------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
МАЗЕПА (скорочено)
Вступ
Навколо радощiв так мало...
Який у чорта "днiв бадьор",
Коли ми крила поламали
У летi марному до зорь.
I гнiв, i муку неозору
Спiваю я в цi днi журби,
Коли лаке? йдуть угору
Й мовчать раби...
Нiмiй, одуренiй, забитiй,
Невже не встать тобi вiд ран?
Москвi та Жечi Посполитiй
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потiм хтiв тобi Мазепа
Вiд серця щирого добра...
Його ж ти зрадила i степом
Пiшла рабинею Петра.
Хiба не жах: сво?? збро?
Не ма?ш ти в цi скорбнi днi...
У тебе так: два-три геро?,
А решта - велетнi дурнi.
У тебе так: все безголiв'я,
Що на багно кричить: "Блакить!"
Якби я мiг, якби зумiв я
Тебе, Вкра?но, воскресить...
Тво? шляхи - вiдчай i камiнь,
Така прекрасна й, мов на грiх,
Ти плодиш землю байстрюками -
Багном i гно?м для других.
У головi тво?й - макуха:
Хiба ж ти можеш жить сама,
Росiйсько-польська потаскуха,
Малоросiйськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстрiли i жугь...
Ах, я люблю тебе, Вкра?но,
I сам не знаю, що кажу.
Я ж син твiй, син, що йшов за тебе
На смерть i реготи не раз,
Той, що прокляв i Бога й небо,
Аби тобi був слушний час.
Я йшов кривавими житами
I знов пiду, де гул i мла,
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була.
(...)
XI
Мазепа - писар курiнний,
Юнак лукавий i хоробрий.
Його життя розширив обрiй
З життям безперестанний бiй,
Щоб знявсь вiн птахом до зiрок.
Та жаль, в Сiчi нема жiнок.
Вперед! Любов'ю я горю,
Любов'ю до свого героя
I до народу, чий вiн син,
Чия в бою не схибить зброя.
Я ж укра?нець, як i вiн.
..................................................
I син донецького я степу,
Що розiрвав потали гать,
Я серцем хочу показать
Страшну трагедiю Мазепи,
I в нiй в той час страшний незгоди
Трагедiю мого народу:
Мазепа не осяг висот,
Куди ведуть життя iде?...
В години зради i негод
Його прогнало лихо зле?
З землi омрiяних свобод,
Як Богом обраний народ
Прогнав в легендi Мо?сея.
Любив Вкра?ну вiн душею
I зрадником не був для не?.
А Карл Дванадцятий?! Це - так,
Як Вашингтоновi французи
Допомагали. Аж нiяк
Це, мiй товаришу i брате,
Не можна зрадою назвати.
I хай упав вiн в боротьбi
На злi, скривавленi дороги...
Цар православi? собi
Взяв за союзника страшного.
Церкви Мазепа будував,
А цар iз дзвонiв лив гармати,-
I цим, товаришу i брате,
Хребет Мазепi поламав.
I красеня зiв'яли брови
Разом iз серцем у Молдовi.
Вiн серцем бiль народу чув,
Що вдаль дивився крiзь багнети.
I ?зу?том вiн не був,-
Це тiльки вигадка поета.
I кров стiкала на рiллю,
Стискалось коло вужче й вужче...
О Пушкiн, я тебе люблю,
Та iстину люблю ще дужче!
.........................................................
Чого ж Мазепа не розбив
I не злетiв вiн до висот?..
Бо не пiшов за ним народ
Шляхом i радостi й надi?.
Не зрозумiв його вiн мрi?...
Та й як вiн зрозумiти мiг
На перехрестi злих дорiг,
Пiд ураганами негод!..
Бо помиля?ться й народ,
I гнеться, як вiд бур лозина,
Та не лама?ться з негод.
Прости мене, моя Вкра?но!
Тобi молюсь... Мене прости!
Мене ж бо породила ти,
Менi дала ти карi очi,
Й я бути виродком не хочу.
Ти у кривавих злих вiтрах
Iшла, не маючи кордонiв,
В глухих оголених степах
На люту радiсть царських тронiв,
Не так, як Венгрiя. В горах
Була ?? вiдпорна сила,
Хоч тьма i Венгрiю давила,
Хоч предком був ?? Атiлла.
Не досягли ми тих висот,
Що сяють iншим в морi слави...
Бо помиля?ться й народ,
Коли нема? ще держави.
Неначе збите градом жито,
Були ми серед чорних пiль...
Бо не могли iще робити
Централiзованих зусиль,
Не панували в власнiй хатi,
Програвши з долею двобiй,
Як росiяни в днi проклятi,
Коли ?х полонив Батий.
В нас Академiя була
У той далекий, дальнiй час,
Коли культура в нас цвiла,
I навiть нiмцi вчились в нас.
А Мати-Сiч! Ядро звитяг!
Iще Вольтер писав про не?,
Про малиновий слави стяг,
Що гордо маяв над землею,
Аж вiд Дунаю по Сиваш,
Щоб нам в вiках не знать загину
I славив нашу Укра?ну
Сам Сагайдак - Суворов наш.
Хiба це викреслиш? О нii
Це - серце вирвати iз болем
Iз грудей власних, що гудуть
Од бур чуття... Нi, не забуть
Нам Войнаровського нiколи!
В Сибiру згас вiн, одстраждав
Пiд плач тайги i рев негоди...
Його Рил??в оспiвав,
Безсмертний син свого народу.
Судьбу поетову кандальну
Клянусь я оспiвати теж
I смерть його на тлi пожеж...
Це буде пiсня привiтальна.
(Про це кажу, щоб кожен знав
Про "Малоросiю печальну")
Й сам Пушкiн теж колись писаз
В сво?й "Полтавi". Наш Тарас,
Що батьком став навiк для нас,
Не полюбив ??, братове,
Хоч i у нiй натхненне слово
Чеканне, наче крокiв мiдь.
Та i за що ?? любить!
"Донос на гетмана-злодея
Царю Петру от Кочубея"?!
Бо бiдний гетьман не "злодей",
А Кочубей - це ж Кучук-бей,
Тому й такi його дiла.
Батия кров у нiм текла,
У головi, що вийшла з степу,
Що вiдрубав ?? Мазепа.
Ну, годi вiдступiв. Пора!
Пора, товаришу i брате,
Коня крилатого сiдлати,
Щоб знову лет його вiдчуть,-
I "з Богом", як то кажуть, в путь!
XII
А час летiв i днiв пiдкови
Губив, як зорi - блиск в траву...
I Самойлович сумнобровий
Вiддав Мазепi булаву,
I той узяв ?? з любов'ю.
Збуду? вiн життя нове
I зiйде на його вершини.
А крик гримить: "Нехай живе
Великий гетьман Укра?ни!"
..................................................
XVIII
Мазепа дума, як на крицю
Знайти ще дужчу силу - гнiв.
Щоб будувать свою столицю,
Петро все просить козакiв.
Вони в болотi там втопають,
Ллючи в Неву i пiт, i кров,
I на кiстках ?х виростають
Гранiтнi велетнi будов...
Петру ж все мало... Ще, Мазепо!
Все ще i ще... Прокляте "ще"
Терза? серце без потреби,
I серце, як вогонь, пече...
I йдуть на пiвнiч дiти пiвдня
Й сво? офiрують життя,
Iдуть пiд спiв прощальний пiвня
Без вороття, без вороття...
"Ну як йому заткнути пельку?" -
Мазепа дума. Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки -
I вже назад не поверта.
XIX
А небо диха? грозою
Над синiм вилиском штика...
То Карл Дванадцятий до бою
Петра з фiордiв заклика.
Вiдважний лицар опiвночi
Полки хоробрi iзбирав...
Петро ж iти туди не хоче,
I швед руша? на Петра...
Та не шляхом Наполеона
Йде завойовник молодий...
Зiткнулися в грозi два трона...
Хто переможе?.. Буде бiй!..
I не один. Вкра?на сниться,
Вiкiнгу сниться вся в садах...
Мазепа жде його, i криця -
- Петро - розсиплеться у прах.
Лиш треба здво?но ударить
Його у точку, ще й одну!..
I загудуть кругом пожари,
I шведи виграють вiйну.
Шматочок ласий Укра?на.
Так дума Карл - напiвдитина,
Що раз уже Петра розбив
Бiля Балтiйських берегiв.
................................................
XXVI
Блакитний вечiр. Шум акацiй,
Немов на вулицях весна,
А у розкiшному палацi
В покоях бродить тишина.
Перед господарем Молдови
Мазепа мов закам'янiв.
Вiн у жупанi малиновiм,
Як кров, що марно вiн пролив.
Мазепа
Куди, куди пiду од суму?
Пiд землю чи в глибини вод?!
Хiба ж я мiг таке подумать,
Що проти мене мiй народ?...
Що вiн мо? розiб'? мрi?
Так, як Петро чужинну рать,
Що вiн нiколи вiд Росi?
Не зможе серця одiрвать.
А я шукав у морi броду
I не знайшов його, о нi!
Й навiки проклятий народом,
Умру на рiднiй чужинi.
Я помилявся од любовi,
Що, як пожар, в мо?х очах.
О не розвiй, молю, Молдово,
По смертi мiй печальний прах! -
Мазепа сивий. Тiльки брови
Все тi ж у нього, як колись.
Тепер вiн молиться Молдовi,
Як Укра?нi вiн моливсь.
Вони, як сестри. Що ж. Вiн битву
Програв, i в серцi тiльки тьма.
Прийма Молдавiя молитву,
А Укра?на не прийма.
Господар
Нещасний брате, годi муки!
?? не вичерпать до дна.
Хай днi тво?, як чорнi круки,
Та ще повернеться весна...
Покайся, ?дь на Укра?ну,
На степу рiдного суцвiть,
Що йшов за нього ти до згину.
I рiдний край тебе простить.
Мазепа
Не можу я... Я вже проклятий,
Хоч степ i кличе, i гука.
Якби ти знав, мiй добрий брате,
Яка важка в Петра рука!
Як жаль, що серце бiдне гине,
Що мало все, поля й блакить...
Мене б простила Укра?на,-
Петро проклятий не простить.
Якi ще в свiтi ? падлюки,
Короно-деспоти якi? -
I вiн в одча? ломить руки,
А очi! Очi, як штики...
Вони iз лютi i туману,
Мов не прийма? ?х земля,
Тi очi, що любили панни
Колись у парку короля,
Десь понад Вiслою, де чуло
Гiлля зiтхання молоде...
О нi! Не вернеться минуле,
Назад нiколи не прийде.
Мазепа
Тепер нiчого вже не треба.
Заснуть. Заснуть би вiчним сном.-
I похилив чоло Мазепа,
Немов налите чавуном.
"Заснуть, заснуть..." Чужинний вечiр
Кривавить хмари за Днiстром...
Страшний тягар упав на плечi
Мазепi перед вiчним сном,
Що зазирав йому у очi
Диханням холоду i ночi.
Вже мiсяць вирушив у путь
У золотiй сво?й обновi...
Мазепа
Я знаю, турки продадуть
Мене за золото Петровi...
Останнi хвилi я живу.-
I сльози падають багровi
З очей Мазепи у траву,
Кривавi сльози... Перстень свiй
Мазепа з пальця iздiйма?
I в тишинi уже нiчнiй
Iз нього смерть вiн випива?
Й на землю пада... Стогне гай...
Зiтхнув Мазепа уостанн?,
I з губ злетiло, як дихання:
"Прощай, Укра?но, прощай!"
Над ним у сумi голосiнь
Не никли траурно знамена.
Одкинув вiн у вiчнiсть тiнь...
Вiн був талант, а може, й генiй.
А генiй, це не витiв долi,
А й труд ночами й в льотi днiв...
Не марно школу ?зу?тiв
Колись Мазепа закiнчив.
Так! Закiнчив. Та ?зу?том
На радiсть матерi не став.
Вiн серцем, для добра одкритим,
Людей, як пiсня, чарував.
"Вiн iнтриган",- немов вериги,
В душi мо?й слова цi злi.
Але були його "iнтриги"
Для щастя рiдно? землi.
Хоч грунт ?? був досить грузький...
Iнтриги? Нi! Це зброя слав.
Отак один король французький
З iнтриг державу збудував.
Хай про Мазепу спiв мiй лине,
Хоч вiн був пан, та серце мав.
За сувереннiсть Укра?ни
Боровся вiв i в цiм був прав.
I я спiвать про нього мушу
Так, як нiколи не спiвав.
Народ не марно в свою душу
Про чайку його пiсню взяв.
Голiв мiльйони, свiтлi, щирi...
До них тягнусь я серцем всiм!
Народ - мiй Бог, йому я вiрю,
А не iсторикам отим,
Що руку царську цiлували,
Що слинили Петрову длань
I про Мазепу написали
Iз кон'юнктурних мiркувань.
Та й досi пишуть... Що ж, пишiте.
Красу душi його висот,-
Як не зовiть його бандитом,-
Вже оспiвав давно народ.
Менi ж чинiв i "ласк" не треба,
Я не на?вний, не слiпий,
Нi! Не народ прокляв Мазепу,
А прокляли його попи.
Попи, що з правдою змагались
I продали царю язик,
Цi чорнi ряси, що злигались
З попами руськими навiк.
I прислужилися, проклятi,
Катам, що йшли, як криголом,
Щоб наш народ у власнiй хатi
Ще сотнi рокiв був рабом.
Хай повний гнiву в даль ча?ну
Про двi печальнi лине спiв,
Коли з мо?? Укра?ни
Петро колонiю зробив...
В тi лютi днi вiн добре знав,
Що ?сть Вкра?на i чим дише,
Й щоб зав'язать петлю тугiше,
Мазепи "зраду" скористав.
Так! Будував церкви Мазепа,
Церкви i школи. Просвiщав
Вiн свiй народ. Та шкiл не треба
Царю, й вiн ?х позакривав.
Покрилась тьмою Укра?на,
Засумував старий Днiпро...
I доробила Катерина,
Чого не встиг зробить Петро...
................................
ТРЕТЯ РОТА
Павлу Безпощадному
Я до тебе прийшов, моя мати,
Третя Рота, кохана моя,
Щоб ще краще про тебе спiвати,
Як спiвав у минулому я.
Про Дiнець i заквiтчане поле
В голубому розгонi дорiг,
Про завод i про шахти навколо,
Про людей геро?чних тво?х.
Не забуть нам про молодiсть хмуру,
Дзвiн кайданiв i кров помiж трав...
I на шахтi парторга Сосюру,
Брата рiдного я цiлував.
Любий Януш!.. Я бачив: сивини,
Сльози-роси спливали до них...
Ти згадав, як iз тьми-домовини
Йшли в боях ми до днiв золотих.
Шестопалов... Ми грали "у пера",
Як маленькi з тобою були,
А тепер ми - життя iнженери
I до щастя з народом прийшли.
Бiльше ночi не прийдуть проклятi,
О мiй краю вугiлля i руд!
В Безпощадного Пашi кiмнатi
Я спiваю про зоряний труд.
Мiй поете, мiй брате, з тобою
Ми з шахтарсько? вийшли сiм'?,
Щоб спiвать про гудки i забо?,
Про людей, що тво? i мо?,
Про шахтьорiв, що в небо крилате
Пiдiймають i мiсто, й село.
Бо якби не було ?х, мiй брате,
То з тобою б i нас не було.
Третя Рота... Дiнець i копальнi,
Дим заводу над синню рiки...
Як салюти, гудуть привiтальнi
Над вiками Донбасу гудки.
1948
ЧЕРВОНА ЗИМА
I
Лисиче над Дiнцем... де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сiм годин...
Вас не забуть менi, як рiдну Третю Роту...
Про вас мо? пiснi пiд сивий бiг хвилин...
На щебiнь часто ми до Сущенка ходили,
за це платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дiвчат в половниках любили...
О свiжий дух степiв, о поцiлункiв смак!..
Де шахти на горi щодня малюють зорi,
пiд зойки димарiв так просто ми жили,
училися писать, звичайно, на заборi...
та били лисичан, щоб до дiвчат не йшли.
Ну як менi забуть далеку Бiлу Гору
i теплий блиск очей (там трави в туманi...),
що зрадили мене... де в нiч ясну, прозору
носився з вiтром я скажено на конi?..
I все менi дзюрчать швидкi холоднi хвилi,
i все менi завод невпинно цокотить,
i вороток скрипить про днi минулi милi,
коли повстали ми i йшли Петлюру бить...
Лисиче над Дiнцем... де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сiм годин...
Вас не забуть менi, як рiдну Третю Роту...
Про вас мо? пiснi пiд сивий бiг хвилин.
II
Зима. На фронт, на фронт!.. А на перонi люди...
Бiля вагонiв ми спiва?м "Чумака"...
I радiсть лоскотно бентежить нашi груди-
Шикують злиднi нас, юнак до юнака.
Багнетiв гострий блиск... шапки кругом лахматi...
коло дзвiнка сестра сумуючи сто?ть...
А мати не прийшла на бiй випроводжати, -
i серце iнодi невiльно защемить-
Стою, неначе в снi. Чекають нас вагони...
I ворог шле з гармат нам з-за Дiнця привiт -
Але не бо?мось ми банд злотопогонних, -
уже не мало ?х пустили ми пiд лiд -
Зима. На фронт, на фронт!.. А на перонi люди...
Бiля вагонiв ми спiва?м "Чумака"...
I радiсть лоскотно бентежить нашi груди -
Шикують злиднi нас, юнак до юнака.
III
Колеса тупо б'ють... по рейках перебо? -
Вже мiст через Донець давно прогуркотiв...
Стою бiля дверей - i диха? сосною
квилiння вiтрове про весни юних днiв...
Рубiжне... знову путь... Володине... Кабанн? -
нарештi Сватове, i крикнув потяг: "Стiй!"
Сходили на базар, помилися у банi, -
я вiршi став писать пiд вечiр золотий -
Писав чомусь про смерть, неначе знав, що нiччю
раптовий стрiлiв блиск вогку прониже тьму...
Й ми знов пiдем на бiй за владу робiтничу...
О, не забуть менi Червону ту зиму!
IV
Вкра?ну з краю в край проходили з боями...
Червоне танув снiг в пожежах барикад -
I громом молодим котилося над нами,
лунало на ланах: "Вперед за владу Рад!"
I де ми не пройшли, нас радо зустрiчали,
i навiть вiтер нам дорiг не замiтав.
Дiвчата нам стрiчки червонi пришивали,
i хлопцi радо йшли озбро?нi до лав.
V
I знов Донеччина... i вiтер верби хилить...
Й не вiриться, що знов побачу я село,
давно покинуте, таке до болю миле...
Але багато з нас додому не прийшло...
I м'яко снiг рипить... iду тривожним кроком...
Така знайома путь з дитинства ще менi...
Тут рвали восени ми глiд червоноокий,
тут рвав я квiти чар кохання восени...
Вясе станцiя... завод... i рейки заблищали
пiд безлiччю огнiв... Ось робiтничий клуб...
I в небо простяглись i небо запутляли
незчисленi ряди високодимних труб -
Скiнчилась вистава... з ворiт виходять люди...
О, скiльки, скiльки тут знайомих милих лиць!
Чого ж тепер менi так тоскно й давить груди,
чого ж холодний сум цi хвилi принесли?..
VI
О, де ти, брате мiй?.. Прийди хоч на хвилину...
Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти
мене давно змiняв на темну домовину,
змiняв мене давно на схиленi хрести...
Ти ж так мене чекав... казав, що "з фронту скоро
Володька галiфе для мене привезе...".
Тепер не пiдем ми з тобою в Бiлу Гору,
тепер уже тобi не треба галiфе...
VII
Колеса тупо б'ють... по рейках перебо?...
Вже мiст через Донець давно прогуркотiв-
Стою бiля дверей... i диха? сосною
квилiння вiтрове про весни юних днiв.
VIII
Широко розляглось з важким гарчанням мiсто...
i вiтер з моря шле солоний теплий дух...
i виснуть лiхтарi, як золоте намисто,
що заквiтчали нiч безсоромну й руду...
Каштани по боках... камiння душу давить...
на вулицях вузьких прискорено йдемо.
Недавно тут були i греки, i зуави,-
справляв тут капiтал свiй золотий содом...
I чiтко мiрний крок ряди сотень хита?...
I сам собi здаюсь таким мiцним, мiцним...
Зда?ться, я i ?, i мов мене нема?,
то "я" мо? злилось з народу "ми" святим.
Прискорено йдемо за днем золотокрилим,
туди, де крицi дзвiн напружено гуде...
I маком прапори колони рясно вкрили -
i квiтне маком бiй, гарячий бiй сердець...
IX
Все вище шлях важкий... внизу гудуть бетони...
золотобарвним сном душа палахкотить...
Пiд срiбний дзвiн криниць, холодних i бездонних,
кида? ранок зiр на небосхил гнiдий.
Згорнула вже давно холоднi сивi рядна
тiльки для нас зима... навколо все в цвiту...
Iз зiр сяйливий мiст в Майбутнiсть неоглядну
години перемог тiльки для нас прядуть.
1921
ДО БРАТА
На мовi нашiй дня печать.
Вона - як сяйво серед ночi...
?? не можна забувать,
Вона душi тво?? очi.
?дна? з пiснею в гаю
Вона з життям тебе любовно...
Коли ж забудеш рiдну мову,
Загубиш душу ти свою.
Коли йдучи з труда дороги,
Слова не тi вкладеш в уста,
Немов пiджак з плеча чужого
Для тебе мова буде та.
Немов чужого саду вiти,
Тi?? мови пишний цвiт.
Не зможеш нею ти творити,
Знання засвоювать як слiд.
Нiчним зiв'янеш синьогубцем...
На мовi нашiй дня печать.
Нацiональним самогубцем
Невже ти, брате, хочеш стать?
Яке прекрасне рiдне слово!
Воно - не свiт, а всi свiти...
Шевченка мову i Франкову
Невже пiд ноги кинеш ти?
Невже забудеш слово "мати",
Ту, що дала тобi життя,
I пiдеш, наче тiнь крилата,
Блукати в тьмi без вороття.
У небуття пiдеш, в нiкуди,
Слiпим до сонячних висот.
Невже народ мiй мову губить!?
Не вiрю я! Це не народ!
Окремi люди. ?м не знати
Сяйливих творчостi висот.
I хай людей таких багато,
Але нас бiльше! Ми - народ!
Я вiрю в тебе, моя мати.
Мiй бог, що дивиться з висот.
В народiв iнших старцювати
Повiк не буде мiй народ!
Нi, наша мова не загине,
?? не знищать сили злi!
Ти власним свiтом, Укра?но,
Сiяти будеш на землi.
ГАННА ЙВАНIВНА
Я пам'ятаю вчительку мою,
просту, i скромну, i завжди спокiйну.
Вона любила школярiв сiм'ю,
Як ми ??, задуману i мрiйну.
Як мати, Ганна Иванiвна була,
вона iз нас не лаяла нiкого.
Завжди усмiшка лагiдна цвiла
?й на вустах. Турботи i тривоги
вона сприймала в споко? сво?м
так мужньо й твердо. Наче рiдний дiм,
для нас була сiльська далека школа.
Я не забуду вчительку нiколи,
яку любив всiм серденьком малим.
Завжди привiтна, тиха й ясночола,
вона нiчим не силувала нас,
але при нiй такий був тихий клас,
як сад без вiтру. З нами часто в поле
вона ходила й вчила нас любить
свiй рiдний край, як сонце, як блакить,
як всю природу: знать, як звуться квiти,
не драть гнiздечок i не мучить птиць.
Цвiли далекi спалахи зiрниць,
i перла рос на скошене? жито
вже сiяв вечiр... Вчителько моя,
хiба забуть тебе в цi днi я можу!
В душi мо?й твiй тихий зiр сiя
привiтом дальнiм. В серцi, наче рожу,
про тебе пам'ять пiсня зберегла.
Для мене матiр'ю ти другою була.
1949
ХЛОПЧИК
У полонi бiлому, в Одесi,
я згадав: у гуркотi навал
по мосту йшов хлопчик лiт на десять
i свистiв "Iнтернацiонал".
Вдалинi хиталися дерева
i синiв задумано прибiй...
Раптом крик повiтря полудневе
пронизав наказом гострим: "Стiй!"
Грубий крик i клацання затвора,
i лякливе лопотiння нiг...
Але куля зла i гострозора
перетнула хлопчиковi бiг...
Перетнула, кинула на камiнь,
на гарячий на пiвденний брук...
Кров забила чорними струмками
й розпливлась бiля обличчя й рук...
I коли вечiрня позолота
залила загравами квартал,
посинiв навiк маленький ротик,
що свистiв "Iнтернацiонал"...
1934
КОЛИ СВIТАЛО
Балада
Вони його спiймали край вокзалу
i кинули, безсилого од ран,
в глухий пiдвал... Водою i металом,
як лютi пси, вони його терзали,
а вiн мовчав, маленький партизан.
Вони по нiм пiдборами гримiли,
мов крiзь туман, звучав глузливий смiх...
I як його не мучили, не били, -
вiн повен був для них страшно? сили,
не видав вiн товаришiв сво?х.
Минала нiч, пливли години хмурi,
а вiн в кутку скривавлений стогнав,
пригадуючи днi сво? безжурi...
"Прощай, Вiтчизно!.." на холоднiм мурi
вiн перед смертю кров'ю написав.
I бачив вiн в останнюю хвилину,
коли спиняло серце кволий бiг,
усю в квiтках щасливу Батькiвщину
i радiсних ровесникiв сво?х...
Вони з книжками йдуть до школи то?,
де вчився й вiн, i чутно ?хнiй спiв,
що у садах вiддзвоню? луною...
?х школа жде привiтно пiд горою,
Сво? життя за них вiн положив.
Помер маленький... Почало свiтати...
Вiн, як живий, бiля стiни лежав...
Йому на грудях рук не склала мати.
Лиш сонця промiнь крiзь залiзнi грати
на мертвий пальчик, як сльоза, упав.
1948
ЛIТО
Ходить лiто берегами
в шумi яворiв,
i замовкнув над полями
журавлиний спiв.
В хвиль блакитнiм прудководдi
сонце порина...
i в барвистiм хороводi
одцвiла весна.
Тане хмарка кучерява
в небi голубiм.
Млi? день, i млiють трави
в лузi запашнiм.
Але труд забув про втому,
про квiток печаль,
i у полi золотому
дзвонить гостра сталь.
Суне силою сво?ю,
як грози потiк,
i прощаються з землею
колоски навiк...
Та нiхто iз них не зна?,
що в хвилини злi
з ?х печалi вироста?
радiсть на землi.
1951
МАРI?
Якби помножити любов усiх людей,
ту, що була, що ? й що потiм буде,
то буде нiч. Моя ж любов -- як день,
не знають ще чуття такого люди.
Якби зiбрати з неба всi зiрки
i всi сонця з усiх небес на свiтi,--
моя любов горiтиме яркiш
за всi сонця, на тисячi столiттiв.
Якби зiрвать квiтки з усiх планет,
що вiтер ?х пiд зорями колише,--
моя любов пахтiтиме мiцнiше
над квiти всi, крiзь рокiв вiчний лет.
Якби зiбрать красунь усiх вiкiв,
повз мене хай iдуть вони без краю,--
Марi? я на них не промiняю,
нi однiй з них не вклониться мiй спiв.
Хай очi ?х зiллються в зiр один,
i в серце зiр цей буде хай свiтити,--
зачарувать мене не зможе вiн -
тво?х очей йому не замiнити.
З яких зiрок злетiла ти сюди,
така ясна, що спiв про тебе лине?
Свiти ж менi, свiти менi завжди,
над зорi всi, зоря моя ?дина!
ОСIНЬ
Облiтають квiти, обрива? вiтер
пелюстки печальнi в синiй тишинi.
По садах пустинних ?де гордовито
осiнь жовтокоса на баскiм конi.
В далечiнь холодну без жалю за лiтом
синьоока осiнь ?де навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золотi копита чорного коня.
Облiтають квiти, обрива? вiтер
пелюстки печальнi й розкида кругом.
Скрiзь якась покора в тишинi розлита,
i берiзка гола мерзне за вiкном.
1938
УЧИТЕЛЬ
Учитель мiй! Як ми тебе любили,
як слухали тебе в полонi юних мрiй!
У пам'ятi мо?й трима? рокiв сила
твiй тихий карий зiр i кашель твiй сухий.
Ти нас повiв закохано i смiло
в незнаний свiт, чудесних повний чар.
В тво?х словах, що ми в серцях лишили,
пiзнали ми любовi й дружби жар.
Закони вод, вiтрiв, i хмар, i свiтла
одкрились нам у тi далекi днi.
З тобою наша молодiсть розквiтла
i наших дум пориви огнянi.
Як гарно нам в фантазi? просторах
було блукать, все чарувало нас.
Звучав наш смiх в широких коридорах
пiд час перерв у той далекий час.
Твiй добрий зiр в мо?й уявi лине...
Чи снiг летiв, чи квiтнув теплий май,
ти вчив любити подвиги людини,
красу труда й безсмертний рiдний край.
Ось ти iдеш повiльною ходою
i слуха?ш, як день шумить життям,
а ми, малi, вiта?мось з тобою,
i тепло так всмiха?шся ти нам.
Урок останнiй. Сонце над землею
сiяло нам. Ми радiснi були.
I у життя тепло душi тво??
ми крiзь вiтри й негоди понесли.
Василь Мефодич, по тобi в скорботi
з нас не один заплакав i зiтхнув,
коли в далекiй рiднiй Третiй Ротi
на цвинтарi навiки ти заснув.
I хай з тих днiв згубили лiк ми рокам,
завжди, завжди, як сонячний салют,
для нас сiя? подвигом високим
твiй благородний, безкорисний труд.
1956
ВАСИЛЬКИ
Васильки у полi, васильки у полi,
i у тебе, мила, васильки з-пiд вiй,
i га? синiють ген на видноколi,
i синi? щастя у душi мо?й.
Одсiяють роки, мов хмарки над нами,
i ось так же в полi будуть дво? йти,
але нас не буде. Може, ми квiтками,
може, васильками станем - я i ти.
Так же буде поле, як тепер, синiти,
i хмарки летiти в невiдомий час,
i другий, далекий, сповнений привiту,
з рiдними очима порiвня? нас.
1939
ЗИМА
Сном блакитним заснули поля,
i долини, i гори, й дiброви.
Одягла бiлу шубу земля,
бiлу шубу зимову.
Одлетiли давно журавлi
У пiвденнi кра?ни з журбою,
i заснуло зерно у землi,
щоб проснутись весною,
коли очi закриють поля,
затремтять i тополi, i клени,
й скине бiлую шубу земля
i одягне зелену.
* * *
Iще не скресла крига на Днiпрi,
а вже весни дихання благовiсне
в снiгах я чую, наче угорi
прозорий крик, крик журавлиний висне.
Iще нема конвалiй у гаю,
i гай мовчить у бiлому споко?,
та я весни п'янке дихання п'ю
з його гiлля, що мрi? надi мною.
Ось я iду, один мiж багатьма,
такий, як всi. Чого ж так серце ся??
Iще весни нема?, ще нема,
але весна в менi уже спiва?.
20/11/1963
* * *
Любiть Укра?ну, як сонце, любiть,
як вiтер, i трави, i води,
в годину щасливу i в радостi мить,
любiть у годину негоди!
Любiть Укра?ну у снi й наяву,
вишневу свою Укра?ну,
красу ??, вiчно живу i нову,
i мову ?? солов'?ну.
Для нас вона в свiтi ?дина, одна
в просторiв солодкому чарi...
Вона у зiрках, i у вербах вона,
i в кожному серця ударi...
Як та купина, що горить -- не згора,
живе у стежках, у дiбровах,
у зойках гудкiв, i у хвилях Днiпра,
i в хмарах отих пурпурових.
Любiть у коханнi, в трудi, у бою,
як пiсню, що лине зорею...
Всiм серцем любiть Укра?ну свою --
i вiчнi ми будемо з нею!
* * *
Солов'?нi далi, далi солов'?нi...
Знов весна розквiтла на мо?й Вкра?нi.
На гiллi рясному цвiт, немов снiжинки.
Знову серце б'?ться молодо i дзвiнко.
Я iду до гаю. Краю, ти мiй краю,
кращого за тебе я в життi не знаю!
Кращого не знаю, далi мо? синi,
як весну стрiчати на мо?й Вкра?нi.
У росi фiалки, рiки у туманi...
В серцi сяють очi, рiднi i коханi...
В птичiм щебетаннi все кругом проснулось,
i до мене знову молодiсть вернулась.
Я iду до гаю, i в блакить безкраю
серце мо? лине й птицею спiва?
про весну чудесну на мо?й Вкра?нi...
Солов'?нi далi, далi солов'?нi!
1961
* * *
Весняний сад, квiтки барвистi,
пiснi пташинi в вишинi,
i ти у сяйвi i намистi
подiбна сонцю i веснi.
А в небi радiсть журавлина,
i даль степiв, мов крил розмах.
моя кохана Укра?но,
такою ти в мо?х очах.
Гвiздки тво? пробили руки,
на вiтрi коси золотi,
а в чорнiм небi - круки, круки...
То ти розп'ята на хрестi.
Огнi померкнули ласкавi
в тво?х очах. Кругом штики.
Втоптали чоботи кривавi
тво? намисто i квiтки.
Та упаде удар огнистий,
у прах розсиплються штики.
Ми пiдберем тво? намисто,
знов розцвiтуть тво? квiтки.
Луна пiсень кругом полине,
тебе ми знiмемо з хреста,
i ти воскреснеш, Укра?но,
моя ти страднице свята!
1941
* * *
Я пам'ятаю: у забо?
рубали вугiль шахтарi,
де каганець боровся з тьмою,
як промiнь ранньо? зорi.
Там, над землею, неба шати,
весняних сповненi окрас.
Як важко лежачи рубати
блискучий вугiль раз у раз!
Але повiяв на дороги
свободи вiтер весняний,
i шахтарям на допомогу
прийшли машини у забiй.
Вони помножили нам сили
за щастя в трудовiй борнi,
i кайла крицю замiнили
комбайна мускули стальнi.
Як сон далекий, рабства роки...
Погаснув каганець блiдий,
i сяйва денного потоки
прийшли з машинами в забiй.
Немов пройшли веснянi грози
у штреках, темних i глухих...
Гуркочуть там електровози,
де коногона свист затих.
Iде шахтар. У нього сяб
маленьке сонце на чолi.
I серце пiснею вiта?
Атланта рiдно? землi.
За день у ночi горобинi
вiн бився з тьмою недарма.
Це вiн, на радiсть Батькiвщинi,
всю землю на плечах трима.
1956
* * *
Бiлi акацi? будуть цвiсти
в мiсячнi ночi жагучi,
промiнь морями залл? золотий
рiчку, i верби, i кручi...
Будем iти ми з тобою тодi
в нiжному вiтрi до рання,
вип'ю я очi тво? молодi,
повнi туману кохання...
Солодко плачуть в садах солов'?,
так, як i завжди, незмiнно...
В тебе i губи, i брови тво?,
як у мо?? Вкра?ни...
Ось вона йде у вiнку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися i ти, i вона
в образ ?диний навiки.
1927
* * *
Гей, рум'янi мо? небокра?,
ви, мiста, гомiнливi кругом!
По кра?нi весна пролiта?
i шумить журавлиним крилом.
Пролiта? над полем, над га?м,
сипле квiти з ясного чола.
?й у вiдповiдь серце спiва?,
стiльки в ньому i свiтла, й тепла!
Вся вона, як усмiшка дитини,
як усмiшка дитини у снi...
I пливуть, як веселки, години,
i вiтання, й музика, й пiснi.
Хай снiги простяглися безкра?,
сивi хмари закрили блакить,-
по кра?нi весна пролiта?
i крилом журавлиним шумить.
1938
* * *
Хто в рiдному кра? тепло здобува?
З пластiв у пiдземнiм бою,
Хто в полi ростить все новi урожа?,
Той любить Вiтчизну свою.
Хто молодiсть нашу i свiт ясновидий
Лелi? у рiднiм краю,
Хто ворога серцем усiм ненавидить,
Той любить Вiтчизну свою.
Тому вона рiдна, тому вона мила
Й милiша за iншi кра?.
Як мати, вона нас для щастя зростила,
Тож будем любити ??!
Квiтучих садiв нахиляються вiти...
Вона ж як весна молода!
Для не?, для не? i жити й творити
Пiд прапором миру й труда!
1955
* * *
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову менi
дзвiн гiтари у мiсячнi ночi,
поцiлунки й жоржини сумнi...
Шум акацiй... Посьолок i гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролiтають вагони,
i колеса у тьмi цокотять...
Той садок, i закоханi зори,
i огнi з-пiд опущених вiй-
Од промiння i тiней узори
на дорозi й на шалi тво?й...
Тво? губи - розтулена рана...
Ми хотiли й не знали - чого...
Од кохання безвольна i п'яна,
ти тулилась до серця мого...
Ой ви, ночi Донеччини синi,
i розлука, i сльози вночi-
Як у небi ключi журавлинi,
одинокi й печальнi ключi...
Пам'ятаю: тривожнi оселi,
темнi вежi на фонi заграв...
Там з тобою у сiрiй шинелi
бiля верб я востанн? стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч i ворог - на нашiй путi...
Патронташ мiй патронами повний,
тихi очi тво? золотi...
Днi пройшли... Одлетiла тривога...
Лиш любов, як у серцi багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж - вiдомий вкра?нський поет.
Наче сон... Я прийшов iз туману
i промiнням сво?м засiяв...
Та на тебе, чужу i кохану,
я i славу б ,свою промiняв.
Я б забув i образу, i сльози...
Тiльки б знову iти через гать,
тiльки б слухать твiй голос - i коси,
тво? коси сумнi цiлувать...
Ночi тi, та гiтара й жоржини,
може, сняться тепер i тобi...
Синi очi в мо?? дружини,
а у тебе були голубi.
* * *
Люблю весну, та хто ?? не любить,
Коли життя цвiте, як пишний сад.
I, мов у снi, шепочуть листя губи,
I квiти шлють солодкий аромат.
Люблю весну, коли плюскочуть рiки,
Коли рида од щастя соловей
I загляда? сонце пiд повiки
У тишинi задуманих алей...
Люблю, коли блука? мiсяць в травах,
Хатини бiлить променем сво?м
I п'? тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманiв дим...
Весна вдягла у зелень вiти в дуба,
уже курличуть в небi журавлi.
Люблю весну, та хто ?? не любить
на цiй чудеснiй, радiснiй землi!
1950
* * *
Шахти, терикони,
заводськi вогнi...
Мiсяць в травах тоне...
I пiснi, пiснi...
Доля ти пiснярська,
доленько моя!
Сторона шахтарська,
син твiй, син твiй я!
Там, де обрiй, в полi
неба мрiйна гать.
Золотi тополi
за Дiнцем шумлять.
Про крейдянi гори
не забуду я,
де молилась зорям
матiнка моя.
Пiснею лечу я
над простором нив,
землю я цiлую,
по якiй ходив.
Кров моя виру?
в жилах, наче спiв...
Землю я цiлую,
ту, що полюбив.
1955
* * *
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiта? весна на землi
I земля убира?ться зрання..
Дише тихо i легко в синяву вона,
простяга? до зiр сво? руки...
В день такий на землi розцвiта? весна
i тремтить од солодко? муки...
В'яне серце мо? од щасливих очей,
що горять в туманi надi мною...
Розлива?ться кров i по жилах тече,
нiби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорi яснi!.. Тихий мiсяцю мiй!..
Де ви бачили бiльше кохання?..
Я для не? зiрву Орiон золотий,
я - поет робiтничо? ранi...
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiта? весна на землi
I земля убира?ться зрання..
Дише тихо i легко в синяву вона,
простяга? до зiр сво? руки...
В день такий на землi розцвiта? весна
i тремтить од солодко? муки...
* * *
Вода десь точить бiлий камiнь,
ку? зозуля у гаю.
Де б я не був, а все ж думками
лечу в Донеччину свою.
Лечу, неначе та лелека,
дивлюся радiсно кругом
i шахту згадую далеку,
де працював я юнаком.
Дiнця солодкi, яснi води,
посьолка рiдного огнi
i той садок бiля заводу,
де ми гуляли в давнi днi.
Де ми любили i зростали
в кра?нi споминiв мо?х,
у дзвонi вiчному металу,
в цехах широких заводських
Там ще густiш над га?м дими,
i днi садами розцвiли.
Копри iз зорями ясними
новi копальнi пiдвели.
Новi гудки пiснi заводять,
як знак i щастя, i надiй,
де за Дiнцем встають заводи
в могутнiй величi сво?й.
Шумлять сади над берегами
Вма?? юностi краю.
Де б я не був, а все ж думками
лечу в Донеччину свою.
1951
* * *
Як я люблю тебе, мiй краю вугляний,
твiй кожний камiнець, твою билину кожну,
де я пiшов на бiй за щастя вдаль тривожну,
що снилося менi в загравi заводськiй...
Коли доводиться в краях тво?х бувати,
од щастя плачу я, i плачу, i смiюсь...
Щоб сили для пiсень джерельно? набрати,
я серцем до землi донецько? тулюсь.
Тi верби над Дiнцем, що я повз них проходив,
i рейок димний дзвiн, i шахти на горi,
куди бiжать, бiжать вагончики з заводу,
смуглява дiтвора, щасливi матерi...
Це там, це там, це там зростали ми й любили,
i я горджусь, що я землi мо?? син,
де силу мускулiв машини замiнили,
щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвiн,
Щоб вiн злетiв орлом в простори науковi,
щоб шлях пiзнав до зiр не тiльки у пiснях.
Я шлю тобi слова безмiрно? любовi,
донецький краю мiй, на твiй громохкий шлях.
Цвiти, сiяй, грими! Чаруй життя красою
i прокладай нову, iще не знану путь!
В майбутн? iдучи веселою ходою,
у щастi про свого поета не забудь.
1959
Популярность: 6, Last-modified: Tue, 30 Jul 2002 15:53:01 GmT