------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ПРОЛОГ

   Народився я на станцi? Дебальцево о десятiй годинi ранку шостого  сiчня
1898 року. Народився на тиждень ранiше. Це  було  так.  Мати  на  останнiм
мiсяцi вагiтностi виходила а вагона, i ?? ударив  в  живiт  гострим  кутом
скринi якийсь пасажир. Вiн це зробив ненавмисне. Але менi вiд того було не
легше. Мабуть, вiн ударив мене в  лiву  половину  голови,  i  вiд  того  я
народився передчасно.
   Мати, коли побачила мою чорну голiвку, крикнула:
   "Чорт!" - i знепритомнiла. Мати моя була дуже легковажна i  романтична.
На останнiм мiсяцi вагiтностi вона бiгала,  переплигувала  через  тини  i,
взагалi, майже не було помiтно,  що  вона  скоро  стане  матiр'ю.  Вона  з
походження була (чоловiча  лiнiя)  сербiянка,  хоч  прiзвище  у  не?  було
Локотош, що угорською мовою значить - "слюсар". Мабуть, у  матерi  була  i
угорська кров. По жiночiй лiнi? вона була ?врейкою i укра?нкою.
   Батько мiй був з  походження  (чоловiча  лiнiя)  француз,  -  правильно
прiзвище "Соссюр",  навiть  з  приставкою  "де".  Пономаренко  Пантелеймон
Кiндратович 2, який читав початок цього роману, сказав менi, що  я  нiякий
не француз i що правильно мо? прiзвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (i  вiдкiля
вiн це узяв, бо в  документах  нашого  колишнього  волосного  правлiння  я
дiйсно  записаний  на  прiзвище  "Сюсюра"),  що  у  нього  був  друг  його
батрацько? юностi, козак iз Кубансько? станицi Брюховецька  Сюсюра,  що  в
тiй станицi майже половина Сюсюрiв.
   Але  дiд  мiй  пiдписувався  "Соссюр"  i  казав,   що   наше   прiзвище
укра?нiзували писарi. Можливо, це так i було.
   Очевидно, мiй предок, -  чомусь  менi  зда?ться,  що  вiн  з  пiвденно?
Францi?, Провансалю, - потрапив до Запорозько? Сiчi, де писарi i  записали
його "Сюсюрою".
   Мо? родичi, звичайнi селяни i робiтники, кажуть:
   "Ми - французи".
   А вiдкiля вони це знають?
   По жiночiй лiнi? батько був карача?вець i укра?нець, по  чоловiчiй  теж
укра?нець. У цього пiд нижньою губою була  еспаньйолка,  а  на  пiдборiддi
волосся не росло. Вуса в нього  були  довгi,  козацькi,  запорозькi  вуса!
Задумливi, нiжно-суворi, свiтло-карi очi, орлиний нiс, високий лоб,  тонкi
брови. Вiн був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зiгненими
кавалерiйськими ногами; ходив вiн ледь сутулячись i завжди  дивився  трохи
вниз. Вiн був спокiйний, мовчазний, чудесно малював,  особливо  аквареллю,
пейзажi i любив  малювати  людськi  обличчя.  Грав  на  гiтарi  i  пiд  ??
задумливий, срiбний акомпанемент  спiвав  задушевних  укра?нських  пiсень.
Писав вiршi, але бiльше сатиричнi.
   Моя мама, як  контраст  до  мого  русявого  татка,  була  чорна,  майже
циганка, мятежна i розкидана. Вона була красуня ??  смуглявi  тонкi  риси,
темно-карi очi; чорнi, аж жагучi, мов крила летючих птиць, красиво загнутi
брови; нервовi нiздрi майже класичного, з ледве  помiтною  горбинкою  носа
завжди були в якомусь дивнiм, хвилюючiм русi. Мама була чудесно збудована.
У це? було чорве, аж до синяви, волосся, i  вся  вона  була  як  зоряна  i
пристрасна пiсня. Вона дуже любила зорi i часто  молилась  i  плакала  пiд
ними. В юностi сво?й вона працювала на патронному заводi в ?? рiднiм мiстi
Луганську (сама  вона  з  Кам'яного  Броду).  I  на  загальномiськiм  балу
одержала перший приз за красу. Там були претендентками  i  дочки  багатi?в
мiста, а вона, звичайна робiтниця, всiх ?х перемогла. Татко нагадував менi
похмурого козацького орла, а  мама  -  якусь  смугляву  птицю,  що  ?й  не
сидиться на мiсцi i  все  вона  хоче  кудись  полетiти.  Як  протилежнiсть
батьковi, вона була дуже балакуча, ?? одвертiсть була потрясаюча.
   Коли я був ще маленьким i  ми  багато  ?здили,  мама  сво?м  випадковим
вагонним сусiдам розповiдала про все сво? життя i з  такими  iнтимностями,
що, не тодi, коли  я  був  маленький,  а  зараз,  коли  я  великий  i  вже
старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона  багато
разiв, тому що у  не?  було  багато  сусiдiв  пiд  час  рiзних  мандрiвок,
розповiдала одне i те ж. Це врiзалось назавжди в  мою  душу.  Вона  багато
разiв розповiдала про себе i татка, про сво? романтичнi пригоди, коли вона
була ще дiвчиною, про сво?х близьких, рiдних i знайомих. Вона  розповiдала
це так поетично i образно, що передi мною як живi стояли повнi чар i краси
срiбно-мiсячнi ночi Донбасу i люди, прекраснi  люди,  цiлi  зорянi  свiти,
святi, далекi i казково-близькi.
   Дiд мiй, по батьковi, виховувався помiщиком як  талановитий  селянський
хлопчик. Коли вiн пiдрiс, його вiддали в  Лисичанську  штейгерську  школу,
дворiчну. Дiд не хотiв вчитись, прибiгав додому i ховався  на  печi.  Тодi
приходив прикажчик  помiщика  з  мiшком.  В  цей  мiшок  вiн,  як  порося,
заштовхував мого дiда i тягнув його на плечах кiлька кiлометрiв, в Лисиче.
Дiд, Володимир Кирилович Сосюра, закiнчив нижчу гiрничу освiту, але  через
кволе здоров'я в шахтi не працював, а пiшов по канцелярськiй лiнi?.  Сорок
рокiв вiн  був  секретарем  Луганського  "Крестьянского  присутствия".  За
вислугу лiт йому давали дворянство, але вiн одмовився:
   "Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старостi йому  дали
казьонку, i вiн до само? смертi торгував горiлкою  на  користь  росiйськiй
iмператорськiй армi?, яка одягалася i годувалася за  прибуток  од  продажу
горiлки. Дiд, як i мiй батько, писав вiршi, теж iз  сатиричним  уклоном  i
теж укра?нською й росiйською мовами. Пам'ятаю змiст його сатирично?  поеми
укра?нською мовою, датовано? 1859 роком. (Я вiддав у Харковi оригiнал цi??
поеми дiда в музей iменi Шевченка 3, але за Вiтчизняно? вiйни все загинуло
i портрет мого прадiда Майбороди - теж). У поемi  говориться  про  те,  що
пани без селян поздихають, звiльнивши ?х од крiпацтва.  У  нiй  говорилось
про те, як помiщики мiняли на цуценят людей, як вони  знущалися  з  них  i
мучили ?х i на кровi й сльозах  труженикiв  будували  сво?  сите  i  пiдле
життя.
   Батько мiй теж учився в штейгерськiй школi, але вже  трирiчнiй,  та  не
скiнчив ??. Вiн почав вчитися з п'яти лiт, на колiнах у вчителя.  Закiнчив
церковноприходську  школу,  потiм  мiське  начальне  училище.  Мрiяв  бути
моряком, але мрi? не здiйснились, i вiн став учнем штейгерсько?  школи  4.
Вчився вiн на "вiдмiнно" i одержував як вiдмiнник казьонну стипендiю. Маму
дуже смiшило, коли мiй батько, безвусий парубiйко, готував  до  випускного
екзамену, сам будучи в першому класi, сво?х бородатих  старшокласникiв,  i
коли вони туго  сприймали  його  пояснення,  вiн  нервував  i  називав  ?х
"ослами". Але  вони  не  ображались  на  нього,  бо  вiн  так  ?х  називав
заслужено.
   За рiк до закiнчення штейгерсько? школи батько був виключений за участь
у революцiйному гуртку з  формулiровкою:  "За  пьянство".  Тiльки  завдяки
зв'язкам дiда, батько не був засланий туди, куди "Макар телят не ганяв" 5.
Коли татка виключили з штейгерсько? школи, вiн написав дiдовi  вiршованого
листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарiкання на самотнiсть,  на  судьбу,  на
незаслуженi страждання:

   Не убил я человека,
   Златом будучи прельщен...
   А дiд йому вiдповiв:
   Ты страдаешь, это ясно.
   Но ты сам тому виной:
   Променял свой путь прекрасный
   На тернистый и глухой,

   Дiд пiсля сво?? смертi не залишив батьковi спадщини.  В  заповiтi  було
написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю".
   У батька була сестра, тьотя Нiна. Вона мала начальну освiту, а далi  не
вчилась. Дiд ?? дуже любив, а батька  теж,  звичайно,  любив,  але  iншою,
суворою i мужньою любов'ю. Вiн бачив, що татко талановитий  i  сам  проб'?
собi дорогу. А тьотя була непристосована до життя i боялась  його.  У  не?
була нещасна любов, i вона так i залишилась  до  смертi  старою  дiвчиною.
Грошi вона сховала в матрац, i пiд час пожежi згорiло десять тисяч.
   Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж  любила,  але  не
так дуже. У дiда був незаконнороджений син, якого вiн виховував тайно  вiд
бабусi  i  платив  великi  грошi  за  його  освiту,  що   вiдбивалось   на
матерiальному станi його сiм'?.
   I одного разу бабуся узнала про це, що у дiда ? незаконнороджений  син,
i з нею стався припадок, пiд час якого вона вивела в  степ  мого  татка  з
сестрою i хотiла ?х повiсити... Добре,  що  не  було  на  чiм...  Припадок
пройшов, але у бабусi на обличчi залишився слiд: у не? був викривлений рот
iз лiвого боку.
   Дiд весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством.  Од  важкого
труда у не? була грижа. Дiд одружився з нею вiд злостi на дочку  помiщика,
яку вiн дуже любив,  а  потiм  розчарувався  в  нiй,  бо  вона  була  дуже
легковажна, легкодумна i зрадлива.
   Бабуся служила в  батька  невдало?  наречено?  мого  дiда  економкою  i
чудесно знала французьку мову.
   Бабуся моя була теж, як i мама, смуглява.
   Я схожий на мамку, татка i на себе.
   Бабуся Вiра Iванiвна була черкешенкою по жiночiй лiнi?, а по  чоловiчiй
- росiянка. Вона була до фанатизму релiгiйною i по сутi була мо?ю духовною
матiр'ю. Але про це потiм.
   Батько мо?? матерi, мiй дiд Дмитро  Данилович  Локотош,  був  мiщанином
города Луганська i мав водяного млина, якого пропив. Його дiд був  багатий
серб, а прадiд - полковник  сербсько?  армi?,  що  за  росiйсько-турецько?
вiйни перейшла на бiк росiян, i загинув у боях проти турок.  Разом  з  ним
загинули документи про його дворянство, i його вдову з  сином  записали  в
мiщани города Луганська. У дiда було два брати. Пiсля смертi мого  прадiда
вони дiлили землю  i  взагалi  спадщину.  Дiдiв  брат  Андрiй  не  захотiв
залишатись на землi, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землi йому
не треба, i став вчитись.
   Вiн закiнчив юридичний факультет Воронезького унiверситету i дослужився
до председателя окружного суду. У нього дружиною  була  якась  княгиня  (я
прiзвище забув), а утриманкою - красуня прачка. Я  пам'ятаю  ??,  повну  i
чорноброву.  Вона  розповiдала  матерi,  що  для  того,  щоб  поправитись,
намазувала маслом хлiб на два пальцi товщини. А я, голодний, слухав. Це  -
про дядька мо?? матерi.
   Дiд мiй був дуже  балакучий,  натхненний  i  все  менi  розповiдав  про
Гарiбальдi  6  i  взагалi  всякi  iнтереснi  романи.  Вiн  розповiдав  так
натхненно, що у мене од захвату серце сiяло, як сонце, i  я  не  мiг  його
наслухатись. Вiн одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився  од
сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадiда, Майбороди, що при переходi  в
духовне звання змiнив прiзвище на  Костянтинiв.  Мiй  прадiд  був  дрiбний
укра?нський шляхтич, нащадок одного з ватажкiв i органiзаторiв Запорозько?
Сiчi, Майбороди.
   Мiй прадiд Микола Костянтинiв  закохався  в  красуню  ?врейку  Розу  iз
купецько? родини Старикових в городi Катеринославi.
   Мати Рози спiвчувала любовi прадiда i Рози, а батько ?? i  його  родичi
були гостро проти.
   Тодi прадiд  iз  Розою  однi??  осiнньо?  ночi  втекли.  За  мiстом  ?х
наздогнав батько з родичами, i прадiда так побили, що  в  нього  зiскочила
нижня щелепа вбiк. Вони думали, що вiн убитий, i кинули його в ярок.  Була
пiзня осiнь. Прадiд всю нiч лежав у ярку, а вранцi його  побачили  селяни,
що ?хали до мiста на базар, i витягли з ярка.
   Два мiсяцi хворав мiй прадiд, а коли вiн одужав, то знов украв Розу.
   I Роза стала Надi?ю.
   Бабуся моя iiо матерi, Ольга - напiв?врейка  i  напiвукра?нка,  -  була
дуже вразлива i все брала близько до серця. Вона дуже любила  мою  маму  i
коли  узнала,  що  татко  гiрко  п'?  горiлку  i  ми  бiдно  живем,   тихо
збожеволiла.
   Це було так: бабуся прийшла з церкви. Було "Андрi?ве стояння" 7. Бабуся
тихо сiла в темний закуток, до не? пiдiйшла мати i щось запитала, а бабуся
замiсть вiдповiдi страшенно глянула на маму i заспiвала: "Преподобный отче
Андрее, моли бога за нас..."
   З криком: "Ой боже,  мамочка  збожеволiла!.."  -  мати  моя  вибiгла  з
кiмнати.
   Ну, ще про кохання мо?х татуся i мами.
   З Лисичанська, будучи учнем  штейгерсько?  школи,  батько  при?здив  на
канiкули до дiдуся в Луганськ. Там вiн проходив практику. В  мою  майбутню
маму всi закохувалися, навiть один грузинський  князь  хотiв  ??  зарiзати
тому, що вона його не любила. I взагалi на вечорах  всi  кавалери  до  не?
пiдлизувались, i мама вертiла ними як  хотiла.  Вона  назначала  до  п'яти
побачень, звичайно, в рiзний час, але в один i той же  день.  Кавалери  ??
врештi-решт узнали, що вона водить ?х за  нiс,  i  прийшли  всi  разом  на
кладбище (а мама думала, що  прийде  один)  i  поставили  питання  ребром:
"Скажiть нам, Антонiно Дмитрiвно, кого з нас ви коха?те?"
   Мама крикнула: "Нiкого я з вас не люблю!", заплакала i втекла. Особливо
самовiддано i свято кохав ?? хороший i задушевний юнак Сеня  Логозинський,
а мама не любила його, тiльки дуже жалiла, до слiз жалiла. А  любила  вона
якогось Ярового, якому вона готова була цiлувати ноги i навiть слiди  його
нiг на землi, а вiн не любив ??...
   Потiм тому, що вона була гарненька, мама,  здобувши  початкову  освiту,
далi не схотiла вчитися. На мiському балi вона  одержала  перший  приз  за
красу. Врахуйте, що це звичайна  робiтниця,  яка  працювала  на  патроннiм
заводi. Вона була дуже его?стична i самозакохана i не могла  собi  уявити,
що в не? хтось з молодих людей не може бути  закоханий.  Якось  на  вечорi
вона зустрiла свiтлого, задумливого юнака у формi учня штейгерсько? школи,
який на не? дивився  так  нiжно  i  закохано,  але  тримав  себе  гордо  й
незалежно. Вiн не принижувався i не пiдла бузничав перед нею, а  любив  ??
до безтями. В нiм вiдчувалась якась пота?мна, ваблива сила.  I  мама,  вiд
злостi, тому, що вiн на не? не звертав уваги, вiрнiше, робив вигляд, що не
зверта? уваги, закохалася  в  нього,  як  говорять,  до  самозабуття.  Але
характер свiй вона спробувала показати й на ньому, тобто повертiти ним, як
iншими. Пiсля одного з вечорiв татко проводжав ?? глухими  кам'янобрудними
вулицями, де сади, ламання ребер i взагалi всякi  хулiганськi  витiвки  iз
свинчатками й ножами. На пiвдорозi до будинку матерi ?х наздогнав фаетон з
одним iз материних поклонникiв.
   - Антонiно Дмитрiвно! Сiдайте, пiдвезу.  Вона  неуважно  попрощалася  з
мо?м батьком, сiла в фаетон i по?хала, а батько залишився на самотi, серед
жахливо?, глухо? хулiгансько? ночi з шаленими бурями  в  душi.  Наступного
разу, пiсля такого ж вечора,  батько  проводжав  мою  матусю  додому.  Вiн
привiв ?? точно до того ж мiсця, де вона його так покинула,  попрощався  з
нею i сказав:
   - А тепер, Антонiно Дмитрiвно, можете йти самi. I мама з плачем побiгла
в нiч...
   Потiм вони помирилися.
   Бiльш матуся не показувала свого характеру перед батьком.
   Вiд'?жджаючи з Луганська, татусь сказав матерi, яка гiрко плакала:
   - Через рiк я повернуся, i якщо ти мене  за  цей  час  не  розлюбиш,  я
одружусь на тобi.
   Мати вiрно чекала його, вона забула про всiх сво?х поклонникiв,  нiкого
не помiчала, була, як увi снi, i так покохала його, так покохала, що, коли
вiн повернувся, вона ще до шлюбу належала йому...
   Так що я - дитя першого кохання...
   Вода. Страшний,  широкий  i  неосяжний  свiт,  що  срiбним  маревом  то
пiдiйма?ться до мене, то даленi?, пада?...
   Я на руках у срiбно? од води мами...
   Це вона то близько нахиля?ться до води, i мене майже з головою  залива?
?? страшне й блискуче срiбло, то швидко пiдiйма? мене вгору,  до  життя  i
золотого вiд сонця сяйливого, синього  неба...  I  тодi  я  заспокоююсь  i
замовкаю... перестаю кричать...
   А моторошно-невiдомий i в той же час такий  дивнопринадний  мерехтливий
свiт тремтить, i перелива?ться всiма  кольорами  райдуги,  й  широко  лине
лiворуч, кудись униз, повний пахучо? й холодно? свiжостi,  весь  обсипаний
лазурними поцiлунками вiтру.
   Це мо? перше вражiння життя.
   Я не розумiв слiв i не знав, що той срiбний, страшний i принадний  свiт
зветься рiкою Дiнцем, а те, в чому з смiхом плескотiлись i дзвiнко зойкали
люди, - водою.
   Далi я нiчого не пам'ятаю.
   Немов крiзь невiдому туманнiсть я смутно  й  тихо  летiв  угору...  Ось
туманностi не стало, i я  йду  з  батьком  i  матiр'ю  через  щось  димне,
прорiзане на  землi  блискучими,  гострими  й  твердими  смугами,  об  якi
стукотять каблуки мо?х туфельок... Батько й мати ведуть мене  за  руки.  З
правого боку пiдноситься багато великого,  й  вiдтiля,  з  якогось  грiзно
розкритого простору, виповза? чорна й грiмлива  потвора...  Вона  димно  й
тонко кричить в осяйну, покриту темним, розiрваним i швидким, вишину.
   Менi страшно, i я дужче стискаю рученятами добрi i теплi руки  татка  й
ненi... Я шукаю в них порятунку й вiрю в нпх. Iду крiзь жах з цi?ю вiрою й
надi?ю, що мене  нiяка  сила  не  зачепить,  бо  зi  мною  мо?  могутнi  й
непереможнi татко й неня.
   Це ми переходили залiзницю з незлiченного плетива рейок, з лiвого  боку
була станцiя Пере?зна, з правого -  Донецькi"  й  содовий  завод,  вiдкiля
виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська "кукушка"  '.  Ми  ввiйшли  в
щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потiм були  якiсь  перепони,
палки,  щось  кололо  менi  ноги,  було  багато   яркого   кольорового   i
ароматного... Були якiсь нори, а з нпх повилазили невiдомi чуднi, округлi,
зеленосмугастi й жовтi звiрятка  з  тугими,  довгими,  сухими  й  колючими
хвостами... Вони не рухалися i  насторожено  й  хижо  чекали...  Я  боязко
обходив ?х i почував себе якось незвикле, незручно й нетривко...
   Це ми ввiйшли в лiс, а  потiм  -  на  баштан.  Те,  що  здавалося  менi
страшними й невiдомими звiрятками, були кавуни, гарбузи й динi, а все ярке
й кольорове - квiти. Кололи менi ноги колючки,  а  до  панчiшок  чiплялися
реп'яхи.
   Я бачу залиту янтарним морем промiння  кiмнату,  з  багряною  пiдлогою,
килимами й картинами на стiнах. У широко розчиненi вiкна,  сковзаючись  по
хиткiй лазурi шибок, вживався шумливий, зелений день...
   Спiвали птицi, й лунали  дзвони...  Вони  лунали  тонко  й  хрустально,
неначе хто ронив з неба спiвучi дiаманти.
   Мiй дiд п'? чай. Менi чудно, що вiн шклянку з подiбним до  вина  напо?м
повiльно пiдносить до губ, зрооить ковток, потiм так же  повiльно  ставить
шклянку на стiл, i знов пiдносить до губ, i знову ставить на стiл...
   Менi хотiлось, щоб вiн пив чай, не одриваючп шклянки од  губ.  Але  вiн
цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або вiн хотiв  продовжити  смакову
насолоду.
   Взагалi я  хотiв,  щоб  усе  робилося  швидко.  Потiм  знов  туманнiсть
замкнулась.
   Я  прорвався  крiзь  не?  на  Золотому  руднику,  де  батько   працював
будiвничим.
   Ми йдемо полем. Батько й мати йдуть швидко i з  обох  бокiв,  за  руки,
пiдiймають мене вгору, i менi так весело i так гарно, що, коли  вони  мене
поставлять на землю, я благаю ?х знов пiдiймати мене вгору... Це  вражiння
польоту так захоплювало мене, що я весь завмирав од щастя i  обертався  на
птицю... Довго мене пiдiймали то вгору, то опускали вниз, i я переходив од
радостi до туги й навпаки. А потiм татко переступив через рiвчак з  лiвого
боку дорогi?, простягнув руку до верби, зелено? й  гомiнко?,  i  зiрвав  з
не?... вареника з вишнями.
   Вареник був такий смачний, соковитий i солодкий.
   Менi був один рiк.
   Я потiм часто просив татка пiти зi мною до цi?? верби за варениками.
   Але татко чомусь цього не робив.
   Я катався з сином iнженера в дерев'яному ящику ца колiщатках. Я був  за
пасажира, а вiн -  за  коня.  Потiм  ящик  зупинився,  бо  "кiнь"  захотiв
вiдпочити. Я почав пiдводитись, а "кiнь" в цю мить сiпнув... I мене боляче
вдарило пiдборiддям об гострий переднiй край  ящика...  Я  плачу,  а  кров
залива? менi шию i груди...
   Ми ?мо оселедця. I враз щось гостре й колюче застрягло менi в  горлi...
Я подавився  кiсткою  з  оселедця,  а  мати,  блiда-блiда,  з  чорними  од
розширених зiниць очима, пальцем витяга? менi з горла кiстку... Я  страшно
кричу...
   Мати врятувала менi життя.
   Потiм я :i;овго не мiг ?сти оселедцiв.
   Це теж було на Золотiм руднику.
   А це  -  на  Брянськiм.  Туманнiсть  вже  зникла.  Я  розмовляв  тiльки
росiйською мовою, був гордий i самолюбивий, жорстокий i нiжний, вередливий
i влюбливий. Любив передражнювати мою  тiтку  Клаву,  що  вiчно  крутилась
перед дзеркалом, i показувати ?й за спиною язика, не розумiючи, що вона це
бачила в дзеркалi.
   I я думав, як вона могла це побачити сво?ю  спиною,  бо  вона  жалiлась
матерi, а мати за це мене била.
   Менi дуже подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матерi брала
мене собi на колiна. Од не? так гарно пахло  i  вона  була  така  уютна  й
хороша.  Менi  було  вже  п'ять  рокiв.  Я  навiть  був   "великодержавним
шовiнiстом" i називав  татового  брата  в  других,  що  при?жджав  до  нас
гостювати а Третьо? Роси, i його батька, татового дядю,  негарним  словом,
коли мати просила мене ?х цiлувать.
   А дядько й дiд були бородатi,  в  кожухах  i  брудних  чоботях,  димiли
смердючим тютюном, були дуже високi, довговусi й  плювали  на  килим,  хоч
мати й не дозволяла цього робить, навпаки, коли вона  ?м  казала,  що  так
робити не слiд, вони смачно, з насолодою плювали, харкали й  розтирали  цю
гидоту сво?ми намазаними дьогтем чоботищами.
   Мати мене питала:
   - Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я вiдповiдав:
   - Потому что от него несет хохлом.
   А мiй братик Коля, кирпатенький, товстенький, в теплих панчiшках, такий
ласкавий, трудолюбивий, послушливий i  добрий,  не  гидував  ?х  цiлувати,
дядька й  дiда.  Вiн  пригортався  до  ?хнiх  гiгантських  нiг  в  широких
шароварах, заривав сво? личко в кожушину i казав:
   - А я буду хохленком!
   - О, це добра дитина, - говорив дiд i  любовно  гладив  Колину  голiвку
сво?ю величезною запорозькою ручищею.
   - А це - чортеня, - сердито  блискав  вiн  на  мене  суворими  очима  й
штовхав у лоба сво?м страшним, майже в  мою  руку,  пальцем,  од  якого  я
злякано одсахувався...
   Я не розумiв, що таке нужда, i погордливо дивився  на  бiдно  одягнених
дiтей.
   У нас була кiшка, а потiм у не? з'явилось багато кошенят.  Вони  ранком
дуже шумiли i бiгали по кiмнатi, де ми спали. I в мене прокидалось страшне
й солодке бажання взяти ножа i всiх ?х порiзать... Але я не зробив  цього.
Я тiльки кинув кiшку в нужник у дворi... Вона довго,  довго  так  кричала,
так страшно i жалiсно, так одиноко i смертно, що в мене серце  розривалося
з жалю, але кiшечку так i не змогли врятувать.
   А перед тим я пiд ганком,  разом  iз  Колею,  замучив  курку.  Коля  ??
тримав, а я крутив ?й голiвку. Вона так покiрно й  приречено  дивилась  на
мене сво?ми малюсiнькими чорними оченятами...
   Мати сказала, що мене за це покара? бог. Я дуже боявся  його.  I  коли,
вже на селi, веселi хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви i  запрошували
мене, я не йшов з ними. Я смутно i одиноко стояв  осторонь  ?х  весело?  й
щасливо? дороги, а вони, смiючись i перегукуючись, як  дзвiнкi  i  радiснi
птицi, проходили за ограду  i  йшли  в  широко  розкритi  дверi  церкви  з
намальованими на них ангелами з огняними мечами в  руках...  Там,  де  все
залито сяйвом i звучить неземний прозорий хор, хор янголiв, ходить  бог  в
золотих ризах... А менi туди не можна... Я ж грiшник...
   Я думав, що священик - це бог.
   "Авдiторiя", куди мати з сво?ми знайомими ходила на концерти...  Сад...
Музика... Шахтарський  посьолок.  Зорянi  вечори,  повнi  дзвону  гiтар  i
поцiлункiв... Перед вiкнами двi чуднi башти, а з них подихав в небо тихий,
задумливий i багровий вогонь...  Естакади...  Летючi  сплетiння  сталi  на
землi i в повiтрi, маленькi паровозики, якi з веселим криком мчали з собою
мiнiатюрнi вагончики з вугiллям...
   Ми часто ходили до Лозово? Павлiвки на базар у  недiлю.  Маги  купувала
нам iграшки.
   Тiльки дорога здавалась менi дуже довгою,  степом  i  нагору,  довга  й
колюча дорога.
   Ми йшли по стернi,  i  вона  дуже  колола  менi  в  п'яти.  Татко  менi
показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами,  майже
не вiдриваючи ?х од землi. I тодi не кололо. Але я дуже стомлювався.  Менi
обридло триматись за юбку матерi. Я ж мужчина.
   Але втома брала сво?, i я знов  чiплявся  за  юбку.  Мати  купила  менi
коника. Я розмахую цим коником, i менi зда?ться, що ?ду на нiм верхи. Тодi
втома проходила, i я бадьоро крокував золотим, пахучим i  повним  багряних
квiтiв степом.
   Мати купила менi й Колi пальта з  блискучими  гудзиками.  Я  казав,  що
"буду iнженером", а Коля - "хохленком".  Ще  в  пас  була  сестричка  Зоя,
свiтла й гостроока. Я ?? дуже любив, а Колю чогось не любив i  любив,  але
iнодi, в тяжкi для нього й для мене хвилини.
   Ще в Третiй Ротi, де я часто любив  передражнювати  кахикання  татового
батька на порозi його кабiнету, у нас з'явилась Зоя...  Якась  чужа  жiнка
показала нам ??, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, i сказала,
що найшла ?? на капуснику i зараз однесе ?? назад. Я плакав i благав ?? не
робити цього. Я не знав, що таке "свято". Я думав, що це - багато поличок,
а на них усе - цукерки й пряники... Ще я не знав,  що  значить  "живий"  i
"мертвий".
   Я любив ходити в поле i  милуватись  квiтами,  особливо  багряно-синiми
квiтами будяка, i любив придавлювати за животики чуднi блакитнi  цвiточки,
такi бархатнi й добрi, а  вони,  коли  ?х  придавити  за  животик,  широко
одкривали сво? ласкавi, золотi ротики... Ще я любив дивитись на зорю пiсля
заходу сонця i кидать камiнцi в срiбнi води ставка... Я кину  камiнець,  а
вiн булькне, i пiсля нього довго що йдуть  по  золотiй  вечiрнiй  водi  за
колами кола, все ширше й  ширше,  а  потiм  зникають,  i  вода  знов  ста?
спокiйною, темною i тихою... Я питав у матерi:
   - Куда деваются камушки, и отчего от них идут круги по  воде,  а  потом
исчезают?
   Менi було непри?мно, що коли обрiжеш пальця, так довго йде  кров  i  ??
трудно спинити...
   Я питав у матерi:
   - Почему бог сделал человека таким непрочным? Мати казала:
   - Сыночек! Ты мне задаешь такие вопросы, что я на  них  и  ответить  не
могу.
   Одного разу я стояв коло жовтого, залитого сонячним сяйвом  погреба,  i
до мене,  в  наш  двiр,  просто,  привiтно  й  спокiйно  зайшов  стрункий,
смуглявий, гарненький хлопчик. Я дуже полюбив його, i ми стали дружити. Це
був син рудничого фельдшера Коля Канарейкiн.
   Тiльки коли вiн довго не приходив до мене, так я за те,  що  вiн  мучив
мене чеканням, бив його довгою лозиною.
   Ще менi було дуже iнтересно i красиво ходити з моею ровесницею,  дочкою
кучера, в поле, де  ми  грали  в  крем'яшки,  ловили  метеликiв.  Я  любив
дивитись, як вона тонкими й нiжними пальчиками сплiтала вiночки з польових
квiтiв для себе й для мене.
   Вечорами повз вiкпа проходили п'янi шахтарi й спiвали пiсню про доктора
Лойку, якого вони дуже любили:
   Доктор Лойка, он все знает, От всех болезней излечает.
   А наша служпиця Поля виходила до них назустрiч, i ?? обнiмав у  нас  за
сара?м красивий i веселий коногон Шаповалов.
   Вiн часто бував у нас на кухнi, внизу, куди я,  в  одкриту  ляду,  коли
надходив час, дзвiнко й владно кричав:
   - Поля! Подавай обедi
   Менi дуже подобалось так кричати.
   А Поля теж була хороша штучка. Вона свойому Ванi смажила картоплю  так,
що та аж кипiла в маслi, а нам до столу подавала майже суху.
   За це Ваня часто бив ??, за любов  i  картоплю  в  маслi.  Це  вiн  так
виявляв до не? свою "подяку".
   I татко й мати, а iнодi й ?х знайомi,  ледве  втихомирювали  буйного  й
п'яного Ваню. Вони його зв'язували, а вiн  плакав,  лаявся,  називав  Полю
нехорошими словами i часто, разом iз  плювками  в  ??  лице,  незрозумiлим
словом:
   - Изменщица!
   А Поля. з розпатланим волоссям, в синцях i розiрванiй кофточцi, довгими
чорними косами витирала йому сльози, плакала й цiлувала  зв'язанi  руки  й
ноги, а вiн, пiд  ??  поцiлунками,  тiльки  стогнав,  скреготiв  зубами  i
страшно крутив налитими кров'ю очима, що майже вилазили з орбiт...
   А потiм вони мирились i, мов нiчого не було, знов солодко цiлувалися за
сара?м, а Поля кудкудахтала, як курка, якiй я одкрутив голiвку, задихалась
i переривчастим шепотом питала:
   - Вань, а Вань! Когда ж мьi поженимся?
   - Подожди: вот я заработаю денег, справлю себе  спинжак  и  ботинки  на
рантах... Куплю гармошку и корову, выпишу мать, и тогда будем все  вместе,
- вiдповiдав Ваня сухим басом i чомусь захлинався.
   Соня, дочка кучера, коли ми ходили в поле, теж питала мене  (ми  з  нею
часто пiдглядали, як Поля з Ванею цiлувались):
   - Вов, а Вов! Когда же мы поженимся? Я вiдповiдав ?й, як Ваня,  хрипким
i переривчастим "басом":
   - Погоди, вот я заработаю много  денег,  справлю  себе  спинжак,  куплю
гармошку и корову, а потом сядем на ту корову и убежим.
   Iнодi вечорами у нас збирались гостi, грали на  гiтарi,  пили  горiлку,
потiм грали в преферанс  i  показували  фокуси.  А  один  худий  i  довгий
конторщик ходив на руках i майже дiставав до стелi ногами.  Це  було  дуже
смiшно. Всi смiялись i аплодували йому.
   Тiльки менi не подобалось, що коли вiн  ?в,  то  витирав  куточки  рота
шматочком хлiба, а потiм посилав ?х собi за вуса. Менi було  гидко  на  це
дивитись...
   Менi дуже подобались пiснi, що ?х спiвали мати й гостi.
   Особливо любив я  старовинну,  козацьку,  яко?  матiр  навчив  донський
офiцер:
   По дороге пыль клубится,  Слышны  выстрелы  порой...  Из  набега  ой-да
удалого Едут все донцы домой!
   Я уявляв ?х, буйних i запорошених, чорних як циган од сонця й вiтру,  з
кашкетами набакир, чорними й золотими чубами, розпатланими од бiгу  баских
коней, що почули запах батькiвщини й солодкого вiдпочинку.
   Вони мчать i стрiляють на скаку. Весела  золота  ватага,  вся  обвiшана
награбованим золотом i збро?ю, на якiй запеклась  кров  чужинцiв...  Я  не
любив ?х за розбiйнi справи,  але  вони  менi  подобались  тому,  що  були
хоробрi й красивi, як той чорновусий донський офiцер, що був  закоханий  в
мою матiр i дуже подобався ?й... Але мати в ньому розчарувалась, бо батько
?й сказав, що в тонких губах донського красеня ? щось ?хидне...
   Не допомогла офiцеру й донська пiсня, в якiй менi  особливо  подобалось
мiсце, де говориться, що
   Лишь один казак не весел..."
   Смутно i самотньо  ?де  вiн  осторонь  товаришiв,  на  чужому  конi,  з
пониклим чолом... Товаришi його питають, чому вiн такий невеселий:
   Аль турчанкой ты пленился
   в басурманском во краю...
   А козак ?м вiдповiда?:
   Это горе - нам не горе,
   Мы привыкли в горе жить,
   Чтоб по ветреной девчонке
   Сокрушаться и тужить.
   Вiн тужив не за коханою, а  за  сво?м  вiрним  другом,  бойовим  конем,
убитим злою турецькою кулею... Ще я любив, коли  мати  спiвала  циганських
пiсень:
   Положите мне золота в ручку,  и  всю  правду  я  вам  расскажу,  -  про
ворожку, що "неведомых духов царила" i ?й "власть  прорицанья  дана",  про
цигана:
   Лишь один цыган не пьет, не гуляет, он да па цыганку скоса поглядает...
   Я любив все, що спiвали мати й гостi. I про моряка:
   "Лет семнадцать по неволе моряк все плавал по  волнам...",  i  "Разлука
ты, разлука, чужая сторона, никто нас не разлучит, ни солнце, ни  луна..."
Особливо слова:

   Моя рука писала,
   не знала, для кого,
   а сердце подсказало:
   для друга своего...

   i "Помнишь ли, милая, ветви тенистые,  ивы  над  сонным  прудом...",  i
"Любила меня мать, уважала, что я ненаглядная дочь.  А  дочь  ее  с  милым
убежала в осеннюю, темную ночь..."
   А батько додавав: "Тир-дир-точь, тир-дир-точь..." Цi пiснi дзвенiли або
в залитiй лагiдним сяйвом широкiй,  з  високими  вiкнами  кiмнатi,  або  в
степу, в та?мному свiтлi вогнища i в голубому й далекому  мигтiннi  зiрок,
пiд задумливий дзвiн гiтари в чарiвних руках татка, що  спiвав  задушевним
бархатним баритоном.
   Коли батько та ?х гостi,  жiнки  й  чоловiки,  спiвали  пiсень,  то  ?х
обличчя ставали якимись особливими, гарними й  задушевними,  неначе  тихий
генiй добра благословляв бiлими крилами чудеснi  душi  стомлених  трударiв
нашо? землi... У жiнок тремтiли сльозп на довгих i сумних вiях, а чоловiки
були блiдi, неначе ?м чогось було жалко i перед кимсь соромно, i вони тодi
ставали особливо гарними, i я ?х усiх любив, навiть того довгого i худого,
що витирав губи шматочками хлiба... Вiн же був не винен, що в  нього  така
дурна звичка. I моя дитяча  душа,  повна  восторгу  пiснi  i  всепрощення,
готова була обняти весь свiт, з усiм добрим i злим... Для  мене  тодi  все
зле пропадало i залишалось тiльки добре... Я  одiйду  од  людей,  ляжу  на
пахучу траву, дивлюсь на далекi зорi, про якi менi мати казала, що це "очi
янголiв", i плачу, плачу... Пiсля слiз менi ставало так легко  i  тихо  на
душi... Я наче виростав i  летiв  у  зорянi  свiти,  що  скажено  мчать  у
вiчнiсть, а за спиною в мене шумiли могучi, на все небо, крила... I завжди
пiсля таких "польових каш" з костром, музикою й пiснями, я не пам'ятав, як
опинявся в свойому теплому i  уютному  лiжку,  i  прокидався  пiд  радiсне
щебетання птиць за вiкном, весь осипаний золотим дощем  ранкових  променiв
сонця...
   До нас при?хали з Воронежа  маминi  брати  Костя  й  Льоня.  Костя  був
кучерявий, красивий i балакучий, а  Льоня  кирпатий  i  злий.  Вони  часто
сперечались. Костя був розумнiший, i Льоня, коли в нього не ставало слiв i
взагалi нiчим не мiг аргументувати, так вiн хватав Костю за  груди  сво?ми
злими й дужими руками i бив мого  кучерявого  дядю  спиною  й  головою  об
стiну. Так завжди сварка увiнчувалась "перемогою" дядi Льонi.
   Вони наговорили мо?м батькам стiльки казок про багате життя на Кавказi,
що батько взяв в конторi "рощот", 1 ми ви?хали...
   Перед ви?здом мати продала всi меблi,  а  я  бiгав  за  речами,  що  ?х
виносили назавжди чужi люди з наших опустiлих кiмнат...
   Особливо я плакав за рукомийником i все благав матiр, щоб вона хоч його
не продавала... А мати, блiда, з затислими, побiлiлими губами, нiчого менi
не вiдповiдала i ходила по кiмнатах, як чорна й гнiвна судьба...
   Я  назавжди  прощався  з  мо?м  дорогим  рудником,  Лозовою  Павлiвкою,
станцi?ю Алмазною, рейками, вагончиками, квiтами, ставком i зорями. Зорями
мого золотого дитинства,  мого  безжурного  життя,  Колею  Канарейкiним  i
заплаканою Сонею.
   Була осiнь, але не пiзня, а тиха, золота i печальна...
   Вечiрн? промiння заливало безмежнi простори донецьких степiв,  а  ми  з
Сонею все йшли i йшли в погасаюче небо...
   Ми пройшли повз лiкарню й  ряди  красивих  будинкiв,  що  здiймались  у
вишину, з вiкнами, залитими кров'ю зорi... Десь за одним iз  цих  кривавих
вiкон плаче мiй смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми  йдемо,
маленькi й самотнi, у великому, повному слiз свiтi... Слiз мого прощання з
першою дитячою любов'ю i життям, яке потiм буде менi тiльки снитись...

   II

   Все гуркоче й строкато пролiта? мимо розчиненого вiкна вагона,  а  далi
кружляв плавно й повiльно...
   Вiтер шумить i вi? менi в лице, а я хочу, щоб по?зд летiв усе швидше  й
швидше... Я висовуюсь iз вiкна  лицем  до  бiгу  по?зда  i  всiм  тiлом  i
бажанням наче пiдганяю його...
   Батько на кожнiй зупинцi виходив, щоб купити нам ласощiв або за  водою,
а бiльше - випити горiлки.
   Я дуже хвилювався, що  по?зд  пiде  без  татка,  плакав,  а  Коля  мене
заспокоював:
   - Не плачь... Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу.
   Я нiяк не мiг заспоко?тись... Менi  здавалось,  що  татунь  вiдстав  од
по?зда... Що ось вiн сто?ть одинокий в страшному й  невiдомому  полi...  I
менi так жалко, так жалко за ним,  що  нестримнi  ридання  стискають  менi
горло i сльози заливають щоки...
   А коли татко приходив, я заспокоювався... I так було всю дорогу.
   Кавказ...
   Нiч.
   По?зд ?де берегом моря... Воно глухо  й  грiзно  шумить  i  б'?ться  за
вiкнами, а перед нами туманно бiжить в  гору  кам'яна  стiна,  хвиляста  й
страшна...
   Це - гора Арарат.
   Черкешенки, пiд чорними чадрами, все плачуть i плачуть, ниють  печально
i страшно... Це вони так спiвають, як менi сказала мати.
   Перед тим на однiй шумливiй станцi? була пересадка. Пiдiйшов  по?зд.  Я
стояв у метушливiй i тривожнiй юрбi. Ударив другий дзвiнок, а в  вагон  ще
не пускають. Жах охопив мою душу...  Я  сплеснув  руками  i  повним  одчаю
голосом закричав:
   - Ой боже ж, мы опоздаем!
   Всi здригнули й глянули на мене...
   Це було як електричний ток...
   Нам дали дорогу, i ми першi ввiйшли до вагона.
   Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними,  неначе  налитими
дьогтем, очима...
   Вiн менi на кожнiй зупинцi купував масу схiдних солодощiв.
   Особливо менi сподобались гранати.
   Грузин часто брав мене собi на колiна й навчав рахувати  по-?хньому  до
п'яти:
   - Эрти, ори, сами, охти, хути...
   Але матерi чомусь не сподобалась дружба грузина зi  мною.  I  коли  вiн
пiшов на однiй iз зупинок за новою порцi?ю ласощiв, вона сховала  мене  на
верхнiй полицi.
   Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кiнцi по?зда.
   Вiн кiлька разiв оббiгав весь состав, все  шукав  мене,  i,  пробiгаючи
повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав:
   - Дэ Волода?..
   Мата казала, що мене нема, i грузин бiгав як навiжений. по всiх вагонах
i кричав:
   - Вы нэ видэл такой  смуглый,  хорошенкий  малчик?..  Йому  вiдповiдали
смiхом, i вiн бiг далi. Нарештi його розпачливi  крики  замовкли.  Мабуть,
вiн зiйшов ва сво?й станцi?. I мати дозволила менi бути на нижнiй полицi i
знову дивитись у вiкно... Помiж немов розчахнено? гори  я  вперше  побачив
море. Воно чомусь було як спнiй мур, не  лежало  плескато,  а  синiло,  як
стiна гiгантського будинку... I я думав, як же в ньому плавать?..  Мабуть,
дряпатись нагору, а потiм, як на  санях,  летiти  вниз...  Але  так  можна
розбитись об гостре камiння...
   Ми швидко наближались до моря, i воно поволi лягало синьо й широко...
   Над по?здом звисали величезнi й страшнi  кам'янi  брили,  що.  наче  на
ниточцi, тримались на могутнiх  боках  гiр,  i  менi  здавалось,  що  вони
ось-ось упадуть на нас i роздушать, як комашню...
   Але брили не падали на нас, i по?зд  з  важким  гуркотом  пролiтав  пiд
ними...
   Ми ?хали до мiстечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош 1,
який був там приставом.
   Вночi до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й  син.  Батько  був
весь неначе мiдний, з оголеними волохатими грудьми. Вiн у великiй лахматiй
шапцi, а син одягнений в якесь лахмiття, смуглявий i  чорноокий.  Це  були
дiти злиднiв, але чимось буйним, диким  i  гордим  вiяло  од  них...  Вони
внесли до нашого вагона гори з ?х грiзними скелями, шумливими  й  швидкими
рiчками, вiчним лементом листя i спiвом птиць, з ?х хмарами i орлами...
   Ми з хлопчиком одразу ж подружили.
   Вiн на мене казав: "Якшi".
   Менi з'ясували, що це значить "красивий, гарний". А  "яман"  значить  -
"некрасивий, поганий".
   Хлопчик був схожий на мене, тiльки вiн був дужчий, i  очi  йому  палали
огнем його батькiвщини, Кавказу, грiзного й похмурого, в вiчних  снiгах  i
туманах, повних сонця, вiтру й волi.
   Пiсля по?зда ми ?хали бричкою сто кiлометрiв до Кульпи - ?хали багряною
i нескiнченною пустелею...
   Перед нами синiла близька гора, так  близько,  що,  здавалось,  до  не?
можна було доторкнутись рукою...
   А ми ?хали до цi?? горп, що так близько i казково  синiла  перед  нами,
сто кiлометрiв...
   Таке прозоре повiтря було на Кавказi.
   Довга i порохлива  була  дорога.  Iнодi  з  ям,  обабiч  не?,  вибiгали
навстрiчу нам обiдранi, смуглявi й чорноволосi, подiбнi до циганчат  дiти,
кричали  щось  незрозумiле  i  грозили  нам  услiд   чорними,   худенькими
кулачками...
   Ми гримiли повз них, а вони  довго  ще  бiгли  за  нами  i  тоненько  й
протяжно кричали щось люте, i все грозили, поволi даленiючи,  ?х  маленькi
фiгурки...
   Я не сердився на них, менi було до слiз жалко за ними, що вони живуть в
ямах, такi худенькi й обiдранi, за те, що в них такi рiднi очi...
   Нарештi ми в'?хали до Кульпи.
   На ганку стояв дядько з черкесами i щось з ними по-?хньо.чу  розмовляв.
Вiн був у черкесцi, високий, стрункий i  красивий,  з  пишною,  роздво?ною
золотою борiдкою.
   Горянi? стояли круг нього в чорних бурках i папахах, як похмурi орли, i
кинджали ?х, у срiбних пiхвах, холодно й грiзно блищали на сонцi...
   Дядько Радя був дуже добрий i простий. Вiн мiг  задурно  брати  рибу  в
горян, але цього не робив i  платив  грошi.  Його  кiмнати  були  обвiшанi
килимами, а на них  висiли  красиво  вигнутi  шаблюки  i  взагалi  всiляка
зброя...
   У нього був лакей, що ходив як тiнь i в точно визначену годину  нечутно
з'являвся в кiмнатi i монотонно говорив: "Улжiн гатов..."
   Я любив сидiти бiля вiкна i дивитись на червонi гори за  його  голубими
шибками... Гори були дуже близько, а з ?х бокiв тонко й жалiсно здiймались
у небо синi завитки диму з ям, в яких жили люди...
   Повз вiкон часто проходили верблюди, вони хитали  добрими  й  покiрними
головами на волохатих i витягнутих шиях, неначе здоровкались  зi  мною,  i
дзвенiли маленькимi? круглими дзвониками... Довгими караванами кожний день
вони проходили повз вiкна... I iнодi про?жджав па гору  маленьким  iшаком,
худеньким i довговухим, величезний, гладкий i пузатий горянин.  Його  ноги
майже волочились по землi, i бiдний iшачок лiз з останнiх сил на  гору,  а
гладкий горянин iще,  мабуть,  щоб  iшачковi  було  важче,  гойдав  сво?ми
ногами.  Менi  було  жалко  бiдненького  iшачка.  А  гладкого  горянина  я
ненавидiв за його пухкi й маснi од жиру щоки,  за  веселi  пiснi,  що  вiн
наспiвував, роздуваючи од напруги сво? жирне й чорне горло  i  не  звертав
жодно? уваги на страждання бiдного четвероногого мученика.
   У мене був охоронець з кинджалом.
   А раз до мене прийшов його маленький брат-горянин  i  повiв  показувати
Кульпи. Ми ходили з ним по лабiринту вузеньких i кривих вулочок, а з бокiв
були глинянi, з плескатими покрiвлями саклi.  На  саклях  паслись  кози  i
спали жiнки i дiти.
   Ми ввiйшли до саклi, де жив хлопчик. На  долiвцi  покотом  лежали  його
рiднi, i  ?х  голови  були  замотанi  рушниками.  Я  думав,  що  хтось  ?м
попровалював голови i вони обв'язали ?х i  лежали  хворi.  А  вони  просто
вiдпочивали, i голови ?м були не проваленi  i  обмотанi  не  рушниками,  а
чалмами. Це такi головнi убори. Я потiм узнав про те. А тодi менi ?х  було
дуже жалко.
   Я спитав хлопчика:
   - Отчего они спят?
   - От голода, - вiдповiв хлопчик i подивився на мене  сухими,  гарячими,
голодними, бездонними й гнiвними очима...
   У дядька на столиках було дуже багато рiзних красивих речей з  хрусталя
й гiрсько? кристалiчно? солi. Я завжди питав у нього дозволу,  коли  хотiв
що взяти з його чудесних столикiв. А Коля не  питав  дозволу  у  нього,  а
просто брав. Дядьковi подобалось, що я завжди питав у нього дозволу, i  не
подобалось, що Коля все робив, як йому хотiлось, наче дядька зовсiм  i  не
було на свiтi. Коля не любив його, i вiн вiдповiдав йому тим  же.  А  мене
вiн дуже любив.
   Часто вiн голубив мене, пригортав до себе  i,  дивлячись  менi  в  очi,
казав мамi:
   - З цього хлопчика вийде щось  велике...  Вiн  вирiшив  узяти  мене  на
виховання, бо був нежонатий.
   Мати погодилась, а потiм уся в сльозах повернулась  i  забрала  мене  в
дядька. Вiн подарував менi на прощання шаблюку. Вона була довга,  вища  за
мене, на шумливому вокзалi, повнiм жiнок у чадрах, що все хиталися i  щось
мурмотiли, батько продав за четвертак дядькiв подарунок i  випив  за  його
здоров'я горiлки, а я - гiрких слiз.
   Баку...
   Ми сто?мо з батьком на березi Каспiйського моря, бiля великого  мiдного
якоря, вритого в землю. Я дивився на море як  на  величезну  i  безкiнечну
бурхливу вiтряносиню гору...
   Хвилi добiгали майже до мо?х нiг i  залишали  на  пiску  срiбнi  волани
ажурно? пiни...
   В порту було багато кораблiв  з  шумливим  га?м  вiтрил,  i  воии  дуже
хитались, а од берега одходив i повiльно дерся на синю i  гуркiтливу  гору
моря бiлий i красивий, як мiсто, пароплав. I  далеко-далеко,  як  блакитнi
метелики, були розкиданi в розпеченiй синявi неба кораблi...
   Ми з татком ходили безкiнечними вузькими й заплутаними вулицями Баку, i
менi було дивно, що вiн нi в кого не пита? дороги i все зна?, куди йти, на
що дивитись...
   Мати казала, що Баку - це "город мiлiонерiв". Ще вона казала, що в Баку
продають снiг...
   Ми там жили цiлий мiсяць у готелi i платили по  карбованцю  в  день  за
номер. Менi здавалось, що це дуже великi грошi.
   Матерi не сподобався Кавказ, бо вона  боялася  "розбiйникiв",  як  вона
казала, а насправдi ??,  як  i  батька,  туга  за  батькiвщиною  примусили
покинути цей чудовий край i повернутись на  димний,  суворий,  але  рiдний
Донбас.

   III

   Це був уже не Брянський Рудник, а село Чутине. Чудно й дико  менi  було
жити на селi. У мене була червона сорочка, а хлопцi  були  вреднi  i  дуже
бились, i собаки теж були дуже вреднi. Ми жили в незвиклiй нуждi, на чужiй
квартирi, i я грався з братиком i сестрою на глинянiй i колючiй печi. Мати
часто плакала, а батька майже завжди не було вдома.
   Вiн приходив рiдко, стомлений i злiш. Все шукав роботи  i  не  знаходив
??. Вiн став багато пити. А  коли  нап'?ться,  ста?  блiдий-блiдий  i  все
мовчить.
   Мати часто сумно спiвала:
   Потихесеньку, помалесеньку,
   мо? дiтки, йдiть...
   Спить п'яниця в рубленiй коморi,
   глядiть його та не розбудiть...
   I далi:
   Ой п'япиця та не робiтниця,
   день i нiчку п'?,
   а як прийде iз корчми додому,
   мене, молодую, б'?...
   П'яний батько хрипко й з тяжкими перервами  диха?  на  лiжку,  а  голос
матерi жалiсно чайкою б'?ться в бiднiй i сумнiй хатi i тремтить сльозами:
   Спить п'яниця в рубленiй коморi, глядiть його та не розбудiть...
   Особливо я любив, коли мати спiвала:
   Мiсяць з хмари вигляда?,
   свiтить у хатину...
   А там жiнка молодая
   колише дитину...
   Або батько:
   Вi? вiтер, ще й буйнесенький,
   та на той садок зеленесенький...
   А у тiм садку живе удова,
   а в тi? вдови - дочка молода...
   Ми пiшли з Колею за село i забрели на чужий баштан. Нам дуже подобалось
блукати золотим лiсом кукурудзи. Та якийсь страшний дядько, мабуть, хазя?н
або його син - худий, високий, чорний i в золотому брилi - наскочив на нас
i почав лаятись. Я перелякався i втiк. А Колiчка залишився з цим  страшним
дядьком. Я одбiг далеко, а потiм зупинився. Менi стало  дуже  соромно,  що
Колiчка не втiк, а я втiк. I ще я думав, що дядько вбива? Колiчку,  i  мо?
серце обливалось кров'ю i жахом.
   Я сумно й лякливо повертався назад i побачив, що менi назустрiч,  немов
нiчого й не було, iдуть Коля i страшний хазя?н  баштана.  Колiчка  радiсно
кричав i кликав мене до себе, а "страшний" дядько був зовсiм не страшний i
привiтно менi усмiхався.
   Я наче проснувся од жахливого сну, коли побачив, що братик живий.
   Ми знов повернулись до Третьо? Роти i жили в нашого  родича,  залiзняка
Удовенка.
   Раз батько напився п'яний i посварився з матiр'ю, а потiм вигнав  ??  i
заложив дверi мiцною палицею, щоб мати не могла одчинить.
   Коля був на печi, а я лежав коло п'яного батька i боявся поворухнутись,
щоб не потривожить його сну. Я любив його i був сердитий на матiр, що вона
його лаяла. Мати в холодних сiнях жалiсно просила, щоб я ?й одчинив дверi.
Але я цього не зробив i не дозволяв зробити Колi.
   Колiчка все заспокоював маму, щоб вона почекала, коли я засну,  i  тодi
вiн одчине ?й дверi.
   Нарештi я заснув.
   Крiзь чуйний, злий i тривожний сон я почув якесь  сопiння,  потiм  щось
луснуло, i хтось тяжко упав на  долiвку.  Це  Коля  усiм  сво?м  маленьким
тiльцем повиснув на палицi i переломив ??. Вiн тiльки крикнув:
   - Чуть-чуть не упал!
   Це була в нього гака звичка - завжди, коли вiн падав, то чомусь радiсно
кричав:
   - Чуть-чуть не упал!
   Це вiн так казав, щоб мати не хвилювалась, що  йому  боляче.  Вiв  дуже
любив матiр i не дозволяв ?й прибирати у кiмнатi  i  все  робив  сам.  Вiн
плакав, коли мати не дозволяла йому це робити.
   Син мо?? тiтки Рашi Холоденко, Улян, часто бив мене. Це в нього ввiйшло
майже в систему. Раз вiн мене бив, а Коля, вдвiчi менший за нього, терпiв,
терпiв, а потiм як пiдскочить до Уляна, як закричить на нього:
   - До яких пiр ти будеш бити мого брата? - та як лусне його в нiс,  так,
що в того чвиркнула кров, i нiс на мо?х  очах  став  синiм  i  розпух,  як
груша...
   А Колiчка, як  гнiвна  молнiя,  в'?ться  круг  Уляна  i  молотить  його
залiзними од справедливо? злоби кулачками i в боки, i в живiт... А потiм з
усього розмаху шибонув пiд ложечку  так,  що  Улян  охнув  i  без  дихання
джвакнувся в пил...

   IV

   Юзiвка 1.
   Ми жили в мамино? подруги. В такiй  же  квартирi,  що  була  в  нас  на
Брянському Руднику. Повз вiкон часто пробiгали веселi  англiйськi  дiти  в
твердих,  бiлих,  накрохмалених  комiрцях,  з  галстуками  i  в   мужських
сюртуках, тiльки штанцi в них були до колiн, ну, панчiхи й штиблети.  Вони
були в окулярах, не всi,  звичайно,  дуже  чистенькi,  пихатi,  нiкого  не
помiчали, на нас дивились як на щось не варто уваги i гелготiли як гуси...
   У мамино? подруги було дво? дiтей. Вони лежали в другiй кiмнатi,  хворi
на скарлатину. Ми бiдно жили, а хворi хлопчики  не  ?ли  сво?х  булочок  i
оддавали нам а Колего. Вони тiльки надкусували ?х, а ми з Колею до?дали.
   I от одного разу, коли я проснувся, мати сказала, що Коля захворiв.
   Вiн лежав  на  пiдлозi  i  жалiсно  дивився  сво?ми  темними,  добрими,
бархатними очима i тихенько стогнав...
   Я сказав:
   - А... Это он так, представляется...
   Ми завжди, коли хотiли, щоб мати давала нам ?сти  бiльше  i  краще,  по
черзi "хворiли". А мати завжди таких "болящих"  краще  годувала  i  давала
бiльше солодкого.
   Але Коля не "представлявся".
   Прийшов високий, красивий i огрядний, в  пенсне,  бородатий  вiйськовий
лiкар.
   Вiн оглерiв Колю i сказав, що в нього скарлатина.
   Колю поклали на лiжко. Вiн був весь червоний i гарячий... Лiкар  кiлька
разiв приходив i сумно дивився на Колiчку, давав йому лiки,  але  лiки  не
допомагали.
   На третiй день, вранцi, Коля почав умирати.
   Вiн дуже любив маму i  все  просив  ??  не  вiдходити  од  нього.  Мати
нахилялась над ним, а вiн дивився на  не?  вже  мутними  оченятами  i  все
знiмав у не? з волосся на потилицi якiсь "катушки"...
   Перед  смертю  вiн  попросив  умитись,  умився,  потiм  попросив  iкону
Козельсько? божо? матерi, перехрестився, поцiлував ?? й лiг...  I  ще  вiн
попросив, щоб його поклали на пiдлогу.
   Його поклали... Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала,  навiть
стримувався, щоб не стогнати... Так вiн ?? любив...
   А батько втiк... Вiн не мiг бачити останнiх  мук  свого  синочка.  Коля
вмер уночi.
   Вiн як живий лежав у великiй кiмнатi, i з його носика виглядала  срiбна
пiна...
   На його пухкеньких нiжках були теплi панчiшки й туфельки.
   Я не вiрив, що вiн умер, менi здавалось, що ось вiн зараз  пiдведеться,
одкри? сво? бархатнi очi пiд густими й довгими, красиво загнутими вiями, i
скаже: "А я буду хохленком!" Але Колiчка тихо i срiбно лежав перед нами...
   А потiм його везли по мiсту на дрогах, в бiлiй, пепофарбованiй трунi, а
ми йшли за нею...
   Байдуже димiли труби, проходили чужi, жорстокi в сво?й байдужостi люди,
а ми все йшли i йшли за бiлою труною Колiчки, йшли i плакали...
   Потiм ми в'?хали на цвинтар, i чужi люди опустили труну Колiчки в яму i
засипали землею.
   Хрест  на  могилi  братика  був  теж,   як   i   його   труна,   бiлий,
непофарбований.
   Потiм,  коли  ми  вiд'?жджали  з  Юзiвки,  прийшли  на  Колину  могилку
прощатися з ним.
   Мама дуже плакала, а татко став навколiшки бiля могили, i з  його  очей
капали дрiбнi, дрiбнi сльози, як осiннiй дощик, що мжичив над нами...
   Ми ?хали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колiчки...
   Ох, то не хрестик, то Колiчка  простягав  услiд  за  нами  сво?  блiдi,
дорогi й неповоротнi руки...
   Як я потiм картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що iнодi  бив
його... Як би я тепер любив його, боронив од хлопцiв i собак!

   V

   Села, все села... Iнодi рудники... Але рудники -  як  бистролетнi  сни,
рiднi й неповторнi...  I  шахти,  клiтi,  стволи,  шахтарi,  запах  милого
дитинства  од  вугiльно?  руди,  рейок,  сиве  мелькотiння   вагонеток   i
"страданье", срiбний плач або буйний  розгул  золотих  ладiв  пiд  п'яними
пальцями коногона, чубатого й одчайдушного.
   Татко працював на рудниках бiльше креслярем, iнодi шахтарем, а на селах
учителював, був i сiльським писарем. Працював i землемiром, а в  основному
- сiльським адвокатом, писав селянам  "прошения",  починаючи  од  волосно?
управи i кiнчаючи царем. Але про це потiм.
   На Кавказi я захворiв на малярiю, i вона мене часто трусила.
   Але ще до малярi? я щороку по п'ять днiв хворiв якоюсь чудною хворобою.
   Ранком, пiсля туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий i сам
не свiй. Все злiва направо бiгло перед мо?ми  очима...  Весь  свiт  кудись
безперервно линув... Я не мiг ходити, а лежать було мукою, бо це  мене  не
позбавляло од головокружiння, хоч трохи й послаблювало його...  Я  затуляв
очi, але це не допомагало... Я нiби провалювався в якiсь перетинаючi  одна
одну безоднi, нiби розпадався на шматки, хмарно й  гойдливо...  Нiчого  не
мiг ?сти. Все йшло назад... Часто мене тошнило...
   На п'ятий день я  прокидався  без  головокружiнь,  але  не  мiг  швидко
повертатись, особливо лiворуч, коли я так  робив,  то  падав  на  землю...
Доводилося повертатися всiм тiлом, тихо, тихо. Лiва половина голови в мене
була завжди якась туманна...
   Коли менi був один рiк, мене поклювало стадо гусей.  Служниця  залишила
мене одного на подвiр'?, а сама пiшла до хлопцiв  на  вулицю.  Я,  мабуть,
лежав на правiм боцi. Гуси мене клювали все в голову, все в голову... Я не
кричав... I про це нiчого' не пам'ятаю... Це з слiв матерi.
   Вся лiва половина голови в мене була  пiсля  нападу  гусей  в  моргулях
завбiльшки з голубине яйце...
   А двох рокiв я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я  стояв  у
низькому коридорi, а за спиною  в  мене  служниця  поставила  мiдний  таз,
повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я  чемно  дав  йому
дорогу, одступив на крок i... сiв у таз з кип'ятком...
   Немов крiзь страшний гарячий туман бачу все це... Татко шбидко  рве  на
менi чорнi бархатнi штанцi, а мати рве на собi волосся i то  пiдiйма?,  то
опуска? руки. Крику ?? я нг чув... Це було як у снi...
   А далi - тьма...
   Далi - з слiв матерi.
   Лiкував мене наш третяротський фельдшер Трохим Iванович.
   Я обварився так, що залишився останнiй слой кожi, за яким, якби злiз  i
вiн, була смерть.
   Мати платила фельдшеру (щоб не знала бабуся) щоденно по  карбованцю  за
вiзит, а бабуся (щоб не знала мати) давала стiльки ж.
   Вiн  пiдсипав  до  мо??  мазi  яко?сь   гидоти,   що   викликала   знов
запалювальний процес, i я трохи не вмер.
   Батьки дали лiкаревi на аналiз цю мазь, i  пiсля  аналiзу  стала  ясною
причина, що трохи не загубила мене. Фельдшера прогнали.
   А ще до  того  бабуся,  яка  часто  сварилася  з  мамою,  щоб  дати  ?й
зрозумiти, що значить  любов  до  сина  i  тривога  за  ним,  взяла  мене,
закутаного в пелюшки, коли мати кудись ходила, i засунула в темний далекий
куток пiд кровать...
   Мати трохи не вмерла од жаху, бо нiде не могла мене знайти. Вона шукала
цiлий день, а я весь цей час лежав на голiй i холоднiй пiдлозi...
   Мати потiм нiяк не могла собi з'ясувати, чому  я  цiлих  шiсть  мiсяцiв
безперервно кричав, i вона нiчим не могла мене заспоко?ти.
   Ну, звичайно, це в мене був ревматизм.  На  Брянському  руднику,  перед
сном, у мене часто ламало ноги, i мама робила  менi  масаж,  натираючи  ?х
лампадним маслом  або  керосином;  потiм  закутувала  ?х  теплою  вовняною
хусткою...
   Отже, менi пощастило.
   Перед тим, як  потрапити  на  село,  ми  при?хали  в  Харкiв.  Жили  на
Потинськiй вулицi, 110. Нам дав притулок дiдусь по  матерi.  А  дiдуся  по
батьковi вже не було. У маминого батька було двi дочки й три сини:  Клава,
Нiна, Льоня, Костя i Ваня.
   Дiдусь часто випивав, i  тодi  вiн  ставав  буйним.  Жахливо  лаявся  з
бабусею i дiтьми, з мамою - теж. На мене цi сварки  дiяли,  як  грози  без
грому... Вони безперервними блискавицями палили мою душу... Це  було  дуже
часто.
   Тiльки менi було дивно, що вони всi лаються i лаються, а не  б'ються...
Це було жахливо - чекання бiйки, напевне, з сокирами i т. iн.
   Я, тремтячи вiд жаху, все чекав, коли ж почнуть  битися...  А  вони  не
бились i тiльки лаялись як попало... Кiмната сповнювалась нервовою  бурею,
i ця буря рвала мо? серденько на шматки. Це - як перед пострiлом. Не такий
страшний пострiл, як його чекання.
   Вони  були  жахливi  неврастенiки,  крiм  мого  татуся.  Всi,  як  туго
натягнутi струни, дивно напруженi i повнi погрожуючого дзвону, що  ось-ось
порвуться...
   Я бiгав на вулицю i на шумливих яскравих тротуарах спiвав з хлопчаками:
   Вставай, пiднiмайся, робочий народ!..
   Тiльки, замiсть "крик мести народной", ми спiвали:
   "крицместер народный".
   Це був 1905 рiк.
   Дядя Ваня вчився у жерстянiй майстернi, проте мрiяв  стати  машинiстом.
Ще маленьким вiн спiвав:
   Тут, тут поезд стоит пять мипут.
   Його мрiя здiйснилася.
   Але про це потiм.
   А коли ми повернулися в село, в рiдну Третю Роту, я бачив  робiтничу  i
селянську манiфестацiю.
   Через майдан, на Червону вулицю йшли статечнi молодi хлопцi в  пiджаках
i яскраво начищених чоботях.
   Вони йшли повiльно i спiвали:
   А у Питере, на троне,
   сидит чучело в короне...
   Вони спiвали протi? царя.
   А полiца? поховалися.
   Робiтники йшли до содового заводу...
   Так i сто?ть вона в мо?х очах,  ця  яскрава,  смiлива  й  спокiйна,  що
нiкого не бо?ться, манiфестацiя.
   Я тодi не розумiв, навiщо це робиться, але менi подобалось море людей у
яскравих вiд сонця сорочках, пiдперезаних красивими шнурками  з  китицями.
Вони йшли, твердо ставлячи ноги на запилену лiтню землю, цi  свiтлi  i  до
слiз рiднi менi господарi нашо? землi.
   Мама говорила, що вони йдуть завойовувати свободу, а у татуся очi  були
свiтлi-свiтлi, як у орла, коли вiн дивиться на сонце.

   VI

   Харкiв, знову Харкiв...
   Вiн нескiнченно широкий i шумливий.
   Я вже ходжу в школу.
   Недiля.
   Вчителька веде нас дивитись "туманнi картини"... Ми довго, довго  йшли.
Я дуже стомився. Нарештi ми прийшли  в  широку  залу.  Стемнiло.  Потiм  -
яскраво, на екранi бiгали маленькi чорнi чоловiчки, i нам було far смiшно.
Потiм усе зникло, як золотий i красивий сон, i "туманнi картини", i школа.
   Iнодi ми жили в мiстах, але недовго.
   В  Луганську  я  стрибав  униз  головою  iз   залiзного   мосту,   бiля
Гартманського заводу, в рiчку  Луганку.  У  Воронежi  бився  навкулачки  з
хлопчиками, якi смiялися з того, що я замiсть "арбуз" говорю "кавун", а на
селi хлопчаки смiялись, що я, при?хавши з Воронежа, говорив замiсть "а  що
ж" - "дьiк што"...
   Зате у Воронежi я навчився кататися на санчатах не сидячi?, а лежачи на
животi, i правити не каблуками, а носками. Цього нiхто не вмiв,  i  я  був
герой. Злiтав на санчатах там, де нiхто не мiг.
   Любив кататися iз заводсько? гори, на дорiжцi, якою  ходили  робiтники,
спускався по нiй аж до залiзничного насипу. Я лечу, а повз мене  мелькають
стовпцi, мелька? смерть...
   Iз страшенною швидкiстю я пролiтав, обминаючи чавунний кран,  iз  якого
брали воду, i летiв прямо до насипу. Бiля крана  розливали  воду,  i  вона
замерзала. Поступово  вона  мерзлим  покровом  розляглася  навколо  нього.
Санчата в  мене  були  на  залiзних,  гострих  i  блискучих  вiд  вживання
полозках. Я лечу з гори. Швидко  наближа?ться  чавунний  кран.  Хочу  його
об'?хати. Але полозки на замерзлiй  водi  сковзаються,  i  санчата  летять
прямо на чавунну колонку крана...
   Ще трохи, i голова моя розлетиться вщент.
   До крана лиша?ться кiлька метрiв.
   Я розжав руки i випустив з-пiд себе санчата.
   Вони помчали передi мною, вдарилися об кран i вiдлетiли вбiк.
   А я теж з шаленою швидкiстю, сковзаючи животом  по  кризi,  налетiв  на
кран i вдарився об нього витягнутими перед головою руками, щоб  пом'якшити
удар i захистити голову. Руки  мо?  м'яко  вперлися  в  холодний  чавун  i
зiгнулися так, що лише доторкнувся головою до крана.
   Я перехитрив смерть.
   Менi було десять рокiв.
   З двох рокiв я почав малювати.  Уже  дорослим  я  бачив  у  бабусi  мо?
малюнки, малюнки дворiчного художника-початкiвця... Я малював усе паровози
та вагончики в  трипалими  людьми...  Паровози  i  вагончики,  паровози  з
тендерами, вагончики товарнi, ешелони... Нiби знав, як багато  грiзного  у
мене буде з ними пов'язано, як багато  радiсного  i  грiзного,  як  багато
грiзного i радiсного.
   Але про це, криваве, - потiм, пiзнiше... Уже, крiм Зо?, був  Олег,  мiй
улюблений брат.  Вiн  ще  на  рудниках  i  в  мiстах  п'ять  разiв  хворiв
запаленням легенiв. В пам'ятi мо?й вiн блiдий i  тихо-покiрний  лежить  на
лiжку, в Юзiвцi, з п'ятим запаленням легенiв.  Його  сумовите  й  спокiйне
личко горить в кровi мо?х спогадiв блiдим факелом, i вiтер  нужди  i  горя
вiв менi в лице з далеких i  скорботних  днiв  нашого  тяжкого  дитинства.
Кiстлява рука смертi хоче погасити цей факел, але вiн  горить,  щоб  потiм
засяяти рiвним свiтлом перемоги.
   Ось сестричка Зоя  теж,  в  Юзiвцi  чи  на  iншому  руднику,  страшенно
розпухла вiд запалення нирок...

   VII

   Сметанiвка.
   Це невелике село, майже хутiр.
   Батько був там учителем. Вiн брав з кожного учня  щомiсяця  полтиник  i
хлiбину. За зиму його учнi вже вмiли читати, писати  i  знали  чотири  дi?
арифметики...
   До кожного учня у батька був iндивiдуальний пiдхiд.
   Я теж почав учитися. В мене були зошити, олiвець,  ручка,  чорнильниця,
грифель i грифельна дошка.
   Спочатку ми писали на грифельнiй дошцi палочки, потiм лiтери.
   Батько не вчив нас по старинцi; "аз", "буки", "в?ди", "глагол", а  так,
як лiтери ? i зв'язують ?х мiж собою у вимовi...
   Ми старанно мукали хором  i  скрипiли  грифелями,  вчились  рахувати  i
почали розв'язувати задачi.
   Якось я сам написав на дошцi: "Папа... Мама..." Мати радiсно  закричала
у мене за спиною:
   - Коля! Подивись, Володечка вже може писати "папа" i "мама".
   Чудна, Я вже мiг писати усi слова, якi знав, i цiлi фрази, навiть  лисг
мiг би написати, звичайно, без роздiлових знакiв. А мама  мене  не  питала
про це. ?й було досить i тi?? маленько? радостi, що  ??  старший  син  уже
пише "папа" i "мама".
   Нашi господарi часто запрошували  до  себе  в  гостi  сво?х  сусiдiв  i
знайомих, багатих селян. I в зимовi, бiлi вiд снiгу i  сповненi  завивання
вiтрiв мiсячнi ночi  вони  пили  горiлку  i  спiвали  чумацьких  пiсень...
Червонi й бородатi обличчя стоять передi мною з розтуленими  i  дзвенячими
вiд пiсень ротами, а повнi жiнки, рум'янi i пишнощокi, пiдперши пiдборiддя
руками, тонко й журливо врiзували сво? голоси в гримливi  баси  довговусих
чоловiкiв.
   Я з хлопчиками часто бiгав на замерзлу рiчку, де ми грали "в  ковiньки"
i ганяли по  дзвiнко-спiвучiй  вiд  наших  нiг  тонкiй  i  прозорiй  кризi
ковiньками "свинку" вiд кону до кону...  Крига  хвилеподiбне  гнулася  пiд
нами, а ми мчалi? з солодко завмираючим вiд жаху  i  радощiв  серцем,  над
холодною водяною смертю пiд ногами. Вiд бiгу нам ставало жарко i  хотiлося
пити. Тодi ми кийками пробивали у кризi дiрочки i припадали до них, руками
ритмiчно надавлюючи на кригу, а вода з манюсiнько?  "ополонки"  поштовхами
била нам в рот. Ми ?? пили - солодку й холодну. А потiм  знову  смуглявими
горобцями розлiталися по дзвiнкiй кризi...
   Ах, цей солом'яний запах диму iз труб, такий  рiдний  i  незабутнiй,  i
пишнi снiги iз петлями заячих  нiг  та  пташиних  лапок,  i  засмаглi  вiд
зимового вiтру обличчя хлопчакiв, i вiршi Кольцова ':
   Ну, тащися, сивка 2,
   Пашней десятинной,
   Выбелим железо
   О сырую землю...
   i Нiкiтiна 3:
   Вырыта заступом яма глубокая 4,
   Жизнь невеселая, жизнь одинокая,
   Жизнь бесприютная, жизнь терпеливая,
   Жизнь, как осенняя ночь молчаливая.
   Долго она, моя бедная, шла,
   И, как степной огонек, замерла.
   Особливо менi подобалось закiнчення:
   Тише... О жизни покончен вопрос.
   Больше не нужно ни песен, ни слез...
   Кольцов, особливо Нiкiтiн...
   Я його дуже любив, i зараз всiм серцем люблю. Я й Кольцова любив, але в
нього бiльше радостi, а в Нiкiтiна - суму, i  тому  вiн  менi  рiднiший  i
ближчий.  О  цi  зошити  з  найкращими  вiршами   росiйських   поетiв   на
обкладинках, бiднi синенькi зошити "для народу"...
   I церкви з срiбним  гудiнням  дзвонiв,  i  золотi  ризи  священикiв,  i
голоси, ангельськi голоси пiд голубим склепiнням з розпростертим на  ньому
богом Саваофом 5, i все це теж, як синенькi зошити "для народу"...  Золота
вiддушина горю народному, ?диний вихiд його бентежно?, скорботно? душi,  а
бiльше виходу не було. I в нас теж - iз страшних i безпросвiтних злиднiв.
   Народилася сестричка Оля.  Помiщиця  була  ??  хрещеною  матiр'ю.  Така
красива, повна, рум'яна i темноока. Я бував  у  них  в  ма?тку.  Ходив  по
широких кiмнатах, дивився на красивi столики з  рiзними  витребеньками,  з
розкиданим срiблом на них, i менi було болячеболяче...
   Адже в нас цього не було, i в бiдних селян теж не було.
   Син помiщицi iнколи навiдувався до матерi з столицi. Вiн був  офiцер  i
красень. В нього закохувалися чарiвнi жiнки, були закоханi майже всi дочки
сусiднiх помiщиць. Але вiн не звертав на них нiяко? уваги, а  любив  дочку
бiдного селянина iз Сметанiвки, так любив ??, що плакав вiд кохавня.
   Вiн був стрункий, благородний i культурний, а дiвчина, яку вiн кохав, -
груба i некрасива, майже потвора.
   В мiсячнi ночi я вибiгав на город до  коханки  сина  помiщицi.  Залитий
срiблом повновидого  мiсяця  чорнiв  тонкий  i  красивий  силует  офiцера.
Оксамитно стогнав його благородний голос:
   - Горлице моя сизокрила... Ластiвочко моя ненаглядна! А йому вiдповiдав
майже бас його "дульцiне?":
   - Геть вiд мене! Вiдчепись... Я люблю тво? хусточки  та  грошi,  що  ти
менi да?ш. А тебе не любила, не люблю i любити не буду. У мене ?  хлопець.
Вiн тобi печiнки одiб'?. Геть вiд мене!
   - Ясочко моя золота, хоч засмiйся сво?м срiбним голоском.
   А у вiдповiдь чулося громоподiбне iржання:
   - Ги-гп, ги-ги-ги!..
   - Боже мiй, як я тебе люблю, ти мiй бог, зiрочко моя, небо мо?.
   - Ну годi, годi... Усю мене обслинив... I скiльки разiв я тобi  казала,
щоб ти не приходив до мене, коли од тебе смердить  усякими  одеколонами...
Вони гидкi менi, як i ти сам, ось мiй Василь, так  той  пахне  кiзяком,  i
молоком, i медом. Геть вiд мене!..
   I вона його штовхала з усього розмаху в груди сво?ю богатирською рукою,
штовхала так, що вiн летiв, як чорна i печальна тiнь, в голубий i глибокий
снiг. А дiвчина з громовим смiхом тiкала в хату.
   I я ще довго чув пiд запорошеним снiгом, вузьким,  темним  i  жорстоким
вiконцем невтiшний плач молодого красеня.
   Нiчого не допомогло. Нi вмолювання i сльози матерi,  нi  ??  погрози  i
навiть випадок, вiрнiше напад "хлопця" кохано? офiпера з  парубками,  коли
закоханому ледь не вiдбили печiнок. Нiчого не допомогло!
   Так i вмер вiд кохання син помiщицi,  вiд  нероздiленого  i  проклятого
кохання.
   А весною ми ви?хали iз Сметанiвки.
   Щолiта ми жили в Третiй Ротi, а  взимку  -  по  селах,  де  батько  або
вчителював, або служив сiльським писарем.

   VIII

   Пере?зна... Село Пере?зна... Химiвка. Це - хутiр недалеко вiд Званiвки,
де жила бабуся при тiтцi, а в тiтки була казенна винна лавка.  Тiтка  була
"сидiлкою". Бона мала красивий  будинок  пiд  зеленим  залiзним  дахом,  з
кiмнатами  на  пiдлозi,  старовинними  комодами,  стiльцями,  буфетами   i
килимами. Широкий двiр повний  птицi,  а  в  кутку,  бiля  ворiт,  дерева,
кролики, голуби.
   А в нас не було нiякого будинку. Ми жили в  напiврозваленiп  мазанцi  з
тарантулами, в покинутому  саду  помiщика  бiля  та?мничих  пустельних  та
страхiтливих сара?в.
   Лiто. Мене страшенно мучить пропасниця. В мене дуже висока температура.
Нi лiкаря, нi фельдшера, нi мами. Нiкого.  Я  самотнiй,  тiло  мое.  якесь
дпвне, нiби в мене багато  тiла,  нiби  я  ввесь  великий-великий,  бiльше
всього свiту. Потiм втратив свiдомiсть, i було якесь жовте i дзвiнке  море
навколо мене. А вода гiрка, погана...
   I ще цi тарантули, i мокрицi, i чорнохвiсткн, що лазили по  менi,  а  я
страшенно боявся, аби чорнохвiстка  не  залiзла  менi  у  вухо.  Як  я  не
берiгся, одна все-таки залiзла менi у  вухо  i  внесла  туди  нескiнченний
гуркiт, такий гуркiт, що я ледь не збожеволiв вiд крику i жаху. Вухо  менi
залили "оливою"  (лампадним  маслом),  i  чорнохвiстка  здохла.  Ще  довго
гримiли громп у мо?й головi, але це лшле здавалось. Разом з  чорнохвiсткою
здохли й вони.
   Я дуже любив лазити по деревах -  високо-високо.  Мати  внизу  кричить,
ла?ться, а менi лише смiшно. Вона дума?, що я впаду, а я зовсiм  цього  не
думаю i залiзаю куди захочу. Тiльки менi не подобалось, що  хлопчаки  такi
жорстокi. Вони полiзуть на явiр, i повитягають з  гнiзд  голих  жовторотих
горобчикiв, i всiх ?х повбивають, та ще й смiються. А  я  плачу.  Хлопчаки
великi й дужi, а я маленький i не можу захистити бiдних пташинок. Я тiльки
обливаюся гiркими сльозами.
   Потiм ще хлопчики негарно лаялися й курили, а ?хнi матерi,  коли  я  ?м
говорив про це, тiльки смiялись.
   Батько часто ходив зi мною до бабусi й тьотi. Бабуся  завжди  що-небудь
дасть батьковi, щоб тiтка не бачила, ну там грошi або  горiлку.  Тiтка  ж,
коли ми залишали ?х, завжди обшукувала батька й мене. Менi  було  тяжко  й
соромно не за себе, а за тiтку. Ну хiба ж я мiг у не? щось украсти?
   Ось я стою перед нею у маминiй теплiй кофтi,  пiдв'язаний  мотузкою,  у
подертих черевиках, а надворi трiскучий мороз, куди менi боязко йти. А тут
так тепло, свiтло i затишно. А  тiтка  нишпорить  тремтливими  вiд  злостi
руками в мо?х кишенях.

   IX

   Весна.  Я  бiгаю  вузькими  брудними  вулицями  Третьо?  Роти.  Шумлять
струмки, i дзвiнке син? небо  над  Дiнцем  хвилю?ться  тремтливим  маревом
заводського диму. Вiтер вiдносить його направо  за  Донець,  за  голубiючi
лiси, до росiйських сiл серед пiскiв i сосен.
   На Червонiй вулицi, центральнiй вулицi нашого заводського села, до мене
пiдбiгло два хлопчаки, смаглявi, кирпатi i веселi. Вони були також,  як  i
я, бiдно одягнеш, але весняною радiстю палали ?хнi чорнi задерикуватi очi.
Старший гукнув менi:
   - Давай бiгати!
   - Давай!
   I ми побiгли.
   Це були дiти годилникового майстра Дмитра Гороха - Ларя  i  Федя.  Вони
жили в бiднiй, неогородженiй чужiй хатi,  яку  наймали.  Мати  Ларi  прала
бiлизну у Ванвiнкенрова або "Жили", як його називали в народi,  бельгiйця,
власника фабрично? майстернi бiля заводу. Батько Ларi i  Федi,  як  i  мiй
татусь, був алкоголiком, вiн  щолiта  йшов  на  рудники  i  залишав  сiм'ю
напризволяще, а взимку повертався у Третю Роту майже  зовсiм  роздягнений:
на однiй нозi - онуча, а  на  другiй  -  роздерта  калоша.  Дружина  його,
Наташа, фактично утримувала п'яницю. Вона його обми?, одягне, а влiтку вiн
знову зника?, щоб на зиму повернутися брудним, обiрваним... У  нього  тодi
лазять на комiрi цiлими армiями паразити, а вiн не дозволя? знищувати ?х:
   - Воша теж хоче жити. Не чiпай ?х!
   Вiн жахливо бешкетував, коли нап'?ться, викидав iкони з хати, топтав ?х
ногами i ганявся з ножем за сво?ми дiтьми, щоб ?х порiзати.
   Вiн вибiгав босий на снiг i кричав менi:
   - Володько, чому земля крутиться? Я не хочу, щоб вона крутилась!  Я  ?й
забороняю це робити!
   Але земля не слухала Гороха i не  переставала  крутитися.  Горох  хотiв
змайструвати, як i чоловiк сестри мойого дiдуся, гiгант-столяр  Холоденко,
вiчний двигун;
   тiльки Холоденко дерев'яний, а Горох - залiзний "перпетуум мобiле" '.
   Але нiчого не виходило з цих вiчних  двигунiв,  а  нещаснi  винахiдники
вперто продовжували свою безнадiйну справу.
   "Добрi люди" порадили мамi i Горошисi напо?ти сво?х чоловiкiв горiлкою,
насто?ною на "божих коровках", щоб вiдучити ?х пити.
   Мама i Горошиха так i зробили.
   Татусь ледь не вмер вiд нескiнченного блювання, а  Горох  -  нiчого.  У
нього був залiзний шлунок. Вiн  лише  гарненько  вiдшмагав  свою  дружину.
Горошиха була молдаванка, вiрнiше - волошка, i дуже любила свого нещасного
чоловiка. Вона була справжня трудiвниця. День i нiч працювала i утримувала
всю свою сiм'ю.
   Дивним i жорстоким був Горох до сво?х дiтей-хлопчикiв, а дочку Серафиму
вiн любив. Коли четвертий син - маленький Василь - упав лицем на розжарену
плиту, батько навiть пальцем не поворухнув, щоб врятувати свого сина.  Вiн
тiльки й мовив:
   - Нехай горить... Чорт його не вiзьме.
   У Василя жахливо обгорiло лiве око.
   Старший син, Петро, вже ходив на роботу на завод. Менi подобалась ?хня,
цих Горошенят, працьовитiсть i бережливiсть. Подобалася  ?хня  смiливiсть,
коли вони билися в хлопчиками, особливо сила, хоробрiсть i витримка  Федi.
Вiн бився мовчки, вiд ударiв нiколи не плакав 1 завжди виходив переможцем.
Його противникiв лякало  залiзне  i  грiзне  мовчання  Федi,  пiдкрiплене,
звичайно, сильними штовханами i сталевою хваткою руки.
   А Ларя все малював, як 1 його батько. Вiн мрiяв стати художником.
   Ми часто купалися в Донцi, перепливали на той бiк, в  лiс,  i  крали  у
лiсника Паримона кавуни i динi на баштанi, рвали  дикi  грушi  i  кислицi,
збирали дрова, а бiльше крали ?х; розбирали тини  у  Паримона,  ходили  на
озеро ловити рибу i викорчовували пеньки для палива, рвали ожину i збирали
гриби.
   На смiтнi;ку за магазином "Общество потребителей" при содовiм заводi ми
часто нишпорили в пошуках  рiзнокольорових  папiрцiв,  ягiдок  i  цукерок,
яскравих шматочкiв...
   Якось ми копались на цьому проклятому смiтниковi, i  я,  не  помiтивши,
наступив  босою  ногою  на  половину  розбито?  пляшки;  гострi  кiнцi  ??
врiзалися менi в п'яту.  Я  страшенно  закричав  i  нiяк  не  мiг  спинити
кровi... Тодi Ларя Горох вiдiрвав вiд сво?х штанцiв  кишеню  i  перев'язав
менi ногу. Потiм я полежав дома.
   ...Ось ми ката?мось на залiзничнiй дрезинi, якою робiтники возять шпали
для ремонту колi? бiля  заводу.  Я  схопився  за  залiзнi  ручки  попереду
дрезини i бiжу по шпалах - спиною до станцi?. Коли дрезина розгониться,  я
тодi на не? вискакую, i ми, смiючись, гуркочемо по рельсах, а  потiм  в-се
почина?ться спочатку. Але якось я не встиг вискочити на дрезину, що шалено
мчалася. Horn мо? потрапили мiж шпал, i дрезина вдарила мене  вище  колiн.
Та залiзних ручок я  не  випустив  з  рук,  хоч  все  тiло  опинилося  пiд
дрезиною, мiж рейками. Горошенята нiяк не можуть  зупинити  дрезину,  вона
мчить, а я кричу i волочусь пiд нею, але залiзних  ручок  не  випускаю  iз
закам'янiлих рук.
   Нарештi дрезина  зупинилася.  Мене  витягли  з-пiд  не?,  я  попробував
встати, але не змiг. Той страшенний удар, мабуть, паралiзував менi ноги, i
колiннi чашечки зiскочили вбiк. ?хав селянин з гарбою сiна, мене пiдняли i
поклали на це сiно, привезли додому, я два мiсяцi не мiг ходити.  А  потiм
все минуло, лише колiннi чашки у мене й до цього часу гострi.
   Ми збирали вугiлля на шахтах i залiзо, мiдь i жерсть, чавун, але бiльше
- крали його на заводi i металевий лом продавали нашому родичу Удовенковi,
який  жив  на  глухiй  вулицi,  над  Донцем,  i   називався   по-народному
"Залiзняк".
   Вiн платив нам за фунт мiдi 8 копiйок, за фунт  залiза  -  копiйку,  за
фунт чавуну - пiвкопiйки i копiйку за три фунти жерстi. Якось  мама  взяла
мене за руку i повела в заводську бондарну майстерню, де я почав працювати
учнем. Пантелiй Плигунов, цеховий бригадир, платив менi щодня 5 копiйок, а
я за це збирав цвяшки по цеху. Потiм квалiфiкацiя моя пiдвищилась: я почав
"заовтарювати" дiжки для  бiкарбонату,  тобто  вбиватп  цвяхи  в  маленькi
обручi над дном i вгорi дiжки з внутрiшнього боку ободу i вбивати кiльця в
дно цих дiжок.
   Ще в Сьомiй Ротi, де татусь був  сiльським  писарем,  я,  коли  пас  iз
селянськими  хлопчиками  i  дiвчатками  телят  i  корiв,  крiм   iгор   "у
крем'яшки", навчився грати пальцями на губах.  Це  робиться  так:  великим
пальцем повернутим i загнутим вниз,  впира?ш  у  пiдборiддя,  пiд  нижньою
губою, але не сильно, i витягу?ш рештою зiмкнутих пальцiв долоню, охопивши
великий палець лiво? руки правою рукою, а потiм  почина?ш  швидко  крутити
вгору i вниз долоню право? руки. Коли крутиш долонею i при  цьому  мука?ш,
то мукання перетворю?ться на безперервне "бiб-бi-бi", або "мi-мi-мi",  або
ж "мама-ма", словом, як хочеш.
   Я знав багато мотивiв вальсiв,  маршiв,  пiсень,  i  Пантелiй  Плигунов
примушував мене грати для робiтникiв на губах.
   Я сiдав, заклавши ногу за ногу, на дiжечку  i  майже  цiлий  день  грав
робiтникам на губах, а вони вiд цього краще працювали.
   Я ж iнколи одержував гривеник "на цукерки".
   Менi дуже подобалось працювати на бондарцi, а грати маршi набридло,  бо
вiд них у мене болiли губи i нiмiли руки.
   Всi робiтники були веселi й спiвучi.
   Вони ходять навколо дiжок на верстатах, забивають у обручi гвiздочки  i
все спiвають, смiються i спiвають:
   Он по горнице похаживает, Балала?чну налаживает...
   А рум'яний i красивий Панько Плигунов,  наш  цеховий  бригадир,  тiльки
походжав сво?ю тихою  походкою  по  цеху  i  привiтливо  та  радiсно  всiм
посмiхався. Вiн був  ласкавою  людиною,  задушевний,  щирий  i  поетичний.
Нiколи нi на кого не кричав i не бив,  i  робота  навколо  кипiла,  вся  в
пiснях i сонцi.
   Може, й бували в нього конфлiкти  з  робiтниками,  але  я  не  пам'ятаю
цього. Моя дитяча уява була сповненою пiснями i райдугою працi...  Я  всiм
серцем вiддавався працi. Я дуже полюбив ?? i хотiв бути як дорослi.
   Але я був малий, а дитячий труд заборонявся на заводi, i коли  приходив
iнспектор працi, Панько  Плигунов  ховав  мене  у  велику  дiжку,  а  коли
iнспектор залишав цех, я вилазив звiдти i радiсно  поринав  у  дзвiнкий  i
свiтлий свiт працi.
   Але недовго тривала моя золота радiсть... Довелося менi покинути завод,
бо малим  не  дозволялося  працювати  в  цьому  кiпгявому  й  гуркотливому
гiгантi.
   Часто менi  снилася  залита  райдужним  сонячним  промiнням  i  пiснями
бондарка, i я плакав увi снi вiд журби,  що  не  можу  повернутися  в  цей
чудовий i привабливий свiт. А взимку ми ви?хали в село Пере?зна, де  татко
став учителем. Я вже красиво писав, на п'ятiрки, i розв'язував без помилок
задачi на всi чотири дi?, множив тризначнi i навiть чотиризначнi числа.

   X

   Зима. Яскрава, пухнаста, мiсячна зима в селi. Я вибiг за ворота,  а  до
мене пiдiйшли двi гарненькi дiвчинки. Одна в шубцi  з  хутряним  комiрцем,
смуглява, чорноока й ласкава.  Мiсяць  над  нами  срiбно  смi?ться,  а  ми
дивимося одне на одного, це смугляве дiвча i я; менi солодко  i  [при?мно]
дивитися на не?. Серце мо? тремтливо й спiвучо стиску?ться, i я, як срiбна
радiсна пташка, лечу в чорнi? i повнi? зiрок моря ?? очей...
   У мене не було гудзикiв на пальтi, i дiвчинка  витягла  голку  з  сво??
шубки i сколола менi пальто, щоб я  не  простудився.  Коли  вона  до  мене
доторкалася, я ввесь завмирав вiд солодкого i страшного  захоплення.  Менi
хотiлося, щоб вона нiколи не вiдпускала сво?х рук вiд мене... Ще в мене не
було носово? хусточки,  i  вона  менi  подарувала  свою,  таку  духмяну  i
чистеньку.
   Потiм ми втрьох грали у фанти, зав'язуючи  рiжки  на  хустинцi.  Тiльки
коли я цiлував цю дiвчинку, то нiяк не мiг потрапити  ?й  в  губи,  а  все
тикався носом в ?? запашний i ласкавий комiрець. Потiм ця дiвчинка  почала
у нас вчитись, ?? привела до нас  ??  мама,  повна,  струнка,  смаглява  й
красива. Вона була слiпа, та по ?? очах цього не було видно. Вона дивилась
на нас сво?ми темними безоднями i наче бачила все навколо. Та вона  нiчого
не бачила. У не? в очах була "темна вода".
   Я дуже любив ?? дочку. Тiльки менi не подобалось, що вона  афiшу?  нашу
любов.
   Вiд цього вона зробилась менi противною.
   Взагалi менi всi дiвчиська були тодi противнi.
   Я навiть дивувався, як я мiг закохатися  в  цю  смуглянку.  Але  дивно,
дiвчиська були менi противнi, а я в кожному селi закохувався в  котрусь  з
них i вони в мене...
   Одного разу  ми  "рiздвували",  тобто  ходили  з  зiркою  i  спiвали  у
селянських хатах, а за це нам давали  цукерки  або  грошi.  Ми  зайшли  до
однi?? хати, дуже бiдно? хати. Нам вiдчинила дверi дiвчинка з таким гарним
лицем, що в мене захолола душа вiд раптового щастя. Я в не? закохався,  як
блискавиця.
   Бiльше я нiколи не бачив цi?? дiвчинки, бо ми  знову  по?хали  в  Третю
Роту.
   Всi любовi мо? в рiзних селах нiколи не закiнчувались i не рослi? разом
iз мною, бо ми пере?жджали з села до села.
   Ось Звановка.
   Я у церквi i закоханий у дочку диякона.
   Вона спiва? у церковному хорi, i коли проходить повз мене, як блiдий  i
скромний ангел, опуска? вi? i вся червонi?. А менi так та?мниче й дико...

   XI

   Ось Сьома Рота i також моя любов - дочка диякона.  Тiльки  перша  дочка
диякона була худенька, струнка, а ця -  рум'яна  товстушка,  як  просфора,
залита вечiрньою зорею, з темними, як i перша, очима.
   Звичайно, моя любов до цих дочок  дияконiв  обмежувалась  зiтханнями  i
мрiями, чистими, дитячими.
   Ах, Сьома Рота!..
   Вона, як i Третя, на березi Донця, на його правому й крутому березi.
   Шумливий лiс п'яно хита?ться на тiм березi  срiбно?  дороги  в  Дiн.  I
гребля, а на нiй дядьки в широких солом'яних брилях  "водять"  у  глибокiй
водi щук.
   Вудка туго зiгнулась, i волосня от-от розiрветься од метань хижака,  що
проковтнув разом з наживою гострий,  смертельний  гачок.  Як  бореться  за
життя щука! Вона туманною блискавкою протина?  глибину  i  то  вправо,  то
влiво, то вгору, то вниз кида?ться, як оскаженiла... А дядько, примруживши
хитре каре око, цей довговусий Сковорода, спокiйно то вiдпустить  волосню,
щоб дати умовну волю щуцi, щоб  вона  ще  дужче  стомила  себе,  то  трохи
пiдтягне, аж поки безсила гроза пiчкурiв i себелiв не вiддасться  на  волю
переможця в полотнянiй бiлiй сорочцi з незмiнною люлькою в зубах.
   Дядьки, мо? дядьки!
   Як я вас любив i люблю!
   Чи, може, тому, що в мене родичi такi ж, як  ви,  селяни,  що  спокiйно
живуть, i працюють, i спокiйно вмирають, коли треба, на полi бою, пiд  рев
гармат, чи в бiднiй хатинi на долiвцi пiд плач i голосiння близьких.
   Я пiшов по воду до колодязя на перехрестi двох вулиць. Але  в  мене  не
було бичовки.  Пiдiйшли  з  синенькими  вiдрами  двi  гарненькi  дiвчинки,
подивились на мене, усмiхнене переглянулись. Одна сказала другiй:
   "Давай наберем йому води". Вони витягли води i  налили  менi  в  вiдро,
потiм витягли собi...
   А я, розгублений i вдячний, стояв i, як зачарований, дивився ?м  услiд,
як вони стрункими i загорiлими ноженятами не йшли, а  пливли  над  землею,
повною веселого i зеленого гомону лiта.
   Хлопчик нашого сусiди пiшов зi мною на Дiнець. Пiсля купання вiн  повiв
мене у вишневi сади над Дiнцем. Ми ввiйшли в ?х райдужне марево од  сонця,
бджiл i квiтiв, а хлопчик  почав  весело  i  голосно  спiвати,  розмахуючи
руками i всiм сво?м тiлом, показуючи невичерпну радiсть життя.
   Я йому сказав: "Не спiвай так голосно, бо почують i наб'ють  нас!"  Але
вiн почав спiвати ще дужче.
   А потiм обернувся до мене i каже гордо i незалежно:
   "А що? Хiба я на сво?й землi не можу спiвати?!"
   I вiн весело тупнув ногою  по  землi,  що  звучала,  як  голубий  акорд
щастя...
   Батько i тут був писарем.
   Якось на подвiр'я правлiння привели зв'язаного  i  побитого  конокрада.
Вiн лежав на дрогах, а дядько тяжко бив його майже непритомного.  I  нiхто
йому не забороняв це робити. Навiть  спiвчутливо  дивилися  на  нього.  Ви
зна?те, чого вартий на селi кiнь i як чорно б'ють за вкраденого коня,  так
б'ють,  що  конокрад  довго  пiсля  того  i  не  протягне.  Але  так,   як
нiмцi-колонiсти б'ють конокрадiв, ще нiхто з укра?нцiв не додумався.
   У нас ?х б'ють дугами, голоблями, а бiльше  кулаками  та  пiдборами,  а
нiмцi б'ють "культурно", щоб слiдiв зовнi не було.
   Вони кладуть на землю боком конокрада, i до спини й живота  на  довжину
всього тiла прив'язують двi дошки, потiм пiдводять конокрада на ноги  i  з
розгону б'ють важкою ломакою по дошцi спереду чи ззаду. Конокрад у  дошках
важко гупаеться об землю. Потiм злодiя, у якого вже одбитi печiнки,  знову
ж пiдводять i знову б'ють. Ну, ясно,  що  пiсля  цього  людинi  заспiвають
"Вiчну пам'ять" 1 трави i птицi або летючий i хмурий снiг у глухих  степах
Укра?ни.
   Я дуже полюбив книжки.
   Образи Жюля Верна 2 з "Воздушного корабля" ярко  жили  в  мо?й  дитячiй
головi з iменами, як я ?х_ тодi запам'ятав, чомусь  "дядя  Фрюдан"  (а  не
"Фрюден") i "Фiль Евене".
   Особливо мене захоплювала книга "Ветхий завiт"3,  написана,  як  роман,
про блукання ?врейського народу  в  гарячих  пустелях  пiвдня,  коли  вони
шукали землю Ханаанську4  (в  цi  роки  я  цi  шукання  з  бо?м  i  ордами
фiлiстимлян5 можу порiвняти з "Залiзним потоком"  Серафимовича6...  Тiльки
там iще величнiше). Я захоплювався геро?змом Гедеона, братiв Маккаве?в  7,
Самсоном 8, а особливо Iсусом Навiном 9, який одним наказом "Стой, солнце"
спинив день, щоб ?вре? змогли довершити розгром ворога.
   Я любив усе геро?чне i красиве.
   Менi потрапила до рук непоказна i не дуже велика за розмiром книжечка -
"В тумане тысячелетий" '° (забув автора), i вона мене так захопила, коли я
читав ?? у травi нашого подвiр'я, що все, що було в книзi, жило й сiяло  в
мо?й уявi так сильно i гостро, що здавалось реальним, i я поринув у  нього
всiм сво?м маленьким ?ством, а все, що навколо, не iснувало для мене.
   Я не чув, як мати кликала мене на обiд. Буря восторгу вхопила  мене  на
сво? огнянi крила i понесла мене туди,де:
   Белеет парус одинокий...
   де:
   Рыщут по морю викинги...
   Звенел мой меч в тот день ненастный среди Британии полей.
   Рассек я шлем вождя по плечи, скатилась прядь его кудрей.
   I герой роману... Чомусь я запам'ятав його iм'я як "Святослав",  а  це,
як потiм я прочитав через багато, багато рокiв у продовженнi нього  роману
- "Гроза Вiзантi?", був Всеслав, автор - Красновський.
   I цей могутнiй i страшний нерук, i старий кудесник, i любов Всеслава до
Любушi, i його ворог  Вадим,  i  друг,  пiвнiчний  витязь,  якого  Всеслав
зарубав... Усе це так владно i сонячно захопило мене, що  й  зараз,  сивим
юнаком, я можу розповiсти в деталях про роман "В тумане  тысячелетий",  що
так полонив мою дитячу уяву i, безумовно, в  тисячу  разiв  кращий  "Грози
Вiзантi?", що сподобався менi тiльки сво?ю iнтригуючою назвою. Така  назва
бiльше пiдходила б до другого мого улюбленого героя, до Святослава.
   В густiй травi нашого подвiр'я я так  зачитався  "Ветхим  завiтом",  що
забув про навколишнiй свiт, а так  у  книзi  блукав  по  жовтiй  од  пiску
безкiнечнiй пустелi пiд гарячим, безжальним сонцем з геро?чним  ?врейським
племенем i захоплено дивився на Гедеона,  коли  вiн  видiляв  хоробрих  од
боягузiв по тому, як вони пили воду в рiчцi, - чи губами, чи жменями.
   А юнак Давид з його пращею, якою вiн знищив велетня Голiафа 11, а потiм
його ж мечем вiдрубав йому голову...
   Ну i, звичайно,  мiй  улюблений  Самсон,  що  ослячою  щелепою  перебив
п'ятнадцять тисяч фiлiстимлян. Як я ненавидiв ту сучку  Далiлу,  що  через
не? Самсоновi вiдрiзали його довге волосся, в якому була вся його сила,  i
ослiпили героя.
   I печально радiв я, як вiдплатив Самсон  ворогам,  коли  вiдросло  його
волосся.
   Жалко тiльки, що вiн  i  сам  загинув  на  купах  трупiв  пiд  уламками
роздавлених його богатирськими руками колон i стелею храму.
   А чудо з i?рихонськими трубами 12, коли вiд одного ?х реву  розсипались
у прах мури ворожо? фортецi i ?вре? взяли ?? голими руками...
   Мати мене кличе обiдати, а я не чую, потопаючи в уявному свiтi  золото?
легенди людства.
   I от батько мiй захворiв на запалення шлунка. Довго й тяжко боровся вiн
зi смертю, а мати сидiла бiля нього на долiвцi i рушником або його шляпою,
як вiялом, навiвала йому свiжого повiтря, бо батьковi було нiчим дихати.
   Мати купувала батьковi церковного вина. Я це вино потай  покуштував,  i
воно менi здалось таким чудесним, що бiльше нiколи в життi я  такого  вина
не пив. Тiльки коли причащався. Але тодi пiп у золотiй ложечцi давав  його
так мало, що тiльки розчаровано облизувався.  Доктор  сказав,  щоб  батько
покинув пити горiлку, а коли вiн не кине, то помре.
   Батько одужав.
   Але горiлки пити не кинув.
   Якби ж вiн знав!
   Я дружив з сусiдськими хлопчиками, старший брат яких був ковалем. Часто
я ходив до  його  кузнi  i  любив  слухати,  як  вiн  весело  i  вiртуозно
видзвонював по ковадлу молотком або допомагав його батькам на гарманi.
   Я змагався з сво?ми маленькими друзями, хто швидше працюватиме.
   Ми переносили великими корзинами полову. Я  переносив  майже  бiгом,  а
мене, щоб я працював ще краще, дорослi хвалили:
   - От молодець!
   - От молодець!
   А я стараюсь, а я стараюсь...
   Була епiдемiя скарлатини. Нам у школi зробили прищеплення од не?.
   Ми, хлопчаки, хизувалися перед дiвчатками, нiби  нам  не  болить,  коли
голка шприца тонко i гостро входила пiд шкiру на спинi, а  дiвчатка,  коли
?х кололи, кривились i плакали.
   Ми ж ходили як геро?.
   У мого друга захворiв на скарлатину менший  братик.  Була  зима,  i  по
залiзнiй од морозу землi його братика, хворого, смертельно блiдого, повели
до церкви, що була недалеко вiд хати сусiдiв.
   А потiм його вели по великих кам'яних плитах церкви пiд руки назад. Вiн
iшов, весь наче прозорий i нетутешнiй, i хитався, задихаючись  од  нестачi
повiтря... Так i сто?ть перед мо?ми очима його блiде, покiрне i  приречене
личко...
   Потiм його хоронили.
   I ще.
   В однi?? жiнки умерло дво? близняток-малят.
   До хати, де вони лежали на столi, заходили мовчки  i  урочисто  люди...
Стояв печальний кашель i траурний шепiт у кiмнатi...
   Я пiдiйшов до маленьких мерцiв. Вони лежали як крейдянi ляльки, восковi
й тихi.
   Я доторкнувся до ручки одного з них.
   Рука була холодна як лiд.
   Сьома Рота!
   Я не забуду тебе, колиска радостi й горя в мо? далекi й неповторнi днi.

   XII

   Ми знову в Третiй Ротi. Жили ми у шевця Iвана з дерев'яною ногою.
   Вiн був красивий i подобався дiвчатам. А коли йому на руднику в  п'янiй
бiйцi одсiкли жерстяним чайником  кiнчик  носа,  вiн  перестав  подобатись
дiвчатам. Особливо однiй, з якою до естетично? катастрофи з  ним  у  нього
був роман. Вiн був дуже строгий з сво?ми меншими братами, i як тiльки  що,
то кричав:
   - А де мiй потяг? - i тягся за ременем, якого дуже  боявся  його  малий
брат Макар.
   Його другий брат оженився з кирпатенькою i веснянкуватою дiвчиною,  яка
стала його веселенькою жiночкою, i вони дуже гарно жили i  все  цiлувалися
бiля нового будиночка, що збудували для себе, як голуби тепле гнiздечко.
   Ми були вже дуже бiднi. Батько продав надiл землi,  що  мав,  куркулевi
Андрону за 250 карбованцiв, хоч надiл коштував 1100  карбованцiв  -  п'ять
десятин. Андрон  платив  нам  золотими  п'ятiрками  дуже  рiдко,  поки  не
виплатив борг. Так от ми, хоч i були  бiднi,  а  все  ж  я  iнодi  купував
фiсташки, якi дуже любив.
   Коли кирпатенька курiпочка, дружина Iванового брата, побачила, що я  ?м
фiсташки, вона при жiнках,  зневажливо  закопиливши  губу,  сказала:  "При
злиднях, та ще й з перцем".
   Потiм ми перейшли жити до волошки, вдови Кравцово?.
   Я дуже дружпв з ?? сином Мiною i його сестрою,  чорнобривою  i  веселою
щебетухою Степанидою. Вони мене вчили  волосько?  мови.  Я  питав,  як  що
зветься, вони казали, i я записував до зошита.
   Ми живемо в рибалки й шевця Заливацького. У нього були чорнi ворота,  а
за цими ворiтьми  праворуч  жив  хазя?н  з  сво?ми  помiчниками-шевчиками,
лiворуч - у бiднiй мазанцi - ми.
   Старший шевчик, юнак, менi подобався за  те,  що  був  дуже  сильний  i
красивий. Я ж був ще маленький i дуже заздрив, що  вiн  такий  великий.  Я
мрiяв бути таким, як вiн, також красивим i одчайдушним. Я уявляв,  з  якою
силою вiн ударив би мене всiм тiлом об землю...
   I дивна рiч! Наче я собi наврочив сво?ю уявою. Якось я  чимось  образив
його, якимось необережним словом.
   Це було на подвiр'?. Батька i матерi не було дома. Вони кудись пiшли.
   Марко схопив мене в чугуннi лабети, пiдняв над землею i  з  усi??  сили
всiм маленьким i млосно-переляканим тiльцем  ударив  мене  об  землю.  Все
загримiло i опало в менi. Я потiм ледве пiдвiвся... Але нiкому  не  сказав
про це.
   Я  любив  дивитися,  як  Марко  i  його  напарник  сукають  дратву,  як
блискавично i  точно  вони,  колючи  шилом  тугу  i  темно-жовту  пiдошву,
забивають в не? дерев'янi гвiздки, як iз рiзного з'являлося, народжувалося
в ?х чарiвних руках ?дине i гармонiйно-цiле.
   Раз вони шили ловкi жiночi туфлi i заспорили, хто кого пережене, у кого
кращi вийдуть туфлi. Я гарячкове стежив за ?х змаганням. Усе горiло  в  ?х
руках... I коли вони разом  скiнчили  свою  дивну  i  блискавичну  роботу,
туфельки були одинаковi.
   Це були лаковi близнята.
   Куток села, де ми жили, називався Волохи.  Половина  села  у  нас  були
волохи. Вони дуже схожi на укра?нцiв. Така ж любов до всього красивого, до
чистоти, до квiтiв i до людей. Тiльки вони були  дружнiшi,  нiж  укра?нцi.
Любов  до  людей,  гостиннiсть  i  барвистiсть  ?х  життя   дивним   чином
сполучалась у них з дикою, я б сказав, доiсторичною жорстокiстю,  особливо
у дiтвори.
   Вони були хоробрi, тiльки коли ?х було багато, а укра?нцiв менше.

   XIII

   Я стояв без штанцiв, тiльки в однiй сорочцi, по колiна в  зеленiй  водi
Дiнця недалеко вiд прудководу, а  навскоси  димiв  содовий  завод,  повний
залiзного гомону, i дим його розвiяно плив над мо?ю головою високо-високо,
де бiлi хмаркi? усмiхалися сонцевi й вiтрам.
   За кiлька крокiв передi мною, стоячи в водi у закачаних  штанях,  ловив
вудкою рибу мiй товариш, а я стояв за його спиною i спостерiгав. Коли  вiн
закидав вудочку, а робив вiн це часто, бо вода була швидка,  то  крючок  з
волоснею пролiтав повз мене збоку або над головою, i я  подумав:  "Мабуть,
вiн мене зачепить". Так i сталось.
   Та зачепив мене вiн не як-небудь, а за грiшне тiльце, i так сiпонув, що
крючок угруз по саму голiвку.
   З плачем я йшов з товаришем без штанцiв, а вiн, - бо  йому  було  жалко
рвати волоснi, - так i вiв мене селом з вудочкою, як свою  здобич,  що  за
терпiння подарував йому Дiнець.
   Уже знайомий нам вiчно молодий i  рум'яний  фельдшер  Трохим  Iванович,
побачивши нас на порозi прийомно?,  з  усмiшкою  сказав  мо?му  невiльному
кату: "Що? Бубиря спiймав?!"
   I почав орудувати бiля мене якоюсь блискучою металевою вродi ложечкою.
   Я страшенно кричав, а Трохим Iванович мене  побатькiвськи  заспокоював:
"Нiчого, синок! Нiчого!.."
   I нарештi з кров'ю вiн витяг проклятого крючка i  переможно,  з  доброю
усмiшкою показав менi.
   Товариш мiй, як дуже бережлива i  скупа  людина,  попросив  крючка,  що
побував у менi, у Трохима Iвановича,  i  той  вiддав  його  йому:  "Тiльки
бiльше не лови таких бубирiв". Так я побув у ролi гiршiй, нiж дiд Щукар  у
Шолохова.

   XIV

   Коли ми жили в Воронежi (вулиця  Дворянська...  Пам'ятники  Нiкiтiну  й
Петру Першому, м'який передвесняний снiг... Бо? навкулачки), я там замiсть
"Дай кавуна!" навчився говорити "Дай арбуза" або замiсть "Так що"  -  "Дык
што", а при?хали на село, хлопцi смiялися з мо?? росiйсько? вимови,  як  у
Воронежi смiялися з укра?нсько?.
   Мати закрутила сво?ми комерцiйними фантазiями голови дiдусевi й бабусi.
Чомусь ?й здавалося, що в Третiй Ротi  буде  великий  попит  на  кольоровi
китайськi вiяла з паперу.
   Дiдусь продав усе що мiг, накупив кiлька скринь тих нещасних китайських
вiял, i ми пере?хали з Воронежа в Третю Роту.
   Звичайно, дiдусь "прогорiв".
   Нiхто вiял у нас не купував, i ми почали бiдувати.
   За те, що ми в середу й п'ятницю iнодi  ?ли  скоромне,  волоськi  дiти,
бiгаючи повз наших вiкон, кричали:
   - Жиди-молоко!
   - Жиди-молоко! А я ?м кричав:
   - А волохи-дуки, по?ли гадюки.
   А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!"
   Бабуся, дочка колишньо? Рози, була дуже вразлива.  Вона  вже  раз  тихо
божеволiла, коли узнала, що мiй татко -  алкоголiк  i  мати  за  ним  дуже
бiду?. А тепер вона це побачила на власнi очi. Вона  не  витримала,  i  ??
розбив паралiч. А ?й же було тiльки п'ятдесят рокiв. ?? матiр, уже  Надiя,
померла 110 рокiв у Харковi.
   Бiдна моя бабуся!
   Як я каявся, що помучив ?? сво?ми  настирливими  проханнями:  "Расскажи
сказку!"
   Вона, стомлена пiсля денних турбот, покiрна й тиха, лежить на  долiвцi,
?й хочеться спати, вона позiха? й хрестить рота, а я все  мучу  ??  сво?м:
"Бабушка, расскажи сказку!"
   I вона нiколи менi не вiдмовляла.
   ?? улюблений син Костя  цiлувався  з  сво?ю  дiвчиною  на  призьбi  пiд
вiкном, за яким лежала на столi жовта й навiки вже спокiйна бабуся.
   А потiм на обличчi бабусi з'явилися зеленi плями, i в кiмнатi солодко й
душно запахло мертвим тiлом, що почало розкладатись.
   При?хав дядя Льоня, все такий  же  кирпатий,  але  весь  осяяний  двома
довгими рядами великих срiбних гудзикiв на його чорнiй шинелi.
   Вiн працював кондуктором на залiзницi.
   А дядя Ваня (Ванюша, що читав менi  казку  про  Iвана-богатиря,  -  якi
грозовi образи пролiтали в мо?й головi!) невтiшно плакав, весь опухлий  од
слiз. Вiн найдужче любив бабусю, хоча вона найдужче любила Костю.
   Поховали бабусю на нашому тихому  старому  кладовищi  пiд  вишнями,  що
плакали за нею багряними сльозами, там, де перед  нею  навiки  заснув  мiй
дiдусь Соссюр, де потiм заснули таким же сном, сном вiчностi, й мiй татко,
i братик Коля, i бабуся, рiдна й мила моя бабуся, Вiра Iванiвна,  що  була
мо?ю духовною матiр'ю.
   Але про це потiм.
   Дядя Ваня, на три роки старший за мене, був  хоробрий  i  дуже  сильний
(потiм, коли вiн уже юнаком працював слюсарем у  харкiвському  паровозному
депо, Балашовський вокзал, - то хрестився двопудовими гирями).
   Одного разу, коли ми йшли од волоського  колодязя  з  водою  (Ваня  нiс
воду, а я йшов "за кампанiю"  або,  як-то  кажуть:  "Кобила  за  дiлом,  а
лоша-без дiла"), до  нас  пiдiйшла  юрба  волоських  хлопчикiв,  i  почали
задиратися до Ванi, пiдступаючи а усiх бокiв до нас:
   - Да-шi? Да-шi? А Ваня ?м:
   - А що? А що?..
   Вони, особливо волошенята, довго пiдбадьорювали себе  криками,  а  Ваня
усе мовчав i тiльки грiзно дивився на них.
   Тодi вони випустили на Ваню ?хнього найхоробрiшого i найдужчого.
   Перед Ванею став маленький "ухарь-купець", у плисовiй курточцi i  таких
же штанях i блискучих чобiтках.
   Руки в боки, вiн стояв перед Ванею, як  золотий  i  задиристий  пiвник,
готовий до бою.
   Ваня опустив важкi вiдра i вiдчепив вiд них коромисло.
   Я тiльки побачив, як знялась курява, а що там робилось у тiй курявi, не
видно було. Якийсь вихор, повний тупотiння, ударiв i хекання.
   Потiм курява розвiялась, i я побачив... одного Ваню з коромислом.
   Волошенят не було.
   Тiльки десь я почув плаксивий крик: "Оy ши пий цой да!", "Оy  ой  спуни
луй нене!"
   Ваня знову зачепив вiдра за коромисло, i ми пiшли додому. Ваня,  гордий
з перемоги, а я з Ванi, мого справжнього, а не в казцi, Iвана-богатиря.

   XV

   Ми  пере?хали  жити  в  село  Чорногорiвку,  в  кiлометрах  восьми  вiд
Званiвки, де жила бабуся.
   Одного разу вона посварилася з сво?ю дочкою i вирiшила  пiшки  пiти  до
свого сина (мого батька), щоб жити у нього. Але вона знала  дорогу  тiльки
до Радивонiвки, що була мiж Званiвкою i Чорногорiвкою.
   Бабуся    помолилась    сво?му    улюбленому     святому     (зда?ться,
Миколi-угоднику), щоб вiн допомiг ?й зустрiти таку людину, яка зна? дорогу
до мого батька i проводить ?? до нього.
   Бабуся була релiгiйна фанатичка.
   I от якась могутня i владна сила потягла мене в поле.
   Я бiжу по чорнiй й пахучiй рiллi (спробуй по нiй побiгти,  дядьки  тобi
за це ребра поламають).
   Бiжу i бiжу все по прямiй лiнi?, навпростець до Радивонiвки,  а  теплий
квiтневий вiтер напинав й полоще мою червону без пояса сорочку.
   Добiгаю до греблi через Бахмутку i бачу: з Радивонiвки iде моя бабуся.
   Я взяв ?? за руку i привiв до батька.
   Я дуже любив свого братика Олега i часто брав  його  собi  на  плечi  i
ходив з ним гуляти в поле за село.
   Але ходив не по рiллi.
   I от Олежик захворiв на вiспу.
   Перед тим йому зробили прищеплення вiспи, але передтермiн був короткий,
i Олежик захворiв.
   Вiн лежав весь  у  виразках,  опухлий  i  терплячий.  Вiспинок  вiн  не
роздирав нiгтями, хоч йому жахливо свербiло i мучило його.
   Раз вiн попросив у мене напитися води. На табуретцi стояв майже  повний
стакан. Я дав його братиковi.
   Вiн, не одриваючи губ од стакана, випив i гiрко скривився:
   - Кисло!
   В стаканi був уксус.
   Я подумав, що отру?в братика, i серце мо? захололо вiд жаху.
   Але все обiйшлося благополучно.
   Менi було вже дванадцять рокiв.
   Село було дике i страшне.
   Один бiдняк украв у однi??  жiнки  кофту  i  пiвпляшки  горiлки,  i  ?х
викопали з землi, куди вiн ?х заховав.
   Як страшно його били! Лопатою, ?? округлим  i  широким  гостряком  йому
розрубали голову, i вiн  лежав  весь  закривавлений  i  плескатий...  Його
товкли ногами, били важкими чобiтьми в боки i  в  обличчя,  а  вiн  тiльки
тяжко стогнав та охкав... А потiм мертво замовк.
   Я, щоб допомогти батьковi, носив сiльську  (з  правлiння)  переписку  в
село за горою. Йти було далеко, а особливо тим селом, яке  було  довге  до
безкiнечностi.
   Тодi мене в полi заставала гроза. Я дуже боявся блискавки,  що  вбивала
людей у полi, i панiчно метався по дорозi, коли  надi  мною  грiм  багряно
розривав грiзнi хмари...
   А потiм гроза проходила, i сонце заливало мою душу.
   У помiщика ми, маленькi хлопчики, за гривеник у день обкопували  дерева
в саду та оббирали гусiнь з дерев i  обрiзали  сухi  гiлочки  ножицями  на
довгiй палицi.
   Помiщик, низенький, гостроносий i пихатий, iнодi сходив  з  гори  сво??
величi i розмовляв з нами. Вiн питав мене про батька.
   Я сказав йому, що мiй батько  не  тiльки  писарем  може  бути,  що  вiн
працював i будiвничим, i маркшейдером, що вiн зна? всi  закони  напам'ять,
який номер i од якого числа. А помiщик, похитуючись передi мною на  носках
сво?х лакованих чобiт, процiдив крiзь зуби:
   - Видно сову по полету, какова она.
   Я мовчав.
   Що я мiг сказати цьому пустоголовому виродку, коли вiн менi не вiрив.
   I от почалася холера.
   В селi запахло дезинфекцi?ю, бiлi плями вапна були розляпанi скрiзь.
   Куркулi повели агiтацiю, що лiкарi й тi,  хто  ?м  допомага?,  отруюють
народ.
   Особливо один  куркуль,  що  за  щось  по-звiрячому  ненавидiв  батька,
нацькував на нього темних людей за те, що батько дуже  активно  боровся  з
холерою i роз'яснював людям,  що  треба  робити,  щоб  не  захворiти  цi?ю
страшною хворобою.
   Дочка цього куркуля  була  дуже  вредна,  дражнилася,  показувала  менi
язика, i я за це кинув у не? крем'яшком, яким ми гралися на призьбi.
   Вона розплакалася i побiгла жалiтися батьковi.
   I от вибiгав цей розлючений i бородатий бугай i женеться за мною.
   Я бiжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене млiють од жаху ноги.  А
за мною важко гупають чоботища Куркуля, i земля хита?ться пiдi мною...
   Але куркуль мене не наздогнав...
   Якось вiн показував  сво?х  коней  управителевi  економi?  (Кам'янський
зрошувальний участок). Той у бiлому костюмi й такiй  же  шляпi  при?хав  у
фаетонi з дружиною.
   Важко з нього вилiз i, заклавши руки за  спину,  гладкий  i  мовчазний,
дивився,  як  куркуль  перед  ним  i  бiднотою,  що  зiйшлась  подивитись,
хизувався сво?ми чорними, як ворони, з  тугою,  блискучою  шкiрою  баскими
кiньми.
   Дивився управитель, дивились люди, але очi у них дивились по-рiзному.
   В управителя в очах - панська поблажливiсть, а в людей - сум i гнiв...
   Раз я пiшов на подвiр'я нашого сусiди. Його  син,  уже  парубок,  гарно
ставився до мене, i я з ним по-дитячому дружив.
   Я стояв у дворi, а вiн недалеко вiд мене розкрутив у себе  над  головою
кийка, а вiн вирвався з його рук...
   Я iнстинктивно нахилив голову, i смерть страшно джикнула надi мною... А
сусiдня, з iншого боку, дiвчинка Оксана чарувала мою маленьку  душу  сво?м
задуманим лицем i чорними бровами.
   Я любив ??.
   Звичайно, моя любов була на?вна i чиста, як роса на травах у  зорi,  як
тьохкання соловейка в кущах, коли вi? солодкий вiтер свiтання.
   Потiм, коли я вже вчився в сiльськогосподарськiй школi при Кам'янському
зрошувальному участку, я часто зустрiчав ??, коли  чергував  на  фермi,  а
вона там працювала, i потiм мене чарувала ?? горда краса.
   Але я ?й нiчого i не сказав.

   XVI

   У сво?х родичiв, Сидора Сосюри i його дружини, тьотi Галi, я цiле  лiто
робив на гарманi. За це я одержав на кiнець лiта пуд борошна.
   Борошно я продав на базарi за 75 копiйок i за цi грошi купив квиток  на
право навчання до нашо? 2-класно? Мiнiстерсько? школи, в якiй  треба  було
вчитись п'ять рокiв.
   Але мене прийняли до третього вiддiлення, а не до  першого,  бо  батько
мене пiдготував до нього, ще коли вiн учителював по селах Донбасу. Я  став
учнем.
   I це для мене було таке щастя, таке щастя!
   Коли нам задавали уроки, наприклад, по iсторi? "от сюда - до сюда",  то
мене не задовольняло читати "до сюда", а я читав далi. Мене  цiкавило,  що
далi... Взагалi я дуже багато чи?ав маленьким.
   Я вже полюбив бронзовi образи "Iлiади", "Одiссе?" 1, плакав над "Кубком
Шiллера", захоплювався Зейдлiцом i Уландом2  у  перекладах  Жуковського  i
Л?рмонтова, ну i, звичайно, заливав сльозами сторiнки "Кобзаря" Шевченка.
   Казки Пушкiна мене чарували, як i "Демон" Л?рмонтова,  i  це  поряд  iз
"сищиком" i "Пещерою Лейхтвейса" та "Индейскими вождями"...
   Тiльки ясно, що в мо?й головi цi?? мiшанини, що  я  запо?м  ковтав,  не
було.
   Мов якась чарiвна рука все дбайливо i нiжно розкладала в мо?й  душi  по
поличках, а непотрiб викидала, i моя душа все росла,  росла,  i  ??  крила
поволi обростали орлиним пiр'ям, крила знань i фантазi?.
   У нас у школi раз на тиждень був спiльний урок спiвiв, якi нам викладав
(теорiю i практику) завiдуватель школи Василь Мефодiйович Крючко. На цьому
уроцi завжди були присутнi учнi 3-го, 4-го, 5-го вiддiлень.
   Ми часто спiвали патрiотичних пiсень i особливо:
   Ген, славяне! Еще наша речь свободно льется, пока наше верно серце  для
народа бьется!
   Там, у цiй пiснi, е слова:
   Пока люди все на свете превратятся в гномов!
   Василь Мефодiйович спитав, звертаючись до учнiв усiх трьох вiддiлень (я
тодi був у третьому):
   - Кто мне скажет, что такое гномы?
   Всi мовчали.
   Тодi я пiдняв руку.
   - Ну, Сосюра! Я сказав:
   - Карлик.
   А вже в четвертому вiддiленнi, коли Василь Мефодiйович бiля дошки довiв
другий випадок рiвностi трикутникiв, задаючи на урок на другий  день,  вiн
раптом спитав:
   - А кто мне сейчас докажет эту теорему?
   Всi мовчали.
   Тодi я простяг руку.
   - Ну, Сосюра!
   Я вийшов iз-за парти i слово в  слово,  як  Василь  Мефодiйович,  довiв
теорему.
   Вiн казав учням про мене: "Сосюра блестяще владеет литературным русским
языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы,  что  у  меня
просто уши вянут".
   А я дiйсно iнодi задавав йому запитання, тiльки у  Василя  Мефодiйовича
вуха в'янули не вiд сорому за мене, а за себе. Бо вiн не мiг вiдповiсти на
мо? запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирiчним  хлопчиком  питав  у
не?: "Почему Бог создал человека таким непрочным?"
   Ванi вже не було. I я сам носив воду додому.
   Але у нас не було бичовки.
   Менi соромно просити бичовки у людей, i я зимою на льоду, що  наплыв  i
замерз од розлито? води, в  маминiй  теплiй  кофтинi  й  великих  на  мене
батькових чоботях стою бiля колодязя i мовчки мерзну.
   I от пiдходить гладка i рум'яна тепло одягнена багатiйка. Вона дивиться
на мене i, спiвчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже:
   - Бiдна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посинiли!
   Витягла воду й пiшла.
   А ось пiдходить бiдна жiнка.
   Вона мовчки витягне води, спершу налл? менi, а потiм собi й пiде, свята
й повна сяйва для мого  маленького  дитячого  серця,  жiнка-тру  жениця  з
велико? лiтери.
   А таких мiльйони.
   Потiм уже, на фронтах громадянсько? вiйни,  ми  йдемо,  пiсля  тифу,  в
обозi, худi, виснаженi, жовтi й голоднi.
   Йдемо через село.
   А бiля ворiт стоять гладкi куркулихи й, склавши хрестом руки  на  сво?х
високих, повних сала й молока грудях, спiвчутливо хитають сво?ми свинячими
головами.
   А хлiба дадуть?
   - Давай бiлизну!
   А де ?? вiзьмеш тодi, бiлизну, коли ми ?? давно промiняли на хлiб.
   А бiдна жiнка мовчки винесе нам з останнього  буханку  хлiба,  а  то  й
нагоду? кислим молоком iз мамалигою.
   Святi й прекраснi жiнки нашого народу!
   Вони мовчки робили сво? святе дiло.
   А куркулихи не жiнки нашого народу. То потвора без душi, якi  не  мають
нiякiсiнького права зватися людьми.
   Василь Костянтинiв, що потiм, у  вiйну,  був  добровiльцем  батальйонiв
смертi, менi подобався. Красивий, чорнобривий i  хоробрий,  вiн  був  дуже
сильний i запальний.
   Менi тiльки не подобалось, що вiн такий жорстокий.
   Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам вiн теж волох) убивали на
глинищi бiля Дiнця собаку.
   Вони це робили радiсно i завзято, а Василь аж гарчав од насолоди,  коли
забивав ломакою гостру кiстку собацi у залите кров'ю око...
   I був ще на селi один Василь Костянтинiв з могучим басом. Вiн  з  усi??
сили бив себе кирпичиною в сво? груди, що гули, як орган,  i  доiсторичний
крик його, мабуть, долiтав  од  нашо?  хати  до  заводу.  Вiн  потiм  став
червоногвардiйцем i тримав себе геро?м.
   Ми часто купалися на Дiнцi, майже жили водяним життям.
   Особливо ми любили купатися в гарячiй водi, що текла з заводських  труб
пiд землею i виходила на береги Бiло? (що впадала в Дiнець) i Дiнця.
   Нам подобалось iз гарячо? води (Бiла, коли пiдходила до Дiнця,  ставала
гарячою од гарячо? води з заводу) запливати в холоднi зеленi й швидкi води
Дiнця. Все тiло наше кололо  безлiччю  голок  вiд  раптового  переходу  од
гарячого до холодного.
   Дiнець. Рiка мого золотого дитинства. Ти вiчно в менi, в  мо?х  золотих
згадках про тебе, про солодке й гiрке, що  переснилося  i  одснилося  мо?м
карим i сумним очам, душi мо?й тривожнiй...

   XVII

   Ми йшли на гору од Дiнця.
   Юзефович, мiй шкiльний товариш, iшов останнiм за мною  iз  твердим,  як
залiзо, сучком iз держалном, виламаним iз грубенько? дошки.
   Нечутно наблизившись до мене, вiн з усi?? сили рiзонув мене тим  сучком
у лiву половину голови, за вухом.
   Голова моя якось легко закрутилась, i я упав, нi, не упав, а земля сама
до мене пiдлетiла i чомусь з правого боку, як стiна... I я лiг на не?,  як
на теплу, уютну i м'яку подушку.
   Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тiкав "бочонок".
   - Чого ж ви сто?те? - крикнув я до хлопцiв, але всi розгублено мовчали,
а Нестор, теж шкiльний товариш, тiльки знизав плечима.
   Потiм у школi, коли я узнав, звiдки людина вiдчува?,  що  вона  сто?ть,
сидить чи лежить, я зрозумiв, що удар Юзефовича на  мить  порушив  у  мене
рiдину в полукружних каналах середнього вуха. Кiстка черепа  за  вухом  не
трiснула, а трохи вгнулася i здавила слуховий нерв.
   Я став глухим на лiве вухо, i з того  часу  у  мене  в  лiвiй  половинi
голови вiчний шум, як розвiяний дзвiн, який то слабне, то дужча?.
   "Бочонка" я таки спiймав на тiм же Дiнцi i  важкими  грудками  засохло?
землi загнав у капусник.
   Удари гулко гупали по ньому, а вiн, як хижа кiшка,  вишкiрившi?  гострi
зуби, стрибав по вогкiй землi i нiяк  не  мiг  прорватися  до  мене  крiзь
гнiвний град грудок завбiльшки з дитячу голову.

   XVIII

   Ми переходили через ярок, що бiля кладовища, повз яке  нам  треба  було
йти.
   Було ще темно, i снiг пiд нашими маленькими ногами так гостро i холодiю
скрипiв...
   Раптом до нас метнулися двi великi чорнi тiнi.
   - Давай грошi!
   Ми плачемо, не да?мо, а вони, вищi за нас у пiвтора раза,  здавили  нас
сво?ми важкими, залiзними руками. Той, що обшукував мене, сказав:
   - Я всi не заберу.
   Але вiн забрав усi мо? нещаснi мiдяки,  i  я  нiколи  не  забуду  хижо?
куркульсько? руки в правiй кишенi мо?х штанцiв, що розчепiрила там пальцi,
а потiм люто й переможно  стиснулась  в  кулак  з  мо?м  нахристославленим
гонораром.
   Ну, ясно, що це були куркульськi мордатi буцiвки, бо дiти бiдних  людей
нiколи б на таке дiло не пiшли.
   Наша сучка народила багато цуценят i здохла. Цуценятка були слiпенькi й
безпорадно вовтузились бiля мертво? матерi, а потiм почали  подихати  одне
за одним.
   Менi було важко дивитись на ?х муки, i я взяв ?х уже  трьох  (бо  решта
повмирала) в корзинку i понiс на кручу над Дiнцем, щоб вiдтiля (круча була
дуже  висока)  покидати  ?х  униз,  а  вони  долетять  до  землi  i  зразу
повбиваються.
   Дурний, я зовсiм забув, що внизу було гнойовище!..
   Була нiч, темна й  жорстока  нiч,  коли  я,  маленький,  пiд  донецьким
вiтром, з городу вийшов на кручу.
   Я поставив бiля  себе  корзину  i  з  плачем  витяг  iз  не?  тепленьке
цуценятко, що теж плакало й тпкалось мокрим  i  холодним  носиком  менi  в
руку.
   I в чорнiй вiтрянiй тьмi я, з серцем, що розривалося од жалостi, високо
розмахнувся над головою цуценятком i шпурнув його вниз...
   Воно десь там, у глухiй тьмi, м'яко i  страшно  гупнулось  об  землю  i
почало кричати...
   Я думав, що воно зразу вмре, а воно кричить...
   Решти цуценяток я бiльше не кидав вниз, а схопив корзину з ними й побiг
навкруги кручi на крики мого маленького братика...

   XIX

   Осiннiй ярмарок на вигонi за селом, море фарб i  кольорiв,  вигукiв,  i
все це райдужно руха?ться концентричними хвилями.
   Пахне борщем i ковбасою, що тут же, пiд полотняними  напиналами,  ?дять
заклопотанi люди.
   Бiля коней, що вихваляють чорнi бiлозубi цигани, поважно ходять  дядьки
з виглядом знавцiв i цьвохкають батiжками,  що  тримають  за  пужално,  ?х
жилавi й натрудженi руки, руки степових  богатирiв.  I  тут  же,  в  цьому
барвистому i рiзноголосому гомонi, грають  у  рулетку  люди,  забувшi?  од
звiрячо? жадоби навiть про епiлептика, що лежить пiд  столом  з  рулеткою.
Його щоки то кругло i туго надимаються, вiн диха? страшно i важко,  а  над
ним його "ближнi" гризуться, як вовки, за нещаснi копiйки, забувши,  що  у
них пiд ногами стогне i мучиться  людина  в  епiлептичному  припадку.  Ми,
хлопчики, часто крутили на грошi балки каруселi, i од цього крутилися люди
на дерев'яному конi. А за це один раз задурно  катались  на  каруселi  пiд
мотив пiснi:
   Где-то ласточки песня слышна, ветерочек траву чуть колышет.
   А з балаганiв повибiгали  "на  раут"  мандрiвнi  артисти  i  закликають
публiку.
   Хазя?н звiринця на очах у всiх встромля? в рот слизьку й холодну голову
удава, строката лiана якого обвилась  йому  круг  ши?,  пояса  i  звивисто
збiга? до нiт.
   Я купив за п'ятак квиток i зайшов у звiринець. Менi було 12-13 лiт, а я
заранi, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця,  мо?х  давнiх
знайомих по Майн Рiду 1 i Густаву Емару.
   Особливо  менi  сподобались  мавпи  i  мавпенята,  що,  незважаючи   на
присутнiсть публiки, меланхолiйно займалися  пристойними  i  непристойними
справами.
   Був пiзнiй вечiр, коли  я,  покинувши  звiринця,  повертався  до  сво??
рiдно? хворостянки, що  ще  й  досi  менi  сниться,  хоч  менi  вже  майже
шiстдесят два роки.
   Я навчився ходити на руках, як ярмарковi гiмнасти.
   Спочатку це довго не виходило, i я часто звозив до кровi собi вилицi  й
щоки об землю.
   Але я уперто  продовжував  i  таки  навчився.  Тодi  не  було  на  селi
iнструкторiв фiзкультури. Я не  знав  мiри  i  зводив  важкi  каменюки  на
витягненiй руцi, а особливо коли ходив на  руках,  то  неправильно  дихав,
власне, зовсiм затримував дихання. А потiм, бо менi набридло  ждать,  поки
одхлине кров од голови, пiдстрибував i  всiм  витягненим  тiлом  бився  об
землю пiдошвами, вiд чого весь стрясався, як од грому... I це не раз i  не
два...
   I от одного разу, коли я читав дiдусевi "Вершника без голови" 2 (сам  я
був без голови з тим стрибанням i ходiнням на руках!), у мене в серцi щось
порвалося, неначе  лопнула  туго  натягнена  нитка...  Я  захлинувся...  i
продовжував далi читати. Через небагато днiв, якось прийшовши iз школи,  я
потягнувся до полицi з книжками,  що  була  прибита  на  стiнi  вище  мо??
голови, i вiдчув, так страшно  вiдчув,  що  все  менi  в  грудях  поповзло
вниз... I весь я, як пучок туго натягнених  струн,  почав  надиматися  усе
дужче i дужче i, не витримавши цi?? муки, з  плачем  вибiг  на  вулицю  i,
пiдiймаючи руки до  зоряного  неба,  ненавмисно  торкнувся  серця...  Воно
билося швидко, швидко.
   Я пiшов до Трохима  Iвановича,  нашого  вiчно  молодого  з  гiгантським
досвiдом  фельдшера,  що  мiг  дати  сто  очкiв  наперед   першому-лiпшому
докторовi з дипломом, хоч вiн i без диплома.
   Вiн вислухав мо? серце i сказав:
   - Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце.

   XX

   На горi заводський посьолок, а пiд горою содовий  завод  i  наше  село.
Вузька i каламутна рiчка Бiла одрiзня? нас од заводу. Вона тече в  Дiнець,
що срiбним поясом  лине  повз  димний  гай  заводських  труб  i  замрiяних
селянських хатин. А  за  заводом  станцiя.  Залiзниця  лежить  пiд  горою,
золотою пiдковою протинав село i зника? за  синiми  вiтряками.  А  по  нiй
вiчно дзвонять i хитаються червонi змi? по?здiв, i видно, як пiд колесами,
на стиках, ритмiчно вгинаються рейки i шпали.
   Ми чiпля?мось на ходу, i за нами ганяються кондуктори.
   Багато хлопчикiв лишило сво? голови i ноги на кривавих i димних  рейках
нашо? залiзницi...
   Але це не спиняло iнших.  I  було  геро?змом  зiскочити  з  потягу,  що
скажено мчить з гори до заводу, або лягти мiж рейками  i  шпалами,  а  над
тобою громово пролiта? потяг i  смертно  дзвенить  ланцюгами...  Його  вже
нема, десь далеко цокотять його колеса, а ти  не  пiдводиш  голови...  Все
зда?ться, що потяг летить над тобою, i повна грому твоя душа...
   А спробуйте ви пройти по однiй рейцi од будки до будки або стрибнути  з
високо? верби в Дiнець, ударитись головою об затоплений човен  i  лишитись
живим...
   Вiчно дзвонить завод, кричать паровози, шумить за Дiнцем лiс, i  летять
у димнiй синявi вагончики за Дiнець i на далекi шахти.
   А вночi, коли вийдеш на  гору,  далеко  внизу  ти  побачиш,  мов  яркий
дiамант, повний гулу й електрики завод i смутнi каганцi села. Це наше село
Третя Рота. Як я люблю тебе, мо? бiдне замурзане село з вузенькими вiкнами
й долiвками з глини, рушниками й вродливими  дiвчатами!..  Тво?  пiснi,  й
гармонi, й парубкiв... Такi села ? тiльки в тебе, моя могутня Укра?но, мiй
цвiте чарiвний i нiжний! Мо? дихання й очi снять тобою... Твiй синiй вiтер
i золотi вечiрнi верби, тво? мiсячнi ночi у дзвонi солов'?в i  поцiлункiв,
з довгими тiнями яворiв...
   Третя Рота...
   Спiва? телефон у полях, i по стовбовiй дорозi  летять  ?вто,  а  в  них
сидять люди, в шубах i синiх окулярах.
   Обдертi й замурзанi, ми вибiга?мо дивитись на  них,  за  ними  женуться
нашi крики й собаки... Авто хрипко i страшно кричить, i од його крику конi
злякано несуть дядькiв у бiдних свитинах, з суворими i  засмаглими  лицями
пiд золотими брилями...
   Це - мо? дядьки, це - моя Укра?на...
   Яке щастя, що я - укра?нець, що  я  син  мо??  прекрасно?  i  трагiчно?
нацi?!

   XXI

   В кiнцi Красно? вулицi, бiля волоха Арифея й пивно? Гавриленка, громада
збудувала маленьку, неогороджену хворостянку бабi Цибульчисi, за землю.
   Вона, як догорiла свiчка, вiчно лежала на печi,  вiдкiля  виглядало  ??
зморщене, як вiск i земля, лице.
   Люди приносили ?й окрайцi хлiба й воду.
   Одного разу вода лишилася не випитою й хлiб не з'?деним. На печi лежало
маленьке й висохле тiло з запалими й плескатими очима й загостреним смертю
носом.
   Чужi люди обмили й поховали самотню i неогороджену любов'ю, як тином ??
хворостянка, бабусю.
   Ми стали жити в цiй хворостянцi. Нас було десять душ;  батько,  мати  й
вiсiм душ дiтей - три хлопцi i п'ять дiвчат.
   Колись ми гарно жили, але батько дуже любив горiлку, - i ми стали  жити
погано. Мати вiчно бiгала за ним, щоб вiн не пропив грошей, - i ми  росли,
як трава, в брудi й сонцi - вiчно голоднi й немитi.
   Обдертi, ми покотом спали на сво?й одежi, у снi мочилися на нiй i жили,
як мавпи...
   Вночi приходив вiчно п'яний батько, i хату заливав  горiлчаний  дух,  i
плач, i лайки матерi... А батько в туманi алкоголю не бачив  нiчого  i  на
голоднi докори матерi вiдповiдав:
   - Бог даст день, бог даст пищу.
   У нього було вузьке татарське лице, опуклi  карi  очi,  орлиний  нiс  з
чулими  й  тонкими  нiздрями,  довгi  козацькi  вуса  i  безвольне   нiжне
пiдборiддя, бороди не було, а пiд нижньою яркою i повною губою  рiс  кущик
волосся - буланжа. Пальцi в нього були жовтi вiд махорки, i  задуманi  очi
завжди дивились униз.
   Вiн ходив трохи зiгнуто в чоботях  i  сорочцi,  пiдперезанiй  мотузком,
любив спiвати  сумних  укра?нських  пiсень  i  писав  вiршi.  Говорив  вiн
росiйською мовою. Це був феномен i жертва того часу. Вiн п'яти рокiв  став
школярем i на колiнах у вчителя  рiшав  завдання.  Потiм,  у  штейгерськiй
школi,  вiн,   першокласник,   готував   до   випуску   сво?х   товаришiв,
третьокласникiв. Тодi вiн був тонким юнаком з натхненними свiтлими очима.
   Як тяжко пригадувати цi днi, коли за вiкнами стогне  завiрюха,  кричать
авто, i в димi мiських цигарок, крiзь сльози споминiв, мерехтить  смугляве
личико задуманого хлопчика на дерев'яних  коньках,  закручених  цурками  й
мотузками...
   Менi вже тридцять рокiв, у мене два сини, i один  страшно  подiбний  до
мене.  Я  дивлюсь  на  нього,  на  його  рученята  й  капризнi  губи...  i
непереможно вста? бажання ще раз прожити, хоч у споминах, сво?  життя  над
золотим Дiнцем, у шумi тихих верб i  осик,  у  янтарному  цвiтi  акацiй  i
дзвонах, церковних дзвонах,  тепер  чужих,  а  колись  таких  мiстичних  i
рiдних.
   О моя Третя Рота... Твiй вiтер тепло й ласкаво б'? в мо? лице, я  плачу
вiд любовi й музики, що не вернувся до  тво?х  кривеньких  тинiв,  далеких
яблунь i мо?? молодостi.
   Моя смуглява й темноока мати варить борщ i  проклина?  свою  долю.  Ми,
замурзанi i обдертi, бiга?мо круг не?, нам  хочеться  ?сти,  мii  з  ранку
нiчого не ?ли, i, щоб не так  хотiлося  ?сти,  довго  спали...  Та  це  не
помага?,  i  ми  морду?мо  матiр  сво?ми  голодними   крикамп.   А   вона,
заклопотана, у бруднiй спiдницi, б'? нас, худеньких сво?х катiв, i витира?
полою злi сльози.
   Ми рано навчилися знати все. П'янi сцени, повнi плачу й лайки,  зробили
нас нервовими i вразливими старичками з не по лiтах розумними й печальними
очима.
   Кругом жили щасливi люди. Сусiдськi дiти були гарно одягненi,  купували
на ярмарках ляльки, цукерки, i вони весело дивилися на свiт. А ми, в брудi
й холодi, були подiбнi до картоплi, що блiдо цвiте  в  темних  i  холодних
погребах.
   А поруч, у пивнiй, пiд  ногами  п'яних  робiтникiв  гримiла  пiдлога  i
одчайдушний голос виводив:
   Получил получку я, веселись, душа  моя.  Веселись,  душа  и  тело,  вся
получка пролетела.
   Пиво й сльози лилися рiкою, i золотою рiкою ц.-iивли у безвiсть  смутнi
огнi над селом i над димом  заводу.  I  крiзь  дим  вони  здавались  очима
печальних матерiв, що плачуть над пропащою долею сво?х дiтей.
   Ранками владно кричав гудок на заводi, йому хрипко вiдповiдали гудки на
шахтах, i сiрою низкою тяглися робiтники з клунками сво?ю вiчною  дорогою.
А ми, дiтвора, зимою грали  в  ковiньки,  розбивали  носи  на  сковзалках,
весною пускали в мутних ручаях качки з окуги, лiтом цiлi днi проводили  на
Дiнцi, а восени рвали багряний  i  солодкий  глiд  у  золотих  балках  над
"чавункою".
   Iнодi повз вiкон гримiло весiлля, i розлiталася  холодна  осiння  грязь
цiд ногами жiнок, що зухвало танцювали, тримаючи в однiй  руцi  заквiтчану
курку. Попереду завжди йшов гармонiст, кучерявий i  п'яний,  за  ним  iшли
бояри, перев'язанi рушниками, й молодi. Бiгла дiтвора i в  грязi  боролась
за конфети, що ?м щедро розкидали родичi молодих.
   А iнодi пропливали похороннi юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, i
голосили тi, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок,  який
не пропускав нiколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, вiн  кидав
роботу й несамовито бiг провести ще одного гостя в царство тишини.  Чомусь
вiн любив вбирати хрестики, видурював ?х у дiтей, а то й просто  зривав  а
ши? разом iз шнурком. До кожного вiн приставав з сво?м нудним i вiчним:
   - Дай х'?стика.
   Маленький  i  кремезний,  з  жилавими  босими  ногами  й   затуманеними
божевiллям очима, вiн тихо й покiрно йшов за траурним походом.
   А ночами на цвинтарi можна було чути ридання другого дурачка,  високого
Ананiя. Щоночi вiн ходив на могилу сво?? матерi й далеко по глухих вулицях
скорботно й монотонно лунало:
   - Ой мамо, мамо...
   Худий i тонкий, вiн ходив по селу i щось бурмотiв про смерть i  пожари.
Його мутнi очi завжди дивились трохи вгору, i  гостра  руда  борода  сумно
хиталась пiд незрозумiле бурмотiння.
   Ларька й Федька Горошенята  ходили  зi  мною  на  смiтники  заводського
магазину. Цiлими  днями  копались  у  брудi,  шукаючи  солодких  ягiдок  i
кольорових папiрцiв. Нам тiльки  снилося  прекрасне  життя  iнших,  що  не
мрiють про м'ясо й гарну одежу. У них i  ляльки,  i  теплi  кiмнати,  вони
щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копа?мось у
багнi й чужих недо?дках.
   Я страшенно полюбив книжки. Вони менi давали той свiт, у якому одмовила
доля. Я плавав з капiтаном  Немо  на  пiдводному  човнi,  був  в'язнем  на
повiтряному кораблi божевiльного вченого, ганявся за  злочинцями  з  Натом
Пiнкертоном 1, був пiд землею i в зоряних свiтах, полював на  iндiянiв  на
далекому заходi i в тропiчних лiсах гойдався на лiанах над мутними водами,
повними алiгаторiв i невiдомих тварин. У нас не було книжок, i я просив ?х
у знайомих, а то й зовсiм чужих людей, яких я зустрiчав на вулицi й питав:
   - Дядя! У вас нет сыщиков?
   Однi смiялись з мене й проганяли, а другi звертали на мене увагу,  i  я
годинами на жорстокому морозi стояв бiля  ?х  ворiт  (соромився  зайти  до
хати), поки вони вийдуть, щоб перемiнити книжку.
   Але вреднi дiти бруднили й рвали  книжки  так,  що  не  можна  було  ?х
повернути, i тодi хлопцi мене за це били. Вони мене били на кожнiй вулицi,
так що менi не можна було нiкуди  й  пiти.  Пам'ятаю,  була  холера,  i  я
надiйно думав:
   - Хоч би вже вони всi повмирали. Тодi б мене нiхто не бив.
   I раз один парубок, що я  не  повернув  йому  книжок,  спiймав  мене  з
хлопцями на Дiнцi. Втекти я не  мiг  i  покiрно  спинився  перед  мордатим
велетнем з кулаками в мою голову.
   - Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобi  покажу,  як  не  повертати
чужих книжок.
   I вiн замахнувся надi мною страшним волохатим кулаком.
   Але я одскочив убiк i почав гаряче переконувати його, що мене не  треба
бити, що не винний я, маючи таких вредних братiв i сестер, що  рвуть  чужi
книжки. Я дуже люблю ?х, вони для мене краще всього,  вони  для  мене  все
життя, й мене не можна бити.
   Менi було ж дванадцять рокiв, але я так натхненно й переконуюче говорив
i як крем яшками грав чужоземними словами, я говорив так палко, що парубок
тiльки здивовано розводив руками:
   - От так голова.. Оi голова... А я, смуглявий горобець, стояв перед ним
i чекав на свою долю.
   Тут же був один хлопець, що мовчки слухав нас. I, коли я  замовк,  вiн,
блiдий од гнiву, пiдiйшов до мого ката, взяв його за петельки так, що  той
почорнiв од спинено? кровi, i вдарив його всiм тiлом об тин:
   - Доки ти будеш мучити цю дитину?
   Хлопцi ?х розняли. Але цей парубок бiльше мене  не  чiпав.  Вiн  навiть
запросив мене до себе i дав ще книжок.
   Лiтом я тiкав у поле i в травi, що пахучо шумiла надi мною, забував над
книжкою все в чарах нових свiтiв i пригод.
   Про мою любов до книжок узнав завiдуючий заводсько?  бiблiотеки  Сергiй
Лукич Зубiв i почав давати менi даром читати  книжки.  Як  сон  були  менi
Третя Рота й порожнiй  живiт.  Книжки  замiнили  менi  товаришiв  i  ласку
матерi, вони влили новi барви в мою душу, i вона зацвiла  ярко  i  любовно
пiд сяйвом звiльнено? думки. Вони дали менi  крила  й  майбутн?,  розкрила
менi огненнi простори, повнi золота й кровi... Краса й сила  одкрили  менi
сво? лице i обiйми. А коли я вперше побачив живi картини в кiно, де на тлi
чарiвно? музики проходило перед очима те, що треба викликати  силою  уяви,
коли чита?ш книжку, я  так  намозолив  очi  господинi  iлюзiону,  що  вона
дозволила менi безплатно ходити на  картини.  Звичайно,  мо?ми  улюбленими
були Аста Нiльсен 2 i Максимов 3. Макс Лiндер 4 доводив мене до судорог  у
животi.
   I от почала рости тоска. В кiно я ще дужче вiдчував те розкiшне  життя,
яким живуть iншi, вибранi, щасливi, яким я нiколи не буду жити,  до  якого
нiколи менi не долетiти, хоч у мене й ? крила, але крила фантазi?, на яких
справдi не можна злетiти навiть на стрiху нашо? хворостянки.
   I коли бархатнi акорди невiдомо? музики заливають темний зал  iлюзiону,
я плачу незадоволеними й колючими сльозами так,  що  вiд  них  ста?  мокре
пiдборiддя й мо? дитячi губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться  у
власнiй кровi й нiколи, нiколи не полетить у синi й чудеснi свiти,  так  i
я, маленька й нещасна точечка в  безжальному  й  жадному  свiтi,  сидiв  у
темнiй залi i плакав над загубленою радiстю.
   На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де
кричать: "И так - питак, и на выбор питак", я нахилявся над рядом i  робив
вигляд, що вибираю, а сам крiзь розставленi ноги (коли крамар  обернеться)
подавав Федьцi, що стояв позад мене, украдену ляльку i тихо одходив.
   Але потiм я кинув красти, бо в цьому  не  бачив  нiяко?  радостi,  крiм
перспективи ходити з одбитими печiнками.  Я  дуже  любив  собак,  кiшок  i
коней. Одного разу хлопцi спiймали сучку,  що  водила  тiчок  по  городах,
прив'язали ?? до тину i почали вбивати. Били вони ?? тоненькими дубцями  i
тiльки мучили ??. I я, повний невимовно? сили, весь  у  сльозах,  розiгнав
хлопцiв, одв'язав бiдну собачку i пустив ?? на волю.
   Я любив ходити на гнойовище над Дiнцем, куди приходили  подихати  конi.
Вони рiдко й хрипко зiтхали, судорожно сiпали ногами, ?м смертно  тремтiла
облiзла й мокра шкiра, i вони довго i тоскно простягали  шию  в  синяву  й
свiтло до холодних осiннiх зiр.
   А потiм з них здирали шкiру, i собаки й галки робили сво?  дiло  на  ?х
димних од кровi тiлах.

   XXII

   Вчитель Василь Мефодiйович Крючко, з добрим теплим лицем  i  задушевним
голосом, був особливим вчителем. Вiн горiв сво?ю роботою,  любив  нас,  як
сво?х дiтей, а ми за це неможливо шумiли й  на  перервах  пiдiймали  такий
пил, що лице Василя  Мефодiйовича  плавало  в  ньому,  наче  одiрване  вiд
тулуба, i скорбно кахикало, дивлячись на нас докiрливими й мутними очима.
   Вiн нiколи не бив нас, i тiльки раз боляче сiпнув мене за вухо, коли  я
об фанерну перегородку до вчительсько? вдарив свого товариша.  Спокiйно  й
терпляче робив вiн сво? непомiтне й велике дiло. До кожного  вiн  пiдходив
iндивiдуально i рiзними чарiвними ключами одмикав нашi душi.
   Я був першим учнем, хоч i нiколи не вчив урокiв.  Просто  така  в  мене
була пам'ять.
   В одному класi зi мною вчилася дiвчинка Лiза, вона давала менi  пирiжки
i довго дивилася на мене, наче хотiла щось сказати i нiяк не могла.
   А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати  ?й,  як  я  ??
люблю, що лице ??, в райдузi  золотого  волосся,  з  синiми  й  печальними
очима, щоночi менi сниться, що цiлi днi ходжу, як у снi, повний нею.
   I в свiтанковiм трепетi мо?? закохано? душi звучало:
   Милая, знаешь ли,
   вновь видел тебя я во сне.
   В сердце проснулась любовь,
   ты улыбалася мне.

   Где-то, в далеких лугах,
   ветер вздохнул обо мне...
   Степь поживала в слезах,
   ты размечталась во сне...

   Ты улыбалась, любя,
   помня о нашей весне...
   Благословляя тебя,
   был я весь день, как во сне.
   А. Белый_

   1

   Була весна, i ми з  Лiзою  пiшли  за  станцiю  готуватися  до  iспитiв.
Звичайно, в пiдручники ми й не заглядали, але я нiяк не мiг  сказати  Лiзi
про любов. Я тiльки незграбно йшов за нею, дивився на не?, як на святу,  i
молився на ?? золоту потилицю. Од не? вiяло таким щастям i ароматом, що  я
захлинався, коли говорив, вiдчував, що кров розiрве мо? лице, але  не  мiг
сказати ?й про свою та?мницю. Ми ходили у свiтлi й шумi, я дивився  на  ??
нiжнi рухи, як вона томно  повертала  сво?  лице  й  поправляла  непокiрне
волосся, що вiтер жартiвливо розгортав на ?? рожевих i [голубих]  скронях.
Коли ми поверталися в село, хлопцi кричали менi:
   - Куди це ти ?? водив?.. Лiза вiдповiдала:
   - Не он, а я его водила.
   I дiйсно, я спотикався i йшов за нею з блаженними, повними слiз  очима,
менi хотiлося, щоб нiколи не було села i  цих  противних  хлопцiв,  щоб  я
вiчно йшов за Лiзою, дивився на ?? нiжнi  рухи  й  молився  на  ??  золоту
потилицю. Моя любов була, як квiтка в росi, що п'яно хита?ться в янтарному
полi, й молиться на зорю, i плаче багряними сльозами зорi од щастя.
   Моя душа подiбна була до амфори, i я обережно ходив, щоб не розплескати
сво?? радостi.
   Була якась насолода в тому, що я  мовчу,  хоч  i  знав  я,  як  щасливо
засiяють синi й коханi очi, бо часто, коли ми бавились, ми, мов  навмисне,
притулялись одне до одного i з розширеними очима, блiдi й щасливi, слухали
тепло й жагу наших тiл.
   Тiльки тепер я вiд Лiзино? подруги узнав, що вона мене любила.
   За вiкном синя вечiрня печаль, i заплакане лице мо?? молодостi дивиться
в шибки... Мiж нами тiльки скло... Ось я встану, вiзьму Лiзу  за  тремтячу
руку i скажу ?й про свою любов, загляну в блiде  восторжене  лице,  i  мо?
губи вiдчують солоне тепло щасливих слiз...  Я  глибоко  вдихатиму  дороге
дихання... i питиму з заплаканих вiй сльози - росу першо? любовi.
   Та не скло мiж мною i мо?ю  молодiстю,  а  довгi  огненнi  роки,  повнi
любовi й смертi. Iнодi образи встають перед мене,  i  прокляте  марево  ?х
затуля? од мене синi й далекi очi мо?? першо? любовi.
   Дзвонить годинник, одбива? хвилини, що вже нiколи не повернуться, чорнi
вказiвки не покрутяться  назад  крiзь  кров  i  снiг  мого  минулого,  щоб
наблизити до мене розширенi й коханi очi.
   За вiкном риплять кроки перехожих, i плаче моя молодiсть.

   XXIII

   Пухка ?? срiбна зима в холодi багряних зiр i далекого сонця  рипiла  на
вулицях Третьо? Роти, коли ми з батьком ?хали шукати щастя на  Полтавщину.
Недалеко вiд Черкас, бiля мiстечка Мошни, в сосновому бору жив  наш  родич
Микола Уваров. Вiн був лiсовим iнженером, i батько хотiв  знайти  в  нього
працю.
   Недалеко вiд Черкас нас висадили з вагона, бо ми ?хали "зайцями".  Була
нiч. Стомлений батько лiг i  заснув  бiля  станцiйного  буфету,  прямо  на
паркетi. До нього пiдiйшов жандармський офiцер i носком блискучого  чобота
вдарив його в бiк.
   - Вставай!
   Батько встав. Лице йому налилося кров'ю вiд несподiвано? образи.
   - Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как  вы  смеете
бить  человека  ногою  в  бок?  Неужели  вы  только  для  этого   получили
образование и считаетесь интеллигентным человеком?
   I марно йому офiцiант злякано шепотiв на вухо, що "он  тебя  засадит  в
тюрьму", батько не звернув на це уваги i  так  одчитав  жандарма,  що  той
почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас i на прощання  гаряче  тиснув
батьковi руку.
   З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова.
   I колi? ми ввiйшли у великий бiлий будинок, Уваров, високий, стрункий i
чорнявий, закричав на батька:
   - Ты чего здесь?
   - Я - муж Антонины Дмитриевны Локотош.
   Лице Уварова одразу стало привiтним, i вiн простягнув батьковi руку.
   Я попав у дiйсний рай. Море книжок i цукерок.  Дiти  Уварова  були,  як
квiти, безжурнi й щасливi. У них був репетитор, розкiшнi кiмнати й  багато
розваг. Вони грали на пiанiно, грали в шахи i вчили мене танцювати. Але  я
був незграбний i нiяковий. Я тiльки читав i марив.
   Ми ходили на полювання, каталися на коньках, i менi здавалося, що це  я
сню солодким i дивним сном. Що ось я вигляну з-пiд одiяла i почую голодний
плач братiв i лайки матерi, що буде  холодно  вдягатися,  i  в  запорошенi
вiкна  гляне  вороже  сонце,  i  блакитнi  шибки  заллються  шумом  нового
голодного дня.
   Батьковi стало скучно жити в лiсi, i знову знайомi труби нашого  заводу
задимiли надi мною.
   Знову потяглись кошмарнi ночi, повнi докорiв матерi, горiлчаного духу i
голодних слiз у душнiй i тiснiй хворостянцi.
   Я почав ходити на щебiнь.
   Ще не сходило сонце, i замiсть гудкiв спiвали  пiвнi,  й  холодна  зоря
тiльки займалася над селом, як мати будила мене, i я  йшов  туди,  де  над
"чавункою" i гулом по?здiв гримiло камiння пiд ударами сотень молоткiв, де
нам видавали на  снiданок  iржавi  оселедцi,  i  важка  тачка  з  камiнням
натирала мо? руки до кривавих пухирiв.
   На щебенi робило багато дiвчат, i  часто  пiсля  роботи  пiд  холодними
зорями  в  шумi  трав  i  молодо?  кровi  вони  кликали  мене  ночувати  в
половниках, повних золото? соломи й мiсячного промiння.
   До ранку ми вовтузились i  нарештi  засинали  з  блiдими  й  стомленими
обличчями й схрещеними ногами.
   А потiм знову гримiло камiння, в пилу метушилися нашi химернi  тiнi,  а
повз каменярень пролiтали по?зди, i я замрiяно дивився  на  дiвчат,  що  в
шумних вагонах з пiснями пролiтали мимо i кричали менi:
   - Чорнявий, по?дем з нами.
   Червонощокi й чорнобривi, з неначе налитими  сонцем  рожевими  литками,
вишневогубi, вони димно летiли в даль, i ?х повнi голоси  нагадували  менi
про рум'янi степи, привiтний шум га?в  i  кохання  пiд  зоряним  оксамитом
неба. Часто я не витримував важко? i монотонно? працi, кидав ?? i йшов  до
сво?х книжок i мрiй. А мене хлопцi проводжали маршем,  б'ючи  молотками  в
лопати й цеберки.
   Вечорами в заводському садку грав оркестр, i ми ходили туди на гуляння,
ковтали пил i залицялися до дiвчат на головнiй але?.
   Та менi не подобалося без толку ходити в пилу i дивитися на однi й тi ж
лиця. Я йшов на станцiю, де шум верб над Дiнцем говорив  менi  бiльш,  нiж
роблено веселi обличчя в садку, що нагадували менi  недокурок,  i  обридлi
розмови про давно обридлi речi.
   Позаду гримiв залитий електрикою завод, i огнi  зiр  зливалися  з  його
огнями. А надi мною мрiйно хиталися верби, i мiсяць  чiпляв  на  ?х  вiтах
срiбне павутиння.
   На серединi Дiнця одиноко чорнiли човни з закоханими парочками,  смутно
долiтав дзвiн гiтари i поцiлункiв. Або  гармонiя  ридала  й  жалiлася  над
спокiйним свiчадом рiки.
   На тiм боцi шумiв i хитався лiс, i теплi далекi зiрницi  мерехтiли  над
ним.
   Ясно й щасливо було над рiкою. Дивитись би так  без  кiнця  й  краю  на
iзумруди далеких зiр у водi й на небi i вiдчувати  себе  щасливою  часткою
яркого й коханого свiту.
   А потiм я йшов на печальний каганець у вiкнi  нашо?  хворостянки  i  до
ранку сидiв у сiнях над книжкою,  де  пригоди  й  любов  у  середньовiчних
мiстах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свiй чарiвний  полон,  i
дiйснiсть химерно переплiталася з мрiями так, що менi здавалося  сном  мо?
дiйсне життя, що  я  зовсiм  не  в  хворостянцi,  а  в  розкiшному  палацi
володарiв Iндi? або в шумi тайги шукаю скарби невiдомого народу.

   XXIV

   Сашко Гавриленко торгував у пивнiй i часто на лавочцi  розповiдав  менi
про бахмутських повiй, викидайлiв i бандерш, про веселi гулянки,  "котiв",
артисток i вино, що лл?ться рiкою у дзвонi чарок в далеких золотих мiстах.
   Я йому грав на гiтарi й писав любовнi листи  до  волошок.  Вiн  не  мiг
ходити, i в нього були милицi. Вся сила з нiг  перейшла  йому  до  рук,  i
нiхто не мiг вирватись iз жахних обценькiв його пальцiв.
   В теплi янтарнi вечори  вiн  плакав  i  спiвав  про  зрадливе  життя  й
циганок, про зорi над тихим Доном, буйну козацьку волю i  сльози  дiвчини,
що "полюбила козаченька, при мiсяцi  стоя".  I  якось  не  в'язалось  його
цвiркання крiзь зуби, "розмови про доми розпусти i  вульгарнi  частушки  з
невимовним сумом його нахиленого обличчя i сльозами, що тоскно котилися по
його щоках i падали на брудну, залиту пивом пiдлогу.
   Пiсля роботи до пивно? збиралися хлопцi, i знову  гримiла  пiдлога  пiд
буйними молодими ногами.
   Потiм хлопцi билися за дiвчат поляками з тинiв  i  кизиловими  палками,
провалювали один одному голови, ламали ребра i пороли животи ножами.
   Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, i  недавнi
вороги, неначе нiчого не було, знову пили вiчнi  могоричi,  цiлув.ались  i
п'яно запевняли один одного в вiчнiй дружбi.
   Був там Юхим Кричун, високий, русявий i довгорукий, з  синiми  на?вними
очима й дитячою усмiшкою немов намальованих повнокровних губ. Його на?хала
узвозна вагонетка в кар'?рi i майже розплескала його. Вiн вийшов з лiкарнi
косим i подiбним до конверта, такий вiн був плескатий i тонкий.  Та  скоро
вiн зовсiм одужав i перестав косити очима. Одного разу йому дуже  хотiлося
курити. Саме Гавриленко кинув великого недокурка,  i  його  хотiв  схопити
Заяць, якому теж дуже  хотiлося  курити.  Та  не  встиг  вiн  добiгти,  як
недокурок опинився в довгiй руцi Юхима.
   - Вiддай.
   - Одскоч.
   I Юхим почав щасливо з насолодою засмагатися. Розлютований Заяць  хотiв
видерти  недокурок  iз  залiзних  рук  синьоокого  велетня,  але  йому  не
пощастило, i вiн почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залiзний  мур.
Юхим навiть i не поворухнувся. Вiн спокiйно стояв i курив, доки  Заяць  не
захекався. Тодi вiн плюнув на огонь недокурка i роздавив його ногою.
   - Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють.
   Дивлюсь, а його кулак уже гуде бiля  нашо?  хати.  Вiн  ударив  бiдного
Зайця тiльки один раз, i той опинився на землi  з  повним  ротом  кровi  й
вибитих зубiв.
   Його одливали водою.
   Та Кричун був дитиною в порiвняннi з  Серьогою  Дюжкою,  Дюжкою,  якого
боялося все село.
   Коли вiн бився, так не висмикував коляк з тинiв, а схопить тин - i нема
тина, схопить ворота - i нема ворiт. А коли вiн зiб'?  ворога  з  нiг,  то
бере його обома руками за штани й пiджак i б'? об землю.
   Раз я iду по "чавунцi". Дивлюсь, а бiля будки  багато  людей.  Пiдходжу
ближче, i, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий  i  побитий.
Вiн був п'яний, i один чоловiк збив його з нiг кизиловою палкою.
   У Серьоги було два брати. Вони робили на заводi i були по сажню зросту.
Вони вночi  прийшли  до  хати  того,  що  побив  Серьогу,  i  почали  його
викликати.
   Це був чоловiк хоробрий i винахiдливий. Вiн  узяв  велику  макiтру,  i,
тримаючи ?? перед лицем, одчинив дверi. Вiд граду камiння  вiд  макiтри  в
його руках лишилося тiльки денце.
   Старий Гавриленко робив у кар'?рi i  дуже  любив  випивати.  Вiн  часто
танцював пiд акомпанемент мо?? гiтари доти, доки  мо?  пальцi  одмовлялися
торкатися струн, i завжди перетанцьовував мене.
   Наш сусiд, волох Арифей, посварився з ним, але вiн був  слабосильний  i
помстився Гавриленковi так.
   Була пiзня осiнь, i на дворi стояли великi калюжi.
   Гавриленко просить у Арифея четвертак  на  горiлку,  але  той  згодився
поставити пiвпляшки, коли Гавриленко скупа?ться в калюжi.
   I Гавриленко згодився.
   Вiн пiшов i сiв до пояса в калюжу.
   Арифей сто?ть на сухому, танцю? од радостi й кричить:
   - Пiрнай з головою. Гавриленко пiрнув.
   - Пiрнай ще.
   Тричi кричав Арифей, i тричi пiрнав у  калюжу  старий  Гавриленко.  Так
помстився Арифей.
   А Гавриленко випив i другого дня, мов  нiчого  не  було,  пiшов  ламати
крейду.

   XXV

   Дядько Кирило Науменко, чоловiк мо?? тiтки Гашi Холоденко, мо?? тiтки в
третiх, був спокiйний i мовчазний труженик. Вiн багато рокiв  працював  на
заводi, але мав i клаптик землi. Наймитiв у нього не  було.  Замiсть  них,
фактично як наймити, день i нiч працювали його сини Ягор i Улян.
   Удян вiчно щось майстрував на подвiр'? або в хатi, i я нiколи не бачив,
щоб його руки не були чимось зайнятi.
   Такий був i Ягор.
   Вiн прекрасно, з солов'?но-мрiйним захватом спiвав:
   "По синим волнам океана" Зейдлiца в  генiальному  перекладi  Л?рмонтова
(або, зда?ться, Гете в перекладi невiдомого автора):

   Оружьем на солнце сверкая,
   под звуки лихих трубачей,
   по улицам пыль поднимая,
   проходил полк гусар-усачей.

   У нього була повна скриня книжок, якi я всi перечитав.
   Вiн був добрий i задушевний. Не одмовляв  менi  в  них.  Особливо  менi
сподобалась одна книжка про розбiйникiв i ?хня пiсня:
   Я твой, когда заря востока
   моря златит.
   Я твой, когда сапфир потока
   луна сребрит.
   Я твой... (тут я не пам'ятаю все)
   когда пришлец блуждает
   в горах у сивiм туманi...
   I кiнець:
   И в хоре звезд рубиновых мелькает
   мне образ твой.
   Дивно, що пiсня "Оружьем на солнце сверкая":
   А там, чуть подняв занавеску,
   чьих-то пара голубеньких глаз...
   що спiвав Ягор, i кiнець пiснi розбiйникiв були духовним поштовхом  для
шукань мого юнацького серця, коли я закохався втрет?,  уже  не  в  сiрi  i
карi, а в голубi очi i так само уявляв ?х, як той розбiйник у горах,  коли
в морi зiр за розсуненими мо?ю уявою стiнами й стелею казарми  ??  обличчя
широке, як небо, нахилялося надi мною i теплi й рiднi  губи  до  фiзичного
вiдчуття притулялися до мо?х гарячих i жадiбних губ...

   XXVI

   Був липень 1914 року...
   Бiля прохiдно? конторки стояло багато  людей  i  тривожно  дивилися  на
вiдозви з чорними великими лiтерами.
   Нiмеччина оголосила нам вiйну.
   Потiм була загальна мобiлiзацiя, закрили казьонки й по  вулицях  ходили
манiфестацi? з портретами царя  i  оркестром,  яким  керував  австрi?ць  з
блiдим i печальним лицем.
   Тужливi сцени проводiв  на  фронт,  станцiя,  повна  ридань  i  пiсень,
останнi дзвiнки й не останнi сльози...
   Урочисто ходили полiца?, всi в чорному, з медалями на грудях.
   Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним i
боявся дивитися ?м у вiчi.
   Однi?? ночi я  йду  по  вулицi  од  заводу  i  насвистую  якусь  пiсню.
Пiдходить полiцай i каже:
   - Не свисти.
   - Що ж тут такого, що я свистю?
   - А может, ты кого вызываешь.
   Я перестав свистiти.
   Важко ходили цi ворони в срiбних медалях по перону,  залитому  сльозами
матерiв, крутили сво? довгi вуса  i,  як  коти,  поглядали  на  осиротiлих
солдаток.
   А десь шумiли  по?зди,  повнi  людей  у  сiрих  шинелях,  одiрваних  од
звичайно? працi, з холодними дулами гармат на площадках, i мчали на далекi
смертельнi поля.
   Я поступив в агрономiчну школу бiля станцi? Яма. Зимою  ми  вчилися,  а
лiтом робили в полi й економi?.
   Я був стипендiатом.
   В  маревi  споминiв  вста?  обличчя  Сергiя  Васильовича  Смирнова,  що
викладав нам росiйську мову. Вiн, сухий i розумний, усе приходив  до  нас,
коли ми вчили уроки, спостерiгав i записував. З ним же в довгi зимовi ночi
ми спiвали пiсень i росiйських, i наших.
   Ось пливуть обличчя товаришiв з затуманеними пiснею  зiницями,  а  вона
летить в холодному класi, й нам тепло, тепло...
   Укра?но моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дiвчиноньку,    там  я
був щасливий...
   I менi зда?ться, що я вже багато пережив i десь на  чужинi  згадую  мiй
край, мою далеку Укра?ну, печальнi карi очi покинуто? дiвчини, i  я  в'яну
од журби з повними слiз гарячими очима...
   А то лечу я "Вниз по Волге-реке, с Нижня  Новгорода"  на  "стружке,  на
снаряженном", де "сорок два молодца удалых сидят".  Всi  веселi,  з  буйно
заломленими шапками в яркiй одежi, в срiбнiй i  золотiй  збро?.  Тiльки  я
один сумую... За ким?.. "Стружок" летить, i десь на синiх хвилях могутньо?
рiки  чекають  смерть  i  слава,  десь  кривавi  й  жаднi  губи  персiянки
притиснуться до мо?х, але ж чи повернусь я  до  русих  кiс  i  синiх  очей
?дино?, що там десь чека? свого  "буйна  молодца"?..  А  пiсня  летить,  i
хита?ться рiка, шумлять стародавнi лiси, й крввавий мiсяць зажурено  пливе
над ними... Це - пiсня. А товаришi...
   Ось розбишакуватий Альохiн наливав чорнила на зошит Кривсуновi:
   - Докажи, що це я тобi налив  чорнила.  Ми  всi  смi?мось.  А  Кривсун,
високий i кучерявий, тупо дивиться на Альохiна i мовчить.
   Вiн був не тiльки дурний,  але  й  скупий.  Од  батька,  лiсовика,  пiн
привозив повну скриньку  сала.  Скринька  була  чимала  й  не  влазила  до
загально? шафи з вiддiлами для кожного. Й вiн замикав ?? на великий замок.
   По кутках, щоб пiхто не бачив, вiн наминав сво? сало,  а  ми  голодними
вовками дивилися на його слизькi губи й ситi очi.
   Ми порiшили без згоди Кривсуна забрати його сало.  Але  нiяк  не  могли
одiмкнути замок. Скринька була на третьому поверсi, й ми у вiдчинене вiкно
просто скинули ?? на землю. Вона розбилась, i ми забрали сало.
   Кривсун мовчки дивився, як Альохiн ?в його сало. Альохiн навiть говорив
йому про це.
   - Докажи, що я ?м тво? сало.
   Де ти зараз, мiй кучерявий дурнику? Чи порозумнiшав ти, чи, може,  тво?
тiло в довгiй кавалерiйськiй шинелi навiки  занесли  снiги  нашо?  велико?
революцi??
   Ось залiзнорукий Гнатко з чорним, аж синiм, волоссям i кам'яними рисами
лиця. Вiн дуже боляче б'? мене, щоб я не матюкався, i ми з ним  ходимо  на
кухню ночувати до дiвчат.
   Ось бiлявий i нiжний Вася Демський у рудому й бiдному пiджаку  розчiсу?
пальцями сво? волосся. Кажуть, його дуже любила дочка помiщика, а  вiн  не
любив ?? i одружився на простiй дiвчинi з економi?.
   Бурдун Даня, чорнявий, з рисами iндiана, тягне мене по кутках i  та?мно
бурмоче:
   - Думал ли  ты,  Володя,  о  бедном  народе?  Как  нам  помочь  бедному
народу?..
   I його темнi й гарячi очi наливалися сльозами од велико? муки й любовi.
Його брат, революцiонер, сидiв у в'язницi, i Даня горiв його огнем.
   В селi Званiвцi жила моя бабуся, i я в не? проводив канiкули. Вона була
релiгiйна фанатичка i мала на мене великий вплив.
   Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтiло марево
од ?х дихання, пахло ладаном, холодом i  свiчками.  Я  любив  дивитися  на
стрункi ноги янголiв, обличчя святих i синi горизонти за нпми. Тiльки менi
непрпкмно було молитися боговi й почувати себе його рабом. Вiн тяжко давив
мою душу i нiколи щиро й повно не захоплював мене. Iнодi вночi,  коли  всi
спали, на мене налiтало бажання впасти на колiна  й  довго  молитися,  але
порив зникав, i я засинав без молитви.
   В школi було багато журналiв, i мене захоплювали  патрiотичнi  вiршi  в
них. Я теж почав писати вiршi.
   Сергiй Васильович показав менi, що таке стопи й розмiр.
   Першi мо? вiршi були про бога й Русь. Апухтiн\ _i Надсон2 були для мене
недосяжним iдеалом, i мо? зошити були повнi ?х вiршiв.
   Починав я росiйською мовою.
   Пам'ятаю першi рядки:

   Господь, услышь мои моленья,
   раскаянье мое прими.
   Прости мои ты согрешенья,
   на путь святой благослови.

   Милая родина, многострадальная,
   милая, светлая Русь.
   Я о спасеньи твоем, лучезарная,
   жгуче и жарко молюсь.

   Дитина. Що я мiг i що я знав у той скажений i страшний час?
   В кiнцi навчального року мати написала менi, що батько  захворiв  i  ?й
нема чим жити.
   Я мусив покинути школу.
   Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, i вiн уже не  мiг
довго стояти. Вiн швидко дихав, лежав на ряднi й дивувався, чому до  нього
так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка i чорно обсiдали його.
   Спокiйно чекав вiн смертi. Тiльки очi його, великi й свiтлi, були повнi
муки й жаху перед невiдомим. Вiн страшенно схуд i  вже  не  мiг  викашлять
мокроти, вона душила його, i мати виймала з його рота повнi жменi  вонючо?
й зелено? слизi.
   Йому ж було тiльки тридцять сiм рокiв, а вiн мусив умерти.
   Вiн давно вже не говiв i казав, що попи дурять народ. Ще  вiн  говорив,
що якби нiмцi нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру.
   А ноги йому вже заливала лiмфа, i одна була пухла й синя. Перед  смертю
вiн попросив перевести його на долiвку. Заходило сонце, i ми його  поклали
бiля порога.
   Вiн лежав на спинi i страшно хитав гострими колiнами.
   Починалась агонiя.
   При?хала бабуся. Вона плакала  дрiбними  старечими  сльозами,  здiймала
догори руки, i я чув крiзь ?? тонкий плач скорбне й монотонне:
   - Ох Коля, Коля.
   Я побiг за лiкарем, i, коли повертався назад, зустрiв  матiр  i  по  ??
блiдому й залитому сльозами обличчю зрозумiв, що батька вже нема.
   Його любили селяни, i за гробом iшло все село.
   Мокрою од слiз землею засипали мого батька.
   Дощi змили на бiлому хрестi сумний напис, а потiм i вiн зогнив разом  з
костями того, хто дав менi гаряче серце й тривожну душу.
   Я почав носити рудий батькiв пiджак i поступив на завод.
   Часто ми ?здили з помiчником маркшейдера на шахти,  i  в  задушливих  i
мокрих продольнях робили зйомки для рисункiв.
   Замурзанi шахтьори по колiна в водi ганяли важкi вагончики i з матюками
довбали вугiль. Iнодi з диким свистом коногона пролiтала низка  вагонеток,
i ми притулялися до пiдпорок, щоб не бути роздавленими.
   Сама страшна смерть - це в шахтi. Я не мiг уявити, Як це  можна  умерти
далеко вiд сонця з горами землi на грудях.
   Зiгнено ходили ми i з непривички я стукався головою об "матки".
   А коли клiть скажено виносила нас на поверхню, був уже  вечiр,  i  зорi
холодно й далеко свiтили над землею.

   XXVII

   Кравця Кривов'яза (у нього  дiйсно  були  кривi  в'язи)  проводжали  на
фронт, i його брат запросив мене на прощальний вечiр, тому що в мене  була
гiтара. Вiн сказав, що у них буде одеська артистка.
   Коли я переступив порiг хати Кривов'яза, то побачив дiвчину з червоними
трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя i чорними бровами, що як  птиця
влетiли в мою душу, а мо? сiмнадцятилiтне серце солодко стислось од холоду
щастя тiльки дивитись на не?.
   Мене закрутив солодкий вир першого кохання.
   Було дуже весело i сумно.
   Мене вразила пiсня:

   Козак вiд'?жджа?,
   дiвчино-о-нька плаче.
   Куди вiд'?жджа?ш,
   мiй милий козаче!

   А вiн одповiда?:

   Я ?ду на той пир,
   де роблять на диво
   з кровi супостата
   червоне? пиво.

   I менi здавалось, що це не Кривов'яз ?де на фронт, а плаче за мною  моя
перша любов (?? звали Докiя, Дуся).
   I з того часу, як прозвучить у менi цей мотив, особливо в  тому  мiсцi,
де "Дiвчино-о-нька  плаче",  одразу  спалахне  мить,  коли  я  блискавично
вiдчував холод щастя першо? справжньо? любовi.
   Ми грали в фанти. Прийшла i моя черга сподiватися. Я сiв на стiльця,  а
проти мене на стiльцi - Дуся. Нас накрили великим платком. I Дуся  спитала
мене  сво?м  грудним,  задушевним  голосом.  У  цiй  солодкiй  i   та?мнiй
напiвтьмi, де так чарiвно туманiло ?? дороге навiки лице.
   - Грешен?
   - Да.
   - Сколько раз согрешил?
   - Десять раз.
   Ми повиннi були поцiлуватися, за грою, десять разiв.  Але  ми  загубили
лiк поцiлункам, доки з нас не стягли платок тi, що нетерпляче чекали сво??
черги.
   Ми домовились другого дня зустрiтись бiля нашо? станцi?.
   Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою.
   Та це нiчого.
   Я був невимовне щасливий од того, що тiльки дивився на  не?  i  чув  ??
голос. Весь свiт сiяв i спiвав для мене.  Коли  ж  попрощалися  i  вона  з
подругою пiшла од мене, весь свiт менi одразу став темний i порожнiй, наче
на мо? очi опустилась чорна завiса.
   I часто потiм, пiсля роботи, я ходив у Лисиче, щоб тiльки побачить  ??,
тiльки почути, як вона скаже бархатним i коханим голосом, що  полонив  мою
душу: "Володя!.."
   I цього менi було досить.
   I одного разу, коло ?? дому, на Базарнiй вулицi, я сказав ?й:
   - Дуся! Я хочу тебе что-то сказать... Давай отойдем в сторону.
   Ми були не однi.
   Вона, нiби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одiйшла  зi  мною  за
рiг будинку, де було темно i не було людей.
   I зоряна зимова нiч почула мiй хрипкий од  хвилювання  сiмнадцятилiтнiй
голос:
   - Дуся!.. Я люблю тебя...
   - Ну?!
   Я незграбно взяв ?? за  плечi,  а  вона  стала  на  дибочки  i  припала
гарячими губами до мо?х жадiбних губ...
   Вона мене цiлувала не так, як на фантах, а взасос i з такою сплою, що в
мене аж зуби болiли i крутилася голова од безмежного, як свiт, щастя.
   Три роки я любив ?? так, як нiколи i нiкого не любив до не?.
   I прийшла нiч, що стала золотим, повним квiтiв i радостi днем.
   Був квiтень 1917 року.
   Надходив Великдень, i Дуся призначила менi побачення бiля церкви,  коли
вона вийде зi сповiдi.
   Я знову був учнем  сiльськогосподарчо?  школи,  i  прийшов  у  форменiй
шинелi й кашкетi з золотими граблями, косою й колоссям на нiм.
   Уночi було ще вогко й холодно.
   Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель i  розiслав  ??  на  вогкiй  i
чорнiй землi, i ми з Дусею сiли на не?.
   Я обняв i притулив ?? до свого серця, захлинаючись од  любовi,  а  вона
почала плакати i благати мене, щоб я  ??  не  покинув,  вимагала  клятв  у
вiрностi, що я з радiстю зробив, поклявся ?й, як Демон Тамарi.
   Тiльки чому, коли вона плакала, ?? вi? пiд мо?ми губами були сухi?..
   Потiм вона спитала:
   - Ты завтра придешь?
   - Нет. У меня болит голова.
   - Все вы такие!..
   ?? дiвочий вiнок уже до мене був розтоптаний, хоч вона  мене  запевняла
до митi злиття, що вона нiколи й нiкого до мене не любила.
   Так розбилося мо? перше кохання.
   Воно, як вражена жорстоким стрiльцем чайка,  волочило  розбите  гарячим
свинцем закривавлене крило по камiннях i тернах мо?? муки i нiяк не  могло
злетiти в небо...
   В нiч, коли розбилось мо? кохання золотою голiвкою об  гостре  камiння,
Дуся показала менi дорогу до Дiнця через яр, щоб я не йшов по  вулицi,  де
мене могли б зустрiти лисичанськi хлопцi, що були вiрнi давнiй шахтарськiй
традицi?.
   Вони, коли зустрiнуть чужiя, то, якщо той не поставить могорича, беруть
його за руки й ноги, пiдiймають вище сво?х голiв i з  розгону  мiсцем,  що
нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залiзну донецьку землю.
   Ну, в людини пiсля цього все  всерединi  пообрива?ться  або  висить  на
волосках, i через недовгий час погребний дзвiн по ньому  холодно  луна?  в
синьому i байдужному небi...
   Iдучи вiд Дусi, з Лисичого, де пахло вугiллям i  юнiстю,  я  по  дорозi
заходив в примiщення нашо? станцi? погрiтися пiсля морозно? мандрiвки,  бо
одягнений я був не дуже тепло.
   В юрбi людей я часто бачив  смугляву  дiвчину  з  широкими  стегнами  й
повними стрункими ногами.
   Вона крадькома дивилася на мене, а коли  я  оглядався  на  не?,  швидко
повертала голову вбiк, удаючи, що не бачить мене.
   I от прийшло лiто. Осики й верби над Дiнцем у зелених платтях  дивились
у зелене дзеркало вод i мрiяли,  як  дiвчата,  милуючись  сво?ю  красою  у
чарiвному склi, що вiдбивало ?х у хитливiй глибинi.
   Щовечора  ми  ходили  на  станцiю  зустрiчати  пасажирський  по?зд,  що
пiдлiтав до перону з синiми iскрами з-пiд колiс од рейок.
   Рiвно о сьомiй годинi вiн тяжко дихав, вiдпочиваючи  од  шаленого  бiгу
уклоном вiд полустанка Вовчеярiвка до Пере?зно?, як звали нашу станцiю.
   Раз у юрбi я побачив Дусю, що стояла спиною до мене i  солодко-знайомим
жестом поправляла тонкими пальчиками волосся бiля нiжного й милого  вушка.
Вона обернулася, - i на мене глянула сестра Дусi, що була  дуже  схожа  на
не?.
   Я так любив Дусю, що коли побачу ??, враз, як той боягуз од переляку на
фронтi перед тим, як iти в атаку, слабував животом... I це пiсля того,  як
моя мрiя розбилась на скалки, i скалки тi гостро вп'ялися в  серце,  повне
любовi й жалю...
   Провiвши по?зд, ми, заводська i сiльська молодь, iшли до скверу, що був
мiж станцi?ю i заводом, i пiд срiбнi  звуки  заводського  оркестру  гуляли
порохливими алеями. Хлопцi  залицялися  до  дiвчат,  а  дiтвора  кидала  в
третяротських красунь реп'яхи, що чiплялися до ?х суконь...
   Ми ходили вперед i назад по  головнiй  але?  двома  довгими  рядами,  i
голови першого ряду були поверненi до голiв другого впродовж але?.
   Мiй товариш сказав менi:
   - З тобою хоче познайомитись одна  загорянка.  Загорянами  ми  називали
усiх, хто жив у заводському посьолку на горi. Я спитав:
   - А вона красива? Товариш усмiхнувся:
   - Як на чий смак. Та ось вона йде!
   Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними
любовi очима на станцi?. Ми познайомились.
   ?? звали Тетяна.
   Поруч iз великим сквером був  маленький  сквер,  куди  майже  нiхто  не
заглядав.
   Ми пiшли з Тетяною в той скверик. Сiли на лавi.
   Довго мовчали.
   I раптом Тетяна млосно i томно упала обличчям менi на груди...
   - Володя!.. Я люблю тебе!..  -  прошепотiла  вона  i  майже  в  нестямi
застигла на мо?м плечi...
   Пiзно вночi я проводжав ?? на гору повз татарських казарм.
   Наближалась гроза, i трави пристрасно i п'яно шумiли од вiтру...
   Блискавицi протинали небо, а серця нашi протинали iншi блискавицi...
   Я не любив Тетяни. Менi тiльки при?мно було, що вона мене любить.
   Потiм  на  ганку  ??  хати  ми  довго  сидiли.  Цiлувалися  в  сполохах
блискавиць... А  Тетяна,  пахуча  й  розпатлана,  все  не  давалася  менi,
боролася зi мною, закохана й жагуча...
   А потiм гроза вдарила в землю рясними сльозами неба...
   I Тетяна в темних сiнях, гаряче дихаючи менi в лице, сказала:
   - Ти ж не кажи нiкому.
   Ми часто ходили з нею  в  кам'яний  кар'?р  за  посьолком,  i  я  любив
дивитись на покiрну красу Тетяни, залиту морем срiбного сяйва з неба...
   Менi було дивно i солодко-дико, що вона така ж людина, як i я, а я можу
вести ?? куди захочу i що хочу робити з нею.
   Але моя робота в шахтi не давала менi змоги  допомагати  матерi,  як  я
хотiв, i я вирiшив знову вчитись у сiльськогосподарськiй школi.
   Я сказав про це Тетянi. Вона сумно глянула на мене:
   - Тогда я тебя потеряю.
   Коли я з Дусею гуляв по центральнiй вулицi Лисичого, то за нами  завжди
ходили купками дiвчата, i за спиною я чув ?х комплiменти на мою адресу:
   - Хорошенький!..
   - Хорошенький!..
   I менi при?мно було це чути. А то у нас на "чавунцi", коло  заводу,  де
ми гуляли по путях до  станцi?,  волоськi  дiвчата  добре  частували  мене
верболозом у вербну недiлю.
   Цим вони виявляли свою симпатiю до мене.  Словом,  я  був  нiчого  собi
хлопець, i навiть сестра Зоя казала, що я красивий.
   I от, коли я гуляв у  садку  кiнотеатру,  що  бiля  шахти  "Дагмара"  в
Лисичому, менi хлопчик передав записку, в якiй було написано, що  зi  мною
хоче познайомитись одна дiвчина.
   Я  подивився,  куди  менi  показав  хлопчик.   У   формi   лисичансько?
прогiмназi? назустрiч  менi  йшла  пишна  смуглянка,  справжня  бiблiйська
красуня.
   Ми познайомились.
   ?? звали - Юлiя.
   Пiсля кiно я проводив ?? додому.
   Було вже пiзно. Пiшов дощ. I ми стали пiд козирок базарно? будки.
   Я почав ?? цiлувати.
   А вона якось чудно розтулила губи, так  що  замiсть  поцiлунку  виходив
один свист, i я цiлував тiльки ?? дихання...
   Я розсердився i покинув ?? одну нiччю на базарi...
   В кам'янську школу, пiсля канiкул, прийшов чималенький лист од  Юлi,  в
якому вона писала, що "Ваш поцелуй прожег меня насквозь...", "хоть бы гром
неба разразил мою душу...."
   Я думав: i який там поцiлунок, i як вiн ?? мiг пропалити наскрiзь, коли
його i не було, а був тiльки порожнiй свист...
   Менi непри?мно було, що Юля писала свого листа з вiршами Бальмонта 1  i
С?верянiна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складiв.
   I знову Лисиче.
   На вулицi, що звали Камiння, "на камнях" вечорами гуляла молодь,  гуляв
i я.
   Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в бiлому, як вишневий сад, платтi i
йшла з подругою.
   Я пiшов ?й назустрiч. Юля щось шепнула подрузi, i та зникла в юрбi.
   Ми пiшли за село.
   I от... У мiсячнiм сяйвi лежить на камiннi  розкiшна  Юля  з  великими,
чорними, гiпнотичними очима i од нетерплячки рве бiлими й красивими зубами
лакований хлястик мого кашкета...
   Вся моя душа рветься до не?, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь  на
годинник на руцi й кажу:
   - Поздно. Мне пора домой.
   А вона не пiдводиться i владно чека?.
   Мене обурювало те, що ?? очi мали надi  мною  якусь  майже  непереможну
силу.
   Потiм вона менi писала в школу, що я - ?? мрiя,  i  вона  хоче  з  цi?ю
мрi?ю "реально столкнуться".
   Але до "столкновения" не дiйшло, бо я не любив ??.
   Юля пiдвелася з камiння, вiддала менi кашкета i пiшла  проводжати  мене
за Лисиче, в другий бiк, ближчий до Третьо? Роти...
   Коли ми вийшли за село, вона дивилась менi у вiчi сумно-сумно...
   I цей погляд був такий могутнiй, що душа моя  ледве  не  розлучилася  з
мо?м тiлом, щоб навiки злитися з ?? душею...
   Але я стояв як кам'яний.
   Тодi Юля близько-близько пiдiйшла до мене i спитала:
   - Значит, надежды нет?
   I холодно злетiло з мо?х байдужих губ:
   - Нет.
   Тодi Юля чорною  тiнню  повернулась  iз  опущеними  плечима  й  руками,
зiгнена i невиновно скорботна пiшла в нiч. Мо? серце рвонулося за нею, але
я був мов кам'яний.

   XXVIII

   Ще малим я дуже любив читати рiзнi "декляматори",  художнi  читанки  та
рецензi? на вiршi в додатках до "Нивы" '. Звичайно, я  любив  переписувати
до зошита, а то й просто вивчати напам'ять тi поезi?, що мене захоплювали.
   Я дуже хотiв бути поетом, гадаючи, що поети - це надзвичайнi  люди:  до
них, в ароматнi кiмнати, приходять закоханi й покiрнi жiнки,  неодмiнно  з
жертвенним i тихим коханням, i, звичайно, у цих жiнок синi небеснi  очi  й
золоте волосся... Особливо мене захопив вiрш Дмитрiя Цензора 2:  "Любил  я
женщину с лазурными глазами..."
   ? такi поети, що за сво? життя можуть написати один-два чудеснi  вiршi.
Такий i Дмитрiй Цензор.
   Не можу не навести цього вiрша:

   Любил я женщину с лазурными глазми,
   не знал я женщины безмолвней и грустней.
   Загадка нежности меня пленяла в ней
   и грусть покорных глаз с их тихими слезами...

   Покорно, как дитя, пошла она за мной,
   на нежность и любовь ответа не просила...
   И в этом чудилась непонятая сила,
   томившая своей безмолвной тишиной...

   Однажды вечером, под шелест листопада,
   она безропотно ответила: "Прощай..."
   И думал я: "Судьба как будто невзначай сроднила нас...
   Прости. Так суждено. Так надо".

   И жадно я искал... И много, много раз
   любовь была как сон, как призрак, как вериги...
   И женские сердца я изучал, как книги,
   но позабыть не мог печаль покорных глаз.

   Когда мне больно жить, мне хочется сначала
   молитвенно прильнуть к душе ее простой.
   Ведь я не знал тогда, что нежной красотой
   цвела ее любовь и жертвенно молчала.

   Чому менi сподобався цей вiрш?
   Менi зда?ться, з двох причин. Тут намальовано образ iдеально? для  мене
жiнки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге,  я  сам  в  якихось
глибинах сво?? iндивiдуальностi подiбний до Дмитрiя  Цензора,  власне,  до
того  Дон-Жуана  4,  яким  би  хотiв  бути  Дмитрiй  Цензор,  бо  я  тепер
переконався, що поети завжди  брешуть  i  гiперболiзують  або  гарне,  або
погане в людинi.
   Колись я ворожив на оракула (не смiйтеся, мо?  любi  читачi,  я  ж  був
дурний, маленький - дванадцять  рокiв)  пшеничною  зернинкою,  i  менi  на
запитання: "Кто меня будет любить?" - показано: "Женщины".
   Значить, психологiчна пiдготовка, хоч i на мiстичному грунтi, -  але  я
певний, що цьому були вiдповiднi психофiзiологiчнi  причини  в  формуваннi
мо?? iндивiдуальностi.
   Може, тому, що я ще маленьким жив у мiстi i звуковi й  зоровi  вражiння
одклалися та?мними й солодкими шарами в мо?й пiдсвiдомостi, я завжди мрiяв
жагуче про мiсто: там контрасти,  там  рух,  там  нiжнiсть  i  жорстокiсть
переплелися в такiй могутнiй гармонi?, що вона,  як  магнiт,  тягнула  мою
уяву в далекi, широкi, повнi пригод i кохання мiста.  Я  ж  жив  у  глухiй
провiнцi? пiд вiчним гуркотом заводу i криками по?здiв, що пролiтали крiзь
наше село, особливо увечерi, коли пасажирськi  вагони  ярко  i  огненно  з
веселими й невiдомими людьми все  летiли  туди,  в  невiдомi  й  прекраснi
мiста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде ?сенiн
   ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крiзь смiшнi й на?внi сльози,  що
заливають мо? очi, звучать менi слова поета:
   Милый, милый, смешной дуралей!
   Ну куда он, куда он .гонится.? 5
   Але жереб'я стало великим поетом  Укра?ни,  воно  наздогнало  залiзного
коня i злилося з ним у шаленому руховi в Прийдешн?.
   Писали вiршi й мiй дiд, i мiй батько (укра?нською й росiйською мовами),
я теж почав писати вiршi, не тому тiльки, що  писали  ?х  мiй  дiд  i  мiй
батько, а й тому, що взагалi люди можуть бути поетами, а я не можу. Що  це
значить?
   Колись до нас на ярмарок при?хали акробати. Вони в балаганi  ходили  на
руках, я захоплено дивився на них i думав, вони ж ходять на руках, а  вони
такi ж люди, як i я. Значить, i я навчуся ходити на руках.
   I я навчився ходити на руках.
   Правда, я позвозив собi скронi до кровi, мало не вибив правого ока, але
навчився. Хлопцi з мене смiялися, били мене, а я не звертав на них уваги й
почував себе геро?м.
   Одного разу, коли я (чотирнадцять рокiв) писав першого свого вiрша,  то
у мене було таке  iдiотське  обличчя,  що  бабуся,  проходячи  повз  мене,
сказала: "Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума".
   Я перелякався й покинув писати вiршi.
   Але коли почалася iмперiалiстична вiйна, злива  патрiотичних  вiршiв  у
тодiшнiх журналах захопила й закрутила мене.
   Я остаточно порiшив бути поетом.
   В якiйсь книзi я прочитав: "Какой же он поэт, ведь у  него  нет  еще  и
сорока  стихотворений!"  1  я  подумав,  що  коли  в  мене   буде   "сорок
стихотворений", я стану справжнiм поетом.
   Взагалi, люди певного вiку починають писати вiршi, коли закохуються,  я
ж почав писати вiршi на релiгiйному грунтi.
   ?сенiн 6 був пiд великим впливом свого релiгiйного дiда, а  я  -  сво??
релiгiйно? бабусi.
   Взагалi, я хотiв бути ченцем.
   Ось мiй перший вiрш (я почав писати росiйською мовою тому, що вчився  в
росiйськiй школi й читав дуже багато росiйських книжок):

   Господь, услышь мои моленья,
   раскаянье мое прими,
   прости мои ты согрешенья,
   на путь святой благослови.

   Я [ж] хотiв бути святим, як "Iоан Кронштадтський", творами якого я, мiж
iншим, захоплювався i через те не любив читати Толстого 7.
   А ось про вiйну:

   Друг друга люди бьют и режут,
   забыли, что придет пора,
   прорвется грешной жизни нить,
   и все их грешные дела
   придется богу рассудить.

   Коли я писав вiршi, то думав, що вони генiальнi i  кожний  вiрш  кошту?
десять тисяч карбованцiв...
   А це про колективну творчiсть.  I  знов-таки  про  ярмарок  i  балаган.
Мандрiвнi артисти завжди спiвали в балаганi:

   Живо, живо! Подай пару пива!
   Подай поскорей, чтоб было веселей!..

   А в нас, коли хто нап'?ться, хлопцi казали: "Що?! Нагазувався?"
   У нас був содовий завод, де доводилося  працювати  в  хлорi:  там  дуже
важно, i робiтник мiг витримувати тiльки двi години, - пiсля цього його за
ноги майже в нестямi витягали на повiтря.
   Вiд цього й пiшло (щодо п'яних): "нагазувався".
   Тодi я придумав, власне,  переробив  "Живо,  живо  подай  пару  пива!":
"Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей".  I  всi
почали спiвати.
   Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, -  вони  не  вiрили  менi  i
навiть били мене, вважаючи, що це ?хн?:
   "созданное тобою уже не принадлежит тебе".
   Я дуже любив чигати  [про]  сищикiв:  Ната  Пiнкертона,  Нiка  Картера,
Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кiнг, Арсена Люпена i т. д.
   Взагалi я дуже любив читати про пригоди i зовсiм не любив поезi?.  Коли
йде опис природи, то я перегортав цi сторiнки й читав далi:  мене  цiкавив
розвиток дi? - "що далi..."

   XXIX

   Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я  нiяк
не мiг навiть на роботi не мрiяти про мою любов до Дусi. Вона так i стояла
завжди перед мо?ми очима. Гiпноз кохання!
   Одного разу я так замрiявся, уявляючи  лице  мо??  першо?  любовi,  що,
забувши про все на свiтi, подув на волосинку,  щоб  диханням  здути  ??  з
рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який  треба
було перенести на кальку.
   I, о жах, я видув не тiльки волосинку, але й  туш,  що  чорно  й  густо
розбризкала план.
   Розвал, наш начальник, почервонiв, як гребiнь пiвня, i крикнув на мене:
"Болван!"
   Я спокiйно пiдiйшов до  вiшалки,  зняв  свого  пiджака  i,  одягаючись,
сказав:
   - Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем.
   I пiшов за рощотом.
   Товаришi менi кажуть, що скоро мобiлiзацiя мого року i мене заберуть на
вiйну, але я не слухав ?х.
   Управитель заводу Вульфiус гарно до мене ставився i покликав до себе.
   - Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он  перед
вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмiшкою подивився на мене:
   - Ну что, Володя, давайте помиримся.
   - Давайте.
   Але я не заробляв собi навiть i на чоботи  i  замiсть  помагати  матерi
сидiв у не? на ши?.
   Я взяв вiдпуск i по?хав знову до тi?? школи, де я вчився.
   Управитель  Григорiй  Павлович  Фiалковський  сказав,  що  мене  можуть
прийняти тiльки до першого класу через конкурсний iспит.
   Я ж одним iз кращих учнiв перейшов до другого класу, i от - iспит.
   Виходу не було, i я згодився.
   Iспит я витримав, але на медичнiй комiсi? в мене знайшли  анемiю,  i  я
мусив ?хати додому.
   Я порiшив iти на вiйну добровольцем. Мати  мене  благословила,  товариш
дав грошей на дорогу до вiйськового начальника.
   На однiй станцi? мене зустрiв шкiльний товариш Жорж Науменко i  порадив
пiти до заводського лiкаря. Може, в мене нема анемi?, i тодi мене приймуть
до школи.
   З посвiдченням, що в мене нема анемi?, я при?хав до школи.
   Управитель глянув на мене.
   - Сколько заплатили? Я нiчого не сказав.
   - Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять.
   - Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете,  что  у  меня
умер отец, и  единственная  надежда  помочь  матери  -  это  кончить  ваше
училише.
   - Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете.
   Я трохи не збожеволiв, поки йшла нарада. Нарештi виходить управитель.
   - Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть.
   Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був  живий  батько,  я  був
стипендiатом. А як же тепер?..
   Я пiшов у завод до Вульфiуса, i вiн, нiмець, зовсiм чужа  менi  людина,
згодився платити за мене. Вiн знав, що я пишу вiршi, але коли я казав йому
ще на заводi, що хочу вчитися, вiн радив менi робити це i казав:
   - Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом.
   I я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворiю i мене  виключать
iз школи.
   Менi навiть так i снилось, що я хворий i мушу ?хати додому. Я  ридав  у
снi. I на ранок товаришi мене питали:
   - Чого ти плакав, Володя?
   I за кiлька день до рiздвяних канiкул я не витримав вiчно?  тривоги,  й
коли о шостiй годинi задзвонили на роботу, я не мiг пiдвестись.
   Я захворiв.
   Приходить управитель.
   Його ненависнi свинячi в кривавих жилках очi глузливо глянули на мене:
   - А вы ж обещали не болеть. Я мовчав.
   Що я мiг сказати цьому кату, од якого залежало мо? життя.
   Ми його продражнйли "Плюшкiн" 1. Весною  пiд  час  робiт  i  лiтом  вiн
стежив за нами в бiнокль iз балкона, збирав iржавi гвiздки  i  клав  ?х  у
кишеню свого снiжно-бiлого пiджака.
   Свого сина Павлика вiн заставляв збирати такi гвiздки i платив йому  по
копiйцi за дюжину.
   Вiн часто приходив i дивився, як  ми  працю?м.  Були  такi  хлопцi,  що
гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не  було,  вони  зовсiм
нiчого не робили. А я робив i спочивав, чи  був  управитель,  чи  його  не
було.
   I хлопцiв, що тiльки на його очах робили, вiн хвалив, а мене лаяв.
   А кругом шумiла посадка з шовковиць i диких маслин, i я часто писав там
вiршi.
   Управитель глузував з мене:
   - Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это  так
поэтично.

   XXX

   На заводському майданi грозово  лунали  мiтинги,  охриплi  агiтатори  в
хрестах кулеметних стрiчок закликали до червоних лав, але робiтники  сумно
й нiяково стояли й мало хто йшов до смертникiв революцi?.
   I чого ?м  iти,  коли  в  заводському  магазинi  пшоно,  м'ясо  й  олiя
продаються по цiнах мирного  часу,  наприклад,  хлiбина  на  вiсiм  фунтiв
коштувала 18 к., а коли чого не  було  в  магазинi,  то  робiтникам  зверх
звичайно? платнi видавали грошi на цi речi по пiнах ринку.
   Завод належав чужоземцям, i директор Теплiц знав, що робив.
   Тiльки окремi геро? йшли до червоно? гвардi?.
   Я при?жджав на один день додому i узнав,  що  учнi  штейгерсько?  школи
скинули свого управителя, несправедливу i вредну людину.
   Ну, думаю, коли вони це зробили, так i ми це можемо зробити.
   Я пiшов  до  латиша,  комiсара  станцi?  Яма,  розказав  йому  все  про
управителя i що я хочу зробити так, щоб його скинули.
   Вiн порадив менi зв'язатися з робiтниками економi?, а  коли  справа  не
вийде, то вiн сам ?? докiнчить. I запропонував менi органiзувати  в  школi
гурток соцiалiстично? iнтелiгенцi?.
   Коли я прийшов до  школи,  гнiв  зовсiм  вибив  з  мо??  голови  пораду
комiсара.  Я  тiльки  зговорився  з  кiлькома  товаришами,   якi   обiцяли
пiдтримать мене, взяв дзвiнок i почав дзвонити на збори.
   Всi бiжать i питають, у чiм рiч.
   - Зараз узна?те, - кричу я i ще дужче калатаю дзвоником.
   Зiбралися всi учнi.
   - Кличте управителя, - владно кажу я, i хлопцi побiгли за ним.
   Управитель прийшов у парадному мундирi, блiдий i спокiйний.
   Я вийшов i став перед ним.
   - Товарищ  Фиалковский.  От  лица  всех  присутствующих  предлагаю  вам
удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском.
   Раптом чую позаду:
   - Мы тебя не уполномачивали.
   Я обернувся i дивлюсь на  тих,  що  обiцяли  мене  пiдтримати,  а  вони
опустили голови i мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова i Степана Каще?ва.
   Од гнiву кров так бурно менi прилила до голови, що, здавалося, ?? напор
проб'? мо? тiм'я i тугим фонтаном ударить в стелю.
   - Тогда я говорю от себя  лично.  В  вас  с  молоком  матери  всосалось
сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц  и  зеленого
мундира нашего мучителя. - Обертаюсь до управителя. -  Помните,  когда  вы
вновь приняли меня в школу с вашим условием  не  болеть.  И  когда  я,  не
выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и  издевались  надо  мною,
напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А
теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и
могучим людям, которые будут учить нас  не  гнуться  в  три  погибели,  не
дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках  вашего  голоса,  а  прямо  и
светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду  к  комиссару  станции
Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к  прогрессу,
а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блiдий  i  переляканий  Плюшкiн
попросив води.
   - Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте  меня  при  школе
педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место.
   Вiн почав перераховувати всi комiтети й  комiсi?,  де  вiн  головою,  i
пiднялась цiла  буря  протесту  проти  мого  виступу.  Особливо  обурились
старшокласники, яким потрiбний  був  пiдпис  Фiалковського  на  випускному
атестатi. Власне, це був не протест проти  мене,  а  просто  вони  просили
Фiалковського i надалi бути управителем.
   Я побiг до комiсара. Недалеко од станцi?  я  почув  астматичне  дихання
мого улюбленого вчителя Дмитра Купрiяновича.
   - Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и  мы
сможем с ним сделать все, что нам надо.
   А нiмцi вже захопили Харкiв 1
   Я згодився з ним, та, по правдi, менi стало трохи жалко управителя,  бо
вiн був чудесний лектор.
   Плюшкiн подав заяву до педагогiчно?  ради  за  те,  що  я  назвав  його
контрреволюцiонером.
   Мене викликають. Я забув, що  на  педнарадi,  i  почав  свистiти.  Мене
закликали до порядку.
   Я сказав, що управителя  назвав  тiльки  духовним  контрреволюцiонером,
розказав все те, що говорив управителевi, що вiн ставиться так  не  тiльки
до мене, а й до iнших.
   - Да, это -  издевательство,  -  сказав  один,  i  мене  одпустили,  не
зробивши навiть менi i догани.
   А нiмцi пiдходили все ближче.
   Дiтей бiдних батькiв весною вiдпускали на три  мiсяцi  для  допомоги  в
господарствi.
   Одпустили й мене.
   Демобiлiзованi  солдати  органiзували  секцiю  при  радi  депутатiв  i,
скориставшись   повстанням   куркулiв,   обеззбро?ли   заводський    загiн
червоногвардiйцiв, поклялися радi, що  будуть  вiрнi  революцi?,  i  стали
нести охоронну службу.
   Я записався в цей загiн.
   Секцi? дали зброю з умовою, що вона буде одступати  разом  з  останнiми
загонами червоно? гвардi?.
   Бо? йшли вже бiля Сватово?.
   Ми несли варту на залiзничному мосту через Дiнець.  Уночi  я  стояв  на
вартi i тривожно вдивлявся в кущi, якi у тьмi здавалися  живими  iстотами,
ворогом, що хижо лiзе з динамiтом зiрвати в повiтря залiзного велетня,  що
гув i хитався пiд мо?ми ногами у симфонi? зоряно? ночi. Тихо линув  димний
молодик над могутнiми горами, над лiсом i водою,  i  його  промiння  тонко
торкалося до багнета i сумно тремтiло на затворi мо?? рушницi.
   Був теплий i погожий день, i раптом тривожно i дико закричав  гудок  на
заводi. Це був без краю довгий крик, вiн бив по нервах i кликав до бою.  Я
схопив рушницю i вибiг на вулицю.
   На заводi вже гримiла стрiльба i гулко били гармати. А по "чавунцi", що
йшла пiвколом через село i була над ним, грiзно й  тихо  йшли  броньовики.
Вони одкрили по селу й  заводу  огонь,  вони  оборонялися  од  солдатiв  i
спровокованих заводською адмiнiстрацi?ю робiтникiв, що не дали ?м  спалити
порома через Дiнець.
   Червоногвардiйцi  густими  рядами  стояли  на  одкритих  платформах   з
рушницями до ноги i без лiку падали пiд кулями спровокованих братiв.
   Я ие схотiв бити по них i вiддав рушницю одному солдатовi.
   До мене  пiдскаку?  на  конi  мiй  родич  Холоденко,  начальник  загону
солдатсько? секцi?.
   - Ти чого без винтовки?
   - Я зараз пiду ?? принесу.
   Вiн пiдозрiло глянув на мене i помчав далi.
   Але коли я ще бiг i провулки були так повнi стрiляниною, що, здавалося,
стрiляють бiля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер  я
знаю, що та куля не вбила нiкого, бо я цiлився  в  покрiвлi  вагонiв,  але
вона одiрвала менi серце.
   Червонi броньовики одiйшли до Лоскутовки i почали бити по штабу.
   Пiсля кожного  удару  в  небi  тонко  шумiли  набо?  й  пихкали  хмарки
розривiв, або набiй поцiляв у залiзницю, i тодi здавалося,  що  гримить  i
розлiта?ться весь свiт.
   ?м вiдповiдали заводськi гармати за горою.
   Бiй припинився, i червоногвардiйцi  прислали  до  нас  делегатiв.  Вони
?хали в фаетонi в золотiй спецi дня, сухорлявi й спокiйнi.
   В штабi я бачив нашого червоногвардiйця Вельцмана Михайла.
   Вiн у кулеметних стрiчках сумно стояв i слухав члена Ради Ажипу.
   Той гаряче й страсно говорив:
   -  Дорогие  красные  орлы!  Вас  не  поняли,  и  вот  вы,  разбитые   и
озлобленные, отступаете по  окровавленным  полям  Украины.  Вас  никто  не
поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы  вернетесь  сюда  -
могучие, светлые и непобедимые.
   Я пiшов, але довго перед мо?ми очима  стояло  сумне  обличчя  червоного
героя.

   XXXI

   Я хмуро стояв на "чавунцi", а мимо гримiли обози нiмецько? армi?. Синьо
й грiзно йшли  кованим  кроком  незлiченнi  колони  баварсько?  пiхоти,  i
ритмiчно хиталися в сiдлах кавалеристи.
   Мене вразив один вродливий юнак офiцер. Вiн був  тонкий  i  нiжний,  як
дiвчина. I йому так личила жовта каска.
   Важко i невблаганно повзли гармати i тупими дулами хижо дивилися  туди,
де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрiчок.
   I знову повернувся колишнiй жах i колишнiй пристав на заводi.  Блистiла
багнетами гетьманська варта пiсля розгону нiмцями Центрально? Ради  1.?  в
Нiмеччину висмоктували довгi ешелони муку й сало.
   По селах катували селян, повертали майно й землю помiщикам i без  кiнця
розстрiлювали червоногвардiйцiв i матросiв.
   Я нiде не мiг знайти роботи, ходив  з  хлопцями  до  дiвчат  i  в  чаду
самогонки марив про якiсь синi очi, якi я мушу зустрiти, хоч  i  не  бачив
нiколи.
   Почав захоплюватись Олесем 2 i Вороним 3. Iнодi писав укра?нськi вiршi.
   Я не мiг так просто пити самогону i затуляв пальцями нiс, щоб  не  чути
його жахного  паху.  А  потiм  плакав  п'яними  сльозами  над  "Катериною"
Шевченка, над сво?м минулим i лiз цiлуватися до товаришiв.
   Один нiмець полiз до дiвчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, нiмець
був гладкий i сильний. Але Серьога збив його з нiг, схопив його за штани й
блузу i почав бити об долiвку. У нiмця вже мертво  телiпа?ться  голова,  i
кров перестала йти з горла, а Серьога все гупа? ним об долiвку.
   Дiвчата попередили його, що бiжать нiмцi.
   Серьога вискочив i побiг. Нiмцi, стрiляючи на бiгу, погналися  за  ним.
Вони його загнали на кручу над Дiнцем.
   Було вже холодно, i Серьога з розгону стрибнув униз головою  в  Дiнець.
Пiд огнем вiн переплив осiнню рiку i став на березi. Кулi чокають об пiсок
пiд його ногами, а вiн усмiхнувся,  зняв  свою  кепочку,  чемно  вклонився
нiмцям i зник у лiсi.
   Один нiмець теж стрибнув у Дiнець, переплив його, добiг  до  лiсу,  але
далi побоявся йти i повернувся назад.

   XXXII

   Був травень, i на село при?хали  та?мнi  органiзатори  повстання  проти
гетьмана. Вони пропонували нам записатись  до  Бахмутсько?  комендантсько?
сотнi, щоб мати в руках зброю, i  коли  почнеться  вибух,  при?днатися  до
повстанцiв. Я записався з кiлькома червоногвардiйцями.
   Ми порiшили, коли сотня буде не з потрiбного матерiалу, розкласти ??.
   В Бахмутi нас привели в казарми на Магiстральнiй вулицi,  i  ми  почали
нести охоронну службу.
   Бунчужного, що був одним iз тих, що агiтували нас за  вступ  до  сотнi,
раптом зняли з посади, i вiн зник невiдомо куди.
   Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо вiн гарна
людина i нам потрiбний. Нас чотирьох делегували до сотенного.
   Вiн тiльки глянув на заяву i став кривавим од лютi.  Зiницi  його  очей
звузились i стали колючими. Вiн холодно глянув на нас.
   - Ви всi заарештованi. Вас одправлять до австрiйського штабу.
   В мене холодно упала душа.
   - Пане сотнику, ми ж не зна?мо, в чому рiч.  Ви  нам  з'ясуйте.  Просто
була хороша людина, i нам його жалко.
   Можете нас  заарештувати,  але  знайте,  що  всi  ми  були  пiд  кулями
червоних.
   Лице сотенного пом'якшало:
   - Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в  його  сифiлiс.  Я  вiдпускаю
вас, але знайте, що це вам не вiльне козацтво, i щоб бiльше таких заяв  не
було.
   Ми пiшли, блiдi й радi.
   Почали при?жджати офiцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися  на
нас i казали, що тепер ?хнiй час. Ми тiльки хмуро дивилися на них.
   Козаки були покiрнi й забитi. Нам стало ясно, що, коли  ?х  пошлють  на
селян, то вони хоч i з плачем, а будуть  розстрiлювати  сво?х  братiв.  Ми
почали прикладом i словом розхитувати дисциплiну.
   Був у мене товариш, колишнiй шахтар, вiн матюкався i ходив до наймичок,
але коли заспiва? - море мурашок залива? мене, i я в'яну од насолоди.
   Був вечiр, i ми стояли з ним бiля розчиненого вiкна.
   Проти нас був тихий будинок з вишневим ганком  i  синiми  ставнями.  На
ганку сидiла дiвчина i читала книжку.
   Товариш мiй заспiвав, i дiвчина пiдвела голову. Мене наче що вдарило, я
здригнув i, хоч не бачив ?? очей, зразу вiдчув, що в не? тi синi  очi,  що
так довго менi сняться...
   А пiсня на сво?х огненних крилах несла мене туди,  де  йдуть  хлопцi  з
поля i "через тин перехилилась голова дiвчини"... I я уявляв, як  томно  i
нiжно вона перехилилась через тин i слухав  пiсню  хлопцiв...  Нi,  то  не
хлопцi спiвають, а зоря, що залила небо над яворами, i на ?? фонi  самотня
фiгура дiвчини бiля тину. Нi, не бiля тину, а ось вона сидить на  ганку  в
лiловiй шалi, така незнайома й рiдна...
   Я написав ?й записку й передав козаком.
   Написав так:
   "Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто  я.  Но  мы  будем  писать,
видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо.
   Жемчужный".
   Вона менi вiдповiла:
   "Это будет так хорошо. Мы  будем  чувствовать  друг  друга.  Это  будет
лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения  моих  любимых  философов  и
писателей.
   Констанция".
   I ми почали листуватися.
   Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне  одного.  Коли
всi заснуть, я роздягаюсь голий i пишу ?й вiршi, щовечора по сiм  штук.  А
потiм лежу на спинi й уявляю до фiзичного болю ?? губи й очi. Ось ??  лице
нахиля?ться над мо?м, пропадають стiни, i синi очi заливають  все  небо...
Губи, теплi й вiчно знанi, притуляються до мо?х, i, як у молитвi, завмира?
моя душа...
   I в один вечiр я замiсть козака, що був нашим листоношею,  пiдiйшов  до
хвiртки, де стояла Констанцiя.
   - Вы уже приготовили ответ моему товарищу?
   - Нет еще.
   Я вже не мiг грати i близько пiдiйшов до не?.
   - Я хотел пооригинальничать, но  из  этого  ничего  не  вышло.  Давайте
познакомимся. - I я простягнув ?й свою руку. - Жемчужный.
   Вона тихо зiтхнула i трохи не впала менi на груди.
   - Какие у вас глаза?..
   I наче крiзь марево далекого сну, як музика всiх мо?х поривiв i шукань,
тихо злетiло з ?? губ:
   - Голубые.
   Та ?? покликала мати, i вона пiшла од мене. Одлетiв новий день, i вечiр
тихою голубою ходою прийшов на землю.  Тепло  шумiли  дерева,  i  наймички
гуляли з козаками. Я вийшов i побачив Констанцiю  на  протилежнiй  панелi.
Вона грацiйним i нiжним поворотом голови кликала мене.
   Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по  цiм  боцi,  щоб  не  помiтили
iншi, що йду до не?. Ми йшли до дерев, де було темно i не видно людей.
   I коли ми зiйшлись, я тричi поцiлував Констанцiю, i ?? губи,  як  вiчна
рана, ввiйшли в мо? серце.
   Вона мене познайомила з сво?ми батьками й братом. Це була тиха польська
сiм'я, i Польща, щоб вони ?? не забули, дала ?м на спомин золоте волосся й
синi очi.
   Батько ??, Iполит Вiкентiиович, огрядний i високий, з гордо поставленою
головою, був подiбний на золотого лева. Вiн працював у банку i  за  обiдом
говорив такi речi, що ми всi червонiли i трохи не  захлиналися  од  смiху.
Вiн говорив це так просто, це виходило так на?вно й безгрiшно,  що  зовсiм
не було нiяково. Я почував  себе  з  ним  так,  як  дома,  вiн  був  такий
безпосереднiй, що його не можна було не полюбить.
   Мати, Полiна Василiвна, енергiйна й моторна, все курила й  шила  жiночi
вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила i нiколи не сидiла  на
мiсцi. Вона ласкаво дивилася на мене i дозволяла нам з Котьою ходити, куди
ми хочемо.
   Брат, Броня, вилита копiя батька, вчився в реальнiй  школi,  марив  про
червоне чудо i вирiзував на деревi коханi iнiцiали.
   Ми ходили з Котьою в поле i довго сидiли над ярком. Од  ??  покiрних  i
гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок.
   Я любив, коли  пiд  мо?м  поглядом  блiде  й  нiжне  лице  Котi  поволi
заливалося кров'ю, як зорею...  Тодi  вона  нахиляла  голову  i  не  могла
дивитися на мене.
   Щовечора через Котю я пропускав перевiрку, i за це поза чергою  щоранку
чистив картоплю.
   З вiкна казарми менi було видно лице  Котi  в  вiкнi.  Вона  вчилася  в
гiмназi?, i я дуже любив, коли вона менi читала по-французьки, хоч я i  не
розумiв нi слова. Мене просто чарувала музика звукiв. Часто зiр мiй  летiв
через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло  пробiгали  по  менi
мурашки, i з очей пливли якiсь могутнi хвилi. Щоб ?х викликать, я затаював
дихання, трохи одкривав рот i робив внутрiшн? напруження... Котя  здригала
i пiдiймала голову. Вона завжди вiдчувала мiй зiр i боялася його.
   Я приходив до Котi, вона вчила голосно уроки, i коли я  починав  думати
про не?, вона поволi замовкала, пiдходила до мене, брала мою руку i  клала
собi на груди. Я цiлував ?? руки на внутрiшнiй сторонi лiктя i дивився  на
не?, подiбну до янголiв на польських цвинтарях.
   Ми ходили мимо ярко? й шумно? каруселi в  поле,  я,  Котя,  ??  подруга
Марiя i Броня.
   Раз ми були в полi.
   Котя сидiла, а нашi голови, моя й Марi?на, лежали на колiнах.
   Я почав думати про Марiю, як про Котю, i вiдчув,  що  ??  рука  в  мо?й
зробилася в'ялою й безвольною, а тiло покiрно пода?ться до мене.
   Я кажу:
   - Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона  пiдiйма?  голову,  й  ми
цiлу?мось з Марi?ю куточками губ. Котя  помiтила  й  руками  розняла  нашi
голови.
   А по дорозi вона менi говорила.
   - Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень.

   XXXIII

   Потяг летiв безмежними полями, заходило сонце, i його промiння, як кров
розстрiляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидiв  i  мрiяв
про Констанцiю.
   За синi горизонти заходило сонце. I в одноманiтному гуркотi колес перед
мене пливло блiде нахилене лице. Я дивився на  нього,  й  воно  заливалося
кров'ю кохання.
   Ця кров зливалася з багряними ручаями зорi на холодних вечiрнiх  травах
i шумiла в мо?х жилах.
   Констанцiя...
   Ось вона сто?ть, боса й рiдна, бiля хвiртки. Сонце поклало вiнок на  ??
волосся i золотим дощем залило вбрання.
   Сонце!..
   А потяг летить у громi й хитаннi вагонiв, холодно блистять дула  гармат
i даленiють синьокрилi вiтряки, станцi? й села, залитi вечiрнiм багрянцем.
   Непривiтно гудуть телеграфнi дроти й бiжать [то], вгору, то вниз  перед
мо?м затуманеним зором.
   I знову тихий Бахмут, i в вечiрньому шумi дерев  синiй  зiр  i  покiрнi
коханi губи.
   В Констанцiю закохався один козак i земляк мiй Митя Дибтан. Вiн зустрiв
мене в темному кутку i схопив за петельки:
   - Уступи.
   - Кого?
   - Котю.
   - Та що ж вона - мо? чоботи, чи що? Але вiн мене не слухав i  трохи  не
зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним дверi. Вiн говорив хлопцям:
   - I за що вона його любить? У нього й каблуки кривi.
   Було вже темно. Я пiшов до Котi. В кiмнатах горiла електрика i не  було
нiкого. Котя повела мене до  спальнi  i,  коли  ми  цiлувалися,  виключила
свiтло i впала на лiжко. Я впав на не? i, хоч Котя  говорила,  що  я  можу
робити з нею, що хочу, я не зробив того, що  зробив  би  кожен  на  мойому
мiсцi, бо знав, що можу згорiти в огнi близького повстання, а ?й це на все
життя. I як будуть думати про мене ?? батьки, такi добрi й хорошi.
   Нi!
   Котя плакала, а я пiдвiвся i нiчого не зробив.
   В червнi нас розформували.
   Я попрощався з Рудзянськими i самотнiй пiшов на вокзал.
   Котя дала менi промокатку i взяла  з  мене  слово  не  читати,  що  там
написано, доки не сяду в вагон.
   I, коли одлунали останнi дзвiнки, я розгорнув промокатку. На  нiй  було
нашкрябано булавкою: "Люблю".
   Якраз скiнчився мiй вiдпуск, i я при?хав до школи. Там стояв  батальйон
нiмцiв, i якби в мене не було  посвiдчення,  що  я  був  козаком,  мене  б
розстрiляли.
   Один педагог, якого ми продражнили "Артишок" 1 за його рухи  й  фiгуру,
пiдiйшов до мене й сказав:
   - Хитрость жизни.
   Мене виключили зi школи.

   XXXIV

   Я знову на селi.
   В шумi вiтру, в тремтiннi зiр i хвиль надi мною плив, i танув, i  знову
яснiв образ Констанцi?.
   По вечорах пiд горою в чорних хрестах рам жовто  горiли  вiкна  великих
панських будинкiв пiд горою, i на ?хньому тлi  чiтко  i  чорно  рiзьбилося
дороге лице.
   Груди мо?, рано моя... Хто в вас налив вiчного болю,  з  яким  судилося
менi йти до краю мо?? дороги.
   I в кiно, в риданнi пiанiно душа моя рвалась од крику  i,  як  птиця  з
пiдтятими крилами, билася в кровi мов? муки.
   Пiанiстка завжди грала одну рiч, де  був  такий  акорд,  що,  коли  вiн
наставав i гримiв в менi, я до  божевiлля  ярко  уявляв  себе  птицею,  що
рветься в синi простори i чу?, що нiколи вже не лiтати ?й,  бо  на  крилах
кров смертельних ран... Вона б'?ться в тузi й  з  останнiх  сил  повзе  по
землi, лишаючи на нiй багрянi плями й пiр'я...
   Тiльки тепер я узнав, що ця рiч зветься "Ранений орел".
   I летiли днi, повнi туги, самотнього забуття й розгулу молодо? кровi.
   Я iнодi забував Констанцiю, 1 тодi знову робився  смуглявим  i  веселим
селюком.
   Нi, нi... Бо коли я цiлував дiвчину, я закривав очi i уявляв, що  цiлую
Констанцiю.
   По-старому цокотiв завод, але в тонких криках паровозiв уже_ почувалися
тривога i гнiв мiльйонiв.
   Мою тiтку Гашку Холоденчиху в молодостi обдурив i покинув один п'арубок
Михайло. Тодi ?? брат Федот спiймав його i вдарив у лiве вухо так,  що  iз
правого чвиркнула кров.
   Михайло одружився на Гашцi i швидко вмер.
   Федот  жив  за  "чавункою"  бiля  Вовчеярiвки.  Його   сусiда,   сторож
заводсько? лазнi, вибирав усю воду з  Федотово?  криницi  й  поливав  свiй
садок, а Федотовiй сiм'? навiть не було чого пити. Вони часто сварилися за
це.
   Од слiв перейшли до дiла, i одного разу високий Федот насiв  маленького
банщика i почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та вiн  витяг
ножика i встромив у серце Федота.  I  велетень  з  ножем  у  серцi  встав,
пройшов три кроки i з криком:
   - Ой, Химко, мене зарiзали! - впав на землю.
   Банщика судили й виправдали. Вiн i зараз живий, ходить по Третiй Ротi i
пiвнем дивиться на гiгантiв-синiв Федота.
   Федька Горох став нальотчиком i ходив тiльки  вночi  вiчно  в  тривозi,
блiдий i напружений.
   Ларька поступив до художньо? школи, жив у мiстi й малював куховарок,  а
вони його за це годували.
   На кожнiй станцi? стояли загони окупантiв. У них були важкi  й  могутнi
конi, i вони сидiли на них, неначе вилитi з мiдi. Нахабно i  гордо  лунали
по мiстах Укра?ни чужоземнi пiснi завойовникiв.
   Я повiз у велике мiсто вiршi.
   Самотнiй i розгублений, ходив я в шумi юрб i дзвонi трамва?в,  а  перед
очима все стояли слова забутого поета:
   И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой
кашей сухое горло палача.
   Ночував я на вокзалi, i мене там обiкрали. Забрали мо? вiршi й бiлизну.
I я знову повернувся на село.
   Я так швидко й нервово йшов  по  перону  нашо?  станцi?,  що  озбро?ний
нiмецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене.

   XXXV

   Щороку 14 вересня у нас бува? ярмарок. Ну а щовечора  хлопцi  йдуть  на
вулицю до дiвчат.
   Я не знав, що з Лисичого до нас при?хав карний загiн  i  що  заборонено
пiзнiше десято? години бути на вулицi. Та, мабуть, якби  й  знав,  то  все
одно був би на вулицi. Ви ж розумi?те- теплi  ночi  вересня  i  дiвчата...
Смiх пiд зорями, солодкi тиски гарячих i жадiбних рук.
   Я чомусь найбiльше смiявся, смiявся так, що хлопцi казали:
   - Ой, Володько, мабуть, на сво? горе ти смi?шся, хтось тебе битиме...
   Я не звертав на це уваги i смiявся, смiявся...
   Вже по десятiй почали розходитися.
   Iду я Красною вулицею. I вже лишилося до хати крокiв зо сто, як  летить
вершник i немилосердно лупцю? нага?м чоловiка, який неймовiрно кричить  од
болю.
   Я йду спокiйно. Думаю - хтось прокрався на ярмарку, а менi що... Iду, i
враз я й не побачив, як опинився в колi кiлькох вершникiв...
   - Ти хто?
   - Володька.
   - Вiдкiля?
   - Та вiдцiля. Аж он моя й хата. Бачите, свiтиться вiкно?
   - А зброя в тебе ?? - каже вершник i, нахилившись, маца? мо? кишенi...
   А другий вершник перегнувся до  мене  та  як  оперiщить  нага?м  раз  i
другий... I все намага?ться через лоб, а я одхиляюся трохи в  бiк,  i  вiн
попадав через плече...
   - За що?
   I на?жджа? на мене грудьми коня ?хнiй блискучий капiтан i кричить менi:
   - Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!..
   Я бiжу, а вiн за мною... Та хiба од коня утечеш...
   Я перестрибнув через паркан й прича?вся. I от чую:
   - Ах вы, буржуазные лакеи, так вас и так.
   Кричить уже побитий хазя?н гостиного двору, куди я заховався,  робiтник
Свинаренко.
   То йшли робiтники  з  заводу  пiсля  десято?,  яких  каральники  почали
лупцювати, як i всiх.
   Звичайно, вiн це кричав, коли козацькi конi тупотiли вже далеко вниз по
Краснiй вулицi.
   А на ранок... У всiх хлопцiв моргулi то на лобi, то на _скронях. На  що
вже Сашко Гавриленко, звичайно, вiн, хоч i на милицях, а хлопепь гарний  i
його люблять волоськi молодицi, правда, за те, що в його батька пивна, так
i того не пожалiли. Вiн кричить:
   - Я iнвалiд...
   А вони його шпарять...
   Я вже радiю з того, що хоч i в мене червоно-синя  попруга  ?,  але  пiд
френчем не видно...
   Ну а в листопадi - повстання.
   Робiтники обеззбро?ли карний загiн i блискучого капiтана, що гнався  за
мною, посадовили на прохiднiй конторцi. I кожний робiтник  мiг  на  аього,
йдучи на роботу, подивитися, плюнуть i дати йому  свого  характеристику  i
язиком, i ногами... А в нас характеристики дуже влучнi.
   Потiм при?хав на село 3-й гайдамацький  полк.  Розстрiлю?  каральникiв,
обеззброю? нiмцiв, трима? фронт роти дончакiв 1...
   Ви розумi?те, як це вплива? на на?вного хлопця, що начитався Гоголя  та
Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини...
   А тут вона жива... Воскресла моя синя омрiяна Укра?на, махнула клинком,
i зацвiла земля козацькими шликами...
   Та ще й кажуть:
   - Ми бiльшовики, тiльки ми укра?нцi.
   Ну й я укра?нець. Чого ж менi треба? I  записався  я  до  повстанцiв  у
такий момент.
   На Сватово по?хали обеззброювати нiмецьку кiнноту.
   Наш ешелон спокiйно пiд'?хав майже до перону...
   Iшов нiмець з чайником кип'ятку. I якийсь iдiот навiв його на  мушку...
I не стало нiмця, не стало далекого фатерлянду i золотоволосо?  Гретхен...
Тiльки мозок, як кип'яток з розбитого i погнутого чайника, розплескався по
рейках... Нiмцi б мирно вiддали нам зброю, а тепер вони: "Цум ваффен..." 3
   Нашi  в  станцiю...  Нiмцi  вiдступили...  А  потiм   пiдковою   почали
наступати. Хлопцi, замiсть брати зброю, почали надiвати на себе по  кiлька
штанiв та шинелiв, розпухли, як баби, й стали жабами...
   Нiмцi нас одсунули з бо?м од станцi?...
   В бою ж треба бути швидким, а куди там  будеш  швидким,  коли  на  тобi
кiлька штанiв та шинелiв... Звичайно, тi хлопцi, що заскочили  в  станцiю,
не встигли вискочити з не?...
   I став на дверях нiмецький офiцер i кожного, хто  похапливо  вискакував
iз дверей, бив просто в голову...
   А потiм нiмцi а купою трупiв вiддали нам i свою зброю.
   Козакiв ховали з музикою...
   А обеззбро?нi нiмцi сумно й грiзно, синiми спокiйними колонами йшли  на
гору до татарських казарм.
   I думав я: якби нiмцi захотiли, то тiльки соплi  лишилися  б  вiд  мо??
синьо? омрiяно? Укра?ни... Але я ще вiрив...
   Бо з усiх сiл iшли до нас дядьки в свитках i з торбинками. Записувалися
i спокiйно, як до церкви, йшли на смерть... Наче кабана колоть...
   I я завжди дивився ?м у вiчi... Перед бо?м у одних очi бувають сумнi  й
слiзно-прозорi, а у других веселi й каламутнi...
   I тi, в кого перед бо?м були сумнi очi, бiльше нiколи не  верталися,  а
люди з веселими очима похвалялися, скiлькох вони забили...
   Коли ж нiмцi почали нас бити так, що небо й снiг  робилися  чорними  од
шестидюймових, то хлопцi почали  тiкати  додому,  звичайно,  зi  збро?ю  i
обмундируванням.
   - Хай прийдуть до нас на село. Ми ?м покажемо...  -  нахвалялися  вони,
озираючись на всi боки, чи не видно нiмцiв.
   От одного спiймали (з Борiвського за Дiнцем - руська колонiя) i  почали
шомполувати...
   Козаки обурились.
   - Ми революцiйна  армiя.  Ганьба.  Геть  шомполи!  Вiдпустiть  його!  А
сотенний Глущенко:
   - Без балачок! Зараз покличу старих гайдамакiв i всiх перестрiляю.
   I я дiзнався тодi, що таке старi гайдамаки.
   "Борiвшанина" все ж вiдпустили...
   Але нас, як що, так i лякають: старi гайдамаки...
   Це тi, що в сiчнi 1918 року розстрiляли в Ки?вi червоний  "Арсенал"  4,
ядро полку.
   Я терпiв, терпiв та й собi втiк.

   XXXVI

   Грудень 1918 року. Мобiлiзацiя. Мiй рiк ма? йти.
   Мати мене жене  з  дому:  в  мене  вже  й  штанiв  нема?.  Я  ?й  кажу:
"Пiдождiть, ось уже недалеко червонi". А вона менi:
   - Доки прийдуть тво? червонi, так ти будеш свiтити голими... Iди, сукин
син, доки ти будеш сидiти на мо?й ши?...
   Що ти поробиш...
   Пiшов.
   Тiльки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому
селi. Думаю, все одно. Всi однаковi, а Бахмут далеко... То  хоч  трохи  ще
ходитиму до дiвчат. (Ох, дiвчата, дiвчата! Може, й ви  виннi,  що  я  став
петлюрiвцем).
   Ну  i  знову  бо?,  вже  з  бiлими,  на  Алмазнiй,  Дебальцевiй  (де  я
народився)...
   I от занесли снiги  дорогу,  "чавунку"...  I  по?хали  ми  на  паровозi
очистити  од  снiгу  "чавунку"...  I  заспiвав  п'яний  кочегар:   "Смело,
товарищи, в ногу..." I заплакав я, вiдчувши гостро й  глибоко,  що  довго,
довго я не буду з сво?ми, буду проти сво?х.
   Ще одна дрiбниця. Власне, тодi вже не була для мене дрiбницею.
   Холодний,  порожнiй  вагон.  Я  при?хав  на  Сватове,   записатися   до
повстанцiв...
   Тихо. I враз:
   - Сосюра...
   - Що? Нiкого.
   - Сосюра!
   - Що?.. Нiкого.
   - Сосюра?
   - Що?
   Три рази мене кликало, i три рази я озивався.
   Старi люди кажуть, що не треба озиватись.
   Але три рази мене кликало, i три рази я озивався.
   Це - на смерть.
   Але я записався.
   Ще.
   Розстрiлювали варту. Нiч. Караульне помешкання - II клас нашо? станцi?.
Привезли обеззбро?них карникiв i ?х начальника  з  синьою  од  побо?в,  як
чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у  груди  i,  хитаючись,  усе
хотiв йому щось довести i нiяк не мiг...
   ?х вистро?ли. I мiж ними стояли два бiлих лiтуни, яких хлопцi випадково
збили  з  аероплана  на  станцi?  Нирковiй.  Один  каштан   (ранений),   а
другий-стрункий i спокiйний, з мармуровим шляхетним лицем,  нащадок  графа
Потьомкiна 1.
   Цей, з мармуровим  лицем,  зняв  з  пальця  свого  персня,  подав  його
осавуловi нашому i сказав:
   - Передайте моей жене. ?х повели.

   XXXVII

   Вагони. Пахне самогоном, патронами i олi?ю, пахне нiгом i кров'ю...
   Менi й тепер iнодi зимою... коли снiг i я один,  поду?  кийсь  вiтер  i
запахне... снiгом i... кров'ю... Правда, тепер не так часто  (може,  тому,
що НЕП i i мiхова доха...).
   Ще пахло кожушиною i козацькими онучами...
   Нас вiдправляють на позицi?.
   I чудно. Я був безпричинно веселий...  Наче  мене  це  не  торкалося...
Тiльки сестра моя стояла бiля дзвiнка гумно, сумно дивилася на мене...
   Вона вмерла в 1919 роцi, я так ?? й не бачив.
   А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала  про  вiдправку  нас  на
фронт...
   Ми спiвали "Чумака" 2.
   Було нам весело, наче ?хали ми не на смерть, а роззброювати нiмцiв...
   (Тiльки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога нема?? Ворог  на
Дебальцевiй, Алмазнiй...
   Тiльки чому нам вчора з наказу батька Волоха всiм завели оселедцi?..).
   ?демо.
   I вже на Сватовiм перонi... (Нiч...  Снiг...  Вiтер...).  Курiнний  нам
каже (нас по?хало три сотнi: 9-та, де я, 11-та й 12-та):
   - Ми з бiльшовиками не вою?мо. Але вони захопили Куп'янськ.  Ми  тiльки
вiзьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони  самi
собi, а ми самi собi.
   Пiшли в розвiдку.
   Звичайно, селяни нам не кажуть, де червонi.
   Всi села - бiльшовицькi.
   На другу нiч я був призначений ройовим. (Ви не дивiться, що я лiрик,  я
бойовий). Я-вартовий по кухнi. Над ранок о п'ятiй iти на кухню.
   А зна?те, що це значить? Це значить: на?стися  пволю  м'яса,  яке  тодi
було краще за шоколад-мiньйон. Я уявляю, як я буду ?сти м'ясо,  i  з  цi?ю
мрi?ю заснув... Готелiв для козакiв не  стало,  i  декого  розташували  по
хатах. Мене й ще одного козака мого рою - в хату.
   Ми з ним наче вдома; розляглися до бiлизни,  бомби  поклали  на  вiкно,
рушницi поставили в куток. Спимо.
   А в мене сон такий, що хай над головою б'? гармата (це тодi...),  я  не
проснуся.
   Враз вбiга? хазяйка (2 година ночi).
   - Ой, дiточки мо?, ви ж пропали!
   - Що таке?..
   - Вашi всi побiгли на станцiю, була стрiлянина, кулi звистiли по садку.
   Ми спокiйно одяглися. Я, як вартовий по кухнi, взяв  запхнув  за  пояса
тiльки багнета. I йдемо ми картошку чистити. Збро? не взяли.
   - Це, кажу, "так, просто панiка  якась".  Менi  не  вiрилося...  нiмцiв
побили, варту побили, Ки?в iаш, а тут, на тобi... втекли... покинули...  I
навiть не юзбудили... Нi! Ми  йдемо  чистити  картошку".  Виходимо.  Снiг.
Туман. Вулиця йде просто до вокалу.
   Тихо. Смертно тихо. Навiть собаки не гавкають. Тiльки на станцi?  тонко
й одиноко кричать паровози. Iз туману пiдходить до нас козак, i рушниця  в
його а плечем.
   - Що таке?..
   - Та нашi всi побiгли на  станцiю...  Була  стрiльба,  ричали  "слава",
"ура".
   Тишина смертна.
   Iдемо чистити картошку.
   Я ще не вiрю, що це кiнець.
   Менi деревляно спокiйно i покiрно.
   I от iз туману смутно, а потiм чiтко: "Конi!"
   "Не нашi", - щось сказало менi, i я притулився до ину.
   Мо? товаришi стали на пiвкроку вперед од мене. Ми пiдковi вершникiв.
   - Хто йде?
   - Сво?.
   - Пропуск.
   - Олена.
   - Яка Олена?.. Руки вверх!
   Не знаю, чи пiдняли мо? товаришi руки, чи нi, але вiдчув жах  у  голосi
того, що кричав "руки вверх", перескочив через тин за  копицю...  Бiжу  по
городах... а ззаду чую удар по чомусь  м'якому  i  "ой...  ой..."  тихе  й
тоскне. А зiр механiчно вiдбива?, вiдбива?  кривеньку  чорну  вишеньку  на
бiлому тлi снiгу, смутнi контури тинiв, копиць i хат.
   Шлика я зiрвав... але оселедця зiрвати не можна.  Та  й  шапка  в  мене
кавалерiйська,  лахмата,  ??  скидати?  Холодно,  та  й  оселедець  одразу
побачать...
   А коли попадають в полон з оселедцями, то  з  ними  не  церемоняться...
Смерть...
   А який я старий гайдамака? Червонi думають, що як з оселедцем, значить,
i старий гайдамака:
   - К стенке! Або:
   - На рубку!..
   Тiльки в процесi бо?в я дiзнався, чому вони не стрiляли менi  в  спину.
Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава.  Вони  тихо  нас  i  зняли,
цебто тих двох - порубали... У них теж були оселедцi (а вони шахтьори...).
Про це я дiзнався аж 1921 року (що ?х порубали...).
   I почалася стрiльба...
   Нiч раз у раз протинало червоними мечами пострiлiв... Я вирив  у  снiгу
рiвчака i лiг у нього... Пливли образи Констанцi? i бабусi, якi мене  дуже
любили... Констанцiя тодi, а бабуся й тепер - ?й 102 роки.  Образу  матерi
не випливло... Та й то, як мить. Якась спокiйна покора смертi. Я iнодi  не
витримував, вставав i йшов прямо на вогонь, але знов лягав...  Вода  капа?
менi за комiр, на щоки... Потiм я зайшов у двiр i пiдлiз пiд  призьбу  (до
хати не пустили.  Я  стукотiв,  але  вони  по  голосу  пiзнали,  що  я  iз
"побежденных"...).
   I от червонi займають село...
   З годину цокотiла вулиця... То батаре? (мiж iншим - на  волах),  обози,
кiннота... I все цокотить, цокотить, цокотить... Нарештi почало свiтати. Я
вилiз i пiшов знову в город. Крiзь паркан видно було,  як  iдуть  баби  по
воду... I от забили дзвони. Недiля.
   Й вийшов, наче у снi, на вулицю... Там... Там... Там... Купками  стоять
червонi... У мене ж лахмата шапка i обмотки побiлiли од  води  (вони  були
зеленi, новi). З йду просто крiзь червоних, а навколо мене сон... Я наiiть
i голосiв ?хнiх не чув...
   I нiхто мене не спитав, не затримав...
   Все село - бiльшовицьке.
   Я зайшов до крайньо? хати. Дома дядько i його син.
   - Острижiть менi оселедця.
   Син бере й стриже менi оселедця.
   Але ж голова моя побрита.
   Я дав дядьковi цукру (у мене було  трохи  в  хусточцi),  вiн  дав  менi
хлiба, i я пiшов.
   Вийшов на гору. Дивлюсь, бiжить один козак... Блiдий од жаху, одне  око
бiльше, а друге менше, й наче ому дуже холодно... Втiк з-пiд розстрiлу.
   Це - старий гайдамака.
   - Ну, - кажу, - "ходiм на Святi Гори" (75 верст - неначе в другу хату),
а вiдтiля потягом додому.
   I який же я дурний (а може, хитрий... Це ж така тонка рiч), ?дуть  баби
з хуторiв на базар, а я ?м кричу:
   - Ви не кажiть, що ми сюди пiшли. Ми - гайдамаки.
   - Не скажемо, дiточки, не скажемо. I не сказали.
   Ночу?мо ми на хуторi. Товариш мiй каже, що ми, мобiлiзованi Петлюрою 3,
тiка?мо додому. Лежимо на печi. дядько хитро примружив  око,  пiдiйшов  до
нас i каже:
   - Та признайтесь, хлопцi, ви ж гайдамаки? Вас же били  на  Сватовiй?  Я
сказав:
   - Так, ми гайдамаки.
   Дядько нiчого не сказав.
   Але я довго не мiг заснути i все дивився на сокиру укутку...
   I недалеко вiд Святогорсько?  станцi?  (кругом  червонi  партизани),  в
одному селi, коли ми лежали на долiвцi, увiйшов лисий старенький  староста
i затребував у нас "пачпорта".
   - Який "пачпорт", коли ми мобiлiзованi?
   - Та що там з ними базiкати! До штабу ?х.
   А жiнки не вiддають нас, плачуть та приговорюютi
   - Та вони ж такi, як i ми: i чорнобривi, й по-нашому розмовляють.
   I прокинувся в менi поет-агiтатор... Я почав говорити, хто ми й  за  що
така наша доля, почав читати ?м сво? вiршi...
   I стало чудно... Лисий "пачпортний" староста просит: переписати йому на
пам'ять вiршi. Пам'ятаю початок., (О мо? поезi?, такi ж на?внi  й  зеленi,
як моя вiчна. молодiсть...).

   Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаю
   i тепер по свiту хай вона блука?.
   Хай вона до збро? всiх рабiв склика?.
   Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаю...
   1918 _p._

   Це такi слова... Але ви б послухали,  як  я  тодi  декла  мував.  Я  на
"Плузi"4 i тепер, i ранiше так не декламу вав i не декламую... У  мене  аж
волосся ворушилось вiд пiднесення...
   Нам дали сала, огiркiв та  хлiба  i  вiдпустили.  Прийшли  на  станцiю.
Власне, я сам прийшов на станцiю.  Товариш  мiй  зник...  Його  дядьки  не
пустили.. Я й досi не знаю, де вiн... Це було так. Коли ми виходили,  один
дядько, що мовчки слухав мо? вiршi, мовчкi пiдiйшов до мого товариша, взяв
його за плечi й сказав
   - А ти, хлопче, останься, побалака?мо...
   Та й досi балакають...
   Питаю на станцi? у телеграфiстiв, де червонi, де петлюрiвцi, а менi  не
кажуть...
   Пiдходить потяг (пасажирський). Сiдаю, ?ду. Потяг- на Харкiв. В Харковi
з вокзалу не можна вийти. Я ж не цивiльний.
   I мусив я тимчасово прикомандируваться до мазединського полку 5.
   В Харковi мiй дядько, слюсар Iван  Локотош...  Але  не  можна  вийти  з
вокзалу,
   Мазепинцi вiдбили у каральникiв двi цистерни горiлки,  i  нам  видавали
щодня майже по котелку.
   Одного разу нам видали по котелку горiлки. Ми вишли.  Нас  постро?ли  i
повели до мiста. Попереду йдуть i наганами старшини i кожного з публiки, в
кого руки i кишенi, заставляють пiдносити ?х догори... Приходимо у  якийсь
завод. Я й досi не пам'ятаю, де вiн, але знаю, що ми дуже  довго  йшли  до
нього... Тiльки ми вiдчинили раму заводу, як ударила стрiльба...
   Ми - назад..
   Потiм знову-в завод.. У нас ручнi  кулемети.  (Я  попав  до  кулеметно?
ватаги, але ще був з рушницею). i заводi тихо. нiкого нема... Тiльки сумнi
чорнi вiкна та битий випадковою кулею реалiстик у дворi...
   Iдемо далi... Ну,  звичайно,  котелок  горiлки  зовсiм  плинув  на  мiй
"котелок"... Заходимо у якийсь двiр. У кiмнатi пiд полом  багато  збро?  i
листiвки з вiдозвами о повстання.
   О мо? рушницi, змазанi маслом, мо? робочi  рушницi...  Це  ж  я  сво?ми
руками клав вас на дороги i ?в абрикосове  варення...  Тiльки  менi  чудно
було, що  хлопцi  заради  i  одiж,  i  порося,  i  коньки...  Ну,  цигарки
(десертнi), ну, варення... Варення я  змалку  люблю.  Ну,  а  причому  тут
панталони й порося?..
   Потiм ми полили вулицю з кулеметiв i вернулися на окзал.
   Вiдступ.
   На "Новiй Баварi?" я зустрiчаю броньовик 3-го гайдолку 6.
   - А, Володька?
   - А ми ж сказали тво?й сестрi, що тебе зарубали на Сваровiй.
   Мiж iншим, на Сватовiй нас тодi розбили лiвi есери 7 "сахаровцi".
   Менi трошки жалко було, що вони одбили у нас ваго? з обмундируванням...
У мене була розiрвана й стара шинеля... Менi якраз обiцяли видати нову,  а
тепер чекай, коли вони видадуть...
   Я все не вiрю... Думаю, що це непорозумiння, що ми з_  бiльшовиками  не
вою?мо.
   Лозова._ Грудень 1918 p.
   Делегацiя нiмцiв ?де до Москви. Ми ?? пропустили Хотiли вiдбити у Махна
8 Павлоград, не ми, а  Павлоградський  полк.  Так  вiн  пустив  козакiв  у
Павлоград, та як узяв ?х в кулемети...
   Бiльше Павлоградський полк не ходив вiдбивати у Махна Павлоград.
   Сотенний Глущенко взяв мене i кiлька козакiв iз мого рою, i ми пiшли на
базар. Коли ми стояли бiля рогу, де нас iз публiки пiдiйшов  мiй  колишнiй
шкiльний  товарнi?  по  сiльськогосподарськiй  школi  Гнатко.  Вiн  був  у
цивiльному, i менi якось дико було говорити з пiiм пре  минуле,  я  тiльки
сказав йому:
   - Жалко, що в таких умовах ми зустрiлися з тобою
   - Праворуч! - I ми чiтко пiшли робити сво? дiло  Ми  заарештували  двох
кiннотникiв iз Павлоградського полку. У них в руках були пiдметки, хромовi
вптяжкi i взагалi все, що потрiбно для чобiт. Коли ми ?х велг на  станцiю,
до нас пiдскочило кiлька кавалеристiв iз ?х полку.  Вони  на  вигляд  були
дуже войовничi: смуглявi, з чорними шликами,  чингалами  9  за  поясами  i
кривими шаблюками. Ну, запорожцi тобi, та й годi. Вопв почали  кричати  на
нас i розмахувати руками, аби  ми  повернули  ?м  заарештованих.  Сотенний
Глущенко хрипко закричав:
   - По бандитам - пальба...
   Я мляво i лячно зробив те,  що  треба.  Ми  були  готовi  до  стрiльби.
Павлоградцi зблiдли i  наче  опали.  Обличчя  ?х  одразу  схудли,  i  було
противно слухати, коли вони, за?каючись, почали белькотiти:
   - Та що, та ми нiчого... Та ми нiчого, - i жалко поiали задкувати перед
нами.
   В станцi? нас оточила маса павлоградцiв.  Вони  розмахували  бомбами  i
насiдали на нас. Нашi хлопцi теж розмахували бомбами. Кричали, що не  може
бути, щоб сво?  та  сво?х  розстрiлювали.  Павлоградцiв  було  бiльше,  ми
повернули ?м заарештованих.
   Ще. Заарештовано два ?вре? - студенти з  Одеси,  ?хали  уОдесу.  У  них
настрiй,  розумi?те,  який...  Коли  прихоять  п'янi  козаки  i  б'ють  ?х
табуретками по мордi, а вони тiльки затуляються руками  та  дивляться,  як
кролики...
   I от ?м, тому що вони студенти, я читав сво? поезi? ро Констанцiю,  про
зорi та конвалi?... I вони крiзь iертну тугу усмiхались менi i казали,  що
я - поет. правда, я весь час почував, що  ?х  не  розстрiляють,  заюкоював
?х... Але лiзти до них з поезiями, та ще якими... Коли люди вже  за  муром
смертi...
   Цих студентiв звiльнили, але, звичайно, забрали у них  усi  грошi...  I
вони, бiднi, сидять край столу на вокзалi  не  знають,  що  ?м  робити.  Я
пiдiйшов до них з одним сво?м товаришем, i ми вiддали ?м усi  сво?  грошi,
що ми получили платнi за мiсяць. Вони не знали, як нам  дякувати,  i  дали
нам сво? вiзитнi карточки на всякий випадок... Я карточку заложив  собi  в
шапку. Але шапку вiддав якiйсь тiтцi на Подiллi за хлiб... (а цiкаво  було
б попитати цих студентiв).
   24 грудня. Лозова. Вечорi?. Я вийшов з вагона натоти в котелок води.  I
тiльки пiдняв ричаг, як враз гориться все  стрiльбою...  Бомби,  кулемети,
рушницi...
   До збро?!
   Наш бронепо?зд тихо вiд'?жджа?... А стрiльба все йде, йде...  I  горить
електрика... Менi страшно досадно, що вона горить... Але яке  ?й  дiло  до
мене, коли так хотiли робочi або махновцi. Я не знаю. У всякiм разi, не я.
   Ми одступили, потiм розсипались в лаву i  почали  наступати.  Iдемо  по
"чавунцi", а по боках посадка... Наш сотенний заховався в броньовик, а нас
- в лаву. Iдемо по полотну залiзницi.  Хлопцi  все  збиваються  в  купу...
Лячно йти бiля посадки... А прямо  в  вiчi  залитий  електрикою  i  повний
стрiльби вокзал. Лягли... Я тiльки чую снiг тилом  лiво?  долонi,  що  пiд
стволом рушницi... Бiльше нiчого... I враз гасне  електрика,  а  з  нею  й
стрiльба.
   Ми одержали наказ з броньовиком охороняти  моста,  що  на  Полтаву.  На
ранок пiшли в обхiд махновцям... Був туман... i  лава  наша  далеко-далеко
обхопила поле... по боках хмарами -  кiннота...  Десь  стукнув  пострiл...
Переходимо залiзницю, i чудно простукотiли  мо?  штиблети  об  рейки...  У
дворi будки я побачив забитого... Вiн одиноко i смутно  лежав,  на  штанах
йому були лампаси нiмецького бранника, а в головi - яма... Це  був  перший
забитий, якого я близько  побачив...  Iдемо  в  туманi  i  по  командi  то
спиня?мося,  то  знову  йдемо...  Входимо  в  село,   власне,   передмiстя
Лозово?... Ворога нема?, тiльки трупи по дорозi. Мене вразив труп дiдуся у
новому кожушку, який присiв бiля телеграфного стовпа... Люди гонорили,  що
вiн пiшов до церкви. Його не пускали, наче чули... а вiн  пiшов.  I  чудно
менi було, що дiдусь хотiв заховатися за стовпом вiд кулi...
   Йдемо до станцi? й на фонi трупiв i ридань на?вно й весело спiва?мо:
   - Ой там. коло млину, он там, коло броду...
   Коли ми проходили повз вагон музично? команди, капельмейстер  показував
нам сурму, яка була майже розплескана i повна дiрок вiд куль.
   Павлоградський полк, не прийнявшi? бою, втiк, i  гайдамаки  самi  ледве
вдержали станцiю. Махновцi заскочили навiть у  вокзал,  i  ми  захопили  у
полон 18 махновцiв... Вони сидiли в караульному помешканнi, i нашiй  сотнi
було призначено ?х розстрiлювати.
   Ми пiдiйшли до карному 1... Я наче чув i пiдiйшов майже  останнiм.  Наш
сотенний Глущенко  вiдчинив  дверi,  i  кожного  махновця,  що  виходив  з
карному,  бив  кулаком  по  мордi  i  вiддавав  козаковi,  який  мав  його
розстрiляти, приговорюючи: "Оце тобi... Оце тобi..." А  я  все  вiдступаю,
все вiдступаю, щоб вiн не сказав менi: "Оце тобi..."
   Нарештi махновцiв розподiлено. Це були звичайнi селянськi хлопцi. Такi,
як i я... Тiльки що ми в шинелях, а вони в пiджаках.  Двох  цивiльних,  що
випадково попали до карному, вiдпустили, i тi,  пiдстрибуючи  по-телячому,
побiгли вiд нас... Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку  був
пiп. Ми ведемо махновцiв розстрiлювати... Пiдвели ?х до церкви i вистро?ли
в один шерег бiля церковно? огради...  Вгорi  кличе  молитися  дзвiн...  А
потiм йому наче стало соромно, i вiн замовк...
   З хат повиходили баби, дiвчата... дивляться...  а  махновцiв,  по  два,
пiдводили призначенi до огради, ставили навколiшки  спиною  до  нас  i  по
командi: "По зрадниках... огонь!.." - били ?х огнями, i  тi,  як  папiрцi,
прибитi до дороги несподiваним вiтром, мовчки, без крику  падали...  Потiм
по командi ?х кололи штиками, та не в спину, а в стегна... Штик, звичайно,
застрягне в кiстцi, i козак, намагаючись  його  витягти,  волоче  тiло  по
снiгу, а  потiм  криваве  лезо  з  реготом  витира?  об  снiг...  Виходили
розстрiлювати i добровiльно... А один iз призначених козакiв перед  залпом
заплакав, перехрестився i сказав:
   - Прости мене, божа мати. Це не я роблю...
   Мовчки роздягалися i мовчки вмирали махновцi... А як  вони  йшли...  ?х
нiжки наче хитав вiтер... Дiйсно, нiжки... бо то були хлопцi рокiв по  17.
I  з  кожним  махновцем  я  мовчки  пiдходив  до  стiнки,  покiрно  ставав
навколiшки, i... злiсно й недружно гавкали рушницi, i тi  звуки  впивалися
кулями в мо? тiло... Я стояв i дивився... Менi було солодко, i я не  знаю,
чи плакати, чи смiятися  хотiлося  менi...  Я  стояв.  Старшини  ходили  й
добивали в голову... i хто був недобитий козаками,  тiльки  здригав,  коли
куля старшини розбивала його останнi  надi?...  Останнiй,  лiтнiй  уже,  в
одязi нiмецького бранника, коли роздягався, тiльки сказав;
   - Я сам был три года в плену у немцев...
   Його зразу не застрелили. Коли його кололи,  вiн  довго,  довго  кричав
тоненьким i далеким-далеким голосом...
   А це ж було за кiлька крокiв вiд мене...
   Потiм ми пiшли. Сотенний 11 сотнi надiв синього  дiагоналевого  пiджака
останнього розстрiляного... А сотенний Глущенко йшов, танцюючи,  i  спiвав
хрипко й радiсно... Да, одного, коли кололи,  вдарили  багнетом  у  шию...
гостряк багнета вилiз йому iз рота, i вiн ухопився за нього рукою...
   Ми сто?мо ще на Лозовiй... Махно ма?  об'?днатися  ще  з  червоними.  I
чудно було менi, що деякi козаки везуть iз собою повнi скриньки барахла  i
дбають, аби його було ще бiльше... Я ж вiддавав залiзничникам все зайве  з
одягу, що менi видавали: фуфайки, теплi штани, бiлизну...  I  раз  лiзе  в
вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потiм жiноча пелерина  i
тiльки сорочка з плямами кровi на нiй... Далi лiзе другий i  показу?  жмут
"укра?нок" 2... Це - злодi? ночi... А сотенний каже:
   - Робiть що хочете, аби не на мо?х очах... Коли ж хто  спiйма?ться,  то
буде кара...
   I для виду навiть розстрiлювали котрих... Хлопцi ходили до проституток.
Я не ходив до проституток. Хлопцi вмивалися, - я не  вмивався.  Нащо?  Все
одно вб'ють... Менi не вiрилось, що я вернуся додому, коли навколо стiльки
смертей. Часто я ходив у вокзал,  знову  повний  цивiльних,  i  дивився  в
трюмо... На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматiй  шапцi,
обiрванiй шинелi, з нiмецьким багнетом за  поясом  i  жовтих  штиблетах  з
нiмецького офiцера... Кажуть, що махновцi будуть знову наступати  i  що  з
ними йде сам батько Махно... На вокзалi  росте  тривога...  Цивiльних  все
менша?. Вокзал майже порожнiй...  Тiльки  я  в  нiм  з  вiчною  мрi?ю  про
Констанцiю... Та самотнiй майстровий з гармонi?ю.
   I от вiв заграв... Заграв мого улюбленого вальса "Пережитое",  якого  я
часто слухав у кiно у нас на базарi... В кiно його грали на мандолiнi  пiд
акомпанемент гiтари й балалайки... Iнодi я чув на вулицi на гармонi?,  але
його завжди грали неправильно,  що  мене  дуже  нервувало...  А  цей  грав
iдеально правильно, iменно так, як я хотiв.
   I в морi ридань, широко i безнадiйно, пронеслося все мо? життя. Я трохи
не вмер од болю...
   Де ти, коханий гармонiсте?.. Може,  ти  прочита?ш  цi  рядки,  написанi
нашою кров'ю.
   На ранок ми по?хали пробувати нову тридюймiвку для нашого броньовика...
   Почали стрiляти... I десь далеко обiзвався чужий  удар...  Махно  почав
бити по Лозовiй, Махно наступа?.
   Наш броньовик став на  полтавському  мостi  i  почав  бити  по  якомусь
хуторi,  де  метушилися  пiсля  кожного  розриву  далекi   чорнi   фiгурки
махновцiв... З лiвого боку, недалеко вiд станцi?,  зiйшлися  лави  нашi  й
ворожi... Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотiли рушницi,  i
невiдомо було, чия вiзьме... Коли ми ?хали на бiй, вздовж посадки я  бачив
нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець,  радiсно  перекидався  на
снiгу, i здавалось, вiн не бунчужний, а  просто  собi  звичайний  хлопчик,
якому дуже весело гратися  в  вiйну...  Махновцi  не  витримали  й  почали
вiдступати... Скiльки ?х побили, я не знаю... Але поле було все чорне  вiд
?х трупiв.
   Червона Армiя була вже близько... Десь гримiв ??  непереможний  крок...
Ми отримали наказ покинути Лозову... ?демо на Полтаву.
   У всiх така думка, що в Полтавi спочинемо.  Тил...  Але  тилу  нiде  не
було...  Кожно?  хвилини:  "До  збро?!.."  Ми  спали  в  патронташах,   не
роздягаючись, i вiд крику вартового хапали зброю i вибiгали на смерть.

   XXXIX

   Полтава._ 5 сiчня 1919 року.
   Тiльки-но ми при?хали. От, думаю, хоч раз спокiйно  засну.  Як  зирк  у
вiкно, а всi люди бiжать iз базару...
   Повстання...
   Мiсцевi бiльшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборi,  i  наш
броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар...
   Вечорi?... Зiрки розривiв обсипають собор... Коли ж пiсля  удару  зiрка
бiля собору не блиска?, значить, снаряд у соборi, де золото iконостаса, де
бог, в якого я перестав вiрити... Ми ж з попом, а пiп нiчого не  каже,  що
ми б'?мо по собору нашого бога, пiп нiчого не сказав, коли  ми  на  рiздво
бiля церковно? огорожi розстрiлювали 18... Я перестав вiрити в  бога...  I
па людей я став дивитися як на папiрцi...  Особливо  зневажав  i  жалiв  я
цивiльних.
   До вечора був бiй... А увечерi в наш вагон вскаку? сотенний Глущенко:
   - Полтава наша. Слава!
   Йому нiхто не вiдповiв...
   Тiльки чому ж це - "Полтава наша", а з ки?вського вокзалу  почало  бити
поважно й грiзно... Наш броньовик вийшов за товарну станцiю. Праворуч лiс,
у лiсi село чи передмiстя... На мутному снiгу чорнiють козацькi лави...
   Наш броньовик - тiльки по назвi  броньовик,  а  це  звичайний  пульман,
стiни якого обкладено мiшками з пiском. Коли стрiляти, то  треба  висувати
голову... Значить, коли - куля, то тiльки в голову...
   Наступа? регулярна (Червона) армiя... Наша сотня по  черзi  вартова,  i
ми-на броньовику... До нас прислали сiчових  стрiльцiв  1  у  касках  i  з
кулеметами... Ждемо... А в селi гавкотять  стурбованi  собаки,  без  кiнця
гавкотять... То... iдуть...
   Прибiгли козаки з розвiдки...  Наткнулись  на  дозор  "7-го  советского
полка..." I от близько, близько од нас показалися  лави  червоних...  Вони
смiливо й просто йшли у ввесь зрiст прямо на нас...
   - Огонь!
   Гармата скажено вдарила прямо по лавi, i я закрутився в огнi бою.
   Бiля мене строчили кулемети, рушницi, i пiсля кожного удару гармати рот
мiй  механiчно  пiдстрибував...  Хорунжий  не  ховав  голови  i  трохи  не
застрелив мене, коли я нiяк не мiг вiдчинити  цинки  з  патронами...  Нашi
кулемети били з перебоями ("зас?чка"), теж i бiльшовицький  кулемет  гарно
застрочив, навiть якимось мотивом... Ну так же тонко й гарно, що ми всi аж
засмiялися... Я пiк пальцi об гаряче од стрiльби дуло мо?? рушницi...
   А кулi спiвають тонко й солодко...
   Нашi рушницi б'ють гулко, а бiльшовицькi - наче паперовi хлопушки: пак,
пак... Це звукова омана... Всi рушницi б'ють однаково...
   Червонi почали стрiляти вже з тилу... Броньовик наш вiдступа?...  Що  ж
тi, що в лавi, що лежать самотньо на снiгу,  коли  броньовик  вiдступа??..
Коли ми про?жджали мимо водокачки, червонi били вже по нас прямо з  не?...
Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досi не знаю. А вони  ж  були
на мосту, над нашою головою...
   Броньовик пiдiйшов до станцiйного перону, на якому спокiйно  i  поважно
стояли кулемети, а мимо  швидко  й  тривожно,  колонами,  вiдступала  наша
пiхота... Чулись голоси старшин:
   - Не хвилюйтесь, панове козаки...
   - Не хвилюйтесь, панове козаки...
   А козаки з сумками й рушницями за плечима йшли в тьму... Наш  броньовик
став на мосту на Ворсклi. Ми прикрива?мо вiдступ. Нашу сотню змiнили, i  я
мертво заснув у вагонi... Констанцiя менi не снилась. Враз,  крiзь  сон...
гарматний удар... один i другий... Злякано  застрочив  кулемет,  i  я  пiд
крики "До збро?!" схопився з лiжка...
   Чую... ?демо... Стрiльба замовкла...
   А було от що.
   Потомленi бо?м  вартовi  на  броньовику  заснули,  а  червонi  колонами
пiдiйшли до нас i вже почали братися за ручки броньовика, як ?х  випадково
побачив наш чотовий, що  вийшов  iз  вагона  оправитись,  i  крикнув:  "До
збро?!.."
   Червонi пiд нашим огнем одхлинули за насип i залягли в лаву.
   Снiги... нiч... поле... i сум колiс... Куди ми  ?демо?..  Старшини  нам
кажуть, що ми вою?мо за  Радянську  владу,  а  селяни  через  кожнi  п'ять
верстов рвуть пам залiзницю... В Кременчуцi наш полк (2-й курiнь, наш 3-й)
роззбро?в Балбачана, а газети  писали,  що  це  зробили  сiчовi  стрiльцi.
Балбачан хотiв нашу армiю подарувати Денiкiну 2.
   В Кременчуцi ми пiшли в баню... Попереду йшли бунчужний i  гармонiст...
Вони якось смiшно хиталися  у  валянках...  Коли  ми  пiдiйшли  до  лазнi,
помилися козаки 1-го куреня... (до лазнi всi йшли при збро?), i чiтко  пiд
хитання багнетiв вони заспiвали:

   Ми гайдамаки, всi ми однакi...
   Ми ненавидим пута й ярмо.
   Йшли дiди на муки,
   пiдуть i правнуки,
   ми за нарiд життя свое дамо...

   "За нарiд?.." Ще багато було телят, якi думали, що ми йдемо за нарiд. Я
теж думав, що ми йдемо за нарiд... Що бiльшовики - шовiнiсти. Особливо нас
обурювало, що нас за те, що ми говоримо свовю мовою,  взивали  буржуазними
лакеями. А наш полк у нивах був весь бiльшовицький... Того вiн i був самий
бойовий з усiа? петлюрiвсько? армi?, i бiльшовики  завжди  не  витримували
нашо? штиково? атаки... Того i (не) любив нас дуже улюблений полк Петлюри,
мазепинський полк... Кiлька разiв доходило майже  до  бою  з  мазепинцями,
яким ми зривали погони. Того ми й  не  вiдступали  через  Ки?в...  Того  й
нiколи не при?жджав до нашого полку Петлюра, який  спокiйно  почував  себе
тiльки мiж мааепинцями та сiчовими стрiльцями...
   З Кременчука ми по?хали бронепотягом у розвiдку в напрямi  на  Полтаву.
Було тяжко й лячно сидiти у вагонах i  чекати  на  смерть.  Бо  скрiзь  же
партизани, i щохвилi нас  можуть  одрiзати  од  Кременчука.  Ми  сидимо  у
вагонi, у всiх настрiй неможливий.  А  один  козак  так  жалко  й  жалiсно
матюкався i нив перед мене, що я не витримав i сказав: "Та замовчи ти. Тут
i так тошно й без тебе..." А вiн усе ни?... I було  противно  дивитись  на
його перелякане, повне болю, спiтнiле обличчя. Бунчужнi нашо? та 9-? сотнi
були бiльшовицькi агiтатори.  Бунчужний  И-?  сотнi,  низький  i  русявий,
казав:  "Надо  не  ныть,  а  делать  дело".  Почувалося  щохвилi,  що  всi
схопляться за зброю i почнуть бити старшин.  Сотенний  Глущенко  попередив
нас. Вiн вихопив свою кубанську шаблюку i, махаючи нею перед  нами,  почав
кричати;
   - Я не хочу бути за сотенного у бандитiв!
   Хлопцi не були ще готовi, без збро?, i ми кинулися од нього тiкати, але
в дверях застрягли. Бунчужний нашо?  сотнi  спокiйно  став  на  дверях  iз
рушницею i чекав. Курiнний  Лiневський  заспоко?в  Глущенка,  i  той  його
послухав. Коли ми при?хали в Кременчук, нашi бунчужнi  зникли:  був  даний
наказ ?х заарештувати, але вони про це заранi довiдалися i зникли.

   XL

   Знам'янка._ Лютий 1919 p.
   Кiлька день ми сто?мо на Знам'янцi. Нас оточили з усiх бокiв червонi...
Григор'?в  нас  зрадив,  перейшов  на  бiк  червоних  '...  Його  штаб  на
цукроварнi... Вiдтiля його броньовик почав бити по Знам'янцi. Наш курiнь в
заставi. Лава наша йде вперед. У лiсi. Нiч. Наш  броньовик  вiдповiда?  на
далекi удари... Григор'?в б'? по путi, що йде на  Цвiтково,  хоче  розбити
рейки...
   Ми йдемо й тихо пересвпсту?мося, щоб не загубити зв'язку... I от  чорну
тьму перед нами тихо й  жутко  прорiзала  ракета...  Ми  знову  вийшли  на
полотно залiзницi. На лiвiм фланзi почалася стрiлянина... Ми покiрно впали
навколiшки i приготовились... Стрiльба так же, як  i  почалась,  замовкла.
Виявилося, що на нашу ласу наскочила кiнна розвiдка, i  пiд  час  стрiльби
забито прямо в голову одного нашого козака, а у  одного  кiннотника  нашою
кулею збито шапку... По тiй шапцi ми потiм дiзналися, що то була  розвiдка
нашого полку...
   На ранок ми ма?мо наступати на цукроварню, де грi?гор'?вцi. Поширюються
чутки, що григор'?вцi не готовi зовсiм, що вони тiльки п'ють та гуляють...
Мапi не вiрi?лося... Я почував грозу, що ?? вiтер доносив iз-за лiсу...  Я
чув, що григор'?вцi йдуть...
   Од будки машинiста до нас на пульман був проведений телефон.
   Броньовик наш просто й смiло вискочив з-за лiсу...  Димiв  бiля  заводу
броньовик ворога, а збоку було як  комашнi  григор'?вцiв,  якi,  побачивши
нас, почали швидко-швидко бiгти  назад...  Кулеметник  вхопився  за  ручки
кулемета, але вiн не працю?...
   Як почало ж по нас бити...
   Снаряди вiтром шумiли над нашими головами,  i  щохвилi  почувалося,  що
прицiл береться все кращий i кращий.  Ми  всi  присiли...  Не  було  змоги
висунути голови... Вперед не можна ?хати, бо рейки вже розбито...
   - Назад!
   - Назад! - кричимо ми всi... Телефон зiпсовано, i броньовик iде вперед,
туди, де снаряди б'ють  прямо  по  рейках,  i  видно,  як  шпали  чорно  й
розкидано летять у небо... Врештi  машинiст  почув  команду,  i  броньовик
поволi, пiд ураганним огнем, почав одходити...
   - В лаву!
   Козаки вискочили й побiгли в лаву, а я сказав курiнному, що погано себе
почуваю, що у мене болить живiт, i лишився на броньовику. Я злякався...
   Але менi було соромно перед  самим  собою,  i  я,  взявши  двi  коробки
кулеметних стрiчок, понiс ?х вздовж залiзницi до лави... Йшов я  чомусь  у
виямпi збоку рейок... Ворог б'?... раз - по броньовику, а три -  по  лавi,
раз - по броньовику, а п'ять - по лавi...
   Перед мене з правого боку прямо об рейки наче велетенська рука з  силою
шпурнула купою розбитого шлаку... Набiй... Я впав i трохи не виламав  собi
ши?... Пiдвiвся...
   Але мусив з коробками йти, нi, бiгти назад,  бо  козаки  й  старшини  з
круглими, вилупленими, повними смертi очима бiгли назад...
   - Вiдступай!..
   Тяжко й сумно пiд уже сконцентрованим огнем ворога ми почали  одходити.
Ворог бив по диму... Хорунжий повернув гармату дулом униз i почав бити  по
рейках... Григор'?вцi нас  обходять,  може,  вже  обiйшли...  Вони  хочуть
перерiзати нам дорогу на Цвiткове... I поки на станцi? переводили стрiлку,
в менi все тремтiли слова:

   Силой прекрасной, могучею...
   Силой прекрасной, могучею...

   i я од нетерплячки й жаху,  що  ми  не  встигнемо  проскочити,  не  мiг
устояти на мiсцi...
   Стрiлку перевели, i ми швидко рушили...
   Коли ми порiвнялися з .селом, воно було нам з лiвого боку, i  вже  було
чорно од григор'?вцiв... Ми думали, що вони  десь  уже  поклали  на  рейки
пiроксилiновi шашкi?... Але броньовик летить... Видно,  як  вийшли  з  хат
дiвчата...  Дивляться,  лускають  насiння...   Пiд   огнем,   присiвши   в
броньовику, навiть не вiдповiдаючи, ми...
   Проскочили...
   Дивимось  назад...  А  за  нами  летить  потяг  немуштровано?   частини
швидко-швидко... Мимоволi  хочеш,  аби  вiн  проскочив...  Там  же  грошi,
обмундирування, раненi козаки...
   Дивимось назад... аж летить тiльки  один  паровоз,  а  состава  нема...
Григор'?вцi не встигли пiдкласти пiроксилiну пiд паровоз, але  пiд  вагони
встигли, а може, бомбами розбпли зцiпку...
   Другий курiнь мусив вигрузитися i пiсля кiлькох атак вибив григор'?вцiв
iз села... Аж до цукроварнi тiкали Григор'?вцi... Полк  весь  проскочив...
Тiльки грошi Григор'?вцi таки одбили.
   Коли козаки  другого  курiня  пiсля  першо?  атаки  розбито  тiкали  до
ешелонiв, iз одного двору вибiгла старенька бабуся i закричала на них...
   На Цвiтковiй чи на якiйсь ближчiй до не? станцi?  наш  п'яний  сотенний
стрiляв прямо в публiку i ранив одного цивiльного в стегно, просто так, нi
за що.
   На Христинiвцi ввесь час десь збоку били броньовики, але ми  в  бою  не
були.
   Через Жмеринку ми ?хали пiд видом  ешелону  сппнотпфозних  (на  вагонах
крейдою було написано: "Сипний тиф"), хоч жодного хворого на тиф у нас  не
було, ми смiялися, грали в карти  i  пили  спирт,  розводячи  його  водою.
П'яний каптьор да? менi кружку_ спирту. Я питаю:
   - Розведено?
   - Розведено, розведено... - каже...
   А в кружцi ж не видно. Я залпом випив, i як  почало  в  менi  горiти...
наче хтось менi незлiченими  розпеченими  залiзними  кiгтями  почав  рвати
шлунок i кишки... Я проходив у сiльськогосподарськiй школi  (на  ст.  Ямi)
колись, що коли купоросну олiю або  азотну  кислоту  розводити  водою,  то
?'~'_ сила слабша?. Я почав швидко й багато пити води. Стало легше.
   Який би я не був п'яний, я завжди був тихий i смирний,  тiльки  плакав,
щоб нiхто не бачив, за сво?м селом та Констанцiвю... I було непри&мно,
коли деякi козаки п'яними починали розорятися, битись i кричати так, що ?х
доводилось зв'язувати.

   XLI

   Проскурiв 1. 15 лютого 1919 року.
   Вечiр. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися i були  напоготовi.  Нас
хочуть роззбро?ти.
   I на смутний ранок, коли крикнули: "До  збро?!"  -  я  в  штиблетах  на
босонiж вибiг останнiй. Бiля рампи була вже  наша  лава...  Я  пiдлiз  пiд
вагона i, ставши навколiшки, зайняв сво?  мiсце.  Туман.  З  правого  боку
навпростець- пивний завод. Просто в ви?мцi соша, на якiй залiг  ворог.  Це
повстав проти нас за владу Рад наш 15 бiлгородський кiнний полк.
   На правому фланзi почалася  стрiльба...  В  дiлi  -  кулемети,  орудiя,
бомбомети...
   Нам ще нема наказу стрiляти... Менi не лячно,  тiльки  дуже  напружено,
наче мо? нерви витягло у прямi лiнi? i натягло до  одказу,  як  струни  на
гiтарi... Вже не треба, а хтось кiлочки крутить та крутить... I, зда?ться,
осьось мене розiрве...I от почалася наша стрiльба... Кулемет, що був поруч
мене, так дуже  бив,  що  аж  лента  вискакувала  з  коробки.  Так  злiсно
вискакувала... Хтось iз наших почав кидати бомби...
   - В атаку!
   I коли ми побiгли на мiсце ворожо? лави, там  не  було  нiкого,  тiльки
лежали трупи козакiв...
   Один, до якого я пiдбiг, був ще живий. Бiля голови його була чорна  яма
вiд розриву бомби... З голови текла кров, а з губ слова:
   - Не бийте... я ж - такий, як i ви...
   Це ж були козаки, укра?нцi, нашi...
   Старшини агiтували бiльшовикiв-укра?нцiв, щоб вони не воювали  з  нами,
бо ми говоримо однi?ю мовою i дiти однi?? матерi Укра?ни...
   Бiльшовики не слухали i били нас у хвiст  i  гриву,  пародируючи  слова
нашого гiмну (мотив якого, до речi, дiйсно  на  фонi  кошмарного  вiдступу
здавався менi похоронним) :
   - Ще не вмерла Укра?на, а тiльки смердить...
   I  почали  приводити  до  нашо?  лави  козакiв  немуштровано?   частини
бiлгородського полку, захоплених на станцi?,  якi  нiякого  вiдношення  до
повстання не мали, i за мо?ю спиною розстрiлювали...
   Бiлгородськi козаки всi були в полушубках, ?х роздягли до бiлизни i  по
наказу курiнного Коломiйця купами розстрiлювали. Командиром полку був тодi
Маслов.
   Розстрiлювали добровольцi. Вони забирали у розстрiляних не тiльки одiж,
а й годинники, ножички... Один сказав: "За що ви нас  розстрiлю?те?  Ми  ж
такi, як i ви..."
   А другий, коли його роздягали i  сказали:  "Бiжи!"  -  перехрестився  й
закричав: "Спаси мене, божа мати!.."
   - Спасе ?? мать... - вiдповiв на його крик гайдамака, б'ючи його  прямо
в потилицю.
   I менi було досадно, що вiд кулi вiдлiта? майже половина голови... Це ж
так неестетично... Ну була б собi просто дiрочка, як  од  японсько?  кулi.
Японцi культурнiшi за нас... А то лежить розстрiляний на снiгу,  i  голова
йому, паче скибка кавуна,  чудно  вгруза?  в  снiг...  Повз  мене  провели
розстрiлювати кавалериста. Вiн у довгiй шинелi спокiйно i задумано йшов на
смерть, i тiльки шпори йому одиноко дзвенiли.
   Ми йдемо далi. Наступа?мо на бiлгородськi казарми...
   Залягли в лаву. Позицiя погана. Тiльки поле рiвне та бiле.
   Ззаду мене лежать розстрiлянi, i я все одсовуюсь убiк,  щоб  не  лежати
проти розстрiляного (щоб не попала куля...).
   Да.  Коли  ми  збили  лаву  бiлгородцiв,  був  ще  туман,  i  за  рогом
заводського паркану показався козак з рушницею i в полушубку.  Ми  думали,
що то наш, i кличемо його до себе. маха?мо руками...  А  вiн  несмiливо  й
нерiшуче став, потiм розгублено пiшов до нас. Дозорнi пiдiйшли  до  нього.
Вiн покiрно вiддав ?м рушницю. Вони його роздягли i розстрiляли...
   Ах! А я ж махав йому рукою...
   Лежимо.
   I от просто на нас швидко летить хмара... чорна й грiзна.
   Кiннота.
   Ворог наступа?...
   На лiвiм фланзi, бiля могили, сто?ть полковник i команду*;...
   - Прицiл двадцять чоти-и-и-ри...
   I коли лiва рука тягнеться до прицiльно?  рамки...  "Тiкай"...  кричить
мо? тiло... Але всi лежать, не тiкають, i я вгрузаю,  прикидаю  до  снiгу,
витягнувши готовi до стрiльби руки...
   То гарматний дивiзiон ворога переходив на нашу сторону. Вони  поставили
ззаду нас на путях батарею i почали бити по казармах... Але першi два рази
вони нiби помилково ударили по  нашiй  лавi.  Снарядний  стакан  трохи  не
зробив мене безног-им...
   Наступа?мо...
   Так, як i в Лозовiй...
   Тiльки перед нами з розчиненими  вiкнами  грiзно  мовчать  казарми.  Ми
йдемо... На три кроки позад од лави з карабiнами в руках iдуть старшини...
У мене нерви вже не напруженi, а наче розстро?на балалайка, менi  в'яло  й
лячно...  Позицiя  ж  жахна,  а  казарми  над  нами...  Дума?мо,  це   нас
пiдпускають ближче... Диву?шся,  чому  ворог  такий  спокiйний...  Але  ми
йдемо.
   Потiм з криками "Слава!" бiжимо в атаку на... уже покинутi казарми.
   Тiльки у дворi стояли виладнанi  в  один  шерег  тi,  що  залишилися  i
здавали зброю.
   Якби не саботаж старшин, бiлгородцi нас  би  розбили.  Це  ж  було  так
гаряче й несподiвано. За  мурами  залпи  розстрiлiв,  козаки  виносять  iз
казарм зброю, а бiлгородський старшина сто?ть бiля дерева, ковирне  носком
хромового чобота снiг i, удаючи з себе спокiйного,  задумано  дивиться  на
нас. Але його нiхто не чiпа?.
   Я з бойових трофе?в узяв тiльки росiйсько-укра?нський  словник  Курила.
Носкiв  менi  не  дiсталося.  Старшини  казали,  що  це  ?вре?  загiтували
бiлгородцiв. Казали, що  козаки  першого  куреня  поклялися  пiд  прапором
грошей не брати, а тiльки рiзати. Вони пiшли до мiста i вирiзали майже всю
проскурiвську  ?врейську...  голоту.  Кравцiв  та  шевцiв.  До  буржуазних
кварталiв вони не заглядали. Був один козак, який знав ?врейську мову. Вiн
пiдходив з товаришами до  замкнених  дверей  i  звертався  до  переляканих
мешканцiв ?врейською мовою. Йому вiдчиняли...
   Однiй гiмназистцi застромили мiж ноги багнета...
   А  розстрiлювали  так:  стрiляють  i  дивляться  не  так,  аби  попасти
смертельно, а як-небудь, дають залп i  наввипередки  бiжать  до  ще  живих
розстрiляних i хапають з одягу те, що перед залпом кожний намiтив на сво?й
жертвi...
   Один старий ?врей перед залпом сказав:
   - Вы меня убьете, а из моего пупа выйдет пять мстителей. Стреляйте меня
в глаз, а не в пуп...
   Залп одгримiв, i ?врей, майже перерiзаний кулями пополовинi, упав...
   Всi козаки поцiляли йому в живiт...
   Коли вели юрбу полонених бiлгородцiв та цивiльних на розстрiл, я бачив,
як бiля конвойних бiгав, кричав i ламав руки наш кавалерист. Його  ридання
розривали мою душу. На очах конвойних тремтiли сльози.
   Це був кавалерист нашого полку, а серед тих, кого вели на розстрiл, був
його рiдний брат... Старшини були невблаганнi. Я довго дивився  услiд  цiй
смертнiй юрбi i на тоскну фiгуру кавалериста, що плакав i бiг за ними...
   Я  зняв  лахмату  гайдамацьку  шапку,  залиту  кров'ю  укра?нсько?   та
?врейсько? голоти, надiв французьку каску i став санiтаром...
   На ранок скривавленi мури наче ще гули криком:
   "Русский?" - i собаки похапливо й жадно долизували кров на тротуарах...
Ми розташувалися в бiлгородських казармах. На кухнi на  чорних  дошках  ще
були крейдянi написи ?жi та ?? складу. Головний лiкар  полкового  околодку
не взяв би мене  з  муштрово?  частини,  але  я  почав  йому  читати  сво?
росiйськi (я писав  i  росiйською  мовою)  поезi?,  i  вiн  мене  взяв  до
околодку.
   Мiсто ось-ось повстане...  Оголошено  мобiлiзацiю.  Козаки  по?хали  за
мобiлiзованими по селах. Тi йдуть. Робiтники ходили групами по вулицях.  I
я бачив i чув, як комендант мiста (iнiцiатор погрому), дивлячись  на  них,
кусав сво? довгi вуса й злiсно хрипiв:
   - То-ва-р-ри-щи...
   Мiсто ось-ось  повстане.  Селяни  чекають,  що  й  ?м  буде  те,  що  в
Проскуровi, бо вирiзали ж п'ять тисяч ?вре?в (я дiзнався вiд т.  Фельдмана
1  тiльки  тепер,  що  шiстсот.  Вiн  сумно  сказав  менi:  "Справа  не  в
кiлькостi...").
   Iшли чутки, що регулярна армiя червоних наступа? вся на конях з ручними
кулеметами у кожного червонарма.

   XLII

   Березень 1919 року.
   Нарештi виступа?мо на фронт. Бо? йдуть пiд Хрпстинiвкою. В  Жмеринцi  я
стояв у касцi, з червоним хрестом на правому рукавi, сумно дивився й махав
рукою козакам мого куреня, що гримiли  повз  мене  в  вагонах,  уквiтчаних
сосною, на яких було написано крейдою: "Смерь тим, хто руйну? нашу  неньку
Укра?ну".
   Менi було страшно за них i соромно за себе. Боягуз. Наче хрестом  можна
затулитися вiд смертi? Недалеко  вiд  Христинiвки  на  якiйсь  станцi?  ми
спинилисяВечорi?. Вiтер жутко нагина явори станцiйного скверу,  крiзь  них
вигляда жовтий, як обличчя розстрiляного,  мiсяць...  А  далi  в  вечiрнiй
смутi видно, як iде дуель нашого й  червоного  броньовикiв.  Вони  смiливо
стали недалеко один проти одного i в упор б'ють огнями в огнi...
   Другого дня я ходив до сарая дивитись на побитих з нашого броньовика...
?м було майже одiрвано голови. Вони лежали  розкидано  на  гнилiй  соломi,
роздягненi, босi... ?х було п'ять.
   З червоного броньовика ударило набо?м прямо в дуло гармати нашого...  i
наслiдки я бачив у сара?... Одного, що  стояв  бiля  гармати,  як  i  всi,
навiть не контузило. Хлопцi казали, що вiн був тихий, смирний i  виконував
тiльки те, що йому наказували, а цi, побитi,  були  зарiзяки,  вони  перед
розстрiлом завжди мордували полонених.
   Була грязюка, i в  маревi  весняного  дощу  я  бачив,  як  нашi  колони
напружено, наче проти вiтру, йшли в наступ...
   На перонi я бачив двох  ?врейських  хлопчикiв,  поколотих  багнетами...
Вони ще тоскно вовтузились у кровi... Казали, що це шпiони. Козаки пiшли в
атаку на червоний броньовик i на  платформi  захопили  в  полон  нiмцiв  -
орудiйну прислугу, ?х привели на станцiю i пустили  на  вiтер...  Я  бачив
тiло одного нiмця, ще не закопаного дядьками, бiля паркану...
   Христинiвки не могли взяти.
   Матроси "7-го совполка" з криками "буржуазные лакеи"  одбивали  нас  од
станцi?.
   Вiдступа?мо. А вже Жмеринку захопили повстанцi. Одного козака розiрвало
його власною бомбою  на  шматки,  коли  вiн  в  огнi  погонi  за  дядьками
зачепився бомбою (вона була нiмецька. Рукоятка була без кришки,  i  шнурок
зачепився за тин, коли козак через нього перестрибував),  i  його  ховали.
Менi було противно. Я од злостi, що вiн такий скупий  i  вредний  (ковбасу
пожарить i сам по?сть, попросиш - не да?. А на дурняка завжди  у  нас  ?в.
Вiн менi показував картку сво?? дружини), уявляв, як його  гладка,  налита
кров'ю морда розлетиться од набою. Воно так i вийшло.
   На Жмеринку вiдступ одрiзано i ми виступа?мо через Вапнярку  на  Одесу.
Рада старшин i козакiв нашого корпусу (окремий запорозький)  випустила  до
бiльшовикiв вiдозву, що ми теж бiльшовики, але укра?нцi, i що воювати  нам
нема за що, бо ми - брати. Червонi прислали до нас делегацiю.  В  нiй  був
козак нашого полку,  захоплений  в  полон  червоними,  коли  ми  вiддавали
Полтаву.
   Його захопили на  броньовику.  Вiн  був  з  оселедцем  i  в  широченних
червоних  штанях.  Як  рiдкий  i  комiчний  екземпляр,  червонi  його   не
розстрiляли,  а  тiльки,  впстро?вшись,  кожний  добре  смикнув  його   за
оселедця.
   Я був щасливий, менi було радiсно. Я  не  знав,  що  ми  й  не  дума?мо
переходити на бiк червоних. Коли я схвильовано i радiсно говорив осавуловi
полку, що ми переходимо до червоних, в його  звужених  до  макового  зерна
зiницях глянула на мене смерть... Червонi не дурнi, зразу розкусили нас, i
ми почали панiчно пiд ?х ударами вiдступати до Вапнярки.
   Я ще раз побачив того вродливого  хлопця,  героя  бунчужного,  який  на
Лозовiй перед бо?м з махновцями та?; радiсно  й  необачно  перекидався  на
снiгу. Його принесли до нашого вагона. У нього набо?м було вирвано  май;ко
всю ляшку, захоплено трохи бока i  перебито  руку  й  ключицю.  Коли  йому
робили перев'язку, вiн тiльки  кусав  руку  й  мовчав,  а  потiм  спокiйно
попросив у лiкаря закурити.
   Мене з лiтучкою ранених та тифозних козакiв командирують  до  санпотягу
окремого запорозького полку.
   Вагон другого класу. Уже пiд Роздiльною нас оточили червонi повстанцi.
   Сестра-жалiбниця перев'язала рану вiд кулi  на  руцi  у  старшини.  Цей
старшина, гладкий i переляканий, втiк з-пiд розстрiлу. Вiн був на селi,  i
його повстанець повiв у ярок розстрiлювати. У повстанця  була  австрiйська
рушниця, i по тому, як повстанець  возився  за  його  спиною  з  затвором,
старшина зрозумiв, що той не вмi? стрiляти, й побiг...
   Куля попала йому вище лiктя... Пiд бинтом рожевiла  кров,  i  захеканий
голос старшини врiзався в мою пам'ять...
   Голос - iз смертi...
   Вечiр... Повстанцi все ближче... Вже йде кругом стрiльба...
   Я пiшов у купе сестри-жалiбницi... В не?  були  iндуськi  очi  i  блiде
обличчя, повне смертi... Я почав читати ?й сво? поезi?. Вона спитала мене:
   - Ти не хворий? Я сказав:
   - Не знаю.
   Вона обдивилась мене i вiддалась  менi...  Смерть  заглядала  в  вiкна.
Повстанцiв одiгнали.
   На Роздiльну  прибiгло  кiлька  старих  гайдамакiв  з  мого  куреня.  З
iнiцiативи бунчужного Натруса наш курiнь i 4-й перейшли  на  бiк  червоних
десь пiд  Вапняркою.  Вони  роззбро?ли  старих  гайдамакiв  та  старшин  i
заарештували ?х. Деяким удалося втекти.
   Одеса  була  захоплена  червоними,  i  з  Роздiльно?  ми  повернули  на
Тирасполь. Коли ми були ще на Бiрзулi 1, то я на  перонi  бачив  грецького
офiцера, який задавакувато ходив по перону й дивився на нас,  як  на  щось
нижче, ?х броньовик мав пiти на Голту в бiй з григор'?вцями.
   На Роздiльнiй були румуни. Але вони втекли  з  Роздiльно?,  коли  фронт
почав з двох бокiв (од Одеси й Бiрзули) наближатися до  Роздiльно?.  Ми  в
Тирасполi. Вино й мамалига. Я пiшов дивитися  на  французiв,  що  бiвуаком
розкинулись недалеко мiста. Вони були чистi, рум'янi й синенькi.  Спокiйно
дивилися на нас цi рожевi й гiгi?нiчнi дiти. Вони були такi спокiйнi...  А
ми?
   Я уже при санпо?здi. Менi дали два вагони тифозних, i я захворiв i  сам
на тиф.
   Мене кинули, як собаку, у вагон на полицю. В мене висока температура, а
санiтар цiлу? мене, п'яно плаче i да? менi ?сти солону ковбасу... Я вийшов
iз вагона... Iде головний лiкар санпотягу:
   - Ти чого вийшов iз вагона?
   - А чого ви мене кинули, як собаку, без усяко? допомоги. Поки здоровий,
так i потрiбний...
   - Iди лягай у вагон.
   - Не пiду. Ви мене покладiть до м'якого вагона.
   - Iди, а то шомполiв дам.
   - Та ви не забувайте, що я з гайдамацького полку...
   - А... так ти так? Ну, я  з  тобою  пощитаюсь.  А  збоку  поруч  сто?ть
штабний ешелон, i старшини, що в новеньких галiфе гуляють  бiля  блискучих
вагонiв, кричать у наш бiк:
   - Гоните их в шею.
   Я пiшов i лiг у вагон.
   До  румунського  короля  по?хала  делегацiя,  щоб  пропустили  нас   до
Румунi?... Недалеко - стрiльба. Горять пiдпаленi козаками ешелони...
   Нарештi ?демо через мiст на Бендери... Заборонено виглядати з вiкон пiд
загрозою смертi.
   В Кишиневi довго стояли _ми на станцi?.
   Я вiд високо? температури говорив тоненько  й  жалiбно.  В  мене  перед
очима все пливуть якiсь жовтi квiти  й  Констанцiя...  А  сестра-жалiбниця
замiсть  подати  води   або   повести   мене   до   уборно?,   кокету?   з
старшинами-чорношличниками i не зверта? уваги на мо? сльози й докори...
   I от за нами при?хали автомобiлi, й мене повезли до мiсько? лiкарнi...
   Я в бреду все бачив, наче червонi  входять  до  лiкарнi  i  б'ють  мене
штиками в груди. Кров моя фонтаном б'? в стелю, а я кричу ?м, що  я  пiсля
жовтневого перевороту був спiвробiтником газети "Голос труда" лисичансько?
Ради робiтничих та солдатських депутатiв  i  декламував  ?м  свого  вiрша:
"Руку, товарищ, и в бой беспощадный..." Але вони не слухали i  все  кололи
мене в груди...
   Одного разу (це була криза) сестра послухала мого пульсу та як побiжить
вiд мене. Вона швидко повернулася i вприснула  менi  в  груди  бiля  серця
камфори. Я страшенно марив про ту хвилину, коли я з  насолодою  буду  пити
воду. Бо вода була така противна. Коли я почав одужувати, то  пiдiйшов  до
одного старшини, бiля якого було повно волоських горiхiв, i  попросив  хоч
трошки у нього. Старшина не дав менi горiхiв.
   Пiсля тифу я вкупi з одужавшими ?ду останнiм ешелоном через Буковину до
Галичини.
   А румуни... У ?хнiх кiннотникiв на постолах остроги, ?х старшi б'ють по
мордi, i вони тiльки покiрно пiдставляють сво?  смуглявi  фiзi?,  а  потiм
мовчки витирають густу кров iз носа.  Надто  вже  покiрнi  тi  цигани,  ?х
старшини - феодальнi дядьки: пудряться й затягуються в корсети. Ходять  по
перонах з блискучими стеками. Нас не вiдпускають од ешелону навiть  купити
мамалиги. Одного старшину нашого, що  пiшов  купити  мамалиги,  румунський
вартовий прикладом пригнав назад. Я радiю з того, що хоч тут ми  однаковi.
Бо в Проскуровi ще була старшинська ?дальня, i взагалi старшини нашi  були
дуже привiлейованi. А козаки - це було щось нижче, безсловесне.  Та  й  не
дуже розбалака?шся, коли полковник Маслов  пiсля  проскурiвського  погрому
казав козакам:
   - Хто  буде  агiтувати  за  бiльшовикiв,  даю  право  кожному  козаковi
стрiляти.
   I взагалi, що пан сотник сказав, то й закон, у козакiв же не було права
висловлювати сво?х думок. Вони тiльки мовчки про себе думали.
   Пiсля тифу я ходив наче мертвяк. Ноги менi наче налило свинцем,  навiть
через рейки було важко переступати, а пiд вагонами я мiг тiльки  пролазити
рачки. Сили не було тримати тулуба зiгнутим.
   Дядьки в Буковинi лiтом ходять у кожухах, забитi  i  покiрнi.  Збоку  я
бачив Чернiвцi на горi i чудесний залiзний мiст.  Здаля  й  на  Згорi  вiн
здавався таким легким i прекрасним. Залiщики, Тарнопiль.
   Ставили п'?су "Бурлака" з участю Садовського 2.  Пiсля  Садовського  ще
нiхто з артистiв так владно не захоплював мене. Галицькi дядьки чекають на
бiльшовикiв, якi мають дати ?м землю. Галичина смутно промайнула.
   Тiльки часовнi, унiатськi церкви та вiтання:
   - Слава Iсусу.
   - Навiки слава.
   Я вийду в поле й спiваю:
   Повiй, вiтре, з Укра?ни 3, де покинув я дiвчину...
   Через Волинь наступа?мо, через Чорний  острiв  на  Проскурiв.  Коли  ми
увiйшли знову в Проскурiв, я на дорозi, бiля бiлгородських казарм, побачив
труп мадяра... Вiн синьо й одиноко лежав у грязi  на  дорозi...  Зда?ться,
вiн був у погонах, i один йому  був  вiдiрваний...  Чому  вони  менi  такi
рiднi?.. Може, тому, що я по матерi мадяр? Ми дiйшли до Деражнi, а далi...
грiхи не  пускають...  Тiльки  нальотами  захоплюють  Жмеринку.  Славиться
Запорозька Сiч з батьком-божком на чолi. Це романтичнi й дурнi фiгури.
   Коли ?х, гарно одягнених, кинули в бiй,  була  роса,  й  вони,  щоб  не
закалятися, не хотiли лягти  в  лаву...  ?х  багато  покосило  з  червоних
кулеметiв.
   Гармати тупо, монотонно i  все  на  одному  мiсцi  б'ють  по  лiнi?  на
Старо-Костянтинiв  та  Деражню...  Це  двi  самi  крайнi  точки,  до  яких
фундаментально могли дiйти нашi.
   Коли Деражню захопили, козаки наскочили  бiля  ешелону  на  запiзнiлого
мадяра, який, побачивши ?х, взяв бомбу, зняв з не? кiльце й притулив ?? до
щоки... Йому одiрвало голову...
   Ми все крутилися мiж Деражнею й Проскуровом...
   Головний лiкар Акулов був такий: коли червонi вiдступають,  то  вiн  за
Укра?ну, коли ж ми, то вiн - бiльшовик. А фельдшер Чепурний - все одно  чи
наступають, чи вiдступають червонi - був червоним. Вiн  захоплено  малював
менi геро?зм червоних, яких оточили фронти, а вони всiх б'ють.  I  доводив
менi з цифрами в руках, що в порiвняннi з  робiтником  селянин  е  дрiбний
буржуа.
   А головний лiкар, тому що получав грошей  бiльше  за  всiх,  казав,  що
кожний сам за себе, i був дуже скупий. Вiн тiльки зi мною не  був  скупий,
бо я часто читав йому сво? поезi?, якi вiн дуже любив слухати. З нами  був
i пiп. Це була дрiб'язкова i вредна людина. Коли роздавали хлiб (а  давали
нам його дуже мало), вiн норовив одрiзати собi найбiльше. Коли  ж  червонi
наближалися, то вiн хапав свого чемодана, злякано бiгав по хатi й кричав:
   - Та куди ж його? Ой боже ж мiй! Та куди ж його?.. Ще лiкар  Акулов  зi
мною поводився гарно тому, що я з робочих. Бо ми  кiлька  разiв  околодком
усiм хотiли перейти до червоних.
   Вiдступа?мо на Кам'янець на Подiллi. Лiто. Наш обоз тихо ?де. Як летить
низько над землею аероплан, i з  нього  на  сонцi  щось  блиснуло.  Всi  -
врозтiч.
   А я бiжу прямо на блиск, бо вiн був паперовий. Радiсно бiжу  по  житах,
через болотяний ярок... Листiвки.
   Я схопив двi. I, поки добiгли хлопцi,  якi  вже  все  зрозумiли,  встиг
прочитати. Одна була вiдозва: "Все в Красную Армию", а друга:
   "Приказ рабоче-крестьянской Украины по петлюровской армии". В нiй  було
написано приблизно так: "Сдавайтесь. Вы окружены.  Переходите  группами  с
белыми флагами. Мы знаем, что вы обмануты  Петлюрою.  Если  же  вы  будете
защищаться с оружием в руках до конца, то никому из вас пощады не  будет".
Пiдписiв не пам'ятаю. Вiдступа?мо на Кам'янець. Часто писали в газетах про
старшин, якi з великими грiшми тiкали за кордон. Наш полковник  Виноградов
теж хотiв утекти з великими грiшми за кордон. Але його козаки заарештували
i розстрiляли. Це було так.
   По дорозi, по грязi два козаки вели нашого  полковника.  Вiн,  нiби  це
його не торкалося, йшов попереду конвойних з закладеними в кишеню руками i
з задумано нахиленою головою. Вiн був кубанець i дуже бойовий.  Вiн  любив
мордувати червоних. Один козак iз конвойних тихо навiв  карабiн  в  голову
полковника... I не стало Виноградова... Тiльки шапка пiдстрибнула вгору  i
впала, повна кровi, на труп. А двi баби, що йшли  мимо,  з  переляку  сiли
прямо в грязь.
   Лишилося бiльшовикам захлопнутi? вiддушину помiж Смотричем i Кам'янцем,
i нам - кришка. Як  у  цю  вiддушину  ринула  галицька  армiя,  вигнана  з
Галичини поляками. Вони перейшли Збруч, i, коли нашi лави бiгли безнадiйно
назад, почулося "стiй!", i в нашi лави синiми  фiгурами  влилися  галицькi
лави...
   Червонi думали, що це нiмцi, i почали панiчно вiдступати.

   XLIII

   Що пан сотник скаже, то для козака закон. Козаки - телята. Я  й  думаю,
коли я буду паном сотником, то мене будуть слухати козаки. I я перейду  до
червоних зi сво?ю сотнею. По полках  було  наказано  нацiональне  свiдомих
козакiв з освiтою  за  чотири  класи  гiмназi?  посилати  до  Житомирсько?
юнацько? школи, яка стояла тодi в Смотричi.
   Довго, наче чув, не хотiв осавул полку дати менi  командировки,  але  я
його упросив.
   Звичайно, якби в школi був iспит, то я б провалився, але менi  повiрили
на слово, i я став "майбутнiм старшиною". Це було в липнi  1919  року.  Ми
стояли в Смотричi.
   Коли була мобiлiзацiя, мене поставили на мосту  провiрятп  документи  у
селюкiв; я нi в кого не провiряв документiв. Всi проходили повз мене, а  я
стояв i тiльки марив про Констанцiю... Одному дядьковi, я хоч i  знав,  що
вiн буде бити нас, а не "ворони на городi", як вiн  казав,  я  дав  обойму
патронiв. Вiн обiцяв менi за них принести  хлiба,  але  хлiба  не  принiс.
Обдурив мене.
   Коли ми Ки?в узяли разом з денiкiнцями  1,  було  урочисте  свято.  Нас
вистро?ли на  майданi,  i  наш  сотенний  Зубок-Моиi?вський  з  росiйським
акцентом почав нещиро говорити нам, що в  Ки?вi  кацапiв  уже  нема?.  Вiн
вважав за кацапiв бiльшовикiв. Хто ж тодi, по його,  були  денiкiнцi,  якi
разом iз нами увiйшли до Ки?ва?..
   Цей Зубок-Мокi?вський був знавець сво?? справи. Вiн цифрами доводив, що
во?н на свiтi чим далi - все бiльше. Це був поет мiлiтаризму.
   У нас форма була така. Жовтi чоботи, синi галiфе  з  бiлими  тоненькими
кантами, френчi захисного  кольору  з  наплiчниками  (звичайнi  погони  "в
зародку") i  кашкети  германо-польського  зразка  з  тупими  козирками.  У
старшин було все  так  само,  тiльки  лампаси  на  галiфе  широкi,  срiбнi
вiдзнаки на рукавах, комiри срiбнi i такi ж хлястики на кашкетах.
   Муштровий  статут,  затверджений  Симоном  Петлюрою,  був  перекладений
просто з нiмецько?.
   Зубок-Мокi?вський  казав  нам,  що  армiя  повинна  тiльки  воювати  та
готуватись до вiйни, а  полiтика  -  не  ??  справа.  Армiя  повинна  бути
аполiтичною i у вiйськовiй технiцi бути ?вропейською  армi?ю.  У  Смотричу
юнаки (ще до мого вступу до школи) роздавили погром,  який  улаштував  наш
кiнний полк (забув назву його). Було розстрiляно юнаками  25  кiннотникiв.
?вре? цiлували юнакам руки.
   Да. Ще в санпотязi я читаю росiйську книжку. Пiдходить до мене старшина
й каже: "Ви чого чита?те кацапську книжку? Ми ж з кацапами вою?мо".
   Я йому нiчого не сказав. Не мiг же я йому  сказати,  що  просто  нiчого
читати i книжка цiкава. Його ж не обдуриш.
   А: "Учiтеся, брати мо?, думайте, читайте. I чужому научайтесь, свого не
цурайтесь"2.
   Вiн у запалi боротьби навiть i це забув. А з старшиною сперечатися ж не
можна.
   А Зубок-Мокi?вський на муштрi, коли треба  спочити  й  покурити,  казав
нам:
   - Спа-а-ачить.
   - Можно па-а-лить.
   I казав не "прошу", а  "проше".  Словом,  польсько-росiйсько-укра?нська
мiшанина. Сам вiн  граф.  Одного  разу  до  нас  при?хав  начальник  школи
Вержбицький. Вiн красиво i кам'яно сидiв на норовитому конi. I нашi  сотнi
пiд музику проходили повз нього i на його вiтання  i  похвали  вiдповiдали
пiд ногу:
   - Слава Укра?нi!
   Наша сотня неправильно вiдповiдала "Слава Укра?нi"  (не  пiд  ногу),  i
Зубок-Мокi?вський гнав нас бiгом аж на гору.  Вiн  бiг  поруч  iз  нами  i
хрипко  кричав:  "Загоню,  сукины  сыны..."  (бач,  коли  хвилю?ться,  так
говорить росiйською мовою). Але вiн же бiг разом iз нами. Вiн уже  лiтнiй,
а ми молодi, повнi сил хлопцi (нас годували гарно, але мало. I ми пекли  й
?ли ще кукурудзу). Ясно, що вiн захекався швидше нас. Команда:
   - Кроком! - I ми, в душi смiючись, струнко йдемо полем Подiлля.
   Нас виховували декоративно.
   Ми постояли ще в Цiвкiвцях, у ма?тку Римського-Корсакова 3.
   А восени вирушили до Кам'янця.
   У мене в цей день, як на зло, народився чиряк пiд колiном,  i  менi  не
було сили розгинати ноги. Я поклав рушницю на дроги i хотiв ?хати на  них.
Коли ЗубокМокi?вський побачив мене i послав до ладу.
   Я сiм верст iшов, шкутильгаючи, i аж в Кам'янцi розiйшовся.
   Нас розмiстили в духовнiй семiнарi?. Ми ходили  на  варту  до  "високо?
директорi?" 4. Юнаки дуже любили козиряти, вiддавати  честь.  Вони  робили
навiть так. Рiдко ж зустрiчаються на вулицi старшини, яким треба козиряти.
Так вони в недiлю пiдуть у парк i групами ходять i козиряють один  одному.
Наче вони зустрiчаються випадково.
   Мене, як недисциплiнiрованого, не ставили бiля кабiнету Петлюри, а  все
в його садку. Була осiнь, i я "добре" стерiг Петлюру:  полiзу  в  сусiднiй
садок та й ?м собi грушi. Вони холоднi, гарнi. Я дiйшов майже до божевiлля
i хотiв заколоти "укра?нського Гарiбальдi", як писали про нього iталiйськi
газети. Петлюра у профiль дуже скидався на Раковського5.
   Коли ми йшли по мiсту, укра?нська iнтелiгенцiя кричала  нам  "слава"  i
обсипала  квiтками  нашi  стрункi,   наче   вилитi   з   мiдi,   ряди.   А
Зубок-Мокi?вський, коли нiкого з панночок  нема?,  мовчки  йде  поруч.  Як
тiльки побачить панночок, зараз же почина? кричати на нас:
   - Головки выше!
   - Руки...
   - Багнети...
   I одного разу  нашу  варту  змiцнили  галицькою  жандармерi?ю  (охорона
республiканського ладу), i я стою  вночi  на  одному  розi  вулицi,  а  на
другому галичанин. Я почав говорити з ним про  полiтику,  i  ми  зiйшли  з
сво?х мiсць, власне, галичанин пiдiйшов до мене. А на  посту  ж  не  можна
балакати. Якраз було викрито атентат бiлих на Петлюру.
   Раптом чую з кущiв голос  Зубка-Мокi?вського  (вiн  був  тодi  вартовим
старшиною):
   - А це що таке?..
   Пiдбiга? до мене й кричить, тупочучи ногами, що я не юнак, а баба, i що
вiн мене вiдкомандиру? назад до мого полку.  Для  кожного  юнака  це  було
крахом кар'?ри, а для мене - смертю мо?? чарiвно? мрi?. Я спокiйно сказав:
   - Пане сотнику, ви  мене  ще  не  зна?те.  На  ранок  Зубок-Мокi?вський
жартiвливо звертався до мене i не згадував про мiй полк. Раз я  побачив  у
кiно Констанцiю. Тiльки в Констанцi? блакитнi очi, а в  це?  чорнi.  Як  я
клично не дивився на цю, вона не звертала на мене уваги i дивилася  кудись
вбiкКоли я був на вартi у вiйськового начальника, я бачив махновцiв, що ?х
з обозами вiддав нам Махно. Вони були в лахматих шапках. Я розговорився  з
ними, i коли вони дiзналися, хто я, вони менi сказали:
   - Какого ж черта ты сюда попал? Тебе место у батька _Махна.
   Вони казали, що воюють "за хлiб i волю".
   Раз ми сидимо босi. Побили на муштрi чоботи. Була вже осiнь. Чека?мо на
чоботи. До нас прийшов Петлюра. Я бачив його  дуже  близько.  Вiн  сiв  на
пiдвiконнi, питав нас про наше життя i жартував iз нами.
   В офiцiозi директорi? "Укра?на" друкувалися вiршi Стаха (Черкасенка)  6
i Олени Журливо?  7.  Я  дуже  заздрив  Оленi  Журливiй,  бо  Володимировi
Самiйленковi 8 я що дам вiршi, а вiн кладе ?х до кишенi  i  "забува?"  про
них. От хитрий дiдусь. Щоб мене не образити вiдмовою, вiн ховався за  свою
розгубленiсть.
   Перший поет, з яким я познайомився, був В. Самiйленко. Менi  було  дуже
при?мно припалювати цигарку од його люльки... Я аж трусився  од  насолоди.
Це ж iз люльки великого поета...
   От початок одного вiрша, якого Самiйленко "забув" надрукувати:
   Червоний прапор в горi смi?ться,
   i трупи покотом лежать...
   Спiвають кулi, i серце б'?ться...
   Не можу встать, не можу встать...
   1919_
   В  школi  галицькi  професори  та  старшини  виховували  нас   у   суто
нацiоналiстичному дусi.
   В школi я написав росiйською мовою  поему  "1918  год",  яку  присвятив
товаришевi Ленiну. Цю поему я читав юнакам. Один юнак сказав:
   - А й правда. Вони нас за це й б'ютьПам'ятаю кiнець цi?? поеми:

   ...Холодный стон минут...

   нарву я черных лилий,
   из них сплету венок для нашего вождя.
   Целует щеки мне холодный воздух синий,
   и поезда бегут, сверкая и гудя...
   1919_

   Галичани перейшли до бiлих... Наша армiя почала як вiск танути.  Козаки
нашi масами почали переходити до бiлих.  Бо  комсклад  був  iз  росiйських
офiцерiв, якi повтiкали  од  бiльшовикiв,  якi  були  тiльки  при  штабах,
пиячили та тiльки й знали що носити гарне галiфе та "одержувати  кошти..."
Про козакiв,  що  за  них  умирали,  вони  пiд  дзвiн  чарок  i  поцiлунки
проституток говорили:
   - Пускай воюют, этого гною для нас еще хватит.
   Листопад 1919 року.
   Наступа? армiя Слащова 9. Всi панiчно тiкають.
   Офiцерський  броньовик,  що  перший  пiдiйшов  до  Жмеринки,   галичани
зустрiли музикою.
   Ще б'?ться тiльки шоста окрема запорозька дивiзiя, у склад яко? входить
i 3-й гайдамацький полк. I от нас, 800 юнакiв, Петлюра  кида?  на  оборону
пiдступiв до Проскурова, а сам тiка? в Польшу.
   Коли ми виступали, був шалений  вiтер...  Ми  виступа?мо  на  фронт,  а
поляки займають Кам'янець. Ми - на новому  планi  мiста,  а  вони  вже  на
старому. Трохи не дiйшло до бою з поляками. Юнаки виставили заставу,  i  я
був у дозорi... Було темно й вiтер...
   Польськi  жовнiри  висадили  з  автомобiля  наших  мiнiстрiв  Швеця   й
Макаренка. Автомобiль забрали, й нашi мiнiстри прийшли пiшки по  грязi  на
вокзал.
   Тодi ж трохи не було бою.
   Нас погрузили в ешелон. У Проскуровi нам усiм  видали  довгi  кожухи  з
комiрами аж до плеч. В кожусi - не в шинелi, тепло. Я в Проскуровi зустрiв
товаришiв iз бувшого свого полку, 3-го гайдамацького.  Вони  напо?ли  мене
"микола?вською" - i я п'яний ?ду на фронт.
   Нас вигрузили в Богданiвцях... Сидимо в станцi?... Як - "ббамм"!
   Броньовик "1-го офiцерського Сiмферопольського  полка"  почав  бити  по
нас. Б'? по водокачцi.
   Стрiлочник перелякався i з криками: "Ой пропав, пропав!" - кинувся  вiд
нас тiкати... Його спiймали, розложили, спустили до колiн  штани,  поклали
на  живiт,  i  юнак  iз  гайдамакiв  спокiйно  i  розмiрене   почав   його
шомполувати...
   Менi було противно слухати м'якi удари шомпола i стогiн залiзничника.
   Зубок-Мокiевський кричить:
   - 1-ша сотня, вперед!
   Я був у першiй сотнi.
   Розсипались у лаву i почали наступати полотном залiзницi.
   "Коршун" вiдступа? i б'? по нас. Iдемо через лiси, ярками, снiгами... А
вiн усе б'?...
   Ще в Дуна?вцях я набрав повну сумку сахару.  Ця  сумка  все  зсову?ться
менi наперед, б'? по ногах i заважа? йти, а я  все  зсовую  ??  назад,  за
спину, все зсовую назад... Броньовик б'?.
   Я в дозорi... Вiтер, i кругом смерть...
   Iдемо. Мимо села Богданiвнi косо спуска?мося  горою...  На  снiгу  маса
слiдiв од нiг i дорiжка од кулемета.
   Старшини нам кажуть:
   - Не хвилюйтесь, ?х небагато...
   Ззаду нас iдуть два нашi броньовики "Помста" й "Вiльна  Укра?на".  Вони
б'ють так невдало, що iнодi попадають не по "Коршуну", а по нашiй лавi.
   I  от  вийшли  ми  на  замерзле  болото,  що  мiж  Коржiвпями  i  селом
Богданiвцями. Це  болото  лiтом  було  непроходиме,  i  бiльшовики  та  ми
перестрiлювались гарматами через нього.
   Позицiя  жахна.  Лiс  та  де-не-де  кущики  очерету...  Чудно   дзвенiв
очерет... В лiсi була батарея бiлих. I коли ми пiдiйшли до лiнi? ?? вогню,
вона й "Коршун" почали по нас бити... У нас тiльки рушницi.
   Наш гарматний вiддiл ще десь тiльки iде, кiнний ще десь пiшим порядком.
Навiть кулеметiв у нас нема?. Наша сотня - 33 чоловiки.
   Мiж iншим, тi юнаки, що в тилу були дуже дисциплiнованi, удавали з себе
геро?в, розпиналися за неньку Укра?ну i спiвали патрiотичних пiсень, майже
всi здезертирували або захворiли на живiт.
   Да! Школа наша стала  зватися  не  "Житомирська  юнацька",  а  "Спiльна
вiйськова". У нас були 4 вiддiли:  пiший  (де  я),  кiнний,  гарматний  та
технiчний.
   Ми розбiглися на 30 крокiв i залягли...
   Ворог  усе  робить  або  недолiт,  або  перелiт...  Вилка...  Менi  все
зда?ться, що кожний набiй летить  на  мене...  Мозок  спокiйний,  а  серце
б'?ться швидко-швидко.
   "Перебiжка вправо! Зайняти село Коржiвцi!.." I от пiд  ураганним  огнем
ворога почалась перебiжка...
   Десь  далеко  з  правого  боку  вiд  мене  пiдвiвся  крайнiй  юнак   i,
зiгнувшись, побiг. Вiн пiд сконцентрованим по ньому огнем пробiг  тридцять
крокiв i лiг...
   По лавi ходить наче велетень без тулуба... Тiльки чорнi страшнi ноги...
   Це стовпи розривiв...
   Далi бiжить другий, третiй... Вечорi?... Огонь досяг тако? сили, що  ми
не витримали i всi побiгли вправо, на село Коржiвцi. Я  бiжу  i  оглядаюсь
назад... 1 от по юнаку, що бiг останнiм, ударив  набiй...  Юнак  пропав  у
чорному димi розриву...
   Нас лишилося 32.
   Ми зайняли монастир. Виставили заставу i на дзвiницi  поставили  варту.
Всi юнаки в трапезнiй. Рушницi поставили  в  куток.  Варять  галушки...  Я
пiшов до монаха в келiю. Дав я йому майже весь свiй цукор, а  вiн  менi  -
курятини... П'?мо з ним чай. Я кажу йому:
   - Как у вас здесь тихо и бело. Хочется бросить все и  остаться  у  вас.
Мне все это так надоело!.. Раптом убiга? переляканий монах.
   - Ваши все арестованы... Пришли люди с белыми повязками через шапки...
   У мене все похолонуло i, як живе, од грудей посунулося вниз. Менi стало
порожньо i холодно.
   Кiнець. Бiльше я не побачу нi Констанцi?, нi кривеньких  тинiв  Третьо?
Роти, нi старо? церкви.
   Мiй монах хоче лiзти пiд лiжко. А я кажу йому. що штик або куля найдуть
його пiд лiжком. Але вiн не слуха? й лiзе... Одчиняються дверi, i  входить
денiкiнець. Вiн у студентськiй шинелi, через такий  же  кашкет  йому  бiла
стрiчка.
   Я без кожуха в шинелi стою.
   - Ваше оружие.
   - Прошу.
   Я вiддав йому мою чорну рушницю англiйського зразка, зняв  патронташ  i
патронник, а в розчиненi дверi  солдати  в  лахматих  шапках  i  з  бiлими
стрiчками через них кричать:
   - Выходи!
   - Поскорей!
   Я надiв кожуха й вийшов надвiр, у тьму, де вже виладнанi були  нашi.  А
вийшло от що.
   Настоятель монастиря  послав  у  село  хлопчика,  нiби  за  молоком,  а
насправдi з запискою до бiлих, що ми у нього. В селi (а ми  й  не  знали),
стояло два  батальйони  1-го  офiцерського  полку.  Вони  тихо  прийшли  з
кулеметами, оточi?ли монастир, тихо зняли  нашу  варту  бiля  ворiт  i  на
дзвiницi. Увiйшли у двiр, пiдiйшли  до  трапезно?  i  з  бомбами  в  руках
вiдчинили дверi трапезно?...
   Хлопцям не довелося по?сти галушок, якi вже кипiли й  смачно  лоскотали
?м нiздрi... Нас ведуть...
   Вiтер i нiч, як у поемi Блока "12"... Я тiльки чую,  як  мене  б'ють  у
пiдошви грудки мерзло? землi...
   Капiтан, у якого тускло блищать погони, каже:
   - Вы дума?те, что деникинцы издеваются. Это все враки...
   Нас ведуть на село... Бiля тину крайньо? хати прив'язано дво? осiдланих
коней... Денiкiнцi кинулись у двiр. А я нiби за муром.
   I ?х голоси менi такi далекi й чужi... Нас вивели за село i постро?ли в
два шереги, один проти одного,  аби  однi?ю  кулею  прорiзати  двох.  Вони
економнi...
   I менi зда?ться, що зараз усi попадають на колiна  i  почнуть  плакати,
благати... Але нiхто не пада?, i я стою.
   - Взвод, стройся!
   I пiсля нашо? команди: "Чота, ладнайся!" - команда ворогiв звучить сухо
й гостро...
   ?х капiтан пiдiйшов до нашого ройового Овсiя i сказав:
   - Ви нас прийшли бити? Овсiй сказав:
   - Били й будемо бити...
   Але задзвенiли копита вершникiв, i бiлий  папiрець  наказу  принiс  нам
життя...
   Нас не розстрiлюють i ведуть далi. Ми в колi пiхоти й вершникiв.
   Студент, що роззбро?в мене, уважно дивиться в тьму на  якийсь  огонь  i
каже:
   - Что-то подозрительное...
   Прийшли  на  станцiю.  Лежимо  в  карпомi.  У  мене  голова  трохи   не
розвалю?ться... Думаю, там не розстрiляли, так розстрiляють тут...
   На станцiйнiй колонi було ножем або гвоздиком надряпано:
   "Привет курсисткам Деражни, - красноармеец (такой-то) ".
   Мене вразив цей напис, власне, нова орфографiя... В нiй я почув таку  ж
силу, як  у  газетах,  що  менi  попадалися...  Одна  газета  з  портретом
Шевченка, яка розбила мою на?вну вiру, що червонi, як нам казали старшини,
розстрiлюють за кожне укра?нське слово. Ця моя на?внiсть примушувала мене,
навiть пiсля проскурiвського погрому, вiдповiдати гордо  i  зневажливо  на
запитання:
   - Скажите, пожалуйста, сколько времени?
   - Я закордонно? мови не розумiю. А на  запитання  одного  гiмназиста  в
проскурiвському театрi:
   - Как вы дума?те, займут большевики Проскуров? Я вiдповiв:
   - Они развеются, как дым.
   Коли ж старшини казали про три тисячi росiйських  дiтей,  яких  червонi
прислали до Ки?ва з голодно? Пiвночi:
   "Хай здихають iз голоду, нам вони не потрiбнi", - я думав:
   "Ага. Вкра?на  хай  ?сть  вареники  з  сметаною,  а  другi  вмирають  з
голоду!.."
   I червоний рух вставав гiгантом передо мною:
   - За весь бедный народ.
   Пам'ятаю, раз ми наскочили на червону розвiдку,  i  на  наше  запитання
"вiдкiля?" вони вiдповiли:
   - Со всего света!.. Мене це так вразило:
   - Со всего света!..
   I якою мiзерною перед цим бо?м за голоту всього  свiту  здавалася  наша
боротьба за самостiйну Укра?ну.
   Ми тоскно лежимо i ждемо смертi. Враз вриваються до карному з оголеними
шаблюками кубанцi, такi ж, як i ми, чорнобривi i т.  iнш.,  i  хочуть  нас
рубати...
   Наша третя сотня пiшла в атаку на "Коршуна", i кулею в люк був  забитий
?х капiтан.
   До карному увiйшов полковник i сказав:
   - Пленные уже нам не враги.
   Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, пiдiйшов
до столу, вiддав честь, стукнув каблуками i на запитання:
   - Ваша фамилия? Сказав:
   - Морозов.
   Його брат був офiцером гусарського полку Добрармi? '°.
   Нас почали роздягати, а  галичан  нi.  По  умовi,  галичан,  яких  було
вкраплено в нашi полки, денiкiнцi вiдправляли до галицько? армi? десь  пiд
Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих надднiстрянських  геро?в,  колишнiй
мiй iдеал нацiонально? самосвiдомостi. Галичани, як  наприклад,  для  мене
умерли.
   Юнкери нам кажуть:
   - Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера. Вони питають нас:
   - За что вы воюете?
   - А ви за що?
   - Мы - за единую неделимую.
   - А ми - за соборну Украшу.
   Старшин наших посадовили окремо i з ними  чемно  поводяться.  Коли  нас
захопили в полон, так наш чотар запитав ?х офiцера:
   - Вы были в Константиновском?
   - В Константиновском.
   I вони потисли один одному руки...
   Менi лишили тiльки мою шинель, а то все забрали. Один офiцер "купив"  у
мене за двi "укра?нки" мо? чоботи, галiфе i гiмнастьорку, а менi дав  сво?
велетенськi англiйськi штиблети, штани та гiмнастьорку шинельного сукна iз
погонами. Тут  же  кiлька  юнакiв  вiдгукнулися  на  заклик  полковника  i
добровiльно записалися на броньовик "Коршун".
   Нас погрузили в ешелон,  власне,  ми  вмiстилися  в  одному  вагонi,  i
вiдправляють до табору полонених на Жмеринку.
   Ми ?демо й спiва?мо:
   "Ревуть, стогнуть гори, хвилi..."
   У старшин на очах сльози...
   З якою тугою ми виводили:
   Де ж ви, хлопцi-запорожцi,
   сини славнi волi?
   Чом не йдете визволяти
   нас з тяжкой неволi?..
   I менi здавалося, нiби наша кавалерiя, нi, не  вона,  а  загiн  мрiйних
запорожцiв женеться за ешелоном нас визволяти, але визволяти нас  не  було
кому.
   Сiмферопольцi казали, що "Коршун" сам захопив у Проскуровi  два  вагони
микола?вських грошей...
   Да, коли ми вступили до Проскурова, я в газетi, спецiально  присвяченiй
нам, прочитав:
   На вас, завзятцi юнаки, борцi за щастя Укра?ни, кладу найкращi?  думки,
мо? сподiванки бдинi.
   Хай кат жене, а ви любiть свою окрадену кра?ну, за не? тiло до загину i
навiть душу положiть..."
   I чудно, коли я йшов у бiй на червоних, то в мене нiякого ентузiазму не
було, а тут було щось на нього подiбне, бо ми ж, хоч боком,  та  помага?мо
червоним, з якими тодi бо?в уже не було.
   Я думав, що ми будемо вiдступати на Старо-Костянтинiв i там з'?дна?мося
з червоними.
   До Жмеринки нас привезли  увечерi  i  одразу  ж  повели  до  казарм.  У
вiдчиненi дверi казарми нам ударив  такий  важкий  дух,  що  ми  одхлинули
назад. Але пiд ударами прикладiв мусили ввiйти.
   Як дрова, лежали трупи тифозних, хворi i ще здоровi. У всiх  од  голоду
восковi обличчя й тоненькi нiжки... Над головою  нари  в  один  поверх,  i
звiдти на мене сиплються тифознi паразити.
   Я лiг.
   Полонений! Таке дике й жахне слово. На сво?й землi - й "полонений"!
   Нас вiдпускали просити у селян хлiба.
   Да! Коли в Деражнi нас переписували, до столу пiдiйшов наш бунчужний  з
хрестом Георгiя першо? степенi на грудях.
   Полковник сказав:
   - Как же вам не стыдно: Георгиевский кавалер и петлюровец.
   - Це випадково, - сказав бунчужний.
   - Что это значит?
   - Случайно, - з'ясували йому юнаки.
   Коли з  канцелярi?  дiзнаються,  що  мiж  полоненими  ?  козаки  з  6-?
запорозько? дивiзi?, то ?х розстрiляють, як  i  махновцiв,  якi  десь  пiд
Уманню вирiзали й потопили майже ввесь Сiмферопольський полк.
   Один полонений сказав менi, що вiн махновець iз Успенського полку.
   Я не видав його.
   Не розстрiлюють тiльки безпартiйних, бiльшовикiв та петлюрiвцiв.
   А я ж колишнiй гайдамака.
   Що як Мороз видасть?!
   Але Мороз мене не видав, хоч часто менi  цпм  загрожував  i  шантажував
мене.
   Я захворiв на тиф.
   Одеса.
   З вокзалу я пiшов з високою температурою босий  по  грязi  дивитися  на
море.
   Воно майже замерзло, i над ним тихо i срiбно лiтали чайки...
   Повезли до шпиталю.
   Лежу на снiжно-бiлому лiжковi покiрно й тихо, весь в огнi...
   Поруч стогне й кида?ться хворий, i "сiделка" все ставить мене  йому  за
приклад, що у мене вища температура i  я  лежу  смирно,  а  вiн  з  меншою
температурою i не да? ?й дихнути...
   Вiзитацiя.
   Входить лiкар i сестра-жалiбниця.
   Сестра глянула на мене,  зблiдла  i  трохи  не  впала  непритомною.  ??
пiдтримав лiкар i вивiв.
   Потiм вона входить до нас, дивиться на мене i каже:
   - Как же вы меня испугали!
   Виявилося, що я подiбний на ?? забитого на фронтi нареченого, офiцера.
   Я - в iзоляторi. В мене поворотний тиф,  другий  приступ.  Один  був  в
дорозi.
   Вона каже:
   - Я вас беру к себе в палату. Вы хоть на несколько дней  напомните  мне
мое прошлое.
   Вона взяла мене до себе в палату, дала менi ще  сво?  ватне  одiяло  (у
всiх по  одному.  Вогко,  сиро.  Поруч  мене  щоночi  по  два,  по  чотири
вмирають). Носить менi консерви, цукерки... i все якось чудно дивиться  па
мене та цiлу?. Я, як i ?? наречений, вчився в сiльськогосподарчiй школi.
   В  мене  на  грудях,  пiсля  тифу,  абсцес,  -  i  мене  переводять  до
хiрургiчного шпиталю в грецькiй духовнiй школi чи семiнарi?.
   В шпиталi мiж раненими лежали й червонi з Таращанського полку  i  iншi.
Вони розповiдали, що коли бiлий десант  захопив  Одесу,  то  багато  важко
ранених червонармiв було викинуто просто на вулицю.
   Червонi ось-ось захоплять Одесу. Евакуацiя.
   З одним червонармом  я  дуже  подружив.  Вiн  признався  менi,  що  вiн
комунiст i що в нього ? документи з ячейки,  не  дивлячись  на  те,  що  я
одрекомендувався йому, як бувший петлюрiвський юнкер. (Цей  товариш  потiм
учився зо мною в Артемовцi). Вiн був захоплений бiлими й мобiлiзований.  В
частинi офiцер, який догадувався, що вiн комунiст, але не  мав  матерiалу,
наче граючись, навмисно прострелив йому ногу. Ногу було одрiзано.
   Коли мене хотiли, як "юнкера", евакуювати до  ?гипту,  вiн  не  порадив
менi ?хати, сказав, що я такий же юнкер, як вiн денiкiнець. I я залишився.
   Кораблi Антанти б'ють по червоних лавах...
   Над городом шумлять набо?...
   Червонi близько...
   Привозять ранених офiцерiв, яких почали бити по окра?нах.
   Один кавалерист б'? обрубками рук у живiт  стражника,  який  од  ударiв
тiльки пiдстрибу? всiм тiлом на лiжковi...
   Офiцери, яких не встигли евакуювати, лежать блiдi, блiдi...
   А один офiцер не витримав i сказав:
   - ...Ух... страшно...
   Ми дивимося з вiкна на вулицю, через яку тривожно  перебiгають  фiгурки
людей з багнетами. Деякi не встигають перебiгти й падають. На тлi  тривоги
бою вони лежать страшно нерухомi. Iде стрiльба.
   I от вiдчиняються дверi, i  входять  матроси  з  червоними  бантами  на
грудях. Вони спокiйнi, стрункi й коректнi.
   - У вас офицеры есть?
   Вони нiкого не забрали. Тiльки подивилися документи й пiшли.

   Лютий. 1920.
   При 4-й стрiлецькiй галицькiй бригадi,  яка  перейшла  до  червоних,  з
полонених  петлюрiвцiв  та   денiкiнцiв   форму?ться   два   полки:   "1-й
Чорноморський"   та   "Кiнний   запорозький".   Я   вступаю    до    "1-го
Чорноморського".
   Команда укра?нська.  Всi  старшини  й  козаки  ходять  з  тризубами  на
кашкетах. Полковий прапор жовто-блакитний. Денiкiнськi офiцери,  звичайно,
тепер за "н?ньку Укра?ну". Командир полку нiмець iз тризубом  на  кашкетi.
Вiн каже:
   - Я воював за неньку Укра?ну i буду за не? воювати до смертi.
   Я думаю, який же це червоний полк. Та це ж жовтоблакитне пекло, з якого
я ледве вирвався. Я надiв на кашкета червону стрiчку.
   Во?нкома в полку нема. А ? тiльки во?нком бригади.
   Вiн на мiтинзi агiтував нас, аби ми вступали до ячейки.
   - Я знаю, - казав вiн, нервово одкидаючи сво? буйне волосся з лоба, - я
знаю, що мiж вами ? такi, що шукали нас, але обставини ?м заважали...
   Я трохи не впав i не забився в риданнi... Я ж шукав!..
   А вночi старшини й козаки умовляються убивати  тих,  хто  запишеться  в
ячейку. I нiхто не запису?ться до ячейки.
   Я теж не записуюсь. Ячейки нема. Одного разу нас повели до  театру,  де
укра?нською мовою бiльшовик почав нам говорити про iсторiю Укра?ни  зовсiм
не так, як я читав у Грушевського. Наш старшина галичанин наказу? нам  iти
з театру, бо це все "давно вiдоме"...
   Я не хотiв, але мусiв iти. Наказ.
   Коли було Шевченкiвське свято, ми й галичани вийшли на майдан  з  морем
жовто-блакитних знамен. Жодного червоного прапора не було.
   Червонi хотiли нас роззбро?ти, але чомусь цього не зробили. Вони тiльки
?здили кругом на грузовиках з кулеметами.
   Ми перейшли на  Iталiйський  бульвар,  в  будинок  був[шо?]  вiйськово?
школи.
   Раз на муштрi один старшина, бувший денiкiнець, закричав на козака:
   - Молчать! Без разговоров!
   Я, не дивлячись на те, що був у ладу, сказав цьому старшинi:
   - Це вам не денiкiнська армiя,  а  червона.  I,  будь  ласка,  говорiть
укра?нською мовою, бо ви в укра?нськiй частинi.
   Вiн пiшов i пожалiвся на мене курiнному. Курiнний, пузатий i спокiйний,
кличе мене. Чита? менi нотацiю. Я йому схвильовано i гнiвно кажу:
   - Пане курiнний (казали у нас не "товаришу", а  "пане"),  я  ж  так  не
можу!
   Тодi вiн ласкаво менi всмiхнувся, нахилився до мене й тихо каже:
   - Ще рано!.. Але ж ви розумi?те?... пiдрив дисциплiни...
   Да, мене, як юнака, призначили чотовим. Однi?? ночi до карному прибiга?
цей курiнний i каже менi (я був начварти):
   - Оце вам патрони!  Нас  хочуть  роззбро?ти  комунiсти.  Так  ви,  пане
Сосюро, глядiть же. Бийте до останнього!
   Я сказав: "Добре..." Нiхто нас роззброювати не прийшов.  Виступа?мо  на
охорону Днiстра в Тираспiль. По мiсту ми йшли  з  великим  жовто-блакитним
прапором, поруч якого телiпався маленький червоний.
   В Тирасполi бригада Котовського, яку ми змiнили, стала до  збро?.  Вони
думали, що ми петлюрiвцi.
   I не помилились.
   Старшини агiтують проти Радвлади. Козаки - телята.
   При?хав во?нком полку т. Обушний i його секретар т. Прудкий.
   Прудкий надiв на кашкета тризуба й ходить мiж козаками, слуха?.
   Я пiдiйшов до нього i розказав йому все. Вiн каже:
   - Ты хороший парень. Мы тебя заберем к себе. Вiн менi  дав  посвiдчення
вiд во?нному, написане червоним атраментом, що я член культпросвiту полку.
I я став полiтробiтником. I чомусь вiддав рушницю.
   Я органiзував читальню. Але козаки не ходять читати  газети,  а  тiльки
спiвають на вулицях:
   Ми гайдамаки, всi ми однакi...
   А старшини кажуть:
   - Я краще простягну руку нiмцевi, нiж  кацаповi...  Називають  червоних
"чужинцями". Ячейки нема.  Я  дiйшов  майже  до  божевiлля  i.  коли  один
старшина в нашiй сотнi так агiтував, сказав йому:
   - Забороняю вам балакати.
   Вiн замовк.
   Органiзовують старшинську ?дальню. Я сказав, що  це  те  ж  "офицерское
собрание", що на мою думку в  червонармi?  не  може  цього  бути.  А  один
старшина сказав:
   - Я не хочу обiдати за одним столом iз варнякою.
   Ага, "варняка"!?..
   Я пiшов i  обурений  розказав  про  це  во?нкомовi  i  свсю  думку  про
старшинську ?дальню.
   Во?нком похвалив мене i, покликавши цього старшину, прочитав йому  цiлу
лекцiю про рiзницю мiж петлюрiвським старшиною i червоним командиром.
   I раз уночi: питають деякi козаки, але
   - До збро?!..
   - Що таке? На кого? - ходить курiнний:
   - Без балачок. Нас хочуть комунiсти роззбро?ти.
   Одинокi голоси про те, що коли нас хочуть роззбро?ти, хай  роззброюють,
значить так треба, ? такi, кого треба взяти за хвiст... Цi голоси потонули
в грiзнiй покорi козакiв, що стали до збро?.
   Я теж став до збро?.
   Мене поставили на дверях.
   Враз iз тьми пiдходять до мене кiлька:
   - Ваше оружие, товарищ.
   - Пожалуйста.
   Я спокiйно i радiсно вiддаю рушницю. Це - сво?, дозорнi. Хлопцi зо мною
пожартували. Вони, смiючись, зникли у тьмi.
   Нiхто не хотiв нас роззбро?ти. Це просто була демонстрацiя.
   На ранок я ?ду до Одеси за газетами. На Роздiльнiй я  зустрiв  юнака  з
мо?? сотнi, який познайомив мене з т. Старим. Я Старому все розказав.  Вiн
заспокоював мене, обiцяв забрати з цього полку i казав  про  мене  i  мого
союнака, що ми "большевистский материал".
   В Одесi я iнформував кого слiд (т. Дерев'янко) про те,  що  робиться  в
нашому полку.
   Повертаюсь до Тирасполя.
   I одного дня ми говоримо про попiв. Я кажу, що це  дурисвiти,  що  вони
нашi вороги, такi ж, як полiца?.
   А офiцери кажуть:
   - Как вы  смеете  обижать  религиозные  убеждения.  Тут  же  сидить  т.
Прудкий, який мовчки нас слуха?. Я звертаюсь до нього:
   - Т[оварищ] секретарь, почему у нас до сих пор нет ячейки?
   Вiн не встиг менi вiдповiсти, як крикнули: "До збро?!" Я зрозулiiв  усе
i тихо вийшов. Щоб не подумали, що я тiкаю, спокiйно йду  по  панелi.  Був
квiтень, а так жарко, як у нас лiтом.
   Повз мене швидко й нервово  пройшла  колона  нашо?  сотнi.  У  всiх  на
кашкетах стрiчки: жовто-блакитнi й бiлi.
   Я прийшов до военкома попередити його. Стукаю. Нiкого нема.
   I тiльки-но я вiдiйшов кiлька крокiв од ганку, як почалася стрiльба.
   Вулиця йде просто до вокзалу.
   Зо мною поруч бiжать дво? з червоними бантами на грудях.
   Питаю ?х:
   - Какой части?
   - 368 полка.
   - Скорей на станцию, это восстал украинский полк. Бiжимо...  А  в  лице
нам - чорна хмара кiнноти... Я-в двiр. Хазяйка сплеску? руками й кричить:
   - Ти бiльшовик?
   - Бiльшовик.
   - Ой боже, i мiй синочок у комiсарiатi служе!
   А що, якби ?? синок не служив у комiсарiатi?..
   Вона мене заховала в погрiб. Стрiльба швидко вщухла. Думаю,  в  погребi
небезпечно... Можуть кинути бомбу, й точка.
   Вилiз. Посвiдчення запхнув у стрiху сарая.
   Увiйшов до хати.
   Хазя?н, швець, дав менi по?сти картошки з олi?ю й огiрками...
   Вiн усе лаяв комiсарiв, а я йому пiддакував i говорив, що я  й  сам  iз
гайдамацького полку.
   Наш полк при?днали до 41-? дивiзi? i стали звати 361-й.
   Виходжу на вулицю.
   Просто на мене з витягнутими для рубки шаблями летять два кавалеристи.
   - Якого полку?
   - 1-го Чорноморського!
   - Наш.
   Вони опустили шаблюки й тихо про?хали повз мене.
   А що, якби я сказав 361?..
   Виходжу на головну вулицю.
   На панелi стоять, мов поросята, кулемети, на бруку конi й козаки.
   Галицькi офiцери в польському убраннi.
   Всi тривожнi. Почуваю, що бояться. Повиходила публiка.
   Один п'яний козак пiдходить до мене, обiймав мене й каже:
   - Ой, козаче, я чека розбив, самогонки напився. У мене була гайдамацька
звичка носити набакир шапку, i повстанець прийняв мене за свого. Пiдходить
до мене з карабiнкого старшина в синiй чумарцi, той, що сказав "варняка".
   - Де военком?
   - Не знаю.
   - Що... зняв червоний значок?.. Я мовчу.
   - Ну, ходiм...
   Мене не розстрiляли тiльки тому, що курiнний був за мене.
   Всi сили нашi були кинутi на польський фронт, який уже почав  хитатися.
Галицька кiннота, що стояла в нiмецьких  колонiях,  повстала  проти  влади
Рад. Вони (галичани) налетiли на станцiю, зняли там караул i разом з нашим
полком захопили Тираспiль. В особвiддiлi  був  тiльки  карбатальйон  в  60
чоловiк.
   Старшини кажуть, що в наших руках уже Одеса, Херсон i Микола?в.
   Менi да.iи рушницю й послали в караул на станцiю.
   Кiннота повстанцiв пiшла, як казали, в наступ на Роздiльну.
   Нiч.
   Ми в телеграфному вiддiлi. Телеграфу? начальник  гарнiзону  Роздiльно?.
Ми всi напружено нахилилися над бiлою стрiчкою, яка поволi розгорталася, а
на нiй чорними крапками й рисками божевiльне довго повзли слова:
   -   П-о-з-о-в-и-т-е   к   т-е-л-е-г-р-а-ф-у    в-о-е-н-к-о-м-а.    Йому
вiдповiдають:
   - В-о-е-н-к-о-м з-а-н-я-т, в-с-е с-п-о-к-о-й-н-о. В вiкна разом iз нами
нiч бархатно й чуло дивиться на грiзнi знаки:
   - Неужели еще есть противники Советской власти?..
   А ще вдень над станцi?ю смiло й низько летить червоний аероплан.
   Хлопцi - врозтiч...
   Я кричу, що йому нема? рацi? бити по станцi?, i стою на перонi.
   Аероплан двiчi ударив по фортецi, що  за  мiстом,  i  спокiйно  полетiв
назад.
   По ньому навiть не стрiляли.
   Перехоплено телеграму, що на Тираспiль з Одеси йдуть два броньовики.
   Я ще до цього не вiрив казкам старшин  про  нашу  перемогу.  Надто  вже
непевно вони себе почували.
   Ще ж котилися луни розгрому Добрармi?, себто грабармi?, як ?? називали.
   Уночi вируша?мо з мiста.
   Бiлiють  на  спинах  козакiв  вузли  награбованого  майна,   по   боках
проводжають нас одинокi i смутнi пострiли...
   У мене мета дiзнатися маршрут, а потiм...
   Менi страшно. Невже знов у ту прокляту жовтоблакить?..
   Коли ми переходили чавунку, мо? очi стали  широкими,  як  нiч,од  жаху,
куди я йдуПройшли верст 15. Привали роблять не по селах, а в степу.
   Врештi я  дiзнався,  що  ми  йдемо  на  Бiрзулу  i  там  з'?дна?мося  з
Тютюнником. По мiсяцю я помiтив дорогу назад.
   I на одному привалi я свому друговi козаковi сказав, що тiкаю, i кликав
його. Вiн одмовився, сказав, що не хоче воювати, хоче  додому.  Ми  а  ним
поцiлувалися, я вiддав йому свою банку консервiв i з  рушницею  вийшов  iз
кола кiнноти.
   Коли ми покидали Тираспiль, один мiй товариш козак сумно  подивився  на
мене i сказав:
   - Жалко менi, Володька, що ти не йдеш  туди,  куди  тебе  кличуть  тво?
мрi?...
   Я йому не довiряв i тiльки загадково подивився па нього.
   Я вийшов iз кола кiнноти, наче "оправиться", i пiшов прямо.
   Було мiсячно. Як на зло, жодна хмарина не затуляла мiсяця, який холодно
дивився на мене.
   Я йшов, куди мене кликали мо? мрi?.
   I коли кiннота злилася з тьмою, я побiг. Це  так,  наче  перший  раз  з
високого мiсця кида?шся у воду головою  вниз...  Я  побiг  не  просто  вiд
кiнноти, а кругом i назад, перерiзавши нашу  вже  пройдену  дорогу.  Це  я
зробив на випадок погонi.
   Бiжу по рiллi, перетинаю дороги, на яких сухо й далеко дзвенять  копита
роз'?здiв.
   А серце хрипко й важко б'?ться... Менi зда?ться, що воно б'?ться  не  в
менi, а з правого боку, поруч мене...
   Наскочив на якийсь курiнь,  впав  i  заснув.  Але  сон  був  божевiльно
швидкий. Я схопився i знов побiг. Потiм покiрно i стомлено йду.
   Все одно, навiть коли перемогли петлюрiвцi, менi все  одно.  Я  вже  не
можу з ними.
   Рушницю, вже зайву, бо вдень з нею небезпечно, я  взяв,  повернув  униз
багнетом i встромив у рiллю. Хай може, який дядько вiзьме ??.
   Смутно прийшов день. Коли ми покидали Тираспiль,  говорили,  що  в  нiм
лишили охорону з 25 галичан.
   Я обминув Тираспiль i йду на Одесу. Iду вже по дорозi.
   Раптом пiдiймаю голову, i прямо на мене, колонами - кiннота!..
   "Точка", - думаю. Але менi нi крапельки не лячно, навiть радiсно. Це  ж
зараз мене рубатимуть "за весь бедный народ".
   I я спокiйно йду.
   Виявилося, що то не кiннота, а  ?вре?,  що  втекли  з  Тирасполя.  Вони
сидiли на високих нiмецьких тачанках, ?х фiгури були над  кiньми  i  здаля
здавалося, що це колони кiнноти.
   ?вре? питали мене, хто в Тирасполi, я все, що знав, розповiв ?м. Спитав
?х про червоних. Вони менi сказали, що, зда?ться, червонi на Роздiльнiй.
   Це був сон тяжкий i радiсний, коли я йшов на Роздiльну.
   Йду по ви?мцi i щохвилi чекаю на смерть. Бо ж нiчого не знаю.
   Нарештi показалася Роздiльна.
   На станцiйному шпилi маяв червоний прапор.
   Пiшов дощ. Я радiсно бiжу вже не по путi, а навпростець. Махаю  руками,
плачу й смiюсь. Грязь налипла менi пудами на штиблети.
   Але мо? ноги здаються легкими, як пух...
   Пiдбiг до перону i  впав  на  нього.  До  мене  пiдбiгли  червонарми  з
командиром т. Фiногеновим i во?нкомом т. Мiнським Андрi?м.
   Я сказав ?м, хто я, i маршрут повстанцiв.
   За ними зразу ж погналися броньовi авто.
   Це був новий комсостав для нашого полку.
   Але вони не встигли.
   Моя нездiйсненна мрiя здiйснилася.
   Мене записали в роту, i я став червонармом.
   Слiдчий мене спитав:
   - Ви зна?те товарища Старого?
   - Знаю.
   -  Он  прислал  бумагу,  что  знает   ваши   убеждения   и   социальное
происхождение. Вы свободны.
   Я крiзь туман смертi здивовано глянув на нього  i  так  розгубився,  що
тiльки сказав:
   - Разрешите пожать вашу руку.
   I вiн простяг ?? менi, що одним розчерком пера могла послати  мене  пiд
холоднi дула вартових революцi?.
   На вулицi я здивовано дивився на людей i на будинки, i не вiрилося,  що
я вiльно йду по залитому сонцем бруку, i кусав губи, щоб узнати, чи не сон
це. Наче народжений удруге, ходив я по мiсту i слухав щасливi крики  птиць
у синi над золотими дахами.
   Любi бiльшовики! Значить, у вас ? правда, i бог  удруге  обдурив  мене.
Приймiть же мене в сво? свiтлi ряди для останнього штурму. Тепер я  навiки
ваш.
   I я пiшов до сво?? частини.

   XLIV

   Цей полк був зовсiм не такий.
   У нас спiвали "Ще не вмерла Укра?на", казали не "товаришу", а "пане"...
А тут усi товаришi, всi такi рiднi, i менi  так  радiсно  спiвати  з  ними
"Iнтернацiонал".
   Тiльки iнодi, коли ми спiвали "Iнтернацiонал", во?нком кричав на деяких
червоноармiйцiв, що в них дуже дерев'янi лиця, а треба спiвати  натхненно.
На зборах военком вiiсунув мою кандидатуру  до  культкому,  i  червоноарми
обрали мене до культкому.
   Одного разу я писав вiдозву: чому червоноармам треба  ходити  до  свого
клубу, а в кiнцi додав строфу iз сво?? поеми "1918 год":
   И будем мы идти вперед с кровавым флагом, где в солнце  новых  дней  со
мглою бой кипит, застонут камни гор под нашим гулким  шагом,  с  протяжным
воем зверь в пещеры убежит..,
   Военком Андрiй Мiнський прочитав вiдозву й пита? мене:
   - А это чьи стихи? Может быть, ваши? Я сказав, що це з мо?? поеми.
   Вiн тодi схопив цього листа, побiг до свого ад'ютанта й кричить:
   - Какая у нас могучая поэтическая сила...
   Вiн був такий ентузiаст, цей во?нком, i так усiм захоплювався. Вiн  був
молодий, стрункий i гарячий,  у  шкiрянiй  куртцi,  з  лахматою  шапкою  й
мавзером, чомусь нагадував менi анархiста. У  нього  була  така  рiшуча  i
романтична походка. Вiн завжди дивився трошки з-пiд лоба i коли говорив до
червоноармiв у клубi промову, то в перервах його промови йому завжди  грав
оркестр. Це його пiдносило. Вiн так чудесно  одкидав  з  лоба  сво?  буйне
каштанове волосся. Ще вiн любив  чомусь  гiпнотизувати  бандитiв,  хоч  iз
цього гiпнозу, звичайно, нiчого не виходило. I тiльки  доводилось  вживати
бiльш рiшучих методiв.
   Був кiнець квiтня. Поляки  почали  наступать  2.  Пiд  ?х  тиском  нашi
частини захиталися. Обози вже в панiцi добiгали до Тирасполя,  бо  в  тилу
лютував Тютюнник 3.
   З приводу цього в нас був мiтинг.
   На ньому виступали й жiнки, робiтницi Тираспольського жiнвiддiлу.  Було
радiсно й бадьоро. Виступала повна й  спокiйна  жiнка.  Вона  без  захвату
говорила, що ми в деяких мiсцях уже переходимо в наступ...  що  тривожного
нiчого нема... Пiсля не? виступила дiвчина, вся в чорному, з таким же,  як
у во?нкома, розпатланим волоссям, що вона його таким  же  жестом  одкидала
назад. У не? були старi, покривленi черевики, але вона на це  не  звертала
уваги i говорила. Вона сказала кiлька слiв, але вона ?х так  сказала  i  з
такими рухами (у не? тонкi блiдi руки), що ми всi посхоплювались з мiсць i
громом оплескiв вiтали натхненну дiвчину.
   Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огнянi. Пiсля мiтингу
до мене пiдходить червоноарм:
   - Тебе кличе во?нком.
   Я пiшов, але я не знав, що треба стукотiти в дверi, а одчинив ?х просто
так... На лiжку лежали во?нком i та струнка дiвчина.
   Вiн спокiйно встав, поправив на  собi  одежу,  а  дiвчина  лишилась  на
лiжку, тiльки закурила цигарку.
   Во?нком одрекомендував мене ?й.
   - Знакомься, Ольга. Это - Сосюра, светило нашего полка.
   У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карi очi були  туманнi  й
глибокi. А на губи ?й менi було соромно дивитися... Вони були такi  повнi,
червонi й страснi. В мене аж мурашки по тiлу бiгли.
   Я почав ?й захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як  я  рвався
до Червоно? Армi? i яким неможливим  здавалося  сном,  що  я  буду  колись
червоноармом.
   - Менi наче сниться це. От я дивлюсь на вас, - казав я Ользi,  -  i  ви
для мене - не ви, а вся Червона Армiя...
   Вона попросила мене читати ?й вiршi. Я читав ?й вiршi, а вона  дивилась
на мене мутно й загадково.
   Але менi треба  було  швидко  ?хати  до  Одеси  по  командировцi,  i  я
попрощався з нею.
   Вона менi так гаряче i нервово тисла руку, прямо тонула в менi очима  i
казала:
   - Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться.

   XLV

   В Одесi, в нашому подивi1,_ я зустрiв  свого  товариша  по  заводу.  Ми
багато з ним говорили, i вiн дiстав _менi командировку на полiтичнi  курси
там же, при подивi.
   I я лишився на курсах.
   Було син? й чудесне море.  На  лекцiях  казали,  що  "бытие  определяет
сознание" 2,  що  душа  "продукт  производственных  отношений..."  I  менi
страшно стало, що я, людина, яка керу? сво?ми думками й поступками, раптом
пiдлягаю якiйсь табуретцi i взагалi мертвим речам.
   Менi  перестало  хотiтися  жити,  i  я  умовився  з  однi?ю  курсанткою
повiситись...
   Але море було таке чудесне, i увечерi на Дерибасiвськiй вулицi  золотою
ниткою тремтiли в небi лiхтарi, а повiтря було нiжне, тепле й бархатне,  i
я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене
в свiй гурток. Раз на тиждень  у  нас  були  читки  вiршiв.  Я  був  такни
соромливий. Особливо менi було соромно, що у  мене  бiлi  обмоткп.  Одного
разу я читав вiршi, а через пiанiно на мене дивилася  смуглява  дiвчина  в
буржуазному вбраннi, у не? на ши? було янтарне намисто.  Взагалi  на  мене
дивилося багато дiвчат, i од того менi було соромно ще  дужче.  Дiвчина  з
янтарним намистом попросила в мене  прикурити.  Я  ?й  простягаю  запалену
цигарку через пiанiно, але вона не бере, а хоче, щоб я ?й дав прикурити  з
рота. Я взяв цигарку в рот i перехилився до не? через пiанiно, а  вона  до
мене, й нашi очi  майже  зiйшлися...  Коли  ??  цигарка  загорiлася,  вона
сказала:
   - Как хорошо жить!
   I з вечiрки проводжала мене до подиву.  Тiльки,  колi?  ми  цiлувалися,
мене вразило, що в не? великий рот, мiй рот зовсiм потонув у ньому, й менi
стало непри?мно. Потiм я зовсiм розчарувався в нiй, коли побачив  ??  голу
на пляжi. В не? було повне  смугляве  тiло,  i  на  ньому,  як  на  тiстi,
лишилася шорстка печать каменя, до якого вона притулилася. I  взагалi  всi
цi буржуазнi жiнки, що любили мо? вiршi, дивилися на мене, як  на  дикуна,
на  на?вного  дикуна,  що  нагадував  ?м  геро?в  Гамсуна  3,  i  це  мене
одштовхувало од них, бо я ж був червоноарм i в мене душа  була  зовсiм  не
така, як вони уявляли: я таж любив красу i розумiв  ??.  А  вони  до  мене
пiдходили дико й страсно. ?м, мабуть, набридли отi  рудi  жевжики,  що  ?х
оточували, бо вони вмiли тiльки пiднiмати хустки та  говорити  французьким
прононсом. I ?хнi кавалери не пахли кров'ю, як мо? губи. Вони казали, що у
мене "одухотворенное лицо бандита" i не вiрили менi, що я ще  не  вбив  нi
одного чоловiка. А в мiсячнi ночi вони ходили зi мною до  люря.  Було  вже
лiто. Природа була така незнайома й чудно мене хвилювала. I  закохалася  в
мене дiвчинка. Малюсенька дiвчинка. Вона  все  ходила  зi  мною  до  моря,
слухала мо? вiршi i все просила поцiлувати мене, а я  не  хотiв,  тому  що
вона така маленька. У цi?? дiвчинки були всi риси женщини. Вона  ревнувала
мене, особливо до дiвчини з янтарним намистом. Одна поетеса з революцiйним
прiзвищем ходила до мене на курси. Я був в  окремiй  кiмнатi  з  малиновим
оксамитним меблем, а вiкно закривалося ставнями зсередини. За  вiкном  був
коридор. I мимо часто бiгали курсанти. Так я,  щоб  вони  не  заглядали  в
вiкно, закривав його ставнею. I менi було чудно, що поетеса смiялася, коли
я брав ??... Вона менi казала:
   - Товарищ Сосюра, давайте жить вместе. Менi було нiяково:
   - Как же мы будем жить вместе, я ж  красноармеец  -  сегодня  здесь,  а
завтра там?
   Наближався випуск. Одного разу я пiшов до поарму 4 за  призначенням.  Я
ввiйшов до вiтальнi i побачив на канапi... Ольгу... На  нiй  була  шкiряна
куртка Андрiя, його мавзер i лахмата шапка. Тiльки чудно було,  що  в  не?
верхня половина  чоловiча,  а  нижня  жiноча.  Чорна  юбка  i  тi  ж  самi
покривленi черевики.
   - Здравствуйте.
   Вона дивиться на мене i не пiзна?. Нам повидавали костюми з мiшкiв, i в
мене ще була французька шапочка з маленькою червоною зiркою.
   Я вже був член партi?.
   А це було тодi, коли поляки захопили Ки?в 5.
   - Не узна?те?
   ?? очi стали зразу теплими й ясними, i вона вся аж  подалась  до  мене.
Але ?й треба було iiти на прийом,  i  мii  тiльки  встигли  умовитись  про
зустрiч. Я сказав ?й свою адресу. Вона обiцяла прийти  до  мене  о  другiй
годинi дня.
   Та менi не вiрилося, що вона прийде до мене, вона ж така аристократична
i з вищою освiтою, а я тiльки червоноарм. I я не пiшов на курси  о  другiй
годинi, а до вечора блукав по мiсту. Було вже темно,  коли  я  ввiйшов  до
кiмнати. В  кутку  сидiла  Ольга,  а  бiля  не?  на  столi  хтозна-скiльки
недокуркiв.
   - Что же вы меня обманули?
   Я сказав ?й, що менi не  вiрилось.  Вона  засмiялася,  i  ми  одразу  ж
перейшли на "ти". Вона курила цигарку за  цигаркою,  я  теж  почав  курити
цигарку за цигаркою. Ми дуже хвилювалися i все говорили  про  любов.  Вона
про свою любов до Андрiя, а я до Констанци'. На другий день я не пiшов  на
лекцiю. Ольга знову прийшла до мене. Коли вона дивилася  на  мене,  у  не?
губи наче наливалися кров'ю. Вона казала менi, що з заплющеними очима може
узнати людину, коли вiзьме ?? за руку, i брала мене  за  руку.  Нам  разом
треба було ?хати в поарм на Жмеринку.
   Ольга казала:
   - С тобой опасно ехать, - i смiялась.
   Чомусь вона почала гладити мо?  волосся,  а  я  був  такий  пасивний  i
почував себе неначе дiвчина, ?? лице близько нахилялося до  мого,  i  менi
стало жутко ?? солодко, коли вона почала мене цiлувати. Вона мене цiлувала
так довго, що менi аж нiчим було дихати. Ми встали з  канапи  й  як  соннi
ходили по кiмнатi, перекидали стiльцi, а Ольга все цiлу?  мене:  i  шию  й
руки. Вона стала на колiна передi мною i  почала  цiлувати  мою  одежу.  Я
подумав: "Рiвнiсть i братерство" - i теж став на колiна. Вже  вечорiло,  i
ми вийшли з готелю. Ольга зайшла до  свого  помешкання  переодягтися.  Але
вона вийшла в тiй же шкiрянiй куртцi, i я думав, як же вона  переодяглась.
Ми пiшли вниз до моря.  На  Нiкола?вському  бульварi  вгорi  шумiли  кроки
публiки. Це ж був пiвдень з теплими огнями города й вечiрнiми шумами моря.
Ми пiдiйшли до зруйнованого муру над морем. Внизу була безодня. Море  било
в ру?ни якогось будинку, де лякливо хитався огонь; Я  сiв  на  мур.  Ольга
сказала:
   - Давай ляжем.
   Я чув, як кущ коле менi щоки, i Ольга знову почала  мене  цiлувати.  Це
був якийсь огненний  ураган.  Вiн  закрутив  мене  у  сво?му  вирi.  Ольга
розпахнула свою куртку, а пiд нею менi блиснуло молоде, бiле i туге  тiло.
I чогось ми почали тремтiти. Все дужче й дужче. А потiм  я  все  забув.  Я
потонув у гарячому туманi. Мене зовсiм не було. Були тiльки розширенi  очi
Ольги, ?? швидке дихання, i все... А потiм ми знову  почали  цiлуватись  i
тремтiти. Це було щось божевiльне. Я аж злякався. Може, це од моря?
   Ольга:
   -Я хочу выстрелить.
   Я:
   - Зачем тратить патроны - они пригодятся для панов.
   Але Ольга  вистрелила  в  нiч,  в  море,  прямо  в  огонь  зруйнованого
будинку... Огонь злякано заметушився й погас. Втомленi й щасливi  мн  йшли
нагору. А Ольга все цiлувала мо? руки. А я не цiлував ?? рук. Я тiльки, як
дiвчина, дозволяв ?й цiлувати сво?.
   При?хали  iталiйцi,  привезли  полонених  солдатiв  колишньо?  царсько?
армi?. Одна iталiйська мiноноска наскочила на мiну. На Куликiвському  полi
ховали iталiйцiв. Виступав Серратi6. Ми не  розумiли  мови,  але  ми  чули
революцiйний огонь ??, кричали "ура" i "дайош" пiд траурнi залпи гармат.
   Ольга ходила зi мною по мiсту. До не? причепився iталiйський лейтенант,
але вона щось сказала йому пофранцузьки i вiн, як обпечений,  одскочив  од
не?. Якось сумно любила мене Ольга. Вона все одкидала  волосся  Андрiйовим
рухом i мутно дивилася перед собою.
   Одного разу вона не прийшла, хоч i говорила, що прийде. Менi  було  так
тяжко, наче хтось мене посiк на шматки i я весь сочуся кров'ю... Я вже  не
знав, кого я дужче люблю - чи Ольгу, чи Констанцiю.  Другого  дня  прийшла
Ольга. Але я був весь час сумний з нею. Вона спитала мене - чого я сумний?
Я довго не хотiв ?й говорити, а потiм сказав: того, що не  було  ??.  Вона
радiсно й щасливо засмiялася, схопила  мене  в  обiйми  i  знову  був  той
огонь... Вона сказала, що  була  в  портнихи.  Наближався  день  вiд'?зду.
Вийшло, що Ольга ?де ранiше, нiж я. Надходив вечiр. Ми пiшли до моря через
Олександрiвський парк. Був золотий серпень. В парку було так гарно, що  ми
лишилися в ньому.
   У Ольги вже не було юбки. Вона справила  собi  син?  галiфе  й  червонi
чоботи. Коли я давав ?й свою шинелю, вона менi нагадувала юнкера з тонкою,
динамiчною фiгурою. Ми лягли пiд деревами. В парку нiкого  не  було.  Десь
горiли  в  вечiрньому  небi  золотi  ру?ни,  i  менi  здавалося,   що   то
середньовiчний замок, а ми з Ольгою - молодi  феодали,  що  повернулися  з
далеко? мандрiвки, i той замок у вечiрньому золотi - наш. Проходили  iнодi
перекупки, i ми в них купували динi. У нас не було ножика, i Ольга тонкими
й нiжними пальцями розламувала ?х. Ми цiлувались з нею  -  два  хлопцi.  Я
розстiбав ?й одежу i пестив  ??,  а  з  кущiв  хтось  у  иолосатих  штанях
пiдглядав нас  i  так  захопився  цим,  що  необережно  зашелестiв.  Ольга
схопилася i вдарила в кущi з мавзера. Кущi з ляком аж зашелестiли, i знову
був порожнiй парк, янтарнi килими листя, червонi губи Ольги i  ??  молоде,
19-ти весен тiло. Вона розказувала про червону Венгрiю, де вона працювала.
Як там роздавили радянську владу 7. Про сво? перше кохання до венгерського
революцiонера, про пiдпiлля й тюрму. Вона  з  жахом  i  мукою  казала,  як
гвалтував ??  жандарм.  Ми  пiшли  до  моря.  Було  вже  темно.  Прожектор
огненними пальцями мацав нiч. Ми пiдiйшли до  муру.  I  одчинили  вузеньку
чавунну хвiртку. За муром свiжо дихало море, i внизу на ру?нах Сiла  коза.
Мп идiйшли трохи вбiк од хвiртки i лягли в траву на мо?й шинелi. Тiльки ми
почали цiлуватися, як розчинилася хвiртка i прямо  на  нас  налетiла  юрба
людей. Я скотився з Ольги прямо в ярок, i ми  тихо  лежали,  поки  пройшли
люди.
   Завтра Ольга вiд'?жджа?. Сумний, проводжав я ?? на  станцiю.  Душу  мою
палили огнем останнi дзвiнки. Коли я пiдсадив Ольгу в вагон, у не? лопнуло
на колiнi галiфе, i я на прощання поцiлував його. Кругом смiялися люди,  а
я не звертав на них уваги, я бачив  тiльки  Ольгу  та  ??  теплi  очi  пiд
лахматою шапкою. Одгримiли прощально вагони, а я все стояв i  бачив  блiду
тонку руку в пiвденнiй синявi.
   ...Швидко й ми вирушили на фронт. Пiд стук колiс, що летiли на  далекий
голос смертi, ми спiвали революцiйнi пiснi. Вони були такi яркi й  хорошi.
Це нас так захоплювало... В вiдчиненi дверi  вагону  мiрiадами  дальнiх  i
вiчних очей дивилася нiч... Юнi голоси тремтiли, наче сльози, що ними було
залито "мир безбрежний"... Потяг мчав, i в ньому ми радiсно несли в  огонь
cbog життя, щоб осушити цi сльози.
   В поармi я зустрiв мого товариша дитинства - Павку  ?все?нка.  Вiн  був
вже наподивом8 i, коли знайомив мене з сво?ми товаришами,  трохи  iронiчно
рекомендував мене:
   - Знакомьтесь, это бывший петлюровец.
   Менi було дуже важко, що я "бывший петлюровец", i  хотiлося,  щоб  мене
ранило на фронтi. В Кам'янцi я вiддав  у  подив  сво?  документи  й  пiшов
гуляти. До мене пiдiйшов хлопець з рушнпцею i спитав мо? документи.
   Я сказав, що у мене нема? документiв, я оддав ?х до  подиву,  i  просив
його пiти зi мною до подиву, а вiн не схотiв i повiв мене в ЧК.
   В  ЧК  спокiйний  робiтник  з  залiзним  обличчям  подивився  на   мого
партквитка, сказав: "Це наш", - i одпустив мене.
   Мене призначили  спiвробiтником  дивiзiйно?  газети  "Красная  звезда".
Недалеко вiд Гусятина стояв наш ешелон, а десь далеко гримiли гармати.  То
наступала  наша  дивiзiя.  Ми  у  пастухiв  мiняли   яблука   на   газети,
влаштовували мiтинги й кiносеанси  в  селах,  звiльнених  од  панiв.  Були
холоднi мiсячнi ночi зi срiбними тополями i довгими тiнями од них. Нарештi
ми  пiдiйшли  до  Гусятина.  Вiн   був   зовсiм   зруйнований   ще   огнем
iмперiалiстичних армiй. Я ходив вночi на ру?ни i все марив  про  Ольгу.  В
поармi в анкетах я  знайшов  ??  прiзвище,  але  куди  вона  призначена  -
невiдомо. Мимо пролiтали ешелони з новими частинами, а я  дивився,  чи  не
блиснуть пiд лахматою шапкою теплi очi Ольги. Ворог спинив нашi  армi?,  i
на фронтi стало тривожно. Мене посилають на фронт. Я хотiв в полк  Андрiя,
але його полк не був ще в розпорядженнi подиву, i мене послали завiдувачем
бiблiотеки в сапернiй ротi. Я трохи не плакав, того що я хотiв до  Андрiя,
а мене посилають бiблiотекарем тiльки тому, щоб зберегти як поета.
   Рота стояла десь пiд Монастириськами. Я ледве знайшов ??. Тiльки  почав
я писати каталог книжок, як набо? почали бити по нас iз тилу i розриватися
пiд мо?м вiкном бiля унiатсько? часовнi. Був поганий зв'язок, нашi частини
вночi вiдступили. I ми опинились пiд польським i нашим огнем. Не  було  нi
пiдвод, нiчого. Ми перекинули гарбу з сiном, що вiз один  дядько,  поклали
туди дещо з телефонного майна i вибiгли на  гору.  За  горою  стояли  нашi
батаре? i кулемети, але треба ж визволяти ротне майно. Про бiблiотеку я  й
не думав, вона лишилася в кiмнатi з мо?м недописаним каталогом. Пiшло  сiм
чоловiк на чолi з военкомом i командиром роти Прокоповпчем на  конi.  Вони
були там недовго. Прибiгли з блiдими  обличчями,  без  командира  роти,  у
во?нкома була розiрвана шинель i  налпте  кров'ю  од  бiгу  лице.  На  них
налетiла кiнна розвiдка чорношличникiв. Це  було  так:  хлопцi  тiльки  що
спустилися з гори, як на горизонтi показалися рухливi  чорнi  точки.  Вони
швидко   наближалися.   Це   було   вiсiмнадцять   кавалеристiв.    Почали
одстрiлюватись, але рушницi японського зразка пiсля другого пострiлу стали
майже негiднi до  стрiльби.  Затвор  наче  прикипав,  i  його  треба  було
одбивати ногою,  а  ворог  казково  наближався.  Тiльки  й  чорношличникам
довелося зле. Пiсля пострiлу кавалериста кiнь спиня?ться  й  крутиться  на
мiсцi.  Тодi  бува?  нерухома  мiшень,  i  кiннотник  летить   на   землю.
Чорношличники спiшились i залягли в лаву. Пiд ?х огнем нашi хлопцi  почали
вiдступати. Перескочили через тин, а командир роти не мiг, бо вiн  був  на
конi. Чотири кiннотники летiлп на них.  Два  червоноарми  не  витримали  i
почали тiкати... За  ними  погналися  два  кiннотники.  Перший  кавалерист
пролетiв повз комроти, але не встиг ударити  шаблюкою,  яку  вiн  вихопив,
коли пролiтав мимо. Другий кiннотник кричить комроти: -  "Кидай  рушницю!"
Прокопович кинув рушницю, вихопив нагана, але  чомусь  наган  не  стрiля?,
комроти забув, що наган не самозвод, i чорношличник рубнув його по головi,
комроти впав, хлопцi не могли нiчого зробити, бо  вони  одстрiлювалися  од
петлюрiвцiв, що залягли за домами. Чорношличник пiдскочив прямо  до  тину,
вiн струнко й гарно сидiв на конi, з клинка його шаблюки ще  стiкала  кров
комроти. "Панове бiльшовики, кидайте зброю!" Але товариш iз правого флангу
замiсть вiддати зброю вдарив його з японсько? карабiнкп в голову.
   Одступа?мо на Гусятин. Але в Гусятинi вже поляки. Ми,  розбитi  й  злi,
сто?мо бiля шосе, а мимо проходить з музикою триста шiстдесят другий полк,
що його  командиром  Андрiй  Мiнський.  Майже  всi  червоноарми  були,  що
при?хали з французького полону. В кiнцi на тачанцi ?хав Андрiй.  На  ньому
була звичайна ватяна фуфайка i старий солдатський кашкет без зiрки.
   - Ты чего тут? - кричить вiн на мене. - Едем со мной!
   Його полк iшов на лiквiдацiю прориву. Я вже занiс ногу на тачанку,  але
на плече менi опустилась рука мого во?нкома.
   - Нельзя.
   Я сумно дивився услiд Андрi?вi. Десь за поворотом зникли синi колони, i
тiльки чутп було приглушенi звуки оркестру. Ми одступа?мо  через  лiси  на
Сатанове. У тьмi ночi батаре?  загрузають  у  глинi,  i  ми  ?х  витягу?мо
руками, освiтлюючи собi дорогу смолоскипами iз соломи. От вискоче iз кущiв
ворог, i почнеться смерть. Вогко пахло глиною. Ми йшли майже останнiми,  i
я декламував про себе вiршi, що присвятив Ользi.
   Була велика тривога. Частини збились  i  переплутались.  Казали,  що  у
полякiв ? жiночi кiннi загони, -  почувалося,  що  вони  переживають  нашу
керенщину 9, що ми повернемось назад. Перейшли Збруч,  i  уже  в  Сагановi
хтось не витримав i крикнув:
   - Тепер ми на сво?й землi, хай живе Радянська влада!
   Але i на сво?й землi ми панiчно вiдступали. Мимо  пролiтали  обози.  По
дорозi котилися хлiбини, а мп йшли в пилу,  голоднi,  босi  i  смiялися  з
боягузiв.
   Всi  насторожувалися,  коли  на  горизонтi  холодно  блистiла  зброя  i
пролiтали крики: "Поляки!" З нами вiдступало багато галицьких жовнiрiв,  а
вночi, в клунi, пiд тривожнi, близькi удари гармат i  регiт  кулеметiв,  я
розказував товаришам про свою любов до Ольги, вони слухали мене i  ласкаво
смiялися з мене. Так i зверталися до мене:
   - Тов. Ольга, ходiм у розвiдку.
   Мене знову одкликали до подиву спiвробiтничати в "Красной Звезде".
   Був жовтень. Ми стояли в вагонi на  Вапнярцi.  По  ночах  було  страшно
холодно. Бiлизну я промiняв на хлiб, i у мене  лишилися  тiльки  галiфе  i
гiмнастерка, що я взяв у полоненого петлюрiвця. Ще змалку я  привик  спати
голим. I в вагонi з плачем i матюками я роздягався  догола,  простилав  на
газети гiмнастерку й штани i  укривався  дiрявою  шинеллю.  За  нiч  разiв
двадцять я просипався, а коли одягався, знову плакав од холоду  i  нарiкав
на свою долю. А поруч, в  вагонi  полiтосвiти,  пiд  пальцями  пiанiста  в
постолах гримiв марш Гiндепбурга 10.
   Пiсля змирення з поляками  11  мене  посилають  на  вiйськово-полiтичнi
курси при поармi. Завiдуючим курсами був товариш Скворчевський.
   Курси стояли в ?лисаветi. Був уже листопад. Пiсля голодовки  на  фронтi
(по п'ять день ми нiчого не ?ли, а коли доводилось ?сти, то бiльше  яблука
iз панських садiв) в мене почалась дизентерiя. Я кажу завхозовi,  щоб  вiн
дав вiзника до лiкарнi, бо я босий, а надворi грязь i йде снiг. Але вiн не
дав менi вiзника, i я пiшов босий до лiкарнi.  Це  було  далеко,  десь  за
вокзалом.  Я  йду  I  шiачу,  а  мимо   проходять   червоноарми,   гримить
"Iнтернацiонал", i менi ще дужче жалко себе. Перехожi дивляться на мене  i
жалiсно хитають головами. Коли я проходив через вокзал, до  мене  пiдiйшов
спекулянт i хотiв купити мою шинелю. Це було  так  дико  й  страшно,  я  ж
босий, а вiн мене хоче ще зовсiм роздягнути.
   Доки мене поклали на койку, я вiсiм день лежав i мучився на  бруднiй  i
запльованiй пiдлозi в iзоляторi. Одного разу в  iзолятор  зайшла  жiнка  -
военком шпиталю. Я глянув на не? - це була наша дивiзiйна  полiтробiтниця.
Вона пiзнала мене i дала менi постоли.
   Коли я виходив з лiкарнi, була вже зима. На полiткурсах було  весело  й
бадьоро, тiльки коли я ?в хлiб, чорний глевкий хлiб, менi здавалося, що  в
шлунку  камiння.  Але  це  не  заважало  менi   полюбити   замiсть   Ольги
полiтекономiю.  Я  навiть  хотiв  покинути  писати  вiршi  i  бути  просто
полiтробiтником. Полiтекономiю викладав Скворчевський. Вiн так чудесно  ??
викладав, що я ще й досi не зустрiчав такого  лектора,  як  вiн.  Од  мо?х
постолiв лишилися тiльки огризки. Дiвчата пошили менi з шинелi туфлi, i  я
в них щоранку вибiгав на вулицю, i бiг через квартал, i на розi дивився на
мiсцеву газету - чи нема там мо?х вiршiв. Тодi ж виходила анархiчна газета
"Набат". В "Набатi" було багато повiдомлень про вихiд комунарiв iз партi?.
3. Т. Скворчевський хвилювався i казав:
   - Разогнал бы этих сопляков, а то мы дождемся, что они начнут  стрелять
нас на каждом перекрестке.
   I раз уночi (це було вже пiсля Перекопсько? перемоги) - "До  збро?!"  -
ми  всi  вибiгли  i  почали  з  нервовим  смiхом  одягатися.  У  курсисток
ентузiастично горiли очi, вони теж були з рушницями й хотiли йти  з  нами.
Махно повстав i хоче захопити ?лисавет. Частини всi вийшли за мiсто,  йшли
колонами. В могутньому ритмi крокiв i хитаннi рядiв я раптом зник...  Мене
не було. Хвилями встала невимовна сила i залила мо? "я". Я вiдчув  мiць  i
порив мiльйонiв "ми" революцi?... I було радiсно йти на смерть. Мене й  ще
двох товаришiв послали в дозор.  Десь  далеко  були  огнi  города  i  наша
застава. А ми сто?мо в порожньому й тривожному полi,  самотньо  й  страшно
гудуть провода, i навколо нiкого, нiкого. I от  iз  тьми,  на  бiлому  тлi
снiгу, наближа?ться  невiдомий  загiн.  Ми  _послали  товариша  повiдомити
заставу про  ворога,  а  самi  стали  з  рушницями  "на  огонь"  i,  майже
божевiльнi, кричимо:
   - Стiй!.. Ви?жджай один!-Загiн наче вгруз в снiг... Од загону оддiлився
один кiннотник, ?хнiй командир iз наганом у руцi, пiд'?хав до нас.
   Ми:
   - Какой части? Вiн:
   - Нашей. Ми:
   - Пропуск. Вiн:
   - Орел. Отзыв. Ми:
   - Тамбов.
   I не встигли ми обернутись, як нас уже оточила кiннота.  Отзыв  був  не
"Тамбов", а "Курськ". I ми чекали, що нас почнуть рубати. Мо? плечi тоскно
щулилися, паче вже чули холодну i страшну крицю.
   - Кто начальник гарнизона?
   - Не внаем. - I мо? плечi ще  дужче  хилились,  i  по  костях  пробiгав
чорний вiтер смертi.
   - А ваш военком?
   - Скворчевский.
   - Ведите нас к вашему военкому.
   Це був загiн Ревтрибуналу.
   Махно пробився на Чорний лiс. Вiн захопив на пiвгодини Новоукра?нку. На
другий день вiн захопив ?? знову,  коли  працювали  установи  i  все  було
спокiйно, i тримав ?? п'ятнадцять годин. За цей час  вiн  вирiзав  мiсцеву
мiлiцiю й комсомол. В лiсових боях, у тьмi  ночi,  Махно  переплутав  нашi
частини, i сво? били сво?х... брали в бран комроти наших  полкiв.  В  полi
йшла кiнна дивiзiя. Начдив i во?нком з джурою вiд'?хали далеко  вперед.  З
лiсу ви?хало кiлька тачанок i кiннота. Начдив  носила  джуру  узнати,  хто
такi. Той пiд'?хав до невiдомих кiннотникiв, поговорив  з  ними.  Значить,
нашi. I во?нком i начдив покiйно ?дуть ?м назустрiч. А то  були  махновцi.
Вони пiд загрозою смертi примусили джуру мовчати, i вiн  мовчав.  Махновцi
пiд'?хали:
   - Кто такие?
   - Я - во?нком такой-то.
   - Я - начдив такой-то.
   - Ага. вас нам i треба. Злiзаи з коня!
   Военкома i начдива поставили на  снiгу  навколюшкп,  i  на  очах  майже
божевiльно? дивiзi? нахилили ?м голови -  порубали,  i  чорною  блискавкою
зникли в лiсi. А з околишнiх сiл до  ?лисавета  все  везуть  i  везуть  на
селянських фурманках порубаних юнакiв. Махно був уже десь пiд Уманню.  Дав
бiй червоiюармiйцям i помчав далi.

   XLVI

   Я знову марю про Констанцiю. Вона менi щоночi сниться. Я ж  скоро  буду
дома i побачу ??. Я все декламував iз Шевченка:
   Коли зустрiнемся ми знову,
   Чи ти зляка?шся, чи нi?
   Яке? тихе? ти слово
   Тодi промовила б менi? '
   Мене посилають на Донбас для громадсько? роботи. З ?лисавета до Харкова
я ?хав чотирнадцять днiв. Бiля "Ново? Баварi?" 2 я  не  витримав,  покинув
ешелон i пiшки прийшов до Харкова. На Донбас потяг iшов швидко. Менi  було
радiсно й тривожно. Не вiрплося, що я знову побачу миле,  рiдне  село,  тi
кривенькi тини, про якi  я  боявся  марити,  бо  кругом  було  так  багато
смертi...
   В Лисичому потяг довго стояв. Була нiч. i я пiшов по знайомому путi  до
сво?? станцi?. Це було недалеко - пiвтори версти. Рипiв пiд  ногами  снiг,
так, як тодi, як колись, коли я, закоханий, ходив у Лисиче.  За  поворотом
блиснули огнi заводу. Вони привiтно добiгли по рейках  до  мене,  i  стало
чомусь страшно. Невже я дома? Голова стала порожньою. Всi думи  зникли.  Я
хочу хоч одну спiймати, але не можу.  Нарештi  я  спiймав  думку.  i  мене
залпла  радiсть  повороту.  Коли  входив  в  село,  скiнчилась  вистава  в
робiтничому клубi, i я побачив знайомих хлопцiв. Коли я ?хав на фронт, так
цi хлопцi були маленькi, а тепер вони були вищi  за  мене,  багато  з  них
поженилися i навiть мають дiтей.
   По Краснiй  вулицi  я  йшов  додому.  Як  i  колись,  блимав  вогник  в
маленькому вiкнi хворостянки. Я постукотiв в дверi.
   - Хто там?
   - Володька.
   Дверi швидко вiдчинилися, i крик "Володька!" злився в  одне  божевiльне
радiсне виття. Мати була в сусiди, ?? покликали, i  вона  з  плачем  упала
менi на плече. Ще коли я пiдходив до дому, менi сказали про смерть  брата.
Я страшно плакав за ним. Мати розказувала, який вiн вже був великий, що не
вмiщався на скринi. Вiн перший одержав мого листа з фронту. А думали ж, що
я вже вбитий. Мати служила по менi панахиду. Олег умер од тифу. Вiн так  i
не дочекався, щоб я привiз йому iз фронту галiфе. А вiн так хотiв галiфе -
син? з золотими кантами. Менi брат розказував, який вiн був дужий.  Ще  як
малим, так бив парубкiв, а коли пiдрiс, так його боялося все село i любили
всi дiвчата. Коли вiн умер, на домовину принесли багато вiнкiв i слiз...
   Махно ще був не  лiквiдований,  i  через  наше  село  проходили  банди.
Комунарiв було мало, i вони мусили  ховатися  в  заводських  трубах.  Мати
робила самогон, i я перекидав ?й його. Вона плакала i казала:
   - Нема того Володi. Умер наш Володя.
   А я в обiдранiй шинелi  i  в  полатаних  штанях  натхненно  спiвав  "Мы
кузнецы" i по ночах з рушницею бiг на тривогу. Мати казала:
   - Он другi комунiсти, що при?хали з фронту... у них i галiфе, i  грошi,
а ти як був босяком, так босяком i зостався.
   Я ?? заспокоював i казав, що скоро буде  гарно  всiм  жити,  не  тiльки
одним нам. А в село привозили порубаних кооператорiв i комунiстiв. Я лежав
в тифу в заводськiй лiкарнi, а прямо в  вiкно  було  видно  часовню,  куди
щодня носили мерцiв. Я думав - скоро i мене туди понесуть.
   Пiсля кожного приступу я виписувався i все розказував на вулицi хлопцям
про бо?, а вони, купами, з розкритими ротами слухали, доки мене  не  ламав
новий приступ, i я лягав знову до лiкарнi. Це був останнiй  тиф.  Я  майже
вмирав, а тут iще мати приходила й плакала,  що  нема  чого  ?сти,  щоб  я
написав ?й  записку  до  кооперативу.  Вона  хотiла  надiти  менi  на  шию
хрестика, але я одмовився. Менi снилися попи, повстання,  власне,  це  був
бред. Серце швидко билося, i я  марив,  коли  воно  лерестане  так  швидко
битися, та все просив лiкаря послухати менi пульс...  За  сiм  день  пiсля
того, як я виписався iз лiкарнi, мене "в порядке боевого приказа" виклика?
Лисичанський партком i да? призначення. А по селах рубають партробiтникiв,
i бандити на тiм боцi Дiнця гукають перевозу.  По  залiзницi  кругом  села
весь час ходить броневик. Мене посилають по службовiй справi в Бахмут.
   Бахмут... Невже я побачу Констанцiю? Це ж моя вiчна мрiя на фонi  кровi
й смертi. Був квiтень, i я, блiдий, смуглява  смерть  у  шоломi,  ?хав  до
сво?? мрi?.  Констанцi?  не  було  дома,  вона  працювала  в  губнаросзiтi
секретарем соцвиху. Батько ?? набивав цигарки. Я  так  багато  хотiв  йому
сказать, але чомусь тiльки сказав: "Дайте закурить". Вiн дав менi закурити
i почав говорити про полiтику, як  його  бiльшовики  ганяли  на  примусовi
роботи. Але про все це вiн розказував  весело,  не  злобливо.  Брат  Котi,
Броня, був в армi?. Я  пiшов  до  губпаросвiти.  Найшов  кiмнату  соцвиху,
одчинив дверi i бiля стiни з лiвого боку побачив за столом Копстанцiю.
   - Здесь тов. Рудзянская?
   Вона обернулась, глянула на мене, хотiла щось сказати i захлинулась.  Я
був наче мертвий. Пiдi мною не було нi пiдлоги, нi  стiн  навколо...  Менi
здавалося, що коли я побачу Котю, так од щастя я упаду. Менi навiть так  i
снилося, що от я йду до Котиного ганку, а на ньому сто?ть вона. Я пiдiйшов
до не? i впав бiля ?? нiг, вниз лицем. Лежу  й  мовчу  i  тiльки  чую,  як
солодко й тяжко б'?ться моз серце. Пiдiймаю голову, а на ганку  сто?ть  не
Котя, а ?? батько. Я питаю:
   - Де Котя?
   - Она уехала на полярный круг.
   Але в уяву я не впав, а тiльки хитався i здавався  собi  легким-легким,
неначе пiр'?нка. Ми вийшли з Котею  в  коридор,  але  не  могли  говорити,
тiльки дивились одне на одного та зiтхали. Потiм я ходив до Котi  i,  коли
говорив з батьком, усе дивився на не? так, як тодi, весною 18 року, а вона
просила, щоб я так не дивився на не?, i  чомусь  полотнiла.  Я  був  такий
щасливий, що нiчого не помiчав i не хотiв помiчати. Котя показувала  менi,
якi в не? маленькi туфлi. Дiйсно, в не? манюсенькi туфлi. Але я ii досi не
знаю, чому вона ховала од мене сво? ноги, коли була босою, ще тодi, весною
18 року...
   Мене, як неправильно демобiлiзованого, латишi знову забрали до армi?, i
медична комiсiя дала менi  мiсячний  вiдпуск,  щоб  поправити  пiсля  тифу
здоров'я.  Я  цей  час  хотiв  використати  в   Москвi,   ознайомитися   з
лiтературним свiтом i лишитися там. Одного разу Котина мати сказала  менi,
що Котя хоче поговорити зi мною. Ми вийшли. Йшли по тiй же  Магiстратськiй
вулицi. Котя хоче менi  щось  сказати  й  не  може.  Потiм  вона  сумно  й
несмiливо показу? свою праву руку, а на нiй, на пальцi, обручальний персте
еiь, що я його до цього часу  зовсiм  не  бачив.  Такий  я  був  дурний  i
щасливий. I чудно, я зовсiм  спокiйно  прийняв  це,  тiльки  став  якимось
порожнiм, i життя одразу почорнiло. В цей день я ?хав, i ми довго ходили з
Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив ?? взад i вперед,  плутав,
крутив, i вона покiрно йшла за мною, тiльки була блiда, блiда. Менi  треба
йти, i я спинився з нею бiля ворiт. I от нахлинули сльози. Вони  нахлинули
з такою силою, що я не витримав i заплакав.  Я  тяжко  плакав  над  сво?ми
мрiями. I жалко, безумно жалко було, що три роки  на  фронтах,  в  огнi  i
тривозi я нiжно марив за цi?ю людиною. Я крiзь ридання говорив ?й про  це,
а вона стояла мармурова й холодна. Я плачу й кажу:
   - Дай я тебе хоч на прощання поцiлую. А вона не хоче... Я плачу й кажу:
   - Ну дай я поцiлую хоч волосинку...
   А вона не хоче...
   Ох, як тяжко я плакав над трупом сво?? любовi...
   Вона казала, що вже пiзно, що я нiколи не забуду i не прощу ??...  Вона
не хоче кинути менi, як собацi, "недо?дки"...
   Вона каже:
   - Iдiть...
   - Ти ж казала колись, що де б я не був, ти  будеш  стежити  за  мною  i
прийдеш до мене... Коли ти його розлюбиш, ти прийдеш до мене.
   Вона довго мовчала, потiм тихо й мертво:
   - Прийду... Iдiть...
   - Ну скажи хоч "iди".
   - Iди...
   Тодi я йду по бруднiй вулицi i плачу, плачу... Щоб не помiтили перехожi
мо?х слiз i ридань, я зiгнувся i заховав лице в шинель...
   Потяг одiйшов од станцi?, i страшно i тоскно закричав свисток... Я ?хав
наче в безодню... Я ж комунар... Мо? життя належить колективовi...  Але  в
безоднi мо?? муки потонули i колектив, i комуна. Менi зовсiм  не  хотiлося
жити. Не було стимулу. В вагонi ?хав труп... I  в  останнiй  момент,  коли
здавалось, що серце розiрветься од болю, надi мною, над мо?м заплаканим  i
помертвiлим лицем нiжно  нахилилося  обличчя  Ольги.  Теплi  очi  привiтно
зорiли пiд лахматою шапкою, i губи ?? червонi,  незабутнi  губи,  говорили
про щастя, що не все загублено для мене... I менi стало легше...

   XLVII

   Харкiв... Квiтень, юнiсть, сонце, надi?...
   Я пiшов iз товаришкою Пiонтек 1, яку знав iще в Одесi.
   Вона повела мене в бiблiотеку-читальню ЦК КП(б)У.
   Ми зайшли в тиху кiмнату, де  на  канапi  в  синьому  костюмi  з  рудою
борiдкою Христа сидiв маленький чоловiчок, схожий на захiдного  робiтника,
i читав газету.
   Товаришка Пiонтек попросила мене почитати ?й сво? вiршi.
   Я читав ?й мо? росiйськi поезi?,  а  маленький  синiй  чоловiчок  читав
газету, не звертаючи на нас жодно? уваги.
   Я спитав Пiонтек:
   - А вы понимаете по-украински?
   - Да.
   I я почав читати ?й "Вiдплату".
   Коли я читав, наш сусiда одiклав газету i  уважно  слухав,  доки  я  не
скiнчив. Потiм вiн пiдвiвся з канапи i пiдiйшов до  нас.  Це  був  товариш
Кулик 2.
   - Хто ви такий будете, товаришу? - спитав вiн мене.
   Я сказав.
   I Пiонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армi? як  молодого
поета, що пода? надi?.
   I товариш  Кулик,  як  завагiтпропу  ЦК  КП(б)У,  одкликав  мене  через
"Учраспред" ЦК з армi?.
   Пока  оформлювали  мо?  вiдкликання   в   розпорядження   ЦК,   я,   як
командирований з периферi? вiйськовий  полiтробiтник,  був  улаштований  в
"Червоному готелi" i мав багато вiльного часу.
   Я познайомився в редакцi? газети "Вiстi" 3 з  товаришами  Коряком  4  i
Блакитним 5.
   Коряк -  маленький  i  гостроносий,  в  довгiй  кавалерiйськiй  шинелi,
перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому "Вiдплату".
   Вiн дякував менi за "гарнi переживання" i говорив:
   - Де ви були? Ми так давно чекали вас в укра?нськiй  лiтературi...  Нам
доводиться друкувати таку ?рунду!
   - А ви цi?? ?рунди не друкуйте, а друкуйте  мене,  -  на?вно  сказав  я
йому.
   Читав я Коряковi й мо? вiршi росiйською мовою про любов, трави,  шахти,
i крiзь спомини i розлуки з рiдним селищем - "солодкий дим заводу".
   I Коряк порадив менi про це ж саме написати укра?нською мовою.
   На другий день я принiс йому "Червону зиму".
   Хоч мiсто i взяло мене в свiй солодкий  полон,  але  менi  все  снилися
зеленi пахучi береги Дiнця, рiки мого смуглявого  хлоп'яцтва,  з  якими  я
познайомився ще малям...
   Одгорiв метушливий день. Я повертався до готелю.
   В номерi з меблiв були лiжко, стiл, стiлець  i  шафа  з  дзеркалом  для
одежi. От iз цi?ю шафою, власне, з трюмо  в  нiй,  i  зв'язане  народження
"Червоно? зими".
   Я стояв перед трюмо, звiдки на мене дивився смуглявий юнак, i раптом  я
нiби розтанув в туманi i зник у свiчадi, а замiсть мене простяглася важка,
грозова й радiсна дорога мого молодого життя...
   Я пригадав сво? першi трудовi кроки, друзiв  сво?х,  з  якими  дiлив  i
радiсть i горе, рум'яних чорнобривих дiвчат, i мiсячнi половники, i те, як
радiснi робiтничошахтарськi колони вiтали революцiю,  а  я,  сп'янiлий  од
щастя, iшов у цих колонах i цiлувався з такими ж, як я...
   Ось тривожно i грiзно кричить заводський гудок, i цей залiзний i довгий
крик туго i владно б'? по нервах i кличе, кличе...
   В небi рвуться i тануть димки шрапнелi, наче безжурнi хмарки, але з них
летить смерть...
   Ми з гвинтiвками в руках бiжимо до заводу по вулицях, повних кулеметно?
стрiлянини, на бiй за владу Рад...
   Дороги, дороги, дороги...
   Снiги, ешелони, кров...
   I  нарештi,  мов  казкова  жар-птиця,  в  радiсних  руках  мiльйонiв  -
Перемога!
   З тисячами таких же, як i я, повертаюсь на село.
   Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так i не дочекався  мене  з
фронту з  галiфе  для  нього,  про  яке  вiн  на?вно  мрiяв,  працюючи  на
заводських каламажках... Пому було сiмнадцять рокiв.
   Туга i радiсть злилися в менi в золотий спомин душi, що вилився в пiсню
i став "Червоною зимою"...
   Я дивився в трюмо i спiвав i плакав, спiвав i плакав... Про форму я  не
думав. Вона сама виникла з лiрично? повенi, що залила мою душу...
   Я не писав, а складав поему.
   I коли я скiнчив, то вiдчув таку  щасливу  спустошенiсть,  яко?  бiльше
нiколи не вiдчував нi до, пi пiсля "Червоно? зими".
   Все: i  композицiйна  будова,  i  лiрико-епiчний  сюжет  з  наростанням
лiричного струму, його кульмiнацiбю i спадом, мелодика в будовi  словесних
сполучень, образи - все це народилося  з  пережитого  i  передуманого,  як
дитина першо? любовi, в сонячному русi почуття, вагiтного думкою...
   Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив i  зливалися  з  ним,
щоб стати пiснею мо??, нашо? революцiйно? юностi.
   Другого дня я пiшов до Василя Блакитного. Вiн кудись iшов з товаришем i
спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Вiн глянув
на першi рядки, i враз його очi синьо й щасливо засiяли...
   - А гарно... Дивись! - захоплено вигукнув вiн до товариша i прочитав те
мiсце, де "шикують злиднi нас юнак до юнака"...
   У поеми не було ще назви, i Блакитний взяв ?? з самого  тексту:  "О  не
забуть менi Червону ту Зиму!" Вiн  порадив  менi  назвати  поему  "Червона
Зима".
   Мене призначили iнструктором преси при ЦК КП(б)У.
   Звичайно, iнструктор преси з мене був нiкудишнiй,  я  тiльки  ходив  по
шумливому Харкову, закохано  пив  юнацьким  серцем  його  життя,  мрiяв  i
складав у головi вiршi.
   Поетична лабораторiя у мене i зараз у головi. Я перекреслюю i виправляю
рядки вiршiв у головi, а не на паперi, а коли впливаю образи на папiр,  то
жодних перекреслень i виправлень не бува?. Звичайно, iнодi я  виправляю  i
перекреслюю на паперi, але, як правило,  поетична  лабораторiя  у  мене  в
головi i в серцi.
   Я записався в марксистський гурток при агiтпропi ЦК.
   Старий бiльшовик товариш Iкс, що вiв цей  гурток,  якось  сказав  усiм,
показуючи на мене  (я  любив  задавати  запитання,  i  ця  звичка  у  мене
залишилася змалку й до сивини):
   - Судя по вопросам этого товарища, у  него  знаний  на  профессора,  но
только они у него не организованы.
   I  вiн  нам  розповiдав,  як  треба  систематизувати   набутi   знання,
розкладати ?х у головi "по полочкам".
   Чудесна людина був дорогий i незабутнiй товариш Iкс.
   Його спокiйне i мудре лице i добрий зiр iз-за  шкельцiв  пенсне  сто?ть
передi  мною   як   приклад   велико?   самодисциплiни,   спроможностi   i
органiзованостi. ' Але не довго я був iнструктором преси.
   Мiж  iншим,  мо?  iнструкторство  показу?,   яка   чула   i   прекрасна
бiльшовицька партiя.  Як  мати,  в  особi  тт.  Пiонтек,  Кулика,  Коряка,
Блакитного, вона зрозумiла мою душу поета, майже не пристосовану до  життя
людину, i давала менi всiлякi поблажки, "панькаючись" зi мною,  як  казали
мо? вороги, на протязi довгих рокiв i пiднiмаючи мене доброю рукою, коли я
падав серцем на гостре камiння жпття.
   Велика партi?. Якби я вiрив у бога, я б молився тобi, так я люблю  тебе
i схиляюся перед тобою  як  твiй  смуглявий  син,  якому  ти  дозволила  i
допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу  i  юну  пiсню,  що  живе
тiльки тобою, моя партi?, мати моя генiальна!
   Оргбюро ЦК, в особi товариша Гордона, призначило  мене  членом  оргбюро
Всеукра?нського пролеткульту6, куди увiйшли товаришi Захар Невський, Рижов
7, Коряк, Пилипенко 8 i Василь Блакитний, Мiша Майський 9 i Хвильовий '°.
   Ми стали працювати разом у будинку  на  Московськiй,  20,  де  я  часто
приймав участь у лiтературних вечорах.
   I там я познайомився з Хвильовим.
   Вiн одразу ж захопив мене сво?ю любов'ю до життя й поезi?.
   В  шкiрянiй  куртцi  й  кепцi,   а   потiм,   пiзнiше,   у   шинелi   з
врангелiвського, або, вiрнiше, з англiйського  сукна,  в  сивiй  смушковiй
шапцi  ще  з  iмперiалiстично?  вiйни,  невисокого   зросту,   швидкий   i
динамiчний, чорнобривий i зеленоокий, вiн зачарував  мене  сво?ю  магiчною
iндивiдуальнiстю.
   Тiльки щось у мо?й пiдсвiдомостi опиралося його волi.
   Я з делiкатностi погоджувався з  ним,  що  треба  писати  верлiбром,  а
прийду додому i пишу ямбом.
   Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах,  а  на
дiлi не погоджувався.
   Нарештi Хвильовому це обридло, i вiн махнув на мене рукою.
   Вiн: "А тьi, Володя, себе на уме!"
   Я: "А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?"
   Так Хвильовий i не перехрестив мене в свою поетичну вiру.
   Тодi ж (це був 1921 рiк) при?хав з Галичини до Харкова Валерiан Полiщук
п, синьоокий красень з вкрадливими  манерами,  якi  особливо  впливали  на
дiвчат, з усмiшкою - собi на умi.
   Величезна ерудицiя його мене захоплювала.
   Та ще сонячна бадьорiсть.
   Тiльки не подобався менi натуралiстичний бiологiзм у його  поезi?,  але
окремi вiршi й мiсця величезних поем мене захоплювали.
   Хвильовий часто любив повторювать iз Полiщука:
   "Котра година, товаришу? "Друга". I далi пiшла сiра  смуга  дороги  пiд
ноги...
   Або: "Нема Нiкандрика, нема 12..." - про брата Валерiя.
   I було двi сестри, Лiка i Льоля 13, якi обидвi закохалися в Валерiя,  i
вiн обох ?х любив.
   Дивно?
   Але це так.
   З Льолею до Валерiя у мене була любов. Тiльки коли я йшоп вiд  не?,  то
пiсля ?? пестощiв почував себе так, нiби iю  менi  про?хав  з  гуркотом  i
дзвоном трамвай.
   Я знав, що це не любов, але нiчого не мiг з собою поробити, бо  ??  очi
були такi мiстичнi  й  та?мнi.  Вона  завжди  ?х  так  томно,  по-схiдному
мружила. Та ще вона причарувала мене пiснею:
   Это было на радостном  юге,  в  очарованом  мире  чудес,  где  купается
розовый лотос в отраженной лазури небес 14.
   I от туди приходила купатися красуня ?гиптянка Радонiс.
   Одного разу високо над нею пролiтав орел. Побачив сво?м гострим орлиним
оком туфельки Радонiс i вкрав одну з них.
   Пролiтаючи над садами  Мемфiса  i5,  резиденцi?  фараона,  вiн  загубив
туфельку красунi в сад владаря ?гипту.
   Фараон по туфельцi закохався в Радонiс i наказав ?? розшукати.
   Розшуки закiнчились щасливо.
   И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой  ослепительной
ножки не приснилось уже никому.
   Льоля спiвала цю пiсню на мотив "Слышен звон бубенцов издалека".
   Потiм я узнав авторку цi?? пiснi,  власне,  цього  вiрша.  Це  улюблена
поетеса Iгоря С?верянiна Мiрра Лохвицька.
   I ще я узнав, що Льоля мружить сво? темнi ?гипетськi очi не тому, що  в
не? така мiстична душа, що випромiнюють ?? слпвоподiбнi очi,  а  тому,  що
вона близькозора.
   I чари розвiялися.
   Я розлюбив Льолю.
   А тут з'явився Полiщук, - прийшов, побачив i перемiг.
   Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру i  стала
його дружиною.
   З пролеткульту нiчого не вийшло. Вiн так i вмер, не народившись.
   Але перед смертю вiн захотiв мо?ми зубами укусити Маяковського.
   Це було в росiйському драмтеатрi, що мiстився тодi над Лопанню.
   При?хав Маяковський i мав виступити в цьому театрi.
   Менi, в порядку пролеткультiвсько? дисциплiни, було доручено  виступити
з негативною критикою Маяковського.
   Я погодився.
   Але вони не знали, як я любив його!
   I от вечiр.
   Маяковський  при?хав  i  виступив  (чи  менi  так   запам'яталося,   чи
здавалось) у театральнiй тапочцi,  величезного  зросту,  зовнi  гострий  i
безпощадний у боротьбi з сво?ми опонентами.
   А я дивився на його очi, i побачив, що вiн зовсiм не  такий,  яким  вiн
хотiв здаватися. Очi в нього були сумнi i добрi, добрi,  повнi  невимовно?
нiжностi до людей, в його очах я наче бачив свою душу.
   Пiсля  читання  вiршiв,  що  як  громи,  викликали   безперервнi   бурi
аплодисментiв,  почалося  обговорення  прочитаного  i  взагалi  по  поезi?
Маяковського.
   Маяковський - гiгант фiзично i гiгант поетично -  розправлявся,  як  iз
цуценятами, з сво?ми ворогами.
   I от на сцену, в хутрянiй  шубi,  лiзе  просто  через  рампу  старий  i
однозубий (мiж iншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов.
   Маяковський з вишини свого гiгантського зросту розправившись  iз  сво?м
черговим ненависником, спитав Рижова, що напiввилiз на сцену:
   - И ты туда же, детка?!
   I  Рижов  злякано  порачкував  назад,  так  i   не   виступивши   проти
Маяковського. Тодi дали слово менi. Я спитав Маяковського:
   - Вы были на фронте?
   - Был.
   - Я еще никогда не читал и не слышал такой  потрясающей  поэзии.  В  ее
гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции.
Вы - великий поэт. Разрешите пожать вашу руку.
   I вiн, глянувши на мене  добрими  людськими  очима,  що  втратили  свою
гостроту од запалу полемiки, простягнув менi свою руку, яку я  обережно  i
побожно потис.
   А потiм пролеткультiвцi казали, що "Сосюра целовал ноги Маяковскому".
   Товариш Блакитний, як редактор газети "Вiстi" (тодi вона була  "Вiсти",
а не "Вiстi", як потiм) дозволив менi жити на горищi редакцi?,  де  колись
була,  ще  до  революцi?,  церква  Юзефовича,  редактора   газети   "Южный
край",обладнана в клуб.
   Зимою в нiй було дуже холодно, i  мене  рятувала  хутряна  шуба,  що  я
вперше за сво? життя купив на гонорар за поему "1917 рiк" 16.
   В тiй колишнiй церквi я жив i писав вiршi, i  туди  до  мене  приходила
Льоля з ?? мiстичними очима, в яких я так гiрко розчарувався, коли  узнав,
що ?х мiстичнiсть не що iнше, як близькозорiсть.
   В цiй же церквi у нас вiдбувалися лiтературнi вечори, на якi  приходили
всi, хто любив укра?нську лiтературу. А таких було багато  i  ставало  все
бiльше.
   Пiсля суду "над пролетарськими поетами" клуб наш  у  церквi  попрацював
недовго.
   Стали ширшi масштаби, i лiтвечори перенесенi в  Селянський  будинок  на
площi Рози Люксембург 17.
   Хвильовий  через  свою  чарiвну  iндивiдуальнiсть  i  величезне  знання
росiйсько? i укра?нсько? лiтератури (по сутi,  вiн  був  учнем,  як  i  я,
велико? росiйсько? лiтератури, наших класикiв  i  народу)  зiбрав  навколо
себе цiлу плеяду молодих проза?кiв. Вiн  перейшов  на  прозу  пiсля  сво??
збiрки поезiй "Досвiтнi симфонi?".
   Його соратниками були трохи пiзнiше Панч 18,  Вражливий  19,  Копиленко
20, Яновський 21 (духовно, в ки?вськiй вiддалi), Пiдмогильний 22 i iншi.
   Можна  сказати,  й  Головко  23.  I  на  всiх  ?х  була   печать   його
генiальностi.
   Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозi, -  основоположник
укра?нсько? радянсько? поезi?, особливо в  сво?х  раннiх  творах.  Це  моя
особиста думка, i я ?? нiкому не нав'язую.
   Першу мою збiрку  "Поезi?",  що  видало  Державне  видавництво  Укра?ни
(друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потiм  вiтав  М.  Доленго
25: "Золотим сумом вi? од поеми "Червона зима".
   А потiм, в 1922 роцi, коли вийшла друга моя збiрка "Червона  зима"  26,
??  вiтав  сип  мого  безсмертного  вчителя  Iвана  Яковича  Франка  Тарас
Франко27: "Дивним чаром вi? од першо? збiрки молодого поета".
   Вiн мене застерiгав од футуризму Семенка 28, i правильно,  як  я  потiм
зрозумiв.
   Я не любив його розхитаних ритмiв не верхарнiвського типу, але там,  де
вiн ставав бiльш-менш органiзованим  ритмiчно  i  гостродумнпм,  вiн  менi
подобався.
   Якось я зайшов до редакцi? "Вiстi" в кабiнет редактора.
   На мiсцi Блакитного сидiв симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними
очима, маленький i зосереджений.
   Я його спитав:
   - Ви Семенко? А вiн менi:
   - А ви Сосюра?
   Так ми з ним познайомились.
   Вiн менi як молодому поетовi  радив  не  дуже  зважати  на  лiтературнi
авторитети, що справа не в тому, скiльки книжок вийшло у письменника, а що
вiн дав нового, в чому його оригiнальнiсть. Вiн  менi,  мiж  iншим,  радив
римувати: "корова" i "театр".
   Першу пораду його я сприйняв, а друго? - нi.
   Я працював в лiтературному вiддiлi Наркомосу (лiто), де виходив  журнал
"Червоний шлях", редактором якого був т. Коряк.
   В черговому номерi "Червоного шляху" 29 я прочитав новели Мамонтова 30,
i одна з них мене гостро обурила. В нiй було таке мiсце:  "Спить  обдурене
село, засипане снiгом i прокламацiями"...
   Я сказав т. Коряку:
   - Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюцiя! Я
пiду в ЦК.
   Товариш Коряк перелякався i почав виправдовуватися, що його не  було  в
Харковi, що номер вийшов без нього i т. д.
   Я пожалiв тов. Коряка i в ЦК не пiшов.
   У черзi за бiдним обiдом для спiвробiтникiв Наркомосу я познайомився  з
Копиленком.
   Його здивувало, що я в черзi щось мурмотiв. Я йому сказав,  що  пошепки
складаю вiршi, бо в черзi довго стояти, а я не люблю гаяти часу.
   Копиленко познайомив мене з Сенченком 31.
   Наскiльки перший був жвавий, запальний i любив лiтературу  всi?ю  сво?ю
широко розкритою  сонцю  i  вiтрам  життя  душею,  настiльки  мовчазним  i
зосередженим був кремезно збитий русявий другий.
   Вони жили на Журавлiвцi, i я часто  заходив  до  них,  де  ми  дiлилися
духовною ?жею, а вони ще й пiдгодовували мене смачною гречаною кашою.
   О юнiсть! Повна сонця i надiй юнiсть!
   I що для тебе була гречана каша,  голоднi  пайки,  холод  i  нестача  в
одязi, коли тобi належав весь свiт! Мила моя жертвена i геро?чна юнiсть!..
   Через те.  що  в  мене  була  полiтична  освiта  слабенька,  брошурного
характеру й трохи вiйськово-полiткурсантського, де я познайомився тiльки з
основними принципами марксизму i керувався бiльше класовим  iнстинктом,  я
вступив студентом до Комунiстичного унiверситету iм. Артема 32.
   Ректором був (о радiсть!) т. Скворчевський, якого я дуже любив,  а  вiн
мене, як поета.
   Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що вiн ??  покинув,
викрила фотографi?ю як австрiйського жандарма.
   Вiн мене спитав:
   - Як ви гада?те, це добре, що на землi  точиться  класова  боротьба?  Я
сказав:
   -  Вiд  того,  що  я  скажу,  добре  це  чи  нi,  класова  боротьба  не
припиниться. Це закон життя нашого часу, об'?ктивний закон,  який  не  ма?
нужди в мо?х оцiнках.
   Я був прийнятий до Артемiвки.
   Тiльки менi не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я
"чудесний матерiал". Який я матерiал? Я людина!
   В Артемiвцi викладав професор Рожицин з3, який в той же час працював  i
в ЦК.
   Вiн прославився сво?ю чудною i дикою для мене лекцi?ю: "Красота  -  это
контрреволюция", i пiд час диспуту по нiй розбив в пух i прах  усiх  сво?х
опонентiв.
   Хоч  менi  дивно  було,  як  це  вiн   проповiдував,   що   красота   -
контрреволюцiя, хоч сам любив квiти i мав дуже красиву дружину.
   А коли вiн у ЦК перевiряв дiвчину, що хотiла мати роботу секретарки, то
сказав ?й:
   - У вас некрасивий почерк!
   I от Валентин  Сергiйович  Рожицин  читав  нам,  студентам,  лекцi?  по
iсторi? культури, i коли дiйшов до Пушкiна, то  я  запискою  спитав  його:
"Почему Пушкин писал по-русски?"
   Всi, чи бiльшiсть студентiв, гримнули розкотистим смiхом,  мовляв,  яке
iдiотське запитання.
   Але Рожицин сказав:
   - Товарищи! Здесь не до  смеха.  Вопрос  очень  серьезный.  Информирую.
Пушкину гораздо легче было  писать  по-французски  потому,  что  он  думал
по-французски.
   А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества:
няня.
   Професор розв'язав мо? останнi  сумнiви.  Справа  в  тому,  що  за  мiй
перехiд як поета з росiйсько? мови на укра?нську я не  подобався  багатьом
студентам. Вони дорiкали менi за це майже як за нацiональну зраду, вважали
укра?нським нацiоналiстом.
   I коли я говорив ?м, що писав би росiйською  мовою,  якби  народився  в
Росi?, бо я знаю тiльки лiтературну росiйську мову, а  народно?  не  знаю.
Без знання ж народно? мови письменником, яким я хочу стати, не станеш.
   - А Гоголь? - казали вони менi.
   - Так Гоголь тим же й великий, що сво?м  знанням  народно?  укра?нсько?
мови збагатив росiйську лiтературу, - казав я.
   Але це ?х не задовольняло.
   Один менi сказав:
   - Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче вiдповiв:
   - "Сопилка" мне дороже тысяч королевских флейт!
   I от за допомогою т. Рожицина я  розв'язав  для  себе  сво?  вагання  в
сторону рiшучого i беззастережного переходу на укра?нську мову.
   Звичайно, я задавав т.  Рожицину  запитання  для  студентiв,  якi  дуже
любили, як i я, Рожицина.
   Я прекрасно знав, що  у  Пушкiна  в  сiм'?  панувала,  як  i  у  всього
росiйського дворянства, французька мова як побутова мова.
   Менi  хотiлося   вустами   професора   вiдповiсти   студентам   на   ?х
великодержавницькi нарiкання.
   Вчився я добре. Вчителька з росiйсько? мови навiть звiльнила  мене  вiд
слухання ?? лекцiй.
   А от економгеографiя та фiнансовi всякi справи менi нiяк не давалися, i
я заздрив дiвчатам i студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в
водi.
   Менi дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива  нiжною  i
мрiйною  укра?нською  красотою  з  правильними  рисами  обличчя,   тонкими
крилатими  бровами  й  довгими  вiями,  за  якими  сiяли  карi  сонця   ??
чудесних,глибоких,як щастя,очей.
   Це була Наталя Забiла 3".
   Я писав ?й закоханi записки, i раз запискою просив ?? прийти на цвинтар
уночi, де часто молодь улаштовувала романтичнi побачення.
   Цвинтар був поруч Артемiвки.
   Але Наталя не прийшла. Замiсть не? мали прийти ?? чоловiк, теж  студент
Артемiвки, Сава Божко 35 з Iваном Кириленком 36, та  побоялись,  як  потiм
розповiдав менi Кириленко, бо думали, що в мене ? зброя.
   А збро? в мене i не було.
   Звичайно, я не знав, що в  Наталi  ?  чоловiк,  та  ще  такий  цинiк  i
Дон-Жуан, як Сава.
   Правда, Дон-Жуан вiн був примiтивний, як сiльськi  куркульськi  парубки
або росiйськi купчики: "Моему-де праву не препятствуй!"
   Але справа не в тому, справа в тому, що натурою я був схожий до Наталi,
а в Савi ??,  мабуть,  захопила  його  емоцiональна  первiснiсть,  сила  i
напористiсть, яких у мене не було.
   Я був нiжний i нiяковий, i навiть Наталя часто читала менi марксистськi
нотацi? за мою розхристанiсть i непокiрнiсть певним  догмам,  в  якi  вона
свято, як начотниця, вiрила, не розглядаючи ?х крилато, в дi?, в зв'язку з
життям.
   Але ми ж були молодi, i кожний по-свойому молився марксiвському боговi.

   XLVIII

   Органiзувалася   спiлка   пролетарських    письменникiв    "Гарт"    1.
Органiзатором i ?? iдейним керiвником i натхненником був т Блакитний,  або
Еллан. Ми пiшли в "Гарт". Йогансен 2, хвi?льобi?й, Полiщук i ще багато.
   Ми називали себе спадко?мцями класично? лiтератури, власне, так було на
дiлi. Я, наприклад, нiяк не мiг примиритися з буржуазною теорi?ю одмирання
поезi?,  яка  то.и  розкладалась,  але  не  поезiя   взагалi,   а   поезiя
розгромлено? (у нас) буржуазi?, коли були у  нас  рiзнi  течi?:  футуристи
(слово-звук) 3, iмажинiсти  (слово-образ)  4,  акме?сти  (слово-плоть)  5,
нiчевоки  (слово-тiнь)  6  i  т.  iн.,  не  кажучи  вже  про   символiстiв
(слово-символ) 7 i декадентiв 8 рiзних мастей. Повний розклад на атоми.
   Теорiя одмирання поезi? була гадючим жалом  переможеного  ворога,  який
хотiв отру?ти молоду i свiжу свiдомiсть переможцiв.
   Я вважав, що ми повиннi продовжувати традицi?  класично?  лiтератури  i
вести ?? на новi, на сво? вершини, i продовжувати творчо, по-сво?му.
   Коряк написав статтю "Iз стрiх вода крапле" i прочитав ?? нам на зборах
"Гарту".
   В статтi говорилося, що нашi  молодi  письменники  повиннi  писать  так
просто, як Пушкiн, Толстой, Гоголь.
   Всi, що виступали в обговореннi,  хвалили  статтю.  Я  виступив  теж  i
сказав:
   - Товариш Коряк калiчить молодих початкiвцiв. Писати так,  як  Толстой,
Пушкiн i Гоголь, неможливо, а бути ?х епiгонами це не вихiд, це смерть для
пролетарсько? лiтератури.
   Вчитись у класикiв необхiдно, але вчитись творчо i не  в  одного,  а  в
багатьох класикiв не тiльки укра?нських, росiйських, але i в чужоземних.
   Тiльки через складний лабiринт творчих шукань у боротьбi з шаблонами  в
других i в себе можна прийти до сво?? iндивiдуально? простоти.
   Так треба вчити молодь, а не штовхати ?? на безплiдне епiгонство.
   Коли я це говорив, товариш Коряк гостропосо i  сумно  похнюпився.  Менi
було його дуже жалко, але думок його не жалко.
   Коряк у заключному словi сказав:
   - Всi, хто тут виступили, були не щирi. Один тiльки Сосюра сказав  менi
правду.
   Ще перед "Гартом"  була  органiзована  спiлка  селянських  письменникiв
"Плуг"  т.  Пилипенком  Сергi?м  Володимировичем  -   високим,   спокiйним
чорновусим красенем з нiби  вiрiзьбленим  з  мармуру  шляхетним  обличчям,
колишнiм офiцером царсько? армi?  i  прекрасним  бiльшовиком-укра?нцем,  в
якому гармонiйно по?днувалось соцiальне i нацiональне.  Це  був  справжнiй
вiдданий  справi  Ленiна,  як  i  Блакитний,  iнтернацiоналiст  в  кращому
розумiннi цього слова.
   Я, в силу сво?? мандрiвно? душi, переходив то з "Плугу" в "Гарт", то  -
навпаки.
   Як маятник, мотався мiж ними, бо любив i плужан, i гартованцiв.
   I  ще  обличчя  Сергiя  Володимировича   нагадувало   менi   старовиннi
укра?нськi фрески.
   Я дуже любив його i дивився на нього, як на батька. Так само я любив  i
Еллана, але дивився на нього, як на старшого брата з блакитними, смiливими
i натхненними очима, i зразкового комунiста.
   I Пилипенко, i Еллан дуже любили молодь, i молодь любила _?х.
   Пилипенка ми всi любовно називали "папаша" i безсоромно зловживали його
добротою, спустошуючи його портсигар.
   Вiн, блiдий i прекрасний, стояв перед нами, i ми були  готовi  пiти  за
ним в огонь  i  в  воду,  так  само  i  за  Блакитним,  який  вражав  мене
iнтелектуальнiстю вищого типу. Пилипенко був бiльш народний, i тому спiлка
"Плуг" набрала таких масових форм  з  лiтгуртками  iменi  "Плугу",  що  це
декого стривожило (мене диву?-чому?) i т. Пилипенка стали обвинувачувати в
масовiзмi.
   Нiколи "Плуг" не замiняв  партiю,  як  дехто  думав.  Це  був  широкий,
сонячний рух укра?нсько? молодi до культури, i  неправильно  зроблено,  що
завчасно "Плуг" лiквiдували.
   Треба було б дати йому визрiти в прекрасний плiд  культурно?  революцi?
на Укра?нi, яка тодi приймала грандiозний розмах.
   Так само i з "Гартом" i "Ваплiте" 9, хоч "Гарт" мав  меншi  форми  i  в
сво?му розвитку зустрiчався ще  з  iнерцi?ю  безкiнечнорiчно?  русифiкацi?
серед укра?нських робiтникiв, а от "Плуговi" була вiдкрита "зелена" вулиця
в серця укра?нсько? молодi.
   "Ваплiте" - Вiльна академiя пролетарсько? лiтератури, в якiй я теж був,
але рiк, була ще вужча, по сутi, кастова органiзацiя, куди приймали тiльки
"аристократiв", обранцiв од лiтератури. Якось я  дав  М.  Кулiшевi10  нову
збiрку сво?х поезiй для видання в видавництвi "Ваплiте".
   Збiрка пройшла понад п'ять рецензiй, i все не було нiяких наслiдкiв.
   В цiй збiрцi був вiрш "Неокласикам" п, i Хвильовий i Кулiш хотiли,  щоб
я вилучив цього вiрша iз збiрки, а я не хотiв.
   Одного разу я спитав т. Кулiша, скiльки ще рецензiй пройде моя збiрка.
   Кулiш вiдповiв з усмiшкою:
   - Та, мабуть, ще рецензiй з десять. Тодi я обурився i сказав:
   - Вi? менi нагаду?те петлюрiвського старшину. А потiм подав  заяву  про
вихiд iз "Ваплiте" i перейшов до  ВУСППу12,  який  був  органiзований  для
боротьби з "Плугом", "Ваплiте", потiм "Лiтфронтом" 13, "Новою  генерацi?ю"
14, "Авангардом" 18 i т. iн.
   Ще про "Молодняк" 16, комсомольську органiзацiю  молодих  письменникiв,
на чолi яко? був Павло Усенко 17, сухолиций з  гострими  очима  i  широкою
походкою юнак.
   Вiн почав широко ходитп, коли став на чолi "Молодняка".
   Я  любив  його  як  сво?  продовження.  Але  менi  не  подобалось,   що
молоднякiвцi протиставляли себе старшим письменникам, а себе  (мiж  собою)
возводили трохи не в генi?.
   Тодi ж мене ударив у серце С. К. 18 вiршем [з], якого я пам'ятаю тiльки
чотири рядки:
   Зростав на лiрицi Сосюри. Де Гете, Шiллер, де Байрон?.. Чи стану  понад
дужi мури, яким просте iм'я - шаблон!..
   Да, С.! Ти не став "понад дужi мури", а так i залишився, як поет,  мо?м
епiгоном.
   Звичайно, Павло Усенко, хоч i любив його як поета, i перший вiтав  його
як поета, присвятивши йому вiрша, коли вiн iще жив  у  Полтавi,  "Сьогоднi
генi?в чекаю" 19, звичайно, Павлуша благословляв такi випадп в мо? оголене
всiм вiтрам революцi? серце.
   Це схоже на статтю Якова Савченка  20  "Мертве  й  живе  в  укра?нськiй
поезi?", де вiн хотiв розправитись зi мною, як колись iз Чупринкою  21,  i
зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Ра?су Троянкер 22,
до живих.
   Потiм,  коли  вiн  i  я  були  в  Москвi  на   змичцi   з   росiйськими
письменниками, Савченко спптав мене:
   - Ти не сердишся?
   - Нi.
   - Це культурно.
   А чого б я мiг на нього сердитись, коли вiн сам себе побив.
   Якось критик Меженко 23 сказав менi:
   - Я вважаю всiх поетiв за дегенератiв, крiм Тичини. Я вiдповiв:
   - А я вважаю всiх критикiв за дегенератiв, крiм Коряка.
   Взагалi, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик i на перо.
   Але треба повернутись назад.
   Був студентський вечiр в Артемiвцi. Мене все годувала пирiжками одна  з
розпорядниць - бiлява, з волоссям, як льон, свiтлоока дiвчина в  трофейнiй
врангелiвськiй шинелi. Звали ?? Вiра 24.
   Вона чомусь суворо й задумливо-нiжно все дивилася на мене.
   Я призначив ?й побачення, й вона з охотою дала згоду.
   Цвинтар. Сонце. Пташинi пiснi... Життя, молодiсть, i любов, а пiд  нами
- царство мертвих, свiт мертвих.
   Я нiжно взяв в долонi золоту  од  сонця  голову  Вiри,  i  вона,  трохи
опираючись, повернула сво? лице до мо?х губ.
   - Ты любишь по-рабочему... Быстро!
   Чому вона думала, що всi робiтники нахаби, не знаю.
   Бо було ж  нахабством  з  мого  боку,  так,  без  усяко?  психологiчно?
пiдготовки, як говорили тодi заправськi  Дон-Жуани,  так  просто  взяти  й
поцiлувать.
   Я сказав ?й, що я не такий швидкий, як вона дума?, що  я  не  цинiк,  а
зробив це, бо не мiг не зробити, бо я полюбив ??  за  ??  хорошу  усмiшку,
льонове волосся, i що вона так гарно збудована.
   Вона менi розповiла про себе, що була  полiтруком  ескадрону,  приймала
участь в штурмi Перекопу, а до того в придушеннi  куркульського  повстання
на Харкiвщинi.
   Крiм того, вона закiнчила в Москвi Свердловський  комунiверситет  25  i
викладала полiтекономiю  в  Харкiвськiй  губпартшколi,  що  була  зв'язана
господарчо з Артемiвкою.
   Коли вона менi це розповiдала, раптом буквально за крок од  нас,  перед
нами, дво? мовчки й швидко почали копати могилу...
   I я подумав: "Мабуть, i щастя наше ляже в могилу".
   Так воно потiм i сталося.

   XLIX

   Через  недостатнiсть  загальноосвiтньо?   пiдготовки   я   перейшов   з
Комунiверситету  за  власним  бажанням  до  робiтфаку  Iнституту  народно?
освiти.
   Перед тим я одружився з Вiрою.
   Вона все писала менi записки  i  клала  менi  пiд  подушку,  щоб  я  не
помiтив, коли приходила до нас у кiмнату студентського гуртожитку.
   Я записки читав i став дивитися на Вiру якось чудно, проганяв ??.
   А вона не сердилась на мене i  все  приходила.  Менi  сподобалась  така
упертiсть, i я сказав ?й:
   - Идем в загс.
   Вона щасливо почервонiла, i лице ?? всю дорогу, поки ми йшли до  загсу,
палало, як троянда, коли  сонце  заходить  i  цiлу?  ??  сво?ми  багряними
губами...
   На робiтфак я пiшов на перший триместр, щоб iти разом з  дружиною,  яку
теж прийняли до 1-го триместру.
   Ректором iнституту був товариш Стрiльбицький, свiтла пам'ять про  якого
незгасно горить в мо?му серцi. Це був, якщо  можна  так  сказати,  свiтлий
бiльшовик. Чула i сердечна людина з велико? лiтери.
   I от почалась учоба.
   Лектор по хiмi?, товариш Фiнкельштейн, почав нас знайомити з елементами
свiту, з киснем, воднем, азотом i т. i[н].
   Вiн каже:
   - Кисень.
   А я з задньо? парти:
   - Оксiгенiум.
   Вiн:
   - Водень.
   Я:
   -_ Гiдрогенiум. Вiн:
   - Азот.
   Я:_
   - Нiтрогенiум.
   Тодi Фiнкельштейн (мiж iншим, менi не подобалось, що вiн казав, що  все
в природi побудовано без усяко?  участi  розуму.  А  вiдкiля  ж  генiальне
визначення Маркса "Материя думает!"), тодi Фiнкельштейн каже:
   - А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я пiдвiвся.
   - Идите в третий триместр.
   - А жена?
   - I жена пусть идет. Вы ей поможете.
   I от я на третьому триместрi робiтфаку ХIНО 1.
   До класу входить викладач укра?нсько? лiтератури т. ?рофе?в. Мiж iншим,
тодi   вийшла   хрестоматiя   з   укрлiтератури   проф.   Плевако   2,   i
основники-студенти вивчали мене по всiй Укра?нi, а я вчився на робiтфацi.
   Цiкаво?
   Такi "казуси" могли бути тiльки за диктатури пролетарiату.
   ?рофе?в почав за списком знайомитись з робiтфакiвпями.
   Коли вiн дiйшов до мене i назвав мо? прiзвище, я пiдвiвся.
   - Сидiть, сидiть! Я сiв.
   - Ви не родич того Сосюри, що пише вiршi?
   - Нi, це - я.
   - А може, ви його брат?
   - Та нi! Це - я.
   А потiм професор ?рофе?в, коли  закiнчував  свою  лекцiю,  часто  питав
мене:
   - Ну, як? Правильно я говорив?
   Менi було це дуже смiшно.
   I це примусило мене задуматись.
   Робiтфак, по сутi, повторював те, що я знав ще  з  агрономiчно?  школи.
Навiть там знання давали глибшi й ширшi.
   Iти на  основний,  як  менi  пропонував  т.  Йогансен,  що  викладав  в
iнститутi?
   Так лiтературу я знав краще за першого-лiпшого професора лiтератури.
   Я з 12-ти рокiв уже був  знайомий  не  тiльки  з  росiйською  класичною
лiтературою (з укра?нською я познайомився пiзнiше, за громадянсько? вiйни,
i особливо, пiсля не?), але i з свiтовою (через росiйськi переклади).
   Так що менi мало чого було робити i на основному.
   Наприклад,  хiба  викладали  там  таке:  на  поемi  Пушкiна  позначився
величезний вплив французького "Слова о полку Iгореве" - "Песни о  Роланде"
3.
   Портрет Петра 4 списаний буквально з портрета короля Фiлiппа °:  "Глаза
сияют, лик прекрасен..." 6 i т. д.
   Або: франки маврiв "рубають, колють, рiжуть!!!"
   I у Пушкiна: "швед, русский колет, рубит, режет".
   Так що менi було нема чого робити нi на робiтфацi, нi на основному.
   I я покинув учобу i став просто поетом. Правда, в партiйних  документах
у мене записано, що я маю незакiнчену середню  освiту,  бо  в  мене  нема?
диплома про закiнчення вищо?  освiти.  Але  мiй  диплом  -  мо?  три  томи
вибраних  поезiй.  Це  не  нескромнiсть,  а  образа  на  наших   партiйних
бюрократiв, яких я терпiть не можу, як i усяких чинуш,  що  загубили  свою
людську душу за  "согласовать",  "углубить",  "провернуть",  "протереть  с
песочком" i т. д.
   Iшли роки.
   В мене було вже два сини, Олег  i  Коля.  Чомусь  я  дуже  любив  Колю,
схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого  почуття
темного блиску, в якому потопав мiй зiр, i я що довше  дивився  в  глибину
його очей, - все дужче любив його. А Олега я  теж  любив.  Тiльки  не  так
сильно.
   Вiра вже була студенткою агробiологiчного факультету IНО.
   Я  все  робив,  щоб  вона  закiнчила   освiту,   а   вона,   як   усякi
дрiбнобуржуазнi натури (вийшло,  що  вона  не  селянка,  як  казала  менi,
партi?, i ?? за це виключили  з  партiйних  лав),  вона  не  мала  почуття
вдячностi.
   Якось вона байдуже i зверхньо сказала менi:
   - Ты лентяй и некультурный. Я спитав ??:
   - А что такое шваповская оболочка?
   Вона, бiологiчка, не змогла менi вiдповiсти. Мiж iншим, ще в  агрошколi
ми вивчали фiзiологiю, гiстологiю, ембрiологiю i т. i[н].
   I от почалося, як наслiдок розрухи, що нам лишили  вiйна  i  революцiя,
безробiття.
   Ми йдемо з Вiрою майданом Тевел?ва 7, i на вiтринi Вiра побачила  гарну
кофточку.
   - Купи мне эту кофточку! Я:
   - А бачиш, он дядьки хлiба просять?.. Вона:
   - А... ты меня не любишь!
   Ясно.
   Я ж ?? одягав добре, i особливих потреб в  нових  кофточках  у  не?  не
було.
   Словом,  колишня  свердловка  i  полiтрук  ескадрону  стала   звичайною
мiщанкою.
   Навiть сестра ??, що жила в Москвi i вчилася на iнженера, писала ?й, що
"у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки".
   I я вирiшив покинути Вiру, коли вона закiнчить IНО. А сини,сини!?
   Як я забув про синiв, особливо про  Колю?..  Не  знаю.  Якийсь  гарячий
туман кинув у тьму мою душу, бо не тiльки за це я вирiшив покинути Вiру. I
не за те, що вона приховала сво? соцiальне походження.  Останнiм  приводом
для розлуки було таке. Якось я Вiрi сказав (ми уже  кiлька  рокiв  жили  в
новому будинку письменникiв "Слово" 8):
   - Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать
хоть ежемесячным взносом квартплаты?
   - Нет. Я свое жалованье буду  посылать  матери.  Менi  було  так  важко
матерiально. Я бився як риба об лiд, щоб допомогти Вiрi вчитися. Сам же  я
не вчився, i, можливо, заради не?, бо вдвох нам було  тяжко  вчитися  (був
уже тодi Олег) з матерiальних причин. I чи не це було  основною  причиною,
що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вiрi, що вона матиме вищу освiту,
а я - нi. Хоч товариш Iкс казав, що в мене знань на професора, але вони не
органiзованi... А органiзацiю знань, систематизацiю  ?х  да?  тiльки  вища
освiта, i це я визнаю й зараз, бо в мене ? провали i в  математицi  (я  не
вчив нi тригонометрi?, нi логiки, нi алгебри),  не  кажучи  вже  про  вищу
математику i астрономiю. В природничих науках я пiдкований добре. Але це ж
не все. I менi часто снилися сни, що я  студент  то  партунiверситету,  то
просто унiверситету, i це вiчно терзало i зараз терза? мене, хоч як  я  не
хизувався  перед  цим  (у  цьому  романi),  що  маю  блискучу  лiтературну
самоосвiту.
   Так що лiтературнiй молодi я всiм серцем рекомендую вчитися, вчитися  i
вчитися. Я на все дивився, як поет:
   на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки,  на  життя  у  всiй
його складностi, на мистецтво й знання... Все це було для мене засобом,  а
мета - поезiя, i щоб ця поезiя служила нашому народу, який  одяга?,  году?
нас, вихову? нас, як добрий батько. Як же  не  любити  його,  не  молитись
йому, як колись я молився боговi! Я вiчний учень народу  i  горджуся  цим.
Хоч це не значить, що я "вiчний студент". Як комунiст, борючись  за  лiнiю
партi? в життi (я знаю, що лiнiя партi? - лiнiя трудового народу,  i  якби
партiя  в  сво?й  боротьбi  за   комунiзм   не   додержувала   на   основi
марксо-лепiнiзму лiнi? народу, вона б не була  комунiстичною  партi?ю),  я
знаю, що ми не тiльки учнi, але й вчителi народу.
   Але я нiяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу.  А  хiба  син
може вчити батька? У батька  (а  це  мiльйонний  батько)  бiльше  голiв  i
досвiду!
   Я не можу i не хочу йти попереду народу,  я  хочу  йтii  за  ним,  хочу
злитися з ним i дивлюся на нього не зверху вниз,  як  дехто,  i  не  знизу
вгору, як дехто, а просто в вiчi, як мо?му батьковi колись дивився i якого
любив так, як зараз люблю народ. Але це вже вiд фiлософi?.
   Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного i нiжного до  слiз
у сво?й любовi до людей, до  природи  мо??  золото?  Донеччини  i  взагалi
Укра?ни.
   Правда, ця нiжнiсть  не  заважала  менi  iнодi  ставати  тим  сiльським
хлопцем, що приймав участь у "боях" з лисичана.чи за дiвчат i  за  те,  що
вони нас дражнили:
   "Хахол-Мазепа!" (Ну, то було вiд "разделяй и властвуй...").
   Розкажу ще про один лiтературно-мордобiйний випадок.
   Це було в кiмнатi редакцi? "Червоний  шлях",  що  мiстилась  у  будинку
ВУЦВИК'у з боку Спартакiвського провулку.
   Я зайшов за гонораром до редакцi?, але гонорару не  видавали,  а  перед
тим я отру?вся бананами i зi мною було, як при холерi. Це  -  психологiчна
пiдготовка.
   Ну i ще,  я  купив  хутряну  доху,  яка  теж  -  елемент  психологiчно?
пiдготовки.
   В редакцi? були Iван Днiпровський 9, Панч, Тичина, Наталiя Забiла i  ??
другий чоловiк, поет Шмигельський 10.
   Тодi вийшла нова збiрка поезiй Полiщука "Громохкий слiд".
   Забiла i Шмигельський були в захопленнi од "Громохкого слiду" i казали,
що книжка генiальна.
   Я сказав, що вона генiально видана, але всерединi в не? г...
   Шмигельський i Забiла напались на мене, що я нiчого не розумiю в поезi?
i т. i[н].
   Я сказав, що ?х iнтелiгентська думка для народу не характерна.
   Тодi Забiла:
   - Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а
так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии.
   Я не знав, що вона була вагiтна на третьому мiсяцi, i крикнув:
   - Ах,_ ты, беспартийная идиотка!
   Тодi вона, як розлючена кiшка,  кинулася  на  мене  i  почала  бити  по
обличчi. А ?? чоловiк,  Шмигельський,  замiсть  схотiти  Наталю  за  руки,
схопив за руки мене, щоб дати ?й набитись.
   У боротьбi одiрвався рукав мо?? новенько? дохи.
   Ви уявля?те?
   Отру?вся бананами, не дають гонорару, та ще й б'ють по мордi.
   Хоч, признаюся, менi не так  болiло,  як  було  при?мно,  що  мене  б'?
людина, в яку я ще був i тодi закоханий.
   Але при чому ?? чоловiк?
   Коли Наталiя набилася, вона, вся червона i захекана, вибiгла з кiмнати.
   Тодi Днiпровський, як прекрасний психолог, спокiйно пiдiйшов до  дверей
i защiпнув ?х на гачок. Наче вiн знав. що буде далi.
   А Шмигельськпй дивиться на мене й смi?ться.
   Я з словами "муж и жена - одна сатана" пiдiйшов до нього та  як  чесону
його в обличчя з правого боку...
   А вiн мене як свиснув, та так, що я полетiв на стiл, ?тiл на стiлець, а
стiлець на Тичину, який присiв у кутку, закрив лице руками, але  лукаво  i
спостережливо дивиться крiзь розтуленi пальцi...
   Я подумав: "Прямая линия самая короткая", - i почав бити  Шмигельського
прямим ударом у вилицю коло правого ока. Тiльки це робилося швидше, нiж  я
пишу. Шмигельський так  бiльше  i  не  мiг  влучити  мене  сво?м  залiзним
кулаком.
   Такий я був швидкий i сердитий.
   Словом, од мо?х прямих ударiв, i все в одну точку, правою рукою  Антона
одкидало на шафу, а шафа його кидала на мене, i я став вiдчувати,  що  б'ю
не в обличчя, а в мокру i слизьку подушку, що росла i пухла на мо?х очах.
   Антон уже почав безвольно  схиляти  голову,  але  в  цей  момент  хтось
гарячкове i швидко постукав у дверi.
   Вбiга? Йогансен.
   - Що? Сосюру б'ють?
   - Нi, - сказали йому, - навпаки...
   Але я через те, що менi не дали добитися, сiв на канапу i розплакався.
   Де взявся Хвильовий, гладить мене по головi й примовля?:
   - Не плач, Володю, не плач! Панч сказав:
   - А ти, Володю, пiшов не по сво?й спецiальностi. Тобi б треба було бути
боксером.
   Другого дня в коридорi тi?? ж редакцi? Шмигельський менi сказав:
   - А ти, Володю, здорово б'?шся. У мене й досi голова гуде...
   Чи воно в менi щось первiсне, глибоко приховане, i вибуха?, коли я дуже
розсердюсь i, особливо, коли я правий? Де тодi беруться  й  сили.  Я  наче
дивлюсь на себе збоку i сам дивуюсь собi, захоплююсь собою.
   Так бува? пiд час натхнення, коли пiсля того, як напишеш, сам не вiриш,
що це ти написав.
   Так що повернуся ще до одного мордобою, про який забув згадати.
   Ви менi пробачте, любi читачi! Пишу я це не для того,  щоб  радити  вам
розв'язувати всi суперечки кулаками, але справа зараз йде  про  хулiганiв,
яких я ненавидiв i ненавиджу всiма силами сво?? душi.
   Це було ще в 1922 роцi, коли я був студентом Артемiвки.
   В кiнотеатрi йшла  американська  картина  "Сiнабар",  в  якiй  особливо
рекламувався бокс, власне, не бокс, а справжнiсiнький  звiрячий  мордобiй.
Тодi мiсця не нумерували, i хто захопив яке мiсце, той на тому й сидiв.
   Вiра була вагiтна, i юрба так стиснулась, що придавила нас iз Вiрою  до
одвiрка. Я закрив Вiру собою i схопився за  рiг  дверей  рукою,  стримуючи
юрбу, щоб вона не роздавила живiт Вiрi.
   Юрба так надавила на мою напружену руку та ще  проти  ??  згину,  що  я
думав - рука злама?ться, але вона тiльки туго угнулася i витримала  натиск
юрби. "Пробка" розсмокталася, i ми з Вiрою побiгли до  моряка-iнвалiда  на
дерев'яшпi, що стояв з краю ряду стiльцiв,  в  якому  вiн  захопив  чотири
мiсця. Три були порожнi, а коло четвертого вiн стояв  сам,  затуляючи  нам
прохiд.
   Я спитав його, чому вiн один захопив стiльки мiсць. Вiн же на  чотирьох
стiльцях не сидiтиме.
   "Это для товарищей".
   Я (одсовуючи моряка вбiк):
   - Места не нумерованы. Садись, Вера!
   Але ззаду кiлька парубчакiв почали мене лаяти, i особливо один iз  них,
худий, з нахабним обличчям в матроськiй смугастiй тiльняшцi. Видно, що вiн
нiякий не матрос, а тiльняшку надiв для форсу i залякування "фра?рiв".
   Вiн брудно мене облаяв, пославши до однi?? матерi...
   Я йому вiдповiв тим же, тiльки додав:
   - Бандит!
   - Он его назвал бандитом... Он его назвал бандитом, - загомонiли  його,
як видно, захопленi поклонники, а вiн, мабуть, був ?х отаманом.
   Мiж iншим, я в  таборах  Чона  н,  купаючись  на  Дiнцi  пiд  Чугу?вим,
розпанахав собi вказiвного пальця право? руки об розбиту бутилку.  Так  що
права рука у мене висiла на перев'язi.
   I от передi мною пiдвелась довга верста з маленькою гадючою голiвкою  i
поцiлю? менi кулаком у обличчя, хоч i бачить,  що  я  можу  битись  тiльки
лiвою рукою проти його двох довгих рейок.
   Вiн розмахнувся iз-за спинки стiльця, але я  уважно  стежив  за  ним  i
вчасно одсахнувся од удару, що сплющив би мене у млинець, i страшний кулак
якось скоса, згори вниз, пролетiв повз мого носа.
   Хулiган по iнерцi? перегнувся i повис животом на  спинцi  мого  стiльця
головою вниз.
   Тодi я ударом середньо? сили лiвою рукою зацiдив йому ребром долонi пiд
ложечку.
   Вiн кiлька разiв тiпнувся i залишився висiти  на  стiльцi  як  порожнiй
мiшок.
   Майже вся публiка стала ногами на стiльцi i мовчки дивиться.
   А хулiган, очупявши,  як  сповите  [дитя],  знову  поцiлюб  мене  сво?м
кулачищем, i знову я заспоко?в його ребром долонi,
   Тодi члени його банди, якi з сво?рiдного благородства не  втручалися  в
наш двобiй, стягли свого зiв'ялого отамана з спинки  мого  стiльця  i,  як
неживу ляльку, посадовили бiля себе.
   До мене пiдiйшов один.
   - Ваши документы.
   Я йому показав свого студентського квитка i сказав, що не можу як  я  з
однi?ю рукою дати себе битя, що я активно оборонявся.
   Погасиля свiтло, i почалося кiно.
   А ззаду я чую:
   - Всунь ему перышко.
   Та я спокiйно дивився кiнокартину, бо знав, що в кiнотеатрi  вони  менi
нiчого не зроблять, а от на вулицi...
   Я сказав Вiрi:
   - Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с  тобой.  А  я
пойду через запасный выход. Как женщину да еще  беременную,  они  тебя  не
тронут.
   Так i вийшло.
   В метушнi вони не помiтили, що мене нема з Вiрою, а думали, що  я  десь
близько вiд не?, i йшли за Вiрою.
   Бiля центрального виходу утворилася "пробка", i  хулiгани  застрягли  в
нiй.
   Я спокiйно пройшов через майже вiльний запасний вихiд.
   Iду повз центрального, а  хулiгани  бачать  мене,  та  "пробка"  ?х  не
пуска?, i вони в безсилiй лютi тiльки загрозливо махають на мене кулаками.
   Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пiшов додому.
   Далеко пiзнiше прийшла блiда Вiра.
   Вони йшли за нею до самого нашого дому.
   А це вже про бандитiв, i я теж забув про це писати ранiше.
   Зима 1923 року.
   Я в демiсезонному пальтi, з портфелем iз парусини, йду додому  Басейною
вулицею. Третя година ночi. Порожньо i тривожно кругом, бо тодi  роздягали
навiть i вдень. Проти мене йде один, а другий iде з Чернишевсько?  вулицi,
що перетина? Басейну. Iде до  мене  з  правого  боку.  Але  вiн  далi  вiд
першого. Вони пересвистувались, але не розрахували, щоб вчасно  зiйтись  в
однiй точцi, якою був я.
   Я ?х випередив,  швидко  пiшовши  назустрiч  першому,  випнувши  великi
пальцi рук у кишенях.
   Так, щоб вiн подумав, що в мене ? зброя, i не в однiй руцi.
   Коли ми порiвнялися, бандит спитав мене:
   - Спички есть?
   - Нет, товарищ! - вiдповiв  я,  спокiйно  i  напружено  проходячи  повз
нього.
   Так саме спокiйно я пiшов, не оглядаючись, далi.
   I коли я пройшов досить, то  оглянувся,  у  свiтлi  вулично?  електрики
побачив, що бандити на розi Чернишевсько? зiйшлися  i  той,  другий,  щось
швидко говорив першому i гнiвно розмахував руками. Але  за  мною  вони  не
погналися, бо, як i Сава Божко з Кириленком, думали, що в мене ? зброя.
   А в мене ?? й не було.

   L

   Ще на фронтi я читав вiршi Тичини в 1919 роцi,  але,  крiм  "Бiльше  не
побачу сонячних очей" 1, нiчого не зрозумiв. Потiм, пiзнiше, його "Сонячнi
кларнети" ввiйшли в мою душу як море акордiв i дня, i ночi, i свiтання,  i
заходу. Вiн чарував i полонив мене. Я жив тiльки  його  образами,  повними
музики i сонця, а то й трагiчними, як трагедiя  мого  народу,  як  я  тодi
думав.
   Да. Раннiй генiальний Тичина був вчителем мо?? поетично?  юностi  пiсля
Шевченка, Франка, Лесi Укра?нки, Вороного, Чупринки i Олеся, бо я вчився у
багатьох, мiж iншим, i у проза?кiв, як поет, а основне, я  вчився  у  мого
народу, як i вчусь у його пiсень, то трагiчних, то нiжних, то повних тако?
геро?ки,  що  серце  захлина?ться  од  щастя,  що  я  син  такого  народу.
Безкiнечно благородного, рицарського, який нiколи нiкого не поневолював, а
тiльки бився за сво? мiсце на землi. Боронив свою рiдну Вкра?ну.
   Так от. Про Тичину.
   Коли я познайомився з ним живим, а не в мрiях, то мо? уявлення лишилося
про нього таке, як i у мрiях.
   Тонкий i стрункий, зеленоокий i нiжний, вiн немов летiв  у  мо?х  очах,
мов летiв у небо слави, якого вiн, як нiхто з нас, був досто?н.
   Це ж був 1923 рiк, один з перших рокiв нашо? лiтературно? молодостi.
   Якось ми були на городi диткомуни  iменi  Василя  Чумака  2.  Був  Iван
Кириленко, зда?ться, Божко й iншi, яких не пам'ятаю.
   У Тичпни, в його генiальному вiршi "Воздвигне Вкра?на  свойого  Мойсея"
3, ? такi рядки:
   Од всiх сво?х нервiв у степ посилаю:
   - Поете, устань!
   Я ще на фронтi, коли читав:
   А справжня муза, неомузена, там, десь на фронтi,  в  нiч  суху,  лежить
запльована, залузана на укра?нському шляху 4, - то  думав,  що  т.  Тичина
сказав це про мене. А в рядках:
   "Поете! Устань!"
   я просто вiдчув, чи менi так здавалося, що вiн зверта?ться до мене,  що
запльованою i залузаною душею, в суху нiч лежав я з гвинтiвкою в руках  на
кривавому шляху Укра?ни...
   "Поете! Устань!"
   I я душею кричав великому поету нашого народу:
   - Якщо я чудом залишусь живим, я встану!
   Якось дивно переплiта?ться в менi в часi поезiя Тичини.
   Але це було так.
   Бо в боях десь у глибинi душi  в  мене  було  передчуття,  що  мене  не
вб'ють, що я ще буду жити i спiвати.
   Смертi я не боявся. Менi тiльки жалко було мо?х вiршiв.
   I буквально так, якось пiзнiше, сказав про себе Павло Григорович.
   Я просто жахнувся. Наче вiн - я.
   Але повертаюсь на город диткомуни.
   Павло Григорович лежав у травi  i  задумано  i  мрiйно  дивився  сво?ми
зеленими волшебними очима в небо й iнодi на нас.
   Я спитав його:
   - Прийшов той поет, якого ви кликали? I Тичина вiдповiв:
   - Нi.
   Та я не повiрив йому.
   Яка дивна юнацька самовпевненiсть i вiра в сво? сили, не тiльки тi,  що
були в мене, а в тi, що будуть!
   Потiм iще летiли днi.
   Павло Григорович бував в сiм'? Днiпровського Iвана, куди заходив i я, i
читав нам сво? харкiвськi вiршi про жорстокий годинник  над  головою,  про
цвинтар 5...
   I раптом вiн сказав:
   - А що, як я усохну?..
   Ми мовчали.
   I далеко потiм Тичина сам вiдповiв на цей крик його стривожено? душi:
   "Глибинами не всохну, не вмiлiю" 6...
   Да. Я любив i люблю Тичину як нашого великого поета.
   Хоч i люблю в нiм не все.
   Багато вiн да? до друку так  званi  поетичнi  вiдходи  з  його  творчо?
лабораторi?, що непоко?ли i непокоять мене, бо я знаю, який це  гiгант,  i
ста? боляче, коли вiн iнодi, i не зовсiм iнодi, стрiля? з гармат горобцiв.
   Але не дивлячись на це, Тичина - генiй, i таким вiн  е  не  тiльки  для
нас, а таким залишиться i для наших нащадкiв, коли ми мовно не зникнемо як
нацiя.

   LI

   I от Вiра з синами покинула  мене.  Вона  пере?хала  в  стару  кiмнату,
посварившпся зi мною навiки.
   Ну хай ми посварилися. Але при чому ж дiти?
   За що вони росли напiвсиротами?
   Я нiколи собi не подарую цього, як i сини мо?, що вiдмовились вiд мене.
   Олег навiть сказав, що коли я помру, вiн не пiде за мо?м гробом.
   А Коля гостро i назавжди порвав зi мною.
   Вiра ?х виховала в смертельнiй ненавистi до мене. Вона навiть  вигадала
лозунг для синiв: "Рвать и презирать".
   Це у мене "рвать" i мене "презирать".
   Ну що ж. Що посi?ш, те й пожнеш.
   Тяжко оголювати сво? серце, але я iнакше не можу. Моя  рана  не  тiльки
моя. Скiльки у нас родинних трагедiй! ?х навiть i не перелiчиш.
   Правда, ?х ста? все менше. Це показу? на  змiцнення  нашо?  держави,  i
врештi ?х i зовсiм не буде. Я вiрю в це.
   Вiрю в гармонiйну людину комунiзму, яка  переможе  не  тiльки  морально
доiсторичну людину, але  переможе  й  смерть  i  стане  Владарем  Космосу,
переможе час i простiр, стане безсмертною.
   Знов повертаюся назад.
   Як менi хочеться сказати про тих, кого уже нема мiж нами. Кого  видерла
з наших лав кривава рука порушникiв радянсько? заповiтностi, про тих,  хто
чудом лишився живим.
   Я написав поему "Махно" 1, за яку стiльки випив  горя,  що  й  нащадкам
стане.
   I в цiй поемi я згадую про Примакова 2, переможця Махна,
   I от вiн, живий герой мо?х мрiй, запросив  нас  на  зустрiч  iз  ним  у
квартирi Ра?си Азарх 3, яка говорила нам,  шо  вона  командувала  бойовими
дiлянками фронтiв. А менi щось не вiрилось. I товариш Примаков спитав ??:
   - А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?
   Ну, санiтарна i бойова дiлянки мають чималу дистанцiю.
   Видно, Азарх дуже хотiлося, щоб я або хто iнший оспiвав ??  як  геро?ню
громадянсько? вiйни. Але чому  вона  не  щира?  Хiба  серед  медробiтникiв
громадянсько? вiйни не було геро?в?
   Примакову я читав "Махна", i вiн менi сказав, що коли почнеться  вiйна,
то забере мене до себе.
   Але ще до вiйни його забрала смерть, такого морально чистого,  безмежно
хороброго i прекрасного полководця буремних днiв на Укра?нi.
   Так само i Пилипенка  забрала  та  ж  смерть,  що  зветься  "порушенням
радянсько? законностi", i Епiка  4,  Кулiша,  i  багатьох,  що  чесними  i
чистими очима дивляться на нас iз  вiчностi,  повними  слiз  i  любовi  до
народу, за яку вонп пiшли в безсмертя, бо пам'ять про них вiчно горiтиме в
наших серцях.
   Звичайно, лiтература у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з
мо?х "друзiв" почне  менi  дорiкати,  зважаючи  на  описанi  мною  кулачнi
епiзоди. Але я ?х описав не для смiху, а щоб показати, як пристрасна любов
до лiтератури керувала нами, що iнодi ми забували навiть, що  ми  люди,  i
ставали троглодитами, знов таки ж з безмежно? любовi до слова, що ?  душею
нашого народу.
   Я написав поему "ДПУ" 5, i коли прочитав ?? однiй сво?й знайомiй,  вона
сказала:
   - Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто  не
воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цi??  дiвчини.  На  чекiстiв,
справжнiх чекiстiв, я дивився крiзь святий образ Дзержинського.
   Iменно вiра в нашi органи безпеки i любов до них керували мною в  поемi
"ДПУ".
   Азарх була, зда?ться, головредактором ДВУ 6, i коли  вона  прочитала  в
поемi, що в отамана бандитiв карi очi, а  в  чекiста,  що  його  вартував,
свiтлi, то вона сказала:
   - Измени цвет глаз, и вообще,  за  это  противопоставление  карих  глаз
светлым тебе может крепко влететь.
   Але я колiр у очей не мiняв i менi "крепко" не влетiло.
   Взагалi, тодi дуже чiплялися до лiрики i в серце мо? встромляли  тисячi
ножiв рiзнi лiтературнi шавки, внаслiдок  чого  я  написав  збiрку  поезiй
"Серце" 7.
   Коли почалися  арешти  укра?нських  радянських  письменникiв,  то  менi
страшно стало, що розбивалася моя вiра в людей. Я, ми знали дану людину як
хорошу, чесну, радянську, - раптом вона - ворог народу.
   I так удар за ударом, i все в  душу.  душу  народу,  бо  письменники  -
виразники народно? душi.

   LII

   На робiтфацi вчилася зi мною на одному триместрi  Б?л?нькая-Ситниченко,
що вхожа була до т. Затонського 1 - тодi наркома освiти.
   Б?л?нькая повела мене до нього на  квартиру,  i  вiн,  великоголовий  i
широкоплечий, за столом здавався менi високим, а як вийшов з-за столу,  то
передi мною стояла людина маленького зросту  з  широким  i  високим  чолом
фiлософа.
   Його чорнi, а може, синi (це ж при електрицi) очi були повнi  блиску  й
мудростi.
   Я читав йому вiршi, i вiн мене назвав "поэтом  гражданских  набегов"  i
дав наказ дати менi через секцiю наукових робiтникiв окрему кiмнату.
   Але коли я написав поему "Махно", Беленькая  говорила  його  думку  про
мене: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но  он  не
наш".
   Якось, уже пiсля дискусiй  з  троцькiстами,  ми,  робiтфакiвцi,  почали
говорити про Пушкiна, i я сказав, що Леiгiн любив Пушкiна через  соцiальну
спорiдненiсть iз  ним,  що  естетично  Ленiн  був  вихований  у  такому  ж
оточеннi, як  i  Пушкiн,  себто  тому,  що  Ленiн  i  Пушкiн  дворянського
походження.
   Що Ленiн полiтичне для мене вождь, а от щодо поетичнiiх симпатiй, то  я
з ним не згоден.
   Гурiнштейн, Мiлл?р, Б?ленькая й iншi накинулись на мене, як на  ворога.
Потiм перескочили на революцiю.
   Мiлл?р сказав:
   - Каждый стон раненого красноармейца - музыка. Я крикнув:
   - Ти садист i мерзавець!
   А Б?л?нькая-Ситниченко крикнула менi:
   - Революция - это напор! Я:
   - Кинь! Ти ховалась десь по куточках i не зна?ш революцi?!
   Словом, на мене полетiли заяви, i мене викликали на партбюро робiтфаку.
   I знову всi накинулися на мене за Ленiна. Я ?м  говорив,  що  я  Ленiна
люблю, що я за його iде?, якi стали iдеями всього трудового  народу,  iшов
на смерть.
   Але менi не повiрили.
   Тодi я сказав:
   - Если уж правильно рассуждать, то я принес партии пользы  больше,  чем
вы все вместе взятые.
   Один з членiв бюро аж пiдскочив на мiсцi:
   - Ого! Сильно сказано!
   Я бачив, що питання сто?ть так,  що  все  бюро  за  виключення  мене  з
партi?.
   Я, в силу сво?? полiтично? розхристаностi i покладання надiй бiльше  на
класовий iнстинкт, а не на знання уставу i теорi? партi?, не знав,  що  за
партквиток можна боротись аж до ЦК ВКП(б), i тiльки  коли  вiн  санкцiону?
виключення з партi?, тiльки тодi треба здати партквиток.
   I, заранi знаючи рiшення бюро, я вклав руку в кишеню пiджака,  що  бiля
серця.
   Всi пополотнiли... (Думали, що в мене зброя).
   I коли я  з  кишенi  витяг  партквиток,  всi  раптом  i  з  полегшенням
зiтхнули.
   Коли розбирали рiшення бюро на загальних зборах, я був дома,  бо  подав
заяву (Гурiнштейн була секретарем партбюро робфаку), що я здав  партквиток
у станi нервового вибуху i що прошу партквиток менi повернутi?, але справу
хай розглядають без мене, бо я боюсь наробити ще чогось iстеричного.
   Гурiнштейн мо?? заяви зборам не читала,  i  тi  товаришi,  що  боронили
мене, були обеззбро?нi, коли на запитання: "А де ж Сосюра?"  -  Гурiнштейн
вiдповiла:
   - А Сосюра ходит в коридоре. Ему стыдно быть на собрании.
   На партбюро IНО рiшення про виключення мене з  партi?  було  стверджено
бiльшiстю двох голосiв проти одного.
   Але наспiла партiйна чистка.
   Головою комiсi? по чистцi у нас був т. Касторов, старий бiльшовик.
   Коли мене викликали, я зайшов до кiмнати, де за довгим столом, накритим
червоним, сидiли... робiтники. Змалку рiднi обличчя глянули на мене  очима
мого заводу:
   - Ваш партбилет?
   - У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет?
   Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене i каже:
   - Расскажите!
   I я розповiв, як мене цькували троцькiсти типу  Гурiнштейн,  яка,  коли
висували кандидатiв до Рад, пропонувала висувати сво?х,  бо  робiтники  не
вмiють думати, що треба думати за них, про фразу Мiлл?ра, що "каждый  стон
раненого красноармейца - музыка" i ще багато.
   Тодi т. Касторов каже:
   - Все это правильно. Но вот вы, пролетарский  поэт,  как  же  вы  могли
сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце.  А  разве  сердце  можно
вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет - это политическое самоубийство.
Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни.  Пролетарскому
поэту надо это знать.
   I от прийшов час оголошення результатiв чистки.
   Ми всi прийшли, хто з надi?ю, хто з тривогою.
   Була тривога i у мене.
   Нарештi заходить комiсiя. Першим зайшов секретар комiсi?  i  привiтався
зi мною.
   Я подумав: "Мабуть, не виключили, раз вiта?ться".
   I менi стало свiтлiше на душi.
   Але тривога не проходила, хоч до не? при?дналась i бiлокрила надiя.
   Почали читати прiзвища тих, кого залишили,  кому  рiзнi  партпокарання,
кого виключили.
   Номер мого партквитка був 279305.
   Читали спочатку номер партквитка, потiм прiзвище.
   I от Б?л?нькая-Ситниченко.
   Забув, яке покарання за те, що вона  приписала  собi  партстаж  з  1915
року, а сама вона член партi? з 1917-го. Та ще й що вона за  громадянсько?
вiйни бiльше була в командировках.
   Гурiнштейн: "За неизжитую психологию Бунда 2 из партии исключить".
   Гурiнштейн тяжко зiтхнула i, наче з не? випустили повiтря, як  порожнiй
мiшок, опала на стiльцi.
   Я грiшним дiлом дуже зрадiв, що ?? спiткала така смертна для комунiстки
доля.
   I от нарештi Сосюра:
   "За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением".
   А Ленiн дивиться на мене з  стiни,  тепло  усмiха?ться  сво?ми  мудрими
примруженими очима i наче каже:
   "Признайся! Ти ж для красного слова,  щоб  бути  оригiнальним,  говорив
проти мо?? любовi до Пушкiна. Ти теж його любиш!"
   I душа моя вiдповiла Ленiну: "Люблю! А ще дужче  люблю  тебе,  великий,
безсмертний!"
   I, повний щастя, я глянув на свiт так, як я дивився, коли мене, замiсть
розстрiляти, червонi брати прийняли в сво?  лави  бiйцiв  за  весь  бiдний
народ.
   Перший арешт, як писав Хвильовий у  сво?му  листi  перед  самогубством,
"перший пострiл по нашiй генерацi?" (не по "Новiй генерацi?" Полiщука, яка
складалася з одного його, а по генерацi? письменникiв, якi творчо йшли  за
Хвильовим), перший арешт був арешт Мiшi  Ялового  3,  якого  ми  всi  дуже
любили, прекрасного комунiста i людини,  поета  (Юлiан  Шпол)  i  проза?ка
("Золотi лисенята" - роман).
   Не марно ми всi називали його Мiшою, ласкаво, як улюбленого брата.
   Яка це була сонячна людина!
   Коли вiн був секретарем редакцi?  журналу  "Червоний  шлях"  i  я  йому
принiс уривок iз "Третьо? Роти" ("З минулого"), вiн прочитав його (це  про
кривавий перiод мого перебування в Петлюри) i сказав менi:
   я:
   Не советую тебе печатать! Почему?
   Вiн:
   - Слишком пристальное внимание. Я сказав:
   - Друкуй.
   Грiшним дiлом, я, коли його заарештували (а ми ж вiрили  нашим  органам
безпеки), подумав, що "пристальное внимание" було скероване на нього, що в
нього була совiсть  не  чиста  i  вiя,  вважаючи  мене  теж  за  грiшника,
застерiгав мене словами: "Слишком пристальное внимание".
   А тепер виявилося, що совiсть його перед революцi?ю чиста,  як  сльоза,
як i багатьох, що пiсля нього пiшли в небуття з  жахом  у  серцi.  Вони  ж
думали, що гинуть од руки сво?х, а це був iдейний жах,  найстрашнiший.  Бо
коли умира?ш од руки ворога, то ти знавш: духовно  -  ти  не  умреш,  тебе
нiколи не забудуть червонi брати, а коли умира?ш од руки сво?х,  як  ворог
народу, це страшно, бо це не тiльки фiзична, але й духовна смерть.
   За арештом Ялового пролунав пострiл iз браунiнга, яким Микола Хвильовий
розбив собi череп, i його генiальний мозок криваво розбризкав  стiну  його
кiмнати, де вiн творив, клянусь серцем, тiльки з любовi до свого народу.
   А Н.4 хоче Хвильового вбити духовно. Нi! Хвильовий  як  письменник,  як
генiй, безсмертний. I не Н., який ходив пiд столом, а то може, й на  свiтi
його не було, коли ми  з  Хвильовим  одкривали  першi  сторiнки  Жовтнево?
лiтератури,  не  Н.,  цьому   лiтературному   флюгеровi,   вбити   пам'ять
генiального сина Революцi?, що був бiйцем багряного  Трибуналу  Комуни,  а
загинув од  чорного  трибуналу,  тiльки  не  Комуни,  а  тих,  хто  амiйпо
вислизнув з-пiд контролю  партi?  i  хотiв  мечем  диктатури  пролетарiату
знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук  ворогiв  народу,  що  дiяли
iменем народу. вибили меч руки партi? i вiддали його знову в чеснi й святi
руки синiв Дзержинського.

   LIII

   Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад.
   Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу укра?нську лiтературу, то були в
нiй Еллан, Кулик, Коряк, Доленго i  почали  приходити  до  нас:  Йогансен,
потiм  при?хав  iз  Галичини  Валерiан  Полiщук,  з'явилися  Копиленко   i
Сенченко.
   Я не кажу про Ки?в, де засiяла така зоря Жовтнево?  поезi?,  як  Василь
Чумак (пiсню якого - "Бiльше надi?, брати!"-ми спiвали на робфацi).  Чумак
i ще Залi?вчий 1, що першого покололи  багнетом  в  пiдвалах  денiкiнсько?
контррозвiдки,  а  другий  геро?чно  загинув  пiд  час   повстання   проти
гетьманцiв у Чернiговi. Ну, i звичайно, Тичина. Словом, ми почали  творити
укра?нську лiтературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях.
   А лiтвечори в сельбудi! Яке це  було  щастя,  коли  нашi  молодi  серця
билися, як одне серце, в ?днаннi з такими ж, як i ми,  молодими  читачами,
що так же, як i ми, любили рiдне художн? слово.
   Як чудово знав сучасну росiйську лiтературу i пропагував ?? серед  нас,
письменникiв, Копиленко, як вiн вiтав все нове i прекрасне в нiй, як любив
вiн все нове в лiтературi Укра?ни!
   А Сенченко Iван!
   Безумовно, в його перших вiршах (та й Копилепко починав, як поет)  було
дихання  генiальностi,  у  вiршах  про  нове,  радянське  мiсто,  якi  вiн
вмонтовував у свою прозу зi скульптурними образами.
   Жалко, що Iван чомусь  покинув  писати  вiршi  i,  зачарований  прозою,
остаточно закохався в не?, щоб бути вiрним ?й до кiнця.
   I тихий, i мудрий Доленго Мiша, якого я  дуже  любив  як  лiтературного
труженика, трохи чудного i химерного поета, але iменно цим i привабливого,
чудесного критика з тонким художнiм смаком.
   Його я люблю й зараз. I зараз вiн такий же, як i був, тихий i мудрий.
   А Еллан! Перший пiсля Кулика  живий  поет,  якого  я,  ще  початкiвець,
побачив i полюбив всi?ю душею за сталевi синi  очi  з  гострим  холодом  у
зiницях, коли вiн хвилювався,  владно  стисненi  губи,  коли  говорив  про
завдання жовтнево? поезi?.
   Солдати, солдати, солдати пiд знаком червоних зiрок!.
   Або:
   Нiжно iскрять апарати Кремля на словах манiфесту-декрету...
   Ну i, звичайно, "Ударом зрушив комунар..." i "Повстання".
   Так. Вiн був i другом, i вчителем для таких, як я. Вiчно для  других  i
нiколи - для себе.
   Такий Василь чудесний i всiм ?ством вiдданий  комунiзму  богатир  духу,
який все особисте пiдкорив загальному, i таким i пiшов вiд нас, коли  його
огняне серце перестало битися для революцi?, щоб  битися  вiчно  в  рядках
його поезiй, що вiн залишив нам i нашим нащадкам.
   Як я ?х всiх любив! I Хвильового, i Коряка, i  Пилипенка,  i  Йогансена
(поета-чародiя), i Копиленка, i всiх, хто запалив сво? серце огнем  любовi
для народу i свiтив ним сво?му народу на шляхах його геро?чних шукань.
   Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все бiльше.
Але всi вони злилися для мене в один образ,  який  менi  свiтить  iз  днiв
нашо? юностi, i цей образ нiколи не погасне для мо?х очей...  А  коли  мо?
очi погаснуть, вiн буде свiтити для очей  мого  безсмертного  укра?нського
народу...
   I от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник 2, якого я любив  всiм
серцем i дивився як [i] на мого комунiстичного батька, називаючи "червоним
левом Революцi?".
   Нас викликали на бюро Дзержинського райкому -  Кулiша,  Досвiтнього  3,
Касьяненка 4 i мене, щоб ми сказали  про  сво?  ставлення  до  самогубства
Хвильового i Скрипника. Секретарем райкому  була  висока  енергiйна  жiнка
(забув ?? прiзвище), що дала нам слово.
   Ну, всi виступали, як бог на душу положе. Та от виступа?  вiйськовий  у
шинелi, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), i каже:
   - Кто не знает такого поэта, как  Сосюру.  У  нас  есть  сведения,  что
Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с  наркомом  просвещения,  а
еще и по линиям, которые сейчас выясняются...
   I коли менi було дане слово, я сказав:
   - Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то "иных"  линиях  моей
связи со Скрыпником. Пусть это остается на его  совести.  Недаром  у  него
перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я  каялся  ему  в
своих уклонах как поэт, т.  к.  я  смотрел  на  него,  как  на  партийного
руководителя, "математика Революции", как я  называл  его  в  письмах,  да
нескольких посещений его на дому, где я читал  ему  по  его  просьбе  своп
стихи, никаких "иных линий" связи с ним у меня не было.  Пусть  товарищ  с
перевязанной головой скажет откровенно, какие еще "иные" связи были у меня
со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не  пряча  его
во мраке, и не  пугать  меня  бессмысленными  угрозами,  т.  к.,  клянусь,
товарищи, что он  и  другие,  даже  не  с  перевязанными  головами,  будут
выяснять эти мифические  "иные  линии"  связи  со  Скрыпником  до  второго
пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не  выяснят  этих
глупо выдуманных с чужого голоса "иных линий" связи с так страшно  ушедшим
от нас человеком.
   Я вiрив тому, як офiцiйно трактувалися смерть Хвильового i Скрипника, i
щиро сказав, що я любив цих людей i що менi дуже тяжко  розчаровуватися  в
них.  Що  я  засуджую  ?х  самогубство,  як  жах  вiдповiдальностi   перед
Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому  сказала,  що
виступи Кулiша, Досвiтнього i Касьяненка незадовiльнi, а мiй  виступ  вона
визнала щирим, i що вiн задовольня? ??. З цим погодились iншi.
   I ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвiртку  двору  будинку  "Слово",  бiля
яко? стояли Досвiтнiй i Епiк.
   Я чимось був дуже обурений, а вони лагiдно мене  заспокоювали,  казали,
що все добре, а над ними, молодими, стрункими i красивими, смерть iз  тьми
вже замахнулася сво?ю гострою i безпощадною косою... А може, й  знали,  бо
за ними вже ходили ?? двоногi тiнi...

   LIV

   Що я забув написати про саме прекрасне i про саме страшне в мо?му життi
- про любов i голод.
   Голод тiльки торкнувся нас iз Марi?ю сво?м чорним крилом, але багатьох,
багатьох вiн не тiльки торкнувся, але i штовхнув у  незлiченнi  могили  на
мо?й милiй Укра?нi.
   Почалася колективiзацiя.
   Вона йшла нереальними темпами, масовим  порядком,  i  з'явилася  стаття
Сталiна "Головокружение от успехов".
   Потiм, трохи пiзнiше, в 1932 роцi, в Кисловодську, один хворий на астму
старий бiльшовик менi казав:
   "Все как будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу
мою терзает черная кошка  сомнений...  Почему  Сталин  одной  рукой  пишет
статью "Головокружение от успехов",  а  другой  рукой  подписывает  тайную
инструкцию о прежних бешеных темпах коллективизации".
   Якось  дивно  писати  про  любов  на  цьому  страшному  фонi  страждань
мiлiонiв, i я скажу просто.  Мене  посилали  в  Сталiне  для  лiтроботи  з
початкiвцями на мiсяць.
   Я зайшов до Вiри i спитав ?? (я iнодi заходив до синiв):
   - Если  я  встречу  человека,  которого  полюблю  на  всю  _жизнь,_  ты
разрешишь мне жениться?
   I мертво вiдповiли губи людини, про яку я  писав  вiрш  "Так  нiхто  не
кохав":
   - Разрешу.
   I я в Сталiне одружився з мо?м синьооким щастям i горем, що полюбив  на
все життя.
   Я з Марi?ю 1 при?хав з Донбасу в Харкiв.
   Якось  на  вулицi  я  познайомив  Вiру  з  Марi?ю,  i  Вiра,  блiда,  з
затисненими од суму i гнiву вустами, процiдила крiзь  них  сво?й  подрузi,
коли вони одходили од мене:
   - А она красивая...
   I от почався голод.
   На вiтринах продовольчих магазинiв були  тiльки  одпнокi  бiлi  головки
капусти та iнодi картоплини.
   Продавцям нiчого було робити, i вони сумно й безпорадно  стояли  всi  в
бiлому, як у китайському траурi, за прилавками.
   По вулицях ходили так же, як за безробiття  в  часи  непу,  тiльки  без
пилок i сокир, селяни в свитках, голоднi мо? брати, вони од голоду вже  не
могли ходити, i ?х звозили у призначенi мiсця.
   Iнодi вони ходили по квартирах нашого будинку "Слово",  але  на  високi
поверхи вони вже не могли пiднiматись. Я жив на другому  поверсi,  i  коли
вони заходили до мене, то я мiг дiлитися з ними тiльки хлiбом,  бо  нiчого
iншого в нас не було. Ми й самi ?ли тiльки один раз на день i  робили  все
можливе, щоб син ?в тричi на день.
   А вони, худi й жовтi, як вiск, ледве  молили  зсохлими  й  гарячими  од
внутрiшнього пожару губами:
   - Хоч би шматочок м'яса!..
   А де я його мiг узяти?..
   I от напiвпомерклi очi страдникiв мого народу з тяжким докором дивились
у мою залиту сльозами душу, i ?х муки страшно вгрузали в не?, щоб  в  1934
роцi вибухнути гiпоманiакальним пожаром.
   Ми, напiвголоднi, сто?мо бiля вiкна нашо?  письменницько?  ?дальнi,  на
першому  поверсi  нашого  крила  "Слова",  а   дружина   одного   вiдомого
письменника, що чудом залишився живим пiсля страшних поневiрянь "де  Макар
телят не ганяв", сто?ть  (дружина)  над  нами  на  сходах  i  з  глузливою
зверхнiстю каже нам:
   - А ми цими обiдами году?мо наших цуценят...
   Я зненавидiв ?? за цю фразу, i коли ?? репресували,  то  подумав:  "Так
цiй куркульцi i треба!"
   I от 1933 рiк.
   Мене послали на Нiкопольщину, власне, в самий Нiкополь, на  будiвництво
трубного заводу. Я по?хав з дружиною, а син лишився дома з ?? сестрою.
   Крiм того, що я був на будiвництвi,  помiчник  начполiтвiддiлу  показав
менi рибальськi артiлi i артiлi колективiстичнi.
   Коли ми йшли з околицi в одне село (вже починала  зеленiти  весна),  ми
побачили маленьку дiвчинку, що опухлими руками  зривала  з  зеленого  куща
якiсь ягiдки, ще зеленi... Од цих  бiдних  опухлих  ручок  серце  мо?  мов
зупинилось i весь свiт захитався в менi i навколо... Але  це  було  тiльки
мить, i я повернувся до життя.
   Заходили в село. Iдемо в колгоспний  дитсадок,  що  мiстився  в  сара?,
власне, ?дальня дитсадка.
   Дiти  сидять  навпочiпки  коло   круглого   низенького   столу,   ?дять
дерев'яними ложками, всi з однi?? миски.
   Одна дiвчинка набере ложку мутiю? рiдiти, пiднесе до губок, проковтне i
оближе ложку, а потiм знову, проковтне i  оближе  ложку,  а  потiм  знову,
проковтне i оближе.
   Мп ?? пита?мо:
   - Для чого ти так робиш? А вона:
   - Щоб довше ?сти...
   Боже мiй! Я бачив тiльки краплю страждань мого народу, та й  тi  краплi
падали, як вогнянi, на мо? серце, i пропiкали його наскрiзь.
   А писати про те, що менi розповiдали iншi, я не можу, бо в мене  i  так
страшно горить лице i гостро болить потилиця.

   LV

   Ще  задовго  до  цього  жахливого,  що  нам  довелось  пережити  i   не
поламатися, а вистояти в морi трупiв i на сво?х плечах (я  кажу  про  весь
народ) понести й далi святий тягар труда во iм'я комунiзму, бо навiть  те,
що робилося iменем робiтничого класу, iменем партi?, не одiрвало селян  од
робiтникiв,  не  викликало  страшного  повстання,  як   акту   соцiального
само?убства, на  яке  штовхали  народ  наш  чорнi  руки  ворогiв  i  лiвих
загибникiв, що колективiзували народ пiд дулом нагана.
   Святий наш народ. Вiн усе витримав, i навiть  такi  страшнi  жертви  не
захитали його вiри в партiю. Настiльки полiтичне вирiс наш народ,  що  вiн
не тiльки вiдчуаав, але  й  знав,  що  партiя  веде  його  лiнiю,  але  ??
перекручували всi, хто був зацiкавлений в дискредитацi?  Радянсько?  влади
перед укра?нським народом, який був i ? Радянська влада, як  i  росiйський
народ, як всi народи-брати.
   А який дурень сам устромить ножа в сво? серце? Так i наш народ.
   Хоч i ? страшне прислiв'я, вигадане  виродками  людства,  яке  наводить
[...] 1 в одному з сво?х романiв:
   "Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы
он сам повесился".
   Я вважаю, що це прислiв'я перевершу? всi i?зу?тськi "iдейнi" концепцi?.
   Але, повторюю, народ наш витримав,  i  в  цьому  його  безсмертя,  i  я
горджусь мо?м народом i молюся йому, як колись молився богу.
   Тiльки народ мiй витримав, а я -  нi,  бо  захворiв  психiчно.  Про  це
потiм.

   LVI

   Пробачте, любi читачi, що я вже вживаю методи кiнонапливу i  повертаюсь
усе назад, але це не вiд того, що я забудько, а щоб  краще  iти  вперед  i
яснiше було те, що буде.
   В 1929 роцi ми, укра?нськi письменники, -  пiсля  дружнього  вiзиту  до
синьооко? сестри Укра?ни Бiлорусi?, де я близько i рiдно узнав чудесних  i
свiтлих Михася Чарота 1, Дубовку 2, Александровича 3, не  кажучи  вже  про
таких велетнiв, як Якуб Колас 4 i Янка Купала 5.
   Ми по?хали з таким же вiзитом до бiляво? сестри Укра?ни, могучо? сестри
всiх радянських народiв, до Росi?, в Москву.
   I от Москва... Не така, як зараз, що наче летить у гуркотi i дзвонi,  в
гiгантському розгонi до щастя, а швидше велике село, але така ж рiдна,  як
i зараз.
   Нас приймав товариш Сталiн в примiщеннi ЦК ВКП(б). Але  перед  тим,  як
зайшов вiн. з нами розмовляв дуже калiченою укра?нською мовою Каганович, i
це мене дуже дратувало.
   I от зайшов товариш Сталiн.
   Всi на нього дивилися побожно, а коли т. Сталiн щось спитав, то  Кулик,
як школяр, пiдняв руку, i я бачив, як пiд столом у нього од пiдхалiмського
захвату дрiбно трусилася лiва нога...
   Менi й Пилипенковi дуже хотiлося ?сти, а може, i з  яко?сь  пiдсвiдомо?
бравади ми з ним в пiв-уха слухали тов. Сталiна, бо  пили  чай  i  за?дали
його бутербродами з ковбасою.
   Але мене навiчно вразили слова людини, в образi яко? ми бачили  партiю,
народ. Вiн уособлював в собi  для  нас  все,  i  природу  нашу,  що  народ
змiнював сво?м геро?чним трудом i цим самим змiнювався сам, i найсвятiше в
свiтi - Вiтчизну:
   - Я получаю письма со всего  Советского  Союза,  в  которых  мне  пишут
следующее: "Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли  делать  на
общепонятном языке (подразумевается под этим русский)", - каже т.  Сталiн.
- Все это глупости. Только прп полном ц  всемерном  развитии  национальных
культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет п не может
быть.
   I цi слова нашого вождя, як золотий дороговказ, свiтили  менi  в  темнi
ночi мо?х хитань у мовному питаннi, в мо?й безкiнченнiй муцi й тривозi  за
душу мого народу, за укра?нську мову. I цi хитання ще й  зараз  потрясають
мене, i я не сплю ночами i все думаю, думаю...
   Я вважаю неправильним твердження товариша Кпрпченка (вiн сказав  це  на
прийомi укра?нських письменникiв у  себе,  в  ЦК  КПУ,  коли  працював  на
Укра?нi):
   "Укра?на - не Болгарiя".
   Так. Укра?на не Болгарiя, а Укра?на, або укра?нський  народ,  не  давав
права нi Корнiйчуковi6, нi Бiлодiдовi7  говорити,  що  укра?нський  народ-
двомовна нацiя.
   У мене серце облива?ться кров'ю од гнiву i обурення на цих людей.
   Ну,Кириченко помиля?ться!
   Але нi Корнiйчук, нi Бiлодiд не "помиляються", вони це  говорили  тому,
що бони самi двомовнi, i накидали це укра?нському  45-мiлiонному  народовi
бюрократично, якщо не сказати гiрше,  розписувались  за  безсмертя,  перед
яким вони тiльки ? прах!
   Да, Укра?на - не Болгарiя.
   В Болгарi? болгарська мова не зазнала долi укра?нсько?, хоч як ?? турки
не зживали з свiту. Але росiйське самодержавство, взявши собi на  допомогу
страшного спiльника - православi?, призвело наш народ до  того  (майже  за
300 рокiв), що вiн забув сво? iм'я (нам же  навiть  забороняли  в  церквах
молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), i коли  питали  укра?нцiв,
хто вони, то була тiльки одна страшна вiдповiдь: "Ми- православнi".
   I от тепер великодержавнi шовiнiсти усiх мастей беруть собi в спiльники
росiйську мову, щоб асимiлювати наш народ в росiйськiй культурi.
   Невже це потрiбно великому, святому i благородному росiйському народовi
("Повинную голову и меч не сечет", "Лежачого не б'ють!")?
   Нi! Росiйський  народ  не  акула,  а  наш  великий  брат,  i  не  марно
радянський Рил??в 8 - прекрасний росiйський поет  Прокоф'?в  9-виступив  в
журналi  "Огонек"  на  захист  укра?нсько?  мови,  як  перед  тим  товариш
Софронов10 -_ теж один з кращих синiв нашого пiвнiчного брата  -  вiдповiв
на крик мого серця, коли вiн був  на  Укра?нi,  на  "Любiть  Укра?ну"  вiн
благородно i мужньо вiдповiв:
   - Люби Укра?ну!
   От справжнi сини Росi?, а ?х сiмдесят, якщо не бiльше мiлiонiв,  i  всi
вони так думають, i всi вони люблять Укра?ну святою  братньою  любов'ю,  i
вiра в це розвiю? пiч мо?? душi, i в нiй вста? залитий  сльозами  свiтанку
день, що у нас ? великий  спiльник  i  вiн  не  вiддасть  на  поталу  нашу
укра?нську мову всiляким воробйошш i бiлодiдам. Я залiзно вiрю  в  це,  як
вiрю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився боговi.
   Пiсля Москви мене з групою товаришiв послали в Ленiнград.
   Нашу бригаду очолив Микитенко 11.
   В готелi нам дали спiльний номер з Микитенком.
   Був вихiдний день, i ми мали пiти в Ермiтаж 12.
   До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенковi, i вiн запросив ??
до себе в кiмнату.
   Через кiлька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кiмнати Микитенка, а
за нею - вiн, червоний i розлючений.
   Микитенко (домене):
   - Ти iдеш в Ермiтаж? Я:
   - До мене прийшла знайома, i в Ермiтаж я пiду пiзнiше.
   Микитенко вийшов i сердито грюкнув дверима. Потiм, пiсля Ермiтажу (я не
ходив), ми обiдали в ресторанi готелю, i Микитенко як  накинувся  на  мене
при товаришах, як почав менi читати нотацiю:
   - Який ти делегат!
   I, перейшовши на росiйську мову:
   - Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!
   Я обурився i жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епiтетом,
що непри?мно пахне.
   Вiн почервонiв од лютi, кинув ложку i перестав ?сти.
   Сидiв i думав. Довго думав. А потiм каже:
   - Давай помиримся. -  I  простягнув  менi  руку.  А  коли  при?хали  на
Укра?ну, почалося биття. Я почав писати поему  "Мазепа".  Уривок  iз  не?,
власне, початок я послав у журнал "Життя  й  Революцiя",  а  там  "Мазепу"
надрукували, тiльки було зазначено, що то не уривок, а поема!
   Образ був ще тiльки ембрiоном, а мене навiть за ембрiон почали бити.  I
очолювали це биття Микитенко i Кулик.
   Наслiдком такого биття була збiрка "Серце",  в  якiй  я  гiперболiзував
образ поета, що приходив щоночi п'яний i бив свою бiляву дружину,  словом,
розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.
   Редактор газети "Комунiст" т. Таран зрозумiв це,  нiбито  я  писав  про
себе (я писав, як лiрик, од першо? особи), i наслiдком цього непорозумiння
була стаття в "Комунiстi" "Жовта муть".
   Тодi я прийшов до Тарана в його редакцiйний кабiнет i,  задихаючись  од
гнiву, сказав, дивлячись в ненависне i спокiйне обличчя:
   - Що, куркульська мордо?.. Радi?ш?.. Але знай, що ти не Савченко,  а  я
не Чупринка!
   А Таран, у синьому костюмi, випещений i спокiйний  (це  було  при  його
пiдлеглих), тiльки пальцi його дрiбно i нервово вистукують по столi, каже:
   - Iдiть, iдiть! Я:
   - Я то пiду, а от тебе винесуть звiдси вперед ногами...
   I,  повний  гнiву  i  одчаю,  я  ходив  по  золотих  вулицях   Харкова,
зацькований "лiтературною сараною" на зразок поета Каца 13. що  кричав  на
мене з трибуни на письменницьких зборах:
   - Мерзавець!
   А потiм голод, i в 1934 роцi-Сабурова Дача.
   Мене кинули в не? обманним чином  Кулик,  Микитенко  -  був  закулiсним
керiвником, за освiтою вiн був невропатолог.
   Я був доведений цькуванням i тим, що бачив в 1933 роцi в Харковi  i  на
Нiкопольщинi, майже до вогняного стану.
   Коли менi передали фразу дружини Микитенка: "Сосюра!? Та це ж фашист!",
- то я, узнавши, що ?? брата  було  заслано,  як  крупного  спекулянта,  в
Соловки, зустрiв ?? з холу?м Микитенка Дубровським i сказав ?й:
   - Я тобi покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!
   Ну ясно, що я божевiльний, бо як же я смiв таке  сказати  па  всевладну
дружину лiтературного деспота Микитенка,  у  якого  навiть  походка  стала
начальницькою i тiнi якого боялися всi, бо вiн же був вхож  до  Хвилi14  i
розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував,  як  з  класовим
ворогом.
   Мене кинули по записцi Кулика в будинок божевiльних машиною Затонського
(його дружина була директрисою всiх  психiатричних  закладiв  Укра?ни),  в
машинi був переодягнений мiлiцiонер, а шофером машини був  т.  Богатирьов.
Менi народ усе говорить.
   Я навiть знав,  що  про  мене  казав  т.  Затонський,  якого  як  члена
Радянського  уряду  трохи  не  розстрiляли  червоногвардiйцi  в  Ки?вi  за
громадянсько? вiйни, коли Муравйов 15 - цей зрадник  i  провокатор  -  дав
наказ розстрiлювати за кожне укра?нське слово.
   I не дивлячись на це, Затонський писав  у  сво?й  брошурi  "Нацiональне
питання" чи "Про нацiональне питання", що  кожний  червоногвардi?ць,  який
розстрiлював за кожне укра?нське слово, "об'?ктивно боровся  за  Радянську
владу!"
   Який кривавий цинiзм  i  приниження!  Такi  червоногвардiйцi  нiчим  не
вiдрiзнялися вiд контрреволюцiонерiв, раз  вони  так  ретельно  виконували
контрреволюцiйний наказ.
   В порядку революцiйно? совiстi вони могли не виконувати цього страшного
наказу, що був  скерований  на  дискредитацiю  перед  укра?нським  народом
Радянсько? влади.
   Правда, далеко потiм Муравйова розстрiляли, як зрадника, але духовно не
розстрiляли за Ки?вський погром укра?нцiв.
   А духовний розстрiл Муравйова i таких, як вiн, це  -  укра?нiзацiя,  за
яку я всiм серцем, тим бiльше, що проти укра?нiзацi? були троцькiсти.
   Дивна рiч, у т. Кулика були i хорошi риси, за що я любив його, i одна з
них запам'яталася менi на все життя.
   Це було в 1923 роцi в "Хараксi" (пiвденний берег Криму).
   Товариш  Кулик  i  колишнiй  редактор  Ки?всько?  газети  "Пролетарська
правда" говорили про укра?нiзацiю (а  я  слухав).  Кулик  був  за,  а  той
редактор, троцькiст i великодержавний шовiнiст, був проти укра?нiзацi?.
   Т. Кулiiк сказав:
   - Ленин говорил: "Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не
знает украинского языка, - плохой коммунист".
   А троцькiст йому:
   - Мало ли какими словечками бросался Ленин!
   Це вже тепер  на  зборах  письменникiв  виступив  т.  Червоненко  16  i
говорив, що не  можна  одним  розчерком  пера  виправити  всi  викривлення
ленiнсько? нацiонально? полiтики, що  держава  не  може  втручатися  в  цi
справи (в мовнi справи).
   Я мовчав.
   Але через два-три днi я прочитав у "Правдi",  що  в  Узбекистанi  чи  в
Таджикистанi,  я  не  пам'ятаю,  але  пам'ятаю  точно,  що  в   однiй   iз
середньоазiатських республiк, держава  премiями  заохочу?  серед  учителiв
краще викладання росiйсько? мови.
   Ясно, що якби "Правда" надрукувала до зборiв це повiдомлення,  на  яких
виступив Червоненко, я б йому сказав:
   - Значить, на Укра?нi держава  не  втруча?ться  в  мовнi  справи,  а  в
Середнiй Азi? втруча?ться! Значить, мене штовхають на  печальнi  i  гнiвнi
роздуми, що держава росiйськiй мовi - мати, а нашiй - мачуха.
   Але я вiрю, що це - неправда, я маю свiтлi надi? на те, що раз  держава
i народ - це одне i те  ж,  то  укра?нська  мова  займе  таке  мiсце,  яке
належить 45-мiлiонному народовi, що да? гiгантський вклад в  нашу  спiльну
побудову комунiзму, i не тiльки матерiальний, а i духовний.
   Ще в 1926 роцi т. Затонський казав про мене на Полiтбюро ЦК КП(б)У,  що
зi мною треба "расправиться  ножом",  а  т.  Любченко  Панас  Петрович  17
вiдборонив мене од смертi. I про це менi говорив народ.
   Я все знав, що про мене ? i в МГБ, про це менi теж говорив народ.
   Ви уявля?те, познайомився я з таким собi бог?мнпком Мазюкевичем,  який,
за його словами, теж був у Петлюри, а потiм у 1-му Чорноморському полку  з
полонених петлюрiвцiв i  денiкiнцiв  при  4-й  Галицькiй  бригадi,  що  од
денiкiнцiв перейшла на бiк Червоно? Армi?. I коли цей полк  повстав  проти
Радянсько?  влади  i  мене  хотiли  розстрiляти,   (але)   нiби   вiн   на
старшинському зiбраннi (Мазюкевич) виступив за мене, мовляв  "Сосюра  наш,
тiльки загiтований бiльшовиками".
   Ось про цього Мазюкевича, що при?хав з Чехословаччини на Укра?ну,  один
студент, що теж при?хав iз  Чехословаччини,  сказав  менi,  що  Мазюкевича
виключили iз чехословацько? компартi? як провокатора.
   Одного разу (я не був алкоголiком, але iнодi  за  компанiю  випивав,  i
добренько таки випивав, iнодi до самозабуття).
   I от, коли в мене були в  гостях  Фореггор  18,  корiвппк  тодi  балету
Державоперп, Плстньов, балорун, i двi чи три балерини, коли я  випив  таки
добренько, Мазюкевич, iдучи по кiмнатi зi мною,  голосно,  щоб  усi  чули,
сказав менi:
   - Помнишь, как мы с тобой расстреливали комиссаров?..
   Я був настiльки п'яний, що замiсть викинути провокатора разом  iз  його
компанi?ю, яка на чолi з Форейгером насторожено слухала, обняв його  лiвою
рукою за його гадючий тулуб i лагiдно i спокiйно сказав йому:
   - Ты фантазируешь.
   Були й такi "знайомi"  в  мене.  А  скiльки  ?х  було,  особливо  серед
жiнок...
   А коли я ?х викривав, вони зникали i замiсть ?х з'являлися iншi.
   Не марно в Одесi одна бiдна слiпа iнтелiгентка-жебрачка, якiй  я,  коли
проходив повз не?, давав завжди (?й) грошi,сказала:
   - Остерiгайся женщин.
   I це ж саме сказав менi через багато рокiв товариш Назаренко  19,  тодi
секретар ЦК КПУ, коли "законники" репресували мою дружину Марiю:
   - Не доверяй женщинам.
   I от я в будинку  божевiльних,  куди  мене  привезли  пiзньо?  ночi,  в
психiатричному вiддiлi, який вiв професор Юдiн Тихон Iванович.
   Приймала мене його асистентка Вiра Василiвна Яблонська.
   Я почав обурено лаятись, кричати  на  не?,  навiть  назвав  ??  брудним
словом, яким звуть вуличних женщин, i, щоб налякати  ??,  зробив  короткий
жест право? руки ребром долонi до ?? горла i на зльотi спинив  долоню,  бо
все ж вона жiнка.
   Але в ту мить, коли я на пiвдорозi спинив руку, вона очима  дала  знак,
i...
   На мене моторошним градом кинулися ззаду i з бокiв санiтари... Того, що
кинувся на мене спереду, я одкинув ударом ноги мiж ноги нижче живота,  але
це йому не дуже зашкодило, бо вiн був у шкiрявому фартуцi.
   А ззаду мене схопила рукою за горло, обнявши  мою  шию  залiзною  рукою
(середньовiчний прийом "хомут"), людина, вища за мене на зрiст, i так менi
здавила горло, що менi стало нiчим дихати i я перестав боротись.
   Як розп'ятому, руки менi витяглi? в сторони i зробили  укол,  од  якого
наче гори упали на мо? серце, - чи витрима?, чи нi, - але серце витримало,
а я став весь  як  холодець,  безвольний  i  покiрний,  i  чомусь  в  менi
воскресло дитяче...
   Бо коли лiкпом Бородiн, що душив мене середньовiчним прийомом за горло,
вiв мене з санiтарами в буйний дiм,я плакав i просився:
   - Дядя, я больше не буду!..
   Мене привели в буйну ("неспокойное отделение") i, брутально зiрвавши  з
мене одежу, кинули, як хмиз, на залiзне, майже голе лiжко...
   А навколо мене ад, повний безперервного руху i марення.
   Один бiга? коло лiжок i кричить, що  вiн  горить,  що  вiн  потопа?,  а
другий - паралiтик пiсля лю?са просить у мене закурити, а в мене нема?,  i
вiн щипа? i крутить  мою  шкiру  гострими  гибкими  нiгтями...  А  я  лежу
безвольний i байдужий.
   Менi не страшно, особливо я став  веселiше  дивитися  на  свiт  у  тому
безладдi, коли хлопчпк  в  однiй  бiлизнi,  що  бiга?  круг  свого  лiжка,
крикнув:
   - Цвiте Червона Укра?на!
   Я подумав, що раз мене i божевiльнi знають, то чого ж я буду боятися?
   А на ранок мене перевели з буйного, поставили менi лiжко за стiною бiля
нього, бо вхiд туди не мав дверей.
   Прийшли лiкар з професором.
   I один з них сказав менi, подивившись в мо? очi:
   - У вас очень сильное сознание, но зрачки расширены. Я:
   - Доктор! Если бы вам впрыснули столько наркотической гадости, как мне,
то у вас глаза б повылазили.
   Менi дозволили ходити в межах коридора i знайомитись з хворими.
   Я зайшов до курилки, де тро? божевiльних колективно складали вiршi.
   Один каже:
   Буря мглою небо кроет.
   другий:
   Выхожу один я на дорогу, сквозь туман кремнистый путь блестит.
   А третiй:
   Что ты спишь, мужичок,
   ведь весна на дворе, ведь соседи твои
   работают давно...
   Я:
   - Товарищи! Ведь это не ваши стихи. Это - Пушкина,  это  -  Лермонтова,
это - Кольцова...
   Тодi вони, як тигри, приготувалися кинутись на мене i крикнули:
   - Ты что на нас наседаешь!..
   Була вiдкрита кватирка, i я попросив ?х:
   - Товарищи! Закройте, пожалуйста, форточку!.. I вони всi  втрьох  чемно
полiзли закривати кватирку, а я вийшов iз  курилки.  Назустрiч  менi  йшов
Юдiн. Я йому сказав:
   - Професор, что же вы посадили меня с безнадежными!
   Якось,_ коли я узнав, що хворим роблять рентгензнiмки мозку, я попросив
професора зробити i менi такий знiмок.
   Професор показав собi пальцем на лоба:
   - У вас здесь все в порядке. Я:
   - Зачем же вы здесь меня держите? Вiн:
   - Инструкции.
   Менi все стало ясно.
   I я вирiшив утекти з Сабурово? Дачi.
   Хворi мали на собi тiльки бiлизну, халати й капцi.
   Менi ж професор на мо? прохання дозволив повернутi? мою сорочку,  штани
й черевики.
   Була хороша чергова, студентка, що любила мо? поезi?, i вона  дозволила
менi вийти погуляти на подвiр'я.
   Божевiльнi, як правило, тiкали, через проломи у мурi, а там по ярках, i
санiтари швидко назцогапяли ?х.
   А я пiшов повз прохiдно? через ворота, i мене  вартовий  пропустив,  бо
подумав, що я один iз працiвникiв Сабурово? Дачi.
   Мiж iншим, лiкарi мене втiшали, що на Сабуровiй Дачi  лiкувався  Гаршин
20. Мовляв, май за честь, що ти мучишся там же, де мучився Гаршин.
   Санiтари вже, мабуть, гасають по ярках, шукаючи "божевiльного"  Сосюру,
а я ще почекав бiля трамвайно? зупинки, що була метрiв  за  сто,  а  то  й
бiльше вiд Сабурки, i при?хав додому.
   Дома,звичайно,панiка.
   Уже було темно, i в коридорi я зачепився за цинкове корито. Дружини  не
було, а сестра ??,  Сiма,  iстерячна  особа,  пiдняла  страшний  крик,  бо
подумала, що я розбиваю квартиру.
   Один тiльки синок мiй, дворiчний Вова, сонячно усмiхнувся менi i  пiшов
на руки.
   Вiн дуже зрадiв менi.
   Дружина i ?? сестра вважали мене за божевiльного i безнадiйного, бо так
сказав ?м Ха?м Гiльдiй.
   Мiж iншим, перед мо?ю утечею професор казав менi, що перебування дальше
в його вiддiлi буде мене пригнiчувати.
   I я втiк не тiльки тому, що сам цього хотiв.
   I от прийшов за мною (Сiма кудись втекла, i я лишився один iз  синочком
на руках) санiтар. Це був волохатий i високогрудий гiгант,  бiльше  схожий
на троглодiта, з тупим i байдужим вузьколобим обличчям дегенерата.
   Я взяв плитку од електричного утюга  i  сказав  йому,  що,  як  ханьку,
розколю його порожню голову, коли вiн доторкнеться до мене.
   А син плаче  i  ла?  мавпоподiбну  потвору  за  мене,  маха?  на  нього
маленькими рученятками, а той насторожено сидить на канапi  i  все  робить
рухи, наче хто його шпига? електричним током нижче спини, щоб кинутись  на
мене, та плитка утюга, гострим кiнцем обернена до нього, спиня? його.
   I вiн знову сидить i все хоче кинутись на мене горою сво?х  мускулiв  i
тваринно? лютi. Очi йому горiли, як у  вовка,  i  вiн  усе  чекав  слушно?
митi...
   А син все плакав, i моторошна нiч заглянула у вiкно.
   Таке напруження довго не могло тривати, i сталося б щось страшне.
   I санiтар це вiдчував, бо очi мо?  теж,  мабуть,  горiли  вогнем  i  ще
гострiшим, нiж у нього, та я з усiх сил стримував себе, щоб не кинутись на
нього i  не  ударити  його  гостряком  плитки  так,  щоб  угрузла  в  його
ненависний череп (вона).
   Я знав, що це - машина, тупий виконавець, i цим стримував себе.
   Нарештi зайшов Iван Кириленко i  почав  умовляти  мене  повернутись  до
божевiльнi.
   Наближалась партчистка, i  я  товаришам  говорив  (до  божевiльнi),  що
виступлю проти Микитенка за те, що вiн сховав  од  партi?  сво?  соцiальне
походження як син куркуля, а не незаможника, як вiн писав у анкетi.
   Менi ж народ усе говорить.
   Це було невигiдно Микитенковi, i мене зробили  божевiльним.  А  Куличок
ненавидiв мене за мо? "ухили" в нацiональному питаннi, хоч вiн са.м  любив
свою нацiональну дрiбну буржуазiю.
   Коли ми обговорювали статут ВУСППу i Ха?м Гiльдiй внiс пропозицiю,  щоб
записати в статутi пункт i про боротьбу з ?врейським шовiнiзмом (головував
Кулик), то Кулик сказав, що такого пункту включати в наш статут не  треба,
бо це "нетактовно".
   Микола Терещенко21 нiяково усмiхнувся, пiдтримав його.
   А я виступив i сказав:
   - Коли ми цього пункту не включимо  в  наш  статут,  то  ми  будемо  не
пролетарською органiзацi?ю, а дрiбнобуржуазною. Партiя записала  на  сво?х
знаменах i цей пункт, а Кулик хоче, щоб ми були вищi партi??].
   Але пройшла пропозицiя Кулика.
   Гiльдiй мовчав.
   I ще: товаришi говорили, жартуючи мiж  собою,  що  "божевiльний  Сосюра
пише вiршi краще, нiж нормальний Кулик".
   Попереду я писав, що голод на Укра?нi i цькування, очоленi  Микитенком,
довели мене до психiчно? хворостi.
   Це було майже так. Я був майже божевiльний, коли розбурхана душа  от-от
перехлюппеться за гранi свiдомостi...
   Мiж iншим, коли па чистцi т. Скуба (а я був тодi у  божевiльнi)  спитав
Микитенка, чи це правда, що вiн сив куркуля, Микотенко:
   - А хто вам це сказав? Скуба:
   - Сосюра.
   Микитенко:
   - Так Сосюра ж божевiльний!.. I цим одвiв од себе удар.
   Я повертаюсь до мо?? втечi.
   -  Це  ж  правда,  що  Микитенко  приховав  од  партi?  сво?  соцiальне
походження? - спитав я Кириленка. Кириленко:
   - Правда, але про це ЦК зна?. Вiн сво?ю творчiстю реабiлiтував себе. Я:
   - Навпаки, вiн сво?ю творчiстю ще поглибив злочин приховання од  партi?
свого соцiального походження.
   Я мав на увазi його  "Справу  честi"  22,  яку  гостро  критикував  мiж
товаришами, а за це Микитенко дивився на мене, як на класового ворога.
   - Так ти не поверта?шся назад? - спитав мене Кириленко. Я:
   - Нi! Я вимагаю негайного консилiуму тут, на мiсцi.
   I от при?хав з лiкарями професор Гейманович, i почався консилiум.
   Мене переконали, що переведуть  до  Москви  (як  я  просив),  тiльки  з
умовою, щоб я повернувся до Сабурки, бо iнакше не можна оформити перевод.
   I я повернувся до божевiльнi.
   Професор Юдiн сказав:
   - Вы хорошо сделали, что убежали. Это их встряхнуло.
   До Москви мене супроводили в капцях, не дали навiть за?хати додому, щоб
взятi? штиблети.
   Супроводив мене той, що душив за горло, - лiкпом Бородiн.
   У   Москвi   мене   влаштували   в   санаторiй   для   невротикiв    на
Покровському-Стрешн?во.
   Менi дозволяли, як я просив, бувати в мiстi. I я часто ?здив до  Спiлки
письменникiв. Мене любив Лахутi 23, i я його дуже любив, хоч менi не  дуже
подобалось, що вiн дивиться на Сталiна, як на бога.
   А взагалi, Лахутi був прекрасна людина.
   Вiн не цурався мене, як божевiльного,  i  прп  всiх  ходив  зi  мною  в
примiщеннi Спiлки письменникiв,  пригощав  мене  обiдом  у  письменницькiм
клубi, давав менi грошi.
   Потiм, пiзнiше, вiн передав менi те, що говорив йому Ставськпй  24  про
мене:  "Й  охота  тебе  возиться  с  этим  сумасшедшим  поэтом!   Его   не
сегодня-завтра арестуют".
   А Лахутi не повiрив Ставському i, як брат, не одривав  сво??  тепло?  i
добро? руки вiд змучено? мо??.
   Вiчна слава i хвала тобi, мiй генiальний i смуглявий брате!
   Ти в найстрашнiшi хвилини мого жаття не вiдступився вiд  мене.  мужнiй,
прекрасний i вiрний!
   Да. Який же ти великий i благородний, народе Росi?, за тво?  прислiв'я,
що випромiню? твоя свята душа!
   "Товарищи познаются только в беле".
   "В беде познаются товарищи".

   LVII

   Коли я повернувся з Москви, столицею Укра?ни вже став Ки?в, i  я  сумно
дивився в вiкно, як мо? соратники по перу радiсно готувалися до  пере?зду,
бо мене, як опального, не брали до Ки?ва.
   Цькування продовжувалось.
   Кулик сказав мо?й дружинi, коли вона його спитала, чому круг мого iменi
змова мовчання:
   - Мы не заинтересованы в популяризации Сосюры.
   I от письменники пере?хали в основнiй сво?й масi до Ки?ва,  а  я  й  ще
[дехто] .i не .браних залишився в Харковi, якийi одразу нiби щось загубив,
став теж сумний i не такий шумливий i радiсний, коли був столицею.
   Через деякий час iз Ки?ва при?хав Мпкитенко, як  секретар  парткомiтету
Спiлки  письменникiв  (ки?вського),  виключати  мене  з  партi?  за  поему
"Розгром"1, яку я починав на волi, а закiнчив за гратами божевiльнi.
   Поема була скерована проти  нацiоналiстiв,  до  яких  я,  вiрячи  нашим
органам безпеки, зараховував  i  Вишню  2,  що  вже  був  репресований,  i
Рiчицького 3, i Мiшу Ялового, бо офiцiйна партiйна думка була така ж.  Але
про Хвильового i Скрипника я  написав  з  болем,  як  за  людей,  що  були
комунiстами i, обдуривши себе, стали ворогами народу.
   I за те, що я так про них написав (хоч я погодився  змiнити  думку  про
них,  як   вимагала   рецензiя   т.   Щербини   4,   тодi   головредактора
письменницького видавництва), мене вирiшили виключити з партi?.
   I от Микитенко при?хав iз Ки?ва розправитися зi мною, бо не  мав  надi?
на харкiв'ян.
   Почалися партзбори.
   Я бачив, що все робиться за командою зверху i питання  про  мене  давно
вже вирiшено, майже не боровся.
   Я казав, що поема мала була прийнята до  друку  (менi  навiть  виписали
гонорар), тiльки треба було переробити два мiсця.
   Виходить один старий з довгою бородою i каже:
   - Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему. Я:
   - Як вам не соромно! Такий старий i брешете! Микитенко:
   - Як ви смi?те ображати таку поважну людину! Я:
   - А чого ж вiн бреше?
   То був Крушельницький 5, що при?хав iз Галичини.  Два  сини  його  були
репресованi.
   Я цього не знав. Виходить Антiн Лiсовий 6 i каже:
   - Сосюра - як гнилий овоч, упав з дерева. Фефер 7;
   - Поэма "Червона зима" - махновская поэма.  А  Городськой  8,  так  той
прямо так i сказав:
   - Сосюра?
   Да это же литературный паразит!
   А коли я, доведении до одчаю, говорив,  що  поему  я  написав  у  станi
психiчно? хворостi, Городськой глузливо сказав:
   -  А  почему  Сосюра  не   сошел   с   ума   большевистски,   а   сошел
националистически?
   Ясно, мене хотiли зробити полiтичним трупом i майже зробили  ним,  коли
руки пiдвелися угору, щоб я пiшов униз...
   Товаришка Логвiнова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене
технiчним секретарем багатотиражки на фабрику "Червона нитка".
   Я там працював з осени 1934 року до лiта 1935-го.
   Студенти приходили на фабрику i сумно дивилися на мене...
   Я не витримав, покинув технiчну роботу на фабрицi i по?хав до Ки?ва.
   В Ки?вi я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського.
   В коридорi Наркомату я зустрiв Копиленка, який спитав мене:
   - При?хав за правдою?
   Я сказав, що так, i Копиленко, байдужий  i  чужий,  заклопотано  пiшов,
гарно одягнений у чорний iз смокiнгового сукна костюм, в сво?х справах,  а
на менi був старий-старий не костюм, а мiшок...
   Затонський мене прийняв.
   Тiльки дво? його охоронцiв майже нависли ззаду над мо?ми плечима.
   Може, вони думали, що  я  прийшов  застрелити  товариша  Затонського?!.
Нарком спитав мене:
   - Чому ви звернулись iменно до мене? Я сказав:
   - Тому, що я знаю вашу думку про мене. Затонський:
   - Могло б бути гiрше... Я:
   - Чому? Вiн:
   - А що ви ляпали?
   Я мовчав.
   Тодi Затонський спитав мене, над чим я працюю.
   Я сказав, що переклав поему "Демон" Л?рмонтова.
   Вiн попросив мене прочитати йому переклад.
   Я йому прочитав з пам'ятi початок, i вiн сказав:
   - Як в оригiналi.
   Потiм вiн дав розпорядження, щоб менi виписали  двiстi  карбованцiв  на
дорогу до Харкова i подзвонив до  Спiлки  письменникiв,  сказавши,  щоб  я
зайшов туди.
   Я ж був виключений i з Спiлки письменникiв!
   Я прийшов до голови  Спiлки  Антiна  Сенченка  9  -  лисого  красеня  з
жагучими чорними бровами - i сказав йому,  шо  хочу  жити  i  працювати  в
Ки?вi. Вiн вiдповiв, що це  залежить  тiльки  вiд  мене,  i  подзвонив  до
видавництва, щоб зi мною склали договiр на збiрку вибраних поезiй,  i  дав
розпорядження, щоб менi купили новий костюм i видали путьовку  в  ?сентуки
мо?й хворiй дружинi.
   Вiн менi говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав,
що я не жебрак i грошi поверну.
   Вiн погодився зi мною.
   Щоб це все реалiзувати, треба було прожити в Ки?вi кiлька днiв, а  менi
не було де ночувати, i я одну нiч ночував на Шевченкiвському  бульварi,  i
так же склав у головi i вдень записав вiрша: "Сьогоднi я такий щасливий!"
   Удень я сумно йшов  по  вулицi  Короленка  повз  будинок  ЦК  10,  який
мiстився в страшному потiм N 33.
   Бiля входу в ЦК аж  до  панелi  важко  i  багряно  звисали  прапори.  Я
проходив повз них. Було лiто, повiяв теплий вiтер, i червоний прапор обняв
всього мене, як брата, з голови до нiг...
   Серце мо? ледве не розiрвалося од щастя, i я подумав:
   "Нi! Бiльшовики не виключили мене з партi?!"

   LVIII

   З Ки?ва, де зi мною боялися  навiть  вiтатися  ("Не  сегодня-завтра  он
будет арестован...") i де в гуртожитку курсiв молодих поетiв Геня Брежньов
1 i Боря Котляров  2  "зайцем"  влаштували  мене,  i  я  в  них  тайно  од
коменданта ночував у будинку на вулицi Комiнтерну, я по?хав додому.
   Гонорар, власне, аванс за збiрку вибраних поезiй, я тримав за  пазухою,
щоб не украли. Там же була i путьовка для Марi?. Настрiй у мене був ще  не
дуже веселий, бо все в перспективi було таке непевне i неясне.
   Коли я заходив у вагон, червоноармiйцi, що  ?хали  в  ньому,  заспiвали
"Пiсню про Якiра" (мо?  слова,  музика  Козицького  3),  що  тодi  ставала
народною, i я, колишнiй комунiст, слухаючи ??, тяжко заридав у душi...
   Але що це я все про сумне!
   Треба i про веселе.
   Повернуся ще трохи назад, коли були живi тi, кого мiж нами нема?.
   В Харковi у клубi Блакитного був  влаштований  диспут  па  тему  "Шляхи
укра?нського театру".
   Зiбрався весь цвiт радянсько? iнтелiгенцi?. З Кпква при?хали артисти на
чолi з Гнатом Юрою 4.
   Доповiдь робив Лесь Курбас 5, що потiм з трагiчним обличчям стояв  бiля
тiла Хвильового, що з одчаю розбив собi голову кулею, та й  сам  пiшов  за
ним.
   Головував т. Озерський 6, прекрасна й незабутня людина.
   Пiсля  доповiдi  почалося  обговорення.  Були  хорошi  виступи,  що  не
повторювали один одного.
   Але мене вразив один iз промовцiв, що повчально пiдняв пальця  вгору  i
почав:
   "Колись Маркс сказав" (циту?).
   "А Енгельс сказав" (циту?).
   "А Луначарський сказав..."
   I тут я не витримав i перед його черговою цитатою врiзався  в  мовчання
запитанням iз публiки:
   - А ви що сказали?
   Всi гримнули оглушливим смiхом i майже полягли на стiльцi вiд цього.
   А промовець так розгубився, що не мiг далi продовжувати i свою  промову
в писанiй формi вiддав т. Озерському, що  все  пiдтримував  свого  живота,
який пiдстрибував од смiху, i крiзь смiх казав:
   - Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене пiдiйшов драматург Мамонтов
i попросив мене ще утнути щось аналогiчне, але я йому вiдповiв:
   - Хорошего - понемножку.

   LIX

   В 1937 роцi я  з  сiм'?ю  пере?хав  до  Кiи.ва  Менi  дали  в  "Ролiтi"
1-будинку письменникiв- квартиру на шостiм поверсi, а потiм  на  третьому,
пiсля того, як репресували Семиволоса 2, а потiм Проня 3.
   Було сумно на горi iншах. яке виходило не з мо??  волi,  будувати  сво?
поетичне кубельце.
   Я продовжував свiй лiтературний шлях i хоч був формально позапартiйний,
але духовно нi на мить не вiдривався вiд партi?.
   Коли мо? виключення з партi? санкцiонувало бюро Харкiвського мiськкому,
то секретар мiськкому, довговусий укра?нець (хоч вiн говорив i  росiйською
мовою) сказав менi:
   - Мы оставля?м двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи  своим
творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил  (мене  ж
виключили як "зоологiчного нацiоналiста", и мы возвратим тебя в свои ряды.
   Мiж iншим, пiсля того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем 4,  що  був
секретарем нашо? партiйно? органiзацi?, i вiн менi сказав:
   - Ну, Володю, вiддай менi партквиток...
   Я весь внутрiшньо затремтiв од  страшного  одчаю,  душа  моя  заридала,
закричала, а права рука одiрвала од серця (чи разом з  серцем)  i  вiддала
Кузьмичевi мо? щастя, мо? все, чим я жив,  що  менi  свiтило,  i  пiшов  в
морок...
   Чому я вiддав партквиток, а не боровся за нього?
   Я знав, що все погоджено з тими, що  "свыше",  i  що  з  мо??  боротьби
нiчого  не  вийде.  Навiть  не  погоджено,  а  "свыше"   сказано   голосом
Затонського: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов,  но
он не наш".
   1939 року за видатнi заслуги в галузi розвитку  укра?нсько?  радянсько?
художньо?  лiтератури  я  був  нагороджений  нашим  урядом  орденом  "Знак
Пошани".
   Був урядовий банкет, зв'язаний з iменем безсмертного Шевченка.
   Корнiйчук мене спитав:
   - Хочете познайомитись з Микитою Сергiйовичем? Я сказав, що хочу.
   Тодi вiн пiдвiв мене до товариша Хрущова i познайомив мене з ним.
   Микита Сергiйович сказав менi:
   - Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так
говорю. Я вiдповiв:
   - Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе.
   Тримався я спокiйно, але в душi - буря од згадок про все.  так  страшно
пережите...
   А Микита Сергiйович дивиться на мене сво?ми зеленими  (чи,  може,  вони
менi здалися зеленими од електрики, а вони карi?!)  i  безкiнченно  чулими
очима, i в мою душевну бурю входить, як промiнь сонця з укритого грозовими
хмарами неба, його спокiйний, батькiвський голос:
   - Получите орден Ленина.
   I моя буря одразу стихла, i розбурхане море душi  стало  спокiйним,  як
очi товариша Хрущова.

   LX

   А мука, що я за лавами партi?, все  росла,  i  настав  момент,  коли  я
подзвонив у ЦК, що хочу поговорити з  Микитою  Сергiйовичем  в  особистому
питаннi, тим бiльше,  що  на  урядовому  банкетi  Микита  Сергiйович  менi
говорив:
   - Жаль, что в таких условиях нет возможности поговорить как следует.
   Але помiчник Микити Сергiйовича товариш Гапочка вiдповiв менi, що  йому
доручено поговорити зi мною.
   Я ж хотiв бути прийнятий безпосередньо т. Хрущовим.
   Та скiльки я не дзвонив у ЦК, Гапочка спочатку вiдповiдав, а потiм  вiн
став кудись виходити, то на доповiдi, то на наради.
   I я написав лпста товаришевi Сталiну. Лист був такий:
   "Дорогой товарищ Сталин!
   Пусть меня извинит Никита Сергеевич, что я через его голову обращаюсь к
вам, но я никак  не  могу  пробиться  к  нему  через  его  бездушно-глухое
окружение вроде всяких Гаиочек п Нагорных.
   В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а
я не мыслю жизни без партии.
   Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что
слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись".
   I я так ридав над листом, що кров  трохи  не  розiрвала  мого  обличчя.
Особливо над закiнченням:
   "Ты мое единственное спасение и прибежище.
   Отец! Спаси меня!!!"
   Точно я листа не пам'ятаю, але про народ i порятунок точно.
   Я послав листа авiапоштою.
   Але я не знав, що дружина розпечатала листа i вклада  туди  довiдку  од
психiатра.
   Так що лист до тов.  Сталiна  пiшов  з  довiдкою,  здасться,  професора
Абашева.
   I вiдповiдь прийшла як блискавка.
   Менi в обкомi сказали, що прийшов од товариша Сталiна хороший лист  про
мене. Я питав про змiст листа, але менi не  сказали.  А  лист  був  такий:
"Восстановить в партии. Лечить".
   Це я так гадаю, бо  на  бюро  мене  викликали  без  представника  нашо?
письменницько? органiзацi? т. Городського i розбирали справу без нього.
   Тiльки менi не  сподобалось,  що  товариш,  який  доповiдав  про  мене,
говорив тiльки погане плюс i те, що я був у петлюрiвцях.
   Вiн замiсть Сосюра сказав Петлюра.
   Мене це обурило, i [я] сказав спокiйним  людям,  що  сидiли  за  довгим
червоним столом:
   - Неужели товарищ, который докладывает обо мне,  не  мог  найти  ничего
хорошего, что я сделал для народа, а все  только  плохое,  и  даже  вместо
Сосюра назвал меня Петлюра?! Секретар обкому спитав мене:
   - Как вы считаете, былп у вас уклоны? Я вiдповiв:
   - Да. По национальному вопросу. Тодi секретар обкому каже:
   - Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в  партии  с  прежним
стажем, с мая 1920 года, но  записать  перерыв  с  1935  года  до  1940  и
предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет.
   I кiмната захиталась i попливла пiд  мо?ми  ногами.  Од  щастя  я  став
легкий i крилатий.
   А люди за довгим червоним столом  спокiйно  дивились  на  мене  добрими
очпма братiв i усмiхались менi.
   Я сказав ?м, не я, а моя залита сльозами щастя душа:
   - Спасибо, дорогие  товарищи!  Вклонився  ?м  i,  не  чуючи  пiд  собою
пiдлоги, вийшов. Мене зустрiли очi  тих,  що  в  черзi,  то  тривожнi,  то
спокiйнi, то повнi надi? й благання, i по мо?му блаженному обличчю  узнали
все ще до того, як я сказав ?м:
   - Восстановили.
   I, щасливий до нестями, я швидко ходив по шумливих, повних сонця,  фарб
i кольорiв  вулицях  Ки?ва  i,  зустрiвши  знайомого,  в  короткому  словi
"поновили" - дiлився з ним сво?м щастям i бiг далi, щоб  побути  самому  з
собою, з сво?ю такою майже екстатичною радiстю..._

   LXI

   I який я забудько!
   Добре, що прийом кiнонапливу менi допомага?.
   Лахутi,
   Смуглявий-смуглявий, дуже схожий на iндуса,  вiн  при?хав  до  Ки?ва  i
вручив нам членськi квитки Спiлки письменникiв СРСР.
   Це було на Ленiна, 7, в 1936 роцi.
   Була урочиста атмосфера. Я, ще не  поновлений  в  партi?,  пiдiйшов  до
столу, за яким стояв Гасем. Вiн мене спитав:
   - Что ты будешь делать, если тебе насыпать земли в карманы?
   - Я ее выброшу. - сказав я.
   - Так вот, брось это! - I Гасем показав на порожнi пляшки вiд  боржому.
Я дав слово, що кину.
   Та знов я лечу не крiзь туманнiсть  i  не  вгору,  як  в  дитинствi,  а
вперед, крiзь радiсть, у якiй зростав разом з народом, як зростав з ним  i
у горi, в грiзний 1941 рiк, повний громiв i тривоги мiлiонiв, тривоги, яку
серце передчувало, але в яку розум не хотiв повiрити,  -  така  вона  була
смертно несподiвана.
   Не встиг я прийняти в Кисловодську  кiлька  ванн,  як  почалась  Велика
Вiтчизняна вiйна.
   В Харковi я був трохи не заарештований, як диверсант, бо  при?хав  туди
небритий i в костюмi не з нашо? матерi? та чемоданом у руках.
   Маленький син був  у  ?впаторi?  1  з  такими  ж,  як  вiн,  дiтьми  на
оздоровленнi, а дружина в Ки?вi.
   Смерть уже переривчасте гула над головами мiльйонiв, i серпе здригалося
од тривоги i гнiву.
   Почався бiй людей з потворами i машин з машинами.
   Небо i земля були повнi смертi... Вони дивилися в нашi розширенi зiницi
i в звуженi зiницi горил  у  стальних  шоломах,  що  йшли  й  котилися  на
мiлiонах шин за бронею машин по нашiй залитiй  кров'ю,  огнем  i  сльозами
землi, що стогнала од вибухiв, якi терзали ?? материнськi грудп...
   В Ки?вi, як i скрiзь, куди досягав вогонь ворога, де на землi, а  де  з
неба, з неба - далi, а на землi ще не так близько, страшне  дихання  вiйни
вiдчувалося  в  переривчастому,  повному  гадючо?  лютi  ревi  фашистських
моторiв та в безумному скреготi сталi од гiгантських розривiв у Днiпрi мiж
мостами через рiднi водп, що гнiвно бiiли в береги i кликали  до  вiдплати
синiв Укра?ни i ?х червоних братiв з  неосяжних  просторiв  нашо?  зоряно?
чатерi.
   Якось  на  фонi  того  гiгантського  i  страшного  в  сво?й  сподiванiй
несподiваностi незручно i нiяково говорити про особисте.
   Словом, дружина була евакуйована з письменниками  старого  поколiння  в
Уфу. Що сталося з спiюм, я не знав.
   ЦК розбило нас,  письменникiв,  на  агiтгрупи,  i  ми  виступали  перед
населенням.
   Я був у парi з Кобилецьким Юрком 2.
   Вiн виступав з промовами, а я читав вiршi пiд небом, що скоро мало бути
не нашим, безкiнченно рiдним небом мо?? свято? Укра?ни...
   Мене тiльки вразила телеграма з Уфи. Один вiдомий поет, якого вже нема?
в живих не з його волi, а з волi тих, кого теж уже нема? в  живих,  у  цiй
телеграмi питав, коли кров уже лилась  морями  i  мiста  кричали  до  неба
гуркотом пожеж, повнi ран, як i люди, цей поет питав:
   "Как моя квартира?"
   А в його квартирi був штаб,  а  на  покрiвлi  будинку  (я  називав  цей
будинок "феодальним", а наш "плебейським"), де вiн жив, стояла  зенiтка  i
гостро i гулко кашляла в грiзне небо...
   Штаб, звичайно, письменницький, де Бажан 3 видавав нам ще залитi маслом
пiстолети "Тете".
   А  перед  тим  у  вiйськовому  вiддiлi   ЦК   нам   видали   офiцерське
обмундирування.
   Його одержала i Ванза Василевська 4 i стала дуже схожа на  жiнку  часiв
громадянсько? вiйни, жiнку вiйськового комунiзму.
   Менi сподобалось, що вона не боялась, а була спокiйна i зосереджена.
   ЦК знову розбило нас, але вже на двi групи: одну вiдправляли в  тил,  а
другу на фронти.
   В письменницькому садку пiд переривчастим гулом фашистсько? смертi  над
золотим i закривавленим Ки?вом на лавi лежав Вадим Собко5 i спокiйно читав
книжку.
   Його посилали на фронт.
   А Iван Нехода 6, що теж iшов у вогняне море останньо?  битви  з  тьмою,
казав менi, такий же спокiйний, як i _Вадим:
   - Ви в тилу, а ми на фронтi будемо робити одне спiльне дiло.
   А менi було гостро соромно, що мене посилали  туди,  де  ще  горить  по
ночах електрика i люди можуть спокiйно спати за  вiкнами,  не  залiпленими
хрестами паперових стрiчок.
   Але бойовий наказ ЦК.
   Дисциплiна серця, яке звикло слухатись голосу  партi?,  повела  мене  в
Харкiв крiзь вогняний вихор ударiв з неба.  В  Харковi  ми  теж  працювали
збро?ю слова.
   У мене вийшла там перша збiрка вогняних рядкiв "Червоним во?нам" 7.
   Та ночами i Харкiв почав заливати  небо  вогняними  пунктирами  куль  i
снарядами, бо i над ним усе частiше почали лiтати залiзнi птицi  i  кидалп
яйця смертi на землю,  з  яко?  дiти  худенькими  скривавленими  кулачками
посилали прокльони убiйникам з "цивiлiзованого" Заходу.
   А вони, нахабнi сво?ю тимчасовою перевагою, на сво?х залiзних  воронах,
поблискуючи троглодитними очима за шкельцями пенсне,  ганялися  навiть  за
коровами...
   I от мене знову посилають ще далi i вже у глибший тил.
   Уфа.
   Що ти скажеш про землю, яка одкрила нам теплi  обiйми  i  прийняла,  як
сво?х змучених синiв з братньо? землi далеко? Укра?ни.
   Скажу тiльки, що я нiколи не забуду  Башкири7  i  буду  любити  ??,  як
полюбив ?? синiв i дочок, а особливо  ??  поетiв,  виразникiв  ??  велико?
душi, Сайфi Кудаша8, Баяна 9 i ще багатьох, таких рiдних i незабутнiх.
   Сина дружина знайшла в Харкiвському вокзалi i з iншими дiтьми  привезла
в Башкирiю. Там же (в Уфi) була i наша Академiя 10. Там  же  було  й  наше
письменницьке  видавництво  i  виходила  лiтгазета,  в   якiй   Городськой
("Сосюра? Да это же  литературный  паразит!")  писав  про  "золоту  лiрику
Сосюри..." i т. iн.
   Там  же  я  написав  вiрш  "Коли  додому  я  прийду"  12,  який  вважаю
центральним вiршем мого серця, якщо можна так сказати.
   Вiдтiля ж полетiв ешелонами i лiтаками "Лист  до  землякiв"  13  i  над
поневоленим, але нескореним Донбасом розлiтався бiлими метеликами  i  тихо
опускався ними на золоту землю мо?? любовi, юностi мо??...
   Але що це я, все про себе та про себе.
   I Павло Григорович Тичина, i  Рильський  Максим  Тадейович,  i  всi  ми
злились в один збройний табiр слова, вiдданого служiнню Батькiвщинi.
   Батькiвщина!
   Крiм не?, крiм ?? страждань i  гнiву,  крiм  ??  боротьби  для  нас  не
iснувало нiчого.
   I коли нам часом було i  холодно,  i  голодно,  то  одна  золота  думка
гартувала нашi серпя, повнi любовi до партi?,  до  синiв  Вiтчизни,  що  у
стальних шоломах, як ангели вiдплати, стояли муром сердець i залiза  проти
озбро?ного зла, озбро?на правда проти  озбро?ного  зла,  i  ми,  коли  нам
ставало дуже важко, думали: "А на фронтi ше важче".
   Нам хоч смерть не дивилась у вiчi, а там... Там...
   В те вогняне "там", де вирiшувалась доля не тiльки наша, всiх простих i
чесних людей на землi, летiли нашi думи i серця...
   Восени 1942 року частину нас,  письменникiв,  запросили  до  Москви  на
лiтвиступи.
   В  Москвi  я  зайшов  до  т.  Коротченка  14,  що  сидiв  за  столом  з
намагнiченими гнiвом i безсонням сталевими очима.
   Я спитав його:
   - Какой у меня способ мышления...
   I серце мо?, що здригнулося вiд щастя, почуло:
   - Большевистский. Я сказав:
   - Я хочу працювати в Москвi, тут ближче до фронту.
   Дем'ян Сергiйович погодився.
   Тодi я попросив дозволу його поцiлувати.
   I вiн вийшов iз-за столу, i я поцiлував його, як брата, як батька...
   Такий я був наелектризований бурею, що гримiла i в серцi, i кругом...
   Я працював i в укра?нському радiокомiтетi, як поет,  i  в  Укра?нському
партизанському штабi у т. Строкача 15, куди мене послав т. Корнi?ць 16.
   Партизанам я писав вiршi i навiть одержав листа од т. Ковпака,  де  вiн
писав про те, що вiн робить на черепах фашистiв: "Це  тiльки  цвiточкп,  а
ягодки будуть впередi!.."

   LXII

   Микита Сергiйович викликав нас на фронт-Тичину, Рильського i мене.
   Тичину тодi призначили наркомом освiти  Укра?ни,  яку  ще  мали  тiльки
звiльнити, а Рильський працював над словником 2, i вони не по?хали.
   По?хали Головко, Малишко 3 i я.
   Про це я багато сказав у поемi "Вiтчизна" 4.., яку Прожогiн так нечесно
"критикував", коли мене потiм били за вiрш "Любiть Укра?ну!".
   Але про це - потiм.
   Ми бували iнодi на передовiй, маючи  базу  глибокого  тилу,  при  штабi
Воронезького фронту.
   Годували нас не дуже гарно.
   Перше було завжди з трофейних картопляних очисткiв, i в мене дуже болiв
живiт.
   Микита Сергiйович iнодi  запрошував  нас  до  ?дальнi  штабу  фронту  i
пiдгодовував нас.
   Я на?дався так, що в мене живiт ставав, як тугий мавританський барабан.
   Одного разу Микита Сергiйович показав нам фото свого сина льотчика,  що
загинув смертю хоробрих.
   Коли Микита Сергiйович розповiдав нам про смерть свого сина, вiн  якраз
тримав у правiй руцi повну ложку супу, а в лiвiй фото сина.
   I мене вразило, що ложка супу в його руцi не здригнулась, не  пролилося
з не? нi краплi, хоч у душi срiбноголового во?на бушувала буря...
   Я iiю бурю чув сво?м серцем, повним любовi до людини, що так  любила  i
любить Укра?ну, що уособлювала для нас ??, якiй, як i йому, належали  нашi
гарячi i вiрнi серця.
   Я з захопленням дивився на нього, на цей залiзний спокiй батька,  серце
якого обливалося кров'ю жалю за сином.
   А от i веселе, власне, це веселе могло кiнчитися дуже сумнi?м.
   Ми були в Сьомiй гвардiйськiй армi?.
   Наша "база" була в селi, де розташувався полiтвiддiл армi?.
   Коли ми при?жджали з  передово?,  -  вона  проходила  берегом  Дiнця  -
золото? рiки мого дитинства, - i нiмцi били з-за  не?  по  нас  iз  важких
гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрiчав нас так:
   - Ну, как дела, пацаны? Закурить есть?
   I от стою я у дворi в  солдатському  -  в  солдатськiй  гiмнастерцi,  в
офiцерських темно-синiх галiфе й кирзових чоботях, пiлотцi й  портупе?,  з
"тете" на боцi  та  "Знаком  Пошани"  бiля  серця.  Ми  тодi  ще  не  були
атестованi i не мали звань.
   Пiдлiта? до ворiт подвiр'я, в якому  я  стояв,  мотоцикл  з  передово?.
Мотоцикл iз човником, у якому сидiв маленький, нервовий i гарячий генерал.
   Рукою в чорнiй рукавицi вiн зробив  владний  i  гострий  жест,  мовляв,
бiжи!
   Я йду до нього.
   Тодi вiн кричить менi:
   - Эй, ты! Бегом!
   Я йду до нього.
   Пiдходжу до човника i кажу маленькому генералу:
   - Вы поосторожнее. Вiн:
   - Ты кто такой! Я:
   - Писатель украинский. Вiн:
   - А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии?
   - Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать.
   Генерал вилазить iз човника i йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком
по блискучiй халявi свого чобота.
   Я трохи вiдчинив ворота  сарая,  де  Головко,  Малишко  i  кореспондент
"Радянсько? Укра?ни" майор Купцов грали в карти i випивали горiлку.
   Я тихо сказав Малишковi:
   - Андрiю! Тут тебе хоче бачити один громадянин.
   Малишко вийшов, позiхаючи i мутно клiпаючи сво?ми японськими  оченятами
та ще з рухами скуки, байдужостi i втоми.
   Вiн ще як слiд не розгледiв генерала, як той  бурею  гнiву  налетiв  на
нього:
   - Ты как стоишь!..
   I т. д.
   Малишко тiльки злякано i зблiдло стояв, виструнчившись перед генералом,
а той одводив на ньому свою душу.
   А потiм лукаво глянув на мене i спитав:
   - А может быть, это тоже писатель? Я сказав:
   - Да. Писатель.
   Тодi генерал з словами: "Я тоже люблю лiтературу",  -  пiшов  вiд  нас,
нервово хльоскаючи стеком по блискучiй халявi свого чобота.
   А Малишко гiрко образився:
   - А чого ж ти менi не сказав? Вiн же мiг мене розстрiляти...
   А я пiшов за сарай i заплакав з образи, що генерал  кричав  на  мене  i
називав "ти".

   LXIII

   Танковий корпус нагородили гвардiйським званням,  i  ми  були  в  цьому
корпусi.
   Мене  вразив  командир  танкового   батальйону,   молодий   хлопець   в
парусинових чобiтках, що швидко i заклопотано ходив мiж танками.  Вiн  був
невисокого зросту i дiйсно нагадував  менi  пiдлiтка.  Всi  танкiсти  були
молодi, молодi.
   Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так,  нiби  не  вони  мають
ринути крiзь океани ворожого вогню визволяти рiдну землю Укра?ни.
   Серед них були сини рiзних народiв нашо? Батькiвщини, i всi вони  були,
як брати, що йшли з вогню в вогонь вiд легендарного Сталiнграда.
   У блiндажi один танкiст, що недавно був  кавалеристом,  гаряче  доводив
усi переваги коня над танком, як живо? енергi? i дружби  кавалеристiв  над
дружбою танкiстiв.
   Але його розбили по всiх пунктах, i вiн, тяжко зiтхнувши, погодився.
   Мабуть, вiн сумував за сво?ми друзями i конем...
   Перемагають армi? з молодим командним складом. Я чув чи читав про це.
   Я написав для танкiстiв вiд ?х iменi вiрш "Клятва  танкiста"  з  нагоди
близького вручення ?м гвардiйського прапора i читав йото ?м.
   В цьому вiршi,  що  потiм  поклав  на  музику  фронтовий  композитор  i
виконувала  фронтова  капела,  танкiсти  клялися  визволити  Укра?ну,   на
священну землю яко? вони уже вступили i стали грiзними армiями над Дiнцем,
клялися нищити ворогiв i вiдплатити ?м за муки нашого народу.
   Клялися сини всiх народiв разом iз синами Укра?ни, i ця клятва звучала,
як грiм у мо?му серцi.
   Вони менi сказали (молодi, запорошенi, прекраснi в  сво?й  геро?чнiй  i
жертвенiй молодостi):
   - Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано!
   Вони потiм бронею i серцем  зустрiли  на  Курськiй  дузi  безумнi  орди
бронiровано? ночi, трохи угнулись ?х зорянi лави, але не прорвав ?х ворог,
бо угнутi ряди геро?в майбутнього комунiзму туго вдарили  в  криваве  лице
нападника, i армi? переслiдування, що були  напоготовi,  погнали  фашистiв
туди,  де  Укра?на   простягла   сво?м   молодим   визволителям   руки   в
напiврозiрваних ланцюгах...
   Але я вже не був свiдком гiгантсько? битви на Курськiй дузi,  бо  рука,
що берегла мене, повернула мене в Москву.
   Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я  так  i  не
дочекався тi?? телеграми.
   I почалося щастя мiлiонiв, щастя визволення загарбаних ворогом  мiст  i
сiл Батькiвщини.
   Все далi i далi на захiд iшли полки визволення й вiдплати.
   Салюти, салюти, салюти!..
   Небо  Москви   ритмiчно   гримiло   гарматними   [салютами]   i   сiяло
рiзнобарвними огнями iлюмiнацiй, щовечора воно сiяло...
   Уже Харкiв залило сонце Батькiвщини...
   Донбас обнiмав крилатих вiсникiв весни людства...
   А вогненна лавина визволення котилася все далi й далi...
   Полтава!..
   I нарештi - Ки?в!!!
   Урядовим по?здом ми летiли полями Укра?ни, що витирала сльози  щастя  з
сво?х безсмертних очей, ми летiли на мiтинг iнтелiгенцi?, що  мав  бути  з
нагоди визволення Ки?ва.
   Минуло кiлька днiв, як одгримiли битви за серце Укра?ни Ки?в...
   I от уже це серце б'?ться в грудях соцiалiзму.
   Ми по?здом ?хали до Дарницi, а там машинами [i] через понтонний мiст  у
Ки?в.
   Днiпро...
   Нiякi слова не передадуть нашого щастя...
   А повз  нас  гримiли  танки,  вони,  сивi  од  iнею,  йшли  i  йшли  по
Шевченкiвському бульвару туди, де йшов грандiозний бiй за все новi мiста i
села Укра?ни.
   Це ж саме творилось i в бою за визволення iнших республiк  Кра?ни  Рад,
тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей...
   Ру?ни, i рани, i щастя, щастя, щастя...
   Воно переважало все, йому пiдкоренi були i нашi серця, i серця  блiдих,
виснажених братiв i сестер, що вийшли до  нас  iз  печер  ночi,  назустрiч
сонцевi i щастю, щастю, щастю...
   Звичайно, бiль незлiченних ран i втрат iще тьмою муки за сяйвом радостi
в  очах  врятованих  коливався,  як  нiч,  що  вiдходила  перед  багряними
прапорами свiтання...
   Моя особиста радiсть, радiсть повороту i перемоги, зникла  в  загальнiй
радостi, i вiд того здавалося, що серце не  витрима?  щастя,  що  потоками
заливало його, що летiло в нього з мiльйонiв таких же сп'янiлих  од  щастя
сердець...
   Але ворог зробив останню спробу повернутi? Ки?в. Вiн узяв Житомир, i ми
вже чули глухий i зловiсний  гуркiт  канонади,  що  поволi,  але  невпинно
наближалась до нас.
   Мiтинг не вiдбувся, i нас перекинули на лiвий берег Днiпра.
   I знову по?зд летiв, а його шукали фашистськi самольоти i нiяк не могли
знайти.
   Ворога одiгнали.
   Та уряд i ЦК були ще в Харковi.
   Коли ж ворога одiгнали ще далi, знову засiяли перед нами Лавра i коло?ш
будинку ЦК над Днiпром, знову рiднi вулицi, чорнi ру?ни Хрещатика, вiтер в
покрученому вибухами залiзi i,  як  очi  мерцiв,  порожнi  вiкна  розбитих
гнiзд, вiдкiля до вiйнп лунали музика i смiх щасливого  життя,  що  ще  не
знало смертно? тривоги, не чуло переривчастого  реву  фашистських  моторiв
над золотими голiвками дiтей...

   LXIV

   Там, на заходi,  iще  гримить  битва  гiгантiв,  щоправда,  фашистський
гiгант, коли тiкав вiд нас, ставав все меншим i меншим, поки не  обернувся
на гнома пiд безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще  ворог
пручався i намагався удавати, що  вiн  не  гном,  а  той  же  бронiрований
гiгант, що топтав нашi поля i серця сво?ми  чобiтьми,  залитими  кров'ю  i
мозком масових розстрiлiв, тортур i погромiв.
   Тепер мiлiонний месник iшов по його полях з  сходу  i  заходу,  з  двох
бокiв били фашистського звiра...
   А тут, на визволенiй землi нашо? спiльно? Матерi, всемогучий труд почав
загоювати страшнi рани...
   I ру?н ставало все менше, вони танули, наче снiг на сонцi...
   Битва за хлiб кипiла на полях Батькiвщини...
   Ну, та це все вiдоме вам, дорогi читачi...
   А де ж, ви скажете, Третя Рота?
   А Третя Рота в мо?му серцi, як море в краплi його води.
   I про Третю Роту ще буде мова.

   LXV

   Повний щастя перемоги i радостi повороту на  Укра?ну,  я  в  1944  роцi
написав вiрш "Любiть Укра?ну", який студенти просили мене по кiлька  разiв
читати ?м на лiтвечорах.
   Поет Олекса  Новицький  1  надрукував  "Любiть  Укра?ну"  в  "Ки?вськiй
правдi", а Леонiд Новиченко 2, як  редактор,  передрукував  його  в  нашiй
"Лiтературнiй газетi".
   Цього вiрша я написав внаслiдок таких фактiв...
   Ще в Башкирi?, в Уфi, коли Укра?ну  розпинали  кривавi  окупанти,  одна
така сказала при менi й Юрi Кобилецькому:
   - Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:
   - А за украинским народом вы не соскучились? I в Москвi теж  одна  така
сказала, коли ми з молодим проза?ком iз Захiдно? Укра?ни Ткачуком 3 iшли з
нею по вулицi Горького:
   - Для меня Родина - там, где мене хорошо.
   Ткачук сказав:
   - Свиняча фiлософiя.
   I ще Валентин Бичко 4 пожалiвся менi, що днями за
   порадою т. Ману?льського5 з одного номера газети "Зiрка" знято шапку  з
такими словами:
   Учiтеся, брати мо?, думайте, читайте.
   I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6
   I ще:
   Мова рiдна, слово рiдне, хто вас забува?, той у грудях не серденько,  а
лпш камiнь ма?...7
   Я не буду називати авторiв цих слiв... У вiдповiдь на це i те, що  було
перед цим, я написав "Любiть Укра?ну".

   LXVI

   Часто я ходив i ходжу повз Софi?вський собор, золотий  гомiн  якого  ще
колись лунав над Ки?вом разом iз гомоном Лаври (дзвони...), що  оспiвав  у
чудесних вiршах  молодий  Тичина  ',  i  згадую  веселого,  з  свiтлими  й
смiливими очима, як у сiльських парубкiв, Григорiя Косинку  2,  що  жив  у
флiгелi соборського подвiр'я разом iз сво?ю високогрудою жiночкою.
   Я до них часто ходив, коли в 1925 роцi вiдпочивав у Дарницi.
   Я так любив Григорiя, золоте i спiвуче життя якого обiрвала куля  ката,
i не фашистського одвертого ката, а ката, що пiдступно,  кривавою  гадюкою
залiз у нашi лави i як багато i смертельно покусав вiн жалами  куль  серця
нашого цвiту!..
   Фашистське вимели смiття полки визвольною грозою... И  багряний  прапор
надi мною благословля нове життя.
   Тут над штикiв колючим га?м  був  клич;  "Вперед,  товаришi?"  I  образ
Ленiна сiя? в мо?й закоханiй душi.
   I ще я згадував, як я листувався з  Грицем,  якi  прекраснi  укра?нськi
листи вiн менi писав. Якби вiн жив, вiн став би нашим Турген?вим у  прозi,
бо, як i Тургенев, вiн був поетом у прозi.
   Ленiн...
   З iменем цим так багато зв'язано в нас. Це iм'я пiдтримувало наш дух  у
тяжкi години вiдступу i окрилювало в години гнiву i вiдплати.
   Я знов лечу у споминах назад.
   Був призов ударникiв у  лiтературу,  по  сутi,  шкiдлива  i  непотрiбна
справа, яка пошкодила i виробництву,  i  робiтникам  (молодi  робiтничiй),
яким задурили голову, що вони одразу стануть генiями.
   Щоправда, найталановитiшi з них  лишилися  в  лiтературi  (одиницi),  а
багато, багато були тiльки скалiченi духовно, i нiчого з них не вийшло.
   Мiж ударникiв, призваних в лiтературу, походжали, як ?гипетськi  жерцi,
i "священнодiяли" мiж них, хизуючись знанням  Маркса,  Ленiна  i  Сталiна,
цитуючи ?х твори (така-то сторiнка  i  такпй-то  абзац,  згори  чи  знизу)
критики Коряк, Щупак i Коваленко.
   Я запропонував  ?м  при  ударниках  зачитати  уривок  з  статтi  одного
критика: "Його всi цитують, не друкують, а  я  вважаю,  що  це  -  хороший
критик".
   Вони поблажливо усмiхнулись:
   - Просим, просим!
   Я ?м зачитав цей уривок росiйською мовою, де йшлося про право людини на
фантазiю.
   Коряк сказав: "Целевое ребячество".
   Щупак 3: "Це правий ухил".
   А Коваленко 4: "Та це i- справжня контрреволюцiя".
   Я сказав: "Товаришi! Це - з Ленiна".
   Картина.
   Але я знов повертаюсь до себе i знов лечу  на  чарiвному  конi  уяви  в
близьке минуле, в Ки?в 1944 року, з якого я  полетiв  у  Харкiв  тридцятих
рокiв.
   Та чогось мiй норовистий кiнь, як тiльки побачив золоту башню Лаври (?х
було двi - одну разом iз тiлом церкви зiрвали нiмецькi фашисти),  метнувся
на Донбас, правда, на мить, а  потiм  знов  у  Харкiв,  щоб  уже  в  Кп?вi
продовжувати свiй бiг у вiчнiсть, щоб я сам собi (був) яснiшим i для себе,
й для сво?х читачiв.
   Колись моя мати, побачившi?, що я складаю вiршi на паперi,  гнала  мене
на шахти збирати вугiлля:
   - Iди, сукин син, на шахти, нiчим уже топити в хатi. А вiршi  хлiба  не
дадуть.
   Потiм, пiзнiше, у Харковi, коли я став вiдомим поетом i коли в мене  не
було настрою писати, вона менi казала:
   -  Синочок!  Чого  ти  не  пишеш?  Я  тобi  вже  й  чорнила  i   бумаги
приготовила...
   I я тодi написав "Днiпрельстан".
   (I ще кiнь метнувся на Донбас).
   Мати мене часто била, коли я був пiдлiтком, за сестру Зою, що мала дуже
поетичну уяву i гiперболiзувала все, що я робив iз нею, перед  матiр'ю,  а
та, не розiбравшись, у чiм справа, i вiрячi? тiльки Зо?,  люто  накидалась
на мене i била полiняками або полумиском по головi.
   Нарештi менi набридло наставляти свою бiдну  голову  пiд  полумиски  та
полiняки, i я почав утiкати вiд матерi.
   Та спочатку вона  мене  повертала  пiд  сво?  удари,  удаючи,  що  хоче
розiрвати кофту на грудях, i iстерично гукаючи мене.
   Та потiм я не повертався уже,  бо  коли  побiг  раз  i  мати  кофти  не
порвала, бiльше вже не вiрив ?й.
   Менi дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
   - Сукин синi Якось я ?й сказав:
   - Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
   У матерi було довге й чорне, аж до синi воронячого  крила,  волосся,  i
мiй улюблений братик Олег  дивився  якось  на  нього  задумано-захопленими
карими оченятами i сказав:
   - Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
   I знов Ки?в... Перон, дзвiнки...
   Ми ?демо в Москву  для  проведення  декади  укра?нсько?  лiтератури  та
мистецтва.
   Скiльки радостi!
   В Москвi нас дуже гостинно  i  гарно  зустрiчали  -  поетiв,  спiвакiв,
артистiв...
   Росiяни дуже люблять укра?нцiв, як i ми ?х, бо ми ж брати.
   Радiсно ми поверталися до Ки?ва...
   Та от, як удар страшного i несподiваного  грому  з  безхмарного  iiеба,
редакцiйна стаття "Правди" 5, в якiй мене за  вiрш  "Любiть  Укра?ну",  за
любов до Укра?ни "в стягiв багряному шумi" названо, по сутi, нацiоналiстом
за те. що я нiбито пишу за Укра?ну  поза  часом  i  простором  (а  "знамен
червоний шум!.." "Зойки гудкiв") i що Укра?на ("мiж братнiх  народiв,  мов
садом рясним, сiя? вона  над  вiками!")...  Справа  в  тому,  що  "Правда"
критикувала перший варiант "Любiть Укра?ну", написаний у  1944  роцi,  сiм
рокiв тому, де був рядок:
   "Без не? - нiщо ми, як порох i дим, розвiяний в полi  вiтрами",  i  цей
варiант переклав Прокоф'?в,
   А в збiрцi "Щоб сади шумiли", за яку  я  був  нагороджений  Сталiнською
премi?ю 1-го ступеня, був надрукований  вiрш  "Любiть  Укра?ну",  в  якому
рядок: "Без не?-нiщо ми..." я замiнив рядком:  "мiж  братнiх  народiв...",
щоб показати Укра?ну не iзольовано од сво?х  соцiалiстичних  побратимiв  i
посестер.
   Але "Правда" почала мене бити за перший варiант  "Любiть  Укра?ну",  що
пiд цим вiршем пiдписалися б такi недруги укра?нського народу, як  Петлюра
i Бандера 6...
   I скiльки я не казав (коли мене почали бити у всеукра?нському масштабi,
- всi органiзацi?!.. - i навiть у всесоюзному - шукали в кожнiй республiцi
свого "Сосюру" - ламали йому ребра, били пiд душу, як мене на Укра?нi),  i
скiльки я не казав, що я виправив "Любiть Укра?ну", менi не вiрили i  били
до самозабуття.
   Корнiйчук на пленумi письменникiв Укра?ни кричав  на  мене  (мабуть,  з
переляку, бо його теж критикували, але чемно i в мiру):
   - За який нацiоналiстичний грiш ви продалися?
   А Малишко вмiстив в газетi "Радянська Укра?на" цiлий  пiдвал,  у  якому
"доводив", що раз я був у петлюрiвських бандах, то менi не  можна  вiрити,
що я на кожному вирiшальному етапi становлення Радянсько? влади на Укра?нi
"був не з нами".
   Його стаття була, по сутi, iдеологiчним ордером па мiй арешт.
   I теж Малишко робив це, як i Корнiйчук, щоб одвести вогонь  крптпкп  од
себе i сконцентрувати на менi, бо його,  як  i  Корнiйчука,  сво?м  крилом
зачепила критика.
   Прожогiн шукав нацiоналiзм в мо?й поемi  "Вiтчизна"  i  "знайшов"  його
там, де я писав про Укра?ну, хоч у тiй же поемi я з  такою  любов'ю  писав
про Бiлорусiю, про Росiю i Москву, як серце Вiтчизни!..
   Н. 7 дописався до того, що "Сосюра  вже  перестав  бути  прикладом  для
лiтературно? молодi!".
   Одразу ж пiсля появи статтi в "Правде" "Об идеологических  извращениях"
мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8.
   Вiн менi говорив, що я  "представитель  рабочего  класса  в  украинской
поэзии", що "у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам".
   Внаслiдок  розмови  з  ним  я  написав  покаянного  листа  9,  що   був
надрукований у "Правде".
   А ще перед тим кореспондент  прогресивно?  газети  укра?нцiв  в  Канадi
при?хав, щоб перевiрити, чи я ще ? на свiтi, бо нацiоналiстичнi  газети  в
Канадi писали, що я заарештований, i мене з цим кореспондентом у ВОКСi  10
сфотографували.
   Коли я при?хав у Сталiне 11, iшла конференцiя молодi, на якiй  виступав
секретар Сталiнського обкому КСМУ.
   Вiн говорив про "Любiть Укра?ну", про те, що пiд цим вiршем пiдписалися
б Петлюра i Бандера.
   Закiнчивши промову, вiн сказав:
   - А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене  зустрiла  електрична  буря
аплодисментiв. Якось я сумно iшов по Червоноармiйськiй бiля Бессарабки 12.
   Вулицею переходив юнак у мiському костюмi з чемоданом у руках.  Мабуть,
студент. Вiн пiдiйшов до мене i спитав:
   - Ви - Володимир Сосюра?
   - Я.
   - Дозвольте потиснути вашу руку!..
   Вiн потиснув менi руки  i,  не  сказавши  бiльше  нi  слова,  швидко  i
схвильовано пiшов вiд мене.
   Я так розгубився вiд радiсних слiз, що залили мою душу, що навiть забув
спитати його, хто вiн такий.
   То менi потиснула руку укра?нська молодь.
   I тiльки це мене втримало вiд божевiлля або  самогубства,  сталiнськi13
аплодисменти i цей потиск руки...
   Але серце не витримало, i в мене почалися спазми  коронарних  судин,  а
потiм досягла свого апогею гiпертонiя.
   Тiльки це вже галузь  медицини,  а  не  iдеологi?,  i  за  це  я  прошу
пробачення у вас, мо? золотi читачi!
   Тiльки медицина все ж зв'язана з  iдеологi?ю,  власне,  з  iдеологiчною
боротьбою i любов'ю.
   Серце почало  протестувати  уже  пiсля  арешту  мо??  дружини  14,  яку
викликали в Мiнiстерство Державно? Безпеки телефоном, коли  мене  не  було
дома.
   Так. Серце не витримало i почало давати грiзнi сигнали.
   Муки особистi не такi вже й цiкавi, тiльки у  нас  трудно  сказати,  де
почина?ться особисте i де кiнча?ться громадське.
   Наскiльки чудесний наш соцiалiстичний лад, що  в  ньому  злитi  з  "ми"
во?дино "я" кожного з нас.
   Колись менi одна стара бiльшовичка сказала:
   - Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если
горе - оно будет меньшим.
   I в цьому мо? щастя,  а  може,  й  сила,  що  я  ще  до  поради  старо?
бiльшовички переживав завжди (i переживаю) з народом.
   Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вiрив, що  НКВС  -  меч
диктатури пролетарiату, i раз заарештували Марiю - значить, було за що.
   Це говорила моя свiдомiсть, а серце кричало, i  плакало,  i  билось  об
ребра кривавими крилами, як пiдстрелена птиця.
   I я страшно угнувся духовно, як поет i як людина...
   Це дало право С. сказати на поетичнiй секцi? про мене:  "Сосюра  -  вже
смердючий труп".
   Правда, товаришi, i навiть Малишко (вiн iнодi бува?  хорошим),  всипали
С. за мене.
   А вiн щось белькотiв, що вiн так сказав для користi лiтератури...
   Та товаришi в переносному смислi зробили iз С. "смердючий труп".
   Це було ще за доби "культу".
   До Ки?ва при?жджали росiйськi  письменники,  i  з  ними  при?хав  Назим
Хiкмет 15.
   I теж цо було ще за Сталiна.
   Хiкмет попросив Малишка познайомити його зi мною i при товаришах сказав
менi:
   - Я читал ваше стихотворение "Люби Украину" и никакого  национализма  в
нем не нашел.
   Пiсля Сталiна почалося [оздоровлення] лiтературно? атмосфери.
   Стало легше дихати i спiвати.
   Але за кiлька днiв до розгрому Берi?16 i його бандитiв уночi - дзвiнок.
   Дзвонив той же, що заарештував дружину:
   - Зайдите в министерство. За вами придет машина (з  таким-то  номером),
вы садитесь в нее и приезжайте к нам.
   Я вийшов.
   Машина з указаним номером уже чекала на мене. В нiй був один в чорному.
I я з ним по?хав в Мiнiстерство безпеки.
   Ще до цього за мною вже ходила тiнь смертi. В не? були жовтi  штиблети,
свiтло-шоколадний костюм i безбарвне обличчя нальотчпка.
   В мiнiстерствi той, що мене привiз, завiв до одного кабiнету i зник.
   В кабiнетi було дво? в вiйськовому.  Один  стояв,  а  другий  сидiв  за
столом.
   Я показав свою перепустку, i той, що сидiв за столом, забрав ?? в  мене
i замкнув до шухляди.
   Ясно.
   Менi сказали, щоб я почекав.
   Сиджу, чекаю...
   А вони. тi дво?, про щось жваво i  весело  розмовляють,  зда?ться,  про
концерт, про гру артисток...
   Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клiтцi",
   Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, нiби я  -  порожн?
мiсце.
   Очевидно там, нагорi, по прямому проводу питали згоди на мiй арешт одну
людину, що простягла благовiсну руку над мо?ю головою i сказала:
   - Сосюру не трогать!
   I чорна рука, що вже  добиралась  до  мого  серця,  щоб  стиснути  його
смертно сво?ми гострими, закривавленими кiгтями, одiйшла в морок...
   Тодi зроблено було такий крен.
   Заходять дво? у вiйськовому, рангом вищi за тих,  що  застосовували  до
мене прийом "психологической пытки", i один з них сказав:
   - Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.
   Ми пiшли нагору.
   Зайшли до кабiнету мiнiстра.
   Це  був  Мешiк  17,  потiм  розстрiляний  разом  iз  Берi?ю  й   iншими
претендентами на криваву владу  над  тероризованим  народом.  Вони  хотiли
навалити Гiмала? трупiв до тих, що вже навалили, але... не вийшло!
   Мешiк, коли я привiтався з ним, запросив мене сiсти.
   Я сiв.
   Вiн дивиться на мене i мовчить.
   Я теж мовчу.
   Мешiк:
   - Чого ви мовчите?
   - Я жду, що ви менi скажете. Мешiк:
   - Чого ви не да?те до друку ваших  вiршiв?  Ви  що,  протесту?те  проти
критики?! Я:
   - Нi, я не протестую. Вiршi я пишу, але мене не друкують. Мешiк:
   - Хто вас не друку??
   Я:
   -  Газети,  i  журнали,  i  видавництва.  Я  вже  давно,  давно  дав  у
"Радянський письменник" велику збiрку поезiй  "За  мир",  але  ??  й  досi
маринують.
   Мене. мiж iншим,  уже  не  друкували  два  роки  нiде  i  не  дозволяли
виступати перед народом.
   Тобi кажуть "виправляйся", а не друкують, як же я буду виправлятись?
   Смiлянський правильно говорив, коли його били:
   - Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють iз забою, а дають йому
змогу там же, в забо?, i виправлятися!..
   Мешiк:
   - До вас нiхто не заходив з нацiоналiстичного пiдпiлля? Я:
   - Нi! Навпаки. Менi присилали загрозливi листи. Мешiк:
   - А як ви живете матерiально? Я:
   - Не вилажу з ломбарду. [Здав] речей на 10 000 крб. Мешiк:
   - Так ви менi напишiть листа про те, хто вас не друку?, i завтра у  вас
буде наш товариш. Ви передайте йому лiiста до мене i дасте йому переписати
номери ломбардних квитанцiй.
   Я попрощався з ним i пiшов.
   А той, що вiдiбрав у мене перепустку i замкнув ?? в шухляду  письмового
столу, з такою люттю i темною ненавистю у схiдних очах дивився на мене,  а
рука, рука ката, вiддавала менi перепустку.
   Я, не попрощавшись iз ними, вийшов.
   А через деякий час  та  рука,  що  сказала  сво?м  благовiсним  жестом:
"Сосюру не  трогать",  повернула  менi  з  далеко?  заснiжено?  тайги  мою
дружину.
   Це вже було пiсля розгрому Берi?.

   LXVII

   Вiчно сiятимуть у вiкнах  зорi  легендарного  Сталiнграда,  де  почався
гiгантський розгром синьомундирних нападникiв, кривавих слуг ночi людства,
що хотiли поглинути наше сонце.
   Вiчно  сiятиме  у  вiках  прапор  перемог,  що  злетiв   над   пожарами
фашистського Берлiна, як багряна _птиця вiдвойованого щастя мiлiонiв.
   Вiчно сiяти стягам народно? влади над столицями вiльних серед  вiльних,
кому простягнули _мiлiони червоних переможцiв свiтлу i добру руку допомоги
на Заходi i на Сходi.
   З вiчним вiдсвiтом останнього зльоту  свiтово?  перемоги  в  серцях  ми
живемо i творим Комунiзм.
   I нiякi атомнi i водневi грози не зупинять ходи мiлiонiв  на  верховини
вселюдського щастя. З кожним днем ми  все  дужчi,  а  вороги  миру  -  все
слабшi.
   Це так, як ще за громадянських битв юнак, червоноармi?ць, що потрапив в
полон бiло? смертi, сказав оскаженiлим  ворогам  (це  було  в  днi  агонi?
контрреволюцi?):
   - Мы все прибываем, а вы все малеете...
   Так. Ми все прибува?мо, а вороги все малiють, i це вже не  в  масштабах
колишньо? Росi?, а на всiй земнiй планетi.
   I якось на фонi гiгантських подiй у всьому свiтi трохи чудно i  нiяково
говорити про долю поета, що вийшов  iз  золото?  Третьо?  Роти  i  снiгами
Червоно?  Зими  йшов  крiзь  огнянi  контрасти  грози,  що   гримiла   над
Батькiвщиною, йшов i йде з мiлiонами весни мiльйонiв, з п'ятикутною зiркою
на чолi i в серцi.
   Я - крапля в багряному океанi народно? боротьби, i в менi, його краплi,
вiдбилась уся його краса i велич, i в менi ревли його бурi, коли вiн  iшов
грiзними валами на збройний штурм фортець старого свiту, i в менi вiн  сiя
чудесною красою в цi днi, коли вiн iде на трудовий штурм старого свiту  во
iм'я Миру i Комунiзму.



   Пiслямова

   В клубi Ради Мiнiстрiв були збори активу радянсько?  iнтелiгенцi?,  якi
вели письменники.
   Збори були присвяченi пiдсумкам роботи XX з'?зду нашо? партi?.
   Всi радiсно вiтали все те,  що  генiально  накреслив  iсторичний  з'?зд
переможцiв ночi.
   Було урочисто й святково.
   I от виступа? Корнiйчук i в сво?й промовi, мiж iншим, сказав:
   - Марно критикували Сосюру за вiрш "Любiть Укра?ну". Нiчого ворожого  в
цьому вiршi нема?. Це патрiотичний вияв душi поета.
   Я дивився на обличчя, i всi вони злилися в мо?х  очах  в  одну  туманну
пляму од слiз, що залили мо? очi...
   Потiм виступав Малишко i теж у сво?й промовi - палкiй i пристраснiй,  в
якiй його серце од гнiву на ворогiв народу навiть кинуло сво? полум'я i на
тих, хто нi сном, нi духом до них не причетний,  Малишко  теж  сказав  про
мене, що марно мене били, що нiзащо мене калiчив Каганович...
   I я од радостi все простив - i те,  що  кричав  на  мене  Корнiйчук,  i
статтю  Малишка  в  "Радянськiй  Укра?нi"  проти  мене,  i  все   i   всiм
дезорi?нтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударiв.
   Ви ж зна?те, як у нас умiють бити!
   Я всiм прощаю i всiх люблю.
   Люблю навiть Н. i С. К.
   А ще дужче я люблю свою Донеччину i  Третю  Роту,  що  провiдною  зорею
свiтла, свiтить i буде свiтити менi на поетичнiй путi, зливаючи сво? сяйво
з зорями Комунiзму, що все бiльше i все ближче сiяють на нашому  трудовому
небi.

   Лiто 1926 року - Харкiв.
   Зима 1942 року - Москва.
   Зима 1959 року - Ки?в.



   Поетичну музу Володимира Сосюри справедливо називають голосом  нiжностi
i правди, адже вона могла звучати не тiльки солов'?не, а й бути "мов вибух
динамiта" у днi заграв та  суспiльних  бiд,  а  якими  доводилося  не  раз
стрiчатися поетовi на нелегкiй, а iнодi й тернистiй житт?вiй дорозi.
   Дитинство i юнiсть майбутнього  поета  минали  в  донецькому  краю,  де
звучала здебiльш росiйська, це сво?рiдно вiдбилося у лексицi роману, а вже
потiм укра?нська, молдавська, грецька та iншi мови, але  там  найдзвiнкiше
лунала пiсня укра?нська. Багато пiсень знала  й  спiвала  мати  смуглявого
первiстка Антонiна Дмитрiвна Сосюра,  а  ще  бiльше  вiн  чув  ?х  у  часи
мандрiвного дитинства, коди в пошуках заробiткiв  батько  з  сiм'?ю  часто
переходив вiд села до села,  вiд  селища  до  селища,  та  знову  й  зiюву
повертався в  задимлений  рiдний  Донбас.  Мабуть,  тому  "красу  i  силу"
шахтарсько? землi  В.  Сосюра  оспiвав  так,  як,  певне,  нiхто  з  iнших
радянських поетiв,  бо  амалолiт  пiзнав  цiну  скибки  хлiба  й  копiйки,
здобутих власними руками.
   Про це i почина?ться розповiдь  в  романi  "Третя  Рота",  "як  золотий
дитинний сон" перетворився в страшну реальнiсть для  сiм'?  Сосюр  -  жити
пiсля смертi батька у чужiй хатi-хворостяндi i  бути  постiйно  голодними.
Багато цiкавих i досi не знаних  фактiв  iз  житт?пису  поета  розкривають
сторiнки цього автобiографiчного твору, над  яким  В.  Сосюра  працював  з
перервами в 1926-1930-му, в 1942-му i 1959 роках.
   В листку по облiку кадрiв, заповненому 17 травня 1957 p., В. Сосюра про
сво? навчання i трудову дiяльнiсть повiдомляв таке:
   "Лiто 1909 - осiнь 1909 - учень бондарного це-ау_  Донецького  содового
заводу, м. Верхн?.
   Зима 1909 - весна 1910 -  телефонiст  Донецького  содового  заводу,  м.
Верхн?.
   Лiто 1910-осiнь 1910 - чорноробочий у каменоломнях.
   Весна  1911-лiто  1911-чорноробочий  Донецького  содового  заводу,   м.
Верхн?.
   Осiнь 1911-лiто 1914 - учень  двокласного  мiнiстерського  училища,  м.
Верхн?.
   Осiнь   1914   -   осiнь   1915    -    учень    трикласного    нижчого
сiльськогосподарського   училища   на   станцi?   Яма   Пiвнiчно-Донецько?
залiзницi.
   Осiнь 1915-лiто 1916-учень маркшейдерського  бюро  Донецького  содового
заводу, м'. Верхн?.
   Осiнь 1916-осiнь 1918-учень трикласного нижчого  сiльськогосподарського
училища на станцi? Яма.
   Осiнь 1918- зима 1918-член повстансько? робiтничо?  дружини  Донецького
содового заводу, м. Верхн?.
   Зима 1918 - осiнь 1919 - козак петлюрiвсько? армi?.
   Осiнь 1919 - зима 1920 - вiйськовополонений денiкiнсько? армi?.
   Лютий  1920-квiтень   1921   -   червоноармi?ць,   курсант   вiйськових
полiткурсiв, полiтпрацiвник.
   Весна 1921 - осiнь 1921 - iнструктор преси при ЦК КП(б)У.
   Осiнь 1921 - осiнь 1922 - член оргбюро Пролеткульту Укра?ни.
   Осiнь 1922 - лiто 1923  -  студент  Комунiстичного  унiверситету  iменi
Артема.
   Осiнь 1923 - лiто 1925 - робфакiвець  Харкiвського  iнституту  народно?
освiти.
   1923-1925, 1925-1941 - лiтературна робота, Харкiв, Ки?в.
   Лiто 1941-лiто 1944 - пропагандист при ЦК КП(б)У, старший  спiвробiтник
Академi?  наук  Укра?ни,  лiтпрацiвник   партизанського   штабу   Укра?ни,
вiйськовий кореспондент фронтово? газети.
   З 1944 р. - на лiтературнiй роботi".
   Цi?? ж хронологiчно? канви В. Сосюра дотримувався  i  в  романi  "Третя
Рота", де за кожним видiленим вiдрiзком часу, за  кожною  датою  -  цiкавi
роздiли книги його життя.
   Про роботу над романом "Третя Рота" ма?мо  цiннi  авторськi  свiдчення,
насамперед iз архiву поета, а також iз розповiдей  його  сучасникiв,  яким
часто доводилося бути i його першими слухачами, i  критиками.  Поет  майже
нiколи не мав творчих та?мниць, мiг  навiть  творити  на  людях,  повнiстю
поринаючи у свiт поетичних образiв, у чому можемо переконатися, прочитавши
цей роман.
   Одне з найповнiших авторських свiдчень про iсторiю  написання  "Третьо?
Роти" таке: "Я почав писати прозою роман-трилогiю  про  сво?  життя  ще  в
1926-30-х роках. Уривок цього роману був надрукований в журналi  "Червоний
шлях", N10, за 1926 рiк ("З минулого"). Весь же роман  назива?ться  "Третя
Рота" - 1. "Володька"; 2. "Крiзь вогонь"; 3. "Поет".  Надрукований  уривок
був про громадянську  боротьбу  на  Укра?нi,  про  трагiчний  перiод  мо??
молодостi... Я вiдклав його i через 12 рокiв повернувся до нього,  в  1942
роцi, в  Москвi.  Так  як  не  було  машинiстки,  яка  б  могла  друкувати
укра?нською мовою, то я диктував ?й на росiйськiй мовi (почав з дитинства,
вiрнiше, повернувся до нього, щоб потiм писати про роки юностi i дiйти  до
старостi). Я продиктував  машинiстцi  шiстдесят  сторiнок  i  цей  початок
роману давав читати Клименту ?фремовичу Ворошилову як мо?му земляковi. Вiн
теж iз Третьо? Роти, i його соратником по громадянськiй вiйнi був мiй дядя
Iван Локотош, двоюрiдний брат мо??  матерi,  бувшо?  робiтницi  патронного
заводу в м. Луганську. Товариш Ворошилов прочитав початок роману i побажав
менi через Пономаренка успiху. (Я передавав рукопис через т.  Пономаренка,
у якого був друг  по  батрацькiй  молодостi  кубанець  Сосюра  iз  станицi
Брюховецько?, де живе половина Сосюр). Тов. Ворошилов побажав менi  успiху
i порадив випустити фiзiологiчнi моменти, що я i зробив.
   Пiсля Вiтчизняно? вiйни, осiнню 1959 року, я повернувся знову до роботи
над романом i в чорновому виглядi закiнчив всi три книги  трилогi?  весною
I960 року. Редакцiя газети "Молодь Укра?ни" попросила у мене (т. Семенець,
редактор) цей  роман,  щоб  друкувати  його  з  номера  в  номер  газетним
варiанто"!, про що повiдомила сво?х молодих читачiв" 1.
   Але газетну публiкацiю роману було обiрвано буквально на першому  словi
- вольове рiшення одного дiяча виявилося  сильнiшим  вiд  бажання  молодих
читачiв республiки ознайомитися з цим новим  в  укра?нськiй  лiтературi  i
оригiнальним твором мемуарного характеру. Адже в той час жанр мемуаристики
ще не був таким популярним, як тепер, тим бiльше - писати гостро й смiливо
про недавн? минуле, згадувати добрим, а iнодi й критичний словом декого iз
сво?х сучасникiв-для  цього  треба  було  мати  мужнiсть  великого  поета.
Радостi автора,  який  побачив  початок  роману  на  сторiнках  молодiжно?
газети, здавалося, не буде меж. Але не меншою була й гiркота,  коли  одним
телефонним дзвiнком було вирiшено долю цього твору. Як спомин про тi гiркi
часи, залишилася байка В.Сосюри "Дрозд i Соловей", яка теж дещо дода?  до
iсторi?  газетно?  публiкацi?,  принаймнi  допитливий  читач  може   легко
визначити, хто ж був тим "вольовим дiячем", що припинив друкування роману.

   Дрозд-бюрократ послухав Солов'я
   I подзвонив в редакцiю, де птицi
   Усi пiдлеглi: "Забороняю я
   Вам друкувати Солов'я дурницi.
   Вiн нацiоналiст! Усе за зорi лине.
   В поезiях його не труби, а трава!..
   Його не раз, не два вже били за Вкра?ну
   Так, що у другого одпала б голова,
   А вiн не ка?ться i все спiва, спiва..."
   Та Соловей не змовк, Дрозда вiн не злякався, -
   Вiн знову заспiвав, що аж за боки взявся,
   Як вiн спiвав в години злих заграв,
   I байку про Дрозда й про себе написав.
   25.III.60.

   Третьою спробою донести до читача цей  твiр  уже  пiсля  смертi  автора
стала скорочена публiкацiя в десятому томi творiв поета  (Ки?в,  "Днiпро",
1972, с. 84-155). Iз наявних в останньому зведеному, авторському  варiантi
? понад шiстдесят роздiлiв, а до видання потрапило лише двадцять шiсть (за
редакторською нумерацi?ю). До того ж i надрукованi  роздiли  були  пiдданi
значному скороченню без вiдповiдних позначок, примiток i т. iн.
   Найширшу публiкацiю роману здiйснено в журналi "Ки?в" (1988,  NN  1-2).
Невеликi фрагменти друкувалися також у днi 90-рiччя з дня народження поета
в газетах "Лiтературна Укра?на", 7  сiчня  1988  p.,  "Вечiрнiй  Ки?в",  4
лютого 1988 р. та в "Литературной газете", 11 травня 1988 р. (переклад  H.
Висопько?). Дана публiкацiя-це повний текст останньо? авторсько? редакцi?,
що зберiга?ться у вiддiлi  рукописiв  Iнституту  лiтератури  iменi  Т.  Г.
Шевченка АН УРСР у фондi В. Сосюри.
   "Третя Рота" ма?  багато  варiантiв  i  редакцiй,  починаючи  з  раннiх
рукописiв i кiнчаючи останньою зведеною (роман-трилогiю перероблено в один
твiр), що була передана до публiкацi? газетi "Молодь Укра?ни". Цю редакцiю
можна  вважати  виявом  останньо?  волi  автора,  оскiльки,  як  видно  iз
цитованого вище свiдчення В. Сосюри, трилогiю було завершено "в  чорновому
виглядi". Навiть в останнiй, зведенiй редакцi?,  автор  не  змiг  уникнути
повторiв у  описi  деяких  подiй,  а  в  чорновому  варiантi  трилогi?  ?х
порiвняно чимало. Ширший варiант, незважаючи на свою  незавершенiсть,  теж
заслугову? на публiкацiю, але в академiчному виданнi, де основним текстом,
очевидно, вважатиметься остання зведена редакцiя 1959 p.
   У багатьох вiршах i поемах В.  Сосюри,  починаючи  з  "Червоно?  зими",
можна прочитати рядки, якi мають пряме вiдношення до  бiографi?  поета.  В
одних творах лiричний герой легко ототожню?ться з  автором,  а  iншi,  без
сумнiву, повнiстю присвячувалися якiйсь конкретнiй  подi?  з  його  життя,
тобто ? сторiнками бiографi?, трансформовано? через  творчу  уяву.  От  де
можна майже без заперечення погодитися iз давньою iстиною, що життя  поета
- у його творах.
   У  поемах  "Оксана"  (1922),  "Вiра"  (1923),  в   епопе?   "Залiзниця"
(1923-1924;  склада?ться  iз   п'яти   поем),   "Вчителька"   (1928-1929),
"Заводянка" (1927), "Минуле"  (1930),  "Галичанка"  (1931)  i  особливо  у
вiршованому романi "Червоногвардi?пь" (1937-1940) зустрiча?мо опис тих  же
подiй i тi ж iмена геро?в, якi набагато  ширше  i  конкретнiше  описанi  в
"Третiй Ротi". Очевидно, як слушно зауважував i сам В. Сосюра, "про  рiзнi
речi есть i рiзний спiв, i рiзнi форми, бо життя строкате...".  Паралельне
вiдтворення яодiй в поезi? i  прозi  було  викликане,  очевидно,  не  лише
бажанням докумепталiзувати свою бiографiю: можливо, автор усвiдомлював той
факт, що поезiя може бути лише пiснею сво?му народовi, а не лiтописом його
доби. Якщо в поетичних творах В. Сосюра мав право на творчий домисел, то в
автобiографiчному романi вiн з документальною точнiстю  прагне  вiдтворити
побачене i пережите ним на житт?вiй дорозi. "Третя  Рота"  -  це  твiр,  в
якому автор намагався сконцентрувати все те,  про  що  частково  йшлося  в
багатьох поезiях: i про важке дитинство, i про буремно-трагiчну юнiсть,  i
про  першi  кроки  в  лiтературi,  якi  вiн  робив  при  допомозi  вiдомих
укра?нських письменникiв. Часто автор  не  обминав  й  трагiчних  моментiв
нашо? iсторi?, i сво? власнi  невдачi  тракту?  як  наслiдок  всенародного
горя, коли вiд окрайця хлiба, од лихого чи доброго слова залежало  людське
життя.
   Напо?ний романтикою революцi? i громадянсько? вiйни, а також численними
гаслами про соцiальне й нацiональне визволення, В.  Сосюра,  як  i  багато
його сучасникiв, не змiг вникнути у полiтичний змiст тогочасних  гасел,  а
тому й зазнав тяжкого  "ходiння  по  муках".  Поет  iз  гiркотою  й  болем
зiзна?ться 1924 року:
   I пiшов я тодi до Петлюри, бо у мене штанiв не було. Скiльки нас отаких
бiля мурiв од червоно? кулi лягло!..
   Згодом чи?юсь "дбайливою" рукою були "полiпшенi" останнi два рядки цi??
строфи:
   Скiльки нас, отаких, через журу покидали востанн? село!
   Можливо, це редагування  належить  i  самому  автору,  але  його  можна
вiднести до того часу, коли пошуки "автобiографiзму" в  творах  призводили
часто до  трагiчного  завершення  людських  доль  i  до  такого  явиша  як
самоцензура:
   письменник змушений був писати не  все  те,  що  думав  i  мав  сказати
читачевi.
   У романi "Третя Рота" описано сцену розстрiлу  гайдамаками  двох  бiлих
льотчикiв, яких  випадково  збили  на  станцi?  Нирковiй.  ('Один  капiтан
(поранений),  а  другий-стрункий  i  спокiйний,  з  мармуровим   шляхетним
обличчям, нащадок графа Потьомкiна. Цей, з  мармуровим  обличчям,  зняв  з
пальця свого персня, подав його осавуловi нашому i сказав:
   "Передайте моей жене..." В лютому 1926 року поет  пише  лiричну  баладу
"Перстень", яку друку? тодi ж у журналi "Червоний шлях". У тому ж роцi вiн
розпочав i роботу над споминами "З  минулого",  надрукованими  в  десятому
номерi "Червоного шляху", що увiйшли згодом  до  роману  "Третя  Рота"  iз
незначними скороченнями.
   Трагiчнi епiзоди з перiоду громадянсько? вiйни  на  Укра?нi  не  давали
поетовi спокою навiть у пiсляво?нний час. 25 червня 1948 р. В. Сосюра пише
вiрш про  моторошну  сцену  розстрiлу  петлюрiвцями  махновцiв,  яку  йому
довелося свого часу спостерiгати i описати в "Третiй Ротi":

   Я пам'ятаю дзвiн церковний
   бiля огради, край села,
   команди крик i жах безмовний,
   де кров розстрiляних текла.

   Я одного забуть не смiю,
   як умирав вiн в ту зиму...
   Йому штиком пробили шию,
   i з рота вийшов штик йому.

   Було це зранку, пiсля бою,
   На бiлий снiг багряний мак...
   Юнак поблiдлою рукою
   Схопив кривавий той гостряк...

   Кругом розстрiлянi лежали,
   а вiн отак i занiмiв,
   неначе смертi чорне жало
   iз горла видерти хотiв.

   У поемi "Розстрiляне безсмертя" (1960) В. Сосюра ще раз поверта?ться до
цього жахливого епiзоду, переконуючи  i  себе,  i  читача,  що  "цього  не
викреслиш iз серця", що такi трагедi? були можливi лише тодi,  коли  "весь
свiт стогнав в гiгантськiм герцi, й земля кипiла в боротьбi..."  Недаремно
епiграфом до "Поеми друго?" в епопе? "Залiзниця" поет з  гiркотою  запису?
щире зiзнання:  "Я  прийшов  на  станцiю  Революцiя,  коли  ударив  другий
дзвiнок".
   Поема "Володька", над якою В. Сосюра працював у лютому 1943 р. в Москвi
(паралельно з романом "Третя Рота"),  була  спробою  описати  в  поетичнiй
формi спогади про сво? дитинство i юнiсть:
   Де гнуться рейки од заводу i над Дiнцем рида?  _дим,  _менi  приснилась
Третя Рота i я собi, як був малим. Ведуть батьки мене за руки по  золотiй,
в пiснях землi, i тонко, тонко  _закаблуки  _об  рейки  стукають  _малi...
_Сидить дiдусь у кабiнетi i пише щось... Життя _мов!
   Ти, як стрiла в бринливiм летi...
   О Укра?ни пiснечари, мiй золотий дитинний сон!
   I, нарештi, в архiвi В. Сосюри  залишилися  спроби  вiршованого  роману
"Третя Рота", публiкувати якi автор не став, знаючи,  очевидно,  що  пiсля
багатьох  автобiографiчних  вiршiв  i  поем  цей  твiр   буде   переспiвом
створеного ним ранiше.
   В.  Сосюра  визнача?  жанр  "Третьо?  Роти"  як  роман  (за   первiсним
задумом-роман-трилогiя). I, очевидно, з таким визначенням слiд погодитися,
хоч i не всi ознаки цього жанру проявилися в цьому творi. "Третя  Рота"  -
це розповiдь про власне життя, яким було - без прикрас, без самовихваляння
i самолюбування. Ця розповiдь спiвзвучна  контекстовi  епохи,  в  яку  жив
поет. Можливо, в деяких мiсцях автор допуска? елементи суб'?ктивiзму (i це
неминуче!) чи й помиля?ться в оцiнцi людських вчинкiв чи певних явищ,  але
в цьому вiн щиро зiзна?ться на сторiнках цього ж роману.  Складнi  житт?вi
обставини iнодi загострювали стосунки iз деякими його  колегами  по  перу,
але на спiльному шляху боротьби i шукань поет  залишився  вiрним  найвищим
людським iдеалам, не погрiшив проти правди. Переповiдаючи, наприклад,  про
тимчасове загострення сво?х вза?мин iз I. Куликом  чи  I.  Микитенком,  В.
Сосюра нiтрохи не применшу? ?хнього внеску в не лише загальну  лiтературну
справу, але й у вирiшення долi його лiтературного таланту. А  на  вiдстанi
часу ?хню трагiчну загибель вважа? трагедi?ю всього народу.
   Багато дослiдникiв, вiдзначаючи  документальну  вiрогiднiсть  мемуарiв,
чомусь вважають сво?м обов'язком застерегти читача: мовляв, це джерело  не
позбавлене  суб'?ктивних  оцiнок  автора,  а  дехто  просто   називав   це
суб'?ктивiзмом, не вникаючи в значення цього  термiна.  Iнодi  в  сучаснiй
науковiй лiтературi (навiть тодi, коли йдеться про документальнi  джерела)
вжива?ться термiн суб'?кi ивнiсть як  ознака,  що  знижу?  ?хню  iсторичну
достовiрнiсть.  Не  переоцiнюючи  значення  творiв  такого   жанру,   слiд
вiдзначити, що де  -  документи  найповнiшого  самовиявлення  i  характеру
людини, i способу ?? мислення, i пiдходу до оцiнки  певних  явищ.  Якщо  ж
автор, пишучи твiр такого жанру, буде постiйно думати про те, як сприймуть
його  сучасники  або  прийдешнi  поколiння,  то   мимоволi   стане   рабом
самопензури, позбавляючи таким чином науку найцiннiших надбань - розкриття
iндивiдуального  (нехай  навiть   i   суб'?ктивного!)   пiзнання   людини,
суспiльних явищ i т. iн. Намагання бути об'?ктивним  часто  призводило  до
пристосування сво?х думок  до  традицiйних,  що  iнодi  будувалися  не  на
достовiрних фактах, а на загальних теоретичних судженнях.  "Чим  бiльше  i
щирiше мемуарист силку?ться перенести вповнi, з усiма  фарбами  i  тонами,
той образ давно минулих подiй, який лишився в  його  душi,  -  писав  Iван
Франко, - тим бiльша  небезпека,  що  вiн  до  того  образу  додасть  щось
зайвого, пiзнiшого, нанесеного течi?ю часу". В. Сосюра нiде не силу? свого
таланту, не прихову? вiд  читача  навiть,  здавалося  б,  невигiдно?  йому
правди, довiряючи йому найсокровеннiше i найболючiше, що траплялося в його
життi. I навiть наявнi  елементи  романтичного  максималiзму,  а  iнодi  й
на?вностi доросло? людини нiтрохи не  знижують  художнiх  вартостей  цього
твору.
   Роман  "Третя  Рота"  -  це  яскравий  зразок  мемуарно?   прози.   При
вiдсутностi щоденникiв i наявностi  дуже  невелико?  кiлькостi  листiв  В.
Сосюри цiннiсть такого автобiографiчного матерiалу надзвичайно велика.  О.
Пушкiн дуже високо цiнував твори такого жанру. У "Подорожi в  Арзрум"  вiн
шкоду?, що Грибоедов  не  залишив  автобiографiчних  записiв,  i  написати
бiографiю поета - це обов'язок його друзiв. "Замечательныг люди исчезают у
нас, не оставляя по себе следов. Мы ленивы  и  нелюбопытны!"  -  ось  який
докiр  кида?ться  сучасникам  видатних  майстрiв  слова,   що   ма?   бути
пересторогою для всiх прийдешнiх поколiнь. Говорячи про "Записки Бййрона",
Пушкiн немовби радi? з того, що  вони  пропали,  але  насправдi  бере  пiд
оборону генiя, який часто бував  незахищеним  вiд  натовпу  з  його  iнодi
нездоровим iнтересом до iнтимних i побутових подробиць  приватного  життя:
"Зачем жалеешь ты о потере записок Байрона? черт с ними! слава  богу,  что
потеряны. Он исповедался в своих стихах,  невольно,  увлеченный  восторгом
поэзий. В хладнокровной прозе он бы лгал и хитрил,  то  стараясь  блеснуть
искренностью, то марая своих врагов. Его бы уличили, как уличили Руссо,  -
а там злоба и клевета снова бы восторжествовали. Оставь любопытство  толпе
и будь заодно с гением... Мы знаем Байрона довольно. Видели его  на  троне
славы, видели в мучениях великой души, видели в гробе посреди воскрешающей
Греции. - Охота тебе видеть его па судне.  Толпа  жадно  читает  исповеди,
записки etc., потому что в  подлости  своей  радуется  унижению  высокого,
слабостями могущего. При открытии всякой мерзости  она  в  восхищении.  Он
мал, как и мы, он мерзок, как мы! Врете, подлецы: он мал и мерзок - не так
как вы - иначе" '. Але така думка не виключа? й iншо? позицi?  Пушкiна:  у
листопадi 1825 p. вiн писав сво? мемуари, якi змушений був  знищити  пiсля
грудневого  повстання  декабристiв.  При  цьому  вiн  iз  властивим   йому
захопленням вiдзначав: "Писать свои Memoires заманчиво и  приятно.  Никого
так не любишь, никого так не знаешь, как самого себя. Предмет неистощимый.
Но трудно. Не лгать - можно; быть искренним  -  невозможность  физическая.
Перо иногда остановится, как с разбега  перед  пропастью  -  на  том,  что
посторонний прочел бы равнодушно.  Презирать  -  braver  -  суд  людей  не
трудно; презирать суд собственный невозможно".
   Ще й досi багато щирих шанувальникiв таланту В. Сосюри -  письменникiв,
лiкарiв, учителiв, вчених - розповiдають цiкавi епiзоди, що  перетворилися
в легенди, як поет натхненно читав той чи iнший твiр, який так i залишився
неопублiкованим i невiдомим сучасному читачевi. Мiг навiть  дати  почитати
рукопис  i  не  вимагати  його  повернення,  що  й   траплялося   а   його
недрукованими творами. Створене  своею  поетичного  уявою  вiн  не  вважав
тiльки сво?ю власнiстю - воно вже належало народу.  Тепер  же  ця  легенда
став реальнiстю - читач одержу? твори, якi десятилiттями лежали в  архiвах
i не були доступними навiть найвужчому колу дослiдникiв.
   Павло Тичина, даруючи авторовi "Червоно? зими" видання "Вибранi  твори"
(1957) у трьох томах,  на  першiй  книзi  зробив  такий  напис:  "Дорогому
Володимиру  Миколайовичу  Сосюрi-одному  з  найбiльших  поетiв  Радянсько?
Укра?ни, - та нi, - поетiв усього свiту? Лiрик, - а разом з тим  смiливий,
дерзновенний.  Задушевний  -  а  разом  з  тим  -  бойовий  у  нього  тон,
наступальний. Та хiба можна в короткому цьому напису висловити все те,  що
я про В. М. почуваю! З любов'ю давньою, "непреходящей" любов'ю П. Тичина".
   Задушевнiсть, смiливiсть i  дерзновеннiсть  вiдчутнi  у  романi  "Третя
Рота", в якому-життя Людини i Поета, вiддане сво?му народовi.

   КОМЕНТАРI?

   ПРОЛОГ

   Третя Рота - шахтарське селище  в  Донбасi  (тепер  селище  Верхн?,  що
входить до м. Лисичанська Ворошиловградсько? областi). Засноване  1721  p.
як сторожовий пост Iзюмського козацького полку. Пiсля лiквiдацi? козаччини
там  знаходилася  Третя  рота  Бахмацького  гусарського  полку,  звiдки  й
походить назва.
   1.  Дебальцево  -  тепер  мiсто  обласного  пiдпорядкування   Донецько?
областi, засноване в 1878 p.
   2. Пономаренко Пантелеймон Кiндратович - товариш В. Сосюри, через якого
В. Сосюра передавав для ознайомлення К. ?. Ворошилову в 1942 р.  у  Москвi
рукопис роману "Третя Рота".
   3. ...Я вiддав у  Харковi  оригiнал  цi??  поеми  дiда  в  музей  iменi
Шевченка... - Йдеться про музей  поета  в  Харковi  при  Iнститутi  Тараса
Шевченка, на базi якого  1933  p.  було  створено  галерею  картин  Т.  Г.
Шевченка в Харковi, а 1949 p. - Державний музей Т. Г.  Шевченка  в  Ки?вi.
Про долю рукопису  поеми  дiда  В.  Сосюри  тепер  нiяких  вiдомостей  нii
виявлено.
   4. ...вiн  став  учнем  штейгерсько?  школи.  -  Йдеться  про  навчання
гiрничо?  справи  (маркшейдерi?),  що  стосу?ться  просторово-геометричних
вимiрювань у надрах  землi  i  на  ??  поверхнi  з  наступним  зображенням
контурiв корисних копалин, гiрничих виробок на планах i картах.
   5. "Макар телят не ганяв". - Дуже далеко, в суворих пеобжитих мiсцях.
   6. Гарiбальдi Джузеппе (1807-1882)  -народний  герой  Iталi?,  один  iз
керiвникiв   революпiйно-демократичного   крила   руху   Рисорджименто   -
вiдродження нацiонально-визвольного руху iталiйського народу.
   7. "Андрiеве стояния". - Очевидно, йдеться про свято  на  честь  Андрiя
Первозванного (помер у серединi  I  ст.  н.  е.)  -  одного  з  дванадцяти
апостолiв  Iсуса  Христа,  який,  за  руськими  лiтописами,   проповiдував
християнство  серед  слов'ян  Древньо?  Русi,  побував  бiля  Киева  i  на
днiпровському березi встановив хрест. На цьому мiсцi збудовано Андрi?вську
церкву.
   I
   1. ...заводська "кукушка" - побутова назва тодiшньо?  марки  невеликого
маневрового паровоза.
   II
   1. Локотош Радя -  двоюрiдний  брат  матерi  поета  Антонiни  Дмитрiвни
Сосюри.
   IV _
   1. Юзiвка - тепер м. Донецьк.
   VII
   1. Кольцов Олексiй Васильович  (1809-1842)  -  росiйський  поет,  автор
вiршiв про красу росiйсько? природи, значна кiлькiсть  яких  покладена  на
музику i стала народними пiснями. Писав твори також i  укра?нською  мовою;
бував на Укра?нi, де збирав пiснi та прислiв'я, написав  твори  про  тяжку
долю укра?нського народу.
   2. "Ну, тащися, сивка..." - В. Сосюра наводить слова iз  "Пiснi  орача"
0. В. Кольцова.
   3. Нiкiтiн Iван Савич (1824-1861) - росiйський  поет,  у  творах  якого
показано народне життя i висловлено протест проти самодержавства.
   4. "Вырыта заступом яма глубокая..." - В. Сосюра не зовсiм точно  циту?
вiрш I. С. Нiкiтiна, написаний в 1860 p.
   5. Саваоф (вiд давньо?врейського Цебаот) - одна iз  назв  бога  Ягве  -
верховного божества в iуда?змi.
   IX
   1. ..."перпетуум мобiле" (вiд лат. perpetuum mobile-безперервне,  вiчно
рухливе) - те саме, що й вiчний двигун. Йдеться  про  уявну  машину,  яка,
пущена в дiю, виконувала б роботу як завгодно  довго,  не  беручи  енергi?
ззовнi, що суперечить закону збереження енергi?.
   XI
   1. "Вiчна пам'ять" - заупокiйна молитва у православних християн.
   2. Верн Жюль (1828-1905) - французький письменникфантаст i автор  праць
з географi? та iсторi? географiчних вiдкрить.
   3. "Ветхий завiт" ("Старий завiт")-перша частина Бiблi?, що  визна?ться
за "священне писання"  в  iуда?змi  та  християяствi.  Книга  створювалася
протягом IX - II ст. до н. е. iудейськими  священнослужителями  на  основi
легенд i мiфiв Стародавнього Сходу.
   4.  ...шукали  землю  Ханаанську...  -Давня  назва   територi?   Сiрi?,
Палестини i Фiнiкi? на Близькому Сходi.
   5. Фiлiстимляни - древнi племена,  якi  проживали  на  схiдному  березi
Середземного моря i грунтувалися в II тисячолiттi до н. е. В кiнцi XIII-на
початку XII  ст.  до  н.  е.  фiлiстимляни  почали  захоплювати  територiю
Палестини i Сiрi?.
   6.  Серафимович  (справжн?  прiзвище   Попов)   Олександр   Серафимович
(1863-1943) -росiйський радянський письменпик.
   7. ...братiв Маккаве?в... -  Йдеться  про  братiв  Iуди  Маккавея-вождя
народного повстання II ст. до н. е. в Iуде? проти влади Селевкiдiв.  Пiсля
його загибелi  боротьбу  продовжували  його  брати  до  завоювання  Iудеею
полiтично? незалежностi в 142 р. до н. е.
   8. Самсон - герой бiблiйно? легенди,  iзра?льтянин,  який  одружився  з
дiвчиною з ворожого племенi фiлiстимлян Далiлою.  Самсон  мав  надзвичайну
фiзичну силу, що мiстилася в його волоссi, але  пiдступна  жiнка  обрiзала
його i вiддала чоловiка в полон фiлiстимлянам. Полоненому Самсону викололи
очi  i  закували  в  кайдани.  В  полонi  волосся  вiдросло,  до   Самсона
повернулася сила, i вiн зруйнував храм, де його ув'язнили, в ру?нах  якого
загинув i сам з ворогами.
   9. Iсус Навiн - за бiблiйною мiфологi?ю слуга i сподвижник Мойсея; не е
автором Книги Iсуса Навiна iз "Старого завiту".
   10. "В тумане тысячелетий"  -  як  видно  iз  подальшого  пояснення  В.
Сосюри, автором книги був письменник Красновсъкий.
   11. А юнак Давид з його пращею, якою вiн знищив велетня Голiафа... -  В
Бiблi? (1-а Книга Царiв, 17) розповiда?ться, як юнак Давид убив каменем iз
пращi фiлiстимлянського богатиря-велетня Голiафа.
   12. I?рихонськi труби. - Пiсля виходу iуде?в з ?гипетського  полону  на
сво?му шляху в Палестину вони обложили мiсто I?рихон, але зруйнувати мiцнi
укрiплення не було можливостi. I?рихонськi мури впали вiд священних  труб,
завдяки чому мiсто було взято.
   XVI
   1. "Iлiада",  "Одiссея"-давньогрецькi  епiчнi  поеми,  що  приписуються
Гомеру.
   2. Уланд Лгодвiг  (1787-1862)  -  нiмецький  поет,  драматург,  iсторик
лiтератури.
   XIX
   1.  Рiд  Томас  Майн   (1818-1883)   -англiйський   письменник.   Автор
авантюрно-пригодницьких  романiв,  в  яких  вiдображено  життя   i   побут
iндiанцiв.
   2. "Вершник без голови" - пригодницький роман Т. М. Рiда.
   XXI
   1. Нат Пiнкертон -  герой  серi?  аноншпих  книг  iз  оповiданнями  про
пригоди слiдчого, якi були створенi, очевидно, як  реклама  американського
"агентства розшуку Алана Ната Пiнкертона i його синiв".  Не  дивлячись  на
низький лiтературний рiвень цих книг, у  дореволюцiйнiй  Росi?  вони  мали
успiх i широке розповсюдження, особливо серед молодi.
   2.  Нiльсон  Аста   (1881-1972)   -датська   актриса,   яка   завоювала
популярнiсть у нiмому кiно.
   3. Максимов - очевидно, йдеться про  актора  театру  i  кiно  Максимова
(справжн? прiзвище -  Самусь)  Володимира  Васильовича  (1880-1937),  який
знiмався з 1911 p.
   4. Лiндер Макс (справжн? прiзвище  -  Габрi?ль  Лев'?ль;  1883-1925)  -
французький кiноактор.
   XXII
   1.  Белий  Андрiй  (справжн?  прiзвище  -  Буга?в  Борис   Миколайович;
1880-1934) - росiйський радянський поет, теоретик символiзму.
   XXVI
   1. Лпухтiн Олексiй Миколайович (1840-1893) -росiйський поет.
   2. Надсон Семен Янович (1826-1887) - росiйський поет.
   XXVII
   1. Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867-1942)-росiйський поет. Iз 1920 p.
перебував в емiграцi?.
   2. Северянiн Iгор (справжн? iм'я та прiзвище Iгор Васильович  Лотарьов;
1887-1941) -росiйський поет. Iз 1918 p. жив в Естонi?.
   XXVIII
   1. "Нива" - росiйський щотижневий журнал  для  сiм'?,  що  видавався  в
Петербурзi в 1870-1918 pp. i був  одним  iз  пайпопулярнiших  у  Росi?.  В
1894-1916 pp. виходили щомiсячнi лiтературнi додатки до журналу; з 1891 p.
безплатним  додатком  до  "Ниви"  видавались  зiбрання   творiв   багатьох
росiйських та зарубiжних письменникiв,  що  забезпечувало  журналу  великi
тиражi i популярнiсть.
   2. Цензор Дмитрiй Михайлович (1877-1947) - росiйський радянський  поет.
Сво? твори друкував iз 1894 р., в 1905- 1907 pp. - в нелегальнiй пресi.
   3. Фофанов Костянтин Михайлович (1862-1911)-росiйський поет.
   4. Дон-Жуан - герой старовинно? iспансько?  легенди;  людина,  яка  все
сво?  життя  проводить  у  любовних  пригодах.  Дон-Жуан  став  персонажем
багатьох творiв свiтово? лiтератури, в  тому  числi  драми  Лесi  Укра?нки
"Камiнний господар".
   5. "Милый, милый, смешной дуралей!" - рядок iз вiрша С. ?сенiна.
   6. ?сепiн Сергiй  Олександрович  (1895-1925)  -  росiйський  радянський
поет. В. Сосюра переклав десять .вiршiв С.  ?сенiна  ("Береза",  "Пороша",
"Жебрачка", "Пiсня про собаку" та iн.).
   7. ...не любив читати Толстого. - Очевидно, йдеться  про  твори  Л.  М.
Толстого, що були складними для сприйняття юнаком В. Сосюрою.  Пiзнiше,  i
особливо в пiсляво?нний час i останнi роки  свого  життя,  поет  по-новому
перечитував класикiв свiтово? лiтератури, i твори Л. М. Толстого викликали
його захоплення.
   8. Шерлок Холмс - герой оповiдань англiйського письменника  Копан-Дойля
(1859-1930), освiчений сищик (детектив),  який  розкривав  злочини  шляхом
логiчного  аналiзу,  спiвставляючи  рiзнi,  навiть   такi,   що   здаються
незначними, ознаки злочину.
   XXIX
   1. Плюшкiн - один iз геро?в поеми М. В. Гоголя  "Мертвi  душi"  (1842),
помiщик-скнара, скупердяйство якого стало манi?ю. "Плюшкiнство" -  синонiм
хворобливо? скупостi.
   XXX
   1. А нiмцi вже захопили Харкiв. -У  квiтнi  1918  p.  Харкiв  загарбали
нiмецькi окупанти. Мiсто визволили червонi вiйська 3 сiчня 1919 p.
   XXXI
   1. ...гетьманська варта пiсля розгону нiмцями Центрально?  Ради.  -  29
квiтня 1918 p. нiмецькi окупанти розiгнали Центральну раду,  замiнивши  ??
марiонетковим "урядом"  на  чолi  з  колишнiм  царським  генералом  П.  П.
Скоропадським, правлiння якого у квiтнi-груднi 1918 p. увiйшло  в  iсторiю
пiд назвою "гетьманщини".
   2. Олесь Олександр (справжн? прiзвище  -  Кандиба  Олександр  Iванович;
1878-1944) - укра?нський поет.
   3. Вороний Микола Кiндратович (1871-1942) -укра?нський радянський поет,
театрознавець, перекладач  (переклав  укра?нською  мовою  "Iнтернацiонал".
"Марсель?зу", "Варшав'янку").
   XXXIII
   1. "Артишок"  -  прiзвисько,  що  походить  вiд  назви  рослини  родини
складноцвiтих  -  артишок,  поширено?  в  кра?нах  Середземномор'я  i   на
Канарських  островах.  Культиву?ться  в  СРСР  i  на  Укра?нi  як  овочева
культура.
   XXXV
   1. ...трима? фронт проти дончакiв... - Йдеться  про  автономну  Донську
область, утворену пiсля контрреволюцiйного  заколоту  заможного  донського
козацтва, очолюваного генералом Каледiним.
   2. Кащенко Андрiан феофенович (лiтературнi псевдонiми -  I.  Тертишний,
А. Будiй; 1858-1921) - укра?нський письменник,  в  iсторичних  повiстях  i
романах  якого  висвiтлено  iсторичне  минуле  Укра?ни.,  зокрема  iсторiю
козацтва.
   3. Цум вафен - до збро? (нiм.)._
   4.  Це  тi,  що  в  сiчнi  1918  року  розстрiляли  в  Ки?вi   червоний
"Арсенал"... - Йдеться про придушення в сiчнi 1918 p. збройного  повстання
робiтникiв i революцiйних солдатiв Ки?ва проти Центрально?  ради.  Центром
повстання був завод "Арсенал".
   XXXVI
   1. Потьомкiн Григорiй Олександрович (1739-1791)-росiйський державний  i
вiйськовий дiяч, генерал-фельдмаршал, князь. Був  фаворитом  i  найближчим
помiчником  iмператрицi  Катерини  II;  з   його   iнiцiативи   зруйновано
Залорозьку Сiч. Епiзод,  описаний  В.  Сосюрою  iз  полоненим  us  _щадком
Потьомкiна, згодом був використаний поетом у лi ричнiй  баладi  "Перстень"
(1926).
   XXXVII
   1.  НЕП  (нова  економiчна  полiтика)  -  економiчна  полiтик.  КПРС  i
Радянсько? держави в перехiдний перiод вiд  капi  талiзму  до  соцiалiзму,
запроваджена на основi рiшенi Х з'?зду РКП  (б)  (1921  p.).  Основу  непу
становили: замiнi продрозверстки продподатком, допущення  вiльно?  торгiвл
при регулюваннi ?? органами Радянсько? влади,  здача  в  орен  ду  частини
дрiбних державних пiдпри?мств приватним осо  бам,  дозвiл  на  органiзацiю
невеликих приватних пiдпри?мств допущення в певних межах оренди  землi  та
iн.
   2. Ми спiвали "Чумака".народну чумацьку пiсню,
   3.  Петлюра  Симой  Васильович  (1879-1926)  -   один   iз   керiвникiв
укра?нсько? буржуазно-нацiоналiстично? контр революцi?; iз лютого 1919  p.
- голова Директорi?.
   4. "Плуг" - спiлка укра?нських радянських  селянськм  письменникiв,  що
iснувала в 1922-1932 pp. (в 1931 р. "Плуп  було  переименовано  на  Спiлку
пролетарсько-колгоспних письменникiв).
   5. Мазепинський полк - гайдамацький полк  вiйська  С.  В.  Петлюри,  що
носив iм'я гетьмана Мазепи Iвана Степановича (1644-1709).
   6. Гайдполк - гайдамацький полк.
   7. ...лiвi есери  -  дрiбнобуржуазна  полiтична  партiя  в  Росi?,  яка
сформувалася в кiнцi 1917 p. з лiвого  крила  партi?  есерiв.  Лiвi  есери
входили  до  складу  Радянського  уряду,  користувалися  довiр'ям  частини
трудового селянства i мали угоду з бiльшовиками. Влiтку 1918 р.  стали  на
контрреволюцiйний шлях. На Укра?нi лiвi есери пiдтримували  деиiкiиську  i
петлюрiвську контрреволюцiю.
   8.   Махно   Нестор   Iванович   (1889-1934)   -один   iз    керiвникiв
дрiбнобуржуазно? контрреволюцi? на пiвднi  Укра?ни  в  роки  громадянсько?
вiйни, анархiст. В 1921 p. втiк у Румунiю. В. Сосюра написав поему "Махно"
(близько 1924 p.), що не збереглася; опису? ного втечу за кордон  у  поемi
"Розстрiляне безсмертя" (1960).
   9. Чингал - кинджал.
   XXXVIII
   1. Карпом - караульне помешкання.
   2. ...жмут "укра?нок"... - очевидно, йдеться про паперовi грошi.
   XXXIX
   1. Сiчовi стрiльцi - вiйськовi формування контрреволюцiйно? Центрально?
ради i Директорi?, створенi в  1917  p.,  якi  були  розгромленi  Червоною
Армi?ю навеснi 1917 p.
   2. Денiкiн Антон  Iванович  (1872-1947)  -  грдерал-лейтенант  царсько?
армi?, головнокомандуючий  контрреволюцiйними  збройними  силами  пiд  час
громадянсько? вiйни.
   XL
   1. Григорев нас врадив, перейшов  на  бiк  червоних...  -  Йдеться  про
петлюрiвського отамана Г. Григор'ева, який па той час  формально  перейшов
на бiк  Радянсько?  влади  i  командував  дивiзi?ю  на  пiвденнiй  дiлянцi
Укра?нського  фронту.  У  травнi  1919   р.   Г.   Григор'ев   органiзував
антирадянський   заколот   на   пiвднi   Укра?ни,   вiдомий   пiд   назвою
"грпгор'?вщина". Заколотникiв було розгромлено радянськими вiйськами.
   XLI
   1. Проскурiв - тепер м. Хмельшщьшн'i.
   2. Фельдман-очевидно, йдеться про перекладача i спiвробiтника наркомату
iноземних справ Укра?ни в 1920-х роках Д. Фельдмана, з яким у Харковi  був
знайомий В. Сосюра.
   XLII
   1. Бiрзула - тепер м. Котовськ Одесько? областi.
   2. Ставили п'?су "Бурлака" з участю Садовського. - Йдеться про п'?су I.
К. Карпенка-Карого, постановку яко? здiйснив  Микола  Карпович  Садовський
(справжн? прiзвище - Тобiлевич; 1856-1933). В 1918  р.  М.  К.  Садовський
емiгрував iз невеликою групою акторiв театру  на  Захiд,  де  виступав  на
сценi. В 1920-1926 pp. жив за кордоном (Ужгород, а пiзнiше-Прага). В  1926
р. повернувся на Радянську Укра?ну.
   3. "Повiй, вiтре, з Укра?ни..."  -  укра?нська  народна  пiсня  "Повiй,
вiтре, на Вкра?ну..." на слова С. В. Руданського.
   XLIII
   1. Коли ми взяли Ки?в разом з денiкiнцями... - Йдеться  про  загарбання
Ки?ва денiкiнцями i петлюрiвцями, що вiдбулося 31 серпня 1919 p. 16 грудня
1919 p. Ки?в було визволено червоними вiйськами.
   2. "Учiтеся, брати мо?..." - цитата iз поеми Т. Г. Шевченка "I мертвим,
i живим..." (1845).
   3.  Римський-Корсаков  Микола  Андрiйович  (1844-1908)   -   росiйський
композитор i громадський дiяч.
   4. Директорiя - контрреволюцiйний  буржуазно-пацiопалiстичний  уряд  на
Укра?нi, створений у листопадi  1918  р.  До  лютого  1919  p.  Директорiю
очолювали В. Винниченко i С. Петлюра. У квiтнi 1919 p. зазнала поразки вiд
Червоно?  Армi?,  але  пiсля  одержання  допомоги  вiд   Антанти   вiйська
Директорi? у липнi 1919 p. вдерлися на Укра?ну. Припинила  сво?  iснування
пiсля радянсько-польсько? вiйни i розгрому цiйська С. Петлюри.
   5. Раковський Христiан (1873-1937) -радянський  партiйний  i  державний
дiяч. В 1919-1923 pp. - голова уряду Укра?ни; в 1923-1927 pp. - посол СРСР
в Англi? i Францi?.
   6. Черкасенко Спиридон Феодосiйович (лiтературнi псевдонiми-Провiнцiал,
Стах Петро та iн.; 1876-1940) -укра?нський письменник. В 1919 p. емiгрував
за кордон.
   7. Журлива Олена  (справжн?  прiзвище  -  Котова  Олена  Костянтинiвна;
1898-1971)-укра?нська радянська поетеса i педагог.
   8.  Самiйленко  Володимир  Iванович  (лiтературнi   псевдонiми   -   В.
Сивенький, Iваненко, Полтавець, Смутний та iн.; 1864-1925)  -  укра?нський
письменник.
   9. Слащов  Якiв  Олександрович  (1885-1929)  -  один  iз  органiзаторiв
контрреволюцi? в роки громадянсько? вiйни,  генерал-лейтенант.  Командував
корпусом денiкiнсько?, потiм врангелiвсько? армi?. Емiгрував до Туреччини,
1921 p. повернувся на Батькiвщину, був амнiстований i  служив  у  Червонiй
Армi?.
   10. Добрармiя (Добровольча армiя) - одне з найбiльших  бiлогвардiйських
з'?днань, основна ударна сила денiкiнщини. Армiю було створено  наприкiнцi
1917 р.  на  Дону  при  сприяннi  Антанти  з  контрреволюцiйних  офiцерiв,
верхiвки козацтва, юнкерiв та буржуазно? молодi.
   11. "На вас, завзятцi юнаки..." - вiрш  Михайла  Петровича  Старипького
(1840-1904) "До молодi" (1876).
   XLIV
   1. Ранню поему "1918 год" В. Сосюра написав у  1919  в  м.  Смотрич  на
Подiллi. Строфа процитована, очевидно, i пам'ятi, бо  ма?  деякi  текстовi
рiзночитання iз  виправл  ною  автором  версткою.  Надрукований  у  газетi
"Краснi  звезда"  (192.0,  18  серпня)  уривок  ма?  посвяту:  "Посвящаете
товарищу Ленину".
   2. Поляки почали наступать, - Йдеться про початок агрес  бiлопольського
вiйська 25 квiтня 1920 p. на територi? Радянсько? Бiлорусi?  i  Радянсько?
Укра?ни, яке за коротка час просунулося на 200 км у глиб Укра?ни.
   3. Тютюнник Юрiй - генеральний хорунжий  армi?  Укрi  ?нсько?  народно?
республiки, начальник штабу Григор'?в З 1924  p.  проживав  на  Радянськiй
Укра?нi; рострiляни у 1929 p.
   XLV
   1. Подив - вiд трьох росiйських слiв - "Политический оi дел дивизии".
   2. "бытие определяет сознание"... - У  передмовi  до  праг  "К  критике
политической экономии" (1859) К. Маркс пише "Не сознание людей  определяет
_их бытие, а, наоборот, и общественное бытие определяет _их сознание"  (К.
Марк и Ф. Энгельс, Сочинения, т. 13, М., 1959, с. 7).
   3. Гамсун Кнут (справжн? прiзвище - Педерсен;  18591952)  -  норвезький
письменник,  у  романах  якого  капiталi  стичному  мiсту  протиставлялося
патрiархальне село ("Сом землi", 1917).
   4. Поарм - вiд трьох росiйських слiв - "Политический от дел армии".
   5.  ...коли  поляки  захопили  Ки?в  -  6  травня   1920   p.   вiйська
буржуазно-помiщицько? Польщi окупували Ки?в.
   6. Серратi Джачiнто Меноттi (1872 чи 1876-1926) -  один  iз  керiвникiв
Iталiйсько? соцiалiстично? партi? (в  1910-х  pp.);  учасник  II  конгресу
Комiнтерну (1920). В 1924 р. в числi "третьоiнтернапiопалiстiв" вступив до
компартi?.
   7. Вона розказувала про червону Венгрiю... Як там  роздавили  радянську
владу. - 21 березня 1919 р. в Угорщинi перемогла  пролетарська  революцiя,
було проголошено  Угорську  радянську  республiку.  Радянську  владу  було
встановлено  i  на  Закарпатськiй  Укра?нi,  що  входила  тодi  до  складу
Угорщини. Пiсля придушення угорсько? революцi? iноземними  iнтервентами  в
Угорщинi в 1920 p. встановлено фашистську диктатуру на чолi  з  М.  Хортi,
вiдновлено монархiю.
   8. Наподив - начальник полiтичного вiддiлу дивiзi?.
   9. ...вони переживають нашу керенщину... - Очевидно, В. Сосюра  мав  на
увазi наянiсть жiночих загонiв, якi охороняли перед штурмом Зимовий палац,
де знаходився Тимчасовий уряд О. Ф. Керенського.
   10. Гiнденбург Пауль фон (1847-1934) - нiмецький вiйськовий i державний
дiяч,  генерал-фельдмаршал.  Пiд  час  першо?  свiтово?  вiйни   1914   p.
командував вiйськами Схiдного фронту, з 1916 p. -  начальник  генерального
штабу.
   У записi В. Сосюри йдеться, очевидно, про якийсь iз  вiйськових  маршiв
Гiндепбурга, популярний у тi роки.
   11. Пiсля змирення з поляками... - 12 жовтня  1920  p.  польський  уряд
погодився на перемир'я i пiдписав договiр у 1921 p.
   XLVI
   1. "Коли зустрiнемся ми знову..." - В. Сосюра циту? слова  Т.  Шевченка
iз вiрша "Якби зустрiлися ми знову..." (1848);
   Якби зустрiлися ми знову, Чи ти злякалася б, чи нi?
   Яке? тихе? ти слово Тодi промовила б менi?
   2. "Нова Баварiя" - передмiстя Харкова 1920-х рокiв.
   XLVII
   1. Пiонтек, - В рукописi нечiтко написано це прiзви в  результатi  чого
при передруковi та в публiкацi? урив роману в десятому томi Творiв в 10-ти
томах (К.,  "Днiп]  1972)  допущена  неточнiсть  -  "Шотнек".  ?  пiдстави
вважати,  що  це  була  дружина  1.  Ю.  Кулика  Люцiана  Карлi?   Пiонтек
(1899-1937) - укра?нська радянська письменни
   2. Кулик Iван Юлiанович (справжн? iм'я та по батьков  Iзра?ль  Юделевич
(1897-1941);  лiтературнi  псевдонiмi;  Р.  Ролiнато,  Василь  Роленко)  -
укра?нський  радянський  сьменник,  партiйний  i   громадський   дiяч.   В
автобiографi?, писанiй у Ки?вi 5 жовтня 1958 р., В. Сосюра так оцiню? роль
I. Ю. Кулика у вирiшеннi його творчо? долi:
   "В Харковi мою долю в укра?нськiй поезi? визначив ??  Юлiанович  Кулик,
котрий звернув на мене  увагу  як  на  лодого  поета  i  через  ЦК  КП(б)У
вiдкликав мене з армi?.
   Руками Кулика партiя дала менi путiвку в поетичне ж тя..." (Див.  вид.:
Твори в десяти томах. - Т. 10. - К., "Дв po", 1972. -С. 76).
   3. "Вiстi" - укра?нська республiканська газета "Вi ВУЦВК", що  виходила
в Ки?вi (березень-серпень 1919 1934-1941)  i  в  Харковi  (1920-1934).  14
травня 1941 p. 63 об'?днана з газетою "Комунiст".
   4. Коряк Володимир Дмитрович (1889-1939) - укра?нськ радянський критик.
   5.  Блакитний  Василь   Михайлович   (справжн?   прiзвище   Елланський;
1894-1925) -укра?нський радянський письмi ник i громадський дiяч.
   6.  Всеукра?нський  пролеткульт  -  пролетарська  культурно-освiтня   i
лiтературно-мистецька  органiзацiя  Укра?ни,  яка  ставила   сво?ю   метою
створення  ново?,   пролетарсько?   культури   шляхом   розвитку   творчо?
самостiйностi пролетарiату.
   Деякi  теоретики   пролеткульту   з   вульгарно-соцiологiчних   позицiй
пропагували iдею "чисто?" пролетарсько?  культури,  заперечували  класичну
спадщину, претендували на повну автономiю в питаннях культури.
   7. 3. Невський, Рижов - члени оргбюро Всеукра?нського пролеткульту.
   8. Пилипенко Сергiй Володимирович (псевдонiм - Сергiй Слiпий,  Плугатар
та  iн.;  1891-1943)  -  укра?нський  радянський   письменник,   один   iз
засновникiв  лiтературно?  органiзацi?  "Плуг".   Був   редактором   газет
"Бiльшовик", "Вiстi", "Комунiст", "Селянська правда".
   9. Майський (справжн? прiзвище Булгаков) Михайло Семенович  (1889-1960)
- укра?нський радянський письменник.  Пiсля  Великого  Жовтня  працював  у
Наркомосi, завiдував  робiтничим  вiддiлом  газети  "Вiстi",  багато  часу
вiддавав  органiзацiйнiй  роботi  в  пролеткультi  -   "Гартi",   де   був
вiдповiдальним секретарем.
   10. Хвильовий Микола Григорович (справжн? прiзвище Фiтiльов; 1890-1933)
- укра?нський радянський письменник.
   11. Полiщук Валер'ян Львович (лiтературнi псевдонiми - Микита Волокита,
Сонцвiт Василь та iн.; 1897-1942) - укра?нський радянський письменник.
   12. "Нема Нiкандрика, нема". - Рядок iз вiрша В. Л.  Полiщука  "Ридання
братн?", написаного на смерть молодшого брата Нiкандра.
   13. I було двi сестри, Лiка i Льоля... - Йдеться  про  сестер  Лiдiю  i
Олену Iллiвну Конухес (згодом дружина В. Л. Полiщука).
   14. Это было на радостном юге... - В. Сосюра  наводить  двi  строфи  iз
вiрша росiйсько? поетеси М. Лохвипько?.
   15. Мемфiс-давньо?гипетське мiсто, засноване в III  тисячолiттi  до  н.
е.; столиця ?гипту в 28-23 ст. до н. е.
   16. "1917 рiк" - поема В. Сосюри, написана в 1921 р., в якiй вiдтворенi
подi? громадянсько? вiйни на Укра?нi в 1917- 1919 pp.
   17.  Люксембург  Роза  (1871-1919)  -дiяч  нiмецького,   польського   й
мiжнародного робiтничого руху; ?? iм'ям було названо тодi площу в Харковi.
   18. Панч Петро Йосипович (справжн? прiзвище -  Панчснко;  1891-1978)  -
укра?нський радянський письменник.
   19. Вражливий Василь Якович (справжн? прiзвище - Штанько; 1903-1938)  -
укра?нський радянський письменник.
   20. Копиленко  Олександр  Iванович  (1900-1958)-укра?нський  радянський
письменник.
   21.  Яновський  Юрiй  Iванович  (1902-1954)  -  укра?нський  радянський
письменник.
   22. Пiдмогильний Валер'ян Петрович  (1901-1941)-укра?нський  радянський
письменник.
   23. Головко Андрiй  Васильович  (1897-1972)  -  укра?нський  радянський
письменник, один iз зачинателiв укра?нсько? радянсько? прози.
   24.  Перша  збiрка  В.  М,  Сосюри  "Поезi?"  була   видана   в   Сумах
(Всеукрдержвидав, 1921. -16 с.).
   25. Доленго Михайло Васильович (справжн? прiзвище - Клоков;  1896-1982)
-  укра?нський  радянський  поет,  лiтературний  критик,  ботанiк  (доктор
бiологiчних наук). Рецензiя М. Доленго  "Володимир  Сосюра.  Поезi?"  була
надрукована в журналi "Шляхи мистецтва", 1921, N 2, с. 141.
   26. ...в 1922 роцi, коли вийшла друга моя збiрка  "Червона  зима"...  -
Названа збiрка В. Сосюри вийшла в Харковi в  1921  p.,  але  на  титульнiй
сторiнцi було поставлено дату 1922.
   27.  Франко  Тарас  Iванович  (1889-1971)  -  укра?нський  радянськиi'i
лiтературознавець; син I. Я. Франка.  Рецензiя  Т.  I.  Франка  "Володимир
Сосюра. "Червона зима" була надрукована в журналi "Шляхи мистецтва", 1922,
N 1/3, с. 71.
   28. Семенко Михайло  (Михайль)  Васильович  (1892-  1937)  -укра?нський
радянський поет-футурист.
   28.    "Червоний    шлях"    -    укра?нський    громадсько-полiтичний,
лiтературно-мистецький i науковий журнал, що виходив у Харковi в 1923-1936
pp. як_ щомiсячник i був iз сiчня  1931  p.  органом  Федерацi?  об'?днань
радянських письменникiв Укра?нi!.
   30. Мамонтов Якiв Андрiйович (лiтературнi псевдонiми -  Я.  Лiрницький,
Я. Пан; 1888-1940) - укра?нський радянський драматург, театрознавець.
   31.  Сенченко  Iван  Юхимович  (1901-1975)  -  укра?нський   радянський
письменник. Лiтературну дiяльнiсть розпочинав i як поет, видавши збiрку "В
огнях вишневих завiрюх" (X., ДВУ, 1925).
   32. Комунiстичний унiверситет iменi Артема -  вищий  навчальний  заклад
УРСР, що готував кадри керiвних  партiйних  i  профспiлкових  працiвникiв.
Унiверситет  було  створено  в  1922  р.  на  базi  реорганiзовано?  Вищо?
партiйно? школи ЦК КП(б)У у Харковi (у 1932 p. був реорганiзований у  Вищу
комунiстичну сiльськогосподарську школу).
   33. Рожилин Валентин Сергiйович - професор Комунiстичного  унiверситету
iменi Артема.
   34.  Забiла  Наталя  Львiвна   (1903-1975)   -   укра?нська   радянська
письменниця.
   35.  Божко  Сава  Захарович  (1901-1947)  -  укра?нський  pa   дянський
письменник.
   36.  Кириленко  Iван  Улянович  (1903-1939)  -  укра?нський  радянський
письменник.
   XLVIII
   1. "Гарт" -  Спiлка  пролетарських  письменникiв  Укра?ни  (1923-1925),
членами яко? були В. Блакитний, П. Тичина. I. Микптенко та iн.
   2. Йогансен Михайло (Майк) Гервасiйович (лiтературнi  псевдонiми  -  В.
Вецелiус, М. Крамар; 1895-1937) - укра?нський радянський письменник.
   3. Футуристи (слово-звук) -  представники  футуризму  (вiд  латинського
futurum-майбутн?), формалiстичного напряму в лiтературi  й  мистецтвi,  що
склався  напередоднi  i  в  роки  першо?  свiтово?  вiйни.  В  укра?нськiй
лiтературi представниками футуризму були у 1920-х  роках  М.  Семепко,  Г.
Шкурупiй та iн.
   4. Iмажинiсти (слово-образ) -  представники  лiтературного  угруповання
iмажинiзму (вiд англiйського - image - образ),  що  iснувало  переважно  в
Росi? в 1919-1927 pp. (В. Г. Шершеневич, А. Б.  Марi?игоф,  раннiй  перiод
творчостi С. 0.  ?сенiпа).  Iмажинiсти  проголошували  основним  принципом
поетично? творчостi самоцiль форми, зводили поезiю до  штучних  образiв  i
метафор i т. п.
   5.  Акме?сти  (слово-плоть)  -  представники  модернiстсько?  течi?   в
росiйськiй лiтературi початку XX ст. -  акме?зму  (вiд  грецького  akme  -
вершина, вищий ступiнь, розквiт). Акме?сти  проповiдували  "мистецтво  для
мистецтва", витончене естетство, iндивiдуалiзм, мiстику.
   6. Нiчевокв (слово-тiнь) - представники однi?? з модернiстських течiй в
росiйськiй лiтературi початку _XX ст.
   7.   Символiсти    (слово-символ)    -    представники    ?вропейського
лiтературно-художнього напряму кiнця  _XIX  -_  поч.  XX  ст.  (французьке
symbolisme, вiд грецького symbolon - знак,  символ).  Елементи  символiзму
помiтнi у творчостi укра?нських письменникiв М. Вороного, М.  Фiлянського,
В. Пачовського, а пiзнiше в поезi? П. Тичини, О. Слiсаренка, Я.  Савченка,
В. Ярошенка.
   8. Декаденти (вiд французького  decadence  -  занепад)  -  представники
антиреалiстичних течiй у буржуазнiй лiтературi та мистецтвi  кiнця  XIX  -
початку XX ст. Для декадентiв були характерними  вiдчуженiсть  вiд  життя,
вiдмова вiд суспiльно? боротьби,  пропагування  концепцi?  "мистецтво  для
мистецтва", песимiзму, мiстики. Декадентство об'?дну? рiзнi за формальними
ознаками, але близькi за суттю школи -  символiзму,  акме?зму,  футуризму,
експресiонiзму, кубiзму, сюрреалiзму, екзистенцiалiзму.
   9. "Ваплiте" -  Вiльна  академiя  пролетарсько?  лiтератури-лiтературна
органiзацiя  на  Укра?нi  (1925-1928).  До   Ваплiте   спочатку   належали
письменники М. Яловий, М. Хвильовий, 0. Слiсаренко, Г. Епiк, П.  Панч,  О.
Досвiтнiй, М. Йогансен, О. Громов, I. Днiпровський, А. Лейтес, П.  Тичина,
А. Любченко, О. Копиленко, Д. Фельдман, В. Сосюра, М. Бажан, М.  Майський,
В. Вражливий, О. Довженко, Г.  Коцюба.  Згодом  органiзацiю  поповнили  М.
Кулiш, Ю. Смолич, Ю. Яновський, I. Сенченко, Г. Коляда. Органiзацi?ю  було
видано п'ять номерiв журналу "Ваплiте" i один випуск альманаху "Ваплiте" i
"Ваплiте, зошит перший".
   10.  Кулiш   Микола   Гурович   (1892-1942)   -укра?нський   радянський
письменник-драматург.
   11. "Неокласикам" - вiрш В. Сосюри, написаний у червнi 1926  p.  (друга
редакцiя-у 1957 p.) i не включений до  збiрок,  що  виходили  в  той  час.
Неокласики  -  лiтературне  угруповання   на   Укра?нi   письменникiв   та
лiтературознавцiв (М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М.
Могилянський,  О.  Бургардт),  представники  якого   проповiдували   кращi
традицi? античностi,  ренесансу  та  класицизму,  запозичуючи  з  минулого
образи та стилiстичнi прийоми.
   12.  ВУСПП  -  Всеукра?нська  спiлка   пролетарських   письменникiв   -
лiтературна органiзацiя на Укра?нi в 1927-1932 pp., до складу яко? входили
I. Микитенко, Iван Ле, В. Сосюра, О. Корнiйчук та iн.
   13.  Лiтфронт  -  очевидно  Пролiтфронт  -   лiтературна   органiзацiя,
заснована в 1930 р. М. Хвильовим i колишнiми членами органiзацi?  Ваплiте.
Через рiк пiсля створення члени Пролiтфронту влилися до органiзацi? ВУСПП.
   14. "Нова генерацiя" - лiтературна органiзацiя укра?нських  футуристiв,
що функцiонувала в Харковi в 1924-1931 pp., до яко? входили письменники М.
Семенко, Г.  Шкурупiй,  О.  Полторацький  та  iн.  Засновники  органiзацi?
проголошували гасла про "нову форму", переносячи на радянський грунт рiзнi
течi? та формалiстичнi прийоми.
   15.  "Авангард"  -  лiтературна  група  в  Харковi  (1925-  1929),  яка
декларувала   тiсний   зв'язок   лiтератури   й   мистецтва    з    "добою
iндустрiалiзму", виявляючи  iнодi  зневагу  до  реаалiзму  i  прогресивних
традицiй нацiонально? культури.
   16.  "Молодняк"  -   лiтературна   органiзацiя   письменникiв   Укра?ни
(1926-1932), до яко? Харкова й  Ки?ва,  що  належала  до  "Плугу"  нiаацiя
видавала журнал "Молодняк". комсомольських входила молодь й "Гарту".
   17. Усенко Павло Магвiйович (1902-1975) - укра?нський радянський поет.
   18. С. К. - криптонiм вжито з етичних мiркувань.
   19. "Сьогоднi генi?в чекаю"  -  вiрш  В.  Сосюри  iз  поетично?  збiрки
"Мiсто" (1924), мав прис-вяту "Тов. Усенковi".
   20. Савченко  Якiв  Григорович  (1890-1937)  -  укра?нський  радянський
письменник. Стаття Я. Г. Савченка "Мертве й живе в укра?нськiй поезi?",  в
якiй давалася й оцiнка творчостi В. М. Сосюри, була  надрукована  в  журн.
"Життя й революцiя", 1929, N 1 (с. 121-126) i N 2 (с. 122-38).
   21. Чупринка Грицько Оврамович - укра?нський поет.
   22. Троянкер Ра?са - маловiдома поетеса.
   23. Меженко  Юрiй  Олексiйович  (справжн?  прiзивще  -  Iванов-Меженко;
1892-1969)   -   укра?нський   i   росiйський    радянський    бiблiограф,
лiтературознавець, колекцiонер.
   24. Вiра-Берзiна Вiра Касперiвна, перша дружина В. М. Сосюри, якiй поет
присвятив поему "Робфакiвка" (1923).
   25. Свврдловський комунiверситет - Комунiстичний унiверситет  iменi  М.
Я. Свердлова - перший  в  Радянськiй  кра?нi  вищий  партiйний  навчальний
заклад, що готував кадри керiвних  партiйних,  i  радянських  працiвникiв;
створений у 1919 р. У 1932 p.  унiверситет  було  реорганiзовано  у  Вищий
сiльськогосподарський комунiстичний унiверситет iменi Я. М. Свердлова.
   XLIX
   1. ХIНО - Харкiвський iнститут народно? освiти.
   2.  Плевако  Микола  Антонович  (1890-1941)  -  укра?нський  радянський
лiтературознавець i бiблiограф. В. Сосюра ма? на увазi упорядковану вченим
двотомну "Хрестоматiю ново? укра?нсько? лiтератури", де вмiщено  бiографi?
75 письменникiв а бiблiографi?ю.
   3. "Песнь о Роланде" - геро?чна епопея французького середньовiччя  (XII
ст.). Побудована на народних пiснях, легендах, лiтописах.
   4. Петро I Великий (1672-1725) - росiйський цар з 1682 p., iмператор  з
1721 p.
   5. Фiлiпп -  очевидно,  йдеться  про  Фiлiппа  II  Августа  (1165-1223)
-короля Францi? а 1180 p., який проводив полiтику централiзацi? держави  i
був одним iз керiвникiв третього хрестового походу.
   6. "Глаза сияют, лик прекрасен..." -  Тут  i  далi  В.  Сосюра  неточно
наводить рядки iз поеми О. С. Пушкiна "Полтава":
   "...лик ужасен".
   7. Тевел?в Мусiй Соломонович (1890-1918) - учасник  боротьби  за  владу
Рад на Укра?нi. У 1915-1917 pp. працював у Катеринославськiй,  а  потiм  u
Харкiвськiй   бiльшовицьких    органiзацiях.    Розстрiляний    нiмецькими
окупантами.
   8. "Слово" - кооперативний будинок письменникiв у Харковi.
   9.  Днiпровський  Iван  Данилович  (справжн?   прiзвище   -   Шевченко;
1895-1934) - укра?нський радянський письмен ник.
   10. Шмигельський Антон Iванович (1901-1972) - укра?н  ський  радянський
письменник.
   11. Чон - "части особого назначения".
   1. "Бiльше не побачу сонячних очей". - В.  Сосюра  циту'  другий  рядок
друго? строфи вiрпiа П. Тичини "Подивилас:
   ясно..." (1918).
   2. Чумак Василь Григорович (лiтературнi псевдонiми С. Вiче, Вагр, Iчня;
1901-1919) - укра?нський радянськиi поет.
   3. "Воздвигне Вкра?на свойого Моисея..." - рядок iз вiрша П. Тичини  "I
Белий, i Блок..." (1919).
   4. "А справжня муза неомузена..." - В. Сосюра циту? третю строфу  вiрша
П. Тичини "Один в любов..." (1919).
   5. ...читав нам  сво?  харкiвськi  вiршi  про  жорстокий  годинник  над
головою, про цвинтар... - Йдеться про вiршi П. Тичини "Харкiв"  (1923)  та
"Фуга" (1921).
   6. "Глибинами не всохну, не вмiлiю"...  -  В.  Сосюра  не  зовеш  точно
наводить третiй рядок "Глибинами не втану, не змiлiю..." iз першо?  строфи
вiрша П. Тичини "За всiх скажу..." (1922).
   LI
   1. "Махно" - поема В. Сосюри,  написана  приблизно  1924  р.  Текст  не
зберiгся.
   2. Примаков Вiталiй Маркович (1897-1937) - у роки  громадянсько?  вiйни
командир корпусу Червоного козацтва Укра?ни.
   3. Азарх Ра?са  -  письменниця,  спiвробiтниця  Державного  видавництва
Укра?ни.
   4.  Епiк  Григорiй  Данилович  (1901-1942)  -  укра?нський   радянський
письменник.
   5. "ДПУ" - поема В. Сосюри "ГПУ", написана в 1928 p.
   6. ДВУ - Державне видавництво Укра?ни.
   7. "Серце" - збiрка В. Сосюри, видана в 1931 p. (X., "ЛIМ", 1931).
   LII
   1. Затонський Володимир Петрович (1888-1938) - радянський партiйний  та
державний дiяч, академiк АН  УРСР  (з  1929  р.),  В  1922-1923  pp.  i  в
1933-1938 pp. -нарком освiти УРСР.
   2. Бунд (мовою iдиш-"союз"), "Загальний ?врейський  робiтничий  союз  у
Литвi, Польщi i Росi?" -  опортунiстична  дрiбнобуржуазна  нацiоналiстична
органiзацiя (1891-1921).
   3. Яловий Михайло (лiтературний псевдонiм - Юлiан  Шпол;  1891-1934)  -
укра?нський  радянський  письменник,  член-фундатор  i  перший   президент
ВАПЛIТЕ. Роман "Золотi лисенята" був надрукований у 1927 p.
   4. Прiзвище дано? особи не вказу?ться.
   LIII
   1. Заливчий Андрiй Iванович  (1892-1918)  -  укра?нський  письменник  i
громадський дiяч, один iз керiвникiв повстання 1918 p. проти гайдамакiв  i
нiмецьких окупантiв на Чернiгiвщинi, у боротьбi з якими й загинув.
   2. Скрипник Микола Олексiйович (1872-1933)  -  радянський  державний  i
партiйний дiяч, академiк АН УРСР (з 1928 p.) i АН СРСР (з 1929 p.).
   3. Досвiтнiй Олесь (справжн? прiзвище - Скрипаль  Олександр  Федорович;
1891-1934)-укра?нський радянський письменник.
   4. Касьяненко ?вген - журналiст. Iз 1925 p. - редактор газети "Вiстi".
   LIV
   1. Данилова Марiя Гаврилiвна - друга дружина В. М. Сосюри.
   LV
   1. У рукопису пропуск.
   LVI
   1. Чсiрот Михась (1896-1938) - бiлоруський радянський письменник.
   2. Дубовка Володимир Миколайович (1900-1976) -  бiлоруський  радянський
письменник.
   3. Александрович Андрiй Iванович (1906-1963) -  бiлоруський  радянський
письменник.
   4. Колас Якуб  (справжн?  прiзвище  -  Мiцкевич  Костянтин  Михайлович;
1882-1956) - бiлоруський радянський письменник, народний поет БРСР (з 1926
p.), академiк АН БРСР (з 1928 р.). В.  Сосюра  переклав  три  вiршi  Якуба
Коласа ("Киньте смуток!", "Вiдгук" i "Устiнський горбок").
   5.  Купала  Янка  (справжн?  прiзвище  -  Лупевич   Iван   Домiнiковцч;
1882-1942) - бiлоруський радянський поет, народний поет БРСР (з 1925  p.),
академiк АН БРСР (з 1928 p.), академiк АН УРСР  (з  1929  р.).  В.  Сосюра
переклав три вiршi Янки Купали ("Старi окопи",  "Генапвале",  "А  ми  собi
сi?мо й сi?мо...").
   6.  Корнiйчук  Олександр   ?вдокимович   (1905-1972)   -   укра?нськиii
радянський письменник-драматург, державний i громадський дiяч, академiк AH
CPCP (з 1943 p.), академiк АН УРСР iз 1939 р.), Герой Соцiалiстично? Працi
(з  1967  p.).  Був  головою  правлiння  Спiлки  письменникiв  Укра?ни  (в
1938-1941 pp. i в 1946-1953 pp.).
   7. Бiлодiд Iван  Костянтинович  (1906-1981)  -  укра?нський  радянський
мовознавець, академiк AH CPCP (з 1972 p.), академiк АН УРСР (з  1957  p.),
заслужений дiяч науки УРСР (з 1966 p.). В. Сосюра, очевидно, мае на  увазi
працю I. Бiлодiда "Росiйська  мова  -  мова  мiжнацiонального  спiлкування
CPCP" (1962).
   8. Рил??в Кiндрат Федорович (1795-1826) - росiйський  поет,  декабрист,
страчений  царизмом.  Автор  поезiй  високого   громадянського   звучання,
iсторичних дум, агiтацiйних вiршiв. К. Ф. Рiiл?ев у 1817-1820 pp.  жив  па
Укра?нi, знав укра?нську мову, вивчав  iсторiю  Укра?ни,  писав  твори  на
укра?нську тематику (дума "Богдан  Хмельницький",  поеми  "Войнаровський",
"Наливайко"). В. Сосюра переклав вiрш К. Рил??ва "Мене навiдати бажала".
   9. Прокоф'?в Олександр Андрiйович (1900-1971) -  росiйський  радянський
поет, Герой Соцiалiстично? Працi (з 1970 p.),  лауреат  Ленiнсько?  премi?
(1961). Укра?нi присвятив ряд  поезiй,  переклав  твори  Т.  Шевченка,  I.
Франка, Лесi Укра?нки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка.  В
редакцiйнiй статтi газети "Правда" вiд 2 липня 1951 p. "Проти iдеологiчних
перекручень в лiтературi", в  якiй  В.  Сосюру  було  пiддано  критицi  за
опублiкований у журналi "Звезда" (1951, N о)  вiрш  "Любiть  Укра?ну",  О.
Прокоф'?ва було звинувачено в тому, що вiн "безвiдповiдально поставився до
свого  обов'язку  перекладача",  "з  незрозумiлих  причин  допустив  повну
сваволю, вписавши в текст образи, яких зовсiм нема? в автора вiрша".
   10.  Софронов  Анатолiй  Володимирович  (нар.  1911  p.)  -  росiйський
радянський письменник, драматург, Герой Соцiалiстично? Працi (з 1981  р.).
Ряд вiршiв присвятив Укра?нi, Т. Шевченковi. У 1953-1986  pp.  -  головний
редактор журналу "Огонек".
   11. Микитенко Iван Кiндратович  (1897-1937)  -  укра?нський  радянський
письменник.
   Стосунки мiж В. Сосюрою i I. Микитенком  були  дружнi.ми,  хоч,  як  це
видно iз  роману,  iнколи  загострювалися.  В.  Сосюра  iнодi  суб'?ктивно
оцiнював дiяльнiсть  свого  лiтературного  побратима,  але  iз  спiвчуттям
ставився до його загибелi в 1937 р., про що говорить у поемi  "Розстрiляне
безсмертя" (1960). В Сосюра присвятив 1. Микитенку поему "Мазепа"  ("Життя
й революцiя", 1929, N 1),
   12. Ермiтаж - найбiльший в СРСР  музей  iсторi?  мистецтва  i  культури
(Ленiнград), що виник  у  1764  p.  як  приватна  збiрка  художнiх  творiв
Катерини II.
   13. Кап Зельман Мендельович  (нар.  1911  p.)  -укра?нський  радянський
письменник.
   14. Хвиля Андрiй-керiвник агiтпропу в ЦК КП(б)У, а пiзнiше -  заступник
наркома освiти СРСР.
   15. Муравйов Михайло Артемович  (1880-1918)  -  вiйськовий  авантюрист,
який при?днався до боротьби за Радянську владу, лiвий есер,  пiдполковник.
В 1917 p. пiд  час  бунту  Керенського  -  Краснова  -  начальник  оборони
Петрограда. В 1918 p. - головнокомандуючий вiйськами Схiдного фронту,  але
зрадив Радянськiй владi i пiдняв 10-11 липня 1918 p.  бунт  у  Симбiрську.
Був убитий при арештi.
   16. Червоненко Степан Васильович (нар. 1915 p.) - партiйний i державний
дiяч УРСР, дипломат. В 1956-1959 pp. - секретар ЦК Компартi? Укра?ни.
   17. Любченко Панас Петрович (1897-1937) - державний  i  партiйний  дiяч
УРСР.
   18.  Фореггер  Микола  Михайлович  (справжн?  прiзвище  -  Грейфентурн;
1892-1939) - росiйський i укра?нський  радянський  режисер,  балетмейстер,
народний артист УРСР (з 1934 р.). У 1929-1936 p. -режисер  Харкiвського  i
Ки?вського театрiв опери та балету.
   19. Назаренко Iван Дмитрович (1909--1986) -партiйний i  державний  дiяч
УРСР, доктор фiлософських наук (з 1962 р.). В 1946-1947 pp. i в  1949-1956
pp. -секретар ЦК Компартi? Укра?ни.
   20. Гаршин Всеволод Михайлович (1855-1888) - росiйський" письменник.
   21.  Терещенко  Микола  Iванович   (1898-1966)-укра?нський   радянський
письменник, перекладач.
   22. "Справа честi" - п'?са I, Микитенка (X., "Гарт", 1932).
   23. Лахутi Абулькасiм Ахмедзаде  (1887-1957)  -  таджицький  радянський
поет. В. Сосюра переклав два вiршi А.  Лахутi  ("Лист  з  дороги",  "Вином
любовi").
   24. Ставський Володимир  Петрович  (справжн?  прiзвище  -  Кирпичников;
1900-1943) -  росiйський  радянський  письменник.  Загинув  на  фронтi.  В
1937-1943 pp. був редактором журналу "Новый мир".
   LVII
   1. "Розгром" - поема В. Сосюри, текст яко? не зберiгся.
   2.  Вишня  Остап  (справжн?  прiзвище  -  Губенко   Павло   Михайлович;
1889-1956) - укра?нський радянський письменник, сатирик i гуморист.
   3.  Рiчицький  Анатолiй  (лiтературний   псевдонiм   -   Пiсопький)   -
укра?нський полiтичний дiяч, журналiст.  Автор  працi  "Тарас  Шевченко  в
свiтлi епохи".
   4. Щербина Iван Савич (1891-1979) - укра?нський радянський письменник.
   5.  Крушельницький  Антiн  Володиславович  (1878-1941)  -   укра?нський
письменник, критик, журналiст.
   6. Лiсовий Антiн - укра?нський радянський поет.
   7. Фефер Iдик (Iсак Соломонович;  1902-1952)  -  ?врейський  радянський
письменник. Переклав ?врейською мовою вiршi Т.  Шевченка,  I.  Франка,  П.
Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та iн.
   8. Городськой Якiв  Зiновiйович  (1898-1966)  -  росiйський  радянський
письменник. Переклав росiйською мовою вiршi багатьох укра?нських поетiв, в
т. ч. i В. Сосюри.
   9. Сенченко Антiн -  тодiшнiй  голова  Спiлки  радянських  письменникiв
Укра?ни.
   10. Удень я сумно йшов по вулицi Короленка повз будинок ЦК... - Йдеться
про теперiшню вулицю Володимирську i будинок N 33, в якому тодi знаходився
ЦК КП(б)У.
   LVIII.
   1. Брежньов Геннадiй  Iванович  (1913-1953)  -  укра?нський  радянський
поет.
   2. Котляров Борис Iванович (нар. 1911 p.) - росiйський радянський поет.
   3.  Козипький  Пилип  Омелянович   (1893-1960)-укра?нський   радянський
композитор, педагог, музично-громадський дiяч,  заслужений  дiяч  мистецтв
УРСР (з 1943 p.).
   4. Юра  Гнат  Петрович  (1888-1966)  -  укра?нський  радянський  актор,
режисер, народни?? артист СРСР (з 1940 p.).
   5.  Курбас  Лесь  (Олександр  Степанович;  1887-1942)   -   укра?нський
радянський актор, режисер, педагог, народний  артист  республiки  (з  1925
p.).
   6.
   Озерський - полiтичний дiяч, журналiст.
   LIX
   1. "Ролiт" - житловий будинок письменникiв у Ки?вi  по  вулицi  Ленiна,
68.
   2. Семиволос  Iван  Терентiйович  (1909-1943)  -укра?нський  радянський
письменник.
   3. Пронь Гнат - укра?нський радянський, письменник..
   4.  Кузьмич  Володимир  Савич  (1904-1943)  -  укра?нський   радянський
письменник.
   LXI
   1. Маленький син був у ?впаторi?... - Йдеться про сина Володимира.
   2.  Кобилецький  Юрiй  (Iван)  Свиридович  (1906-1987)  -   укра?нський
радянський лiтературознавець i критик.
   3. Бажан Микола  Платонович  (1904-1983)-укра?нський  радянський  поет,
державний i  громадський  дiяч,  академiк  АН  УРСР  (з  1951  p.),  Герой
Соцiалiстично? Працi (з 1974 p.). Лауреат Ленiнсько? (1982)  та  Державних
премiй.
   4.  Василевська  Ванда  Львiвна  (1905-1964)  -  польська  i  радянська
письменниця i громадська дiячка.
   5.  Собко  Вадим  Миколайович  (1912-1981)  -  укра?нський   радянський
письменник.
   6. Нехода Iван Iванович (1910-1953) - укра?нський радянський поет.
   7. Перша во?нна збiрка поезiй В. Сосюри "Червоним во?нам" була видана в
1941 p. (K. -X., Держлiтвидав).
   8. Кудаш Сайфi (справжн? прiзвище - Кудашев Сайфi Фаттахович; нар. 1894
p.) - башкирський радянський поет, народний поет Башкирсько? АРСР (з  1964
p.).
   9. Баян Hyp Галiмович (1905-1945) - татарський радянський поет.
   10. ...наша Академiя. - Академiя наук УРСР.
   11. ...Городськой (...) писав про "золоту лiрику  Сосюри..."  -  В  Уфi
була  надрукована  стаття  Я.  Городського  "Мобiлiзована   творчiсть"   -
Лiтература i мистецтво, 1942, 31 березня.
   12. "Коли  додому  я  прийду"  -  вiрш,  написаний  3  грудня  1941  p.
Композитор Б. М. Лятошинський у роки  Велико?  Вiтчизняно?  вiйни  написав
романс на цi слова поета.
   13. Вiдтiля ж полетiв ешелонами i лiтаками "Лист до  землякiв".  -  Цей
твiр розповсюджувався на тимчасово окупованiй територi? Укра?ни у  виглядi
листiвок та окремих видань творiв Т. Шевченка,  де  мiж  текстами  Кобзаря
вмонтовувалися строфи iз вiрша В. Сосюри.
   14. Коротченко Дем'ян Сергiйович (1894-1969) - державний  i  радянський
партiйний дiяч УРСР, Герой Соцiалiстично? Працi (з 1964 р.).  В  1939-1947
pp. -секретар ЦК КП(б)У.
   15. Строкач Тимофiй Амвросiйович (1903-1963) - один iз органiзаторiв  i
керiвникiв партизанського руху на  Укра?нi  пiд  час  Велико?  Вiтчизняно?
вiйни,  генерал-лейтенант  (з  19  i4  р.).  У  1942-1945  pp.  -начальник
Укра?нського штабу партизанського руху.
   16. Корнiець Леонiд Романович  (1901-1969)  -  радянський  державний  i
партiйний дiяч. В 1939-1944 pp. - Голова Ради Народних Комiсарiв УРСР.
   LXII
   1. Тичину тодi призначили наркомом освiти Укра?ни... - В 1943-1948  pp.
П. Г. Тичина був наркомом (з 1946 p. - мiнiстром) освiти УРСР.
   2.   ...Рильський   працював   над   словником...   -    Йдеться    про
Росiйсько-укра?нський словник, що готувався тодi до видання (вийшов у 1948
p. за редакцi?ю академiкiв АН УРСР М. Я. Калиповича, Л. А. Булаховського i
М. Т. Рильського).
   3. Малишко Андрiй Самiйлович (1912-1970) - укра?нський радянський поет,
громадський дiяч.
   4. "Вiтчизна" - поема,  написана  в  1949  p.,  яку  теж  було  пiддано
необ'?ктивнiй критицi, як i деякi  iншi  твори  поета,  Пiсля  редакцiйно?
статтi "Проти iдеологiчних перекручень в лiтературi"  в  газетi  "Правда",
1951, 2 липня.
   LXV
   1. Новицький Олекса Миколайович (нар. 1914  p.)-укра?нський  радянський
поет, перекладач.
   2. Новиченко Леонiд Миколайович (нар. 1914 p.) -укра?нський  радянський
лiтературознавець, критик, академiк АН УРСР (з 1985 p.).  З  1943  р,  був
вiдповiдальним  редактором  газети  "Лiтературна  газета",  з  1962  p.  -
"Лiтературна Укра?на".
   3. ...з молодим проза?ком iз Захiдно? Укра?ни Ткачуком...  -  Очевидно,
йдеться  про  захiдноукра?нського  проза?ка  Iвана   Васильовича   Ткачука
(1881-1948), хоч йому па топ час було близько п'ятдесяти рокiв.
   4. Бичко Валентин Васильович (нар. 1912 p.)  -  укра?нський  радянський
поет.
   5. Ману?льський Дмитро Захарович (1883-1959) - радянський партiйний  та
державний дiяч, академiк АН УРСР (з 1945 р.). В 1944-1953  pp.  -заступник
Голови Раднаркому (з 1946 p. - Рада Мiнiстрiв УРСР).
   6. "Учiтеся, брати мо?..." - Цитата iз поеми Т. Г. Шевченка I  мертвим,
i живим..." (1845).
   7. "Мова рiдна, слово рiдне..." -  В.  Сосюра  не  зовсiм  точно  циту?
фрагмент першо? строфи iз вiрша С. Воробкевича  "Рiдна  мова"  (1869),  де
четвертий рядок ма? такий вигляд:
   "Тiльки камiнь мав".
   LXVI
   1. ...що оспiвав у чудесних вiршах  молодий  Тичина...  -  Йдеться  про
поему П. Тичшiи "Золотий  гомiн"  (1917)  та  iншi  твори  поета,  в  яких
оспiвано Ки?в.
   2.  Косинка  Григорiй  Михайлович  (справжн?   прiзвище   -   Стрiлець:
1899-1934) - укра?нський радянський письменник.
   3. Щупак Самiйло Борисович (1895-1942) - укра?нський радянський  критик
i  лiтературознавець,  на  працях  якого  позначи?iся  вплив   вульгарного
соцiологiзму.
   4.  Коваленко  Борис  Львович  (1903-1938)  -  укра?нський   радянський
лiтературознавець i критик.
   5.  ...редакцiйна  стаття  "Правди"  -  Йдеться  про   статтю   "Против
идеологических извращений в литературе", надруковану в газетi  "Правда"  2
липня 1951 p.
   6. Бандера Степан (1908-1959) - керiвник  вiйськово-терористичппх  банд
укра?нських нацiоналiстiв в Захiднiй Укра?нi в 1943-1947 pp.
   7. Н. - криптонiм ужито з етичних мiркувань.
   8. Мельников Леонiд Георгiйович (1906-1981) -  радянський  партiйний  i
державний дiяч. З 1949 p. був першим секретарем ЦК КП(б)У.
   9. ...я написав покаянного листа... -Лист В. Сосюри "В редакцiю  газети
"Правда" було надруковано 10 липня 1951 p.
   10. ВОКС -  абревiатура  вiд  повно?  назви  товариства  -  "Всесоюзное
общество культурных связей с заграницей". Товариство засноване в 1925 р. з
метою ознайомлення громадськостi СРСР iз  досягненнями  науки  i  культури
зарубiжних кра?н  i  популяризацi?  культури  народiв  СРСР  за  кордоном.
Лiквiдоване в 1958 р. в зв'язку з утворенням  Союзу  радянських  товариств
дружби i культурного зв'язку з зарубiжними кра?нами (СРТД).
   11. Сталiне - колишня (у 1924-1961 pp.) назва м. Донецька.
   12.  Бессарабка  -  Бессарабська  площа  в   Ки?вi,   розташована   мiж
Хрещатиком, вулицями Басейною i Червоноар-мiйською, бульваром Т.  Шевченка
i  Крутим  узвозом.  На  площi  знаходиться  Бессарабський  критий  ринок,
збудований у 1910-1912 pp., назва якого, очевидно, походить вiд  того,  що
сюди при?здили торгувати вином i  фруктами  селяни  з  пiвдня  Укра?ни  та
Бессарабi?.
   13. Ма?ться. па увазi - "аплодисменти, що пролунали у Сталiне"
   14. ...пiсля арешту мо?? дружини... - М. Г. Сосюру було заарештовано  в
1948 p., i вона перебувала в ув'язненнi протягом шести рокiв.
   15. Хiкмет Назим Ран (1902-1963) -  турецький  письменник,  громадський
дiяч.
   16. Берiя Лаврентiй Павлович тодi мiнiстр Державно? безпеки СРСР.
   17. Мешiк П. - один iз найближчих  "сподвижникiв"  Л.  П.  Берi?,  який
разом iз ним постав перед судом 18 грудня 1953 p.

Популярность: 7, Last-modified: Tue, 30 Jul 2002 15:52:50 GmT