- Такого, дiвчино, не було. I коли ма?ш до мене довiру - не називай на
"ви", - вiн узяв ?? притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту
вуличку, де плетенi тини i верби-пiдлiтки бiля них вели до напiвзабуто?
оселi. Iшов i милувався дiвчиною, ?.? снопом, ?? ходою - легкою i
красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з яко? пiспi? I здавалось, що
в цього вже був такий вечiр надiй i притихле вiд сполоху дiвча бiля нього,
яке не зна?, за що триматись рукою - за тендiтнi в паморозi верби чи за
серце.
Ось i його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала ?х, i вони
справдi кигикнули чайкою.
- Наче в казцi, - здивувалась i чомусь зрадiла дiвчина. Пiдiйшовши до
вiкна, на якому клубочками дрiмала мiсячна сновiйнiсть, Данило постукав у
шибку.
- У вас хтось живе? - пройшовся переляк по обличчi Мирослави.
- Нi.
- А чого ж ви стука?те?
- Згадую свою матiр. Вона завжди на стук вiдчиняла менi дверi. А тепер
нема кому.
- I це тяжко, Даниле? - сама не помiтила, як назвала його на iмення.
- Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбi пiд вербовою
дощечкою, пiд тi?ю, про яку дiвчата весною спiвають: "Вербовая дощечка,
дощечка, там ходила Настечка, Настечка", - i знову згадав не вербову
дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навiдатись до нього i Дiденка,
якогось гостинця завезти.
Даияло вiдчинив сiнешнi й хатнi дверi, Мирослава все ще з опаскою
ступила в темряву хати.
- Справдi, тут вереснем i чорнобривцями пахне. Ви любите ?х?
- Дуже. I люблю, коли дiвочi коси вiють чорнобривцями, - нечутно
торкнувся ?? снопа. - Уявля?ш: снiг i чорнобривцi! - Вiн засвiтив свiтло,
i гостя одразу ж пiдiйшла до фою матерi, пород яким свiтився снiп жита.
- Це ваша мати?
- Матiр.
Мирослава посмутнiла.
- I в мо?? такi добрi очi були. I звала вона мене чогось Журавкою.
- А моя часто спiвала про журавку... Щось незвичне було в ?? вдачi. Як
вона тiльки, вже з рiздва, виглядала весну, як тiшилась першим
пiдснiжником, як прислухалась до спiву зерна, до шелесту макiвок, до всi??
землi. I до колоса, i до трави, i до деревця у не? була своя любляча мова,
пiсня. Найбiльше я; наспiвувала на луках, бо там стiльки птаства знаходило
притулок i в травi, i в березi, i на водi. Бувало, гляне на якусь чубату
ча?чку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, i зiтхне: "Боже,
як то славно, коли е крила", - та й тихенько заспiва? травi чи копичкам:
А журавка ходить
Та пiр'ячко ронить...
А ти, малий, одразу й побачиш: i журавля в журавлиному бродi, i
журавочку, i ?? двiйко цибатих дiток. Мати не раз втiшала мене, що. в мою
подушку зашила журавлинi пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця,
поля, а не рiзна погань.
- Це ж треба, - аж зiтхнула Мирослава. - Добра i тиха матiр.
- Що добра, то добра, а от чи тиха - не знаю. Одного разу вона
здивувала усiх односельцiв. Це сталося у двадцятому роцi. Бiля самого села
партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубiв
озбро?на зграя, а отаманив у нiй вчений жорстокосердець, що нахвалявся
вирiзали бiльшовикiв до сьомого колiна. Як побiгли городами i вулицями без
вершникiв конi, я з мамою вийшов у двiр. Аж до нас на змиленому конi
пiдлiтав розпашiлий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти зна?ш його - вiн
тепер головою колгоспу працю?. Ще з вулицi гукнув матерi:
- Ганно, допоможи пораненим - винеси полотна перев'язати рани, - i
зiскаку? зi свого воронця, веде його на подвiр'я. А кiнь аж хита?ться од
утоми.
- Де ж я того полотна вiзьму? - одразу пожалiснiла матiр. - Усе
повiддавала то за оранку, то за хлiб.
- А може, щось завалялось? Бiда хлопцям: лежать на бiлих гречках, а
гречки вже червоними стали.
В оселi кинулась мати до скринi, та хiба знайдеш те, чого нема?
- Що ж, таке дiло, - похилив голову Чигирин. - Доведеться багатi?в
потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотнi були чужi лайки та
нарiкання.
- Почекай, Михайло, - враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю,
а далi метнулася до божницi, стала на лаву й почала здiймати рушники з
образiв.
- Ти що, жiнко добра? - здивувався, не повiрив собi Чигирин.
- Нiчого, нiчого, - заспоко?ла його матiр. - На цьому полотнi не буде
нi лайок, нi нарiкань - воно святих сповивало...
- Оце так... - широко розкрила очi Мирослава: в них входили далекi
видiння. - А що ж далi? Данило зiтхнув:
- Далi вона все ждала батька, ждала навiть пiсля того, як дiйшли чутки,
що його вбито. А голос ?? з кожним роком смутнiв i смутнiв. Незадовго до
смертi вона якось попрохала мене: - Данилку, заспiвай менi про журавку, що
ходить та пiр'ячко ронить, бо я чогось нинi не можу...
Останню дорогу матерi люди вiд хати до цвинтаря встелили цвiтом. А над
?? хрестом завжди висить рушник i взимку, i влiтку ма? сво?ми крилами...
- От i думай собi, що таке життя... - зажурилась дiвчина. - А чого ви
перед образом матерi поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.
- Бо все життя мо?? матерi пройшло в житах чи бiля жита, бiля чорного
хлiба i на безхлiб'?. Отак, напевне, бiля житечка, на оранцi, на сiвбi, на
жнивах пройдуть i мо?, i тво? роки, якщо контри чи замiжжя не заберуть
тебе вiд ниви та перепiлки в нiй.
- Надiюсь, не заберуть! - переконано сказала дiвчина i допитливо
подивилась на Данила: - А що для вас головне в життi - жито, перепiлка в
ньому та жайворонок над ним?
- Селянська доля! - задумливо вiдповiв Данило i на нiмотний погляд
Мирослави невесело посмiхнувся: - Це ж може здатися нудним чи обмеженим,
як визначив великий знавець параграфiв i планiв Ступач.
- Розкажiть! - пошепки звелiла Мирослава i стала ближче до снопа.
- З чого тiльки й почати? Менi й досi зда?ться i, напевне, завжди буде
здаватися, що крiзь мою душу, крiзь мо? очi, крiзь мо? болi та сподiвання
пройшла iсторiя селянсько? долi i смуток житечка, яке й досi не може
нагодувати людей. Це, певне, тому, що не встиг огрубiти, хоча й не мало
бачив грубого, навiть жорстокого в селi. Так-от про селянську долю, про
селянськi сподiвання. Убогими, стражденними, причавленими були вони.
Щоденно серце хлiбороба обкiльцьовував страх i перед податками, i перед
злиднями, i перед силами природи. I тiльки в пiснях пробивався не такий
уже й великий свiт надiй, що в самого бога можна випрохати щастя: жита на
хлiб, пшеницi на паляницi, а ще гречки на варенички. Як бачиш, не дуже й
багато просили хлiбороби в бога. А тепер ми самi повиннi ставати тими
богами, що змiнюють селянську долю, виводять хлiбороба у свiт великих
надiй, у свiт великого врожаю i душевностi. Ти не раз, певне, сумувала,
слухаючи пiсню про бiдну вдову, що засiяла сво? поле, зволочила i сльозами
примочила. То хiба не варто присвятити свiй вiк тому, щоб нi сльозо, вi
злиднi, нi безхлiб'я не ломили нi вдову, нi сироту, нi всю селянську долю?
Так я розумiю турботи нашо? держави, так я розумiю i свою непоказну, але
ревну працю, - Данило занепоко?но глянув на дiвчину: чи ве подума?, що вiн
якесь патякало, i вже, глузуючи над собою, закiнчив: - Тому, зважаючи на
вищесказане, не доведеться менi шкаповi селянськi чоботи мiняти на
модельне взуття.
- Гарно сказали ви про все, окрiм модельного взуття. Про щось подiбне
думала i я. Тiльки чи всi зрозумiють вас, романтику вашу? Недовiрливий ще
наш селянин, ох який недовiрливий.
- Не все, Мирославе, зразу приходить. Буде правда - прийде i вiра! Хто
б iще кiлька рокiв тому з селян повiрив, що ?хнi дiти прямо в полотняному
одязi, в летчиках чи а босонiж пiдуть у високу науку? Будь моя воля, я з
щирого аоиота поставив би пам'ятник тим людям, тобто бiльшовикам, що
здогадалися за розкладкою комiтетiв незаможних селян посилати вчитися
малописьменну моходь у робiтфаки, а потiм i в iнститути. Там, як цiлину
орали, - важко давалася нам наука, але мужицькою впертiстю, безсонням
долали ?? i виходили в люди. Такого нi в яких Кембрiджах i Овсфордах не
'було. Ти ж не можеш уявити, щоб порiг Оксфордського унiверситету
переступив парубiйко в батькiвськiй ки-. ре? i постолах!
Мирослава глипнула десь у далину, засмiялась:
- Теж гарно! А ма?те ж ви самi радiсть од сво?? щоденно? празвi? Чи
тягнете ??, бо звикли тягнути?
- Пита?ш, чи не чорний я вiл, що тягне свое ярмо? Ця мiрка не для мене,
бо маю в руках жагу працi, зда?ться, розумiю i радiсть поля, i радiсть
хлiба, не хуторянську, де навiть безсмертне зерно охороня?ться пiвпудовими
колодками i собаками, а ту, вiд яко? яснiють людськi очi i ширшають,
надi?. Ти, ввiсио, чула старовинну легенду про ?вшан-зiлля, про безмiрну
любов до сво?? землi. То я маю в собi це ?вшан-зiлля. Оцю любов, од яко?
на плечах крила сорочку рвуть! А ти про пiд'яремного вола подумала, - i
щиро, по-хлоп'ячи засмiявся.
Засмiялась i Мирослава.
- Говорiть, говорiть, Даниле.
- Що ж тобi iще?.. I, крiм дуже великого, маю меншi, тiльки сво?
радощi: це коли тиховiйна сi?ться зерно i пробива?ться прорiст, коли
маленькими корабликами пливе полями молодий горох, коли бринить цвiтом i
музикою гречка, коли дiвочою рукою кличе когось до себе вояоття проса i
коли сто?ть тихий дзвiн достжгао? ниви. Щоденно щось у широкополi мене
хвилюв, радув, бо зрiсся, зрiднився з ним. Я нещодавно почув улюбленi
слова нашого великого вченого про вчених: "Ми повиннi стояти на глобусi".
От i селянство ваше так повинно стояти на глобусi, осiваючи свiт зерном
життя. Отож, певне, догаду?шся, що я маю чим жити. I романтика теж ма? чим
жити, хоча i ??, i селянство не милу? демагогiя та невiрство грамових
дiячiв, - i нахмурився, згадавши щось сво?, замовк.
Нахмурилась i гостя, приклала руку до чола i тихо, не знати кого
запитала:
- Чого так часто дрiб'язковiсть, погроэа чи пiдшепiт прибивають велике?
Ви не бо?тесь, що нашу високу романтику може вдушити занадто активний
бюрократ? Для цього вiн i господарчими розрахунками козирне, i
вiдповiдними цитатами блисне, i правдоподiбнiстю прикри?ться.
Данило невесело здивувався, невесело посмiхнувся.
- Фiлософ мiй з золотими косами! Мирослава не розгубилась.
- Якщо ви мене так велеречиво охрестили, то дайте вiдповiдь на одне
приземлене питання.
Хлопець уклонявся i жартiвливо, як iсаансьхi гранди в п'?сах, провiв
рукою бiля само? долiвки.
- З охотою, синьйорино!
- Тодi скажiть, вельмишановний товаришу голово, до якого вже залiтають
гостi навiть з областi, чого у вашiй хатi i досi долiвка, а не пiдлога?
Любов до старовини, патрiархальщини?
- До вбогостi не може бути любовi.
- Це не вiдповiдь, а вiдписка.
- А тепер вiдповiдь, - уже серйозно сказав Данило; - Я постелю пахучу
пiдлогу з живицею, з прожилками, з гнiздечками сучкiв, що так гарно
дивляться на тебе, тодi, коли в селi не залишиться жодно? долiвки. Жодно?!
- Он як! - насмiшкувато хмикнула Мирослава. - Тодi продовжуйте свою
думку i про хату.
- I продовжу. Ти зна?ш вдову Галину Пастушенко? , - Оту, що ма? п'ятеро
дiтей?
- Так.
- Яка гарна жiнка, - посмутнiла Мирослава, i вся гра зiйшла з ??
обличчя.
- От коли ця гарна жiнка i всi нашi вдови вже будуть мати новi справжнi
оселi, тодi я i подумаю про свою хату.
- Довго вам, напевне, доведеться чекати.
- Я терпеливий - дочекаюсь.
- Не тiльки терпеливий, а й упертий, - пiд вiями дiвчини стрепенулась
посмiшка. - А спите ви... на цвяхах?
- Нi, на сiнi, - засмiявся Данило. - Сiно ж застеляю рядном -
пасманистим або в гречечку.
- I це вже добре, - дiвчина зирнула на те пасманисте рядно, пiдiйшла до
стiни, перед якою стояла стара, з випаленими квiтами скриня.
- Що це за дiвчинка? - глянула на фото, з якого пильно дивилось на не?
милогубе дитинча. Сум обметав парубочi уста.
- Це Оленка...
- Ваша рiдня?
- Якщо i рiдня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась
на Данила.
- Чого ж напевне?
- Як тобi сказати?.. - завагався.
- Кажiть, як ?! - вже нетерпеливилась дiвчина, а в голосi ?? забринiла
пiдозра.
- Не хочеться, щоб ти чула про грiхи чи грiховнiсть життя.
- Яку грiховнiсть? - насторожилась Мирослава, а в душi почула, як там
щось обрива?ться... Чого б це?
- Тодi слухай... Кiлька рокiв тому йшов я увечерi до сво?? двоюрiдно?
сестри Оксани. Тиша, тiнi i мiсячна гра пасманили i луги, i татарський
брiд. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтiшне схлипування, що менi
моторошно стало. Бiгцем кинувся до броду i над бистрою, в кущах верболозу,
побачив дiвчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив безщасницю з
води, винiс на берег, пiзнав ?? i, як що, почав утiшати. Сто?ть вона
передi мною i ронить мовчазнi сльози на прибережний пiсок. Бачу, не
заспокою Марiю - так звали цю дiвчину. Тодi посадив ?? на човен, пере?хав
брiд - i до Оксани. Та вже якось вiдходила ??.
- Що ж то за iсторiя була? - зажурилась Мирослава. Данило враз
обiзлився на когось.
- Ота сама, споконвiчна, але, бач, нiяк не може остерегти надто
довiрливих дiвчат. Звiв Магазаник поденщицю, яка працювала в його лiсах, а
коли в не? пiд серцем забилося життя, погнав до знахарки. Дякуючи Оксанi,
воно якось обiйшлося, i в Марi? з'явилася донечка, а в мене ось це фото, -
вже посмiхнувся i дитпнi, i Мирославi.
- А Марiя ж де? - глухо спитала Мирослава.
- Вийшла замiж за доиру людину i пере?хала в сусiднiй район. Зрiдка
пише Оксанi й менi... Ти чарочку дерецiнки вип'?ш, щоб розiгрiтись?
- Нi, - сумно похитала головою i для чогось зняла шапочку.
- А тернiвки?
- Хiба ж сьогоднi свято?
Вiн зазирнув пiд ?? нерiвнi вi?, де нiяковiла ота зваба, яка вже цавно
зачарувала його.
- Для мене - свято.
- I це правда? - спитала не голосом, а порухом уст.
- Iстинна правда, - вiдповiв напiвпошепки i побачив на ?? куделi кiлька
зернин пшеницi. - А це ж звiдки взялася пашниця?
- Хiба ж ви забули, що я сьогоднi ?здила до селекцiонерiв?
- I що вони?
Мирослава удавано зiтхнула:
- Тiльки на мо? гiркi сльози зважили: насипали свого чарiвного зерна в
шапочку. Я тодi скинула рукавицi, щоб i в них сипнули, та не вийшло
по-мо?му.
- Отам, у селекцiонерiв, i залишила рукавички?
- Еге.
Данило засмiявся:
- I там вони будуть рости?
- Такi, як у вас, не виростуть.
- Як тво? рученята?
- Вiдходять.
- Iди до грубки, вона ще тепла. I чого тiльки не вмiють цi ручата, -
приклав ?х до кахлин кольору ранньо? весни й пiшов до комiрчини зiбрати
щось на вечерю.
Тiльки тепер страх охопив дiвчину. Чого вона пiшла до чужо? хати? Хiба
можна ?й тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може, того
й ворота кигикають ча?ним розпачем? Може, не раз вiн мав свято. А як хтось
мався пiсля того свята? Вона в сум'яттi одiйшла вiд груби i знову
зустрiлась з поглядом матерi. Вiн трохи заспоко?в дiвчину.
А тим часом розпашiлий од радостi Данило вже ввiйшов з тарiлками i
здивувався:
- Ти чого, Мирославе, стала такою?
- Якою?
Вiн пошукав слова:
- Наче щойно вийшла з поганого сну. I дiвчина призналась:
- Менi лячно.
- Чого?
- Так дiвчата не роблять.
- Як?
- Щоб самим iти в хату до хдоиця.
Вiн пiдiйшов до не?.
- Так ти уяви, що ця хата твоя.
- Як же це уявити? - не зна?, чи журитися, чи посмiхнутись. Вигада? ж
таке!
- Гаразд, я тобi ?? сьогоднi продаю!.. Вважай, це вже твоя хата, а я
прийшов до тебе в гостi. Тепер берися за роботу i готуй вечерю гостевi,
головi, значить.
"Безсовiсний", - так само сказала не голосом, а порухом уст i почула,
як потроху стали зникати сумнiви.
- Не безсовiсний, а закоханий, - i тихо заспоко?в ?? тривогу. -
Справдi, закоханий.
- Коли ж це сталося? - теж не знайшла нiчого розумнiшого спитати.
- Тi?? ночi, як вiтряк бавився снопом тво?х кiс, - поклав руки на ??
коси.
- Тiльки без рук, - вивинулась, не знаючи, що ?й робити:
радiти чи сумувати...
I в цей час хтось легенько постукав у сiнешнi дверi. "Хто б це?" -
сполохано, без голосу запитала Мирослава. "Не знаю", - дивуючись, вiдповiв
Данило й пiшов вiдчиняти. На порозi в широкiй, мов дзвiн, кире? тупцював
дiд Корнiй, а бiля ворiт стояли заволохаченi памороззю конi.
- То ти дома?
- Дома. Добрий вечiр вам. Щось, може, трапилось?
- Та нiчого такого й не трапилось, - полегшено зiтхнув дiд i простягнув
Даниловi обкручену жилами руку.
- Вам чогось треба?
- А чого менi треба вiд тебе? - диву?ться чи хитру? старий. - Хiба не
можна достукатись до людини без усяко? потреби?
- Та можиа. Заходьте до хати.
- Так снiгу нанесу. Краще по?ду собi до стайнi, бо конi потомились
нiвроку, - захрипiв давньою простудою старий.
- I все-таки що у вас?
Старий знову зiтхнув, заклiпав вiями, на яких поблискувала паморозь.
- I не хотiлось би проти ночi казати чортi-що, але, напевно, й треба.
Розумi?ш, поверта?мося ми з Ярославом Гримичем аж з Кам'янця та й
стрiча?мо на дорозi якесь одоробадо, схоже на зарiзяку - носяра в нього от
така, а очi совою свiтять. Попросив цей головорiз, щоб його трохи
пiдвезли. Як пiдвезти, то й пiдвезти, бо ж зима. Сiв носань на сани, мов
дiдько, почав те-се теревенити, а коли довiдався, звiдки ми, нагло й
запитав:
- А вашого хваленого голову ще не посадили?
- За що ж його мають посадити? - остовпiли ми.
- Щоб по був таким розумним, - зареготав той дiдько, - Щоб дивився не
тiльки на переднi, а й на заднi колеса.
- Ти не з пекла родом? - запитали його та й зiпхнули з саней у снiг, а
самi чимдуж додому. В селi дiзналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пiшов
до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду i страху в
мою душу. I де беруться такi виплодки? А ти не зважай на це: вовк ви?, а
мiсяць свiтить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля i бог береже. - Вiн
обернувся, пiшов до ворiт, i вони тепер озвалися Даниловi не ча?ним
кигиканням, а самим болем.
Що ж це: чи нерозумний жарт лихо? людини, чи й справдi бiля його долi
закружляла недоля? Розгубленим поглядом вiн подивився на заволохачених
коней, що кудись вiдвозили його спокiй i радiсть, на приiмлений свiт.
Чогось полiз рукою до кишенi i вийняв звiдти пригрiте зiллячко жита. Це
сьогоднi, розгорнувши снiги, придивлявся, як зимуеться житечку. А як
перезиму?ш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави:
- Данилку, у тебе щось недобре? - Так спитала, що вiн вiдчув, як б'? на
сполох дiвоче серце.
Хлопець обернувся, побачив на ?? виду вболiвання.
- Нi, нi, все гаразд, - вдячно посмiхнувся й пригорнув до себе отой
трепет, оту недовiру й оту знаду, що разом зветься дiво?им сподiванням.
- Тiльки без рук! - вислизнула з обiймiв i метнулась до ворiт, до яких
знову повернувся ча?ний голос.
- Мирославе, куди ж ти?!
- За татарський брiд! - обiзвалася уже в вулицi й зникла в маревi
зимового вечора.
Данило кинувся до хати, погасив свiтло, потiм узяв на засув хатвi дверi
й вибiг iз подвiр'я на переметену снiгом вулицю, а з вулицi на шлях,
шукаючи поглядом дiвочу постать. Але нiде нiкого, тiльки мiсяць у небi та
мороз скрада?ться попiдтинню. Оце так} Де ж вона загубилась мiж снiгами i
мiсяцем? Вiн зверяув у вузький завулок, де за плотами в бiлих свитках
стояли верби, спадистою стежкою побiг помiж кучугурами i незабаром вдалииi
.побачив самотню дiвочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до
дiвочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку
притулок i зайцям, i лисицям?
Iз завулка дiвчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, i зиякла в
стiнi очеретiв. Чого ж вона не виходить на рiчку? Чи в потравила в
промо?ну? Занепоко?ний Данило теж узiйшов Яi очерети, пробив ?х плечем,
вийшов на заметений брiд, оглянувся довкола. I тут його вразила дивовижна
неправдоподiбна краса зимово? ночi, що легкими хмаринами напливала на
пiдтемнепий мiсяць, що блакитним снуванням ?днала небо з землею, що
спалахами вибухала навколо засiйжо?шх верб i стогiв. Отаке чародiйство
змiг би змалювати тiльки Ку?нджi... Але де Мирослава?.. I зовсiм неждано
побачив ?? бiля само? стiни очеретiв. Пригнувшись, вона притулила голову
до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. I що отут почу?ш, мiй
клопоте чорнобривий?
- Ти що робиш?
- Ой! - злякано скрикнула дiвчина, потiм нiяково посмiхнулась. - Ось
пригнiться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю ??
слухати.
Вiн пригнувся i справдi почув гучання очеретяно? дудки i незвiдане
гучання почуттiв у собi.
- А ще що ти любиш? - запитав, аби запитати.
- I люблю весняний спiв ?жака.
- ?жака?! - не повiрив Данило.
- Еге ж, його спiв схожий на пiсню дрозда. I люблю назирити борсука за
роботою, коли вiн збира? листя на зимiвлю:
назгрiба? купку, охопить ?? лапами, притисне головою i суне до нори...
- Скiльки свiта, стiльки й дива.
- А що ви любите? Жито-пшеницю...
- I теплий, як душа, хлiб на столi у людей, i пiсню над свiтом, i
калиновий вiтер у свiтi.
- Як гарно: калиновий вiтер у свiтi - вiтер добра, краси, надiй...
Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, i з ?? голови спада шапочка,
Данило знову на дiвочих косах побачив зернятко пшеницi. Вiн ледве чутно
приторкнувся устами до ?? кiс, що пахли зерном i смутком матiоли. Чого ж
матiоли?
Данило й не догадувався: то для нього дiвчина мила коси матiолою, коли
дiзналась, що вiн любить цю вечiрню квiтку.
Вже скрадалась передпiвнiчна година, коли розпашiлий, осмiхнений Данило
поверта?ться iз присiлка в село. I всю дорогу йому ворiли вечоровi очi,
над якими так гарно тремтять нерiвнi прииолоханi вi?. Де ви взялись на мою
голову? Дивувався, чудувався i радiв, що таки зустрiвся iз тим дивом, iз
тим святом, якого роками очiкував то з сумовитого чару веснянок, то з
вечорового туману сподiвань, то з тих передчуттiв, якi тiльки молодiсть
наколясуi в душу.
"Ох i дiвчина!" - не раз казав сам собi, похитував головою I знову
дивувався. От тiльки спровадила його не дуже, щоб дуже. Цровiв ?? по
подвiр'я Гримичiв, а вона подала руку i хватопеком аж зашурхотiла в теплу
оселю. То й мусив стовбичити бiля ворiт, ваче той Стьопочка Магазаник. Але
як вона глянула з-пiд вiй! "Подивилась ясно - заспiвали скрипки..." А тут
навiть снiги спiвають. Наслання, та й годi. Данило спиною притуля?ться до
дико? грушi, що трима? на собi з чистого срiбла корону, знову зирить на
присiлок i знову посмiха?ться. Певне, всi закоханi отакi iiричмеленi.
На iскристiй пiдсиненiй рiвнинi ожив якийсь клубок i, збиваючи снiгову
куряву, покотився, покотився до села. Ось вiн завмер, пiдрiс, витягнувся -
i став зайцем.
"Зголоднiв, вуханю?" - i зайцевi посмiха?ться Данило, ще й клапоть
яко?сь дитячо? казки пригаду?.
Звiрятко повело вухами, нiби почуло думки чоловiка, черкпуло обмерзлою
лапкою об лапку, а потiм втопило ?х у снiг отак, наче вклонилось комусь,
стрибнуло i знову стало рухливим клубком. То й котись до ожередiв, що
мають золоту розмову з мiсяцем i вiтерцем. Та недалеко вiд з'?жi знову
зупинилося, знову витягнулося, прислухаючись до села - до отi?? музики,
яку притихлими хвилями нахлюпував гучномовець, i побiгло не до ожереду, а
на музику. Дива, та й годi!
Коли Данило вийшов на шлях, тут мiж вербами негадано заколивалася якась
висока кустрата постать. Щось вопа посла чи ?? несло?.. Та це ж старець з
навхресними торбами. Звiдки ти взявся такий пiзнiй? А йде, певне, здалеку,
бо паморозь проросла на всьому оберемку вовни, з яко? вибивалися тiльки
носище й очi.
- Добрий вечiр, дiду! - здивовано погляда? на пiзнього мандрьоху.
- А добрий... та холодний, - непривiтно озвався старий, стомлено
хекнув, прихилився до верби i поклав на заяложенi торби руки; в чорних
рукавицях вони лежали, мов принишклi кроти.
- Куди це ви, ночi не боячись? Старий похитав оберемком свой? вовни:
- Десь пристановище треба шукати - або нiчне, або... прикiнцеве. Насилу
дочалапав до вашого села.
- I нема тут знайомих?
- Аби то були.
- Тодi ходiм до мене на нiчлiг.
- До тебе? - нiби завагався старець, поцiнував Данила совиними очима. -
От спасибi, парубче, що не буду чужих собак дражнити. А ти ж мене,
холодного та голодного, спершу до голови сiльради чи колгоспу не поведеш?
- Нi, не поведу.
- Це ж чому?
- Я сам голова колгоспу.
- Ти?! - чогось нагло здивувався i витрiщився старий, а далi
спохватився, спокiйнiше забурмотiв: - Такий молодий - i вже голова. Видно,
стара?шся i собi, i громадi? - I щось непри?мне просочилось у тому
"стара?шся".
- Таки стараюся. То й потюпали! - не дуже придивляючись до старця,
Данило пiшов попереду, повернув у завулок, де верби спроквола на решета
тiней натрушували паморозь. Дорогою майже не думав про несподiваного
гостя, бо знову ж усi гадки крутилися навколо Мирослави. А коли обернувся,
- старого вже не було.
"Що за мана?!" Данило озирнувся навкруги, гукнув кiлька разiв: "Дiду!"
Але нiхто не обiзвався, тiльки десь на шляху шурхотiли чоботиська чи
копаницi.
"Дива!" - сам собi сказав чоловiк, стенув плечима, а в пам'ятi ожила
розповiдь дiда Корнiя. Чи не з цим старцем зустрiвся вiн? I чогось тривога
охопила хлопця, наче вiн вiдслонив штору, за якою вча?лось якесь зловiстя.
Не так стало лячно за себе, як за Мирославу. Що це: забобони, передчуття?
Недовго думаючи, вiн круто повернув i швидко пiшов, а далi побiг до
присiлка. А чого? I сам не знав. I знову йому зорiли вечоровi очi, тiльки
не було спокою нi в них, нi в ньому.
Ось i присiлок, що врiс у хвилясту скатертину снiгiв. Ось i скрипливий
смуток дерев'яних журавлiв, i забу'пя завiяних вербових човникiв на
подвiр'ях, i самотнiй вогник у вiкнi Мирослави. Скрадаючись, Давило зайшов
на подвiр'я i в прихопленому лисицями вiквi побачив рухливу тiнь:
Мирослава чесала коси - отой пшеничний снiп, що зародив на щастя йому.
Тiльки - чи йому? Бач, як югнула вiд нього! Але ж посмiхнулась як!
I враз усi недобрi передчуття, увесь непотрiб вiдлетiв од хлопця, а
прийшли радiсть i вдячнiсть невiдомо кому, хай навiть отому вiконцю, де
коливалась i коливалась дiвоча тiнь. Так що: стукати в це вiконце чи мести
додому? Данило поснував подвiр'ям, сiв на нiс заснiженого човна. "Сядемо
та подума?мо, - поглузував над собою, - бо як говорить старий Гримич?
Спочатку думай, а потiм роби!"
А дiвоча тiнь колива?ться...
Уже пора б i додому вертатися, але прикипiли очi до вiкна, вросли ноги
у снiг, хоч бiля серця зрiдка й проскаку? холодок:
аби хтось iз насмiшкуватих Гримичiв не навинувся - ото буде радостi i
?м, i йому. Може, зарання прича?тися у тiнях, що згорбились бiля клунi, на
якiй i досi здрига?ться пучок самосiйного жита. Влiтку в ньому навiть
волошку бачив, дивилася на свiт дiвочим оком i не журилась. Поки вiн дума?
про сховок, з хати озвалася впiвголоса пущена пiсня, в нiй, певне, вiками
настоювався смуток:
Та нема гiрш нiкому,
Як тiй свротинi:
Нiхто не пригорне
При лихiй годинi.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тiльки той пригорне,
Що дума? взяти.
Та налетiли гуси
З далекого краю, Замутили воду
В тихому Дуна?.
По-новому вражений тугого чи??сь осиротiло? душi, i голосом Мирослави,
i щемом, який до болю в'?вся у серце, вiн згадав сво? сирiтство i в думках
обiцяв пiвсиротинi, що нiколи-нiколи не зобидить ??, коли стане тим, хто
пригорне ??. От зараз i пiде iз цим до хати, зiрве на порозi шапку з
голови i скаже недоказане... Що ж вiн скаже? "Ти найкраща в свiтiЬ Дуже
оригiнальне вийде. Може, краще: "Ти моя доля!" А воiiа й приголомшить:
"Моя доля не з цього села". Ох цей вечiр, i мiсяць на ньому, i дурна
голова пiд ним. Та хiба в закоханих вона бував розумною? А нiби спроста
Мирослава так глянула на нього?
Вiдриваючи -холодину сумнiвiв, Данило торкнувся рукою шапки i таки
пiшов до вiкна, вже намiрився постукати в примальовану морозом шибку, але
саме в цю хвилю почув тупiт копит. Напевне, несамовитi близнята зривають
вiтри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись, глянув на вулицю, що в
мiсячному пiвснi була схожа на казковий мiст. З двох ?? кiнцiв шалено
летiли вершники. Ось зблиснули, вихопленi з пiхов, шаблi, на всiм скаку
зблизились конi, а над головами одчайдухiв брязнула, зойкнула криця,
висiкаючи iскри.
- Навiженi! Пошатку?те один одного! - крикнув Данило, коли розчепилися
шаблi й конi.
На його голос Роман i Василь повернули гривастих до ворiт, па ходу
вкинули шаблi в пiхви, перезирнулись i одразу насочились перебiльшеною
смиреннiстю.
- Добрий вечiр вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподiвались у таку
пору, так не сподiвались. Це ви до нас чи до товариша агронома? - хитрющо
блимнули па освiтлене вiкпо, й, наче остерiгаючись, прикусили варги, i
залишились задоволенi собою. Теж менi артисти!
З хати в кожушку наопашки вибiгла простоволоса Мирослава, побачивши з
близнятами Данила, од несподiванки ойкнула i, розгублена, стала посеред
подвiр'я.
- Що ви тут роблте?!
- Зорi лiчимо собi, - невинно вiдказав Василь. - Стiльки ж ?х насiяно
сьогоднi, що нiяк не заснеш.
- Знову на шаблях бились?
- А чого ж?..
- Ти на цьому сливi бувайте здоровi, - гарно, без насмiшки вклонився
Роман i Мирославi, i Даниловi. - Нам ще треба конi завести.
Близнята здибили скакунiв, здибили куряву i в нiй галопом гайнули
вздовж вулицi.
- Як ви тут знову опинилися? - стена? плечима Мирослава. I вже нема
посмiшки, а б невдоволення i в бровах, i навколо уст.
- Хтось мене сьогоднi вже й на "ти" називав, - забубонiв Данило. - Ось
кожушок по-людськи одягни. За цим i прийшов.
- А я так налякалась, почувши... чийсь крик. Сама собi не повiрила.
Треба ж таке.
- Напевне, треба, - пiдiйшов ближче. - А повiриш, коли я скажу щось?..
Дiвчина зiщулилась, прикрила очi наполоханими вiями i прошепотiла:
- Не треба.
- Чого ж? - теж перейшов на шепiт Данило.
- Бо не треба.
От i зiзнався! Зiрвав шайку з гиловиi I замiсть щось вiн сяк-так
пробурмотiв:
- То я хоч у кожушок одягну фiлософа з золотими косами, - нахилився до
?? пшеничного снопа, в якому бавився мiсяць, i знову почув повiв матiоли -
зiллячка сум'яття i смутку.
Мирослава благальне глянула на нього:
- Iди вже, Даниле, бо скоро близнята прибiжать. Переведуть вони менi
завтра день на кпини.
- Може, тобi подякувати, що женеш?
- Як хочеш.
- Та не хочу.
У повiтцi залопотiли крила, озвався простуджений голос пiвня, а на
нього вiдразу вiдповiв забiяка з Оксаниного двору.
- Уже першi пiвнi спiвають, - не зна?, що говорити, що робиться з ??
вiями, з ?? серцем.
- А зна?ш, що вони виспiвують?
- Нi.
- Вони кажуть, що вiд перших пiвнiв неодмiнно треба постояти до третiх.
- Я нiколи й до перших не стояла. г
- То я вже починаю пишатись, - замiсть справжнього верзе таке, за що
треба язика виривати.
- Iди. Це ж новий день настав!.. Що ма?ш робити сьогоднi?
- Насамперед ще вдосвiта пiду по хатах, де е сироти, i, чим зможу, -
пособлю. Це все твоя пiсня про сиротину робить.
- Справдi? - зачудовано запитала Мирослава.
- Справдi.
- Тодi пiдемо разом!
- Хоч зараз, коли разом!
- Товаришу голово, iдiть додому i не дурiть пiсля перших пiвнiв чи??сь
голови, - нарештi посмiхнулась, пiдiйшла до хвiрки, вiдчинила ?? i
вклонилась: - Прошу вас!
- Коли вже так просять, то пiду, - теж вклоня?ться... i кладе руки на
дiвочi плечi.
- Тiльки без рук! - вивинулась лозиною, побiгла до хати,
та бiля рогу озирнулась.
Данило спиною зачинив хвiртку.
- Я тут до ранку простою.
- Вже один нахвалявся до ранку пiдпирати ворота.
- Хто це?! - одразу обурився парубок.
- Я ж казала: Стьопочка Магазаник, - разочком розсипала смiх i зникла,
наче марево.
То хоч трохи любить чи це все марево мiсячно? ночi? "Налетiли гуси з
далекого краю, замутили воду в тихому Дуна?". I негадано в сум'яття думок
втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бiсiв гусак?!
XV
Тим часом старець, по шкодуючи нiг i чобiт, чимдуж поспiшав до лiсiв,
що забрели в самiсiньке небо. Трусилася його вовна, трусилася шапка, на
яку пiшло кiлька зайцiв, трусилися торби з примороженим хлiбом i одежею,
лихоманилось i нутро заволоки.
- Оце мiг би вскочити! Та як ускочити, - здував слова на сво? хащi i
так товк чоботиськами дорогу, нiби вбивав сва?. Уже чавив його пiт, чавила
одежа i хлiб. Вiн залюбки викинув би десь торбу, але тодi хлiб мiг стати
його суддею. Вiд цi?? несподiвано? думки аж пересмикнуло дiдугу. Сторожко
оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом,
рукавом витер чоло i upo всякий випадок повернув з дороги до лiсу, та
вiдразу яс передумав: у дiбровi слiди його чоботиськ i слiпий побачить.
Тому товчи дорогу та поглядай i на переднi, й на заднi колеса. Заманулося
ж йому, дурневi, знову повернутись на старе мiсце. I чого б?
Нарештi вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами
лiсового сiна, озвалося невгавучим гавкотiнням кунделя, а далi -
сполоханим рохканням свиней, отих, що вiд весни i до зими випасаються в
лiсах i навiть сусiдять з дикими родичами.
Старець спочатку ста? бiля телятника, пiд стiною якого замерзав
мальований янгол - це ж iз скитка Магазаник видер дверi з святим
малюванням i притулив до грiшно? будови. А кундель i тут сатанi? од злостi
i так оруду? лапами, що аж плiт ходором ходить, а з стовпчакiв злiтають
бiлi шапочки. Чого ж так довго нiму? оселя? Чи не перебрався Магазаник в
село, бо й там ма? хату.
В нутрi оселi забився вогник, погас i знову ожив. Далi забряжчали
двернi засуви, i на порозi з рушницею в руках став напiвроздягдений
Магазаник. Старець аж побiг до ворiт.
- Хто там i вночi товчеться? - неласкаве обiзвався лiсник.
- Це я, Семене, - налiг на ворота старець i вiдсахнувся, бо пес уже
хапав його за полу.
- Хто - "я"!
- Оникiй.
- Оникiй? - аж пересмикнуло Магазаником. Вiн мовчки постояв якусь
хвилину, далi крикнув на кунделя i, держачи рушницю па?iпсроваги, пiшов до
вор?т. - Таки Оникiй!.. Тебе, видать, i вночi не прихоплю? сон?
- Усяке бува?, - невиразно вiдповiв Безбородько. - У тебе нiкого нема?
Лiсник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гiрше буде.
- Тiльки Василина. Вона iнодi пора?ться, догляда? за всiм домашнiм. Ти
ж до мене?
- Виходить так.
- То пiшли, - кинув рушницю на плече, а Безбородько вiдчинив i зачинив
ворота.
- Чогось ти насурмонений дуже.
- Це ще сон вилежу?ться в менi.
Переступивши порiг хати, Безбородько аж прикипiв вирлами до пишнотiло?
жiнки, на обличчi яко? ще не одцвiтали густi рум'янцi i сво?рiдна
грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!
Побачивши такого гостя, молодиця в переляцi переломила повпi чутливi
вуста, прикрила рукою вирiз сорочки i метнулась у ванькир, на пригнутих
плечах ?? зашелестiла хвиля осiннього
волосся.
- Зготуй нам щось, Василино, - кинув навздогiн Магазаник i звернувся до
Безбородька: - Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь
у сни на другiй половинi хати.
- Стьогночки там?
- Нi, у мiстi, - зiтхнув Магазаник. - Теж, як i ти, не може нагрiти
собi мiсця. Хеледну зайчатину будеш ?сти? Чи пiдiгрiти? Сьогоднi
свiженького пiдстрелив.
- Пiдiгрiй чимось iншим, краще корiнковим пiйлом. Не перевелось воно в
тебе? - Безбородько не так прислуха?ться до лiсника, як до шарудiння у
ванькирi, а роздягнувшись, мало не влiз у дзеркало, поправляючи сво?
кудли.
Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягненi спiдницi, поставила
на стiл i хлiб, i зайчатину, i тушковану капусту, i чарки, а Магазаник
налив у них з гранчасто? пляшки яко?сь темнооко? ядухи.
- Сiдай, молодице, з нами, - запросив Безбородько господиню до столу.
- Спасибi, вечеряйте самi, - злегка вклонилась, лукаво покосувала i
понесла свою дорiдну постать у ванькир, ще й дверi зачинила за собою.
I одразу очi Оникiя посмутнiли.
За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:
- Ти чого энову наклика?ш лихо i на себе, i на мене? Забулось торiшн??
- Не забулось нi торiтiто, нi те, що було, вважай, двадцять рокiв тому.
- Згадала баба дiвера - що замолоду дiяла? - криво посмiхнувся лiсник.
- Напевне, так. Я тобi торiк розказував про свою жiнку.
- Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, - згадав Магазаиик.
- От повiр: кращо? за не? нiде не стрiчав, хоча з усякими були i
стрiчання i прощання. А оце довiдався, що вона вчителю? у вашому районi,
то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу - дiзнайся завтра,, у
якому вона селi й чи вийшла замiж, чи залишилася солом'яною вдовою. Повiк
цього не забуду тобi.
- I нащо це, i до чого це? - обурився лiсник. - Ти ж сам казав, що вона
така iдейна...
- Iде? одне, а гарне тiло - друге, - посмутнiв Безбородько. - Може,
якось змириться, коли перемiниться життя.
- Жди тих перемiн! - буркнув Магазаник i перехилив чарку. - Як же ти
мiг знову старцем з'явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.
- Часу не вистачило, бо оце тiльки вчора прочув про не?. - То по?деш?
Магазаник виделкою витяг серце зайця.
- Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколiнна дурiсть.
- Хай буде й так. Спасибi, Семене. То й по останнiй на сьогоднi, - i,
перехиливши питво, пiшов на другу, холоднiшу половину хати, де стояли
сипанки i дiжницi з медом, салом, сиром, мукою, маком i всякою всячиною. -
Не замерзну я тут?
- Стьопоччиною периною вкри?шся. I не полiнуйся протопити в врубi, -
дрова сухi, як перець, - господар позiхнув, перехрестив рота та й пiшов до
дверей, а гiсть позаздрив йому: бач, яку ма? кралю. З такою i лiси
здадуться ра?м.
Лiсник удосвiта по?хав до мiста, а Безбородько,^ накинувши на плечi
яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував сво?
патли, звужував брови i прислухався, як на подвiр'? гелкотiли гуси i
рохкали свинi, дикiшi з них норовили поживитись пташиним крилом.
Коли вiн, причесаний, вимитий i навiть напахчений, зайшов па другу
половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столi парувало
снiдання i стояла вчорашня пляшка з ядухою.
- Я вже хотiла гукати вас, - здивовано глянула на гостя, загадково
посмiхнулась. - Сiдайте, бо картопля зачахне.
- Спасибi. Сiдай i ти, - i поплескав господиню по плечi, що одразу ж
взялося дрожем.
- Я вже поснiдала, - вiдповiла рiвно, а Безбородько знову позаздрив
Магазанику.
- Тодi хоч так сядт, - псе веселiше буде, - випасав очi па жiночому
виду i мимоволi зiтхнув.
- Чого ви? - здивувалась, повела бровами.
- Ох i гарна ж ти, жiночко.
- Найшли тi?? краси, - зневажливо махнула рукою i посмутнiла.
- Нелегко тобi у Семена?
- I не питайте, - Василина помовчала, далi смiливо зирнула на гостя. -
А чого ви, такий молодий, дужий, у старцi записались? Вам би краще личило
бути приймаком, а не старцем. Чи робити лiньки?
Що ти скажеш цiй простотi? Безбородько скрушно похитав головою.
- То я собi середину роботою пiдвередив, а середина - таке дiло...
- Щось не схоже на це.
- Чому так дума?ш? - аж занепоко?вся Безбородько: чи не примiтила
чогось гемонська молодиця.
- Бо ви i ?сте та й зирите не так, як тi, що мають усерединi ганч, - ще
й так посмiхнулась, наче на цiдилку перецiджувала його забаганки.
- Як не зирити на тебе, коли ма?ш таку звабу?! - жартома нахилив сво?
патли до не?, а вона вiдсунулась од них, i це ще бiльше розбурхало його
почуття. Пiсля чарки вiн потягнувся до руки Василини, та вiдвела ?? й
похитала головою.
- Виходить, i в старiй грубi чорти топлять?
- Таки топлять, Василино. Життя ? життям! От подаруй менi поцiлунок, а
я для тебе навiть золото? цяцьки не пожалiю. Не пока?шся.
- Золото??! - чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови
врозтiч.
- Золото?, мо? золотко. От побачиш! - I вiн обняв жiнку, та неждано
отримав такого ляща, що мало не злетiв на долiвку. Оце сила! Аж перед
очима темна метелиця закрутилась.
- А тепер, старче, вставай, щоб не прирiс до лавки! - гнiвно наказала
Василина. - I в один чирк вимiтайся звiдси! Золото ж при собi тримай!
Вона пiдхопила Безбородькову свиту i торбу з одягом, винес^ла з хати i
кинула далеко за порiг, ближче до свиней...
Розлютований Безбородько пiдхопився з лави, заступив у сiнях дорогу
жiнцi, всвердлив у не? очi змi??да.
- Ти, придзигльована, притримай свiй норов для iнших, бо коли я пiдведу
руку, то в декого вiдвалиться шия. Ану зараз же Ьринеси менi торбу й
свиту!
- Хай тобi нечистi з пекла приносять тво? шмутки! Чого сво? буркала
витрiщив, як Гнатко-Безп'ятко?! - зашипiла Василина, плечем вiдштовхнула
старця, вбiгла до хати, миттю одшнулась, ще и лихим оком зирнула в
дзеркальце i так гайнула иа подвiр'я, що аж всi спiдницi залопотiли
злiстю; мiж заснiженими деревами ?? червоний кожушок зацвiтав i гаснув,
мов кущ багаття.
"Оце характер! Ма? ж Магазаник i рай, i пекло по сумiсництву".
Безбородько вiдчув, як злiсть почала сповзати з душi, дарма що й досi
щемiла щока. Вiн, позиривши на всi боки, зiбрав у оберемок сво? добро,
пiшов до оселi, потiм зачинив на засув вхiднi сiнешнi дверi, з других, якi
виводили в лiс, зняв штабу, а далi почав мiряти кроками хату й зирити в
усi морозом пiдмальованi вiкна.
I незчувся, коли в його нутро вбивцi i старця заодно заглянули отi
темно-сiрi, а грозою i цвiтом очi, якi й досi тривожать, дарма що не однi
очi цiлував, не до одних жiночих грудей тулив розiмлiлу вiд любощiв
голову. А може, постарiли тi очi, пригнувся чи роздався тополиний стан i
насправдi тп побачиш пс вроду, а жалюгiднi залишки ???
Вважай, майже двадцять рокiв минуло вiдтодi, коли вiн утiкав од не?,
непримиренно? i все одно прекрасно? в спалахах гнiву. Чи не перетлiли аа
цей час i гиiв, i краса? Ех, гетьмане, ясновельможний гетьмане, тiльки
через тебе твiй вiрний слуга позбувся всього. Чи не краще було б тихцем
зашитися у ведмежий закуток, в якесь полiське лiсництво i клацати на
рахiвницi дебети-кредити? На це пiдбивала його дружина, надiючись, що вiн
чесною працею хоч трохи зможе спокутати сво? грiхи. Та, напевне, шпалерами
цифр не закрив би вiн страшнi одиницi шибениць. Але й це хтось повинев
робити, i до цього ще повернеться вiн, коли настане слушний час. А вiн
повинен прийти.
Надворi зривалась метелиця, i душа лiсу стогнала, наче людина. Отак,
дивись, iз нутра хуртовини i вигулькнуть непроханi гостi. Пригнувшись до
вiкна, Безбородько вийняв з кишенi пiстоля, постукав дулом по долонi,
кинув оком на тiльця набо?в, що проглядали з черева збро?, i завмер, а
потiм полегшено зiтхнув:
на подвiр'я в'?хав заснiжений Магазаник. Яку новину привiз йому? Як
довго вiн пора?ться бiля коней, як довго оббива? чоботи на порозi, як
довго вовтузиться бiля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестi??
Нарештi Магазаник з харчовою торбинкою в руцi заходить до хаги, скида?
смушкову шапку, з снiгом кида? на лаву.
- Хурделить. - А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. - Василина
дома?
- Не тiльки дiзнався, а й бачив, - навiть зiтхнув чогось.
- Не може бути! - в тривозi i надi? округлив облисiлi очi.
- Виходить, може, - скида? лiсник задубiлу свиту, бере ?? за комiр, щоб
обтрусити снiг, i тепер вона ста? схожою на обезголовлену людину.
- Говори ж! Не тягни!
- Скажу, - повiсив одежину на кiлок, пiдiйшов до шафи, налив у чарки
горiлки, одну подав Безбородьку. - Замерз, - i одразу перехилив литво.
- Говори ж, нарештi.
- А що говорити? Бачив я в сво?му життi одну красуню бiляву, - i знову
зiтхнув. - А це побачив чорняву. Справдi, на вроду - як зоря у ясну
погоду.
- Не звiтрилась краса?
- Виходить, не звiтрилась.
- До ж ти ?? побачив?
- У райнаросвiтi. Прийшов до завiдуючого, щоб вiн, мовляв, вивозив з
мо?? дiлники дрова, а тут а якоюсь учителькою нагодилась твоя Ольга
Сергi?вна. Ольга! Вип'?мо за ?? вроду... - I ще бiльше посмутнiв.
Уже вечеряючи, Магазаник запитав:
- Скажи, Оникiю, як ти змiг привернути до себе таку князiвну чи
королiвну?
- Не князiвну i не королiвну, а вдовину дочку, - затарабанив пальцями
по столу i потягнувся до кiнви.
- Вдовiвна! Княгиня Ольга! Не могла вона за тебе спроста вийти. Не
могла! А в чари, особливо тво?, не повiрю.
- Якi там чари, коли маю носище, мов постiл.
- Розкажи. Хоч пожуримось, що мав i ти в сво?й сiтi золоту рибку.
- Таки справдi допомогла менi сiть вiйни, - перехилив чарку. - Влiтку
1918 гуляла наша карна експедицiя на Полтавщинi, а як гуляла - ти сам
зна?ш. I от одного разу, коли я в сво?му кабiнетi переглядав карнi справи,
на порiг стала дiвчина, та така дiвчина, що навiть мо? убивцi при дверях
без слова дали ?й дорогу. Мимоволi пiдвiвся i я з-за столу.
- Що вам, панночко?
- Брата мого заарештовано, - глянула такими очима, що не забуваються.
- Сiдайте, панночко. Як прiзвище вашого брата? - шукаю не так сво?
списки, як ?? очi.
- Iван Дорошенко!
- Iван Дорошенко!.. - похитав я головою. - I прiзвище гарне, i хлопець
вiн гарний, тiльки бунтар, заколотник, - на чужу власнiсть i землю
зазiхпув. А п нас, панночко, влада не бiльшовикiв, а ясновельможного
гетьмана та хлiборобiв-демократiв.
- Пособiть звiльнити: його.
- Не можу, панночко. I хотiв би, так не можу.
- Чому ж?
- Бо вiн уже не пiд мо?ю орудою, а пiд владою повiтового старости.
- I що ж загрожу? братовi?
- Шибениця, панночко.
Вона розплакалась, а я очима нагнав сво?х душогубцiв i почав ??
утiшати. А потiм було майже так, наче в якомусь романi чи оперi: я
влаштував ?й побачення з братом i пообiцяв, що доб'юся його звiльнення,
коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька i над братовою, i
над сво?ю судьбою та й дала менi слово, зажадавши тiльки одного: щоб я
зразу ж покинув державву варту. Отак воно й бува? у житт?вiй веремi?.
- I що ж далi?
- А далi я не покинув державно? варти, i Ольга вiдкинулась од мене, бо
не могла ?? правдивiсть сусiдити з убивством.
- Ох, i дурень ти! За таку красу я не тiльки задрипану державну варту,
а й велике князiвство покинув би.
- Бо в тебе не було чи навiки заснув голос iдей! - одразу розiзлився
Безбородько. - Ти - лише виконавець у життi! Спалахнув i Магазаник:
- А з тво?ми iдеями тiльки ходити до свиней, а не до людей.
XVI
За що вопо тiльки робиться?.. Село, немов чуми, сторонилося Семена
Магазаника, який тепер чорним вороном налiтав зi сво?ю шомполiвкою на
людську безпомiчнiсть. Правда, це вiн старався лише при Ступачевi, коли
той при?жджав робити рознос, а без Ступача i Магазаник притихав, ще й
Стьопочпi наказував не дуже розшнуровувати варги, бо кожний час ма? сво?
ваги. Вже й так за тi виступи, яких вимагав од нього Ступач, люди
перестають здоровкатися, а старий Ярослав Гримич при зустрiчах самою ?ддю
допиту?ться, коли вiн устиг iз простого чорта зi свiчечкою перешерститися
на пiдпомогача самому дзяблу?
Тодi жорнувате обличчя лiсника вiдразу напухало кров'ю i гнiвом:
- Не варнякайте, дiдуi Ви зна?те, якi тепер мiжнародностi й
внутреностi?!
- Де вже нам знати внутреностi, коли ти в них залiз, як щур у борошно,
- глузував старий. - Я знаю тiльки одне: хто дияволу служить, той з чортом
дружить. Ге ж, правду кажу?
- Це я служу дияволу?! - несамовитiв Магазаник i хапався за шомполiвку.
- I служиш, i служив! Не тiльки сьогоднi парша роз'?дав твою душу, - на
щось натякав Гримич.
Вiд цього "щось" холонуло нутро лiсника. Що ж зна? про нього старий?
I знову його розтривожену пам'ять бичами молотили нашмарованi сiрим
солдатським милом петлi, а мiж небом i землею коливалися молодi, iз вiтром
чуби. Цю минувшину не зiтреш i теперiшньою запопадливою пильнiстю.
А коли Гримич бачив Магазаника iз Стьопочкою, то презирливо бурмотiв:
- Який бiс печений, такий i варений.
I дивно дивне?: скiльки Магазаник не ставав цапки на старого, однак не
вкинув на нього жодного доноса, чим немало дивував Стьопочку.
- Ви ж чули, тату, що вiн галамага? про нас: який бiс печений, такий i
варений. То доки йому давати попуст? Чи не пора уговкати його, i вообче?..
Магазаник, зiтхаючи, вбирав голову в плечi, виморщував на чолi
глибокодумнiсть.
- Не будемо пiдшукувати приключку на чиюсь старiсть, бо й так вона
скоро вiддiлиться вiд свiту гробовими дошками. А от товаришу Ступачу треба
допомогти: треба ще пiдпустити пiдшопоту про Данила.
- Менi ж у нього характеристику доведеться брати.
- Це одне одному не завадкь. Вiн уже, вважай, у мiшку, тiльки треба
зав'язати...
- Зав'яжемо!..
Сьогоднi передсвятковий день. Бондаренко ще зранку повiз себе в район
на догани, бо вже не ма? того захисту, що мав, го й стружуть з вьото
стружку ступачi. Шкода хлопця, але що поробиш?
- Коли ж при?де Данило? - зiтхав в кабiнетi голови мельник Микола
Костянтинович, яквй прийшов посумувати до Ярослава Гримкча. Ще вдосвiта
Ступач забив на цвяхи дверi вiтряка, i тепер мельник мав достогябелi
нудного й непевного часу.
Старi сидять собi бiля столу, прислухаються до вулицi, до вiтру, що
мiнив та й мiнив бiлi розкуйовдженi хмари й погоду.
- То цвяхами забив дверi? - журпо перепиту? Гримич.
- Забив, як домовину. Гатить вiн цвяхи " дерево, а менi зда?ться - мене
цвяху?. Опустився на схiдцi, посидiв, та й уже не сво?мж ногам почав,
обходити вiтряк. Пiдiйшов до крил, а вони плачуть. Поки крутились - не
бачив ?хнiх слiз.
- Отак i людина - зупини ?? працю, мимоволi заплаче.
- I звiдки цей бiсiв ненависник узявся? I як вiн думав жити помiж
людьми?
- Ось уже й лiтечко ма?м, а внутрi холоднеча.
- Лiта.
- I лiта, i журба.
Мельник похиту? головою, пiдводиться.
- Десь пiду я собi до вiтряка.
- Так вiн же зацвяхований.
- Хоч бiля крил посиджу, хоч ?хнiй скрип почую. А може, Данило ще
вивiльнить вiтряк? Ти скажи йому.
- Скажу, як не докона? його Ступач.
- Не дай бог... Як тяжко на душi, коли крила мовчать, - журно каже
мельник, безнадiйно маха? рукою й чоломка?ться в Ярославом, бо хтозна, що
буде завтра. Щось воно не тев. I все одно треба йти до крил, якi стiльки
напрацювалася аа свiй вiк i стали сизими вiд часу та иегоди.
На дзвiницi тривожно загув дзвiн. То старий дзвонар Корнiй справляв
подзвiння по чи?йсь душi. А Ступач i оо вiтряковi справив подзвiння. То
мав вiн серце чя замiсть нього ворушиться там жаба?
Залишившись на самотi, Ярослав Гримич дiстав з-пiд лави вербовий кошик
з пахучим купальським зiллям, понюхав його i почав розтрушувати по
пiдлозi. Оцi трави, чи ?хнiй дух, чи та земля, де росли вони, навiвають на
нього рiзнi думки, i ?х ста? стiльки, що починають проситися вголос:
- От чого тiльки не повигаду? природа? I татарське зiлля, i чебрець, i
м'яту, i лисохвоста, i шелихвостiв, i дурнiв заодно.
Поринувши в думи, старий уже не помiча?, як на лутку вiкна спира?ться
Василь Гарматюк, а за ним пряде вухами вiрний кiнь.
- Еге ж, i дурнiв заодно. Але якось дурень у давнину не вмiв нi читати,
нi писати i вiдсиджувався на печi. А теперiшнiй дурень, ох, як навчився i
читати, i писати, i когось штовхати пiд бiк чи пiд печiнку. Це ж колись
пришелепуватий кричав собi, як хотiв, та нiхто й вухом не вiв. А тепер вiн
за крик ма? зарплату - раз, командировочнi - два, добовi - три, премiальнi
- п'ять. Пiднявся дурень у цiнi. От якби лiквiдувати грамотнiсть дурнiв -
i знову ?х iз посади на пiч! Подумати;; яку б економiю мала держава!
- Ви, дiду, чогось не трима?те на прив'язi слова, - сумно похитав
головою Гарматюк.
- Коли ув'яжеш слово, ув'яжеш серце, - чотириногим станеш, - не полiз
до кишенi за вiдповiддю старий. - Ти до нашого Данила при?хав?
- Заскочив по дорозi. Як вiн?
- Погано йому, ой, погано стало, вiдколи ви?хав з району товариш
Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печiнки пере?да?.
- А вiн мовчить?
- Аби ж мовчав! Як врiже правду без недомовок, так не зна?ш, пiд який
грiм попаде. Пiсля цього Ступач ма? роботу - подавати сигнали. А в Данила
одна робота - поле та ми, неперероблена стихiя. Це ж отак Ступач говорить.
Теоретик! Ти ще не вискочив у такi теоретики?
- Поки що нi. Де ж ваша Яринка?
- На лузi з громадiльниками. Ма?мо не дiвчину, а вiхоть огню. Що то з
не? буде, як ще зустрiне любов? Василь одвiв обличчя вiд старого.
- Дiду, а що таке, по-вашому, дюбов?
- Любов - це той солодкий дар, з якого люди роблять гiркiсть.
- Оце сказали! - журно посмiхнувся Гарматюк. - Передасте Даниловi
вiтання. Та й будьте здоровi! - пригнувшись, вискочив на коня, i той з
копита взяв чвалом на дорогу.
А Гримич знову почав говорити сам iз собою i про зiлля, i про врем'я, а
далi здiйняв з стiни аж чорну вiд старостi кобзу, провiг. пiдсушеною рукою
по струнах i заграв свою улюблену:
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкра?на плаче.
Вiн незчувся, як до кабiнету ввiйшов Данило й тихенько став бiля
дверей, слухаючи пiсню. От i вiджурилася вона, i на Данила глянули
сумовитi очi. старого. Вiн поклав вироблену руку на струни.
- То як, сину, здiймали з тебе стружку?
- Стружку столяр здiйма?, а мене по-плотницьки "обтесували".
- Ступач найбiльше старався?
- Вiн.
- I вiтряка згадував?
- I нiтряка, i хл?б, i сiно, i слово.
- А хто ж йому загадав, що вiн удосвiта забив вiтряка на гри цвяхи?
Давило вiдразу нозлiшав.
- Таки забив?! Зараз же пiду повириваю!
- Хiба тобi ще мало?
- Напевне, мало.
- Не доливай собi лиха.
I в цей час хтось обережненько-обережненько постукав У дверi.
- Заходьте! - гукнув Данило.
На порiг, поштиво усмiхаючись, став у святковому одязi Стьопочка
Магазаник.
- Драстуйте вам. Я не помiшав, I вообче?
У Данила бiля уст зморшками вибилась огида.
- Що тобi? Якийсь папiрець на торг?
Стьопочка заграв млинками вiй, пiдiйшов ближче до столу.
- Та нi. Який тепер улiтку торг? То осiнь сво? вiзьме. Характеристичку
менi справну треба, бо вже, по сутi, поволеньки перебрався на службу в
район.
Бондаренко насупився:
- Поки я буду головою, для тебе пером не поведу.
Стьопочка не дуже збентежився вiдповiддю, а дiловито розстебнув
внутрiшню кишеню пiджака, вийняв спочатку англiйську шпильку, а потiм
згорнутий учетверо аркуш паперу:
- Тодi, може, пiдпишете? Я сам написав, не перебiльшуючи та й не
применшуючи сво?? ролi й заслуг.
- I цю пiдпиту, i по дам!
Тiльки тепер молодий Магазаник найоржився i мимоволi стиспуо iсулаки.
- Iнтересне виходить кiно. Це ж по якому праву, чого i як ви не дасте
менi довiдочки?
- Отак.
Стьсшочка позлiшав, витягнувся, иигриза бризнула з очей i слова:
- Тепер, Даниле Максимовичу, дасте! Ще й зрадi?те, що дасте, бо такий
час!
- Ти всiм гендлював, то не гендлюй часом: вiн ще помститься за себе.
- Це ми побачимо, кому вiн помститься! То нiяк не дасте?
- Нi!
- Тодi наше вам! - Навiть торкнувся рукою кашкета i позадкував до
порога. - Ви ще не раз згада?те цю годину! Я вирву собi свiй завтрашнiй
день, та не знаю, де опиниться ваше завтра! - I Стьопочка хряпнув дверима.
Данило зиркнув на старого:
- Бачили такого виривача? I як цього тхора могла полюбити Катруся?
Сгарий похитав головою:
- Любов спочатку любить, а роздивля?ться пiзнiш. Ти ж куди?
- До жита, до пшеницi, до зiрок, до вiтряка.
- Ех i доля в тебе...
- Нiчого, дiду. Нашу долю, хоч i нелегко ?й, Ступач не заб'в цвяхами!
XVII
На синiх долонях вечора темним смутком горбатився старий вiтряк i в
благаннi простягав завмерлi руки чи то до неба, чи то до людей: звикши до
драпi, до гурту, вiн нiмотно карався без них, i тихi сльози скапували з
його крил, що вбрали в себе дух борошна, дух степу, материнки, усiх
чотирьох бродiв i чотирьох вiтрiв. Скiльки приходило i скiльки вiдходило
людей од цих крил?! А як славяо пiд ними пiдiймались i вихрили пшеничнi
коси Мирослави!
Згадавши той вечiр з вечорiв i тi коси, що назбирували ще ранн? мiсячне
промiння, i вологi з довiрою, з тривогою й очiкуваииям очi, i того джмеля,
що забринiв ?м на довгi роки, Данило нодобрiшав i вiд крил пiшов до
висячого ганку вiтряка. Ось вiн: зараз вивiльнить зацвяховацi дверi, скине
гальма, засипле кiш i хоч на якусь часину стане мельником - добре, що знав
й любить усi тi роботи, якi починаються з зерна й закiнчуються зерном.
Напевне, йому для душi треба було стати мельником. Та, окрiм сво?? душi, в
обов'язок перед людьми, перед землею i перед тим, що зветься часом.
На схiдцях ганку темнiло кiлька мiшкiв: видно, привезли хлiбороби
зерно, покружляли бiля мовчазного вiтряка та й у надi?, що розум
переважить дурiсть, залишили свою працю на скрипучих, iз слiдами нiг
схiдцях. Ще, зда?ться, так недавно по цих схiдцях вiн, малий, пiдiймався з
матiр'ю, яка несла на плечах свою вдовину ношу. Iз сонцем на плечi
змалювати б ??. Iз сонцем, а не з вдовиною ношею... Був собi журавель та
журавка... I не стало ?х. А тобi дiсталася iнша ноша. Тiльки б не
зiгнутися, не впасти пiд нею.
Неждано бiля самих дверей вiтряка щось заворушилось, а потiм звелася
постать людини, i по-старечому заскрипiло, на щось поскаржилось дерево
ганку.
- Миколо Костянтиновичу, це ви? - вражено знизу запитав Данило.
- А хто ж iще може тут човпiти? - журбою поскрипу? голос старого
мiрошника. - Оце на ганку серед мiшкiв i ночувати зiбрався.
- Чому ж не вдома?
- Треба ж комусь бути i тут - бiля хлiба, бiля людсько? працi. Та й не
можу я без вiтряка, нiяк не можу - вiн менi в усiх снах шуга? крилами. Я,
чусш, навiть раю пе хочу без вiтряка.
- Ой дядьку Миколо! - Данило вибiг на ганок, навхрест обняв старого, i
той притулився до нього, нiмотно прохаючи захисту. - Мiцно ж забив дверi
Ступач?
- Та нi, - мельник навпомацки вiдшукав долонею отi гнiздечка, якi
пробили цвяхи, - бо дерево крихке, старе, як мо? кiсточки, потягнеш до
себе - то й повискаку? залiзо.
- А ви вже торгали дверi? - посмiхнувся Данило.
- Потроху торгав, а крепко - сумнiвався, бо нема в руках влади, - уже
лукавить мiрошяик i скоса погляда? на Данила.
- Хитру?те чи пiдсмiю?тесь?
- Та нi, бiльше журюся, - зiтхнув старий. - Давно нiхто не гримав на
мене, поважаючи мою працю й старiсть. А сьогоднi Ступач котив на мене i
громи, i блискавки, i все страхав, що я вiдриваю вiд працi робочi руки. Чи
ж зна? невiглас, скiльки вiн, коли зупиниться вiтряк, озлобить рук на
жорнах? Як не ма? людина чим думати, то дума? сiдалом, заздрiстю та
злобою.
Слухаючи мельника, Данило втиснув пальцi обох рук у щiлину мiж обшивкою
i дверима, потягнув ?х до себе раз i вдру?е;
шорстке дерево вп'ялось у тiло, вигнулось, вiдскочило вiд обшивки, i в
теменi вiтряка забовванiв старезний король.
- Ось i ма?мо радiсть чи параграф, - знову зiтхнув мельник. - Життя!
Так що тепер: посто?мо перед порогом чи пiдемо до крил?
- До крил!..
I от у щем i невпокiй приходить радiсть чи подоба ??: поволеньки, ще
вiрячи й не вiрячи собi, заскрипiли крила, заскрипiв король, задзвенiло
зерно на стiнах ковша i зашелестiв несмiлий теплий струмочок борошна, на
якому трима?ться хлiборобська доля. Мельник пiдставив пiд нього руку й сам
собi сказав:
- Життя!
"Таки життя, яке воно не ?", - в думцi вiдповiв йому Данило.
Та не встиг мiрошник ще взятися за дерев'яну згрiбачку, як знизу, на
схiдцях ганку, швидко загупали чи?сь нетерплячi крокм й незабаром на синiм
отворi дверей чорним хрестом розiп'явся захеканий Ступач. Певне, вiд
обурення на ньому ворушились торбннп галiфе. Вiдхекавшись, вiн витрiщився
на мельника:
- Дiду, як ви посмiли? Пiд суд захотiлося? Хто дозволив пускати вiтряк?
Хто?! Чого мовчите!
- А коли я не хочу говорити з тобою? - несподiвано вiдрiзав сумирний
мiрошник. - Бо що ти менi i людям? Ти вже скоро не тiльки з людьми, а й з
богом будеш позиватися { все, навiть йемлю, на безплiднiсть зведеш.
Ступач отетерiв, i навiть у сутiнках було видно, як осiнньою водою
гусли його очi. А Данило раптом почув у вiтряку жалiсивгудiння бджоли. Чи
то заблукала вона сюди, чи, вiдробивши сво?, забилася на останнiй
спочинок.
- Дiду, iще раз питаю: хто дозволив тобi молоти? - вже лиховiсним
сичанням запитав Ступач.
- Господар.
- Який господар, коли я наказав?!
- Це я дозволив, - спокiйно обiзвався вiд коша Данило i почав сходити
вниз.
- Ти?! - Ступач на мить оторопiв. - Для чого?
- Щоб декому нагадати: вiтряк ма? крила, людина - теж.
- Знову за сво?? - трохи притих Ступач. - Залiзти б рукою в твою душу.
- Залазити в чиюсь душу - це таке ж злодiйство, як залазити в чужу
комору.
- Тобi ще мало було в районi?! Тебе ще мало вчили розуму за цi днi?
- Щось я не помiтив розуму в одного iз сво?х навчителiв.
- Так скоро помiтиш! - скипiв Ступач. - Досить уже панькатись iз тобою,
бо ти надто зарвався. В печiнках сидять тво? пiдозрiлi дi?!
- Орати, сiяти, жати - це пiдозрiлi дi??! - не витримав тону Данило,
безрозсудство прорвалось у його слово, i вiн, як ножем полоснув по живому:
- А як зрозумiти дi? декого, хто ?сть наш хлiб-сiль i толочить нашi душi?
У Ступача затремтiли губи й важке пiдборiддя.
- Конкретно: це про мене?!
- Вгадали.
- Чим я толочу ?х? Чим?!
- Сво?ю абсурдною пiдозрiливiстю i примiтивiзмом виконавця. Землi
виконавця мало. Селяниновi - забагато.
- Он як!.. - на якусь мить розгубився Ступач, зиркнув на мельника,
потiм на Данила. - Вийдемо звiдси.
Киплячи обо?, вони вийшли з вiтряка, i синя чаша вечiрнього степу
облягла ?х пахощами лiта i шуганням крил. Чи це крила вiтряка, чи
недосяжнi пташинi крила, що пролiтають над нашим вiком? Помовчати б у цю
тиху годину, подумати б про життя.
- То я, по-тво?му, лише виконавець? - клекочучи вiд обурення, запитав
Ступач.
Ну, щоб на цю хвилю прикусити, проковнути язика чи якось схитрувати у
словi! Та ба, нiяко? тобi хитростi, обережностi.
- Не просто примiтивiст, а ще й гiрше, - Бондаренко поверх Ступача
глянув на край свiту, що саме з-пiд землi видобував першу скибку мiсяця.
- Ще й гiрше?! "Ось коли ворог обiзвався". Який я ще маю злочин? -
запитав нiби глумливо, хоча весь аж тiпався вiд злостi.
- Один з найбiльших: ви сво?ю пiдозрою четверту?те вiру в людину. Ще в
першi днi революцi? великий поет сказав, що вiй хоче слухати музику
революцi?. А ви все дума?те не про життя, не про музику, а про подзвiння
над людиною.
- Йому ще вiри й музики захотiлося в такий час! - ?в грудях Ступача
забракло повiтря. - Оце ти, враже, i скажеш на сво?му судi! - видихнув
задуху.
- Навiть на страшному.
- А вiн i буде страшним! - ошалiвши, вигукнув Ступач погрозу. - Я тебе,
розумнику, нагодую кров'ю!
- Хлiбом, хлiбом треба годувати людей, бузувiре! - обернувся Данило й
навмання пiшов у луги.
Ступач схаменувся: "Що я сказав? Що?! Невже це ослiплення розуму?.. А
коли не ворог вiн? Але чого так багато папiрцiв на нього i чого вiн сам
такий? Певне, й дiдько не розбереться в цiй круговертi".
I в цей час хтось обережненько торкнувся його рукава.
- Стьопочка?!
- Еге ж, Прокопе Iвановичу, це я. За вами прийшла машина з району, то я
й мотнувся шукати вас... От чули, що Бондаренки сказав у вiчi! А знали б,
яке позаочi говорить! I найбiльше, що ваша посада вища за ваш розум! Ох,
як я боюся ситуацi?: коли не ви його, а вiн вас... А як я залишуся без
вас?
- Стьопочко, ти набрiху?ш на Бондаренка? - I Ступач схопив нашiптувача
за груди.
- Отако?! - ображено похитав головою Стьопочка, ображено поклiпав
вiями. - Вiн теж мене i улещав, i хапав за груди, коли я приходив по
характеристику. Все хотiв, щоб я подав голос проти вас.
- Це правда?
- А який Стьопочцi iнтерес говорити неправду? Проявляйте, Прокопе
Iвановичу, iнiцiативу сьогоднi, бо хтось проявить ?? завтра, то й
спiзнитесь на свiй по?зд.
Ступач здригнувся i, не прощаючись, швидко пiшов до села.
- Оце так. Наче ошпарений пiвень побiг, - знизав плечима Стьопочка i
задумався. - А чого вiн сам так пiзно бродить, по лугах та полях? Це, про
всякий випадок, теж треба взяти на замiточку, бо що буде, як не вiн
Бондаренка, а Бондаренко його сколупне? I гарний чоловiк, а все може
бути... - I Магазаник полiз до кишенi по записника.
"Хiба ж ти людина? Бузувiр, та й бiльш нiчого, - в який уже раз
повторив у думцi Данило. - Та не один мовчить, i гнеться перед тобою, i
годить тобi, неначе лихiй болячцi. Ну, не всякий може собi наплювати в
душу. Коли ма?ш скидати шапку, то скидай перед богами, та й то з власно?
охоти. Добре так думати, а вже твоя душа, напевне, шерету?ться на папiрцях
цього самодура". Безмiрна туга налягла на чоловiка, вiн похилив голову i
нiби поменшав.
- Вечiр добрий, Данило Максимовичу! - тихенько вiд лугових верб
проспiвав дiвочий голосок. - Чому в присiлок не йдете? - Псрод цим з
граблями за плечима зупинилася смаглолиця Катря Лебеденко, мiсяць тепло
грав на ?? зiницях, на вогких довiрливих устах i косi.
- Ще встигну, дiвчино.
- Устигнете? А хтось когось чека? - дочекатися не може, - наспiвне
струмком жебонить дiвочий голосок, та i в цьому наспiвi вчува?ться смуток.
- Може, i тебе хтось не може дочекатись, - приязно, з невеселою
усмiшкою оглянув доладну постать, наче вихоплену з вечорово? iмли.
- Мене вже не чека?, - здригнулася дiвчина, i мiсяць погас у ??
зiницях.
- Чому? - насторожився Данило. - Кажи - щось трапилось у тебе?
Катруся похнюпилась, махнула рукою, пiд навскiсними стрiлками бровенят
залягла печаль:
- Ет, краще не треба.
- Чому ж не треба? Може, чимось пособлю.
- Тут, надiйсь, запомочi нiде шукати, - тополькою затремтiла дiвчина.
- Говори, Катре! - вже наказу? Данило.
- Ви ж зна?те, цими днями трапилось лихо з мо?м рiдним дядьком, - болем
i довiром глянула на нього.
- То й що з того?
- А Стьопочка пiсля цього вiдразу й вiдкинувся од мене... Бо вiн оце в
район вискочив... Дума? ще й далi пiти, то й говорить, що дружба зi мною
йому на характеристику ляже.
- А на серце йому нiчого не ляже? - врiзалась лиха складка в мiжбрiв'я
Данила.
- Про серце в характеристицi не пишуть, там тiльки данi треба...
- Тодi, Катре, добре, що вiн зарання вiдкинувся од тебе. Не
запаршивлений за?ць, а справжнiй орел знайде свою Катрю. Але як ще прийде
Стьопочка до тебе, жени його чим попало: дрючком, кочергою, качалкою, що
пiд руку попаде? Ти ж у нас як зiронька, а вiн каплун недорiкуватий, i
вообче... - перекривив Стьопочку.
Катря з подивом i вдячнiстю глянула на голову.
- А ми каплуном Ступача прозвали.
- Ступача? I за що його так прозвали? - аж повеселiшало чоловiковi.
- За безугавний крик. Тiльки ви, Даниле Максимовичу, не за?дайтеся з
ним - недобрий вiн чоловiк. Це такий, що злобу i в могилу забере. Не
рубайте йому все з плеча, бо не з його, а з вашого плеча кровця потече. А
ви дуже потрiбнi нам. Так усi кажуть у селi i бояться за вас.
- Спасибi, серденько, - обома руками притримав дiвочу руку. - Як ти
гарно мiсяцем пiдвела сво? уста.
- Ой, таке й скажете, - Катря соромливо посмiхнулась, потiм стулила
уста i, несучи в сво?й чистiй душi першi дiвочi страждання, пiшла в
срiблясто-зеленаву синь вечора.
"Чом тобi не царiвна?!" - подумав Данило i, минаючи копицi, почвалав у
поля.
Над притомленим завороженим степом стояла така тиша, що було чути, як
знизу диха? колос, а згори випадають роси i мiсячна обнiж. З настою
одволоженого полину i жита гнiздами пробивався дух заспуло? березки, в ??
медвяну пiжнiсть вплiталася пряна гiркуватiсть глухих ланiв.
Данило зупинився на гiннiй дорозi, де сходилась сивина жита i перша,
тьмяна при мiсяцi, золотiнь пшеницi, одiрвав од колоса одвислу квiтку
березки. На долонi ?? скручене, в рожевiй одяганцi, тiльце пiдпливло
сльозами, i така невтiшнiсть була в кожнiй ?? складцi, що знову подумалось
про людське горе.
Заворушились клятi питання, клятi думки i болi; вони звiдусiль лiзли в
голову, справляли там i похорони, i поминки. I вже очей i серця не тiшив
нi дитячий шепiт колоса, нi тихий зоряний пил, нi мiсячне марево. А воно
сiялось i сiялось на срiбно-димчастi поля, на далекi хати, присипляло
людей, яким не спалося, заспокоювало землю, коли мучилась вона...
"Бач, вiн мене кров'ю нагоду?, бо я не пригнув сво?? душ" до його нiг",
- побачив ненавистю начиненi очi, i недобрi передчуття зворушились бiля
серця. Стиснути б його, одiрвати рукою всi болi. Та не тi ткачi ?х ткали,
ох, не тi!
У житах щось зашарудiло, i незабаром на дорогу викотився ?жак. На його
оброшених голках дробилися мiсячнi скалки. На мить вiн зупинився бiля
людсько? тiнi, засопiв, принюхався, оббiг ?? i зник у пшеницях.
"Ти, ?жаче, ма?ш сотнi голок од гадюки, а як рятуватись людинi од сво??
напастi? Навiть коли трапиться зi мною лихо, про нього заговорять,
озираючись на всi боки... Еге, а дiд Корнiй не озира?ться". Спробував
Ступач настрахати й дiда, викликав його до сiльради, поставив перед собою,
а сам, сидячи, повiв допит.
Старий слухав-слухав, хитав головою, а далi й сам заговорив, наче
суддя:
"Чого ти, чу?пт, розсiвся перед мо?ми лiтами, перед мо?м смутком i
сивиною? Хiба для цього тебе вченi вчили, а держава на посадi витриму?? I
де ти тако? непоштивостi до людей нахапався? Дума?ш, усе почина?ться з
тебе, з тво?? недоумкуватостi, яку ти хочеш поверх розуму поставити? З
недоумкуватiстю та непоштивiстю можна Йти не до людини, а в свинушник. Що?
не подоба?ться мо? слово? А кому ж тво?, залякуванням начинене,
подоба?ться? I чому воно оплачу?ться нашими грiшми i сльозами? Але це до
недалеко? пори, до недалекого часу..."
Згадав про це Данило i охопив голову руками.
На розтоцi, де закiнчувалися землi його села, зачорнiв старий хрест,
поставлений ще в двадцятому роцi, коли тиф перетягував людське життя на
кладовище. I зразу ж у долинi за хрестом тихо-тихо жебонiла-завмирала
степова криничка, ?? теж у двадцятому роцi, зразу пiсля бою, викопав
партизан Михайло Чигирин. Скiльки про його вiдчайдушнiсть було складено
билиць i небилиць, навiть таких, що вiн знався з нечистою силою i тому був
заворожений вiд кулi та шаблi.
Веселоокий Чигирин не дуже й журився такими вигадками, а коли його
страхопуди питали про це, вiн, похитуючи головою, насочувався та?мничiстю
i лише коли-не-коли нiби знехотя кидав:
- На нечистих можна i нечистого випускати, щоб свiй свого боявся...
Добувши живого ключа, Михайло Чигирин почекав, поки перечиститься вода,
набрав ?? у брезентове вiдро, пiдхопив його списом, скочив на коня i
гордовито по?хав полями до вiтряка, де пiсля шалу битви пiд крилами
спочивали його побратими...
Тепер постарiлий Чигирин справно голову? в сусiдньому селi, iнколи,
хитро примруживши око, ганить Данила за непотрiбний запал i
прямолiнiйнiсть, бо ж деколи треба пожалiти розумного лоба, щоб не
вiдповiдало дурне нижчеспиння.
Це повчання так гарно виходило в нього, що Данило, забувши сво?
прикростi, починав розпогоджуватись чи й смiятися, i вони разом ?хали в
поле або до партизансько? кринички, за якою тепер потроху догляда? дiд
Корнiй. Вiн задернив ??, викохав над нею плакучу вербу, а бiля не?
приладнав на двох стовпчиках ослона, по боках якого вниз головами звисали
дерев'янi черпаки. Вiдрадно було старому дивитись, як б'?ться серце ключа,
як нерiвно дихав вся криничка i наспiвно перечища? води. Тодi приходили на
пам'ять рiзнi роки, навiть такi, що були чи й не були, i гори Болгарi?, на
яких вiн пiдтiкав кров'ю, i його Меланка, що вiдiйшла вiд нього.
"Життя..."
Данило пiдiйшов до забутого хреста. Давно вже на ньому нiчого не було,
окрiм сiрих печаток лишайникiв. А тепер тут вiн помiтив рушника з вишитими
голубами. Чия змучена душа принесла його на перехрестя глухих дорiг?..
- Не спиться, сину? - обiзвався позаду глухий, iз тютюновим хрипом i з
задавненою простудою голос. Од партизансько? iфнппчкп до нього,
похитуючись од ваги рокiв, пiдiйшов дiд Корнiй. Вiн подав головi обплетену
жилами i до блиску протерту чепiгами та мотуззям дзвонiв руку.
- Не спиться, - вклонився старому. Дiд Корнiй одним смутком глянув на
рушника, потiм на Данила.
- Звiдки ж, дитино, така зловiснiсть упала на нас? Ти не думав над цим?
Чи за планами заготiвель, виконання i перевиконання не було часу думати?
- Ох думав, дiду, вже думки й голови не тримаються.
- А хтось, певне, не дуже болiючи i думаючи, вхопився за чорнi папiрцi,
за крик, за мiтлу залiзну й заробля? на цьому видвиженi?. А дурiсть на
видвиженi? наробить нам достогибелi лиха: одних людей причавить, других
поверне до бога, третiх - до злоби, розумним пригасить розум, i вони
замовкнуть у журбi, а нахабним примножить нахабства, i вони пiдуть
красуватись, як мухомори. То чи ж прийде, сину, через таку скруту справжня
мудрiсть до нас?
- Неодмiнно прийде, дiду Корнiю, неодмiнно? Iнакше не може бути, - з
вiрою i мукою глянув на старого... - От побачите! Дiд сумно похитав
головою.
- Може, й так, може, й так, вам, молодим, виднiше. Це менi i Михайло
Чигирин казав. А я, чу?ш, уже духом надломився - людина ?смь, стара
людина. Думаю i журюся: чого ж те добро ма? йти по наших смутках?
I на це Данило нiчого не змiг вiдповiсти. Мимоволi потягнувся до
старого, обняв його i, боячись зрадливо? сльози, швидко пiшов до сво??
Мирослави.
А старий ще довго, похитуючи головою, дивився йому вслiд, потiм глянув
на рушника, перехрестився на голуби кохання та й почав думати i про
житейське, i про те, що вже зазирнуло йому в притомленi мудрi очi, кликало
в останню дорогу.
"I напрацювались, i надзвонились ви на вiку, - поглянув на сво? роками
пiдсушенi долонi. - Час, щоб i над вами хтось задзвонив. Тiльки хто? Не
всякий тобi розумi? тужливу душу дзвонiв. Чи не пора сходити до
вербiвського дзвонаря? Напевне пора...
Далекi свiти, i зорi, i мiсяць, i рухливi поля, i луки з копичками
сiна, i дзвiниця пiдступили до старого; прислухаючись до нерiвного подиху
землi, у думах, у тривогах, у гiрких сподiваннях поволi пiшов верстати
свою останню путь дiд Корнiй.
Ось вiн вузенькою стежиною увiйшов у безгомiння червоних пшениць,
стебла яких тримали на собi i вбирали в себе iмлавiсть петрiвчаиського
сну. До старого звiдусiль потяглися золотi сережки одволоженого колоса,
потяглася i дрiмота, i в тiло поволiповолi почала всотуватись пряжа
далеких-далеких рокiв. Аж оглянувся довкола, чи не побачить ?х. Та побачив
тiльки тiнi, що крадькома переходили з поля на поле.
Хiба ж не цими полями жнив'яно? пори вiн повертався додому зi сво?ю
проворною чорнобривою дружиною, на руках яко? то плакав, то агукав, то
спокiйним снопиком засинав бiленький вузлик? I тодi не треба йому було нi
маминих грудей, нi мамино? колисково?, бо ?? шепотiло колосся, шепотiв
бiлочубий сон, шепотiли чотири броди, i припнутi, i неприпнутi човни на
них, i верби над ними.
- Ти тiльки поглянь, як воно спить! - щасливо оберталась до нього
дружина, i вони обо? нахилялись над сном дитини.
- Гарний буде орач, як знайдеться для нього земелька. Шестеро, немов
сонцем перекупаних, красенiв-орачiв народила йому дружина то в полях, то в
лузi бiля бродiв, то в хатi, у вiкна яко? завжди заглядали чи соняшники,
чи сонце. Вiйни переполовинили ?хнiх синiв, а журба забрала дружину на
цвинтар, i найбiльшою втiхою стали на старiсть йому дзвони та онуки.
Добре, що хоч у них, поки малi, менше клопоту, анiж у синiв. I чи то
далекi роки, чи колос, чи хата обiзвалися йому:
Ой колишу колисочку,
Ой колишу колисочку
Яворову,
Щоб у нiй росла,
Щоб у аiй росла
Дитина здорова.
Вiн простягнув руку над полем так, неначе в нiй було зерно, i сказав
далинi: "Ростiть, дiти, здоровi, ростiть гарнi, ростiть працьовитi й
добрi".
Ниви вбирали в себе тиху мову старого, як вбирали колись його посiв, i
вбирали посiв мiсяця, i голос перепiлки, що комусь радила заснути на нiч,
а йому назавше. Та хiба це страшно, коли ти чесно звiкував свiй вiк?
Хлiбами старий вийшов до татарського броду, що спав i не спав пiд
сплески хвилi i риби. Отут колись ординцi гнали ясир до Криму та й до
одного загинули вiд вiйська Iвана Сiрка, як ма? гинути все жорстоке у
свiтi. I досi в негоду стогнуть оцi береги, бо тяжкий час ходив по них i
втиснув сво? слiди у пам'ятi землi.
Од татарського броду Корнiй добрiз до дiвочого, де на лузi чи то
стояли, чи то потроху ворушились ошатнi копицi сiна. А на плесi, немов
дiди, сивiли й шш.шш за течi?ю вiхтi туману. Ось у цьому бродi пiд новий
рiк вiн перестрiв свою долго - свою Меланку, що поверталася вiд рiднi з
присiлка. З несподiванки вона скрикнула, потiм засмiялась, наче срiбло
розсипала на пiдсинене срiбло снiгiв.
- Ти чого смi?шся? - не знайшов кращого спитати, а в душi щось
тенькнуло i зупинилося.
- Бо тебе побачила, - такою посмiшкою окинула його, нiби весна стала
поруч iз нею.
- Такий я гарний тобi?
- Як мiсяць молодий.
- Умi?ш ти сказати, - забурмотiв розгублено i взяв ?? за ручата, вони
здригнулись, шарпнулись, а далi притихли в довiрi, в чеканнi.
- Замерзли?
- Замерзли, Корнiю.
- Тодi я шапкою погрiю ?х, - скинув свого високу бирку. Дiвчина почала
вiднiкуватись, та вiн втиснув ?? руки в шапку i пiшов кригою до берега. А
в березi, бiля заснiжених вербичок,
Меланка так славно заспiвала йому:
Ой учора iзвечора
Пасла Меланка два качора.
Ой пасла, пасла - загубила,
Пiшла шукати - заблудила.
Ой вийшла у чисте? поле,
А в полi Корнiй плужком оре.
Ой оре вiн, оре ще й сiв,
А за ним рiлля зеленiв...
Наорався i насiявся вiн за свiй вiк. I чорнiла, i зеленiла, i сивiла
перед ним i за ним рiлля, а тепер уже й вiн посивiв, як довгий вiк. То й
пора прощатися зi свiтом. I очима прощання подивився на тi старi верби, що
були вербичками, коли бiля них стояла його Меланка.
"Спать пiдем, спать пiдем..."
З шелестом ниви, з шелестом старих верб, зi спiвом перепiлки вiн дiйшов
до села i попрямував до дзвiницi, в якiй i тепер дрiмали i святковi, i
скорботнi голоси його дзвонiв. Корнiй вiдчинив дверi дзвiницi, i враз така
слабiсть охопила його, що мусив, тримаючись ?а. варцаби, опуститися на
схiдцi. Невже оце прийшло воно?
Мiсяць падав йому па сиву голову i випадав з очей, в левадi озивався
деркач, а над головою не дзвенiли, а шелестiли дзвони, та все одно ?хнi
голоси почали заходити в тiло, i все воно озвалось гудiнням. Тодi скорiше,
скорiше до внукiв, бо й попрощатися не поспееш..
Утомлений, спiтнiлий, вiн ледве дочапав до свого двору, а з двору до
садочка, де, розкидавшись, спали бiлочубi внучата, як колись спали його
сини. Надивившись на те, що звалося життям, вiн нахилився до дiтей,
торкнувся до них устами, а дзвони, що затоплювали тiло, почали пiдiймати
його вгору. Вiн випростався, рукою, паче землю, поблагословив онукiв:
- Ростiть, дiти, здоровi, ростiть гарнi, ростiть красивi й добрi.
Прокинулась його . наймолодша невiстка, що мала спокiйну, дрiмливу красу,
глянула на батька, скрикнула:
- Ой таточку, що з вами?! - Дрiмливiсть звiтрилась з ?? обличчя,
продовгуватих очей i довгих вiй, а руки хрестом лягли на груди.
- Нiчого, нiчого. Не тривожся, донечко. Це вже моя непевна година за
деревами сто?ть, - i оглянувся, нiби мiг ?? побачити. - Не буди дiтей.
Може, до ранку перебуду бiля них...
Та дзвони, що були в ньому, зойкнули i почали згортати крила...
XVIII
За татарським бродом молода нiч темнила i висвiчувала присiлок.
Уткнувшись у тепло пагорбiв i долинки, вiн спросоння погойдував пiдсиненi
оселi, чорнi тополi i сизi од старостi журавлi. Бiля присiлка бiлояра
пшениця була молода i вища, а гордi соняшники стояли, як слов'янськi во?,
- щитами па схiд. У плесi ворушились затонулi тiнi хат, на них сторч
головою дрiмали пiдгонистi лелеки. Десь у густих тiнях саду воркували
молодята - любов, як i злочин, шука? темноти.
У Шляхових скрадливо скрипнула хвiртка, насмiшкувато обiзвався дiвочий
голос, i у вiдповiдь йому бадьоро пролунав надтрiснутий тенорець:
- Наше вам! I ти - того, усяко? обмови на мене не слухай... Стьопочка
не пiдведе - Стьопочка усю культуру понiма?... - Показавши руками, ши?ю i
поглядом, як вiн розумi? всю культуру, Стьопочка хвацько вискочив па
велосипед, для форсу дзенькнув дзвоником i гордовито ви?хав на вулицю.
Побачивши Данила, вiн спочатку по-заячи пригнувся бiля руля, скособочив
погляд, а потiм пiдняв руку i покивав нею i головою у стилi начальника
сво?? контори:
- Наше вам, Даниле Максимовичу! I хоч як невесело було Бондаренковi, та
вiн зупинив недалекого, але спритнуватого жовтодзьоба:
- Ти, Стьопочко, не заблудився часом?
- Я? Хi-хi... А чого менi? Вродi дороги не знаю, - опустив одну ногу на
землю, розвiв по боках чижикувато-хитренькi очi.
- Ти ж наче топтав стежку до Катерини Лебеденко. Стьопочка через плече
обережно зирнув на хвiртку Шляхових, приклав палець до вуст i перейшов на
шепiт:
- Бачите, з Катериною, те?, неув'язочка вийшла. Вона, Даниле
Максимовичу, конешно, з якого боку не подивись - дiвчина, i на рiвнi щодо
симпатичностi, i прочее. Але самi, як дiлове керiвництво, розумi?те: вона
може кинути тiнь на анкетку. А на даному етапi анкетка - неабияке дiло для
мене, бо Стьопочка iдейним ста?.
- Уже прикинув, значить! - недобре подивився на округле, -насочене
награним оптимiзмом обличчя Стьопочки. "Цей гно?воз найсвятiшу iдею
забруднить. I чим тiльки мiг вiн Ка?рi закрутити голову - нi виду, нi
стиду!"
- Ви не сумнiвайтесь, я правильно прикинув, - довiрливо заспокою?
Стьопочка.
- Тодi не буду сумнiватися, - примружився Данило. - IIу, а Шляховi,
дума?ш, не кинуть на твою анкетку тiнь?
- Нi, тут усе перевiрено? - бадьоро, з чийогось голосу проспiвав
Стьопочка.
- Може, й так, а може, й нi. А ти часом не чув, як Шляхових
по-вуличному звуть-величають?
- По вуличному? Цар! Абощо? - В Стьопочки вiд яко?сь думки з обличчя
враз зiскочила хитруватiсть, воно стало розгубленим. - Абощо? - вже
злякано повторив.
- Та нiчого, взагалi. Але пiшла чутка, що це пов'язане з династi?ю
Романових.
- Невже ? такий слушок? - причмелено запитав Стьопочка i вже з
недовiрою i острахом зирнув на хвiртку та й проволiк трохи далi од не?
велосипед.
- Гляди, а то ще в царенки вскочиш, пораду?ш увесь закордон. Йому таких
кандидатiв тiльки подавай.
Стьопочка скривився, полiз рукою до потилицi, а Данило не витримав -
розреготався.
- Я так i анав, що ви жарту?те, - ожив, догiдливе хiхiкнув Стьопочка. -
Ната? вам! - i по?хав до татарського броду, роздумуючи, як i чим укусити
просмiшника. О, на самотi Стьопочка так мiг вiдповiсти сво?м напасникам,
що ?м i не снилося. Та й почерк у Стьопочки на щось пригодиться: жизнь на
даному етапi - це боротьба, а не дурнi насмiшечки. Стьопочка гордо
нажабився, губи його вiд злостi витягнулись i потоншали.
На подвiр'? Мирослави дрiмають стiжки сiна. Бiля перелазу з чорних
черешень одвисали важкi краплини ,роси, i земля озивалась на ?хнiй
перестук. Скрипнули дверi, на порозi застигла гнучка дiвоча постать з
косами русалки.
- Данилку, чого так пiзно? - ображено i радiсно прошепотiла вона,
погойдуючись на порозi, за нею погойдувались розплетенi коси.
- Нiби скучила?
- Безсовiсний, - вiдкопилила вуста, обернула голову до лутки дверей.
- Справдi безсовiсний?
- Скучила за тобою, так скучила, - з довiрою потягнулась до нього.
I чи то вiд пережитого за щ днi, чи вiд чогось iншого - до грудей
Данила пiдкотилася така хвиля вдячностi до дiвчини, до ?? вiри i любовi,
що аж защемiло пiд повiками... Невже не розумi?, що тiнь уже ляга? чи й
лягла на ?хню любов... Чим воно тiльки закiнчиться?.. I дивився на свою
дiвчину, як на свiтанкову зорю, а далi, немов шукаючи захисту, так
пригорнув ??, що Мирослава перелякалась:
- Данилку, рiдний, що з тобою? Так перед смертю обiймають... Ой, що я,
дурна, сказала? Налякав ти мене.
Вiн задумано подивився в нiчну далечiнь i насилу стримав зiтхання.
- Не говори про це, бо нiхто тепер не зна?, що воно робиться!
- Хтось, може, й зна?, але хто? Ти вечеряв? - заспокiйливо поклала йому
голову на груди, а вiн вплiв руку в ?? коси.
- Вечеряв з косарями.
- I знову галушки?
- Галушки.
Вони зайшли до хати, ?? долiвка димiлась мiсячною курявою. Данило легко
пiдняв дiвчину на руки, бережно поклав на лiжко, застелене паеманистим
рядном, i схилився над нею.
- Як добре, коли ти в, такий дужий, такий славний, - посмiхнулась i
зiтхнула Мирослава, i зiтхпулп ?? вузькуватi грудп. Вiн торкнувся до них
рукою. А в цей час почулося гудiння машини. Чого воно так насторожило
його? Гудiння наростало, у вiкна вдарило свiтло, i перехрестя рам,
переломлюючись, злякано шугнуло на стiнах i столi. Данило скочив з лiжка.
- Ти чого занепоко?вся? - здивувалась Мирослава.
- Нiчого, нiчого, - тупо глянув на вiкна, що деренчали вiд двигтiння
машини. "Зупиниться чи нi? Пiшла далi. Що це зi мною?" Вiн знову схилявся
над Мирославою, зазирнув у ?? напiвприплющенi очi. - Як добре, що й ти е
на свiтi. Найкраща!
- Так уже й найкраща?! - Вiд щастя у не? пробились тi низенькi звуки,
якi завжди нагадували та?мничiсть материнства i так хвилювали його. -
Тiльки без цього! - вiдкинула парубочу руку.
- Можна й без цього, - пробурмотiв, пригортаючи ?? до себе ?
задихаючись од пахощiв ?? кiс. - Чим вони пахнуть у тебе?
- Степом, любий.
- ?вшан-зiллям теж?
- Напевне. А в тебе чуб - столочене жито.
- Аби тiльки столочений чуб...
- Засни трохи.
Вiн поклав руку на ?? перса, i вона не вiдкинула ??, а знов повторила:
- Засни, любий. - В ?? голосi озвались не любощi, а материнська
турбота...
Сон якось непомiтно вiддалив його вiд дiвчини,, перекинув у притемнiлий
степ, у цвiтiння соняшникiв i в луги з свiжими копичками сiна. А Мирослава
довго-довго дивилась i надивитись не могла на свого Данилка, який навiть у
снi сердився на свою долю. З такими жалямц-думками й вона увiйшла в сон.
I незчулися, як на подвiр'? м'яко загупали чи?сь кроки, як вникнули
росами наполоханi черешнi, як зашипiла земля. Казка июбовi, молодостi i
ночi приспала обох, бо зараз на бiлому свiтi, на чорнiй землi ?х було
тiльки дво?.
Але ось на вiкно, як нiчна птиця, опуска?ться чужа рука, перелякано
дзенькнула шибка.
- Ой, хто там? - скочила на долiвку Мирослава. За нею мiсячним
промiнням метнулися коси.
- У вас Данило Бондаренко? - чу? вiн знайомий голос i не розумi?: чого
вiн тепер забрiв сюди?..
Скочити у вiкно? Данило пiдняв фiранку. З вiкна бiла нiч насову?ться на
нього, наче вся хоче увiйти в його очi.
Рука настирливiше дзьоба? шибку.
- Громадянко Сердюк, у вас Данило Бондаренко?
- Хто це? - злякано дивиться на Данила.
- Напевно, з колгоспу хтось, - обдурю? ??.
- У мене, у мене, - полегшено зiтхнула Мирослава.
- Хай вийде надвiр.
- Що ж це, Данилку? - знову тривога вчепилась у дiвоче серце.
- Нiчого, нiчого, - як мiг, заспокоював ??, а в голову гупала та сама
думка: "Як же це?.. Невже найкращий друг заарешту? його?"
- Не йди, Данилку, я боюся! - Мирослава охопила його, коли вiн став на
порiг.
- Почекай, люба... Заспокойся, я зараз. Якесь дiло ? до мене. - Одiрвав
од себе дiвчину. Вона, здригаючись, безсило притулилась до одвiрка, а вiн,
чуючи, як його знекровлене серце пропо?iскують холоднi потоки, вийшов iз
хати.
В тiнi бiля порога насторожено стояв Гарматюк. Вiн, заскрипiвши новим
ремiнням, ступив крок уперед i чужим, одерев'янiлим голосом прохромив йому
груди:
- Даниле, ти заарештований.
Гойднулось, вибухнуло небо, i шалено захугувала перелякана зоряна
метiль, вона з небом налягала на нього, налягали дерева, i стрiха, i тiнi.
Вiн хоче руками притримати ?х, але це може здатися, що вiн пiдiйма? ?х
угору; тому приклада? руку до серця, що опустилось донизу, але не чу?
його, тiльки чув, що пусткою стала його душа.
- За що? - пита? не голосом, а пусткою душi, що, зда?ться, аж загудiла.
- За що?
- ? санкцiя Ступача.
Навстiж розчахнулися дворi, i Мирослава упала на Данила.
- Скажи, чого прийшли по тебе, чого? Гарматюк одвернувся.
- Та заспокойся, Мирославе. Треба у мiсто по?хати, - навiть якось зумiв
посмiхнутися ?й i покласти руки на коси. Чи вже вiйнуть вопи колись на
нього пахучим дощом?
- Уночi ?хати? - загляда? йому в очi, i вiн хова? ?х од по?.
- Уночi. Пiсля Купала нiч переважа? день. Ти не замикай дверi - я скоро
при?ду. Чу?ш: не замикай дверi!
- Справдi? - радiсть одразу висушила ?й сльози. - А я так чогось
налякалась... - несе йому винувату посмiшку i поглядом, i устами... - То я
буду ждати...
- Жди, кохана... Кожному потрiбне чекання жiноче, - поклав руку на ??
мiжплiччя i легенько пiдштовхнув у сiни. На що вiн сподiвався? Коли за нею
зачинилися дверi, зiтхнув i крiзь зуби сказав Гарматюку:
- Ходiмо.
Зразу ж аа хатою бринiла i солодко пахла росяна гречка, за нею, мов
слов'янське вiйсько - щитами на схiд, - стояли соняшники, вони чекали
сонця, i Данило позаздрив ?м; вiн уже перед собою не бачив сонця - воно
було позад нього.
Мовчки зупинились край дороги. Данило потягнувся рукою до соняшника. В
його серцевинi вiдпочивав пiсля працi джмiль, з його прозорих крилець
стiкала мiсячна роса.
- Де ж твоя машина? - кусаючи уста, кусаючи душу, з презирством
поглянув на вчорашнього друга. У того холодний пiт стягував обличчя, на
скронi тiпалась i корчилась неспокiйна жилка.
- Машина до тво?? хати по?хала.
- Мене там шукають?
- Очiкують.
- Чого ж ти?..
- Ет, не питай... Хiба так думалось... Даниле, скажи, як на духу: ти не
зна?ш, не догаду?шся, за що тебе?..
- У вороги вписали? - рiзко пiдказав Данило. - Знаю, догадуюся.
- Справдi? - ще бiльше спохмурнiв Гарматюк. - Ти можеш сказати?
- А для чого це тобi? Веди вже до тих, що чекають на мою душу.
Гарматюк зiтхнув:
- Ще встигнемо, нема куди поспiшати... Аби ж можна було на якомусь
рентгенi просвiтити людську душу... То за що?
- За те, що я не схотiв дворушничати нi перед крикливим Ступачем, нi
перед мовчазною землею, за те, що я хочу, щоб люди землi ?ли хлiб, за те,
що не кидаю зерно у мерзлу домовину, а жду тепла i зриваю графiк
Ступачевi, бо люди ?дять не графiк, а хлiб. Та збайдужiлим, промерзлим
серцям головне не суть людяностi, а криклива цифра. Ступачi ж знущаються
над землею, видаючи оте знущання за новаторство. Не подумай, я теж за
новаторство учених, а не вискочок, що зумiли на свою безплiднiсть i
невiгластво натягти одяганку ортодоксальностi i модних фраз. Така лiва
одяганка немало нам наробить лиха, поки люди не побачать, що королi були
голi. А я хочу, щоб на землi хлiб рiс без людських слiз. Поглянь на мо?
поле, то й побачиш мою душу. Хiба таку пшеницю, таке жито, таку гречку,
такi соняшники могла викохати ворожа рука? Ти вiриш у це? Ти ж сам бiля
землi ходив! Вiриш?
- Не вiрю, Даниле, - тихо вiдповiв Гарматюк. Вiн гойднувся, обняв свого
друга, притулився щокою до його щоки, але не поцiлував. - А тепер iди,
Даниле. Iди, куди бачиш, куди зна?ш... Ну, якщо спiйма?шся, ма?ш казати:
не бачив мене. Ми розминулися. Не пiдведеш?
- Та що ти? - розгубився Данило. - Хiба я тебе коли пiдводив... хiба що
зараз... А як же ти?
Гарматюк нахмурився, недобрий блиск майнув у його очах:
- Може, викручусь. Може... Хай нiколи мiж нами не ляже братовбивство.
Iди.
- Подумай - голову заклада?ш! Хлопець позлiшав:
- Ет, помовч про голову... У село не заходь. I до Оксани теж, Iди,
пора!.. Тiльки ж куди ти пiдеш?
- До Ступача! - i стиснув кулаки.
- Навiжений! - обурився Гарматюк.
- Який уже ?.
- I що ти будеш з ним робити?
- Витрушу мерзенну душу!
- Хапайся за трохи розумнiшу думку. Да?ш слово честi, що не пiдеш до
Ступача?
- Мушу дати, - похилив голову Данило. Гарматюк обняв його i тепер
поцiлував у щоку. Вiрячи й не вiрячи, Данило, заточуючись, пiшов до
татарського броду, в якому сторч головою зависли хати i лелеки на них.
Бiля берега озирнувся. Коло соняшникiв уже не було його друга.
XIX
Нiхто пе зна?, де його доля: попереду, позаду чи збоку. Вiн вiрив, що
попереду - в роботi, в невсипущiй роботi, в любовi до землi, до колоса, до
людини.
До цього страшного вечора вiн мав дуже багато любовi: i до вiрних
дiвочих очей, що ча?ли в собi знаду i чари, i до сиво? мудростi, в
надбрiв'? яко? сходилося два вiки, i до материнства, що бiля персiв несе
не бiлi вузлики, а наше майбутн?, i до того далекого орача, що пiд обрi?м
iшов за плугом, i до тi?? жницi, що тримала на руках снопи i лiто, i до
тих лелек, якi вдосвiта будили його або вiн будив ?х.
Данило любив, як, вигинаючись, б'ючи на сполох, аж до самого неба
половiли ниви, i мав радiсть, коли червень клав сивину на жито, а золотiнь
на пшеницю; вiн любив, коли вдосвiта липень клепав коси, коли серпень
цiлими днями тиховiйне сiяв у рахманну землю зерно i надi?, а вересень
стишував напiвсонну пiсню джмеля; вiн любив, як лiтнi вечори бринiли
макiвками, а осiннi - тримали в пiдволохачених гнiздах зорi; вiн любив
пахощi свiжого хлiба i золоту задуму соняшникiв; довiрливий i вразливий,
вiн бентежно прислухався до чийогось життя, i до плину води, що жебонить i
гра? у корiннi, i до всi?? сво?? хлiборобсько? сторони, що трималась на
сивому житi i добрих спокiйних орачах.
Ось i зараз заграла вода в корiннi, але вiн не зрадiв - здригнувся. Це
все, що було його, - вже не його, i вже не господарем вiн iде по сво?й
землi, а сполоханою тiнню, яку ляка? спiв води в корiннi i сплеск весла в
татарському бродi. Гей, броде татарський... Два береги, два мiсяцi тут, а
життя одне, та й те неповне...
Велика образа, великий бiль i перша втома духу скволили його тiло,
роз'ятрили серце, тьмарили мозок. От i ввiрвалась у твою молодiсть туга
осенi, i не викинеш ??, i не спека?шся ??.
Жаль було себе, жаль було дiлечка i задумiв сво?х, жаль було свiта
всього, па який ще й надивитись не встиг. Знав тiльки одно: за цей свiт,
за рiдну землю зумiв би достойно вмерти. I на полi бою вiн був би косарем.
Так чому ж Ступач робить його ворогом? Оте копито, що звикло вбивати сво?
примiтиви в голови та цвяхи у вiтряки? Будь-що-будь, а вiн повiк не стане
глиною в таких руках... Як же не станеш, коли тебе вирвали з землi, мов
стеблину з лану, що тiльки-тiльки почав красуватися.
Скошеними вiд болю очима, очима прощання вiн поглянув на татарський
брiд, де горбкувата вода бавилась у пiжмурки iз мiсячним промiнням, на
долину, за якою iмлилося болото. Ось туди йому, певне, мандрувати: якщо и
буде погоня, навряд чи хто зважиться поткнутися в це гибле мiсце. А може,
й справдi треба було не господарем, а потакачем тихо сидiти в сво?му дуплi
й усе робити з чужого голосу й наказу, хоч би яким вiн був. Нi, вiн не
завинив нi перед людьми, нi перед державою. Оце тiльки й може бути його
виправданням. Але як мало цього Ступачу, котрий забув, що минули часи
колiнкування. Що ж у тобi, Ступаче? Ложка пiдлостi, ложка догiдливостi й
вiдро шанолюбства! Так невже ця сумiш ма? нести комусь загибель?
Завiя думок. Темна завiя думок. Данило борсався в нiй i виборсатися не
мiг, вiн iшов iз нею, iз болями i скалками холоднечi й остраху. А над ним,
на блакитнiй оболонi неба, висяював мiсяць i срiбними вервечками
пiдтягував до себе й погойдував обезлюднiлу землю та ?? тiнi, погойдував,
як i тодi, коли Данило, падаючи вiд утоми, повертався з матiр'ю додому.
Тодi мiсяць сiдав на плече матерi, де погойдувався серп, тодi руки матерi
вiяли доспiлим житом i материнкою, а на ?? устах лежав удовиний смуток.
- Утомилась дитина? Ось ми зараз додому прийдемо, вечерю зготу?мо... -
На хвилину повернувся до свого дитинства, до материно? руки, побачив ??
плече, на яке сiдав мiсяць, почув ?? пiсню, в якiй жив собi журавель та
журавка...
Неждано за соняшниками, де стояв ячмiнь, Данило почув шаржакання коси,
i це пе порадувало - сполохало його. А вiн так любив косовицю й косарiв.
Коли бачив бiлий косарський ключ, йому завжди здавалося: вiн виходив iз
лона само? iсторi?.
Данило зупинився, прислухався. Хто ж це такий нетерплячий першим вийшов
жнивувати? Берегом пiднявся до соняшникiв, що назбирували в золотi
полумиски мiсячний сон, стежиною вийшов до ячменю i поперед себе побачив
високу постать косаря, який широко й гарно вiв ручку. Ячмiнь спалахував на
грабках i гас на покосi, спалахував мiсяцем i бриль косаря. Данило усе
вiддав би, щоб тiльки стати таким косарем, вести свiй широкий покiс собi
на втiху, людям на добро. Та, виходить, i цього простого щастя вiн не може
мати.
А косар неквапно, упевнено дiйшов до гiн, пiдкинув грабки, вмостив ?х
на плече й пiшов бiля покосу назад. Та це ж Лаврiн Гримич. Данило межником
пiшов йому назустрiч.
- Не спиться, Лаврiне Ярославовичу? - запитав косаря, а сам пильно
оглянув його: чи зна?, що сталося з ним? Нi, зда?ться, навiть рисочка не
здригнулась на виду чоловiка.
- Я нiколи спокiйно не сплю нi перед сiнокосом, нi перед жнивуванням, -
i косар нiяково посмiхнувся. - Мене тодi мiсяць хвилю?, наче вагiтну
жiнку. Природа! Який гарний ма?мо ячмiнь цього року.
- Гарний, - з болем подивився, як попереду з ячмiнного вуса скапувало й
скапувало мiсячне марево. - Дайте менi грабки.
- Хочете покосити? - здивувався Лаврiп. - Нащо це вам... уночi?
- Пройду хоч один покiс. Правда, я такого широкого, як ви, не займу.
- Кожен ма? свiй покiс - один у руках, а другий у душi, - Лаврiн зняв з
плеча грабки, вiддав головi.
Данило пiдiйшов до соняшникiв, обернувся, вони сво?ми оброiпеними
решетами зачепили його плечi, й чоловiковi на якусь мить при?мно стало пiд
цi?ю шершавою вагою лiта. От i увiйшла коса в ячмiнь, вiн зашипiв, неначе
його пiдпалили знизу, i з колиски грабкiв постелився на стерню. I знову
прийшла якась полегкiсть, а ?? придовбнила гiрка думка: невже це мiй
останнiй укiс?
- Рiвно ведете, наче пiд шнур, - похвалив Лаврiн i зiтхнув. Чого ще
тобi зiтхати, чоловiче? Я на тво?му мiсцi землi не чув би пiд собою. Як ми
не вмi?мо цiнувати простих радощiв життя до першого грому, до першого
нещастя.
Данило дiйшов до дороги, i тодi Лаврiн узяв з його рук грабки.
- Чого ви? Я ще пройду ручку. Косар заперечливо повiв головою.
- Не треба, Даниле Максимовичу.
- Чому?
- Вам пора йти.
- Куди?
Лаврiн журно глянув на нього:
- У свiт. А свiт не без добрих людей. Не вони, а тiльки дрiбний Ступач
замахнувся сво?ю косою на вас. То йдiть. Через якийсь час, надiйсь, усе
перемелеться, тодi ми й накосимося, i наоремося, i насi?мось у свою волю.
А зараз вам треба йти...
"Чи це йому таке говорять, чи це тiльки сон?"
- Якою ж дорогою iти?
- Непримiтною. До сьогоднi ви йшли дуже примiтною дорогою, i не всi
радiли з цього, злобний та ледачий не порадi? працею роботящого. Бережiть
себе, бо ви ой як потрiбнi людям, - Лаврiн вийняв з кишенi кисета з
тютюном.
- Вiзьмiть на дорогу.
- Я ж не курю.
- Бiда навчить.
Вiн узяв кисета, охопив руками косаря, а той злегка стиснув його
могутнiми руками:
- Iдiть, бо хтось, може, теж не спить, шукаючи вас. Щасти вам.
- Яке вже там "щастя".
- Що ж, i щастя не бува? без чи??сь заздростi. Iдiть.
- Зараз побреду. А вас попрошу заглянути до мо?? хати, ключ на призьбi
пiд дощечкою лежить, далi вiдчините скриню i в прискринку знайдете грошi;
заносiть ?х вдовi Пастушенко. Хай моя копiйка ?? дрiбним дiтям пособить.
То й бувайте здоровi.
I Данило, втопивши руку в ячмiнь, самотньо побрiв низькодолом до того
гиблого шматка землi, над яким висiли клаптi туману, а позаду ще довго чув
шаржаканпя коси: косар робi?в сво?.
На журавлинiй оболонi Данило зупинився, тоскно оглянувся навсебiч. Куди
ж вiн вiдходить?.. Нi, то вiд нього вiдходило лiто, вiдходила дрiмота
колоса, вiдходила доля. Наздоганяй - не здоженеш, i все одно треба йти...
Колись, у дитинствi, вiн знав, що край землi сто?ть золота брама, а за нею
сходить сонце. А де ж тепер його брама i що сто?ть за нею? Напевне, усе
лихе, окрiм сонця. Зсутулившись, вiн потягнув за собою приторблену тiнь,
i, зда?ться, навiть вона зараз мала вагу.
Позаду почувся приглушений скрик. Данило сполохано озирнувся. До нього
нерiвне, як лугова чайка, бiгла якась жiнка.
Ось вона зупинилась бiля самотньо? верби, благальне пiдняла руки - i на
них, i в широкi рукави сорочки почали натiкати тiнi чи небо.
Хто б це? Невже Оксана? Так воно i б.
З простягнутими руками Оксана добiгла до нього, схлипуючи, впала йому
на груди, обдала розплетеними зi сну косами.
- Данилку, братику, за що ж тебе? За що посиротили нас?.. - I такi
жалi, i така вiковiчна туга матерiв була в ?? голосi, що в нього
затремтiли повiки.
- Не плач, сестро, не треба.
- Це не я, це моя доля плаче, - сказала давнiми словами. - Як же менi
без тебе у свiтi, - i оглянулась на свiт, що мовчки пiдiймав трави,
розхилював колос, тремтiв мiсячним смутком i озивався скрипом деркача.
- Дiтей, Оксаночко, доглядай та хоч iнколи згадуй мене. Iди. - Вiн
тричi поцiлував сестру, одiрвав ?? од себе i швидко пiшов до болота. Коли
оглянувся, Оксана ще стояла па журавлинiй оболонi, притримуючи рукою
серце.
Де оболонь переходила в болото, йому в вiчi впала трилиста вахта, ота
добра рослина, що i лiку? людину, i попереджа?: не йди далi, бо вже
починаються небезпечнi мiсця.
Оцi небезпечнi мiсця вiйнули на нього важким духом баговиння,
жабурникiв i того зiлля, яке чаклунки збирають для трути. Пiд ногами
почала м'яко вгинатися прогнила земля, яка невiдь-що ховала пiд собою i
для чогось смертельнi продухи затягувала безневинними незабудками. Вдень
цi вiкна можна обiйти, а як уночi"' в облудному свiтлi мiсяця? Повертай,
чоловiче, поки не пiзно, назад. Але до кого, до чого? Що ти лишив за
собою?.. Свою працю, сво? лiто, свiй колос, але вони мовчазнi, не можуть
захистити тебе, та ще тодi, коли й люди мовчать. Нi, назад вороття нема?.
Болото, немов живе, хапало його за ноги, зяовiсно чмокало, трiскалось,
а далi почало хрипiти, наче в його глибинi прокинулись голоси затягнутих
ним людей.
Страх поповз по спинi Данила. Здавалося ж, знав, як перейти це гибле
мiсце, та ба - збився поночi. Ще такого бракувало йому. I чи вирветься вiн
з цього передсмертного хрипiння, чи заляшиться в ньому навiки, отак як i
не було на свiтi людини?
Дурманний сiк, дурманнi трави навколо, дурманi думи в тобi. А треба
жити, треба ж якось жити! Не тiльки ж для себе, вiн ще й для когось
потрiбний. А може, й непотрiбний з сьогоднiшньо? ночi? Яку чаклунську силу
ма? папiрець, коли на нього ляже бездушна рука...
Розриваючи болото, грузнучи i вириваючись з нього, Данило вже
вибива?ться iз сил, страх i отупiння охоплюють його. I раптом замiсть
передсмертного хрипiння тванi вiн чу? попереду чисте переливчасте срiбло
пташиного голосу... Так це ж озвалася досвiтня журавлина сурма!
"Був собi журавель та журавка..." От i йди до них, бо ж обережнi птахи
хоч i живуть у болотах, але гнiзда мостять на сухому.
I, оживаючи, Данило пiшов на той журавлиний голос, що, мов доля,
озвався до нього i замовк. Ось попереду затемнiли кущi вiльхи, вiн добився
до них, а за ними темно зблиснуло плесо чорно?, важко? води. Тепер можна й
зiтхнути: тут не таке гибле мiсце. Вiн добира?ться до води, яка нацiлилась
на нього списами частухи i стрiлолисту, полоха? пару лисух, що ногами й
крилами б'ють плесо й довго не можуть вiдiрватись од нього. Виходить, i
тут ? життя. Але де той журавель, що рятував його? I чим вiддячити тобi,
добра птице нашого дитинства?..
У чорнiй водi Данило обмився, вимив чоботи, стоячи перепочив i пiшов
понад берегом. Вiн напав на ледь примiтний слiд, що петляв болотом. Тепер
легше було йти: хоч i грузнув, але драговина вже не озивалася голосами
тих, що залишилися тут. Ось i верби натуманились, i несподiвано за ними
вiн побачив злиганих волiв, на розкiшних пiвмiсяцях ?хнiх рогiв кришилося
мiсячне промiння, а в косих очах стояв спокiй степу чи давнини. I цей
спокiй ножами полосонув середину Данила.
За болотом якийсь чарiвник одразу змiнив землю - хвилясте рiдхопив ??
вгору, ближче до мiсяця, i вона од тi?? радостi кинула К золотий танець
чубатi соняшники, а за соняшниками заяснiло фиве жито, i пшениця, i овес,
f ячмiнь, i замигтiли бiлими та фiалковими вогниками картопля i все те, що
живе для людини i чим iкиве людина.
Святковими iшвами, закинутими путiвцями, напiвзабутими стежинами вiн
дiйшов до Копайгородка, що нiколи не був городком, а тiльки звичайним
селом, яке згадувалося ще в лiтописах тринадцятого вiку i входило до
складу загадково? Болоховсько? землi.
Уже зовсiм поблiд мiсяць i зорi, коли вiн поза городами добрався до
химерних ворiтець сво?? тiтки: вони впиралися не в дерев'яний стовп, а в
з'?дений камiнь пласколицьо? половецько? баби, що стояла колись на
горбкуватому загонцю Гордi?нкiв. Вiки тiнявились на довгастих очних
западинах, на обвислих грудях нерозгадано? камени, якiй вклонялися
половцi-кипчаки. Де тi половцi, перед якими тремтiли навiть печенiги, де
?хня дика сила, де ?хня жага руйнувань? Все це перетлiло, згнило в землi.
А на землi пiсля них залишився тiльки вiдгомiн творiння - оцей загадковий
камiнь з пласкими обличчями i пласкими неприкритими персами.
Ось i подвiр'я тiтки Марини. З-за дровiтнi Данило глянув на хату й
оторопiв - прямо iз бiло? стiни до нього потягнулися гарячi сопяшпики.
Якесь чортовиппя?.. Чи це в нього тьмариться розум? Боячись себе, ще
ступив крок, другий до стiни i, нарештi, збагнув: це ж мальованi соняшники
виходили з стiни, щоб дотягнутися до живих. От яке диво можуть зробити
руки його рiдно? тiтки. Як тiльки вона прийме його? I добиватись чи не
добиватись до не?, щоб не накликати лихо на цю добру оселю, яка зiбрала
кольори з усi?? землi? Та куди ж йому подiтись тепер, коли вже скоро й
днiти почне? Данило нерiшуче постояв пiд захистом мальованих соняшникiв,
нерiшуче постукав у вiкно i, сам злякавшись стуку, зирнув на вулицю. У
хатi застугонiли кроки, як йому колись давно-давно стугонiли материнi
кроки, потiм засвiтилося свiтло i до вiкна припало стурбоване обличчя
тiтки:.
- Хто там?
- Це я, Данило.
- Ой Данилку! Я зараз! - Тiтка вiдхилилась од вiкна, заметушилась по
хатi, видно, шукаючи одяг, потiм пiдбiгла до дверей, загрюкала засувом i
впала в обiйми Давила. В ?? ще звужених сном очах було стiльки щиро?
радостi, що захотiлося припасти до не? обважнiлою головою, як колись,
дитиною, припадав до матерi:
- Який же ти молодець, що надумався провiдати свою тiтку! Ходiмо ж до
хати!
Вiн переступив порiг i увiйшов у настiй молодих папiровок, свiжого
хлiба i свiжих фарб. На стiнi недалеко вiд покуття в рамках з втемнiло?
осики красувався тiтчин малюнок: на лiсовiй галявинi гiнко, по-лелечи
пiдвелася копичка сiна, а неподалiк од не? на сiножатi з косою i граблями
стояли журавель i журавка.
Древлянський на?вний свiт зворушливо дивився на людину вiщими очима
птиць i споко?м лiта. "Був собi журавель та журавка..."
- Сiдай, Данилку. Я зараз постiль приберу, скупорощу снiданок, -
веретеном закрутилася тiтка.
- А може, не треба, - сiв у знемозi на лаву.
- Чого ж цс по треба? Хiба я гостю не рада? - Марина, несучи посмiшку
пiд вiями, пiдiйшла до Данила, та вiдразу стривожилась: - Ти чогось таким
марним став? Чи не занедужав, бува?
- Нi, - Данило пiдiйшов до свiтла й загасив його.
- Це нащо?
- Щоб не накликати на вас лихо.
- Що ж сталось, Данилку?! - скрикнула жiнка й тривожно повела тонким
станом.
- Оце ж, тiточко, i я вскочив у халепу: хочуть мене заарештувати.
- Тебе?! - зойкнула, не повiрила жiнка. - Не жартуй так страшно. Невже
це правда?
- Як чу?те. От i пiшов я зi свого села, сам не знаючи куди.
- Добре зробив, що до мене прибився. Тiльки ж чим я тобi пособлю? -
Вона безпорадно припала головою до його грудей.
- Не треба, тiтко Марино, не треба, - торка?ться рукою ?? обличчя, ??
кiс, що пахнуть лiтом i сном. Жiнка вiдхилилась, глянула на нього:
- Що ж ми, Данилку, будемо робити? Я ж збиралася восени на тво?му
весiллi погуляти, а бач, якого дочекалась весiлляМирослава ж зна??
- А вже, либонь, знав. Погана звiстка не лежить.
- Це б тiльки жити, тiльки тiшитись вам.
- Коли можна, я день-два перебуду у вас?
- Хоч i рiк. Удень сидiтимеш у клунi, там уже сiно ?, а вночi тут. Це ж
ти навiть малюнкiв не побачиш. За них менi Ки?в премiю дав. Ой, що я,
дурна, кажу. Хiба тепер до цього?..
Вже благословлялося на свiт, коли вiн перебрався до старо? клунi, вилiз
на засторонок, де його чекала немудра постеля - дво? ряден i подушка.
Цей день отягнувся йому за рiк. I що тiльки не передумалось, i що не
згадалось, а рятунку не було i сну не було. Вiн довго 'дивився, як на
бантинi вгодований павук ткав павутину, як зблискував хрестом з прогнилого
срiбла; потiм на другому засторонку, де лежала торiшня солома, почув
тихеньке попискування i неголосне квоктання курки. I знову попискування, i
знову квоктання, З цiкавостi добрався до засторонка й у кутку його побачив
занековону квочку, бiля не? не вмило жовтими грудочками подиймались i
падали вогкi, щойно вилупленi курчата. В намистинах ?хнiх очей ще не було
жодно? тривоги. А ось понад самим током ворухнулась земля i хвилястою
смугою почала пiдiйматися: якийсь невiдомий орач спiднизу вiв свою
борозну, а землю пiдводив угору. Данило до краю проорано? борозенки
приклав руку, i невидимий орач боляче дряпнув ??: не заважай працювати. Or
i маеиi урок навiть од крота.
Повернувшись на свiй засторонок, Данило побачив, що з-пiд подушки
вибився рiжок яко?сь книжки. Це були укра?нськi думи. Вiн розгорнув ?х i з
жадобою, як, зда?ться, нiколи, припав до трагедiйного й геро?чного слова,
до трагедiйно? й геро?чно? iсторi?, i вона почала тамувати його болi
бiльшими болями й го?ти його надламану гiлку духу. Вiн бачив далеке
кили?мське поле, i козака Голоту в бою, i ту годину, коли з блакитного
вечора ви?жджав червоний козак Терентiй.
Ой поле кили?мське!
Бодай же ти лiто й зиму зеленiло,
Як ти мене при нещасливiй годппi сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хорошi мислi маля
I неприятеля пiд нозi топтали.
Слава не вмре, не поляже
Од нинi до вiка,
Даруй, боже, на многi лiта!
Уже надвечiр'ям заблакитнавився день, уже й сизi тiнi шугнули в клуню,
за селом пiшло рiзноголосе ревище корiв, а вулицi повiяло пилом, луками й
молоком, коли дверцята клунi вiдчинила й одразу ж зачинила тiтка Марина.
- Данилку, як ти там? - аж чути, що б'?ться тривога не тiльки в словi,
а й у сетщi жiнки.
- Вчу думи, може, колись знадобиться, - навiть сяку-таку посмiшку вибив
устами.
- Цю книжку менi теж у столицi подарували. А а_ тобi ?сти принесла:
першу молоду картоплю з_ укропом. Ти любив ?? колись, i твiй батько любив,
- метнулась до закутка, звiдти винесла дiжечку, фартухом обтерла ??,
поставила на току, перевернула догори двом, вместила на днище горня, що
здiмало пару, глечик в холодним кисляком, хлiб i огiрки - просту селянську
вечерю, яка нагадала йому тi лiта, коли ще_ жону його тато й мама.
- Може, разе" повечеря?мо? 7
- Та нi, - зiтхнула жiнка, вийняла а його чуба стеблину сiна, а коли
Даию?о- почав вечерятiг, скорбно пiдперла рукою щоку. Отак i його маги в
турботву годину стояла бiля нього.
Крiзь щiлини заглянуло мiсячне промiння, воно ще бiльше пiдвело тiнi
жiночого смутку, i Данило не знав, що йому сказати, як подякувати цiй
добрiй душi, для яко? завжди чи?сь гере було ?? горем.
- Спасибi, тiточко.
- Нема за що, - знову зiтхнула. - А тобi, Данилку, десь треба
безпечнiшого мiсця шукати. Вiн нiмо поглянув на жiнку.
- Це ж нещодавно, як iз пекла, придимiв недоламок - Стьопочка Магазаник
- i никав навколо хати, i в хату поткнувся, за гебе питався. А потiм
навiть у хлiв заглянув - там дверi були вiдчиненi. Я й спитала: - Може, й
у клуню хватить совiстi влiзти?
Блимнув вiн очима, наче вовк, пробурмотiв про такий час i вообче та й
повiявся кудись. От i випадав тобi знову дорога.
Тiтка Марина притулилась до його плеча. Данило почув ?? трепет, ??
бiль.
- Не треба, тiточко, - поцiлував жiнку, кклонився ?й. - Я зараз i пiду.
- Ще рано. Хай споночi?. Я тобi ще торбинку принесу: там хлiб, шматок
сала, рушник... Хай нiхто не збира? так рiдних у дорогу, як збираю я тебе,
- провела пальцем по вiях, пригнулась i, наче тiнь, вийшла iз клунi.
I знову нiч тривоги, i полиново? гiркостi, i невiдомостi. Обережно
тiтчиним садочком вiн виходить до тороднiх ворiтець i оторопiло
зупиня?ться: йому здалося, що раптом почала оживати половецька баба.
Марево? Нi, насправдi ворухнулась стара камена, роздво?лась, i вiд не?
вiддiлилась принишкла якась постать.
- Стьопочка?! - несамохiть вирвалось у Данила.
- Еге ж, вiн! - зловтiшно озвався Стьопочка, потiм сквапливо гайнув од
половецько? камени до стежки, стиснув уважистi Кулаки. - Так-от,
громадянине Бондаренку, ви не хотiли менi нi написати, нi пiдписати
характеристику. А зараз я вам напишу свою характеристику! - радiсно злий,
переможно став насупроти
Данила.
- А хiба ти досi не писав ва мене сво?х характеристик-до-
иосiв?
- Писав! Самохiть i завчасно писавi I вiрно робив, бо це мiй актив!
Тiльки не здумайте тiкати, бо я криком пiдiйму на йоги всю вулицю i дело.
- Або сам, негiднику, злетиш iз нiг! - розлютився i з усi?? 'JptoOl
вгатив кулак у Стьопочку, той похитнувся, пригнувсь, i пiд i 'рудй, пiд
дихання вдарив Данила, та зiд другого удару впав долiлиць на огудиння,
застогнав.
Данило нахилився над ним.
- Не бийте... Я бiльше не буду, - куцьорблячись, Стьопочка охопив
руками голову, а Даннло поглянув на свiй кулак. Цс ж уперше вiн бив
людину... А може, нелюда?
За великим ясеновим столом, теж, як усе в оселi, змайстрованим
Лаврiном, журно сидiла сiм'я. Нi тобi пересмiхiв близнят, нi
задерикуватостi Ярини, нi насмiшки чи командування Олени. Тiльки й мови -
шелест огню у печi та шепiт очеретiв i хвилi iз броду.
"Давно так смуток не ступав по нашiй хатi. От i ма?м не снiдання, а
поминки, - зiтхнув Лаврiн i знову ж повернувся до ночi, коли прощався з
Данилом. - Де вiн тепер шмату? душу?"
Чоловiк перший поклав ложку, пiдвiвся i застиг, прислухаючись: на
подвiр'? загупали чи?сь кроки. Чи? ж? У сусiдiв нема тако? нетерплячки в
ногах.
I от негадано, вносячи в хату свiжi торбинки галiфе, рвучко входить
Ступач. Кого-кого, а такого гостя нiхто не сподiвався. Десятеро очей
пiдвелося па нього, i хоч би тобi одне слово.
Ступач скида? картуза, шанобливо кладе його на долоню i насмiшкувато
нацiлю?ться на господаря, що чогось мiниться на виду: чи не страх заповза?
в нього?
- Не помiщав?
- Поки нi, - понуро каже Лаврiн. Воно б треба запросити гостя до столу,
але хай його рогатi в казани просять.
- Дядьку Лаврiне, ви, кажуть, уночi бачили Бондаренка?
- Бачив, - ще бiльше хмарнi? господар.
- Куди вiн тiкав? - уже почина? в душi гнiватись Ступач, бо навiть
сiсти не запросили його.
- Не тiкав, а йшов собi.
- Але куди йшов? - грiзнiша? Ступач, i йоржi його брiв вискакують на
чоло. На це Роман i Василь одразу пiдводяться з лави.
- Куди вiн прямував, я вам потiм скажу, - господар вийшов з-за столу i
твердо став насупроти Ступача, високий, золотавий, мов соняшник.
- Коли ж це потiм?! - нетерпеливиться прибульцю. Лаврiн скида? на нього
погляд, в якому ширя? не страх, а затятiсть чи щось iнше.
- Ось послухайте. Ви, навiть не поздоровкавшись, уже задали менi три
питання. Задам i я вам хоч одне.
- Задавайте, - зверхньо примружився Ступач: що йому може сказати цей
повiльний, як минулий вiк, дядько? Про сiно-солому?
- От ви вчилися по школах, по iнститутах, сушили голову над книгами та
науками, а чи хоч раз колись подумали: як i для чого живете на свiтi?
- Це що?! - ошелешено скрикнув Ступач. Вiн побачив друге обличчя
Лаврiна, на якому вже металися презирство i гнiв. - Що це?!
- Питання, i тiльки одне. Як не хочете вiдповiдати, то я вам скажу. За
всi сво? роки ви не стали нi орачем, нi сiячем у полi, нi порадником у
хатi. Чого ж ви отак хватопеком кинулися щербити нашу силу й життя? Чи у
вас вiд злоби розум вилисiв?
- Мовчи! - вигукнув Ступач, стиснув кулаки.
- А може, ти помовчиш передi мною, бо я тебе, нечестивцю, хлiбом, а не
цвинтарною землею годую.
- Тату! - скрикнули близнята, що теж не пiзнавали свого спокiйного
батька, i стали бiля нього, ладнi змолотити на снiп Ступача.
Лаврiн зирнув на них, втихомирив ?х порухом руки.
- Еге ж, сини, я таки ваш тато. А спитайте цього: чи вiн може зватися
батьком для сво?х дiтей?
Ступач хотiв щось сказати, але захлинувся недоказаним i рвонув до
порога.
- Думати треба, - навздогiн йому вже тихо сказав Лапрiп. Бо що воно i
служба, i вченiсть, i всi лiта без гарно? мислi й дiлечка?..
Наче з полум'я, вискочив Ступач на подвiр'я, розполохав курей i качок,
а гуси, витягнувши ши?, засичали i посунули на нього. Ще, дивись, гусак,
який чогось ма? лебедину, з вiночком голову, i довбоне тебе на радiсть
дебелому фурману, що за ворiтьми пiдпира? спиною бричку.
- Гиля, гиля, клятi! - млинку? руками чоловiк, а ноги скорiше виносить
на вулицю. - Ху!
- Жарко? - весело кривить писок круглолиций стiжкуватий машталiр
Лаврик, який завжди решету? пiд вiями пересмiх зi сльозою.
- Жени!
- Алюр три хрести? - пирха? вiзник i зарання рукою лiзе до очей.
- Ще менi щось дуже розумне бовкни!
- Мовчу - води не сколочу, - стуля? неслухнянi варги, яким так хочеться
повеселитись, погуляти по просторому виду. Лаврик викида? на бричку свою
вагу, трусить вiжками, i лисавi конi, розбризкуючи росу з кучерявого
споришу, трюхикають на середину вулицi. - Ох i гарно ж тут! А берег аж
спiва? човнами. Подамося бродом?
- Поганяй на пором, - сурмониться Ступач, не знаючи, як бути з
Гримичем: чи якось прищемити його, чи махнути рукою на все. За сво?ми
думками вiн i не почув, що позаду закували пiдкови.
Лаврик лiньки скалиться ira сонце, поверта? конi па перехрестя i враз,
зiщулившись, наполохано оберта?ться до Ступая:
- Пригинайте голову!
- Чого ти?
- Пригинайте скорiш!
Враз над головами Ступача i Лаврика зметнулось, перелетiло щось темне i
важке. Якийсь навiжоний вершник перестрибнув через бричку i, збиваючи
куряву, гайнув уперед.
- Чи не бiсiв парубок?! - i злякано, i захоплено вирвалось у Лаврика. -
Як святий Юрiй летить!
- Хто це? - оторопiло запитав Ступач.
- Та Роман Гримич. Бачте, йому не вистачило дороги, то вiн навпростець
майнув через нас. А ось брат його культурненько!
омина? нашу каруцу, - i фурман так почина? реготати, що сльози одразу
зволожують його очi, вi? i всi зморшки на щоках.
А Ступач тiльки тепер приклав руку до голови.
Василь догнав Романа вже в полях. I одразу напосiвся на нього:
- _Ти очманiв, чи змалiв, чи твiй баняк догори дном перовернувся?!
Роман щиросердно розсмiявся, притримав коня, що зразу ж почав грати пiд
ним.
- Чого ти, брате, так заговорив зi мною, наче ми вже й не рiдня
- _Вiн ще й пита?! А коли б кiнь зачепив копитом голову Ступача.
- То, може б, тодi в нiй всi клепки вакурат стали на сво? мiсце, -
безтурботно вiдказав Роман i запишався: - А славно ж я перескочив через
бричку i той гамуз, який сидiв у нiй?
- Тiльки що будем мати за цi перескоки? - зажурився Василь.
- Та нiчого не будем мати. Як Ступачевi захочеться позиватися зi мною,
то скажу: зноровився кiнь. Хай позива?ться з ним...
- Сьогоднi ми жниварi, а ким будемо завтра через тво? вибрики? -
похитав головою Василь. - Думати треба все-таки головою, а не копитом.
- Покинь, брате, свою лементацiю, бо вiд не? i деиь скисне. А вам ще
стiльки дiлечка треба переробити! - Роман пустив коня риссю, ще ft
мкурникав пiсеньку про ту Гандзю иилу, що купервасом брови накрасила...
XX
Стьопочка Магазаник не дув i же сушив мiзки круговертю життя - на його
далекi сторiнки не долiтав навiть оком, а до близьких прицiлювався з
?диною думкою: що вiд них можна ввiрвати собi. I вривав i з лiсу, i з
поля, i з саду, навiть з любовi, бо i в нiй без ворохобництва не
обiйдешся.
До чого ж тепер довiрливi пiшли дiвчата! Нафасонишся увечерi, пiдкрутиш
цвяхом чи веретеном чуба - i чешеш на куток, де мiсяць вибiлю? дiвочi
коси; надзиглю?шся бiля яко?, шепнеш се, те в одне, в друге вухо,
позiтха?ш, скажеш, що вона найкраща в свiтi, та й прибивайся тихцем до
верби чи в садочок, i знову ж не мовчи - вихай язиком, як помелом, але
рукам попервах волi не давай, бо обпечешся. Найголовнiше в залицяннi - це
втовкмачити чорнявiй чи бiлявiй, що вона найкраща вся або очима чи нiжками
i що ти без не? сохнеш, як трава на сонцi. А решту вже довершить
нiчка-звiдниця та хмiль поцiлункiв. Отак Стьопочка i входив у любощi, а з
них вищулювався зайцем, найбiльше боячись дiвочих слiз. Де вони тiльки
беруться в них?
Правда, i Стьопочку було охопило справжн? сум'яття чи любов - це коли
вiн зустрiвся з Мирославою. Зустрiвся - й отетерiв. Не однiй брехав, що
вона найкраща, а ця була така гарна, що ?й i правду лячно було сказати. Де
й на яяих харчах виросло це дивовиння? I хто з ним наважиться вийти
ввечерi пiд мiсячну нiч, i хто його зумiв вкоськати? Таки правду каже
тато: гарне личко - серцю неспокiй.
Позiтхав тодi Стьопочка день, позiтхав i другий, а на третiй подався до
татарського броду, щоб зустрiтися з Мирославою.. I зустрiвся, i, мов
старець, скинув картуза перед ?? красою, потiм навiть доплентався до
подвiр'я Гримичiв, що згори скапувало росою з черешень, а знизу дихало
матiолою. Тут вiн зiтхнув, як ве раз це робив вечорами, i розгублено
заграв млинками вiй.
- Чого ви, Степане Семеновичу, зiтха?те, мов останн? спекли? -
засмiялась Мирослава.
?? смiх пiдбадьорив Стьопочку: хiба вона не з такого самого тiста, що й
iншi дiвчата? Хiба i ?й не кортить помлiти в чи?хось обiймах? Вiн знову
зiтхнув i, надавши обличчю того, що зветься подобою правди, зажурено
сказав:
- От вiрте, Мирославе Григорiвно, чи не вiрте, а ви найкраща в свiтi.
Але дiвчина не посмiхнулася, не глянула на нього, а в'?дливо вiдрiзала:
- Ви, Степане Семеновичу, багатьом дiвчатам отак задурювали голови?
- Нi, нiкому! - вигукнув Стьопочка. - ?й-бо, правду кажу, що ви
найкращi.
- Iдiть додому, проспiться, а завтра у вас змiниться думка. До
побачення! - Мирослава стрiпонула снопом волосся й вiдчинила хвiртку.
Стьопочка в розпачi заволав:
- Мирославе Григорiвно, я цiлу нiч простою тут, коли ви ще не побудете
зi мною.
- Так уже робив один дурень, - безжалiсно вiдрiзала дiвчина.
- Хто ж це?
- Мефiстофель. Чули про такого?
- Нi... В нашому селi такого не було.
- То почитайте. Для залицяльникiв вашого типу це може згодитися, - i
швиденько пiшла до хати.
Стьопочка сперся на ворота, не знаючи, що йому робити: вистоювати нiч
на чужому подвiр'? чи йти вечеряти, бо любощi любощами, а ?сти треба. В
цей час iз поля надiйшла Олена Петрiвна, здивувалась i потiм нiби зрадiла:
- От спасибi, Стьопочко, що ти прийшов пiдпирати нашi ворота, бо мiй
сушиголова нiяк не знайде часу облагодитись.
- О, це ви?! - розгубився невдатний залицяльник, а вi? його
запрацювали, наче в них прокинувся вiтер.
- О, це я! Не впiзнав? - I аж в боки взялася. - Чи ти, може, Мирославу
Григорiвну виманю?ш сво?ми баранячими пачiсками? Тодi шкода твого часу i
крутежу.
- Якi ви, тiтко, злоязичнi, - напиндючився Стьопочка i пiшов вiд тих
необлагоджених ворiт, якi, здавалося, також скрипiли насмiшкою.
Пiсля того вiн ще кiлька разiв, наче ненароком, перестрiвав Мирославу,
та не мав радостi вiд того й подався на зальоти до Катрi Лебеденко, а та
одразу й повiрила його лукавому слову. I навiть голублячи смаглолицю
Катрю, вицiловуючи ?? вогкi несмiливi уста, вiн не раз замiсть ?? обличчя
бачив iнше. Отак i минали його вечори: пригортав одну чи другу, а думав
про Мирославу й глухо злостився на те зiлля, що зветься дiвчатами, i на
Данила Бондаренка, який замакiтрив голову агрономшi.
I от сьогоднi вранцi ?здовий з лiсництва привозить ?м хлiб i новину про
Бондаренка. Нарештi сталося!
- Це правда, дядьку Дмитре?
- А чого б менi брехати? - насупився ?здовий.
Стьопочка па радощах спочатку ошелешено дивиться на ?здового, а бачить
Мирославу, далi, посмiхаючись, запрошу? чоловiка до оселi й дiста? з
мисника якусь з'?жу та пляшку слив'яш:п. Збагнувши, чого радi? Стьопочка,
дядько Дмитро одверта?ться од столу i йде з хати.
- Чого ж ви, дядьку? - диву?ться Стьопочка. - Хоч одну чарку
перехилiть.
- Не треба менi тво?? трути, - сердито вiдповiда? ?здовий i щось
неприязно бурмоче про тих гидюкiв, якi тiльки знають одне: згризати
когось.
Але Стьопочка не зверта? уваги на те бурмотiння; радiсть i тривога
схрещуються в ньому то як два мечi, то як два променi, а на них
висвiтлю?ться Мирослава. Тепер, коли бiда постукала i в тво? вiкно, не
будеш гордувати, тепер Стьопочка етапе на твiй порiг, як саме щастя.
Парубок насамперед кида?ться до дзеркала i сяк, i так вдивля?ться в
себе, залиша?ться задоволений i собою, i сво?ми пачiсками, якi вчора
нацвяховував до Марi? Шляхово?. Теж менi щастячко вербове: вiдразу почала
докоряти Катрею Лебеденко... А куди ж зник ?хнiй голова? Тiльки в сво?х
десь перехову?ться! Ось так воно й виходить: коли хтось високо злетить, то
неодмiпно низько сяде. Головне в життi - триматися середини, а як припече,
можна й трохи податися на лiву сторону, не забуваючи, що ? й права. Був би
Стьопочка головою колгоспу, вiн би все согласував i поволеньки просувався
вперед. Поволеньки! Вiн поперед батька в пекло не полiзе. Стьопочка не
якийсь плошак!
Отак розмiрковуючи, вiн проворненько мете до скринi, змережено?
залiзним кованим квiтом, жужмом вийма? свiй залежаний одяг, не знаючи, чим
найкраще принадити Мирославу. Ось цей з iскрою пiджак вiн вимiняв на
переднiвку в якогось антилiгента за двадцять фунтiв жита. Антилiгент хотiв
двадцять п'ять, та мусив поступитися. Тепер вiн i не глянув би на
Стьопочку... Ет, знайшов про що згадувати.
Стьопочка мало не влазить у дзеркальце, врiзане в ляду, та вже бачить у
ньому не так себе, як Мирославу. Агроном при тобi - це теж непогано! От що
тiльки вдягнути до не? i як хитромудро говорити iз нею? Тато увесь час
в'?да?ться, що вже пора пiти по розум до голови, а не зна?: як перейде
Стьопочка на сво? господарювання та буде при карбованцi, тодi й розум
вродить. Стьопочка ще покаже себе, i вообче.
I поки вiн роздуму? над цим, до хати заходить батько. Побачивши
розкиданий по скринi й лiжку одяг, вiн спочатку супиться, бо любить у
всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджу?ться, почина? хитрувато
посмiхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочцi
нiчого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотiв одежинкою,
обернувся до батька:
- Як менi?
- Знизу широко, вгорi вузько, а сiдницi тiсно.
- Внизу так i повинно бути - мода! А чули про Бондаренка?
- Авжеж.
- I що скажете?
- Не знаю, чи вiн ворог державi, а менi таки був ворогом. Як вiн тодi
пiдкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, i п'ятнадцять, i двадцять
тисяч давав, але такий дурень, видать, i на мiльйони не поласився б.
- Справжнiсiнький дурень! От i йди тепер до грому. I негадапо почув од
батька:
- Не кляни його так тяжко.
- Це ж чого?!
- Бо нiхто не зна?, де його грiм ночу?.
- I це правда, - погодився Стьопочка, труснув жовтими пачiсками.
"Вони в тебе такi гарнi, як весною рапс, коли цвiте", - лебедiла йому
Катря. Як це, зда?ться, давно було, хоча скiльки того часу минуло? От що
тепер йому скаже Мирослава i з якого боку пiд ступитися до не?? Чи напасти
попервах на Данила, який увiв ?? в оману, чи пiдкотитися iз спiвчуттям? Та
на мiсцi буде виднiше.
- Я пiшов, тату, - зачинив скриню, а ключi поклав до кишенi.
- Iди з богом, коли напала кортячка женитись, тiльки не дуже барися, бо
в нас роботи до само? суботи.
- Аби тiльки до суботи, - хмикнуло чадо. - Ось хто менi характеристику
дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку.
- Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. - Якщо вийде
по-тво?му, скажеш Мирославi, що в нас доволi ? картоплi, бо дуже вона
марна, нiяк не може вiдiйти пiсля наук, - i засмiявся, а потiм посмутнiв:
навряд чи виклепавться щось у чада, бо до голови його не прив'язав бог
розуму.
З лiсiв Стьопочка вийшов у просторiнь притихлих полiв, у безмiр'я
похиленого колоса, що чека? не дочека?ться женцiв i косарiв. Опереджагочи
?х, над нивами зависла гаряча пiвденна суховiйнiсть, сушачи стебло й
колос.
"Ох i гарний та чистий хлiб навколо! - здивувався Стьопочка, котрий не
дуже придивлявся до колгоспних нив. - Це теж частка Бондаренка. Який
лишень тепер ти сам матимеш хлiб?!" - подумав зi злiстю й одразу ж
прояснiв: поперед нього мiж пшеницями тихо йшла Мирослава.
Справдi, вона була топоитка, мов горстка матiрки, бо ;к мота?ться в тих
полях од зорi ii до зорi, а потiм ще й над книжками чманi?.
Стьопочка наздогнав дiвчину, вопа обернулась па його кроки, i на
обличчi ?? вiн побачив печаль стспопо? юги, що висушу? стебло, зорiю чи й
душу. I навiть пролазлиному Стьопочцi стало нс по собi сiд тi?? печалi, що
черкнула його, i uauin, у Стьопочья iюгадано прокинулося спiвчуття. Bin
скипун картуза, вклонився Мирославi.
- Чого тобi, Стьопочко? - зiтханням i журбою запитала вопа.
- У мепс, Мирославе Григорiвно, аж душа заболiла, коли я почуп про
таке...
- У тебе i душа заболiла? - перепитала неживим голосом, а сама
вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.
- Еге ж, Мирославе Григорiвно, дуже заболiла, бо я знаю, що тепер може
бути.
- Що ж тепер може бути? - мерзлякувато повела утлими плечима, на яких
гойднулася хвиля мiсячного волосся.
- Як що?! - здивувався Стьопочка. - Хiба ж ви нiчого це прикидали собi
в головi?
- Нi, не прикидала.
- Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потiм що й оргвисновки
будуть. Матимете пам'ятного. Це я достеменно знаю.
- Оргвисновки? Якi?
- Менi по хочеться про це казати.
- Тодi не кажи, - Мирослава обернулася i, погойдуючи етап i погойдуючи
коси, пiшла у жита, що одразу зiмкнулися за пою.
Стьопочка обiгнав дiвчину, став насупроти не?.
- Не втiкайте, Мирославе Григорiвно, бо вже, певпо, нiкуди пе втечете
вiд сво?? долi.
- I вiд оргвисновкiв? - хоч трохи щось iкивого, в'?дливого пробилося ?й
в голосi.
- Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то,
може, й минеться.
- Ти, Стьопочко, сказав би так?
- Неодмiнно! - аж скрикпув Стьопочка. - А як жо iнакше, коли вiн ворог!
Юга в очах Мирослави стала темнiшою:
- Виходить, вiн ворог, а ти друг?
Стьопочка вiдчув у голосi Мирослави зневагу до себе i вiдрiзав:
- Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все
зважили на вазi.
- Дай менi, Стьопочко, спокiй. Важ, коли ма?ш що важити па сво?й
вагiвiпiцi, тiльки не лiзь iз нею в чиюсь душу.
- Я, Мирославе Григорiвно, шануючи вас, люблячи вас!
- Навiть люблячи? - гiрко здригнулись двi риски навколо пересохлих уст.
"От у Катерний вуста завжди вогкi".
- А таки люблячi?! - заквапився Стi.опочка. - Я люблю що з того дпя, як
уперше побачив вас. Пам'ята?те вечiр, коли зустрiвся з вами? Ви тодi
пасмiшочкою нагнали мене, та все одпо я нiколи вас не забував!
- I Катерину Лсбедонко, i Марiю Шляхову тож нiколи не забував?
- Так то ж не любощi, а флiрт! - скрикнув Стьопочка. - От щоб повiрили
менi, я й прийшов у цю важку годину до вас: тiльки одно слово - i я
одружусь, вiзьму на себе всю оту неславу i наругу, що може пiти за вами.
От бачите! Як ви па це??
Мирослава вiдповiла не йому, а житам:
- Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його?
- I що з того? Ця любов накине па вас чорпу тiнь, поговiр i обчикрижить
молодi лiта, а моя - захистить вас.
- Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, - не
грiшив би криводушним словом, - та й пiшла помiж колосками, зiщулена,
болюча, але неприступна.
Стьопочка розгнiвався, стиснув кулаки, знову забiг наперед:
- Ще подумайте, Мирославе Григорiвно! Подумайте, поки не пiзно!
- Думати нiколи не пiзно, навiть перед смертю.
- Хай вiн думав перед сво?ю смертю, а ви станьте перед сво?м весiллям!
- Геть, негiднику! - не скрикнула, а так прошепотiла Мирослава, що
парубок поточився од не?.
- Я негiдник?! - У Стьопочки зсудомилось обличчя, а в розрiджену синьку
очей вступила блiдавiсть. - Тодi як назвати того, хто захища? ворога?.. Ви
ще, певне, тiшите себе тим, що вiн утiк вiд закону. Так не втече од мене!
- Що ти, мерзенний, хочеш робити? - застогнала Мирослава.
- Зараз я кинусь перетрушувати його рiдню й сусiдiв - i таки витрушу
вашу любов, коли не скажете менi свого останнього слова.
- Дочека?шся й ти свого останнього слова, - i, мало не стусонувши
Стьопочку, дiвчина швидко пiшла помiж хлiбiв.
Стьопочка довго дивився ?й услiд, розмiрковуючи, що, може, це й на
краще, бо ти не будеш ломити ?? норов, а вона поверне все на свiй триб.
Таке мiзерненьке, непоказне вагою, а скiльки характеру! I водночас бiль
смоктав його середину, як нiколи ранiше пе смоктав...
Як зцiiждп, земля багато говорила Мирославi i виходячи зi сну, i
входячи в соп, як часто вона розмовляла з нею - iз яблуневим цвiтом, i
зеленою травою, i сипьою хвилею, i дзвонами колосся. Це все ввiйшло в
дiвчину з самого дитинства, ще вiдтодi, як одяого разу взяв ??, малу,
батько па жпииа, пiдняв у полi на руки й сказав:
- Дивись, донечко, яка гарна селянська доля, коли навкруги ? колос. Та
завжди дбай про колос.
Отой колос, земля i стали ?? долею.
Та мовчить тепер ?? доля, не дивиться у вiчi нi колосом, нi волошкою,
пi квiткою маку, тiльки болiсна юга щемить пiд вiями. Великий свiт, а де
подiтись у ньому людинi зi сво?м горем? В яку пiти сторону, в яку югу?
Була людина - й не стало людини. Чому?!
Та мовчить земля, ладнаючись вiддати людям увесь урожай. А чи людина
вiдда? людинi увесь свiй урожай, вiддiливши вiд нього непотрiб?..
Оргвисновки! Любов i оргвисновки!.. Яка гарна селянська доля, коли ?
навкруги колос. Та й колос нинi запечалений, бо пе стало бiля нього ще
одного хлiбороба. Де ж ти? Де?
Мовчить земля, ох як тяжко мовчить земля. Упасти б на ?? груди,
заридати, заголосити. Та не стане голосу на це, тiльки сполоха?ш ним
перепiлку чи жайвора, що й тепер в'?ться над тобою.
До самого вечора проблукала Мирослава в степу, побродила i по тих
полях, де вперше побачив ?? Данило, пiдiйшла й до вiтряка, де зародилася
?хня любов. Чого ж i ти мовчиш, сивий вiтряче? Ось привезуть до тебе хлiб,
i ти весело загомониш, замаха?ш сво?ми крилами, а хтось у мовчаннi згорне
сво? крила. Невже це й зветься життям? Нi, нi, життя - це вгору пiднятi
крила, як у то? чайки, що летить ночувати на степове озеречко. А Даниловi
ворота кигикають чайкою, i вiн ?х любить за це. А як йому страшно було,
коли постукав у сво? вiконце i не почув iз хати материних крокiв... ?й теж
страшно без його крокiв.
А може, оглянешся - i побачиш його?
Мирослава оглянулась i справдi побачила в полi чоловiчу постать з
маховими вилами i граблями за плечима. Це з лугiв повертався золотовусий
дядько Лаврiн, якого завжди так при?мно стрiча? тiтка Олена: "О, вiйсько
йде, короговки мають". Так, маяли короговки вояцькi, мають i похороннi...
Дядько Лаврiп теж побачив Мирославу i журавлино пiшов до не?, несучи на
виду золотавiсть лiта i передосiннiй смуток. Ось вiн, зiтхаючи, кладе край
стежини сво? знаряддя, опуска? руки па плечi Мирослави, пальцями перебира?
?? снiп волосся.
- Зсохлася дуже.Дитино, журись, але й не вбивайся так - побережи себе й
для дiток сво?х, щоб вони здоровiшими були.
- Ой що ви кажете, дядьку Лаврiне! - стримала себе, щоб не заголосити.
- Мушу й таке сказати, бо матерi не ма?ш, вона б тобi це краще сказала,
- вiн пригорнув ??, поцiлував. - То зцов те саме прошу: не вбипайся так.
От ходiмо додому, я тобi косарську вечерю зготую.
- Спасибi, дядечку, я ще полями пройдуся.
Вже поночi, мов сновида, Мирослава пiдiйшла до Данилово? хати. А
може?.. Вона пiдважу? ворiтця, i в них прокида?ться ча?не кигикання. Як би
добре було, аби за цими ворiтцями на подвiр'? зустрiли ?? мати i Данило.
Та матiр уже нiколи не стрiне. А вiн?..
Дiвчина, скулюючись, пiдходить до вiконця, що трима? в собi мiсячний
смуток, i стука? так, як завжди стукав Данило. Та нема кому ?й вiдчинити
дверi, як не було кому вiдчинити ?х i Даниловi. Тодi вона бiля призьби
знаходить старий дерев'яний ключ, вставля? його в темне око отвору, i
дверi, нiби чекаючи ??, вiдскакують од порога. Навпомацки Мирослава
заходить до хати й тихо кличе Данила, а ?й у вiдповiдь зiтха? хата,
зiтхають торiшнi снопи рiзно? пашницi. От i прийшла вона сюди не
господинею, а страдницею, не знаючи, чого в не? тепер бiльше: любовi чи
болю?
Засвiтити б свiтло, так не можна, бо ще прилiзе Стьопочка i почне
варнякати про любов i оргвисновки. При мiсячному мевi вона знаходить фото
Данилоно? матерi, здiйма? з стiни, пiдходить до вiкна. До не? усмiхнене
придивляються добрi селянськi очi, що все життя турбувалися хлiбом
насущним та невсипущою працею.
"Хiба ж ви, мамо, могли народити лиху людину?" - мовчки пита?ться в
матерi, яка не дочекалася ??.
Посмiхаються селянськi очi, що тримають у собi задуму степiв,
посмiхаються для тебе i для дiтей наших, прощають нам наше недосконале,
сподiваються на наше краще.
"Я буду вашою донькою, як не розлюбить мене Данило, - говорить не
голосом, а сльозами i згаду? його пiсню в години осмути: "Мати, наша мати,
де тебе узяти? Може, тебе, мати, та й намалювати? На?хали малярi iз чужо?
сторони, змалювали матiр на бiлiй стiнi. Змалювали очi, змалювали брови,
та не змалювали тихо? розмови..."
А хто i де змалю? тепер твою розмову?
I раптом вона чу? тихий шепiт:
- Мирославе, Мирославе.
"Звiдки ж вiн?" - не може второпати дiвчина й ставить фото на стiл.
- Мирославе, ти тут?
- Хто це?
- Знайшлася, - чу? полегшене зiтхання, обережнi кроки, - i з сiней
виходить Яринка. - Я всюди шукала тебе.
- Пащо я тобi тепер?
- Таке скажеш! Ти так налякала мене, i маму, i тата. Коли я оббiгала
всi поля, то й здогадалась, що ти пiшла до Данила.
- А Данила нема, - сказала так, начеб про це не знала Ярина.
- Вiн повернеться, неодмiнно повернеться!
- Ти вiриш у це чи заспокою?ш мене?
- Вiрю, Мирославе. Налягло горе, та все переiнакшиться. От побачиш.
- Подивись, яка гарна мати в Данилка. Ярина пильно глянула на подругу,
взяла фото i теж пiдiйшла до вiкна.
- Я трохи знала ??.
- Знала? - не повiрила Мирослава. - Якою ж вона була?
- Смаглолицьою, не такою, як Данило, вiн у батька вдався. I лагiдна,
мов погожа лiтня днина. А одягалася в усе чорне - носила журбу по
чоловiковi.
- Розповiдай, розповiдай, Яринко. Дiвчина безпорадно розвела руки:
- А бiльше нiчого не запам'ятала, бо малою була, - i притулилась до
Мирослави. - Так ти його дуже любиш?
- Бiльше себе! I не знаю тепер, куди подiтися в бiлому свiтi. Яринка ще
тiснiше притулилася до Мирослави i довiрливо сказала:
- Я теж хочу мати велику любов або нiяко?. От завтра ж нажену сво?х
залицяльникiв i скажу ?м: зась!
- Тодi посмутнiють вечори без твого смiху.
- Нiчого не станеться нi тим вечорам, нi мо?м залицяльникам. Ходiмо вже
додому.
- Побудьмо, бо хто зна?, чи доведеться ще бути тут. Вони притихли перед
невiдомим, перед прийдешнiм, перед отим мiсячним сумом, що колись був ув
очах Данилово? матерi, що ? в наших очах, поки ми люди, поки ми вболiва?мо
над людською долею.
XXI
Видолипками та тоярами - Данило вибрано? на зарослий зiллям путiвець;
обабiч нього синi ?? житнiй сон, иiн поетапне висипався пiд колосом, бо
завтра-позантра вже ляже на сторнi. Оце б i собi прилягти бiля колоса i
пiд шерех стебла заснути до того свiтанкового багаття чи до того вiнця,
яким сонце розтина? нiч.
Пiд ногами щось шорстко зашарудiло, Данило спочатку здригнувся, цотiм
прихилився, i його руку залоскотав кущ перекотиполя, який ще мiцно
тримався землi, от i вiп, Данило, зараз ста? порокотиполем.
"То куди ж, куди подiтися тенор?" - пiмотно пита? ниву i самотнього
соняшника, що якимось чудом вирiс у житах. Та нiмують жита, нiму? i
соняшник; вони мають свою мовчазну турботу: вiддати людям увесь, до
зернини, врожай, а вже як люди мають жити - це не ?хнiй клопiт. А ось i
вiвса тулять один до одного сво? дзвiночки i здригаються навiть од голосу
перепiлки.
"Спать пiдем, спать пiдем", - дрiмотно обманю? сво?м слоном перепiлка,
бо ж дума? не про соп, а про любощi.
А що дума? тепер Мирослава? Чи оплаку?, чи проклина? епос кохання?
Навiщо вiн сказав, що по?де до мiста? Це ж може викликати пiдозру, що
справдi вiн крився з чимось од не?. Хотiв якось заспоко?ти дiвчипу, а
зробив гiрше.
"Спать пiдем, спать пiдем".
Куди ж йому зараз пiти, куди занести себе, сво? серце, що мло?ться i
ни?? Може, заглянути до школи, до того чолов'яги, який схожий па козака
Голоту, чи до Максима Дiденка? Як не зляка?ться, то щось порадить, бо ма?
i розум, i розмисл у головi.
На шляху забурчали машини. Що вони везуть людям: добро чи лиховiстя?
Машини затихли, а вдалинi, насупроти Данила, з'явився вершник. Як славно
було ранiше зустрiтися з вершником у полi, погомонiти про се, про то,
прислухатись до ночi, по якiй никають соннi тумани. Та це було колись...
I, чавлячи свою гордiсть, Данило вбира? голову в плечi, навзирцi входить у
жита, подалi вiд людини, ближче до перепiлки, припада? до землi. Нiколи ще
вiн не лежав у житах, не витолочував ?х, а цо так ганебно хова?ться. I вiд
кого? Вiд людини!
Земля лунко переда? тупiт копит i курникання верхiвця:
?де колак з Укра?ни -
Мушкет за плечима,,
За ним плаче дiвчинонька
З чорними очима.
Недарма стi'iьки дiвочих слiз ма?мо мii в пiсгiях. Недарма!
Вiдклоналiт копита, стихла пiсня, i Данило пiдвiвся з землi. Житнi
колоски бплись йому в грудiт, об плечi й ронили росу чи слi,о:iii на
рукiт. I тут славно житечко викохали людiг, от тiльки iiiii по
жнипуiiатимо з пими, по пройдеться з косою, по зв'яже тупiй, .отнатттнй
спiп, не поставить полукiпка, з якого удопь стiкатиме сопцс, а вночi -
мiсяць. Була людина, а стало перекотиполе чи навiть щось гiрнiо. I все
одно, хоч який чавить тебе невикрут, ма?iiг щось дiяти.
Дiяти! Данило сторожко перейшов па Другу дорогу, вже не дослухаючись до
шелесту ниви, до голосiв перепiлок, а лише придивляючись до затоплено?
мiсяцем долини, яка зараз тiльки по низинках вибипала кущi туману.
"Ой тумане, тумане, мiй латаний талане!.." Латаний з учорашнього чи
позавчорашнього вечора; до того "к як посмiхався йому i падiями, i
людськими очима. Невже До все нiколи не повернеться до нього? А може, пiти
з повинною? Тiльки з якою повинною? Хiба вiп, а не Ступач провинився перед
людьми, перед державою?
Нi, за Ступачову помилку чп злобу вiн не понесе свою голову па
покарання, i так вона кара?ться бiльше, нiж треба. Л став би Ступачевим
потакачем, то й не шматували б твою долю. Робити щось, робити треба!
Тiльки що? Як настирливо товчуться однi й тi самi думки, аж мозок пухне
вiд них...
Biн i незчувся, як помiж хлiбами ще виринула постать верш пика. Цей
?хав тихо-тихо, додивляючись до ниви чи ночi, а для вий копии його,
опустивши голову, пiдмiтав гривою дорогу i смачпо гриз траву.
Знову ховатись? Та обурилась, аж застугонiла гордiсть, i Данило,
випроставшись, папробiй пiшов до верхiвця. Той, почувши кроки, поводом
зупинив коника, пiдвiвся на стремепах.
"Наче Михайло Чигирин кива? бородою? Авжеж вiн!" - пiзнав невтомного
голову колгоспу, який на старостi лiт почав заочно вчитися в iнститутi, бо
ранiше земля мала молитву, а тепер ?й треба мати науку.
I Чигирин пiзнав Данила, сквапно скочив на землю, нацiлив па нього
невеликi очi й спiп бороди, в якiй гуля? бiлий цвiт, пою вiн ще в
двадцятому роцi поховав глибокий шабельний шрам.
- Невже ти?.. - диву?ться i нiяково посмiха?ться чоловiк,
- Виходить, я, - не зна?, що вiдповiсти, Данило.
- Дiла... - трусить бородою Чигирин, простяга? невелику гудзувату руку.
I увесь вiн невеликий, мiцнотiлий, дивовижно схожий на гриба-боровика. -
То як воно?..
- Погано, Михаиле Iвановичу.
- Вiрю, - враз посмутнiв чоловiк, потiм глянув у далину. - Невмивана
совiсть у того Ступача, i коли вже переведуться такi? Та будем надiятись
на правду. Ти ж писав кудись?
- Нi.
- I дарма. Десь у свiй невикрут перебувай цi днi, а до правди
добивайся. Коли ж потрiбний буде свiдок, то i на мене можеш послатися.
Скажу, що знаю тебе з колиски.
В Данила засiпались уста.
- Кому тепер потрiбна моя колиска?
- I не кажи такого! Зловражому та гадюкуватому, звiсно, нi колиска, нi
матiр над нею, нi наша ревна праця, нi наша доля не потрiбнi. Але йому не
запогубити наш день i час.
- Куди ж ви проти ночi зiбрались?
- Я люблю i вечiрню, i запiвнiчну годину в хлiбах. Оце ж собi
надивляюсь на колос, бо завтра-пiслязавтра тут буде тiльки стерня, а вона
вже осiнь нагадав. - Помовчавши, Чигирин поклав руку на плече Данила й
стиха пробурмотiв: - От ? у мене дивацьке питання. Досi нi до кого не
потикався з ним, щоб не обiзвали дурнем.
- Питайте.
- Це ж два роки тому спрактикувався, що жито-пшениця краще родять, коли
сiяти рядки зi сходу на захiд. Чи тодi сонце щедрiше обмива? ?х ранньо? i
призахiдно? години, чи щось iнше тут ?? Звiрив у минулому роцi - та сама
картина. Ти часом не примiчав такого?
- Не помiчав, - здивовано вiдповiв. "От тобi й гриб-боровик!"
- То, як схочеш, перевiр у себе. Це може людям згодиться.
- Коли це свято буде в мене?..
- Неодмiнно буде. Може, потихеньку подиба?м до мене? Бо ти, видать,
здорожився. Моя стара нас душениками почасту?, пожуримось разом, подума?м
разом. Як ти на це??
- Я далi зiбрався.
- Теж розумiю, - погодився Чигирин. - Бувай живим i здоровим. - Вiн
стиснув Данила в обiймах i швидко пiшов до свого косматоногого коника,
якому мiсяць визолочував гриву.
I знов пшеницi та жита, бiлопiннi гречки та чубатi соняшники, i
погойдування мiсячних неводiв, i загадковiсть далини. А ось i дрiмливi
верби позначають шлях дрiмотно? рiчечки, i кладка, що пописку?, як в'юн, i
дикi пiвники, якi так гарно пiдвели жовтi свiчада цвiту, i ошатнi, в
напатланих спiдничках, копички, i прив'ялений смуток татарського зiлля.
За рiчкою бiля пригаслого багаття спали косарi, а ?хнiй сон охороняв
скрип деркача. I Данило не витримав, щоб не пiдiйти до нiчлiжан, якi
привiльно розметалися на свiжому сiнi. Над посизiлим багаттям, на
розсохах, висiв задимлений казан, -у якому гусла немудра селянська страва
- пшоняний кулiш, що пахнув не лавровим листом, а м'ятою. Погляд Данила
зупинився на обличчi бiлочубого вiястого парубка, що негадано почав
посмiхатися у снi. Чи, може, прокинувся хлопець i з-пiд вiй дивиться на
нього. Данило завмер, а парубок ледь чутно запитав свого сну:
- Це ти, Оксано?..
Було за пiвнiч, коли Данило зайшов на дворище тi?? школи, у якiй колись
кiлька днiв прожив помiж святими i грiшниками. Тодi вiн бiльше придивлявся
до святих, бо маляр дав ?м усе краще, що мали люди. На вiкнах школи
докришувався одволожений мiсяць, а довкола стояла така тиша, що було чути,
як з прикриночного жолоба по краплинi скапувала вода. Як же його прийме
тепер Терентiй Iванович, котрий чотири рази стрiчав смерть? Що скаже
мудрий Дiденко? Це ж удосвiта доведеться колошкати ?х.
Данило сiв на схiдцях, що вели до школи. Навпроти стояла стара катрага,
в якiй i зараз поблискувала криця плугiв, праворуч вигинав руки заряснiлий
сад, а далi горбами бовванiла шкiльна земля, по якiй i вiн вiв плуга, сiяв
зерно. До нього звiдусiль почали стiкатися спогади й утома. Згадалася й
тiтка Марина, i половецька камена, i самотнiй соняшник у полi, i вершник
помiж житами, i нiчлiжани, i отой бiлочубий парубiйко, що i в снi кликав
свою Оксану...
- Це ти, Мирославе? - запитав вiн.
- Даниле Максимовичу, як ти?.. Яким побитом? Данило стрепенувся i,
виборсуючись зi сну, злякано пiдвiвся.
Перед ним у подивi стояв Терентiй Iванович, на його вислих вусах згасав
пiзнiй мiсяць.
- Прийшов до вас, до школи, - ще не зна?, що сказати, Данило.
- До школи? - здивувався Терентiй Iванович i вже пiсля мовчанки: - I не
побоявся? - навсiбiч озирнувся. - Вже скоро й свiтатиме. Куди подiти тебе
вiд лихого ока?
- Може, в оту церковицю, до грiшникiв? З чи??сь вини i я став
грiшником, - охопив голову руками. - Як це страшно, Терентiю Iвановичу. Як
це страшно!.. Iшов до вас полями, а назустрiч людина, i я мусив ховатися
од не? в житах.
- Колись i в мене була пригода в житах, - згадав минуле Терентiй
Iванович. - Зiткнулися ми у вiсiмнадцятому роцi з державною вартою
Скоропадського. Вдарили по нiй! А коли скоропадчикам наспiла пiдмога,
кинулися в стиглi жита. Та осатанiлi "експедитори", недовго думаючи, з
усiх бокiв пiдпалили хлiб. Горить вiн, горимо й ми, i мусили, палаючи,
немов снопи, пiдвестися з землi, це йшла тодi моя третя смерть... I
найстрашнiшим тодi було - отi блакитнi вогнi, якими догорали i
просвiчувались гно? побратими. Блакитнi... Що ж, Данилку, робити з тобою?
- У церковицю до грiшникiв.
- I грiшппкiп, i святих замазали глиною. Анiт таки домоглася свого, а
тепер маже дьогтем людей; недарма кажуть: павчена вiдьма завжди злiша вiд
родимо?. Навiть завивало на головi ма? вiдьомське. Тьху!
- Як же Максим Петрович на це?
- Хiба ти не зна?ш нiчого?
- Нi.
- Максим Петрович уже з мiсяць працю? директором радгоспу в сусiднiй
областi. Тепер вiн розвернеться на тисячах гектарiв. Мабуть, i я перейду
до нього, бо не тiльки душа, а й моя вербова нога суму? за ним, - повiв
сво?ю сухою вербичкою, що знизу була окована залiзом... - Це ж якось
весною бiля рiчки я вирiзав собi двi ноги про запас, обтесав знизу, а тут
рибалки йдуть на човнах, до себе запрошують. Встромив я сво? вербовi ноги
в берег та й по?хав на риболовлю. Впiймали ми тодi й риби, i ракiв,
затаганували юшку, випили по-християнськи чарупину i аж тiльки вранцi
повернулися додому. А тут саме наспiло роботи, закрутився я в фурманцi й
повернувся на берег до сво?х нiг десь днiв через десять. Дивлюсь, а одна
нога вже й листячко дрiбне викида?. Не зачепив я ??, то й почала рости моя
нога i вербичкою стала, шумить собi листом, цвiте, а росу ма? гiрку.
Життя!
- Невже пробували на смак? - вiрить i не вiрить усiй розповiдi чи
притчi червоного козака.
- Пробував, - правдиво дивиться на нього Терептiй Iванович. - При сво?х
чотирьох смертях якого я тiльки зiлля не пробував i все одно вiрив, що
буду жити. I ти, дитино, ма?ш жити, - вiн ступив вербовою ногою, обняв
Данила. - Де ж ти передню?ш у мене? Може, в лiсовiй смолокурнi? Туди нiхто
влiтку не загляда?.
- Де скажете, - скорботно, душею дякував людипi. I довiра козака, i
його сповiдь вразили Данила i запам'яталися на все життя.
- Тодi ти трохи зажди, а я запряжу сво?х вiтрогонiв, - та й у лiси.
- А може, не треба? - раптом завагався Данило.
- Чого не треба? - не зрозумiв, насупився Терептiй Iванович.
- Що бiду накличете на себе.
- Коли б я не вiрив тобi, то iнше дiло. А поки в нас добра вiра, доти
пас не зломить нещастя. От побачиш: усе минеться, а правда залишиться. -
I, постукуючи вербовою ногою, вiн пiшов до шкiльно? стайнi.
Незабаром конi були запряженi. Данило вискочив на обшитий полудрабок
нового воза, i колеса зашипiли iю росистому споришу. Ви?хавши з шкiльного
подвiр'я, Торентiй Iванович повернув не в село, а до рiчки, мiж деревами
яко? вже волохатився досвiт.
"Утеча вiд недолi", - з гiркiстю думав Данило. То ранiше вiн, як мiг,
доганяв селянську долю, а тепер утiкав од сво?? педолi. То хiба це життя?
Терептiй Iванович поклав йому руку на плече.
Данило стрепенувся, водночас ловлячи зором i плесо рiчки, i верби над
нею, i човпи у березi.
- Он бачиш розпадисту вербу над самою водою? Бiля не? човен гойда?ться.
- Бачу.
- Так це вона з мо?? ноги виросла... А потiм якийсь парубiйко зробить
iз не? човен i повезе свою кохану. Коли б тiльки спокiйно було в свiтi.
Та, на бiду, вхопився Гiтпер за лопату смертi...
Пiзнiй жнив'яний вечiр, коли навiть дороги пахнуть житом. Л до цих
степових пахощiв у селi при?дну?ться повiв щойно розквiтлих соняшникiв,
папiровки, молодого укропу i молодо? картоплi, яку, очiкуючи косарiв та
женчикiв, варять не в хатах, а на подвiр'ях. Ось над таганком, пiд яким
зiтха? полум'я, схилилася бабуся; щось шепчучи, вона, немов чари, сипле в
картоплю сiль, пiдводиться, i вогонь вибива? на ?? зморшках iще слiди
крiпаччини. Почувши кроки на вулицi, повертав голову до ворiт i пита? ?х:
- Це ви, нарештi?
- Нi, бабусю, це не тi, яких ви очiку?те, - з жалем вiдповiда? Данило,
заздрячи в душi простому селянському вжитку. Стара випросту?ться,
пiдходить до ворiт:
- А хто ж ти, дитино, звiдки будеш?
- Я здалеку.
- Тодi заходь до пас. Скоро прийдуть мо? дiти, внуки, то й повечеря?ш
iз нами, - i така добрiсть сто?ть у ?? старечих очах, що невiдомо в кого
хочеться випросити ?м ще довшого вiку.
- Ви не зна?те, до живе директор вашого радгоспу?
- Чому ж, дитино, но знаю, де живе добра людина? То з поганою не
хочеться знатися. Он перейдеш мiсток через Сниводу, то й зразу бери на
лiву руку до школи, а вiд не? на праву руку, го прямо й дiйдеш до
панського палацу.
Незабаром Данило добива?ться до колишнього панського, v_ бiлих колонах
будинку. Тут лигпе в двох вiкнах свiтилося свiтло. Хлопець припада? до
одного, папiврозчинепого, й одразу ж бачить зiгнуту над столом постать
Максима Дiденка. З олiвцем у руцi вiн хмуриться над якимсь
зведенням-скатертиною i тихенько наспiву? йому:
Скатертино, скатертино,
Над тобою марно гину.
I хоч як тривожно па душi в Данила, але вiн не витриму?:
- Максиме Петровичу, не гиньте, живiть собi й нам на втiху.
- А це хто?! - скрикнув Дiденко, пiдiйшов до вiкна, скигiув брови угору
й пошепки запитав: - Ти?
- Я, - притих Данило, мов перед судом. Дiденко для чогось мимохiть
озирнувся.
- То заходь мерщiй.
Данило зайшов у просторий, обвiшаний плакатами i грамотами кабiнет, у
кутку якого стояв дорiдний сьогорiчний снiп жита. Дiденко поклав руки на
плечi парубка, наморщився, не знаючи, що розпитувати, що казати. Залягла
нiякова тиша, у якiй Данило чув биття свого серця. А в цей час iз того
вiкна, що виходило в сад, обiзвалися тихi голоси:
- Якi в тебе очi гарнi.
- Хiба ?х зараз видно? - не вiрила дiвчина хлопцевi.
- Я ?х завжди бачу перед собою.
- В темрявi?
- В темрявi вони менi свiтять, неначе зорi.
- Ой! - болем стрепенулось у дiвчини.
- Ти чого?
- Мама казали, що ?й змолоду це саме говорив i батько. А як одружився,
то й почав пригашувати тi зорi.
- Так то за капiталiзму було. У нас такого нiколи не буде.
- I не повинно бути... Тiльки ти без рук... Дiденко нiяково
посмiхнувся:
- Комусь любов, а комусь папiр'я... То як ти, Данило, до мене потрапив?
- Прийшов, як до батька; порадитися прийшов, що менi робити в цьому
свiтi... Ви ж усе зна?те про мене?
- Знаю. Лиха звiстка не лежить, - зiтхнув Дiденко. - Ступач тебе з'?в?
- Ступач.
- То безрозсудний жорстокосердець. Колись вiн був наймитчуком у такого
дяка-викрутня, якого навiть попи називали сатаною. Наковтався там зла та й
почав лихом копати сво? поле. Ох, цi недалекi, озлобленi копачi... Що ж
робити з тобою?
- Ви дума?те, я знаю? Голова зовсiм одурiла. Легко було мо?й рiднi
казати: "Тримайся розуму й плуга". Та iнколи розум i плуг не тримаються
нас...
- На жаль, - Дiденко заходив по кiмнатi. - Що ж я тобi можу порадити,
що можу зробити для тебе? Що? Бо я теж не маю велико? влади... Колись ти
менi казав: нам час не дав легко? долi. Пам'ята?ш?
- Пам'ятаю, - похнюпився Данило.
- I це, очевидно, правда: поки час не да? легко? долi. Та хоч би яка
доля випала тобi, хоч би якi випробування лягли на тво? днi, ти ма?ш бути
Людиною. Навiть у найтяжчу хвилину, коли вже все покида? нас, ми ма?мо
лишатися зi сво?м ?вшанзiллям, з безмiр'ям любовi до Батькiвщини. А вона
нас не забуде. Це кажу тобi як людина вiруюча - як бiльшовик i твiй друг,
що, певне, не дуже зумi? тепер захистите тебе. Розумi?ш?
- Думаю.
- То й думай, що воно й до чого, карайся сво?ми болями, а лишатися ма?ш
сином. Це про велике i високе думаючи. А тепер про буденне: зчави сво?
жалi як мужчина i поки що ставай у мене садiвником. Переходь у курiнь, що
сто?ть посеред саду, та й орудуй. А далi стане виднiше. Я вiрю в це, бо
вiрю в розум людський, у розум часу. Згоден?
- Спасибi, - Данило з вдячнiстю глянув пiд втемненi утомою повiки, за
якими стояла велика печаль.
- Пасiка е у вашому саду? - запитав Данило, забуваючи i не забуваючи
сво?.
- Сто?ть невелика. Роботи ж матимеш ой як багато i в саду, i на пасiцi.
- Хiба мене колись лякала робота?
- Це я знаю. Вечеряв?
- Нi.
- Повечеря?мо холодною iндичиною, i поведу тебе в курiнь. Там ? сiно,
ковдра, подушка.
- Не знаю, Максиме Петровичу, як i дякувати вам.
- Обiйдемось без цього. Ми ж радянськi люди. Радянськi! Невже ти
дума?ш: анонiмка чи нашiптування зможе зробити нас дрiбнiшими?.. Чу?ш?
- Чую.
Здалеку заспiвали пiвнi, а в саду сполохано озвалася дiвчина:
- Ой, уже пiвнi спiвають. Бiжу, бiжу!
- А вищезли б вони! От капосна птиця. Ну, ще капелиночку постiй.
- Знаю твою капелиночку. Прощавай, бiжу.
- Я тебе на руках донесу...
- От для чого потрiбнi руки людинi, - пiдбадьорюючи Данила, посмiхнувся
Дiденко.
XXII
Бiля татарського броду за якихись пару тижнiв зацвiла пiдснiжником
нова хата-бiлянка, влiтку ?й щось дрiмотливо гаепоче зледащiла хвиля й
очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнутi човни, а взимку в
деревинах потрiску? чи дiдом покректу? мороз i у вiкна б'ють крилами
вiтровi?, стукають заметiлi.
А коли ж постука? Данило?.. Де вiн тепер, де його очi, де його великi
добрi руки? Може, час забрав i ?х, i те, що ввижалося-звалось коханням?..
Вiд тако? думки стогiн вирвався з грудей дiвчини, як з отi?? хурделицi,
що нiяк не може знайти собi пристановища. Отак тепер i душа Мирослави не
ма? пристановища: все борса?ться у журбi, у розпачi, у вiдча?, в шуканнях
тi?? дороги чи стежки, на якiй тiльки в снах з'явля?ться Данило. Тiльки
сни привертають його до не?. Тiльки сни...
А навколо так шаленi? хуртовина, що не знати, де небо, де земля, де
рiчка, де присiлок. Навмання, вгрузаючи в кучугури, бреде з гамазею додому
Мирослава. Метелиця вибива? з не? дух зерна, вибива? i сльози. А скiльки
?х померло в новiй хатi-бiлянцi, в якiй нiколи не замикаються дверi?!
"Ти ж не замикай дверей, я скоро прийду..."
Це "скоро" стало мiсяцями. Та якими мiсяцями?!. Хай ?х нiхто i через
вiки не знатиме...
Хто з нас у бентежнiй молодостi хоч потай не мрiяв про незвичайне
кохання: ти любитимеш свого судженого, а вiн тебе, ик нiхто не любив. Як
нiхто! От i ма? вона таку тюбов, як, певно, мало хто мав. Той день, коли
вона довiдалась про все, став ?? згубою i болючим чеканням надi? -
безнадi?. Навiть сивий тато, при?хавши в гостi до не?, якогось вечора ще
бiльше пригнiтив:
- Уже можна й не ждати. Видать, не судьба. Виходь, донечко, за iншого.
Бо що дiвоча врода? Блисне, мов роса, i туманцем зiйде, наче роса улiтку.
А життя ? життям, i воно вимага? свого: коли не любовi, то материнства.
Може, в цьому теж ? якась мудрiсть старостi, та як любовi змиритись iз
нею?
I донька нагадала батьковi, як вiн до не?, ще дитини, прихилив з ниви
кiлька сивих, з сльозою колоскiв.
- Тодi ви, тату, сказали: завжди дбай про колос, про хлiб святий. А
хiба про людину треба менше дбати?
Батько похитав зажуреною головою, що теж зазнала на вiку всякого,
подивився на сво? великi руки, якi нiби зважували щось:
- Так де ж вона, та людина? На землi чи в землi? Мабуть, нещадимою
мачухою стала його доля, - i пiшов узяти на нiч дверi на засув.
- Не зачиняйте, тату.
- Це ж чому? - стенув плечем, здивовано з'?днав дуги лiплених брiв. "Чи
не ста? його донька причинною?" - А коли хтось улiзе та обiкраде?
Самою скорботою глянула на нього Мирослава.
- Найдорожче уже вкрадено, а ганчiр'я не жаль.
- Воно то так: ганчiр'я не жаль, а роду жаль, - мов сивий туман,
захитався при дверях старий. - Менi мало не щоночi сняться онуки. Невже я
не дочекаюся ?х? Може б, ти ви?хала з цього села, щоб не журитись до
знемоги... Щоб забути все?
- Я нiчого не хочу забувати! Нiчого!..
I справдi, як вона могла забути ту першу нiч у самотнiх полях, i першi
жнив'янi турботи пiд примруженим поглядом Данила, i отой вiтряк, що
пiдiймав ?? коси, i отi руки, що вперше пiдiймали ??, й отi ворота, що
кигикали чайкою, i тi уста, якi шукали ?? уст? Як пересохли вони тепер. I
вся вона пересохла, мов покинуте пiсля жнив стебло.
Хоч журба вижала ?? душу, та не змогла вижати любовi нi до Данила, нi
до людей. Мабуть, через те й поважають, i жалiють ?? в селi. Навiть оте
гордовите парубоцтво, що чаклу? бiля машин, не пiдсмiю?ться над нею, як
пiдсмiювалося ранiше. Воно ж i пiдбило присiлок толокою поставити ?й хату
- може, в новiй оселi поменша? жалiв у молодюсенького товариша агронома.
Та не вгадало щиросердне парубоцтво, яке назвало ?? хату гнiздом
перепiлки. Це ж треба таке вигадати!..
Ось i постарiлi прибережнi верби та гнучкi верболози. Тримаючись за
гiлочки з в'яззю нерозквiтлих котикiв, Мирослава обережно зiйшла на лiд,
ступнула кiлька крокiв i вiдчула туман вiдпару, який не змогла подолати й
хурделиця. То, видко, рябалки попробивали ополонки й до смерку ловили
в'юнiв. От i бокуй тепер, щоб не шубовснути у воду.
Заточуючись од ударiв заметiлi i знесилення, вона перебрела брiд i
пiдiйшла до хвiртки, але не змогла ?? вiдчинити - стiльки намело з двору
снiгу i темряви. Тодi взялась обома руками за ворота, трохи вiдхилила ?х,
i вони негадано озвались тривожним ча?ним кигиканням. Аж здригнулась:
невже i дерево дереву переда? голос? Чому ж ти не передаси свого голосу?
Обтрусившись на порозi, Мирослава кiнцем хустки витерла вологе обличчя
i тихо зайшла в оселю, де густо ворушиться живлющий настiй лiтнього поля i
лугу, бо яких тiльки снопiв, снопикiв i в'язок помас тут? Побачив би ?х
Данило, узяв би ?? руки в сво? i сказав:
- I чи?й цi ручата не вмiють? Щось чаклунське ? в них.
- Ти й про очi так говориш?
- I в очах ? чаклунство. От кинули вечiр та мiсяць у них ворожбу - i
вже сохнеш на тараню.
- Не мелiть несусвiтне, товаришу голово. I тiльки без рук.
Де вони, тi руки, тепер?
Стукнула вiконниця, i Мирослава кинулась до вiкна. Але це тiльки хвижа
зачепилась за хату й гайнула до татарського броду, i там застогнали верби,
як удови. А хто ж вона? Нi жiнка, нi вдова. Невже ?? доля навiки пропала?
Наче хтось вовтузиться на порозi. Потiм стрельнули сiнешнi дверi,
рипнули хатнi, i в оселю вскочила розпашiла Яринка. Сяктак обтрусивши з
хустки i кожушка снiг, вона повела завзятим оком на Мирославу i
продекламувала:
- Не варила, не пекла - до сiльбуду помела... Як ти на це??
- У таку метелицю?
- Метелиця, метелиця, чому старий не жениться?.. А що нам та
метелиця-хурделиця? Ноги ж i не позиченi i не купованi! Хiба ти не любиш
завiю?
- Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде ?й мороз.
- I як у такому тендiтному тiлi вмiстилися усi хлiборобськi турботи? -
засмiялась Яринка. - То помели?
- Ти й! бачиш, що робиться надворi. Хата зрива?ться з пiдмурка, ще
полетить у безвiсть.
- То й що нам негода? Хiба погано бiгти i розшарпувати петлi хуртовини?
- Ой Ярино, Ярино, кому ти i вродою, i вдачею саме щастя принесеш?
Дiвчина враз посмутнiла, зiтхнула.
- А може, не пiдемо до сiльбуду? Разом будемо журитися?.. Коли вже ця
журба одiйде вiд тебе? - обняла подругу i знову зiтхнула. - А до нас
позавчора Стьопочка при?жджав, про тебе чогось питався. Вiн уже в область
збира?ться, бо в районi набив руку. "Наб'ю в областi руку - i подамся
вище", - перекривила молодого Магазаника, засмiялась i почала поправляти
снопики, що стояли на скринi. - Пахощi вiд них оберемками йдуть. Ця
пшениця з селекцiйно? станцi??
- Еге. Торiк менi ученi лишень одну шапочку насiння вiдмiряли, а цього
року вже ма?мо он скiльки справдi золотого зерна. Як би це радiв Данило.
- Я тобi хоч вечерю подам, сама готувала, сама й похвалитися хочу, -
Ярина вiдсунула заслiнку, вийняла миску з рибою i грибами та,
прислухаючись, поставила на припiчок. - Чи пе гостi до тебе? Хто б це?
- Мабуть, Геннадiй Шевчук, - подумала про голову колгоспу.
- А коли?.. - Ярина з-пiд вiй глянула на подругу.
- Хiба це може бути? - лякаючись, запитала сама себе Мирослава.
- То чом не може?.. От якогось вечора постука? в дверi, стане на
порозi, ось так, усмiхаючись, як вiн умi?, i запита?:
"Скучила?" А ти його назвеш безсовiсним.
- Я б його й совiстю сво?ю назвала, аби тiльки голос подав. На присiнку
загупали чи?сь кроки, далi хтось постукав у дверi.
- Заходьте! Заходьте! - в один голос сказали Ярина й Мирослава.
I от поволеньки вiдчинилися дверi, й на порозi картинно розкапустився
Стьопочка в новому добротному кожушку i сивiй смутшевiй шапцi. Вiн скинув
??, рукою бережно поправив чуприну, у заграв млинками вiй. За сво?ми
думами i не помiтив, що за ним вiдскочили дверi.
- Здоровi, чорнобровi! - удавано весело привiтався й почав розщiбувати
кожушка, щоб i його новiсiнького, з синього сукна френча побачили.
- I чого тобi тут?! - обурилась Мирослава.
- А чого вам одразу вкидатись у гнiв? - ображено смикнув плечима
Стьопочка. - А-а-а! Ви й досi, Мирославе Григорiвно, сердитесь за колишню
догану в перехiдний перiод? Пора б уже й забути ??. Кожен iз нас, коли
пошкребти душу, вартий догани, i вообче...
- Шкреби сво? руки i не лiзь iз ними в людськi душi, - вiдрiзала
Яринка.
Стьопочка хитрувато-примирливо посмiхнувся ?й, поклав шапку на серф:
- А чого менi, скажи, не лiзти до людсько? душi, i вообче, коли я вже
поет?
- Ти - i поет?!
- Авжеж! - Стьопочка з внутрiшньо? кишенi френча вийняв учетверо
складену газету. - Ось почитай, коли не розучилась. Це нiчого, що в
райгазетi. Наб'ю руку в нiй - i в обласну, наб'ю там руку - i в
енциклопедiю з портретом.
Дiвчина спалахнула:
- Коли б тебе з портретом та в найглибшу ополонку! Ото була б радiсть i
енциклопедi?, i всьому селу.
- Ет, сiльська самодiяльнiсть, - зневажливо махнув шапкою на Яринку. -
Ще влiпи якусь реплiку.
I влiплю: ти не помiтив, що ма?ш в очах пiвпуда нахабства!
- Чи не бреше твоя вага?!
- Стьопочко, зроби ласку - щезни туди, звiдки пришвендяв, - попросила
Мирослава.
- Не можу! - заперечливо похитав головою Стьопочка. - Це вище мо?х
сердечних i розумових сил. Я, звiсно, знаю, що кожна людина ма? солодкий
час любощiв. Був цей час, догадуюсь, i у вас, Мирославе Григорiвно, i
вообче. Та солодкий час швидко мина?ться, а приходить реальнiсть, вiд яко?
нiкуди навiть на конi не втечеш. I от, щоб ви повiрили в серйознiсть мо??
душевностi, я осьдечки ось, навiть при Яринцi, при свiдковi сво?? юностi,
значить, скажу, що маю мрiю i намiр одружитися з вами... Отак, а не
iнакше.
Враз iз сiней озвався знайомий голос:
- Я мимоволi стаю другим свiдком, - i до хати увiйшов заснiжений
Ступач. Тiльки чого вiн розгублений такий.
- О, це ви нахопились? - розгубився, але водночас i зрадiв Стьопочка,
вклонившись, знову приклав шапку до серця. - I як ви втрапили до нас?
- Хуртовина загнала. Правда, вже нiби пересiда?ться вона. То ти ма?ш
мрiю i намiр одружитися?
- Точнiсiнько так. Прокопе Iвановичу. Це скажу i при вас, i при всьому
присiлку, бо вже i Стьопочцi прийшла сiмейна пора. Мирослава гнiвом
обпекла i жениха, i Ступача:
- Хай вiн одружу?ться на карбованцi, на якому зависли його гендлярська
душа i совiсть.
Ступач приязно глянув на Мирославу i покосував на жениха.
- Це ви даремно, Степан Семенович - людина скупенька, але тепер не
карбованець, а поезiя править ним.
- Ви ще не розкусили його: вiн за карбованця продасть i поезiю, i вас
заразом.
- Що вона меле як елемент?! - враз налився буряковим соком Стьопочка. -
От у чи?й душi, видать, сидить ворог. Вона й досi любить того арештанта,
що он на стiнi висить. З нею треба щось робити.
Ступач махнув рукою:
- Це вже не наше дiло.
- Як не наше, коли вона вiдкида? принципову любов в iм'я ворожо?? ??
треба проробляти, громити, i вообче!..
- Ого, який ти войовничий, Стьопочко. Ти забув, що перед тобою дiвчина.
- I щось затремтiло в голосi Ступача, i провина майнула в очах. Вiн
обернувся до Мирослави: - Пробачте, що невчасно прийшов. Проси, Стьопочко,
i ти пробачення.
- Ну, коли аж ви просите, то куди менi дiтись? Здаюсь!
Хоча б па вашому мiсцi... - Стьопочка пiдняв руки вгору i так вийшов з
хати.
Ступач вклонився Мирославi, чогось аiтАнув. Чого б?
- Ще раз пробачте. Бувайте здоровi. - I пiшов слiдом за Стьопочкою,
який щось невдоволено мурмотiв у сiнях i повторював сво? "вообче".
Ярина спровадила непроханих гостей, потiм вбiгла до хати, пригорнула
Мирославу.
- Звiдки на тебе береться всяка напасть? Коли багато краси, то ще
бiльше клопоту. Ох i розтривожив мерзенний грiхоплут. I все одно лихе
минеться, а ти будеш з Данилом, чу? мо? серце! - Вона знову пiдiйшла до
печi. - Пiсля такого сватання i повечеряти можна. З яких ти позицiй
дивишся на рибу, гриби, i вообче?.. - перекривила Стьопочку.
- Ой Яринко, Яринко... А де ж тво? кохання?
- Чого нема, того нема. Та я ще можу почекати. А от чому Роман i Василь
до цього часу нiкого не знайдуть? Стiльки ж в гарних дiвчат...
- Що вони пишуть?
- Служать на заставi. Так уже скучила за ними i ?хнiми витребеньками.
Вони ж де не йдуть, то смiх розтрушують. О, метелиця таки вщухла.
Прощавай, сестро, - вона поцiлувала Мирославу, вивинулась з оселi, i
пiдкiвки ?? чоботят брязнули на млиновому колi, яке пiсля жнив привезли
Мирославi Роман i Василь.
Мирослава поснувала по хатi, мерзлякувато повела плечима, глянула у
вiкно, за яким уже вiдчувалася ворожба ще невидимого мiсяця, i пiдiйшла до
фото Данила. Вiн довiрливо, трохи сумовито посмiхався ?й чи комусь...
Може, й справдi, тепер посмiха?ться комусь, забув ??, бо чого не
трапля?ться в життi? З такими невеселими гадками вона роздяглась i знову
глянула на фото.
"Хоч у сон прийди, коли не можеш iнакше. Чу?ш?"
Поправивши снопики, вимкнула свiтло i не лягла, а впала на постiль. Ще
якийсь час чула, як бiля хати, втихаючи, вовтузився i зiтхав вiтер, потiм
у вiкна так гарно врiзались перемерзлi зорi, у шибки постукав пучкою
мiсяць, загойдалась земля i перенесла ?? у дитинство, коли вона з поля,
бувало, очiкувала матiр, що теж мала спiп золотого волосся i вечоровi очi.
Дуже рано вони пiшли в землю i барвiнковим цвiтом проглянули па могилi.
Тепер вiтер схлипнув, наче немовля... А батько так хоче дiждатися
внукiв...
I вже не чула, як стиха брязкнула клямка, скрипнули дверi i в оселю,
скрадаючись, увiйшов Данило. Вiн не зачинив за собою дверi, боячись
?хнього скрипу, боячись себе, боячись мiсячного марева, в якому, наче
женцi в бiлому, стояли снопи. Захлинався насто?м лiта i туги. Отак i стояв
бiля порога люди?тою чи тiнню ??. Як його тепер зустрiне Мирослава:
прокльоном чи журоою га сльозою? Бо нiчого ж не дав ?й, окрiм горя.
Коли трохи вгамувалося серце, вiй почув дихання i обережно попрямував
до лiжка, схилився над ним, вдивляючись у Мирославу, що була напiвзакрита
хвилею кiс, вони i курилися, i зблискували в невiрному свiтлi мiсяця.
Скорбота лежала на ?? пересохлих устах, у мiжбрiв'?, i в снi зворушливо
здригалися вiнчики вiй i тiнi бiля них. Доторкнутися б до них устами,
почути, як прокидаються, врозтiч кидаються вони, як прокидаються очi,
переляк, а потiм усмiшка. I таке дороге слово: "Безсовiсний".
Та чи ма?ш ти право на це? Подивись на свою кохану, мов на дороге
малювання, i йди свiт за очi. Не край i не карай цю красу, цю нiжнiсть,
цей смуток.
I, переломлюючи себе, вiн ступнув назад, ще поглядом прощання глянув на
Мирославу, на нiжки, що вибились з-пiд тоненько? ковдри, на мiсячну
дрiмоту ?? кiс i обернувся до дверей - так, певне, буде краще для не?. Вiн
залишить ?й свiй подарунок i пiде собi.
I тут проти розуму збунтували любов чи сумнiви: а може, тiльки тебе,
дурня, й чекала Мирослава, може, для тебе й уночi не зачиняла дверей?
Ще не знаючи, що робити далi, вiн тихо-тихо пройшовся по хатi, постояв
бiля снiпкiв пашницi й неждано побачив мiж вiкнами сво? фото. Де ж вона
взяла його? Таке було тiльки в його хатi... Он воно що... Глибока
вдячнiсть зросила, затопила його душу, i вiн, непевно посмiхаючись, знову
пiдiйшов до лiжка, дивився i надивитись не мiг на сво? кохання.
"Мирославе, люба", - кликав ?? в думцi, а далi, непомiтно для себе,
покликав i вголос.
I раптом прокинулась Мирослава, кинула руки на груди, зiтхнула.
Даниловi стало лячно, вiн вiдхилився у тiнь.
А дiвчина, одгортаючи коси од чола, сiла на лiжко.
- Так ясно почула його голос... Ой, що це?! - В голосi ?? забринiли
переляк, подив, сльози, а в настороженi очi увiйшов мiсяць. I тiльки
перегодя запитала: - Сон?
- Сон, Мирославе.
- Данило! Данилку! Ти?!
- Я.
- Прийшов?
- Прийшов.
Мирослава з плачем кинулась до Данила, потягла його до вiкна.
- Данилку, рiдний, це ж ти!.. Не може бути, ой, не може бути! - I впала
йому на груди, вiрячи й не вiрячи, що це вiн. - Не може бути...
- Виходить, може, - поцiлував i? коси, що й тепер, як у далеку давнину,
назбирували мiсячне мево i сум матiоли. Враз Мирослава злякано
вiдсахнулась од нього.
- О, почекай - я ж роздягнена, - прикривши рукою вирiз сорочки, вона
метнулась до лiжка, пiдняла руки до жердки, залопотiла одягом i вже через
хвильку, нiяково посмiхаючись i тручи пальцями вi?, пiдiйшла до нього,
поклала йому руки на плечi, поторгала ?х: чи справдi це Данило?
- Чому ж тебе так довго не було? Чого я тiльки не передумала. Як
ти,любий? Данило посутенiв:
- Як?.. Хiба це життя, будь воно прокляте разом з тим, хто покалiчив
його.
- Данилку, ти озлобився?! - жахнулась Мирослава, вiдсторонилась од
нього.
- З таким життям, як у мене, й мертвий камiнь озлобиться. Мирослава
зiбралась у болючу грудочку i, не спускаючи погляду з Данила, твердо
сказала:
- Що хочеш роби, як хочеш роби, тiльки не оздоблюйся. Тебе ж не
Батькiвщина, ие люди судили, а слiпа ненависть Ступача.
- Оп як! - подобрiшав, розгладив зморшки Данило, пригорнув Мирославу i
не став пояснювати ?й, що не озлобився вiн, а тiльки ма? велику душевну
скруту. - А для тебе хто я тепер?
- Ти для мене все: крайня, муки, надiя, муж, батько мого сина чи
доньки.
- Невже це може бути? - не повiрив ?й, ве повiрив сво?му майбутньому.
- Це все буде, Данилку. Побачиш: i я, i вашi дiти, i добрi люди будуть
ще гордитися тобою, якщо ти ие озлобишся i не здрiбнi?ш, як дрiбнiють у
злобi.
- Якою ж ти стала!.. - вражено дивився на не? i надивитись не мiг.
- Якою, Данилку? Старiшою?
- Нi, мудрою... наче лiто.
- Хоча й весни в нас не було, - зажурилась Мирослава. - Он у мене за це
лiто й зморшки з'явились.
- Це не зморшки - це мудрiсть!..
Данило почав цiлувати отой снiп, що тримав у собi ранок, отi очi, що
тримали в собi вечорину.
Мирослава горнулася до нього, як нiколiг не горнулась, не вiдхилялась
нi од його уст, нi од його рук.
Щось гупнуло бiля призьби, i вони сполохаю" завмерли.
- Це, мабуть, грудомаха снiгу впала з даху, - пiдiйшла Мирослава до
вiкна. - А ще бiля хати iнодi зайцi гупають. Я для них снiп вiвсянки
поклала. О, дивись.
Припавши до шибок, вони побачили, як по золотисто-бiлiй скатертинi дугу
курився живий клубок, ось вiн вскочив на подвiр'я - i прямо до снопа.
- От i ма?мо шматок казки, - гiрка посмiшка обвела уста Данила.
Мирослава обличчям притулилась до його плеча.
- Не забув, як нам з моля або лiсу батьки приносили хлiб од зайця?
- Не забув. I я тобi щось принiс. Може, посмi?шся з дурня.
- Не мели несусвiтне... - I запнулась - мало не сказала давн?: - Не
мели несусвiтне, товаришу голово.
Данило розщiбнув портфель, вийняв з нього щось загорнуте в бiлий папiр,
бережно розпеленав його. - Ось тобi, - подав ?й якiсь три стеблинки.
- Що це? - здивувалася Мирослава.
- Подивись.
Вона ввiмкнула свiтло i побачила три свiжi пшеничнi колоски, що
нiжно-нiжно бралися цвiтом.
- Це ж звiдки таке диво?
- З теплицi Дiденка. Новий надiйний сорт виводить чоловiк, а я бiля
нього кручуся.
- Спасибi, Данилку. Хай цей колос буде нашим колосом надi?, щастя.
- Коли б воно так сталось, - спохмурнiв чоловiк, а далi дiстав з
портфеля велику тернову хустку. - Ось тобi моя перша, хай не останньою
буде.
Мирослава, поклавши колоски, здивовано втопила руки в червоний цвiт
хустки.
- Таки пам'ятав?..
- Не було й години тако?, щоб не думав про тебе.
- А про мене й не питай. - I сльози з'явилися в очах i голосi, щоб
пригасити ?х, сказала буденне: - Данилку, може, повечеря?м?
Вiн глянув у вiкно, похитав головою зорям, що вже мiнили нiчну барву на
досвiтню, зiтхнув:
- Менi вже треба йти. Скоро свiтанок. Мирослава, напевне, не почула
його останнiх слiв.
- Який ти гарний, Данилку.
- Я погiршав у сво?й душi.
- Ти покращав у мо?му серцi.
- Менi пора.
- Нi, нi! Ти зараз не пiдеш. Ця нiч буде нашою.
- Що ти, Мирославе! Я ж поза законом. , Вона пригнула його голову до
себе, вiн чубом торкнувся до ?? персiв.
- Любов не може бути поза законом.
- Це говориш ти?
- Нi, моя любов.
- Ти не бо?шся ???
Мирослава самою правдивiстю заглянула йому пiд вi?:
- Материнства не бояться - ждуть...
Ця нiч була ?хньою пiччю. Забувши все, Дапило й передлював у Мирослави,
тiльки вона, йдучи в гамазе? перечищати зерно на посiв, уперше за цi
мiсяцi замкнула хату... I друга нiч була ?хньою, i третя. Вiдтепер,
зда?ться, усе його життя стало очiкуванням оцих зимових мiсячних вечорiв,
з яких, наче саме кохання, виходила i приходила Мирослава. Вона приносила
пахощi морозу, розтривоженого зерна i найкращу в свiтi посмiшку. Кому
дякувати, кому вклонятись до землi, що ти, доле, ? на землi?..
А четвертого вечора, коли вже повернулась з роботи Мирослава, бiля
?хнiх ворiт зблиснули фари машини, потiм згасли, i згасли на вiкнах
лисицi. Хтось, наче в кире?, пiдiйшов до хвiртки.
"Хто б це мiг бути? Невже знову по його душу?"
Заборсались пекельнi думки, Данило поблiд, але нiчого не сказав
Мирославi, яка саме поралась бiля печi. Зда?ться, саме серце вiдстукувало
кроки невiдомого. Тiльки чого вiн один? Далi не витримав:
- Мирославе, до нас хтось iде.
- Ой! То я зараз! - розпачливо зойкнувши, заметушилась, кинулась до
дверей, зачинила ?х, гуркнула другими.
"Нема тобi щастя, мiй клопоте чорнобривий". I враз, нiби з потойсвiту,
почув:
- Добрий вечiр!
"Комусь, може, добрий, а комусь..." А в голосi прибульця нiби щось
знайоме вчулося. От зараз i довiда?шся про все. I так подивився на
пшеничнi з цвiтом колоски, нiби шукав захисту в них.
Ось вiдчиняються дверi, i вiн не вiрить сво?м очам: у хату за
Мирославою ступа? осмiхнений Дiденко, вносить з морозом свою широку, мов
дзвiн, кирею i кiлька пiвмiсяцiв зморщок навколо вуст.
- Максим Петрович!
- Впiзнав? - начо диву?ться чоловiк i не стира? посмiшки з обличчя.
- Та нiби впiзнаю. Але, як говорять старi люди, яким побитом? Дiденко
почоломкався з Данилом, картинно в сво?й кире? захопив середину хати i
пiдпер бровами високе чоло.
- Щоб не мучити тебе .здогадами, одразу все розкажу, при однiй тiльки
умовi: щоб на столi було смажене, пряжене i так шматками, бо через твою
милiсть голодний, мов старий вовк.
- Через мене? - не вiрить Данило.
- Атож, - коротко вiдказу? Дiденко i вже серйозно, навiть якось
урочисто почина? так говорити, мовби читав грамоту. - Такот, чоловiче
добрi?ii, писав тi? по iнстанцiях листи про себе, а я тихенько писав про
тебе. Завмираючи, очiкував ти вiдповiдi, тривожачись, чекав i я. I от
сьогоднi до мене прилетiла звiстка, як ластiвка.
- Звiдки?! - поблiдши, не голосом - душею запитав Данило i приклав руку
до грудей: чи то серце, чи свiт пiшли обертом...
- З Центрального Комiтету! Спасибi йому, всю напасть вiдкинуто вiд
тебе. Чу?ш?
- Ой! - скрикнула Мирослава, ступила крок до Максима Петровича, та
зупинилась i глянула на Данила.
А той у круговертi думок завмер i став безмовним, потiм тай
стрепенувся, даче визволявся з непорушностi каменя i з безодень туги. Вiн
мовчки пiдiйшов до Дiденка i мовчки, здригаючись, почав його обнiмати.
Припала до гостя й Мирослава, не витираючи слiз, що котились i котились по
щоках.
- Та годi, годi, - удавано невдоволепо почав вiдгетькуватися вiд них
чоловiк. - Кирея стане мокрою од слiз. - А далi повiв оком на пiч: - Бату,
самому доведеться варити картоплю, бо вам уже ие до мене.
Мирослава i Данило посмiхнулись, ще вiрячи й не вiрячи в те, що
сталось.
- Пiдсмiюються над старим, - махнув рукою Дiденко i тiльки тепер
побачив на Столi у вазочцi сво? колоски i знову зламом брiв пiдпер чоло: -
Злодiйство напоказ?
- Отакий менi подарунок привiз. А я й сказала: хай цей колос буде нашим
колосом надi?, щастя, - ; защебетала Мирослава. - I збулося загадане.
- Хай так i далi буде! - Знов урочистiсть пробилася в голосi Дiденка. -
З цi?? нагоди прочитаю вам слова видатного польського письменника
Жеромського: "Добути з голо? землi щось, таке та?мниче, таке чудесне сво?ю
будовою, сво?м життям i смертю, як колос пшеницi, хiба це не означа? бути
спiвтворцем дива?"
- Гарно сказано! Це слова осягнень! - нарештi ожила мова Данила, а
обличчя його й досi то блiдло, то лихом анил ось вогнем. Максим Петрович
пильно подивився на Данила:
- Знаю, ти вже в мене працювати не будеш, то хоч скажи, що дума?ш
робiт"?
I той, торкнувшись снопа, твердо вiдповiв:
- Знову орати, сiяти, вивчати мудрiсть землi, ростити врожай, людянiсть
та любов.
- Ростити врожай, людянiсть та любов... - задумано повторив Дiденко. -
Для цього варто жити i працювати, навiть до знемоги...
ЧАСТИНА ДРУГА
I
- Ти вже йдеш? - пита?ться, як питалися у тi днi, не голосом, а пекучим
болем.
- Iду, люба, - хоче якось утiшити сво? кохання i не зна?, як його
втiшити, бо що нашi слова в години розлук?
Дiвочi руки, дiвочi очi, уста шукають його; беззахиснiстю, стогоном,
вiдданiстю, материнством вона обвива?ться навколо нього, не пуска? до
порога, бо хто зна, чи повернеться вiн до цього порога.
- Почекай ще, Данилку. Почекай!
- Пора вже.
- Пора, пора, - погоджу?ться Мирослава. - Але ти пожди.
- Я ждав би, так час^ не жде, - вiдрива? i пе вiдрива? ?? вiд себе, а
сам чу? за вiкнами знайомий скрип - то деркач, як i п?рше, вiдчиня?
досвiту хвiртку.
У Мирослави засiпались уста, засiпались повiки.
- Данилку, а як ми будемо без тебе?
I хоч так тяжко на душi, вiн журно посмiха?ться:
- Хто ж це - ми?
Вона скида? на нього сльозою приiмлений погляд, а голос ?? ста?
по-материнськи низинним:
- Я... i дитина наша. Ти не думав про не??
"Дитина?!" I вперше - у ?? першiм передчуттi, у першiй та?нi
материнства - вiн вчува? повiв того, для чого ми живемо, того, що ма? бути
з нами i пiсля нас.
- Люба... - хоче щось сказати i не зна? що, а серце вже займа? всi
груди. Справдi, як не подумав, що в них може бути дитина, яко?, можливо, й
не побачить вiн. То вже судьба. А зараз з вдячнiстю прихиля?ться до
Мирослави, пригорта?, вицiлову? ?? уста, брови, очi, що тепер тримають у
собi не синю вечорину, а втемнiлу печаль вiкiв.
- Я скрiзь буду думати про тебе... про вас... - Вiн пiдiйма? ??, немов
дитину, на руки, притуля?ться головою до ?? персiв, а на пам'ять приходить
мамин голос: "Був собi журавель та журавка, накосили сiнця повнi ясельця".
От i прощавай, журавко, прощавай, бо журавель iде назустрiч вiйнi чи
смертi...
Не жаль було себе i сво?? молодостi, а жаль було всього окривдженого
свiту, i сво?? журавки, i рук сво?х, якi ще й досi не паробилися дiлечка.
Так у вiйну наробляться, будь проклята тiоня!
Вiрив: не схибить його око, засилаючи смертi смерть; вiрив, що до
останньо? краплини кровi буде битися iз недолею, до останньо?, бо ж хiба
вiн не син сво?? землi?
Вiн бережно ставить Мирославу па долiвку, встелену шаблями татарського
зiлля, зазира? у вiкно, за яким ранок розмика? вi? i вода в бродi пода?
голос, а молоде жито розгорта? над собою сизий сон. I на жита вiн не
надивився, не намилувався, як лебедiють вони, не наслухався ?хнiх шумiв,
та й чи наслуха?ться вже?..
- От i.прощавай, мо? серце...
- Дапилку, побудь iще трохи з нами, - стогоном озива?ться такий рiдний
i такий зараз незвичний голос, i знову Мирослава обвива?ться навколо
нього, не пускаючи вiд себе.
- Не можу, кохана.
- Чому ж ти не можеш? - наче зi сну пита?, про що й питати не треба, i
дивиться, як нiколи не дивилась: з далини чи з давнини. - Чого?..
- Бо вже ранок.
- Бо ти вже там? - повела головою туди, де ширяла смерть. Стояла перед
ним беззахисна i журна, немов стеблина в росi, а руки все шукали й шукали
його i падали вниз.
- I там, i з тобою... Тiльки ти, люба, як воно вже не ?, не дивися на
свiт крiзь сльози. Сльозами не захистиш нi себе, нi нашого дитяти, нi
когось. Чу?ш?
- Чую, Данилку... Кого тiльки благати, щоб ти повернувся?..
- Я прийду до тебе, неодмiнно прийду.
- Прийдеш?.. - для чогось перепиту? вона. - Чекатиму тебе як долю свою.
Його чекатимуть як долю!.. То вже за це варто жити, страждати i до
загину битися з чорним вороном недолi.
Коли Данило по шаблях татарського зiлля дiйшов до порога, що став
порогом прощання, Мирослава стрепенулась, зойкнула, заголосила:
- Почекай, Данилку! Почекай! Я зараз... - Зметнувши сво?м пшеничним
снопом, вона кинулась до одяганок, зашелестiла ними, потiм рукою витерла
вi?, перепеченi уста i через якусь хвилину, тримаючись його руки, як тiнь,
iшла i до Гримичiв, i до Оксани, i до татарського броду, за яким сизо
волохатився ранок i жiночою печаллю журилися луговi чайки. А де той
погонич-птах, що почами виспiвував: крийок-крок, крийок-крок? I де той
журавель, що рятував його в болотах? Тепер ти сам ма?ш стати отим
журавлем, що ряту? життя...
Данило так подивився довкола - i на землю поранкову, i на блакиття
неба, - наче весь обшир хотiв увiбрати в себе, ще раз пригорнув, охопив
вузлом рук Мирославу i швидко, вже боячись себе, пiдiйшов до берега,
зiрвав з ослизлого прикорня ланцюг, зiпхнув човен на воду, ускочив у
нього. Гойднувся човен, гойднувся його зелений свiт, гойднулося все, що
роками влягалося в Душу.
- Прощавай, кохана!
- Ой! - кинулась до нього Мирослава, та вже смуга води з затопленими
тiнями верб, з затопленим смутком очеретiв пролягла мiж ними.
- Даниле! Данилку!.. - в благаннi простягла руки до нього, до легкого
вербового човника, до нерозгаданого свiту.
Сплеснув зойк, сплеснуло весло, вiдштовхнувся берег, з очей скапнула
сльоза, з весла - краплина часу. Знову i знову бухикнуло весло - i вже на
цьому березi вона, а на тому - вiн, а мiж ними вогке золото обмiлин i
заспане чи приспане сонце у бродi.
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - та й те
неповне...
У райвiйськкоматi Данило без жодних ускладнень пройшов мобiлiзацiйну
комiсiю i, полегшено зiтхнувши, вийшов на просторе, заросле споришем
подвiр'я, яке тепер стало сумним юрмовиськом рiдних та кревних, що
прощались i проститись не могли, крадькома випивали по чарцi, а впивалися
журбою.
Оминаючи гуртки i пари, оминаючи жалi матерiв, вiн пiшов понад
огорожею, за якою через дорогу, не знати куди, бiгли спалахи i сполохи
жита, Придивляючись до них i вбираючи в себе неспокiй ниви, Данило
схилився на плiт, а житами, оживаючи, пiшли його роки, добрi й недобрi,
пiшли його спомини, пiшли його тривоги, сплеснули хвилею рiднi броди i
озвалися ?? голос, ?? шепiт, ?? сльози. Журавкою звала Мирославу мати...
"Був собi журавель та журавка", - i от коса смертi замахнулась на них,
замахнулась на все.
Негадане збоку тихий скрик:
- Данилку!
Вiн оторопiв. До нього бiгла вона, бiгли маки на ?? платтячку, бiгли,
перетрушуючи тi маки, ?? ноженята, бiг вiтрець у ?? косах, що мали повiв
степу i смуток матiоли. "Звiдки ж ти? З якого ти поля, з якого ти чару?"
Аж не повiрилось, що це його наречена, що вiн пригортав, милував ??, що ??
пшеничнi коси дозрiвали на його руцi i що крiзь сон вопа довiрливо кликала
його: "Данилку".
Мирослава, водночас посмiхаючись i журячись, кида? через плiт руки,
мiцно схоплю? шию Данила, як може, притиска?ться до нього.
- Данилку, рiдний...
- Прийшла?
- Прибiгла... Як ти?
- Як i люди.
- Ось я зараз кинусь до вартових, щоб пропустили, - i бiгцем метнулась
од нього, i бiгцем прилетiла до нього, вже тримаючи руку бiля серця.
- Ти не сердишся, що... ми прийшли? - зорi? на нього.
I як тiльки було сказано це - ми!
Знову хвиля вдячностi сколихнула йиги дужим тiлом. Вiн пригорнув
Мирославу, цiлуючи, надивляючись на не? i дивуючись з ?? голосу, що з
сьогоднiшнього досвiту вже озивався та?ною материнства. З якого ти поля, з
якого ти чару?
- Любий... Найкращий...
- Це ти найкраща.
- Чи буде час, коли ми хоч надивимось на тебе?
- Буде, кохана.
- I на раннiх, i на вечiрнiх зорях благатиму долю, щоб берегла тебе, -
вже звертаючись до невидимих зiрок, сказала тай, як кажуть нашi сивi
матерi. - Може, ми вийдемо з цього дворища он до того житечка?
- Не можна, люба, до житечка: вартовi без перепустки не пустять.
- Пустять... Я говорила з ними. Назвалась тво?ю дружиною. Данило
похитав головою:
- I що вони?
- Сказали: "Коли вже така жiнка просить, то вiдпустимо чоловiка. На двi
години". Як ти?
- Ще двi години щастя.
- Коли ж побiльша? його?
- Ще прийде наш добрий час.
- Тодi до житечка, щоб нам було життячко, - сказала як заклинання.
- Тодi до житечка, - глянув на ниви, що бiгли та бiгли до самого
небокраю, пересiваючи сонце i тiнi.
I в цей час чиясь рука нахабно, мiцно лягла йому на плече. Данило
обернувся. Навпроти нього, насочившись зловтiхою, широко стояв осмiхнений
Стьопочка Магазаник, за його спиною вiтрець ворушив сатиновий горб
сорочки.
- Кого я тiльки бачу i кого виджу?! От не думав, не гадав, i вообче!..
- Чого тобi, Стьопочко? - Данило хотiв порухом плеча скинути руку, але
вопа вже клiщем учепилася в нього.
З обличчя Стьопочки зiскочила посмiшка, i воно стало крижанiти, а в
скостенiлих очах проклюнулись колючi iскорки.
- Пита?ш, чого менi треба? - I процiдив по складах: - Довiдочки!
Колись, пригадай, яку мав наругу вiд тебе: я аж згинався, вимолюючи
довiдочку. А тепер хоч з печiнок вийми i покажи мопi свою!
- Яко? тобi довiдочки!? - блiднучи, скрикнула Мирослава. Стьопочка
самою ?ддю полоснув ??:
- А чого це ви, товаришу агроном, нiби наполохались i навiть
перелякались? Видать, не все в порядку у вашiй любовi? Хай мспi ваш
доброчсспик у самого воспкома документально пiдтвердить, що вiн iде в
армiю при всiх справних документах. Як ви на це?, i вообче?
Данило розлючено зiрвав з плеча Стьопоччину руку.
- Я зараз дам таку довiдочку, що й сонце потемнi? тобi!
Стьопочка вiдскочив, переляк шугонув йому пiд жовтуватi вi?, але вiн
переклiпав його, загрозливо пiдняв руку, рiзонув нею повiтря.
- Вiн ще й норовиться! Як не пiдеш зi мною до во?нкома, зараз же гукну
людей!
- Стьопочко, ти не зробиш цього! - жахнулась Мирослава.
- Ще й як зроблю! - i кивнув на Данила. - Стьопочка теж хоче
перевiрити, звiдки i чому вiн прийшов сюди. Тепер кожна душа повинна
пройти перевiрку.
Чавлячи свою гордiсть i гiднiсть, ще надiючись на щось, Данило тоскно
запитав:
- А може, вiйна перевiрить нашi душi?
Стьопочка ошкiрився радiсною посмiшкою:
- Вiйна ще десь, а Стьопочка тут перевiря? пильнiсть. Пiшли чи гукати
людей?
- Не жируй, смерде, на чужому горi - зi сво?м зустрiнешся.
- Це ще ми побачимо, хто з чим зустрiнеться. Аякже! Ходiмо!
- Данилку, рiдний, - надломлюючись, припала до нього Мирослава.
- Почекай мене. Я прийду, - сказав, як i в хвилину прощання, одiрвав од
себе ?? руки i швидко пiшов до будинку вiйськкомату.
- От так, не iнакше, хоча могло бути й Iнакше, - Стьопочка й-за плеча
зирнув на Мирославу, защiбнув губи й потрюхикав за Данилом, сам
сумнiваючись: чи треба йому було ув'язуватись у таке дiло, коли не знати,
що буде завтра. Та, може, проявивши пильнiсть, вiн залишиться тут, у
районi? Хай iншi рвуться на фронт, а голова Стьопочки i в районi
знадобиться.
Ось вони зупинились перед кiмнатою во?нкома. Стьопочка постукав кулаком
у дверi, пропустив поперед себе Данила, якого почина? тiпати дрож.
"Вгомонися, вгомонися ж!" - наказував ?й Данило i до болю стискав
кулаки..
З-за столу пiдвiвся майор Зiновiй Сагайдак, насупроти якого сидiв Стах
Артеменко. Во?нком не раз колись стрiчався з Данилом не раз захищав його
на пленумах райкому вiд Ступача i не раз розповiдав у ?хньому селi про
червоних козакiв, бо сам вилетiв iз цього звитяжного племенi. Вiн кивнуи
Даниловi чорним, як галка, чубом, невесело посмiхнувся. Але що вiщу? ця
посмiшка? Колись вiд нього почув, що кожна людина ма? чотири броди:
блакитний, як досвiт, - дитинство, потiм, наче сон, - хмiльний брiд
кохання, далi безмiрно? роботи i турботи, а зрештою - онукiв i прощання. А
тут хоч би до сво?? дитини дожити... Стояв, кам'янiв у напрузi, i все одно
чув мову чотирьох бродiв сво?? рiки, i чув, як час проходив крiзь нього, i
чув, як у серцi стиналися болi i жалi. Чого ж вiн такий невезучий? Чи не
тому, що й досi не навчився хитрувати нi з людьми, нi з землею?
- Ми, товаришу во?нком, до вас, - береться догiднiстю не тiльки вид, а
й уся постать Стьопочки.
- Сiдайте. Розказуйте, - Сагайдак пильно дивиться не на Стьопочку, а на
Данила, цiну? його обличчя чи душу, i знову жуйний усмiх лягав на його
темнi уста. Який же ти гарний, чоловiче, та доля теж не жалувала тебе:
залишила сво? шрами i на тiлi, i на душi... - Розказуйте!
- Але ж тут ? свiдок, - глипнув Стьопочка на Стаха. - А нам би треба
без свiдка, бо дiла, i вообче...
- Тодi ми, товаришу Артеменко, трохи пiзнiше погомонимо, - сухо сказав
майор, а коли Стах вийшов, насмiшкувато глянув на Стьопочку. -
Розповiдайте без свiдкiв.
Стьопочка, вихлюпуючи медоточивiсть во?нкому i глибоку пiдозру
Даниловi, швидко-швидко заговорив:
- Товаришу военкоме, я осьдечки персонально i власноручно мало не
волоком приволiк до вас Данила Бондаренка, хоч i впирався вiн.
Сагайдак трiпонув чубом, що впав на стрiлчастi брови, насмiшкувато
примружився:
- Навiть упирався? Чого ж?
- О, тут дiло по всiх параграфах непевне, а може, й темне! - I
Стьопочка так розчепiрю? руки, наче ма? в когось уп'ястися ними. - Ви
добре зна?те попередню iсторiю Бондаренка. Якось, правдою чи неправдою,
вiн вискочив з не?, принишк був трохи в сво?? кохано?, а далi при допомозi
непровiрених вигулькнув на керiвну йосаду в колгоспi i зразу ж узявся усе
крутити на свiй триб, пiдривати економiку,i вообче.
- Пiдривати економiку? Факти! - кинув Сагайдак.
- Ось вам найсвiжiший: цi?? весни вiн органiзував на полi ?дальню i не
бере у людей за обiди i вечерi жодно? копiйки. То як це зрозумiти, що
доросла душа не платить за пропiтанi?? Хiба отаке не ? економдиверсi?ю?
Вiдповiднi органи вже мають сигнали i порушили справу. То чи не втiка?
Бондаренко вiд сво?? справи в армiю?
Данило зiтхнув, глянув на военкома, але той перевiв погляд на Стьопочку
i глухо запитав його:
- Товаришу Магазаник, ви пам'ята?те, за що вас недавно зняли з роботи?
- Та... - зам'явся Стьопочка. - Хiба ж тепер, коли вiйна, до цього?
- Кажiть, чого ви нiде не знайдете собi пристановища? Голос военкома
прикував Данила. Що ж воно? А Стьопочка поморщився, махнув тi?ю рукою, яка
нещодавно жмакала Данилове плече:
- Знеславили мене, товаришу военком. Обмовили пiдозрiлi, i вообче.
- Майте хоч трошки мужностi! - похмуро сказав Сагайдак. - Не вас,, а
ви, де могли, обмовляли i згризали чесних людей, як згризали колись i
тепер гризете товариша Бондаренка.
Данило отетерiв: невже не причулось? А ти, дурню, вже й одчаю
ковтпув...
На побiлiлих щелепах Стьопочки спухнули роздво?нi жовна.
- Але ж сам товариш Ступач...
- Не ховайтесь за чи?сь прiзвище. Ви зна?те, як вас прозивали у вашiй
конторi?
- Нi.
- Нiкчемником i дьогтемазом! I не безпiдставно. Iдiть! Стьопочка
найоржився i огризнувся:
- Як же менi йти, коли я маю пiдозру...
I тодi Сагайдак рубонув його словом, як шаблею:
- А тво? препильне нутро нiколи не пiдiймалось вище пiдозри. Нiколи! I
мене тепер можеш узяти на замiточку, бо ж я iз тих неперевiрених, якi
пiдтримували Бондаренка. Iди!
- Я пiду, бо мушу коритись, i вообче, але гляньте, чи в Бондаренка
справнi документи! - заволав Стьопочка. Во?нком презирливо вiдповiв:
- Документи в нього справнi i совiсть також. Не розсудив вас мирний
час, то, може, розсудить вiйна.
- Щось тут, видиться, нiби не те?. От незадача, - розгубився Стьопочка.
- Тодi дозвольте менi на пару годин одвихнутись до мiста.
- Не дозволяю!
- Але ж чому?! - розпачливо скрикнув Стьопочка.
- Бо з Жмеринки вже вийшли за вами машини залiзпичношляхового полку.
- I я буду разом iз ним? - переляк аж струсопуя Магазаником.
- Разом.
- Отако?!.. Попав з-пiд ринви на дощ... - зчавив обурення Стьопочка i
побокував до дверей, тут сiц оборпувся i, про всякий випадок, кивнув
головою во?нному: - Наше вам...
- Iди.
Розчепiрена постава Стьопочки зникла за дверима.
Сагайдак мiцно стиснув Даниловi руку:
- Ось як воно бува, хлопче. Бiс i життя робить бiсiвським. Посидьмо
перед дорогою, перед судьбою. Хай оберiга? тебе доля вiд усього_ лихого.
- Спасибi, Зiновiю Васильовичу, спасибi!
- Найшов за що дякувати! - I кивнув головою на дверi: - Дьогтемаз i
богiв обквеця? дьогтем. А нам тепер треба люто битися з ворогом, може, до
останнього подиху битися. Знаю, яким ти був ревним хлiборобом, а зараз у
кожнiм прожилку ма?ш почути кров солдата, так тепер треба Вiтчизнi! Чу?ш?
- Чую, Зiновiю Васильовичу. Вiрте менi.
- Я тобi завжди вiрив, бо ж бачив, який ти в роботi, який серед людей.
Менi не треба нагадувати тобi: з людьми ми дужi, з народом - непереможнi.
Хто ж вiдступиться вiд цього, - пропаде i для себе, i для всiх... Що ж
наостанку сказати тобi, людинi, яка пороху не нюхала? Найтяжче, не собi
знаю, буде перед першим бо?м i в першому бою. Не скаменiй, коли почу?ш,
коли побачиш, як бiля тебе стане орудувати смерть, - стрiляй у не?, кляту,
ломи ??, безжалiсну, бо, видать, така наша доля: нiхто не зломить ?й
хребта, окрiм нас: Iванiв, Данилiв, усiх синiв, що вiрнiстю живуть. Та й
будь здоровим. Посидiли б трохи бiльше, але час не жде.
Вони обнялися, притулились головами один до одного, а на порозi стали
близнята Гримичi й Стах Артеменко. Невже i в них негаразд з документами?..
- Данило Максимовичу, i ви з нами?! - зрадiли близнюки, трiпнули
буйними, з сонцем чубами.
- У Данила Максимовича iнша дорога, - строго подивився на хлопцiв
Сагайдак.
- А жаль, - одразу посмутнiли парубки: у них же так - почне смiятись чи
журитись один, зараз же засмi?ться чи зажуриться i другий.
II
Провiвши Стьопочку до вiйськкомату, Магазаник самотньо повертався в
лiси.
Обабiч липового шляху, як i полись, з пагорба на иагорб пiдiймалися
корогви молодого жита, але сьогоднi й вони не заспокоювали, а тривожили
душу. Що, що, а жита Магазаник любив тi?ю неспокiйною любов'ю, яка
невiдомо з яко? предковiчпостi входить у кров селянина. Любив вiн i тiнi,
що мiнливими плесами перехлюпувались iз жита на жито, iз жита за обрiй i
мали в собi бентежнiсть утемнiлого срiбла. Але тепер i тiнi загубили
срiбний повiв, поважчали, поважчало i сонце в небi: вiйна!
Тiльки безнадiйний дурень та безнадiйний злостивець може радiти вiйнi -
отому страшному посiву здичавiння, свинцю i смертi. Магазаник по собi
добре знав, що таке вiйна i ?? крученi та скалiченi шляхи, бо вона ж
спочатку поманила його фальшивими шовками гетьманських шликiв, а потiм
кинула на тi загидженi дороги, про якi й тепер лячно згадувати. Коли б не
вона зi сво?м брудом щодення, менше довелось би потiм шахрувати,
викручуватись, плюгавити i, певно, його нутро не було б до краю забите
усяким грiхоплутством. О, грiхи нашi, грiхи; обсiда?те ви людину i
паршивою копiйкою, i злобою, i солодкими любощами, обсiда?те все життя,
щоб жила вона зi страхом i вмирала зi страхом. Якби ж то можна було знову
повернутися до рокiв свого дитинства, коли звичайний цвiт кульбаби
здавався червiнцями, а кожнi очi, кожен придолинок, лужок, i рiчка, i лiс,
i вiтряк, що блакитнавився бiля самого неба, тримали в собi хвилюючi
та?мницi.
Та минула пора та?мниць, настав час спустошення, хоча й не один раз
видирав ти любощi, хоч i ма?ш у пота?мних закапелках не цвiт кульбаби, а
справжн? срiбло-золото... Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мо?
i душа стривожилась моя.
Чи не вперто за довгi роки Магаза?шк отак вiдчув i тягар сво?х грiхiв,
i гнiтючий тягар самотностi, бо яким не був його Стьопочка, а все-таки
син, та ще й одинак. Даремно свого часу вiн, Семен, так остерiгався мати
дiтей. Бо що ж тепер одип син?.. Ох, як знову подешевша? людське життя, а
подорожча? хлiб, сiль i золото. Солi вiн уже двi пiдводи завiз у лiси, хоч
якими словами обзивали його жiнки. Тiльки одним трохи втихомирив ?х:
- У мепо ж лiсництво па плечах, а у вас пiдинiдуальпi роти!
А як тiльки достигне жито - все до зернини треба впакувати в сховок, бо
хто зна?, на яких шалених вагах теперiшня вiйна буде важиш насущний хлiб.
Тихо-тихо мають короговки молодого жита, тихо-тихо поскрипують колеса,
i скрипить всерединi печаль, обмотуючись i згадками пройдешнього, i журбою
сьогодення, i тим дрiб'язком, що, певне, нiколи не витiкав iз його жил. То
й що з того? Вiн же не високими матерiями чи iдейностями живе, та й що не
кажи, а в людини бiльше дрiбних справ, анiж великих, - хотiв перед кимось
виправдати себе, але не виправдав i ще раз глянув на розливи жита. Чогось
стало жаль ?х, нiби по них котилася невблаганна колiсниця вiйни i смертi.
А покотиться ж, бо сiли фашисти не в шарабани, а в танки. Це так йому
колись говорив Оникiй Безбородько, якого аж лихоманила злоба до
бiльшовикiв. Де вiн тепер трусить заяложеними патлами i до кого прив'язу?
жовтi печатi очей?
I знову в безоднi минулих рокiв вигойднулись гетьманськi шибеницi i
петлi, нашмарованi сiрим солдатським милом, i витягнутi ши? пiд ними та
мiж небом i землею молодi, iз вiтром чуби.
Невже це було?!
Невже це буде?!
Незвична тиша стояла довколо його лiсово?, щойно облагоджено? оселi.
Нiде не озветься нi жiночий голос, нi коса косаря, нi пiсня чи пересмiхи
громадiльниць. Отак, неначе в мертве царство ввiйшов.
Обходить Магазаник сво? володiння - i лiси, i галявини, i кортунок, де
над осамотiлими пнями п'янко пiдсиха? нескошена трава, а бiля пнiв млiв
достигла дика полуниця, - i нiде нi лялечки, i нiде нi слова, тiльки на
пасiцi бджоли розстеляють тремтливе золоте снування. Для кого вони так
стараються на мед: для сво?х чи для чужих? А якi вулики в нього! Усi на
вiсiмнадцять та на двадцять чотири рамки! Уже пора вiдокремити на головний
медозбiр маток од бджiл, щоб менше було черви, а бiльше меду... Найшов чим
турбуватися тепер.
Отут па пасiцi колись до нього, як молодiсть сама, пiдiйшла легкостанна
Марiйка з такими косами, що гордовито вiдхиляли ?й голову. А в тих косах
заплуталась стрiчка бабиного лiта i пе знала, що ?й робити: чи
пригорнутись до людини, чи злетiти у небо. Bin саме вирiзав з дуплянки
щiльники i спочатку не помiтив дiвчини. А коли побачив - скам'янiв од ??
погляду, од ?? усмiшки. Боже, що то була за усмiшка! Святiсть i лукавство,
непевнiсть i жадання чогось, довiра i опаска мiнились, вражали у нiй. I
вражали весняно-зеленi очi з та?мничою iмлою чи хмелем юностi.
По знаючи куди подiти руки, з яких тягуче стiкав мед, вiн паронiтi
вичавив з себе:
- Чого тобi, дiвчiно?
- Роботи, дядечку, шукаю, - наспiвно прожеоонiла вона i онов освiтила
йому сво?м поглядом.
- А що ти вмi?ш робити?
Дiвчина глянула на сво? завеликi рученята i вже посмiхнулася ?м:
- _Полоти, прати, мити, варити, жати, орати, сiяти, косити.."
- I навiть косити?
- I навiть косити. Ми рано зосталися без батька, - враз посмутнiла
заробiтчанка, i бiля уст ?? зникли пота?мнi ямки, що вибивались усмiхом.
Магазаник травою витер руки.
- Тодi он бiля возовнi вiзьми косу i пройди покiс, - не так хотiв
бачити косьбу, як бiльше побути з дiвчиною, з ?? голосом, з ?? посмiшкою.
Марiя хутенько метнулася до возовнi, потiм пiдiйшла до нього i вмiло,
по-косарськи, махнула косою, а на плечах ?? гойднулися важкi, з бабиним
лiтом коси.
Вiн любувався ними, i дiвочим станом, i попалiлими литочками, на якi
осипалась передосiння роса. Чи для роботи, чи для грiховно? зваби родилася
ти? Недарма ж кажуть: грiх родився недалеко вiд краси.
I того ж дня лiсник потягнувся до Марi?, що так манила i лячно тiкала
вiд нього, знову ж таки манячи до себе. Вiд синього передосiння до бiло?
зими тягнулася ця гра. А як опустились на землю хуртовини - прийшла
дiвчинi бiда. I вже не радiсть, -а сльози забринiли на ?? сполоханих вiях.
Та й вiн небагато мав утiхи з того солодкого i грiховного зеленооччя -
холодного беззоряного вечора довелося пота?мно справити Марiю до
баби-знахарки, бо не хотiв, щоб у Стьопочки з'явився братик чи сестричка.
А тепер би за щастя мав дитячий щебет бiля себе. От i нема кому принести з
пасiки меду, нема кому покласти руку на голiвку, нема вiд кого почути:
тату!
I тепер Магазанику стало жаль Марi?, яка десь зникла з сво?м горем,
жаль стало i ненародженого життя, та й себе жаль, що не став при всьому
розумi хоча б просто людиною. Але не хтось же обкрадав тебе, а сам
обкрадав i витолочував свого душу.
Гай-гай, де тепер тi вiтряки i червiнцi кульбаби твого дитинства? Де
той спокiй душi, що його мав звичайний хлiбороб i коло свого плуга, i коло
сво?? родини? Магазаник пiдiйшов до дерев'яно? бездопки, на якiй стояв
покутнiй вулик. Отут пiд бсздопкою була закопана частина золота з головами
останнього царя. То й що iз цього пота?много скарбу? Навiть ти не бачиш
його. Л по раа думалось, що буде любуватися ним iз Оксаною. Ох та Оксана!
Коли б не вона, то, певне, по сталося б отак iз Марi?ю.
Мiж деревами бiлими шатами замаячила висока постать конюха Гордiя, який
i до цього часу влiтку ходив лише в полотнi. Теплий пополудепь .човив
промiнням i тiнями старого, а вiн iшов мiж ними, як сама журба.
- Гей, дiду! - гукнув Магазаник, радiючи, що хоч одна жива душа забрела
в лiси.
Старий сумно пiдiйшов до лiсника, сумно привiтався, i навiть у диханнi
його озивалися болi.
- Як воно? - i сам не зна?, про що тепер говорити.
- Провiв онукiв на вiйну. Пiшли хлопцi, мов саме здоров'я, а скiльки ж
калiцтва наробить iз них вiйна?.. Видать, не ма? проклятий Гiтлер сво?х
дiтей.
- Таки пе ма?. Iдiть до худобини, дiду, - i лiсничу, i мою догляньте,
бо сьогоднi нiхто не приходив. Старий похилив голову:
- А хто ж прийде, коли така осмута пiшла свiтом?
- Ви ж i ночуйте в лiсi.
- Тепер, мабуть, i ночувати буду, бо пiшли всi мо? онуки на вiйну. Знов
земля залишилась на руки старих та малих.
- Скiльки ж у вас онукiв було?
- Допризовникiв дванадцять - як апостолiв. Та все такi, наче з
малювання вийшли. - Гордiй стягнув з сиво? голови перепiчку картуза, витер
ним прив'ялi повiки й, заточуючись, побрiв не до лiсникового подвiр'я, а
до старих, сивих од негоди бортiв, бо дуже кохався в бортiвництвi.
Довго дивився йому вслiд Магазаник, а потiм iз пасiки навмання пiшов
розiмлiлим чорнолiссям, що вже зблискувало рожевою ряснотою черешнi. Край
самого лiсу, до якого стiкались ще не розквiтлi гречки, вiн побачив
хлопчика i дiвчинку, вони пригинцем збирали суницi, що тепер нагадували
йому краплини кровi. Почувши кроки, дiти пiдвелися, сторожко глянули на
нього. I враз лiсник побачив такi до болю знайомi зеленi очi, що навiть
йому стало лячно. I кучерики так само в'ються бiля вух. Може,
примарилось?.. Та нi! Сто?ть же перед ним дiвчинка, свiтить зеленою
задумою, в яку потiм роки, напевне, внесуть сполох i чар кохання.
- Ви ж звiдки, дiти? - тихо запитав, жадаючи й боячись вiдповiдi.
- Яз Балина, а Олена аж iз другого району, вона при?хала до нас, бо ми
?? рiдня, - охоче вiдповiв хлопчик.
- Оленко, а як твою матiр звати?
- Марi?ю, - не дивлячись на нього, вiдказала дiвчинка. Бiль лапою
зчавив середину Магазаника, вiн оглянувся на невидиму пасiку, почув давнiй
дзвiн коси, побачив тi ноженята, на
якi пспппласi, рога.
- Олсико, а батько в тебе ??
- ?, - здивовано i з острахом вiдповiла дiвчинка.
- I як його звати?
- Дмитром, - замiсть Оленки сказав хлопчак.
- Гарне iм'я, - похвалив Магазаник. "Таки вийшла за когось Марiя. От
наче i ? в нього дитина, та насправдi нема, а вже i старiсть на плечi
сiда?".
- А ви ж хто, дядьку? - спитала Оленка.
- Пасiчник, - насилу виморщив непевну посмiшку. - Ходiмо, дiти, до хати
лiсника. Я вам виносу меду.
- Ми туди не пiдемо, - сполохано вiдказала дiвчинка i вiдступила назад.
- Чого, Оленко?
- Мама казала, щоб ми обминали хату лiсника, бо то закляте мiсце.
Магазаник здригнувся:
- Отак i казала?!
- Еге!
Забобонний острах на якусь мить охопив лiсника, вiн кинув око туди, де
мала стояти його оселя: а що, коли й справдi то закляте мiсце? Потiм ще
раз покрадьки поглянув на Оленку, яка, вже збираючи суницi, гнулася до
трави, та й, одриваючи обважнiлi ноги вiд землi, пiшов узлiссям. Коли вiн
оглянувся, дiтей не було видно. А от очi, i дитячi, i Марi?нi, млостили й
млостили, та ще в пам'ятi шаржакала коса, що входила не в трави, а в болi.
Може б, пiти в отой Балин, розшукати Марiю? Але що тодi замелять людськi
язики?.. О грiхи нашi, грiхи. Не раз душа пада? у вашу страшну купiль, яка
не змивав бруду дорiг i часу.
Напевне, нiщо iнше, як самотнiсть i отi слова Оленки про закляте мiсце,
погнали Магазаника не до лiсово? оселi, а в село, де тепер пусткою стояла
його перша хата, що колись не раз у негоду лякала полохливу дружину i
малого Стьопочку...
Коли у вiсiмнадцятому роцi гетьман Скоропадський утiк до фон
Гiнденбурга, Магазаник накивав п'ятами з вiйська. У якогось хуторянина, що
мав обтерненi тини i скажених вовкодавiв, вiн обмiняв гетьманський
кожушок, синi шаровари, смушеву, з золотою китицею шапку, чоботи з
по-турецьки загнутими носками i по-турецьки криву шаблю на свитку, iршанi
штани ', полатанi шкарбанища та батiг i тихцем прибився до свого
посивiлого батька. Почоломкались на порозi, i чепуристий батько, який у
всьому любив охайнiсть, одразу запитав:
- Так що ти привiз iз вiйська: грошви чи вошви?
- I того, i другого, - засмiявся Семен.
Старий бридливо поморщився:
- То зараз не заходь до хати - роздягайся в сiнях. Тво? лахмання ми
спалимо, тебе вiдми?мо, а тодi можеш i душу розважити: самогону вистачить.
Напровеснi батько, якого аж вернуло вiд пожадливостi сина, почав його
вiддiляти. Насамперед вони вибрали мiсце, де вибуду?ться нова простора
хата, i привезли з панського лiсу грубезнi дубовi пiдвалини. Обдивився ?х
старий, любовно поторгав руками i пожалiв вiк дерева:
- Не в землю, а на камiнь треба покласти його, - тодi два вiки
стоятиме.
- Де ж ми того каменю вiзьмемо, коли кар'?ри аж у Вiнницi? I тодi в
розмову втрутився крамар-пройда Влас Кундрик, що саме при?хав iз
сусiднього села купити чи вициганити в батька меду.
- Можна i ближче знайти, - не знати на що та?мниче натякнув крамар.
- Де?
- У пана Дашкiвського, - Кундрик заснував усе обличчя павутинням
лукавостi.
Семен згадав дивака-пана, який жив рiзною старожитнiстю i з усiх усюд
звозив на сво? подвiр'я половецьких та скiфських баб. Цi неоковирнi камени
стояли проти неба, лякаючи дiтвору i вагiтних жiнок.
- Де ж у нього камiнь узявся?
- А хiба отi баби, що колись на могилах стояли, не камiнь? Пан тепер
кудись утiк, то й набереш тихцем пiд пiдвалини того добра, а менi за
пораду могорич поставиш.
- За цим дiло не стане, але ж цi баби - iсторiя.
- Кому ця iсторiя потрiбна, а камiнь згодиться, - смi?ться тонке
павутиння зморщок, що довчасно почало пробиватися на обличчi крамаря...
Вiн так i зробив: за одну нiч кiлька разiв обернувся з наймитом за
каменами, а потiм почав укладати ?х у неглибокi рiвчаки. Щоб камiнь рiвно
лiг по кутках, довелося розбити чотири камени i нарiвно покласти де ноги,
де груди, де голови. Того ранку, як на камiнь мали зрихтувати пiдвалини,
густо випала роса, i коли Магазаник з майстрами пiдiйшов до камен, то
побачив у ?хнiх очах сльози.
- Не на добро плаче камiнь, - похитав головою старий майстер, котрий
зводив пе одну оселю.
- Забобони, - вiдказав батько, хоча i йому не дуже хотiлося закопувати
камiнних жiпок.
- Навряд, - вiдповiв майстер i старими руками почав витирати очпицi
камен, щоб не йшли нони в землю з сльозами.
Магазанi?к довго не мiг забути цi сльози па камiнних жiнках. Та,
очевидно, не вгада?i старий майстер: добро звiдусiль попливло до ново?
хати, i тiльки непоко?ла вопа сiм'ю, коли шалопiли вiтри чи хуртовини. В
таку пору з-пiд пiдвалин чувся стогiн i голосiння засипаних землею камен.
Його полохлива жiнка не витримувала цього голосiння, хапала на руки
Стьопочку й тiкала до батька чи сусiдiв. Тодi в самотинi навiть Магазапику
iнодi ставало моторошно вiд камiнно? туги вiкiв.
Про таке, звiсно, довiдались люди, i селом пiшли чутки, що Магазаник
зна?ться з нечистою силою. Хтось iз жiноцтва при молодому мiсяцi бачив, як
з комина його хати на вогненному помелi вилетiла молода напiвроздягнена
вiдьма. IIа ?? оголених грудях красувалися виновий i чирвовий тузи;
тримаючись ?х i помела, вона покружляла, покружляла над селом, спустилась
i шугнула в повiтку Приходькiв. Вiдтодi в бiдолашних Приходькiв зманчилась
корова. З часом цi чуткi? притихли, та не стихали в негоду камени...
Чи втихомирились нарештi вони за цi роки, якi вiн прожив у лiсах? Усе ж
мас свiй початок i кiнець.
Походивши просторим зеленим подвiр'ям та городом i нiде не побачивши
жодно? людини, лiсник неохоче вiдiмкнув колодку, вiдчинив рипливi дверi i
переступив порiг, що вже почав порохнявiти. Дух пустки одразу повiяв на
нього. В оселi клубки i мотуззя павутиння пообплiтало кутки, i старе
дзеркало, i вицвiлi фотографi?, i божницю з дорогими, ще матiр'ю
купованими образами.
"Ох, Одарко, Одарко, за що ж я тобi на дурнпчку вiдпускаю дрова? I чи?м
деревом ти облагодилась?" - звернувся в думцi до вдови-сусiдки, що сяк-так
доглядала за його хатою i городом.
Вiн повiдчиняв усi вiкна, потiм зв'язав з чорнобилю вiник, позмiтав ним
павутиння, далi дiстав iз шафи пляшку горiлки, чарку та полумисок добiрних
волоських горiхiв iз свого гiллявого горiха, що прожив iз двiстi рокiв i
досi родив. Можна було б, гукнувши дугастоброву Одарку, i зготувати
мудрiший пiдвечiрок, але сьогоднi, напевно, i вона зустрiне його тiльки
скорботою.
Вже наливаючи чарку, вiн знову побачив зеленi дитячi очi та й притопив
?х i спомини горiлкою. Лiсник швидко захмелiв, скинув чоботи i, не
роздягаючись, лiг на скрипуче лiжко. У сон йому теж прийшли Оленка i
Марiя, прийшов i посвист коси. Але яко? коси?.. Що тне вона - траву чи
життя?.. А потiм вiн виразно почув плач i голосiння. Вiд цього й
прокинувся, гадаючи, що його розбудили половецькi й скiфськi камени.
Тiльки чого це вони вже голосять зараз, коли навiть не шеберхне вiтерець?
Навiки, певне, зледащiла його хата. Чи пересипати ??, чи продати? Ну чого
ти голосиш, навiжена?
Сердячись на свою оселю, вiн босонiж вийшов на заросле подвiр'я, вмочив
ноги в росу i тiльки тут зрозумiв, що не мертвий камiнь лихоманить його
сновидiння: то на сусiдському дворищi голосили не камени, а матерi, якi
сьогоднi попрощались зi сво?ми дiтьми.
А над скорботою матерiв, над ?хнiми сльозами, наче з потойсвiту,
захлинаючись ядухою, летiли пити кров упирi двадцятого вiку - отi
бомбовози, що невiдомо чого тримали на собi хрести.
III
"Браття i дружино? Бог нiколи не вiдпав був Русько? землi i руських
синiв на безчестя: по всiх усюдах вони вiдбирали свою честь".
(Галицько-волинський лiтопис)_
Переджнивнiсть лягла на засмученi подiльськi ниви, а трохи далi - на
захiд - iшли жнива, невблаганно жорстокi жнива.
Чорними вогнями до самого неба пiднiмалися мiста, палали бiлi,
по-дiвочому беззахиснi села, горiли розстрiлянi жита, горiла у лiтаках i
танках наша юнiсть, i, пiдваженi багряними вибухами снарядiв, вiдходили у
вiчнiсть гармашi.
То був трагедiйний час, не тiльки наш, а й усi?? землi, хоча не всi ??
дiти розумiли i розумiють це. Тодi на ваги людства нещадно були кинутi
життя i смерть, i, як здавалося багатьом, переважувала смерть. Сво?ми
слiпими очницями i притемненими зелено-блакитними очима новiтнього
василiска вона вже бачила тiнь свастики над усi?ю планетою. У переможно
опереточнi пози ставав Адольф Гiтлер - "вождь армiй, що перемогли долю".
Так, зневажаючи iсторiю розуму, возвеличив вiя себе недолугим розумом
самозакоханого тирана. Вiрячи в свою генiальнiсть, вiрячи в прихильнiсть
до нього провидiння i гороскопiв, вiрячи в сво? володарювання над свiтом,
вiн не вiрив, що кiнець усiх тиранiв однаковий, i шматував життя з усi?ю
сатанинською винахiдливiстю пайжахливiшого ката двадцятого вiку i всiх
вiкiв. Нiколи земля не випила стiльки слiз i кровi... Нiколи гайвороння не
виклювало стiльки очей... Нiколи дика жорстокiсть не мала таких страшних
жнип... Перед вiйною у якiйсь закордоннiй радiопередачi Данило чув, як
диктор, говорячи про "геополiтику" фашизму, назвав Гiтлера янголом
руйнування. Чи навмисне помилився ти, радiовiщун, переплутавши янгола з
нiчним дияволом. Нiчний диявол! З яко? страшно? трутизни, з яких згусткiв
темряви, з яких примар середньовiччя виклiщився ти?
Колись Данило в бiблiотецi Академi? наук прочитав розвiдку про
демонологiю схiдних слов'ян. Яких там не було страховиськ, що лякали
довiрливi душi i сни наших предкiв. Але всi цi, навiть разом узятi,
страховиська не йшли нi в яке порiвняння з Гiтлером i його бiсiвським
сонмом.
Що ж тебе, зловiсний могильнику, який сам себе назвав "лiдером нацi?",
зробило таким? Невже тiльки отi двi пухлини, що звуться безмежнiстю влади
i расовою зверхнiстю?.. Як i завжди, розпадеться ва попiл тиранiя, як i
завжди, розсиплеться на тлiн фальш жорстоких теорiй. Але скiльки це буде
коштувати нашим невтiшним матерям i пiдстреленим народам?..
Пiд одноманiтний перестук колiс болiспо б'ються думки, i нiщо тепер не
може заспоко?ти серця: нi лагiдна синя вечорина, що попаски наближа?ться
до тебе, нi зiтхання колоса, що сполохано саха?ться колiс, нi потемнiлi
степовi байраки, нi отi ставки, де волошкова снивода купа? вечiрню зорю,
нi отi першi жницi, що жнуть недостиглi жита i сльозою проводжають бiйцiв.
Ох тi жiночi сльози на снопах. Та аби тiльки на снопах... Не думати б, не
думати про це, та не можна не думати, поки ти живий.
За чорним паровозом "Е" стугонять, здригаються, перестукують двi
звичайнi платформи з незвичайним смертельним вантажем - толовими шашками,
глiцерином, селiтрою, запалювальними трубками. Спочатку страшно було ?хати
з таким вантажем, та людина звика? до всього - навiть спати на мiшках з
вибухiвкою. Ось i зараз бiйцi лягають на смерть, сяк-так прикриту
шкарубким брезентом, i тiльки бiля зелених спарених кулеметiв, немов
лелеки, чатують кулеметники. Вже не перший раз на них випадають ранковi
роси i свинцева роса вiйни. Спочатку, побачивши, як на тебе сторчголов
налiта? ворожий лiтак, хотiлося на всьому ходу скочити з платформи, та
потiм звиклось.
I знову жницi в хлiбах з-пiд руки i сльози проводжають ?х, i жодного
чоловiка в полях. Он лише пiд двома снопами червонi? з верболозу колиска -
може, хоч у нiй пiд колосом росте майбутнiй орач. "Дитя спить, а доля його
росте". Яка ж буде твоя доля, дитино?..
Чи?сь пальцi скрадливо-скрадливо лягають Даниловi на плече i пронизують
усе тiло дрожем - одразу згадався отой паскудний випадок на подвiр'?
вiйськкомату. Невже й зараз Стьопочка? Так, це вiн, тiльки нема тепер у
його руцi i на обличчi колишнього нахабства.
- Чого тобi? - скида? з плеча руку й понуро дивиться на Стьопочку.
- Та нiчого, - зiтха? той i опуска?ться на скриньку з толом. - Сумно
стало всерединi, i вообче. То й думаю собi: пiдiйду до земляка, бо до кого
осьдечки тут пiдiйдеш, коли всi чужi? Ще не лягасте?
- Як бачиш.
- ? я нiяк не можу заснути, бо смерть шнурку? i згори, i пiд боком, i в
узголов'?. От ма?мо сусiдство - гiрше анiж на цвинтарi.
- Звикай.
- Легко сказати: звикай! - найоржився Стьопочка i тицьнув пальцем у
скриньку. - Один дух толу вбива? душу кислятиною. Думаю, ви теж не дуже
звикли до нього? Не дай бог детонацiю, так i клаптика шмаття, но то що
тiла, з усiх нас не знайдуть, i вообче.
- Чого, Стьоаочко, думати про найгiрше?
- А де, за якi грошi тепер вiзьмеш краще? - I знизив голос до шепоту: -
Чули ж?
- Що?
- Залишили нашi Львiв. Уже фашисти там на капусту шаткують людей. То
хiба це вiйна?
- А що ж це?
- Одне самогубство. Де ж та чужа територiя, на якiй ми поввннi бити
ворога?
- Буде i ця територiя!
- Але коли ж вона, пита?ться в задачцi, буде? Як нас не буде?
- I таке може статися. На те й вiйна. Обличчя Стьопочки болiсно
скривилось, i вiн безнадiйно махнув рукою.
- Я, Даниле Максимовичу, надiявся втiху якусь почути, а ви теж наче
полiтрук. Ось i ми вже завтра полiземо в пащеку смертi...
- А як же iнакше?
- От i я гадаю: а як же iнакше? - щось каже, та чогось не доказув
Стьопочка. - Уже Львiв здали... А де ж нашi "три танкiсти, тро? веселих
друзiв"?
- Не панiкуй, Стьопочко, не панiкуй, - хоче якось заспоко?ти його. -
Побачиш, що змiниться фортуна вiйни.
- Коли б то побачити, але, щось видиться, - не до того йде. А далi
впаковую язака на два замiси: за .губи i зуби. Та й на добранiч, хоча де
тепер та добра нiч? Попереду чи позаду?.. - Стьопочка, так i не доказавши
чогось, впакував язика на два замки i пiшов спати. Вiн довго вовтузився на
мiшку а селiтрою, а в цей час од спарених кулеметiв тихо озвався голос
кулеметника Iвана Переделюка:
- Василю, ти спиш?
- Уже дрiмаю.
- А в тебе нема чогось по?сти?
- О господа, невже тобi зараз ?дло в головi? - пiдвiвся зi свого ложа
веселогуби", з гнiздом кучерiв на головi сержант Василь Мiрошник.
- Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу ?сти. Таку вже маю душу.
Мiрошник тихо засмiявся:
- Душу чи шлунок?
- I те, i друге, - анiтрохи пе бентежиться Перепелюк. - Якось, як
умирав мiй дiд-пасiчник, я, сидячи бiля нього, щоразу з'?дав полумисок
меду.
- Полумисок?! - не повiрив, пирснув Мiрошник. - I що далi буяо?
- Далi мiй скупенький дiд, дивлячись, як я трощу його мед, од тих
збиткiв видужав, а я трохи заслаб. То в в тебе щось?
- Нема. Ось краще заспiва?мо, - Мiрошник струсонув гнiздом кучерiв i
пiдiйшов до Перепелюка.
- Так сплять же солдати, - завагався кулеметник, що мав неабиякий
тенор.
- А ми так пустимо пiсню, щоб не збудити, а приспати ?х. Про зорю
вечiрню.
- Де там нашi вечiрнi зiрки i зiроньки? - аж зiтхнув Перепелгок i
оглянувся на ту далину, яку вони покидали. - Стоять собi десь пiд вербами,
а нiде нi одного хдопця. Оце б покласти руку на пазуху сво?? любо? i
почути од не?: "Тiльки без рук..." Що ж, почнемо.
I тихо-тихо, чи то вiд житечка, чи то до житечка стрепенулася пiсня, до
ладу по?дналися два голоси:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...
Та не вгадали хлопцi, що ?х ие почують. То тут, то там з скряньок i
мiшкiв вибухiвки почали пiдводитися бiйцi i при?днувати сво? голоси де
голосiв кулеметникiв. Пiдвiвся i кремезний круглолиций лейтенант Вiктор
Кириленко. Вiн хотiв гримнути на спiвакiв, але передумав i сам хвилею
густо? октави пiдмив ?хнi голоси.
На якомусь уже попустошеному безшибному полустанку почула цю пiсню
лiтня, в чуга?нi жiнка, яка невiдомо кого виглядаяа а темряви,i одразу
заплакала.
- Мамо, не плачте! Ми вернемося! - посмiхаючись, гукнув ?й Мiрошник.
- Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь, рiдненькi, бо як жити без
вас?..
- Вiн знав, що повернеться, - прогугнi.в Стьопочка, який теж пiдiйшов
до спiвакiв. - Чи не з богом радився?
Мiрошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо:
- У тебе вiд страху заячi вуха ростуть.
- I ноги теж, - в'?в Перепелюк.
За рiкою вже спадав шал битви. За рiкою чорними масними вогнями горiли
й догорали танки, нiмецькi i нашi. За рiкою, роздираючи небо i душу, дико
вищали, падаючи на цiль, штурмовики, тiльки нiмецькi, i противно дрякали
мiномети. Не плуги - бомби, мiни й снаряди високо пiдважували прибережну
землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, i вони одразу затiкали
чорною водою. Кому й для кого захотiлося отак копати криницi, в яких
опинялися мертвi й живi?
Це було за рiкою. А над рiкою на залiзничному мосту теж iшла битва,
мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й про?жджали пораненi,
а пiд мостом i над мостом, зцiпивши зуби, бiйцi лейтенанта Кириленка
пiдвiшували до нижнiх i верхнiх поясiв ферм квадратнi пакунки вибухiвки,
переплiтали ?х детонуючим шнуром i скрiплювали з електрокабелем, який уже
був з'?днаний iз капсулем-детонатором, що йшов од толово? криницi
середнього бика до пiдривно? машинки. Ця невеличка машинка, вiд iскри яко?
тепер залежала доля i мосту, i бiйцiв, сумирно лежала на зеленому березi
рiки, а бiля не? скоцюрбився молоденький русочубий сапер i, округливши
очi, напружено ждав свого часу; вiн вiрив i не вiрив, що вiд одного руху
його руки злетить угору таке громаддя.
- Ти тiльки поглянь! - вражено зупинився бiля нього Iван Перепелюк.
- Що воно? - наполохано пiдвiвся сапер, пiд сорочкою якого ворушилась
лихоманка. ,_
- _Не туди дивишся. Он!
На тому березi, з-за верболозу, у завченому строю виходили осiдланi
конi, але жодного вершника не було на них чи бiля них. Жодного! Переднi
конi пiдiйшли до рiчки, зупинились, а далi з тихим iржанням ступили у воду
- i вплав. Усi вони перебралися на цей берег i, подзвонюючи стременами,
понуро пройшли повз онiмiлих пiдривникiв.
От i не стало вже вершникiв - конi пережили ?х...
Мостом пробiгали пiхотинцi; згинаючись од ваги плит i труб, пройшли
мiнометники, проскочило кiлька машин, потiм у шаленому летi промчали па
конях закiптюженi гармашi, далi прогуркотiв броневик i два танки, вiд
одного з них пiдiймалася вгору чадна смолиста смуга воiню. А через кiлька
хвилин з долини, нагнiтаючi? рокiт, почали виповзати нiмецькi темно-сiрi,
з роздво?ними хрестами танки, iз ?хнiх тремтливих гармат вибивались i
гасли снопи вогню. За танками, тримаючи на животах автомати, бiгли в
землистих з рiжками касках автоматники.
Поблiдши, лейтенант Кириленко скотився з мосту на берег, до бiля
машинки коцюрбився молоденький сапер. Побачивши командира, вiн одну руку
поклав на машинку, другою взявся за ключ.
- Зажди!
Ось першi танки рвонулись на мiст.
- Давай!
Сапер повернув ключ раз, i вдруге, i втрете, потiм з жахом подивився на
отвори затискувачiв: чи не вискочили з них дроти. Нi, не вискочили. I тодi
до лейтенанта:
- Десь осколок перебив кабель! Що робити?!
- Бори машинку - i до платформ!
Як вiтром пiдхопило командира. Не чуючи затерплого серця, вiн кинувся
до моста, назустрiч танкам. Пiт вiдчаю котився з його округлого побiлiлого
обличчя. Так по-дурному ма? загинути i його праця, i його взвод. Ще не
добiгши до першо?, гнуто? на райдугу ферми, вiн помiтив, як мостом до
середнього бика пiдповзав сержант Василь Мiрошник, пiлотка злетiла з
голови, i вiтрець бавився гнiздом його кучерiв. Побачивши в руцi бiйця
запалений прядивляний шнур, лейтенант зрозумiв усе i мимоволi зiтхнув. Ось
здригнувся бо?ць: на плечi його кров'ю почала пiдпливати гiмнастерка.
Лейтенант упав на землю i теж поповз по мосту.
- Товаришу сержант...
- Нiчого, нiчого, - пiдвiв голову бо?ць, навiть посмiхнувся i для
чогось показав командиру запалений шнур. - Повертайтеся назад! Я сам...
Вiдводьте платформи.
Мiрошник доповз до середнього бика, вчепився руками в залiзо ферми,
знайшов ногами отвiр толово? криницi i обережно опустився на смертоносний
вантаж, що роки чекав свого часу. Тут юнак вирвав уже непотрiбний
електродетонатор, замiсть нього вставив цурпалок бiкфорда i, завагавшись
на хвильку, приклав до нього прядивляний шнур. Вогненне око бiкфорда
смертю глянуло на хлопця. Над собою вiн ще почув рев i гудiння ворожих
танкiв, а з учорашнього вечора прибився шматок пiснi: "Зоре моя вечiрняя,
зiйди над горою". От i не зiйде бiльше над ним зоря - обiрвалась у
вiсiмнадцять неповних лiт...
Блиснули блискавки, струсонулась земля I рiка, моторошно пiднявся угору
середнiй бик, роздалися в боки залiзнi ферми i настил мосту, i тiльки
потiм шалено прогуркотiв вибух...
На двох платформах, вантажених вибухiвкою, селiтрою, глiцерином,
детонуючими шнурами, пiдвелися, скинули пiлотки, мовчки вклонилися рiчцi i
сво?му товаришу бiйцi.
I лише один Стьопочка, вже надiвши пiлотку, не витримав!
- От i повернувся один синочок...
- Помовч, блазню! - мало не вдарив його Данило. Стьопочка змiряв його
ненависним поглядом, хотiв сказати щось дошкульне, та передумав i тiльки
презирливо буркнув:
- Ох цi вченi. Чекай од них добра...
IV
Щo наближаючись до самого пекла фронту, то вискакуючи з його вогнiв i
механiзованих лапищ, невтомно нiс свою небезпечну службу взвод лейтенанта
Кириленка. Висаджуючи в повiтря мости i станцi?, залiзничнi колi? i
телеграфнi лiнi?, вiн одкочувався од лапищ вiйни, чорнiючи вiд кiптяви
вибухiв i болю утрат.
Почорнiв, постарiв за цi днi i Данило Бондаренко. Вiд командування вiн
уже мав двi подяки - першi подяки за руйнування. Чи ж думалось колись про
таке людинi, яка жила зеленими сходами, бiлим цвiтом i обважнiлим колосом
сво?? добро?, рахманно? землi? А тепер вiн здиблю?, перепалю? ??
вибухiвкою на печину i ма? порох цi?? почини не тiльки в чубi, а й у самiй
душi.
Сьогоднi теж довелося...
Ранок почався майже так, як усi цi ранки. Десь у самому небi,
вiдриваючи його вiд землi, шаленiли гарматнi громи i блискавки, пiд небом
захлинались од перевтоми бомбовози, а тут, за обезлюйиеним, зруйнованим
полустанком, бiйцi ворожили бiля громiздко?, зварено? iз п'яти рейок петлi
Черв'якова. Ось ??, незграбу, пiдвели пiд збуренi колi?, лейтенант дав
знак машинiсту, паровоз рушив, - i петля почала з м'ясом виривати i
розкидати по боках рейки, шпали, костилi. Робота була непосильна: метал,
вириваючи метал, вибивав iз себе скрегiт i жалi, далi починав нагрiватися,
розжарюватись i десь пiсля дванадцяти-п'ятиадцяти кiлометрiв
розвалюватись. Тодi треба було ?хати в депо, знову зварювати рейки i все
починати спочатку.
Саме, коли трiсиула петля, до лейтенанта Ки-риденка охляп на конi
пiдскакав зв'язкiвець з батальйону i подав пакета.
По виду командира бiйцi прочитали, що нiчого втiшного не було в тому
пакетi.
- На конi - махнув рукою лейтенант, а сам швидко пiдiйшов до
закiптюженого машинiста, що, мов шпак iз шпакiвнi, виглядав зi свого
вiкоиця.
- В депо? - запитав той.
- Нi, троют ближче, - показав кружалко на картi. - Женiть, як тiльки
можна!..
- ?сть гнати, яв тiльки можна! - по-вiйськовому вiдповiв машинiст, хоча
був сугубо цивiльною людиною.
Степова станцiя зустрiла ?х зеленим шумом молодих осокорiв i червоним
цвiтом мальви. Начальник станцi?, прочитавши наказ, поблiд, для чогось
скинув картуза i отак побiг виводити сво?х пiдлеглих з примiщення станцi?.
А бiйцi Кириленка, не дляючись, почали ?? мiнувати. Потiм настала черга
великого мурованого зерносховища, що стояло по той бiк дороги; обабiч не?
бiгли до блискучих ниток колiй спалахи квiтучо? мальви, а за колiями на
обсадженiй акацiями дорозi нетерпеливилось четверо осiдланих коней.
Коли Данило з вибухiвкою на плечах увiйшов до зерносховища, його
вразило добiрне золото пшеницi, що пiдiймалось мало не до самого даху.
"Уся сортова", - подумав i зiтхнув, не наважуючись скинути на це добро
смертоносний вантаж.
- Жаль робити з пшеницi попiл? - тихо запитав лейтенант Кириленко, який
теж вийшов iз хлiборобського роду.
- Ще який жаль. Я цi?ю пшеницею все поле, до самого неба, обсiяв би.
- А ми до самого неба пустимо пожарину, - лейтенант черпнув у жменю
зерна. - Колись у цiй пшеницi перепiлка дiтей виводила... - I гiрко
посмiхнувся: - Ох, цi селянськi жалi...
- Прорвалися нiмцi?
- Прорвались... Робiть ямки! - наказав бiйцям. Солдати руками вигребли
в пшеницi ямки, поставили в них смертоноснi лантухи, трохи присипали ?х i
почали з'?днувати детонуючим шнуром. Коли все було готове, лейтенант ще
раз смутком окинув золоте родовище i запитав Данила:
- Пiдпалиш? Не затремтить рука?
- Тут i камiнна рука затремтiла б... Але мушу пiдпалити.
- Дивись.
- Краще було б не дивитись на таке.
Данило витягнув iз кишенi прядивляний обрiзок шнура, запалив, дмухнув
на нього i, вгрузаючи в пшеницю, пiдiйшов до того мiшка, в який була вбита
запалювальна трубка. Пiднеси вогонь до не? - i вся людська праця стане
тлiном. Нiколи в життi не доводилось йому кинути на вiтер хоча б жменю
зерна, а зараз вiн вiддавав на поталу сотнi тисяч пудiв... Ох, цi
селянськi жалi...
Коли з зерносховища повискакували бiйцi, Данило приклав свiй вогонь до
запалювально? трубки i кинувся бiгти вiд того приреченого золота, що вже
не пораду? землю, людину i птаха. З теменi його ослiпили сонце i цвiт
мальви, на очах забринiли сльози. Лл? не так зрозумiв цi сльози лейтенант
Кириленко.
- Терпи, козаче, отаманом будеш.
- Чи пе багато тепер отаманiв появиться?.. - Данило в напрузi обернувся
до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рiвно-рiвно
пiднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повiтрi, i, курявою
беручись, почало розвалюватись. I тiльки пiсля цього грi?шiув вибух. Тепер
вивiльненi дим i вогопь одраяу почали жерти й отруювати людську працю.
- От i все. Нi собi, пi людям, - похмуро сказав лейтенант. - На конях
умi?ш ?здити? - I глянув за колi?, де норовились ув'язанi до акацiй конi.
- Чому ж не вмiю.
- Тодi з Ромашовим i Магазаником залишайтесь на станцi?, - i пiшов
вiддавати наказ, щоб увесь взвод ?хав у депо, де тепер розташувався
батальйон.
Коли паровоз, набираючи швидкiсть, зник з очей, лейтенант звелiв
Ромашову й Магазанику вилiзти на дах станцi? i стежити за всiм, що
робиться довкола. Данила вiн залишив на перонi, а сам пiшов у кiмнату
начальника станцi?.
Збираючись лiзти па дах, Стьопочка, який отупiв за цi днi чи то вiд
вибухiв, чи вiд пота?мних думок, запитав Данила:
- Чи довго ми будемо нищити все на землi?
- Хiба це ми нищимо? Це лихо наше оруду?.
- Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, - показав рукою на
пожарину, од яко? солодкувато вiяло димом i тугою святого хлiба.
- Я теж не думав, - понуро вiдповiв Данило, не можучи одiрвати погляду
вiд ру?ни, вчинено? його ж руками. - Лiзь на дах!
- Бондаренко, нiчого не видно?! - висунув голову з вiкна лейтенант.
Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому маревi
лiта.
- Нiчого, тiльки пшениця горить.
- А не чу?ш: наче гармати ближче б'ють?
- Нiби ближче. - I враз у далеких полях вiн побачив, як з-пiд спекотно?
юги вихопилось кiлька танкiв. - На заходi з'явилися танки.
- Танки! - крикнув з даху Ромашов.
- Нашi?!
- Не видно. Зда?ться, нiмецькi.
Лейтенант вискочив з будинку, пiдбiг до Данила, пiднiс до очей бiнокля.
- Нiмецькi.
- До нас iдуть. Треба скорiше по коням - i дьору! - закрутився на даху
Стьопочка.
- Помовч трохи! - обiзлився Ромашов. Вiн перший помiтив, як iз степово?
дороги вискочили три гарматнi запряжки, розвернулися i з ходу вдарили по
танках. Один iз них клюнув гарматою донизу i зупинився.
- Прощай, життя, - сказав Стьопочка.
- Чого ти рознюнявся? - витрiщився на нього завжди спокiйний Ромашов.
- Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про отi гарматнi "сорокап'ятки".
Хiба не зна?ш, що ?х прозвали - "Прощай, життя"? О, а танки повернули вiд
них. Дива!
Справдi, танки, вiдстрiлюючись, повернули назад, але не втиснулись у
небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком бiля самого небозводу.
- Як там? - звернувся до Ромашова лейтенант.
- Танки йдуть стороною.
- Ох, коли б не вiдрiзали нас, - заскiмлив Стьопочка. Лейтенант вiкном
вскочив у кiмнату начальника станцi?, подзвонив i, чавлячи невдоволення,
поклав трубку.
- Що батальйон? - запитав Данило.
Гiркi складки затремтiли бiля уст лейтенанта.
- Сказали, щоб не панiкувати... Це ми панiку?мо!.. У цей час вiд
невелико? пристанцiйно? площi Данило почув скрип возiв i тихе
погейкування:
- Гей-гей, воли!
- Гей, гей!
Коли вiн глянув за лiнiю осокорiв, то спочатку не повiрив собi: з
обсаджено? мальвами вулицi до зерносховища тяглося з двадцять пiдвiд,
запряжених великорогими степовими волами. Бiля них у бiлих полотняних
сорочках поволi, нiби у вiчнiсть, iшли сивоголовi дiди. I так вони йшли,
що це вже здавалось не дiйснiстю, а кадрами генiального фiльму, екраном
для якого стали вся земля i все небо.
Валка наблизилась до пожарища, i тепер тяжко заревiла худоба, боячись
пiдiйти до вогню. Дiди почали словом i руками заспокоювати ??, потiм взяли
рядна з возiв, пiдiйшли до пшеницi i враз, наче змовившись, кинули рядна,
впали на них i почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час
на сонцi, курячись, зблиснула пшениця, а дiди почали темнiти.
Данило кинувся до пожарин.
- Люди добрi! - гукнув щосили.
Перед ним поволi почали пiдiйматися дiди, скинули на нього сивi од
рокiв i печалi погляди.
- Чого тобi?
- ?дьте звiдси скорiше. Ось-ось нiмцi пiдiйдуть! Чу?те стрiлянину? -
махнув рукою на далину, яку пiдривали вибухи.
I тодi до нього пiдiйшов статурний, з високим, уздовж i впоперек
переораним зморшками чолом дiд, на однiй бровi його темнiв пилок спаленого
зерна, на другiй тримався сонячний пилок мальви. Вiн заспокiйливо
подивився на Данила:
- Ти не тривожся, сину. Вони собi стрiляють, бо така ?хня собача
служба, а нам треба поле сiяти; земля тепер переходить на нашi руки.
- Так убити ж можуть!..
- Це ми теж зна?мо, бо час такий - кроволитний. Тому усi в бiлi сорочки
вбралися! До бога треба в бiлiй сорочцi йти. - Старий глянув на небо, що,
певне, чекало його, зачерпнув з кушши вiдро курно? пшеницi i понiс до
свого воза, де тривожились степовi косоокi воли. На ?хнiх лискучих рогах
тiнявився дим пожарища, на ?хнiх губах од переляку повиступали краплини
поту.
V
Курилась, горiла пшениця, скриплячи ярмами, ревiли круторогi, чорнiли
червонi мальви, чорнiли сивi дiди, i невiдворотнiсть наближалася до
станцi?. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли смерть, а нiби самi
буди пораненi, пролiтали снаряди, i попереду, i позаду вiдлунювались i
вiдлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцiю - i до сво?х. Та командир
батальйону знову сказав лейтенантовi:
- Не панiкуйте!
На що вiн тiльки сподiвався.?
- Товаришу капiтан, але нiмецькi танки вiд нас уже за якийсь кiлометр!
I у вiдповiдь насмiшкуватий голос:
- Вам страх ковта? кiлометри?
- Правду кажу - кiлометр, вiд сили - пiвтора.
- Станцiю не обстрiлюють?
- Нi.
- Чекайте наказу до останньо? хвилини!
- ?сть чекати наказу до останньо? хвилини.
"Хто тiльки визначить ту останню хвилину?"
Недобрi передчуття охоплюють лейтенадта, але про них не ска~ жеш
командиру. Кириленко через вiкно вискаку? на перон, пригнiчено дивиться иа
захiд.
У золотому розливi соняшникiв, спустошуючи ?х зламаною лiнi?ю
коливалося громаддя танкiв, жерла ?хнiх гармат, обмацуючи долину, раз од
разу вихукували вогонь. Танки били кудись далi, за станцiю, в оту трепетну
тополину пiсню, до яко? в бiлих сорочках тулилися переляканi хати i над
якою спливали барокковi банi старо? церкви. Ось звiдти ударив на сполох
дзвiн, вибухи снарядiв приглушували жалобу мiдi, та вона знову й знов
пiдiймалася вгору, марно благаючи порятунку. Випереджаючи танки, на
розп'яття степових дорiг, наче ляльки, вискочили мотоциклiсти, несамовита
трiскотнява i курява розкололи степ, розкололи мiзки.
- Злiзайте - i до коней! - темнiючи, крикнув лейтенант Ромашову та
Магазанику i розгублено подивився на Бондаренка: - Що ж робити, голово?
Данило, неначе зi спу, вiдiрвав погляд од збито? дороги, зирнув на
станцiю.
- Висаджувати! Негайно!
- Без наказу?
- Вже пiзно чекати його, - ще глянув на розбухлу куряву, в якiй
розпливчасте клубилися мотоциклiсти, женучи ?? i поперед себе, i тягнучи
позад себе. Данило метнувся до станцi?, щоб пiдпалити бiкфордiв шнур. I
тiльки вогонь зажеврiв у руцi, як ниюча iiопевнiсть охопила чоловiка: а
що, коли якимсь чудом нашi вiдiб'ють фашистiв? Тодi тобi можуть згадати
все...
Вiн зчавив острах, ще сумно подивився на дорогу. Вона котила до нього
темну, мов хмара, кушпелу, яку переганяли й перегнати не могли
автоматники.
"Тепер навряд чи встигну проскочити до коней", - зирнув за колi?, що
плавились на сонцi, приклав прядивляний шнур до бiкфордового, i, коли той
взявся розжевреною крихiткою вогню, Данило метнувся пероном до коней, до
яких саме добiгли Кириленко, Ромашов i Стьопочка. Ось вони вже вхопились
за поводи, вiдв'язуючи ?х. Лейтенант махнув йому рукою: мовляв, скорiше
бiжи! Та бiжу!
I в цей час:
- Хальт! Хальт! Хальт!
Скошеним од напруги оком Данило бачить уже на перонi закурених, пiтних,
iз закасаними рукавами мотоциклiстiв, що мчать прямо на нього. I навiть
"хальт" вони кричать не грiзно, а весело, бо куди ж подiтися ?хнiй
здобичi?
"Запiзнився! - зчавлю? холод мiзки. - I не дочека?ться тебе твiй кiнь.
Як буде, так i буде..."
Не зупиняючись, Данило з-за пояса вишарпнув гранату, зубами зiрвав
кiльце i жбурнув ?? в автоматникiв. Вiн ще помiтив, як ?хнi веселi обличчя
одразу видовжив страх, як шалено крутнулись врозтiч од нього колеса i
всiченi мордочки кулеметiв, як щось iз гуркотом злетiло з перону i вгору
зiрвався крик. Та вибуху сво?? гранати не почув, бо саме гримнула
вибухiвка - i громаддя диму та вогню вiддiлило його вiд нiмцiв, а позаду
обiрвалося розпачливе ревiння волiв. Охоплений нудотно-солодкуватим чадом,
вiн зiскаку? на колiю залiзницi i, несучи у розпухлих вухах вагу вибуху,
петля? до сво?х.
Коли Данило добiг до лiсосмуги, лейтенант, Ромашов i Магазаник уже
сидiли на зноровлених конях; вивертаючи вогкi, з кривавими прожилками
бiлки, вони ставали дибки i перелякано iржали. Одним помахом ножа вiн
перерiзав повiд i вискочив на гривастого гнiдка. I тiльки тепер од станцi?
на них бризнули автоматнi черги, на дорогу впали вiдщепленi гiлки i кора.
- Алюр три хрести! - сказав лейтенант i з копита пустив учвал свого
шпака.
Припавши до коней, злившись iз ними, вони помчали пiд густим вiттям
акацi?, що безжально шматувала ?м одежу й тiло. I який тiльки мудрагель
вигадав садити акацiю там, де нема носухи?
З посадки вискочили в чисте поле, воно замигтiло ?м настояною тишею
червоно? пшеницi, рожевих гречок i золоточубих соняшникiв. "Курли-юрли,
курли-юрли", - журавлино спiвали копита коней, i вiд шаленого лету
здригався на гарячих хвилях обрiй, здригалося сопце па пшеницях, з гречок
злiтали бджоли i вiдхилялися святi голови соняшникiв. Переганяйте, конi,
смерть, переганяйте! Та ось вона знову подала голос - позаду, пiдкосивши
тишу, озвалося трiскотiння мотоциклiв.
Утiкайте, конi, утiкайте од смертi! I бiла пiна шматками летiла на бiлi
гречки, па червонi пшеницi, на чорну дорогу. А смерть наближалась!
Механiчнi копi наздоганяли живих, цiлились у них тупорилими мордочками
кулеметiв. Але автоматники ще чомусь не стрiляли.
- Капець нам! - обернувшись, промимрив Стьопочка, i обличчя його стало
мокрим.
- Замовч, боягузе! - розсердився Кириленко, зупинив свого норовистого
жереба, змiряв вiдстань до мотоциклiстiв. - На конях не втечемо.
- Авжеж, не втечемо, - Стьопочка першим зiскочив на землю, випустив
повiд з руки. Воронець, почувши волю, крутнувся i, сам ве знаючи куди,
помчав по загуслих хвилях гречки.
- Отож у поля! - наказав лейтенант. - Тут якось одiрвемось вiд них.
Згинцем вони вскочили в п'янку пашiнь пшеницi, i тепер ?х почали
наздоганяти ненависне "хальт", а потiм - автоматнi черги. Затремтiли
пiдкошенi стебла, але не падали на землю - ?х, неначе поранених,
пiдтримували вусатi колоски.
Чи то з переляку, чи заплутавшись, Стьопочка впав, хекаючи, вилаявся i
знову через кiлька крокiв упав.
- Не барись! - переганяючи його, крикнув Данило. Витолочуючи задом
пшеницю, Стьопочка злобно скривився i якось непевно вiдказав:
- Зараз. Тiльки чоботи скину: муляють, зарази. Данило пiдбiг до
неглибокого човноподiбного виярка, посеред якого стояла прибита громом
дика груша, оглянувся, не повiрив собi: посеред моря червоно? пшеницi,
клешняво пiдвiвши руки, самотньо накульгував до нiмцiв Стьопочка. Недалеко
вiд нього при дорозi купкою зупинялися мотоциклiсти.
"Зрада! Зрадник! От i проходить душа перевiрку..." Данило в лютi зiрвав
гвинтiвку, приклав до плеча, прицiлився, вистрелив. У Стьопочки, наче в
ляльки, смикнулась голова, смикнулась рука, вiн хутенько прилiпив ?? до
ши?, озирнувся i перескоком подався до нiмцiв. Де й кульгавiсть подiлася!
- Бондаренко, не вiдставати!..
- Я iще раз...
- Дiдько з ним... Он нiмцi...
У пшеницях зашерехтiли кулi, по пшеницях пройшовся дрож.
На вузьку гiнну дорогу ви?жджали мотоциклiсти, i тепер треба було брати
лiворуч, ближче до шляху, який, напевне, теж пiдминало чуже вiйсько. Важко
хекаючи, вони побiгли пшеницями, надiючись, що автоматники не в'?дуть
сюди.
Через якусь часину мотоциклiсти перестали переслiдувати, i вони,
втомленi, спiтнiлi, знеможено, як у марево, впали в гаряче золото пшениць,
яким, здавалось, не було кiнця-краю... Чи дрiмота став шепотом колосся, чи
шепiт колосся ста? дрiмотою i все-вое, навiть смерть, вiддаля?ться вiд
тебе, бо ? бiля тебе земля, а над тобою колискова колоса. Колискова!
- Отак воно, братцi, - нарештi обiзвався лейтенант. - Виходить,
вискочили.
- Може, й вискочили.
- А вода в когось ??
- Нема нi краплинки.
Тiльки тепер вони вiдчули, що вмирають од спраги.
Данило пiдвiвся, озирнувся довкола. Усюди мрiли спекотнi плеса пшениць
та сиве спадання перестоявого жита. Чи ?-де в свiтi вода? А ноги вiд утомх
гудуть, наче давони в негоду, а середина зсиха?ться, волаючи води, хоч
застояно?, хоч заплiснявiло?, аби мокро?. Тiльки де ?? дiстати? Вiн б'?
рукою по гарячiй баклажцi, та вибива? з не? сухий шепiт металу...
На золотi неводи ланiв вечiр опуска? синiй сон. Тихо-тихо сгiка? на
землю зерно - перестоянi сльози степiв, тихо-тихо бредуть на схiд солдати,
прислухаючись, чи не подасть десь зцiлющого голосу вода. Але не вона, а
тiльки далекi мотори подають голоси - i на землi, i в пебi. Як хотiлося
вiрити, що шляхом ?дуть нашi машини. I вони дiйшли до шляху, та нам сунули
i сунули чужинцi, брязкали гусеницi танкiв, важко пiдмивала землю
десятитоннi "хеншелi", щось сумирне грали чужi гармошки, рiзко озивалися
чужi голоси, спалахували чужi вогнi.
- Навiть фар не гасять.
- Де ж тепер нашi? - ве зватм кого запитав лейтенант. - Не мовчiть,
хлопцi!
- А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить.
- Води хоча б ковток
Вони повернули вiд шляху, що й досi гарчав нужим залiзом. I знову
iiшешщi, iiлькн не червонi - обвугдеаi дi?чю. I хоч би краплинка вологи на
вих. Як же тут живе верещака, що он пода? голос: спать пiдем, спать пiдем.
Кажуть, втяна рвою нап'?ться. А де ж вона? Чи тепер i роса вiяцураяась
землi?
Обважнiлi ноги заплiтаються в хлiбах, трiскаються уста, i густа спекота
палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б i степовi
кринички, i степовi озеречка, i ча?ний жаль над ними. Коли б тiльки дiйти
до нього. Переставля?ш ноги, мов колоди. I, зда?ться, навiть вони,
пухнучи, волають про воду.
Попереду шершаво зашелестiли соняшники. I вночi вони, яи люди, дивились
на схiд.
- Живемо, братцi! - враз повеселiв голос лейтенанта.
- Воду чуете? - з надi?ю запитав Ромашов.
- Нi, соняшники!
- А що ж у них?
- Щось схоже на воду! - лейтенант пригнув до себе голову соняшника, що
й у темрявi свiтився м'яким золотом, провiв рукою, вирвав кiлька молодих
зериив i кинув до рота. - I серцевина теж мав воду. Розкошуйте!
Вони накинулись на молоде насiння, на бiлу серцевину соняшникiв,
втамовуючи i не можучи втамувати спрагу. Та все-таки настала якась
полегкiсть, а потiм сон непомiтно накрив ?х сво?ми круками.
I в снi вони висаджували мости i станцi?, вiдстрелювалися од ворога,
умирали i, вмираючи, чули вибухи, ревiння волiв i спрагу. Вiд не? й
попрокидались удосвiта i побачили, що роса не вiдцуралась землi -
поблискувала в пазушках листя соняшникiв i синьою iмлою тремтiла вад
рожевими нивами.
- Де ж тепер нашi?..
I ввi тро? нiмотне поглянули на смугу придорожнiх лип, у яких уже
пройдавея гуркiт машии.
З?гневенi, задурманенi спекою, пригнiченi чадом i ревом чужих малаiв,
вони пiзнiм смерком, вибрались iз неводiв степу на долину, по якiй
хвилясто бiгли покоси незгорненого пересохлого сiна. I хоч би один тобi
стiг чи копичка, тiльки на тому боцi пiд Чумацьким Шляхом, як у забутiй
картинi, з синього вечора пророста? самотня хата-бiлянка, а бiля не?
дрiмають кiлька тополь i високий журавель. Лише молодика браку? над ними.
- Нарештi! Ось де ми вволю нап'?мось! - хрипко вирвалось у лей?еяанта,
i, не шукаючи стежини, вiн навпростець почвалав до хати, однак через якусь
хвилину зупинився бiля високого куща каявни, пригнувся, повiв нiздрями. -
Водою пахне!
Пригнулися i Данило з Романовим.
- Ось вона, довгождана? - аж засмiявся лейтенант. - Вiн кину на траву
картуза, лiг долiлиць i зручнiше припав до лугово? кринички, в глибину
яко? Чумацький Шлях струсив одну-однiсiньву аiрку. Кириленко наполохав ??
i жадiбно, крекчучи i стогнучи вiд пасолоди, почав пити. Зараз чоловiк,
зда?ться, забув про все на свiтi, окрiм води. Зрiдка вiн вiдхиляв голову
од не?, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив.
- Отак усю криничку можна висмоктати, - пiдморгнув Данилу Ромашов,
скидаючи з плеча гвинтiвку.
- Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте.
У вiдповiдь тiльки щось забулькало.
Данило теж поклав гвинтiвку на покiс, готуючись припасти до Кринички, i
враз iз подивом i навiть острахом помiтив, скiльки увiбрав води чоловiк -
його тiло, як на подушцi, пiдiймалось на переповненому животi.
- Так i заслабнути можна, - вiн плечем вiдтер лейтенанта вiд кринички.
Той блаженно засмiявся, перевернувся горiлиць i знову засмiявся.
Пили i напитись не могли. Коли ж нарештi вдовольнились, вiдчули, що
наче сп'янiли. А пiсля цього оп'янiння озвався голод.
- Трохи перепочинемо i потихеньку почапа?мо до хати. А там люди добрi
одразу ж метнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл свiжу хлiбину,
поставлять борщ та кашу, i ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, -
блаженно просторiкував Кириленко, пiдводячись i знову падаючи на траву.
- А може, там коло хати чи в хатi фашист вiдлежу? боки i нам щодуху
доведеться драпати в степи, - у тон лейтенантовi вiдповiда? Ромашов, що
ма? привабливе, з дiвочими рум'янцями обличчя, навiть спека i вiйна не
перепалили ?х.
- I це може бути, - вже похмуро згоджу?ться Кириленко, рвучко зводиться
i дивиться на той бiк долини. - Коли там буде з пару машин, то наробимо
шелесту! Пiдйом!
Пiдвелися, перевiрили гвинтiвки i, пригинаючись, сторожко пiшли
долиною, яка, здавалося, зiбрала докупи усi пахощi лугу i степу.
Ось збоку на невидимiй водi озвалися пташинi крила, i тишатиша, нiби й
не було, нiби й нема во?н на землi. Чому ж якiйсь купцi ненависних i
пожадливих до всього так хочеться чи??сь смертi? За це все наздожене своя,
i скорiше, нiж могла б наздогнати.
I знову трiпотiння пташиних крил i шарудiння перестояного сiна, з якого
зiскакують соннi коники.
В очах збiльшуються, виростають тополi, i вже на хатi видно гнiздо
лелеки. На дорозi нема слiдiв машин, тому Данило смiливiше пiдходить до
ворiт. На просторому подвiр'? сто?ть бiля прикриничного жолоба вiз, коло
нього ?дять траву довгогривi коненята, а з жолоба - по краплинi скапу?
вода.
- Зда?ться, нiде нiкого, - шепоче Ромашов i зненацька стрепенувся,
схопився за гвинтiвку, а потiм тихо засмiявся: то на хатi пiдвiвся
сторожкий лелека, завовтузились у гнiздi лелечата, але полiнувалися стати
на ноги.
- А що я вам казав? - пiдходячи до бiйцiв, пiдсмiю?ться лейтенант. -
Метнуться люди добрi до печi, до мисника, i ми вдаримо ложками в миски, як
у бубни, - i навiть пальцем показав, як вiн ударить ложкою.
- I звiдки це знаття, що тут живуть добрi люди? - нiби сумнiва?ться
Ромашов, хоча так йому хочеться вiрити в слова лейтенанта.
- Лелека бiля погано? людини не оселиться, - впевнено вiдповiв
Кириленко i вiдчиня? хвiртку.
У двiр вони заходять спокiйно, навiть чогось прояснюються, коли перед
порогом бачать старе млинове коло, а на стовпцi з кiлками - набакиренi
глечики.
- Виходить, i корiвка тут ?.
- От жаль тiльки будити сон людей, - зiтха? Кириленко, нерiшуче
береться за клямку i клямка? раз-вдруге, а далi вухом припада? до дверей.
Незабаром у хатi чу?ться якесь шамотiння, занепоко?ний шепiт, далi
скриплять дверi, i з хати озива?ться непривiтний чоловiчий голос:
- Кого там по ночах марудить?
- Сво?х, чоловiче добрий, сво?х, - тихо озива?ться Кириленко.
- Отих сво?х, що по ночах конi водять? - ще бiльше неприязнi входить у
голос господаря.
Кириленко на цю мову посмiха?ться дверям:
- Та вашi конi бiля жолоба стоять i траву жують. Пробачте, що збудили:
вiдчинiть, будь ласка.
Хазя?н ще щось невдоволено забубонiв, забухикав грудьми i чобiтьми i,
нарештi, вiдчинив дверi. Це був високий лiтнiй чолов'яга, який, зда?ться,
пiдвiв розпатлану голову не з подушки, а з само? зими. Вiн ста? бiля
одвiрка, згина?ться, немов кульбака, кривить пожмаканi вуста i сердито
пита?:
- Чого вам?
- Добрий вечiр, - ще посмiха?ться лейтенант.
- Кому вечiр, а кому й нiч. Злодi? саме в таку пору людей обкрадають.
- Та ви що?.. - торопi? Кириленко. - Може, прийма?те нас за
вищезгаданих?
- Нi за кого я вас не приймаю i нiкого вночi не приймаю, - вiдрiзав
госиодар. - Iдiть собi, звiдки прийшли, i не колотiть дурно-пусто людей.
Запала тиша. А далi в нiй тихо забринiв насмiшкуватий голос Ромашова:
- А люди добрiметнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл свiжу
паляницю, поставлять борщ та кашу.
Лейтенант обернувся, сердито глянув на бiйця, а господар загугнiв сво?:
- От i шукайте собi в довхресних селах таких добрих людев. Вони вам до
борщу i кашi, може, й чарку поставлять, а в мене на хуторi нiчогiсiнько
нема.
- А совiсть у вас е?! - не витримав Кириленко.
- I совiстi нема, - подумавши, вiдповiв хазя?н. - Тепер на всiх ?? не
напасешся.
Клубок обурення i образи застряг у горлi щиросердого Кириленка, а його
кругла обличiчя почало напухати гнiвом, i вiн перейшов на зловiсний шепiт:
- Так для нас у тво?му гадючнику не вистачило совiстi? А на фашистiв
вистачав? I хто ти?! Куркуль, перевертень чи церковний староста, що так
воском тхнеш? Дума?ш, фашисти принесуть тобi ладан i смирну? Болячку i
погибель принесуть вони вам, усiм холуям i запроданцям!
I, негадано для всiх, господар випростався, з приязню подивився на
розлюченого' командира, дивакувато посмiхнувся, а далi тихенько засмiявся.
Це так було несподiвано, що Кириленко осiкея, вибалушив очi i мало не
покрутив пальцем бiля лоба.
- Чого це ви пая? добродiю, так розвеселилися? - знову перейшов на
"ви".
- Бо тепер бачу iстинно сво?х. Добрий вечiр, товаришу командире, добрий
вечiр, хлопцi.
- А перед пвм кого ви бачили? - спантеличено запитав лейтенант.
- I не питайте, - махнув кощавою рукою господар i знову нахмурився. -
Сьогоднi вранцi прибилося ж доi мене двое вервел. з оружiем при собi.
Прийняв ?х як людей, в&годуваа, наво?в, торба харчами напакував, а
вони, песиголовцi, далi й присiкались: чого я даю притулок червоним.
- Ми тебе так припечемо, що смальцем закапавшу - визвiрився один з
приблуд та й почав кудись тягти з подвiр'я. Так стара насилу сльозами, i
харчами вiдкупилась од них. То тепер я й подумав, що знову когось зi сво??
шатi? пiдiслали. Ходiмо ж до хати, перекусите, там знайдеться хлiб, i
бррщ, i каша, i ще дещо. Г не гнiвайтесь на старого. I не куркуль я, i не
перевертень, i не церковний староста. А воском пахну, бо увесь вiк бiля.
бджiл звiкував...
У сiнях щось зашелестiло. Лейтенант схопився за зброю, та одразу ж i
опустив руки: з темряви тихо-тихо вийшла невисока босонога жiнка, чорна
скорботна хустка обiпгнаяа г? скорботне обличчя.
- _Синочки, дiточки... - зашепотiла словом навпiл iз сльозою. Вона
обвела всiх поглядом i припала до Ромашова: - Таке молоцюсеньке, а вже мав
воювати.
- Менi ж, мамо, скоро буде дев'ятнадцять рокiв, - нiяково сказав
Ромашов. Жiнка зiтхнула.
- I моему найыашпому дев'ятнадцять минуло па Купала. Iваном його звати,
Iваном Чорнобривцем. Чи, бува, не чули, чи десь не бачили?,. - I пiдвела
руки, нк пiдбитi крила.
Данило здригнувся: йому здалося, що вiн з давнини почув голос сво??
матерi, яка на шляхах, i в спiлому срiблi жита, i коло бродiв так само
допитувалась про свого чоловiка... Коли це минеться на бiлому свiтi, на
чорнiй аемлi?
- Ходiть же, дiточки, до хати, переодягнетесь, повечеря?те, а я вам
шмаття поперу. Ходiть... - Вона обернулась, i навiть на утлих плечах ??
здригалася скорб.
VI
Не до?жджаючи до лiсництва, Магазаник поверта? конi в березнячок, що по
колiна сто?ть у м'якiй травi, розпряга? ?х i вже вкотре дума?: чи
з'явитися на яснi очi лiсничого, чи зашитись од них у якийсь лiсовий
закуток? З'явишся - неодмiнно знайдеться на тебе якась вказiвка, а не
з'явишся - чим вiдбрешешся, коли сам лiсовий цар - Iван Соболь - застука?
тебе?
Давно вони недолюблюють один одного, i давно б лiсник сторчголов летiв
iз лiсiв, аби не пiдтримка Ступача. А що йому буде за цю пiдтримку, коли й
сюди прийдуть нiмцi? Хiба ж зна? людина, на чому зможе зависнути ?? життя?
Жив за бiльшовикiв - мав одну стiну страху, а тепер наближа?ться друга, i
мета?ться мiж ними нутро, немов зацькований за?ць. Може б, i собi
попроситись в евакуацiю? Так хiба можна полишити все, що нажив за вiк i
роботою, i хитруваннями? Якби йому хто навiчно подарував спокiй у цьому
свiтi, то вiн дав би обiтницю жити лише бiля золото? бджоли i нiкого не
зачепити навiть у помислах.
Тiльки тепер зрозумiв, чого так у свою осiнь кохався на бджолах його
небiжчик батько. Рiзнi можуть бути шаленства в життi, га мудрiсть на
шаленствi не проросте. От доп'ясти б той старий батькiв хутiрець на шiсть
десятин, поставити там пасiку, розшукати Марiю i Оленку - та й доживати на
оддiлi з ними вiку. Так на тобi вiйну i новi тривоги.
Неква'пом пiдiйшовши до застояного карасюватого ставу, де осокiнь
вибуяла метрiв на три, Магазаник не бере до лiсництва, а спуска?ться до
води, на якiй куня? напiвзатоплений, почорнiлий од часу човен. Бiля нього
зiркою розцвiла бiла лiлея, а на нiй синя бабка сушить прозорi крила. Чи ж
давно в такому човнi вiн дитиною хлюпався на сво?му прихутiрному ставочку,
де так гарно жебонiли, перечищалися води. Тодi до нього на берег виходила
русокоса мати i втiшалась, i боялася за свою дитину, i наспiвувала собi
"Пливе човен води повен". А куди тепер поверне твiй неспокiйний човен?
З маревом далеких рокiв Магазаник ста? на човен, майже зовсiм притоплю?
його, для чогось зрива? лiлею i враз застига?: далеко-далеко на заходi
озвався глухий грiм.
Лiсник ще не повiрив собi, злякано, головою вниз, кипув лiлею, вискочив
на берег, оглянувся довкола. Над лiсами, пiдпливаючи спекою, тремтiла
пiдлиняла блакить неба, в ньому танули тонкi крижини бiлих хмарин.
Нiзвiдки й не пахло грозою - i небо, i лiси мали дрiмливий перепочинок
лiта. Та знову, десь за козацьким бродом, обiзвався грiм, отой, що сво?ми
цiпами безжалiсно обмолочу? життя... От, уважай, i переходиш ти в щось
iнше, як на другу планету. I хай горить тепер лiсництво зi всiма його
турботами, зi всiма начальниками i пiдначальниками. Досить надриватися на
них. Тепер треба подумати й про свою шкуру, бо вона в нього одна.
Толочачи розма?те еiлля i цвiт, вiн пригiнцом добiг до коней, поправив
на них упряж i погнав чимдуж до сво?? лiсово? оселi, а за плечима його все
колихався i колихався отой страшний грiм. За що ж хапатись тепер? Чи за
вкопане золото, чи за свинi, що розбрелися по лiсах, чи за мед, який уже
втрет? треба качати? Коли тiльки була така достогибель меду?
Мiж деревами замаячила ставна постать з карабiном на плечi. Магазаник
притримав конi й з подивом упiзнав военкома Зiновiя Сагайдака. Чого чи
кого вiн тепер шукав в дiбровах? Лiсник притриму? конi, шанобливо
вклоня?ться начальству.
- Може, пiдвезти, Зiновiю Васильовичу?
- Обiйдеться, - пiдходить до нього во?нком, пiд чорними вiями його
темнi? сум, i Магазаник розумi?: чоловiк бачить не його, а щось iнше,
певне, те, що коловротиться за лiсами.
- Ви ж чули? - стишу? голос i кива? головою на захiд.
- Чув, - вiдповiда? во?нком не йому, а комусь чи сво?м думкам.
- I що ви скажете на це?
- Трудно щось на це сказати.
- Вiдiб'?мо нiмця?
- Що вiдiб'?мо, то вiдiб'?мо...
- Тiльки не знати де... - пiдказу? Магазаник. - Кажуть, страшною
машинерi?ю пре. Вiд першого замаху ?? падають деякi держави.
- Це правда, що машинерi?ю пре. Мало не вся ?вропа працю? на нього, -
Сагайдак так дивиться на захiд, немовби хоче розгадати його нерозгадане
письмо.
"Та що ти розгада?ш у ньому? Колись перед шаблею твого козацтва тремтiв
захiд. А що тепер перед силою-силенною шабля чи гвинтiвка? Дитяча iграшка,
та й бiльш нiчого. Проморгали щось отi, що i тепер на кiнноту
понадiялись".
I знову загримiло вдалинi.
- От i пiдходить вiйна вже до нашого порога, - похиливши голову, каже
Магазаник. - Сiдайте - скорiше додому доберетеся.
- Я не поспiшаю додому: нiхто не жде там - жiнки нема, а сини вже
воюють, - та й, пе прощаючись, пiшов у лiси.
Лишоць нащо вони йому тепер? Правда, во?нком i ранiше любнв блукати
чорнолiссям - взимку при?жджав па лижах, весною приходив збирати
пiдснiжники, яких тут було наче роси, а в осiнню пору - гриби. Коли багато
було рижикiв i груздiв, вiн i солив ?х у дiжницях лiсника, а потiм щедро
дiлився з ним цi?ю смакотою. У пору грибарства во?нком був схожий на
доброго сiльського вчителя, а не на грiзного вояку, що колись шаблею з
ходу врубувався у ворожi полки. А шабля у нього мов блискавка була. Еге ж,
як не дивно, а справжнiм во?номудався цей нiби спокiйний чолов'яга. Колись
ходила голосна слава про нього, а що тепер залишиться од не?? I все-таки,
чого йому зараз блукати в нетрях? Може, партизанство збира?? Так що вона
проти танкiв i всi?? бiсово? машинерi?? Тiльки забавка у вiйну. Але як
недоброхiть засурганять чоловiка на таке дiло, i о-мусить' iз_
гвинтiвочкою iти проти танкiв. Та бог iз ним, бо й вiдсво?х клопотiв гуде
голова, мов дуплянка.
За рiзнимiг турботами, що шарпали i тривожили його, Магазаник i не
помiтив, як конi дотрюхикали в низинку, вона вузькою смугою вiддiляла одне
урочище лiсу вiд другого. Тут саме бiлою хвилею солодко цвiли гречки,
пiдворушуючи над собою чи в собi теплу музику лiта. Тепер сюди за взятком
летять i його бджоли. Не перший мед, як роблять iншi пасiчники, а ось цей
та липовий залишить вiн бджолам i собi на зиму, бо в перший комахи часто
приносять падь.
Господи, про що дума? в таку годину i чи доживе ще вiн до зими? I
мимоволi потягнувся головою до заходу: чи знову не по^ чу? звiдти
страшного грому? Та не почув - побачив: у гречцi, безбожно витолочуючи ??
дiвочу красу, бродили чи?сь породистi, важкотiлi корови. Магазаник за
сво?- життя не раз бачив, як худоба толочила молоде жито, пшеницю, овес,
ячмiнь. Але навiть найбiльший збитошник нет заганяв худобу в гречки, бо
щось беззахисне i святе було у ?хньому цвiтi. I ось тепер табун корiв
пожирав, змiшував цвiт iз землею i залишав пiсля себе чорнi стежки. Ось
таким було для нього перше видиво вiйни.
Магазаник здогадався, звiдки взялася ця приблукла худоба. Учора, уже
надвечiр, фашистськi кроволюби пролетiли бiля татарського броду i вдарили
з кулеметiв по чередi й гуртоправах, якi саме розклалiг вогник бiля води"
збираючись варити вечерю. Тепер там, де тремтiв сумирний вогник, чорнi?
могила,, а поранена i цiла худоба розбрелася по всiх усюдах... Що ж робити
з цi?ю чередою, яка забилася у гречки i немилосердно витолочувала ?х?
Враз невчасна злодiйська думка скособочтгяа обличчя Магазаника:
приносить вiйна незчисленнi збитки, та хай принесе i якiсь прибутки. Ось
вiн зажене цей табун поки що до себе в обору, напо?ть, а там буде. видно:
знайдеться господар, - добре, не знайдеться - ще краще.
Лiсник повернув конi до лiсу, розпрiг, спутав ?х i ввiйшов у гречку, що
бризнула бджолами. Навiть тепер жаль .було толочити нiжне стебло i цвiт.
На його кроки i голос корови пiдiймали голови i, щось пригадавши, починали
ревти. У деяких корiв на гречки сочилось недо?не молоко. Сяк-так вiн збив
череду докупи i гоном погнав до сво?? обори.
Ще не кiнчились гречки, як його перестрiв муруговидий Влас Кундрик,
отой, що мало не все життя крамарював у сусiдньому селi. Вiн був таким
спритним на гарбаннi, що мiг навiть решетом ухопити сонце. I не тiльки в
торгiвлi петрав улазливий махляр: умiв доладне виступити на всiх зборах i
святах, умiв усюди так увернути сво? слово, щоб i його заслуги не
залишались забутими, бо ж у громадянську i вiн, ризикуючи життям,
допомагав партизанам. Правда, злi язики плескали, що в революцiю Кундрик
був i нашим, i вашим, i ще чи?мсь, але ж з трибуни видзвонювали ве вони, а
красномовний Влас, який теж знав, кого i чим можна взяти за печiнку чи
селезiнку.
Побачив крамник.лiсника, поглянув лукаво на корiв, щось прикинув на
всьому павутиннi зморщок, i покруч облудно? посмiшки заграла на його
задавакуватих губах, бiля носа та в борозенках бiля ояей. Зупинившись, вiн
манiрно запитав:
- Так що, дорогенький Семене, вже крадькома пiдробля?ш на людському
горi? Чи не зарання?
Магазаника аж затрусило: хто б уже говорив йому про чеснiсть, тiльки ве
цей скорббрех, баболюб i гешефтяр, який пучки протер на слизькому
карбованцевi. Набичившись, лiсник мовчки виходить з гречки на вибiлену, як
полотно, стежку i навiдлiг б'в лавушника словами:
- На це, недорогенький, на дво? верзякання я можу сказати тiльки одне:
не запускай з наскоку сво? пазурi у чи?сь печiнки. Ось бери .мiй батiг i,
коли зовсiм не зледащiв, хватопеком жени худобу в село, бо в мене й так
вистача? во?нного клопоту по лiнi? лiсництва. То й мотайся до ста вiтрiв!
У Кундрика одразу на обличчя лягла пелена образи, а на пригорбленому
м'ясистому носi вибилось двi ямки, нi в кого Магазаиик не бачив на носi
таких ямок.
- З тобою, бачу, i пожартувати не можна, - нарештi якось невпевнено
одбороня?ться гендляр i докiрливо похиту? головою.
- Навiть iепер iтебе iздуру .на жарти тягне? Хiба не чув, що робиться
там? - I Магазаиик.повiв .поглядом на захiд.
- Чув иль не чув? - не дуже вда?ться в-журбу Дундрик.
- Невже дiйдуть до нас?
- Чого не знаю, того не знаю, тiльки в душi й очах померкло, бо
людозвiр не пожалi? нас, - .навмисне говорить .полiтичне для Кундрика. - А
ти чого в лiсах вешта?шся? Дома чи в крамницi роботи нема?
- Помовч про роботу, коли вiйна вочевидячки супе, - розгублю?ться
Купдрик.
- Тому й вирiшив прогулятися тут? Чи не ма?вки згадав? - добива? ?ддю
продавця.
- Тебе тiльки зачепи, - не зна? що сказати Кундрик. - Шкварчиш, як сало
на пательнi.
- А може, ти отут партизанити зiбрався? Щось я кра?м вуха чував про це.
Кундрик розтривожився.
- Яке там партизанство, коли вже нема спромоги навiть на любов.
- Виходить: молодому коневi - до бою, а старому - до гною? -
пiдсмiю?ться лiсник. - Що ж, може, хоч пособиш загнати черiдку до стiйла.
А там хай уже забирають ?х властi, - одводить од себе усяку пiдозру.
I зна? лавушник, що хитру? лiсник, i зна? лiсник, що не вiрить йому
лавушник, та затято несе на обличчi саму видимiсть правди.
- Якi ж славнi корови мали люди, - перегодя каже Кундрик. - Он у тi??
вим'я наче дiжа.
- Аж до землi обвисло, а молоко само сочиться. Природа! - пильно
прислуха?ться лiсник до мови Кундрика i вже догаду?ться, куди хилить той.
- От собi таку придбати б корiвчину, бо моя тiльки роги ма? гарнi.
Магазаник вда?, що нiчого не розумi?.
- I я не вiдмовився б од тако?.
- Так скiльки ж того дiла? - не витриму? лавушник i обмацу? лiсника
пожадливим поглядом. - Зажени найкращу коровицю в глухомань, де якийсь
струмочок дзюркоче, оббий дерева воринням, хай там перестiйлу? кiлька
днiв, та й споживай молочко на здоров'я.
- Воно б то можна, а коли дiзна?ться хто? Я дав собi зарок не чiпати
чужого, - хмарнi? зовнi, та пiдсмiю?ться всерединi Магазаник, бо ж хiба
дума? про одну корову? Вiн i цiну прикинув усiй чередi.
- Хто тепер буде за коровою побиватися, коли вже й за людьми не
побиваються? Може, Семене, i менi по знайомству одну корiвчину вiдпустив
би? Стань у пiдмозi.
Магазаник нiби завагався, крекчучи, полiз рукою до жирiв потилицi:
- Спокуша?ш ти мене, Власе, в грiх уводиш. Недарма кажуть: де пiп з
хрестом, там i дiдько з хвостом.
Лавушник не розсердився, а засмiявся:
- От не знаю, хто з нас з хрестом, а хто з хвостом. Так вiдпустиш одну
корiвчину? Ось хоча u цю, що молоком бризка?? - пiдставив руку пiд дiйки,
потiм лизнув молоко. - Жири тут високi.
- Спокусник i лиходiй ти, Власе, - ще нiби вага?ться Магазаник. - I
тебе жаль, i свого огузка жаль, бо перепаде йому у во?нне врем'я.
- Чого ти, дорогенький Семене, сумнiва?шся, коли вже гримить над нами?
- перешерстю?ться продавець на пiдлесника. - Якi не були года, а нiколи не
пiдвiв тебе, - i кладе руку на гаман.
- Года, як вода: пройшли - й нема, - засумував Магазаник. - Що ж, бери,
Власе, корiвчину, ховай десь подалi вiд людського ока, а менi привези з
сво?? крамницi солi, бо, по-всьому видать, сутуж буде на не?. Ми ж iз
тобою добре зна?мо, як жити без солi.
- Тодi я зараз i змотаюсь по не?.
На заходi знову глухо озвались гармати, i навiть корови пiдвели голови
на той далекий грiм.
- Ось так воно... - не зна? що сказати Магазаник. - То й поженемо
корiв.
- Ти вже сам орудуй, а я на тво?х вiтроногих крутнуся по сiль. Нащо
гайнувати час.
- I це дiло, - погодився лiсник. - Тiльки не пережени худобу на мило. З
сiллю ж ?дь не до хати, а в лiтняк: зараз краще приснаститись подалi вiд
зайвих очей.
- Вiрно, Семене, - чогось зрадiв Кундрик, видать, i йому тепер хотiлося
зашитися в якийсь закоморок.
Через пару годин лавушник привiз шiсть мiшкiв солi, привiз i двi пляшки
горiлки. Лiсник розклав у лiтняку сякий-такий пiдвечiрок та й сiв iз
гостем побавити душу горiлкою, бо чого зарання сушити мiзки: що буде, те й
буде, а живий ма? думати про живе i оглядатись на всi боки.
Кундрик, прислухаючись до лiсу, налив чарки, напiвпошепки сказав:
- Тво? здоров'я, Семене!
- I тво?, - правицею пiдiйма? чарку, а вухом прислуха?ться до тишi
вечора: що тiльки може проклюнутись iз нього? - А чого, Власе, ти никав у
лiсах?
- Знову за рибу грошi. Вiд тво?х слiв i горiлка, i за?док смакоту
втратять.
- Коли не хочеш, не кажи. Я тут, окрiм тебе, i Сагайдака бачив.
- Давно? - стривожився Кундрик.
- Ще вдень. Чогось iз карабiном був... Чу?ш, як ревуть корови?
- Молоко горить. Чи вопи також вiйну чують? Земля горить, i молоко
горить, - нiби засумував продавець, та одразу ж сум прибив гендлярством: -
Перепаювати б ?х тихцем, тобi бiльша половина, менi менша. А солi я тобi
ще привезу.
- Будуть з тебе, нечестивцю, чорти в iiеклi витиi?лювати лiй, - крутить
головою i пiдсмiю?ться лiсник.
- Це вже ?хня служба, - не журиться лавушник i лiзе рукою до
почервонiлого вуха, схожого на гаманець. - То як ти про корови?
- Не пiдбивай мене на мародерство. Не хочу я брати на душу грiха тчи
постраху, - повчально каже Магазаник, пiдiйма? склянку пiд бодiсни^рев
худоби i негадане, як довбешкою, б'? продавця: - То,'виходить, попрощався
з партизанством?
I Кундрик заверетенився, наче в-окрiп попав:
- I що ти тiльки мелеш?! Нащо практичнiй людинi партиванство? То хай
рiзнi жовтодзьоби i дуже iдейнi партизанять. Благаю тебе, не печи мою
душу.
- Коли вона в тебе ?, то не буду, - косу? одним оком на продавця, й
другим на лiси.
VII
Недалеко вiд нашвпересохлого лiсового болiтця вiхтем вогню проскочила
лисиця, проскочила неквапно, рiвно тримаючи довгий червоний хвiст. Уже
кiлька разiв стрiчав в цiй мiсцинi гостроморду Зiновiй Сагайдак. Напевне,
десь поблизу вена ма? свою нору, сво?х дiток. Отже, мiсце для бази
непогане. Хоч яка це, по сутi, база? Вiсiм неглибоких ям, куди заховано
кiлька десяткiв пар чобiт, ватяних курток, штанiв, шапок-вушанок, трохи
солi, муки, саяа, цукру, пшона, крупи, набо?в та амоналу.
За отим поспiхом, що йото принесли навальнi во?ннi дi?, не добилися
узяти'хоча'б частку добра iз крамниць райспоживспiлки. Тепер воно сьогоднi
чи завтра пiде тим, хто ма? не дуже соромливi очi i руки.
Та не це тривожило Сагайдака, ох, не це. Де ж заподiлися отi, лихо мали
налагодити пiдпiлля? Як вiн ?х чекав! Аж до першого гарматного грому чекав
- i не дочекався. Що ж iз ними? Уже гармати молотять край його району, а
вiн i уявлення не ма? про сво?х вiрних помiчникiв. Невже потрапили в
лапища ворога? Тривожило недруге: чи правиявно вони роблять, що сьогоднi,
коли нiмцi пiдiйшли до ?хньо?- округи, розходяться по сво?х домiвках i
консиiратияних квартирах? Вiн наполягав; щоб партизани вже зараз були в
лiсах, але перемогла iнша; обережнiша думка: прокотиться нiмецька навала -
i тодi почнуть дiяти народнi месники. Може, ця обережнiсть i потрiбна. А
що як вона згубно вплине на декого з слабкодухих? Нi, партизан, коли вiн е
партизаном, свою судьбу ма? стрiчати не в хатi, а в лiсi. Але що вирiшено,
то вирiшено, i вiн сьогоднi теж пiде до сво?? конспiративно? пос?лi.
Iще раз оглянувши ями, поправивши свiжонарiзаний дерн на Ирих, вiн
перескаку? блакитний, мов цвiт сон-трави, струмок i пiдiвдним спиня?ться
на пагорбi, що став мiсцем ?хнiх зборiв. Тут, войшов травi, бiля старого,
в три обiймища дуба, його вже чекають партизани, ще без збро? i в
звичайному буденному одягу. Зiновiй ъович вiта?ться, перелiчу? ?х очима i
насторожу?ться:
- А чого я не бачу Власа Кундрика?
Опасаюсь, що ми й не побачимо Кундрика, - пiсля довго? танки вiдповiда?
учитель Марко Ярошевко. Як тiльки прочоловiк i все чогось боявся, що його
не вiзьмуть у партизани. Ще з шкiльно? парти жив партизанською романтикою
i тепер поза нею не бачив життя.
- Чого ви так дума?те?
- Бо ми трохи зна?мо Кундрика, - поволi, нiби неохоче, озива?ться
незворушний дужепь Петро Саламаха, над яким посмiюються, що вiдколи вiн
одружився, то все носить жiнку на руках. - Кундрик, як дума?ться, це iз
тi?? кендюшно? породи, яка все хоче взяти вiд життя, але нiчого не дати
життю.
- Перевiримо, - не знати для чого кида? шаблонне слово, бо хiба ж не
ста? перевiркою ця тяжка година? Буде вона перевiряти всiх його хлопцiв i
голодом, i холодом, i вогнем, i свинцем, Нiхто ще з них не зна?, що таке
вiйна. А в книжках не вичита?ш того, що везе вона на сво?х сталевих огирах
i трима? в сво?х катiвнях.
От i зажурився вiн над долею побратимiв, тiльки за себе не журився, бо
всього зазнав у свiй час: i на розстрiлах стояв, i з ескадроном врiзався в
полки, i в кровi iз мертвими вiдходив на той свiт, i знову одчайдухом мчав
на конi, вiдмикаючи шаблею замкнутi свiти.
Минули роки, як весняна повiнь, i знову нiби юнiсть тобi дивиться у
вiчi очима молодих побратимiв. Один тiльки ? серед них лiтнiй чолов'яга -
непосидючий завгосп, який правдою i неправдою виривав щось для партизанiв
i вирвати не мiг, бо майже нiхто з господарникiв не пiдтримав його i
навiть обурювався: як це можна без законних пiдстав i паперiв забрати щось
на складах? Сьогоднi, напевне, i вони знайшли б закон, та вже пiзно.
Далина знову озвалась гарматними громами. Мовчки переглянулись
партизани, мовчки потяглись до кисетiв, а на очi сутiнню лягла задума. I
все одно ще вiрилось - не вiрилось, що це вже смерть ста? на ?хнiй порiг.
Згинь, лихоманна...
"Недалеко, десь на вододiлi рiчок, б'ють", - прикида? Марко Ярошенко,
який знав кожне урочище, кожну рiчечку свого району.
- Може, в когось щось ?? - перегодя пита? Зiновiй Васильович.
- Поки що нема, але, видко, буде... - багатозначно мовив чорнобровий
веселун Демко Бойко, i на всiх обличчях вибились посмiшки. Сказати б,
чого?
I це порадувало командира: славнi пiдiбралися хлопцi у нього. Славнi!
Отакi i в червоних козаках виривали долю з лапищ недолi.
- Так що ж, товаришi, послухали чужого грому - i до свого дому. А рiвно
через вiсiм днiв збира?мось тут. Коли щось змiниться - зв'язкiвцi дадуть
знак.
- Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас ?, i навiть
вiдточенi, - напiвжартома, напiвсерйозно каже присадкуватий Михайло
Чигирин, який i зараз сушить голову господарчими турботами.
- Воно б i можна було, та почека?мо.
- Чого ж, Зiновiю Васильовичу, чокати?
- Щоб хтось не наскочив на землянку i не зробив засiдку.
- I це може бути, - зажурився Чигирин, - бо не зна?ш тепер, з якого
боку пiдкрада?ться до тебе лихо. Ой не зна?ш...
Хоч сумно? завiв завгосп, та не сумують хлопцi, особливо близнята
Гримичi, навiть пiдсмiюються над сво?м запасливим Дiдом Морозом, i це
раду? командира.
- А тепер пiсню на дорогу.
- Яко? ж? - стрепенувся веселогубий Демко Бойко, що мав не голос, а
голосище.
- Та нашо? ж: "Ой пущу я кониченька в саду". I тихо-тихо забринiла
старовинна пiсня, де була рада i порада батька-матерi з молодим вояком, де
вiйсько запорозьке iшло, короговки маяли, а попереду музиченьки грали... I
хоч гримлять зараз чужi громи, та ще замають нашi короговки, де й не маяли
- замають!..
Хрест-навхрест обiймаються партизани, бо хто зна?, яким буде цей
тиждень, i зникають за розiмлiлими високостовбурними ду,. бами, серед яких
у рожевих сукенках стояли отi черешнi, що .мають бiльше ягiд, анiж листу.
"Усього ж зародило в цьому роцi". Бiля командира залишаються тiльки Роман
i Василь Гримичi ,та Петро Саламаха. Пiд чорними пiддашками брiв
тракториста ча?ться тривога.
- Що вас непоко?ть, Петре?
Саламаха незворушно дивиться на командира.
- Усе ж вiн - бiсiв Кундрик. За таким i чиста вода скаламутиться.
- Пустiть нас до лавушника! - водночас трiпнули вогнисти:. ми чубами
горбоносi, мiцнотiлi, мов з мiдi вилитi, близнюки.
- I що ви дума?те робити з ним?
- Поговоримо. А коли треба - потрусимо душу, як грушу!
- А коли захворiв чоловiк?
- Тiльки на хитрощi, - впевнено вiдповiда? Саламаха. - То возкий
чоловiк. - Вiн, коли я iшов сюди, та?вся чи крутився в лiсах, але до нас
не прийшов, на якихось вагах зважував день сьогоднiшнiй i день завтрашнiй.
А Кундрик важити навчився i прятатися теж.
- Ранiше про це не можна було сказати? - насупився Сагайiк; сам вiн до
цього часу Купдрика пс зпав, його ж так гарпо яв пiд крильце голова
райспоживспiлки. "Сам, дiдько, не допопартизанам, а Кундрика пiдкинув, як
зозуляче яйце". Саламаха пустив погляд вбiк.
- Про оцю очману скажи щось, то будеш пiввiку видихати лихо. I,
по-друге, подумалось: в таку годину одвi?ться погань навiть од Кундрика.
Та, видать, не одвiялась...
Сагайдак повiв плечем i сам себе запитав:
- Тодi не знаю, чого вiн так настирно просився в партизани?
- Теж знайшов вигоду: щоб в армiю не взяли. Кундрик без вигоди кроку не
ступить. А це почув, що гримить, - i в нору. I ще не знати, як i яким вiн
буде, коли вилiзе з нори.
- Бо?тесь? - I сам бо?ться вимовити те, що нагло зупинилось у думцi, -
зради.
- Опасаюсь спiдлевого. Пiти до нього? - I Саламаха стиснув кулаки, i ще
бiльше зламались темнi пiддашки брiв.
- Заждiть. Ще подума?мо над цим.
- Щоб потiм, Зiновiю Васильовичу, не було пiзно, - похмурнiли близнята.
Що ?м сказати - молодим, зеленим?
- Я сам навiдаюсь до нього.
- Вам виднiше. - Обнявшись, вони прощаються. Близнюки i Саламаха
повертають на дорогу, а Сагайдак ще довго проводжа? ?х поглядом.
Ось i крути мiзки та решетуй здогади: хто ж цей Кундрик? Боягуз, що
тихцем заши?ться в закуток, чи боягуз, що може продати всiх? От i мотайся
до -нього, нiби нема в тебе iнших турбот. I Сагайдак легким мисливським
кроком ще лiсами, переходить понiвеченi худобою гречки, омина?
Магазаникову оселю i виходить на шлях. Повз нього проскочило кiлька машин
з пiхотинцями. Це до фронту. А вiд фронту пройшла санiтарна, в якiй лежали
й сидiли пораненi бiйцi, i кров чорнiла на ?хнiх свiжих бинтах, i болi
повбивались на ?хнiх юних обличчях.
У селi Балин Зiновiй Васильович допитався до оселi Кундрика. В
огородженому воринням садку вiн побачив дiвчину, в яко? на смаглявому виду
так несподiвано зорiли виразнi сiрi очi; чорнявка мала на ногах легкi
поморщенi постолики, а на головi якесь барвисте завивайлечко. Звiдки б
йому взятись у селi? Щось зворушливе було в усiй ?? тугiй, доладнiй
постатi, в ображених припухлих устах, у поглядi, де тiерегойдувались
задума зi смутком.
- Драстуй, дiвчино.
- Драстуйте i вам, - вклонилась, пiдiйшла до огорожi чорнявка. - Ви до
нас? Тодi заходьте в двiр.
- Коли так просиш... - посмiхнувся Сагайдак, вiдчинив хвiртку й зайшов
на широке дворище, де все - i велика пiд цинком хата, i клуня, i стайня, i
комора, i сите розскавня в хлiвi говорило про достаток.
А де твiй батько?
- Ви ж кого пита?те? - чогось сполохались вi?, сполохались ."ямки на
округлому виду.
- Власа Кундрика.
- _Це мiй чоловiк, - сором'язливо спалахнула темними румянцями
смаглява.
- Чоловiк? Та не може бути! - розгубився Зiновiй Васильович.
- Еге ж... Я в нього третя жiнка, - сумно, пiвголосом сказаi скинула з
голови свою химерну латку шовку. Чи не цим та Кришим ганчiр'ям спокусив
твою молодiсть пiдстаркуватий дiдькiв? - I не думайте, що я така молода:
вже маю двадцять чотири роки.
- От нiколи не сказав би!
Хтось пройшов вулицею, шаиав товариша военкома, поздоровкався i
позаздрив Ользi, що мав'таяого гостя. - Ви товариш во?нком?! - здивувалась
господиня, силеснуЦ ла руками, - А де ж тодi мiй?..
- Це я й хотiв у тебе дiзнатись, - пильно дивиться на молодицю, яку
молодицею важко назвати.
- Так вiнсказав, що пiшов до вас у лiси. Попрощався зi бою, нiби вже на
фронт зiбрався, навiть очi рукою потер. - Я не дiждався його.
- Ой лишенько, яким же вiн свiтом пiшов у таке врем'я? - вжалiснiшало
все обличчя молодицi. - Чи не трапилося щось, в, може, но дорев встряв у
якусь комерцiю? Бо коли вона, пад?iюча, трвяяявтвея; вiя, що когось
обморочити, забував все на свiтi. Заходьте ж до хати, почекайте його. Коли
вiн був у лiсах, то пригребе додому. Я вам ?сти зготую.
Зiновий Ната?льович iз спiвчуттям подивився на Ольгу:
- А готув стяг вiя чи ни?
- Таке скажете! - знову спалахнула молодиця. - Хiба вiн эда, щось умi?
зварити? Вiн зна? лише коверзувати та вичив, як йому готувала перша i
друга жiнка. - I передала голос рика: - Перша краще за тебе готувала борщ,
локшини i все ого тiста, а друга, як для царя, смажила iндичку й качатину
iнками.
- Але, не знала ти, кому принести свою молодiсть i красу. Виходить,
утопила голову? - запитав Сагайдак iз спiвчутка.
Утопила ж, - похнюпилась Ольга. - Не жаль було б голоiби вiн не був з
голови до п'ят гендлярем. Вже зовсiм намiь покинути його, так оце ж вiйна
почалась, а вiн сказав, партизани пiде. То знов жаль стало його крученого
та верi вiкова жiноча мудрiсть, мудрiсть уболiвання, жертовпостi, вибилась
на ?? засмученому виду. Де це тiльки й береться в жiноцтва?
- Яка ти гарна, Ольго, - торкнувся рукою ?? тугого плеча, i в молодицi
безпомiчно затремтiли довгi пiвкола вiй. Напевне, вона давно вже не чула
доброго слова.
- Ходiмте ж до оселi.
У хатi його вразила картина мальованого вiтру, що росяно вихрився i
вибухав у ранкових клубках верболозiв та верб, за якими ставала на диби
потемнiла вода. Вiтер так був виписаний, що, здавалось, його можна було
взяти в оберемок.
- Звiдки у вас таке диво?
- Кундрик у голодний рiк купив цю картину за десять фунтiв муки... Я
тодi ще не знала його.
I замовкли обо?. Вiд картини Ольга метнулась до печi, вихопила рогачем
один i другий горщик, насипала борщу в полумисок, на обiдку якого нерiвне
письмо благало, щоб бог дав щастя людям.
- Вам перчити?
- Перчи так, щоб язик три днi крутився в ротi, як в'юн.
- Таке скажете, - Ольга поставила полумисок на стiл, вiдбатувала кiлька
грубих косарських луст хлiба, поправила килиминку i сiла край столу,
по-материнськи дивлячись на гостя.
- Чого ж ти не обiда?ш?
- Спасибi. Я вже.
- Ох i борщ смачний у тебе!
- Справдi? - вже по-дитячому посмiхнулась вона, потiм щось згадала,
прожогом вибiгла з хати i нескоро прийшла, знiчена, засмучена.
- Що з тобою, жiнко добра?
- Нiчого, - поставила на стiл горiлку. - Оце забiгла в крамницю, а
сторож сказав, що при?жджав кручений, заднив бочечку меду для себе, потiм
нагрузив пiдводу сiллю - i кудись повiявся. Видать, на спекуляцiю.
Перекотиполе не зна?, що таке справжн? корiння. Покину його, ошуканця, хоч
i вiйна...
VIII
Сонце вже почало спуска тись по гiлках старо? роз падисто? яблунi, коли
Сагайдак пiдвiвся з лави, над якою все шу мував i шумував мальований
вiтер.
- Я вже пiду, Ольго. Час.
- I я теж! - Рiшучiсть i хвилювання лягають на обличчя молодицi.
- Куди?
- До сво?? мами. Хай вiн западеться з усiм добром, з усiма хитрощами! -
Вона кинулась до скринi, вихопила звiдти поли нялу, ще, видно, дiвочу
хустину, запнулась i завихрила по хатi, збираючи свiй одяг. - Казали ж
сестри: не йди за нього, а я, дурна...
- _Якi сестри? - здивувався, насторожився Зiновiй Васильович, бо перед
цим Ольга сказала, що в не? нiкого нема, окрiм матерi.
- З лiкарнi. Я там тiльки-тiльки почала працювати сестрою, аж поки туди
не привезли Кундрика з його апендицитом. Кимвiн тiльки не прикидався тодi
передi мною, - i таки пiдманув. - Вона тоскним поглядом окинула хату. -
Ось, зда?ться, i все. Нiчого не взяла його. Хай тепер шукав собi четверту
жiнку. Що сказати на таке, Сагайдак не знав. Жаль було цi?? ледь .
розквiтло? юностi, яка опинилась у лапищах гендляра i не зазнала навiть
крихти жiночого щастя. А недобре передчуття мло?лось i мло?лось, бо ж вiд
Кундрика, видно, всього можна ждати. Як нас часто запродують тi, що
всiляко крутяться на виднотi та нашiп тують на когось i очима недовiри
обмацують увесь свiт. Було це колись, не загинуло й тепер. I вiн колись
знав свого кундрика, який усе не довiряв йому ще в Червоному козацтвi. А
потiм, коли в молодих житах стояв перед смертю, побачив цього кундрика т -
й-серед сво?х катiв.
- А ви чогось зажурились? - довiрливо пiдiйшла до нього Ольга. - Це я
вас засмутила?
- Усе, зiронько, усе потроху, - несамохiть пригорнув жiнку, iшу й
назвати жiнкою не можна було, бо сама молодiсть оповидав ??.
Вона схлипнула, а вiн заспокiйливо поклав руки на ?? плечi, : поклав
би. сво?й дитинi. Таки жаль, що в нього не було доньки.
- Це ж ви, Зiповiю Васильовичу, знову пiдете в лiси? - з-пiд вогких вiй
глянула на нього.
- Его ж.
- То я вам покажу свою хату. Може, доведеться колись забiгти. Ми б вам
шмаття попрали, бо ж як там без наших рук? - уже заговорила по-жiночи
розсудово.
- Спасибi, Ольго.
- Не забудьте нас i прiзвища нашого: Ткачуки.
- Не забуду. А ти, як сестра, коли зможеш, роздобудь бинтiв, йоду -
першу допомогу партизанам. Дати тобi грошi?
- Нi, нi. Я сьогоднi ж збiгаю в нашу аптеку - там моя подруга працю?. -
I ще раз поглядом прощання обвела оселю. - Нiчого не жаль, тiльки жаль
отут залишати це малювання.
- Так забирай iз собою.
- А потiм Кундрик буде з мене душу виймати.
- Я напишу йому записку, що картину взяв собi, - i почав виймати з
рамок мальований вiтер. - Як прибiжить за нею - заплачу десять фунтiв
муки...
Ольжина хата стояла на белебнi бiля низинного лугу, що порiс осокою,
верболозом i кущуватими вiльхами. За лугом починалося оте гибле болото, на
якому вiд не раз полював птицю. Iнодi тут i зимували качки, з'юрмившись ва
болотяному озеречку. А як пройти до цього забутого озеречка, його навчив
Стах Артемеико i золоточубий Миколка, що мав синi, з степовим пiдсмутком
очi. I звiдки це в дитини?
Вони зупинились бiля стареньких хрещатих ворiт, точнiсiнько такi ворота
були в Данила Бондаренка. Де вiн тепер?
Ольга вiдчинила хвiртку.
- Зайдiть хоч на хвильку до нас.
- Не можу.
- Неодмiнно зайдiть, бо я задумала, - по-дитячи благав увесь ?? вид.
- Коли задумала, то що зробиш, - розвiв руками Зiновiй Васильович.
У сiнях його здивував новий сак, що виглядав з отвору горища.
- Це ж хто у вас ловить рибу?
- Я, - застилалась Ольга. - Коли була малою, то цiлi днi талапалась у
водi, а побiльшала - так тiльки вечорамж, щоб люди не смiялися. Мама
називала мене несамовитим забрiдчиком.
Вiн заходить у звичайну селядську оселю а татарським зiллям на глинянiй
долiвцi, з лавами попiд стiнами, з чорним хлiбом i сiльницею на столi, з
рушниками i старими iконами на стiвах. Матерi вдома не було.
- _Вони в колгоспi дояркою працюють. Уже й погнали табуни на схiд, а
матiр усе ходить до корiв, яких нема, - сказала Ольга, кинулась у хатину i
незабаром повернулася з туго набитою полотняною торбиною. - Тут вам на
дорогу двi хлiбини, шматок сала i кiлька сушених карасiв. Хлiб я сама
пекла.
- Не треба, Ольго.
- I не кажiть такого...
- Спасибi, люба, - вiн поцiлував ?? в щоку, а вона знову схлипнула.
- Невже ви нас залишите фашисту? - I така туга була в ?? голосi, що й в
нього затремтiли вi?, а на собi вiдчув тягар провини. Стримуючи болi,
вклонився жiнцi, вклонився оселi чи святому хлiбовi, що лежав на столi, й
прожогом вийшов на вулицю. Коли оглянувся, побачив Ольгу бiля ворiт. Вона
махнула руко" i журно припала грудьми до ворiт, що одразу вибили скрип.
Отак i зосталася в його пам'ятi, а в душi залишила жаль.
За мiстком, обабiч якого стояли старi розхнлистi верби, Сагайдак
звернув у пшеницi, що от-от мали дочекатись косарiв. Кето ви дочека?тесь
тепер? I ячмiнь уже похилив золотi перунськi вуса, тiльки не журився овес,
непорушне тримаючи дзвоники волоття. Яка моторошна тиша стояла в полях!
Нiде ж нi лялеч"и, навiть перепiлка не обiзветься: теж, напевне, чу? лихо.
Бодай нам нiколи не знати тако? жнив'яно? пори, тако? жнивовицi...
Уже вечiр мiняв синю кирею на темну, коли Зiиовiй Васильович дiстався
до сво?? ново? оселi, що не знала, куди ?й приткнутись: чи до села, чи до
дiброви, чи до дугу, за яким аiтхала пригасла рiчка. Бiля хати стояв рядок
плакучих берiв, вони поспускали вiти иа воринвя, сама ж хата мала двое
дверей - одиi на подвiр'я, другi - на вулицю. Вiн зайшов на зелений
споришевий двiр, де бiля дровiтнi лежав старий вербовий човен, у
розщелинах його засихало якесь непримхливе зiллячко. На рiчцi бухикнуло
весло, злякано писнув кулик, а над головою, прямо до вечiрньо? ЭДрки,
пролетiв табунець качок.
Тихо-тихо на землю скрадався сон, а що буде аавтра з тобою? З городу
нечутно вийшла ще не стара жiнка з котиком струдженiй, зазiленiй руцi. В
кошику червонiла перша молода ртопля, йоржилися першi бiлоиосi огiрочки.
Отак колись вишла з городу i його мати, радiючи першiй картопельцi, першим
дочкам.
- Прийшов? Здорожився? - запитала, як близьку людишу, iо усмiхнулась
прив'ялими устами, зiтхнула, i зiтхнула аа ги вже невидима вода. Чи то
людина зiтхав, як рiчка, чи як людина?
- Прийшов, Ганно Iванiвно. Не проженете?
- Удвох буде веселiше, хоча тепер не до веселощiв. Сiдай на призьбi,
вiдпочинь, а хочеш - до хати йди. Я зараз картопельки з шкварками
приготую.
Надивившись на соняшники, що тiльки-тiльки розплющили золото цвiту, вiн
походив городом, потiм подався на луг, запам'ятовуючи всi ходи до лiсу.
Темна безмiсячна нiч упала на чорнолiсся i соло. Л завтра в цю пору
прорiжеться молодик. I де, чи тут, чи в лiсах, вiн побачить цей молодик?
Тривожачись, прислухався до заходу, але там було тихо, тiльки в небi
iнколи, задихаючись од натуги, важко хекали бомбовози. Кому вони через
якусь годину принесуть смерть? Випустив ??, несамовиту, несамовитий, як
iще нiхто не випускав. А що будеш потiм робити, коли вона поверне очницi
до тебе? А поверне ж, поверне!
- Ходи вечеряти, дитино, - стала на порiг Ганна Iванiвна. Як давно його
нiхто не називав дитиною, як давно вже в нього нема? батька-матерi, нема й
дружини, а, зда?ться, нiби й не жив на бiлому свiтi. Тiльки все збирався
жити, та за битвами, за вiдбудовами, за перебудовами не було часу, а час
уже й сорок лiт вiдмiряв йому, i зморшками лiг бiля уст.
Пiсля немудро? селянсько? вечерi, за якою ввесь час згадувалась його
тиха матiр, Сагайдак пiшов спати в другу кiмнату, з яко? дверi виходили на
вулицю. Поклавши пiд голову пiстолет ТТ i двi лимонки, вiн нiяк не мiг
заснути. Думалось про страхiття вiйни, про криваву рiзанину в старовинному
Львовi, яку вчинили фашисти й нацiоналiсти. Думалось i про сво?х друзiв:
як вони стрiнуть тяжкi випробування. Болiло серце i за дiтей, що
добровольцями впросились на вiйну. Надворi заспiвали, забили крилами
пiвнi, провiщаючи новий день. Яким вiн буде, цей день?
Iде лiсами пiдтоптаний Михайло Чигирин та й журиться не однi?ю журбою i
в який раз шерету? ту саму думку: чим вiн буде годувати лiсову сiмейку?
Вiйна вiйною, а ?сти треба! Як не пiдсипався до голови споживспiлки, та
хiба в нього щось вимантачиш без грошей? Навiть над казаном трусився, нiби
рiдного батька вiддавав. От i подякують тобi, дурню, не партизани, а
фашисти. Буйна в тебе чуприна, та розум лисий. На?в на казенних харчах
баняка з колесо завбiльшки, а лою й росинки не випало на тво? баранячi
мiзки.
Не досварився Чигирип з прицюцькуватим у його кабiнетi, то мовчки
досварю?ться у лiсi i навiть кулака показу?, а потiм опам'ятову?ться. Воно
то все так, але де нагибати якийсь запасець? Мимоволi згада?ш пiсню: "Коли
б я був полтавським соцьким".
З синiх одяганок неба вже випадала роса, коли вiн дiйшов до
Магазаникових володiнь i в подивi зупинився: уся лiсникова обора була
напакована дорiдною худобою, на бiлiй шерстi яко? мало не подзвонювали
золотi латки. Де ж у цього пiдсвинкуватого дiдька набралося стiльки добра?
Чи не з учорашньо? череди, яку бомбили нiмцi? Таки з не? - з усього видно.
А бiсiв Магазапик i наскочив па не?, вiп пiде по попустить пi свого, пi
чужого. Тодi не попустим i ми.
Позиривши довкола, Чигирин усе ширше i ширше почав колесувати навколо
обори; отак обережненько докружляв i до лiтняка, з якого почув чаркування
Магазаника з якимсь дiдьком. Кому вiйна, а ?м, безсовiсним, торг. Чи не
попсую вам його?
Чоловiк навiть повеселiв, подумавши, як завершиться торг хитрунiв, i
скрадливо пiшов до обори, тут вiн вийняв з не? двi воринини та й почав
тихцем виганяти худобу. Видать, тепер не доведеться йому йти додому, бо
хто ж буде доглядати корiв? Та якось тиждень переб'?мося в лiсах, i не
такого було на вiку, - пуска? посмiшку в сивi вуса. От жаль тiльки старо?.
Вона ж його жде сьогоднi. Не дочека?ться до пiзньо? години, то й почне
побиватись, виходити на подвiр'я до двох тополь бiля ворiт i знову
плакати, як i в двадцятому роцi, коли вiн, прибiгаючи з лiсiв, ще
наспiвував ?й, що вона найкраща...
I чар далеких рокiв огорнув чоловiка, дарма що вiн iшов постарiлим
пастухом за вiдбитою худобою...
У пiзню вечiрню годину пiдпилi Магазаник i Кундрик пiдiйшли до обори й
остовпiли - хоч би тобi один хвiст залишився на розвiд.
- Дивовижа!.. Що ти скажеш на таке?! - першим отямився Магазаник i
пiдозрою змiряв пронозуватого лавушника: чи не хтось iз його пiдручних
вигнав корiв? Бач, навiть двi пiвлiтри привiз. Розщедрився!
Кундрик теж з недовiрою глипав на лiсника, бо вiн i не таку може
зробити пiдлiсть, а потiм ще й насмiхатися буде, як з першого дурня.
- Оце так! - всвердлю? лавушник скошенi злобою очi в лiсника.
- Еге ж, так, а не iнакше, - промацу? його обуренням Магаааник. - Що ж
тепер робити?
- Треба по слiду пiти.
- Нападеш на той слiд уночi. От знайшлися зарiзяки...
- Хто ж це мiг нас так обдурити? - не вiрить Кундрик жодному слову
Магазаника. - I корова пропала, i, вважай, сiль корова язиком злизала.
- Та ти що?
- Та нiчого я. От що ти?..
- Спiймав; бя - розчерепив голову.
- Тiльки ж кому ?? розчереплюватй?ё Лихi, мов нечистi, вони ладнi
вчепитися один в одного, але що це дасть?
- Спасибi тобi, Семене, за гостедюбвiсть, - нарештi вичавлюб Кундрик. -
Що вже не кийшло, а грошi за сiль поверни.
Магазапик. спалахнув, але стримав себе, махнув рукою, бо хто зна, що
завтра буде.
- Добру маю кумерцiю з деким.
- Отак i я.
Вони знову повертаються в лiтняк, тут Магазаник на хвильку засвiтив
свiтло, вийняв з гамана грошi i, жуючи губи, розрахувався з Кундриком; не
грошей, а мордачiв би надавати йому, щоб у головi загудiли джмелi.
Пiдминаючи траву i туман та чехвостячи в думках лiсника, лавуншик
подався у сво? село. На шляху в темрявi бурчали нашi машини, а в небi гули
чужi лiтаки. Чи? ж машини пiдуть завтра шляхом? Ох су?та су?т. I хоч стало
людство рабом вiйни, та iидивiдуальнiй людинi треба якось жити, хоч у
норi, а жити.
Добравшись до села, Кундрик пiшов не до сво?? оселi, а в крамницю,
вiдiмкнув ?? i тiльки тут почув якусь полегкiсть за цей важкий день: вiд
його турбот лавушника вiддiлки- дух оселедпiв, ремеяю, краму, печива,
цукерок, смоли - уевого того, у що вiн вростав десятки рокiв. Он тi дерева
за вiкнамх вростача " землю, а вiн у густi насто? крамницi. Щось тепер э
?? утроб" моакна й перетаскати додому, бо хiба не видно по всьому, що
завтра сюди принесе нових господарiв? Сила силу ломить! Та яка сила!
Гiтлерiвцi ж нiби за приватну власнiсть. То чом би i йому не мати
приватно? крамницi? Тут вiн показав би свiй хист, бо за бiльшовикiв уаееь
час доводилось, тремтiти над хитрощами вичавленою копiйкою. Що тiльки
Ольга заспiва?? Зразу ж в'?сть: "Перекотиполе е ззвае справжнього
корiння..." А далi почне збиратися до матерi. Нема гiршого, як iдейна
жiвка в хатi.
IX
У досвiта з рiчки ириишов такий туман, хоч ножем рiж, i заскрипiли пiд
його вагою старi кiсточки вдовиного ганку. А може, то лихо вже пiдходило
до оселi? З цi?ю тривожной Думкою Сагайдак i в сон увiйшов, i до нього
повернулася молодiсть, i тi шляхи, i тi конi, яких уже нема, та ними ж вiн
з шаблею в руцi проскакав вiд Дiнця до Збруча.
Коли Зiновiй Васильович прокинувся, в його кiмнатi стояла бiла, як
бiль, Ганна Iванiвна. Вiдчай тiпав зморшки на ?? обличчi, обезкровленi
вуста.
- Що?! - скрикнув, схопився з дiжка.
- Нiмцi про?хали селом. На мотоциклах... - i заплакала.
- Самi бачили?
- Сама. Веселi такi, щось кричать, на губиих гармошках грають.
Смiючись, забили з десяток курей i по?хали .далi. Що ж ми тепер .будемо
робити?
- Недовго буде веселитися наш ворог. А вас, Ганно Iванiвно, я -попрошу
не ночувати тепер дома.
- Це ж чого?
- Я i в громадянську вiйну воював. Зваю, "кiльки зазвали горе тi, хто_
допомагав аам._ Отож, удень ва собi господарюйте, а ввечерi - до донька.
- A_ xdq я скажу ?й?
- Скажете, a_ тепер бо?тесь самi ночувати. , - Зли буде по-тво?му. Пiду
ще на розвiдний, бодай нiкому не .ходити на вих. - Вона вiдчинила дверi,
сторожко стала ва порозi. - Чу?ш, як гуде ва шляху? Аж землi важко. То вже
гарлсата або танки пiшли.
Завмерши, вiн почув рокотання чужих машин I_ все одно не .вiрив, що
вiдтепер його земля ставала полонянкою, що на?хали вороги вiдбирати в
людей неодiймане. I стогнала душа вiд смутку та безсилля...
Отак минув страшний тиждень, коли день був не днем.аиач не бачю. Ночами
вiн усе поривався пi?и в лiси, а днями метався клiтках оселi, не знаходячи
собi вiд журби i болючих думок мiоня. Наступив i новий тиждень. Уве Гайна
Iванiвна пiшла ноiати до доньки, а вiн, як неприкаяний, тинявся вiд вiква
до iа, припадав гарячою головою до шибок, придивлявся ;де молоду - i знову
мiрив кроками свою кiмнату. Пора б уже сдам, та по приходить соп до нього,
як приходив у громадянську пiвну. Тодi вiн мiг заснути i в сiдлi, i на
дощi, i в снiгах. Що то молодiсть!
Несподiвано вiд села почув гудiння мотора. Сагайдак одразу схопився за
зброю, всунув у кишенi лимонки i прикипiв до вiкна. На вулицю в'юнко
вискочила темна машина, вона легко добiгла до вдовиних ворiт, майже
притерлась до них i зупинилася. Вистрелили дверцята, з них вистрибнуло
чотири постатi: тро? вiйськових у високих кашкетах, четвертий у
цивiльному.
"Зрада!" - молотом гупнуло ?дине слово. I не переляк, а страшне
обурення охопило Сагайдака. Вiн трохи вiдхилив голову од вiкна, пильно
слiдкуючи за тим, що робилось на вулицi.
Без метушнi тро? навзгинцi увiйшли на подвiр'я, а четвертий з автоматом
пiшов до дверей, що виходили на вулицю. Цього вiн не зачепить, бо, поки
вiдчинять дверi, його скосить з автомата. А тро? вже стало на порозi й
прикладами так загупали в дверi, що в хатi забряжчали всi вiкна.
- Вiдчиняй, партизан! Вiдчиняй!
"Зрада! " - знову било в голову те саме слово, i серце почав стискати
холод. Одначе спокiйно, на диво спокiйно вiн став у сiнях, лiворуч од
дверей, i чекав, коли вони вiдскочать чи злетять iз завiсiв; пальцi до
болю впиваються в рукоять пiстолета.
Ще удар. На нього посипався тинк. Сагайдак пригнув голову, щоб не
запорошити очi. Ось хряснув, зламався дерев'яний засув, вiдскочили дверi,
i в рамцi одвiрка хитнувся молодик, заворушилися три постатi: двi з
автоматами, а третiй з голими руками.
Майже не цiлячись, Сагайдак вгатив у них цiлу обойму. Почувся стогiн,
лайка, зойки i глухе падiння тiл. Вiн перескаку? через них, зачеплю?ться
за чийогось картуза, мало не пада?, далi натика?ться на старого човна i
кида?ться на городець, за яким спросоння зiтха? вода. Позаду озвалася
автоматна черга, а далi - розпачливий крик. Напевне, той, що стояв на
вулицi, побачив сво?х.
Сагайдак зупиня?ться бiля соняшникiв, переводить дух. I тiльки тепер
його пронизу? холод страху: а що з усiма партизанами? Чи й на них отак
полюють, як на нього? I нiчим же, нiчим вiн не може допомогти... Нi, може!
Повинен! Зна? ж вiн адреси деяких партизанiв. Негайно до них! Найближче
звiдси до вчителя Ярошенка. Отож, до нього.
На вулицi загурчала машина, ?дь на зламану голову!
Через пару годин Зiновiй Васильович добрався до невеличкого,
розкиданого на глинястих горбах села, що славилось яблуневими садами.
Мертва тиша стояла довкола: нi тобi людського голосу, нi пiснi, нi навiть
собачого валування. Тiльки бiля греблi несмiло озивалася вода, неначе й
вона боялась когось.
З пагорба в долинку, а з долинки на пагорб пiдiймався, бiг вiн до
школи, де жив Ярошенко. Ось i шкiльне подвiр'я, i чотири кутпик молодих
тополь, i пришкiльпий будинок для вчителiв... i моторошне жiноче
голосiння.
"Зрада... Кундрик..."
I невже на бiлому свiтi не стало красеня Iвана Ярошенка, що так снив
партизанською геро?кою? Та не з геро?кою, а з чорною зрадою зустрiвся ти.
Забирала вона найкращих людей колись, забира? й тепер.
Хоча все вже було зрозумiлим, одначе вiн пiдходить до вчителевого
будинку i в двох вiкнах бачить тьмяне свiтло. В кiмнатi на столi блима?
свiчечка, а за столом надривно плачуть двi жiнки - стара i молода. I нiхто
вже не втiшить ?х, нiхто, тiльки, можливо, час якось зарубцю? болi.
Вклонившись жiнкам, Зiновiй Васильович рукою витер очi i повернув з
шкiльного подвiр'я. I знову - з пагорба на долину, аз долини на пагорб iз
тi?ю ношею горя, яко? б нiкому не носити.
Дарма що вже бринiв свiтанок, вiн попрямував до села Демка Бойка. Не
криючись, увiйде в село, бо iнакше не можна. А перестрiне яка погань, то
зажуриться вона i ?? рiд. Вiн розумiв, що не повинен ризикувати, розумiв i
йшов назустрiч небезпецi.
Нiхто його не перестрiв край села, видко, нова влада ще не встигла
перехопити дороги сво?ми псами. Вже зiйшло сонце, коли пiдiйшов до оселi
Бойка. Вiдчинив хвiртку i помiтив у катразi сивого-сивого, неначе вiн з
яко?сь казки вийшов, дiда. Ступив кiлька крокiв i тяжко зупинився: старий
з фуганком у руках рiвняв посизiлу, бозна-коли зроблену труну.
Неймовiрним зусиллям Сагайдак вiдiрвав ноги вiд землi й пiшов до дiда.
В трунi, окрiм стружок, вiн побачив зерна жита. Очевидно, труна колись
була зроблена для старого, а поки вiн жив, у нiй, за давнiм звича?м,
лежало зерно для старцiв та знедолених людей.
Дiд почув кроки, оглянувся, у вилинялих очах, у зморшках, у позеленiлiй
бородi його стояв сумний осмерк. Вiн поклав почорнiлий од часу фуганок на
стiлець, пильно подивився на Зiновiя Васильовича, зiтхнув.
- Ти до мого Демка прийшов?
- До Демка, - скинув картуза Сагайдак.
- А його вже нема! I не буде нiколи. Сьогоднi фашисти убили... I голос
його вбили. Думалось, поховав Демко мене, а маю ховати я його. То хiба ?
правда на свiтi? - Старий заплакав, тихо, без голосу, сльози його падали
на бороду i в домовину на зернята жита, якi теж пiдуть у могилу.
Мовчки заплакав i Сагайдак, чуючи, як пекельний мороз пластiвцями
наповза? на серце i голову. Навiть сонце не могло вибити з нього
холоднечi. Щось треба було сказати, чимось утiшити стаpoгo, але безсиле
слово i втiха в годину скорбота, в годину прощання. Та й уста не слухались
його - холод кригою лiг i на них. Вiн обiйняв старогб, притулився до його
сивини, вiдчув вологiсть ?? i швидко пiшов городом, де буйно аеленiло i
цвiло цьогорiчне сумне купало.
Невже страшна зрада забрала усiх його побратимiв, невже вiн не побачить
бiльше нi мудрого Чигирина, нi завальних блвзнят Гримичiв, нi отряхуватого
Бересклета, нi незворушного Саламахи? Нi, нi! Хтось поввиеи врятуватись iз
вих. Чигирина не так легко обдурити, а Гряммчi збирались у цi двi
роздобути конi, тотаику i станковий кулемет... Сагайдак вилiтав руку в
чуприну, хоче скинути з голови холод, а в мiзок у який раз гупа? те саме:
"Кундрик! Кундрик!" Сьогоднi ж вiн добереться до нього. Сьогоднi. I не
Кундрика, а засмучену Ольгу побачив перед собою. Теж _судьба, ве
позавидуап...
З городiв Сагайдак вибрався в поля, знайшов у високих житах стежину i
пiд дрiмотним колосом пiшов до дiброви, щоб звiдти добратись до того села,
що, як рада, тепер бошжо йому i дивилось на нього жiночою скорботою.
Колоски торкалась його плечей, обличчя, немов хотiли втихомирити i не
могла втихомирити стрвждаввя людяна.
Через дорогу вройшхя явi жiнки а оерваив ва ияечах, потiм прокурiла
иiiвевька машииа, в якiй ва двiиких сядiло тадька солдатiв в автоматами
поперек грудей. По чвесь добро чи по чиюсь душу ?дете ви? А далi пiшла й
та дорога, що веяа до Ольжино? хати.
Ось уже й зазелеаiв той низинний луг, за яким починалось гибле болото,
ось вигулькнув i дерев'яний мiсток, обабiч якого розхилисто стояли старi
верби. Але чого так непоко?ться гайвороння над нхмв? Сагайдак сторожко
зупинився край поля, придивляючись i до мiстка, i до верб, i до
пересохлого путiвця. Наче нiде нiкого. А що то на нарiст бiля крайиього, а
сухим верхом дерева? Ще пройшов галька крокiв. Невже це лтадана прив'язана
до стовбура? Так воно й ?. Тодi мерщiй до не?.
Не доходячи до мiстка, вiн вражено зупинився: до старо?, а
розтрiсканою, напiвмертвою коро" верби був прив'язаний мертвий Кундрик. З
його спотвореного рота вибивався шматок брудно? ганчiрки, а з ши? звисала
дощечка з якимось написом. Виходить, хтось таки розiбрався у кручених днях
кражвика. Але хто? Сагайдак ще ближче вiдiйшов до лавупшика, який
черевиками впирався в кореневище дерева, от тiльки голова ве здала опори i
зависла на грудях, що тримали на собi якийсь даиiр. Сагайдак авужув зiр,
щоб не бачити спотворевого обличчя i брудно? ганчiрки. В очi кидаються
лiтери - пашi в нiмецькi. Так це ж право, видане новою владою Кундрику
тримати приватну крамницю. Приватну! Ось за яку плату ти загубив людей i
сам здох, неначе щур, - лягав сутiнок на обличчя Сагайдака.
Позаду почувся простуджений хрип чи клекiт. Сагайдак обервувся. На краю
мiстка стояв, спираючись на герлигу, у високiй баранячiй шапцi i порудiлих
чоботях засушений, хирлявий дiдок, один iз тих, що все життя чабанували в
степах. Вiн мав виразнi, з вологiстю очi, а поверх його легко? шпакувато?
бороди гарно лежали ще з темiнню корiнцi вусiв.
- Дивишся на грiх? - запитав старий.
- На страшвий, - кивнув головою Сагайдак.
- Таки страшний, - i повiв герлигою в бiк Кундрика. - Усе жкття
хитрував, жирував, пiдвiшував та ?в людей оцей колотввк. Аж усьому й
кiвець надходить - зкайшла його кара.
- Дiдусю, ве зна?те, хто його?
- Пита?шся, хто його порiшив? - пильно-пильно подивився ва Сагайдака. -
То це вже все село звав... Сьогоднi ж, тiльки сонечко зiвявю, вiдкрив
Кундрнк свою власну крамницю. Дочекався ?? при Гiтлерi. Ось торгу? гаспид,
в'юном вививавться та вихиту?ться мiж людьми, пiддобрю?ться крадеввм
крамом, навiть у борг дав, а боржникiв, у широку книгу запису?. Аж тут до
його лавки вахопилася свiженька тачанка, а з не? зiскочили два - око в
око, й Кув у чуб - однакових парубки, - брати чи близнюки, i при ору, та й
зразу до Кундрика. Побачив той ?х - i щелепа вiдвалився, i очi ва лоба
полiзли, затрусився дiдько та й навтiкача у чорнiдверi. Там його хлопцi в
чотири руки перехопили, скрутили, виволокли в крамницю i заходилися
витрушувати кишенi.
- Не шукайте грошей тут, вовн там, - показу? окосiлнми очима Кундрхк на
прилавок.
Але це було непотрiбно було хлопцям. Ось вони витягли важко документик,
розкрили, глянули на нього. Потiм обчекали Кундриковi морду:
- Таков у мочемордiе, що вiдразу почало напухати.
Гвйзин тiльки зойкнув i лантухом повалився братам у ноги. ?? з_ огидою
вдарили його носаками, а всiм, хто був у крамницi, доказали етраиэний
папiр.
- Люди, не посвiдчення темного агента гестапо.
- Та?мяого, - здригнувся Сагайдак.
Еге ж, еге ж, та?много. Виходить, за цей iудин папiрець i за iмницю
Кундрик продав партизанiв. Люди й скрикнули: "Умерть його!" А падлюга ноги
хлопцям почав обiймати i голосити:
- Простiть i помилуйте. Не по сво?й волi вийшло у мене, не по сво?й...
- Говори, по чи?й! Хай послухають усi. На колiнах Кундрик почав
сокотiти:
Х
- При?хали ж за мною на машинi гестапiвцi та й повезли до себе. Кинули
там у якусь голу кiмнату, замкнули ??, а самi кудись пiшли. Стою я, паче
па вогнi, свiжi грати оглядаю. I враз iз пiдземелля чую такi зойки, такi
скрики, що все в менi почало обвалюватися. Аж згодом, коли донесхочу
наковтався жаху, вiдчинилися дверi i увiйшли тi самi гестапiвцi з якимось
чином, що мав на грудях чорний хрест.
- З вами буде говорити шеф гестапо, - пояснив менi тлумач. - Як скажете
хоч слово неправди, - опинитесь там, - i ткнув пальцем у пiдлогу. - Туди
приходять, але звiдти не виходять.
Глянув я на шефа гестапо - i мало по вмер: на його чоботях Тремтiла
свiжа кров. Вона й доконала мене... Потiм вже я почув, що вiд шефа навiть
жiнка утекла, - не змогла бiльше змивати нещасну кров з одежi i чобiт...
От страхом i витягнули усе з мене.
- I агентом гестапо став зi страху?
- Авжеж. 'Я iз тих, хто розчавлений страхом... Простiть i помилуйте, що
не маю чогось геройського. Я ще згоджуся вам. Усе мо? добро забирайте
задарма...
I тодi люди вдруге сказали:
- Умертвiть його!
Наче падло, виволокли хлопцi за руки та за ноги лавупшика з крамницi,
розгойдали, кинули на тачанку, а тут i порiшили його прокляте тiло i душу.
"Близнята Гримичi судили зрадника! Виходить, живi хлопцi!"
- Дiдусю, а де ж тi завзятцi подiлись?
- А хто ?х зна?? Та дума?ться: полетiли карати ворогiв. Як вiтри,
полетiли... А ти ж, сину, здалеку?
- Здалека, дiдусю.
- Переверта?ться тепер народу. Як не ма?ш пристановища, заходь до мене.
Ми тобi з старою чабанських галушок зготу?мо, а потiм вiдпочивай у хатi
або в клунi на сiнi, саме привiз його з лiсового вичистка - суницею i
ромашкою на всю вулицю пахне.
- Спасибi, дiдусю. А ви Ольгу, що за Кундриком, зна?те?
- Чом не знаю. Славне, справдешн? дитя. Билась, билась, як риба об лiд,
з цим Кундриком i покинула його. Та й хiба в нас може любов ужитися з
ненаситством? То й пiшли до мене, до мо?х галушок, до мого помiчного
зiлля. Я теж трьох синiв на вiйну вiддав, тепер тiльки i чую плач ятровок.
- Дiдусю, а як вас звати-величати?
- Зовуть мене Миколою, а прiзвище з дiда-прадiда маю - Чабан, бо
вiдвiчно i довiчно ми чабани.
- Чого ж довiчно? - здивувався Сагайдак.
- Бо поки ? сонце у небi, доти повинен бути й чабан на землi, - сказав
старий. - I хоч мiй старший син аж кандидатом наук став, а теж не забував
нi батька-матiр, нi степ, нi чабанiв. Вiд раннього ранку i до вечiрньо?
зiрницi гуде, вгина?ться, стугонить, стогне i осiда? чорний шлях. На схiд
поспiша? чуже вiйсько, чужа пiсня, чуже залiзо. Наробили ж його, наробили,
та все людям на погибель.
Вийде обережно з лiсу Семен Магазаник, гляне, що робиться на шляху, i
не ма? вiд цього нi крапелиночки спокою, i не зпа?, де йому тепер
домувати: в лiсах, у селi чи перебратися на колишнiй хутiр, де й досi
родять напiвздичавiлi яблунi i наспiвно перечищаються води. В лiсах тепер
страшно, з хутора можуть прогнати, а жити в селi - на виднотi - теж мала
втiха. Що воно буде з нами, грiшними, i з безталанною землею? Аби хоч
одним оком можна було зазирнути в час, що прийде. Усяк про нього .мав сво?
здогади, усяк по ньому сi? сво? думки та сподiванки, тiльки нi мудрий, нi
дурень не зна?, хто стане женцем.
Ось нещодавно за?жджав у лiси натоптаний злобою "провiдник", який
поспiшав кудись обiйняти посаду начальника районно? допомiжно? полiцi?.
Жеручи потраву, вiн повчав сво?х двох поплiчникiв i господаря, що тепер
прийшов час сильних i нещаднихваршiв.
Тобi,прислужанку та вiшальнику, може, й потрiбнi сильнi варяги а менi
,вони нi до чого, бо вже бачив, як цi варяги з гиком били курей iз
автоматiв стрiляли у найбiльший вулик.
Отож пасiку довелось завезти до бортiв, курей вударнi, а корiв i
ялiвняк загнати в нетрi. Та чи заховали усе? Не було спокою за
бiльшовикiв, нема його й при новiй владi. То тiльки шляхетний недогарок
Безбородько усi сво? надi? покладав на фюрера. Йому я Магазанику, лiта
обтрусили надi?, i вiрив вiн не людям, не можновладним i не владам, а
тiльки тим грошам, з яких i час не вибрав золоту душу. Оце i усе, що
свiтило дому тепер. Видать, лiта!
На заходi передвечiр'я одяга?ться в зеленаво-золотi ризи, а шляхом ще
гуркочуть i гуркочуть машини, аж землi важко - i вiд голiс, i вiд
гусениць, i вiд чаду.
- Визволителi! - водночас iз насмiшкою i острахом каже в думлiсник. - А
де вашi батьки, що "визволяли" Укра?ну у вiсiм?дятому роцi? I вони, i ви
дали таку волю смертi, що й самi вiд не вiдкараска?тесь. Так воно завжди
було. Але що тепер робиз собою? Що?.. Пора, пора, чоловiче, самiтником
зашиватися на вiдлюддя, на пасiку, доглядати бджолу та ставити свiчку
перед богом за вiдпуск грiхiв, бо, як видно, не для тво?? голови оцей
крутiж... Ось тiльки за якi грошi тепер продати мед? За папероиi страшно,
а золото мало хто ма?. I над цим, поки живеш, треба сушити голову".
На подвiр'? заскавулiв кундель - певне, хтось iз сво?х навинувся.
Тiльки хто? - кида? обважнiлi очi на дорогу, що пророста? синню.
З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина - неквапом несе
високi втихомиренi груди - оту спокусу, без яко? теж не проживе чоловiк.
Ось iз ким вiн буде вечеркувати, прислухаючись до зчуженiлого шляху i
свого неспокою.
- Що тобi, Василино? - придивляючись до обведеного смутком обличчя,
пита? постарiлим голосом.
- Тяжко, Семене, - зiтха? жiнка, зiтха? вагота ?? персiв, на яких не
спочивало нi одне немовля, а тiльки, певне, спочивали кучми чоловiкiв, хоч
i божиться молодиця, що нiкогiсiнько, крiм вього, не мала. Так вiн i
повiрив, коли сама зваба завжди прозирала з ?? округлого i досi гарного
обличчя, коли в низькому голосi озивалося саме жадання утiхи. - Тяжко, -
знову зiтхнула Василина.
Лiсник скривив уста i, не подумавши, бовкнув:
- Яким це побитом i тобi тяжко? Тво?х же дiтей нема на вiйнi.
- Осоружний! Так людськi е! - несподiвано спалахнула Василина, круто
обернулась i швидко пiшла не до лiсниково? хати, а назад, у село.
- Ти куди проти ночi?! Яка тума запаморочила тебе? - здивувався,
обурився Магазаник. I, не почувши вiдповiдi, кинувся навздогiн ва жiнкою.
На галявинi зупинив ?? i захекано спитав: - Нащо тобi ця дражливiсть?
I вперше непримиреннiсть i зневага до нього блиснули в отих очах, якi
завжди несли йому то загадковiсть, то хмiль любощiв.
- Прiч з дороги, обридливий! - вiйнула, зашелестiла спiдницями й
обiйшла його, мов зачумленого.
- I чого це такою за?дливою стала? - ще хоче зупинити ??.
- А того! Був ти Чортом зi свiчечкою i тепер зостався ним! - спересердя
вiдрiзала вже з-за плеча та й гордо понесла помiж деревами гнiв i злiсть,
а не любощi.
Отi слова про Чорта зi свiчечкою придовбнили чоловiка. Звiсно, вiн знав
про сво? прiзвисько, але щоб почути його вiд пiдложницi, - такого ще не
бувало. Попереду затихають кроки Василини, та не затиха? всерединi образа
i неспокiй.
I отут, у розiмлiлих лiсах, у яких ще не онiмiли чужi машини, вiн знову
згадав зеленооччя Марi? i сво?? доньки. Де вони тепер? Розшукати б ?х та й
забратися втрьох у затишний закоморок, подалi вiд вiйни, вiд гризнi, вiд
полiтики. Так хiба ж пiсля всього пiде до нього Марiя? Теж тобi вiдрiже,
що й чорт на старiсть iде в ченцi. От якщо вiйна вб'? ?? чоловiка, тодi
бiда й пособить менi. Вiд цi?? думки мимоволi здригнувся - справдi, так
може подумати тiльки бiс.
З галявини переходить в урочище, до живуть борсуки. Тут у голодний рiк
вiн закопав грубi тисячi, що вторгував за картоплю. Потiм за цi тисячi
тихцем накупив золотих червiнцiв, якi теж заневолив бiля борсукiв. Ще е в
нього сховок, де нещодавно стояла пасiка, а третiй скарб спочива? в
деревинi хати, що сто?ть у селi. Дая нього тепер треба знайти iнше мiсце,
бо хiба в такий час довго хатi стати попелищем? Ех, су?та су?т, а спокою i
досi не мав свiт.
Коли лiсник пiдходив до сво?? оселi, на дубi, вмощуючись на нiч,.
простудливо керкнув старий кульгавий ворон. Надокучив вiн, особливо в
передгроззя, сво?м скрипучим голосом, але й убивати його тож не хотiлось,
бо досвiтком не пiвнi, а цей старий вiщун завжди будив Магазаника.
Пустищем тепер стала його селитьба. Навiть старий Гордiй sb_
залиша?ться тут на нiч, хоч i давав йому пiд ночiвлю другу воловину хати.
То в клунi гибiв, а зараз i в хатi не хоче вiдпочивати.
I, наче почувши його думки, з лiсу озвався низинний голос дiда Гордiя:
- Семене, ти вже обляга?шся?
- Т" збвраюсь. Як це, нарештi, ви надумались проти ночi прийти? -
насмiшкою насочу?ться слово Магазаника.
- Хiба ж нова влада' не заставить? - бiлiючи полотняними шатами, старий
пiдходить до лiсника, простяга? важку, вироблену руку, шкiра на
нiй,тверда, шершава, наче кора на деревi, а пахне душко.
- Нова влада вас послала? - диву?ться i насторожу?ться Магазаник.
- Атож. Дожилися, що й борщу нема чим посолити. От i приiабанився до
тебе - вiдпусти трохи солi, ти ж, нiвроку, заiсся нею.
- Доведеться вiдпустити. Ви сьогоднi вже ночуйте у мене - Та ж половина
домiвки пусту?.
- Тепер, мабуть, пiвсвiту пусту?, - зiтхнув старий. - Та коi хата
Гiтлера стане пусткою.
Хоч довкола нiкого нема, а лiсник сторожко огляда?ться, новi страхи в
душi.
- Ви вже вечеряли?
- Вечерни. - Гордiй поглянув на небо - яку погоду воно вiщу?? - Я ще
пiду до коней, а потiм спати.
- На лiжку Стьопочкп лязкстс, дверi зi; не зачипяйте.
- Гаразд.
Вечiр знiмав з вiкон сизу барву, i вони темнiли, немов крила
гайворонiв. Магазаник причинив ?х грубими вiконницями, з яких залiзо
проходило аж в хату i там для безпеки бралися гайками на рiзьбу. Незабаром
прийшов дiд Гордiй, покректуючи, почав умощуватися на лiжковi Стьопочки.
Магазаник причинив дверi до сво?? половини.
Тихо i сумно в його оселi, де по всiх кутках ча?ться самота. Хоч би
Стьопочка погалаганив тобi чи Василина зашелестiла смiхом i спiдницями. I
який гедзь укусив молодицю, коли саме так потрiбнi ?? заспокiйливе слово i
принада? Магазаник пiдходить до мисника, витирав сiрник, запалю? свiчi в
мальованому свiчнику: може, хоч святий вiск вiджене од нього недобре
передчуття i страхи. Що ж, чоловiче, ча?вся ти в лiсах, а тепер годi - час
пере?жджати до тi?? хати, де й досi в негоду стогнуть половецькi i
скiфськi камени.
Iз свiчником вiн пiдходить до дзеркала, в глибинi його бачить якiсь
непевнi, нiби чужi очi, непевний одблиск гiрко? посмiшки i нерiвно
прооране лiтами чоло, - у зморшки вже й посiяти щось можна. Ця думка
страха? лiсника, щоб вiдiгнати ??, вiн швидко iде до старовинно?, з
червоного дерева шафи: тут тiсно збилася людська мудрiсть. От що тiльки
вибрати з не?? Може, бiблiю? Та, певне, й передпотопове письмо не
заспоко?ть зараз сум'яття душi. Краще того дивака, що Дон-Кiхотом зветься?
Час уже всюди пiдстрелив тво? вiтряки, а ти й досi живеш у пам'ятi людей.
I королiв, i царiв обскакав на сво?й сухоребрiй шкапинi, i фюрера
обскака?ш.
Лiсник витягнув зачитану книгу, пiдiйшов iз нею до свiчника, а в цей
час надворi люто озвався кундель, далi лунко загупали копита, заскрипiли
колеса, загалакали чи?сь голоси. Несе якихось приблуд на вечерю або
ночування. Магазаник кинув книгу на стiл, схопив дробовика, вiдсунув
залiзнi засуви i сторожко вийшов iз хати.
- Хто там проти ночi нахопився?!
Бiля ворiт заворушилися двi постатi, трохи далi срiбно подзвонювали
упряжжю конi, i ще хтось гойднувся за ними, протикаючи темiнь цiвкою
рушницi.
- Пане добродiю, ув'яжи свого вовкодава, бо навiки вкладемо його!
Магазаника здивувала не так погроза, як оте "пане". Вже й вiн на
панство переходить.
- Хто ж ви такi проворнi?
- Полiцiя!
От i притьопала нова влада. Чого ?й тiльки треба? Магазаник ув'язав
кунделя, що почав чогось скiмлити i скавулiти, потiм пiшов до ворiт, ?х
уже ногою певдоволено вiдкидав кадубастий присадень; обличчя в нього
драгле, кругле, як решето, i подзьобане вiспою теж, мов решето. За ним
сторожко, з гвинтiвкою напоготовi стояв хирлявий капловухий недомiрок,
його видовжений вид був чимсь середнiм мiж кiнською головою i глеком.
- У тебе, пане, нiкого нема з чужих? - пiдозрiло захрипiв решiтчастий,
в нашорошених буркалах його стояло одне зловiстя.
- Нема. - "Ну й мордоворот. Хоч би вночi не приснився!"
- А, опрiч тебе, хтось ? в господi?
- Сгара людина.
- Дивись менi! - перетрусив усiм сво?м драгливим решетом недовiру. -
Коли що до чого - вiдразу обiтнемо душу, тут ?й i капець!
Мова мурмила обурила Магазаника:
- Смерть у кожного за плечима ходить.
- Перед очима теж! - бовкнув глекуватий недомiрок. - Прошу, пане, веди
в свiй барлiг.
У супроводi двох приблуд лiсник поволеньки пiшов до хати. I тiльки тут
вiн побачив, що новоспеченi полiца? були одягненi не в форму, а в якесь
шарпоття, лише на рукавах свiжiли стрiчки в написом "шуцманшафт".
Пильноокi гостi обникали i одну i другу половину хати, пiдозрiло оглянули
дiда Гордiя, понишпорили у ванькирi, навiть подивилися пiд пiч, а потiм
мовчки вийшли на подвiр'я. Через якусь хвилю до оселi пришелепались i
стали на порозi двое цивiльних: один - високе i носате дебелище, що аж
зiгнулося, аби не набити лоба в дверях, а другий - засушений, a запалим
ротом i такою сiткою зморщок, яка, не помирившись iз обличчям, нiби
вiдтискалась од нього.
Глянув Магазаник на здорованя в свiжому, з полиском костюмi, у свiжiй
сорочцi-чумачцi i не повiрив собi - перед ним, вимитий, пiдстрижений,
напахчений тяжкими парфумами, прискаливши око, картинно стояв i посмiхався
синiми устами Оникiй Безбородько. Де ти взявся, лиховiсний?
- Пiзнав, пане i добродiю найшановнiший? - I наче в дубовi затули забив
смiхом: - Го-го-го...
- Оникiй! - зiтхнув господар. Таки не вхопили чорти бiсового викрутня,
з якого що в ту вiйну почалось його грiховоддя I полювання на грiшну
копiйку. Знову захугувало в головi все давньоколишпс страхiття: i
шибспицi, до яких стояли чергою приреченi, i свiчi на поминальних хлiбинах
старого Човнара, i мати з дитям. У горлi скипiлись слова, i вiн тiльки
спромiгся повторити: - Оникiй...
- Оникiй Iванович, - гоцоровито поправив Безбородько: хай дрiбнiшi не
мають його запанiбрата; вiн пiдiйшов до розгубленого лiсника, простягнув
заволохачену лопату руки. - Здоров, здоров, пане добродiю. Як ся ма?ш
нинi? Пiдскаку?ш чи нишкнеш?
- Ет, живем, аби день передй-ювата, - невиразно промимрив Магазаник.
- Чого се тако? сумно? завiв у рiк воскресiння Меркурi?в?
- Менi б краще мати рiк не Меркурi?в, а тих святих, що. вмiють
торгувати.
Безбородько показав у посмпящ постарiлi бобини зубiв:
- Гарно, гарно сказав. А ми до тебе, добродiю, з офiцiйним вiзитом.
- Аж з офiцiйним? - не зна?, що вiдповiсти невчасному гостю, який мiцно
вчепився в його долоню. Отак i за душу вчепиться.
- Еге ж! Насамперед знайомся, - кивнув головою на млявоокого прибульця,
у чуперi якого поблискував мороз. - Крайсагроном Гаврило Рогиня.
- Гаври?л Рогиня, - скривився, немов од зубного болю, крайсагроном, -
видно, не любив, коли споневажали його iм'я.
- Не вмер Данило, то болячка задавила! - знову вдарив у затули смiху
Безбородько i нацiлився текучего олi?ю на лiсника. - А я тепер годова
укра?нсько? районно? управи, тобто в чивi, як перевести на бiльшовицьке,
голова райвиконкому.
- Голова раиуправи?! А чому ж не начальник полiцi?? - мимоволi
вихопилось у Магазаиика.
- Спiзнився я, братику, на цю посаду, спiзнився всього ыа два днi, - з
жалем сказав Безбородько. - I тепер маю щастя працювати з колишнiм
кримiнальником Квасюком. А як ти? I досi, скнаруючи, в лiсах одлюдком
живеш?
- У нас кажуть так: старого лиса не виведеш з лiса.
- Тепер ми тобi одлюдно жити не дамо! - рiшуче прорiк Безбородько.
- Чого б це?
- При новiй владi твоя голова дорожче коштуватиме в селi. У Магазаника
покислiшали очi i рот.
- Вже й оцiнили мою голову?
- I ми, i гер крайсляндвiрт, i економкомендант! - урочисто проглаголив
Безбородько.
- Еге ж, - нарештi насмiшкувато глянув на лiсника лемехуватий агроном i
пересохлими навiсами вiй пригасив зневагу.
- А чого я не бачу в тебе нi богiв, нi святих? - запитав Безбородько,
несхвальне похитав перестояною вовною на головi, а потiм полiз правицею у
внутрiшню кишеню пiджака, вийняв звiдти жмут грошей i урочисто поклав ?х
на стiл помiж свiчником i "Дон-Кiхотом". - Це, Семене, мiй борг. Вiзьми.
- Який борг?
Безбородько посмiхнувся:
- Пам'ята?ш оту тисячу, з якою кiлька рокiв тому так не хотiла
розлучатись твоя скнарiсть? Повертаю тобi окупацiйиими марками, бо нi
перед кям ве хоту мати боргiв. А хто винен мвнi - теж стягну, з шкурою
стягну! Бери сво?.
- Спасибi за пам'ять. Я давно над цим боргом хрест поставив. Може,
перекусите з дороги? - Магазаник зиркнув вя ?жупацiйну дрiбноту грошей,
кинув ?? на постiль i заметушився по хатi.
- Можна й повечеркувати, - великодушно погодився Безбородько. -
Винопиття i церква не забороня?. А ота шинка з димцц i сльозою знайдеться
в тебе?
- Знайдеться шинка й iмбврiвка. Вiд нас голодними i таврездми не
пiдете, - сказав тi -самi слова, якi колись дуже 'подобалися Ступачевi.
- Укра?нська гостиннiсть, Гаври?ле! Набивай кендюх та згадуй повчання
одного професора-житт?люба: "Нi один iз органiв тве приносить людинi так
багато, а головне, так регулярно насолоди, як шлунок. Бiйтеся знищити
його".
На померхлому обличчi i в померхлих очах крайсагронома за'коливазгась
подоба вдоволення. Таком^видать, ан Гнатко-Безп'ятко з пекла нiчим не
догодить. От послав бог гостей проти ночi! Але мусиш годити ?м, як
чирякам.
Коли на столi з'явився святий хлiб, i ипгнка, i сяр, i масло, i мед, i
нестерпучi?, Безбвродько сам узявся за старовинну, в зеленого сила шнпияу,
яку чомусь назвав кшвою, там наповнив чарки, тагяув гусеницi брiв i
змовявцьки прертк:
- Отi стрiлися, дввродiю, в жаданий час!
"В забiйню, а не в жаданий час", - хотiв вiдповiсти Магазаник, але
промовчав, бо на писках i синiх варгах нового правителя було стiльки
злостивого вдоволення, що не дай бог зачевяти його.
Безбородько почаркувався.
- Хтоiьнемо ж, добродiйство, цю отруту за нового старосту!
- За якого старосту? - оторопiв лiсник у недоброму передпуттi: бiди не
шукають - вона сама тебе знаходить.
- За тебе ж, за тебе, пане i добродiю найшавовиiший! - засмiявся
Безбородько. - Хiба ми не зна?мо, що старе веретено умi? прясти пряжу.
- Страх одразу приморозив Магазанику обличчя i нутро. От i попала душа
на бiсовi жорна.
- Щось я не пам'ятаю, коли мене обирали старостою.
Опикiй не помiтив, як посмутнiв господар, пiдбадьорливо ляонув його по
плечi:
- Так завтрашнiй дспь запам'ята?ш - на сходi оберемо тебе старостою!
Дождалися таки свого! Дождалися i вистарались! Як iюио гепор iiа душi?
Лiсник, давлячись словами, благально глипнув на Безбородька:
- А що, Оникiю Iвановичу, коли я не хочу бути старостою? Не на мо?
плечi така ноша.
- Ти не хочеш бути старостою?! - Мiж облисiлими повiками здивовано i
дражливо округлились очi змi??да. - Це, добродiю Семене, не причулось
менi?
- Не причулось, - вiдповiв твердiше. Безбородько наiндичився, пiдвiвся
за-за столу, кинув мiшок сво?? тiпi на Магазаника i викотив з грудей
обурення:
- А ким же ти, пане-добродiю, хочеш бути в теперiшнiй хурiовинi? Якi
ма?ш забаганки i намiри?
- Хочу бути звичайним пасiчником, як i мiй батько. Менi i бджола може
дати прожиток.
- Пасiчником! - зазмi?лась ?дь на синiх устах Безбородька, а пiд очима
зiм'ятими циганськими сережками аж затiпались припухлини. - Вiн,
змалiвши-розумом, хоче тепер жити вiдлюдником, як у пнi. Не вийде, голубе,
сиднем сидiти i лежнем лежати! Не той час! - I погроза аж вiдслоювалась од
його зарiзяцького виду.
- Умгу, - подав голi крайсагроном, що аж бухтiв, безбожно лигаючи
шинку, куди тiльки вiн, прожера, верга? ??? Отак i дотеребить усю до
кiстки...
- Чому ж не вийде?
У голосi Безбородька заклекотiла жовч:
- Iще не догаду?шся? А хто ма? бути пiдпомогачем нiмецькiй владi? Ти
подумав над цим сво?ми крученими мiзками? Чи Дон-Кiхот запаморочив ?х? -
тицьнув цурпалистим пальцем на книгу.
- Хай вiд молодших iде пiдмога новiй владi, а менi вже здоров'я не
служить - нездужжя прийшло.
- Що ти галамага?ш! До молодиць на жировисько вiн ще здужалий, а тут...
I де твоя колишня нахрапистiсть подiлася?
- Час i вiйна надломили ??, - i сяк, i так опина?ться i одмага?ться
лiсник. - Час i камiння ломить.
- Час, який вiн не ?, летить на крилах - лебединих чи гайворонячих, -
на плечi ж людинi скида? не пiр'я, а важку ношу, - чи?мись словами пробу
бнiв Рогиня; все на ньому i в ньому було притлумлено безнадi?ю, лише однi
зуби не журились - спалахували золотими вогниками i так в'ялили уста, що
на них лускою аж шерехтiла потрiскана шкiра.
- Що, Семене, тебе лихоманить? - трохи охолов, щось прикинув
Безбородько. - Хохломанська обережнiсть чи страх?
- Хоча б i страх.
- _Про колишню зрадливу фортуну вiйни згаду?ш?
- I вiд не? маю пам'ятного: ще й досi ?? жорна гудуть у вухах.
- I даремно. Кайзерiвську помилку гiтлерiвцi не повторять. Не^же ти не
бачиш, як тепер течуть полiтичнi води i яку силу ма? Гiтлер? Вважай, уся
?вропа вже пiд ним, а вiн не тiльки на Москву, а навiть на Iндiю нацiлив
очi i танки. Йому iсторiя записала на сво?х картах перемогу. Ось
окайданимо бiльшовикiв, i ти за сумлiнну працю у нiмцiв засягнеш хутiр
свого батька. Герасимом Калиткою, правда, i при нiмцях не станеш, та
хуторянства доскочиш. Тодi вже можеш удень пасiчникувати, а вночi
додивлятися мужицькi сни.
- Не хочу я нi хутора, нi старостування.
- Умгу! - вже зацiкавлено глипнув на Магазаника Рогиня, в якого
працювали не тiльки щелепи, а i ?жак щетинистого, сивиною пiдбитого
пiдборiддя.
Безбородько на хвилину замовк, нацiлив на лiсника не зiницi, а шершнi i
вдарив, наче колодi?м:
- Стривай, стривай, старий лисе! А тебе, мудрiя, часом бiльшовики не
залишили в пiдпiллi? Тодi я сам нашмарую петлю мипом i заарканю твою шию.
Пам'ята?ш, як це робилося за Скоропадського у державнiй вартi?
Страшна погроза i згадки минувши вичавили на чолi Магаваника холодний
пiт. Хотiлося кинути у вiчi шляхетному викрутню: "?жте, лигайте, гостi,
мою шинку, але не шинкуйте мо?м життям". Та, похиливши голову, стримав
себе, бо знав тверд осерднiсть Безбородька. Видко, назавше зв'язав ?х чорт
бiсовим мотузочком.
Не дочекавшись вiдповiдi, Безбородько зловiсне стишив голос:
- Мабуть, ти недарма колись обiзвав Гiтлера таким словом, за яке тепер
гестапо розмервить тебе на криваве клоччя.
Магазаник, жахаючись, згадав це слово, мерзенний переляк вгадючився по
спинi i, зда?ться, до решти розчахнув його. Не оплативши страх минулого,
вiн, як у чорну воду, заходив у новий i вiдчував, що вже йому нема
порятунку. Отак i прийма?ш у прийми Другу душу, щоб позбутись ?дино?... Ох
як тяжко, наче вони стали камiнними, пiдводив у благаннi вi? на свого
гостя i ката: не говори, не говори таке при свiдках.
Безбородько, зда?ться, зрозумiв його i вже спокiйнiше запитав:
- Служиш бiльшовикам у пiдпiллi? Лiсник рукавом витер з чола холодний
пiт.
- Так вони б i довiрили менi. ?м зараз у пiдпiллi чи в партизанах
служить во?нком Зiновiй Сагайдак.
- Де вiн?! - хижо стрепенувся Безбородько i поглянув па заневоленi
вiконницями вiкна.
- Це вже нехай ваша полiцiя i гестапо рознюхують. У мо?х лiсах його
зараз не було, - збрехав, не клiпнувши оком, бо ващо мати зайвi рахунки i
клопоти.
- З'явиться, одразу ж дай знати! - i наморщив чоло. - А це часом не той
Сагайдак, що був у червоних козаках?
- Той самий.
- Тодi птиця часу знов зводить мене з ним, - i запишався сво?м словом.
- Дай боже хоч тепер зломити його шаблю i шию. Отож пильнуй i готуйся на
старостування.
Магазаник знехотя вичавив:
- Не хоче пiвень на чуже весiлля, та несуть...
- Коли б ти був розумнiший, то я назвав би тебе дурнем, а тепер не
знаю, як назвати. А правити ма?ш по совiстi. Зна?ш, чого загинула наша
iмперiя?
- Нi.
- Бо ?? останнiй iмператор царював без вiри, любовi i пристрастi.
- Йому б нi вiра, нi надiя, нi любов не допомогли б, - розшарпуючи
шинку, сам до себе сказав Гаври?л Рогиня.
- Це тип! - бридливо покосився на нього Безбородько. - Зробили цього
низькольотного мумiезнавця крайсагрономом, а вiн усе невдоволення чавить.
Тем _якусь кiпоть ма? недовiрок у головi. - I звернувся до Магазаника: -
Так-от, ще по повнiй, бо час наш недовгий, та сядемо на мою каруцу - i
хватопеком до вашого нока.
- Чого ж нам, грiшникам, до попа? - здивувався Магазаник. - Вiдмолювати
грiхи?
- Дурний ти ?си. Накажемо попу: хай вiн завтра при всiй громадi
вiдслужить панахиду за полеглих нiмецьких воякiв. Потiм на де-небудь, а
бiля церкви оберемо тебе старостою i знову до церкви - вiдслужимо молебень
за спокiй душi нашого пророка. Щоб усе було для незбiльшовичених дядькiв'
хитромудре, державно i по-божому.
Лiсник випив горiлку, наче цикутину, i ще потягнувся до пляшки: може,
пiдпо?ть цих гостей та й...
- Досить! - пiдвiвся з-за столу Безбородько. - ?дьмо!
I Магазаник, заплiтаючись у власних ногах, пiшов за сво?ми дочасними
правителями, щоб ?х розперло вiд його харчiв.
Коли вiн етав на порiг, його плеча обережно торкнулась рука дiда
Гордiя.
Магазаник здригнувся.
- Чого вам?.. Хату зачинiть зсередини.
- Хiба тепер про хату - про душу подумай, - зашепзтiв старий i потягнув
його в сiни. - Ти ж ма?ш розум у головi. Не запродуйся песиголовцям, не
пiди на ?хню пiдмову. Чу?ш?
- Нiби ж я хочу цього? Тягнуть силомiць, як на зарiз,-^" i тоскно
зiтхнув.
- ?ут?чи, Семене, вiд них. Не заходь у чужий час, - тодi у свiй не
потрапиш.
Магазаник сумно похитав головою:
- I ти, дiду, кинулись у полiтику?
- Яка ж це полiтика? Саме безголов'я. Втiкай од нього.
- Як же, дума?ться вам, можна втекти?
- Коли нема смiливостi, то зайцем утiкай - i не оглядайся.
- Вже не тi ноги у мене.
- Тодi грiшми одкупись. Не пожалiй навiть лихоманного золота. Сипни ?м
хоч у пельку червiнцiв. Не сунь свою голову в чужий казан.
Магазаник знову здригнувся, а вiд ворiт його гукнув Безбородько.
- Вже кличуть.
- Це кликачi на той свiт.
Старий Гордiй, махнувши рукою, вийшов з сiней i повернув у лiси.
- Дiду, а ночувати?
- В тебе i днювати страшно, - обiзвався з темряви непримиренний голос.
Над лiсом узде ро?лися петрiвчанськi зорi, i ?м не було нiякого дiлечка
до людського посмiття, що пазурами хапалось за видимiсть влади i чи?сь
душi. Чи?сь душi йому нi до чого... А от хуторець "оию згодигхсь. Але
тiльки скорiше заяiвталась во?нна хурделиця... Це ж подумати, яку силу
ма?Тiтлер - аж на Iвдiю нацiлився.
Магазаник стуквув ворiтьми, на дубi спросоння керкнув отой ворон, що
мав простуду в голосi i кульгавiсть у ногах. Цур ввбi, иомнщо! Невже тя i
вночi почув чиюсь кров?
"Крi" - вiдловiв иа його нiмотне питання ворон, по-гадючи зашипiв
крилами i пролетiв над головами гостей.
"Щоб ти здох ще до ранку! А не здохнеш - застрелю".
Вони пiдiйшли до фаетона, в лiхтариках якого слiпо горiли свiчi.
"Наче за упокiй душi", - полоснув Магазаника забобонний острах.
Не встигли розсiстися на м'яких сидiннях, як решiтчастий полiцай
гикнув, свиснув на конi, i вони, махнувши гривами, полетiли на об'?зну
дорогу. Обабiч заворушилася нiч, заворушились дуби, що тримали на сво?х
руках столiття i зорi. . За якусь неповну годину в'?хали в онiмi?е село i
повз церкву ввернули до оселi отця Бориса, який з пiввiку подував на
одному Мiсцi. Вiн i хрестив, i вiнчав Магазаника, напевне, коли таке життя
настало, й ховати буде. Лiсник з жалем подумав про свiй непевний вiк,
перехрестився.
- Умгу, - насмiшкувато сказав на це крайсагроном i позiхнув.
У хатi отця Бориса ще свiтилося. Вiн сам, зi свiчею в руцi, вiдчинив
пересохлi дверi, пустив до оселi непроханих гостей, поставив свiчу перед
образом спасителя, який тримав у руцi поколупану землю. Чи ж втрима?
тепер? Погорбатiлий, оповитий сивиною, панотець зупинив великi, iз iмлою
рокiв очi на Безбородьковi, i той, зирнувши на свiчники з тяжкими узорами,
уклонився йому.
- Доброго здоров'я вам, отче.
Не знаючи, що за гостi в нього, старий вiдповiв ухильно i мудро:
- Дай, боже, хлiбовi урожай, а людям здоров'я. Магазаника ошелешило це
вiтання: чи не вiддiляв батюшка ?х од людей?
- Пробачте, отче, що ми запiзно при?хали до вас, - уже почина?
гнiватись Безбородько, бо панотець, стоячи бiля обвитих виноградною лозою
образiв, i не дума? запросити ?х сiсти. - Нова районна влада просить вас
завтра в жалобнiй ризi вiдслужити панахиду за полеглих нiмецьких воякiв.
Батюшка, зiтхнувши, вплiв у сиву прозелень бороди звосковiлу руку,
подивився поверх ново? районно? влади.
- Не можу.
- Чому ж не можете? - I знову шершнi проклюнулися в поглядi
Безбородька.
- Бо цi вояки не нашо? вiри.
- I за многолiття та спокiй душi нашого зверхника i пророка не
вiдслужите молебня?
- За спокiй душi нашого зверхника й пророка? - здивовано перепитав
отець Борис. - Це ж який пророк об'явився у нас?
- Адольф Гiтлер! - виструнчився Безбородько i шарпнув праву руку вгору.
- За нього теж не можу.
- I дарма, батюшко! - зашипiв погрозою. - А от його преосвященство
?пископ Ману?л служив i за нiмецьких воякiв, i за Гiтлера.
Презирство лягло на бляклi уста отця Бориса:
- Тодi i ?дьте до ?пископа Ману?ла.
У Безбородька морозом взялися очi, i вiн вдарив старого кан^ чуками
слiв:
- Отче, ви не дума?те, що за цю мову ми вiдразу можемо вийняти з вас
душу?
Старий здригнувся, приплющив вi?, з погордою глянув крiзь приплентача i
твердо вiдповiв:
- Хто загубив свою душу, вiдписавши нечистому, загубить i чиюсь. Iще
одне тобi скажу: сiдаючи на ханство, думай про двi кари - небесну i земну!
- Коли б ви не такий старий... - захлинувся ненавистю. - Сам би вас
пiдвiсив у катiвнi на гаки.
Отець Борис вiдхилився, вперся сивою головою в святих i непримиренно
зиркнув на Безбородька:
- Скiльки живу, а вперше бачу ката. Iзидi, породження ?хидни, iзидi,
дрiбноголовий слизькоумець! Iзидi, чорнозрячий!
Безбородько в лютi кинув руку до вiдстовбурчено? кишенi, але передумав,
обернувся i, пригинаючись, вискочив з оселi.
- Умгу, - не то йому, не то мальованому, з панагi?ю i патерицею
патрiарху промимрив крайсагроном, безнадiйно похитав омертвiлою головою i
зашелестiв словами, наче сухим листом: - _У мене батько теж був батюшкою.
- Не вiрю, чадо! - вiдрiзав старий...
- Чого ж?
- А ти подумай, коли ма?ш не вивернутi мiзки, i вирви з нутра
нечестивiсть. Краще нiкудишнiм стати, анiж пiти за такими, - i кивнув
головою на дверi.
Жалi за чимсь пройшли по мерхлому обличчi Рогинi. I навiть ?жак
пiдборiддя взявся сумом.
- Дайте, отче, покуту.
- При?деш iншим разом, - на щось натякнув старий i поклав руку на
срiбнi защiбки замкнено? бiблi?. Назад вони поверталися, нiби з похорон.
- Ох i попа ма?м, - нiяк не мiг заспоко?тись Безбородько. - Такий i в
пiдпiлля може пiти. Забув я його настрахати наказом начальника штабу
верховного головнокомандування Кейтеля. .Чув про нього?
- Про Кейтеля чув, а про наказ не знаю.
- То послухай, що там чорним по бiлому написано, я це виучив напам'ять.
Нiмцям, значить, "наявамх збриiших сил для пiдтримання безпеки вистачить
лише тодi, коли всякий опiр буде каратись не пудом, а створенням тако?
системи терору збройними силами, яка буде достатньою для того, щоб_
знищятв в населення усi намiри опору. Командарм ловднш винайти засоби для
виконання цього наказу шляхом застосування драконiвських покарань". Чу?те
- драконiвських!
- Драконiвська порода - невиразно, нiби крiзь дрiмоту, сказав Рогиня.
- Ти про що? - стрепенулась погроза в голосi Безбородька.
- Про те, що ви читали як вiрш.
Коли до?хали до лiсникового дворища, Безбородько похмуро прорiк:
- Отож, Семене, прввиай на нiчлiг. Полiца? хай сплять у клунi, а ми - в
хатi.
- Нотуйте, - збайдужiло сказав лiсник, бо вiдчував, як пропадав його
доля: запiвдарма чи задарма продав ??.
- Ех, i вiчi - глянув на небо Безбородько. - Це б до яко?сь потягухи
забратися, та й заснути бiля ?? боку.
На цю мову Рогиия скривився i норовисто одвернувся вiд жеребила.
В оселi гостi знову накинулись на ?жу та горiлку, але тепер найбiльше
нив лiсник, чуючи, як у головi почивав кружляти ярмарок.
Безбородько дивився, дивився на нього й, нарештi, не витримав:
- Ти що, Семене, отак залива?ш мокрухою? Страх?
- Нi, ае страх, а безвiлля та рештки людини. Бо що наше життя? Одне
ошуканство, одна облуда...
- В усьому? - гостро запитав Безбородько, стискаючи в руцi склянку :з
горiлкою.
- Вважайте, у всьому, окрiм жiноцтва. Аiба те жiноча вiряiсть, те не
мала б наша душа жодвего доброго пристановища, - знову згадав свою
недосяжну мрiю, що навiк згордувала ним, Може, з нею i його життя не
вскочило б у такi лещата.
Безбородько не сподiвався таке почути вiд Магазаника, який замолоду був
падким i до дiвчат, i до молодиць. Що ж воно таке" запiзн? каяття чи сум
за тi?ю честивiстю, що оминула його?
- Це тебе цiлонiчнi сантименти карають?
- Чого ж сантименти? - глухо обурився Магазаиик... "Високого ти роду,
та песького ходу*.
- Бо вже настав час, коди в iяпшх кра?нах иавiть письменники не
згадують про жiночу вiрнiсть. Скоро i в нас по нiй правлять аомднки. Час
високо? технiки i чистогану розтлiва? все, i жiнку також. Недарма хтось
видумав: красу навiть роаух ве адо да?, а грошi можуть.
- Фiлософiя завсiдникiв борделiв, - на витримав Рогиня i, неважливо
обминаюча Безбородька, поплентався спати у ванькир. - Голова глипнув на
лiсника i кинув злим оком вслiд агроному:
- Тип! Чж ве з тих, що сюди - гав, а туди - дзяв!
Магазаник теж кагоро?жився:
- Щось вам сьогоднi нiхто не догодить, навiть жiноцтво. А ще - про свою
колишаю жiнку скажете? Ви ж так шукали ??" а тепер забули? - згадав оту
чорнобривку, що так його вразила яко?сь далеко? зимово? днини.
- Не забув, - негадане посмутнiли Безоорадьковi печатi вочи. - Коли
при?хав сюди., зразу ж кинувся розшукувати. Господиню ?? мо? урвителi
шомнолами сiкли, час од часу перепочиваючи, кров аж на стiни летiла, i
вона таки розв'язала язика: зiзналась, що моя не по?хала в евакуацiю, а
залишилась тут - i к парiизавах, чи в пiдпiллi.
- Ще по знайомству у вас кулю влiпить.
- Не жартуй так страшно, - повторив колишнi слова лiсни"к". - Я увесь
район, як стiжок, розмотлошу, а таки знайду ??. От i поговорили, а тепер
вора снати.
- Пора.
- Тiльки подивлюся, чи вартовий чату?Коли Магазаяик прокинувся i а
шомнолiвко?" вишиоа на. подвiр'я, то в"к" "нице в лiсах рраюгiтало касу.
Так про небеiсне свiтило колись говорила його тиха дружина. Але ае ваво, в
чорне кустрате гнiздо ворона орiвервуло його увагу. Лiсник приклав дй
плече рушхмцю, прицiлився. Гримнув пострiл, здригнулося вороняче гдiади, з
нього посипались цурпалки галуззя i чорне пiр'я, та ворона в гнiздi не
було.
Мiж деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
- Ти з ким вою?ш, Семене?
- З вороном.
- Забобони?
- Може, й так.
- А чого заспав?
То хмiль у мене заспав. Ми вчора не жалiли його. Особливо ти.
- А де ж вулики подiвав? - кивнув головою на пяротiле пасiчисько.
- Мусив заховати вiд розбою.
- Ти ще вiзьми та й при нiмцях брязни таке, то донесхочу ковта?шся
лиха.
Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снiдати?
- Шинку, пане i добродiю найшановнiщий, ?? сльози й зараз стоять менi в
очах, жiночi так не стояли, - засмiявся Безбородько. - Аз чого ти почнеш
старостування?
- Втечею з лiсу, щоб не залишити тут голову.
- Тiльки прошу тебе, перед утечею зготуй сьогоднi добрячу вечерю
барону.
- Якому барону?
- Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньо? Померанi? при?хав назовсiм
жити барон. Вiн зараз пiдбира? собi надiл, щоб глустий чорнозем, i рiчка,
i луг, i лiсок теж були. Вже наче й знайшов бiля горiлчаного заводу. А
будуватись хоче на замковищi - щоб старожитнiстю пахло.
- Може, вiн i завод намiрився вiдхопити?
- Таки вгадав. Його рiдня колись мала на Подiллi броварнi, а тепер
барон буде горiлчану сльозу переганяти на золоту. Тож приготуйся. З ним
прибуде його супровiд, а перед цим при?де крайсляндвiрт i я.
Магазаник нахмарився:
- Чим же я маю вигоджувати i частувати таких велебних гостей?
- Шинкою, свiжим медом в щiльниках, щоб навiть бджола повзала на них,
варениками з вишнями та сметаною. Барон - мисливець i любить, щоб за
столом усе було просто, як у лiсi. То шинку батуй шматюгами, щiльники
клади нерiзаними, вареники ж став у макiтрi.
- Хто ж ?х налiпить тепер?
- А Василина? - згадав давню iсторiю i трусонув сво?ю вовною, яку вже
приперчили роки.
- ?? тепер i золотим калачем не затягнеш до лiсу.
- Тодi я з ресторану пришлю помогача - таку молодичку, що ма? не очi, а
стрiли: однi?ю вцiлю? в залицяльника, а другою - в його добро.
- Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гостi?
- За випивку не журися - самi привеземо, свою ж коренкову не став:
барон до чужого зiлля ма? дурну пiдозру. От нiби i все. А пiсля втечi з
лiсу, що будеш робити?
- Я ще не думав над цим.
- Так ось тобi моя рада: завтра ж вiзьми майстрiв i посеред майдану
зведи шибеницю, щоб кожен чув руку ново? влади. А яка ма? бути шибениця,
ти по скоропадщинi зна?ш, тiльки ми ?? механiзу?мо блоками Круппа: пальцем
смикнеш мотузку - i вже людина несе голову i душу пiд саму перекладину.
Знову страхiття вiсiмнадцятого року наблизилося до лiсника. Вiн аж
поточився, почувши, як на плечах скоропадчикiв шелестiли шлики, а на
шибеницях - молодi чуби.
- Нi, я шибеницю робити не буду.
Безбородько пильно глянув на нього, насмiшкувато викривив синюшнi губи:
- Не тикай менi пiд нiс перекорище, а рубай пiд корiнь сво? сумнiви, бо
вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
- Це той, що з чорнокнижникiв?
- Хай буде iю-тво?му. Запам'ятай його слова: "Тiльки жорстокiсть, терор
i страх можуть принести нам владу. Народ був рабом i буде рабом". А щоб
приборкати раба - перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
- Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
у Кейтеля?
- А це вже матерiя не твого розуму, не воруши ?? язиком, - невдоволено
вiдрiзав Безбородько.
XI
От Оксана спросоння зiскаку? з лiжка на долiвку, трава на нiй холодить
ноги, а в сон, в тiло цвяхами вбива?ться пота?мний стукiт. Хто ж це в
запiвдiтау пору? Чи не чорне гайвороння? Бо такий тепер час. Жiнка
ляка?ться i стуку, i холоднечi, яка скувала ??. Що ж робити? Що?..
Спрожогу хоче бiгти в сiни, а хтось знову сухо б'? у надвiрнi дверi.
Надламуючись, Оксана припада? до постелi, будить чоловiка.
- Сташе, прокинься! Чу?ш, Сташе? Хтось добива?ться до нас. Чу?ш?
- Що?.. Це ти, Оксано? - зi сну, не розплющуючи очей, посмiха?ться
чоловiк, тягнеться руками до ?? голови, до ?? кiс, до ?? сорочки, од яко?
завжди вi? татарським зiллям, лугом чи степом. Дивно, але й досi Стаховi
iнодi не вiрилось, що Оксана його. Тому й упадав, як мiг, бiля не?,
намагаючись не вiдпускати жiнку вiд себе. Пiде вона в поле до картоплi або
льону, а йому вже зда?ться - пiшла за тридев'ять земель, то й знайде якусь
причину, щоб притарабанитись.
- Чого тобi? - I ча?ть посмiшку, i сердиться, бо ж хiба не зна?, якi ?
пащекуватi жiнки?
А вiн, винячись, забубонить стиха до землi чи до спiвучих, з золотими
голiвками снопикiв льону:
- Ось гляну одним кра?чком ока на тебе, на твою вроду i пiду собi
помаленьку до сво?? роботи. Хiба ж я винен, що ти i досi ма?ш приворотне
зiлля? Еге ж, не винен?
- Сташе, не дури голови, бо чу?ш позаду хихоньки та хаханьки?
- Не знати, хто кому навiки задурив голову, - та й пiде спроквола. А
вона ще довго буде дивитися йому вслiд - i так, i приклавши долоню до
очей...
- Сташе, продрiмись, - вже почина? трясти його плечi, щоб витрусити
сон.
- Ти чого? - спросоння нiчого не може второпати чоловiк, перебираючи
рукою теплу хвилю ?? волосся. От жаль тiльки, що в не? почина? вплiтатися
бабине лiто. Хiба ж давно вiн стрiчав ?? дiвчиною бiля татарського броду?
Кому вона тодi несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко вiдлетiли роки.
А тут до хатини вiдчиняються дверi й перелякано тремтить голос Миколки:
- До нас якийсь чоловiк прибився. Притиснувся до одвiрка i стука?.
I тiльки тес эр Стах пiдхоплю?ться з лiжка, тягнеться усiм ?iдом на
стук. У дверi знову дятлом забили чи?сь пальцi. Сну як ?ж-було.
- Хто ж це, Стате? Не войiцiя? - I навiть употемкд чоловiк бачить
побiлiле обличчя дружин".
- Чого ?й до нас? - прислухаючись, вiн похапцем одяга?ться, кладе руку
на шовковi кучерi Мдколки, притиска? його до себе i збира?ться вийти з
хатини.
- Почекай, Сташе. Краще я, - хрестом стала на порозi Оксана '_не пускав
Стаха. - Ти он вiкно вiдчини: може, тiкати треба.
- Оксано, - вже посмiха?ться ?й. - Ти не дуже, того, лякайся. Це нiби
нашi добиваються.
- Якi нашi? - не сходить з порога.
- Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, - заспокiйно торка?ться ??
плеча, на ньому зависла надламана стеблина 'трави, бо до пiзньо? осенi на
Оксанинiм лiжку лежить лiсове сiно, з ромашкою, деревi?м, пижмою.
Оксана, вiрячи й не вiрячи, дивиться на Стаха.
- Справдi, нашi?
Стах ще прислуха?ться до надвiрних дверей.
- Кажу ж тобi. Це умовний стукiт.
- Чому ж ти крився од мене? - сторониться i все одно з острахом
давиться ва сiнешнi дверi,, до яких босонiж шерхотить, ?? чоловiк, бо
тепер усього можна ждати. Он i Гримачи скiльки пережили, коли полiцiянти
при?халв ие Ромаиа i Василя.
Стаж зуиивж?тьсд перед порогом i тихо питав:
- Це ви?
- Я.
I враз гора звалю?ться а Оксаниних плiч, а тiло почина? розмерзатись.
Наче пострiл, в ?? вуха гримнув засув, i в сiни входить невiдомий. Стах
чи то притриму?, чи обiйма? його, i так вони стоять якусь хвильку, не
кажучи нi слова.
- Зiновiю Васильовичу! - скрику? i приклада? руку до уст Миколка. -
Заходьте ж.
- Зараз, Миколко, зайду, - хрипло каже Сагайдак, зачипяе дверi i,
похитуючись, пряму? до хатини. - О, тут уся сiм'я. ДраС-туйте, Оксано,
драстуй, Миколко. Як ти?
- Погано, Зiновiю Васильовичу, - похнюпився хлопчак. - Кругом погано.
- Вiд Володимира вiсточки нема?
- Нема, - зiтха? Оксана. I тiльки зараз накида? на коси хустину. -
По?хав зi сво?м технiкумом, а чи до?хав?
- Будем надiятись...
- Запни, жiнко, вiкно.
Оксана похапцем сяк-так застеля? лiжко, ковдрою затiпав ?дине вiкно
хатини, в якiй зараз чогось норовить спати чоловiк, засвiчу? злиденне,
теперiшнiх часiв, свiтло, бо що говорити про електрику в селi, коли ?? i в
районi нема. Невiрний мигунець погойду? тiнi, освiтлю? щире золото
Миколчиних кучерiв, смутком обведене обличчя Оксани, задуманого Стаха i
змучений вид Сагайдака. Зморшки гiркоти, зморшки втрат якось одразу
пiдсiкли його вуста, недбало поорали високе чоло.
- Ви, напевне, голоднi?
- Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, - намага?ться посмiхнутись
Сагайдак, вiн скида? картуза, i тепер шестеро очей вражено дивляться на
нього.
- Чого ви? Чого? - здивовано пита? i озира?ться по хатi:
що ж вони побачили таке незвичне?
- Нiчого, нiчого, - першою оговту?ться Оксана, та в голосi ?? тремтить
осмута.
Зiновiй Васильович розгублено обводить усiх поглядом.
- Що з вами, люди добрi? Якесь лихо? Може, менi краще пiти од вас?
- Нi, нi, дядю! - припада? до його рукава Миколка. - Побудьте з нами.
- I не подумайте кудись пiти, - сумовито каже Стах, - бо вже скоро й
днiти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печi, коли там щось ?.
- Так що ж, нарештi, з вами?
- То не з нами, - не знав що сказати Стах. - Це вас он серед лiта
завiяло снiгом.
- Яким снiгом? - не розумi? чоловiк i мимоволi пiдходить до невеличкого
дзеркала. У ньому тьмяно заколивалось змарнiле обличчя. Але не воно
вража?, а чуприна, в яку так несподiвано вкинулася сивина. Вiн провiв по
нiй рукою, однак не осипалася наморозь - вiчною стала. Ось чого бив його
холод на подвiр'? Бойкiв. От i прощай, лiто, бо зима одразу впала на
голову, певне, для того, щоб довiку не забував отих, хто вже нiколи не
повернеться до нього. Пам'ять заносить його до Бойкiв, де старiсть
оплакувала молодiсть i де в трунi лежали отi зернята жита, якi пiдуть у
землю, та нiколи не зiйдуть на землi.
Вiн одганяе од себе видiння, оберта?ться до Стаха, Оксани, Миколки i на
?хнiй смуток вiдповiда? словами давньо? пiснi:
- Як упала зима бiла - голiвонька моя бiдна... Мiй батько посивiв у
шiстдесят з гаком, а син у сорок, та аби тiльки й журби тако? у пас було.
- I то правда... На кожну голову приходить своя хуртовина. Подавай,
жiнко, вечерю чи снiданок. '
Оксана й Миколка вийшли з хатини, а Сагайдак став насупроти свого
зв'язкiвця.
- Ти зна?ш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
- Трохи знаю. I дзвони по убi?нних чув у навколишнiх селах, - та й
прислухався до передранково? тишi, нiби в нiй i досi ча?лись похороннi
дзвони. - Бiда нiколи не ходить сама, - i провiв рукою по чолi й очах.
- Це правда: бiда нiколи не ходить сама - чимало в не? пiдручних ?.
- На одного вже поменшало, - натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
- Як Гримичi?
- Позавчора вночi до них вдерлася полiцiя, перетрусила хату, комору й
клуню, навiть у сiно з гвинтiвок стрiляли. Але, на щастя, Романа i Василя
не було вдома.
- Догадався шепнути Лаврiну, щоб тепер хлопцi не навiдувались у
присiлок?
- Сказав, - коротко вiдповiв Стах i зiтхнув. - Тiтка Олена тепер мов
причинною стала, i сьогоднi смерком бачив ?? коло ворiт. А Яринка
приходила до мене i про вас допитувалась, та я нiчого не мiг сказати ?й.
Тодi вона обiзвала мене безсовiсним i лиха, мов огонь, вилетiла з хати.
Такою я ?? нiколи не бачив.
- Чого ?й? - занепоко?вся Сагайдак.
- З Мирославом Сердюк намiрилась iти в партизани, а близнята взяли
сестру на глузи: мовляв, там тiльки тако? пащекувато? i бракувало. I
вперше Ярина посварилася з Романом i Василем, назвала ?х безклепкими
старими парубками i розплакалась.
- А про iнших щось чув?
- Лише про Петра Саламаху, - i навiть чогось посмiхнувся. - Недарма upo
нього кажуть: вiн як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж його
полiца? вдосвiта в сво?й хатi, а Петро, прощаючись iз жiнкою, тiльки в них
одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горiлки. Тi зрадiли,
засмiялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловiк дорогою i почав
потихеньку прикладатися до сулi? i нiби забувати про все на свiтi. Не
витримали полiца?, зупинились у лiсi поснiдати, ще й Петра Iiзяли на
глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, i теж почали причащатись чортовим
зiллям. А Петро виждав слушну хвилину - та й дременув у лiс. Тiльки й
бачили його посiпаки. Довелось ?м за це мордачiв у райполiцi? нахапатись.
Квасюк на це мастак.
- Де ж тепер шукати Петра?
- Це саме вiн, певне, дума? i про вас, кружляючи в лiсах.
- Тепер, Сташе, до мене поки на старе мiсце не приходь - i його
продали.
- То, виходить, нема? бази?
- Нема - з корiнням вирвали. Усе-все треба починати з нiчого. -
Сагайдак помовчав, твердо глянув на зв'язкiвця. - Може, пiсля цього
вiдцура?шся вiд мене?
Стах одразу спохмурнiв, пригорбився, зiбрав зморшки па чолi й
перенiссi.
- Ви, Зiновiю Васильовичу, засумнiвались? Бо?тесь за мене?
- Не боюся, чоловiче. Але, може, ти пiсля всього, що трапилось у нас i
в загонi, розгубився? Може, вiру на зневiру обмiняв?
У Стаха занепоко?лись руки, вiн ?х стиснув до болю, а далi полiз по
кисет.
- Чого ж мовчиш?
- Що менi казати, коли у вас такi думки заро?лися? - Гiркiсть
приховано? образи озвалася в голосi чоловiка.
- А ти не дивуйся: такий час. Я вже не одного бачив розгубленого i
зневiреного. Тому й прямо, як на судi, запитав. Стах образився:
- До чого балачки про суд? Хiба ця вiйна не ? судом для кожного? Хiба
вона не роздiлила все на грiшне i праведне? - i замовк.
Сагайдак зрозумiв, що його необережне слово поранило душу чоловiка. Як
ми часто в су?тi су?т не помiча?мо цих ран, як ми часто дума?мо бiльше про
виконавчi, анiж душевнi сили людини.
- Щось я не так проглаголив. Тодi пробачай. Та все одно ма?ш сказати,
що треба сказати. Говори!
Стах зосереджено подивився на Сагайдака.
- Тодi скажу, i стiльки, скiльки нiколи не говорив, то слухайте. Я вас
теж запитаю не як на судi, але прямо: а хто iз нас отут при чужiй владi,
при сатанинських шибеницях, при драконiвських наказах, де тiльки й чу?ш
про розстрiли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить i не плаче
душа? Бо ж хiба вона знала коли такi болi? Але це одне дiло, а вiра -
друге. I хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппiвськими блоками, яка
вже сто?ть у нашому селi, хоч зараз розiпнуть на гестапiвських гаках, -
вiри мо?? не розiпнуть, поки я людина, а не кендюх. Я можу до часу
принишкнути, але не скорюсь неволi. Коли ж ви засумнiвались у менi, коли
хочете, щоб ми пiшли з вами врозбрiд, тодi нагоду?мо вас, дамо на дорогу
хлiба, дамо самосаду, та й бувайте здоровi. А самi теж почнемо думати,
куди подiтися у цю шалену завiрюху. Хоч я i м'яка людина, але нi воском,
нi глиною не стану в чужих руках, а чужi руки маю вкорочувати, бо ось уже,
к примiру, при?хав до нас якийсь вельможний барон i винюху? найкращi землi
для свого ма?тку. То, дума?те, ми, хоч розгубившись,будем його
хлiбом-сiллю зустрiчати? Тодi погано ви нас зна?те. Ось так, Зiновiю
Васильовичу, а не iнакше. Одне тiльки ие раз мене зобиджало: чого деякi,
наприклад iз району, уважають - як ти плугапиш у селi, то вже менше любиш
свою землю, менше шану?ш революцiю i неодмiнно ма?ш бути дурнiшим або
неодмiнно з якимсь пережитком? Оце ж деякi дуже кебетнi назвали нашого
укра?нського хлiбороба хитрим дядьком, ще й радiють, як вони розумно
охрестили його. Не з того боку, що треба, рiс у цих кумiв розум, так вiн i
в окрушини може перерости. Тiльки ж кому це, яким радникам, для якого
полiтиканства чи дуростi потрiбно?
- Пробачай, Сташе. Клятi нерви заговорили, - Зiновiй Васильович охопив
зв'язкiвця руками, поцiлував, а сам себе вилаяв у думцi: як ми мало зна?мо
тих, чи? багаття роками горить для добрих людей, i як часто хитромудрi
порадники накидають тiнь чи пiдозру на людину, що мовчазно й вiрно iде за
сво?м плугом.
- Такий уже я гарний? - здивувався, нiяково посмiхнувся чоловiк.
- Гарний - не те слово! Красень!
Стах покрутив розкустраною зi сну головою.
- Сво?й матерi i я здавався красенем, а от дiвчатам - не дуже. То не
увольняете мене зi служби, за яку буду мати аж тридцять днiв тривоги на
один мiсяць?
- Не увольняю, дорога людино. I каюсь, що про таке заговорив iз тобою.
- Може, воно так i треба, - непевно сказав Стах, - щоб потiм не було
накриво, бо не одного тепер налякали тi мундири з черепами i схрещеними
костями. Та мертвi черепи i костi, на якi й дивитись огидно, не здолають
живих людей.
До хатини з пательнею i хлiбом увiйшла Оксана, а Миколка прише тарiлки
i ложки. Стах iз якогось закутка дiстав барильце вишяiном.
- Чи не спробу?мо цього торiшнього зiлля? Воно ще в мирну годину
настоювалось.
- Не варто, - вiдповiв Зiновiй Васильович.
- Може, й не варто. Але я сьогоднi випив би, - на щось натякнув Стах. А
на що - Сагайдак здогадався. I як у нього вихопилось дурне слово про суд?
- Тодi наливай.
Господар пгдяяв барильце i налив вишняка у полумисок, а далi розлив у
склянки, почаркувався з дружиною i гостем.
- За втру, щоб згинула невiра i недовiра!
- За вiру!.. - I Сагайдак приязно поглянув на Оксану: - Перелякав тебе,
красуне?
Тiнi пройшлися по ?? обличчi.
- Таки перелякали.
- Що поробиш? Така настала година. Та, дивлячись на тебе, i тепер
запита?ш: де тiльки береться жiноча врода? Навiть прижурена.
- Ой, не кажiть такого...
- То не буду, - i згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту, ще бiля
ворiт... Як вона там?
Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
- Де ж вас тепер, коли старе мiсце завалилось, розшукувати?
Сагайдак зiтхнув.
- Ось i я думаю, над цим. Думок багато, а толку поки що мало. Вони
помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонiв:
- А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там у давнину i
вiд орди ховалися люди. У цьому гиблому мiсцi я знайшов би сухi острiвцi,
де перше лiтували журавлi...
- Ти ще пам'ята?ш ?х?
- Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким i партизан повинен бути.
Сагайдак подумав, згадав болота, згадав i журавлiв ще двадцятого року,
i знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що ?? хата стояла невдалiк од
болота?
- Що ж, знаходь, Сташе, сухi острiвцi. Там, певне, буде сховок для
поранених. А нам треба в лiсах шукати собi мiсце, щоб ворога бити. Ми не
ма?мо права ховатись у болотах.
- I то правда, - одразу погодився Стах. - Я сьогоднi пiду з Миколкою на
болото.
Зiновiй Васильович занепоко?вся:
- Не треба з Миколкою. Iди сам.
- А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане мене - дитина
замiнить. I, як задощить, туди зможе добратися тiльки малолiток.
- Не знаю, що й сказати на це.
- Нiчого не треба казати. Миколка теж збира?ться битися в фашистами:
вже двi гвинтiвки з набоями ма?.
I в цей час з напiвпричинених дверей озвався тихий шепiт:
- Уже три, тату. Третя - нiмецька. Стах обурився:
- Третя!.. Як тобi, сину, не соромно пiдслухувати нас? Миколка почав
оправдуватися:
- Тату, я й не думав пiдслухувати. Я хотiв хоч трохи побути з Зiновi?м
Васильовичем... Чесне пiонерське. Сагайдак сумно посмiхнувся.
- Iди сюди, Миколко. Чого ж ти хотiв побути зi мною? Хлопчак тихенько,
винячись, переступив порiг i став бiля нього.
- Я думав, Зiновiю Васильовичу, запитати вас: чи по зпадобляться мо?
гвинтiвки?
- Знадобляться, дитино, що як знадобляться, - поклав руку на Миколчинi
кучерi i зажурився: нiкому, не те що дiтям, не знати б цих во?н. Та не
обминають вони пi старих, нi малих. Сагайдак простягнув руку Стаховi. - А
тепер прощавайте.
- Куди ж ви? - здивувався i занепоко?вся той.
- Шукати сво?х та щось робити.
- _Так от-от забринить свiтання. Перечасуйте в нас. Д - До ранку ще
проскочу в лiси.
- Дивiться, бо душi виднiше, анiж очам.
Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною i за Стахом вийшов з хати. Вже
на порозi сам собi в подивi сказав:
- Це ж подумати, Миколка три гвинтiвки знайшов.
- Тут, певне, ? й моя провина, - прошепотiв Стах.
- Яка?
- Ось зараз, - Стах обкружляв подвiр'я, постояв бiля ворiт, потiм
пiдiйшов до Зiновiя Васильовича i повiв його до клунi. Вiн довго
вовтузився бiля дверей, якi були зачиненi на два засуви.
- Чи не золото хова?ш у клунi? - посмiхнувся Сагайдак, входячи в настiй
лугового сiна i снопiв.
- Побачите, - коротко вiдповiв Стах i почав розкидати снопи, ,_ що в
безладдi лежали на току. Потiм вiн взяв у свою руку Са" гайдакову. - Ось
поторгайте.
Сагайдак доторкнувся до металу i не повiрив собi:
- Що це, Сташе? Невже гармата?
- Вона ж, правда, маленька, та бiльшо? не знайшов. Притаскав на всякий
випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться менi.
- А для чого ж тобi?
- Хiба не можна дочекатись слушно? години i вдарити з не? по якiйсь
машинi чи по дзвiницi, яку осквернили полiца?.
- Хiба ж ти вмi?ш стрiляти? На це Стах розважливо вiдповiв:
- Коли ? з чого стрiляти, то найдеться кому стрiляти.
- Спасибi, Сташе! Твоя гармата дуже згодиться нам. - Сагайдак один
вийшов на подвiр'я, озирнувся довкола. На сходi край само? землi вже з
теменi ночi вививався досвiт, i нiде анiшелесь - навiть вода у бродi
заснула, тiльки ще рiзкiшими стали пахощi татарського зiлля, матiоли i
вiдволоженого жита, що мало журбу вдовину i сивину вдовину.
Вищулившись на вулицю, вiн обережно пiшов попiд тинами, якi тримали над
собою оброшенi хустини вишень та золоту сторожу соняшникiв. Сагайдак
раптом зупинився: бiля самих ворiт Гримичiв побачив жiночу постать. Чи не
Олена Петрiвна виглядав сво?х близнюкiв? Так воно й е. Вiн шдходдть;
ближче, тихо здоровка?ться з жiнкою, а та в благаннi й иадi? розчаху?
тремкi вi?,, пiд якими аiтквудися бiль i_ журба"
- Зiновiю' Васильовичу, не балилд ж мо?х Василя i Романа? Це так було
сказано - ва голосам" а зболiлою душею, що не наважився чоловiк ще бiльше
засмутити. жiнку.
- Бачив, Оиено Петрiвко-
- I коли? - аж застогнала й потягнулась до нього,
- Учора.
- Живi, здоровi? - простоЕиада жiнка.
- Живi, здоровi, Ойiйно Пвiрi'вао. Iдiть i вiдпочивайте.
- Яких тепер вiдивчиновi? Спасибi вам, дорога людино,.. Спасибi.
От i мавш. вадяку за брехню!
- А як дядько Дiаврiи?
- Втiшав мене, а сам теж суму? i вiд смутку чи дуростi збиражиься
ревкопуваги стару могилу.
Сагайдак швидко прощаешься, iде присiлком, а у вухах ще довга-довга
непокояться слова матерi.
За присiлком недалеко вад путiвця, тихенько поскрипував старими крилами
вiтряк, немов скаржвввя волям на самотнiсть, бо покивули тепер медовик, i
помольнi. Добре, що хоч тут не вгнiздилась полiцiя як угниздилась iз
кулеметом на дзвiннiци. Там дню? i почув гайвороння - так наказав
жандармський пост.
Уже зовсiм розвиднiлось, колв Сагайдак увiйшов у лiси, що по колiна
стояли в туманi. Лiси, лiхиi Скiльки ви зарятували людей у громадянську i
скiльки заряту?те тепер? З вашо? зелiено? глибинм вийдемо i вдаримо иа
вороват бо трагедi? трагедiями, а боротьба боротьбою. Скорiше ж за святе,
щоб загинуло грiшне!
Вiн перебирав в пам'ятi, до кого навiда?ться цими диями, з-ким пiде у
перша засiдки:, а сам усе бiльше й бiльше починав хвилюватись:
ваближавтьея до того глухого мiсця, яке вiн облюбував для партизанiв. Чи
знайдо когось iз них?' Близнтоквг повиннi бути тут. Та й Петро Саламаха...
Щось трiснуло попереду. Сагайдак, вихоплю? з кишевi пiстолета,
придивля?ться до заростi, звiдки почувся трiск, i незабаром помiча?
корову, яка пасеться иедалеко вiд того струмочка, що мав давати воду його
загону. А он друга i третя. Де ж вони взялися в цiй хащi? Щ& кiлька
крокiв, i вiн бачить, сивий оберемок бороди, окореякувату поставь i
шзгреку - вiд вуха до вуха - посмiшку Михайла Чигирина, що сто?ть у
ранковому туманi, як добрий сон.
- Михаиле Iвановичу?? - не вiрить ево?м очам Сагайдак.
- Таки вгадали, Зiновiю Васильовкчу! - порухом широких плечей старий
скидав кирею i поспiша? назустрiч командиру.
Вони падають один одному в обiйми, цiлуються, посмiхаються i заiтхають.
- Нарештi дочекалися вас. що вже тiльки ве вередували, - сама радiсть
бринить у голосi Чигирина. - Вашу конспiративну хату спалили карателi.
- А що з Ганною Iвванною? - терпяе Сагайдак.
- ?? не було вдома, то й аалаши?яась живою.
- Як же ви?..
Старий став зосередженим i давiть трохи урочистим.
- Поган помаленьку, не восиiвваточи. Ось на черiдку i на три яарв тажей
та 'на три вози розжився. I санки одяi ма?мо.
- Санки?! - же повiрив Сагайдак.
- А чого ж, аима ще прийде, - спекiйяо вiдповiв Чигирин. - Також вiсiм
цинкових -скриньок 'в набоями вихоияли. А з села
притаскав пияку, три сокири, кiлька полумискiв i трохи муки, бо ж i
?сти щось треба. Коржi печем, а хлiба нема. Та й на сiль сутужво.
Неодмтате треба навiдатись до нiмцiв на продуктовий склад.
- Хто з наших прибився? - I Сагайдак завмер у трявеаi.
- Першими, звгсяо, Грямячi прянивтiли. От уже отряхи - справжнiх
партизанiв ма?мо. Вони десь кулемета "максима" дог'яхи, води ж i Куядрика
порiшили. Тiльки тасжн цього два днi яяого ?сти ае можуть, усе нудить
хлопцiв. I Петро Саламаха вирвався з лапищ долiди. Мирон Бересклет з
молодшим брато учора прийшов, в тим, що в окру не попав. Не з порожнiми
руками, а з нiмецьким автоматом прибився. Це треба резушiв...
- Журиться хлопцi пiсля того, що сталось?
-Як вам сказати,- задумуеться Чвгирин i ще бiльше став схожим на
грiба-боровика. - Журби в вас вагато, а ненавистi ще бiльше, бо ковтнули
всi кiвш лиха. Пiдемо будити партизаяську рядiв?
- Заяiдiмо трохи, тгодума'?мо, як новий день зустрiти. Обиятчя старого
прояснилося - одразу згадалося, яка в иях мав вути мова, i все одно тихцем
запиту?:
- Що ма?м робити?
- Драконовi зуби рвати! З корiнням!
- Зуб зубовi не рiвня - ? переднi, а ? кутнi, - хитро мружиться
Чигирин. - То з чого почнемо?
- З переднiх! Треба хоч якусь машииу, що наперед сюди визвалась,
пiдйяти. Всяке дiло повинио мати початок.
- Вiрно! - охоче погодився Чигирин. - Треба, щоб люди я"" чули про
нас... Ось ходiть, погляньте, яку ми землянку аробили, 'навiть сяку-таку
пiч поставили. Це за якийсь кiлометр од першого мiсця. Тепер i про лазню,
i про стайню треба подумати.
На цю мову Сагайдак тiльки посмiхнувся, бо хто, слухаючи господарчi
клопоти Чигирина, мiг би подумати, що вiн у громадянську вiйну був грозою
контрреволюцi??.. А як одного разу чоловiк пiддурив скоропадчикiв! Коли
завiрюха по самi стрiхи замела соло, Чигирин з лiсiв при?хав до сво??
Марини. Хтось присочив його, донiс у державну варту, а та кублищем влетiла
в соло, щоб, нарештi, живцем захопити партизана. Тiльки домчали до
подвiр'я Чигирина, а той з гребеня хати i жбурнув па них кiлька гранат,
наробив шелесту, а далi скинув з другого боку стрiхи пару десяткiв
снiпкiв, вивiв з горища коня, скочив на нього i подався в лiси. Скiльки
тодi смiху було в селi, а дехто нiяк не мiг повiрити, що без нечистого
можна було заховати на горищi коня.
Згодом деякi забобоннi, набравшися за чаркою смiливостi, запитали про
це Чигирина. А вiн, пригасивши посмiшку, так почав вiднiкуватися, що
всякий зрозумiв про його знайомство з тими, якi в греблi чи в болотi
сидять.
- Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було, - мало не зi сльозою в
голосi попрохав страшенно вiруючий у всяке чортовиння Гнат Кирилець. -
Пособляв тобi хоч трохи нечистий?
I тодi Чигирин оглянувся навколо i, наганяючи страху, зашепотiв:
- Пособляв, Гнате. I не один - аж дво? ?х було тодi: один бiля даху
порався, а другий, старiший, пiдлiз пiд коня, взяв його на плечi i,
хекаючи i валячись iз копит, потаскав на горище. Думав: пiдiрветься
нечиста сила, аж не пiдiрвалась...
Забута лiсова просiка, де мiж колiями гарно пiднялася шовкова трава, а
в нiй знайшли притулок ромашка i деревiй бiлий та рожевий. Крiзь дерева на
дорогу впали надвечiрнi сонячнi сiтi, а далечiнь аж гра? чистим
барвiнковим небом. I нiде нi голосу, нi душi.
Та ось на просiку вискаку? свiжа тачанка i двi пiдводи. На гачанцi з
близнюками сидить Сагайдак, далi править кiньми незворушний Саламаха, а
позаду з братами Бересклетами сивi? мудрий Чигирин. Старими вузькуватими
очицями вiн перший помiчав помiж деревами якусь постать, неквапно
приклада? до плеча гвинтiвку й одразу ж опуска?.
- О! Та це ж Гордiй Горбенко! - пiзна? свого давнього знайомого.
Тепер усi помiчають старого, а вiн знiчено, з гладущиком у руцi йде
ближче до просiки, щоб не подумали про нього недоброго.
- Дiду, чого ника?те тут? - зiскаку? з тачанки Сагайдак.
- Лiс великий, то й никаю, - i вже несе посмiшку Чигирину. - Добрий
день, чоловiче.
- I тобi добрий, Супицi збира?ш?
- Та нi, перевозив у село Магазаникове добро, а вам, оглашенним,
крадькома скинув мiшок солi, - може, знадобиться.
- От спасибi, Гордiю, де ж вона?
- За двадцять крокiв од вас, пiд тими трьома березами, що з одного
кореня виросли.
- Дiду, звiдки ж ви зна?те i про нас, i про сiль? - диву?ться Сагайдак.
- Бо я з Михайлом Iвановичем стрiвся цими днями в лiсах, коли вiн
тiльки сам на безхлiб'? та без солi пастушив. То й бувайте здоровi.
Чигирин торка?ться рукою плеча Горбенка.
- Гордiю, а ти не зможеш нам розжитися на конi, щоб такi були, як змi??
- Помiзкую, оглашенний.
Партизани прощаються зi старим та й рушають у свою дорогу. Хто тiльки
повернеться з не?, бо що ця жменька зухвальцiв супроти навали Гiтлера? Та,
бач, самохiть iдуть на смерть.
Старий, сумно похитавшi? головою, повертав до оселi Магазаника, а
партизани беруть на узлiсся, ближче до того путiвця, що через якихось
пiвтора-два кiлометри добiгав до чорного шляху; на нього тепер не
поткнешся, бо там i камiнь утомився вiд чужого залiза, на путiвцi ж можна
пiдстерегти машину-другу. Тут не так ?дуть вiйська, як нишпорять
заготiвельники чужого.
Бiля густого березняка, який острiвцем пiдходить до путiвця, партизани
зупиняють коней. Гримичi миттю зносять з тачанки "максима" i примощуються
бiля нього в улоговинцi, а лiворуч i праворуч залягають брати Бересклети i
Чигирин. Все це робиться в цiлковитiй тишi, наче не люди, а тiнi впали на
землю. Перший урок засво?ли побратими. Жаль, що так мало у нього бiйцiв.
Сагайдак присiда? бiля близнюкiв.
- Все чин-чином, - пошепки заспокою? його Роман. - Патрони пiдрiвняли,
щоб не було перекосу...
- I вода в кожусi джерельна - хоч сам пий, хоч гостей пригощай, -
приховуючи хвилювання, посмiха?ться Василь.
Гарнi хлопцi, недарма вiн узяв ?х у загiн. Обiйшовши усiх побратимiв,
Сагайдак iде ближче до дороги, що з одного боку притерлася до тiней лiсу,
а з другого - до задуми колоскiв, i прислуха?ться, як вiдходить день. Чи ж
попадеться хто?..
I, неначе вiдповiдаючи на його думки, вiд чорного шляху заклубочилась
курява. Сагайдак притуля? до очей бiнокля. Нi, то не тi, кого вiн очiку?:
дорогою трюхикають низькорослi коненята, а на возi пiдстрибу? кiлька
житнiх снопiв i сидить чорнява молодиця, однi?ю рукою вона держить вiжки,
а другою притриму? бiля грудей немовля. Ось уже i плач його чути. А матiр,
прихиляючись, то агука? йому, то вйока? неквапним коненятам, якi тягнуться
до колоса. Видать, пiшов чоловiк воювати, а дружину й дитя залишив
напризволяще. Риби, жiнко, крутися бiля землi, рости дитину та чекай мужа
з вiйни. Чи дочека?шся тiльки?
Ось молодиця притримала гнiдашiв, притулила дитину до пазухи, i оцей
бiлий вузлик, припавши до грудей, одразу заспоко?вся, а па смаглявому
обличчi матерi пробилась зажурена посмiшка, та враз i зникла: позаду
забурчала вантажна машина.
Прикипiли партизани до землi, а кулемет i гвинтiвки повернули на цiль.
- Вiдставити! - тихо да? наказ Сагайдак, бо ж поруч ?де мати з дитям,
хай до самого твого дому, хай крiзь усе життя шумить вам пшениця. I зiтха?
коли б то воно було так у цьому свiтi, якому не вистача? розуму на життя.
Машина, викидаючи з-пiд себе клуби пилюги, переганя? воза, з вiкна
кабiни висову?ться голова немолодого солдата, вiн маха? рукою жiнцi, щось
весело кида? ?й та й зника?, навiть не пiдозрюючи, хто його зараз
порятував од смертi.
I знову неспокiй i напруженiсть очiкування. Лежiть, хлопцi, на грудях
зелено? землi, це не те що лежати в снiгах на морозi. По крапельцi
дрiмотно вростають тiнi, ио крапельцi дрiмотно скану? час, ио крапельцi
тотжть тiло дуряi питання: чи треба було пропускати оту першу машину?
Мабуть, не треба.
Вже осмерк iз лiсу перейшов ва йоле i погасив червiнь пшеницi, коли на
дорогу гордовито, хизуютася сво?ю ошатнiстю, вискочив свiженький, нiби
щойно народжений "дюзенберг". Якого високого чина заколису?ш ти на курнiм
подiльськiм путiвцi? Чи не того барона, що при?хав мiряти тлустий чорнозем
для свого ма?тку?
Ось воно й пiдiйшло - перша зустрiч з ворогом. Що ж, ти клiщем
вгриза?шся в чужу землю, то ?? вiдмiряють тобi?
Коли машина майже порiвнялась iз Сагайдаком, вiн махнув рукою
побратимам. Роман одразу так натиснув на гашетку, що аж пальцi побiлiли.
Затремтiв кулемет, затремтiв i кулеметник, божевiльними метеликами навколо
дула зафахкотiв огонь.
Машина дзенькнула склом i, крутнувшись, з дороги вскочила в пшеницi,
жеручи i захлинаючись ними.
Стрiляють дверцята, з них шпарко вискакують двое вiйськових у чорному i
гладун у цивiльному. Вiн, як плавець, руками i головою пiрна? у пшеницi, а
вiйськовi спритно, навiть кiби гоноровито, обертаються до небезпека,
завчено прикладають до животiв автомати i вiялами вганяють черги в лiс, з
якого вибiгають партизани. Ще двi черги, ще посвист куль, ще перестук
"максима", i перший скрик, а пада? двое - Один до машяиж, другий вiд
машини. Чигирин першим нахиля?ться до нього, пiдiйма? перегрiтий автомат i
чу?, як у вояки нижче зламаних блискавиць на петлицi ще хрипить кров.
А цивiльний i досi, наче плавець, борса?ться в пшеничних хвилях i
виборсатись не може. Та ось i вiн, несамовито зойкнувши, хилиться, осiда?
у колосся, а руками намертво затиска? двi жменi пшеничного стебла.
- От i ма?мо початок! - каже Сагайдак, поволi пiдходячи до вбитого, i
похиту? головою: чи треба було тобi за цi двi жменi пшеницi забиратись аж
сюди?
Партизани, крiм близнят, що залишаються бiля кулемета, кидаються до
машини, де, звiсивши голову, лежить, теж у чорному, водiй. Льняна чуприна
закрила йому обличчя, закрила свiт. Саламаха з-пiд носа Iвана Бересклета
вихоплю? новенький парабелум, що лежав на передньому сидiннi.
- Нечесно так, - невдоволено каже Бересклет i витяга? з машини
величезного, на мiдних замках портфеля. - Мiняюсь не дивлячись.
- Найшов дурнiшого. То шкурлят розцяцькований, а це - зброя!
- Що в ньому ?? - нетерпеливиться молодшому брату Максиму.
Iван клаца? замками, добува? цупкi з гербами папери i диву?ться:
- Аж баронськi! I парфуми ?, французькi!
- Скорiше в лiси! - квапить Сагайдак.
На небi прорiза?ться вечiрня зiрниця, а вечiр, спроквола починав росити
рову. i сьогоднi вперше за всi яi двi Сагайдак ма? якусь полегкiсть i вiд
вечiрньо? зiрницi, i вiд роси, що и тепер не забула знедолену аiмой". Що
ж, початок в початком, а ма?ш думати про бiльше. Людей, людей треба
збирати. А де дiстати мiн, вибухiвки, детонаторiв? Люди i чорний шлях, i
залiзницю можна взяти пiд партизанський нагляд.
- _Скорiше, хлопцi, до лiсу!
- Хоч би машину обдивитись i щось придумати, - з жалем каже Саламаха.
- Може, на баронську ремiнну подушку завиду?ш? - глузу? хиганкуватий
Iван Бересклет.
- Менi й на торбi з травою гарно спиться.
Партизани вскакують у лiс, де ?х нетерпляче ждуть Роман f Василь.
Саламаха великодушно простяга? ?м флакон з парфумами.
- На двох. Французькi! Саме такi полюбляли в нашому селi.
Близнята зневажливо вiдмахуються вiд парфумiв, хапаються за кулемет i
хватопеком вигойдують його на тачанку.
- Молодцi, хлопцi. Гарно попрацювали! - хвалить ?х Сагайдак i
прислуха?ться до онiмiло? дороги. - А зараз правте до вашого присiлка.
- Це ж чого до присiлка? - занепоко?вся Чигирин i кинув погляд на
зоряне петрiвчанське небо, - Звiдти до ранку не встигнемо вскочити в лiси.
- Ма?мо переганяти час i встигнути! - твердо каже Сагайдак.
- Для чого ж така нетерплячка?
- З присiлка нам треба вихопити гармату, бо, чого доброго, господар ??
сам почне розтринькувати снаряди. А нам вони он як потрiбнi. Завтра
гiтлерiвцi будуть клопотатися з бароном, пiслязавтра ж неодмiнно посунуть
у лiси.
- Та, мабуть, посунуть, - згоджу?ться Чигирин. - Тодi гармата й
знадобиться нам. Хоча б для переполоху.
- Отож i я думав про переполох, - насмiшкувато хмикнув Сагайдак.
- На конi!
- Дозвольте нам гайнути вперед! - по-молодецьки виструнчився перед
командиром Роман Гримич i кивнув на Василя: - Ми зна?мо, в чи?й клунi
ночу? ця гарматка, то й вихопимо ?? до вашого при?зду.
- Мотайтесь! - залюбувався паруботою Сагайдак i побачив свою молодiсть
у червоних козаках. Гай, гай, пролетiли тво? весни, i вже сивина, як
стигле жито, пада? на очi. А й не нажився... Знайшов час для жалiв.
Фашиста треба бити! Як ще Геродот писав про скiфiв: "Жодному ворогу, що
напав на ?хнiй край, вони не дають врятуватись". Отак-то!..
А вже копита вибили гул iз дороги, заскрипiли колеса, замаяли гриви
коней, i партизани пiд рясним Чумацьким Шляхом помчали до броду. Обiгнавши
всiх, не ви?хала - вилетiла тачанка близнят, яку партизани прозвали
колiсницею Iллi-пророка.
- От ?дуть, аж осi горять! - позаздрив Iван Бересклет. - Не я буду,
коли не розживусь на такi конi! Чу?ш, брате?
- Та чую.
Тепер Сагайдак i Чигирин, звiсивши ноги з полудрабка, сидять плече в
плече на возi незрушного Саламахи i впiвголоса радяться, як мають десь
пiслязавтра зустрiти ворога.
- Дороги до лiсу треба замiнувати, - каже Сагайдак.
- Та треба, - погоджу?ться Чигирин i кресалом вибива? з кременю вогонь.
- Тiльки чим?
- Хоча б обманом, - пiдсмiю?ться Сагайдак, - Як ти на це?
- Обманом? - зважу? i думкою, i рукою це слово Чигирин. - Скiльки ми
зна?мось, не чув про обман вiд тебе, то кажи, що вигадав.
- Зробити видимiсть, що вони замiнованi.
- I це дiло при нашiй бiдностi, - не квапить Сагайдака i знов вибива? з
кременя iскри. - Який вечiр гарний.
- Славний. Земля i небо куряться, а зорi зорiють.
- А зорi зорiють, - аж зiтхнулось чогось Чигирину. - А житечко
осипа?ться.
- I доля чиясь осипа?ться...
- З чим тiльки пiслязавтра наша доля зiткнеться?.. - наче сам з собою
радиться Чигирин. - Три дороги ведуть до лiсу. Двома не всюди про?дуть
машини, то, мабуть, посунуть середньохресною. Ось там бiля западини я,
прича?вшись у лiсi, i стрiчав би фашистiв.
- Як сходяться думки, - наче здивувався Сагайдак. - Малюй далi картину.
- Малюю. Якимсь пеньком вакурат "замiну?мо" дорогу, пару дротикiв
протягнемо, то хто ?хатиме - i зупиниться. Далi, може, й стирлуються всi
бiля нашо? вигадки, а ми з засiдки й чесанемо, чим зможемо. Головне тут -
несподiванка. От i вибрав я найкращий варiант.
- А другий який? - веселiють очi Сагайдака.
- При нашiй бiдностi знову ж треба несподiванку брати в спiльники. Не
зупиняться фашисти бiля нашо? мiни - пропустимо ?х вперед i вдаримо ззаду.
А коли вони отямляться - зникнемо в лiсах. От i шукай вiтра в полi. Яку ж
ти гармату надибав?
- Дрiбнокалiберну.
- Теж добре. Тепер слухаю третiй варiант...
- Може, навiть доведеться пiдпустити фашистiв до нашого копайгородка i
там ?х накрити вогнем, - тихо сказав Сагайдак, а сам подумав: "Яка
невiдповiднiсть мiж оцим вечором, що зорi зорi, i пiслязавтрашнiм днем, що
вiдбере не одне життя..." Самим присiлком близнята притримали сво?х
золотогрввцiв, по тiнях дерев i журавлiв пiд'?хали до Оксанино? оселi.
Василь на ходу скочив з тачанки, одразу ж югнув на подвiр'я, обiйшов хату
з причiлка i постукав у вiконце комiрчини. Незабаром з нього висунулась
розкуйовджена голова Стаха.
- Не додивились, дядьку, сну? - тихо засмiявся парубок.
- А-а-а, це ти, вiтровiй! - посмiхнувся чоловiк. - Чого тобi проти
ночi?
- Позичте, дядьку, свою гармату, то ми на нiй фашистам загра?мо польки.
- Теж менi музики! Сагайдак прислав?
- Еге ж. Так де ваша Василина Прекрасна? В сiнi чи в .соломi?
Стах покосував на дверi комiрчини, з вiконця вискочив у город i
обережно з Василем пiшов до старо? клунi. Розчинивши браму, вони швидко
розневолили гармату i вже разом iз Романом витягнули на подвiр'я. Тут Стах
глянув у далину, що насочувалась мiсяцем, i зiтхнув.
- Чого ви, дядьку, засумували? Шкода чуже добро вiддавати? - пирхнув
Роман.
- От аби, хлопцi, зараз iз цi?? бандури гахнути по отих полiцаях, що на
дзвiницi засiли!
В Романа зразу ж спалахнули очi:
- То й гахнемо прямою наводкою! Не будемо шкодувати випорткiв! - I аж
навшпиньки пiдвiвся, придивляючись до дзвiницi.
- Жаль тiльки дзвонiв буде, - теж повернувся до далини Василь.
Негадане ?х ошелешив голос Оксани, яка невiдь-коли вишугиула з хати i
прича?лась у вишняку.
- Яке мале, таке й старе - один розум. А ви подумали, що потiм за
якихось двох пришелепуватих полiца?в увесь присiлок вогнем доконають?
- Отако?, - скрушно сказав Стах. - I чого ти не спиш?
- Еге ж, еге ж, - закивали чубами близнята. Потiм Роман широко
посмiхнувся Оксанi: - Це ж ми, тiточко, пожартували собi, а ви вже й
пережива?те.
- I я так подумала, що ви жартома гатили гатi, - насмiшкувато вiдказала
Оксана i вийшла зi сво?? схованки.
Коли на подвiр'я увiйшли Сагайдак i Чигирин, близнята застережливо
звели на не? очi.
Оксана мовчки кивнула ?м головою.
- Якi ви, тiточко, гарнi, - вдячно шепнув ?й Роман. Жiнка тiльки
зiтхнула, глянула на дзвiницю, i тiнi давнiх рокiв
пiдiйшли до не?.
Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав ?? руками, перевiрив
замок i тихо сказав ?й:
- Виручай.
Пiсля цього слова навiть близнята притихли, стали на межi перед сво?м
першим бо?м. Яким тiльки буде вiн? Свинцю вони не пожалiють фашистам, а тi
не пожалiють i ?м.
- Чого ви, хлопцi? - наче побувавши в ?хнiх душах, зажурено запитала
Оксана.
- Якi вв, тiточко, гарнi, - зрозумiв ?? тривогу Роман.
- Хоч до матерi на хвильку загляньте.
- Вже нема як: досвiт росу росить...
А тим часом у лiсовiй оселi Магазаника аж вгина?ться стiл од
иа?дкiв-напиткiв. Та чогось усе бiльше й бiльше тривога пiдморожу? обличчя
Безбородька i крайсляндвiрта. Спершу вони лише iвкдали погляди на вiкна, а
тепер прив'язали до них зiницi. Та вiку? пiд петрiвчанськими зорями
дiброва, тiльки в хатi тихо потрiскують у свiчниках мальованi золотим
безконечником восковi вмчi. Магазаник замiню? ?х новими i дума?: чи не
поминальними стали вони i ця вечеря? От i не знати, кому тепер доведеться
уклоиятися, не жалiючи карка: барону чи сирiй землi...
Сьогоднi в коменданта Шульца препаскудний настрiй, бо ж пе в чи?мусь, а
в його крайсi убито барона. Тому й не перестав деренчати телефон на столi
- мало не пiдстрибу? проклятущий i шмагав батогами тих слiв, яких завжди
вистача? у зверхникiв, щоб принизити пiдлеглих. Навiть сам командуючий
каральними вiйськами на Укра?нi вiдчитав його, як першокласника. По-друге,
через спеку останки барона не можна везти у Верхню Померанiю, а Зфеба тут
ховати. От тiльки в якому мiсцi? На старому гробовищi, де задерненi,
переплетенi барвiнком могили в безладдi позросталмсь одна з однi?ю, не
похова?ш, а вiдкривати нове для самого барона не виходить.
Видали ж клопоту партизани. Начальник гестапо запевнив, що пришлось не
бiльше п'яти-шести. I ось ця Жменька фанатикiв робить виклик непереможнiй
армi? фюрера. Сидiли б собi тихцем на улiцах, то краще було б i ?м, i
йому. Проти цих п'яти-шести безум'цiв вiн мусив послати одну машину з
солдатами гарнiзонно? команда, другу - з жандармами i двi з полiцаями
паршивого убивцi Квасюка, який аа бiльшовикiв не валазив з тюрем.
Звiсно, сьогоднi вiд партизанiв, якщо вони не повтiкали кудвсь. Але та
пособлть це йому, кола вже втрет? сьогоднi Шеф полiцi? брiгаденфюрер
Краузе? Думалось: Вакутку подiлля, з почестями зустрiти дамтярiччя i якось
пересидiти вiйну. Та де в чорта отой бундючний, немов iндик, барон? Захот
тисячу чужих гектарiв чорнозему, а матимеш - два.
У передпоко? чути чи?сь скрадливi кроки, потiм притишену мову, наче в
цьому кабiнетi господарю? не вiн, а покiйник,- Комендант, прислухаючись,
пiзна? голос Оникiя Безбородька. Чого ж вiн увсться? Чи i йому страх мота?
душу? Обережно напiвпрочиняють._ важкi, оббитi свiжокованим залiзом дверi,
i в них просову?ться вiдсмикана, пiдлиняла секретарка, що мав поставу, нiс
i очi забоко?но? чаплi. Хто тiльки позавиду? на цi костi й веснянки, -якi,
наче тля, облiпили вузький вид фрау? Коли вона смi?ться, то вiд не?
сиплються i пудра, i веснянки.
- Пан голова...
- Просiть його, - нетерпляче перебива? секретарку.
- Заходьте, пане голово.
Безбородько, вклоняючись, несе до нього сво? сiм пудiв живо? ваги,
шанобливо схиля? напахчену важкими парфумами голову, Вiд них одразу в
кабiнетi вселя?ться дух старо? перукарнi.
- Знайшли нарештi мiсце для барона? - строго пита? комендант i вибива?
кощавими пальцями дрiб.
- Знайшли, - запинаючись, вiдповiдав голова i морщиться, паче вiд
зубного болю. - Але...
- Яке ще у вас "але"? - Коменданта майже завжди нерву? цей лантух
м'яса, особливо його вуха: зда?ться, з них волохатиться не волосся, а
павуки.
- Мiсце, можна сказати, всiм гарне - просторе i недалеко вiд гробовища.
Але там колись, у давнину, забобоннi дядьки ховали вiдьом i вовкулакiв.
- Вiдьом i вовкулакiв?! - В коменданта залихоманились вi? i брови. I
хоч вiн зараз до краю замотаний турбацiями, проте згаду? вичитане з старих
книг, якi похапцем ковтав, збираючись на Укра?ну. - А це правда, що в них
вбивали осиковi коли?
- На жаль, правда. Забобони...
- I коли це було у вас?
- Давно. Ще до революцi?. Про це мiсце тiльки дуже старi люди
пам'ятають.
- Похова?мо в цьому мiсцi барона - тодi усi згадають, кого там ховали.
Треба шукати щось iнше.
Безбородько безпорадно розводить сво? голоблi-ручища:
- Нiчого мудрого, гер гауптман, не можу придумати. Нiчогiсiнько!
- А може, в самому мiстi похова?мо барона? Безбородько знову морщиться:
- Боюся, щоб не поглумилися з могили. Вiчно? ж варти не поставим бiля
не??
- Вiчно? не поставим, - погоджу?ться комендант i застигав в напрузi:
знову озвався телефон. Шульц якусь хвилину дивиться на нього, як на
ворога, але бере трубку. Вона трiщить, шкварчить i жбурля? покруч дурних
слiв:
- Пан гауптман! Пан гауптман! ?х iст... Парфен Квасюк. Бiтте, гер
комендант, до слухавки шпрехен фрау Анiт.
- Швайне, - тихо каже комендант i переда? трубку Оникiю Безбородьку. -
Поговорiть з цим бовдуром i спитайте, чого вiн не в лiсi, чого не ловить
партизанiв.
Голова управи обережно, наче вона скляна, бере з руки коменданта пiтну
слухавку, притуля? до заволохаченого вуха.
- Алло! Пане Квасюк, вас слуха? голова районно? управи.
- Пан Безбородько?! - Оце добре...
- Невже ви i досi не облягли партизанiв? - перебива? його Безбородько.
- Та бачте, Оникiю Iвановичу, така трапилась халепа, що не кажiть.
- Яка ще халепа?! - злiша? Безбородько, i злiшають його синi уста. -
Перепились дорогою вашi дурноколiннi полiца??
- Ще гiрше... Бачте...
- Не жуйте слова, як сiно! Кажiть!
- Так-от, пане голово, коли ми до?хали до лiсу, нiмцi пропустили нашi
машини вперед...
- Бо знають, якi ви боягузливi.
- Пропустили нас уперед i вдарили навмання по лiсi з гармат. А далi ми
знов по?хали i за лiсниковою хатою помiтили, що дорога нiби пiдкопана.
"Замiновано!" - вигукнув хтось. Ми зупинилися, поскакували на землю, i в
цей час спереду i з флангiв партизани сипонули вогнем. Ми, пане голово,
попали в чортiв трикутник. Можна сказати, переполовинили i нас, i нiмцiв.
- А далi, далi що?! - задиха?ться вiд обурення Безбородько.
- А далi ми всi кинулись врозтiч, бо iнакше не можна було. Навiть усiх
побитих не встигли захопити.
- Скiльки ж там партизанiв було?
- За деревами не бачили ?х. Але, видко, багато, бо ж трикутник зробили.
- Почекайте, я доповiм пану коменданту, - з трубкою в руцi Безбородько
коротко розповiв про розгром карального загону.
Гер комендант мовчки слухав, а з обличчя його, починаючи од вилиць,
сповзала i сповзала кров. Не партизани, не лiси стояли перед його очима, а
страшна передова. I першi змученi слова коменданта здивували голову
управи:
- Тепер буде кого ховати там, де колись ховали вiдьом i вовкулакiв...
XII
На хуторi вмира? день i гасне - перестигла бронза пшениць.
З лiсу в широких киреях виходять вечiр i туман; вони спиняються бiля
узлiсся i думають: куди б це пiти? Далi туман зсову?ться лiворуч i сивим
дiдом бреде на долину до ставу, а вечiр скрада?ться на хутiр, щоб почути,
як, заблукавши у вишняку та гречках, затиха? самотня хата i вулики. Отут
вiн вiрним коханцем дочека?ться ночi, подару? ?й перстень мiсяця та й
зникне у вербах та верболозах над ставом, бiля якого пара коненят,
розштовхуючи кущi калини, розкошують у молоденькiй отавi i насторожено
пiдводять голови, коли небо озветься гулом бомбовозiв.
З пасiки до оселi iде - не йде старий Гримич, медвяний цвiт гречок
накуну? йому обважнiлi руки, вибира? i вибрати не може утому. Що не кажи,
а старостi й на ярмарку не позбудешся - веиа покупцiв на мед, тiльки
дiвчата тепер хочуть старiшими здаватись, щоб на чiпдялись до них лихi
вирла.
Бiля свiжого обкорованого вориння пасiчник зупиня?ться, а пiд його
кущатими, бровами одразу яснiють iмлистi очi: з вишняка назустрiч йому
вимайнула ота непосидючiсть, ота вiхола, отой щебiт, ота усмiшка й
насмiшка, що зветься Яринкою. Яку внучку поедала йому доля, та не вгадала
часу. Старий невесело посмiха?ться дитинi i каже тiльки одне слово:
- Завечорiло.
- _Завечорiло, дiдусю, - повела вечоровими бровами, пiд якими
зворушливо дихають ямки. Iч, де знайшли собi мiсце. - Ви ж бджолу
витрусiть iз бороди.
- А вона менi не заважа?, - проте обома руками ворушить сиву гущавину,
а з не? з дзижчанням вивiльня?ться комаха.
Над прикляклою хатою, що вдову? тепер, пролiтають чорнi хрещики диких
качок i падають на став; спочатку крила лунко б'ють по водi, потiм
стихають, а вже далi трьома нотами озива?ться струмок, що з лiсу тече до
ставу i витiка? з нього, торкаючи ноженята латача i незабудок.
- Суму?ш, дитино? - кладе старий руку на плече Яринi.
- Журюся, - зiтха? дiвчина, що притихла тепер, наче вона - й не вона.
- Iшла б собi додому, поки не наспiла запiвнiчна година.
- Там теж розради не знайдеш. Мама аж запухла вiд слiз.
- По сльозах та кровi тепер час пiшов. А для скiлькох вiн уже
спинився...
Ярина дивиться на дiдуся, притуля?ться до нього головою i не зна?, що
сказати. А той, виходячи з тяжких дум, уже говорить про буденне:
- Ти, може, i вечерю зготувала?
- Зготувала, аякже.
- То й пiшли, - i старий поволi йде до хати, тут бiля призьби па
вбитому стовпчику грибом сто?ть застелений стiл, на ньому - свiжа разова
паляничка, мед у кухлику, полумиски i ложки. Яринка з хати виносить
огорнутий пiлочкою горщик .i хватопеком сипле в полумиски галушки i пару.
- Гарна вечеря, коли б ще бог послав доброго гостя, - сiдав дiд бiля
столу.
Дiвчина знов зiтхнула: скiльки ранiше до них приходило добрих людей,
скiльки гарних розмов, i смiху, i пересмiху, ? пiсень кружляло за широким
ясеновим столом, а коли вже хмiль розбирав батькове товариство, вона
городом скрадалась до татарського броду, де ?? на човнi очiкував Iвась
Лимар'енко. Де вiн пробував цi чорнi днi?
Не раз вона вечорами вибiгала до броду, та не було на ньому нi
вербового човна, нi яворового весла, з якого так спiвуче скрапувала вода.
А дурне серце чека? i чека? i човна, i весла, i отих кучерiв, що падали на
?? плечi. Невже де було? Чii тiльки наснилося?.. Ой броде
татарськийСтарий, поклавши ложку, нiби дрiмотно дивиться на онуку, похиту?
головою:
-Не зна?ш, що робити з собою?
Ярину аж струсонуло дрожем: у самiсiньку душу заглянув дiдусь, бо таки
не зна?, ох не зна?, що тепер робити з собою. Можна б i ?й зашитись на
хуторi, до якого ще не дотяглися лапища вiйни, можна, доглядаючi? дiдуся,
нишкнути па пасiцi чи у верболозах бiля ставу та забирати в сон гудiння
бджоли i бомбовозiв. Але хiба це життя? I хiба тiльки про себе дума? вона?
Сказала братам, щоб взяли ?? в лiсп, так вони спочатку реготали до слiз, а
далi пояснили, що в них нема нi дитсадка, нi вечорниць. Тодi вона
спересердя назвала ?х старими парубками, а сама побiгла до Мирослави i в
не? наплакалась донесхочу. Невже i ?? час пiшов по сльозах?.. I хоч яку
вона ма? образу на братiв, та все одно чека? - дочекатися не може ?х;
може, таки порозумнiша? ?? парубота? I посмiхнулася сама собi, i знову
зажурилась, i крiзь тишу, що аж подзвонювала у вухах, чула сплескiт
далекого весла. Передчуття, чи що?
На ставку затривожились дикi качки, шелеснули крила, потiм на стежппi
зацокотiли чи?сь кроки. Тiльки чи??
- Iди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечiр.
Дiвчина проворно пiдхопила зi столу свiй полумисок та ложку, зникла в
сутiнках, а пасiчник нiби спокiйно вечiркував собi, похитуючи заснiженою
головою. Якi тiльки хуртечi не падали на не?, та не вибили з не? нi
людяностi, нi гордостi, - ?х однi ненавидять, а другi побоюються.
Брязкнула хвiртка, i на подвiр'я не ввiйшов, а вскочив чоловiчок з
гвинтiвкою; не оглядаючись, вiн чоботом копнув хвiртку i зразу ж сквапно
затупотiв обчасами, наче ратицями.
- Драстуйте, дiду Ярославе! Драстуйте вам! - загаркавив чоловiчок;
додрiботiвши до столу, заглянув одним оком в полумисок, i його обличчя
хитренького чорта взялося вдоволенням. - Наварили галушки на три п'ядi
завдовжки?
- Це, Кирюшо, може, у вашiй полiцi? такi споживають галушки, а в нас
звичайнi щипанцi, - тихо вiдповiв старий, не дивлячись на полiцая.
- А хто ?х щипав? Не Яринка? - по всiх закутках мета? погляди Кирюша,
бiлки в нього вирластi, а в них непокояться дрiбненькi пуголовки зiниць. -
От iз ким би я тепер хотiв побачитись, повидатись та погомонiти.
- Не чiпай ??, бо вона зараз не виходить зi смутку.
- А може, я й розвеселю ?? якимсь таким кругленьким словом? - округлю?
долонi, та обличчя хитренького чорта наморщу?ться непевнiстю.
- Жаль твого заходу, Кирюшо, - нiби спiвчува? йому старий. - Ось краще
сiдай до галушок.
- I сiв би на дармовизну, але вже повечеряв, - насупився Кирюша, а
очима знову пасе по всiх усюдах, - Це вже з цьогорiчного борошна?
- З цьогорiчного. На жорнах трохи роздер пшеницi, бо скам'янiли тепер i
вiтряки.
- Вродило ж у цьому роцi, - трохи пом'якшали коржастi щоки полiцая, на
якi зсунулись гостряки вух.
- Вродило, та радостi нема. Як твоя нова служба? Кирюша назбиру?
зморшки на чоло i не зна?: чи бадьоритись, чи сказати так, як воно ?.
Зрештою, маха? рукою i каже правду:
- Достобiса таку службу. Сьогоднi, к примiру, мали ми подвiйнi мордачi
- i вiд начальника полiцi?, i вiд крайсляндвiрта.
Пасiчник вiями прикрива? очi:
- То хто краще б'??
Кирюша не вхоплю? насмiшки i з серцем вiдповiда?:
- Крайсляндвiрт! У нього рука в перснях з коштовними камiнцями, а б'?
навiдлiг, то й залиша? на наших пиках дорогi слiди.
А потiм при нас витира? папахчепим носовиком камiнцi. Культура! - Вiн
повiв плечем, на якому висiла гвинтiвка. - Так що нема чим похвалитись
менi.
- Еге ж, - погоджу?ться старий. - Навiть чорт не хвалиться рогами.
Кирюша стрепенувся: чи не насмiхаються над ним? Наче цi, тiльки хто
розбере цього дiдугана? I в старому дуплi вогонь тлi?.
- Дiду, лишень про мою службу анiчичирк... I як ви подивитесь на те,
щоб... позичити сяку-таку бочечку меду? Полюбляю солодке дiло, - поверта?
голову до вуликiв, що й зараз пiдворушують бджолине гудiння.
- Не надiйся, Кирюшо, на цей мед, бо вiн ма? господаря. Краще пiди в
лiси i пошукай там дику борть.
- Це ж чого на зламану голову у лiси?! - тетерi? Кирюша. Вiн зразу
згаду?, як утiкав вiд партизанiв, i по його спинi гадючиться страх. - Хiба
ж у мене три голови на плечах?
- Чого не знаю, того не знаю, - розважливо вiдповiда? дiд. - Ранiше в
тебе була одна голова, а тепер, як пiшов ти в полiцiю, не вiдаю, на що там
розжився.
- Розжився на дев'ятсот марок, якi лежать недалеко вiд смертi, - жалi
та невдоволення пробiгли по обличчi Кирюшi i змили з нього всю
хитруватiсть. - Нiколи ж не було такого проливу кровi, як тепер.
- Так чого ж ти записався до тих, хто кров пролива??
- Приневолили, дiду, приневолили.
- Хто не мав сво?? волi, того приневолюють, - знову нiби спокiйно каже
старий, а Кирюша схилив голову; щось i в нiй тривожне сновигав, потiм
скоса глянув на свою полiцайську пов'язочку, поторсав ??, проклятущу,
скривився.
- Тож-бо й воно, - сам до себе говорить Гримич, та Кирюша чув i свою
провину, i присуд над ним.
- Вашi онуки розумнiшi: подалися в лiси, а мене зчавив невикрут.
- Хто куди пiшов, я не знаю. Тепер у людей дорiг нiби побiльшало, а
життя i хлiба поменшало. То кожен по-сво?му заробляв хлiб - хто насущний,
хто кривавий, - пасiчник вста? з призьби, йде до комори й виносить звiдти
невеличку, до ладу запечатану довбаночку. - Бери, Кирюшо. Це з мого
вулика.
Тепер чорнi стиснутi губи Кирюшi проклюнула посмiшка:
- Розумнi ви, дiду, та все одно не вмi?те жити на цьому етапi. Я на
вашому мiсцi таку солодку розвiв би комерцiю, що святi Зосим i Савватiй у
самому раю позаздрили б менi.
- Тодi ставай на мо? мiсце, а ми побачимо тво? торги i виторги.
Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на лiс, кивнув головою старому, та й,
розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подрiботiв двору.
До дiдуся пiдiйшла Ярина:
- Чого приходив той гицель?
- Хто його зна?? Зачепився за мене, а думав про тебе. Дуже зустрiтися
хотiв.
- Хай вiн з лихою годиною зустрiча?ться.
В далекому полi неохоче сходить ще заспаний мiсяць i почина? вибiлювати
хмари, якi заснули край землi. Стороною знову натужно загули бомбовози, а
бiля ставу заiржали конi.
- Iди вже, дитино, додому.
- Чого ви гоните меяе? Може, хтось ма? прийти до вас?
- Не прийти, а при?хати.
Яринка стрепенулась.
- А хто - та?мниця? Вже й вiд мене ви критися почали. Може, партизани?
Старий дивиться на мiсяць i неохоче вiдповiда?:
- _Не така вежi та?мниця для сво?х, але тобi не треба бути тут. Отe ж
прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасiцi не буде й одного пня. То
втямила, що воно й до чого?
- Не зовсiм.
- Лихо примушу? щось робити. Отож вулики я пiд розписку вiддам надiйним
людям, а коли повернуться нашi, то знов зберемо пасiку. Це i всi мо?
та?мницi.
- Вам за таке нiчого не буде?
- Поживемо - побачимо.
- Ой...
Яринка обома руками охопила дiдуся, притулилась до його плеча.
- Чого ти, маленька? - великою рукою прикрива? ?? плече, на якому
дрiма? вишита калина. - Чого?
- Бережiть себе, дiдусю.
- Постараюсь, бо хоч i гарне мiсце облюбував на цвинтарi, але не дуже
хочеться туди поспiшати. Бiжи, он уже в долинi пiдводи скриплять. Це до
мене.
Коли Яринка вибiгла на стежку, що вела до присiлка, пасiчник винiс з
хати зошит i олiвець, потiм засвiтив саморобну воскову свiчку, прилiпив ??
до столу i став очiкувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сiмейку, щоб
не понiвечили ?? песиголовцi. Треба не забути скропити водою тих бджiл,
якi ночують на льотках. Спека, то й комасi хочеться бути надворi. От чи
завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нiчого не зна?? I хитрий, i
викрут. дивий, i навiть розумний вiн, та карбованець розчахнув йому i
ровум, i душу.
Старий поволi пiшов на пасiку, щоб попрощатися з бджолами. Що не кажи,
а смутку побiльша? без них. Гречки знову лакупували йому руки, вибирали
обважнiлiсть з цих, але не могли вибрати, видать, втома забрела в
самiсiньке серце та й поторгу? його, наче поплавок. А з подвiр'я вже
сплеснув занепоко?ний голос:
- Гей, дiду, ви живi?
"Теж менi питаннячко. Хоча нiколи, не завадить перевiрити:
живий ти чи нi".
Бiля самого хутора заскрипiли колеса, як усе життя скрипiли йому, бо ж
сам умiв ?х робити - i з ясена, i з дуба. А березовi маточини i шпицi
вимочував у криницi, над якою стояла яблуня, тому вода завжди навеснi
пахла березовим соком, а восени яблуками.
I знову курликнули колеса. Старий оглянувся, але не побачив вi коней,
нi пiдвiд, тiльки побiля хати мерехтiв вiдсвiт самотньо? свiчки...
Добiгши до присiлка, Яринка зупинилася коло сво?х ворiт: прислухалась i
до хати, i до клунi - чи не стоять там конi, а потiм пiшла до броду; в
глибинi його купались мiсяць, зорi i сум. I такий розпач охопив дiвчину,
що аж почула, як в'яне уся. Великий свiт, а де подiтись у тобi?
Сподiвалась на братiв, та вони пiдкосили надiю, мов травицю. Безсовiснi...
Зiщулившись, опустилась на вербовий пень, думаючи те саме: "Як ?й iз
Мирославом попасти до Сагайдака. Чи вiн теж послухав братiв? От аби в
загонi був Iвась Лимаренко, то заступився б за не?. Де вiн тепер, у якiй
сторонi?"
I враз татарський брiд бухикнув веслом. Хто це такий пiзнiй?! Вона
схопилась на ноги, не скидаючи взуття, увiйшла у воду, придивляючись до
синьо? далини i синьо? води, в якiй колись пiд берегом долонями ловила
свою зiрку. Знову бухикнуло весло. Нi, Iвась так не веслу?. Але що це?
Невже його човен? Чи тiльки зда?ться? Нi, таки Iвасiв! Але чого бухика?, а
не виспiву? чи зiтха? весло? Ось човен заховався за очерет i вже
вигулькнув недалеко вiд не?, та на ньому сидiв не Iвась, а незнайомий
парубок. Ярина квапливо вийшла на берег, i тут ?? наздогнав тихий голос:
- Почекай, дiвчино. Не бiйся.
Вона зупинилася, човен, розводячи осоку, вткнувся у берег, а з нього
зiскочив чорнявий, ставний, з перегнутими бровами парубок.
- Ти часом не Ярина Гримич? Правда, Ярина? - посмiха?ться, а з
смолистих брiв аж скапують iскорки промiнцiв.
- Ярина, - здивовано прошепотiла вона.
- От бачиш, як легко вгадати красу! Привернути ?? важче, А я Дмитро
Лелека. Чула про такого?
- Чула! - мало не зойкнула, бо ж про Лелеку не раз згадував Iвась. - А
де ж?.. - пита? i питати бо?ться, i так холоне, аж зашпори заходять.
- Послав мене сказати тобi, що живий. От я i кажу це, - напiвжартома
уклонився дiвчинi.
- Що з ним?! Порубок споважнiв:
- Поранений, Яринко. Рана не страшна, та поки що до тебе при?хати не
зможе. А жаль.
- Тодi я до нього!
- Коли ж ти?
- Зараз же! Заразi
- Оце так, - знизав плечима Лелека. - Вже нiби i нiч надворi. Та
дiвчина наче не почула про нiч. ''
- Сiдай, Дмитре, в човен. Я його зiпхну i сама буду веслувати.
- А чому не я?
- Я тихiше гребтнму.
- Греби, коли тобi так хочеться, - наче образився парубок. ~ Куди ж
його поранено?
- В ногу. Сiдай. Човна, однак, я зiпхну. Через хвилину Ярина так
гребла, що човен рибиною летiв по водi, за веслом розкришувалась i
кружляла зоряна перга...
XIII
I знову спекотне марево, золота утома степiв. На зачерствiлих,
потрiсканих долонях земля простягнула людинi щедрi чашi врожаю i вже
притомилася тримати ?х; притомився i колос та й, не дочекавшись жнивовицi,
у печалi почав накрапати сльозою. Давно вже так не стрiчалися колос i
людина.
Скiльки не йдеш - i перед тобою, i за тобою плачуть степи. Зрiдка
зблисне серп-другий, майне жiноча хустина, самотньо забовванi? полукiпок -
i знову смуток колосся, смуток волоття i дрiмливi, з бджолою вi?
соняшникiв. Стоять вони плече в плече, тримають у пазухах дитячi голiвки i
дивляться тiльки на схiд.
I вони, мов соняшники, йдуть тiльки на схiд, а прислухаються до всiх
сторiн свiту.
- Який урожай усюди! Море! - зупиня?ться Кириленко, втоплю? руки в
пшеницю, втоплю? в колосся змарнiле, перепечене обличчя, а далi пита?
Данила: - Бачиш, голово?
- Хто ж такого не бачить? Хiба що тiльки вiйна.
- Бо вона слiпа, - в задумi каже Ромашов i перебирав пальцями синi
квiти - синi вогники Петрового батога. - Яка спека, а йому хоч би що.
Кириленко випростався, кинув погляд уперед:
- А он, голово, двох красунь iз серпами примiтив? Чи тобi, як жонатому,
це нi до чого?
Данило ще в аалiзнично-шляховому полку сказав, що вiн одружений, - це
для того, щоб не докучали йому легковажними розмовами та iсторiйками про
дiвчат, молодиць i вдовиць.
- I дiвчат iз серпами примiтив. Не дiвчата - тополi.
- Не одна тепер у самотi стане тополею, бо переб'ють нашого брата за цю
прокляту вiйну... - похнюпився Кириленко, хоча й не належав до тих, яких
звуть кислiями, потiм iз вузько? гiнно? дороги вiн поверта? на стернi до
двох молодесеньких жниць, що мають 'гарний, ледь-ледь скiсний розрiз очей,
здивованi брови одроду та свiжу ятрань уст. I спека, i вiйна не перепалили
?х. Тiльки на одну лягла вечорова смага, а друга, молодша, наче з самого
ранку вродилася.
- Драстуйте, сестрички! - приязно вiта?ться Кириленко.
У дiвчат здригаються вуста, здрига?ться сонце на серпах.
- Драстуйте й вам, - випростуються, поправляють коси i намагаються
посмiхнутися, та ?хнi посмiшки одразу ж i гаснуть у тiпях жалiв. Хто ?х
тiльки не ма? тепер?
- Жниву?те?
- Не жниву?мо - горю?мо, - каже старша. - Вона кладе серп на такi
червоно вишитi квiти плеча, що, зда?ться, з них от-от кап^ не кров.
- Горю?те? - не знати для чого перепиту? Кириленко i теж сумнiша?.
- А як же iнакше, коли таке робиться... Коли вже стiльки не вернеться з
вiйви i коли завдовiля села. Видать, усе добре на свiтi покинуло нас, -
затремтiв голос, затремтiв i серп на квiтах, i краплина кровi вiддiлилася
од вих.
- Усе добре ще навернеться до нас, неодмiнно повернеться, - хоче якось
втiшити сестер Данило.
- Коли б то так, - вiрить - не вiрить дiвчина, i така невиновна туга
сто?ть у ?? очах-волошках, нiби ?х зсередини торкнувся серп i кияув на
синь сивину вiдцвiтань.
Ох цi аустрiчi-прощання, та жiноча, та дiвоча туга сорок першого року.
Де ще вона такою була? Не забудь ??, не забудь ??...
- До вашого села далеко? - з Пота?мною надi?ю пита?ться Кирахевко i
переклада? з плеча на плече гвинтiвку.
- Кiлометрiв .з тотири буде, - запинаючись, вiдповiда? мевшенька i
соромливо прикрива? рукою розрiз блузки, яку пiдiймав хвилька незайманих
грудей.
- Нiмцi стоять у селi?
- Стояти - не стоять, а заскакують по харчi. Вони з чужо? комори хлiба
не жалiють.
- Коли б тiльки хлiба.
- У вас водичка е? Дайте напитися.
Старша сестра рiвно, справдi, як тополя, йде до полукiпка, дiста? iз
затiнку косарську баньку, заткнуту не чопом, а яблуком, дiста? бiлий
вузлик з харчами i несе бiйцям.
- Напийтесь. А ще вiзьмiть у дорогу. Знали б, що стрiнемо вас, щось би
смачнiше захопили а дому.
- Спасибi, любi. - Кириленко враз сторожко поверта? голову; попереду
заскрипiли колеса.
- То, зда?ться, ?вдоким Гуржiй кудись поспiшав, - ставши навшпиньки,
пiзна? односельця молодша сестра, на ?? точених литочках стерня залишила
подряпини i краплини кровi.
На дорогу ви?жджав скрипучий парокiнний вiв, ва ньому похиту?ться
кощавий дядько, лiта йому пригнули плечi i попелом сивини пригасита
похнюпленяй вогник борiдки. Побачивши вiйськових, чолов'яга вiдiймав над
головою солох'явего бриля, притриму? конi i яояуро вiта?ться. На вовi века
пився,_ нi рубля, нi мотузкiв, видно, ве жнивувати зiбрався чоловiк.
- Далеко, дядечку? - питаються дiвчата.
- Куди в таке врем'я далеко за?деш? Хiба що до костомахи, - нiби сам
собi каже чоловiк.
- Так i до не? тепер рукою подати. Посусiдились, можпа сказати, - i на
його жовтих бiлках лихоманяться зеленi кислички очей.
- У мiстечко на базар погнала жiнка. Хоча який тепер базар? Дурна баба,
дурна i пiсня ??. Аякже. Та мусиш слухати, коли ма?ш у хатi не господиню,
а гвалт на все село i два хутори.
Дiвчата багатозначно переглянулися мiж собою, а дядько ?вдоким
продовжу?:
- Оце ж запасливi жiнки щось таки мають у господi, а в мо?? завжди по
хатi ненаситне помело пiдмiта? добро. Ось i зараз: хоч би тобi дрiбок солi
був. А як без не? проживеш? То й послала моя безклепка до мiста. - Далi
торка?ться потилицi й поясню?: - При новiй властi зовсiм без солi живемо.
Аякже. То дехто домудрувався мiнеральне добриво розводити водою i цi?ю
колотухою засмачувати ?жу.
- Це правда? - вражено вирвалось у Данила.
- А чого ж менi брехати? Я ж не якийсь... Iстинну правду кажу.
- Так це ж отрута!
- Коли нема солi, то й отруту мусить уживати чоловiк. Авжеж.
- Як воно в селi? - пита?ться Кириленко. - Не чiпа? нова влада.?
У неспокiйних очах дядька ?вдокима забився переляк, вiн пригасив його
половою вигорiлих вiй.
- Та ще не чiпають. Ми нiкому нiчого, то и ваи поки що нiчого. Аякже.
- То ви нiкому нiчого?" - вiд; несподiванки аж розгублю?ться лейтенант.
- А ще ми можемо зробити, ноли так иаяешевшалго життя: що тьху, що
життя - все одно. - Дядько ?вдоким не то тьхука?, не то зiтхав i вже
вочивав иiби виправдовуватися; - Аби я мав хоч три голови, то менше думав
би про одну. Еге ж! Но! - I вже кидав JB|,-rмiшок зa плеча: - А вам,
хлопцi, не совiтую при оружi? iти, бо тепер "ц,/недовго до грiха. Кидайте
сво? залiзки - i десь приставайте в прийми, бо воно вже так... Що!
- Ми нiкому нiчого... - оторопiло, обурено повторю? Кириленко слова
дядечка. - Чи хитру? оцей обережнеиький, чи так i думае прожити, немов жук
у трухлявицi?
- Його нелегко розкусити: ото завжди такий, кручений-верче?й... Аякже,
- насмiшкувато повела поглядом старша сестра. - тепер аж колотиться вiд
страху. Ви ж у село не йдiть, бо зараз може бути.
- Еге ж, не йдiть, - з жалем повторюв молодша, i шарiв, i вiками вiй
прикривав очi, бо з не? не зводить зачарованого поау_ притихлий Ромашов.
- Як тебе, дiвчино, звати? - устами пита? вiн.
- Олесею, - ще бiльше паленi? дiвчина. ською.
- Як залишуся живим, неодмiнно повернусь у ваше село.
- Повертайтесь... Ми вас будемо ждати, - i зiтхнула, i нiяково
поглянула на сестру: чи не почула та ?? перших слiв до хлопця.
Во?ни прощаються з жницями i знову глухими дорогами йдуть па схiд,
iдуть золотом степiв у югу стенiв, у смуток пшениць, у передзвiн
соняшникiв i сиву безнадiю полину. Коли ж обiзветься хоч гарматний грiм?
Та замiсть нього здалеку чують свинячий вереск.
- Теж хтось у мiстечко базарювати ?де, - каже Ромашов. Вiн зупинився,
для чогось оглянувся, i гарна посмiшка затремтiла на його потрiсканих
устах.
- Кого ж це згадуб хлопчак? - добродушно шпига? Кириленко. - ?? чи
навождення?
- Навождення.
- Славна доля комусь росте, як не обездолить ?? час..., I неждано,
минаючи похилу хвилю високих сонййiникiв, вони натикаються на нiмцiв, що
примостили машину бiля стiни соняхiв. Дво? з них весело пораються бiля
забитого пiдсвинка, а третiй, з автоматом на ши?, розстеля? рябий брезент,
який ма? правити за стiл.
Це так було несподiвано, що на якусь мить усi закам'янiли. Потiм Данило
i автоматник одночасно схопилися за зброю, одинокий пострiл злився з
чергою, i нiмець, застогнавши, випустив автомата з рук, упав на брезент, а
Данило, iще чуючи над самою соловою посвист черги, люто дослав у патронник
патрон. В рiзнi боки шарпнулись тi, що порались бiля пiдсвинка, i попадали
на землю.
Все це сталося за таку хвильку, що iз гвинтiвок не встигли розвiятися
сизi димки.
- От i все! - наче не вiрячи собi, сказав Кириленко, уста його ще
тiпались, нiби ?х била лихоманка; ловлячи ?х, вiн пiдiйшов до брезента i
пiдняв автомат. - А тепер дай боже заячi ноги.
I, пригинаючись, притримуючи зброю, вони побiгли вiд тих сумирних, з
бджолою соняшникiв, пiд якими могли б залишитися назавжди.
Уже на другiй дорозi лейтенант поклав руку на плече Данила, прищулив
око:
- А ти, голово, молодецьi
- Це чого ж? - Данило ще чу?, як дрож ходить по його тiлi, ще чу? над
головою посвист черги.
- Не розгубився. - I, нiби винячись, додав: - Обманув мене той
поросячий виск - свиню пiдклав.
Як довго тягнеться жнив'яний день у степах. Важчають ноги, важча? все
тiло, трiскаються од спраги уста, а в голову заходить шерех колоскiв, нiби
й там осипаються вони. Оце б дiйти до рiчки, припасти до води, змити
задуху, що вже вичавлю? з тiла не пiт, а сiль. Але нема рiчки - е жито,
пшениця, овес, соняшники, горох, картопля, все те, чим завжди тiшилась
душа хлiбороба. ? й села, та в них тепер удень страшнiше заходити, нiж
уночi.
Нарештi з сонця осипа?ться вiнок, воно мiцним щитом вгруза? в хлiба i
на чи?сь весiлля чи поминки переда? небу багрецем витканi рушники.
- А он i хуторець тополi викинув, - жвавiша? голос Ромашова. - До
пiзнього смерку доберемся.
- Коли б там чужих не було.
- I щоб рiчечка та криниченька були. - I Кириленко гарно вивiв початок
пiснi про криниченьку на чотири зводи i зразу ж обiрвав ??... - Здержуйте
ноги та нашорошуйте вуха...
Звичайний собi хуторець у степу, тополина сторожа, вишневий сон навколо
бiлих хат, мiсяць над хатами i дрiмота дерев'яних журавлiв. Хоч би тобi
якийсь голос озвався, чи дитина заплакала, чи дим пiднявся над комином.
Нiби вимерли оселi, тiльки мiсяць ставить на вiкна сво? печатi.
Тихо-тихо зi збро?ю напоготовi входять вони у вишневий сон, вупиняються
бiля плетеного перелазу, i несподiвано перелякане:
- О майн готi - А далi: - Хальт! Хальт!
I вмить пропав вишневий сон.
Данило вiдчув, як противний холод пропiк його. Майже не цiлячись, вiн
вистрелив у вартового, застрочив з автомата лейтенант. За хатою загупали
чи?сь кроки, зашелестiла ракета, i в мертвотному потойбiчному свiтлi
окреслився увесь хуторець, а в ньому заколивалися чи то тiнi, чи люди.
Данило ще вистрелив у босого напiвроздягяеного з автоматом солдата, що
припав до ворiт, i враз якась страшна сила вдарила в груди, обдала ?х
вогнем. Хуторець, i журавлi, i мiсяць над ним пiшли шкереберть, а з-пiд
нiг почала вибиватись, втiкати земля. Вiн пада? на ?? гаряче лоно, на ??
гарячi пшеницi, па гаряче марево, а перед самими очима його ворушиться
кривава пелена.
"Невже так i приходить невiдворотне?.."
I на межi, де сходиться життя i небуття, вiн чу? розпачливе ревiння
волiв чи то на хуторi, чи бiля тi?? пшеницi, яку рятували Дiди.
Якась незрозумiла безкрая темiнь i млосна кволiсть, а звiдти озива?ться
зiтхання хвилi. З якого ж вона броду: з татарського, козацького,
журавлиного чи дiвочого? I де вiн, i що робиться з ним? Наче вiн ? i наче
його нема. Хоч би трохи розгорнути цю темiнь, яка нiби розметала тiло i
чавить голову. Вiн так знесилiв, що не може пiдняти руки. Це, певне, сон,
поганий сон. Ось вийде iз нього i знову побачить... Щи роба'iить?..
Темiнь не дала додумати, причавила i його, i думки. А потiм знову, нiби
з глибини, виборсався iз не? й почув два голоси - дiвочий i старечий. Аж
посмiхнутись захотiлось, бо так давно не чув людських голосiв, тiльки
вiдчував гарячi й холоднi хвилi темряви.
З великим зусиллям розплющу? важкi, мов кимось склепанi, повiки, - i
мерехтiння дня омива? ?х, заходить в очi, в пам'ять.
На бiлiй стелi дрiма? кетяжина сонячних зайчикiв, як давнодавно дрiмала
в дитинствi, коли його розпареним зерном лiкувала мати... Тiльки вишня та
хрест в узголов'? залишились од не?. Як же це вiн, iдучи на вiйну, не
попрощався з ними, з нею?..
А де ж подiвалися голоси - дiвочий i старечий? I як вiн опинився тут?
Раптом пам'ять, немов на спалахах блискавок, висвiтила вечiрнiй хуторець,
i вишневий сон навколо бiлих хат, i як вiн стрiляв, як у нього стрiляли, i
як хуторець, i журавлi, i мiсяць пiшли шкереберть.
Де ж вiн тепер: у чужих чи сво?х?
Данило ворухнувся, застогнав, а поруч тихо, наче журавель над криницею,
заскрипiв старечий голос:
- От i гаразд, хлопче, що видряпався з того свiту. Тепер будеш жити, як
не помреш, - i над ним лагiдно посмiха?ться старече обличчя iз сивими
острiшками брiв i сивою жменькою борiдки.
- Хто ви? - хоче ворухнутися, та його одразу пропiка? бiль.
- Лежи тихенько. А коли тебе цiкавлять анкетнi данi, то я сiльський
лiкар Приходько.
- Де я?
- У добрих людей. Ось твоя господинька - Ганнуся Ворожба. До нього
пiдiйшла худенька, мов горсточка матiрки, дiвчина рокiв шiстнадцяти. Пiд
чорними лiпленими дугами брiв зорiють i печаляться великi, пiдведеш синiм
карi очi, печаляться i вуста, що трепетно куточками пiдiймаються угору, а
бiля пiдборiддя самотi? крихiтна ямочка, яка десь загубила свою пару.
Даниловi легше стало, коли глянув на цю довiрливiсть, на це вболiвання, ца
цю красу. Кого ж ти приворожиш, Ганнусю Ворожба? Господинька посмiхнулася,
зiтхнула, i на ?? грудях поворухнулась коса.
- А тепер вiдпочивай, хлопче, i нi слова, бо вже гаснеш на лицi, -
грiзнiшають острiшки брiв. Лiкар вiдходить од лiжка i десь зника?.
Гаинуся обережно поправляв лiжко пораненого, який ще хоче щось
запитати, але знесилля сплющу? повiки i вводить його в темiнь.
Прокида?ться вiн раннiм смерком вiд шуму вiтру i реву корiв, якi йдуть
iз череди. В таку пору корови, що пасуться в лiсах, пахнуть суницями, i
молоком теж. Данило виразно чу? пахощi суниць. Ага, то на стiльчику,
застеленому полотняною скатертиною, стоять у полушiску лiсовi ягоди. Чи пе
Ганнуся збирала ?х?
А за вiкнамр в кущах калини розшумову?ться i розшумову?ться вiтер, i
червонi кетяги стукають у шибки.
Калиновий вiтер! Як вiн любив з Мирославом прислухатись до нього бiля
татарського броду. Блиснула блискавка, i на калиновий вiтер упали першi
краплини дощу.
Данило хотiв пiдвестися, але зi стогоном упав на постiль. У цей час
вiдчинилися дверi, i до кiмнати, згортаючи долонею з вiй дощовi краплi,
увiйшла Ганнуся.
- Як ви? - несе йому ласкаву жалостинку. - Ось я зараз ви; дою корову i
принесу вам парного молока. Будете пити?
- Ганнусенько, дiвчинко, я зараз навiть коня з копитами в'?в би.
- Таке скажете! - береться посмiшкою увесь вид дiвчини.
- Зда?ться, нiколи не був таким голодним.
- Бо стiльки постите.
- А скiльки?
- Вже другий тиждень пiшов.
- Другий тиждень? - здивувався, не повiрив Данило.
- Еге ж, бо з вас дуже багато кровi витекло. Але все минеть це так наш
лiкар сказав. А вiн людина знаюча.
- Гарний ваш лiкар?
- Дуже гарниi. Вже сорок рокiв у нашому селi лiкув людей I_ трохи
химерув, - дiвтана поправляв косу, що пахие дощем, i прислуха?ться, як за
вiкнами шаленiв негода.
- Як же вiн химеру??
- Завждиз само? раяньо? весни i до снiгу ходить тiльки босий.
Толстовепь. I все чогось ранiше бурчав на владу. А тепер, як прийшли
фашисти, то iншо? каже: - Радянська влада - це люди! Ганнусю, як я
потрапив до вас? Годi вже говорити - ще завтра буде день. Тiльки це скажи.
Вас пораненого принесли дво? вiйськових до мо?х родичiв, тi привезли до
мене, бо я зараз сама-самiсiнька. А зараз мовь, - приклала палець до вуст,
вiйнула косого, вiйнула блакит" спiдничкою i легко зашурхотiла босими
ноженятами по дощi.
"Як сама молодiсть", - подумав Данило, згадав свою Мирославу ву почав
прислухатись до дощу i калинового вiтру.
XIV
День склав сво? бiлi крила, а чi вечiр пiдняв чорнi й послав на землю
сон. Колись вiн ходив по вуличцi в полотнянiй кошулечпi, а тепер на
вулицi, як сич, стовбичить полiцай. Тому й оминав вулицi i вулички свого
села Михайло Чигирин. Низодолом та левадками, де сива трава диха? туманом,
вiн випетлю? на городи i помiж стiнами кукурудзи та конопель, помiж
картоплею, просом i лапатим гарбузинням сторожко добива?ться до сво??
оселi, що виглядала його i в громадянську вiйну, вигляда? i тепер. Тодi
його ноги носили, наче в них днював i ночував вiтер, а тепер поважчали, i
руки поважчали, напевно тому, що стiльки жил повибивалось на них - хоч
мотуззя плети. Лiта!
Ось вiн пiрна? у хвилi пахучо? матiрки i зупиня?ться бiля вориння, що
вiддiля? город вiд подвiр'я. Нiби нiчого не змiнилося тут. Так само над
вулицею спинаються в небо високi ясени, так само вишнi обсiли постарiлi
плечi його хати-бiлянки, так само у вiкна ?? заглядають безсоннi рожi i
зорi. I як водночас змiнилося все. Навiть у цю тиху хату з чужих дорiг уже
прилiтало гайвороння видирати його постарiлу душу. Скiльки знову
намучилась та ще й намучиться Марина. От чи?й долi нiяк не позавиду?ш. I
посмутнiв чоловiк, думаючи про свою вiрну дружину, з якою за вiк навiть
посваритися не зумiв. А скiльки ж через нього довелось нагорюватись ?й? Як
тiльки вона терпiла його?
Пройшовши трохи понад воринням, на якому ще не засохла живиця, вiн
бачить бiля рiжка хати стовп з навкiс забитими кiлками, на них начiплялося
з пiвдесятка глечикiв, i чоловiк полегшено переводить подих: отже, в
домiвцi нема? чужих. Тодi тихенько до причiлка, що острiшками нависа? на
город. Тут Чигирин розгорнув руками рожi, струснув з ?хнiх келихiв росу,
розбудив джмеля, стукнув у заволожене нiччю перехрестя рами i завмер з
непевною посмiшкою, що завжди пересмикувала його вуста, коли отак
стрiчався зi сво?ю кароокою Мариною. Певне, сама доля послала йому таку
жiнку, люблячу, щиру, з отим привiтним смаглявим обличчям, на якому гарно
переважуються брови, усмiшка i насмiшка.
Через якусь хвильку до вiкна пiдiйшла Марина. Навiть спросоння вона
встигла накинути на голову темну хустину. Чого ж темну?
Жiнка припала до шибок i враз, чого нiколи не бувало, сахнулася, тихо
зойкнула, майнула рукавами, зникла в темрявi, та згодом знову з явилася,
сперлась на пiдвiконня, придивляючись до нього. Що ж це сталося з нею чи,
може, з ним? Чого так злякалася вона? Чигирин про всяк випадок хапаеться
за автомат i так прислуха?ться до тишi, що вона почина? йому бити у
дзвони. А Марина тим часом стала марудитися бiля вiкна, не можучи
розчинити його. Прогоничi, певно, за?ло? Нарештi вiдчинила, ще якось дивно
приглядаючись до нього. Не пiзна?, чи як?
- Це ти, Михаиле? - нарештi запитала невпевнено, не голосом - самим
болем.
- Хiба я тепер на когось iншого схожий? - прошепотiв вiн, пiдходячи до
само? призьби.
- Ой Михаиле, це ж ти!.. - нiби нарештi впiзнала, i плач затiпав ??
плечима.
- Та що з тобою? - торкнувся руками ?? чорно? хустки, яку Марина носила
в днi жалоби.
- Нiчого, нiчого. - Жiнка темними квiтами рукава витирав сльози i вже
нiби спокiйнiше пита?: - Прийшов? Отак питають матерi дiтей, що дуже
провинились.
- Прийшов, - схиля? сиву голову, бо хiба ж вiн не винен перед нею?
Через нього не було ?й життя нi в економi?, нi в вiйну В нiмцями, нi за
скоропадчикiв, нi за денiкiнцiв, нi за бандитизму. Стрiляли ночами в
нього, стрiляли i в не?; не знаходили його, то допитували ??. I досi вона
на плечах носить синi пасма шомполiв, що заодно рвали на шмаття i сорочку,
i тiло.
Ото тiльки, як вiдстрелювався вiн iз хати, то вона не допомагала, а
шепотiла свою молитву, в якiй благала бога отця, i сина, i божу матiр
захистити нерозумну голову ?? чоловiка. Про нього вона бiльше думала, нiж
про себе.
А йому хоч би що. Тiльки вискочить iз бiди i вже почина? пiдсмiюватись:
"Не треба, жiнко, стiльки плакати, бо тво?ми сльозами можна всю iсторiю
описати". I тулився головою до ?? плечей, до ?? пазухи, ще й утiшав, що
вони iз самим щастям зустрiнуться.
- Дури, дури менi голову, - зiтхала Марина. - Хоч би дитина залишилась
живою, а менi не завдовiти. Оце б i все було наше щаетя, - i пiдходила до
вербово? колиски, яку так гарно умiла заколисувати ногою, а руками
випрядати нескiнченну нитку. ' ? Як зламали вiйну, то почали йому
погрожувати рiзнi недобитки. А далi вже пiшли колективiзацiя, боротьба за
хлiб, за врожай, будови й перебудови, щоб потiм зустрiтися з самим щастям.
Якось при гостях, коли вiн уже був головою колгоспу, Марина доркнулася
чоловiкового чуба i журно сказала:
- _От i не помiтила, як ти посивiв, бо завжди затемна йшов на ёрсi
роботи, а опiвночi повертався.
- Еге ж, у роботi вiн нiколи не жалiв себе, бо, як теревенили суди,
родився двожильним - доводилось i в плуга, i в борони запрягатися пiсля
громадянсько?. Нелегким був хлiб його, та легкого вiн i не шукав, навiть
коли сяким-таким начальником обрали.
- А коли ж ми з самiм щастям зустрiнемося? - iнодi з докором питала
його, як вiн за рiзними роботами i до хати не загяядав.
- Почекай трохи, Марино. Бiльше чекали. Щастя ще росте, мов дiвчина.
- I знаю, що знову дуриш голову, а вiрю, - поведе нерiвними бровами,
наче крилами, вибачливо усмiхнеться, i всi докори вiдходили вiд його
засмикано? макiтри.
Зда?ться, вiдтодi минув цiлий вiк...
- Ти ж не йди до дверей - у вiкно лiзь, - i Марина бере з його руки
чужинську погорбатiлу зброю. Яко? тiльки ?? не пройшло через Михайловi
руки? I англiйсько?, i французько?, i австрiйсько?, i нiмецько?, i нашо? -
царсько?. Та не за збро?ю, а за чорноземом, за зерном сумувала душа ??
чоловiка. Кращого сiяча, певне, не було в селi. А як вiн любив поратись
бiля бджiл та родючого дерева! Навiть дички щеплював у лiсах, щоб чимсь
порадувати чи здивувати людину.
Через якусь хвильку Михайло, пiдсмiюючись сам над собою, влахять у
хату, пригорта? свою Марину i, як може, заспокою? ?? i порухом рук, i
шепотом, i поцiлунками.
- Люба моя, яюба...
- Господи, таки ти, - знову нiби вiрить i нiби не вiрить вона.
- Що це з тобою сьогоднi? Тл ще спиш на пнi або всерединi? - почина?
кепкувати чоловiк. - Невже й досi сумлiвавшся, що мене прийма?ш?
- I ти б засумлiвався... - У голосi дружини знову озвалися сльози. -
Позавчора ж по тво?й душi заупокiйний дзвiн дзвонив.
- Це з яко? радостi?! - обурився вiн. - Комусь у дурнiй головi бомкало?
- Бо передали люди: убито Чигирина - снаряд пiдважив у лiсах.
Обголосида я тебе, запухла вiд горя i слiз.
- А я за цей час схуд на безхлiб'?, - вiн за звичкою починав
пiдсмiюватися над нею, i вiд цього в дружини потроху починають вiдходити
сльози.
- То якось обiйшлося, Михаиле? - I торка?ться його чола i бороди, в
якiй утопитись можна.
- Виходить, обiйшлося, хоча й нелегко було, - чогось не доказу?, бо не
любить усе витрушувати про себе.
Марина зна? про це i не квапиться розпитувати: при нагодi сам розкаже,
ще й почяе пiдсмiюватись над собою, нiби якась пригода була не з ним, а з
кимось.
- Ти вже з автоматом прийшов?
- З автоматом.
- Скоро, мабуть, i з гарматою притьопа?ш?
- З гарматою навряд, - заспоко?в ?? чоловiк. - То вже наш Григорiй десь
iз нею дню? й ночу?.
- Хоч би живим повернувся, - i всi материнськi жалi-тривоги прокинулись
у душi Марини.
I нема чим заспоко?ти ??: правди не зна?ш, а брехати не станеш.
Чигирин, як у давнi роки, торка?ться устами ?? брiв, ?? вiй, а руками
заспокою? звуглiлi плечi, що всього витримали на собi i почали згинатись.
- Не треба, жiнко, не треба.
- Вiн же у нас одинець.
- I ти у мене одна-однiсiнька з першого i до останнього дня. Пам'ята?ш,
як ми напровеснi зустрiлися в панському лiсi? Тодi 'саме прокльовувались
пiдснiжники. Я тобi заплiв пару в косу...
Як марево, десь край землi, заколивалася давнина з нерозщiбнугими
пiдснiжниками, що таки цвiли для них i в пам'ятi не осипались.
- Не забув ?х? - I Марина ада наче увiйшла в той туманний дi?, де
стрiлася ?хня молодiсть.
- Не забув, бо вони, вважай, були тво?ми чарами, - пiдсмiю?ться
чоловiк.
- Господи, як це давно минулося: i молодiсть, i пiдснiжники, i твое
лукаве слово, що я найкраща.
- I досi найкраща менi, хоч i до сьогоднi не вирiвняла брови. У тебе,
як не сердишся, жодно? зморщечки не знайдеш, а я вже увесь сивий, наче Дiд
Мороз. Так иене тепер i прозивають партизяни._
- Що ж це агояувати моему Дiду Морозу? - Маринин голос узяв отi
оксамитовi ноти, якi вiн дуже любив.
- Нiчого не готуй, бо вже скоро йти.
- Ти за чимсь прийшов? Чигирин гмикнув:
- Щоб тебе побачити...
- I щось узяти, - насмiшкувато пiдказала Марина, бо ж хiба н_е зна?
свого мужа?
- I щось узяти, - погоджу?ться вiн. - Та головне - це на iбе
подивитися. От нiколи, навiть у молодостi, не скучав за тобою, хелер.
- _Бреши, бреши. Хiба менi вперше таке чути? Щось би iнше гадав, - ще
бiльше заспокою?ться жiнка, бо ж хiба ?? лукавий довiк не зна?, чим
заспоко?ти? - Що тобi треба?
- Хлiба нема в нас, а в тебе, чую, свiжим пахне. 'I Марина знову
зажурилась.
- Випекла ж вам печиво, з сльозами випекла. Думаю: тебе ;е нема, а
хтось iз партизанiв все одно навiда?ться. I свiчечку запалила па тво?му
хлiбi... Це ж ви пiдбили машину з отим бароном, що при?хав землю собi
намiряти?
- Виходить, ми.
- I нiчого вам пiсля цього?
- Пiсля цього посунули в лiси карателi на чотирьох машинах i з двома
гарматами.
- I як же? - зата?вши подих, притулилась до свого такого рiдного i
такого химерного чоловiка. Хiба ж вона нажилась за ним? От нагорюватись -
нагорювалась донесхочу.
- Зустрiли ?х як треба. Повертались вони уже на однiй машинi.
- Багато в них машинерi?, багато, - i перед очима проходить те чуже
залiзо, що несе тiльки смерть.
- Дарма, скоро поменша? i машинерi?в, i ще чогось, бо, коли йдеш по
чужу голову, неси i свою.
I замовкли. Вiн ще раз побачив останню сутичку з карателями, ще раз
прикинув у думцi: де i як дiстати вибухiвку, детонаторiв. А Марина сумно
думала про нього: розмiняв чоловiк шостий десяток, та не мав навiть тижня
спокою. Iншi, дивись, молодi, здоровi, вiдлежують боки в рiзних
закапелках, а цей нiде не зiгрi? собi мiсця.
- Ще ж тобi ?сти дати?
- Якогось борщу, хоч оскомовитого, пiдiгрiй, а я на хвильку гайну до
Володимира. Як вiн тепер?
- Досi в кузнi марудиться. Тiльки чого тобi вночi колотитися i людей
колошкати?
- Справа ?. Я хутенько. Готуй борщ i не журись, - пiдiйшов до вiкна та
й, покректуючи, почав вибиратися з хати. Що ти зробиш з оглашенним?
Подвiр'я молодшого брата Володимира було поруч з його двором. Отож, не
виходячи на вулицю, чоловiк перелiз через тин i городом добрався до
ошатно?, в бiленькiй сорочцi хати. Спросоння гавкнув Рябко, та, пiзнавши
голос Чигирина, замовк, ударив хвостом в пересохлу цюпу. Навстiж
розчинилось вiкно.
- Хто там ночами вешта?ться? - густим басом запитав Володимир, який,
видно, i досi не спав.
- Це я.
- Ти? - здивувався брат, висунув у вiкно не меншу, анiж у Михайла,
бороду i вже радiсно: - Воскрес?
- Як бачиш.
- То заходь скорiше.
Ще на порозi Володимир могутнiми ручищами молотобiйця стиснув в обiймах
брата, поцiлував i поволiк до оселi, де в темрявi, одягаючись, туманiла
його дружина.
- Жiнко, чу?ш: Михайло знову обдурив костомаху! - I до брата: - Це ж у
який раз ти воскреса?ш?
- А я не лiчив, - посмiхнувся Чигирин, знаючи братову вдачу.
- Либонь, п'ятий? Ось давай нагадаю, коди ти забув.
- Що ти мелеш, чоловiче! - обурилась Христина. Одягнувшись, вона
пiдiйшла до дiвера, притулилась до-нього, витираючи рукою вi?. - Що вже ми
з Мариною наплакались i в тво?й, i в мо?й хатi... Ой Михаиле, Михаиле...
- Ще й досi у не? пiд очима патьоки не висохли, - в'?в Володимир i
почав роздмухувати в печi вогонь. - Вечеряти будеш?
- Спасибi.
- Так чого ж тодi прийшов уночi вирипувати хату? Аби тiльки розбудити
нас?
- Володимире, як тобi не совiсно, - аж застогнала Христина. Вона й досi
не могла звикнути до таких розмов братiв.
- Не слухай, жiнко, його, а зараз же смаж я?чню з цiлого яйця.
- Що не слово, то золото. От за ким кiно плаче дрiбними сльозами. -
Христина поставила каганчик на стiл i почала поправляти ковдри на вiкнах.
Потiм зажурено стала проти дiвера. - Як же тобi, Михаиле, в таке врем'я?
- Часом з квасом, порою з водою.
- А найбiльше з бiдою, - зажурився ?? добрий вид, ?? добрi очi. -
Вою?ш?
- А вiн iнакше не може, щоб не вмирати i не воскресати, - знову не
витримав Володимир. - Христос раз воскресав, а вiн п'ять разiв, бо технiка
тепер iнша. Став, жiнко, сулiю на стiл.
- Не треба, Володимире, бо менi скоро йти.
- Тодi чого було приходити? - нiби жарту?, а насправдi печалиться
чоловiк.
- Щоб ти менi скував одну штуковину. Такого ж коваля, як ти, треба
пошукати.
- Коли зумiю, скую, - садовить брата за стiл. - Залiза тепер вистачав.
Що воно в тебе?
- Треба змайструвати таку лапу, щоб витягати на залiзницi костилi.
Зна?ш яку?
- Чому не знати? - I Володимир присунувся ближче до брата, стишив
голос: - Невже ти вiриш, що нашi переможуть фашистiв з усi?ю ?хньою
технiкою?
Чигирин, зда?ться, глянув не в очi, а в душу брата.
- Переможемо! Неодмiнно переможемо. Зломимо i триклятий фашизм, i його
кляту машинерiю.
- А я, брате, не вiрю в це... Сам подумай: що ваша лапа проти тако?
страшно? сили? Та й нiмцi вже трублять, що вони пiд саму Москву допхалися.
- Притримуючи бороду рукою, вiн нiдвiвся, вийшов з хати i через якусь
хвилину повернувся з двома уважистими саморобними лапами. - Тобi це треба?
Михайло здивувався:
- Де ти ?х, таких гарних, доп'яв?
- Спасибi, що похвалив. Приходили ж такi орударi, як i ти, з сусiднього
району. Левка Бiленка пам'ята?ш?
- Пам'ятаю.
- От вiн якось i прибився з напарником до мене. Теж партизанять.
- А де? - аж потягнувся в надi? до брата.
- Хiба вiн це скаже? Але, гадаю, в монастирському лiсi, бо прохопились
словом про парню. Вона ж там стояла. Скував я ?м двi лапи, а потiм ще двi,
бо ж, думаю, може, i моему старшому брату вони на щось знадобляться.
Старший похитав головою:
- Так ти ж не вiриш, що ми переможемо. I тодi Володимир вiдказав
строго:
- Вiрити - не вiрю, це правда, а жити маю чесно i вмерти маю чесно.
Михайло обняв брата, потiм братову i тихо вийшов з ?хньо? хати. Марина
вже чекала чоловiка бiля ясенiв. Почувши його кроки, зiтхнула, вiдчинила
дверi.
- Iди, бо вже й борщ прочах. А ти на якесь залiзяччя розжився?
- Та розжився.
I тiльки вони сiли за стiл, як хтось обережно стукнув у вiкно.
- Ой лишенько! - зойкнула Марина, а Михайло схопився за автомат. - Що ж
робити?
- Почекай трохи, - заспоко?в ?? чоловiк. - Може, це Володимир ще якусь
залiзяку несе.
I знову стукiт у шибку.
Михайло ступив крок до вiкна, але Марина рвучко стала насупроти нього.
- Не йди! Краще я гляну, бо я жiнка, - вова пiдiйшла до вiкна,
вдивляючись у темiнь, нахилилась до пiдвiконня i раптом застогнала.
- Що там? - Михайло приклав до плеча автомата.
- Ой, Григорiй!
- Який Григорiй? - не може спочатку второяати вiн.
- Наш! - Марина не йде - бiжить у фате,_ вiдчиняв надвiрнi дверi,
схлипу? i вже заходить до хати, нряиадагочи до плеча Григорiя. - Ой синку,
дитино моя. Як яке ти?
- Ось бачите: живим добрався до вас. - Григорiй зняв з плеча гвинтiвку,
поставив у куток i, як батько, попрохав: - Не плачте, не треба.
Хвилюючись, Чигирин ступив крок уперед.
- Здоров, сину.
- О, i тато наш ?!
- А чого б це менi не бути? - обiйма?ться i чоломка?ться з сином.
- Бо думалось, що ви або в евакуацi?, або, скорiше, в партизанах.
- Вiн i ? в партизанах, - уже з гордiстю сказала Марина. - Оце з лiсу
прийшов по харчi. Усе ж витаскав до макового зерна, спом'янеш мо? слово.
- От макового зерна i не зачеплю. А як ти, сину? Тiкав, аж п'яти
виблискували?
- Не тiкав, тату, - серйозно каже Григорiй. - Бився, як ви мене
иавчили, до останнього. Мою гармату при вiдступi залишили зупиняти нiмцiв.
I ми зупиняли ?х, аж поки з не? не полетiло шмаття, аж поки з накатника не
брязнув останнiй дух. Так що, батьку, не насмiхайся.
- Тож вiн випиту? тебе. I зараз журився тобою. Сiдай, стау, вечеряти, -
i Марина кинулася до мисника.
- Як гарно повечеряти разом, - сiда? за стiл господар.
- Гарно, чоловiче, - похитала головою Марина. I вперше за останнiй час
вона несла радiсний пiвусмiх сво?й дитинi, сво?му мужу, не знаючи, де ?х
посадити, чим частувати. Та все одно за посмiшкою прокльовувались
непевнiсть i страх, тому я прислухавться до всього знадвору.
Пiсля вечерi старий Чигирин у прощаннi поклав руки на плечi дружинi,
вiдвiв од ввi очi i сказав Григорiю:
- Цiлуй, синку, матiр, та й будемо збиратися в лiс. Марина оторопiла,
задихаючись, мов риба на березi, ковтнула повiтря, схопилась долонею за
груди.
- Що ти говориш?.. Як це в лiс?
I чоловiк твердо вiдповiв:
- Ногами, жiнко, ногами, бо машини поки що нема. Гарячi хвилi
захугували в головi матерi, потекли по ?? виду i вiдбили на ньому досi не
видимi зморшки.
- Бездушний ти чоловiк! Я ж i надивитися не встигла на свою v_ -
_дитину.
- Ще надивишся, - невиразно пообiцяв Чигирин. - А зараз iй треба йти.
- Хай хоч один день побуде зi мною, - з очей Марини бризнули сльози,
якими можна було б i iсторiю описати. - Тiльки один дань благаю в тебе.
- Не дав нам час i цього дня, - вже насупився старий. - Ще хтось
увалиться до хати.
- Тодi хай Григорiй до мо?? мами зараз пiде, хоч день перебуде в не?.
- Не жартуй, Марино, бо лихо не жарту?. Жiнку засудомило.
- Краще б ти, оглашенний, i не приходив сьогоднi.
Та це не розсердило чоловiка, вiн тiльки плечима повiв:
- Не знаю, хто з нас оглашенний. - I торкнувся рукою обличчя дружини. -
Не треба, чу?ш, не треба.
- Таки справдi не треба, мамо, - нарештi озвався й Григорiй.
- I ти тягнеш руку за цим басурманом?
- За мо?м батьком i за вашим чоловiком, мамо, - славно посмiхнувся
Григорiй.
Марина припала до сина.
- Ти ж дивися за собою i за ним, бо в нього й досi розум дитячий.
- Коли жiнка добралась до розуму, то вже й справдi пора йти, -
розважливо сказав Чигирин i почав упаковувати в торбу хлiб.
- Iрод! - вiдрiзала Марина, пiшла в комiрчину i винесла сала на дорогу.
- Поклади зверху.
- Iрод сала не ?в, - буркнув у бороду чоловiк.
- Ой Михаиле, Михаиле! - Почала зав'язувати торбу i вже зовсiм тихо: -
Де ти взявся на мою голову зi сво?ми пiдснiжниками? I як я через тебе ще
не побiлiла, як цi пiдснiжники?
- Це я i твою сивину авансом забрав собi. I не дуже побивайся. Ми до
тебе будемо навiдуватись.
Незабаром батько i син вийшли з двору, пiрнули в терпку хвилю матiрки,
а з вiдчиненого вiкна почули невтiшне схлипування.
- Баби, - крекнув Чигирин. - Якби зiбрати ?хнi сльози, то всiх
людожерiв можна було б утопити.
XV
Там, де надвечiрнiй лiс клав сво? тiнi пiд колеса чужих по?здiв,
сторожко зупинились близнюки. Роман трима? в руках лопату, а Василь
мiшечок, нiби з якимось начинням. Хлопцi зараз схожi на робiтникiв, що
доглядають за колi?ю. Але даремно так старалися вони: скiльки не кинеш
оком - нiде нiкого, тiльки тiнi, як самовбивцi, лежать на полотнi та
iнколи в лiсi, вмощуючись на нiч, писне пташина.
Тиша i спокiй залягли тут, хоча звiдси до станцi? рукою подати. Ще
жоден паровоз не зломив у цiй мiсцинi собi карка, ще жоден мiст не
пiднiмав угору сво? нутрощi, ще жоден патруль, падаючи на рейки, не трощив
об них каску чи голову. Тому чужi колеса безпечно рiжуть тiнi, а чужi
вiкна вихлюпують з вагонiв музику, смiх i голоси самовпевнених правителiв.
- Тут, зда?ться, i вдень можна розшивати полотно, - примiря?ться Роман
до присмолених шпал i заiржавiлих костилiв.
- Можна i вдень, тiльки не завжди, - мружиться Василь, бо саме на
приколiйнiй стежинi помiтив жiночу постать. - Он, бачиш, хто йде?
- Красунечка з вузликом або вiдьма з помелом, - скалить зуби Роман.
- Схова?мось у лiсi чи тут посто?мо?
- Чого нам гарного спасатись? - Романовi кортить зустрiтися з дiвчиною,
i вiн удавано зiтха?. Парубок не стiльки любить задивлятися на дiвчат,
скiльки теревенити про них.
I от у легенькому квiтчастому платтячку, в невагомiй, кольору весняно?
трави хустинцi до них пiдходить ставна бiлявка з чорними вiями чарiвницi,
в ?? руцi погойду?ться вузлик з череп'яними горшками-близнятами.
- Борщ i каша? - посмiхаються брати.
- Борщ i каша. Драстуйте, - наспiвне вiта?ться дiвчина i з осудом
погляда? на парубкiв.
- Сама ж варила, ясочко? - прода? зуби Роман.
- Сама... Стара?тесь нiмцям дорогу справляти? Стара?мось, зiронько.
Гарний пайок за це ма?те? Та ма?мо. Або що?
- Нiчого... От батько мiй вiдмовився вiд цього пайка, нездужалим став
чи прикинувся. А вам, видно, сили не позичати i... розуму теж.
- Що вже ма?мо, то ма?мо, - боячись пирснути, загадково каже Василь.
Дiвчина ногою перебира? мiж шпалами камiнчики i невинно запиту?:
- Це ж ви на змiну Макогоненку прийшли?
- Не зна?мо. А що з Макогоненком?
- Якiсь хлопцi добряче прохворостили його, щоб не дуже старався робити
на чужих, - прикрива? очi затулами вiй i рiвно йде вiд них.
Василь обернувся до брата, засмiявся:
- Як тобi твоя ясочка?
- Розумниця i красуня! - знову, але вже не вдавано зiтха? Роман. - А як
вона гарно понесла квiти на сво?му платтячку.
- I коси теж. Зародили вони в не?, як жита в цьому роцi.
- Зародили, - ще пильно озира? далину: чи не з'явиться хтось на
полотнi. - Зна?ш, брате, що люди кажуть про близнюкiв?
- Говори - почую.
- Подейкують, що ?м не дуже таланить у любовi, бо найчастiше
закохуються в одну дiвчину, а це до добра не доводить.
- Дурницi верзеш.
- А може, й правду кажуть люди? - веде сво?? Роман. - Бачиш, ми й досi
нi за ким не сохли, а вже й прилипло до нас - "старi парубки".
- То ж Яринка спересердя влiпила таке паскудне слiвце... Нелегко ?й з
Мирославою в лiсах.
- А ще тяжче нашiй матерi. Тепер щовечора вистою? бiля ворiт i все
вигляда? сво?х дiтей. А татарський брiд озива?ться i озива?ться до не? та
нагаду?, як ми знайшлися на човнi. I тато журиться. Тiльки з дiвчат нема
кому сумувати за нами, а жаль. Воно якось легше, коли зна?ш, що хтось
дума? про тебе.
- Знайшов час для журби, - зiбрав уста в оборочку Василь, а самому
зазорiли очi тi?? дiвчини, якiй i слова не мовив, а тепер уже й не скажеш.
Тiльки один раз вiн побачив ?? на весiллi, як вона вiхолою кружляла в
танцi. То була перша вiхола в його життi. Та тут же на весiллi з жалем
довiдався, що в не? вже в хлопець. Вiн стояв недалеко вiд наречено?, в
цупкому кожусi - невисокий, теж цупкий i плювався гарбузовим насiнням. I
невже ота вiхола впаде в його оцупкуватi руки?..
- Чого, брате, засумував?
- Життя.
- Зараз, можна сказати, не Життя, а пiвжиття, - придивля?ться, як
надвечiрок барвить блакитнi шати у синi: iще один день пройшов i
почина?ться робоча партизанська нiч.
Над лiсом м'яко-м'яко майнула крилами сова, й одразу ж озвався
розпачливий писк яко?сь пташини.
- От i нема чийогось життя, - сумно похитав головою Василь, ще поглянув
у далину, знов, як у туманi, побачив свою першу вiхолу. Була вона чи не
була?
На станцi? озвалася мiдь дзвона, а потiм загув по?зд. Брати зiйшли з
насипу, про всяк випадок стали на узлiссi, притулилися до ялинок, що й
досi пашiли густою теплiнню погожо? днини.
Незабаром застугонiли рейки, блиснули роздутi очi паровоза, загуркотiли
колеса, i з вагонiв, начинених солдатнею i офiцернею, знову вихлюпнулась
чужа мова, чужа музика, чужа радiсть.
Роман мало пе застогнав:
- Оце б рвонути його, щоб i до Калинiвки не до?хав, не те що до Ки?ва.
- Якби нас учора послали в розвiдку, то сьогоднi б по ньому било
подзвiння. А ти бачив у вiкнi тушу, розцяцьковану нагородами i
позументами? На Герiнга схожа.
- Напевне, генерал.
- Були б у нас лапи, самi щось придумали б. Коли темрява проковтнула
червонi вогники останнього вагона, Роман, щоб якось розважити себе i
брата, з почуттям сказав:
- Чужi вагони, чужi по?зди, а я тобi прочитаю про нашi. Нiхто в свiтi
про це так гарно не написав, як Володимир Сосюра.
- Гляньмо ще на залiзницю, а тодi читай. Вони пiднялися на насип - i
знову нiде нiкого. I в тишi забринiв голос Романа:
Коли потяг у даль загуркоче,
Пригадаються знову менi
Дзвiн гiтари у мiсячнi ночi,
Поцiлунки й жоржини сумнi...
- "Коли потяг у даль загуркоче", - повторив Василь. - А чи ми
дочека?мось, брате, сво?х по?здiв? Щоб отак сiсти у Вiнницi i прямо до
Москви. А потiм до Владивостока, до Сахалiну i дорогою всiх наших пiсень
добрим людям спiвати. Зна?ш, з яко? б я почав?
- З яко??
Ой у полi криниченька,
Там холодна водиченька,
Ой там Роман воли пасе,
А дiвчина воду несе.
- Може, наша дiвчина i донесе нам воду, якщо не пiдкосить ?? вiйна, -
посмутнiв розбишакуватий Роман.
- Думаймо, щоб донесла, думаймо про любов! - як заклинання, повторив
Василь, трiпнув буйним чубом, поклав руку на плече брата. - То почалапали
до коней?
- Почека?м: пiзня година нечисту силу виводить. IIа темно-синi оксамити
неба викочу?ться повнолиций мiсяць, i знову тiнi лiсу жертовно кладуть
сво? голови па рейки. Ось вони прокинулись, i по них тихо, без вогнiв,
проскочила дрезина, вiв ?? невiйськовий, а поруч з ним сидiв солдат з
ручним кулеметом.
- Пiзня година таки виводить нечисту силу, - повторив Василь братовi
слова.
А десь пiсля одинадцято? на полотнi зблиснув вогник, i в ньому
окреслились двi голови в касках. То, закурюючи, зупинився патруль.
Човгаючи важкими черевиками, вiн мовчки пройшов бiля близнят, а потiм
з'явився десь хвилин через двадцять - двадцять п'ять.
- Удень тут спокiйнiше, - шепче Василь.
- А патрулiв хоч зараз голими руками бери. Чесонемо,
брате?
- Навiжений! Тодi Сагайдак нiколи не пустить нас у розвiдку.
Ще почекали з пiвгодини, але патруль бiльше не з'являвся.
- Пiшли вiдлежувати боки. Розпаскудились, наче в тещi. Що ж, i нам пора
додому.
Близнята, мов у дрiмотнi хвилi, пiрнають у лiс, на галявинцi знаходять
сво?х червоногривих, вiдв'язують поводи i летом вскакують у сiдла. На
дорозi застоянi конi переходять на галоп i розбуджують полохливу луну.
- Чи тобi не сто?ть у очах завтра? - пита?ться Роман.
- Сто?ть. От аби якимсь дивом повернувся по?зд з отим генералом. Хотiв
би я побачити, куди полетiли б його хрести. А ?сти хочеться.
- Може, заманулося отого борщу i кашi, що дiвчина варила?
- Мовчи, брате, бо в животi контрреволюцiя прокида?ться i зменшу? сили
партизана.
От i мовчазна оселя Магазаника. Наче в похороннiй сорочцi, сто?ть
мертва хата, не скапу? сльозою прикута залiзом до журавля баддя, не
скрипнуть розчиненi ворота. Не чути й дихання худоби, тiльки на
старих-старих дверях iз скитка, якi забули вивезти в село, самотi?
потрiсканий постарiлий янгол.
- Утiк чорт вiд янгола, - злiсно процiдив Роман i зупинив буланого бiля
жолоба. - Напо?мо коней.
Заскрипiв журавель, хлюппула вода в жолобi, i, зда?ться, па мить
прокинулося подвiр'я та й знову поринуло в сон.
- Гнався чоловiк за живою копiйкою, а все стало мертвим, - входить
Роман у садок, де колись стояла пасiка. Замiсть не? вiн у закутку побачив
старий самотнiй вулик.
- ?дьмо вже до себе, - тихо каже Василь.
- Зажди, погляну на вулик, - озвалася душа пасiчника. - Роман пiдходить
до вулика, приклада? до нього вухо i диву?ться: з середини ледь-ледь
озива?ться розпачливе дзижчання. Що ж воно таке, бо не так гомонить
бджолина сiм'я. Партизан вихиту? дашок вулика, потiм бережно витягу? темну
з'?дену рамку, на якiй ворушиться не ворушиться знесилена матка. - Бiсiв
Магазаник!
- Що там, Романе?
- От скнара! Щоб мати бiльше меду, значить, щоб не сiялась у медозбiр
дiтвора, вiн запакував у тюрягу маток i, видно, забув за них чи вже
побоявся при?хати сюди. Цей захребетник не тiльки бджоляних маток засадить
у тюрягу. - Роман розневолив вулика i з рамкою в руках швидко пiшов з
бджоляника на подвiр'я, тут вiн поклав щiльник на косинець жолоба, i матка
поволеньки закульгала до води.
Негадано вони чують не то скрик, не то схлип, хапаються за зброю та й
одразу ж скидають руки з не? - од ворiт, метляючи косами, бiжить-летить
така знайома постать.
- Навiжена! - диву?ться i посмiха?ться Василь.
- Безклепка! - бурмоче Роман.
А "безклепка", смiючись i ойкаючи, пада? спочатку в обiйми одного
брата, а потiм другого.
- Де ти взялася, розумнице?
- О, спочатку безклепка, а далi - розумниця. То щось середн? знайдiть.
- Яринка мружиться на радощах, поправля? карабiн, коси i однi?ю любов'ю
дивиться на братiв.
- Лебiдонька наша, - торга? ?? вiльне плече Василь.
- I язичниця заодно.
- Змарнiла наша донечка, змарнiла.
- Ой братики, як я скучила за вами, - горнеться Ярина до близнят. -
Пiшли ви на ту залiзницю, а мо? серце хтось лещатами зчавив. Мiсця собi не
знайду.
- А потiм знайшла помело i не знати чого полетiла вночi.
- Не вночi, а вдень, i не пащекуй, Романе, бо ж все одно любиш свою
сестрицю.
- Було б кого. I як той Iвась Лимаренко буде витримуваги любов з таким
характером?
Яринка одразу спалахнула, та стримала себе i повела ечима, певне, туди,
де жив ?? Iвась.
- Розкажи, Романе, як вам на залiзницi було.
- Бачили там зiллячко, схоже па тебе.
- Тiльки й того?
- Та не тiльки це.
- То завтра пiдем на залiзницю?
- Напевне, пiдем. Ти ж, Яринко, не просись iз нами, - сумнiша? Роман. -
Мама сльозами благала оберiгати тебе! Яка вже ти не б, а таки ж ясочка
наша.
- Ой Романе, - замлинкувала вiями Яринка. - Хiба ж я можу без вас
залишитися?
- Спробуй. Вечерю зготуй нашiй сiм'?, i як ти не побоялася вночi шукати
нас?
- А в кого ж я смiливостi позичала? У сво?х братiв-соколiв.
- Така ти гарна сьогоднi, - Василь влiпив у щоку сестри поцiлунок.
- Оце можна було б навiть ранiше зробити, - не розгубилася Яринка i
пiдставила другу щоку Романовi.
- Як мед, то й ложкою, - чмихнув той. - Зiллячко всюдисуще.
А "зiллячко" ще раз глянуло в далину.
- Давайте посiда?мо зараз на конi i хоч на часиночку за?демо додому.
- Чого захотiла? - похитав головою Василь. - У нас уже, напевне,
починають цвiсти чорнобривцi.
- I мати Яринку називають - мiй чорнобривець. А нам, бач, не
пошкодували рудо? фарби.
- Золото?, Романе! - пирхнула Ярина. - А тепер, братики, по конях... до
калинового мосту... Коли то ми доб'?мось до нього.
- Доб'?мось, сестро! - Романовi очi блиснули завзяттям, рука лягла на
автомат.
А Яринка косою притулилась до плеча брата.
- Тихо в лiсах, аж чути, як роса випада?. Аби ж так тихо було у свiтi.
Враз Роман насторожився, застережливо пiдняв руку, потягнувся вухом до
шляху. Biн перший почув бурчання моторiв, значуще перезирнувся з Василем,
а Яринi наказав:
- Сiдай, люба сестро, на свого коника i щодуху мчи до Андрi?во?
сторожки. Ми тебе наздоженемо.
Ярина зблiдла, благальне подивилась на брата.
- I не просись, i не молись. Мети до коня! В Яринки затiпались уста.
- Без вас я нiкуди не по?ду. Нiкуди!
- Я що, язичнице, сказав тобi?! - грiзно метнув бровами Роман.
- Чула, може, повторити? - I така затятiсть застигла на ?? висiченiм
обличчi, на лiплених дугах брiв, на припухлих губах, що Роман спересердя
пропiк сестру поглядом, чортихнувся.
Тодi Яринка негадане пiдiйшла до нього, а в голосi ?? забринiли сльози:
- Романочку, не злися, не чортихайся, хiба ж я в тебе така погана? А
без вас я не можу...
- Вигрiбай, дiвко, з себе жар, бо i нас спалиш, - не знайшов чого
кращого сказати Роман i посмiхнувся "язичницi". - А тепер до коней.
Перевiрте сiдла!
Вiд коней усi навзгинцi зi збро?ю в руках почали скрадатись ближче до
шляху i в чеканнi застигли пiд старими деревами. З долини накочувався i
накочувався густий гул моторiв. Ось i фари зблиснули, прострелили
придорожнi дерева.
- Колона йде, - невдоволено прошепотiв Роман. - Чом би долi не послати
якусь однiсiньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать?
- Ноги нi, а руки тремтять - не звикли до карабiна.
- Карабiн - не рогач. I не здумайте без команди стрелити.
- Не здума?м, - вiдповiла Яринка, бажаючи якось пiддобритись до брата.
А холод i жар ходили по ?? тiлi, як ?м хотiлося. "Чого вам треба вiд
мене?" Вгамовувала ?х i вгамувати не могла.
Гул усе наростав, по шляху, схрестившись iз мiсячним смутком, уже
пританцьовувало мертвотне свiтло фар, а в ньому борсались i гинули кущi
вiдпару й туману. Якось одразу збiльшилось громаддя вантажних, критих
брезентом, машин; обдавши партизанiв пивом' i чадом, важеннi "хеншелi"
проскочили мимо них, i вирiвнялись п'янi, переламанi тiнi, i заремствував
листям на?юяоХавин лiс.
- От i все, - зiтхнув Роман. Вiн мiг би вгатити чергу в якусь машину,
але зараз iз ним була сестра, оте створiннячко, над яким весь час то вiн
насмiхався, то вона в'?далася в нього. I така нi така любов.
З?тхнув i Василь, який, мабуть, мав бiльше лiрики в душi, а_Роман, i,
звертаючись до машин, що даленiли, запитав сам питав:
- Доля, де ти?
Доля, напевне, почула партизана, бо узлiсся знову озвалося дадним, з
прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла не на, а самотня машина, що
чогось вiдбилася вiд свого руна.
- Наша! - прошепотiв Роман. - Ми з Яриною б'?мо в мотор, ?силь по
кабiнi. Яринко, в тебе запалювальнi? - запитав, щоб юко?тн сестру, бо
вiдчував, як тривожилась вона.
- Запалювальнi, Романочку.
- Тодi в бак стрiляй. Зна?ш, де вiн?
- Знаю.
I вони завмерли бiля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в зброю.
Ось свiтло загойдалось по шляху, знову наламало тiней, вдарило в очi, i
водночас вдарили черги автоматiв.
Машина затремтiла, зойкнула, крутнулась, посунула в лiс на партизанiв,
на нiй i пiд нею загадючились зеленi вогники; не перескочивши придорожнiй
рiв, хряснула, завалилась набiк i вибухнула; розiрвалася нiч, полум'я
шматками югнуло аж на гiлля дерев.
Яринка скрикнула.
- То бензобак розлетiвся, - заспоко?в ?? Роман. На шляху знову
зблиснули фари.
- Скорiше до коней! - вже вискочивши на свого червоногривого красеня,
Роман побачив на вiях у Яринки сльози i з спiвчуттям запитав: - Злякалась,
маленька?
- Еге ж...
- I коли саме?
- Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. I
його страшно, i втiкати боюсь, щоб ти потiм не в'?дався.
- У таку годину смiливо позичай у зайця ноги, - великодушно дозволив
Роман.
На цьому не закiнчились нiчнi пригоди близнят. Коли вони, махнувши
руками Яринцi, пiд'?хали до штабно? землянки, ?х першим зустрiв Iван
Бересклет, що саме стояв на вартi.
- Як воно, хлопцi? - запитав з надi?ю, бо дуже нетерпеливилось вийти на
залiзницю i наробити там шелесту.
- ? порядок у партизанських вiйськах! - весело вiдповiв Роман. - А як у
вас?
- Багатi?мо, грошi лiчимо тiльки тисячами, - засмiявся Iван.
- Якi грошi?
- Пiд вечiр до нас прибився начфiн дивiзi? з двома бiйцями i принесли
аж два ранцi, набитi грошвою.
- Бреши побiльше, - зневажливо махнув рукою Василь i постукав у дверi
землянки.
Незабаром ?х вiдчинив старий Чигирин. Хлопцi поштиво вклонились йому.
- Заходьте!
- А-а-а, брати Кирило i Мефодiй! - пiдвiвся з-за столу Сагайдак. За ним
устав худорлявий вiйськовий. На петлицi його гiмнастерки видiлялись кубики
старшого лейтенанта. Вiн приязно посмiхнувся близнюкам.
- Хто ж iз вас, просвiтителiв, Кирило, а хто Мефодiй?
- Тепер я буду Кпрплолг, а вiн Мофодi?м, - не розгубiте, Роман.
Сагайдак i Чигирин засмiялись. Старiшiй лейтенант здивувався.
- Як це розумiти, що ви тепер Кирило?
- Бо ми такi схожi, що часто й батько плута? нас, а ми тiльки iнодi
збива?мось, - шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стiл,
завалений грiшми.
- Невгамовний! - смi?ться Сагайдак. - Вiн i родився не з плачем, а з
жартом. - I вже серйозно: - Як на залiзницi?
- Спокiйно, наче в пазусi. Варта зовсiм зледащiла, i по?зд павiть
вранцi можна скинути з копит, - i зирить на стiл. - А грошей набереться з
мiльйон?
- Трохи менше.
- От жаль. Хоч би раз у життi побачити мiльйон, щоб було чим
похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю сво?х.
- Справдi отряха, - тепер почина? смiятися старший лейтенант.
- Ще нам пригода трапилась, - дивиться на командира i дивитись
побою?ться Роман, але ж i сказати треба, та й похвалитись хочеться. -
Ненароком спалили фашистську машину, ?йправо, ненароком.
- Як це ненароком? - одразу нахмурився Сагайдак. : - Душа не витримала,
- розвiв руками Роман. - Це вже пiсля розвiдки на залiзницi. Я вам що
казав?! Не ув'язуватися... А ви що?
Так ми ж i не ув'язувались, поки не зiбрали данi, - нiби присоромлено
промимрив Роман.
- Три днi будете молоти на жорнах, щоб усi бачили, якi ви ?...
- А що будем молоти: жито чи гречку? - дiловито лукавить Роман.
- Яке це ма? значення?
- Велике. Бiля гречки, знаючи, що вона пiде на млинцi, не перевтомишся.
Сагайдак тiльки руками розвiв i вiями приховав усмiшку.
- Отож спалили машину. А далi що?
- Утiкали, аж у коней пiдкови димiли. Почувши таку вiдповiдь, командир
розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування:
- То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вiтряку? Бо ж вiн
ма? перевагу над людиною.
- _Яка це в нього перевага? - здивувався Чигирин.
- Сама звичайнiсiнька: вiтряк ма? чотири крила, а людина тiльки два, i
то - не кожна.
На цю вiдповiдь Сагайдак так розреготався, що аж сльози виступили на
очах i вiях, а близнята хоч i нiтились, та вже знали, що гроза оминула
?хнi чубатi голови...
I знову надвечiрнiй лiс, i тiнi дерев на колiях, i партизани бiля
залiзничного полотна, що ворушаться, мов тiнi. Тепер Василь i Роман
прича?лися в засiдцi ближче до станцi?, а на iюлотнi бiля стикiв рейок
орудують старий Чигирин та Iван Бересклет. Вивернувши гвинти з накладок,
якi з'?днують рейки, вони сповзають iз насипу, а на полотно з лапами
пiдiймаються Петро Саламаха i Григорiй Чигирин.
"Ей, ухнем", - тихо каже Саламаха i лапою пiдважу? залiзо. В нього
костилi вискакують, як гриби, i вiн зрiдка насмiшкувато зирить на
Григорiя, який почина? хекати.
- Хлопче, може, помiня?мось мiсцями, бо в тебе дерево твердiше?
- Обiйдеться. От вiдхекаюсь i наздожену хвалька. Вдивляючись у далину,
хвилю?ться Сагайдак, жмака? губи, а на пам'ять - не знати чого - сплива?
тiльки дво? слiв: "Хвилино, стiй. Хвилино, стiй". Це в тому розумiннi, щоб
усе зупинилося, що може завадити ?м.
На станцi? озвався гудок паровоза. Невже наш? Невже наш? Сагайдак,
пригнувшись, пiдiйма?ться на насип, показу? Саламасi i Чигирину, наскiльки
треба вiдсунути кiнцi рейок. Партизани пiдважили ?х лапами - от i вся
технiка. От i вся. Навiть думки лягають пiд ритм ще невидимого по?зда. А
тепер - у лiси.
Бiжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промiнцi, i
уже, чмихаючи паром, розбризкуючи iскри, насува?ться темне громаддя. I
враз, з розгону, осiда? паровоз, шалено вгриза?ться в насип, чортзна по
якому переверта?ться, а на нього з несамовитим трiском, скреготом,
вищанням налiтають, трощаться i злiтають вагони. З ?хнiх розвержених
нутрощiв клубками вибуха? бiла хмара.
- Гази! Гази! - перелякано крикнув Iван Бересклет i загупав сво?ми
чоботиськами в глибiнь лiсу.
За ним кинулись кiлька партизанiв, схопився з землi i Василь, та Роман
владно притримав його рукою.
- Не бiжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лiсi, видно, хтось
зупинив Бересклета, бо той знову завiв сво??:
- То ж гази! Напевне, балони полопались.
- Тю на тебе, дурню! - спокiйно озвався старий Чигирин. - Це не гази, а
борошно. Завтра з нього коржiв напечемо.
- I знову коржiв! - з жалем сказав мовчазний Саламаха. I регiт вкрив
його слова.
XVI
Порадившись iз Сагайдаком, Чигирин вранцi почав збиратися в
монастирський лiс, який ще звався Синявою, бо i влiтку, i взимку стояв у
таких блаватах, наче ?х у добру годину струснуло барвiнкове небо.
Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза торбинку з коржем,
збиту косу, граблi i почав запрягати конi. Недалеко на дубi стогнали дикi
голуби, нагадуючи йому далекi лiта, що теж минули в лiсах.
- Дядьку Михаиле, куди це ви зiбралися косити? - посмiхаючись, пiдiйшли
до нього напатланi близнята Гримичi, якi любили похизуватися сво?ми
кучмами i навiть у лiсах, незважаючи нанасмiшки, мили ?х митлем з м'ятою.
- Хiба вам тут мало трави?
- Дядьковi Михайловi шовково? треба пiд боки: його ж пiдважив снаряд i
на, цупкiй травi не влежиш тепер, - нiби поясню? Роман, а Василь почина?
пирскати.
Чигирин заскалю? око i весело пита? "старих парубкiв":
- У вас, чуприндирi, на чому працюють язики: на шарнiрах чи на
шарикопiдшипниках?
- Мати казали, що на коловоротах, - гигика? Роман i пальцем тиче в
полудрабок. - Чого вам ?хати на цих ребрах? Перебазовуйтесь iз вашо?
таратайки на нашу тачанку, ми задурно проката?мо вас iз кулеметною музикою
i вiтром.
- З отим вiтром, що з ваших голiв не витрусився?
- I його не пожалi?м для добро? людини, - великодушно Каже Роман i
бавиться гранатами, причепленими до пояса. Це саме почина? робити й
Василь.
Чигирин дивиться на близнят i диву?ться:
- I де ви такi, нагойданi, взялися?
- Мати ж не десь, а в човнi народила, тому й досi нас поТОддуе, -
показу? всi зуби Роман.
- Знову брешеш?
- Нi, дядьку Михаиле, що правда, то правда, - серйознiша? парубок, -
Таки на човнi в татарському бродi ми народились. Iе до?хала мати впору до
хати з загонцю, де жала. Отой човен твiй лежить у нас догори дном на
льоху. Гарну мали першу иску?
- Та по вас видно - гарну, - похиту? головою Чигприн. - Ви ж, хлопцi,
прикрильте мого Григорiя, бо вiн ще не зна?, що таке лiсове життя.
- За нами дiло не стане. А ви, по секрету, далеко розiгналися на сво?х
одрах?
Чигирин мружиться:
- Би ж угадали - шовкову траву косити iiiд бики.
- Суду все ясно, - регочуть шибайголови i делiкатно шiiiiгають дядька
Михайла: - Коли по господарчiй лiнi? женете копi, то прихопiть десь дiжку
з розчиною, щоб i ми розжились па хлiб, бо через цi коржi вже i мiсяць
зда?ться коржем.
- Ви ще не бачили смаленого вовка, - супиться Чигирин. - Бач, ?м коржi
не вгодили. Ось вам поки що ножицi - вкоротiть махновськi патли хоч на
сiмдесят п'ять процентiв.
- А що ж у нас лишилося, крiм патлiв? Нi тобi бiляво?, нi чорняво?, нi
вечiрнього стрiчаннячка, нi ранкового прощапнячка. Хоч би раз отут дiвочi
нiжки по травицi пролопотiли, - нiби зiтхнув Роман, а в очах аж стрибають
бiсики.
Що то молодiсть! I Чигирин мимоволi залюбувався отряхами, вiд яких
нiхто нi разу не почув кислого слова. Адже й вiн колись був такий.
Вiд лiсово? дороги щодуху бiжить оброшений Iван Бересклет, пiт залива?
йому циганкуватий вид, що аж пашить радiстю.
- Михаиле Iвановичу, де товариш командир? - хекаючи, зупиня?ться бiля
вiкна.
- Що там у вас у дозорi? Знову гази чи щось хороше?
- Таки хороше! Перепинили чотирьох оточенцiв, вони прочули, що ми
побили карателiв, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це?
- Звiстка нiби добра, - спокiйно каже Чигирин i швидко йде до штабно?
землянки, в якiй ще нема? начальника штабу. Та буде й вiн, i сила, i все
буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога.
Ось i штабна землянка. Невеликий стiл, застелений картою-триверсткою,
звичайний з дощок пiл, кабиця, одне вузеньке вiконце та два автомати на
стiнi.
- Що там, Михаиле Iвановичу? - пiдводиться з-за столу Сагайдак.
- Перше поповнення прийшло.
- От i дочекались! - Сагайдак узяв автомат i пiшов iз землянки.
Незабаром вiн i Чигирин пiдiйшли до сво?х дозорцiв, що розмовляли з
чотирма зарослими, вчорнiлими, змученими бiйцями, дво? з них були з
гвинтiвками, а дво? без збро?.
Побачивши майора, червоноармiйцi виструнчились, поправили гiмнастерки.
- Добрiш день, товаришi, - привiтався Сагайдак. - До нас прийшли?
- До вас, товаришу майор, - вiдповiда? невисокий широкоплечий бо?ць iз
шрамом на щоцi. Його незалежний вигляд одразу справив враження на
Сагайдака.
- Хто ж ви будете?
- Ми тро? гармашiв. Воювати почали бiля самого кордону. Далi потрапили
в оточення, пробивалися до сво?х, та не пробилися. По дорозi до нас
при?днався бо?ць Антоненко, - показав очима на високого пухлогубого
солдата без збро?. - Вчора ми почули, як ви поколошматили карателiв, i
почали шукати вас. Приймiть у загiн.
- Документи ??
- ?, - i перший вийма? з кишенi партквиток. Сагайдак розгорта? його,
скида? очi з фото на бiйця i приязно посмiха?ться:
- Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?!
- Тiльки бити! - твердо кида? Грицай i полегшено зiтха?:
видно, немало довелось пережити на дорогах вiйни.
- А у вас, товаришу Антоненко, в зброя?
- Нема?, - безпорадно розводить довгими руками високий бо?ць.
- Де ж ви ?? подiли? I чи вам вiдомо, що в нас цейхгаузу нема?
Антоненко червонi?, клiпа? довгими дiвочими вiями.
- Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але
одну штукенцiю я винiс.
- Що ж це за штукенцiя?
- Сурма, товаришу майор.
- Яка сурма? - диву?ться Сагайдак: чи це насмiшка, чи у хлопця не густо
на розум.
- Ось я зараз, - Антоненко похапцем пiдходить до старо?, напiвзотлiло?
осики, здiйма? з сучка мiдну сурму, на якiй вибухають спалахи ранку. - От
мiй iнструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще з дитинства з
батьком i братами грав да хрестинах, весiллях i рiзних святах, тому й губи
у мене роз?iюшенi, наче постоли.
Сагайдак мимоволi посмiхнувся, придивляючись до повних музики, зиркнув
на Чигирина.
- Такий iнструмент у загонi згодиться, - тихо сказав той. - ж сурма!
- Що ж, товаришу Антопспко, доведеться прийняти вас до ону i з такою
збро?ю. Збережiть ?? до нашо? перемоги - i тодi игiть на весь свiт!
- Я буду старатись, щоб на весь свiт! - На радощах Антоненко пiдняв
сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст - Гурочиста мелодiя порушила
тишу, пiдняла вгору диких голубiв, що до цього стогнали i стогнали у
кронах могутнього дуба.
Бiля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорi?м i близнюками,
поправив упряж, сiв на воза, вйокнув i зразу став собi звичайнiсiньким,
прибитим лiтами i недолею дiдом.
- Артист! - невесело посмiхнувся Сагайдак.
- Ким йому не доводилось бути - i артистом теж, - посмутнiв Григорiй,
проводжаючи поглядом батька.
Лiсами та перелiсками, ярами i забутими дорогами добира?ться Чигирин до
Синяви, де ще пiдлiтком з батьком розчищав, пиляв i складав у сажнi
графський лiс. За це вiн мав у день п'ятнадцать-двадцять копiйок. А коли
почав шпунтувати гонту, то вже i полтиника виробляв. У цих же лiсах вiн i
стрiв свою долю - свою з нерiвними бровами Марину, i привернув ?? до себе
чи то щирим словом, чи тими нерозщiбнутими пiдснiжниками, якi йому i досi
здаються найкращими квiтами на землi. Це ж тiльки подумати: ще приморозки
потрiскують у лiсах, ще нiздрюватий снiг скрипить, як сорока, а ця квiтка
самою нiжнiстю витика?ться на свiт i по-дiвочи зворушливо дивиться у вiчi
людинi - з березнем, з весною тебе!
Дорогою незворушнi, як механiзованi iдоли, мчать на мотоциклах
жандарми, на ?хнiх грудях коливаються i поблискують пiвмiсяцi блях. Наче
по командi вони повернули голови, обмацали поглядами дiда i гайнули далi.
Невже це не сон? I застогнала душа в чоловiка. Та що нашi жалi в часи
лихолiття?
Чигирин в'?жджа? в лiси, мина? стару загату, яку пiдмива? томна вiд
торфу вода, бере до колишньо? парнi, в якiй господаровитий управитель
графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тодi головами усi
ясени, усi берести, а далi пропали й дуби. Тепер черево парнi i ??
обваленi боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де стояли
круги, на яких запряженi в мотуззя робiтники гнули обiддя, вирiс густий
дубняк.
Наче по пам'ятi рокiв пере?жджа? i пере?жджа? Чигирин з одного урочища
на друге - i нiде нiкого, тiльки сонце пригорщами пересiва? крiзь листву
золоту дрiмоту. А ось i садок, i хата лiсника Мирона Козуба, який був у
нього боярином на весiллi. Де ж тепер Мирон: чи в лiсах, чи перебрався в
село? На травi лежить свiжий слiд од колiс - виходить, хтось тут живе.
Коли чужий, то скаже, що при?хав до Мирона вкосити якусь копичку сiна.
Чигирин зупинив конi перед ворiтьми, що взялися грибами i печатями
лишайникiв, скочив з воза, заглянув на заросле травою i ромашкою подвiр'я.
Тут стоять ошатнi пiдгонистi стоги лiсового сiна, а в затiнку бiля них
кубляться знесиленi вiд спеки кури. Виходить, нiмцi ще не добрались сюди.
I зовсiм негадано вiд лiсу його покликали.
- Михаиле!
Аж здригнувся з несподiванки, зиркнув убiк:
- Мироне?
- Хто б iще тепер бродив у цих лiсах? - пiдходить осадкуватий лiсник,
на головi в нього вже буя? бiлий цвiт, а вуса розпухнатилися сивою
степовою тирсою. Мирон обiйма? Михайла, тягне до оселi, все диву?ться,
яким вiн робом опинився тут.
- Та при?хав провiдати тебе, трави лiсово? накосити.
- Говори-балакай, так я й повiрю тво?му лукавому слову, - пiдсмiю?ться
Мирон, пiдсмiюються i горбкуватi щоки, мiж якими, мов у засiдцi, прича?вся
лисячий нiс. - Щось припекло?
- Кого зараз не пече? Таке врем'я настало. Кому тепер служиш, Мироне?
- Лiсник завжди служить трохи людям, трохи собi, а ще бiльше худобi:
коням, коровам i навiть зайцям та косулям, - хитрув лiсник, - Ось i ти,
бачу, про худiбку дума?ш, - з косою, з граблями при?хав до мене. Та заходь
до хати, гостем будеш. Отак воно виходить: люди подейкують, що Михайло
Чигирин партизанить, а вiн собi на сiно стара?ться, - i смi?ться тими
очима, що бачать людину наскрiзь.
- Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й менi не вiриш?
- Тобi, Михаиле, вiрю, - серйознiшав лiсник i вiдчиняв дверi. - Заходь,
сiдай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в меве - пробачав, бо
жiнка тепер в е верта?ться в лiси, без не? i кури здичавiли, але поки що
яйця несуть. Засмалити якогось пiвника?
- Можна й пiвника. Саме для цього я й при?хав. Мирон поглядом
прострелюв гостя:
- То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе! . - I в нас пройшли
чутки, що в тво?й Синявi партизанить Левко Вiденко, - iз надi?ю подивився
на лiсника, - Не бачив його?
- Нi, не бачив, - клiпнув зморшкуватими повiками Мирон, очi його
посмутнiли i теж пiшли у засiдку.
- В тебе i це може бути, - з недовiрою вивча? вид, що заiа?ться од
нього. - То не бачив i навiть не чув?
- Лiс великий - усього навiть лiсник не побачить. А чувати t Левка -
чував.
- А може, й видав? Не грiши, чоловiче. - Кажу: чував, - зовсiм пiдкиса?
господар. - Тобi стрiтися з ним треба?
- Дуже. I невже нiхто з його хлопцiв не навiдувався до тебе?
- Та було, - неохоче цiдить лiсник. - Прийшли якось уночi, взяли трохи
харчiв, тютюну та й пiшли. А куди - вони не казали, я не питав, - i глянув
у вiкйо. - Бач, конi й досi стоять, наче на виставцi. Заведу ?х у стодолу
i пiду ловити пiвника.
Чигирин насупився, пiдвiвся з лави.
- Не буду ласитись на твого пiвника, хай ще росте, може, виросте таким
хитрi?м, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому
словi - бувай.
На щоках присоромленого лiсника одразу стало тiсно рум'янцям.
- Чого ти, Михаиле, отак? Хiба я що?
- Тепер здогадуюсь, що ти. Досi вiрив тобi, тому й при?хав у нелегку
годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись боярином, а ким став
зараз - не знаю. I колись я ненавидiв хитрунiв та брехунiв, а тепер -
тричi ненавиджу, - i пiшов до дверей.
Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками._
- Не чiпляйся, - взявся за клямку Чигирин._
- Богом прошу, Михайле,,залишися.. Зкадтено хоч вашу молодiсть, коли
тепер нема чого згадати. I не клади гнiву нi на мене, нi на мого пiвника.
Посидь трохи сам або розклади вогонь у печi, - i лiсник прожогом вискочив
з хати.
"Таки допекло".
Згодом озвалося торохкотiння колiс i стихло. Чигирин позирив, позирив у
вiкно, але не побачив Мирона i знiчев'я почав поратись бiля печi, а думки
його крутились i крутились навколо лiсника i тих, що все життя бредуть по
калюжах хитрувань, толочать усе чесне, ще_ й вважають_ себе за дуже
розумних. Для такого бiсового зiлля Михайло в 'колгоспi завжди_ знаходив
одну роботу - сторожа. Ось на цiй посадi хай i доказують_ одна одному сво?
таланти.
Коли вже вогонь гарячими пiвнями забився у челюстях, до хати з
щiльником i гладущиком увiйшов Мирон, косуючи, вiн нiяково розвiв руками:
- От халепа - нiяк не мiг зловити пiвника, порозбiгалося бiсове птаство
iз задвiрка в лiси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо я?чню, а
липець - на за?док. Що ти на це??
- Буду придивлятися, як ти далi хитруватимеш, - буркнув Чигирин. - Це в
тебе виходить.
Лiсник тiльки покрутив голвою, потiм розсохачем поправив дрова в печi й
почав старатися бiля картоплi, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в
комiрчину за сяким-таким запасцем.
Невеселим був обiд давнiх друзiв. Чигирин навiть не пригубив чарки,
бiльше нiчого не говорив i не питав Мирона. В лiсника ж - нема-нема, та й
застрибають пiд вiями бiсiвськi вогники. Чого б це? Що вiн був хитруном,
це всякий знав, а тепер, може, i на крутiя перешерстився? От хто б
сподiвався, що затурканий Рогиня, який найбiльше цiкавився тим, що було
кiлька тисяч рокiв тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду
важить Мирон? Може, на лiсничого?
Знадвору скрадливо клямцнула клямка.
- Õòî öå?!
Лiсник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з
кишенi браунiнга.
- Що ти, Михаиле! - зблiд Мирон.- Це сво?. Чужi не так вриваються.
- Вiдiйди!
Вiдчинилися хатнi дверi, i в рамi одвiркiв, посмiхаючись, став
плечистий, оцупкуватий Левко бiя?йко. Вiн глянув на Чигирина, на його
зброю, поплескав п'ятiрнею по кишенi, де, певно, теж таке добро лежало, i
розсипав на порозi смiх.
- Ось так тепер стрiчаються голови передових колгоспiв.
- Бо твiй пiдпомагач хитрував зi мною, як циган на ярмарку,- насварився
Чигирин браунiнгом на лiсника.
- Тю на тебе,- присiв лiсник.- Ще твоя цяцька зi злостi гахне.
Колишнi голови обнялись, пбчолоявкйлись i весело сiли за_ стiл. - Тепер
i по чарцi можиа! - радiв Козуб i_ бiсиками ощасливлював Чигирина.Жаль,_
що пiвник утiк.
- Здалеку лисячий дух учув,- шпигонув Чигирин.
- Пiду я_ щось коням кину,- делiкатно залишав ?х лiсник. I тiльки вiн
переступив порiг, волоокий Бiленко допитливо поглянув на Чигирина:
- Що у вас, Михаиле Iвановичу? Партизанськi чи якiсь iншi справи?
- Партизанськi. Тепер з дрiбними сором iти до людей. Як тобi ведеться?
- Тяжко, Михаиле Iвановичу,посмутнiв Левко.
- З пiдпiльним райкомом чи_ обкомом в якiсь зв'язки?
- Аби ж то були. А як у вас?
- Теж невесело. Ти Сагайдака зна?ш?
- Чому не знати? Не раз в областi по президiях сидiли, був такий час.
Це ви карателiв колошматили? Кажуть, бiльше сотнi ?х полягло кiстьми?
- То вже люди перебiльшили, але було i крику, i тиску, i писку. А як у
вас?- Ще нема чим хвалитися. Тiльки полiца?в у одному селi втихомирили.
Сили поки що малi.
- От, щоб збiльшити ?х, Сагайдак пропону? об'?днатися з нами.
Левко мерзлякувато повiв плечима й одразу насупився, сiрi очi його
потвердiли, потвердiли й уста, замкнувши слово.
- Чого ж ти мовчиш?
Командир заперечливо повiв головою i, не дивлячись на Чигирина, глухо
сказав:
- Передасте Сагайдаку, що ми нi з ким об'?днуватися не будемо. Ви
партизани одного району, ми - другого, i кожен ма? думати про сво?.
Чигирин оторопiв.
- А чи не зда?ться тобi, Левку, що ми всi i кожен тепер ма?мо думати не
про сво?, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.
- Коли я думаю про сво?, тобто про справи свого району, то я думаю i
про народне.
- Невже це тво? останн? слово?
- Останн?, - твердо сказав Бiленко. Чигирин, i обурюючись, i дивуючись,
запитав:
- Чого ж ти бо?шся? Командирську славу чи свiй гонор втратити?
- Не це, Михаиле Iвановичу, - поморщився Левко. - Боюся одного: зради.
Хiба ви з iсторi? не зна?те, скiльки загинуло найкращих людей через зраду?
Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я нi до кого не пiду i
нiкого до себе не прийму, якщо вiн неперевiрений, себто якщо вiн не нашого
району.
Чигирин пiдвiвся з-за столу, гнiвно кинув Левковi:
- Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосiбником.
Левко теж спалахнув:
- Думайте собi, як хочете.
- Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партi?ю, перед народом?
- Це вже покаже час, - Бiленко пiдвiвся, глянув на лiс, на сонце, що з
гiлки на гiлку опускалося в надвечiр'я.
- Зрештою, Левку, на якусь операцiю ми зможемо об'?днатись? Наприклад,
у слушну годину напасти на район?
- I на операцiю не будемо об'?днуватись. Живiть ви самi по собi, а ми
самi по собi.
"Пропащий день", - тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу,
жаль було i цього красеня без однi?? клепки, який сам собi готу? поразку.
Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Пiсля довго?
мовчанки запитав:
- Неiiже в тебе i партизани думають отак, як ?хнiй командир?
- Точнiсiнько так! - трусонув чубом Левко. - У нас демократiя.
- Демократи навиворiт, може, й голосу?те, чи йти, чи не йти на якесь
завдання?
- Таки голосу?мо. А що ж тут таке?
- Дивись, щоб такою демократi?ю загiн не розвалив.
- Не розвалю, - пообiцяв Левко.
Похмуро попрощалися колишнi голови. Бiленко, уникаючи погляду Чигирина,
зiбрав докупи серпики брiв, у роздумах вийшов на подвiр'я, щось сказав
Мироновi, який крутився мiж стогами i ворiтьми, та й зник у лiсах.
Через якусь хвилину до оселi нiяково зайшов лiсник, вiн з жалем розвiв
руками: що, мовляв, поробиш iз отим Левком, i каже
ТIЛЬКИ ОДнО СЛОВО:
- Бува?.
- Та бува?.
- Вiн що набереться розуму.
- Будемо надiятись. Тiльки цей розум треба з нижчеспипня до голови
перегнати.
На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмiшка.
- Час пережене. Може, тобi, Михаиле, кiлька пiвникiв кинути на дорогу?
Тобi буде молодий спiв, а менi старий крик вiд баби. То як?
- Якщо зловиш, не вiдмовлюсь од тако? розкошi. Нам i старий пiвень не
завадив би, щоб проганяти ночi. А найкраще було б, якби ти дав дiжу з
розчиною.
- Дiжу? - здивувався Мирон, i його лисячий нiс обсiяла лууава дрiбнота
зморщок. - Чого я тiльки не крав у сво?? жiнки, от дiжки не крав. Дякуючи
тобi, доведеться i цю практику пройти...
XVII
Куди ж ви такi, псздужалi тa перебiнтовапi? Перебудьте у нас ще якусь
днину, - жалiсно затремтiли дiвочi вi?. - Чу?те?
- Спасибi, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю,
наче рак-неборак. - Данило пальцями показав, як вiн ма? клешняти, i
Ганнуся посмiхнулася, а потiм зажурилась. - Чого ти, донечко? Чого, мала?
Чого, ласкавочко?
- Жаль менi буде без вас, - похнюпилась дiвчина.
- Чого ж, Ганнусю?
- Батько пiшов на вiйну, ось i ви пiдете, а я знов залишусь
сама-самiсiпька на свiтi.
- Чого ж сама? А човник на рiчцi?
- От хiба що човник i весло. Та й то тепер далеко не за?деш, бо
полiцiя. Зараз хочете йти?
- Зараз, бо вже ноги самi просяться в дорогу.
- Не так ноги, як душа, - розважливо похитала головою, далi пiшла до
скринi, вiдкинула важку дубову ляду, дiстала з-пiд якихось одяганок
бобрикове пальто.
- Тодi ось вiзьмiть батькове.
- Чим тобi вiддячити?
- Як живi будете, то хоч напишете. Тiльки неодмiнно лишайтесь живими!
- Постараюсь, Ганнусю, - Данило мимоволi пригорнув дiвчину, погладив ??
голiвку, товсту косу, як гладять дiтей. Невимовний жаль охопив його за
долю цi?? довiри i вроди, що мовчки стояла бiля нього, вже не сподiваючись
на сво? щастя. Закiнчилася б вiйна, повернувся б тато - от i все ?? щастя.
Та чи буде таке?
Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вiкна.
- Що там?
- Зда?ться, хтось ворiтьми скрипнув. Таки морду? когось - до ганку йде.
Ховайтесь у комiрчину.
Данило скрадливо вийшов iз хати у комiрчину, а в цей час по-старечому
закректала, заскрипiла перестояна шалiвка ганку i хтось тихо постукав у
дверi.
- Хто там?! - сполохано обiзвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений
смiх:
- А це я. Нe пiзна?ш?
- Юрiй?
- Авжеж вiн!
Навiжений! Чого ти по ночах швендя?ш i ляка?ш людей? "Навiжений" знову
засмiявся:
- Вiдчинi, Ганнусю, тодi скажу на вухо,
- Его, так i вiдчиню комусь!
- А я думав, тобi зi мною веселiше буде,
- Чогось но в пору ти веселим став.
- Ганнусю, хiба вже тобi не пора дiвувати? Чи ти, може, приймака
прийняла?
- Звiсно, прийняла - не чекати ж тебе. Але Юрко i таким не журиться:
- Дай хоч погляну на цього приблуду.
- Завтра прийдеш. I завтра я розкажу тво?м батькам, як ти людям спати
не да?ш.
- Нe будь, Ганнусю, коверзухою i вiдьмочкою заодно, бо тобi, як
побiльша?ш, що треба замiж вийти. От краще вiдчини.
- Як вийдеш за ворота, тодi вiдчиню.
- А хто ж мене сво?м приворотом привернув?
- Iди, хлопче, не баламуть голови.
Юрiй, щось новдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку i пiшов од дверей.
Дiвчина згодом вiдчинила ?х, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а
потiм випустила з комiрчини Данила.
- Це ж, Ганнусю, хто залиця?ться до тебе? Дiвчина вiдмахнулась рукою:
- ? такий гонивiтер на нашiй вулицi - один утопленик.
- Що, що?!
- Утопленик, кажу. Плавати не вмi?, хоч i коло рiчки живе, а купатися
лiзе на глибоке. От i втопився був минулого року. Намучилась я, руки
надiрвала, поки витягла його на берег Мало й мене не втопив. То й маю
тепер мороку на свою голову.
- А може, це любов? Ганнуся почервонiла:
- Та вiн трубить про не?, навчився в когось. А хiба ж про любов
трублять? То йдете?
- Iду.
Дiвчина що шурхнула до комiрчини i незабаром винесла звiдти зав'язану
на вузол торбину, втиснула в руки Даниловi шерстяну почiпку.
- Коли вже так надумались, то вiзьмiть оцього сидора - у дорозi
згодиться.
- Я, Ганнусю, стаю тво?м довiчним боржником.
- I не говорiть такого... розумного.
Вони мовчки виходять на подвiр'я, за яким спуска?ться до рiчки некошена
оболонь. Тут на передосiннiх травах лежали зорi, пiд травами, чекаючи
досвiту, куняв туман. Тепер, коли пригасало життя корiння, гумап щоночi
вилежувався на ньому, а потiм, шкутильгаючи, пiдiймав над землею холодок
пiдкошено? м'яти i вологiсть затоплених лiлей... I лiлесю прозивали в
дiвоцтiзi його Оксану. Як вона там?.. На темному полотнi вечора пам'ять
почала висiкати жiiiочий образ, наближалися великi материнськi очi,
пiдведенi передосiнньою жалостинкою. I дiти Оксанинi, i Мирослава, i Стах,
i дядько Лаврiн з усi?ю сiмейкою, i дiд Гримич, що так гарпо спiвав про
Морозенка, одразу пiдступилися до нього. Чн живi? Чи живi?
Вiн стояв перед зарошеною зорями оболонню, над якою серпик мiсяця
випрядав срiбло, а в думках уже був бiля татарського броду, отам, де конi
топтали яру руту й туман, а тепер новiтнi ординцi топчуть життя. Та пе
витопчете, нелюди, зi сво?м бiснуватим фюрером. I в Данила самi по собi
стиснулись кулаки.
- Ви вже там, бiля сво?х? - торкнулася його руки Ганнуся.
- Там, серденятко, там, ясочко.
- I хтось отам чека? на вас?
- Напевне чека?, якщо вiйна не скосила.
Дiвчина засмутилась, узяла весло, що лежало бiля огорожi, i вони,
оброшуючись, пiшли оболонню до рiчки, яка тихо заколисувала берег, i човни
на березi, i верби над берегом. Недалеко скинулась риба, це наполохало
Данила. Отак тепер можна i риби, i хвилi злякатися. Пригнувшись, вiн
опустив на воду вербовий човник - Ганнусине придане, як жартував ??
батько.
- Сiдайте. Повезу вас по наших зорях, - зажурено сказала дiвчина.
- Може, я повеслую?
- Де перекинетесь на цiй душогубцi. - Ганнуся тихо гребнула веслом, i
човник справдi пiшов по зорях, лякаючи i кришачи ?х.
З ким вiн колись плив отак уночi? Ага, то матiр перевозила його,
малого, через татарський брiд. Тодi в човнi у них лежало татарське зiлля i
бузькiв огонь. А тепер не бузькiв, а пекельний огонь пiшов по всьому
свiтi, i чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дiвча з журбою
в очах i серцi в сво? сiмнадцять рокiв?
Не поталанило йому в першi днi вiйни. А як поталанить тепер, до останку
буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж почали
в його районi партизани боротися з фашистами? Поринувши думками в сво?
село, в сво? лiси, вiн уже не бачив, як на вiях дiвчини затремтiли двi
сльозинки.
Човен м'яко торкнувся берега, тут, обiйнявшись, як у пiснi, журились
передосiнням три верби. Данило вискочив на вогкий пiсок, подав Ганнусi
руку, i дiвчина легко стрибнула на берег.
- Як ваша рана? Не озива?ться?
- Hi.
- I нiтрохи не болить?
- - Як же вона може болiти, коли ти лiкувала мене. Спасибi тобi,
допечко, за все. Ганнуся схлипнула.
- Ти чого?
- Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а я тата бачу.
Вiн навiть схожий на вас, тiльки ви трохи вищий.
Данило пригорнув дiвчину, вона стала навшпппьки, невмiло поцiлувала
його, потiм обтерла вi?, а руки ?? впали мов неживi. Вiн узяв ?х у сво? i
неждано вiдчув, що з кишенi Ганнусино? жакетки стовбурчиться якесь
залiзяччя.
- Що це в тебе?
- Ой...
- Кажи, дiвчино.
- Бельгiйський браунiнг другий номер, - сказала бентежачись, вийняла
зброю, зважила ?? на руцi.
- Де ти взяла його?! - здивувався i зрадiв Данило.
- Та... - не зна?, що сказати, i збира? зморщечки на невисокому чолi.
- Як не хочеш, то не кажи.
- Один хлопець принiс... подарунок на iменини.
- Гарнi тобi подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно вiдказала:
- Який час, такi й подарунки.
- А той хлопець часом не Юрком зветься?
- Юрком.
- Де ж вiн його доп'яв?
- Говорив, що трохи позлодiйкував у гiтлерiвцiв.
- Ганнусю, подаруй цю зброю менi. Дiвчина сумно глянула на Данила:
- Як вам так дуже треба - тодi вiзьмiть. Я ж знаю, що ви пiдете в
партизани.
- Звiдки це знаття?
- З усього видно. А як станете командиром, тодi за?дете за иною. Я
вашим партизанам ?сти варитиму. За?дете?
- Неодмiнно. Дiвчина зiтхнула:
- Все одно обманю?те.
- Чого ти, Ганнусю?
I вже не погляд довiри, а погляд вiкового жiночого докору обпiка? його.
- Бо чоловiки завжди обманюють нас. Данило вражено подивився на
дiвчину.
- - Звiдки ти зна?ш?
- Бо мо? тiтки так говорили. I дорослi дiвчата це кажуть... То за?дете?
- Неодмiнно! От побачиш, доiiсчко!
- Я буду чекати па вас. Не забудьте... I така була в нiй вiра, що грiх
було б хоч чимось скривдити дiвчину.
На рiчцi бухикнуло весло раз i вдруге. Данило насторожився:
- Хто б це мiг бути?
- Юрко! - впевнено вiдповiла дiвчина, i в куточках ?? вуст вибилася
зверхнiсть.
- Звiдки ти зна?ш?
- А вiн тихачем не вмi? - так веслу?, наче лантухи кида?: не зпа?, куди
силу дiвати. - Вiд того берега зринав човен, ось вiн виплив на середину
рiчки, i Ганнуся запитала: - Юрiю, це ти?
- А як ти мене впiзнала? - радiсно озвався ламкий голос.
- Орлиний клекiт навiть з-пiд хмари чути, - насмiшкувато вiдповiла
дiвчина.
- Не будь, Ганнусю, вiдьмочкою, - Юрiй знову гребнув, як лантух кинув у
воду, i незабаром його човник з розгону вискочив на берег.
Тепер Ганнуся гордо виструнчилась i стала однi?ю недоступнiстю. Звiдки
це взялося в не?? А парубчак, шарудячи отавою, вже сторожко пiдходив до
них. Поздоровкавшись, вiн удавано веселим голосом заговорив до Ганнусi:
- От не думалось зустрiти тебе з кимсь.
- Як ти догадався при?хати сюди?
- Подивився, що нема твого човника, та й стривожився.
- Ти навiть стривожитися можеш? - насмiшкою дойма? хлопця.
- Таки стривожився, хоча й не було за ким, - не залиша?ться в боргу
Юрiй. - Я й догадувався, що в тебе хтось ?, бо одного вечора бачив, як
iшов з того подвiр'я лiкар.
- Який ти догадливий у нас. I що з тебе буде, коли пiдростеш?
Данило з подивом прислухався до ?хньо? пересварки i все бiльше
впевнявся, що Юрiй по самi вуха закоханий у Ганнусю. Та й вона, либонь,
прихиля?ться до нього душею. Але коверзу?, як умiють коверзувати дiвчата,
коли вiдчувають свою зверхнiсть. Тiльки де ж i коли таке могло взятися в
оцi?? лозинки, що самою правдивiстю дивиться на свiт? Ох цi дiвчата та
жiнки, ох це ?вине сластi?, як казав про жiнок один дяк-заброда.
- Ганнусенько, то я пiшов.
- А я вас проведу з Юрком, бо ми зна?мо тут усi стежки.
- Авжеж, проведем, - голубом забуркотiв парубчак i радiсно подивився па
Ганнусю - на свою любов i вiдьмочку заодно.
XVIII
Данило, напевно, пройшов кiлометрiв з п'ятнадцять, i така кволiсть
охопила його, що з-пiд нiг стала втiкати земля, а з очей випадати зорi.
Грудям не вистачало повiтря, у пих почали боляче орудувати ковальськi
мiхи. Невже навiк забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурницi! Усе, i
здоров'я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати
недолю. Обважнiлою долонею вiн витер пiт з чола, подивився на небо, на
обрiй, знайшов пiд ним у полi два темнi обриси ожередiв i пересохлою
стернею пiшов до них.
Навколо тихо шурхотiла висока пшенична стерня, тримаючи на сво?х зрiзах
хиткий вiдблиск зiрок. Щось заворушилося бiля ожередiв, налякало його, але
одразу ж збагнув, що не було чого полохатись. Данило ступив ще кiлька
крокiв, почув сполохано "скiргик", - i вгору з хурчанням бризнув табунець
птахiв. Вiн полетiв вище ожереду i знову упав на стернi. Та це ж курiпки -
добра птиця його дитинства, що й, узимку не покида? нас, ночуючи не в
гнiздах, а прямо в снiгових ямках, де заставали ?х сутiнки чи негода.
Данило не раз знаходив курiпок на заснiженiй озиминi. А якось i додому
принiс охлялих, замерзлих птахiв, вiдходив у теплi, поклав у мiшок та й
завiз па озимину. Тодi довго пiдсмiювався Семен Магазаник: "Навiть
курiпчине м'ясо не вгодило нашому головi". Де вiн тепер i яке м'ясо
спожива?? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як теперiшнiй день
перебути.
Ожереди виросли перед ним, наче темнi пароплави. Десь iз самого низу
писнула миша, повiяло прiллю, бо снопи не по-господарськи лежали на
житнищi, не на солом'янiй пiдстилцi. О, таки озвались запiзнiлi клопоти
голови! Данило, прислухаючись до свiтання, пiшов уздовж ожереду, чи не
прича?лась i тут якась напасть, знову сполохав курiпок, що вже розбивали
крилами темiнь. Попереду, як па запiтнiлому склi, почали виростати дерева,
чи не верби, а за ними, певне, протiка? рiчка, бо звiдти тягне ра-нковою
прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, ?? човник i весло? I де отой отряхуватий
парубiйко, який хоч i назива? дiвчину вiдьмочкою, та все одно побою?ться
??. Щось i вiн собi мiрку? в цей час, бо ж хiба не бачив, як i в нього в
кишенi вiдстовбурчувалась зброя.
Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунiнга у снiп,
ще обвiв поглядом свiтанок i, тривожачись, влiгся на спочинок. Тепер у
вуха його йшли i спадали шерехи - то вiд стернi, то з скирти, то з неба.
Вiн ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетiли чирки,
посмiхнувся ?м i з ними увiйшов у неспокiйний сон, де була мiсячна нiч,
болотяне плесо i отi лисухи, що ногами й крилами вiдривались i вiдiрватись
по могли вiд води...
Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Вiн, чуючи
бiль у грудях, зрива?ться з землi, ловить очима свiтанок i незнайому
жiночу постать, а рука сама шука? того снопа, де лежить зброя.
- Не полохайся, сину, - чу? такий добрий голос, наче вiн iшов з його
дитинства.
- Хто ви, тiточко? - нарештi виходить зi сну i пильно дивиться на
сумовите, обведцне зажурою, лiтами i жiночим уболiванням обличчя.
- Я - тiтка Марiя, а скоро буду бабою Марi?ю, бо донька вже останнi
тижнi доходжу?. Вiйна - вiйною, а дiти мають родитися, - говорить так, щоб
заспоко?ти його. - Тут над рiчкою я доглядаю за качками, ?х у нас ранiше
море було. От удосвiта й побачила людину, що кружля? бiля скирт.
- Це мене?
- Який ти догадливий, - посмiхнулася, знову ж таки, щоб заспоко?ти
його. - То я й подумала: може, це добрий чоловiк шука? собi пристановища
вiд лихого ока, а й не зна?, що сьогоднi при?дуть з громадського
господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
- Звiсно, не знав.
- Тодi тобi треба звiдси йти. Нащо зустрiчатися з бiдою?
- Куди ж тепер iти?
- Нiмецько? довiдочки в тебе нема??
- Звiдки ?й узятися?
Тiтка Марiя пiдперла рукою обличчя, подивилася на верби, за якими
виднiлася продовгувата будова.
- Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарнi. Там у мене
? хижка. Я ?? замкну, пiду на рiчку до качок, а ти спочивай.
- Нiхто ж не загляне до вашо? хижки?
- Недобра людина не загляне. А як прийде мiй старий, то тiльки
зажуриться, бо нема? чутки про синiв. Отож i привертай помаленьку, бо вже
бiльша? ранок.
Виярком вони попрямували в долину до тихих верб, що по-старечому
гнулись над самою водою. Потiм тiтка Марiя трохи взяла праворуч, бо перед
ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
- Позавчора на мiнi пiдiрвалась. Упала бiдолашна, а з не? течуть i
кров, i молоко.
Дапило глянув на корову i здригнувся: ?? роги вже було засновано
павутинням, а на ньому, розпластавшись, ча?вся вгодований павучисько. На
темному горбi його викраплювався схожий на свастику хрест... Ось це i ?
вiйна.
Вони дiйшли до пташарнi, вiд яко? в'юнилася стежка до нешироко? рiчки,
до вже бiлими i сiрими острiвцями плавали качки. Синя безмовнiсть
коливалася над лугом i рiчкою, i синiй смуток коливався пiд вiями тiтки
Марi?, що думала i про доньку, i про синiв, i про нього, i про увесь свiт,
який не з.нати чого став таким страшним i жорстоким. Пташарня мала кiлька
вiддiлiв. Тiтка Марiя ввела його в найменший, посеред якого довгатився
лежак.
- Тут я тримаю маленьких качаток, - i посмiхнулася. - Ти бачив, як
сплять каченята?
- Нi.
- Кумедно так. Очi заплющить, одну нiжку вiдкине убiк, що й крильцем
прикри?, щоб було теплiше. Ось ми й дома, - вiдчинила дверi, побризканi
сумом живицi.
На стiнах невеличко? охайно? кiмнати висiли звичайнi плакати з
усмiхненими жiнками i дорiдним птаством. I навiть ця проста наочна
агiтацiя, ще не здерта рукою чужинця, тепер зворушила його.
Тiтка Марiя кинулась до маленько?, якi бувають у комiрчинах, печi,
витягла звiдти пательню зi смаженою рибою, поставила на крихiтний столик.
- Оце перекуси трохи та й лягай вiдпочивати. А прийде старий, вiн тобi
на березi юшки зварить.
Постеливши немудру постiль, жiнка вийшла з хижi, замкнула ?? на колодку
та й подалася до води, на якiй вигойдувався свiжий необсмолений човник.
Як, ще з дитинства, хвилювали Данила цi вербовi човники, що сновiшю
пропливали в погожi i туманнi ранки i гудiли бубнами в негоду. З-за верб
до човна пiдiйшов немолодий похилий чоловiк, що тримав у зубах уважисту
люльку. До нього щось заговорила тiтка Марiя. Чоловiк мовчки вислухав ??,
поглянув на пташарню i, не виймаючи люльки з рота, вiдiмкнув од вербового
пня човен, сiв у нього i незабаром зник за тихими вербами i верболозами.
Данило прокинувся вiд легенького стуку в дворi.
- До тебе можна? - озвався голос тiтки Марi?.
- Заходьте, заходьте.
- Я не сама - з чоловiком.
Вiдчинилися дверi, в кiмнату першим з паруючим казанком у руках увiйшов
Марi?н чоловiк. I тепер у його зубах погойдувалась i дпмiла люлька.
- Оце ж Григорiй вам юшки наварив. У нас ?? нiхто так не зготу?, хоч i
не рибалка, а мельник вiн. ?жте, що бог i рiчка послали.
Дядько Григорiй вибачливо посмiхнувся на мову жiнки, поставив казанок
на припiчок, сiв на лаву i мовчки почав смоктатп люльку, а тiтка Марiя
вкинула в полумиски риби, влила юшi.п i запросила Данила й чоловiка до
столу. За обiдом говорили тiльки Данило й тiтка Марiя, а дядько Григорiй -
хоч би тобi слово.
- Може б, ти що-небудь поспитав гостя? - нарештi не витримала жiнка.
- Не все треба питати, - спокiйно озвався дядько Григорiй i окутався
хмариною диму. - Як ма? людина щось сказати, надiйсь, скаже, а не ма?, то
краще й помовчати, - та й знову припав до люльки, але враз чуйно пiдвiв
голову. - Марiйко, вiд стогiв хтось iде до тебе. Вийди навстрiч.
Жiнка метнулася з кiмнати, але незабаром i повернулась.
- То Христина й Ольга захотiли свiженько? води.
- Що ж тепер робиться у свiтi? - запитав Данило дядька Григорiя.
- А хто його зна?. Живемо зараз, наче в дуплi. Хвалиться фашист, що вже
Москву обложив, та мало хто, окрiм прихвоснiв, вiрить такому. Як ти на
це??
- Москва що покаже себе, дядьку Григорiю. Зарання ^адiв ворог i деякi
хитливi.
Уже прощаючись, дядько Григорiй сказав Даниловi:
- Побудь, хлопче, хоча б з пару днiв бiля нашо? рiчки, бо, видиться,
ма?ш у тiлi болiсть. Тут поки що спокiйно: качцi випала краща доля, анiж
курцi. Ще можу тебе на млин узяти - там па мельника вода робить, то й
будемо обо? багатi шумом.
- Не той тепер шум, щоб менi муку молоти. Це б у спокiйну годину
залюбки оселився у млинi, - сумовито поглянув на старого.
- Тодi дивись, - схвально кивпув головою дядько Григорiй. - Видать, мiй
старий розум вiдстав вiд молодого. Коли тобi по дорозi на Лисогiрку,
пiдвезу човном.
- А Лисогiрка йде до шляху чи вiд шляху?
- - Вiд шляху.
- Виходить, не по дорозi.
- Тобi виднiше, - сивою мудрiстю глянув на Данила, подав вироблену
руку, на якiй за жилами нiчого не було видно. - То хай доля боронить од
недолi.
I пiшов, смокчучи люльку. Отак вiн, певне, i до самого бога пiде,
неквапний, мовчазний, мудрий. А потрапить у рай - i там наварить юшки для
добрих людей, та й сяде десь збоку, мовчки прислухаючись до чи??сь мови i
жалкуючи, що тут не можна запалити люльки...
Друго? ночi Дапило пройшов бiльше, а коли зазорiло, перебрався через
заспану рiчечку, береги яко? ?днала вивернута верба, й опинився на мочарi,
де стояли невеликi стогн осоки. До таких стогiв тiльки взимку, коли все
промерзне, при?жджають люди. Знайшовши тичину, вiн сяк-так вибрався на
стiг, i тут йому вiд заходу блиснуло дзеркало сивого плеса, а за ним у
долинi досвiтня синява приспала невеличке село. На плесi уже темнiли i
зникали у водi норцi, яких невiдомо чого називали попелюхами. Далi з
очеретiв виткнувся човен, i Данило затурбувався, чи не помiтив його
рибалка. Та чоловiковi, напевне, було не до нього, бо ось вiн,
придивляючись до води, зупинився, а потiм щось почав витягати обома
руками. Незабаром на поверхнi з'явився плетений жак. Старий кинув його в
човен i почав з горловини дiставати рибу. Отак вiн витягнув що три жаки i
не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до стогiв. Тут
вiн вибрався на низькодiл, пильно оглянувся навкруги i пiшов до стогу, до
лежав Данило.
"Хто ж ти, рибалко? I чи тiльки рибу ловиш?"
Старий, поволi чалапаючи мочаром, пiдiйшов до стогу, задер голову i
насмiшкувато запитав:
- Чоловiче, ти, може, тут домiвку знайшов?
- Абощо? - пiдвiвшись, Данило пильно придивля?ться до брунатного
видовженого обличчя з вислим носом.
- Та нiчого. Тiльки дуже безпечно ти йшов до стогiв. Мабуть, документи
ма?ш справнi.
- Де там.
Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далi мовив:
- Може, ти голодний, то в мене ? шматок хлiба з салом. Пiдкрiпись
трохи.
- Спасибi, дядьку, не знаю, як звати вас.
- Панасом, - зiтхнув рибалка. - Взяв би тебе в село до себе, так уже
погань повилазила з шпарин - полiцiя, значить. Ось я тобi хлiбець залишаю
бiля стогу, а сам пантруватиму на плесi - береженого i бог береже.
Данило по тичипi спустився на землю, обняв, поцiлував старого, а той
тiльки очима заклiпав.
- Отак, може, i мiй гибн? десь. В артилерi? служив. У першi днi вiйни
його батарея про?жджала прямо через наше село. То побув з нами синок рiвно
пiвгодини i далi по?хав. А назад уже його батарея не поверталась: чи
розбили ??, чи пiшла другою стороною. Вiдпочивай, - i дядько Панас знову
зачалапав мочаром до човна.
Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв i кружляв на плесi, виходив
на берег та й знову сiдав у свiй утлий, старенький човен. Угорi озвалися
журавлi, що взяли лiто на крила i летiли з ним у далекий вирiй. Пiд ?хн?
"кру-кру" Данило мiцно заснув iз думкою: поки будуть на землi такi люди,
як Ганнуся, тiтка Марiя, дядько Григорiй, Павас, то не згинемо ми.
Прокинувшись, довго не мiг зрозумiти, куди вiн потрапив. Та побачив
плесо i самотнiй човник на ньому, одразу ж пригадав усе. Вже смеркалось.
Од води в поля потягнулась на жировисько дика птиця. Вiн спустився на
мочар, пiдiйшов ближче до плеса i мовчки вклонився рибалцi. Той кивнув
йому головою i аж тепер повернув човника до села.
Данило пiшов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом, а
то полями, то узбiччям iде вiн, прислухаючись до кожного шереху землi,
дерев i дороги. На нiй iнодi зблиснуть фари, простугонять машини, та все
чужi, та все чужi.
Iнколи за думками чи втомою Данило впадав у забуття. Тодi й чужi
машини, i його мандрiвка здавалися лише поганим сном:
прокинешся - i вiдiйде вiн у безвiсть. Та це були тiльки хвилини
забуття...
I знову туманний свiтанок у пола, де ще лишились озерця проса i
зеленiло рiдкосiйне жито. Але що то бовванi? на сiрому передранковому
полотнi поруч з деревами, якi запливли верховiттям у небо?
Скрадаючись, Данило йде вперед до якихось чудернацьких зачаклованих
велетнiв, що застигли у чадному свiтанку. Та це ж комини i печi! Голi,
розтрiсканi, обгорiлi печi. Села не було, пе було жодно? хати-бiлянки,
стояли тiльки печi, як прокляття фашистським нелюдам. Наче по мертвiй
планетi, йде Данило пожарищем, де все стало чорним - i вулицi, i дворища,
i садки, i криницi. I враз несподiваний жiночий голос:
- Данилку, ти прийшов?
Вiн злякано озирнувся. Хто ж тут зна? його? З вузького завулка, над
яким потрiскували i кришилися обгорiлi верби, бiгла до нього смаглява
дiвчина. На ?? головi недоречно лежав понiвечений вiнок наречено?.
- Данилку, ти прийшов? - ще раз запитала, зупинилася i зiтхнула: - Нi,
це не Данило. - В дiвочих очах стояли вологiсть та безтямство.
Жалi й болi стиснули серце Данила. Похнюпившись, вiн стояв перед
знiвеченою красою i нiчим не мiг допомогти, зарадити ?й. З того ж самого
завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах, дiд.
Сизими вiд старостi очима вiн пильно оглянув Данила i покликав дiвчину:
- Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твiй Данило.
- Еге ж, дiдусю, - погодилася безщасниця, стоячи на мiсцi. Тепер вона
вже не дивилася на Данила, а кудись у далечiнь, когось виглядаючи з не?.
Старий пiдiйшов до них, привiтався з Данилом, узяв за руку дiвчину i
тихо сказав:
- Одна бiда, чоловiче.
- Що ж у Bac, дiдусю, ско?лось?
Старий оглянувся i, не пiдвищуючи голосу, почав розповiдати:
- Розстрiляли фашисти село, бо що ?м розливання невинно? кровi?
Розстрiляли людей, а потiм спалили хати. Тодi в мо?? внучки, - кивнув на
дiвчину, - саме весiлля грали, бо iнакше ?й не можна було. Зайшли фашисти
на подвiр'я, а моя донька - матiр Лариси - з переляку запросила ?х чарку
випити. Випили ж вони горiлку, а потiм ударили з автоматiв. Першою впала
моя донька, попадали й гостi, i музики, i молодий, прикривши собою молоду.
Тiльки й залишилась вона з усього накоренка нашого I з усього весiлля, та,
бач, розуму не стало. I все жде свого Данила.
Данило глянув на безталанну, зiтхнув.
- За що ж вони так лютували?
- За партизанiв. Ходiмо, дитинко.
- Я, дiдусю, буду Данила чекати. Вiн завжди з цi?? вулицi приходив до
мене.
Змучений душею, iшов Данило од пожарища до пожарища, що колись звалося
селом, де навiть вода почорнiла, а перед очима все стояв образ знiвечено?
вроди, що чека? i нiколи не дочека?ться свого нареченого. За болями, за
запаморочливим духом випустошено? землi, за журбою вiн забув обережнiсть
i, коли вже минав останнi печi, негадано почув:
- Стiй! Руки вгору! - Збоку бiля обгорiло? верби стояв клишоногий
полiцай з гвинтiвкою в руках; на його обличчi видiлялись роздутi нiздрi i
втиснуте перенiсся.
- Чого тобi треба? - знiчено знизав плечима Данило. - Я додому
добираюсь. "Отак по-дурному попастись".
- Не базiкати! Руки вгору! - витрiщився полiцай, приклав гвинтiвку до
живота, як прикладають нiмцi автомата, i клацнув затвором.
Данило, темнiючи вiд гнiву, змушений був пiдняти руки.
- Отак! - вдоволено сказав прихвостень i пiдiйшов ближче. Обличчя в
нього нерiвне, муруге, мов каша з маком. - Документи ма?ш?
- Маю.
- Виймай, щоб дома не журились, - давiть у жарти ышуися перевертень i
трохи розпогодив колючi очi.
Данило вийняв червоноармiйську книжку, простягнув полiца?вi.
- I знову руки вгору! - наказав той, приставив гвинтiвку до ноги,
розгорнув документ i зневажливо скривив тонку рисочку шершанiiх уст.
- Що ти менi оце тичеш пiд нiс? Нiмецьким документиком не запасся?
- Ще не встиг.
- А жаль. Тодi почалапа?ш зi мною в полiцiю.
- Чого ж у полiцiю?
- Там тобi скажуть чого, - i посмiхнувся. - Там ? майстри художнього
слова, що з усякого виб'ють i сльози, i, коли треба, душу.
- Я ж, хлопче, додому йду.
- Який я тобi "хлопче"?! - визвiрився полiцай.
- Де ж ти так скоро совiстi позбувся?
- Ану покинь менi глаголанi?! Бери свiй папiрець - i ходiмо. Данило
потягнувся до книжечки i враз блискавичним рухом обома руками перехопив
горло полiцая, шарпнув його до себе, пiдставив йому ногу, повалив на землю
i почув противний хрип.
- Пу-у-стiть, - прохрипiв полiцай, а з-пiд вiй його покотились сльози.
- Ось я тебе, гiтлерiвський пiдхвiсток, пущу на той свiт, - придавлюючи
полiцая колiном, Данило вихопив з кишенi браунiнга.
- Не вбивайте, дядьку, - заскiмлив полiцай. - ?й-богу, мене примусили
йти в полiцiю, ?й-богу.
- Хто тебе, причмелений, примусив? - пiдвiвся Данило з землi.
- Староста i начальник полiцi?, бо мiй рiдний брат у партизанах, -
витер сльози перевертень. Вони сказали: як не пiду в полiцiю, то менi
зразу ж у тюрмi видадуть банку консервiв i хлiбину.
- Це що означа??
- У тюрмi тому, кого мали розстрiлювати, казали, що переводять до
концентрацiйного табору i видавали банку консервiв i хлiбину. В лiсi
заарештованого вбивали, а хлiб i консерви привозили для iншого смертника.
От з переляку я i став полiца?м. Як вiдпустите - пiду в лiси шукати брата.
- Не брешеш?
- Ось побачите, що пiду.
- Давай документи i пов'язку.
На обличчi полiцая блиснули просвiтки надi?. Не встаючи, вiн вийняв з
кишенi пiджака два якихось папiрцi, вiдчепив од рукава шуцманiвську
опаску, простягнув Даниловi. Той розгорнув перший прим'ятий папiрець, на
ньому великими лiтерами було надруковано:
"ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
Громадянин Харитон За?ка ма? право мешкання у селi Жовнино...
Шеф комендант Коро?д"._
Внизу стояла печать. На першому ?? пiвколi тиснулися готичнi лiтери, а
на другому стояло по-укра?нськи - "Самостiйна Укра?на".
Данило заховав документи, пiдняв iз землi гвинтiвку i, морщачись,
почепив на рукав пов'язку.
- Оце вiрно, - повеселiшав полiцай. - Тепер, не криючись, можете
добиратися додому.
- Вставай, тумануватий, та ходiмо понад шляхом до лiсу. Полiцая враз
залихомадило:
- Чого ж до лiсу?
- Щоб тобi ближче було до брата.
- А ви там не вб'?те мене?
- Побачимо. Йди.
Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, полiцай лихоманно дрiботiв
до лiсу, що принадно грав густою синявою. На узлiссi вони зупинилися.
- Не вбивайте мене, - уже в безнадi? заскiмлив Харитон. "Що ж робити,
дурноверхий, з тобою? Чи хоч трохи порозумнiша?ш ти, чи знову почнеш
перепиняти сво?х?"
- Не вбивайте, дядьку...
- Прощаю тобi, убо?ще, цього разу, хоча й не варто. Проте коли знову
повернешся до полiцi? - незридними ридатимеш, не допоможе...
- Спасибi вам, спасибi, дядечку, - не знав полiцай, як i дякувати, та
все згинався i розгинався перед ним.
- Iди до брата i не ганьби бiльше свого роду!
Обличчя полiцая пересмикнула посмiшка, вiрячи й не вiрячи, вiн ступнув
назад, потiм скочив у кущi й, петляючи, побiг свiт за очi. Куди ж ти
повернеш свою покручену долю?
Данило обернувся i пiшов лiсом, прислухаючись i до нього, i до шляху,
що гудiв рiзною машинерi?ю. Пройшовши кiлометрiв iз п'ять, почув на
лiсовiй дорозi перестук копит, колiс i порожнiх бiдонiв. Прича?вшись бiля
купки дерев, незабаром побачив парокiнну з бiдонами вiд молока пiдводу, на
нiй незграбився сiровидий, помервлений вiзник, який мав два пом'ятi, що аж
пiдстрибували, капшуки пiд очима, черевиком виткнутий нiс i мiтлами вуса.
Печатi задавнiлого невдоволення та зла гнiздились на його широкому
чолi, на зморшкуватих повiках i скособочених варгах. Один кут ?х був грубо
закруглений, а другий - такий гострий, нiби весь час намагався далi
розрiзати щоку.
"Так i до вуха пiдповзе. Не дай боже зустрiтися з таким молоковозом у
нiчну пору".
Данило вийшов на погорблену корiнням дорогу, владно зупинив конi.
Молоковоз лихом втупився в нього:
- Якого тобi дiдька, хоча ти нiби й полiцай? - заскрипiло слово, мов
пересохлi дверi.
- Гарно стрiча?те людей.
- Як вони мене, так i я ?х. Бо що таке люди? Велике збiговисько, де
кожен дума? тiльки про свою шкуру.
- Пiдвезiть, коли не жаль коней.
- Аби вони були мо?, то жалiв би. Сiдай десь збоку. Звiдки ?си?
- З крайсу.
Молоковоз кра?м ока зирнув на Данила, скособоченими варгами вибив
насмiшку:
- I там полiца? дрантюхами - без форми ходять?
- Скоро i форма буде. А ви чого такий, наче на весь свiт у?лись?
Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на конi,
потiм вийняв з пазухи туго набитий кисет, розшморгнув його i поволi
прогугнiв:
- Бери на дурничку. Бiсiвську мiць ма?.
- Спасибi, я не вживаю цього зiлля.
- Тодi добре горiлку тягнеш?
- Не без того.
- До цього ви мастаки. А от допомогти бiдному чоловiку нема кому, -
зажурилося усе зло на капшучистому виду, i навiть плечi зажурились -
пригнулись.
- Це хто - ви бiдний чоловiк? - не повiрив, посмiхнувся Данило.
- Вiр чи не вiр, а таки я, бо в життi воно так: комусь перепада? просте
або й райське дерево, а комусь - однi трiски, - хрипло зiтхнув молоковоз
та й кинув погляд у лiси чи в минувшину. - От послухай. Був колись Хома
Кошiль господарем на всю губу, на весь повiт. Земельку мав, чорну, мов
крило галки, а воли такi, що нi один наймит до рогiв не доставав, i
медаль, як радiсть, пiд ши?ю носив. Та бiльшовики пiдрiзали Хомi земельку,
постинали крила ще в двадцятому роцi, а та медаль пiд шивю мало не стала
петлею. А як почав надходити тридцятий рiк - скумекав я, куди вода тече,
роздiлив сво? статки помiж дiтьми, взяв собi тiльки троян коней i
сiроманцем гайнув iз села працювати де на капiталiзм, де на соцiалiзм. То
чорнi були мо? днi i чорною була туга. Тiльки одного дня розвеселився,
коли почув про розкуркудювання: таки перехитрив я, обскакав ою?х дурнiв
дукачiв... Носило мене i по Днiпрогесах, i по Турксибах. Воно й там, хто
був з головою, без гроша не сидiв. Та грошi - полова, а земля - свята. I
ждав я сво?? земельки з усiх до одного снiв. То як почув про вiйну - кинув
квартиру зi сво?ю потiпахою i зразу ж сюди. Люди на схiд та на схiд - в
евакуацiю, а я зi сходу, як той бродяга, що судьбу проклина?. Вважай, iз
нiмцями в один день прибився до свого села: нiмцi iз заходу, а я зi сходу.
Обiйшов усю свою земельку, позабивав у не? свiжi вербовi кiлки, щоб
межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та щось воно не
туди повернуло - люди i власть наставили старостою мого колишнього наймита
Iвана Гнатюка, який був, ким би ти думав, - аж головою колгоспу!
- Що ви, люди, робите? - гукнув я на сходцi. - Вiн же стопроцентний
бiльшовик!
То мене тодi на сходцi, чу?ш, мало не стовкли. I що найстрашнiше - сво?
дiти одкинулись вiд батька, назвали в вiчi стопроцентним iродом. А потiм
цей самий Гнатюк у насмiшку наставив мене молоковозом. От i знову,
хвоськаючи чужi конi, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в свiтi? I чого
я так поспiшав до сво?? земельки!
- Не дали вам ???
- Дали надiлок тiльки пiд огород. Я вже й до начальника полiцi? ?здив.
- А вiн що?
- За кожного партизана, каже, будемо надiляти по два гектари землi. I
тут нема правди, бо на Полтавщинi, чував, за спiйманого партизана дають аж
п'ять гектарiв. Мабуть, доведеться гайнути туди.
- Так що ж вас трима? тут? - запитав Данило, ледве стримуючи лють.
Кошiль стишив голос:
- Хiба iще не здогадався?
- Нi.
- Трима? мене проклятий Iван Гнатюк.
- Вiн не пуска? вас на Полтавщину?
- Нi, це я хочу присочити його, на гарячому спiймати, бо чу? моя душа -
не новiй владi служить вiн, а знову ж бiльшовикам. Тож хай стратенець i
йде на страту.
Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю i з усiей сили
вперiщив ним по широких плечах.
- За що?! - верескнув, вирячився Кошiль, проворно скочив "на землю,
стиснув волохатi, схожi па ?жакiв, кулачища.
Данило вперiщив його i вдруге, i втрет?.
- За те, що перехитрив сам себе i вже сочиш за добрими дюдьми. Зараз же
повертай конi в крайс! Я тебе, волоцюго, здам сво?му начальнику! - I знову
шмагонув батогом.
Хома враз обм'як, опустив люшнюватi руки i забелькотав:
- Помилуйте, пане полiцаю. Напоумили дурного. Я ж думав та гадав
якнайкраще догодити вам.
- Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай до крайсу! Бач,
вiн за ким пантру?!
- Пане полiцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навiть, коли ваша
ласка, вiдкупного дам.
- Вiдкупного?.. - нiби задумався. - Давай! Бiс iз тобою! Кошiль полiз
до кишенi, вийняв капшука, схожого на тi, що коливались на його обличчi, i
простяг Данилу:
- Отут на добрий могорич вистачить. Бери мо? сякi-такi заробiтки на
чужому молоцi.
- Оце хай тобi буде наукою, щоб не падлючив i не верзякав на добрих
людей. - Данило недбало засунув гаванець до кишенi. - Коли ж ми хоч слово
почу?мо вiд тебе про Iвана Гнатюка, то заздалегiдь готуй торбу i суши
сухарi.
- Отак i повиннi ми вiдчувати твердiсть влади, - глибокодумно прорiк
Кошiль, тiльки зараз збагнувши, в яку халепу вiн ускочив через свою
дурiсть.
Данило скинув вiжки i тлею з пiдручного воронця, вискочив на нього i
насмiшкувато сказав молоковозу:
- Передасте привiт Iвану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.
Але Кошiль нiчого не вiдповiв на це, тепер усi його думки кружляли
навколо одного: як йому замиритися зi старостою свого села, що он яких ма?
захисникiв. Вiн тричi широко перехрестився на сонце, що грало мiж
деревами, але й сонце ве змогло вибити з його погляду холодних сутiнкiв.
То дiбровами, то полями, то шляхом Данило до вечора вiдмiряв, певне, з
тридцять кiлометрiв i смiливо в'?хав у якесь село, роздiлене надво?
неширокою рiчечкою. Тут бiля левадок стояли ошатнi хатки, до кожно? од
рiчки тягнулося два рiвчаки. Це здивувало Данила, i, зустрiвши в березi
жiнку з шматтям ва коромислi, вiн запитав, що воно й до чого.
- У нас отак споконвiку заведено, - погойдуючи коромислом i станом,
вiдповiла жiнка. - Бiля кожно? хати ма?мо копанку, в нiй трима?мо рибу;
карасi, лини, коропи i в'юни ?. А щоб для них завжди була чиста вода - то
впуска?мо i випуска?мо ?? цими рiвчаками. А ти ж звiдки будеш, такий
проворний?
- Здалеку, тiточко.
- Та бачу, що здалеку, - буркнула, неприязно оглядаючи його.
- По чому ж ви бачите?
- По тво?й ганчiрочцi, - тицьнула на полiцайську пов'язку.
- Хiба у вас таких нема?
- Таки нема. Кого позаписували у полiцiю, усi порозбiгалися, опрiм
придуркуватого Вавила, який од роду ма? босу голову. Кажуть, тепер
звiдкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
- lie з цих, тiточко.
- А якщо з цих безчесникiв, - оглянулася жiнка, - то скорiше ховай свою
лахманину i вив'юнюйся звiдси. Тут дармового поживку не знайдеш.
Данило засмiявся од цi?? мови, що була йому, як музика.
- Ти чого ж радi?ш? - здивувалася жiнка i пiдозрiло подивилась на
нього: чи й цей заволока такий придурок, як ?хнiй Вавило?
- Бо, видно, тут гарнi люди живуть.
- Якi не живуть, а в сiрка очей не позичають, - гойднула коромислом i,
вигинаючи тонкий стан та зблискуючи литочками, гарно пiшла стежкою до
сво?? хати.
- Тiточко, а де ваш староста живе? Жiнка зупинилась, рукою показала на
левадку, обсаджену червонолозом.
- Ось бачиш вусаня в сiряку, що корову бiля садочка пасе? Оце i ? наш
староста, Микола Андрi?нко.
- Староста - i корову пасе?
- А вiн у нас не супостат i не грошолюб. I в скрутну годину не
перешерстився, - сердито озвалася жiнка.
Ведучи коня понад червонолозом, Данило пiдiйшов до старости, який ще
здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга рокiв п`ятдесяти з обличчям
кольору й сухостi волоського горiха, на головi в нього красувався
саморобний солом'яний бриль, i тому начальство було схоже на звичайного
сiльського пасiчника. Цю схожiсть ще пiдкреслювали старi дуплянки й
вулики, якi стояли у невеличкому садку.
- Драстуйте, пане старосто, - вклонився не чину, а лiтам Давило.
- _Драстуйте, пане полiцаю, - заскалив око старий, а в голосi його
озвалася прихована насмiшка.
- Як воно у вас, пане старосто?
- Нiчого у нас, пане полiцаю, - i пустив пересмiх по зморшках вусах.
Чого ж ви смi?тесь?
- А як нe смiятись? От один пан пасе корову, а другий пан прийшов до
нього на дурнiчку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
- Так ви ясновидець, пане старосто? Старий нахмурився.
- Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такi пани, як ти i на?жджi
лобурi, об'?ли мене, наче гусiнь. То як дуже голодний, iди, поки не пiзно,
шукай пристановиська i з'?жу.
- Куди ж менi накажете пiти?
- Вiдпитай полiцая Вавила.
- До цього придурка?! - обурився Данило. Староста щось прикинув на всiх
сво?х зморшках, цiкавiше глянув на непроханого гостя:
- А ти звiдки зна?ш, що вiн придурок?
- Так хто ж цього не зна??
- Он як, - ще щось прикинув чоловiк, моргнув бровами i вусами. - Ану,
давай сво? документи.
Данило видобув обидва папiрцi, якi забрав у полiцая, простягнув ?х
старостi, той дiстав з кишенi старенькi окуляри, натягнув ?х на нiс i став
схожим на дятла, що огляда? перед працею стовбур дерева.
- "Особиста виказка", - по складах чита? староста, далi зупиня?ться i
витрiщу?ться на гостя: - Так оце ти будеш Харитоном За?кою?
Данило завагався: а що, коли цей За?ка нако?в усякого i про це чули
тут?
- Кажи, пане полiцаю, - вже наказу? староста. - Це ти Харитон За?ка?
- Я.
I враз староста розреготався, хапаючись руками за живiт. Пересмiявшись,
вiн знову витрiщився на Данила:
- Ти, хлопче, не мороч менi голови i нижчеспиння заразом. Усiх За?кiв я
знаю як облуплених. Кажи по правдi: хто ти будеш, як тво? прiзвище i чого
прителiпався на сво?му вiдгульнi? Коли за душею старого, то можеш брати ??
- не заплачу перед вами, песиголовцями.
- Що ви, дiду! - по-синiвськи поклав сво? руки на руки старого. -
Живiть побiльше, бо ви, бачу, людина!
- А хто ж будеш ти? Кажи справжн? прiзвище!
- Зовуть мене Данилом Бондаренком...
- Данилом Бондаренком? - не повiрив староста. - Знову обморочити
збира?шся?
- Справдi, я - Бондаренко.
- А як тебе величають по батьковi?
- Максимовичем.
- Стривай, стривай! Ти часом не той садiвник, про якого в газетi писали
перед самою вiйною?
- Отой самий.
- Чого ж ти зледащiв так? - глянув на полiцайську пов'язку.
- Хiба ви не бачите, що горе заставило?
- Напевне, так, - погодився старий. - То ось ти який, коли не брешеш! А
якi в тво?му саду були зимовi сорти яблук?
- Нащо це вам?
- Кажи, коли питають старшi.
- Кальвiль снiговий, золотий ренет, щетина, ренет Симирепка, тиролька,
джонатан, пепiн лондонський. Досить вам?
- А оце ж яке? - махнув рукою на розложисту яблуню.
- Штрейфлiнг.
- А яке яблуко може лежати два роки?
- Ренет шампанський.
- Що правда, то правда, - i староста вiддав Даниловi "виказку". - А
куди ж Харитона подiв?
- Завiв до лiсу i вiдпустив. Казав, що пiде до брата в партизани.
- Може й пiти, бо в полiцi? опинився не з власно? охоти, а з примусу i
страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?
- Додому.
- Одчайдух ти при чужих документах i конi, - i староста пустив посмiшку
по вусах. - Що ж, пане полiцаю, ходiмо до мено на вечерю.
- Так вас же, пане старосто, об'?ли рiзнi, наче гусiнь? Пан для пана не
старався б, а пасiчник для садовода завжди постара?ться. Ось ми зараз iз
копанки карася i в'юна витягнемо, на за?док меду внесемо, нагоду?мо тебе
та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах сто?ш. - I старий пiдвiв
його до чимало? копанки, де росло й татарське зiлля, i очерет, i через два
рiвчаки , авречнщалася вода.
XIX
I ось довгожданий татарський брiд з осколком мiсяця всерединi, i
мовчазний присiлок, що вткнувся в нерiвний берег, як немовля у материнськi
груди, i тривога пташиного граю у небi, i тихе схлипування пригорблених
верб, i дрiмота вербових човнiв, припнутих до прикорнiв.
Кiнь зупинився, час зупинився, тiльки в грудях так гупа? серце, наче
хоче розбудити приспанi оселi.
Чого ти? Чого? Пора б уже огрубiти, корою взятися, та не береться воно
корою, i навiть у таку годину його бентежить сон цього забутого присiлка,
пiвсон рiки i дрiмота звичайних човнiв, що з берега на берег перевозили
його дитинство, а потiм кохання. Де воно i що з ним тепер?
Данило зiскаку? з коня на зарость червоно? таволги, прислуха?ться до
ночi, до берегiв, до хат-бiлянок, в однiй з яких, певне, спочива?
Мирослава. I знову нижче хмар суму? клекотливий пташиний грай, а йому з
глибини присiлка пода? голос самотня сурма. То озива?ться туга пiдбитого
журавля, який другий рiк живе в Ярослава Гримича. Серпень - пора перельоту
- найтяжчий для птаха мiсяць. А людинi тепер стали тяжкими усi мiсяцi.
Усi!
Скинулась риба на течi?, тенькнула душа, хоч вiн так поспiшав сюди: i
до тi?? вишнi, пiд якою спочива? матiр, i до тi?? оселi, де дозрiвають
пшеничнi коси його Мирослави, i до тих людей, з якими ма?ш бути завжди
разом...
Найперше вiн добрався до цвинтаря, бо чув провину, що не вклонився
пам'ятi матерi, йдучи на вiйну. Вiн знайшов те дерево, яке виросло в
узголов'? рiдно?, i тiльки торкнувся рукою до нього, як на землю
посипались перестиглi вишнi. I птиця не склювала ?х - напевне, i ??
поменшало у вiйну.
З-за дерев, розгортаючи туман, вийшов пригорблений, облитий сивиною
прицвинтарний сторож, який пiввiку стрiчав домовини i жив помiж могилами i
хрестами у старiй, схожiй на печерицю, капличцi, вiд рокiв осiли ?? плечi,
а хрест похилився. Сторож не впiзнав Данила, бо в цiй божевiльнiй
коловертi часу осмерк його розум. Придивляючись побiлiлими очима до
подорожнього, скорботно запитав:
- Ти, чоловiче, не з тутешнiх?
- З тутешнiх, дiду.
- А я щось не пiзнаю тебе. Старих усiх пiзнаю, а на молодих не вистача?
пам'ятi. .
- Чого ж ви, дiду, дома не дому?те?
- Як же менi домувати, коли стара ось тут пiд барвiнком спочива?, а
всiх синiв i внукiв забрала вiйна. То й ма?ш у хатi однi плачi невiсток.
Може, нарвеш собi яблук чи груш? Зародило ?х у цьому роцi, аж гiлля
ломиться. Чу?ш?
I Данило справдi почув, як недалеко вiдчахнулась, загупала плодами
гiлка. А старий i далi туманiв бiля нього:
- Ти ж з вiйни вирвався?
- З вiйни.
- А про мо?х дiтей i внукiв нема нi слуху, нi переслуху. Такого
кровопролиття, як тепер, i за ординцiв не було, - на очi навернулись
старечi сльози, i вiн понiс ?х з крихтами мiсяця до каплицi, де всi ночi
стереже постарiлих богiв, якi б мали стерегти, остерiгати й застерiгати
людей. Скрипнули перестоян! дверi каплицi, i Данила наскрiзь прорiзав
тяжкий не то стогiн, не то схлип:
- Дiточки мо?, дiти, де ж ви тепер?
То не боги тужили, а людина, яка вiк звiкувала з мовчазними богами...
Зазiленою цвинтарною дорогою, на яку вiд могил повiдбивалися здрiбнiлi
пiвники i м'ята, Данило пiшов до прицвинтарно? левади, на яку самопаш
пустив коня. Але що це? Недалеко вiд його воронця стовбичив у високiй
шапцi якийсь огрядний чолов'яга. "Звiдки ти взявся такий проворний!" I
вихопив з кишенi пiстоль.
Чоловiк обернувся до нього, пiдняв руку i тихо прогудiв;
- Не бiйтесь, Даниле Максимовичу. Це я - Волошин.
- Полiкарп Андрiйович? - здивувався Данило.
- Еге ж, еге ж, - закивав головою дебеляк i якось нерiвна пiшов до
Данила, нерiшуче зупинився перед ним, не знаючи, що робити: подавати руку
чи тримати ?? при собi. I такою тугою були накупанi його очi, що навiть
при мiсяцi тяжко було дивитись у них. Яке ж горе так мучить тебе,
чоловiче?
Данило добре знав Полiкарпа Волошина, який у тридцятому роцi попав пiд
розкуркулення. Збираючись до Сибiру, вiн по-хазяйськи вiдiбрав найкраще
зерно, умовив милогубу карооку дружину не ?хати з ним, та й подався туди,
де теж ? люди i земля. Обробляти ж ?? вiн умiв з дитинства. От чи буде
тiльки в холодинi родити гречка?
А в тридцять шостому роцi Волошин повернувся з далеких кра?в;_ там
також не дармували його руки, i вiн з гарними докуменами при?хав до сво??
Ганi, на коси яко? вже лiг осiннiй ганець.
Другого дня, ще вдосвiта, чоловiк прийшов до Данила, вийняв з кишенi
пiджака чистеньку пiлочку, в яку були загорнутi його характеристики, i, не
сiдаючи, запитав:
- Чи приймете до колгоспу, чи деiнде шукати роботу?
- А що ви з тiткою Ганею надумались робити?
Волошин невесело усмiхнувся в достиглi перехиленi вуса:
- Не хочу сповзати з землi, не хочу на нiй i перекотиполем стати. Якщо
не бажа?те, щоб iз усiма в гуртi робив, то я можу в смолокурнi чманiти,
можу й рибу в ставках доглядати - до не? в мене легка рука.
- Що ж, коли легка, то ставайте старшим над рибою. I тодi засiпались i
вi?, i повiки, i вуса в чоловiка. Вiн зiтхнув i вже розкуто запитав:
- То вiрите менi?
- Вiрю, Полiкарпе Андрiйовичу.
- Спасибi ж за вiру! - розчулився чоловiк. - Колись я не мав ?? до
людей, а тiльки до зерна i до худобини, то й сам, вважайте, був
напiвхудобиною... От хоч якi тяжкi були мо? останнi роки, а не проклинаю
?х, бо помiж людьми почав знаходити вiру...
Цi слова надовго запам'ятав Данило. А Волошин нiде не пiдвiв нi його,
нi людей...
Це було "тодi". А що тепер тебе змучило?
- До матерi ходили? - негадано запитав Волоiгiин i, скинувши шапку,
повiв посивiлою головою на цвинтар.
- До матерi, - здригнувся Данило.
- I досi пам'ятаю ?? голос, - вона ж iз мо?ю Ганею дiвувала. Разом
спiвали "Розлилися води на чотири броди". А тепер розлилася кров на усi
броди.
- Що з вами, Полiкарпе Андрiйовичу?
- Зрадливiсть долi, - тоскно зiтхнув чоловiк. - Послуха?те?
- Говорiть.
- Воно б краще на мо? подвiр'я повернути, щоб нiякий дiдько, з отих,
кого язик брехнею году?, не навинувся.
I хоч як вони тихо добиралися до зашпоришеного подвiр'я Волошина, ?х
таки почула тiтка Ганя, вийшла з хати, пiзнала Данила, кигикнула чайкою i
кинулась до нього з розпростертими руками.
- Данилку, дитино! Живий?!
- Живий, тiтко Ганю.
- То ходiмо до хати. Який же ти виморений... Та все одно живий. А ми
живем i не живем... Розказував тобi? - сльозами глянула на чоловiка.
- Цить, стара. Оце зараз усе, як на духу, повiм. Дай тiльки в хату
зайти.
В оселi тiтка Ганя одразу кинулась до печi, а Полiкари Андрiйович
нелегко почав свою розповiдь:
- Не знаю, чи й будеш тепер ?сти у мене, коли скажу, що я став аж
головою громадського господарства.
- Чого це вас туди занесло? - насторожився Данило.
- Нова влада менi, як розкуркуленому, довiрила це господарство. Я
всiляко огинався та вiднiкувався, але люди почали вмовляти, бо ж можуть
якогось iдола привезти. I таки вневолили мене. То й жпву тепер, наче з
мене колi? душу вибрали.
- I як же вi? господарю?те?
- Що можна було заховати - пiшло в заховання, а хлiб i худобу тихцем
роздаю, щоб якнайменше фашистам перепало поживи. Почав з свиноферми. Нi
одного свинячого хвоста це дiстапось людожерам. Захотiла нова влада
навернути мене до худобства, але нiчого з цього не вийде, то, певно, на
шибеницю наверне. А якщо виживу, теж радостi мало: що скажуть менi нашi,
коли _повернуться? Ось це у?дання найбiльше й мучить._ Бачиш, в яку
марнiсть часу вскочила моя дурна голова, - i знову зiтхнув. - Скажи по
правдi: вже судиш мене?
- Нi, Полiкарпе Андрiйовичу... Тiльки не забудьте вдiв i сирiт.
- Вiн, Данплку, ?м найпершим хлiб завiз. У тебе ж науку проходив, -
озвалася тiтка Ганя, ставлячи на стiл тарiлки. Проти мiсяця на ?? вiях
бринiли сльози.
Данило прихилився до не?, поцiлував у щоку._
- Спасибi, дитино, - жiнка скорбно усмiхнулася i рукою витерла очi..._
Кiнь по колiна зайшов у брiд, м'яко почав перебирати губами пiдсвiчену
воду, потiм заiржав, i тодi з того берега на оболонi теж озвалося iржання;
його смуток нiби пiдхльоснув воронця, розбиваючи хвильки i хмари в них,
вiн пiшов, пiшов, пiшов уперед, потiм, витягаючi? пшю та зiтхаючи, мов
людина, поплив на той берег. Данило аж руку приклав до очей: згадав бiй
бiля рiчки i як ?? перепливали осiдланi конi, що пережили вершникiв. А тим
часом воронець вибрався на сухе, обтрусився, стрiпнув гривою, захопив у
не? пасмо мiсяця i з iржанням помчав до свого товариства.
Бiля старо?, з випаленою душею верби Данило побачив неприв'язаного
човника, потягнув його до води, тут же знайшов кiлок, яким рибалки
припинають сiтi, вiдгрiбся i тихо-тихо, нiби у снi, поплив до того берега,
до свого кохання, до сво?? Мирослави.
А може, й справдi вiн впливав у сон? Бо велику чародiйну силу
перетворень мають нашi вечiрнi рiки i броди, коли в них тоне й не тоне
мiсяць, коли в та?мничих ямбах очеретiв затиха? птиця, коли шматки
туманiв, неначе дiди, не знають, де знайти пристановище, коли бiля
невигадливих прибережних осель, вiддiляючи
412-413!!!
- Ой, як це страшно, - зiтхнула Мирослава. - Ми будемо серед сiю?х, а
ти серед чужих. - I враз сполохано пiдвелась: - Нiби Хiчi-i приходив сюди.
- Напевне, мiй дiдусi..
- Так чого ж вiн поставив чоботята на призьбi?
- Мирославе, не бiйся, це я, - Данило так тихо озвався, що й сам не
почув свого голосу.
- Ой! - водночас зойкнули Мирослава i Ярина, шарпнулись до дверей i
зунидились. - Хто це?
- Нe пiзнали? - хоче посмiхнутись Данило, та щось i посмiшку, i голос
зчавило йому.
- Даниле! Данилку! - скрикнула Мирослава i, не то смiючись, не та
идачучи, кинулась до нього.
- Негадане, проте ефектно, - в'?ла сво?ю театральнiстю Яринка,
засмiялась, пiдiймла привiтатись до Данила, а потiм процитувала вiдповiдну
реплiку: - Мавр зробив свое дiло, - мавр може пiти, - та й вислизнула з
хати, невiдомо чого витираючи рукою вi?.
Данила обiйма? Мирославу, пiдводить ?? ближче до мiсяця.
- Ти? - i сам розумi?,, що важко задати дурнiше запитання.
- Я, Данилку, - посмiха?ться, i зiтха?, i схлипу? заразом Мирослава. -
Прийшов?
- Прийшов. Скiльки думалося про цю хвилинку, - вiдiймав ?? на руки,
притуля? до себе.
- А скiльки днiв i ночей я виглядала тебе i коло хати, i коло броду.
- Але де ти ходиш течами? Так перелякала.
- Справдi? - тихо, по-дитячи засмiялась Мирослава. - Тебе i перелякала?
- Авжеж. То. де блука?ш ночами та ще з карабiном?
- Ми щойно э партизанського" загону Сагайдака. Пусти па землю - тобi
важко.
- Так ти партизанка?!
- А чого здивувався?
- Якось не думав вад ним.
- То? саме життя подумало.
- Що хтось, окрiм вас, ? з жiноцтва?
- Поки; що нема, та й Яринка йде вiд вас. Нам окрему землянку
обладнали, пiч iз.залiзно? бочки поставили, а в гiльзах снарядiв горить
вогонь i стоять квiти... Даниле, рiдний! Нiяк не вiраться. Схуд, зблiд.
Певне, був поранений?
- Та був.
- I куди? - зойкнула Мирослава.
- В одне щасливе мiсце - недалеко вiд серця.
- Вiн ще й смi?ться.
- Бо вж минулося. А як ти почува?ш себе? - заiштав, бентежачись,
думаючи iiро ту та?ну, якою тривожиться кожний батько, якщо вiп батько.
- Ми добре почува?мо себе,- i уткнулась головою у його груди.
- Спасибi, мила, спасибi, люба,- цiлу? ??, цiлу? пшеничний снiп, що
тепер пахне не матiолою, а лiсолi i днмом.
На якусь хвилю вона завмерла бiля нього, а потiм, стрепенувшись,
глянула у вiкно.
- Це ж, Данилку, нам скоро треба в лiси. Я прийшла по одежу й чобiтки.
- Мене вiзьмеш iз собою?
- Аякже! Сагайдак буде радий.
- Ти звiдки зна?ш?
- Бо вiн кiлька разiв питав i говорив про тебе. Ти ж ма?ш якусь зброю,
бо в нас без не? не приймають у загiн.
- Отак i говорили вони нро любов,- сумно посмiхнувся Данило.
--Що ж поробиш, коханий, коли вiйна... Збирайся, Данилку, бо вже
прокида?ться калиновий вiтер...
- ?в бродi качки розкльовують нiч,- повторив отi слова, якими часто
Мирослава стрiчала ?хнi свiтанки...
XX
Ранковий лiс, ранковi клубки шумiв, ранковий плач роси, що в
передосiння пахне вином, i перший вибух сонця на косах Мирослави, i
калатання серця: а як його зустрiнуть отут? В неспоко? сходиться i
розходиться коловерть думок, вони то пiдiймають тебе на крилах, то жалять,
немов шершнi.
- Хвилю?шся? - догаду?ться Мирослава, що турбу? Данила, i злегенька
притиска?ться до нього плечем, у яке в'?вся ремiнь карабiна.
- Непокоюсь.
- Усе, коханий, буде гаразд, - освiтила його таким поглядом, якого,
певне, i в свiтi нема?, поправила зброю. Ось тобi й тендiтна вербичка з
карабiном на плечi, ось тобi твоя вiрна доля.
- Коли б то на гаразди пiшло, - невесело пiдсмiю?ться над собою, а в
думках то стрiча?ться з Сагайдаком, то стина?ться з ворогом, бо ж для
цього i в снах, i наяву поспiшав сюди. Тут не пожалi? себе, не пожалi? й
фашиста, будь проклятий вiн!
- Уже й пiдходимо до сво?? домiвки! - зупинилася, обернулась до нього
Мирослава. - Я до сво?? землянки одразу ж звикла. I вдень, i вночi лiси
натрушують на не? сво? шуми. Прокинешся вiд них - та й згаду?ш i сво?
поля, i татарський брiд, i калиновий вiтер.
Данило посмiхнувся:
- Ти зараз така, наче з калинового вiтру вийшла.
- Гарна тобi? - запитала нiби з насмiшкою i потягнулась до нього.
- Найкраща у свiтi.
- Не розкидайся так свiтами... Нам у землянку близнята пiвня кинули, не
пiвня - вiхоть вогню. Йому нема з ким битися, то кида?ться на кожний згук
лiсово? птицi,
Негадане тихий оклик:
- Стiй! Руки вгору! - I одразу ж веселий смiх. З-за дерев, плече в
плече, виходять зi збро?ю в руках Роман i Василь, високi, статурнi,
буйночубi, вони йдуть мiж деревами, як боги лiсу, а за ними двома
стежинами сивi? оббита трава.
- От же вреднючi, неодмiнно треба налякати! - удавано сурмониться
Мирослава. - I хто вас навчив так маскуватись?
- Секрет партизансько? фiрми, - близнята щиро вiтаються з Мирославом та
Данилом. - От i ви прибилися до нас!
- _Прибився, - хвилю?ться I навiть заздрить близнятам Данило. - Не
проженете?
- Таке скажете в недiлю! - щиро диву?ться Роман, якого Василi, чогось
назива? старшим. - Побудьте тут, я пiду до Сагайдака, бо порядок ?
порядком. - Вiн легко зника? в тiнях, в шумах, в деревах, а за ним iде
Мирослава, бо навiть ?й не можна стояти бiля дозорця.
- У нас командир не терпить безладу, - поясню? Василь, придивляючись до
лiсу й дороги, яка вже навiть у колiях береться зiллям - давно, видно, не
?здили по нiй. - Спробував дехто сваволити, так потiм пiк ракiв перед усiм
загоном. А одного iндивiдуума, що дуже рвався до влади, вигнали з загону.
I недарма - вiн уже примостився у церквi дячком. Святi книшi, каже, черево
не розривають. Що ви на таке скажете?
Данило прислуха?ться i не прислуха?ться до мови Василя, бо думки йдуть
урозбрiд, а хвилини тягнуться, нiби вiчнiсть. Зда?ться, не днi, а роки вiн
чекав цi?? години зустрiчi. А хiба не роки? Бо ще з дитинства, живучи
романтикою книг i живих оповiдей, не раз бачив себе партизаном. От i ма?ш
тепер дiлом пiдтвердити, на що здатний.
Мiж пiдкучерявленими дубами виринули Сагайдак i Чигирин. Забуваючи все,
Данило на якусь мить задерев'янiв, а потiм бiгцем кинувся до них i
розгублено зупинився.
- Проворний! - приязно посмiха?ться йому гриб-боровик, що зветься
Чигирином.
- А вiн завжди був проворним, - так говорить Сагайдак, нiби вони вчора
бачилися, й обiймав Данила. - Здоров, здоров, голубе.
- Добрий ранок вам! Добрий ранок! - переводить дух Данило i чу? щем в
очах. I до цього часу не потвердiла його душа.
- Неначе зрадiв? - лукавить Сагайдак i, пiдбадьорюючи, плеска? його
рукою по плечах, скида? з них якусь частку тривог. . - Зрадiв, Зiновiю
Васильовичу. Так думалося про цю зустрiч, так думалося знайти партизанiв.
- От i знайшов - i партизанiв, i... партизанку... Ти до нас в гостi чи
назовсiм?
- Назовсiм, якщо приймете.
- Коли будеш бити фашиста, а не пересиджувати лиху годину, - жарту? -
не жарту? Сагайдак.
- Буду, Зiновiю Васильовичу! Хоч зараз у саме пекло посилайте.
Не поспiшай, буде ще й пекло. Тепер воно не казк", - зiдокупи брови
командир. - Бив Марко чортiв у пеклi, ма?мо бити. Що ж, ходiмо до нашо?
оселi. Бачу, поранений був? Уже одужав. Руки, ноги при менi.
- У нас ноги треба мати заячi, а душу орлину, - мружиться Чигирин.
У землянцi всi три? сiли за стiл, застилений не скатертиною, а
нiмецькою картою, розмальованою якимись знаками. Данило одразу знайшов на
нiй i свiй райцентр, i сво? село, i лiси, i болото, в серцевинi якого
також була якась позначка. Чи не там, до колись уночi йому обiзвалась
журавлина сурма? Чим же зацiкавило болото Сагайдака? Не знав чоловiк, що
там Стах Артеменко вже обладнав землянку для поранених партизанiв.
Сагайдак, глянувши на облiзлу Данилову гвинтiвку, несхвально похитав
головою, а далi запитай:
- Як воював у армi?? Яку ма?ш спецiальнiсть?
- Моя спецiальнiсть - пiдривати залiзницi, станцi?, мости.
- Навiть мости?! - пожвавiшав i нiби не повiрив Сагайдак. - Ось саме
над цим ми найбiльше й мiзку?мо, - поклав руку на плече Чигирина. - Та
велику бiднiсть ма?мо: вибухiвки нема, детонаторiв теж. Два по?зди сяк-так
спустили в безвiсть голими руками.
- Як це руками? - не повiрив Данило.
- Саморобними лапами позривали костилi, трохи розсунули рейки - от i
вся наша технiка. Що ти скажеш на це? - Iз надi?ю подивився на Данила.
- Сказати можна тiльки одне: цю технiку треба удосконалювати.
- Але як? - Чигирин аж пiдвiвся з обземка, що правив за стiлець. - Нема
ж у нас нi грама вибухiвки.
- Може, десь поблизу бачили авiабомбу, яка не вибухнула?
- Таке лихо знайдеться! - зрадiв Чигирин. - Одна пiд самою дiбровою
хвоста показу?. Тiльки як ти доберешся до ?? нутрощiв?
- Це дiло немудре: викрутимо капсуль-детонатор, обшивку розгриземо
зубилом, i тодi можна нарiзати толу для саморобно? мiни.
- Оце так, - докрутив гадовою Чигирин. - А вода ж, падлюча, не може пiд
зубилом вибухнути?
- I таке може бути - все в руцi божiй, - посмiхнувся Данило.
- Вiн ще й посмiха?ться, - i Чигирин витер рукою обличчя. - Аж у пiт
кинуло. Наша технiка була дуже вiдстала, а твоя - страшна.
- Поки iншо? не ма?мо.
- От i думай-думай, як переплисти Дунай, - трусонув сикнми кучерями
Сагайдак i нiби з жалем поглянув аа Данила. - Уже наче й запахло
вибухiвкою. А де ж дiстати детонаторiв?
- Чого не знаю, того не знаю. Правда, у мене випадково збереглася одна
запалювальна трубка, саморобна.
- Як це саморобна? - пожвавiшав Сагайдак.
- Ми так робили в себе: у детонатор вставляли шматок бiкфордового
шнура, для надiйностi стискували плоскогубцями, потiм до бiкфордввого
шнура ще прив'язували шматочок дрядивляного. Ось погляньте, - i Данило
вийняв з торбинки запалювальну трубку.
Сагайдак так узяв ??, наче це була дорогоцiннiсть, пильно оглянув,
покрутив у руках i повернув Даниловi.
- Що ж, помагай, доле, та бороди вiд недолi. Спасибi, що хоч це добро
завалялось. Голодний?
- Нi.
- Тодi зразу ж по авiабомбу!
- Может хоч поснiда?мо? Як це натщесерце ?хати? - обурився Чигирин.
- Легше буде на конi й колеса.
- Тарас Бульба! Як ?хати, то ?хати. Що, Даниле Максимовичу, треба
брати.з собою?
- Добрi конi, лопати, мотузки, плоскогубцi, напилок, зубило i молоток.
Зда?ться, все, - радiв Данила, що зразу ж матиме партизанську роботу.
Хоча, коли подумати, невелика це радiсть поратись бiля бомби. I як про це
сказати Мирославi? Воно б краще не говорити про таке: нащо вiдмикати ??
тривогу i сльози? А коли станеться iз_ ним непоправне? Бо, може, сьогоднi
й диму не залишиться од тебе... От i жаль стало свого свiту, свого вiку.
Вiн знайшов Мирославу бiля дiвочо? землянки.
"Як, любий?" - не голосом - очима запитала.
- Уси гаразд. Вже й дiлечко маю. Мирослава журно подивилась на нього:
- Нелегке?
- Щоб дуже, то не дуже... "Таки знайшов як сказати", - I рукою бережно
торкнувся ?? стану. Та Мирослава щось вiдчула, голос ?? став
по-материнськи низинним, як у годину ?хнього першого прощання.
- Бережи себе, Данилку, бережи.
Постараюсь, - удав безжурнiсть. - Як поважчали тво? коси. Бо випала
роса, - похитала головою Мирослава. - Роса вiйни.
Данило знову згадав сво?:
- Отак вони й говорили про любов...
...Пo самий стабiлiзатор вгрузла в землю ота бомба, що цiлилась реву,
та впала недалеко вiд не? бiля дiброви. Данило й близнята покружляли коло
не? i взялись за лопати. Чорнозем iз зiллям полетiли навсебiч, оголюючи
металеве тiло.
- Гладку масмо свинку, - поплескав рукою бомбу Василь.
- Летiла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? - жартус Роман
i пильно дивиться на Данила.
А хiба вiн зна?, що буде далi. Одначе втiша? хлопцiв:
- На ?? начинцi полетять у безвiсть вороги. - I припада? вухом до
обшивки.
- Що ж вопа може сказати?
- Багато може сказати, якщо в нiй лежить бiсова машинка.
Василь блiдне, а Роман посмiха?ться. Чого б?
Коли бомбу разом звалили набiк, Данило нагнав подалi вiд ями близнюкiв,
а сам, стиснувши уста, примостивсь бiля не? i заходився вивертати
капсуль-детонатор. Тут у хiд пiшли напилок, зубило та плоскогубцi. I хоч
холодна, як смерть, була бомба, та вiн так упрiв, що вся одежа стала
вологою. Обеззбро?ти бомбу вдалося швидше, анiж сподiвалися, i вiн почав
?? заарканювати мотуззям. Пiсля цього Данило вискочив з ями, гукнув
близнятам, щоб привели конi. Тi пiд'?хали на сво?х червоногривцях, здали
?х назад до бомби i проворно почали ув'язувати мотуззя, що тягнулось од
не? до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу i, перекочуючи ??
по травi, натягнула до лiсу. На галявинi бомбу вивiльнили вiд мотузкiв,
Данило пiдiйшов до воза, на якому сидiли Сагайдак i Чигирин, узяв з
скриньки молоток i наказав.
- А тепер вiд'?жджайте подалi вiд нашо? цяцьки.
- Тiльки ж обережнiше, хлопче, - благальне подивився на нього Чигирин.
- Буду старатися.
Данило пiдiйшов до близнюкiв, якi вже розсiлися на бомбi, немов на
колодi, i смалили саморобнi цигарки.
- I ви, хлопцi, подалi вiд цього нещастя.
- Як це подалi? - здивувався Роман. - А хто ж у вас буде молотобiйцем?
- Я, - коротко вiдповiв Данило.
- Та нащо вам стiльки слави? Приймiть мене хоч поденщиком до не?, - i
показу? всi зуби.
- Iди, Романе, не мороч голови.
- От уже такого нiколи не сподiвався од вас. Пiду жалiтись Мирославi.
Коли близнята пiдiйшли до воза, де сидiли Сагайдак i Чигирин, Данило
приклав зубило до бомби, отак, щоб рубати ?? поперек, i злегка вдарив
молотком. Зубило ковзнуло, а на залiзi залишився шрам. "Мовчиш?" -
прислухався до бомби. Ще удар, iще мiцнiший - i зубило пробива? цупку
обшивку. Непевна посмiшка затiнявилась на обличчi незвичайного майстра.
Тепер легше було розпорювати одяганку бомби, впевненiше дiяли i молот, i
зубило, а крихти толу почали висипатись на траву. Ось що ?м зараз дорожче
вiд золота. За роботою Данило незчувся, як до нього пiдiйшли Сагайдак,
Чигирин i близнята.
- Як воно? - запiiтав Сагайдак.
- Скоро з однi?? бомби будете мати двi чашi з толом, - витер з чола
краплистий пiт, що аж сипався з нього.
Сагайдак навпочiпки присiв бiля бомби, знайшов на травi суху гiлку,
розломив на чотири цурпалки, три встромив у землю, пiдрiвняв, а четвертим
накрив ?х i покосував па Данила.
- Догаду?шся, хлопче, куди вода тече?
- Вода, напевне, тече пiд мiст, - у тон вiдповiв Дапило.
- Догадливий! Так от, цей мiст не да? менi спати.
- Усе чоловiковi не да? спати, - осудливо загудiв Чигирин. - I чорний
шлях, i залiзниця, i мiст, i ненависний Безбородько, i кругова оборона
навколо землянок. Уночi потайки сам береться за лопату.
- Годi вже, Михаиле Iвановичу, - поморщився Сагайдак. Данило
посмiхнувся йому:
- То ми, товаришу командир, подба?м про ваш сон.
- В оце "ми" i мене всунете, - нагадав про себе Роман. Тихо-тихо
поскрипують колеса, тихо-тихо коливаються бiля коней та возiв партизани.
Вже вiдiйшли вiд них лiсовi шуми, наближа?ться мова рiчки, мова очеретiв,
тривога дико? птицi i калиновий вiтер. Данило навпомацки знаходить
кетяжину калини, засову? за ремiнчик картуза - хай буде замiсть
партизансько? стрiчки.
Розгортаючи кущi верболозу й калини, конi входять у брiд, припадають до
води, а люди проворно знiмають з воза i обережно опускають на рiчку
невеликий плiт, на самий край його ставлять саморобну мiну, притискають ??
дошкою, а кiнцi мiцно скрiплюють з плотом. Це нiби ма? дати бiльшу силу
вибуху. Краще було б знати, в якому бику ? толова нiша, тодi б спрацювала
детонацiя, та, не знаючи цього, мусиш дiяти навмання. Данило ще раз
перевiря?, як прикрiплена мiна, пiдводиться i пошепки до Сагайдака:
- Нiби все гаразд.
- Щасти вам! - I навiть у темрявi видно хвилювання на обличчi
командира. Вiн обiйма? Данила i Романа, а тi обережно пiдштовхують плота
на глибше. Вода набира?ться в чоботи, обпiка? тiло, дрожем пiдкочу?ться
пiд саме серце.
- Не тiльки душу, а й чоботи лихоманить. Душа ще витрима?, а чоботи,
мабуть, порвуться, - шепче Роман i посмiха?ться.
- Якщо кирзовi - порвуться, юхтовi витримають, - вiдповiда? Данило, i в
Романа ще бiльше розтягу?ться рот.
Пiд зорями схлипу? вода i корiнцем в'юниться за плотом. Спросоння
озвалися качки, скинулась риба, пропливла купина, од яко? повiяло
татарським зiллям. А холод судомить тiло, i зуби вибивають чечiтку, нe
здогадалися, дурнi, виканючити в Чигирина чарку перваку. Ось i обриси
моста, що повис над рiкою i перепина? туман. Чи ж глибоко бiля середнього
бика? Хоч би плити не довелося. Як навiжений, розсипаючи iскри, мостом
прогуркотiв по?зд, i знову схлип води, i дрiмота шматкiв туману, i
лихоманка по всьому тiлу. На мосту загупали кроки. Двi тiнi зiйшлись
посерединi, постояли i розiйшлись. Роман з головою шубовснув у яму,
виплив, вiдплювався i вже посмiха?ться Данилу: "Помив голову". Де вiн i
тепер знаходить снагу для посмiшки?
За кущами туману вони доходять до середнього бика, пiд ними нурту?
стрiмчак, над ними важко гупають чоботи охоронцiв. Роман двома мотузками
щiльно прив'язу? плота до бика i про всяк випадок кiнцi ще з'?дну? з
деревиною бiля само? мiни. Данило над плотом нахиля? голову, здiйма?
картуза, бережно вийма? з нього пришпилену запалювальну трубку, навпомацки
вставля? у гнiздечко мiни капсуль-детонатор, бере з рук Романа кремiнь,
кресало i трут.
- Пливи, Романе. Я вже сам. Хлопець заперечливо хита? головою:
- Тiльки разом. Запалюйте.
Знову на мостi зiйшлися вартовi, перемовились кiлькома словами i почали
розходитись. Пригнувшись, щоб тiлом приховати крихiтку вогника, Данило
вдарив кресалом у кремiнь раз i вдруге. Бризнули iскри, затлiвся, медово
запах трут. Партизан зразу ж приклав його до прядивляного шнура i погасив.
Сумирно вбрали вогонь десятки волоконець прядива, а пiдривники, цокаючи
зубами, за течi?ю тихо попливли на лiвий улогий берег. Ще не встигли вони
добраться до нього, як ?х наздогнав i випередив велетенський нервовий
спалах, i чи вiн, чи несамовитий грiм пiдхопив пiдривникiв могутнiми
руками i люто жбурнув у воду. Знесиленi, приголомшенi вибухом i рiзким
духом перегорiлого толу, вони виринули iз хвилi, заточуючись, побрели до
берега i попадали на нього. З кущiв верболозу i калини до них кинулись
побратими, пiдiймаючи i цiлуючи ?х.
- Молодцi, хлопцi, молодцi, - смi?ться, обiйма? ?х Сагайдак. А вони,
стiкаючи водою, тiльки очима водять на нього i пiдставляють то одне, то
друге вухо, нiчого не можучи второпати.
- Що з вами?!
- Не чу?мо, нiчого не чу?мо, - калiчачи слова, ворушить неслухняними
губами Данило, але не журбу, а радiсть, радiсть виконаного обов'язку ма?,
ще й пiдсмiю?ться над собою: "От дурень, вгатив увесь тол в одну мiну.
Його б, певне, i на два мости вистачило б".
- Вуха наче вареницi стали. Аби начинка - можна i вареники злiпити, -
поясню? Роман Саламасi, який пода? йому сухий одяг.
- Зроблено добре дiло! - сiдаючи на воза, весело каже Сагайдак
Чигирину. - Тепер Данило почне збивати пiдривну групу. Набо? роздобудемо,
тол теж зна?мо, як дiстати, а от де розжитись на детонатори?
Детонатори ж самi прийшли до загону, i ранiше, нiж думалось. Другого
дня надвечiр'я до партизанiв на конях примчала парубота з пiдпiльно? групи
села Красне. Далi хлопцям було небезпечно залишатися в селi.
Сагайдак привiтався з ними i одразу запитав:
- Зброя ж ??
- ?, - вiдповiв керiвник пiдпiльно? групи Iвась Лимаренко, в якого чуб
на вiтрi пiдiймався, наче крила. З кишенi вiн вийняв вагана, а з торби
скриньку, що була, мов щiльник, напакована детонаторами.
- Так це ж скарб! - Сагайдак виважив скриньку на пошрамленiй руцi,
навiть для чогось понюхав детонатори.
- Кому скарб, а кому смерть, - трусонув чубом Iван Лимаренко, а його
побратими радiсно посмiхнулись.
Сагайдак прискалив на них очi, не оминув i коней, на яких прискакали
хлопцi, i не то пiдбадьорююче, не то насмiшкувато прорiк:
- Орли, нiчого не скажеш, - i похитав головою. "Орли" перезирнулись i
не знають - пишатись ?м чи нiтитись. Вчуваючи, що Сагайдак за похвалою
щось та?ть, Лимаренко гордо, з викликом подивився на нього.
- Хлопцi славнi, бойовi, дiлами перевiренi.
- Я теж так думаю, - погодився Сагайдак, - I хлопцi гарнi, i чуби в
усiх, мов лелечi гнiзда, i ноги взутi, а от конi босi. Може, тому, що в
них не копита, а ступи? Пам'ятаю, гарнi були скакуни в Красному, та,
певне, гарцюють на них полiца? i староста.
Хлопцi вiдразу на?жачились, а Лимаренко захвилювався:
- Ми взяли, що було пiд рукою.
- Еге ж, еге ж, - знову погодився Сагайдак. - Та краще було б брати, що
ма? бути пiд ногою, тодi можна було б i ворогiв здоганяти, i, коли треба,
вiдриватись од них.
- Не смiйся, батьку! - як Остап з славнозвiсного твору, вiдав
Лимаренко, пiдвiв голову на сво?х орлiв, моргнув ?м. Хлопцi зметнулися,
вискочили па сво?х непородистих, гикнули, свиснули i помчали iз лiсу.
- Несамовитi! Куди ж ви?! - гукнув старий Чигирин. Iвась Лимаренко
здибив свого коня i насмiшкувато кинув г
- По пiдкови i вухналi.
А Сагайдак, посмiхаючись, повторив його слова:
- Хлопцi славнi, бойовi, перевiренi. З такими не замерзнеш!
XXI
У передвечiр`i iмлилось дрiмливе сонце, iмллилися вересневi блавати
далини, а тут, на змертвiлому хутiрцi, падали яблука в трави i, охоплений
стрiлами очерету, ставок ярiвся вишневими барвами згасань. В очеретi
хлюпались качки, па плесi скидалася риба, над плесом товклися хрестики
товкупцiв, а за плесом дзюркотiв невидимий струмок. Як i нерше, падають
яблука, скида?ться риба, споко?м диха? вересень, перечищаються води.
Нiщо на хуторi не нагадувало про вiйну, про людськi страждання. Ось
коли вийде, як надумався, отут вiн i оселиться - перевезе хату з села,
тiльки лишить па старому мiсцi скiфських та половецьких камен: хай комусь
голосять. I чого узлилися на нього вони? Може, тому, що поперебивав ?м
тулуби й ноги? Тьху! Так i повiрити можна, що й камiнь живе...
Ще оглянувшися на село - чи нема покликачiв iз управи, - Магазаник ста?
на гниляву дровиняку, по нiй добира?ться до крихiтного вербового човника,
розмоту? вудочку, зирка? на жовте пiдволохачене сонце, а все дума? про
хутiрець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб, зеленим подихом
отави i бабиним лiтом. Завжди тут добре росте i трапа, i отава. Оце б,
забувши всi вiйни, пройтися з косою, почути дзвiн i передзвiн ??, напасти
на джмелиний мед, наставити пахучих копичок i втомленим прийти додому - не
грiшником, а господарем, якого очiкують жiноча вiрнiсть i добрiсть. Та все
це вже не йому, бо попався у чортову супрягу, як жаба в тенет - пi взад,
нi вперед... I тут, на хутiрцi, страх догнав його, хоч i втiкав од нього з
села.
Зiтхнувши, наживив гачок шматочком варено? картоплi i закинув пiд
стрiли очерету, якi й не журилися, що вже минув лiтопровiд. Оселися тут i
живи в самотi комишпиком.
Тепер погляд i думки Магазапика зупиняються на бiлому з гусячого пера
поплавку, який теж може дати якусь вiдраду i приспати невеселi думки.
Над самою водою пролетiв бiлобровий перевiзник, а з очерету тихо-тихо
виплила молода качка; вона обережно повела точеною голiвкою, заспоко?лась
i вже пливе на чистовiд, за нею, як мальованi, в'юняться i в'юняться
вишневi хвильки, а пiд ними волохатяться пiвтiнi. Нарiк ця сама качка
прилетить iз вирiю на цей самий ставок, знесе з десяток зеленкуватих
крашанок, виведе каченят... А ш,о нарiк буде з тобою? Тьху!.. Тiльки таке
й довбе мозок, бо повернув час пе на жпття, а па смерть.
- Зi-зi! - скрикнув перевiзник, перелiтаючи з одного берега па другий.
На притихлих темних крилах пташини чiтко видiлились бiлi смуги. А он
"векпув" бекас i стрiмко злетiв угору. Колись, ще як його батько був
живим, отут iнодi i зимували цi довгоносi птахи. Яких тiльки див нема? у
природi? От нещодавно Ропiпя, що пiд п'яну руку проклина? свою нову
посаду, Безбородька i долю заодно, розповiв, як один старий лiкар
вилiкову? безнадiйно хворих па рак. I чим? Осiннiм пота?мним грибом;
витика?ться вiн iз землi лише па один день, а людинi поверта? роки...
- Зi-зi, - знову озвався перевiзник.
Що ти перевозиш з берега на берег i чи хоч трохи розумi?ш теперiшню
сутiпь?
Коливнувся - торк-торк - поплавок i нагло, обриваючи щось бiля серця,
зник у вишневiй водi. З несподiванки Магазаник забувся пiдсiкти, просто
шарпнув вудлище i вiдразу почув вагу рибини, яка рвонулась до очеретiв.
Пожди, пожди! Там ти порвеш волосiнь. Староста обережпо виводить рибину на
чистовiд, утомлю? ?? i перегодом пiдводить до човника. Шкода, що не
захопив пiдсаки. Коли б знаття, що й у такому ставочку несамовитий
Бондаренко розведе он яких коропiв. Де вiн тепер вою? чи, може,
вiдвоювався?.. Ще порух руки - i з води виважу?ться трепетний золотий
злиток рибини. Iй-бо, пару кiлограмiв буде! Зiрветься чи не зiрветься?
Пружинить, у дугу згина?ться гнучка лiщина i опуска? рибу в човник. Неначе
на скарб, накида?ться на не? Магазаник, вiдчуваючи хижiсть у всьому тiлi.
Темним, з прихованим сонцем, докором дивиться- на нього рибина i
задиха?ться в його руках.
Бiля очеретiв стрепенулася, злетiла в небо качечка, за очеретами
забулькав задоволений смiшок:
- Пофортунило, пане старосто!
- Таки пофортунило, - розгина?ться Магазаник, спочатку ловить зором
сiрi пташинi крила, а далi бруквоподiбну голову махлюватого полiцая
Торсшка, який сто?ть на зчервоточенiй кладцi й переганя? вiд iкол до
вилиць смiх i насмiшку. Губи в нього лискучi, товстi i завжди смердять
самогоном, бо при новiй владi не вихмеля?ться Терошко.
- А тут, пане старосто, ще й бiльшi ? коропи. Аж десятифунтовики! -
лiниво посмiха?ться i лiниво вигойду?ться па кладцi запияк.
- Десятифунтовики? - вiдчеплю? Магазаник коропа, той памарно трiпоче
всiм золотом луски i лунко б'? хвостом по вогкому днищу човпа. - Ти ж
звiдки зна?ш?
- Ловив тихцем у мирний час. Спiйма?ш осмерком такого красюка - i
мандру?ш на пiдночiвлю до сво?? мандрьохи. А та вже знай дiли, - iшоче
Теришки, ишойдуючи кладку i живiт. Коли и напас такого?
- Тепер не ловиш?
- Зараз нема iнтересу чекати ?? на гачок, бо можна й толом чи гранатою
глушонути, уставиш запала - i рви! Премиле дiло - вибива? усе до мачини.
Як ви на це??
Магазаник обiзлився:
- Я тобi, неотесо, як глушону по огузку, то сам оглухнеш! Гляди менi!
Але Терешко не дуже ляка?ться погрози, а знову таки гигика?.
"Дурня й по смiху впiзна?ш".
- Чи не дума?те, пане старосто, цей ставочок до сво?х рук прибрати?
- Таки думаю.
- Тодi треба партизанську голову шукати, тепер вони саме в цiнi, -
прода? щербленi зуби Терешко.
- А ти ж звiдки такий веселий притетюрився? Знову ма?ш зальоти до
яко?сь кивухи?
- Та нi, з крайсу пришвендяв. Дрипав двадцять верст пiшки за шматок
кишки.
- Щось ? нового?
- У крайсi чи... вообче? - нарочито втулю? оте слiвце, що вчепилось до
Магазаникового Стьопочки.
- I вообче, i в крайсi.
Терешко п'ятiрнею стира? з обличчя веселiсть, вiдстовбурчу? варги.
- Бiля дiвочого броду Лаврiн Гримич уже який день розкопу?
старосвiтську могилу. А що ви дума?те? Знайшов таки у нiй не тiльки
череп'я, а й золото i навiть личмани.
- Справдi? - торопi? Магазаник, а в думках почина? лаяти себе: "Ти,
дурню, на коропцi позаздрив, а хтось золото роздобува?".
- Справдi. Сам бачив цю дивовижу.
- А якi ж голови були на червiнцях: нашого чи не нашого царя?
- Чужого, давнiшого, з баранячими кучерями.
- Тодi на них i цiна повинна бути менша.
- То вже який купець трапиться. Заздрiсть тьмарить Магазанику вид.
- Чого ж це Лаврiн золото добува?, а не в громадському господарствi
працю?? Чи вiн завдячне головi носить?
- Видать, чимсь пiддобрився перед тим норовистим, що дуже хитро
господарить. Запитав його про цс, а вiн i в'?в мене: "Лаврiн з могил
викопу? добро, а дехто у могили закопу? людей". То й поговорiть пiсля
цього ще ви з ним, наженiть розуму до голови.
- Мабуть, таки доведеться. А що чути у крайсi?
- ? новi бомаги гебiтскомiсара i начальника полiцi? Блюма про
партизанiв. Треба розкле?ти в селi на виднотi. Лишень боюся, щоб не вийшло
посмiховисько з паперiв Блюма.
- Людям саме тепер до смiху, - наживлю? Магазаник гачок. - Ану,почитай.
Терешко витира? рукою варги, нiбито з них можна стерти горiлчаний дух,
вийма? з командирсько? планшетки якiсь папiрцi, пiдходить ближче до
старости.
- Ось послухайте цю дивоглядiю, - i заздалегiдь почина? давитися
смiхом.
- Так смiшно?
- А дума?те нi? То й читаю. "Звернення! З усi?ю вiдповiдальнiстю
зверта?мося до партизанiв, що дiють в нашiй областi, i заклика?мо ?х, поки
не пiзно, взятися за розум: здати зброю i здатися. За це ми да?мо
гарантiю, що нiкого не зачепимо, всiх влашту?мо на службу з великою
оплатою. Окрiм грошей, кожному партизану щоденно будемо видавати 150
грамiв масла, 4 яйця i по одному кiлограму хлiба. Начальник полiцi? Блюм".
- Га-га-га, - i Терешко так регоче, аж руками хапа?ться за розбухлий на
полiцайських харчах живiт.
- Ти чого хихочеш?
- А який же недоумок за чотири яйцi пiдставить свою шкуру? I сам не
знаю, як вiшати цю срамоту.
Магазаник довго дивився на Терешка, а потiм присадив його:
- Бiда головi, коли нею верховодить язик. Ти сховай свiй недомисел у
такий закапелок, щоб i сам узавтра не знайшов. Почу? хтось тво? варнякання
- i аж захурчиш до гестапо в гостi. Там уже буде не до смiху.
Веселощi змилися з мармизи полiцая, i вона затвердла, мов луб.
- Чого ж одразу вмовк?
- Та хiба ж я не знаю, кому що сказати? - видобува? Терешко
-догiдливiсть пiдлизника. - I перед кимсь помовкую, бо тепер головне -
день переднювати. А що пригледжу?те собi хутiрець, то хвалю. Це ма?тнiсть!
Взяти б ?? по старих обмежках у вербовий заплiт, поставити хоромини,
почистити запустiлий садок, привезти вулики - i живи кумом королю:
пасiчникуй та на юшку запро. шуй гарних гостей. Я вам, коли схочете,
заплiт, наче вишиванку, вишню, - аж пiдстеля?ться хитрун. Магазаник
посмутнiв:
- Це все добре, Терошку, аби це вiйна.
- О! А вам чого сушити голову вiйною, коли нiмцi вже хваляться, що
Москву забрали? Це нам, шуцполiцаям, гiрше, бо жандармський мотовзвод на
партизанiв ганя?, наче солоних зайцiв. Оце ж на тому тижнi так довелося
тiкати, що мало п'ят не розгубi??i, зажурився Торешко, i зажурився хмiль у
ного вирлах.
I хоч недалекий Терешко, та його дзявориння було чи не останньою
краплиною, яка до решти розмила сумнiви Магазаника. Таки нема вже в свiтi
сили, що перемогла б нiмецьке вiйсько... Бач, воно аж на Iндiю
нацiлилось!.. А що з нами буде потiм?
Ох цi думки на драбинi. Магазанику вже й рибу ловити розхотiлось: нiде
тепер не подiнешся вiд пекельного часу. Вiн ще раз поглянув на хутiрець,
на отаву, що почала проростати холоднечею, зiтхнув. Завчасу б сюди
перебратись. Так навiть старостi не дадуть тако? дармовизни. Тепер тiльки
за душi надiляють землю. Магазаник кида? погляд у далину, де тополi
вростають у небо i вечориться земля, прикида?: чи завидна йти додому, чи
дочекатися теменi - i прибитись до яко?сь спокусницi. Догнав не догнав, та
побiгти можна.
- А прочитати вам, пане старосто, оголошення гебiтскомiсара, - хоче
якось пiддобритись Терешко i знову лiзе до планшетки.
- Читай, коли ма?ш охоту.
Полiцай вийма? зiм'ятий папiрець, прокашлю?ться, наморщу? лоба:
"Параграф перший. Кожний бургомайстр, - тобто староста села, -
зобов'язаний заарештувати через мiсцеву полiцiю та передати полiцi? СД
кожну чоловiчу особу з чужо? мiсцевостi.
Параграф другий. Всiм мiсцевим особам забороня?ться давати притулок чи
переховувати чоловiчих осiб з чужих мiсцевостей.
Параграф третiй. У кожному випадку, якщо виявиться, що якась чоловiча
особа перебува? без дозволу, всю сiм'ю, що да? таким притулок, буде
покарано смертю.
Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того бургомайстра -
старости села, який не послiду? негайно зобов'язанню пункту параграфа
один".
- Утiшив, - насупився Магазаник.
- Утiхи тут мало, - погодився Терешко, - та в головi цей папiрець треба
тримати, бо чужi чоловiчi особи в нас таки ?.
- А де ?х тепер нема?
- I це правда, - морщиться Терешко I лiзе рукою до потилицi, а згодом
вклоня?ться: - То й бувайте.
- Куди ж ти? На дзвiницю?
- Та пi - до сво?? лискухи. На вiдпочинок, бо ж через дурну голову три
ночi поспiль не спав.
До ставочка з лопатою на плечi пiдiйшов Стах Артеменко. Вiн хоче
оминути старосту й полiцая, але Магазаник, щось подумаиши, вилазить з
човна i зупиня? чоловiка:
- Звiдки, Сташе?
- Звiдки ж? Картоплю копав до змору.
- Спою?
- Та нi, громадського господарства, - зiтхнув чоловiк. У зiницях
старости спалаху? пiдозра:
- Слухай, а чому тебе червонi не взяли до армi?? Стах здивовано
витрiщу?ться на старосту:
- Хiба ж ви не зна?те?
Магазаник недовiрливо дивиться на чоловiка?
- Не знаю, а думаю рiзне.
- Вольному воля, а спасенному рай.
- Так чому?
- А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? - злiша? Стах. -
Ось за цю тюрму i не стало менi довiр'я. Ще ? запитання?
- Тодi, виходить, ти менi навiть повинен дякувати за минуле, -
заспокою?ться староста. - Хто зна?, де б ти домував тепер, аби не я?
Стах щось буркнув, обернувся i швидко пiшов до села. Розсердився.
Тiльки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозi
з'являються з лопатами й кошиками жiнки, що теж копали картоплю. Магазаник
байдуже погляда? на них, i негадано переляк i подив прошили його. Чи не
привидiлось? Вiн клiпнув вiями раз i вдруге, кинув брови на середину чола,
та видиво не вiдiйшло - в гуртi з жiнками чогось iшла Марiя, тримаючи за
руку Оленку. Як i чого вони з'явилися тут? Староста кида? вудлище i
швидко, не спускаючи погляду з Марi?, пряму? до жiнок.
- Добрий вечiр вам.
- Кому добрий, а нам нi, - обiзвався зсередини чийсь голос.
- Закiнчили копати? - все хоче перехопити очi Марi? i нарештi
перехоплю? зеленi ножi презирства та зненавистi. Аж моторошно стало: де
стiльки може взятися злоби в таких знадливих зiницях?
Вiн зупинився край дороги, а жiнки, сторонячись його, мовчки пiшли
полем, що вже вбиралося в осмерковi шати. Мав колись чоловiк любощi, а
тепер ма? тiльки ненависть. У препаскудному настро? вiн пiдходить до
човника, змоту? вудочку, хова? ?? в очерети, кида? в торбину коропа й
шпарко мете у звечорiле село. Оце можна було б навiдатись до Лаврiна, та
хто зна?, що чека? в отiй хатi, з яко? в партизани подалися близнюки. Ще
нiс у нiс зустрiнешся з ними.
Велике його село, та нема де подiти себе, сво? гризоти i чарiт, нема з
ким притовкти ?х горiлкою чи любощами. Нiхто ранiше не мiг так заспоко?ти
пою, як Басилина, що за останнi роки стала йому порадницею i одрадницею.
Але пiсля того вечора в лiсi вона сторониться його i теж пiд вiями трима?
одну злiсть. Та пора вже iюро;iумi гис.я.
У селi, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та
задвiрками скрада?ться до кутка, де живе Василина, i все дума?, як
власкавитись до не?. От зайде, вклониться ?й, щиро посмiхнеться, кине
коропа на лаву i скаже:
- Вибачай, Василино, коли й досi гнiва?шся за дурне слово. А я прийшов
иа перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цiлий вiк не бачив.
- У старiй грубi чорти палять? - насмiшкувато поведе зором вона,
розпогодиться, заклекоче знабним смiхом, зашелестить спiдницями i гарячими
устами розтопить сум'яття i тривоги... I чого вiн цi уста покинув
напризволяще?
Уже зовсiм споночiло, коли Магазаник увiйшов на сонне подвiр'я
Василини. Не часто вiн сюди заглядав - Василина бiльше голубила його в
лiсах, якi любила в усi пори року, навiть коли хуга вибивала з них
квилiння i стогiн. А то якось у березнi знайшла двох зайченят, що
замерзали в снiгу пiд кущем. У пазусi принесла ?х до лiсника, кинула у
запiчок, налила в черепок молока. I таки виходила ?х, а потiм випустила на
волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокида?ться
любов.
Вiн тихо стукав у вiкно, як i перше стукав. Та нiму? хата i все довкола
не?. Ще сильнiше гупають пальцi по шибках, що мають осiнню печаль. А вiн i
тепер, навiть у пучках, чу? жадобу стрiчань. Ох, жiнки, жiнки, з самого
пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тiльки не караються ним
чоловiки, караються, та не зарiкаються.
Нарештi до вiкна припада? обведене переляком обличчя жiнки.
- Хто там? - забився ?? голос у дрожi, i забились шибки у вiкнi.
- Це я, Василино.
- Чого вам, пане старосто, в таку пору? - нiби трохи вiдiйшла жiнка.
- Пусти до хати.
- Я вночi нiкого не пускаю.
- Яка ж тепер нiч? Тiльки звечорiло.
- Еге, звечорiло! Люди вже давно мають спочивання.
- Ми довго через вiкно будемо говорити? - почина? сердитись, - Вiдчиняй
уже дверi.
- Iдiть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.
- Пустиш! Бо дiло ?! - вже шаленi? Магазаник i б'? кулаком по рамi. - Я
тобi зараз i вiкна, i дворi рознесу.
- _Цур тобi, оглашеннику! Як тiльки вiдкадитись од тебе... Зараз
вiдчиню. - Василина бiжить до дверей, грюка? ними, а далi, на порозi,
пильно придивля?ться ся до нього ? почина? совiстити: - Хоч би людей
посоромились. Ось на ваш гуркiт сусiди каганцi свiтять.
- А що менi тво? сусiди? - У Магазаника одразу спадав гнiв, i вiн обома
руками тягнеться до жiнки, до ?? звабливого повногруддя, що пiдворушу?
бiлу сорочку.
Жiнка б'? його по руках i вiдступа? в сiни.
- Чого вам?
- Скучив за тобою, от нiби вiчнiсть не бачив. Василина чогось полегшено
зiтха? i, шелестячи спiдницею, заходить до хати.
- Чого ж ти мовчиш?
- Не вiриться, щоб ви могли за кимось скучити.
- Коли ти поклала гнiв за якесь нерозумне слово, то вибачай, - хоче
пригорнути Василину, але вона вислиза? з його обiймiв i ста? ще жаданiшою.
- Iдiть, Семене, додому, не дурiйте, - виправля? з оселi, - бо вже
минулося наше.
- Чого ж це минулося? - Магазаник ошелешено став посеред хати.
- Отак, як i все мина?ться. Був колись чад, а тепер розвiявся.
- Так, може, хоч повечерку?мо разом? Я ось добрячого коропа принiс.
- I вечеряти не будем, - глянула на нього не очима, а колами теменi. -
Вiдвечерялось наше.
- Ти, може, приймака чи постояльца прийняла? То так i кажи! -
Гнiваючись, Магазаник виймав з кишенi свiчечку, засвiчу? ?? й насторожено
придивля?ться до жiнки: що тепер намалювалось на ?? виду? Та не так вiн
бачить обличчя, як хвилi волосся, що погойдувалось навколо жiночого стану;
нi в кого вiн не бачив тако? розкошi, яка мала кольори i золото?, i
пiзньо? осенi. I чого вiн знову потягнувся до не?, як давнього
петрiвчанського вечора? Отак, може, любощi, перегораючи, i знаходять свiй
пiзпiй берег, сво? коси, де повiнню гуляють розма?тi осiннi барви й
пробива?ться дух материнки. Материнки! А як ?й хотiлось стати матiр'ю, та
вiн, певне, колись спасався колиски бiльше, анiж домовини... Ось вдивляйся
в жiночi принади i думай щось недодумане, бо ж i тво? роки вже вчувають
свою межу... От на яких тiльки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи
потрiбнi ваги в твою осiнь? Та ще в таку страшну осiнь?..
- Не вкручуйте в мене очi, як шурупи, - невдоволено сказала Василина i
погасила трепетний вогник свiчечки.
Магазаник стрепенувся, зяавив негаданi сентименти, зчавив душу i не
знайшов у нiй путящого слова.
- То ма?ш приймака чи перелюбця?
- Не мелiть, Семене, дурниць, не перекидайте сво? грiхи на iнших. - I
насмiшка проклюнулась у словi: - Прийшли до мене, бо, мабуть, геиер нiкому
старосту добрим здоров'ям навiстити.
- Чого ти менi цим старостою в очi цвiка?ш? Невже забула все, що було
мiж нами?
У голосi Василиниозвалось глибоке обурення:
- А що в нас було, крiм чаду i срамоти? Хiба ж ви хоч трохи любили
мене? Тiльки груди щоразу нiвечили мо?, - торкнулась руками до сорочки, -
Iдiть!
- Пiду, не зсипай так скоро, хоч i оприкнiв тобi, - спалахнув
Магазаник. - Ще гляну, що на другiй половинi хати робиться.
- Там тiльки городина та квашенина.
- А коли приймак?
- Прийдете вдень - i обдивитесь хату.
Жiнка не може заховати тривогу, а староста насочу?ться пiдозрою: що ж
вона прихову? вiд нього? Ох цей вiдьомський рiдi Кого вiн тiльки не дурив,
починаючи з Адама?
- То показуй другу половину.
- Квашених огiркiв та помiдорiв не бачили? ' - Побачим, побачим, якi в
тебе помiдори.
- Ще курей переховую в солом'янику.
- В солом'янику? Це ж чого вони тако? шаноби зажили?
- Щоб гицелi не добрались до них.
I несподiвано десь, чи не з горища, почувся довгий стогiн. Магазаник
здригнувся, спрожогу вихопив з кишенi пiстоля, а господиня вклякла на
мiсцi.
- Хто там у тебе?! Хто?! Василина затремтiла:
- Нiкого нема.
- Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходiмо в сiни.
- Не треба, Семене, - благання низинно озвалося у ?? голосi... - Ось я
краще вечерю зготую.
- Бач, коли про вечерю згадала! - шаленi? Магазаник. - Тепер обiйдемось
без не?. Хто в тебе? Комiсар, партизан?
- Хiба я знаю?
- А хто тобi пiдсунув його?
- Сам уночi городами приповз. Вiн тяжко поранений у руку i груди.
- У груди? Ось заберем його в лiкарню, а там уже розберуться.
- Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! - заплакала Василина i
руками, i станом припала до нього.
- Так що ти хочеш? Щоб тво? сусiди тицьнули на мене i я за когось на
шибеницi гойдався? - Вiн вiдштовхнув жiнку, швидко вийшов у сiни, знову
засвiтив свiчку i наказав Василинi: - Лiзь перша.
- Одумайся, Семене. Нащо тобi цей грiх?
- Лiзь!
Голосячи, витираючи хустиною сльози, жiнка почала пiдiйматися на
горище. На горiшнiх щаблях зупинилася:
- Схаменися, Семене. Не полюй за чи?юсь душею, коли й твою можуть
уполювати.
- Розумною ти дуже стала, - пiдсвiчу? i просвiчу? ?? голi ноги
свiчечкою. - От через тебе i не стало б мо?? душi.
- Кому вона, гидомирна, потрiбна, - схлипу? жiнка, пiдiйма?ться на
горище i вже комусь несе сво? сльози й голосiння: - Прости мене, людино
добра, що не зарятувала тебе... Прощай i прости... Прощай i прости...
Магазаник почув чийсь тихий заспокiйливий голос i, щулячись, вилiз на
горище, яке все перехитувалось у нерiвному свiтлi восково? свiчечки. I
краще б вiн не бачив того, що побачив, бо ?iрвердла страху одразу
вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшнi дiя минулi роки глянули на
нього очима пораненого, який лежав, Дiййстивши руки на грудях.
- Невже так мiг перемiститися час?! З хуртовини вiсiмнадцятого нагишов
зимовий день, коли державна варта вiшала молодого командира, що мав i
гарне прiзвище, i такi очi, якi, напевне, й у снах не забуваються. I,
йдучи на страту, вони ясно посмiхалися людям, наче й не журилися за
життям. I ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову дивився
Човняр, нiби вiн i не попрощався з бiлим свiтом.
- Ти хто?! - скрикнув вiн.
I тi?ю самою, знайомою з вiсiмнадцятого року посмiшкою перекреслив,
розiтнув його поранений.
- Людина! А ти хто? Правнук Iуди? Чи пiдпомагач смертi?.. Не плачте,
тiтко Василино. Хай вiн, грiшний, плаче, що не людиною, а фашистським
прислужником став.
I тодi жiнка почала клясти Магазаника:
- Будь ти проклятий навiки, чорте зi свiчечкою! Щоб тво? готi i ранку
не дочекалися! Щоб тобi прийшла вiдплата, як ка|?юзi! Щоб мо? сльози
прибили тебе!
Магазаник одмага?ться рукою вiд прокльонiв i, вже недопиуючись, хто
вiн: командир, комiсар чи партизан, хрипко запитав:
- Як тво? прiзвище? - I застиг у нелюдськiй напрузi.
- Човняр, - насмiшкувато вiдповiв поранений, що горiв чи догорав у
хворобливих рум'янцях.
Магазанику забракло повiтря, вiн заточився од жаху, вiд коюсь
вiдмахнувся, намацав ногою драбину i швидко почав спускатися з горища.
Господи, невже це може бути? Невже отак можуть зiйтися роки? I невже
вiн мусить пiд корiнь пiдтинати чийсь рiд? Невже вiн i тепер мусить стати
пiдпомагачем смертi?.. I чого йому було приходити до цi?? павiжено?
мантачi?ицi? Краще б телембасився до Лаврiпа i його мертвого золота. А
може, вiн нiкому не скаже, що побачив отут? Отак i зробить, якщо нiхто не
присочив його у Васплиии.
Вирiшивши це, Магазаник на якусь хвильку вiдчув полегшення, витер пiт з
чола i скрадливо вийшов з оселi, бодай би нiколи не знав ??.
У сусiднiй хатi просвiчу?ться вогник. Чи не почув хтось ?хнi розмови па
горищi? Прислухаючись, пiдiйшов до плота, над яким ремствувало темне листя
вишняка. Наче нiкого нема. Ще постоявши бiля плота, повернув до ворiт i,
як стiй, зупинився: за ворiтьми насупроти нього з гвинтiвкою в руках стояв
якийсь чоловiк.
- Хто це?! - скрикнув, сахаючись убiк. Чоловiк ворухнувся, засмiявся:
- Не впiзнали, пане старосто? Це я, Терешко. Стою собi коло ворiт, а
прислухаюсь до хати, до яко? маю пiдозру. Що там у Василини на горищi
робиться?
Знову свердла страху проткнули Магазаника, а мозок заборсався, неначе в
пастцi. Отак i приходить неминуче: не ти когось, то хтось тебе.
Стискаючись од безвиходi й холоду, сказав чужим голосом:
- У Василини на горищi лежить ваша здобич. Терешко стрепенувся:
- Партизан?
- Це вже самi дiзнавайтесь.
- То я зараз!.. - Полiцай, наче ошпарений, крутнувся i побiг за сво?ми
пiдбiчниками.
I, вже звернувши на другу вулицю, Магазаник тоскно подумав: "А чого
було не сказати, що то приймак Василини, i пiти а Тiщешком пиячити, щоб
залити йому мiзки?"
Та вже було пiзно. Торги iз совiстю закiнчено. Страх починав ?х, страх
i-закiнчив. Яка це пекельна скла. Господи, якби кожна було заново почати
життя!
У тишi Магазаник чув, як гупав чобiтьми Терешко, а перед собою бачив
очi пораненого, i завiянi човни на подвiр'? старого Човняра, i отой човник
на хутiрському ставку,_ де завжди перечища?ться вода. Та не завжди
перечища?ться наша дута. Ох, не завжди...
XXII
Коли на осiнь повернуло, то й ранок, немов дитя, не поспiшав вивинутись
iз пелюшок туману.
Сто?ть Лаврiн Гримич бiля розрадисто? яблунi, що нависав рад криницею i
тином, вдивля?ться журним поглядом в оту жовту латку неба, за якою ча?ться
печать сонця, i гадки не ма?, що до .хати треба принести води. Ще на лицях
Лаврiна веснянками гуляв лiто, а в чуб уже забрела осiнь: як почали
чужинцi полювати за ?хнiми синами, то й присипала приморозь голову
чоловiка. Он i з Яринкою бозна-що ско?лось: стала у мiстi за шинквас i не
журиться. Хто б мiг сподiватись на таке неподобство? А опрiч цього, ще й
Лаврiн почав був iз чимсь критись од жiнки. Вкрадеться удосвiта
розкопувати могилу, а ?жi паку? повнiсiньку торбу.
- Це ж для кого, чоловiче? - нарештi почала присiкуватись Олена.
- Для себе, - неохоче пробурмотить Лаврiн, а обличчя його Вiдразу
пiдкисне: мовляв, найшла про що говорити. ' ; - Щось ти нiколи стiльки не
?в.
- Вiйна широкий ма? рот, - стулить золото вiй i невдоводепо видибав з
хати, забряжчить у сiпях сво?м причандаллям та й хватопеком до дiвочого
броду, до тi?? могили, що, як смуток, сивiв в степах.
Дiвочий брiд в дiвочим, а чи не заходить Лаврiн до яко?сь удовицi? Хоч
i рудий, i довгов'язий, i не дуже говiркий ?? чоловiк, та жiнка щось
знаходять у ньому. Тiльки що?
- Цибулю, - знизував на це плечима Лаврiн, -який мав справжнiй
городницький талант. - I сiяну, i димку.
Нi, щось таки дi?ться з ?? чоловiком: уже двiчi й ночувати не приходив
додому.
- Забарився, то в степу бiля могили переночував, щоб якийсь ?рупожер iз
переляку не стрельнув.
Воно, може, й так, а може, й не так! I коли нещодавно Лаврiн до
опiвнiчно? години не повернувся до хати, Олена, торопiючи вiд страху,
пiшла в степ до тi?? могили, яку розкопував ?? чоловiк.
Задвiрками та городами вона вибралася в тиху зажуру похило? отави i
верб, що стояли над бродом, як жiнки у прощаннi, i плакали теж, мов жiнки.
А може, вони й були колись жiнками? З дiвочо? вроди виросла калiна, то
могла i верба зрости з материнського болю... Синимо?, синочки, де ви? Чи
на землi, чи в землi?
Плачуть похилi верби, мовчки плачуть, немов матерi, i мовчки плаче
матiр, як исрба, хоча ?й iнколи й здавалось, що йде вона не стежинами
болю, а стежинами сну. Обiрветься вiн- i все змiниться в свiтi: з лiсiв
примчать ?? горбоноси красени, зi старостi вийдуть цi верби i мiсяць
накине ?м, як дiвчатам, на плечi хустки блакитного шовку, та й вона
помолодша? пiд цвiтом молодих очей, пiд вечiрнiм закоханим вуркотiнням, що
ма? прийти до ?? синiв.
Десь за рiчкою гримнув пострiл, несамовито хальтнув чийсь голос.
Полiца?! З яко? нори ви повилазили, бузувiри й недовiрки, i чого вас отак
потягнуло на кров людську, на життя людське?
Ось i дiвочий брiд дихнув прохолодою, сонно зашемрав стрiлами очеретiв
i шаблями татарського зiлля, а вода обiзвалася схлипом; ось i колишня
сторожова могила заiмлилася. I лячно-лячно стало жiнцi в пустоширокому
степу, над яким самотiв обведений золотавою вогкiстю мiсяць; вiн уже
обникав усе небо i спускався з нього в свiй сон чи спочинок, якого тепер
не мали люди.
Пiдiйшовши до заросло? полином могили, Олена зупинилася i тихо
покликала:
- _Лаврiне, де ти?
Але нiхто не обiзвався. Нi на могилi, нi в ?? розкопанiй серединi
чоловiка не було, тiльки лопата, ломик, довгий чудернацький нiж, молоток,
скребачка, скальпель i кругла щiтка лежали на сухiй трушеницi, що мала
вiдбиток людини.
- Лаврiне! - скрикнула в розпачi, а свiт темно заверетенився довкола
не?. Гострi жалi лезами безнадi? пронизували жiнку, i в тiло ввiйшло таке
нездужання, що вона простягнула руки до степового марева i впала на
могилу. Нiколи Олена не плакала за сво?м чоловiком, а це не витримала.
Безсовiсний, у таку тяжку годину кинути жiнку напризволяще, а сам десь на
гульки! Завтра ж покине прояву - хай йому i городня цибуля, i могильне
золото, а вона перейде жити до матерi.
I навiть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лаврiна, а всi
найгiршi слова посилала на голову невiдомiй окаянницi, яка зумiла звадити
?? довiрливого чоловiка, бо вiн такий, що i в спокiйну годину лiнувався
примiрятися до вiдьомського кодла. Зда?ться, навiть до не?, коли вона
дiвувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до ?? садочка, нависне
над нею гарячими вусищами i мовчить, як гриб у травi, - чи то думки, чи
золото вусiв виважу?. Стовп iз очима, та й годi.
I не витрима? вона:
- Чого ти мовчиш, Лаврiне?
- А я зорi лiчу, - посмiхнеться лагiдно-лагiдно i пiдведе голову в
небо.
- Хтось лiчить грошi, а ти зорi?
- Кожному сво?, - бережно прикрилить руками ?? плечi та й эяову
мовчигь. Ото буде комусь iз таким нудьги на ввесь вiк. Тодi вона i в думцi
не мала, що вiддасться за Лаврiна.
А час минав. Вiдскрипiла возами осiнь, на санях вiд'?хала зима, i
вербовим човником до ?хнiх бродiи прiюилась носпа. З весною, одваджуючи
хлопцiв, до не? щовечора почав приходити Лаврiн. I треба було б нагнати
його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в садочку до
запiвнiчно? години, пiдсмiюючись над ним i дивуючись iз себе: гарне ма?
дiвування.
Одного вечора, коли саме зацвiли сади, зiрвався шалений вiтер, i
вишневий цвiт, накупаний мiсячним морехом, закружляв навколо них.
- Заметiль, - прошепотiв Лаврiн i вперше несмiло пригорнув ??.
- Яка заметiль? - хотiла вивiльнитись з його обiймiв, та чогось
застигла, мов заворожена.
- Заметiль вишневого цвiту.
- Як ти гарно сказав! - здивувалася вона. - Неначе по писаному.
- Я ще й краще можу сказати, - чогось глухо пробурмотiв Лаврiн. - Е? -
не повiрила вона.
- Справдi можу.
- То скажи, Лаврiне, - завмерла в його обiймах. Треба було б
вiдштовхнути його, та де й подiлася сила в розiмлiлих руках.
I тодi, увесь обсипаний вишневим цвiтом, вiн нахилився до
?? вуст, торкнувся ?х i тихо пробурмотiв:
- Виходь за мене, Олено, бо не можу бiльше дивитися, як ото коло тебе
iншi дурнi крутяться. То, щоб не лiчив комусь ребра, виходь.
Вона хотiла вiджартуватися, як не раз вiджартовувалась од паруботи, але
раптом вiдчула, що десь подiлись у не? i жарти, I голос, а щось полохливе
i солодке хвилями почало затоплювати ' ??. Чи не заметiль вишневого
цвiту?..
Тепер уже Лаврiн запитав ??, як не раз вона питала його:
- Чого ж ти мовчиш?
Вона тiльки зiтхнула, не знаючи, що робиться з нею i що робити ?й, а
вiн рукою полiз до ?? грудей, яких вона соромилась, бо великi були.
Сором i страх охопили ??. Невже отак i приходить судьба?
- Якi в тебе груди гарнi, - провуркотiв Лаврiн i поцiлував впадинку мiж
ними. - I вся ти дуже славна. Нi в кого нема отако? знади.
Певне, це доконало ??. Не на дiвочивчись, вона вже ставала його.
- Лаврiне, рiдний... мiй... - прожебонiла в довiрi за сво? дiвоцтво, за
всi сво? днi, що минули, що прийдуть.
Тодi парубок випростався, мiцно пригорнув ?? i прошепотiв у вухо:
- Ще раз скажи це.
Вона вивинулась з його обiймiв.
- Що, Лаврiно, сказати?
- Що я рiдний... твiй. Це так гарно.
- Рiдний, мiй... Правда ж, мiй? - I вперше довiрливо прихилилась до
парубочих грудей. I де вiн узявся на ?? голову, i до взялася ота заметiль
вишневого цвiту?..
Господи, чого ж я не проклинаю оту заметiль, i Лаврiна, i отi паршивi
золотi вуса, в якi й досi не заходила осiнь? Iдол ти, iдол, та й бiльш
нiчого. Хоч би дiтей посоромився.
Згадавши близнят, Ярипку, ще ревнiше затужила жiнка, забуваючи грiх
чоловiка. Та згодом вiд броду вона почула тупiт копит. Витираючi? хусткою
обличчя, Олена пiдвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого
це по ночах морду? в степу? Чи не полiцiю? I яке ж було ?? здивування та
обурення, коли вона впiзнала свого Лаврiна. Бач, ?де вiд полюбовницi,
смалить люльку, ще й курника? щось пiд нiс. Злiсть одразу висушила жiночi
сльози. I коли кiнь наблизився до могили, Олена, як саме лихо, зiрвалася
на ноги.
- То де ти, грiховоднику, отак час убива?ш?! Тiльки не бреши менi!
- Олено?! Та не може бути?! - вражено витрiщився Лаврiн, нiби вона з
помелом була, а далi тихо засмiявся, вийняв з рота бiсову люльку й скочив
з коня.
- Так весело в тi?? лахмiтницi було? - ста? насупроти чоловiка, ладна
видряпати з нього очi.
- Почекай, почекай, не торохти, як сiчкарня. У яко? лахмiтницi? -
диву?ться чоловiк.
- У тi??, з якою ночу?ш, краще б ти в цiй могилi ночував.
- Тю на тебе, несамовита, - не розсердився, а добряче-добряче витрусив
з-пiд iдольських вусищ смiх i краплини мiсяця. - От кiно на старостi лiт.
- Па старостi, на старостi! - перекривила Олена. - А де ж ти молодику?ш
у запiвнiчну годину?
- Всi ви, баби, одним миром мазанi, - безнадiйно махпув рукою чоловiк.
- Це ж треба з-за дурних ревнощiв глупо? ночi прителющитись у степ. I
кроволюбiв не побоялася!
- Не забивай менi баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?
Не все й жiнцi можна казати, - пiдсмiюючись, розважливо вiдповiв
Лаврiн.
- Тодi приводь свою задрипу не тiльки для спання, а й дориботи, - i
Олена крутнулася од чоловiка, щоб гайнути в село.
- Та вгамуйся, нарештi! Чого так роз'юшилась? - Лаврiн стистнув жiнчину
руку.
- Як не скажеш, де був, то тiльки й бачив мене! - пашiла вiд гнiву, а в
очах замiсть звабливого оксамиту металися оси.
- Та скажу, забiсована, - здвигнув плечем. - Невже, справдi, дурнi
ревнощi потьмарi?ли твою розумну макiтру? - i знову посмiхнувся тi?ю
посмiшкою, що так непоко?ла жiноцтво. Бабодур, та й годi.
- Кажи, не тягни!
Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?
У болотах? Чого тебе туди нечистi носили? Там же могил нема!
- ?сти носив пораненим.
- Пораненим? - I жiнка почула, що з не? почав облiтати гнiв, а
натомiсть прокинулось до когось, i навiть до Лаврiна, спiвчуття. Чого ж
вони в болотах?
- Пожди трохи. Зiновiя Сагайдака зна?ш?
- Чому ж не знаю, коли нашi сини в нього. Ось вiн i знайшов у болотах
безпечне мiсце для поранених.
- Так ти теж iз Сагайдаком зна?шся? - вже почина? догадуватись i
бо?ться свого здогаду.
- Виходить, знаюся.
- То ти, Лаврiне, теж партизан?! - скрикнула Олена. Хiба ж можна
подумати, щоб такий собi сумирний чоловiк став партизаном?
- Партизан чи не партизан, а щось таке ?, - i посмiшка заграла пiд
вусами чоловiка. - Тепер, може, зав'яжеш у вузлик сво? ревнощi?
- Ой Лаврiне, Лаврiне, нащо тобi це партизанство? Хай уже дiти там... -
Олена ступила крок, охопила руками чоловiка i знову Iваплакала. - Може б,
поки не пiзно, вiдступився вiд Сагайдака.
- За кого ж ти мене ма?ш? - розсердився чоловiк. - Хочеш, мов у дуплi,
жити? Не такий тепер час!
А коли вже так сказав Лаврiн, то нiяким трибом не пересилити його.
- Це я з переляку, Лаврiне, - i вона витерла сльози, вже гоочись до
сво?? друго? судьби. - Так оце i за тобою можуть полювати.
- Як дiзнаються, то можуть. Тепер подорожча? i моя цибуля, i моя
голова, - посмiхнувся Лаврiн. Було б чому посмiхатися.
- Oй чоловiче, чоловiче, - припала до iiого грудей, уже плачучи
серединою.
Лаврш .заспокiйливо поклав ?й руку на толоку.
- Та не квась душу, Олено. У цiй хуртовинi й ми повиннi знайти сво?
мiсце.
- Я ж думала, що в партизани однi верховоди йдуть.
- Таке життя, жiнко.
- Iдоле ти... Iдоле! - не знайшла що кращого сказати. - Завжди
пiдманював мене.
- Тiльки один раз було такого, - добряче примружився Лаврiн.
- Коли ж це?
- Коли була заметiль вишневого цвiту.
- Чи ж була вона? Збiгли года, наче вода, та й до вiйни прибились...
Згадавши все це, Олена виходить з хати i пряму? до криницi, де, як
вритий, сто?ть ?? чоловiк.
- Ти й досi не набрав води?
- А в тебе щось горить? - Лаврiн почина? витягати затоплену ключку,
далi здiйма? з не? вiдро, в якому плава? двiйко червонобоких яблук. Щороку
до само? зими вiн витягу? ?х з криницi, а чи тепер доживе до зими? I жаль
йому стало сво?х прийдешнiх днiв, у якi заглядав i заглядати боявся.
Вийшли б iз них його сини, донька, то й не треба бiльшого щастя.
Розхлюпуючи воду, вiн пряму? до хати, а за ним, наче тiнь, iде Олена. I
жiнку славну вiн ма?, дарма що любить погарикати i донедавна любила грати
очима, бо таки було чим грати.
Вiн поглянув на гнiздо лелек, що вершило хату, зiтхнув: вiдлетiли до
весни птахи, вiдлетiли i його лелечата. Коли б тiльки до весни...
- Сьогоднi не йдеш до дiвочого броду? - уже в хатi запитала Олена.
Лаврiн наморщив чоло.
- I пiшов би, та з бiсовим Магазаником треба зустрiтися.
- Виклика? вiн тебе?
- Нi.
- То чого тобi?
- Будеш багато знати - швидко постарi?ш.
- Хто ж старить жiнку, як не роки i чоловiк? Говори вже.
- Оце ж гицелi, полiца? значить, схопили пораненого командира, у
Василини на горищi знайшли. То треба якось пiдбити Магазаника, щоб не
квапився везти його в крайс. А як поткнутись iз таким дiлом до дiдька? I з
чого починати мову й розмову?
Олена задумалась, пiдперла рукою голову, постарiшала.
- А може, Лаврнпе, вiзьмеш якогось могильного таляра чи пiвталяра i
пiдеш до Магазацика по сiль - вiн же нишком крамарю? нею. Прицiнишся,
потиргу?шся, а далi видно буде.
- I то правда, - Лаврiн здивовано глянув на жiнку, хмикнув i полiз до
скринi, де ждали свого часу його скарби. Ось вiн розгорнув бiлу пiлочку, i
на його руцi блиснула щирим золотим вузькоока княжна чи королiвна, яку не
постарили й вiки. Це ж треба стiльки рокiв копирсатися в могилах i тiльки
тепер, у вiйну, знайти ось таку красу.
- Ти ж не здумай понести ?? Магазапику, бо не вiдчепиться вiд тебе, -
остерiга? Олена, придивляючись до жiночо? вроди...
Примкнувши вi?, сто?ть у задумi осiннiй ранок, прислуха?ться, як на
городах шерехтять постарiлi соняхи i макiвки, як у садах гупають яблука,
як на рiчцi i луках тривожиться перелiтна птиця. Але що тепер та пташина
тривога супроти людсько??! Хiба для того батьки викохували дiтей, щоб вони
снопами лежали на полях чи стiкали сльозою i кров'ю в катiвнях? I як
земля, що родить святий хлiб, жiночу привабу, красну яблуню, золотого
соняха, може породити таких людожерiв, як Гiтлер?
Отак думаючи про сво? i чужi болi, Лаврiн i доходить до подвiр'я
Магазаника, на яке старечими гiлками перевиса? з огороду волоський горiх.
Кажуть, що йому двiстi рокiв, а й зараз вiн дотрушу? на землю останнi
плоди.
Ще не встиг Лаврiн торкнутися хвiртки, як на подвiр'? завищали дроти, а
на них клубками шерстi i лютi закрутились оскаженiлi ярчуки, отi, про яких
кажуть, що вони й чорта скалiчать i вiдьму задавлять. Та не ловлять, а
стережуть чорта цi вовкодави. З хати вийшов скуйовджений, похмурий
господар, глянув на Лаврiна - подобрiшав.
- От кого не чекав, так не чекав!
- Бо де вже вам до нас за начальством. Магазаник скривився:
- Ет, помовч, не печи тим начальством. Щось ма?ш до мене?
- Та, виходить, маю.
- Тодi заходь, - староста нагримав на ярчукiв, а вони неохоче потягли в
новi цюпи вищання дротiв, накостричену шерсть i лють. - Як у тебе
часник-цибуля?
- Зародили, та вам ?х, певне, не треба на торг.
- Тепер не треба, - аж нiби посмутнiв Магазаник, згадуючи колишнi
торги.
В оселi Магазаник кинувся до печi, до мисника й почав вергати на стiл
страви та напо?.
Лаврiн диву?ться, здогаду?ться, чого так заметушився пан староста, i
мовчки впiвока стежить за ним.
- Сiдай, чоловiче, потрапезу?мо, перехилимо по чару?шнi, - розтягу?
доброзичливо уста. - У мене горiлка варена з хмелем.
- Оце зранку пити?
- Коли ?? тепер не п'ють? Тяжке врем'я настало, - староста сiпа? пiд
строгими i зажуреними богами, що зайняли двi стiни.
- Невже i для вас тяжке врем`яскидас Лаврин кирейчину.
- I для мене, - чарку?ться Магазаник i одним чирком вихиля? сивуху. -
Краще б я в Сибiр твiй часник возив, анiж маю чужiй властi годити.
- Це теж правда, - вiрить i не вiрить Лаврiп, а сам дума? собi: от нiби
за одним столом сидимо, а живемо па двох краях свiту.
- То ще тебе до мене привело?
- Сiль. Хотiв би замiняти на часник-цибулю чи купити за марки.
- Чого ж за марки? - ще чарку?ться Магазаник. - На тебе, кажуть,
золотий дощ обвалився?
- Так золото - за сiль? - удавало диву?ться Лаврiн.
- А знайшов щось?
- Хто шука?, то iнколи знаходить, - знехотя вiдповiдав Лаврiи.
- Хоч покажи, - вибиваються печатi пожадливостi на обличчi Магазаника.
- Прийдете до мене, покажу, - i не витриму?, щоб не похвалитись. - Таку
княжну чи королiвну викопав, що ?й тiльки в музеях красуватись.
- I золоту чи глиняну?
- Щирозлоту.
- Пофортунило тобi, Лаврiне. Що ж ти хочеш за царiвну?
- Хiба ж краса прода?ться?
- I красу за грошi беруть, - нахабнувато посмiхнувся Магазапик.
- Не красу, а розпутство, - насупився Лаврiн.
- Що ж ти з цi?ю королiвною будеш робити?
- Дочекаюся наших, то й здам до музею. Тепер нахмурився староста:
- Чи ж дочека?шся, Лаврiне, коли вже Москва у нiмцiв?
- Хвалилася вiвця, що в не? хвiст, як у жеребця, - презирство заграло
на устах i на всьому ластовиннi Лаврiна. - То ви даремно на староство
вискочили, тяжче буде зiскакувати з нього.
Магазаник розгнiвався:
- Ти мене вчити прийшов?
- Нi, купити солi, - спокiйнiсiнько вiдказав Ласрiп.
- Гарний покупець. А, окрiм королiвни, ти якихось побрязкачiв не
викопав?
- I ?х трохи знайшов: пару золотих, прикрас iз сонцем, що звуться
по-вченому фаларами, i кiлька кругленьких, - Лаврiн вийняв з кишенi
потертий ремiнний гаманець, подлубався в ньому i кинув па стiл золоту
монету з кучерявою головою якогось прадавнього царя.
Магазаник бережно бере золото, придивля?ться до нього, виважу? в руцi,
потiм б'? ним об стiл, щоб по дзвону розпiзнати, чи не сфальшоване воно.
- Цього царя на всi зуби вистачило б. Що тобi за нього дати?
- Нe прода?ться.
- А ти подумай, чоловiче, - неспокiйними пальцями обмацу? голову царя.
Лаврiн гостро глянув на старосту i пропiк його несподiваним словом.
- Берiть цього царя, а вiддайте селу червоного командира, якого у
Василини знайшли.
Магазаника одразу засудомило, монета випала з руки, покотилась по
столу. Вiн накрив золото долонею i вiдсмикнув ??, начеб за цей час метал
став гарячим.
- Ти що? Теж кинувся у полiтику? - запитав так само, як питав дiда
Гордiя.
- Коли рятувати людей - полiтика, то i я за полiтику, - не спуска?
Лаврiн очей iз старости.
- Нащо тобi цей командир?
- Живе ма? жити. Хай його вилiкують люди, - i тицьнув пальцем на
монету. - У мене ще ? оце мертве золото, вiзьмiть його, а зарятуйте живу
душу.
Староста понуро глянув на нежданого гостя.
- Не жартуй, Лаврiне, з недолею, коли ма?ш сяку-таку долю. I Лаврiн, не
змигнувши, теж перейшов на "ти".
- А ти, Семене, теж подумай про головне: не пiдмiни сво?? долi на чужу.
Тодi вже нiщо не вряту? тебе. Рiзнi ти мав нетрудженi грошi, понахапав ?х
по рiзних торгах, а долею не торгуй! Кажуть: утекти вiд себе не можна. Але
тепер такий час, що тобi треба утекти вiд себе, вилузатись iз шкури
перекинчика.
- Ти хто такий?! - Хмiль вилетiв з голови старости, i вiн ^в острахом
поглянув на Лаврiна. - Хто ти такий?
- Людина, - якось дивовижно посмiхнувся гiсть, а далi запитав: - То
вiддаси людям червоного командира? Я вже пе можу - вiп у полiца?в. А ти
вихопи його звiдти.
- Не можу...
- Тепер i через не можу треба йти. Це коли твоя совiсть навiки не
заснула.
Староста здавив очi i губи, а потiм рубонув:
_Так за це, коли я скажу хоч слово, - не дiйти тобi до твого
броду.
Лаврин знову посмiхнувся, гордо пiдвiвся з-за столу:
- Нe лякай мене смертю. По-рiзному вмирають птиця i звiр... Та й iдучи
на чужу голову, думай про свою. I не раджу тобi потикатись на наш брiд. А
чого? То, певне, сам догаду?шся. - I вiн строго, неквапно вийшов з оселi,
ще й дверима хряпнув.
I тодi страшна думка забрела в голову старости; коли навiть такi, як
Лаврiн, вкинулись у полiтику, то скоро настане судний день i над Гiтлером,
дарма що вiн уже на Iндiю нацiлився.
XXIII
Ох i день сьогоднi видався, I бодай вiн у вiковiчнi нетрi та болота
пiшов!
Не встиг Магазаник спровадити Лаврiна, як до ворiт нечистi притетюрили
бричку з крайсагрономом Гаври?лом Рогинею. Цей нена?да поки "умгу" скаже,
пiвкабана з ратицями з'?сть, - напевне, в нього з живота випало дно. I сам
дiдько не розбере, чим диха? чоловiк, якого Безбородько зве то
мумi?знавцем, то латинником.
Ось вiн, високий, засушений, обметений зморшками, якi навiть ва повiках
лежали зiв'ялим кропом, пiдводиться над бричкою, вибива? зi сво?х маслакiв
куряву осенi i кроквою ста? на землю, потiм неквапом пiдходить до хвiртки,
обома руками зависа? па вiй. Хвiртка трiщить, ярчуки шаленiють, а Рогиня,
очiкуючи Магазаника, трима? на померхлому обличчi тягар поминок. Кого ж
вiн поховав чи хто хова? його? Це тепер, при новiй владi, стало звичною
справою. Господар, придивляючись до лемехуватого гостя, несе йому сумiш
догiдливостi й насмiшки i принюху?ться, чи не мав уже чоловiк
зубополоскання.
- А ви, пане, нiби з гульбища ?дете?
- З похорон, пане, з порохон, - похмуро говорить крайсагроном i так
втуплю? погляд пiд ноги, нiби вдивля?ться у могильну яму.
- З чи?х похорон, пане?
- Iз сво?х, iз тво?х i всiх задрипаних панiв, якими тепер стали ми, -
негадано говорить агроном. З бiло? гарячки, чи що?
- Таке ви скажете страшне, - спробував заспоко?ти його Магазаник.
- Отож i кажу сьогоднi, що ма? бути завтра, - поволi попленгався до
хати Рогиня. Тут вiн перехрестився на золоту i срiбну Шумиху образiв,
умостився край столу, глянув на Магазаника самою безнадi?ю. - Нема в тебе,
пане старосто, яко?сь скаженiвки, .щоб притлумити дурний розум? - постукав
кулаком по тому мiсцi, де дурна голова осипала рiдко посiяне волосся.
- Це зiлля знайдеться. Тiльки нащо вам горiлкою туманити розум? Рогиня
болiсно скривився:
- А що тепер, пане старосто, лиша?ться робити, коли всi ходимо пiд
владою люципера?
- Не знаю.
- I я не знаю. За сочевичну юшку пiшли ми, покрученi, на найомну службу
до фашистiв. А вони зна?ш, що пiшуть иро нас? "Зараз настав час
бiологiчного винищення слов'ян". Чу?ш: винищення не бiльшовикiв, не
партiйцiв, не комiсарiв, а исiх слов'ян! Усiх -на що замiрились тепер. -
Рогиня вишарпнув з кишенi зiм'яту газету i кинув ?? на лаву. - Ще не
перемiгли слов'ян у бою, фашисти вже думають про ?х фiзичне знищення,
тiльки нас, плазопитих дурнiв i рiзну потерть, сьогоднi ще панами
величають. А завтра i з цих панiв тельбухи випустять.
Магазаник, зблiднiв , оторопiло слухав агронома.
- Коли ви довiдались про це?
- Учора. Наточи свого дурману.
Рогиня одразу перехилив чарку i заговорив не то до старости, не то до
пляшки:
- Розумi?ш тепер, старосто, що таке бараняча порода? Нам якiсь дрiбнi
болi, мiзернi образи чи вигоди заслiпили все, i ми стали занапащеними
баранами i поздиха?мо баранами.
- Але ж Безбородько говорив, що Укра?нi нiмцi пожалують протекторат, як
Богемi? чи Моравi?, i не зачеплять ??, поки вона буде коморою збiжжя.
- Твiй Безбородько - той паршивий полизач, якому тiльки хвоста браку?,
i взагалi: хто чортовi служить, тому диявол платить. Безбородько - це
дiдько, що й на чужому, навiть гадючому, яйцi буде сидiти. Вiн з
нацiоналiстами i протекторатом вдовольнився б, та дзуськи - дулю матиме, а
не протекторат. Чому тобi цей людозвiр не сказав, що говорять про Укра?ну
Гiммлер i Кох?
- А що каже рейхскомiсар?
- Налий iще горiлки.
Рогиня почаркувався, криво посмiхнувся: "Пийте жили, поки живi", -
вихилив гадючник, потiм дiстав з кишенi записника, трiпонув його за
обкладинку i витрусив густо списаний аркушик:
- Так послухай, пане, що глаголав нещодавно Кох сво?му кодлу: "Нинi над
Нiмеччиною вi? знамено вiчно? Нiмеччини. I Укра?на - не плацдарм для
романтичних експериментiв, про якi ще сьогоднi мрiють фантазери без грунту
i деякi напiвживi емiгранти. На Укра?нi нема? мiсця для диспутiв
теоретикiв про державне право, бо нема само? Укра?ни: ця назва залишилась
тiльки на старих географiчних картах свiту, якi ми владно перекраю?мо
сво?м мечем. Замiсть Укра?ни ? житт?вий простiр, невiд'?мна частина
нiмецького рейху, яка ма? стати житницею велико? Нiмеччини. I нема?
укра?нцiв. ? тубiльцi. Вони повиннi угно?ти сво?ми трупами цю землю чи
працювати на цiй землi на сво?х панiв i повелителiв, поки не прийде час ?х
повного знищення...Всi?ю могутнiстю нашо? нiмецько? енергi? ми раз i
назавжди повиннi заглушити бандуру Шевченка. Залiзом i кров'ю зобов'язанi
ми ствердити наше панування. У безсловесну робочу худобу, в рабiв, що
тремтять вiд страху, повиннi перетворити тих, кому поки що даровано
життя..." Зда?ться, i диявол не сказав би такого.
- Оце так, - з'?жився, розгублено промимрив Магазаник i почув, як на
чолi в борозенках зморщок ?ддю заворушився пiт. - Прийшли свiтоправителi i
визволителi!
- На шибеницi визволять душу вiд тiла. А ми, безмозгла потерть,
безмозгле прощупанство, ще й впряглися допомагати погоничам смертi.
- За кого ж_ ви тепер? - не зна?, що й подумати, староста.
- А дума?ш, вiдаю, за кого? Пiсля оцих слiв Коха я вже, вважай,
фашистам не служака, а до бiльшовикiв страшно навернутися, бо не повiрять.
Отак i зависла грiшна душа без пристаховища помiж небом i землею, - п'янi
жалi заворушились на пожмаканiй сiтцi зморщок i в пригаслих очах. -
Нелегко менi було i дотеперiшнi днi зносити - немало хто попiвством
вибивав очi, а зараз, навiть не охнувши, вiддав би життя за дотеперiшнi
днi, Тiльки кому воно вже потрiбне? Наливай та ще вип'?мо за нашi дурнi
голови, що самi в пекло полiзли. Однак як прийде мiй судний день, одне
зможу сказати людям: на мо?х руках нема й не буде жодно? краплини чужо?
кровi.
Моторошно стало Магазанику вiд цi?? страшно? сповiдi. А може, Рогиня
довiдався про арешт Човняра? I знову крiзь нього пройшли давнi роки, а
перед очима стали Човняри - батько i син. Вiн похапцем ковтнув ядучого
самогону, зупинив погляд на Рогинi, i враз страшний здогад розчепiрив йому
мiзки: а що, коли агроном став пiд'юджувачем i вивiря? його? Тепер усе
може бути в цьому злобному, перекапущеному свiтi.
- Розтривожили ви весь день к бiсовiй матерi. I пащо оце розказали
менi? Рогиня наче побував у нього в головi:
- Ти, пане старосто, принюху?шся, чи не купую тебе? Не пишасайся. Бачив
при першiй зустрiчi, що ти, - отак i зi мною було, - не самохiть дерся на
старостування. То й довiрився тобi, а тепер теж мiзкую, чи не продасиш
мене. Бач, яке життя настало. Сидимо ми, дво? сичiв, що чогось не
змирилися з бiльшовиками, JBte зна?мо, куди себе подiти, а в цей час не
хтось, а таки бiльшовики кладуть голови, воюючи душогубiв... Безбородьковi
ж Npo нашу мову - анi-пi. У тебе знайдеться де переспати уцiль?
- _Хiба що в другiй половинi хати, бо в вапькирi душно буде. Вам сiна
чи пуховика пiд боки?
- Тепер сiна, а далi - землi, бо люди пожалiють нам дощок на домовини.
I правильно зроблять.
Магазанiтк обiзлився.
"Бач, коли совiсть заговорила. Воiстину, сич, напугука?ш смерть на свою
i чиюсь голову. Чи не тому тебе й прозвали мумiезцаицгм?"
Похитуючись, Рогиня пiшов на другу половину хати, де пiд лавами, лiжком
i столом жовтiли поневоленi сво?ми темними волокнами волоськi горiхи i
гпиличились грушi-дички. По них сонно повзали гарячi, як з вогню кованi,
оси. Крайсагроном втупився у вiкно, здивувався.
- О, а до тебе, пане старосто, красуня iде! Невже й тепер може бути
таке диво?
Липнув Магазаник i не повiрив собi: перед ворiтьми стояла, як осiннiй
промiнь, засмучена Оксана, а до не? з дротiв тягнулись i дотягнутись не
могли вовкодави. Чом вiн ?х не зачинив у цюпах? I соромно стало перед
Оксаною за цих псiв, що оберiгали його, та й за сво? життя стало соромно.
Тримав його, як пустельний пiсок у жменi, поки й сам не став пустелею. А
Оксана й досi в личку не зносила краси.
Магазаник долонею провiв по щоках, щоб розрiвняти рум'янцi захмелiння,
поквапне вийшов iз хати, люто гримнув на ярчукiв i пiшов до ворiт.
- Добрий день, Оксано!
- Нема тепер добрих днiв, - навiть не глянула на нього.
- Добрий того, що ти прийшла.
- Це горе мо? прийшло, - зiтхнула, очiкуючи, поки вiн вiдчинить
хвiртку.
- Що там у тебе? - щиро занепоко?вся Магазаник. - Чи не корову забрали?
- Аби ж то корову, дядьку.
- I досi це "дядьку" не перегорiло?
- Тодi папе старосто.
- Iще краще! - насупився Магазаник. - Заходь, не часто в нас таке свято
бува?.
Жiнка тiльки плечима повела i мовчки пiшла до оселi. От уперше
прибилась до нього Оксана, а тут чортi-що в хатi - не прибрано, самогонка
й цибуля смердять, а на другiй половинi щось бурмоче отой бiсiв
мумi?знавець. Гарнi гостi, та не в пору трапились. Це ж треба було ждати
Оксану стiльки рокiв, щоб отак зустрiти.
- Ти вибачай за цей розгардаш, - стрiчав з крайсу одного дiдька, який
безбожно жлуктить усе, окрiм кип'ячо? смоли. Сам сулiю самогону може
видудлити. У мене французьке вино ?, може, пригубиш? - пометушившись,
Магазаник з пляшкою ста? навпроти жiнки, а та самим докором пропiка? його:
- Невже вам, дядьку, в такий час до напиткiв та на?дкiв? Магазаник
образився:
- А чого? Вiйна, пробач, не пiдкорочу? черева нi чоловiкам, нi навiть
жiнкам. Сiдай. - Я i постою.
- Бо?шся хату пересидiти? "Боже, що вiн тiльки варняка?, не знаходячи
потрiбного слова?"
- Вашу хату нiхто по пересидить, бо на камiнних жiнках сто?ть вона. -
I, наче ножем, проштрикнула його: - Може, тому i все тут камiнним стало.
- Он як ти заговорила! - зловiсно стишив голос Магазаник. - Отак можна
не тiльки до серця, а й до чи?хось печiнок добратись.
- I це може бути.
- Добирайся, добирайся. За цим i прийшла?
- Нi, не за цим, - строго глянула на нього.
- Говори.
- Рiзнi ви брали, дядьку, грiхи на душу, то не берiть останнього.
Це ж якого?
Смертi командира. Вiдпустiть його. За це вам багато що проститься.
- Хто тебе послав до мене?! - скрикнув Магазаник. - Пiдпiлля?
Презирство обметало вид Оксани.
- Чи не забагато хочеться знати вашiй головi? Магазаник спокiйнiше
сказав:
- Не грай, Оксано, з вогнем, бо ти, зда?ться, й досi не зна?ш, що таке
життя.
- А ви хiба зна?те? Хiба життя вас погнало на оте старостування?
"Оце ма?ш зустрiч зi сво?ю недосяжнiстю..." Магазаник понудро глянув на
Оксану:
- А чи зна?ш, молодице, що за такi iде? в гестапо i красу кидають
солдатам на пiдстилку?
Оксана здригнулась, та одразу ж опанувала собою.
- Тодi бiжiть, поки ноги ?, до гестапо. Там заробите i за командира, i
за мене. Там, може, за нашу кров i хуторець нарiжуть.
- Як ти говориш?!
- Як умiю.
- Ох, i вiдьмочка ж ти! Це таке сказати! - намарно хоче побачити в
поглядi Оксани хоч крихiтку тепла. Невже i в не? вiйна перепалила його?
- Iще раз i я, i жiнки нашi просимо вас - вiдпустiть сердегу. Подумайте
i вiдпустiть, - вона рiвно вийшла з хати, а вiн, проклинаючи сьогодняшнiй
день, кинувся до пс?, щоб оборонити вiд вовкодавiв.
- Оксано, пожди... Поговоримо. Стiльки ж не бачилися. Але вiн бiльше не
почув од жiнки жодiного слова. З вулицi Оксана повернула на город, i вiн
ще довго бачив, як iшла-зникала ?? постать помiж зеленою матiркою i
останнiм лолотом соняшникiв. Ось i дiйшла вона городами до само? церкви i
до тi?? дзвiницi, на якiй хотiла причарувати Ярослава. А тепер тут два
полiца? повисовували з вiкон голови i лускають насiння, поки не забачать
жандармського обер-?фрейтора, що муштру? ?х. Тодi схопляться за гвинтiвки,
i сама пильнiсть застигне в ?хнiх баньках, та все одно вiд обер-?фрейтора
схоплять "швайне".
Через якусь годину, пiсля тяжких роздумiв Магазаник таки почимчикував
до полiцi?, думаючи якось хитромудре здати комусь на лiкування Човняра. А
там хай i викрадуть його. Але вже було пiзно: полiца? саме поклали на воза
пораненого командира, ладнаючися везти його до крайсу.
"Останнiй грiх", - згадав староста слова Оксани. - I чому вiн так
по-дурному сплохував, коли побачив командира на горищi Василини? Хiба не
можна було тодi забити баки дурному Терешку?
- Чого ви так поспiша?те з ним? - нiби байдуже запитав коменданта
полiцi?, який не дуже твердо тримався на ногах.
- Квасюк нас в шию жене, бо, кажуть, цей командир навiть в оточеннi
пiдбивав нiмецькi машини. Поранений пiдбивав! ? ж такi оглашеннi!
Прочумавшись, Рогиня довго в задумi мiряв маслакуватими ногами оселю
Магазаника, де стиха дзижчали оси, вгризаючися з крилами в тiла втемнiлих
грушок. Iнколи вiн зупинявся перед хрещатим, побигим шашелями вiкном i
сумно поглядав па розложистий волоський горiх, що й досi де-не-де тримав у
розпалих кожушках сухi плоди.
Таких кiлька горiхiв було i в його тата - сiльського попа, який
добросовiсно хрестив, сповiдав, причащав, ховав, не дуже допоминався за
треби i скрушно похитував головою, коли бачив гарних молодиць, бо його
матушка в тридцять рокiв устигла так розпастися, що вiдхекувала кожний
свiй крок. У багька була гарпа, на свiй час, бiблiотека, де кожна шафа
старанно замикалася на ключ; тут були не тiльки романи i природознавчi
книги, а й такi альбоми з красунями, на яких щодня гнiвалася матушка.
Господи, чи поможеш ти якимсь дивом повернути колеса часу i занести в
затишний кабiнет з книжками, до можна було б до запiвнiчно? години пiрнути
в якийсь роман чи в розгаданi й нерозгаданi та?ни антропологi?. Через не?
i приналежнiсть до попiвського стану мав бiльше, анiж треба , i смуткiв, i
насмiшок. Та все це було нiщо супроти того, що сталося тепер. Переляк i
слабовiлля кинули його в пащеку фашистського змiя, i вже хоч пальцi, хоч
печiнку гризи, а нема тобi й хвилини суiпокою. Думалось притлумити все
гадючником, який зараз женуть з чого тiльки можуть i приправляють чим
тiльки можуть. Дудлив його, наче воду, та не мiг утопити отi?? крихiтки,
що зветься сумлiнням. Ну, а тепер, коли й досi печуть тавра слiв
фашистських правителiв, вiн ма? щось робити. Тiльки що? Хто йому зараз
повiрить? Послухають сповiдь i подумають, що вiн - пiдсадна качка. I все
одно: що буде, те й буде, а робити щось треба. Може, до Лаврiна Гримича
за?хати? Ото праведне посiмейство - всi дiти пiшли в партизани. Як та
бiдна мати сохне i побива?ться за ними...
Рогиня сяк-так вмива?ться над свiжим, материнкою пареним цебром, далi
перед пiдтуманеним дзеркалом ножицями поправля? на пiдборiддi свiй, схожий
на ?жака, зарiст i виходить у двiр. Волоський горiх вiтав його пахощами
дитинства i смутком опадання.
- Вже прокинулись? - заклопотано озива?ться з комори Магазаник. Вiн
одразу ж виходить з добротно?, гарно пригнано? будови i па колодку зачиня?
дверi, щоб гостю не заманулося випасати очi на чужому добрi.
- Прочумався.
- Тодi, може, по одненькiй на коня?
- Обiйдеться.
- Отако?! - здивувався Магазаник. - Як же воно так? Не послабли часом?
- Iз слабостi виходжу, - неохоче буркнув Рогиня. На це староста тiльки
зачудовано повiв головою, а крайсагроном пiшов запрягати коней, далi
мовчки опорядив бричку, ьйовчки розчинив ворота.
"Що це з ним? - занепоко?вся Магазаник. - I частував, як начальство, i
зайвим словом не прохопився. Невже фашистська писанина так притлумила
його?" Коли агроном вилiз на передок брички, староста тихо запитав:
- Може, щось на дорогу з припасу дати? Бо знаю вашi холостяцькi вжитки.
Хоч би розжились собi як не на жiнку, то на кралю.
Кому потрiбнi мо? маслаки? На них i вовк не позаздрить. Я нiби
догадуюсь, чого ви ма?те жаль на себе. Дума?те, легко в цю забiйню?
А нам уже й не може бути легко. Це ж чого?! - розгубився староста.
- Бо в кого пiшло життя на продаж, той уже_ довiчний грiшник, що ма?
чекати страшного суду.
Магазаник по-сво?му зрозумiв цi слова.
- То ви гада?те, бiльшовики розiб'ють Гiтлера?
- Нiхто не зна?, чи? буде завтра, - тоскно вiдповiв Рогиня i ви?хав з
двору, залишивши на ньому розтривоженого старосту.
"А коли, справдi, розiб'ють? То як повернутись до свого, дотеперiшнього
часу? Воiстину, тече життя, наче вода в рiчцi, а назад не верта?...
У невеличкому придолинковому сiльцi, що вiдгородилось од свiту петлями
звивисто? рiчки, болотами та мочарами, Рогиня допитався до громiздко?,
крито? драниною хати комiрника перевалочного пункту Махтея Боденьки. Тут
сiнешнi дверi були обкованi залiзними штабами, а в них чорнiли отвори для
ключiв.
"Певне, Боденька хова? крадене за сiмома замками".
Коли Рогиня переступив порiг оселi, то побачив навислу над столом
голову комiрника, який жадiбно, з насолодою трощив смажену курятину й
прислухався до шипiння старих дзигарiв.
- О, пан крайсагроном! - радiсно скрикнув господар, випустив пiвкурки
на скатертину, витер пальцi об чуприну, вискочив в-аа'столу i, висяваючи
пронозуватими, вмоченими в оливу, очйиямг, кинувся розпростертими
руками-оцупками обiймати начальство.
Рогиня скривився од цих обiймiв, насмiшкувато хмикнув i якусь мить з
подивом розглядав недоладну постать хитрющого пролази, який, певне, i в
самому пеклi не розлучиться iз комiрницькими ключами. Ох i фiгура!
Коли б на заднi ноги вгодованого кабана поставити бодню, а на не?
покласти ковбик, ще й прикрити його сорочим гнiздом, - то це була б подоба
Махтея Боденьки. Усе в ньому вдалося укороченим, i, певне, тому все
намагалося роздаватися в ширину. Та Махтея не турбували зайвина жирiв i
ваги. Головне, - знати ваги на сво?й службi; прийма?ш добро - обережненько
записуй менше, вида?ш - iще обережнiше записуй бiльше, а зайвину довго не
тримай у коморi, бо в у свiтi такi паскуднi слова, як переоблiк i ревiзiя.
Правда, останнiм часом Боденьцi зрадило почуття мiри, бо нiколи стiльки
всяко? всячини не проходило через його руки.
- Спасибi, спасибi вам, ощасливили мою хату, ощасливили мене, грiшного,
- зовнi удав радiсть Махтей, а всерединi чогось тривожиться. - Та сiдайте
до столу, ми вао курятиною й свiжою рибкою почасту?мо. Карасики оце ж
тiльки-тiльки пiдстрибували на пательнi, - закрутив по хатi све? вага
комiрник, - Жiнко, бачиш, кого дочекались?! - гукнув на прив'ялу
тонкостанну молодицю, очi i обличчя яко? аж бризкали презирством,
- Не турбуйся мною, - строго сказав Рогиня.
- Як не турбуватися таким гостем? - поплямкав тяжкими губами Махтей. -
Жiнко, став на стiл чарку, тарiлку, а виделки не клади, бо курятину краще
паювати руками. Та й сама сiдай з нами - вип'?ш веселухи.
- Трiйла б ти напився, - тихо, тiльки для чоловiка засичала молодиця,
проте поставила на стiл що треба для гостя i, розгойдуючи зашироке
пошиття, вийшла з хати.
- Усе навети, - повiв укороченими бровами комiрник. - А моя ж плоскирка
на такий язик розжилася, що й на шлюбнiй кроватi мала час посваритися.
Одружився, можна сказати, на чотири вiтри.
- Умгу, - невиразно мовив Рогиня, не приторкуючись нi до чарки, нi до
хлiба-солi. - Чогось у тебе живiт росте, як лихварський процент, та й
увесь ти салом обрiс.
- Бо гостей часто вiтаю. З гостями ж не будеш кисляк хлебтати. А чого
ви такi смутнi та невеселi, наче сотник Забрьоха? - вдався комiрник до
класики; в нiй йому найбiльше подобалось, як сотник з писарем сокрушають
перш борщ гарячий з'усякою мiлкою рибкою та пшоняну кашу до олi?, далi
захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними
галушечками, та печенi карасi й дудлять дулiвку. Ото вмiли люди ?кити!
Це все напам'ять затирликав Боденькз i знову запросив агронома
пригощатися, бо ж на столi лежать карасики, якi годину тому плавали в
рiчцi, а потiм пiдскакували на пательнi в сметанi.
- От жаль тiльки, що ви запiзнились на королiвську юшку, - аж
прицмокнув комiрник. - Хто ж ?? отак зготу?, як не ваш покiрний слуга! Оце
ж спочатку беру йоржi або носарi, не розчиняючи, не оскрiбаючи, прополощу
?х - i в окрiп, покрутяться ; .вони в цьому кiлька хвилин - i процiджуй
перший навар, а рибку викидай. Потiм пiдходить черга до
окунцiв-матросикiв. З них я ви,ймаю тiльки нутрощi, луски не чiпаю. Вiдтак
i кида?ш ?х у перше вариво разом а цибулькою, петрушкою i спецiями. Це все
Iувариться з пiвгодини, навар знову вiдцiджу?ться, i вже в нього I'вакидаю
гарну рибу - обпатранi окунi, краснопiр, густiрку, i IЦнеодмiнно з кров'ю.
Дурень той, хто змивав ??! Господи, що това юшка виходить! А який у мене
чаламур до не?! - I Боденька пiдвiв очi до стелi: - Прости мене боже,
люблю, грiшний, попоЦ?сти. Ох, недарма кажуть: аби здоров'я, а грiхи
будуть... То поКяивайте з карасикiв, вони також вартi уваги. неждано, мов
грiм з ясного неба, його приголомшила вiдповiдь:
- Вотще, Махтею, тво? намагання: ниньки в тебе ?сти не буду.
- Це_ ж за що я маю таку повагу?! - аж пiдскочив пройда, пiдскочили
його щоки i занедбана шапка волосся. - Чим же отак завинив бiдолашний
Махтей?
- Таки завинив!! - вiдрiзав Рогiшя. - I ти вже належиш суду. А як
фашисти судять злодiйство, - добре зна?ш. Цо тобi не радянськi закони.
З обличчя комiрника одразу ж сповзла кров, а тяжкi варги засiпались,
оголяючи зеленкуватi з'?дженi зуби.
- Господи, за що ж менi таке лихо?! - I вiн пiдвiв до невидимого бога
очi i руки.
- За те, щоб не забував мiри i в злодiйствi, - жорстоко сказав Рогиня,
дивлячись поверх комiрника. - Тепер за нiч, коли зможеш, заличкуй свое
паскудство в коморi, а вранцi виглядай ревiзiю.
Натоптувата постать Боденьки осiла, як перестояно тiсто, а в очi
ввiйшли розпач i благання.
- Гаври?ле Олексiйовичу, що ж я зможу зробити за однуоднiсiньку нiч? А
ще як пан директор наскочить на мо? старання? Вiн хоч i краде, а все одно
свиня. Хоч шепнiть: до кого попали матерiали. То я, може, скочу на коней i
гайну з приношенi?м? I вам краще буде, коли Боденька крутитиметься у
коморi, а не на мотузцi. Зробiть таку ласку.
Рогиня наче повагався, поглинав на вiкна i раптом запитав:
- А якi ж будуть тво? приношенiя?
- Та усе ж знайдеться, крiм пташиного молока, але ми його можемо
замiнити спиртом. - I враз па знекровленому обличчi комiрника з'явилась
надiя: - Невже, дорогенький Гаври?ле Олексiйовичу, матерiали потрапили до
вас?!
- Поки що до мене, але...
- О господи! ? таки справедливiсть на свiтi! - ожив комiрник. - Я ж
знаю: ви не втопите мене. Бо це нi до чого вам, та й менi. Ось дайте пару
денькiв - i я вирачкуюся з бiди: в коморi буде повний ажур.
Нарештi Рогиня посмiхнувся:
- Що, навiть у полюбовницi забереш бочечку меду?
- I про це написали?! - обурено вигукнув Боденька i осiкзирнув на
вiкна, нiби за ними його могла почути дружина.
- Написали, навiть з деякими небезiнтересними подробицями. Махтей
трагiчно глянув на Рогиню:
- Це, певне, сочиняли такi кривосудцi, що самi ходять до жiнок з
порожнiми руками. А хто ж з порожнiми руками прийме комiрника?
На таку сентенцiю Рогиня мало не розсмiявся. Комiрник одразу помiтив
змiну настрою в начальства, хоча досi потай пiдсмiювався над тем, i попал
вимiзковувати, якiтмi датками умиротворити його. Можна б i пару золотих
бринькачiв дати на зуби, але ж ненароком ще вскочиш у халепу. Жирами теж
нiби незручно пiдкуплятися, хоча б нони могли оживити оцю знемощiлу шкiру,
з-пiд яко? аж стовбурчаться маслаки. От медом i до святого, i до грiшника
можна пiдкотитись, бо вiн не хабар, а лiки. Але скiльки його дати? I
Махте?вi враз чогось стало жаль себе: скубуть, скубуть його, паче пiвня, а
не зпаюгь, що й курчатко теж хоче жити. От чуствiтельпа колись пiсня була!
I мимоволi прошепотiв: "Цыпленок жареный..." Що не кажiть, а Махтей дещо
петрав у лiтературi, особливо в тiй, де говорилось про ?стiвне.
Сокрушно похитавши головою, вiн тернув долонею по рiдкуватих поросячих
вiях, витер свою печаль вiдворотом пiджака i сумовито звiв очi на Рогиню.
- То не продасте, Гаври?ле Олексiйовичу, мою великогрiшну душу?
Невеликий буде на нiй заробiток, бо де ж ви бачили комiрника, якому не
доводилось би хитрувати чи якого не скубуть?
- I сам не знаю, що робити з таким грiховодником! - завагався Рогиня. -
Витягни тебе з болота - сам ув'язнеш у ньому.
- Помилуйте, пiдрятуйте i воспреп'ятствуйте навету. Я ж не Iфадянське,
а чуже потроху розтрушував... - I запнувся: чи не рбовкнув зайвого. А
тепер слово не горобець. - Коли ж ваша ласка, дозвольте менi,
недостойному, покласти вам у бричку лиипiвку святого меду - самого
найкращого, лiкувального. I, замiсть вiднiкування, вiн почув:
- Коли це мед лiкувальний, то не поскупись на двi липiвки. Може, вони
пособлять мо?м немочам.
- Оце розмова! - запобiгливо заграв очима Махтей, одразу кинув з душi
всi тривоги, вискочив з-за столу, полапки здер з ридверпого кiлочка в'язку
ключiв i, мало не виваживши дверi, Пнувся до хатньо? комори. Там щось
забряжчало, загупало, затоiiхтiло, i незабаром Рогиня з вiкна побачив, як
ощасливрквий, чимсь схожий на байбака, Махтей нiс на животi бочечку медом.
Уже надвечiр'ям Рогиня ви?хав з обiйстя розчуленого комiрка, який,
прихвалюючи начальство, нiяк не хотiв розпрощатися веим i все щось
пiдсовував i пiдсовував у бричку, бо тепер вонi - полова, а животу треба
пропiтанi?. Коли бричка ви?хала за ворота, Махтей пiдтюпцем вибiг на
вулицю i довго-довго махав руками, немов розпухлий пiдкорочний вiтрячок.
Ох цi пiдкороченi хитруванням вiтрячки, що з'?дають...
На подвiр'? Гримичiв стояв дух чорнобривцiв i лiсового сiна, отого, в
якому дрiмають насто? дико? полуницi, чебрецю, мaтeринки й привороту до
дитячо? казки. "Ой коте-котино, по?дем по сiно, я буду воли пасти, ти
будеш сiно класти".
Два високих ошатних стiжки стояли насупроти вiкон оселi? поппо,
нагадуючi? Лаврiцу його близнят.
Рогиня, як грiшник, увiйшов у осiнню задуму двору, постояв бiля
стiжкiв, до яких приткнувся вербовий човен, прислухався до тишi, а потiм
розчинив ворота, пiдвiв коней до сiна. Борозний зачепився копитом за
човен, i вiн озвався низинним гудiнням. Далi яблуня гупнула яблуком,
зiтхнув спросоння татарський брiд, а з хмари ошелешено вискочив мiсяць, i
на подвiр'? ожили тiнi, чорнобривцi, кущi жоржин i глечики, що скапували
на землю росу. Господи, що б вiн не дав, аби мати отакий двiр з човном,
стiжками, чорнобривцями, а не прокляте крайсагрономство.
Десь тижнiв два тому був зустрiвся з Гримичем на полi, Пiсля рiзних
недомовок та прицiнень Лаврiн i пiдкосив його:
- Не думав я, Гаври?ле Олексiйовичу, що ви так низько упадете. Я не
дивуюсь таким дурням, як полiцай Терешко, - у них за черевом голови не
видно. А ви ж у науцi сидiли, вищу освiту ма?те, i отримали ?? не вiд
кого, а вiд Радянсько? влади. Вона за це не взяла а вас нi копi?чки. То
чого ж ви отак потягнулись до чужих срiбляникiв? Чи скорбота честолюбства
згризала вас? Не хотiлось бути тiльки простим агрономом? Так це
честолюбство скорiш усього забива? людину в гробовi дошки.
Звiдки ж таке знаття у простого селянина? А чи простого? Вiн теж не в
одну книжку заглядав, не раз ?здив у музе?, радився з ученими, а про його
добру хлiборобську працю навiть у газетах писали. Що ж тепер Лаврiн скаже
йому? Вислуха? мовчки та й покаже на дверi? Отак i крижують тебе слова i
добрих людей, i нечистi. Перемагаючи сум'яття, болi, Рогиня вiдчиня?
сiнешнi дверi й стука? в хатнi.
- Заходьте! - озива?ться дзвiнкий голос.
Незручно пригнувшись, вiн переступа? порiг. В очi йому одразу б'?
полум'я з печi, а вже потiм бачить пригнуту постать Ярини, що завзято
вимiшу? в дiжi тiсто, воно i обурю?ться, i попискур, пiд ?? руками.
"Чого ж Ярина дома, а не в лiсах? I хто малював ?? личко та брови?"
- О, це ви! - здивувалася, знiяковiла, нiби розгубилася дiвчина i
витягла з дiжi руки.
- Таки я, - невесело вiта?ться агроном. - А де ж батькоматiр?
- Вони пiшли кумувати на хрестини. Не все ж смерть мав ходити по селi.
- Ярина вивiльняв руки вiд тiста, запрошу? Рогиню сiдати, а сама кида?ться
до дерев'яного саморобного вмивальника. - Вам щось треба?
- Хотiв погомонiти з татом.
- Про могили? - i сяк, i так вивiря? його очима, в яких чаяться i
занепоко?ння, i зневага.
- Про життя.
- Довго вам доведеться чекати ?х. Якась нагальна потреба чи, може,
печаль привели до нас?
Рогиня здогадався, що Лаврiн розказав доньцi про нього.
- Ти вгадала, Яринко, - гiрка печаль пригнала до вас. Як нема батька,
довiрюсь тобi, бо знаю й тебе, i ваш рiд. Попав я при новiй владi, як жаба
в тенета. Що там буде далi - не вiдаю, а хочу бодай якоюсь крихiткою
пособити партизанам, ?й-богу, правду кажу.
- Добре дiло ви зробите, - насмiшкувато сказала Ярина. - То чого ж ви
при?хали до нас, а не до партизанiв?
- Нiби я знаю, де вони? Думав, що батько чи ти щось пiдкажете менi.
- Отако?! - здивовано вигуку? дiвчина. - Звiдки ж нам таке небезпечне
знаття?!
Тепер диву?ться Рогиня:
- Хiба ж Роман i Василь не навiдуються до вас?
- Ще чого! Як пiшли в армiю, то нема вiд них нi слуху, нi прослуху.
- От не сказав би цього, - похиту? головою Рогиня.
- I чого б це? - насторожу?ться Ярина.
- Бо тiльки позавчора увечерi бачив ?х.
- Позавчора?! Де ж ви ?х могли бачити?
- На Лучанщинi. Трюхикаю оце пiзненько додому, поглядаю то на лiс, то
на долину. Коли чую - бiля озеречка так смачно шаржакае коса. Пiд'?жджаю
ближче, аж недалеко вiд дороги сто?ть запряженi у воза конi, бiля них
походжа? один чолов'яга з автоматом, а другий - косить отаву. Та як
косить! Пiзнав я твоI|?х братiв, тiльки не пiзнав, хто косив, - Роман чи
Василь, бо ж Чак вони схожi один на одного.
- I це правда, що ви ?х бачили? - вiрить i не вiрить Яринка. - Суща
правда.
- То спасибi за добру звiстку. Порадую батькiв, бо вони вже i одному
смутку живуть.
I зна? Рогиня, що лукавить дiвчина, i зна? дiвчина, що не вiВть ?й
агроном, та iнакше говорити не можна. '. - _Щось вам зготувати на вечерю?
- Спасибi, Яринко. Розумiю, чого ти не вiриш менi: бо такий с, бо i я
нiби став на другому березi. Та мо? слова i мо? каяття редасиш батьковi.
- Нащо це менi? Я ще можу щось не так сказати. Краще ви завтра самi
побалакайте з ним.
- Хто зна?, як складеться це завтра. А навiдаються брати - передай ?м
двi бочечки меду i скажи, що моя заблукла душа шука? покути. Я можу
пiдказати, де i що лежить на перевалочному пунктi...
- Це дiло не мого розуму, - стенула плечем дiвчина. - А от мед я у вас
куплю, якщо поцiнно продасте.
- Обидвi бочечки? - здивувався Рогиня.
- Авжеж! Ось ходiм, гляну на них. - Вона проворно вискочила з хати,
знайшла на бричцi пiд сiном бочечки, поторгала ?х, засмiялась, - Наче
близнята лежать, - i пiдхопила руку розгубленого Рогипi. - Купую на пнi!
Даю п'ятсот карбованцiв.
У Рогинi засiпались прив'ялi повiки.
- Нащо тобi стiльки моду? I де в тебе такi грошi?
- Як де? Я ж тепер при комерцi?.
- Не дури голови, дiвчипо. При якiй ти комерцi??
- Працюю ж у привокзальнiй тавернi.
- Ти - i працю?ш у тавернi?! - i здивувався, i глухо обурився Рогиня.
- А чого вам це вдивовижу? Ви тепер ма?те свiжу копiйку в управi, а я в
тавернi. Оце ж завтра завезу туди i свiжi пирiжки, i ваш мед.
- Кидай к бiсу цю таверну! - розсердився Рогиня. - Хiба це для тебе?
Там кожен викрутень буде пастися на тво?му личку.
- Як знайду кращу службу, то покину, - безтурботно вiдказала Яринка. .
"Невже копiйка чи якийсь дiдько збив ?? з пуття? I хто розбереться у
свiтi, що таке ?вин накоренок".
А Яринка, раптом забуваючи про все, радiсно потягнулась i руками, i
станом угору:
- Гуси летять! Гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята... I щось
по-дитячи зворушливе було в цiй припорошенiй мiсяцем постатi, що
потягнулась до неба; воно спочатку озвалося пташиним гра?м, а далi - гулом
бомбовозiв, од нього в дiвчини опустилися руки, стиснулися кулаки...
Вранцi Яринку повезла до мiста отуманiла вiд слiз Василина Голуб. Теж
судьба у жiнки! В шiстнадцять рокiв ??, наймичку, випхнули в замiжжя, та
за такого, який людей пiдстерiгав iз обрiзом, а жiнку, про всякий випадок,
батогом батожив i дугою дугував. Був iз тих жорстокосердцiв, що трималися
страшного повiр'я старовини: коли чоловiк жiнки не б'?, то в не? утроба
гни?. Як тiльки вiн пiдходив до хати, у Василини страх обривав серце.
У сiмнадцять лiт вона стала вдовою, та й знов понесла в наймi руки, i
молодiсть, на яку вже зазiхало не одне ласолюбне око: бо ж - вдова. Ще
добре, що_ в безщастi мала силу косаря - могла вiдбитися од нечестивих
залицяльникiв - огнем би горiли вони.
Ось тiльки на хуторi старого Магазаника ?? пригорнула спокiйнiша
година, бо тут цiле лiто бдколн iююiiдунала циiт, наснiвно перечищалися
води i тихо-тихо снували па ставку залiтнi птахи, розкльовуючи вечiрню чи
ранкову зiрницю. У Василiши i душа завмирала, коли iз очеретiв або лепехи
випливала якась качка, а за нею полохливо щулився, розбризкувався i зпову
збивався бiля матерi пухнастенький, наче гiлка вербового цвiту, виводок. А
як славно було сiсти па човник i догребтнсь до бiлих лiлей!
Отак i плив тут ?? забутий, з сапкою в руцi, час - помiж худобою,
бджолою i перелiтним птаством.
А молодi лiта потай робили сво?, i вже вечорами, коли лягала спати, ?й
раз од разу ввижався скрип колиски, i колискою погойдувалась хата,
забираючи в сон, де- теж озивалися голоси дiтей. Напевне, тiльки тому, уже
в безрозсудствi, Василина мало ие вискочила замiж за пройду з сусiднього
села. Дiзнавшись про його справжнi замiри, вона одразу впала в отупiння i
стала полюбовницею. Вдову нещадно осудило жiноцтво, добираючи
найдошкульнiшi слова, не шкодуючи ?? навiть при дiтях. У сво?му гiркому
безчестi вона iнколи знаходила якесь оправдання - тiльки ж один у не? був
за всi роки, хоча навiть вiн не вiрив у це.
Отак i виходить: похитнеться честь раз, а вже ?? щоденно топчуть
чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, i на це вона б махнула рукою,
аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку - не буде й до станку.
А тепер, уже в душi, Василина оплакувала долю молодого командира. Вона
так уболiвала над ним, так ворожила над його ранами, що через якийсь час
вiн став здаватись ?й сином, навiть почала звертатись до нього отим
давнiм, люблячим: моя дитино...
I ось знову невиплакане горе i ?й, i його матерi. Коли б можi, на було,
вона б сво? життя вiддала, аби врятувати командира, що мав такс гарне
прiзвище - Човняр. Човняр! I перед нею неВгадано загойдався човник на тому
втиснутому в давнину ставочдку, де перечищалися води i вбирався у вiдпар
чи туман очерет. iйа вiях Василппи забринiли сльози, вона зiрвала ?х i
повернула Конi в лiс, де дрiмали тiнi i сиво димiлась ожина.
- Куди ви, тiточко?
- Почекай, скажу, - глухо вiдповiла жiнка. Вона скочила з-воза i почала
скидати шлем з пiдручного, на ?? пiдсiчених устах Иремтiла скорбота.
"Що ж воно таке?" - занепоко?лась дiвчина, придивляючись Р'до Василини,
i до коней, i теж скочила на землю.
Жiнка пiдiйшла до не? i так глянула важкими переплаканими очима, нiби
добиралась i добратися боялась до та?ни душi.
- Яринко, ти, певне, i не зна?ш, що я тебе колись носила на руках?
- Не знаю.
- А тенор уже i тво? руки повиннi когось носити.
- Ой тiтонько, не треба про це, - спаленiла дiвчина.
- Не буду про це, - погодилась Василина. - Тiльки скажи: це правда, що
ти ма?ш стати шинкаркою?
- Правда, тiтонько.
Жах зблиснув у чоловiчках жiнки.
- А ?й ж про свiй завтрашнiй день подумала?
- Нащо вам таке думати... - хова? погляд дiвчина. Василина запнулась, а
пiдрiзанi зморшками уста ?? затiпались, та вона перемогла себе i вже самим
болем спитала:
- Ти зна?ш, якими словами i досi обзивають мене через клятого
Магазаника? Зна?ш?
- Знаю, - прошепотiла Ярина i здригнулась.
- Так чого ж ти йдеш у шинок, та ще у чужинський? Що вiн, погибельний,
тобi дасть? Грiшний карбованець? Сьогоднi ти станеш там прислужницею, i
сьогоднi ж тебе обiзвуть найгiршими словами, якi не зми?ш до смертi. Я маю
цi довiчнi тавра, то не хочу, щоб ти ?х мала. Отож, дитино, спам'ятайся,
поки не пiзно, i вертаймо додому.
- Не можна, тiточко, - тоскно сказала Ярина, безпорадно опустила руки,
кра?чком скошеного ока вона побачила, як на павутиннi, що охопило кущ
барбарису, вмирала роса.
- Зараз ще можна, дитино, - перекону? ?? жiнка. - А потiм - i не
повертайся на людськi очi. Чого тебе тягне туди?
- Так треба, - не знайшла чого кращого сказати дiвчина. Василина
стрепенулась, надiя зажеврiла у поглядi.
- Так треба, кажеш?
- Еге ж...
- Вiрити тобi? - запитала, вже повiривши.
- Вiрте.
- Взяла ношу на плечi?
- Взяла.
Василина сумно похитала головою.
- Тодi бiльше нiчого не питаю, тiльки щодня буду думати про тебе, про
твою святу душу.
В Ярипи затремтiли, забилися вi?.
- Думайте, тiточко, бо й мати тiльки лаяли та кляли мене. I вони
заплакали разом - Василина з жалостi до того, що випало на долю дiвчини, а
та з жалю до обкрадено? жiночо? долi.
XXIV
Хоч який недоумкуватий Терешко, та змикитив сказати в крайсi, що не
вiн, а староста вполював Човняра, i через кiлька днiв за голову Човняра
Магазаник одержав жаданий хуторець з садком, з сiножаттю i ставом. Це був
перший за нiмцiв надiл у його районi. Ох, як не хотiлося, щоб люди знали,
за яку плату дiстався йому хутiр. Але тут уже верховодив сам Оникiй
Безбородько, що поклявся викорчувати в сво?му крайсi i корiння, i насiння
соцiалiстичного ?вангелiя. А чим же його можна корчувати, як не збро?ю i
приватною власнiстю? Сама iсторiя записала на сво? скрижалi, що за святу
земельку селянин i рiдному брату провалював голову. То за цю ж земельку не
пожалi? тепер голови партизана чи пiдпiльника. Так вiрував i так усюди
говорив дворянський покруч i жалкував, що нова влада поклала малу цiну за
бiльшовицькi голови - вiд тисячi окупацiйних марок до шести гектарiв
землi.
А Магазанику Безбородько вирвав хуторець аж у самого гебiтсляндвiрта.
Вручали його привселюдно, щоб iще комусь закортiло стати хуторянином. Село
на сходку скликали десяцькi i дзвони. Ох, тi дзвони старо? дзвiницi, що й
досi пахне зерном i воском. Не радiсть, а подзвiння заносили вони в
розтривожене ?ство старости. Нащо вся ця кумедiя? Дали б тихцем хуторець,
та й будь здоров. Так нi, треба виставити тебе на людське безчестя, щоб
хтось потiм i пригостив свинцем.
Одержуючи грамоту вiд самого гебiтсляндвiрта, бiля якого неврушним
iдолом стояв комендант гестапо i СД, Магазаник, як мiг, ховав од людей
очi, та не мiг заховати вуха i кiлька разiв Чув, як шелестiла мовчазна
сходка страшним словом:
- Iуда... Iуда... Iуда...
Такого i осудовиська, i постидовища вiн ще не знав. I тодi по-дурному
згадалось казання пiдцерковних старцiв, то Iуда, найвiрнiший син Люципера,
сидить у нього на колiнах, I свою калитку з тридцятьма срiбляниками
держить у руцi. I пограх давнини, i страх сьогодення лещатами стиснули
його, а почав одриватись холодний пiт: i вiн не хотiв триматися
Овоспеченого хуторянина. В зацiпенiннi, наче крiзь хурделицю, Й ще
просторiкування Безбородька, що тепер священний оборзок селянина -
виробити якнайбiльше хлiба та iнших харчопродуктiв для потреб нiмецько?
армi?.
- Тi громадськi господарства, якi доведуть нам свою надiйнiсть i
трудову честь, нiмецьке сiльськогосподарське управлiння перетворить у
хлiборобськi спiлки. А далi, добродiйство, вжи прямий шлях до споконвiчно?
селянсько? мрi? - до одноосiбного падiлу.
I на це поруч обiзвався чийсь знайомий голос:
- Дочека?шся, одуркуватий, два метри осiбного надiлу.
"Хто ж це? Невже Лаорiн Гримич?" Староста поверта? обважнiлу голову i
стрiча? повний зневаги i ненавистi до нього погляд скиртоправа. Господи,
де стiльки шаленства взялося в очах такого собi спокiйного чоловiка?
Пiсля сходки гебiтсляндвiрт, крайсляндвiрт i комендант гестапо одразу ж
по?хали в крайс, а з Магазаником залишився Безбородько i вся некликана
збiрнота, що при?хала з ним на гульбище. Вона, окрiм Рогинi, якого
силомiць затяглi? на обiд, галасливо вiтала хуторянина, бажала йому
багатства з землi, з води та роси, а хуторянину думалось одно: розсипав
вiн сво? днi, як темну росу, i залiз у петлю.
У хатi йшла гульня, а в душi - похорони, i не можна було ?х втопити нi
заморськими винами, нi домашнiм самогоном. Оце б завiятись кудись, хоч на
край свiту, щоб забулося все... Коли ситiсть пом'якшила жорстокосердя
начальника допомiжно? полiцi? Квасюка, вiн пiд пiчну затулу, рубель i
качалку протанцював тропака, а далi, поблискуючи двома обоймами металевих
зубiв, почав просити Безбородька, щоб той заспiвав лiрницько?, як колись,
за бiльшовикiв, виспiвував на ярмарках i торжках. Зголоднiлий Безбородько,
стараючись бiля телятини, вiдмахнувся од настирливця, навiть блиснув
ученiстю:
- Мiй шлунок, напевне, - шлунок орла, бо вiн бiльше всього любить м'ясо
ягпятка. Так говорив Заратустра.
- То дайте роботу не гiльки шлунку, а й голосу, - домагався свого
начальник полiцi?, що втопив у п'яних бiлках дрiбнi зiницi.
Тодi Безбородько розстебнув сукняну, змережену ременем одягапку, щоб
усi побачили вислужений орден "за хоробрiсть i заслуги", пильпо обвiв
жовтими печатями очей сво? збiговисько, вдав руками, наче тримав лiру,
згорбився, постарiп i низовiш басом умiло повiв старовинне слово, що зразу
ж зайшло сумом у пропащi душi.
Зiйшла зоря посеред моря -
Ой то не зоря, лиш свята Варвара.
До не? сам круль залицяв,
Святiй Варварi подарунок обiдяв.
I казав вiн слугам злота накопати,
Святiй Варварi додарунок пiслатя.
Свята Варвара подарунка не брала,
Бо йому жопою бути не гадала.
А крулт, скачав слугам срюлп ппкопатп,
Святiй Варварi подарунок пiслати.
Свята Варвара срiбла-золота не брала,
Бо йому iконою бу'пi не гадала.
А круль сказав слугам скла надробити
I святiй Варварi по тiм склi ходити.
Господи милостивий, стань менi до поруки,
- Не дай терпiти невиннi? муки.
Зiслав господь янгола з пеба:
- Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.
Свята Варвара иа скло наступила,
А жодно? краплi кровi не вронила...
I враз мертву тишу, що запанувала в оселi, розiрвав надривний схлип
крайсагронома Рогинi.
- Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились? - розгублено запитав
його Магазаник.
- Варвари ми, богом i людьми проклятi варвари! - витирав рукою поморхлi
очi Рогиня. - Збiдована Варвара жодно? краплиии кровi не вронила. Ми ж цю
кров щодня квартами точимо, а кiзки залива?мо смердючим самогоном. Так хто
ми пiсля цього?
- Скажи, скажи, злорiко, - хто ми ??! - визвiрився на нього начальник
допомiжно? полiцi?, що мав склепанi вуха i приплюсиуте чоло, з якого зразу
ж вiд брiв гичкою стовбурчилась чуприна.
- Не клади руку на смерть, вона сама покладе на тебе i, руку, - не
злякався Рогиня, коли полiцай шарпнувся п'ятiрнею до кобури. - А хто ми -
скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та вилупився
чортом.
- Замовч, недовiро, бо навiки заснеш? А перед цим i сукровицею
зарида?ш! - Квасюковiй кровi стало тiсно у жилах, i вони, аабухаючи,
почали павуками вибиватись на обличчi.
- А я не хочу мовчати, - стрепенувся, неначе з каменю вихоiв Рогиня. -
Бо страшнi в свiтi тривоги i страшнi гори печалi.
- От зараз ти й побачиш цi гори печалi, - повiв навскiсни холодцюватими
очицями Квасюк, схопив агронома за комiр стягнув iз хати. Рогиня,
опираючись, не мовчав, а ще й погрожував:
- Ти, покруч окаянна, дума?ш вистаратися на срiбний хрестно? кляси?
Вистара?шся тiльки на дубовий.
- Я тобi дам i дубовий, i осиковий! До сьомого колiна без доки вирiжу
тво? кодло... - Посатанiлий Квасюк на порозi дув з кобури iнкрустованого
пiстоля.
Але за Рогиню заступився Безбородько, не так з любовi до крайсагронома,
як з ненавистi до начальника полiцi?, що перехопив його мiсце.
Бесiда була зiпсована. Гостi пересварилися, пере?лись i незабаром
по?хали до мiста, залишивши в хатi чад тютюну, поту й лихих слiв.
От i ма?ш, господарю, довгожданий хутiрець. Чи не иiти хоч зараз до
нього, бо завтра можеш запiзнитися. I, напевне, пiшов би, коли б не
побоявся вечора i очей Човняра, що скрiзь переслiдували його. Не знаючи,
куди подiти себе, Магазаник поникав подвiр'ям, заглянув до просторо?
клунi, де на току, мов дiди, сивiли дорiднi снопи жита, що завтра ляжуть
пiд цiпи; вiн пальцями торкнувся колоскiв, знайшов мiж ними крихiтну
голiвку дикого маку, яка вже розсiяла сво? насiння, то й згадав давнiй
свят-вечiр i засмученого батька i почув його незвичнi слова: чи не загубив
син любовi до жита, до червоного маку в ньому. I враз страшнi цiпи
невiдворотностi забiснувались над Магазаником. Вiн вчепився обома руками в
один, в другий, в третiй снiп, наче вони могли повернути йому те, що було
навiки втрачено, а далi вискочив з клунi i подався до отця Бориса.
Неласкавим поглядом зустрiв його старий батюшка, який, повернувшись з
малого повечiр'я, уткнувся не в святе письме, а в якусь житейську книгу.
Вдихаючи застояний херувимський ладан, Магазаник розгублено став у дверях.
- Я до вас, панотче.
- Чого вам, пане старосто? Податки чи оплатки привели? То ранiше вiн
був для панотця дитиною, хлопчаком, парубком, Семеном, а тепер став паном
старостою. Навiть пiп вiддiля? його вiд людей.
- Прошу вас, преподобний отче, вiдслужити панахиду... - запнувся
Магазаник.
- Панахиду? За кого? Невже за сина? - пом'якшав вiск старечого обличчя.
- Та нi, не за сина... За одну людину... за Човняра.
- За Човняра? Якого ти вiддав за хуторець? Магазаник безнадiйно махнув
рукою.
- Так уже сталося, батюшко. Не ти носиш корiння - корiння носить
тебе...
- А хтось i пiдтина? корiння людське, - знову вткнувся старий у книжку.
- Ось вам грошi за молiння.
- Забери сво? грошi, пане старосто.
- То як же?
- Забери!
- Але...
- Забери! - як заклинання, втрете сказав отець Боряс. I Магазаник мусив
забрати ?х.
- А як з панахидою?
- Вiдправлю.
Магазаник ще пом'явся бiля столу.
- Ви, батюшко, споневажаете мене?
- Ти запитай посполюд, хто тепер не споневажае тебе? Дхтр нашi б'ються
з василiском, зi скорпi?ю, а ти душогубством заробля?ш землю. Не вродить
вона тобi нiчого, окрiм лиха. В_ Магазаника пересохло в ротi, пересохло й
нутро. I тут наковтався ганьби по саму зав'язку.
- I що ви порадите?
- Чого ж ти, пане старосто, ранiше в мене ради не питав? А тепер скажу
одно: скiльки не старайся, а вчорашнiй день не повернеш. I вчорашньо? води
не доженеш, з усiма здирачами I навiть з Гiтлером не здоженеш...
Ще вересень мало думав про осiнь, бо пiд старими придорожнiми липами
гаряче пашать золотi корони дев'ятисилу, а в дупла лип не вселилися вiтри.
Ось тiльки по сiножатях i в обоаонях пощербленi отави пахнуть не так
зелом, як давно звезеним еiном. Тим, певне, осiнь i схожа на старiсть; дух
прожитого бiльш владно колишеться над нею, анiж теперiшнiй день.
Як сама старiсть, iде собi шляхом отець Борис, проща?ться з лiтом чи з
лiтами, та все одно несе у торбинi цiлющi трави, бо хто тепер дiстане
людям лiки? У молодостi отець Борис мрiяв стати лiкарем, але батьки
силомiць вткнули ?дине чадо на попування. От i пройшов його вiк мiж
церквою та гробовищем, i тiльки добре зiлля тепер втiша? старечi руки,
нагаду? про тi далекi лiта, коли марилось зробити людям бiльше добра, анiж
зроблено.
З лiво? руки зблиснула покарлючена рiчечка, бiля не? пасеться старий
вироблений кiнь; почувши кроки, вiн пiдiйма? таранкувату голову i синiм
оком, в якому залягла розумна, пробачлива до людини печаль, дивиться на
старого, потiм, зiтхнувши, знову схиля?ться до трави, що пахне звезеним
сiном. Позаду заторохкотiла пiдвода, на нiй непорушне сидiв Семен
Магазаник. От з ким не хотiлося б стрiчатись нi тут, нi на тому свiтi.
- Сiдайте, батюшко, пiдвезу! - ще здалека гукнув вiн.
- Тобi ж не з руки.
- То й що?
- ?дь уже, пане старосто, куди зiбрався.
- Горду?те мною?
Старий помовчав i тiльки помiтив, що в зелених очах Магааника
побiльшало сiрого пiщанику - теж на осiнь iдеться. Вже обминаючи панотця,
староста нагло зупинив коней i тицьнув батогом на принишклий хутiрець:
- Батюшко, а що, коли я вiдпишу хутiрець церквi? Вiзьмете?
- Нi, пане старосто, не вiзьму.
У голосi Магазаника спалахнула лють:
- Глядiть, батюшко, щоб не каялись потiм!
- А ти не страхай мене, - тихо-тихо вiдповiв старий. - Менi вже вечорi?
в очах, i я нiкого не боюся, окрiм бога. Себе страхай i страхайся. - I
Магазаник одразу обм'як, похилив голову, яку охоплювала холоднеча.
- То ви, панотче, дума?те, що менi вже нема порятунку?
- А про це ти сам думай, коли совiсть загасив.
- На що ж ви надi?тесь, батюшко, сьогоднi? - з притиском вимовив
останн? слово.
- Один бог зна?, що буде завтра, - вiдвiв його мову, мов дим. - Ти
краще думай, як у тiлi душу спасти.
Староста ще щось хотiв сказати, але передумав, люто уперiщив батогом
коней i зник, мов чорт, у курявi.
Ось i його хутiрець, його садок, його став i отава, яку вже треба
косити. По-осiнньому гупають яблука, але гупав й розтривожене серце, а
мозок не зна?, на яких жорнах, на яких млинах можна розмолоти грiхи.
Магазаник, скочивши на землю, зупиня? коней, вони, тягнучи воза, попаски
входять у вересень, прихиляються до його отави, до його цвiту, до його
подиху.
Колись давно такою вересневою годиною вiн спроваджував на хутiрець
свого батька. Той поволi - останнiм чумаком - iшов бiля вироблених
сумнооких волiв з дупластими рогами, що гучали в негоду. Цю худобину он
коли ще треба було продати рiзникам, та Миронов! жаль було ?? вiку, бо ж
вона старалась на хлiб. Старий, похитуючи сивою головою, прислухався до
тихо? мови надвечiр'я, до скрипу колiс, до скрипу повшнурованого на
обважнiлому возi домашнього скарбу i невесело радiв, що буде жити подалi
вiд сина та його хитрувань.
"I хай живе на вiдлюддi, - не буде щогодини прив'язувати очi до нього".
З свiжовибiлено?, що аж смiялася, оселi назустрiч ?м вибiгла розпашiла
вiд роботи i печi Василина; молодiсть i завзяття вчувалися у кожному ??
русi, а навколо тугого стану аж витанцьовувала картата спiдниця, i
витанцьовувала бiля не? молода, з жовтоокими зозулиними черевичками отава.
З голови удовицi зсунулась хустка, i тепер затанцювало пiдбите кучерями
волосся золото? i пiзньо? осенi.
Василина неприязно покосувала на Семена i весело застрекотала до
батька:
- От добре, що ви за сонця при?хали. Роз'ярмлюйте воли - та й до столу.
Я вже вам чумацьку вечерю зготувала...
Батьковi було кому зготувати i звичайну, i чумацьку вечерю, а тобi
тепер нiхто не зготу?, марудься сам бiля печi, як дiдько у попелi, товчи
безнастанно страх у сво?й ступi, що колись начебто розумною була. Та куди
подався той розум, погнавшись за лукавою копiйкою?.. Ранiше не раз вiн
пiдсмiювався чи насмiхався над тими, хто жив хлiбом насущним, трудами
праведними, рiзними, як йому здавалось, застарiлими чеснотами i не мав за
душею нi шеляга. I от, зрештою, що вийшло з того посмiху... Коли б тiльки
можна було повернути страчений час, коли б можна було повернути батька...
Василину, то, вважай, i не треба нiчого. А тепер - чи плисти, чи брести -
все одно берега рятунку нема.
Синьою-синьою чашею упав у глибiнь ставок, а в ньому розквiтають
по-весняному бiлi хмари. Iз очерету виплива? та сама качечка, i зав'юнився
тихий слiд за нею. А от який слiд iде за тобою? Як запiзно почина? людина
думати про це?..
З села, як з того свiту, глухо обiзвався дзвiн. Кого i для чого склика?
чи над ким журиться вiн? I хай журиться з тими, що в селi, а йому хочеться
побути на самотi а самим собою, iз ти; шею, iз останнiм сюрчанням коникiв.
Ось розпряже худобину, дiстане вудочку та й сяде на крихiтному човнику, до
якого навiть | дитинство пiдплива?. Вiд цi?? думки нiби полегшало
всерединi.
Ось уже сторч на водi ста? поплавок, а в очерети запливав качечка, а за
очеретами сюрчать i сюрчать коники, а з села, як : а того свiту,
виколиху?ться мiдь дзвона. Чого тобi, невгавуча? Заворушиться поплавок, i
пiшов, i пiшов, i пiшов по водi? Магазаник смикнув вудлище - i в повiтрi
щирим срiблом зблиснув уважистий краснопiр. А далi почалося щось
неймовiрно: тiльки закинеш немудру снасть, то й вже тягнеш чи коропця, чи
краснопера, чи плiть. Ох, i видався ж день! I вже не чути стало нi
сюрчання коникiв, нi мiдно? печалi, нi форкання коней, а тiльки посвист
лiщинового вудлища. - Пане старосто! Пане старосто! - захекано кричить
позаду полiцай Терешко.
Магазаник кида? на човник рибину, а потiм неохоче оберта?ться до
вiрного служаки.i - _Що там у тебе, пришелепок, горить?
- Пане старосто, ой пане старосто... - наче мiх, диха? Те решко i
п'ятiрнею розмазу? пiт на обличчi.
- Чого ти одним словом подавився? Говори щось!
- Пане старосто, горить ваша хата!
- Ти що?! - вiдразу торопi? Магазаник, кида? погляди то на Терешка, то
вдалину а ноги самi збираються бiгти i не можуть.
- ?й-богу, правду кажу.
- Яка ж хата? - не може зiрвати ноги з човна. - В лiсi чи в селi?
- У селi.
Господи! А там же пiд луткою в деревинi лежить його золото. I лише
тепер Магазаник зiскаку? з човна на берег, кида? погляд на село, де мiж
деревами вибива?ться дим.
- Хто ж це мiг зробити?
- Аби добро, а палiй знайдеться. - I несподiвано Терешко по-дурному
посмiхнувся: - Оце ж, коли бiг до вас, чув, що говорили старi баби. Хтось
iз них на сво? очi бачив, що з комина вашо? хати спочатку вибилась чорна
курява, а з не? на вогненному помелi вилетiла молода вiдьма, а вже потiм
загорiвся дах.
- Бiжiмо, Терешку!.. Хтось ряту? хату?
- Вважайте, нема нiкого, бо, не доведи господи, який тепер пiшов
народ...
Нiколи в життi Магазаник не бачив тако? пожежi. Палала ж хата, палав
прихатнiй горiх, але нiхто з людей, окрiм жандарма i трьох полiца?в, не
прибiг на пожежу. Отак на безлюддi й згорiла оселя, згорiли й тi
пiдвалини, що мали вистояти два вiки.
Довго, до само? ночi, Магазаник перегортав залiзяччям сво? попелище,
навiть пiдважив iз землi покалiчених, почорнiлих скiфських i половецьких
камен. Але скарбу так i не знайшов: чи хтось з полiца?в вихопив його, чи
стiк у вогнi золотою сльозою?..
XXV
Закiптюжений, знеможений, озлоблений, вiн iз пожарища самотньо йде на
подвiрок сусiдки Одарки, яка молодою повдовiла i всю свою нiжнiсть та
любов перенесла на чужих дiтей - вiдколи в селi дитячий садок, вiдтодi в
ньому висяюють i турбуються карi, в золотiй оправi очi вдови. А захворi? ж
яке мале, Одарка i дню?, i ночу? бiля нього, i що ?й тодi своя хата, свiй
невпораний город, коли треба полегшити чи?сь болi?
Доброту ?? немилосердий обкрадали нечестивцi, i не раз бу'вало, що на
весну вдова залишалася не тiльки без хлiба, а навiть без картоплi. То й що
з того?
- Безтолоч я, - погудить себе, сумно посмiхнеться та й знову до дiтей -
несе ?м i радiсть, i турботу, i оксамитний голос, що не тiльки "Люлi,
люлi" чи "Журавку" виводить. Як заспiва? Одарка, бувало, на якомусь
гуляннi "На добранiч та всiм на нiч" або "Там на горi в Поча?вi зоря ясна
стала", то старе й мале заслуха?ться. Але й вiдрiзати i поглядом, i словом
могла як бритвою, особливо деяким настирникам. Тодi в зiницi ??
заскакувала така циганська гострота, що й одчайдухам було непереливки.
Сватались до вдови добрi люди, та вона затялась бiльше не виходити
замiж, бо, мовляв, один раз людина народжу?ться, один раз ма? i кохати.
Любила вона - свiту не бачила, - i увесь свiт пригортався до не?, коли був
Петро Роздольський. А не стало Петра, залишилась вiрною його пам'ятi.
"Якого дивацтва не бува? в жiнок: одна весь вiк вiрна мертвому, а друга
- весь вiк дурить живого", - чортi-що прокида?ться в задурманенiй чадом
головi Магазаника. Пiдiйшовши до зморшкувато? вдовино? хати, вiн кiлька
разiв клямцнув клямкою.
Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала по хатi, скрипнула
дверима i перелякано обiзвалася з сiней:
- Хто там?
- Твiй сусiда. Вiдчини, Одарко, - стомлено попрохав Магазаник.
- Пан староста? - вже подив i насмiшка сходяться в ?? голосi. - Чого
вам уночi?
- Вiдчиниш, тодi скажу.
Вдова вiдсунула засув, вiдчинила дверi й стала на порозi. Вiд
розплетених кiс повiяло теплим сном чи снодiйним зiллям. I хоч у теменi не
було видно Одарчиних очей, та вiн все одно бачив ?? Дугастi брови
чарiвницi. Таки Даремно линяють вони.
- Смiлива ж ти. Видко, не ма?ш страху в душi i нiкого не хова?ш у себе.
- А ви, пано старосто, до мене на вивiдний прийшли? - глузливо запитала
вдова. Да й оксамити випали з ?? голосу. - Чого вам?
- Оце ж палi? спалили мою хату, - почав так говорити, начебто Одарка
нiчого не знала про пожежу.
- Вогонь знаходить сво? мiсце, - загадково сказала вдова. - То чого
вам?
- Хiба не догаду?шся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подiтися тепер?
Одарка жахнулась:
- Що ви, пане старосто, говорите! Хiба ж можна вам залишитись у мене?
Магазаник ледь стримав лють:
- Чого ж не можна? Пожалi?ш свого топчана? Вже лiжка не прошу.
- А ви подумали, яка про мене завтра неслава пiде?
- Одарко, ми ж сусiдимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?
- Одраау ж знайдуться такi песиголовцi. Бо що перед алим райком жiноча
честь? Iдiть, пане старосто.
Магазавик розумi?, чого цура?ться його Одарка, одначе ще пита? ??:
- То нiяк не пустиш на ночiвлю?
- До кiнця свого вiку! I староста спалахнув:
- А я, зачумана, комусь пiдкорочу i вiк, i язик, стонадцять болячок
тобi!
- Болячки залюбки можуть повискакувати i на тому, хто розкида?ться
нами, - вiдказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула
дверима, грюкнула засувом, i вже ?? кроки загули в хатi.
"Пожди, вiдьмо! Завтра дочека?шся вiд мене плати! Iншо? заспiва?ш, як
поженем твою коровицю в крайс, - лютуючи, вiй завулком виходить на вулицю,
омина? сво? пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, i
не знав, до кого постукати, бо мало вiн мав приязнi до людей, не мали й
вовв до нього. От хiба що зайти до дiда Гордiя? Той, душа згiдлива, кого
треба, кого й не треба прихистить, навiть цигана ярмаркового.
Старий, не допитуючись, хто стукав, швидковiдчиняв дверi, бiлiючи
полотняними шатами, став на порiг. - О, це ти, пане старосто? В Магазаника
прокинулась пiдозра:
- А ви, дiду, когось ждали? Старий зiтхнув:
- Ждав i не ждав, пане старосто. Магазаник не витримав:
- Дiду, який я вам пан староста?
- Як i всiм, - понуро вiдповiв старий.
- А кого ви ждали?
- Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборi з виснаги доходить.
То жiнка пiшла туди викупляти його, може, й донесе вiн додому душу. А ти ж
з якого дива ночей недосипа?ш?
Магазаник вiдчув у голосi старого приховане глузування.
- Прийшов до вас досипляти нiч.
- Це ж як? - насторожився дiд.
- Просто, бо менi тепер нема де переночувати. Приймете?
- Нi, не прийму, пане старосто, - рiшуче сказав старий.
- Чому ж?!
- Бо, пробач, нема де. У нас одне лiжко сто?ть для старо?, топчанчик
для мене, а тебе ж на долiвцi, ще й на залежанiй соломi, не покладеш, бо
ти - пан.
- Я можу й на пiдлозi. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном...
- Еге, а що потiм тво? начальство скаже? Нащо менi на цьому ? м?датися
з ним? Iди вже до когось iншого.
- _Я пiду, але завтра ви прийдете до мене в управу, - насочилось
погрозою кожне слово. - А не прийдете - пiд боки приведуть.
I на це зовсiм негадано Гордiй попрохав:
- Скинь, Семене, чобота.
- Це ж для чого? - витрiщився Магазаник.
- Як скинеш чоботи, я гляну, що в них ма?ш: ступнi чи ранцi.
Вiйнувши полотняними шатами, старий зникав в сiнях, а Магазаник ще
якусь хвилину сто?ть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тiлi, а
мiж ними по-котячи скрада?ться переляк. Що ж воно сталося за цi днi?..
Вiн добре зна?: село ще й досi не отямилося вiд страху. Знiчене,
приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усiх i всього, i,
здавалося, кожен жив у ньому сам по собi. напевне, так i треба фашисту:
жорстокiстю i страхом загнати кожного у власне дупло, щоб не ро?лось
громадське. Хiба ж не пам'ята?, як люди вибирали його старостою? Мовчки,
без жодного слова, наче то були тiнi, а не люди. А от виказав вiн Човняра
- й тiнi почали оживати. Виходить, i страх ма? сво? межi i свiй живець.
Магазаник поволi шкопиртае з Гордiввого подвiр'я на вулицю, Вiн знову
пiдходить до пожарища, б'? чоботом ненависних камен, потiм пiдворушу?
головешки i негадане чу?, як щось дзенькнуло. Господи, невже це озвалося
його золото? Зiгнувшись, вiн запускав руку в попелище, та знаходить не
золото, а обгорiлий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому!
Вiд пожарища вiн поволi йде до сво?? дубово?, в зруб складено? комори.
Тут бiля порога стоять свiжi, ще не ошинованi колеса, а пiд острiшками
сушаться вiнки добiрно? кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною. Мамалиги
вже з не? не звариш. При згадцi про мамалигу йому вiдразу захотiлося ?сти.
Вiн вiдмика? колодку i входить у маснуватий настiй закомiрка, бо, крiм
жита-пшеницi, тут зберiга?ться свiже насiння коноплi, маку, льону i сто?ть
кiлька обплетених лозою бутлiв з олi?ю.
Колись, ще парубком, вiн мав у цiй коморi вечоровi розкошування. Тодi
тут пахли дiвочi коси, а з них опадали квiти пiдснiжника, ромашки,
чорнобривцiв, - то вже яка пора стояла надворi. Гай-гай! Давно вже
вивiтрився дух тих пiдснiжникiв, тi?? ромашки, чорнобривцiв, а зараз чути
маснуватий настiй олi?, що пiде на продаж.
Може, знову, як колись, переночувати тут i хоч у снах зайти у
позаколишнiй час? А хтось защiбне комору i пiдпалить тебе i твiй запасець.
На пам'ять недоречно приходять напiвзабутi слова: "Й нема? злому на всiй
землi безконечнiй веселого дому". Ох, ця лiтература i всi ?? сантименти!
Хiба ж не злi порядкують зараз у всьому свiтi? Еге ж, коли ти ма?ш пустку
в душi, тодi вся земля ста? пустелею.
Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув ?? i
городом подався до шевця-шкапогриза Максима Калюжного, який нiколи не
вилазив iз боргiв. Як притиснеш його, то пiдтюпцем бiжить iз хати в хату
за свiжою позичкою, щоб вiддати задавнену. I досi Максим винен йому триста
карбованцiв за телицю, яку взяв у заставпщну. Але хiба вчорашнi триста
карбованцiв порiвня?ш iз сьогоднiшнiми?
Ще з двору Магазаник чу? в хатi Калюжного притишений гомiн. Вiн
обережно скрада?ться до вiконця хатньо? комiрчини, крiзь нього чу? рiзнi
голоси, повiв диму i горiлки. Так i в: дурний та нужденний Калюжний жене
житнiвку, на яку вже чату? цiла капела.
- Будьмо, люди добрi, - тремтить при?мний тенорок Максима. - Хоч i
тепла вона, але щира.
- Заб'?ш нею памороки, то все менше тиснуть...
- Пийте, куме, без полiтики, бо полiтика - пропаще дiло.
- Яка ж це полiтика? От сказав один дядько при нiмцевi, думаючи, що вiн
не зна? по-нашому: "ох i тиснуть так тиснуть!"
А нiмець i визвiрився на нього:
- Хто тебе тисне? Нова влада?
- Нi, новi чоботи, - вiдповiв дядько.
- Так ти ж босий!
- Того i босий, що тиснуть, - завчасу спохватився дядько.
- Га-га-га.
- Ось вип'?мо, люди, як на святвечiр, за тих, хто в дорозi. Нехай
легенько згада?ться ?м.
- Господи, коли тiльки повернуться вони?! - невимовною тугою забринiв
жiночий з сльозою голос.
- Не треба, жiнко. Плачем лихо не вiдплачеш. Дзенькнули чарки, i тиша
надовго вгнiздилась у комiрчинi: видно, кожен думав про сво?х синiв.
Магазаник пiдiйшов до дверей, постукав раз, вдруге, втрет?, i тiльки тодi
з комiрчини затремтiв тенорок Максима:
- Це ж хто так пiзно?
- Я, Максиме.
- Хто "я"?
- Семен Магазаник. Уже не пiзна?ш?
- Тепер i рiдного батька можна не впiзнати. Що вам?
- Отак i будемо перемовлятись через дверi?
Максим зiтхнув, щось тихцем кинув у комiрчину й почав вiдчиняти дверi.
Ось вiн i став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знiчений.
- Не думалося й не гадалося, щоб до мене так пiзно сам пан староста
завiтав.
- Чого ж не прийти до гарно? людини? Як воно тобi ведеться?
- Та... - не знав, що вiдповiсти, чоловiк.
- Ну, а капа? добре?
- Ви ж звiдки зна?те? - ще бiльше нiяковi? Максим. - Напевне, полiцай
Терешко пронюхав. Вiн, бiсова душа, чогось в'?да?ться i в'?да?ться на
мене. Може, i ви мою гiрчавiнь хильнете?
- Спасибi, спробую твого добра. А я прийшов до тебе переночувати.
- Переночувати?! - аж витрiщився чоловiк. - Як же це?
- Отак, як чу?ш, бо вже не маю хати. Знайдеться в тебе якийсь топчан?
- Я, пане старосто, i не проти, та до мене саме рiднi на?хало, по чарцi
добрiй випили i теж ночувати лаштуються, - вочевидячки бреше Максим i
навiть не за?кнеться.
- Загордився ти, загордився.
- Таке вигада?те. А ночiвлю пошукайте деiнде, бо таке дiло з рiднею
вийшло.
- I де ти порадиш пошукати цю ночiвлю?, - ледве стриму? злiсть
Магазаник.
- Де? Та хоча б у Терешка. В нього мiсця багато, бо навiть жiнка втекла
вiд нього, i гвинтiвка при собi. Та й ви вже наче ма?те родичання з ним
при новiй владi.
- Я тобi, голоп'ятнику, згадаю i ночiвлю, i рiдню, та так згадаю, що ти
й дiтям закажеш глузувати. А поки що вранцi принеси свiй борг. Тiльки
вранцi, бо вдень буде пiзно! Чу?ш?
- Не оглух ще! - так найоржився чоловiк, нiби хтось пiдмiнив його. - Не
оглух! - i зачинив дверi.
Отакого дочекатися вiд якогось злиденника! I знову Магазацик iде
мертвими вулицями i городами, з яких пророста? осiнь. Проходячи повз
дзвiницю, вiн почув, як скрипнули од вiтру ?? кiсточки, як тихою скаргою
на когось озвалися дзвони, i вдруге подумав про подзвiння над собою.
Позаду загупали кроки - хтось наздоганяв його. Магазаник притиснувся до
чийогось, заплетеного огудинням, тину, вихопив пiстоля.
- Пане старосто, це я, - захекано задеренчав Максим.
- Чого тобi?
- Ось вам боргi - I зневажливо простягнув руку, в якiй стискав
кiльканадцять папiрцiв.
- Де так скоро нашкрiб грошей? - здивувався i навiть розгубився
Магазаник.
- Люди по кругу скинули в шапку, тобто рiдня моя. Магазаник сердито
засову? грошi в кишеню й мовчки прямув в темряву.
Пiдпилий, за?жений, Терешко, що саме розкошував бiля поросятини,
насправдi стрiча? Магазаника наче рiдню, тiльки диву?ться, чому пан
староста не пiшов ночувати до Одарки.
- Не впустила.
- Не впустила?! - вибалушив очi_ Терешко. - Вас i не впустила?
- Ще й норов показала. Завтра треба ?? корову забрати на податки.
- Вранцi я вiзьмуся за не?, анахтемську! Я ?й пришию i прилатаю!
Задешево не вiдкупиться вона, - веселiша? Терешко, який чогось мав
зазубень на вдову, та й ставить на стiл сулiю з самоговом, рiже свiжу
почеревину, хлiб, сам на припiчку смажить я?чню i все журиться, що не
напали на слiд палiя. - Я б iз нього живого свiжину паював. Пiдiймаю чарку
за те, щоб втихомирилися усi -вашi болi.
- А ти не забагато цього питва зничтожа?ш?
- При нашому дiлi iнакше не можна, - втупив око в чарку, - То ти йдеш у
гостину, то сам гостей стрiча?ш, то на партизанiв полю?ш, то допиту?ш
якогось типа до пiвсмертi. А що ж за допит без горiлки? I чиюсь кров треба
залити горiлкою, щоб не стояла в очах...
Вранцi Магазаник прокинувся вiд нестерпно? сверблячки. Закасавши
рукава, вiн побачив на руках розсхп червових бугорцiв.
- Почесуха, - одразу визначив Терешко. - Видать, на нервовому грунтi.
Начуха?тесь тепер у свою волю.
- А чим ?? можна лiкувати?
- Лiкiв багато, тiльки толку мало, - i знову почав ставити на стiл
сулiю, чарки та полумиски з салом, огiрками i капустою. - Пробачте, що в
мене по-простому, нiяких сластьонiв нема, бо жiнка сказилась i втекла до
батькiв, не хоче з полiца?м жити. Ще й вона, дурепа, в полiтику лiзе. От i
кручусь самотинцем. Ви ж i на обiд приходьте. Я з громадського
господарства приволочу поросюка, то й поласу?мо свiжиною. - Жвакаючи,
Терешко придивля?ться не так до старости, як до пiйла.
Не встигли хильнути по другiй, як на ганку загупали кроки, потiм
вiдчинилися дверi i до хати ввiйшов похмурий, з десятизарядкою на плечi,
полiцай. Магазаник, не вiрячи собi, пiдвiвся i не то скрикнув, не то
застогнав:
- Стьопочка! Перед ним стояв його син, облиша?ний вiтрами, злий i
постарiлий. На ши? в нього ятрився шрам.
- Сам сво?ю парсуною дотьопався до вас, - невесело заграв млинками вiй
Стьопочка. - Так ми, тату, стали погорiльцями?
- Бiда! - зiтхнув Магазавик, обняв сина, посадив за стiл. - Бачиш, у
чужих людей уже ночую.
- I не знайшли палi?в?
- Нi.
- Сьогоднi ж перетрусимо все село, як вiхоть соломи, i в когось загра?
шкiра, наче бубон, - похижiшав вид Стьопочки.
- Що вiрно, то вiрно, - запопадливо погодився Терешко. - То я й пiшов
органiзовувати нашу брашку.
Коли Терешко вийшов, Стьопочка насторожено поглянув на батька:
- Окрiм хатнього добра, в нас нiчого не пропало?
- Аби ж то... - перейшов на шепiт Магазаник. - Все золото загинуло.
- Усе! - аж похолонув Стьопочка. - I те, що бiля борсукiв закопали?
- I те... - похилив голову на руки, вдаючи розпач i водночас думаючи,
який у нього пронозуватий син: таки вистежив один сховок.
- Тату, виходить, ви не порозтикували золото по рiзних сховках?
- Був порозтикував, а потiм зiбрав до хати. Краще б i я з ним згорiв.
Це ж усе життя збирав тобi копiйчину.
- Не треба так побиватися, - вiрить, а бiльше не вiрить батьковi, бо
зна?, який вiн хитрун i скупиндя - завжди ховався вiд нього iз спадком. -
Ви ж добре переворушили попелище?
- Цiлий день, до само? ночi, длубався.
- Подлубаюсь i я. А потiм, тату, треба знову стягуватися на золото, бо
при всiх владах воно - капiтал.
- Як же ти дума?ш стягуватися?
- Способи знайдуться, поки ми при владi, i вообче. "Стьопочка при
владi", - з цiкавiстю i вже iнакше глянув на сина, який саме напаковував
рота ?жею i працював щелепами, як жорнами. Щось нове, нетерпляче,
пожадливе з'явилося на його обличчi, а рiдкувата синька очей похижiшала.
Та хто не хижiша? з тих, що хочуть розживитися на золото?"
- А як ти, сину, в полiцiю втеребився?
- Тiкав од диму, а упав у полум'я, - зневажливо махнув рукою Стьопочка,
та згодом додав: - I, думаю, правильно зробив, а то самого б полiцiя
тягала, як колишнього активiста. Коли приймали на нову службу, сказав,
скiльки сотворив бомаг у тридцять сьомому роцi.
Магазаник скривився: був у Стьопочки не розум, а розумець, розумець i
залишився.
- От цього й не треба було говорити: що народилось у темрявi, хай i
гине в темрявi.
- Не бiйтеся, тату: треба ж доказати сво? заслуги перед новою владою.
Нiмцi таке люблять. Та й ви пiшли в старостат,
- А що в тебе на ши?? Стьопочка одразу нажабився.
- Це маю пам'ятного вiд Бондаренка, уже, хвалити бога, присохло. Ще
десь зустрiнемось iз ним.
Коли Магазаники вийшли на Терешкова подвiр'я, до них кинулась
розтривожена Одарка.
- Пане старосто, у мене полiца? корову забрали.
- Отако?! Чого ж вони в тебе забрали корову? - вда?, що нiчого не зна?.
- За несплаченi поставки. Магазаник безпорадно розвiв руками.
- Тодi нiчим пособити не можу.
- Але ж ще нi в кого не брали.
- З когось, Одарко, треба починати, хоча б для науки, бо нiмецька
власть - дiло сурйозне.
- То я виконаю сво?. Заберiть теля-назимка.
- Про це треба було ранiше думати, - i виходить на вулицю, вiдмахуючись
рукою вiд жiнки.
Стьопочка, зупинившись, притриму? вдову бiля хвiртки, злодiйкувато
озира?ться, пiдморгу? i повчально говорить:
- Хоч богу плачся, а й вiн зна?, що сльози - вода. Оце спожива?ш за
сво? гордування. Тепер головне: гнися, то не зломишся, i вообче. А щоб
полегшало тобi, зараз же крутнись, як попiвна замiж, з податками та ще
батьковi якусь хаианку принеси. Ось тодi й будеш ?сти молочко. - Вiн
заспокiйливо кладе п'ятiрню на блузку жiнки, та б'? його, сичить:
"Жеребило". Але полiцай, не сердячись, гигика?, безсоромно обмацу? жiнку
хтивими очима.
- Чого, тумануватий, вирячився? - одразу шаленi? Одарка, шаленi? ??
гострий циганський погляд. - На якусь свою захвойданку чи фiндюрку
витрiщуй буркала!
- Не будь, Одарко, такою коверзухою, у вiйну i на жiночу красу пiдупали
цiни. А ти, коли подумати, не надiвочилась, i вообче...
- Паскудник! Який батько, такий i син: повiсь на гiлляцi - один одного
не переважить, i
I враз на рiдку синьку Стьопоччиних баньок наповзла сизiсть злостi...
- Замовчи, горласта! - Вiн вiдступив, зiрвав з плеча гвинтiвку.
Одарка скрикнула, вiдхилилась до ворiт. Пролунав пострiл. На
придорожнiй вербi скреконула сорока i, гублячи пiр'я, почала падати на
землю.
- Оце запам'ятай: перший раз б'ю по скрекотливiй, а другий - по
горластiй! - вовкувате глипнув на жiнку, повернувся, хряпнув хвiрткою i
подався наздоганяти батька, який бачив i залицяння, i гнiв сина.
"Стьопочка при владi..."
XXVI
Коли сам Гiтлер обiзвав всемогутнього i всевладного Германа Герiнга
свинею, то чого жандармський обер-вфрейтор Ганс Шпекман ма? церемонитися
iз тубiльцями-полiцаями, якi так i норовлять замiсть служби щось поцупити
або надудлитись самогону? Тому полiца? тiльки й чують вiд нього: "швайне"
i ще раз "щвайне", а iнодi й перекручений матюк, який у них викликав но
страх, а щирий регiт. За повсякчасне "швайне" полiца? прозвали Шдекмана
Кнорусом, у цьому, може, й була якась рацiя, бо, лютуючи, обер-?фрейтор
запiнювався, наче вищезгаданий екземпляр парнокопитих.
Невiдомо чому обер-?фрейтор у ввiреному йому селi i досi тримав
полiцайську сторожу пiд банею дзвiницi. Чого вiн бо?ться, коли нiмцi, як
запевня? радiо, вже пiдiйшли до Москви? Полiцаям на дзвiницi нудно до
нестями, бо нема з ким перемовитися словом, нема де розiм'яти костi, не
можна в дурня згуляти, нi чарки випити, щоб не нахапатися вiд
обер-вфрейтора "гумiв". ?дина розвага - насiння. Тому на довколишнiх
городах i поскручуванi голови мало не в усiх соняшникiв. Коли ж якась
господиня зчиня? галас, ?? вiдразу заспокоюють Терешковим словом:
- Нема чого жалiти соняшникiв, краще дурну голову жалiй, бо вона в тебе
поки одна.
Господиня щось гарикне - i мерщiй до хати.
Ось i зараз стовбичать два бевзи на опасаннi дзвiницi i в руках
тримають не зброю, а голови соняшникiв. Вулицею проходить молодиця, i
полiцай полiцая штурха? лiктем пiд бiк i
- Подивись, Калiстрате, якi ноженята?
- Оце, Мусiю, звиняй, тiльки й нашого, що подивишся на чужi нож.енята,
- зiтха? гусакуватий Калiстрат.
- Та чого так мало?
- А хiба ж тепер хоч одна дiвчина хоче постояти з нами?
- Таки нi, - погоджу?ться Калiстрат. - Були ми колись для них
парубками, а стали головорiзами. I що ма?м за це? "Гуми" i "швайне" вiд
обер-вфрейтора. I чого ми пiшли в полiца? свiй хлiб шукати? О, зда?ться,
несуть чорти обера?
Полiца? хватопеком кидають прямо на землю голови соняшникiв, хапаються
за зброю i стають з нею бiля вiкна, придивляючись до вулицi, по якiй,
поблискуючи пiвмiсяцем бляхи, на триколiсному мотоциклi мчить з
перекладачем обер-?фрейтор. Ось вiн поверта? свою чортопхайку на цвинтар,
зупиняв бiля дверей дзвiницi i пересохлими схiдцями гупа? до полiца?в, за
ним обережно плига? жовторотий, з кишкуватою ши?ю перекладач Ксянда, що
десь навчився цвенькати по-нiмецьки i так густо парфумити свое прилизане
волосся, що навiть полiца? чманiють од нього.
- Гутен таг! - висану? обер-сфрейтор, зiйшовши на горiшню сходинку, i
вирiвню? свою бляху, з яко? намарно намага?ться злетiти втиснутий орел.
- Вам обер-?фрейтор каже "добрий день", - дiдько звав, для чого
переклада? нудисвiт Ксянда, i широко розставляв цiвки нiг, щоб бути схожим
на свого зверхника.
Полiца? по-?фрейторськи гвинтiвками вiтають насурмонене начальство, i
воно залиша?ться задоволеним, щось говорить Ксявдi, а той одразу ж
по-горобиному цвiрiнчить:
- Пан обер-?фрейтор пита?, чи не було чогось гiдного уваги на вашому
посту?
- Нiчого такого, звиняйте, не було на нашому високому посту, -
вiдповiда? Калiстрат, - а от на землi дядьки, звиняйте, не хотять iти на
роботу.
Ксянда переклада?, обер-?фрейтор невдоволено морщиться, ледь перекида?
слова через вiдвислу губу.
- Хай крайсляндвiрт менше сидить у сво?му кабiнетi та менше цiкавиться
картинами.
Цих слiв Ксянда не перекладав полiцаям, а лише хвацьке поправля?
нiмецького нiдгонистого картуза. От аби ще срiбнi позументи до нього, то й
Ксянда зiйшов би за начальство, бо ж усе вбрання в нього ненаське i навiть
кобуру носить ва запалому животi, як пан обер-?фрейтор. Обер-вфрейтор
пiдходить до вiкна, ще ширше розставля? вгодованi ноги, а до вiчно
невдоволеиих очей притуля? масивний бiнокль. До нього наближаються
безмежнi поля оцих скiфiв, якi мають скоритися рейху. А потiм усiх ?х
треба ставити пiдряд - i одному рубати голову, а другого залишати живим,
бо iнакше з них не викорчу?ш бiльшовизм. Що таке бiльшовизм, Ганс Шпекман
не дуже розумi?, але зна?, що населення бiльшовицько? кра?ни треба
переполовинити, навiть оцих полiца?в варто стрiляти через одного, щоб
решта вiрно служила.
Друге вiкно наблизило лiс, але обер-?фрейтор недовго дивився ва нього,
бо нещодавно ледве винiс голову з тiв? проклято? мiсцини. Через не? три
днi на живiт хворiв, i мимоволi торкнувся рукою ременя, який не давав волi
животу.
А а третього вiкна побачив болото, куди ще треба по?хати битм качок.
Минулого разу вiн цiлу коляску настрiляв ?х, довелося I?сяндi пiшки iти до
крайсу. I враз обер-?фрейтор занепоко?вся, повторюючи те саме слово:
- Мiколка! Мiколка! - I передав бiнокль Калiстрату.
Той приклав його до очей, покрутив колiщата, здивувався:
- Справдi, Океании Микола.
- Чого вiн там знову ходить? - починав гнiватись обер?фрейтор.
Ксянда переклада?, а Калiстрат бурмоче i
- Напевне, звиняйте, корову пасе.
- Корову? Корову! - перекривляв обер-вфрейтор. - Свинi ви? Я i на
полюваннi бачив його з повною торбиною, i тепер з повною. Що там може
бути?
- Звиняйте, напевно, харчi, - розводить Калiстрат клешнястими руками.
- Цих харчiв на десять чоловiк вистачить. Вiн, свинi, напевне,
партизанам ?сти носить.
- ?аволови! - i собi лайнув полiца?в Ксянда.
- Зараз же ?дьмо до нього! Доганяйте нас кiньми! - Обер?фрейтор аж
загуркотiв по сходах, а за ним нiяк не мiг угнатися миршавий Ксянда.
Курними дорогами вони до?хали до татарського броду, поромом перебрались
на той бiк, а потiм лугами i мочарищем добились до кра?чка болота. Далi
?хати було небезпечно. Скочивши на землю, почали пильно оглядати гиблу
мiсцину, але Микола наче крiзь землю провалився. Пiд'?хали на конях i
полiца?. Вони теж не побачили хлопчака.
- Де ж його корова?! - в'?в ?х обер-?фрейтор. - Свинi ви, п'янi свинi i
ще раз свинi! Ось тут будемо чекати його хоч тиждень. Мае ж вiн знову
вийти з болота?
- Звиняйте, мабуть, вийде, - глибокодумно прорiк Калiстрат. - А коли
попаде в прогнiй, то не вийде.
Замаскувавши мотоцикла пiд кущем вовчо? ягоди, обер-ефрейгор вибрався
на сухiше мiсце i наказав полiцаям принести йому осоки з самотньо?
копички, а кебетний Ксянда здогадався вмоститися на самiй копичцi: тут вiн
не прогавить хлопчака, якщо тiльки з'явиться той. I не прогавив: десь
години через двi на болотi з'явилася постать Миколки. Хлопчик обережно
петляв мiж кущами вiльхи, крушини i заростями болотяно? трави. Ксянда
задоволене хихикнув, бо ж вiн, а не полiца? перший побачив хлопчика, ще й
помiтив, що у того тепер порожня торба. Де ж вiн подiв харчi? Невже,
справдi, тут ? партизани? Ксянда ще раз хихикнув, на пiдсохлому огузку
ковзнувся з копицi, лiг животом на землю i поповз до свого начальства, вiд
якого теж не раз схоплював "швайне". Вiн так звик до цього слова, що йому
тепер i свиня стала здаватися благородною твариною.
- Пане обер-?фрейтор, злочинець iде прямiсiнько у вашi руки, - тицьнув
пальцем вперед I витягнув з кобура пiстоля, яким справно насобачився
володiти.
Обер-?фрейтор пiдвiвся, побачив Миколу i впав на вемлю, вхопившись
руками за автомат. Потiм Ксянда передав наказ жандарма полiцаям, i тi
поповзли травою, щоб вiдрiзати Миколцi шля? вiдступу.
А хлопча в цей час, дивлячись пiд ноги, i не помiчав, яка небезпека
чигав на нього. Ось уже закiнчилось гибло мiсце. Миколка посмiхнувся,
рукавом витер чоло, скинув картузика, вивiльненi кучерi сонячно
заворушились пiд сонцем. I в цей час бiля нього, наче з-пiд землi, виросли
забрьоханi, розсмиканi полiца?.
- Руки вгору!
Миколка зойкнув, шарпнувся назад, у болото, але було пiзно:
за мить вiн птахом забився в дужих руках полiца?в, а до нього уже гупав
обер-?фрейтор i Ксянда з пiстолетом у руцi. Мiцно тримаючи хлопчака за
плечi, полiца? поставили його перед обер-?фрейтором. Наперед, ховаючи
пiстоля в кобуру, виступив Ксянда. В запроданця вiд радостi тремтiли
нiздрi i химернi губи - одна навiки пiдскочила до самого носа, а друга,
нагнiвавшись, вивернулась донизу. Вiн витрiщився на Миколку точнiсiнько
так, як обер-вфрейтор вирячувався на полiца?в.
- Куди ходив? Кажи саму правду! Ми все зна?мо, - i наступив черевиком
Миколцi на пальцi, бо треба зразу вичавлювати зiзнання.
Хлопчак не по-дитячому подивився на прислужника, не подитячому i
вiдповiв:
- Чого ж говорити, коли ви все зна?те? Не топчiть, дядьку, ногу, бо й
ваша не вiчна.
- Гунцвот! - зразу обурився й почервонiв Ксянда. - Як ти, мерзотнику,
аi старшими розмовля?ш?! Де був?!
- На болотi.
- А кому ?сти носив? Партизанам?
- А хiба партизани в болотах сидять? Вони в лiсi орудують.
Ксянда переклав слова Миколки обер-?фрейтору. Той посатанiв i вдарив
хлопця по щоцi. З куточка уст Миколки потекла кров.
- Кажи, де партизани?
I дитина зневажливо глянула на свого ката:
- Я нiчого не знаю.
Обер-?фрейтор ще раз ударив Миколку в обличчя, а потiм закричав до
полiца?в:
- На дзвiницю, свинi!
Тягнучи Миколку за руки, вiн метнувся до мотоцикла, впхнув хлопця в
коляску, а потiм туди забрався Ксянда, намертво охопивши Миколку руками.
Обер-?фрейтор одразу погнав до татарського броду мотоцикла, а за ним на
конях помчали полiца?.
У присiлку Миколку з жандармами i Ксяндою побачила тiтка Олена i
вклякла бiля плота.
- Тiточко, скажiть мамi, що мене .спiймали на болотi! - гукнув хлопчак.
Ксянда вдарив його i затулив рота руками, що теж нестерпно пахли
детпепими парфумами...
Над селом забемкав великий дзвiн, а вулицями забiгали полiца?,
скликаючи людей на сход. Коли цвинтар забили чоловiки i жiнки, на опасання
дзвiницi, тримаючи пошарпаного, закривавленого Миколку, вийшли Ксянда i
обер-?фрейтор, за ними з дверей виглядали принишклi Калiстрат i Мусiй.
Жандарм хусточкою витер долоню i викинув з розлючено? пащеки якiсь слова,
з яких люди зрозумiли тiльки одне: "швайне".
Ксянда почав перекладати, зменшивши кiлькiсть свиней.
- Панове хлiбороби, сьогоднi наш обер-?фрейтор спiймав на болотi
злочинця, який ма? зв'язок з партизанами, але не хоче в цьому зiзнатися,
хоч як ми не допитували його i на болотi, i ось осьдечки, на дзвiницi бiля
святих дзвонiв. Тому зверта?мось до вас: скажiть, де переховуються
партизани. Якщо не скажете, обер?фрейтор сам скине злочинця з дзвiницi, а
вже внизу i кiсток його нiхто не позбирав. Рiшенець пана обер-?фрейтора
твердий i остаточний.
Натовп здригнувся, заплакали, заголосили жiнки, а жандарм ще щось
гаркнув i глянув на годинника.
- Наш вельмишановний обер-?фрейтор сказав, що вiн чекатиме рiвно десять
хвилин. Люди, не легковажте, - рятуйте хлопчака, бо воно мале-дурне. Мати
його, значить, Оксана Артеменко, тутечки ??
У натовпi сплеснув зойк.
- Я скажу!
Люди розступились, даючи дорогу побiлiлiй мов снiг Оксанi.
- Мамо!.. - закричав Миколка, кидаючись до поруччя опасання, та Ксянда
шарпнув його до себе i обома руками зчавив хлопцевi обличчя.
Наче причинна, бiгла й падала на схiдцях дзвiницi Оксана. День
вихлюпнувся з ?? очей, на них налягали й налягали тiнi, вона все
наштовхувалася то на стiни дзвiницi, то на бильця поручнiв. Знеможена,
пiднялась до дзвонiв, пiдняла на них осмерклi очi i побачила того дзвона,
що колись нагадував ?й дiда Корнiя. Нема вже дiда, нема Ярослава, уже i ??
година прийшла.
- Яка красива жiнка! - вдивувався обер-?фрейтор, навiть трохи
виструнчився, щось прикинув собi i знов почав хустинкою витирати руки, якi
щемiли пiсля катування Миколки.
- Таку тепер можна i в крайс вiдправити, - догiдливе i масно
посмiхнувся жаб`ячим ротом Ксянда.
Заточуючись, Оксана пiдiйшла до Миколки, схопила його, пригорнула до
себе, i дитина вiдчула все материне горе, бiль, любов, розпач i нiби
забула про себе. ;
- Не треба, мами, не греба! Мовчiть, мамо, ви ж такi ладнi в мене, -
уткнувся в ?? груди i заплакав.
- Ой дитино моя, хоч ти не добивай мене. Хай цi уб'ють. Прощавай, сину,
- опустила голову на його кучерi. - Бiжи додому, бiжи до тата, бо iнакше
не можна... - Вона штовхнула сина до схiдцiв, i вiн погуркотiв униз.
Обер-вфрейтор шарпнувся за Миколкою, та передумав, прогинаючи дошки
дзвiницi, пiдiйшов до жiнки i запитав:
- Я зрозумiв, що панi нам покаже, де партизани?
- Гер обер-?фрейтор пита?ться, чи ти покажеш мiсце, де переховуються
партизани?
Оксана в нестямi пiдняла голову, погляд ?? шукав i не знаходить
Микодку.
- Чу?ш, що говорить гер, обер-?фрейгор?
- Чого тобi, покручений? - з болем запитала одними устами. Ксянда
спалахнув, та стримав себе:
- Питаються, чи покажеш партизанське мiсце.
- Мушу показати.
- Багато ?х там? - стрепенувся покручений.
- Дво?, i тi пораненi.
- Чого ж ти ранiше про це не сказала полiцаям? Ксяида переклав
обер-?фрейтору, той швидко заджеркотiв, показав пальцем на отвiр, з якого
починались схiдцi.
- Веди!
- Веди! - повторив Ксянда.
Оксана витерла сльози, пiдiйшла до поручнiв i, тримаючись ?х i падаючи
на них, почала спускатись вниз. За нею гупав i гриз цвяхованими
чоботиськами пересохлi сходини обер-?фрейтор, далi клешняв Ксянда, а за
ним посмутнiлi полiца?. Стара дзвiниця здригалась од ?хнiх крокiв i
потрiскувала крихким деревом, а глибинних засiкiв ?? пахло задавненим
воском i зерном, як i тодi, коли був живий Ярослав...
I двi ночi, як два крила, налетiли, огорнули Оксану: перша вiч -
зустрiчi, а друга - прощання... Чи й життя наше - це зустрiчi i
прощання?..
На човнику принесли його в ту страшну нiч, а тепер прийшов страшний
день, вганяючи ?? в дерево дзвiницi, а далi - в сухий причовганий грунт
цвинтаря. Людськi очi скинулись на жiнку, йшли за нею, а ?й хотiлося
упасти на землю, заголосити, заплакати на увесь свiт. Та що нашi сльози в
годину прощання?..
Спаленi уста самi прошепотiли: "Дiточки мо?, дiти", - а очi шукали
Миколку, Стаха, хоча вже й не бачили нiкого. Тiльки шумом озвалися ?й
цвинтарнi дерева, що виростають з людей...
Дiйшовши до болота, Оксана оглянулась на присiлок, на село i нiчого,
крiм дзвiницi, не побачила. Обер-?фрейтор наказав ?й iти попереду, сам з
автоматом у руках ступав за нею, далi дрiботiв Ксянда, а позаду неохоче
плентались полiца?, бо хiба ?х не спитають колись: за ким вони полювали?
- Там же тiльки пораненi. Нащо вони вам? - ще раз спробувала виблагати
чиюсь долю Оксана i у вiдповiдь почула те саме:
"Веди. Пораненi i до непоранених доведуть".
Гибла земля спочатку дурманила голову розма?тим болотяним зiллям, потiм
зажвяхкотiла, пiдпливаючи то жовтою, то чорною водою, далi почала
розриватися i стогнати зсередини. Здавалося, то подавали голоси тi, що
знайшли собi тут домовину. Тепер навiть проворний Ксянда притих, вiдстав
од полiца?в, з жалем придивляючись до заляпаних нiг i ферцюватих з чужого
сукна штанiв. А Оксана, хоч i горе перехитувало нею, iшла легко, зрiдка
оберталась, рукою показувала, де треба обiйти небезпечне мiсце. I це
викликало не тiльки подив, а й довiру. Якщо вiн знайде партизанiв, то не
каратиме нi ??, нi ?? дитину.
Враз скрикнув Ксянда, по пояс вгрузаючи в болото. Полiца? вихопили його
i нагримали: якого дiдька вiдiйшов од слiду.
- Так треба ж було, - тихо пояснив ?м Ксянда. Через якийсь час вийшли
на сухiшу, з крихкими рахiтичними пагонцями вiльхи мiсцину, i в усiх
притупилось почуття небезпеки. Тепер обер-?фрейтор повiсив автомата на шию
i пiшов крок у крок за Оксаною.
- Ще далеко? - вiдхекуючись, запитав вiн i напахченим носовиком почав
вимочувати пiт з чола.
- Ще далеко? - переклав Ксянда, з жалем дивлячись на сво? взуття i
одяг.
Оксана промовчала, пiшла далi, оминаючи бездольнi прогнутi клаптi тванi
й сяк-так залатанi зеленою ниткою ополонки смертi, яких не тримався навiть
комар.
- Ще далеко? - повторив жандарм, вiн уже чманiв од дурману баговиння.
- Устигнеш, - не обертаючись, кинула Оксана. Ось на не? з
яскраво-зелено? скатертини моху блакитними очима глянули незабудки. Жiнка
нiби хотiла пригнутися до них, та раптово взяла вбiк, а обер-ефрейтор
ступнув вперед. I враз несамовитий крик розiтнув тишу над болотом.
Провалився мох, що виростив незабудки, провалились i незабудки, масно
клокнула чорна, мов дьоготь, прогно?на i жадiбно почала всмоктувати
жандарма. Вiн руками хапався за кра? сво?? могили i вищав "свиням", щоб
вони рятували його. Трухлявий торфняк обривався пiд руками, i полiца? не
наважувались пiдiйти до свого зверхника, не пiдiйшов i Ксянда. Розчахнутим
поглядом глянув на нього жандарм, з очей його скапували сльози i болото.
Ксянда зiщулився, опустив голову. I останнiм словом обер-?фрейтора було:
"Свинi!" Лише тепер, коли на прогно?ш замiсть жандарма залишився тiльки
його картуз, схаменувшись, полiца? побачили, як вiддаля?ться вiд них
Оксана, Рятуючи свою шкуру, Ксянда гукнув:
- Стрiляйте, стрiляйте, - i вихопив з кобури пiстолета. Полiца?,
пiднявши гвинтiвки, стрелили вгору, та не вгору вистрелив Ксянда. Оксана
зойкнула, заточилась, обернулась до присiлка, до села, до сво?х бродiв, та
не ?х, а тiльки вершечок дзвiницi побачила вона, на яку чомусь падало
сонце. Далi i сонце, i день випали з ?? очей...
XXVII
Два днi над лiсами кружляла "рама", обмацуючи ?х ракетами. Два днi
точився запеклий бiй партизанiв з карателями. Два днi не мали вiдпочинку
нi дерева, нi люди, нi конi. Найтяжче умирали конi: на ?хнi мовчазнi
сльози не могли дивитися i тi во?ни, якi не раз дивилися в очнхцi смертi.
За цi днi карателям удалося гаубицями i гарматами перекалiчити немало
лiсу i добратися до лiнi? оборони, що оточувала партизанський табiр. I
тодi несподiвано в спину ?м ударили з "максима" близнюки Гримичi i тi
засади, якi потай вислав Сагайдак од заболочено? мiсцини, куди чомусь не
поткнувся ворог. Попавши мiж двох вогнiв, карателi заметалися, розбилися
на купки i, залишаючи вбитих, поранених та зброю, кинулись до узлiсся, нe
врятували ?х i танки, .що посунули вперед: саморобна мiна системи ДБ -
Данило Бондаренко - порвала першому траки, i очманiлi танкiсти, вiдчинивши
люк, почали з диму i чаду стрибати на землю. Тут вони й знайшли свою
смерть.
У цьому бою уцiлiли тiльки автомашини, якi не потикалися в лiси, а
стояли в полi обабiч дороги. На них живi поклали мертвих i, пригинаючись
пiд дощем, помчали до крайсу. Нелегко, особливо молодим солдатам, було
дивитись на вбитих, що лежали в кузовах. ?х пiдкидало на вибоях. Мерцi
пiдскакували, нiби оживали, i розбризкували з очниць сльози дощу.
- Це Нiмеччина плаче, - охопивши голову брудними руками, сказав сам
собi молоденький сизоокий фаненюнкер.
- Цить, паршиве дiвчисько у штанях! - I кулак лейтенанта повернув йому
голову, та не вибив нестямства з мiзкiв фаненюнкера.
- Це Нiмеччина плаче, - знову повторив той, i тепер лейтенанту стало
моторошно вiд цих слiв. А може, й справдi Нiмеччина плаче за сво?ми
синами, якi невiдомо чого прийшли сюди. I вiн злякано озирнувся: чи не
догадався хтось, про що вiн подумав...
А тим часом партизани, попрощавшись iз товаришами, що полягли в бою,
вишикувались на галявинi недалеко вiд землянок. На правому фланзi пiд
червоним прапором стояв Михайло Чигирин, за ним виструнчились бiйцi з
автоматами, ручними кулеметами, гвинтiвками - нашими i трофейними; в одних
за пояси правили кулеметнi стрiчки. В iнших з ременiв звисають грона
гранат, з яких спадають i спадають краплi дощу. А завершу? стрiй самотня
дiвоча постать Мирослави Сердюк, що ма? на плечi карабiн, а за плечима
санiтарну сумку. Уста ?? припухли, а вi? й досi не иросохли вiд слiз, бо
сьогоднi вперше на ?? руках умирали нораненi, шепочучи ?й то "сестричко",
то вимагаючи води. А яка вона сестра, коли тiльки й умi? перебинтувати чи
змазати йодом рану.
У тишi схвильовано луна? перше слово Сагайдака: "Товаришi!" I
завмирають усi, особливо тi, хто недавно прийшов iз сiл i мiста, де
паскудне "пан" i "гер" тру?ло душу.
- Спасибi вам, що так мужньо стояли у цьому бою, де на одного партизана
iшло десять карателiв. Я вiрив: ми з нашим лiсом за плечима провчимо ?х,
але i побоювався, що хтось, особливо з новеньких, може розгубитися,
перелякатися, позичити в зайця ноги. Всi ви, всi до одного витримали
випробування. Мати Батькiвщина, люди, дiти i внуки вашi будуть гордитися
вами. Вiчна слава тим, хто вiддав життя за Вiтчизну. Слава i вам, вiрнi
побратими!..
I от уже дозори з глибини лiсу йдуть до узлiсся, а прапор
встановлю?ться бiля командирсько? землянки, нагадуючи всiм про бо?, а
партизани розкладають багаття i вiшають на сошки тагани, а оя тихо-тихо,
нiби реквi?м, з душi самого лiсу, стрепенулася пiсня про того партизана,
що навiчно заснув бiля дуба.
Сагайдак i Чигирин обiйшли усi застави, усi вiддiли i постукали в дверi
дiвочо? землянки. Через якусь хвилину озвався голос Мирослави:
- Хто там?
- Це ми, донечко, - тихо сказав Чигирин. - Не спиш iще? Загуркотiв
дерев'яний засув, Мирослава вiдчинила дверi i запросила до себе пiзнiх
гостей. В ?? оселi не пахло землею, тютюном, вiльгiстю, а владно панував
дух деревiю i пижми.
- Очiку?ш Данила?
- Очiкую, Зiновiю Васильовичу. Як йому там, на залiзиицi?
- Будемо надiятися на солдатське щастя, - сказав Сагайдак i поморщився.
Рука? - спiвчутливо спитала Мирослава.
Вона. Цi днi було не до не?, то й почала каверзувати.
Дайте хоч перебинтую.
- Та ми а Михайлом Iвановичем поворожимо бiля не?.
- Послухай дiвчину! - супиться Чигирин i вже а жалем: - З боями
забулося про поранення.
- Скидайте верхн?, - наказала Мирослава. "Сагайдак скинув кiтель,
закасав рукава гiмнастерки i нижньо? очки, Мирослава обережно розмотала
бинт, i Чигирина, ?? зразу ж занепоко?ли пiдозрiлi плями навколо рани.
- Як воно? - з надi?ю запитав Сагайдак.
- Негайно ж треба ?хати по хiрурга, - злякано сказала Мирослава. -
Негайно.
- Де ж його взяти, того хiрурга? - задумався Сагайдак, скоса поглядаючи
на руку: "От халепа з тобою".
- Треба проскочити в район, До Попова. То людина! - кинув иогляд
удалину Чигирин.
- Хто ж зможе проскочити зараз?
- Тiльки близнята, ?м завзяття i спритностi не позичати. '
- Хай буде по-тво?му, - махнув пораненою рукою Сагайдак i знову
скривився...
Незабаром, чортихаючись, Роман i Василь начепили на рукава полiцайськi
пов'язки, вискочили на тачанку, i добрi конi взяли розмашисту рись. За
якусь годину-двi близнюки домчали до пiдмiського шлагбаума, що перетинав
дорогу в темне, без жодного вогника, мiсто.
- Пiдiймайте, служебники, свiй дрючок! - крикнув Роман, розмахуючи
батогом.
З будки, погойдуючи в руцi лiхтар, вийшов полiцай, а за ним, позiхаючи,
з'явився i другий.
- Хто там такий нетерплячий? - пiдняв вище свiтло.
- Полiца? з Майдана.
- Пароль.
- Гузно тво? нешмаговане? - розсердився Роман. - Який же телепень да? у
села мiський пароль. Хочеш, щоб партизани перехопили його? Пропускайте без
проволоки!
Така мова цiлком задовольнила полiцая, вiн розкрутив шворку на кiнцi
шлагбаума, пiдняв його i, вивертаючи щелепи в позiханнi, поцiкавився:
- Куди ж вас несе лиха година?
- Iменно, лиха година, - погодився Василь. - Треба дохтора, бо таке
дiло, - i погнав коней до першого перехрестя, яке вело до лiкарнi i до
одноповерхового будинку для лiкарiв.
I Василь i Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хiрург Попов,
який рокiв з двадцять незмiнне працював у ?хньому районi. I хто, i коли не
стукав у його дверi чи вiкно, вiн одразу ж поспiшав рятувати людину.
Пiд'?хавши до тинькованого будинку, Василь вiжками зупинив коней,
скочив на землю, пiдiйшов до знайомого причiлкового вiкна i на мить
завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його
стук довго нiхто не вiдповiдав. Це не було схоже на чуткого лiкаря, який
одразу ж схоплювався з лiжка. Та ось, нарештi, у вiкнi майнула тiнь i
розпачливий жiночий голос запитав:
- Хто там?
- До Олександра Iвановича при?хали. Просимо допомогти хворому.
- Олександра Iвановича нема?, - крiзь сльози сказала жiнка,
- Де ж вiн?
- Позавчора гестапо заарештувало, - i в хатi забився плач. Досвiтом
близнята при?хали до загону i, не будячи Сагайдака, почекали бiля
командирсько? землянки, поки з не? не вийшов Чигирин. Вiн по обличчях
хлопцiв зрозумiв, що ?х спiткала невдача.
- Не схотiв ?хати до нас хiрург?
- Гiрше, Михаиле Iвановичу: його заарештовано. На цю мову нагодився i
Сагайдак. Вiн мовчки вислухав Романа, зiтхнув, щось подумав i сказав:
- Доведеться вам, хлопцi, увечерi ?хати в Балин.
- У Балин! - аж засудомило i занудило близнюкiв - згадали iсторiю з
паскудним Кундриком. Дуже ?м кортить в отой Балин! А Сагайдак рiвно
продовжував:
- Там за мiстком край села, бiля самого лугу, самотньо сто?ть хата
Ткачукiв, у нiй живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що я
прошу ?? при?хати до загону. До них краще пiд'?хати з лугу толошними
воротами.
Близнята тiльки скрушно переглянулись i похмуро пiшли до лiсового
озеречка.
Смерком вони неохоче ви?хали на розшуки яко?сь загадково? медсестри. Це
ж знову доведеться про?жджати мостом, за яким сто?ть ота верба, де вони
скарали паскудного запроданця.
- Поганяй, брате, не неволься, бо нiчого не поробиш, - пiдбадьорив
Василь Романа, який завжди так любив ?хати, що аж вiжки горiли в руках.
- Потрiбний нам той Балин, як зайцевi бубон, - буркнув Роман i вйокнув
на коней.
Обабiч почали вiдлiтати дерева, що так гарно пересiвали на осiннiх
решетах крон срiбло мiсяця. А ось i поля загойдались, i до притихло?
дороги пiдiйшла уся в щирому золотi дика груша. А може, це сама осiнь
зупинилась у сво?х невеселих думках? Оце б при?хати додому, до
батька-матерi, поставити коней у стайню .i хватопеком на вечiрню вулицю.
Невже це буде колись? Невже i до них, "старих парубкiв", пригорнеться
дiвоча довiра i зорями засяють чи?сь очi? Дурнi ж вони, дурнi, що до цього
часу не зазнали тих чарiв, якi дару? тiльки молодiсть. Знайшов час думати
про гаке. Василь завовтузився бiля кулемета, бо вже пiд'?жджали до села.
Правда, близнята не сподiвалися зустрiтися з полiцi?ю: кiлька днiв тому
?хнiй загiн розгромив кущ полiцi?, до якого входили й полiца? з Балина.
Пiд час цi?? операцi? дурна куля й поранила Сагайдака. Видать, погiршало
чоловiковi.
Пiд колесами прогримiв старив дерев'яний мiсток, пiд ним обiзвалась
луна i кинулась убiк, а в очi, в душу почали входити старi верби, серед
яях була й та, що ва все життя не вiдiйде вiд них.
Побачивши самотню хату, Роман повернув на лугову дерогу i нею пiд'?хав
до надгнилих толошних ворiт, розчинив ?х, i тачанка легко пiдкотила до
стiжка сiна, що бавилося з мiсяцем i вiтерцем. Тут близнята сторожко
оглянулися кругом i тодi - плече в плече - пiдiйшли до вiкна, бiля якого
лежало соняшничиння. На ?хнiй стук не скоро озвався переляканий жiночий
голос:
- Ой,хто це?
- Вiд Зiновiя Сагайдака.
- Справдi вiд Сагайдака?
- Авжеж.
Ось заскрипiли хатнi дверi, стрельнула дерев'яна засувка на сiнешнiх, i
на порозi стала немолода жiнка, з-пiд ?? хустки вибивався вiчний снiг.
Вона пильно подивилась на близнят, на тачанку i нiби давно знайомим
сказала:
- Заходьте до хати, а я бiля коней постою.
Близнята навпомацки знайшли клямку, вiдчинили хатнi дверi i вражено
зупинились бiля одвiрка: до них чи то зi сну, чи то з казки, оберiгаючи
пiдсвiченою рукою хистку зернину вогника, iшла - не йшла не дiвчина, а
сама краса. Як тiльки вона глянула на них, як повела сполоханими пiвколами
вiй, як вибила ямки на смаглявих щоках! А вони, телепнi, так не хотiли
?хати сюди. Близнюки перезирнулись i, розгубивши всi слова, знову втупили
очi " _молоду господиню, що босонiж iде до них i йти спаса?ться.
- Драстуйте вам, - пiвголосом привiталась вона, скинула па хлопцiв
довiрливi очi, зупинилась, уже оберiгаючи не зернятко вогника, а розрiз
сорочки. - То ви вiд Зiновiя Васильовича? Йому щось треба?
- Наш командир просить, щоб ви при?хали в лiси, оглянули йому рану, -
насилу вичавив Роман.
- Зiновiй Васильович поранений?! - скрикнула Ольга. - I тяжко?
- Напевне.
- А куди?
- В руку.
- То я зараз уберуся.
Ольга поставила каганчик на припiчок, а сама заметушилась, кинулась до
комiрчини, там одягнулась, озулась i повернулась до хати. А брати стежили
за кожним ?? рухом i зрiдка перезирались мiж собою та похитували
напатяаними головами. Нарештi Ольга вийняла зi скринi двi сумки з
медикаментами i сказала:
- Тепер можна ?хати. - Поглядом прощання вона окинула свою оселю i
першою вийшла з не?.
- Судьба! - зiтхнув Роман.
- Судьба! - погодився Василь.
Бiля тачанки мати попрощалася iз донькою, схлипнула i попросила
близнюкiв:
- Ви ж дивiться, дiти, за нею, бо вона у мене одна-однiсiнька, - i
перехрестила ?х, i коней, i тачанку, i навiть кулемета.
Близнята нахилилися до матерi, один поцiлував ?? в одну щоку, другий -
в другу, вискочили на тачанку, на якiй уже знiчено сидiла Ольга.
- Прощавайте, мамо!
Тачанка потягнула за собою зойк i почала намотувати на колеса
розчавлену росу, вiдволожений пил i мiсячний смуток.
За всю дорогу лише кiлькома словами перемовилися близнята з Ольгою,
вiрячи й не вiрячи, що вони везуть ?? в лiси. А от слово "судьба" ввесь
час бринiло в душi i Романа, i Василя. Це ж треба отак негадане?..
Свiтанком утомленi конi пiд'?хали до командирсько? землянки, бiля яко?,
пригорбившись, сидiв старий Чигирин. Недобре передчуття не давало йому
спати, а в очах стояли отi зловiснi плями, якi бачив на руцi Сагайдака.
Притримуючи Ольгу, вiн обережно спустився в землянку, де вже бiля столу
сидiв змарнiлий Сагайдак. Побачивши жiнку, вiн пiдвiвся, радiсно
посмiхнувся.
- Спасибi, доню, що не побоялася ?хати сюди.
- Я ж сама набивалась до вас, - з тривогою глянула на командира. - Як
ваша рука?
- Та не дуже, щоб дуже.
Ольга стримала зiтхання i почала розкладати на столi сво? медичне
причандалля. Далi ретельно вимила руки, протерла хлорамiном, спиртом i
обережно стала розмотувати бинти на руцi Сагайдака. От вони i впали на
стiл, оголивши i рану, i зловiснi червоносинi плями. Глянув на них
Сагайдак i пiдвiв очi на Ольгу: та, жмакаючи уста, вiдповiла на нiме
запитання:
- Гангрена. Треба негайно ампутувати руку. Негайно! - I до Чигирина: -
Як же привезти сюди хiрурга?
- Нема у нас, донечко, хiрурга, i не зна?м, де взяти. Доведеться тобi
самiй стати хiрургом.
- Я ж не маю нiякого iнструменту, - зойкнула жiнка. I тодi Сагайдак
поклав здорову руку на плече Ольги:
- Крiпися i, як нема iншого порятунку, рiж руку.
- Чим же, Зiновiю Васильовичу? - затремтiла, заплакала Ольга.
Сагайдак подумав, пильно подивився на жiнку.
- - Як зможеш, орудуй звичайнiсiнькою ножiвкою. Протри ?? чим треба - i
пиляй. А менi, щоб легше було, Михайло Iванович вiдпустить iз сво?х
запасiв склянку горiлки. Тiльки плакати не треба, бо ти вже партизанка.
Михаиле Iвановичу, принесiть ножiвку.
Чигирин, зiгнувшись, вийшов iз земляпки, i вартовий у подивi побачив,
що вiн чогось рукою витира? очi.
Минуло кiлька днiв. Роман уночi вартував бiля командирсько? землянки, з
яко? тепер майже не виходила Ольга. Пiсля варти вiн пiшов не в свою лiсову
оселю, а блукати дiбровами. IIедалеко вiд озеречка його розшукав Василь i
здивувався, i занепоко?вся: таким знiченим i марним вiн нiколи не бачив
брата.
- Що з тобою, Романе? Може, захворiв?
- Ет, краще не питай.
- Може, щось iз Ольгою?
- З Ольгою.
- Кажи, брате.
- Що ж казати? - мало не застогнав Роман.
- Усе.
- Сьогоднi вона зiзналася Сагайдаку, що любить його. Це ж треба, щоб я
таке почув...
Пiсля довго? мовчанки Василь глухо запитав:
- А як на це командир?
- Вiн назвав ?? маленькою i сказав, що то в не? не любов, а великодушна
жiноча жалiсть, яка не менше важить, анiж любов.
- Нелегкi вiн ваги знайшов для нас i для себе.
- А ?й, дума?ш, легше?.. От i розберись тепер, що таке судьба.
- Не розберешся, брате.
- I все одно ми ?? ма?мо любити...
Тримаючись один одного, вони вже мовчки, навмання брели по зiв'ялому
листi i прибитих травах. На них обвалювались i обвалювались лiсовi шуми i
стогiн дерев, обвалювалось золото сонця i осенi. Та не золото осенi
свiтило братам, а виходила з теменi ота тремтлива, прикрита жiночою рукою,
зернинка вогню, з якою босонiж iшла - не йшла до них Ольга. Де ти взялася
на безталання наше? I все одно ми будемо любити тебе... Та чи потрiбна ?й
наша любов? От i ма?мо те, чого в людей не бува?.
А зернинка вогника колива?ться й колива?ться i вже, зда?ться, виходить
з лiсово? землi, немов квiтка папоротi. I що та квiтка папоротi i всi
скарби пiд нею супроти сполоханих вiй, якi оберiгають жiночу та?ну, жiночу
принаду? Де ти взялась на безталання наше?..
Несподiвано близнята наткнулися на Данила Бондаренка, який у тяжкому
смутку сидить на вирваному буревi?м деревi. Що ж у нього? Чи не трапилось
чогось iз Мирославом?
Данило, побачивши близнят, спроквола, наче пiсля хвороби, пiдвiвся з
дерева, мовчки кивнув братам притолоченим чубом, у якому тремтiв сухий
листок.
- Що з вами, Даниле Максимовичу?
- Не питайте, хлопцi, - зморщився i з огидою копнув носаком чорну
полiцайську шинелю, яка чогось лежала бiля його нiг.
- Як же не питати, коли журба ?сть вас?
- Не ?сть - жере. Тако? ще не мав. Ви зна?те: була в мене лиха година,
а зараз ще гiрше... - I замовк.
- Розказуйте! - стурбувалися брати i стали з двох бокiв бiля Данила.
- Що ж розказувати?! - враз на когось обiзлився чоловiк i знову чоботом
копнув полiцайську одяганку. - Оце ж маю напнути на себе чортову шкуру - i
стати полiца?м. Весело?!
- Не дуже, - переглянулись брати. - За що ж вам така покута чи кара?
- Спитайте в Сагайдака. Вiн заварив цю кашу. Лежить, зi смертю
бореться, а всяку всячину вигаду?.
- Коли ця каша Сагайдакова, то, виходить, так треба, - похнюпились
брати.
- А менi вiд цього "треба" легше? Я краще б у самiсiньке пекло пiшов
битися з чортами, аби тiльки не зодягати бiсiвсько? шкури. Як на мене в
нiй подивляться i що подумають люди?
- Та гарного не подумають, - погодився Роман, перед яким i досi не
згасло зернятко вогню. - I все одно добре, що посилають вас, а не нас.
- Оце так! - аж здригнувся Данило, i вже в'?дливо: - Дуже вдячний за
щирiсть.
- То ви не так зрозумiли нас, - захвилювався Василь, - Ми теж пiшли б,
аби послали нас, але з цього менше було б толку: побачили б якогось
фашистського чина - i зразу б вгатили в нього порцiю свинцю. А у вас ?
витримка: ви б скорiше зжували цей свинець, нiж задурно випустили його.
Сагайдак - голова!
- Спасибi й на цьому, - не розпогодився Данило. - Ви ж... невитриманi,
коли буду повертатися в лiси, не зрешетiть оцю чортову шкуру, яку вже
зараз треба натягати на плечi. Пособляйте, хлопцi, бо поки що сам не можу.
- Дуже нам потрiбний цей клопiт, - нiби невдоволено забубонiв Роман. -
Давайте спалимо чортову шкуру.
- Як спалимо? - здивувався Данило.
- Звичайнiсiнько, - хова? очi вiд нього Роман. - Я розкладаю вогнище,
Василь жбурля? на нього цю лахманину, а ви будете глядачем.
- Що ж потiм глядачевi скаже Сагайдак?
- А це вже ваша справа. Ми палимо, ви вiдчиту?тесь.
- Лепетун! - махнув рукою Данило, вiн нарештi посмiхнувся i знову
насупився. - Все одно зараз пiду до нього.
- Коли не шкода нiг i гонору, то йдiть, - роблено позiхнув Роман. -
Однак нiчого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не посилав Яринку в
ту задрипану корчму, то ще й раки пiвдня пекли на пиках.
- Що буде, то буде, а гiршого не додасть, - i, махнувши рукою, пiшов до
afмлинки Сагайдака.
- А шинеля! - гукнули близнята. Данило обернувся, з ненавистю глянув на
чорний, з розкинутвки руками жмут.
- Хай лежить, гидомирна.
Бiля землянки Сагайдака його радiсно зустрiв Петро Саламаха, охопив
ручищами велетня.
- Чого такий веселий? - буркнув Данило.
- Бо привiз цiлий васаг мiн, - очима показав на критого лубом воза, де
з-пiд сiна виглядали протитанковi мiни. - Як вiз бездорiжжям, душа
тремтiла, мов заячий хвiст, бо що, по неписьменностi думав, варто якiйсь
бляшанцi прокинутись i розметати чоловiка на шматочки. А в мене ж жiночка,
мов сонечко. Я ?? вдома на руках ношу.
- Такими ручищами i понiвечити можна.
- От не думав таке розумне почути од вас. А ви ж мене персонально
шанувати повиннi?
- Це ж з якого дива - аж персонально?
- Бо я скоро буду вас як пана старшого полiцая возити на мотоциклi.
- Он як! Коли ж це буде "скоро"?
- Тiльки роздобудуть вiдповiдну полiцаиську шинелю, бо поки на мо?
плечi жодна не налазить.
- Це все вигадки Сагайдака?
- А чи? ж! От мав голову чоловiк! Так що, Даниле Максимовичу, погуля?мо
по тилах! Та як погуля?мо! - радiсно посмiхнувся Саламаха.
Пiсля цього в Данила одразу вiдпала охота iти до Сагайдака, одначе
спересердя шпигонув Саламаху:
- Погуляти - погуля?мо, а як з тво?ю жiночкою?
- Трохи бiльше почекав. А може, колись уночi i приб'?мось до не?. Ото
буде писку та виску! - i засмiявся.
XXVIII
З залiзницi Михайло Чигирин повернувся нерано, бо свого по?зда
партизани дочекалися тiльки вдосвiта, коли туман iз невидимих глекiв
затопив молоком i долину, i лiс. Це одне. А друге - хотiлося вихопити з
гарячих уламкiв залiза i дерева якiсь трофе?, головне - зброю. Та iз
збро?ю не пощастило - зi станцi?, розрубуючи прожекторами туман, проти них
вирушив бронепо?зд, i вже пiд його вогнем Чигирин наскочив на скриньки
пахучого, наче мед, тютюну. Ох i зрадiли хлопцi, що розжилися на таку
справжню розкiш, а не якийсь там ерзац, i зразу ж пiд обстрiлом засмалили
довжелезнi цигарки.
У загонi Сагайдак подякував усiм пiдривникам, а Григорiй розцiлував
батька, та потiм таки не витримав характеру - труснув отим кучерявим
снопом гороху, що вибуяв па головi, заскалив .око i в'?в:
- I дуже вам, тату, кортiло у сво? лiта на залiзницю тьопати?
- Я не тьопав, а ?хав на возi, бо шкода було сво?х чобiт. I не реби
мене таким старим. Пiсля вiйни зробиш. Тодi я вже буду вiдлежувати боки на
печi i командувати мамою, щоб вона скорiше щось iз печi ставила на стiл.
Як тобi таке благоденство?
Григорiй засмiявся, знову трусонув усiма стручками свого гороху:
- Ви саме такий, що влежите на печi. Одразу на гаряче - на головування
- побiжите.
- Коли доживу, то й пiду, - погодився старий, - бо хто ж мав землю
пiдiймати, як не ми? - Вiн обернувся до тi?? призахiдно? сторони, де
лежало його село. Чи обсiялось воно старими руками? Бо яка тепер сiвба? На
лiвому плечi мiшок з зерном, бери його в правицю - i сiйся, родися,
жито-пшениця, як сто рокiв тому сiялося. Такий посiв iз вересня
перехнябиться на жовтень, а пiзн? не родить, тiльки з хлiба зводить.
Григорiй, певне, збагнув, що коловоротиться у батьковiй головi,
пригасив сво? насмiшечки.
- Ви ж, тату, зараз вiдпочивайте та силу збирайте. Я те" скоро пiду в
землянку, бо ввечерi маю роботу, - i схилив голову чи жартома, чи в
повазi.
Чигирин добряче подивився на свою дитину:
- Не можу я вдень заснути, не навчився за вiк. А ввечерi маю провiдати
маму.
- Знову щось циганити? - I Григорiй показав усi сво? зуби й щербинку
межи ними, яка теж мала щось насмiшкувате.
- Без цього не обiйдеться, бо в нас iнтендантiв нема. Легкий смуток лiг
на смагу Григорiя. Вiн оглянувся довкола i тихо сказав:
- Ви ж поцiлуйте маму. Скажiть, що ми ?? дуже любимо. I хай но журиться
без пас.
- Так вона й послуха? тебе, - гмикнув Чигирин. - Ще мало ти зна?ш нашу
матiр. - i пiшов у лiси, з якими вже бавились осiннi шуми. А найбiльше
любо ?м було розкошувати в осичинi, де кожен лист тепер карбувався на
золотий дукат.
Пiд ногами осик то тут, то там пишалися оксамитнi, зi свiжою вологiстю
шапки красноголовцiв, а на пеньках вiнками повибивались першi опеньки,
вони, як дiтвора, гарно взялися дрiбним ластовинням. Оце ж завтра можна
зварити хлопцям суп з опеньками. То треба не забути взяти перцю в Марини.
Як вона там горю?? I зiтхнув чоловiк.
Перейшовши осичняк, Чигирин вражено зупинився бiля кучерявих дубкiв,
помiж якими рiвно горiли свiчки берiз. Неждано вiн побачив з десяток
пiдснiжникiв, що нахилили додолу задуманi голiвки. З-пiд ?хньо? верхньо?
одяганки проглядали нижнi з зеленою лиштвою сорочечки. Щось трепетно
беззахисне було в цьому весняному цвiтi, який невiдомо чого зацвiв собi
восени.
"Це на щастя", - кажуть про такий пiзнiй цвiт люди. Та хiба ж можна
хоча подумати про щастя цi?? осенi й зими?
Оцi осiннi пiдснiжники перенесли Чигирина до тих далеких весняних, коли
вiн уперше зустрiвся з Мариною. I защемiло серце в чоловiка, як у
молодостi щемить. От вiн ?х нинi й занесе сво?й дружинi.
Небо сьогоднi цiлий день терпляче тримало в сво?х торбах обважнiлi
хмари i тiльки пiд самий вечiр почало з них лiньки розсiвати дрiбний дощ.
То це навiть i краще: менше буде рiзно? поганi сновигати селом.
Знову низькодолом, левадками i городами добира?ться Михайло Чигирин до
сво?? хати, до сво?? Марини, якiй несе невеличкий пучок осiннiх
пiдснiжникiв. Як, певне, здиву?ться вона, бо ж мало кому доводиться у
вереснi бачити цих первiсткiв весни.
Ось уже й матiрка ?хня кадить терпким насто?м, ось i вориння, що й досi
пахне живицею, ось i стовп з набакиреними глечиками, вони нiби радiють, що
в оселi нема нiкого з чужих.
Чигирин обережно пiдходить до причiлкового вiкна, вслуха?ться в темiнь
i дощ, потiм рукою торка?ться до пiдснiжникiв, а далi цi?ю ж рукою стука?
у вiкно. Як довго тягнеться хвилина очiкування. Час уже почути шерехтiння
Марининих нiг, побачити хустку па ?? й досi чорних косах.
Та не чути крокiв у хатi, нема й хустини у вiкнi. Певне, стомилась за
день, мiцно заснула. Вiн знову стука? в шибку. I знову нiму? хата, а в
серце гадюкою вповза? псдобре передчуття. I па третiй виклик не вiдповiла
оселя.
Не знаючи, що й думати, Чигирин попiд призьбою пiшов до дпорой, борожпо
торкнувся клямки - i дворi одразу вiдчинились. Вiн спочатку сполошився, а
потiм зрадiв: отож Марина вдома. Але чому вона не зачинилася на нiч?
Мертва тиша сто?ть в оселi.
- Марино, Марино! - кличе вiн, далi пiдходить до лiжка дружини, над
яким мало не до стелi пiдiймаються подушки, окрiм них, тут лежить ще темна
хустина.
У безнадi? Чигирин з хати вскочив у хатину, але й там нiкого не було,
тiльки старi кадуби тихим гучанням озвалися на його голос.
- Що ж трапилось?
Невпокiй охопив чоловiка, а в ньому зблиснула крихiтка надi?:
чи не пiшла Марина ночувати до матерi? Може, захворiла матiр, то кому ж
доглянути ???
Ще заглянувши в клуню, вiн знову городами добира?ться до вдовино? хати,
що була колись схожа на ластiвчине веселе гнiздо. Тут з радiстю жили
привiтнi, добрi люди, i добрими, красивими та лагiдними були ?хнi дiти,
запопадливi до працi та пiснi.
Чигирин довго прислуха?ться i придивля?ться до всього, потiм пiдходить
до того вiконця, бiля якого колись стояло дiвоче лiжко Марини, i тричi
стука? у шибку. Вiн зразу почув чи?сь кроки, потiм, вiдтуливши ковдру, до
вiкна прихилилась стара Докiя. Чигирин здивувався: чого це з хати
пробива?ться свiтло? Що вони так пiзно роблять? Мати якось безнадiйно
кивнула йому головою i пiшла вiдчиняти дверi. На порозi вiн обняв стару i
пошепки запитав:
- Мамо, Марина у вас?
- Ой, у мене, сину, - затiпалась вона в риданнi. У мене i вже не в
мене...
- Що з нею?! - Одразу жах холодом стиснув серце.
- Докiя на це нiчого не сказала, а пропустила його до хати, де тьмяне
свiтло тривожно сходилось iз темрявою, з яко? вибивалось кiлька похилих
жiночих постатей.
I тут чоловiк побачив на двох впритул поставлених ослонах свою Марину.
Вона лежала в свiжому темному вбраннi, а в ?? узголiв'? i на схрещених
руках горiли восковi свiчi.
Якась невидима сила i темрява вдарили Чигирина в груди раз i вдруге.
Вiн похитнувся, застогнав, уперше в життi йому пiдкосилися ноги, тому i
мусив прикласти руки не до очей, а до колiн. Накульгуючи, заточуючись, вiн
якось пiдiйшов до ослонiв.
Великий спокiй застиг на смаглявому обличчi його дружини;
смерть вирiвпяла ?? нерiвнi брови й вибила пiд ними жалостинку, i
раптом у косах дружини вiн добачив сивину, яко? не було що кiлька днiв
тому. Виходить, не всю ?? вiн наперед забрав собi.
За вiкнами шарудiв дощ, i, як дощ, падали сльози i слова матерi:
- При?хали ж сьогоднi карателi з крайсу. Вдерлися до хати, схопили
Марину i почали про тебе допитуватись. А вона i не здригнулась, i не
заплакала, тiльки одне ?м сказала: "Ви, нелюди, такi противнi, що нiчого
не почу?те вiд мене". Тодi фашист, що був iз бляхою на грудях, i
прострелив ?? з автомата. Вже мертвою сивiла на мо?х руках...
Кусаючи губи, щоб не заплакати, Чигирин поцiлував дружину, поцiлував
матiр, припав головою до столу i, тамуючи стогiн, притулив руку до мiсця,
де було серце, пальцi його торкнулися чогось нiжного, беззахисного. То
були осiннi пiдснiжники. Вiн вийняв ?х з кишеньки, нахилився над Мариною,
а з них на ?? обличчя сльозою впала краплина дощу чи роси.
XXIX
Сьогоднi крайсляндвiрт Вернер Бiркамп скликав на вечерю одних
тубiльцiв. Це слово вiн дуже любив повторювати в сво?му товариствi, бо
взяв його з мови самого фюрера; той тепер часто говорив про Укра?ну зi
сво?ми поплiчниками.
У пiдiгрiтому добрими старими винами мiзку крайсляндвiрта, що неабияк
пишався сво?ю пам'яттю, проросли окрушини тих повчань, якими за обiдами
Гiтлер частував свою вiрну елiту. Чого тiльки не торкався вiн! I вiйни, i
полiтики, i мистецтва, i музики, i архiтектури, i образу арiйського
Христа, i образу святого Павла, якого чомусь називав бiльшовицьким, i
фараонiв, i шляхiв iнкiв, i як готувати спартанський суп. Звичайно, все це
треба пам'ятати крайсляндвiрту, який от-от з ласки генерал-комiсара обiйме
посаду гебiтсляндвiрта. Але зараз вiн найбiльше мав знати, що думав фюрер
про Укра?ну, бо ж "нема iншо? держави, яка могла б гак усiм постачити
?вропу". Запам'ятайте - усiм! "Де ? територiя, що ма? тако? якостi залiзо?
Де можна знайти бiльше нiкелю, бiльше марганцю, бiльше молiбдену? На
Укра?нi ? такий марганець, якого нема? навiть в Америцi".
- За ваше здоров'я, достославний пане крайсляндвiрте! - шанобливо
пiдходить до нього оте семипудове одоробало, що зветься Оникi?м
Безбородьком i хоче почаркуватися.
Та господар порухом чарки, порухом очей, якi вгризаються в перенiсся, i
витовченою ниточкою посмiшки дав зрозумiти, що йому не до вподоби схiднi
звички. Пiдiймай свiй келих, пий iз нього трунок, а не грюкай музейним
склом об скло, бо ж це псу? цiнностi.
Безбородько спiк на щоках ракiв, урозтiч кинув облисiлi очi_ на
начальникiв допомiжно? полiцi? й тюрми, але вони за питвом та потравами
нiчого не бачать, навiть отих украдених картин, на яких напiвголi жiнки
мають тiшити сво?ми формами чоловiкiв.
"Чого ж ти пиша?шся, жеручи не свiй хлiб i не свое мистецтво? У мого
батька не гiршi красунi неволились у старовинних покоях. I хто, зрештою,
привiз тобi круги воску на свiчi, що так та?мниче розгортають напiвтемряву
тво?? чи то резиденцi?, чи то музею? Чи ма?ш довшi ряди предкiв у сво?х
генеалогiях? Теж навряд!
Гер крайсляндвiрт зрозумiв, що з цi?ю кабанячою тушею треба поводитись
iнакше, анiж з начальниками полiцi? i тюрми, i вже на його прив'ялi щоки й
уста ляга? подоба приязнi.
- За вас, пане голово, за вашу невтомнiсть. Як вам подоба?ться моя
Морена? - кинув погляд на оте крадене полотно, де на вузьке жiноче обличчя
спадала сутiнь смертi.
Безбородько буркалами й чаркою потягнувся до Морени, похитав головою.
- Менi не подоба?ться цей запiзнiлий декаданс.
- Чому ж? - здивувався крайсляндвiрт, i зверхнiсть залягла в побабчених
закругленнях його уст.
Безбородько помiтив це i, не вдаючись до тонкощiв мистецтва, вiдповiв:
- Бо ця Морена нiчого не ма? з жiночих принад, а така засмоктана, нiби
тиждень не споживала хлiба.
На цi слова крайсляндвiрт тiльки безнадiйно махнув рукою а в головi
знову заворушилися слова фюрера: "Ми будемо постачати хлiб Укра?ни усiм
тим у ?вропi, хто буде потребувати його; Крим дасть нам цитрусовi, фрукти,
бавовну й гуму. Прип'ятськi мочарища будуть постачати очерет на папiр, а
за це укра?нцi матимуть барвистi шарфи, склянi намиста й усе те, що
люблять колонiальнi народи. Нiмцi - це головне - будуть тут становити
замкнуте товариство, наче фортецю. Навiть нашi конюшники мають бути вищi
за тубiльцiв".
Так-так, коли iншим ?вропейський кра?нам фюрер надав права слухняних
васалiв, то Укра?на ма? стати колонi?ю, де оселиться двадцять мiльйонiв
господарiв iз Нiмеччини, Голландi?, Швецi?, Норвегi? i Данi?.
Тепер крайсляндвiрту ста? шкода укра?нсько? землi навiть для
голландцiв, шведiв, норвежцiв i датчан. Обiйдемось без них. Хiба мало
людського матерiалу на Укра?нi? Навпаки, його треба переполовинити, щоб
решту тримати в цiлковитiй покорi. Тут земля мав належати тiльки нiмцям, а
праця на них - укра?нцям, i то - не всiм. Як про це сказав фюрер?..
Та його думки перебив низькорослий вилицюватий начальник допомiжно?
полiцi?. Вiн рiзко пiдвiвся а бароккового крiсла, вiд' дано вклонився i
вiддано блиснув навскiсними очима i двома обоймами металевих зубiв.
- Удостойте недостойного! - I звернувся до гостей: - За мудрiсть нашого
любого гера крайсляндвiрта!
- За ваше здоров'я, вельмишановний пане, - бездоганною укра?нською
мовою вiдповiв господар, а сам подумав: "Ось такий антропологiчний типаж,
насамперед, повинен пiти в землю. На Укра?нi мають залишитися тiльки тi
синьоокi тубiльцi, що зовнi будуть схожi на арiйцiв. Думаючи про майбутн?
велико? Нiмеччини, вже зараз треба працювати над вiдбором людського
матерiалу на Укра?нi, - Вiн зi смаком вихилив чарку, поставив ?? на
музейний, заставлений на?дками столик.
А тим часом гостi, якi, побоюючись господаря, не наважились уволю нi
напитись, нi на?стись, стиха пiдсмiювались над крайсляндвiртом.
- Чарки ж якi? Бiльше по склу розтечеться, анiж у рот попаде, - кривив
писка зизуватий, з круглястими синiми рум'янцями на щоках начальник
в'язницi. Вiн i на вечерю прийшов з запасними тюремними ключами, чим дуже
порадував крайсляндвiрта.
- Звикай до культури та тiснiше зашморгуй варги, - шепотiв, як рак у
торбi, начальник бiржi працi й кивав на Рогиню: - Ось хто навiки схудне
пiсля тако? вечерi.
- На поминках бiльше п'ють, - докинув i сво? слiвце Безбородько. - Якщо
когось не веселить хмiль, то не клич на нього.
- I скiльки того хмелю? - невдоволено подивився Квасюк на служницю, яка
з порцелянового iмбрика вже почала розливати каву.
- Пiсля цього - та й до мене, хоч дурень i кропкова горiлка розважать
нас, - шепче начальник тюрми, якого заочi справедливо звуть i картярем, i
кошатником.
Попрощавшись iз гостями, крайсляндвiрт дружнiм помахом руки затримав
Рогиню.
- Якщо ваша ласка, запишiться на хвилинку.
Крайсагроном здивовано глипнув на жовте диньоподiбне обличчя, на якому
тiльки знизу вибились бульдожi прикмети, i пiдiйшов ближче до Морени, що
мертвим поглядом i всiма сво?ми потойбiчними барвами комусь вiщувала
небуття. Де ти, така зловiсна, виплоджувалась?
За гостями зачинилися дверi, i тепер крайсляндвiрт, посмiхаючись до
Морени, впiвока глянув на Рогиню:
- Гарна?
Пiсля мовчанки Крайсагроном вiдповiв:
- Страшна. Смерть нагаду?.
Вiдповiдь задовольнила Бiркампа, вiн схвально кивнув головою:
- Людям i треба частiше нагадувати про смерть: тодi вони краще
виконуватимуть сво? обов'язки.
- Хто його зна?, - зажурився Рогиня. - Обов'язки на людей наклада?
життя, i грiх мистецтво присвячувати смертi.
- О, то ви й фiлософ! - чогось здивувався крайсляндвiрт i посадив
агронома за свiй iнкрустований столик, налив рейнського, навiть
почаркувався. Через якусь хвильку господар запитав: - Як вам, пане,
живеться-працю?ться?
- ?жджу з села в село, - невиразно вiдповiв агроном i насторожився: чи
не довiдався крайсляндвiрт, що вiн пота?мно переправив у лiси ще кiлька
пiдвiд збiжжя? Цс хоч трохи оживило його
заблуклу душу, яка теж надi?ться дочекатися сво?? влади i свого сива.
- Щось вас, бачу, нi горiлка, нi вино не розвеселили.
- Таку вже маю вдачу. - Рогиия сичем вбрав голову в илечi,
Крайсляндвiрт роащiбнув тугий, з добротно? сiро? шерстi кiтель, бережно
повiсив йоги на бильце музейного крiсла.
- Не хочуть працювати дядьки?
- Не хочуть... такий час.
- Мене теж диву? незбагненне в поведiнцi укра?нського хлiбороба. Я тут
жив кiлька рокiв до першо? вiйни, бачив, як не тiльки душею, а й зубами
трима?ться хлiбороб власностi, землi. Бiльшовики забрали це в нього, ми ж
хочемо його ощасливити власнiстю, а вiн саботу? всi нашi заходи i навiть
iде в партизани. Як це накажете розумiти?
- Нашого селянина не дуже легко зрозумiти... - обережно вiдказав
крайсагроном i прикрив насмiшку отими повiками, ва яких кропом вибились
прожилки.
- Хай i так. Але його негайно треба змусити працювати, iнакше i вiн, i
велика Нiмеччина залишаться без хлiба.
- I це може бути, - погодився Рогиня, а сам посмiхнувся в душi: хiба ж
не знав, що селяни в його районi сяк-так, а найбiльше крадькома
настарались собi хлiбця. А фашистська Нiмеччина ?м до одного мiсця.
- Я знаю, пане Рогиия, що ви вчена людина, син священика, знаю, що за
бiльшовикiв не цiнували вас, насмiхалися над вашими захопленнями
антропологi?ю i етнографi?ю.
- Були й такi, - не дуже охоче сказав Рогиня. - Та й кому, окрiм
учених, антропологiя не зда?ться дивацтвом?
- Нi, нi, це висока наука, - заперечив Крайсляндвiрт. - Я сам кохався в
нiй.
- Ви? - не повiрив Рогиня.
- Хай це вас не диву?. Я навiть студiював працi деяких, як у вас
казали, укра?нських буржуазних учених i не без iнтересу довiдався, що ваш
антропологiчний тип близький до нордичного.
Рогиня пiдвiв заважку для сво?? тонко? ши? голову, пильно глянув на
крайсляндвiрта i, набравшись духу, з гiднiстю сказав:
- Це, пане, тенденцiйнi твердження, якi не мають пiд собою серйозного
наукового грунту.
Пещене обличчя господаря i здивувалось, i позлiтало водночас. Вiн
нiколи не сподiвався, що цей мовчазний, придовбнений життям чолов'яга
наважиться заперечувати йому.
- Ви не помиля?тесь?
- Нi, не помиляюсь, - понуро вiдповiв Рогиня, - бо я студiював не
тiльки тi працi, що пiдганяють науку пiд чужi догми. - I гiрко
посмiхнувся: - Отож недарма пан Безбородько називав мене мумi?анавцем.
- Ми з вами сто?мо на рiзних полюсах, - пiсля деяко? мовчанки похмуро
сказав крайсдяндвiрт. - А вам нiколи не спадало на думку бачити свiй народ
здоровим, красивим?
- Я зараз бачу свiй народ здоровим, красивим, розумним.
- Але ж у ньому ? й чужа кров. Рогиня стенув плечима:
- Поки що справжня наука не зна? такого народу, який би не мав домiшок
iншо? кровi, бо ж вiки не були вiками iсторично? iзоляцi?.
- Пане Рогиня, не забувайте про виключну чистоту нордично? раси, -
строго сказав Крайсляндвiрт, потiм глянув на годинник. - Сьогоднi ми не
будемо продовжувати теоретичну дискусiю, для не? ще знайдемо час. Менi
хотiлося сказати вам iнше. Ви щодня бува?те в громадських господарствах
нашого крайсу. Я вас зобов'язую в кожному селi взяти на облiк усiх
свiтловолосих i блакитнооких дiтей, юнакiв i одружених до тридцяти п'яти
рокiв. Звичайно, ви сюди не включа?те тих, що мають широкий розмах вилиць.
Жах охопив Рогиню. Вiн збагнув те, що не було доказано, i мимоволi
схопився рукою за серце.
- Ви чули, що я сказав?
- Чув, пане Крайсляндвiрт. Чув. Але, пробачте, я цих списочкiв робити
не буду.
- Як? Ви не хочете дбати про майбутн? сво?? раси? Це вам стiльки дасть!
- "Багато обiця? чорт, а забира? все".
- Отож, хочете не хочете, а списочки складайте. Це буде вашим службовим
обов'язком.
- Нi! нi! - затрусились руки агронома, вiдхиляючи вiд себе невидимi
списочки.
В нордичних очах крайсляндвiрта спалахнула злiсть. К бiсу чемнiсть i
"химери совiстi". Вiн зараз же провчить цього впертого мумi?знавця, що теж
не вмi? чавити непокору.
I в цей час хтось постукав у дверi. Крайсляндвiрт рiзко пiдвiвся,
пiдiйшов до порога, глянув у скляне вiчко, вiдчинив дверi в оселю,
виструнчившись, увiйшов незамiнимий Ганс, який самовiддано служив йому i
пером, i автоматом, i мiзками, що найбiльшi були нацiленi на музейнi
скарби й укра?нський чорнозем. Пiсля ретельних аналiзiв, вiн навiть
замiряв тi площi, з яких треба вивезти землю до рейху.
- Що тобi, Гансе?
- Пробачте, пане Крайсляндвiрт, але до вас дуже просяться отi
голландцi, якi збираються осiсти на Укра?нi, - чогось розгублено заговорив
Ганс. Що його так занепоко?ло?
- Так пiзно? Скажи: хай завтра приходять. На добранiч, Гансе.
- Бачте, ?м сьогоднi треба, - iще дужче виструнчу?ться Ганс, нiби хоче
сво? сто вiсiмдесят п'ять сантиметрiв зросту витягнути до двох метрiв. У
його присутностi гер крайсляндвiрт майже завжди з жалем дума? про свою
статуру, яка, па жаль, роздасться вшир. Оце б позичити в Ганса якихось
зайвих десять сантиметрiв зросту та Гансовими патлами заличкувати кружок
лисини, який так схожий на ксьондзiвську тонзуру.
- Чого ж сьогоднi? Навiщо цей поспiх?
- Вони ?хали сюди, - мнеться Ганс, - а ?х перестрiли партизани.
- Партизани?!
- Так, пане крайсляндвiрт. Думаю, це робота Сагайдака.
- I що далi?
- Партизани перевiрили документи майбутнiх колонiстiв i хотiли ?х
розстрiляти.
- За що?
- Вони знайшли в них iнструкцiю про поступову стерилiзацiю укра?нцiв
чоловiчо? статi. Це ?х дуже обурило.
- Дурнi! - вигукнув крайсляндвiрт. - Такi iнструкцi?, ?дучи на
розвiдини чи на поселення, треба тримати в головi, а не в кишенi. I що
потiм?
- Потiм партизани змилостивились, забрали тiльки пiдводи й конi, а
самим голландцям наказали роздягнутись.
- То вони прийшли сюди зовсiм голi, чи як?
- - Не зовсiм голi... - кривить обличчя Ганс. - Партизани залишили ?м
труси.
Крайсляндвiрт бридливо поморщився, потiм на його вустах ворухнулась
убивча iронiя.
- Отак i мiстом iшли колонiзатори в трусах?
- А що ж ?м лишалось робити? Мусили витримати i ганьбу, i насмiшку.
- Веди ?х сюди.
Секретар вийшов, а за хвилину до оселi почали заходити переляканi й
жалюгiднi колонiсти, однi з них трималися за голови, другi - за труси.
Гер крайсляндвiрт хотiв обличчям i всi?ю поставою вдати глибоке
спiвчуття, але не витримав - розсмiявся, а хтось iз слабонервних
колонiстiв заплакав i припав до Морени - богинi небуття.
XXX
Ранiше худобу гнали скотарi, а тепер полiца?. Однi з них люто
пересварювалися з жiнками, а другi мовчки проклинали свою долю, що зробила
?х погоничами лиха.
- Куди ж ви, урвителi, тягнете ??? Запогубити хочете мо?х дрiбних
дiток? - припадала до сво?? годувальницi молода чорноброва жiнка. В очах
?? стояли сльози, в очах корiвчини поблискувала волога незрозумiлiсть.
- Вiдiйди, вiдiйди, зарюмана, бо розчереплю макiтру! Якось перебудуть
тво? потерчата без молока, - замiрявся на жiнку прикладом спиячений
Терешко. I, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.
- Щоб iз вас котрийсь ще до вечора вiдiйшов! Пане старосто, скажiть ?м
щось на це праволомство.
- Он краще жандармам скажи! - Магазаник пiдвiв голову на незрушних, з
бляхами на грудях жандармiв, що придивлялись до полiцайського старання,
потiм, щоб не слухати голосiння, перезирнувся з Терешком, пiшов до
сiльуправи, а звiдти задвiрками вислизнув на другу вулицю. Але й тут його
наздогнали жiночий лемент i плач. Та хiба вони тепер здивують когось?
Пiдходячи до шибеницi, вiн бридливо поглянув на ?? вкорочену, планками
пiдбиту руку i вражено зупинився: тут, похиливши голову, сидiв його
старезний кульгавий ворон. Чого вiн прилетiв iз лiсу? Чи йому шибениця
нагадала давнину, чи почув чиюсь смерть? Ворон, очевидно, впiзнав
Магазаника, проржавлено керкнув i переставив кульгавi ноги.
Забобонний страх учепився в пана старосту, вiн вихопив iз кишенi
темного, як галка, пiстоля i стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано,
керкнула, пiдняла крила, чорним шматком хустини злетiла в небо i розтанула
у високостi. Кому ти, вiщуне, понiс недолю? Здавалося б, усе це дурниця,
не варта нiяко? уваги, та ще для людини, яка зна? i ваги життя, i не в
одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити
нутро чи мозок.
У школi, куди тепер перебралися жити Магазаники, бiля парти сидiв
Стьопочка i перечищав розiбраний затвор. I руки, i обличчя-Стьопочки
лиснiли жиром.
- Кудись збира?шся?
- У крайс виклика? мiй зверхник.
- Не зна?ш чого?
- Чував кра?м вуха, що хотять перекинути на залiзничну станцiю.
- Вона дужо потрiбна тобi? I тут усе маьш для прожитку.
- Там ширший розгiн: i склади рiзнi, i люди рiзнi. Там, подейкують, за
один день може стiльки приплисти до рук, що тут i за рiк не припливе, бо
який толк з мо?х теперiшнiх дев'ятисот окупацiйних марок?
- Тiльки ж остерiгайся ненаситства. I боронь боже красти; у нiмцiв за
добичництво одразу розстрiл.
- Красти я не пiду, а культурненько брати можна, на станцi? полiца?
плавають, наче пампухи в олi?, - Стьопочка трусонув патлами, засмiявся.
Смiх у нього тепер став якимсь дерев'яним i несподiвано обривався. - А я,
тату, нещодавно на шибеницi бачив нашого ворона. Певне, i йому стало сумно
без нас.
- Верзеш хтозна-що, - буркнув Магазаник, а всерединi знову болiсно
озвалися забобони. - Ти ж коли пiдеш у крайс?
- Завтра.
- Тодi я загляну на хутiр. Може, якогось коропця спiймаю на вечерю.
- Толом би ?х глушити i засолити в бочцi на зиму.
- Почека?мо ще з толом, - вiн пiдiйшов до сина, поклав йому руку на
плече.
- _Чого це ви? - _У Стьопочки здивовано затремтiв жовтець вiй.
- Не хочеться, щоб ти ?хав на тi станцi?. От прокидаюся вночi, почую,
що ти диха?ш за стiною, - i вже якось легше ста? на душi.
- Ти бачиш! - не повiрив Стьопочка. - Щось такого нiколи не помiчав за
вами.
- Лiта, Стьопочко, лiта.
- I десь-то страх, - подумавши, сказало чадо i заспоко?ло батька: - Але
боятися вам нема чого. Москву вже нiмцi забрали, Ленiнград теж. Сам Гiтлер
сказав, що Росi?, чу?те, - не Москви, ве Ленiнграда,"- а Росi? вже бiльше
не iсну?.
Магазаник оглянувся, нiби ?х хтось мiг пiдслухати.
- А це не брехня, Стьопочко?
- Хiба ж ви газет не чита?те?
- Нiхто так не розпуска? брехнi, як газети, - вийняв iз внутрiшньо?
кишенi вчетверо складену листiвку, простягнув синовi.
Стьопочка мовчки прочитав ??, роздер на дрiбнесенькi шматочки, кинув у
грубу.
- Ви, тату, обережно з такими документами. Нiхто ?? не бачив у вас?
- Нiхто.
- Тепер сам себе остерiгайся i сам собi не вiр. Он який уже
недорiкуватий Терешко, а й той сочить за вами. Цi слова крижаною хвилею
обдали Магазаника.
- Сам догадався сочити?
- Та нi, - Безбородько наказав. А ви ж, зда?ться, ще в громадянську
приятелювали з ним. От вам пан i добродiй найшановиiшии, - перекривив
голову райуправи.
- Коли ти довiдався про це?
- Учора ввечерi. Зроду не повiрив би в таке, але це сказала i ерешкова
сестра.
- Вона тобi подоба?ться?
На устах Стьопочки вибилась облудна посмiшка.
- Я ?й подобаюсь.
- Дiла! I чим я йому не догодив? - як у хмару входить Магазаник. - Що
ж, почухраю на хутiр, хоч там вiдпочину вiд усякого крутежу. - Мабуть, на
камiнь буду старатись. А тебе ще раз остерiгаю
не заритись на скаженi грошi, словом: i бога бiйся, i чорта опасайся.
Сьогоднi сонце висварило в осенi ще один погожий день, i вiй не знав, куди
йому занести бабине лiто. Колись саме в такий деиь Магазаник у лiсах
зустрiвся з Оксаною, яка збирала опеньки, i запросив ?? до себе. Та мало
було радостi вiд тих запросин. Оминула тебе краса i все добре оминуло. А
могло б i по-iнакшому бутиi
"Не ти носиш корiння, корiння носить тебе", - хотiв утiшити себе святим
письмом, та нiчого з цього не вийшло. Могли б ще втiшити золотi тайники,
але не будеш же ?х тепер викопувати. Може, один показати Стьопочцi? Та
встигнеться. Ще не знати, що жде його на тих станцiях, де спокуса i смерть
на одних вагах сидять. А дерево на хуторець завозити треба...
Ось уже й ставочок пiдняв стрiли очерету, ось, чiпляючись за корiння
верболозу, озвався струмок. Як у дитинствi, перемiщався час, перечищалися
води i наповнялися береги. А як тут колись гарно, розкрилившись, падали
навеснi i пливли дикi гуси! Тепер уже не падають - стороною летять, бо
осторогу мають, i все якось тепер iде стороною. Непро?зною дорiжкою вiн
пiдходить до води.
Але хто це сидить у човнику?
I чомусь холод заворушився в мiжплiччi, i чомусь згадався ворон на
шибеницi. Шарпнувши рукою кишеню, в якiй лежала зброя, вiн пiшов до
ставка. Невiдомий поволi пiдвiвся i скочив з човника на берег. Магазаник у
подивi зупинився: перед ним, примкнувши золото вiй, стояв Лаврiн Гримич.
Але чого вiн такий похмурий, такий неприступний, чужий?
- Лаврiне, ти тут рибу ловиш?
- Нi, браконь?рiв, - хрипко вiдповiв Лаврiн, а його вi? затремтiли.
- Яких браконь?рiв?
Ласрiн ненавистю змiрив Магазаника:
- Отих браконь?рiв, що пiдняли руку на людське життя.
- Щось ти дуже розумне почав говорити, - затривожився Магазаник i,
почувши ззаду чи?сь кроки, обернувся. До нього пiдходив Стах Артеменко з
наганом у руцi.
- Ти чого, Сташе?! - не скрикнув, а зойкнув, догадуючись про щось
страшне.
- Нiчого, - i Стах одразу намертво охопив старосту могутнiми руками.
- Ти що робиш?! - щосили шарпнувся Магазаник. - Нiчого, бо це не
робота, - вихопив у нього вальтера Стах. - А тепер, пане старосто, стань
рiвно перед людьми i послухай останн? слово.
Двi стiни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника й одразу
знекровили його обличчя i, певне, вибрали костi, бо тiло почало опадати.
- Чого ж останн??! - насилу вичавив, не можучи пiймати сво?х губ, що
тiпались i кам'янiли водночас.
- А що ж ти дума?ш: помилу?м тебе? - спитав Лаврiн, отой повiльний,
добродушний Лаврiн, який у сво?му життi нiкого й пальцем не зачепив. -
Стiй, коли можеш, рiвно.
I Магазаник, уже розчавлений страхом, став рiвно, iще тiльки щось
усерединi билося в ньому i лихоманило його, а повiки почав пекти невидимий
вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому рокiв
з двадцять тому говорив батько? Вiн годi погойдував свою сивину пiд
сивиною колоскiв жита, що дочекалося святвечора. Магазаник глянув у
давнину сво?х рокiв i затiпався у дрожi, i затiпались його очi, з яких
утiкали зiницi.
Це, певне, розжалобило Лаврiна, бо опустив голову, а Стах став перед
старостою i, наче по писаному, оголосив:
- За зраду Батькiвщинi, за прислужництво фашистам, за видачу полiцi? i
гестапо командира Iвана Човняра партизанський загiн iменi Котовського
засуджу? старосту Семена Магазаника до вищо? мiри покарання - розстрiлу.
Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повiк, якi спалював невидимий
вогонь. Уже знаючи, що його розстрiляють, ще не мiг збагнути, як вiн упаде
на цю осiнню, з бабиним лiтом землю, як для нього назавжди не стане нi
цього дня, нi цього хутора, нi цього ставка, де й зараз пода? голос
струмок, i повняться береги, I перечищаються води. Ось iз очеретiв виплила
та сама качечка, яку вiн бачив ранiше. Невже i ?? нiколи не побачиш ти? Що
ж це робиться в свiтi? Хiба ж ми в ньому живемо двiчi?
- Люди добрi, невже ви вiдберете у мене життя? - скинув побiлiлi очi на
партизанiв. - Я ще, кинувши все, можу вам послужити, ?й-богу, можу...
- Пiзно, - не дивлячись на нього, сказав Лаврiн. - Ти сам пiдмiнив свою
долю. Може, щось ма?ш передати сину чи рiднi? То ми передамо.
- Передати? - перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього.
- Вiн вийняв з кишенi печатку, кинув ?? на землю, потiм дiстав гаманець,
нащось зважив його на помертвiлiй руцi. - Коли зможеш, Лаврiне, передай
Стьопочцi. I скажи йому мов слово: хай випишеться з полiцi?. I скажи, щоб
вiн не забув старе борсуче мiсце.
- Це ж яке?
- Вiн зна?. - Хотiв ще згадати про мiсце, де стояв покутнiм вулик, але
тодi б усе стало зрозумiлим, бо не раз у мирний час Лаврiн бачив цього
старого вулика, що перейшов йому ще вiд батька, в якого i вiн був дитиною.
Господи, невже вiн справдi був дитиною? Його щось почало давити, тому
розстебнув ковнiра, вiдчув на грудях тiльце золотого хрестика i до болю в
руцi вхопився в сво? останн? золото, нiби воно могло порятувати його.
Лаврiн пiдвiв голову i глухо запитав:
- Може, ма?ш останн? бажання?
- Жити хочу, жити, - сказав безнадiйно.
- Вiрю, Семене. Та про це треба було ранiше думати, - сумно одказав
Лаврiн. - Пiднiмайся на свiй хутiр.
I от вiн, знесилений, витiпаний страхом i болем, став посеред тi??
землi, яку йому нарiзали за чорну зраду. Не знаючи, де подiти руки, сунув
?х у кишенi й намацав згарок саморобно? свiчечки.
- ? в мене, Лаврiне, останн?...
- Що?
Магазаник вийняв згарок.
- Хай погорить святий вiск за упокiй душi.
- Що ж, запалюй.
Магазаник запалив свою свiчечку, вона випала з неслухняних рук раз i
вдруге, тодi вiн вкрутив ?? в землю, i шестеро очей схрестились на
сумирному вогнику, що тепер пахнув медом i лiтом. Чому ж доля не зробила
його пасiчником хоч на цей крутiж часу?.. I в останню свою хвилину вiн не
так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна...
Коли свiчечка догорiла за середину, Магазаник знову глянув на ставок,
почув, як на ньому враз осiнню зашумiли очерети, почув мову води, почув
лопотiння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врiзанiй у
м'яку землю дорозi, замаячила самотня постать дiвчинки. Вона йшла до
ставочка i щось розгойдувала- в бiлiй хустинi. Враз ним струсонуло: "Невже
це Оленка? Невже це його Оленка?!"
Вiн простягнув руки до дiвчинки, скрикнув... I це_ був його останнiй
крик.
XXXI
У груднi вдарили такi морози, що трiскались дерева, трiскалась земля i
крига на рiках та ставках i замерзла вода в криницях. Навiть у терплячих,
обвiшаних памороззю верб вiдчахувались руки, i тодi на старих нiздрюватих
стовбурах червоиiли промерзлi рани.
Через холоднечу побiльшало рiзного люду в пристанцiйнiй корчомцi
"фрейлейн" Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею,
скаженою горiлкою, а закусити холодцем iз хроном, кручениками, домашнiм
кендюхом, кров'янкою, просолом i отими з нiжною скоринкою пампушками, якi
самi просяться до рота. Що вже звичайнi, приквашенi в розсолi пелюстки з
олi?ю i кмином, а й тi приносили хвалу привiтнiй господинi, на яку
витрiщувалось бiльше анiж треба рiзних буркал.
Але нинi жоден нiмець - нi "осiлий", нi "транзитний" не заглянув до
корчомки, яка в патентi, виданому мiською управою. запишно iменувалася
таверною. Та й на перонi сьогоднi фашисти загубили бундючнiсть i смiх. Чи
з холоду, чи щось iнше сталося?
Охоплена непевними передчуттями, Яринка випроваджу? з корчомки двох
баляндрасникiв, якi не стiльки заглядали до чарки, скiльки ?ли очима
"фрейлейн", ставить на вартi по той бiк дверей милогубу паляничницю Зосю,
а сама кида?ться в прибочок, де в дiжницi неволиться поганенький детектор
i навушники. Але саме в цей час тiтка Зося вiдчинила дверi й кахикнула.
Яринка вискочила зi свого закамарка, почала поратись бiля остогидлого
шинкваса, що наскрiзь протру?вся паленкою. Та тiтка Зося вже через якусь
хвильку заспокiйливо подивилась на не?, посмiхнулась отими ворушкими
устами, в куточках яких лiта повибивали гнiздечка, похитала головою. Жаль
цi?? Яринки, як сво?? дитини. Хiба ж дiвчина, коли прийшла ?? пора, ма?
годити рiзним п'яничкам та розбещеним вирлам, якi тiльки й бачать у жiнцi
придзигльованку. Яринцi б саме слухати найкращi слова про кохання i на все
життя ощасливити судженого красеня, який би не зводив погляду нi з ??
личка, нi з ?? нiжок. Як це бува?, тiтка Зося добре знала. Та вiйна не
помилувала i ?? сiм'?.
А як гарно на дiвчинi зацвiтають тернова хустка й червоний кожушок!
Його недавно принiс з-за татарського броду дiд Ярослав. Ярина довго
хвалила роботу старого, ще довте про щось шепталася з ним, а вiн, зайшовши
за шинквас, щось обережно висипав iз сво?? кобзи в торбину. Подумати
тiльки - з кобзи!
До корчмочки рвучко заходить розчервонiлий, усмiхнений Iвась Лимаренко,
що ма? на головi не чуприну, а крила.
"До кого вони тiльки прилетять?" - похиту? головою тiтка Зося,
переводить погляд на Яринку i зiтха?.
Iвась зiрвав з голови шапку, трiпонув чубом, вклонився господиням:
- Добрий вечiр, панi Закревська, добрий вечiр, Яринко!
- Коли я для тебе панi, то i Яринку зви панянкою, - з викликом каже
тiтка Зося i забива?ться в куток, щоб молодята перекинулись кiлькома
словами.
- Яринко! - висяюючи, пiдходить до не? хлопець. - Яринко, мила! Люба!
- Що в тебе?! - завмерла вона, бо ще не бачила Iвася таким. - Що?
Вiн прихиля? до не? голову i шепче:
- Нашi розбили фашистiв пiд Москвою. Чу?ш?
- Правда?! - торопi? дiвчина, а очi спалахують, немов зiрницi. Невже
прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого тая довго-довго сподiвалися?
- Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили i женуть на захiд! Ти розумi?ш,
що це таке? - Вiн бере дiвчину за руки i притуля?ться до не? щокою.
- Спасибi, Iвасю! - i Ярина теж притуля?ться до нього, цiлу? в щоку.
- Тепер я не буду сiм днiв умиватись.
- Нарештi, - зiтха? в кутку тiтка Зося, думаючи про свое
- Тiточко Зосю, просимо до нас. По келишку пiдiймем, - радiсно гука?
Яринка i рукою витирав вi?.
"От i дочекалась дiвчина свого красеня!" - дума? про те саме тiтка Зося
i пiдходить до молодят.
- Як я рада за вас. Яринка нахиля?ться до не?:
- Тiточко, це радiсть для всiх: нашi пiд Москвою розгромили фашистiв.
- Ой! - з руки жiнки випада? i розбива?ться келишок. - Це на щастя, це
на щастя! Свята дiва Марiя, то, може, i мiй Станiслав б'? мiнами отам
фашистiв! Вiн же мiнометник у мене, - в який раз розповiда? про це i
Яринцi, й Iвасю. - Налий, донько, в другий келишок наймiцнiшого
спотикайла. Свята дiво, таки е правда на свiтi.
Та в цей час бiля дверей гупають чи?сь шкарбуни, i в корчомку спочатку
ввалюються полотнянi торби, потiм голова старця, а далi й сам старець. У
сво?х одяганках вiл схожий на баштан. Зося збагнула стан Ярини i гнiвно
накинулась на його дiда, одначе очi i язик у нього далеко не дiдiвськi.
Тiтка Зося зразу одверта?ться вiд старця, бо, як вона каже, в його словi
гадина ча?ться.
- Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! - приязно вiта?ться з Яринкою,
а погляд пускав вскач по всiй корчомцi. Отак можна й на очi окривiти
навiки.
- Драстуйте, пане старець, - розважливо каже Ярина, нi порухом не
виказуючи сво?? неприязнi до шкарбуна.
- А в тебе я не перший раз бачу цього парубiйка, - увiрчу? свердла в
Iвася.
- I вiн вас не вперше бачить у мене. На чарцi рiзнi гостi сходяться.
- Ге-ге-ге, - загелготiв старець, - умi?ш ти, красунечко, i сказати, i
за напитки-на?дки не загилю?ш. Тобi б тiльки в златоглавах та срiблоглавах
ходити. Може, до цих трьох чарок i четверту поставиш?
- Ця горiлка, пане старець, вам буде не до смаку, - Iвась вихиля? чарку
i швидко чеше до дверей.
- А грошi! - гука? Ярина i непомiтно переморгу?ться з тiткою Зосею.
- Пробачте, з холоду забувся, - хлопець, поверта?ться, вийма? гаманець,
витягав окупацiйнi марки, а Ярина впiвока погляда? на старця.
Коли за Iвасем зачинилися дверi, жебрак знову розсипав по корчомцi свое
"ге-ге-ге", сперся протертим лiктем на шинквас.
- Яка забудькувата молодь пiшла - усе на дурничку норовить! - i ласкаво
дивиться на Ярину. - Налий менi, рибонько, тако?, щоб у животi жаби
заквакали. - Випивши, вiн i денце чарки поцiлував. - Де ти ?? тiльки
береш? Я лише одного разу в партизанiв Сагайдака ось таке зiлля коштував.
- Пане старець, - жахнулась Яринка, - не кажiть про партизанiв, бо мене
одразу почало морозити. Старець стишив голос:
- Не такi вони, голубонько, страшнi, як ?х малюють фашисти.
- Пане старець, не верзiть усякого такого. Коли ви ще будете варнякати
неподобство, я гукну старшого полiцая Стьопочку, вiн тут недалеко ходить.
I сiдайте вже за столик. Що вам подати? Горiлки, солонини?
Старий докiрливо похитав головою:
- Нерозумна ти ?си. I тобi треба думати про спасения душi не тiльки
перед богом, а й перед тими, хто прийде пiсля гiтлерiвцiв. Осягни це
душею.
I вперше в Яринки ворухнулась довiра до жебрака. А може, й справдi
людина вiн, хоч i ма? непевний язик i свердла замiсть очей.
- Чого це дехто роз'?хався, як верша? Бодай йому викрутило язик у
писку! Бач, який праведник знайшовся: то вiн у партизанiв горiлку п'?, то
чогось iз полiцi? мете.
- Старець усюди ма? даяння, - проткнув колючим поглядом сiро-свинцевих
очей жiнку i так зцiпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. - Чого тобi?
Помела браку??
- Отого помела, що по спинi блазнюка i нашiптувача походило б. Коли
жебра?ш, то жебрай, а язик тримай у кишенi, як гаманець. Чи ти, бузувiре,
онiмечитись хочеш? - Тiтка Зося, зизом поглядаючи на заволоку, одягнула
кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою i вийшла з корчми.
- Отак лiпше, - буркнув старець. - Яринко, налий iще одненьку закропити
душу.
Пересторога тiтки Зосi насторожила дiвчину, i вона вже рiвно вiдказала:
- Пане старче, ваша душа п'яницею стане.
- Краще п'яницею, анiж зрадником, - образився старець i негадано
запитав: - Ти скiльки марок платиш за лiтр?
- Пан старець хоче корчмарем стати? - диву?ться Ярина, а в душi
непоко?ться: для чого це випитування?
- То скiльки платиш за лiтр? - довбе, як дятел, старець.
- Тепер п'ятнадцять марок, а восени цiни були меншими.
- Так-так, - щось прикидув на зморшках дiдуган, - Налий найкращо?
скаженiвки, бо я сьогоднi на радощах волiю упитися.
- Якi ж у вас радощi?
- Великi! - пiдняв угору жовтого, як свiчка, пальця. - Хiба не зна?ш:
вчора вдосвiта бiля самого мосту скапустився ешелон з танками. Це вже
сьомий на рахунку однi?? людини. Сьомий!
- Однi??? - не повiрила Яринка.
Старець чи то здивовано, чи з прихованою пiдозрою подивився на дiвчину.
- Невже ти не чула про партизана Морозенка?
- Не чула нi про морозенкiв, нi про холоденкiв i чути про таке не хочу.
- Не похвально. Гляди, повернуться нашi, це не проститься. Яринка
обурилась:
- Пане старче, не страхайте мене сьогоднi, бо я вас можу налякати
завтра, - i зирнула на дверi.
Вони тихенько-тихенько розчинились i зачинились, I на порозi в клубках
зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, вiн зараз у формi шуцполiцая,
тiльки на головi в нього не гiтлерiвка, а бараняча шапка завбiльшки з
дiжницю. Стьопочка мовчки тре задубiлi руки i прислуха?ться до мови старця
та Ярини.
- Я не страхаю тебе, - тягне свою нитку старець, - а вчу, як декому
треба жити на свiтi, дехто про велике ма? думати.
- Дехто задоволений i малим: наливати гiрку тим, кому вона солодка. Ще
одненьку?
- Iще одненьку за перемогу радянських вiйськ. Стьопочка, рвонувши з
плеча карабiп, кинувся до старця.
- Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару халяву! Побачимо, як
вона засiпа?ться у шуцманшафтi! - Вiн шарпнув жебрака за бороду, i
негадано... вона опинилась у його руцi. - 'Цс що за обман i кiно?! -
отетерiв Стьопочка, витрiщив вирла. - Вашi документи, i вообче...
- Мовчать, магула неотесана! - Старець гордо випростався, вихопив з
кишенi жетона агента та?мно? полiцi?, сунув його пiд нiс розгубленому
Стьоночцi, швидко пiшов до дверей. I тiльки тепер отямився полiцай, щось
промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руцi.
- Пан Басаврюк! Вельмишановний пан...
"Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личинi людськiй... - здригаючись,
Ярина згадала страшний гоголiвський образ. - Був ти в чорнi години
минувшини, не здох i до цього часу - фашистам знадобився".
- Заберiть, пане, сво? вещественнi докази...
Та розлючений Басаврюк навiть не оглянувся, ногою розчинив дверi, а
потiм так хряснув ними, що в корчмi задеренчали вiкна. Стьопочка
запаморочливо подивився услiд старцевi, далi безнадiйно махнув рукою,
понюхав бороду, поморщився:
- Ерзац...
- Стьопочко, хто ж це? - диву?ться i мерзлякувато поводить плечима
Ярина.
Полiцай витягнув шию, яку пiдпирав високий сiрий комiр шинелi,
озирнувся.
- О, це такий всюдисущий сокирник, вiд якого не тiльки менi ста? темно
в очах. Чого це вiн з ерзацом бороди крутився бiля тебе? Що вiн ма? на
умi?
- Вiдки ж я знаю?
Стьопочка, щось прикидаючи собi, кривиться, морщиться, лiзе рукою до
пiдкучерявлено? потилицi, а потiм нажаблю?ться, гостро дивиться на дверi й
бурмоче невiдомо кому - дверям чи Яринцi:
- Налий менi чогось такого. Дiвчина з серцем кида?:
- Води?
- Я води не люблю нi в чоботях, нi в животi, - одразу вiдповiда?
Стьопочка. - Горiлочки налий, холодцю подай, i вообче...
Ярина, похитавши головою, подала йому карафку з горiлкою, чарку,
тарiлку холодцю, хрiн i виделку. Стьопочка з усiм цим задрiботiв до
столика, що стояв у самому кутку, обернувся спинок" до шинкваса i
накинувся на гармонщнну, все думаючи одне: чого тут з'явився бiсiв
Басаврюк i що вiн мав до Яринки? Чи не смаленим пахне в цiй корчомцi? Га?
А дiвчину охопила тривога: виходить, неспроста вже який раз до не?
навiду?ться песиголовець у подобi старця. З яко? ж дiдько служби? I що
пронюхав про Данила Бондаренка, якого люди назвали Морозенком? Треба, щоб
вiн бiльше не з'являвся тут, та й самiй час кидати цю бiсову корчму, що
комусь почала мозолити очi!
Ще раз пiдiйшов Стьопочка з порожньою карафкою. Хмiль уже рум'янцями
поплямився на його обличчi. Вона мовчки налила йому, а вiн мовчки
подякував, пiдняв угору великого пальця - мовляв, усе в тебе добре, та й,
похитуючись, поклешняв до свого стiльця. Не горiлки, а гно?вки б тобi! I
знову думки зажружлялн навколо Данила, Мирослави i всi?? партизансько?
рiднi, за якою так скучила вона.
За сво?ми гадками i тривогою не почула, як у корчму ввiйшов заснiжений,
задубiлий, обшарпаний чоловiк. А коли вiн наблизився до шинкваса, Ярина
пiзнала його - це був Ступач. Але як змiнилося, зiстарилося його обличчя,
як впеклися зморшки пiд очима i устами. Видно, останнiй час i подi? не
жалiли його. Пiзнав i Ступач дiвчину, вражено зупинився:
- Яринко, це ти?!
- Це я, пане Ступач.
Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача.
- Який я тобi, дiвчино, пан? Не кажи менi такого паскудного слова.
- А хiба ви не для панства лишилися тут?
- Лиха година лишила мене: пiд Яготином в оточення попав. Повiк не
забуду отого яготинського болота i пекла заодно. Ось тепер i кочуся
перекотиполем по свiту. А як же ти опинилася туг?
- Теж лиха година заставила.
- Твоя ж подруга Мирослава жива?
- Жива.
Ступач хотiв iще щось запитати, але передумав, зiтхнув, а в очах
проклюнувся голод.
- Шматок хлiба знайдеться в тебе?
- Знайдеться.
I треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою I тарiлкою пiдiйшов
уже добре пiдпитий Стьопочка.
- З ким ти, Яринко, шепочешся? - I враз вiд здивування у нього вiдвисла
нижня щелепа. - О-о-о! Кого я тiльки бачу i кого вижу! Пан Ступач! Наше
вам, i вообче!
З несподiванки Ступач поточився до дверей.
- Стьопочка?! Ти полiцай?
- Пан старший полiцай! - навiть закаблуками вдарив i тихенько
захихотiв. - Це вас диву??
- Нi... Не диву?. Я думав - ти вище пiднявся, - i гiрка зморшка лягла в
мiжбрiв'? Ступача. Стьопочка згордо посмiхнувся:
- А я поволеньки, по схiдцях: спочатку тут наб'ю руку i в
гебiтскомiсарiат, наб'ю руку там - i вище!
- Отак i до шибеницi можна пiднятися. Чого-чого, а такого удару
Стьопочка не чекав. Вiн шарпнувся рукою до карабiна, та передумав i почав
пiдбирати слова.
- Виходить, ви й досi з товариша не обернулись па пана? Вашi документи!
- Нащо вони тобi, Стьопочко? I полiцай вибурхнув люттю:
- Я Стьопочка для сво?х коханок, а для вас я пан старший полiцай!
Аусвайс!
- Нема у мене аусвайса.
- Тодi руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас, i во обче, - i
почав не обмацувати, а шарпати кишенi Ступача. Яринка не витримала,
обурено кинула:
- Нащо тобi, лихоманний, обшукувати його?
- Оце вопрос-питання некомпетентно?. Звiдки я знаю, хто вiн тепер:
товариш Ступач чи партизан Морозенко, який аж сiм ешелонiв сковирнув з
рейок, а полiцiя встигла зафотографувати тiльки його плечi. Обернiться!
Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звiрив його з плечима Ступача
i залишився невдоволений.
А тим часом вiдчинилися дверi i коло них став заснiжений Данило
Бондаренко. Вiн теж був у формi полiцая. Глянула Яринка на Данила,
злякалася, зробила якийсь знак рукою, та партизан не зрозумiв ??,
посмiхнувся i почав прислухатися до слiв Стьопочки.
- Ану, товаришу Ступач, сiдайте осьдечки i гарненько розкажiгь, як i
звiдки пригуцали на територiю рейху?
- Не скажу.
Стьопочка зверхньо вiдкопилив губу.
- Скажете! Коли людську душу поставити на колiна, вона все скаже!
Ступач вражено скрикнув:
- Мо? слова!
- Тепер вони мо?, вашого нiчого нема, - i тут Стьопочка побачив Данила,
витрiщився на нього. - А-а-а...
- Бе! - Бондаренко насмiшкувато глянув на полiцая. - Здоров, "вiнець
природи". Пiзнав, може?
"Вiнець природи" скривився.
- Пiзнати - пiзнав, - i мимоволi торiшувся рукою до ши?. - Але де ти
взявся, як опинився в полiцi?, i вообче? Говори!
- Це в пана Ступача спитай - вiн менi допомiг.
У Стьопочки очi полiзли на лоба, вiн з переляку одразу обм'як.
- Пан Ступач допомiг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так i догадувався,
що ви в та?мному начальствi, як пан Басаврюк, i вообче. Але обов'язок
служби заставив перевiрити навiть вас. Пробачте, може, чарочку вип'?мо?
Ярино, горiлки на двi парсуниi Як ви генiально провели свою роль!
I не витримав Ступач, з презирством глянув на полiцая:
- Цить, блазню! Я i до смертi залишусь радянською людиною. Стьопочка
спочатку розгубився:
- Радянською? Як це зрозумiти?.. А-а-а! Ану у дверi! Побачимо, як на
допитах загра? твоя шкура. Ми iз тебе швидко зробимо тiнь. Бач, нiмцi
везуть до Москви мармур на монумент переможцям i залiзнi хрести навалом
везуть, а хтось ще про радянське дума?.
Бондаренко насмiшкувато перебив Магазаника:
- Почекай про мармур i хрести. А тим часом не думав, що я маю бiльше
права на Ступача?
- Е, нi, це мiй трофей.
- Я тобi, Стьопочко, за цей трофей дам вiдкупного. По руках? Полiцай
задумався, потiм махнув рукою:
- Де вже не пропадало мов - давай тисячу i роби з цим приблудою, що
хочеш. I тепер заволав Ступач:
- Стьопочко, не вiддавай мене йому. Ти зна?ш: вiн без солi з'?сть мене.
- А мене особистi рахунки не цiкавлять, - я людина державна.
Ступач у розпачi охопив руками голову, сiв на стiлець. Безвихiдь
згорбила його, як старця. Бондаренко ж вийняв з кишенi грошi, дав ?х
Стьопочцi, а той спокiйно почав ?х перелiчувати.
- Усе вiрно. I добре, що грошi новенькi. То й бувай. Яринко, я пiзнiше
розплачуся з тобою. - I Стьопочка скрадливо, ходою дрiбного хижачка,
вийшов з корчомки.
Данило не то з жалем, не то з насмiшкою глянув на того, хто покалiчив
його найкращi роки. Чи хоч вiйна навчила тебе чого? Ступач пiдвiв припухлi
повiки, пiд якими спалахувала ненавидь.
- Тепер тво? зверху. От тiльки шкода, що в свiй час я не добрався до
тво?? душi.
Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача.
- Самодуром ви були колись, а ким залишились - не знаю. Iдiть з очей.
- Як це iти?! - остовпiв, розгубився Ступач i пiдвiвся з стiльця. -
Куди йти?
- Хоч пiд три чорти, якщо це здогада?тесь знайти кращо? дороги. Тiльки
мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь,
Ступач скрикнув, притримав уста рукою i нiби крiзь туман подивився на
Бондаренка:
- Данило Максимовичу, то ви?..
- То я... Iдiть! Тут небезпечно.
Ступач хотiв кинутись до Данила, та засумнiвався, зiтхнув, пiшов до
дверей i зпик за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка.
- Даниле Максимовичу, рiдний, тiкайте звiдси, бо тут уже тричi був з
та?мно? полiцi? Басаврюк.
- Басаврюк?! - сторожко глянув на дверi. - Тодi, Яринко, зразу ж тiкай
звiдси.
- Куди?
- До тiтки Зосi i разом з нею в партизанський загiн. Щось менi ??
Дiвчина кинулась до комiрчини, винесла ремiнну валiзку.
- Ось вам.
- А тепер бiжи. Я сам замкну твою корчму. Ох i вi? в тебе, Яринко. Вiд
таких вiй, певне, повiкам важко.
- Найшли час пiдсмiюватись, - зiтхнула дiвчина.
Вони поцiлувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибiгла з корчомки i
кинулась у пристанцiйну пiвтемiнь. Данило ж пiдiйшов до дверей, над якими
висiв пучок червоно? калини. Вiн i тут нагадував Яринцi i добрим людям про
безсмертне червоне знамено, пiд яким народилася ?хня доля i доля ?хньо?
землi.
Погасивши свiтло, вийшов iз корчомки, замкнув ?? i, згинаючись вiд
ударiв вiтровiю, подався до привокзально? площi, де стояв його мотоцикл.
За станцi?ю Данила наздогнав шалений спалах, а потiм вибух.
"Восьмий!" - обернувся, сам собi сказав чоловiк i скорiше пiшов до
свого вкраденого коня, у колясцi якого незворушно сидiв заснiжений Петро
Саламаха.
- Чули? - трусонув шапкою i снiгом у бiк станцi? i посмiхнувся. Цей
бiлявий велет з чорними пiддашками брiв мав по-дiвочи зворушливу посмiшку.
- Чув, Петре.
- То недарма гнали краденого коня, - приплескав снiг на кабiнi i
обережно почав з-пiд кожушка виймати автомат.
Коли вони, долаючи чорний вiтер, ви?хали з площi, навперейми ?м iз
собачнею кинулося кiлька бангофжандармiв, гестапiвцiв та полiца?в, серед
них були Стьопочка i якийсь у лахмiттi старець. Стьопочка скрикнув, рукою
показав на Данила. Фашисти i полiца?, хапаючись за зброю, кинулись до
мотоцикла; рвучи поводи, люто загавкотiли собаки.
Саламаха, майже не цiлячись, прострочив усе це кодло чергою автомата, а
Данило вихопив з кишенi гранату; як i в перший раз бiля далеко? степово?
станцi?, зубами зiрвав кiльце, i лимонка, розриваючи смертельний ланцюг,
звiльнила дорогу. За спинок" озвалися зойки i скавчання. На повнiм ходу
вiн проскочив контрольно-пропускну заставу i, чуючи за собою погоню,
вирвався в поле, де ще гiрше шаленiла негода. I тут, розсiкаючи чорний
вiтер, ?х почало наздоганяти хистке нерiвне свiтло. Ось уже воно Захопило
всю дорогу, ось уже просвистiв свинець, i коло них сумирним снуванням
затремтiли червонi, золотi, жовтi, нiжнозеленi пунктири трасуючих куль.
Данило крикнув Саламасi:
- Пригинай, Петре, голову! Той примружив очi, посмiхнувся:
- Нема перед ким пригинати голову. Летiть!
- Лечуi
Застрибали, наче хотiли вилетiти зi сво?х гнiзд, придорожнi, з бiлими
рушниками на стовбурах дерева, iз темряви здиблювалася i з гудiнням, з
рокотом вiдлiтала земля, а дорогу все розтинали i розтинали мечi погонi.
Назустрiч з долини тяжко пiднялася вантажна машина. Коли вона, ослiплюючи,
порiвнялась iз ними, Саламаха вдарив iз автомата: може, скрутить ?? на
дорозi. Напевне, скрутило, бо на якусь часинку вiдстали i плетиво
трасуючих куль, i мечi погонi, а потiм знову почали промацувати ?х.
Та ось щось цюкнуло Данила мiж плечi, на груди впала кров. Не мiг
притримати ??, бо треба було долати чорний вiтер, i Данило мовчки, без
слова, без стогону долав його, все нижче i нижче схиляючи обважнiлу голову
до ручок мотоцикла. Ще трохи, ще трохи - i вiн добереться до журавлиного
броду, а далi мотнеться кригою на татарський. По кризi нiмцi побояться
вести машини. А за татарським бродом вже й до лiсу подати рукою - до
пшеничних кiс Мирослави, до Сагайдака, до Чигирина, до близнюкiв, до сво??
добро? рiднi, серед яко? недаремно минули його лiта. Щось заговорив
Саламаха. Тiльки що? Вiн хоче пересадити його в коляску? Так це ж займе,
може, найдорожчу хвилину...
Треба не виказати, що знесилля вже натiка? в руки. Отак i дола?
неминучiсть. Вiн вiдчував, як вона викволюв все його тiло, i жаль стало
тих днiв, що не прийдуть до нього, i того дiлечка, що вже не зробить
вiн... i любовi жаль... Iще боляче товклась i товклась думка, що комусь
мав допомогти, та не допомiг. Але кому?"
Негадано запахли суницi, прибився дiвочий голос, i вiн згадав...
Коли мотоцикл, наослiп проскочивши байрак, почав спускатись до рiчки i
в знемогу ввiйшло якесь полегшення, Данило ледь повернув голову до
Саламахи:
- Петро, ми мали привезти в загiн Ганнусю Ворожбу. Тепер привезеш ??
сам. Не забудеш?
- I?е забуду, - зiтхнув чоловiк i тернув рукою очi.
- Зда?ться, вiдiрвались, - вже не сказав, а прошелестiв неслухняними
устами.
Чорний вiтер почав мiнитись йому на червонi кола, на калиновий вiтер,
який хилив i нахиляв достиглi грона. А звiдти, де починався чи
закiнчувався калиновий вiтер, вийшла Мирослава з дитям бiля грудей. А вони
ж i весiлля свого не грали... I тепер до нього стали наближатись, оживати
весiльнi рушники, що були розвiшенi на стовбурах дерев, а вже з броду
заспiвали невидимi дружки:
Ой думай, думай,
Чи перепливеш Дунай...
У Данила ще вистачило сили повернути на журавлиний брiд, вистачило
снаги й посмiхнутись усьому свiту, бо недаремно жив у ньому i, як мiг,
дуже нелегко, але чесно перепливав свiй Дунай...
- Ось уже й татарський брiд! - гукнув Петро Саламаха, щоб якось втiшити
його.
Еге ж, татарський. Тут нiколи восени i взимку не вiдпочивають i
поздовжнi i поперечнi вiтри, а весна б'? у бубни човнiв, i пречистими
лiлеями, i пречистими дiвчатами розквiта? лiто. А за татарським бродом
конi топчуть яру руту i туман. За татарським бродом iз сивого жита, з
червоного маку народжу?ться мiсяць, i коло козацько? могили, як повiр'я,
висiка?ться старий вiтряк, що увесь вiк старався людям на хлiб.
А коло броду на долонях бережкiв пiдснiжниками зiйшли хати-бiлянки i
чекають, i чекають, i чекають сво?х дiтей iз вiйни, i сльозами матерiв, i
сльозами похилих верб допитуються: коли ж повернуться сини, бо життя
трима?ться на синах...
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - _та й те
неповне. Чому ж?
Чому?!
XXII
А життя? Зi страхом та болем ляга?ш, зi страхом та болем уста?ш, i
навiть у снах нема вiд них порятунку.
Змiнився свiт, змiнились i люди. Одних так прибило горе, що вони стали
нiби тiнями в подобi людськiй: ми нiкому нiчого... А iншi, дивись, неначе
з-пiд грому та грози вийшли. От такими Стали i ?? дiти, i ?? спокiйний
Лаврiн. Та що Лаврiн? Вiн хоч у германську бiля кулемета вовтузився,
привiз ?й з вiйни замiсть подарунка довгi кулеметнi стрiчки. Вiд цього
дарунка в не? сльози закипiли, а вiн витирав ?х пальцями i туркотiв, що
вона горличка, лебiдонька i голубка заразом. Вiд "голубки" й прояснилась,
бо ж знала свiй характер...
Що вже говорити про чоловiка, коли навiть у дiда Ярослава ? своя
та?мниця. Оце ж недавно почав збиратися нiби кудись у гостi. Олена
принесла йому деко разових коржикiв i шматок сала, почала впаковувати ?х у
вузлик, а старий узяв кобзу, щоб укласти ?? у велику заплiчну торбу. Олена
помiтила, заважкою стала кобза кобзаревi. А коли вiн поставив ?? навсторч,
з не? вискочило мiдне тiльце патрона. Старий нагнувся за ним i так, нiби
нiчого й не сталося, знову кинув у кобзу, а потiм пильно подивився на
Олену, ще й вусом повiв.
- Бачила?
- Бачила, - похитала головою вона. - I нащо це вам?
- Виходить, треба.
- Оце ж ма?те нести в гостi?
- Подарунок непоганий.
- А нащо ви його в кобзi хова?те? - не знайшла чого кращого запитати.
- Бо полiца? ще не здогадались робити кобзам трус, а людям роблять, -
добряче посмiхнувся i доконав ?? вчешiм словом: - Конспiрацiя!
- Ой тату, тату, - зажурилась вона, - Увесь наш рiд уже перейшов на
конспiрацiю, опрiч мене. I всi ви, навiть Яринка, дурите мене, наче
маленьку.
- А ти для мене, донечко, i досi маленька, - неждано розчулився старий
i прикрилив ?? руками, точнiсiнько так, як Лаврiн в "оту давню годину
вишнево? заметiлi. Чи це в них таке родом переда?ться? I чи справдi була
та бентежна заметiль вишневого цвiту? Напевне ж була. Бо й весiлля, i
хрестини пiшли пiсля не?, бо й досi на горищi лежать колиски Ярини й
близнят. Тiльки нi Ярини, нi близнят нема бiля не?. I чи будуть? Бо що
тепер життя? I розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе.
- От чого не треба, того не треба, - почав ?? заспокоювати старий, далi
пiдiйшов до скринi, вiдкинув ляду й з-пiд рушникiв, сорочок, скатертин з
доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув
?? на вузлатих руках. - Оце ж я тобi, донечко, перед самою вiйною купив,
бо дуже сподобалася тут роса, хотiв подарувати в тво?х повних сорок п'ять
рокiв. - Вiн хусткою витер ?й очi. - Вiзьми i вважай, що я перший тебе
поздоровив з народженням...
- Спасибi вам, тату, за хустку.. за роси... Тiльки ж бережiть сво?
лiта. Хай молодшi ходять з патронами. Закопайте ?х на городi.
- Прийде, донечко, час - i саму смерть закопа?мо, але спершу ?? треба
зломити. Посидьмо перед дорогою, - та й сiв пiд бо* гани, сивий, гарний у
сво?й мудрiй старостi i рiшучостi. Потiм пiдвiвся, торкнувся ?? плечей
пiдсохлими руками i рiвно, i строго пiшов до когось у гостi чи в
конспiрацiю. А ?й тепер доводиться чекати не тiльки Лаврiпа, Яринку,
Романа i Василя, а й старого. Не такий малий у не? рiд, а хата пусткою
сто?ть, то й говори тепер, жiнко, не до роду, а до мовчазних стiн, до
прихованого зерна, до вiдмерзлих кетягiв калини пiд вiкнами, до голубiв у
солом'яних голубниках i думай про всiх i вся...
Знадвору почувся натруджений скрип саней. Вона стрепенуаась, пiдбiгла
до вiкна, напiвроздягнута кинулась надвiр i тут полегшено зiтхнула. Понад
плотом, тримаючись заволохаченого памороззю коня, поволi iшов ?? Лаврi, з
його золотих вусiв звисали крижанi бурульки. Ось вiн зупинився бiля ворiт,
широко розчинив ?х, i стомлена шкапа втягнула на подвiр'я сани з
блакитною, мов небо, грабиною.
- Лаврiне! - гукнула й кинулась до нього.
- I чого б ото роздягненою вибiгати на мороз? - посмiхнувся, заворушив
клешнi криги, що наросла на вусах. - Бiжи до хати.
- А дiтей не бачив? - стишила голос i завмерла.
- Бачив.
- Ой!
- Не ойкай, а мотай в оселю.
I вона побiгла, прикриваючи рукою груди.
Як довго ж Лаврiн випряга? та заводить у ста?нку вiйною прикалiченого
коня, як поволi заклада? йому корм. Нарештi з билинками сiна на кире?
чоловiк iде до хати, а вона йому вiдчиняв дверi.
- Говори ж, Лаврiне, говори.
- Почекай хвильку, - вiн скида? шапку, рукавицi, кирею, переломлю? па
сусах крижинки й починав мити руки. I хоч би десь одним рухом поквапився.
Нарештi витира?ться червоними пiвнямд на рушниках i мерзлякувато поводить
плечима. - Замерз. У лiсi од холоду дерево так стрiля?, наче теж вою? з
кимось.
- Говори ж, Лаврiне, - уже простогнала вона.
- ' От зараз i почну, - ста? навпроти не?. - До лiсу до?хав спокiйно -
пi полiца?в, нi iншо? поганi не зустрiчав. А вже в лiсi перепинили
партизани i спровадили до командира. Погомонiли з ним, далi сам Сагайдак
повiв мене до тi?? землянки, де нашi дiти живуть. Спустився я туди, а там
залiзна, з бочки, пiчка жарi?, старий партизан дрiвця в не? пiдкида? i
щось курника? пiд нiс, ре"дивляюсь, аж на дерев'яному полу, розкидавшись,
сплять нашi дiти, бо вночi вони в дозорi були. Сiв я бiля них на скриньку
з патронами, дивлюсь, а вони такi чубатi, такi гарнi, такi молоденькi, та
й журюсь потроху: хiба ж ми для во?н кохали ?х? Аж тут поворухнувся
Василь, пiдвiвся на лiкоть i завмер, а далi, не вiрячи собi, й пита?:
- Це ви, тату, чи сон?
- Я, сину. Оце ж i при?хав, сиджу i надивитись не можу на вас, - та й
лiзу до торбини.
Тодi вiн засмiявся, кинувся мене обнiмати i зразу ж про тебе запитав: -
Як наша мама?
- Що то меншенький, - зiтхнула i потягнулась рукою до вiй Олена.
А Лаврiн тiльки гмикнув, бо ж дивно дiлити близнят на меншенького й
старшого, але матерi виднiше.
- Говори ж, Лаврiне.
- Далi Василь збудив Романа, сiли вони бiля мо?х плечей та й погомонiли
трохи... Сказав ?м, що завтра пiдуть на них карателi, а сини тiльки
посмiхнулись: "Зустрiнемо, як треба". I стрiнуть... Дуже хвалив ?х
Сагайдак, дякував i менi, i тобi... - Та й задумався, не помiчаючи, що з
вусiв уже почала скапувати вода.
- Про що ти, Лаврiне?
- Думаю собi.
- Про них?
- Про них i про нас. Що то взавтра буде?.. - Чоловiк склепив потемнiлi
од вогкостi вi?, прихилив голову до дружини i сказав одне слово: -
Життя...
Ще сивою памороззю волохатились-димували понад бродами явори, верби i
калини, як до лiсу на танкетках, на бронемашинах, на .гарматних запряжках,
на грузовиках, на мотоциклах, на лижах i навiть на велосипедах посунули
карателi. I тiльки однi полiца? з сякими-такими гвинтiвками пiшодрала
доганяли й догнати не могли сво?х хлiбодавцiв i зверхникiв. ?хнi чорнi
шинелi, немов
гайвороння, нерiвною хвилею замикали гiтлерiвцiв. Але чого вони такi
безпечнi? Навiть розвiдки нема попереду. Напевне, гер полковник i новий
комендант мiста сподiваються навалом задушити партизанiв. Уже ж пробували
так, правда, меншим коштом. А тепер, не надiючись на силу крайсу,
перекинули з гебiту два батальйони.
Лункий морозний ранок ще довго доносив до татарського броду натужне
бурчання машин, форкання коней, голоси карателiв i гавкiт псiв. А коли
студене сонце розлило по снiгах свою розрiджену кров, з лiсiв чи бiля
лiсiв один за одним озвалося кiлька вибухiв.
"На мiни напоролися!" - визначив Лаврiн, що тепер завис на воротях,
прислухаючись до всього. Вiн бачив, нiби вони були перед ним, усi три
дороги, якi вели до лiсiв, бачив на них чужi машини i чужих воякiв, бачив
у густому молодняку, за яким починався справжнiй лiс, застави Сагайдака з
кулеметами i автоматами i самого Сагайдака. Нелегко йому тепер орудувати
однi?ю рукою, тому й змiнив маузер на легшу зброю. I дiтей сво?х бачив
Лаврiн:
прича?лись десь на фланзi, щоб у слушну годину вдарити в лоб чи в спину
фашистам. Що не кажи, "максим", та добрi конi зимою - велике дiло.
А ось пiсля вибухiв загупали гармати. Гупайте, гупайте, лiси в нас
великi.
- Лаврiне! - гукнула Олена, ставши бiля порога на млинове коло.
- Чого тобi?
Жiнка смутно подивилась на нього.
- Боюся без тебе.
Вiн неохоче пiшов до хати, сiв бiля вiкна i провалився у сво? думки та
гадки, а згодом знов одягнув кирею, насунув на лоба шапку й на подвiр'я.
Здалеку, вже вiд лiсу, забурчали машини. Ось вони, буксуючи, пiд'?хали
до присiлка i почали повертати на кригу. На них навалом лежали побитi
фашисти. Далi заскрипiли сани, вони про?хали повз його хату, на них
кульчились од холоду i стогнали сяктак перебинтованi солдати. А ще
пiзнiше, несучи голови не на шиях, а на грудях i скособочених плечах,
розхитуючись, горбатячись, кульгаючи i падаючи на снiг, виткнулись
пораненi полiца?. Для них у хлiбодавцiв i зверхпикiв по вистачило нi
машин, нi саней. Тепер покалiченi служаки проклинали свою судьбу, i
нiмцiв, i ?хнi на низьких пiдйомах чоботи, що калiчили ноги. А в присiлку
наглухо почали зачинятися ворота, хвiртки i дверi. Щоб не стрiтися з
фашистськими приклонниками, люди навiть побiгли ховатись по клунях i
коморах.
Лаврiн не став ховатися, а все сновигав i сновигав подвiр'ям,
прислухаючись до вiдлуння бою. Хоч би одним оком побачити, що там
робиться. Сагайдак сказав, як, не_ переможе фашистiв, то обдурить.
Кiлька разiв до Лаврiна вибiгала Олева, тягнулась вухом до лiсу, а
чоловiка тягла до оселi. Вiн нiби й слухав ??, та через якусь хвильку
знову опинявся в дворi, над яким з усiх дерев понависали блакитнi шати
паморозi. I знову коло лiсу чи в лiсах гупали гармати, а на татарському
бродi трiщала i трiщала крига. Морозi Хоч би в таку холоднечу не вiдмовила
зброя його синiв, 66 взимку таке траплялось i в нього.
I тiльки подумавши про це, вiн побачив на бездорiжжi в полях снiгову
куряву. Вода, набухаючи, наближалась до присiлка. Раащемiло серце в
Лаврiна. Чого б то? Згодом з куряви вибились конi, ?хнi гарячi гриви
метлялись, наче вогонь. За кiньми з боку на бiк заточувались легкi
санчата. Тiльки чого ж нiкого не видно на них? Ось конi зникли у вибалку,
далi замигтiли помiж деревами, вискочили на вулицю i, збiльшуючись в очах,
понесли прямо до нього розпатланi вогнi грив.
- Що ж це воно робиться?.. I Лаврiн, чогось жахаючись, вiдступа? вiд
ворiт. А конi добiгають до них, як стiй зупиняються i тривожно дивляться
на чоловiка почервонiлими очима, ?м дуже хочеться щось сказати, але вони
не знають людсько? мови, а людина т^с^ Набули свою i тiльки хапа?ться
рукою за груди, бо вже побачила, що на санях, уткнувшись головами в
кулемет, лежать його присипанi курявою сини.
- Лаврiле! - нiби з далеко? далини чув зойк Олени, та не зверта?ться до
не?, в, заiiотуючие iде до ворiт. Конi кладуть йому голови на плечi, i за
ними вiн уже не бачить синiв. Пригнувшись, руками i грудьми чоловiк
вiдводить ворота до самого краю.
- Лаврiле!..
Та, одразу постарiвши, мовчить чоловiк, тiльки рукою тягнеться до
шапки, витираючи нею обличчя.
Повз нього з притихлими вогнями грив, проходять конi, поскрипують сани,
де голова в голову, чуб у чуб лежать його закривавленi дiти. Усе
тьмариться в очах Лаврiна, i вiн тепер не зна?, де лежить Роман, а де
Василь.
I враз страшний зойк розiтнув тишу, приглушив дальнiй гуркiт гармат.
- Сини мо?, синочки... Сини мо?, синочки... Лебедята мо?..,, Голосячи,
Олена хрестом упала на дiтей, шукаючи ?хнi руки, ?хнi голови, ?хнi чуби.
- Синочки мо?, синочки...
Лаврiв, стерявшись, якусь часину мовчки дивився i на дiтей, i на
дауэракву, догiм вiдiйшов до саней i почав од них i дiтей одривати Олену.
- Ще наголосишся в хатi, - пробубонiв, кусаючи уста. - А дiтей треба
занести в тепло.
Олена гойднулася, головою упала на сани, а вiн бережно взяв з них на
руки Романа чи Василя i, заточуючись од цi?? найтяжчо? ношi, пiшов до
хати. Вiн поклав свою дитину на широкий стiл, за яким перше стiльки сидiло
людей i всi бажали ?м здоров'я. Потiм пiшов за Василем чи Романом, бо все
тепер переплуталось у головi.
Пiд голосiння Олени вiн скинув з дiтей чоботи, кожушки, шапки, тiльки
не наважився скинути паморозь iз ?хнiх брiв i очей, I вперше в його хатi
забилася жiнка головою об стiл, все торкаючись i торкаючись до синiв. А
вiн мовчки стояв бiля них i лише зрiдка проводив рукою по очах. I
несподiвано запитав:
- Олено, де ж Роман, а де Василь?
Спочатку жах мигнув в очах жiнки, та, збагнувши все, вона поклала
напiвживу руку на неживу.
- Ось старшенький наш, - i знов заголосила.
А в хату крiзь розчиненi дверi проривався i проривався вiдгомiн битви.
Лаврiн чув його, i душа чоловiка була не тiльки бiля дiтей, а й у
лiсах. Вiн витер долонею обличчя, нахилився- до столу, поцiлував Романа,
далi Василя, уклонився ?м, поклав руки на плечi дружинi.
- Олено, прости мене раз, i вдруге, i втрет?...
- Куди ж ти, Даврiпе?! - жахнулась вона.
- Туди, де були нашi дiти. Ще раз прости. Iнакше не можна, iнакше не
можу, - вiн пригорнув ??, тричi поцiлував вкритими смагою устами i пiшов
здiймати свою важку кирею.
- Лаврiне, а як же я? - зойкнула дружина. - Ти подумав?..
- Подумав, - твердо сказав вiн. - Клич тата, клич людей, i чекайте
мене. Я при?ду. Догорить бiй - i неодмiнно при?ду. - Iз шапкою в руках
вийшов на подвiр'я.
Тут вiн руками стер паморозь на конях, поправив упряж, нахилився до
кулемета, вiдкрив кришку коробки, перевiрив, чи нема перекосу патрона,
далi заглянув у скриньку з набоями i аж потiм вискочив на сани. Стоячи,
рiвно ви?хав з двору. Ще кивнув головою Оленi, яка застигла на млиновому
колi, що ожило i перемелювало ??. Конi з копита взяли галоп i потягнули за
собою не тiльки снiгову куряву, а ввесь присiлок, всi броди, всю ?? душу,
все ?? життя.
Постать Лаврiна все меншала й меншала, аж поки ?? не змили курява i
далина.
Не ногами - самим болем, що розтинав, розшарпував, розломлював ?? всю,
вона зайшла в оселю, в безнадi? хотiла опуститись перед дiтьми i раптом
побачила, що з вiй Романа скочу?ться на скроню сльоза. Чи це снiг
розтанув, чи це справдi жива сльоза?
- Дитино моя! - скрикiгула вона, торсаючi? його плече. Сльозина зi
скронi Романа скотилась вниз, а на вiях з'явилася друга.
- Романе, Романочку мiй...
I в старшенького ледь-ледь ворухнулись обмерзлi уста.
- Ма-мо, - не сказав, а зiтхнув.
I мати, припадаючи до сина, так охопила його, як охоплювала в грозу,
коли вiн був ще маленький. А далi притулилась до Василя, слiпо шукаючи
його серця. Озвися ж, сину, заговори. I тебе, i долю твою благаю -
озвися...
I вона вже не чула, як iшов, зупинявся, каменiв i знову прокидався час;
i не вчула, як став оживати присiлок, не побачила, як його почали
затоплювати партизани, як скрiзь метнулися люди, вiдчиняючи дверi i
ворота, як жiноцтво, припадаючи до стремен, плакало i запрошувало в оселi
вчорнiлих вiд бою i морозу бiйцiв.
От i на ?? подвiр'я, метляючи багаттям грив, влетiли конi з Лаврiном,
позад нього на легкокрилих санях сидiла якась дiвчина чи молодиця. Вона
першою скочила на землю i, притримуючи рукою сумку з червоним хрестом,
метнулася до хати, посковзнулась на млиновому колi i чайкою влетiла в
оселю. Те, що вона побачила з порога, на мить зупинило ??, а рука
потягнулась до очей, стерла з вiй паморозь, потiм кинулась до близнят,
нахиляючись над Романом, пальцями охопила його зап'ясток, стала
прислухатись до життя чи небуття. I негадане ожили, переломилися в подивi
брови партизана. - - Ольго... Олю. Це ти чи марево?
- Я, Романочку. Тiльки мовчи.
I тодi ледь-ледь посмiхнулись парубочi вуста, прошепотiли:
- А хто ж тодi скаже за мене, що ми тебе любимо?
- Мовчи, Романе.
- Вже мовчу. Василя виходжуй, а я, мабуть, самотужки оживу...
- Сини мо?... синочки...
Популярность: 11, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT