Валерiй Шевчук. Дiм на горi

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------

Роман - балада

ЧАСТИНА ПЕРША

ДIМ НА ГОРI

Повiсть - преамбула

Роздiл перший

СПОКIЙ

Хай буря в серцi пана мойого втихне!
Хай заспоко?ться бог, якого не знаю...
З вавiлонських молитов

"Тихий i незвичний спокiй!" - подумав Володимир. Не був то спокiй, що
знав його досi: тиша квартири, моторошна тиша перед початком бою, тиша
лiсу, коли лежав у польовому шпиталi й дивився, як хитаються над головою i
порипують величезнi сосни. Тут вiдчував тишу первозданну, бо не була
глуха; можливо, вiдчувалася так об'?мно, бо звуки гучали напрочуд
влагоджено, свiт раптом поширшав i спросторiв для Володимира, тихе свiтло
розлилося по ньому.
Iшов уздовж вулички, брук - тiльки в нiкчемних залишках, iнколи
розливалася на дорозi брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобцi:
сонце впало на плесо, i калюжа раптом заграла й запромiнилася гострими
голубими спалахами. Горобцi з шурхотом злетiли, покинувши в поросi мокрi
гнiзда; вiд найближчо? хати долинув дзвiн посуду, з iншого боку
закудкудакала курка й загорлав пiвень. Лiниво звивався з димарiв лiтнiх
печей струмчастий дим, i Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе те.
У хвiртцi виросла раптом молодиця з порожнiми вiдрами, i вiн не змiг не
задивитися i на цю молодицю: мала темнi й величезнi очi. Володимир
поспiшив, накульгуючи, далi, бо йому аж у головi запаморочилося - вiд
незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося, що ця вулиця
- не просто шлях, який так собi кладеться, весь простiр наповнювався тими
золотистими хвилями, i чи вiд блимотливих калюж серед дороги, чи вiд
повiтря видалося йому, що шлях, яким iшов, дивно запрозорiв. Зрештою,
попереду й справдi заголубiло - лежала мiж городiв та дерев тонка та
звинна рiчка. Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у
визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося - спадок по тому життi, яке
лишалося за спиною.

Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ?? кiнцi,
де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр -
утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан
протрухлий, з численними щербами; зразу за школою - стрiмка, кам'яниста,
густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з право? руки,
трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля.
Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала
й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тi?ю куркою, чи, може, з неба
впав - вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир
побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало
погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його
сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир
усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, яко? зажив
на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi,
спалахнув тiльки там блакитний полиск.
- Нема тут уборно?! - вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу,
хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у
призначеннi яко? годi помилитися.
Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих
настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на
роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все - володiння його, ба навiть i
сам дiд. Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка,
обличчя розм'якло i стало добродушно-нетямкувате, а очi зробилися тим, чим
повиннi бути: яскравим вiдбитком сяйва, що текло сьогоднi щедро на землю.
Володимир показав дiдовi сво? папери, щоб той зовсiм йому повiрив, а
коли озирнувся, побачив, що з-за паркану сусiднього двору вистромилося iз
п'ятеро дитячих голiв. Усмiхнувся, хоч тi й не подумали вiдповiсти на
привiтання, вiдтак аж голову закинув - обiйняло його раптом щастя!
Дiд усе ще ворушив губами, читаючи його папери, i доки перечитав,
Володимир устиг обдивитись i гору поза скелею. На скелi стояв високий
худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання;
над головою у Володимира зашелестiв каштан, а пiд ноги впало кiлька
?жачкуватих плодiв. Вiн побачив угорi за скелею майже потонулий у зеленi
дiм, - хлопчак уже йшов туди по крутiй кам'янистiй стежцi. Внизу, у
жовтому пiщаному ложi, лежала рiчка, i по пiску ганяло дво? голих
золотистих, як i пiсок, дiтей.

Галинi руки топились по лiктi в бiлiй пiнi, i вона мимохiдь подумала,
що кiлька рокiв тому прала ще в дiдiвський спосiб, мочачи бiлизну в
розчинi попелу. Коло не? рiс великий каштан, а в ногах валялося кiлька
?жачкастих плодiв. Над головою стелилося небо, яке вона найбiльше любила,
- купчастi хмари iз бiлими химеруватими головами, а мiж них такий щедрий
розлив, що тiло саме вiд себе налива?ться юною бадьорiстю. Руки ?? звично
ходили в пiнi й терли об дошку-терку; на порозi сидiла, скоцюрбившись,
баба - дивилася майже безтямним поглядом i ворушила вустами. Помiчала
онуку серед двору, й поступово лагiднiв та осмислювався ?? погляд, була
Галя в ясно-синьому платтi, а коли оберталася до старо?, свiтила усмiшкою:
молоде ?? обличчя сяяло.
- Погiдний випав сьогоднi день, - сказала стара. - Набридли цi дощi!
Галя розпрямилася бiля балi?, вiдчуваючи, як солодко ни? в не? спина, i
задивилася туди, де звивалася в глибокiй долинi рiчка. Там стелився
засипаний рiдкими деревами узвiз i стовбичило, як завше, кiлька парочок.
Притислися плечем до плеча й дивилися на далекi прирiчковi кра?види; там
нижче корячкувате завмер пiдбитий ще у вiйну танк, i по ньому, як мурашва,
лазили дiти. Трохи далi витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на
подвiр'? стояло дво? чоловiкiв.
- Куди це задивилася? - сумирно спитала вiд порога стара.
- Степан iз кимсь бiля школи.
- Пити хочеться, - сказала стара. - Чи б не подала ти менi, Галюню,
води?
Вiдвела погляд вiд того щоденного кра?виду, щось зазвучало в нiй:
мелодiя якась призабута чи жаль. Пiдiйшла до старо?, i та посунулася, щоб
пропустити ??.
- Таке маю враження, - сказала баба, - наче тепер i не лiто...
Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й
дивилася невiдривне в далечiнь, начебто й справдi бачила там тiнi осенi.
Хлопець рипнув хвiрткою i несмiливо став на стежцi.
- Я ластiвку ледве не зловив, - сказав вiн. - Гарна така була ластiвка!
Кварта в руках у старо? затремтiла. Галя вже прала, i пiна знову
пiднялася ?й до лiктiв.
- Чу?ш, мамо! - сказав уже смiливiше хлопець. - Я ледве ту ластiвку не
зловив! Гарна була ластiвка.
Баба вiдтрутила од себе кварту, i кiлька крапель упало ?й на кофту.
Галя повернулася до сина i згукнула вражено: хлопець був з голови до нiг
вимазаний у глину.
- Де це ти так убрався?!
- Я ж тобi кажу: ластiвку ловив.
- Ну, i де ж та ластiвка?
- Полетiла, мамо. Але я теж полетiв...
Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняно? голови
поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити
глиняного чуба.
Галя пирснула, бо несила ?й було дивитися на цього глиняного чоловiчка.
Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на не?
дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така
невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути. Через те
засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi
- блиснули в них сльози.
- Смiйся, смiйся! - озвалася з ганку баба. - Коли вiн шию собi зверне,
не так iще засмi?шся.

Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав
дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили.
- Дошки звiдси я заберу, - сказав сторож. - Вчительки тут, поки
директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув.
- Сарай нiкому було звести, - сказав винувато сторож. - Цi парти я
також заберу.
- Стiл хай лишиться, - сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату.
В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався.
Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись.
Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви.
- А вещi вашi де, звиняйте? - спитав уже з дошкою на плечi.
- Отут! - Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на
нього вражено.
- Я зараз допоможу, - сказав Володимир.
- Аз ногою у вас що? - спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку.
- Нема в мене ноги.
- Значиться, на протезi? - Старий поклав дошку на плече й озирнувся. -
А хоч ковдра у вас ??
- Ковдра зi мною, - засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко
шинелi.
Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним
папером, а друге так закiптюжилося, що кра?вид за ним пливав у сiрому
туманi. Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла
обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско
плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалеко? рiчки. В хатi навпроти
зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа,
що вiн аж зажмурився.
- Ви б посидiли, - сказав вiд порога Степан. - Я вже сам справлюся... З
далеко?, мабуть, дороги?
- З далеко?, - обiзвався Володимир i вiдiйшов од вiкна, бо та висока й
худа з неймовiрною цiкавiстю задивилася на нього.
- Давайте повиносимо парти! - сказав вiн старому. Вони витягли парту;
жiнка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в
хвiртку, i очi ?? запалали гнiвом.
- Що це за перетрубацiя, Степане? - спитала таким тоном, що вони нараз
спинилися, як хлопчаки, i винувато опустили руки.
- Та це, Олександре Панасiвно, те?-то... директор, - сказав Степан
сумирно i втер з чола пiт.
Жiнка спинила на Володимировi погляд, i вiн змушений був подивитися на
каштан, безсилий витримати той блискучий потiк.
- Вiн, Олександре Панасiвно, й документа менi показав, - запобiгливо
сказав Степан. - Я хотiв був до вас зайти, та пiшли-от квартирю
дивитися...
- Треба було зайти спершу до мене! - вiдрiзала жiнка.
Пройшла повз них, начебто й справдi були вони в чомусь винуватi, i
зайшла до директорського примiщення. Чоловiки тюпали покiрно слiдом,
керованi незрозумiлою силою, що струмiла вiд не?.
- Чого стали? - роздратовано повернулася вона. - Виносьте швидше цей
хлам, i я тут приберу...

Високий сивогривий чоловiк iшов неквапно берегом, спираючись на
розкладний стiлець. Перед ним поважно ступало з десяток кiз, Володимир
побачив зi свого вiкна розумне й шляхетне обличчя старого - i вiн, i кози
немов пливли над зрiзаним берегом. Чоловiк був задуманий, i, здавалося, не
вiн вiв отих кiз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до
господаря, а що вiн не зважав, iшли далi, покивуючи. Здутi ?хнi вим'я були
повнi молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою,
бiльшало й наливалося червiнню. Кривава барва розтеклася по рiчцi, i та
раптом затрiпотiла, замигтiла й заграла. Зрушена тi?ю змiною, виривалася з
води й пiдстрибувала притьма вгору риба - ковтала чудове i хмiльне вино...
П'яна й запаморочена, падала назад у воду i гуляла, крутилася й
витанцьовувала риб'ячi сво? танцi. Кози йшли та йшли i чим ближче
пiдходили до свого дому, тим млоснiше й важче ставало ?м нести розбухлi
вим'я, зорки вiд того розпливались у ?хнiх очах i заповнювали очницi.
Мекiт ?хнiй пiд той час ставав також iнакший, солодкий та прохальний, бо
вже марилася ?м та хвилина, коли до них доторкнуться ласкавi руки -
вiддадуть тодi набрану за день бiлу кров трави й листя. Червоний захiд
запалив у ?хнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони,
ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня...
Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i
бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на
цiпок, а на ногах у не? були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо
той чоловiк, що пiдiймався кам'яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi
як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до то? тепло? й
затишно? постатi - саме про не? вони думали, спалюючи в сво?х очах золотi
iскри заходу, i саме ?? рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря...
Оточили ?? звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi ?хнi язики
вискакували водночас з червоних ротiв - лащилися вони до старо? i радiли.
Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав
i важко боров ядуху, - бiле волосся спадало йому на плечi, а
палиця-стiлець подавалася вперед - спирався вiн на не? важко.
- Доброго вечора! - сказав вiн, проходячи у ворота. - Чи у тебе, Марi?,
все тут гаразд?
- Все гаразд, Iване, - озвалася стара. - А в тебе? Вiн зачинив ворота,
i тi з рипiнням вiдрiзали ?х вiд того кра?виду, що лягав перед очi з гори.
Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям сво?
золоте волосся.
- Я, Марi?, чогось бiльше задихатися став, - сказав тепло сивань i
задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця.

Поки до?лися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими
паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi. Лiтери випливали
з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю;
Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що
навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих
корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв
невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнi?, якi сплiтали на землi
свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з ?хньо? гри та руху.
Марiя в цей час до?ла кiз. Сидiла посерединi зарослого шпоришем
дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в
нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини
за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й
чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видо?ну, до не? притьма прискакувала
друга. Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од
писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава,
навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока - все це
вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що
випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю,
залиту зеленню й таким-от молоком, - витворювала бiлий сiк i перетворювала
його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур'яни, i тi
приходили до нього. Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв,
якими обросла веранда, - бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i
стежив, як у ?хнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували
й ходили, наче важелi й шруби невiдомо? машини, бачив, як збира?ться в
?хнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. "Ось воно, ?хн? молоко", -
думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози,
зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля
доливалася - все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах;
заспоко?нi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на
верандi розумiв ?хню втому - в ?хнiх очах довмирали останнi iскри
величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по
цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило.
Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн
писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка налива?ться вечорами у
людськi душi. Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i
набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого
вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла,
тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та
мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовля?. Олiвець випав iз його
стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм
так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до
веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм
знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж
таки молоко, обличчям, - вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньо?
заграви.
- Iване! - покликала тихенько. - Чу?ш, Iва-а!..
Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм
збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у
першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували
погляд до вчительки, яка переступала класний порiг.

Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв
до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу
жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й
справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й
сили небесно?. Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити
когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де
вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй.
Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання,
навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз
горням, повним бiло? глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм
вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату,
обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою
бiлизною. Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре -
Володимир тiльки й мiг, що розвести руками.
- Чим же я можу вiддячитися? - спитав вiн.
- А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, - сказала
трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що
Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер,
чарiвний навiйло-характерник. Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те
тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого
примiщення на ?диному розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi
вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд
тендiтного й мерехкого свiтла - блiдло воно на очах й покривалося
синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало
недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче
загублена Вiтром червона хустка.
Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був
рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п'яте ймення.
Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й
худу постать - до не? збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п'яте.
Оточили матiр i закричали, замахали руками. Олександра Панасiвна обiйняла
за плечi старших i повела ?х до хати, решта посунула за нею, а найменше,
п'ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й
заплеснуло за собою дверi.
Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi
вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi
голоси.
Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок
тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий
легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан. Так
само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i
мовчки сидiла з бабою та сином на ганку.
- Менi зда?ться, коли я помру, - сказала спокiйно стара, - буде
такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл.
- У нас завжди така тиша! - засмiялася Галя. - I не треба, мабуть,
бабцю, забивати собi голову думками про смерть...
- Сиджу цiлими годинами сама, - мовила стара. - Скiльки думок налазить
у голову!..
- Про що ж ви таке дума?те? - дзвiнко запитався Хлопець.
- Я, дитино, думаю про все, - сказала стара й завмерла на мить,
погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око ?й сльозилося, рот
трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона
мусить знати бозна-скiльки та?мниць, оця його прабаба.
Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один
тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою,
як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi. Пiдняла каштановий плiд i
почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала ?х
на долоню й задивилася.
- Дай менi! - попросив Хлопець.

Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув ?х угору.
Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого
сигналу, - засюрчали й заспiвали.
- А менi часом зда?ться, - сказала Галя, - що свiт кiнча?ться на цих
горбах...
Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще
прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця.
Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою.
Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ?? закам'янiло,
а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена
смерку, i не бачила, зда?ться, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi,
порослi лiщиною горби i не бачила ?х. Бачила тiльки маленький клаптик
землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто
вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з
бiлим песиком: песик ?? наздоганяв, а вона втiкала.
Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ?? серцi: побачила в
?? очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру...
Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани.
Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав
свiтлi клубочки...
Володимир переступив порiг i спинився. В кiмнатi довкола столу сидiло
п'ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать.
- Вибачте, - сказав вiн. - Я оце побачив ваших дiтей... - Вiн знiтився
й замовк. - Вибачте, - сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. -
Це маленький гостинець дiтям...
Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона
зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу
дивилася на нього зовсiм iнша жiнка. Великi, добрi й теплi очi привiтали
його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь ?х бачив. Було це дуже
давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей
вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi - ця значно
старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках
дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло
не?, високо? й тонко?, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю
трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi - жiнка
ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не
дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не
мiг од них вiдвести.
- Чи ви не жили на Рудинськiй? - спитав вiн тихо. - Щось менi таке
пригаду?ться.
Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася.
- Сiдайте повечеряйте з нами.
Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того
широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот.
- Це ваш чоловiк?
Тодi заблищала в не? на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на
лицi цi?? високо? й худо?, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що
вiн знову засумнiвався: чи та це людина?
Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в
цьому товариствi - дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув
справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку.
- Зна?те, - сказав вiн, посилаючи до рота першу ложку. - Там, де я жив,
анi хати не лишилося, нi батькiв...
...За вiкном цвiв срiбно-синiй сутiнок. Цей сутiнок застав надворi
сивоволосого козопаса i його жiнку. Вони сидiли за садовим столиком й пили
вечiрн? молоко. Мовчали, бо така була ?хня заведенцiя, обо? були зморенi,
вiн - отим писанням на верандi, обвитiй крученими паничами, вона -
до?нням. Тепер бiля ?хнiх правиць стояло по бiлiй фiлiжанцi, i оточував ?х
срiбно-синiй сутiнок - тiк на них, як те ж таки молоко. Минулий день стояв
за ?хнiми спинами, як величезна iстота, теж випасла й випила свiй сiк,
наслiдком чого й став цей вечiр, це молоко у фiлiжанках i ця тиша, що
росте навколо, як квiти. Незвiдь вiд чого подумалося Iвановi, що це
все-таки дивно: нiколи не читав вiн отого, що пише, цiй жiнцi, котра
сидить проти нього, i з якою роздiлив сво? iснування, - були вони з нею
надто ощаднi в словах. Сидiли мовчки, й пили малими ковтками молоко, i
були по-справжньому щасливi вiд того, що це дiйство все-таки можливе для
них. Кудлате гiлля розстелялось у них над головами, i крiзь нього старий
угледiв раптом трiпотливу й ледве видну зiрку.
- Зна?ш, - сказала Марiя, заворушившись. - Я вже починаю турбуватись.
Прийде новий директор...
- То й скажеш йому, що тобi хочеться. В тво?х лiтах...
- Ще з першачками я мала б силу справитися.
- То вiн i вдiлить тобi першачкiв.
- А наступного року?
- Що нам гадати про наступний рiк!..
Вiн раптом подумав, що сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому
серце i йокнуло легенько, знову зирнув вiн на ту самотню зiрку в небi, а
вуста його склалися гiрко.
- I сама не знаю, чому мене так тягне до першачкiв.
- Я знаю! - сказав вiн, i вона побачила той його погляд, що завше ??
вражав.
- Ти зна?ш! - поспiшила згодитися вона.
Замовкли й загусли в цьому вечорi. Молоко в ?хнiх чашках перетворилось
у бiлий лiд, перетворились у лiд i вони самi. Часом зривались i глухо
падали в тишi яблука i замерзали там, мiж мокро? трави. Iшли в тому
сутiнку два ?жаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були
пересиченi. Цвiркуни зiбрали духовий оркестр на лопушиному листку, й
раптом заграла ?хня перша скрипка. Мелодiю пiдхопив цiлий оркестр, i в
темрявi задзвенiло фортепiано. "Перший концерт для фортепiано з
оркестром", - подумав старий i згадав той час, коли й гадки не мав, що
таке може вчуватися. Усмiхнувся сво?й мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з
одного мимовiльного вiдкриття: люди можуть цiлий вiк прожити побiч одне
одного, цiлий вiк дивитимуться вони одне на одне i дiлитимуть хлiб, але й
гадки не матимуть, яка дивовижна й несподiвана музика звучить часом у
?хнiх серцях.

Володимир сидiв на постелi, поки що позиченiй, доки не розживеться,
скинув протез i розтирав набряклу ногу. Стис зуби, тамуючи бiль, i мiцно
склепив повiки. Крiзь червону заслону, яка стояла перед ним, крiзь тi ж
таки стиснутi повiки побачив вiн зелену, залиту сонцем вулицю i себе на
тiй вулицi з шинелею, перекинутою через руку, i з речовим мiшком за
плечима... Почув, як ляпають, падаючи одна на одну, дошки, i, хоч вони
давно втратили запах лiсу, чув вiн i той тонкий, бадьорий запах. Випливало
з пелени бородате обличчя сторожа, коли той спинивсь iз дошкою на плечi,
повернувшись до нього; побачив, як вилiта? з голубого безмежжя Вiтер,
котрий народився серед полiв та сосен, а спершу був i сосною, й стеблом.
Великий прямокутний стiл засвiтився перед ним, поставлений руба, яснiло
з-за нього п'ятеро дитячих облич; пальцi його розтирали й розтирали ногу,
i бiль теж ставав червоний - нагад про той бiльший, що пережив його в
шпиталi. Чорна смуга проклалася перед його заплющеними очима, i в тiй
смузi смарагдове заграли ?жачки каштанових плодiв. Жив у ньому попри бiль
та втому тонкий, радiсний настрiй - свiт почав легенько крутитися перед
ним. Лiг, бо так солодко стало вiдчувати той рух, запахло золотим деревом
- свiт з червоного ставав блiдаво-фiалковий, як той сутiнок, в якому
повертався вiн од Олександри Панасiвни. Раптом згадав, що бачив Олександру
Панасiвну ще раз, зда?ться, на вечiрцi у старшо? сестри Сонi, коли стояв
вiн крадькома за дверима i слухав голоси з сестрино? кiмнати чи стежив за
гiстьми крiзь замкову щiлину. I зараз побачив ту щiлину, тiльки значно
бiльшу, i пливли в тому прорiзi людськi обличчя, серед яких вiн таки
впiзнав Олександру Панасiвну i ?? майбутнього чоловiка... Знову одмiнилася
барва - велику пiщану пущу побачив вiн. I бiг по тiй пущi ще на здорових
ногах, злiворуч бив завзято кулемет, поруч бiгли його товаришi: Микола,
Iван i Шурко. Перший упав Микола, за ним i Йван схопився за живiт i
зiгнувся, наче перерiзаний. Вони бiгли далi з Шурком, аж доки в тому
мiсцi, де був Шурко, з'явилася химерна бiла шапка. Рвонуло щосили повiтря
i землю, знявся чорний i червоний стовп...
Це видiння повторювалось у його снах не раз i не двiчi, не раз i не
двiчi схоплювався вiн iз лiжка й кидався бiгти. Кричав i плакав, доки
заспокоювали його сестри; зараз вiн мiг кричати вiльно, мiг плакати й
бiгти скiльки заманеться - нiхто його вже не стрима? i нiхто не
заспоко?ть. I вiн кричав i лаявся, крик його глушивсь у порожньому
будинку, i слухали його хiба що пацюки, якi дружно возилися бiля
залишеного на столi пiвбуханця. Стояли коло того пiвбуханця колом i
чекали, доки стихне крик...
Володимир сiв на лiжку й важко дихав. Болiла нога, i вiн знову почав ??
масажувати. Рипiв зубами, i цей рип таки злякав пацюкiв. Бухали зi столу й
тiкали, тарабанячи лапками.
Було тихо. Холодний пiт умив Володимира, але вiн ще мав силу
прислухатися до тишi, що панувала навколо. Власне, була це не тиша, а
спокiй: з рiчки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на пiдвiконня
вилiз цвiркунець i засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир
сидiв, i в грудях у нього голосно тахкотiло серце. Був радий, що той сон -
тiльки сон, був удячний, що все-таки не забував то? пiщано? пущi й того
бiгу по нiй, i сумував, що вже нiколи не побiжить поруч сво?х вiрних
друзяк. Було йому тужно, а навколо стояв невимiрний спокiй, i сплелося
все, закрутилося й дало початок новому руховi, тож, лежачи навзнак на
позиченiй постелi, вiн поминав, наче молитву проказуючи, тих, хто
залишився навiки у тiй пiщанiй пущi, чи? обличчя вже майже позатирались у
пам'ятi, але кого поклявся вiн не забувати нiколи. Навiть пацюки вiдчули
його напругу i його на?ття, нетерпляче шкребли пазурами пiдлогу, але
залишеного хлiба не торкали. Рушили до нього вже тодi, коли синя пташка
сну спустилася Володимировi на очi i заслонила йому ?х широкими голубими
крилами. Тодi вiн удруге побачив, як оновлю?ться недавно закiптюжена й
захламлена кiмната - загуляв по нiй Вiтер, вимiтаючи куряву й павутиння, й
тонко, чудово запахло бiлою глиною. Запахло свiжопомитими дошками, i
вiйнули в сонячному повiтрi срiбнi крила простирадел. Володимир усмiхнувся
крiзь сон...

Вранцi йому здалося, що побачив у дворику навпроти школи не одну
Олександру Панасiвну, а принаймнi шiсть. Голився бiля розчиненого вiкна,
густо намиливши аж до очей щоки, i побачив одну Олександру Панасiвну, яка
бiгла до колонки по воду, друга в цей час зачiсувала дiвчаток i в'язала ?м
банти, третя чистила бiля води каструлi, а четверта прала у величезнiй
пiнистiй балi?. Два старшi хлопцi рiзали дрова для лiтньо? кухнi - були це
бозна-де роздобутi трухлявi колоди. Володимир знiмав бритвою шар пiни з
темним слiдом щетини i був певний, що в хатi було ще принаймнi двi
Олександри Панасiвни: одна стелила постелi, а друга iз завзяттям шурувала
пiдлогу. Старша дiвчинка допомагала матерi прати, ще одна витрушувала
подушки, а найменша дмухала в розхиленi дверцята лiтньо? печi.
Володимир зирнув туди, де стелився срiбний розлив рiчки, по пiску вже й
зараз бiгали голi хлопчаки. На горi так само мовчазно топилась у зеленi
надто високо занесена хата, i з'явилася раптом бiля не? струнка жiноча
постать у ясно-синьому платтi. Згори по бiлiй стежцi мчав, налягаючи на
п'яти, хлопчак у самих тiльки трусиках; звивався над хатою дим, i
Володимир мимохiдь позаздрив на ту майже голубу постать пiд деревом i на
те горде й самотн?, наче фортеця, обiйстя.
Застелив лiжко i вмився. I, може, вiд журкоту води, що розбивалась об
його долонi, чи вiд ?? свiжого духу вiдчув вiн на серцi чудову ранкову
музику, щось таке, як гра рiзнобарвно? роси. Десь i справдi подзенькували
дзвiночки, i вiн побачив учорашнього сиваня, що простував берегом,
тримаючи у руцi палицю-стiлець. Старий був випростаний, наче солдат, а
бiля нього мелодiйно подзенькували дзвiночками кози. Йшли, дружно
помахуючи головами, i Володимировi незвiдь вiд чого здалося, що вiн знав
ранiше й цього старого, й ту ясно-синю жiнку над урвищем. Йому здалося, що
саме цей ранок наснився йому в одну iз найважчих ночей, якi пережив, ще
лежачи в польовому госпiталi: саме цi обличчя явилися до нього з глибини
свiту i в дивний спосiб заспоко?ли його. "Все це мало статися, - подумав
вiн, слухаючи мелодiйний подзвiн, - бо коли б не так, хто зна, чи варто
було б i виживати..."

Часом на Галю находило: хотiлось убратись у найкращу одежу, взяти сина
за руку й податись у кiно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на
дверi й годину крутилася бiля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала
сукнi, хай i дово?ннi, одягала кожну й припасовувала. Хотiлося муркотiти й
крутитися, хотiлося, щоб синьо свiтилося вiд добро? погоди вiкно i щоб
падало в ?? кiмнату сонце. Траплялося таке здебiльшого вранцi, коли стара
ще спала, тодi й праглося Галi, щоб та спала чимдовше, щоб грали й
свiтилися срiбнi порошинки в сонячних стягах i щоб ставали ?? очi iз
темних голубими. Губи ?? пiд той час розквiтали, як пуп'янки троянди, а
тiло починало пахнути ранковими квiтами. Хлопець у таку ранню годину також
спав, i вона могла насолодитися собою досхочу: ступала навшпиньках й
поморгувала до свого зображення. Пiдчорнювала брови й шкодувала, що нiс у
не? трохи кирпатий. Здавалося, що цей нiс - головна вада ?? обличчя, тож
приплющувала його i пробувала уявити себе iз носом прямим i тоненьким. Але
тодi ?? обличчя гасло, i вона милостиво дозволяла сво?му носиковi
задиратися, як собi хоче, - з'являлися тодi на щоках двi розчудовi ямки, i
вона не могла не всмiхатися. "Отака собi Галя!" - казала й тiшилася,
хотiла ж бо бути отакою собi Галею. В такi хвилини все важке й темне
губилося, як згубилася нещодавно нiч, i хоч не була вона короткопам'ятна
(взяти б хоча згадки про Анатоля - постiйна темна хмарка серед неба), в тi
ранки розвiтрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якiй небагато
треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Вiдчувала вiдтак i сво?
тiло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла ?? й непоко?ла - досить було
?й оступитися, коли блукала по хатi, як дiзнавала солодкого спазматичного
болю; здавалося ?й тодi - впливала до не? через вiкно повiтряна богиня.
Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне промiння, входила в
не? через очi, тодi й очi ?? голубiли; вони зливалися в одне й жили отак:
богиня й вона - ?й аж подих забивало вiд тако? зухвалостi. Мала почуття,
наче сто?ть роздягнута, а крiзь вiкно незмигно дивляться чоловiчi очi.
Охала, аж затуляла рота долонею, а другу долоню впускала до лона - нелегко
все-таки так довго стовбичити перед дзеркалом молодiй жiнцi iз
задерикуватим носиком, а ще тiй, котра трима? в серцi богиню i зна? про
це.
Галi аж сльози вибилися на очi - стiльки недоброго було в ?? поведiнцi,
така вона невдячна ставала й легковажна. Не ?й носити каптур черницi, i не
?й напускати на лице холодний туман. Богиня стукотiла в ?? серцi, i вона
змушена була до того прислухатися. Бiльше не соромилась очей у вiкнi, хоч
то були поспiль чужi очi, - на те й цвiте вона тут, перед дзеркалом, щоб
на не? дивилися.
Такий ?? настрiй часто кiнчався слiзьми, бо насправдi нiхто досi й не
подумав зiбратися до них на гору i справдi зазирнути в ?? завше вiдчинене
вiкно, але такi настро? все-таки дивно зносили ?? i по-сво?му вивищували.
Тодi вона думала, що ?? богиня таки не вигадка, i могла спокiйно виходити
в найкращiй сукнi у мiсто, де ходила по вулицях i збирала на себе погляди:
чоловiчi, бо була вона незвичайна жiнка, i жiночi, бо була вона знову-таки
незвичайна.
Той прохiд був черговим виплеском ?? розбубнявiло? туги, i саме така ??
незвичайнiсть була для не? заборолом - хто-бо там зважився б зачепити таку
виняткову й таку горду. Знову винуватцем була ?? туга, ?? трохи
кирпатенький нiс i погляд палющих синiх очей - бiльшiсть чоловiкiв
все-таки шукають у жiнцi посереднiсть. Стояла вiдтак бiля вiкна й сiрiла,
як сiрi? вечiр перед зором, i поступово випливала з ?? очей богиня,
покидала ?? напризволяще й вiдлiтала, i го?в ?? тiльки оцей сiрий вечiр
або також сiрi уважнi синовi очi. Вдивлявсь у не?, як мандрiвник у
незнайомi хащi, i вона хоч-не-хоч накидала на обличчя буденну маску. Тим
самим начебто наближалася до нього, щоб узяти за руку i вивести iз хащ, бо
що могла зробити iще, коли тi сiрi очi стали нараз такi настороженi?
Вона зустрiчала в цьому домi ще однi очi, мудрi й скаламутнiлi, i трохи
лякалася ?х - бачили бiльше, нiж признавалися.
Стара i справдi бачила богиню в серцi в онуки, i в закамарках ??
пам'ятi з'являлось щось таке, в чому вона й признаватися боялася - оця
жiнка-дiвчина, що крутилася перед ?? очима, була вона сама. Зцiплювала
корячкуватою пучкою цiпка, на якого незмiнне опиралася, i, дивлячись на
стоптанi капцi, що ховали вузлуватi й покорченi ?? ступнi, починала
невдоволено бурмотiти, що через Галинi походеньки все в домi запущено, що
скрiзь висить павутина, а пiдлога вже почина? зацвiтати. Що не готу?ться
вчасно обiд i що в комiрчинi зiбралася гора непрано? бiлизни. Зводила очi
й задоволене стежила, як поволi спада? з обличчя онуки ?? краса, як
сiрiша? вона й блiдi? i як вилiта? ?й iз серця голуба блискуча богиня.
Галя й справдi ставала спокiйна й заклопотана. Варила ?сти, прала,
обслуговувала стару, латала синову одежу. Син тодi спокiйно мiг пiдiйти до
не? для вечiрнього поцiлунку, а на вустах у старо? заквiтала анемiчна
квiтка вдоволення. Вночi вони всi тро? думали одне про одного i
переконували себе, що основне в ?хнiх стосунках - любов!

Мала на собi ясно-син? плаття i вже знала, що сьогоднi в не? той-таки
настрiй; щось хвилювало ?? вночi, два сни вона побачила сьогоднi: один про
себе, а другий про незнайомця, який боляче поцiлував ?? в вуста. Лежала на
лiвому боцi, i ?й заболiло серце, i не могла вона вiдiрвати вуст вiд тих
iнших, що пили й випивали ??. Сон про не? був простiший: ?й приснилося, що
вже почався учбовий рiк i вона сто?ть у гудливому, як вулик, класi.
Стара сьогоднi прокинулась удосвiта, i ще тiльки Галя надягала на себе
ясно-син? плаття, коли в глибинi дому пролунав рiзкий, гортанний, як погук
ворони, крик. Галя застигла з розтуленим ротом, i плаття саме сковзнуло ?й
по тiлi. Тихий жаль прокинувся в ?? серцi, адже сидiла вже в ньому богиня,
i вона винувато позирнула на сво? вiдображення в дзеркалi. Знову
повторився той крик, але Галя все ще не могла вийти iз свого оцiпенiння,
адже на нiй лежало ?? найкраще плаття, а обличчя могло зачарувати
будь-кого.
У коридорi заплескали босi ноги, i ?й стало печально, що таки не
повторить вона свого улюбленого танцю перед дзеркалом i не поплаче потiм,
зiрвавши iз себе сукню i цю щасливу маску з обличчя.
Хтось постукав у дверi, i Галя почула хрипкий пiсля сну Хлопцевий
голос:
- Ходи, баба гука?!..
- Iду, синку, iду! - озвалася вона заклопотано. - Скажи, що зараз
одягнуся...
Через весь дiм знову пронiсся владний i рiзкий погук, i Галя схопила
ватяний тампон, щоб запудрити собi обличчя i загасити на ньому незвичне
свiтло. Але пудра цього разу ?й не зарадила, здавалося, краса, яка
струмувала вiд не?, поглинала все, що мало пiти на шкоду ?? обличчю. Галя
похитала головою, зiтхнула i впокорилася.
Пiшла, як була, ясно-синя й осяйна, напiвзачаровано всмiхаючись,
граючись блакитною хусточкою, яку тримала в руцi. Обвiяла сво?м чаром
Хлопця, який завмер на порозi сво?? кiмнати, i Хлопець раптом вiдчув, який
вiн порiвняно з нею малий та нiкчемний. Йому захотiлося схилитись у
поклонi перед цi?ю несподiваною материною величнiстю, вiдтак пiдняти
голубий шлейф i пiти в супроводi, гордо зводячи й сво? пiдборiддя. Ожили в
його сонному мозку всi тисяча i одна казки, що прочитав вiн ?х у цьому
домi, порпаючись у занедбанiй дiдовiй книгозбiрнi, - в цю хвилину вiн
по-справжньому вiрив в усю ту тисячу казок, з'явилося-бо коло нього те,
чого не розумiв. Мати ж i оком на нього не кинула, нещасного й малого, в
майцi й трусах, отут, у цьому сiрому прочiлi, тож вiн гукнув до не?
тихенько, ледь розтуляючи вуста.
Вона почула його вiдразу, бо його ослiпило раптом - голуба, осяйна
постать наблизилася до нього й притисла раптом до себе гарячим порухом.
- Кудись збира?шся? - спитав вiн просто в той шовковий ясно-синiй
розлив, у якому опинився.
- Нi, - вiдповiла вона. - Нiкуди не збираюся.
Тодi вiн раптом зрозумiв ??. Не було то розумiння, яке вмi? оформитися
словом, - було то розумiння однi?? душi, яка сприйма? сигнал друго?.
Здавалося, побачив вiн синю богиню в ?? серцi, а поруч з нею i чорну
хмарку. Уздрiв ?? тугу, як ту ж таки хмарку, а може, й птаха, котрий
летить i летить серед хмар. Був коло цi?? жiнки чимось випадковим i
привнесеним i вiдчув це напрочуд гостро. Закусив губу й дивився, як вона
вiдходить: не мав сили пiти за нею або ж покликати ?? ще раз...
Галя стала на порозi бабино? кiмнати в усiй сво?й красi. Свiтло з обох
вiкон полилося на не?, наче свiтили це два прожектори, i стара в сво?му
темному кутку зацiпенiла вiд зачудування. Сяйво вiд то? постатi в дверях,
вiд то? ясно-синьо? тканини i незвичайно гарного обличчя впало i на не? i
розтопило сивi ?? очi. Розтопило якийсь давнiй клаптик землi, буйно
зарослий травою, - був вiн круглий, як шапка кульбаби, i в тiй затуманенiй
кулi вона знову-таки впiзнала цю ж таки красуню, тiльки та мала на собi не
ясно-син?, а червоне плаття. Була та сукня й iншого крою, тяглася до
землi, було в красунi й свiтлiше волосся - iшла вона i змiтала подолом
кульбаб'ячi парашутики. Зривала шапки й дмухала легенько, i все
застелялося, заснiжувалося вiд безлiчi пушинок. Хиталася i пливла,
усмiхаючись сумовито, а до не? наближався, пiдiймаючись пiд гору, високий
гарний чоловiк. Дуже добре знала обличчя того чоловiка - йшов вiн, ледь
накульгуючи, а очi його палали темним вогнем...
Стара погасила це видiння малим порухом волi, наче зiжмакала й викинула
стару вирiзку з журналу; зачинялася, як перлiвниця, втягувалася, як
втягу?ться равлик у хатку, i знову зробилася мала, чорна, закостенiла,
схожа радше на старий пеньок, а не людину. Вже не бачила нi того свiтла,
що струмувало вiд онуки, нi ?? ясно-синього плаття. Бачила тiльки сутiнну,
закiптюжену кiмнату, меблi, що були новi сорок рокiв тому, в око ?й упало
не ранiшн? промiння, а павутина, що стала наче золотавi дротинки, -
заснувала цiлу кiмнату вигадливою мережкою, i павуком до не? була сама.
Стала напружена i стиснута в собi, вже не годна витримувати мовчання, що
пролягло мiж них, готова вже була ковзнути по золотих струнках свого
павутиння, щоб таки пустити в того ясно-синього метелика, який трiпотiв у
прочiлi, хоч дрiбний струмiнь отрути.
- Щось хотiла, бабцю? - спитала, не маючи сили стримати радiсного
усмiху, Галя.
- Подай-но менi горщика, - iржаво i хрипко сказала стара.

Кози розбрелися, а Iван звiв чисто виголене пiдборiддя, змружив очi -
вiтер вiльно хитав його гривою волосся. Вдивлявсь у ранок, молочний i
теплий, вiд рiчки сходила сива пара, в якiй повсюдно проступало камiння.
Вiддалiк трусив вершi Старий Пiчкур, здавалося, хтось пiдпалив i рiчку, i
це камiння, i Старого Пiчкура з його вершами. Трохи збоку переходила вбрiд
рiчку сiльська жiнка, ?? бiла хустка в серпанку фосфоризувала, а берестяна
коробка, почеплена за спиною, робила незвично горбатою.
Iван проходив зi сво?ми козами повз верби, що розрослися бiля води: з
вузьких листкiв скочувалися краплi i глухо падали в пухкий пiсок.
Вслуховувавсь у цей химерний концерт крапель, деякi вдаряли об воду, а
деякi дзьобали камiнь. Неподалець голосно цвiрчали горобцi, й Iван з'?днав
все оце в уявi: звуки, кольори й рухи живих iстот. Сiльська жiнка з
коробкою за плечима засвiтила в його бiк темним, майже брунатним обличчям,
а на пiску напечатала низку качкуватих слiдiв. Старий Пiчкур перестав
трусити вершi, став на колiна, i коло нього почали срiбно блискати,
пiдстрибуючи, пiчкурi й плiтки. Спалахував у рибалчиних вустах вогник
цигарки, i ловив вiн руками тi срiбнi спалахи, наче в гру якусь грався.
Кози бадьоро рихлили пiсок ратицями, а Iван iшов i слiду за собою не
лишав. Не топтав трави i не вминав пiску; здавалося, плив над землею,
вряди-годи вiдштовхуючись вiд не? i палицею-стiльцем. Кутав його ноги
туман, i Марi? здалося, що так само не торка?ться вiн i камiння, коли
переходив рiчку. Вона стояла бiля розчинених ворiт, i ?й, як i сорок рокiв
тому, дивно ставало, що так погiдно й добре живе зi сво?м чоловiком.
Подумала, що на сторонн? око це й справдi незвично: ось уже чотирнадцять
рокiв ?? чоловiк тiльки й робив, що пас кози. За всi сорок рокiв вiн
нiколи не поцiкавився ?хнiм сiмейним бюджетом. ?в просту ?жу i не
загадував лагоминок. Марiя подумки промiряла той шлях, що пройшли його
разом, тихий смуток заповнив ?? радiсть. Озирнулася i начебто побачила
зiгнуту бiля столу на верандi чоловiкову постать, почула знайомий рип пера
чи шурхiт олiвця. Молодшою Марiя пробувала зазирнути до тих зошитiв, що ?х
вiн списував, але не змогла того осягти. Читала якiсь гарнi слова,
натомiсть чула хрипкий, наче пiсок сипався, голос чоловiка.
Взимку Iван сидiв бiля грубки, дрова рiзали вони разом, а рубав вiн, на
колiнах у нього лежала книжка, i цi?? книжки Марiя теж не могла збагнути -
були то писання Сковороди. Зiтхала часом: хай воно буде в нього, оте
незбагненне, оте писання i отой Сковорода. Це потрiбно для його спокою, а
раз так, вона залюбки на те погоджувалася...
Старий пiдiймався разом зi сво?ми козами пiд гору. Бачив квiти, гриби,
земляних жаб i чув довкола пташиний спiв. Слухав шелест листя, а часом
помiчав мiж трави жовтовуху голiвку вужа. Не рвав квiтiв i не збивав
не?стiвних грибiв, не лякав вужа i земляних жаб. Часом брав жабеня в
долоню i розглядав. Слухав жайворона, який вливав до складного свiту
довколишнiх звукiв i свiй спiв, i мав вiд того задоволення. Кози його
розсипалися й паслися на волi: йому ж здавалося, що бачить нитки, якими
в'яжеться помiж себе земне життя. Сидiв на розкладеному стiльцi й дивився
пiд ноги. Бачив крота, який ри? нору, i тисячу корiнцiв, що сплели мережу
у горiшньому шарi землi. Пили сiк земний, i вiн не мiг не уздрiти, як той
сiк тече через корiнь у стебло i розтiка?ться по листках. Кози хапали тi
листки, розжовували, i Iван пильно стежив, як справно ходять i мелють ?хнi
зуби. В таку хвилю очi його просвiчували тварин, наче рентгенiвське
промiння: обдивлявся кишки, шлунки, серця, легенi - все це ворушилось i
працювало. Вiд мiста вряди-годи сигналило авто чи ревiв мотор, вiн
здригався й дививсь у той бiк. Але й це не руйнувало його гармонi?: машини
були для нього живими iстотами, як кози й дерева. У них усерединi теж усе
рухалось i пульсувало, тiльки лiнi? ?хнi були грубi, а кольори важкi...
Марiя на протилежнiм горбi вже зачинила ворота i пiшла по схiдцях
ганку. Раптом вона задихнулася i схопилася за поруччя: боляче задзвенiло в
?? грудях серце. Стояла, облита холодним потом, й передихала. Коли
заспоко?лася, важко зiтхнула. Не могла хворiти, поки живе вiн, i не мала
права вмирати. Пила валер'янку й подумки молилася, щоб не сталося з цього
спалаху лиха. Сiла мимохiдь у лозове крiсло на верандi i поклала руку на
згорнений зошит.

Обiйстя було високо, на верхiвцi гори, стежка клалася туди кам'яниста й
крута, i йому вже в початках тi?? дороги почала болiти нога. Добре було б
пособляти собi палицею, але Володимир заповзявся обходитися без не?, тому
йшов, i пiт краплисте обсiвав йому чоло. Позирав вряди-годи вгору i
мимохiть сподiвався, що спалахне там ясно-синя сукня, яка привабила його
була вранцi, але обiйстя гордо мовчало, оточене деревами й парканом.
Особливо пишнiв каштан, i Володимир iшов просто на нього. Спинявся iнколи
й передихав: зрештою, цей його хiд теж нагадував оту найважчу нiч у
шпиталi: така сама ввижалася йому гора й кам'яниста стежка. Хтозна-чому
пустився пiд гору, мiг би послати з дорученням когось iз дiтей Олександри
Панасiвни, але отой його ранковий настрiй! Саме вiн i повiв його сюди.
Спинявся, передихав i дивився на горбистий кра?вид з малою рiчкою в долинi
- все аж прискало сонцем: зелень, пiсок, сама рiчка й небо. Над головою
задзвонив жайворон, i вiн здивувався, що польовий птах прилетiв сюди, на
горби; довкола пряно пахтiв полин, i це знову нагадало йому сьогоднiшнiй
ранок. Камiння вже встигло нагрiтися й промiнилося теплом - запах медових
трав з гiрким присмаком. Шурхали врiзнобiч стривоженi ящiрки, а вiн iшов i
йшов, все важче й важче налягаючи на ногу. Той каштан попереду i той
будинок, жайворон i полин, запах гiркого меду i його незрозумiлий потяг до
того дому - все це складало настрiй, що його вiдчува?ш, прокинувшись у
залитiй сонцем кiмнатi. Торжество i бiль, задих i пiднесенiсть - все це
наповнювало Володимира, але по-сво?му i знесилювало. В головi заро?лася
трохи безглузда думка про царiвну на льодянiй горi i витязя, який
безнадiйно дряпа?ться на ту гору.
Змушений був спинитись i сiсти, бо йому вiд незручного пiдйому аж
iскрами пiшло в очах. Сидiв на теплому каменi i втирався. Поруч цвiркотiли
цвiркуни й росла кашка. Медово пахла, i вiн потягся до квiтки. Притис до
обличчя медову вiть i пив ?? чудовий аромат. Серце було готове вискочити з
грудей, i вiн з надi?ю зирнув угору: шлях йому треба було подолати ще
немалий.
По стежцi йшов вiд будинку хлопчак iз бiлим бiдончиком, спускався вiн
по стежцi, граючись i вправно балансуючи, i Володимир тихо позаздрив на
його зграбнiсть та моторнiсть.
- Доброго дня! - обiзвався вiн до Хлопця. - Ти з цього будинку?
- Тут тiльки один будинок, як бачите! - сказав Хлопець.
- Я до Галини Iванiвни. Чи не твоя це мати?
- Моя! - гордо сказав Хлопець i випнув пiдборiддя. - А ви хто такий
будете?
- Директор школи, - махнув рукою вниз Володимир. - Ти в якому класi?
- Я ходжу в мiсто, - сказав Хлопець. - А в класi я в четвертому...
- Не подоба?ться тобi ця школа?
- Та нi, - засмiявся Хлопець. - Там же мама вчителькою...
- То вона вдома, твоя мама?
- А де ж ?й бути?..
Володимир з натугою встав. Ступив кiлька крокiв i озирнувся. Хлопець
дивився йому вслiд.
- А чого це ви так чудно пiд гору деретеся? - спитав вiн.
Володимир вiдчув, що його залива? червона барва.
- Нiколи не жив на таких горбах, - сказав вiн лагiдно.
- А чого ви не викликали маму в школу, коли ви директор? Не гора ходить
до Магомета, а Магомет до гори.
- Ти зна?ш щось про Магомета?
Хлопець присвиснув.
- А чого б то я не знав про Магомета?! - сказав вiн зарозумiло...
Стежка почала пнутися крутiше, i Володимир забув про Хлопця за спиною.
Хотiлося йому пострибати на однiй нозi, допомагаючи собi й руками. Був
певний, однак, що той ще й досi сто?ть i дивиться йому вслiд, тому
намагався менше й кульгати. Озирнувся мигцем: Хлопець уже був далеко
внизу. Десь там, мiж то? зеленi, подумалося Володимировi, може стояти й та
ясно-синя постать, яка так вразила його вранцi; можливо, вона дивиться на
його потуги й нишком пiдсмiю?ться. Червона барва знову залила Володимировi
обличчя, бо йому таки довелося схопитися рукою за кущ полину, щоб
пiдтягтись по крутосхилi. "Лицарi, котрi штурмували льодяну гору, -
подумав вiн, - тим i падали, що не могли лiзти рачки". Вiн все частiше й
частiше хапався руками за бур'ян, з червоного обличчя йому густо котився
пiт.
Галi, яка й справдi стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той
чоловiк iде пританцьовуючи. Ще не минув ?? ранковий настрiй i не покинула
?? серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок i збуджувало, i ось
сто?ть вона i здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жалiла його й
дивувалася, i стало ?й на серцi дивовижно тривожно. "Отi бабинi
розповiдi!" - думала несамохiть i озирнулася на стару, яка сидiла на ганку
й дрiмала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильнiше дмухнув вiтерець - стара
збудилася й побачила, що внучка ?? принишкла бiля паркана. В ?? мозку
просвiтлiло голубе озерце, й побачила вона, як робила защораз, ту ж таки
картину: вона сама припала до паркана i дивиться, як пiдiйма?ться до ??
обiйстя чоловiк у свiтлому костюмi i з хвацькими вусами. Стару схвилювало
це видiння, вона напружилася й потяглася у бiк онуки.
- Когось вигляда?ш? - спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей
голос.
- Та якийсь чоловiк до нас пiдiйма?ться, - сказала. - I так чудно вiн
пiдiйма?ться.
- Що за чоловiк? - гостро спитала стара i аж руки зцiпила.
- Не знаю, бабцю, - зовсiм кволо обiзвалася Галя. - Вперше його бачу...
Знову тенькнуло в грудях у старо? i замло?ло.
- То, може, це вiн, Галю?
- Хто вiн?
- Ну, той, що ма? до тебе прийти!
- Оце почнеш вигадувати! - розсердилася Галя. - Може, вiн за дiлом
якимсь...
- Сюди за дiлом чоловiки не приходять, - озвалася спроквола стара. -
Скiльки себе пам'ятаю...
- Як почнеш щось вигадувати, бабцю!
Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею
дi?ться, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула
спересердя палицею i зашипiла обурено:
- Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я
сама його вiдшию... Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно
буде!..
Галя повернулася до не? здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку,
як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися
очима - стара й молода: молода свiтилася чаром i споко?м, а стара
позеленiла. В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i
тривога пiдступила ?й пiд серце.
- Слухай, бабцю... - сказала, але стара вже зiв'яла на ганковi, як
квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки ?? звисли,
а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя старо? заклякло, i
тiльки на денцях ?? очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку
далеку картину: проситься до ?хньо? господи чоловiк в ошатному костюмi,
йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води...

Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все
тiло побивав зрадливий трем. Очi його були розширенi, i, коли повернулася
до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i
справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед
голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його
очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м'яке. Це
дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови
каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi.
Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi трима? кварту з
водою, навпроти в ясно-синiй сукнi сто?ть i нiяково всмiха?ться, показуючи
чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися.
- Вам погано? - допитувалася вона. - Вам погано? Володимир спробував
усмiхнутися i покрутив заперечливо головою.
- Спитай, що йому треба? - гукнула, наче ворон каркнув, стара.
- Я давно за вами стежу, - сказала Галя. - Так дивно ви пiдiймалися...
Володимир не мiг не дивитися на це ясно-син? диво. Сонце заливало
Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення
йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще
одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у ?хнiй бiк i наслухала, аж
тремтiла.
- Галю, - сказала вона, - чу?ш, Галю!
Але Галя, зда?ться, зовсiм забула за не?: чоловiк, котрий безпомiчно
сидiв перед нею, подобався ?й. Вони дивилися одне на одного й очей
розвести не могли.
Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у
долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в не? очi. Пам'ятав тiльки
голубу барву, вiдчуття дивно?, запаморочливо? краси, а поруч iз тим якийсь
острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi,
з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку,
раптом повiрив, що всi людськi казки - це таке ж життя, як i те, що
реально бачать нашi очi. Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало
якомога довше, хай довше покупа?ться вiн у хвилях такого п'янкого гiпнозу
- не мав сили не дивитися на не?, хоч не мав уже сили й дивитись.
- Що йому треба? - спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив
Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки
офiцiйна.
- Менi Галину Iванiвну, - сказав i випростався неприродно.
- То це я i ? Галина Iванiвна! - всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши
брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на не?.
Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку
завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не
вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був
уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й
чому. Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених
вуст.
- Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб
познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду.
Уже не дивився на не?, не мiг дивитися, щоб не ослiпнути до решти.
Дивився охочiше на стару: витяглася тривожно в його бiк i аж вуха в не?
ворушилися, так наслухала.
- Що вiн хоче, Галю? - спитала в онуки.
- Це новий директор школи, - вiдгукнулася Галя. - Прийшов знайомитися.
- А чому вiн не прислав за тобою?
- Чому ви не прислали за мною? - м'яко спитала Галя, як питають дорослi
в малих. - У нас тут так заведено...
- Бачите, - розвiв руками Володимир. - Я ще нiколи не ходив у
директорах...
Вони засмiялися водночас, а стара на ганку посутенiла.
- Ви мене дурите, - сказала вона. - Нiякий вiн не директор. Директори
сидять по сво?х кабiнетах...
- Не зважайте на не?! - шепнула червона, як квiтка, Галя. - Вона, моя
бабця, дуже й дуже ветха...
- Може, я й справдi невчасно, - пробурмотiв Володимир. - Я от трохи
посиджу...
Вiддав ?й кварту, яку тримав у руках, i вона крутила ??, не знаючи, де
дiти...
- Чого вiн сидить, а ти сто?ш? - спитала стара.
- Я зараз сяду, зараз! - заметушилася Галя i схопила якогось дуже вже
стародавнього услона з вирiзаними голiвками на спинцi. Сiла, вiйнувши
ясно-синьою хвилею шовку, i вiн знову змушений був зустрiтися з нею очима.
Вже не була зашарiла, а блiда i спокiйна, трохи зморена, очi ??
розширилися - глибоке море хвилювало в них. Вiн задихнувся, проковтнув
слину, була вона наче морська вода.
- Галино Iванiвно! - сказав вiн тихо й тепло. Вона давно не чула таких
iнтонацiй iз чоловiчих вуст, окрiм того, його обличчя перестало здаватися
незнайомим, зустрiчала його й ранiше. Через це осмутнiла й посерйознiла ще
бiльше, i, хоч так само чарiвно свiтилося ?? лице, холодна хвиля на мить
роздiлила ?х. Вiн злякався цього раптового вiдчуження, опустив голову i
натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик.
- Були пораненi? - спитала тихо Галя.
- Протез! - сказав вiн, рипнувши зубами, i встав.
- Сидiть, сидiть, будь ласка! - перелякалася Галя. - Ви менi не
сказали, коли буде та нарада.
Стара сидiла на ганку, наче забутий корч. Змалiла, позеленiла,
скоцюрбилася, ?? пальцi прикипiли до палицi, очi перетворились на
кругленькi гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в нiй
промалювалися контури гори i замку на ньому, i ступав на подвiр'я того
замку красень чоловiк, якому судилося потiм тут жити, - навiки зачарувався
вiн у голубiй красунi, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у
старо? з очей сивi сльози, уздрiла вона дочку то? красунi й пришельцеву -
крапля вiд краплi була вона в матiр. Вже друга хмарка розквiтала в ??
свiдомостi, i другий чоловiк заходив до ?хнього двору прохати напитися.
Йшла йому назустрiч красуня в червоному, i новий пришелець також не мiг не
зостанозитися й не зачаруватися нею...
Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увiч, так само увiч
бачила третього пришельця. Збирався вже вiдходити, але вона знала, що
нiкуди звiдси вiн уже не вiдiйде. Цей новий пришелець трохи непоко?в
стару, нi-нi, вiн так само невимiрне схожий на тих двох, котрих довелося
?й пiзнати. Правда, той перший мав хвацькi, чудовi вуса...
Стара всмiхнулася. Розтавала на сво?му ганку, меншаючи й меншаючи, а
коли озирнулися на не? тi дво?, то ледве помiтили ??, таку маленьку й таку
скорчоватiлу: сидiла й лила старечi сльози, яких не зрозумiти ?м нiввiк.

Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далi стежкою навперерiз повз
скелю, що складалась iз потрiсканих, безладно нагромаджених одна на одну
брил. Збоку вiд скелi лягала прямовисна кам'яна стiна, по якiй любив
Хлопець лазити, - вся вона була помережана сотнею тiльки Хлопцевi вiдомих
стежок. Зараз у його руцi подзенькував порожнiй бiдончик, i простував вiн,
як завше, до Марi? Якiвни за молоком. Козине молоко любили всi пожильцi
дому на горi, тож прогулянки до Марi? Якiвни були йому пожаданi. Вабило
його й iнше: часом вiн заставав прадiда в перших, був той настiльки
величний i та?мничий, що Хлопцевi складало особливу при?мнiсть навiть
розглядати його. Здавалося завжди, що замкнутi вуста старого ховають не
одну сокровеннiсть, а та?мницi вабили Хлопця над усе.
Вряди-годи Марiя Якiвна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все
не так, як у них: одна кiмната щедро прикрашена саморобними фiранками й
завiсами, потемнiлими вiд часу, а друга, в якiй найбiльше любив перебувати
прадiд, була майже гола: вузька залiзна койка, не покритий нi цератою, нi
скатеркою дубовий стiл i велика темна рiзьблена скриня. Трохи збоку стояла
етажерка з прикрасами, схожими на великi шаховi пiшаки, стояло там з
пiвсотнi книжок, здебiльшого iз шкiряними корiнцями, але напрочуд добре
збережених. Завше мав спокусу погортати тi книжки, як робив це не раз
удома, але досi Хлопцевi тако? нагоди не траплялося. Лежало ще там кiлька
грубих, оправлених у шкiру зошитiв, - цi зошити теж були спокусою для
Хлопця, тiльки один йому вдалося погортати - той, що постiйно лежав на
верандi...
Заходив на те обiйстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд,
i це теж йому подобалося. Спинявся бiля ворiт, брався за калатало - теж
немала дивина - i стукав у темнi, потрiсканi дошки. Слухав, як спiвали в
глибинi двору дверi, тодi чув тихе чалапання капцiв Марi? Якiвни. Визирала
вона за ворота, а побачивши Хлопця i його бiдончик, привiтно розквiтала.
Вiн заходив через хвiртку, тримаючи на обличчi урочисту мiну, а Марiя
Якiвна незмiнне нахилялась i цiлувала його в лоба.
- Як там мама з бабусею? - незмiнно запитувала вона, i вiн вiдповiдав,
що добре. Коли ж хтось iз них нездужав, оповiдав про те повiльно й
спокiйно. Марiя Якiвна притакувала i скаржилася, що Хлопцева мама давно до
не? не приходила, а вона, тобто Марiя Якiвна, правду кажучи, за нею
скуча?.
- Вже скоро й лiто мине, - казала Марiя Якiвна.
- У не? вiчно браку? часу, - вiдповiдав Хлопець.
- Всiм нам браку? часу, - по-фiлософському вiдказувала Марiя Якiвна i
вела його на веранду. На столi, правда, не на тому, де завжди лежав зошит,
стояла чудова ваза старо? роботи, у нiй доверху було накладено яблук,
груш, слив та морелi.
- Сiдай поласуй! - казала Марiя Якiвна, забираючи в нього бiдончика.
Вiн залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу i думав, що нiде нема?
таких фруктiв, як у цьому домi. Стара тим часом сходила зi схiдцiв i
простувала до надвiрного льоху. Розчиняла низькi дверi й пiрнала туди -
Хлопець знав, що хвилин на п'ятнадцять вiн залиша?ться сам. Притьма
пiдскакував до зошита на сусiдньому столi i задивлявся на великi,
кострубатi й величавi лiтери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю
слiв. I хоч нiчого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою
вдивлявсь i вдивлявсь у той почерк - глибоким споко?м та чаром вiяло вiд
тих сторiнок.
Загортав зошита, як тiльки чув вовтузiння в льоху, миттю прискакував до
стола iз фруктами i починав прихватцем ?х ?сти.
Марiя Якiвна пiдiймалася до нього з бiдончиком, повним лискучого
молока, за цей час вiн устигав накидати довкола вази не один недогризок i
не одну сливову кiсточку.
- О, ти тут не дармував, - задоволене казала Марiя Якiвна i патлала
йому вiдросле за лiто волосся.
- Чудовi грушi! - незмiнно казав Хлопець, i за цю похвалу одержував ?х
на дорогу стiльки, скiльки мiг покласти в пазуху.

Один iз хлопцiв Олександри Панасiвни пiшов по гас, вiн висто?ть бiля
гасово? будки добрих п'ять годин, доки дiстанеться зi сво?ми бляшанками до
дверей, за якими просяклий наскрiзь гасом чоловiк вiдмiря? йому палющо?
рiдини. Другий хлопець пiшов до магазину, щоб повернутися на обiд, несучи
пiд пахвою кiлька хлiбин iз паперовою смужкою. За ним iтимуть ще й двi
дiвчинки, якi наспiють до магазину, коли доходитиме черга, - перед тим
вони обiйдуть iз вiдрами цiлий берег, збираючи цурпалля й напiвспалене
кам'яне вугiлля. Найменша дiвчинка вихоплюватиме з-пiд материно? лопати
картоплю, бо сьогоднi Олександра Панасiвна вирiшила викопати рештки
картоплi з городу. Сама Олександра Панасiвна багато дiла не зробить:
збiга? на базар, зварить ?сти, викопа? картоплю, випере гору дитячих
сорочок, штанiв та платтячок, пiдмаже хату там, де обвалилася глина,
сходить з малою до Марi? Якiвни по молоко, полiзе на горище, щоб закласти
дiрку на даховi, - минулого дощу текло в хату, витрiпа? й вивiтрить дитячi
постелi i побiжить до сторожа Степана купити я?ць - сьогоднi iменини в ??
найменшенько?.
Увечерi вони зберуться разом, розкриють одну iз банок, що подарував ?м
Володимир, сядуть до столу i одержать по скибцi хлiба, намазанiй
тушкованою свининою, i по шматку солодкого пирога з маком. У дiтей
свiтитимуться очi, i вони ?стимуть тi скибки й пирiг помаленьку, щоб
надовше розтягти задоволення; пiсля того Олександра Панасiвна наставить
старий як свiт патефон, i голка почне вишкрябувати з платiвки звуки зi
сво?рiдним прихрипуванням - дiти почнуть танцювати пiд ту музику.
Танцюватиме з ними й вона, доки виступить ?й на оцi блискучий кришталик
сльози, - згада? вона тодi невисокого, широкоплечого чоловiка, тиха туга
обвi? ??. Очi iз тим кришталиком обведуть всi п'ятеро личок, якi захоплено
вистрибуватимуть у хатi; тодi витягне Олександра Панасiвна з кутка
самовар, обiтре його й проми?. Накида? вугiлля й принесе вiд лiтньо? печi
жару. Дiти притягнуть тодi батькового чобота, натягне вона його на трубу й
почне натискати на нього, як на мiх. Чекатимуть, щоб засопiв, запарував
той самовар i скип'ятив для них воду. Пiсля того Олександра Панасiвна
добуде фруктовий чай, розiмне його i вiджене дiтей, якi захочуть з'?сти
той чай i так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, трiснутий з
одного боку, а чайник накри? полотнянкою. Вiдтак сидiтимуть вони, всi
шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочцi
цукру: дехто спершу з'?сть той цукор, а тодi вип'? чай, а дехто той цукор
схова? до кишенi. Питиме солодкий чай тiльки iменинниця, бо заколотить
його ?й мати, докинувши й свою грудочку, вiд того два рожевi рум'янцi
зацвiтуть на ?? щоках - буде та iменинниця сьогоднi щаслива.
I вiдчуються щасливими вони всi, пiзнають-бо свою ?днiсть, адже колись
були вони злитi тiльки в два начала, i те, що роздiлилися вони отак,
тiльки химерна випадковiсть. В хатi буде затишно, всi стануть ситi, а
iменинниця розглядатиме дарунки: нову ма?чку вiд матерi, малюнок вiд
старшого брата, три голубинi я?чка вiд брата пiдстаршого, що ?х вiн видер
ще на початку лiта, бант вiд старшо? сестри i малу скляну кульку вiд
сестри пiдстаршо?.
Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме;
можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однi?? з тих
шибок прозоре обличчя - тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi;
низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз
дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться
на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони
очима й пiзнають одне одного: де б то ?м не пiзнати, коли так довго були
одним тiлом, та й дiти цi - плiд ?хньо? з'?днаностi. Вiн помалу
вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й
плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо
несподiвано оясниться, - це помiтить тiльки один чоловiк з цi?? околицi -
старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка,
що вiдступа? од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову
впоко?тися, вiн бачитиме й п'ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара
бiля високо? й худо? сво?? матерi; вiн пiзна? дивне свiтло в материних
очах i знайде назву для нього. "Любов", - подума? вiн, i усмiшку, яка
розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у
цьому зеленому сутiнку нiхто.

Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з
сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий
павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що
павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову:
на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв. Павук
помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка,
вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi
мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i
позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч
цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло,
жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця.
Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл - кози його
розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в
грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив
лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд
ногами траву, що все ще пила з землi сiк, - там, нижче, його око уздрiло
сiрi i свiтло-жовтi брили глини.
Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору. Iшов i важко
дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов.
В полi на нього повiяло густим насто?м трав i серпневим сонцем, Iван
побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожн?. Побачив вiн i
чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку.
Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав ?? бiля свого серця. Вiддаля темнiла
Псищанська церква, оточена га?м, в га? тому густо було натикано хрестiв.
Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто
хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на
велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева,
якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже
зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток
лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодi?, що видавав той джмiль, -
була то та сама пiсня, що спiвав ?? чорногуз.
Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на
мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло
павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив,
що позамерзали й кози. Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв,
що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i
стис те мiсце, де мало бути серце.
Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не
за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi
вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив
завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй
оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки.

Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але
забрав iз собою немало ?? синяви та й краси, що так щиро свiтилася до
нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто
захмелiлий.
Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн
схвилював ??, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому
схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на не? нагально, все-таки
руйнувало ?? спокiй. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була
просякнута веселою й чудовою музикою.
Нi, вiн таки озирнувся до не?, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була
мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до не? таким же усмiхом.
Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася сво??
смiливостi, а водночас i втiшилася - стояв перед нею чоловiк, котрий не
застережу?ться перед ?? красою. Двi рожевi пiдкiвки з'явилися на ?? щоках,
а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко
мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси - вершник без
голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб.
Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа.
Що б сказали про не? Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота
вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що
скаже про не? й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку?
Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок. Але старо?
там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко
помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара
без ?? допомоги не ходила. Занепоко?ння й розкаяння плеснуло в Галину
душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так
несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши
метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон
полилися на не? двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла.
- Ти тут, бабцю? - тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в
крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм
iнша жiнка. Тепла й сива, м'яка й задумана. Звела на онуку очi, i та
вразилася, якi гарнi вони були.
- Бабцю! - вигукнула Галя знову. - Ти встала i пiшла сама?
Стара дивилася на не? з легким прижмурцем.
- Це до мене прийшов новий наш директор, - несмiло виправдалася Галя.
- До мене свого часу теж приходив такий директор, - мовила стара i
раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне
мереживо кофтини.

Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла
навскоси, так легше було для ноги. Цi?ю стежкою пiдiймався йому назустрiч
Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою.
Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист.
- Застали маму? - спитав Хлопець, обриваючи свист. - А я вiд Марi?
Якiвни.
- Менi теж треба до Марi? Якiвни, - сказав Володимир.
- То ходiть цi?ю стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни?
- З вiйни, - всмiхнувся Володимир.
- Ви часом не танкiст? - спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв
пiдбитий танк.
- Нi, я з пiхоти, - вiдповiв Володимир.
- Пiхота - це не так цiкаво, - сказав Хлопець. - Я б пiшов у льотчики
чи танкiсти.
- Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти.
- Ну, то я теж, як усi! - озвався Хлопець i, склавши дудочкою губи,
засвистiв.
- Де це ти навчився тако? пiснi? - спитав Володимир, пiдхоплюючи
посвист.
- Це не пiсня, а мелодiя, - сказав Хлопець. - I вигадав я ?? сам...
Понiс свiй посвист туди, угору, де стояв той загадковий дiм, i
Володимировi нiчого не лишалося, як засвистiти й собi й рушити у бiк
зворотний. Грiло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та
усмiшка, яку вiн перейняв вiд нагiрно? принцеси. "Я виставився там не
молодцем, - весело подумав вiн, - але, зда?ться, це не мало значення!"
Звiдси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються
нею додому дiти Олександри Панасiвни. Спереду йшов пiдстарший син,
засунувши пiд пахви по хлiбинi з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало
його дво? дiвчаток, кожна тримала по буханцю. Пiдстарший вiдламував вiд
хлiбини маленькi шматочки i кидав ?х до рота, а дiвчата йшли за ним i,
певне, поспiвували - Похитувалися в ходi. I хоч були вони далеко,
Володимир пiзнав мелодiю, що ?? плели там на вулицi два тоненькi голоси:
була то та ж таки пiсня, що ?? висвистував Хлопець. Можливо, рознiс ту
пiсню по околицi вiтер, заранжував ?? в хмарах, спустив додолу i вклав до
вуха старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Старша навчила сестру меншу, а ?х
пiдслухало ще кiлька дiвчаток з вулицi. Володимир знав, що вiдсьогоднi
пiсня ця почала свою мандрiвку по землi - диво буде тiльки в тому, що
завтра Хлопець спуститься з гори i почу? свою пiсню в чужих устах.
Можливо, вiн почу? ?? вперше iз вуст старшо? дочки Олександри Панасiвни,
i, хто зна, може, вiн уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим
поглядом, ясно здивувавшись iз не?...
Володимир пiдiйшов до мiцних дубових ворiт i побачив там незвично?
форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспiвали в глибинi
дверi. Повна сива жiнка, вже майже бабуся, вийшла на ганок i подивилася в
його бiк, приклавши до лоба долоню дашком.
- Вам кого? - спитала вона голосно.
- Я до вас, Марi? Якiвно! - так само голосно вiдповiв, не перестаючи
подумки наспiвувати Хлопцеву мелодiю, Володимир. - Будь ласка, Марi?
Якiвно, вiдчинiть!

Вони сидiли в садку, i над ними тихо лопотiло листя. Лiтали метелики,
обпадаючи квiти, як бджоли, i пили з них солодкий нектар. Трiпотiли
крильцями, i чи через тi метелики, а чи вiд тихого лепету листя, здалося
Володимировi, що повiтря навкруги перламутрове.
Перед ним сидiла сива жiнка i розповiдала йому про школу, вiн попивав
iз велико? бiло? фiлiжанки козине молоко й думав, що за цi два днi, якi
прожив на околицi, зовсiм оновився. Думав, що все пережите схоже на сон,
зараз уростав у iнше життя i набирався спокою, яким дише на цiй околицi
кожна бадилина. Думав i про сво? сходження на гору, i про ту неймовiрну
зустрiч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева i
стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небi, затуляючи часом
сонце) свiтлотiнi пiд ногами. Жiнка, яка розповiдала всiлякi iсторi? зi
шкiльного життя, нагадувала йому першу його вчительку, i вiн подумав, що
ста? пiдлеглим ще й цi?? жiнки. Стало зовсiм добре вiд таких думок, тож
дозволив собi ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горi. Було б
йому неймовiрно боляче прокинутися зараз й усвiдомити, що все те йому
наснилося, - вiн ще й досi серед сосон у польовому шпиталi i вола? вiд
болю, який шмату? тiло. Бачить засипане зорями небо, i пливе звiдти голубе
трепетне сяйво. Ота й ота зоря, дума? вiн, i ? очi красунi з будинку на
горi. Йде вона з невидимого в сутiнку горба, спуска?ться, як мiсяць, коли
йому досить висiти в небi; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий
козопас iз шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обiйстям, де
зараз сидить, як i з домом на горi. Адже недаремно, подумалося йому, двiр
Марi? Якiвни ма? ворота, якi можуть iснувати тiльки в казках, i недаремно
тут той спокiй, що вiдчува?ться й на горi.
- Це в мене буде до вас ?дине прохання, - сказала стара, - бо я тiльки
тодi по-справжньому живу, коли вчу першачкiв. Старшi дiти для мене не такi
зрозумiлi.
- То вiзьмете собi перший клас, - усмiхнувся Володимир.
- Я хотiла б просити першачкiв i на той рiк, - трохи знiяковiло
проказала Марiя Якiвна.
Володимир засмiявся. Було йому навдивовижу затишно.
- А колеги не заперечуватимуть?
- Нi, нi, вони не заперечуватимуть!
- Олександра Панасiвна просить другий клас.
- Галина Iванiвна може взяти третiй чи четвертий.
- Школа наша - що ставок серед гаю, - незвiдь-чому сказав Володимир...
Вони замовкли, а вiн допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не
сниться, але той напiй, що його випив, по-сво?му хмiльний. Весь свiт став
для нього теплий та золотистий, весь свiт для нього заголубiв.
Устав, щоб попрощатися, i раптом вiдчув у цьому обiйстi якийсь
незвичайний дух, а може, особливу якусь присутнiсть. Озирнувся навдокiл,
але не побачив нiкого, хiба що лагiдне обличчя Марi? Якiвни.
- А то не ваш чоловiк, Марi? Якiвно, кiз пасе? - спитав несподiвано для
себе.
- Мiй, мiй! - захитала радiсно вчителька. - А зна?те, що менi здалось у
першiй хвилi? Думала, ви якийсь його родич!

Роздiл другий

СИНЯ ДОРОГА

Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками, другим данi сльози,
схованi в пiтьму.
Р. Тагор

Помалу вiдступав вiн у глибину зеленого сутiнку, дощ шумiв i плескотiв,
i дивився вiн сумно, а зелений сутiнок розцвiв несподiваним свiтлом -
попереду лежала прозора куля, i вiн уже мав увiйти до не?. Саме туди вела
синя, мерехтлива дорога, по якiй iшов, а позаду лишалася хата iз печальною
жiнкою i з веселими дiтьми; вiн весь час озирався - стояли вони за
скляними стiнами й були живi та рухливi. Котилися тiнi, речi розмивались i
ставали хитливо-драглистi, лишалася тiльки ця синя дорога, якою iшов, i
його незмiнна туга, що йшла обiч, наче спiвподорожанин. Дивився на
незбагненний свiт кольорових смуг, що сплiтались i розплiталися довкола,
складалися мережi, розводнювалися дерева й гiлки, виростали фiолетовi й
рожевi кущi i хиталися, неначе в водi. Густий синiй мох обрiс напiвпрозорi
кручi, i тiльки синя дорога була гладка, наче з льоду. Вiн ледве йшов i
бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи
скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби.
Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися,
проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так
само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине - вiдчував у тому
тлумi перш за все ??. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьо? дороги -
все минуле, повз яке вiн ма? зараз пройти, перш нiж дiстанеться до
прозоро?, густо залито? перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як
вабить залiзо магнiт, - невагомо плив по сво?й дорозi, вже наперед
вiдчуваючи щастя з'?днання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав
вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i ма? ще не раз
озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими
стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив сво?
тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них
байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала
пишноволоса жiнка - Туга його, а з другого боку - Сум, ще один його син.
Того сина послала до нього iз землi ота висока й не-помiрно худа жiнка, на
оцi яко? замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й
безнадiйно вiн озирався.

Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим,
котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли
зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку
хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту;
один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона
його очi. Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою
вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на не? й дивився, i
?й стало дивно, що очi в нього темно-синi, - мали б бути чорнi чи зеленi.
Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i ?й незвiдь вiд чого
запаморочливо стислося серце.
- Слухайте, слухайте! - заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. -
Починаймо з садiвника. "Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi
квiти надо?ли, окрiм маку..."
- Ти мак, мак! - закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й
справдi червона наче мак. Потрiбно було ?й вигукнути оте завчене: "Ой!", i
вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався
Микола, який так само сидiв у кутку й дивився.
- Що з тобою? - спитала Соня.
- Влюбилася! - шепнула Олександра, i ?й стало так млосно, що захотiлося
покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так при?мно й тепло
пахне свiжою сосною, де сто?ть у сво?й майстернi батько й теше, теше й
теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки.
- У кого? - вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у
куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у
кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть
сюди. З червоно? Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в
цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чи?сь очi?
- Я не хочу грати в цю гру, - сказала Олександра. - Голова в мене
болить...
- Ой! - вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона
додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася:
з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися.
- Ну, ясно! - протягла вона багатозначно й усмiхнулася. - А зна?те що,
- вона та?мниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям.
- Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з
фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки,
витягла складений надво? листок, на якому було намальоване широке
усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих
променях було розсипано ряди цифр.
- Оце оракул, - сказала вона. - Гадатимемо!
Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра
стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на
не?, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице - Олександра знову
вiдчула, як обпiка? ?? той волошковий погляд.
Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на
одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату,
найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так
само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони
зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до не?, i
Олександра вiдчувала, що ?? обплуту? тими нитками, що ста? вона зовсiм
безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки сво? i що вони незвичайно мiж
собою сплiтаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч
роздiляв ?х стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цi?? дiвчини, щось душне й
гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не
вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був
жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм
тратила вiд того голову, непоко?лася й турбувалася, вже хотiла, щоб
кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала ?й змога побiгти додому й
охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки.
- Шуро, Шуро! - гукнула Соня. - Ти що, Шуро, оглухла? - Вона скинула
очима на подругу, стало ?й зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до
не? всмiхалася. - Твоя черга, - сказала категорично й тицьнула в руки
зернину.
Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як
зата?но дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й
чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi. Очi
навколо не?, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу
для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту,
рятуючи ??, Микола:
- Давайте я!
Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру.
- Двадцять два! - видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й
пирснула.
- Нi! - сказала вона. - Цього я вам не прочитаю.
Тодi до не? простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була
моторнiша, сховала листка за спину i сказала безапеляцiйно:
- Шурка моя подруга, i смiятися з того, що сказав ?й оракул, не можна!

Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першо? взутт?во?
фабрики Микола Ващук утратив спокiй: його почало нестримно вабити до осiб
жiночо? статi. Не мiг навiть розважно зняти мiрку з елегантних нiжок, що
довiрливо щодня простягалися до нього. Оперiзував тi нiжки вузькою,
складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрiбному мiсцi, i той
струм, що мимовiльно випромiнювали тi нiжки, несамохiть зроджував струм i
на вiдповiдь. Елегантнi нiжки вiдходили геть, несучи на собi слiди його
пальцiв, i чим далi вони вiдходили, тим чiткiше проявлялися гарячi й
тремтливi плямки на шкiрi. Таке вiдчуття не згасало в тих нiжок довго, i
вони дивом дивувалися:
що то за чар такий особливий у тих репаних шевцiвських пальцях, адже
досi швець для них - все одно що туфлi. Зрештою, й так не порiвняти: туфлi
- це якiсть куди вартнiша. Тi нiжки сердилися на незбагненну свою
надчутливiсть, вiдтак ставали поступливiшi перед натиском кавалерiв
справжнiх. Але навiть ув обiймах у справжнiх кавалерiв чули вони легкий i
запаморочливий запах шкiри i той вогонь, що передався ?м вiд того
незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примiрку, ?х зустрiчав
той-таки швець, а коли iнший, то потай невдоволилися а чи й просили через
знайомих, щоб робив ?м роботу таки вiн. Знову повторювалося те саме, i
знову вiдчували вони чарiвний струм, потiм горiли тим нiжкам ступнi, i
йшли вони геть, наче по приску ступали, - похитувався ?м перед очима
зелений, дивний i широкий свiт. Очi ?хнi каламутнiли, а дорога, якою йшли,
блакитнiла, i перед кожною мимовiльно заквiтали палкi волошковi очi.
Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима цiла вулиця, весь свiт
через те волошковiв - нiжки нервово стукотiли закаблуками по кам'яних
плитах хiдникiв, мимохiдь розсилаючи i вiд себе струм, що його так
несподiвано набралися.
В такi днi не однi нiжки згодилися вийти замiж, а кiлька легковажнiших
утратили глузд на превелику втiху сво?м не менш легковажним кавалерам.
Дiвчата плакали потiм вночi, i снилося ?м щось чудне, ?х отвережував
тiльки ранок, зате не раз потiм згадуватимуть вони те запаморочення, яке
так негадане зробило ?х кволими й немiчними.
Сам Микола переймався також цим настро?м. Кожна з тих нiжок
випромiнювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Вiн думав тодi про
всiх фабричних дiвчат: тих, що на процесi, i тих, з iндпошиву, сотнi очей,
усмiшок, носiв, пiдборiдь та щiк пропливало перед його зором, але жодне не
дiймало так, як умiв дiймати тi ж таки очi, пiдборiддя й нiжки вiн сам.
Хмiльне молоко переповнювало його, особливо вночi, i не мiг вiн спати -
оточували його сотнi нiжок у лискучих туфлях його власно? роботи: всю силу
й неспокiй виливав вiн у роботу. I виходили з його рук зовсiм не схожi на
iншi туфлi, незбагненний чар струмував iз них, наче вони фосфоризували. Тi
туфлi мандрували на виставки, i коло них незмiнне спинялися юрби жiнок,
якi очi видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги.
Тiльки невелика кiлькiсть щасливих справдi одягала тi туфлi на ноги,
цiлий свiт тодi ?м пiдхилявся, i доки ходили вони в тих зачарованих
туфлях, доти збирали на себе безлiч поглядiв, а довкола них самих пливав
незвично збуджуючий дух шкiри i ще чогось чого й не назвеш: тiльки
найсмiливiшi признавалися, що це не покида? ?х дух того незвичайного
майстра. Здавалося ?м, що вiн десь тут поруч, йде й трима? нiжно пiд руку,
ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не
заслiпити тих, кому призначалися.
Сам Микола Ващук непоко?вся також. Виходив з роботи, забувши й
попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару
матiр, яка чекала його з обiдом, - не мав сили до обiдiв. Так блукав до
сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд
нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й
небо, - весь свiт сiрiв тодi вiд його туги. В грудях поселялося кошлате
чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й
випивав, щоб заспоко?тися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову
звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi
й чуб, що виглядав з-пiд не?, надмiру широкi груди й плечi, - йшов вiн i
плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця
елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула
б кирпу, - навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий
день позбутись.
Так воно й тяглося аж до то? пропам'ятно? вечiрки, коли зустрiв вiн
Олександру, але поки дiйде до то? вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i
не одна хвиля гiркоти залл? йому груди. Дивувало його в тiй iсторi?
найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це
сила так немилосердно й химерно його крутить.

Тим часом iшов вiн на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемiнно
грав вальси, танго i фокстроти. На лавках сидiли дiвчата, якi не були
запрошенi до танцю, i хлопцi, якi перепочивали. Мiж тих лавок крутилася,
стискувалася й розходилася, гаряче дихала i розмлоювалася розкладена на
пари юрба. Грiла кров у фокстротi, розганяла ?? у вальсi i млiла,
дослуховуючись до та?мних токiв спарених тiл, у танго.
Микола дивився на танцюристiв, душний вечiр обвiвав йому обличчя: з
глибини сутiнкiв пливли гарячi хвилi; десь неподалiк гавкали собаки,
мабуть, на Путятинцi, але все покривала мiдна музика, яка наче заворожила
цей веретiльний, розхитаний у ?диному ритмi тлум. Ще сильнiша туга
стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього мiсця ноги i
надаремно вiн тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка i ввiйшов на
танцмайданчик: на нього попливли дiвочi й парубочi обличчя, блискали
очима, серед них упiзнавав i тих дiвчат, що володiли стрункими нiжками,
взутими у туфлi його роботи. Впiзнавав тi туфлi, мигали на мить у курявi i
зникали, зелено спалахували до нього очi красунь, задля яких можна було
спопелiти. Але й такi блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у
Миколиних грудях; вiн пробравсь у куток, де вистоювали хлопцi з ?хньо?
фабрики. Вони тут i справдi стояли, задоволене похитуючись у ритмi музики,
i свiтили усмiшками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом
вiд цього веселого гурту вiдклеювався один чи другий, i одною з дiвчат
ставало на лавках менше - влiтали вони у той крутiжний вир i начебто й
iснувати окремо переставали.
- Ну то що? - спитав, усмiхаючись до Миколи, Володька Гаман. - Рибку
прийшов ловити?
Долучився мовчки до сво?х хлопцiв i за хвилю став зовсiм як вони:
стояв, продаючи зуби, i роздивлявся на дiвчат. Перекидався жартами, i всi
з того смiялися. Були в них усiх задоволено-самовдоволенi лиця, i цвiркали
вони зневажливо пiд ноги: по ?хньому ж ряду обережно проходжувалися очi
тих дiвчат, якi танцювали, i тих, кого до танцю не взяли.
Помiтив однi такi очi й пiшов просто на них, трохи ?х злякавши, але
бiльше втiшивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дiвчина звелася
й тiльки торкнулася то? руки, як обезволiла й подалася назустрiч вже
безтямно. Пахло вiд нього шкiрою, тютюном, а часом i горiлкою, але тiк вiд
його важкуватого, майже чотирикутного тiла незбагненний струм. Дiвчина в
його руках ватiла, й не ставало ?й повiтря, задихалась i починала
спотикатися, i тiльки те, що тримали ?? такi залiзнi й пекучi долонi, не
давало ?й втратити тямку. Волошковi очi тим часом вдивлялись в обличчя
обраницi з поважною увагою, i не було сили витримати той погляд. Тож
дивилася дiвчина на нього тiльки по-дiвочому - поверталась убiк, але
помiчала i волошковi очi, i тугу його. Пiд кiнець танцю i вiн, i вона
розумiли - це заважке для них випробування, отака спiльнiсть: йому дiвчина
не пiдходила, а вона не мала стiльки сили, щоб до нього пристосуватися.
Знову стояв серед хлопцiв, курив i дивився крiзь сизий дим на
танцiвливий тлум i на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика,
поволi опускалася на дерева й землю прохолодна нiч, сiючи велику й важку
росу. Згиналося пiд тим тягарем листя, завмирало пелюстя, i мовчки несла
на собi всю ту випалу воду трава. Свiт завмирав i затихав, тiльки валували
вiд Путятинки собаки, голосили весело й печально мiднi труби з
присмоктаними до них пiтними чоловiками.
На Миколу блимнула зелена блискавиця - власниця виточених нiжок i
туфель, роблених його руками, впiзнала його мiж гуляючих парубкiв,
заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатнiше й вишуканiше, i
хвиля диму бiля Миколи стала щiльнiша - курив вiн швидше й запальнiше.
Ловив у юрбi власницю зелених очей, точених нiжок i роблених його руками
туфель - вiдчайдушна думка визрiвала в ньому. В цей час дiвчина
вiдiрвалася вiд партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним
волоссям. Партнер спробував пiти за нею, але його вiдтiснили iншi пари, що
розходилися на мiсця. Дiвчина стала за стовбуром дерева i втирала пiт, i
там, за стовбуром, ?? i знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона
повагалася, перш нiж згодитися, але його туфлi ще й досi наповнювали ??
хвилюванням, тож махнула кучерявою голiвкою й подала руку. Була мило
вражена струмом, що потiк вiд шевця. Вони попливли в юрбi, важкий,
чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, i який сам хвилювався, i
струнка, холодна та врiвноважена красуня. В не? вистачило сили зирнути
йому в очi, але i ?й, такiй холоднiй, стало боязко - волошковий вогонь
обпiк ??. Але на плечах дiвчина носила повну льоду голiвку: вiддавалася
танцю, а водночас посмiювалась iз себе, бо що сказав би той, той i той,
коли б вони й справдi стали парою. "Ах, боже мiй! Я танцювала з тим, хто
шив менi туфлi!" - скаже подружцi, i вони похихотять вволю...
Волошковi очi тим часом вдивлялись ув обличчя обраницi з тою-таки
напруженою увагою, але чим далi, тим холоднiше й прикрiше. Щось темне
побачив вiн у тiй чудовiй голiвцi, застигле й морочне. Глуха темiнь
плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося пiд чудовим
персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли
дотанцювали вони танець, то розiйшлися без жалю: ?й тiльки туфлi
нагадували про нього, а вiн знову вiдчув ту ж таки свою теперiшню
приятельку-тугу.

Олександра любила прокидатись у залитiй сонцем кiмнатi. В глибинi дому
спiвав за роботою батько, могутнiй бородань iз чорними лискучими очима.
Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-пiд рубанка; мати гримiла
на кухнi посудом, готуючи снiданок. Бiлоснiжна постiль м'яко грiла, сонце
танцювало на пiдлозi, весь час мiняючись, - за вiкном рiс величезний дуб.
Кружляли в стягах срiбнi порошинки, вiд дзеркала вiдкинувся сонячний
зайчик i затремтiв нервово на стiнi. "Недiля, - подумала дiвчина, -
сьогоднi недiля!" ?й щось заспiвало в серцi й засвiтилося; встала вона,
поспiвуючи отак, i вдяглася, а тодi помiтила, що поспiву? ту ж таки пiсню,
яку мугиче в сво?й майстернi батько. Стало дивно, що вiн працю? i в недiлю
- ранiше шанував цей день надзвичайно. Врештi зарипiли дверi, в кiмнату
зайшла мати: висока, чорна й незмiрно худа - така, якою стане через
п'ятнадцять рокiв сама Олександра. Мати була засмучена, i на очах у не?
висiли розсвiченi сонцем сльози.
- Це що, батько i в недiлю працю?? - спитала здивовано Олександра.
- Викону? замовлення, - сумно вiдказала мати i сiла на стiлець. ??
миттю залило сонце, видiливши на головi сивi волосини, якi бiло зажеврiли.
- Але ж i ранiше в тата була нагальна робота...
- То було ранiше, - вiдгукнулася мати. - Тодi нiхто не придирався. Сама
ж зна?ш: батько не годен працювати на фабрицi.
- Вже не можна мати майстерню?
- Приходили iз фiнвiддiлу, - сказала мати. - На нас наклали, дочко,
такий податок!..
У глибинi дому так само спiвав батько. Високий, рiвний голос, чистий, з
оксамитовими нотками, заповнював i цю кiмнату, де вони сидiли. Вiн майже
завше спiвав за роботою, i цей спiв завжди згадуватиметься Олександрi,
коли ?й ставатиме важко... Залита сонцем, мати тихо сумувала на сво?му
стiльцi, а Олександрi незвiдь-чого стало любо, що все-таки воно ?, сонце,
i ? вона, ота батькова пiсня.
- А менi, - пристукнула вона взутим черевичком, - на фабрицi зовсiм
добре!..
- Ми старi! - сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стiльцi. -
3 iншого ми тiста, нелегко нам переiнакшуватися...
- А менi-от легко! - всмiхнулася Олександра.
- То й слава богу! - сказала мати. - Збира?шся куди?
- До Стефи, - сказала Олександра i раптом захвилювалася, хоч нiколи
ранiше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вiкном
пролетiв величезний прозорий птах i зронив отой птах до не? голубе
пiреньце, "Що це воно вiдбува?ться зi мною сьогоднi?" - подумала вона.
Батько спiвав чудову, смутну пiсню, i Олександрi, слухаючи, здавалося,
що весь дiм просякнутий цi?ю мелодi?ю, як i сонцем. Весь дiм вiд того ста?
великий, просторий, i стiни його нiжно починають пахнути сосною.
- А тобi-от i турботи до нашо? бiди нема, - сказала мати. - Ходи-но
поснiда?ш!
Те пiреньце на днi ?? серця почало бiльшати й бiльшати, розросталося
неймовiрно - заголубiло все ?? серце, та й уся вона. Зарипiли вхiднi
дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать,
густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови
й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата.
- Пiдемо сьогоднi в крошенський клуб, - прошепотiла ?й Стефа, аж
навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, - а наступно? недiлi
Соня хоче зiбрати в себе вечiрку.
- Чомусь боюся ходити на тi вечiрки, - трохи нiяково сказала
Олександра.
- Таке скажеш! - пробурмотiла добродушно Стефа i раптом засмiялася. -
Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!..
Спiв у батьковiй майстернi обiрвався. Вiн розчинив рвучко дверi i
затулив весь прочiл могутньою постаттю.
- Хтось прийшов? - спитав тривожно.
- Не хтось, а Стефа! - сказала Олександра й обсипала батька срiбним
дзвоном свого смiху.

Дощ шумiв i плескотiв, Микола дивився сумно в зелений сутiнок, що
розсвiтився несподiвано, - там попереду лежала прозора куля, до яко? вела
синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором, звiдусiль
вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ?м i числа не знайти,
видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись
буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав заступом
хмару, а хто ту хмару засiвав. Швець шив невидимi чоботи, а кравець
невидиму одежу, шофер ?хав на машинi без колiс, а жiнки варили обiди в
уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю
дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i вдивлялися. Але
тут не було в нього знайомих облич - залишив ?х позаду, в тiй справжнiй
хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до яко? простував. Знав: чека?
там на нього малий хлопець - брат, i ступне йому назустрiч молодий батько,
куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ?м
не буде нiякого дiла до то? велико? помiж себе рiзницi.
Повiльно простував ступiнь за ступенем, неквапно долав важку свою
дорогу, i йому здавалося, що чу? навколо шум голосiв i дитячi погуки. На
вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом косу, iнший
косив, повiльно переступаючи в густiй пiнi хмари, ливар лив метал, а
годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ?ли в життi, - ?ли, а
тi, що спали, - спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi -
кучерявi, бiлi, блискучi клубки. Книжники читали книги без лiтер,
намоцувавши на носи окуляри, i розливалося довкола рiвне, одноманiтне
свiтло.
Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився вiн пильнiше,
побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але вже не побачив
нiчого - висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не знав про його хiд цi?ю
дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острiвцiв з-пiд
дашкiв долонь сумнi матерi, коло них - матерi iншi, а далi ще i ще - довга
низка матерiв. Довга низка й батькiв - безконечний ряд, - що дивилася на
нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави,
що були наче смужки чи гiлля, - безконечне дерево, розгалужене навсiбiч,
з'?днувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки без
кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй на сво?й дорозi.
Тяглася, драглиста i тремтлива, i впечатувались у не? бiлi й круглi
свiтляки зiр. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерiвських
греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до
якого нещодавно пiдходив, - п'ятеро дiтей i жiнка в цей час думали про
нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хатi бiля Тетерева, i
зробилися раптом серйознi-серйознi - великий всесвiт навiдався до ?хнiх
душ i засiяв ?х сво?м попелом. Олександрi незвiдь-чому захотiлося
помолитися, хоч вона давно смiялася з таких бабських забобонiв, але те, що
вiдчувала оце зараз, годi було пояснити. Вiн таки був тут, бiля ?хнiх
вiкон, а зараз уже повiльно вiдходить по синiй дорозi. Сльози пiдiйшли ?й
пiд очi, бо свiт перед нею раптом покрутився, i вона аж за стола
схопилася. Цього, на щастя, не помiтив нiхто з дiтей, чи, може, так ?й
здалося, i Олександра змушена була струснути головою, запосмiхатися,
зашарiтися й почати оповiдати дiтям щось iз такого, чого ще не оповiдала,
- була то розповiдь про височезного столяра, що, працюючи, спiвав сумних,
але гарних пiсень...
Вiдчував все це ще один чоловiк iз непосвячених. Сивоволосий козопас
Iван Шевчук сидiв на верандi й дививсь у просвiт мiж кручених паничiв.
Коло нього бiлiла невипита фiлiжанка молока, чув вiн за спиною звичайне
клопотання дружини - стелила лiжка, змахуючи бiлими простирадлами й
наковдрениками. Змiнювала вона й пошивки на подушках, i тi бiлi тiнi, якi
майорiли в освiтлених iзсередини кiмнатах, викликали в Iвановiй душi
далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумiв це, як тiльки
зирнув у небо. Побачив вiн синю дорогу, по якiй було розкидано зористе
камiння, - вiчна рiка потекла перед його зором. Побачив самотню тiнь на
тiй рiчцi-дорозi, що брела, ледь ворухаючи ногами, i повторив вiдтак
просту iстину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з яко?сь
книжки: "Любов свiт цей ушляхетню?".

Микола знову стояв серед товаришiв, у ротi в нього цвiла цигарка, а
нога мимовiльно притупувала в такт музицi. I здалося йому, що сто?ть серед
порожнього поля, навколо тiльки кущi й колосся й нема? нi душi... (Те саме
почуття вiн переживе значно пiзнiше, через багато рокiв, коли йому й
справдi доведеться бiгти через порожн? поле i коли проши? його,
перерiзавши навпiл, кулеметна черга. Тодi вiн ще довго стоятиме на мiсцi,
могутнiй його органiзм не хотiтиме здатися, i вiн тiльки й думатиме про це
поле, i матиме таке ж вiдчуття порожнечi й пустелi...) Йому гiрко було в
ротi, бо вже нiнащо було тут стовбичити й виглядати вiтра в полi, мiг
спокiйнiсiнько покинути цей тлум. Але було йому й жаль - стiльки крутилося
тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликiв, кожен з яких бажав бути
зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнiшо? iз дiвчат, яку досi ще
нiхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку подала.
Плив серед iнших пар i мав у сво?х руках колоду, а перед волошковими його
очима стрибало грубе обличчя iз презирливо закопиленою губою. Не знав уже,
де й дiтися з тi?ю колодою, хай i завзято вона гопцювала - ?й теж хочеться
мати все, що наказано природою. Позирнув глибше у вiчi дiвчинi, вона
витримала його погляд i не затремтiла, як iншi: побачив плоскi зорки,
кринички, замерзлi до дна, а на сподi те, чого мав би остерiгатися - ця
жiнка зробить усе, чого вiн запрагне, народить йому дiтей i варитиме ?сти,
але все ?хн? життя стане ?? помстою за те, що ?? взяв.
Вiн покинув дiвчину, трохи здивовану й розсерджену, i вийшов. На
бульварi повiльно гуляли пари, парубки тримали пiд руки дiвчат i статечно
перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима.
Виринав i тремтiв коло них, наче дзвоник, смiх, рокотiв смiшком баритон,
змигували в свiтлi лiхтарiв туфлi, i вiн упiзнав на кiлькох чепурухах
туфлi сво?. Були кращi й ошатнiшi iнших, i Микола надаремно намагався
згадати, коли ж це тримав вiн у сво?х руках тi такi виточенi нiжки.
Був утомлений i вичерпаний. Уже навiть мрiяв про завтрашнiй день, коли
знову сяде на шевський стiлець. Тодi його руки знову вчинять диво з
кiлькома шматками шкiри, уладивши ?х так, що знову вона зася? i стане
магнетична для жiночих очей.
"Не було й не буде у нас майстра над тебе!" - скаже йому старий
начальник цеху й подума?, що цьому чоловiковi шити б взуття для тих, у
кого замiсть серця лiд та пустеля. А ще вiн подума? про сво? лiта i що
його старша дочка вже теж одягла такi туфлi: хто зна, може, пора йому
ставати дiдом?
Микола входив у свiй завулок. Вiд рiчки кумкали жаби, а навдокiл
заливалися натхненно цвiркуни. Все спало, залите неживим, мiражним
сутiнком, - стояв серед неба великий i голий мiсяць. Десь наподалець
озвався собака, рипнули дверi, темна постать спинилася на порозi.
- Чому не спите, мамо? - тихо запитав вiн.
- Не прийшов обiдати, то й серце в мене не на мiсцi, - так само тихо
озвалася мати.
- Хiба може зi мною щось статися? - засмiявся вiн.
- З кожним, сину, може статися...
- Е, мамо! - розвiв вiн руками. - В мене тако? сили!.. Дивилася на
нього з любов'ю. Не був схожий на не?, нi на покiйного чоловiка. Не був
схожий нi на кого в родi, кого пiзнала ?? пам'ять. Трохи лякала ота його
незбагненна сила i той струм - вiдчувала те як жiнка. Тому й дивилася так
печально на сина i похитувала легенько головою. Тепла усмiшка лежала ?й на
вустах, бо дивилася на нього з любов'ю.
- Женитися тобi пора, сину, - сказала, а вiн засмiявся: так просто
розв'язу? вона й поясню? його неспокiй.

Олександра любила дорогу на Крошню: шосiвка, кепсько мощена бруком, а
пообабiч верткi стежини, по яких розсипалися, цвiтучи вихiдними сукнями й
костюмами, хлопцi й дiвчата. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зiрвати
квiтку й докласти до букетика, що яснiв у руцi. За нею пихкала Стефа,
Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло захiдне сонце, велике й
жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленiй купелi. Неподалець
заграла музика, мимовiльно згадала Олександра батька - цiлий день вiн
сьогоднi спiвав. Водночас грiло ?? незбагненне ояснення, якого дiзнають
дiвчата, згадуючи женихiв, вiдчулося ?й, що ось-ось хтось прийде до не?,
незнайомий i владний, вiдчинить ?? серце й забере. Небо над головою було
оранжеве, помережане блакитними смужками, - це по?днання кольорiв також
хвилювало ??. Привидiлися якiсь пильнi волошковi очi, одне в одному кра?
неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловiка з
бiлою бородою. Виставив руку й тримав у нiй велику оранжеву книгу.
- Глянь, який дiд! - показала вона Стефi на ту химерну хмару.
- Хiба це дiд? - протягла зневажливо Стефа. - Це на хату скида?ться...
- Сама ти хата! - засмiялася Олександра. - Диви, i книжку чита?...
- Книжку? Це скорiше на гусака схоже... ?й перехотiлося змагатись iз
Стефою, бо небо почало раптом змiнювати барви. Сонце зайшло, зник дiд,
став i справдi схожий на хату, зникла й книжка, стала й справдi тепер
схожа на гусака; тонко-тонко забринiла ясно-голуба смужка мiж червоно? та
зелено? хмар. Олександра раптом забоялася чогось невiдомого в собi. Стало
страшно стояти отак вiч-на-вiч iз небом, вiдчула-бо всiм нутром особливу,
ледь вловиму музику. "Щось ма? невзабарi статися", - мимохiть подумала.
Маленьке, прозоре щастя пойняло ??, i вона не захотiла губити його.
Забажалося ?й повернутися додому, зачинитись у свiтлицi й вiдчути власнi
сльози на подушцi. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона
?м пояснить усе. Повернулася через те до захекано? Стефи i засмiялася:
- Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собi приробила до п'ят...
Стефа засмiялась i собi, а Олександра, дивлячись на велике розсмiяне
обличчя подруги, ще раз пересвiдчилася, що прочуття ?? справжнi.

Микола тим часом не знаходив собi мiсця. Вдень було легше, бо
вiддавався роботi. Здавалося, тут вiдбувався процес навза?м: передавав
шкiрi свою збентегу, а шкiра вiддавала йому свiй запах. Хто вдихав його,
вiдчував привiлля степу, шелест трави й квiтiв, запах широких, облитих
сонцем лугiв, смак незвичайно дiбраного вина чи меду. Водночас i сила, яка
вiдходила вiд нього, була п'янка, i це найбiльше вiдчували тi, в кого
серце - чутливо наладнана мембрана, готова вiдбити найменше коливання.
?диний, хто не усвiдомлював цi?? сили, був вiн сам, але й вiн знав, що
його руки, якi чаклують над шкiрою, мають особливу здатнiсть - йшла вона
звiдти, вiд тих сонячних, запашних лугiв, вщерть засипаних некошеною
травою й квiтами. Тримав це почуття на сподi серця i, може, тому вiдчував
такий погiдний настрiй.
Гiрше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала
тодi груди, i вiн знову минав рiдний завулок, а повертав на порожнi довгi
вулицi. Йшов i начебто вiд себе тiкав.
Сьогоднi вiн пiшов на острiв серед Тетерева, заплатив iнвалiдовi, що
сидiв у будочцi, й перейшов кладку. Вiд жiночих купалень долинав смiх, по
алеях гуляли парочки: чоловiки йшли, звiвши голови, а дiвчата зорили
набiк. Кле?лися одне до одного плечима - чоловiча рука пiд дiвочим лiктем,
а ноги й землi не торкалися - пливли i пливли.
Бiля гiгантiв бiгали, злiтаючи в повiтря, хлопцi, одна петля була
вiльна, i Микола продiвся в не?. Застрибав i побiг, попереду мчало якесь
чорне тiло, злiтало разом iз ним у повiтря i знову торкалося землi.
Повискував на стовпi блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло мiряти
туди-сюди але?, захват ожив на мить у Миколинiм серцi. Мчав по колу вслiд
за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрiшкувались на них
i пересмiювалися - ?хнi обличчя зливалися в одну свiтлу стрiчку. Вiн мчав
i вiдчував, що чим далi бiжить, тим бiльший неспокiй посiда? його, адже
нiяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати iнший
джигун i так може тягтися бозна-скiльки. Важко йому бути отаким летючим
тiлом, i духу йому вже не ста?, а довкола крутиться свiтла стрiчка, в яку
повтикано безлiч блискучих зiрок.
Вiн звiльнився з петлi i зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши
мiж колiна плаття, дiвчата з ?хньо? фабрики. Запосмiхалися до нього, i вiн
помахав ?м на привiтання; знав уже добре - мiж ними нема тi??, що ?? мав
пiзнати вiдразу. Сiв на березi коло-кам'яно? кладки, з яко? повиростали
вербовi гiлки, i задивився через тi гiлки, як промениться й гра? рiчка.
Бiля жiночих купалень виднiлося у водi три голiвки з високо заколеним
волоссям. Вiн наче наблизив силою зору тi голiвки до себе: одна була
бiлява, друга чорнява, а третя зовсiм руда.
Тодi вiн i почув гру гiтари. Хтось рвав струни зовсiм неподалець за
кущами, i ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небi
сонце, але було воно вже зi смаком осенi. Музика пасувала до срiбного
блискоту хвильок i до тих голiвок - чутливих, чудових поплавцiв.
Пасувала до гомону голосiв i шелесту листя зусiбiч. Той, що грав, тонко
вiдчував i теплий смуток захiдного сонця, i настрiй надумiру подовжених
свiтлотiней на стежках. Була це проста i водночас особлива музика; Микола
не стримався, звiвся й рушив ?й назустрiч.
На березi сидiв вiдомий на все мiсто Коля Бовдя, схилив голову до
iнструмента i нiжно торкався пучками струн. Друга рука обiймала гриф,
пальцi натискали на струни i вiдпускали - гiтара плакала у вечiр, наче
жива.
Микола присiв коло Бовдi навпочiпки, той тiльки повiв у його бiк очима,
але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя i
перестали перегукуватися купальницi серед рiчки. Обличчя в Бовдi було
смутне, i струни пiд його пальцями були смутнi не менш. Микола, слухаючи
цю музику, раптом зрозумiв, що його неприкаянiсть - щось мале й дочасне,
що iсну? навколо широкий та великий свiт i що свiт цей повен сонця й
пишно? зеленi. В ньому ? i цей настрiй, який виповiда? зараз гiтара, i вiн
кладеться в унiсон до тих поодиноких жовтих листкiв, якi вже свiтяться на
кущах по той бiк рiчки.
- Хто це тобi зробив такий iнструмент, Колю? - спитав Микола.
- Не хто ж, як Райко, - вiдказав Бовдя, не припиняючи гри.
- Ну, Райко, той може. А зараз вiн бере роботу?
- Бере, - вiдгукнувся Бовдя. - Теперечки замовляти в нього саме раз!
- А то ж чому. Колю?
- Без копiйки вiн сидить, - озвався Бовдя, i гiтара його задзенькала
веселiше.
I чи вiд того, що змiнила вона тембр, сколихнулися серед рiчки три
голiвки з високо пiдколеним волоссям, засмiялися безтурботно й попливли до
будочок купалень.
- Вiн зараз у труднацi?, - сказав -Бовдя, i його гiтара знову взяла
печальний тон, що звучав ранiше. - Коли захочеш до нього зайти, не забудь,
братця, пiвлiтру захопить.

- Так, - сказав йому Райко. - Я спецiалiст - тепер не знайти таких. Я
мав колись музикальну фабричку, де був i власником, i директором, i
головним майстром. Нiколи не було великих достаткiв, але дiло знав
добре...
Микола роззирнувся. Сидiли вони в захаращенiй дошками й фанерою
кiмнатi. На Райку був засмальцьований, колись "панський", пiджак, з-пiд
якого визирала майже чорна сорочка. На столi ледве блимала низенька лампа,
освiтлюючи неголене обличчя Райка i зарослу густими пелехами голову. Очi
старого сидiли глибоко в черепi i свiтили двома вже хмiльними iскрами.
Вiн зняв iз стiни балалайку й покрутив ?? в руках.
- Отакi iнструменти в мене виходять! - сказав i голосно дзенькнув
струнами. - Але я тобi цю не продам. Я тобi нову зроблю, не гiршу. Це в
мене, хлопче, як музейний експонат.
Задзижчали й забринiли струни, дзвiнка й коротка мелодiя виринула з-пiд
руки старого.
- Ось з чого я все це клею! - гордо сказав Райко. Встав i пiшов до купи
дощок, планок i дикту. Висмикнув вже суху вiд часу, всипану остюками
планку iз двома загнутими цвяхами на краях. - Це карельська береза,
хлопче, не дивись, що вона така сiра, - сказав i значуще подивився. - А
зна?ш, де я ?? дiстаю? Меблi привозять, а тара в них з такого золота!
Райко поставив планку до себе, наче це була гiтара чи балалайка, i
зробив рух рукою, наче починав грати.
- А ти, хлопче, хто по спецiальностi?
- Швець, - вiдказав Микола, крутячи в руках "музейний експонат".
- То й чудово, дорогий ти мiй! - вигукнув старий i вже знову засiв за
стiл, доливаючи в склянки рештки горiлки. - Я за цiну не стоятиму. Поший
ти менi, бра, черевики зi сво?? шкiри, а я тобi, бра, балалайку iз мого
дерева.

I здалося Олександрi, що та балалайка, яка завжди висить у них на
стiнi, раптом глухо застогнала, обiзвалися ?? струни, загувши й
забринiвши. Позирнула занепоко?но в той бiк; дiти вже спали, дружно
посопуючи носами; на столi стояв, темно окреслюючись на тлi вiкна, самовар
- наче якась постать людська, широка в плечах i приземкувата; свiтло
мiсяця, який раптом вигулькнув iз хмар, вiдбило на пiдлозi вiконний хрест
- у цей ясний квадрат потрапив шматок лiжка старшого сина й рука найменшо?
дочки. Балалайка висiла якраз навпроти. Олександра бачила ?? бокастий
обрис, струни також вiдбивали мiсячне промiння i ледь помiтно
фосфоризували. Вiд тих струн i справдi попливла музика - побачила
Олександра в кутку на шевському пасастому стiльцi зiгнуту постать, що
весело стукотiла молотком по пiдборi черевика. Микола мугикав, i струни
вторили мелодi? тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тодi
побачила вона на вступi до дверей iншу постать, велику й рiдну; вiд нього
пахло столярним кле?м та палiтурою; вона почала розумiти, що з'?дну? цих
двох не подiбних, але однаково рiдних чоловiкiв: була це та ж таки
мелодiя, яку поспiвували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому
ритмi. Не було в свiтi кращо? меблi, нiж та, що ?? робив Олександрин
батько, i не було в свiтi кращого взуття, нiж те, що шив його Микола.
Жiнка розплющила очi: велика тиша стояла навколо. Подумалося ?й
мимохiть, що всi цi роки, якi нещодавно минули: вiйськовi машини, люди в
чужих одностроях i з чужою мовою, пострiли й вибухи, ру?ни - все це щось
несу-свiтсько дике, снище велике i страшне. Чи ж можна його струснути iз
себе, прокинувшись, та й чи заспiва? колись у великих спрацьованих руках
оця балалайка, зроблена самiтником у засмальцьованому пiджаку i з
блискучими, трохи несамовитими очима? Вона вiдчула в цю тиху нiч душi
речей, принаймнi тих, що ?х торкалися його руки. Великi сльози з'явилися
на ?? очах, i ?диний, хто побачив цi сльози, був мiсяць. Ударив по них
жовтими, як павутина, тонкими списиками i перетворив ?х у дiаманти. Вони
покотились у нiч, збираючи на себе космiчний пил, бiльшали й бiльшали,
притягували малi метеорити й космiчнi тiла. Це ?х побачив, озирнувшись,
самотнiй мандрiвник, який усе ще йшов по синiй дорозi, засипанiй зорями:
два новi космiчнi тiла тужавiли в нього на очах, i рух, який вони почали,
це й було первiсне "щось", яке росло й кiльчилося в порожнечi. Нi Микола,
нi Олександра не усвiдомлювали цi?? гри первнiв, хотiли тiльки наладнати
помiж себе хай блiдi, але реальнi струни зв'язку. Це потрiбно було, щоб
програти на тих струнах мелодiю, яка з'?днувала ?хнi душi, адже з того
по?днання й виросла ?хня спiлка, завдяки якiй вони з'явили на свiт ще
п'ятеро народжених у любовi.

Отож i вiн, i вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землi кiмнату
(на початку вiйни у Сонин дiм упала бомба, сховавши пiд ру?нами веселуху
Соню, ?? дiтей та матiр) i спробували вiдбудувати ??. Повернули ту меблю,
яку тепер не часто зустрiнеш - оте лiжко з матрацом i горою подушок, з
дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними
придибашками i важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива,
килимки на пiдлозi i стiльцi, на яких вони сидiли, смiшкуючи бiля великого
столу на грубезних рiзьблених ногах. Соня була в синьому платтi, свiтле ??
волосся мило кучерявилося, вуста червонiли вiд помади, i коли вона
поцiлувала на програш одного iз хлопцiв, вiдбила на його щоцi червоне
сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечiрка, вiн iз
шкури лiз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, i Соня великодушно його
вiдбила. Це й вирiшило ?хню долю, бо тi сердечка всоталися хлопцевi в
шкiру й попливли додатковими червоними тiльцями через капiляри й артерi?
до вен, закружляли по тiлу, оббiгши вiд голови до п'ят, тодi схитнулись у
грудях i перейшли через серце. Воно ж випило ?хнiй хмiль i пустило гуляти
далi по тiлi, i з усiх людей, що були тодi на вечiрцi, тiльки Соня
зчудувалася на те диво. Мимохiть схопилася за губи, щоб перевiрити, чи
лишилося там хоч трохи помади, вуста ?? були такi гарячi, що вона аж
пальцi попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут iдеться,
зрештою, вона випередила подругу, на превелике ?? зчудування вийшовши
замiж ранiше за не?, але на те була воля доль ?хнiх.
Микола вiдразу побачив ту дiвчину в кутку, спершу вона не здалася йому
гарна - висока й чорнява, на позiр сухувата i строга, була вона не так
учасником забави, як ?? свiдком. Зирнув удруге на не?, i вона здалася йому
симпатичнiшою. Вiдтак прозвучав ?? голос, а ще за мить побачив вiн ??
руку, якою трималася за спинку стiльця. Обливало ту руку свiтло, i шкiра
м'яко, матово сяяла. Оце свiтло найбiльше i вразило Миколу, за мить вiн
вiдчув, що, дивлячись на те сховане у сутiнку лице, вiн почина?
непоко?тися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це бува? при любовi з
першого погляду, навпаки, стишувався вiн й умиротворювався. Дiвчина
помiтила його погляди i почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала
руку, поправила на колiнах сукню, намагалася не дивитися на Миколу i в тi
такi несподiванi волошковi очi; вiн же не мiг не дивитися на не? вже
захоплено, зовсiм забувши, що кiлька хвилин тому вона здалася йому не дуже
й гарною. Мир отiняв його, начебто ?хн? та?мне спiлкування вже стало
голосом плотi, начебто двi душi, якi досi не знали спокою, влагiднились -
з'?днали вони таку спiлку, яка iсну? в планети та супутника. Два тiла
обертаються спершу хаотично, спершу цiлий свiт хаотичний: вибухи й
виверження, неспокiй i перетворення - це перший ступiнь до свiтово?
гармонi?. Вона з'явля?ться пiзнiше, коли замiсть вибухiв та вивержень
приходить тиша й мир...
"Любов - це i ? рух до спокою, - подумав старий козопас Iван Шевчук,
коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, - тi, що
руйнують, не знають любовi - це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно
квiтки, - без патетики думав вiн, сидячи на верандi, - не зрiж без потреби
дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить
собi в небi - без не? воно порожн? й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а
ящiрка грi? боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому
живому свiтовi, бо не тво?му розумовi збагнути велику машину рiвноваги!"
Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у
лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному
обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора...
...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i
це був ключовий момент у ?хнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi
дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою - вмикнуто було те, що
безпохибно дi? в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб
викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згеро?женим пiвнем,
а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося
просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля не? i сказав перше слово, - це було
потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язу?ться захльостом i назавжди.
Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося
звоювати ?? серце: обо? пам'ятали тiльки, що ?хнi серця застукотiли влад i
обом ?м заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору
капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ?х на жоднiй вечiрцi.

Вийшли з того дому, якому судилося через десять рокiв загинути разом з
його веселою господинею: у бурi, яка прокотилася над землею, зникнуть
майже всi учасники тi?? добропам'ятно? вечiрки, лишиться тiльки
Олександра, ще одна дiвчина i молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив
був за тою вечiркою крiзь замкову щiлину. Через п'ятнадцять рокiв вiн
знову зустрiнеться з Олександрою Панасiвною i заздрiсне дивитиметься крiзь
шибку свого вiкна, як дружно береться щоранку до роботи ?? численна
родина.
Вiдчуватиме тодi справжнiй спокiй, первозданний та щирий, знову почне
милуватися на свiт, повний сонця, птаства й людей. I в повiтрi, i в водi,
i на землi бачитиме вiн життя й радiтиме йому. Людина iсну? посерединi в
тому горнилi, що його складають вода, повiтря, земля та вогонь, i
Володимировi любо буде дивитися, як четверо дiтей Олександри Панасiвни
доказуватимуть свiтовi цей закон: старший хлопець нестиме воду вiд
колонки, менший копатиме землю, пiдстарша дiвчинка дмухатиме на загаслий
вогонь у лiтнiй плитi, а менша сидiтиме й видуватиме через розщеплену
соломинку блискучi й рiзнокольоровi бульбашки. Не буде серед них в той
момент тiльки старшо? дiвчинки: вона сидiтиме далеко вiд хати на каменi й
митиме ноги. Згори вiд будинку, що нагаду? фортецю, пiде немалий уже, але
страшенно худий Хлопець. Вiн спиниться бiля скелi, що виступа? з землi,
наче чудисько, i задивиться на зiгнуту постать бiля води. Освiчуватиме
дiвчинку сонце, i Хлопець набере повнi легенi повiтря. Земля в нього пiд
ногами захита?ться, бо пiде вiн до тi?? дiвчинки, а вона, помiтивши його,
раптово пiдхопиться, як сарна, i швидко-швидко заклiпа? оченятами. Кине
оком туди-сюди, щоб утекти, але ?й не буде куди тiкати. Тож вона спустить
очi й прийме вiд того Хлопця перший подарунок, який судилося ?й узяти вiд
чоловiка: скляну кулю, в якiй навiки запечатано золотисту, з
розпростертими крильми бджолу...
...Микола й Олександра верталися з то? вечiрки бiч-о-бiч. Вiдiйшли вiд
решти хлопцiв та дiвчат, в той вечiр не було ?м цiкаво в компанi?. Серед
неба свiтив мiсяць, i був вiн у ту нiч такий яскравий, що дорога, по якiй
вони йшли, засвiтилася синiм вогнем. Микола обережно взяв ?? пiд руку, i
вона довiрливо подалася до нього: мали пройти по тiй дорозi десять рокiв.
Через рiк до них прилучиться на ?хньому шляху ще один супутник, i
наприкiнцi десятого року стане ?х семеро.
Але це ще не буде кiнець ?хньо? iсторi?. Кiнець Микола вiдчу? пiзнiше,
коли вибиратиметься з оточення...
...Бiйцi йшли через болота, мокрi й замерзлi, стояла тодi осiнь, i
кружляло довкола листя. Згодом випав перший снiжок, i вони почули,
нарештi, далекий гул канонади. Подивилися один на одного i, раптом
засмiявшись, кинулися обiйматися.
Вiдтак стали обережнi i начебто друге дихання в собi вiднайшли. Вдень
ховалися, а вночi йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все
ближче i ближче.
Нiмцi наскочили на них випадково. Бiйцi вистрiляли решту сво?х патронiв
i попадали один за одним. Вирвався з того кiльця тiльки Микола. Стрибав на
однiй нозi через присипане порошею зрудiле поле мiж болiт - одноногий
птах, який даремно силиться злетiти. Вiн не знав, що за ним пильно стежать
двi пари очей, прикритих стальними дашками й одягненi в маскувальнi
костюми. Бачив тiльки недалеку скирту сiна i хотiв до не? дiстатися.
Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очi його покривала
кривава пелена, але силу вiн ще мав. Двi пари очей стежили за ним якраз
вiд то? скирти, до яко? вiн i хотiв дiстатися.
Не дiйшов туди тiльки на десяток крокiв. Застрочив кулемет i перерiзав
його, наче дерево. Вiн зiгнувся, наче хотiв щось роздивитись у ногах, i
побачив, що в ногах його горять зорi. Побачив себе на незнайомiй синiй
дорозi й рушив повiльно по нiй до круглого прозорого тiла, яке засвiтилося
раптом попереду...
Пiзнiше вiн пройде по цiй дорозi ще раз. ?диний раз, коли йому буде
треба пiдiйти до вiкна сво?? колишньо? домiвки й зазирнути туди, щоб
побачити зворушливу трапезу сво?? родини. Не перешкодить ?м, а тихо
вiдiйде. Буде тодi дощ, i той дощ погасить ледь чутний шерех його крокiв.
Обми? листя й траву, вчинить iз куряви болото, а калюжi заблищать, наче
перламутровi. Тодi Микола подару? сво?й родинi й цьому живому свiтовi
листя, траву й перламутровi калюжi. Повiльно рушить вiн по синiй дорозi, i
той його прихiд та вiдхiд помiтить, окрiм Олександри Панасiвни, ще один iз
сущих. Буде це козопас Iван, який запише цю iсторiю до свого зошита на
останнiх його сторiнках. Це по-справжньому його схвилю?, i вiн довго
сидiтиме в сво?му лозовому крiслi, тихо все те переживаючи...
Олександра Панасiвна стривожиться, а пiзнiше, коли всi поснуть, почу?
вона, як тихенько загра? на стiнi iнструмент, виготовлений колись
напiвбожевiльним, напiвп'яним майстром Райком, i на якому так часто любив
грати у вiльнi хвилини Микола. Той Райко буде пiд ту хвилю ще живий. Вiн
прокинеться з похмiлля i пошука? рукою по пiдлозi. Не знайде там пляшки,
але до нього долине тиха музика, що ?? почула й Олександра Панасiвна.
Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту
нiч, але вiн не помилиться, що так може грати тiльки витвiр його рук.
Райко всмiхнеться i ?диний раз за сво? iснування подума?, що попри все жив
вiн недаремно.

Роздiл третiй

ДIМ НА ГОРI

В небi вирiзують вони
Сильця, кидають на землю.
З сумерiйського

Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джигун у лакованих
туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн
узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З
тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга
лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами.
Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти
через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i
з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак
створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах -
костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив
вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. Джигун приходив посидiти на
скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на
нього не дивитися. Були в джигуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж
свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи
цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай - Галю), то на тiй
головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно
напомаджене i загладжене, що здавалося - це не волосся було, а перука.
Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька
днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ?й здавалося, що
крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в не? на обличчi ставала
молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джигуном iз
малинових заростей, i ?? очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джигун,
проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ?? сховку, начебто вони
зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про
тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок бабця, пильно придивилася до
джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малинника, i владно
погукала дiвчину додому.
Зустрiла Галю в сво?й кiмнатi, велично вивишаючись у рiзьбленому
крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у не? на
щоках землисто-малиновi рум'янцi.
- Що це за чоловiк? - спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не
могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi.
- Вiн пiднявся iзнизу?
- Нi! Власне, я не знаю...
- Що вiн тобi говорив?
- Розпитував про мiсця. Як, де що назива?ться...
- Ти повинна його стерегтись, - наказала коротко стара. - Вiн менi не
подоба?ться...
- Але це ж просто перехожий чоловiк! - здивувалася Галя.
- Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови...
- Та коли у тебе щось запитують...
- Не вступай iз ним у розмови! - повторила бабця i вiдчула, що прилива?
?й до голови кров.
Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли
стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малинника. Але
вона туди не дiйшла - коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся
грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до не? так просто й
тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять
iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до не? старший чоловiк,
i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, - вони пробалакали там,
роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною
головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в не?
тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий
хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть
зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але
гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк - свiтив тодi
над землею золотий мiсяць. Джигун здимiв з гори, наче не був живим
чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм
розчинився, наче дим, - Галя вiд того не могла до тями прийти.
Вночi це ?й приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з
солом'яним капелюхом на головi кружляв над ?хнiм обiйстям. З туфель
витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах
каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась
у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i
стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у не?
ско?лося.
- Хiба може щось ско?тися, коли спиш? - невдоволено буркнула Галя i
перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ?? допотопного лiжка.
Вона заснула, i ?й уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки
шкiльних подруг iз 2-? жiночо? школи, з якими вона розпрощалася тiльки
мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв сво?х, ?й
приснився саме той мент, коли вони клялися.
Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць
не навiдала ?? й разу, а з Клавдi?ю вони принаймнi мали готуватися разом у
педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi, вiн чомусь
вважав, що вона ще школярка, так смiшно ?й вiд того стало, а вже зовсiм
вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона
вже закiнчила.
- Так? - перепитав, наче не повiрив. - То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви
тепер сама собi господиня!..
Такою скоромовкою вiн це сказав, що "сама собi господиня" ледве його
почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi
вечiр. ?й було при?мно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий;
зрештою, роздiляв ?х паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до
хати - в школi не було кращого за не? бiгуна. Але джигун i пальцем не
рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так
дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися.
Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти,
щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр
так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ?м iще й завтра? А
коли вона вiдходила, вiн зловив ?? руку i по-старомодному торкнувся
кiнчикiв ?? пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на
цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку.
- Ви такий чудний! - сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що
на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступно?
хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм,
покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить
будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, про?даючи нору, миша чи пацюк.
Чула нерiвне дихання старо?, i ?й так радiсно й весело стало - все-таки
вона стару провела. Рука ?? лягла на дверну ручку, великий палець почав
повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що
клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не
голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а
коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi
нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра,
наче пудрою притрушена, - Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi
голосно забилося ?? серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому
заблукана дитина, перше кохання.

Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем,
i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку - та стара iз
нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома,
начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ?й приплющилися, а все обличчя
повилося смутком.
- Добре себе почува?ш, бабцю? - спитала Галя, принишкнувши в лiжку.
Стара неквапно розплющилась i звела голову.
- Вже прокинулася, ласочко? - спитала лагiдно. - Погано я спала цю нiч.
Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й
ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося?
Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ??. Але
наступно? хвилi засмiялася й сiла в постелi.
- Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться!
- У щасливому ти ще вiцi, ласочко, - сумно вiдказала стара. - А той
сiрий, з вусиками, не приходив бiльш?
- Ну, бабцю! - розсердилася онука.
Стара подивилася на не? важко й проникливе, i вiд не? не сховалися
нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках.
- Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, - сказала бабця пiсля паузи. -
Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi
здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i,
як правило, просять напитися води. Той, хто нап'?ться з наших рук,
переступа? цей порiг i залиша?ться в домi назавжди. Так було в мо??
бабунi, в мо?? матерi i в мене. Так було i в матерi тво??, так повинно
статись i з тобою... Менi браку? розуму, щоб все це пояснити, але так воно
траплялося...
- Ой бабцю! - зiскочила з лiжка Галя. - Таку цiкаву казку ти
розповiда?ш. Тiльки наш дiм не дуже нагаду? замок.
Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i
теплий смуток обливав ?? серце.
- То тiльки пiвказки, - сказала стара. - Приходять до нас i iншi
чоловiки. Принаймнi до мене i до мо?? бабцi. До тво?? матерi i до матерi
мо??. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони
з'являються бозна-звiдки...
Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж
прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею сто?ть не
дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла
не вiдчути - далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до не?. Заливають
кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку,
як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати
змiнитися. Не могла сказати: будь, мо? минуле, таке, яким я хочу тебе
тепер бачити, будь, мо? минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не
дiйшли ?? слова до серця цi?? повiтряно? iстоти - не зумiла вона укласти
?х дохiднiше...
- Такi це казки, такi казки! - сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через
те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. - Це можна сприйняти як легенду, як
мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi?
Спинилася проти старо?, поглинута тiнню i через те наче пригашена.
Дивилася легковажно, хоч на днi ?? серця теж стало неспокiйно. Бабця
оглядала ??, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм
непри?мно.
- Ну от, ти розказувала, - перебила вона мовчанку, - що й до тебе
являвся такий, вибач, "птах"... Являвся, ну i що?
- У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так
гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже
завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали...
Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а внутрi раптом стала уважна й
насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна - як метелик
барвистий та легковажний, а друга - задумана й нахмурена. Нахмурена й
задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з
кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обо? серед них посiрiли.
- У нас в роду, - сказала бабця, - прийнято було розповiдати цю iсторiю
дiвчатам, коли ?м минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять, але
я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном...
- Ну, бабцю! - обiрвала ?? Галя. - Таке чудне тобi приходить до голови!
- Дай боже, - промовила тихо стара, - щоб не прийшло чудне до голови
тобi!

Була все-таки вражена розповiддю, хоч i вважала ?? за старечi
мiстифiкацi?. Властива кожнiй дiвчинi засторога ожила в ?? серцi, тож
вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко обдумувала
почуте. Бачила синьо розстелену в долинi рiчку, золотий пiсок, будочки
купалень бiля хутора злiворуч, з право? руки - острiв; видно було, як
бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите щедрим сонцем: зелень,
пiсок та камiнь, i сонце очистило ?й душу, навiявши ясного, як клаптi неба
мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла ?й за спиною довга,
як рiчка, житт?ва дорога, i саме на ту дорогу вона озиралася з отаким
свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи можна буде вибачити
самiй собi власнi переступи? Та вчорашня розмова з Анатолем, подумала
вона, i ? таким першим ?? переступом!
Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та
тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти,
але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у ?? очах.
Нiчого не повторю?ться двiчi, подумала вона, впиваючись смутком та
каяттям, все, що ? пiд сонцем, навiки нове, а те, що було чи буде, -
навiки неподiбне. Кожна людина - щось таке, що нiколи i нiяк не
повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторi?.
Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала ?? i знала, що ма? рацiю:
не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала вона, бiльше
переваг.
I все-таки ?й захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю, що
там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки - хай все буде
так, як було. Хай дивиться вона на чудовий кра?вид, хай свiтить ?й щедрiше
сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки викляла iз серця джигуна у
сiрому костюмi, в лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Повернулася
додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом.
На не? дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не
блудити в ньому, а та, на серцi яко? замок.

Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки,
замок на ?? серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь,
у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене проздовж дня, а тепер
звiльнене, ?? серце забилося так швидко, що годi було його втримати.
Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i
батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз
найспокiйнiших книжок - дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала
неспiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так
дисонувало з тим, що робилося в ?? серцi, що вона вiдклала книжку, взявши
до рук томик Кобилянсько?. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому
небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало
людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi.
Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся
лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги
асфальтовий хiдник.
В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку.
Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було
розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями.
- Довго збира?шся сидiти? - спитала вона i впустилась i собi в фотель.
- Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, - стара засмiялася
коротко i опустила пiдборiддя на груди. - Може, воно й справдi не треба
тому вiрити?
- Ну, звiсно, не треба, бабцю! - дзвiнко вигукнула Галя.
- Мене зараз ще одне турбу?, - наче не чувши ??, вела стара. - Батько
твiй не прислав за цей мiсяць грошей...
- Може, в нього якась затримка, - сказала Галя. - На городi в нас ?
досить картоплi.
- Самою картоплею не проживеш.
- Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася
на онуку, й погляд ?? блиснув.
- Подоба?ться тобi сидiти в цiй кiмнатi? - спитала, мiняючи розмову. -
Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих
чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все укра?нськi книжки - не
зовсiм весела лектура для дiвчат.
- Тут ? Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун.
- Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс - то лектура дiдова, вiн
мав смак до англiйського, - сказала, наче спросоння, бабця. - Зна?ш, я не
прочитала звiдси жодно? книжки...
- То ти нiчого не читала? - здивувалася Галя.
- О, читала! - засмiялася стара. - Брала книги в сво?? приятельки,
власницi бiблiотеки. То були Турген?в, Жорж Санд i Мопассан...
- I бiльше нiчого, бабцю? - спитала Галя, це ?? трохи звеселило.
- I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була
народжена, певне, не для читання...
Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й
недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ?? поставi, щось
особливе - поклик на казки, наче було ?й не шiстдесят сiм рокiв, а
принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ?? ветхостi, адже тут, у
порожньому домi, ?м бува? зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм i
перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось ? в них особливе,
в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть,
буде й далi: забрати звiдси стару - все одно, що пересадити оранжерейну
квiтку у грунт, вiдкритий вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста
злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому - оранжерейною
квiткою принаймнi вона не стане. Гi чека? робота й активне життя, бо
хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi
дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi,
наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде
момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент
таки прийшов: останнiй чоловiк - поселець цього дому - розтанув, як розта?
дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно
пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона
побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiйма?ться ранками вiд рiчки).
- Не засиджуйся! - проказала бабця й рушила до дверей.
Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i
спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був
кiлькаразово на фотокартках. "Вони всi, - подумала Галя про жiнок цього
дому, - були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них - бридке
качення..."

Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось
вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа
почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ?? кошлата
тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цi?? кiмнати. Неподалiк
од вiкна вона почула хрускiт хмизу - хтось iшов просто сюди. Галя
завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ?? злякано чи схвильовано
закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i
легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись,
гачок. (Це був ?? другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цi??
подi?, було ?й i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ?хнiй
вечiр). Побачила його в темрявi - був так само в сiрому костюмi, лакованих
туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до не? бiлими, аж фосфорилися,
зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно
напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ?й захотiлося заплеснути перед
ним вiкно або ж вiдiслати: годi ?м зустрiчатись i мати щось спiльне. Але
наступно? хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi
розумнi - зорили на не? так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли
?й iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче
неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона,
розглядають ?? так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво
самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й
сама не знала: в ?? подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час
те, що було притаманне всiм власницям цього дому; Сiрий за вiкном зi
сво?ми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову
блиснув до не? бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче
спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля то? блискавки не
було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт.
- Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете?
I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без
найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку.
Дужi руки пiдхопили ??, i на мент була вона прикле?на до сiрого
костюма. Рвонулася чимдуж, i ?й зовсiм легко вдалося звiльнитися - тi
непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ?й непри?много, а в тiлi з'явився
зрадливий трем.
Тим часом навколо не? повзав, наче павук, проникливий i темний
джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умира? в нiй черниця,
на серцi в яко? замок, - не було вже не тiльки замка, а й чорно? барви на
одежi.
Вiн вивiв ?? за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i,
коли проходила вона той рубiж, здалося ?й, що вiн там, iззаду, тiльки й
дивиться на голi ?? ноги - була ж бо в закороткому домашньому платтi.
Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ?? поступово забувало
солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз
?диним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж срiблився
вiд осяяно? мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло
вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й
ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби.
- Куди ви мене ведете? - спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть
заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка.
- Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; - сказав чи, власне, проворкотiв
вiн. - Хочете, посидимо на скелi, помилу?мося кра?видом, а не хочете, буде
так, як скажете...
Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ?? надiляв, тому
знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них
тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху
темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ?й ноги, як у тiлi з'явився
той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не
хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на
силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi - байдуже,
розгляда? вiн ?? ноги чи нi.
Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав
вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи ?? з нiг до голови. Ще
жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також
не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ?? гречно пiд лiкоть на
крутосхилi чи бiля прiрви, а то? гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити?
Iнколи озиралася на сво? вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку
покинула, - перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянсько?.
З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна!
Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга
смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ?? сiрий
павук - вогонь на сподi ?? серця не гас, та й добро? розмови сьогоднi у
них не виходило.
Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий
кра?вид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний
Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi
горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi.
- Краса яка! - прошепотiв за ?? спиною Анатоль. - Тим мене й вабить цей
куток - дивна й незбагненна краса!
Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в мiсячному свiтлi
сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв,
i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, - обличчя його пiд ту хвилю
помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i
вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула
назустрiч, а коли обняли ?? великi й сильнi руки, коли вуста з'?дналися з
його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як
дика, але майже приручена пташка.

Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд
багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила
вона так само обагрений кра?вид та рiчку; вуста ?? розпалилися й горiли,
пiд ногами стелилася червона трава, i навiть скелi рубiново вiдливали.
Тиха розкiш вливалася ?й у груди, вiддавала сво? вуста на поталу iншим,
твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже
й голову тратила. Червоно свiтилися ?? руки, що ними впиралась у груди, та
й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ?? стали зовсiм дерев'янi,
здавалося, сто?ть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ?? кiгтi
величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнi
вогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, навперемiж жiночi й
чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ?? гне й лама? вiтер та
злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i
руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж
подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i
випивав з не? i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ?? серця застережна
iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той Сiрий
не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ?й
вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв,
засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве
стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до не? ще з бiльшим
палом, але вчасно помiтив, що вона сто?ть наготована до вiдсiчi,
зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована
кiшка. У грудях ?й на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве
не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись
якнайлюб'язнiше.
- Вибач, - сказав тепло. - Вибач!
- Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! - вибухнула вона, i ??
голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще гречнiше,
зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував.
Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо
сидiв за ?? спиною, наче й не було його тут, - давав ?й утихомиритися.
- Я тебе чимось образив? - спитав, коли вона вже заспоко?лася.
- Зробив менi боляче, - сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд
рудо-синьо? в сутiнку рiки.
- Вибач! - повторив вiн. - Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким
iще не цiлувалася?
Зирнула на нього здивовано. Схилив до не? усмiхнене, гречне обличчя й
намагався зазирнути ?й в очi.
- З ким би я могла цiлуватися? - спитала здивовано.
- Ну, звiсно, звiсно? - поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося
зазирнути ?й в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi.
- Я тобi не робитиму боляче! - шепнув на вухо й потерся об ?? щоку.
Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила
червоний мiсяць, який за мить замiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли,
зiштовхнувшись, ?хнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо -
з несамовитою пристрастю цiлував ?? джигун у сiрому костюмi, з залiзними
руками i з не менш залiзними вустами.

Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися
дерева, повз якi йшла; вуста ?? полум'янiли - дивну немiч i знесилу
вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ?? рух,
але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге
вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ?й боляче, залiзши ?й за вирiз
плаття й притисши залiзними пальцями ?й персо. Галя й пiшла вiд нього
пiсля того - не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи всмiшкою. Грав
на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i
побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили
реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у
нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному,
спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що
це з нею ко?ться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi,
чула за собою важкий поступ i дивувалася - крок у нього не хиткий i не
зморений: сильний вiн i досвiдчений.
У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його
погляд.
- Iди вже, йди! - сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ?? голос.
- Прийду завтра в цiй порi! - шепнув вiн, легко торкаючись вустами ??
попечених i покусаних. - Чекатимеш?
- Iди! - шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. - Ми й так уже
задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо.
- Така ти недосвiдчена, ластiвочко, - сказав. - Зрештою, це менi
найбiльше в тобi й подоба?ться...
Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що
втрача? над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд
того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала - хто
збагне до решти ?? неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд
цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ?й на очi, i запашiло ?й
немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ?й на плече, як пташка, i
вона мовчки понесла ?? до свого й досi освiтленого вiкна.
Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола
стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх
лiг ?й на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ?? коханець.
Стало шкода, що все-таки не сто?ть вiн бiля хвiртки й не свiтить до не?
чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто зна,
до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла
пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в
тишу сво? тихе зiтхання.
Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що
товклось ?й у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим вiкном,
i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й
свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ?? плачу, а спiвчував ?й
мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння, яке перетвориться
вранцi на воду, але поки це станеться, зачару? воно не одного цвiркуна й
нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а
цвiркуни котитимуть ?х цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними зеленi сво?
груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях.
Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ?? тiло змiнювалось у цю нiч
також, наливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала
доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ?й вуста й болiло персо, не
зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до яко? тулиться, - ??
спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому
з'?днаннi - людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтло? туги
й синьо? дороги, що ?? прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж
кам'янистих горбiв...
Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд сво?м
вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах,
вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути
вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть ? там, спогадав вiн, де думають про
народження.

Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату. Лампа,
залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi, а
на стелi утворилася кругла чорна пляма. Галя прикрутила гнiт, i вiд
темного скла в поко? стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася й полегшено
зiтхнула.
В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша, на
столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а на стелi сидiли
зеленi нiчнi комахи. Галя стояла, розтуливши рота, й дослухалася. В
глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала ввi снi бабця: Галя взяла,
захистивши руку платтям, скло лампи i зняла його. Вогник захитався,
пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись головою
чорно? плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила на
лампу. Свiтла побiльшало, i вона ще раз озирнулася. Стiни оперiзували
стелажi, на столi лежала "Людина" Кобилянсько?. Вона пiдiйшла до
розгорнуто? книжки й мимохiть зирнула на сторiнки. Побачила засипане
зорями небо i темну кострубату тiнь у тому небi. Загорнула з ляскотом
книгу - повiявся вiд не? сiрий пил.
Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i
раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали,
прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi.
Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось ?. Хтось уплив до не?
крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил.
Впливало те в не? через очi, i очi ?? заголубiли. Те нове, що входило в
не?, наповнювало ?? тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що
плюснула на не? вiд тi?? незнайомо? жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз
збудеться та фантазiя, що ?? любили повторювати старi письменники:
розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi
фотокартковi зображення, якi зберiгаються в ?хньому сiмейному альбомi.
Онде вона, з перестрахом подумала Галя, - вiчна володарка цього дому,
принцеса, якою ?й нiколи не стати, адже порушу? вона приписи, покладенi
для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до не? чорнявий красунь, якому
вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки...
Вiд таких думок мурашки побiгли ?й по спинi, мимовiльно впадала вона в
тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн,
Анатоль, перетворив ?? в отаку красуню - це його поцiлунки розбудили в нiй
жiноче ?ство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в
неспокiйному серцi, терпить i пережива? щось таке виняткове, що й бабчинi
казки при цьому стають блiдi та звичнi.
Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно ко?ться
насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно вилетiла ?й iз серця
голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само
тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i
безтiнно стала у другому кутку.
Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з
перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля
грудей сукнi.

У той мент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого
голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко -
стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила
лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i
ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi.
Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й
дихаючи розтуленим ротом.
- Валер'янки менi, швидше! - прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу,
метнулася до домашньо? аптечки. З переляку не могла розiбратись у
пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула
дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки.
Руки в не? трусилися, як, зрештою, i в бабцi - та випила валер'янку одним
духом.
- Нога! - сказала стара пошепки. - Менi вiднiма? лiву ногу!
Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими
венами нога.
- Розтирай, Галечко, розтирай! - попросила знеможено, i Галя почала
масажувати ту ногу. Пiт вибився ?й на лоба, але вона щосили розтирала
шкiру, яка й справдi дубла пiд ?? пальцями, доки не вiдчула: все тiло
старо? знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того,
що дi?ться пiд цим самотнiм дахом, адже живе ?х тут тiльки дво? - до
найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози
покотилися ?й з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в
цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi.
- Стривай, ласочко, стривай! - знеможено сказала стара. - Менi вже
полегшало...
Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ?й на очi волосся, але не прибирала
вона його - все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, - зовсiм
незнайома, ба навiть чужа ?й видалася. Знову дихнуло ?й у вiчi чорним
подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, - зуб
на зуб ?й не потрапляв.
- Отак ти перелякалася! - тихо й умиротворено сказала бабця. -
Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш?
- Зачиталася, - сказала вона i стала до старо? так, щоб не видно було
?? прокушено? губи.
- Знову приходив до мене увi снi той Сiрий: чи то птах, чи людина.
Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься
менi.
Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст
отi незвичайнi слова.
- Таке говориш, бабцю! - перелякано сказала вона. Стара начебто марила.
Лежала iз заплющеними очима, нiс ?й загострився, а очницi перетворились у
темнi ями. Сотався й сотався з ?? темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд
того знову затремтiла.
- ?х дво? приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до
бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати...
Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний
волоцюга, а мого брата ти зна?ш... Дивна сила побива? ?хнi уми,
дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена.
До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його
вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, - може,
вiн i мстить через те тепер?..
Наче запала в глибший сон, груди ?й високо здiймалися.
- Бабцю! Бабцю! - кинулася до не? Галя, але стара миттю розплющилася i
здивовано позирнула на внучку.
- Ану-но, подивись, чи нема? в мене чого на оцi? - сказала досить
тверезо.
Галя взяла лампу й прихилила до старо?. Та розвела темними пальцями з
бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око старо? було залито кров'ю.

Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй
iсторi? фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому
неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був
разючий. ?й аж у головi завинулося, особливо пiсля цi?? страшно? ночi,
пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко гупотiло в
грудях, холодний вiтер гуляв там i вистуджував ??. Уже здавалося, що
зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне, а може, ?? й не було?
Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темiнь, не про
сон тут iшлося - все в нiй трiпотiло й колотилося. Зрештою, нiч зробила
сво?: Галя вперше повiрила бабцi - над усiм цим домом i справдi зависла
особлива та?мниця, бо й дiм цей по-справжньому непростий. Проглядала ту
кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед ?? зором
часом притьмаренi, а часом зовсiм виразнi постатi. Бачила й цей дiм,
повторений кiлькаразово, начебто притисла око, i вiд того зображення
роздво?лося: щоразу стояла коло того дому iнша дiвчина, власне, дiвчина
була одна, але одягнута в одежу залежно вiд часу, в якому жила. Знизу
пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за часом одежу, але на
одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих птахiв-людей, що
спускалися, кружляючи, з неба, - в усiх було Анатолеве обличчя. Хотiла
збагнути секрет цього збiгу - бракувало ?й тями. Що вона знала тодi, ще не
до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на
свiт i коли так незвичайно б'?ться в грудях серце? Вчинила тодi те, що
могла: викликала перед себе Анатолiв образ й перекреслила його там, в
уявi, навiк. Вдруге повiсила на серце замок i вдруге стала черницею.
Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi ?? були зовсiм чорнi i
зовсiм чорно засiвалася ?й душа. Була холодна й пустельна; навiть ранка,
яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в не? на губi. Анатоль тепер
був для не? як сiра пляма.
Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли
?? в сиву кра?ну снiв великокрилi бiлi птахи з невидимого острова.
Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, яко? вже аж нiяк не мiг узяти сон.
Вона думала, що надто перейма?ться тим, що вiдбува?ться в цьому домi,
думала й про те, що такого приступу, як у цю нiч, не переживала вона
нiколи; кров стигла ?й у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у не? нога;
думала, що, врештi, так швидко пролетiв ?? час; думала, що молодiсть ?? -
це вже затонулий у морi часу корабель; поруч розквiтала така ж квiтка,
якою була колись i сама; думала, що квiтувати жiнцi дано тiльки кiлька
рокiв, решта часу - зiв'ядання. Високу печаль пережила стара, вiдчуваючи
на собi нову хвилю такого прив'ядання, - ?х проходить, тих хвиль, за життя
кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, - вiд тi?? думки все в нiй i
щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який лежав
перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила ?? увiйти i в ту
прiрву. Вiдчувала, що не спить ?? онука, i майже напевне знала, що та
пережива?. Тонка, трохи змучена й мудра усмiшка лягла на зморщене ??
обличчя, i чи вiд то? усмiшки, чи вiд ночi додалося ?й ще кiлька зморщок.
"Зачини сво? серце, моя ласочко, - шепотiла вона, коли онука вже спала, -
не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не пора!" Спокiйнiшала, бо
знала - спить ?? онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i вiдала:
жiноче серце - як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою
силу й мудрiсть.
Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було
щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий i, ?й
здалося, сумний чорногуз.

Вони обо? заспали, але прокинулися водночас i обо? вiдчулися, наче ?х
побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими
хмарами. Вони обо? збагнули, що вночi сталося щось важливе й непри?мне:
Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби.
- Вже не спиш. Галочко?
- Як себе почува?ш, бабцю? - озвалася й Галя.
- У мо? лiта, - засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне
вiкно, - вже недоречно запитувати про здоров'я!
- Як тво? око?
- Прийди подивись.
Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до старо?. Око ще було помережане
червоними жилками, але почистiшало.
- Що це в тебе на губi?
- Вдарилась учора об одвiрок, - сказала легковажно Галя. - На якесь
вiдро наскочила i ледве голови не звернула.
Вона засмiялася, i ?? дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн.
- Треба пiти купити хлiба...
- То я пiду.
- Треба й на базар сходити: нема в нас борошна.
- Добре, бабцю, - сказала Галя, i в не? раптом упорхнув малий голубий
метелик. Стара завмерла в сво?му лiжку: несподiвано спалахнула ?? онука
тою красою, що ?? побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов у не?
сонячний промiнь i освiтив...
- Пiду снiданок приготую, - сказала Галя, бо вiдчула й у собi той
недоречний спалах.
Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерно? гри, до того променя, хоч
надворi й помину не було сонця - висiли там холоднi й драглистi хмари.
Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути.
Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся цей
Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi про сво? на?ття -
слухала лише тiло сво? й дивувалася, що воно так тепло й чудово заспiвало
в цей сутiнний ранок.
Накинула халата й пiшла рвучким, поспiшним кроком, залишивши в цiй
насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки й могла, що пiддаватися тут на
самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до не? через вiкно i лягла ?й
на обличчя, тихий смерк холодив душу - здавалося ?й, що чу? далеку й
печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони з онукою почали
жити в рiзних площинах: одна десь там, угорi, а друга - внизу. Важко
прокласти ?м одна до одно? мiст чи кладку; чим далi, тим глибше вiдлiта?
вiд не? ця пташка i тим бiльше простору ?х роздiля?. Стара обвела поглядом
кiмнату: сiрi стiни з давнiми шпалерами, подекуди вони обiрвалися й
забруднилися, сiра небiлена стеля - цього року вона не бiлила, а внука
того ще не вмiла, ?й захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля ?? постелi,
розповiсти ?й щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на не? захоплено
й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з ?? вуст:
надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося ?й
iз грудей - у вiкно зазирав до не? каштан, посаджений нею в той день, коли
виходила замiж. I здалося старiй, що то зазира? до не? той чоловiк, що
заблукав був сюди й попросив води: вони прожили разом хороше життя.
Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i
в тiй хмарi, чи вiд ?? настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом
малий яскравий клаптик неба.
Стара сiла в постелi й торкнулася ноги - була та холодна й начебто
чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя
примчалася до не? i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на
лiжку, ковдра з не? скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ?? показу? на
темнi, вкритi синiми смугами вен ноги.

Це був частковий правець лiво? ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило,
але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ?й обидвi ноги у вiйну,
коли в ?хнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику,
струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки,
хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти
малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не
матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде
iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки
спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на ганку i
без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi кра?види. Галя ж залишиться
Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом
поселятиметься й богиня. Хто зна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки,
вспокоюватиме, факт той, що очi ?? постiйно спочиватимуть на стежцi, по
якiй прийшов був колись до не? ?? вусатий красень. Коли ж вона дочека?ться
того моменту, коли завiта? до них на гору Володимир, коли вип'? вiн з
Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть" i
зайде до сво?? кiмнати без сторонньо? допомоги. Вiдчу? тодi те, що
вiдчува? королева, коли ?? царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а
водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому
приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ?х
i використа? ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ?хнього
обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок
Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно
руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала
доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ?? плечi. Лiкар
щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла то? пропозицi?: боялася,
що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану
новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так
протяглося бозна-скiльки часу...
У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на ганок.
Задивилася на чудовий кра?вид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й
островом, i ?й здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до
не зовсiм доладно? вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але
вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-сво?му налякана, хоче
заспоко?тись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така сутiнна й
сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно.
В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя,
прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ?? прадiд
у перших. Не витримував цi?? тишi й застиглостi, оцього сльозливого й
крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходнями i тiльки й
знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у сво?х
книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй ? щось вiд того прадiда, що ?й
також хочеться спуститись iз цi?? гори i перевiрити увiч, чи не з картону
вирiзано всi оцi кра?види.
Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i
без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi
були притоптанi, i ?й навiть здалося, що впiзна? в прим'ятiй травi слiд
лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не
кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який
ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих
цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила дiрку. Цвяхи,
правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ?? ударами, а молоток
кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ??, але дошка все-таки
трималась мiцно.
Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й
ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула,
що бабця не спить.
- Що це ти там стукала? - спитала вона.
- Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, - спокiйно й лагiдно
озвалася Галя.
Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту
радiсть, що хвилею плеснула на не?: Галя таки починала набиратися ?? духу.
Уявилося старiй, як вони обо? тут старiшають, грошi ?м поки що надходять,
то ?м i клопоту не було б. Полюбила цю гарну, несподiвано подорослiлу
дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля не? вiддати.
Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею,
вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул:
- Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум.
- I покидатимеш мене саму? - здивовано i злякано спитала стара.
- Ти б зайнялася в'язанням, - трохи немилосердно вiдказала Галя. - Час
би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, - вона знову подивилася на стару впритул, -
людина без спецiальностi нiщо...
Було непри?мно ?й таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу
голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним
надходженням вiд Галиного батька.

Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у сво?му вигiдному
крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз
розгорненою "Повi?ю" Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим
гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких
лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з
драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм
витертим пледом, скидала вряди-годи озбро?ними окулярами очима; свiтло вiд
лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i
м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим
склом, тихо повзали золотi жуки, i ?м обом раптом здалося, що час
зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамва?.
Спинився джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя
рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба,
нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили
мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна,
вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса.
Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну
тишу вони вiдчули.
- Слухай, бабцю? - спитала Галя. - А той твiй дядько, вiн нормальний
був?
Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести
шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу.
- Ти мене щось питала? - повернулася вона до онуки.
- Питала про твого дядька.
- Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його
якiсь фантазi? мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з
дороги, i нi пуття з нього, нi толку...
- Ну, а потiм?
- Що потiм? - роздратовано сказала бабця. - Потiм пити почав i пропав
нi за цапову душу.
Галя була розчарована. Але все-таки непоко?в ?? той далекий i всiма
забутий ?? предок.
- Не був вiн жонатий?
- Що ти хочеш? - округлила очi бабця. - Мало того, що собi життя
перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне:
як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в
багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй браток... Гада?ш, у нього всi клепки?
- Дивно, - сказала Галя. - Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви-от нiколи й
не бачитеся...
- Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати.
- Так дуже не любите одне одного?
- Ми рiзно? кровi з ним, Галочко, - сказала гостро стара. - Вiн кровi
блудячо?, а я справжньо?...
Галi стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне
обличчя дiда Iвана, - iшов вiн за козами, i вiтер кошлатив його сиве
волосся...
- А я-от до них забiгаю, - сказала Галя. - Така мила та Марiя Якiвна...
- Я проти не? теж нiчого не маю, - озвалася бабця. - Дивно менi тiльки,
як вона його терпить?
Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя з не?
пiд ту хвилю: вуста стали як щiлинка, а очi зробилися круглi й
нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i Галя нiяк не могла втямити, що
втiшного для бабцi в цiй iсторi?.
Отак вмерла зачарована тиша ?хньо? згоди. Зворухнулися й рушили тi
люди, що йшли були в цьому вечорi, по?хали машини й трамва?. Зарухався i
джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту дошку в
парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було
протягнуто два ряди колючого дроту. Джигун вийняв iз кишеньки бiля пояса
годинника й подивився на стрiлки - вони свiтилися й показували якраз
десяту годину вечора. Джигун зсунув капелюха на очi, пiддер носа,
розвернувся ледве не по-вiйськовому i пiшов назад, ступаючи на власнi
слiди. Ще спинився, повернувсь i роздивився навколо. Тодi раптом
розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не
подалась. Джигун зняв iз плеча дерев'яну скабку i знову насунув на очi
капелюха.
Тим часом у сутiнi вже текли звичайним плином рiчки i струмки, нiчнi
птахи спустилися на дерева, а припiзненi деннi прилетiли до сво?х гнiзд i
вклали в майже соннi роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили
небо й полетiли далi, вже вiдповiдаючи на запити iз аеродромiв. В глибинi
дому на горi заговорило раптом на повний голос радiо. Кiт догризав
украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у
домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою, та
й усi зорi в високому й байдужному небi не тiльки позамерзали, але й
розкришилися.
Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крiзь стiни
джигуна в сiрому костюмi i в лакованих туфлях - вiн швидко йшов геть вiд
?хнього дому. Покивував правицею, а лiву руку засунув у кишеню. Стара
дивилася на нього майже байдуже, тiльки запалювалися iнколи в ?? очах
химернi й трепетнi iскри.

Галя прожила в тому невластивому собi сумирному настро? тиждень.
Здавалося, напилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула про сво?
дивне кохання до джигуна в сiрому костюмi, забула про свiй неспокiй та
розколошканi сни. Дивилася на свiт умиротворено, тим часом майже щодня
сходила вниз до дiдового обiйстя i годинами балакала там iз Марi?ю
Якiвною. З дiдом вона бачилася рiдко, той виходив iз дому вранцi, i вона
могла стежити зi сво?? гори, як iде вiн iз козами по смарагдовому березi.
Кози ступали, дружно покивуючи, а за ними неквапно простував високий,
гарний сивань. Знову життя в ?хньому домi опростилося, бабця вчилася
в'язати, а Галя сновигала по господарству. Часом вони сiдали вкупi на
ганку й дивилися, як поволi гасне на овидi сонце: майже не розмовляли пiд
той час, бо сковувала ?х одна й та ж сумовита музика згасання. Iнколи
пiдiймалася до них Марiя Якiвна, i вони вже сидiли на ганку втрьох: Марiя
Якiвна оповiдала вуличнi новини, а вони знову-таки мовчали. Перестав
блукати по горi й джигун, наче розчарувався через забиту дошку в парканi.
Галя тепер думала про нього, як про далекий i надто чудний сон. Все-таки
вiн снився ?й i зараз: тодi Галя чула сухий шелест сiрих крил i бачила, як
спуска?ться той птах до них у двiр. Ставало ?й тодi страшно й радiсно, i
сама не могла збагнути, що ?й хочеться. Взялася тим часом за iсторiю та
лiтературу, готуючись до iспиту в технiкум, але бачила мiж сторiнок одне i
те ж: величезний сiрий птах летить до ?хньо? гори й озутий той птах у
лакованi туфлi. Дивиться тужно неймовiрними очима й кричить, як ворон, а
може, й пугач.
Тихий жаль огортав дiвчину, i саме цей синiй i тремкий, як вересневе
небо, жаль збуджував ?? i хвилював. Саме вiн одривав ?? вiд пiдручникiв i
пiдводив до дзеркала. Дивилася на себе i знову бачила двi дiвчини: одну -
сiру й пригноблену, повну кострубатих колючок - знання, що ?х набирала з
пiдручникiв, i другу - голубу й майже казкову. Часом, коли жаль
переповнював ?? вщерть, тi дво? в дзеркалi зливалися; Галя тодi остаточно
увiрувала в бабусину казку, адже була вона з тих зачарованих принцес,
краса яких бiльш вiдляку?, нiж приваблю?. На те скулювалася ?? душа i
тонко-тонко гучав далекий, як бовкання дзвона, звук. Мимоволi чула, як
притискаються до ?? вуха шарудявi Анатолевi вуста i плететься, наче павук
павутину сну?, його вкрадливий голос.
Поверталася до книжок i здивовано вдивлялась у знайомi, ба навiть рiднi
риси, що проглядали з-мiж рядкiв: вiн-таки не покидав ??. Сумирний настрiй
розтавав, як розта? на призахiдному небi хмарка, Галя спинялася оголена i
знiяковiла перед тими очима, що майже з'?дали ??. Вночi прокидалася, бо
вiн цiлував ??, як i в той вечiр; хапалася за попеченi вуста. Ранка вже
запеклась, затвердiла i вiдпала, натомiсть чула вона, що ?й болить лiве
персо, начебто хтось стис його залiзними пальцями. Зустрiчалась iз ним
поглядом i, як у життi реальному, не могла його витримати. Напливало на
не? величезне, червоне, кругле, наче колесо, бабчине око - холодний пiт
ошпарював ??, бо здавалося несамохiть: вона у цiй грi, наче м'яч, за який
борються два заповзятливi гравцi. Чомусь думалося Галi, що той Сiрий i ??
бабця зналися ранiше, коли ще була стара в Галинiй iпостасi, - вiн
незмiнний i нетлiнний у часi, а бабця вже безнадiйно стара. Годi було
терпiти те Галi, кидала книжки й виходила надвiр. А що було в дворi
порожньо, то тiльки й робила, що обходила тi мiсця, де вони здибувалися.
Зупинялася i коло забито? дiрки, вiдчуваючи при цьому жаль i зловтiху;
такi .настро? у внучки передчувала i стара. Виходила на ганок i
перешкоджала Галинiй самотностi. Галя аж кипiла тодi супроти бабцi, бо та
заговорювала до не? роблено-ласкаво, а дiвчинi хотiлося мовчати. Окрiм
того, вiдчувала на собi малi, круглi й швидкi оченята, якi без упину
стежили за кожним ?? рухом, тодi здавалося Галi, що ходить вона, як кiнь у
запрягу: дво? вiжок i дво? погоничiв ма? за спиною. Так було вдень, а
ввечерi Галя вже прагла бабчиного товариства. Приносила до спальнi книжку,
починалося читання й розмови, плелась у старечих руках нитка, а юнi руки
гортали сторiнки. Там, за затуленими фiранками, вже густо синiв вечiр, i
вони обо? те вiдчували, ходив там i ходив джигун у сiрому костюмi i в
лакованих туфлях. Був терплячий i спокiйний: роздивлявся на задимленi
крайобрази i навiть милувався ними. Сiдав на скелю й курив, кидав донизу
сiрники, бо надто часто гасла його цигарка, i встиг полюбити цi
незвичайнi, схожi на декорацi? кра?види. Задумувався, аж забував, чого
сюди прийшов, а коли стара засинала за сво?м прядивом, тихенько
пiдкрадався до вiкна. Дивився пильно й прохально в щiлину, що завжди
просвiчувалася мiж фiранками, i бачив просто себе чудове, погiдне, наче з
мармуру тесане, Галине лице. Впивався ?? красою, i аж стогнати йому
хотiлося, наскiльки далека вона була й недоступна. Вона начебто вiдчувала
той погляд, блiдла i блiдла, тiшилася, що вiн таки сто?ть зачаровано пiд
тим вiкном, i водночас проганяла його подумки. Знала, що вiн прийде завтра
й позавтра, а може, саме це наливало ?? таким споко?м та впевненiстю.
Часом рвалась у ?? серцi якась надто тонка жилочка, i воно спалахувало
червоним вогнем: а що, як йому набридне отак ходити? Закушувала губу й
натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти - це волю загубити, а
не вийти - загубити кохання.
Зводила гордо носика i йшла вiльною, сягнистою ходою стелити постiль
бабцi й собi. Знала, що за нею стежить несхитний i запалений жадобою
погляд, i вiд того ставала ще привабливiша. Вiн милувався на ту ?? кумедну
зарозумiлiсть, а бабця, побачивши отаке ?? обличчя (в цей час Галя будила
??, щоб перейшла в постiль), лякалася: чи не проспала вона за цей короткий
час чогось важливого.

Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне усю нiч, не даючи ?й
заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на велетенських
хвилях коливалася, западаючи в темнi ями короткого сну i виносячись на
гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а
вранцi взяла парасолю й занесла документи в технiкум. Пiсля того пiшла
вулицями, завертаючи по дорозi до магазинiв. Iшла з сiткою, напхом
напханою пакунками, i вiтер завiював ?й пiд парасолю краплi. Лице ??
змокло - на сторонн? око здавалося, що вона плаче.
В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий.
Тут вона купила том творiв Жорж Санд i Мопассана. Грошей на бiльше не
стало, i вона мимохiть спитала в повно? повiльно? жiнки, чи не потрiбно
магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на не? крiзь окуляри i почала
розпитувати про ?? освiту й батькiв.
- Освiта - десятирiчка, - сказала Галя. - Батько нас покинув, а матерi
вже нема.
Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала Галя: там, у шпиталi, лежав
недавно ?? чоловiк.
- Продавця нам треба! - сказала насамкiнець завiдуюча. Вона чемно
розсунула вуста, зуби в не? виявилися вставнi. - Тим бiльше, що ви любите
книжку, я це одразу помiтила.
Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм небуденне, то,
подумала завiдуюча, в магазинi погустiша? вiдвiдувачiв i це напевне
збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе
магазин з ями: плану вони не виконували.
Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде сюди i стане за
прилавок: цього мiсяця батько ?м так нiчого й не прислав. Йшла i думала
про батька, чоловiка, якого вже уявля? собi ледь-ледь, - вiн наче за
завiсу ступив.
Дощ перестав, i Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася:
назустрiч iшов, обережно обходячи калюжi, чоловiк у сiрому костюмi i
лакованих туфлях. Вiн скинув солом'яного капелюха i вклонився. Галя
отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодно? крапки з дощу, а туфлi його
сяяли, наче навколо зовсiм не було багна...
- Менi довелося на кiлька день ви?хати у вiдрядження, - сказав вiн
тепло й буденно. - I я не змiг був прийти. Вибач!
Дивилася на нього широко розплющеними очима.
- Уявля?ш, мiсця собi не мiг знайти, - шепнув Анатоль. - Думав:
турбу?шся, що це воно сталося?..
Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис над
вулицею.
- Бiжу оце на роботу, - всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами.
- Але ввечерi буду. Коли твоя бабця ляга??
- О десятiй, - сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом засвiтилося
i заспiвало.
- Ну, я побiг, - сказав Анатоль. - Чекай о пiв на одинадцяту...
Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з очей раптом сипнули
вiялами сльози. "Боже мiй, - подумала вона, - чи ж я його люблю?"

Ввечерi вони сидiли з бабцею на ганку i дивилися, як заходить сонце.
Небо було фiолетове, з багряними смугами i з блакитними криницями, якi
свiтилися сьогоднi по-особливому яскраво. Трохи вище лежали двi
розкуйовдженi, як двi безголовi танцюристки, хмари, якi повiльно
змiшувалися, зливаючись в обiймах, - був то найнеквапливiший танок у
свiтi.
- Батько твiй нас зовсiм забув, - спроквола сказала стара, незмигно
дивлячись на небокрай.
- Я напитала собi роботу. В книгарнi, - сказала так само спокiйно Галя.
- В книгарнi непогана робота. А технiкум?
- Можна вчитись i працювати.
- Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе...
- Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було.
- Таки-так, - протягла стара, а на ?? обличчя лягли багрянi тiнi. - Був
щодо того пунктуальний.
- Може, з ним щось сталося?
- Може, щось i сталося, - тим-таки тоном протягла стара. - 3 кожним
може щось статися...
Одна iз танцюристок там, на заходi, торкнулася голубого колодязя i
раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й сильнiше, в той час як
подруга ?? набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi.
- Може, написати йому листа? - спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у
не? вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник.
- Вiн був пунктуальний, - сказала вона з натиском. - Коли зможе,
обов'язково пришле.
- А як не пришле?
- Тодi житимемо, як ?. Ма?мо город, на зиму нам стане й картоплi, й
огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись.
Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав i спокiй ??, i
незворушнiсть.
- Чому вiн покинув нас, бабцю?
- Я тобi вже казала чому, - озвалася стара, i ?? обличчя пiд цю хвилю
залилося землистим фiолетом. - Вони, чоловiки цього обiйстя, всi такi.
Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття
обов'язку, але тiльки тодi щось значать, коли тримаються за жiночу
спiдницю...
- Мiг би нас навiдати!
Стара все ще дивилася на захiд. Там уже зникли блакитнi колодязi,
фiолетове змiшалось iз багряним i проклалося кiлька густо-малинових
смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що згорiла,
покинула шматок свого прозорого вбрання - було воно яскраво-бiле.
- Бачиш, ласочко, - сказала бабця задумано. - Я прожила чимало в цьому
свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловiки, тi
прийшляки, вмирали ранiше сво?х жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi,
коли в тво?х батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього дому, живемо довго
пiсля них, хоч годi сказати, що не вiдда?мо ?м свого серця. Ми, ласочко,
наче охоронцi ?хнiх душ i думок ?хнiх, хоч нам непотрiбно знати, про що
вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу, а батько
твiй, ласочко, добре пiзнав закони цi?? гори...
Стара говорила це трохи пiднесено, здавалося, наповнювалася вона не до
кiнця збагненною урочистiстю. Чи то так впливало на не? захiдне небо, чи
так наладновувала себе, зрозумiла раптом Галя: оця стара, яка сидить так
велично й поважно на порозi, й справдi гiдна королiвсько? корони. Але вона
мрiйниця, яка нiколи не бачила свiту таким, яким вiн ? насправдi, ?й, як i
жiнкам цього обiйстя, котрi жили тут ранiше, свiт вигаданий був куди
реальнiший вiд справжнього. Збиралися й лiпилися одна до одно? всiлякi
випадковостi, береглися й видозмiнювалися в умах тих, хто звик i мусив
терпiти самоту, вечори при лампi i без не?, довгi днi й ночi без
чоловiкiв, - ось звiдки почалася легенда, подумала собi в той вечiр Галя.
Вона теж несла в собi тi ж таки гени, тому й любила цю спокiйну й таку
величну стару, любила цей дiм i всi речi в ньому, свiтло його кiмнат i
запахи. Любила цей каштан серед двору, посаджений у день бабчиного
весiлля, i дерева iншi, посадженi в день весiль iнших дiвчат, вона любила
i всiх тих уже неiснуючих у свiтi сутньому, перед якими все-таки носить
певнi зобов'язання.
З долини пiдiймалася вервечка бiлих кiз, за ними ступав високий чоловiк
iз сивою головою. Вiн наче розчинивсь у прирiчковому серпанку чи, може,
отак народжувався з нього. Галя подумала, що завше, коли поверта?ться отак
додому, дивиться старий на ?хнiй дiм i щось ма? вiдчувати, бо це i його
дiм. Мимовiльно переймалася пошаною до того майже чужого свого дiда. Так
бувало завжди, коли бачила його, хоч думала про нього мало. Так само мало
думала про брата й стара, ось i зараз дивиться вона на нього, вуста в не?
- щiлина, а очi змруженi. Хто зна, що роздiля? в життi цих двох, мало б
бути навпаки, адже вони найрiднiшi помiж себе.
I все-таки було дивно Галi, що в не? i в того величавого старого тече
чимало спiльно? кровi; зрештою, коли обважувати нашу кров, вiн бiльше
належить до цього дому, нiж вона... Дивилася незмигно на оте чудо, оте
народження з туману, та?мничий i хвилюючий акт - здобула раптом особливу
силу бачити: велике, розумне i шляхетне обличчя постало перед нею. Було
трохи несусвiтне, але вона полюбила в той вечiр i його - бувають такi
високi й дивнi моменти, коли почина?ш любити цiлий свiт.
Сiра скеля з того боку рiчки й кущi раптом обiллялись жовтим свiтлом:
востанн? випiрнуло iз хмар сонце i раптом покрило сяйвом той клаптик
землi. Запалали вiдтак оранжево й кози, i той сивань - втрапили у ту стягу
i яскраво позначилися. "Ось воно, справжн? народження!" - подумала
мимохiть Галя i переповнилася трепетом i благоговiнням перед цим великим
та широким свiтом. Дивне бажання зачалось у ?? серцi в цьому вечорi, яке
увiбрало в себе все: i ту оранжеву стягу, i того майже незнайомого родича,
i цю завмерлу бiля не? на грудку бабусю. Галина душа стала широка,
розiйшовшись на весь цей окрай, який вона взяла в серце, - все, що
потрапило пiд ту хвилю в ?? зiр, позначилося святою печаткою ?? любовi.
Вiдчули це два чоловiки в тому околi. Один високий та сивий, який
дивився-таки на дiм на горi й на двi смутнi, похиленi жiночi постатi на
ганку: надто юну i надто стару. Вiн зрозумiв секрет ?хньо? задуми, та й не
було тут багато чого розумiти: одна закiнчувала, а друга починала жити.
Весну й зиму побачив Iван на тому ганку i зрозумiв просту й неперехiдну
iстину: весна не тiльки заперечу? зиму, але ? ?? дитям.
Другий, хто сприйняв Галине вивищення, був сiрий птах, що летiв по
примарному небi i тiльки й чекав моменту, коли зможе спуститися до того
дому на горi. Ще було не пора, тож вiн спустився до широкого прискалка,
якого не бачила з ганку стара, сiв на камiнь, зняв капелюх i задивився
здивований. Його трохи стурбувало те оранжеве свiтло, яким палав шматок
берега, тож ?дине, що вiн мiг учинити, - це вийняти мале люстерко i уважно
вивчити надзвичайно охайно укладену на головi зачiску. Позирнув на сво?
лакованi туфлi, чи не сiв де на них порох, а тодi струснув двома
вiдведеними пальцями полу пiджака. Цього стало досить, щоб знову здобути
самоповагу. Сiрий обдивився свiт маленькими, круглими i напрочуд чiпкими
оченятами.

Пiшов по стежцi вздовж лiкарняного паркану там, де були заростi
бур'янiв та кропиви, намагаючись обiйти ?х, а коли те не вдавалося, злiтав
на сiрих крилах. Так само перескакував i глинянi урвиська, що
пообвалювалися аж до парканiв; можна було б сказати: вiн прилетiв i
спустився перед хвiрткою, а може, перейшов через лiкарняний паркан, як
ходить дехто по стелi та стiнах. Певно тiльки, що не пiдiймався вiн знизу,
а дошка, забита Галею, лишилася неторкана. Галя в той вечiр пильно стежила
за пiдйомом на гору, може, й навмисне: хотiла заспоко?ти цим бабцю, а
може, й саму себе - прийде вiн iзнизу i стане ще одним персонажем ?хньо?
домашньо? легенди. Вона винесе йому води, i вiн прийме ту воду з ?? рук.
Тим буде виконано химерний обряд, i хай iтиме все далi, як було...
- Ну, що, ластiвочко, - сказав вiн, спираючись на хвiртку, - чека?ш уже
на мене?
Галя здригнулася. Схопилася з ганку i завмерла, трошки й злякавшись.
Вiн задоволене засмiявся.
- Ну от, я тебе i злякав. Виходь, будь ласка... I вона покiрно пiшла.
Джигун стояв коло хвiртки, зiйшов уже мiсяць, i той мiсяць можна було
уздрiти на його лакованих туфлях.
- Щось не примiтила, звiдки ви надiйшли? - сказала Галя, а в ?? тiло
повернувся той трем, який вiдчувала й того разу.
- Чи ма? це значення? - засмiявся Анатоль. - Головне, що я прийшов.
Вона мимохiть вiдчула його погляд i вже не могла вирватись iз того
полону. Дерев'янiли ?й ноги й руки, здавалося, ще мить - i стане вона тут
деревом, як оцей каштан. Але не хотiла так просто пiддатися, тому опустила
очi.
- Ви аж упрiли! - сказала вона, не маючи сили називати його, як
домовилися того вечора, на "ти". - Може, напитися винести?
Але вiн не через те упрiв. Аж пив пожадливо незвичайну красу, що почала
розквiтати перед ним. Особлива, ба навiть екзотична квiтка яснiла перед
ним. Стояли, роздiленi парканом, але вже небагато було треба, щоб той
паркан зник.
- Що ж менi можеш подати напитися? - солодко проказав вiн.
- Води або що? - озвалася Галя.
- Навiщо менi вода? - засмiявся вiн. - Хочеться менi чогось солодшого
за воду...
Галя озирнулася здивовано. Власне, ?й треба було зирнути на дверi й
вiкна: чи все там спокiйно.
- А що ? солодше за воду? - спитала повiльно й тихо.
- Ти, моя ластiвочко! - сказав чи проспiвав вiн i просунув руку, щоб
скинути iз хвiртки защiбку.
?й стало тепло вiд тих слiв, i звiльнилася вина вiд непотрiбного та
гнiтючого тягаря, вiд застроги, яка так важко змучувала, адже що значить
засторога, коли так ?дять тебе й неволять очi коханого.
- Пiшли звiдси! - сказала хрипкою скоромовкою i погасила погляд, щоб не
розчинитись у тих його неймовiрно вабних очах.
Вони вийшли за хвiртку, але не пройшли багато. Анатоль притис ?? до
паркану й побачив, що в не? в одному i в другому оцi горить по малому
запаленому мiсяцевi. Був i справдi спраглий i хотiв якнайшвидше напитися,
а що вона не сподiвалася такого нагального нападу, то зiв'яла, як
квiтка...

Лежала тут-таки, неподалець од хвiртки, у зiмнутому й потолоченому
бур'янi, зiмнута й потолочена сама, лежала, розкинувши ноги, в порванiй
одежi, закривавлена i знищена. Сперлась ши?ю об паркан i тихо плакала -
спливали i спливали по ?? щоках сльози. Мiсяць лискуче грав у тих патьоках
так само, як грав вiн на величезнiй росi, що розсипалася навдокiл вiд ??
плачу, - великi сльози лила вона на землю, бо мала за чим жалкувати. Так
жалкують зламаний колос i зiрваний листок, розтоптана квiтка i здичавiлий
мак, так жалi? нiч, коли вбива? ?? ранок, i день, коли залива?ться кров'ю
вiд вечора. Червона кров пливла у цей вечiр, сльози також вигравали
рубiновими вилисками, вся роса вiдсвiчувала червоним - така вже видалася
для не? нiч.
Сiрий птах уже давно полетiв з цi?? гори, знявся прямовисне i зник
невiдомо куди; Галя зрозумiла раптом велику правду всiх людських обмежень
i засторог. Не оборонялася б, коли б вийшла з дому бабця й почала б
гамселити ?? палицею. Сльози текли й текли, i пiд той час тiльки мiсяць
мiг ?й поспiвчувати. Але й вiн сховав обличчя в кучерявiй хмарi, хто зна,
може, й прикликав ?? для того. Густа темiнь покрила дiвчину, i саме ця
темiнь допомогла ?й отямитися. Не бачила нi рук сво?х, вiдкинутих у травi,
нi закривавлених нiг - зникли вони десь у ночi i у цiй пiтьмi; забула вона
й про час i про те, що треба було б повернутись ?й у дiм; хиталась i
хиталася в розпачi. Тодi не витерпiло й небо, почало насувати на себе
хмари, за якийсь час стало вже розколошкане й низьке й почало крапати на
не? гострими краплями. Спершу дощ був кволий i несмiливий - це теж був ??
плач, його особливе вiдбиття там, угорi. Дощ омивав з не? кров i сльози,
дощ був цi?? ночi солоний на смак. Солоний дощ змочив землю, i вiд того
рослини раптом забуяли, наче повернулася весна, дов'язалися квiти, що
перецвiли, i зацвiли квiти новi.
Цю метаморфозу помiтило теж тiльки два чоловiки: один сидiв на верандi,
обвитiй крученими паничами, - був вiн схвильований сьогоднi i не мiг
заснути. Другий був схвильований не менше, це був Галин ровесник, який i
гадки не мав, що iсну? на свiтi така собi Галя. Вiн зустрiнеться з нею
рiвно через десять рокiв, дуже важко йому буде подолати ту гору, i там вiн
прийме з ?? рук горня з водою. У цю ж нiч його збудила якась недовiдома
тривога. Вiн вийшов надвiр, стояв i пив солоний дощ, так само, як пив його
сивоголовий, котрий опинився бiля ворiт i задивився у нiч неспокiйним
поглядом. Вранцi вiн пошле на гору свою Марiю, i вона вперше занесе старiй
та Галi глечик козиного молока. Марi? досить буде одного погляду, щоб
зрозумiти, що там у них сталося, - ?? приймуть увiчливо i з подякою. Вона
не скаже й слова про те сво?му чоловiковi, але той прочита? все, що йому
потрiбно, з виразу ?? очей.
Той другий не перейматиметься так сво?ми вiдчуттями, вiн не знатиме, як
давати лад передчуттям, отож, спробувавши солоного дощу, повернеться у
хату i спокiйнiсiнько засне. Вранцi вiн скаже матерi i старшiй сестрi про
солоний дощ, вони посмiються з того i матимуть резон...
Дощ перестав раптово. Закiнчилася Галина безголоса пi?та, i небо знову
засвiтилося мiсяцем та зорями. Галя пiдтяглася й сiла, оправивши плаття.
Сперлася об паркан - перед нею, далеко в глибинi ночi, густо залита
сяйвом, синiла дорога. Обличчя Галино було скостенiле, а очi дивилися
надумiр уважно. Було щось старече в тому ?? поглядi, бо тiльки так можна
було побачити дорогу в десять лiт, що лежала перед нею. Побачила вона
обличчя сина, який народиться через дев'ять мiсяцiв пiсля цi?? ночi, i
вiдчула в очах, руках, у спинi та в плечах утому вiд усi?? тi?? роботи,
яку ?й доведеться зробити, щоб утримати родину: стару, себе й сина. В ту
нiч вона не злякалася того тягаря, який мав звалитися ?й на плечi. Так,
вона вчитиметься й працюватиме, водночас прийме на себе долю жiнок цього
дому, чоловiки в яких тiльки гостi. Прийме самотнiсть i порожнi вечори,
безсоннi ночi - ?диною ?? втiхою будуть години тишi в батькiвськiй
бiблiотецi. Стара почне вiдтодi занепадати на силi, хоч доглядатиме Хлопця
перш за все вона. Часом зриватиметься, ставатиме вередлива й занозиста -
Галя перетерпить i це. Двi дитини вона плекатиме i не покладатиме при
цьому рук. Перепливе з ними через хвилi й завi?, переступить важкий рубiж
вiйни, аж доки дочека?ться - таки ступить на ?хн? обiйстя чоловiча нога.
Iшла вона отак по синiй дорозi, i ?? очi були вже сухi. Повiльно
перебирала ногами i чим далi йшла, тим бiльше гарнiшала. Ставала
справжньою красунею, але ?? краса бiльше вiдстрашувала чоловiкiв, нiж
вабила, - такою вона буде й через десять рокiв. Тiльки один раз пошкоду?
за свою красу, коли доведеться ?й ховатися в льохах власного будинку, щоб
не забрали ?? в Нiмеччину.
Анатоль так нiколи й не побачить ?? перетворення - вiн-бо в казки,
зда?ться, не вiрив. Можливо, вiн житиме просто й бездумно i нiколи не
пошкоду? за зло, яке принiс Галi.
Зовсiм схожий на нього чоловiк iтиме, вiдступаючи, в тому самому
загонi, в якому йшов i швець Микола Ващук. Вони, як земляки, триматимуться
плече в плече i в час вiдпочинку згадуватимуть однi й тi ж мiсця в
Житомирi. Того чоловiка зватимуть, правда, Вiталi?м, i, може, вiн був
тiльки рiдним братом Анатоля, - у скрутнi хвилини допомагатимуть собi
навза?м. Вони схуднуть i потемнiють, а коли перестрiнуть ?х кулеметнi
черги, першим упаде Вiталiй. Микола спробу? його нести, але це вже буде
зайве. Волею долi, може, проясниться в Анатоля, чи б то Вiталiя, розум, i
вiн згада? всiх сво?х покинутих та покривджених. Згада? серед них i Галю i
побачить ?? раптом не дiвчатком-каченям, а тою дивовижною жiнкою, якою
вона стане. Захоче ?? спiвчуття й ласки й, може, поклянеться, що, коли
вибереться з цi?? халепи, обов'язково пiднiметься на гору i вип'? з ?? рук
води. Можливо також, що в його уявi з'явиться якийсь iнший образ з довго?
низки спокушених та покинутих, i спiвчуття вiн попроха? в то? iншо?...
Усе це побачила Галя на далекiй синiй дорозi, що слалася перед нею в ту
пропам'ятну нiч. Навiть пожалiла Анатоля i, коли б вiн справдi вирвався з
тi?? халепи, може, вона й подала б йому води. Але вiн з халепи не вирвався
- летiв i летiв у небi сiрим птахом, а може, й справдi залишився нерушно
лежати на болотяному полi, де його потiм знайдуть мiсцевi селяни i тихцем
поховають, видовбавши могилу в торфi. Вiн лежатиме в тiй могилi не сам.
Лежатимуть у нiй i iншi бiйцi, що полягли на тому мiсцi, i лежатимуть вони
плече в плече...
Синя дорога текла й текла в просторiнь. Iшли по нiй невиразнi, наче в
туман закутанi, тiнi; довкола, як зорi, пливали людськi лиця, а попереду
яснiло, випромiнюючи гостре свiтло, велике прозоре тiло. До нього й
простували всi тi тiнi, що ?х побачила Галя, летiв туди й великий сiрий
птах у сiрому костюмi, лакованих туфлях i в солом'яному капелюсi. Галя
мовчки благословила ?х i мала на те право, адже матiр'ю вона ставала,
творителькою життя i його охоронницею.

Роздiл четвертий

ВОДА IЗ КIНСЬКОГО КОПИТА

...Небо i земля
Мимо iдуть.
I. Величковський

Рокiв за тридцять п'ять до того, коли вiдчув старий козопас Iван Шевчук
осiнь, що ?? сплiтали, переповзаючи вiд куща до куща, малi й прудкi
павуки, вiн теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його
незвично виблiдло, а що було його волосся густо-чорне, це тим бiльше
вразило Марiю. Зустрiчаючи чоловiка, як то в них повелося, бiля ворiт,
вона ще здалеку побачила, що з ним щось ко?ться. Iшов через вулицю i
десяток людей, що помiтили його пiд ту хвилю, подумали, що вiн добряче
випив. Подумала це спершу й Марiя, хоч здалося ?й це неймовiрним: Iван анi
пив, нi курив. Все-таки тривога заповнила ?й груди, i вона проти звичаю
спустилася з гори, щоб швидше зустрiтись iз чоловiком. Вони здибались
тодi, коли вiн тiльки-но почав братися пiд гору: тодi вона й побачила
незвично блiде обличчя i пласкi, майже прозорi очi.
- Кудись зiбралася? - спитав, ледве розтуляючи вуста. У не? забракло
смiливостi признатися, що стурбована i поспiша? назустрiч йому.
- Купити солi, - вiдповiла майже пошепки.
- Вернися, будь ласка, - запропонував вiн i рушив, насилу долаючи круту
стежину.
- Iва-а! - дихнула вона за його спиною. - Тобi недобре, Iва-а?
Не вiдповiв, а все так само йшов пiд гору. Був зсутулений i начебто
поменшав.
Стояв бiля сво?х ворiт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан,
майбутнiй шкiльний сторож, i Марiя вiдповiла на його привiтання. В глибинi
Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха
- вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого i блiдого Iвана.
Той все так само важко ступав, очi його лежали на тiй-таки стежцi, ноги
зсували i вминали жорству, i виникав вiд того сухий хрумкiт. Видовжена
тiнь вiдкидалася набiк i була так само поникла. Марiя поспiшала слiдом,
ноги ?й посковзувались на жорствi, а серце аж щемiло вiд неспокою.
Так вони ввiйшли у хвiртку. Iван перетнув кругле, заросле шпоришем
подвiр'я i втомлено присiв на лавку бiля садового столу.
- Що ж таке сталося? - спитала Марiя. Мимохiть подивився на не?, була
стурбована i сполошена. Тодi на вуста його найшла блiда, ледь видна
усмiшка.
- Та не турбуйся, - сказав вiн. - Сидiв я в тiй конторi, було душно, i
щось менi приключилося... - Вiн говорив, ледве дихаючи, i вона аж
напружилася, щоб вловити той його шепiт. - Вiдчув, що, коли залишуся довше
в тiй конторi, в мене розiрветься голова. Отакий я недоладний, - сказав
вiн i знову всмiхнувся ледь помiтно.
Вона скерувала до нього всю здатнiсть вiдчувати й розумiти.
- Тобi щось болить? - спитала обережно.
На не? знову наставилися два синi, добрi i смутнi ока.
- Це не те слово, - сказав так само тихо. - Я вiдчув, що не можу бути в
тiй кiмнатi, що вона мене задушить або висмокче. Зна?ш, - скинув вiн
раптом головою i засмiявся, - коли я вийшов надвiр, так легко й просторо
стало на душi!
Вона чомусь засумнiвалася, що йому було легко й просторо: надто блiдий
був i надто вичерпаний.
- Тобi треба покинути службу, - сказала вона. - Вiдпочити й
розважитись...
Вiн, однак, дивився кудись пiд ноги. Наче не чув ?? слiв, наче взагалi
перестав iснувати. А коли звiв очi на Марiю, чимось дивним i незвичайним
повiяло вiд нього.
- На що ж ми житимемо, коли я покину службу? - спитав коротко.
- У мене ? материнi коштовностi, - сказала в тон йому вона. - Зрештою,
коли ти нiчого не ма?ш проти... зна?ш, менi мало доглядати дiм i вести
господарство...
Дивилися одне на одного i наче ще раз перевiряли себе. Не було сказано
тут найважливiшого; тi слова, що вимовили, були тiльки шкаралущею змiсту,
що його раптом вiдчули. Був вдячний ?й за таке розумiння, вона ж знала, що
тiльки так може досягти того, щоб тi синi очi, якi дивляться на не?, не
змiнювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсiм збагненне для
себе, якусь ще не виявлену силу; хто зна, подумала пiд ту хвилю, може, це
якась хвороба в нього почалася?
Вночi довго про те думала, не можучи склепити повiк, i вже пiд ранок
знову дiйшла до тi?? ж думки: коли у нього ? вичерпанiсть, хай вона
зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого.

Тепер, коли минуло вiд то? хвилi стiльки часу, Марiя любить часом,
впоравшись iз обiдом, вийти в сад, сiсти на ту ж таки садову лавочку i
пуститись у такi солодкi й далекi мандри. Вона незмiнно бачить при тому
перед собою нешироку синю дорогу i мимохiть ступа? на не?, щоб трохи там
проходитися. Останнiм часом це для не? по-особливому жадана розривка, i
Марiя Якiвна не вiдмовля? собi в тому задоволеннi. Вона бачила на тiй
дорозi перш за все високу постать спершу чорнявого, а тодi зовсiм сивого
чоловiка: мимоволi йшла за ним, достосовуючись до його ходи, i знову вони
ставали плече в плече. Iшли так, тримаючись за руки, i мали на серцях
непорочний мир, що його може зродити тiльки справжня любов...
Iванова хвороба першого разу тривала два роки. Тодi й було винесено на
веранду стiл i замовлено в палiтурнi кiлька обшитих шкiрою зошитiв. Через
два роки Iванова хвороба закiнчилася - вiн дописав одного з зошитiв i
поклав його на горiшню полицю етажерки. Знову пiшов на роботу, i вони
знову почали жити, як усi.
Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок, вiн прийшов з роботи так
само незвично блiдий i такi самi вимовив слова. Вона прореагувала теж так
само, хiба що нiчого не сказала про материнi коштовностi, замiсть того
вона вже мала працю в школi...
I все-таки Марiя Якiвна й зараз не до кiнця зна?, що таке з ним
приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне
вiдчувала, здавалося, запалювавсь у Iванi темний невгасимий вогонь, його
синi добрi очi аж чорнiли, i було трохи страшно поринати в них, хоч Iван
лишався до не? так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкiше
любив вiн ??, i Марiя аж задихалася вiд його нестримно? до безуму сили, -
це не могло не хвилювати ?? як жiнку, бо ставав пiд ту хвилю ще й
посправжньому привабливий. Водночас виключався з реального свiту; дух
його, здавалося, жив в iнших сферах та iншими вимiрами. Вона не намагалася
всього зрозумiти - мала досить клопоту на роботi i вдома. Страхалася
тiльки, що це початок психiчно? хвороби, i з дня на день чекала вибуху.
Але нi разу за всi цi тридцять п'ять рокiв не вчинив вiн нiчого такого, що
свiдчило б, що дух його й справдi хворий, а коли й пропадав десь
цiлоденне, приносив навзамiн букетик польових квiтiв. Спалахувала тодi
вдячнiстю до нього i притискала той букет до вуст, а вiн стежив за нею
трохи обважнiлими очима, вiд чого аж трем iшов ?й по тiлу, а на його вуста
лягала погiдна всмiшка. Дивлячись на нього пiд таку хвилю, Марiя мимоволi
сповнювалася неземним здивуванням, ?? невимiрне вабили тi його змiненi очi
i мудре, шляхетне лице. Часом ?й здавалося навiть, що чу? бiля себе шерхiт
легких бiлих крил - ?? голубим вiтром омивало. Бувши наладнована на нього,
щоб постiйно вiдбивати поклики його душi, вона несподiвано й сама починала
жити яскравiше i красивiше, а коли на його обличчi розквiтала ота тиха,
блага всмiшка, радiла, що навiть у цей час вони одне вiд одного не
вiдчужуються.
Того першого разу ?й не зразу вдалося легко до того при-наладитися. З
одного боку, вiдчувала присутнiсть на душi якогось свята, а з другого,
непоко?лася i втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного.
Отож наступного дня пiсля ото? пропам'ятно? ?хньо? розмови Марiя зайшла
була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для не? 1911 року, i ?й
у дивний спосiб здалося, що хвороба ?? чоловiка i те, що не мали вони
дiтей, - це один вузол. Дивилася на iкони i бачила в кожному образi
обличчя власного чоловiка. Вони зорили на не? такими очима, тi святi, що
?? ляком пробирало. Особливо ж уразив ?? образ, поставлений у кутку, -
уздрiла вона там його очi, пласкi, випитi й майже прозорi.
Про те сво? враження вона й оповiла якось йому в добрий, погiдний,
лiтнiй вечiр, коли вони сидiли в саду i, як звичайно, дивилися на захiдне
небо. Вiн стежив тодi за грою барв, що мiнилися на очах i були такi чистi,
що весь свiт од того випогодiв. Зирнула мимохiть у його бiк i вразилася,
таке гарне й добре обличчя побачила. Погляд його сяяв, очi синьо
прозорiли, вуста пом'якшувалися вiд тремтливого усмiху, i ?й аж голова вiд
того запаморочилася. Не мала сили встояти перед нездоланним його чаром,
тож оповiла тихим, як шелест листя, голосом про сво? вiдвiдини церкви i
про святого, що нагадав ?й його, Iвана. Дивилася тодi на чоловiка й
описувала словами його ж таки. Вiн одiрвався на хвилю вiд споглядання
вечiрнього неба, i воно раптом умiстилося в його прозорих зiницях -
позирнув на не? пильнiше. Не сховалося вiд нього нi ?? зворушення, нi
неспокiй. Впало десь недалеко пiдточене червом яблуко, пахли квiти, а
може, й усе повiтря, сповнене трiпотливого й рiзнобарвного свiтла. Вони
тримали погляди зiткнутими, i ту хвилину вона згадуватиме всi тридцять
п'ять рокiв, що минули вiдтодi. Зда?ться, саме тодi й почало складатися
остаточно ?хн? вза?морозумiння. Так, це тяглося кiлька секунд, бо
наступно? хвилi вiн коротко засмiявся i сказав м'яко, але безапеляцiйно:
- Не переймайся!..
Вона миттю послухалася, миттю забула про того святого в притворi i про
сво? смiшне намагання все-таки знайти пояснення тому, що дi?ться з ??
чоловiком, - все це було жалюгiдне i грубо приблизне; збагнула, що ? речi,
над якими, мабуть, не варто застановлятися - все дивне дивним зда?ться
через елементарне бажання зрозумiти те, що треба вiдчувати. Зрозумiла: те,
що вiдбува?ться з Iваном, таки не руйну? його душi. Аж зiтхнула полегшено,
хоч неспокою не тратила весь той час, доки жили вони разом. Але могла
заспоко?тися хоч би на позiр: сидiли плече в плече iз ним у цьому саду i
дивилися на захiдне небо; могла милуватися чудовими барвами, котрi гасли й
народжувалися. Знала: не дано ?м прожити життя як у всiх, i раптом,
розчулена вiд тi?? тишi i спокою, що лежали навдокiл, вiдчула вдячнiсть,
що ?? суджений, ступивши в якiсь незбагненнi для не? сфери, не вiдштовхнув
??, а так само хоче вiдчувати поруч зi сво?м плече ?? - заради такого,
подумала вона, можна згодитися, що на ?? чоловiка й пальцями
показуватимуть.
А захiд палав. Густим, малиновим вогнем, в який перетопилося раптом усе
рiзнотоння барв; наливався тим малиновим свiтлом весь свiт навколишнiй, як
i ?хнiй сад; скло на вiкнах раптом запалало гострим i високим полум'ям;
топлячись у тiй пожежi, будинок начебто вiддiлився вiд землi, став легкий
та примарний, з повiтря витворений. Легкими та примарними стали й вони, i
хоч вiн не вiдповiв поглядом пiд ту хвилю на погляд ??, вона зрозумiла, що
тiльки й щастя ??, що бiля цього чоловiка. Боялася, що мить оця швидко
мине, що мине ?? ясний надпорив, що все прозоре знову стане кострубатим, а
коли це й справдi сталося, не вiдчула урази й невдоволення - на устах ??
чоловiка знову ожила та ж таки його мила, ледь помiтна всмiшка.

В один iз серпневих днiв того-таки 1911 року вiн справдi не мiг знайти
ладу в накопиченнi рахункiв, що лежали перед ним. Дивився на них порожнiми
очима, потiм звiвся, коротко послався на нездоров'я i вийшов iз
примiщення, в якому просидiв майже сiм рокiв. На вулицi озирнувся й
побачив замiсть двоповерхового будинку непрохiдну й безводну пустелю. Тихе
свiтло осяяло його, здавалося, в нутрi його почав горiти невеликий
свiтильник, що й заповнював його отим прозiрчастим сяйвом. Iшов через
вулицю i не бачив цi?? вулицi. Довкола неслись екiпажi, про?хав,
гуркочучи, трамвай, i обличчя посажирiв, якi дивилися крiзь шибки, були
виблiдлi й напiвпрозорi. Спустився Чуднiвською вулицею донизу i пiшов
широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюкiвки. Там звернув у вузеньку
вуличку й попростував до голови Чацького та Черкiсових лiтнiх будинкiв.
Тут шумiли широкими кронами сосни, i вiн вiдчув, що саме цього спокою йому
захотiлося. Де-не-де траплялися люди, якi здивовано позирали на блiдого
високого чоловiка, але той не помiчав ?хнiх поглядiв. Спустивсь у глибоку,
заставлену зусiбiч скелями, долину i вже тут, присiвши на камiнь, збагнув,
що свiтла йому всерединi побiльшало. Здалося йому, що все навколо рiзко
освiтилося, сяйво те попливло з неба i все ?ство його почало насичуватися
дивовижним яскравим споко?м. Всi чуття його обернулись у це ?дине -
наслухання й теплу радiсть. Бачив скелi, що нависали навколо, безладно
громадячись одна на одну, вiдчував небо, що наче приспустилось i лягло
йому на душу; пiзнав раптом увесь свiт, засiяний тим-таки свiтлом, повний
гармонi?, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його
розширю?ться, роблячись безмежно широкою; вiдчув пульс дня, що ожив отут,
на цiй землi, - з'?днання всього живого, неба й землi, води й землi, а
також води й неба - чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи.
Побачив вiн, як руха?ться сiк вiд корiння до стебла в травi та гiллi
кущiв, як п'? тепло й повiтря ящiрка i як травиться в золотому соку в нiй
зловлений комар. Вiдчував над собою там, угорi, величезний i безмежний
простiр, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла,
обволiкаючи далекi планети, метеорити й супутники. Великий космос,
засаджений безлiччю круглих тiл, явив йому раптом свiй злагоджений ритм -
все там було сповнене i впо?не найтоншим, проникливим вогнем. Здавалося,
що цей вогонь виходить iз нього самого i розсiва?ться у просторi. Водночас
вiн, той вогонь, приходить iз простору й до нього, ?днаючись на пiвдорозi
чи в початках, створюючи тi первнi, що ними i стають потiм круглi тiла.
Невимовне задоволення, яке вiдчував пiд ту хвилю, поглиналося безоднею
свiтла, i в ньому, як i в безоднi отiй, було розсiяне тонкою матерi?ю тихе
й безначальне вiдчуття вiчностi. Сидiв мiж сiрого камiння, одгородившись
вiдтак вiд свiту, i раптом ясно й чисто зрозумiв, що все довкола нього,
все бiля нього i все в ньому iсну?. Тодi ж бо й народилась уперше на його
вустах та легенька пiвусмiшка, вiд яко? обличчя його повивалося
привабливiстю, а очi ояснювалися спокiйним та мудрим свiтлом. Тож коли вiн
устав, щоб покинути це мимовiльне мiсце усамiтнення, мiг уже ясно й просто
понести те свiтло з собою, хоч зовнi був блiдий наче стiна.
Таким блiдим як стiна й побачила його Марiя, i пережила першi
незвичайнi хвилi затурбування. Вона переживе таке ще двiчi, завше
по-новому, але результат буде один. ?й доведеться опiкати його пiд такi
хвилi, як дитину, тож i ставитиметься вона до нього, як до дитини. Першого
разу вона продасть сво? коштовностi, щоб можна було прожити, навчиться
просто? роботи i зароблятиме на хлiб учителюванням. Вiн допомагатиме ?й
тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад.
Пiзнiше вiн заведе кiз, i вона научиться тих кiз до?ти. Жодне слово докору
не зiрветься з ?? уст, навпаки, коли матиме вiн такi нальоти, трохи його
свiтла переходитиме й на не?. Вiдчуватиме тодi настрiй свята, i, може,
через те не зборе ?? холодномозкий войовник - будень. Iван же лишатиметься
до не? уважливий та чулий, але тiльки на смертному ложi зможе вимiряти
силу ?? вiдцаностi. Iван тодi зрозумi?, що любов, про яку вiн стiльки
мiркував i яку добачав у кожнiй живiй iстотi, звела найкоштовнiше гнiздо
перш за все в його подвiр'?.

У той день, коли довелося Марi? Якiвнi схопитися за поруччя на ганку i
коли забило ?й подих, вона вперше й почала згадувати весь ?хнiй довгий
спiльний шлях. Сидiла в лозовому крiслi на верандi й, чекаючи, поки
заспоко?ться серце, вдивлялася в ту синю дорогу, що простелялася перед
нею. Важко дихала, i бракувало ?й повiтря - не могла признатися Iвановi за
свою хворобу. Очi ?? змружилися, власне, приплющилися, тодi й проклалася
ота синя дорога, в яку вдивлялася вона пильно. Побачила там високого
чоловiка, який гнав перед собою гурт кiз; i вiн, i кози зголубiли i
виблiдли, повилися прозорою поволокою; чоловiк повернув у ?? бiк обличчя,
i ?й знову зайшлося серце, знайоме воно було ?й i дороге.
"Такий безпомiчний вiн у життi, - думала Марiя Якiвна, - i хто зна, чи
мiг би прожити сам?" Жив, як парашутик кульбаби, несений вiтром, його
тягне, i вiн несеться; свiт для нього - зело, залите сонцем, i вiн тiльки
й бачить, що це зело й сонце.
Дивний смуток вiдчула Марiя Якiвна, сидячи отак пiвнепритомно i
вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку рiчки,
поза межами ?? бачення, Iван раптом вiдчу? ?? тривогу. Довго дивитиметься
в бiк сво?? домiвки, намагаючись збагнути, що там сталося, - був, наче
мембрана, чутливий; але додому вiн зараз не повернеться.
Дочека?ться вечора, хоч на серцi лежатиме i в нього не зовсiм
збагненний притяжок...
- Що тут у тебе сталося? - спитав вiн уже ввечерi, п'ючи сво? молоко.
Вони сидiли за столом у саду, i перед ними, як щодня, цвiв захiд. Вона
скинула трохи злякано очима.
- Звiдкiля ти взяв, що в мене щось сталося?
- Та от взяв, - сказав вiн, i м'яка усмiшка лягла йому на вуста.
- Що ж ти зна?ш? - злякалася вона.
Вiн спустив погляд. Дивився пiд ноги, i його обличчя поволi буряковiло.
Марiя ще бiльше знiяковiла i раптом стала безпорадна, як дiвчинка.
- Iва-а! - сказала, начебто скаржачись. - У мене щось iз серцем, Iва-а!
Великi сльози раптом викотились iз ?? очей i бризнули на щоки.
- Звернися до лiкаря, - мовив вiн трохи розгублено, водночас пильно ??
роздивляючись.
I справдi, побачив ?? серце, вперше так близько в нього зазирнув.
Нерiвне билося i наче захлиналося кров'ю, яку мало вiдганяти од себе, -
червоне кружало, що скорочувалося й тремтiло. Смуток увiйшов i в нього, а
очi його запалали.
- Не хотiла тебе турбувати, - сказала вона майже пошепки.
Не мiг ?й допомогти, мiг тiльки бачити й вiдчувати. Жодно? житейсько?
вправностi не навчивсь у цьому свiтi. Простяг руку й нiжно торкнувся
сивого волосся на ?? скронi.
- Ми вже старi. Марiйко! - сказав тим-таки теплим i смутним голосом.
- Я так злякалася сьогоднi, - швидко заговорила Марiя, ковтаючи сльози.
- Не за себе я боюся, бо коли пiду з цього свiту...
Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: нiколи не бачила
вона таких очей: були вони ясно-синi. Зиркнула на захiд: он вiн, той
колiр, онде вона, та голуба смужка. I чи вiд того порiвняння, чи вiд
свiтла, що влилось у не?, вона раптом заспоко?лася.
- Така я дурна, - сказала, змахнувши сльозу i нiяково всмiхаючись. -
Переполохала й тебе, й себе...
Дивився на не? тим-таки поглядом, тiльки до ясно? синяви додалося трохи
й здивування: побачив ?? такою, якою зустрiв уперше. Вона щиро й широко
всмiхалася, i на щоках у не? цвiли найдобродушнiшi в свiтi ямки. Побачив
вiн зимовий день, почув iржання коней i легенький подзвiн збру?. Пара
здiймалася вiд кiнських морд, тремтiло морозяне й чисте повiтря; засипана
снiгом долина була залита легкою морозною синявою. Марiя ховала руки в
муфту, переступала черевичками по рипливiй стежцi, - хотiла так вiдiгнати
холод, - i пересмiювалася. Щоки ?? рожевiли, носик був гладкий та рiвний,
?? величезнi очi прискали смiхом, i вiн завмер зачарований. Пара легенько
здiймалася з конячих нiздрiв i вiд ?? рота, а ще вона, щоб його трохи
подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Iван пiдходив до не?,
як молодий лев, - груди були в нього розпрямленi, а в м'язах спiвала
молодецька сила. З уст у нього так само здiймалася пара, а коли пiдiйшов
до не? зовсiм близько, пара з ?хнiх уст сполучилася. Вiдтак повернулося до
них широчезне, обрамлене бородою обличчя вiзника, i вони раптом злякалися
того круглого й такого недоречного при цiй ?хнiй iнтимностi лиця...
Дивно стало Iвановi, що перед ним сидить така немолода жiнка з рисами,
що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохiдь побачив: була вона вже як мати чи
бабуся тi??. Вiн же сам був дiдом юнака, котрий так захоплено пiдходив до
повоза, коло якого пританцьовувала на стежинi найкраща в свiтi дiвчина:
вiдтак почув Iван посвист батога, що змахнув ним вiзниця, i повiз рушив у
той синюватий серпанок, який плiвся над дорогою i повивав свiт.
"Сюди ми при?хали, - подумав вiн. - У вечiр цей i у цей сад!"

П'ятнадцять рокiв по тому пригадала Марiя Якiвна той вечiр, i ?й, як
нiколи, стало соромно за свою слабкiсть, адже турбуватися тодi треба було
за нього, а не за не?. Наштовхнув ?? на цi спогади Галин Хлопець, уже
двадцятисемирiчний; десять рокiв блукав вiн по свiтi i оце сидiв перед
старою вчителькою, спонукаючи ?? до розповiдi. Була Марiя Якiвна вже
зовсiм ветха, захiдне свiтло м'яко ?? осяювало, i Хлопцевi здалося, що ця
бабуся легка й повiтряна. Мав дивну iлюзiю пiд ту хвилю, що вона поволi
розчиниться i зникне а вiн залишиться сам у цiй господi й муситиме давати
раду власним думкам.
- Заходила твоя мама, - мовила Марiя Якiвна. - Така вона рада, що ти
повернувся. Вже бiльше не ваблять тебе мандри?
- Вже не ваблять, - сказав Хлопець i усмiхнувся. Вона дивилася на
нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергiйним обличчям, схожого i
водночас не схожого на ?? Iвана з часiв молодостi: той був високий та
худий, цей середнього зросту i повний. I все-таки було щось разюче спiльне
мiж них, i вона з того дивувалася. Мимовiльно переносилась у той далекий
1911 рiк, коли все оте в Iвана почалося...
Випивав склянку молока, за?дав скибкою чорного хлiба, цiлував ?? в
лоба, як батько дочку, i йшов з дому. Приходив надвечiр i з'?дав тарiлку
борщу. Вночi був по-особливому нiжний iз нею, i в Марi? так i язик не
повертався спитати, що з ним дi?ться й куди щодня ходить. Була тодi ще
надто юна i не вмiла чекати. В головi ?й почали плестися всiлякi химери, i
навiть зараз, коли вона така стара i ветха, ?й соромно за них...
Думала про це, коли Хлопець уже пiшов: ? речi, що ?х не можна
розказувати. Так настирливо розпитував ?? про старого, що в не? все
мимоволi сколихнулося. Лежала сама в порожньому домi, мiсяць зазирав у
горiшню шибку, обливаючи холодним свiтлом пiвстiни, i отi пiвстiни раптом
прочинилися перед ?? зором, розхилилася неозора далина, i Марiя знову
опинилася на синiй дорозi. Iван iшов по нiй сам, без кiз, високий та
рiвний, озирнувся на не? й начебто попросив чогось очима.
- Вибач менi, - зашепотiла бiла-бiла вiд старостi й мiсячного свiтла
жiнка. - За оту пiдозру вибач, недоречну й дурну, а ще бiльше за те
недоречне стеження...
У ту нiч не спав i Хлопець. Вiн лежав на канапi в дiдовiй бiблiотецi,
крiзь вiкно вливалося мiсячне свiтло, а йому здалося, що хтось невидимий
пiдiйшов до нього, розчинив, як вiчко у скриньцi, йому груди i поклав туди
сокровенний згорток iз сокровенними письменами.

Iван iшов рiвною ходою, не пришвидшуючи й не притишуючи кроку. Подався
пiд Просиновську гору, за ним, наче тiнь, трохи злякана й засоромлена,
подалася й Марiя. Поспiшала пiд гору, бо вiн сховався за закрутом i мiг би
легко отак зникнути з очей. Але вiн не зник, iшов розмiрене i наче свiту
не бачив. Трохи понурився i, хоч проходили вряди-годи повз нього люди чи
про?жджав звощик, нi разу не звiв голови. Бiля театру й водонапiрно? башти
зустрiвся йому знайомий. Гукнув до Iвана, i той наче з iншого свiту
зiйшов. Стрепенувся i змушений був вiддати знайомому коротку розмову.
Марiя тодi звернула в бiчну вуличку, щоб i собi не здибатись iз знайомим,
а коли знову вийшла Iвановi в спину, той так само рiвно й неквапно йшов.
Звернув на Молочанiвську, i гадки не маючи, чи стежить за ним хто; коли
переходив вулицю, на нього голосно загорлав звощик, i вiн покiрно
перечекав. У звощику сидiла молода жiнка, Марi? здалося, що вона позирнула
на Iвана з iнтересом. Той же не помiтив жiнки, хоч була вона
по-справжньому гарна, а завернув до Михайлiвсько?. Тут юрмилося чимало
людей, i вiн iшов серед натовпу, дивно видiляючись. Позаду пленталася
Марiя, ?й аж очi втомилися стежити за ним, тим бiльше що вже почала
заспокоюватися - пiдозра й ураза розчинялись у нiй, натомiсть з'являвся
сором.
На Ки?вськiй Iван завернув лiворуч, як це робила вечорами, гуляючи тут,
молодь, i подався до Кафедрального майдану. Тут його знову перепинив
знайомий, але Iван вiдбувся тiльки вiтанням. Подався вздовж базару,
минаючи рибнi ряди, - до нього погукували вряди-годи продавцi, але вiн на
них не зважав. Бiля магiстрату спинився й уважно роззирнув будинок. Тодi
рушив на Замкову й пiшов по синьо-лискучому вiд сонця бруковi. До нього
вискочив iз гавкотом чорний i кудлатий песик. Iван схилився й погладив
його по головi. Песик радiсно заскiмлив i почав лащитися до Iвана. В Марi?
знову збудилася пiдозра, i вона спинилася на вступi до вулицi. Але Iван не
звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила iз
Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер i на Марiю, але коли
вона лагiдно промовила до нього, не заскавучав лагiдно i не замахав
хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього,
притупнувши ногою, i песика мов водою змило - вже аж у подвiр'? залився
вiн ображеним i вискотливим тявкотом.
Iван був уже внизу. Тихо дзюркотiла мiж камiнням Кам'янка; вiн сiв бiля
води, задумливо дивлячись на воду. Марiя мусила стояти в заростях кущiв i
спекла кiлька разiв ракiв, бо повз не? проходили люди i здивовано на не?
озиралися - мiсце було не з тих, щоб годилося стояти тут без дiла.
Але Iван сiв, очевидно, на тому каменi надовго, тож вона знову
пiднялась угору i пiшла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже
за горою - Iван iшов берегом рiчки, так само задуманий i так само
вiдсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, i вона
мимохiть замилувалася з його постави i гарно?, стрiмко? ходи. Це помiтила
й та сама дама з повоза, що зустрiлася ?м на Молочанiвськiй. Вона саме
висiдала iз звощика i теж задивилася на ту стрiмку й високу постать. У
Марi? болiсно стислося вiд того серце, але в той момент iз двору пролунав
радiсний дитячий погук, i по стежцi до ворiт покотився чудовий
простоволосий хлопчик, одягнений у матроський костюмчик. Жiнка тицьнула
вiзниковi грошi i побiгла назустрiч тому Золотоволосику. Пiдхопила на
руки, пiдкинула, а за мить почала спрагло його цiлувати. Марiя вiдчула
тодi, як терпкий кiлок став ?й у горлi, сльози вибилися на очi, i, палаючи
з сорому й докуки, вона раптом покинула дурне сво? стеження й побiгла
додому. Вже не бачила, що Iван звернув на Андрi?вську вулицю й подався
вгору мiж ряди розсипаних пообабiч одноповерхових хат - сьогоднi його
повабило на те саме мiсце, де пережив вiн нещодавно неймовiрне знесення та
щастя i де вiдчув був такий високий спокiй.
В той день вiн i принiс Марi? невеличкого букетика диких гвоздик, яких
назбирав на кручах, i вона припала до нього вустами. Саме ця дрiбниця й
дала ?й силу знову беззастережно повiрити йому, i, хоч було то вкрай
сентиментально, потай зiрвала кiлька найкращих квiток i поклала ?х мiж
сторiнки.
Одну iз цих квiток вона знайде через тридцять сiм рокiв, коли ?й буде
ще дуже важко лишатися самiй у порожньому домi. Стане та гвоздичка руда,
аж брунатна, але коли дивитиметься Марiя на не?, бачитиме червонi пелюстки
i чутиме гiрко-солодкий запах свiжого зела. Вона знатиме: був то запах
осяяних сонцем горбiв i зiлля, що хоч i пропада? щороку, але щороку живе
те саме.

Кiлька разiв на тиждень сiдав вiн до столу, якого виставив на веранду,
довкола цвiли й плелися крученi паничi, перед ним лежали два бiлi поля,
клав на тi поля великi й незграбнi лiтери, хоч на службi писав почерком
легким та швидким, повiльно виписував слово за словом. Часом вiдривався
вiд писання i дивився довгим поглядом крiзь заростi. Бачив дахи хат ?хньо?
околицi, чотирикутнi дека дворищ, утоптаних у землю, жiнок бiля лiтнiх
печей, наповненi плодами сади, - всi обiйстя чiтко розкреслювалися
парканами й парканчиками; звiдси, згори, бачив вiн, як году? котрась iз
господинь курей, а друга замiшу? потраву поросятi; бачив дiтей, якi
рiзали, ходячи по околицi, лободу для свиней, i дiтей, якi грались у
дорожнiй курявi. Собаки вигризали вошi, гримлячи ланцюгами, або бiгали по
вулицях разом iз дiтьми; позгортувались у клубки соннi коти. Свинi
розляглися серед вулицi у величезнiй калюжi, а коли про?жджав вiз, вони
неохоче зводилися i з невдоволеним хрюкотом вилазили з води. Вся вулиця
лежала тут, у нього перед очима; там далi вивищувався горб, за який
щовечора сiдало, барвисто розсвiчуючи крайнебо, сонце, але на той горб
дивився Iван уже ввечерi, коли сiдав бiля садового столу вже з Марi?ю.
Голосно кликали курей, качок та дiтей господинi, дiти й кури притьма
мчалися на той зов, качки вiдгукувались iз рiчки голосним крякотом, а тодi
пливли до берега. Бачив вiн хлопчакiв, якi ходили по рiчцi з саками,
ловлячи дрiбну рибу, i дiдiв, якi лагодили, сидячи по сво?х дворищах,
вершi. Бачив бондаря, що стругав клепки для бочок та цебрiв, а потiм
збивав тi клепки, стягуючи обручами. Бачив шевцiв, котрi сидiли на
пасастих стiльцях i лунко гатили молотками по пiдошвах. Лакував готову
шафу столяр, приспiвуючи при роботi, кiлька теслярiв та мулярiв зводили в
глибинi вулицi будинок, перегукувалися голосно, а часом смiялися на
кинутий кимось жарт. Паслося на осяянiй сонцем левадi кiлька спутаних
коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв'язанi ноги, i вiдганяли хвостами
набридливих мух. На горбi злiворуч паслося кiлька корiв, мiж них сидiв на
травi, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок.
Вiн знову схилився над бiлим полем, i знову клалися й клалися на папiр
лiтери, вив'язувались у слова, якi сплiталися потiм у речення. Марiя при
тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша
розливалася пiд той час по ?хньому обiйстi. Часом на папiр, на якому
мережив сво? хитросплетiння, падав жучок i повзав мiж лiтер, наче хотiв
розшифрувати химернi отi й незбагненнi зигзаги. Напивався досхочу шелесту
плитких слiв, розправляв крильцята i злiтав у повне сонця й комашнi небо.
Iван проводив його поглядом i знову якнайпильнiше роздивлявся оту
долоню-вулицю: стiни хат йому прозорiли - мiг бачити й кiмнати, що ?х
безнастанно чепурили й чистили невсипущi жiночi руки. Бачив вiн i кiлька
кравцiв, якi сидiли, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось
ошатне й гарне; бачив лавочки та ?вре?в, що сидiли бiля прилавкiв,
вiдважували чи вiдмiрювали крам, - всерединi тi лавки були наче вулики,
заставленi сотами. Весь отой простiр, долоня ота широка, був заповнений
лiнiями, квадратами, колами, людськими iстотами, рухом та вовтузiнням -
все жило й ворушилося, з'?днувалося й перехрещувалося. Двi жiнки зiйшлися
бiля криницi i спинилися одна з повними, друга з порожнiми вiдрами; двi
iншi стали на вступi до лавки; рiй дiтей, схопившись руками, завзято гупав
ноженятами по пилюцi; столяр вiдiрвався вiд роботи й мив руки, а зливав
йому замурзаний i босоногий столярчук. Трiйко дiвчат зiйшлося бiля рiчки i
про щось завзято цокотiли, схиляючи голiвки одна до одно? i зi смiхом ?х
розхиляючи. Iван наповнювався вiд того тихим свiтлом, тихим свiтлом горiв
вiн, викладаючи на папiр слова й речення, - випливали вони з нього, як
вода. Здiймався вiд того на голубих, спокiйних хвилях, чув бiля себе
шелест повiтряних крил, i той шелест чула разом iз ним i Марiя. Здавалося,
те свiтло, яке випромiнювалося з нього, наповнювало й усю веранду i
запливало в розчиненi дверi - тримала ?х Марiя розчиненими, щоб не
грюкати; жiнка в глибинi дому, бiля каструль чи шиття, тримаючи вiника чи
витираючи вiхтиком куряву, та жiнка раптом почала усвiдомлювати, що також
вивищу?ться i свiтлiша?, що весь цей рух по хатi, всi клопоти, якi
перебрала на себе, вiдмовившись вiд служницi, частина якогось одного,
великого й сокровенного щастя.

Пiзнiше, вже через багато рокiв, вона згадувала той час, як щось ?м
обом належне, спостерiгала з глибини старостi отi всi тiнi на синiй дорозi
й думала, що коли б жили вони з Iваном "як всi люди", з'?в би поступово
будень ?хню любов i вза?мну прив'язанiсть, як з'?да? вiн найсвятiшi
почуття в бiльшостi людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота
"гарячка", був порiвняно невеликий, тiльки по кiлька рокiв, - часто
находило це на нього перед великими свiтовими подiями; пiсля того вiн
погасав, як гасне лампа, коли з не? виходить гас, помалу, ледь-ледь
зменшуючи свiтло. Марiя стежила за цим здивовано й несвiдомо шкодувала, що
так воно бува?. Пiсля того Iван начебто забував про свiй спалах та
дивацтво i ставав буденний i звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, i
пiклувався коло господарства. В часи завiрюх дбав про родину, як i всi
навколо: ходив по базарах, мiняв, дiставав i пiдробляв. Вона ж, у свою
чергу, склала екзамена на вчительку i мала вже й для себе заняття...
?й важко було повiдомити йому про це, боялася зачепити якусь делiкатну
в ньому струну.
- Не знаю, як тобi сказати, - мовила вона, нiяковiючи й червонiючи. -
Але всидiти помiж чотирьох стiн вище мо?? сили...
Звiв тодi на не? безмiрно голубi очi, i ?й стало ще незручнiше.
- Бачиш, - сказала вона ще упертiше. - Той час, коли тiльки чоловiк
дбав про сiм'ю, мина?. Вiдчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, менi не
вистача. Окрiм того... якась туга мене за дiтьми бере!..
Вiн все ще мовчав, розглядаючи ?? тим-таки поглядом, вiд якого вона
малiла i ще бiльше нiтилася.
- Звiсно, коли не заперечу?ш, - мовила прихватцем.
- Чому б я мав заперечувати? - просто спитав вiн.
- Годиться, щоб жiнка сидiла вдома...
- Менi нема дiла до того, що "годиться", - трохи за-рiзко сказав вiн, i
його брови нервово скинулися.
Начебто забув i про розмову, та й про те, що й вона тепер iшла з дому,
було то в тi роки, коли вперше був запалився. Не цiкавився нi сiмейним
бюджетом, нi тим, що вiн ?сть, начебто те, що людинi треба здобувати
грошi, харчуватись i вдягатися, були жалюгiднi дрiбницi. Пiзнiше, коли
пригасав, до нього знову вертався iнстинкт годувальника сiм'?, знову
ставав приземлений та елементарний, як бiльшiсть чоловiкiв навколо, i
вона, яка звикла вже до життя дивнiшого й особливiшого, часом мала до
нього й жаль. Тодi й виникали помiж них типовi подружнi сварки, вiд яких
страждали обо? однаково...
Марiя Якiвна згадувала про це найбiльше того 1963 року, коли прийшов до
не? в гостi Хлопець i сво?ми розпитами розворушив давно заснулий вулик ??
спогадiв. Хлопець зайшов у ?? двiр так несподiвано, що вона здригнулася.
Власне, не його поява так ?? злякала: перед нею стояв чоловiк хоч i
невисокий та повний, але який страшенно нагадував ?й Iвана з молодих лiт,
коли були вони ще нареченими. Здалося ?й на мить, що часовi хвилi якось
дивно посплутувалися, ?й захотiлося пiдхопитися, як пiдхоплювалася колись,
коли Iван приходив до не?. Голова ?й при тому закрутилася, i ?й стало
зовсiм млосно.
- Дай-но менi, любий, води! - попросила вона. Хлопець метнувся до
вiдра, i вона вiдпила кiлька ковткiв.
- Бачиш, я вже зовсiм немiчна, - сказала ледве чутно. - Сама вже й не
здатна нi до чого. Спасибi тво?й мамi, Оксанi й Неонiлi, вони доглядають
мене... То що мама зараз?
- Пере, - засмiявся Хлопець. - Аж пiна летить на все подвiр'я!
- Вона така енергiйна, Галюся, - сказала стара. - Випало ?й на долю, не
доведи господи. З вiсiмнадцяти рокiв на руках у не? була дитина й баба, а
це неабищо. В вiйну ?й теж довелося ковтнути лиха. Ми з тво?м прадiдом ?м
пособляли, скiльки могли, але чи багато ми могли? Мали, боговi дяка, кiз,
на тому молоцi й ти вигодувався.
Всмiхнулася ледь-ледь, мимохiть повторюючи Iванiв усмiх, i чи вiд то?
усмiшки, чи просто тому, що годi ?й не згадувати його, дивлячись на цього
молодика, стало ?й погiдно й тепло на серцi.
- Не дуже поспiша?ш? - спитала турботливо.
- Що ви, Марi? Якiвно? - засмiявся Хлопець. - Поки що гуляю, як пташка!
Вони вже сидiли на садовiй лавi бiля столу, i перед ними цвiло захiдне
небо.
- Глянь-но, - сказала Марiя Якiвна. - Щовечора сиджу я так i дивлюся.
Твiй прадiд теж любив дивитися на тi барви. Зна?ш, нiколи вони не
повторюються, от що дивно!
Завмерла на мить, вдивляючись у вечiрн? небо, на вустах ?? грала
вмиротворена всмiшка, i Хлопець мимоволi схвилювався, дивлячись на цю
зовсiм бiлу жiнку, - велику красу старостi помiтило його око.
- Вiн був дуже добрий до людей, твiй прадiд, - тихо сказала стара,
вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. - Душею вiдчував, коли в
когось яка бiда. Часом ми самi нiчого не мали, а вiн посилав мене занести
молока якiйсь хворiй дитинi. Сам вiн соромився сво?? доброчинностi, -
м'яко всмiхнулася Марiя Якiвна, - бо зовнi був замкнутий та похмурий, i от
тодi i я ставала йому в пригодi.

Ледь свiтало, коли вiн прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у
неозору тишу ранку. Прокукурiкав десь пiвень, вiкно ще було застелене
синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гiлка.
Вiн дивився на ту гiлку, в соннiй ще головi думки були повiльнi й наче
розрiдженi; Iван примружився - змiг i через стiну продивитися. Побачив
мокрi вiд роси дахи, вулицю, рiчку, що синьо спала в сво?му ложi, побачив
зовсiм виблiдлий серпик мiсяця серед неба i кiлька майже погаслих зiрок.
Лежав якийсь час, спостерiгаючи, як свiтлiша? в кiмнатi: свiтло вливалося
до нього чисте, тремке й заливало поволi весь окiл, який мiг вiн озирнути,
звiвшись на лiктi. Поруч тихо спала Марiя, ввi снi обличчя ?? було
прегарне. Свiтло залило це обличчя, складки постелi, меблi, стiни й
фотокартки на тих стiнах. Задивився на одну з них - був то Iванiв дядько.
Всмiхався зi стiни, i чи вiд того свiтла, чи був Iван так наладнований, те
обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився
на нього з легким прижмурцем i чи кепкував з нього добродушно, чи
пiдбадьорював.
Iван устав, намагаючись не рипiти, i поволi вдягся. Свiтла бiльшало й
бiльшало. Пiшов босонiж, м'яко ступаючи навшпиньках, i Марi?, яка
прокинулась у ту мить, здалося, що вiн пливе в сивуватих хвилях свiтанку.
Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступа? вiн
до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка
клацнула, дверi тихо, але виразно зарипiли. Швидко повернувся в ?? бiк, i
вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його.
Вийшов навшпиньки у сiни, лишивши дверi прочиненими. Вона схопилася з
лiжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках ганку,
перетнув безшумно подвiр'я i ступив у залитий мерехким ранковим свiтлом
сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими
краплями, i вони легко тремтiли, ураженi навколишнiм свiтлом.
Стояв босонiж серед саду в розхристанiй сорочцi i зарошених штанях,
звiв обличчя, i великi сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча
гармонiя захоплювала його, все сильнiше запалюючи, колисаючи, втишуючи i
розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, i тiльки кра?чком вiльного
мозку розумiв i передчував, що свiтло це особливе, а радiсть вогнелитна.
Знав, що було це вiдчуття таке саме, як тодi, коли вiн уперше запалився i
хотiв напитися цього свiтла аж до вичерпу. Марiя також вiдчула, що
повторю?ться те, майже забуте, спершу ?й стало трохи й страшно - встигла
увiйти в багаторiчний ритм життя простiшого, в якому тiльки й було, що
дбання про шматок хлiба i хорошi книги, якi вони читали разом спокiйними
вечорами. Всi цi роки, якi минули й були переповненi такими турботами,
адже для свiту загального вони тiльки й були: вiн - бухгалтер, а вона -
вчителька. Вiйна й революцiя, голод i нестатки, страх перед утратою шматка
хлiба - це зачепило i ?х, але не закрутило...
Стоячи отак у темних сiнях i дивлячись на дивно змiненого i
схвильованого чоловiка, Марiя подумала, що на ?хню долю випав теж не
зовсiм звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребу? твердо? форми,
щоб здобути свою, але чи мiг такою формою стати для не? отой коханий,
щасливий безумець? Знала: знову всi турботи за ?хн? iснування ляжуть на ??
плечi: за якийсь час вона призвича?ться до цього i знову буде задоволена.
Зда?ться, знову помре для них будень, i це по-сво?му вiдживить ?х обох.
Дивилася смутно в той залитий свiтлом сад i вже твердо знала: вiдсьогоднi
Iван не пiде на службу, а знову висиджуватиме на камiннi й дивитиметься на
воду. Принесе ?й у нагороду напiвзiв'ялий букетик, i вона спробу? вдруге
знайти в ньому кiлька найкращих квiток, щоб ?х зберегти.
Сум заволодiв нею у тих сутiнних сiнях, хоч друга половина ?? ?ства
мимовiльно вже засiвалася тим свiтлом, що лилося i вiд саду, i вiд
чоловiка. Два споко? змагались у нiй - один буденний, узвича?ний, що велiв
тiлу й духу вправлятись у русло всезагальне, i цей, який вiдривав ?? вiд
свiту i замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона i саме тому
радiла, була водночас кволою i захопленою, а що несила було ?й так легко
зрiвноважити цi два начала, то не змогла стриматися i раптом заплакала.

Зрештою, цього разу Iван горiв по-особливому: висидiвши якийсь час за
столом на верандi, вiн наче пригасав i нiяковiв. Брав сака, прив'язував до
боку торбину i йшов бовтатися на рiчцi. Починав ловити вiд яру, неподалець
Зарiчанського висiлка, i поволi простував угору. Ставив сака пiд зiлля, а
що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно
пiдiймався за течi?ю, обходячи по пiску, а тодi тупав шалено ногами,
взутими в калошi, та палицею бушуючи, аж каламутнiла, воду. Зводив сака:
срiбно билися там пiчкурi, повзали, як маленькi гадючки, щипавки,
в'юнилися слизи i яскраво мерехтiли черевастi, майже круглi бекаси[1].
Обережно вибирав у торбу пiчкурiв та слизiв, щипавкам та бекасам давав
волю, а тодi брiв за течi?ю вгору, високий та худий, з уже посивiлим
волоссям i гарний. Заганяв i знову зводив сака, з якого дзвiнко стiкала у
рiчку вода, сак пах тванню й водяним зiллям; поступово вiн сам набирався
того запаху - вiтер дув йому просто в обличчя, звiюючи кучеряву чуприну, i
дво? дядькiв, якi проходили в цей час по березi, мимовiльно розвернули в
його бiк обличчя.
- Диви, з панiв, мабуть, - сказав один, похмурий, а другий
запосмiхався, блискаючи зубами.
- Бач, i справля?ться!
- Припекло, то й справля?ться, - буркнув перший, похмурий, i пiшов
берегом далi, мнучи важкими чобiтьми прирiчкове бадилля.
- Глянь, худий вiн який! - наздогнав першого веселий. - Шкiра на ньому
й костi!
- Зате морда благородна! - цвiркнув крiзь зуби похмурий, i веселий за
його спиною залився смiхом.
- Потiха з тебе, Андрiю!
- Не з мене потiха, а з нього! - буркнув злiсно похмурий, i веселий
раптом перестав смiятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку
постать з розвiяним за плечi волоссям, що повiльно брела по водi. Усмiх
раптом зник iз його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по водi
йде, а над водою.
Iван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить бiля нiг
вода: калошi засипалися пiском, але вимивався той пiсок так само легко, як
i западав, тiльки окремi крупинки муляли ступню. Тодi вiн спинявся й
виколупував тi пiщинки - обличчя його було застигле, а очi свiтилися
погiдно. Сонце заламувало в тих очах по iскрi, i вони вiд того здавалися
ще яснiшi: на сiткiвцi вiдбивався весь навколишнiй свiт - всiянi зеленню
горби й хати, птах, який летiв у небi, хмари й синява, густо зiгрiта
лiтнiм сонцем. Ген вiддалiк на далекiй курнiй дорозi ?хав вiз, тягнучи за
собою довгий бiлий шлейф - той вiз iз шлейфом також вiдбився в Iванових
зорках, так само i вiзниця, маленький звiдси, як пуголовок, що змахував
коротким, мов диригентська паличка, батогом. Iван спинився серед рiчки й
на мить заслухавсь у широку, рiзноманiтну музику оркестру навколишнього
свiту, яким диригував той iграшковий вiзник. Спокiйно й умиротворено
поспiвували у кущах пташки, дзюркотiла на високих чи низьких нотах вода,
вдаряли по нiй смички сонячного промiння, десь поблизу голосно кричала
качка i вторував ?й прохриплий голос качура. Вiд найближчо? хати полинув
невимiрне теплий, неголосний жiночий спiв: там зривала з дерева вишнi
зовсiм юна молодичка. Кидала тi вишнi в берестяну коробку, часом кладучи
найстиглiшу й до рота, i вишня ця, входячи ?й в уста, рубiново
спалахувала, роблячи рубiновими й вуста молодички.
Тодi Iван знову дививсь у чисту лискучу воду i вибирав на око густiше
зiлля, щоб поставити сака. Ловив якраз стiльки риби, щоб вистачило по?сти
на двох; наступного дня вiн прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидiтиме
цiлий день на верандi i виписуватиме сво? корячкуватi гачки, роздивляючись
водночас велику долоню вулицi, прочитуючи ?? лiнi?, як хiромант. Бачив
чотири головнi лiнi? на тiй долонi: найважливiша - лiнiя життя, а там
лiнiя здоров'я й розуму i лiнiя щастя... Цвiркун поселиться в нього на
верандi, пiдспiвуватиме йому вдень i вночi, ночами на його скрегiт
вiдгукуватимуться iз саду жабиропухи i турлюкатимуть вони цвiркуну в
унiсон. Бовванiтиме тiнню на тiй верандi i вдивлятиметься в темiнь.
Бачитиме, як з'?днуються водно у тiй темрявi чоловiки з жiнками, чутиме
стогiн породiллi i крик немовляти. Бачитиме радiсну, зморену усмiшку
матерi й чутиме заспокiйливий вуркiт батька. Слухатиме колючi сварки, якi
спалахуватимуть у дворах, i погiдний туркiт закоханих по та?мних кутках.
Вдивлятиметься в широко розплющенi очi жiнки, яка кона?, i чоловiка, якому
раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищi i
слухатиме гомiн пiдпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд i в товщ
земну, де губляться шари давнiшого людського життя: накладаються вони один
на одний, роблячи землю бiльшою. Бачитиме випростанi кiстяки колишнiх
людей та розгубленi кiстки ?хнiх тварин. Пiзнаватиме рештки ?хнiх речей:
уламки посуду, домашнiх речей, збро? i шматки напiвзотлiло? одежi. Глибоке
й широке зiтхання почу? вiн iз то? землi, i так промовлятиме до нього
життя, яке вiдгорiло й замiстилося життям оцим, що кладеться перед очi.
Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, i вiн спокiйно ??
розглядатиме. Буде врiвноважений, добрий та поблажливий. На вустах його
гратиме тиха всмiшка, а очi його сумуватимуть, як суму? вiдбитий у росi
мiсяць.
Все сповнюватиме його душу i втомлюватиме ??. Тодi вiн змушений буде
погасити свою усмiшку та смуток, спустить голову, i ?й додасться в цей
вечiр ще кiлька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут налл?
в миску води i спокiйно й довго омиватиме собi ноги. Його чекатиме вдома
жiнка, яка лежатиме з розплющеними очима i яка вже трохи почала боятися
сво?? самоти. Вiн пiдiйде до не?, поцiлу? в прохолоднi вуста, нагрi? ?х i
нагрi?ться коло них i сам.

У той вечiр далекого 1963 року Марiя й сама дивуватиметься, що так
розговорилася вона перед Хлопцем, що сидiв навпроти не? i, здавалося, не
слухав, а випивав ?? слова. Хто зна, може, в такий спосiб ?? дух долав
отак кiлометр за кiлометром синю дорогу - час вiдлетiлий та забутий; для
цього й справдi було потрiбно, щоб Хлопець завiтав у ?? двiр, коли вона
вже на ладан дихатиме; стане вiн для не? як дорога тiнь, дивно схожа на
Iвана. Покликала його i не шкодувала: був то по-справжньому вдячний
слухач. I дивно завинулося в головi старо? вчительки, здалось ?й, що
колись давно таки народивсь у них iз Iваном син: круглолиций та кучерявий,
i саме вiд того сина прийшов у свiт цей Хлопець, а може, прислала його до
не? туга ??. Хоч була вже зовсiм стара, не губила й крихти з того, що
зафiксувала колись ?? пам'ять, - хочеться ?й у такий спосiб посумувати за
тим далеким i вiдлетiлим чи, може, справити йому хоч такi поминки.
- Про вiйну я мав би пам'ятати бiльше, - сказав Хлопець. - А от
уявлення, як ми тодi жили, нiякiсiнького. Вiн розвiв руками й розсмiявся.
- Всiм нам дiсталося, - сказала тихо стара вчителька. - Ремiсникам було
легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба дiжку для огiркiв i ще
там щось. Школи були зачиненi, та й чи могла я пiти в ту школу? Твоя мама
намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тодi твiй прадiд та
Олександра Панасiвна...
Вона подивилася долi, собi пiд ноги, i знову побачила там шматок синьо?
дороги, по якiй iшла вона i простували й iншi. Побачила Олександру
Панасiвну, яка кро?ла iз шкiри заготовки для чобiт. Галя узбро?лася
пульверизатором i дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по
якому було розкладено трафарети: лебедi й дерева. Тi лебедi мали плавати
по озеру, засипаному дрiбними синiми крапельками. Галя дивилася на це чудо
мистецтва й смiялася.
- Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! На тi слова поверталося до
не? сухе й строге обличчя Олександри Панасiвни.
- Зате хлiб пiде тобi в смак!
I застигала з пульверизатором у ротi Галя, i дивилася на Олександру
Панасiвну незвично посерйознiло, випливав тодi з ока ?? блискучий,
iскристий кришталик, i така вона ставала безпомiчна тодi, та Галя, i
засмучена, що Олександра Панасiвна вiдкидала шевського ножа й пiдходила до
не?:
- Давай-но поплачемо, ясочко, га?
Вони сiдали, обiйнявшись, на канапi й плакали тихо, похитуючись. I
похитувався вiд того весь свiт i вся хата, а дiти Олександри Панасiвни,
побачивши таку невидаль, застигали бiля порога чи посеред хати, зорячи
широко розплющеними очима. I так само застигала й вона, Марiя, iз глечиком
молока, яке принесла для дiтей.
- Ну, чого ви, чого, дурненькi? - казала вона, також схлипуючи i
простуючи до них.
- Ой дайте нам, Марi? Якiвно, наплакатися, дайте нам хоч раз на мiсяць
виревтись!
Дiти вислизували одне за одним iз хати, бо той плач був уже трохи
смiшний для них i незрозумiлий. Марiя ж Якiвна прилучалася до жiнок,
стояла бiля них i плакала. Було ?м усiм чого плакати, бо в тiй хвилi
збиралися вся гiркота ?хня та бiль. Олександра Панасiвна бачила Миколу,
який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого
Хлопця й бабцю, а Марiя Якiвна спiвчувала i ?м, i цiлому свiту.
Iван в той час розпустив по горбi кiз i ловив саком рибу. Риба ловилася
погано, i вiн раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо...
- Все життя, яке мина?, синку, - сказала Марiя Якiвна Хлопцевi, - це
окремi сценки й картини, обличчя й епiзоди. Ми ?х стiльки розгубили по
дорозi! Але ? одне. Хлопче, - вона подивилася на вечiрн? небо, що гаряче
палало над околицею, - це наша присутнiсть у всьому. Наша присутнiсть - це
i ? та дорога, яку я так часто останнiм часом бачу.

I вона знову побачила синю дорогу, по якiй iшов високий сивий чоловiк
(було це вже тодi, коли Хлопець пiшов i коли лежала вона без сну на
самотньому ложi); довкола клубилися, набухали й крутились у повiльному
ритмi великi прозористi кулi, якi висяювали з себе синювате свiтло,
тремтiло воно й розливалося довкруж. Може, вiд цього сяйва синiла i
дорога, Марiя побачила там себе, молоду й веселу; зда?ться, це був той
момент, коли вона з так само молодим та веселим Iваном покинула бiля
узлiсся вiзника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самi вступили в
лiс. Зашумiли тодi в них над головою сосни i заспiвали пташки, вона йшла,
притримуючи подiл сукнi, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й
гарного. Вiн смiшив ??, розповiдаючи всiлякi iсторi?, i Марiя зупинялася i
аж згиналася, так смiялася. Вибивалися ?й на очi сльози, а коли зводила
вона обличчя до сонця, воно засвiчувало в ясних кришталиках крихiтнi
веселочки. Вони й самi не знали, чого пiшли в той лiс, але було так
повабно ступати по зеленiй травi, засипанiй чорними шишками! Коли лiс
погустiшав, вони пiшли по м'якому шаровi глицi. Сонце простеляло ?м пiд
ноги химернi свiтлотiннi сiтки, i вони раптом забули про вiзника, котрий
чекав ?х бiля узлiсся, i про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури
заставляли довкола весь простiр; часом натрапляли на густi заростi
папоротi i, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду,
лишаючи за собою примнутий слiд. Над ними каркнув кiлька разiв ворон, i
десь неподалець стукав об кору дятел. Iван раптом посерйознiв i замовк,
вийшли вони на вузьку лiсову дорогу, майже зарослу травою i з ледве
пробитими в тiй травi колiями. Земля тут була вщерть заплетена корiнням, i
вози, якi про?здили тут, певне, стукотiли по корiннi, як по бруковi. Вона
теж раптом притихла, бо вiдчула, що вiн скаже ?й щось украй важливе. Ще
тремтiла на ?? вустах усмiшка, така несмiлива й схвильована; вiн обiйняв
?? за плечi, i вони пiшли, як по водi, по тiй дорозi, наслуховуючи
спокiйний пташиний спiв i одновимiрне биття власних сердець. У просвiт
видно стало заповнене лiнивими й повiльними купчастими хмарами небо,
синява була така, що аж очi слiпила; ?м перелетiла дорогу велика, жовта з
чорним, пташка; вона начебто збудила Iвана, вiн зупинив кохану й сильно,
гарно ?? поцiлував. Марiя вiдчула вiд того поцiлунку, що в не? розширилося
серце, що вся вона наче налита голубим вiтром i що хоче брести отак по цiй
дорозi iз ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лiсi
було ?м затiсно чи весь свiт вмiстився в ?хньому намаганнi стати однi?ю
iстотою, з одним тiлом i духом, а пiзня зозуля, яка раптом обiзвалася з
лiсу, помiрно й терпляче почала вiдлiчувати ?м роки ?хньо? спiльноти.
Вони вийшли на галявину, i зозуля перестала лiчити.
- Ти рахував? - спитала тихо Марiя.
- Нi! - вiдповiв вiн. - А ти?
- I я нi! - сказала Марiя i раптом тихенько зойкнула вiд захвату.
Уся галявина була засипана квiтами, пiд сонцем вони променились i
грали, хитались i миготiли. Трава була така соковита, що, здавалось,
ось-ось бризне смарагдом, який розiлл?ться, заливаючи землю. Було таке
враження, що всi квiти зiйшлися до цього мiсця з усього лiсу на
незвичайний квiтковий форум, i те, що потрапили на нього Iван з Марi?ю, не
було випадковим. Дiвчина раптом притулилася до Iвана, а його руки щiльнiше
обняли ??. Стояли, й дихали, i наче вбирали собi в груди розсичений у
повiтрi мед, вiдтак почули неголосне, дружне, однотонне гудiння - тисяча
бджiл прилетiла сюди, щоб випити з квiтiв нектар. Весь простiр через те
бринiв, сколихнутий безлiччю легких, прозiрчастих крил, вони дихали медом
i пили його, бо теж раптом вiдчулись у цьому свiтi, як двi бджоли, - мали
зiбрати тут власний мед i понести назад у домiвку. Були тут зайвi всi
-слова, але вiн таки промовив, прихилившись до не? i ледь-ледь торкнувшись
гарячими вустами ?? вуха:
- Марi?, - сказав вiн. - Народи менi п'ятеро синiв...

Вона залишила на тiй галявинi сво? дiвоцтво i кiлька сльозин, якi упали
на траву; на тому мiсцi пiзнiше виросте дика груша, - Iван знайшов був ??
пiзнiше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять
рокiв по тому, i навiть тодi вiн не зразу пiшов iз галявини, а довго
стояв...
Вона вiдштовхнулася вiд нього, мала прим'яту одежу i була незвично
блiда. Це сталося так раптово, без попереднiх думок та погодження, просто
повiяв на них п'яний вiтер, i вони позагублювали на цiй галявинi голови.
Коли ж опритомнiли, все вже сталося, а рiзкий бiль, який вiдчула, ??
по-справжньому перелякав i примусив вiдштовхнути його. Тодi й упало тi
кiлька сльозин, i вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все
мало вiдбутися не так просто й проза?чно, що вона не повинна полум'янiти
перед ним iз сорому. Змовк тисячоголосий гул бджiл, i коли позирнула вона
на ту галявину, не видалася ?й такою недiткнутою й гарною, начебто бджоли
потолочили квiти, як тiльки-но потолочив ?? вiн. Вiдiслала Iвана, щоб
могти впорядкуватися, i вiн покiрно пiшов мiж дерева. Меншав i меншав,
тодi ?й стало страшно, що вiн i справдi покине ?? в цьому глухому лiсi.
- Iва-аI - покликала вона. - Iва-а!
Вiн повернувся. Сидiла в травi й дивилася на нього широко розплющеними
очима. Вiн iшов до не? повiльно, але впевнено. Спиралася позад себе у
землю й чекала, поки вiн пiдiйде. Iшов та йшов, i вона в клубок
зiщулилася, мала й нещасна, очi ?? швидко й злякано забiгали, а вiн став
бiля не? на колiна i взяв у руки ?? злякане й чудове лице. Подивилася йому
у вiчi i ввiйшла в глибину щедро? синьо? ласки, що випромiнювалася з його
очей. Не могла вiдвестись од тих очей, хоч ?й було й соромно, й нiяково.
Затремтiли в не? руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в тi
небеснi очi й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через
тiло. Заплющилась i стислася, ледве не померши вiд чогось незбагненного,
?й захотiлося напитися свiтла з його очей, натомiсть боялася, що ось-ось
вибухне ?й iз горла червоний струмiнь - перебiг по ?? тiлi й навiки
покорив ?? гарячий, спазматичний вогонь.
Поверталися до узлiсся, на якому покинули вiзника, в легких та прозорих
сутiнках. Вiдчули раптом, що пiзнали якийсь великий сакрамент людського
буття, тож притислися одне до одного раменами й пiшли отак по залитiй
вечiрнiм фiолетом дорозi - здалося, що йтимуть так вони завжди.

Утрет? навiдало Iвана його дивне свiтло в 1931 роцi. Вони були тодi в
гостинах у Марi?но? сестри Надi?, i доки сестри балакали, Iван мовчки
ходив по просторому, засипаному квiтами саду. За полудником вони випили по
чарцi старого доброго домашнього вина. Iван пiдiйшов до полиць iз книгами,
котрi належали чоловiковi Марi?но? сестри, i той почав тихо й натхненно
оповiдати йому про тi книги. Вiн показав йому "Саlеndаrium" Фiлянського i
прочитав звiдти кiлька сумовитих, але прегарних рядкiв. Пiсля того вийняв
книжечку Боддера й продекламував кiлька вiршiв французькою мовою. Вiн
заговорив про парнасцiв i ?хн? вiдбиття - росiйських символiстiв, i його
голос схвильовано шелестiв бiля Iванового плеча. Сестри розмовляли в кутку
мiж вiкнами, в кiмнату уже заповзали сутiнки, i тi жiночi постатi, що
шепотiлися помiж себе, були запнутi тонким смерком, тiльки ?хнi очi
поблискували. Чоловiк Марi?но? сестри витяг з полицi "Ладi й Маренi
терновий вiнок мiй" Пачовського, а потiм прочитав вiрш Славинського,
погортавши перед тим давнього декламатора. Сутiнки все згущувались i
згущувались; Надiя встала й засвiтила сiрника, щоб припалити гнiт лампи.
Те свiтло жовто змоделювало ?? обличчя й кинуло на нього хитливi тiнi.
Лампа горiла серед столу, але не було ще досить темно, тож Марi?не
обличчя, яке вiн побачив у ту мить, вразило його несподiваною молодiстю.
Те свiтло зняло з не? всi зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся
темно-попелястим, очi ?? юно засвiтилися - засмiялася вона тихо на якийсь
сестрин жарт. Чоловiк Марi?но? сестри нетерпляче поторкав Iвана за плече й
показав йому тоненьку книжечку Свiдзiнського.
- Це вже сучасний поет, - сказав вiн i прочитав кiлька вiрпгiв, вiд
яких ще бiльше просвiтлiло Iвановi на серцi. Вiн узяв ту книжечку у руки
i, прихилившись до лампи, почав перелистувати.
Марiя теж зирнула тодi на нього, обличчя його рiзко моделювалося, а очi
iз синiх стали зовсiм чорнi. Вiн схилявся над столом i гортав сторiнки,
пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, i вiн трохи нервово його
вiдкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руцi круглий i
майже лисий сестрин чоловiк - його очi по-молодечому палали. Надiя
прошепотiла сестрi щось виключно жiноче, i та мусила переключити увагу -
заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жiнок при тому
та?мничi й прегарнi обличчя, а на вустах вряди-годи заквiтали тонкi й
загадковi усмiшки. Iван повернув книжечку господаревi, i той, дмухнувши на
не?, понiс, тримаючи в обох долонях, до полицi. Бiля полицi вiн прочитав
Iвановi кiлька японських хоку в росiйських перекладах, а тодi взяв до рук
книжечку Рабiндраната Тагора "Садiвник".
- "Божевiльний подорожнiй, - почав читати вiн трохи пiднесеним тоном, -
шукав того камiння, що перетворю? все в золото; на тiнь вiн був схожий
тiлом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з
устами, стиснутими так мiцно, як його замкнене серце;
очi йому горiли, як лiхтарики свiтляка..."
У цей час пiдвелася зi свого стiльця в кутку Марiя, ?? велика кудлата
тiнь скакнула на стiну.
- Будемо прощатися, - сказала вона. - Нам далеко повертатися...
Вона не знала тодi, що цi слова наберуть глибшого значення: сестра ??
незабаром помре, а ?? чоловiк пропаде - була це так само бездiтна пара.
Вони вийшли в густий сутiнок, Марiя поцiлувалася з Надi?ю, а чоловiки
сердечно стисли один одному руки.
- Приходьте, - сказав Надi?н чоловiк. - Я вам ще не все показав...
Вони пiшли через завулок, а тодi вийшли на освiтлену лiхтарями дорогу.
Коли-не-коли про?жджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися
подорожнi. Марiя була втомлена, а Iванiв розум був настро?ний тихо й
мирно. Був вiн у станi спокiйно?, майже пасивно? радостi - все його тiшило
i все подобалося: i ця напiвпорожня вулиця,й лiхтарi, що освiтлюють дорогу
ледве не для них самих. Вiн iшов так довго, з насолодою вдихаючи легке й
прохолодне повiтря, аж доки дiйшли вони до Чуднiвсько?. Саме тут, унизу,
бiля рiчки, це й сталося.
Тривало всього кiлька секунд, але за них вiн пiзнав бiльше, нiж
пiзнавав за мiсяцi й роки: велике свiтло пролилося в його груди, i це вже
на все життя.
Марiя вiдчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася
за нього - частка свiтла перейшла й на не?, окрiм того, була вона пiд
враженням вечора, повного синiх сутiнкiв i та?мничого шепоту. Тихий i
ясний спокiй вiдчули вони, iдучи поруч, притислася вона щiльнiше до нього
i аж примружилася.
"Що ?, - подумала вона, - хай буде, а що станеться, то якось уже
переживем!"

Уранцi вiн устав, поснiдав молоком iз хлiбом, поцiлував дружину i
вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На мiсце служби вiн, однак,
прийшов тiльки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з примiщення, де
пропрацював вiсiм рокiв, вiн навiть не озирнувся. Iшов повiльною й рiвною
ходою, i обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися.
Вулиця вивела його до Сiнного базару, де чулися крики свиней i кiнське
iржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свинi лежали на возах, а
знудженi селяни мовчки чекали на покупцiв. Конi хрумали пiдвiшений у
торбах овес i позирали на свiт спокiйно й байдужне. Якийсь чоловiк обзирав
корову, заглядав ?й у зуби, пiдiймав хвоста й мацав вим'я. Здавалося, вiн
повза? по тiй коровi, як вуж, - тварина раз по раз тривожно мукала.
Iван спинився коло огрядно? баби, котра сидiла на розкладному стiльцi,
заплющивши очi, - в руках тримала прив'язь iз трьома козами. Кози
потяглися до Iвана гострими мордочками з борiдками, i вiн почухав одну пiд
пiдборiддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, - очi
?? стали наче гудзики. Дивний смуток вiдчув Iван у тому меканнi, дивний
смуток побачив у засклiлих тих очах.
Баба розплющилася, очi в не? були зовсiм такi, як i в ?? кiз.
- Почому кози? - спитав Iван.
Баба подивилася на нього з пiдозрою, але за мить з ?? рота поплив
велемовний потiк. Вона почала розказувати йому про гiрку свою долю,
покивуючи при цьому головою, про старiсть-не-радiсть i про пропалу свою
силу. Розказала з тремом у голосi про одну, другу й третю козу, одна з них
Валентина Iванiвна, друга Свiтлана Iванiвна, а третя Людмила Iванiвна, бо
всi три вони ?динокровнi сестри; оповiла вона про те, що цiлий день i нiч
проплакала, перш нiж зважитись вивести цих красунечок на базар.
"Красунечки" совалися писками Iвану в долоню, мекали, немов i собi
навперебiй розказували про свою долю. Стара тим часом оповiла Iвановi, що
вони спокiйнi й мирнi кiзочки, а молока дають стiльки, що вона не зна?, де
його й дiвать. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, - це
твар нiжна i, коли хочете, благородна, але який у тому молоцi смак!
Молоко, сир i кисляк чудовi, сир не гiрший коров'ячого, а може, й кращий,
гордо сказала баба, i коли вiн ?й не вiрить, вона напише йому свою адресу,
недалеко й живе, на Трипiльськiй: там у не? хата, городець i сад. I
городець, i сад вона ще опрята?, а от ходити за козами ?й уже не пiд силу.
Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й
другого ока i змочили за мить усе ?? широке й добродушне обличчя. Iван
поклав старiй у руку грошi, не торгуючись, i вона з дива аж за колiна
взялася:
- То ви й торгуватися не будете?
Наступно? хвилi вона побачила його обличчя i зустрiлася з синiми,
напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, i неземне здивування охопило
??. Вiн тим часом зняв з ?? кiз ошийники i поклав у подiл старо?.
- Дякую, бабусю, - сказав тепло, повернувся й пiшов. Кози слухняно
побiгли за ним, як собачата.
Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко пiднесла до очей
стиснуту руку з грiшми i почала швидко ?х рахувати перебираючи. Грошей
було якраз стiльки, скiльки просила, хоч готова була продати кiз i
дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного
покупця, але нiде його бiльше не побачила. На те вона ще бiльше
здивувалася й перехрестилася.
Пiзнiше вона розкаже сусiдам i знайомим неймовiрну й чудову легенду, а
що була вона богомiльна i пильно ходила в церкву, iшлося в тiй легендi про
святих та нечистого i про те, що вона не розiбрала до ладу, чи святий
купив у не? кiз, чи нечистий.
- Як там не було, - резюмувала стара сво?м недовiрливим та захопленим
слухачам, - а мене тiшить, що поганих кiз я йому не продала. Були це
чудо-кiзочки, - плакала вона, - золотко-кiзочки, такi душевно чистi, що аж
серце менi за них болить!
- Я так i пойняла, - сказала другого разу стара. - Такого ти, Надеждо
Филимонiвно, не проведеш! Цього i нiззя було проводить, ще якогось лиха
нашле на бiдну мою голову, тьху-тьху, не на нiч згадуючи...
Вiн iшов по вулицi, кози слухняно й дружно бiгли за ним слiдом; коли
перечiкував машину чи воза, ставали вони всi три обiч нього: Валентина
Iванiвна при цьому мекала, в тон ?й вторила Свiтлана Iванiвна, а Людмила
Iванiвна дивилася на свiт осмислено. Iшов Iван спокiйним, розважним кроком
i, здавалося, нiчого не бачив довкола себе.
Так вийшов вiн на Ки?вську, i коли проходив повз установу, в якiй
пропрацював вiсiм рокiв, з ?? вiкон висунулися всi працiвники. Вони дружно
пожалiли його й пробалакали на цю тему до вечора, зiйшовшись на думцi, що
?хнiй завжди пунктуальний спiвтовариш по роботi зсунувся, бiдолаха, з
глузду. Вони однодушне поспiвчували Марi?, а бухгалтер Фаня Iсакiвна
розповiла при цьому досить повчальну iсторiю про свою родичку, з якою
трапилася така ж iсторiя: якою страшною морокою виявилося це родинi! На
кiнець робочого дня вони дружно забули про свого невдачливого колегу, i
тiльки молоденькiй друкарцi Ра? вiн приснився був уночi: йшов по березi
рiчки високий, випростуваний, з палицею-стiльцем, а за ним статечно й
гордо ступали кози. I здалося тодi ввi снi молоденькiй друкарцi Ра?, що
вона закохалась у того чудного чолов'ягу i палить ?? через те невгасимий
вогонь. Вранцi вона неймовiрно здивувалася на такий винятково дурний сон,
не оповiла його нiкому i тiльки значно пiзнiше, рокiв через сiм, коли
прийде вона з чоловiком та дитиною на рiчку, побачить раптом ту ж картину,
що колись ?й наснилася: iтиме берегом високий сивий i дуже гарний старий i
за ним ступатимуть статечнi й задоволенi кози. Вона скаже щось веселе про
того старого сво?му чоловiковi, аж той розрегочеться, але в серцi в не?
щось тенькне, наче обiрветься тонка струна.
Того всього не дано буде знати Iвановi. Вiн пройде повз вiкна установи,
де працював вiсiм рокiв, i не помiтить нi будинку, нi цiкавих у вiкнах.
Вийде на Кафедральний майдан i спуститься Чуднiвською вулицею вниз. На
горi, ще перед тим як спуститися, ще раз зупиниться, стануть коло нього й
кози, вони побачать один iз найкращих кра?видiв, якi тiльки може витворити
природа. Побачать вони далекi горби i скелi, оброслi лiщиновими й
берестяними кущами, поля, а на них густо золотого жита. Вiтер гойдатиме
хлiб, i йому здасться, що тi гори дихатимуть. Здiйматимуться ?хнi груди,
завитi в синiй тонкий газ, - сплять вони, наче велети. Iван вiдчу? тодi
неймовiрний захват, який завжди пронизу? мандрiвника, коли той уперше
ступа? на шлях, а перед ним ма? простелитися дорога не в один мiсяць. Iван
зрозумi?, що те, чого вiн шукав, знайдено i що п'ять синiв, про яких
мрiяв, вiн народить, хай будуть це лише п'ять паперових зшиткiв (два iз
них уже списано). Вони замiстять йому те, чого не досяг, i це ма? стати
найвищим його щастям.
Вiдтак прийшов до Iвана ранковий настрiй, настрiй свiжо? роси, що
обкропила трави й освiтилася сонячним промiнням. Весь простiр побачився
йому заповнений сонцем, синiм небом, безлiччю моторного птаства, жукiв,
метеликiв, комах. Земля була повна корiння, хробакiв, кротiв, мурашви й
козачкiв. Соковитий духмяний запах сiна йому почувся, вiдчув вiн у плечах
солодкий ломець, наче й справдi цiлий день махав косою. Запах меду почув
вiд бiлих та жовтих розсипiв кашки, бджоли загули коло нього тисячами
крил, i йому здалося, що вiн повернувся на галявину, на якiй став
чоловiком. Сонце грало на листi й пелюстi урочисту пiсню, i пiд ту мелодiю
рушив вiн у свiй упереднiй шлях, а за ним, статечно й мiрно покивуючи,
пiшли три його вiрнi супровiдницi.

роздiл П'ЯТИЙ

ЗАПАХ СЕРПНЕВОГО СОНЦЯ

Спека! Крик цикад
Полум'ям пiднявсь до хмар,
Нерухомих хмар.
Сарен, XVIII ст.

Шкiльний двiр було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра
Панасiвна метнулася по вулицi i вже йшла в супроводi кiлькох молодиць -
несли вони з собою горщики з бiлою глиною та квачi. Старший хлопець
Олександри Панасiвни нiс вiд рiчки повнi вiдра, син пiдстарший сидiв серед
двору й рiвняв, на шматку рейки цвяхи. Марiя Якiвна снувала з вiхтиком i
обтирала з парт куряву, сторож Степан лагодив тi парти, голосно лупаючи по
головках цвяхiв молотком. З гори спускалася Галя в сiрому старенькому
платтячку й у бiлiй хусточцi, i Володимир, який розмiшував фарбу, перш нiж
почати фарбувати, мимоволi на не? задивився. Не мала зараз то? краси, яка
так вразила його, коли пiднявся був на гору, але лице ?? було таке кругле
й таке здивовано-миловидне, що вiн знову вiдчув, як у нього закалатало
серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе
вiдро; старша дочка Олександри Панасiвни почервонiла, дивлячись на Хлопця,
i, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на
балетцi. Дочка пiдстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на
парту, аж доки сторож Степан нагримав на них.
Олександра Панасiвна пiдiйшла в супроводi молодиць до хвiртки водночас
iз Галею. Вони спинилися на мент: високо зазвучали ?хнi голоси. Хлопець
покинув ?х i пiшов iз вiдром до рiчки, там вiн спинився по колiна в водi i
заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив
синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний
запах бур'янiв та води: ген далеко, з лiво? руки, побачив високий зелений
горб, на якому сидiв на розкладному стiльцi сивий козопас Iван Шевчук, а
довкола розбрелися бiлi, аж слiпучi здалеку кози.
Хлопець вибрiв iз води разом iз наповненим вiдром i несамохiть
зустрiвся поглядом зi старшою дочкою Олександри Панасiвни. Вони
привiталися, а вiн схопив iнше вiдро, щоб наповнити його для дiвчинки.
Вона спитала його про щось дзвiнким голоском, i вiн подумав, що
дзенькiт швиду в рiчцi i цей голос - один звук. Набрав води, а коли
передавав вiдро дiвчинцi, ?хнi руки схрестилися. Тiльки тепер вiн
зрозумiв, що оповiда? вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляно? кулi,
яку вiн ?й подарував, власне, хотiла ?? присво?ти молодша сестра, але вона
знайшла й вiдiбрала. Сонце так яскраво освiтлювало при цьому ?? обличчя,
що воно здалося Хлопцевi майже бiлим i здалися дивовижно прозорими ?? очi
- двi малi, сiрi й надзвичайно свiтлi кринички.
Володимир у цей час поклав на парту перший мазок фарби; жiнки
повiдчиняли у класах вiкна, i в порожнiх кiмнатах ?хнi голоси звучали
пiдсилено - жiнки розчиняли в горнятах бiлу глину. Там порядкувала
Олександра Панасiвна, яка з'являлася чи в одному, чи другому вiкнi. Раз
визирнуло з вiкна й кругле Галине личко i ненароком зустрiлося з
Володимиром поглядом. Наче пролетiла помiж них зелена iскра, зв'язала ?х i
сполучила, а водночас i перелякала - Галя миттю сховалася, а Володимир
ляпнув на парту стiльки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними
струмками.
Сторож Степан показав йому на вiдламану свинку вiд парти, i вони
заговорили, як би лiпше ?? приладнати. В цей час жiнки загримiли в класах
столами, пiдсовуючи, щоб легше було бiлити. На один iз тих столiв миттю
скочила Олександра Панасiвна i вiдразу замахала квачем, голосно
розповiдаючи жiнкам якусь iсторiю. Володимир задоволене дихнув запахом
фарби i почав ретельно ?? розмазувати пензлем. Хлопець iз старшою дочкою
Олександри Панасiвни знову принiс води, Марiя Якiвна взяла одне з вiдер i
почала полоскати в ньому почорнiлий вiд куряви вiхтик. Сторож Степан
гукнув на синiв Олександри Панасiвни: один став тримати дошку, а другий
пiдставляв на те мiсце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож
сильно бив по головцi, i дошка в хлоп'ячих руках стрибала.
Марiя Якiвна по-домонтарському обходила парти й ретельно ?х обтирала,
потiм вона обiтре дошки й столи; в цей час у порожнiх класах знову
задуднiли лункi голоси, i четверо квачiв дружно заходили по стiнах. Стелi
оббiлювала Олександра Панасiвна, як найвища: в класi запахло мокрою
глиною, i Хлопець, удихнувши того запаху, вiдчув урочистий настрiй, який
запанову?, коли бiлять хати.
З кутка двору захоплено цвiрчали цвiркуни, сонце щедро освiтлювало двiр
i людей у ньому, i всi вони в тому свiтлi здалися Хлопцевi спрозорiлими.
Пiзнiше вiн згадав цей день, сидячи самотньо на верандi Марi? Якiвни в
тому-таки лозовому крiслi, що в ньому любив сидiти старий Iван, - буде вiн
тодi дорослий i куритиме люльку. Одна iз хмарок, якi випустить з то?
люльки, раптом освiтить йому ту далеку картину, повернувши незрiвнянне
вiдчуття серпневого сонця, яке завжди свiдчить про достоянiсть, а водночас
i про закiнчення лiта.
Тим часом по небi повiльно пливли, наче велетенськi бiлi кораблi,
хмари, i старий козопас там, на горбi, стежачи за повiльним та несхитним
рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами,
такими великими, що несила ?м буде швидко летiти. Лежали вони завмерло на
синьому полi неба, i, тiльки пильно придивившись, можна було б спостерегти
отой одноманiтний рух. Тиха радiсть почала вливатись у серце старого -
нагадало це йому всi три спалахи, якi вiн пережив. Цього разу впадав у
визiр старого бiльше жовтий колiр, чув вiн дух тлiлих бур'янiв, втомлено?
землi й першого осiннього листя - було теперiшн? його свiтло й ота
радiсть, як серпневе сонце зi сво?м запахом; прочувалася в ньому важкота
пригнутих пiд плодами гiлок. Тонка й сумовита усмiшка лягла на вуста
старому, i вiн просидiв iз тою усмiшкою аж надто довго, забувши наглядати
й за козами. Через це, може, вiн, i не побачив того клопiтного руху, що
ним виповнився шкiльний двiр, не побачив дружини, що заклопотано обтирала
куряву, не почув дзвiнких жiночих голосiв у порожнечi класiв - все це
iснувало в той день поза ним. В той день вiдчув вiн, що сонце, хоч i
гаряче, ма? вже в собi присмак тлiну i що засноване воно легкою срiбною
мережкою, яку сплели довкола нього невгамовнi павуки. Побачив вiн самотню
бiлу шапку кульбаби, яка цвiла вдруге i вдруге народила свiй легiон
парашутикiв. Теплий i повiльний вiтер повiяв на нього, i зiрвав вiн та й
понiс з то? шапки з десяток насiнин - розбухли вони раптом у повiтрi,
розрослися i стали пiр'ям для бiлих птахiв, що ?х уздрiв Iван у небi. Тиха
осiнь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собi на вуста
пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звiвся, склав
стiльця i пiшов додому.
Кози здивувалися на цей несподiваний учинок свого володаря, але
перестали скубти траву й повiльно поволоклися слiдом.
Марiя Якiвна, яка уздрiла була той похiд зi шкiльного подвiр'я, змушена
була пiдiйти до Володимира й вiдпроситися додому. Володимир звiв на не?
прозорi вiд щедрого сонця очi i, звiсна рiч, дозволив, адже вони тут
чудово вправляться й без не?. Марiя Якiвна покидала цей двiр iз жалем та
тривогою, бо те, що ?? чоловiк покинув гору передчасно, не могло ?? не
стурбувати. Отож вона й поспiшила до свого обiйстя, щоб стати там на
воротях, а коли вона вже стала i надчiкувала чоловiка, зi шкiльних вiкон
раптом полинув, вирвавшись iз чотирьох жiночих грудей, чудовий спiв. Може,
через це старша дочка Олександри Панасiвни рiшуче перев'язала чоло
косинкою i ступила й собi в шкiльнi дверi, а сторож Степан зупинився з
молотком у руцi i аж рота розтулив, дрiбно поклiпуючи каправими очима.
Кiлька парт уже сяяло фарбою, сонце" грало на лискучих площинах, i
старий козопас, який побачив тi ясно-брунатнi плями, подумав, що то теж
сво?рiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук
сво?х, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо
на те пристав - вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями
по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках.
Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з
нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши ?? отаку
покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в
нього усмiшка, Галя не встигла на не? зреагувати, бо на ?? лицi мимовiльно
спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд
злагоджено по?дналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна
спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони
водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так
само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни.
Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла
самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм
логiчно збудовану iсторiю - його низький голос погiдно плив подвiр'ям.
Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя
хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд сво??
залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов
неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном
недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе
мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i
вони по-братському розкурили знайдене добро.
Старий Iван проходив у цей час зi сво?ми козами берегом, його голова,
як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр
сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна.
Велика сила првабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, - жив
у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з
Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi
руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню,
як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято
махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни
були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими
плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце
стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам,
що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя.
- Ну, як тут дiло? - гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити
зрадливий трем у пальцях.
Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, - одна
кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у
себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому
завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих
жiночок.

Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець,
фарбуючи парти, крайока стежив за ?хньою грою. Були лискотливi на голубому
тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри
Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбу?.
- Слухай! - сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. - Дай
трохи пофарбую.
Вiн дав ?й пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За
покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни,
пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно
забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася
через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком.
Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав
накладати пазуху великими жовтими буравицями.
Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло
фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала
об камiнь боки збитому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний
волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi.
Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна
стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно
мимохiть нагадало ?й щось давн?, дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а
метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над ?? головою.
Старий козопас побачив тi метелики, син? небо мiж деревами, повну лiтню
жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав ??. Здалося йому на мить,
що там, у воротях, ма? стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими
темними очима i з м'якою всмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi,
теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей
двiр, у який вiн збирався ввiйти.
Вiн спинився, трохи занепоко?ний, потер лоба, струснув волоссям - кози
його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки
те ж таки неймовiрно син? небо, яке знову вразило його бездоганно чистим
кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже
впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у ?? очах. Шукав
пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче
глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся
туди, назад, де мала б бути та прiрва, - лежав довкола залитий сонцем
простiр, знайомий та звичний.
Чорна важка хвиля огорнула його на мент, i вiн захитався, заплеснутий
незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть
i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацi? ?? голосу,
але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста всмiшка, яку вiн
знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, - була вона тонка й
сумовита.
- Тобi недобре? - перепитувала Марiя, пiдтримуючи його.
- Та нi, - всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. -
Захотiлося менi трохи пописати...
Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i
зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила
шибеника, ?? окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька
годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов
сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були
в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за
полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби
в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi
всi сидiли i з хрумкотом ?ли.
- Хорошi яблука, - сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового
цвяха. - Де це ти ?х узяв?
Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i
вкусив яблуко так, що навсебiч бризнули краплi прозорого соку.

Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й
поважчало, що, коли пролiтала бджола чи гедзь, струшувалося, наче голубi
драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазя? змушенi були
ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти
через небо з десято? ранку - доти небо було ясне, кришталеве й трепетне.
Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб
пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю
срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й
освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру
майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше
вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися
цвiркуни, не припиняючи сво?? роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi,
недавно золотi горби потемнiли - хлiб iз них уже звезли, i стернi надали
?м землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди,
спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, - горби вiд того
мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в
сво?му ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужiло: купальникiв уже не
притягала ?? принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що
блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з
того боку рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд
цим сонцем листкiв.
Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в
серце йому наливалося тихо?, трохи сумно?, але напрочуд погiдно? музики.
Пiд цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цi?ю землею
вибухи i розрiзали повiтря кулеметнi черги. Йому дивно було вiдчувати й
легке зудiння в нозi - свiт перед ним був такий прозiрчастий i так гарно
уладнований! Йому хотiлося заплющитися, щоб перенестись у якусь iншу
сферу: ця тиша i цей спокiй по-сво?му вражали його й бентежили. За спиною
лежала порожня школа, стiни ?? було побiлено, пiдлоги вимито, парти
розставлено, в порожнiх класах при?мно пахло не до кiнця просохлою фарбою
та глиною. Вiн полюбив заходити туди щодня i вдихати цей запах: ще зовсiм
трохи - i в цi чистi, соннi й такi запашнi кiмнати ввiрветься весела i
завзята гурба.
Поки що вiн насолоджу?ться цим настро?м, тим бiльше що побiч iз цим
живе в ньому й iнше почуття, i вiн намага?ться затлумити його, але воно
весь час виплеску?ться з нього - погляд його нестримно тягся туди, на
гору, куди вiн забрався тiльки раз i де так незвичайно було пригощено його
водою.
Думав про це, сидячи бiля вiкна й дивлячись на тi горби з першими
жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, i вiн iшов на
засипану камiнням гору. Тонко пахтiв тут полин, танцювали бiлi метелики,
було ?х так багато, що вiн мимоволi починав ?х лiчити. Збивався й покидав
це заняття, очi його прикипали до холоднуватого синього плеса -
вiдбивалось у ньому небо, а променi стрiляли з ряботиння. Музика, яка
навiдувала його ранiше, вдома, почала проявлятись i тут: почув ?? уперше,
коли збагнув свою дивовижну залежнiсть вiд дому на горi - можливо, мелодiю
пiдказало йому ранiшн? радiо, а може, зродилася вона й самовiльно. Так, це
було те, що частково пояснювало його стан - настрiй серпневого сонця.
Кам'янiв вiд того незвично сильного вiдчуття, що пробудилось у ньому, i це
теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив ?? на
горi, також озвучувалася набором чудових i не зовсiм владнованих тонiв;
вiдчував натомiсть тихе щастя вiд того, що воно вже ?, а водночас i тихий
смуток - те, про що мрiяв, все-таки було далеке. На перший позiр все було
просто: тяглася на гору стежка, по якiй вiн все-таки може зiбратися, треба
стати на не? й пiднятися - мав незвiдь-чому тверде переконання, що його
звiдти не прогонять. Але сидiв отут, на полиновому горбi, i змушений був
рахувати метеликiв, якi й досi мигали й мигали, злiтали й присiдали на
бур'ян, танцюючи великий серпневий танок.
Вночi йому приснилося, що ма? там, на горi, свою кiмнатку, заставлену
вщерть книгами, а вiн ще до вiйни вiдчував до книг особливу охоту; тi
книги напрочуд тонко пiдiбрано пiд його смак - цiлi вечори сидить вiн у
тiй кiмнатi, захоплено гортаючи сторiнки. Це стало продовженням iншого
марення, яке побачив вiн у польовому шпиталi. Три стiни йому привидiлися
густо обсадженi шкiряними корiнцями, якi тьмяно лискочуть золотом, i цi
стiни раптом склали для нього коридор, по якому вiн пiшов, важко налягаючи
на костури.
Цей сон навiдав його в один iз найяснiших ранкiв, якi трапляються на
цiй землi. Прокинувшись, вiн побачив кiмнату, залиту свiтлом, здалося,
вона розширилася вiд того свiтла i засвiтилася. Десь неподалiк лопотiло
листя, брязкали вiдрами бiля колонки, а ще далi голосно балакали двi
жiнки. Вiн раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жiнок, якi
розкiшнi й переливнi ?хнi голоси. Лежав, широко розплющившись, тодi вона
знову заграла, ота повiльна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини
його нутра - спiвали там сонячнi скрипки, нiжнi й сторожкi, лопотiло й
лопотiло листя, сонячнi пальцi вдаряли об нього, як об клавiшi. Зорили на
нього великi, знайомi, невимiрне вабнi очi; отам, де бурлi? струмок,
озвалося фортепiано, а де бджоли обсiли галявину, тихо заструмiли
вiолончелi. Вiн слухав ту музику, i йому здавалося, що це тiльки випадок,
що гра? ?? оте чорне клапасте радiо, - таку музику не може написати жива
людина, склада? ?? вся велика й багатоманiтна природа. Ввiйшла в його
тiло, як вода, i вiн подумав, що це таки справдi була вода, а кiмната, де
лежить вiн зараз, широко розплющивши очi, тiльки промiжний пункт у його
довгiй мандрiвцi до справжнього острова тишi.
Встав, намагаючись не зруйнувати тонко? й тако? ненадiйно? матерi?
свого настрою, i пiдiйшов до вiкна. Старша дочка Олександри Панасiвни
роздмухувала вогонь у лiтнiй печi, стулила губенята й заповзято дула.
Вогник спалахнув, здавалося, з ?? вуст i пробiг по хмизу. Дiвчинка встала,
витерши зап'ястям сльози, - Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця
дитина. Здалося йому, що спурхне вiд землi й полетить у синюще повiтря, як
пташка. Дим рiвно став вiд печi до неба, Володимир зирнув на вулицю й
побачив, що таких димiв сто?ть над околицею з двадцять - вони, тi стовпи,
пiдпирали небо, як Геркулесовi, - виливались там у вишинi у нестерпно бiлi
клубастi хмари.
Старша дочка Олександри Панасiвни взяла на сво? утле клубеня миску з
бiлизною i пiшла росяною стежкою до рiчки. Поблискували босi й мокрi ??
ноги, свiтле волосся розсипалося по плечах i грало, а коли вона зiгнулася
бiля води й розстелила по течi? бiле простирадло, вiн зрозумiв, що музика
полонила його до кiнця, що вона охоплю? цiлий окрай, бо й гра? ?? для
нього весь оцей широкий, залитий сонцем свiт. Покульгав чимдуж до дверей,
вiдкинув защiбку i спинився на порозi, примружившись вiд сонця.
Там, на горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм,
наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори,
i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками.

Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й
Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й
прабаби, вийшов на ганок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл
хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i
дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося
йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон
мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю
дорогу побачив у той ранок Хлопець - клалася вона мостом з ?хньо? гори на
гору протилежну, перерiзала Варваровий сад i тяглася туди далi, до лiсу.
Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те син? полотно i
рушити по ньому, не озираючись.
Зiйшов iз ганку i бiля хвiртки озирнувся. Дiм ще спав, сонно заклепивши
вiконницями вiкна. Спали там сотнi книжок, що встиг вiн уже прочитати, i
спали iншi сотнi книжок, якi вiн прочита? значно пiзнiше. Хлопець не
жалкував за тими непрочитаними книжками - знав, що рецепта на свiй пошук
там не вiдчита?. Вiдгада? його лише на цiй ясно-синiй дорозi, що стелиться
перед ним, залита тремким ранiшнiм свiтлом, - покликала його могутнiм
голосом, i вiн, малий та нiкчемний перед ?? величчю, вiдчув, що облива?
його потом. Думка покинути цей дiм пробудилась у ньому не вперше. Прийде
час, неодноразово гадкував вiн, i йому таки доведеться пiти в широкий
свiт. Хто зна, де носитиме його i чи повернеться вiн? Просто пiде, а решта
все виясниться.
Рушив по вогкiй вiд ранково? роси стежцi i бiг, аж доки зупинився
захекано на скелi. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, i вiн
спрагло й тужно вдивлявсь у не?. На ?? краю синiв гребiнь лiсу - спала над
ним спокiйна бiла хмарка. Вулиця, яка добiгала до школи, була залита
срiблистим серпанком - стояли там бiлi й рiвнi стовпи диму. Найближчий
стовп виростав бiля школи, вiд нього вiддалялася з мискою, поставленою на
бiк, тоненька постать. Вiн миттю ?? упiзнав i вiдчув, що на серцi йому
потеплiло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись i
розрiджуючись. Вiдчув жаль, що так нагло вона пропада?, але то був легкий
жаль. Там, у долинi, полоскало бiлi, аж свiтилися, полотниська юне, ясне
дiвча. Хлопець зiтхнув i рушив по стежцi вниз. Камiння осипалося з-пiд нiг
i котилося додолу. Вiн iшов, i тепло в серцi розширялось у ньому й
розросталось. Було кудлате й лагiдне, i, поки дiйшов вiн до то? надмiр
тонко? полоскальницi, стало воно як та бiла хмарка над синiм гребенем
лiсу.
- Доброго ранку! - сказав Хлопець, стаючи колiньми в пiсок.
- Доброго ранку! - тоненько вiдгукнулася Неонiла й освiтила його
привiтною всмiшкою.
Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильна ?х стис i, поставивши
перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил.

Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де
розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали
жiнки й дiти. Чоловiкiв було зовсiм небагато, та й то самi дiди. Не бiля
кожно? хати стояла й жiнка, - ?х випило на цiлий день мiсто зi сво?ми
заводами та фабриками. Порожнi хати побачив старий i незапаленi лiтнi
печi. Ввечерi вони задимлять, як димлять i вранцi, - вдень на багатьох
обiйстях тiльки кури гребуться i лiниво погавкують собаки.
На галявинi бiля греблi хлопчаки ганяли у футбол, трохи вiддалiк
зiбралися зграйкою дiвчатка, понатягали на колiнця платтячка i вели свою
дiвчачу бесiду.
Старий вдивлявсь у цей свiт чiпко й пильно, напружувався, аж починала
болiти йому голова. Однак дививсь i дививсь - вулиця, за якою стежить вiн
ось уже п'ятдесят рокiв, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Тi
жiнки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив вiн i
юну матiр, що загойкувала дитину й тихо спiвала ?й колисково?. Цей образ
наближався до нього ближче й ближче, i вiн змiг роздивитися ?? ретельнiше:
юна мати з дитям бiля грудей та?мниче всмiхалася до свого первiстка.
Перевiв погляд i побачив двох дiдiв: бондаря Власюка i Козодоя. Бондар
стругав клепки для дiжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота,
його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся i втирав iз лоба пiт - було
йому вже важко ходити бiля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очi
старого Власюка, якi наблизив силою уяви, - були вони сивi й пригаслi.
"Ось вони, мо? ровесники", - подумав вiн, i на вуста йому найшла сумна
всмiшка. Перевiв погляд трохи далi: сидiв, подрiмуючи бiля хлiвчика з
цапом, Козодой. Очi його були приплющенi, а сорочка на грудях здiймалася й
опускалася. Козодой спав, спираючись об стiну хлiвчика, а звiдти визирав,
тоскно дивлячись на свiт, старий, аж посiрiлий цап. Поширював од себе
важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливiшi на
запахи обходили Козодо?вий дiм стороною. Хлiвчик зачинявся розхитаними
дверцятами, в яких було вирiзано отвiр у формi серця, - в той отвiр i
висувалася жахка брудна цапина морда.
Iвановий погляд блукав далi по вулицi Вiн спинився на дiвчинi, яка
чесала волосся й поспiвувала. Волосся текло на плечi густою каштановою
хвилею, червонi вуста стулялися й розтулялися, а погiдне обличчя було
залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, i
дiвчина раптом зашарiлася й заклiпала очима: обо? вiдчули, що доля звела
?х у цьому моментi, може, й недаремно.
Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула
оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо.
Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав
виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому,
що почув шелест крил - цiле небо стало покрите тими бiлими крильми.
Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи
пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить розшифрувати тi
знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i
бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста
стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю
мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд
руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово
сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на
цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того,
що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився
безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як
шалено калата? в грудях серце.
Отямившись, побачив вiн шкiльне подвiр'я. На ньому брунатно блищали
свiжопофарбованi парти, стояв бiля них високий чоловiк iз густо-чорним
волоссям. Неподалiк завмерло з пензлями в руках дво? хлопчакiв i одна
дiвчинка; почув вiн од школи повiльний та погiдний спiв - спрозорiли
стiни, i побачив вiн четверо жiнок, що натхненно вимахували квачами.
Мелодiя улягалася iз плавкими рухами ?хнiх тiл, вуста були розтуленi, лиця
заляпанi глиною - чистий i свiжий дух побiлки вiдчув старий. Вiн знав тих
жiнок та дiтей, не знав тiльки того чорноволосого серед двору. Побачив
раптом, як визирнула до нього його онука в перших i щось весело сказала.
Чорноволосий повернувся до не? - срiбну нитку вiдчув старий, що раптово
пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполученi ясним променем, i не
змогли розвести поглядiв. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям i
повернулася до жiнок, що все ще спiвали. Пiдхопила мелодiю й собi i
включилась отак у ритм, що панував у цiй заляпанiй глиною кiмнатi.
Старий там, на верандi, всмiхнувся. Перестала тремтiти втомлена вiд
писання його рука, - на душу опускався мир, iм'я якому втома. Марiя
вiдчула цей його настрiй, побачила загорнений зошит i вiдкинутий набiк
олiвець.
- Обiдати будеш? - спитала вона.
- А чи не треба тобi бути у школi? - запитав вiн, i вона побачила його
синi й надзвичайно погiднi очi.

Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ?хню гору отой кривий
директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися
до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем
води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й
збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, -
цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ?? рук. Вiн, правда, не
просив то? води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одно? дiвчини
з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всiм тим дiйством,
очi ?? при тому стали круглi й гарячi, може, саме це повернуло ?й силу, i
вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в
глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те
помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчино? кiмнати. Вона
хотiла заспоко?ти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них. "До
мене свого часу теж приходив такий директор", - сказала тодi
по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi
вiд обличчя, серце ?? билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний
одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ?х так
часто оповiдала бабця. Галя покинула ?? там, у фотелi, з ?? недоречним
смiхом, а сама заскочила до сво?? кiмнати, де на не? зирнули iз дзеркала
?? ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ?й пiд ту хвилю, що вона
неймовiрно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду i потiм
iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала
найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ?? чудове тiло, на
голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а
на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi,
але щось штовхнуло ?? зробити саме так. Носик ?? вiд цього пiддерся, а
Хлопець, побачивши ?? такою, сплеснув руками й засмiявся.
- Ой, яка ж ти, мамо, смiшна!
- А що, - вiдповiла вона так само задирливо, - до глини менi парад
потрiбен?
Стара подивилася при цьому на не? мудро й вибачливо, - все те, що
вiдбувалося з ?? онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася
спершу втекти вiд свого пришельця й вона. "Така наша доля;подумала стара,
залишившись сама в домi, - ми тiка?мо, щоб бути зловленими!" ?й стало
зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона
вперше спокiйно подумала про смерть.
- Ще я дочекаюся дiвчинки, - голосно промовила, i ?? голос глухо
розлунився по порожньому домi.
Вона була задоволена, ця стара. Часом ?й здавалося, що ту хитромудру
iсторiю про пришельцiв вона таки придумала - надто ефемерно сидiло те в ??
головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно бува? бачити
втiленим те, що мрi?ться. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це
да? нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування.
- Я завжди надто боялася смертi, - сказала голосно стара, i ?? голос
крячно розлунивсь у порожнечi.
Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ?? захитали теплi,
утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого,
вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до не?, немов зважувався:
пiзнавав ?? чи нi.
- Ми там, у вiчностi, чи впiзна?мо одне одного? - засмiялася раптом. -
Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара!
Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ?? чоловiка. Дочка була в
такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ?? теж був
високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на
синiй дорозi, руки одне до одного i з'?дналися.
Стара подрiмувала. Голова ?? лягла пiдборiддям на груди, а з вуст
виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона,
наче й справдi той свiт бачила.
- Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, - сказала вона
сво?му чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ?й
кивнув.

Галя й сама не тямила, навiщо ?й це потрiбно: з'явитися йому на очi
отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що
ожило в нiй i зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було ?й лячно
спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на не?
широко розплющеними очима, i вона мимохiть засоромилася. Додала ходи, i
коли Хлопець засвистiв ?й пiд ногу, ?й стало при?мно, що ладна? свiй хiд
до то? мелодi?, легко?, протяжно? й трохи сумовито?. Це'поступово
заспоко?ло ??, i внизу вона стала вже зовсiм спокiйна, - майже не
вражаючись, подивилася в очi, в яких стiльки було нiжностi й жури, що
можна було б i не такiй, як вона, розтанути. Негадано додало це ?й ще
бiльше впевненостi, ба навiть носика вона пiддерла, а що не була в тому
платтi й хустцi така вiдстрашуючи гарна, мимоволi ще бiльше вразила
Володимира.
Цiлий день ?х лучили помiж себе якiсь нитки, наче працював тут
невсипуще амур-павук, цiлий день плiв вiн помiж них i натягував золоту
павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на верандi. До вечора вони аж
утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала ?х
докупи. Галя вряди-годи визирала у вiкно, а вiн заходив до школи, голоси,
якi гучали в порожнiх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом
вони сидiли навпроти, вiн дивився на не?, а вона червонiла й свiтилася, бо
й не могла не вiдповiдати йому.
Пiсля того вiн i засумував, бо так i не змiг переступити рубежу, до
якого його притягло, вона ж вiдчула втому й розчарування i покiрно чекала
на його "рiшучi кроки". Були як корки, що безвiльно хитаються на водi й
пливуть, куди несуть ?х хвилi, - гойдав ?х немалий смуток. Наступного дня
вони зустрiлися вiдчужiло, вiн схуд за цю нiч, i очi в нього заблищали, як
у сухотника; вона теж посiрiла й уникала дивитись йому в вiчi, двi
сомнамбули снували подвiр'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а
вона, миючи пiдлоги, весь час отирала пiт. Помiтили цих сомнамбул i Марiя
Якiвна, й Олександра Панасiвна, але обо? вдавали з себе заклопотаних;
зрештою, вiн не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на
справи. Пiшов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як
це було б потрiбно, а подався через греблю до водокачки. Вiдтак побрався
через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потiм приходив
щодня, - лiтали там, танцюючи й пiдстрибуючи, бiлани капустянi. Знайшов
раптом на тому горбi спокiй, це був ефемерний спокiй, що йому й назви не
добереш, мав у собi запах полину i серпневого сонця, це в його честь так
химерно витанцьовували над бадиллям бiлi метелики. Була в тому споко? тиха
вiдреченiсть та враза, тисячолiтнiй бiль, що випливав iз щiлин прискалкiв
i наповнював Володимира срiбним димом.
Сидiв нерушно на каменi, невiдривне дивлячись на той бiк рiчки, де
жовтiло перше осiнн? листя, i йому здавалося, що, коли сидiтиме так ще з
кiлька годин, перетвориться в ящiрку. Хотiв розчинитись у цьому бринячому
споко?, в голубому повiтрi, в якому гуля?, розвiюючи одежею й наганяючи
прохолоду, сумовитий легiт. Цвiркунець безстрашно сiв йому на колiно i
заспiвав. Тодi озвалася цiла гора, метеликiв на нiй стало ще бiльше, i
втопився вiн у бiлiй заметiлi з ?хнiх крил - такий був тодi його сум i
отак вiн одухотворювався!
В другому кiнцi цього свiту сидiла так само здивована, вражена й
посмутнiла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якiй
незвiдь-чому хотiла сховатися. Отаку змалiлу, зарюмсану i знищену й
застала ?? Марiя Якiвна. Вона обняла Галю за плечi й нiжно отерла ?й
сльози.
- Чоловiки, - сказала тихо й розсудливо, - наче малi дiти бувають. Нам
же, любонько, бути дiтьми не випада...

Хоч не була заздрiсна, вiдчула Олександра Панасiвна, дивлячись на
Володимира й Галю, що ?й шкребе пiд серцем. Часом це приходило до не?, як
приходить на землю негода, i тодi вона починала майже фiзично пiзнавати:
покида? ?? сила - вирлоока самотнiсть зазирала ?й пiд той час у вiчi. Тодi
найбiльше й згадувала Миколу, ?й навiть снилося, що обiймають ?? сильнi й
шарудявi руки, чула навiть той струм, яким був вiн виповнений, здавалося,
залишив у хатi якiсь первнi, вiд яких колись засвiчувалися спрагло жiнки,
?й випало зажити його справжньо? любовi, тож була просякнута тим струмом i
досi.
Такi настро? тривали в не? недовго, але то й був ?? жаль за минулим.
Коли ж це траплялося, вона ставала повiльна й задумана, i дiти, якi
спостерiгали в матерi таку змiну, намагалися тодi вестися якнайтихiше. Це
саме вiдчула вона й того сонячного ранку, коли ?? дочка поставила на бiк
миску з бiлизною й пiшла на рiчку полоскати. Тодi прийшов до не? з гори
Хлопець, став бiля не? на колiна (Олександра Панасiвна стежила за тим усiм
у вiкно) i почав пересипати з руки в руку пiсок, ?? старша дочка
повернулася тодi до Хлопця, i в Олександри Панасiвни тьохнуло серце, таку
дорослу й дiвочу усмiшку побачила вона на доччинiм обличчi. Цi двi постатi
на пiску дивно схвилювали Олександру Панасiвну, хоч Хлопцевi до
парубкування, а Неонiлi до дiвування було ще далеко, i, лягаючи спати,
вона подумки переговорила про це з Миколою, який, як завше, з'явився перед
?? погашеним зором, i тихо поскаржилася, що зовсiм нелегко старiти на
самотi.
Цi хвилi ослабу й вичерпаностi минали поки що швидко - клопотiв у не?
була повна голова, руки не встигали переробити всi?? роботи, але тодi,
коли на не? находило, мимоволi згадувала, що ?й тридцять сiм, i бачила
увiч той рубiж, ступати за який брали острашки...
У таку хвилину до не? i зайшов лiтнiй уже чоловiк у бiлому парусиновому
костюмi i в солом'яному капелюсi. Цей чоловiк був чисто виголений, мав
утомленi очi й тихий, лагiдний голос. Самiтно сидiли вони в хатi, дiтей
було спроваджено надвiр, чоловiк поклав темнi спрацьованi руки на колiна,
дивився на тi руки й тихим голосом оповiдав, як виходили вони разом iз
Миколою з оточення, як вiн був тяжко поранений, той чоловiк, i нiмцi
прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, i пiсля того йому довелося
випити не один кiвш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був
Микола, i от тiльки зараз довелося прийти до Олександри Панасiвни, щоб
розповiсти про те, що знав. Селяни оповiдали йому, що з то? пастки не
вийшов нiхто живий; вiн сам, той чоловiк, не бачив на сво? очi, як загинув
Микола, але коли не подав досi про себе звiстки, значить, вiн уже не живе.
Чоловiк подивився на Олександру Панасiвну, i вона зчудувалася, якi
зморенi й глибокi в нього очi. Дивився на жiнку тепло й проникливе, i в
тому поглядi було щось бiльше за спiвчуття. Олександра Панасiвна
заплакала, чоловiк наклав на ?? руку свою, i його голос набрав тремких
iнтонацiй:
- Ви не повиннi плакати, жiночко, - сказав вiн. - У мене-от вийшла
гiрша iсторiя. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакi
гарнi, як у вас, дiтки. Я-от повернувся, а ?х не стало, жiночко. Коли б на
те воля моя, - голос у чоловiка погучнiшав, а очi блиснули гнiвно, - я б
хотiв би подiлити долю вашого Миколи, а вони б хай жили!
Сказавши це, вiн весь затремтiв, запалав i до хрускоту стис кулаки.
Олександра Панасiвна й справдi перестала плакати: горе цього чоловiка було
вище за ?? - мимоволi перейнялася ним i почала спiвчувати.
Чоловiк устав. Тримав капелюха в руцi, стиснувши криси, весь
виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагiдно:
- Може, я зробив вам боляче сво?ю розповiддю, вибачте, - сказав вiн. -
Менi хотiлося вiддати шану сво?му товаришевi й вам.
Вiн похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього,
затримуючи, щоб вiн пере?в i випив чарку. Чоловiк, однак, тiльки
всмiхнувся печально й подякував.
Вiн вийшов iз хати, а вона припала до вiкна, щоб зирнути на цього
смутного вiсника ще раз. Побачила, що сто?ть вiн у дворi, витягу? з кишень
цукерки й надiля? ними дiтей. ?? дiти обступили чоловiка з гелготом,
простягаючи наввипередки руки, навiть та поважна старша дочка, а вiн,
тицькаючи навсiбiч цукерки, тихо й без слiз плаче. Вона хотiла вискочити й
нагримати на малих, щоб не надокучали, але ?? ноги прикипiли до пiдлоги, а
руки вкле?лись у пiдвiконня. Вона плакала й сама разом iз тим чоловiком,
доки роздав вiн усi цукерки й рушив з ?? двору геть. Тодi знайшла силу
вийти з хати собi й побачила, як неймовiрно швидко вiн iде, не озираючись
i неприродно випроставшись, ?? наче теплий вiтер обвiяв: здивувалася на
себе, на свою тимчасову слабкiсть i на дивнi й химернi сво? забаганки.
Дiти стояли перед нею всi з цукеркою за щокою, i вона швидко надiлила
кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому пiч
розтопити, четвертому взяти за руку найменшу i пiти по березi з вiдром,
щоб нашукати трiсок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за сво?м дiлом,
а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легiт.

Стара й справдi пiсля тi?? подi? з Володимиром змiнювалася на очах.
Несподiвано помолодiла, вона почала сама пересуватися по хатi, голос ??
став добродушний - зробилася стара незвично говiрка.
- Все це й справдi пiшло менi на користь, - казала вона, коли Галя
застеляла постелi. - Нiколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вiрити, а
можеш i нi, але вони й справдi дуже подiбнi до себе, цi чоловiки, що
лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого дiда й батька - всi вони
наче рiдня мiж собою.
Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рiдко й бувало. Сонця не було,
кiмнати видавалися наче павутиною затканi - ходила вiд лiжка й до лiжка,
змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути ?х
на подвiр'я. Збивала подушки, i вiд цього руху починали за нею лiтати
легкi бiлi пiр'?ни - спокiйно пливали в сiрому повiтрi, i хвилi, що ?х
знiмала Галя, пiдкидували ?х вряди-годи до стелi. Мiж цього пiр'я,
хапаючись за бильце лiжка чи за спинку стiльця, важко повзала стара, i ??
рот невмовкно молов, а очi гарячкове, молодо й радiсно свiтилися.
- Менi зараз так покращало, - вже вкотре повторила вона, - що й
начудуватися годi. Уже тиждень я сплю спокiйно, i менi не приснився,
ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старiти, а молодшати.
Молодiй менi нiколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокiйна,
навiщо ?й тi сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домi, що жили
спокiйно й умiли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика
наука! Нам, жiнкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й
пiдлягати, i то не такий уже лихий жеребок, повiр ти менi. Ми майже завжди
невдоволенi, а це через те, що надто часто залиша?мося на самотi. Ми
бунтiвники, якi не повиннi перемагати, iнакше втратимо ми свою красу й
силу.
- Ох, i думки в тебе, бабцю! - сказала Галя, застеляючи ковдру. - Це
якiсь старомоднi думки...
- Я сама старомодна, - казала стара не без пихи, - але це не значить,
що думки мо? неправильнi. Ми хочемо владарювати й пiдлягати водночас, а
коли ми самотнi, тужимо й за найгiршим пiдляганням. Пiдлягаючи i
владарюючи, ласочко, ми не задовольня?мо себе, наше справжн? задоволення -
любов, тобто задоволення iнших. Ми бува?мо дурнi, его?стичнi, язикатi й
опришкуватi, але ми все-таки вмi?мо любити. Чоловiки не вмiють так любити,
бо наша любов куди вища ?хнього тваринного схотiнку...
- Ох, бабцю! - сплеснула руками Галя, i в не? поступово почало змивати
з душi отой сiрий ранковий накип. - Нiколи не думала, що ти в мене такий
фiлософ!
- Я не фiлософ, - рiзко сказала стара, i вiд обурення в не? аж риси
обличчя загострилися. - Я багато рокiв жила самотньо, i в мене був час
подумати. Жiнки цього дому, ласочко, не простi жiнки, i це ти зрозумi?ш,
коли тобi поверне до шiстдесяти. Твоя дочка народить тобi хлопця чи
дiвчину, i ти здиву?шся з то? закономiрностi: хлопець той звiдси пiде, а
дочка твоя й онука будуть то? ж кровi, що й ти. Тодi ти ?м товкмачитимеш
те, що товкмачу тобi зараз я, i вони з тебе смiятимуться, як iз вижило? з
розуму баби.
- Я нiколи про тебе погано не думала! - вигукнула вражено Галя.
- Ти не завжди була вiдкрита до мене душею, - сказала тим-таки тоном
стара. - Виконувала щодо мене свiй обов'язок, цього я не заперечую, але
часом забувала, що я все бачу й чую. I серце тво? бувало до мене глухе. Не
дорiкаю тобi й не дуже з того вражаюся, - застережливо зносила руку, бо
Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, - iнакше воно й бути не може.
Тi, що вгорi, знають i вiдчувають тих, котрi внизу, тi ж бо, що внизу,
можуть тiльки заперечувати тих, котрi на вищiй драбинi часу, -
приходять-бо на ?хн? мiсце. Це закон природи, ласочко, не ми його
настановили, не можемо ми його й одмiнити. Наша великiсть може бути тут
тiльки у тому, що ми вiдповiда?мо й на те любов'ю!
- Ти мене зовсiм приголомшила, бабцю! - сказала Галя, заквiтаючи сво?м
чудовим рум'янцем. - Але чому ти говориш менi про це саме зараз?
- Ти була блудна дитина, - гостро сказала стара, i Галя здивувалася,
скiльки величi було в ?? немiчнiй поставi, - i я не могла мати до тебе
цiлком вiдчиненого серця.
- Вже щось змiнилося?
- Звiсна рiч, змiнилося, - мовила стара безапеляцiйно. - Вiдтодi, коли
переступив наш порiг той "директор"...
- Нада?ш цьому стiльки значення!
- Як i ти, - швидко проказала стара. - О, та вода, дитино, що вiн
випив, не проста, - вона засмiялася хрипко й навiть натхненно, - вона не
дасть йому спокiйно жити. Вiн ще поборса?ться, ласочко, як риба на гачку,
але ти не турбуйся, нiде вiн не дiнеться. Я бiльше нiж переконана - це
той, котрий залишить тобi дочку. Зна?ш, що менi потрiбно, аби вмерти? -
проказала стара й по-змовницькому пiдморгнула Галi.
- Перестань, бабцю! - вже зимно сказала Галя, щоки ?? однак палали
пекучим вогнем. - Ти почина?ш говорити такi речi...
Стара дивилася на не?, провисши мiж бильцем лiжка i стiльцем, голова ??
вiд того увiйшла в плечi, дивилася вона на онуку гарячим i трохи iронiчним
поглядом, а на вустах ?? грала всмiшка.
- Нiчого нерозумного я не кажу, - повiльно проказала вона, так само
по-та?мничому всмiхаючись. - Треба, щоб ти народила дочку, iнакше я ще
довго товктимусь у цьому свiтi. Моя мати теж спершу народила Iвана, а тодi
й мене. I баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха
деньми...

Цi розмови розтривожували Галю, хотiлося ?й часто i з дому пiти. Окрiм
того, вона вся палала вiд не зовсiм збагненно? роздво?ностi: з одного
боку, ?й хотiлося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвiсти красою на
повну силу i зiйти додолу, щоб пройтися повз школу й вiкна, коло яких,
вона напевне знала, сто?ть зовсiм зруйнований вiд туги Володимир. З
другого боку, ?й хотiлося, щоб його ще бiльше з'?дала ота нуда, щоб блукав
вiн i далi берегом, наче очманiлий, i безнадiйно поглядав угору, де вона
стояла зача?но в тiнi кущiв i з осолодою стежила за тим блуканням. Часом
?й хотiлося й iншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймнi доки не
викличе вiн ?? в школу як директор. Знала: не для його нiг оця гора й
круча, i це виповнювало ?? водночас i радiстю й печаллю, спiвчуттям i
недоброю втiхою. Попри все вiдчувалася в облозi, а вiдтак i оборонятися
мусила - вона ?диний захисник цi?? фортецi. Можна було б дотягти так до
початку учбового року, там збiльшиться клопотiв, але щось спиняло Галю -
хай буде, як буде!
Так вона думала вдень, а вечорами, коли вже зовсiм звiльнялась вiд
клопотiв, якi вигадувала для себе з дивовижною винахiдливiстю, ?й ставало
тужно. Окрiм того, допiкала ?? сво?ми невгамованими теревенями стара.
Здавалося, бабця збиралась утопити ?? в повенi сво?х безконечних
розумувань: вiд тих розмов Галя тихо палала, i краса ?? знову розквiтала;
вже не намагалася гасити ?? нечупарними платтями, хустками та гримом. Коли
б Володимир мав силу пiднятися тепер на гору, хтозна, чи б так швидко
спустився б вiн назад. Коли ж запалювала вона ввечерi лампи, коли цвiркуни
починали свiй щоденний лемент i коли в шибках зацвiтало жовте коло мiсяця,
вона покидала стару i Хлопця у вiтальнi i, тримаючи лампу в руках, iшла до
бiблiотеки, знаючи, що там, за спиною, стара почина? засипати безконечними
потоками розповiдей уже Хлопця; iшла назустрiч дзвоновi цвiркунiв, щоб
замкнутись у тiй найдальнiй комiрчинi, де було лiжко, дзеркало й безлiч
книжок. Тут вона зупинялася, провертала в дверях ключем, ставила лампу на
столик, спинялася перед вiдчиненим вiкном i вдивлялась у залитий мiсячним
сяйвом кра?вид. Зачиняла вiкно, щiльно зашторювалася, пiдходила до
дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтiле зображення - бачила себе
значно старшою, нiж була. Сiдала на лiжко й раптом заломлювала руки.
Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цiй довгiй
та сумирнiй кiмнатi як черниця i виплакувала сво? чернецтво так само, як
виплакують за вiкном закiнчення лiта цвiркуни. Вiд тих слiз омивались i
очищалися ?? очi, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала
раптом розумiти дивний резон слiв старо? про науку чекання. Заспокоювалася
вiд того, очi ?? холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у
вiтальню, де стара вже докiнчувала розповiдати Хлопцевi про дивне дерево
?хнього роду.
- Чи вже не пора, бабцю, й спати! - обривала ?? Галя на пiвсловi, i
голос ?? при цьому ставав дiловий та сухий.
Стара аж рота розтуляла, дивлячись на цю безнадiйно запечатану черницю.
- Така ти блiда, - казала надто турботливо. - Чи тобi, дитино, чогось
не одходить?
- Нiчого менi не одходить, - казала Галя, розбираючи лiжка й готуючи
постелi. - Поглянь онде на годинник!.. Вiд ?? рухiв по кiмнатi знову
почали пливати сполоханi пiр'?ни, i цi пiр'?ни кидали тiнi на стiни, а
напливаючи над лампу, раптом сколихувалися вiд струменя гарячого повiтря й
чимдуж мчали по стелi.
Постеливши, вона вела Хлопця до його кiмнати. Пропускала наперед,
ступаючи слiдом iз лампою в руках, i ?хнi двi волохатi тiнi було вiдкинуто
в рiзнi боки. Хлопець iшов мовчки, бо те, що оповiдала йому сьогоднi
бабуся, по-справжньому його вразило. Галя вiдчувала цей його стан, але на
?? обличчя лягла недоречна погорда й насмiшкуватiсть.
- Ну що? - спитала поблажливо. - Наговорила тобi баба сiм мiшкiв вовни?
- Гада?ш, що то сiм мiшкiв вовни?
- Ну, може, п'ять, - засмiялася Галя. - Хiба ти ще цього не збагнув?
- Менi зда?ться... - спробував заперечити Хлопець, але Галя обiрвала
його категорично:
- Тобi нiчого не повинно здаватися. Ти в такому вiцi, коли в казки вже
перестають вiрити...
Хлопець озирнувся на не?. Побачив облите жовтим свiтлом, замкнуте та
холодне обличчя i не впiзнав матерi.
- Тобi непри?мнi цi казки? - спитав зовсiм по-дорослому.
"Казки - нi, - захотiлося вiдповiсти Галi. - Непри?мно те, що часом iз
них щось та й справджу?ться!"
Вона спатлала синовi чуба - хотiла все-таки втриматися на сво?й
дорослiй висотi.
- Хiба можуть бути непри?мнi казки? - сказала засмiявшись.
- Я теж так подумав, - серйозно звiстив Хлопець. Вона поставила лампу й
рушила до виходу.
- Будеш спати чи ще почита?ш? - спитала обертаючись.
- Ще почитаю, мамо.
Вона зайшла до старо?. Та лежала вже в лiжку.
- Коли не заперечу?ш, - сказала Галя, спиняючись на порозi, - я
зачинюся на трохи в бiблiотецi.
- Менi зараз легше, - всмiхнулася стара. - В крайньому разi я тебе
погукаю. Хочеш почитати?
- Хочу почитати, - вiдгукнулася Галя. - Погасити тобi свiтло?
- Погаси, ласочко.
Галя пiшла дерев'яною ходою через покiй, схилилася до лампи й дунула в
скло.
- На добранiч, бабцю! - сказала сухо.
- Добранiч дитино, - вiдгукнулася стара. - Не засиджуйся!
- Так кажеш, наче менi десять рокiв.
- Всiм нам по-сво?му десять рокiв, - зiтхнула в темрявi стара.
Галя пробиралася по темному коридору. Вiдчинила дверi й засвiтила
сiрника. Хитливо коливалися довкола ребристi стiни, обтицянi сотнями
книжкових корiнцiв.
Сидiла якийсь час на лiжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тодi
розшторила вiкно й вiдчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у
?? нутрi напiвприглу?iiений звук - було це зв'язано iз чимось далеким i
майже забутим. Цвiрчали цвiркуни - було таке ж лiто i в мiсячному свiтлi
так само грала роса. Можливо, музика йшла вiд тi?? роси; на мить ?й
здалося, що в глибинi сутiнку побачила на синiй дорозi сiру постать у
солом'яному капелюсi i в чорних лакованих туфлях. Чоловiк не йшов, а плив,
пiд його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях нiг. Хитався,
наче йшов у товщi води й розмивався течi?ю, - сумну мелодiю грало над ним
засипане зорями небо.
Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тiльки спогад,
здалося ?й, що й не про не? вiн був. Зачинила вiкно й пiшла до сина
забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась i
звично поцiлувала його в лоб. А що була надмiру замислена, не помiтила
його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась
у прочiлi вiддати звичне на добранiч, вразилася раптом: дивилися на не?
дорослi й розумнi очi.
- Мамо, - сказав вiн тихо. - А це правда, що я... байстрюк?
Вона скинулася, наче стрiлена, i злякано подивилася на нього.
- Це тобi баба сказала?
- Це й без баби можна здогадатися.
- О, то таке складне! - засмiялася Галя. - Ти ще замалий, щоб таке
зрозумiти. Твiй батько покинув нас, i це трапля?ться не так уже й рiдко. Я
в нього не хотiла брати алiментiв, бо бачиш... Ми всi в цьому домi занадто
гордi. Через це, може, я й слiдiв його не знаю: живе вiн а чи, може, й
помер...
Стояла в прочiлi з лампою, i навiть червоне свiтло не могло сховати:
почервонiла незвичайно.
- А одружена ти з ним була? Його й справдi звали Анатолi?м?
- О так! Його звали Анатолем. Прiзвище я тобi дала сво? через оту ж
таки нашу гордiсть. Зрештою, в мене теж прiзвище материне, а не батькове.
Навiщо триматися за прiзвище чоловiка, який не хоче нас знати?
Кинула неспокiйним поглядом туди, звiдки дивилися на не? вивiдчi й
запаленi очi, ?й стало неспокiйно i млосно, так уже хотiлося докiнчити цю
розмову. Але стовбичила на порозi, купалась у червоному вогнi i
спалювалася, наче на приску стояла.
- Вибач, мамо, - сказав iз пiвтемряви Хлопець. - Може, я роблю тобi
боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке.
Звела брови й дивилася запитально.
- Прiзвище, - видихнув вiн. - Скажи менi, будь ласка, його прiзвище...
Вiдчула, як з-пiд нiг ?й повiльно вислиза? пiдлога. Вiдчула в горлi
печiю, начебто зникла з рота слина. Очi ?? заклiпали, а нiздрi роздулися,
в грудях застряв сiрий клубiнь, бо стала зовсiм безпорадна i знiкчемнiла
перед нещаднiстю, що ?? прочитала в блискучих синових очах.
- Нащо пита?ш? - спитала раптом роздратовано. - В нього було смiшне й
недоладне прiзвище, i коли ти його взна?ш, що це тобi дасть?
- Скажи, мамо!
- Пугач було його прiзвище! - кинула Галя i, рiзко повернувшись,
вiйнула до сина подолом сiрого плаття.
I повiрила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночi i
коли мав за плечима сiрi крила. Вдень вона рiдко його й бачила, та й не
бував вiн тодi такий чарiвний. "Пугач!" - подумала вона злiсно i раптом
забула його остаточно. Неначе подiл ночi вiдгорнувся перед нею, побачила
вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злiтали й
присiдали, танцюючи, бiлi метелики, побачила зацiпенiлого чоловiка, який
сидить на каменi. Гаряча хвиля обпалила жiнку, i вона незчулася, як
затопило ?? щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала
в руках, розпалю?ться все яскравiше i розпалю?ться так само ?? серце.
Майже бiгла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бiблiотецi. За спиною
в темрявi губився весь дiм, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно
зараз спала, згубився i Хлопець, який думав пiд цю хвилю гiрку думу про
сво? не зовсiм звичайне з'явлення на свiт. Зараз був вiн уражений та
опечалений, хоч пiзнiше, коли повернеться вiн у цей дiм пiсля довгих
блукань, вiн назве той свiй бiль смiшним та марним. Тепер же вiн лежав без
сну i думав, що таки покине цей дiм, а коли це станеться, нiколи не
вiдчуватиме за ним жалю.
Галя вскочила в бiблiотеку i захекано спинилася. Так само тримала лампу
в руках i подивилася не без остраху крiзь ту лампу в дзеркало. Щось
затремтiло в ньому й захиталося, i ось вiн, цей золотий момент! - вийшла з
то? жовтувато? прiрви богиня i легко ввiйшла ?й у очi й до серця. Щасливi
сльози покотилися Галi по лицях, вона схлипнула по-дитячому i вирiшила, що
вона не повинна виганяти зi свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно
станеться оте, що уже до не? прийшло...
Зда?ться, вiдчув ту хвилю i старий Iван, який сьогоднi також не мiг
заснути. Бiля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночi вже
народжуються первнi, котрi складатимуть завтрашнiй день. Вiн ще раз
подумав, що вона все-таки iсну? на цiй землi - любов, i, поки вона ?, доти
можна не боятися за сонце: свiтитиме воно через мiльярд рокiв чи нi.
Зда?ться, досягло його i свiтло, пролите в нiч Галиною лампою, але вiн
згадав при цьому тiльки жовтi листки, що ?х побачив був на кущах. Був
надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя i вже
не мiг як слiд порадiти на щастя сво?? онуки.

- Хочу показати тобi сво? володiння, - сказав Хлопець Неонiлi.
Вони зустрiлися на жовтiй, намитiй водою, пiщанiй косi: вона полоскала
бiлизну, а вiн стояв навколiшки, брав у долонi пiсок i, витягаючи кулаки
перед собою, поволi його цiдив. Вiд того вiдвiювалася прозора курява й
провисала трикутником, дiвчинка повернулася тодi до Хлопця й засвiтила до
нього всмiшкою.
- Багато на це потрiбно часу? - спитала вона.
- Годин iз чотири, - сказав вiн, знову зачерпнувши пiску.
- На так довго менi треба вiдпрошуватися, - сказала дiвчинка.
- Ну, то скажи, що я показуватиму тобi сво? володiння.
- Ой, що ти! - тихенько зойкнула дiвчинка. - Хiба можна матерi так
сказати?
Позирнула на нього й раптом зацвiла густим рум'янцем. Хлопець дивився
на не? й очей не мiг вiдвести. Щось у ньому зрухнулося, i раптово
усвiдомив вiн: недаремно його так вабить до цi?? дiвчинки i недаремно,
зустрiчаючись iз нею, вiдчува? гарний спокiй.
- Може, мати твоя кудись пiде, - сказав вiн.
- Коли вона йде, - засмiялася Неонiла, - то загаду? нам стiльки роботи,
що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.
Хлопець нахмурився.
- То, може, ти не хочеш? - сухо спитав.
- Ой, дуже хочу! - сказала дiвчинка i аж руки заломила. - Але як?
- Це вже сама придумуй, - мовив вiн i встав, аж пiсок посипався. Вона
зирнула на нього: золотистий вiд засмаги i з ясними пiщинками, прилиплими
до шкiри.
- Я зiйду вниз завтра о десятiй, - тоном володаря сказав вiн. - Приходь
он до тi?? скелi, - вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся.
Вона не посмiла заперечити. Голiвку ?й, правда, наче обручем стисло, бо
треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але то?
його усмiшки було для не? досить, щоб згодилася на ту ?хню завтрашню
зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього
золотистого хлопчака - хотiла-таки вступити в нього. Енергiйно поставила
на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся.
- Спробую прийти, - сказала i гадки не маючи, що за склом першого
звiдси вiкна сумно дивляться на не? великi материнi очi, а в серце ??
стука?, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.

Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi
iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах
жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про
них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й
наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових
мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ?й наламати гiлля й винести
його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та
прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн,
зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як
завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало бува? вдома.
- Лiто! - сказав Хлопець i мрiйно змружив очi. I Марiя побачила в тих
змружених очах справдешнiй образ лiта: з квiтами, золотавим пилком на них,
з плодами й зеленню. Вона почула вiд цього золотистотiлого хлопчака запах
рiчки й пiску й тихо помилувалася на його безхмарний вiк.
- Там, у ярах, - казав розважно Хлопець, - ? виритi водою пiдземелля. Я
?х i дослiджую. Зна?те, треба довго повзати в темрявi, доки доберешся до
кiнця. Там пiдземелля розширю?ться, я пробиваю у стелi дiрку i маю собi
кiмнату. Зна?те, скiльки ? в мене таких кiмнат?
- Мабуть, з п'ять, - сказала Марiя Якiвна.
- Двадцять! - гордо сказав золотавотiлий хлопчак. - Я поки що ?диний
господар тих печер.
- А тобi там не страшно?
- Менi? - закопилив губу Хлопець, але очi його засвiтилися так, що
Марiя Якiвна зрозумiла: часом йому бува? й страшно.
Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на
березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того
далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна
поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими
сливами та нiжношкурими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi
такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи
ос, а Хлопець таки призна?ться ?й, що тодi, коли лазив вiн по ярах та
пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався,
коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся
наштовхнутися там на гадюк.
- Чого ж ти туди лазив, шибенику? - смiялася Марiя Якiвна.
- Щось мене манило, - призна?ться вiн старiй учительцi...
Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого
ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк
не без тривоги. Майже не торкався ?жi, на столi годинами простоювала чашка
з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ?? одним ковтком.
Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий
полиновий дух - плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни.
Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрно? кiлькостi його
люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима.
Дивуватись можна було i з iншого: лежала над землею вже добре вiдчута
прохолода. Цей контраст був настiльки разючий, що кiлька Iванових кiз
стали здатнi заплiднитися. Про це сповiстила Марiя Якiвна чоловiковi, коли
вiн, майже ослiплий вiд сонця й вичерпаний вiд писання, зiйшов зi сходiв
та ступив у сад. Був погiдний i заспоко?ний, майже такий, який бував
буденно, тож вона й подiлилася з ним такою ж буденною новиною. Вiн зирнув
на не? уважно, наче щось пригадав, а тодi тонка усмiшка торкнула його
вуста.
- Це вже непотрiбно, Марi?! - сказав спокiйно i, взявши зi стола ножа,
почав зрiзати шкурку iз яблука. Тонка i ясна смужка вилася з-помiж його
пальцiв, i, дивлячись на цю смужку, Марiя раптом вiдчула, що ?й заклало
подих:
передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Вiн же лишався так само
спокiйний, нiж його розiтнув яблуко на п'ять часток i з кожно? ретельно
вирiзав насiння. Тодi обернувся вiн до не? й сказав тихо й нiжно:
- Сiдай, Марi?, з'?мо по яблуку.
Вона сiла, вiн присунув ?й блюдечко з очищеним плодом, а собi взявся
обчищати новий. Потiм вони поволi ?ли тi яблука, якi були чудовi й
розкiшне пахтiли, - плив вiд них запах серпневого сонця.
Пiсля того вiн поклав ?й на долоню свою руку i сказав так само тихо:
- Малий я спадок лишаю тобi, жiнко.
- Про що це ти говориш, Iване? - трохи занепоко?но спитала вона.
Вiн мовчав. Дивився звуженими вiд сонця очима, i з них хлюпав на свiт
голубий та безмежний спокiй.

З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та
пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину,
пливав там кудластий туманець, - Старий Пiчкур, який трусив на рiчцi
вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звива? з найтонших
ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ?? "шовкопряда",
i з вуст ?? мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи,
вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його,
закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже
застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона
виспiвувала, не дала ?й застановлятися, куди це подiвся так рано син. Вона
пiшла до старо?, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але старо? вона теж не
застала в поко?, що здивувало ?? ще бiльше - бабця таки любила
повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ?? з нiг
до голови сонце, i вона побачила, що в дворi сто?ть невеликий столик,
засланий слiпуче-бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про
щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив
ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара
тримала в однiй руцi недо?дене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку.
- Вирiшили поснiдати без тебе, - сказала стара, - бо ось наш парубок
збира?ться показати сво?й дамi серця яри й печери.
- Тут нема нiяких дам, - спалахнув Хлопець. - Це моя товаришка, та й
годi!
- Ну, звiсно, - сказала стара. - Мусив би зрозумiти, що я жартую.
Почуття гумору - невiд'?мна риса пожильцiв цього дому, чи не так. Галочко?
- Крiм хлопцiв, - усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на
?? вроду.
- Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, - пiдхопила так
само весело бабця.
- В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, - буркнув Хлопець.
- Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? - звела брови стара.
- Менi не до вподоби, коли мене хтось назива? кавалером.
- Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й
прокололи б тобi черево!
- Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, -
пiшла на допомогу синовi Галя. - А насправдi, куди це ти збира?шся,
мушкетере?
- Пообiцяв Неонiлi показати сво? володiння.
- I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах?
- Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився!
- I вона згодилася на це?
- А то ж як! - Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього
ззаду, а вiд того його чубок золотився.
- В нього достобiса самовпевненостi, - сказала Галя, стежачи, як вiн
iде. - В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною.
- Вiн не вклада? в те нашого значення, - сказала спокiйно стара. - Тому
й не лукавить.
- Часом менi зда?ться, що в нього розмито деякi комплекси, - сказала
Галя. - Перш за все чемнiсть та скромнiсть.
- Це було в усiх чоловiкiв цього дому, - сказала стара. - Майже всiх ?х
побивала гординя...
Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася.
- Що ж у цьому доброго?
- Хiба я щось казала про добре чи зле? - вигнула брови стара. - Я
засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдi?ш.
- Все можна змiнити, бабцю, - вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя
води з умивальника.
Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила,
що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами.
- Велику дурницю сказала ти, ласочко, - по-менторському зауважила вона.
- Зна?ш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у
ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли
б не було у ньому нiчого незмiнного.
Галя пiдiйшла до столу.
- Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець?
- Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, - пирхнула стара. - Снiданок
зготувала я!
Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в не? обличчя, що
Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в
сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до
?хнього дому, але була та, як завжди, порожня.
- Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? - з трiумфом
проказала стара. - Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон.

Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока
гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами
терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито
рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями,
вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове
вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно
б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав
ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався
нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його
вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й
обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали,
вiн навiть забув, куди й чого iде, - знав лише, що йти йому конче треба.
Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й
погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед
вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось
вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому
пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в
повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла
шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше.
Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй
одноповерховий продовгуватий будинок початково? школи. Поруч iнший
будинок, у дворi сто?ть Олександра Панасiвна, а бiля не? купка ?? дiтей.
Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка
до?ла серед двору кiз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його
видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у
шкiльному подвiр'?, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi.
Легкий шелест шовково? сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги,
бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чи?сь руки звели його голову, i
в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те
чудове питво, - розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того
вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям. "Господи, - шепотiв вiн,
перевертаючись на постелi, - така це мука нестерпна!"
Вiн прокинувся й ледве не ослiп вiд мiсяця, що дивився йому просто в
обличчя. Глибока, тиха й безмежна нiч стояла навколо, глибока й безмежна
тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи,
вийшов у шкiльний двiр. У кутку стояла розтрощена парта, i вiн присiв за
не?. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим при?мно ввiйшов йому в груди,
прочистивши дихальнi шляхи. Мiсяць свiтив йому в спину, i на подвiр'я
вiдкидалася довга тiнь. Дим у мiсячному промiннi здавався ясно-синiй; пiд
каштаном валялися, густо насипанi за нiч, зеленi ?жачки, десь далеко чхнув
i затахкотiв по?зд, i йому здалося, що в цю нiч i пiд цим мiсяцем просторо
розширю?ться йому душа. М'яко фосфоризували бiлi стiни школи, темно
дивилися вiкна, наче був цей дiм живою iстотою. Закукурiкав десь недалеко
пiвень i небо, повне драглистих зiр, раптом просвiтлiло. Повiяв свiжий, аж
гострий вiтер, i саме вiн розбудив на мент каштанове листя. Глухо
зашелестiло, i на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток
каштанiв. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, i в долоню
йому випало бiле тiло. Дихнув на повнi груди вогкого, свiжого, гiркуватого
запаху; повiтря навколо вже тремтiло, наливаючись непевним, сiрим, але
по-сво?му принадним свiтлом: у тому свiтлi, яким поступово наповнювалося
небо, в цiй його оголеностi, вiдчув себе Володимир неприкаяним та
самотнiм. Йому здавалося, що для грудей його браку? повiтря, що свiт став
круглий та замерзлий, а йому тiльки й лишилося, що отак безмовно сидiти на
цiй-от партi.
Вiн вийшов iз двору, покинувши в ньому тлiючий недопалок, i раптом
пiшов пiд гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволi,
вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно
скошувалася, по лобi йому текли струмки поту, свiжий ранковий вiтер дув на
нього з гори широким, зимним потоком. "Боже, боже, - подумав вiн,
дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зiрки, - який безум нещадний
веде мене, який незбагненний безумi"
Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сiдав на прискалок, а небо над
ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з'?дну?ться вiн iз тим небом
у дивовижний спосiб, ширшав i прояснювався сам, а той кра?вид, який
розстелявся перед ним тим розлогiше, чим вище вiн пiдiймався, все бiльше
його захоплював: задимленi горби, синя рiчка в клубнях диму чи туману,
кущi й дерева, застиглi, наче вирiзанi несамовитим рiзьбарем горель?фи.
Було важко дивитися на цей передранковий свiт i вiдчувати в серцi брилу
сво?? безнадiйно? любовi. Йому навiть чудно стало, що сто?ть ось тут, на
скелi, зовсiм поруч iз сонним будинком, вiд якого долина? раз у раз
пiвняче кукурiкання, - страшно йому стало, що його можуть побачити iз тих
пiдслiпуватих i на позiр мертвих вiкон. Йому навiть здалося, що з них i
справдi хтось дивиться; болiла йому натомлена нога, пiт просихав на чолi,
але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидiв на скелi i
тремтiв вiд вогко? прохолоди, якою вiяв передранковий легiт: щастя й
вiдчай заполонили його всього.
За Володимиром i справдi стежила вiд будинку пара пильних очей. Стара,
яку не брав у ту нiч сон, прикле?лася до шиби й бачила все те химерне
Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ?? й пiднесла. I чи
було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ?й та iлюзiя, зовсiм
забула стара про ветхi сво? лiта. Здалося ?й, що це й справдi повернувся
давнiй час, бо все було так само, як i колись iз нею. "Мiй тiльки, -
подумала стара, - не був такий вiдчайно несмiлий. Вiн прийшов у той ранок
i застукав у мо? вiкно!"
Володимир звiвся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його
пiдiйти ближче, якийсь голос понуджував пiдiйти до вiкна, вiн навiть знав,
до якого, i легко застукати в шибку. Бачив те вiкно, вужче за iншi, з
обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербiла; в iншому
вiкнi тремтiла вiд нетерплячки стара, ?й аж голова закрутилася вiд
хвилювання, бо й хвилюватися було чого.
Володимир, однак, дiйшов тiльки до хвiртки. Спинився, як сновида, й
довго непорушне стояв на стежцi. Ранок уже до решти вибiлив небо, i смерк
поволi розтавав, тоншав i прозорiшав. Тодi Володимир озирнувся на схiд i
побачив раптом, як заграла на овидi ясно-малинова смужка. Та гра й те
свiтло сполошили його, i вiн наче зi сну пробудився: як це сталося, що
забрався аж сюди i сто?ть перед цi?ю хвiрткою? Позадкував уражено, кинувши
зляканим поглядом на вiкна, i покульгав геть саме в той час, коли Галi
приснилися птахи, котрi летiли в червоному небi.
Стара розчаровано зiтхнула й подибала до свого лiжка. Лягла й заснула i
проспала твердим сном кiлька годин, а прокинувшись, згадала про чудного
блукальця в них на горi. Тихо засмiялася й похитала головою. "Мiй таки був
смiливiший, - подумала вона гордо. - Зрештою, i мiй був... така собi
шмата!"

Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона
знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня
ввiйшла ?й у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла -
сонячний свiтанок вiдбився на денцi ?? очей i незвичайно ?х посинив. Галя
примiряла всi сво? сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на
очi старо?, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ?? онука так
привабливо.
- Хочу пiти пройтися! - сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так
тяжко було витримувати той хитрий ?? при-мурець.
Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз не? i начебто весь серпень
пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих
плодiв i ?хнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояно? прохолоди в
по?днаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на
онуку, ?й здалося, що недовго витрима? вона свого знесення, оцi??
незвично? бадьоростi та ясностi в головi та тiлi, - то було теж прочуття
осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час
одне й однаково.
Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його
сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька
хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того
?хнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той
ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна
рвала в цей час траву для кiз...
Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й
обережна. Бачила рiчку i Старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм
вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, -
ма? протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi
тоненькi постатi й миттю впiзнала - Хлопець повiв показувати сво?
володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй
душi серце, але ?й стало i смiшно на тих так заклопотаних - енергiйно йшли
по бiлiй, наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той
не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по сво?му садку,
звiсивши бiлочубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва,
а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя.
З-пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах,
сiдали неподалець; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим
медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та
жорства зовсiм не перешкоджала ?й: сонце свiтило ?й просто у вiчi.
Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука ?? стискала бiлу
сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й
балансувала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от ?? пiдтрима? на тому
схилi чиясь сильна рука.
Отакою й побачив ?? з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори
голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв
Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до сво?х дверей i зайшов нишком
до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле
серце, - метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може,
Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому
метелику руку?
Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той
мент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася
трохи незграбно, а на вустах ?? засвiтилася знiяковiла й розгублена
всмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували помiж себе,
раптом трiснула.
- Добрий день! - мовили Галинi вуста.
- Доброго дня, Галино Iванiвно, - мовили i його вуста. - Куди це ви?
- На прогулянку, - сказали ?? вуста, i махнула вона голубою рукою. - Не
все ж воно й удома сидiти...
- А звiсно, - сказали i його вуста. - Я, до речi, теж засидiвся. Мо',
вiзьмете мене в компаньйони?
Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом
захлинувся вiд то? дивовижно? краси, якою вона палала. "Я збожеволiвi" -
подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд ?? таких
повабливих очей.
Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi ?? затанцювали на сумочцi,
яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн
ледве-ледь розчув.
- Зробите ласку, - сказала якнайтихiше. - Гуляти самотою не таке вже
велике й задоволення.

Хлопець спинився на горi, з яко? розгортався кра?вид на всi чотири
боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому -
весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку,
щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися
порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися
вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня
церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась
углибину i впиралась у синю щiтку лiсу - саме за не? щодня сiдало сонце, i
Хлопець любив спостерiгати, як розпалю?ться вечiрня заграва, наче той лiс
горить.
- Оце i ? мо? володiння, - сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним
поруч, плече в плече.
- Я тут нiколи не була, - сказала тихо Неонiла, а очi ?? дивилися
заворожено й покiрливо.
- Звiдси свiт широкий! - промовив Хлопець, i його змруженi очi
засмiялися й заiскрили.
"Часом сто?ш так, - подумав вiн, - тебе порива? пiти не озираючись".
Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено.
- Пiшли! - сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори.
Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки
дiсталися до найближчо? кручi.
- Диви, як я бiгаю! - сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг
серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з
густим шурхотом.
- Я так не зможу! - крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк
кручi.
- А ти спробуй!
Вона замахала руками й закрутила головою, хоч ?? пiдмивало так само
перебiгти через кручу й собi. Але зата?ний дiвочий iнстинкт спинив ?? i
примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг
уже назад по тiй-таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячо?
зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося
воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей
мент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг ?й назустрiч, ?й здалося,
що весь свiт дивно одмiнився.
- Навчився тут такi коники викидати! - догодила вона йому, але його
обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват.
- Зна?ш що? - сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до не?. - Ми
полiземо в найбiльшу печеру.
Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона
обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як
тим-таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступа? в чоловiковi
слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець
пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв.
- Все гаразд, - сказав вiн. - Можна лiзти!
Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що ?? серденько стислось у кулачок,
спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула
вслiд за Хлопцем.
- Обережнiше, - почула вона в темрявi його голос, - тут треба повзти.
Не квапся, щоб не зачепилась об корiння.
Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й
колiна ?? потрапляли у вогку землю - дихала на не? холодна темрява, але
вона повзла й повзла, вiдчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання.
Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час
вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано
лопатою сидiння, на якi накидано сухо? трави й листя. Хлопець сiв на одне
iз них, як у трон.
- Спочинь, - запропонував вiн. - Звiдси вже можна вибратися нагору. Але
поведу тебе далi. Не бо?шся?
Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б ?й мало бути страшно, коли
вона разом iз ним?
- Молодець! - похвалив вiн. - 3 тобою варто дружити. Ходiмо далi!
Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною
Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася.
Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець -
крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по
просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге
корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та
листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко
розплющеними очима.
- Я вiдкрив тобi найбiльшу iз сво?х та?мниць, - голосно зашепотiв
Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом.
- Не ма?ш права в iм'я нашо? дружби, - так само урочисто проголосив вiн, -
сказати про не? нiкому й пiвслова. Да?ш менi таку обiцянку?
- Даю! - видихла вона.
- Цiкаво тобi тут?
- Трошки страшно.
- Це тiльки спершу, - промовив вiн поблажливо. - Взагалi тут затишно, i
я часто сюди приходжу.
- Сам? - здивувалася дiвчинка.
- А то ж з ким? - сказав вiн самовпевнено. - Це мо? володiння, i я не
збираюся ?х iз кимось дiлити.
- А я?
- Ти дiвчина, - засмiявся вiн. - Коли виростеш, можеш стати мо?ю
жiнкою. Хочеш стати мо?ю жiнкою?
Вона зацiпенiла вiд тако? його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по
?? серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим
свiтлом, - спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла
вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою -
згоджувалася бути його жiнкою.
- Скажи менi це вголос, - сказав чи радше наказав вiн.
Вона принишкла ще бiльше.
- Чого ж мовчиш?
- Менi якось страшно, - прошепотiла вона. - I соромно...
- Нема нiчого соромного, - сказав вiн. - Це станеться не зараз, а може,
через десять рокiв. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого
змiниться, можливо, нам доведеться не на один рiк розлучитися...
Його обличчя, густо залите сонячним свiтлом, стало раптом доросле, ба
навiть старече. Пророкував iз недитячою поважнiстю, i Неонiла знову
заспоко?лася. Знала вже, що в цю мить не можна було ?й мовчати: iшлося про
щось велике й вирiшальне.
- Я хочу бути тво?ю жiнкою, - прошепотiла вона.
- Тодi давай поклянемося, - урочисто проголосив вiн. - Отут, у цiй
печерi, бiля цього свiтла. Врiжемо пальцi i, як колись iндiанцi, з'?дна?мо
свою кров.
Вона щасливо здригнулася вiд то? моторошно? урочистостi, якою забринiв
його голос.
- Кажи: клянусь нiколи не забути мого судженого!
- Клянусь! - сказала вона.
- Клянусь i я! - проголосив Хлопець. - Нiколи не забуду сво?? суджено?!
Вiн полiз у кишеню, вийняв ножика i черкнув себе по пальцi.
- Надрiж i собi! - сказав вiн, передаючи ножа... Вона черкнула ножем по
пальцi й собi, i вони з'?днали ранки.
- Скрiпля?мо нашу згоду кров'ю! Вона не сказала нiчого, тiльки блиснуло
в куточках ?? очей по яскравому кришталику.

I Галя, й Володимир вiдчули, як у них щось прорвалося; шалений потiк,
що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовiльно, i вони
забули про всi ваги й противаги, застереження й умовностi - тiла ?хнi
спалахнули нагальним вогнем, i в ньому згорiли всi ?хнi нагальнi й
невiдкладнi справи. Галя забула раптом про свiй дiм на горi, бабцю,
намочену звiдучора бiлизну, обiд, який треба було ще зготувати, а
Володимир викинув iз голови всi шкiльнi турботи, забувши навiть попередити
Олександру Панасiвну, щоб приймала замiсть нього заяви до першого класу.
Вiд то? хвилини, коли вийшов вiн зi шкiльного двору й рушив плече в плече
iз тi?ю жiнкою, образ яко? йому вже й спати не давав, мимохiть здобув оту
легку забудькуватiсть, якою вiдзначаються всi закоханi. Бачив тiльки
сонце, що свiтило серед безхмарного сьогоднi окраю, i ясно-син? небо, що
аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував
ходу туди, куди ходив був щодня вiддаватися сво?й печалi. Якась заслона
спала йому з очей, з серця було збито путо, яке так довго на ньому тяжiло;
говорив легко й вiльно i не дбав навiть про те. Те саме вiдчувала й Галя,
?й здалося, що в не? голубе не тiльки плаття, але й сама вона стала етерна
i ясна. Наливалася небом та сонцем, воно свiтилося в ?хнiх примружених
очах, в душi в не? гуляв теплий, свiтлий вiтер, що розморожував у нiй усi
затiненi кутики, засiваючи ?х вiчно юним здивуванням. Несподiвано для себе
вона теж стала словоохiтна i, говорячи з ним навперебiй, наче хотiла
повернути згаяний час.
Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там
завернули в завулок, i ?м ледве не зiпсував настрою собака, що з гавкотом
кинувся на них. Володимир став так, щоб захистити Галю й оборонитися, але
жiнка раптом вiдсторонила його i, всмiхаючись, пiшла до пса. Пес замахав
хвостом, принижено спустивши зад, а тодi й запищав прохально, наче прохав
йому вибачити.
Вони вийшли на те мiсце, де дiлив Володимир iз цвiркунами свою тугу, -
вiн начебто навмисне привiв ?? сюди. Тут, як i всi рази, танцювали над
сивими заростями полину бiлани капустянi, химерно пiдскакуючи й
присiдаючи; неподалiк журкотiла рiчка, i плив по нiй човном, одягнений у
солдатське галiфе i в куфайку, рибалка. Рибалка перевiряв перемета,
пропускаючи крiзь пальцi чорну дротину.
- Зараз вiн щось зловить, - сказала Галя й додала по-думки: "Нам на
щастя!"
Рибалка раптом нагнувся - з води вигулькнув великий срiбний головень.
- От бачишi - сказала Галя. - Вiн таки зловив, а я при тому щось
загадала.
Йому захотiлося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, i
почати його обцiловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав iз гачка
головня, головень махав у його руках хвостом, i вiд того дзеркально
спалахувала його луска.
- Що ж ти загадала?
- Не скажу! - вiдказала тихенько Галя. - Щось таке велике, як цей свiт,
i хороше.
Вiн не допитувався, тiльки взяв ?? руку i сильно стиснув. Вона
срiбно-лагiдно засмiялася, аж рибалка повернув до них сво? хиже вiд
рибальського щастя лице.
Володимировi стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч
навколо запаморочливо спiвали цвiркуни, а сонце наливало полини таким
густим запахом, що аж на вустах гiрко ставало. Вiн подумав, що все це
зайве: полини, метелики й сiре камiння, захотiлося йому широкого поля, де
вони тiльки й бачили б золоту стерню, небо й сонце.
- Пiшли звiдси! - сказав, i вони пiшли вздовж скелястих круч. Хитався
пiд ?хнiми ногами цмин, бур'яни терлися ?м об литки i висипали насiння, i
коли зирнув Володимир на Галинi ноги, побачив, що вони свiтяться.
"Золотонiжка!" - подумав вiн захоплено i зирнув на ?? профiль: тонкий i
рiзьблений, гiдний рiзця найбiльшого скульптора. Сонце просвiчувало
закучерявленi бiля чола та скронь волосинки, i вiд того голова ?? була
оточена чистим та рiвним нiмбом.
- Куди це ми йдемо? - спитала вона.
- А чи я знаю? - засмiявся вiн. - Туди, де небо стовпи пiдпирають.
Позирнула на нього з легким усмiхом. Тодi вiн узяв ?? пiд руку, i вони
аж зупинилися - напав на них i ледве не задушив, заклавши дихання, такий
гарячий вiтер, якого не бува? в серпнi.

Старий козопас Iван Шевчук дописав свiй п'ятий зошит уранцi. Ще тiльки
свiтало, коли вiн вийшов на веранду. Сад i зiлля навколо були всипанi
мiрiадами iскор, i все вiд них аж посивiло. Сонце тiльки-но зiйщло над
горою, але променi його ще не доходили сюди. Рiчка вiддалiк куталась у
прозорий серпанок, а дахи вулицi волого блищали.
Вiн зiйшов iз веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи iз хлiва
мордочки, - вiн не завважив ?х. Iшов садовою дорiжкою i мимохiть вимiчав
величезнi, вкритi росою буравицi в травi. Вернувся по кошик i назбирав
його повний. Яблука були жовтi, бокатi й пахли так нiжно, що на серцi
старого стало тепло.
Вiн поставив кошика з плодами тут-таки, на верандi, сiв у крiсло й
задивився на дахи. Бачив жiнок, якi спали бiля чоловiкiв, i дiтей, якi
неспокiйно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося,
деякi лежали, розплющивши очi, а моторнiшi вже повiльно ходили по дворах.
Ламали хмиз й запалювали в лiтнiх печах; Старий Пiчкур iшов до рiчки з
корзиною, яка закривалася накривкою. Вiн увiйшов у рiчковий туман, а за
якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потiм вiн
побiжить дрiботцем на базар - так бувало щодня. Сивий бондар ходив по
двору, нахилявся, пiдiймав клепку чи обруч i знову кидав ?х на землю: не
мiг уже працювати, але не мiг i без дiла сидiти. Отак крутитиметься вiн до
снiданку, а сiвши до столу, ?стиме похапцем: вiдчуватиме, що йому
страшенно нiколи... Вийшов на подвiр'я й Козодой, позiхнув так, що вся
вулиця вiдчула несвiжий запах iз його рота, i побрiв до цапово? буди. Вже
снiдали чоловiки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли,
схрестивши на животах руки, ?хнi напiвсоннi жiнки - очi ?хнi були майже
приплющенi, а на обличчi лежав мир.
Побачив Iван у той ранок i свою сестру, для цього довелося йому
розвернутись у крiслi i аж шию заломити. Стара стояла бiля хвiртки й
дивилась у долину. В домi спав, закинувши голу ногу на ковдру. Хлопець, а
Галi не було.
Iван перевiв погляд на школу. На вузькому односпальному лiжку, щiльно
притулившись одне до одного, спали дво?. Тиха всмiшка лягла Iвановi на
вуста: рука його потяглася до олiвця.
В цей час з'явилося сонце, залило сад i веранду iз сивочубим чоловiком
- все засяяло й замерехтiло, мiрiади росинок спалахнули й заграли в
сонячному туманцi. В тому туманi iз сонця побачив раптом старий п'ятеро
сво?х ненароджених синiв, вони йшли через росистий сад. Сонце било ?м у
спини, просвiчуючи наскрiзь, а вони йшли i йшли, п'ятеро веселих,
смаглявих хлопцiв. Були голi й прекраснi, з позолоченими тiлами i з
золотими думками в головах. Мали за спиною бiлi крила, i, дивлячись на
них, - бачив-бо ?х уже на бiлому полi, густо засипаному чорним зерном
лiтер, - вiн уперше зронив на свiй зошит сльозу. Це й була остання крапка,
що ?? поставив на сво?х писаннях старий козопас, - бiльше пiсля того не
написав вiн нi рядка.
Поклав обережно на стiл олiвця, загорнув зошита i подивився в сад. Той
був залитий бiлим, чистим свiтлом, дерева майже розчинились у ньому,
пливали тiльки тугi, лискучi клубки яблук, груш та слив. Iшло в тому
свiтлi п'ятеро юнакiв, темнооких, темноволосих, з золотими тiлами i з
крильми за плечима. Iшли повiльно й обережно, неначе пливли. Старший iз
них потягся до найбiльшого яблука, зняв i ввiгнав у плiд лискучi зуби.
Бризнуло навсiбiч соком, - всi п'ятеро юнакiв iшли через сад i ?ли на
повний рот яблука.
Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорi стiни, прозорих людей
i тварин - вже попрокидалися майже всi. Вагiтна жiнка пiшла через вулицю,
несучи перед собою могутнього живота. Очi в не? були великi й темнi, як у
мадонни. Скручене у нiй хлопченя завзято гамселило ?? у живiт рожевенькою
п'яточкою, вiд того на вуста жiнцi лягав усмiх. Вся вулиця була залита
тим-таки свiтлом, в якому розчинялося камiння й паркани; плавився, стаючи
монолiтною брилою золота, пiсок бiля рiчки, а сама рiчка лягла покладом
твердо? бiрюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли яснi топази й
аметисти, а сам камiнь, розтоплюючись, почав спливати долi лискучим
молоком.
П'ятеро юнакiв стояло перед Iваном бiля веранди й до?дали сво? яблука.
Були непомiрне гарнi, а обличчями схожi на Марiю й Iвана водночас. Стояв
коло них крилатий кiнь i нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом.
- Менi вже пора? - спитав вiн у юнакiв, i вони, кивнувши погiдно,
повикидали через плече недогризки. Стали дво? по один бiк сходiв, а дво?
по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку.
- Що можу я звiдси забрати? - спитав Iван, але вiдповiдi не почув.
Тодi вiн звiвся. Рипнуло лозове крiсло i продерло пiдлогу,
вiдсуваючись. Велике свiтло захиталося над його головою - об'?мна куля,
повна слiпучого етеру, повiльно спускалася до землi. Заiржав тонко й
тривожно крилатий кiнь i звiв до Iвана великi, прегарнi, майже людськi
очi.
Вiн подав руку найстаршому з юнакiв i спокiйно, розважно, не
кваплячись, зiйшов долi.

Роздiл шостий

ПТАХ ПЕРЕЛIТНИЙ

Ясний мiсяцю!
Тiнь моя зi мною йде,
Аж додому йде.
Содо. XVII ст.

Хлопець побачив той кра?вид, як тiльки зiйшов на Чуднiвську. Лягли
перед ним золотоволосi покатi лоби, оточенi кучерявими заростями лiщини й
грабчакiв; з право? руки витиналися скелi, трохи збоку, мiж низьких хат
Павлюкiвки, вивишався бiлий дах школи. Не мiг iти, бо схопило його зажма
за горло: саме цей кра?вид примарювався йому, коли мiряв вiн голу сопку в
Заполяр'?, зрештою й ускрiзь, де кидала його доля. Часом промальовувалися
вони в уявi, i тиха туга починала звiльна колисати його. Останнiм часом це
стало як наслання, отож покинув усе й подався сюди. Все було вiдчужено
знайоме, притихле й несмiливе, чи, може, став вiн такий перед лицем оцього
рiдного й таки забутого свiту. Сама Чуднiвська змiнилася невпiзнанне: було
висипано по нiй насип i прокладено через Кам'янку новий, удвiчi виший вiд
попереднього мiст. Стара дорога спускалася з лiвого боку, лишився вiдтак
лiвий бiк, а хати з садами з право? руки, так само й гайок на мiсцi
колишньо? яйцебази, зникли без слiду.
Назустрiч Хлопцю пiдiймалася по старiй дорозi жiнка iз напрочуд
знайомим обличчям, вiн миттю впiзнав ?? - жила неподалiк колишньо? 12-?
школи. На Хлопця вона уваги не звернула, але це перше знайоме обличчя в
рiдному мiстi схвилювало його.
Пiшов униз, широко вимахуючи майже порожнiм чемоданом, вуста його
мимохiть склались у дудочку, i засвистiв вiн, як любив у дитинствi. З
розчиненого вiкна на свист визирнула кругла, як колесо, фiзiономiя,
волосся ?? було позатягувано в бiгудi - антена невiдомого ще зразка. Очi
?? стали так само геометричне круглi, як i лице, а коли Хлопець пiдморгнув
тiй головi-антенi, лiва ?? брова стала схожа на перекинуту галочку, що ??
люблять ставити у сво?х звiтах бюрократи.
Дощi вже встигли порозмивати брукiвку, i Хлопець ступав по хиткому
камiннi, як колись по рiчкових греблях; внизу, бiля зарослого травою
насипу, стояв дiд, у правицi якого була звернена набiк паличка, а за
кiлька крокiв скубало травинки, складаючи в пучок, пузате й замацьорене
дитя.
Хлопець пiшов по колишнiй Чуднiвськiй, що стала тепер завулком, i по
дорозi траплялося йому все бiльше знайомих облич. Хати тут були тi ж таки,
зате Просиновська гора зовсiм розмилася водою. Сидiла на сво?му каменi
ряба Катька, тiльки була вона невимiрне старша й грубша. Подивилася на
Хлопця примруженими очима, i йому здалося, що тi очi клацнули, як
фотоапарат, навiки запам'ятавши його обличчя. Та жiнка, подумалося
Хлопцевi, справжнiй фотоархiв цi?? вулицi, - зберiгалися там негативи всiх
облич, що тут проходили.
Його погляд, однак, потягся далi, в кiнець вулицi. Перебiгала дорогу
кiшка, ген вiддаля, бiля Дядюкiв, лежав у пилюцi чорний пес, iшла з
порожнiми вiдрами одноока Василенчиха. Серце Хлопцевi забилося прискорено
- втягало його в той отвiр вулицi, наче могутнiм насосом. Захотiлося
побiгти в цю блiду порожнечу; нi, нi, подумав вiн, не варто так
перейматися! Здавалося, невiдома сила пiднiма? його над землею, на око
вибилася непрохана сльоза - пiшов вiн швидко-швидко, навiки здивувавши
рябу Катьку, яка розкаже сьогоднi кумасям про дивака, який не йшов по
?хнiй вулицi, а летiв, а може, й плив.
Але в цей момент Хлопцевi було байдуже до рябо? Катьки, вiн i справдi
летiв! Навколо незвично посрiблилося повiтря, з'явився над головою
чорногуз: били, плескали його крила - летiв i не мiг перелетiти простору
вулицi: блиснули гостро шибки колишньо? школи; на одну iз лавочок бiля
хвiртки сiла сива, як молоко, стара; нi, йому нема чого аж надто
поспiшати!
Бiля Олександри Панасiвни притишив ходу i крадькома зирнув через
паркан. У дворi було охайно пiдметено, аж знати було на землi вiника,
лiтню пiч уже розiбрали, а на столi бiля стiни свiтлiла велика миска з
падалицями. Яблунi, якi колись допомагав садити й вiн, були великi й
розложистi, вiття ?хн? гнулося вiд щедрого плоду.
Тут, бiля цього обiйстя, вiн став раптом обережний. Щось густе й свiтле
сколихнулось у його душi, щось пiдзабуте, але сокровенне. Вiдступив од
паркану i вже звiдси побачив гору i рiдний на нiй дiм. Серце майже
зупинилось у нього в грудях, стояв закам'янiлий, наче постало перед його
очима чудовне марево. Сонце падало навкiсно i застеляло гору синюватим
серпанком; здалося, мигнула бiля дому ясно-синя постать, - вiн мимоволi
забув за тi десять рокiв, що тут не був. Здалося йому, що поверта?ться зi
сво?х хлопчачих цiлоденних мандрiвок i його очiку?, як завше, ота
ясно-синя материна постать. Зморений i заболочений, бреде вiн пiд гору, i
йому солодко й любо ста? бачити матiр, яка приклала дашком долоню до лоба
i дивиться-вигляда? його зi свiту широкого.
Зараз вiн i справдi повертавсь iз того широкого свiту, в руках у нього
- майже порожнiй чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежнi
вiтри, що назбирав вiн ?х пiд час сво?? багаторiчно? блуканини. Вже не
золототiлий юнак брестиме зараз пiд гору, а втомлений, трохи огрядний
чоловiк, який зрозумiв раптом неперехiдну iстину: тiльки тодi
по-справжньому вiдчува?ться втома, коли ось-ось ма?ш переступити порiг
рiдного обiйстя. "Я син марно-травний, - думалося спроквола йому, - але я
все-таки повернувся!"
Вiн iшов поволi пiд гору, жорства вилiтала з-пiд пiдошов i котилася
долi, можливо, вiн надмiр поспiша? i в нього надто калата? серце - важко
йому йти i задуха чавить горло. Спрага висушила йому рота, сухий язик
ледь-ледь проверта?ться, сухi його очi течуть угору - майорить там i
майорить ясно-синя постать. Щось не схожа вона на матiр, дума? вiн,
вдивляючись; iде, однак, i йде, свiт хита?ться перед очима: скiльки ще
потрiбно часу, щоб дiстатися нарештi на ту гору i щоб промовити тим сво?м
шарудявим язиком: "Доброго ранку тобi, мамо!" Небо над головою чисте й
прозоре, тремтить у ньому яскраво-бiле кружало ?дино? хмари; стежку, що
тече пiд гору, ледве втоптано; росте довкруг i пахтi? полин, перелiтають з
куща на кущ коники; десятки дзвiнких голосiв дзвонять у нього над головою;
вiн озира?ться здивовано - кiлька жайворонкiв зависло в синьому небi.
Спиня?ться, щоб перевести подих, хоч нiколи ранiше не зупинявся,
виходячи пiд цю гору, - вимахував пiд не? за раз; сьогоднi вiн i справдi
втомлений та спустошений, тому вiдверта?ться вiд дому й дивиться на
кра?вид. Греблю бiля електростанцi? збудували й пiдняли воду ще до його
ви?зду, але все одно: чужа йому ця збiльшена штучно вода. Пiску ? тiльки
трохи бiля острова, i там так густо насипано людських тiл, що зда?ться
йому звiдси - пiсок руха?ться й колива?ться. Очi йому болять дивитися на
все це, вiн поверта?ться, але вже не бачить ясно-синьо? постатi бiля
будинку. Сто?ть той безлюдний та байдужний, поблимуючи холодними шибами.
Хлопець мимоволi стишу? крок: трохи нiяково йому, а трохи боязко туди
заходити.
Бiля скелi сiв, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий
трем рук, зуби його мимоволi вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з
того боку рiчки, по краю одного з них бреде чоловiк iз собакою - постатi
цi здаються звiдси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим iз люльки
наповню? Хлопця i помалу заспокою? його; очi мружаться i стають вузькi, а
на вуста вибива?ться всмiш-ка - кладеться йому перед очi широка синя
дорога. Тихо заспiвав поруч цвiркунець, наче голос випробовував;
жайворонки над головою замовкли, лягла на горби срiблиста тиша, аж чути
стало вiд далекого пляжу тонкi погуки. Вийшла на подвiр'я Олександра
Панасiвна, так само висока й худа, як i колись, в руцi в не? було порожн?
вiдро. Серце застукало Хлопцевi в грудях, i вiн втомлено звiвся.
Назустрiч йому йшла легка юна дiвчина в ясно-синьому платтi. Обличчя ??
було трохи сонне, а очi голубi.
- Добрий день! - сказав вiн дiвчинцi. - Ти часом не з цього будинку?
- З цього, - вiдповiла трохи здивовано дiвчина. - А вам кого?
- Галину Iванiвну, - вiдказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не
розсмiятися.
Сестра подивилася на нього холодно, в глибинi ?? очей мигнула темна
iскра, але вiдразу ж згасла.
- Вона вдома, - сказала i повернулася, щоб iти. Йому не захотiлося ??
затримувати: сестра його не впiзнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст,
i вiн пiшов пiд той супровiд до знайомо? вiддавен хвiртки. Каштан серед
двору стояв незмiнний, незмiнний був i малинник. В густому шпоришi, що ним
обрiс двiр, стояв столик, а бiля нього два старi стiльцi. На столику, як i
в Олександри Панасiвни, жовтiла миска з падалицями.
Обiрвав свист i озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу,
i вiн раптом пошкодував, що не признався до не?. Покинув серед двору
чемодан i перейшов по стежцi до саду. Тi ж таки кiлька фруктових дерев,
той-таки мiцний паркан вiд лiкарень. З одного боку побачив вiн у парканi
хвiртку - легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до
двору; бiля каштана, як завжди, висiв умивальник та рушник. Хлопець
умився, а коли витирався, почув, як заспiвали сiнешнi дверi.
На порозi стояла повна жiнка. Вони дивилися одне на одного, i в обох
раптом затремтiли вуста.
- Добрий день, мамо! - сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв
перед нею майже незнайомий чоловiк. Якась далека подоба ?? сина
вгадувалась у ньому, але це була радше тiнь давнього Хлопця. Водночас вона
непомильно його впiзнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне
схопилася за перило ганку.
- Бачу, не впiзнала мене, мамо, - сказав, неприродно розсмiявшись.
Хлопець. - Це я - птах перелiтний!

Цей майже незнайомий чоловiк, в якому лишилися тiльки залишки
колишнього ?? Хлопця, хвилював i дивно страшив Галю. Вiд нього грубо пахло
потом, руки в нього були величезнi, важкi й мозолястi, очi глибоко
вганялись у череп - витримати його погляд треба було немало? сили; вiн
ходив по домi залiзними кроками, аж гула вiд того пiдлога. Здавалося, в
?хню тиху забiч ввiрвалася незнайома сила, що ма? розкидати й зруйнувати
весь спокiй ?хнього iснування, а з другого боку, це був таки вiн, ??
первiсток, за яким вона вже й очi проплакала, бо подумки й поховала.
Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жалiла й любила його. Здобув вiн
безцеремонну манеру висловлюватися i майже не випускав iз рота люльки.
Весь дiм вiдразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галi в
горлi, але вона не мала сили щось йому зауважити - було так i тодi, коли
вони сидiли на кухнi: вона смажила млинцi, а вiн скупо оповiдав, кушпелячи
люльку, про сво? життя. Вiд диму тютюнового й диму вiд сковороди повiтря
навколо них зовсiм посинiло, хоч Галя й вiдчинила вiкно. Зрештою, оповiла
йому про сво? життя i вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла
вона вiдразу по тому, як подався вiн у свiт.
- Стара виявилася поганою пророкинею, - сказала Галя. - Все торочила,
що не побачу я тебе нiколи.
- Мала рацiю, - сказав вiн, напускаючи на обличчя хмару диму. - ?дучи
звiдси, я таки не думав повертатися.
- Хлопче! - вигукнула вражено Галя. - А про мене ти коли думав?
- Ти мала ким жити, - безцеремонне зауважив вiн. - Чоловiк i донька...
- Не мiг вибачити менi того шлюбу?
- Та нi! - Вiн почав цокотiти пальцями по столi, iмiтуючи стук по?зда -
розважався так, коли днями вилежував на плацкартнiй полицi. - Я нiколи
тебе не осуджував. Просто я вiрю, як би тобi це сказати... В кожного,
очевидно, ? сво? призначення. Мабуть, менi потрiбно було облiтати
пiвсвiту, щоб повернутися сюди.
- А як же з намiром не повертатися?
- Коли в нас у сiдницi шило, ми не завжди здатнi до розважку. Ми тодi
найменше дума?мо про iнших. Але про тебе я думав. Тодi, коли менi хотiлося
пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидiти на мiсцi, я думав
найбiльше про тебе, мамо.
- Дуже втiшно, - сказала не без iронi? Галя, викладаючи на тарiлку
готовi млинцi. - Втiшнiше менi було б, коли б ти прислав хоч одного листа.
Вона вилила на сковорiдку тiсто, i воно зашипiло.
- Я писав тобi листи, мамо, - сказав вiн несподiвано нiжно i аж очi
опустив вiд зворушення. - Написав тобi тисячу листiв...
- Овва! - засмiялася Галя. - Хотiла б я одержати з то? тисячi хоч би
десять.
- Вони були б нуднi й непри?мнi, - вiдмовив вiн. - На тих листах я
вчився володiти пером.
- Володiти пером? - Галя була щиро здивована.
- Так, - сказав вiн, натоптуючи люльку. - Бо я не забував у тих
мандрiвках про ще одного чоловiка. Про дiда Iвана. Добре затямив, що той
лишив п'ять списаних зшиткiв. Ти нiчого про них не зна?ш?
- Зшитки? - задумалася Галя, i в не? ледве не згорiв млинець. - Якi це
зшитки? Старий i справдi мав якiсь дивацтва. Марiя Якiвна...
- Я хочу прочитати цi зошити, - сказав Хлопець, припалюючи люльку й
випускаючи з рота сиву хмарку. - Не знаю чому, в тих мандрiвках я часто
думав про дiда й про тi його зшитки. Але перш нiж за них сiсти, я мусив
навчитися науки красного письменства.
- Саме тому ти й складав листи до мене? - спитала трохи вражена, але й
потiшена Галя.
- Хочеш, щоб я освiдчився тобi? - засмiявся Хлопець. - Те, що син
справдову?ться перед матiр'ю, i ? його освiдчення.
Вона почервонiла. Стало ?й невимовне тепло вiд його слiв, тож вона таки
спалила млинець, надимiвши бiльше, нiж вiн люлькою.
- Ти не бачив Оксани? - змiнила вона тему.
- Бачив, - криво всмiхнувся Хлопець. - Вона мене не впiзнала.
- Ну, звiдки вона може тебе впiзнати? Чи ти прислав нам хоч одну
фотокартку? ?х лишилося у мене тiльки двi, i то з часу, коли ти ще не вмiв
ставити свого "я".
- Фотографiя - це облуда, - рiзко сказав Хлопець. - Блюзнiрське
обшахраювання часу!
- Як ти сказав? - здивувалася Галя.
- Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час i весь час намага?мося
обдурити себе. Спогади, листи, фотографi? - все це без вартостi, хiба що
вбира?ться в одежу мистецьку. Тодi воно витворю? хоча б iлюзiю.
- Це якiсь не зовсiм збагненнi думки. Якi тво? плани?
- Вiддам тобi тi грошi, що маю. Потiм знайду роботу i спробую жити тут.
Галя поставила перед ним тарiлку з млинцями.
- Годилося б випити за тво? повернення доброго вина, - сказала вона, -
але вiд нас до магазину неблизько.
- Що це за хвiртка в парканi? - спитав вiн, посилаючи до рота млинця.
- А, це для Володимира, - вiдмахнулася ножем Галя. - Зна?ш, вiн помер.
Це сталося так несподiвано, буде вже тому п'ять рокiв. Химерне, скажу,
було в нас життя. Доки не зачинили дванадцято? школи, вiн змушений був
жити внизу, а я на горi - не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж
зiйти вниз рiшуче вiдмовлялася. О, вона була на?вно безцеремонна! Коли в
тебе ? дочка, казала менi раз у раз, навiщо тобi вiн? Жiнки цього дому не
мають потреби в чоловiках, вони пiддаються тiльки пориву, - Галя
засмiялася i засоромилася раптом, що сказала синовi таку
сакраментальнiсть. Але очi його свiтилися так ясно i щиро, що ?? мимоволi
тягло до вiдвертостi. - Я тодi жартувала: треба менi збудувати халабуду
посерединi гори, притому геометрично точно вимiряти вiдстань, щоб жодна
сторона не була уражена.
Вона замовкла й подивилася в вiкно, наче й справдi побачила оту
халабуду серед гори.
- Оксана видалася така крикуха, - всмiхнулася вона, - що я змушена була
перебратися на гору. Тут бiльше простору... Але чого я тобi це розказую,
ти б повинен це й сам пам'ятати.
- Я й пам'ятаю, - сказав вiн.
- Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, зда?ться,
пiсля тебе. Володимир дiстав роботу в мiстi, i ми прорiзали в парканi оту
хвiртку - Володимир сам ходив до головного лiкаря за дозволом. Тепер я ??
знову забила...
- Позбавля?ш себе зручностей?
- Через ту хвiртку почали лазити всiлякi суб'?кти, хворi i бозна-хто. А
ми тут зовсiм самi.
- Я часто про це думав, - сказав Хлопець. - Цей жiночий дiм на горi -
дивна це штука. Чоловiки й справдi нiколи тут довго не затримуються.
Зникали, як дим, а ви тут по-сво?му розкошували.
- Не таке це вже й розкошування. А чоловiки звiдси й справдi швидко
зникали. Вони залишали тут дiтей i книжки.
- Саме про книжки, - сказав Хлопець. - Незвiдь-чому мене вабили сюди й
вони. Хочу ?х перечитати.
- О, то велика робота! Зна?ш, звiдси не пропало жодно? книжки, ?х почав
збирати ще твiй прапрадiд, решта чоловiкiв доповнювали його зiбрання.
Стара не любила тих книжок, а одного разу хотiла ?х i спалити. Я ледве ?х
вiдборонила. Цi книжки для чоловiкiв, а не для жiнок, любила казати, а
чоловiкам тут нiчого робити.
- Вона була фемiнiстка?
- Створила культ цього дому. Загалом, виводила його iсторiю за кiлька
поколiнь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предкiв. Була вона
часом опришкувата, але бiльше мудра, була повна любовi i зла. Менi ранiше
здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку
фантазiю.
- Ну, а тепер? - спитав Хлопець, дивлячись впритул на матiр.
Галя вже напекла млинцiв i погасила керогаз. Вiн високо спалахнув i
погас. В кухнi запахло смаженим тiстом, тютюновим димом i перепаленим
гасом. Галя сiла на стiлець, i Хлопець подумки вiдзначив, що вона за цi
роки добряче поповнiла. Але обличчя ?? було так само нiжне й гарне.
Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в
далеких мандрiвках. Знав: не було красивiшо? жiнки на землi за його матiр;
женившись, вiн не вибиратиме красуню.
- Тепер? - перепитала Галя, i на ?? обличчя лягла легка хмарка задуми.
- Тепер я думаю iнакше. Зна?ш, що сказала менi одного разу бабця? Коли я
постаршаю, почну мудрiти, як почала мудрiти й вона. Моя доля в цьому домi
була особлива, я й справдi жила тут посерединi мiж тобою i бабою, мiж
Володимиром i нею, пiзнiше мiж дочкою i Володимиром. Я полюбила отi вашi
чоловiчi книжки i майже всi ?х перечитала. Тепер менi, - вона всмiхнулася
широко й гарно, - доведеться стати мiж тобою й Оксаною.
- А що вона?
- О, це штучка! - Мати нагнулася й сказала притишено: - Чим бiльше вона
пiдроста?, та Оксана, тим бiльше я починаю вiрити, що тi нашi казки, якi
так любила переповiдати бабця, не такi уже й казки...
- Казка - це те, чого ми хочемо, - сказав Хлопець. - Це сво?рiднi
символи наших бажань.
- А бажання в одних здiйснюються, а в iнших нi. У нас вони, зда?ться,
здiйснюються...
Хлопець устав i вибив у лутку вiкна попiл iз люльки. Дивився вниз, до
кущiв та рiчки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймi
порожньо? вулицi.
- Я хотiв би тебе спитати ще про одне, - сказав Хлопець, i голос його
при тому став металевий та сухий. - Коли я був у тих роз'?здах, то думав
ще про одну людину...
- Неонiлу? - спитала за його спиною Галя. - О, вона часто прибiга? до
мене. Часом i про тебе пита. Колись ви малими дружили.
- Яка ?? доля?
- ?й не пощастило вийти замiж, - сповiстила Галя. - Олександра
Панасiвна згризла ?й голову. Я, каже, маю обридження до чоловiкiв... У
жiнок, зна?ш, бува? таке...

Вiн прокинувся вiд шуму дощу. Вiкно було розчинене, i в просвiтi видно
стало тугi струмки води. Велико? сили грiм струснув повiтря, десь вiддалiк
дзюристо лилась iз ринви вода. В глибинi дому розмовляли, i Хлопець
зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажi iз темними рядами
книжок - буйна веселiсть раптом примусила його сiсти. Простяг руку й витяг
перший-лiпший томик. Сторiнки були жовтi й пахли порохом, водянi струменi
за вiкном теж були жовтуватi - просвiчувалися сонцем. Хлопець поклав
книжку на мiсце й скочив на пiдлогу. В головi легко пошумовувало вiд сну,
пiсля якого ще не отямився; вiн став, спершись долонями об пiдвiконня, i,
наскiльки мiг, висунувся назовнi. Дрiбнi краплi, розбитi на пiддашшi,
зросили йому обличчя - просто перед ним, густо посмуговане золотистими
нитками слiпого дощу, лежало велике вечiрн? сонце. Небо грало багрянцем, а
над рiчкою висiла сива хмара i завзято цвяхувала землю й воду. Захотiлося
Хлопцевi зiстрибнути долi, як робив вiн це малим, щоб покупатися в
iскристих патьоках, але теплий смуток зi смаком того посмугованого сонцем
дощу вплив Хлопцевi в душу. Вiн побачив школу, а коло не? двiр, в дворi
стояла пiд парасолькою якась жiнка. Було чудно, що не хова?ться в хату:
Хлопцевi затремтiло легенько в грудях, здавалося, хоч була мiж ними велика
вiдстань, зустрiлися вони очима з тi?ю жiнкою i нiяк не могли ?х розвести.
Хлопець пошукав у кишенi люльку й закурив, випустивши сивасто-синiй
клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон - стояв i пускав у вiкно
синi хвилi. Дим пронизувався iскристими струменями, а постать у дворi
Олександри Панасiвни стояла й стояла.
Спустився на стiльця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку вiн
затис у кулацi, химернi думки закрутились у головi: все ще думав про
золотистий дощ за вiкном i про ту постать iз парасолькою.
Хтось iшов коридором, i вiн поспiшно звiвся. Вiдчинилися дверi: гарна
повна жiнка виросла в прочiлi.
- Все куриш? - засмiялася Галя. - В цьому домi так давно нiхто не
курив.
- Гроза! - сказав Хлопець, усмiхаючись. Галя присiла на канапку.
- Отак раптово зiрвалася. Не чув, який був шалений вiтер? У нас
поламало стару сливу. Це ту, з яко? ти колись був упав.
Хлопець напружив пам'ять. Багато позабував iз того, що тут дiялося, й
повертав усе з натугою.
Мати поставила лiктi на колiна, поклала на долонi пiдборiддя - дивилася
на нього з прижмурцем.
- Такий смiшний ти зробився. Оце дивлюся: ти й не ти. Хвиля на тобi
твоя, а хвиля чужа.
- Це лiта, - сказав вiн, набиваючи люльку. - Найсмiшнiше, що в мене
щодо тебе таке ж враження.
- В тебе не повинно бути такого враження, - мовила мати, вигнувши
брови.
- А то ж чому?
- У нас нiчого не змiнилося. Поглянь. Всi речi на сво?х мiсцях.
Дивилася на нього iз тим-таки прижмурцем, i це Хлопця трохи iритувало.
- I все-таки в мене таке враження, що й цi нерухомi речi побували на
тiй-таки каруселi.
- Це тобi вiд незвички, - сказала мати i встала. Пiдiйшла до полицi,
взяла книжку й рушила до виходу. В дверях розвернулася, i на ?? вустах
заграла всмiшка:
- Оксана зготувала вечерю. Виходь!

Вони сидiли за тим самим столом серед двору, на якому побачив вiн миску
з падалицями. Зараз стiл був накритий ясно-бiлим обрусом - по бiлому полi
було розкладено найлiпшi тарiлки iз ?хнього столiтнього сервiзу; дивлячись
на тi тарiлки, хлопець вiдчув, як щось тенькнуло всерединi. За столом уже
сидiла мати, i вiн пiшов просто до не?.
- Оксана зараз вийде, - сказала добродушно Галя, i ?? голос тут, на
повiтрi, став ще тихiший та м'якший. - Уяви собi, вона нiскiлечки не
здивувалася, коли я сповiстила про твiй при?зд.
- Чого вона мала б дивуватися?
- Ну, зна?ш... - злегка обурилася Галя. - Все-таки ти рiдний ?? брат!
- Пiврiдний, - виправив з легенькою усмiшкою Хлопець. - Просто я не
складаю в ?? життi нiяко? вартостi. Людина, спiлкуючись iз людиною,
користу?ться нею, iнакше пропада? глузд у спiвжиттi. Я ж для не? вiдрiзана
галузка.
Вiн казав це спокiйно й без урази.
- Ну зна?ш! - знову обурилася Галя. - Чи все можна мiряти на вартiсть?
? речi глибоко схованi, i ? почуття, яким не можна налiпити базарно? цiни.
Саме такими почуттями ви й повиннi з'?днуватися.
На ганок у цей час вийшла Оксана, i вони замовкли. Дiвчина несла тарiль
iз вiдвареним рисом та м'ясом, носика вона при цьому легко задерла вгору,
а губи трохи скривила.
- Добрий день! - кинула вона знехоча i поставила тарiль на стiл. - Ще
що подати, мамо?
Вiн не вiдповiв на сестрине вiтання, а тiльки пильно ?? обдивлявсь.
Дiвчина була майже сформована, але краса, якою розцвiте вона на повну силу
рокiв через п'ять, ще була майже схована в нiй. Хлопець вiдчув, однак, той
сiк i оту п'янку силу, що вже й зараз нуртували в цьому юному тiлi, i
легенький смуток пройняв його: ця iстота була й справдi чужа йому - не
?днали з нею нi спогади, нi колишнi сантименти. Зовсiм незнайомий свiт
уздрiв вiн у двох синiх кружальцях, якi здивовано вiдповiли на його
безцеремонне розглядання. Вiн побачив на днi тих кружалець холодне поле,
вкрите снiгом та кригою. Але побачив вiн там i iнше: снiг той та крига
вкривали не пустелю.
- Ну от! - сказав вiн, щоб обiрвати незручну паузу. - Брат ми з тобою i
сестра.
Оксана смикнула зневажливо плечиком, i погляд ?? провис десь над його
головою.
- Подай-но, доню, ще хлiба й чарки, - сказала Галя, ?й стало теж сумно
на це не зовсiм приятельське знайомство ?? дiтей.
- Вона норовиста, як лошиця, - додала, коли Оксана пiшла.
- Дiвчина цього дому, коли ти вiриш у прабабину легенду.
Галя засмiялася.
- А справдi! Я теж була майже така. Але не можу збагнути, чим ?й не
сподобався ти?
"Тим, що вона не може зреагувати на мене як на хлопця, - подумав
Хлопець. - Вiдвикла вiд домашнiх чоловiкiв!"
Вiн узяв зi столу пляшку й обдивився зусiбiч. Вино звалося "Троянда
Закарпаття".
- Бабця перед смертю згадувала i про тебе. До речi, вона тебе не
любила. Не могла вибачити менi, що я не послухалася ??, коли до мене ходив
той твiй батечко.
- Його прiзвище i справдi було Пугач? Галя почервонiла. Дивлячись у тi
очi, що так пильно зорили, наче читали ??, не могла сказати неправди.
- Дiвчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачнi, - мовила
вона обережно. - Вони часом забувають звичайнi речi. Ах, краще ти мене про
це не розпитуй!
- Ти не знала його прiзвища?
- Ну от, таке скажеш! - роблено обурилася Галя. Вона зирнула на Хлопця,
i вони раптом розсмiялися.
З каштана упало кiлька плодiв, i в цей час знову з'явилася на порозi
дiвчина.
- Я розбила кiлька чарок, ти не сердитимешся? - спитала вона, уникаючи
дивитися на брата.
- Нашi параднi чарки? - перелякалася Галя.
- Парадних я не брала, - на?вно озвалася дiвчина. - Хiба треба параднi?
"Вже почина?ться", - подумала Галя i встала.
- Iди сiдай, я сама принесу!
- Ну, що ти, мамо! - так само на?вно озвалася Оксана, - Коди треба
коняче парадних чарок, я зараз подам.
Вона вiйнула платтям i сховалась у сiнях.
- Так уже любить розпекти мене! - сказала вся червова Галя.
Хлопець реготав.
- Це маленькi-маленькi химери, мамо, - сказав вiн. - Не зважай. Вона
зараз наче в театрi, в якому ? один глядач, ну а що це за гра одинцем?
- Я вже застара для гри! - Галя починала сердитись i на нього.
- Зна?ш, чим ти чудова як мати? - сказав Хлопець, про?даючи ??
поглядом. - Я нiколи не чув вiд тебе верескливого, бридкого крику, якого
навчаються жiнки, пiдстьобуючи сво?х нащадкiв.
- Станеш батьком... - почала Галя, але в цей момент знову з'явилася
дiвчина. Несла на тацi хлiб i чарки й тримала пiддертого носика.
- Алло, Оксано! - просто сказав Хлопець, - Дай-но менi, будь-ласка,
склянку сиро? вода. Я звик запивати ?жу сирою водою.
Оксана аж здумiла вiд такого Хлопцевого випаду. Спинилася, аж рота
розкрила, а очi ?? заметали iскри. Поставила хлiб та чарки i церемонно
поколивалася знову в дiм.
- Ну, тепер начувайся! - сказала Галя. - Вона не терпить до себе
наказового тону.
Але Хлопець уже налив собi й матерi вина.
- Не ображайся, мамо, - сказав вiн тепло. - Зда?ться менi, це гоструха,
що й приборкував ще Шекспiр. Я вiдiслав ??, щоб випити першу чарку з тобою
сам на сам. Зрештою, перш нiж з'явилася вона, був у тебе я.
- Ну, тобi стало мало мене, - сказала Галя, торкаючись чаркою об чарку
його. - Дуже рано понесло тебе в свiт. То що той свет, Хлопче?
- Вiн напрочуд однаковий, - сказав Хлопець, випивши чарку. - Але
пiзнати цю iстину не дасться скоро. Принаймнi менi...
Дiвчина неслав воду. Чашка була стара й надщерблена, i було тi?? вода
до половини. Але Хлопцевi очi радiсно засвiтилися.
- Золотко низе, Оксано! - вигукнув вiн. - Ти сама не зна?ш, що за чашку
ти принесла! Пам'ята?ш, мамо?
- Еге, еге, - захитала головою Галя. - Ти пил iз не? козине молоко.
Оксана стояла, неприродно випроставшись, наче забута iграшка. В одному
оцi в не? просвiтилася сльозинка, а коли позирнули на не? Хлопець та Галя,
не могли не згукнути тихенько: перед ними стояла така красуня, якою була
колись давно хiба що сама Галя.
- Сiдай, сестро, - тепло сказав Хлопець. - Я, зда?ться, вже повiрив, що
ми з тобою однi?? кровi.

Вiн спускався з гори легко пiдхмелений, i тихий свист виривався iз його
вуст. Синi сутiнки хиталися над землею, бiля рiчки завмерла, обiйнявшись,
закохана пара, але, почувши його свист, розвелася. Дiвчина була одягнена в
червону кофту, i та кофта майже палахкотiла у смерку. Парубок повернувся
до Хлопця, коли той проходив, - обличчя його було надмiру юне. Вiд рiчки
пахло мулом та рибою, плив човен, i в ньому також була закохана пара. Пари
йшли i там далi, через дощатий мiст на Тетеревi - ?хнi двоголовi силуети
рiзьбилися побiч темних лiнiй перил. Серед неба стояв ще блiдий мiсяць,
але зiр ще видно не було. Вiддалiк на рiчцi заспiвали дiвчата, i ?хнi
повiльнi голоси злагоджено озвучили сутiнки.
Хлопець спинився бiля недобудованих сходiв, що вели до води, й сiв на
приступку. Хотiв дослухати пiсню й викурити люльку. Все-таки почував у
душi скутiсть та напругу, а курячи, весь час позирав у той бiк, де темнiв
будинок Олександри Панасiвни. Йому здалося раптом, що i старша дочка
Олександри Панасiвни теж вийшла надвiр i слуха? цю пiсню, зараз вона
прийде сюди, до сходiв, i це буде та ж таки дiвчинка, яка вибiгала колись,
щоб вiн мiг подарувати ?й скляну кулю чи повести ?? у свiй хлопчачий свiт.
Берегом iшов чоловiк iз сивими вусами, мiж вуст у нього тихо тлiла
цигарка; дiвчата-спiвачки змовкли, але за мент заспiвали знову, а та пара,
що ?? Хлопець був сполошив, знову з'?дналася в обiймах. Хлопець пускав
перед себе сивi клубки диму - давно не вiдчував вiн тако? злагоди i
спокою. Хотiлося, щоб довше спiвали дiвчата, щоб вiчно плив човен iз
темними силуетами i щоб пливли тiнi на двi голови й там, на мостi. Мiсяць
свiтив яскравiше, а в люльцi в Хлопця зашкварчало - тютюн допалювався. Вiн
устав i повiльно пiшов до того дому, з якого все-таки не вибiгла до нього
старша дочка Олександри Панасiвни.
На нього загавкав з глибини двору коротконогий лахматий пес, загримотiв
ланцюгом - Хлопець мовчки чекав, поки хтось вийде. Рипнули дверi, й на
ганку з'явилася Олександра Панасiвна. Навiть сутiнки не ховали, як вона
постарiла, але Хлопцевi було не до того - дивився на цю жiнку радiсно й
ласкаво.
- Вам кого? - спитала, вдивляючись у нього, Олександра Панасiвна.
- Вас, Олександре Панасiвно, - тихо сказав Хлопець. Вона все ще
придивлялася до нього. Спiвали вiддалiк дiвчата, i все ще казився на
ланцюгу лахматий пес.
- Пiшов у буду! - крикнула на нього господиня, i пес начебто того й
чекав, загримiв ланцюгом i сховався.
Олександра Панасiвна пiдiйшла ближче до Хлопця i вдивилась у нього
пильнiше. Якийсь далекий спогад торкнув ?? серце, здалося, що було щось у
цьому пришельцевi вiд Миколи. Але наступно? хвилi вона впiзнала, хто це
сто?ть перед нею.
- А, це ти! - сказала вона спокiйно. - Заходь. Пiшла в сiни схилившись,
щоб не гримнутись у занизький одвiрок, i Хлопець мимоволi повторив цей
рух. Зачинив дверi i начебто вiдрiзав вiд себе й хитливi сутiнки, й
мелодiйний спiв.
- Хто там, мамо? - спитав iз глибини жiночий голос. Вони увiйшли в
кiмнату, пахло тут старим житлом, за столом, пiд лампочкою, сидiла молода
жiнка й читала, розклавши лiктi по цератi. Вона звела вiд книги великi
тихi очi, i тi очi раптом затремтiли, сполучаючись iз його. Вони
вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою i радiстю, з жадобою,
яка виключа? прицiнки i розважки, - ?м не треба було великих церемонiй та
обряду, щоб упiзнати одне одного, в обох у них загорiвся один вогонь i
вiдразу ж ?х сполучив. Сотнi тонких невидимих ниток протяглися навза?м вiд
нього до не? i навпаки; чим бiльше дивилися вони, тим близькiшали й
рiднiшали. Збоку стояла i стежила за цим чудодiйством висока, вже майже
стара жiнка, кiлька кришталикiв заiскрiло в ?? очах, а вони дивилися одне
на одного й дивилися. Не було нiяко? сили розвести ?м тi погляди, обом
здавалося, що досить ?м те учинити, i зникне навiки ця чудова iлюзiя, цей
неправдоподiбний та короткочасний сон. Олександра Панасiвна вiдчула це й
метнулася за стiльцем.
- Сiдай, чого сто?ш! - сказала, але Хлопець мав iнше на думцi.
- Вибачте, Олександре Панасiвно, - сказав вiн, i вона вразилася, як
тихо й гарно засвiтилися його очi. - Чи не будете ви проти, коли я заберу
у вас дочку?
Вона не встигла нiчого вiдповiсти, бо вони, i дочка, i цей пришелець,
знову з'?дналися поглядами. Тодi повернувся вiн до дверей, а дочка ??
покiрно встала, щоб покiрно пiти за ним - було це так само, як i тодi,
коли вiн водив ?? дертися разом iз ним по крутосхилах. Олександра
Панасiвна вже й рота розкрила, аби щось сказати, але той пришелець
повернувся в дверях i приязно попрощав ??, тож змушена вона була тiльки й
вiдповiсти на його прощання.
- Я, може, затримаюся, - сказала на вiдходi дочка, i мати раптом
усвiдомила, що зовсiм не зна? цi?? дiвчини - зовсiм вже легко й просто
покида? вона ?? хату. Була це вже не ?? дiвчина, а чиясь, i той, чия вона
була, вже виходив, переступаючи порiг. Переступила так само порiг i дочка,
- тихий смуток лiг на серце Олександрi Панасiвни, адже покидала ?? хату
остання дитина. Глуха тиша задзвенiла раптом навколо не?, коли
заплеснулися за тими двома дверi, i сльози непрошено бризнули на обличчя -
все це так раптово вiдбулося! Сiла на стiлець, який приготувала для гостя,
i здивовано роздивилася по хатi. Була та порожня, i сидiла коло Олександри
Панасiвни на такому ж стiльцi, як i в не?, така ж жiнка, як i вона,
позiхала в рукав i мала зморщене обличчя, а очi напiвпригашенi - i звалася
та жiнка Самота.

Вони стояли на залитому мiсяцем березi, бо ще й досi не надивилися одне
на одного; вже не спiвали дiвчата i не бовванiла наподалець, обiйнявшись,
закохана пара. Не плив i човен iз силуетами, i не пливли тiнi через мiст -
були вони самi на тому березi, побiля них гравсь у водi й безгучно
плескався мiсяць, а зорi густо й роздольне висипали на небо. Оте небесне
зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами - дивно
й сумно ?м було дивитися у вiчi одне одному, зорi кiльчилися й кришилися
вже в ?хнiх очах. Отже кожне око ?хн? - це було небо й небо, сполучене в
одне; все вiдбувалось у тих небах, як у iнших, макроскопiчних, все
сполучалося i так само скрешувалося. Зв'язувалися вони могутнiми
струменями, ще трохи, й вони перестануть належати собi - за плечима в
кожного стояла Самотнiсть, довга на багато рокiв, i вони мимохiть
озиралися на не?" надто довго iз нею жили.
- Чому ти не писав? - з мукою в голосi спитала Неонiла.
- Хiба нам щось перешкоджа??
Тодi вперше старша дочка Олександри Панасiвни заплакала. Впустилася
тут-таки на траву й губила в ту траву сльози - ?х набралося за цi роки
хтозна й скiльки! Зрошувалася вiд тих слiз земля, бо це були щирi, а може,
й щасливi сльози; вона тут-таки, в його ногах, малiла й малiла, наче
розтоплювалася, - треба було ?й виплакати той бiль, якого накопичилось у
грудях цiлi солянi гори. Вiн стояв коло не?, трохи розставивши ноги i
заклавши руки в кишенi. Не хотiв перешкоджати ?? плачу, адже мала вона на
те право, тож терпляче перечiкував, доки позбудеться вона сво?? туги.
- Чому ти не писав? - знову спитала вона i звела на нього очi.
I побачила вона камiнне лице з мiцно заплющеними очима, широку,
важкувату постать, що потужно стояла на землi. Зрештою, розплющилися його
очi, i сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося й
палахкотiло стiльки свiтла й сили! Побачила його стиснутi вуста i
зрозумiла раптом: прийшов вiн до не?, виступивши з якихось не зовсiм
збагненних сфер - вiн завжди вiдходитиме вiд не? i зникатиме в тих сферах.
В його серцi, зрозумiла Неонiла, вона буде тiльки гостем, це тiльки ?й
судилося заповнити ним сво? серце до решти, ?й стало соромно, що вона
тратить час, що виставля? перед ним свою знесилу i кволiсть; вона пiзнала
пiд ту хвилю й iншу iстину: це вiн приходитиме з'являти перед нею свою
знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те вона звелася iз
землi i витерла сльози.
- Я вже перестала була тебе виглядати, - сказала просто. - Зрештою, чи
так уже треба вiддаватися дитячим обiтницям?
Подивилася на нього i раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже
побачила його знесилу, ту знесилу, задля яко? i сходилися вони докупи.

Тим часом там, на горi, Оксана переступила порiг материно? кiмнати. На
обличчi ?? застигла рiшучiсть, а губи стали зовсiм тонкi, так стиснулися.
Галя сидiла в бабчиному фотелi, тримаючи в руках книжку, а коли рипнули
дверi, подивилася на дочку з-поза окулярiв.
- Я тобi не заваджу? - спитала Оксана, проходячи й сiдаючи навпроти.
- А я й не читаю, - сказала Галя. - Сиджу, й рядки тiкають з очей.
- Цей твiй синок...
- Вiн розтривожив у менi вулика, - запосмiхалася Галя. - Колись нiяк не
могла уявити його дорослим. Отак ми його й кликали: Хлопець i Хлопець! Був
як вихор, i годi було втримати його на одному мiсцi.
- Говориш про це з таким захопленням...
- Таж вiн менi син, - гордо сказала Галя. - I чому б я не мала говорити
про нього iз захопленням?
- А мене вiн драту?, - Оксана сплела на колiнi тонкi пальцi. - Вибач,
мамо, але його запах, манери, ця дурноверха люлька, оцi накази!
- Так i знала, що це тобi дошкулить, - засмiялася Галя.
- Ну. певно, дошкулить! - спалахнула Оксана. - Тодi, бiля столу, вiн
поставився до мене, як до служницi чи офiцiантки.
- А ти не хотiла б бути служницею чи офiцiанткою?
- Як ти могла подумати таке, мамо? - з обуренням сказала Оксана. - Не
бажаю нiкому в життi прислуговувати. Тодi, за столом, я хотiла тiльки
полегшити роботу тобi.
- Прислуговувати - це i ? полегшувати комусь роботу, - всмiхнулася
Галя. - А взагалi, менi сумно, що ти так кипиш. Рiдний брат, i до того ж
?диний...
- Що менi до того, що вiн мiй брат? - загарячкувала Оксана. - Коли вiн
вiявся, щось значило для мене: ? вiн чи нема? Брат щось значить, коли
ростеш разом, а коли з'явля?ться отакий птах перелiтний i наказу?
приносити йому воду!.. Я б такому залюбки показала на дверi...
Вона аж розчервонiлася, так розпалилася. Вуста ?? тремтiли, очi
зокруглiли, пальцi сплiтались i розплiтались на колiнi, i вся вона була як
нiчний метелик, що б'?ться об шибу, за якою горить вогонь.
- Ти сказала оце зараз щось погане, - мовила зимно Галя. - Може, ти й
не усвiдомлю?ш цього, але це таки щось негарне. - Вiн ма? бiльше права на
цей дiм i на мене - вiн мiй перший!..
- Але вiн твiй незаконний! - сказала дiвчина i загонисто звела брови.
- Як ти сказала? - зморщившись, перепитала Галя. I щось, певне, лихе
з'явилось у ?? обличчi, бо Оксана раптом зiв'яла й опустила погляд.
- Вибач, - пробурмотiла вона. - Я не повинна тебе ображати. Але цей
чоловiк... господи, як вiн мене роздратував. Я не зможу жити з ним пiд
одним дахом!
Галя вже наливалася полум'ям, очi ?? починали палахкотiти гнiвом, вона
стягла з перенiсся окуляри, i ?? вуста стали такi ж тонкi, як i в дочки.
- Посмiй менi ще раз таке сказати! - прошепотiла вона. - Посмiй
тiльки!..
- Такий дорогий тобi цей блудяга? - загонисте спитала дiвчина.
Галя потерла собi скронi. Било в них, наче молоточками.
- Дай-но менi раунатину, - сказала дочцi. - I склянку води.
Оксана пiшла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила таблетку
i втомлено глянула на дiвчину.
- На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, - сказала вона тихо. -
Вiн проживе тут стiльки, скiльки вважатиме за потрiбне, - поки що це
?диний дiм, який вiн може назвати сво?м.

Хлопець важко пiдiймався пiд гору, стояла довкола нiч, оксамитна та
глуха. Мiсяць покривався хмарами, з'явилися вони на небi чорнi й
скаламученi, тiльки вряди-годи проломлювалися помiж них зiрки. Хлопець
тихенько насвистував: було йому на серцi просторо. Бiля хвiртки свого
обiйстя стояла Неонiла й дивилася йому вслiд, хоч уже й не бачила його.
Здалося ?й, що в ?? тихе життя увiрвався раптом вiтер, сколошкав ??,
захопив та понiс. Не могла й досi отямитися, може, тому й стояла тут, бiля
хвiртки. З'являлися перед нею тiльки-но перебутi епiзоди зустрiчi, окремi
слова, уривки розповiдей, що ними вони хотiли заповнити ту часову прiрву,
яка розрiзала ?хн? спiльне iснування, - все це було безладно накидане й
насмикане.
Пiзнiше, проздовж того мiсяця, який вони чекали, поки зможуть стати
чоловiком та жiнкою, вони дорозповiли про себе все, що тiльки можна було
згадати. В майбутньому часi тi згадки вже виникали уривково, а часом i
повторювалися. Бiльше мiг розповiсти вiн, i Неонiла, завмерши, слухала про
всi тi дивнi перипетi?, якi вiн пережив, - було то як казка. Нiколи не
побачить вона тих кра?в, що побачив ?х вiн, та й не тягло ?? до того, тож
розповiдi сприймала з деякою поблажливiстю - добре було й те, що сво?ми
мандрами вiн не пишався...
Зараз же, коли стояла вона бiля хвiртки i не могла зважитися
повернутись у хату, у нiй все кипiло й нуртувало. Той спокiй та
байдужiсть, з якими сприймала нечастi вже зальоти в ?? городець, десь
дiлися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, i з ?? лиця
навiки щез сухий, строгий вираз, що ним старi дiвчата бороняться вiд
свiту. Жила в нiй iще iнерцiя старого, майже чернечого життя, але то було
десь там, глибоко в цiй ночi, наче блiде око замуленого джерела. Хотiла
впевнити себе, що це конче так, що все, що вiдбува?ться, вiдбува?ться
насправдi, ?? нацiлюванi вуста палали на обличчi, наче виросла там вогняна
квiтка, очi горiли ще яскравiше, тож коли вона все-таки зайшла в хату,
Олександрi Панасiвнi кинулися перш за все тi очi, а тодi й вуста.
- Ще не спиш? - спитала трохи здивовано Неонiла, - було ?й трохи
соромно показувати сво? зворушення.
- Та от заклопоталася, - невинно вiдказала Олександра Панасiвна, а що
вони обо? ракiв пекли, незграбно звернула на iнше: - Глянь, уже й глина
сиплеться зi стелi, чи не пiдмастити?..
Неонiла всмiхнулася.
- Пiшли спати, мамо, - сказала тепло.
- У тебе все гаразд? - так само тихо спитала мати.
- Зда?ться, я виходжу замiж, - засмiялася дiвчина, i в ?? смiховi було
стiльки щастя, що Олександра Панасiвна зiтхнула.
- Так зразу?
- Виходить, що зразу.
- Ой, цi скоротiчнi шлюби!
- Це не скоротiчний шлюб, мамо, - сказала Неонiла, - обличчя ?? м'яко й
нiжно сяяло. - Це скорiше запiзнiлий шлюб.
- Дай вам боже щастя, - зiтхнула знову мати. - Коли подаватимете заяву?
- Завтра. Маю вiдпроситися з роботи. Тепер треба мiсяць чекати, поки
розпишуть.
- Ну що ж, - сказала мати, i сльоза блиснула в не? на оцi. -
Готуватимемо весiлля.
- Але ми не хочемо весiлля, мамо. Менi вже не дев'ятнадцять, щоб про те
кричати на увесь свiт.
- Та й сорому в тому нема.
- Але вiн... Зна?ш, мамо, вiн не терпить нiяких церемонiй!

Вiн пiдiймався в цей час по сходах ганку. Дiм був темний, i, перш нiж
зайти, вiн сiв на приступцi й запалив люльку. Темрява була така глибока,
що не бачив вiн нi рiчки, нi супротилежних горбiв. Витинався тiльки
неподалiк кострубатий каштан, i вогко бiлiв серед двору емальований
умивальник. Вiдчував Хлопець на серцi мир, дим хвилями розходився вiд
нього, i цей дим, заповзши в розчинене вiкно, розбудив Галю. Вона встала,
накинула халата й обережно пiшла до виходу: мигнула ?й думка, чи не
зачинила часом Оксана дверей на засув.
Намацала залiзо, засув був i справдi засунутий. Галя якнайтихiше
спробувала його вiдчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на
порозi. Хлопець повернув до не? обличчя.
- Ти стукав? - тихо спитала Галя, сiдаючи коло нього.
- Ще не встиг. Хочу покурити, - так само тихо вiдповiв вiн. - Це чудова
рiч, отак сiсти на ганку й покурити: свiт тодi такий умиротворений!
- Вже прагнеш умиротвореностi?
- Уяви собi. Останнi мiсяцi тiльки й думав, що про цей дам на горi.
- Чому ж не при?хав ранiше?
- Ще не був готовий. Я, як той плiд, що важко й довго зрi?.
- Готу?ш себе до яко?сь роботи? Повернувся до не? i засвiтив усмiшкою:
- Чому ти так подумала?
- Мабуть, тому, що трохи вiрю в тi казки, що ?х розповiдала твоя
прабаба. Прийшлi чоловiки цього дому шукали спокою, чоловiки ж, тут
народженi, навпаки...
- Чому дiд Iван не жив у цьому домi? - спитав Хлопець. - Тут вистачило
б мiсця i йому, i його дружинi.
- Цей дiм - жiноче царство, - просто сказала Галя. - Вiн же хотiв
збудувати царство сво?. Навiда?ш Марiю Якiвну?
- Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.
- Як тебе зустрiла Неонiла?
- Ми завтра пода?мо заяву на одруження.
- Ну, та я тебе вiтаю!
- Це все ма? вiдбутися тихо, мамо. Зовсiм тихо!
- Щодо нас, то в тебе тiльки й родичiв, що я, Оксана й Марiя Якiвна. Що
ж до не?...
- Там усе буде, як треба, - сказав вiн i випустив такий клубень диму,
що той заголубiв навiть у темрявi.
Вони сидiли й мовчали. I вiдчули, раптом, що то було дивне й химерне
непорозумiння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Вiдчув
вiн, що, коли б не було тут оцi?? жiнки, котра може вгадати його думки iз
натяку, бiло? оцi?? королеви з ?? палацом i теплою всмiшкою, загубився б
вiн навiки на несходимих сво?х шляхах. "Добра мати й добра дружина, -
подумав вiн, - ось два первнi, що повертають заблуклих до рiдного дому.
Батько зустрiча?, а мати пригрiва?, коли ж нема батька, дiм отнiй - вона!"
Гадя думала щось подiбне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина
?ства ?? i тiла ??. Не могла не вiдчувати його як себе, бо й був вiн
частиною ??. Те чуже й навiяне, незнайомi пласти, нарощенi на ньому,
розпадалися перед нею, як кожушки каштанiв. Золототiлий хлопчик прийшов
раптом iз ночi i сiв отут, бiля ?? нiг. Тiло його свiтиться й гра? жовтими
переливами, вiн наче золота статуя, тiльки зуби його - слонова кiстка, а
очi - аметист. Прилетiв до не?, як прилiта? до дiтей жар-птиця, i вежа не
могла не вiддарувати йому ласкою. Сидiла коло нього, i йшло вiд не? до
нього тепло. Знала: вiн прийме його, як приймав колись iз ?? грудей
молоко. I хоч йому вже двадцять сiм рокiв, вiн так само для не? той, кого
треба нагодувати.
- Я мамо, - сказав вiн сокровенна, - почну вiдзавтра читати книжки, якi
? в нашiй бiблiотецi. Вже зараз маю в собi особливе наповнення... Не знаю,
що в мене iз того вийде, але, менi зда?ться, чека? мене попереду велика
радiсть."
- Це буде радiсть i для мене, - сказала Галя, i ?? голос став пiд цю
хвилю трепетний.

З ранку до ночi сидiв вiн у бiблiотецi, часом лягав, а часом ходив по
кiмнатi, тримаючи перед очима книжку. В роцi в нього незмiнна курiла
люлька, дим стояв такий, що можна було б i сокиру вiшати, - випливав iз
вiкна, як iз комина, просочувався крiзь двернi шпарки i тiк через коридор
до iнших кiмнат. Цей дим будив Оксану, дiвчина розплющувала очi i стиха
проказувала супроти брата прокляття. Тодi вставала, розбита й повiльна,
iшла до дзеркала i сердито душила на лобi чи пiдборiддi поодинокi прищi.
Спиняла кров ваткою з одеколоном, тодi роздягалася зовсiм i холодно й
пильно вивчала сво? тiло. Груди в не? були невеликi, але в стегнах була
широка, - понуро милувалася на сво? тiло i тихо ненавидiла його. Робила
перед тим-таки дзеркалом зарядку i, збуджена, розтривожена, накидала на
голе тiло халата.
Хлопець у бiблiотецi свистiв. Свист був рiзкий i непри?мний, i Оксана
затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матерi, що вже заходжувалася
бiля снiданку i з розмаху плюхалася на стiльця.
Хлопець ходив по бiблiотецi, i його чавуннi кроки вiдбивались у
найдальшому кутку дому.
- Смердить, свистить i тупа?, - казала крiзь зуби Оксана. - Доведеться
менi таки йти з дому.
- Куди ж бо то? - смiялася Галя, дивлячись на насуплене дiвоче обличчя.
- Свiт за очi. Мо? нерви - як напнута гума.
- А ти ?х не напинай.
- Господи! - схопилася за голову Оксана. - Коли це кiнчиться, господи!
А вiн що, приведе сюди й жiнку?
- Це ще не вирiшено, - казала Галя, чистячи картоплю. - Може, вони
захочуть жити в Олександри Панасiвни, там теж досить мiсця. Але коли йому
захочеться жити тут, я не перечитиму. Менi було б це догiднiше, бо ти не
такий дотепний спiвбесiдник.
Оксана сидiла понура, як предковiчна богиня.
- Ну, то хай би вже женився скорiше, - сказала вона. - Мене це так
утяжу?. Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи дверi, не можеш поблукати
в нiчному по домi, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад
у тi мандри? Хай би ще подивився свiту, - Оксана по-змовницькому
пiдморгувала матерi.
- Отак глянути збоку, - засмiялася Галя, - то подумати можна, що ти,
нiвроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе...
- Як так напускне? - вставала обурено Оксана. - Скiльки менi кошту?
нервiв здаватися при ньому отакою гречною, - вона присiла, розвiвши поли
халата, - i отакою чарiвною, - вона скорчила страшну фiзiономiю. - Я при
цьому як позавчорашнiй борщ. Всi отi вашi розумуваннямання, пфе!
- А все-таки вiн непоганий спiвбесiдник.
- Сумнiвно? якостi. Зна?ш, - Оксана раптом примружилася, - коли б вiн
пiшов жити до Олександри Панасiвни, я б не ставилася до нього так
беззастережно.
- А як би ти ставилася?
- Нiяк, - сказала Оксана, задираючи носика, i йшла у двiр витягати з
криницi воду.
Досi вона роздягалася тут, у дворi, догола i виливала на себе вiдро
кринично? води. Зараз брала те вiдро i, бурмочучи пiд нiс прокльони,
волочила його в сарай. Зачиняла на защiбку дверi, тодi роздягалася i
повiльно зливала на груди й спину льодянi струменi. Це ?? влагiднювало, i
виходила вона з сарая iз обличчям янгола. В цей момент i з'являвся на
порозi розхристаний i зачумiлий брат. Збiгав зi сходiв, не помiчаючи
янгольсько? подоби сестри, i бiг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кiлька
пригорщ води в лице i хапався за рушника.
- Доброго ранку, братику, - спiвала за спиною Оксана.
- Доброго ранку, ласочко, - вигулькував з-пiд рушника Хлопець. - Ти, я
бачу, рання пташка...
- Мене збудив твiй тютюновий дим, - церемонно пiдтискала губи дiвчина.
- Вiн мене будить також, - засмiявся Хлопець. - Щоразу пiд ранок
сниться менi, що я закурюю, i це будить мене.
Оксана розширювала очi на такi братовi резони, тодi знову задирала
носика i дефiлювала повз нього в дiм.
- Алло, Оксано! - кинув якось вiн ?й. - Скажи, ти чита?ш книжки з нашо?
бiблiотеки?
- Я? - повернулася Оксана. - До вашого вiдома, я взагалi не читаю
книжок.
- А що ж ти чита?ш?
- Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, - сказала вона, гордо
зносячи пiдборiддя. - Я живу!

Вiн же читав. Жадiбно, ненастанно, перериваючись тiльки, коли кликала
Галя його ?сти чи ж коли заскакував до не? сам перекинутися кiлькома
словами. Вечорами вiн спускався вниз, де чекала його наречена, i вони
рушали тодi в безконечнi сво? мандрiвки, безперервно балакаючи i
заповнюючи отак прiрву часу, що ?х роздiляла. Потiм вони поверталися з
пощемленими вустами i з гарячими очима. Оксана раз пiдстерегла такий
прихiд: вона вийшла, щоб вiдчинити братовi дверi, якi сама ж зачинила, а
коли переступив вiн порiг, клацнула вмикачем. Побачила вона тодi дивне
обличчя, нiжне якесь i несамовите, братовi очi палали синiм полум'ям, а
губи червоне цвiли. Дiвчина закусила легенько губу, бо це його обличчя
викликало ?й у душi незрозумiлий трем. Вiн пiшов до сво?? бiблiотеки,
дошки важко рипiли в нього пiд ногами, широка спина похитувалася, вона
зорила йому вслiд широко розплющеними очима, i щось несподiвано тепле
увiйшло ?й у душу. Здалося ?й, що десь бачила вона таку важку, широку
спину, вiд яко? теж струмувала велика, загадкова сила; ?й захотiлося тодi
якнайшвидше повернутись у свою кiмнату i, закутавшись iз головою в ковдру,
замрiяти, вигадуючи бозна-якi фантасмагоричнi пригоди. Можливо, вона
допустить сьогоднi туди й брата, але дозволить тiльки пiднiжково
прислужувати собi i якнайпокiрливiше перед нею схилятися. Вона вимкнула
свiтло, як тiльки переступив вiн порiг бiблiотеки, i прокралась у темрявi
до сво?х дверей. Ще чула, як кашля? вiн у себе, як тре сiрника й закурю?
сво? огидне кадило; ступала отак навшпиньках i пiдiйшла до вiкна. Побачила
залиту мiсяцем долину, повну трiпотливих драглiв, синю дорогу рiчки i на
тiй рiчцi самотню постать, що начебто на водi стояла. Здалось ?й, що та
постать змахнула раптом крильми i злетiла над рiчкою: велика, сiра й
кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було нi постатi,
нi птаха, цвiла тiльки безлюдно синя долина, i поблискував на хвильках, що
?х зворушив набiглий легiт, мiсяць. Похитувався серед неба, великий та
круглий, i, подивившись на нього, Оксана раптом втратила свiй мрiйливий
настрiй, вуста ?? стали тонкi й з'?хали набiк - подумала вона, що ось-ось
закiнчаться канiкули i ?й треба буде йти до школи. Знайома нехiть
прокинулася в ?? серцi, i вона аж зубками скреготнула.
Хлопець у сво?й кiмнатi ще читав. Але був надто зворушений, щоб
вiддаватися читанню беззастережно, тому загорнув книжку й поклав люльку на
стiлець.
Лежав i дивився на стелю. Не бачив, однак, ??, тiльки широке небо,
повне лахматих зiр i з мiсяцем посерединi. Лежало в нього на обличчi, i
вiдчував вiн кожним фiбром шкiри його вологий, прохолодний шовк.
Потягся до вмикача i поринув у темряву. Явилося тодi до нього в усiй
сво?й красi нiжне Неонiлине лице, хиталося, розмите сутiнками, всмiхалося
широко й тремтливо, свiтило та грiло очима. Лежачи отак самотньо на
твердiй канапi, чув вiн запах ?? тiла i, вдихнувши його на повнi груди,
поринав у золотi купелi сну.

У недiлю вони перейшли з Неонiлою Бердичiвський мiст, а тодi подалися
через поле до лiсу. Над ними зашумiли коронами сосни, земля була встелена
широким шаром глицi; вони йшли, тримаючись за руки, й урочиста тиша
обiйняла ?х звiдусiль. Часом Неонiлин туфель натрапляв на шишку i
пiдвертався, вона стискувала тодi його пальцi, рука його при тому
твердiла, даючи пiдпору. Йшли так довго, над ними мiж хитливих корон
свiтлiло розкiшне, iз срiбними хмарами небо, сонце слало ?м пiд ноги
яскравi килими, i коли ступали вони на них, вiдскакували вiд них майже
сполученi тiнi. Потiм вони втрапили в заростi папоротi i йшли, шарудячи
тi?ю папороттю; по тому вийшли на дорогу i рушили по нiй. Була заросла
травою, по узбiччях вибивалося корiння, позбиване колесами возiв, вигинала
перед ними ясно-зелене тiло, густо покроплене яскравими сонячними латками.
Вiн почав смiшити дiвчину, вона зупинялася вряди-годи i аж згиналася вiд
смiху. Падала ?м на голови й плечi свiтлотiнна мережа, i вони, зловленi в
ту мережу, ставали посмугованi i вiд того трохи незвичайнi. Неонiлине
обличчя пiд ту хвилю помолодiло, вiн схилявся, щоб зазирнути ?й у вiчi.
Втрапляв у море безмежно? ласки й терплячо? любовi, здавалося йому, що
саме про таке мрiяв вiн колись, тижнями валяючись на плацкартних полицях.
Вона ж бачила ясно-синi озерця й напивалася iз них чисто? води, хмiлiла
радiсно - те свiтло обiгрiвало й освiтлювало ??. Йшли, перейнявшись
навза?м цi?ю наснагою, i здалося ?м обом, що свiт у цей час тiсно омежився
- був для них i у них. Тодi перелетiв через дорогу птах, великий, з жовтим
та чорним, той птах начебто послав для них якийсь сигнал. Хлопець спинив
дiвчину i вiдчув на сво?х вустах свiжий запах ранку. Вони цiлувалися,
злившись тiлами, i сосни над ними похитувалися, гойдали коронами, скинули
по шишцi, i тi шишки попадали ?м до нiг. Тодi вони трохи опритомнiли,
подалися далi i йшли, аж доки Хлопець стис Неонiлi руку - завмер, пильно
вдивляючись перед собою.
Густий бджолиний гуд почули вони - лежала перед ними галявина, вщерть
заросла квiтами, посерединi росла стара розлога груша, а все повiтря аж
хиталося вiд величезно? кiлькостi прозорих крил. Бджоли й метелики пили iз
квiтiв нектар, i Хлопець iз Неонiлою зрозумiли, що вони шукали саме цього
мiсця.
Вони пили один одного, як п'ють воду спраглi мандрiвцi. Свiт пропав для
них, бо вони раптом забули про час i простiр; навiть бджоли перестали
густи. Синя тиша оточила ?х. Неонiла, розплющуючи очi, бачила син? небо чи
не менш синi його очi. Була майже роздягнута перед цим небом i цими очима,
i тiльки тiло ?? цiпилося вiд страху чи чекання. Вiн же побачив перед
собою землю, темну й зарослу травою, побачив ще темнiшi ?? очi, чорне
волосся ?? розстелялося по тiй землi, i цвiла на нiй червона квiтка вуст.
Очi ?? вже не свiтилися вогнем, а наче припали порохом, погаслi, пласкi,
майже змертвiлi, йому до болю в душi захотiлося увiйти в ?хню неозору
темiнь i все-таки засвiтити там вогонь. Той вогонь уже палав у його тiлi,
в очах i пальцях рук та нiг. У вустах, якi скрешав вiн iз тою червоною
квiткою на землi; вогонь жив i в тiй землi, червона ж квiтка вже аж кров'ю
стiкала. Тодi вiн зважився прийняти той вогонь i в себе, ввiйти в ту землю
i самому стати землею. Вiдчув нiжний шовк шкiри, обпiк ?? i обпiкся й сам.
Глибокий лiс зашумiв навколо - чорно-червону троянду уздрiв вiн на вкритiй
квiтами землi. Знову загули над ними бджоли, i вiн теж став бджолою, i
зiйшов вiн до то? троянди заплiднити ?? i забрати ?? мед.

О тiй порi i з'явився на горi стрункий, одягнений в ошатний костюм
дженджурик. Мав на головi височезну, чорну й кучеряву копицю волосся, на
ногах у нього були лискучi туфлi, а на мiзинному пальцi витинався
здоровенний срiбний перстень. Дженджурик пройшовся по горi i сiв на скелi
помилуватися на розлогi довколишнi кра?види. Вiн побачив Оксану, котра
пiдiймалася пiд гору, гречно всмiхнувся до не? i спитав, як зветься ця
рiчка i чи дуже вона глибока. Оксана подивилася на нього ясними холодними
очима i буркнула пiд нiс назву рiчки, а про ?? глибину не сказала нiчого.
Дженджурик, однак, не вiдстав i спитав, чи не зна? вона, де здаються на
цьому кутку квартири. Вiн би хотiв оселитися тут на деякий час, бо йому
страшенно сподобалися цi мiсця. Вiн подивився на ?хнiй дiм i, показавши на
нього пальцем, сповiстив, що охоче найняв би кiмнату тут.
Оксана аж спинилася вiд обурення. Подивилася на дженджурика, наче
хотiла вбити його, але натомiсть наштовхнулася на такий погляд, що ?й аж
мурашки по спинi пройшли. Вiдчула, що, коли не збереться на силi,
обов'язково розслабне i ще, чого доброго, вступить iз тим прилипайлом у
розмову. Вона звела погордливо носика i, дивлячись кудись повз
дженджурика, сповiстила, що тут нiяких квартир не здають i нiколи не
здаватимуть. Знову пiшла, але дженджурик був не в мiру причiпливий i
поволiкся слiдом. Йому дуже шкода, сказав вiн, невимiрне шкода! Тут такi
чудовi кра?види; може б, вiн зайшов i поговорив з ?? матiр'ю?
Оксана знову спинилася. Його улесливий, солодкий голосок пролазив у не?
й по-сво?му бентежив. Але вiдчула бiльше омерзiння й погорду, нiж
симпатiю: коли ж вiн уразив ?? самолюбство, вуста ?? стали тонкi й
безкровнi.
- Такi речi я можу вирiшувати сама! - сказала вона з притиском. - I
можу вас твердо запевнити, що квартир тут не здають.
Тiльки скоса ковзнула поглядом по його обличчi, але й цього було
досить, щоб уразитися. Дженджурик не дивився на не?, а наче випивав. Знову
заговорив якнайчемнiше, а що вона пiдiйшла вже до хвiртки, зупинився.
У дворi Галя прала бiлизну. Вона побачила дженджурика, i раптом щось
гостре врiзалося ?й у серце.
Оксана плеснула перед дженджуриком хвiрткою, а вiн, побачивши Галю,
позадкував, хоч сам тiльки-но просив завести його до не?.
- Що це за один? - спитала Галя поблiдлими вустами.
- Та прив'язався якийсь, - смикнула плечиком Оксана. - Квартиру шука?,
чи що... Сподобався, бач, йому наш щм.
- А що ти йому?
- Що я могла йому сказати? - Оксана гнiвно заворушила нiздрями. -
Сказала, хай забира?ться, бо ми не зда?мо нiяких квартир.
- Звiсно, звiсно! - пробурмотiла Галя. - А вiн прийшов на гору знизу?
- Звiдки менi це знати? - роздратовано сказала Оксана. - Я його застала
на скелi. Сидiв i лупився на тi кра?види. А взагалi, чого це ти так
розхвилювалася?
- Менi здалося, що вiн проводить тебе додому. Оксана розсмiялася.
- Причепився, як шевська смола. А якi в нього очi, мамо! Як у гадюки...
- Очi, кажеш? - зморщилася Галя.
- Ну, так, очi. Ледве мене, бiдолаху, не з'?в. Вона пiдтисла вуста,
задерла носика й пiшла в дiм, а Галя аж руки опустила. Глухо гупало в не?
серце, кров прилила до обличчя, - вона присiла на лавочку. В домi
безтурботно заспiвала Оксана, з Хлопцевого вiкна випливав дим; як i
завжди, Хлопець вiд ранку до вечора топив себе в тому дикi i в книгах, ?й
захотiлося прийти до нього i все розповiсти. Про сiрого птаха, очi якого
обезволюють та засiвають у кров невiдомi досi бахання. Але розповiсти
Хлопцевi про те - розповiсти йому та?мницю його народження.
Оксана вийшла в цей час на гайок. Встигла переодягтись, а на вустах
блукала в не? всмiшка.
- Твiй синок свистить, димить i гримить! - Вона витягла патетично
долонi перед собою, тодi спустила руки i нервово сплела пальцi. - Слухай,
мамо, вiн у нас скоро мiсяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на
роботу?

Але Галя не пiддалася на цi доччинi шпильки. Сидiла на лавочцi й
слухала, як шуму? ?й у головi кров.
- Щось менi недобре, - сказала вона дочцi. - Можемо-переш?
- Ну, звичайно, мамо. Пiду тiльки гляну, чи пiшов той прилипайло.
- Не ходи! - скочила нервово Галя. - Я тебе прошу: не ходи! Оксана
холодно i здивовано озирала матiр.
- Що з тобою, мамо?
- Е, це довго розказувати, - сказала Галя. - Зрештою, о цiй порi... Нi,
менi варто було б тобi розказати... Бачиш, це не зовсiм правдоподiбна
iсторiя...
- То чого на це зважати?
- У свiй час я теж так думала, - сказала Галя. - Але з роками... З
роками ми ста?мо м'якшi й поступливiшi навiть щодо забобонiв. Можливо, це
звичайна самоосторога... Фу, менi браку? слiв.
- Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простiше:
яка ж та iсторiя?
Галя розповiла ту iсторiю, дивлячись у землю. Було ?й нiяково
повторювати те, що довгi роки вважала як виплiд химерно? фантазi? сво??
бабць Розповiдала про чоловiкiв, якi навiдують ?хнiй дiм, що приходять
вони сюди двох гатункiв. Першi вiдвiдують дiм, коли дiвчата починають
ледь-ледь наливатися, другi, коли вони зрiлi красунi. Не було в цьому
домi, сказала Галя, негарних дiвчат. Оксана може в тому пересвiдчитися,
погортавши ?хнiй альбом, але неоднакова доля ?х чекала. Тi, хто не мiг
устояти в ранньому вiцi, народжували хлопчикiв, а вiд тих других приходнiй
народжувалися дiвчата. Дiвчата залишались у домi, а хлопцiв мучив дух
неупокорений - ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж
диваками, як той Оксанин прадiд Iван. Може, воно й справдi схоже на казку,
сказала Галя, але таке й справдi кiлька разiв повторювалося. У кiлькох так
трапилося, що вони не могли встояти в ранньому вiцi, i ?м зiрвано було
вiнок, чоловiки другого гатунку лишаються в цьому домi й тут живуть. Вона
не хоче переконувати, що це не простий збiг випадковостей, сказала Галя,
але викласти перед нею цi факти вона зобов'язана.
Оксана стояла проти матерi так само з задертим носиком, i зневажлива
усмiшка пливала по ?? обличчi. Галя не бачила то? усмiшки, бо коли б
побачила, не змогла б розказати то? iсторi? до кiнця.
- Не всi дiвчата пiддаються тому першому, - казала вона, - але тi, що
пiддаються, стають нещаснi. Важке життя на них чека? i велика гризота
через синiв, яких вони народжують. Ти вже велика дiвчина, - доказала Галя,
- вже на той рiк i школу закiнчиш. Уваж i розваж!
Галя звела нарештi очi й побачила ту глумливо-зневажливу доччину
усмiшку.
- Тепер менi ясно, - сказала та не без погорди, - де взявся твiй
улюблений синок.
- Всi ми з одного тiста, - мовила Галя.
- Овва! - пхикнула Оксана. - Гада?ш, мене можна звести?
- Я не хотiла б, щоб ти гралася з вогнем.
- Менi той вогонь нi до чого, - вiдповiла Оксана. - Але я не збираюся
ховатись i в кущi.
У не? затремтiли нiздрi, i знову засвiтилася вона тi?ю несусвiтською
красою, яку побачила в нiй Галя вперше при при?здi Хлопця. Сумно й тепло
стало Галi, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню.
- Вiриш, дочко, - сказала вона, взявши дiвчину за руку. - Може, воно й
смiшно, але колись давно подiбна розмова вiдбулася у мене з тво?ю
прабабою. Зна?ш, що найкумеднiше в цiй ситуацi??
- Ну? - звела брови Оксана.
- Я тодi вела себе зовсiм так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й
сумно, що в Оксани затремтiло серце i гаряча барва залила ?й щоки. Вона
сiла поруч з матiр'ю i сказала серйозно та розважно:
- Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловiки в мене поки що не викликають добрих
почуттiв.
?х сколихнуло вiд цi?? вза?мно? вiдвертостi: Оксану через те, що мати
говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину на?вну й трохи
смiшну серйознiсть.
Не знали вони, що чув усю ту розмову крiзь вiдчиненi вiкно й Хлопець.
Вiн вийняв iз рота люльку, поклав на стiлець, розгорнута книжка лягла йому
на груди, а на обличчi з'явилася розгублена всмiшка. В серцi йому
загнiздилася туга, i вперше за весь час перебування тут йому захотiлося
знову покинути рiдний дiм.

Вночi Галi приснився сiрий птах у людськiй подобi. Мав чоловiчу голову,
хоч замiсть волосся в нього було пiр'я. Пiр'ям обросло i все його тiло,
замiсть рук були в нього крила, але ноги мав людськi, взутi в лискучi
черевики. Птах кружляв над ?хнiм обiйстям, а вона лежала серед двору в
лiжку й тривожно стежила, як сiре величезне тiло стрiмко рiже повiтря.
Горловий крик вирвався в людини-птаха, вiн склав крила й раптом пiрнув
униз. Галя встигла прикритися ковдрою, i птах упав на ту ковдру. Схопив ??
пазурами, що витиналися з лискучих туфель, i зринув угору. Вона злякано
заклякла: лежала пiд вiдкритим небом у самiй сорочцi. Розстелена в повiтрi
ковдра летiла наче килим-лiтак, здiймаючись вище й вище, де цвiв i
палахкотiв серед неба мiсяць. Птах знову склав крила i знову шугонув долi.
Цього разу вiн зiрвав iз не? сорочку, роздерши ?? пазурами, i вдарив
дзьобом ?й пiд серце. Кривава рана зачервонiла ?й пiд персом, а бiле
полотно сорочки знялося вгору i, хилитаючись вiльно краями, подалося також
до мiсяця. Птах полетiв за тою ковдрою й сорочкою, меншав i меншав, доки
зник, а вона лежала внизу на лiжку iз розтерзаним серцем i не могла й
пальцем кивнути.
Прокинулась у холодному потi, стало важко ?й дихати. Болiло серце, i
нестерпно стукотiло в головi. Здалося ?й, що ось-ось трiсне ?й мiзок,
через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, мiцно спала, роздiляла ?х
стiна. Галя звела руку й затарабанила в ту стiну. Щось завовтузилось у
глибинi дому, й почулися важкi кроки: збудила вона Хлопця. Вiн вiдчинив
дверi й зазирнув до не?. Вона покликала його слабким голосом, обома руками
стискаючи голову, яка й досi немов розпадалася.
- Менi погано, - сказала вона. - Розбуди Оксану. Або нi, дай менi
гiрчичника. Отут, на полицi.
Вiн засвiтив свiтло й намочив гiрчичника, бризнувши водою з графина.
Приклав матерi до ши?.
- Таблетку валiдолу, - сказала Галя. - Теж на полицi. Вiн подав
таблетку, i вона поклала ?? пiд язик. В шию почало грiти, кров помалу
вiдпливала вiд голови.
- Давно це в тебе?
- Хiба мало було хвилювань? - шепеляючи через таблетку, вiдповiла Галя.
- Лежи. Я посиджу коло тебе.
Вiн сiв коло не? заспаний, обважнiлий, i тiльки тепер помiтила Галя, що
вiн значно старший сво?х лiт. Побачила вона його важкi, спрацьованi руки,
почула гострий дух його тiла й пожалiла раптом: не одне митарювання випало
i на його вiку. Вiн, правда, сам того хотiв, але тепер у нього несвiже
обличчя i якась глибока втома хова?ться в очах.
?й полегшало, таблетка пiд язиком розтала, i нiякова всмiшка освiтила
?? обличчя.
- Завдала тобi клопоту. Коли в мене таке почина?ться, спить у цiй
кiмнатi Оксана. Здебiльшого, це трапля?ться весною, але ось бачиш...
- Тобi не треба хвилюватися, - сказав Хлопець. - I бiльше вiдпочивай.
- Зараз я i вiдпочиваю. Це з осенi не до гульнi.
Вона приплющилася, на щоках ?й заграли нездоровi рум'янцi. Хлопець
звiвся.
- Може, розбудити Оксану? Хай переселиться...
- Вже не треба, - розплющилася Галя. - До речi, все забуваю тобi
сказати: питала за тебе кiлька разiв Марiя Якiвна. Не заходив до не??
- Ще нi.
- Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити.

Вони сидiли з Марi?ю Якiвною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень,
зовсiм такий самий, як той, коли доживав сво? старий Iван. Марiя Якiвна
подумала про це мимохiдь, розглядаючи Хлопця: був вiн чимось схожий на
Iвана, тiльки той худий, а цей огрядний. Сонце свiтило на них, роблячи
голову Марi? Якiвни срiблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще
чорнiшим. Марiя Якiвна втомилася, розповiдаючи йому про старого, - давно
вже не випадало ?й стiльки говорити. Грали на сонцi викладенi у вазу
яблука, грушi та сливи, лiтали над ними жовтогарячi оси, i стара
вряди-годи помахувала рукою, зганяючи ?х з плодiв.
- Знуджую тебе старечим базiканням, - сказала Марiя Якiвна. - Дуже
хотiлося менi тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло.
Хлопець зирнув на не? майже прозорими вiд сонця очима.
- Коли я був далеко звiдси, - сказав вiн повiльно, - часто згадував
вас, Марi? Якiвно, i дiда Iвана. Все менi здавалося, що маю повернутися,
щоб прочитати тi зошити, що ?х вiн списав.
- Це я тобi дозволю, - засмiялася Марiя Якiвна. - Хто зна, що в тих
зошитах: мене браку?, щоб розiбрати тi i?роглiфи. Для мене вони просто
ясна пам'ять про чоловiка, i я ?х через те бережу.
- Менi завжди здавалося, - правив сво?? Хлопець - що там неабищо. До
речi, все, що стосу?ться дiда, для мене також неабищо. Кожен чоловiк шука?
в життi вiдповiдностей та вiддзеркалювання себе в iнших. Часом вiн сам
вiддзеркалю?, але зв'язок вiд того не порушу?ться. Те, що говориться про
спорiдненiсть душ, - не марниця. Я довго над цим мiркував: спорiдненiсть
душ - одна з найдiйовiших форм боротьби людини iз самотнiстю.
- Кажеш складнi для мене речi, - мовила Марiя Якiвна. - Але що таке
самотнiсть я пiзнала добре. В першi роки пiсля дiдово? смертi я,
здавалося, втратила зовсiм смак до життя. А вгада?ш, що мене рятувало?
Вечiрн? небо. Дивилася на нього й мимохiть заспокоювалася... Зна?ш, я
все-таки пробувала читати тi зошити, що тебе цiкавлять, - може, хотiла
якось долучитися до нього, але не по менi та робота. Ми жили довго й
гарно, - голос Марi? Якiвни повiльно плив, - але спiлкувалися, видно, не
всi?ю душею. Тобто я вiддавалася йому повнiстю, але йому треба було ще
жити у сферах, недоступних менi. Уяви собi, вiн виявляв дивовижну
делiкатнiсть при цьому, не вiдчувала я iз ним нiколи себе упослiдженою...
- Я багато сподiваюся знайти в тих зошитах, - сказав Хлопець.
- Ой, не поспiшай! - вiдповiла Марiя Якiвна. - Можеш розчаруватися. Але
все одно спадко?мцем ?х станеш ти. I зна?ш, що я в тебе попрошу? Ти,
звiсно, мiрятимеш ?х мiрками правильними, пристосовуючи тi писання чи до
мистецтва, чи до чого там iще. Але коли не зможеш знайти тому писанню
застосування, не знайдеш там нiчого для себе цiнного, не викидай його i не
упослiджуй. Хай лежить собi в тебе у тихому куточку, ?сти воно не просить.
Зiтри раз на пiвроку з тих зошитiв куряву i поклади знову. I передай, будь
ласка, це побажання сво?м дiтям...
- Чи не заранi ви, Марi? Якiвно, заповiти склада?те?
- Ох, не заранi, хлопчику, не заранi. Серце в мене - як зiпсутий мотор
у машинi. Вже так зiпсутий, що його не полагодиш.
Марiя Якiвна зирнула на нього крiзь кришталики слiз i на вуста в не?
лягла добра й гарна всмiшка. Вона встала, важко спираючись на палицю, й
кивнула, щоб вiн iшов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на цiпок.
- Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче менi з тими сходами.
На сходах вiн узяв ?? пiд руку, i вона сперлася на нього. Рука ?? була
дивовижно холодна.
- А ти надовго при?хав до матерi? - спитала тихо, коли пiдiймалися вони
сходами.
- Гадаю, назавжди.
- Казала менi Галя про тебе й Неонiлу. Це правда?
- За тиждень ми розпису?мося.
- Вiтаю тебе. То славна дiвчина. Вона до мене частенько забiга? i,
спасибi ?й, допомага?. Причепурить менi хату, що й на серцi веселiше. Твоя
мати й сестра теж менi допомагають. Таку ма?ш славну сестру!
Хлопець згадав пiддертого носика й гордовито стиснутi вуста. Було йому
трохи дивно.
- Я рада, що ти зiйшовся з Неонiлою, - сказала стара, вiддихуючись на
верандi.
Так само стояв тут стiл, i так само плелися крученi паничi. Бiля столу
стояло лозове крiсло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця: повабило його
до того столу й крiсла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвiр'я.
- Отут вiн любив сидiти, - перехопила його погляд стара. - Я нiчого тут
не порушую...
Вони зайшли в кiмнату. Була вона й справдi напрочуд чистенька,
пофарбована пiдлога ляскотiла, дорiжки на нiй були рiвнi й наче
випрасуванi, на вiкнах свiтлiли бiлiсiнькi гардини.
- Пiдлогу фарбувала твоя сестра. Рiк тому. Таке воно невгомонне, те
дiвча!..
- Менi здалося, вона трохи занозиста, - не витерпiв Хлопець.
- Що ти кажеш? - щиро здивувалася Марiя Якiвна. - Я того за нею не
помiтила.
Вона пiдiйшла до шафи, вiдчинила й вийняла звiдти загорнутий у
повощений папiр пакунок.
- Так менше курявою припадають, - сказала розгортаючи.
Папiр сухо й легко шарудiв, а Хлопець аж очима прикипiв до тих зошитiв.
Були вони грубi, оправленi в шкiру, пожовтiлi на зрiзах, на одному iз них
красувалася велика зiркаста клякса. П'ять зшиткiв, покладених один на
одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб.
- Оце те, - сказала Марiя Якiвна, - на що поклав вiн сво? життя.

Дженджурик ходив по горi туди й сюди, тлiла в його вустах сигарета,
синiй димок вивсь угору, i дженджурик примружував вiд диму лiве око. Його
наваксованi туфлi аж сяяли, сiрий костюм сидiв бездоганно, погляд
пострiлював навсiбiч, аж доки уздрiв Оксану. Пiдiймалась угору iз набитою
пакунками авоською, i вiн миттю опинився бiля не?, простягнувши руку.
- Чи не дозволите пособити?
Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокiйна, а вiн
заскакував до не? чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудовi
мiсця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив,
щоб вона не проганяла його звiдсiля. Сказав, що снилася вона йому сьогоднi
i що дивну тугу вiдчув вiн, коли прокинувся, - Оксана йшла нерухома й
спокiйна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зi шкури лiз,
аби зазирнути ?й у вiчi. Зрештою, на самiй горi вiн зробив паузу, щоб
передихнути. Оксана повернула до нього пiддертого носика i спитала крiзь
щiльно стисненi губи:
- Ви сказали все?
- Нi, нi, - заквапився дженджурик. - Можете, звiсно, трактувати мене за
нахабу, але менi так хочеться, щоб ви поставилися до мене прихильнiше. Ваш
холод убива? мене, i менi так прикро ста? на серцi! Коли дозволите, -
сказав дженджурик, - приймiть вiд мене оце, i я бiльше нiколи вам не
з'явлюсь на очi.
Дивно змахнув руками, як фокусник, i в пальцях його виросла розкiшна
червона троянда, така свiжа, що краплинки роси нiжно тремтiли на ??
пелюстках.
Оксана подивилася на цю троянду, i в ?? очах на мент загорiвся теплий
промiнець. Але вона не взяла троянди.
- Подаруйте ?? якiйсь сво?й ровесницi, - сказала зимно й рушила далi.
Вiн протяг до не? руки з трояндою, але вона не побачила того
молитовного жесту. Знову прискочив до не? i, забiгаючи чи з того, чи з
того боку, засипав ?? улесливими й лагiдними словами. Тi слова вже
починали крапати в Оксанину душу, як гарячi iскри, i вона знову змушена
була зiбратися на силi, щоб не пiддатися тому шаленому чару. Носик ?? так
само гордо стримiв доверху, а вуста були стиснутi. Вона гримнула перед
носом у дженджурика хвiрткою так, що ледве не розтрощила йому лоба. Вiн
запосмiхався там, за хвiрткою, ?й у спину, i було в тiй усмiшцi бiльше
смутку, нiж кохання. В руцi обвисла вже зовсiм обстрьопана троянда, а
блискучо-чорнi туфлi покрилися легеньким нальотом куряви. Дженджурик
подивився на ту куряву з жахом, вихопив iз кишенi носовичка i почав
обмахувати ним взуття. В цей момент озирнулася Оксана, i глумлива посмiшка
розцвiла в не? на вустах; пальцями вона зробила вушка й помахала ними.
Дженджурик там, за хвiрткою, почервонiв, як пiон, очi його стали зовсiм
крихiтнi, й Оксана вiдчула, як уколов ?? той погляд, наче голки. Але була
вона вiд дженджурика далеко, тому склала губи дудочкою й несподiвано для
себе засвистiла ту мелодiю, якою так сильно надокучав ?й брат.
Цю мелодiю почув через вiдчинене вiкно i Хлопець. Вiн визирнув,
випустивши широчезний клубень диму, i був у тому димi як чорнокнижник, що
чаклу?.
- У тебе непоганий слух, сестро! - гукнув вiн i послав ?й повiтряний
поцiлунок.
Оксана розсердилася на себе за те невдатне сво? мавпування,
розсердилася й на брата, що так недотепно це пiдкреслив, а ще бiльше
розсердилася вона на дженджурика, який i досi стояв за хвiрткою i погляд
якого палав непогамованою печаллю.

У той вечiр, коли Хлопець дiстав до рук заповiтнi зошити, вiн не пiшов
до Неонiли, бiгцем попередивши ?? про те, i вона знайшла нарештi час на
хвильку заскочити до Марi? Якiвни.
- Так давно у вас не була, - сказала нiяково, заходячи у хвiртку, - вже
й сором мене пече.
Марiя Якiвна сидiла на приступцi ганку, пiдмостивши пiд себе витерту
козину шкуру.
- Вiтаю тебе, дитино, - сказала вона якнайтеплiше. - Мабуть, дуже була
зайнята?
- Ой, дуже, Марi? Якiвно! - заполум'янiла Неонiла. - Воно на мене як
снiг звалилося.
- Чи ж ти щаслива?
Неонiла спинилася серед подвiр'я й зацвiла промовисто всмiшкою.
- Ну й чудово, дитино, - сказала стара. - Я тут не була покинута, можеш
не турбуватися. Через день приходила Оксана, i ми чудово вправлялися...
- Я зараз у вас приберу, - кинулася Неонiла.
- Та нiчого, дитино, й прибирати, - засмiялася Марiя Якiвна. - Та
Оксана така невсипуща!.. Але добре, що прийшла. Вiзьми он там, у сiнях,
стiльця i сядь. Бачиш онде - небо пала!
Неонiла озирнулася: величезна заграва розкинулася над протилежною
горою, небо блимотiло й мiнилося. I, дивлячись на те небо, мимохiть
перейнялася Неонiла споко?м, яким дихало обличчя Марi? Якiвни.
- Мiй покiйний Iван, царство йому небесне, не пропускав жодного такого
заходу. Зна?ш, вони нiколи не бувають однаковi!
Неонiла сiла на стiльця пiвобертом до Марi? Якiвни, а пiвобертом до
того палахкого неба.
- Сьогоднi був у мене Твiй, - сказала тим-таки притишено-теплим голосом
Марiя Якiвна. - Так вiн мене схвилював: не бачила його десять рокiв. Вони
всi якiсь дивно однаковi, цi Шевчуки, i це по-справжньому вража. Багато
ма?ш вiльного часу?
- Цiлий вечiр, - сказала дзвiнко Неонiла. - Прибiг такий захеканий:
буде сьогоднi страх як зайнятий!
- Це я йому Iвановi зошити дала, - вона замовкла i якийсь мент пильно
дивилася на Неонiлу. - Добре, що ти завiтала до мене, - повторила, - маю
тут до вас одне дiло... Хотiла виповiсти йому, але якось язик не
повернувся, дуже був вiн зацiкавлений тими зошитами...
Небо навпроти них грало. Малиновi смужки вливались у бузковi, якi
розчинялись у густо-червоному, натомiсть бринiли навдокiл оранжевi стяги.
Кiлька бiлих хмар вбирало в себе багрянець, наче губка воду, й раптом
стали роздутло-червоними рибами. Марiя Якiвна дивилася на те небо i наче
забула, про що хотiла тiльки-но повiсти.
- Ви про якесь дiло казали, - нагадала легенько Неонiла.
- Та те дiло невелике. По одруженнi ви де житимете?
Неонiла зирнула на стару знiяковiло:
- Та повiрите, Марi? Якiвно...
- У вас не було про це й розмови, - засмiялася Марiя Якiвна, але
вiдразу змовкла. - Якось i тобi це незручно казати...
- Та господь з вами, Марi? Якiвно!
- Ну, добре! Я маю цей дiм i сад. I маю я родичiв тiльки Галю та ??
дiтей. Ну, вже й тебе. Я хотiла б вiдписати цей дiм вам, але щоб ви в
ньому жили. Чи не збира?ться Твiй знову в мандри?
- Та начебто не збира?ться. Але, Марi? Якiвно...
- Незручностi це менi не справить, - сказала стара. - Тягти менi
лишилося недовго: доглядите якось. Я не вередлива i вiрю i в тебе, i в
нього... Я зараз, дитино, як те небо, що гасне...
Небо i справдi гасло. Зникало з нього червоне й фiолетове, лишився
самий тiльки багрянець. Вже повужчав його розлив, помалу з'?дав його ледь
помiтний серпанок, що вже наповзав на землю.
- Може, я недоречно влажу до вашого життя, але хто зна... - Марiя
Якiвна замовкла. - Буде менi любо насамкiнець утiшитися вашим молодим
щастям.

Вночi до обiйстя прилетiв великий сiрий птах. Черкнувся пiдошвами
лискучих туфель стежки i звiльна пiшов по нiй до самiтного будинку на
горi. Небо сьогоднi було засипане величезними зорями, iнколи одна iз них
зривалася й креслила бiлу риску. Птах iшов по стежцi й помалу втрачав
пташину подобу: пiр'я на його головi стало кучугурою кучерявого волосся,
крила руками, i поклався йому на плечi той-таки неодмiнно сiрий костюм. У
такiй подобi спинився вiн бiля хвiртки, поклав руки на штахеття й недовго
задивився на подвiр'я. Було там порожньо, тiльки бiлiв емальований
умивальник, а на столi стояла велика миска з жовтими падалицями.
Дженджурик, нечутко ступаючи, пiдiйшов до вмивальника. Тут висiв
забутий звечора рушник, вiн зняв його й притис до обличчя. Три запахи вiн
розрiзнив: рiзкий чоловiчий, вiд якого йому аж у нiздрях закрутило, i два
м'якi: один звичайний, а другий такий, що очi його засвiтилися жаринами.
Цей третiй був найсильнiший, бо останньою вмивалася на нiч Оксана, i
дженджурик запхав собi рушника до кишенi. Край його з китичками замаяв у
нього бiля ноги, коли вiн пiшов далi, а пiшов дженджурик до миски з
падалицями. Вибрав найжовтiше яблуко, сiв на приступку ганку i вкусив. Сiк
цвiрконув на обидва боки, в цей час знову злетiла зiрка, - беручка печаль
стисла йому серце. З'?в яблуко, а недогризок поклав у миску мiж падалицi.
Знову пiшов, метиляючи бiлим хвостом рушника, - ступав уже пiд вiкнами. З
розкрито? кватирки долинало сипке дихання: пахло звiдти запахом м'яким,
але звичайним. Друге вiкно ще горiло, дженджурик пiдкрався до нього i,
пiдтягнувшись на руках, зазирнув. В сивих клубнях диму ходив по покою
кремезний патлатий молодик - очi його гарячкове палали. Дженджурик
перелякався несамовитого виразу, що його мало обличчя молодика, i тихо
зсунувся додолу. Порачкував вiд вiкна i сiв пiд стiною, щоб заспоко?тися.
Сидiв довго, чекаючи, щоб погасло, нарештi, те навiсне вiкно. Павучок
спустився в цей час до нього з гiлки й обснував його обличчя павутиною.
Вiн стер ту павутину тiльки тодi, коли вiкно таки згасло. Зорi над головою
побiльшали, але вже й поблiдли. Дженджурик устав i прислухався. З
розчиненого вiкна випливав запах тютюнового диму, але долiтало вже й
могутн? хропiння. Дженджурик сплюнув i посунув далi.
Коло третього вiкна вiн спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах,
яким вiяло з кiмнати, його обворожив. Стояв i ловив його трепетними
нiздрями, а з очей його котилися сльози. Свiтло зiр кришилося в тих
сльозах, i став дженджурик у ту мить гарний, як янгол. Вiн пiдтягся на
руках i тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша вiдповiла на цей постук,
i дженджурик важко зiтхнув. Озирнувся навдокiл: внизу, наче синя дорога,
завмерла рiчка. Лiтали бiля нього нiчнi метелики й комарi, снували нитки
павуки - рух i життя множинних тiл вiдчув у цьому свiтi дженджурик. Довго
стояв пiд глухим вiкном i безнадiйно чекав. I тiльки коли затремтiло над
головою небо, коли зорi пiшли раптом угору, вiддаляючись од землi все далi
й далi, а над головою пропливли першi подмухи надранкового леготу, тiльки
тодi дженджурик отямився. Був звiдусiль обплутаний павутиною, тож мусив
вилiзти з не?, як з одежi. Став проти вiкна, що так його чарувало, змахнув
руками, як чародiй, i в його долонях вирiс букет найчудовiших i
найсвiжiших троянд. Дивився на тi квiти й обливався гiркою печаллю.
Солодкий бiль пiк його, вiн махнув рукою, i букет вiльно пролетiв у
вiдчинену кватирку. Впав на пiдлогу бiля лiжка, де спала Оксана, i вiдразу
ж розсипався сотнею пелюсток.
Дженджурик за вiкном змерз i замахав руками, щоб зiгрiтися. Вiд того
руху знову почав заростати пiр'ям, руки його перетворювались у крила, у
туфлях проростали гострi пазурi. Вiн хитнув крильми i на мить притулився
обличчям до скла. В пiвтемрявнiй кiмнатi, осяяна блiдим, мерехким
свiтанням, спала красуня. Обличчя ?? полум'янiло й свiтилося, а вуста щось
неспокiйно шепотiли.
Птах ударив iз розпачем крильми об шибки i на мить притемнив оте
чудовне видиво. Розвернувся й повiльно поплив над сонним обiйстям,
меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь помiтною крапкою. Тодi освiтило
його перше свiтло, i вiн умер раптом, загуснувши серед безмежного простору
на ще одну з мiльярдiв зорю, котрi швидко й нестримно вiддалялися од
землi.

Оксана прокинулась у той ранок ранiше. Снився ?й дженджурик, вона
тiкала вiд нього, а вiн здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й
летiла, а дженджурик бiг за нею слiдом i тяг угору руки. Обличчя його було
спотворене вiд розпачу, i в ?? грудях через той розпач солодко грало
серце. Приснився ?й i брат, котрий вискочив iз хати й кинувся бити
дженджурика. На мент ?й стало жаль i дженджурика, i брата, захотiлося
кинутися помiж них i розборонити. Вона йшла по якiйсь синiй дорозi, бiля
не? поруч ступав, накульгуючи, батько, i йшли вони до крихiтного
будиночка, на порозi якого сидiла стара як свiт бабуся. В небi пливали
великi сферичнi тiла, i в тих сферах проглядали людськi подобенства:
витягнутi й змiщенi, наче у кривих дзеркалах. ?й стало страшно на тiй
дорозi, хоч вона добре знала, що то за шлях - свiт колишнiх людей та
вiдлетiле життя. Iшла з наповненим жалем серцем, кришилися, наче пiщанi
яблука, пiд ногами зорi, i ?й раптом здалося, що душа ?? ширша? i ста?
необмежена, що вона пророста? в увесь цей свiт, над усi тi постатi, котрi
сомнамбулiчно блукають довкола. Тодi дiвчина раптом злякалася свого
розросту й цi?? дороги - помчалася чимдуж, розбиваючи п'ятами крихкi тiла
зiр. Сiрий птах з обличчям дженджурика летiв коло не? i щось ?й казав, але
не почула вона його слiв. Рвонула геть iз дороги i дивне диво побачила:
довкола свiтилися вiкна i порядкували за ними зовсiм звичайнi люди. Вона
заплющилася й почала падати. Побачила пiд собою ясне кругле тiло землi з
чiтко прозначеними материками. Летiла в глухiй темрявi назустрiч цьому
свiтлу й цiй землi. Любила те свiтло й ту землю - ясностiнний дiм побачила
вона й раптом закричала вiд щастя, що наповнило ?? ущерть.
Оксана прокинулася i раптом побачила, що вся пiдлога встелена червоним
пелюстям. Тут-таки валялося цурпалля, з якого те пелюстя осипалося:
дiвчина здивовано сiла й опустила ноги на пiдлогу. ?й стало нiжно-лоскiтно
вiд того пелюстя, вона впала навколiшки й набрала його повнi долонi.
Свiтилося в ?? руках, як чарiвне, тож мимохiть занурила в нього обличчя.
Тихий щасливий смiх вирвався з тих притиснених до лиця червоних долонь,
повiльно осипалося з них пелюстя, наче язички полум'я; дiвчина струснула
головою, закидаючи за спину важке волосся, а на вустах ?? заграла
переможна всмiшка.
Вона встала, пiдняла колюче цурпалля й викинула у кватирку. Тодi
запнула вiкно шторою, скинула сорочку i згорда зирнула на себе в дзеркало.
Стояла там уже цiлком зрiла дiвчина, а пiдлога навколо не? трепетно
палала.
Оксана змружила очi, задерла носика i мiцно стисла гарячi, як жар,
вуста.

26 серпня 1963 року Хлопець поставив свiй пiдпис на актi громадського
стану, що стверджував його шлюб iз Неонiлою Вашук, 27 рокiв. Неонiла
поставила на тому актi пiдпис i свiй, i вони вислухали дерев'яне
привiтання, яким обдарувала ?х виблiдла й пересушена дамочка. Свiдчили ?м
Оксана i старший син Олександри Панасiвни, який випадково завiтав на цей
час у Житомир. Мавши доручення вiд жiнок купити те i се, вiн залишив
молодоженцiв бiля загсу, i вони подалися додому в супроводi мовчущого
божества з задертим носиком.
Вдома Хлопець забрав свiй майже порожнiй чемодан i в супроводi матерi й
сестри спустився донизу. Тут його зустрiли дружина й теща. Олександра
Панасiвна поцiлувала Хлопця в лоб, а особливо сердечне обнялася з Галею.
Оксана стояла збоку iз незворушним виразом й позирала на все спогорда.
Хлопець передав свiй напiвпорожнiй чемодан Неонiлi, натомiсть узяв у руки
двi ?? валiзи, кожна вагою понад два пуди. Потяг тi валiзи пiд гору, за
ним пiшла, помахуючи майже порожнiм чемоданом, Неонiла, за нею матерi з
набитими ?жею сумками, а ззаду ступала дивовижно спокiйна i на позiр
байдужа Оксана iз сумкою, в якiй лежали подарунки молодим вiд не? й
матерi.
Марiя Якiвна стояла бiля широко розчинених ворiт, спираючись на палицю.
Одягла вона при тому свiтле плаття, але найяснiше свiтилася ?? голова.
Вона всмiхалася назустрiч й помахувала легенько бiля голови рукою.
Оскiльки перший пiдiйшов Хлопець, вона обняла його, потiм почала
обiймати всiх по черзi, i всi жiнки, крiм Оксани, пустили при тому
замиловану сльозу. Оксана дивилася на все примруженими очима, й обличчя ??
при цьому було погiдно незворушне.
Жiнки пiшли гомiнкою юрбою в хату, а Хлопець, затягши валiзи на
веранду, спустився зi сходiв у сад. Великi яблука густо утяжували гiлки,
зеленiли грушi й синiли сливи. Вздовж дорiжки було щедро насаджено квiтiв:
флокси, жоржини, нiчнi красунi й троянди. Вiн пiшов тою дорiжкою до краю
саду, пiд ногами в нього нiжно порипував пiсок.
За садом починався город, що сягав прямовисно? скелi, яка переходила в
кручу. Хлопець рiзко повернувся i пiшов назад.
Жiнки клопоталися на кухнi, а вiн обережно пiдступав до столу на
верандi. Вiдсунув лозове крiсло й сiв. Крiсло затрiщало пiд ним всiма
прутиками, а на його обличчя лягла м'яка задума.
Перед ним лежало море дахiв ?хньо? вулицi, тож вiн сидiв, поклавши руки
на стiл, i дивився. Там удалинi побачив вiн розлогий двiр п'ятого номера.
Бiля будинку стояли пiвколом сара?, один iз них вiдчиняла немолода вже
жiнка в чоловiчому пiджаку. Побачив вiн i горбатого чоловiка, що сидiв на
порозi, зiбгавшись у грудку, i пильно й презирливо оглядав свiт. Побiч
нього, спершись плечем об одвiрок i гарно вигнувши стан, стояла його
сестра, а син то? жiнки, що вiдчиняла сарай, плiвся по вулицi, запускаючи
врядигоди руку до кишенi й кидаючи до рота насiння. Прогуркотiв моторчик -
повз чоловiка з насiнням протрюхикав на мопедi один з сусiдiв - Ювпак.
Бiля хати на горбi з'явилася висока, суха чоловiча постать, спинилася,
розставивши ноги, а бiля нього стала, так само розставивши ноги, корова.
Ряба Катька сидiла на каменi i аж шию витягла, так пильно кудись дивилася,
а з машини знiмав тiльки-но привезену пральну машину Йонта. Поклав ?? на
плечi i став геро?м науково-фантастичного фiльму: бiля нього з поважною
мiною крокувало його подобенство - син. Широка, в три обхвати, жiнка
стояла в дверях, заступаючи весь прочiл, i обдаровувала Йонту золотою
усмiшкою. Iшла вiд двору до ворiт, грiзно похитуючись, Гармашиха, а у
ворота в цей час гулькнув ?? маленький плюгавенький зять. В дворi Старого
Пiчкура хлопцi збивали з дощок плота, сам Старий Пiчкур сидiв на каменi
бiля хати i спокiйно посмоктував цигарку. По вулицi ?хав допотопний
кабрiолет, за кермом сидiв круглолиций, схожий на кота, старий, а в
глибинi ховалася жiнка з худим, жовтим обличчям i довгообразий юнак. Юнак
висунувся з вiкна i задивився на пару: дiвчину опiдруч iз довгоногим
курсантом. З ворiт дванадцятого номера вийшов швець i зупинився, наче
вирiшував, куди iти. Його проминув, вертаючись додому з вудочками,
бухгалтер, i вони вклонилися вiтаючись. Мадам Цукрова вийшла на вулицю,
сiла на лавi й задивилася на свiт круглими оченятами.
Хлопець сидiв, обiйнятий м'якою радiстю: широкий свiт клався йому перед
очi. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, i вiн побачив себе
загорненим у хмару вогненного свiтла. Озирнувся, бо подумав, що жiнки
перестаралися там, на кухнi, i запалили дiм, але палала вже цiла вулиця i
весь кра?вид перед очима. Тодi вiн зрозумiв, що свiтло горить у ньому
самому. Мозок його освiтила митт?ва блискавка - чудове сяйво увiйшло в
його душу, заплiднивши навiки його життя. В серце впала iскра блаженства,
залишивши в ньому назавжди вiдчуття неба. Звiв очi й пiзнав раптом космос,
повний нескiнченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними
тiлами. Погiдний ритм упiзнав вiн у всьому - там, у небi, i тут, на землi:
рух планет, соку й кровi, рух живих та мертвих тiл. Вiн збагнув раптом: не
мертвий свiт лежить навколо нього, а жива тремтлива матерiя, що виповню?
небо, землю i все, що ?. Живу присутнiсть вiн пiзнав у всьому, i це
наповнило його справжнiм щастям. Зрозумiв: весь свiт дивовижно уладжено i
все дi? спiвмiрно до добра кожному, а основним принципом свiту ? все-таки
любов. За кiлька секунд побачив i пiзнав бiльше, нiж за всi десять рокiв
сво?х мандрiв. Вiд цього затремтiли в нього нiздрi, а очi пролляли туди,
на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу,
знепоко?ння та бiль. Рука його мимохiть потяглася, щоб натрапити на олiвця
чи ручку, але завмерла в повiтрi.
- Тiльки не поспiшати, - прошепотiв вiн. - Тiльки не поспiшать!

ЧАСТИНА ДРУГА

ГОЛОС ТРАВИ

Оповiдання, написанi
козопасом Iваном Шевчуком
i приладженi до лiтературного вжитку
його правнуком у перших

ДОРОГА

Наприкiнцi лiта 1618 року в ма?тку Гудищi сталася неймовiрна подiя.
Повiсився господар ма?тку пан Юрiй, не сказавши нiкому жодного слова й не
полишивши заповiту. Найнезрозумiлiше було те, що у вчинковi пана Юрiя не
було глузду.
Але нещастя сталося, i це таки напевне.
Вранцi в ма?тку був переполох. Снiдали похапцем i без звично?
урочистостi. В чоловiковiй кiмнатi жiнка знайшла скриньку з родовими
документами - досiль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася
незамкнена, пан Юрiй, певне, переглядав папери. ?х переглядали загалом
рiдко: змiст знали, а доводити сво? шляхетство й права конечно? потреби не
було.
Зачинившись у себе в кiмнатi, жiнка почала мiркувати. Чоловiк, попри
все, останнiм часом вiв себе дивно. Те, що вiн не цiкавився господарством,
?? не турбувало - так було завжди. Цей тягар клався вже на ?? плечi, i
вона давала собi раду.
Жiнка зiтхнула. Чоловiк полюбляв днями просиджувати у сво?й бiблiотецi
й навiть занедбував подружнi обов'язки. Господиня вдруге зiтхнула: вже
вкотре пошкодувала, що дiтей ?м бiг не дав. Друга пристрасть чоловiка -
астрономiя, радше бесiди з астрономом, котрого вiн виписав iз Нiмеччини i
якому обладнав невелику обсерваторiю.
Панi звелiла негайно покликати до не? астронома. Низенький, кволий
чоловiчок зi зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не
менше господинi.
- Я хотiла б знати, якi розмови вiв iз вами мiй чоловiк? - спитала
вона.
Астроном стис долонями голiвку, його очi напружено заблищали, а вона
раптом вiдчула, що ненавидить цього блазня.
- Та, зда?ться, нi про що особливе, - нарештi мовив вiн. - Розмовляли
про зорi й безмежнiсть... Про книги й про людське iснування. Я не можу
вкласти це до голови!
- Я також, - сухо вiдказала жiнка.
Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за
горбами товклися, наче поспiшали якнайшвидше сховатися за око?м. Земля
дрiмала в сiрому свiтлi, ця сiрiсть уливалась у душi людей, i всi ходили
трохи роздратованi. Подiя пасувала до пейзажу, пасувала до настро?в
астронома й господинi: незрозумiле, незаго?не почуття - тривога, що ?й
годi знайти назву. Негода по-сво?му визначала ?? i оте стовписько на
небокра?, де штовхалися, як вiвцi в отарi, хмари й поспiшали сховатись у
насурмленiй далинi. Опрiч цього - нiчого особливого, це дивувало й
зморювало, але не заспокоювало - смуток став сiрий, як цi хмари, котився
вiн i котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвiтку...

В ма?тку Гудищi, як i в кожному домi на тi часи, жив домовик. Коли
сталося нещастя, домовиковi груди стис одчай.
"Я поставлений для того, - тужно думав вiн, мiряючи туди-сюди курне
горище, - щоб у домi не траплялося лиха!"
Крiзь вiконце лилася блiдава, мов нежива, нiч, i домовика потягло на
свiтло зiр. Було спокiйно й тихо. Виднiлася бiла дорога, що витiкала з
ма?тку й губилася мiж ночi.
"Мене зачарувала ця дорога, - думав далi домовик. - А коли домовикiв
зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дiм, а не
про дороги..."

Днiв за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до
нього й справдi завiтав господар. Був похмурий i думний - мав забагато у
поглядi пригноби.
- Щось пановi сталося? - Астроном присiв на ослiнець i протер хустиною
зболiлi вiд напруження очi. Пан Юрiй сiв навпроти.
- Як на мене, в життi взагалi не може чогось статися, - сказав трохи
загадково господар. - А зна?те чому?
Дививсь у поставленi проти нього каправi астрономовi очицi й усмiхнувся
раптом.
- Бо в життi нема? нiчого нового, а вiдтак i несподiваного. Злопригоди
чи навiть смерть - це щось таке буденне й нецiкаве.
Астроном здивувався.
- Що нового там? - вiдразу ж змiнив розмову господар, киваючи в бiк
неба. - Там уже мусить бути цiлковитий спокiй!
- Спокою нема нiде! - сказав астроном. Господар зирнув на нього
неуважно.
- Стережiться лихих думок, пане, - пожартував астроном. - У серпнi
згоря? найбiльше зiр...
Вони дивилися на оголений i поцвяхований золотими крапками шмат овиду.
Стояла незвична тиша, навiть цвiркуни замовкли в цiй пригнобленiй теменi.
Обо? нараз вiдчули, що ?хнi серця стиска? незрозумiла жорстка туга. Такi
хвилини траплялися не раз, вони навiть звикли до них й любили переживати
?х разом.
- Земля - це маленька крапка, - повiльно сказав господар, тарабанячи
пальцями по столу. - Зовсiм, зовсiм мiзерна...
- Можливо, й так, - вiдгукнувся астроном. - Земля таки справдi щось
невеличке в цьому великому, - вiн провiв рукою туди, де виднiлися зорi. -
Ми й не уявля?мо цi?? величини, бо й чи ? вона, коли нема? кра?в? -
Астроном сумовито усмiхнувся, тодi встав i поставив шматком крейди на
темнiй дошцi до записiв крапку. Крихти посипалися з-пiд пальцiв i
запорошили одежу.
- А на цiй крапцi ми, - сказав пан Юрiй, - отой порох, що сиплеться вам
з-пiд руки.
- Але ми ?! - сказав астроном. - Ма?мо нашi справи й пристрастi. Так
було й так буде.
- Це все марнотна метушня, - пан Юрiй зирнув на спiврозмовника. - Це
все даремна, даремна метушня! Люди стiльки наповигадували, щоб себе
дурити, але все це омана: в свiтi таки нема? нiчого нового! Через це
людина й пропада? у ньому, як комаха чи птах. Через двiстi рокiв нiкому не
буде дiла до того, що становили як особи такi-от, як ми. Запишуть вiйни,
якi вели можновладцi не меншi королiв, цiкавитимуться, чи розводили ми
корiв i як обробляли землю. Але до наших душ не буде ?м дiла: вони
належать нам i найперше нам...
Сидiв, опустивши голову, його думний погляд розгорiвся особливим темним
вогнем. В цей момент зацвiрчали цвiркуни. Повiяло леготом: звiддалiк
запахло зрiлим хлiбом та сiном.
- Стережiться лихих думок, пане, - вдруге сказав астроном. - Вони, як
бур'ян, у людинi проростають, i недовго до того, щоб i душу засмiтити...
- Гада?те? - спитав пан Юрiй. - А я от часом думаю, що ? рацiя вiдiйти
з життя, i це, може, розумнiше, нiж бути його звичайним спостерiгачем...
Астроном скинув головою: в словах господаря вiдчувалося щось зовсiм
нове. Хотiв ще дооформити свою думку, спрямувати ?? в певнiше ложе, але
чомусь промовчав: може, втомлений був?
Пан Юрiй подивився на астронома тим-таки чудним поглядом i усмiхнувся.
Цього усмiху астроном витримати не змiг. Затурбувався, навiть звiвся.
Господар тихо засмiявся.
- Так скочили, пане, - мовив вiн, - начебто щось ма? ско?тися!
- Менi здалося, - вiдказав астроном, - що вже щось ско?лося...

У нiч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з ма?тку, перемахнув через
мур i стрибнув у бур'яни. Зашарудiла кропива - пройшовся вiтер, запалюючи
в глибинi ночi метушливi спалахи: нiч народжувала перелесникiв. Малi й
веселi, вони гайсали по землi, забивались у глухi забiччя, вишуковували
яри й темнi ями, чагарi й кропив'янi нетрi. Це був безтiлесний свiт,
наповнений невтишним рухом, i вiн вабив домовика.
У селi рипали дверi, вiдьми кралися вздовж тинiв, ведучи на повiддях
сонних корiв. Корови безгучно ступали по пухкiй дорозi, i ?хнi очi були
заплющенi. Iржали неспокiйно конi, пастухи тислися до вогнищ, що боронили
?х од ночi та ?? дiтей.
Домовик не боявся пiтьми, вiн взагалi нiчого не боявся, бо вiдтодi, як
запала в нього неспокiйна думка про дорогу, все в ньому поламалося. "Треба
знайти собi подругу", - думав домовик, залягаючи в заростях дерези.
Вiдьми вели сво?х корiв, а вiн пожадно вдивлявсь у ?хнi обличчя. Були
такi почварнi, що вiн аж здригався. Вiдьми на мить зупинялися, лагiднi
корови тислися до них теплими боками, i вiдьми лоскотали ?м животи. Тодi
знову тягли за налигачi й пливли по бiлiй спокiйнiй дорозi, немов тiнi.
Довкола лiтали перелесники, наче лилики, - свiтлi спалахи,
перелесники-влесники!..
Домовик поплiвся за коровами: пахло молоком, що крапало на землю з
налитих вименiв. Молоко парувало - солодкий хмiльний дух забивав
домовиковi памороки; вiдчував, що тремтить.
Лiс глухо застогнав, коли вiдьми ступили пiд його покрову, домовик
почув той стогiн - вiдгукнувся йому на серцi. Але не стишив ходи - його
вабила незвiдана сила. "Це сила дороги, - спогадав вiн, - ?дина сила,
перед якою я ниций!"
Астроном прокинувся, вiдчувши холодний пiт. Оточила його зусiбiч
темрява, у вiкно дивилися глибокi, як безвiсть, зорi, а все покривалося
непрозорою прохолодною плiвкою, яка непроникне, щiльно заслонювала свiт.
Тiльки в золотих прорвах розкришувалося промiння зiр; на ши? вiдчувалося
кiльце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. "Все це привиддя, -
подумав астроном, - непотрiбнi й даремнi привиддя!"
Нiяк не мiг позбутися враження подi?. Не мiг подолати сьогоднiшню нiч,
?? широкий холод та безмежнiсть. "Щодня, - думав вiн, - ми живемо, щоб
померти на нiч i знову народитися вранцi. Щодня ми вмира?мо i цим
звiльня?мося вiд потреби розв'язувати найхимернiшу з загадок - темряву.
Але приходять такi хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в
небуття. Тодi на нас звалю?ться i?роглiфiчне марення неба, i ми
намага?мося його прочитати, щоб вiднайти спокiй. Це не завжди вда?ться,
адже людина - денне створiння i для ясностi ?? думок потрiбне сонце".
"Я астроном, - думав вiн, - i призначений читати небо. Але я така ж
людина, як i всi, i те, що порушую вiдвiчний закон про денне призначення
людини, мститься на менi. Земля захоплю? мене у свiй полон, як i кожного
iншого. Тому безсоннi ночi менi так само нестерпучi, як i всiм..."
Вiн довго лежав, напружено вдивляючись у морок. Але довкола було тихо.
Так тихо, що вiн почав побоюватися, щоб не трiсли йому вiд перенапруги
слуховi перетинки...

Господиня[2] обережно ввiйшла до кiмнати панi.
- Пана Юрiя вже прибрано й покладено в його мешкальнi.
Махнула рукою, а коли господиня вийшла, застигла бiля вiкна в тужнiй
задумi.
Лився крiзь шиби голубий день, великi купчастi хмари тяглися по голубiй
дорозi неба i зникали на око?мi. Будинок стояв на горбi, i вона бачила
долину рiчки, густо всипану бiлими хатами з пишною зеленню садiв, бачила
синю бинду рiчки, мерхотiли жмури, трава зеленiла отавами - темно-зелена й
соковита. Панi дивилася на дорогу, що витiкала з села i перебивала розлогi
жита: по шляху йшов, одягнений у бiлу полотняну одежу, слiпий дiд. Був без
проводиря, витягав руку й стукав по дорозi чорною, аж смоляною палицею.
Панi дивилася на далекi горби, що оддалiк заступали крайнебо. Ставало
жаль: чи того, що дiтей вони так i не мали, чи того, що залишилася сама.
Сьогоднi навiть не займалася господарством - була лише слабкою, ображеною
жiнкою. Котилися на нивi жита, вигинаючи золотистi вже хвилi. Слiпий сiв
на узбiччi i, очевидно, пере?дав - бездумно виставив бiлу пляму бороди.
Був сивий, як молоко, а на колiнах лежала, як змiя, чорна смоляниста
палиця...

Тi?? ночi домовик довго плiвся за вiдьмами, аж доки дiйшли вони до
просторо? галявини. Було зовсiм темно, все завмерло, мов неживе, дерева
стояли, як сторожа, - не постогнували, а суворо-нерушно дивилися. Домовик
улiз у лiщиновий кущ, притулився до тепло? вогко? землi й почав стежити за
вiдьмами. Тi поприв'язували сонних корiв - худоба спала, молочно дихаючи й
неспокiйно переступаючи ратицями. Вiдьми тим часом зносили хмиз: мали
уповiльненi рухи i страшнi, перекошенi обличчя.
"Тут я не знайду подруги, - сумно подумав домовик. - А ?? менi треба
знайти неодмiнно!"
Вiн почув, як старша вiдьма плеснула в долонi - серед галявини
спалахнула раптом велетенська ватра. Вiдьми зарухалися жвавiше, ладналися
до танку, пiдтягуючи спiдницi, роззуваючи чоботи й розпускаючи волосся.
Вогнище запалало ще яскравiше, кинуло йому в обличчя червоний вiдсвiт, а
корови порозплющувалися.
- Ну! - гукнула старша вiдьма й знову плеснула в долонi.
Вiдьми пiдходили до корiв легкою танцiвливою ходою, корови стали дибки,
i вiдьми схопилися за ?хнi переднi ратицi.
- Почали! - гукнула старша вiдьма.
Вони затанцювали: корови, пiднятi на дибки, й моторнi юрливi вiдьми.
Застрибали легко й грайливо; здаля подзенькувало милою, казковою музикою,
долинав перестук золотих молоточкiв - корови стрибали по зеленiй травi як
заведенi.
Домовик простер очi. Приглянувся до наймолодшо? iз вiдьом - дивний
неспокiй заполонив його душу, а з серця швидко й безболiсно почав
змиватися сум. Перед ним танцювала красуня. Така, яко? не бачив нiколи.
Вигиналося юне тiло, розкiшне солом'яне волосся розсипалося по плечах,
великi чорнi очi свiтилися рiвним гарячим вогнем, а бiле обличчя сяяло:
"Це казка, - подумав вiн, - це таки щось неймовiрне!"
Тихенько покликав ??. Почула, бо рiзко повернулася до нього.
- Чого тобi? - запитала голосно, i вiн вiдчув, що йому заклало дихання.
- Втечемо звiдси! - прошепотiв. - Я тебе хочу мати за подругу!
Вона засмiялася.
- Не треба так голосно, - прошепотiв вiн, - вони почують.
- Не почують! - майже вигукнула вона. - А хочеш, пiдемо! Менi все одно
не вистачило корови.
- Я не корова, - сказав вiн. - Я звичайний собi домовик!
Вона знову засмiялася. Тодi вiн подав ?й руку й повiв з лiсу.
- Побiгли! - сказав вiн, i вони побiгли. Коли ж зупинилися, дерева
хитали над ними кронами, а над головою горлали сичi.
- Йди сюди! - сказала вона, лягаючи на траву. - I заплющ очi!
Трава запахла сiном, а крiзь вiття прозирнуло небо. Вони притулилися
одне до одного, i вiн вiдчув, що його трусить.
- Ну, чого ти, дурнику? - сказала вона. Вiн заплющився й простяг до не?
руки. Враз щось холодне обпекло йому пальцi, i вiн злякано скочив. Перед
ним лежав, розкарячивши коренi, великий, трухлявий, що поблимував мертвим
сяйвом свiтлякiв, пень...

Панi нiяк не могла вбрати до голови того, що сталося. Розмов чоловiка з
астрономом було замало, щоб класти якiсь визначення. Вiдчула раптом, що
чоловiкова смерть, як це не дивно й не страшно... ?? не вража?. Вже у
перший день пiсля похорон довго сидiла, зачинившись у сво?й половинi,
погасивши свiчки й затуливши вiкна. Сидiла в цiлковитiй, крутiй темрявi, i
це ?? чорно втiшало. Хотiла плакати, але слiз не мала. Не мала нi жалю, нi
урази - нiчого, крiм розпачу й вiдчуття порожнечi.
Таки не витримала затворництва, розхилила в нiч стулки вiкна i побачила
раптом перед собою небо. ?? вразила ота спокiйна, неозора, позачасова
глибина - несподiвано iскристий мерхiт мертвого промiння. Без мiсяця небо
було як поцвяхований срiблом килим.
Сiла на услон i втопила обличчя в долонi. ?дине, чого хотiла, -
доокруглити розiрванi так нагло кола...
Дверi безшумно розчинилися, i вона злякано сахнулася.
- Це хто?
- Я, - почувся хрипкуватий голос домовика. - Чи можна менi зайти?
Вона вiдчула раптом, що хоче з ним розмови.
- Заходь!
- Тут нема? свiтла, - сказав вiн, - i я зважився зайти.
- Що це в нас у домi твориться? - безпомiчно спитала вона. - Ти
наставлений тримати лад...
Домовик мовчав, лише спустив утомно голову. Вона бачила його всього:
вугласта постать - чи людина, чи кiт, чотирикутна голова, а на малому
личку - ледве накресленi обриси - палахкотiло дво? розпалених жарин. Жiнка
подумала, що нiколи не бачила його так близько, що це, врештi, може бути й
сон - його нiхто не бачив так близько.
- Чому це сталося? - з мукою в голосi спитала вона. Домовик стенув
плечима, а його обличчя раптом освiтилося промiнням зiр - було гладке й
син?...

Астроном сидiв у себе в обсерваторi? i так само смутився. Поклiпував
малими повiками, i йому здавалося, що свiт побудовано зовсiм не так, як
уважав ранiше. Сидiв на лавi, тручи пальцем i без того блискуче дерево, а
зорi мигали до нього, немов глумилися.
"Я ранiше гадав, що кожну рiч можна пояснити, - думав астроном, - але
тепер мене посiв сумнiв. Бо коли не можна пояснити кожну рiч, для чого нам
розум?"
До нього тяглася листками липа. Зiрвав один, пом'яв i вдихнув пряного
аромату. Може, в цьому листку розгадка? "В листку чи в зiрцi, - подумав
вiн. - А може, в цiлому деревi життя?"
Безшумно вiдчинилися дверi, i вiн радше вгадав, нiж помiтив домовиковий
прихiд.
- То що? - спитав астроном. - Можеш менi щось пояснити?
- Це я у вас хотiв запитатися, - зiтхнув домовик.
- Ми з тобою рiзнi, - сказав астроном, хоч i не бачив, з ким
розмоволя?. - Ми з тобою аж геть неоднаковi. Ти прагнеш покинути затишок
дому, до якого прив'язаний, щоб пуститися в мандри, - правильно я кажу?
У кутку щось важко зiтхнуло.
- Я ж навпаки, - сказав астроном. - ?дине мо? бажання: завершити мандри
i до кiнця днiв осiсти в якiйсь добрiй оселi.
- Давай змiня?мося, - сказав iз теменi голос. - Я й справдi не можу й
кроку ступити за межi будинку, а мене вабить дорога. Мушу охороняти цей
дiм, а мене манить широкий свiт...
Астроном усмiхався. Дихав пряним ароматом липового листка i вже знав,
що буде завтра.
"Завтра знову почнеться моя мандрiвка", - подумав вiн.
Панi наказала покликати до себе астронома. Коли позирнула на нього,
видався вiн ?й ще нижчий i мiзернiший.
- Гадаю, ви вже зрозумiли, - зимно мовила вона, - що менi в
господарствi астрономи непотрiбнi.
В астрономових очах зламалися iскри. Але похилився й покiрно мовчав.
- Я довго розмiрковувала над тим, що сталося, - сказала панi дому. - I
от до чого додумалася: пан Юрiй звар'ятував, а виннi в тому найбiльше ви.
Астроном скинув головою. Все тiло його напружилося.
- Вам хочеться так думати, - сказав вiн тихо. - Сподiваюся, менi дадуть
конi, щоб довезти прилади i книжки?
- Нi! - сухо вiдрiзала пани. Звела пiдборiддя i погiрдне глянула на
астронома. - За годину вашi прилади та книжки будуть спаленi. Вам же раджу
поспiшитись, - ?? голос став дражливо-металевий, - бо коли не виберетеся
звiдсiля за годину, я накажу слугам вимастити вас дьогтем i гнати до меж
мо?х земель.
Астроном стояв похнюпившись. Його обличчя було блiде й спокiйне.
- Гаразд, - сказав вiн. - Я попрошу у панi з книжок лише одну.
- Одну я вам узяти дозволю, - жiнка встала, i ?? груди заходили. - Але
вибирати буду я. I вибiр цей - святе письмо!
Блiда усмiшка майнула на обличчi астронома. Вiн повернувся, щоб iти.
- Вiзьмiть свою платню! - сказала йому навздогiнцi панi.
Але астроном уже виходив. Збиралося на нiч, i вiн подумав, що
доведеться йти пiшки серед темряви. Його мале обличчя затвердiло, очi
засклiли, на губи поклалася гiрка й мудра усмiшка...
Вночi палили книги й астрономiчне приладдя. Панi дому була одягнена в
чорну одiж, ?? повне блiде обличчя з гострим носом та великими очима було
жорстке й рiшуче. Слуги виносили книги й приладдя з веселими погуками,
конюх роздмухував вогонь, а вона чекала, доки винесуть усе. Нагадувала в
цей момент велику сову, яка чека? на здобич, - вiдчувала приплив велико? й
чорно?, як i ?? одежа, сили. ?дине, за чим пошкодувала цi?? митi, -
випустила так легко зi сво?х рук астронома. Вчений святого письма не взяв,
i це була б добра приключка для розправи. Взяв лише суковиту палицю й
рушив у нiч.
"Треба було спалити його разом iз цим диявольським начинням", - думала
панi й ламала хрускотливi пальцi.
Гаряче спалахнуло полум'я, вона вiдсторонила владним порухом слугу i
взяла до рук першу книгу. Книга на летi розгорнулася, зашелестiла
сторiнками - вогонь пухкнув догори i начебто проковтнув жертву. Панi ж
вiдчула пiднесення. Накоти лютi й утiхи, нахiд темно? сили - все це
загасило ?? розважнiсть i потьмарило зiр. Вже не тямила, що чинить, лише
хапала книги й приладдя i шалено жбурляла у вогонь. Багаття гоготiло й
смiялося, розливало червоне свiтло, заповнюючи небо, подвiр'я й будинок.
Навiть чорна сукня панi збуряковiла, а ще червонiше стало ?? натхненне
розпашiле обличчя. Ступала довкруж вогнища, як кiшка, волосся ??
розпатлалося, а погляд сипав червоними iскрами. Рот скривився, i вона наче
в особливому ритмi коливалася, Чула й задоволення, бо поривало ??
затанцювати в цьому червоному свiтлi, скочити на вогнянi язики i товкти
закаблуками те, що лишилось i вiд приладдя, i вiд книжок. Ходила, як
кiшка, довкола вогню, i радiсть заповнювала ?? вщерть.
- Я зрозумiла, - сичала вона хрипко, - саме це було причиною мо?х
нещасть! Чортяка мучить нашi душi i завжди знаходить, як нас захопити...
Ще довго кружляла, довго сипiла й бурмотiла, а коли багаття загасло i
все покрила тиша й темрява, збагнула, що обряд закiнчився. Слуги покiрно
стояли вiддалiк i чекали розпорядження.
- Iдiть спати! - махнула вона рукою.
Тiнi зникли. Ще дивилася якийсь час на тлiле вугiлля, вiдтак подалася
до поко?в i сама. Була втомлена i вже не вiдчувала нi радостi, нi втiхи.
Лишилося все, як було, а коли спинилась у темнiй хатi, крiзь вiкно знову
посипався до не?, як струменi вiчностi, зiрковий пил. Квiти зiрок
поналiплювалися на скло й нервово здригалися.

Пiсля тi?? пам'ятно? ночi домовик уже не покидав ма?тку. Вилазив на
горище i снував по завитих павутиною кутках. Iнколи пiдходив до вiкна, але
знову повертався. Йому було самотньо й тужно.
До нього завiтав голова громади домовикiв.
- У тво?м домi сталося нещастя, - сказав вiн.
- Знаю.
- Що можеш сказати на сво? виправдання?
- Чи можна менi одружитися? - спитав домовик.
- Не тобi пояснювати, - сказав голова громади, - ми живемо поодинцi.
Порозважатися ми тобi дозволимо, але не бiльше години.
- Нi! - сказав домовик.
- В такому разi, - гостро мовив голова громади, - ма?ш померти.
Домовик тривожно глянув на голову громади й понурився.
- Вибирай, - сказав той.
- Чи можна менi блукати по дорогах? - спитав домовик.
- Нi! - вiдповiв голова громади. - Мусиш охороняти дiм, в якому
мешка?ш. Чи тобi не кладуть жертов?
- Кладуть, - сказав домовик.
- Тодi вибирай.
- Важко менi, - сказав домовик.
- Але вибирати мусиш.
Вiн довго мовчав. Дивився з кутка туди, де свiтиться ясною плямою
вiкно.
- Ну? - вже нетерпеливився голова громади. - Чи, може, менi за тебе
вибрати? Домовик зiтхнув.
- Гаразд, - сказав вiн. - Я корюся звичаям громади...
Астроном iшов мiж ночi. Благенька одежа не хоронила його вiд прохолоди;
вiн давно вийшов iз помiстя й давно кульгав курною дорогою. Тут, на землi,
не пiднятий за допомогою труб до неба, вiн починав боятися. Боявся кущiв,
темряви i сво?? самоти.
"Я завжди любив усамiтнення, - думав вiн. - Мене нiколи не вабили
торжиська".
Але сьогоднi, позбувшись улюблених приладь та книг, вiн здався собi
комашкою, котра повзе i нiяк не може переповзти заклято? вiдстанi.
"А може, ця дорога й не веде нiкуди, - гадкував астроном. - Я добре
орi?нтуюсь у небi, але погано на землi!"
Вiн звiв голову, але неба сьогоднi не побачив. Груба вата хмар полонила
мерехтливу зоряну стихiю i лягла на землю. Астроном сiв на узбiччi дороги
й затулив долонями обличчя.
"Врештi, куди я йду? - думав вiн. - Навiть не знаю, куди менi йти! Йду,
бо дому нiколи й не мав".
Сидiв, як малий гном, розгублено клiпаючи очима, хотiлося йому
дiстатися до тихо? мiсцини, знайти десь у забiччi добру хату i заходитися
вираховувати - папери сво? таки захопив.
"Бо я, - думав вiн, - мушу вирахувати зiрку, яка, можливо, визнача?
долю свiту. Коли ж не свiту, то принаймнi мою!"
Його очi спалахнули тугою. Звiвся i знову рушив.
"Хоч би вийшли зорi, - мрiяв вiн, - тодi можна було б розглянутися й
вибрати той чи iнший напрям".
Астрономовi здалося, що блука? вiн уже роки. Знайшов калюжу й
пригнувся, щоб побачити сво? вiдображення. Але було темно, i вiн не
побачив нiчого.
"Треба таки йти, - гадав вiн. - Рано чи пiзно я натраплю на село. Там
можна буде пере?сти й спочити; головне - подолати цю кляту дорогу!"
Астроном засунув вузькi долонi в рукави i, притупуючи, побiг. Вiн бiг
довго, аж пiт проступав великими краплями на його малому зморщеному лобi.
Десь пiд ранок вийшов на горб i побачив, що внизу розляглося поселення.
Довго дивився на хати, до слiз напружуючи очi, i намагався вгадати, куди
його пригнала доля. Але з горба вiн таки не спустився. Лише зморено сiв на
траву й приплющився. Перед ним лежало те саме мiстечко, вiд якого вiн
тiкав цiлу нiч...

ПАННА СОТНИКIВНА

Це сталося вночi, коли мiсяць висiв над ?хнiм високим дахом i
розламувавсь у дрiбних шибочках вiкна, коли вiд не? пiшов сон, а вона,
розкинувшись у постелi, лежала поверх ковдри i гарячкове дивилась у стелю,
- здалося ?й, що чи?сь руки соромiцьке торкнулися ?? грудей. Було то
раптово, аж вона здригнулася: мiсяць за шибками сколихнувся й затремтiв,
розширюючись на цiле вiкно. У хатi стало видно, вона могла розрiзнити
найдрiбнiшi вiзерунки на килимах, що ними обвiшано було стiни. Це тривало,
проте, лише мить, бо потiм усе знову стало, як ранiше: мiсяць заповнював
лише пiвтори шибочки, в кiмнатi стояла сутiнь, було парко, а вона нiяк не
могла заснути - намагалася вловити хоч якусь заспокiйливу думку. Вiд того
несподiваного ояснення залишилося тiльки одне: вiдчуття доторку на грудях.
Вона схвилювалася, та все довкола спало - всi речi в кiмнатi було охоплено
тим зацiпенiнням, яке приносить тiльки сон, i сон прийшов до не? вiдразу,
гойднув волохатим хвостом, огорнув ?? розмло?не тiло, погасив думки,
захопив на легкi сiрi крила й заколихав, як дитину. I вона вiдчула себе
дитиною, була-бо легка й радiсна, весела й танцiвлива. Скочила на бочку,
на ?? кругле лискуче денце, вдарила чобiтками й закрутилася. А тодi
повiльно падала мiж зеленi хвилi лiта, гралася з сонячними зайчиками, а
потiм збирала ?х у пелену. I сонячнi зайчики гралися з нею: один ускочив
ув одне око, другий - у друге, ще один скочив на вуста, а ще дво? - на
щоки. I коли вона смiялася, дзвонили з неба голубi дзвони, а вона думала
про те, що ось-ось стане дорослою, по тому плакала разом iз дощем, бо дощ
виявився дженджуристим парубком i залицявся до не?, танцював навколо,
цiлуючи ?й бiлi босi ноги. I ?й було при?мно й солодко, здавалося - летить
вона, як пташка, щоб потiм сховатись у високiй тирсi й послухати
цвiркунових секретiв. Вони говорили помiж себе такi чуднi слова i спiвали
таких веселих любовних пiсень, що вона боялася дихнути, аби ?х не
злякати...
Вранцi сотникiвна прокинулася з важкою головою. Сон був свiтлий, але
щось тривожило ??. Довго лежала, намагаючись упоратися з гарячою хвилею,
що затопила ?й груди, потiм пiдiйшла до свiчада. Оголила праве персо, те,
на якому вiдчула вночi доторк, i побачила на ньому темний синець.

Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт. Вiн довго стояв
заворожений у густому лiсi й роззирався навдокiл. Все було йому дивне й
незвичне i зовсiм не таке, як там, унизу.
Юний чорт вийшов на галяву. Мiж деревами розгорялося величезне свiтило.
Внизу пiд ногами заграла роса, i чорт став на колiна, здивовано
розглядаючи чудовi самоцвiти. Боявся торкатися ?х пальцями, а коли
торкнувся, розсипалися вони на тисячi дрiбних променят, що запалили
довкола тисячi iнших.
Чорт звiвся, колiна йому були мокрi. Як увi снi, пригадував настанови,
якими напучували його, випускаючи на землю. Йому було говорено тодi довго
й нудно, а вiн все це знав давно, тож крадькома зирив на вогонь: його
захоплювала змiна спалахiв, мерехтiння - постiйний гарячковий рух. Подумав
iще тодi: "Всi настанови мають рацiю, вони даремно не даються. Ми
народженi до чогось одного й не повиннi переступати меж".
Тут, на землi, все було зовсiм не таке, все у сто крат красивiше й
привабнiше, однак юний чорт не втрачав розважку. Зупинився помiж квiток:
здалося йому, що це тi ж таки самоцвiти, яких тiльки-но торкався, але
пахливi. Чорт захоплено вдихнув повiтря. Тодi сiв на пеньок, поклав на
щоку долоню, i йому захотiлося плакати. Вiд радостi й надмiрного
розчулення; вiд того, що ? отаке золоте кружало, котре грi? i так свiтить,
що несила на нього дивитися; вiд дивного камiння, що розпада?ться, як
торкнешся його пальцем, i вiд ще дивнiшого камiння, яке пахне. "Свiт
значно багатший од наших первiсних про нього уявлень", - подумав юний
чорт. Дивився на свiт широко розплющеними очима: перед ним хиталося зелене
море. Було в ньому щось пота?мне, щось таке, вiд чого чортова душа
зiщулювалася, хоч вiн нiколи не втрачав поважностi. Його пустили на землю
з пiдозрою, що вiн так i не втямив урочистих настанов, хоч i сказав: "Я
буду старанний!" - "Ти можеш стати бiлим хортом, - казано було йому, -
вужем а чи гарним парубком. Можеш перетворитись у коня й помчатись, як
вiтер. Тобi нада?ться сила для перетворень!"
Юний чорт пiшов через стежку. "А що, як справдi перекинутись у коня й
помчати, мов вiтер?" - подумав вiн, чуючи, як боязко завмира? душа. "Та
коли ти порушиш закони нашого iснування, - застережено було його, -
залишишся тим, ким став. Став конем - будеш конем, став парубком - будеш
ним, став хортом - у хорти перейдеш. I переймеш ?хню долю".
Вiн був конем i дивувався на сво? розкiшне лискуче тiло. А тодi побiг.
Застугонiла пiд ним земля, а вiн пiзнав неземну радiсть. Вiтер гостро бив
йому в обличчя. "Я можу так домчати бозна-куди, - радiсно подумав вiн. - Я
вiльний. Можу бiгати й казитися, можу танцювати".
Звiвся дибки i затанцював на лiсовiй галявинi. Але танцювати конем було
незручно, i вiн став парубком. Ударив у закаблуки, метнув полою свити i
задрiботiв пiдборами. Йому весело закрутилася голова, тодi вiн упав на
землю, обiймаючи ?? обiруч, - дихав запахом пахучого зела. I поповз мiж
бадилля золотим вигинливим вужем, свiтячи розпаленими оченятами.
Проте й цього було йому мало. Скрутивсь у бублик i покотився стежкою, а
коли не стало сили котитися хуткiш, перекинувсь у бiлого хорта, який мчить
через лiс швидше за вiтер i ма? собi за помiчника й невiльника й той
вiтер, i сьогоднiшнiй настрiй, i це, вiн зупинився й кинув оком догори,
сонце. Його заслiпило промiння, залило з головою, i юному чортовi здалося,
що в нього розiрветься вiд щастя серце.

Ранок привiв до них студента, чорного i смаглявого. Зайшов до них наче
ненароком, попросив води, й сотникiвна винесла йому глибокого глечика -
вiн пив i зорив поверх глечика на чарiвну дiвчину. День видався сонячний,
перед цим сотникiвна ходила по садку, намагаючись збагнути вчорашню нiч i
свiй неспокiй, який так i не полишив ??. Може, тому той пильний
студентовий позир ?? схвилював, тож коли пiшов, гречно подякувавши,
вiдчула жаль.
Цвiли вишнi, мов оббiлятi молоком, i цей колiр знову нагадав ?й минулу
нiч i той спалах, коли все свiтилося таким чудним свiтлом. Стояла в саду й
бачила крiзь дерева струнку постать студента, котрий вiддалявся, - аж
дихати ?й не стало чим.
Так минуло кiлька днiв, у суботу пiд вечiр за?хав до них козак. Був
шляхетного роду, про це промовляли одежа та зброя, золотий пояс та срiбнi
остроги.
- А може, дасте менi кухоль води! - гукнув вiн голосно, i сотникiвна аж
рота розтулила вiд здивування: був цей козак одного обличчя зi студентом.
Це знервувало чи роздратувало ??, але води вона винесла, i козак довго
пив, зирячи на не? з-над кухля. Уздрiла вона в тому поглядi несподiвану
тугу, i стало ?й на мент страшно. Швидко пiшла, як тiльки вiддав ?й до рук
кухля, - чула всi?ю постаттю: той погляд пронизував ?й тiло. Потiм вона
довго кружляла по садку й дивилася, як скрапують на землю, наче сльози,
бiлi пелюстки вишень. Жаль було вiд оцього опадання, через цi сльози, i
вона, схилившись на лавi бiля найбiльшо? й найстарiшо? вишнi, даремно
хотiла впоратися зi сво?ми почуваннями. Стискувала ?й серце тривога,
в'ялила тiло, i вона заклякла, облита травневими пахощами й обсипана
вишневими пелюстками. Захотiлося ?й утекти а чи просто зiрватись i
побiгти. Через луки i яри, через долини, кудись у незвiдь, але вона сидiла
нерушно й дивилася, як гра?ться вiтер iз леглим цвiтом...
По кiлькох днях попросив пити третiй подорожнiй. Був у мiщанському
стро?, високий i вродливий, як i першi. I знову здалося сотникiвнi, що й
вiн, i козак, i той студент, який прийшов перший, схожi один на одного, як
три краплi води. Що й обличчя в них однаковi, й постави, й голоси. I
тiльки добре розмiркувавши, вона вирiшила, що були вони й рiзнi: два
високi, а третiй - нижчий, у студента синi, в мiщуха чорнi, а в козака
зеленi очi. Однак боялася вона ?х однаково: не простi це подорожнi, та й
не випадковi, подумала вона, нинi - щось iнше...
Мiщух також пив воду, в цього погляд був благальний. Звiдкiлясь усi
тро? знали сотникiвну, бо назвали ?? на ймення, - вона ж бачила ?х уперше.
А може, хвилювали ?? не так цi перехожi, як ночi, якi перетворились у не?
на несподiванi гульбища, коли вона танцювала, гарцювала, спiвала, гралася
з зайцями, коли до не? злiталися пташки i сходилися звiрi, а вона чулася
помiж, них царiвною...
Тiльки пiд ранок ?й снилося щось темне й тривожне, i прокидалася вона з
важкою головою. Оголювала груди й помiчала на них новi синцi. Проте вiд
синцiв груди не болiли, а тiльки солодко вiдчувалися, начебто ось-ось
бризнуть молоком i заллють цiлий свiт. Вишнi вже були залитi таким
молоком, i коли опадало пелюстя, вона тихо й упокорено смутилася.

Ворожчина хата була зсередини така бiла, що аж слiпило. Величезна пiч
виставляла, наче роти, кiлька жерел, з них курiло синьо-брунатним димом,
що пах сосновою живицею; попiд стелею навiшано пучкiв сохлих квiтiв та
трав, а сама знахарка, пухкенька добродушна бабуся, здавалася скорiше
старою служебкою, а не чарiвницею. Незвичайнi в не? були тiльки очi.
Великi й молодi, в якi важко зазирнути, були вони настороженi й
несподiвано бездоннi.
Сотникiвна сидiла на лавцi й дивилася, як стара порядку? бiля печi.
Нарештi повернулася й кинула на стiл пучечок квiтiв. Квiти розсипалися на
дошках золотими монетами.
- Чiт чи лишка? - спитала ворожка.
- Лишка, - прошепотiла сотникiвна.
Звела погляд на стару, i мороз пробiг ?й поза спиною. Перед нею стояла
суха, зморщена, височенна баба. Волосся вибивалося з-пiд очiпка сивими
пасмами, а очi... жахнулася чудернацького полум'я, що хлюпало з них. Вiд
печi бухнув густий клубень диму.
- Плесни в долонi! - наказала ворожка.
Сотникiвна сплеснула: в димi зблиснув, наче золота смужка, вуж, впав на
пiдлогу й зойкнув, шалено викручуючись.
- Наступи! - скрикнула ворожка.
Сотникiвна скочила, заплющилась i вдарила пiдбором. Вiдчула, як
провалю?ться ?? нога в щось липке та м'яке, й кинулась убiк. ?й стало
легше дихати, тодi вона звела очi й помолилася, шепчучи пересохлими
вустами молитву. Перед нею розгорнувся такий ясний блават, наче не стояла
вона в хатi, а в просторому степу. На вiкнi не було перехрестя рами -
зяяла в простiр голуба пройма, з кутка, де мали б висiти образи,
всмiхалося до не? обличчя. За мить на його мiсцi з'явилося друге, а тодi
трет? - вона впiзнала всiх трьох сво?х гостей: студента, козака i мiщуха.
- Вони? - спитала гостро ворожка. Сотникiвна хитнула.
- Не думай про них, i покинуть тебе.
- Я боюся, - прошепотiла сотникiвна.
- Саме тому треба про них забути, - повторила ворожка. - А забути - це
значить спровадити.
- А потiм?
- Потiм звiльнення дiстанеш. Купайся щодня у рум'янку й чебрецi. - ?й
терпко запахло сухими травами.
- Бабусю моя мила, - сказала вона. - Ви такi добрi...
- Таке вже мо? ремесло, - мовила стара. Вони сидiли в порожнiй хатi мiж
бiлих стiн, заклечаних сохлим зiллям. З жерел печi пахло сосновою глицею,
а стара ворожка знову стала пухленькою добросердною бабусею.
- Нелегка моя праця, - зашамотiла вона. - Живу, донечко, мiж зiлля i
мушу знаходити серед нього лад. Пристосовую до людини - мусять
по?днуватися. Кожна людина теж як зiлля, i до не? треба ключа. Твiй ключ,
тво? зiлля - рум'янок та чебрець. Спершу гадала, що м'ята, але м'ята
вiдштовхнулась од тебе. Свiтла в тебе душа, доню, - сказала стара, а на
свiтло завше нетля летить. Не пускай ?? в душу, щоб не очорнила...
Сотникiвна злякано зойкнула.
- Серед зiлля, як i серед людей, змагання йде, - сказала ворожка. - Дня
й ночi, темного i свiтлого. Але щось у тво?й долi чудне прозира?ться...
Дiвчина глянула у вiкно: рами стояли на мiсцi. Тодi вона поцiлувала
ворожцi руку й пiшла через залиту сонцем стежку туди, де розливали бiле
молоко цвiту вишнi.
Опинившись на землi, юний чорт став веселий i розбишакуватий. Як тiльки
запалювалася край неба зоря, вже хотiлося йому розгулятися, вдарити об
землю лихом i сколошматити свiт. Може, тому так нетерпляче чекав вечора, а
коли спадали сутiнки, крався до мосту: тут бiля води завжди можна було
перепинити й полякати подорожнього. Любив вiн i посидiти у легкому смерку,
слухаючи мелодiйний дзюркiт води, аж забував часом про замисленi пустощi.
У легкому димi, коли так любо дзюркоче, йому ставало затишно й добре.
Мрiялося про далеке й несподiване, але був вiн ще юний, тож i мрiяти не
вмiв. Тодi знову виникав бешкетливий настрiй, i з нетерпiнням очiкував на
подорожнього.
Одного вечора вiн застав бiля себе жабу. Лупила на нього баньки,
намагаючись збагнути, що це за проява залiзла пiд мiст, а коли зрозумiла,
вирiшила, що краще сховатися пiд воду. Майнула перед чортом зеленим
кажаном i вже досягла в летi води, коли якась сила повернула ??, i жаба
плеснулася на те ж таки мiсце, де сидiла передоцiм. Чорт засмiявся - йому
те сподобалося. Жаба, проте, занепоко?лася. Вдруге метнулася зеленим
вихором до води, але вдруге плеснулася на старе мiсце. Вiд цього вона
вмерла, бо не витримало такого страху серце, i чортовi на хвильку стало ??
жаль. В цей час через мiст загуркотiв вiз, i вiн миттю забув про жабу.
Вискочив на дорогу бiлим хортом i помчав за возом. Дядько, що сидiв на
передку, побачив бiлого хорта i вдарив по конях. Це була шалена гонитва:
стугонiла земля, iржали конi, кричав дядько, курiла пилюка, кiнськi копита
гупали по дорозi, наче хотiли пробити ?? наскрiзь, - чорт повiв воза вбiк
на забутий путiвець, а звiдти погнав його через поле. Конi мчали по рiллi,
як по дорозi, трощили молодий хлiб - навколо котилися зеленi хвилi. Конi
швидко втомилися i вже брели по колiна в зеленiй водi, iнколи й по круп, i
голосно iржали, злякано озираючись. Дядько впав на воза i хрестив небо, а
воно осипало на нього зеленi краплi. Тодi дядько признався боговi в усiх
грiхах, а коли й це не помогло, забився пiд передок - конi наче через
бурхливе море пливли. Роздимали нiздрi й хапали губами повiтря - очi аж з
орбiт вилазили...
Чортовi дивно стало на цей страх. Вiн зiскочив з пiдводи, i та
викотилася на дорогу. Спинилася; розкуйовджений i наляканий, злiз iз воза
дядько, перехрестився широко й роззирнувся. Мiсця йому були незнайомi, i
вiн зачухмарив роздумливо потилицю...
"Чого мене бояться? - думав чорт, бредучи через хлiб. - Адже я тiльки
бавлюся!" Йому самому захотiлося стати отаким дядьком на возi, отож
покотився дорогою, повiльно впливаючи в кучерявi задимленi сутiнки. Минав
сади, що квiтли, минав тихi, соннi села, пере?здив мости.
"Ото було б любо, - блиснуло йому в головi, - коли i мене хтось
полякав!"
Озирнувся, i серце його радiсно тьохнуло - за ним таки помчав бiлий
хорт. Ударили копитами конi, закрутився, замиготiв довкола свiт. Наче в
каруселю потрапили й вiн, i хорт - помчали, ламаючи зiлля й кущi, блакитнi
сутiнки плеснули на них такою потужною хвилею, що юний чортi сп'янiв,
перекрутився кумельгом i сам ударив копитами - помчав конем, а хорт iззаду
вже вивалив язика, втомився i знесилiв. Тодi стрибнув угору юний чорт,
зчухрав з тополi листя й вичавив сiк iз того зела над хортовою головою.
Хорт заскавучав, облитий зеленою фарбою, прикле?вся до дороги i обернувся
старим як свiт дiдом. Вiдтак скочив юний чорт дiдовi на спину, але той
знесилiв до решти, упав i закотив очi.
- Ти чого? - засмiявся юний чорт. - Умирати задумав?
- Тьху на твою голову! - втомлено звiвся старий. - Думав, хтось iз
людей вичворя?.
Витер рукавом пiт i сумно похилив голову.
- Заганяв я тебе, дiду! - спiвчутливо сказав юний чорт. Опiвночi, коли
найяскравiше загорiвся мiсяць, стара ворожка вибралась у лiс по та?мниче
зiлля. Крадькома пробралася через стежку, щоб ?? не побачив сусiда, теж
характерник, який уже кiлька мiсяцiв ?? вислiджував, i з полегшею
зiтхнула, коли ступила на бiлу пiд мiсяцем дорогу. Iшла повiльно, нiч була
мiсячна й тепла, а вона виспалась удень i бурмотiла заклинання супроти
лихого наслання. Думала про сво? домашнi клопоти й про сусiда, який
заповзявся проти не?, i спершу не помiтила, що ?? залило яскраве свiтло.
Але розгорялося все дужче i нарештi стало таке яскраве, що вона спинилася,
пiдвела голову i сторопiла. Але зметикувала кинутися вiдразу ж пiд тин, бо
повз не? промчав з шаленою швидкiстю вогняний смерч. Забилась у бур'ян i
злякано звiдти зорила: свiтло розливалося все бiльше, мiсяць розрiсся на
пiвнеба i кипiв, наче молоко. Ворожка приплющилася, боячись, що ослiпне
вiд цього сяйва, але цiкавiсть перемогла, i вона знову розплющилася. I
здалося ?й, наче йде землею величезний бiлий чоловiк. Вимаху?
велетенськими чобiтьми, аж нiчого, крiм них, не видно. Стара ворожка тричi
перехрестилася i знепритомнiла.
Чорти сидiли в пустицi з забитими вiкнами, дiд палив люльку, було
затишно, лагiдна пiвтемрява голубила ?х i заспокоювала. Дiд пихнув димом i
несподiвано всмiхнувся беззубим ротом.
- Нелегке наше життя, хлопче, - прошамрав вiн. - Але як ти мене,
старого, пiдвiв! I треба, щоб удалося таке капосне!
Юний чорт загорнувсь у сутiнок i дрiмав. За вiкном плюскотiв дощ, а тут
було м'яко й сухо.
- Багато я бачив за сво? життя, - сказав дiд, посмоктуючи люльку, - а
от не пiдводив мене так, як ти, нiхто. Був, правда, колись один чоловiк...
- Розкажи, - попросив юний чорт, поринаючи в солодкi хвилi дрiмоти.
Пiсля сьогоднiшнiх жартiв тiло болiло, i вiн з насолодою вiдпочивав у
сутiнку, що його привiяв сюди знадвору дощ.
- А хто це там носом сопе! - скрикнув, аж пiдстрибнув юний чорт, дiд. -
Ану вилазь!
- Хто, хто! - забурмотiло з розваленого комина. - Розгалакалися тут...
Юний чорт здивовано помiтив, як з-за цеглини висунулася чудернацька
вусата голова, а за хвилю на долiвку скочило, стукнувши ратицями, дивне
розколошкане створiння.
- Прийшли в мою господу, ще й гарикають!
- Сiдай до гурту, - мирно сказав дiд.
- Домовик, - сунуло юному чортовi лапу створiння. - Я тут
хтозна-скiльки, показалися мо? господарi й покинули мешкання... Живеш, як
собака! - Домовик зачухмарився.
Дiд пихнув димом, а юний чорт знову заколивавсь у дрiмотi.
- Дай тютюнцю, - сказав домовик. Дiд дав йому торбинку, i домовик
заклав у нiздрю здоровенну нюшку.
- Тiльки не чхай! - сказав дiд.
- Як то не чхати? - домовик розтулив рота i ловив повiтря, вибалушивши
очi. - Апчхи! - вибухнув вiн, i юний чорт знову здригнувся. - А в цього
малого, - сказав домовик, - нерви!.. Вже, як нюхати, - повернувся до дiда,
- то й чхати...
- Не нерви, - сказав поважно дiд, - а молодий ще... То от я й розказую.
Наша доля незавидна: вiрять у тебе - живеш, не вiрять - умира?ш. Скiльки
вже нашого брата переставилося нi за цапову душу...
- А мене дороги вабили, - сказав домовик. - Ну от i сталося: господар
петлю собi накинув, а його жiнка вiд того розумом розслабла. Отак i сиджу
на пустицi...
Коливались у сутiнi, й кожен думав про сво?. Здалося тодi юному
чортовi, що десь на днi його ?ства щось пробудилося. Подумав, що варто
розплющити очi - i свiт залл? такими барвами, що не витрима? його молоде
серце. "Хочеться менi чогось незвичайного, - подумав вiн. - Що цi жарти
менi, коли вiд них нема доброго задоволення!" Вiн довго сидiв i думав,
п'ючи солодкий сутiнок. Грала в ньому кров, i це так при?мно було!
- Малий твiй? - спитав домовик.
- Та н?, - сказав старий. - Якийсь вiн трохи не те?... Спить, чи що?
- Спить.
Але юний чорт не спав. Коливало його в ласкавих хвилях, понесло через
яри й долини, а на душi стало тривожно й смутно.
Тодi вiн i побачив перед собою панну. Стояла серед саду, а довкола
цвiли, наче срiбнi, вишнi. Стислося в юного чорта серце, й важко дихати
йому стало. Завмер, вдивляючись до болю в очах у чарiвне видiння. Панна
була гарна, тако? краси ще не зустрiчав вiн на цiй землi, тож, дивлячись
на не?, вiдчув на душi смуток i щастя.
На те заграли над його головою труби. Ревнули, наче сотня волiв, а по
тому загупали бубони. Застрибали тисячi тiней, чорних i вигинливих, якi
затанцювали шалений танок. I серед цього стукоту, реву, полиску тiл, серед
цих срiбних вишень, бiля чарiвно? панни, що витанцьовувала найшпаркiше,
упало його роз'ятрене, закривавлене серце...

Вчинити так навчила панну сотникiвну ворожка. Мала пiднятися, щоб нiхто
не бачив, опiвночi й прокрастися до церкви, а там помолитися за спокiй
душi. Можливо, тодi знову почне спати спокiйно i прожене сво?х
залицяльникiв, якi почали приходити до не? щоночi. Часом приходили всi
три, а часом зливалися в одного - примушували ?? танцювати й веселитися
цiлу нiч.
Вiкно було заздалегiдь вiдчинене, i вона спустилася через нього до
саду. Сад дихав утомою i сном, зiтхав, шелестячи змореним листям, кущi
витиналися, наче велетенськi жаби, облитi цвiтом вишнi нагадували сивi
голови.
Пiшла помiж тих голiв, обережно ступаючи босими ногами, i ?й здавалося,
що це сниться ?? важкий сон. В грудях жив неспокiй, знайомий з ночей, коли
до не? почали приходити чуднi видiння. Вона сiла на садовiй лавi й
приплющилася, щоб угамувати хвилювання. Перед нею попливли синi смуги, i
вiдчулася вона, немов на днi моря. Довкола плавали великi риби, а на них,
наче на конях, перекинувши хвости через круп, сидiли русалки й покурювали
маленькi тонкi курички. Мали довгi, пофарбованi в зелене нiгтi, а груди
було пiдперезано лискучими нашивками. Риби пiдпливали до не? й тупалися
носами в скло - були наче у велетенськiй прозорiй коробцi. Внизу хиталися
водоростi й сидiв зелений, зарослий мохом водяник...
Сотникiвна розплющилася i скочила на ноги. Перебiгла стежку до
виламано? в парканi дiрки й обпеклась у кропивi. Це остаточно ?? остудило,
i вона завагалася: йти далi чи повернутися? Але ноги самi повели ?? до
церкви, i за хвилю вона прослизнула досередини. Впала перед образами, але
помолитися не встигла: знадвору почулися важкi кроки.
Зайшов студент. Тягнув на плечах труну, а коли поставив ?? на узвишшi
посеред церкви, роззирнувся. Мiсячне свiтло проливалося через вiконця й
трiпотiло на пiдлозi та помальованих стiнах. Святi й титарi з оселедцями
на головах дивилися чорними незмигними очима, наче хотiли зрозумiти цих
людей, що так невчасно прийшли до церкви. Вгорi залопотiли крила, i
студент здригнувся. Стояв у мiсячнiй стязi високий, гарний i смутний.
Зiтхнув тяжко i полiз до труни.
Стало тихо, дивно тихо, i сотникiвна боялася дихнути, аби не виказати
себе. Знову пролопотiли крила, а за тим вдруге почулися важкi кроки.
У церкву зайшов мiщух. Був у бiлiй одежi й тримав перед собою свiчку.
Свiтло вiд не? падало знизу, i його обличчя через те було страшне.
- Ти вже тут? - спитав глухо. - Хочеш умерти, бо не полюбила вона тебе?
Сотникiвна молилася. Гаряче вишiптувала слова, а на не? так само
непорушне дивилися зi стiн святi й титарi з оселедцями.
Втрет? затрiпотiли крила, i прийшов козак. Був у чорному й безшумно
почав крастися до труни. Мiщух рiзко повернувся, i вся церква раптом
освiтилася яскравим свiтлом. Воно потекло через усi вiкна, спадало з банi
й залило церкву так, що та аж захиталася. Захиталися образи й мальованi
козаки.
В глибинi церкви щось ухнуло й кинулося. В трунi трупом лежав студент,
а мiщух раптом закричав, дико вимахуючи руками. Козак дивно пiдстрибнув, i
сотникiвна болiсно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвiст, а замiсть
нiг виглядали бруднi ратицi.

Сотникiвна боролася з хаосом у собi, а може, боролись у нiй сни.
З'явилися золотi павуки на довгих тремких лапах, вони сплiтали мiж сонцем
та землею золоте павутиння, яке обплутувало дерева, як струни бандуру. I
коли вона вистрибнула босонiж на iскристу росу, коли завмерла, зачарована
довколишньою красою, з золотого присмерку виступили одягненi в барвисту
одежу дiвчата. Розсiлися по цiлому небi, зайнявши простiр од землi до
сонця, а бiля сонця сiв бiлий дiд. Дiвчата торкали струнипавутиння, лунала
срiбна музика - лилися чудовi пiснi. Дiд ударяв раз по раз у сонце золотою
булавою, i згори сипалися iскри; м'яко подзенькували дзвiночки, що ?х
безлiч було розвiшано довкола сонця. Похитувалися дiвчата, плакали пiд
?хнiми пальцями золотi струни, а до сотникiвни пiдiйшов бiлий кiнь i став,
кланяючись, на колiна. "Сiдай на мене, - сказав кiнь, - я хочу тобi свiт
показати". Вона сiдала у верхи i мчала, наче вiтер, i заспiвувала й сама.
А тодi танцювала на спинi бiлого коня, i було ?й свiтло, аж очi
заплющувала. Тодi надбiгав чорний кiнь, сипав вогнем iз нiздрiв i мчав за
нею, а сотникiвна обхоплювала руками свого бiлого, i ?? душив страх. Може,
через те опинялася на спинi в чорного коня, вiдтак мчав за нею бiлий, але
не мiг наздогнати - вороний увозив ?? в царство тiней. Вона потрапляла на
вiдьомський шабаш, де вигиналися чорнi стрункi красунi, де струни викидали
зруйнованi мелодi? i вила труба. Звук труби нагадував ?й вовче виття, а
може, й плач над померлим. Навколо вiдьом вистукували ратицями чорти i
вимахували хвостами, розкидали шматки полум'я, яке сплiталося й творило
довкола танцiвникiв вогняне коло, - по той бiк поля стояв бiлий кiнь i
тужно, заклично iржав.
Тодi до не? i пiдiйшов юний чорт.
- Я тобi показую все це недарма, - сказав вiн. - Хочу вiдкритися перед
тобою - полюби мене!
Вона побачила його темнi чудовi очi, в яких палав глибокий сум.
- Нам вiдведено мало часу для життя, - мовив вiн. - I ми, i ви, люди,
пiдданi одному прокляттю: прийде огненний чоловiк i потопче нас. Не губiмо
часу, панно, вiддамося коханню, бо ж i ми, i ви однаково живi iстоти.
- Але в нас ? душа, - сказала сотникiвна.
- Душа - це байка, - зашепотiв чорт, простягаючи до не? руки. - Йдеться
про мент. Хапай його, вдовольняйся, iнакше ловитимеш самi хвости.
Тодi ?й стало страшно.
- Не торкайся мене! - закричала вона, вiдштовхуючи гарячi руки, що
бралися ?? обiйняти...
Прокинулася серед ночi. Мiсяць густо заливав помешкання, в його
холодному трепетi грали узорами килими. Довго дивилася крiзь вiкно на отi
зорi в дрiбних шибках, i душу ?? поймав дивний жаль. Тодi вона заплакала,
бо в нiй зiбрались у цю мить усi свiтовi болi, усi жалi, бо вiдчула вона
на душi високе одкровення, яким обдарову? смертних життя один лише раз.
- Я не пiддамся тобi, чорте, - прошепотiла вона, - бо любов свята. Я
хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжн? щастя - це як
чисте небо над головою...
До не? пiдходив бiлий кiнь, i знову починалася шалена гонитва: мчав, як
стрiла, спiвали пiсень дiвчата, дзвонили дзвоники бiля сонця, сонце саме
було велетенським дзвоном, а сивий дiд тримався за промiнь i хитав той
чудовий дзвiн. Дзвонив вiн, як на Великдень, а сотникiвна опустилася на
колiна i звела очi догори - душа ?? заспiвала разом з дiвчатами.
Тодi пiдповз до не? чорний вуж i став навпроти на хвоста. Ударив темною
головою ?й у груди i скинув ?? з бiлого коня. Летiла, повiльно
обертаючись, у запаморочливу прiрву, а бiля не? бiгли чудовi сумнi очi
юного чорта, який дивився на не? i нiяк погляду вiдвести не мiг.
- Слухай мене, кохана, - шепотiв вiн. - Ми народженi у свiт через
випадок: i ти, i я. Ми прийшли сюди насолодитися мiсяцем та сонцем, росами
й деревами... Дозволь, я тобi ще одне чудо покажу...
Вона сидiла на пеньку, що нагадував зручний услон. Перед нею лежала
галявина з темно-зеленою травою й бiлими вогниками ромашок. На нiй стояв
чорний кiнь, вiн голосно заiржав, а тодi метнувся через зелене поле.
Пiдстрибнув угору, вище за дерева, впав на колiна i почав танцювати на
заднiх ногах. Срiбнi копита кресали iскри, i сотникiвна зачудовано
вдивлялася, як перетворю?ться кiнь у красеня парубка. Вдарив парубок
шапкою об землю, замиготiв срiбними пiдборами, застукотiла земля,
заплакали дерева, гублячи, наче сльози, листя; тодi впав парубок на землю,
i вона впiзнала того вужа, що бив ?? у груди. Зцiпила, щоб не закричати,
зуби i непевно намалювала перед собою хреста...
Iшов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустицi й печально звiдти зорив.
Дiд викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димi, серед
м'якого затишшя пустицi, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотникiвни
йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, i нинi, коли в тiлi не
було сили, його опанувала нудьга. Сотникiвна вiдтрутила його, це вiн добре
зрозумiв, але те, що почав вiн сво? життя поразкою, не давало йому спокою.
"?х не зовсiм можна зрозумiти, людей, - думав вiн, - адже я для не? всього
себе клав!" - "Треба було взяти ?? одуром", - майнуло йому в головi, але
здригнувся вiд цi?? думки: не хотiв бути схожим на iнших.
За вiкном iшов дощ, а чорт думав про сон, який побачив пiсля останнiх
вiдвiдин сотникiвни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той
гарбуз котився на нього i ледве не роздушив. "Менi не заходило на звичайнi
зальоти, - думав юний чорт, - хотiлося розбудити у нiй потяг до волi".
- Таки не вдалося тобi взяти ту дiвку, - сказав, попихуючи куривом,
дiд. - Бо дурний ти i несвiдомий...
Зi свого кутка вилiз домовик, зачухмарився i сiв бiля дiда.
- Що зi мною буде далi? - сказав вiн. - Хата валиться, i менi вже до
того байдуже ста?... Дай-но нюшку! Дiд дав тютюну, i домовик голосно
чхнув.
- Оце я з малим балакаю, - сказав дiд. - Не взяв-таки то? дiвки.
"Хiба вона дiвка? - смутно думав юний чорт. - Вона красуня, яко? свiт
не бачив".
- Гарбузяку дала! - домовик колупнувсь у зубах. - Чув, як кидався тут
увi снi... Не з того боку, певне, танцював...
"Хай би вона була вiдьма, - думав юний чорт, - тодi б ми й зiйтися
могли. Або ще простiше: вона дiвчина, а я парубок..."
- Хотiв ?? умовити, хе-хе, - захихотiв дiд. - А в нашому дiлi так
нiчого не вiзьмеш...
Кублилися сутiнки, пихкала люлька, а домовик чистив патичком ратицю.
"У свiтi повиннi бути вiдповiдностi, - думав юний чорт, - iнакше вiн не
триматиметься купи. Свiт без гармонi? нi до чого, бо, коли порушиться в
ньому одна ланка, розсиплеться на смiття".
- Певне, i в коханнi ?й освiдчувався, - глумливо сказав дiд. - Мовляв,
я таки чорт, але не чортiвська моя любов, хе-хе...
- Я випробовував закон вiдповiдностi й гармонi?, - сказав юний чорт.
- Що-що? - здивовано вирячив очi дiд. - Щось ти заговорю?шся, хлопче...
Закон... як ти сказав?
- Закон вiдповiдностi й гармонi?, - смутно повторив юний чорт. - Я не
хотiв ?? дурити...
Вони сидiли в темрявi, замисленi й похнюпленi. Дiд смоктав люльку,
домовик чистив ратицю, а юний чорт думав.
Несподiвано вiдчув - щось дивне ко?ться з ним. Здалося йому, що
розчиня?ться в повiтрi, вже розтала одна нога й почина? розтавати друга. З
жахом зирнув - ноги й справдi зникали, наче горiв чорний папiр. Хльоснув
юного чорта жах, але за хвилю стало спокiйнiше. За якийсь час вiн мав уже
саму голову, а замiсть тiла - чорну купку попелу, що нагадувала форми його
тiла. "Як мало я жив, - думав вiн, вiдчуваючи, як звуглю?ться його язик, -
i ще нiчого не встиг удiяти. Певне, не годиться нашому братовi так
захоплюватися красою - от i учинив я щось негаразд".
По пустицi потягло продувом, i вiн помiтив, що вiтер здува? його
згорiле на попiл тiло. Лежала на пiдлозi сама голова. "Хай би лишилася
голова, - подумав вiн. - Менi ще потрiбно додумати одну важливу думку.
Хвилинку, хвилинку, - попросив вiн, - я зараз ?? скажу. Нема? ж нiяко?
рацi? вiдходити, коли тiльки прийшов, коли тiльки почав усвiдомлювати
себе, нема ж нiяко? рацi?..."
Але голова його трiснула, як старий горщик пiд важким чоботом.
Величезний, важкий ступак налiг на пустицю й розтер ?? на порох.
Велетенська iстота пронесла вслiд за собою хвилi скаженого вiтру - вона
поспiшала. Десь гримнув грiм, а навколо задвигтiла земля.

Вранцi сотникiвну випроводжували в монастир. ?? посадили на вистеленого
килимами воза, i вiзниця вдарив батогом, поганяючи коней. Вони ?хали
довго, здалося сотникiвнi, кiлька рокiв, а може, кiлька десяткiв рокiв бо
коли панна витягла з-пiд килима люстерко, побачила раптом старе обличчя
незнайомо? жiнки.
- Скiльки минуло часу, дядьку? - спитала у вiзницi. Той не вiдповiв,
тодi вона торкнула його. Вiзниця похитнувся i звалився з передка: з
витрухло? одежi випав на дорогу давно висохлий кiстяк.
Вона, проте, не здивувалася. Зiйшла на дорогу, i ?й здалося, що
побачила перед собою якесь сяйво. Звела руки, щоб помолитися, але помiтила
велетенського чоловiка в бiлих розметаних шатах - рушив на не?, махаючи в
повiтрi величезними чобiтьми. Свiтло заливало простiр рiвномiрно й
монотонне, вiд того незвично знебарвлювалися дерева, що стояли обiч шляху.
Побачила, як побiгли по гiлочках швидкi бузковi тiнi, i дерева раптом
спалахнули малиновим вогнем, який одразу ж ?х спопелив.
Тодi сотникiвна побачила, що навколо не? згоря? цiлий свiт, вона впала
ниць, але ще зберегла ту мить, коли свiдомiсть нагаду? спалах блискавки,
яка немов застигла в небi. Пожадно вбирала все, що вiдбува?ться, в очi, бо
?й раптом стало треба навiчно це закрiпити: попiл згорiлих дерев, попiл
згорiло? дороги, що скручувалася, нiби зотлiла тканина, кiлька червоних
гiр i могутнi вихори, що несподiвано плюснули на не?. Вона встигла
подумати, що все те може вiдбуватися не поза нею, а в нiй самiй, що життя
?? вiд якогось часу перетворилося на забуття; що вона в ньому, може, щось
перебачила - ?? захопили швидкi палахкотючi червонi крила й пiднесли над
землею. I коли вона падала долi, уздрiла раптом дуже чiтко й близько вiд
себе великi, чорнi, повнi ясного вмиротвореного свiтла чоловiчi очi, якi
вона знала колись давно, якi, можливо, й полюбити могла б, але досягти
яких так i не спромоглася.

ДЖУМА

Мандрiвний цирульник вiдчув утому. Вiн зiйшов з дороги i прилiг у
холодку бiля самотнього куща глоду. Простерлося над ним високе небо,
дзвенiли жайворонки, кущ уже був обплутаний вересневою павутиною, сюрчали
коники, швидко пролетiла зграя горобцiв, великий лелека проплив над
головою, виставивши довгого дзьоба. Цирульник заплющився: в очах
замиготiли червонi смуги й плями. Вiн подумав, що цього разу шлях од села
до села виявився надто довгий, - був уже голодний, але не хотiлося
рухатися й турбувати цю тишу й спокiй. Не зле було б i напитися, думав
вiн, та криницi поблизу все одно нема; пливли перед ним червонi смуги й
плями, розжарюючи темряву, в яку поринув. Врештi, темрява теж була
червонувата, i вiн розгледiв у нiй обрис - чи машкара, чи колода. Далi
побачив незнайомi обличчя: одне, друге, трет?, - були спокiйнi й холоднi,
тiльки в кожного надмiр розширенi очi...
Цирульник розплющився й сiв. Рiзонуло в очах вiд яскравого свiтла -
з-за хмари визирнуло сонце. Хотiв звестися, але незримий тягар зiгнув
його.
- От тобi й на! - пробурмотiв вiн, упираючись обома руками в землю i
знову намагаючись пiдвестись. Але тягар так само гнув його до землi.
Цирульник обмацав собi плечi, латану сорочку на спинi, роздивився
навкруги - на глодовому кущi червоно палали ягоди, i йому аж очi заболiли
вiд цих вогникiв. Одначе треба було встати, i вiн, спершись на руки,
напружився, скiльки мiг. Ледве-ледве розiгнувсь, од напруги зросився лоб,
тремтiли руки, вiддих став важкий i нерiвний. Перехрестився, зирнувши на
небо, i йому наче полегшало. Пiдняв iз землi торбу зi струментом i
здивувався, яка вона легка.
Тягар зi спини, проте, не спав, гнiтив його так само, але вiн вирiшив
iти - до того ж вiддалiк виднiлись уже першi хати села. Вийшов на дорогу i
спробував закинути торбу на плечi. Але вона нiби вдарилась об щось тверде
i знову злетiла йому до рук. Повернув голову, зазираючи за спину, проте не
побачив нiчого, хiба що туман простелявся за ним, не дуже густий, однак
непроглядний. Цирульник накрутив на руку шворку вiд торби й налiг на
цiпок. Тягар зi спини не спадав, вiн крекнув, пiдкинув його, мов лантух, i
ступив крок.

Iшов важко й повiльно. Навколо блимотiли квiти. Розросталися, бiльшали
на очах i ставали волохатi; ромашки гойдалися десь над головою, гули
великi, як лелеки, бджоли - цирульник бачив ?хнi виряченi очi, - трава
здiймалася, нiби дерева, шумiв вiтер, i цi дивнi дерева гули. Вилiз
здоровенний, як теля, цвiркун i подивився на нього з тупою байдужiстю.
Позiхнув, розтуляючи сiрого беззубого рота, й почухмарився. Цирульник
витер з чола пiт i зненацька вiдчув, як щось лоскоче йому шию. Змахнув
рукою, тодi наблизилося до вуха щось жорстке, наче губи.
- Зараз тобi полегша?, - сказав чи то вiн сам, чи то iнший голос. Знову
озирнувся - туман нiби порiдшав, квiти швидко меншали, дрiбнiшали цвiркуни
та бджоли, пташки з шурхотом зiрвались у повiтря, i вiн вiдчув з полегшею,
що тягар йому трохи спав.
Сiв на узбiччi й передихнув. "Такого менi ще не траплялося", - подумав,
поступово доходячи тями.
Село вже було недалеко, i вiн знову взявся за цiпок. Ззаду на нього
кинулося довге вечiрн? промiння - тiнь його видовжилася й лягла на дорогу.
Цирульник здивовано вдививсь у ту тiнь - бiгла перед ним, наче стежка.
Ступав на не?, а вона рвалася з-пiд нiг, ваблячи й принаджуючи. Мала дивну
голову - машкара чи колода, а на нiй стримiв великий, мов лантух,
горбисько.

Вранцi цирульник вийшов на сiльський майдан. Iшов порожньою вулицею й
дивився, як сходить сонце. Було веселе й умите, блищала трава, довкола
стояла тиша - село iще спало. Вiн не гаяв часу, навiть не зайшов до
хазя?в, у яких ночував, а вiдразу ж поспiшив на майдан. Сiв пiд крислатою
липою й розклав свiй струмент. Але люди до нього не сходилися - майдан був
порожнiй, порожнi були й вулицi.
Вчора прийшов сюди й був гостинно стрiнутий. Переспав, прокинувся
просвiтлiлий, здавалося, полегшало й спинi. Однак навколо дивно порожньо.
Сидiв бiля свого струменту, i до нього нiхто не приходив. Вiн навiть
гукнув:
- Гей, хто хоче причепуритися! - Але вiтер погасив його голос.
Висла густа тиша, сонце вже пiдбилося високо, вiтер схитнув липу й
затанцював на листi. Цирульник скинув брилика, вiтер скуйовдив йому чуба.
Хати стояли принишкло й насторожено, а над ними не курилося димком.
Обличчя в цирульника видовжилося. Ще посидiв якийсь час, приглядаючись
чи принюхуючись, а по тому звiвся. Був здивований i посмутнiлий, i це
здивування повело його до першо? хати.
Обережно зайшов на обiйстя, наперед вiдчуваючи щось лихе. Ще бiльший
подив охопив його - серед двору лежав, виваливши язика, мертвий собака.
Цирульник вiдчув, що й хата дихнула на нього пусткою. Торкнув дверi - все
в ньому напружилося, - але довкруг було тихо. Дверi вiдхилилися з рипом, i
вiн здригнувся. Переступив порiг, тремтячи, - в нiздрi вдарив дух мертвого
тiла й пустинi. На столi лежала хлiбина, грудка солi й стояв штофик
горiлки.
- Чи вдома пани господарi? - спитав тонким голосом. Його починало
трусити. Було тихо, так тихо, що чув власне дихання.
- Гей! - гукнув тим-таки тонким голосом. - Чи вдома пани господарi?
Боявся ступити до свiтлицi - лише наблизився до дверей, безсилий
спинити трем у колiнах. Зазирнув досередини й заплющився, бо хвиля нудоти
прокотилася по тiлу.
- Ну, звiсно! - пробурмотiв, уже повертаючись до виходу. Йому бракувало
повiтря.
Цирульник вийшов надвiр. Чудне зацiпенiння охопило його. Сiв на ганковi
й утопив обличчя в долонях. Пальцi йому все ще тремтiли, а перед очима
пропливали якiсь незнайомi обличчя.
I вiн вiдчув жах. Хлюпнуло межи очi чорним димом, чорною водою, слизькi
вужi поповзли йому в душу, i вiн зрозумiв, що не витрима? всього цього.
Скочив на рiвнi й кинувся на вулицю.
Тут було так само порожньо. Знову не мiг отямитися: вчора вiн прийшов
сюди - село було спокiйне й мирне.
- Гей! - загукав раптом цирульник на все горло. - Чи ? тут хто живий?
Прокричав це ще раз i ще. Але вiдповiддю було безгомiння, i вiн став
задкувати, вiдчуваючи, як хльоска? його, мов батогом, той-таки жах.
Стояв серед порожньо? вулицi у полотняних штанях та сорочцi, i йому
здавалося, що вiн ще й досi спить, що це тiльки страшний сон, який зникне,
варто тiльки прокинутися.
Цирульник сiв бiля якогось тину й заплющився. "Треба заснути, - подумав
вiн, - перебити цей сон iншим". Однак навколо стигла та ж таки моторошна
тиша, а цирульник був людина твереза. Вiн бачив, що тин, на який спирався,
був справдi тин, покритий дорожньою курявою, - з потрiсканого палiччя
лущилася кора. Перед ним стояла хата, i вiн уздрiв ?? посинене вiкно й
шибку, складену з двох шматкiв скла; бiлу стiну, обляпану брудними цятками
вiд дощу; солому, що вкрилася зеленим мохом, а з не? вибилася блiда й
хирлява травинка. Це все було надто зриме, як i його закiптюженi босi
ноги, як слiд од воза, вчавлений у сiрiй землi. Побачив ще свiжi кiнськi
кiзяки й застромлену кимось у тин жовту квiтку. "Треба тiкати, - стукотiло
йому в скронi, - а то ще не вийду звiдси".
Згадав про струмент, розкладений на майданi, - могли б украсти, доки
вiн ходить. "I то було б добре", - пробурмотiв, з острахом позираючи на
хату з обляпаною стiною.
Звiвся й обтрусив порох зi штанiв. Хотiлося, щоб ця тиша хоч якось
сколихнулася, хай би й напали на нього собаки. Але йшов порожньою вулицею,
i навколо не чути було анi звуку. "От би зустрiтися з кимось, - уже з
вiдча?м подумав вiн, - i попросити хоч би тютюнцю до люльки".
Цирульник знову вийшов на порожнiй майдан - тут i досi гуляв вiтер,
звiюючи куряву. Пiд липою лежав струмент, якого нiхто не зачепив, - вiтер
устиг завiяти його сiрим попелом. Вiн згорнув шматину, струсив куряву i
вклав струмент у торбу. Тодi ще раз обдивився довгим поглядом хати,
порожнiй майдан, вулицю, що тяглася вглибину, - здалося, йому зовсiм
небагато треба, щоб почутися щасливим: хай би загавкали собаки чи заревiла
худоба. Але навколо було пустельне, аж холодно, i вiн розбито й утомлено
рушив iз села, вiдчуваючи на плечах осоружний тягар, а на душi скiмливий
жаль.

Мандрiвний цирульник був немолодий. Хтозна-скiльки блукав вiн дорогами,
обличчя його обвiтрилося й покрилося густим закальцем, лоб був помережаний
зморшками, очi - наче зашнурованi в мiшечки, великi губи потрiсканi й
сухi, а над ними - сiрi кущики вусiв. Одежа завжди абияка - полотнянi
штани й сорочка, на головi - брилик. У торбi - пара чобiт та струмент,
зiлля та лiки. Вiн ходив дорогами, зiгнутий i замислений, - його вже знали
по селах давно. Коли з'являвся, до нього валом iшли люди, - на сiльському
майданi ставало весело, бо вiн, працюючи, завше пританцьовував i
наспiвував. Заможнiшi хазя? кликали його до хати, частували обiдом i
чаркою, а тодi вже - всiлякi замовлення, ради й чепурiння. "Хто хоче
чепуритися, - гукав вiн веселим голосом. - Дiдiв роблю хлопцями, а бабiв
дiвками!"
День був сухий, з рiзким теплим вiтром. Цирульник iшов дорогою, важко
переставляючи ноги. Довкола нiмiли лани, ощетинившись високими стернями,
бовванiли самотнi дерева й кущi, розтиканi тут i там, - вiн плентався вiд
одного дерева до другого; вiтер кидав в обличчя курявою, хрумтiло на
зубах, а йому нестерпно болiли плечi - тягар зi спини не спадав. З кожним
кроком начебто наростав i притискав дужче: горб був високий та гострий -
вiн це бачив на власнiй тiнi. Але треба було йти, - не мав у ротi сьогоднi
нi крихти. Село, яке так тяжко вразило його, вже сховалося з очей, i вiн
плентався полем, вислаблий i знiчений.
"Чи не смерть то моя?" - подумав, зупиняючись бiля невелико? обскубано?
грушнi. Пiд нею було густо грушок, i вiн став ?х жадiбно ?сти, не
помiчаючи нi терпкоти, нi смаку.
Лiг на траву, вiтер обвiяв обличчя, i вiн подумав: отак би лягти й
заснути навiки або ж заснути i, прокинувшись, переконатися, що все це
тiльки запаморока. Вiн лежав, i йому важко нила спина, болiли плечi й
вiддавало в шию. Голова каламутнiла, вiн дивився щiлинками
напiврозплющених очей туди, де громадилися хмари й подекуди зблискували
синi латки неба. В цiй хвилi не було в нього нi болю, нi урази - тiльки
глухе здивування, з яким дививсь у небо, i глуха туга, що гойдала його й
пригашувала мозок, який заволiкався м'якою вовною. Здавалося, що нею
заросло все небо й земля, мло?лося в очах, судома стискала горло, i вiн
тiльки тепер вiдчув, якi терпкi були грушки, що ?х на?вся.
Але не мiг лежати - до вечора хотiв утрапити в село, де сподiвався на
вечерю й звiльнення вiд цього наслання. Звiвся, спираючись на руки, й
розбито почвалав дорогою. Як i того разу, побачив на узбiччях велетенськi,
бiльшi за людину, ромашки, бджiл, як лелек, що гули над тими квiтами,
врештi, й самого лелеку, котрий стояв, як журавель, бiля криницi.
Цирульник згадав, що його давно палить спрага, схопив лелечий дзьоб i
спустив його в темну прiрву криницi. Лелека пив воду, а вiн зазирав до
того джерела, безсило черкаючи долонями прохолодну вiльгiсть.
- Ну, годi! - пробурмотiв вiн, втираючи сухi вуста.
Десь близько уже мало бути село, воно й справдi з'явилося попереду -
мерехке, як марево, з липами, в'язами й бiлими, наче мальованими, хатами.
Путiвцем гнали худобу - знялася сива курява, пастухи й череда пливли в
нiй, наче по водi йшли. Цирульник повеселiв, вiдчув на губах смак свiжого
молока, аж слина потекла, побачив його теплу густину й бульбашки поверх на
краях кухля. Наддав ходи, височезна трава зашелестiла услiд, наче очерет,
i вiн пiшов мiж того очерету, змагаючись iз вiтром, який дув в обличчя, i
вiдчуваючи, що геть вислаб i йому ста? все важче долати цю дорогу.

Цирульник любив входити в село, коли спуска?ться блакитний сутiнок,
затиха? вiтер, змовка? худоба, чоловiки виходять iз хат i сiдають на
призьбах, жiнки стелють у садках обруси на столи - пахне вечерею, теплим
молоком, спiлими яблуками. Чу?ться рип журавля бiля криницi, неголосна
жiноча розмова, покашлювання дядькiв, якi смалять на призьбах люльки з
вишневого кореня, погуки матерiв, дитячий гамiр, поквоктування курей, що
всiдаються на сiдалi. Хати вiдпочивають, розхиливши дверi, - всерединi
гуля? темна сутiнь. Люди в цю пору м'якшають i добрiшають, завертають
подорожнього й запрошують на вечерю, особливо коли йде цирульник. Вiн
постриже й виголить, причепурить вуса й бороду, дасть жiнцi трави на
немiч. Питиме молоко й оповiдатиме дiтям казки. А молоко, яке вiн вип'?,
буде свiже й тепле, за це молоко вiн ладен вивернути всю свою торбу, вiн
щедрий, як щедрi до нього й господарi.
Цирульник бачить все це, приплющивши очi, - до села вже зовсiм близько,
вiн хоче насправдi до нього дiстатися. Не любить турбувати господарiв,
коли тi облягаються. Запах сiна, на якому вiн спатиме в повiтцi, вже й
зараз лоскоче нiздрi, як i запах молока. Сонце б'? йому в спину, вiн
бачить перед собою довгу горбату тiнь й напружу? силу, бо попереду село,
його вечiрнiй молочний дух, його теплi сутiнки, що пахнуть сiном та
яблуками. В таку хвилю цирульник i сам добрiша?, дивиться лагiдним зором,
хоча тягар так само чавить на спину. Пригаду? знайомi обличчя: вiн зна? це
село так само давно, як зна? його воно. Дерева ближчають, бiжить бiла
дорога, стелються смужки вiд колiс, вони теж бiжать, начебто ?де вiн
возом. Цирульник зустрiча? першого чоловiка й вiта?ться. Той вiта?ться
також, i цирульник задоволений - за кiлька хвиль увiйде в село, де його
зустрiне добрий дух сiна й молока, добрий дух людсько? працi й
гостинностi.
Але вранцi цирульник знову вiдчув страх, що вповз йому в груди слизьким
вужем. Навiть здалося: тут, серед майдану, осiлося безлiч гаддя, яке
обплутало його тiло, сичить ув очi, а вiн, мов кам'яний, сидить серед
нього, даремне розклавши струмент. Гаддя холодне й гидке, а вiн виповнений
здивуванням та болем. Й досi наче спить, бо де це бачено, щоб було стiльки
гаддя i щоб воно обплутало так людину, хай навiть вона й кам'яна.
- Був один хлопець, - шепотiв його сухий язик, начебто оповiдав дiтям,
- який скликав гаддя...
"Повелитель гаддя!" - подумав вiн.

Танцювало листя на липi, струмент укривався курявою, вiн сам покривався
тi?ю курявою, i там, де пролазили вужi, курява злизувалася - залишалися
смуги, а може, це так темнi? йому в очах? Були тi смуги наче дороги в
степу, i по них повзли великi, мов ягнята, мурахи, дивилися на нього й на
свiт, i вiн раптом злякався: а що, коли все повторилося?
Вiдчув, як закололо йому пiд серцем. "Вже добралися й туди", - подумав
вiн про мурах. Сидiв на порожньому майданi й думав, що таке не може
повторитися двiчi, голова в нього надто втомлена, щоб удруге витримати той
жах.
- Вже час би й худобу виганяти, - сказав собi.
З двору, де вiн ночував, теж не вигонили корiв, i вiн пожалкував, що
таки не зайшов до хати, як прокинувся, - не хотiв набридати.
Звiвся на ноги й рушив порожньою вулицею. Дивна тиша огортала його - нi
гавкоту, нi запаху диму, нi квоктання курей, нi пiвнячого спiву, нi
iржання коней, нi мукання корiв.
Голова його була втомлена.
- Двiчi нiчого не повторю?ться, - сказав вiн. Нiмi вулицi, нiмi городи
й двори, нiмий майдан, лише дерева говорять - лопотять i лопотять, начебто
не можуть нагомонiтися. Нiмували журавлi бiля криниць, опустивши дзьоби в
студеницi й безперестанку п'ючи воду.
- Гей, скiльки можна пити то? води! - пробурмотiв вiн, все ще
намагаючись утримати свiй чудний настрiй сну. Бо то не може не бути сон.
Вiн раптом озирнувся: за ним повзло, аж дорога стала чорна, гаддя. Всi
разом пiдняли голови й сичали. Вiн майже побiг, щоб позбутися цього
видива, - боявся вiрити й не вiрити, боявся розумiти те, що накладалося
одне на одне з такою нещаднiстю.
Ускочив у двiр, де ночував, його гнав бiль, гострий та холодний, мов
шабля. Побачив садок бiля хати i стiл, за яким учора вечеряв; собаки не
було - лежав, певне, в будi; побачив зачинений хлiв, а звiдти - нi звуку;
побачив зачиненi дверi й завiшанi вiкна, а на стрiсi - порожн? лелече
гнiздо: нi лелеки, нi лелеченят.
Вiн позадкував з двору, бо душа його вже осягла те, чого не розумiв
мозок; врештi вiн давно це знав - ще коли побачив порожнiй майдан; вiдчув,
як лопнула тихо, без звуку, наче хто дихнув, ота павутинка, ?дина квола
сподiванка, що двiчi нiчого не повторю?ться.
Цирульник згубив брилика, волосся було геть сиве, розтрiпане вiтром i
скле?не потом; йому здалося, що на спинi в нього кривава рана, i вiн став
скрадатися попiд парканом, щоб тихцем вискочити iз села.
- Це я, я! - казав вiн. - Все це треба було зрозумiти ранiше - той горб
не просто горб! - Вiн повторював однотонно, наче крапала вода: - Це я, я!
Недаремно все довкруж розросталося й ставало таким чудним. "Все це , один
вузол, - подумав вiн. - Це я, я погубив обидва села!"

"Ну от, - подумав вiн зморено, коли вiдбiг так далеко, що не бачив
поселення, - знову те саме!"
Перед ним здiймалася стерня ледь не людського зросту, вiн iшов мiж
цього дивного лiсу рурок, у якi свистiв вiтер, на плечi боляче тиснув
тягар. Вiн раптом спинився: сiрi хмари повили небо, сiрi гуси летiли по
ньому - все це сповнювало свiт сiрими драглями. Вiн обдивився поле -
навколо нi душi, а збоку - заростi верболозу. "Рiчка!" - подумав вiн.
Поступово спадало збудження - стерня бачилася мов стерня, а небо як
небо, набрякле й сiре. Вiн довго стояв у тому полi серед почорнiлого
пагiння; над головою крикнула сорока - вiтер схопив ?? i жбурнув убiк.
Стояв серед великого порожнього поля, вiтер гнув на межi вибiлену траву
- вижухлу й суху. Вiн згадав, яке село лежало перед ним, i тихо прошепотiв
його назву.
Вже надходив вечiр. "У селi вечеряють", - подумав вiн. Спада? сутiнок,
м'який, голубий, затиха? вiтер - чоловiки виходять iз хат, сiдають на
призьбах, жiнки стелють у садках обруси на столи. Вiн бачить обвiтренi
обличчя, зарослi щетиною, чуби, яких давно не торкалася рука цирульника,
чу? неквапнi розмови про бiлий свiт. А це вже вiн оповiда? казки дiтворi,
що аж вуха порозвiшувала; ось потай прибiгла до нього по жiноче зiлля
молодичка, зазирнули дiвка чи парубок, якi захотiли любасного зiлля...
Вiн стояв серед голого поля, малий, зiгнутий, у простiй полотнянiй
одежi, його босi ноги були темнi, неголене обличчя обросло густiше, пiд
кущастими бровами свiтилися настороженi очi. Вже не мiг нести на плечах
той горб - знав, що не вступить iз ним у жодне село. Згадував знайомi
обличчя, i дивна лютiсть поймала його.
- То оце б я мав пiддатися! - гукнув вiн, намагаючись обхопити себе
руками за спину.
Ляпав по спинi долонями, тодi упав на стерню й почав качатися: бився
горбом об землю, дряпався об колючки, аж сорочка подерлася, ковзав спиною,
намагаючись зчесати той проклятущий горб, але тiльки-но зводився, тягар
знову клався йому на спину.
Лютiсть торсала його дрiбне тiло, вовнянi клубенi забивали мозок, вiн
бiг i падав, знову качався по стернi, а тодi знову бiг, кричав, аж
кривавилися йому вуста, очi палали болем та жахом, сорочка вже висiла на
ньому клаптями. Але тягар не спадав: вiдчував його усiм сво?м збуреним
?ством, хоч не знав: була то жива iстота чи мара? Часом йому здавалося, що
зшурову? з себе ту бридоту, але це була омана.
Тодi вiн побачив палицю. Лежала на стернi, жовта й довга. Схопив ?? i
люто вдарив себе по спинi. Бив i гатив себе, - палиця вже горiла червоним
вогнем, - аж доки стратив усю силу i впав обличчям на сиру прохолодну
землю.

Лежав долiлиць, розкинувши руки й ноги, поклав пiдборiддя на траву й
дивився. Вже перейшов поле й був бiля верболозу. Шумiло листя, вiн побачив
мiж гiлля синю смужку води - торкнулася ?? швидка синя пташка.
Вiн подумав: "Воно перемогло!" Вже не мав сили боротися, а важкий горб,
як ранiше, давив його. Обливався холодним потом i намагався не згадувати
про нову дорогу й про нове село. Бачив знову людей, з якими прожив усе
життя, яких чепурив та лiкував. "Цi люди приймуть мене, - подумав вiн. -
Воно зна?, що цi люди приймуть мене!"
Дивився на верболози, на смужку води, i в ньому знову закипала лютiсть.
"То оце б я мав пiддатися?" - подумав вiн.
Тодi нова сила влилась у його змучене тiло, молода й мужня. Вiн аж
скрикнув, як звiр, що виклика? ворога на герць.
- I ти, i я! - проказав крiзь стиснутi зуби й, напружившись, поповз по
травi, тягнучи сво? тiло й тягар, що сидiв на ньому.
- I ти, i я! - бурмотiв вiн, помалу вповзаючи у воду. Повз по дну
рiчки, вiдчуваючи, як тiло його залива? водою, i знаючи, що разом з ним
порине й воно. Вхопився руками за водоростi й ковтнув води. Пив з дивною
насолодою й пожаднiстю, аж доки розчинилося перед ним каламутне марево.
Тодi вiдчув, як вода перетворилася на вогонь, що обхопив його голову й
тiло. Вогонь спалював i зiлля, за яке цупко тримався руками. Пiдхопила
його хвиля й понесла. Вiн побачив, як розкришився пекучий бiль i заблищало
голубе, червоне й жовте скло - в цю мить над ним оглушливо вибухнула глупа
темрява, i вiн покотився в ?? неозорiсть.

ВIДЬМА

Князь Долинський часом мав дивнi забаганки. Коли йшлося про
надзвичайних людей або й узагалi про страшне й та?мниче, завжди вiдчував
хвилювання. Без цього його за?дала нудьга - намагався покинути в таку
хвилю товариство й вiдiйти до себе, щоб вiддатися химерним та рожевим
маренням. Врештi, жив самотньо: жiнка вмерла, дiтей не було, тож дозволяв
собi й химери. Ма?ткiв у нього також не густо, що не зовсiм пасувало до
його високого титулу князя, але вiн знав князiв ще убогiших. У глибинi
душi мав сподiванку на майбутн? вивищення, але на те в пана Долинського не
було нi сили, нi хисту. Проте яка то втiха сiсти бiля вогню й помрiяти!
Щоб вiдступився вiд тебе будень з його незмiнними клопотами (гей, як не
любив отих клопотiв!) i почалося щось таке дивне й цiкаве, вiд чого аж
голова крутиться. Пiд таку хвилю закликав до себе старенького, давно
зубожiлого пана Твардовського, що вмiв чудово оповiдати небилицi, й
садовив проти себе.
- От ви, - казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, - усе розказу?те
про упирiв, вiдьом та чортiв. А те?-то, - пан Долинський хихикнув, - чи
бачили насправдi хоч одного?
Пан Твардовський, звiсно, бачив ?х не одного, вiн iз ними всiма
запанiбрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе
невеличкими чiпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського
вироста? якесь чудне обличчя. У ньому все навиворiт: очi - де рот, а рот -
де очi, i воно смi?ться навзаводи й пiдморгу?. Звiсно, пан Долинський
вигадував те обличчя, йому самому ставало смiшно на простуватi брехнi
Твардовського, але що, коли любив i брехнi, й тихий розважливий голос
того-таки Твардовського.
- Такий ви всесильний, пане Твардовський, - сказав якось, - то привели
б менi до ма?тку хоч яку вiдьму!
Сказав це i зомлiв, настiльки сподобалася йому власна думка.
Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом i
мовчав.
- То я питаю, - сказав Долинський, - чи не змогли б ви привести яко?сь
вiдьми до мого двору?
В очах Твардовського мигнули лукавi iскри.
- Я мiг би, - мовив вiн обережно, - але...
- Ну що "але", пане Твардовський. Коли можете, то приведiть.
Твардовський мовчав ще довше, вiн дивився пiд ноги, наче набивав собi
цiну, а коли звiв погляд, очi його палали.
- Я б змiг, - сказав вiн, - але чи, пане, не бо?теся того?
Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку,
виказану князем, пiдхихикнув.
- Але це коштуватиме немало труда, - поважно сказав Твардовський, i, як
завжди, коли ходило про грошi, Долинський скривився.
- Я обiцяю вам свою ласку, - сказав вiн бундючно й позiхнув: не було
про що говорити бiльше.

Але виспатися йому сьогоднi не пощастило. Власне, завжди, коли находила
на нього нудьга, його починали зморювати снища. В цю нiч борсався серед
пiскiв, над ним горiло спечне сонце, а в небi кричали великi чорнi птахи.
Довкола палали багаття, i князь побачив проти себе те саме обличчя, що
з'явилося було над головою Твардовського. Те обличчя покривалося язиками
полум'я й начебто втiху вiд того вiдчувало. "Дивiться, дивiться, -
шепотiло воно, - ви бачите, я горю. Це так чудово - горiти!" Вогонь уже
пiдповзав до князя, i вiн з жахом побачив, як почина? тлiти одежа. "Згинь!
- закричав вiн. - Згинь, пропади, нечиста сило!" Тодi вiн уздрiв, як тiка?
од нього, лукаво озираючись, пан Твардовський. Вишкiрився до нього й
показав здоровеннi, наче в кабана, iкла.
Долинський прокинувся. Ще миготiли в очах вогнi, ще дивилося на нього
страшне обличчя, а вiн, мокрий i переляканий, лежав на сво?му ложi й
бубонiв задублими губами молитву. Потiм важко встав i пiдiйшов до вiкна,
за яким холодно палав мiсяць. Круглий i легкий, вiн тремтiв, розсипаючи
довкола холодне срiбло. Князевi захотiлося ковтнути свiжого повiтря, i вiн
потьопав у сiни. Поруччя ганку були мокрi вiд роси, i пан Долинський
солодко позiхнув. Сiв на лавицю й кресонув вогню. Сидiв на ганку, смалячи
люлечку, i нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися
навколо вчорашньо? розмови з Твардовським, i вiн поволi почав вiддаватися
солодкому мрiнню. Сидiв, огорнений прохолодою, наповнений, як глек,
мiсячним промiнням, i уявляв, як переступа? порiг справжня вiдьма i як
почина?ться в нього казкове й незрозумiле життя...
Князь вибив попiл зi сво?? люлечки. Йому стало ще сумнiше, бо мiсяць
сьогоднi царював. Дерева тяглися до нього з безнадiйною тугою, витягували
гiлля й листки, немов хотiли вiдiрватися вiд землi й полинути вгору, де
вiльно гуля? той чарiвник. Князь навiть уявив собi, як з трiском рветься
?хн? корiння i як починають пiдiйматися вони, немов бульбахи, зi сво?м
витягнутим догори гiллям та листям, з розчепiреним корiнням, з якого
осипа?ться земля, i повiльно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не
згинуть зовсiм.

Вранцi вiн довго лежав, доки дiйшов сяк-так тями. Встав i, важко
позiхаючи, поплентав зi спальнi. Йому назустрiч уже бiг слуга з мисою та
втиральниками, але вiн вiдсторонив його.
- Пане Твардовський! - загукав вiн. - Пане Твардовський!
Йому нiхто не вiдповiв, i Долинський невдоволено почухмарився. Тодi до
нього пiдскочив поко?вий i, вклонившись, почав щось швидко торохкотiти.
Але Долинському зi сну позакладало вуха, тож вiн покрутив головою:
- Га?
- Просив передати... Встав рано й по?хав, як велiв ваша милiсть...
- Хто по?хав? Куди?
- Прошу ласкаво, як велiв ваша милiсть. По?хав пан Твардовський разом
зi слугою...
- Так скоро? - буркнув князь i сiв на услона.
- Зволив сповiстити вашiй милостi, що так велiв ваша милiсть!
- Гаразд! - буркнув князь, i йому раптом все зрожевiло навкруги.
Здивовано й зачудовано звiв брови, розтулив рота, тодi замотав головою i
задоволене, щасливо прорiк:
- А хай йому чорт!

Князь, зда?ться, довго пам'ятатиме той момент, коли пан Твардовський
привiз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двiр, вiн аж закляк
на ганку - на нього зорiли темнi, морочнi очi й бiля них зарубенiли чудовi
вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно
заплетене; вся ?? постать наче виринула з-пiд землi. Меланка всмiхнулася,
i князь раптом вiдчув, що всi його роки змиваються з нього, як пiсок, що
вiн i досi молодий та моторний, а над його головою - дивне небо, чудове
сонце й палахкотющi срiбнi хмари. Його обплутувало недовiдомим чаром, а
може, це вiд того, що дiвчина невiдривне на нього дивилася. У не? було
добре намисто на грудях, а з голови спускалося на спину кiлька стрiчок. За
Меланкою стовбичив задоволений пан Твардовський - враження, яке справила
Меланка на князя, його тiшило.
- Вона справдешня вiдьма, - сказав вiн. - Ми напитали ?? аж у Барському
староствi.
- Ти справдi вiдьма? - спитав суворо Долинський. Вона хвацько мотнула
головою, i вiн помилувався вiдчайдушними вогниками, що спалахнули в ??
зорi.
- А що вмi?ш робити?
- Все, ваша милосте, - смiливо вiдказала дiвчина, i пан Твардовський
задоволене засмiявся. - Можу напустити мор, позбавити ваших корiв молока,
я вчена й можу бути вiд корiв, гусей, кiз, риби, гаддя, бджiл та грибiв.
Можу наслати град, що виб'? пановi посiви, й наслати на пана жаб. А ще
можу попортити вашi конi, корови, кури й пси, - вона раптом усмiхнулася до
князя радiсно й просто. Вiн не витримав то? всмiшки й вiдповiв ?й такою ж.
- Ти вiдважна дiвка! - сказав лагiдно. - А чому тебе досi не спалили?
Вона струснула волоссям (пановi Долинському здалося, що воно знову
розсипалося по плечах) i засмiялася:
- Бо не вчинила нiкому зла!
- Вiдьма повинна чинити зло, - знову посуворiшав князь, - бо з чого
тодi виказу?ться вiдьмацтво?
- З того, що я можу все, - сказала Меланка. - От захочу й перелякаю
пана.
- Ха-ха-ха! - зареготав пан Долинський. - Ану, перелякай!
- Нi! - Меланка зморщила носика. - Я перелякаю вас iншим разом - цього
не повиннi бачити стороннi очi.
Твардовський задоволене закивав головою. Вiн хихотiв, i його очi були
наче шкварки в салi; пановi Долинському вiн уже заважав: князь був надто
зачарований з'явою цi?? дiвчини.
- То ти при?хала насилати на мо? ниви град i вбивати мо? корови? -
спитав весело вiн.
- Отако?! - вiдказала Меланка. - Я не хотiла нiкуди ?хати. Це вони
притягли мене сюди, - вона хитнула на задоволеного пана Твардовського. -
Але, коли хочете, пане, я вам це зроблю...
- Ну-ну! - спохмурнiв Долинський. - Iди, хай тебе нагодують. Ми
поговоримо про це опiсля...
Пiшов з ганку, а коли озирнувся, щоб ще раз зирнути на вiдьму, обпiкся
?? гарячим поглядом i ?? надзвичайною, справдi чарiвницькою вродою.

Вiдтодi в ма?тку пана Долинського все перевернулося. Вiн сам ходив,
наче очманiлий, бо скрiзь бачив перед собою гарячi, лискучi Меланчинi очi.
Коли ж справдi вони здибувалися, пан Долинський не мiг витримати
чарiвливого струму, що плив од дiвчини, й тiкав. А Меланка миттю
заволодiла домом пана Долинського. Пересовувала речi, поганяла слугами,
понаносила квiтiв та зiлля - вiд статурного спокою й ладу в домi
Долинського не лишилося й слiду, i вiн, який не дозволяв i услоновi
зсунутися з мiсця, мовчав, лише сопiв i ховався. Не мiг навiть розмовляти
з нею, бо усмiшка сама налiтала йому на вуста, i князевi, вже немолодому
чоловiковi, хотiлося жартувати, як парубковi, й говорити дурницi.
Твардовський подався зi сво?м слугою в сво? подальшi мандри, i Долинський
був йому вдячний, що не мозолив очей - чим далi, тим менше терпiв стороннi
очi.
Ще особливiше життя у них починалося, коли вечорiло. Вночi Долинський
зовсiм тратив тямку, бо, як тiльки запалювався мiсяць, Меланка з'являлася
серед двору зовсiм гола. Розпускала на спину волосся i, вклякаючи,
шепотiла якiсь заклинання. По тому скрадалася до хлiва, де стояли спокiйнi
й соннi корови, вибирала найкращу, i пан Долинський, сховавшись поблизу,
чув, як лагiдно вона з твариною розмовля?. Пестила ?? й цiлувала морду, а
тодi тулилася до не?, i Долинському здавалося, що пiд ним розверза?ться
земля, що йому хочеться схопити ручницю й убити вiдьму разом з ?? коровою.
Меланка ж смiялася й плакала, корова покiрно приймала ласки, а потiм
виходили вони у двiр. Iшли через подвiр'я - гола вiдьма й мовчазна, тиха
корова. Ступали, наче соннi, немов сковував ?х мiсяць; Меланка
погладжувала коровi спину, - пан Долинський дивився на все це широко
розплющеними очима, а коли обряд кiнчався й Меланка ховалась у домi, вiн
крався, наче злодiй, до себе в поко?ць i цiлу нiч не мiг склепити очей,
вiдчуваючи, що весь тремтить, що збудження забива? йому до горлянки язика,
що в ротi в нього сухо й палко i що вiн ось-ось збожеволi?.
Вiн повiдпускав слуг - це сталося пiсля того, як помiтив, що й вони
стежать за нiчними Меланчиними походеньками, - i несподiвано лишився сам
на сам з чарiвницею. В той вечiр, коли вони опинилися сам нам сам, вона
повелася, як завжди. Вивела корову, за нею потягся зачумлений i очманiлий
Долинський, i вони проблукали так доти, доки зник з неба мiсяць. Тодi
Меланка впустилась у траву й почала плакати. Корова покiрно стояла бiля
не?, вiддалiк ховався пан Долинський, i серед цього плачу, серед ночi вiн
раптом зрозумiв, що його опанову? непевнiсть. Вiн раптом повернувся й
пiшов додому, а вона сидiла в травi, заломивши руки, й безмовно дивилася.
Вранцi й увесь день вона порала голодне князеве господарство й
приносила пановi ?сти. Вiн мовчки приймав ?? послуги, але в розмови не
входив. Так тривало цiлий тиждень, врештi, не витримала й вона i, коли вiн
порпався в ?ствi, що нiяк не лiзло йому в горло, запитала, чого вiн трима?
?? бiля себе.
- Хочу побачити справжню вiдьму, - сказав вiн, ледь-ледь усмiхаючись.
Вона не вiдповiла, а вночi, коди вийшла гола до сво?? корови, вiн також
ступив на ганок. Стояли пiд мiсячним свiтлом, облитi неземним його
трепетом, пан Долинський уперше не ховався, а Меланка вперше не вдавала,
що не зна? про його пiдглядини. Вони дивилися одне на одного з глибоким,
аж болючим сумом, вiн оглядав, не соромлячись, ?? тiло, ?? тугi й великi
перса й густу темноту в паху -волосся ?? струмувало в нiч, чорне, як
почуття, що давно тримало в лабетах пана Долинського. Очi ?? дивилися
темно й морочно, i вiн пiдiйшов до не? впритул.
- Не треба! - сказала вона пошепки, i вiн звалив ?? на траву. Рвав iз
себе одежу, а коли впустився в ?? розжарену темноту, вiдчув, що земля
закрутилася щосили, що вона стала глибока-глибока, що груди ?? печуть, як
жар, а волосся сплуталося з травою. Меланка застогнала, застогнав i вiн, i
вони покотилися разом iз землею й мiсяцем у неозору безвiсть, якiй нема?
нi кiнця нi краю i в якiй горить чорний вогонь, що спалю? i нiч, i його
обiйстя, i небо, i все живе та неживе.
- Ти не вiдьма! - сказав вiн пiсля всього. Вона втупилась у землю й
ридала. Тодi вiн схопив ?? за плечi й повернув до себе.
- Чу?ш ти! - закричав вiн. - Ти не вiдьма, не вiдьма!
- Я вiдьма, - прошепотiла вона крiзь сльози. - I ваша милiсть у тому ще
перекона?ться...

Щоразу, тiльки починало сутенiти, вона вiдчувала неспокiй. Потай
вибиралася з дому (вже поповерталися слуги, i вона покинула водити корову)
i, вилiзши крiзь дiрку в парканi, повiльно йшла геть. Простувала вузькою
стежкою в просi аж до просторо? левади, за якою темнiв, як гребiнь для
неба, гай. Пан Долинський iшов слiдом, а коли вона помiчала переслiдника,
прибавляла ходи. Нарештi кидалася бiгти, але вiн був немов прив'язаний до
не?. Вiдчувала жах, що немилосердно стьобав ??, до того долучалося
хвилювання й солодка тривога, i вона бiгла, наче заслiплена. Але за нею,
мов тiнь, плелася кощава князева постать, i вона вже бiгла понад силу.
Колола ноги в будяки й траву, навколо сюрчали, мов божевiльнi, коники;
з-за гаю випливав мiсяць, великий i червоний, як розпечений кавун, - вона
вiдчувала трепет перед цим чудним свiтилом i впала б ниць помолитися його
холоднiй порожнечi, коли б за нею не тупотiли чоботи князя Долинського. I
вона знову бiгла, цього разу через заростi кущiв. Ховалася за тi кущi, але
чорна князева постать знаходила ?? скрiзь, i вона бiгла далi, задихана й
перестрашена, волосся ?? чiплялося за гiлки й боляче смикалося, одежа
розтрiпувалася, босi ноги збивались у кров; чула на карку гаряче дихання.
I знову бiгла, рвала сплутане гiлля, часом падала, але миттю зводилася, бо
над нею нависала чорна постать i вже тягла руки, щоб схопити ??. I вона
бiгла, а за нею ступали важкi чоботи, i важке дихання обпiкало ?й спину.
Тодi Меланка вiдчувала, що вже не в силi бiгти, й повертала до темного
переслiдника перекошене з жаху обличчя. А вiн iшов до не?, швидко й
упевнено, вона ще бiгла мiж дерев, в гiллi плутався мiсяць, гукав пугач,
шелестiли крилами кажани, - сильнi руки жбурляли ?? раптом у траву.
Ридала, коли з не? зривано одежу, й боронилася, дряпаючись i випручуючись,
доки не втиснено ?? в землю й доки рештки сили не витiкали з не?. I вона
вiдчувала, як пахне земля, як чавить ?? страшенна вага, як проходить крiзь
не? пекучий струмiнь i захоплю? ?? тiло важкий ритм. Вгорi гойдалися
мiсяць i дерева, сльози мочили ?й лице, i вона просила, молила не займати
??, хоч уже давно була займана i хоч нiкуди уже ?й утекти. Потiм лежала,
розтерзана й переможена, а вiн смiявся. - Ти не вiдьма! - чула вона
твердий i, ?й здавалося, радiсний голос i не могла стриматися, щоб не
ридати ридма.
Вiн стояв над нею, великий i темний, а тодi повертався й iшов. Вона
зводилася з землi, збирала одежу й покiрно, як приборканий кiнь, плелася
за ним слiдцем. I все ставало навпаки: вiн iшов попереду, а тiнню його
ставала вона. Вiн навiть не повертався в ?? бiк, i вона вже бiгла за ним,
дряпаючи й ранячи тiло, доки опинялися перед дiркою в парканi. Тодi вiн
наказував ?й одягтися, i вона одягалася тремтячими руками, а потiм, уже в
його лiжку, коли ?? знову чавив страшний тягар, вiдчувала ще сильнiший
трем i вiддавалася йому з таким гарячим палом, що вiн безсило вiдкидався
на подушки й вiдразу ж засинав.
Дивилася на його одутле, немолоде обличчя, i ?й хотiлося вбити його пiд
таку хвилю. Тiло ?? струшувала ненависть, але покора розтоплювала ту
зненависть, i вона довго й важко думала, як би ?й утекти. Вже вiдчувалася,
мов стеблина на вiтрi, ще один подув, ще удар - i вона злама?ться навiки.

Але прийшов мент, якого вона не сподiвалася. Одного вечора, коли
покликав ?? вiчний княженко-мiсяць, вона не почула за собою крокiв. Довго
йшла, весь час озираючись, але довкола стигла пустка, i все пiд мiсяцем
поперетворювалось у ру?ни. Наче потрощенi фортецi, витиналися дерева; мов
розритi вали, тяглися кущi, i вона опинилася раптом вiч-на-вiч з мiсяцем,
iз сухим шелестом кажанячих крил i з тужливими та розпачливими гуками
пугача, ?й здалося, що тут, у цiй дивнiй ночi, коли втратила власну тiнь,
вона руйну?ться, як i все навколо, розпада?ться й переста? iснувати. Бо й
справдi, була сама i ще не могла прийти до тями, ще сподiвалася важкого
хрускоту за спиною, ще сподiвалася, що ?? схоплять сильнi, ведмежi руки й
розчавлять, мов квiтку, але довкола розляглися ру?ни, мiсяць також був
поруйнований, навколо вмирала трава, i Меланка кра?чком мозку зрозумiла,
що на не? диха? холодним ротом осiнь i що все навколо не? жовте. Дерева
теж майже вмерли, так само, як i цiла земля. I ?й стало холодно,
пропасниця струснула ?? тiло - вона впустилася на опале листя. Зимно дихав
лiс, зимно горлав пугач, - була беззахисна й нiкчемна, сльози роз'?дали ?й
обличчя, i вона перетворювалась у засипану листям землю, по якiй течуть
крижанi струмки. Мiсяць збуджував i гнiтив ??, вона вже ледве-ледве дихала
i ставала пiд цим небом i пiд цим мiсяцем наче заблукла мураха, що
втратила надiю розшукати свiй мурашник.
I вона почала проказувати в цю нiч i до мiсяця лихi слова, вiд яких
терпла в не? на спинi шкiра i якi до решти руйнували ??.
- Хай виздихають у тебе корови, - шепотiла вона, - хай найдуть на тебе
й на твiй дiм жаби i зжеруть тебе разом з усiм майном тво?м, хай паде тобi
на голову страшний мор i хай зрiвня?ться з землею рiд твiй! Хай оточить
тебе гаддя, i ходи в тому кiльцi, поки не задубнеш, ходи i плач, ходи i
хай не ляже тобi на вуста усмiшка, хай розпадеться тiло тво? i хай станеш
ти живою ру?ною. Нехай жiнкою той буде собача кропива, а товаришем колючий
будяк!
Шепотiла все пристраснiше, i ?й здавалося, що навколо повзають жаби й
гаддя, що пугач б'? ?? тупим дзьобом у тiм'я, що вона вже зовсiм не живе у
цьому свiтi, хiба що лишилися цей мiсяць i зруйнований лiс. Бо вона
тремтiла дрiбним дрожем, i ?й було навiть жаль од тих слiв, якi вимовила.
Але холодна рiшучiсть знову заволодiла нею, i вона повiрила в те, у що
досi не вiрила сама i в що нiяк не хотiв вiрити князь: ставала серед цi??
ночi вiдьмою, належала цiй теменi й належатиме ?й завжди. Вiд того дивний
жах заколисав i запестив ?? душу, вона побачила, що ?? тiло - суха
гiллячка, що ?? руки - хмиз, а ноги - поламанi пагони. Очi ?? - зорi в
небi, а волосся ?? - нiч, у якiй спить криниця, вуста ?? i журавель бiля
криницi - жах ??, вуха ?? - крик пугача, а шия ?? - шумкий осiннiй лiс.
Жила в усьому тому дивним життям, поволi збирала в себе мiсячне сяйво, щоб
залишити там, у небi, холодну зиму й крижану вистиглу тарiль, яка поки що
сипле й сипле неживе срiбло, хмiльне, немов трунок, i нещадне, як крик...

I мор прийшов. Ще зранку в селi забили в дерев'янi калатала. До пана
примчав вершник вiд сiльського уряду i сповiстив, що з села вже вивозять
перших мертвих. Запахло димом, горiли хати уражених, калатала не стихали
нi на мить, сонце в небi посiрiло - дув важкий вологий вiтер. Дерева теж
вiдчули пригнобу, бо все наче попелом покрилось i змертвiло.
Меланка зачинилась у сво?му поко?ку, i коли князь застукав до не?, не
вiдповiла. Вiн довго лаявся, грозився висадити дверi, але в поко? чулися
тiльки зiтхання й плач, i Долинський наказав слугам позачиняти всi хвiртки
й ворота. Слуги дивилися спiдлоба, жах уже доповзав i сюди, вили собаки, й
неспокiйно ревла худоба - в цей тривожний ранок ?? забули погодувати.
Конюший пана Долинського пiдiйшов до господаря, коли той вилiз на вежу над
ворiтьми. Видно було дими пожеж, бiгали, збираючи пожитки, люди, ладнали
вози, щоб утiкати.
- Ваша милiсть, певне, вiда?те, звiдки це нещастя? - спитав конюший.
- Всi нещастя, - задумано вiдповiв князь, - вiд руки господньо?.
Конюший усмiхнувся, його обличчя освiтилося твердою затятiстю.
- Вiд руки господньо? чи вiд руки нечистого, - пробурмотiв вiн...
Вiд села вже ?хало до них кiлька вершникiв. Князь побачив той хiд
одразу, уздрiв сивi бороди дiдiв, що сидiли на конях, юрбу селян, що
зiбралася серед сiльського майдану.
- ?де сюди копний суд, - сказав конюший.
- Не мели дурниць! - обiрвав його князь.
- Я тiльки сказав, - з притиском повторив конюший, - що ?де копний суд.
- Чхати менi на копний суд! - буркнув князь Долинський, проте з вежi не
сходив. Бо його пойняло раптом розкаяння. Рiдко коли вiдчував його, але
коли вiдчував, мучився.
Вершники вже були зовсiм близько, i вiн, не повертаючи голови до
конюшого, наказав привести Меланку. Конюший мов чекав цього наказу, бо
вiдразу зник, i пан Долинський удруге вiдчув розкаяння. "Ну й хай!" -
подумав вiн.
Вершники до?хали до рову, i вiн побачив ?хнi схвильованi обличчя.
- Що скажете, люди? - голосно запитав вiн,
- Ти хова?ш вiдьму, пане, - сказав йому найстарший. - Це вона наслала
нещастя...
Долинський озирнувся - вiд будинку уже вели Меланку. Була розстрiпана,
а одежа подерта. Але краса ?? так само паленiла, а може, навiть бiльше,
нiж звичайно. Горло Долинському стисла ядуха, i вiн хапнув ротом повiтря.
- Вона не вiдьма! - сумирно сказав вiн.
- Ми позива?мо ?? на суд, - сказав найстарший з дiдiв.
- Гаразд! - сказав князь. - Ви ?? судитимете!.. Суд уже в'?жджав у
браму. Долинський спустився донизу й зирнув похмуро на Меланку, Та
вiдповiла йому iскристим поглядом, i вiн вiдчув, як кольнуло йому
всерединi - всi тi ночi, якi провели вони разом, прийшли раптом у цю
квилю; ?хнiй бiль та радiсть. Але довкола стояла сутiнна мла, довкола
сутiнно плавали обличчя членiв копного суду й слуг. Вiтер був аж мокрий, i
через те важко дихалося, хмари вже заволокли небо й, здавалося, от-от мали
брязнути дощем.
- Слухай, дiвчино, - сказав князь. - Цi люди з села. У них мор. Це ти
накликала нещастя?
Вона подивилася на нього незмигно й майже радiсно. Губи ?? торкнула
легка, як тремтiння стебла, всмiшка. Пан Долинський опустив очi.
- Тебе питають! - крикнув люто конюший.
- Так! - твердо сказала Меланка. - Це я накликала нещастя! Я, i менi
допомагали ?хнi сiльськi вiдьми...
- Це копний суд, - сказав князь, показуючи на селян. - Вони прийшли
судити тебе.
- Я стану перед ним, - тихо сказала Меланка. - Я вчинила грiх, i вони
можуть судити мене...
Вiн мовчав, тiльки дивився на не? з холодним здивуванням.
- А чи зна?ш, що чека? тебе?
- Те, що вони присудять, - сказала Меланка з викликом. - Менi i вiдьмам
?хнього села.
- Хто допомагав тобi? - спитав найстарший з селян.
- Палагна i Ганна, - твердо сказала Меланка.
- Чи вести тут зiзнання, чи, пане, накажете забрати ??? - спитав
найстарший.
Князь промовчав. Подивився на Меланку, в не? було пiдбите око й
роздерта бiля ши? сорочка. Руки ?? стискались у кулаки, а босi ноги мiцно
стояли на сухiй безросiй травi. I його гойднула раптом хвиля незрозумiлого
презирства, незбагненного зла i яростi. Вiдчув майже на плечах це
розтривожене небо, вiтер i хмари, вiдчув тупу нерозважну самотнiсть та
порожнечу.
- Забирайте! - коротко сказав i пiшов геть.
I йому здалося, що чу? за собою гаряче Меланчине дихання, що все це
лише мана, а вони повертаються з нiчних сво?х гульок, що вiн зайде зараз
до свого покою i прийме ?? в лiжко. А тодi все закрутиться, завертиться,
все розтопиться i зникне, лишиться тiльки ?? палючий вогонь i ??
неймовiрно прекрасне обличчя. I вiн вiдчув, що йому хочеться тiкати з
цього двору, вiд цi?? трави, по якiй ступають його ноги, i вiд цього неба,
що лежить на плечах: йому конче треба утекти вiд цього навадження й сну,
щоб знову нудьгувати довгi вечори, слухати патякання слуг чи принагiдних
гостей i кликати до голови найрiзноманiтнiшi марення. Тодi не буде нi
цього пломеню, нi цi?? важко?, як нiч, i незрозумiло?, як нiч, порожнечi.
Вiн тiкав до сво?? затишно? оселi i щоступня все бiльше вiддалявся вiд
сво?? дивно? пристрастi i вiд свого, може, останнього божевiлля.
Але до свого дому вiн не дiйшов. Спинився раптово й вiдчув, що заповза?
йому в душу незбагненний страх.
Здалося йому, що у темних сiнях хтось чи щось його чека?. Здалося йому,
що то жiнка iз темним обличчям i дивовижно морочними очима. Чорна жiнка
простягла до нього руку й поманила до себе пальцем.

СИВI ХМАРИ

Свояк пана Ходачкiвського Никифор Твардовський при?хав до нього
надвечiр. Кинув повiддя слугам i ледве не вбiг у покiй, де пан
Ходачкiвський догризав ногу дикого вепра. Густо заливав м'ясиво мiцною
наливкою, i вiд того обличчя в пана Ходачкiвського було набрякле й
червоне. За столом сидiло ще з шестеро, тож Никифор Твардовський пiдсiв до
самого господаря i шепнув йому, що привiз важливi вiстi.
- Зачекайте, пане Твардовський, - задоволене й сито вiдповiв йому
Ходачкiвський, - я дослухаю, що менi розказу? цей кабанець! Позавчора,
пане, у кас були чудовi лови!
Всi шестеро, що сидiли за столом, зареготали на той жарт, але пан
Твардовський сидiв, мiцно стуливши вуста.
- У пана такий та?мничий вигляд, - сказала гарненька донька
Ходачкiвського. - Може, розкажете про новини й нам?
Пан Твардовський не вiдповiв.
- Хiба то щось невеселе? - перепитала донька Ходачкiвського.
Всi знову засмiялися, а Твардовський сидiв - анi пари з вуст.
Ходачкiвський позирнув на нього червоними бичачими очима й шумливо звiвся
з-за столу.
- Ходiмо, пане Твардовський, - вiн гикнув i втерся рукавом. - А то
панство помре з цiкавостi...
Застiльники ввiчливо ошкiрилися, а Твардовський застрибав, як ворон, за
тiлистим Ходачкiвським.
- Ах, цей пан Твардовський! - манiрно сказала донька Ходачкiвського. -
Завше вiн зi сво?ми та?мницями.
У свiтлицi, де вони опинилися, Твардовський обнюхав усi кутки, навiть
за дверi визирнув.
- Все бо?теся пiдслухiв, пане Твардовський, - пробурмотiв
Ходачкiвський. - У мо?му домi нема пiдслухачiв.
- Я дбаю про вас, пане! - спалахнув Твардовський.
- Ну, гаразд, - заспоко?в його Ходачкiвський, увалюючись ув услон. -
Можете розповiдати, тут i справдi нiкого нема.
Твардовський умостив дрiбне тiло на дзигель, i його обличчя споважнiло.
Позирнув на Ходачкiвського гострими оченятами i нарештi розтис тонкi
пошерхлi вуста:
- Привiз вашiй милостi вiстi, яких сподiвалися...
Ходачкiвський засопiв i насторожено поставив до Твардовського червоне
обличчя.
- Пан Долинський...
- Що пан Долинський? - жваво пiдхопив Ходачкiвський.
- Пан Долинський за тиждень вибира?ться зi слугами до Луцька.
Ходачкiвський дивився на Твардовського червоними, набряклими очима,
наче хотiв просвердлувати цього задрипанця. Той, однак, спокiйно витримав
панський погляд.
- Це певнi вiстi? - спитав нарештi Ходачкiвський.
- Як те, що сиджу перед вами, - спокiйнiсiнько вiдмовив Твардовський. -
?хав до вас, два днi не злазячи з коня.
- Достойнi речi достойно винагороджуються, - буркнув Ходачкiвський.
Пан Твардовський давно шаландався волинськими шляхами. В кишенях у
нього гуляв вiтер, але то не завдавало турбот пановi: мав-бо кебету в
головi i завше вмiв це доказати.
Вiн ви?хав вiд Ходачкiвського задоволений. У кишенi побрязкувало кiлька
талярiв, i Твардовський усмiхнувся куточком рота. Позаду телiпався на
охлялiй, майже слiпiй клячi слуга, i Твардовський задоволене подумав, що
вони можуть пропити сво? таляри у Звягелi. Його кiнь був теж абиякий, хоч
ронди й мали срiбне цяткування. Але вже сколупалися й поламалися, i пан
Твардовський оце тепер, задоволене ?дучи по дорозi, подумав i про новi
ронди, й про коня. Одежа в нього також не раз латалася, але дружина робила
це вправно - пан Твардовський мiг носити голову гордо. Вiн iще вб'?ться в
колодочки i покаже цьому нiкчемному панству, яка сила та?ться в його
мiзерному тiлi.
Поки що мусив волочитися зi слугою дорогами - той прирiс до нього, як
реп'ях до собачого хвоста, мав виживляти i його; вони об'?жджали свiй
звичний шлях вiд пана до пана, де Твардовського все-таки гощено, хай i без
пошанiвку. Зате привозив часом гостинцi й сво?й жiнцi, що влаштувалася в
панiв Грунських господинею i могла прогодувати й десять таких, як ??
чоловiк. Але пан Твардовський мав свiй гонор, вiн не здолiв би витримати
пiднiжкового становища i ладен був мiряти курнi шляхи, доки носить його
старий кiнь. Коня й справдi треба було мiняти, не так його, як оту
служкову слiпу й обiдрану шкапу, з-за яко? супроти них найбiльше скалять
зуби.
Зараз Твардовський ?хав до пана Долинського. Вони вступлять у те
змагання, думав Твардовський, а вiн погрi? руки. Рiч вiри гiдна: не треба
лише втягати в те можновладних...
Був задоволений iз сво?? вдачi, його дрiбне лице спогiднiло, i це а чи
його задума приспали його бачнiсть - бiля вуха раптом просвистiла стрiла,
i пан Твардовський перелякано спинив коня. Друга стрiла зачепила його за
рукав - притьма скотивсь у дорожнiй порок. Його слуга зробив те саме, i ?х
миттю обскочили вусатi обличчя.
- О пане Твардовський! - зареготав провiдник розбишак. - А я гадав,
натрапили на великого пана!
- Любите, пане Ясинський, жартувати! - обурено сказав Твардовський, все
ще не встаючи з куряви.
- Вставай, пане! - реготав Ясинський. - Будь певний, такому вельможцевi
не вчинимо лиха.
- Ще б пак! - криво всмiхнувся Твардовський, встаючи й обтрушуючися. -
Зрештою, я i ?хав, щоб зустрiтися з вами...
Розбiйники ошкiрили зуби, i Твардовський сумно подумав, що всюди, куди
не втрапля?, блищать проти нього оцi ошкiренi зуби.
- Але я й справдi розшуковую вас, пане Ясинський!
- То ходiмо з дороги, - весело сказав Ясинський. - Гадаю, пане, не
вiдмовитеся й пообiдати з нами.
Слуга Твардовського стояв за спиною свого володаря й дурнувато, але
радiсно всмiхався. Твардовський теж вiдчув, що в його животi заграли
сурми.
- О, так! - сказав вiн. - Вiд гостинностi ясного пана я не посмiю
вiдмовитися.
Розбiйники зареготали, а Твардовський полiз на коня. Зiрвався, стрибнув
удруге i, опинившись у сiдлi, полегшено зiтхнув.
Вони в'?хали в лiс. Розбишак було п'ятеро, i Твардовський зазначив
мимохiдь, що п'ятого вiн не зна?, певне, прибився недавно. Ясинський ?хав
попереду, в нього була широка сiдниця, а вгодована шия морщилася сальними
набрезками. Врештi, Ясинський мав i свою ма?тнiсть, хоч про його
розбiйництво знали всi. Але тримав носа до вiтру - ма?тностi його не
чiпано зi страху: пан Твардовський подумав про це не без заздростi.
Шумiли високi сосни, наче там, угорi, велася та?мна розмова неба з
землею. Зiлля плутало ноги коням, навколо все бiльше сутенiло. Лiс дихав
вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Мiж сосон почали
замiшуватися дуби, аж доки не втрапили вони в густий недобiр: чувся трiск
ломаччя пiд копитами, густе дихання коней i людей. ?хали довго, i
Твардовський обмислював, як сховати отi кiлька сво?х талярiв. Плiвся у
хвостi розбiйницького пiд'?зду, позаду ще шаландалася шкапа слуги, i цей
момент треба було використати. Один по одному повпускав таляри в чоботи, а
коли зник останнiй, полегшено зiтхнув i гукнув до Ясинського фальцетом:
- То чи довго ще ?хатимемо?
Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й показав зуби:
- Бiльше протрусишся, пане, бiльше з'?си!
Звiддалiк потягло димом i добре знайомим запахом смаженi. Слуга вдихав
його на повнi груди i аж зiтхав млосно.
- Гей, хло! - суворо повернувся до нього Твардовський. - Тут не
впиватися!
- Чи ж я не знаю? - невдоволено протяг слуга. - А де?
- Де, де! - Твардовський сплюнув. - Мусиш уже тямити!..
Обличчя в слуги стало печальне.
- Вже, пане, приступа? до мене, - сказав вiн тужно. - Вже я, пане, сам
не свiй! Вже навiть покинути вас годен!
Твардовський зирнув на нього гостро, i слуга понурився.
-Ти менi, хло, диви! - процiдив Твардовський крiзь зуби...
На галявi горiло вогнище, слуги смажили сарну. Розбiйники весело
стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили
верхи.
- О, нашi гостi поклону чекають! - зареготав Ясинський. - Злазьте, вашi
вельможностi!
- Може б, ми перемовилися з паном, - сказав сухо Твардовський, - i ми б
собi по?хали!
- Так дуже поспiша?ш, пане? - подивився зизом Ясинський.
- Дуже! - сказав пан Твардовський. - Маю за день утрапити до Звягеля.
- Що у Звягелi?
- Ярмарок.
- Ну?
- А на ярмарку буде Гозьський.
- Хо-хо! - проквоктав задоволено Ясинський i вдарив батогом по халявi.
- Звiстка добра, пане Твардовський, - вiн блиснув слiпучими зубами. - I,
як вiдомо пановi, я не звик не вiддячувати за добрi звiстки. Злазь!
Слуга вже зiскочив з коня й пiшов до вогнища. Розбiйники вiдрiзали вiд
тушi кавалки печенi. Твардовський зiтхнув i покiрно сповз з коня, - в
животi в нього голосно грали сурми.
Перед воротами князя Долинського вони зупинилися передвечiр.
- Ага, - закричав Долинський, - саме вас, пане Твардовський, я й
очiкую! В цiй господi нiхто не може зiграти зi мною в шахи!
Твардовський був звiсний мастак до шахiв, зрештою, як i князь.
- Радий вiтати вельможного пана в мо?й господi! - кричав Долинський, i
Твардовський добродушно не зважив на насмiшку. Кинув повiддя слузi, i то
був величний рух.
- Можна вмерти з нудьги, - голосно балакав князь. - Тi ляшки, що ваша
милiсть рекомендував, цiлковитi нiкчеми. Я ?х порозганяв, прошу пана, бо
вони тiльки й умiють жерти, пити i до чужих жiнок око ставити.
- Це новочасний звичай, - ввiчливо сказав Твардовський. - В кожного
мостивого пана тепер цiлi згра? ляшкiв.
- А чхати я хотiв на цi звича?! - вигукнув Долинський. - Теперечки i
справдi все мiня?ться. Не встигнеш сiсти до столу, як лiзе туди ж таки
слуга. Це вже псування звича?в, пане Твардовський! Не встигнеш з господи
вийти, а той кiт на пiдборах до тво?? жiнки моститься.
- Але пан Долинський давнiй удiвець! - Твардовський вiдчував
задоволення: князь був у доброму гуморi, коли лаяв новi звича?.
- Це я до прикладу, пане... А де це вельможного так довго носило? Мав
до вас дiло...
Твардовський умiв при?жджати вчасно: слуги накривали столи. Цього разу
в Долинського гостей не було, i Твардовський задоволено це вiдзначив.
- Нiмчика я теж спровадив, - сказав князь, усiдаючись до столу й
дивлячись на Твардовського iз властивим собi презирством та насмiшкою. Але
Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося
поважне. - Нiмчик виявився надто розумний для мене. Тобто говорив такi
мудрi речi, що я майже нiчого в тому не тямив! - Долинський зареготав. -
Що чувати у свiтi, пане Твардовський?
Слуги заставляли стiл м'ясивом та кашами. Твардовський не поспiшав
вiдповiдати. Взяв шматок волятини i вiдкусив добрячий клапоть. За спиною
стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м'яса у мису
й сунув слузi. Той кинувсь у куток, i звiдтiля почулося голосне чавкання.
- Я вже давно нiкуди не ви?жджав, - сказав князь. - Все цi клопоти, кат
би ?х погриз, все клопоти! А треба було б розiгрiти кров! Пам'ята?те, пане
Твардовський, що сталось у дворi Ганицьких? - Долинський зареготав. - Кого
це там пiдстрелили?
- Кiлькох слуг, ваша милосте, - вiдповiв Твардовський. - А що Меланка?
Питання було недоречне: пан Долинський побагровiв. Нахилився через стiл
до Твардовського i сказав злiсно:
- То не Меланка, а вирвикорiнь. Треба було б, щоб разом з нею згорiли i
ви, пане Твардовський!
- Ваша милiсть забажали жiнку гарячо? кровi! - незворушно вiдказав
Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно. - Я вам i вистарав ??...
Князь зирнув на Твардовського, i його вуста покраяла всмiшка.
- А ви, пане Твардовський, чи не заклада?те з чортом? Кажуть, з вас
немалий чарiвник?
- З мене нiякий чарiвник, бо я добрий християнин, - серйозно сказав
Твардовський. - Звiсно, коли казати про кебету...
- Але ж, пане, ?здите на цiй нiкчемнiй шкапi. Ма?те порванi ронди, а
про пановi ма?тки оповiдають на дорогах вiтри. Чи, може, ви так само
мудрий, як той нiмчик, котрий i сам не розумiв, що патякав?
Твардовський сидiв за столом, як бог. Пив пиво й спокiйнiсiнько
поклiпував каправими очицями.
- Ваша милiсть, - прорiк вiн байдуже, - теж абиякий пан. Хай i князь,
але чи ви?здите, ваша милiсть, каретою у вiсiм коней?
Долинський хапнувся за бiк, де мала б бути шабля. Його обличчя
наливалося кров'ю.
- Хочете, пане, - сказав вiн iз притиском, - щоб ваша вельможнiсть
перекинулася догори ногами за дверима?
- Нi! - спокiйно вiдповiв Твардовський, кладучи собi в мису шмат
лосятини. - Я хочу пограти з вашою милiстю в шахи. Крiм того, ваша милiсть
цiкавиться новинами. ? неабиякi, i заради них я й при?хав, бо шаную вашу
милiсть не за статки, а за добру натуру й щедру душу.
Князь усмiхнувся: йому подобався цей баламут. Мабуть, вiн справдi ма?
кебету. Часом при?жджа? з доброго дива: пан Долинський чудово зна?, що хоч
i водить Твардовський за собою слугу, за душею в нього нi шеляга.
- А я вже хотiв ставати з паном на герць, - сказав князь насмiшкувато.
- У Звягелi, - вiдповiв весело Твардовський, - на мене нарвався один
ляшок. Я розпоров йому черево...
- Га-га-га! - реготав Долинський. - Ото пан такий герой! I що там, у
тому черевi, пан випоров?
Твардовський, однак, коли треба, не мав почуття гумору.
- Я вибив йому з рук шаблю, - сказав вiн незворушно, - i випустив з
нього тельбухи... Але я не про те. Я про новину, яку привiз вашiй милостi,
- вiн схилився над столом i засипiв, вiючи на князя перетравленим м'ясивом
та вином. - Ваш лютий ворог за тиждень вибира?ться у Луцьк до сво??
рiднi...
Долинський захоплено скочив.
- Ота свиня - Ходачкiвський? То це ж чудова новина, пане Твардовський!
- Я два днi не злазив з коня, щоб якнайшвидше сповiстити ?? вам.
- О, я пана не забуду! - забiгав Долинський. - У мене, пане, зовсiм
застоялася кров, i я вже давно думаю, як би ?? розiгрiти!
- Радий посприяти вашiй милостi, - схилив голову Твардовський.
- Може, складете зi мною компанiю? - запитав глумливо князь. - Такий
славний герцiвник, так славно порете животи...
Вуста Долинського розповзлися, показуючи щербатi зуби, а очi стали
вузькi.
Пан Твардовський сидiв незворушно. Долинський тим часом реготав. Брався
за живiт i тицькав пальцем у спiвтрапезника:
- Я порву собi через вас тельбухи, пане Твардовський! - гукав вiн
фальцетом. - Нi, з вас таки славний вояк i лицар!
Твардовський уже дивився на Долинського зизом.
- Даремно обража?те, ваша милосте, - сказав вiн сухо. - На жаль, мене
чекають невiдкладнi справи, а коли б не це... я б i справдi не вiдмовився
б доказати пановi силу сво?? шаблi.
Князь перестав реготати.
- Сподiваюся, не супроти мене, пане? - ошкiрився вiн.
- Чи б змiг я таке подумати? - так само сухо вiдказав Твардовський. - Я
б доказував силу сво?? шаблi на ворогах вашо? милостi...
Долинський пiдiйшов до Твардовського й ляснув його по плечах. . .
- З вас добрий шляхтич, - сказав миролюбиво. - Я б навiть узяв вас собi
за пiдчашого.
- Була б менi честь, - сказав пан Твардовський, схиляючись. - Але поки
що я волiю сидiти на власних добрах. Пан Долинський здивовано витрiщився.

Коли заводились у Твардовського грошi, його починала змучувати спрага.
О, та спрага, вона зведе його колись зi свiту! Недаремно покинув вiн i
рiдну стрiху, лишивши жiнку напризволяще - бог дiтей ?м не дав, - i пiшов
волочитися.
Тепер, коли ви?жджав вiд Долинського, в його чоботях було вдво? бiльше
талярiв, на якi мiг купити й два коня, але йому про те думати не хотiлося
- вже допiкала спрага. Недалеко був Звягель, а для спраглого там мiсце
знайдеться завжди. Стара Ганна, що хазяйнувала у корчмi, була запобiглива
перед усiма, в кого бряжчало в кишенi. Вона побачила свiту, пошепки
переказували, що не проти вона й повiдьмувати, а коли всi спiвали пiсень,
i вiд себе доливала грубого голосу, викликаючи такi веселощi, що хотiлося
випити вдво?. Дасть пан Твардовський грошей i слузi, той пiде в простiшу
корчму i теж вiддасться тiй-таки пристрастi, яка палила слугу не менше,
нiж пана. Вони обо? вдосталь наспляться пiд столами, аж доки не засвистить
у кишенях вiтер i доки Твардовський знову зачуха? голову, думаючи про
завтрашнiй день. Але вiн не страшився завтрього - знав, що завжди
потрiбний там чи тут i таки заробить; - хоч i пив, але тямки не тратив i
мав зовсiм некепську звичку слухати, про що балакають навкруги. Адже в
шинках зачинаються всi оборудки, крiм того, пани, хоч i знали непевну
вдачу Твардовського, нiколи не зважали на нього - в шинках людськi мiзки
забива? хмiльна пара i кожен наче обгороджу?ться кам'яною стiною. Нiхто i
в гадку не кладе, що пан Твардовський, який хропе пiд столом, ма? одне око
розплющене, а одне, вухо насторожене. Через це не одному з уроджених
фатально не щастило в його задумах та оборудках, через це гультiпака й
розбiйник Ясинський так учасно переймав по дорогах пере?жджих. Не один з
панства мав i з Твардовським пильнi справи i не звiряв тих справ навiть
близьким собi - хто ж бо знав, що Твардовський живе для всiх вiдразу? Його
мовчазний, як риба, слуга теж знав що до чого, - пан Твардовський до
всього зовсiм не був скупий. Слуга мав добре око й вухо, його коло знання
- в iншому осередку: терся помiж мiщан та козакiв. Тож Твардовський мiг
вряди-годи гордо всмiхнутися, ?дучи на сво?му потертому конi: хто зна, чи
вже таку нiкчемну роль гра? вiн у життi? Во?води й старости навiть гадки
не мали про таке суперництво, але ?х те, як i пана Твардовського, не
обходило.
?хали польовою дорогою, над ними стояло чисте й палке сонце, курява
вкривала ?х з голови до нiг, але дзвiн жайворонка був сьогоднi для
Твардовського особливо при?мний. Вiн усмiхнувся й замугикав.
Дивився на свiт крiзь вузькi пролази очей, часом йому ставало й смiшно,
хе-хе, хихотiв вiн, я зроблю тим добродiям добру оголоску! З цього не
нагребеш купи грошей, але кожен щось усуне в руку. Зате яка втiха буде,
коли вони почнуть, хе-хе, гризтись, мов собаки! Вiн ?хав, i похихикував, i
похитувався на конi - було йому затишно, бо й сонце над головою
похитувалося, соковите, при?мне й затишне; цвiли над головою
блискучо-чистi хмари, а помiж них розливався блакитний шовк. Вiн закинув
голову й ковтнув слину: в горлi палило.
Слуга мовчки трюхикав ззаду, вони майже нiколи не мололи даремно
язиками, адже ?хня спiлка - не просто стосунки пана i слуги! Твардовський
не дуже покладався на охорону ззаду, але йому треба було вiдчувати той
хвiст i живе дихання вiрно? iстоти. Слузi теж треба було бачити перед
собою мiцну спину i мати за ким скеровувати коня. Зараз слузi було
при?мно, що його пан так радiсно похлюпу? смiшцем, вiд того його велике
кiнське обличчя розпогiднiло, а широкi, полущенi, як i в Твардовського,
вуста ледь-ледь посмикувалися.

Перший день Твардовський пив. Був, як i всi, вiдгороджений вiд iнших
кам'яною стiною, вливав у себе горiлку й мед, горлав i сварився, раз
навiть вийняв шабельку до якогось за?жджого, але ?х розборонили. Панство
було не проти побачити цей герць, смiху було б, певне, на всю округу, але
кожен мав пiдстави берегти пана Твардовського. Через це з зайдою завiвся
пан Гозьський, найкращий герцiвник з-помiж волинсько? шляхти. За?жджий
утратив зброю ледве не вiдразу й перелякано втiк, забувши й про гонор, i
про честь уродженого. Пан Гозьський теж добряче кружлянув: вiн вибрався на
ярмарок i зовсiм непогано зорудував справи. Тож дозволив собi жарт, який
тримав на крайнiй випадок: шаблею вiн розпоров зайдi штани, коли той
тiкав, i панство провело невдатного герцiвника таким реготом, що
Твардовський ледве не виблював. Зi сльозами на очах вiн поцiлував
Гозьського, i вони довго пiсля цього пили й оповiдали сво? пригоди, доки
не поснули, обiйнявшись, пiд столом. По них бiгали ситi й задоволенi щури,
але вони дружно прохропли цiлу нiч, не поворухнувшись.
Вранцi свiт для обох став матовий i хиткий; пахло кислим пивом та
блювотинням, заспана Ганна вже лаяла служницю, яка шпарко витирала
пiдлогу, - певне, заспали й вони. Твардовський з Гозьським випили пива, i
поки в шинковi нiкого не було, Твардовський вирiшив зiрвати стиглий овоч.
- Кажуть, суд не вволив вашого подання, - сказав вiн, купаючи в пивi
рiдкi пшеничнi вуса.
- Песю маму! - буркнув Гозьський. - То така бестiя, прошу пана! Вiн
десь видряпав писану собi даровизну. Те, що моя сестра за його свояком
одержала помiстя собi, вже, бачте, й розгляду не варте. Запопав мою
сестру, i вона склала перед луцьким судом зречення... Песю маму!
- Та-та-та! - ввiчливо потакнув Твардовський, його голова вже працювала
чiтко i злагоджено. - Мо? найщирiшi спiвчуття!..
- Що там спiвчуття! - загорлав пан Гозьський. - Я втратив добрячий
кавал ма?тку!
- Я попереджав пана, - тихо, але твердо сказав Твардовський. -
Зневажили мо? перестороги, адже я точно вказав час, коли Шимкович
вибирався на лови. Я казав, що це не простi лови, але ваша милiсть
пошкодували вдiлити менi кiлька талярiв.
- Мене завiв Хрустицький, - буркнув Гозьський. - При?хав зi сво?ми
яструбами, i ми тодi славно пополювали. Хто ж знав, що та гадюка з ними у
змовi?
"Гадюку" вмовив утекти пан Твардовський. Гозьський про те нiколи не
взна?, бо чинив те не сам. Подивився на Гозьського зi спiвчуттям i голосно
зiтхнув.
- Тепер у вас, пане, ?диний вихiд, - тонко сказав. Замислився, щоб
Гозьський устиг зацiкавитись, а тодi поцмокав. Пив пиво, дивлячись перед
собою дрiбними гудзиками оченят. Гозьський глянув на нього очiкувально.
- Еге ж, - сказав Твардовський. - Шимкович - велике зло нашого краю.
Коли пан не замислить на нього загладу, то вiн ?? замислить на лана.
Зрештою, менi не важко дiзнатися, куди заховано вашу сестру. О, я ще
нiчого не знаю, мо? дiло попередити, i я охоче пана попереджу...
- Цього разу ви не пошкоду?те! - буркнув пан Гозьський.
- I в гадцi не маю! - Твардовський знову прицмакнув. - Ваша честь,
пане, тяжко ущерблена, i цього не варто попускати, - наблизив до
Гозьського веселi округлi очi, i його пшеничний вус смикнувся. - Я ваш
вiрний слуга й не плескатиму даремно язиком. Але все залежить вiд вашо?
похопливостi та вправностi. Зрештою, вам цього не позичати...
Гозьський слухав. Перед ним зокруглювалися чи вужчали захопленi оченята
Твардовського, i вiн думав, що недаремно захистив його вiд зайди. Звiсно,
треба буде щось укинути йому в руку, небагато, щоб не розiпсився, але тра.
Пан Гозьський мiцно задумався, а Твардовський тягнув смаковите пиво.
Так, другого дня Твардовський, як завжди, тягнув тiльки пиво. Пiд
вечiр, правда, його знову закутало зеленими сiтками, але це йому не
шкодило. Був наче велика слухавка, мов дивна черепаха, що приросла до
лавки i, як ?жу, перепускала через себе слова. Жив, нiби квiтка в степу,
тремтячи вiд розкошi; його мозок пiд цю хвилю й справдi ставав мережею, в
яку ловилася велика й мала риба. Час торгу ще надiйде, хоч i зараз ярмарок
кипить покупцями. Тодi в його руку почнуть скрапувати золотi й срiбнi
монети, i вiн зможе, вiдвернувшись, задоволене хлюпнути смiхом: часом
рибою ставали покупцi тi?? риби. Тож сидiв, оповитий зеленим серпанком, i
солодко марив. Заради тако? втiхи мiг забути й матiр рiдну - та й свiт
тодi ставав отакий: була там порожнеча, сухий дзвiн i нiщо.

Звягель шаленiв. Ще зранку мiський майдан був засипаний п'яною ще
звiдучора шляхтою. Слуги закладали входи до майдану, дехто з панiв сам
засукував рукава. Тягяи колоди, дошки, столи iз шинкiв. Мiщани мiцно
позачиняли ворота, бо слуги знiмали й ворота, без пошанiвку вривались у
доми й витягували звiдти все, що могло служити для загати. Ламали паркани,
а довколишнi собаки зняли такий гвалт, що здавалося, надходив кiнець
свiту. Всi п'ятеро виходiв заклали мiцними засiками, пани i ?хнi слуги
гарячково горлали, пiдганяючи мiщан, яких устигли зловити на вулицi чи
повитягали з домiв. Зрештою, й вони перейнялися святковим настро?м, щедро
причастившись вiд бочки. Твардовський блукав по майданi,
похитуючись,порядкував усiм Гозьський, та й бики були його.
Прохiд лишили тiльки в одному мiсцi, щоб заганяти бикiв, тут зiбралася
юрба, i в передчуттi велико? розваги не в одного потрiпувалося пiдборiддя.
З шинку викотили кiлька кухв горiлки, а коли засiки було споруджено, до
кухв пiдходили по черзi i жадiбно припадали до корця. Твардовський
приклався кiлька разiв, вiн уже ледве тримався на ногах, але в нього ще
вистачило сили ходити й гукати здоровницi на честь Гозьського.
- Слава пановi Гозьському! - горлав вiн, i десятки горлянок
пiдхоплювали цей гук.
Зрештою, хмiль грав уже в усiх головах. Панство, навперемiж iз слугами
й мiщанами, порозходилося по засiках. Ладнали мушкети i стрiли.
Затрубив рiг, i здаля почувся тупiт ратиць: гнали бикiв. Бики поводили
кривавими очима; бiля залишеного проходу стояв слуга Твардовського й
розпiкав на жаровнi шину.
Дво? слуг Гозьського вели на налигачi бика. Той схилив буйну голову i
помахував нею. В проходi слуги миттю розскочилися, а слуга пана
Твардовського приклав шину биковi до спини. Зашипiло м'ясо, звився димок,
бик рикнув i люто рвонувся в прохiд. Вилетiв на майдан, i на нього градом
посипалися стрiли.
Бугай осатанiв. Кинувся до найближчо? загороди, вдарив рогами, й
полетiли навсiбiч ощепи. Гримнуло кiлька пострiлiв, i з бика струмками
зацебенiла чорна кров. Бугай на хвилю спинився, зачудовано поводячи
головою, тодi повернувся й метнувсь у другий бiк. Назустрiч йому засичали
стрiли i загорлали пiдпилi шляхтичi й мiщани. Один завзятець вискочив на
огорожу i замахав червоною плахтою. Бик урiзався в загорожу, схитнувся
смiливець i закричав пронизливо - бугай пiдкинув його вгору, могутньо
мотнувши головою. Вдарило ще кiлька пострiлiв: тварина захиталася на всiх
чотирьох i гримнула об землю.
- Офiрую на банкет! - загорлав Гозьський, махаючи мушкетом.
- Слава пановi Гозьському! - вереснув захоплено пан Твардовський.
В загорожi вже метався другий бик. Скажене рикав, i кров заливала йому
очi. Вiн наскочив на труп мiщанина й почав бодати його. Рiй стрiл упився в
тiло тварини, а кiлька пострiлiв бахнуло водночас. Бугай вирвався на
середину майдану, захитався, а тодi почав шалено рити рогами землю. Боки
його лиснiли вiд червоно? юшки, а з рота виривався важкий рев.
Розпачливий крик струснув повiтря - це третiй бик вирвався з рук
погоничiв. Вiдкинув ?х, зачепивши одного рогами, i з ярим ревом метнувся
на засадникiв, що стояли бiля загорожi. З зойками помчали засадники через
майдан, а бик, , ускочивши в прохiд, погнав за ними. Кiлька шляхтичiв
устигло вискочити на загорожу, а один упав, пiдтоптаний могутнiми
ратицями.
Загримiли пострiли, й засвистiли стрiли. Осадники запаморочливо
загорлали з усiх бокiв. Твардовський захлинався й верещав найдужче. Бугай
упав на бiк i забив ратицями.

На майданi, де ще пахло кров'ю, горiли високi багаття:
три тушi було пiдвiшено над вогнем, а загорожi розбирали на паливо.
Гозьський сам пiшов у шинок i наказав викотити ще кiлька кухв трунку.
Спадали на мiсто сутiнки, звiдусiль сходилися подивитися на видовисько
мiщани. Слуги накрили панам столи, витягнутi iз загорож: всi посiдали
просто неба i, доки поспiвала печеня, з вигуками кружляли вино.
- Такого видовища, вашi милостi,- кричав пiдпилий Твардовський,- я не
пам'ятаю, доки живу! О,_ про нас заговорять, панове, послухайте мого
слова! Хай знають нащадки, як умiли гуляти ?хнi батьки!
- Я хочу напо?ти цiле мiстечко! - ревiв Гозьський.- Гей, ви, чи привели
музик?
- Музики зараз будуть, ваша милосте! - гукнув слуга.
Гозьський шумливо звiвся з-за столу i, похитуючись, пiшов уздовж юрби,
що оточила майдан. Вогнища стрiляли снопами iскор, червонi вигравп гуляли
по лицях. Гозьський махнув порожнiм келихом.
- Гей, люди! - загорлав вiн.- Я оце наказав викотити для вас п'ять кухв
горiлки!
Одностайний крик вирвався з сотень грудей.
- А цi воли я вiддаю вам закусити!
- Слава пановi Гозьському! - загорлав Твардовський. Його слуга пiдхопив
погук з юрби, i люди гукнули хвалу.
Гозьський пiдступив до вогнища, лице його вiд вогню побуряковiло.
Вийняв з-за паска ножа i вкраяв шмат печенi. Заплющив очi й пожував. На
нього летiли снопами iскри, поруч зi шкваркотом стiкала товщ, а
прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забiйцю.
- Можна ?сти! - закричав Гозьський, i роз'ятрена юрба стрiмголов
кинулася до м'ясива.
Рвали руками, рiзали ножами, вiдтинали шаблями, з кухов було вибито
днища, i слуги з черпаками вiдмiрювали питво в дерев'янi чашi...

Пан Твардовський сидiв за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих
хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими
лапами, поклали на сiру постiль i заколисали. I уздрiв Твардовський себе
пiдвiшеним у небi, висiв вiн над землею i плив кудись, плив. Дивився вниз
крiзь приплющенi повiки й бачив, як мчить дорогою кiнний загiн. Той загiн
оточував посiлля, i вiн добре знав, чи? то посiлля i хто сто?ть на чолi
напасникiв. Ударено на гвалт у церквi, але найди вже скочили в двiр. ?дко
спалахнула усмiшка в пана Долинського, перелякано закричала дочка
Ходачкiвського, хтось зi слуг вистрелив, але впав iз розваленим черепом.
Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачкiвського й потяг ?? за клуню.
Розбишаки кинулися грабувати панський дiм, вершники лiтали й по селi,
махаючи нагаями й калiчачи селян. Люди розбiгалися навсiбiч, жертви
валилися, i над ними свистiли сiрi змi? канчукiв...
Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонiчна всмiшка.
Заграли поблизу музики, i вiн здригнувся. На майданi вже танцювали.
Пiдпилi мiщани й мiщанки хапалися в обiйми i гопцювали. Скакав, облапивши
широкотiлу жiнку, пан Гозьський, стрибав i слуга Твардовського, та й решта
шляхти й мiщан. У цей мент наче забули про станову рiзницю, дихали одне на
одного перепаленою ?жею та горiлкою, запалювалися вогнем. Слуги пiдкинули
до багаття палива, i все те мiсиво, обiлляте червоною барвою, ще шаленiше
застрибало й закрутилося. Чоловiки тисли до себе жiнок, кле?ли груди до
грудей, ноги до нiг. Жiнки звискували вражено й захоплено, а ?хнi
напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний
лахман горлав у вирисько натхненну пiсню, бiля кухв все ще пили, припадали
до чаш, а тодi знову кидались у нестримний вир...
Твардовський наче приспустився до землi. Сивi хвилi гойднули його, i
вiн причалив до найближчо? кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у
себе вогонь зi смаком кровi i пирснув, наче кiт. Тодi знову пiднесло його
вгору, i знов вiн поплив, задоволене всмiхаючись. Побачив-бо й другий
кiнний загiн, який з льоту вдарив на помiстя пана Долинського. Слуги
Долинського тiкали через поле, але ?х наздоганяли кiньми, топтали, в'язали
й волочили за собою. Розбивали вiкна й дверi, тягли добро й складали на
вози...
Твардовський повернув голову в другий бiк: обiйстя пана Ходачкiвського
палало. Загiн вiдходив у нiч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи
зуби, а за ним бiгла, припнута до коня, дочка Ходачкiвського. Обличчя в
не? було закривавлене, волосся сколошкане, а очi повнi жаху...
Пан Ходачкiвський там, бiля другого обiйстя, свiтив задоволене
всмiшкою. "Ану, хлопцi! - горлав вiн. - Розбирай це кубло!" Люди
Ходачкiвського полiзли на дах, скидали гонту, стинали бантини...
Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього пiдпливла кудлата
постать, i вiн уздрiв жiноче личко. Воно захихотiло й пiдморгнуло
Твардовському, i той оскалився, показуючи попсованi зуби. Схопив жiнку в
обiйми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив мiж небом та
землею, жiнка хихотiла й притискалася до пана Твардовського, i вiн
закричав захоплено чи радше заiржав: глибоко в темрявi, в кудлатому мороку
завис i сумно загуснув крик коня...
Палали багаття, iскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловiки й жiнки,
i Твардовський раптом вiдштовхнув вiд себе те, що вiн приймав за жiнку.
Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього
й зареготало. Чорнi руки пiдкинули його, як м'яч, i Твардовський знову
поплив у сивих хмарах, пiдвiшений над землею, безсилий торкнутися твердi
чи знестися до хмар справжнiх...
У глибинi ночi яснiло ще одне вогнище: розбивав ма?ток Гозьського
розбiйник Ясинський. Жiнка пана Гозьського ридала гола на землi, i ?? ясне
волосся тремтiло на плечах, граючи iскрами...
Тонкий страх, наче вуж, пролiз пановi Твардовському пiд пахви.
Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Нi, летiв вiн над
землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкiрилися й
кривилися якiсь обличчя, i вiн раптом збагнув, що то все його обличчя,
тiльки розкладене на таке множество.
Тодi знову пiдпливло до нього те чорне. Прикле?лося до його вуст
холодним присосом, i Твардовський став зовсiм легкий од того поцiлунку.
Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тiльки нiч
глибочезну побачив i кiлька палахкотливих вогнищ у нiй. Вогнища у Звягелi
i роз'ятрену вiд вина та ?жi юрбу, що вигецувала; вогнище садиби
Ходачкiвського, на яке востанн? озирнулася, бiжачи за конем Долинського,
юна Ходачкiвська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела
до неба бiлi руки знiвечена жiнка й трусила ними, чи молячись, чи
проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горiчерева й поплив далi мiж
небом та землею, вже твердо знаючи, що нiколи не ступлять на твердь його
роздутi, як кулi, ноги.

ПЕРЕЛЕСНИК

Марi?не обличчя було червоне вiд слiз, - батьковi ж тi сльози пекли, як
вогонь. Вони сидiли в хатi самi. Батько бачив: з дочкою ко?ться щось
недобре.
- Вiдтодi, як Iван пiшов iз вiйськом... - почав вiн i не доказав:
донька впала на руки й заридала. Несмiло торкнув Марiю за плече й вiдчув,
що йому щипле очi й самому.
- Чу? лихо тво? серце, - пробурмотiв вiн. - На вiйнi воно, звiсно, чого
не трапля?ться...
Марiя вже втомилася плакати. Сидiла за столом бiля стiни, а обличчя ??
було заюшене слiзьми. Але дивна, глибока якась краса освiтлювала ??
зсередини, i батько вiдчув, яка ця дитина дорога йому.
- Може б, ти того... - сказав вiн нерiшуче, - хай би хата постояла
пусткою, а ти пожила б з нами? Донька похитала головою:
- Я його чекатиму тут, тату. Негоже менi хату кидати, коли чоловiк у
дорозi.
Вже давно думала про дорогу. Ввижалася ?й нескiнченним бiлим змi?м, бо
простягалась у визорi звiдсiля, вiд ?хнього передмiстя, туди, в далекий
безмежний свiт, думати про який було страшно й лячно. Бо той свiт видався
такий великий, що не вмiщавсь у ?? мозку. Знала, туди тяглася саме ця
дорога, яку намислила отак, i коли ввечерi виходила з хати й ставала на ??
початку, забивало ?й вiддих. Прикладала до лоба дашок долонi й
видивлялася, аж мло?лося в очах, i бiлий змiй оманно тягнув ?? туди, куди
по?хали були козаки, а разом з ними ?? милий. Вiтер пестив жiнцi обличчя,
i вона вiдчувала на собi глибокий подих, що огортав ?? всю, - повiльно
поверталася додому, вже загойдана хвилями споминiв, майже дотикових та
живих. Здавалося, що поруч iде вiн, навiть не повертала голови, щоб
уздрiти його, знала-бо, що це був таки Iван i його не можна було вiд себе
вiдлякувати. Увiйде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а вiн
оповiсть ?й пригоди, якi пiзнав у тiй дорозi. Той свiт, сказав би вiн,
наче величезна паща звiра, яка перетравлю? нас, мов ?жу...
Сидiла в хатi, скута цим настро?м, i коли перед очi ?й поставали минулi
яви, жила помiж них. Свiтило сонце, трава довкола була зелена й буйна, i
Марiя вiдчувала це всiм ?ством. Дивилася й бачила, як вiн iде дорогою,
такий знайомий i рiдний, що вiдчувала, як стиска? горло судома, а на губи
виступа? сипкий, придушений шепiт.

Я бачила, як мене обплiта? сiткою, це була весела, радiсна, сонячна
сiтка, i я вiдчувала радiсть, хай це сон, сон, сон... Бачила свого милого
на зеленiй травi, коли вiн грав на сопiлку, а я тодi була мала й боса i
заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго,
довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо вiн снився менi щоночi,
i я паленiла, коли зустрiчала його. Не могла стриматися, коли проходила
повз нього, щоб не навернулися на очi сльози, й бiгла кудись поплакати,
але то вiд щастя, великого щастя, а коли вiн iшов у ковальському фартусi i
нiс на свята цеховий знак, i в церквi, коли спiвав у хорi, я бачила його.
Знала-бо, що вiн моя доля i менi нiкуди вiд цього не втекти, була його вже
вiд тi?? хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли вiн пiшов, я порвала,
зачепившись за той кущ, собi лиштву, i так менi було соромно, соромно,
соромно, що не виходила на вулицю кiлька днiв. А вiн щодня проходив повз
мою хату на роботу, i його кузня палала, як палало мо? серце...

Жiнка сидiла на порозi хати й слухала солов'?в. Вечiр спускався на
землю, i вона вiдчувала солодке зацiпенiння. Бiлий змiй дороги тiкав з ??
зору, як тiка? бiлий день, i вона тужно дивилася, як вечiр забира? вiд
свiту рештки свiтла.
Батько вже подався додому, так i не змiгши розрадити, а вона намагалася
думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в нiй, несвiдоме й недовiдоме,
раптом стривожило ??. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка
росла навкруг, почала хитатися. Марiя погасила в собi хвилевий острах й
рушила в хату, щоб накинути на плечi хустку. Тут пахло сухим зiллям та
глиною, i ?? знову пойняв бiль. Аж зупинилася - такий рiзкий та чiпкий був
той бiль, - здалося ?й, що у вiкно зазирнуло Iванове обличчя. Вже не
виходила на подвiр'я, бо ?й захотiлося ще глибше поринути в сво?
зацiпенiння, вона несподiвано вiдчула себе так, начебто Iван був поруч
не?. Тодi припала до вiкна - хилилося на захiд сонце. Уривки колишнього,
замiшання, неспокiй, той-таки бiль торкнули ?? знову. Жiнка вiдчула, що
хата стала для не? раптом мала, аж на плечi давила. Тодi вона заплакала,
бо до не? несподiвано й нагально наплинув дзвiнкий сонячний день, i вона
спробувала затримати в душi цю чудову святковiсть.

А все-таки не забувала й про того звiра, який сидить на узбiччi й жере
всiх, хто йде шляхом. Звiр спокiйний та байдужний, в його пельцi зникло
вже багато людей, але вiн все бiльше жадав собi жертв. "Вiн зовсiм не
схожий на змiя, - подумала жiнка, - в казках усе красивiше!" Дивилася на
того звiра так, наче хотiла зрозумiти його. Бо по дорозi простувало безлiч
людей. Оружнi й беззбройнi, вони витяглися довгою лавою, i кожен намагався
мужньо триматися. Звiр плямкав, його соннi очi дивилися на свiт задоволено
й тепло: тiлом жiнки перейшов дрож.
Знову вийшла на ганок, i знову в саду затьохкав соловей. Тодi почала
спадати на землю нiч. Впала якось одразу, огорнувши все в сивi, каламутнi
суво?, i жiнка вiдчула, що вже годi сидiти на цьому ганку довго. Але тут,
на мiськiй околицi, де пахли квiти i де так щиро спiвали солов'?, вона не
могла не тривожитися, розумiючи, що той дух, котрого викликала цiлоденною
тугою, мусив-таки ?? навiдати. Звiсно, то мав бути Йван, i вона чекала
його, впускаючи в душу запаморочливi хвилi, в яких мiшалися слова,
почування i бiль.

Я так його любила, що не вiрила - вiн побачить мене й запримiтить, я
навiть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася висловити його,
бо весь свiт, гадала, засмi? мене. Врештi, я не могла дуже вже пильно
ховатися, бо не в мо?й це було силi, любила його й чекала - хiба можливе
щастя при такiй надмiрнiй любовi, думала я. А коли вiн грав на сопiлку в
сво?му садку, серце мо? билося, як пташка. Милий мiй, шепотiла я, милий
мiй, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею,
я лечу до тебе, й менi несила вже стримати свого болю. Тодi вiн перейняв
мене бiля криницi, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрi вода, а
коли два мо? вiдерця вже чекали на мене з водою, вiн перейняв мене бiля
криницi. Агов, дiвчино, гукнув вiн, чи не даси менi води? Стояв у
ковальському фартусi, i його очi ясно свiтилися, я була заслiплена тим
свiтлом i запитала себе: "Чи це вiн, моя радiсть i щастя?" Серце вiдповiло
менi: "Так, це вiн!" I я дала йому тодi напитися.

Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав у вiкно. Бiльше,
вiн навiть постукав, бо вона виразно почула й стукiт. Радiсть пойняла ??
срiбним вогнем (блиснуло сонце, риба чи вуж, бо вона побачила срiбну
крайку помiж ним i нею), i жiнка молодо, радiсно й щасливо кинулася
вiдчиняти. Мигало, наче спалахи зiрницi, в ?? мiзку, сьогоднi вона надмiр
чекала, i бог послав ?й оце звiльнення й оце щастя. За вiкном iржав кiнь,
побрязкувала зброя, а вона хутко перебiгла обидвi кiмнати й радо вiдкинула
защiбку. ?й блиснув у вiчi холодний мiсяць, спокiйний та врiвноважений.
Срiбло його промiння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як ранiше,
в саду соловей. Було тихо, тiльки пройшовся вiтер i звiяв ?й спiдницi,
наче хто впевнений та палкий пройшов повз не?. I вона раптом заспоко?лася.
Знала вже, що чекання ?? марне, що Iван блука? по далеких свiтах i, може,
вже недалеко вiд того звiра, якого так зримо осягла була сьогоднi. Бачила
його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лiсом. Очi його
стояли серед то? гори, як два байдужi озерця, а паща була широко
розверста. В не? втiкав бiлий сувiй дороги i все, що йшло по нiй. Звiр
часом стуляв пащеку й бездумно, монотонне жував.
Вона сидiла на ганку, огорнена холодним мiсячним свiтлом, а на душу ?й
клалося незбагненне збудження. Давно не розумiла себе - вiдтодi, як
знайомi ??, родичi й сусiди почали скрушно похитувати головами. Вже не
бачила себе навiть у лискучому склi - жеврiла там лише тiнь...
Батько стояв у сутiнi саду. Засидiвся тут, замислившись, i не помiтив,
як надiйшла нiч. А коли схотiв нечутно вийти за хвiртку, рипнули дверi, i
вiн побачив доньку. Була облита мiсячним свiтлом, i та краса, яка колись
збирала до ?хнього двору чи не всiх парубкiв з передмiстя, цвiла зараз
по-особливому. Здалося старому, що його донька аж свiтиться. Чисте, ясне
срiбло текло вiд ?? постатi, i в тому срiблi побачив вiн раптом темний
зблиск, наче стрибнув угору чорним тiлом вуж.
Вона побачила Йвана i зустрiла його прихiд спокiйно. Вiн пiд'?хав на
конi, зiстрибнув i всмiхнувся ?й назустрiч.
- Загаявся ти! - сказала вона йому лагiдно.
I пропустила перед себе в господу...

?й уже легше. Зник страх i важкий настрiй, не терзали лихi передчуття.
Бо раптом усвiдомила свою любов уповнi. Знялася на верхiвцю цi?? хвилi, i
все, що мучило ??, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороцi цi??
ночi, очистивши ?? й оновивши. Це й був ?? надпорив, у який входила зi
страхом i трепетом. Вiн також перейнявся цим настро?м. Знав, що це важлива
мить, золота мить, i кров розлилась по його м'язистому тiлi, заповнивши
його до краю весiльним дзвоном, даючи йому стрункiсть та пружнiсть i
хмiльне бажання цi?? ночi, цього моменту i щастя. Вiдчував ?? юне, пружаве
тiло, м'якi податливi стегна й перса, що приймали його ласкаво й вiддано;
вiдчував ?? дiвоче тепло, колисливе й гарне, в якому ставала м'якою й
нiжною його чоловiча сила. Чув трем i власного тiла - ?диний ритм, ?диний
настiльки, як це можливо мiж людьми, i вже не було нiчого iншого в цiй
ночi, вже не було нiяких думок та й само? ночi. Навiть лiжка й кiмнати: ?х
хтось загортав у лоскiтливi суво?, загортав, обкручував, i вони крутилися,
пливли - повiльно й злагоджено, щасно й тремко. Вона дихала запахом
квiтiв, якi так чудово проросли в цю нiч, а вiн вiдчував себе бджолою, що
бере з цвiту нектар. А квiти пахли, i вони разом вiдчули темний, палкий
вогонь, що несподiвано ?х обпiк...
Потiм було тихо. Спокiйно й тихо, коли не хочеться нi розмовляти, нi
рухатися. Солодка знемога колисала ?хнi тiла, i Марiя спускалася з тi??
височини, на яку була кинута, спускалася втiшено, вмиротворено та м'яко.
Холодний пiт зросив ?й обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темрявi
його руку й дiлити з ним цi хвилини солодко? знемоги.

Я так багато думала про нього, я мрiяла, мрiяла, боженьку мiй,
шепотiла: принеси мене до нього, дай нам набутися, бо я "же сказала йому
про свою любов сво?м обличчям - вiн не мiг його не побачити. Але те, що я
уздрiла на його обличчi, гой, боженьку свiтлий, високий мiй пораднику,
було ще дивнiше! Вiн дивився на мене мо?ми очима, мо?м поглядом, зелена
руто, зелена м'ято, я не могла не бачити, бачити, бачити його обличчя, бо
воно менi сказало те, що хотiла вiдслонити йому я. I я дозволила йому
сказати менi те, що хотiла вiдслонити йому я, а коли вiн захотiв того й
вiд мене, я заплакала, бо не могла стримати слiз, я стала маленька,
маленька, маленька, я плакала, голубчику мiй сизий, бо вiн уже сказав менi
те, що хотiла йому сказати я, i менi було соромно, й лячно, й радiсно.
Щастя мо? було таке велике, що я плакала, любчику, ти ж пам'ята?ш,
пам'ята?ш, пам'ята?ш, бо я тодi сказала тобi те, що хотiла сказати, але
тодi була нiч, щебетали соловейки i пахли квiти, а я сказала тобi те слово
дуже тихенько.

Дитину вона народила чудну. Вже як минув ?й рiк, побачила, що тiло
маляти не ма? звично? пружностi, як у звичайних дiтей. Здавалося ?й
навiть, що те тiло без кiсток. Все iнше також було незвичайне: великi
темнi очi, що дивилися трохи моторошно, чiтке, навiть гарне обличчя i
якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався ?й до грудей. Вiд того
смоктання вже болiло ?й у персах, наморочилося в головi, i вона цiлий рiк
ходила, як очманiла. Батько приносив ?й ?жу, приховуючи те вiд сусiдiв, i
все настiйнiше переконував, щоб вона покинула цю хату й перейшла до
батькiв. Мати теж забiгала частенько, клопоталася бiля дитини, i вони
щосили намагалися догодити дочцi, струснути з не? отой мул i чад, якi
пойняли ?? голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й ходила бiля
дитини вже сама. Батьки заспоко?лися й вiдiйшли.
А вночi вона переживала найсолодшi хвилини, якi може пережити людина.
Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке хвилювання.
Так бувало щоночi, i весь час вона хвилювалася, а коли долинав знайомий
стукiт у вiкно, хутко зiслизувала з постелi й бiгла вiдчиняти. Вiн цiлував
?? ще в сiнях: обличчя, груди, а тодi й ноги; поступово вона звiльнялася
вiд одежi, вiн вносив ?? в хату, i вони, хутко позавiшувавши вiкна,
починали якийсь очманiлий, дивний танець. Нi, вiн нiколи не роздягався, i
вона не вимагала того вiд нього, ?й досить було власно? оголеностi i
власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто ?? цноту i яке
запалювало багаття в нiй самiй. Вже не бачила свiту, не бачила нiчого,
лише теплий, лагiдний вогонь пестив ?? тiло; стегна жили дивною напругою,
i вся вона в цiй млоснiй напнутостi починала вiдчувати, що ?й засвiчу?ться
дивними барвами свiт. Гралася з тими барвами, як граються крем'яхами, i
вiд того звучала розкiшна, грайлива, з солодкими придихами музика. Стiни
?? дому ставали прозорi, i крiзь них вона могла дивитися на повнi квiтiв i
пряного духу луги. По тих лугах ходили красунi дiвчата й красенi легенi.
Трималися за руки й спiвали - нiколи ранiше не чула таких дивних i чудових
пiсень, та й не мали вони слiв - сама мелодiя, ?й ставало жаль, коли все
кiнчалося, аж падала навколiшки й молила його, щоб не вiдходив, а
залишився, як було ранiше, назавжди. Але вiн нiжно цiлував ?? вуста й
лагiдно шепотiв:
- Прокинулась дитина. Хiба ти не чу?ш?
I справдi, чула плач i кидалася до колиски. А коли нахилялася над
малим, зорiли на не? тверезi, чорнi, чуднi очi, i вона приходила до тями,
вiдчувала неясну, але глибоку тривогу.
Ця тривога починала турбувати ?? дедалi бiльше. Особливо в часини
духовного прояснення, коли зникав отой химерний дурман, етерний дим, у
якому купалася. В такi хвилини тоскно й тяжко думала про сво? нiчнi оргi?,
i сором навперемiж iз здивуванням не покидав ??. Здавалося жiнцi, що той
нiжний його стукiт, пестощi й навiть збудження - лише марення, солодке,
але й важке, п'янке, але похмiльне. Вона знала, що то явля?ться до не?
Iван, i не менш твердо знала, що то й не вiн.
Батько приходив до не? з матiр'ю так само часто, але вона не
зважувалася оповiсти ?м про тi вiдвiдини, бо щось стримувало. Знала:
доведеться тодi розпрощатися зi сво?м нiчним гостем, тобто не буде нi
Iвана, нi тiнi од нього, з якою також зжилася. Гасила в собi тривогу, й
розпач, i страх перед тим, що з нею ко?ться щось несусвiтське i що так
можна зайти задалеко. А ще турбувала ?? дитина. Дивна, страшна
прожерливiсть була в не?. З жахом позирала на гарнi, виточенi риси сина й
на чорнi, морочнi очi. Якось вiн видер був у не? з рук скибку хлiба й
миттю запхав у рота так, що вона не змогла спам'ятатися. Пив по квартi
молока, а коли бачив порожн? дно, починав плакати. Плакав, як дорослий, i
якось вона не витримала того ридання й вискочила за дверi, таки зважившись
оповiсти все батьковi i хоч якось собi зарадити. Але до батькового двору
не дiйшла, бо назустрiч ?й вискочив бiлий, як сметана, хорт, i цей хорт
так налякав ??, що вона повернулася й прожогом кинулася назад.
А вдома був розгардiяш. Стiл та лави поперекидуванi, долi валялися
розбитi горщики, миски й полумиски, стiни були подертi гострими пазурами,
а образи й рушники позриванi. Дитина сидiла в колисцi й дивилася на не?
темним розумним поглядом, у якому був насмiх, жаль i страх. Марiя безсило
опустилася на ослiнець i довго отак просидiла. Ще вона помiтила, що не
стало хлiбини, яка лежала на столi, а глечик сметани, якого вона не
винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки вiд нього аж
блищали, так ретельно були вилизанi.
Жiнка зацiпенiла. Мозок ?й утяжували важкi думки, якi хотiла
обмiркувати, але не ставало на те сили - iснували тiльки речi так, як
упали вони в очi: розгардiяш, погляд дитини, розбитий посуд, подряпанi
стiни й розтрощенi образи. Подумала про Iвана, блиснув ?й промiнь сонця,
на мить освiтивши кутик мозку, хотiла протримати цей промiнь довше, але
Йванове обличчя дво?лося: те, з часу ?? щастя, i це - обличчя ?? коханця,
з яким пережила стiльки палких хвилин. Цього разу реальнiше було те, з
минулого, i вона намагалася втримати його при собi; вiдтак глибше
зрозумiла рiзницю мiж ними; одне освiтлене сонцем, а друге затiнене чи,
може, облите мiсячним свiтлом. Шукала й iншо? рiзницi, але надто
втомилася. Збагнула, що тут ко?ться щось таки небувале, що вступила в
якусь незрозмiлу боротьбу i що йдеться тут про ?? душу. Вiд цi?? гадки
наче пронизало ?? i струснуло, i жiнка кинулася прибирати в хатi, бо сонце
вже хилилося до овиду i вечiр починав наливатись у ?? вислабле тiло.

Вже чогось очiкувала, бо в цей день, день найбiльших ?? сумнiвiв, мало
статися щось особливiше. На вечерю синовi принесла кiльце ковбаси й
хлiбину. Вiн ум'яв те швидко й задоволене, i вона вперше за весь час
уловила в синовому поглядi ласку. По вечерi вiдразу ж заснув, а Марiя
зрозумiла, що чека? нинi Iванового приходу теж не так, як завжди. Той
дурман у головi, невиясне хвилювання, болiсне очiкування й передчуття ласк
з'явилися до не? й цього разу, а страх, занепоко?ння й непевнiсть не
покинули ??. Це все вражало i збурювало, i жiнка була настiльки знеможена,
що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання.
Врештi, вона хотiла зараз лише одного: зирнути йому пильнiше, нiж завжди,
у вiчi. Знала, що вiддасться йому й сьогоднi i проробить усе, що чинила з
ним щоночi, - пiде в той химерний, запаморочливий танок i пiзна? на смак
хвилю, яку пiзнавала тiльки в час цих нiчних приходин...
Вiн застукав у вiкно, як завжди, i вона побiгла йому назустрiч.
Поцiлував ?? ще в сiнях, рiзко й при?мно, i вона на мить злякалася за свою
тверезiсть, яку все-таки примудрювалася тримати при собi.
- Я хочу тобi сьогоднi подарувати багато щастя, - зашепотiв вiн, i вона
всмiхнулася до нього. - Пiдемо сьогоднi гуляти...
Це було щось нове, i коли входив у хату, вона встигла зблизька
зазирнути йому в очi. Це таки був Iван, сумнiву в тому не мала: надто
перейнялася ним i прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був
мертвий. Власне, не запримiтила в ньому нiякого погляду, наче не було й
очей, а тiльки двi печерки, з яких хлюпала рiдка й сiра вода.
- Ми з тобою нiколи не виходили з хати, - сказав вiн лагiдно. - Дитина
спить?
- Спить, - вiдповiла вона. - А менi нiкуди не хочеться виходити...
- Але сьогоднi ми вийдемо, - вiн приголубив ?? до себе, i вона вiдчула
його гаряче тiло. Теплий струм пройшов по ?? тiлу: було соромно й при?мно,
вiльно й радiсно.
- Я пiду, куди скажеш, - мовила вона.
Вони вийшли на ганок, мiсяць полив на них холодним, мокрим од роси
промiнням. Увесь свiт, здавалося, вимер, не валували собаки, не було й
вiтру, вгорi рiзьбилися вежi города, там теж не було нi вогника, нi
подиху, наче вимерла на вежах i сторожа. Вони пiшли через бiлу, що мертво
сяяла пiд свiтлом, дорогу i не почули навiть вiдгомону власних крокiв.
Iван мiцно тримав ?? за руку, аж болiли ?й пальцi, але не мала сили
зворухнутися - покiрно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмiстя, побачила
собак, якi простували дорогою. Було ?х багато, всi вони тримали в собi
надзвичайну урочистiсть, а коло кожного ?хнього полку гарцював на
вгодованому пацюковi кiт. Потiм вона побачила й котiв, усi чорнi й
поважнi, зi здутими вгору, наче труби, хвостами, - ?х вели на срiбних
повiдках майже голi красунi з розпущеним на спину волоссям. Iван iшов
поруч з Марi?ю й димiв люлькою - дим був вогкуватий i солодкий, вiн зорив
на той похiд iз незбагненним задоволенням - обличчя його, густо залите
мертвим свiтлом, було спокiйне. По тому летiли сови й кажани. Шарудiли
крильми, i в ?хньому летi також була особлива урочистiсть. Ставало холодно
вiд безлiчi чорних тiл, i вона щiльнiше загорнулась у хустку. Вони ступали
також у лавi - це спостерегла Марiя несподiвано i з жахом. Лави були
виладнанi по дво?: дiвчина, а бiля не? - перелесник. Були нечупарнi,
бруднi, огидливо шкiрили зуби, а дiвчата дивилися на них iз зачудуванням
та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але це таки був
Iван, який спокiйно кушпелив люлечку i, як усi, був урочистий.
- Куди це ми? - прошепотiла вона йому на вухо. - I чого це навколо
стiльки нечистi?
Iван усмiхнувся.
- Менi важко тобi все це пояснити, - сказав по хвилi. - Бо я не певний,
що ти зрозумi?ш...
Вона притислася до нього, все бiльше переймаючись жахом.
- Я хочу показати тобi новий свiт, - сказав вiн. - Свiт ночi. Тут усе
не так, як там, - вiн махнув назад. - Деннi створiння бояться ночi, а цi -
дня. Деннi створiння скутi ланцюгами свiтла, а тут - усi вiльнi. Ти будеш
розкута, вiльна й вiчно молода. Пiзна?ш таке, на що не здатен недолугий
свiт. Людину може зачарувати тiльки нiч...
Вона й справдi не зрозумiла нiчого з того, що вiн сказав. Але перед нею
розгорнулося дивне видиво. На велетенському полi, скiльки сягало око,
розгортався шалений, бузувiрський танець. Вили собаки, нявчали коти,
ремигала худоба, худi голi чорти били у великi бубни, скавулiли лисицi й
пацюки, горлали сичi й посвистували кажани. Красунi шалено смикалися,
волосся ?хн? розпатлалося, а очi божевiльно блищали. Бiля них вилися бiлi
хорти, а вiд ?хнього вереску аж у вухах лящало. Тодi виступили у танок i
дiвчата з перелесниками. Перелесники роздягали ?х, розкидаючи навсiбiч
одежу, й вони, щасливi й зачарованi, почали витупувати по сво?й одежi.
Закаблуки рили землю, i та стогнала, собаки налiтали вихорами й рвали
розкидане шмаття з радiсним завзяттям, а дiвчата, наче вiд лоскоту,
реготали. Навколо них вилися довгi чорнi тiла, i Марiя вловила кра?чком
вiльного свого мозку, що це чортiвськi хвости...
- Пора i нам! - гукнув Iван i рвонув у не? на ши? сорочку.
Жах оперiщив ??. Вона закричала й випручалася iз його чiпких рук. Вiн
уже зiрвав iз не? плахту, i жiнка вiдчула раптом, що все навколо зовсiм не
страшний сон, що вона потрапила на вiдьомський шабаш i що ?й треба тiкати
звiдсiля якомога хуткiше. Iван схопив ?? ззаду обома руками, коли
блискавично сяйнула ?й рятiвнича думка, i вона, тратячи свiдомiсть,
наклала на груди хреста.
Вiдтак сталася одмiна. Все навкруги позникало, i вона здивовано
роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смiтнику, а довкола було
набито безлiч череп'я. Була боса, i ступати на те череп'я ставало боляче.
Знеможено сiла на стару, прогнилу бочку й заплакала, ?й здалося, що ??
тяжко й гiрко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася iз того
сну, який так довго ?? мучив. Розглядалася навкруги: пiд холодним свiтлом
мертво лежав смiтник. Де-не-де полискували калюжi, i вона, йдучи повз них,
бачила задубiлi жаб'ячi тiла, якi наполовину висувалися з води. Небо над
головою трiпотiло зорями i здригалося - вряди-годи обривалася i креслила
срiбну риску якась яскрина. Марiя була майже слiпа вiд слiз, вона вже не
зважала на череп'я, йшла i кривавила ноги.
Стояла довкола тиша. Морочна, сторожка, лише чувся трiск ламаних пiд
ногами черепкiв. Iнколи сiдала вiдпочити й шепотiла молитви. I стало ?й од
цi?? ночi, мiсяця й зiр, од цього смiтника гостро самiтно. Подумала, що
?й, мабуть, не дiйти додому, та й не хочеться туди йти - все могло
повернутися i вона знову западе в той чорний вогонь. А вже хотiла вона
спокою, надто зараз, коли перебиралася через цей дикий смiтник. Iшла i
йшла, а коли не стало сили i впала, над головою спалахнула зiрниця i жiнка
побачила себе на ганку власного дому.
Нiч iще не закiнчилася. Стояла глуха й безмовна, лише холодний мiсяць
царював у нiй i смiявся. I ?й незвiдь-чому стало боляче слухати той смiх,
бо туга гаряче стьобнула ?й серце. В цей час почувся шелест, i вона
впiзнала знайому постать. Все бiльше й бiльше вслухувалась у зацiпенiння,
яке поступово охоплювало ?? тiло, а вiн стояв у глибинi мороку й тужно
дивився.
- Чому ти вiд мене пiшла? - нарештi витис вiн iз себе.
Вона мовчала. Здавалося, переставала iснувати. Мертве сяйво обливало ?й
обличчя мерзлим молоком, i в ньому поблискували ?? очi.
- Хочеш, я приходитиму, як ранiше, - сказав вiн. - I нiкуди бiльше тебе
не водитиму.
Вона почувала себе деревом. Самотнiм, нерухомим деревом, на яке лл?ться
мертве свiтло. Не може зрушити з мiсця, воно, наче калiка-птах, маха?
крильми, але не для того, щоб злетiти. Вiд того трiпоче, б'?ться листя, а
воно дивиться сво?ми дуплами в нiч i гука? до себе дятлiв. Вони зможуть
ударити дзьобом у серце i вибити з них тих жорстоких черв'якiв, якi точать
його...
- Менi важко без тебе, - сказав вiн. - Мене проклято тим, що маю
приходити до тебе в чужiй личинi, але та личина вже приросла до мене, i
чим бiльше з тобою живу, тим бiльше стаю тим, кого ти по-справжньому любиш
i чека?ш. Можливо, я тiльки тiнь того, кого ти хочеш, але вже тим самим я
твiй. Скажи, чи не дав я тобi радостi й щастя?
Вона вже зовсiм стала деревом. Високим i самiтним, до якого замiсть
сподiваних дятлiв прилетiли зозулi. Зозулi, якi, замiсть вибивати з серця
черв'якiв, вдалися рахувати, скiльки рокiв залишилося жити тому серцю.
Кукання те було одноманiтне й безжальне, i вiд того хотiлося хоч раз
злетiти.
- Думай не тiльки про себе, а й про того, кого ти чека?ш, - сказав вiн.
- Про те, що i йому болить серце, - то вже частково й мо? серце. Хiба не
любив тебе так, як нiхто iз людей? Хiба не згубив я заради тебе сво??
колишньо? подоби? Невже й справдi так багато важить для вас, людей, ваша
душа? Адже й син у нас ?!
Вона шелестiла листям, а коли побачила свого сина, якого нiс на руках
Iван, хитнулася було вслiд. Але деревам судилася доля стояти на одному
мiсцi, i вона закричала ?м услiд кожною брунькою й галузкою сво?ю.

Iван повернувся з походу на свiтанку. Був одягнений у багатий
кармазиновий стрiй, i коли про?жджав вулицею, на нього вийшли подивитися
всi сусiди. Вийшов i Марi?н батько, й Iван по-молодецькому зiстрибнув iз
коня. Вони рушили до Йваново? господи, а по дорозi батько оповiв йому
старечим, тремтливим голосом про Марi?ну хворобу i про те, що вона
банувала за ним.
Вони увiйшли у двiр i спинилися. Дверi й вiкна господи були
порозчинюванi, i видно стало, що в хатi гуляв вiтер. На порозi сидiв кiт
i, як побачив ?х, злякано чкурнув у кущi. А коли вони ступили в сiни, ?м у
вiчi ледве не вдарив чорний ворон.
У свiтлицi лежала мертва Марiя з притиснутим до грудей, теж неживим,
сином.

КРОВ НА СНIГУ

Незвичнi настро? обсiли сьогоднi Iллю Торського, iгумена Густинського
монастиря. Вiн ?хав, загорнутий у вовчi хутра, притомлений кiнь уже не
бiг, а йшов, i вiзниця-чернець у величезному кожусi подрiмував на передку
саней. Над головою похитувалося блiдаве небо, i холодно палало в тому небi
сонце. Грала навдокiл та iскрiла широка снiгова рiвнина, перелiски теж
були засипанi снiгом i поставали звiддалiк, наче гори.
Тонкий сум торкнув душу Торського; в головi ще стояли слова, якi вiн
почув од ки?вських знайомих, - ще блiдiли в уявi й обличчя ?хнi, хиталися,
як небо оте над головою, немов вирiзанi з тонкого i м'якого паперу. Хотiв
обдумати тi важкi й непри?мнi для краю звiстки, про якi оповiли йому тi
обличчя, але не мiг утримати бiля себе нi думок, нi облич отих -
вiдпливали, наче брала ?х з собою прозора вода, а тодi припливали знову.
Дорога порипувала пiд кiнськими копитами й санками, тихий i злагоджений
ритм того рипу заколисував Iллю.
По дорозi вiн за?хав був у батькiвське обiйстя. Iгуменiв батько, сивий
козак, обiйняв сина, й на оцi йому блиснула сльоза. Iлля озирнувся.
Побачив його там, у глибинi цього поля, коло далекого перелiска, бiлого на
бiлому тлi, наче вицвiченого; стояв на дорозi з кийком i в бiлому кожусi,
дививсь услiд саням, - було це так, коли вiн покинув рiдне обiйстя.
- Гей, сину, - сказав старий на прощання, - чи ж побачимось у цьому
свiтi ще? Вже я немолодий, i до мене бiла гостя приходить!
Iллi здалося, що бачить оту бiлу гостю, - стояла за батьковими плечима
в бiлiй сукнi, аж до землi волочилася, i обличчя в не? - як баби снiгово?.
Там, бiля села, стояли й баби снiговi, було ?х три, i дивилися вони в
?хнiй бiк також; батько бовванiв на порожнiй дорозi i теж був наче з
паперу вирiзаний. Iллi захотiлося раптом повернути конi й пробути з
батьком ще один день. Щоб вони могли посидiти в порожнiй хатi i щоб,
дивлячись один на одного, вiдбули отак прощання сво?. Довшого прощання
захотiлося Iллi Торському з батьком, бо саме в той момент, коли озирався
на баби снiговi й на батька бiля них, повiрив раптом, що з батьком уже й
справдi нiколи вони не зустрiнуться.
Три снiговi баби вийшли за село й зорили червоними очима; жiнка у бiлiй
сукнi йшла вслiд за батьком, який повертавсь у свiй порожнiй дiм. Бiля
придорожнього хреста батько знову спинився, спинилася й жiнка бiля нього;
Iлля Торський аж очi приплющив, так боляче йому стало.
- Менi, сину, не жаль, - почув вiн старечий батьковий голос, - що ти
пiшов у ченцi, менi жаль, сину, що наш рiд вигиба?, ти ж бо у мене
останнiй!
Його обличчя при цiй мовi було спокiйне й навiть строге; Iлля тим був
по-справжньому дiткнутий - легше б перенiс батьковi дорiкання. Натомiсть
огорнула ?х тиша, сiра й пелехата, роз'?днала у сивiм мороку: спадали тодi
на землю сутiнки, плели синювато-бiлi тканки; вони раптом стали як два
коконцi, мiцно вкутанi власними думками. Iлля не знав, що вiдказати
батьковi, та й до чого тут були слова. Рипнули дверi, а вони й пальцем не
кивнули на той рип: зайшов козак у червоному жупанi. Був прозорий, як
привид, та й був це привид. Сiв бiля них, та й поринув у мовчанку. Iлля
крайока зирив на козака: те ж таки обличчя, що в нього i старого оцього,
тiльки був козак смутнiший та понурiший. Знову рипнули дверi, i вони
почули шелест важко? жiночо? одежi - красуня увiйшла до ?хньо? хати. Була
також прозора, мов привид, та й була вона привидом: мовчки сiла обiч
батька. Старий i голови не звiв, не зводив голови й Iллин брат, не звела
голови й мати ?хня, котра теж була прозора, як дим, i вже давно сидiла
бiля них; Iлля не змiг витримати то? напруги, встав, необережно зачепивши
услона, i той з грюкотом упав на пiдлогу, аж скинули вражено головами всi
тi дорогi тiнi, котрi заповнили дiм. Батько нарештi звiв погляд: очi його
були синi. Вицвiлi, мов зимове небо, i горiло в них по вогнику. Дивився
отак на сина, й не могли вони розвести очей.
- Землю нашу, - сказав спокiйно батько, - перетворено на ру?ну, ми не
можемо вже ?? оборонити, але сiм'я сво? ми повиннi на нiй покинути.
Запам'ятай оцей мiй заповiт...
Iгумен Iлля Торський рипнув зубами. Не мiг витримати тако? розмови,
адже, вiдколи ви?хав iз рiдного обiйстя, не покидають його цi слова.
- Гей, Михайле! - гукнув вiн вiзницi. - Чи доберемося сьогоднi?
- Конi пристали, - буркнув чернець, - а в мене рука на них не
пiдiйма?ться.
- А ти пiдiйми ту руку, пiдiйми! - сказав Iлля невдоволено. - Iнакше
ночуватимем у лiсi!..
Михайло змахнув пужалном, i конi побiгли веселiше. Стелилася навколо
мертва порожнеча, i тiльки невеликий лiсок iз право? руки був як дивовижна
галера - зi щоглами поламаними i з вiтрилами обiрваними.

- Гай, гай, що тут було, отче iгумене, - сказав кривоокий воротар,
пострибуючи вiд холоду з однi?? ноги на другу, ?дине око його сльозилося.
- Татари налетiли на село цiлим чамбулом. Хто зумiв утекти до нас, той
уберiгся, а решту чи побили, чи погнали в полон. У селi тепер ледве чи й
половина людей!
- Коли це сталося? - нахмурився iгумен, а вiзниця поклав на груди
хреста.
- Вже з тиждень!..
"Тиждень", - подумав Iлля, i холодний пiт покрив його: тиждень тому вiн
ви?хав з батькового обiйстя.
- Прискакували й сюди, - розповiдав воротар, пританцьовуючи на снiгу,
наче птах. Махав руками, бо, хоч був у кожусi, добряче змерз. Чорний,
малий, з отим кривим оком i сльозою в оцi здоровому, вiн починав уже
дратувати iгумена. - Обкидали нас стрiлами, але проти стiн вони неохочi
йти... Бахнули ми на них кiлька разiв, та й по всьому...
- Iди до себе! - наказав iгумен, i вiзниця торкнув коней. Воротар
перестав танцювати, вклав червонi, мов варенi, п'ястi в рукави, зiгнувся,
втягши голову в плечi, й подибав до надворотно? келi?. Ще озирнувся, перш
нiж зайти в дверi, але iгумен того не бачив: молився подумки. Назустрiч
вискакували, наче чорнi птахи, брати по обителi, вийшов i отець Гервазiй,
що заступав його, - ченцi допомогли iгуменовi зiйти. Вiн все ще ворушив
вустами, молячись, i наче не бачив сво?х пiдлеглих. Сiрий звiр сидiв йому
в грудях i тоненько дримбав кудлатою лапкою.
- Вiта?мо, отче iгумене, з поверненням! - уклонився отець Гервазiй. -
Певне, натомились у дорозi?
- Натомився! - сказав Iлля, бо вже кiнчив молитву. Подивився на братiю,
виладнувану довкола: обличчя в матовому свiтлi були плоскi й сiрi.
Дивилися на нього порожнiми зорками i наче на щось очiкували. Снiг у
двориську був нерозчищений, тiльки тяглися ледве вбитi стежки. Слiд од
його санок клався просто на цiлину.
- Накажiть, отче Гервазiю, - сказав тихо iгумен, - щоб у дворi
розчистили снiг. I ще, отче Гервазiю... не турбуйте мене сьогоднi.
Зирнув на небокрай, обрiзаний монастирською стiною. Глухi сутiнки
запливали вже на двiр, i йому аж лячно стало: побачив на верхiвках
вiддаленого лiсу, в глибинi того кучерявого смерку, блiду панi. Стояла,
ледь похитуючись, одiж ?? спадала долi сивими складками, розстелялася
широко, як i ця сутiнь: тривожне дихання пронеслося над лiсом та
монастирем. У небi зацвiв блiдий серпик мiсяця, i затанцювала бiля нього
стонога зiрка. Вiн згадав вiрш, який прочитав ще в Ки?вi, в тодi ж таки
купленiй книзi архi?пископа чернiгiвського: "Сонце i мiсяць - наче м'ячi
для бога. Вiн пiдкида? ?х угору, i так свiтять вони для людей та свiту".
Пiшов до себе в келiю, а за ним енергiйно тупав отець Гервазiй.
- У нас так багато новин, отче iгумене...
- Завтра, - сказав Iлля Торський. - Усi новини - завтра!

Тут вiн мешкав уже кiльканадцять рокiв. Келiя на два поко?, в першому -
стiл i липовi лави, на столi - килим, а лави оббитi сукном; в другому -
його опочивальня: лiжко, услони, свiчечка бiля образiв, яка в нього нiколи
не гасне. Спустився на колiна, як був, не роздягаючись, i вiдчув, яка
велика втома пойняла його. Помешкання залив сутiнок, густо-синiй i
твердий, облiг Iллю Торського, наче вороги фортецю. "Воно так i ?!" -
пробурмотiв вiн i встав. Скинув важку шубу й зирнув у майже стемнiле
вiкно. Виднiвся двiр, по дворi тому розставлено ченцiв з дерев'яними
лопатами - розкидали снiг. Нагиналися й розгиналися, кидали - рухи ?хнi
були монотоннi i дивно впадали в лад. Снiг нiжно синiв, i чорнi тiнi на
синьому нагадали Iллi якихось чудернацьких птахiв з жовтим довгастим
крилом. Махають вони тим крилом i лишаються на мiсцi - диво якесь
люцидарне. Над ними - небо, що з дня на день бiжить од сходу до заходу, а
в ньому - сонце й мiсяць; кругле воно, те небо, i складено з живел: ходить
онде й перелива?ться, як зелена вода, мiсяць. Друге небо вогнисто? барви,
на ньому вже ходить сонце, трет? - барви синьо?, i ходять по ньому зорi, а
тодi - Iлля немов книгу невидиму читав - небо емпiрiйське. Текло на нього
зелене свiтло першого неба - десь снуються в ньому, як нетлi, нiчнi лихi
духи. Цалiодемоси ходять i плавають у свiтлi тому i смутно зорять собi
вниз.
Дрож пройшов по тiлу Iллi Торського, iгумена Густинського. Неспокiй та
ураза, роздратування, а разом з тим безсилля - все це обвинуло його з
голови до нiг тронами й поворозами; здалося йому, що звiдти, з глибини
цього зеленого свiтла, притяглася рука чи звiр дивачний на п'ять голiв.
Пальцi отi довгi з головами на кiнцях пройшли крiзь нього i прошили, наче
п'ять голок з п'ятьма нитками...
Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. "Щось тут
справдi вiдбулося, - подумав вiн, - нещастя якесь!" Повернувся, щоб
гукнути-таки на Гервазiя - стояв у майже темнiй келi?. Пiдiйшов до столу й
викресав вогню. Припалив скiпку, i трiйник на його столi захитав
вогниками. Кудлатi тiнi засновигали поко?м, Iлля сiв на лаву й понурився.
У сiнях загупало, перемерзлi у дерево чоботи голосно затупотiли: iшов
iз дровами грубник Самiйло. Хрипко кашлянув за дверима, Iлля наче побачив
його через завiсу дверей: широкий, лахматий, з величезною в'язкою перед
собою, iз заiненою бородою i з бровами, що нависали над очима, - давав
знати про себе тим кашлем, а що Iлля не обiзвався, забухикав, наче у
тимпан ударив.
- Заходь! - гукнув йому Iлля.
Тонкий запах дров, морозу всумiш iз важким духом кожуха - Самiйло стояв
у дверях, як привид. Iлля здригнувся: здалося йому, що це його батько
сто?ть у дверях i дивиться з-пiд острiшкуватих брiв. Чорне свiтло лилося з
тих очей, а бiла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.
- Слава Йсу!
- Во вiки вiкiв! - вiдгукнувся Iлля.
- Чи дозволите, отче iгумене, грубу затопити? Iлля кивнув, i кудлата
постать з тим величезним оберемком вiдступилася назад у сiнцi. Гримнули
дрова об землю - Самiйло вдарив кiлька разiв руками собi пiд пахви. Iлля
взяв свiчник i став на порозi.
- Вiзьми, Самiйле, вогню вiд свiчки, - сказав м'яко. - А що, тут i
справдi велике нещастя сталося?
- Велике, отче iгумене, - буркнув грубник. - Не на нiч таке й
оповiдати...
Взяв скiпку й пiдiйшов запалити вiд свiчки. Жовте свiтло впало на його
бороду й на острiшкуватi брови - Iлля ледве не згукнув: перед ним
вiч-на-вiч стояв його батько.

"Блюди, i?рею, - читав Iлля слова iз "Застороги", - щоб не був ти
незадоволений iз того, що ?; щоразу роздивляйся свою совiсть: чи не
согрiшив ти чого супроти заповiту? Найгiрший-бо переступ - батькiвськi
заповiдi занедбати, впасти у непослух i в невиконання належного тобi дiла.
Про такий прогрiх повинен ти зi скрутою сердечною жалiти i взяти дбале
старання, щоб поправити те, - сповiдь треба сотворити, що занедбав ти дiло
оте, i вседушно каятися тобi треба. Запам'ятай цi слова: нiчого в життi
сво?му не досягнеш, коли не втямиш i не вкладеш у серце цю науку..."
Iлля загорнув книгу: холодний пiт висiявся йому на чолi. Вдарив кулаком
тричi по палiтурцi i трохи отямився. Простяглася йому нитка тонка й блiда
в далекий час ще перед чернецтвом: луг вiн побачив заквiтчаний, бiлу
стежку, рiчку, що синьо лягла помiж верболози; вiн крадеться ще зовсiм
юним хлопчаком мiж трави й верболози, лiзе по стовбурi старо? верби, що
вида?ться над водою, звiшу?ться з то? верби i, майже торкаючись води,
дивиться далеко вперед. Був тодi вечiр, вже й смерк плив над плесом та
кущами, вода вiд того ледь-ледь димувала й вiдсвiчувала темно-синiм.
Верболози стали круглими; здавалося, якийсь велетень прикотив цi кулi й
порозкидав граючись. У тому синьому димi й помiж розкиданих куль, побачив
вiн, купалися дiвчата: голi й мокрi тiла ?хнi блищали й свiтилися, вони
порозпускали волосся й химерно бавилися. Йому здалося, що то русалки
справляють сво? свято, а може, то й були русалки; Iлля тремтiв на
вербовому стовбурi, наче трясцею битий, - поймав його великий i
незбагнений страх. Блiдий i немiчний, з тремкими руками й послаблими
ногами, вiн ледве вибрався з того диму i вiд тих верболозiв. Iшов,
похитуючись, по луговiй стежцi, ззаду дзвенiв дiвочий смiх, а вiн став
немов сновида: губи змерзли, а очi заплющилися. Хитався, наче тятий
хворобою, а в заростях терну впав на землю й поранив долонi, i кiлька
яскравих червоних краплин упало тодi на зелену траву. Свiтилися вони у
смарагдi, як вогники чи квiтки червонопелюстковi; обличчя змокло, адже
плакав вiн тодi тяжко. Не мiг нiкому розказати про цей свiй переступ, не
мiг пояснити, що вiдбувалося, й батьковi рiдному, ба й брату! Нiхто не
поспiвчував йому, та й вiн сам не спiвчував собi. Уздрiв над головою
мiсяць зовсiм тако? ж барви, як та квiтка перед очима, i вуста його
торкнула блiда, змучена всмiшка.
Вже перед тим, як iти в ченцi, вiн ще раз вiдчув те саме. Прокинувся,
коли ще тiльки на свiт благословлялося: спав на сiнi в повiтцi i вийшов,
збуджений неясним покликом, у двiр. Тремтiло на сходi перше свiтло, вже
виблiдло небо й лежало над селом зморене й пiвживе. Озвалися в садку
птахи, велика роса лежала на травi, бiлi зорi, як яблука, дрижали в
пiвсутiнку. Був тодi чистий четвер, i, може, тому в сусiдньому обiйстi
рипнули дверi. Гола жiнка стала в прочiлi. Вiн завмер, несподiвано
змерзнувши й прикле?вшись до стiни повiтки. Жiнка вийшла з вiником i
почала обмiтати довкола будинку. Тихо шурхало помело, великi бiлi перса
мотались в не? мiж рук, чорна прiрва блимнула морочно: жiнка збирала
смiття в ряднину. Iшла через двiр, залита трiпотливим i нервовим свiтлом
ранку, йшла через город, лишаючи за собою голубу стежку збито? роси, мела
босими ногами ту росу, в однiй руцi в не? - вiник, а другiй - бiла
ряднинка. Iлля не мiг на все те дивитися, дзвонив бiля то? повiтки зубами,
а тiло його при тому було мертве.
Жiнка висипала смiття на чуже обiйстя й поверталася назад по тiй-таки
голубiй стежцi, була вона ще зовсiм молода, i тiло ?? спiвало про красу
свою й ранок, що випивав ту красу. Iлля ж бевзем стояв у сховку i не мiг
стримати дурних слiз. Тодi вдарився лобом об дошки раз, другий i третiй, а
коли заспiвали сусiдськi дверi i коли ковтнув чорний рот тих дверей осяйне
тiло, спустився вiн мимохiть на колiна й вилив до сонця, що вже починало
повiльно братись угору, одну зi сво?х найгарячiших молитов.
Небо розквiтало неквапно, наче стягнуто було з нього мережану заслону,
погасли зiрки, i незвiдь-куди пропав блiдий мiсяць. На сходi вже чудовно
грало: горiла несмiливим сяйвом, схожа на жiночий торс, хмара; нижче, на
самому видноколi, задрижало велике i ще не слiпуче свiтило; Iлля дивився
на ту хмару й на те свiтило, безсилий i пальцем кивнути; лице його вже
було сухе, очi наче в полиновiй водi вмилися, а в ротi стояв гострий смак
кислиць. Знав, що вирiшилася його доля: йому таки заказано те, що кожен
ма? за рiч узвича?ну, йому надiйшла пора покинути батькове обiйстя i взяти
на плече мандрiвницьку торбу...
"Вибач, батьку, - прошепотiв вiн, все ще дивлячись у вiкно, - що я не
виконаю твого заповiту. Бог поклав менi на плечi цей тягар, i вiн нас
розсудить!"

Йому приснилося, що горить церква. Могутнiй вогонь обхопив ?? вiд низу
до бань, i вся вона стала як могутн?, велетенське вогняне дерево. Вiн
стояв оддалiк бiля iншого дерева, цього разу справжнього, але всохлого, й
дивився. Полум'я гоготiло, реготало, потрiскувало, стрiляло, наче кулями,
- вiдлiтали набiк вогнистi стрiли та iскри. Звiддалiк iз поля бiгло до
вогнища тро? зовсiм малих дiтей, ?хнi босi нiжки рожево миготiли по снiгу,
на тiльцях маяли сороченята з бiлого полотна, а руки стискались у кулачки.
- Дядьку, дядьку! - горлав один. - Загаси вогонь, загаси!
- Хай горить! - кричав другий. - Диви, яке високе-високе дерево!
Третiй, найстарший, торкнув його пучкою, й Iлля здивувався: такий
дорослий i поважний у нього погляд:
- А скажiть, чоловiче добрий, чому горять церкви?
- Вогонь ?х бере, - вiдповiв Iлля самими вустами, - а може, й грiхи
нашi!
- Це сухий вогонь, - задумливо промовив хлопчак, - i вiд нього й
справдi годi врятуватися.
Вони стояли на снiгу, тро? бiлих дiтей i чорний вiн. Снiг топився пiд
дитячими ноженятами, вони пiдтанцьовували, дво? менших позакладали пальцi
в рота.
- Бiжiть-но додому, дiти! - сказав Iлля. - Ноги застудите!
Вони повернулися до нього, звiвши блiдi личка.
- Ми й прийшли сюди, - сказав старший, - щоб погрiтися. Там, - вiн
хитнув кудись назад, у чисте, снiгове й безмежне поле, - там нам куди
холоднiше!
Iлля озирнувся, несподiваний страх прийшов до нього: дивилася пустка
необмежена - пара очей холодцюватих i крижаних.
- Наша церква в монастирi теж так горiла, - задумливо промовив iгумен.
- Горiла тим-таки, кажу, вогнем...
- Давно вона отак пала? - спитав старший хлопчик.
В очах його грали червонi блискоти, а змерзле й син? рученя показувало
туди, де гоготiло, танцювало, пiдскакувало i крутилося вогняне мотуззя i
звивало гарячi стовпи.
Iлля зирнув собi пiд ноги. На снiгу тупцювали, грiючись, три пари
рожевих ноженят, i, де ступали тi ноженята, висихала земля й починали
прокльовуватися тоненькi, несмiливi травинки. Були вони червоного кольору,
й Iлля здригнувся.
"Кров на снiгу, - подумав вiн. - До чого б то воно?"
- Дивний сон, отче, приснився менi сьогоднi, - казав iгумен, розчiсуючи
волосся. Вiд умивання в нього на бородi сивiли краплi, а на щоки лягли
легкi рум'янцi. - Привидiлося менi тро? дiтей. Дуже нарiкали i скаржилися.
Були в самих сороченятах i кривавили босими ногами снiг. I не на холод
вони скаржилися, отче, а на недбальство. Було в мене тодi вiдчуття, що це,
господи прости, мо? власнi дiти. Ми стояли з ними в чистому полi, i я не
мiг ?м нiчим допомогти. Хотiв порвати свою одежу й загорнути ?м ноженята,
але одежа стала на менi як бляха. Я ранив руки, а зiрвати ?? з себе не
мiг. Це якийсь неймовiрний сон, отче Гервазiю!
Отець Гервазiй мав глибоко посадженi очi, грубi його й бiлi руки
безживно лежали на чорних колiнах.
- Може, й приснилися вам отi дiти, - спокiйно звiдомив вiн.
- Якi дiти? - спинився Iлля вражено.
- Та була тут iсторiя. Грубник Самiйло принiс ?х сюди. Ми вам учора
всього й не розказали... Сидiв серед келi? важкий, барилкуватий. Помiтно
видавалося немале його черево, сивi пасма стирчали на головi вусебiч, а
посеред голови яснiла широка, в долоню, лисина. В глибоко посаджених очах
свiтлiло по гострiй iскрi, а вуста завмерли, пiврозтуленi. Зрештою, вони
зарухалися, i потекла з них повiльна розважна оповiдь.
Iлля Торський дивився на свого замiсника й не бачив його. Бачив вiн
поле, вкрите снiгом, зовсiм таке ж, як i те, ввi снi, i самотн? всохле
дерево серед того поля. Побачив вiн i грубника Самiйла - дiда бiлого, що
так нагадав Iллi батька; iшов через замети, не вибираючи дороги, його,
Iллi Торського, батько, вiтер вiяв його непокритим волоссям, - весь
простiр застеляло сивими хвилями. На батьковому тiлi свiтило дiрами старе
рубище, а простував вiн до того всохлого дерева. Iллин погляд також бiжить
до того дерева, летить над дорогою, й кладеться вона перед ним, як у книзi
великiй замальована. Слiди копит i темно-жовтi плями кiзякiв; поламаний
вiз, а коло нього почорнiлий снiг, так його збито. Грубник Самiйло
спинився бiля воза й озирнувся: навколо нi душi! Позiхала мерзла пустка,
стояв тихий мерзлий спокiй. Грубник Самiйло пiшов по дорозi далi, зарипiли
й заспiвали його чоботи, але за мент знову затихли: побачив вiн на снiгу
бiлу сорочку. Лежала розкинувшись, свiтячи червоними латками, наче вбито
тут не людину, а сорочку. Iлля почув свист нага?в i жiночий крик: жмут
волосся, втоптаний у снiг копитом, затемнiв перед його очима. Жiнка стояла
на снiгу навколiшки: руки здiймала вгору, рвала волосся й била головою об
снiг. Гола жiнка на порожньому полi, де все вицвiло й умерло; крик у не?
такий надсадний, стогiн такий пекучий! Збив коло не? снiг бахматий кiнь,
блиснули хижi зуби, свиснув i завив чорним птахом аркан; плеснув,
захлинувшись, на голих плечах; крикнув i люлюкнув розбишака; рвонув
копитами снiг та землю бахматий - потяг за собою червоний слiд.
Грубник Самiйло йшов дорогою далi. Озирався на ту сорочку з червоними
латками, хрестився й молився. Вже майже доходив до дерева, але так i не
дiйшов до нього. Ноги його наче правцем битi стали, руки його iз хрускотом
стисли кулаки; обличчя його закам'янiло. Повiльно пiдiймав правицю, рука
ледь-ледь рухалася - пiдiймав, наче важила вона кiлька мiр. Голова його
похилялася, i вперся вiн пiдборiддям об груди. Рука тим часом дiйшла до
голови, стислися, немов клiщi, пальцi на хутрi шапки, стягли ??,
зiжмакавши: грубник Самiйло стояв, понурившись. Iлля знову здригнувся: як
дивно схожий цей дiд на його батька! Яка страшна туга лежить на його
обличчi, як неймовiрно свiтяться його очi!
Грубник Самiйло дивився на снiг. На ньому спали непорочно яснi трiйко
дiтей. Дво? було менших, а один старший. Позаплющували оченята, i личка
?хнi - немов iз бiлого каменю точенi. Довкола голiв ?хнiх червоно палало
три напрочуд круглi плями, i вогонь той був такий, що несила на нього
дивитися.
Грубник Самiйло став навколiшки. Простяг руку, але не доторкнувся до
дiтей. Стояв, наче молився, мов обiтницю дивовижну давав, по тому
озирнувся. Обличчя його було печальне, але спокiйне, погляд убирав у себе
тiк бiлого мерзлого свiтла: голе, безмежне й вицвiле поле оточувало його.
Правиця грубника Самiйла знову потяглася до дiтей, i це був той-таки рух,
коли тягнувся вiн у дровiтнi за полiном. Лiвиця його зiгнулася звично, вiн
узяв напрочуд легке тiльце й поклав собi на оберемок.
Устав iз тим страшним оберемком, хитнувся, мов сп'янiв раптом, а тодi
неквапно, ледве перебираючи ногами, рушив, наступаючи на сво? ж таки
слiди. Спинився бiля закривавлено? сорочки i ще раз озирнувся. Там, на
снiгу, яскраво палало тро? червоних кружал. Вiн аж приплющився: здалося,
що це почина? горiти оте скрижанiле поле. Червонi вогнища вже лизали
простiр поля i перетворювали його в голий камiнь.
Грубник Самiйло повiльно йшов по дорозi. В оберемку його лежало три
чудових тiльця i немов усмiхалися ледь-ледь крижаними вустоньками. Позаду
вже палахкотiв вогонь. Вiдчував його всi?ю спиною, але не пришвидшував
кроку. Ноги його повiльно сунули над дорогою, а очi дивились уперед, де
темнiв засипаний кудлатим снiгом лiсок i де стояла на верхiвках дерев бiла
жiнка в довгiй одежi...
- Земля тепер така тверда, що не вдовбати, - сказав Гервазiй. - Нiхто й
не хотiв довбати. Тому й поховали ?х у кутку порожньо? келi?. Там, бiля
ворiт...
- Поховали за звича?м?
- Агей, отче йгумене! Був то такий мент, що не до звича?в! Там, у
селi...
- Що у селi?
- Половина людей впало гиблих. Ми видовбали сяку-таку яму, палячи
вогнища, i ледве всiх умiстили.
- Чому не поклали туди й дiтей?
- По тому вже було.
Iлля Торський рiзко вiдвернувся од вiкна. Очi йому палали, а вуста
тремтiли.
- Через це вони й приходили до мене увi снi, - рiзко сказав вiн. - Я
хочу, щоб ?х вiдкопали й поховали за християнським звича?м...

Хвилi снiгу iз вiтром падали на купку зiгнутих, чорних постатей, якi
неквапно долали розбурхане, наче море, плесо двору. Потопали в снiгу по
колiна, хоч учора тiльки вичистили двiр, i намагалися ступати в слiди один
одному. Iлля йшов перший, гостра сiча рiзала йому обличчя, гостро засiвала
бороду й брови, а коли зиркав вряди-годи вперед, не бачив свiту вiд
налиплих на повiки снiжин. Грали вiд того райдужнi барви, й виточувалася з
кутка ока, прокладаючи борозенку, сива сльоза. Ззаду ступав i?ромонах
Гервазiй, важко кладучи в iгуменовi слiди важеннi сво? чоботиська. В слiди
отця Гервазiя ступав не менш великий грубник Самiйло з лопатою пiд пахвою,
а позаду також iз лопатою трюхикав тонконогий, як курка, i блiдий, немов
той-таки снiг, чернечина. Вiтер знiмав вихори, крутив над головами, наче
хотiв сильнiше розмахнутися, перш нiж жбурнути ?х у цих зiгнутих людей,
щоб зупинити ?хнiй несмiливий i такий повiльний хiд, а тодi засипати, як
недавно позасипав вiн у далекому селi виставлених у поле снiгових баб.
Спини в людей уже побiлiли, бiлi були й шапки, обличчя й чоботи, ще трохи,
i вони перестануть ворушитися i спиняться, свiтячи в простiр червоними
очима й чорними губами, - весела й люба буде в Заметiлi робота! Але вони
все-таки йшли, все-таки рухали закоцюблими кiнцiвками, все-таки зводили
запорошенi обличчя, i Заметiльниця вже починала сердитися на цю ?хню
даремну й непотрiбну впертiсть.
Зарипiли дверi, наче хтось роздер тонку бляху, i на двiр вискочив
кривоокий воротар. Став, здивовано розтуливши рота, - був один чорний
серед бiлих i лахматих.
- Вiдчини бiчну келiю! - наказав йому iгумен, ледве рухаючи здубiлими
вустами.
Воротар скочив до низьких дверей, наче ворон iз перебитою ногою, й
почав тицькати тремтячими руками ключем у щiлину великого заснiженого
замка. Руки його на тлi бiло-чорного залiза були дивовижно рожевi, вони
поспiшали i через те тремтiли ще бiльше; за спиною в нього тупцювали,
грiючись, кудлатi постатi; воротар озирався вряди-годи й винувато
всмiхався. Його рожевi руки нiяк не могли впоратись iз ключем;
Заметiльниця зрадiла, що цi люди таки спинилися, й почала щосили жбурляти
в них скаженими вихорами; грубник Самiйло не витримав перший: простяг руку
й вiдгорнув з дороги воротаря. Той знiчено заклiпав оченятами, на нього
вже також насипалося досить снiгу, i вiн тут, серед кошлатих, сам кошлатiв
i так само, як вони, пританцьовував.
Грубник Самiйло зняв замка, i дверi голосно заспiвали. Вiйнуло сирою
землею i спертим духом; один за одним входили, згинаючись, до келi?
кудлатi постатi.
- Це тут! - сказав Самiйло, простягаючи важку й кострубату долоню.
Вони завмерли в сутiнку; над головами блимало мале вiконце, затягнуте
воловим пухирем, снiг стукотiв об той пухир, i наче далекi тимпани били; у
вiдчиненi дверi завiювалися снiговi косми, буцiм хотiла дiстати ?х
Заметiльниця й тут; свiтлiв, аж палав за ?хнiми спинами шестикутний
прочiл. На вiях цих застиглих людей повiльно розтавав снiг, стiкав до щiк,
i здавалося, всi заплакали отут у дивний спосiб. Грубник Самiйло подивився
на iгумена, наче щось хотiв сказати, i той не витримав широкого,
запитального погляду. Кивнув i натужно розтулив вуста:
- Починайте!
Вiтер знову закинув у келiю сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря,
i той озирнувся.
- Коли буде так мести, - сказав недоречно, - то завтра свiту не
побачимо...
Двiйко лопат м'яко увiйшло в грунт, пробивши замерзлу шкiрку, i
обережно вiдклали набiк по купцi землi.

Вони лежали на розстеленiй мiшковинi, нiби спали - трiйко молочно-ясних
дiтей: дво? меншеньких i один старший. Заплющили очка, i лиця ?хнi були
наче з бiлого каменю точенi. Грубник Самiйло стояв бiля них навколiшках i
змiтав долонею з чисто-бiлих ?хнiх сорочечок темнi зерна землi.
- Отакими, отче iгумене, я i знайшов ?х, - сказав вiн глухо. - Кров
?хня так свiтилася на снiговi... лежали вони, мов янголенята.
Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сiре рядно, вдарив удруге й
утрет?. Тодi обернувся до Iллi, лице його було запорошене, земля прилипла
до бороди та брiв, а очi дико й божевiльне спалахнули. I пiдiгнулися
колiна в Iллi Торського, iгумена Густинського монастиря, вклякнув вiн
поруч iз грубником Самiйлом. Решта ченцiв незграбно бухнула на колiна й
собi.
- Помолимося за ?хнi душi! - сказав Iлля. Схилили голови. Заметiльниця
зiбралася на силi й знову жбурнула до них довгого снiжаного хвоста, снiг
лiг на зiгнутi спини й голови, i тiльки воротар озирнувся й ошкiрив до
того вихору по-блазенському кривого рота.
Iлля Торський уже стояв. Обличчя його було дiлове.
- Зробиш ?м, Самiйле, труни, - сказав якомога теплiше й раптом поклав
на грубникове плече бiлу, викохану руку. - 3 мореного дерева, Самiйле, i
пофарбу?ш золотом.
Над головою знову застукала у воловий пухир Заметiльниця - затахкотiли
далекi тимпани, немовби вибиралось у похiд велике вiйсько. Спереду йшли
литавристи, сурмач, баба-вiщунка i спiвак, а позаду, нiби мак цвiв, -
лицарство запорозьке. Вигравав на бiлому конi на чолi того лицарства
чорновусий полковник, дуже схожий на Iллю Торського, - Iлля впiзнав його
вiдразу. Адже обличчя оте також було виточене з бiлого каменю i такi
широкi, такi чорнi були в того козака очi! Трiпотiла на його плечах одежа,
i вiн сам на буряково-бузковому тлi наче кликав кудись, махаючи рукою.
Йшло по бузковiй дорозi незчисленне вiйсько, i в такт кроку ?хнього
вигравав i бив холодний i сухий тимпан.
- Я, брати, - заговорив тихо Iлля Торський, - ?здив до Ки?ва, а
звiдтiля подався до його ясновельможностi. Грошi на церкву я, братове,
привiз, i, як зiйде снiг, ми закличемо до себе майстрiв. Замовимо кам'янi
раки й покладемо цих дiтей пiд олтарем. Можете придивитися до них
пильнiше, брати мо?, - ?хньому духовi варто молитися...
Вiн замовк, а ченцi подивилися на дiтей. Лежали на чорнiй землi,
ясно-бiлi й чистi. Блiде сяйво точилось iз облич, рiвне, погiдне й
прозоре.
- Варто було б нобiлiтувати ?х у святi, - хрипко озвався iз кутка отець
Гервазiй.
- ?х уже нобiлiтовано, - гаряче озвався Iлля й кинув рукою. - Це кров
волаюча, кров, про яку не повиннi забувати люди!
Зирнув на слiпуче-бiлий прочiл i побачив там далеко, на срiбно-бiлому
тлi, три снiговi баби, котрi вийшли за село й зорили червоними очима.
Батько стояв на порожнiй дорозi, нiби з паперу вирiзаний. Хитався й
розчинявся, блiдий i вицвiлий, у бiлому кожусi i з бiлим кийком. Дивився й
похитував головою. Тодi Iлля Торський знову вдарив поклона до землi...
Дiти лежали у свiтло-сiрому сутiнку i свiтилися. П'ятеро чорних,
великих людей стояло перед ними навколiшках, погiдно зносячи п'ятiрнi й
кладучи собi на груди хреста. Вони приплющилися, цi п'ятеро, i ледве-ледь
ворушили вустами. Кожен iз них мав на що поскаржитись i мав чого просити,
адже всi були на цiй землi й тлiннi, i грiшнi.

ШВЕЦЬ

I в хатi холодно, й на душi холодно. Вiн подумав: "Кiнчилися шпильки, а
березовi чурбанцi вийшли". А ще вiн подумав: надворi йде дощик, маленький,
кульгавенький та холодний. Через це i в душi йому холодно; зирнув - на
лавi повсiдалися всi дев'ятеро його душ, мiж них i Марiйка - п'ятилiтка,
яку найдужче вiн любив, а в кутку на стiнi подрiму? собi святий Микола.
Швець дивиться на них усiх крiзь напiвприплющенi повiки, вiн вимiрю?
подумки шлях до лiсу, бо до лiсу таки треба йти. Зруба? березу, хай i
потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, - будуть йому чурбанцi, та й хату
обiгрi? трохи, щоб цi його дев'ятеро душ не мерзли й не подрiмував так
сторожко Микола. Швець одяга? свитину, вона чавить йому утлi плечi, йому
аж дихати важко. "Чи це парко в хатi?" - дума? вiн, забувши, що дiти
цокотять на лавi зубами, - виходить, затикаючи за пасок сокиру.
На нього вi?ться сiренький дощик, засипа? очi, загорта? в сиву свитку
дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовванi? лiс,
там далi дорога, мокра i вся в калюжах. Лiсник, певне, спить, дума? швець,
бо й менi цiлий ранок хотiлося спати. Ну, звiсно, коли б не потреба i не
крик - кричало дев'ятеро душ, голоднi пташенята, що розкривають роти, - не
виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в тi дзьоби сяко?-тако? ?жi, -
кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо.
Тож не змiг улежати, гой, не змiг; йому сказав тодi Микола: "Пiди врубай
березу!" "Я думав про це й сам, - спогадав швець, - ось i йду рубати цю
березу".
Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в головi
думки. Вiн зважив: не треба над цим застановлятися; онде лiс, треба
вийняти сокиру - бiлi вiти падають прямо з неба; зда?ться, це вони
струшують дощ; бiлi тiнi, тужливий спогад про далеке марево; воно - таки
пляма, холоднувато-бiла, як i цi вiти.
Тодi вiн вийняв сокиру i вдарив. I на нього градом посипалися краплi,
наче заплакало над ним небо i сама береза. Однак вiн не зважав, бив i
рубав, хоч вiдчулося: дивиться хтось. "Ну, хай, бо все одно почав", -
думав швець, вмиваючись чи тими березовими слiзьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це вiн побачив, коли береза впала. Шамотiв
дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорi спокiйно кричала
ворона. Пiдважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гiлки зашарудiли
над ним, наче засичала гадюка, але вiн не обернувся.
Отодi й вийшов з лiсу злий дух. Зрештою, швець не розiбрав до ладу, чи
був то злий дух, чи лiсник, але той усiвся йому на березу, i швець упрiв,
волочачи його через поле. Сипався дощик, але, зда?ться, вони обидва не
зважали - швець тягнув, а лiсник ?хав на березi.
- Ну от, ти зрубав ??, - сказав лiсник, - то як будемо розщитуватися?
- Береза сухостiйна, - сказав швець, - i не вчинив я злочину.
- Ти ?? все-таки даремно зрубав, - вiдповiв лiсник. Тодi швець уже
зовсiм розсердився.
- Гей, пане, - сердито скрикнув вiн, - менi й так важко нести, а пан
сiв верхи, щоб я його тягнув?
Лiсник засмiявся.
- Хочеш, щоб я засадив тебе?
Швець тягнув дерево, аж пiт вибивався йому на лобi й пiд пахвами, вiн
майже не зрозумiв, що сказав йому лiсничий - отой, бачте, пан, що розсiвся
на березi.
- Куди це засадите? - повернувсь у пiсниковий бiк.
- А в буцегарню, - спокiйно сказав лiсник. - Хiба не зна?ш за що,
хе-хе?
- А мо? дев'ятеро душ? - не стерпiв, щоб не розсердитися швець. - Ви ?х
менi годуватимете?
- Менi яке дiло? - позiхнув лiсник. - Мо? дiло засадити тебе, а ти вже
сам думай про сво? душi.
Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
- Ви чогось хочете вiд мене, - сказав по мовчанцi швець. - Чого?
- Хе-хе, - не дуже голосно засмiявся лiсник. - Ти здогадливий. Хочу,
щоб бомагу пiдписав.
Швець спинився. Дощик сипав на них, i чи вiд нього, чи вiд поту вiн
зовсiм змокрiв. Навiть у ногах було мокро.
- На себе? - спитав, повертаючись упiвбока до лiсника.
- Хе, - лiсник уже пихкав люлькою, - чому на себе? I на тi дев'ятеро
душ, хе, для мене то лагоминка.
Швець удруге завдав собi на спину дерево, лiсник навiть пособив, а тодi
знову скочив на березу.
- Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! - згукнув швець, але
потяг.
- А я вiд тебе вiдповiдi чекаю!
Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже мiстечко з'явилося, вже й
люди виднiлися, а береза стала важка, як каменюка. Тодi швець зупинився.
Пiт цебенiв йому поза вуха й на очi, але вiн все-таки дивився на того
лiсника: сiре одутле обличчя, сiрi одутлi очi, сiра роздута одежа, а
замiсть чобiт...
Вiн здригнувся й вiдвiв очi - цього вiн сподiвався й не сподiвався.
"Таки злий дух", - подумав сумовито, але спокiйно.
Лiсник засовав ратицями, його била нетерплячка.
- Дуже ти гарячий, - буркнув швець, роздивляючись його пильнiше. - Але
хай буде по-тво?му!
- Я тобi ще й грошей дам, - сказав лiсник, - i ти цiлий рiк не
бiдуватимеш.
Швець позирнув на лiсника, i в його очах спалахнув легенький лукавий
вогник.
- Кажеш, грошi даси?
- А дам!
- Ну, коли грошi, то це ще куди не йшло! Лiсник виставив великi бiлi
зуби, а швець йому пiдморгнув. Лiсник пiдморгнув шевцевi й простяг папiр.
Папiр був бiлий i чистий, як i лiсниковi зуби. Швець зiтхнув, покрутив
ши?ю, наче звiльняючись од липкого комiра, й узяв незграбними пальцями той
папiр у руки.
Лiсник забрав папiр, склав його учетверо i засунув до кишенi. I зовсiм
не було у нього ратиць - звичайнi собi чоботи. По-звичайному вiн i
попрощався.
- Я за рiк прийду до тебе, щоб не вiдпирався.
Швець засмiявся. Лiсничий показав зуби й собi, i вони пiдморгнули один
одному. В кишенi у шевця лежали грошi, а береза була його також.
- То до побачення! - сказав весело, i той лiсник вiдразу ж перестав
бути йому цiкавий. "Хай його грiм б'?! - думав швець, - Менi ще треба
доволочити цю березу!"
Вiн раптом згадав Миколу - той мав задумане й сумне обличчя. У веселiй
хатi, вирiшив вiн, i тобi веселiше буде! Бо що то за веселощi в порожнiй i
холоднiй хатi?
Вiдтак перестав i дощ. I шевцевi зовсiм злагiднiло на серцi. Та й пiт
не так уже цебенiв - той лобуряка був важчий за саму березу.
Онде й мiстечко, а бiля хати - жiнка. Коло не? всi восьмеро дiток - як
горох при дорозi: меншi, меншi й меншi - геть-но тобi як горох! Вiн
озирнувся. Лiсника вже й слiд прохолов, тяглася тiльки, як сухий вiник,
береза.
Жiнка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усi дiти,
а серед них - Марiйка. Така ладна та дитина: обличчя бiле, тепле, м'яке,
волосся темне, м'яке, а очi - начебто джерельця. Вона щось гука? чи, може,
гукають вони всi разом? Ого, помiч яка!
- Яка помiч! - каже вiн жiнцi. - А я втiху маю душевну.
Жiнка дивиться на нього заширокими очима: вона не розумi?.
- Га?
- Кажу, втiху маю душевну!
- Що ти зробив?
- Що я зробив? Пiдписався лiснику, а той менi ще й грошей дав...
Жiнка дивиться на нього, а вiн на не?. I дiти за нею - як вiяло.
- Щось не втямлю я нiчого, - сказала жiнка, а вiн задивився на свою
Марiйку: чиста й бiла. I м'яка.
- Ге, що тут говорити? - сказав вiн. - Пустi балачки! Записався, а вiн
менi - грошей. Тепер я його!
- Це добре, - всмiхнулася нарештi жiнка, - ми пiдемо вiдробимо. Всi
пiдемо.
Зчумiло стояв серед дороги зi сво?ю березою. Навпроти нього - жiнка, за
якою, як курчата на вигонi, - малi.
- Ге, нi, - сказав морщащись. - Не будемо ми робити, нiчого не будемо!
Сказав це i вiдчув жаль. Ще маленький, але беручкий...
Тягли березу вже всi разом, попереду вiн з жiнкою, а ззаду хапалися за
гiлляччя його дiти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони -
стовбур, а дiти - гiллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня,
а це гiлляччя вже ген високо - такi бiлi й чистi, - i тягнуться в небо, а
воно високе й син?. "Це мо? дерево, - думав гордо швець, тягнучи березу. -
Добре мати таке собi дерево. А коли бряжчать у кишенi грошi! I-i-i! Бог ти
мiй! Яка це втiха мати оце дерево i щоб бряжчали грошi!"
Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний i думний - швець
розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жiнка й дiти. Але Микола був
сумний, навiть не дивився. Тодi швець нахилився до Марiйки (така вона
чиста й м'яка) i прошепотiв ?й, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову
перехрестилися й вийшли.
Швець узяв сокиру й почав обтiсувати гiлля. Дiти бiгали з пруттям по
двору, шмагаючи одне одного по литках i весело регочучи, - йому ж ставало
смутно. Знав i чого: чекав Марi?. Повинна була вийти i щось сказати. Отож
цюпав собi сокирою, а жаль його ставав великий, бiлий - як зима чи крижана
рiчка. Йому стало жаль i дерева, хай воно сухе, - гiлляччя його вже не
стримiтиме у небо i вже не поцiлу? його вiтер. Але думав про те мало, -
була то, може, пiвдумка, - аж тiк туди, за дверi, де лишилася Марiйка:
нiколи, скiльки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарештi рипнули дверi, на порозi стала Марiйка. Обличчя в не? блiде, а
очi такi чистi, що витиснулася йому сльоза. Помiтив: жiнка теж перестала
поратися, та й усi дiти примовкли i втишилися. Пiдiйшли до ганку, пiдiйшов
i вiн, - Марiйка ледве губами рухнула:
- Вiн сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не
вставав зi стiльця. Поки не скаже...

Його Марiйка вже шестилiтка, а вiн сидить i ши? чоботи. Вечiр довгий i
темний, бо сьогоднi натислося йому в душу якогось сiрого попелу, i той
попiл розсiявся i засмiтив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь
далеко, часом позирав на вiкно, а воно - чорне й неживе. Чогось боявся,
наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок i пив його, висмоктував. "Ге,
нi, - подумав швець, - це я, напевне, хорий". Але вiн не був хворий, знав
то сам - лукавив, бо оте чорне вiкно, отой довгий вечiр, оцi дiти, що так
незвично тихо повсiдалися на лавi, оцей смутний Микола!..
- Ге, чого це ви всi попримовкали?

Але йому нiхто не вiдповiв, начебто нiкого й не було в хатi.
- Це тому, - почув вiн знайомий голос, - що я прийшов.
- Ага! - схаменувся швець. - Таки прийшов.
- Збирайся, - сказав той, - бо нам уже пора йти. Швець сидiв на сво?му
стiльцi з плетених пасiв i мовчав. Тiльки надточував ножа, щоб зрiзати
шкiру.
- Ну, то що?
- А нiчого, - вiдповiв нарештi швець. - Менi треба кiнчити цi чоботи. З
них я й живу, а ти глянь, скiльки ?х у мене, тра й на дорогу.
- Хе-хе, - сказав той, - не треба тобi на дорогу. Я таку карету
пiдкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навiть не хотiв бачити, чи той у
лiсничiй одежi, а чи у сво?й.
По тому обiзвався Микола, сидiв доти мовчки в кутку:
- Коли вiн устане, хай посадить на сво? мiсце й закляне його.
Швець повернувсь у бiк Миколи, той дивився на нього спiвчутливо. Вiдтак
побачив Марiйку, котра йшла переказати йому Миколинi слова, дiвча
всмiхалося сумовитою, блiдою усмiшкою. Посеред хати стояв лiсник (таки
вiн), на лавi - жiнка, а коло не?, як дрiб, дiти. Швець схилився до чобiт,
якi шив, i довго коло них возився. Риштував, чистив, шив - в нього за
спиною стояла Марiйка, вона вже сказала те, що почув i вiн, i не хотiла
вiдходити. Лавка була зайнята, шевський стiлець - пiд ним, тож лiсник
переминався з ноги на ногу.
- Ге, втомилися, бачу, - сказав швець, скоса зирячи на непроханого
гостя.
- Таки втомився, - сказав лiсник, - отак за вами по-побiгати, дума?ш,
малий клопiт? Чи менi легко хлiб заробляти?
- А чого вам його заробляти? - спитав швець, але лiсник засопiв:
розсердився.
Швець вбивав шпильки в пiдошву i скоса зирив на лiсника.
- Ото скiнчу, то спочинете на мо?му. Вже скоро! Вiн стукав i стукав, а
той стукiт бив у голову й вiдбивався вiд чорних мертвих вiкон. "Як це
тяжко виходити, - думав швець, - у ту чорну глупоту, в ту чорну нiч. Але
хай!"
Прибивав пiдошву, а тодi пiдчищав терпугом, i терпуг ходив йому по
серцi, бо не знав, чим усе це скiнчиться.
- Буду збиратися, - сказав швець, устаючи i струшуючи з фартуха обрiзки
шкiри, - можеш спочити.
Вiн побачив, як злий дух хлюпнувся на його стiлець i знеможено видихнув
повiтря. Тодi швець одяг бiлу сорочку й новi штани.
- Уставайте, - сказав вiн, - будемо йти. Вiн побачив наморене, в цю
мить начебто схудле обличчя лiсника, - той сидiв i важко дихав.
- Уставайте, кажу, я готов!
- Та радий устати, - ледве переводячи дух, сказав лiсник, - коли ж мене
прибито. Це тво? витiвки?
- Нiякi це не витiвки, - буркнув швець. - Уставай, бо не пiду.
- Що ти до мене ма?ш? - скрикнув, вибалушивши очi, лiсник.
- Що менi до тебе мати? - мирно вiдповiв швець. - Чи я кликав тебе до
себе? I чи приставав?
- Така служба в мене, - сказав злий дух. - Ти чоботи ши?ш, а я роблю
це.
В лiсника вже й пiт на лобi вибився.
- Тяжко менi, - простогнав вiн. - I сидiти тяжко, i встати несила!
- Яв тебе не просив тих грошей, - сказав швець. - Ти сам менi ?х
усунув.
Лiсник уже хапав спазматичне повiтря. Розтулив рота й був як риба на
березi. Швець стояв серед хати в бiлiй сорочцi й нових штанях, i його
обличчя споважнiло.
- А яка вже пора? - спитав тривожно лiсник.
- Та пiвнi скоро заспiвають, - вiдповiла з лави шевчиха. Тодi лiсник
затурбувався.
- Пусти мене, - попросив у шевця.
- Я до тебе не чiплявся, - вiв сво?? швець. - Сам зачепив.
- Але менi вже пора! - закричав лiсник. - Я вже не можу тут сидiти!
- А я за йогомостю послав, - мовив незворушно швець. - От вiн прийде й
розпита?ться в тебе. Славно розпита?ться!
Стояла нiч. Всi раптом помiтили, що стояла нiч. На столi у шевця горiла
свiчка, бiля Миколи - каганець, лiсник теж тримав у руцi свiчку, що
бозна-де й узялася; вiд того ожили в мешканнi довгi й пласкi тiнi, що
заворушилися по кутках. У вiкна хлюпав чорний морок, на лавi сидiли жiнка
й дiти, у них були широкi вiд зачудування очi, а може, то страх напав на
них? Бiля шевця, одягненого в бiлу сорочку (як дивно свiтилася вона
зараз!), стояла Марiйка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала
з-поза то? руки. На стiльцi мучився злий дух, його обличчя потемнiло, а на
губи вибивалася пiна. Дивився на них каламутним поглядом, i губи його
ворушилися - щось прохав. Але вони були нiмi й холоднi, бо нiма й холодна
була хата, тiльки тiнi шастали, як живi.
- Ану, сину, - сказав швець сво?му пiдстаршому, - подзвони йому трохи.
Син скочив у сiни, хоч трохи й боявся, принаймнi помнувся перед
порогом, а тодi задзеленчав iз сiней дзвоником.
- Пусти мене! - простогнав лiсник.
- Чу?ш? - швець прислухався - син знову задзеленчав. - Дзвенить!
- Я з тобою хочу перебалакати, - сказав лiсник.
- То й кажи, - байдуже мовив швець - йому стало зовсiм смутно в цьому
пiвмороку.
- В тебе, бачу, закляте мiсце ??
- ?, - сказав швець. - То клопiт мiй за цих пуцьвiрiнкiв.
- Давай розiйдемося по-мирному.
- Давай!
- Верни менi тi грошi, i я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
- Грошi менi поверни!
- А де я ?х в бiса вiзьму! - закричав раптом швець. - Чи не бачиш,
скiльки в мене того дробу?
Лiсник дихав зовсiм важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило
i зламав його. Тодi знову задзеленчало в сiнях, i вони завмерли
прислухавшись.
- Заплатиш менi за шило, - сказав швець. - Я бiдний чоловiк.
- А я багатий?
- А ти багатий.
- Я не можу тобi дурно платити.
- То й сиди!
- Ну гаразд, - нарештi здався лiсник. - Пiдпиши ще одну бомагу. Дам
тобi грошей на цiлий рiк.
- Досить з тебе однi??, - сказав швець. - Чи ти ?? затеряв?
- Не затеряв, - сказав лiсник, викладаючи з кишенi грошi. - Таке губити
не годиться...
I раптом махнули по хатi тiнi, закричав пiвень, голосно й весело,
заблимали свiчки, спалахнули й освiтили хату великим, мертвим свiтлом,
розбилася шибка, задзенькотiло скло, дуже голосно задзеньчав у сiнях
дзвоник, метнувся по хатi вiтер, звiяв шевцевi волосся й одежу, замиготiв
каганець бiля Миколи, а свiчки погасли - мрiли тiльки в теменi розпеченi
гнотики. Майнув чорний хвiст, начебто вилiтав птах, дзвонив i дзвонив у
сiнях дзвоник, плакали дiти на лавi, котилися сльози й у жiнки; Марiйка
затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, i годi було
взнати, чи осуджу? вiн, чи втiша?. Швець стояв у темрявi, неприродно
виструнчившись, його очi дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтiли.
- Ви всi це бачили, - сказав вiн. - Микола тому свiдком. Ви всi те
бачили. Я думав про вас! Менi несила бачити вас у голодi й холодi.
Зда?ться, була тодi осiнь. "Осiнь, - сказала Марiйка. - Стережiться,
тату!"
- А я що? - мовив швець. - Та й часу менi нема. Онде чоботи шию.
Вiн справдi шив чоботи. Сидiв цiлий день нагинцi й шив. I чи осiнь так
дiлала, чи, може, нежить схопив, болiла йому голова. "Мабуть, прийде!" -
сказав вiн жiнцi, i вона подивилася на нього вiддано й прохально. В цей
мент i зазирнув той до вiкна. Розтулив створки i сперся руками на
пiдвiконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобiт.
- То збирайся, шевче, - сказав той, позiхнувши. - Я вже досить
начекався.
Швець вiдчув свою знесилу проти нього.
- Не буду я збиратися, - сказав вiн. - Не буду! Старий я, не годен уже.
- А грошi, - розсердився той, - годен був брати? Марiйка стояла бiля
батька й тремтiла, мов листок.
- Ну, не тремти, ластiвочко! Сходи-но краще за панотцем.
- Я не хочу вас покидати, - сказала Марiйка. - Чогось страшно менi
стало.
- Дай менi боятися за себе! - спалахнув швець. - Iди, куди посилають!
- Куди це ти ?? посила?ш? - спитав той, у вiкнi.
- Тютюну купити на дорогу.
- Я тобi дам.
- Не хочу чортiвського, хочу людського.
- Як зна?ш!
- То в хату зайдiть.
- Хе-хе, - засмiявся той, у вiкнi. - Вже заходив. Там закляте мiсце ?.
- Ну то й стiй пiд вiкном, - сказав швець. - Менi он зiбратися треба.
Та й тютюнцю дочекаюся.
- Стою, - буркнув той i запалив люльку.
Жiнка сидiла на лавi й плакала. Дiти тулилися до не?.
- А може, вiдробимо тi грошi та й вiддамо?
- А цитьте! - закричав на них швець. - Чи я тут голова?
- Та ти, але, може, краще вiддати?
- Менi голова пухне за вас! - сказав швець, одягаючи бiлу сорочку.
- Не вдягай ти бiло? сорочки, - сказав той, у вiкнi.
- А то чому?
- Заклята вона в тебе.
- У нас звичай такий, - сказав швець. - На смерть бiлу сорочку
вдягають.
- Грець з вами i з вашими дурними звичаями! - буркнув той, у вiкнi. -
Вдягай, що хочеш!
- Чи не йде Марiйка? - спитав швець у жiнки.
Попереду бiгла Марiйка, а за нею - панотець. Вiяв вiтер, розкидав
одежу, кропило вiдкидалося назад, так швидко вони йшли. Тодi всмiхнувся
швець: побачив - женеться за Марiйкою й панотцем жовте листя, летить разом
iз вiтром, i вони наче на крилах несуться. Тодi звiв швець до Миколи сво?
очi. "Вибач!" - сказав. Микола не вiдповiв, тiльки дивився незмигно. "Я не
знаю, - сказав швець, - де трафить мене смертне на?ття, але я тримаюся!
Хочу оберегтися".
Та лiсник уже тiкав. Уздрiв нахiд на себе - зiрвався ще бiльший вiтер.
Махнув кулаком, люто спалахнули його очi, а губи виплюнули прокляття:
"Дочека?шся ти в мене!" Майнув вiд вiкна i звалив по дорозi стару,
перетрухлу грушню.
Прийшов захеканий панотець, Марiйка прискочила до батька i схопилася за
його руку. Швець стояв спокiйний i сумний. Очi палали тихим, хоч i хворим,
вогнем. Губи пошерхли, але твердо пiдтислися.
- Наклика?ш на себе кару божу? - сердито сказав панотець. - Дивися,
шевче!
- Прийде час, - сухо сказав швець, - i я стану перед богом. А зараз у
мене клопiт ?: вони, - вiн кивнув до лави, де горнулися до матерi, як
дрiб, переляканi не на жарт дiти.

Ось Марiйка й семилiтка. Але чогось вона не рада з того. Швець також
думний, зда?ться, чекають чогось обидва. Та й чи тiльки вони: онде й
шевчиха тривожно погляда?, та й iншi дiти якiсь принишклi. Швець дивиться
на Миколу, але той не прийма? його погляду, начебто не стосу?ться це його.
Немовби вiдмаху?ться: сам заварив, сам i ?ж! "Коли так, то й так", - дума?
собi швець i мов прикликав. У вiкнi знову виросло обличчя того, кого вони
чекали. Тепер лiсник веселiший, а може, й упевненiший. Та й погода надворi
райська - все пахтить i розвива?ться. Шевцевi ж тепер не до погоди, йому б
подолати той жаль, що посiв його. "Не хочу йти!" - сказав вiн Миколi. Той
мовчав, тiльки Марiйка почула.
- Ми разом пiдемо, - сказала вона. - Коли вже так насiда?, ма?мо йти!
- Хiба ж тiльки ти? - похитав головою швець. - Усiх я записав.
Жiнка з дiтьми вже сидить на лавi, швець - на сво?му стiльцi, але не
ши? чобiт - сьогоднi йому не до того. У вiкно всунувся той i лукаво
дивиться.
- От дивлюся я на тебе, - каже швець, - зовсiм як людина, а добра в
тобi нема.
- Хе-хе! - засмiявся той. - Погано дивишся. Коли б не було в мене
добра, не возився б коло вас. Прийшов рiченець - збирайся, i квит!
- А може, - вiдповiв задумно швець, -тобi хочеться коло нас возитися?
Однак лiсник не слухав його. Витяг iз жилетки дзигаря, також дивного,
аж вони роти пороззявляли, i вiдкинув покришку.
- Забарнi ви дуже, - сказав. - А менi нiколи. Гайда! Цього разу швець
не вдягав бiло? сорочки: надто мулько було на серцi.
- Ходiмо, тату, - сказала Марiйка, i швець, востанн? зирнувши на Миколу
(той сидiв, як завше, в кутку), зiтхнув.
- Долi не обiйдеш i не одуриш, - сказав вiн.
- Отож-то, - засмiявся той, у вiкнi. Вони пiшли в сiни - швець
попереду, а за ним усi дев'ятеро його душ. Сонце впало ?м на обличчя, i
вони на хвилю припинилися на порозi. День цвiв чудовим лiтом, над ними
розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило - сипало
жовтим золотом, вiд того тремтiла нiжна шовкова блакить, все мерехтiло й
дихало.
- Через сад пiдемо, - сказав швець, йому хотiлося хоч востанн? дихнути
його пахощiв. Любив свiй сад - отi яблунi, грушнi й сливки. Особливо
сливки. Глянув розчулено - над ним розкинулося розлоге дерево, широке й
налите сонцем. Сливок було як маку, i вiн не мiг не помилуватися на них.
- Добрi цього року сливки, - сказав лiсник: дивився на сливку також.
Тодi й швець вiдчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
Схопився за стовбур i потрусив. Дерево стояло незрушно, i сливки
спокiйно сизiли пiд сонцем.
- Зовсiм знесилiв, - сказав швець. - Бачиш, а ти мене забира?ш.
- Саме тому й забираю, - сказав лiсник, збиваючи набiк люльку.
- А я, не по?вши сливок, не пiду, - затявся швець. - Бо чого й iти?
Лiсник усмiхнувся, все ще тримаючи люльку в ротi.
- Отакий ти ласий, - сказав вiн. - Та я не жалую! Вiн пiдiйшов до
сливки й труснув нею так, що змiнилося небо й упала на землю осiнь.
Запахло падаллям, закружляло листя, i вже не було на деревi нi листка, нi
сливки. "Це вже запахло менi землею", - виймаючи з купи листя соковиту
сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, i йому ще бiльше запахло
осiнню.
- Ось бачиш, - сказав лiсник, - яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я
маю силу, то й робитиму. А ти собi шпацiруй i ший мертвим чоботи.
Однак лiсник щось дуже зчепився з тi?ю сливкою. Швець навiть
здивувався:
- Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
- А коли не пуска?? - сказав той. - Оце вiдклеююсь, вiдклеююсь, а воно
не пуска!
- Це менi Микола сказав таке, - прошепотiла Марiйка.
Швець, однак, втомився. Крiм того, й ця осiнь серед лiта - зовсiм вона
змло?ла йому серце.
- Не маю уже сили, - сказав вiн, сiдаючи пiд яблуню. Жiнка з дiтьми
стояли незрушно, наче покам'янiли.
- А йшли б ви додому, - наказав швець. - Зда?ться, не пiдете ви з ним.
- Що значить, не пiдуть, - рвонувся вiд сливки лiсник. - Добре менi
дiло, я бiля вас два роки увиваюся, а вони не пiдуть!
Швець прилiг на траву й пiдклав руки пiд голову. Крiзь просвiти гiлок
спускалося до нього небо, сипало й сипало невимiрною синявою, вгорi пливла
хмарка, i була вона напрочуд схожа на голову оленя. Бiлого яскравого
оленя, що повiльно йшов собi через небо. "У свiй барлiг, - подумав швець.
- Кожна людина й тварина шука? собi кри?вки - всiм ?м треба сховатися вiд
свiту".
Жiнка й дiти стояли коло нього, стояла й Марiйка, а вiн аж розсердився,
побачивши ?х.
- То ви пiдете звiдси чи нi?
Вони дивилися на нього, ну, зовсiм чуднi - позамерзали чи скам'янiли.
- Пусти мене, шевче, - змолився бiля сливки лiсник. - Я вже сили не
маю!
- Еге, а мучити бiдакiв мав силу?
- Я був добрий до вас.
- Щоб повести у пекло, хе-хе! - засмiявся швець.
- Ти сам записався.
- Вiддай папiр, - сердито сказав швець. - Бо онде вже й панотець iдуть.
Вони дивилися один на одного: лiсник бiля сливки, а швець з-пiд яблунi.
- Ти лихiший за мене, - сказав лiсник. - Я з тобою по-доброму, а ти нi!
- Не я, а ти до мене прийшов, - вiдказав спокiйно швець.
- Тебе не переговориш, - мовив лiсник. - Вийми бомагу з кишенi, бо в
мене руки прикле?нi.
Марiйка пiшла до нього, а швець ледве не заплакав, така нiжна й м'яка
вона була. "Оця дитина, - подумав вiн, - ряту? мене. Й Микола, слава богу,
недаремно живе зi мною в однiй хатi. Й вони всi теж", - подивився вiн на
жiнку й дiтей, що все ще непорушне стовбичили бiля нього; сам би вiн,
може, й не мав би стiльки сили, сам вiн ледве диха? - он i сливку не мiг
струснути: пiсля всього цього, думав вiн, чи буде в нього сила жити далi:
онде небо, лiто, все цвiте й росте, а йому осiнь пахне; так, йому пахла
осiнь, мабуть, цей лiсник, чи дiдько, чи як там його, тьху, тьху, не до
добра згадувати! - вiн недаремно прийшов до нього; йому так важко уже
рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий вiн, але цi дiти... нi, вiн не
старий, вiн ще скаже в цьому дiлi сво? слово; але й зла вiн не носить, ну
чому вiн не носить зла? Нi, вiн не лихий, душа його як небо голубе,
безмiрне, душа його мiж отi?ю блакиттю й землею. Все пропахло осiнню,
прiлою, жовтою, сiрою, як сама наша матiнка земля. Осiнню цiлого свiту!
Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небi хмари? Ну,
звiсно, онде на небокра? вже поблиску? й погриму?. Лiсник також дивиться
на небокрай. У нього на обличчi розпач, геть тобi як у людини.
- Бачиш, - сказав швець, - вже й гроза наступа?.
- Пусти мене, чоловiче, - заговорив зовсiм тихим i лагiдним голосом
лiсник. - Грiм - то смерть моя!
Марiйка вже сто?ть бiля батька й трима? папiр, що вийняла його з
лiсниково? кишенi.
- Спали його, тату.
- Ти спали, бо менi й пальцем рухнути несила. А вже там, мiж яблунь, -
Микола. Сто?ть собi й дивиться.
Марiйка побiгла в хату кинути в пiч папiр, а Микола всмiха?ться.
- Не знаю, що з ним робити? - сказав йому швець. - А онде й гроза
надходить!
Пройшов вiтер, гострий i свiжий, зметнув листя, натрушене зi сливки,
сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А мiж того листя -
Микола. Сто?ть i дивиться, вже навiть не всмiха?ться. Марiйка теж бiля
нього:
- Пустiть його, тату, бо грiм ударить у сливку, спалить i сливку, i
його. Навiщо нам погане мiсце коло хати?
- Я хотiв би, щоб камiнь вiн повозив, - сказав швець. - Хай би подовбав
його, то й знав, як це по-справжньому працювати!
Тодi схитнувся Микола, пiдiйшов до них i спустився на траву. Лiсник
дивився на нього з жахом.
- Сходи-но по шило, - сказав Микола, - i добре його сколи. Тодi не
чiпатиме людей.
Швець звiвся. Йому не легко було звестися, але вiн устав. Закрутилася
йому голова, на крайнебi розiрвалася блискавиця: надходив вечiр i гроза.
- Навiщо нам погане мiсце коло хати? - сказала Марiйка, i швець тепло
на не? позирнув.
- Я зараз, - сказав i побiг. Наскiльки мiг швидко, аж дух йому
пiдпирало. Вергав ногами, наче були вони пудовi, але все-таки бiг. Гроза
надходила й була вже близько.
Коли повернувся, схопився за стовбур i передихав. Ходором ходили груди,
все так само нерушно стояли жiнка й дiти. Марiйка чомусь утирала сльозу, а
Микола спокiйно крутив бадилину.
Тодi знову вiдчув швець жаль. Не лють i не бiль, а таки жаль.
Пiдiймавсь у ньому, як осiнь чи як бiлий олень, що йде по небi. В руцi в
нього було шило, а лiсник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був
той погляд, дивнi й очi: прохання, бiль, покiрливiсть, заворушилися й
вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотiв зараз слухати, адже
проходив отой бiлий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.
- Я мушу, - сказав вiн просто в тi молящi очi, - бо сам зна?ш: був i
будеш тим, чим ?.
- Авжеж, - згодився лiсник. - Але згадай, що я був добрий до тебе!
- Пам'ятаю! - закричав з вiдча?м швець. - Пам'ятаю те тво? добро!
Розмахнувся i всадив у лiсника шило. Раз, другий, третiй. Вже не мав
сили на бiльше, вiдступив на кiлька крокiв i впав на колiна. Тодi полилося
з лiсника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча
калюжа, а лiсник стояв, повернувшись, i дивився на шевця. Вiддалiк уже
зовсiм виразно блимало, йшли по небi чорнi отари, чорнi сердитi отари з
золотими вогняними язиками.
- Це я для того, - прожебонiв швець, - щоб нiкого ти не чiпав бiльше!
- Пустiть його, тату! - сказала Марiйка. Микола встав i пiшов. У нього
була рiвна спина, сиве волосся вiялося з-за плечей, а ноги ступали
впевнено й рiвно.
- Я хотiв би, щоб ти камiнь поносив, - сказав швець, але лiсник уже не
вiдповiдав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стiкали
по дереву, i вiд того воно лиснiло.
- Пустiть його, тату! - закричала Марiйка, бо в цей момент уже зовсiм
близько спалахнула блискавка. Лiсник повернув до шевця заплакане обличчя.
- Що ти хочеш од мене ще?
- Випусти тi душi, якi встиг загарбати, - сумирно сказав швець.
- Не можу я цього, - вiдповiв лiсник. - Нема в мене розписок.
- Вiдпусти по пам'ятi, - сказав швець, i в цей час кiлька крапель глухо
вдарило об землю...
До них у сад заходили люди. Жiнки, й чоловiки, й дiти. Хлопцi й
дiвчата. Вiйськовi й цивiльнi. Пани й убогi. Вони йшли i йшли, i,
зда?ться, не було ?м кiнця. Тодi зовсiм зчудувався швець. Стояв у сво?му
садку й дивився на всi очi. Його жiнка й дiти так само стояли й дивилися.
Бо серед тих, що заходили, майже всi були знайомi. Люди з ?хньо? вулицi i
взагалi - мiстечка. Нарештi ввiйшов панотець.
- Але ви, - закричав швець, - як ви сюди втрапили?!
- Як i всi, - опустив голову панотець.
- Ви ж ма?те свячену воду?
- Як усi, - ще нижче схилив голову панотець.
Тодi швець пiдiйшов до сливки i вiдкле?в лiсника. Зашумiло й загуло,
вдарив грiм, але вже на порожн? мiсце, зайнялася полум'ям сливка, а лiсник
побiг порожньою вулицею. Бiг i не озирався, за ним мчали, як розлюченi
змi?, блискавицi, розкраювали простiр, нiч ударила раптом зливою: люди
стояли в його садку й зводили обличчя - дощ змивав ?х, а може, вони
плакали.
Швець також плакав. Нiколи в свiтi вiн так гiрко не плакав, грiм знову
принiс йому осiнь, i тут, бiля палаючо? сливки, коло всiх оцих людей,
поруч сво?? жiнки й дiтей, вiн раптом вiдчув той-таки жаль, що мучив його.
"Хто зна?, - думав вiн, пробираючись мiж людей, щоб таки вибратися з цього
саду, - хто зна?, може, цей лiсничий i не винуватий?" Бачив, як прудко той
тiка?, за ним все ще бiгли блискавки.
Iшов через сад i бурмотiв. Врештi, йому самому захотiлося кинутися за
тим лiсником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Вiн
повернувся - була то Марiйка.
- Хто його зна?, - прошепотiв вiн, - може, вiн i не винуватий, а
винуватi всi ми, i я в тому числi?
Йому остаточно забракло сили, i вiн опустився на траву, на оте листя
вiд сливки, на землю, що пахла осiнню й кликала його.
- Я йду, - сказав вiн, утираючи сльози. - Бо таки час! Бiля нього
стояла Марiйка й плакала. Вiн уже не бачив того, бо дивився туди, вгору,
де купчилися чорнi хмари, i намагався вловити серед тих хмар бiлого, як
сметана, оленя, котрий iшов по його душу.

САМСОН

Пахло глиною, вiкно цiдило непевне свiтло, груба здавалася сiрою, вiн
роздивлявся навколо й дивувався, що не помiчав того ранiше. Врештi,
вставав удосвiта i брiв на свою нивку. Жилля напиналося на ши?, довге
волосся вiялося за спиною, ноги впирались у рiллю, як два стовпи, очi
запалювалися вогнем - ходив отак, аж доки ставала земля пухкою. Потiм сiяв
i збирав жниво. Тер у жорнах i сам мiсив тiсто. Сам варив собi борщi,
часом ходив i до лiсу вполювати дичину. Тодi заходило йому в нутро радiсне
захоплення.
Вiдчував: навколо живе зiлля. Жовто горiли, облитi сонцем, галявини, i
вiн сам паливсь у тiй жовтизнi. Стовбури сосен здiймалися навдокiл, i вiн
задивлявся на корони, що пропадали в небi. Дихала трава, бiгла папороть,
зiтхали сосни, i йому здавалося, що вiн сам - сосна. Тодi для iграшки
впиравсь у дерево. Над ним хиталася корона, i вiн любив це почуття:
шелестить корона, а вiн сам -: дерево. Тиснув сильнiше, й дерево починало
гнутися. I перед ним лягала весела латка неба. Вiдпускав дерево, корона з
шумом застеляла ту латку, а вiн усмiхався. Бо його з головою заливало
сонце - завше дивувався йому: ставало в його очах велике, розмло?не, немов
хвилювалося. Було то обличчя жiнки, вiн навiть знав його: Мотря. А може,
був то яскраво-золотий кiнь, що бiжить через жовту галявину, щоб зустрiти
його. Але вiн знав, що то Мотря, дiвчина з сусiднього села, до яко? топче
стежку ось уже кiлька мiсяцiв. Дивилася на нього вогкими очима, i вiн
розумiв: це дуже гарна дiвчина, хай i дано ?й сонячне тiло. В ньому
розмерзалася крижинка, i вiн усмiхався вже Мотрi. Вона вiдповiдала таким
же усмiхом - чи зi страху, чи хотiла того: вiд нього вiяло такою силою, що
зiщулювалася i ставала щасливо-мала. Коли ж iшов назад i вона бачила, як
вi?ться за ним волосся, ?й хотiлося плакати з розпачу i смiятися з
гордощiв...
А вiн дихав просторим полем, через яке йшов, i в глибинi ?ства його
визрiвало болющо-добре почуття. Весь свiт бачив у жовтому свiтлi, у тiй
болющiй добротi. Ящiрки шурхотiли в канавах, виростали у великих i дивних,
йому важко було розрiзнити: лисицi чи ящiрки? Бо й люди, яких зустрiчав,
теж ставали дивнi, i ?х теж годi було впiзнати. Тодi вiдчував смуток.
Тонкий, як павутина, - бринiв i бринiв, засновував душу; душа його ставала
як дупло: шелестить корона високого дерева, золотий стовбур облито теплом,
крапа? золота смола; день ста?, мов роздута вiтром сорочка, бiлий i
чистий, дзвонять жайворони, наче мають собi бiля дзьобiв синi дзвiнки, i
тихо пахне трава.
Вiн бачив воза: коня й людину - i не розрiзняв, де кiнь, а де людина;
бачив собаку - i на нього дивилося людське обличчя. Бачив пташку - в не?
дiвоче тiло, а дiвоче тiло - вуж чи витке зiлля. Бринiв смуток, i вiн
намагався думати про свою ниву. Але важко думати про роботу: за ним бiг
золотий кiнь i дивилися з неба великi вологi очi. Через той смуток знову
йшов до Мотрi. Назустрiч йому бiг золотий кiнь, назустрiч бiгла галява в
лiсi, i виступали, мов легенi, золотi сосновi стовбури.

Пана сотника прислали в Новий Орiль недавно. Вiдразу ж узявся
порядкувати на свiй лад, i коли виходив на ганок канцелярi?, завше мав
вигляд ситого чоловiка. Сiдав на стiльцi й годинами дивився крiзь
приплющенi очi на майдан. Люди, проходячи повз нього, гречно вiталися, i
вiн вiдповiдав ?м помахом голови. В такi хвилi пан сотник чувся сильним i
всевладним. Його душу сповнювало легке презирство до всiх, хто так чемно
вiтався, але того нiхто недобачав.
Iнколи виходив писар, i вони вели лiниву розмову. Коли траплявся
погожий день, пан сотник ставав зовсiм задоволений, бо тодi можна було
посидiти на ганку пiвдня а чи й бiльше, часом i подрiмати, спустивши
долiшню губу.
В один iз таких днiв вiн i побачив Iвана. Спершу злякався - на майданi
з'явився велетень. Iшов стрiмко й упевнено, довжелезне волосся вiялося за
ним, наче кiнська грива, обличчя виставлено вперед, а очi й не дивляться.
Вiн пройшов повз канцелярiю й пана сотника, нiби нiколи ?х не iснувало, й
швидкий озлоб струснув пана сотника: вiдчув, що став у ту мить, коли
проходив той чоловiк, зовсiм мiзерний.
Пан сотник довго сидiв пiсля того й жував рiденького вуса. Писар, якому
вiн сповiстив про тiльки-но бачене, гмикнув, а коли сотник спитав
настiйливiше, неохоче вiдповiв:
- То наш дивак, ваша милосте! Вiн майже нi з ним не балака? й не
вiта?ться.
- Як так? - аж пiдскочив пан сотник. - Кожна людина ма? i вiтатися, i з
кимось балакати. Коли вiн божевiльний, його треба здати до монастиря, а
коли нормальний?.. Чи викону? вiн належнi приписи?
Писар не вiдповiв. Але пан сотник вимагав вiдповiдi. Тодi писар
сплюнув, вийнявши з рота череп'яну люлечку, i, дивлячись у землю, буркнув:
- Краще його не займати. В нього сила, як у вола...
- Вiл сильнiший за людину, - розважно сказав пан сотник. - Сильнiший за
людину й кiнь. Але людина керму? й волом, i конем...
- Але вiн не вiл i не кiнь, - буркнув писар, - та й до нього всi
звикли, i нiхто не зважа. Вiн не чинить шкоди...
- Коли людина живе помiж iнших, - жорстко сказав пан сотник, - вона ма?
числитися з тим...

Коли бувало йому печально, кидав хату й виходив на дорогу, що вела до
Мотрино? оселi. Треба було пройти кiлька миль, але його це не лякало.
Врештi, його не лякало нiчого, а коли виходив на дорогу й опинявся на нiй
сам, вiдчував пiднесення. Душу його осявало ясне свiтло, небо дивилося,
наче й справдi та?ло в собi безлiк очей. Хмари були живi, паслися й пили
блiду воду неба, оживали трава i хлiба, а вiн серед того всього чув
заспокiйливий шепiт. До нього тяглося все, немов оживало: оживали навiть
камiнцi, якi траплялися по дорозi. Бачив, як простукують у ?хнiх темних
тiлах ледве виднi серця i як п'ють вони дорожню куряву. Коли ж смуток
зовсiм обволiкав його душу, роззирався, нiби гналися за ним безтiлеснi
звiрi. Набрякали на руках м'язи, i коли хто бачив його пiд таку хвилю,
вражався - вiд нього вiяло такою потугою, так розмаювалося волосся, що
перехожий несвiдомо ховався в канавi чи хлiбi. А вiн iшов, ставлячи на
дорогу важкi, мов стовпи, ноги, нiздрi його роздималися, очi палали
пломенем, а за ним плiвся повiвець. Iшов так, доки доходив мети, та й мета
в нього була одна - знайти хату тi??, що колись прихильно на нього
глянула.
Як приходив до не?, все переверталося. Вона наче п'янiла, боялася його
й нестримно тяглася до нього. Трiпотiла в його руках, немов пташка, i, як
тiй пташцi, було ?й морочно. Але в тому ляковi ховалося й задоволення -
хотiла болю й сили: вiд нього ж текли такi струми, що ставала радiсно
безпорадна. Очi плакали, вона просилася, але йшла до нього сама. Крiм
того, заздрили ?й дiвчата, хай i осуджували - вiн, цей дивний силань,
приходив таки до не?, i це вона приворожила його...
Iшов польовою дорогою, геть запилюжений, йому вже пахло Мотрине тiло,
бо дiвчата мають щось i вiд цi?? трави, i вiд звiрiв, i вiд сонця. Це все
сповню? глеки ?хнiх душ, там важко щось збагнути, бо намiшу?ться туди й
казна-що; бачив - вовки залiзають грiтися в тi глеки. Приходять туди кури
й лисицi, ящiрки й вужi, риба i раки, видри й корови. Адже там - полин,
чорнобривець i деревiй. Лепеха, водяний подорожник i собача рожа. Ще там -
дерева: верба й калина, осика й грабчак. У Мотрi ж - кiнь, адже косить до
нього недовiрливим оком. Живе там i сонце, а може, йому тiльки бачиться
сонце? Iшов, бо не мiг не йти: i рiдна хата стала незатишна й чужа, а в
душi виростав сум, котрий нiвечить усе.
Пан сотник знову побачив того дивака. Як i першого разу, пройшов повз
нього, й оком не повiвши. Сотник сидiв на стiльцi, мов громом битий, а
коли цей кметь сховався з очей, ще довго кипiв обуренням. Чим далi, тим
бiльше дратував сотника цей чоловiчина - несила вже було дивитися на нього
спокiйно. Оця незбагненна зарозумiлiсть, оцей повний величi хiд - вiд
нього вiяло чимось таким, що в пана сотника зводило корчем горло, а по
спинi пробiгали мурашки. Але вiн був теж з бiса затятий, i поступово в
його головi почала висновуватися тоненька ниточка. Спершу це було марення
на ганку пiсля доброго обiду, коли можна приплющитися й погойдатись у
солодких хвилях; потiм - ояснення, а вже тепер - настирлива думка.
Тож тiльки пройшов той кметь дорогою, вiючи широкими патлами, сотник
уже тихенько зiсковзнув iз ганку й потягся через вуличку туди, де стояла
оселя велетня. Минув крайнi хати мiстечка й рушив зарослою стежкою.
Озирнувся - навколо було порожньо. Ледве вiдхилив здоровенну хвiртку, хоч
була незамкнена, i влiз у Йванiв двiр. Тут було чисто й охайно, двiр
пiдметений, у кутку - вiз iз шле?ю для плiч, у повiтцi - плуг i борони.
Але не ходили нi курка, нi кiт, не було й собаки.
Пан сотник зчудувався. Навколо стояла тиша, вiд яко? аж нiяково
ставало, i в душу заповзав незрозумiлий ляк, хоч сотник був не з боязких.
Тож зводив визирнути з хвiртки, чи не поверта?ться той кметь, а коли
впевнився, що все спокiйно, обережно переступив порiг. У хатi було ще
охайнiше: ретельно пiдмазана долiвка, пiч помальована чудними квiтами й
тваринами, застелений обрусом стiл, а на ньому - хлiбина й грудка солi.
Але не було образiв, i пан сотник одзначив це. Пiдiйшов до високо?
мальовано? скринi й хотiв пiдняти вiко: було примкнуте. Зайшов до комори,
припасiв знайшов небагато - хата була бiдна. I вiн, посвистуючи, побрiв
надвiр, а коли причинив за собою хвiртку i, вже на стежцi, оглянувся, на
обличчя його лягла зневага. Вiн сплюнув i подибав до свого ганку.

Iван iшов шляхом, i йому було дивно вiдчувати тугу. Зараз, коли навколо
пахло травою, коли тяглися до нього вiд узбiч дикi грушнi, коли вмирала за
ним перейдена дорога, торкало його легке хвилювання. Тож майже зрадiв,
коли з високо? трави ступив йому назустрiч лев. Лев був великий i жовтий.
По ньому бiгли золотi лагiднi смуги, i вiн видавався зовсiм не страшний,
хай i гарчав. Iвановi ж стало зовсiм гiрко, i вiн узявся з левом уручки.
Чув його надсадне дихання, сам важко дихав, вони тисли один одного в
обiймах, а тодi покотилися по травi. Лев був молодий i дужий, Iван вiдчув,
що з ним нелегко впоратися. Що треба буде зiбрати всю силу - лев уже його
долав. Дихав гаряче. морда його поступово тратила лагiднiсть, вже гарчав
несамовито, вже дивилися на нього страшнi його iкла. Тодi сколихнулась у
Йвановiй душi важка хвиля, вiн напружився щосили i скинув звiра iз себе.
По тому налiг. В душi накопичувалася й накопичувалася гiркота. Нудьга вже
зовсiм затопила його: лев рвонувся з-пiд нього й вiдскочив. Тодi вони
зiйшлися знову i знову взялися уручки. Довго тягалися, довго сопiли й
тужилися. Над ними горiло спокiйне й гойне сонце, вiтер колихав траву, над
головою дзвонили жайворони - було тепло й погiдно. Левова шкiра пахла
сонцем, так само пах сонцем i вiн. А ще травою, що зелено коливалася в них
перед очима, коли отак возилися вони, борючись. Навкруги рiс полин, -
велетень i лев були загорненi в той полин i просякли ним наскрiзь. Тож
водилися й водилися, доки здолала Йвана гiркота i доки задавив вiн лева.
Той одразу зм'як, упав на дорогу, наче золотий лантух, i вiдкинув золоту
голову. I велетневi здалося, що над ними задзижчали золотi бджоли. Але не
дивився на лева. Пiшов не озираючись, покинув на дорозi лева й свою
порожнечу, а велика кострубата тiнь його пiдстрибом бiгла й бiгла, наче не
могла його наздогнати.
Рипнули дверi в канцелярi?, i пан сотник упiзнав, що то писар.
Кресануло кресало, пан писар закурював свою череп'яну люлечку. Хвиля диму
попливла над головою в пана сотника, i вiн, не любивши того зiлля,
скривився. Вони почали щоденну свою розмову, лiниво перекидуючись словами
й вiтаючись на уклони перехожих. Було тихо й затишно, десь кликала
господиня курей, десь туркотiла горлиця, вистукував об дерево дятел, i
вони дуже швидко згодилися пiти посидiти в шинку. Зiйшли з ганку й
подибали через майдан - попереду сотник, а за ним, наче здоровенний
лантушисько, писар. Люди чемно кланялися, i вони поважно вiдповiдали, а
коли зайшли до шинку, так само поважно привiтали мир, що там засiдав.
- Менi не йде з голови той кметь, - сказав пан сотник, i писар,
наливаючи свою маленьку чарочку, гмикнув.
- Дався вiн вам, - байдуже промимрив вiн. - Залиште його в споко?!..
- Його милiсть пан гетьман, - фальцетом вигукнув пан сотник, - прислав
мене не для того, щоб я дозволяв непотребства, якi чиняться у вашому кра?!
Пан гетьман давно невдоволений орiльськими сотнями, i я в себе не
терпiтиму непотребства!
Писар подивився на сотника крiзь важкi мiшки, в яких ховалися його очi,
i не вiдповiв. Пана сотника це, однак, розсердило. Бо вiн уже мав вiдразу
й до писаря. "Треба вигнати його к бiсовiй матерi!" - подумав роздратовано
i смикнув такий ковтень пива, що аж закашлявся.
- Чи бува? той чоловiк у церквi? - спитав украдливо. - Чи ходить колись
у пiдводи, чи несе козачу службу, коли вiн козак? А коли вiн, пане писарю,
не козак, то кому несе пiдданство?
- Е-е, ви знову сво??, - буркнув пан писар. - Чи не бачите, що вiн не
при розумi?
- Не бачу! - прошепотiв сотник зловiсно. - Бо я побував у його господi.
Хай то й не личило при мо?му урядi, але мене прислав його ясновельможнiсть
наводити тут лад. Чи бував пан писар у його господi?
Писар, здавалося, зацiкавився. Його очi спалахнули, i вiн присунувся
ближче до сотника.
- Та в нього начебто нiхто не бував, - сказав. - I що ваша милiсть там
побачив?
- Лад! - коротко вiдказав сотник. - У дурника не буде так вимито й
прибрано. В дурника не буде так упорядковано реманент, ваша милосте!
- Ха-ха-ха! - зареготав пан писар, i його черево заходило, аж захитався
стiл. - А може, то його любаска там порядку?, ха-ха!
- Любаска? - здивувався пан сотник. - У нього хiба може бути любаска?
- Атож! - смiявся пан писар. - У сусiдньому селi. I нема тут чого
дивуватися, ваша милосте!
Сотник уже не хотiв розмовляти. Вiн пив пиво, а в його головi знову
заро?лося й замигтiло. Думка за думкою, одна проганяла iншу, друга
находила натомiсть, ще iнша змiщала ту; пан сотник вiдчував озлiсть, яка
давно не знаходила виходу. "Суд, - подумав вiн. - Застати його й
обвинуватити в перелюбствi".
Але чи ма? та любаска чоловiка?
- Дiвка, - позiхнув пан писар, наливаючи собi другу маленьку чарочку. -
Тут ви, пане сотнику, не вгризете нiчого!
- А я й не гризу! - обурено визвiрився пан сотник. - Я питаю вас, i ви
повиннi з шанобою менi вiдповiдати.
- Я й вiдповiдаю, - байдуже сказав пан писар i перехилив чарочку...
Цей кметь, крутилося в головi пана сотника, й справдi наче заховавсь у
шкалупину. Але його треба звiдти вибити. Конче треба, бо пана сотника вже
смокче черв'ячок. Шкода, що справа вiри не в його владi. Адже пiп тут
також добра псявiра. З ним у пана сотника не повелося вiдразу.
- I невже вiн не п'? горiлки? - знову спитав з надi?ю в голосi сотник.
- То нечувана рiч, щоб хтось не пив горiлки!
- А не п'?, - байдуже вiдказав пан писар. - Хiба що вгостили б ви, ваша
милосте...
То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвiтлило. Це ще не
була до решти зрозумiла думка, власне, й рiшення ще не було, але пана
сотника просвiтлило. Вiдчував усi?ю душею - у тих писаревих словах був
глибший змiст. Але не поспiшав, хотiв обдумати це ретельнiше. Щоб усi
ниточки пов'язалися i не було нiде прорви. Поки що можна спокiйно
посмакувати пиво, а там видно буде.
I вiн перестав розпитувати писаря, начебто довiдався про все. Ковтнув
пива й потримав його в ротi. Перекотив мiж зубами й задоволене ковтнув.
Пиво й справдi було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися.

Iван повертався од Мотрi заспоко?ний. Дiвчина зустрiла його, як завше,
i вiн вiдчув той ?? непорiвнянний запах, що так вабив його. Бо коло нього
був добрий кiнь, який корився його волi, було й сонце, яке вiдчував, мов
жiнку, i жiнка, яку вiдчував, як траву. Зовсiм забув про свою тугу й
гiркоту. Забув навiть про лева, з яким так довго водився на дорозi, i про
заростi полину, що там росли. Iшов, патли розвiювалися за ним, як кiнська
грива, i вiн радий був з того - вiдчував, наче кiнь iде поруч.
Сонце стало палке й грiло гарячiше, вiн повертався додому, щоб знову
заходитися бiля роботи. Вже вабила його, i хотiв оддатися ?й, як умiв, -
усiм ?ством. Надходили жнива - мав намiр вижати свою нивку за день i нiч.
Тодi вимолотити й возити дрова на зиму. Потiм вiн знайде вохри й
причепурить хату, а тодi роздобуде зiлля, щоб у хатi добре пахло i щоб не
дорiкав йому домовик. Бо той не любив, коли в хатi був нелад, запускав
йому в душу пазурi - мусив тужити.
Вiн iшов та йшов все швидше i швидше, а коли дiстався туди, де боровся
з левом, зупинився. Лев лежав на дорозi, розкинувши жовтогаряче тiло, i
вiд його шкури струмувало свiтло. Iван зачудувався й пiдiйшов до лева
зовсiм близько. З левово? голови вилiтали бджоли, а коли Iван нагнувся,
запахло йому медом. Бджоли задзвенiли над ним, i вiн вийняв з левово?
голови пахучий стiльник, ?в мед, i йому ставало зовсiм солодко. Мед пахнув
усiма тими травами, що росли навдокiл, вiдчувалось у ньому й сонце, що
росло в небi. Дзвенiли бджоли й не займали його, а вiн ?в та ?в запахущий
мед, чудний i солодкий сiк землi - йому радiсно калатало серце. Узяв ще
один стiльник i знову вiдчув траву й сонце. А коли пiшов, на душi
з'явилися ясна погожiсть, умиротворення й рiвновага. I вiн вiдчув усю
красу свiту.
Степ навколо зарiс чебрецем, який лив чудодiйнi запахи, сонце теж
заслалося чебрецем, а на небi не було нi хмаринки. Вiдчув широкий i
неозорий свiт i яскравий день, що лився в нього, йому добре дихалося,
широка й привiльна дорога стелилася перед ним; чисто бринiли бджоли - вони
вже знову почали носити мед до левово? голови. А навколо все дихало
розкiшним споко?м, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цi?ю хвилею
i був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербiли до роботи, i вiн думав
про не?, як про чудотворення.
Але бiля обiйстя вiн побачив сотника. Той стояв, заклавши руки за
спину, й постукував по землi носком чобота. Подивився на нього, i хмарка
заслала душу - дивився на велетня тхiр. Але надто погожий був Iван
сьогоднi, тож став i чекав, що повiсть йому цей непроханець. Сотник
люб'язно всмiхнувся i простяг руку. Це було несподiвано для Iвана, i вiн
завагався, все ще пильно вдивляючись у це з'?днання - людини i тхора.
- Ну то що? - спитав лагiдно сотник. - Здоров був!
Iван був надто спокiйний сьогоднi, щоб не зважити на цю усмiшку й цей
привiтний голос. Тому простяг руку, i сотник раптом вiдчув, що його долоня
ось-ось розчавиться. Але стримався i так само спокiйно й лагiдно промовив:
- То, може, запросиш у господу?

Iвановi знову найшла на душу хмарка, i вiн подивився на пришельця вже
не так прихильно.
- Чого пановi треба? - розтис вiн вуста, але сотник усмiхався до нього
так само доброзичливо й лагiдно.
- Прийшов до тебе на розмову, - сказав вiн. - Бо я новий сотник в Орiлi
й хотiв би перекинутися з тобою словом...
Iван мовчав, тiльки пiдозрiло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не
звик, щоб до нього говорили так люб'язно i так люб'язно закликали на
розмову. Але сьогоднi, певне, такий уже день, i вiн ледь-ледь усмiхнувся,
розсуваючи великi вуста.
- Кажiть, що ма?те, тут, - буркнув вiн.
- Е-е, то не годиться! - швидко й лагiдно затараторив сотник. - Так
гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гостi. Але коли не
хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас сотником i хочу тримати з
усiма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то запрошую тебе
я. Пiдемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалака?мо, перехилимо чарку-другу,
як ведеться в добрих людей...
Подивився на Iвана очiкувально, а той знову побачив тхора. Але
згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стiльки солодко? радостi!

Iшли дорогою, i на них звiдусiль ззиралися, бо видовище й справдi було
кумедне: попереду ступав дрiбненький сотник, а позаду, мов прив'язаний на
мотуз, повiльний i добродушний Iван. I вiд того, що йшов вiн так незвично,
волосся його не розвiювалося, i вiн не був такий нездоланно-неприступний.
Просто йшов здоровенний дядько й дурнувато всмiхався. I люди зовсiм
чудувалися, а дехто пристав до того ходу.
Iван тiльки роззирався: всi всмiхалися начебто доброзичливо, всi були
начебто добрi, хоч хто зна, чи всмiхаються вони, чи кплять? Йому проколов
душу холодок, i звична настороженiсть запалала у поглядi, але мед, який
з'?в сьогоднi, жив у ньому й досi, i вiн покiрно, як вiл, плентався за
сотником. Людей це зацiкавлювало, то й у шинок ?х набилося, що й яблуку не
впасти.
Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку - молода
i в'юнка, вона нагадала Йвановi Мотрю. Вiд того вiн подобрiшав ще бiльше,
а коли сотник сунув йому в руку величезного келиха, знову дурнувато
всмiхнувся.
- Пий! - закричав сотник з радiсним упо?нням.
- Пий! - закричали вiд столiв люди, ?м стало так само радiсно - тут уже
вгадувався бешкет.
Iван подивився на келих, йому вдарив у нiс солодкий дух меду, знову
згадався лев, жовтий i осяйний, i бджолиний дзвiн, i голосний спiв
жайворонкiв. Вiн подумав, що боротьба з левом так i скiнчилася: взяв з
його голови мед. А може, прийде вiн туди ще раз i ще раз вийде той лев?
Од того розправилися Iвановi плечi, вiн став дужий i молодий, аж усi в
шинку на хвилю примовкли й насторожилися. Сотник пiдхопився з мiсця,
скочив до Iвана й стукнув келихом:
- Пий!
Всi заворушилися, загомонiли, почали цокатися й пити; Iван слухав той
веселий гам з покiрною добротою, а тодi обережно пiднiс до губ келиха й
уперше в життi ковтнув гарячого вогнистого струменя. Йому здалося, що
поруч спалахнуло вогнище, бо головi й тiлу стало тепло й гарно. Подивився
навколо, й товариство гукнуло: "Згода!" Вiн сам ревнув оте "Згода!" й
побачив, що в його руцi знову повний келих. Випив уже не роздумуючи й
уздрiв зеленi змiйки, що поповзли до нього з усiх куткiв. Потiм вiн
зрозумiв, що то не змiйки, а повзе до нього трава й зiлля. I почав
угадувати, яка це трава й зiлля.
На нього повзли хмiль i березки, пiшов, випнувши груди, звiробiй, а за
ним, як нiч, - глуха кропива. Там далi витиналися оман i стародуб, ще далi
притулилося вонюче зiллячко, i вiн позирнув на нього з пiдозрою. Але
заусмiхалися калачики, захитали голiвками ромашки; вiн уже хотiв встати й
пiти, коли помiтив буркун i вдихнув його солодощi. Тодi в руцi знову
опинився налитий келих, хтось зареготав, хтось закричав, а вiн узяв i
випив. До нього посунули якiсь обличчя, дивнi й незнайомi, бо корчили
гримаси, тицяли роздутими, як колоди, пальцями, плювались i роздимали
нiздрi. Але йому пахло м'ятою, i вiн вибачив цi крики й плювання - в
головi повiльно почали крутитися обручi. Один, другий, третiй, вони
сплiталися помiж себе й крутилися, наче кола, яким нiколи не розiмкнутися.
Вiн подумав: "Треба йти додому!" Але йому здалося, що чу? сотникiв
регiт, крiм того, його стусонули; навколо дивнi звiрi, дуже багато звiрiв:
людськi тiла i звiрячi голови. Всi вони нявчали, кричали й галакали, всi
вони немов показилися - Iвана вже добряче стусонули пiд ребра. Впало ще
кiлька ударiв, i вiн раптом розлютився. Скочив на рiвнi й урiзав комусь
так, що перед ним засвiтилося червоне марево.
- Облиште, - почув вiн владний сотниковий голос. - Хай вип'? ще!
Йому тицьнули до рук ще кухля - випив його з жадобою. А тодi на мозок
поклалося кiлька каменюк, i вiн уже зовсiм перестав розрiзняти, де вiн i
що з ним ко?ться.

Сотник вiдчував пiднесення. Довго жив передчуттям цi?? хвилини, i ось
вона прийшла. Малий хробачок уже не давав спокою, аж доки не спала йому до
голови оця думка. I вiн привiв цього кметя сюди, викликавши тим немалий
iнтерес. Але хай усе зроблять вони, думав вiн, головне напо?ти й натро?ти.
Пан сотник навiть вирiшив труснути калиткою - людям це подоба?ться, кому
не хочеться випити дармового? Вiн пив i сам, а тодi почав горлати якiсь
дурницi, що мали б розпалити гультя?в. I гультя? пiддавалися його
покликам, ставали веселi й розгнузданi. Iван пив покiрно й охоче, пан
сотник задоволене стежив, як соловiють його очi, як сивiють i
несамовитiють. Вiн пiдливав ще i ще, шинкарка моталася, немов учадiла, а
люди вже червонiли на виду, вже починалися п'янi розмови, сварки й крики.
Цього моменту не можна було пропустити, i вiн з кухликом у руцi обходив
усiх. Моргав, шепотiв, кивав на Iвана, пiджукував. Всi вже дивилися на
велетня налитими кров'ю очима; хай iще не час, але вони вже починали
звiрiти. Вже пiдлазили до нього i навiть стусали, але так, щоб той не
помiтив. Це викликало хвилю добрячого реготу.
Сотник знову всунув Iвановi келиха, а коли той випив, всi затюкали й
зареготали. Пiдходили до нього, кривилися й плювали. Смикали за одежу, а
один вiдчайдух налив йому за комiр пива. Повiтря схитнулося од реготу, а
сотник, ставши в кутку, задоволене похихикував.
Iван сидiв за столом i немов не бачив того всього. Його очi посивiли,
волосся спадало на плечi брудним вiялом, - дурнувато всмiхався.
I сотниковi ще бiльше сколошматилось у грудях, особливо через те
волосся.
- Гей, ти! - гукнув вiн якомусь парубчаковi. - Ану-но бацни його!
Парубчак пiдiйшов до Iвана i вдарив. На те велетень звiвся i став такий
страшний, що на мить у шинку стих галас. Його обличчя запалало, i парубчак
полетiв сторчака. В нього зацебенiла з носа кров, обiллявши рот i сорочку.
- Ага, ти так! - загорлали звiдусiль. - Бийте його!
- Облиште! - закричав сотник. - Облиште його! Хай вип'? ще!
Скочив до Iвана i тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж заспоко?вся
i одним ковтком випив трунок до дна. А тодi сiв i замотав головою.
Потiм звiвся й захитався. Хотiв iти, але його похилило до стiни.
- Га-га-га! - зареготали зусiбiч. - Бийте його!
- Хай вийде надвiр! - закричав сотник. - Надворi способнiше!
Iван i справдi прямкував надвiр. Всi з'юрмилися за його спиною, i
сотник побачив, як яро поблискують у всiх очi. Парубчак обтер уже кров,
кинувся вперед i, коли Iван став на ганку, вдарив його ногою.
Велетень захитався i гримнув з ганку. На нього кинулися, як на звiра, й
затусали руками й ногами. Кiлька чоловiк тягло палицi й ломаки, i на
розпластане тiло посипалася хмара ударiв.
Тодi сотник сказився. Вiн закричав, аж звiвся навшпиньки:
- Патли! Рiжте йому патли!
Його пiдмивала ярiсть, весь вiн був немов згусток виплеснуто? лютi,
метушився, кричав, але сам не бив.
Люди вже озвiрiли й без того. Рiзали ножами патли й виривали iз голови
разом зi шкiрою.
Iван важко застогнав i заворушився. Люди посипалися з нього, як
мурашва, а вiн iз закривавленим побитим лицем лише поводив страшно очима.
Тодi вдарено його ззаду ломакою, i вiн знову звалився долi.
- Очi! - закричав сотник. - Виколiть йому очi!
Чоловiк з ножем метнувся до Iвана, i над мiстечком пронiсся рев. Iван
знову звiвся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультiпаки,
i став на повен зрiст. По обличчю вiд очей юшила йому кров, i вiн ревiв.
Ревiв, мов зранений звiр, i безсило махав руками.
Люди вже почали розтiкатися по майдану. Тiкали, хто куди, тiкав i
сотник, аж доки на майданi не залишилося нi душi, хiба що писар, який
сидiв на ганку канцелярi? i спокiйнiсiнько кушпелив свою череп'яну
люлечку.
Спершу велетень бiг. Хмiль наче спав з його тiла, вiн натикався на
паркани, бився об дерева, але бiг. Над ним погасло сонце, чорна нiч
окутала зусiбiч, чорнi хмари спускалися на землю, чорний бiль пронизував
йому голову, виростали чорнi квiти й пахли кров'ю. Вiн бiг, хоч насправдi
ледве переступав ногами, а коли впав у порох, здавалося, нiби все ще
бiжить. Над ним розверзалися неозорими чорними кугавами небеса, а вiн
уповзав у якесь безконечне i безнадiйне провалля, де холодно дихало
камiння, де гинуло все живе, яскраве й чисте. Плавав у величезнiй калюжi,
в якiй теж не було нi барв, нi свiтла, - обличчя йому засипало попелом, а
вiн у тому попелi чув iржавий бiль, що ?в обличчя. Все тiло дерев'янiло, а
вiн бiг, бо вже не мав сили спинитися. Не було вже й тепла, треба було
бiгти - ?дине, що знав i розумiв. Насправдi ж повз, наче внурювався в
неозначену порожнечу, в незвiданий бiль, котрому нема? нi початку, нi
кiнця. Гостро натикався на будячиння, колючки й лопухи, гостро пахла
курява дороги, а вiн повз чи бiг, лiз чи мчав, iшов чи купавсь у сiрому
попелi. В калюжi без дна, початку й кра?в, бо йому знову болiло, знову
скiмлило й. нило; душа його теж була немов калюжа, наче в нiй не жило
бiльше нiчого, крiм цього болю. Тiло його гойдалося, його вiшано,
прив'язувано до хмари, а хмара та зовсiм лягла на дорогу й на мозок. Бо й
мозок ставав хмарою, весь спопелiлий i перетрухлий; з нутра рвалася
нудота, i вiн, закручений зовсiм, поламавши всi припони, якi ще тримали
його бiля землi, покотився, нiби чорне перекотиполе, б'ючись об грудки й
доганяючи себе самого. Потiм його знудило, вiн виблював прямо на чорну
землю, по якiй котився перекотиполем, прямо в калюжу, яко? так i не змiг
подолати; все спалахнуло так яскраво, що вiн зупинився. Зупинився,
вдивився в те палахкотiння, а тодi зваливсь у траву, гублячи рештки
свiдомостi й останнi iскри сьогоднiшнього дня.

Отямився вiд холоду. Йому здалося, що хтось змочу? йому голову. Це було
при?мно й непри?мно водночас, i вiн, зворухнувшись, застогнав. Потiм
захотiв розплющитись, але глухий бiль нагадав йому все, i вiн уперше в
життi пiзнав вiдчай. Не знав, куди втрапив, не вiдав, що чинити й куди
йти. Голова покрилася глухою темрявою - вiдчув це по-справжньому тiльки
зараз; хотiв пiднести руку до очей, коли ж зустрiвся з чи?юсь рукою. Аж
здригнувся й глухо запитав, хто то. Йому вiдповiв дитячий голос, вiн
навiть подумав, що десь чув той голос i що вiн дуже приязно звучить.
- Це ти, Мотре? - запитав вiн.
Але це був якийсь сирота, котрий утiк зi школи. Вiн бачив усе, що
сталося, i хоче йому допомогти. Хлопченя, певне, плакало, бо шмигало
носом.
- Чого ти плачеш, малий? - наскiлькимога лагiднiше запитав вiн.
- На вас страшно дивитися, дядьку, - вже по-справжньому заплакав
хлопчик. - Коли була нiч, то ще нiчого, а зараз, а зараз...
- То зараз не нiч? - запитав вiн iз нутровою тривогою в голосi.
- Уже ранок, - сказало хлопченя. - А я сиджу тут, бiля вас, цiлу нiч.
Ви все порива?теся до очей...
Вiн запитав, що з його очима. Врештi, про це й питати було годi, але
вiн спитав i напружився, щоб вислухати правду. Але хлопченя мовчало.
- Ну, чого ти мовчиш? - з мукою спитав вiн, i хлопченя заплакало ридма.
- Гаразд, - пробурмотiв вiн. - Зна?ш, де моя домiвка? Хлопченя знало, i
вiн спробував сiсти. Тiло йому ломило, було важко й пальцем кивнути, але
вiн звiвся й сiв.
- Ну от, - сказав, - а тепер добиратимемося додому. Його знудило,
вiдчув, як усерединi все палиться, i знову ледве не виблював. Лоб у нього
був мокрий, певне, хлопченя мочило водою. Лапнув за волосся й натрапив на
щось чудне. Волосся в нього майже не було, хiба кущаки, об якi вiн аж руку
поколов.
- Не чiпайте, дядьку, - сказало хлопченя. - Там у вас також рани.
Вiн сидiв, важкий i безсилий, кривавi бiльма його свiтили назустрiч
ранковi, а побите обличчя було аж сизе.
- Ну не плач, - сказав вiн лагiдно. - Чи далеко ми вiд мо?? домiвки?
- Полем навпрошки, - вiдповiло, плачучи, хлопченя.
- Я не знайду, - хрипко пробурмотiв вiн, - а коли ти не перестанеш
плакати, то не зможеш мене провести.
- Менi страшно, - сказало хлопченя.
Вiн знову вiдчув бiль там, де були колись у нього очi.
- Зав'яжи менi, - попросив i вирвав шматок сорочки. Руки в нього
тремтiли, i вiд зусилля, з яким рвав сорочку, на лобi виросився пiт.
Хлопченя в'язало йому очi, i вiн вiдчував малi й трiпотливi пальцi на
потилицi. Об тiм'я йому вдарилося кiлька сльозин i опекло.
- Тепер треба встати, - сказав вiн. - Чи нема близько палицi?
- Нема, - вiдповiло хлопченя, - але я можу збiгати. Йому стало раптом
страшно, що опиниться тут сам.
- Не треба, - хрипко сказав. - Допоможеш дiстатися домiвки.
Захотiв устати, вiдчув, як його вхопили за поперек малi рученята, як
натужно допомагали йому, й глибока сiра печаль пойняла його душу. Став
навкарачки i спробував вклякнути. Це йому вдалося, i вiн вiдчув на обличчi
тепло. Сонце стояло якраз перед ним i лило на нього тепле ранiшн?
промiння. I вiн завмер, вслухаючись у це тепло.
Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в бiле кудлате дерево. I
вiн пiзнав нову силу, що з'явилась у глибинi його ?ства, в глибинi цього
ранку й сонця.
Натужно звiвся, а потiм важко дихав, хитаючись на всi боки. Хлопченя
пiдпирало його, i вiн зрозумiв, що це йому допомага?. Що тепер вiн зможе
навiть пiти.
Але навколо стояла глупа тьма, i вiн не знав, куди ступити. Немов висiв
у повiтрi i боявся втратити рiвновагу. Бо коли втратить рiвновагу, може
нiколи не звестися.
- Ти таки побiжиш за палицею, - сказав вiн. - Бо так я не дiйду.
Почув, як вiдiрвалось од нього хлопченя i як швидко полопотiли по
дорозi босi ноги.
- Що це за шлях? - спитав вiн, але згадати не мiг. Та й не було сили.
Сидiв i слухав, як дзвонять у вишинi жайворони. Це був теплий мелодiйний
дзвiн, так само милий, як ранiшн? сонячне тепло. Вiтерець вiйнув на нього
й принiс запахiв зела. Навiть розрiзняв, що як пахне, i це дало йому
сяку-таку розраду. Намагався згадати вчорашнiй день i те, що з ним
сталося. Але вiд таких думок болiло, i вiн знову слухав жайворонкiв. Сидiв
так довго, зацiпенiв i наче перетворювавсь у камiнь. Важкий, хворий
камiнь, який живе тiльки цим дзвоном i ранiшнiм теплом. А ще запахами
зела.
- Я вже принiс! - почув вiн над собою голосок. Йому всовувалася в руки
палиця, i вiн, спираючись на не?, звiвся.
- То куди ж iти? - несмiливо й наче нiяково спитав.
- А просто! - хлопченя важко дихало вiд бiгу. Вiн перекинув палицю в
праву руку i ступив перший крок. Його замло?ло, i закрутилася пiд ним
земля. Але стиснув губу й пiшов. Сонце грiло на них ззаду - йшло двi
чудернацькi постатi: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на
палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала бiля велико?, як
пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому свiтлi, наче гойдав ?х ранок
i наче пливли вони по зеленому неозорому морю...

Вiдтодi почали ходити по Орiльщинi новi жебраки. Мале метке хлопченя
водило величезного слiпця з пошрамленим обличчям - вiн був такий великий,
а хлопченя таке мале, що хто бачив ?х, не мiг стримати жалю. Бо вiд
здорованя вiяло дивною силою, що примушувало забувати про його калiцтво, а
вiд хлопченяти - самою печаллю. Кволе й тендiтне, мов дiвчинка, з худим,
виснаженим личком, воно пiдскакувало до якогось двору, залишивши свого
велетня на вулицi, й починало виспiвувати, танцювати а чи жалiбно спiвати.
I люди виходили з дому, щоб послухати малого й подивитися на чудного
слiпця, що немiчно стояв серед вулицi й покiрно чекав, доки зробить
хлопченя сво? дiло. А воно заливалося, i люди, слухаючи чудовий голосок,
витирали сльози, що самi напливали на очi.
- Бiда ж менi на чужинi, - спiвало мале, - не так же тiй сиротинi, як
бiднiй головоньцi, що не маю я з ким приязнi, туги розлучити, тiльки звик
я безпрестанку на чужинi жити. Ходжу, блуджу по юлоньцi, тяженько зiтхаю,
що на чужинi я, бiдний, родини не маю...
Вiн спiвав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно свiтилося
його личко, що люди не жалiли милостинi.
Вони звертали вiд села в поле, а тодi йшли, доки зморювалося хлопченя.
Тодi Iван брав малого на руки, i вони знову йшли - малий пiдказував, де
баюрина, а де яма, куди повертати i де йти обережно, - в тому ?хньому ходi
було щось таке, що забували про сво? жебрацтво.
Вибирали затишне мiсце й сiдали розкласти вогонь. ?ли, що бог послав, а
тодi знову йшли. На нiч спинялися на якомусь хуторi чи просто в полi; тодi
Iван розповiдав малому казки, i той, скулившись пiд рукою у свого велетня,
слухав з такою цiкавiстю, що велика, кострубата рука слiпця клалася йому
на голову й починала тихенько гладити.
Так вiн i засинав. Тодi вiдчував Iван, що йому ста? затишно на душi. Бо
решту часу вiн жив самою напругою. Бачив звiрiв, що наступали на нього й
хапали розчепiреними лапами, - думав про це так багато, що почав забувати
справжнi обличчя, якi колись знав, - ставав лихий. Гризла його ураза,
спалахував бiль - в такi хвилi розмотував голову й обмацував: заростала
повiльно, але все ж заростала. В Новий Орiль вони вiдтодi не заходили, i
вiн намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про
Мотрю. Хiба iнколи запалювався смуток, приходили до нього веселi, залитi
сонцем поля i золотий лев, з яким змагався. Тодi клалася йому на вуста
усмiшка, обличчя губило замкненiсть, i хлопченя, бачачи це, радiло. Воно
спiвало в такi днi веселiших пiсень, веселiше пританцьовувало й удавалося
до довших вiршiв, якi залюбки слухав й Iван, та й люди смiялися, аж за
боки бралися. Потiм вони знову йшли, i знову брав Iван на руки свого
проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував
шлях.

Але прийшла ця осiнь, коли Iван прокинувся одного ранку й довго слухав
щiмкий бiль, що раптом озвавсь у ньому.
- Це ж яка пора? - спитав вiн, i хлопченя, яке вилiзло з копицi сiна,
де ночували, сказало, що вже ранок.
- Я не про те, - Iван сiв на сiнi й пошукав обличчям сонця в небi. Але
сонця не було, i вiн зрозумiв, що ма? пiти дощ. Ще настороженiше витяг до
неба обличчя:
- Я питаю, чи вже осiнь, чи ще лiто?
- Вересень, - сказало хлопченя.
Тодi вiн зрозумiв, що його тривожило. На нього повiяло тлiном леглого
листя, холодним продувом i мертвим духом порожнього поля.
- Тобi не холодно? - спитав вiн, але хлопченя не вiдповiло йому. - Так,
тобi холодно! - сказав вiн. - Може, повернешся в школу?
- Не проганяйте мене, - жалiбно сказало хлопченя. - Я не хочу
повертатись у школу.
- Та от бачиш! - понуро сказав Iван. - Не можу я бути жебраком.
- Це я проситиму, - так само жалiбно сказало хлопченя. - Ви стоятимете
на вулицi, а я проситиму.
- Чи ? тут близько лiс? - спитав вiн.
- Близько, - дихнуло на нього хлопченя.
- Ми пiдемо в лiс.
Вiн звiвся, струснув одежу, i хлопченя раптом злякалося його. Бо вiд
нього заструмувало такою силою, яко? вiн не знав.
- Що ви хочете зробити? - спитав вiн, але Iван уже рушив. - Ви не туди
iдете, - крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сiнi, - треба праворуч!
Вiн повернув праворуч, а хлопченя побiгло слiдом. Взялося за шворку,
прив'язану до Iванового очкура, й повело його.
На них дихнув сумний лiс, легле листя, холодок осiннього ранку,
прив'яле де-не-де зiлля. Зашумiв вiтер, i хлопченя почало стрибати, щоб
зiгрiтися.
Iван iшов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько дерев, лiс
кликав його дивним голосом, i вiн зрозумiв, що то знову виходить на дорогу
лев. Вже мiг його побачити, почув його дихання й тепло його шкiри. Лев
iшов разом iз ним, вони мали увiйти мiж жовтi сосновi стовбури, i велетень
почав пригадувати, який то жовтий колiр. "Колiр тепла", - подумалося йому,
i вiн усмiхнувся сво?му левовi.
Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний i невеселий, що йому
гiрко так само, що гiрко на душi й хлопченятi, бо тягло за шворку, наче
вола. Але вiн знав, що не може зупинити цього ходу i не зможе позбавити
хлопченя його гiркоти. Там, де почнуться дерева, вiн знову вiзьметься з
левом уручки.
- Бачиш того лева? - спитав вiн, i хлопченя заплакало.
- Я не бачу нiякого лева, - сказало воно.
- Лiс далеко? - запитав вiн.
- Вже поруч.
Врештi, знав це й сам, бо полем уже не пахло. Тiльки жовтими стовбурами
й жовтою шкiрою лева. Вiн згадав раптом про мед, що його ?в iз лев'ячо?
голови, й подумав, що йому вже не ?сти такого меду - восени може бути
тiльки гiркий мед. Гiркий запах, гiркi стовбури i гiркий лев.
Той iшов попереду, вихляв тiлом i начебто тiкав. Iван пришвидшив ходу -
не хотiв, щоб той утiк.
Над ним уже зашумiли дерева. Тодi вiн зупинився.
- Листя вже впало? - запитав, i хлопченя вже зовсiм розревiлося.
- Тут нема? листя, - сказало воно. - Тут сосна. Але вiн не вiдчував
сосни, а тiльки запах леглого листя. Врештi, вiн згадав той жовтий колiр -
запах листя, цих дерев i лева.
Лев повернув до нього голову. Його морда була все ще сумна. Сумна й
добра, бо вiн сам був сумний i добрий. Але не мiг бути добрий зараз, бо
навколо затанцювали звiринi морди. Всi вони занявчали, загарчали й
загалакали. Всi вони наче показилися, i вiн вiдчув добрячого стусана.
- Обережно, - сказало хлопченя. - Тут скрiзь дерева. Вiн побачив, що
навколо нього почина? танцювати зiлля. До нього поповзли хмiль i березка,
пiшов, вигнувши груди, звiробiй, а за ним стiною стала глуха кропива. Там,
за нею, - оман i стародуб, а ще далi притулилося вонюче зiллячко. Вiн
упiзнав вiдразу те вонюче зiллячко - повiяло на нього трутизною й цвiллю.
Кисло запахла шандра, i вiн здригнувся - зiлля почало заплiтати йому ноги.
На облитiй сонцем галявинi все ще стояв лев, бiля нього лежала левиця й
гралося кiлька левенят. I вiн зрозумiв, що йому вже не добратися до тi??
галявини, адже тут стiльки цього зiлля й так пахне трутизною!
Тодi вiн розмотав свою голову, й волосся сипнуло йому на плечi - воно
виросло! Вже зовсiм виросло, хоч недавно були ще самi кущаки.
- Дивись, - сказав вiн, - волосся мо? вже виросло. Хлопченя плакало.
- Ну, чого ти плачеш, дурне?
- Я не хочу цього, я хочу ходити з вами по дорогах i так здобувати
хлiб.
Вiн подивився на лева там, на галявинi, й сумно всмiхнувся.
- Тобi доведеться повернутися до школи, - сказав вiн. - Ти дуже славне
хлопченя, але я не можу жебракувати. Хлопченя плакало, а вiн почав мацати
довкола себе.
- Де тут дерево? - спитав вiн. Хлопченя взяло його за руку й пiдвело до
молодо? сосни. Вiн обмацав руками сосну й вiдштовхнувся.
- А бiльше дерево тут ?? - спитав вiн, а коли хлопченя пiдвело його до
бiльшого, сторожко обмацав його долонями.
- Стань за мною! - наказав вiн i раптом уперся об дерево. Над ними
захиталася корона, i велетень упiзнав це почуття: шелестить корона,
врештi, вiн сам - дерево; зирнув на галявину, де все ще стояв лев.
Лев дивився на нього незмигно й сумно, а Йван повернувся до нього
спиною.
- Тепер ми пiдемо туди, - сказав вiн. - Чи ? зараз якiсь свята?
- Здвиження, - пошепки сказало хлопченя.
- От i добре, - мовив Iван. - Я вже давно чекаю цього здвиження.

Iшли довго, хлопченя притомилося, i вiн узяв його на руки. Мале кволе
тiло тулилося до нього, i вiн хвилювався, чуючи це тепло. Але над ним
шумiли корони дерев, хай давно вони вийшли з лiсу, i йшов за ними той-таки
лев. Пiзнавав його сторожку ходу, але не обертався. Кликала його дорога, i
вiн поспiшав. Кликав незнайомий голос, i вiй пiддався йому безоглядно -
йшов усе швидше й швидше. Хлопченя втомилося плакати, вказувало втомленим
голосом дорогу, i вiн м'яко пригортав його до себе.
- Там мене знову битимуть, - несподiвано сказало хлопченя, i вiн ще
нiжнiше пригорнув його до себе.
Навколо пахло травами й зiллям; коли вони переходили порожнi поля,
пахтiло стернею й волошками. Вiн вiдчував: стерня - темна, а волошки -
блiдо-синi. Над ними таке ж небо: хмари, мов стерня, а небо волошкове. Вiн
подумав, що блiдо-син? - це вiдчуття цi?? осенi, ?? вогкий та привiльний
дух. ?? тепло й павутиння, яке летить i летить. I обвива? волосся, як
дороге прядиво. Волосся знову вi?ться за ним, як хоругва, бо йде вiн
швидко. I сила в нього знову така, як колись.
- Глянь-но, - сказав вiн. - За нами нiхто не йде?
За ними нiхто не йшов, але вiн вибачив хлопченятi його слiпоту. Бо
виразно чув сквапнi кроки, чув солодко-гiркий смак та запах: в душу йому
все бiльше наливалося суму й нудьги. Був то майже той-таки сум, який
вiдчував, коли ходив до Мотрi. I вiн уперше за довгий час подумав про
Мотрю. Запахло йому конем-дiвчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка
всмiшка.
Але це був тiльки спалах, зовсiм кволий серед цi?? гiркоти й смутку.
Вiн повернув голову, хоч хлопченя обхопило йоголiию руками, i спробував
зирнути назад. Позаду була чорна пустеля, по якiй украдливо ступав
золоторунний лев. Лев дивився на нього так само незмигно, i його
добродушна морда ще бiльше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрi.
Йому раптом захотiлося прогнати лева, хай би йшов до сво?? левицi й
левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало. Воно
щось бурмотiло, i вiн прислухався.
- Мене там битимуть, - сказало воно.
- Ма?ш потерпiти! - прошепотiв вiн, намагаючись не збудити хлопченяти.
Але коли воно зовсiм заснуло, вiн зупинився. Бо раптово зрозумiв, що не
зна?, куди йти. Кiлька разiв спiткнувся й ледве не впав. Тодi вiн поклав
долоню на обличчя хлопченятi. Воно прокинулось i засмiялося.
- Ми звернули з дороги, - сказало воно, - й iдемо полем.
Вiн i справдi вiдчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев, лiг
на стерню i спочивав.
- Чи далеко ще до Нового Орiля? - спитав вiн, сторожко виставляючи
обличчя.
До нього приплив дух житла. Запах диму й горiлих бур'янiв.
- А ми вже майже прийшли, - сказало хлопченя. - Ось мiськi паркани.
Iван почув, як ударив церковний дзвiн. Круглий, соковитий звук повис,
наче куля, мiж небом та землею i довго не хотiв розпадатися. Але розпався
на безлiч вiдголоскiв i вмер. Тодi з'явився другий звук.
- Ти проведеш мене до церкви, - сказав Iван. - До то?, найбiльшо?!
Хлопченя подивилося на нього, обличчя Йванове було залите смутком.
- А що моя хата, - запитав вiн, - видно ???
- Видно, - пошепки вiдказало хлопченя. - Але звiдти виходять якiсь
люди.
- Якi в них обличчя? - схвильовано спитав Iван. - Подивився, якi в них
обличчя?
- Менi не видно ?хнiх облич, - сказало хлопченя. - Це далеко.
- Гаразд, - видихнув вiн i прислухався, чи йде за ним лев. Лев iшов.
Iван знову дихнув запаху людських осель i диму вiд горiлих бур'янiв.
- Веди мене до тi?? церкви! - наказав вiн. Вони пiдiйшли до паркану, i
велетень вiдчув, що дорожнiй порох холодний.
- Люди вже йдуть до церкви? - спитав вiн.
- Iдуть!
- Давай спочинемо.
Вони сiли на узбiччя, i вiн вловив запах деревiю. Сидiли бiля дороги
покiрнi й похнюпленi, i повз них проходили люди. Виразно вiдчував ?хню
ходу, дехто спинявся й кидав ?м дрiбний грiш. Хлопченя брало грошi, а Йван
вдихав у себе знайомий запах деревiю. Був солодкий i рiдний - все тут жило
й дихало, мов удома, все нiби сонцем налилося. I вiн зрозумiв, що сонце
таки грi?. Ненадiйним гiрким теплом.
Стало тихо. Зовсiм тихо. Хiба десь сокотав пiвень чи погавкували
собаки.
- Люди вже пiшли? - спитав, мов пробудився, Iван.
- Пiшли, - вiдповiло хлопченя.
- Заведеш мене до тi?? церкви, - сказав Iван.
Вони встали й повiльно, зморено пiшли. Лев теж пiдвiвся й тихо
поволiкся слiдом.

Зайшли до церкви. Вiдразу вiдчув це: запах горiлих свiчок, дихання
людей, бурмотiння попа i спiв, що раптово злинув згори й покрив усе м'якою
печаллю. Iван немовби пив той спiв, глибокий i спокiйний, сумний i чистий.
Запахло димком од ладану, пахло навiть малювання зi стiн - церкву, певне,
недавно обновляли.
Вiн стояв позаду людей, але його помiтили. Немов пройшовся вiтер, нi,
то шумiли корони дерев. Дерев, що здiймаються вгору й губляться десь там,
у небi. Можливо, було там i листя.
Вiн схилився до хлопчати:
- Пiдведи мене до стовпа!
Хлопченя взяло його за руку, i вiн обмацав долонями шкарубкий стовбур.
Тiльки зараз упiзнав, що це й справдi була сосна. Ззаду стояв лев, звiв
голову i сторожко прислухався. I вiн зрозумiв, що гiркота зовсiм пойняла
йому душу. Спiв i голоси людей, шепiт i шелест, дихання й запах ладану -
все нiби знялося вгору й розтало там, бiля бань. Бiля хмар, як стерня, i
волошкового неба. На нього дихала осiнь i дивився лев. I вiн знову
здригнувся, його струснула раптом хвиля реготу. До нього поповз хмiль i
березка. Пiшов, випнувши груди, деревiй i темно зашумiла глуха кропива.
Там далi витинався оман i стародуб, а за ними притулилося вонюче зiллячко.
Зiллячко розлило свою трутизну i цвiль. Кисло запахла шандра, i вiн
вiдчув, як зiлля заплiта? йому ноги. Тодi пригладив волосся, що буйною
гривою спадало на плечi. I пригадав смак меду, якого довелося йому
покуштувати ще там, на дорозi. Той смак був далекий, як запах тлiнного
листу, - з'явилося тепле видиво дiвчини-коня i ?? солодкий дух. Але знову
плюснуло хвилею реготу. До нього наближалися якiсь обличчя. Були дивнi, бо
корчили гримаси, показували роздутими, як колоди, пальцями, плювалися й
вискотiли. В головi в нього закрутилися обручi. Один, другий, третiй -
посплiталися мiж собою й крутилися, наче спiралi. Дивнi звiрi обходили
його звiдусiль. У них були людськi тiла i звiрячi голови. Всi вони
нявчали, кричали й галакали, неначе показалися, i вiн вiдчув, що ось-ось
почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцiлував його.
- Тепер бiжи! - прошепотiв вiн.

Хлопченя плакало, але вiн став раптом такий лютий, що закричав щосили:
- Бiжи, я тобi сказав!
Хлопченя й справдi перелякалося, дивилося на нього повними жаху очима й
поволi задкувало.
Люди обернулися до них, пройшов шепiт, корони дерев там, бiля неба,
захиталися й почали губити листя. I велетень глибоко вдихнув повiтря.
Натис спиною на стовбур, i все раптом закрутилося. Почувся трiск,
закричали люди, закричали звiрi, звiдкiлясь iз темряви виринув
перестрашений тхiр. Теж щось закричав - все пiшло колесом, все
перетворювалось у кисiль, та й крик цей застиг - церква захиталася. Вiн
вiдчув гiркоту, цiлi хвилi полинового духу ринули на нього згори й
обкутали його.
Знову напружився, аж прилила йому до обличчя кров, аж задерев'янiли
м'язи й зацiпенiло тiло. Хвилi полину покотилися ще густiше - вже не було
нiчого, крiм полину та вiдчаю, крiм гiркоти i лева, що швидко пiшов йому
назустрiч.
"Ну от, - встигла мигнути йому думка, - ми знову вiзьмемося з ним
уручки".
Лев стрибнув на нього, й вони покотилися по тому полину, яким заросла
церква, а на них iз гуркотом звалилася темна лавина чи хмар, чи поламаних
дерев.

СВIЧЕННЯ

Маленький попик, бiлий наче лунь, трюхикав на малому возi. I вiн, i
його так само бiлий коник посхиляли голови, а дорога, якою вони ?хали,
блiдо сяяла вiд перетерто? на нiй куряви. Пообабiч тяглися хлiба, i
бринiли вони важким золотом - ось-ось мала надiйти пора жнив.
Попик звiв синi, окресленi сивими бровами, очi - дивився на той щедрий,
колосистий розлив. Побачив навiть ряди женцiв i почув пiсню, що злетiла
над полем, уздрiв також полукiпки й боцюна, котрий спустився на один iз
таких полукiпкiв. "Веселi могили, - подумав вiн, - веселi могили цi
полукiпки!"
Помахував перед його очима кiнський хвiст, ступали чотири сивi ноги -
на заднiй лiвiй копито було збито, i коник ледь-ледь накульгував. Старий
озирнувся несамохiть - висiла за возом хмара куряви й затуляла весь шлях:
попик на мент забув, звiдкiля вiн ?де й куди.
Потiм хлiба закiнчилися, i трюхикав вiн по дорозi, зарослiй пообабiч
тирсою. З одного й другого боку витиналися двi стiни трави, i вiн майже
ховався зi сво?м конем у тому морi. Вигиналися сiро-зеленi хвилi, котилися
аж ген далеко попереду, клалися плавко й погiдно - гуляв по тому
трав'яному полi вiтер.
Вiз стояв на горбi, що трохи вивищувався над степом: кiнь i попик
пильно вдивлялися перед себе. Боки Сивка втомлено ходили, а попик
намагався пригадати, куди вони вибралися. Глухла навколо тиша, тiльки
жайворонки невтомно били в сво? дзвiнки - була ця тиша, як тканина,
блаватна. Бiлi вi? попика поклiпували, вицвiлi очi його дивилися на свiт
спокiйно, позаду за ним повiльно осiдала курява, знята возом, - там, у
туманi вiд куряви, стелився той-таки кра?вид - вигинливi й зеленi хвилi.
Попик зiскочив на землю i став ще менший, наче хлопчик сивоголовий.
Вiдпустив коневi вудило, i той почав хапати траву. Попик дiстав iз воза
торбу з харчем, сiв тут-таки, на узбiччi, й почав з натугою розминати
подуплавiлими зубами засохлий хлiб.
Синiй метелик прилетiв i сiв на покладену бiля колiна руку старого, -
тихо дивився на непроханого гостя. М'яв хлiб, смоктав його неквапно, кiнь
скубав траву i вряди-годи форкав. Метелик сидiв на руцi й тремтiв од
власного зухвальства.
Над головою незрушно стояв коршак, i тiнь од нього лежала зовсiм поруч
на дорозi. Метелик перелетiв iз попиково? руки на його бриль i сiв там,
наче квiтка. Тодi зворухнувся старий, устав i стягнув шворку на торбi.
Ковтнув востанн? й кинув торбу на воза. Пiшов опорядити коня, а метелик не
злiтав йому з бриля. Махав тремтливими крильцями, немов до льоту
поривався, але й гадки не мав злiтати.
Десь далеко в степу заiржав чи заплакав дикий степовий кiнь, i це
iржання розлупилося, розплескалося в безмiрному просторi.
Почув тупiт копит за спиною, але не обернувся. Так само трюхикав його
коник, i так само, понурившись, ?хав i вiн. Вже пара синiх метеликiв
сидiла на його брилi й наче балакала помiж себе, - миготiв крильцями
спершу один, а тодi другий.
Наздоганяв воза тiльки один вершник, i копита чiтко дзвонили в степовiй
тишi. Лiтн? закiптюжене обличчя, чорнi палкi очi, вуса, закладенi за вуха,
а на макiвцi, пiднятий вiтром, наче пiвнячий гребiнь, чуб - вершник нiчим
не рiзнився од посельцiв цих кра?в.
Кiнь його заiржав, далеко попереду зойкнула луна, тонко охнула i
пропала в просторi; попиковий кiнь наче щось пригадав, звiв голову й
прислухався, хоч уже з десять рокiв вiн глухий. Однак нiздрi його
заворушилися: той погук, що несподiвано пролунав за спиною, мав свiй
запах.
Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед себе й не бачив нi
дороги, нi степу навколо. Бачив тiльки тiнь коршака, яка пливла перед
возом, наче дороговказ. Тiнь мала голову й крила - пташка хитлива й темна.
Здавалося, раз i другий, - кiнь наздожене ??, але завше виривалася з-пiд
копит i вiдскакувала на косовий сажень.
Вершник уже наздогнав воза: метелики з попового брилика зiрвалися й
полетiли мiж тирсу. Войовничий вершниковий чуб лiг на пiдбриту голову, i
вiд того обличчя його змiнилося, стало втомлене i прихильне.
- Чи не до Степана Носа ?дете, панотче? - гукнув. Попик повернув
спокiйне лице й дивився якийсь час на вершника. Нiчого не вiдповiв, тiльки
вiдвiв очi i знову задивився на стрибливу пташину тiнь.
- Мене вислано вас зустрiти! - говорив вершник, перебиваючи голосом
стукiт копит. - Степан Нiс - мiй прапрадiд, вiн мене й послав, але я,
певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путiвець. Це я з могили
застерiг ваш повiз. Чи не ви отой пiп, що вам сто рокiв? - Вершник
заблискотiв усмiшкою, але старий i пальцем не кивнув. Зiгнувся на передку
воза й помахував батiжком. Синiй метелик повернувся i знову сiв на сво?
мiсце, i вершник почудувався на цю напрочуд нiжну квiтку.
- Ви такий мовчазний, отче, - балакав безперестанку вершник, - а я от
люблю потеревенити. Там, у нашому хуторi, я свинар, але не думайте, що
темний. Я, отче, знайшов серед прапрадiдового майна скриню книг, навчився
самотужки читати, хоч всi вони, тi книги, написанi незрозумiлою мовою...
Старий вiдiрвав погляд од тiнi птаха на дорозi. Знову десь далеко
заiржав дикий степовий кiнь, i вiдгукнулися до нього Сивко й кiнь
вершниковий, скинули важко головами - вмирала в глибинi цього свiту далека
луна. Тодi повернувся на бриль i другий метелик, а над головою попика
задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду перебiг дорогу прудкий
сайгак, миттю сховавшись у неозорiй травi. Попикове обличчя розтануло,
немов прокинувся вiн, вуста його зарухалися - зашепотiли молитву, а очi
стали двома шматками синього неба. Зрештою старий перевiв очi на свого
провiдника:
- То куди це ми ?демо, хлопче, мо', розкажеш?
Мiсто випiрнуло, наче з-пiд землi. Дерев'янi, обмазанi жовтою глиною
стiни, рiв iз стоячою цвiлою водою, густо засипаною ряскою, i порослий
густим бур'яном вал. По стiнах повзли пагони витких рослин iз плодами,
схожими на шишки дурману, в деяких мiсцях ?х зiбралося так густо, що стiна
робилася зовсiм зелена. Дорога, якою вони ?хали, була польовим, мало
збитим путiвцем: колеса лишали двi зеленi колi? притоптаного зiлля.
- Оце i ? наш хутiр, - сказав вершник i раптом ударив коня. Обiгнав
воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично зелене мiсто.
Метелики зiрвалися з попикового бриля i замахали синiми крильцями;
коршакова тiнь раптом пропала, i попик мимохiть глянув угору. Не було в
небi нi хмарини, анi птаха, не дзвонили й жайворони, тiльки лежало, як
мiдна миса, незвично велике й жовте сонце.
Вершник щось закричав там, бiля ворiт, з вежi визирнуло вусате обличчя,
загримотiли ланцюги, i над ровом повiльно опустився звiдний мiст.
Старий по?хав просто на той мiст i на розчиненi ворота. Бiлi брови його
ледь звелися - побачив вiн раптом ущерть забитi людьми вулицi. Люди там,
за ворiтьми, пiдстрибували, махали руками, але не це вразило попика. Були
одягненi вони в однакову одежу: синiй каптан i зеленi штани, жiнки мали
зеленi сукнi i синi корсетки, а всi чоловiки були однаково стриженi: з
чубом, що розпадався вiд тiменi на всi боки, й голомозi.
Попик аж рота розтулив вiд здивування, показуючи жовтi пеньки зубiв,
але очi його були так само спокiйнi. За мить стулився йому й рот, i вiн
затрюхав просто на тi ворота, що гостинно розчинилися перед ним, i на тих
синьо-зелених людей, котрi жваво вигецували на майданi якийсь надто
бадьорий танок.
Грало тро? музик, один на лютню, один на скрипку, а третiй бив у
бубонець, обличчя ?хнi були урочистi, i звуки весело роздзвонювалися
навкруги. Жiнки скакали, пiдiймаючи пучками над землею важку тканину сво?х
суконь, а чоловiки крутилися навколо них, наче бджоли коло меду.
Притупували всi водночас i знову кидались у вихиляси: жiнки наче
вiдмахувалися, збиваючись у гурт, вiд партнерiв, а чоловiки прискакували
до них з притупцем i розривали густий, збитий докупи жiночий рiй. Знову
вихилялися парами, крутилися синi корсетки й зеленi сукнi: всi були
поважнi й надихнутi, як i музики, а в ?хнiх рухах прочувалася трохи
неприродна завченiсть.
Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився на цi
веселощi, i жоден м'яз не здригнувся на його лицi. Зняв капелюха, наче
хотiв пересвiдчитися, чи й справдi покинули його метелики, i вiтерець, що
повiяв iз глибини мiських вулиць, лагiдно звiяв його бiле волосся.
Через юрбу ?хав, махаючи пугою, недавнiй супровiдник. Голоснi виляси
били повiтря, i танцiвники мимохiть розсувалися, даючи попиковi дорогу. В
просвiт побачив старий залитi сонцем порожнi вулицi, по однiй iз них бiг
черво-ношерстий собака, по другiй ганялося одне за одним кiлька кошенят, а
третя зяяла пусткою. Попик торкнув коня й по?хав через юрбу, що
продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очi й
зуби, роздималися нiздрi - цi люди все-таки веселилися. Тупали ногами й
крутилися, i, хоч жоден з них не усмiхався, були вони задоволенi.
Коник трюхикав так само спокiйно й монотонне, як i серед степу. Впустив
голову й думав свою конячу думу; старий погасив недоречну серед цього
серйозного люду всмiшку. Треба було скерувати воза в одну iз вулиць, i вiн
вибрав ту, яка свiтилася пусткою.
Здалося йому, що за спиною зачинилася глуха брама, бо звуки музики,
важкого дихання й сопiння, шерех пiдошов i шурхiт тканини - все це раптом
зникло, лишилася тiльки ця порожня вулиця з двома рядами будинкiв i
самiтний вiз, що гримотiв по кам'яному бруцi. Будинки навколо обплелись,
як i все в цьому мiстi, виткими рослинами, й попик по?хав мiж двох зелених
кучерявих стiн. Витяг iз торби з харчами черству шкуринку, поклав у рота й
посмоктав, злегка похитуючись.
Звiв очi вгору: так само безхмарно висiло небо i так само цвiло сонце.
Над головою в нього задзижчало кiлька гедзiв, i ?хн? гудiння здалося
заголосне в цiй тишi.
Шкуринка в ротi розмокла до решти, i попик задоволене проковтнув ??. Це
пiдкрiпило його, i вiн спинив коня, щоб злiзти й розiмнути закляклi ноги.
Злазив, постогнуючи й крекчучи, тодi взяв у руки вiжки, i коник знову
рушив. Отак вони й iшли по тiй довгiй зеленiй вулицi: старий кiнь i
старий, аж пiсок з нього сипався, чоловiк.

З'явилися попереду на гладких гнiдих конях три вершники, i вулиця
раптом заповнилася голосним цокотом копит. Старий iшов, дивлячись собi пiд
ноги, метлялася благенька його ряса i стоптанi, аж рудi чоботи. Бiла
борода його звiювалася набiк, i вiдслонювався з-пiд навислого чуба високий
i крутий лоб.
Вершники прискочили до воза й одночасно злетiли з коней. Конi заiржали
й закрутилися, вiдгукнувся до них i Сивко, а попик зирнув на пришельцiв
спокiйними синiми очима.
Пiдходили до нього за благословенням: важкi, ситi й здоровi чоловiки,
нагиналися низько i чоломкали простягнену руку. Попик махнув пучкою над
?хнiми червоними шиями, i вони покiрно один за одним вiдходила набiк.
- Нас послано, - сказав один iз них, - провести вашу милiсть.
Попик хитнув головою, не сказавши, однак, i пiвслова, i незграбно полiз
на пiдводу. Три пари рук одночасно пiдхопили старого й шанобливо всадили
його на сидiннi.
?хали помалу, тро? супровiдникiв на ситих конях з червоними шиями й
голомозими головами, ?хнi сiдницi просторо розкладалися на крупах, а ззаду
все так само трюхала маленька сива конячка, тягнучи малий вiз i в ньому,
наче хлопчика, спокiйного й незворушного старчика.
Над ними висiв розпечений казан сонця, чисте небо розгорнуло син?
шатро, i не було там нi тiнi. Сипалося на вулицю й будинки син? сяйво, i
повiтря од того здавалося живе й драглисте. Драглисто-зеленими бачилися
будинки пообабiч дороги i навiть отi вершники попереду на зелених конях iз
синiми спинами. Подумалося старому, що це три метелики впряжено в воза,
трiпотять вони крильми i тягнуть його. Юне обличчя Фаетона зирнуло на
нього з розширеним зором i розтуленим ротом - був то вiн сам з часiв
молодостi.
- Вiнконосче премудрий, Миколаю, - забурмотiв попик, потуплюючись. -
Подай мо?й душi просвiту, що освiтить темряву ??, щоб я з радiстю
прославив пам'ять твою!..

Ще здаля побачив заставлену людськими спинами пройму вулицi, ?хав на тi
спини вслiд за трьома метеликами-проводирями, i його далекозорi очi чiтко
бачили напруженi ши? тих людей: ставали вони навшпиньки, щоб прозирнути
вперед. Бачив напнуту на спинах одежу й лискучi, щедро надьогченi чоботи
бiля землi.
Майдан був круглий, як п'ятак. Забитий ущерть людом, аж яблуку нiде
впасти. Всi стояли в потилицю один одному, розсiваючися по майдану вiялом.
Були тут самi чоловiки: на ганку стояли музики й грали жалобно?. Кiлька
хлопчакiв у бiлих сорочках натхненно спiвали жалiсного канта - текли ?м од
власного спiву на очi сльози.
Попик стояв на возi, одне око засльозилось i в нього, i вiн утер його
закiптюженим рукавом. Незмигно дивився на те стовписько, i його рука
мимоволi поповзла до лоба, накладаючи чесного хреста. Сотнi облич
обернулись у його бiк i завмерли: стояв сивий наморений коник, невеличкий
вiз, а на тому возi крихiтний дiдок у бiлiй полотнянiй рясi, в солом'яному
брилику, на якому сидiло два синi метелики.
Люди заворушилися й почали стискатися, роблячи про?зд для воза, i коли
попик торкнув свого коня, через майдан було прокладено залиту сонцем
дорогу. Уздовж того про?зду вилаштувалися двi шереги, чiтко розкладенi на
кольори: чорний бiля само? землi, вище - зеленi штани, а ще вище - синi
каптани. В одного з десяти голомозих темнiла чуприна, i цi чуприни були як
вiхи в рожевому морi голених голiв.
Коник спокiйно трюхикав мiж тих шерег, похитував головою й монотонне
переставляв утомленi ноги. Попик надивився вдосталь на цi напрочуд
однаковi обличчя й барви i впустив голову. I тiльки коли пере?хали вони
майдан, зиркнув уперед i побачив широко розчиненi ворота, в якi вже
в'?жджали його супровiдники i куди спрямувався i його коник. Там, у дворi,
стояло кiлька огрядних чоловiкiв, а коли вiз в'?хав до двору, вийшов з
того гурту здоровенний дiд з порудiлими вусами i з банькатими очима - з-за
спини того дiда визирнуло темне, поморщене жiноче лице.
Пiдходили по черзi за благословенням, спершу дiд, за ним - жiнка, потiм
- усi решта, що стояли в цьому дворi. Попик простягав кожному руку й махав
пучкою над червоними шиями, вуста його при цьому ворушилися, але з них не
виходили слова - шелест якийсь невиразний, наче листя шамотiло.
- Просимо ласкаво в господу, панотче, - схилився чемно в поклонi дiд. -
Ми на вас давно сподiва?мося...

Кiмната - пiвтемна, бо в нiй не було вiкна, тiльки свiтився зi стелi
крайчик свiтла. Стяга падала на пiдлогу, розширяючись донизу, i в тiй
стязi сидiв на ослiнчику бiлий, як сметана, дiдок. Дивився, не мигаючи,
очi його свiтилися ласкою, i в тому хиткому пливучому промiннi вiн аж
палахкотiв. Борода срiбно облягла зморщене обличчя, а лоб горою стояв пiд
осяйною кучугурою бiлого волосся. Бриль старого був покладений на колiно,
i на ньому спали, склавши синi крильцята, дво? метеликiв.
Навпроти сидiв на ослонi господар, приплющив очi, i обличчя од того
стало втомлене й сонне. Жiнка подалася тулубом уперед, поклавши одну руку
на колiно, а другу посилаючи до того сивого дiдка, що так незвично
свiтився серед помешкання.
- Стривай, стара, - озвався густим басом господар. - Я розповiм про те
сам...
I побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить хлiб, i
дiвчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук, - вистуку? цiп, i
розприску?ться навсiбiч зерно; тук-тук-тук, - стукотить дiвоче серце, i з
обличчя ?? розприску?ться смiх; тукотить серце i в наймита, вiн поверта?
веселе, пiтне й закурене обличчя, а цiп у його руках ходить i ходить, i
лупить той цiп по землi; б'ються серця ?хнi у такт тому стукоту, а очi
дивляться - розвестися не можуть.
Жiнка втерла сльози i захитала сумовито головою.
- Еге-ге! Так воно було, так!..
Побачив попик, як вискочила та розпашiла дiвчина з кухнi, як схопила
притьма вiдра з коромислом i пiшла якось боком-боком, схвильована така i
розчервонiла. Тодi перестрiв ?? по дорозi Iван Доломан...
Червона опанча звисала йому з плеча, пiдбита хутром, а очi з-пiд
дорого? шапки дивились, як у сокола. Стерялася раптом дiвчина, бо парубок
стояв, розставивши ноги, i мав зведене вгору пiдборiддя. I цвiв у нього на
грудях вишневий каптан, а синi штани натiкали на чоботи. Простяг руку до
дiвчини, був-бо певний, що це до нього зацвiла вона такими рум'янцями, але
тi рум'янцi погасли раптом на щоках. Зирнула вона на Iвана Доломана
широкими й чорними очима, й погасли тi ?? очi. Iван Доломан зробив крок ?й
назустрiч, i зуби його перлисто блиснули, а очi засвiтилися невимовною
ласкою...
- Ох Iване, Iване, - захиталася на стiльцi почорнiла вiд рокiв жiнка. -
Ой, дурна я була, дурна!
На не? дивилися важкi, банькуватi очi господаря, i вона знову втерла
сльози. Випросталася й сiла рiвно, а ?? темне обличчя просвiтлiло раптом,
i засвiтили з нього чорнi очi - на коротесеньку мить повернулася ?? давня
краса. Маленькi попиковi очицi пили ту красу й напитися не могли, i
виповзла з кра?чку його ока сльоза, засвiтилася й зацвiла на виблiдому
обличчi: вже через не? дивився попик на жiнку...
Оминула вона Iвана Доломана, i, коли набирала воду, рум'янцi
повернулися на ?? обличчя й заквiтли, як маки, бо зазирнула дiвчина в
криницю й побачила там обличчя молотника-наймита, що невтомно цокотiв
цiпом. Знову ?? серце закалатало в такт iз ударами того цiпа, i, коли
проходила вона з повними вiдрами повз Iвана Доломана, то й не помiтила
його - став вiн, мов вода, прозiрчастий i, мов вода, пролився i стiк з то?
дороги, адже кликав i кликав ?? постук серця найдорожчого, адже саме для
того другого розцвiтила на щоках отакi великi й червонi маки...
Господар похитував головою, як робила це нещодавно його жiнка, було
його обличчя смутне, хоч про такi чудовi речi розповiли отi темнi й
зiв'ялi жiночi вуста. Знову простягла руку до попика i затремтiла,
зависла, безсила втримати те короткочасне й неймовiрне видиво, що
засвiтила вона його сво?ми словами.
- Гей-гей! - хитала головою...
Сидiла тодi в такому-от кутку, як сидить зараз, i так само густа
темрява обливала ??, бо думки, якi думала, були чорнi i рум'янцi на ??
щоках з'?ла темрява; свiтив мiсяць, але не проникав до не? пiд повiтку.
Вона чекала на нього й боялася, i тахкотiло в ?? грудях серце, хоч там, у
клунi, давно затих цiп i навколо тiльки й чути було, що сухий шелест
зiлля. Лопотiла шажками-листям грушня, i падали вряди-годи грушки,
шелестячи в прижухлу зелень городу.
Вiн став у прочiлi повiтки, загородивши його весь, просвiчувалося
тiльки бiля голови, а вона, хоч i чекала на нього, вiдчула, що збива?ться
в грудку, що холонуть у не? колiна i язик. I стала вона там, у кутку,
шпакуватим ?жаком, бо вiд чорних сво?х думок так дивно змалiла супроти
того великого й волохатого, що заступив увесь прочiл.
- Надi?! - сказав вiн так нiжно, що серце ?? почало розтавати.
Виклюнулася з нього стеблинка мала, затремтiла й завмерла.
- Надi?! - повторив вiн тим-таки голосом. - Чи ж станеш мо?ю жiнкою?
?? серце знову скрижанiло, i той паросток, що так тонко бринiв на
вершечку його, зiв'яв i скинув напiврозпущенi листки. Сухий холодний вiтер
провiявся по повiтцi.
- Я знаю, про що ти дума?ш, - печально й нiжно говорив парубок. - Ти
багата, а я бiдний, ти хазяйська дочка, а я наймит.
- Я про це думаю, - прошелестiла вона самими вустами. - Не вiддадуть
мене за тебе.
- Давай утечемо, - прошепотiв вiн. - Я тебе, голубко, на руках
носитиму, пестуватиму незгiрш, як мама...
Тодi вона простягла до нього руки. Мiсяць став якраз за спиною наймита,
облив його голову i впав на тi простягненi руки. I дивно запалали тi бiлi
руки, тонкi й випещенi, якi не знали важко? роботи, та й не хотiли ??
знати. I дивилися вони обо? на тi руки: вона iз жалем, а вiн iз любов'ю.
I пiдiгнулись у нього колiна, укляк вiн перед тими руками, а звiльнене
свiтло притьма линуло у повiтку й обiлляло закоханих густим зеленим
свiтлом. Зойкнув вiн тихесенько - такою несусвiтною красою запалало дiвоче
обличчя i так яскраво блиснули напiввiдслоненi ?? зуби.
- Надi?-зозулько, - пролебенiв вiн. - Не бери того до серця. Я
багатий!.. Я, золотце мо?, куди багатший за твого вiтця, я, пташечко, все
тобi вiддам, я дуже багатий, серденько!..
- Ти бага-тий? - протягла здивовано i трохи розчаровано дiвчина. - А це
ж бо звiдки?
Тодi вiн погас перед нею, як гасне свiчка. Став уже сам непроникне
чорний i непроникне замкнутий. Не дивився на не?, а що обличчя його було в
тiнi, вона не змогла побачити, яка зажура запечатала йому очi й вуста.
- Чого ж мовчиш? - тихенько спитала вона.
- Бо важко про це говорити, душе моя! - сказав вiн зимно. - Я розбiйник
страшний. I грошi мо?, й багатство з того-таки розбою зiбранi.

Та жiнка в кутку ридала не стримуючись. ?? темне обличчя було мокре,
губи зведенi спазмою, хиталася вона з боку на бiк, зчiплювала пальцi рук,
розпачливо змахувала руками i стискала ними колiна. Господар обережно взяв
?? опiдруч, i вона покiрно встала. Голова ?? трусилася, з-пiд очiпка
вибилося сиве волосся, i стала вона, як баба столiтня, - ветха й тремка.
Господар примовляв лагiдно, вряди-годи гладив ?? по головi, i стара вже
тiльки схлипувала, давлячись плачем.
Попик так само сидiв серед кiмнати, так само був облитий яскравим
свiтлом; йому, певне, запекло в голову, бо надiв раптом бриля. Синi
метелики звилися над ним, не вилiтаючи, однак, з-поза стяги, потрiпотiли
крильцями й плавко сiли на сво? мiсце. Тiнь од бриля сховала попикове
лице, i тiльки очi його покiрливо синiли з того затiнку, як два чистi,
незамутненi джерельця.
Господар провiв жiнку, а за порогом ?? взяли опiдруч два тiлистi
дядьки. Вона провисла мiж них, наче вже й плотi не мала - тiльки одежа з
тремкою головою. Прочiл був також освiтлений сонцем, вели дядьки стару по
кам'яному мощеному подвiр'ю, ?хнi голi макiвки рожево блищали, а коли
позирали один на одного, то профiлi ?хнi були цiлком однаковi.
Цю групу заступила господарева постать, iржаво зарипiли дверi, i знову
запала в мешканнi пiвсутiнь - свiтився тiльки посерединi бiлий, густо
залитий сонцем дiдок.
Господар важко опустився на ослiн, захрумтiли йому кiстки, а його
смутне обличчя на мить закам'янiло.
Тодi прийшла до них тиша. Сидiли отак нерушно, наче на щось очiкували,
в сонячнiй стязi крутилася, срiбно спалахуючи, курява, крiзь просвiт
проглядало напрочуд син? небо, а навколо нiмо стояли порожнi ослони, стiл
та лiжко. Стiни були завiшанi килимами, i в сутiнi тi килими здавалися
чорними. На них було зображено важкi кабанячi голови, i голови тi дивилися
зi стiн, наче живi...
- Вона, панотче, зараз сильно пережива?, - сказав понуро господар. -
Але тодi, коли ми зважилися побратися, саме вона зневолила мене згадати
про забутi скарби i згублених мною людей. Видить бог, на той час я
вiдiйшов од страшного свого рукомесла...
З-пiд бриля дивилися на господаря ясно-синi, як у хлопчика, очi.
Дивилися трохи здивовано й покiрливо: не було в них нi осуду, нi
схваленння. Жила хiба що оця тиша, яка висла навколо, i оце сонце зi
срiбними порошинками в ньому.

Мiсячне сяйво ворушилося на дорогах, сплiталось у коронах дерев,
ковзалось по солом'яних стрiхах; розквiтали нiчнi квiти й запаморочливо
пахли. Дихала втомлена земля, сухий вiтер ходив, наче парубок, порожнiми
вулицями й обтрушував стиглi сади. Глухо падали яблука та грушi, й
заливалися, аж навшпиньки ставали, цвiркуни; текла волога вiд рiк, i
плескав там весельцем рибалка. Чорний пес (нiч стояла чорна навколо) бiг i
бiг, висолопивши язика (мiсяць червоний висiв серед неба), й поблискував
очима (зорi кришились i осипалися донизу); пахли бур'яни, готуючись
розкрити коробочки з насiнням i розсiяти ?х по землi; чорний пес похитував
хвостом - вiтер-парубок зiскочив раптом з гiлляки прирiчкового дерева,
вдарив навприсяди i до смертi зачарував великооку й геть-но недосвiдчену
русалку. Бiлi квiти приходили на розмову до квiтiв червоних, бралися
тендiтними рученятами й починали легесенький танок, ледь-ледь вихитуючи
тонкими станами. Очi ?хнi розширялися, й круглi ?хнi личка пашiли, а
розкришенi зорi засiвали ?х i заплiднювали. Звiдти, звiдкiля почав свiй
бiг чорний лахман, позiхнула вже холоднорота Зневажниця квiтiв, i це
осiнн? дихання вiдчув на собi перш за все наймит, якого не брав сьогоднi
сон i який сидiв просто неба, схиливши на руки голову.
Зашелестiло зовсiм поруч, i то були найлегшi з легких кроки. Стала
перед парубком, запнута в темну хустку, дiвчина. Не могла наблизитися, а
похитувалася й чекала, поки зведе вiн обличчя й помiтить ??. Дiвочi вуста
були напiввiдслоненi - бiла квiтка прийшла до червоно?, - очi ?? були
повнi нестiйного зоряного трепету, що ним така багата була тодiшня нiч.
Вiн справдi був червонуватий у цьому сяйвi, чи, мо', червонила його
одежа, звiв голову й дивився на дiвчину, легенько закусивши вуста, а в
грудях гуляв йому й гуляв холоднуватий продув - Зневажниця квiтiв
поселилася там.
- Гей, Степа! - озвалася легенько дiвчина. - Чи хочеш мене вислухати?
- Чого б то я не хотiв? - так само обiзвався вiн, i осiнь почала
вимиватися з його грудей.
- Була я у ворожки, Степа! - сказала вона тiльки вустами. - То чи
зна?ш, що вона порадила?
Вiн похитав головою, а сам утопився в блискотливих очах, що так тепло
свiтилися супроти нього.
- Пiду я за тебе, Степа! - так само тихо сказала вона. - Але сходи у
четвер до того лiсу, де розбивав, i ночуй на гробах, що ?х наробив. Слухай
вiдтак, що учу?ш...
Подивився на не? пильно. Не вiдвела погляду, i вiн зрозумiв: буде ?й
покiрний. Схилить голову, бо несила витримати йому того чару й отого
свiтла чарiвного - струмить вiн на нього й неволить. Схилив отож голову, i
вуста його ще слабше, нiж у не?, рухнулися:
- А сьогоднi, Надi?, часом не четвер?..

Попику заклякло тiло сидiти на ослiнцi, вiн знову скинув бриля,
мимовiльно зiгнавши метеликiв, - закружляли вони й затанцювали в сонячнiй
стязi. Попик ходив довкола то? стяги, розминаючи ноги, а його спiвбесiдник
мовчки втупився в передки сво?х чобiт. I наче читав вiн iз тих чобiт
iсторiю про те, як iшли вони, цi чоботи його, по дорозi й поспiшали, щоб
не запiзнитися, як горiв над головою червоний мiсяць i як жiнка химерна
Осiнь, ота квiтiв Зневажниця, церемонно ступала обiч нього, тримаючись iз
ним опiдруч. I вiн через те роздiлився на двох чоловiкiв: той, бiля якого
ступала Зневажниця, був сумний i добрий, i плакав вiн чистими покайними
сльозами, а той, з другого боку, був байдужий та спокiйний i насвистував
розбiйницько? пiснi. Тож в однiй халявi чобота хлюпало од щедро пролитих
слiз, а в другiй холодив ногу гостренний колiй. I йшов вiн так пiд мiсяцем
по дорозi аж до ранку, пiсля того спав цiлий день у канавi, а тодi знову
так само iшов. Коли ж вiн спав, то спала коло нього ота чудова Зневажниця
квiтiв, i спала коло нього його перша дитина - Розбiйницька пiсня:
породили вони ?? у тiй мандрiвцi. Iшов вiн другу нiч i третю, i народилася
в них за цi двi ночi друга дитина - Печаль синьоока; отож iшли вони вже
вчотирьох. Вiн тримав за руку дитину старшу, а Зневажниця квiтiв -
молодшу. I йшов вiн отак ще й п'яту, й шосту нiч, i вiд цих ночей
народилась у нього третя дитина - Розсудливiсть сiроока.
I коли вiн сiв на тiй могилi, що ?? насипав сам, знову був четвер, i
цiлий день просидiв вiн там, не думаючи нiчого й нiчого не вiдчуваючи.
Його дiти розбрелися навдокiл, старша дочка збирала хмиз на вогнище, менша
пiдпалила той хмиз, а найменша зав'язала йому очi бiлим поясом. I сидiв
вiн отак закоцюблий, iз зав'язаними очима, а вiтер видував iз нього все
тепло - не мiг нагрiтися вiд вогню, що палили дiти його; бiля нього в
ногах сiла покiрна й так само задумана Зневажниця квiтiв, i квiти, що
росли довкола, раптом погасли в околi аж на десять верстов. Тодi вiн
здригнувся i здер з очей бiлого пояса: десь далеко з-пiд землi почувся
важкий стогiн, схожий на зiтхання. I з того зiтхання проросли раптом
травою слова.
- Боже, - почув вiн, - боже! Пометися за мою й мою кривду!
Пiшло воно луною, оте "мою", i повторилося якраз стiльки разiв, скiльки
душ вiн загубив, гуляючи в цьому лiсi.

Кружляли в сонячнiй стязi синi метелики. Попик пересунув ослiнчика з
сонця у затiнок, але разом пересунув i ту сонячну стягу. Знову сiв у сяйвi
срiбних порошинок, i його сива голова засвiтилася. Тодi вiн удруге наклав,
не соромлячись, на голову бриля, i обидва метелики мирно спустилися долi.
Дивився iз мерехко? сутiнi на господаря, i той тiльки тепер звiв голову.
- Прийшов я додому й повiдаю ?й, - сказав господар. - Чув-?м голос iз
гробу: "Боже, пометися мо?й кривдi!" - казало. I повторилося це багато
разiв...
Вони були вдвох, коли ?й це сказав: батьки по?хали на ярмарок i мали
повернутися аж завтра.
- Я сказала, же ти покинув нашу службу! - засмiялася вона раптом i
засвiтила з-пiд хустки величезними сво?ми очима.
Вiн стояв перед нею сутiнний i похмурий. Дивився спiдлоба, i йому в
ногу палив червоний, як вогонь, нiж.
- Прогнати мене хочеш?
Тодi вона скочила на ноги. Майнула спiдницею, аж чобiтки ?? червонi
засвiтилися, очi ?? заблищали гнiвно i стали ще чудовiшi. Вуста
вiдслонилися, важко задихала вона, не зводячи з нього погляду.
Вiн м'якшав од того погляду, бо серце його засiвалося теплим смутком.
Серце його розширювалось у грудях, вже заповнило ?х усi, i не мiг вiн
пальцем кивнути, такий слабкий став знову й безвольний.
- Коли б могла, - швидко заговорила дiвчина, i слова з пишних ?? вуст
падали, наче хто в золотий дзвiночок бив, - коли б могла, то й прогнала
б... Важко менi переймати твiй грiх на себе, але не можу я й без тебе...
Застогнала раптом i вдарилася колiньми об ганок, обхопилась руками й
захиталась у розпачi.
- Степа! - зойкнула вона тоненько. - Все це на голову нашу, Степа!..
Вiн стояв серед двору, як бовван дерев'яний, дерев'яне було його лице,
i спустилися йому дерев'янi руки.
- Iди, Степане! Знову йди! Iди так, щоб не бачили тебе люде... Iди,
Степане, туди само. Послухай ще раз, коханий, мо', почу?ш так щось iще!..
Не мовив нi слова. Повернувся й пiшов не озираючись. Вiн знав, що там,
за спиною, сто?ть вона навколiшках i горнеться в темну хустку. Очi ?? -
величезнi, i це вiд них такий кволий вiн став та безпорадний. Знав:
плачуть тi очi чорно, бо й самому хотiлося плакати. Iшов, прислухаючись до
тих гострих схлипiв за спиною, i не мiг на них не вiдгукнутися. Отож
черпав чобiтьми куряву, а очi його при тому були слiпi.
Цього разу не йшла за ним дочка - Свист розбiйницький, але так само
трималася з ним опiдруч Зневажниця квiтiв i так само вiв вiн за руку
Печаль синьооку; найменша ж дочка - Розсудливiсть - плелася позаду, ледве
ногами переступаючи. Печаль приклала до рота золоту дудочку й пригравала
?м до ноги, а вони ступали й ступали, i обличчя ?хнi були мов зi старого
дуба тесанi. Не видно в них нi радостi, нi смутку: отакi собi дерев'янi
iстоти, - тiльки на третiй день ?хньо? мандрiвки народився хлопчик
дрiбнесенький - Жаль. Був вiн легкий, як пiр'?на, i Зневажниця квiтiв
несла його на лiвiй долонi, а вiн сидiв на тiй долонi, наче дiдок якийсь
дуже поважний. Свiтило на нього сонце чи й мiсяць, а волоссячко було
бiле-бiле, i бiла була в нього сорочина, пiдперезана жовтою волосиною.
Спiвав ?м отой хлопчик пiд золоту трель сестрино? дудочки, але обличчя в
усiх лишалися так само дерев'янi. Так iшли вони знову двi ночi, а вранцi
народилась у них остання дочка, сонна й неповоротка, ноги в не? - як
колоди, а очi - шматки сiрого каменю. I не хотiв вiн давати ?й iмення, аж
розсердилася на нього Зневажниця квiтiв, - тодi-от опало все листя на
деревах.
Рiвно горiло довкруги жовте листя, ясно висвiчуючи золотою барвою.
Ходили по тому листi дiти його тимчасовi: Печаль вiнка собi приладнала.
Розсудливiсть рахувала листки, Жаль спав, лiгши на один листок, а
вкрившись другим, а та Безiменниця, незграбна й дерев'яна, вилiзла наймиту
на плечi й байдужiсiнько дивилася на свiт.
Тодi вiдчув вiн уперше, що стомився, бо так тяжко було сидiти йому на
могилi i так чавила плечi ота Безiменниця! Вiн лiг i довго чекав - погляд
його пiшов повз голi вершини дерев, дiйшов до хмар i гуляв собi там.
Глуха тиша стояла навколо. Печаль припасувала до ясно? голiвки
листяного вiнка й почала викручуватися, притопуючи нiжкою по сирiй землi.
Розсудливiсть сiла на пеньок, пiдперла долонею пiдборiддя й замислилася.
Жаль звiвся раптом з ложа, вилiз на батькову ногу й пiшов по нiй,
постукуючи маленькою патеричкою. Вiн iшов так довго, може, годин зо двi,
доки зупинився бiля наймитового серця. Тодi розмахнувся патеричкою i
вгородив ?? нещадно в серце.
У цей момент i почувся голос, глибокий i тихий, пригнiчений i болющий:
- Боже, пометися за мо? кривди!
I пiшло луною те "мо?", повторившись стiльки разiв, скiльки вiн знав.
Тодi ще бiльша тиша впала на землю. I в тiй тишi попробувала раптом голос
дудочка Печалi. Загучав, провис тонкий i глибокий звук i обiрвався раптом,
наче хто його ножем обрiзав.
Потiм зашумiли порожнi корони дерев, i глухий шепiт пронiсся над
розпростертим колишнiм розбiйником:
- Пiмщуся аж у пра-пра-пра-пращатах!
I скочив раптом розбiйник, покинув i дiтей сво?х, i Зневажницю квiтiв
та й побiг щодуху туди, де сидiла на ганку й чекала на нього напрочуд
гарна, великоока дiвчина.

Вона рвучко скочила на ноги, як тiльки побачила його. Був вiн спершу як
мачинка, тодi мов крихiтний чоловiчок, бiльшав i бiльшав i нарештi
спинився перед нею, глибоко дихаючи. На ганок вийшла мати дiвчини, i вони,
облитi мерехтливим сутiнком, стояли нерушно й чекали на його слова.
- Сказало: помщуся в пра-пра-пра-пращатах! - видихнув вiн.
Засвiтилися весело зуби молодо?, i зiйшла з ?? обличчя тiнь, що лежала
на ньому весь той час. Махнула вона рукою, й голубий дзвiнок затремтiв у
густому сутiнку.
- Ага-га! - мовила. - Хто того дочека??!
- Що вiн сказав? - схилилася до не? мати.
- В пра-пра-пра-пращатах, мамо!
- Ага-га! - похитала головою мати. - Де там того хтось може дочекатися.
По тому вони побачили батька, що повертався з вулицi. Неначе тяг за
собою весь той сутiнок, зiгнувся й налягав на цiпок. Вони змовкли всi
тро?, наче води в рот понабирали, i стояли так, надчiкуючи суддю свого i
громовержця.
Вiн став у воротях: червонi чоботи, синi штани i червоний жупан. Синя
опанча зливалася з його плiч, а за спиною звишувалася неозора стiна
сутiнку. Грiзно висли сивi вуса, а очi iскрилися й палали.
- То це ти, лайдаку, - зарипiв вiн, як мажа, - замiсть робити десь
шаланда?шся?! Чи б я тримав собi такого лихого наймита?! Геть з мого
двору, шалапуте окаянний!
Свiтив перстом i наче вiв iз двору колишнього наймита. Той iшов,
спустивши голову. Iшов i дуже важкi чоботи мав. Дивився в дiл, а його вiв
i проганяв той нещадний перст.
У воротях вiн спинився. Господар простував уже до ганку, сердито
помахуючи кийком. На ганку ж злилося в одно двi постатi: одна юна й
прекрасна, а друга стара, але ще так само гарна. Засвiтила любою всмiшкою
та юна, а стара висунула з-за ?? плеча темну, спрацьовану руку й
заспокiйливо махнула нею сво?му зятю.

Попик звiв очi й дивився на господаря. По щоцi в того проповзла сльоза,
але вiдразу ж висохла. Заскрипiв вiн зубами, а тодi зустрiвся поглядом iз
тими ясно-синiми очима, що так чудно й пильно зорили на нього. Побачив
попик раптом озеро серед степу, стояло воно, пiдняте над землею, i
свiтилося ясною бiрюзою. Купалось у тому озерi яскраве сонце, наче хто мив
у ньому золоту мису, i лiтала над водою самотня бiла мева. Кричала
тужливо, падала грудьми на воду i зривалася догори.
- У нас було, отче, десять синiв, - сказав хрипко господар. - Ми жили в
цьому степу спершу самi. Потiм нашi сини привели собi з укра?нських мiст
невiсток. Вони народили ще сто синiв, а наших онукiв. Цих сто внукiв
привело з мiст сто жiнок, i цi жiнки народили по п'ятсот синiв та п'ятсот
дочок. Нашi праправнуки вже не шукали чужих жiнок, одружувалися вже на
кревних. Вони народили нам ще по п'ять тисяч синiв i дочок, i стало нас у
цьому мiстi одинадцять тисяч двiстi двадцать два. А тепер, коли не
втомилися, панотче, прошу вас зi мною...
Вiн устав важко з ослiнця, i попик звiвся й собi. Вiдчинилися прихованi
килимом дверi, i вони побачили довгий, забитий людьми прохiд-сутерен. Люди
повернули в ?хнiй бiк голови й мовчки розступилися. Господар з попиком
пiшли в цьому синьо-червоному проходi - сотнi очей пожадливо дивилися на
них, а сотнi грудей прита?но дихали.
"Ти, що свiтлом засяяв, - шепотiв, ледь чутно попик, - щоб при свiтлi
оспiвувати тебе, освiти свiтлом тво?м шляхи нашi..."
Вiн звiв голову, очi його палали ясним, твердим блиском, i вiн тiльки й
бачив, що цей сутерен i цi кольори. Господар ступав поруч, спустив голову,
- провисла довкола така тиша, що чути стало, як рипить пiд пiдошвами
пiсок.
"Перед лицем тво?м гори вклонилися, - знову прошепотiв попик, - бо свiт
i сонце промiнням зiйшли до нiг тво?х, коли ти зводив прийняти земний
образ..."
В кiнцi проходу вiн побачив кiлькох жiнок. Стояли, як гурт барвистих
метеликiв, i стиха перешiптувалися, схиляючись одна до одно?. Посерединi
цього гурту темнiла незвично випростувана постать господинi - очi ?? були
великi й тужнi.
"Незмiнна природа, - шепотiв попик, - сполучившись iз людською, сяяти
почина?, виявивши рясноту свiтла людського..."
Два синi метелики летiли над процесi?ю. Вже доходили вони до гурту
жiнок, коли наздогнали попика тi метелики й сiли на лiве його рамено.
- Отче! - сказала, виступивши наперед, господиня i аж пальцi сплела з
розпуки. - Не судiть нас, бога ради, отче!
Сутерен вивiв ?х у простору темну залу. Посерединi стояв катафалк i
лежало щось на ньому. Довкола горiло густо натиканих свiчок i стояли темнi
жiночi постатi. Нiжнi обличчя свiтлiли з-пiд чорного розпущеного волосся,
наче були рiзьбленi з мармуру. Попик наклав на груди хреста i тихенько
зашелестiв заупокiйною молитвою.
- Дитина у вас померла? - повернувся вiн до господаря Той стояв, важко
впираючись об ковiньку, схилив могутню голову i ледь похитувався.
- Н?! - врештi витис iз себе. - Це у нас, отче, пiвень здох. Ми вас на
те й запросили...
Здивовано витяглося попикове лице, густi краплi поту зросили високе
його чоло. Озирнувся злякано: вся зала була забита мовчущим людом. Свiтили
очима, i було в тих очах бiльше прохання, нiж погрози. Попик витер з лоба
пiт, повагався з хвилину, а тодi рiшуче ступив наперед. Став перед
маленькою труною i скинув покривало. Дивився на нього мертвими очима
пiвень, на бiлому полi яскраво червонiли його борода i гребiнь.
- Навiщо ви це робите? - зашамотiв попик, уражено повертаючися до
господаря. - Навiщо, я питаю, ви це робите? Це що, у вас встанова така?
- Нiяка це не встанова, отче, - голосно сказав господар i подивився на
попика так, що той раптом утратив увесь свiй блиск. Змалiв i змiзернiв,
його маленьке тiло, таке напружене й наструмлене, раптом обм'якло, очi
погасли, i вiн знову витер брудним рукавом ряси пiт. Перебiг дрiбненькими
крочками залу, спинився й так само швидесенько задрiботiв назад. Вiд
швидкого руху вiялося йому за спиною, як бiлi крила, волосся i метлялася
свiтла полотняна ряса.
- Я не можу справляти обряд над пiвнем! - крикнув вiн, раптом
спинившись. Задер угору бороду i засвiтив колючими оченятами.
- То незвичайна у нас подiя, отче, - сказав покiрливо, але й поважно
господар. - Така вже велика в нас фамiлiя, самi бачите, i нi в кого не
вмерла нi дитина, нi худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе
змертвiння. Мусимо, отче, справити цей погреб - хай нам зда?ться, що у нас
дитина вмерла...
Жiнки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою
руки й розкривали роти з жалю, похитувались i зламувалися, припадаючи до
само? землi. Трусилися там, бiля долiвки, а тодi знову зводилися й ламали
над головами пальцi.
- Ми вам щедро заплатимо, отче, - сказав густим басом господар. -
Видить бог - це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього i не
схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подiя в життi нашому, бо тепера й
робота вже нiкому до рук не йде...
Попик став бiлiший, нiж був. Засвiтився серед зали, хоч тут i не було
сонячно? стяги, срiбно палав i наче самоспалювався перед цими чорними,
настороженими i пригнiченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку
лiвого його ока i заграла, мiнячись барвами, як дорогий камiнець.
- Бог вас привiв до нас, - сказав господар уже вибачливо, - щоб
вiдбули-сьте божу службу...
Вiн сидiв бiля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав
?вангелiю. Низько схилявся до сторiнок, i його-тонкий, кволий голос був
схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки
i тихенько перешiптувались. Де-не-де спалахував смiшець, тодi попик зводив
голову i казав текст по пам'ятi. Господиня мела пiдлогу довгою сукнею,
обличчя в не? було смутне так само, як господареве. Сукня ?? голосно
шарудiла: попик зрозумiв за тим шелестом, що господиня просту? до нього.
Вiдiрвався од сторiнок i подивився, як наближа?ться вона до столу.
- Отче, - сказала, коли попик дотяг фразу i завмер з напiврозкритим
ротом. - Чи не дозволите починати свiчення?
Вiн хитнув на згоду, i знову полетiв угору високий пташиний писк. Синi
метелики спали, згорнувши крила, на брилi, котрий лежав поруч з книжкою.
Господиня обходила повiльним кроком громадки, збитi по кутках, проказувала
кiлька слiв i вiдпливала далi. Дiвчата й хлопцi весело заблищали зубами,
чоловiки й поважнiшi жiнки хитали головами, дво? парубкiв звели раптом над
головою руки й, пересмiюючись, вибiгли з зали.
- Короля! - сказала висока дiвчина з розпущеним волоссям. - Вибираймо
короля!
Тихий шелест перебiг через залу, попик звищив голос, але не мiг його
перебити. Тодi виступив наперед карлик. Широко всмiхався, а тодi скинув
гордо пiдборiддям.
- Михася королем! - сказали дiвчата, дво? з них вiдокремилось од гурту
i, наче пташки, перелетiли залу, зникнувши в дверях.
- Хто буде Смерть? - спитав король, поважно роззираючись.
Всi зарухалися жвавiше, i за мить з дiвочого гурту було виведено за
руки високу бiляву дiвчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, - дивна
краса струмувала од тi?? дiвчини. Ясне обличчя, блискучi очi, напрочуд
тонкi риси, брови шнурком i погiдний, матовий лоб. Червонi вуста м'яко
всмiхалися, i вiд цi?? усмiшки на обох щоках глибiли двi чудовi ямки.
Нерозчесане волосся спадало обабiч густою золотою хвилею, а голосок, який
продзвенiв серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули вiд того голосу
крильцями й метелики на поповому брилi i раптом злетiли, попливли через
залу до то? дивовижно? обраницi. Але не сiли ?й на плече, обкрутилися
довкола i спокiйно повернулися на мiсце. За мить знову спали, а дiвчина
застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася.
- Нi-нi-нi! - дзвенiв ?? голосок. - Нi-нi-нi!
- Бу-деш! - видихла весело громада дiвчат i парубкiв, i дiвчина
погасила довговi?ми повiками очi. Понурилася й пiшла з покою, тягнучи за
собою хвилю золотого волосся.
Тодi упурхнуло у дверi дво? дiвчат, що були покидали залу. Руки
почорнили сажею, i почали вони "вмивати" ними короля. Той сидiв у великому
фотелi, малий i корячкуватий, гордо звiв голову й велично дозволяв себе
обходжувати. Дiвчата припадали до нього ласицями, лащились i смiялися:
чорнопикий карлик свiтив до них щасливими банькадлами.
"Дiд" стукав цiпком, а "баба" палицею. Горбатi й зiгнутi, з молодими
вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи, до мерця.
Вклякли бiля труни i звели догори руки.
Попик знову одiрвався од читання. Дивився на "дiда" й "бабу", i його
очi сумно палали.
- Який же ти хаза?н над курми був! - тонко вигукнула "баба" i вдарила
руками об груди. - Який же ти був хазя?н!
- Дiдочку мiй гарний, устань! - гукнув "дiд". - Устань, дiдочку, хай я
з тобою потанцюю!
Кинувся до пiвня i голосно його чоломкнув. Тихий смiшець поповз по
залi, наче вiтер звiявся. Здалося попиковi, що бачить вiн крiзь пiвпрозору
стелю мiсяць i зорi. I Лева, котрий iде по небу. Великий i лапатий, вiн
дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка.
- Тепер, бабо, - заспiвав "дiд", - убить менi тебе треба, щоб стала
нашому пiвнику на тому свiтi до прислуги...
- Не вбивай, не вбивай! - вереснула "баба" i кинулася навтьоки. Бiгла,
пiдхопивши руками спiдницi, й миготiла схованими чобiтьми й чоловiчими
штанами. Махала довгими вусами i витрiщувалася страшливо. "Дiд" догнав ??
бiля гурту дiвчат, махнув ножем, "баба", роблено зойкнувши, впала на
долiвку...
- Нарядiть рожену! - наказав король. - Хлопцi, грайте в лубок.
Оплакуйте бабу!
Попик почав читати голоснiше. Вже не дивився на свiченцiв, а бачив
тiльки розплилi павучки лiтер. Дихав на нього нiчний легiт i студив йому
чоло, начебто була ця зала без стiн. Бачив довкола вулицi, повнi людей.
Бiля дому, де вiдбувалося свiчення, палили вогнища, коло них сидiли кружка
старi чоловiки. Один iз них оповiдав, розмахуючи руками; трiскотiло
полум'я i стрiляло у темiнь золотими iскрами. Людей бiля вогнищ обходила
жiнка з чаркою та кухлем. Чоловiки перекидали чарку до рота, наче були тi
чарки порожнi i чинили вони так обряд. Жiнка простувала далi, а коли
обдiлила усiх, налила й собi. Випила чарку й другу, тодi жбурнула набiк
порожнього кухля i притупнула раптом ногою. Щось вигукнула пронизливо й
змахнула руками...
Попик дивився туди далi, на вулицi й майдани: там грали музики,
витинаючи лучками, гупали бубни, а юрба, жiнки й чоловiки по половинi,
безперервно гуцала. З ?хнiх облич змито вже було весь пiт, вже давно
пропав з ?хнiх вуст смiх, а вони все тупотiли й гуцали; здалося попиковi:
так сильно втрамбували вони майдани, що тi аж у землю ввiгнулися. Горiли
несамовито в танцюристiв очi, темнiли розкритi роти, руки змахували в такт
i зчiплювалися з руками партнера - в тiснi, нерозливнi обiйми падали
танцюристи. Трусилося волосся в жiнок, губи в чоловiкiв, зблискували
голомозини чи звiювалися чуприни - царював над цим усiм блiдолиций
Княженко, а керувала усiма княгиня його - Бiла Зоря...
В одному з куткiв зали хлопцi забивали лубка. Один жмурив, поклавши
голову на колiна короля, а решта весело юрмилася за його спиною.
Вискакували з юрби по черзi i з маху вдаряли лежачого дерев'яною лопаткою.
Весь гурт iржав, наче табун коней, i той, що вдарив, стояв так само в
гуртi i так само продавав зуби. Жмурко обходив ряд, вдивляючись в обличчя.
Не мiг пiзнати напасника, були всi вони - конi, i всi однаково iржали.
Готувалися вдарити копитами, ще мить - i заiскрить земля, й понесеться цей
табун у невимiрний степ. Через це палець жмурка тиця?ться в чи?сь груди
надто поспiшно: смiшкують хлопцi, блищать бiлi зуби, чуха? потилицю жмурко
i знову покiрливо ляга? на королiвськi колiна.
У дверi вповзло опудало з коров'ячою маскою i на чотирьох ногах. Хитало
попоною i дибало на середину зали. Тро? чорнооких дiвчат iшло слiдом: одна
вела "корову" за налигач, друга несла глека, а третя помахувала мусянжевим
батiжком...
- Ой ти, боже мiй, боже! - заголосила раптом господиня й заломила руки.
Чорне обличчя ?? хиталося з боку на бiк. - Що вас чека?, бiдних, що вас
чека-а-а!
Попик визирнув з-поза книги, синi його очi дивилися спокiйно.
- Плач, мати, плач! - обiйняв за плечi дружину господар. - Плач, жiнко,
голоснiше, пора така нам наста?!..
Вдарила лопатка, i жмурко пiдскочив на мiсцi. Круто розвернувся, але до
нього шкiрилося кiльканадцятеро зовсiм однакових облич.
- Пасися, ружано, но! Пасися! - змахувала батiжком чорноока. - Но! Но!
Но!
Корова стала. Звела голову й мукнула.
- До?тися хоче! - сказала дiвчина з глеком. - Це ми тобi зараз!
Стала на колiна, i з-пiд ?? рук i справдi полилося молоко... Поруч
голосили жiнки над вусатою "бабою". Високi ?хнi голоси бились у стелю -
знову побачив попик на нiй мiсяця намальованого i блискучу зорю бiля
нього...
- Ой роджу, роджу, роджу! - заверещав вусатий дядько з намощеним
животом та лисою головою. - Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте - ая!
Упав на землю, i до нього потяглися кощавi руки старих жiнок. М'яли
його й тисли. Дикий крик рвався з-пiд тих рук - по червоному обличчi з
розтуленим ротом повзали, мов п'явки, вуса...
Попик позiхнув i перехрестив рота. Голос його знову злетiв угору, але
був ледве чутний у загальнiй веремi?.
Пiдiйшла лiтня жiнка, налила йому горiлки, попик узяв чарку,
примружився, подивився на свiтло i швидко випив - порожня чарка стала
поруч з ?вангелi?м. Голос його подужчав.
- Бог скаже раз, - прочитав вiн, - а коли на те не вважають, ще й
другий раз. У снi, в нiчному видивi, коли сон находить на людей, коли
дрiма?мо на ложi, тодi вiн вiдтуля? в чоловiка вухо i втиска? свою
науку...
Лiтня жiнка, що давала попиковi чарку, припалила вiд свiчки скiпку й
подала сво?й сусiдцi. Та всунула скiпку найближчому чоловiковi, й
помандрувала вона в другий кiнець зали. Запахло живицею, i синiй дим
повивсь у повiтрi. Плив i стрибав вогник, доки не вигнувся колiном i не
згас. Тодi засмiялися всi, хто був у залi: скiпку тримала пiдслiпувата й
довгоноса дiвчина.
Тоненька, як нитка, усмiшка зiв'яла на ?? лицi, дiвчина ступила до
сусiди й поцiлувала його в уста...
Голосно ляпнула лопатка - жмурко ткнув пальцем у груди найближчого
молодика...
- Гей, Марi?, - гукнув вимащений у сажу чоловiк. - Ходи поцiлуйся з
паном, ходи!..
Марiя, темне й тепле дiвчатко, вийшло, дрибуляючи, до "пана" i
засоромлено опустило оченята. Щоки ?? запалали, а вуста легенько
вiдслонилися. Кинулася притьмом до дядька i не так поцiлувала, як вколола
його губенятами.
- Гей, Ольго! - вдруге проголосив "пан". - Ходи поцiлу?мося...
Довгоноса дiвчина теж цiлувалася. Iшла вiд одного чоловiка до другого,
i ?? вуста полум'янiли, як жар. I диво дивне сталося з тою дiвчиною: чим
бiльше цiлувалася, тим гарнiшала. Знала про це i палала щасливим вогнем...
- Тихо менi, тихо! - плеснула в долонi немолода жiнка. - Ану-те,
ниточки!..
- Гей, Галько, - виголосив "пан". - Ходи-но поцiлу?мося!..
Щось затремтiло ледь-ледь: стiни, пiдлога i вогники свiчок. Начебто
земля зiтхнула чи пробудилася. Люди раптом замовкли: жiнка зi снопиком
ниток у руцi; "пан", що цiлував дiвчат; хлопцi, що били лубка; скинула
маску "корова" - була це дiвчина; господиня перестала плакати, а господар
?? утiшати; вусатий родiльник сiв на долiвцi, а баби, що йому
"допомагали", розскочилися, звелася "убита" "баба", а "дiд" пiдiйшов i
обiйняв ?? за плечi. Покинув свiй трон король, пройшовся по залi i раптом
засвiтив до попика чорним обличчям.
Попик одвiвся вiд книги, але не переставав проказувати вiщих слiв. Всi
мимохiть прислухалися до його мови - дивна тиша запала в залi. Попик бачив
цi мимовiльно перестрашенi лиця; бачив вiн бiля ватр чоловiкiв, що звелися
на ноги. Не спинилися тiльки танцiвники на майданах: розкривали роти,
ойкаючи шалено, тупотiли ногами, сплiтаючись ув обiймах, i розплiталися,
махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час - гарячкове
свiтилися ?хнi очi, а щоки позападали. Не спинялися, однак, нi на хвилю -
били й били пiдборами, i майдани стали уже як круглi чашi...
Попика знову нiхто не слухав. Хлопцi вдарили лубка, поруч грали в
перстенець; ружана скидала з себе капу - коров'яча маска валялася бiля ??
нiг. Жiнка з клубком ниток плеснула в долонi, i до не? зi смiхом злетiлися
хлопцi й дiвчата. Тримала нитки у витягнутiй руцi, а молодята похапали
нитки вустами. Тодi розтислася долоня, i весь гурт виявився зв'язаний
попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися
повiльно, обiймалися, притискалися щiльно i вклеювали вуста в уста. Тiльки
очi дивилися пильно й серйозно, вiдбиваючи в чорних зорках круглих i
потворних чоловiчкiв.
Парубки, що грали в перстенець, посiдали один на одного: один ставав
конем, а другий вершником. Конi брикали, а вершники летiли опромiть
головою. Пiсля того вершник ставав конем, а кiнь вершником - ?хала з
одного кутка зали в iнший чудна кiннота...
Ходила з зав'язаними очима дiвчина Марiя, витягувала вперед тендiтнi
долоньки i розводила ними в повiтрi. Вiд ?? рук увихалися юрливi чоловiчi
й жiночi постатi; Марiя раптом спинилася серед зали i зiрвала з очей
пов'язку.
- Господи! - сказала вона тихо. - Задихнутись можна!..
Король ходив по залi, свiтячи бiлками очей. Закладав у лучок патички з
реп'яшими головками i стрiляв ними у волосся дiвчат. Дiвчата зверескували
й починали виривати реп'яхи, король при цьому зупинявся й розводив у
беззвучному реготi рота.
- А де наша Смерть? - спитав раптом вiн.
Тодi, мов на команду, розчинилися дверi, i стала в них висока бiла
постать зi свiтлим волоссям i в бiлiй масцi. Ясна одежа ?? заструмувала в
такт ходi, а в руцi затиснуто бiлого сувоя.
Дивна тиша зависла в залi. Чути стало, як трiщать свiчки i як листа?
книгу попик. Зрештою, вiн склав ??, звiвся, наклав на голову бриля i
неквапно рушив до виходу.
Тодi й прокотився по залi мелодiйний голосок:
- Степане, Iване, Марi?, Панасе, Галино, Ельжбето, Ра?но, Северине!
Приреченi вийшли з юрби i стали, свiтячи очима й усмiшками.
- Ви мертвi! - проказав дзвенячий голосок. Хлопцi й дiвчата падали.
Кумедно махали руками й ногами i пирскали при тому смiхом...
Попик iшов через юрбу, i йому мимохiть давали дорогу.
- Павле, Петре, Никодиме, Сильвестре, Оксано, Ганно, Зiнько, Параско!
Вийшло ще восьмеро, i нiжна ручка махнула перстом:
- Ви мертвi!
Приреченi попадали невперемiш iз лежачими... Попик iшов важкою,
втомленою ходою. Обличчя його посiрiло, а очi стали як каламутна вода.
- Дай-но, дочко, я вийду звiдсiля, - сказав вiн Смертi самими вустами.
- Не пускай його, не пускай! - закричали звiдусiль веселi голоси.
Але Смерть вiдступила. Старий зирнув на не?, i на мент його очi знову
чудовно зацвiли. Тодi Смерть зiрвала з лиця бiлу маску, i попик уразився,
яке чудове i яке перестрашене обличчя на нього подивилося.
- Менi страшно, отче, - прошепотiла дiвчина. - Може, нам не гратись у
цю гру?

- Свiчення ваше, - сказав попик. - I ви ма?те його вершити!..

Вiн вийшов у двiр, де горiли ватри i сидiли довкола них чоловiки.
Розмовляли про щось поважно, розмiрене похитуючи головами, i ?хнi
велетенськi тiнi гойдалися на прямовисних безвiконних стiнах.
Попик iшов помiж тих вогнищ, маленький i бiлий, у свiтлiй полотнянiй
рясi, його рудi чоботи човгали по кам'яних плитах, що ними було вимощено
подвiр'я, червоне сяйво обливало зусiбiч цю чудну постать у потрiпаному
брилi, i метелики на тому брилi раптом змiнили барву: стали червонi, як
жар. Почервонiла й попикова одежа, чоботи його й обличчя - тiльки очi
сяяли синiм вогнем, був той вогонь терплячий i милостивий.
До нього пiдiйшла висока жiнка в брунатнiй одежi. Перехилила штофик i
налила чарку.
- Не погребуйте, панотче, - сказала спокiйно. - Призволiться, коли ваша
ласка!
Попик спинився. Узяв чарку i ковтнув те, що було в нiй.
- Це, отче, за вас, - проголосила жiнка. - А тепер випийте ще за нас!..
Цю чарку попик пив повiльно. Ледь-ледь цiдив крiзь зуби i дивився
пильно на жiнку.
- Як довго ви за нас п'?те! - засмiялася вона.
Попик, однак, не поспiшав. Пив i дивився: чоловiки коло ватр також
пили. Пили й жiнки, що збились вiддалiк купкою. Цiдив горiлку крапля за
краплею, жiнка бiля нього перестала всмiхатися i дивилася на нього
печально; з лiво? руки вiн побачив чорнi лахматi тiнi, що ковзались по
голих цегляних стiнах, з право? руки темнiли вiдчиненi дверi, а в них,
далеко в глибинi, свiтилася, осяяна вогнем свiчок, дiвоча постать iз
суво?м у руках. До нього долинув мелодiйний, як золотий дзвоник, голосок,
що вилiчував iмена, чулося гупання мертвих тiл, а вiн усе пив i пив.
- Так ви, отче, до ранку питимете! - сказала жiнка.
Але вiн iще пив. Червонi метелики встигли за цей час облетiти увесь
двiр i повернулися назад на бриль, очi старого дивилися повз жiнку i поза
цi стiни - там, у небi, побачив вiн тонко засвiчену хмарку. Вже й справдi
свiтало: прозорий, як дим, сутiнок спадав на мiсто i цих людей.
Тодi попик допив чарку. Мовчки повернув жiнцi й рушив далi.
Жiнка, однак, не задовольнилася. Наздогнала й зачепила його.
- Отче, га?
Подивився на не?, не зупиняючись.
- Чого ви так довго пили, отче?
- Багато вас, - сказав попик. - Дуже багато...
Iшов залитими тремкуватим свiтлом вулицями; були це ще сутiнки, що
розпадалися, як порiзанi нитки. М'яка прохолода струмувала вiд широкого
неба, що розлилося над головою i ще ледь поблимувало трепетними зорями.
Висiв там рогатий мiсяць, виблiдлий i втомлений вiд цiлонiчно? роботи;
вулиця, по якiй iшов, була порожня, i кроки його, як повiльно вiн не
ступав, розлунювалися навкруги. Курява була прибита щедрою росою, що впала
з того-таки вологого неба, i виткi рослини, що пообплiтали стiни будiвель,
вогко свiтились у ненадiйному свiтлi. Свiжий легiт ворушив листя, i
здавалося, що стiни монотонне похитуються. Червонi метелики на брилi мiцно
спали, а звiддалiк, куди вiн i простував, чувся одноманiтний дружний
тупiт, начебто бiг у степ зморений од нiчного попасу кiнський табун.
Попик змерз i почав на ходу терти руку об руку, зорi в нього над
головою тихо гасли.
Тодi спинився вiн серед вулицi, задер голову туди, де вже зовсiм синьо
свiтилося небо, аж бриль йому зсунувся з голови. Пiдхопив того бриля,
поклав на землю, а сам знову задер голову, тiльки вже стоячи навколiшках.
Ловив дрижаки, i його вуста ворушилися, вiяв на нього легiт, а руки
зводилися. Потому ударив попик поклiн, один i другий, притисся лобом до
каменю й так завмер на хвилю. Потiм устав i струсив порох з колiн. Десь
далеко в просторi тужливо заiржав кiнь, i це самотн? iржання, розбите на
тисячки лун, довго вiдгукувалося чи з одного, чи з другого боку.
Тодi попик утер сльозу, що йому вибив на око вiтер, i, наклавши бриля,
пiшов швидше. За хвилю вiн уже бiг пiдтюпцем, важко бухаючи чобiтьми, з
грудей йому виривався сипкий вiддих, як хрип, рот його був розкритий, а
очi широко розплющенi. Вiн бiг так доти, доки не закiнчилася вулиця i не
лiг йому перед очi великий, залитий вогким туманом майдан.
Люди пiдстрибували, махали руками, а коли напружив попик очi, побачив,
що вони й одягненi однаково: синiй каптан i зеленi штани, жiнки мали синi,
як i туман той, корсетки i зеленi сукнi. Грали музики: один на скрипку,
другий на лютню, а третiй дзвонив бубонцем. Жiнки скакали, пiдiймаючи над
землею пучками важку тканину спiдниць, а чоловiки крутились навколо них,
наче бджоли коло стiльникiв. Притупували всi водночас i знову кидались у
вихиляси. Жiнки наче одмахувались од партнерiв, збиваючись у гурт, але
чоловiки прискакували з притупцем i розбирали цей гудливий, збитий докупи
жiночий рiй. Знову вихилялися парами, крутилися синьо-зеленi корсетки та
сукнi - в рухах людей вгадувалася трохи неприродна завченiсть.
Попик обходив майдан по крайцi, що лишалася мiж ямою й будинками, з-пiд
нiг йому осипалася земля, i вiн, щоб не впасти, хапався за виткi рослини
на стiнах. Ламалися пiд пальцями, як гарбузяччя, зрештою, росли тут i
гарбузи, великi, смугастi i дивовижно роздутi. Кiлька з них зiрвалося й
покотилось у яму, збивши з ритму кiлька пар.
Попик став, розiп'ятий на стiнi, тримався за крихке бадиляччя, i очi
його з синiх стали чорнi. Вуста його ворушилися, а борода тремтiла. На
нього, однак, нiхто не зважав, тодi вiн закричав туди, вниз, де
безнастанно крутилася й товклася юрба:
- Гей, люди! Це я вам кажу: зупинiться! Розкажiте один одному про лихi
вчинки вашi й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пiзнав печаль вашу
вiковiчну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звiдсiля. Я поведу
вас у землю гарну й простору, де тече рiками молоко i мед. Вона недалеко,
ця земля, отут за стiнами вашими. Там, люди, степ широкий та безмiрний, i
ви здола?те розорати той степ. Набуду?те iнших мiст i iнших сiл - житимете
там, як добрим людям подоба?. Любов'ю житимете до свiту цього й людей!..
Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й
захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, i яма на очах у
попика западала все глибше й глибше.
Тодi старий знову почав пробиратися по крайцi мiж ямою та стiнами.
Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристiв миттю
його пiдтоптали, вмiсили в землю, i з-пiд нiг ледве вирвалося дво?
червоних метеликiв. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали
крильцями i, стаючи все меншi й меншi, повiльно розчинилися в уже зовсiм
голубому небi.

Виходив у розчиненi навстiж ворота й озирався. За ним не йшов нiхто,
бiгло тiльки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зiрки,
тiльки блiдий серпик мiсяця ще тремтiв, наче переляканий. Трава, через яку
пiшов старий, вiдразу ж змочила йому чоботи й рясу, i мокра тканина
плескалась об шкiру.
Попик iшов все швидше. Звiв обличчя, задерши бороду, i, здавалося, не
бачив перед собою нi свiту, нi дороги.
Схiд уже свiтився. Кiлька червоних хмар, схожих на велетенських
метеликiв, махали там, бiля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од
чудово? пожежi, i цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому
небi мiсяць.
Попик iшов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою
при?хав вiн сюди; крок старого став сягнистий, часом вiн i пiдбiгав, а за
ним котилася кругла й моторна грудочка собачати.
Двi сльозини скотилися iз синiх, як цей ранок, очей. Застигли двома
голубими кришталиками в зморшках старого, i, коли сонце осяяло свiт, у
кришталиках тих заграли маленькi веселочки.
Лише тодi попик озирнувся. Побачив раптом у тому мiсцi, де тiльки-но
було мiсто, озеро серед степу. Купалось у тому озерi ясне сонце, наче хто
мив у ньому золоту мису, i лiтала над водою самотня бiла мева. Кричала
тужливо й падала грудьми на воду. Тодi знову зринала догори i там, серед
невимiрно? голубiнi, спалювалася яскраво-бiлим непорочним вогнем.
Бiлий, як лунь, чоловiчок стояв на зарослiй травою дорозi. Синi його
очi, окресленi сивими бровами, спокiйно зорили на те видиво, що хиталося
попереду, легенький вiтерець ворушив бiлим i рiдким волоссям. Глуха
навколо безлюдь, тiльки невгамовнi жайворонки били в сво? дзвiнки, i тиша
стояла первiсна - тиша, як тканина блаватна. Бiлi вi? чоловiчка
поклiпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси i
змерзле бiле собача.

ЧОРНА КУМА

Iшов по дорозi, загорнений iз нiг до голови в туман, i вiд того йому
зовсiм не було тепло. За ним бiг, майже розтоплюючись у сивому молоцi,
малий песик, якому так само було холодно, як i господаревi.
- Чи ж будемо сьогоднi ?сти? - спитав песик захекано.
- Одне тобi на думцi, - сказав Iван. - А менi сьогоднi iнше в головi.
- Ви, люди, вигаду?те собi клопiт, - сказав песик i аж задихнувся од
туману. - Кому вони потрiбнi, отi куми й хрестини, коли на стiл нiчого
поставити?
- Через це люди й не хочуть до мене йти, - сказав Iван. - Сам бачив,
обiйшов я цiлу вулицю, i всi вiд мене кирпу вернуть. Ось ти, такий мудрий,
що й говорити по-людському вмi?ш, порадив би менi, де знайти тих кумiв.
Хочу я жити по закону...
Песик мовчав. Вiн подумав, що вчора поживився тiльки сухарем та
кiсткою, яку знайшов, коли лазив по вулицi. А ще вiн подумав, що коли було
б над землею сонце, а не цей клятий туман, то й голодному стало б
веселiше.
- Мовчиш, - сказав Iван, - а чого? Нема? в тебе слiв на мiй клопiт,
нема? ?х i в мене...
Спинився й подивився перед собою. I побачив клубасту кулю, всерединi
яко? горiв кволий вогник. Той вогник не освiтлював нiчого, а тiльки цвiв,
як золота квiтка.
- От ми й додому прийшли, - сказав Iван, переступаючи перелаз. - А
помiг би знайти менi кума й куму, то по?в би сьогоднi гаразд. Хрестини -
то велике свято в людей...
Песик гавкнув. Печально й дзвiнко - вiд голоду вiн уже й по-людському
говорити не мiг. Чоловiк тим часом одчинив дверi, якi зарипiли голосно й
iржаво: там, де горiв вогник iз золотою шапкою, лежала пiсля пологiв його
жiнка.
- Таки не привiв ти людей? - спитала вона.
- Нiхто не хоче. Ходив по них i вчора, i ниньки, i нiхто не йде...
- Пiди до Стрижiв, - сказала жiнка.

Пропадала зовсiм у сутiнi, адже вогник на столi зовсiм не свiтив; Iван
тiльки бачив, як поблискують ?? очi.
- Не палила б даремно свiтла! - сказав.
- Коли ж боюся без свiтла, - вiдповiла вона, - Щось тодi по кутках
пищить та голосить! - Вона знову подивилася на нього iз сутiнi, i вiн
побачив ?? сльози. - Пiди-но, чоловiче, в Стрижi, може, хоч звiдтам кого
приведеш. А нi, то, може, дiда по дорозi здиблеш чи кого, щоб дитина не
лишалася без хреста.
- Я увесь вимок, - сказав вiн. - Рiчка онде вiд мене тече!
Вона подивилася й побачила: вiд нього й справдi тече рiчка. Тече й
пропада? в туманi, що вже й вечором став, i таки жаль ?й стало посилати
його в ту неоглядну тьму. На серцi в не? свiтлiв вогник, майже такий, як i
той, на столi, i цей вогник було запалено зовсiм недавно. Iван тодi
торкнувся ?? серця i засвiтив його, оце вiд того й дитина в них знайшлася.
Вона так любила ту дитину, що не могла сидiти в теменi, а даремно палила
свiтло, i це неправду вона сказала, що бо?ться, - хотiла на сина дивитися.
Той же, котрий дав ?й оце щастя, стояв стовбуром у дверях, печальний i
мокрий, текла вiд нього й пропадала в темрявi сива рiка, i по нiй пливли,
мов яснi пухнастi кульки, ?хнi пережитi разом днi.
- А воно й справдi, - озвалася вона. - Чи наш це грiх, що ми нiчого не
ма?мо? Пiдеш у Стрижi завтра.
Але вiн уже переступив порiг, бо набрався тут, у сухiй хатi й бiля
свiтла, сили, ковтнув того свiтла на повнi груди, i висохла вiдразу ж на
його плечах одежа; вже знав, що, вийшовши надвiр, не побачить бiльше
туману, а буде на небi чисто й зоряно, i вiн рушить по тiй рiчцi-дорозi,
що сам ?? створив.
Жiнка його зiтхнула важко в хатi, але пiд ?? боком заплакало щось
кволеньке й запхинькало, i вона мусила забути про чоловiка, котрий знову
пропав iз хати, а оголила i вклала в малий роток повне, набрякле персо.

Надворi туману й справдi не було, а ясна зоряна нiч; Iван стояв,
дихаючи на повнi груди, й дивувався. З буди вибiг песик, замахав хвостом i
притулився до господарево? ноги.
- Ти вже тут залишайся, - сказав Iван, - а я таки в Стрижi подамся.
Доки прийду, то й ранок настане.
- З тобою пiду, - сказав песик. - 3 ким iнакше розмовишся?
Чоловiк знову переступив перелаз, а песик той перелаз перестрибнув. I
лягла перед ними зовсiм срiбна дорога, наче й справдi рiчка текла, - окрiм
зiр, засвiтив на небi ще й мiсяць. Вони пiшли по тiй дорозi, наче в човнi
попливли, а коли озирався вiн, то не бачив уже нi сво?? хати, нi мiстечка,
а тiльки клубастi кулi, в яких проступали тiнi його сусiдiв, та й то?,
котра йому вже й дитину народила. Вiн побачив, а може, вiдчув красу ??
велику i той тихий смiх почув, що ним вона смiялася, коли була повна його
ласки й поцiлункiв. Побачив вiн i вербу, облиту мiсячним промiнням, i
почув запах роси, а роса пахне тiльки для тих, котрi серед не? щиро
любляться. Вiд того пролетiв до нього безшумно кажан i впав на руку, яку
вiн виставив до мiсяця, розгорнув крила й затремтiв.
"Оце я так сумую, - подумав Iван, - а чого?"
- Чого менi сумувати, - сказав вiн, - коли радiсть у мене велика, чу?ш,
песику? Маю-бо танцювати й радiти пiд цим мiсяцем i ясним небом. Чи не
так, песику?
- Дивний ти, дивний, - сказав песик. - А пасок чого он так сильно
затягнув?
- Це для того, песику, щоб легше менi танцювалося. Адже син у мене
народився, чу?ш, песику, син!
- Не знаю, на що тут радiти! - мовив песик, а казав вiн так через те,
що надмiрно туману напився i той туман ще жив у ньому всерединi, наче сiра
повсть. Сам вiн теж був сiрий, наче iз сiро? повстi пошитий, тiльки очi
його блищали, мов срiбнi.
Тодi зиркнув Iван на золоте око серед неба i на ще тисячi, а може,
бозна-скiльки iнших оченят; здалося йому, що от-от вони погаснуть - тихе,
блiдо-син? свiтло розливалося навкруги. I розливалося аж надто швидко,
мовби десь було розламано греблю й полилося воно на землю, наче вода;
вiдтак затремтiло над головою в них небо й поховало перелякано зорi, а
може, тiльки заплющило ?х зi страху? Та й мiсяць десь подiвся, хоч на небi
нi хмарини не було, начебто ? на свiтi такi чорти, котрi крадуть з неба тi
мiсяцi. Насправдi свiтло ранкове ?х по?да?, як дитина скибку доброго
хлiба, а крихти по небу розкида; i нiколи такого не бува?, оповiв йому в
ту свiтанкову годину песик, щоб один i той же мiсяць двiчi на небо
виходив. Увечерi прийде зовсiм iнший мiсяць, а було ?х уже з'?дено на
цьому свiтi, скiльки ото зiр у небi, адже зорi i ? крихти й недогризки тих
мiсяцiв.
- От бачиш, - сказав Iван, викрешуючи вогню до люльки. - Ти мене дивним
назвав, а насправдi дивний ти. Такi смiшнi казки оповiда?ш...
- Це тому, що я голодний, - сказав, проковтнувши слину, песик. - I я
сам iз задоволенням з'?в би таку скибку доброго хлiба...

Тодi вони й побачили ту жiнку. Йшла не до них, а вiд них, мабуть,
звернула з узбiчно? стежки. Мала на собi чорну одежу, й Iван подумав
спершу, що то нiч вiдходить iз землi. Довга й чорна сукня стелилася по
землi й мела порох - йшла жiнка надто повiльно й урочисто.
- Якась панi йде, - сказав песик. - Не треба ?? зачiпати.
- Вона перша нам по дорозi зустрiлася, - заперечив Iван. - А ти ж зна?ш
звичай?..
- Не знаю ваших звича?в, - сказав песик, - але цю жiнку я обминув би
десятою дорогою.
- Тут одна тiльки дорога, - вiдповiв Iван. - А звичай велить, щоб
запросити в куми першого стрiчного.
Тодi песик знову забув людську мову i гавкнув дзвiнко й сумно, а
хвостика свого мiцно забив мiж ноги, i шерстина на ньому стала дибцi;
загарчав вiн, показуючи зубенята, i почав одступати. Iван же не вiдчував
страху, хiба що смуток нерозбiрливий, бо та постать у чорному все-таки
нагадувала нiч, яку вони оце пережили, а було в нiй сумного забагато. Вiн
дихнув на повнi груди й зiбрався на силi, щоб гукнути на ту жiнку, котра
йшла не до нього, а вiд нього; коли ж повернулася вона раптом, Iван
побачив, що очi в не? великi й темнi, лице бiле й панське, а вуста
червонi, наче фарбою пiдмазанi.
- Де ти йдеш, чоловiче? - спитала, i, хоч була далеко вiд нього, добре
?? почув.
- Дав менi, панi, бог гаразд, - сказав, знiмаючи шапку, - i вже другий
день дитина нехрещена, нiхто не хоче йти за кума...

Песик уже мчав дорогою на всi заставки, гнав його звiдси страх
несвiтський. Однак Iван i досi не боявся, хоч нiколи на сво?му вiку не
зустрiчав вiн таких жiнок.
- Вернися, - сказала вона, напiвобертаючись до нього. - Я тобi буду
сама за куму...
- А кум? - спитав вiн, вже й собi починаючи трохи боятися.
- Кума ми по дорозi зустрiнемо, - сказала жiнка й швидко пiшла в його
бiк.
Тодi побачив вiн, що свiтло довкола нього ще дуже рiдке, що ранок,
накотивши на землю першi свiтанковi хвилi, наче завмер - стояв i
надчiкував свою куму, оту панi чорну, як нiч. Але то не була нiч, та й не
панi, бо коли пiдiйшла ближче, побачив вiн немолоду селянку в темнiй
кере?, а з-пiд хустки в не? вибивалося сиве пасмо.
- А я вас за панi прийняв, тiтко, - сказав Iван. - Таке менi чудне
здаля замерехтiло...
- Що тобi замерехтiло, забудь! - сказала строго жiнка, i вiн уразився
несамохiть: очi в не? були такi ж величезнi й несусвiтськi, як йому й
привидiлося...
Пiшли вони по дорозi, вiн оповiдав ?й тихим голосом про сво? лихо, а
вона мовчала. Оповiдав про свою блуканину та й про дружину свою; йому
стало радiсно, що таки надибав собi куму, хай i не зовсiм звичайну; тож,
усмiхнувшись, оповiв вiн ?й про свого чудного песика, з яким блукав оцi
днi. Той песик був приблуда, але розмовляв людською мовою i такi чуднi
казки оповiдав. Про те, наприклад, що вiн вийшов з мiста, яке озером
покрилося, - аж слухати все те було кумедно.
- А оце, коли вас уздрiв, - сказав Iван, - таке чудне iз ним
ско?лося!..
I вiн розказав про те чудне, що ско?лося з його песиком.
- Забудь про нього! - сказала жiнка й хрипко кашлянула в наставлену
долоню.
Тодi вони побачили, що назустрiч ?м iде, похитуючись з боку на бiк,
якесь мале чоловiченя. Шапки в нього на головi вже давно не було, чубик
розколошкався, а свиту волочив по курявi. Здавалося, спiвало те
чоловiченя, бо розтуляло щосили писка, але замiсть спiву виривалося щось
наче цвiрiнькання пташине. Притопував вряди-годи босою ногою, тодi
пiдiймалася неприбита росою курява, адже й роси сьогоднi не було! Курява й
чоловiченя мов у клубок якийсь збивалися, часом виривався вiн iз того
клубка, але тодi заносило його на узбiччя. Там сторчував вiн, але не
падав, вiдтак повертався на дорогу i знову розтуляв, скiльки мiг, рота -
видзенькувало щось схоже на жайворонковий спiв.
- Оце тобi й кум буде, - сказала жiнка, i Йван повернувся до не?, щоб
подивитися, чи не глузу? вона часом. Але вона не кпила, хiба що
всмiхалася, однак тако? усмiшки не побажав би вiн бачити на устах сво??
дружини - полином йому запахло, i вiн подумав, що полин пахне людинi
зовсiм не тодi, коли ?й хочеться танцювати.

- Ну, от i хрестини ми вiдбува?мо! - сказав Iван, коли поверталися вони
з церкви i простували вулицею мiстечка, де Iван знав кожного i кожен знав
його. Той "кожен" пiд ту хвилю стояв бiля перелазу чи бiля дверей, бiля
вiкна чи й виглядав iз-за повiтки; "кожен" бачив той чудний хiд - iшла
серединою вулицi висока, вдягнена в чорне жiнка, вона несла на руках
дитину, було три речi дивнi у нiй: перше, що нiхто ?? досi у вiчi не
бачив; друге, що була надто висока, та й одiж мала якусь нетутешню; а
трет?, що очi мала несусвiтськi. Кожен, хто зустрiчав ?х на собi,
вiдчував, що по шкiрi морозом йому продирало, через це "кожен" чекав, щоб
минула його ця процесiя, а вже тодi можна й побалакати про ту чудасiю.
Зрештою, не тiльки про цю жiнку хотiлося поговорити посельцям вулицi:
побiч iз нею йшов Iван, начебто не на нього впало лихо i не гуляли по його
засiках голi продуви; iшов вiн i тримав на обличчi зневагу до кожного, хто
вiдмовився йому кумувати, i той "кожен", до кого звертався, подумував
несамохiть, що вчинив не зовсiм обачно. Мiг би замiстити принаймнi отого
хирлявого п'яничку, котрий шкандибав за цими двома на тоненьких нiжках,
мав довгу й тонку iшло й хилитався з боку на бiк. I знову-таки кiлька
дивних речей уздрiли Йвановi сусiди: перше, що нiхто досi й у вiчi не
бачив того п'янички; друге, що вiн до смiшного малий; а трет?, що не
спiвав вiн, коли розтуляв рота, а, наче пташка, цвiрiнчав.
Отож, поки йшли отi тро?, глухо мовчала вулиця, навiть пси позабивались
у буди, бо щось жахнюще вiдчули; жiнки дозволили собi з'?днатися одна з
одною хiба що поглядами i виказали отак нiме здивування - щось величне й
неземне прочувалось у рухах чорно? жiнки, та й кирея покривала ?? постать
надто загадково...
- Ото ви заплатили замiсть мене, - казав тим часом Iван, - i менi так
нiяково, так уже нiяково! Все-таки я господар, хай i гольтiпашний, i не
хотiв би брати у вас за так. Але чи зможу повернути вам свiй борг?
- Повернеш, - сказала, всмiхнувшись самими вустами, жiнка.
- I знову-таки новий жаль мене ?сть, - казав Iван. - Йдемо хрестини
справляти, а в мене в хатi тiльки жменька пшона.
- Обiйдемося й пшоном, - вiдказала жiнка. Вони вже заходили в хату,
першою - чорна кума з дитиною, другим - чоловiченя, для якого порiг
виявився зависокий, аж господар змушений був пересадити його, п'яненького.
- А що, - шепнуло чоловiченя, - може, впiзнав мене тим часом?
- Та де ж бо я мав пiзнати? - сказав Iван, i собi переступаючи порiг.
У глибинi хати вже чемно розмовляли Iваниха з кумою, а чоловiченя
раптом запустило руку в глибоку кишеню штанiв i витягло звiдти чималу
пляшку.
- На! - сказало коротко й засмiялося, а швидше зацвiрiнчало, мов
пташка. - Краще було б, щоб упiзнав мене, нiж бути менi таким, як оце
зараз бачиш...
Iван розтулив рота, щоб сказати, що чимось нагаду? йому чоловiченя його
так несподiвано зниклого песика, але в цю мить гукнула на нього господиня,
i вiн пiшов, тримаючи в руцi пляшку, а на обличчi усмiшку.
- Чи бачила, жiнко, й горiлка в нас ?! Справимо хрестини, як годиться.
Кума вже сидiла бiля стiни на лавцi, було ?? обличчя в хатньому свiтлi
блiде, випите й засмучене. Здавалося, дума? думу безконечну, тодi як
чоловiченя вже вилiзало на високий ослiн бiля столу.
- Що ж ми по?сти гостям подамо? - спитала з полу господиня.
Мала оголене персо, i до нього вже присмокталися маленькi губенята й
пили молоко, прицмокуючи.
- Не клопочiться, - звела раптом очi кума. - Горiлку ма?те, а ?жi вже я
настачу.
Вона встала й почала порядкувати в хатi, начебто не вперше тут
гостювала, рухи в не? були неквапнi й упевненi.
Розкладала полумиски й горщики, ринку й тарiль, i тiльки-но торкався
посуд простеленого обруса, як у ньому з'являлася ?жа, та ще й неабияка:
борщ м'ясний, наваристий i присмачена салом каша до нього, печенi качки,
гречаники, вареники i сластьони. Iван аж бiлий став, дивлячись на те
багатство, а чоловiченя знову зацвiрiнчало.
- Почекайте, паньматко! - гукнуло воно. - А хiба до то? ?жi нам
вистачить однi?? пляшки?
Воно зiскочило зi свого ослона i знову запустило руку в бездонну
кишеню, витягши звiдти й поставивши на стiл ще двi пляшки.
- Хочу впитися! - сказало чоловiченя. - На тво?х хрестинах це не
запишеться менi за грiх.
- Ось ма?ш ?жу, - сказала чорна кума i знову сiла на лаву, спершись об
стiну. - Одну тiльки умову поки що ставлю: до часу не вгадуй, хто ми такi.
Тодi зустрiвся Iван очима з дружиною сво?ю i побачив в ?? очах двi
прозорi й прегарнi сльозини, вiд чого перестала вона виглядати так марно i
знову стала такою ж, як була тодi, коли вибiгала до нього в темнi ночi чи
коли зустрiчалася з ним бiля криницi.
- Iване, Iване! - захиталася вона в плачi. - За що нам щастя таке
удiлено?
- Божа на те воля! - сказав Iван i, струснувши чубом, засмiявся зовсiм
так, як смiялося нещодавно чоловiченя. Пiшов до столу, розводячи рукою, як
статечний господар, i запрошуючи всiх покуштувати, що бог послав, адже
все, що димувало й пахло у них на столi, i справдi звалилося ?м iз неба.

Вулиця в цей час гомонiла. Вiд хати й до хати спершу йшов шепiт, й
голоснiша мова залунала, а ще за якийсь час господинi перегукувалися, наче
позагублювались у лiсi.
Мiський отаман, сухий i високий, зiгнутий у карку, щоб применшити
зросту, з вусами й пiдвусниками, через що вуса спадали йому до грудей, з
очима, повними червонястих жилочок, i з бровами, наче стрiхи, пiшов до
свого дому, а побiч рушив пiдстрибом його старший син, який не вдався анi
норовом, анi зростом у батька i вже кiлька рокiв у пiвпарубках ходив.
Отаман поважно хитав чоботами, на ньому був вишитий у велику квiтку жупан,
а поверх накинуто кунтуш iз розрiзними рукавами. На головi сидiла бараняча
шапка, а в ротi димiла череп'яна люлечка. Повернув злегка голову i слухав
сина, котрий оповiдав йому про Iванових кумiв та й про Iвана, про те, що
тут, напевне, нечистий руки погрiв, бо де б отак зразу розбагатiв Iван?
Тодi повiв бровою отаман i побачив у себе бiля нiг ще одного сина, цього
разу зовсiм дрiбненького, що його i вiд землi ледь видно було. Задер той
син до батька личко, яке було пiд геть бiлявою кучкою волосся i на сонечко
скидалося, i потирав брудною босою нiжкою об таку ж брудну й босу.
- То чи ж вони таки гуляють? - спитав отаман, i хлопчик, пiдсмикнувши
сiру сорочку, пiдскочив, наче хто його вколов. Ще мить, i вiн уже лопотiв
п'ятами, трусячи патлами. Тодi зупинився отаман i пригладив задоволене
вуса.
- Добрi з нього люде вийдуть, - сказав повагом. Але хлопчик бiг
недовго. Скоро вiн уже тiльки йшов. В руцi в нього знайшлася лозинка, i
вiн почав цвьохати нею по поросi. Цвьохнув i свиню, яка лежала в калюжi
серед дороги, вона рикнула й перелякано вихопилася з брудно? води. Тодi
хлопчак задер голову й ослiп од яскравого сонця, що посипалося на нього. I
може, вiд того сонця, чи ще вiд чого, стався нараз невидимий, аж спинилася
здивовано свиня, яку було так немилосердно вигнано iз тепло? калюжi.
Заклiпали здивовано повiками кiлька очей, якi стежили знiчев'я за
хлопчаком, сам же малюк був уже за тином в Iвановому дворi i придивлявся,
з якого боку йому лiпше приступити до вiкна. Вiн вирiшив зазирнути у те
вiкно, в яке зазира? сонце, i то через те, що люди в хатi, помiтивши його,
мали б подумати, що то зовсiм не вiн зазира? на пiдглядках, а те ж таки
сонце - був конопатий i мав золоте волосся. Притулився до шибки, i його
вiдразу ж побачило в тому вiкнi чоловiченя, що тримало в руцi глиняного
дзбанка i неквапно цiдило з нього наливку. Чоловiченятi таки здалося, що
це сонце зазира? до них у мешкання, а та золота голова аж затремтiла з
цiкавостi, доглядаючи, що ж воно дi?ться в тiй та?мничiй хатi.
А дiялося там от що. Грав на кобзi, аж прихилявся до не?, Iван, а чорна
висока жiнка танцювала. В руцi тримала кухлик iз трунком, i виглядала вона
весело нiвроку. Через мить ще бiльше диво побачив хлопчик. Господар дому,
що до нього вiн зазирав, повiсив свою кобзу на кiлочку й подав чорнiй кумi
руку. Вони пустилися удвох танцювати, в той час як кобза не переставала
грати, висячи на стiнi. Чоловiченя зi дзбанком смiялося, але то не смiх
був, а радше цвiрiнчання - це почув хлопчик навiть iз-за шиби. Ще вiн
побачив веселе обличчя господинi й сонну дитину в не? на руцi, - i нiчого
не зрозумiв хлопчик iз того, що уздрiв, адже був iще малий i зовсiм
дурненький. Тiльки три речi здивували його: жiнка в чорному, котра так
завзято танцювала, не мала анi тiнi всмiшки, обличчя ?? було гарне, але й
моторошне, а одежа ?? була нетутешня. Ще побачило хлопченя стiл,
заставлений на?дками, i, хоч був вiн отаманською дитиною, такого столу не
бачив вiн на сво?му вiку. Через це набiгло йому повен рот слини, i вiн
вiдiрвався од шибки, спустився вниз i сплюнув, попавши слиною на чорного
жука, котрий плiвся собi мiж бур'яну. Хлопчик мрiйно приплющив очi, i його
почало огрiвати сонце, але сонця того було замало, щоб не дати йому
задрiмати. А коли прокинувся вiн, то й сонце вже не заглядало до вiкна,
бiля якого сидiв, а пiдiйшло до iншого. Тодi пiдкрався вiн до того iншого
й побачив, що тi, у хатi, ще й досi гуляють, що танцю? чорна кума, а коло
не? ходить, заточуючись, чоловiченя. Iван знову сидiв iз кобзою й
награвав, а дружина його годувала дитину - хлопчик зачудувався на
величезне бiле персо, котре свiтилось у хатi, наче срiбне.
Коли ж у Iвана стомилися пальцi грати на кобзi, бо й сама кобза
стомилася, а одна струна на нiй трiсла, не витримало чоловiченя й п'яно
покотилося пiд стiл, де вiдразу ж заснуло й захропло, начебто це великий
дядько там просипався. Стало в хатi сонно й затишно, вiдтак заснула й
Iваниха зi сво?ю любою дитиною, - ситi всi були й умиротворенi. Iван сидiв
за столом i куняв - самому вже не трималися повiки, тiльки кума була
свiжа, не бралася ?? утома.
- Загостилася я в тебе, - сказала вона. - Пора вже i честь знати...
Подивилася на нього чорними очима, але вiн не звiв голови.
- Гостюйте, скiльки хочете! - озвався нарештi й подивився на не?
вдячно.
- Не зич мого гостювання, - хрипко засмiялася вона.
- Все одно! Так уже менi допомогли! Добра ви...
- Добро мо? на два боки, - сказала жiнка. - Чи ж по знаку я тобi?
- Велiли не впiзнавати вас, - сказав вiн хитро.
- А ти й упiзнав, - усмiхнулася вона. - Упiзнав i мовчиш! Страшно тобi?
- Та кому ж би не було страшно? - обiзвався вiн. - Не знав тiльки, що
ви добро можете творити.
- Нема нiчого в свiтi тiльки лихого чи тiльки доброго, - сказала чорна
кума задумливо. - I хто зна, чи таке вже щастя дасть тобi мо? добро.
Сидiв перед нею й дивився. В його очах було по iскрi болющiй, i не
змогла вона витримати його погляду.
- Ну, що ж, - звелася вона. - Тепер уже я, куме, мушу йти. Але я тебе
зроблю великим лiкарем. Ти собi якогось зiлля накопай, якого будь, аби
тiльки мав, а як прийду душу брати, то наперед будеш дивитися: коли буду
хворому в головах, лiкуй тим зiллям. Вари його при людях, примовки
вигадай, щоб за знахаря тебе мали. Кажи вiдтак, що той чоловiк з хвороби
вийде, i на тво? поверне.
Дивився на не? пильно й трохи пожадливо. Вона ж тiльки зирнула на нього
i залишила на сво? вустах зовсiм тоненьку всмiшку. Отак крiзь оту всмiшку
й доказала сво? повчання:
- А як буду в ногах, кажи: шкода лiчити i всього, бо той чоловiк уже
вмре. I щоби сто душ було у тiй хатi, - сказала вона, - я нiкому не
покажуся, тiльки тобi!
На тi слова заплющив вiн очi, щоб заспоко?лося йому розтрiпане в грудях
серце i щоб одпочити вiд то? радостi, яко? раптом дiзнав. Наслуховував
шелест ?двабу, бо вiдходила вiд нього чорна кума, покидаючи самого в цьому
сонному свiтi. I вже коли переступала порiг, знову вiн розплющився й
гукнув до не? тихенько.
- А того свого песика, - спитав, - я вже можу впiзнавати?

Переговорили все, що могли, людськi язики, та й Iваниха встала з лежi.
Поралася по хазяйству i дитину глядiла. Прибiгали до не? сусiдки, хоч
ранiше й порога переступати не хотiли, й розпитувалися з полiтикою, що то
вони за кумiв для сина надбали. Але вiдказувала ?м Iваниха щось таке
гостре, що вилiтали з хати, забувши свою полiтику, наче громом битi, й
червонiли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тiльки
молодший отаманiв син мiг оповiсти щось про тих незвичайних кумiв, але
оповiдки його зовсiм на казки скидалися. Оповiдав вiн, що та чорна кума не
мала на обличчi шкiри, а тiльки кiстку, а ще вiн казав, що той
кум-п'яничка був насправдi пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували
головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповiдати, сам же отаман хмурив
кострубатi брови й проголошував аж зовсiм мудро:
- Може, бреше, а мо', й правду мовить! Аби з того лиха якогось не
виросло!
Звiв угору лице, й на нього посiявся раптом дрiбен дощик. Той дощ
сiявся опiсля цiлий тиждень. Маленький i докучливий, довбав вiн стрiхи,
калюжi й дворища, вiд нього й земля стала нiздрювата, а стрiхи, хоч якi
були грубi, пропускали течу - дрiбнi краплини пробиралися мiж соломи, як
черв'яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщикiв, що ?х завжди
забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на
мiського отамана, коли вiн ?здив до сотенно? канцелярi?. Вiн ?хав тодi по
пустельнiй дорозi, i здалося йому, що тисячi пекучих мух кружляють довкола
нього. Спинився кiнь i став, мов солом'яний бичок, вiдтак схопив отаман з
п'яно? голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи
пiсня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав i дзьобав йому лису голову,
начебто пташка сiла на тiм'я i заповзялася додзьобатися до мозку. Тодi
отямився отаман i знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але
кiнь тiльки захитався - не мiг зрушити з мiсця. Злiз отаман з воза й
побачив, що зовсiм засiв у багнюцi.
Тодi запекло йому в тiм'я, i почув вiн печiю в ротi, через що покинув
коня й воза й побрався узбiччям дороги до мiстечка, в якому жив i
отаманував. Кiнь же i вiз навiки загинули пiд тим дощем: кiнь був
прорешечений, наче хто шротом його обстрiляв, а воза немов шашiль поточив.
Священик мiсцево? церкви свято? Параскеви записав про той дощ на чистому
аркушi "Пролога", i в тому записi було всього потроху: про горщики, якi
стали друшляками, i про самого пана отамана. До попа прийшли тодi люди,
принiсши я?ць, курку i скинувшись по шагу, i слуга божий здолав страх
перед дощем i почав молити небо змилуватися над людськими грiхами. "Бог
мене послухав, - записав на чистому аркушi "Пролога" панотець, - i
сподобив нас тi?ю ласкою, що сiчний дощ, зрештою, перестав".
Пiсля того дощу люди мусили наново обмазувати хати, бо з бiлих вони
стали рябi, i це було всiм напрочуд, адже звикли бiлити хати перед
великоднем. Хто мав дерев'яну стрiху, той мусив перекривати хату, з
дощок-бо стало решето, солом'янi стрiхи перед лихим дощем вистояли. Сам
мiський отаман хоч i доплуганився додому, запав у тяжку недугу: йому пекло
в тiм'я, трусила лихоманка i не мав вiн чим дихати.
Приходив один i другий знахар, шептав i по?в отамана зiллям, але нi
шепти, нi зiлля не допомагали.
- Пошлiть за Iльком Борзяком, - прошепотiв отаман, обличчя його було
вкрите потом, а вуста сухi й бiлi.

До Iлька Борзяка по?хав старший отаманчук.
- Усiх я лiкую, - сказав Iлько Борзяк, - тiльки твого батька не буду. I
зна?ш чому?
Отаманчук схилив голову.
- За пасiку, дiду, що ?х у вас батько вiдiбрали...
- Таж за пасiку, - сказав Iлько Борзяк i висмоктав з люльки синю хмару.
I крiзь ту хмару побачив отаманчук кам'яне непорушне обличчя знахаря,
зiтхнув i скочив на коня.
- А коли вам батько ту пасiку поверне? - несмiливо запитав вiн.
Iлько Борзяк заперечно похитав головою.
- То хай батько помирають? - спитав пiвпарубок жалiбно.
- Це його бог кара! - вiдмовив, не випускаючи iз зубiв люльки, Iлько
Борзяк. - Чи ж можу я, хлопче, у волю господню втручатися?..

Свiтило сонце, а люди бiлили хати. Стiни вогко сiрiли з одного й
другого боку вулицi, а мiж тих стiн снували моторнi жiночi постатi.
Дзвiнко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Iван iшов вулицею в
сiрiй полотнянiй сорочцi i в таких самих штанях. На головi в нього був
солом'яний бриль, i йшов вiн так повiльно, що песик, який супроводжував
господаря, встигав обнюхати всi тини. Жiнки вiталися до Iвана, а вiн ледве
кивав на вiдповiдь: очi його були примруженi й холоднi. I жило в його
обличчi щось таке, що спиняли жiнки сво? невгомоннi квачi й застигали,
дивлячись йому вслiд. Вiн же черпав чобiтьми куряву, бо сонце пiсля того
дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. Навiть
калюжi всi повипивало, тож свинi, не маючи прохолоди, зовсiм забули про
теплi вуличнi калабанi. Вони збиралися тепер на левадi й радили там свою
раду, бо тiльки там ще було мокро.
Iван спинився. Перед ним була отаманова хата, i тiльки ця хата не
бiлилася. Була обдзьобана й ряба, а на тинi, наче горобеня, сидiв хлопчик,
обличчя якого аж зовсiм скидалося на сонечко, тiльки було те сонечко
смутне, похилялося на стиснутий кулачок i тужило. Синi оченята майже
приплющилися, а на щоках блищало кiлька непросохлих краплин.
- Чого це ви хати не бiлите? - спитав Iван, а собаченя звело голiвку й
тявкнуло весело на хлопчика-сонечко.
- Де ж його бiлити, коли тато помирають, - сказало мале.
- Вiд чого ж вiн помира??
- Лихий дощ ?х подзьобав. Там i коняка наша пропала, й вiз...
- А просили до нього знахарiв?
- Авжеж! - шмигнуло носом хлопченя. - Не допомагають вони йому. Може б,
ви помогли, дядьку?
- Гада?ш, я лiпший за знахарiв?
- Звiсно, лiпшi, - сказало хлопченя. -Я зазирав до вас у хату, коли
дитину ви хрестили...
- I що ж побачив? - нахмурився Iван.
- А те, що чарiвник ви великий.
I засвiтилося до нього двiйко таких синiх очей, що вiдчув раптом Iван,
як здригнулося щось у нього на серцi й полагiднiло.
- Твiй батько багато менi лиха нако?в, - сказав понуро. - Але я
подивлюся на нього...
Вiн переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло.
Тодi загримiло важкими ланцями аж тро? здоровенних псiв, але не загавкали,
а стали здивовано й засвiтили очима.
- Бачите, дядьку, - сказав хлопчик, - вони навiть не гавкають на вас.
Iван спинився на порозi, перш нiж переступити його. Болюща, залiзна
рука зчавила йому серце, i повернувся вiн рiзко, щоб побачити ту сiру
вулицю, яку тiльки-но пройшов. Вiдтак сталося ще одне з див, яке випада?
уздрiти тiльки перед великоднем: вулиця засвiтилася до нього
яскраво-бiлими стiнами. Сонце падало на тi стiни, i вони так сяяли, що аж
примружився. В кiнцi вулицi побачив i власну господу. Коло не? стояла,
вдягнена в бiле й червоне, його жiнка. Тримала на руках дитя, а стiни
?хньо? хати палали чи не найяскравiше. Вiн подумав про те, що поснiдали
вони з тою жiнкою пiсною кашею, i захотiлося раптом заради не? й дитини
прихилити до землi яскраво-син? небо. Захотiлося хоч трохи того золота, що
так вилиску? вгорi, - цього стало б, щоб жiнка бiля яскраво-бiло? стiни
розсвiтила засмучене обличчя. Так, вiн хотiв, щоб засмiялася вона щасливо,
тодi повернеться до них ?хн? молодече щастя, а вiн знову захоче любовi й
дiтей. Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно
вже пхинькало й просило, щоб не гайнував вiн часу, а таки поспiшив до його
тата, котрому нiчим уже дихати, хоч лежав вiн у великiй, пишнiй, повнiй
достатку хатi.

Зайшов у свiтлицю, вiкно було притемнено ряднами, i через це панувала
там сутiнь. Уздовж стiн сидiли, наче тiнi, отамановi родичi, засумованi й
виблiдлi, а коли говорили, то шелестiли, наче дерева пiд вiтром.
Посерединi стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у
нього на ослонi темнiла загорьована жiнка. Повернула до нього блiде,
неживе лице й подивилася великими чорними очима.
- Добридень вам у хату! - сказав Iван.
- Здоров, куме, - озвалася та темна, що сидiла отаману в головах. -
Хочеш його вирятувати?
- Не знаю, - сказав Iван. - Вiн мо?му батьку велику кривду заподiяв.
Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той свiт пiшли.
- Я це знаю, - сказала чорна кума. - Сама при тому була. Чого ж ти
прийшов?
Вiн наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха i оце
випитувала все у нього.
- Запрошено мене, - сказав вiн.
- Хто ж тебе запросив?
- Я, матiнко, - сказало звiдкiлясь од пiдлоги мале сонечко. - Вони
вилiкують батька.
- Це вже й ти знахарю?ш?
Але вiн ступив владно в свiтлицю й показав рукою тим, що сидiли в хатi,
на дверi. Тодi почали вставати тiнi, одна за одною попливли до дверей,
лишилися тiльки та, котра печально сидiла в отамана в головах, хлопченя й
песик, адже й вiн сюди заскочив непомiтно.
- Скажи, хай мати вогонь запалить! - сказав вiн хлопченятi.
- Вирiшив його врятувати? - звела голову чорна кума.
- Хочу, щоб вiн менi млина повернув, - жорстко сказав Iван.
- Млина вiн поверне, - мовила чорна кума. - Але про одне забула тобi
сказати. Невеселе буде тво? лiкарювання.
- А ма?ток я поверну?
- Ще й надба?ш до нього. Але не тiльки здобуватимеш. Твоя трата стане
менi заплатою.
- Що ж я тратитиму?
- Не так уже й багато. Те, що не вiзьмеш у жменю!
Вiн засмiявся, бо щось таке незрозумiле вона йому сказала.
Собаченя пiдiйшло до чорно? куми й писнуло:
- Зроби мене людиною!
- Ти занадто добрий до свiту, - роздратовано сказала чорна кума. -
Навiщо це тобi?
- Хочу застерегти його, - сказало собаченя. - Хочу попередити, що i я
колись пiддався на таке саме!
Iван схилився над лiжком. Отаман прийшов до тями й розплющився.
- Чого тобi вiд мене треба? - спитав натужно.
- Можу вас урятувати, - сказав Iван. - Маю до того спосiб.
- Що за те хочеш?
- Батькiв млин.
- Я тобi поверну того млина.
Iван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався.
- Чого ще?
- Спитати про одне, - хрипко сказав Iван. - Ви стiльки зла на землi
содiяли. I от, дивлячись смертi у вiчi, чи не сум'ятиться ваша душа?
Очi отамановi покруглiшали й затремтiли. Але не сказав нiчого, тiльки
облизав зашерхлi губи.
- В нього душа не сум'ятиться, - сказала спокiйно чорна кума. - Я вже
до не? добряче придивилася. Вважа?, що не чинив вiн зла!
Iван повернувся до куми, аж хрупнули його шийнi хребцi.
- Чого диву?шся? - сказала вона. - Пан отаман уважав, що те, що вiн
чинить, - добро. Подивися, яка велика й свiтла у нього хата, скiльки добра
в нього, як пишно одягнена його жiнка i яку пишну одежу носить вiн сам.
- То на сльозах людських побудовано, - сказав песик.
- Цiлий свiт на сльозах сто?ть, - всмiхнулася до Iвана кума. - Хто хоче
добра собi надбати, той ма? чинити зло. Хто ж хоче вiд зла втекти, той
убожi? i таким, як ти, нетiпахою ста?. Отож вибирай: або проси в нього ще
одного млина, або йди звiдсiля...
Тодi заскавучав жалiбно песик i стрибнув лапками на колiна чорнiй кумi.
- Дозволь менi його застерегти? - попросив вiн.
- Я задихаюся, - сказав отаман. - Лiкуй мене, бога ради! Я тобi вiддам
ще одного млина.
Iван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправдi вiн
подивився у пiвзаслонене рядном вiкно, в свiтлий i ясний просвiт. Там
побачив вiн свою хату й жiнку, з якою снiдав сьогоднi пiсною кашею.
Побачив коло не? ще якихось дiтей: було ?х не два i не три. Помiтив, що
обличчя жiнчине сiре од утоми й важко? роботи, хоч ще недавно було юне й
гарне. Стис губи, звiв голову, й очi його запалали холодним сухим вогнем.
Вiдтак почала мiнитися на ньому й одежа: з сiрого полотна ?дваб i парча
витворялися, з сорочки - жупан, а поверх нього - розкiшний кунтуш. Сiрi од
куряви чоботи новими стали, а в руцi мнув шапку з дорогих смушкiв. На
обличчя його поклалася повага, вiн поворушив довгими вусами, що торкалися
грудей, i сказав хлопченятi, яке стало на порозi й повiдомило, що вогонь
уже горить.
- Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зiлля!

ГОЛОС ТРАВИ

Вона почула голос трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Не був це
голос нi птаха, нi звiра, нi людини, нi комахи - так могла говорити тiльки
трава. Iшов той голос приглушено, мов шепiт, але вона його розумiла.
Знову-таки не так, як розумiють людську мову чи твариннi поклики, - був то
iнший вимiр, i вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той
говiр на мову людини, бо й не потрiбно це. Не так розумiла, як вiдчувала
той голос, бо його й не можна сприйняти iнакше. Сидiла на призьбi й бачила
перед собою тин з перелазом, за яким виднiвся клапоть дороги з калюжею та
трьома качками у нiй. Трохи далi виднiвся зелений, аж очi слiпив, вигiн, i
пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно i свiтив ясний день.
Червоний вогонь мiнився й палахкотiв, а високо над ним здiймалася сива
хмара диму. "Такий малий вогонь i такий дим", - подумала вона, i ?й
здалося, що в тiй хмарi щось плава? й купа?ться. Бачила молоде тiло, голе
й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пiзнала у тiй
купальницi Варку Морозiвну, саме ту, яка наснилася ?й цi?? ночi.
- Що ти вiд мене хочеш, Варко? - спитала голосно, але Варка у хмарi
диму, що звивався вiд невеликого вогню, тiльки засмiялася.
- А звiсно, - сказала стара й очi потупила. - Смi?шся з мене, бо де вже
менi до тебе?..
Знову дивилася собi пiд ноги й бачила траву. Тихий голос вiдчувала, i
щось таке дивне й сумне в ньому бринiло. Щось наче зелений плач чи жалiння
якесь, а може, пiсня. "Радше пiсня, - подумала вона, - але спiва? ?? хтось
не вельми веселий". Той хтось не вельми веселий, зда?ться, пiдiйшов до не?
i став поруч. Хтось не мав тiла, але вiн був. Вiдчувала, що диха? й
дивиться на не?. Дивиться, наче очiку?, щоб вона щось одповiла.
- Це ти бiля мене. Варко? - спитала, але то була не Варка. То був
той-таки голос трави...
До хлопчакiв на вигiн мчав вершник, i кiнь весело розбивав землю.
Вершник з розгону спинився i щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав
пальцем, i стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила пiвнеба. В
нiй уже не купалася легковажна Варка, а ?хав на грiмкiй колiсницi хтось
сердитий i палахкий. Вiтер дув, однак, не вiд хмари, а на не?, i стара
лишилася спокiйна.
- Чи потрiбен тобi дощ? - спитала вона, й голови не повертаючи туди, де
стояв i дивився на не? отой Хтось. - Авжеж, авжеж, - прихитнула головою. -
Земля напилася доста. Зерно вже зiйшло i добре росте. Трава росте ще
буйнiше, га?
Слухала, що скаже ?й трава. Вiдповiла те, що ?й хотiлося. Тодi стара
заплющилась i всмiхнулася. Таке добре й погiдне обличчя стало в не?, що
сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Вiдтак побачила стара
сердите Варчине лице i засмiялася тихенько.
- Кров у тобi бушу?, Варко! Того голосу ти тiльки й слуха?ш. А я н?,
Варко, я вже гой яка мудрiша! Але я вже ветха деньми, Варко. I слухаю я,
Варко, голосу трави, а не кровi...

Але в цей час, коли сидiла стара чарiвниця отак заплющившись, щось
сталося, чого вона не сподiвалася. Це щось вона теж не прочула вухом i не
побачила оком. Зда?ться, то був запах, якого ранiше бiля не? не було, а
може, тiльки подих леготу. Мимоволi насторожилася, i ?? очi запалали
холодним свiтлом. Просто не? ступав через перелаз хлопець, тонкий, як
жердина, а бiла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було
мовби молоком умите - надто вже юний! Ноги мав чорнi й репанi, а в руцi
тримав благенького вузлика.
- Ти чого це сюди залiз? - тонко скрикнула стара. Хлопець став i
подивився на не? трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали
одне одного, i було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а вiн
лякатися, бiльше того, ?? очi повужчали i щось тепле блиснуло в них.
- Це вже ти прийшов, - сказала вона вмиротворено. - Але я ще тебе не
кликала.
- Хiба мали ви мене кликати? - спитав хлопець i пiдiйшов ближче.
- Таж певне, - тихо засмiялася вона i захотiла подивитися кудись повз
нього, щоб дати спочинок очам. Але вiн стояв надто близько вiд не? i
заступав ?й цiлий свiт, стара нахмурилася вiд того.
- Скажiть, чи ви та, котру звуть Жабунихою? - урочисто спитав хлопець.
- Жабунихою мене не звуть, а прозивають, - вiдповiла вона. - Насправдi
iм'я в мене iнше...
- Я знаю, Iваниха Галайдиха, - сказав хлопець.
- Сiдай посидиш, - запросила вона, бо конче хотiла, щоб зiйшов ?й з
очей.
Вiн сiв бiля не? на призьбi, i вони зробилися, як баба з онуком за
бесiдою. Знову побачила вона простiр: хмари на небi й помину не було, так
само не було на левадi нi пастушкiв, нi ?хньо? худоби, хiба що ген далеко
мчав, пригнувшись коневi до ши?, вершник, ?й здалося, що повернув до не?
бiле як стiна обличчя й засмiявся, показуючи вишкiренi зуби. За мить сiра
курява покрила вершника, i зник вiн з очей, немов у землю запався.
Хлопець бiля не? сидiв мовчки.
- Здорожився, мабуть, що так важко диха?ш? - спитала Жабуниха.
- Авжеж, - вiдповiв вiн спокiйно. - Цiлий тиждень до вас iшов. Сам я з
Калинiвки...
- Довго йшов, коли з Калинiвки.
- А я всi села обходив. Треба було менi розпитатися.
- Про що ж таке розпитував?
- Та самi, мабуть, зна?те. Чекали ж бо на мене...
- Чи я чекала на тебе? - вигукнула Iваниха Галайдиха.
- А то ж як! - сказав хлопець. - Прокинувся я одного разу, i до мене
пiвень пiдiйшов. Iди, каже, бо тобi пора. Кличе вона тебе...
- Пiвень - птиця свята, - сказала вона. - Чи справдi до тебе пiдходив?
- А що ж мене до вас привело? - спитав хлопець трохи зарозумiло.
Iваниха скосила до нього око й спокiйно роздивилася. Його лице майже не
було загорiле, а матово свiтилося. Малi гострi очi видавалися круглi, а на
вустах грала легка всмiшка.
- А чорна кiшка до тебе не приходила? - спитала Жабуниха.
- Чорно? кiшки не бачив, - вiдповiв неквапно. - Навiть бiлий хорт не
прибiгав, тiльки пiвень. Був такий червоний як вогонь...

"Мов оте вогнище на вигонi", - подумала стара й пошукала очима мiсця,
де нещодавно палахкотiло багаття. Але не було там нiчого, навiть слiду.
Вона здивувалася, i, може, вiд того зарипiла навколо не? трава. Зарипiло
листя, наче дерев'яне поставало, а кра?чок тiнi вiд липи, що росла на
вулицi, майже дотягся до ?? нiг. Подивилася на ту тiнь, що кащувато
наповзала на не?, й аж посунулася. Хлопець бiля не? сидiв непорушне,
блукала тiльки на його обличчi та ж таки загадкова усмiшка. Iванисi
захотiлося знову залишитися самою, щоб спокiйно прислухатися до мови
рослин, неба й землi, - щось би напевне мала почути чи ж вiдчути. Цей
дiтвак iз зарозумiлою посмiшкою зараз заважав ?й - була при ньому глуха й
слiпа. Але не могла прогнати його вiд себе, адже сидiв бiля не? спокiйно,
та й бесiда ?хня тiльки починалася. Через це вирiшила втекти вiд нього в
iнший спосiб: очi ?? сховалися за капшуками повiк, рот стулився, руки
втопились у рукави сiряка, а ноги пiдiбрала так, що й пальцi не визирали
з-пiд спiдниць. Вiдiйшла вона вiд свiту зовсiм, немов заснула: була
кругла, як клубок, а може, це й був клубок.
- Я, бабо, прийшов до вас недаремно, - сказав хлопець голосно. - Ви
чу?те мене? Приснився менi перед кiлькома днями, як вирушив до вас, сон. У
тому снi приходили ви до мене зовсiм така, як оце зараз сидите, i сказали:
приходь, навчу тебе. А ще ви спитали, чи ? в мене родимий знак на лiвiй
руцi. Я вам показав отой знак. Ви сказали, що саме мене вам треба для
науки. Я не повiрив тому сну. Але коли заговорив про це пiвень, то я
перестав сумнiватися.
- А Варку Морозiвну ти не зна?ш? - спитала раптом, наче прокинулася,
Галайдиха. - Не чув часом про таку?
- Про Варку Морозiвну я нiчого не знаю, - вiдповiв спокiйно хлопець. -
Хоч нi, люди говорили менi й про не?. Казали, що ? двi славнi чарiвницi на
весь наш край: одна - ви, а друга начебто Варка. Але у сон до мене ви
приходили, а не вона.
- Чого ж ти хочеш од мене? - запитала трохи зимно.
- Це ви повиннi знати, чого я хочу. За тиждень перед тим, як рушити до
вас, я нiчого не хотiв.
- Коли так, то посидь бiля мене мовчки, - сказала трохи нетерпляче. -
Щоб менi й пальцем не кивнув...
- А для чого це?
- Подумати хочу, - мовила вона протягло. - А може, й пригадати.

Знову стала клубком ниток, i таке мертве в не? було лице, що не посмiв
вiн далi ?? турбувати, а тiльки сидiв i дивився на кра?вид, що
вiдслонювався звiдси. Бачив шмат дороги, трохи далi свiтився зелений
вигiн, i на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно i свiтив
ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, i, певне, було ?м
од того дуже весело, бо задивився на них хлопець i навiть думати забув про
стару, бiля яко? сидiв. А вона й справдi була в цю хвилину нежива, бо не
перебувала на цей час у власному тiлi, а повiльно брела вузькою та
слизькою стежкою, що вела в минулi днi. Стежка була пiднята над землею, як
стрiчка, й тяглась у синiй морок, якому не було кiнця. Обережно ступала
босими ногами, а навколо пропливали змiщенi й трохи спотворенi обличчя й
речi: бачила вона всiх, кого зустрiчала в той день, i всi речi, до яких
торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева,
листя яких - всi вимовленi в той день слова. Вона читала ?х, як письмо,
хоч i не була письменна, - в цiй мандрiвцi у вчорашн? живi навички нi до
чого. Повертала тож усi слова, часини, усi днi й ночi, переглядала ?х, як
книгу, але не мала та книга сторiнок, тiльки яви. Тих яв було надто
багато, тож вiдгорнула ?х, як перебрану крупу, залишивши тiльки те, що
вiдбувалось уночi. Темрява довкола ще бiльше згустилася, стежка, по якiй
ступала, стала ще тонша, i стара не так iшла, як летiла, бо щоночi летiла
отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко
мiсяця, ?й од того гiрко пекло в ротi, як i тодi, коли хапала гострий i
пекучий промiнь, що його звiшувала долi кожна зiрка, й тягла ??; але нi,
вона давно вже цим не займалася - нiчого iз зiрками i нiчого з дощем.
Останнiм часом думала все бiльше про землю. Так, всi ночi, якi тяглися вiд
сьогоднi аж туди, куди вже добиратися перестала, були повнi тiльки цього -
слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з
однаковим голосом, так само неоднаковi й рослини. Кожна говорила по-сво?му
i про сво?. I скiльки мов iсну? у свiтi людських, стiльки iсну? ?х i в
рослин. Зiлля говорить iнакше, як трава, а дерева ще iнакше. Дерева не
розумiють траву, зате розумiють кущi. Кущi розумiють бадилля, а бадилля
траву. Вкупi зiйшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним.
Так само люблять i ненавидять одне одного, однi можуть рости поруч, а iншi
гинуть. Так само воюють за землю, i через це в одному мiсцi перемагають
однi, а в iншому iншi. Коли ж ростуть змiшано - це значить, що в цьому
мiсцi iде вiйна: одне ста? паном, а iнше гине. "Чи могла я, - думала
стара, - так сильно зайнята, мандрувати ще й у чи?сь сни? Скажи-но, зело,
чи може людина, чинячи дiло, не знати, що вона його чинить?"
Прислухалася, але нiхто ?й не вiдповiв. Зрештою, це й зрозумiло: хто б
?й вiдповiв, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нiчого сокровенного й
бути не може.
Вже хотiла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в
сон, коли ж раптом iз тьми, по якiй блукала, iз того накописька облич,
речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дiйшов до не? ще один
голос. Зовсiм тихий, як порух змертвiлих вуст, але вона почула його.
Почула й насторожилася. Той голос сказав ?й щось таке несподiване, давно
забуте; хоч нi, вона того таки не забувала, як не забува?, що живе. Оте
Щось завжди сидiло в нiй заховано-приспале i от раптом пробудилося: вона
подумки почала лiчити сво? лiта. А що ?х було бiльше, нiж знала вона
чисел, то й покинула те рахування. "Мав би бути знак на те пришестя", -
змiркувала вона й подумала, а чи не ? знаком саме пришестя? "Еге, -
сказала ледве не вголос, - це i ? знак!"
- Скiльки тобi рокiв, хлопче? - спитала.
- Тринадцять, - обiзвався вiн.
- Вигляда?ш на всi шiстнадцять.
- Це тому, що високий я. I батько мiй був високий, та й дiд. Але
кiсткою ми тонкi. Ось погляньте!
Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на не?. Тiльки на
вигiн, на якому знову горiло вогнище i знову паслася худоба.
- То ви кликали мене чи нi? - спитав хлопець, зводячись.
Стара мовчала. У куточку ?? ока з'явилася раптом сльоза.
- Такi ви чуднi, бабо! - сказав хлопець. - Зрештою, коли нi, то я
пiду...
Стояв перед нею з вузликом у руцi i раптом пiдшморгнув носом, як
роблять це дiти.
- Стривай, - сказала хрипко стара. - Чого мене квапиш? Сам зна?ш, не
для простого дiла прийшов...
- Еге ж, для науки, - коротко й трохи жорстко сказав хлопець.
- А зна?ш, що станеться зi мною, коли тебе навчу? Повернув до не?
запитальнi очi й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася
на траву в себе пiд ногами, але то була нежива трава. I не чула вiд не?
нiякого голосу - зiлля, яке тiльки для того i ?, щоб його топтати.

Хата була приперта до горба, по якому знизу доверху цвiли бузки. Хвилi
цвiту кучеряво вкривали зеленi кущi, ввечерi на цих бузках несамовитiли
солов'?, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих
бузках iшло та?мне життя: хтось шепотiв, смiявся й шарудiв. Хтось сипко
дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслiдував солов'я. Ранiше стара
слухала тi звуки, зазнаючи вiд того немало? втiхи, - була певна, що це
вона населя? так чарiвливо ту гору. Сьогоднi ж чула тiльки солов'?в, тож
зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутiнках.
- Любиш слухати солов'?в? - спитала.
- Чи ж вони менi тра, цi солов'?? - поважним баском одказав хлопець.
- Коли не тра, то й чарувати вчитись непотрiбно, - мовила Жабуниха i аж
витяглася вся туди, де стукотiли, свистiли й виляскували найславнiшi iз
птахiв.
- Не сердiться, бабо, - блиснув до не? поглядом хлопець. - Коли тра, то
хай!
Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. Так
повторювалося щовечора, i так повторилося й сьогоднi. Бузки немов спливали
долi й заливали цiлу долину фiолетовим смерком, був вiн не лише в повiтрi,
але й у нутрi всякого живого - повнилися ним серце й душа. Очi Iванихи
погасли, бо нiкуди було ?й дивитися - знову завмирала перед хлопцевими
очима. Йому захотiлося торкнути ?? й розбудити, бо й сам почав перейматися
цим вечором, - щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, вiн аж
дихнув iз особливим прихлипом.
- Не думай, що я тебе вже взяла в науку, - сказала Iваниха Галайдиха. -
Не кожному вона дасться, бо не кожен народився до того.
- Я до того народився, бабо Жабунихо, - сказав хлопець, присуваючись
ближче.
- Це ти так вважа?ш, - сказала стара, ледве ворухаючи язиком, - а от
про солов'?в погано сказав. Земля, сину, - це клубок, сплетений сiткою.
Нема? в ньому нiчого даремного й марного, але не кожному дано це
зрозумiти.
- Коли так, то звiрте мене, - сказав хлопець i вiдчув, що в нього
зовсiм пересохли губи.
Стара сидiла в сутiнi й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою,
накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сiрiй свитинi, - темне ??
обличчя розчинялось у мороцi, i тiльки очi ледь-ледь поблимували. Слухала
те, що розливалося по нiй: тепле воно чи холодне? Стало ?й
пекуче-печально, а в цей час десь зовсiм поруч спалахнув спiвом соловей,
щось заворушилось у бузках i зiтхнуло.
- Навiщо воно тобi, те чарiвництво? - спитала нараз. - Хочеш стати
сильнiший iнших i тим добра собi набути?
Хлопець уже й собi прислухався до солов'?в. Пахли бузки, й тихий смерк
наливався йому в груди.
- Я про те не думав, - сказав вiн. - Почув голос та й пiшов.
- Це ти добре вiдповiв, - мовила вона пiсля мовчанки. - Тодi скажи ще й
таке... Чарiвництво на добре чи на зле да?ться?
Хлопець здригнувся. Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава.
Але то тiльки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсiм мокрi.
- А ви його на добро чи на зло мали? - спитав, i голос його прозвучав
дзвiнко.
- Тiльки на добро, - сказала Iваниха. Але не завше людина може
додержати обiту. Через це я, як i всi у свiтi, жила: i добре творила, й
лихе...
Знову сидiли якийсь час непорушно. Не було мiж ними великого злиття,
але щось уже з'явилося. Одна чи двi нитки з'?днали ?х, i до них притекли
одна сила i спiльний настрiй. Це й був смерк i наливав ?х, як порожнi
глеки. Але хлопець жив i в iншому свiтi.
- Це саме й люди менi оповiдали, - сказав вiн. - Не лиха ви, казали,
але спортити можете... Можете одному допомогти, а в iншого забрати.
Казали, що й хвороби в одних забира?те, а iншим насила?те...
- Атож! - сказала коротко. - Бо нема? у свiтi чогось одного. Все надво?
роздiлено...
- Про це я й сам думав, - мовив хлопець i легко всмiхнувся. - Я, бабо,
нi до якого дiла не годен. Нi за плугом ходити, нi з шаблею на конi
басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дякiвська не пiшла менi в голову.
Я i з хлопцями не дуже гуляв, бо нецiкаво менi. Отак сяду й думаю, i чуднi
бувають у мене думки.
- Про що ж таке дума?ш?
- Про всяке. Про зiлля й про землю, хiба я знаю? Часом про небо думаю i
про те, що там дi?ться. Але нiхто не взна?, що там дi?ться! Темний я ще,
бабо!..
- Та вже ж, темний, - сказала вона й знову засумувала, сторожко
вслухаючись у побиту солов'?ним дзвоном тишу. Вiн засмутився й собi, i вже
зовсiм роздiлилися вони в сутiнi бiля цих бузкiв.
- Чарiвник не повинен думати про лихе, - сказала вона раптом, - бо тодi
не виживе мiж людей. Не легке це дiло, хлопче, бути поставленим перед
людськi очi! Кожен може каменем у тебе кинути, i кожен може проклясти. Зло
чарiвник чинить мимовiльно: одного надiля?, iншого вiн кривдить. Окрiм
того, вiд людсько? заздростi мусить захисток мати, а коли так, то люди
боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе пiсля першого нещасливого
граду чи хвороби. Припишуть тобi всi нещастя, якi посила? людям господь у
кару. Грiшник себе не осуджу?, хлопче, а тiльки благий. Благим же бути -
свiт оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарiвник не може
сердитися чи ненавидiти, вiн ма? тiльки любити. Але любов у свiтi не
тiльки любов породжу?, але й усi бiди. Через це чарiвник цiле життя живе
як палець i нема? йому рятунку вiд самоти. Ряту? свiт, але вiн не йде йому
на вiдпуст.
Ця мова вилилася з не? ?диним, бурливим потоком й обiрвалася так само
раптово, як i почалася. Зависла навколо тиша, солов'? уже не спiвали,
зда?ться, не пахли бузки, бо темна нiч наклалася на землю. Тiльки трава
зiтхнула в них пiд ногами, i те дихання пiшло в глибину теменi.
- Подумай три днi й три ночi над тим, що я тобi сказала, - мовила
Жабуниха бляшаним голосом. - Тодi прийдеш i скажеш менi, чи не передумав.
Я б хотiла, - вона повернулася до хлопця, - щоб таки передумав!..

Не могла спати, була надто зворушена. Тож пiдiйшла до лави, де заснув
хлопець, i покропила його рiдиною з горнятка. I хлопець завмер на цю нiч,
не мiг ?й завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала
на собi одежу й билась об долiвку, плакала, й сльози обпiкали лице,
розпустила волосся i вряди-годи запускала в нього кощавi пальцi.
- Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття!
Котрий iз вас послав менi це лихо, щоб я загубила сво? життя! Чому так
рано привели до мене цього вiсника, чому забрали в мене молодiсть та
красу?! Чому, замiсть пестити дiти, полюбила я зiлля, чому, замiсть
чоловiка, мушу вiддаватися я темнiй ночi? Не боюся суду божого, бо не лихо
я сiяла на землi, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить,
але перед божим я годна стати...
Хрипiла цими словами, аж доки не вимовила ?х усi. Тодi вийшла на ганок
i стала лицем до лиця з мiсяцем. Стояла так довго й слухала. Знову
заспiвали солов'?, мiсячне свiтло наливалось у не?, тож вiдчула, що ста?
прозорою й легкою. Що ноги ?? вiдрива? од ганку i зараз вона знiметься в
засiяне зорями небо.
Тiло ?? продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у
нiй, вiддiлилося й таки справдi полетiло. Вона дихала на повнi груди
прохолодним вiльжистим повiтрям й вiдчувала той захват, який знала завжди
при лiтаннi. Зорi над головою стали великi, як золотi гарбузи, i Жабуниха
iнколи торкалася ?х. Тодi дзвенiли вони, а вiд ?? пучки розiскрювалися
снопики. Крутнулась у повiтрi й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала
плазом на землю й схопила мiцними пальцями чорного, як нiч, кота. Понесла
його в небо, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки.
- Я вiдчула, Варко Морозiвно, що ти хочеш зi мною змагатися, - сказала
вона.
Вони летiли поруч у ясному свiтляному етерi.
- Хiба мiж нами такого не повинно бути? - спитала Варка. - Ви старi, а
я молода...
- Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, - сказала Жабуниха.
- То й дужайте на здоров'я, - засмiялася легковажно Варка. - Чи ж я
бороню?
Випливла з ?? рук, як свiтло, i стара безсило стисла кулаки. Ця ??
знесила зродила iншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сiре кошеня
зайшло ?й у душу i згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе
засмiяне Варчине лице.
- Ви начебто забули: така в нас, чарiвниць, гра, - сказала молода. -
Коли комусь iз нас нудно, почина?мо бавитися. Хiба ви того не хочете?
Жабуниха мовчала. Те прозоре в нiй, що вiддiлилося й стало наче мiсячне
свiтло, знову повернулось у тiло, котре стояло на ганку. Тiло вiд того
ожило, а очi тихо заплакали. Вiдтак знову почула Iваниха Галайдиха голос
трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Почула й зрозумiла його - то був
iнший вимiр, не могла розказати який. Думка ?? знову рушила в синю темiнь,
у якiй простягнено було срiбну стежку, ступала по нiй неквапно, бо йти ?й
цього разу вимiряно далеко. Тож усю решту ночi йшла вона й iшла - мала
сягнути аж у глибину власно? юностi, коли ще була така, як цей хлопець, i
так само прийшла на науку до вiдунки Мокрини. Що ?й тодi сказала Мокрина?
Виловлювала тi слова iз синього мороку й читала ?х, хоч i не знала
грамоти. Вуста ?? шепотiли, ледь-ледь розтуляючись, - бажала з'?днати
слова.
- Коли прийде вiстун, - сказала Мокрина, - не сперечайся. Будь йому
покiрна, й тобi за це вiддасться котрийсь iз мимовiльних грiхiв...
Спiвали солов'?, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старо? входив
спокiй. Хотiла уявити засмiяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла
викресати в грудях собi озлостi супроти суперницi, що запалило б стару
чарiвницю на чин i змагання. Була спокiйна, а вiдтак не могла боротися.
"Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, - подумала, заходячи
в хату. -Хто ж iз них той вiстун?"
Сiла бiля залито? мiсяцем лави, на якiй спав хлопець. Обличчя його було
крейдяне - хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, i в грудях у
не? був жаль. Здалося ?й, що це власний ?? син спить перед нею, тож
турботливо запнула на вiкнi фiранку. Крейдяне обличчя посiрiло, i вона,
схилившись, поцiлувала холодний, майже крижаний лоб.
Маленька сльозина скотилася з ?? повiки й упала на те чоло. Хлопець
заворушився й перевернувся на бiк. Заплямкав увi снi губами й тихо
застогнав - щось лихе йому привидiлося.
Iваниха Галайдиха повернулась у свiй дiм через три днi. Переступила
перелаза й вiдразу ж побачила хлопця, який спокiйно сидiв на призьбi.
- Ти ще тут? - спитала буденно. - Не помер iз голоду?
- Та вже на вашому хлiбi сидiв, - вiдказав хлопець.
- Ну, то й гаразд, - мовила вона, сiдаючи бiля нього. - Не передумав?
- Чого б то я мав передумувати? - вiдказав хлопець. - Коли вже мене
покликано на це дiло, то де дiтися?
- А може, це облудний голос?
- Облудний голос я взнаю, - мовив хлопець.
- Ну, дивись! - озвалася вона трохи невдоволено. - На три приступки
треба буде тобi ступити: щоб не бiдувати, мати захист од свiту i хвороби
пiзнавати.
- Я готовий, - сказав вiн твердо.
- Ти готовий, - озвалася вона непевно, - а мене-от сумнiв бере...
I побачила вона той Сумнiв як живу iстоту. Дивна й несвiтська була це
проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голiвка у не? -
як у квiтки. Великi жовтi очi дивилися з то? голiвки, а вуста кривилися чи
до смiху, чи до плачу. Тонкi руки - наче променi, а може, й гострiшi: коли
торкала ними людськi груди, простромлювала, немовби голка. Нiмi вуста ??
ворушилися, адже та iстота зовсiм без'язика. Тiльки й знала, що мову рук i
пальцiв, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. I як
каламуть у рiцi вiд кинено? каменюки, знiмалися отак у головi в людини
думки. Зрештою, всi три днi, якi проблукала стара в лiсi, не давали тi
думки ?й спокою - Сумнiв отой плiвся за нею, немов кiт, i розтуляв писок,
наче хотiв у чомусь застерегти. Часом стрибав ?й на плечi i затоплював у
тiло пазурi. Пiсля того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом,
а голову мав мов жовту квiтку i простромлював Iванисi груди
пальцем-променем. "Гай-гай, - думала вона, - так сум'ятиться менi серце, а
чого? Чи, може, вмерти боюся?"
- Та Варка менi спокою не да?, - сказала, бо думала вголос. - Виступила
зi мною у змагання, а не хотiла я зараз того. Знаю, що ма? бути поруч, а
де - не дiйму. Вже на карту я кидала й на решетi гадала - мовчить те усе.
Коли б знала, що вона у цiй лободинi, вирвала б, а коли б у трiсцi,
спалила б. Але вона - наче повiтря, - Жабуниха витягла руку i стисла
пальцi. Вiдтак розтисла й подивилася на долоню.
- Я того всього не знаю, - сказав хлопець. - Але сумнiв, що вас бере,
чи не вона?
- Га? - скрикнула вражено Iваниха Галайдиха i повернулася до хлопця. -
Ти теж його бачиш?
- Я його не бачу, бо ще не навчений, - вiдповiв хлопець. - Але, може,
це вона, кажу?..
- Стривай, я тебе навчу, - сказала Жабуниха й простягла руку. - Зроби й
ти так.
Вiн виставив долоню.
- Подивися на зап'ястя. Спусти пальцi. Тепер знову поверни долонею
вгору. Пальцi розслаб. Дивися крiзь них. Що ти бачиш?
- Щось тонке, як трава, - сказав хлопець. - Голова як квiтка, очi
великi й жовтi. Руки як промiння. Ой, воно рушило до мене!..
- Вже почина?ш бачити, - радiсно сказала Iваниха. - ?х усiх можна отак
уздрiти, треба знати тiльки, як повертати пальцi. Сум i Радiсть, Горе й
Талан, Злиднi й Добробит - всi вони живi. Проста людина ?х не бачить, та й
не потрiбно це ?й. Постав перед собою руку.
Вiн поставив.
- Переверни. Зiгни мiзинця й четвертого пальця. Що бачиш?
Вiн побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. I запалилося йому на
долонi вогнище, але зовсiм не пекло його, а тiльки грiло. Яблуко смiялося,
перекочувалося - тепло потекло йому через руку в серце i теж почало
ставати вогнистим яблуком. Дивна радiсть, легкiсть, веселiсть, навiть шал
охопили хлопця. Вiн зiрвався з призьби й ударив босими ногами об траву й
затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно
жаристе. Iваниха вiдкинулася до стiни й реготала, показуючи гниляки зубiв.
- Досить, досить, замориш ти мене! - сказала й рукою махнула.
На те слово спинився хлопець i пiшов до не?, свiтячи усмiшкою.
- Що це воно було? - спитав задихано.
- Сам здогадайся, - сказала Галайдиха. - Не плакав же, а танцював. Чи,
може, й заплакати хочеш?
- Я все хочу, - сказав хлопець. - Все, що вмi?те й можете.
- Отак уже все, - всмiхнулася стара. - Це дрiбницi, що я тобi показую.
Але й таке ма?ш знати. Бо вони таки живi: Гнiв та Озлiсть, Цнота й Блуд.
Все в повiтрi живе й тече, немов вода. Зумiй загустити цю воду й побачиш,
що накликав.
- А воно не сердиться, коли його кличеш?
- Ще й як! - сказала Жабуниха. - Через це не викликай часто й даремно,
щоб у ворожнечу iз ним не ввiйшов.
- А як увiйду, то що?
Стара подивилася на нього iз прижмурцем, i такi були гострi й пильнi ??
очi, що вiн аж зайорзався.
- Упирем станеш, - сказала вона.

Вiн здригнувся, бо холодом на нього повiяло, хоч день навколо стояв
сонячний i теплий. Вiддалiк, де розкинулося село, курiли з бовдурiв дими,
i стояли вони прямовисне, немов повiтрянi драбини. На небi й хмарини не
було - летiв неквапно бiля рiчки чорногуз. Сiв просто на воду i склав
крила. На вигонi паслася худоба, пастушки зiбрались у купу i грались у
крем'яхи. Жовтий пiсок вистеляв ложе рiчки i виповзав на обидва ?? береги,
?хав дорогою вiз, i дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару i
хлопця на призьбi - сидiли одне бiля одного, Жабуниха оповiдала щось, наче
казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був.
- Добридень! - гукнув ?м дядько, i стара вiдгукнулась до нього високим
голосом. Курява з-пiд колiс випливла з-над тину i стала сiрою хмарою.
- Витягни руку, - наказала стара. - Переверни. Зiгни вказiвний палець.
Хлопець побачив сiрого, тлустого чоловiка, який iшов за возом. - Був
прив'язаний налигачем i розвертав навсiбiч сiре, печальне обличчя з
великими очима. Плакав, i сльози розмивали по лицi рiвчаки. Тiло його не
було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне.
- Що воно? - тихо спитав хлопець, опускаючи руку.
- Бiда того чоловiка. Кожен з нас водить за собою на налигачi власну
бiду.
- То давайте скажемо йому.
- А чи ж вiн просив? - спитала гостро стара. - Нiколи не роби того,
чого тебе не просять. Не всi люблять, щоб ?м на ?хню Бiду показували.
- А прогнати ту Бiду ви не можете? Але старо? вже начебто не було бiля
нього. Десь заблукала в цьому сонячному днi i не знала, як вийти з то?
безмежностi.
Стежки заплутували ?? шлях, наче линви, - годi було ?х пiд ту хвилю
розплутати. Тиха туга попливла з ?? очей i розплилася в синьому сонячному
повiтрi. I з'явилася вiд того в небi перша хмара, така несмiлива й
тендiтна, наче хтось вилив у небi кухоль молока. Ця хмара народила з себе
бiлого птаха, який полетiв до землi, немов кинений камiнь, але раптом
пропав, бо стара заворушилась i встала. Була рiшуча, а може, й сердита i
не бажала вже балакати з хлопцем. Вiн же трохи злякався, чи не вразив ??
чимось недозволеним. Пiдхопився й собi, i стояли вони супроти, напруженi й
настороженi.
- Спиту?ш мене, хлопче? - хрипко спитала стара. - Не дозволю, щоб
опитував.
Тодi хлопець зовсiм розгубився. Вiдвернувся й пiшов до перелазу.
Спинився по дорозi i знову витяг перед себе руку. Вiз уже був далеко.
Далеко була й хмара куряви, що той ?? волочив, - озирнувся до нього той
голий, дерев'яний та сiрий чолов'яга i показав кругле заплакане лице.
- ? один непереступний закон, - сказала з порога стара, i хоч говорила
неголосно, кожне слово дiйшло до хлопця. - Ми, чарiвники, можемо багато
бачити, але мало вдiяти. Не наша воля змiнювати свiт.
- Але ж для чого тодi нам бачити? - спитав хлопець.
- Щоб людям утiху давати, - сказала гордо стара. - Втiшенiй людинi
легше у свiтi жити, хлопче!

Хлопець знову повернувсь у двiр i сiв на призьбi. Бiля нього впустилася
Жабуниха i зробилася така тиха, що й дихати начебто перестала. I ось вiн
настав, цей момент: увiйшло хлопцевi в душу перше одкровення. Той птах, що
його народила схожа на виплеснутий глек молока хмара, не впав iще на
землю, а летiв i летiв, i мета того льоту - таки його, хлопцеве, серце, бо
воно прочинилося раптом здивовано й наповнилося сонячним ранком. Це й було
його захоплення, а разом з тим i страх перед власною знесилою та
мiзернiстю; очi його в цей мент були повнi золотого промiння й синього
неба - це в них мав улетiти бiлий птах, щоб поселитись у малому; адже птах
iз молока - щось плитке й м'яке, наче вода, а може, ще м'якше й плиткiше -
як вiдчуття. Водночас народжувавсь у ньому смуток, i не було йому причини
й пояснення, це ж бо теж одвiчний житейський закон, який збагнув вiн
серцем та очима: будь-яке придбання у цьому свiтi - знову-таки втрата, i
нiколи, доки свiт свiтом, доки сонце сонцем, не буде iнакше. Оця втрата й
була свiтом i птахом, одкровенням та смутком, його тiнню, бо на те i
сонце, щоб освiтлювати рiч i творити ?? вiдбиття; на те й сонце, щоб
з'являти у свiтi подобенства, якi може сприйняти лише золоте око.
- Все у свiтi надво? роздiлене, - сказала урочисто стара. - Зрозумiй це
i не вражайся.
Але вiн ще й досi чекав, адже той птах летiв та й летiв, i вже знову
бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготiнням
здавалося; зрештою, i з птахом сталося те, про що вiстила стара:
розколовся вiн на два: бiлого й темного; свiтлий ударив ув очi хлопцевi, а
темний ув очi старо?. Тодi скрикнула вона тонко й витягла перед собою
руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидвi всохлi й
покорченi.
- Можеш радiти, - сказала Жабуниха, i обличчя ?? спотворилося з болю. -
Перша та?мниця менi коштувала рук...
Але хлопцевi було нiколи перейматися прикрощами старо?, свiт перед ним
став перламутровий. Заграли й заспiвали барви, трава у воду
перетворювалася, а вода зливалася з повiтрям. I наповнювалося воно тi?ю
зеленою водою й тими барвами - щось заспiвало прегарно, наче благовiстило
новий ранок, i то мав бути ранок у ранку. Вiдтак почали перелазити через
тин двiйко чудних близнят. Були зрослi тiлами, але руки, ноги й голови
мали сво?. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по
квiтцi. На головах у близнят сидiло по вiнку, а роти ?хнi одночасно
стулялись i розтулялись - близнюки спiвали.
- Хто вони, отi дво?? - злякано гукнув хлопець.
Жабуниха тулила до грудей скорченi руки й плакала. Але не текли ?й з
очей сльози, були тi сухi й болющi, i палахкотiв у них чорний, як нiч,
вогонь.

Не могла спати вiд того болю, тож пiдiйшла до лави, на якiй згорнувсь у
клубочок хлопець, i пирснула на нього рiдиною, яку набрала ротом з
горнятка. Хлопець завмер на другу нiч i не мiг ?й завадити. А вона тонко
заскiмлила й заплакала, бо не мала сили витримати того вiдчайного болю в
руках. Але й це не допомогло ?й, тож подибала до печi й роздмухала жар,
який ще там тлiв; кинула соломи й грiла воду. Потiм поклала у горщик
трави, вириваючи ?? з пучки зубами, й чекала, доки насто?ться. Бiль став
нестерпний, i вона впала на землю, кричала й тулила покорченi руки до
землi.
- Земле, земле! - стогнала вона, - як забира?ш усе на свiтi, забери цей
бiль i улекш менi муку!
У круглiй шибочцi став мiсяць, а може, це шибочка стала отаким мiсяцем,
- болiла, як i ?? руки, i Жабуниха завила на той мiсяць-шибку, як голодна
i хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печi й почала
мочити руки у вiдварi.
- Боже! - сказала вона. - Дай силу мо?м рукам ще на одну нiч, я хочу
навчити його зорi знiмати!
Вiд зiлля ?й полегшало, i стара вiдчула, що руки знову можуть ?й
служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями,
хоч це вiддалося по цiлiм тiлi. Розминала ?х з натугою, аж рипiли ?й
кiсточки й хрускали, пiт обмивав ?? з нiг до голови, але вже рухала
п'ястями й пальцями - блiдий усмiх лiг ?й на вуста. Вийняла руки iз зiлля,
втерла рушником, тодi зирнула на шибку-мiсяць, бо потребувала його.
Вийшла на ганок i стала лицем у лице iз жовтим князем.
Стояла так довго й слухала. Солов'? цi?? ночi не спiвали, але нестерпно
пахли бузки. Мiсячне свiтло наливалось ?й у душу, тож вiдчула, що стала
прозора й легка. Ноги ?й вiдривало вiд ганку, от-от мала зiрватись i
полетiти в небо.
Тiло ?? лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, вiддiлилося вiд
не? й таки справдi полетiло. Крутнулася, як вихор, завертiлася й раптом
упала плазом на землю, схопивши бiлого, як сметана, пса. Несла його в небо
туди, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки.
- Хочу побалакати з тобою, Варко Морозiвно, - сказала вона. - Ти
викликала мене на змагання, i я пiддалася на це. Але я не маю сили
змагатися з тобою. Варко, покинь мене...
Вони летiли поруч у ясному етерi.
- Чого це так раптом вiдступа?теся? - засмiялася Варка. - Адже це така
наша вiдьомська гульня.
- Покинь, Варко, - мовила стара. - Не до гульнi менi зараз. Адже
заповiджено кожному з нас, i ти це зна?ш: коли ма?мо вмерти, приходить до
кожно? вiсник.
- Ще рано про це казати, - сказала Варка.
- Тобi рано, а менi пора. Той вiсник ув образi хлопця-вiдуна приходить,
i ми не можемо його прогнати.
- А ви проженiть!
- Грiх це для нас великий. Ма?мо навчити того хлопця мудростi сво?? i
через те померти.
- Чи нам про грiхи говорити? - сердито озвалася Варка. - Вже те, що ми
?, - грiх, адже проклинають нас усi й ненавидять.
- Проклина? той, хто заздрить нам, а не зна? нашого призначення. А ти
мусиш знати. Не лихо ми сi?мо, а добро. Ми людей од хвороб оберiга?мо й
вiд нечисто? сили, яка тру?ть ?хнi душi. Не губимо людей, а ряту?мо. Через
це й мусимо передати свою мудрiсть iншому, i це останнiй наш закон.
- Що ж ви хочете вiд мене? - спитала Варка.
- Щоб вiдступилася. Щоб не влiз у нашi душi чортяка. Щоб не змагалися
ми в той час, коли йде наука.
- А я вам не шкоджу, - сказала Варка.
- Не бреши, Варко, - гостро озвалася стара. - Я тебе чую. Десь постiйно
коло мене хова?шся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно
бiля мене.
- Та яка ж вам од того шкода?
- Входиш у та?мницю, яка тiльки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли
хто вмiшу?ться третiй - то це напевне чорт.
- Отаке вигадали - чорт! Забобони це темнi, бабо! Я вже не один рiк
чарiвницею, а ще нi разу не бачила його.
- Чорт - це нашi лихi помисли, - сказала стара.
- Нема в мене супроти вас лихих помислiв! - вiдгукнулася рiзко Варка, а
коли хотiла схопити ?? Жабуниха рукою, знову витекла, як свiтло. I
задзвонив десь над Iванихою Галайдихою чи бiля не? дзвiнкий молодечий
смiх, а вiд того смiху почала вона важчати. Прозоре в нiй, що вiддiлялося
й ставало, немов промiння, знову повернулось у тiло, яке стояло на ганку.
Не була вiд того живiша, але очi тихо заплакали. Знову почула в темрявi
голос трави, i то не цвiркун спiвав пiд ногами. Розгинала i згинала пальцi
рук - без цього знову вони закостенiли б - i перечiкувала, доки
виплачуться ?? очi i доки настане година, яко? вона чекала вже з
нетерпiнням.

- Уставай, хлопче, - сказала Iваниха Галайдиха, бризнувши на нього
рiдиною з горняти. - Сьогоднi вже досить тобi спати.
- Що, вже ранок? - схопився перелякано хлопець.
- Де там ранок! Нiчна твоя наука почина?ться.
Хлопець сiв на лавi й чухмарився.
- Голова менi крутиться, - сказав. - Може б, ми на завтра вiдклали?
Позiхнув, не затуляючись, i ледве стулив рота, коли вiдчув, що твердi
пальцi схопили його за вухо i звели з лави.
- Не я тебе до себе прикликала, - сказала стара залiзним голосом, - а
сам прийшов. Коли ж прийшов, забудь усе колишн?. Все солодке й при?мне;
забудь, що нiч - для спання, бо саме вночi всi та?мнi оборудки чиняться.
Не собi ти вже почина?ш належати, хлопче, а свiту!
- Пустiть мене, бабо, болить!
- Болiтиме тобi ще не так! - скреготiла над його головою стара. - Коли
ти людям серце вiддаватимеш, а вони в тебе гнилим словом кидатимуть, коли
за них терпiтимеш, а вони тобi в обличчя плюватимуть. Вiд ночей безсонних
i вiд того, що голова в тебе розвалюватиметься вiд думок. Од того, що тобi
цiлий вiк стримуватися треба буде; матимеш нелюдську силу, але не могтимеш
користуватися нею, щоб себе врятувати, збагатити, а iнших обiднити.
Проклятий будеш!
- Ви менi вухо вiдiрвете! - заскiмлив хлопець, i сльози потекли йому по
лицях.
- Нехай i вiдiрву, - рипiла стара. - Вiдiрву й пришию, ? в мене й на те
сила! Але знай, коли ступив на нашу дорогу, не сподiвайся лакоток!..
Зрештою, вiдпустила вухо, i хлопець упав на колiна, тер вухо й ридав.
- Вилий з очей усi сльози, - сказала, прямовисно звишаючись над ним,
стара. - Те, що уздриш зараз, не можуть бачити мокрi очi, а тiльки
виплаканi. А нi, ? тобi час одмовитися й утекти вiд мене.
- Не можу я втекти вiд вас, - сказав хлопець. - Самi ж бо зна?те:
послано мене...
- Коли ж послано, терпи!..
Спинилася пiд вiкном, висока, виструнчена i, зда?ться, зовсiм не стара.
Дивилася через шибу в небо й бачила зорi.
Опускали до землi невидимi нитки, наче довгi й тонкi ноги, i нечутно
ступали ними по росi.
- Зараз ми зiрку з неба стягуватимемо, - сказала Жабуниха. - Пiдiйди
ближче й вибери, яку захочеш.
Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Iванихою й дивився. Поступово
наливався тi?ю урочистiстю, що нею аж дихала стара, i небо раптом почало
наближатися до нього. Зорi бiльшали й бiльшали, i вiн уздрiв тi нитки, що
були ними обснованi.
- Кожна зоря - це золотий клубок, - прошепотiла бiля нього Жабуниха, -
i його легко розплутати. Вибирай!
Вiн помiтив, що вони рiзнобарвнi, тi зорi. Жовтi, синi, голубi,
червонi, рожевi пливли в темно-синьому киселi. Його рука мимоволi
потяглася, перейшла через шибу, як свiтляна, i майже досягла однi?? з них
- жовто?.
- Жовту вибрав! - засмiялася стара. - Жовто? нам i треба. Жовта - це,
хлопче, грошi. Але не тво? i не нiчи?, а людськi. Ми людям вiдда?мо свою
силу, а натомiсть живемо з того. Стривай, зараз ми ?? вiзьмемо.
?хнi тiла поволi вмирали пiд вiкном, бо наливалися свiтлом тi?? зорi,
яку бачили ?хнi очi. Саме те прозоре й тонке покликало раптом ?х у небо.
Пройшли, як свiтло, крiзь шибу i, як свiтло, попливли в неозору
просторiнь. Не чули нiчого, бо й не було сьогоднi звукiв. Не було нi
тепла, нi холоду, тiльки самi барви. Окрiм бачених ранiше, плавали навколо
них, як риба, ще й зеленi, оранжевi, блакитнi й навiть чорнi тiла. Грали й
мiнилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче вiд ляку. Тодi
тремтiло небо й мiцнiше в'язалися вузли зiр у ньому.
- Бачиш, - сказала стара чарiвниця, - кожна зiрка - це вузол у небi.
Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сiтки небесно?. Зорю треба
виймати тихо й нiжно i заплести те мiсце, зв'язавши розiрванi кра?.
Все небо й справдi було помережане свiтляними нитками: сяяли кожна
сво?ю барвою, було ?х так багато, що годi й розiбратися. Стара вже
обмацувала золоте тiло зорi - шукала чогось. Почувся тихий звук, наче
лопнула струна, але то тiльки розiрвався промiнь. Стара зловила його, як
нитку, i зв'язала з iншим. Тодi знову почувся звук, i знову зв'язувала
розiрване. В руках у не? свiтилося велике жаристе яблуко. Тисячi
промененят вiдскакувало вiд нього, немов було обтикане безлiччю золотих
голок. Свiтлянi нитки спускалися додолу, i стара взялася за одну.
- Оце i ? твоя зоря, - сказала вона. - Даватиме тобi хлiб.
Усунула нитку хлопцевi, i той мiцно ?? стис...
Стояли перед вiкном, кожне стискало по золотiй нитцi.
- Тепер тягни! - сказала Iваниха. - Стягуй сам, бо менi знову почина?
корчити руки!
Вона майже викрикнула останнi слова, бо застогнала й заридала. Хлопець
же прикусив од старанностi долiшню губу i помалу стягував iз неба золоте
яблуко.
- Обачнiше! - крикнула крiзь стогiн Жабуниха. - Не зiрви нитки!
Але вiн уже й сам вiдчув потрiбний ритм. Перебирав золоту плоскiнь i
помалу стягував iз неба золотого змiя. Було це зовсiм так, як i в
дитинствi, коли запускали з хлопцями змiя в небо, i тут не треба було його
вчити. Золоте яблуко тремтiло в небi, спускаючись все нижче й нижче, а що
було свiтляне, легко перейшло через скло i впало посеред хати. Вiд того
освiтилось усе всерединi, i наче вперше побачив у тому свiтлi хлопець
стару чарiвницю, ?? спотворене вiд болю обличчя, величезнi скорботнi очi й
майже чорну, густо побиту зморшками шкiру. Беззубий рот ?? був розтулений,
а нiс тремтiв - простягала в його бiк не руку, а всохлу бадилину, i йому
треба було зусилля, щоб розiбрати слова, якi гукала до нього:
- Поклади в горщика, бо розсвiтиться!..
Хлопець метнувся до печi й схопив найбiльшого горщика. Взяв зорю голими
руками й засипiв - була як розпечений шмат залiза. Кинув у горщик, а його
долонi миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, вiдтак
погасло свiтло i знову вони потрапили в темряву, ослiпши на деякий час.
- Умочи руки у вiдвар, що сто?ть на печi! - рiвно й утомлено сказала
стара.
Хлопець занурив долонi, i бiль почав тихо спадати.
- То як? - тим-таки тоном спитала Жабуниха. - Веселе було полювання?
- Що ми з нею робитимем? - спитав хлопець.
Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не мiг
утертися, бо мав руки зануренi.
- Поживеш, побачиш! Менi он руки зовсiм усохли, та i в ногах щось дивне
ко?ться.
- Полiкуйтеся й собi, - легковажно озвався хлопець.
Стара чи засмiялася, чи схлипнула:
- Хiба забув, що я тобi казала? Себе ми не лiку?мо, хлопче!
- Вiдпустило ж вам руки!
- То я на одну нiч випросила, - мовила, ледве рухаючи вустами, стара. -
Та й ти нiколи отих опiкiв до кiнця не позбудешся. Матимеш ?х до кiнця...
- Менi вже не болить!
- Заболить пiзнiше...
Вона замовкла, немов задумалася.
- Тепер уже ти i ?сти варитимеш, - сказала. - 3 завтрього й мене, й
себе годуватимеш.
- То й годуватиму! - вiдгукнувся хлопець. - Я вдома сам собi ?сти
варив.
- Одне мене турбу?, - сказала стара. - Чую десь Варку... Ти вже сам,
хлопче, вiдун, чи не пошукав би?
- Як же ?? шукать?
- А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору i
склади мiзинного й середнього пальця. Обдивися кутки...
- Далася вам та Варка! - трохи невдоволено сказав хлопець. - Я он руки
собi гою.
- Бiльше не заго?ш!
Вiн вийняв руки - таки не болiло.
- То як кажете? - спитав. - Мiзинного й середнього пальця?
- Еге ж! Прожени ??, прожени, бога ради! - простогнала Жабуниха. -
Мучить вона мене...
Став i зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого
домовичка, що спав собi, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом
i поскiмлював, наче снилося йому щось лихе.
- Цього не займай! - сказала Iваниха. - Цей хай собi спить. Чу?ш, i
йому щось лихе привиджу?ться.
У другому кутку стояла жiнка з великими й добрими очима. Тримала на
руках дитину i була сумна.
- Цiй уклонися! - сказала Галайдиха. - I помолися за мене. Щоб не знала
я на тiм свiтi муки бiльшо?, нiж заробила.
Хлопець уклякнув i помолився.
- Нехай ця стара не знатиме муки бiльшо?, нiж заробила, - попросив вiн.
Жiнка з дитиною кивнула.
Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькi рученята,
звiльнивши ?х з ковдерця, й потяглася. Тодi глянула на хлопця великими,
чорними, як i в матерi, очима.
- Прости ?м, - сказала жiнка. - Вони, як дiти, граються, але не чинять
зла...
Дитина дивилася на них безмовно.
- Повернись у третiй бiк, - попросила Жабуниха.
У третьому кутку стояв парубок iз марним обличчям.
- Це парубок, якого я любила дiвкою, - прошелестiла стара. - Вiн помер,
i не встигла я з ним узяти шлюбу.
- Чого весь час кличеш мене? - спитав iз тугою парубок. - Чого турбу?ш?
- Хочу спитатися, - озвалася стара. - Тобi знизу все видно. Чи
доступлюся я пiсля смертi того мiсця, де ти перебува?ш?
- Доступишся, - сказав парубок. - А може, й нi!..
- Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? - спитала Iваниха, i
хлопець здивувався, який нiжний i милий став у не? голос.
- Зможеш, - сказав парубок. - А може, й нi...
- Чому не кажеш нiчого напевне? - крикнула стара.
- Змучений я, - сказав парубок. - Вiдпусти мене й бiльше не клич.
- Вiдпущу тебе, коли остання моя хвилина надiйде. Забрав-бо ти мо?
серце, парубче, i не вiддав.
- Я тобi вiддам тво? серце, - з тугою сказав парубок.
Лростяг перед собою руки, i лежало на долонях гаряче, парке й криваве
серце.
- Ще недовго лишилося чекати, любий, - сказала нiжно Жабуниха. - Один
тiльки день потерпи.
- Тiльки один день, - мовив утомлено парубок. - Не витримаю я бiльше.
- Тодi ми й шлюб вiзьмемо, - сказала стара. - Ой, як гратимуть на
нашому весiллi музики!
- Гратимуть! - вiдгукнувся глухо парубок.
- I всi дружки будуть з нами. I батьки нашi. Такого весiлля ще не
бачили, доки свiт свiтом. Хочеш того?
- Все буде з нами, - сказав парубок i почав розчинятися, як димовий.
Жабуниха ридала. Билася об долiвку бiлою од розпущеного сивого волосся
головою й трусилася вся. Хлопець дивився на не? широко розплющеними очима
й чекав.
- Чого ждеш? - вигукнула стара. - Ставай на четвертий бiк!
Став на четвертий бiк, але там нiчого ?м не з'явилося. Був той куток
темний i заповитий павутиною. I висiла в тiй павутинi одна вже засохла
муха.
- Хiба нема? - спитала здивовано Iваниха.
- Таж нема, - вiдказав хлопець.
- Страшно менi, - аж здригнулася стара. - Добре чую, що вона десь
близько, але нiяк не впiзнаю.
- Чого вам ?? боятися? - спитав iз тремом у голосi хлопець. - Чи ж така
лиха вона супроти вас?
Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину -
нерушна була й кам'яна. Хлопець сiв на лаву i став чекати. Куняв,
покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тодi вiн заснув, сидячи, бо
надто зморений був i надто чавко клалася йому на повiки нiч.
- То ти спиш, гультiпако! - почув вiн гострий голос Галайдихи. - Не
така це нiч, щоб спати!
Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються
нещаднi пальцi старо?.
- Ви були замовкли, - сказав злякано.
- Замовкла, бо думала. Але нi до чого не додумалася. Ось i нiч уже
сходить, а в нас найголовнiше дiло не зроблене. Стояла зовсiм близько вiд
нього й хрипко дихала.
- Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе
грошi собi здобувати.
Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вiкно, то просвiчувалася.
- Не проживеш ти з людського подання, - сказала тихо. - Тяжкий то i
гiркий хлiб. Але люди мають думати, що тiльки з того ми й живемо. Коли б
хто з нас забагатiв i в добрi почав купатися, не минула б такого бiда:
заздрiсть людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти вiку, розбагатiвши на
чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим
кiлком проб'ють. Через те кажу тобi: бiдний будь!
Вона стала бiля вiкна й задивилася.
- Пiдiйди сюди! - сказала.
Хлопець пiдiйшов.
- Будеш у людей позичати. Але тiльки трохи! I тiльки в тих, хто не зна?
лiку сво?м грошам. Дай сюди горщик iз зорею.
Вiн скочив за горщиком.
- Вiдслони покришку i пошли промiнь он у ту хату. Гострий золотий спис
провис мiж ?хньою хатою i тою, на яку вони дивилися, - побачили все, що
там було всерединi. На печi спала стара баба, а на полу вусатий дядько з
жiнкою. По лавах порозкладалися дiти.
Бiля вiкна стояла велика скриня, i промiнь просвiтив i ??. На самому
днi - глек: залиснiло в ньому й заблищало.
- Срiбло? - вигукнув хлопець.
- Авжеж! Вiзьми одну монету, але не бiльше, - сказала Жабуниха.
- Як це взяти?
- А так, як усе береш, - засмiялася стара. - Тiльки швидше, бо зараз
свiтати почне.
Вiн простяг руку i справдi торкнувся горщика. Схопив монету й раптом
почув, як щось упало бiля нього.
- Ноги мо?, ноги! - скрикнула стара.
- Що з вашими ногами? - кинувся до не? хлопець.
- Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть!
- То може, я поверну назад що монету? - злякано спитав вiн.
- Нiчого ти вже не повернеш! - зарипiла зубами Iваниха Галайдиха. - Все
вдiяне - це вже вдiяне навiки. Але скромний будь! Вiзьмеш колись двi
монети, пропадеш! Закленись усiм на свiтi, що нiколи не переступиш цього!
- Заклинаюся! - вигукнув хлопець. - Хай усе святе поб'? мене навiки,
коли переступлю!
На цi слова щось здригнулося там, де був схiд, наче прорвалася якась
гребля, i все почало повiльно заливатися свiтлом. Стара лежала, витягшись
на долiвцi, i обличчя ?? зовсiм почорнiло. Ледь-ледь дихала, а на вустах
?? пухирилася слина. Тодi хлопець вiдчув жах. Свiтло розливалося все
швидше й нагальнiше, затоплювало землю, наливалось у хату, i вiн кинувся
навколiшки, затормосивши стару.
- Не вмирайте, бабо! - закричав вiн майже жiночим голосом. - Бога ради,
молю вас i заклинаю! Страшно менi! Баба закотила очi, i з ?? грудей
вихопився стогiн.
- Молю вас, бабо! Я вже нiчого не хочу! Вже не хочу бути чарiвником, бо
не хочу вашо? смертi. Забуду все, чого ви мене навчили, i нiколи того не
зголошу. Чу?те, бабо, я боюся!
Небо наливалося свiтлом i гасило зiрки. Затулило недогорiлий мiсяць i
синьо хиталося над цiлим свiтом.
- Що менi робити, що робить?! - заметався по хатi хлопець. - Бабо, молю
вас, очуняйте!
На те почув вiн тихий, рипливий смiх. Спинився з розгону i рiзко
повернувся до Жабунихи. Все ще мала закоченi очi, свiтила бiльмами, а з
розтуленого темного рота виривалися спазматичнi видихи реготу.
- Пiзно ти злякався, хлопче, - мовила вона. - Треба було вiдмовлятися,
коли я ще здорова була. Тепер ти вже надто багато зна?ш. Ти зна?ш, а я вже
нi!
- Мучите мене, бабо! - сказав зимно хлопець.
- Одне одного мучимо. Всi чарiвники так умирають. Передають знання
сво?, а самi його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з
них знiма?ться.
- То ви хочете, щоб я взяв собi ваше прокляття?
- Ти його вже взяв, - з ?? розтуленого рота посипалися натужнi хлипи. -
Так воно водиться в нас, чарiвникiв! Через це не лякайся й добудь науку до
кiнця.
Хлопець сiв на лаву i сперся руками об колiна.
- Що ж менi робити ще? - спитав.
- Спати обо? будемо. Поклади мене на пiл. Не бiйся, легка я вже, як
хмиз...
Вiн пiдiйшов i без зусиль узяв стару на руки. Йому захотiлося
розмахнутися й брязкнути нею об пiдлогу. Але на нього дивилися пильнi
пронизливi очi. Поклав на пiл стару й вiдвернувся.
- Ще головного не зна?ш, без чого не проживе наш брат, - сказала
Жабуниха й зiтхнула, наче згадала щось болюще.
- Щось iще? - повернувся до не? хлопець. Але вона вже спала. Рiвно
дихала, зносячи висхлi груди, i свiтло, яке облило ?? в цей мент iз вiкна,
зовсiм посинило ?й обличчя. Лежала синя й спокiйна, i вiн раптом вiдчув
жаль. Витяг руку перед собою, повернув долонею вгору i стис вказiвного
пальця. Тодi з вiкна через лутку скочив до нього бiлочубий хлопець iз
небесно-синiми очима. Зустрiлися поглядами, i вiн вiдчув, що щось утрача?
в цьому свiтi. Щось сокровенне й незриме. Щось таке, про що ранiше не
здогадувався, але завжди мав. Хлопець iз небесними очима простяг руку й
поставив до нього долоню. Йому ж не захотiлося вiддати того сокровенного -
праг ще трохи потримати його бiля серця. Ще хоч хвилину, мить, але бiла
рука вже стисла перед ним пальцi, сховавши те, про що вiн думав. Хлопець
iз небесними очима засмiявся i знову полiз через лутку вiкна.
- Вiддай! - закричав юний чарiвник. - Чу?ш, вiддай! Але йому вiдповiла
луна, наче стояв вiн у глибокiй кам'янiй долинi, бувши у нiй сам як
палець.

Ранок блимотiв мiрiадами iскор, бо кожна травина й бадилина дiстала по
сво?й чарiвнiй краплi й задоволене смоктала ??, як цукерок. Запах бузкiв
хвилею плив iз горба i огорнув малу хатину, на призьбi яко? самотньо
завмер хлопець. Вiд села до вигону гнали худобу пастушки, i курява за нiч
настiльки, зволожiла, що й не димiлася. Рiчка стояла, загорнена густим
серпанком, - помiж верболозiв повз велетенський лахматий полоз з блискучою
спиною. Хлопець дивився на свiт примруженими очима, вдихав вологий
бузковий дух i мимоволi вiдчував, що саме так дивилася щоранку на цi
кра?види його стара научителька.
Аж здригнувся, коли почув кроки.
- Ти теж до Жабунихи? - спитав чоловiк, переступаючи перелаза. - Щось
ти менi не до знаку. Доброго тобi ранку!
- Доброго ранку! - вiдказав, наче луною вiддав, хлопець. - Нетутешнiй
я...
- А стара де?
- Слаба вона. Вже i з лiжка не вста?... Чоловiк присвиснув i присiв
бiля нього.
- А ти теж за помiччю чи родич не?н?
- Родич, - вiдказав хлопець. - Чогось хотiли?
- Що ж хотiти, коли слаба. А я думав, що цi чортицi не хворiють...
- Чого це - чортицi? - аж перелякався хлопець.
- А хiба нi? Де б то простий чоловiк знав тi чари? Чорти ?м нашiптують.
Або, вiзьми, зiлля! Для мене воно все однаке: бур'ян, та й годi. А вони ж
нi: те вiд того, а це вiд цього.
Чоловiк говорив iз притамованою злiстю, а насамкiнець довершив свою
мову плюванням.
- Але прийшли таки до не?, коли припекло, - сказав хлопець.
- Бо припекло. Може, вона тiльки прикида?ться? - пiдморгнув чоловiк. -
Мати моя он на стiни лiзе, так ?й болить!
- Не прикида?ться, - сказав хлопець. - Руки й ноги ?й покорчило.
Чоловiк знову протяжно свиснув i зиркнув на хлопця.
- Отако?! Це вже, певне, бог кара! Коли бог кара, чортяка не
оборонить!.. Що ж менi робить з мо?м нещастям, не порадиш?
- Пiдiть до Варки Морозiвни.
- Варка того не зна, що Жабуниха. Варка сама себе вiдьмою робить, а ця
справжня! Ти сам не з ?хнього кодла?
- Моя мати ?? сестра у других.
- Та я не про те, - сказав чоловiк. - Розумно балака?ш, хоч малий.
Може, теж вiдун?
- Нi, - сказав хлопець. - Прийшов провiдати тiтку.
- Шкода, - знову сплюнув чоловiк. - А може, я зайду, спитаюся?
Хлопець нiчого не вiдповiв, а чоловiк узявся за клямку.
- Руки-ноги, кажеш, покорчило? - перепитав.
Хлопць кивнув.
- Ну, то трясця ?? бери! - махнув рукою чоловiк i пiшов до перелазу. -
А ти чого не тiка?ш вiдсiля? - повернувся вiд перелазу. - Тiкай, бо ще
вiдьмацтво тобi перекинеться!
Але хлопець знову нiчого не вiдповiв. Дивився на чоловiка, примруживши
очi, аж той стенув плечима, роззирнувся й пропав так само раптово, як
з'явився. Тодi хлопець почув, що його кличе стара. Хрипким, кволим
голосом, в якому були прохання та сльози. Вiн звiвся, аж хрупнули йому
кiстки в колiнах, i, рвонувши дверi, став на порозi.
- Ти тут? - мирно спитала стара. - А я вже боялася, що втiк.
- Менi нiкуди тiкати, - сказав хлопець.
- Хто це гомонiв?
- Якийсь чоловiк приходив. Хотiв од вас помочi.
- Тепер менi самiй треба помочi, - сказала Жабуниха. - Ходи набери в
повiтцi хмизу, розпалиш у печi.
- Холодно вам?
- Холодно? - стара засмiялася. - Таж звiсно, холодно. Але не для тепла
менi потрiбен вогонь. Варитимеш зiлля, щоб хоч трохи ноги менi зарухалися.
Я вже випросила у них на цей день.
- В кого це "в них"? - спитав хлопець.
- А хiба я знаю, хто мною вершить? - сказала Iваниха Галайдиха. - Коли
треба менi чого, прошу в обох: i в бога, i в диявола. Хтось там менi iз
них i пособля...

Сидiла на лавi, куди вiн ?? посадив, i парила ноги. Постогнувала при
цьому, а часом скрикувала, очевидно, не на жарт ?й болiло. Хлопець у цей
час запарював другий горщик зiлля, а потiм грiв те, що вистигло у цебрi.
Водночас i бiля кашi порався, i та солодко булькала, прiючи пiд покришкою.
- Треба нам покинути цю хату, - сказала Жабуниха, - бо коли взнав той
чоловiк про мою болiсть, скоро цiле село сюди стiчеться. Та й незатишно
стало менi тут: все чую близько ту гемонську Варку. А ми, хлопче, тепер
основну науку почнемо: навчишся у зiллi розумiтися.
- Куди ж ми пiдемо, коли ви такi кволi?
- Зможу йти сама, iтиму, - мовила Жабуниха. - А нi, запаку?ш мене в
лантух i понесеш. Тiльки швидко йди. Я легка, сам упевнився, а в дорозi ще
легша тобi буду. До лiсу ми втечемо.
- По менi, хоч i до лiсу! - сказав хлопець, насипавши в миску кашi.
- Менi не сип, - застерегла стара. - Менi вже, хлопче, земна ?жа нi до
чого. Та й легша тобi буду, не по?вши. Горщик теж з собою вiзьмеш i мiрку
пшона, щоб не пропав там голодний.
- Ще встигну по?сти?
- Встигнеш. Той чоловiк - це Василь Корогода - саме жiнцi сво?й про мою
болiсть оповiда. Потiм його жiнка по селу побiжить...
- А ви як те пiзнали? - спитав хлопець, наминаючи кашу.
- Добрi вуха маю, - сказала стара й засмiялася. - Той, хто чу? голос
трави, чи не втрапить тако? дрiбницi?
- А звiсно! - сказав хлопець i якийсь час мовчав ?вши. Зрештою,
обiзвався поважно: - От що я вам скажу, бабо! Зараз ви не трудiть собi
нiг. Я донесу вас до лiсу, а там ходити бiльше буде тра...
- Мудра твоя голова! - сказала Жабуниха. - Вiзьми он у кутку лантуха.
Вiн кинув у лантух мiрку пшона, дав бабi горщика i всадив ?? в мiх.
Звалив на плечi й майже не почув ваги. Вискочив на подвiр'я i роззирнувся.
Побачив вигiн, на якому й сьогоднi горiло вогнище, - пастушки варили щось
у казанку. По сiльськiй вулицi притьма поспiшала кудись молодиця, можливо,
то була Корогодиха, яка несла мiж люди новину про стару чарiвницю.
- Дорогою не ходи! - сказала за спиною стара. - Бiжи городами, попiд
горою ? стежка.
Звернув за хату й подався через городи. В цей час iз бузкiв бризнуло
пiснею вiд кiлькох солов'?в, i хлопець аж зупинився вражений.
- Не гайся! - пiдiгнала його стара. - Нiколи нам.
Подався стежкою попiд горою. I чим бiльше бiг, тим легшали йому ноги.
Вже не торкався стежки - летiв i тiльки вряди-годи вiдштовхувався вiд
землi. Дивна радiсть пойняла його всього: що це з ним дi?ться в цей ранок?
Утрачав i сам вагу, як утратила ?? стара, i мiг би злетiти й над дерева.
Але тодi його напевне побачили б пастушки з вигону i люди з села. Через те
стримував бiг i мчав над самою землею. Вiдтак вiдчув, що не тiльки солов'?
в бузках спiвають, а ? таких спiвакiв тисяча. Ховаються вони в гiллi i в
травi, ? вони в повiтрi, а всi мають золотi горлянки. Всi пробудилися
водночас i радiсно ославили цей ранок. Йому здалося, що десь поруч з ним
бiжить i кiнь: бiлий, веселий та вiдчайдушний. Озирнувся, але нiчого не
побачив, адже той кiнь - це й був нинi вiн сам. Не вiдчув од того урази,
бо не чу? урази кiнь, який мчить через залитий сонцем та росою свiт.
Нiколи не чу? жалю копито, що розбива? траву й квiти, адже ? i в тому своя
сокровеннiсть. I вiн помчав ще швидше, бо саме такого руху запрагло його
серце - було воно сьогоднi молоде й дзвiнке. Ця музика наповнила його до
краю i розiллялася навкруги - це ?? вiн почув од дерев, трави й неба.
- Поспiшай, хлопче, поспiшай! - шепотiла за його плечима стара. -
Поспiшай, бо менi вже дихати нiчим!
Вiн уже зовсiм не торкався землi. Не знав, звiдки береться те завзяте
тупотiння, яке чув, бо летiв, витягшись у стрiлу, i цього стрiму не було
йому забагато. Попереду швидко виростало темно-зелене море, i вiн мчав
саме до нього, бо знав, що там високi, хиткi хвилi, що йому треба поринути
саме в них i покритися ?хньою покровою. Вiдтак набере вiн у себе ново?
сили, бо дiстане остаточний порятунок од того, що мчиться за ними,
немилосердно стукаючи копитами. Зелене море вже дихало на них, розкриваючи
неозору пащеку, - там прiрва, в яку мають вони впасти, але то весела
прiрва, там живе зелена тиша, i саме там ма? заговорити до нього трава i
все зело. Вiн мчав, не розбираючи дороги, через квiти й луги, через
видолинки та горби. Перелетiв рiку з верболозами i тiльки там торкнувся
землi. Йому здалося: щось крутнуло ним немилосердно i жбурнуло раптом у
зелене море, яке залюбки проковтнуло ?х, адже давно було голодне i давно
на них сподiвалося.

- Молодець! - сказала стара, вилазячи з мiшка. - Тепер нам нiхто не
завадить.
Хлопець лежав на лiсовiй галявинi, i груди його ходили ходором. Довкола
м'яко гули бджоли i стояла така тиша, що йому аж у вухах подзенькувало.
Просто перед ним захоплено цвiло ясно-син? небо, i тiльки самiтний
жайворон висiв у ньому, ллючи додолу тепле срiбло спiву.
- Вставай! - сказала лагiдно Жабуниха. - Не час вилежуватися. Збирай
хмиз i лагодь вогнище...
Ходила по галявинi, ледь пересуваючи ногами, в руцi в не? була палиця,
i важко на не? налягала. Iнколи спинялася, зi стогоном згиналася й рвала
травину, квiтку чи бадилля. Складала ?х у збиранку, i хлопець, сiвши,
мовчки на не? дивився.
- Чи не чув, що я сказала? - повернулася стара. - Нiколи менi!..
?? голос був сердитий, i стукнула вона палицею, але вiн так зачудовано
роззирав ??, наче вперше побачив. Бо не здалася вона йому старою,
кощуватою й потворною, не були в не? покорченi руки й розпухлi ноги, не
було в не? чорне лице, а десь таке, яке вiн запам'ятав у сво?? матерi.
Тодi начебто невидима заслона прочинилася перед ним. Побачив двiр,
зарослий травою i пухнастими кульбабами. Вiяв сильний вiтер i зривав
кульбаб'яче насiння, застеляючи ним двiр. I в тому димi чи теплому
снiгопадi з'явилася раптом усмiхнена жiнка. Вона прокрутилася кiлька разiв
по подвiр'?, а тодi почала зривати круглi кульбаб'ячi голови. Дмухала,
наче допомагаючи вiтру, i вiд того пуху на подвiр'? побiльшало. Маля в
довгiй бiлiй сорочцi i з густим золотим волоссям спинилося на порозi хати
i, дивлячись, як бавиться матiр, смiялося. Стрибнуло й собi в соковиту
траву i почало хапати долоньками пух. ?х покрило теплою круговертю,
безлiччю летючих пiр'?н - насипалося ?м того добра у волосся, - мати на
очах його сивiла. Вiн придивлявся до не? iз здивуванням та радiстю, адже
чудо прочував. Чудо в тому, що ця розсмiяна, щаслива й рiдна жiнка таки на
одне обличчя з Iванихою Галайдихою. Не з тi?ю, яку пiзнав за кiлька
останнiх днiв, а з цi?ю, яку уздрiв новими очима: знав-бо ?? стiльки часу
i стiльки часу за нею тужив! Вiдчув, що все життя, вiдколи одiйшла його
матiр у царство тiней, сподiвався на таку зустрiч - конче мала вiдбутися.
Тому й сидiв такий заворожений i так зачудовано i немовiрно вдивлявсь у
свою научительку й повелительку.
- Скажiть, бабо, - спитав вiн тихо, - а чи не знав я вас ранiше?
- Коли це ранiше? - спитала вона здивовано.
- Хiба я знаю? Десь ранiше. Так давно, що й не пам'ятаю?
- Ну, - вiдповiла стара. - Перейма?ш мою науку i мене саму собi в душу
забира?ш...
- Як це? - спитав вiн зчудовано.
- А хiба не помiтив, - вигукнула вона сердито, - що з кожною та?мницею,
яку передаю тобi, мене менша?, а тебе бiльша?? Хiба не чу?ш у собi мо??
сили?
- Чую, бабо, але чи добре це так?
- Добре, недобре - не нам судити! - аж скрикнула стара. - Не зiйти вже
нi менi, нi тобi з цi?? стежки. В тебе я перейду i не вмру! Буду в тво?й
головi i в серцi.
- Бабо! - вигукнув хлопець, зриваючись. - А чи не поселя?ться так у нас
чорт?
- Дурне тобi привидiлося, - пробурмотiла стара, вибираючи ще одну
бадилину. - Чорт там, де лихо людям твориться. А ми людей од нещастя
ряту?мо. Не теревень, а збирай хмиз.
- Чого ж люди вас за чортицю вважають?
- Бо дурнi вони, тi люди! - спокiйно вiдказала стара. - Дурнi, а ще
бiльше заздрiснi. Слiпi, а ще бiльше невдячнi.
- Служите людям i ?х кленете?
- Авжеж! - сказала Iваниха Галайдиха, втираючи рукавом пiт iз чола. -
Це нас од гординi вберiга?. Отож часом дозволяй собi таке: кляни людей i
свiт, але не пускай ненавистi в серце.
Вона стояла там, серед зiлля й трави, в зеленому морi, зарослiм
квiтами, вища i стрункiша, нiж завжди, розпрямила плечi - i полилася з ??
очей така печаль, яко? не мiг витримати хлопець, бо щось незнайоме та
велике зворухнулось у його серцi, щось таке, як щастя, яке вiдчував вiн,
коли бiг, бувши веселим бiлим конем.
- Бабо, - спитав вiн урочисто, - це i ? ота ваша найбiльша та?мниця?
- Найбiльша та?мниця отут, у мо?й руцi, - сказала вона, простягаючи
стиснуту у жменi збираницю. - Голос трави, який я хочу, щоб ти достеменне
почув.
Вони сидiли бiля багаття, на якому прiло в горщику зiлля, й мовчали.
Гули довкола них бджоли, вибираючи з квiтiв мед, бо на цiй галявинi
сьогоднi його зiбралося багато. Довкола обступили ?х дуби й тихо
шелестiли, наче про щось велике нагадуючи. Стара приплющилась, i темне
обличчя ?? було наче з кореня вирiзане: йшла у цей мент по лискучiй
стежцi, що вела ?? в минуле. Дибала, спираючись об палицю, й розглядалася.
Бачила себе дiвчиною, а побiч - парубка, який iшов разом iз нею, - на
головi в не? був весiльний вiнок. Ступали в парi назустрiч роздутим, як
пухирi, зорям, i бiля них захоплено спiвали дружки. Парубок тримав ?? за
руку, а вона дивилася на нього закоханим поглядом. "Ще трохи, - сказала
вона йому, - i я вже навiки буду коло тебе. Я через це й чарiвницею стала,
щоб не забув ти мене, а я тебе. Щоб чекав, бо я таки тебе не забувала". -
"Так сильно любила?" - спитав вiн, лагiдно всмiхаючись. "Авжеж, -
вiдповiла вона, - бо що ми в цьому свiтi без любовi?"
Хлопець помiшував вариво в горщику: дивно й чудово воно пахло. Йому
здалося, що дуби звiдусiль пiдступилися ближче i вдихають у себе цей
аромат. Перестав дзвонити в небi жайворон, i змовкли бджоли. Були в цьому
лiсi самi.
- Не! - скрикнула раптом стара. - Вона не покинула нас, ця гаспидна
Варка!
Хлопець здригнувся. Глянув перелякано - дивилися на нього пильнi очi.
- Боюся я то? капосно? душi, - сказала Iваниха Галайдиха. - Боюся, що
розладна? вона менi науку...
- Хiба таке можна розладнати? - спитав хлопець.
- Ще й як! Двоякi чарiвницi бувають у свiтi: доброчиннi й злочиннi.
- Ота Варка - злочинна?
Жабуниха подивилася на нього пригашеним зором.
- Того я не знаю. Та й нiколи менi вже те довiдуватися. Вiддамо це на
волю господню.
- Вiддамо! - вiдгукнувся хлопець.
- Нап'?мося зараз цього зiлля, - сказала стара. - Обо? нап'?мося!
- Коли так треба, то й гаразд, - мовив хлопець i зняв горщика з вогню.
- Тепер обiйди галявину й роздивись у наш вiдунський спосiб. Коли хто
пiдгляда?, помремо обидва!
Хлопець покiрно звiвся й неквапно пiшов по галявинi, обходячи ?? колом.
Часом зупинявся й наставляв руку. Дивився, але бачив тiльки дерева й
траву. Не було бiля них i духу живого: про те звiстила йому дивна, трохи
моторошна тиша. Зник i вiтер, все зача?лося примовкнувши. Зацiпенiло, бо
готувалося до великого сакраменту. Безживно повпускалося листя, начебто
вечiр на землю впав, i заснуло зiлля. Завмерли всi комахи й жуки, а може,
подалися з цього мiсця геть. Тихо конав серед галявини вогонь, i бiля
нього корчаво бовванiла стара Жабуниха. Хлопець iшов та йшов. Спинявся й
розглядався. Аж очi йому почали болiти, так виглядав! Але не уздрiв нiчого
й нiчого не почув. Начебто хтось заклав йому вуха воском i залiпив очi.
Саме тiльки зiлля, трава й дерева жили коло них. Напружене його серце
стислося, немов хто у жменю його взяв. Мозок забринiв, нiби в головi йому
були натягнутi струни. Iшов по колу та йшов. Мав незабаром його завершити,
але не поспiшав. Покидав у травi слiди й бачив ?х. Обпоясували галявину,
бо замикав ?? надiйним обручем.
- Чи ж побачив кого? - спитала стара, коли вiн дiйшов до не?.
- Нiкогiсiнько, - мовив хлопець, i обличчя його було таке спокiйне, як
i все навкруги.

- Перший вип'?ш ти, - сказала Жабуниха. - Якраз половину... Але
стривай, - спинила вона його. - Ще одне тобi не сказала.
Подивилася на нього крiзь приплющенi повiки, але не побачила. Не мала
вже потреби нiкого бачити, тож i заговорила так, наче сама до себе
балакала:
- Не думай, що ти - це ти, i все! Ти крапля в цьому свiтi, кинута так
собi. Часточка однi?? велико? душi. Ти - це часточка усього, що ? живого в
свiтi: i ця трава, що мнеш та косиш, i цей блискучий жук iз зеленими
крильми.
Вуста ?? ледь-ледь ворушилися, адже говорила вона незвичнi речi й
потребувала незвичних слiв. Все ?ство ?? вiд цього напружувалося, i вона
не так вимовляла, як вичавлювала iз себе слова:
- Учинивши комусь зло, ти собi його вчинив, так само i з добром. Убивши
когось чи зламавши - ти в собi щось убив чи зламав. Стережися того, бо з
тебе спиту?ться бiльше, нiж з iнших.
Замовкла i знову дивилася. Знову не бачила нiкого перед собою, у нiй
лише мала iскра життя ще тлiла.
- На мене ж, хлопче, серця не май. З того свiту не клич i не питай
порад. Сам собi будь!..
Задихалася, бо важко ?й було вимовляти слова.
- Багато могтимеш i через це проклятий будеш! - сказала самим шепотом.
- За любов наругу прийматимеш, але завжди мудрий та поблажливий будь!
Чу?ш?
- Чую, - сказав так само тихо хлопець. - А коли я захочу, бабо,
покинути все це? Коли захочу жити, як i всi люди? Похитала смутно головою
i ще смутнiше подивилася.
- Пий! Вже прийшла наша пора. Якраз половину випий! Приклав горщика до
вуст i випив стiльки, скiльки вона сказала.
- Це ти за себе випив, - мовила вона. - Тепер ще половину вiдпий!
Знову приклав горщика i знову напився.
- А це ти мене випив, - ще тихiше мовила вона. - Решту менi пiднеси...
Пила жадiбно, з захлином, наче поспiшала. Вiдчувала, що тече ?й по
жилах вогонь. Червоний, а часом i зелений. Червонi та зеленi хвилi покрили
?? й погасили зiр. Тiло почало корчитися, витягувалися чи скорочувалися
жили, щось у нiй росло, а щось зникало. Щось плакало, а щось
народжувалося. Ноги ?? входили в землю, й опинилась у нiй по колiна.
Розросталася там, у землi, розкладаючись на сотню тонких та довгих
коренiв. Тяглася все глибше i глибше. Торс ?? тоншав i тужавiв, твердiв i
покривався корою. Руки ?? розщепилися й розрослись у повiтрi. Голова
раптом розкололася, вибухши вогнем, i теж розкинулась у просторi тонким,
як нитки, гiлляччям. Те вiття вкривалося зеленим полум'ям, покриваючи ?? й
загортаючи. Палала тим вогнем i вже не могла думати. Могла тiльки слухати
землю та вiтер. Зда?ться, ще хотiла щось сказати, але то був уже не шепiт,
а шелест. Тодi засмiявся у багаттi вогонь. Вистрибнув раптом зi свого ложа
i пiдскочив високо. Впав вiдтак на землю й розiйшовся димом. Дим покрив
цiлу галявину, i хлопець закричав перелякано. Зiрвався на рiвнi i, не
тямлячи себе, кинувся мiж дерева, що сердито й похмуро зашумiли. Покидав
той мертвий вогонь i той кущ, що раптово вирiс серед галявини. Бiг, i
земля стугонiла пiд ногами. Кашляв, викидаючи iз себе сизий дим i страх
свiй, - млiли йому ноги. Не ставало повiтря, тож розтулив рота i хекав, як
загнаний пес. Рвав ногами папороть й ожину, вдарявся вряди-годи об
стовбур, що несподiвано виростав на дорозi, i тихо зойкав. Загубив шапку,
i з-пiд не? раптом вилилося пишне, золоте волосся. Чiплялося за гiлля й
залишалося на ньому. Рука схопилася за груди i роздерла сорочку, щоб легше
було дихати. I випали з то? сорочки великi, бiлi дiвочi перса...
Дiвчина не могла спинитися. Невiдома сила гнала ?? по лiсi й гнала.
Стьобала по бiлих плечах - сльози заливали обличчя. Те обличчя темнiло вiд
слiз i зморщувалося. Хотiла конче втекти з цього страшного лiсу i вiд
велико? сво?? поразки. Зрештою, не змогла далi бiгти. Впала просто в траву
й заридала по-дiвочому, жалiбно й безсило. Нараз затихла, звела голову й
слухала.
- Я тебе впiзнала. Варко Морозiвно, - почула вона тихий голос. - Давно
впiзнала...
- Це я не зi зла,, бабо, - прошепотiла Варка. - Гадала, так собi
пограюся, бо хiба не водиться таке мiж нами?
- Я не хотiла зла й тобi, - сказав голос.
- Де ви, бабо? - гукнула розпачливо.
- У тобi, Варко. Ти ж випила мене... I не вражайся. Тепер разом
житимемо. Все, що я знала, тепер знатимеш ти, i заплатила ти менi за це
сповна. Доки вiку твого, не забудеш мене, як не забула i я сво??
навчительки. Я помру у тобi, коли ти помреш, але науку мою не згуби.
Варко!..
Слухала, сподiваючись почути ще якiсь слова. Але ?х не було. Глибока
тиша огорнула ?? зусiбiч, i нi шелесту, нi шереху не чулося. Нi спiву
пташок, нi зудiння комахи. Сидiла на травi i раптом побачила босi сво?
ноги. Були вони чорнi й репанi. Глянула перестрашено на руки - були вони
сухi й покритi старечим ластовинням. Тонко скрикнула Варка i схопилася.
Провела пальцями по обличчi й натрапила на зморщену стару шкiру. Схопила
пасмо волосся - сиве воно було й посiчене. Розгорнула сорочку - замiсть
пишних персiв побачила сухi й обвислi.
Знову кинулася бiгти. Думала, що бiжить, натомiсть ледве дибала.
Тримала в руках палицю й допомагала собi нею. Сльози все ще текли ?й по
лицях, вимиваючи на них новi рiвчаки. Зрештою, вiдчула, що вони висякли,
тi сльози. Завiювалася поволi ?й у груди лiсова тиша, i Варка забула
раптом усе, що тут вiдбулося.

Поверталася додому, хоч цей дiм ще треба було знайти. Можливо, вона
прийде до хати пiд зарослим бузками горбом, а можливо, й до то?, де жила
ранiше. Спинилася й прислухалася. Почула голос трави, i це не цвiркун
спiвав бiля нiг. Це не був голос звiра, птаха, комахи чи людини - так
могла говорити тiльки трава. Був той голос приглушений, як шепiт, але вона
його зрозумiла. Не так, як людську мову чи твариннi поклики - це був iнший
вимiр, i вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говiр на
мову людини, та й не потрiбно це було. Бiльше вiдчувала, нiж розумiла той
голос, бо його не можна сприймати iнакше. Бачила перед собою стежку i
повiльно по нiй дибала. Знала, що виведе ?? до рiдного села, де призначено
?й жити.
Ступала по зеленому вигонi, на якому палили вогнище хлопчаки i де
паслася худоба. Хлопцi про щось сперечалися, i вона почекала, поки
звернуть на не? увагу.
- Доброго дня вам, дiти, - сказала тихо. - Що це за село, що я у нього
прийшла?
- Мар'янiвка, - вiдказав ?й чорночубий хлопчак i смiливо подивився на
не?. - А вам кого, бабо?
- А чия ото хата скраю?
- Корогоди, - озвався хлопець. - А я його син.
- Чи не Василя часом? - спитала хвилюючись.
- Якого там Василя? - засмiявся хлопчак. - Василь уже давно помер.
- Помер? - скрикнула Варка. - А хiба це не твiй батько?
- Мiй батько? - засмiявся малий. - Забулися ви, бабо. То мiй дiд був
Василь!..
Вона стала й довго дивилася. Побачила раптом горб, густо зарослий
бузками, i повiльним кроком рушила туди. Iшла й невiдривне дивилася, наче
хотiла запалити на ньому мiрiади пишних i запахущих суцвiть. Хотiла того i
вiдчувала, що це в ?? волi. Тож iшла i йшла. I раптом там, на горбi, наче
вiтром дихнуло. Затремтiло повiтря i сколихнулося - вся гора розквiтла
разом i водночас. Безлiч тужавих суцвiть вибухнуло цвiтом, i все неначе
ясно-синiм смерком повилося. Тиху радiсть вiдчула Варка, торжество i
щастя. Все ще тримала погляд там, бiля бузкового моря, бо сподiвалася ще й
на друге диво. В цей мент i зойкнули несамовито солов'?. Залящали,
засвистiли, заколотили у срiбнi й золотi дзвiнки - це було похiдне першого
дива. Зрештою, вiдчула його, як щось одне, - як весну, що хоче жити й
плодоносити.
Варка задихнулася й мусила зупинитися. Задрижало ?й у грудях серце,
заболiло тонко, i вона перетерпiла цей бiль. I тiльки тодi прийшло те,
чого сподiвалася Iваниха Галайдиха. Варка полюбила цей горб i цi мiрiади
квiтiв. Полюбила спiв, що вихлипами линув звiдтiля, полюбила стежку, що
вела до напiвзруйновано? пустицi й саму пустицю. Рiзко повернулась у бiк
села i побачила трет? диво. Село було покрите смерком, наче бузковi хвилi
скотилися i сюди, покривши чарiвним флером хати i вулицi. Отож вона
полюбила тi хати й вулицi i тих людей, що вийшли разом надвiр, щоб дихнути
чарiвним вечором. Вiд того перестало Варцi болiти в грудях, хоч обличчя
лишалося сумне i строге. Вона випросталася, стала вища й худiша. Вiдчула,
що ноги ?? стоять на травi i та знову промовля? до не?. Тодi вона
вислухала тихий i сокровенний голос, адже до не? вiн вiщав.
За спиною почула рип дверей - рiзко повернулась у той бiк. У прочiл
пустицi, до яко? вона прямувала, прозорою тiнню ступила кощувата, зiгнута
постать, приклала руку до лоба й задивилася.
Варка сама нестямилася, як пiшла. Iшла, поспiшаючи до хати пiд бузковою
горою, i радiсно всмiхалася назустрiч тiй, що була, як двi краплi води,
схожа на не? й пильно ?? виглядала.

ПЕРЕВIЗНИК

Перевiзник прокинувся - хтось його гукав. У хатi було сутiнно й
прохолодно, крiзь вiкно лилося жовтаве мiсячне свiтло, i перевiзник не мiг
розчовпати, чи той погук правдешнiй, а чи йому наснилося. Озирнув
каламутним поглядом стiну з мисником i врiзаним у нього коником та потягся
п'ятiрнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають.
Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежаннi тiло: хотiлося вилаятися на
це невчасне гукання, i вiн забурмотiв щось собi пiд нiс, але почовгав до
сiней.
Надворi його облило холодним срiблом - нiч була широка й простора, як
може бути на початку осенi; довкола стояла така тиша, що все здавалося
зумисне принишкле. Незвично 'ступалося пiд таку тишу; перевiзниковi зовсiм
не хотiлося сiдати в човен та ?хати на перевiз, i вiн до болю в очах
вдививсь у потуманений простiр.
Рiчка курiла, хвости пари стояли над водою i неначе оживали в мiсячному
сяйвi. Здавалося, горить мертвим нiмим вогнем вода, ламалися на течi?
мiсячнi зблиски - хтось неначе засипав рiчку золотими й срiбними монетами.
Погукали втрет?, i вiн посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до
рiчки. Осипалася пiд ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручi i, як
дрiб, дзвiнко сипалась у воду. Перевiзник розв'язав закляклими пальцями
шнурчану прив'язь, а коли випростався, зеленi з червоним вогники
застрибали йому перед вiч. Постояв хвильку, щоб вiдкотилася йому вiд
голови кров, а тодi влiз у човна i вiдштовхнувся од берега веслом.
Плив через водяну куряву - туман i дим; плив по золотих i срiбних
монетах, i йому зi сну ще крутилася голова. "Кого б то носило поночi? -
думав вiн, удивляючись на той бiк, де невиразно бовванiла чужа постать. -
Чи в село, чи заблукав хтось?"
Вода забурунила пiд веслом, i вiн натис на нього сильнiше - пере?жджав
швид. А коли впорався i човен знову винесло на тихе, почув дзвiночки.
Буцiм хтось повiсив ?х над головою, i вони, нiжнi й дзюркотливi, як та ж
таки течiя, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув iще кiлька
разiв веслом i пристав до пiщано? коси, по якiй тут i там виднiлися
вичавленi слiди його човна.
Чоловiк на березi здивував його. Був це розкiшно вбраний пан в одежi
тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i в новеньких лискучих
чоботях. Сидiв, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих
чоботях. В ротi у нього стримiв цибушок, тютюн був духмяний, i перевiзник
пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортiло запалити й собi, але зважив
вiдкласти це на потiм - нинi треба везти цього чепуруна.
Перевiзника й досi не покинув сон, в головi ще гули джмелi; вiн був,
однак, трохи змерз, i зараз його також пробирало вiд нiчно? вiльги. Тим
часом пан умостився на лавi, i перевiзник вiдштовхнувся од берега. Човен
розвернуло, i за кiлька махiв об борт уже забилися слизькi хвильки. Йому
знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди - вгорi розширювався
темно-синiй блават, проколений безлiччю зiрок. Мiсяць панував у ньому,
повний, аж тремкий. Свiтло виливалося з княженка хвилями, здавалося, вiн
купався в розтопленiй мiдi, замiшанiй на молочних вершках. Пан сидiв перед
ним непорушне, i перевiзник ковтав раз вiд разу чудовi хвилi диму, що
вивiювалися йому з-над плеча.
Човен черкнув об жорству - пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву,
на якiй ще лежали великi перевiзниковi слiди, бо вся трава в тому сивому
свiтлi поблимувала дрiбними скалками. Пан вийшов на горб, перевiзник ледве
встигав за ним, а коли дiйшли хати, повернувся.
Його обличчя здалося перевiзниковi трохи засиненим, врештi, засинений
тепер був цiлий свiт; пан вийняв цибушка й сумно всмiхнувся, блиснувши
двома рядами викоханих зубiв. Вiд то? усмiшки трем пройшов по
перевiзниковому тiлi, вiн, однак, розсердився на тi смiшки. "Скалить тут
зуби", - недоброзичливо подумав, а коли вони дiйшли до обiйстя, сказав,
вiдверто вколовши пришельця гострим поглядом:
- То оце я, пане, вдома. Платiть, бо вже йду.
- Заплачу в хатi, - коротко вiдказав пан, i перевiзник пiшов у хвiртку.
Вiн не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його
кроки. Йому заватiла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася.
Вiдчинив дверi, вже не слухаючи ланових крокiв, - увiйшов у темнi сiни.
Йому вдарив у вiчi кислий запах кожуха, замiшаний на сiнi, - перевiзник
налапав клямку, а коли розчинив дверi, раптом спинився.
Крокiв за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, - було
тихо. Вiн повернувся й вийшов надвiр, Навколо анi душi! Тодi заплющився -
голова ще й досi була закутана сном. Стояла нерушна тиша, i вiн,
розплющившись, побачив спокiйне, закурене рiчкове плесо, втоплений у
мiсячному туманi протилежний берег i зарошену траву; покритий сивим
попелом ночi тин, хлiв, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якiй
давно не було собаки. Дивився на все це спокiйно й трохи змучено. Але тиша
стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; вiн знову вiдчув, що його
тягне до сну й пiшов у хату, потягнувши з сiней i кожуха.
Прокинувся знову вiд погуку, який вiдразу ж вiдiгнав од нього сон. Сiв
на полу, в хатi було темно, хоч в око стрель, йому навiть здалося, що
ослiп, - чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвiжо?
постелi, неприбраного мешкання, вiдвалено? вiд стiн глини, горщикiв,
попелу вiд печi, трухлявого дерева, трав, розтиканих попiд стелею, запах
сiна з розчинених у сiни дверей. Вiн сидiв, бо сон, хоч вiдступив, ще не
покинув його; якiсь уривки, кольори, обличчя з iкон, шматки облич, наче
побито ?х на черепки. Пошукав очима вiкно - ледве мрiло перед ним, мале,
наполовину затулене рядниною од мiсяця.
Перевiзник заплющився: заграло мiсячне промiння, роса, слiди в росi,
побачив хвилi туману над рiчкою, хату, що врiзувалась у порожнiй кра?вид,
коли дивився на не? од води.
Погукали вдруге, вiн почув це так чiтко, нiби покликали його з
протилежного кутка хати. Устав, хоч ноги болiли йому ще тяжче, хруснули
суглоби, i вiн заточився, так незручно ступив.
Лапав у темрявi клямку - дверi в сiни й справдi не були причиненi. Тут
уже прочувалася нiчна прохолода, i вiн мерзлякувато пощулився.
Сiнешнi дверi наче вивалилися на подвiр'я, тут теж було темно, хоч i
вiльнiше дихалося. Вiн не побачив неба, очевидно, захмарило - там, угорi,
висiла чорна прiрва, багатозначна й глибока. I перевiзник не змiг дивитися
туди, в ту прiрву, де нещодавно так вiльно царювали мiсяць i зорi, тим
бiльше - його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб i дзвiнко
впав на рiчкове плесо, нiби птах, що хоче вхопити рибу.
Йому здалося, що це вже було: птах i ця риба. Побачив - великий чорний
птах, що заслонив небо, крила його - нiч, а тiло його - небо. Побачив -
велика срiбна риба, що недавно була мiсяцем, але необережно впала в рiчку
i втопилася...
Перевiзниковi й цього разу не хотiлося ?хати на перевiз, але чоловiк
уже, певне, застоявся, - а хто його перевезе, коли вiн ?диний тут
перевiзник. Пiшов iз горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, i намагаючись
хоч трохи зiгрiтися.
Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевiзник раптом помiтив, що
його босi ноги мокрi також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево
прогнулася, наче показала хребет. Стрибнув у човен, i той захитався, ледве
не черпнувши води. Зажуркотiла, забурмотiла вода, його повернуло кiлька
разiв, нiби втрапив у вир, хоч виру, вiн знав те достеменне, тут не було.
Весло на дотик - мокре й слизьке, як живе холодне тiло, i вiн стис
його, щоб поставити човна супроти течi?. Кiлькома дужими ударами
перескочив течiю i виплив на тихе. Тодi витер полою сорочки чоло.
Повiяло легким, трохи колючим вiтром, вiн вiддихався, а човен зручно
врiзався в косу, на якiй так само, як i того разу, сидiв розкiшно вбраний
пан в одежi тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i нових
лискучих чоботах. У тому мiсцi, де сидiв, впираючись руками на кийок,
розливалося блiде мертве свiтло, i те свiтло грало на лискучих панових
передках. З люльки висипалися iскри, й курiло так само запашним тютюном.
Перевiзник подумав, що вiн забув закурити, а зараз цей духмяний пах
солодко забив йому горлянку.
Пан вмостивсь у човнi, й перевiзник вiдпихнувся веслом.
Вiн плив по чуднiй чорнiй рiчцi. Вгорi все ще не було неба, темна пуща,
густi заростi, бездорiжжя, вертепи з диким звiром, з дикими птахами i з
та?мничим життям. Небо було й тут, унизу, пiд днищем, його човен плив по
тiй неозорiй пущi, перелiтав через столiтнi дерева, дупластi,
напiввисохлi, якi простягали до нього корячкуватi руки. Знав: небо завжди
вiдбива?ться у водi, а вода - в небi. Вони переливаються одне в одне
завжди, i завжди хапала його човен течiя, йому треба було налягати на
весло, щоб перерiзати ?? днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку
небо прагло присипати уламками покалiченого мiсяця й зiр. Але сьогоднi не
було й цього свiтла, темрява заступила небо й воду, мiж ними проклалася
сiра смуга, по якiй плив човен. I вiн поспiшив пере?хати швид, поспiшив
вислизнути з-пiд важко?, чорно? брили, що лягала йому на голову й плечi, i
таки перевезти цього пана.
Пан сидiв до нього спиною, спокiйно кушпелив люльку, спокiйно пускав
дим, а коли вони при?хали, неквапно вилiз iз човна. Вони рушили пiд горб,
а за хвилю перевiзник спинився перед хвiрткою.
- То оце вже, пане, я вдома, - сказав вiн. - Платiть грошi, бо вже йду!
- Заплачу в хатi! - коротко сказав пан, i перевiзник знову мiг
роздивитися його обличчя. Невисокий лоб пiд оббитою хутром дорогою шапкою,
завеликий, розплесканий унизу нiс, два пишнi вуса, що чорнiли над губою, в
ротi - люлька, а очi дивляться просто, навiть лагiдно.
- Менi б оте... - несмiливо почав перевiзник. - Я бiдний чоловiк...
- Заплачу в хатi! - сказав пан i трохи рiзко додав: - I за обидва рази!
Перевiзник послухався. Пiшов у хвiртку й почув, як та хрипко зачинилася
за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок i вiдчинив дверi. З
сiней на нього вiйнуло духом сiна, вiн перейшов ?х i раптом спинився.
Крокiв за собою не чув, тож повернувся i, як тодi, вийшов на ганок.
Сiв на приступцi й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгомiння,
нiч темна й непрозора, навкруги анi шереху, дихнуло на нього запахом рiчки
й риби, якихось незнайомих йому квiтiв, кiнського поту, сухого зiлля.
Дививсь у глибiнь, немов задумався; крапнуло кiлькома гострими краплями,
але навiть не звiв голови. Йому почулося, як iз кручi в рiчку сиплеться
пiсок, однотонне й шарудливо, - пiсок сипався навперемiж iз дощем; хвиля
за хвилею налiтали на хату, нiби хотiли поховати ?? в собi, а вiн сидiв
зацiпенiлий i очманiлий; вiйнув вiтер, i його знову обсипало пiском, пiсок
замiтався з ганку в розхиленi дверi хати, а вiн тримав руки на колiнах i
дивився.
Тодi зiтхнув (одяг на ньому був майже мокрий) i повiльно зайшов до
хати, так i не зачинивши нi хатнiх, нi сiнешнiх дверей.
Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голоснiше
й вимогливiше, i вiн зiрвався з постелi й вибiг iз хати. Було так само
темно, вiн спинився бiля хвiртки, затамувавши подих i чуючи, як голосно
б'?ться йому серце. Загукали ще раз, i вiн пiшов на той голос - чулось у
ньому владне прохання й зата?ний бiль. Пiшов до рiчки - скинулася важко
риба, гухнула серед плеса, i перевiзник згадав, що хоче курити. Все в
ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню.
Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, i вiдчув полегшу. Вiд
тютюну розпогодилося йому в головi, прочистилося, i вiн збадьорiв.
Вiдв'язав човна i, пускаючи хмару диму, подався на той бiк.
Уже не здивувався, й утрет? побачивши того-таки пана. Той сидiв,
спершись на кийок i витягши ноги в лискучих чоботах. У ротi в нього
стримiв цибушок, i хвилi запахущого диму огортали його, наче хмаринка.
Перевiзник палив i собi, вони дивилися один на одного, пихкаючи навперемiж
димом, пан - з цiкавiстю, а перевiзник - iз незрозумiлим йому викликом.
Пливла нiч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що вiд не?
все покривалося сухим, як цвiркуновий свист, дзенькотом. Дерева пiдступили
до само? води - стояли за пановою спиною, наче вiн ?х привiв, та й сам
здавався з дерева. Тi дерева кожне мало обличчя, вiн побачив за пановою
спиною багато живих тiл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю,
як пiсок: осiнь, подумав вiн, ще не пора б.
Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна нiч! Однак
перевiзник бачив цей жовтий колiр - все немов тлiло, i той пан, i дерева,
- бачив тiльки цi двi барви: жовту й чорну, вогонь, який проника? в нiч,
з'?сть ?? а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому
стовбичачи один супроти одного, врештi перевiзник присiв на нiс човна. В
нього тремтiли руки, вiн поставив ?х перед собою: великi, жилавi,
потрiсканi, вiн побачив i пановi руки: блискучi, синюватi й виплеканi.
На рiчцi вдруге скинулася риба, i вони наче струсили з себе
зацiпенiння. Пан пiшов до човна й сiв, як перше, спиною до нього.
Перевiзник вiдштовхнувся, й вони попливли.
Помiтив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомiсть
ковтав дим, що вився з-за паново? спини, i слухав, як вогко диха? на нього
рiка - ота прiрва чорна й бездонна - i як пiд веслом невдоволено журкоче
чорна, мов смола, вода.

- Ну, от я й удома, - сказав перевiзник. - Платiть уже, пане, чи що?
Пан стояв супроти нього й сумно всмiхався. Зда?ться, виплив мiсяць,
повиднiшало, над рiчкою стояв туман, блакитна габа висiла по той бiк ??,
хата заблищала вiкном, солом'яна покрiвля була мокра; перевiзник ступив до
хвiртки, хоч пан йому не вiдповiв. Утомився чи образився, спустив голову i
йшов додому. Тим часом знову споночiло, i перевiзник почув за спиною
сипкий шепiт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестiло листя, вiтер
штовхнув його в спину, було достобiса парко, i вiн подумав про дощ.
"Але я вже не буду такий дурний, - подумав вiн, - i не дам себе
окрутити!"
Знову почув гомiн багатьох голосiв i вслухався. Уривки слiв чи
незрозумiла мова, шепiт листя, шепiт незнайомих людей - стояв на ганковi,
тримаючись за клямку, i не зважився переступити порога.
- Ну йди! - почув вiн панiв голос. - Дума?ш, одурю?
Перевiзник хотiв повернутися. Але незнана сила скувала йому плечi. "Я
не дам себе окрутити", - подумав вiн, а позаду знову зашамотiло.
I вже по-справжньому захотiв повернутися. Напружив усю силу, з'явилась
у ньому i злiсть, повертав тiло, як повертають заржавiлу корбу.
- Казна-що! - бурмотiв вiн, вiдчуваючи, як червона барва залива? йому
обличчя.
За спиною так само шепотiли - листя, голоси, нiч, попереду виднiвся
шмат бiло?, аж синьо?, стiни з облупленим рогом - вiн усе-таки
повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух вiд спекоти, на
рiчцi плеснуло - знову риба, яку вiн уже не побачить. Небо розмовляло з
рибою i з деревами - цей сплеск i шамотiння, подумав вiн, бiжать нiчницi
зi сво?ми снами. Але йому сьогоднi нiчого не снилося; то коротка мить,
знав вiн, хвилину тому чув пановий голос, не може вiн далеко вiдiйти.
"Цього разу, - вирiшив вiн, - я не дамся!"
Хотiв повернутись i закричати: "Це все чортiвня, я знаю, що все це
чортiвня!" - але вiдчув нехiть i ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в
груди. "Треба увiйти в хату або обернутися", - стукало йому до голови. Вiн
ловив уривки слiв... так, так, все це знайоме й незнайоме... але вiн
розумi?... хто зна? цей бiль чи сумнiв... нiч така широка, чорна чи бiла,
як молоко i як смола...
Напружував силу, збирав ??, наче звiр, що готу?ться до стрибка, слова
так само миготiли в мозку... розтлумачити все ще чи буде час... не все
кладеться так просто... не все, як шальки, i не все, як слова... надходить
мент... i нiкого не покличеш, тут тiльки рiчка... село, i хати, i люди -
це так невимiрне далеко... с а м о т о ю ж и т и - ч о р т i в в о д и т
и.
"Чортiв водити! - закипiла в ньому злiсть. - Але цього разу я не
дамся!"
Вiдчував, ще хвиля, ще трохи - i дикий спалах освiтить його мозок,
спалах, од якого розсиплеться вся ця нiч, а чортiвня розвi?ться в дим.

I вiн щосили рвонувся з мiсця. Вiдiрвав, лишивши прирослу до клямки
шкiру, руку, пiдiрвав пiдошви чобiт, що вкле?лися були в долiвку, i
крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все
покорилося йому, був уже, як у молодостi, - дужий велетень, котрий убивав
кулаком бика, дужий красень, який пiдiймав на шию коня i мiг битися з
п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напруженi, - тепер
жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повiтря й кинувся з ганку
на подвiр'я.
Все було сiре, врештi, сiре було повiтря, неначе сiтка, сплетена зi
старо? обкiптюжено? павутини. Вiн розiрвав цю сiтку, змахнув кулаками i
раптом спинився: у дворi стояла корова. Дивився на не? здивовано, корова
мала гладкi боки, ?? голова витиналася гострими рогами, i теплi очi
свiтилися до нього, немов запрошуючи увiйти в себе.
I перевiзник розiзлився по-справжньому. Вiн знав - уже давно живе на
обiйстi сам, вже давно не ма? нi корови, нi пса, i вiн уже старий, а вночi
слуха? пiсок, що сиплеться з крутого берега у рiчку. Вiн i зараз чу? той
сипкiт, сипкiт чи шамотiння, але злiсть уже захопила його. Вiн затремтiв,
мозок заслало сiрою вовною, сльози вибилися йому з очей.
- Не тако? плати я хотiв, а заслужено?! - люто зашипiв вiн i кинувся на
корову з дубчаком. Ударив, тварина заревiла й рвонулася на прив'язi, вiн
ударив ?? ще раз, корова звелася ставма i заревла. I вiн осатанiв. Бив
тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долi, i вiн утоптав ??
в болото, бiле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили пiд
благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем i радiстю, з плачем та
смiхом, плакав i танцював, а корова рвала прив'язь i металася, хапала
ротом повiтря й махала головою.
- Не хочу я брати бiльше, нiж заробив! - закричав перевiзник на повний
голос i вгатив корову по головi.
I йому здалося, що засвiтилося навкруги, а корова раптом зупинилася.
Вiн ще раз ударив ??, але вона не рухнулася. Тодi вiн побачив ?? повнi
болю очi, ?? розкривавлений писок - з тварини спадала шкура. Вiн випустив
дубчака i здивовано, знiяковiло дивився на болющi очi й пораненi губи.
Бачив, як крапа? крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й
корова, не мiг уже сказати i що. Розпадалась у нього на очах, як глина з
пiдмитого водою берега; глина в кручi, коли пада? дощ. Побачив мiж то?
глини бiлi кiстки, ?х вимивало, як водою. Зникали й очi, тiльки двi
сльозини, як роса на тонкiй лiтнiй павутинi, i двi червонi краплi
проростали сотнями корiнцiв у землю, стаючи квiтами.
- Я не мiг того знатнi - пробурмотiв вiн, вiдвертаючись. - Бог свiдком,
не мiг я того знати!
Повернувся й отетерiв. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сiре
обличчя й важко опущенi вуса.
- Що треба? - спитав перевiзник, понуро йдучи додому.
- Обернися! - одказав йому пан.
- Менi не треба нiчого цього знати, - кинув перевiзник. - Не моя то
справа.
- Що, не твоя справа? - перепитував пан.
- Не мо? це дiло, кажу, - перевiзник ступив на ганок.
- Я не заплатив тобi, - сказав смутно пан.
Перевiзник зупинився. Зирнув на пана, на рiчку, що курiлася й досi, на
те мiсце, де стояла корова - купа глини чи гною, на порожнiй хлiв i
порожню собачу буду, на хвiртку, його брови злегка пiднялися - у хвiртцi
стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсiдалися дiвчата, зморено
вiдкинувши набiк чудовi риб'ячi хвости; вiн побачив i тих, звiдтам: людей
з коронами дерев замiсть шапок, дiвчата були убранi в гiлля; чоловiкiв,
якi мали тiло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з вiдвислою
щелепою. Зiщулившись, стояли домовики, порозсiдалися на клунках вiдьми й
вiдьмаки - все це начебто чекало чогось, i перевiзник дивився на них
спокiйно, тiльки звiвши злегка брови. Бо вiн подумав про глину, яко?
навалено в нього на подвiр'?, про човен i про те, що треба змiнити
мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак вiн
подумав, що, коли б зараз покликано його на перевiз, вже не пiшов би.
- Бо вже так тяжко ста? тримати повiки, - сказав вiн пановi, i той,
розумiючи, розвiв руками.
"Власне, я хочу роздивитися", - подумав вiн, пробираючись через довгi
холоднi сiни. - Треба взяти лiхтарню i присвiтити".
Iшов вздовж шолудяно? стiни, здалося йому, що прохiд круглий, наче
горлянка. Але вiн був спокiйний.
- Бiс його зна?, де та лiхтарня, - бурмотiв вiн. - Поклав тутечки, але
бiс його зна?... Тодi вiн побачив вогонь.
- Ну от, - сказав, - хтось ?? i засвiтив. Вийшов на ганок, все ще
думаючи про дивних сво?х гостей.
- Чи вони хоч знають, куди я ?х перевiз? Можуть помститися: й за
корову, i за те, що ?м тепер уже не жити!
Вiн спустився з ганку, метикуючи, чи не краще втекти з цього чудного
подвiр'я. Звiв лiхтарню й придивлявся.
До нього пiдiйшов пан.
- Мусиш умерти й ти, Хароне, - прорiк, пильно дивлячись на перевiзника.
- Не треба було нас перевозити.
- Я не хочу вмирати, - вiдповiв перевiзник сухими вустами.
Стояла нiч, i йому причувся запах. Трав i корiнцiв, пiску й глини,
старого шмаття, свiжозловлено? риби, вимоклого дерева й немитого тiла,
нагрiтого сонцем камiння i сiна, гною й пороху. Вiн почув: до нього щось
торка?ться - сипався пiсок. Бiлий, iскристий, з шурхотом падав iз неба,
наче дощ. I вiн облизав сухим язиком перепаленi губи. Перед ним висiли двi
сльозини, як два вогники, а пiсок сипався й сипався, засипаючи i його, й
двiр, i всiх, хто був у тому дворi. Вiн побачив двi червонi квiтки, що
росли на безлiчi корiнцiв, - то вони, зда?ться, пахли. Усмiхнувся до них,
здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, i простяг руку. Велику, сiру,
кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м'ясистi, жилавi
пелюстки. Але то був тiльки мент, бо над ним закружляли раптом великi
птахи, що мали крилами нiч, а тiлом - небо. I вiн з жалючим проханням
зирнув ?м у вiчi.

1967-1980 рр.

[1] Бекас - тетерiвська риба, гiрчак
[2] Господиня - економка
Популярность: 10, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT