------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   We measure history by its catastrophies, we recall the weather  by  its
storms, but the periods of peace and joy - who can describe them?
   Hugh MacLENNAN


   I

   Коли я наважився на цю карколомну авантюру - набути власний будинок  iз
шости кiмнат з пивницею, за дванадцять тисяч i сiмсот  долярiв,  маючи  на
контi Королiвсько-Канадського банку всього лиш тисячу  сiмсот  готiвкою  -
менi здавалося, що я наважився,  як  не  на  справжн?  самогубство,  то  в
кожному разi на  якусь  довiчну  каторгу,  з  яко?  не  було  вороття.  Це
коштувало  менi  не  тiльки  багато  долярiв,  але  ще  бiльше   безсонних
но-чей,нiби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат.  Причин  для
цього було чимало, а головне - що пiсля  довгого  одiсейного  блукання  по
широкому, розбурному свiтi, я ступив нарештi  на  тверду  землю  великого,
спокiйного континенту з його iншим, вiдмiнним ладом, до  якого  я  не  мав
доступу i на гранi якого стояв грiзний, вогненний напис: Небезпека!  Вступ
заборонений!
   Але я вiдважився ту заборону порушити, жереб кинуто i ось я  вперше  за
всi сво? тридцять вiсiм рокiв життя, зробився власником пречудного кусника
нашо?  плянети,  тридцять  два  фути  широкого,  сто  вiсiм  довгого,  пiд
кокетливим горбиком звивисто? вулицi Глен, де пишався в захiдньому  сонцi,
на два поверхи, "мiй дiм - моя фортеця", з верандою  колонiяльного  стилю,
до яко? вiд  хiдника  вело  тридцять  дво?  че  дуже  надiйних,  бетонових
схiдцiв.
   Напочатку  цей  дiм  i  ця  фортеця  уявляли  собою  лишень  мiстерiйне
занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподiбно "огдену", зi
стелями, розписаними примарними розводами,  якi  понуро,  кожно?  хвилини,
погрожували звалитися на голову, з помостами, якi мало чим  рiзнилися  вiд
звичайного хiдника на вулицi, i кухнею, у якiй, можна припускати,  замiсть
варити ?жу, тридцять рокiв кували кiнськi пiдкови.
   Агент продажу  реальностей  новозасновано?,  але  вже  вiдомо?  агенцi?
"Снилик i Ко", з вулицi Дандес-Захiд 33, якого я просив щось  подiбне  для
мене вичарувати, виконав сво? завдання зразково i тим самим заощадив  менi
принаймнi двi i пiв тисячi готiвкою.
   Бо засадничо, мiй дiм (дозвольте на майбутн? його так величати),  робив
цiлковито вдовольняюче  враження,  мiстився  в  непоганiй  частинi  мiста,
поблизу Гай-Парку не позбавлений фантазi? в  топографi?,  два,  спереду  i
ззаду, травники, залишки квiтника, пара тiнистих дерев, а головне, вище на
взгiр'? за межею, справжнi джунглi фльори i фавни, де крiм  дубiв,  берез,
сосон та iншо? рослинности, водилося також чимало сiрих, ледачих  ракунiв,
якi лазили поруч з домашнiми котами, перiстих,  кокетливих  скунксiв,  якi
тероризували йоркширських пуделiв i цiлi згра?  сiрих  та  бурих  вивiрок,
якi, мов блохи, стрибали не тiльки по деревах та  телефонних  дротах,  але
також по кухнях та ?дальнях.
   Пернате населення цього строкатого царства,  було  заступлене  не  менш
вражаюче. По травниках, куди не  глянь,  трудилися  заприсяженi,  невтомнi
ловцi-молодцi всiлякого хробацтва, добродушнi робiни,  як  фурiя  налiтали
зграями расовi iмперiялiсти i  агресори  темно-бурi  шпаки,  мiж  галуззям
молитовне   перегукувались,   у    сво?х    пишних    червоних    сутанах,
педантично-важнi чубатi кардинали, на телевiзiйних антенах рiзко i зловiщо
скреготали синюхи i багато iнших дивовижних крилатих сотворiнь, мiж  якими
особливо визначне мiсце займали рiзнобарвнi колiбрi, якi,  час  вiд  часу,
блискавично з'являлися, обцiловували кожану квiтку i так само  блискавично
зникали.
   А коли додати, що в зарослому кленовим  га?м,  давноневживаному  гаражi
сусiдки Грiнвуд, водилося кiлька осячих гнiзд, а пiд мо?м столiтнiм  дубом
за хатою незалежно i гордо росли червонi  з  бiлими  крапками  мухомори  i
височiла темно-бура пiрамiда муравлища - картина буде завершена. Бракувало
хiба  iндiян-сиуксiв,  якi  б  вийшли  з  пралiсу   сусiда   Фiцджеральда,
отаборилися на мо?му травнику, розложили  багаття  i  пiд  звуки  там-таму
почали танцювати сво? загрозливi гугi-бугi.
   Така картина далебi могла проймати i найчерствiшого суб'?кта,  особливо
коли западала нiч i з-за  побито?  громами  сосни  на  пригiрку  висувався
щербатий диск мiсяця пiд гiмни мiрiядiв цвiркунiв,  якi  нагадували  дикий
захiд, ковбойськi фiльми, Гарi Купера i гавкання куйотiв.
   I подобався менi не лишень кра?вид, настрiй, довкiлля,  а  також  весь,
його величнiсть, дiм, бо ж це значило не  тiльки  "дах  над  головою",  не
тiльки  "домашн?  огнище",  а  також  копальню  золота,  бо  ж  мiж  мо?ми
генеральними операцiйними плянами, був ще й такий, що для свого особистого
вжитку я беру одну, щонайбiльше двi кiмнати, а решту житлово? площi вiддаю
в комiрне, що за мо?ми математичними обрахунками мусiло  покрити  всi  мо?
будинковi витрати, включно з податком мiсько? управи. Пiсля цього,  я  мав
би жити на плянетi, як спадко?мний паразит,  зовсiм  задурно,  у  просторi
двох  кiмнат  з  трьома  вiкнами  i  рiзними  вигодами,  гiдними  будьяко?
капiталiстично? акули.
   Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила  досить  тернистими
мiсцевостями: весь той дiм, цiле те огнище  i  славетна  копальня  золота,
вимагали не лишень захоплення, а  також  поту  i  крови.  Критий  зеленими
квадратиками папи дах над головою, невiдомо яким правом, дозволяв опадовим
стихiям просякати до верхнiх кiмнат i  росписувати  по  ?х  стелях  фрески
гiднi фантазi? помпейських майстрiв, а його ринви, як тiльки полив  перший
дощ, спричиняли на всi боки такий водоспад, що до  деяко?  мiри  нагадував
Нiягару. Не маючи нiякого  досвiду  з  нiякими  дахами,  я  також  не  мав
зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Менi завжди здавалося,
що всi дахи, яких стiльки набудовано по всiй землi,  красуються  собi  мiж
небом i землею, як тi птахи небеснi, що пiклу?ться ними сам Господь Бог, а
?х власники роскошують собi пiд ?х благодатним покровом i покурюють люльку
з "огденом".
   Щойно аж тепер i на власнi очi,  я  побачив  i  я  переконався,  що  це
соцiяльно - фiлософське питання вигляда? аж не так iдилiйно. Стiни, стеля,
помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею i убиральнею, обступили
мене зо всiх бокiв, "як та чорна хмара", не давали  пiльги  нi  вдень,  нi
вночi, вимагали ремонту, не зважаючи  на  сумний  факт,  що  мо?  конто  в
"Роял-Кенедi?н" безнадiйно iзсякло i нiчого не залишалося,  як  надолужити
його мо?м власним кривавим потом.
   О, той дах i тi ринви! I хто ?х таких вигадав?  Першим  мо?м  природним
вiдрухом було вдатися до вiдповiдних майстрiв цього дiла i вiддати цiлу цю
морочливу проблему у ?х досвiдченi руки. I дуже до речi, на  це  навинувся
один мiй знайомий, старий емiгрант, поважний громадянин, власник будинку i
тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим  дiлом  займався.
Я, розумi?ться, представив йому весь мiй клопiт,  вiн  уважно  досвiдченим
оком позирнув на дах,  кiлькакратно  обiйшов  весь  будинок,  вiдходив  на
вiддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний  малюнок,  похитував
загадково головою, прицмокував зловiсно язиком; я, розумi?ться,  слiдкував
за кожним його магiчним рухом, мо? серце, розумi?ться, боляче завмирало  i
майже завмерло зовсiм, коли мiй експерт, з виглядом  чародiя,  вирiк  сво?
остаточне рiшення: причина злочинного дiяння мо?х ринв та?ться в тому,  що
весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пiв
iнча на правий бiк.. Така прецизна докладнiсть цi?? експертизи викликала у
мене зрозумiлу пошану до ??  майстра,  а  разом  з  цим  спричинила  наглу
панiку, бо ж чи не значить все це разом, що весь  той  будинок  безнадiйна
тандита, пiзiйська вежа, кандидат  на  ру?ну,  i  що  втиснули  менi  його
несумлiннi агенти, як гнилi яйця, та чи не прокинуся  я  одного  разу  пiд
його звалищами, як кiт, який залiз у невластиве мiсце i  обвалив  на  себе
склад череп'яних горшкiв. Я обережно висловив сво? сумнiви експертовi,  на
що вiн, з авторитетним виглядом,  мене  потiшив,  що  для  песимiзму  нема
причин, бо, мовляв, коли вiн простояв в такому виглядi три десятки  рокiв,
вiн зможе простояти i ще стiльки i що тут залиша?ться - дати новi ринви  i
пiднести правий бiк на пiв цаля вище.
   - А скiльки б це коштувало? - поквапився я запитати.
   - О... - казав той, розтягаючи кожне слово, - коли брати дiло поважно i
зробити, як слiд... О! Сто двадцять...
   ... долярiв? Сто двадцять... Чекайте, чекайте... Це щось... Я замовк.
   Це, мабуть, щось справдi не те. Я не мав нi стiльця, нi горшка, в  мо?й
кишенi... Словом - звiдки вiзьму сто двадцять долярiв на такi  другоряднi,
тридцять рокiв задавненi справи i коли та  вода  свобiдно  лилася  стiльки
часу - хай  лл?ться  далi,  не  буду  ?й  перешкоджати.  Я  розпрощався  з
експертом дуже чемно, подякував дуже  щиро,  а  заразом  з  дуже  виразним
намiром не турбувати його бiльше.
   Одначе тi триклятi ринви отру?ли  весь  мiй  спокiй  особливо,  коли  я
вертався з нiчно? змiни i мусiв хоч  трохи  заснути;  чортовi  ринви,  без
огляду на  втому,  зривали  мiй  сон  i  хоч-нехоч  я  мусiв  ними  бiльше
цiкавитись, нiж небезпекою  атомово?  бомби.  Я  виходив  на  оглядини,  я
наподоблював експерта, вдивлявся спереду i ззаду... Знизу, розумi?ться, не
багато побачиш, треба б вилiзти на дах, а це значило - як - не - як, а два
поверхи, до того не було драбини, а ще до того - щоб  я  порадив,  коли  б
вилiз наверх? Коли треба все мiняти,  пiдносити  на  пiв  цаля  -  вагання
оправданi. Лишень через мою дурну i вперту вдачу, мене зачепили за живе, я
все таки зарискував , а що не мав драбини  (голота  хитра  на  вигадки)  я
використав вiкно убиральнi, яке  дуже  доречно  виходило  на  дах  сусiда,
звiдки без труднощiв можна потрапити куди слiд.
   Вiдповiдно причепурившись, озбро?вшись генеральним знаряддям,  молотком
i обценьками, без яких я не сiдав навiть снiдати, витиснувся бочком  крiзь
вузьке вiкно, подрапав до крови носа, викарабався на  сусiдський  гарячий,
як сковорода, дах i мо? злочиннi каналi? ринви опинилися перед самим  мо?м
носом у всiй сво?й первобутнiй подобi. I що я побачив? Мо? ринви по  вiнця
заваленi гнилим листям, залитi водою, що в них посходили клени  i  можливо
навiть водилися дикi качки. З пересердя я забув сво?  страхи,  перелiз  на
свiй дах, навколiшках обслiдкував усе довкруги  i  пiсля  цього  почувався
далебi не гiрше, нiж дослiдник Стенлi, який вiднайшов початок рiки Конго.
   Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мо? ринви давно обiрвали будьякi
дiловi стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно  забита  всiляким
добром, включно до якогось дитячого черевика i  залишкiв  мертвого  птаха.
Вимагалося негайно? операцi? i я мусiв ?? негайно виконати.
   I я без надуми  взявся  за  дiло.  Великого  мистецтва  не  вимагалося.
Звичайною голою рукою я звiльнив ринви вiд вiкових нашарувань органiчних i
неорганiчних пород, ручкою молотка пробив вхiд до рури, i на  мо?  радiсне
здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском,  нiби  ви
одного соняшного ранку  вiдчинили  клiтку  i  випустили  зграю  ув'язнених
птахiв. За кiлька хвилин мо? обездоленi ринви пишалися чистотою, мо? руки,
обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився  внизу
на твердiй землi,  був  годрий,  нiби  еспанський  матадор,  який  перемiг
найсильнiшого бика.
   А коли прийшов черговий дощ, я з при?мнiстю ствердив, що  вода  з  мого
даху захоплено стiкала  законними  дорогами,  не  зраджуючи  нiяких  ознак
спротиву, а ще згодом я мав  шану  ствердити,  що  достойний  будинок  був
невинно обвинувачений, що вiн стояв бездоганно, а що  вислiди  експерта  з
Ошави були звичайним наклепом.
   Пiсля цього я внадився на той дах,  нiби  до  парку  на  прогулянку,  я
полюбив цю благородну мiсiю рятування занедбаних i занепалих, я безоглядно
полював за кожною  пiдозрiлою  щiлинкою,  несамовито  замазував  все  таке
асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля  не
звiльнилася вiд втручання  стихiй  i  зовсiм  висохла.  Перша  рiшальна  i
безперечна пepeмoгa була за мною.
   Але далеко не остання. Усi мо? п'ять кiмнат, убиральня, кухня,  пивниця
i навiть сходи вимагали допомоги. I то негайно?, бо ж вiд цього  невмолимо
залежав успiх усiх мо?х  господарських  затiй.  Час  не  стояв  на  мiсцi,
вiдсотки невблагано росли i по хижацьки пожирали всю мою платню на фабрицi
чоколяди "Равнтрi"; я мусiв  негайно  поробити  всi  можливi  заходи,  щоб
уникнути цiлковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мiй нижнiй поверх, а
також поважна частина верхнього, були остаточно й ритуально  призначенi  в
жертву боговi наживи й добробуту, але цс могло дати ефект лиш  тодi,  коли
там все заблищить i зася? всiма барвами веселки.
   Годi справдi вгадати, хто  були  тi  суворi  аскети,  якi  призвели  це
затишне примiщення до такого консеквент ного сюрреалiзму. Коли  ми  вперше
зайшли сюди з агентом,  тут  було  тихо,  мрачно  i  порожньо,  нiчого  не
вказувало на присутнiсть будь яких мешканцiв цього простору,  iсторiя  про
це також мовчала, а деякi залишки археологi? у виглядi черепкiв вазонiв та
деякi уривки i?роглiфiв по стiнах не казали багато. Правдоподiбно це  були
нащадки суворих предкiв, напевно з бородами, не конче соняшного характеру,
для яких задимлений ватран, порядна люлька  крутого  бакуну,  добра  чарка
"Скол"-у спричиняли багато бiльше насолоди, нiж естетика й гiгi?на.
   Деякi натяки на вияснення ситуацi? вносили, як сказано, залишки древнiх
написiв, ось як "Джюлi?т" зi серцем пробитим стрiлою,  накресленi  крейдою
зi зовнi пiд кухонним вiкном, як таке ж "Дейвiд" з таким же серцем i такою
ж стрiлою видряпанi  на  цеглi  веранди.  Таких  сердець  i  таких  стрiл,
переважно майже затертих часом, зустрiчалося бiльше i це могло  створювати
легенди про лицарiв закованих у панцерi, про закоханих красунь у  замкових
вежах i взагалi про любов, молодiсть, щастя навiть у цих суворих клiматах.
   I можливо мо? втручання до цього свiту романтики не було виправдане. Я,
наприклад,  озброювався  щiтками,  шкарабульцями,  фарбами  i  як   тiльки
приходив з роботи, чи ввечерi,  пiсля  денно?  змiни,  а  чи  рано,  пiсля
нiчно?, (мо? змiни мiнялися що три тижнi),  я  одразу  наряджався  у  одяг
жреця i мiстерiя перезмiни клiмату починалася.
   Було  лiто,  термометр  показував  переважно   понад   80   Фаренгайта,
безнастанно пились "севен-апи", лились поти, найхоробрiший iз  зулусiв  не
мав краще  розписаного,  нiж  мо?,  лиця,  паркети  були  встеленi  "Дейлi
Старами",  заставленi  бляшанками  "Старляк  Пейнтiв",  нi  одна  з   мо?х
поклонниць не могла б повiрити, що цей брудомаз ? той самий  дендi,  якого
звикли бачити у найкращих одягах найкращих фiрм.
   Зате по двох чи трьох тижнях такого дiяння, весь мiй  нижнiй  поверх  i
частина  верхнього,  направду  сяяла  чистотою  аптечно?  склянки,   кухня
нагадувала наречену у бiлому вельонi, готову пiд вiнець, вiтальня пишалася
кольорами "дрифтвуд-у 162" (фахiвцi  це  знають),  ?дальня  сяяла  барвами
оливкiв, гол оздобився  шпалерами  пiд  стару  бронзу,  а  верхня  спальня
соняшними красотами "саншайн 54". Не рушенi зiсталися мо? власнi  поко?  -
господар може зачекати, але  поза  тим  не  забуто  нiчого.  Все  довкруги
блищало, радiло, смiялося.
   Залишалося -  заповнити  все  це  життям,  найкраще  б  парою  молодих,
бездiтних, без собак, котiв i канаркiв людей - вимоги, як  бачите  суворi,
але наш модерний,  рафiнований  час  не  визна?  сентиментiв,  вiн  важить
вартостi цифрами, вигодами, як мав сказати один фiлософ, що модерна людина
це  синтеза  бетону,  нейлону,  нiкотину,  у  яко?  почуття  й   спiвчуття
заступленi примхами, димом i алькоголем. Не  переконаний,  чи  це  справдi
так, любимо  перебiльшення,  але  якась  частина  цi??  фiлософi?  можливо
виправдана, бо менi самому не раз настирливо видавалося,  що  вiд  певного
часу мiй будинок i я сам втiлилися у одну химерну iстоту, у якiй мо? нерви
i його цегла, починали жити самостiйним ритмом i творити  якiсь  сво?рiднi
токсини щастя. Не маю дiла з нiкотиною  i  не  люблю  диму,  але  в  таких
обставинах, не знаю чому, сама собою напрошу?ться добра гаванська  цигара,
яка б доповнила упокорюючi пристрастi бетону й нейлону i тим самим сприяла
б вростати у твердiнь ново? землi на новiй плянетi..
   I нарештi "фiнiс коронат опус"  -  драма  вiдогралася,  завiса  спада?,
перший роздiл мо?? патетично? сонати закiнчився iдiлiйним фiнале.



   II

   Якийсь, зда?ться, китайський мудрець, мав сказати,  що  для  того,  щоб
зробити тисячу миль дороги, необхiдно зробити один перший крок -  мудрiсть
очевидно незаперечна, але iнший жидiвський мудрець, бiблiйний  цар  Давид,
додав до цього, що  "шляхи  тво?,  Господи,  неiсходимi  i  мудрiсть  твоя
незбагнута".
   Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й  десятки  тисяч,  шука?мо
свого мiсця i ось знаходимо його пiд горбиком, записане на,  вас  у  актах
адвоката Гуменного. На цьому мiсцi сто?ть невелика  споруда  з  дверима  i
вiкнами. У нiй ви ма?те право сидiти, спати, ?сти, читати  газету  i  мати
тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки i листи  зо  всiх
континентiв свiту. Мiсце, яке ви вважа?те сво?м.
   Зрештою, я завжди подивляв i любив будови, ще з часу,  коли  будувались
вони з сiрникiв, патичкiв, пiску, болота  на  спiлку  з  мамою  в  iмперi?
дитячо? уяви. Пiзнiше, захоплювався ними i в книжках, i в життi, у великих
мiстах, у малих селах, як у себе дома, так i далеко поза домом. I однаково
чи це були древнi та?мничi замки, незбагнутi пiрамiди, роскiшнi палацi,  а
чи просто стрункi  теперiшнi  мешканевi  i  не  мешканевi  споруди,  якими
обросла, як губками, цiла плянета.
   В зарисах будови та?ться мiстика людського серця, вибухова  сила  душi,
напруженiсть  м'зiв,  це   нарештi   фiлософiя   безконечно   видозмiнного
пульсування та?мничих законiв, що приковують нас до землi  на  самому  днi
атмосфери. Ми, як полiпи, прилипа?мо до тiла  плянети,  вгриза?мося  в  ??
твердiнь, обклада?мось мурами, стiнами, дахами, щоб протиставитись велiнню
стихiй i ворожостi протидiяння. Разом з домом вироста? в нас  i  бiля  нас
безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага.
   У мо?й уявi всi матерiяльнi споруди, чи були спорудами людей на  землi,
чи коралiв у водi, чи птахiв на деревах,  чи  звiрят  пiд  землею,  будили
такий же подив, як споруди атома, космосу i цiлого всесвiту.
   Я жив у однiй системi  пробiркового  життя,  у  якiй  людинi  засадничо
вiдiбрано право  дому.  Цю  привiлегiю  iнтимного,  особистого,  радiсного
будування дитини, людини, комахи, птаха присво?ла собi збiрна,  обезличена
кабалiстично-нетерпима iстота, яка обернула будiвництво у камiнь i  бетон,
а мешкання у "житлову" i звузила його до кiмнати, пiв кiмнати, а чи просто
мiсце  на  лiгво.  Мiльйони  майстрiв  будiвництва  опинилися  поза  межею
будування, прикованнi на все життя до холодно?, безоб-лично? доктрини.
   До цих мiльйонiв належав також i я.  Будова  для  мене  була  мрi?ю,  я
нiколи не жив у помешканнi,  я  нiколи  не  сягав  поза  одну  кiмнату,  я
тридцять вiсiм рокiв затратив в тузi за мiсцем людини.
   I, зда?ться, щойно тепер на цьому мiсцi пiд горбиком я перемiг цю тугу.
Це чиста, справжня, намацальна реальнiсть. За  певну  кiлькiсть  рокiв,  я
звiльнюся вiд боргiв i стану неподiльним паном цього, закрiпленого за мною
законом Божим i людським, мiсця. Я  витисну  свою  форму,  засную  родинну
сiтку i дам нащадкiв.
   А  тим  часом,  пiсля  початкових  крокiв  мо??  блискучо?  комерцiйно?
операцi?, на мене насторожено чигали новi драпiжнi завдання. Я належав  до
секти "дi - пi", насильно вирваних,  штучно  пересаджених,  а  з  ботанiки
зна?мо, що такi рослили вимагають часу i  уваги,  щоб  пустити  корiння  в
новий грунт i почати нове органiчне зростання.
   Я був втомлений, розумi?ться... Ще не встиг  висохнути  пiт  попереднiх
тижнiв, але разом з цим не хотiлось навiть думати про вiдпочинок. На  мене
напала пропасниця дiяльности, нiби я потрапив у тенета, з  яких  намагався
як найскорiше вибратись. I прикметна властивiсть: чим  бiльше  витрачалось
на це зусилля, тим сiтка ставала непереможнiшою. Але  мене  це  бавило,  я
вiдчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж та?лась нова несподiванка.
   Я займав двi кiмнати - передня з двома широкими вiкнами, з виглядом  на
вулицю, на забудований протилежний простiр i  задня,  звернена  вiкном  на
травник, на квiтник, на зарослий пригiрок. I, розумi?ться, не  мав  нiяких
меблiв. Цiла моя рухома посiлiсть вмiщалася у двох великих, ще  з  Еворпи,
валiзах та кiлькох картонових коробках з вiйськових  "кер  -  пакетiв",  i
складалася з  кiлькох  одягiв,  пари  плащiв,  кiлька  тузинiв  бiлизни  i
всiлякого iншого майна, а в тому кiлькох десяткiв книг мiшеневого  видання
i пари оригiнальних малюнкiв Лени Глiдерс.
   Пiсля мого останнього мешкання при вулицi Маркгам, у будинку,  де  крiм
мене  мешкало  iнших  шiстнадцять  душ,  мо?  теперiшн?  житло   справляло
враження, нiби я вирвався з Шангаю на широкi  прерi?  Саскачевану.  Я  мав
стiльки мiсця, що далебi не знав, що з ним робити. Мою коштовну  гардеробу
непомiтно проковтнула вмурована у стiну шафа, за  стола  правила  скринька
вiд мила "Люкс", у меншiй кухоннiй кiмнатi зворушливо красувалась ще  одна
подiбна меблева споруда "санкiст", на якiй знайшла примiщення  електрична,
портабельна плитка на два пальники.
   Спальню в головнiй кiмнатi репрезентував  вживаний,  стовчений  матрац,
розложений  просто  на  пiдлозi  i  прикритий   унiверсальним   накривалом
вiйськового походження,  ще  з  таборiв,  фабрикацi?  "Меркур  Вул  Ко"  з
Фiлядельфi?.
   Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання  травникiв,
рискалi, лопата, сокира i безконечна черга безконечних потреб  i  всiляких
наглих несподiванок. От хоч би такий клясичний приклад: нi з сього,  нi  з
того в туалетi вiдмовилась текти вода... Сам Алах зна?,  що  там  сталося,
туалетнi механiзми не вашо? компетенцi? i ви змушенi кликати експерта. Вiн
при?жджа? пишним фургоном з безлiччю барвистих написiв, входить до  вас  з
виглядом, нiби прибув рятувати вас вiд смерти, заходить до туалети, хвилин
десять там чару? i, вiдходячи, залиша? на п'ять долярiв i  двадцять  п'ять
центiв рахунок.  Або  яканебудь  одна  паскудна  ганчiрка,  яка  випадково
потрапить до стiчно? рури ватеркльозету, наробить вам бiльше  халепи,  нiж
цiла холодна вiйна мiж Сходом i Заходом. Повна пивниця води,  все  плава?,
виклика?те пожежну сторожу, з гуком i ревом при?жджа? величезна споруда  з
помпами, вриваються кiлька у гумових одягах i  сталевих  шоломах  дядькiв,
почина?ться ходження, тупання, помпування i рахунок на 25 долярiв... I так
без кiнця. Ванни, крани,  електричнi  втички,  телефон,  розваленi  сходи,
зарослi квiтники,  спiзнений  молочар,  настирливий  газетяр...  I  свiдки
?гови,  якi  чи  не  кожного  дня,  саме  коли  ви,  пiсля  нiчно?  змiни,
намiря?тесь спати, приходять навертати вас на справжню вiру i спасати  вiд
пекла.
   Але питання меблiв можливо  найбезогляднiше...  Наприклад,  валятися  в
кутi на старому матрацi у сво?й власнiй хатi, або ?сти  на  скриньцi,  яка
пахне милом, в наш цивiлiзований, нюклеарно - атомовий вiк, i кому це може
iмпонувати... Хтось колись вiдвiда?, котрась з тих поклонниць в капелюсi з
вуалькою... i взагалi життя без меблiв не життя, а тому коли я, з великими
жертвами, у одного череватого добродiя на тiй  самiй  вулицi  Маркгам,  за
двадцять долярiв, роздобув антикварну, ще з перед першо?  свiтово?  вiйни,
канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.
   Спочатку я не знав, де ту  чудову  рiч  поставити,  дарма  що  всi  мо?
кiмнати були порожнi (проблема мiсця, особливо коли  його  багато,  завжди
морочлива), але коли я нарештi це  вирiшив,  я  не  мiг  нею  вистарчально
налюбуватися. Це була справдi благородна  древнiсть,  добре  збережена,  з
мiшаним запахом тютюну, поту i собак, яка так  доречно  заповняла  порожн?
мiсце пiд  головною  стiною  i  тим  самим  дала  початок  мого  меблевого
устаткування взагалi. Я мiг сидiти, спати, лежати горiлиць  i  мрiяти  про
iцасливе майбутн?.
   I приблизно до цього ж часу  належить  ще  одна  подiбна  подiя,  трохи
правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся  з  працi,
то побачив перед  мо?ю  верандою  зовсiм  доброго  кухонного  стола,  який
безрадно лежав догори ногами на травнику. Нiхто не мiг  пояснити,  як  вiн
сюди потрапив, нiякi мо? здогади не дали роз'яснення,  але  пiсля  певного
вагання я вирiшив, що це добродiйство i що стосу?ться воно мене, а тому  я
пiдняв стола, занiс його до передньо? кiмнати i поставив перед канапою. Не
знав хто був цим благородним добродi?м, але хто б вiн не був, я  був  йому
вдячний, бо пiсля  цього  засадничо  я  мав  вже  меблi  сливе  в  повному
комплектi... I в основному був вдоволений.
   Не можу сказати, щоб я  не  був  вдоволений  взагалi.  Мiй  район,  моя
вулиця,  мо?  сусiди  i  взагалi  цiле  оточення,  атмосфера,  середовище,
топографiя, кольори...  Це  лагiдна,  довiрлива,  упорядкована  картина  з
привiтальних листiвок, з перевагою густо - зелених i цегляно  -  бронзових
барв, похилена до пiвдня, дуже часто освiтлена ласкавим полудневим сонцем.
Коли падав  дощ,  а  особливо  коли  приходила  злива,  тодi  цiла  вулиця
оберталась у бурхливу рiку, яка з погрозливим шумом гналася униз  i  далi,
на перехрестi вулиць,  западала  до  стiчних  отворiв.  Будиночки  ще  так
виразно нагадували добу Вiкторi?, забувалося, що ми на континентi Форда  й
Рокефелера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квiтники й
городи заросли гiрськими соснами, глодом, ялiвцем, туями, вересом, мохами,
повзучими рожами, чорнобривцями  i  цiлими  гнiздами  петунiй.  I  все  це
старанно  вирiзьблено,  мовби  на  добрiй  бронзовiй   гравюрi,   на   тлi
широкоплечих дубiв, якi статечно  i  певно,  мов  середньовiчнi  лицарi  у
панцерах, заступали весь кра?вид.
   Розумi?ться,  гострий  контраст  вносили  численнi  "форди",   "даджi",
"монархи",  "моррiси"  i  iншi  рiзнобарвнi,  рiвноцiннi  механiзми,   якi
протягом  круглих  двадцяти  чотирьох  годин,  бiгали,  або  стояли  здовж
бетонових хiдникiв, але зогляду на округлi таблицi, що попередливо  казали
зараз на перехрестю - "етап", "спiд  25"  -  все  це  особливого  шуму  не
спричиняло... Мотори намагалися бурчати пошепки i ступати на  пальцях,  за
винятком хiба, коли сюди втискалася  така  базарна  си-духа,  як  цистерна
огрiвально? оливи, або той робот у рудiй  унiформi,  зi  сво?ю  танкеткою,
який безнадiйно намагався ранками, помiж автами, пiдмести  цей  метушливий
форум. I це, зда?ться, було б усе.
   О! Ще населення... Люди. Законно i  справедливо,  це  мало  б  бути  те
основне, але моя  вулиця,  зо  всiма  ??  прерогативами,  людьми  не  була
перевантажена, а тi, що були, не конче висувалися на кiн ??  дiяльности  i
творилося враження, що це здебiльшого жiнки  i  переважно  старшого  вiку,
можливо трохи затiненi домашнiми звiрятами. Можливо, це вулиця  пенсистiв,
iдилiйний притулок залишених батькiв, яких дiти, давно  вилетiли  з  цього
теплого гнiзда i  розлетiлися  по  широких  просторах  турбулентно?  землi
канадсько?... За вийнятком хiба одного симпатичного шотляндця  з  його  не
менше симпатичною,  перманентно  вагiтною,  французькою  дружиною,  та  ?х
пречудовими, округленькими, замурзаними п'ятьома дiтьми. Нашi старшi  панi
дивилися на це незвичне видовище з  вибухом  страху  й  здивування.  Як  i
звiдки вони тут з'явилися? Тi  зворушливi  малi  сотворiння,  якi  кожного
ранку, гарно вимитi i причесанi, висипалися гурточком -  малi  -  меншi  i
найменшi, вiд шости до двох рокiв, на вулицю i верталися звiдти, часто пiд
вечiр, замурзанi i розхристанi, нiби  вони  весь  той  день  працювали  на
копальнi вугiлля. Що вони десь там робили, що ?ли, нiхто цим не  цiкавився
i в загальному вони нагадували тих  реклямних  експертiв  бруду,  на  яких
звичайно покликаються фiрми пральних порошкiв.
   Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато при?мности,  особливо
той найменший його  представник,  маленький,  розкарякуватий,  бiлоголовий
хлопчик, який звичайно не встигав  за  сво?ми  старшими  друзяками  i  був
змушений наздоганяти ?х, притримуючи сво? штанята,  дуже  часто  наповненi
чимсь таким, що спричиняло йому  виразну  непри?мнiсть.  Зворушувала  його
особиста  iнiцiятива  i  недоторкальнiсть,   що   запевняло   йому   повну
незалежнiсть дiяння. Нiхто збоку, за винятком ?х матерi, не  втручався  до
?х довiрочних справ.
   Найближчою мо?ю сусiдкою з правого боку,  була  елегантна,  неодружена,
горда мiс рокiв тридцяти з пишним червоним  волоссям,  яка  носила  завжди
моднi капелюхи i мала забавного, кудлатого, сiрого  йоркширського  пуделя.
Вона  жила  зi  старою,  завжди  хворою,  бурчливою  матiр'ю  та   молодим
пристойним племiнником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору
кави, що постiйно стояло на вулицi перед будинком.  Вона  була  незвичайно
чемна, офiцiйно товариська, зайнята лиш собою  i  сво?ю  посадою  у  однiй
летунськiй  компанi?  i  вийнятково   не   зацiкавлена   сво?м   зовнiшнiм
господарством, особливо сво?м задвiрком,  який  зарiс  кленовим  га?м,  де
водилися оси i де знайшли сво? постiйне примiщення пара скунксiв. Вечорами
звiдти доносились концерти котiв, а  часом  повiвало  не  зовсiм  при?мним
запахом.
   Сусiдкою  злiва,  була  старша,  солiдна  панi,  вдова,   яка   займала
невеличкий будинок зi скляним ганком, разом зi сво?м, рокiв  вiсiмнадцяти,
сином, акробатом якогось цирку i малою, рокiв п'ятнадцяти, дочкою ученицею
"гай - скул". Вона не мала нi собак, нi котiв, але мала темно  -  синього,
не зовсiм нового, "Меркурiя", яким часто кудись  ви?жджала,  була  помiтно
заклопотана, але не дивлячись на це,  старанно  плекала  свiй  невеличкий,
скелястий квiтничок i тим самим творила радикальну протилежнiсть  до  мо??
сусiдки зправа.
   А ще... ще крiм цього багато iнших сусiдiв, чи радше сусiдок,  таких  i
iнших, переважно солiдних пань, напевно з цiкавим минулим, при зустрiчi  з
якими ми дуже чемно i привiтливо вiталися, мiнялися враженнями про  погоду
i розходилися кожне сво?ю дорогою. ?х  напевно  iнтригувала  моя  поява  у
цьому просторi, як також напевно вражала моя жорстока вимова ?х рафiновано
плекано? мови.
   Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов,  як  також
для вiльних прогулянок, але все таки менi траплялося  iнколи  перекинутися
кiлькома словами з  мо?ми  сусiдами,  або  навiть  гарного  передосiннього
вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квiтниками,  дiйти  до  Гай  -
Парк авеню, повернути вправо i поволi та спокiйно пройтися здовж  геть  до
самого парку. Менi iмпонувала ця широка,  колись  мабуть,  люксусова  алея
висаджена  старовинними  дубами  з  ??  вичовганими,  вгрузлими  в   землю
хiдниками, на яких виразно виднiлися печатки "сiтi 1911" - дати не велико?
давности, але велико? мотивацi?. Перед тим, на цьому самому мiсцi, можливо
ще паслися дикi кози i таборували  iндiяни.  Здовж  хiдникiв,  на  чималiй
вiдстанi, попередженi стриженими травниками, спокiйно  i  солiдно,  стояли
мурованi здебiльшого з цегли й переважно дво - поверховi  з  мезанiном  та
просторими  критими  верандами,  котеджi,   що   сво?ю   подобою   виразно
стверджували ?х англо - саксонське походження. З  них  можна  було  читати
трагiку Шекспiра, мiстику  Мiльтона,  романтику  Байрона,  вони  оповiдали
понуру загу про твердих людей, мiцнi темпераменти,  наснажливi  характери.
Видавалося, що тепер вони залишенi, оповитi сторожкою тишею, але в кожному
?х примруженому вiкнi, десь в  глибинi,  пiд  чорним  абажуром,  свiтилось
та?мниче свiтло, а у кожному гаражi стояло завжди готове до послуг авто  i
це свiдчило, що тиша цих будинкiв, це лиш стримана пристрасть закованих  у
тверду форму аргонавтiв.
   I мiж цим, невiдмiнно появлялася ще одна з'ява, яка  не  залишала  мене
нiде й нiколи, при всiх нагодах  i  погодах,  а  особливо  при  таких  ось
лiричних прогулянках, пiд осiнь, коли все довкруги торкалось мо?х  нервiв.
Звичайно в такий час,  вечiрньою,  iмлистою  добою,  ввижалася  менi  Лена
Глiдерс. ?? великi, нервовi, скорше сiрi, нiж синi очi дивилися на мене зо
всiх вимiрiв, я зупиняв думку, закривав свiдомiсть i  поринав  у  блаженну
нiрвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро i дотепно лiпило з  мене
найхимернiшу подобу рабсько? креатури. В мо?х вухах  звучала  ??  картава,
бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути  романтичним
i цiкавим, а робився безбарвним i безглуздим.
   Один тiльки раз ми пройшлися були цi?ю але?ю,  десь  також  пiд  осiнь,
перед ?? ви?здом до Монтреалу i ця наша прогулянка, робила менi  це  мiсце
привабливим. Легка, струнка, незалежна,  осiннiй  кремово?  барви  плащик,
бiлi на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу i звичайно,
ми не  йшли,  а  бавились,  грайливо  оглядали  музейчик  Говера,  кормили
верблюдiв i бiзонiв, говорили про мистецтво Кокошки  i  на  кожному  кроцi
фотографувалися, особливо в одному закутку пiд бiлими березами.
   Останнiй ?? лист з Монтреалу найкоротший з коротких: "Павле,  я  вийшла
замiж",  з  невiдмiнним  додатком  "нiколи   -   нiколи   не   забуваюча".
Розумi?ться, що це за того лiкаря шведа, про якого  iнодi  згадувала  i  з
яким, минулого лiта несподiвано й демонстративно лiтала до Ню Йорку,  жила
в готелi Асторiя i писала менi ту саму листiвку з Iмперським будинком  при
нiчному освiтленнi. "Тiшуся вашими успiхами i гратулюю" -  вiдповiв  я  ?й
телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотiв вiрити, не  годився,
вiдiйшов вiд людей, замкнувся сам в собi i сталося це з кiнцем  травня,  а
вже сьомого серпня, зi зневiри i  розпачi,  замiсть  впитися  горiлкою,  я
пiдписав свiй перший договiд на купiвлю мо?? першо? хати.



   III

   Пригадую середину вересня, точнiше суботу чотирнадцятого числа,  як  це
занотовано у мо?му записнику, сльотистий, сiрий день, пiднесений  настрiй,
у мо?му домi багато руху, хiдники  i  сходи  затупанi  брудом,  iнженер  -
архiтект Михайло Бояр i його дружина Марта вселилися до нижнього поверху i
тим самим  засадничо  й  революцiйне  змiнили  мiй  соцiяльний  статус.  З
традицiйного, уродженого пролетаря - пiдна?мника, нараз стаю домовласником
i наемником, порушуючи основнi засади мо?? клясово? непорочности.
   Годi сказати чи це по?днання було влучне - старе знайомство,  задавненi
клопоти, рiзноманiтнi вдачi, скомплiкованi  вза?мини.  Родинна  доля  мо?х
комiрникiв  не  конче  iдеальна  -  не  мали  дiтей,  забагато  претенсiй,
екзальтованi  настро?,  напружене  шукання  виходу.  А  разом  -  здiбний,
порядний, iнiцiятивний, з надiйним майбутнiм, знавець свого дiла i  метка,
зарадна комерцiйна бухальтерка з добрим знанням англiйсько? мови.
   Я не був переконаний, чи це спiлкування вийде нам на здоров'я, але  так
сталося, що це мусiло статись, ми мали забагато спiльного - вiйна, Европа,
земляцтво, втiкацькi табори, небезпечнi  роки.  Такий  час  i  такi  умови
зливають людськi долi в одну долю i роблять ?х вза?мно зобов'язаними.
   I менi здавалося, що основним i рiшальним гросмайстром цiло? гарячково?
iнтермедi? була Марта. Недавно ми всi тро? ?здили на Нiягару i подорозi, у
малiй, придорожнiй освiжальнi, за чашкою  кави,  ми  цю  справу  порушили,
обговорили i зробили постанову. Марта, як звичайно, була  захоплена,  мала
багато плянiв, малювала  прекраснi  картини  майбутнього,  а  вже  першого
вечора ?х переселення, коли ще нiчого не було  на  сво?му  мiсцi,  ми  вже
сидiли внизу перед ватраном при столику, частувалися  "рай-вiски"  i,  пiд
шелест дощу у листi широкого клена, що доносився до  нас  через  вiдчинене
вiкно, завзятюще на цiлу вулицю сперечалися.
   Мали звичайно безодню  дразливо  -  актуальних  тем,  ми  ж  ще  гарячi
?вропейцi, у наших очах ще не згасла вiйна, ми були розтерзанi, розкиданi,
розбитi, ми мали багато партiй, забагато  рецептiв,  безлiч  домагань,  ми
ставили ?х завжди руба,  не  конче  трималися  логiки,  часто  губилися  в
суперечностях, а наша чарiвна диригентка  Марта,  повна  свого  бурхливого
темпераменту, на думку Михайла, все знала i все знала краще, а  тим  самим
позбавляла нас яко?будь можлйвости додати до цих  рiшень  також  щось  вiд
себе.
   Наприклад, я був схильний, прийняти основну вину за нашу поразку i наше
вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як слiпцi, за  винними  i  не
бачимо, що вина перед нами, вона  у  нас,  у  нашiй  кровi,  на  що  Марта
сардонiчне вибухала гострим протестом заявляючи абсолютно,  що  вина  поза
нами, у  наших  ворогах,  в  iдеологiях,  бiльшовизмi,  москалях.  Цитуючи
Досто?вського, якого Марта знала лишень з прiзвища, я намагався  доказати,
що подiбнi явища лежать в натурi буття i щоб ?х розумiти треба розумiти ?х
природу, на що Марта вибухала, що Досто?вський москаль, дурень, епiлептик,
загарбник i в цих питаннях вiн нiчого не розумi?.
   В цьому ж тонi i дусi ми рiшали проблему  наших  визвольних  полiтичних
партiй, угруповань,  середовищ,  цiлого  визвольного  руху,  емiгрантсько?
?дности, мельникiвцiв, схiднякiв, захiднякiв, католикiв, православних i за
кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бiй.
   А також вона була дуже добре обзнайомлена з мо?ми приватними справами i
особливо ?? бентежили мо? стосунки з Леною Глiдерс. Звiдки i як  вона  про
це довiдувалась - ?? патент, вона  його  нiкому  не  зраджувала,  але  при
першiй нагодi, вона неухильно зводила мову на  цю  вражливу  тему  i  дуже
прямолiнiйно, з виразним намiром мене перестрашити, питала:  -  Чи  зна?те
хто вона? - При чому Михайло, який напевно не раз чув  це  питання,  сидiв
збоку, заклавши ногу на ногу, з розхрiстаним комiром,  спокiйно,  iронiчно
посмiхався.  Я,  звичайно,  не  знав  що  сказати,  не  бажав  це  питання
розгортати взагалi, на що Марта давала остаточну i рiшальну  вiдповiдь:  -
Вона сов?тська шпигунка! - Звiдки ви це так упевнено  зна?те?  -  питав  я
дуже скромно, щоб не викликати ще бiльших вибухiв. - Я це знаю!  -  казала
вона рiшуче, при чому ?? пристраст-нi пивнi очi дивилися на мене гостро  й
виразно. Я замовкав ще бiльше i ця демонстративна мовчанка зривала  ??  ще
виразнiше. Вона накидалась на свою жертву, нiби та  стояла  перед  нею:  -
Розумi?тсья! Ви не вiрите. I як повiрити... Можете не вiрити... Але я знаю
i не одна я. Всi знають...  Вона  хоче  вас  звабити,  знищити,  вона  ма?
завдання...
   - Яке там завдання, - не витримував я.
   - Вас знищити! - повторяла Марта.
   - Для чого знищити? - щиро дивувався я.
   - На?вний. Дитинка. Вiн не зна?. О, бiдний, бiдний! Ну,  а  скажiть,  -
намагалась вона вложити  у  сво?  слова  цiлi  тонни  сарказму,  -  як  ви
почува?тесь тепер?  Покинула?  Що?  Не  вдалася  мiсiя?  А  що,  не  легко
забува?ться, чи  вона  вам  бодай  пише?  Мужчини  дивнi  iстоти,  ?м  лиш
зовнiшнiсть... Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком - о, так! Вигляд у
не? - що й казати. Артистка. Але що вона до само?  глибини  душi  зiпсута,
запродана...
   - Ви не ма?те права цього казати! - перебив я ?й.
   - Але ж, Марто! - озвався також Михайло.
   - Бо менi це болить! - не здавалась вона. - Павло не  звичайна  людина.
Вiн холостяк. Вiн  заангажований  громадське.  Йому  це  шкодить.  Про  це
говорить цiле мiсто. Мене постiйно питають...
   Я поблажливо, намагаючись втримати рiвновагу, посмiхався, але менi було
не до смiху. Хотiлося встати, не сказати нiчого i вiдiйти. Але це  значило
б розрив з першого дня, це значило б  лишень  катастрофу.  -  Дорога  панi
Марто, - казав я, щоб закiнчити мову. Такi явища не мають пояснень.
   - Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.
   - Але я не розумiю, - казав я.
   - Бо ви заслiпленi. I я з вами не погоджуюсь.
   - Ма?те на це право.
   - Вда?те на?вного. Не бачите, не чу?те.
   - Це чужi, особистi справи. Чому вони вас цiкавлять?
   Вона не мала вiдповiдi, але вона мала темперамент.
   Це помагало ?й  не  давати  вiдповiдей,  а  разом  перешкоджало  думати
взагалi. ?? заливало почуття, вона плавала у цiй стихi? без вiтрила i  без
керми i не було вигляду на якубудь змiну положення.
   Це i було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде,  лишень  не
думав, що це так рiзко, з першого дня, почне дiяти. Зроблено помилку,  але
шкода - похiд початий, повороту нема, мусимо йти далi. ?дине, що  лишалося
- змiнити мiй статус парубка i в цьому шукати рятунку.
   Бо ж треба, либонь, розумiти, що становище парубка у певнiй стадi? його
розквiту, вийнятково дразливе, його мiстерiйне - притягальна флю?дальнiсть
може стати загрозою нормального  курсу  навiгацi?  навiть  дуже  цнотливих
аргонавток, а стiни, за якими вiн перебува? можуть перевтiлитись  у  стiни
зачарованого замку i стати мрiйливою привабою не лишень дiвчат i дiвчаток,
але й не в меншiй мiрi - жонам, жiнкам i  жiночкам  з  досить  загрозливою
перевагою цих останнiх.
   За парубком звичайно полюють, намагаються залучити в  тенета,  обернути
його в знаряддя  одруження...  Ро?  завжди  вишукано  -  модних  спiдниць,
галере? нiг, плечей, прикрашенi i неприкрашен! смiшки,  обiцяючi  погляди,
сконцентрованi атаки терору i облави.
   У природi явищ не iсну? бiльш досконалого по?днання хижацтва,  естетики
й насолоди, як в одному примiрниковi вродливо? жiнки,  коли  вона  викону?
свою мiсiю лiквiдацi? парубоцтва.
   Тим  бiльше,  коли  надходить  мелянхолiйно  -  отруйлива  осiнь  з  ??
запоморочливою анархi?ю сентиментiв поржавiлого  листя  i  партизанське  -
пiдступних ночей. Хто  може  встояти  перед  таким  Бродвеем  нахабства  i
драпiжних законiв цi?? тиранi?.
   Саме  така  осiнь  наближалася,   все   отямлювалось   пiсля   лiтнього
запаморочення, магазини звiльнялись вiд позiхальних "розпродажiв",  вулицi
запихалися автами, Йорки танцями, "Александри" оплесками, Одеони фiльмами.
I безмежно, як китайський тайфун, бушував барвистий чад неоново? реклями.
   О,  тi  з'?зди,  конвенцi?,  конференцi?,  всi  тi  сходини,  зустрiчi,
засiдання! I торнада балiв, i повенi твiста, i  громи  весiльних  алилу?в.
Кожного ранку ваша поштова скринька  запихалася  закликами,  запрошеннями,
зразками  пральних  порошкiв  i  -  праця-не-праця  -  ви  не  вилазили  з
вечiрнього одягу, прощалися з вiдпочинком,  а  ?хали,  спiшили,  засiдали,
танцювали.
   Але цi?? епохально? осени, я можливо знайшов вихiд. Я ж  маю,  вибачте,
власний берлiг, як хитрий  лис,  я  замiв  за  собою  слiди,  я  почуваюся
ображеним, я напо?ний гiркотою цикути, я нарештi зрiкся свiтських  спокус.
Я намiрився  затверднути  в  певнiй  формi,  набути  свiдоцтво  одруження,
зайнятися збiльшенням населення кра?ни i помноження ?? податкiв.
   До цього суворо вимiряного клiмату  мого  серця,  був  не  менш  суворо
допасований мiй господарський бюджет. Вiн був  безоглядно  пiдпорядкований
диктатурi конечностей, кожний цент  мав  точно  визначене  мiсце,  нiякого
лiбералiзму не допускалося. I ?диного, чого я не мiг перемогти, це спокуса
музики. Я люблю цей солодкий гомiн, як iспанець  бiй  бикiв,  а  тому,  не
дивлячись на всi мо? анахоретськi затi?, я  не  мiг  зректися  настирливо?
думки набути власний радiо - апарат. I не тiльки взагалi набути, а  набути
добрий, найкращий без огляду на його цiну.
   Така ось бачите категорична  наглiсть,  i  в  цьому  напрямку  я  почав
негайну акцiю. Я вичитав в "Телеграм"-i, що фiрма "Юроп Редiо Саплай", при
вулицi Бей, мабуть збанкрутована, робить  випродаж  радiо  апаратiв  марки
"Фiлiпс", яку я знав ще з Европи i мав до не? довiр'я, за дуже  провокуюче
зниженими цiнами.  При  найближчiй  нагодi  ?ду  на  вулицю  Бей,  находжу
потрiбну фiрму, оглядаю апарати, вони менi  справдi  подобались,  ?х  цiни
справдi доступнi, але керуючись вiдомою iстиною - сiм раз  вiдмiр,  а  раз
вiдрiж, вирiшаю оглянути також i iншi цього роду об'?кти, щоб мати повнiше
уявлення про дiйсну суть справи. I випадково, при вулицi Батерст, недалеко
схрещення Дандес, натрапляю на невеличку, мабуть, нововiдкриту крамничку з
симфонiчною назвою "Батерст  Редiо  енд  Телевiжен  ЛТД",  деякi  зовнiшнi
ознаки яко? дискретно вказували, що ?? власником мiг  бути  хтось  з  мо?х
новоприбулих  ланцiв.  Я  не  помилився.  ??  власником  був   не   лишень
новоприбулий, але  й  мiй  земляк  i  навiть  знайомий,  дуже  симпатичний
рудоголовий добродiй на прiзвище Коваленко, з яким ми iнколи зустрiчалися,
який мав не тiльки цю  мiнiятюрну  торгiвлю  найблагороднiшими  винаходами
електронне - музично? технiки, а також майстерню для ?х направи.
   Ми дуже радо привiталися, а до  того,  коли  вiн  довiдався,  що  я  не
прийшов збирати на нiяку благородну цiль пожертви, а лишень купити один  з
його дорогоцiнних апаратiв, ми стали цiлком друзями.  Великого  вибору  не
було. Не дивлячись на виключно музичну вивiску, на складi  значилось:  два
холодильники "Леонард", три  газовi  печi  "Полей",  двi  електричнi  печi
"Дженерал електрик"  i  один  ?диний  радiо  -  апарат  якраз  тi??  марки
"Фiлiпса", який провокативно займав центральне мiсце  головно?  вiтрини  i
належав до "духозапираючо? краси стилю, довiрливого достосування до кожно?
хатньо? обстановки,  з  надзвичайно  багатою  гамою  звуко  -  тонiв",  як
говорилося в газетнiй реклямi. Що ж до апаратiв телевiзi?, то ?х покищо не
було, але завжди можна було набути в iншому мiсцi за  посередництвом  мого
благородного земляка.
   Я заявив, що керуючись гаслом "свiй до свого по  сво?",  я  маю  добрий
намiр позбавити його цього одинокого "Фiлiпса", якщо вiн матиме  не  менше
добрий намiр... I показав йому випродажнi цiни "Юроп редiо"... На  що  мiй
земляк вiдповiв, що це цiни дефiцитнi, можливо та фiрма набула свiй  товар
з якогось погорiлого складу, що його  апарат  значно  дорожчий,  але...  в
кожному  разi,  не  бажаючи  випустити  з  голими  руками  свого  "першого
клi?нта", вiн погоджу?ться "нiчого не заробити"  i  вже  завтра  доставити
товар до мого дому. А  був  це  великий,  з  патефоном  на  три  скалi,  з
короткими хвилями суперсонiк, яким я можу слухати навiть Европу.
   Це була грандiозна комерцiйна трансакцiя, яка так успiшно започаткувала
стабiлiзацiю мого домашнього устаткування предметами першорядно? вартости.
Не всi можливо вiдповiдно мене зрозумiють, але бува? i так, коли  вартостi
треба розумiти релятивне з рiзних точок погляду, а один мудрець  до  цього
додав, що за новою математикою, 2 i 2 може творити 22. Зрозумiло, що  нова
математика дуже пасу? для  iнтерпретацi?  ново?  економiки.  Для  мене  ця
заплутана фiлософська фраза аж надто зрозумiла i проста.
   Як було домовлено, вже другого дня, мiй новонабутий суперсонiк стояв  у
мо?й головнiй кiмнатi на почесному мiсцi,  вiд  чого  ця  кiмната  засяяла
радiстю i помолодшала принаймнi на два десятки рокiв,  а  увечорi  того  ж
дня, вона вже була по вiнця заповнена симфонiчною оркестром мiста Ню Иорку
пiд  диригентурою  самого  Артура  Тосканiнi,  яка  з  такою   прецизнiстю
виконувала мою улюблену "Недокiнчену симфонiю", що менi дослiвно розтавало
в грудях серце i при тому я не мiг вистарчально  надякуватись  тим  добрим
первомайс-трам, якi змайстрували  таку  просту  на  вигляд  скриньку,  яка
уможливлю? менi ловити з повiтря  не  тiльки  кисень  i  водень,  а  також
Шуберта.
   Мартi моя музикальна пригода, розумi?ться, не подобалась, я мiг  купити
щось таке за двадцять долярiв i слухати ту саму  музику,  по  друге,  коли
йдеться  про  справжн?  мистецтво,  вона  не  визна?  виконання  "мертвого
апарату", а волi?  "живу  музику"  пiянiна  чи  скрипки,  виконану  "живою
людиною". Я одразу з  нею  погодився,  лишень  обережно  зазначив,  що  не
кожному дано  можливiсть  володiти  цим  мистецтвом  i  що  я,  наприклад,
позбавлений цього дару взагалi. Вона  не  годилася.  Якщо  вже  ви  любите
музику, - казала вона, - якщо ви ма?те слух - можете також грати. -  "Само
грати", - казав я, - ще не вистарча?, треба "могти грати" i "вмiти грати".
Iнакше, це буде не музика, а партацтво, а тому я вже волiю радiо -  апарат
i найкраще виконання.
   Не дивлячись на цi нашi гострi розбiжностi,  Марта  все  таки  запрошу?
мене  на  вечерю.  Не  можу  вiдмовитись,  це   значило   б   легковаження
гостинности. За вечерею переходимо  на  "модерне  мистецтво",  якого  вона
також не визна?. На ?? думку, це лиш безглузда базгранина телячого хвоста.
Я хотiв було щось заперечити, але пригадав, що ?? вiдношення до  модерного
мистецтва ма? деякий зв'язок з Леною,  тому  залишив  цю  проблему.  Марта
деякий час провокувала мене; - Ну... Розумi?ться.  Ви  напевно  лишень  за
модерне, - казала вона з ноткою кпинiв. - А як вам подоба?ться  Рубенс?  -
вiдхиляв я мову в iнший бiк. - Рубенса я розумiю, -  вiдповiдала  вона.  -
Але його сучасники не конче розумiли,  -  вiдповiдав  я.  -  Як  можна  не
розумiти Рубенса. Там все ясно, - казала вона.  -  Нашi  нащадки  те  саме
казатимуть про Кокошку, - вiдповiдав я. Останн? прiзвище  не  справило  на
Марту нiякого враження, вона  напевно  його  не  чула  i  це  помогло  нам
вiдчепитися вiд модерного мистецтва.
   Я мав необережнiсть зазначити, що суперечки не  конче  найкращий  засiб
для плекання добрих мiж людьми  стосункiв,  на  що  моя  гаряча  опонентка
виголосила цiлу промову на захист суперечок. - Я з вами не погоджуюсь! Я з
вами  рiшуче  не  погоджуюсь!  -  патетично  казала  Марта.  В  суперечках
огострюються погляди, родяться новi думки,  постають  iде?.  -  Для  цього
iсну? дискусiя, - обережно перечив я. - А  яка  рiзниця?  Це  лиш  питання
темпераментiв, - вибухала Марта. - Дуже iстотна рiзниця. Суперечки не  так
виявляють думки, як спричиняють конфлiкти, а дискусiя навпаки... - казав я
тим же самим стриманим тоном. - Життя це i ? конфлiкти, - казала Марта.  -
Погоджуюсь. Лишень коли вони не самоцiль, а засiб до цiлi, -  не  здавався
я. - А що по вашому любов? - тоном прокуратора питала Марта. - Вимага?ться
точнiшого визначення: до кота, до брата, до ближнього? До добро? печенi? -
легковажно  казав  я.  -  Ви  добре  зна?те,  що  я  маю   на   увазi,   -
нетерпеливилася Марта. - О! Розумiю! Розумiю! Кохання, ревнощi, зрада! Нiж
в серце. Це вже конфлiкт. Але ? ще й iнший варiянт  цi??  штуки:  Адонiси,
гармонiя сердець, пастушка, сопiлки, соловейки...
   I соловейко щебетав, нiмiли квiти опiвночi,  коли  весною  серед  ночi,
тво? я очi цiлував... - Але це вже не конче конфлiкт, - казав я. - Не  маю
на увазi цi?? солодко? патоки,  -  гарячкувала  Марта.  -  Так  i  кажiть.
Вогонь. Вулканнi вибухи. Без сумнiву i це любов. Любов коси до каменя. Але
тут вже можна спекулювати. Тут вже годi сказати,  де  любов,  де  нелюбов,
можливо ненависть хоч би й з любови. Iнодi це патологiчне. Вам це iмпону??
- питав я поблажливо. - А що iмпону? вам ? - питала вона рiзко. - Не  можу
окреслити точно. В кожному разi не самий конфлiкт, а  й  гармонiя.  Вимоги
серця, крови, гормонiв.  Можливо  також  мрiя...  Туга.  Також  романтика.
Навiть спорiдненiсть душ. А в молодостi, це солодкий чад серця... Зрештою,
це знанi речi, чи варто повторятися, - казав я переконливо.  -  Але  ж  ви
кажете, що це вимога крови, гормонiв, - не здавалася  Марта.  -  Так  каже
медицина. I я ?й вiрю. ? ще й закон розмноження, -  казав  я  зверхницьким
тоном. - А скажiть: чи ви направду такий черствий, а чи тiльки  вда?те,  -
робила сво? висновки Марта i ?? намiри були  виразнi.  За  ??  бажанням  я
мусiв бути зовсiм iншим -  покiрним;  слухняним,  пiддайним,  романтичним,
геро?чним, лицарським, вона любила гарнi слова, поетичнi образи, якi  вона
слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене i бентежило,  i
разом iнтригувало. - А як ви дума?те? - питав я на ?? питання. -  Думаю...
Що ви... вда?те. Ви не такий, - казала вона. - Цiкаво,  який,  -  казав  я
далi. - Ви... Можете бути гарним... I добрим... Але ви не хочете. I я знаю
чому.
   Я вiдгадував також, що мала вона на думцi. Це була Лена. Марта це  чула
дуже виразно, ?? це виводило з рiвноваги, не знала, чим i як мене покарати
i остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розумi?ться,  я
намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була  в
силi менi допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо  близько,  дверi  ??
спальнi проти мо?х дверей, коли вона входила до ванни i пускала воду, я не
тiльки ?? чув, я ?? бачив, тонка наша стiна не давала охорони, а  до  того
легкi кроки, шелест халату, запахи парфюмiв. Михайло мав працю за  мiстом,
вiн вставав ранiше, ми з Мартою виходили пiзнiше i майже одночасно.
   Трохи згодом, цi нашi раннi збирання прибрали виразу та?мно?  гри  двох
невидимих привидiв, якi порозумiвалися мiж собою стуканням речей,  скрипом
помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний i той найменший порух тишi мав
сво? значення, атмосфера була наладована електронами контактiв, я  виразно
вiдчував присутнiсть iншо? сили, яка тиснула  на  мене  зо  всiх  бокiв  i
гамувала свободу всiх мо?х рухiв.
   А одного разу,  чомусь,  несподiвано  до  мо?х  дверей  застукано.  Моя
постiль була  розбита,  моя  пiжама  розхрiстана,  на  електричнiй  плитцi
варилась кава, а Марта не чекаючи вiдповiдi,  у  сво?му  пишному,  жовтому
халатi, стояла у дверях i командувала: - Павле! Ми з Михайлом  домовились,
що ви будете снiдати у нас.
   - Але ж... Слухайте! Ви ще не домовились зi мною, - навмисне  намагався
я бути нечемним.
   - Мiй друже! Там у кухнi чека? снiданок! -  i  вона  вiдiйшла  униз  по
сходах.
   I що за терор? Що менi  залишилося?  Гасити  плитку,  натягати  одяг  i
квапитись вниз. - Ви не конче мусите  одягатися,  як  на  баль,  -  казала
Марта. Ми дома. I не будьте дурним. Я готую собi - чому б  не  одна  особа
бiльше. I взагалi - чому ви  це  берете  так  формально?  Сiдайте.  Я  вже
поснiдала, - i вона вийшла до друго? кiмнати.
   Я з цим не годився, я нiяк не годився, я  весь  протест,  але  разом  я
безвольна iстота, яка не зна?, як на це реагувати. - Як по вашому сьогоднi
погода? - питала з друго? кiмнати Марта.
   - Думаю, що  гаразд.  Шiстдесят  п'ять,  казало  радiо,  -  вiдповiдаю,
за?даючи я?чню з ковбасою.
   - Я вчора змокла, - казала Марта.
   Слiдував дiялог про погоду, час тiкав, Марта виходила в повному  нарядi
- бiлий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво пiдмальованi  уста
i чорний, легкий, солом'яний капелюшок. - Допобачення, - казала  вона.  Не
сумуйте.
   - Правдоподiбно не буде часу, - вiдповiв я.
   Вона  кивала  на  мене  пальчиками   в   бiлiй   рукавичцi,   кокетливо
посмiхалася,  вiдчиняла  дверi,  у  дверях  ще  раз  кивала  пальчиками  i
вiдходила. Я кiнчав накинутий снiданок, розважав, як вiд цього звiльнитися
на майбутн?, йшов наверх, збирався на  роботу,  шановний  пан  Белбасi  зi
Сi-Бi-Сi розважав мене розмовами, музичними  вставками,  iнформацiями  про
час, про погоду, перед вiкнами на пiддашшi вже метушилися згра?  горобцiв,
я кидав ?м кришки хлiба,  метушня  збiльшувалась,  я  посмiхався,  надягав
макинтош i виходив.
   Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, рiзного вiку хлопцiв i
дiвчат, якi течуть довгою  течi?ю  в  напрямку  заходу,  де  там  далi  на
пригiрку виднiють дахи двох великих шкiльних  будiвель,  на  хiдниках  вже
повно листя кленiв, в обох напрямках обережно про?жджають авта i на  розi,
бiля напису "стап"  пусту?  гурток  найменших  школярiв,  що  очiкують  на
шкiльний автобус.
   Я звичайно доходжу  до  найближчого  перехрестя,  повертаю  влiво,  йду
здеформованим хiдником, на яко-кому завжди пiсля дощу стоять калюжi  води,
доходжу  до  зупинки  на  краю  Гай-Парку  i  вулицi  Блур,  намагаюся  як
найскорiше зловити зелене свiтло,  переходжу  динамiчно-рухливу  вулицю  i
бiля станцi?  бензини  "Саноко",  пiд  величезною  реклямою  Домiнiяльного
банку, чекаю на трамвай.
   Набира?ться багато людей, згори надходить великий,  червоний  з  бiлими
обводами,  завжди  переповнений  трамвай,   люди   повiльно   й   обережно
втискаються до його нутра, а в серединi тiсно й невигiдно, трамвай  руша?,
тягнеться поволi здовж парку, пересiка? перехрестя  Гай-Парк  авеню,  пару
разiв зупиня?ться... На перехрестю Дандес я пересiдаю i по короткому  часi
вже висiдаю бiля крамницi продажу горiлок, звертаю на вулицю Стерлiнг,  де
маестатично вiтають мене цегляно-похмурi будови фабрики, до яких я  входжу
головним, широким  входом  з  почуттям  незамiнно?  важности,  направляюсь
вужчими сходами вниз до  сво?х  машин,  де  завжди  несе  сильним  запахом
спалено? оливи, знаходжу свою  залiзну  шафку  з  одягами,  передягаюся  в
робочий темно-синiй комбiнезон i починаю операцiю.
   Мо?ми клi?нтами були завжди гарячi, пiтнi колеса i  вальцi  машин,  якi
сво?ми  потужними  м'язами  приводили  в  рух  цiле  це   багатоповерхове,
многолюдно, солодке царство. Мо?м завданням було пильнувати,  щоб  всi  тi
залiзнi органи цього  механiзму  безперебiйно  дiяли,  щоб  весь  складний
комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.
   I признатися, я любив це життя машин, мене  iнспiрував  ?х  наснажуючий
рух, ?х точнiсть наподоблю-вала професора математики при шкiльнiй таблицi,
коли вiн урочисто розв'язував складну формулу кiлькох невiдомих, ?х  темпо
нагадувало диригента Стоковського, коли вiн диригував "Дi Цавберфл?те", ?х
сила уявляла клiтку з хижими звiрями.  Вони  для  мене  не  мертвi  шматки
мертвого металу, а живi, органiчнi, творчi, слухнянi сотворiння  i  друзi,
як кiнь чи собака, а головне, вони  були  iнспiраторами  мо??  настирливо?
фiлософсько? концепцi? майбутнього, коли то  ?х  велiнням  i  силою  земля
скоротиться  до   розмiру   футбольного   м'яча,   а   космiчнi   простори
перетворяться у квiтник Адама i ?ви.
   По обiдi, бiля години п'ято?, приблизно тодi  ж,  коли  появлялися  мо?
спiвмешканцi, я звичайно заклопотано, пригашений  восьми  годинами  працi,
приходив до дому. Вiдкривалися вiкна, радiоапарати, у ваннiй шумiла  вода,
на кухнi сковорода. Над будинком з грюкотом пролiтали в  напрямку  Малтону
тяжкi чотиримоторовцi, вулиця вверх i вниз  гарчала  автами,  над  широкою
короною пожовтiлого клена заходило сонце. Iнколи ця  картина  мiняла  тло,
сiрiла, гасла, або загорялася, звучала кокетством i примхами.
   Вечерю  ?в  дома,  переважно  наспiх,  по  вечерi  переважно  в  городi
оберталось землю, вкладалось тераси,  вмощалося  скелястого  квiтника  для
наступного року. Було вже повно жовтого листя, по  дубах  гасали  череватi
вивiрки, по сусiдських городах з  диким  вереском  хлопцi  вели  корейську
вiйну. Вибухали гранати, цокотiли кулемети, по кущах грiзно мигали могутнi
постатi во?нiв.



   IV

   Бояри несподiвано  набули  елегантного,  як  цигарничка,  темно-синього
Шевролета i вечорами заклопотано  й  кокетливо  ви?жджали  на  прогулянки.
Запрошували також мене i, як тiльки мене звiльняв мiй город, ми  всi  тро?
всiдалися на передньому, сiро-срiблистому,  новенькому  сидженнi,  Михайло
напружено тримався керiвницi, Марта випростано возсiдала  мiж  нами,  я  ж
виконував ролю вiрно-пiдлеглого пажа завжди готового  до  послуг.  Михайло
щойно недавно дiстав дозвiл ?зди, набирав практики,  при  кожному  зворотi
мав вигляд самогубця, Марта пiдкреслено намагалася не торкатись до мене  i
всi  ми  тро?  нагадували  дерев'яних  фiгурок   вирiзблених   ескiмоським
рiзбарем.
   Наша машина постiйно наривалася на якусь халепу, на не?  скрiзь  чигали
пiдступнi пастки, але вона все таки вперто, як осел, продиралася крiзь усi
митарства i ми переможно вiдвiдували все, що тiльки  було  варте  уваги  -
парки,  квiтники,  побережжя   озера,   цiкавiшi   дiльницi...   А   також
розумi?ться, кав'ярнi, ресторани i кiна. У кав'ярнi звичайно ми  з  Мартою
зводили бо? за кожну нiсенiтницю, коли я, наприклад, випадково сказав,  що
блоха богопротивне, огидне сотворiння, Марта  негайно  починала  патетично
доказувати,  що  блоха  вiнець  Божого  творiння  i  ??   естетична   сила
неперевершена. На фiльмi "Валентiно", коли  темпераментний  Антiн  Декстер
викону? з Еленорою Паркер свою приголомшуючу "Компарсiту", Марта до  крови
вп'ялася нiгтями в мою руку i мало не вмлiла.  У  квiтнику  Едварда,  вона
могла зупинитися, стояти непорушне, дивитися вперед зi сльозами на очах  i
дуже гнiватись, коли хтось з нас вривався до ?? надхненного екстазу якимсь
зауваженням.
   Коли ж ми пiсля того вечеряли у японському ресторанi Фулi Матцу десь на
вулицi Ионг i ?ли тсакi-якi, у дуже невигiдних позах, сидячи на подушечках
помосту з ногами пiд низеньким столом, ми зрiзались з. Мартою у  жорстокiй
суперечцi на дуже неозначену, заплутану  балаканину  про  все  i  нiщо.  -
Вибачте, але я вас зовсiм не розумiю, - мiг я розпачливо казати, коли наша
суперечка тратила всякий глузд. - Ще менше розумiю я  вас,  -  вiдповiдала
вона, а очi ?? свiтилися небезпечним огником. - Тому навiщо ми  витрача?мо
слова, - питав я. - Це мусiли б знати ви. Ви ж твердите, що все зна?те,  -
казала вона. - Я нiколи такого  не  твердив,  -  вiдповiдав  я.  -  Як  не
твердили? Ви абсолютно все зна?те. Ви ж чудодiй. Перед вами нема  оборони.
Ви ?диний у цiлому свiтi, що пiзнав всi iстини. Чому  ви,  наприклад,  так
задоволене посмiха?тесь ? Тому, що ви цинiк! Ви нiчого не шану?те. Ви знов
посмiха?тесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати - великий  альтру?ст,  любить
дiтей, птахiв, звiрят, квiти музику, малярство. Вiй все любите. Ви  лишень
не любите людей. Як може людина щось любити,  яка  сорок  рокiв  лиша?ться
неодруженою?
   Марта захоплювалась сво?м красномовством. Михайло  сидячи  на  помостi,
намагався закурити цигарку,  (вiн  чомусь  недавно  почав  курити!),  менi
починали млiти ноги пiд столом.  -  А!  Мовчите.  Розумi?ться.  Що  можете
сказати? - невгавала Марта. - Я ж вам не перечу, -  казав  я  пiдпираючись
обома руками об пiдлогу, щоб якось втримати  рiвновагу.  -  Не  перечу!  -
кепкувала вона. Чому ви на мене так дивитесь? -  додавала  по  хвилинi.  -
Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, - казав я. -  А  ви  ??  не
любите! Ух, не любите! - казала вона. -  Зна?те  ж,  що  за  правду  тяжко
любити, - дражнився я. - Що хочете, щоб вам казала? Комплiменти? - Те,  що
вам хочеться. Що мусите казати. Те з душi. А ще краще - вiд серця. - О, не
вдавайте моралiста. Це вам не личить. - А що менi личить? - Ковпак блазня.
Паяца. Арлекiна!  -  виривалось  у  не?  майже  щиро.  Вона  тратилась.  -
Ля-ля-ля! - втручався Михайло. Чи не час нам вставати. У мене вже задубiла
спина.
   Опiсля ми вставали, ми платили,  властиво  платив  Михайло,  я  подавав
Мартi  пальто,  нашi  обличчя  були  червонi,  Марта  поглядала  на   мене
засоромлено i разом вибачливо, я вдавав, що нiчого не сталося. А дома, вже
затемна, поки Михайло заводив до сусiднього гаражу авто,  Марта  проводила
мене геть на сходи i казала  навздогiн  притишеним  голосом:  -  Добранiч,
паяцо! - На що я вiдповiдав: - Добранiч, Касандро!
   А вже внедовзi вона пропонувала ?хати кудись на танець. Куди на танець?
Куди небудь. До "Панами", до "Куби". Вам iмпону? Пiвденна Америка? Бо  там
гарячий  клiмат.  Досить  менi  тих   клiматiв,   мiг   сказати   Михайло.
Наговориться, а потiм цiлими  ночами  не  спить.  А  хто  винен?  -  могла
запитати Марта. У домi два чоловiки i нiодного справжнього.
   Нищiвне обвинувачення, але ми його переочували. I на танець  не  ?хали.
Тим бiльше, що Михайло майже не  танцював,  а  я  мав  велике  бажання  по
можливостi рiдше зударятися з мо?ю  шановною  антагонiсткою...  I  ще  тим
бiльше, що вона починала помiтно мене непоко?ти, по сво?му розкладати  мою
iнтегральнiсть,  позбавляти  мене  незалежности.  Я  бачив   ??   зачасто,
заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тiльки  те  й  робили,  що
постiйно одне одного для чогось  потребували.  На  кухнi,  в  пивницi,  на
городi, у ваннiй i навiть у спальнi, де  завжди  щось  ставалося  i  конче
вимагало нашого спiльного втручання. Я мусiв радити,  де  i  як  замовляти
меблi, направляти газового пальника, помагати  вiшати  фiранки,  вiдчиняти
пляшку  шампанського.  Михайло  поволi  переставав  iснувати,   вiн   лише
при?жджав з роботи, випивав  склянку  холодно?  з  льодом  води,  вечеряв,
скидав черевики, натягав  капцi,  всiдався  у  фотелi  пiд  лямпою,  читав
улюбленого Рабiндраната Тагора, або газету "Свобода" з Ню Джерзi i  зникав
зi соцiяльного обрiю родинного на весь вечiр. Зате Марта одягалася у  свiй
атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний  халат,  займала  сво?  командне
становище  i  чергове  випробування  мо??   терпеливости   починалося.   I
признаюсь, що це дiяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на  щось
iнше. Я ще не знав, чим все це мало скiнчитися, але вiдчував  виразно,  що
нiчим добрим. Заносилось, щось, як на бурю.
   До того наближався сезон балiв i в тому також наш щорiчний, невiдмiнний
баль iнженерiв. Марта виразно дала зрозумiти, що цьогорiчний цей баль - ??
баль, а тому ми мусимо бути вiдповiдно приготованi. Але я мав також i сво?
рiшення. Я вирiшив цього сезону вiдмовитись вiд всiх балiв без  огляду  на
?х походження. Марта дебошила. - Траур! Траур! Розумiю.  Добре!  В  такому
разi я йду  сама!  Знайду  собi  кавалера.  Скажу,  що  мо?  не  годяться.
Подума?ш, втратив такий скарб!
   Вона мала на увазi Лену, я не перечив, Михайло  тратився,  не  знав,  в
чому справа. - I чого ти казишся? - питав вiн  Марту.  -  А  того,  що  ви
такi... такi... - вона не знаходила вiдповiдних слiв. - I  чого  тобi  так
залежить на тому балi? - питав вiн далi. - Для тебе. Тож твiй баль!  Ти  ж
там членом правлiння. А я твоя жiнка! - сердито вибухла Марта.
   - Ну, гаразд. Гаразд. Заспокiйся. По?демо. Кожний рiк ?здили... - казав
добродушно Михайло.
   Лишень я мовчав i мовчав уперто. Марта  позирала  вогнем,  але  мовчала
також. А одного разу,  до  мо??  поштово?  скриньки,  разом  зi  всiлякими
рахунками на газ, телефон i таке iнше, потрапив один конверт, у якому,  на
диво, я знайшов запрошення  на  цей  баль  -  (новозбудований,  елегантний
готель Парк Плаза замiсть Роял Иорку) i до того вступний  квиток  вартости
п'яти долярiв. I нi слова хто i чому менi це посила?.  Здивування  велике.
Пiдозрiння падало на Марту, вона на  таке  здiбна,  але  конкретних  даних
нiяких i приходилось мовчати.
   Марта все таки гарячкове готувалася, замовила  сукню,  не  зважаючи  на
протести Михайла,  безконечно  сидiла  на  телефонi,  замовляла  фризi?ра,
накупила всiляких парфюмiв... А  одного  вечора,  незадовго  перед  балем,
Михайло  вiд'?хав  на  засiдання  органiзацiйно?  комiсi?,  а  я  збирався
простягнутися на канапi з томиком Дюрелля, коли до мо?х дверей застукано i
на мо?  "прошу"  увiйшла  Марта  у  сво?му  пишному  домашньому  халатi  i
прекрасних чорних, зi золотою китичкою,  виступцях,  якi  ?й  так  чарiвно
личили.
   - Чи можу я до вас? - запитала тоном, у якому вичувалось певне рiшення.
   - Розумi?ться! - зiрвався я  на  ноги  i  розлився  чемнiстю.  -  Прошу
ласкаво сiдати! - i вказав на канапу. Вона делiкатно, виструнчено присiла,
старанно прикрила колiна полами халату, загадково  посмiхнулася  i  рiшуче
запитала: - Павле! Чому ви не хочете ?хати з нами  на  баль?  Ви  нами  не
вдоволенi? Михайло диву?ться. Може нам треба вибратись?
   - О! Нi! Я вами зовсiм вдоволений, - запевнив я ?? патетично.
   - То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте  небажання  дотримати  нам
товариство?
   - Не тiльки вам. Взагалi. Я вирiшив цього року...
   - Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рiк? - перебила  вона
мене.
   - Просто не можу. Без пояснень.
   - Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила ? Щоб зробили  це  для
мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж зна?те, що Михайло не танцю?.
   - Чи вам бракувало коли партнерiв?
   - Але я хочу з вами.
   - Дуже дякую, але не розумiю чому.
   - Зна?те, що я... вперта.
   - Гiдна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили  мене,  як  зразок
его?ста. Чи цього не досить?
   - Ви образились. Бiдний. Вибачте.
   - Справа далеко не в образi.
   - Ну, а в чому?
   - Впертiсть, его?зм... Коса  на  камiнь.  Ваше  рiшення,  мо?  рiшення.
Небажання компромiсiв. Словом, конфлiкти.
   - Але ж я... хочу! Я хочу! Що ви не бачите ?
   - Бачу.
   - Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула?
   - Нiяка жертва.
   - Жалоба!
   - I не жалоба. Просто не хочу. Маю iншi намiри.
   - Може збира?тесь до манастиря?
   - До манастиря, до пекла, до дiдька -  байдуже  куди,  -  вiдповiдав  я
рiшуче.
   - Ви дивовижно неможливий.
   - Ви ж це давно зна?те.
   - Але нiколи не думала, що ви аж такий. Вона  дивилася  агресивно,  очi
горiли гнiвом, щоки червонi.  Гарна,  розлючена  пантерка,  яка  все  таки
викликала спiвчуття.
   - Але ж, панi Марто! Чи варто сердитись?
   - Скажiть, як не сердитись.
   - З ласки, милосердя, любови.
   - Для вас це жарт!
   - Який жарт?
   - Жарт! Не любите! Ненавидите!
   - Але ж панi Марто!
   - Не зношу виправдань. Я люблю яснiсть. Одвертiсть. I вiдвагу.  Чому  б
не сказати просто:  ви  менi  не  потрiбнi  -  iдiть  геть!  Для  чого  цi
церемонi??
   - Але ж, панi Марто.
   - О, ти мiй Боже! Мовчiть! Менi соромно! - викрикнула  вона,  зненацька
вибухла плачем, рвучко зiрвалася i вибiгла з кiмнати. Я був приголомшений,
хотiв було бiгти за нею,  нараз  отямився,  мене  проймала  злiсть.  Марта
перебiгла до сво?? спальнi напроти i голосно затрiснула за собою дверi.
   Настала сторожка тиша, безладдя, непевнiсть,  хотiлось  щось  зарадити,
думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлiкт,
повiтря насичувалось електронами.
   Була година восьма, найкраще б пiти i пройтися, або ще краще одягнутися
i пiти до парку, перечекати пару годин десь на самотi, а там на роботу.  I
коли я одягнувся i мав намiр вiдiйти, дверi насупротив вiдчинилися i в них
появилася Марта. - Чи могла б вас на хвилину задержати?  -  запитала  вона
злагiднено, голос ?? тремтiв, очi мала заплаканi, щоки червонi.
   - Дуже прошу, - вiдповiв я в тон ?? голосу.
   - Зайдiть на хвилиночку, - попросила вона до себе.
   Чергова   вражаюча   несподiванка.   Щоб    не    викликати    враження
надзвичайности,  приймаю  запрошення.  Спальня  виглядала  чисго,   свiжо,
двоспальне лiжко старанно застелене, перед  великим  дзеркалом  асортимент
одеколонiв, м'яка, рожева табуретка, нiчний столик, рожева лямпка.
   - Не зважайте на мiсце, - казала вона. - Я  вас  задержала,  бо  хотiла
перед вами вибачитись.
   - Передi мною? За що? Вина моя, за мною вина, - вiдповiв я.
   - Нi-нi-нi! Моя поведiнка... Це дико. Я розумiю. Iнколи трачуся... - ??
настрiй мiстерiйне мiнявся, обличчя набирало вигляду вiзантiйсько?  iкони,
голос м'якiсть шовку. Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене  раптом
збито з лiнi?. - Я вас  розумiю.  Вибачте,  -  казав  я.  На  мене  найшло
дивовижне стурбування, ?дине, що залишалося обiрвати цю розмову i вiдiйти.
Марта миттю вiдгадала мiй намiр.
   - Зачекайте. Ви ж ще ма?те час, - похапцем сказала вона.
   - Маю багато справ, - мимрив я невиразно.
   -  Встигнете.  -  ??  настрiй  далi  мiнявся,  очi  швидко  загорялися,
появлявся  лукавий  посмiх.  Свiжа,  кольорова,  соковита,  гарний   стан,
бентежлива лiнiя, болюче вiдчуття, нашi  погляди  вперто  змагалися,  тiло
наливалось гарячою втомою. Хiба кинутись i зiм'яти, як хижак, свою жертву.
Нi, краще вiдiйти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою пiд пахвою i з
намiром вiдiйти.
   - Зачекайте! - викрикнула вона. - Я ж хочу з вами говорити.
   - То ж я вас слухаю, - вiдповiв я з намiром захисту.
   - Колись ви казали, що... любов не вимага? виправдання, - казала вона з
тi?ю напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.
   - Не заперечую цього й тепер, - вiдповiв я.
   - То чого бо?тесь? Чи я аж направду така страшна?
   - Для цього с причини.
   - Певно. Причини. Не любите мене. Любите iншу.
   - I не це тiльки.
   - О, Боже! То скажiть! Ви сердитесь? То ж чого?
   - Ви самi добре зна?те! - викрикнув я. Вона рiзко на мiсцi повернулася,
закреслила рукою над  лiжком  дугу,  механiчно  схопила  маленьку,  вишиту
подушечку i кинула ?? в кут пiд вiкно. I присiла спонтанно  на  ослiнчику,
поли  халата  вiдкрили  гарнi  колiна  у  нейлонових  панчохах,  якi  вона
намагалася швидко закрити. Мо? вагання робилось нестерпним.
   - Добранiч! - вирвалось у мене i я повернувся до виходу.
   - Павле! - зiрвалась вона i схопила мене за руку. ?? рука була гаряча й
нервова. - Я ж ще не все сказала... Я вас не пущу. Я вас просто не пущу...
I що ви менi зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас  люблю!  Я  люблю!  -  Вона
кинулась менi на шию, ?? халат розiпнувся, пiд легкою, нейлоновою сорочкою
вигиналось ?? пружне, гаряче тiло. Я опустив  свою  течку,  схопив  ??  на
руки. - Павле! - злякано викрикнула вона. Я швидко  поклав  ??  на  лiжко,
зiрвався, пiдняв течку i вибiг з кiмнати. Я ще чув за собою ?? викрик, але
я вже швидко сторч головою бiг вниз по сходах,  шарпнув  вихiднi  дверi  i
вирвався назовнi.
   Це вже був просiяний сяйвом недалекого  лiхтаря  вечiр,  здовж  хiдника
стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусiдка у великому  чорному
капелюсi зi сво?м кудлатим песиком Ростi. Вона була  напевно  приголомшена
швидкiстю мого бiгу i неуважним привiтанням, нiби за мною гналася погоня.
   Отже те, чого я сподiвався i перед чим iнстинктивно боронився, стялося.
Воно мусiло статися i воно напевно на цьому не скiнчиться. Я не  святий  i
нiякий сторож моралi. В менi сила бунтiвливих противенств i це був  я,  що
засадничо призвiв до цього. Марта зо всiх сил  намагалася  боротися,  вона
тiкала, билася в розпачi, а я лишень сво?ю лукавою  поведiнкою  розогнював
?? спокусу.
   Тi?? ночi я вертiвся бiля сво?х машин, як розбурханий робот  виповнений
динамiтом. Я був ходяче тi-ен-тi, граната на двох ногах, безглузда торпеда
пiд божевiльним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони,
закони - метелиця чеснот, а сам  я  плоска  реальнiсть,  стандартна  норма
звичайнiсiнького побуту з iдеалами - я, моя жiнка, мо?  дiти,  мiй  дiм  -
альфа й омега i замкнене коло.
   Але коли це i де це я вперше зустрiвся з цi?ю долею? Чи було це  тут  у
Торонтi, а чи де iнде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европi, у
Ляйпцiгу, Фулдi, Франкфуртi. Це  було  пiд  час  iсходу  у  вирi  шаленого
стовпотворення, на тлi епохальних ру?н  континенту,  серед  метушнi  дi-пi
кемпiв,  в  атмосферi  затру?ння,  ненавистi,  противенств.  Хто  пив   це
смертельне вино епохи, не легко збавиться його оп'янiння.
   I  мене  цiкавило  це  приречення,  не  пригадую  вже,  як  i  коли  ми
зустрiлися, але було це завжди по?днане з певними хвилюючими  складниками,
навiть, пригадую, тодi в Берлiнi у бункерi Ангальтер-Бангоф, коли на  нашi
голови з висоти небес, нiби з рогу  добробуту,  сипались  тонни  вибухових
об'?ктiв, а ми, побравшись за руки, намагалися лiзти живцем у сиру  землю,
дихали  диханням  могили,  тремтiли  разом   з   плянетою   i   мали   лиш
одну-однiсiньку мету зберегти биття серця i не зiрватися в безодню смерти.
   У Торонтi ми зустрiлися на грунтi громадсько? роботи; у  товариствi  ше
однiс?  синьооко?  молодицi,  чи  не  жiнки  мого  приятеля  Бойка,  Марта
появилася одного весняного  дня,  у  мо?му  анахоретському  логовиську  на
вулицi Маркгам у  ролi  делегацi?  однi??  жiночо?  органiзацi?  з  мiсi?ю
завербувати мене для доповiдi  у  ?х  органiзацi?  на  тему  поетеси  Лесi
Укра?нки - карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була  у
блисскучiй жовто-гарячiй сукнi, як  втiлення  турбо-динамiчних  сил  сво??
статi зi соромливими поглядами  з-пiд  густих,  довгих  повiк  i  пригадую
виразно, що це опiкало мене цикутою спокус i в мо?й уявi вже тодi вирували
чортики, якi нарперейми нашiптували менi скористатися з  цi??  добродiйно?
нагоди.  Я,  зда?ться,  частував  сво?х  гостей  голляндським   "болс"-ом,
показував таборовi фотографi?, говорив про поезiю i  розпачливо  намагався
бути привабливим, що менi не тяжко давалося.
   А потiм, як пригадую, я випустив ??  з  поля  зору...  Але  пiзнiше  на
одному з наших початкових танцювальних вечорiв, вона пiдiйшла  до  мене  i
запропонувала якусь метушливу румбу. - Ви, зда?ться, мене щасливо  забули,
- казала вона тим сво?м упокiрливо-кокетливим тоном, що звичайно  дiяв  на
мене пацифiстично. Було  далебi  невиправданим,  що  я  мiг  щось  подiбне
вчинити i я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного  становища.  -
Як можна забути таку чарiвну жiнку! - несумлiнно брехав я i  не  пригадую,
що ми там говорили взагалi, але  пригадую,  що  ми  найбезбожнiше  вза?мно
залицялися i навiть,  зда?ться,  домовились  нелегально  зустрiтися,  чого
одначе не сталося з мо?? вини.
   Бо опiсля я був паралiзований iншими корчами вже на  грунтi  Лени,  яка
стихiйно опанувала мо?ю свобiд-ною волею i обернула мене в механiзм, що не
могло уникнути уваги Марти. Вона, з непомильнiстю  радару  схоплювала  мо?
найвразливiшi точки опору i засипала ?х тоннами нищiвно?  збро?.  Пригадую
на iншому балi, вона знов виявила iнiцiятиву,  запросила  до  танцю  i,  з
виразом жiночого Мефiстофеля, шепнула менi на вухо:
   "Як можна забути таку чарiвну жiнку?",  на  що  я  вiдповiв  зливою  ще
зухвалiших комплiментiв, запевняючи ??, що мо? забуття це лиш одна з  форм
захисту перед невмолимiстю ?? чарiв. - Не хочу  вiрити,  що  ви  ляка?тесь
таких небезпек, - казала вона  з  виразною  ноткою  кепкування.  -  Ви  ще
матимете нагоду переконатися, що я  не  належу  до  переборщено  геро?чних
суб'?ктiв, - вiдповiдав я на це. - I  вам  не  соромно  ?  -  питала  вона
наступально. - Невимовне, - вiдповiдав я. - А чи це стосу?ться до всiх,  а
чи тiльки до мене? - питала вона зi зловiщим натяком. - Розумi?ться  -  до
всiх, - вiдповiдав я щиро. - Якесь мо? шосте чуття  пiдказу?,  що  ви  все
таки брешете, - посилювала вона свiй наступ. - Ваше  шосте  чуття  виразно
займа?ться наклепами, - боронився я розпачливо. - А менi  показували  одну
облiплену косметиками дiвчину i впевняли, що вона ма? силу  порушити  вашi
засади, - казала вона i одразу схаменулася, бо вiдчула, що цей натяк  може
порушити також мою рiвновагу. - Гiднi уваги спостереження, - вiдповiв я  з
виразним натяком, що ця тема менi не iмпону?.
   Ми танцювали до кiнця з настороженою упередливiстю i  розiйшлися  трохи
на?жено, нiби дво?  покараних  котiв.  Пiсля  того  ми  оминали  зустрiчi.
Присутнiсть Лени зменшувала значення вiдсутности Марти.
   I навiть, коли Бояри вирiшили наймати  у  мене  мешкання,  я  з  досить
легким серцем погодився  на  цю  операцiю  без  нiяких  особливих  докорiв
сумлiння. Можливо в цьому була зата?на задня думка, можливо  на  цей  раз,
присутнiсть Марти могла б злагiднити вiдсутнiсть Лени. Питання, як  обiйти
загрозливi ситуацi?,  було  таким  настирливим,  що  забувалися  всi  iншi
небезпеки i от останнiй вибух стихiйних  сил,  був  такий  вражаючий,  ию,
далебi, поставало питання, чи вдасться ?х спрямувати у вiдповiдне  рiчище.
Рiшала справдi одна мить... Тяжка, гаряча секунда, удар кулi, яка  летiла,
вдарила, але лиш зранила... Але вже завтра може статися криза.
   Питання, чи йти на баль, лишалося загрозливо вiдкритим. А може  справдi
йти. Порушити мовчанку не  тiльки  задля  Марти,  а  й  для  себе  самого.
Минулого року на цьому ж балi, який вiдбувався в готелi Роял Иорк, ми були
разом з Леною, вона прибула тодi з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелi i
ми провели разом двi гарячi, як спрага пустелi, доби. Це був сон, i  баль,
скаженi хвилини, i шалений порив.  Це  був  верх  нашо?  пiрамiди,  трiюмф
серця, найвищий акорд почувань.
   I коли я сьогоднi не пiшов би туди ж, я опинився б у порожнечi  вiдчаю,
а коли пiду - знайду  порожнечу  мiсця.  Менi  смертельно  не  хотiлося  б
втягати до цього Михайла.



   V

   Вирiшально? суботи одного  дня  жовтня,  ми  тро?,  нiби  члени  однi??
родини, заклопотано вибиралися на той самий баль iнженерiв, який тяжiв над
нами, нiби знак Зодiяка. Вiд полудня Марта на  сценi  одягання,  ??  повно
скрiзь, не виключаючи i мо?? кiмнати, вона розбурхано, вiд голови до  нiг,
нiби вiтер, бушу? в цiлому просторi, ??  суконка  творить  альфу  й  омегу
цiлого битiя,  ??  бронзова  зачiска  хижо,  нiби  грива  лева  на  стату?
перемоги, тероризу? увагу, ?? профiль - профiль бiблiйно?  Рахелi,  а  все
разом, це рiзьба богинi Ра з головою яструба.
   Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосферi  Марти,  нашi
одяги i зачiски блiдли в сяйвi ?? пеличности.
   Вона менi надзвичайно подобалась, головне коли пишно  входила  до  мо??
кiмнати, свiдомо бажаючи  викликати  подив,  вона  сяяла  сяйвом  мiдi  i,
зда?ться, дзвенiла, як натягнута струна. Вона  була  неймовiрно  вдоволена
цi?ю процедурою збирання, переливне граючись, як чара шампанського.
   - Чи ви розумi?тесь на брильянтах? - питала вона.
   - Нi, - вiдповiдав я.
   - Шкода, що ви не можете купити менi брильянт за тисячу двiстi долярiв.
Дивiться, дивiться! - показувала вона число "Ляйф"-у i в ньому гарнi  панi
у багряному оксамiтi з брильянтами на пальцях гарних, як фантазiя, рук.
   - Це рекляма, - казав я.
   - Все рекляма. Ви рекляма, я рекляма. Гелена Рубiнштайн.  Перi  Комо...
Налийте менi чарку... I собi...
   - Я не маю, - казав я.
   - Але я маю. Михайле! - гукала вона вниз.  Налий  нам  по  чарцi...  Що
хоч... Я хочу мати настрiй.
   - Ви ж ма?те настрiй.
   - Я хочу мати... Над...  Над...  Наднастрiй.  Як  вам  подобаються  мо?
парфуми? Правда? Чудовi! Пахнуть весною. Пiвднем. Ви ж були на пiвднi...
   - Нi. Я був лише на заходi.
   - Давайте по?демо на пiвдень.
   - Давайте.
   - А ви б зi мною по?хали?
   - Куди хочете. До ?гипту... В Сагару.
   - Нi. На Флориду... Лежати пiд пальмами на березi океану. Ви ще  нiколи
не лежали пiд пальмами на березi океану.
   - А ви?
   - Я багато разiв.
   - Я й забув. А правда. Легкий бриз, чудова фiгура.
   - Ха-ха-ха! А правда? Чи я вам подобаюсь?
   - Бiльше, нiж дозволено.
   - Ха-ха-ха! Не питайте дозволу!
   Вона схопила мене за руку i ми,  невiдомо  чому  смiючись,  пiшли  вниз
сходами. Марта сво?ю широкою  сукнею  виповняла  весь  простiр,  для  мене
залишалось лиш окра?ць сходiв, внизу у  кухнi,  переодягнутий  у  вечiрнiй
одяг, Михайло наливав чарки "канадського клюбу" з джiнджiрелом i льодом.
   - Зна?ш, Михаиле, що вiн менi обiця?? Брильянтовий перстень  за  тисячу
двiстi долярiв i по?здку на Флориду. За брильянти! За Флориду!  -  пiдняла
вона чарку.
   Вона була втiленням запашно?, рожево?  радости  i  запашного,  рожевого
щастя, Михайло спокiйно смiявся, я достосувався до загально? атмосфери, ми
всi тро? випили i почали збиратися до вiдходу. Марта, дарма що цiлий  день
приготовлялась, все ще не була готова, побiгла ще раз нагору до спальнi  i
довго там барилася... А мене Михайло покликав до телефону,  дзвонила  одна
мало знайома панi i питала, чи я буду на балi, я був трохи  здивований,  а
одночасно вдоволений - хтось десь i для чогось цiкавиться мною.
   Ми з Михайлом  чека?мо.  Але  ось,  у  всiй  сво?й  стихi?,  як  пишний
розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав ?й тепле,  легке,  зi  сiрим
каракулевим  комiром  пальто  i  ми,  нiби  тро?  жрецiв,  якi  збираються
приносити криваву жертву, урочисто виходимо i сходимо вниз, де  нас  чека?
нове, блискуче чудо з назвою Шевролет. - То я маю сидiти сама?  Нiколи!  -
протестувала Марта, коли ми намiрялися примiстити ?? на задньому сидженнi.
- Але вашi роби, - перечили ми. - Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле,  ви
тут зi мною, - протестувала вона.
   - До ваших послуг, мадам! -  вiдповiв  я.  Ми  заняли  задн?  сидження,
Мартина сукня, як лютий звiр, загнала мене в самий кут, Михайло  залишився
сам за керiвницею.
   Вiдчувався пiднесений, густо-рожево-оксамiтний настрiй свята,  змiшаний
iз запахом французького одеколону, все бундючно настобурчене,  вулиця,  як
звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне  авто  терпеливо  i
вперто продиралося крiзь  гущу  механiки,  розливно  й  невротичне  мигали
неоновi реклями, був, мабуть, вiтер, бо хiдниками  пiд  ногами  пiшоходiв,
металось зграйками сухе листя.
   Ми з Мартою сидiли рiвно, як фараонська пара  вирiзьблена  на  кольонах
святинi, ?? вольовий профiль з  вольовим  носом,  час  до  часу  обливався
сяйвом свiтел, в темнотi зо всiх бокiв мигали кольори. Ми мовчали, але моя
безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука  Марти  мордувала
мене сво?ми дотиками, ?? сукня наводила терор i я не  мав  сили  розiрвати
цi?? течi? ?днання з чемности,  з  приемности,  з  легковажности,  ця  гра
виразно нас бавила i ми просувалися крiзь ту масу настрою i чим ми  бiльше
наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розi вулиць Блур i Авеню Роуд, тим
та маса ставала густiшою, гарячiшою, бентежливiшою.
   I ось нарештi вiсiмнадцять поверхiв готелю, а з ним не  менша  проблема
паркування.  Його  офiцiйна   паркувальна   площа   цiлковито   вичерпана,
залишалось шукати мiсця  де  iнде.  Машини  поволi  пiд'?жджали  до  входу
готелю, висипали на хiдники одягнених у бальовi сукнi жiнок i  вiд'?жджали
в невiдоме шукати для себе пристановища.
   Ми вирiшили не розбивати нашого товариства, одразу  ?хати  за  пошуками
паркування, а потiм пiшки вертатися до готелю. За  чверть  години  нам  це
пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на однiй  з  бiчних  вулиць  i
почали боротьбу з вiтром, що дув нам напроти.  Особливо  терпiли  сукня  й
зачiска Марти, ?? легкi, на високих тонких закаблуках  атласовi  черевички
вимагали милосердя, ми з Михайлом дивилися  на  цей  садизм  природи,  нас
гризло сумлiння, щб ми все таки не залишили ?? одразу в готелi,  але  ради
не було i ми наполегливо прокладали нашу путь назустрiч  слiпучому  фасаду
кiна  "Унiверсiтi",  яке  горiло  пожежею  реклями   фiльму   "Антонiй   i
Клеопатра". Цiкаво чи ?гипет мав сво? кiна? Нi. Але вiн напевно мав  сво?х
жрецiв моди, чарiвну Марту, боротьбу з  вiтром  i  готель  Плазу  з  балем
iнженерiв. Чому я не родився одночасно тодi i тепер, щоб мiг порiвняти.
   Другу чверть години ми затратили, щоб добитися до середини готелю,  але
ми цього доконали, заля  була  вщерть  заповнена,  зо  всiх  бокiв  чулися
нарiкання, було тiсно, пiвтемно, чорнi мармуровi стiни, висока  заля,  ряд
свiтляних дискiв, що звисали з темноти,  блискуча,  освiтлена  прожектором
оркестра в далинi i безпервний, повiльний, густий танець в атмосферi диму,
алькоголю, парфумiв.
   Знайти мiсце при столику не було надi?,  наша  трiйця  розгублено,  без
напрямку продиралася крiзь масу, траплялися знайомi, мiнялися привiтаннями
i серед тi?? гущi облич я побачив  одно,  яке  мене  бiльше  зацiкавило  -
округле,  ластовинясте  з  мiцно  пiдмальованими  устами,   обличчя   Манi
Зарубовсько?, приятельки Лени, яка звичайно на мене  гнiвалась  i  уникала
зустрiчi. Але на цей раз, помiтивши мене, вона  залишила  свого  партнера,
протиснулася навпрост до мене i шепнула менi на вухо: - ?  Лена.  -  I  не
чекаючи вiдповiдi, знов поринула у розтанцьовану стихiю.
   - Що вона вам сказала, - швидко  й  сполохано  запитала  мене  Марта  i
схопила мене за руку. - Комплiмент, - вiдповiв  я  механiчно.  -  Кого  ви
шука?те? - питала далi Марта. Я не вiдповiв, я дивився понад голови  людей
i менi здавалося, що я помiтив одно особливе обличчя,  яке  мене  вразило,
але  воно  дуже  швидко  знов  розчинилося  в  масi.   Терпка,   гарячкова
напруженiсть, требаб зiрватися й бiгти. - Ей, паничу! Що  з  вами?  Чи  ви
мене чу?те? - непоко?лась  Марта.  -  Чую.  Я  вас  чую,  -  вiдповiдав  я
непритомно.
   Оркестра  зробила  малу  перерву,  танцююча  маса  зупинилася,  але  не
розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину  з  глибини  залi
донеслась проймаюча мелодiя танго-роз  i  маса  знов  почала  рухатись.  -
Вiдкривайте баль, - звернувся я до Михайла. Вiн  запросив  Марту,  вона  з
ваганням погодилася, докiрливо глянула на мене i я залишився  сам  у  гущi
людей.
   Вiдчувалось  багато  надзвичайного,  я  любив   феномени,   фантастичнi
реклями, лiтаючi тарiлки, любив гру серця. Вимагалось бiльшого ефекту i  я
почав шукати буфету. Продираючись крiзь масу людей, я ще раз наткнувся  на
Маню Зарубовську з ?? гарними, оголеними плечима, якi пiд  штучним  сяйвом
свiтляних дискiв, мали кольор старо? бронзи. - Вона вас шука?!  -  шепнула
вона знов i так само зникла.
   Я рiшуче не мiг дати зi собою ради,  це  обурювало.  Не  пiти  ж  i  не
кинутись у прiрву. Я  ще  збiльшив  зусилля,  щоб  прорватися  до  буфету,
знайшов його у вiдлеглому кутi злiва  вiд  голосно?  оркестри,  обложеного
армi?ю  людей  iз  склянками  ситого,  лукулiвського  настрою.  Моя  поява
викликала сенсацiю, знайшлося багато знайомих. А! О!  Давно  не  бачились!
Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, гратуляцi?,  нiби  я  перемiг
боксера Лю?са. У  мо?й  руцi  механiчно  з'явилася  склянка  з  рай-вiскi,
появився друг i приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий що  "оформив
мою хату", який  встиг  оформитись  також  i  виглядав,  як  американський
футбольний м'яч з округлим теплим носом i бiлою  пiнгвiновою  манiжкою  на
тлi чорного, англiйського одягу.
   - Прогресу?мо, - казав Снилик. Як хата? Не бери цього поважно. Маю  для
тебе солiднiше дiло. Випий ось чарку i бери другу. Я сьогоднi  "целебрую".
А все таки в Роял Иорку було краще. Цей готель... Нiчого, нiчого.  Мода...
Щось, як вiршi Полусонцево?, але там було де  розгорнутись.  Наша  громада
множиться. Хати йдуть, як нейлоновi панчохи, купив -  двадцять,  продав  -
тридцять. Раджу i тобi ворушитися.
   До нас пiдходили, вiдходили, творили гурти,  реготали.  Власник  "Луцiв
енд Брос Ко.", власник "Дженерал Клiнiнг", власник  "Дженерал  Вуд  Стор".
Безодня власникiв, мо? кишенi заповнились вiзитiвками,  колишнi  хлiбороби
Укра?ни, всiлякi в'язнi  всiляких  тюрем,  таборяни  Дi-Пi,  нацiоналiсти,
соцiялiсти, монархiсти, правi, лiвi, об'?днанi залею Парк Плаза, надхненнi
рай-вiски i оркестрою Ябця Яблонського.
   Мене замотали у вир алькоголю i  бiзнесу,  нiби  медальйон  ватою,  мо?
обличчя набрало кольору полуницi, язик розв'язався i молов, як  жорна,  що
лиш не сип, здавалось я потрапив на iншу  плянету  i  закрутився  солодким
крутiжем блаженного буддiйського раю.
   Та  все  таки  я  не  зрiкався  туманного  намiру  вирватися  з   цього
буфетно-бiзнесового едему, бо десь там у непрогляднiй далечi майорiла одна
згадка, яку я намагався пiймати рукою. Я робив зусилля прорватися i знайти
щiлину у мурi бiлих манiжок, можливо я зробив  щось  в  цьому  напрямку  i
зовсiм не помiтив, коли i як, знечев'я, як привид, як  царiвна  пiдводного
царства,   з   модерно-атомовою,   сiро-попелястою   зачiскою,   появилася
передiмною Лена.
   Наскiльки все таки жiнка вiдважнiше вiд  нас,  чоловiкiв,  ?ство,  вона
стояла передi мною у моднiй, сiрiй, мiшкуватiй, а ля  Париж,  сукенцi,  зi
сартрiвською екзестенцiялiстичною усмiшкою,  зовсiм  незалежно  i  виразно
дивувалася виглядом мо?? спантеличено? подоби. I ?дине, що  мене  рятувало
вiд загибелi, це алькоголь з  його  чудодiйними  властивостями  позбавляти
людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, нiби  кат  зi
сокирою, ?? широкi уста розтягалися у знiяковiлу посмiшку i я почув,  нiби
з-за стiни, ?? гаркавий голос: - Не пiзна?те мене, Павле? - i  простягнула
менi руку, яка видалась менi неймовiрно довгою.
   - Чи я пiзнаю? О!  Це  ?й-богу  вона!  Звiдки?  Як?  Коли?  Лено!  -  я
захлинався, нiби потопельник.
   - Шукаю вас цiлий вечiр, - далi чую ??  намацально  -  реальний  голос,
нiби я чув його учора. - Де ви пропада?те?
   - Де пропадаю? П'ю. Ось з тими капiталiстичними акулами .А  де  ви  тут
взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена!  -  театрально  казав  я,  що  ??
бавило i вона-поблажливо пiдсмiхалася.
   - При?хала навiдати друзiв, - казала вона.
   - А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловiк? Як при?мно
звучить: чоловiк, газбенд, ман, муж!
   - Чоловiк, газбенд, ман - дома, - казала вона. - А ви, бачу, виключа?те
себе з числа мо?х друзiв.
   - Це хочете сказати - я? Провокацiя.
   - Ви так поставили питання... Не я.
   - Горда невиннiсть. Вибачте. А газбенд дома. I як ви  могли?  Забува?те
куди  ви  попали.  Чи  ви  зна?те,  що  ви  мiж   пiратами?   Професiйними
контрабандистами? Насильниками й людожерами?
   - Не забуваю. Менi саме такс товариство iмпону?.
   - Що вас тут розiрвуть?
   - Готова на розтерзання.
   - А коли ви з'явилися ? Маю на увазi Торонто.
   - Учора.
   - Грiшниця! Мiй телефон Джi-Ю 3252.
   - Звiдки могла знати? В телефоннiй книзi вас ще не ма?.
   Цiле Торонто зна?.  Спитайте  на  вулицi  першого  газетяра.  А  де  ви
зупинилися?
   - У Манi.
   - Зарубовсько? ? Та що вперто мене бойкоту?? I не каже, за що.
   - А може ви зна?те, за що.
   - Я ще не ? аж такий ясновидець.
   - Цiле Торонто зна?.
   - То кажiть! То кажiть! Щаслива i радiсна, мадам...
   - Соренсен.
   - Ясно - Соренсен. Нарештi. I щаслива.
   - Ясно, щаслива. Може  запропону?те  якийсь  коктейль...  Для  бiльшого
щастя, - казала Лена.
   - Вибачте! Розумi?ться. Що ви п'?те? Чи по старому?
   - На цей раз звичайна вiски. Без нiчого.
   - Пам'ятайте, що ви мiж пiратами. Розiрвуть.
   Я кинувся в атаку  на  вiски,  проломив  буфетну  чергу,  роздобув  двi
склянки "рай" зi содою i льодом (дабл i ще раз дабл!) i вирвався  назад  -
переможний i радiсний, по дорозi натрапив на Михайла,  який  прибув  сюди,
мабуть, з тi?ю  самою  мiсi?ю,  нагадав  менi  Марту,  побачив  Лену,  все
зрозумiв, вдоволено посмiхнувся i зайняв мiсце у лавах буфету.
   - Павле. Але я просила... - кинулась до мене Лена.
   - Чисто?. Розумiю. Зараз дiстанемо ще. Вибачте.
   - Добре й так.
   - Зараз! Зараз! - метушився я невiдомо чому, зi склянками в обох руках,
оглядався за мiсцем i на диво нам пощастило -  столик  залитий  кольоровою
рiдиною i заставлений порожнiми пляшками з дуже бурхливим кра?видом у кутi
пiд чорною стiною. Я  згорнув  набiк  пляшки,  паперовою  серветкою  витер
калюжi "севен-ап"-у... - Чи ж не чарiвне гнiздечко, - захоплено казав я.
   - Iдеальне, - смiялась Лена.
   - Лиш погляньте, що отам дi?ться, - вказав я на публiку.
   - Веселяться.
   - Чи ж не бурхлива радiсть? Бачите, що дi?ться з нашим Торонтом ? Чу?те
? Розтяжна, степова... Чудово! Отже за радiсть! - i ми пiдняли склянки.
   - За радiсть, - казала Лена.
   - Ох, та безбожна флейта. I як вона  баламутить  "Розпрягайте,  хлопцi,
конi". Тож ви також з Харкова!
   - З Харкова - казала Лена.
   - I скажiть... Признайтеся. За яким таким циганським  законом,  ви  так
ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумлiння? Отже за зустрiч! -  i  я
пiдняв склянку. Лена пила також.
   - Павле, - казала вона по хвилинi надуми. - Я нiколи вас не залишила.
   - Мовчiть! - стукнув я по столi кулаком.
   - Я вас не залишила, -  спокiйно  повторила  вона  сво?  i  зосереджено
дивилась на мене. I я раптом замовк. Менi видалось, що вона говорить якусь
правду. Я вiдчув знайомi нотки ?? мови...  Нашi  очi  визивно  зустрiлися,
було замало свiтла, щоб бачити ?х вираз, але я вiдчував. Наступило раптове
вiдпруження.
   - Менi хочеться когось вдарити, - вирвалось у мене.
   - Перед вами стiл, - вiдповiла Лена.
   - Чортова справа! I кому це потрiбно? - лютував я.
   - Ви ж тодi обiцяли, - казала далi Лена.
   - До чорта ясного... Коли i що обiцяв ?
   - Телефонувати.
   - Куди i кому?
   - Ви! Менi! Пiсля балю в Каса - Ломi. Я ж просила. I дала вам  телефон.
I чекала цiлий день. I чому ви не телефонували?
   Я був п'яний, моя голова варилася,  як  котел  з  брагою,  але  я  враз
задубiв. Що справдi сталося? Чому я задубiв? Чому менi занiмiв язик?  I  я
враз пригадав.
   - Я ж телефонував! - вирвалось у мене сливе розпачливо. Цiлий день.
   - Але куди i кому?
   - На Шша!
   - На Шша! Я ж вам... - i вона замовкла. Я  мовчав  також.  Я  зрозумiв.
Вона дала менi телефон Зарубовсько?, а я переплутав.
   - Леночко! Зна?те! Мене мало повiсити! Мене треба розiрвати на  шматки!
- викрикнув я, схопив свою склянку i  випив  до  дна.  Але  мо?  оп'янiння
швидко проходило, я був приголомшений, не мав нiяких слiв  пояснення.  Анi
виправдання. Я вперше  зрозумiв  цiлу  цю  винятково  безглузду,  безмiрно
судьбоносну ситуацiю.
   - Фу! - вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра?
   Вона подумала i вiдповiла: - Нi.
   - Прокляття! - вiдповiв я. Чому б вам не зiстатися? Один тiльки день.
   - Який сенс?
   - Сенс? - вирвалось у мене.
   - Як би ви це назвали?
   - Ма?те рацiю, ма?те рацiю. Вибачте.
   - Ви ж мене так добре знали.
   - Як i ви мене. Що власне сталося?
   - Мабуть помилка, - казала вона.
   - I ви не могли... перевiрити ?
   - Як було перевiрити? - казала вона. Не було  часу.  Не  було  сили.  Я
боролася... До останнього. Ви зна?те, що все це... Все це важилось роками.
Зрештою, я не хочу сподiватися.
   - Не треба. Я зрозумiв. Вина за мною i тiльки за мною. Я був  ганчiрка.
Сам не знаю... Я... Я... не раз! У мене  завжди  так  складалося,  це  моя
якась патологiчна хиба. Ви зна?те,  що  я  був...  Зрештою,  ви  це  добре
зна?те. Я був ненормальний i я ? тепер ненормальний, я був  вирваний...  Я
вас люблю! Я вас... вами хорий. Я хорий! Я  хорий!  Лено!  -  Я  мав  руки
спертi лiктями на стiл, голову обняту  долонями,  дивився  невiдомо  куди.
Лена мовчала.
   - Можливо нiчого не сталося, - проговорила вона по часi.
   - Як ви це розумi?те? - глянув я на не?.
   - Бо я ще та сама, - вiдповiла вона.
   - Як це справдi розумiти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися  з
Ню Иорку.
   - Бо це правда, - казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама,  направду
та сама... Мене виповня? мистецтво, iнакше я б... здохла.
   Я глянув на не? i хотiв вгадати ?? справжню  думку.  Вона  дивилася  на
мене довгим, впертим, рiвним поглядом. - Так. Я та сама. Ви для  мене  той
самий, - казала вона.
   - Можете працювати? - запитав я спокiйнiшим тоном.
   - Дуже добре.
   - Вiн розумi??
   - Дуже.
   - А як мама? Вдоволена? Напевно.
   - Не знаю, Можливо. Вона в нас нiма. Говоримо на митах.
   У цей час хотiлося сказати дуже i  дуже  багато,  сказати  все  повною,
ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити  непояснсне.  Але  не
було нiяко? для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на  досяг  мо??
долонi, але вона була поза  межами  досягнення  i  я  не  мiг  ?й  нiчого,
абсолютно нiчого сказати. Як знайти  доступ,  або  вихiд,  або  вхiд,  або
вiдхiд, щоб вона зрозумiла. I я знав, що  вона  розумiла,  i  напевно  так
само, як я, i так само нiчого, крiм  коротких,  холодних,  сухих  слiв  не
могла сказати. Ми замовкли. За нами i бiля  нас  бушувало  те  чорне  море
музики, танцю, спiву, розкритi i закритi пристрастi  гойдалися,  як  хвилi
великого окоану, набридлi та одноманiтнi. Ми сидiли в  кутi,  пiд  стiною,
заваленi i заставленi масою нiг, спин, животiв, голiв, рук, нами на  щастя
нiхто не цiкавився i ми на щастя нiким не цiкавились. Я вигнав  з  пам'ятi
все, що було до цього, я заставив всi входи сторожею сво?х най  iнтимнiших
проблем, я мав на досяг долонi Лену... I завтра ?? не буде.
   - На якiй мовi говорите? Дома. - запитав я ??.
   - Англiйська. Трохи нiмецька.
   - Лена Соренсон, - вiдповiв я.
   - Вам це подоба?ться?
   - Це так ?. Iнтернацiональне. Ми проти Iнтернацiоналу.
   - Можливо проти. Але ми Iнтернацiонал.
   - А як там мiй портрет?
   - Висить на стiнi.
   - Поруч з вашим?
   - Нi.
   - I не скаржиться?
   - Iнодi.
   - Як саме?
   - По рiзному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.
   - I ма?те успiх.
   - Не дуже.
   - А чому?
   - Ах, Павле!
   - То може затанцю?мо? Така грiзна Ча -Ча.
   - Зна?те, що я ?? не зношу. А ви без музики?
   - О, нi. Маю "Фiлiпса".
   - О... Зачекайте. То ж ви власник ново? хати! Гратулюю.
   - Дякую. Хто вас iнформував?
   - Маю розвiдку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весiлля?
   - Не маю наречено?.
   - Наречених безлiч. Он у тiй гущi...
   - А як по вашому з любов'ю?
   - Виберiть християнську. До ближнього.
   - Може подумати.
   - А до речi... Ви писали чудовi листи. Чому перестали ?
   - Бо я не письменник, а механiк. I стратег.
   - Стратег чого?
   - Бо?в за одну... мрiю.
   - О, я вас знаю... Хороший Павло... апостол. Проповiдник любови.
   - Не конче до ближнього.
   - Будемо мати i це на увазi.
   - Лено Сопенсен.
   - Вам сподобалося мое прiзвище.
   - Щоб не забути.
   -  Це  заучить,  як  погроза,  що  можете  забути.  Але  я  не  забуду.
Пам'ятайте.
   - Для мене цього не досить, - казав я.
   - Ми купили дорогий спогад... А все  решта  можливо  не  таке  сутт?ве.
Iнколи люди каються, що не вмiли зберегти вартостей, а по-мо?му найбiльшою
нашою вартiстю ? все те, що ми з вами пережили.
   - Для мене цього не досить, - повторив я вже сказане.
   - Ви гарно вмi?те писати... листи. Згода ?
   - Але ж ви "не вмi?те писати".
   - Зате вмiю читати... I розумiти.
   - Це значить говорити з порожнечею.
   - О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не  була  i  що  б  че
робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво.
Павле! Одружiння це найбанальнiша справа.
   - Не для мене.
   - Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалiсно. Коли б  всi
люди так на це дивилися - не було б сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi,  а
в небi не було б спасiння... вiд цi?? повенi грiха.
   - Таким я ?. Я вибрав спротив. Не кiлькiсть, а якiсть.
   - Кiлькiсть, якiсть - яка рiзниця. Головне... Не знаю, як  це  назвати.
Чи це може бути "щастя"? Якщо це ? взагалi.
   - По-мо?му ?. За далекими свiтами, за  глибокими  морями,  за  високими
горами. Чи наша зустрiч не був гарний доказ?
   - Ви були зi мною щасливi ? - питала вона по надумi.
   - Нi.
   - А чому ?
   - Бо ми не скiнчили початого.
   - В такому разi ми ма?мо ще надiю. Коли б скiнчили - що далi ?
   - Розумi?ться, коли б дивитися крiзь такi окуляри. Для мене  не  лишень
пристрасть. Для мене по?днання, злиття. Маю на  увазi  два  бiгуни.  Якась
умовна вiчнiсть, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не  знайшов
кiнця. I не це хотiв сказати... Не кiнця, а закiнчення, чи продовження, чи
тривання. До кiнця всiх кiнцiв, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь  на
цю хвилеву зустрiч з вами, з першо? хвилини нашого знайовмства,  я  вiдчув
приречення. Ми мусiли бути цiлiстю. Мене не треба переконувати, що  ви  не
були б iдеальною  жiнкою,  матiр'ю,  дружиною,  я  не  шукав  у  вас  саме
iдеального iдеалу, але я шукав i  знайшов  щось  значно  бiльше,  чого  не
висловиш словами, але що виповня? мене по самi  вiнця  i  що  робить  мене
щасливим. Може це  i  ?  любов.  В  кожному  разi  це  одна  з  найбiльших
дорогоцiнностей, за яку безконечнi поколiння людей вели, ведуть  i  будуть
вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.
   - О. як це гарно, Павле! - вирвалось у не? ?? знане речення, яким  вона
звичайно висловлювала сво? захоплення.
   Нашi очi зустрiлися, ми дивилися крiзь  морок  одне  одному  в  глибину
глибин i хотiли сказати правду правд...  Мiж  нами  запала  мовчанка,  яка
тривала деякий  час,  нашi  склянки  були  допитi,  збоку  далi,  бушувала
цiлковито п'яна заля, мiж нами лишалася недосказанiсть.
   - Чи мiг би просити? - перебив я мовчанку.
   - А чи ви вже все сказали? - запитала вона. Менi здавалося, що вона  не
наставлена на танець.
   - Пригаду?те, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали?
   - Я помилялася.
   - Не можемо все сказати. Не в нашiй силi.
   - Котра година?
   - Скоро кiнець.
   - Ну, так iдемо.
   I ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсiм iнакше,  нiж  колись.  Я
чув ?? такою, як звик ?? чути, вона мала сво?рiдне темпо,  дивне  дихання,
виключнi дотики, ми робили засво?нi кроки, посмiхалися  знаною  вибагливою
посмiшкою... Iнколи забувалися i тодi нашi  тiла  механiчно  зливалися,  я
гостро вiдчував ?? дихання i биття ?? серця i при тому не мав сумнiву,  що
вона органiчно, навiки, безповоротньо моя.
   У цьому танцi нас застала година дванадцята i "Боже  хорони  королеву".
Все зупинилося i стояло непорушно.  Ми  з  Леною  трималися  за  руки.  ??
примхлива зачiска була порушена. Бiля нас стояло  довкруги  багато  людей.
Впотiлi, зiм'ятi, гарячi. Коли скiнчився гiмн все знов  змiшалося,  лишень
ми стояли далi тримаючись за руки. - Ну? - сказала вона i глянула  менi  у
вiчi. - Не будемо сентиментальнi, - повторив я знане  ??  прислiв'я.  Вона
кивнула головою. Я потиснув обидвi ?? руки i сказав: - Допобачення Лено! -
Вона вiдповiла: - Допобачення, Павле! - I ми розiйшлися з цього  мiсця.  Я
вiдiйшов перший. Не оглянувся i не бачив, коли i куди вiдiйшла вона. Iсну?
один  такий,  можливо,  фiзичний  закон:  наше  тiло  ста?  тяжким,   ноги
наливаються оливом, м'язи вiдмовляють послуху. Саме цей закон дiяв в  мене
з неймовiрною силою. Останнi  мо?  слова  я  витиснув  крiзь  цiлу  небулю
туманности, в менi вiдбувалися космiчнi процеси розбиття сузiр,  я  нiчого
не думав, а тiльки маячив.
   Але все таки я пригадав, що у мене було  якесь  товариство,  а  в  тому
також Марта, яка за цi пару годин перестала зовсiм для  мене  iснувати.  Я
пiшов, чи краще незучаснено поплентався ?х шукати  i  не  був  здивований,
коли хтось менi сказав, що вони вже давно вiд'?хали. Не тяжко  уявити,  що
думала про це Марта, але мо? власнi протиставлення були  такi  великi,  що
виповнили цiлу мою свiтосферу i для iнших не залишилось простору.
   До дому я ?хав трамва?м Блур, без пересiдки, сам  один  i  я  мiг  цiлу
дорогу перебувати в туманностi мого зачаровання, передумувати все бачене i
сказане i марити чорти-зна якими дикими надiями. Уявляю, як тодi  виглядав
i можливо назва iдiот найбiльше менi личила.
   До?хавши до Гай-Парк авеню, я залишив трамвай  далi  поплентався  здовж
улюбленою але?ю. Головне, що було  порожньо  i  безлюдно,  здовж  хiдникiв
сонно стояли машини, бiльшiсть будинкiв понуро спала, тмяно  i  абстрактно
свiтились лiхтарi i поривно дув пiвнiчний вiтер, який,  як  сiрий,  дурний
кiт, ганявся за кожним сухим листком. Пiд ногами,  по  старих,  зачовганих
плитах хiдника, було повно тих нервових шелестiв,  що  ?х  продуку?  кожна
сумлiнна осiнь. На цiй широкiй, анатомiчнiй вулицi  я  найбiльше  вiдчував
Лену. Я уявляв, що вона йде поруч зi мною, що вiтер пiдрива? ?? сукенку, я
бачив ?? гарнi, елястичнi лiнi?, ?? гнучку реклямно  -  вражаючу  постать.
Менi хотiлося вгадати, якi саме сили приковували ?? до  мене,  ким  i  для
чого я вибраний нести цей тягар, через безмежну вигорiлу пустелю  туманно?
далекости i безнадi?. О! Це ганебно! Лено! Я не  сентиментальний,  я  дико
на?вний i стихiйно щирий.
   Я не квапився одразу до дому. 1) Щоб не зустрiтися одразу з Мартою,  2)
щоб довше побути з Леною, 3) щоб подумати  i  видумати  вихiд.  Я  виразно
зрозумiв, що  мо?  маленькi  пляники,  якими  я  до  цього  часу  питався,
безнадiйне нiщо. що я мушу дерзати значно бiльше, що Марту  я  мушу  назад
залишити, а Лену назад здобути. Це ? закон законiв i вiдступу  нема.  Бурi
не бурi, громи не громи, а я ламаюся вперед.  Бачили  ви  коли,  бодай  на
екранi телевiзора,  гiгантський  сталевий  танк,  який  бездушно,  вперто,
наослiп продира?ться крiзь лiсову хащавину, лама? пальми i банановi дерева
на якомусь островi Тихого океану? Засадничо, це я.  Не  дивлячись  на  мо?
мiмознi прикмети тонкошкiрого лицемiра.
   Я був вдоволений, коли  всi  вiкна  мого  приголомшеного  будинку  були
безоглядно темнi i я не мусiв одразу наражатися на зустрiч з Мартою. Я  не
думав, що вона вже спала безтурботним сном, але був переконаний,  що  вона
втекла, замкнулась, стероризувала Михайла за те,  що  вiн  минулого  року,
такого то дня i тако? то години не виконав такого то ?? завдання,  нарештi
розплакалась, що "вiн" мало нею турбу?ться  i  тепер  десь  прича?лась  за
дверима i наслуху? за кожним звуком будинку. Коли  я  обережно,  як  тать,
пiднiмався наверх, сходи пiд мо?ми ногами не скрипiли, а  кричали  гвалту,
на що щiлини дверей спальнi Боярiв погрозливо свiтилися, наводили на  мене
терор  i  намагалися  видати  мене  на  екзекуцiю  конкляве   чеснот,   що
закаптурено засiдало за дверима. Я швидко по злодiйськи,  тiкав  до  сво??
кiмнати,  обережно  закривав  за  собою  дверi,  не  свiтив   свiтла,   не
роздягався, а чим скорiш бiг до вiкна, вiдчинив одну його третину i  стояв
закам'янiло проти ночi, вiтру,  прохолоди.  Внизу,  залитi  блiдим  сяйвом
лiхтарiв, стояли в черзi "Меркурiй" i Форд", а напроти  через  вулицю,  на
городi сусiда, маяла в темнотi на шнурах залишена нанiч бiлизна.



   VI

   Яка справдi дивовижно - незбагнута дорога вiд вулицi Авiяцi? в  Харковi
на Укра?нi, де я родився, до цi?? ось вулицi Глен  в  Торонтi,  Онтарiо...
Через Микола?в на Чорному  морi,  через  Ванкувер  на  Тихому  океанi,  ??
найкраще простежити на глобусi  здовж  п'ятдесято?  паралелi  -  Ванкувер,
Харкiв, десятки тисяч кiлометрiв вiддалi... Але справа тут не у вiддалi, а
в часi.
   Мiй час - час анти - розуму, анти - правди, анти  -людини,  засадничого
проти,  час  коми.  Невротичнi  правди  i  гiстеричнi  закони  в   клiматi
iнквiзицi? творили iнферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя
стало кредитовим бiлетом i ним платилося за кожний невчасний вислiв. Сорок
мiльйонiв батькiв, матерiв i сестер принесено цьому в  жертву.  А  в  тому
також мо?х батька й матiр.
   Я ж опинився в порожнечi, мiж небом  i  землею,  без  права  на  власне
мiсце. Мо?м завданням було знайти таке мiсце i я його знайшов.
   Третього жовтня 1948 року, вiйськове - пасажирське, бачу також i  себе.
Менi тридцять чотири роки, у мо?х руках двi  валiзи.  Я  легкий,  молодий,
здоровий... Я на березi Америки, в Канадi з призначенням Ванкувер. Америка
для мене не просто Америка, а амбiцiя, фантазiя, iдеал. Належу до тих,  що
шукали тут правди, свободи - кращi i гiршi, святi  i  грiшнi,  але  завжди
сильнi i завжди рiшучi.
   Всiдаючи вечiрньою порою в Галiфаксi до довгого, окремого потягу,  мене
розварювало почуття надмiрного зворушення. О шостiй годинi, пiд смеркання,
потяг рушив, вiсiмсот пасажирiв, десятки мов i рас i невiдомiсть простору.
Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера,  ковбойськi  фiльми.  С  це
свiт, що  виломився  з  iстокий  корабель  американсько?  фльоти  "Генерал
Стюарт" у годинах раннiх причалив до  причалу  мiста  Галiфаксу.  На  його
покладi 810 пасажирiв з таборiв Дi-Пi Нiмеччини.  Сiрий,  туманний  ранок,
скиглення  мев,  рев  сирен,  запах  вугiльного  диму,  невиразнi   зариси
побережжя.
   Мiж цими прибульцями, у сiрому пом'ятому плащi, рi?, покинув  традицiю,
знайшов сво? власнi дороги i пiшов далеко наперед у простори нових епох.
   Так, далебi, не легко  окреслити  той  насторожений  настрiй,  що  весь
виповня? мою iстоту. Можливо, жалiю, що я вже не належу до тих перших, якi
пройшли цей континент. Це було так недавно.  Пралiси,  озера,  дикi  рiки,
прерi?, iндiяни, комарi. Сьогоднi мене везуть  вигiдним,  теплим  спальним
повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Бiля мене  все
солiдне, спокiйне,  привiтливе.  Увiйде  людина  у  темно-синiй  унiформi,
запита? чи менi вигiдно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях  картка
з номерком i призначенням i за п'ять днiв i п'ять ночей, вона заведе  мене
на другий кiнець континенту.
   За вiкном вже нiч, потяг бiг i кричав, мов гiгантська потвора. Довкруги
втомленi, зiбганi, мовчазнi обличчя. Хотiлося б розгадати ?х думки, звiдки
вони i хто вони i чого залишили минуле. ?х очi зраджували  пережите.  Вони
не здивованi, байдужi, смутнi. Можливо вони все ще бачать  табори  Колими,
Авшвiцу, гарячi  пристрастi,  холоднi  бункери,  танки,  лiтаючi  фортецi.
Неймовiрнi свiдки неймовiрного суду, що його скликано судити вiки i епохи.
   Потяг женеться далi, на ранок вiн перетяв границю  Сполучених  Стейтiв,
земля  вкрита  iне?м,  минають  будови,  га?,  поля,  ферми.  Згодом  знов
вернулися до Канади, а на вечiр зi зменшеним темпом,  обережно  в'?жджа?мо
до великого мiста Монтреал.
   Пiсля Европи, при?мно бачити цiле, не  зруйноване  мiсто,  нiде  нiяких
ру?н, яскравi неоновi реклями, многолюднi вулицi  i  безконечна  кiлькiсть
моторових  возiв.  На  перонi  чути  англiйську,   французьку,   нiмецьку,
укра?нську мови, я пручаюсь з  кожним  написом,  мо?  настро?  розгубленi,
почуття осамiтнення.
   Пересiдання на нормальний "Кенедi?н Пасифiк" - експрес, якого завданням
пересiкти континент i викинути мене на березi  Тихого  океану.  Неймовiрнi
простори, гранiт, рiки, озера i лiс. Вони  лежать  спокiйно,  вони  стоять
задивлено, вони течуть задумано, вони чекають,  виглядають,  сподiваються.
Земля жива й насторожена, вона пляну? свою казку майбутнього i розказу? ??
вiтрам, деревам, водi... I довга, провокуюча дорога крiзь гранiт i лiси до
людського серця i мiзку.
   То знов появляються i розгортаються до обрi?в прерi?, покраянi ланами й
дорогами, де i  звiдки  взялися  тi  майстри,  що  зробили  з  цього  таку
шахiвницю. Царство тракторiв, пшеницi i тяжких, дiйних коров. I  широкого,
синього неба.
   А далi велетнi гiр i сяючi  снiгом  шпилi.  Бритiйська  Колюмбiя  з  ??
купами порвано? на кусся  плянети.  Цiла  розпука,  що  пiсля  Бенфу,  нiч
закрила цей ма?статичний катаклiзм вiд мого гарячково-ненаситного ока. Але
з ранком потяг елястично врива?ться у стихiйно-величну долину Фризера,  що
нагаду? епоху динозаврiв. Ввижалося, що з  ??  гiгантських  га?в  червоно?
сосни,  неграбно  висунуться  бронтозаври,  здiймуться  почварнi  ящурi  й
заревуть мастодонти. Забувалося, що  ?деш  найдосконалiшим  потягом  нашо?
цивiлiзацi? i не вiрилось, що тут же поруч бiгли асфальтовi  дороги,  бiлi
будiвлi, телеграфнi стовпи i барвистi написи.
   Останнiй ранок мо?? дороги  океану  й  континенту,  два  тижнi  часу  i
мiльйони вражiнь. На диво ясний, прозорий, рахманний,  обiцюючий.  Скорiше
встаю, уважнiше голюся, одягаю найкращий  одяг,  зав'язую  найпривабливiшу
краватку. I готовий до найсудьбоноснiшо? зустрiчi.
   Нарештi i сама зустрiч. Година дев'ята  i  сорок  п'ять  хвилин  ранку.
Субота. Восьме жовтня. Цi дати, як граничнi, кам'янi стовпи,  врiзались  у
мою тямку. Величезний, впотiлий дiзелевий льокомотив  зупиня?ться.  Багато
людей i мiж ними тро? мiцних,  повнолицих  добродi?в,  якi  кинулись  менi
назустрiч. Моя матiрна мова виразно зазвучала в  повiтрi.  Мiй  на  грудях
квиток  нарештi  виконав  свою  ролю.  Добродi?  кинулись  до  мене  i  ми
обiймались, нiби рiднi брати, якi цiлу вiчнiсть не бачились.
   Далi, звичайно, ми ?хали  просторим,  не  дуже  новим  автом,  я  сидiв
спереду з мо?м "спонзором" Сенишином, який вiв машину, а  нашi  друзi,  зi
сво?ми власними машинами,  творили  нам  ескорту.  Минали  багато  вулиць,
багато машин i нарештi довга до само? затоки вулиця  висаджена  кленами  й
каштанами з однородними будинками i  бiля  одного  з  таких  будинкiв,  ми
зупинилися. Не встигли ми висiсти з авта, як  бiля  нас  набралося  багато
iнших чоловiкiв i жiнок, всi мене голосно вiтали, я почувався геро?м, який
вернувся переможцем з поля бою, ми гармiдерно входили до гарного, чистого,
просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався  розгублено,  пiд
мо?ми ногами все ще хитався Грунт. I вимагалося вiдпочинку.
   Але про таке не було й мови. У просторiй ?дальнi препишно, незалежно  i
визивно стояв широкий, бiлий, заставлений посудом  стiл  з  парою  тузинiв
стiльцiв,  i  все  це  разом  з  драпiжною  гостиннiстю  чекало   на   мою
настовбурчену iстоту. Згодом я опинився на головному мiсцi  стола,  я  був
приголомшений стихiйною кiлькiстю ?жi, рiзноманiтнiстю пиття,  чисельнiстю
гостей обох статей, ми пили, ми ?ли, ми пiдносили тости,  ми  виголошували
промови, з мене зроблено сенсацiю року, найбiльшу людину столiття,  опiсля
все перейшло на вокальну частину церемонi? i нашi гордi, буйнi, степовi  i
гiрськi пiснi  розлягалися  широко  над  затокою  св.  Георгiя  i  напевно
досягали Гавайських островiв.
   I це протягнулося далеко до пiзньо? ночi, i  коли  я,  десь  по  другiй
годинi, лягав до сво?? бiло?, чисто?, просторо?, а  головне  не  рухливо?,
постелi, я  був  не  тiльки  смертельно  втомлений,  але  разом  цiлковито
переконаний, що час мо?? безцiльно? мандрiвки  скiнчився,  а  почався  час
шукання певного, остаточного мiсця на цiй благодатнiй, ситiй землi.
   А згодом, з почуттям гордости  i  вдоволення,  мене  обвозили  оглядати
пречудове, амфiбiйне зелено-iржаво-бронзове мiсто  розложене  на  зазубнях
широкого побережжя зi  снiжно-перламутровими  верхiв'ями  гiр,  бiлими  на
схилах   будiвлями,   гостроверхими   секвоями,   мiстерiйними   тотемами,
дзеркальними водами. Я ще не бачив бiльш  вражаючого  по?днання  творчости
стихiйних  сил  природи  i  людського  плянування,  у  якому  б  хмарочоси
природного гранiту i хмарочоси залiзо - бетону, на тлi сiро-синього  моря,
творили таке панорамне зосередження краси i ма?стату.
   Одначе цей закуток нашого континенту, зо всiма  його  слiпучими  далями
обрi?в, з його рухливими кораблями i спокiйними причалами, не став  мiсцем
мого остаточного оселення. Не можу сказати  чому.  Коли  нам  визначаються
путi, нiхто не зна?, чи ма? це бути путь Магеляна, чи Емануеля Канта, а чи
звичайного волоцюги з пiд мостiв  Парижу.  Чоловiк,  який  вибрав  мене  з
таборiв, у якого я почав працювати, як механiк авто-майстернi на iм'я Iван
Сенишин, не дивлячись  на  його  королiвську  для  мене  зустрiч,  не  був
призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зiйшлися з  рiзних
бiгунiв плянети, з рiзних заложень душi, ми по рiзному бачили кольори,  по
рiзному чули тони. А тому ми мусiли розiйтися.
   Це мусiло статися з неухильнiстю смерти  чи  биття  серця.  Чи  вмiв  я
працювати  i  чи  працював  вистачально?  За  мо?ми   поняттями   вмiв   i
вистачально, але нашi з Сенишином амбiцi? нiяк не мирились.  Вiн  нiяк  не
хотiв повiрити, що я при?хав  до  Ванкуверу  не  тiльки  "доробитися",  не
тiльки мати "гавз", "кару", багато на стелi, багато  в  холодильнику,  але
також довiдатись, хто був  Джордж  Ванкувер,  чого  вiн  тут  шукав,  чого
смiявся Бернард Шов, чому плакав  паяцо.  Для  Сенишина  подiбнi  проблеми
видавалися верхом безглуздя i я його розумiв... Але вiн не розумiв мене.
   Взагалi, я  не  знайшов  тут,  чого  шукав.  За  професi?ю,  я  майстер
корабельного будiвництва, але закон вимагав i я на це погодився,  перебути
рiк у мого ручителя. Я став авто-механiком, спочатку  помiчним,  а  згодом
фаховим з намiром одного разу стати незалежним. I не кажу, що ця роля менi
не сприяла. Я мав що ?сти, у що одягнутися i не тiльки  ладив  авта,  а  й
ходив на засiдання "Народного дому", помагав ставити  "Наталку  Полтавку",
спiвав Петра, дописував до "Свободи", залицявся до  всiх  дiвчат  i  завiв
старого, надiйного, кремово? барви, "Олдсмобiля".
   По роковi тако? чинности, я вже  почав  мiркувати  про  власнi  дороги,
плянував власне пiдпри?мство, Сенишиновi це не конче смакувало, вiн  почав
дорiкати, скаржитись, не хотiв мене вiдпустити. Я  не  мав  намiру  з  ним
сперечатися i щоб зiйти з очей, почав думати про iншi мiсця  цi??  широко?
землi.
   Так чи iнакше, по двох несповна роках, пiсля не дуже дружньо? розмови з
мо?м господарем, навесну у кiнцi квiтня, я залишив Ванкувер. Для Торонта.
   У Торонтi я мав приятеля таборових часiв Степана Снилика. Ми були з ним
у контактi, вiн писав менi пеани про сво? Кольорадо,  не  мiг  нахвалитися
сво?ми  успiхами,  повiдомляв,  що  туди  з'?жджа?ться  чи  не  цiла  нова
емiграцiя i, пiсля деякого вагання, я продав свого "Олдсмобiля",  спакував
валiзи, заручився квитком Транс-Канадсько? повiтряно? лiнi? i пустився  ще
раз через континент назад. Це була велична увертюра  до  мого  Торонта.  Я
вертався, як король з  iноземних  вiдвiдин,  зав-зятюще  ломав  англiйську
мову, я читав "Лайф", я розмовляв з пасажирами про Котаею, я мав  на  собi
новенький одяг, а в кишенi книжку Канадсько-королiвського банку.
   У Торонтi мене нiхто не зустрiчав, але на летовищi Малтон я взяв  таксi
i направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив  для  мене
примiщення у мого прекрасного  земляка  Пилипа  Стецика,  який  вже  встиг
обложитися гiпотеками i стати власником на десять кiмнат будинку, знизу до
верху виповненого, як дорожна валiза, такими ж, як я, мадрiвцями. Я  заняв
кiмнатку розмiром пуделка сiрникiв, без вiкна,  зi  скляними  дверима,  що
виходили на маленький балькончик поруч з мiнiятюрною, зашкленою  верандою.
Цим урочистим актом, я збiльшив цифру населення цього гостинного  дому  на
вiсiмнадцять, я мав заклопотаного земляка-господаря, пречудову  його  панi
господиню,  ?х  зворушливу  донечку  Оксанку  i  лiнивого,   сивого   кота
"Сталiна", який дiстав це  грiзне  iмення  за  те  тiльки,  що  замордував
канарка мо?? сусiдки, колишньо? акторки Лiдi? Парфен.
   А сам будинок, як назовнi так i знутра, виглядав  велично.  Його  пишнi
вхiднi дверi були  зашкленi  кольоровим  склом,  його  сходи  нагору  були
застеленi м'яким, мишато? барви, килимком, вiн мав гомiнку, завжди заняту,
убиральню i завжди занятий, з двома вiдгалуженнями, телефон.
   Ззаду за будинком красувався невеликий  шматок  тiнистого  городу,  там
цвiло чимало квiтiв, росли помiдори i буяв широкий, пишний кущ бозу.
   Перший роздiл мо?? епопе? був закiнчений. Починався другий.  У  пошуках
за працею, яка тривала пару тижнiв, я мав менше щастя нiж у  Ванкуверi,  з
автомеханiка, я став машинiсто-механiком чоколядно? фабрики "Ровнтрi",  що
на вулицi Стерлiнг, з не дуже принадними умовами трьох  рiзних  змiн,  якi
мiнялися що-три тижнi.
   Вростання  не  тривало  довго.  Наша  етнiчна  група  ряснiла  безлiччю
потрiбних i  менш  потрiбних  партiй,  груп,  парафiй,  товариств,  скрiзь
вимагалось дiлових людей i по короткому часi, я вже набув звання активного
громадянина i мо? iм'я вимовлялося з певним акцентом.
   I не лишень активного громадянина, але й не менш  активного  холостяка,
привабливого кандидата на  жениха.  З  наших  втiкацьких  таборiв  на?хало
чимало не лишень вовкiв-сiроманцiв, але й не менше сiроманок - вовчиць, на
забавах,  на  балях  ро?лося  вiд  агресивних  наречених  i  моя  кiмнатка
штурмувалася армiями прекрасно? статi  з  не  меншою  наполегливiстю,  нiж
англiйська фортеця Мальта за останньо? вiйни. Не знаю, чому любов втiлюють
у вигляд Венери, коли на дiлi, це жорстокий Тома де Торквемадо саме  тодi,
коли вiн допиту? i палить вiдьом.
   I от на полях цих судьбоносних бо?в, в розгарi най-впертiших змагань за
бути чи не  бути  мого  парубоцтва,  на  краю  прiрви  мого  одруження,  я
несподiвано, дивовижно i провокативно зустрiв Лену.



   ЛЕНА

   1

   Моя Олена, яку  буду  звати  автентичне  Леною,  не  мала  мiтологiчно?
бiографi?, за не? не змагалися царi i не було спалено Тро?, але ??  минуле
до певно? мiри оповите не менш фантастичною мiстикою, нiж  i  Олени  дочки
Зевса  i  Леди,  дружини  царя  Менелая,  бо  i  вона  належала   до   тих
загадково-чудодiйних сотворiнь, яким приречено творити легенди i приносити
в жертву не одну Трою.
   Досить часто трапля?ться, що химерне життя, нi з сього, нi з того, втне
з вами дивовижну штуку, напутать на химерне дiло, наведе затемнення думки,
оплута?  глузд  i  зробить  з  вас  гротескового  паяцика  вашо?   власно?
пристрасти. I це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути
здiйснення  вашо?  най-припабливiшо?  мрi?...  Це  може   лишитися   вашим
найкращим спогадом... Це може стати легендою вашого життя.
   Мiстерiя мо?? Лени почина?ться з того факту, що вона народжена, як i я,
у мiстi Харковi i що ?? батька так  само,  як  i  мого,  одного  разу  "не
стало", ?х серед ночi забрано з хати i  кудись  вивезено,  з  тi?ю  тiльки
рiзницею, що мого батька, народного учителя,  "не  стало"  за  "буржуазний
нацiоналiзм", тобто, що вiн трохи  бiльше,  нiж  було  урядове  дозволено,
вживав укра?нсько? мови, а ?? батька,  вiдомого  iнженера,  за  будинок  у
Харковi i вiллу в Криму, а до того чужинецьке прiзвище, що  на  мовi  тi??
доби значило "чужоземний шпигун". Саму ж Лену,  з  ??  матiр'ю  i  старшим
братом, пiсля арешту батька, так само, як i мене з мо?ю матiр'ю,  викинуто
з мешкання на вулицю i залишено на призволяще, лишень, що вони ви?хали, не
як ми, на село, а пере?хали до Одеси, де  ??  мати  стала  кондукторкою  i
десять рокiв водила одеський трамвай, що зберегло ?х при життi, а моя мати
на селi, пiдчас колективiзацi?, загинула з голоду.
   I родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я,  тобю  вона  вже  не
знала "проклятого царського часу" взагалi, а я ще  мав  на  собi  маленьку
плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз  зустрiчалися
на вулицi Сумськiй, де стояв ?х злочинний дiм, а з ??  старшим,  струнким,
бiлявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до  народно?  школи,  грали
"гилку" i вчилися курити.
   ... i напештi, ми однаково затратили пiв  життя  "для  добра  майбутнiх
поколiнь", об'?хали пiв свiту, щоб знов зустрiтися  на  перехрестi  вулиць
Батерст - Дандес  в  Торонтi,  Онтарiо,  бiля  зупинки  трамваю  насупроти
нiмецько? аптеки "Медiка".
   Коли я приходив з нiчно? змiни роботи, я  звичайно  до  обiда  спав,  а
потiм одягався i простував вниз по Маркгам до  вулицi  Квiн,  де  на  розi
мiстилася харчiвня "Иорк", власником яко? був мiй господар  Пилип  Стецик.
Це була пiсна, одноманiтна  вулиця,  заселена  переважно  сiрим  людом,  з
численними  синагогами,  висаджена  берестами,  з   будинками   iсторично?
давности,   зi   всiлякими    хитромудрими    ганочками,    балькончиками.
прнбудiвками, яких цегляна барва вiд  часу  перетворилася  у  брудно-буру,
яких малювання порепалось, а травники злисiлн за бпаком сонця. За повiр'ям
бiльшостi  мешканцiв  закутка,  смiття  значило  грошi,  тому   до   нього
ставились, як у Iндi? до святих корiв, гiгi?на не вважалася чеснотою, а на
естетику не збувало часу. I дивно,  чому  саме  в  таких  мiсцях  водиться
стiльки дiтей. Можливо, рiд людський такi самi бактерi?, як i всi iншi,  i
смiтники ? лля них найближчою стихi?ю.
   Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги,  це  моя  щоденна  путь  до
?дальнi, мiж дванадцятою i першою годиною. "Грiл Иорк" пишався  численними
написами, неоновим свiтлом, реклямою цигарок  "Прогрес".  Це  привабливий,
кольоритний, нiби з оповiдань Джека Лондона, вертеп  зi  запахами  тютюну,
олi?, риби, цибулi, це стовковисько типiв й характерiв, це  щедра  долоня,
що за  маленькi  грошi,  пропонувала  вам  ситiсть,  це  мiсце,  де,  крiм
"гамбургiв" i ''гот-догiв", ви дiстали рiднi борщi й вареники, а  до  того
зустрiлись "зi сво?ми" i наговорилися до хрипоти про найважливiшi проблеми
свiту.
   Саме  того  часу  це  мальовниче   пристановище   iстотно   поширялося,
подво?лась кiлькiсть стiльцiв бару, стiни змiнили свою тютюнову  барву  на
сiро-небесну, додано збоку кубiчну, без  вiкон,  оббиту  фанерою  кiмнату,
запроваджено мiкрофони з безконечною музикою i вiстями на рiзних  мовах  i
подво?лось  кельнерок,  якi  заклопотано  бiгали  у  сво?х   ясно-кремових
халатиках, обвантаженi посудом i харчами.
   З помiж них контрастове видiлялась звинна, елегантна русявка зi  синiми
очима, червоними устами i вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу,  яка
часто до мене зверталася i звала мене Павлом Iвановичем.
   Одного разу вона несподiвано мене запитала: - Павле  Iвановичу.  Чи  ви
зна?те Лену Глiдерс? - Нi, - вiдповiв  я  незучаснено  -  Не  зна?те  Лени
Глiдерс? Це неможливо. Це ж вiдома малярка, - казала вона здивовано. - Нi,
- вiдповiв я тим же тоном. - Вона малю? рiзнi такi... зна?те... Модерна, -
вияснила вона. - А вона вас зна?, - вияснила виразнiше. - Мене? Як i чому?
- питав я здивовано. - Як i чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом  живемо.  I
про вас говоримо. Вас усi знають.
   Аргумент був засильний, я замовчав, але моя спiврозмовниця не вмовкала.
- Дуже гарна, - казала вона, маючи на увазi ту саму Лену.
   - Навiть дуже, - пробував я жартувати.
   - Уявiть, що дуже. I шкода, що ви ?? не зна?те.
   - Можливо й шкода.
   - А може б ви хотiли з нею познайомитись?
   - А чому б нi.
   - Вона недавно прибула з Монтреалу.
   - О! З Монтреалу. Розумi?ться. Ви, зда?ться, також з Монтреалу.
   - А ви, зда?ться, з Ванкуверу.
   - Ма?те рацiю, - вiдповiв я з посмiшкою. - А чи мiг  би  я  знати  ваше
iмення?
   - Зiна.
   - А далi?
   - Далi нема. Зiна.
   На цьому наш дiялог на тим часом скiнчився, я був  задавнений  скептик,
вiдкриття  Зiни  мене  не  зворушувало,  менi  соромно  признаватися,  але
засадничо, я не належав до тих, якi легко загоряються, я  вiрив  в  любов,
кохання, пристрастi, я читав про них, бачив  ?х  у  (фiльмах,  але  лишень
бачив, не конче сприймав, мо? тiло було на таке загартоване, душа  iмунна,
гормони ситi. Лишалась мрiя, а  в  мрiю  не  вiрилось  дослiвно.  Хотiлося
чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет,
вiддихом.
   Зовсiм недавно, я, було, щось подiбне зустрiв. I не так далеко. На  тiй
самiй вулицi Дандес,  повертаючи  до  лiва,  де  розбитi  хiдники,  бруднi
калюжi, жидiвськi  й  iталiйськi  крамнички  зi  сушеною,  солоною  рибою,
оселедцями, прiсним  запахом  оливок,  грушкоподiбних  сирочкiв,  майже  в
перемiшку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мiшками,
юхтовими черевиками... На самому розi при  виходi  на  Баторст  красу?ться
запорошений кiоск журналiв, газет, кишенькових видань,  курильного  краму.
Тут я часто зупинявся, мене приваблювали ?вропейськi iлюстрованi  журнали,
ремiнiсепцi? минулого, спогади вiйни, знайомi прiзвища...
   I саме на цьому мiсцi, зовсiм ненароком i зовсiм випадково,  я  побачив
молоду, гнучко-струнку, в повiтряно-легкiй суконцi дiвчину, з римською,  у
виглядi кiнського хвоста,  зачiскою.  Така  мимолетна  з'ява.  Вона  щойно
висiла з трамваю Дандес i чекала, видно, на Батерст. Унiкальне вражаюча  i
безкомпромiсово  гарна.  I  закоштовна,  щоб  зватись  жiнкою,  це  просто
квiтка-самоцвiтка,  не  Мадонна  i  не  господиня,   а   вияв   мистецтва,
брильянтовий перстень на пальцi уяви.
   Це можливо мариво гiперболiчне, можливо це просто шахрайська  льоторся,
яку годi проглянути. За цiле мо? рiзно-многогранне буття на цiй  строкатiй
землi,  не  так  часто  приходилось  бачити  зблизька  подiбнi  явища,  за
вийнятком на екранах голiвудських колекцiй... Але в  самому  автентичному,
доторкальному  вимiрi,  на  брудних  хiдниках  давнтавнiв,   на   станцiях
транспортацi? i взагалi,  пiд  ясним  синiм  небом  мо??  домени,  подiбнi
явивища зникаюче рiдкiснi. I тодi вони вражали,  i  наводили  переполох  i
пiдносили температуру.
   Хоча звичайно - дяка Боговi,  такi  феномени  появляються,  торкаються,
вiддалюються  i  забуваються.  Залиша?ться  далi   те   саме   переконання
нездiйсненности, гiркий присмак невiри i нсвиразно-тьманне  шукання  ново?
точки у плоскому просторi.  Але  цi  ого  разу,  це  звичне  правило  було
порушене. По кiлькох, можливо, двох-трьох днях, на тому  самому  мiсцi,  у
той. самий чаг, лишень з деякими несутт?вими змiнами (сiра, обтiкальна, як
рукавиця, суконка зi загостреним пiдкресленням форм) я мав  нагоду  вдруге
переконатися, що мо? попереднi спостереження не були переяскравленням.  Це
не була антика, нiяка Венера Мiлоська, але  це  була  прекрасно  витримана
синтетична субстанцiя жiночо? подоби нашо? атомово? епохи, продукт мейд iн
Ню  Иорк,  свiдомого   по?днання   вiтамiнiв   з   аптечних   баньочок   i
контрольованих калорiй. Я б це назвав скромно, як Чорчiл  назвав  одну  iз
сво?х книг - "Трiюмф i  трагедiя".  Трiюмф  цивiлiзацi?  i  трагедiя  мо??
неспроможности.
   Подяка творцевi, що i це минулося. Залишився довший, гострiший спогад i
трохи бурчливих фiлософських розважань за чашкою кави в  кубiчнiй  кiмнатi
"Иорку", солiдно? людини, яка вперто трима?ться переконання, що  судженого
не об'?деш конем, а не суджену не привабиш  нiякими  чарами  чемлi.  Я  не
виявив панiки вiд пропозицi? Зiни минулого разу, але згодом ми  цю  справу
порушили наново. - Як ваша малярка з Монтреалу? - запитав  я  ??.  На  це,
Зiна виняла з маленько?  кишеньки  свого  бiлого  плаща  вiзитiвку  одного
зубного лiкаря з годинами прийнять пацi?нтiв i на ??  зворотi,  енергiйним
письмом, написала: "Лена Глiдерс, 370 аве Шша, 00-4117". I подала менi.
   Я прийняв картку i заховав ?? до кишенi сво?? робочо? блюзи. Нiчого  не
сталося...   Нема   заперечень.   Але   й   нема   запевнень.    Цiлковита
безстороннiсть.  I  що  це  справдi  за  така  мармуровiсть?  Можливо  наш
нуклеарний час трохи запересичений  любов'ю  -  книги,  радiо,  телевiзiя,
рекляма... Зо всiх екранiв i гучномовцiв на нас женуть любов,  нiби  отари
худоби у ковбойських фiльмах, нагi жiнки  переслiдували  нас  навiть  у...
Вибачте. Не будемо рискувати словами.  Не  хочемо  опинитися  перед  лавою
присяглих свято? iнквiзицi?.
   Але де,  скажiть,  подiлася  колишня,  справжня,  запашна  з  гiтарами,
соловейками, повним мiсяцем... I зiдханнями. Коли ще стрiлялися i  вмирали
вiд отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарiв.
   У мо?му випадку  це  перевантаження  вiдчувалося  досить  виразно,  моя
шановна господиня Надiя Петрiвна раз-пораз мусiла кликати  мене  знизу:  -
Павле Iвановичу! Толехвон! (Вона  полтавка).  Я  мусiв  накидати  халат  i
прожогом бiгти до першо? площинки заднiх сходiв, де збоку у нiшi дискретно
мiстилось вiдгалуження телефону, який засадничо мав мiсце у  кухнi  i  був
пiд неподiльною контролею генерального штабу  Надi?  Петрiвни.  Вона  менi
спiвчувала, але разом i скаржилась:
   - Коли ви нарештi окрутитесь, - казала з виразом щирого докору. -  Хоча
б залюбився... А то лиш зводить iнших.
   А на початку травня, як звичайно  рано,  пiсля  нiчно?  змiни,  я  спав
довше, прокинувся без настрою, снилося  нiби  я  садив  дерева  у  якомусь
стадiонi,  був  розтрiпаний,  як  кiт  пiсля  нiчно?   мандрiвки,   лежав,
потягався, думав про це i те, а далi вставав,  мився,  голився,  на  дворi
було ясне  сонце  i  спiвали  робiни,  я  хотiв  було  посидiти  на  сво?й
верандочцi з томиком добро? лектури, коли знизу долетiв знайомий  спiвочий
контральт Надi?  Петрiвни:  -  Пане  Пааавле!  Телехвон!  -  Невдоволений,
вiдложив лектуру i вдався до вiдомо? нiшi на сходах. - Гальо!  Данилiв!  -
буркнув до слухавки.
   - Добрий день, Павле Iвановичу! Тут Зiна! - почув я вiдповiдь.
   - А! Дуже при?мно! Чим можу служити?.. Слухайте, пане Данилiв...
   - Слухаю.
   - Але слухайте уважно!
   - Уважно!
   - Тут бiля мене гарна, атрактивна дiвчина...
   - Винятково зворушений.
   - Яка хоче з вами познайомитись...
   - Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?
   - Нiяких коментарiв. Так чи нi?
   - Розумi?ться - так! До ваших послуг. Де i як можу бачити панну...
   - Лену Глiдерс...
   - Панну Лену Глiдерс?
   - Вона навiда? вас.
   - Навiда? мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.
   - Нiяке дихання, це абсолютно серйозно.
   - Розумi?ться. Абсолютно. Коли матиму шану ?? вiтати?
   - Завтра. Будете дома?
   - Хiба увечорi
   - Розумi?ться - увечорi.
   - Година восьма?
   - Домовлено!
   Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зiна, та  Зiна  з  ??  вольовим
носом. I що за агресiя, чому так спiшно, який сенс i що це за така малярка
i навiщо я ?й здався?  Головокружна  сенсацiя,  загадкова  тема,  двадцять
чотири години роздумiв, огненний знак питання... Я ще нiколи  не  затратив
стiльки часу на подiбнi справи, як цього разу,  а  другого  передвечора  я
старанно збро?вся, щоб  належно  зустрiти  iнвазiю  i  бути  у  формi,  як
посадник Лондону,  коли  його  урядово  вiдвiду?  королева.  Чисто  голене
обличчя, легкий, ясно-сiрий, так званий тропiк, одяг винятково? елеганцi?,
в тон одягу краватка i легкий, ажурний, кокетливий загальний тон i вигляд.
Я так звик. Це ж  бо  либонь  тiльки  дiвчина...  А  я  зiпсутий  успiхами
парубок. Тра-ля-ля!
   Я чекав  тi??  восьмо?  години  з  нахабною  певнiстю,  мов  би  султан
турецький, який чека? свою одалiску, але разом, на цей раз,  я  вийнятково
чомусь боявся зустрiти це явище для мене ще небувале, по сво?му  загадкове
з виразними ознаками мiстерi?, а одночасно приходило на думку, чи це не  ?
якийсь жарт,  придуманий  легковажною  Зiною,  або,  можливо,  щось  зараз
станеться, хтось застука? до дверей, якась Нiна чи Валя, або ось-ось почую
знизу голос "телехфон" i та сама Зiна насмiшкуватим тоном заявить, що наше
домовлення нiщо iнше, як звичайна ??  примха.  Я  панiчно  нетерпеливився,
нетерпляче поглядав на свою "Омегу", ступнював напруження, сам на себе  за
це сердився i не мiг цього зупинити. Восьма година, восьма година,  восьма
година, так повiльно йде час, я весь слух i увага, там  десь  внизу  мають
вiдчинитися дверi, я почую невиразнi жiночi голоси,  легкi  сливе  нечутнi
кроки по м'якому килимку сходiв i тривожне, делiкатне застукання  до  мо?х
дверей. Це ма? ось-ось статися, чекання, олив'яно  тяжке  чекання,  бiжить
секундна стрiлка, але знизу нiяко? реакцi?.  Там  усе  мовчить  вийнятково
глибокою мовчанкою, хоча я мусiв би розумiти,  що  ця  вi-зита  далеко  не
належить до звичайних i що такiй дiв чинi не так легко вибратися  на  таку
авантюру з такими вiдчаяними намiрами. Години виразно показують ??  довгi,
складнi вагання, ?? нерiшучiсть важиться секундами, час  вайлувате  сприя?
?? вiдвазi... Восьма рiшальна година, п'ять довжелезних хвилин по восьмiй,
нестерпнi десять iнших хвилин i нарештi  п'ятнадцять  тяжкостопих  секунд,
вiдчеканених, як вистрiли з рушницi i ось те, що мало статися  -  спiвуче,
знайоме "Пане Павле! Телехвон!". Зриваюся, як  чорт.  Напевно  якась  мара
втиска?ться до мого чекання, якийсь  фатальний  зрив.  Намагаюся  втримати
гiднiсть i достойнiсть чоловiчого накорiнка, силуваними  широкими  кроками
йду до фатально?  нiшi,  беру  слухальце  телефону,  кажу  "гальо"  i  чую
незнайомий, легко картавий, нерiвний, притишений  жiночий  голос.  -  Пане
Данилiв. Вибачте менi. Ми ще не знайомi. Я Лена  Глiдерс.  Моя  приятелька
Зiна, без мо?? згоди домовилась про мою з вами зустрiч. Я  не  погоджуюсь.
Вибачте. I прошу мене не чекати!
   Клiп-кляп i телефон замовк. I кiнець. Мене  набито  по  мордi,  я  весь
обурення, я бiжу до  сво??  кiмнати,  я  зриваю  з  себе  одяг,  краватку,
розпатлую волосся. Чортяка ма? забрати цiлу ту  Зiну  з  ??  маляркою,  це
виразне знущання i такого не можна дарувати. Ось пiти й подзвонити ?й i на
гарячу голову вiдчитати ?й свою думку! Но, но, но!  Тiльки  не  це.  Краще
стриматись, залiзний спокiй, льодове мовчання, повна, вбивча iгнорацiя.  Я
вже було вибiг до телефону, зупинив себе перед самою нiшею i  саме  в  той
час, коли вiн задзвонив знову, а я без надуми, механiчно схопив слухальце,
я почув голос Зiни. - Чи Павло Iванович ?  -  Так!  Це  я!  -  вибухнув  я
сердито. - Вам дзвонила Лена?  Що  вона  не  прийде?  Помилка.  Кокетство!
Страх! Не берiть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути  людиною!  Хочу
бути людиною! Самостiйною! А разом бо?ться. Просить  вибачення  i  просить
зачекати. За п'ятнадцять хвилин вона буде у вас!
   Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний
скандал, я нiкого не хочу бачити, нiяко? малярки,  нiяко?  людини,  нiяко?
авантюри. Як тiльки прийде - покажу дверi i справа скiнчена, я був  лютий,
я хотiв виглядати бридко, я розщiбнув сорочку, виставив сво? зарослi груди
i навiть скинув штани та надiв свiй бурячково-китайський халат. Побачить i
втече. А тим часом, розлiгся на канапi, заложив ноги в  нiчних  капцях  на
поруччя i вирiшив за нiяку цiну не вставати, навiть  коли  мала  б  прийти
сама Бригiда Бардо.
   Але все таки я нервово поглядав на годинник  i  нервово  чекав!  Що  за
чортяча проба нервiв!  Тi  проклятi  п'ятнадцять  хвилин  гатили  по  мо?х
нервах, як молоти по ковадлi i  були  вони  не  п'ятнадцять,  а  двадцять,
двадцять п'ять, я навiть знов почав сумнiватися i мiй настрiй дуже  гостро
почав мiнятися з буревiйно лютого, на непевно-переляканий i я навiть почав
вагатися чи цей мiй розтрiпаний вигляд зможе вистачально  виправдати  мене
перед судом невмолимости i коли тi фатальнi п'ятнадцять хвилин наближалися
зовсiм, я зненацька, мов опарений,  зiрвався  на  ноги  i  почав  поспiшно
натягати штани. Та було вже пiзно. До дверей справдi делiкатно  застукано,
я не розумiв, як це i коли сталося i хто там за дверима, але я з  поспiхом
натягнув штани, як на зло плутався в  кожнiй  холошнi,  назував  черевики,
ледве накинув пiджак, але краватки так i не встиг зав'язати, як i не встиг
привести до  ладу  сво?  густе,  темно-каштанове  волосся.  Я  передчасно,
механiчно вiдчинив дверi i дослiвно... Так. Повiрте менi. Я занiмiв. Перед
мною, як у якiйсь брутальнiй казцi, стояла свiжо, демонстративно, вишукано
одягнута, дуже молода, газельно перелякана дiвчина, яку я пiзнав на перший
погляд... Та сама, з того перехрестя Дандес - Батерст, яку я так  подивляв
i яка мене так вразила сво?ю динамiчно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив
провокативно  великi  очi,  мо?  обличчя,  мов  з  гуми,  розтягнулося   у
здивуваннi, а на мене дивилися переляканi, великi, не знаю яко? вже барви,
очi i дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:
   - Чи це тут?
   - Лена Глiдерс? - перебив я ?? вигуком, але мiй голос зiрвався, раптово
упав i я розгублено занiмiв.  Дурнiшо?,  банальнiшо?,  на?внiшо?  сцени  в
мо?му життi я ще не переживав. Школяр початково? школи напевно,  на  мо?му
мiсцi, виглядав би достойнiше.
   - Чи можу зайти? - почув я скромне питання.
   - О! О! Вибачте! Розумi?ться! Прошу... I вибачте... Я...  Я  вирiшив...
що ви... Той телефон... Але прошу, дуже прошу. I прошу сiдати. Тут, тут...
- я почав поспiхом звiльняти вiд газет i книжок мо? обидва  стiльцi.  Така
маса друкованого паперу, я щойно тепер це  помiтив.  "Лайф",  "Франкфуртер
Iллюстрiрте", Вiккi Доган  у  купальному  костюмi,  королева  Фрiдерiка  в
регалiях, дивовижнi риби зi синiми смугами, гола, рожева дiвчина з Та?тi у
прозорiй водi з вiночком червоних  азалiй  на  смуглявiй  голiвцi,  голова
Молотова  з  кирпатим  носиком,  задиракуватими  вусиками,  в  окулярах  i
пiдписом  "нет!"  i  рiзнi,  прерiзнi  iлюстрованi,  як  "Пост",   "Тайм",
"Меклейн" - все це поспiхом, нiби осiнн? листя, я згортав обома  руками  i
робив мiсце мо?й мiстерiйнiй гостi, яка скромно i  здивовано  стояла  бiля
дверей, одягнута у легку, коротку, срiблясту суконку з високим,  пiд  саме
пiдборiддя, китайським комiром i великими очима глядiла на  мою  метушливу
безпораднiсть.
   Звичайно, я не звик бути безпорадним, анi розгубленим у таких випадках,
де в дiдька дiлися мо? уславленi ароганцi? i що  це  за  дивовижа  дiялась
взагалi. Моя гостя  також,  як  менi  видалось,  не  вiдзначалася  великою
вiдвагою, я вказав ?й мiсце i вона слухняно, як школярка, присiла на  краю
канапи, стиснула щiльно сво? гарнi  стрункi  ноги  у  прозорих  нейлонових
панчохах, на яких делiкатно тримала невелику округлу  солом'яну  торбинку,
мов би хотiла цим закрити сво? провокуючi колiна. Я  намагався  безуспiшно
защiпнути комiр сво??  сорочки,  який  настирливо  не  хотiв  слухатись  i
розпачливо шукав дотепнiших слiв, щоб розпочати розмову.
   - То це ви ? та легендарна Нора Глiдерс, - нарештi вирвалось у мене.
   - Не Нора, а Лена, - почув я спокiйну вiдповiдь.
   - Ах, вибачте! А чому справдi Нора? Чи не ремiнiсценцi? з Iбсена?  Ваше
прiзвище скандинавське? - намагався я виправдати свою розгубленiсть.
   - Ви зна?те Iбсена? - легковажно запитала  вона  i  враз  спохватилася,
намагаючись затерти свiй нетакт. - А чому легендарна?  Ви  ж  мене  вперше
бачите? - питала вона з ноткою, в якiй проривалися ?? природнi властивостi
спротиву i насмiшки.
   - О! - хотiлося менi вийти з  непевностi.  -  Можливо  не  вперше...  I
багато чув...
   - Багато чув? Хiба що вiд Зiни. Це вона творить легенди. Не розумiю, де
могли ви мене бачити.
   - Де небудь... На вулицi... Випадково. Чим можу вам служити?
   - Нiчим. Хотiла вас бачити.
   - Мене?
   - Ви здивованi?
   - Смертельно. Чому? - я починав входити в  свою  нормальну  ролю,  менi
вiдмикався язик.
   - Менi сказали, що ви знаменитiсть.
   - Це також творчiсть Зiни, у не? багатий язик.
   - Можливо... Що ви винятково твердий,  зарозумiлий  парубок,  якого  не
бере нiяка зброя. I я читала вашу статтю.
   - Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, менi ця мiсiя iмпону?  у
наш мiлiтарний вiк. А яку статтю ви читали ?
   - Вже не пригадую.
   - Це добрий знак... Щоб не  перебiльшити  мо??  зарозумiлости.  I  ваше
пiсланництво менi iмпону?... Хто його автором? Чи також Зiна?
   - Розумi?ться.
   - Не тiльки багатий язик,  але  й  багата  фантазiя.  Чим  пояснити  ??
агресивнi намiри?
   Вона не вiдповiла а питала сво?: - А чи це правда, що ви аж такий...
   - Зарозумiлий? - перебив я ??.
   - Ну, хоч би.
   - Хiба  не  бачите?  Зiна  i  тут  не  помилилася.  Зарозумiлiсть,  моя
професiя. Зiна i це прекрасно врахувала.
   - Нi, це ширша опiнiя.
   - Чи не агенцiя Галюпа? Як тут не бути  зарозумiлим...  Стiльки  уваги.
Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?
   - Нi.
   - Не курите? - вирвалось у мене щире здивування. - I напевно не п'?те?
   - Чай, каву.
   - Маю "рай-вiски", "скач-вiски", коньяк, черi...
   - Не вживаю.
   - Може належите до "свiдкiв ?гови"?
   - Можливо.
   - То може перейдемо до кав'ярнi?
   - Хiба тут погано? Ма?те гарне мешкання.
   - Гарне мешкання?!
   - Багато книжок, журналiв. Де берете час на читання ?
   - Просто читаю. Без часу. Iнколи просто в роботi.
   - На роботi? Коли?
   - Я механiк, мо? машини крутяться, а я пiд ?х шум читаю Мiченера.
   - I Франсуа Саган.
   - Також. Вона забавна дама, шматок парижських  парфумiв  не  зашкодить.
Але вибачте... Зна?те що ? Мене дуже кортить пiймати вас на фото,
   - Зжальтеся. Я фатально не фотогенiчна. Говорiть щось далi.
   Але я схопив апарат, що лежав на столi готовий для вжитку i не  встигла
вона отямитись, як блиснула лямпка.
   - Це буде жах! Я протестую.
   - Запiзно! Я люблю жахи!
   - Я ж перелякана, як коза.
   - Це те найкраще. Безпосереднiсть.
   - Ха-ха-ха! - вперше засмiялась вона. - Ви невмолимий... I неможливий.
   - Вибачте. Я обiцяю надалi бути можливим.
   - Обiцяйте,  що  як  вийде  погано  -  покажете  менi.  Я  вражлива  на
фотогенiку.
   - Обiцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, зда?ться, абстрактна...
   - Тiльки не в фото.
   -  А  чи  фото  не  може  бути  абстрактним  ?  Малювати  кретинiв   чи
фотографувати кретинiв, яка рiзниця?
   - Це точка сприняття. Краса кретинiзму з фотографi? не конче вiдповiда?
мистецькiй точцi.
   - Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова  естетика  мертва,
як камiнь, ви мусите вта?мничити мене у  цi  первороднi  сили  доброго  чи
недоброго,  добра  i  зла,  бо  iнколи  вида?ться,   що   цi   точки   так
переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя  проповiдь
щось вам каже?
   - Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень вiдчути.
   - Вiдчувати, вiдчувати  i  вiдчувати!  А  де  зрозумiти?  Пояснити?  Чи
математика непоясняльна?
   - Я не матиматик, але думаю,  що  ??  пояснення  остаточне  i  воно  не
мiня?ться.
   - А мистецтво? Iлюзiя? Естетика?
   - Це засадничi зрадники. ?х завдання - мiнятися.
   - Вибачте. I сама краса?
   - Назвiм це злуда. Або точка  бачення.  Ваша  краса,  моя  краса,  Божа
краса!
   - Розумiю, розумiю. Чи ви часом не належите до... Як би вам сказати? До
переорганiзаторiв космосу? З довгим волоссям i довгою боподою?
   Я був винятково здивований, звiдки i як взялося мое красномовство, чому
так розв'язався звичайно  спутаний  язик,  де  подiлось  мо?  пригноблююче
розгублення. Я також помiтив, що моя гостя, звичайно не говiрлива,  попала
в тон i на ?? личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла  до
себе, всiлась вiльнiше на канапi, звiльнилась з пози. На останн? питання я
не дiстав вiдповiдi, бо знизу почув "телехвон", i мусiв  вiдiйти,  а  Лена
переглядала мо? розкиданi купами книжки, а коли я повернувся з розмови  зi
ще однi?ю кандидаткою на наречену. Лена  питала  мене,  який  лiтературний
жанр менi найбiльше подоба?ться, на що  я  вiдповiв  незучаснено,  що  всi
жанри за винятком  iсторичного.  А  який  стиль?  Всi  стилi  за  винятком
нецiкавого. Ми говорили про все i стрибали з теми на тему, як  метелики  з
квiтки на квiтку.Про курення, про собак, про жiнок, про одруження. Час бiг
невмолимо i швидко, i непомiтно, я був  пара-схвильований  i  мав  настрiй
зривати гори сво?м душевним динамiтом. Я висловив навiть думку, що ця наша
зустрiч для мене значить вiдкриття.
   - Чому? Чого? - питала вона безпосередньо здивовано.
   - Цього хiба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви  мене  не  знали.  Вам
сказали, що якась сенсацiя... Ви  цьому  не  повiрили...  Ви  належите  до
великих наречених i засадничо ви вже одруженi. Такi "парубки" як я для вас
нонсенс. Вас хтось для  чогось  пiддурив.  Ви,  зда?ться,  з  того  самого
простору, що i я... Ми перепливли  океан...  Ви  мене  розмi?те!  Ви  мене
прекрасно розумi?те. Йдiть! Тiкайте. Бо я розплачуся!
   Але вона розсмiялася вдруге, була помiтно заторкнута i  вражена,  я  це
виразно бачив i вiдчував, це можна бачити  i  вiдчувати,  хто  ма?  око  i
дотик. I що я помiтив, i цiлком зрозумiло, що  вона  не  любить  клясично?
патетики, анi театрально-великих слiв. Вона повiльна, назверхньо  холодна,
штучно байдужа, модно-ресентиментальна. ?? кабалою ? шорстка, сiра,  ломка
скромнiсть i гранiтно-настирлива  мовчазнiсть.  Вона  може  бути  цинiчна,
скорше гiрка, нiж солодка, скорше сахаринна, нiж медова. Я помiтив  також,
що вона ма? сильно повзбудливi акторськi  прикмети,  вмiла  "грати  ролю",
гамувати почуття i вдавати протилежнiсть себе само?. Цi двi постатi - бути
в життi i бути в дзеркалi, прикметнi ?? природi. Я бачив виразно, що  вона
розгадувала мо? думки. - Чи ви не займа?тесь  часом  кабалою?  -  запитала
вона несподiвано.
   - Займаюсь, - вiдповiдав я спонтанно.
   - Дуже цiкаво. Навчiть i мене цi?? штуки.
   - Хочете ?
   - Навiть дуже.
   Я чув приливи i вiдливи моря, я дивився в ?? очi, взяв зi столу  шматок
паперу, взяв олiвець i сказав: - Напишiть менi  ось  це  речення  -  "я  ?
людина вперта".
   - Чому якраз це?
   - Не питайте, а напишiть.
   Вона погодилася i написала. Пiд ?? написом те саме речення  написав  я.
Потiм я вiдрiзав окремо обидва написи, змiшав папiрцi i подав ?й.
   - А тепер вгадайте, котрий напис мiй, а котрий ваш.
   Вона  була  гостро  вражена  подiбнiстю  обох   стилiв   письма,   вона
розумi?ться, вгадала свiй напис, але  дивлячись  здивовано  менi  у  вiчi,
казала: - Але ж ви вмi?те наподоблювати.
   Я заперечливо похитав головою.
   - А що це по вашому? - запитала вона.
   - Звичайна спорiдненiсть вдач.
   - Як вам це прийшло на думку?
   - Можливо вiдчув.
   - В такому разi ми нiколи не... зрозумi?мось.
   - Ви хотiли сказати - не зiйдемось. Бо ми вже розумi?мось.
   - Ви так добре зна?те людей. Чи вмi?те читати з долонi?
   - Можливо, - зблефував я, бо нiчого такого не вмiв.
   - Ви в це вiрите?
   - Вiрю.
   -  Давайте  руку...  Лiву...  -  Вона  подала  свою  руку,  я  взяв  ??
делiгатними, нiби якусь святiсть, дотиками i положив ?? догори долонею  на
свою гарячу лiву долоню. ?? рука була тонка, з довгими музичними пальцями,
бiла, костиста з делiкатним зап'ястям i  гарно  полiрованими  нiгтями.  ??
долоня була покреслена справдi цiкавими, дуже  несподiваними  i  примхливо
вложеними, нiби iнкрустованими рисами з виразним трикутником по  серединi,
довгого "лiнi?ю життя" i вулканiчне опуклим так званим верхом  Аполона,  з
виразним на ньому, дуже  сво?рiдним,  хрестиком.  Я  нiчого  на  цьому  не
розумiвся i не конче в це дослiвно вiрив, а лишень  цiкавився,  як  певним
явищем справдi загадковим  i  iнтригуючим.  Я  дивився  на  цю  мiстерiйну
картину  спокiйно,  роздумливо,  можливо,  здивовано.  Лена  була  помiтно
зацiкавлена. - Будете довго жити, - обережно почав я. I, можливо, успiшно.
Але турботливо, iнколи  бурхливо.  Вашi  бажання  будуть  вдоволенi  аж  у
високому  вiцi.  Будете  хворiти.  Ма?те  великi  здiбностi...   Передусiм
мистецькi. Здобудете позицiю... Видатнi акторськi прикмети... Ще  не  були
залюбленi, але... були одруженi... - тут рука ??  помiтно  здригнулася.  -
Тепер ви не вдоволенi, шука?те гострих почувань i, можливо, пригод. Хочете
бути оригiнальною i складною, але любите простоту... I навiть  щирiсть.  I
навiть сентимент... Засадничо,  ма?те  добру  вдачу,  яку  намага?тесь  не
виявляти... Будете мати двое...
   - О! Досить! - вирвалось у не? i вона вiдняла руку. - Ви в це вiрите? -
питала збентежено.
   - Розумi?ться - нi. Це лиш жарт.
   Це був справдi жарт, але вiн давав ефект, Лена була виразно заторкнута,
не помагало навiть ??  акторство.  Була  розчервонiла,  на  устах  непевна
усмiшка, на виду безпосереднiсть i щирiсть.
   Вона встала, що значило кiнець вiдвiдин, я визвався ??  провести,  була
година десята. Час минув невмолимо швидко.  Ми  вийшли  на  нашу  не  дуже
чисту, слабо освiтлену, заставлену  автами  вулицю,  вiдчувалась  свiжiсть
весни з чистим, вимитим небом i серпиком мiсяця в його глибинi, я вiдчував
вдоволену, провокуючу,  его?стичну  при?мнiсть.  Ми  повiльно  i  мовчазно
пройшли до звороту вулицi Гарборд, повернули влiво, заговорили  невиразною
мовою про погоду, ступали нога в  ногу,  вичували  ритм,  здоров'я,  силу,
молодiсть, певнiсть.
   Ми дiйшли до авеню Шша,  повернули  влiво,  минули  кiлька  будинкiв  i
зупинилися перед одним звичайним,  дуже  подiбним  до  решти,  будинком  з
кам'яними, сiрими  схiдцями.  Лена  жила  на  другому  поверсi,  ??  вiкно
виходило на заднiй двiр i спереду не можна було його бачити.
   Ми попрощалися дуже спокiйно, я дiстав дозвiл "заходити", не домовились
коли, не зраджували поспiху - дуже знайома i нормальна процедура  в  таких
випадках з бажанням затримати незалежнiсть, хоча  на  цей  раз  менi  дуже
хотiлося щось в цьому змiнити. Обiцяв "дзвонити" i провiв ??  поглядом  аж
на ?? сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась...  Перед  тим  вона
деякий час нетерпеливо  возилася  з  ключем,  який,  видно,  не  хотiв  ??
слухатись.
   А коли я взнесло i надземне  вертався  назад  з  почуттям  легковiрного
переможця, я вперше за довгi роки цi?? практики, вiдчув сво?рiдний надрив,
нiби в менi щось дошкульно повернулося iншим не звичним боком. Вражало, що
я так опукло i виразно пам'ятав сливе  кожне  ??  слово  i  що  якось  так
дiткливо i безнастанно вiдчував ?? присутнiсть. Ось я сам, але  здавалось,
що вона поруч. ?? астральнiсть була незаперечною.



   II

   Я дiстав iмперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тiльки не  був
у фабрицi, я був на вулицi Шша.  Це  не  давалося  легко  i  не  виглядало
гладко. Лена ставила спротив, була в постiйнiй опозицi?, грала певну ролю,
яку виконувала зворушливо майстерно. Постiйне  "завтра",  постiйне  "пiсля
завтра", постiйне "у вiвторок". Вона завжди "не  буде  дома",  завтра  "не
може", пiслязавтра "зайнята". О, до чорта з такими  примхами!  Не  вiдомо,
звiдки взялося  у  мене  стiльки  терпеливости,  стiльки  настирливости  i
стiльки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо - вона
справдi зайнята, особливо вечорами, але мене це  не  перекону?,  а  ??  не
виправду?, головне, що я не  вта?мничений  в  ??  справи,  я  перебуваю  у
туманнiй непевностi, вона ма? сво?рiдну вдачу наполегливо? вiдокремлености
i практику? разючу технiку визивно? поведiнки. Не можу з цим погодитися не
маю сили бути терпеливим, хоча мусiв бути терпеливим.
   I прикметне, що я все таки був терпеливим, можливо, вперше  в  подiбнiй
ситуацi?. Розумi?ться протестував  усiма  клiтинами  мо?  iстоти,  вимагав
бiльшо? уваги до сво?х вимог, але не думав  здавати  позицiй,  анi  навiть
робити вiдступу. У мене з'явилась незвично  задавакувата  впертiсть,  така
невластива мо?й вдачi в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив,  я
чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у не? по вiвторках,  Зiни  в
той час не було дома, ?? кiмната мала,  вузька,  проста,  чиста.  Келейний
столик, канцелярських пара  крiсел,  спартанська  канапа,  вояцьке  лiжко,
набита сукнями шафка в стiнi i недокiнченi, з великими переляканими  очима
постатi у виглядi механiчних портретiв на сiрих,  чистих  стiнах.  Вузько,
високе, розсувне вiкно виходило на подвiр'я, заставлене посудом на  смiття
i на невеликий зелений квiтник, з якого опукло видiлялося  кiлька  кущикiв
пiвонi?, вiдцвiлих  тюльпанiв  i  нерозцвiлих  фльоксiв.  Високе,  вигляду
старого дуба, дерево затiняло миршавий, невеликого  розмiру,  подiбний  до
спонтаного килимка травник.
   Вся сила, всi роскошi i цiле багатство цих  двох  загадково  дiвочих  i
чарiвно  недiвочих  дiвчат,  заключа-лися  в  ?х  суконках,   капелюшиках,
черевичках, торбинках, халатах, пiжамах. На вулицi вони могли  правити  за
зiпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цiй  вузькiй  щiлинi,
це була дуже плястично висловлена пара чарiвних  жертв  останньо?  велико?
свiтово? метушнi, яка пробиралася крiзь  драпiжнi  життьовi  хащавини,  не
затративши почуття оптимiзму, чарiв жiночости, гiркоти  цинiзму  i  навiть
сяйва промiнистого гумору. У них була надiя проломити  спротиви  i  знайти
сво? Гарантоване мiсце ситого, безжурного, по можливостi легкого,  хай  це
буде одруження, а взагалi щось родинне  у  великому  новому  не  знайомому
просторi, де всi люди мають тi самi основнi прикмети множення, здобування,
чарування, насолоджування. ?м притаманнi були  тисячелiттями  випробуванi,
драпiжно-неугавнi властивостi дiвочих мрiй, наступальнi  сили,  наставленi
на найвищi ставки,  ?х  метою  було  увiйти  в  мiсця  заваленi  долярами,
завiшанi  мiльйонерами,  заставленi  ка   в'ярнями,   курортами,   яхтами,
переплутанi свiтовими лiнiями дорiг моря, сушi, повiтря, з дотиками  свiту
великого, модного, завуальованого "нiчим" мистецтва...
   У  випадку  Лени  це  ще  ускладнялося  ??  особистим  приреченням   до
мистецтва, без сумнiву вона не була  лишень  гарненьким  дiвочим  тiлом  з
ледве розвиненими горбиками грудей i такою цiлющою силою ?? нiг  i  цiлого
мiстерiйного ?ства, без сумнiву  в  нiй  разом  з  мрi?ю,  мiльйонерами  i
яхтами,  сидiли  ще  iншi  чорти  з  гарячими   вимогами   свiту,   слави,
безсмертности, задавакуватости, корчiв творення i  мук  родження.  Здобути
позицi?   трилiнiйно?   вимiрливостi   i   разом   не   затратити   однi??
прямолiнiйностi!  -  дуже   не   легкi   зав   дання   молодо?,   гнучко?,
хтиво-привабливоi iстотки з цi?ю назвою Лена, яку ми можемо  вимовляти  як
щоденне i буденне iмення, а разом в якому кри?ться глибинна,  надглибинна,
пiдглибинна  мiстика  богiв  i  над-богiв  буття  всiх  вимiрiв   i   всiх
просторiв... Це не поясниме i ми даремно  намага?мося  знайти  йому  якесь
пояснення.
   Що ж стосу?ться мене, то за цей один короткий, як непомiтна мить,  час,
я сливе переродився, тобто не переродився фiзично, але дiстав,  наприклад,
гарячку чепуритися, ганятися, мов iдiот, за модами, хапаючи кожну краватку
з  якоюсь  патетичною  ненаситнiстю,  старанно  i   пристрасно   голитися,
отетерiло чесатися, надокучливо сторчати в  дзеркалi,  розглядати  кожного
прища на сво?му  обличчi,  мов  би  це  була  плянета  Венера  i  я  мусiв
довiдатися, чи здiбна вона втримати тягар мого iснування,  мене  потягнуло
до занудливо?, ностальгiйно?, засадничо легко?, але криваво?  i  драпiжно?
музики, певних любовних, звичайно неправдивих, фiльмiв, томливих, просторо
завантажених   сексом   романiв   i    мельодiйно,    музично-млосних    i
кабалiстично-надхненних вiршiв. Не знаю, чи яка iнша жива iстота  -  кiнь,
слон чи бегемот, могла б перетравити таку кiлькiсть подiбних потрав,  коли
я заводив патефон i годинами дозволяв себе батюжити звуками  Малягени,  що
врiзалася в мо? пори, жили, тiльця крови гарячим  приском  i  творила  там
шуми верхiв'я гiр, тиснення глибин океанiв i гойдала мною, як кораблем  на
розбурханих    водах.    Все    видавалося    надреальним,    надфiзичним,
наддоторкальним, почував себе не на твердiй грудi земного  пiдложжя,  а  у
висотах i надвисотах  неуявного  хаосу  й  безконечного  всесвiту.  Такого
сакраментально   дурного   положення   не   видумати   i   не    висказати
найбезбожнiшому фантастовi, навiть коли ми лежимо десь пiд  плотом  залитi
алькоголем. Не ма? бо шаленiшого оп'янiння, як оп'янiння власною кров'ю.
   I   простiр   помiж   вулицями   Маркгам   i   Шша,   став   для   мене
священно-проклятим, я включив його в гармонiю сво?? iстоти, в музику биття
мого серця, його хiдники видавались iнодi трiюмфальними килимами, якi  так
чарiвно вгиналися пiд  мо?ми  легкими  стопами,  але  не  провалювались  i
трималися твердости бетону. Iнодi вiн видавався менi надто довгим i тодi я
нагло вривався до трамваю з дуже вiдчаяним  виглядом  самогубця  для  того
тiльки, щоб пролетiти три короткi зупинки, а  потiм  метеликовим  стрибком
випурхнути i стрiмголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотiлося блищати  -
червоним,  багряним,  золотим  -  байдуже  яким  кольором,  мати   якогось
огнедишного  "Ягуара"  чи  "Скай-Грен  Тандер''  а,  як  це  показують   в
iлюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати,  злити  сво?
власнi сили з силами машин i творити одну сугубу невмолимiсть.
   Лена звичайно позiрно байдуже чекала на мене, здебiльша сходила вниз  i
вiдчиняла вхiднi  дверi.  Не  було  зворушливих  сцен  зустрiчi,  мода  не
дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мiшкуватих, забарвлених  цинiзмом,
ходульних суб'?ктiв, помпезно холодних й дерев'яне байдужих. Бути штучними
входило в нашу естетично-моральну програму, нi одного природного руху,  нi
шпетки  щирости.  Найбiльше  Лена  могла  наставити  щоку   для   летючого
поцiлунку, або в ще бiльш розпачливих випадках, схопитися за обидвi руки i
не знаючи що далi, вирiкати: - Ви сьогоднi Боб-Гоп. Або: - Ви  понурi,  як
стара вежа. Або: - О, Павле, Ви знов пригналися за скоро! Або: - Сiдайте i
мовчiть. Набридли! - Або: Не пiдходьте, не пiдходьте! Я колюча!  -  Читали
ви Сiмон де Бовуар? Або: - О, це вже старе, як  свiт.  Це  вже  знала  моя
бабця.
   Iнодi я ганебно розгублений, як  останнiй  бевзь,  не  знаходжу  слова,
розпачливо намагаюся рятувати престиж i вдаюся до вульгарного нахабства: -
Не вдавайте, Лено, дурня, будьте пiжоном. - Ха-ха-ха! А що таке пiжон? Нi.
Ви скажiть, що таке пiжон!? - О, Боже! Голуб. Голубиця! Менi радiсно  бути
дурнем, а не голубом, - картавить вона. З дурнiв ллють  бетон  людства,  -
пiдносить вона голову з примруженими великими очима, якi здавалося, хотiли
б мене з'?сти i на яких  поблискують  сльози  безсилля.  Ми  йдемо  поруч,
iнколи обняшись, незручно вузькими, навоскованими  сходами  наверх  до  ??
вiдчинено? навстежiнь кiмнати, де вiта? нас розпачливо-жахлива  подоба  ??
останнього малювання, переважно жiнка у виглядi горилi, яка напружено,  як
надутий бальон, родить дитину.
   Менi здебiльшого хотiлося б  схопити  ??  i  розiграти  бурхливу  сцену
любови, кинути ?? на тапчан, роздерти на шмаття ?? одяги,  мене  роспирала
жага розогненого бика, але я тримав себе  за  роги,  кидався  на  твердий,
застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як мiхур, i вдавав
розгнiваного за те, що вона на мо? запитання, де була вчора, давала завжди
ту саму вiдповiдь: - I як вам не обридне завжди те саме питати. Зна?те  ж,
що була зi старим любовником у Роял-Иорку. - Чорт би тебе забрав!  -  Мене
найбiльше сердить те "зi старим", бо я не  можу  супоставити  ??  свiжого,
ясного, чистого тiла  з  чимсь  старим,  це  блюзнiрство,  це  знущання  з
естетики, а ?? це, мабуть, бавило i, мабуть, вона знала, що саме  в  цьому
?? пiдозрiваю... Але коли я вже доходив до певно? точки невдоволення, вона
миттю, мов  найвражливiший  сейсмограф,  починала  реагувати,  вона  могла
пiдiйти до мене, стати передо мною навколiшки, взяти  мою  руку  в  обидвi
сво? долонi, нiжно ?? погладити i ще нiжнiше ?? поцiлувати. -  Не  цiлуйте
мо?х рук! - сердито казав я. - Я не дру?д - Для мене дру?д!  -  вiдповiсть
вона, посмiхаючись.
   Звичайно вона дуже вишукано i оригiнально одягалася, але найбiльше вона
менi подобалась у ?? домашньому, робочому,  обмазаному  фарбами  халатику,
узута на босу ногу у старi, скривленi  i  стоптанi  виступцi,  з  волоссям
голови, зав'язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно вона  не  курила  й  не
любила курити, але щоб подражнитись зi  мною,  вона  могла  демонстративно
закурити цигарку i, кашляючи, докурити ?? до рубчика. Я звичайно  в  таких
особливих випадках наполегливо мовчав. - Вам не подоба?ться?  -  питала  з
кривою посмiшкою. - Дуже цiкаво, коли з рота гарно? дiвчини  йде  дим.  Це
нагаду? iндустрiялiзацiю. - А чому ви  не  курите?  -  питала  вона.  -  3
бажання бути оригiнальним, - вiдповiдав я. - А може  з  моральних  причин.
Спасiння людства вiд рака легенiв? - кпилась вона далi. - Плювати менi  на
вашi легенi, - вiдповiдав я тим же тоном. -  Але  ви  любите  проповiдi...
Моралi... Рятувати свiт вiд загибелi... Щось таке - га-га-га! -  невгавала
вона. - Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, - додавав я. - 3  модою?  А
що мода? - питала вона. - Вдавати зiпсутих. Мати  жовтi  зуби...  Давитися
димом... Смердячий рот... Розпатлане волосся, - казав я. - Вашi  прилизанi
добродiйнi сентименти ? - питала вона... -  О!  Прекрасно  зна?те,  що  це
забобони! - казав я. - Ви незносний, ви святий, менi соромно вас любити, -
отруйно казала вона. - Я дивуюся,  що  ви  ще  не  в  бiтниках,  не  ма?те
сифiлiсу i не протесту?те проти вiйни, - казав я на це.
   - Дуже гарно, - казала  вона.  Я  вже  маю  дозу  опiю  i  записуюсь  в
бiтники... I пiду демонструвати за мир. Вам подоба?ться  вiйна?  -  казала
вона. - 3 такими, як ви, - вiдповiдав я. - Ви за атомову бомбу?  -  питала
вона. - Менi соромно на це вiдповiдати. Ви вiдьма!  -  вiдповiдав  я  i  я
одвертався.
   То знов ми мали iншу тему, вона виймала  з-за  лiжка  Зiни  котрусь  iз
сво?х звичайно недомальованих  картин,  ставила  ??  на  порозi  насупроти
вiкна, вiдходила на бiк, поглядала лукаво на мене i вдоволено мовчала.
   - Хочете, щоб щось сказати? - питав я. -  Нi,  -  вiдповiдала  вона,  -
Пояснiть, що це таке? - казав я. -
   Атомова доба, - вiдповiдала вона. - Чому тi корчi? - питав  я.  -  Вона
стражда?... З радости. Вона родить. - казала вона. - А чому атомова  доба?
- питав я. - Уууп! Просто! Життя  буде  вiчно.  Коли  люди  курять,  мають
сифiлiс i навiть атомову бомбу. Жiнка завжди буде родити, а чи не  так?  -
питала вона. Я  втягнув  у  себе  повiтря  i  великодушно  вирiкав:  -  О!
Надхнення! Коли ви напишете мiй абстрактний портрет? Де я виглядатиму,  як
кретин майбутнього. - Потерпiть. Ще намалю?мо i вас.  Побачите,  -  казала
вона. - О, ви отруйна тарантула, - вiдповiдав я на це,  а  Лена  вдоволено
посмiхалася...
   Вона вдоволено посмiхалась, коли я сидiв на тапчанi, пiдходила до мене,
обома руками куйовдила мо? волосся i казала: - Слухайте! Ви лисi?те...  Ви
сивi?те, - негайно реагував я. Вона кидалась на мене, боляче  кусала  мене
за рам'я, рвала на мо?х грудях волосся, я зривався на ноги,  хапав  ??  за
обидвi зап'ястя i схрещував ?х за  ??  станом.  Вона  зi  всi??  сили,  як
пiйманий  хижак,  намагалася  вирватись,  завзятюще  пручалась,  я   мiцно
вiдчував ?? груди, ноги, живiт. - О! Пустiть! Пустiть! Я здаюсь! Здаюсь! -
кричала вона цiлком щиро, перелякано i сердито, а  коли  ??  пустив,  вона
намагалася вдарити мене в живiт колiном, я знов хапав ??  i  нашi  обличчя
так наближались, що я ледви втримався, щоб не поцiлувати. - Не  смiйте!  -
кричала вона. Вкушу! - Я кидав ?? на постiль Зiни, вiдходив на бiк,  сiдав
в кутi на  тапчанi,  закладав  ногу  на  ногу  i  з  знiяковiлою  усмiшкою
спостерiгав ?? борсання. - Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви
сильний, як кiнь...  Мало  не  зломив  мо?х  рук,  -  скаржилась  вона.  Я
ствердливо похитував головою  i  все  посмiхався.  Щоб  вiддячитись,  вона
ставала в позу манекена, здiймала  над  головою  обидвi  руки  i  виграючи
долонями якiсь вихиляси, оберталася перед мною, нiби на крузi. ??  гнучке,
здорове тiло плястично, поволi вигиналося, вiбрувало, це виходило вражаюче
i майстерно, я був захоплений, але далi мовчав.  Тодi  вона  зупинялася  i
питала:
   - А чи зна?те ви цей  вiрш?  -  i  не  чекаючи  вiдповiдi,  деклямувала
нiмецькою мовою:

   Я живу життям всезростаючих кругiв,
   що пiймають всi речi.
   Можливо до останнього не хватить напруги,
   але не буде втечi.
   Я кружляю круг Бога, круг древньо? вежi,
   я кружляю тисячолiття;
   i я ще не знаю чи я сокiл, чи стежа,
   а чи лиш пiсня - молитва.

   Це Рiльке, i передав я його не конче дотепно,  в  мо?й  особистiй  мовi
нема адекватности його настро?в, але менi подобалась  та  деклямацiя,  яка
гармонiйно зливалася з ?? тiлом i з ?? настро?м.  Я  розумiв  той  ??,  як
повiнь, як гiрська  лявiна,  всепориваючий,  нестримний  гiн  ??  сильного
жiночого пориву i ?? прагнення цiлою гамою загравань  накинути  менi  свою
волю. О, я знав, що вона i така сильна, що ?? гра майже зайва, але я також
не бажав продати себе дешево i без змагання.
   Це наше напружене борюкання перервав знов дзвiнок  телефону  знизу,  ?й
зачасто дзвонили, мене це сердило i я не мiг цього заховати. Вона з  мiсця
зривалася i навiть не вибачившись, прожогом бiгла вниз, нiби  там  вибухла
пожежа, iнколи довго барилася, а коли верталася мала та?мничу,  змовницьку
мiну, що мене нервувало ще бiльше. - Ви щось кажете? - могла вона  невинно
запитати, коли я не озивався першим. Я вiдривав погляд вiд  ??  картини  i
питав: - Чому ви трима?тесь якраз цi?? теми? - маючи на увазi картину.
   - Я вам сказала.
   - Тим вiршем?
   - Народження. Зростаючi круги.
   - Ви не песимiстка?
   - Але ви песимiст. - Вона виразно натякала на мою нетерпеливiсть...  На
?? телефони... На ?? незалежнiсть. Я намагався забути довгi  телефони,  не
питати, з ким вони i для чого, тримати стиль i рiвновагу. А коли вiдходив,
вона несподiвано казала: - Приходьте завтра. Хочу  вас  малювати.  -  Вона
нiколи ще не казала прийти "завтра". Звичайно це мав бути тиждень, або хоч
кiлька днiв рiзницi...
   Другого дня вона справдi мене малювала, у хатi було душно, ми вийшли на
заднiй двiр i примiстилися на травнику  пiд  дубом.  Лена  була  у  сво?му
замащеному фарбами халатi, ?й це дуже личило, я сидiв на стiльцi непорушне
й спостерiгав ?? фiгуру, рухи, вираз. У  цiй  сво?й  ролi  вона  виглядала
чарiвно, або чаруюче i я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею
- ?ретична,  боязлива,  непевна  думка,  бо  уявити  ??  в  ролi  дружини,
господинi i матерi покищо не було можливости. - Слухайте,  Павле...  Прошу
мене не роздягати, - казала вона мiж iншим. - Вибачте. Хто вам  сказав?  -
питав я. - Вашi ласi, котячi очi. Це може вплинути  на  портрет.  Мовчiть,
мовчiть!
   По двох годинах роботи, вона залишила  мольберт,  вiдложила  палiтру  i
простягнулась горiлиць на травi, заложивши  пiд  голову  обидвi  руки.  ??
груди плястично випиналися з пiд халату. - Лягайте, Павле.  Дивiться  який
високий... Що це ? Дуб ?
   - Дуб, - казав я.
   - Яка велична рослина. Як вiн  такий  вирiс  i  для  чого?  Звiдки  вiн
взявся?
   - Мабуть, зi землi, - вiдповiв я виминаюче.
   - Зi землi, - i вона здивовано свиснула. Не з неба? А чому не з неба? З
сонця. З повiтря. З атомiв. Як при?мно вiдчувати простiр будучи на  землi.
Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун?
   - Бо я виробляю чоколяду, - вiдповiв я.
   - Чо-ко-ля-ду! О, Боже! - i вона засмiялась.
   - Вибачте.
   - О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахiв?
   - Особливо горобцiв.
   - Ви покпива?те. Чому не орлiв?
   - Бо орли не цвiрiнькають. Горобцi сiра, робоча маса. Масса,  масса!  А
орли? Хiба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах... В зоологiчних парках.
У клiтках. За гратами. Символ минулого.
   - А горобцi - символ сучасного. Але ? птахи, не символи. Синi  сенички,
жовтi жовтобрюшки, червонi кардинали, пузатенькi робiни, меткi шпаки... Це
така безмежна жива краса. Ви дума?те, що я також горобець.
   - Ви? Нi! Я... Ви напевно з породи орлiв.
   - О,  напевно.  Орлиця...  Ради  Бога,  ради  Бога.  Ми  довго  лежали,
погиркувались, сонце було за верховiттям дуба,  але  наша  розмова  значно
рiзнилася  вiд  розмов  попереднiх.   Менше,   значно   менше   впертости,
протирiччя. Навiть змiнився тон. Всi  тi  горобцi,  синички  й  кардинали,
кольори  i  тони  зраджували  змiну  погоди,  проривалося  сонце,  ще  раз
розцвiтали бози. Я лежав боком опертий на лiкоть, спостерiгав лiнi? фiгури
Лени, ?? виразнi, провокуючi частини  i  форми  свiдомо  пропонованi  мо?й
розогненiй уявi. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону
де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, нiби цей  шматок
людсько? подоби лежав на операцiйному столi. Можливо в цьому балянс думки,
розбурхано? уяви, яка не вмiща?ться у звичнi  межi  i  шука?  обрi?в  поза
обрiями.
   Пригадую, казала вона, - краса  та?ться  в  кожнiй  формi  i  чим  вона
незвичнiша, тим разючiша. Кiнь гарне  сотворiння,  але  октопус,  бегемот,
крокодил - вибагливiше. Жаба-ропуха зразок вибагливих  кольорiв,  а  павук
феномен винахiдливости фантазi?. Дехто дума?, що люди з Марса мають вигляд
павукiв. Не любимо павукiв, бо вони малi i слабi, але  коли  б  вони  були
такi, як конi, ними ?здили б верхи i вони правили  б  за  зразок  гарного.
Верблюд чи осел не  естетичнi  шi  вiд  павука,  бо  хто  бачив  павука  з
довжелезними ногами, коли вiн сидить пiд листком цинi?,  над  яким  зверху
цвiте барвиста квiтка, не зможе забути його  надзвичайно?  напружености  i
уваги нiби вiн ? втiленням найглибшо? думки природи. Вiн глибоко закутаний
в та?мницю, а коли його зауважиш, вiн миттю зрива?ться  i,  як  блискавка,
зника?. Або чи бачили ви в лiсi мiж галуззям  фiлiгранну  тканину  павука?
Бачили, що з нею дi?ться, коли ранком на нiй збираються краплинки води,  а
збоку, згори на не? спада? промiнь сонця? Павук сидить  збоку  -  великий,
сентиментальний, напружений  i  спiва?  баляди.  Це  сотворiння  епiчне  з
великим почуттям iсторичности. Воно напевно мало предкiв ще в часи девону.
   Я слухав цi розважання, як школяр, без руху.  Цього  передвечора,  коли
сонце зайшло за сусiднi будови, ми неохоче залишили це мiсце i спокiйно та
вдоволено вiдiйшли до кiмнати.  Було  тепло,  безтурботно,  почували  себе
iнтимно, вдоволено, по родинному. Коли я вiдходив, вона дивилася на мене з
тi?ю сво?ю лукавою усмiшкою, але без iронi?, голова похилена, i питала:  -
Ну? - Це значило - вдоволений? А що ж далi? - Завтра? - запитав я. Я  нiяк
не чекав позитивно? вiдповiдi, але вона вiдповiла: - Можливо. Я до  вечора
вiльна. - А ввечерi? - не втримався я з питанням. - Не дома.  -  похитнула
вона головою. - А де? - ступнювало мо? нахабство. - До побачення,  сказала
вона i наставила примхливо, обережно уста. Ця провокацiя мене  зiрвала,  я
схопив ?? в обiйми i мiцно, пристрасно пригорнув  ??  до  себе.  -  Хижак!
Хижак! Схаменись! - викрикнула вона рiзко i вирвалася вiд мене.  -  Нiколи
не робiть цього. Не люблю коли мене мнуть, як губку! - сердилась  вона.  Я
був збентежений. - Але ж Лено... - почав було  я.  Вона  перебила:  -  Що,
Лено! З мене нiколи не буде забавки. Анi коханки. Нiколи!
   Це зiрвало в мене гострий  вибух  протесту,  хотiлось,  не  прощаючись,
вiдiйти i не вернутися бiльше, але цього не сталося,  я  не  був  на  таке
здiбний, а  лишень  слухняно  замовк,  церемонно  вклонився  i  повiльною,
зрезигнованою ходою пiшов вниз сходами, тримаючись рукою  за  поруччя.  За
мною нечуйно, насторожено i злегка засоромлено йшла Лена i  за  хвильку  я
вiдчув на сво?й лiвiй руцi на поруччi, легкий,  теплий  дотик  ??  долонi.
Внизу  ми  на  хвилинку  зупинилися,  мовчазно  поглядами  розпрощалися  i
навздогiн менi, коли я був у дверях, Лена кинула: - Завтра вас чекаю!



   III

   Цього не було досить, мо? почуття невдоволення примхливо  розросталося,
дома, а  також  на  роботi,  я  весь  час  про  це  думав,  хотiлося  щось
"виясняти", ставити спротив, творити опозицiю. Я розумiв не легкiсть тако?
процедури, моя контроля над собою була втрачена, але разом з цим  находила
впертiсть, обурення, я  хотiв  "ясности",  домагався  "свого  права"...  А
властиво чого я домагався? Того "нiколи, нiколи"? Намагання володiти  нею,
зробити ?? сво?ю коханкою?
   Не тiльки це. Часом вечорами з роботи я дзвонив до не?, але  ??  нiколи
не було дома. Цього вечора я також подзвонив i з такими ж  наслiдками.  Це
мене найбiльше непоко?ло. Де вона бувала i чому уникала пояснень? Чи я  не
мав права хоч що небудь про це знати? Вони з Зiною кудись вiдходили,  щось
там i десь там робили, але нiколи про це нiодного звука для мене. Та?мниця
гробова. Що це за поведiнка i як ?? пояснити? Тим часом я почав  вiдчувати
до Лени все бiльше i бiльше п^етенсiй, почав  впажати  ??  мало  не  сво?ю
нареченою, почав зважувати за i проти, плекати iлюзiю,  вдавати  володаря,
мрiяти про спiльне майбутн?. Цiла довга, велика, багата скаля фантастичних
уроень, для яких фактично не мав  виправданих  пiдстав  за  вийнят-ком  ??
примхливого кокетства i бажання зi мною зустрiчатися.
   З чого вона живе. звiдки бере засоби на коштовнi одяги? Безлiч подiбних
питань. Старий, багатий коханець з патетичним  Каделяком,  якась  агентура
пiдозрiло? репутацi?, якесь нiчне пiдпри?мство - ми в  такому  справдi  не
звичному свiтi, так багато дивоглядних ситуацiй, особливо  там  у  тому  ж
Монтреалi, звiдки вони сюди прибулi? i особливо з такими легкими iстотами,
одiрваними вiд грунту, викинутими на такий широкий простiр.
   Але чому  я  мушу  цим  так  беззастережно  перейматися,  будучи  таким
"реальним", "нормальним",  "пересiчним"  типом;  що  за  примхи  i  що  за
вподобання, звiдки тi вимоги i прагнення i, зрештою, я десь чув чи  читав,
що жiнки типу "вамп" це лиш зовнiшня машкара, що  вони  безрукi  мармуровi
Венери, або манекени  у  вiтринах  мод,  чоколядовi  личка  на  окладниках
журналiв,   але   внутрiшньо,   це   холодна    невражливiсть,    жорстока
безчутт?вiсть, математична розрахованiсть. I що мене ще поважно  лякало  -
?? мистецтво - туманнiсть  i  абстрактнiсть,  небулярнiсть,  невмолимiсть,
хижацькiсть. Ця  андромедна  небулярнiсть,  дезорганiзована  i  безвладна,
паралiзувала мов певнiсть,  я  тратив  почуття  мiри  i  правди,  вiдчував
розгубленiсть. А до того "нiколи не буду коханкою". Що за гiстерiя, навiщо
тi конвульсiйнi заперечення? Я розторощений цiлковито.
   Я мав злiсне бажання не прийти завтра без попередження i без вибачення.
Просто нахабно й щиро не  прийти.  Це  iнтригувало,  це  надавало  присмак
авантюри, це бентежило.
   До речi, той другий день, коли я намiрявся виявити цей свiй  балаганний
спротив, був наш вiвторок, отже день приречений, так само, як i вчорашнiй,
гарячий, у мо?й переднiй, темнiй кiмнатi було душно й нудотно,  а  тому  я
лежав у сво?й стовченiй постелi,  що  сто?ть  у  малiй  соняшнiй  верандi,
широкi вiкна  яко?  були  завiшенi  жовтими  занавiсами  i  думав  всiлякi
ворохобницькi думи. Перед мною на заднiй стiнi висiла моя  улюблена  карта
Европи во?нного видання, внизу пiд нею столик заложений книгами, на  дворi
за вiкном спiвали робiни i  скреготiли  синi  птахи,  з  сусiдньо?  вулицi
Батерст долiтали шуми машин.  Сонце  вже  зробило  головну  частину  сво??
дороги, я мiг вiдхилити трохи занавiси, звичайно обережно, бо  звичайно  в
цей час там внизу пiд широким кущем бозу,  бавиться  маленька  дочка  мо?х
господарiв Оксанка, яка пильно чату?, коли в мо?й кiмнатi  появиться  рух.
Це  одна  з  мо?х  найнастирливiших  поклонниць,  яка  при  кожнiй  нагодi
намага?ться увiрватися до мого замку i почати там сво?  веремi?.  Не  дуже
помагали всiлякi заборони "не перешкоджати дядьовi",  або  "дядьо  спить",
або "дядьо працю?". Для Оксанки це не резон. Вона звичайно бавилась сво?ми
ляльками, поглядала на вiкна дядi i  як  тiльки  помiтила  в  них  порухи,
негайно кидала ляльки, прожогом бiгла на другий поверх до  мо?х  дверей  i
голосно домагалася "дядю вiдцини!" Коли ж  я  не  вiдчиняв  -  лягала  вiд
дверима i кричала те саме до щiлини, коли  ж  i  це  не  помагало  -  вона
починала гiрко й докiрливо плакати. Дуже мила маленька iстота, яка  чинила
одначе  чимало  мороки,  особливо  коли  я  був  зайнятий  далеко   iншими
оксанками.
   Цього дня  мо?  лежання  було  демонстративне,  лiниве,  наполегливе  i
протягнулось воно майже  до  першо?  години,  опiсля  я  лiниво  зводився,
вiдхиляв кра?чки занавiсок, впускав свiжiше повiтря, бiльше свiтла, бiльше
шуму. За дверима  одразу  почув  "дядю  впусти",  на  цей  раз  не  ставив
спротиву,  появилася  старанно  обмурзана  моя  фея,  яка  вiдразу  почала
розкидати i так розкиданi мо?  речi,  чесатися  мо?м  гребiнцем,  засипати
питаннями, чому я довго сплю, чому маю на  грудях  волосся,  чому  не  маю
мами, кота, чи не хотiв би я мати одну з ?? ляльок, чи мiг би  я  дати  ?й
свого гребiнця. Мiй гребiнець, перо, гаманець творили  для  не?  найбiльшу
привабу, а до того вона зо всi?? сили намагалася втиснутися менi на руки i
почати чесати мо? волосся. Я  звичайно  вiдкуплявся  чоколядою,  яку  вона
пристрасно любила, одразу споживала  i  обмазувала  нею  сво?  заклопотане
обличчя.
   Я ледве звiльнявся вiд Оксанки, мав  намiр  ще  купатися,  це  звичайно
кращий для цього час, бiльшiсть мешканцiв на роботi i я  можу  повiльно  й
лiниво, мов ледачий тюлень, користатися ванною, дармащо я ще не  обiдав  i
дармащо саме в цей час можна сподiватися найбiльше телефонiв.  Звичайно  в
таких випадках на обiд йду пiзнiше,  або  обiдаю  дома,  а  вiд  телефонiв
хоронить мене господиня, яка на кожний дзвiнок заявля?, що мене нема дома,
або я купаюся, або пiшов обiдати, але цього разу сталося щось несамовите.
   Коли я сидiв у ваннiй, за ?? дверима в коридорчику щось враз загрюкало,
нiби стався землетрус i обвалилася стеля. - Що там  таке?  -  закричав  я,
маючи на увазi Оксанку, яка могла залiзти  без  мене  до  мо??  кiмнати  i
наробити там гармiдеру, але на це вiдгукнувся з-за дверей  досить  знаний,
загрозливий альт однi?? з найдавнiших  мо?х  поклонниць,  тако?  iнженерки
хемi? Галини Дуб. - Ей! Там! Святий схимник! Вилазь!
   Що за делiкатнiсть вислову, подумав я, а в голос закричав: - Я купаюсь!
   - Знаю! Але скорiше. Я жду.
   - Це ти, Галино? - питав я виминаюче.
   - Не вдавай дурня!
   - Слухай! Я хворий!
   - Я принесла пiлюлю, яка тебе вилiку? негайно.
   - Я дiстав гострi корчi.
   - Бо став гострим брехуном.
   Я все таки вилiз з ванни, почав натиратися рушником, коли  враз,  крiзь
усi стiни долетiло до  мене  вiдоме  звучне  "телехвон".  Це  значило,  що
дзвонила Лена, бо тiльки ?й було дозволено дзвонити без вiдмовлення. А  це
також значило, що я мусiв якось  вирватися  з  ванни  в  одному  халатi  i
прорватися до нiшi на сходах. Не  було  часу  на  роздуми,  я  вискочив  з
дверей, мало не збив з нiг  Галини,  наткнувся  на  обшмаровану  чоколядою
Оксанку i схопив слухальце  телефону.  -  Гальо!  Слухаю,  -  намагався  я
говорити спокiйно. - Шановний Павле! Я ж вас чекаю! - почув я категоричний
гаркавий голос. - А котра це година? - хотiв я виграти час. - Вiд коли  це
ви почали дбати за години? - чув я далi той самий тон. - Вибачте! Не в цiм
справа. Я... я... властиво. Менi  трохи  соромно...  За  вчорашн?.  -  Яке
вчорашн?? Що ви дитина! I бiльше такого не станеться! У мене для вас  усе.
Негайно приходьте! Я ще не обiдав... - Пообiда?те у мене! Що любите ?  Маю
рибу, шинку, шпараги, чорний хлiб. Чекаю! - i положила слухальце.
   Вона не дала менi змоги говорити, такого ще з нами далебi не бувало,  i
що там могло справдi статися? А до того в мо?й хатi iнженер  хемi?  Галина
Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб i вiн мене  не  так  скоро  випустить.
Менi ж хочеться справдi бiгти на Шша i справдi негайно, нехтуючи  всi  мо?
найгрiзнiшi постанови. Я швидко бiжу i то просто на вогонь. Галина  чекала
на мене з виглядом iнквiзитора, що ма? проголосити менi смертний вирок.  -
Бачу, ви зовсiм виздоровiли, - перейшла вона з "ти"  на  "ви"  зi  сильним
призвуком смертоносно? iронi?. Спiшу зазначити, що ця сама iнженерка  мала
на мене здавна "дуже поважнi претенсi?",  ми  були  справдi  старi,  ще  з
Европи, близькi знайомi.
   - Я забув зовсiм, що маю ще одно важливе  побачення,  -  почав  було  я
тоном не зовсiм переконливого шахрайства, але мене рiзко перебила  Галина:
- Не забудьте також, куди потрапите  на  другому  свiтi  за  таку  нахабну
брехню.
   - До пекла! На саме дно! Але...  Але  я  мушу  одягатися  i  прошу  вас
ласкаво одвернутися. - Я дивився ?й у вiчi з виразом Купiдона, який тiльки
що викупався i дiстав нову мiсiю любовно? пригоди.
   - Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш  на  хвилинку  з
iнституту... Але коли дума?те, що я  прийшла  вам  гратулювати  -  глибоко
помиля?тесь. Я прийшла лиш сказати, що цiла та  ваша  романтична  пригода,
велика ваша любов, за якою ви вмира?те,  нiщо  iнше  як  звичайна  iнтрига
сов?тських агентiв...
   Я саме натягав штани i почувши таке, мало не полетiв сторч головою.
   - Кого ма?те на увазi? - запитав я по можливостi спокiйнiшим тоном.
   - Лену.  Нiкого  iншого,  -  випалила  Галина  категорично-незаперечним
голосом.
   - Ви, мабуть, з'?хали легенько з  глузду,  моя  шановна  приятелько,  -
вiдповiв я на це не менш категорично.
   - Перевiрте краще в психiятра, чи з вами  все  в  порядку.  Вона  ?  на
послугах сов?тсько? агентури для розкладу нашо?  емiграцi?  i  ??  не  раз
бачили в товариствi сов?тського консула.
   Коли це було? - вирвалось v мене люте питання.
   - Навiть учора.
   - Ви бачили?
   - Я.
   - Де?
   - На озерi Сiмко.
   - Коли це було?
   - Ввечерi.
   - Ви бачили?
   - Не я, а iншi.
   - Ви сказали, що ви!
   - Це були мо? друзi.
   - Хто вони?
   - Це моя справа.
   - Слухайте, Галино, ви добре зна?те, що це нiякий  жарт,  що  мiж  нами
всiх обзивають агентами, а в тому також вас, мене i кого хочете.  Це  i  ?
той розклад емiграцi?. Кажете - бачили ?? з консулом?
   - Цe мiг бути пiд-консул, скажемо iнженер Трухлий.
   - Що Трухлий?
   - Всiм вiдомо що Трухлий.
   - Агент, розумi?ться.
   - А ви невiрите?
   - В такому разi, чому прийшли до мене, не до полiцi?.
   - Полiцiя сама зна?, а вас треба попередити. Щоб не  було  запiзно.  До
побачення многострадальний Ромео!
   I вона швидко вiдiйшла.
   Я залишився i стояв, як вкопаний. I не  знав,  що  робити.  Навiть,  що
думати.
   Розумi?ться, що та дурепа розiграла найбезглуздiшу сцену ревности,  яку
тiльки можна придумати, але гакол; розумi?ться, що  ?  тому  також  багато
безглуздо? правди, яку так само годi легко заперечити.  Мiж  нами  ро?лося
вiд пiдозрiлих суб'?ктiв, етикетки агентiв роздавалися направо  й  налiво,
певним полiтичним чинникам  смертельно  залежало  на  тому,  щоб  нас  тут
спаралiзувати i обезвладнити... Поведiнка Лени лишень посилювала мо? i так
тривожнi пiдозрiння, а пiсля цi?? вiзити Галини, вони почали  розростатися
до розмiрiв катастрофи. Мене лишень могло дивувати,  чому  б  саме  я  мав
стати жертвою подiбних аномалiй.
   Що мав робити? В кожному разi все як слiд обдумати, не бути  поквапним,
не зловитися на провокацiю, не датися взяти голими руками. А чи значило це
вiдмовитись вiд побачення з Леною? Яким чином? В менi вже сидiв бiс, якого
сила непереможна. На мене напав шал безоглядного дiяння, хоч би  просто  з
мосту у воду. Саме вилiзла знизу мала  Оксанка,  яка  намiрялась  засипати
мене питаннями i була не мало здивована, коли я, досить безцеремонне  взяв
?? за ручку, вивiв на коридор i казав ?й бiгти вниз. А сам  я  кинувся  до
телефону з намiром вибачитись за спiзнення. Та коли я набрав число Лени, я
одразу, майже механiчно, почув ?? голос. - А! Це ви!  -  що  звучало  так,
нiби вона сподiвалася  когось  iншого.  -  Я  ж  вас  чекаю!  додала  вона
нервовим, наказовим голосом. - Лено... Я не можу, - почав було я, але вона
перебила. - Чому не можете? Що з вами сталося? - Я не  можу,  -  мимрив  я
сво?. - Я все приготовила, що з вами?  Кажiть,  що  з  вами?  -  Я  просто
неможу! Вибачте! Iншим разом! - пiдняв голос i вiдложив слухальце.
   Це був вчинок вiдчаю проти власно? волi. Йдучи до телефону, я мав  iншi
намiри, змiнив ?х пiдозрiлий запит Лени. Я був безпосередньо схвильований,
не пам'ятаю. коли я ще був у такiй незручнiй ситуацi?, до того мене вражав
тон голосу Лени, в якому не було нi жалю, нi розчарування, а лиш гнiв,  що
я зiпсув якiсь ?? пляни чи намiри. Але все таки чи не було  б  краще  саме
тепер ?? бачити? Питання i  контра-питання  швидко  чергувалися,  наростав
гнiв, спротив, але також бiль i  покора,  по  нервах  проходив  алярмуючий
острах i навiть  серце  билося  з  перебоями,  нiби  я  стояв  над  якоюсь
безоднею. Як можу ?? залишити? Не бачити бiльше? Не чути?  Нiколи!  Такого
не мiг би я знести. I байдуже  хто  вона  -  агентка  Москви,  проститутка
Шангаю, гангстерка Чiкаго, яке це ма? значення, коли вона вже  в  менi,  в
мо?й кровi, мо?х мислях i звiльнитись вiд цього вже нема? сили.
   Мо? борюкання самого в собi не тривали довше нiж пiв години, далi я  не
видержав,  зiрвався  раптом,  мов  ужалений  i  як  був  без  краватки   з
розхрiстаним комiром, побiг вниз по сходах. По вулицi Гарбор проходив саме
трамвай, я погнався за ним до зупинки i влетiв до  нього  з  розгону  саме
тодi, коли вiн майже рушав, кондуктор робив якiсь докори,  я  ?х  не  чув,
ледве встиг купити квиток, як вже мусiв знов висiдати i бiгти далi мало не
пiд авто, що пролiтало пiд мо?м носом.
   Пiд будинком Лени ще одна несподiванка: перед входом  стояло  невеличке
спортове  авто  "Спрiт"  бiло-червоного  кольору,  що  належало,  я  знав,
iнженеровi Трухлому. Знов той Трухлий. I що вiн тут робить? Що вiн тут  до
чорта робить? I що це за мара? Але  цi  вагання  не  тривали  довго.  Яке,
зрештою, мо? дiло що вiн тут робить, вiн такий же холостяк, як i я, i  хто
може заборонити йому тут бувати? Мене ця вимiвка вдовольняла  i  я  швидко
побiг по сходах до вхiдних дверей...  I  подзвонив.  Схвильовано  чекав  i
намагався вгадати, хто вiдчинить.
   I на цей раз, як звичайно, i досить швидко, вiдчинила  сама  Лена,  яка
була, мабуть, внизу, як звичайно при телефонi, здивована мо?ю появою i, як
менi здавалося, помiтно вдоволена. ?? очi виразно засвiтилися. -  Можу?  -
питав я схвильовано.
   - О! Це ви! Дуже гарно! Прошу. Розумi?ться. Заходьте до мо?? кiмнати, я
зараз там буду.
   Я пiшов по сходах вгору, Лена зосталася бiля телефону. Дверi ?? кiмнати
були вiдчиненi, було душно, вiкно на  город  вiдчинене  також,  i  коли  я
глянув вниз, побачив Зiну i Трухлого, якi мальовничо лежали на травнику. Я
швидко вiдступив вiд вiкна, не хотiв,  щоб  вони  мене  бачили,  намагався
прийти до нормального вигляду, i в той  час  непомiтно  появилась  Лена  -
розчервонiла й сяюча. - О, як це гарно! - викрикнула вона захоплено,  чого
з нею рiдко траплялося. - I скажiть, що з вами?
   - Що робить тут Трухлий? - запитав я гостро й несподiвано.
   - Мабуть те, що й ви. Залиця?ться. Зiна ма? сьогоднi пiв дня вiльного.
   Лена дивилася на  мене  здивовано,  менi  здавалось,  щиро,  намагалась
вгадати, що справдi сталося, щоб могти вiдповiдно реагувати. Вона мала дар
вiдчувати людей i вгадувати ?х думки. - Ви вчора дзвонили? - запитала вона
спокiйно.
   - Де ви були?
   - Що за тон?
   - Я вас питаю.
   - На Сiмко, - вiдповiла вона вперше прямою вiдповiддю.
   - З ким?
   - О, з ким... Нi з ким. На котеджi Лисого. Ви ж зна?те Лисого.  З  УНО,
що ма? готель на Бей. У нього на Сiмко гарний котедж.
   - Що ви там робили?
   - Купалися.
   - Вечором?
   - Чому не вечором? Найкращий час для купання.
   - I Трухлий був з вами?
   - О, Павле! Що з вами? Розумi?ться був. Це ж... Як вам не соромно!  Вiн
же... Просто не хочу поясняти, бо це глупо. I мiж iншим, Лисий хотiв би  i
вас запросити. На мо? бажання. Чи ви хотiли б? Допустимо в суботу.
   З кожним ?? словом менi вiдлягало, нiби  бiль  голови  пiсля  аспiрини,
робилося яснiше i лекше, я шукав вiдповiдi на останн?  питання,  але  Лена
перебила: - Але ж ви голоднi! Хочете? Я маю.
   - Нi, дякую.
   - Ма?те недобрий настрiй.
   - Бо мав недобру вiзиту.
   - У зв'язку зi мною?
   - Можливо.
   ?? погляд зраджував зацiкавлення, на устах тремтiла  iронiчно-вдоволена
посмiшка, очi мiряли мене знизу до верху, але не питала  нiчого.  Я  стояв
перрд нею знiяковiлий, дивився ?й у вiчi i мовчав також. Вона легко, криво
посмiхнулася, пiдiйшла до мене, театрально пiднесла сво? довгi, нагi руки,
заложила ?х менi за шию i легко, нiжно, з тi?ю самою iронiчною  посмiшкою,
поцiлувала мене в уста. I запитала по нiмецьки: - Варум зiнд зi зо безе? -
Я посмiхнувся, обняв ?? i пригорнув до себе. - Но, но, но! Не так завзято.
Ви мене зломите, - казала вона i намагалася визволитись з мо?х обiймiв.  -
Хочете говорити по нiмецьки. Або по росiйськи? - казала вона. - Яка вам  з
цих двох мов бiльше подоба?ться?
   - Навiщо вам це треба знати? - запитав я.
   - Нi-на-вiщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кiлькох
мовах, чи це не гарно?
   Я не мiг позбутися пiдозрiлого, питального вигляду, здавалося, що  вона
мене в чомусь випробову?, робить допит i  хоче  замаскувати  це  невинними
жертвами.  Я  не  мiг  бути  одвертим,  а  разом   не   хотiв   видаватися
недовiрливим, що менi не легко вдавалося i Лена це прекрасно бачила.
   - Ви менi не вiрите? - питала вона.
   - Що не вiрю?
   - Щось не вiрите.
   - Може тому, що все таки вiрю.
   Вона посмiхнулася ясною,  доброю  посмiшкою,  iнколи  в  не?  це  гарно
виходило - вишнево i соняшно. - Як гарно, -  вiдповiла  вона.  Це  ??  "як
гарно" значило, що ?й щось  справдi  подобалось.  --  Ну,  так  що?  ?демо
купатися ?
   - Лисий може нас забрати... Або просто ми самi, автобусом. Ви i  я.  Чи
не зворушливо. Дво? закоханих... На  пляжi...  Гарячий  пiсок...  Бронзовi
тiла... Оранжевi купальники... Ви ж ма?те суботу вiльну.
   - Не тiльки суботу, маю вiльний тиждень. Це моя вiдпустка,  -  вiдповiв
я.
   - Разпрекрасно! Еврика!
   - Т я маю iдею.
   - Ов!
   - А що коли б декорацi? трiшки ускладнити. Скажемо:  котеж...  озеро...
Раннi тумани... Вечiрнi зiрницi... Дво? закоханих...
   - Це спокусливо.
   - Я мiг би замовити котедж... На цiлий тиждень.
   - А ви не бо?тесь?
   - Чого?
   - Пам'ятайте мо? "нiколи-нiколи". Це поважно.
   - Дво?... скажемо... ? таке слово "платонiчний"... Допустимо, ми  не  з
живого матерiялу, а,  скажемо,  астральнi  з'яви,  або,  скажемо,  боги  з
мiтологi?, такий божественний Аполон i така божественна Афродiта...
   - Но, но, но! Не залазьмо на Олiмп, тримаймось краще астрального.
   - Скоряюсь. Дво? астральних синдерел живцем з казки, як  зiйде  жовтий,
надутий  мiсяць,  в  туманi  берега  зi  стрункими  тополями,  з  подувами
могильного холодку, з повiтрям, що  його  пронизують  кажани,  побрязкуючи
кiстяками...
   - Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кiстяками?
   - Не кажани... з'яви.
   - Чи астральнi з'яви мають кiстяки?
   - Мають. Танець кiстякiв на березi холодного озера, пiд жовтим  мiсяцем
у фiолетовому туманi.
   - А що далi?
   - Кида?мось в льодову воду i зника?мо. Лишень два  круги  на  водi.  "Я
живу у зростаючих кругах". I глибока, могильна, космологiчна тиша!
   Лена  виразно  була  зацiкавлена,  очi  i  уста   посмiшалися,   голова
заперечливо похитувалася, це ?? iнтригувало i бавило.
   - Ви не погоджу?тесь? - питав я ??.
   - З вами - так. Лишень не з собою. Бо я... погоджуюсь.
   - А чого нам боятися?
   - Запитайте краще себе.
   - Я вже давно помiтив, що ви в мене не вiрите, - казав я агресивно.
   - О, Павле! Маю вiрити у вас? Як? Ви не вiрите менi.
   - Я вам не вiрю, але я у вас вiрю.
   - Ви пропону?те менi провести з вами тиждень...
   - Не пропоную i не провести... I не тиждень...
   - Я вас не розумiю.
   - Не розумi?те?  Що  можуть  бути  вищi,  кращi,  могутнiшi  слова,  як
"провести", як просте "жити". ? ще утопiя, казка, мрiя... ? чудо! Чому  не
хочете погодитися, що поезiя, краса, щастя, радiсть це реальнi явища ?
   - О, Павле! Ви божевiльний! Ви не зна?те мене.
   - Не знаю i не хочу  знати.  Допустимо,  я  вас  вiдкриваю,  як  Колумб
Америку. Не знаючи наперед, куди це заведе - у прiрву, в Iндiю,  у  пекло.
Допустимо, я з  вами  одружуються,  i  за  пару  тижнiв  виявиться,  що  я
одружився з вiдьмою. А може це цариця Савська, або Клеопатра.  Або  просто
пригода. Не все на свiтi стандарт.  Можемо  бути  найгiршим  подружжям  на
плянетi, але найкращим у соняшнiй системi. "Я живу у зростаючих кругах"  i
ви цього не  забувайте.  Допустимо,  тi  круги  розходяться,  розходяться,
сягають далi i далi...
   - Аж куди?
   - У безконечнiсть. Туди, де нас ще не було.
   - Що це все значить?
   - Уявiть самi.
   - Я не можу.
   - Оооо - ви можете! Лишень... Я розумiю. Плачетесь, що  вас  кинуто  за
океан, бо?тесь простору... Що не матимете гарно? спiднички...
   - Вибачте, - я не плачусь.
   - Ви плачетесь! Лишень вда?те хоробру. Вас  вислано  сюди,  викинуто  в
стратосферу i не дано можливости повороту. Вас викинуто в чужий город,  ви
побачили, що тут краще i збунтувалися. В Ню Иорку? Не може бути!  Що  таке
Ню Иорк? Купа камiння. А от там у нас... Але скажiть,  моя  Клеопатро,  чи
наш слiпий бунт проти дiйсности не ? признанням нашо? слабости...
   - Що хочете цим сказати, шановний Улiю? Я людина самостiйна. Хочу  жити
в свободi.
   - Казати все одверто. Все! Ма?те болi - кажiть. Смi?тесь  -  кажiть.  А
хочете продатись - продайтесь, але  дорого.  Щоб  було  знати  пальцi.  Не
розмiнюйтесь.
   - Замовчiть! Павле, замовчiть! - I вона одвернулась.  Цей  поворот  був
меткий, рвучкий, разючий. ?? прекрасна фiгурка виконала цей рух з балетною
досконалiстю. Я був вражений остаточно. Менi хотiлося вiрити, що Лена нi в
що не замiшана, що це певний  дивовижний  збiг  обставин  i  моя  не  менш
дивовижна на це вражливiсть. Лена ж сво?м мiмозним  чуттям  вiдчувала  мо?
турботи,  але  уникала  якихбудь  роз'яснень.  Ми  ловили  одно   одне   з
зав'язаними очима, оминаючи  основнi  небезпеки,  годилися  на  Сiмко,  на
iнтригуюче, споскусливе,  прагнули  бути  незалежними,  вiдповiдати  перед
самими собою, не зважати на нiякi конвенцiональнi догматичнi вимоги.  Жити
"по сво?му", не  в'язатись  з  думками  iнших,  вiдповiдати  лишень  перед
власним сумлiнням. Лена розумiла становище жiнки,  вiдчувала  мо?  до  не?
наставления, була  свiдома  сво??  вiдповiдальности.  Але  ми  мусiли,  ми
хотiли, ми прагнули себе випробувати, мiж нами стояла невловна  неяснiсть,
це нас iнтригувало, вимагало виходу,  круги  наших  зацiкавлень  весь  час
зростали i втягали нас у свiй концентричний вир. Це нас  в'язало,  це  нас
бентежило, це нас гнало вперед.
   Цього дня ми не винесли рiшення,  але  наш  загальний  настрiй  був  за
рiшенням, ми вiджили,  повеселiшали,  були  грайливi,  Лена  кiлька  разiв
атакувала мене  сво?ми  поцiлунками,  кожний  раз  боронилася  перед  мо?ю
агресивнiстю.  Непомiтно  появилася  Зiна,  якась  розхрiстана,   розбита,
розм'якла, вона була здивована, що застала мене i нас у  такому  яскравому
настрою. - О! Ви тут. А Лена казала, що ви  не  прийдете.  -  Наш  добрий,
грайливий настрiй виводив ?? з рiвноваги, i вона помiтно не знала,  як  на
це реагувати. Менi здавалося, що вона була невдоволена i мала претенсi? до
Лени.
   Коли я вже за темна вiдходив, Лена  провела  мене  не  лишень  вниз  до
дверей, як i кожного разу, але й  далi  вулицею  до  перехрестя  Гарбор  -
Осiнгтон, де я звичайно брав трамвай. По дорозi я запитав  ??,  чому  Зiна
була невдоволена, на що я дiстав несподiвано - вiдрухову вiдповiдь:  -  Не
питайте! Нiколи  вам  цього  не  скажу!  -  Це  вийшло  на  диво  рiзко  й
нетерпеливо, що мене дуже вразило, я замовчав, саме  пiдходив  трамвай,  я
кинув "добранiч" i без потиску руки, швидко залишив Лену.
   У трамва? я деякий час був пiд враженням останньо? сценки, "нiколи  вам
цього не скажу" гостро й тривожно  звучало  в  мо?х  вухах,  пiдозрiння  i
сумнiви отарами тиснулись до мо?? уяви,  ро?  бентежливих  думок  малювали
найтемнiшi  картини  справи.  А  що,  як  справдi  я  заплутався  у  якусь
мiстерiйно-пiдрзрiлу аферу,  у  якiй  цiла  та  моя  Лена  нiщо  iнше,  як
звичайний поганий жарт, ??  загальна  поведiнка  вiд  першого  дня  нашого
знайомства  вийнятково   не   звична,   можливо   все   це   за-пляноване,
зрежисероване, награне, можливо, що й тi першi мо? зустрiчi на  вулицi  не
були випадковi, а те знов непрошене посередництво Зiни, весь той та?мничий
Трухлий, те настирливе бажання Лени бачитись зi мною,  а  разом  вiдпорна.
майже гiстерична реакцiя на кожний мiй дотик... I нарештi цiле те  казкове
Сiмко з тим лицарем  Лисим  та  його  дивовижним  котеджем.  Все  це  було
насичене загадковiстю, вiдганяло iнтригою, насторожувало непевнiстю.
   I що мене ще особливо вражало у цiлiй цiй гротесковiй комедi?  -  якась
дитиняча, на?вна i  щира  безпораднiсть  Лени,  не  дивлячись  на  всю  ??
рафiнованiсть, гострий розум i талановитий артизм. Здавалося, що вона гра?
фальшиву, не свою, накинуту ролю, яка ?й абсолютно не личить i  якою  вона
не цiкавиться.
   I ще мене вражала ?? щирiсть.  I  чеснiсть.  Не  дивлячись  на  всю  ??
балаганну революцiю проти щирости. Бути, вдавати, пiдроблятися,  позувати,
лицемiрити, всi цi чесноти нашо? втомлено? доби,  якi  вона  так  старанно
штучно, незграбно наподоблювала i плекала, не були ?й  властивi,  вони  ?й
перечили, вони з нею не мирилися. I вона хотiла направду бути  зi  мною  i
можливо... Не хочу забiгати наперед. Час все виявить.
   У трамва? я також пригадав, що я ще фактично сьогоднi не обiдав.  Йдучи
до Лени, я лиш нашвидку й легко перекусив. На мене чекала нiчна змiна мо??
працi. Я мусiв бути готовий. Тим часом я був голодний, до грiлу "Вiкторi?"
було задалеко, я пригадав собi, що на вулицi Батерст, нижче Дандесу, зараз
за крамницею "Пласту", недалеко комунiстичного  "Дому  працi",  вiдкрилася
нова   ?дальня   "Домашнi   обiди"   з   "дуже   помiркованими    цiнами",
"?вропейського", а властиво укра?нського стилю.
   Я не по?хав до дому, а одразу, пересiвши на Батерст, по?хав на "Домашнi
обiди". О, та вайлувата, незграбна вулиця Батерст! Не  знаю  ??  минулого,
правдоподiбно, вона правила колись за один з кращих  осередкiв  заможнiших
мiщан, органiзованих масонiв, середнiх пiдпри?мцiв. Тепер же  тут,  як  за
домовленням,  оселилися  мо?  невсипущi  земляки,  натворивши  цiлий   ряд
рiзноманiтних  установ,   пiдпри?мств,   церков,   шкiл,   органiзацiй   -
Православна церква  св.  Володимира,  крамниця  квiтiв  "Мак",  домiвка  й
редакцiя  гетьманцiв,  крамниця  "Пласт",  ?дальня  одна,  ?дальня  друга,
медична  клiнiка  одна,  медична  клiнiка  друга,  комунiстична  книгарня,
католицька  книгарня,  комунiстична  домiвка,   нацiоналiстична   домiвка,
редакцiя "Гомону Укра?ни", друкарня одна, друкарня друга. Все це i  багато
iншого скупчилось на цiй шановнiй, просторiй, старiй вулицi, i  я  почуваю
себе зовсiм, як дома. Трамвай швидко завозить мене на мiсце, фактично  три
зупинки i я висiдаю - маленька, чистенька, чепурненька  ?даленька,  кiлька
столикiв, кiлька гостей i мiж ними бачу... I  що  це  справдi  за  мана...
iнженера Трухлого, того самого, що його недавно бачив на вулицi Пiша.
   - А! Павло Iванович! Добрий вечiр! Присiдайте! - заговорив вiн  на  мо?
привiтання. Був дуже чемний, радiсний, гомiнкий, беру  бiля  нього  мiсце,
пiдходить кельнер, замовляю борщ i вареники.
   - I як це ви сьогоднi зайшли аж сюди? Я знаю, що ви волi?те "Вiкторiю",
- говорив вiн далi тим самим бадьорим тоном.
   - Просто тому, що ближче. Спiшу на роботу, - вiдповiв я.
   - Робота. Павле Iвановичу. Знаю, що ви прекрасний механiк, ви працювали
на корабельнi, а тепер чомусь взялися за чоколяд, - продовжував Трухлий.
   - Пришилося, - кажу виминально.
   - Чи не хотiли б змiнити заняття ? На щось краще ? По фаху?  Марну?ться
така сила, - казав вiн далi.
   - Розумi?ться, хотiв би, але як? - вiдповiдав я.
   - ? багато можливостей... Змiнити i все... Можна  б  знайти  протекцiю,
якесь добре, прибуткове мiсце, от хоч би на корабельню.
   - Де тут корабельня?
   - Не конечно тут. В Монтреалi, Квебеку, Галiфаксi.  Мiж  iншим,  я  маю
деякi знайомства... В Оттавi. Можна б влаштуватись. Все таки набути  добру
квалiфiкацiю, доброго фаху... Коли б навiть повернутися до дому...
   - Повернутися? - запитав я здивовано.
   - Можливе i це. Як не кажiть, а... Не кажу, що нам тут погано, але  все
таки дома ? дома.
   Кельнер принiс мiй "обiд", я почав ?сти,  Трухлий  розгорнув  фiлософiю
повороту, я слухав, мовчав, не перечив. - Все таки, де людина  родиться  -
там ?? мiсце, яке б воно не було, - закiнчив вiн свою мову.
   - ?дине, чи ми зна?мо, де ми родились, -  спокiйно  вiдповiдав  я.  Нас
вигнано з нашого мiсця ще дiтьми, батька заслано, мати померла  з  голоду.
Чи таке мiсце можна вважати сво?м?
   -  Пам'ятаймо,  що  це  була  революцiя,  -  казав  Трухлий  з   ноткою
виправдання.
   - А чи вона вже скiнчилась? - вiдповiдав я.
   - Але напевно скiнчиться.
   - За двi-три генерацi?. А чи нам тут погано? Навiть на сво?й  чоколяднi
я дiстаю чотири рази бiльше, нiж там на корабельнi, - казав я спокiйно.
   - Не все мiряють долярами, - вiдповiдав Трухлий.
   - Погоджуюсь. ? вартостi моральнi, наприклад, свобода,  справедливiсть.
Чи ви не погодитесь, що, наприклад, ми тут на вулицi Батерст, бiльше чусмо
нашу рiдну мову, як у Ки?вi на бульварi Шевченка. Це також вартiсть.
   - Не все в мовi.
   - Також погоджуюсь, але iншi не так думають. Мого  батька  фактично  за
мову й заслали. Що вiн хотiв у рiдному Харковi бiльше чути рiдно?  мови...
Але цього не хотiли iншi. Чому? I мого батька послали за це на Сибiр.
   - Але, наприклад, у нас  у  Вiнницi,  як  я  працював  на  цукроварному
заводi, нам нiхто не боронив укра?нсько? мови.
   - Але ви напевно нею мало  розмовляли,  як  що  розмовляли  взагалi.  I
напевно знали чому. I без заборони. I напевно мiж вами були такi,  якi  за
це поплатилися Сибiром. Все це ? чимсь подиктоване i  ми  зна?мо  чим.  Не
вдаваймо на?вних. Мiрою цих чеснот ? реальна, намацальна дiйснiсть i ?? ми
не можем заперечити.
   Наша розмова не тривала довго, я квапився, на мене  чекала  робота,  ми
попрощалися з Трухлим дуже коректно, але згодом, пiзнiше, на роботi  я  ще
довго мiркував над цi?ю нашою розмовою. I становище Трухлого  ставало  для
мене багато виразнiшим. Я не мав сумнiву, що в якiйсь  мiрi  i  з  якимись
намiрами вiн мною цiкавиться значно бiльше, нiж  цього  вимагало  звичайне
знайомство, тим бiльше, що наше знайомство не було  нiяк  близьке  i  нiяк
доужн?.
   А все це разом ще бiльше згустило мо? попереднi  розважання  з  приводу
"нiколи вам цього не скажу". Менi здавалося, що i так ця мова ясна i що  я
?? перфектно розумiю.
   Але все таки озеро Сiмко мене цiкавило. Воно так близько вiд Торонта, а
разом так близько вiд мо??  яко?сь  приречено?  мети.  Було,  розумi?ться,
прикро, що все це чомусь пов'язане з такими нiсенiтними ускладненнями, але
разом я вже був переконаний,  що  нiякi  ускладнення  взагалi  не  зможуть
нiчого тут перерiшити. Мо? рiшення вже запало i не так тверде,  i  не  так
незломне, як неухильне, коли  хочете  -  фатальне,  можливо  навiть  давно
призначене долею...
   Отже озеро Сiмко. Назване iменем  першого  губернатора  провiнцi?,  мiж
затокою Джорджа i озером Онтарiо, двадцять вiсiм миль довге  i  шiснадцять
широке, з трьома островами, оточене лiсами, фармами з добрими мiсцями  для
вiдпочинку, веслярства й рибальства.
   Чого бiльше треба? Я був захоплений, легковiрний, щасливий. Це  мала  б
бути перша моя така пригода, я не був зiпсований  курортами,  товариством,
вигодами, я не бачив нi Кан, нi Маямських бiчiв, анi нiяких iнших  рiв'?р,
а  тому  ця  моя  несподiвана  проекцiя  п'янила   мою   уяву   абсолютно.
Розумi?ться,  що  тi  рiзнi  "нiколи-нiколи"  давали  багато  поживи   для
роздумiв, але разом з цим, в менi вже пустила корiнь i почала розростатися
нестримна думка одруження з нею, в яку я почав навiть по сво?му вiрити.
   Лишень я довiдався, що саме в цей час, дiстати котедж на тому озерi  не
така вже легка справа, що це найвищий сезон, що всi  котеджi  зайнятi,  що
про це треба було подбати скорiше. Але це не значить, що справа  програна,
я ще не починав цi?? гри взагалi. А також, чи  це  мусить  бути  конче  на
озерi Сiмко? Онтарiо ма? тисячi пречудових озер i  сотнi  тисяч  котеджiв,
варто лишень заглянути до оголошення будьяко? газети. I почав я думати  не
лишень про котедж... Про одруження... Про нове мешкання... Можливо власний
будинок. Мо? круги зацiкавлень справдi шалено  розросталися.  Лена  любить
все гарне i наше домашн? вогнище не повинно з цього правила видiлятися.
   Лена... моя жiнка ? Дружина! Той пречудовий примiрник елеганцii, примхи
й вибагливоси. Чи це правдоподiбно, чи це в природi речей? Гаразд,  гаразд
- мовчу, не роблю виклику долi, пiд сонцем все можливо, але  разом  багато
несподiванок.
   Тим часом насторожено вслухаюся в повiдомлення бюра погоди - "гаряче  i
душно, температура вiсiмдесят,  легкi  хмари  i  легкий  пiвденно-захiдний
вiтер. В серединi тижня  можливi  громовицi".  -  Iдеально.  Я  весь  рух,
зацiкавлення, напруження, я переповнений думками, настроями, iнтересами.
   Вже другого дня, саме з цими вибуховими настроями, значно  скорiше  нiж
було домовлено i значно нетерпеливiше,  нiж  належиться,  з'являюсь  перед
дверима будинку на вулицi Шша, Лена на диво не була  здивована,  здавалось
вона мене ждала i саме тепер, вона зустрiла мене,  мов  ясного  князя,  ??
усмiшка знову со-няшно-вишнева, вона одягнута  по  домашньому  в  робочому
капотi,  можливо  щойно  скiнчила  прибирання  кiмнати,  зовсiм   цим   не
збентежена, а з небувалим, безпосереднiм захопленням, нiби  школярка,  яка
успiшно здала iспити, була пiднесена i мало не кинулась менi на шию.
   I вже на сходах,  коли  ми,  тримаючись  за  руки,  пiднiмалися  до  ??
кiмнати, вона захоплено повiдомила:
   - Отже зна?те що? ?демо! Ма?мо котедж! На цiлий тиждень!
   Вона любила подiбнi гураганнi несподiванки, але ця була найгураганнiша.
Розумi?ться, що першим свiдомим, конечним вiдрухом з мого боку,  мав  бути
протест, справа котеджу - моя справа, але Лена  очевидно  все  це  пророчо
передбачувала i старанно обдумала. Вона пiднесла  свою  гарну,  зарозумiлу
головку i дивлячись на мене резолютно, прорекла:  -  Но,  но,  но!  Нiяких
запитiв i нiяких протестiв, мiй  милий!  Нiчого  не  станеться!  Все  буде
добре! Я деспот i нема вiдклику!
   Я зрозумiв, що це мав бути той  самий  котедж  Лисого  з  тими  рiзнiмн
примарливими духами в стилi Трухлого, це був деспотизм i я не мусiв на  це
погодитись, але  весь  той  деспотизм  був  пiднесений  у  такiй  чудовiй,
шовковiй рукавичцi i  з  такими  вийнятково  спокусливими  iнтенцiями,  що
вiдоме легендарне яблуко ?ви, виглядало проти цього дитячою блискоткою.  I
мiй язик не мав сили повернутися, щоб сказати якебудь слово спротиву,  вiн
був цiлковито паралiзований невмолимiстю цього тиранського  приречення.  -
Добре, гаразд, мовчу, - сказав я,  коли  ми  вже  були  в  ??  кiмнатi,  -
насолоджуйтесь вашим деспотизмом, але  запам'ятайте  добре,  що  всi  iншi
бюджетовi проблеми  цього  карколомного  пiдпри?мства  рiшаються  виключно
засобами мого грубого банкового конта!
   - Iдеально! Я цього тiльки й чекала! Чи ви вже ма?те купальник?
   - Два. А в якiй стадi? розвитку ваше бiкiнi?
   - Думаю без. Чи погоджу?тесь?
   - Лишень в рямцях "нiколи  -  нiколи"  i  в  абсолютному  виглядi.  При
мiсяцi, в туманi.
   - Танець кiстякiв.
   - Щось в цьому напрямку.
   - I пам'ятайте, що я маю намiр бути дуже  скучною  -  набирайте  бiльше
книг.
   - Намiри можуть мiнятися залежно вiд погоди.
   - А що кажуть боги?
   - Канадська радiо-компанiя твердить, що ма? бути iдеально.
   - Але все таки будьте озбро?нi.
   - Читали ви "Бридотник" Сартра? - запитав я.
   - Дума?те, що це найвiдповiднiша лектура проти скуки ?
   - Нi, лиш маючi? на увазi вашого партнера.
   - Маю намiр i це перевiрити.
   - Дуже запобiгливий намiр.
   - А вам рекомендую Франсуа Саган. "Бонжур Трiстес".
    Зворушливо вдячний, але я вже зайнятий, - казав я.
   - Чим?
   - Лена Глiдерс.
   - Повторюю - вона намiря?ться заморити вас скукою.
   - Пам'ятайте, що я також трохи поет, не пишу вiршiв, виробляю чоколяду,
але скука ? також частиною мого надхнення. Я его?ст.
   - Вважа?те, що скука - привiлегiя постiв? - питала вона.
   - Взагалi муз.
   - Це звучить розпачливо.
   - I его?стично. Це свого роду люксус, засолоджене марнування  часу,  на
нашому континентi не поплатне.
   - А що поплатне?
   - Залiзо. Бетон. Дороги. Великi,  довгi,  безконечнi  земнi  i  небеснi
дороги. Т ще будови. А "i скучно, i грусно, i некому руку пожать", це  вже
не  гра?  бiльше...  Навiть  коли  запустити   бороду.   Борода   пасувала
московським боярам, але ню-йоркським бiтнiкам це лиш  слiпа  кишка.  Мiсце
для бруду i смiття.
   - Бога також малюють з бородою.
   - Не всi i не завжди. I залежить якого. Наприклад, мого Бога  не  можна
змалювати. I всi тi, що намагаються  намалювати  Бога  -  беруть  на  себе
завелику вiдповiдальнiсть.
   Лена любила такi дiялоги, вона ?х iнспiрувала, тягнула мене за  язик  i
ми завжди поступово, мов по драбинi, сходили все  вище  i  вище  з  нашими
мiркуваннями. Сьргоднi я мав до не? цiлий ряд претенсiй, але вона  була  в
такому райдужному настрою, що руйнувати його якимись  невеселими  запитами
було  б  злочином.  У  не?  появився  якийсь  круглий  дзиглик,   покритий
розмальованою  гавайською  шкiрою,  вона  примостилась  на  ньому  посеред
кiмнати,  разом  з  ногами,  сидiла  згорнена  обнявши  колiна,  нагадуючи
скульптуру птаха. Вона дивилась на мене з пiд лоба, трiшки лукаво,  трiшки
iронiчно, трiшки зацiкавлено, кидала сво? запити чи  сво?  вiдповiдi,  але
здавалось, що ?? думка i ?? уява зайнятi чимсь iншим, далеким не тутешнiм.
Що i про що вона дума?? Я не  питав  словами,  але  питав  поглядом.  Вона
одначе мовчала. Можливо вона хотiла щось  сказати,  але  як  звичайно,  не
знаходила потрiбних слiв. Нашi вiдносини починали бути складними.



   IV

   У суботу, о дев'ятiй годинi рано, автобусом "Грей ковч",  з  автобусно?
станцi? при вулицi Бей, ми з Леною,  обвантаженi  малими  валiзками,  нiби
пара молодого, щасливого подружжя, ви?жджали на озеро Сiмко.  Дуже  тепло,
соняшно, шумно, рухливо. Повiльнi, незграбнi, тяжкi,  деякi  двоповерховi,
автобуси сiро?, алюмiнiйово? барви, поблискуючи  вiкнами,  пiдсувалися  до
сво?х  пгронiв,  втягали  до  свого  нутра  довгi   черги   рiзноманiтних,
рiзнокольорових пасажирiв, щоб опiсля  повiльно,  з  приглушеним  рокотом,
висуватися на вулицю i зникати десь там за рогом будови. Все кудись  ?хало
- Ню  Иорк,  Фльорида,  Дiтройт,  Чiкаго,  Мускока,  Норд  Бей,  Монтреал.
Щасливi, сяючi, переважно молодi обличчя.
   Ми з Леною займа?мо  дво?  поруч,  м'яких,  обтягнутих  сiрою  матерi?ю
мiсць, нашi обличчя розчервонiлi, нашi очi сяючi. Бiля нас довкруги  люди,
але ми у сво?му передiлi  почува?мось  зовсiм  вiдокремлено  i  внутрiшньо
зайнятi самi собою. Ми мовчимо, ма?мо вигляд звичайних пасажирiв,  але  ми
пережива?мо, ми напруженi i схвильованi. Ми гостро вiдчува?мо незвичнiсть,
привабливiсть, iнтригуючiсть нашого пiдпри?мства. - Вам вигiдно? - питаю я
Лену з надзвичайною увагою. - А вам? - пита? вона мене тим же тоном.  Вона
бiля вiкна, я вiд проходу, нам обом дуже вигiдно, ми так близько одне  вiд
одного, ми так себе гостро  i  вражливо  вiдчува?мо.  Бiля  мене  та  сама
чарiвна iстота, яку я зустрiв  поглядом  на  вулицi,  яка  мене  тодi  так
зворушила, яка сво?м незвичним  ?ством  порушила  мiй  колишнiй  застояний
свiт, яка примусила мене  стати  подражненим,  настороженим,  невротичним,
перевантаженим  бурхливими  iмпульсами.  В  буденнiй  мовi,   це   зветься
залюбленiсть, я погоджуюсь прийняти на себе  цю  одiозну  назву,  це  мене
особливо вдовольня?, вона ось дiткливо бiля мене, вона ма? на собi  тонку,
бiлу, нейлонову, без  рукавiв,  блюзку,  на  нiй  коротка,  сiра,  яка  не
закрива? колiн, спiдниця, мiж нею i  мною  така  мала  вiддаль,  так  мало
перешкод, мо? i ?? колiна й руки постiйно торкаються, я вiдчуваю тi дотики
дуже гостро, вони мене хвилюють i напружують, мо? тепло тiла  мiша?ться  з
?? теплом тiла, я чую ?? в сво?й кровi, в  сво?й  плотi.  Велика  насолода
робити  подорож  у  такому  по?днаннi,  можливо  простiр  вимага?   такого
напруження, можливо  вiн  цим  доповня?ться,  як  вином,  i  ста?  чарiвно
обезвладнюючим.
   Ми сидимо i чека?мо, ми не раху?мо  хвилин,  мотор  автобуса  десь  там
ззаду спокiйно дi?, пасажири всiдаються, стрiлка годинника наближа?ться до
сво?? мети, мотор враз здрiга?ться i почина?, нiби звiр, якого несподiвано
торкнули по носi, гарчати, цiла велика,  потужна  коробка  напхана  людьми
руша? з свого мiсця, обережно випиха?ться з пiд накриття i  слухняно,  мов
пес, поверта? влiво на вулицю Бей i пуска?ться бiгти в напрямку пiвночi.
   Вулиця  Бей  -  вулиця  автомашин,  величезнi  вiтрини  заставленi  цим
блискучим товаром всiх знаних марок свiту, це найбiльший ринок продажу авт
цього мiста, а разом це одна iз спокiйнiших вулиць,  протилежнiсть  до  ??
рiвнобiжно?  сусiдки  Ионгу  з  ??  турбулентним,  кругоденним  неспоко?м,
кипiнням i гамором. Ми просува?мось в напрямку Блуру, з'?жджа?м  на  Ионг,
пересiка?м Сен Клер, Еглiнтон, ви?жджа?мо на вiльнiший простiр, перед нами
i за нами, туди i назад, машини, це безнастанний рух, це сила, це  емоцiя,
це барвiння металу, це соняшна метаморфоза... I це ми з Леною,  зачарована
частина цього прекрасного круговороту.
   Як при?мно, коли ця велика машина  з  такою  певнiстю  несе  вас  в  те
маленьке невiдоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало
говоримо, нiби ми чужi, а разом ми  такi  драматично  по?днанi  долею.  Це
рiвна, асфальтова лiнiя, це окремi поселення, це фарми, це зеленi поля, це
розстеленi килими збiжжя, це рiзноманiтнi точки коров, це  запах  сонця  i
цвiту. Ми все це сприйма?мо, як належне, годинник швидко мiря?  час  i  за
одну  таку  годинну  одиницю,  ми  вже  зверта?мо   з   головно?   дороги,
протиска?мося на заповнене рухом побережжя з  великим  простором  лазурно?
води, рухом човнiв, вiтрильникiв, барвiнням котеджiв, перламутром далекого
обрiю. Наш автобус постiйно робить зупинки i постiйно спорожня?ться,  Лена
напружено слiдку? за  побережжям,  щоб  не  пропустити  нашо?  зупинки,  я
почуваюсь загубленим у часi i просторi, мов  блукаюча  комета.  Нарештi  i
наша зупинка. Ми поспiшно забира?мо  нашi  валiзки,  властиво  я  поспiшно
забираю валiзки,  Лена  йде  до  виходу,  я  йду  за  Леною,  ми  спокiйно
висiда?мо... I ось ми на мiсцi... М'яке,  свiже  повiтря,  зеленi  дерева,
пiвголi люди i повно безжурного настрою, у якому розчиняються  i  зникають
всi людськi турботи. Земля, вода,  рослини,  птахи,  небо  i  хмари  з  ?х
кольорами  -  все  це  тут  призначене  творити  i  роздавати  щедро  дари
вдоволення.
   Пiсля Ванкувера з його океанськими берегами, це  вперше  я  опинився  в
такому  оточеннi  i  взагалi  вперше  в  життi  "ви?хав"  на   вiдпочинок.
Яскравiсть  цi??  подi?   пiдсилювалась   мо?м   емоцiйним   наставлениям,
присутнiсть Лени визначала весь клiмат настрою. Моя горда  супутниця  вела
мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валiзами, ступав  бiля  не?,  як
символ цiкавости i от нарештi, не так далеко вiд  автобусно?  зупинки,  на
невеличкому  виступi  берега,  над  самою  водою,  обнеселий   зi   синьою
покрiвлею, будинок, на якому при входi воплотом,  з  широким  виглядом  на
озеро, дерев'яний, бiлий зi синьою покрiвлею, будинок, на якому при  входi
красувався на жовто-синьому тлi напис "Коломия" укра?нськими лiтерами.
   - Коломия! - викрикнув я  i  здивовано  зупинився.  Лена  здивована  не
написом, а мо?м викриком, в чому справа, той напис ?? не зворушував. -  Чи
ви зна?те, що таке Коломия? - питав я ??.
   - Якесь мiстечко в Карпатах, як не помиляюся, -  казала  вона.  -  Чому
воно вас зворушу??
   - В нашiй мовi, це не лишень назва мiста. Це символ...  Провiнцiйности,
закинутости, далекости... Щось як i Кобиляки.
   Лена смi?ться, вона вийма? ключ i вiдмика? зовнiшнi дверi "Коломи?", що
виходять на широку веранду iз сходами  до  невеликого  помосту  на  самому
березi... Все тут залишене, дверi й  вiкна  закритi  i  замкненi,  нiякого
слiду мешканцiв.
   Ми увiйшли до чимало?, пiвтемно?, зi затхлим, гарячим повiтрям кiмнати,
вiдхилили й розкрили вiкна, впустили свiтло й повiтря i перше, що кинулось
у вiчi, це недокiнчений портрет Лисого, який стояв на мольбертi  насупроти
закоптiлого ватрана. - Моя робота, - заявила попередливо Лена. -  Нiяк  не
вашого стилю, - додав я. - Реалiзм, - вiдповiла вона.
   Я мав причини дивуватися. З головно? кiмнати  з  ??  великим,  округлим
столом, на всi боки вело четверо вiдкритих  дверей.  Три  спальнi,  кухня,
убиральня... Меблi, лежаки, гойдалки,  радiоапарат...  Готовi  для  спання
лiжка, одяги, халати, костюми, рушники, бiлизна... Холодильник  заповнений
харчами i навiть рибальське знаряддя...
   Лена квапилася вияснити ситуацiю, вона при?жджала сюди робити той самий
портрет, сам Лисий рiдко тут бував, вiн  зайнятий,  тепер  вiн  ви?хав  до
Кiнгстону, його молода друга жiнка ви?хала до батькiв  до  Манiтоби,  його
одружений, вiд першо? жiнки, син, який також недавно прибув з Европи,  ма?
свiй власний котедж на Мускоцi.
   Я розумiв намагання Лени, як також розумiв Лисого, який  мав  в  рiзних
мiстах, а також в Кiнгстонi, кiлька готелiв.  На  такому  тлi  цей  котедж
засадничо нiяке диво. На мене  дивилось  з  мольберта  тяжке,  мускулясте,
округле,  бульдожого  вигляду  обличчя  з  тяжким  мiцним  носом  i  сивою
чуприною, яке хотiло пiдсказати менi думку, щоб я не  був  здивований,  що
нема нiчого надзвичайного, що в даному випадку все в  найкращому  порядку,
хоча  менi  не  було  легко  одразу  з  цим  погодитися.  Я  був   помiтно
розгублений, чомусь соромився, не мав потрiбно?  вiдваги  сприймати  явище
безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володiнь.
   Iнакше, здавалося, почувала себе моя чарiвна супутниця. Вона  виглядала
легкою й самозрозумiлою, як метелик, здавалось, для не? це  нiяка  новина,
все стояло на мiсцi i виглядало природно.
   Перше, що вона зробила  -  вiдкрила  радiоапарат,  це  був  ранок,  час
всiляких гутiрок, дитяча година, кiлька вставок популярно? музики, але той
iнший голос з тi?? скриньки надав нам бiльше домашнього забарвлення.  Далi
ми оглядали спальнi, кухню, убиральню, а пiсля цього  Лена  дiловим  тоном
мене запитала:
   - Слухайте, Павле. Якi з цих трьох дверей  ви  вибира?те  для  себе?  -
вказала вона дверi трьох спалень.
   - Вибiр за вами, - вiдповiв я помпезно.
   - Я вибираю ось цi, - вказала вона на дверi злiва. А ви?
   - Розумi?ться, протилежнi, - вiдповiв я.
   - Схвалюю ваше рiшення, - казала Лена.
   - А ви не бо?тесь? - питав я.
   - Чого?
   - От хоч би павукiв, мишей.
   - Я ж вам казала... Павуки чудовi сотворiння... А мишi - розкiш буття.
   - А блискавки? А громи?
   - Цi боги? Вони знають мою побожнiсть.
   - Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву... з тим двоспальним i тим
трюмо...
   - Там ? трюмо? Вибачте. Тодi я йду туди.
   - До мене?
   - Вам рекомендую другу протилежнiсть.
   - Навiщо вам трюмо? - питав я легковажно.
   - Для душi.
   - Це зворушливо.
   - Свобода вибору.  Ви,  можливо,  не  пiдозрiва?те,  що  обличчя  жiнки
вимага? вiдзеркалення так само гостро, як i адорацi?.
   - Я пiдозрiваю... I ще бiльше. Думаю -  обличчя  жiнки  вимага?  опiки,
уваги... Боротьби... Жертви. Це маска iдола...
   - Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неагресi?.
   - Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви...
   - Тарантула, - перебила вона мене.
   -  Не  так  драстично...  Прошу  вас...  Але  добре.  Погоджуюсь.  Пакт
неагресi?... Нiколи - нiколи... Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишiть це
н? ваших дверях, iнакше... - я замовк.
   - Що iнакше?
   - Iнакше не вряту? нiякий пакт неагресi?.
   - Не сподiвалася, що вже перший наш день розпiчнеться погрозами.
   - Будьте готовi на  бiльшi  несподiванки...  Я  забрав  свою  новеньку,
картату валiзу i направився до дверей злiва, що побiч з кухонними,  де  на
мене спокiйно i покiрно чекала вигiдна, вистачально простора спальня з так
званим континентальним лiжком та рiзними iншими забаганками цивiлiзованого
гомо сапi?нс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вiкно  пiд  стелею
закрите вiд комарiв густою сiткою i завiшене  темно-зеленою  занавiсою.  Я
все вiдкрив, розсунув, вiдчинив, впустив  повiтря,  свiтло,  шум  озера...
Далi вiдкрив валiзу i виложив ?? змiст...
   Хотiлося  почувати  себе  вигiдно,  безтурботно,  вдоволено,  виглядати
добре,  привабливо,  елегантно,  поводитись  легко,  грайливо  з   виразом
зарозумiло? певно-сти сво?? сили i свого здоров'я. Я не  гаяв  часу  жити,
несподiвано осяяний  щастям  день  i  треба  його  використати,  я  швидко
переодягався, скинув свiй звичайний одяг,  надягнув  елястичнi  темно-синi
купальнi штанцi, повернувся перед дзеркалом, яке з при?мнiстю пiдтвердило,
що мо? м'язи, всi форми i весь корпус в найкращому порядку, чувся  молодо,
бадьоро, мiцно, агресивно.
   Пiсля цього я опинився на залитих сонцем дошках  зовнiшньо?,  вiдкрито?
веранди з ?? могутньою панорамою синього  озера,  по  якому  безконечно  в
рiзних напрямках снувались й гасали  човни,  човники,  вiтрильники,  яхти,
безупину напружено гули мотори,  барвiли  тiла  людей,  бiлiли  в  повiтрi
птахи. Та яка велична композицiя краси, сили, здоров'я i  радости.  Я  був
захоплений, я здiймав проти  сонця  руки,  мене  п'янило  сонце,  повiтря,
свобода.
   А де Лена? Чекав на не? з дитячою нетерпиливiстю, коли проходив бiля ??
закритих дверей, ступав на пальцях. Вони та?мничо мовчали, але промiнювали
спокусою. Я  залишив  ?х  з  ласкавою  резигнацi?ю,  намагаючись  не  бути
настирливим. Ось вона появиться, вийде... Я ще не бачив ?? в купальнику...
Це мусить бути щось вражаюче, напевно якась  несподiванка...  Мо?  чекання
тривало, я вслухувався у це тривання, як у далеку бурю... Я стояв лицем до
озера, мо? тiло гнучке i здорове, але ще бiле i  вражливе  на  сонце,  яке
пристрасно обливало мою спину сво?м вогнем, в обличчя дув легкий  вiтер  i
ворушив мо? волосся ... Передомною  вниз  спадало  кiлька  сходин,  помiст
веранди сягав до само? води, вода була  чиста,  кольору  бурштину,  iнколи
було видно згра? малих рибок, якi пiдпливали до самого берега, збоку стояв
гарний, бiлий гараж, у якому на пiдвищеннi висiв прекрасний, жовто-синього
кольору моторовий човен. Без  сумнiву  i  вiн  належить  до  цього  цiлого
комплексу...
   Нарештi появилася Лена. Вона вийшла несподiвано й нечутно, пiдiйшла  до
мене, торкнулася мого плеча. О, диво! Вона була вiд ши? до нiг у  чорному,
елястичиному трико. ?? довга, гнучка постать була варта такого одягу,  але
це гостро суперечило з цiлим оточенням i менi було боляче на не? дивитися.
Такий дошкульний контраст.
   - Вам не подоба?ться? - питала вона з голубиною невиннiстю.
   Я  мiцно  втягнув  у  себе  повiтря...   Вона   вдоволено   шельмiвсько
посмiхнулася, наблизилась з-права до мене i оперлася на  мо?  плече.  Була
гаряча. Я дiткливо вiдчував ?? дотик. - Вам не подоба?ться? - питала  вона
те саме пiд самим мо?м вухом.
   - Ми при?хали купатися, - вiдповiв я з певною настирливiстю i дивився в
неокреслену далечiнь озера.
   - Завтра, - шепнула вона пiд самим мо?м  вухом,  так  що  я  вiдчув  ??
дихання.
   Це одно слово вдарило i примирило мене, я  вiдчув  його  iстотнiсть,  в
природi жiнки живуть та?мницi, якi вимагають вiд нас терпеливо?  ласки  i,
зда?ться, нема таких мiж нами, якi б ?й цього вiдмовили. Це точка, в  якiй
збiгаються два початки однi?? сутi. Я  одразу  вiдчув  раптову  полегшуючу
змiну наставления, хотiлося бути природним,  добрим,  нiжним,  зрозумiлим.
Лена напевно вiдчула також мо?  перетворення  i  невластивим  ?й  тоном  з
ноткою вибаченняж сказала: - Павле... Тут гарно.
   - Прекрасно, Леночко, - вiдповiв я з незвичною солодкiстю,  що  звучала
мiж нами неприродно.
   - Не гнiва?тесь? - питала вона з докором, вiдчуваючи за собою силу.
   - О, нi! I за що? - вдавав я надмiрну вибачливiсть.
   - Ну... Що я така.
   Було необхiдно перейти на iншу тему, зайнятися  iншими  справами,  мене
дошкульно    спокушав    той    бiлий,    обвiтрений    гараж    i     той
провокативно-жовто-синiй,  патрiотичний  човен  у  ньому,  пiдвiшений   на
ланцюгах з тим прекрасним  "Меркурi?м"  на  двадцять  кiнських  сил.  Лена
помогла знайти до нього ключ, i по короткому часi ми сидiли поруч на  його
м'яких, червоних сидiннях, ви?жджаючи з  приглушеним  гуркотом  мотору  на
вiльнiший простiр води. Кращо? забавки для нас годi було вимрiяти, це було
мудре, слухняне, по сво?му елегантне сотворiння людських рук, яке з  такою
легкiстю виносило нас на це блискуче плесо води. Ми мали  намiр  прямувати
на пiвнiч, де далеко в парламутровiй синявi бренiв острiв, але  покищо  ми
обережно  трималися  правого  берега  здовж  бiлих  котеджiв  в   напрямку
пiвденного сходу,  щоб  випробувати  наше  човно.  Лiнiя  берега  хвилясто
вигиналася, з полого? переходила в скелясту, виступали тiнистi, суворi га?
туй, кедрiв i смерек, бiлi ковтунчики хмарин бовванiли в синявi над  ними.
Мiсцями побережжя було  закидане  безладно  голими  тiлами,  якi  разом  з
пiском, водою та сонцем творили п'янкий коктейль  п'янкого  вдоволення  на
сценi слухняного озера, на  якому  схрещувались  i  розхрещувались  човни,
човники i бiлi янгольськi вiтрильники. У певному мiсцi, пiдбадьоренi силою
настрою, ми рiзко мiня?мо курс, нагло збiльшивши швидкiсть, зрива?мось, як
сполохана пташка, в напрямку острова з примхливою швидкiстю напроти вiтру,
який намагався зiрвати нам голови не дивлячись  на  захист  скляного  щита
перед нами.
   Пiсля мiста, пiсля фабрики, пiсля вулицi  Маркгам,  цей  меткий  шматок
часу дiяв на мене з гостротою упо?ння, пекуча чистота i  сяюча  прозорiсть
вривалися в мою кров, я дiткливо вiдчув пробуджену  дикiсть  мо??  iстоти.
Бiля  мене  з  напруженою  стриманiстю  i  безоглядною  силою  свiдомости,
пружинно  згорнута,  з  руками  затиснутими  в  кулачок  i  зложеними  мiж
колiнами, сидiла пречудова символiка гордости, демонiчного  янгола,  якого
скинули з неба i пiдтяли крила, щоб вiн мовчав i бунтiвливе  корився.  Цей
его?зм наснажував мою мужнiсть i ми забували про границi нашо?  статi.  Це
гострий iнстинкт. Свiдомiсть тут не мас мiсця.
   Бризки води засипали скляний щит  перед  нами,  вiтер  кошлав  волосся,
мотор рiзким зойком розсiвав воду i повiтря. Я  глянув  на  Лену  i  нагло
зменшив швидкiсть... ?? обличчя покрилось гусячою шкiрою. - Вам не  добре?
- намагався я  перекричати  мотор.  Вона  лиш  знизнула  плечима.  -  Може
повернемось? - кричав я далi, не чекав вiдповiдi i  повернув  човен.  Нашi
погляди на мить зустрiлися, вона вибачливо посмiхнулася i ще раз  знизнула
плечима.
   Тепер ми стримано i сповiльнено, але  насторожено,  з  диким  сполохом,
направляли свiй човен в напрямку котеджу, який гармонiйно  виступав  перед
нами  зi  свого  мiсця  весь  бiлий,  нiби  в  саванi,  обнесений  зеленим
занедбаним трикутником живоплоту з двома настовбурченими, лапатими  тiнями
оцтового дерева, за яким проходила невидима смуга асфальтово? дороги з  ??
безпереривним рухом машин, якi здалека  видавалися  хижими  звiрями  серед
джунглiв.
   I ось ми бiля причалу, я намагався причалити легко i грайливо,  але  це
менi не повелося, однак ми все таки досить незграбно  боком  прибилися  до
нашого помосту, я допомiг Ленi висiсти, ?? гарна в чорному постать  гнучко
стрибнула на помiст,  ??  обличчя  було  притьмарене  незацiкавленiстю,  я
мовчазно i пiдозрiло поглядав на не? i, не випускаючи ??  руки,  повiв  ??
вверх до котеджу. Було бiля години дванадцято?, термометр при входi в тiнi
показував вiсiмдесят, повiтря дiяло мляво i вiдпружливо, Лена вибачилась i
без звичайного кокетства вiдiйшла до сво?? кiмнати.
   Мене ж тягнуло до води, але разом з цим  щось  змушувало  зiстатись  на
мiсцi, бути на сторожi з якимсь собачим iнстинктом  вiдповiдальности...  I
щоб помогти собi, я пiшов до сво?? кiмнати i  передягнувся  у  довгi  бiлi
штани  i  в  легку,  бiлу  без  рукавiв  сорочку.  Це  виглядало  певнiше,
солiднiше, незалежнiше... Коли я знов заглянув до  головно?  кiмнати,  там
було тихо, дверi Лснино? кiмнати стояли з та?мничою незучаснiстю, за  ними
було безоглядно тихо, мене  це  iнтригувало,  хотiлося  зайти,  або  бодай
застукати i запропонувати якусь допомогу, але я знав, що це було б  зайво,
перемiг себе, залишив все в його  виглядi  спокою  i  вдався  до  кухнi  з
виглядом лябораторiйного дослiдника,  який  ма?  намiр  зробити  дивовижне
вiдкриття. Я заглянув до великого, бiлого, пузатого холодильника, який мав
не тiльки офiцiйну назву  "Адмiрал",  але  й  фактично  нагадував  гордого
достойника  цi??  гiдности  в  його  бiлiй  унiформi,  в  утробi  якого  я
задоволене вiдкрив неймовiрну кiлькiсть ?стивного,  переважно  консервного
добра, з дуже привабливими назвами, якi кокетливо посмiхалися  до  мене  i
напрошувалися до послуг. Я ?м ввiчливо подякував, обнадiявши, що ще до них
вернуся,  а  тим  часом  закрив  тяжкi  дверi  "адмiрала"  з   настирливою
настановою продовжувати сво? дослiдницькi пригоди i в дуже  скорому  часi,
всього кiлька крокiв далi, натрапив на елегантну, бiлу, як голубка,  шафку
у  якiй  кiлькома  сяючими  рядами  стояли  i   розсипали   сво?   принади
рiзноманiтнi стрункi i менш стрункi фiгурки  розпочатих  i  не  розпочатих
пляшок з рiзними  загально  вiдомими  iнтернацiональне  -  розповсюдженими
канадськими,   шкот-ськими,   французькими,   еспанськими   назвами.    О,
санкта-санктiсiма! Люди, якi розумiють подiбнi речi  мають  право  зватися
спiвносiями нашо? цивiлiзацi? i я до деяко? мiри почав розумiти це поняття
"Лисий".
   До речi, про нього iнколи говорили, як про того, що розумi? цiну речей,
i як про того, не конче глибоко? культури торговельного  дилетанта,  якому
благородна торговельна фортуна цього  континенту  ласкаво  посмiхнулася  i
обдарувала його сво?ю щедрою ласкою. Про нього також  iнколи  писала  наша
етнiчна преса як про добродiя рiзних добрих починiв, а також як  кандидата
на доброго спiвгромадянина американсько-капiталiстично?  мультi-iмперi?  з
?? гльобально космiчними засягами й зацiкавленнями... Його тiло,  а  також
дух, були перевантаженi гормонами ненаситного прагнення до гвалтовно? дi?,
плянування, будування, шукання, зненавиджений соцiялiзмом  i  вигнаний  за
океан  пролетарською  залiзною  iмпотенцi?ю,  через   Гамбург,   Галiфакс,
Монтреал, вiн опинився  у  Вiннiпегу  серед  безмежних  прерiй,  безмежних
господарських депресiй тридцятих рокiв з ?х мальовничими чергами обiдраних
майбутнiх мiльйонерiв, якi покищо були вдоволенi мискою юшки з громадсько?
добродiйно? кухнi. Лисий любив згадувати  тi  надхненно-безнадiйнi  днi  i
мiсяцi, коли то здавалося, що пiд ногами вигорiла земля i крiм  гiркоти  i
пригарiв вона не здiбна нiчого зi себе видати. Лисий одначе не  пiддавався
настроям, громадська юшка його не деморалiзувала, вiн невтомно  кидався  з
мiсця на мiсце  по  широких  просторах  землi,  аж  поки  не  причалив  до
мальовничих берегiв  синього  озера  Онтарiо,  де  примiстилося  пречудове
мiстечко з його початковими хмародерами - Торонто. Його не цiкавило,  яким
чином воно тут появилося, вiн  не  був  мрiйником  на  подобу  Мекензi  чи
Магеляна, казали, що вiн розпочав свою епопею  з  маленько?  ковбаснi  при
вулицi Квiн, але згодом несподiвано перейшов на овочевий сад у Грiмсбi, аж
поки якимсь чином не зайнявся готелями  та  мотелями  i  в  цiй  ролi  вiн
остаточно закрiпився аж до днiв наших.
   Я знав його, як людину дiлову, солiдну,  практичну,  заражену  примхами
всiх тих, що мають дiло з бiльшою кiлькiстю долярiв, не конче  добродiйну,
з нахилом до екстраваганцiй, гарних жiнок, добро? ?жi, одружену  вдруге  з
молодою вередливою фармеркою, яку вiн знайшов ще за часiв вiннiпегських  i
яку великодушно возвiв до ролi вельмишановно? панi  добродiйки  з  пишними
рожевими капелюхами i власним кремовим Каделяком. Я знав також його  сина,
який вирiс в  Европi,  недавно  пере?хав  до  Канади,  одружився  також  з
фармеркою i урядив величне на п'ять соток гостей весiлля в залях УНО. Отже
Лисий мав уже внукiв i  не  менше  шiстдесятки  рокiв  за  плечима  i,  не
дивлячись на це,  його  подобизна  роботи  Лени,  виявила  агресивну  силу
пiонера, хижий розум  пiдпри?мця  i  якусь  шибеничну  красу  самосвiдомо?
людини, яка, опинившись над цим озером iменi губернатора Сiмко, не  забула
назвати свiй котедж Коломи?ю з пiд далеких Карпат,  де  вiн  правдоподiбно
вперше узрiв наш чудовий свiт з його безконечно несподiваними привабами.
   Яким чином потрапила сюди Лена? Випадкова, екзотична поява,  яка  щойно
кiлька тижнiв тому, потрапила у цей простiр. Але маючи на увазi Зiну з  ??
особливим  прiзвищем  Спритна,  як   також   виняткову   загадковiсть   ??
найближчого друга Трухлого, я вдовольнився думкою, що  подiбнi  явища,  за
подiбних умов, можуть нормально  iснувати,  як  певнi  додатки  до  певних
розiгр мiж силами полiтики, грошей i жiночо? спокуси. Мене це i бентежило,
а одночасно iнтригувало, я зацiкавлений, це гра i я ставив  на  не?  також
свою ставку.
   О, Лена! Я чекав на не?, але вона не  появлялася.  Що  там  робила?  Не
наважувався порушити ?? ладу, можливо це необхiдне, так багато  провокацiй
i я мушу втримати рiвновагу. Секунди i  мiнути  розтягалися  у  самостiйнi
вiчностi i тiкали вони в глибини просторiв, як шматки вирваного з  космосу
сузiр'я з його незбагненою настороженiстю i його провокуючими  та?мницями.
Можливо, з цi?? туманности постане новий самостiйний свiт.
   Але по часi вона покликала мене до  себе.  Я  обережно  увiйшов  до  ??
мiстерiйно-пiвтемно? кiмнати i застав ?? на постелi горi лицем,  витягнену
на весь зрiст i прикриту легким, сатиновим, зелено? барви накривалом,  яке
плястично вилонювало всi вигини ?? струнко?, нерухомо? фiгури. ?? обличчя,
здавалось, мало сiро-мармуровий вiдтiнок i незучаснено-втомлений вигляд.
   - Отже ма?мо пацi?нтку, - намагався я втримувати легкий настрiй.
   - Де ваша чоколяда? - вiдповiла вона з посмiшкою кокетства.
   - О! А може б чогось...
   - Нi. Чоко-ля-ди! - проговорила лона химерно.
   - О, прошу. Розумi?ться. Одна хвилинка!
   - За хвилинку я дiйсно був  бiля  не?  знов  з  чорною  коробкою  "блек
меджiк", виробу мо?? фабрики i кришталевою склянкою помаранчевого  соку  з
дорогоцiнного "адмiрала".
   - Ви чудовий! Дякую. Сiдаймо i частуймось  разом,  -  казала  вона  тим
самим тоном i привстала на лiкоть.
   - Я щойно дослiджував джунглi кухнi.
   - Ви голодний. Бiдний мiй, голодний.
   - Чи мiг би запропонувати вихiд з положення? Крiм ось цi?? чоколяди?
   - Розумi?ться.
   - Наприклад, добрий ресторан. Я довiдався...
   - Вже? Так скоро? - перебила вона мене.
   - Перша година.
   - У мене... - вона глянула на свiй годинник, - дев'ята.
   - Ваш час добродушно зупинився.
   - Я ж його наводила... Той мiй вiчний впертюх. Чи не поганий це знак ?
   - Покажiть його менi.
   Вона подала менi свого маленького, округлого,  золотого  "Ельджiна"  на
чорнiй,  ростяжнiй  опасцi,  що  нагадував  око  сови  i  був  безучаснено
пасивний. Держати в руцi такий механiзм, здавалося держати маленьке серце,
ранене стрiлою. Його символ величаво по?днувався з уявою про  час,  любов,
насолоду i розпач. Я дуже люблю цi такi фiлiграннi  предмети,  по?днанi  з
нашими найiнтимнiшими прагненнями.
   - Трiснула пружина, - зазначив я сухо.
   - Пружина? Яка пружина? - здивовано питала вона.
   - Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механiзм ма? пружину. I ваш
годинник також. I вона трiснула.
   - Але ж чому? Зi мною ще такого нiколи не трапилось.
   - Зносилася. Треба дати нову. Це трапля?ться з  кожним  i  завжди.  Але
лишiм годинника. Скажiть краще, як ви себе почува?те, чи дуже погано i  чи
маю впадати в розпач?
   - Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це  примха.  Полежу,  полежу  i
пiду танцювати. Чи ма?те музику?
   - Блю-танго, заздрiсть-танго, редроз-танго, компарсiта-танго... Що  ще?
Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол...
   - Досить, досить, досить... Але ж ви не танцю?те.
   - Хто вам сказав?
   - Хтось казав.
   -Який феноменальний брехун. Але досить танго, вернiмось до обiду. Йдемо
до ресторану ? Тут ?...
   - Ви ж казали, що в "адмiралi" тонни харчiв, - знов перебила вона мене.
   - Але ж ми не збира?мось грабувати бiдного Лисого.
   - Якого Лисого? Вiн буде вам вдячний, що зможе вiдсвiжити сво?  запаси.
Що там знайшли?
   -  Вiд  молока  райських  птахiв  до  голубцiв,   вареникiв   i   шинок
"есекспекерс" включно. Найблагороднiшi консерви,  якi  тiльки  iснують  на
плянетi.
   - А чи крiм молока райських птахiв ? там також коров'яче ?
   - Лишень "карнейшен".
   - Отже, мiй милий паладин, треба б дiстати  i  свiжого  молока.  ?  там
якiсь вiтамiни?
   - Вся азбука. Цибуля, помаранчi, хрiн, ананаси...
   - То чого бiльше ? Шинка, цибуля, соки... А хлiб ? Чи ? хлiб?
   - Справжнiй житнiй "бiвер". Я привiз персонально.
   - Хлiба нашого щоденного дай нам сьогоднi...
   - I прости нам провини нашi...
   - Як i ми прощаемо винуватцям нашим.
   - Амiнь.
   - Чудово! - викрикнула Лена. Отже ми вмi?мо молитися. А яко? ви вiри?
   - А ви яко??
   - Мiй батько був...протестант. Це я пам'ятаю.
   - А мiй православний.
   - А ми? А ми? Яко? ми?
   - Це питання. Хiба що за батьками.
   - А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь,  така
Гiрошiма... Чи можливо нам....
   - Просто не знаю.... Взагалi... Особисто не допускаю повороту. Минуле -
минуле! Нема назад.
   - А як Бог?
   - Новий початок. Все нове. А Бог... Хiба ми зна?мо, як його  висловити?
Молiмся i все. Все мiня?ться, абсолютно  все.  Вiдкритi  простори.  Йти  i
брати...
   - А яка по вашому буде Канада?
   - Сплав  нацiй...  Нова,  тверда,  нержавiюча  сталь  рас,  мов,  духiв
смакiв... Твердиня свободи,  закована  льодом  пiвночi...  Плюс  гранiтний
аеродром космiчно? аеронавтики.
   - Люблю вас слухати.
   - Ви ж все це зна?те...
   - За вийнятком вас...
   - Я? Найпростiша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподiвано,
хоча засад-ничо вона не була несподiванкою, бо ще у Торонтi я бачив на  ??
столику кiлька книжок з дуже мудрими написами i можливо сона  з  ними  хоч
поверхово знайомилась. "Революцiя всесвiту", можливо цiкавила ?? просто  з
куртуазi?, ?? гарна голiвка не була найкращим мiсцем  для  великих  думок,
але бувають i несподiванi вийнятки. Чому конче Сократ мусiв бути огидою  i
чому б краси не можна сполучити з мудрiстю... Це, зрештою, не моя  тема...
Не маю намiру  сперечатися  з  Богом,  Лена,  здавалось,  вiдгадувала  мо?
сумнiви i, подаючи менi коробку "блек меджiк", пiдозрiло питала: - Ви менi
не вiрите?
   - Прошу вибачити. Я не готовий, - вiдповiв я.
   - Для мене?
   - Взагалi. I для вас. Ви не берiть мене  драматично.  Особливо  коли  я
намагаюся мудрувати.
   - Я старий демагог, нема потреби вибачатися, - казала вона i ще  бiльше
привставала, тримала сво? накривало бiля грудей i дивилася на  мене  очима
кота. - Вгощайтесь вашою чоколядою... Це тема безконечна. Ще наговоримось.
   Я сидiв обережно на краю ?? м'якого лiжка, яке пахло цвiллю i парфумами
бозу, дивився в ?? обличчя з легкою iронiчною посмiшкою, ми  обо?  вважали
нашу розмову за  звичайну  гру  не  так  думок,  як  настрою,  ми  вза?мно
пiзнавались i намагались показатись одне  перед  одним  в  найкращому,  по
можливостi,  несподiваному,  трохи  екстравагантному  виглядi.  Лена  була
вийнятково близько вiд мене i в такiй позицi?, яка могла мене бентежити, в
кiмнатi було душно, тьмяно, велике дзеркало - комода вiдбивало  пiввиразнi
зариси наших фiгур з плястичною лiнi?ю живота, грудей  i  профiлю  обличчя
мо?? партнерки.
   Ми не мали чого бiльше говорити, ?ли чоколяду, склянка  з  помаранчевим
соком стояла на столику, я був насторожений i  запитав:  -  Лено.  Скажiть
щось про себе.
   - Нiчого так не зношу, як говорити про себе, - вiдповiла вона  сердито.
- I хто б хотiв слухати. Або вiрити. Кому, скажiть,  потрiбно  вислухувати
вашi божевiльнi пригоди.
   - Епопея людства не раз страждала подiбним.
   - Наш досвiд унiкальний. Бо довгий... Тривалий. Це втомлю?. Набрида?.
   - Чи ви вдоволенi тепер?
   - Об'?ктивно... Суб'?ктивно, далi кривавлюсь. Серджуся, що iншi люди  -
люди, а я вiдлюдок. Ми за раженi неспоко?м... I безсиллям.
   - Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.
   - Пiзнiше переконалися, що нi. Ма?те рацiю. Iнколи люблю "бути як усi",
не вiдрiзнятися. Мабуть, належу до  втомлено?  частини  свiту,  можливо  з
Парижу, Европи взагалi... Старих Атен. Режим мого дитинства не змiнив мо??
природи,  вiн  лишень  над  нею  знущався.  Бiльше  зiпсув  мiй  характер.
Полiтичне я зовсiм невтральна, безбарвна, нiяких сект, нiяких iдеологiй...
Круглий космополiт, а тому небезпечна.
   Я був здивований. - Чому небезпечна? - спитав я ?? майже поважно.
   - Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова.  Менi  не  можна
вiрити... Я не маю принципiв... Зо мною треба бути обережним.
   Не дивлячись на всi цi страшнi слова, менi не було страшно,  а  скорiше
дивно,  здавалося,  що  вона  морально  чиста,  не  любить  себе  такою  i
намага?ться маскуватись цинiзмом. Я нiчого не вiдповiдав, лишень  взяв  ??
руку i поцiлував, чого я нiколи сливе не робив. Вона рiзко,  як  дiвчинка,
вирвала руку i глянула на мене насуплено. - Не лякайтесь...  Нема  потреби
боятися, - вiдповiв я на це з посмiшкою i одразу встав.
   - Час обiду. Я голодний. Вибачте, - сказав я i в  мо?м  голосi  звучала
погроза. Я залишив Лену i вийшов. I одразу вдався до кухнi.
   Холодильник вiдкрив передо мною всi сво? скарби i по короткому часi  на
електричнiй плитi шкварчало двi сковороди, булькотiв  кофейник,  а  я,  як
диригент опери, завзято орудував дерев'яною мiшалкою i  витанцьовував  при
тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрiй, менi вдалося
здобути кiлька консервiв  вареникiв  зi  сиром  фабрикацi?  одного  нашого
земляка з Гамiльтону, якi я негайно перетворив  на  звичайнi  вареники  iз
сметаною i мальовничо розложив  на  порцелянових  тарiлочках  зi  золотими
обводками "мейд iн Джепен"...
   Далебi,  по  короткому  часi,  на  круглому  столi  головно?   кiмнати,
покритому бiлим настiльником, стояло накриття на дво? осiб  для  грибково?
юшки "кемпбел", вареникiв "есекс"',  кави  "юбан",  молока  "карнейшен"  i
чорного житнього хлiба "бiвер". Краяна салата зi шматками червоно?  редьки
доповнювала загальну атмосферу цього консервативного натюрморту.
   Лени не прийшлося кликати, вона вiдчула  i  зрозумiла  мою  запопадливу
метушню i з'явилася на мо?й сценi саме в слушний час, переодягнута у чорнi
сатиновi штани i  бiлу,  найлонову,  зi  золотими  обводками,  безрукавку,
нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у  журналi  "Лайф"  i  з  якою
познайомився на екранi кiно-театру "Одеон". Лена спокiйно,  зi  заложеними
назад руками, пiдiйшла до  столу,  глянула  на  цiлу  декорацiю,  клiпнула
задоволене  довгими  вiями,  я  лишень  пiдставив  ?й  легкого,  плетеного
стiльця, а сам засiв насупроти магiчного кругу i  не  чекаючи  почав  ?сти
грибкову юшку.
   Лена не спiшилася, вона спокiйно, з легкою iронi?ю, затискаючи  руки  в
пеленi, дивилася на стiл i питала: - А де ж квiти?
   - Якi квiти? - вiдповiв я механiчно.
   - Квiти. Букет. Рожi.
   - О! В холодильнику не ростуть рожi.
   - Це тi вареники?
   - Це тi вареники.
   - ?х можна ?сти?
   - Будь ласка, спробуйте. I насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми ?ли
i незабаром знов озвалася Лена. - А де ж музика?
   Я  мовчки  встав  i  вiдкрив  радiо-апарат,  мав  щастя  натрапити   на
полудневий  концерт  "сi-еф-ар-бi",  i  пiд  цi  ностальгiйнi  мелодi?   -
та-тарарам - та-тарарам - ми надхненно священнодiяли, але коли  дiйшло  до
кави, Лена примхливо знов запитала: - А де мiй японський чай?
   - Наша "Коломия" визна? лиш каву "юбан".
   - Але ви прекрасно зна?те, що я п'ю лишень японський.
   - Вперше довiдуюсь. Але чому?
   - Iз-за кольору. Люблю зелений кольор.
   - Мистецтво. Врахую, врахую... Хвилина мовчанки, мелодiя з "Он?гiна"  i
знов Лена: - Але слухайте. Там в холодильнику  ?  курка.  -  Не  курка,  а
пiвень, - вiдповiв я монотоном.
   - Яка рiзниця?
   - Дуже iстотна. Курка несе яйця, а пiвень спiва? в оперi.
   - Звiдки зна?те, що це такий Карузо?
   - Вiн сам признався.
   - Що за iнтимностi.
   - Зворушливi. Товаришi по нещастю. Вiн заморожений, а я закоханий.
   - Скажiть щось дотепнiше. О! Я зовсiм облилася i через вас.
   - Ще не цiлком зовсiм. Може знайти нагрудника?
   - Перестаньте нарештi!
   - Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарiлка порожня.
   - Бо ви не вмi?те ?сти. Хапа?те, як голодний.
   - Я був голодний.
   Наш улюблений тон мови, але наш настрiй чудовий, iнтригуючий,  цiкавий,
ми довго огриза?мось бiля столу, а коли отямились, була година третя. Лена
залишила все, як  було,  на  столi,  вiдiйшла  на  веранду,  простягнулася
лiниво, як кицька, на гумовому лежаку, закурила свою "де мурь?",  дивилася
в небо й мовчала. ?? солом'янi, стоптанi сандалики  валялися  на  рогожцi,
мов би ?х розвiяв вiтер.
   Я зложив до зливно? раковини на кухнi  брудний  посуд  i  долучився  до
Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мiй лежак лежав
поруч з ?? на вiддалi пари метрiв, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло
моторами озеро, далеко в синьому туманi маячiв протилежний берег,  на  тлi
тепло-синього неба плавно гойдались в повiтрi бiлi птахи.
   Мiцно припiкало сонце i я мусiв тiкати до води, вода була чиста, тепла,
по пахви глибока з пiсковим дном, Лена заздростила  i  намагалася  вцiлити
мене лушпиною з помаранчi, я вiддячувався бризканням на не? водою, а потiм
я вилiз на помiст i  танцював  незграбно  якийсь  танець,  обтрушував,  як
мокрий пес, воду, яка швидко стiкала з мого рожевого, покритого  волоссям,
тiла.
   Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджi велику,  смуглясту
парасолю i розпустив ?? над ?? лежаком, а потiм ми лежали побiч на рогожцi
горi-лицем, Лена робила менi збитки, намагалася запхати до нiздр мого носа
якусь шматку, це  мене  лоскотало,  я  обернувся  горi-спиною,  тодi  вона
кошлала мо? волосся, масувала мою спину i вискубувала на плечах волоски.
   - Ай! Лено!
   - Що, Павле?
   - То ж болить.
   - Помилково я взяла кiлька нараз. Я буду по одному.
   Я швидко повернувся догори животом. - О! Це ще краще. У вас  на  грудях
справжнi джунглi.
   Я пiймав ?? за руки. - Но! Це насильство! - казала вона спокiйно.
   - Апелюйте!
   - До кого?
   - До Бога. До Об'?днаних нацiй.
   - А, пустiть.
   - Не так скоро.
   - Пустiть!
   - Нема милосердя.
   - ? милосердя.
   - Де?
   - Я вас вкушу.
   - Кусають лишень собаки.
   - I суки.
   - Ну, добре. Кусайте! - я ще мiцнiше стиснув ?? зап'ястки.
   - Ой! Не буду, не буду!
   Я пустив ?? руки,  на  зап'ястках  з'явились  бiлi  знаки,  якi  швидко
ставали червоними, Лена дмухала на них i бурчала: - Тиран! Будуть синяки.
   Я зiрвався на ноги i пружно з розгону шубовстнув у воду,  я  поринав  з
головою, я виринав, я порскав, як  тюлень,  менi  було  при?мно,  радiсно,
легко, але коли я вигулькнув з води в останн? i зиркнув на веранду -  Лени
там не було. - Лееено! - кликнув я,  але  вiдповiдi  не  дiстав.  Я  миттю
вистрибнув на помiст, бiг наверх, з мене текло, я  лишав  слiди,  вбiг  до
велико? кiмнати, все там мовчало, дверi до Ленино? кiмнати були  зачиненi.
- Лено! - кликнув я ще раз, знов не дiстав вiдповiдi,  збоку  лиш  бурчало
радiо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей i побачив Лену перед дзеркалом,
як вона спокiйно натирала кремом обличчя. - Ви щось згубили? - питала вона
спокiйним тоном i додала: - Звичайно, до дверей треба застукати.
   Я був по школярськи збентежений i зовсiм розгубився. - Я вас образив? -
вирвалося у мене.
   - Як ви можете вриватись до мене у такому виглядi? -  питала  вона  тим
самим тоном.
   - Я вас образив? - повторяв я сво?.
   - Нi. Нii! Нiii!! - викрикнула вона до дзеркала i повернулась до мене.
   Я втiк. Я отямився. Я вирвався з кiмнати, дверi  яко?  одразу  за  мною
зачинилися...  Я  був  шалено  вдоволений,  почуття  дво?лося,   тро?лося,
множилося, хотiлося добро? музики, я почував себе обновленим, вiдсвiженим,
дужим. Я знов вийшов на веранду,  перед  мо?ми  очима  стелилася  бурхлива
панорама води, неба, далеких  берегiв.  Все  довкруги  жило  живим,  хижим
ритмом, все гомонiло, рухалось, бiгло, летiло - молоде, свiже, пружне. Мо?
тiло i мiй дух вливалися i доповняли загальний тон, ритм i настрiй.
   Незабаром до мене долучилася  Лена.  Вона  мала  вiдсвiжене  обличчя  i
зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як  школярка,  вона
взяла мене машинально пiд руку i запитала: - Мiстер? Як справа з  вечерею.
Ви готовили обiд, а я...
   - Пропозицiя прийнята, - перебив я ?? в тон ?? мови.
   - В такому разi переходимо до  наступно?  точки:  що  б  ви  бажали  на
вечерю?
   - Марципани!
   - Кес-ке-се марципани?
   - Одна казкова ?жа, яку готовлять з  молока  райських  птахiв  i  ще  з
якихсь небесних мадригалiв.
   - Заскладний рецепт. Вернiмося до реальности.
   - В такому разi курку.
   - Ви ж казали, що там лиш пiвень.
   - Завелика жертва. Iнша пропозицiя: краби, кетова iкра  i  сосиски.  Це
номер один. Номер два: чорний хлiб, часник, шинка "ессекс" i кава  "юбан".
Плюс масло i ецетера, ецетера...
   - Докиньте до того вiтамiнiв i асортимент схвалю?ться.
   - Мультiвiтамiн "вiгор".
   - Салата. Чи ма?мо салату ? Редька...
   - О, мiй Боже! Хай буде.  Помiдори...  Щось  таке...  Салера...  Трава,
лопухи, кiнський щавель... Давайте краще пiдемо в лiс i перейдемо на  меню
жираф. Го-го-го!
   - В такому разi приступимо до виконання програми. - I вона вiдiйшла.  Я
хотiв було йти за нею, але до кухнi мене не впущено,  можу  пiти  собi  на
коротку прогулянку.
   На прогулянку  я  не  пiшов,  але  з  тi??  само?  зовнiшньо?  веранди,
спостерiгав зграю малих човнiв, якi змовницьки згуртувалися в одному мiсцi
трохи  далi  вiд  берега,  мов  мушки,  бiля  чогось  ?стивного  насупроти
випозичальнi човнiв "?рiн бей". Це рибалки. Вони вийшли на вечiрню  ловлю.
Сонце  ще  освiтлю?  ?х  скiсним  промiнням  i  вiдкида?  по  водi  довгi,
фантастичнi, забарвленi червоними вiдтiнками, рухливi тiнi. Це, мабуть, ?х
випробуване мiсце, цiкаво що там ловиться,  бо  я  також  належу  до  того
дивовижного сорту людей, якi  можуть  годинами  чепiти  в  певному  одному
мiсцi, слiдкувати за вудкою i вважати це за  насолоду.  Я  ловив  бички  у
днiпровському лиманi, камбалу в затоцi Кiлу, лосося  у  протоцi  Св.  Юрiя
бiля Ванкуверу.. А що коли б так вiдновити цю зоологiчну гру i от  хоч  би
завтра  до  сходу  сонця,  коли  все  ще   спатиме,   при   такiй   рiвнiй
сентиментальнiй погодi, ви?хати в якийсь закуток цього чудового озера.
   Ця iдея мене захопила i я рiшив ?? виконати, треба тiльки оглянути  оте
рибальське знаряддя, яке я  бачив  у  заднiй  комiрцi  котеджу,  воно  там
припало порохом, нiхто ним, мабуть, не  цiкавиться,  але  тепер,  можливо,
прийшов i  його  час.  I  коли  я  його  оглянув  -  був  здивований  його
численнiстю  й  рiзноманiтнiстю,  залишалось  хiба  розiбратися  в  ньому,
розплутати линви та запастися наживою.  Прийдеться  пройтися  вечерком  до
"грiн бею", щоб роздобути цього добра.
   А десь по сьомiй годинi я почув з котеджу iндiянський оклик,  -  Агууа!
Це, розумi?ться, Лена кличе на вечерю i коли я, переодягнутий у свiй бiлий
одяг, появився у бiчнiй, критiй верандi з виглядом  на  озеро,  там  стояв
критий квiтчастою скатертиною малий стiл,  на  якому  нагромаджено  безлiч
всiлякого посуду, включаючи сюди аж три вiдмiни ножiв,  виделок,  склянок,
як  також  великий,  впотiлий  дзбан  якогось  кольорового   напою,   який
самозадоволено височiв  над  цiлим  столом.  А  крiм  цього,  тут  пишався
вражаючий симбiоз всiляко? консервно? кулiнарi? - шинок, ковбас  та  риби,
кiлькiстю на добрих десять косарiв.
   - Що хочете цим сказати? - вказав я на стiл.
   - Чим саме?
   - Цi?ю ось масою.
   - Живемо в епосi маси, - вiдповiла вона.
   - Ви збира?тесь все це подолати?
   - Перше слово, очевидно, за вами.
   - За якого звiря мене вважа?те?
   - За чоловiка.
   - А що це таке? - вказав я на дзбан.
   -  Вiтамiни.  Помаранчi,  цитрини,  ананаси.  Прошу  ласкаво  сiдати  i
наливати. Де ваша музика?
   За хвилину ми мали i  музику.  Ми  сидiли  одне  напроти  одного,  нашi
погляди зустрiчалися, нашi очi i уста посмiхалися, нашi думки напевно йшли
в унiсон. Ми були такi внутрiшньо зосередженi на цiй  процедурi,  по?днанi
близкiстю, iнтимнiстю, спiвгрою i коли можна говорити про невловне почуття
вдоволення i щастя, то саме тодi ми почувалися елементарно щасливими.
   Перед нашим зором  за  широким  вiкном  веранди,  простягався  розлогий
кра?вид озера, внизу пiд живоплотом барвiв  рiзними  кольорами  занедбаний
квiтник з його здичiлими мальвами, розрослими кущами фльоксiв,  вiдцвiлими
iрисами i нерозцвiлими жоржинами. Усi вiкна наростiж вiдчиненi i шум озера
наповняв довкiлля...
   Враз нас зацiкавила  несподiвана  поява  двох  дуже  метких,  маленьких
сотворiнь над квiтами, якi здавалось бренiли в повiтрi... ?х  крильця  так
швидко трiпотiли, що зовсiм зникали з зору  i  видавалось,  що  цi  зеленi
потворки, на невидимiй ниточцi, висiли в повiтрi.
   - Колiбрi! - зауважила Лена. Неймовiрне! - додав я.  -  Живi  iскри,  -
казала Лена. Ми  захоплено  спостерiгали  тi  iррацiональнi  сотворiння  i
разом, здавалось, були по сво?му з ними по?днанi незвичнiстю  ситуацi?.  -
Вони дуже непередбаченi, - казала Лена. - Як i ми, - додав я механiчно.  -
Дума?те? - питала Лена. - Ви нi? - Можливо. - Як  ви  ?х  уявля?те?  -  О!
Неуявне! А так хотiлося б. - Як дуже хотiлося б?  Як  зробити  кругосвiтню
подорож? Мати суконку вiд Дiора? - питав я.
   - О, Павле! Це цинiчне порiвнання.
   - Чому? Погляньте на ?х виконання. На ?х одяги. Що можемо ми додати  до
цього?  Химеру?  Зробити  виставку  на  Медiсон  авеню?  Картини,  якi  ми
видушу?мо з нашо? кволо? фантазi??
   - О,  но-но-но!  Не  впадайте  у  мiзантропiю.  ?х  свiт  хоча  i  дуже
недосяжний, зате незмiнно  стабiльний.  I  прямолiнiйний.  Наш  -  рiзкий,
дикий, крикливий. А головне - ми ?х бачимо, розумi?мо  i  любу?мось.  Вони
наш об'?кт.
   - Ви дуже задоволенi.
   - Розумi?ться, задоволена, що я не колiбрi, а людина. Хоча по  сутi,  я
також колiбрi. Бо я жiнка.
   - Непередбачене сотворiння.
   - Як жiнка - так. Як людина - нi.
   - Чи хотiли б зробити щось непередбачене? Як жiнка?
   - Що наприклад?
   - Наприклад... Наприклад одружитися зi мною!
   Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.
   - Друже мiй! Ви ж мене зовсiм не зна?те.
   - А хiба... Саме тому, - вiдповiв я.
   - Що будете робити зi мною?
   - Мучитись.
   - Що за пасiя мучеництва? Для чого?
   - Для... Хоч би тако? рацi?, як любов.
   - Одначе... - I вона урвала  мову  на  пiв  словi,  замовкла  зайнялася
стурбовано ?жею. Я чекав  на  закiнчення  речення,  вперто  дивився  в  ??
обличчя, але закiнчення не прийшло. Мене це  iнтригувало,  я  не  видержав
мовчанки: - Надiюсь, що ваше "одначе" скаже щось бiльше. Хтось сказав,  що
замовченi правди стають отруйними.
   - Iнколи отруйними стають висловленi... На вашому мiсцi я б  не  шукала
правди.
   - Не будьмо аж такими песимiстами.
   - Що можете запропонувати iншого?
   - Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?
   - На жаль... На жаль... Менi залиша?ться мовчанка. Нема вибору.  I  вам
також.
   Можливо, вона мала слушнiсть. Я замовк... Мовчанка.  Тупа,  невдоволена
мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро сутi i спричиняти там найбридкiший
непорядок. Я далебi не знав, iцо казати, треба  було  знайтися,  вимагати,
повчати, зробити сцену, але в нашому випадку  це  була  б  дуже  недотепна
мова.
   - Не робiть такого вигляду, - казала Лена. Це вам не личить.
   - Нi-нi-нi! Це менi не личить! Нiяк не личить! Вибачте!
   - Бо таки не личить. Ви не ма?те нiякого виправдання... Те що ми тут  з
вами ? Це експеримент. Можливо примха. Конвенцiоналiсти можуть  вбачати  в
цьому виклик моралi, але це не ма? нiчого спiльного з  мораллю.  Конфлiкт,
пригода, авантюра. Чи ви не хотiли колись пережити шматок незвичного?
   Вона звичайно не любила пояснювати свою поведiнку, а ще менше мала  для
цього талант, але в даному випадку щось  змушувало  ??  до  цього.  -  Ну,
добре, казала вона. Допустимо, ви ма?те рацiю. Допустимо любов. А що  поза
любов'ю? Тисячi протирiч. Я задихаюсь вiд бажання бути  всiм,  знати  все,
мати безлiч. Я хотiла б малювати, як Гоген, продавати, як Пiкассо, жити на
скелях Гаванських островiв, стояти на вульканi, мати  перед  очима  океан,
чутися, на землi i командувати, як небесне божество... Що ви  на  це  ?  Я
хотiла б мати чоловiка, але я не знаю якого... Адама  без  штанiв  з  раю,
ганстера з Чiкаго, чекiста з Москви. Це примхи звичайно? шельми, заражено?
ненаситнiстю незвичного, голодно? на гострi враження. Ви хотiли це знати -
ма?те! Вдоволенi?
   Я мовчав. Менi здавалося, що вона невдало шаржу?, що це звичайна  поза,
вульгарна недоречнiсть, що вона просто бреше сама  на  себе  i  не  вiдомо
чому. Вона i сидiла не нормально, згорблено, незручно i враз вона  змiнила
цю поставу, поставила лiвий лiкоть на столi, поклала на долоню свою  гарну
голiвку i дивилася на мене з лукавою, визивною iронi?ю з очарованими очима
дико?, але невинно? шельми, далеко не  тигрицi  i  зовсiм  не  пантери,  а
звичайного ретроградного амура. - А це значить, що  ви  крокодил.  Ананас.
Паскудник.
   Я прижмурив очi, знизнув плечима i висловив поволi одно  ??  преславуте
твердження: - I це значить нiколи, нiколи.
   - Бо нiколи! - вiдповiла вона визивно.
   - Добре. Нiколи. Але все таки ми одружимось.
   - Хто вам сказав?
   - Старокрайова ворожка з Батерст.
   - Дурепа!
   - Будемо бачити.
   Ми замовкли, наш дiялог вичерпався, Лена дивилася  на  мене  з  виразом
лукаво? i ?дко? iронi?, моя права рука, зi затиснутою в  кулацi  виделкою,
лежала  на  столi,  здавалося,  я  збираюся  когось  прохромити   i   враз
несподiвано Лена простягнула свою руку i положила ?? на мою -  ??  звичний
жест, коли намагалася направити якусь недоречнiсть.  Я  подивився  на  не?
довгим питальним поглядом, не сказав нiчого, деякий час ми  держали  разом
ту виделку, дивилися одне одному у вiчi, посмiхалися  кривою  посмiшкою  i
загадково мовчали.
   - Ну, добре, - порушив я  мовчанку,  вiдняв  руку,  положив  виделку  i
встав. Я вибачився i вiдiйшов. Вiдчував, що мiй  попереднiй  настрiй  було
порушено. Менi треба пройтися i полагодити мо? душевнi проблеми, з якми  я
не дуже звик давати собi раду. I не  лишень  душевнi.  От  хоч  би  справу
плянованого рибальства. Завтра  раненько  я  вирiшив  спробувати  щастя  з
рибою. Ну, ну... Це все можна легко зрозумiти i  не  робити  аж  завеликих
проблем. Надходив обережний, лагiдний, ласкавий  вечiр,  радiо  передавало
вечiрнi вiстi про вiйну в  Коре?,  про  зударення  чорних  з  бiлими,  про
страйки, про по?здки дипломатiв... На  озерi  вгавався  рух,  згра?  чайок
вiдлiтали у сво? мiсця вiдпочинку.
   - Чи дозволите запропонувати прохiдку? -  запитав  я  Лену,  коли  вона
вийшла до  мене  на  вiдкриту  веранду.  Мiй  голос  звучав  обережнiше  i
вiддаленiше.
   - О, нi. Нi. Завтра. Йдiть самi, - вiдповiла вона вибачливо.
   Я висловив ще кiлька  невиразних  i  абстрактних  зауважень  з  приводу
погоди, вибачився i вiдiйшов. Зараз за нашим котеджом проходила асфальтова
дорога без хiдникiв, далi злiва знаходилась "Орчад Лодж", перед ?? широкою
з великими вiкнами ?дальнею, на зеленому гарно  стриженому  травнику,  пiд
широкими  пасмужастими  парасолями,  бiля  столикiв,  а  також  окремо   у
дерев'яних, бiлих, глибоких стiльцях,  сидiли  гуртами  i  поодиноко  люди
переважно у бiлих, легких одягах; горiли барвистi  свiтла  i  грала  легка
музика з невидимих радiо-голосникiв. Дорогою, туди й назад ?здили  авта  i
проходили гурти молодi у купальняних одягах.
   Я повернув вправо в напрямку випозичальнi човнiв, яка знаходилась трохи
далi над берегом, минув кiлька котеджiв з ?х легким, безжурним, розсмiяним
рухом i гамором, дiйшов до випозичальнi човнiв, роздобув наживи для риби i
вийшов трохи далi за "?рiн бейом" на  високий,  обривний  берег  насупроти
того мiсця, де звичайно зупинялися рибалки, де вода була глибша  i  де  ??
дно було завалене великими каменюками, якi мiсцями виходили  на  поверхню.
Було тихо, i вода мала металевий вiдблиск i простягалася  широким,  рiвним
плесом аж до другого далекого берега, всiяного свiтлами вечора.
   Звичайно в таких  випадках  я  стаю  невмолимо  сентиментальним,  думка
бентежливо шука? надзвичайного, минуле  висува?ться  з  далеких  схованок,
пригадуються рiзнi роки i рiзнi подi?, в даному випадку роки проведенi над
водою, чи то тi там над широким лиманом Пiвденного Бугу бiля Микола?ва,  а
чи то знов на другому кiнцi iмперi? над Фiнською затокою в Ленiнградi,  де
я вчився свого корабельно-будiвничого мистецтва, або знов  пiд  час  вiйни
мiсто Кiл в Нiмеччинi над  широкою  затокою  Пiвнiчного  моря.  I  нарештi
океани - Атлянтик i Пацифiк у зв'язку з мо?ю Канадою.
   Я  завжди  любив  воду,  ??  широти  i  глибини,  ??  пасивну  жорстоку
могутнiсть, ?? будуючу i руйнуючу  стихiю,  ??  житт?дайну  i  смертоносну
силу. Я роджений в лютому, мо?м знаком Зодiяка ?  риби,  пригадую  голоднi
роки мо?? батькiвщини, коли будучи малим,  босим  i  обiдраним,  я  цiлими
годинами просиджував у затоцi рiчки в очеретах намагаючись пiймати  кiлька
рибок матерi на обiд.  Нiяке  почуття  не  врiзу?ться  так  гостро  i  так
глибоко, як почуття води та ?? та?мничо? незбагнуто? дi? в  нашiй  душi  i
цiлiй нашiй природi. Саме в цих днях я прочитав прекрасну iсторiю, шiстьох
вiдважних норвежцiв, якi на малому плотi пересiкли Тихий океан вiд берегiв
Перу до островiв Та?тi. Така разюча близькiсть  води,  неба,  така  гостра
межа життя i смерти i разом таке необмежене почуття вiдокремлености людини
у всесвiтi.
   Моя пропозицiя Ленi i ?? вiдповiдь дуже закономiрнi,  я  не  сподiвався
iншого, моя нетерпеливiсть не виправдалась. Не знаю, чи може  бути  з  не?
дружина, мати, чи хоч би коханка, але я знаю, що сама гра  з  цими  силами
спричиня? велику насолоду... Бо ж я ?? люблю i чому люблю?  Хочу  спати  з
нею в одному лiжку.
   Моя прохiдка тривала, можливо, довше, нiж треба було сподiватися,  коли
вернувся, було темно, чи  краще  пiв  темно,  над  озером  висiв  прозорий
пiв-мiсяць i не дивлячись на його мертве сяйво, довкруги було майже  ясно,
на водi лежала довга вогняна, нiби огнений меч, смуга, трансформована  вiд
самого сонця, що в цей час було закрите землею. Лена  спокiйно  лежала  на
лежаку зовнiшньо? веранди, нагадуючи  одну  скульптуру  Канови,  освiтлена
свiтлом  електрики,  бiля  не?  лежала  книжка,  правдоподiбно  той  самий
"Бридотник", а в головнiй кiмнатi пiд  рiзнобарвними  абажурами  свiтилося
кiлька лямп. ?х свiтла й тiнi надавали всьому довкруги вираз тасмничости й
приваби, пiд незгасле радiо в кутi, що надавало якусь притишену музику.
   Я намагався було увiйти по-змозi непомiтно, щоб менше  турбувати  Лену,
але вона здалека  почула  мене,  як  тiльки  я  увiйшов  заднiми  дверима,
повернулася в мiй бiк,  побачила  в  мо?й  руцi  пакуночок,  i  мiж  iншим
спитала: - Що це ви там принесли?
   - Динамiт, - вiдповiв я спокiйно.
   - А що це таке? Порох?
   - Можливо.
   - А може це порошок? До зубiв? Я посмiхнувся, мо? хробаки для риби  так
мало асоцiювалися з динамiтом, а ще менше  зi  зубним  порошком,  але  моя
рибальська пригода мала зiстатися  для  Лени  несподiванкою,  тому  я  дав
пояснення. - Чита?те? - запитав я i вказав на "Бридотника".
   - Нi. Думаю. Мрiю. Сiдайте i думайте зi мною. Бачите отой другий  берег
i те високе дерево? Його верхiв'я найдовше було освiтлене сонцем. А  потiм
свiтло зiрвалось i вiдiйшло вверх. Де воно дiлось? Тож свiтло  не  зника?,
це енергiя. I цiкава боротьба кольорiв. Той делiкатний  перехiд.  Чи  наша
смерть також перехiд. I куди? I  чому?  Дивiться...  Те  небо.  Безконечна
просторiнь для безконечних уявлень. Чи в тих далечах  ?  спiр  для  думки?
Зорi, плянети - розумi?ться, але думка. Чи ? там думка? Чи зорi й  плянети
думають, як i ми? Але завтра буде буря.
   Зважаючи на мо? рибальськi пляни, мене не  вабило  ??  передбачення.  -
Чому? - запитав я.
   - Небо. Дуже густе. Як гума. Гострота кольорiв.
   - Тиснення атмосфери?
   - Можливо. Вражливiсть кольорiв. Кольори це вiдчувають. Кольори, звуки.
?х можна конденсувати. Як каву.
   - В порошку?
   - В нервах. В кровi. Ми можемо ?х чути.
   - Уявно?
   - Органiчно.
   Було спокiйно в цьому засязi, Лена лежала  вiльно,  ??  силует  справдi
нагадувал  скульптуру  -  тиша,  трохи  задуми,  трохи  вдоволення,  трохи
спротиву. I все довкруги пахло вiдпочинком, нiби  парфумами,  великий  бог
спокоою розлiгся широко нагий i чистий, розкинув сво? вiдпруженi  м'язистi
руки й ноги i вдихав у сво? широкi легенi велику безконечнiсть  космосу  з
масою золотих зернинок на бiрюзовому небозводi, а внизу - з масою вогникiв
й комарiв, якi в цей час видавалися менi примхливою витiвкою  сотворителя.
Найфiлiграннiше  сотворiння,  кинуте  на  землю   з   його   кровожерливим
дзеленчанням, що може бути не меншим пострахом, нiж ричання лева.
   Мiж  iншим,  я  ще  раз  пропонував  Ленi  прогулянку  i  вона  ще  раз
вiдмовилась. Також пiд час прогулянки  я  бачив  оповiщення  про  танцi  в
одному з клюбiв, але Лена i цим не цiкавилась. Так.  Вона  любить  танець,
але iншим разом. Можемо танцювати дома. Пропонував  про?хатись  човном  до
мiсточка Сатону, зайти до кав'ярнi, але i тут  не  мав  успiху.  Чому?  ??
добре i тут, коли ж менi скучно - можу  ?хати  сам.  Но-но-но,  я  так  не
думав.
   Пiзнiше, ми пили каву i слухали музику. На цей раз концерт з  Монтреалу
- Стравiнський i Пер Буль?. "Право весни"  Стравiнського  я  ще  сяко-тако
сприймав, але зойки i бряжчання Буль? пiд його  ж  диригентурою,  лишалися
поза мо?ю сферою. Але Лена слухала i впевняла,  що  це  багато  краще  нiж
Чайковський, я дивився здивовано, але не перечив, лише намагався  вгадати,
чи ?? твердження було справжн?, а чи тiльки  одна  з  ??  примх  спротиву.
Дивно, що я не можу розумiти... I не лише розумiти... Вiдчувати нелогiчних
звукiв. Бернард Шов мав сказати, що сила бритiпсько?  раси  та?ться  в  ??
снобiзмi - вiсiмдесят процентiв яко? не може зносити  нiчого  нового,  але
одночасно вперто, проти власно? волi,  тягнеться  за  новим  i  тим  самим
творить поступ. Чи не моя це засада також?
   Концерт тривав до години десято?, а пiсля  того,  як  звичайно,  давали
вiстi, яких ми не слухали. Саме  тепер  тi  вiстi  переповненi  дивовижною
вiйною в Коре?, яко? ми не розумiлi? так само, як i музики Буль?. За нашим
розумiнням мордували невинну кра?ну за те, що  ??  iншi,  проти  ??  волi,
пхнули на цю криваву авантюру. Але це абсолютно не наша справа i нам  слiд
цс завжди пам'ятати. Для цього ? армi? полiтикiв, дипломатiв, генералiв  i
воякiв.  Але  все  таки,  як   так   погодитися   з   такими   звичайними,
нелогiчними... Нi-нi-нi! Рiшуче досить з цим...
   Ось Лена i я, а мiж нами нашi справи.  Дошкульнi,  хвилюючi...  Ось  ми
збира?мось  йти  спати  -  дво?  екзальтованих  молодих  людей.  Коли   ми
вибиралися на цю нашу авантюру - не думалось, що  це  буде  ось  таке,  ми
намагалися не уявляти себе в ролi зацiкавлених  цим,  як  рiшити  проблему
спання пiд одним дахом. Ми маскувалися претекстами, вдавали байдужих,  але
ось тепер все вийшло наверх, як олива, i ми безраднi.
   Зараз пiсля  концерту  Лена  несподiвано  споважнiла,  ??  очi  нервово
поблискували, вона не знала, де сiсти, де стати i що сказати i аж  згодом,
якимсь уривним, вiдчаяним тоном демонстративно заявила:  -  Павле!  Я  йду
спати! А ви?
   Я сидiв у плетеному глибокому стiльцi, ноги витягнутi, руки заложенi за
потилицю, все ще пiд враженням неврастенiчно? музики, я дивився  в  стелю,
нiчого там не бачив, але вiдчував Лену з ?? неспоко?м. Я сам був втiленням
неспокою, не мав вiдповiдi на ?? питання i хотiв все обернути на жарт.
   - А як нi? Нiченька. Мiсяць? Що ви на це?
   - О! - видала звук Лена.
   - Ви не цiкавi?
   - Бачити мiсяць?
   - А хоч би.
   - О!
   Ми все таки встали i вийшли "дивитись на мiсяць".  Мiсяць  був  справдi
вражаючим чинником наших клопотiв, вiд правiкiв виконуючи незбагнену мiсiю
добро зичливого свiдка нестямного  зворушення  i  делiкатного  спокусника.
Його  мляве,  сонне  сяйво  проникало  до   крови   -   солодко-терпке   i
млосно-насторожливе.  Нашi  двi  тiнi  непорушне  й  мовчазно  маячили  на
переднiй верандi, яка пiд мiсяцем змiнилася на залиту бiлим молоком савану
з кущами кактусiв i вiдблисками очей хижакiв. Це був рай зi змi?м, я бачив
виразно дерево добра i дерево зла, я не мiг  ?х  розрiзнити,  бо  моя  ?ва
наполегливо мовчала i невмолимо перечила, одначе i ця  пасивна  провокацiя
тьмянила мiй зiр i приводила в конвульсi? нерви.
   Як довго це тривало? П'ятнадцять-двадцять хвилин, можливо  пiв  години.
Нашi  облитi  мiсяцем  манекени  мусiли  виглядати  жалюгiдно.  Першою  не
видержала Лена. - Нi! - вирвалось у не?. Йду! Добранiч! - Вона повернулась
i швидко вiдiйшла.
   Я залишився, мо?  "добранiч"  прозвучало,  як  протест,  я  свiдомо  не
оглянувся, я знав, що вона не пiшла, а втекла i то не вiд мене, а вiд себе
само?. Я далi вiдчував ?? присутнiсть i не так бiля себе, як в собi.  Вона
володiла мною, як  фараон  сво?ми  рабами,  це  втомлива  вимога  плотi  i
роздираюча спрага розбурхано? уяви.
   Я пiшов спати значно пiзнiше, втомлений знемогою iз стерплим  язиком  i
вогким  чолом.  Було  бiля  години  дванадцято?,  насторожено-тихо,  радiо
заспоко?но мовчало, по кутах, пiд глибокими абажурами  свiтилися  барвистi
свiтла, недокiнчений портрет Лисого сторчав манiякально проти  ватрана.  З
надвору доносились гомони i виривались, переважно дiвочi, оклики  й  смiх.
Це звучало серед тишi гостро i  визивно,  нерви  напиналися  нападливо,  i
хотiлося з кимсь битися.
   Я залишив свiтитися одну лямпу i обережно вiдiйшов до сво??  спальнi  -
вузько?,  затишно?,  з  тропiчною  температурою  i  непорушним   повiтрям.
Засвiтив малу на  нiчному  столику,  запорошену  лямпу  i  намагався  щось
зробити з температурою мого простору,  вiдслонив  вiкно,  вiдхилив  дверi,
роздягнувся сливе до нага i простягнувся на постелi  не  прикриваючись.  Я
мав звичку читати перед сном i коли сягнув за книжкою на нiчному  столику,
випадково натрапив на шматок реклями вирвано? з  iлюстрованого  журналу  -
гарна лежача навзнак жiнка з  голою  дитиною  на  сво?х  пишних  грудях  з
написом "Скатт", "софт-вейв, фейшiял кволiтi".  Яким  чином  потрапив  той
шматок пiд мою подушку?



   V

   Скажена нiч. Я пролежав без сну, мов би у гарячiй ваннiй,  до  пiвночi,
нiяка лектура не змогла злагiднити мо?х нервiв i заснув аж над  ранок,  не
помiтивши, як це сталося i не згасивши навiть лямпи. Зiрвався, як  автомат
бiля шосто? години ранку i одразу почав збиратися на рибальство.
   Все це дiялось швидко -  натягав  короткi  штани,  накидав  легку,  без
рукавiв, гавайську сорочку, на якiй були i гори з вулканом Мауна - Кеа,  i
плянета Сатурн, i крокодил Гавiял, i мiсяць  у  повнi,  i  гриб  атомового
вибуху в Гiрошiмi. Я купив цю енциклопедiю кра?знавства у Сiмсона  за  три
доляри i дев'ятдесят дев'ять центiв.
   Пiсля обережно на пальцях, з вправнiстю злодiя,  я  викрався  на  двiр,
забрав сво? рибальське знаряддя i вдався лагодити човна. Ранок був визивно
барвистий, небо сходу вимазане охрою, забарвленою пурпуровими  вiдтiнками,
верховiття стрiльчастих топiль загорялося золотими чи краще жовто-гарячими
пожежами, роса i свiжiсть заповняли тишу ласкою. На жаль, я мусiв порушити
цю зачарованiсть сво?м  мотором...  Все  так  iдеально  мовчало,  що  менi
робилось боляче за таку нечемнiсть.
   Я мiг сподiватися, що мо?  рибальство  не  буде  успiшним,  за  певними
прикметами такого завороженого часу, риба не квапиться на гачок, а до того
я не знав терену. Я брав  мiсце  навмання,  те  саме,  де  вчора  я  бачив
рибалок, було безлюдно за вийнятком кiлькох човникiв, якi темними  точками
маячiли на непорушнiй металевiй поверхнi води.  Нiчого  не  ловилося,  моя
вудка спричиняла чимало мороки, вона невмолимо замотувалася, не хотiла  як
слiд  "закидатись",  недавалась  нажива,  а  взагалi  "не  було   кльову".
Здавалося, що в тiй глибокiй водi не було взагалi нiякого життя. Я вирiшив
змiнити мiсце. Менi подобався один закуток з  пiдвищеними  берегами  трохи
далi до сходу, де виднiвся зелений човник з рибалкою у червонiй сорочцi. Я
намагався по можливостi спокiйнiше туди пiдпливсти, стримував  мотор,  але
все таки це порушило загальний, застиглий  настрiй,  що  панував  в  цьому
кутку.  У  зеленому  човнику  сидiв,  малого  росту  з  невеличкою,  сивою
борiдкою, рибалка, а бiля нього на  носi  човна  непорушно  сидiв,  малий,
кудлатий, рудий пес. - Як там ловиться? - запитав я старого. Вiн  мовчазно
пiдняв з води, пiдв'язану до човна, низку чималих рибин.  Це  надало  менi
надi?.
   Я закинув кiтвицю  мiж  двома  великими  каменюками,  вода  була  сливе
прозора, я ловив без поплавця "на посмик", моя вудка сягала дна  -  довге,
терпеливе чекання,  увага  стягалася  до  одного  мiсця,  думки  затихали,
вселявся спокiй. Час минав без поспiху, небо яснiшало, на березi  робилось
рухливiше.
   Лишtнь на мо?му човнi не було змiн, моя вудлиця заворожено мовчала, мiй
сусiд витягав рибину за рибиною, але мо? щастя  вперто  мовчало.  По  часi
бiля нас появилося ще  кiлька  човнiв,  ми  вiталися,  питали  про  щастя,
мiнялися кiлькома словами i затихали. Рибалки здебiльша не надто  говiркий
народ i вони волiють мовчання.
   Мо? щастя рiшуче бездiяло, лишень зрiдка, нервово торкалися гачка вудки
малi окунцi, за що деякi з них поплатилися полоном, а коли я виймав  ?х  з
?х стихi?, вони завзято, цiлим сво?м маленьким тiлом,  протестували  проти
тако? несправедливости, пiсля чого я  делiкатно  звiльняв  ?х  з  гачка  i
посилав назад до матерi з доброзичливим  повчанням,  не  повторяти  бiльше
подiбних  спроб,  аж  поки  не  виростуть.  Годi  сказати,  чи  вони  мене
слухалися, маючи свою власну на це думку.
   Бiльшо? риби впiймати так i не вдалося, дармащо я змiнив кiлька  мiсць.
Сонце  вперто  висувалося  iз-за  верхiв'я  тополь,   докучливо   огрiвало
топографiю мо?? гавайсько? сорочки, мо? обличчя i вiдкритi  руки  починали
на це  реагувати.  Мiй  шлунок  також  починав  вiдзиватися  i  нiчого  не
залишалося, як зiбрати сво? окунцi, змотати вудочку, знехтувати амбiцiю  i
вiдiйти перед глузливi очi мо?? невмолимости Лени, яка  напевно  чекала  i
дивувалася, де це я мiг так несподiвано зникнути...
   Моя рибальська несподiванка ганебно провалилася, зате блискуче  вдалася
несподiванка Лени... Я пiдплив обережно до  берега,  я  намагався  нечуйно
причалити до  причалу,  я  навшпиньках  виходив  з  човна,  я  бездихально
прокрадався до котеджу, але коли я з червоним, як варений  рак,  обличчям,
увiйшов до головно? кiмнати - побачив Лену, яка сидiла за круглим столом у
нiчному халатi i щось старанно малювала. - Добрий ранок, - вiдповiла  вона
на мо? незграбне привiтання не пiдносячи голови. - Де риба?
   Цього питання я великодушно не дочув, натомiсть я уважно зацiкавився ??
мистецькими справами i пiдiйшов з-заду, щоб поглянути, що там ко?ться. Але
враз почув грiзне застереження: - Но-но-но! Дивитися не  дозволено!  -  За
мною було стiльки вини, що я не думав  перечити,  а  слухняно  вiдiйшов  i
опинився аж у кухнi де у раковинi зливу все ще лежала гора немитого посуду
вiд учорашньо? вечерi, але де також гарно  пахло  кавою,  стояв  заварений
кофейник i на японськiй тарiлцi лежало кiлька сендвiчiв зi шинкою i сиром.
Я не знав, що робити з мо?ми окунцями, аж поки не зложив ?х до "Адмiрала".
Пiсля налив собi кави, присiв до столика, повiльно  ?в  сендвiчi,  запивав
кавою i чекав - що ось-ось появиться Лена i зацiкавиться  здобутками  мого
рибальства. Нiчого такого не сталося. Я закiнчив снiданок, вiдложив  посуд
до зливу i вирiшив перейти на  веранду.  I  коли  проходив  через  головну
кiмнату - почув голос Лени: - ?! Павле! Хочете бачити?
   Я змiнив напрямок, пiдiйшов ззаду до Лени i отетерiв.  На  столi  лежав
дуже добрий шкiц олiвцем - голий  чоловiк,  лежачи  навзнак,  зi  задертою
догори бородою i розкиданими на боки руками й ногами. Вiн, видно, мiцно  и
неспокiйно спав, можливо, навiть хропiв... Не тяжко було вгадати  хто  був
моделем цього мистецького шедевру. Не було сумнiву, що Лена  минуло?  ночi
побувала у мене в гостинi.
   - Лено! - вирвалось у мене майже погрозливо.
   -  Що,  Павле?  -  вiдповiла  вона  спокiйно.  ??  акторство  вдавалося
досконало.
   - Як вам не соромно? - докоряв я ображено.
   - Бiблiйна картина. Ной, що впився сво?м вином.
   - Це... Це... Чорт зна-що!
   - Вам не подоба?ться?
   Я не видержав i голосно розреготався. Це зiрвало до смiху  також  Лену.
Ми дивилися на той шкiц i реготалися сердечно. Той  безпосереднiй,  щирий,
невинний вираз людсько? iстоти, яка заснула i яку Ленi так дотепно вдалося
передати. Ми смiялися  i  це  дало  гарний  початок  нашого  другого  дня,
злагiднило гостроту мо?? рибальсько? негоди, дало можливiсть достотне  про
не?  оповiсти,  розумi?ться  iз  усiлякими  додатками,  що  менi,  мовляв,
зiрвалося кiлька "отакеських" судакiв, дарма-що це не  багато  казало,  бо
для Лени таке слово, як судак, розцiнювалось дуже абстрактно i  не  робило
iстотно? рiзницi з тими окунцями, яких бачила в холодильнику.  Зате  образ
дiдка у червонiй сорочцi з рудим собакою  ?й  iмпонував  i  вона  сердечно
радiла, що йому так щастило з рибою, а  коли  я  признався,  що  вчорашнiй
"динамiт", який я принiс  з  прохiдки,  був  нiчим  iншим,  як  звичайними
хробаками, вона знов вiд душi смiялася. Це був смiшний ранок.
   I це була недiля. Гарний день. Дуже рухливий. Голi тiла валялися масово
на березi  озера  засипаного  човнами.  Я  пропонував  обiд  в  ресторанi,
прогулянку човном - вiдмовилась. Не питав чому. Погодилась лишень купатися
i ми цю спроможнiсть використовували до краю.  Ми  стрибали  до  води,  як
жаби, бавились у нiй по дитячому,  Лена,  до  речi,  чарiвно  плавала,  ??
темно-синiй купальник пречудове облягав ?? звинне тiло.  Але  вона  чомусь
соромилась сво?х нiг, неохоче виставляла ?х на показ, хоча  ??  ноги  були
цiкаво, мiцно збудованi i  для  чоловiчого  ока  творили  велику  принаду.
Особливо ?? мускулястi, продовгастi стегна i довгi, стрункi литки.
   Втомленi, задиханi, намазанi кремом "нiвеа", ми лежали поруч навзнак на
гарячих, голих дошках, гиркаючись фразами, змагаючись дiялектиккою питань,
якими ми  намагалися  рiшати  долю  свiту.  Лена  любила  iнодi,  всупереч
власному переконанню, роспочати якусь  фiлософську  фiлiпiку,  з  якою  не
могла дати раду i плавала у  рiзних  диверсiйних  i  примхливих  словесних
витiвках, що мене сердило. Уявiм собi фiлософа  з  намальованими  кармiном
устами, який любить брильянти i дорогi хутра i який хоче реформувати  свiт
на зразок Могамеда чи Ленiна.
   Тим бiльше, що за останнi  роки,  я  взагалi  втратив  пошану  до  всiх
реформаторiв,  яких  би  мастей  i  завдань  вони  не  були,   заразившись
переконанням, що без них свiт виглядав би багато мудрiшим i щасливiшим.
   Обiдали ми дома i трохи пiзнiше, i з меншим ефектом, нiж учора,  волiли
бути бiльше на сонцi, анiж готовити ?жу. Пiдходили до холодильника, брали,
що було i що подобалось i ?ли на ходу. Лишень пили багато екстрактно? кави
на круглому столику верхньо? вiдкрито? веранди.  Гора  брудного  посуду  в
кухнi подво?лась, а  кухонна  долiвка  засмiтилась  лушпинням  помаранчiв,
бананiв, бляшанками з консерв i папiрцями  з  чоколяди,  що  нас  нiяк  не
бентежило.
   Увечерi, замiсть  прохiдки,  ми  танцювали  карiоку,  ча-ча  i  взагалi
латинську кабалiстику, а ще пiзнiше, слухаючи вечiрнiй  концерт  Сi-Бi-Сi,
ми грали на переднiй верандi сво?рiдну гру карт, яку звали  "дурень",  при
чому Лена мала  нагоду  дiстати  цiлу  серiю  цих  титулiв,  не  видержала
характеру, почала нервуватися, розкидала карти i ми знов пiшли  любуватися
озером.
   Що там цiкавого. Багато. По-перше ми самi у позi, на цей раз обнявшись,
мов дво? школярiв, коли вертаються з лекцiй, по-друге озеро, як озеро,  як
вода, як простiр, як стихiя з мiсяцем, перед  яким  тремтiли  без-дихальнi
земля, небо i нашi серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на мiсяць, Лена
також мовчазно  i  делiкатно  лоскотала  мене  по  спинi,  а  я  намагався
пригорнути ?? помiтнiше, щоб вона одразу перечила i впиралася. Ця гра  нас
цiкавила i помiтно бентежила, так що мiй купальний одяг  наводив  мене  на
думку, як мiг Адам у сво?му раю заховатися за фiговим листком, навiть коли
вiн був розмiру  мексиканського  сомбреро,  коли  його  ?ва  хоч  частинно
дорiвнювалась спокусами до мо?? Лени.
   Лена тихо, пiдступно, горлово  смiялася  -  та  моторошна  вiдьма,  яка
напевно знала про мо? клопоти i щоб ще  бiльше  дошкулити  менi,  вона  ще
визивнiше бавилась сво?ми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене пiймати
в обiйми, запрошувала провокативно до танцю, дорiкала, що я забув обiцянку
"танцю тiней пiд мiсяцем", пропонувала обом роздягнутися,  щоб  злитись  з
природою. - Де вашi обiцянки? Де вашi тiнi? Ваша вiдвага? - не могла  вона
втриматись вiд реготу.  -  То  починайте,  -  вiдповiдав  я.  -  А  ви  не
переляка?тесь?  -  казала  вона,  намагалась  втримати  смiх  i  скрадливо
наближалась до мене. - Лиш починайте, - казав я з другого кiнця веранди. -
Але ж ви бо?тесь... Бо-??-тесь!
   - Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до не?. -  Но-но-но!
- вiдступала вона. Я наступав далi.
   - А ви чого? - кричала вона з  дитинячим  острахом.  -  Зупинiться!  Нi
кроку далi!
   Я вiдходив назад, я це знав, i я ?? розумiв.  -  Отже  хто  бо?ться?  -
питав я зневажливо.
   - Я не боюсь! Я лиш не хочу!
   - Чого ви не хочете?
   - Вас.
   Щоб збити температуру,  я  з  розгону  кидався  у  воду  i  це  негайно
отвережувало. За хвилину я виходив з купелi твердий, як горiх, i холодний,
як ангел, з мене текла вода i я справдi танцював  дикий  танець  не  конче
тiней, а якихсь, можливо, бушменiв з пристрасними викриками без якого будь
сенсу, аби тiльки висловити сво? вдоволення. Ленi цi  вигадки  подобались,
вона долучалась до мене, розпускала сво? волосся, вимахувала  головою,  як
бунчуком,  робила  широкi,  пружнi,  як  пантера,  стрибки  i  викрикувала
незрозумiлi викрики. Ми танцювали до втоми, а опiсля спонтанно кидалися  в
обiйми, захоплено реготалися, ледве трималися на  ногах,  а  коли  нам  не
хватало видержки, Лена виривалась з обiймiв i бiгла  вверх  по  сходах  до
котеджу. - Добранiч, Сатире! - гукала вона на бiгу. - Добранiч, вiдьмо!  -
вiдповiдав я ?й навздогiн.
   Було пiзно i я побiг також до сво?? спальнi. Там стояла  млява  тиша  i
все виглядало так, як я залишив рано. Минуло? ночi я  мало  спав,  а  тому
миттю скинув купальник, кинувся у постiль, прикрився легким простирадлом i
на цей раз згасив свiтло. Затрiщала постiль i все  зникло.  Було  десь  по
першiй годинi.
   Я спав сном каменя, нiчого не чув, нiчого не снилося, обливався  потами
i був мокрий, мов тюлень. Рано о п'ятiй годинi механiчно прокинувся згiдно
iз звичкою прокидатися на призначений час з точнiстю будильника.  Та  сама
процедура збирання, що i вчора, i я ви?хав на те саме мiсце, що й минулого
разу, застав там того самого дiдка з собакою,  привiтався  з  ним,  як  зi
старим приятелем, запитав про "лак" i закинув вудку.
   Був такий же, як i вчора, барвистий ранок, лишень це був  понедiлок,  а
тому довкруги значно менше руху. Тим часом взагалi все спало i ми  з  мо?м
сусiдом  були  чи  не  ?диними  представниками  живого   населення   цього
кольорового закутка. Я мав добрий, ще вiд учора, настрiй, а тим самим  мо?
щастя також сприяло. Я вже не раз помiтив, що успiх  наших  пiдпри?мств  у
великiй мiрi залежить вiд нашого настрою. Як  тiльки  я  спустив  вудку  у
велику прогалину помiж камiнням, як я вiдчув, що ?? щось нервово шарпнуло.
Для рибалки це повзбудлива мить. Вiдрухово  я  смикнув  вудкою  i  вiдразу
вiдчув, що вона за щось загачилася i почала швидко  поринати  у  воду.  На
одну мить я було розгубився, але  разом  з  цим  механiчно  почав  крутити
корбочку шпулi. Лiнiя  вудки  сильно  натягнулася,  вудилище  вигнулося  i
почалося пручання з якоюсь потворкою, яко? я ще не бачив. Це  мусiло  бути
щось сильне, бо змагання вимагало зусилля. Мiй сусiд  -  дiдок,  як  також
його собака, зацiкавлено насторожились, я не дуже майстерно володiв  сво?ю
збро?ю, намагався заполучити мою здобич до сiтки, це менi не щастило,  час
тривав, боротьба продовжувалась. Згодом я вже мiг  бачити  у  чистiй  водi
метушливий зарис яко?сь рибини, яка видалась менi вражаюче великою  i  яка
робила розпачливi зусилля, щоб  уникнути  полону.  Але  дарма.  Ще  кiлька
хвилин  пручання  i  моя  полонянка,  пiдхоплена  сiткою,   завзято,   але
безнадiйно трiпоталась на днi човна. - Бес! - заявив  мiй  сусiд.  Це  був
справдi  чудовий  примiрник  цi??  риби,  яко?  до  речi   в   Европi   не
зустрiча?ться, бiля чотирьох фунтiв вагою, я був задоволений, загачив свою
здобич на гачок ланцюга i спустив бiля човна у воду.
   Це  надало  завзяття.  Либонь,  щойно  тепер   почнеться   те   спражн?
рибальство, я плекав надiю залучити хоч пару таких рибин, щоб  з  трiюмфом
вернутися перед яснi очi мо?? кохано?. Далебi,  до  вудки  весь  час  щось
чiплялося, я весь час .?? пiдшарпував, виймав з  води,  був  розчарований.
Були це переважно малi окунцi,  якi  пiсля  велетня-беса  наводили  лишень
пригноблення. Це одначе не змогло пiдорвати  мо??  рибальсько?  моралi,  я
терпеливо, вперто чекав i надiявся.
   Час, звичайно, робив сво? засво?не чудодiяння, тепловi сили  розгортали
свою  акцiю,  промiння  сонця  просякало  в  глибини  мо??  iстоти,   тiло
наповнялося магiчною втомою, приязна присутнiсть води, повiтря i  простору
надавали враження вiчности, дармащо моя ручна "Омега" намагалася доказати,
що це лиш чарiвна мить.
   Можливо саме  тому,  кожний  цокiт  секунди  видавався  такою  сильною,
неповторною пригодою.
   Починався звичний рух, моторовi човни ганялися  гострим,  роздратованим
гоном, рибалок збiльшилось. ?м щастя сприяло. Мiй сусiд витягав рибину  за
рибиною, щось при тому мимрив, нiби перед кимсь вибачався. Нашi мiркування
зводились до того, що риба ловиться  перед  змiною  погоди,  правдоподiбно
прийде громовиця, що ?? вiд кiлькох днiв вперто  i  безуспiшно  заповiдало
бюро погоди. Мо? ж успiхи також не такi вже  разючi,  пiсля  першого  беса
пiшла лиш дрiбна риба, але  засадничо.  моя  сьогоднiшня  фортуна  помiтно
рiзнилась вiд учорашньо? i я мiг зi  спокiйнiшим  сумлiнням  вертатися  до
котеджу. Я сподiвався цiкаво? iнтригуючо? сцени.
   Час вимагав вертатися, я все вiдтягав, чекав ще хоч  одного  боса,  але
мо? сподiвання даремнi... Нарештi  запускаю  мотор,  це  лиш  пара  хвилин
вiддалення вiд котеджа, почуваю себе дуже при?мно, мо?  обличчя  i  верхня
частина тiла свiжо пiдбарвленi сонцем, танцюючи,  пiд'?жджаю  до  залитого
ранковим сяйвом причалу, шукаю поглядом  Лену,  яка  здавалося  б  повинна
чекати мене на березi.
   Дарма. Нiкого на березi не бачу. Причал  з  бiлим  котеджом  пригадують
iлюстрацiю  реклями  iдеального  лiтниська,   все   вида?ться   незвичним,
святочним, захоплюючим, а моя поведiнка постiйною, вишуканою грою.
   Я, наприклад, дуже хвацько пiдпливаю до  берега,  гашу  мотор,  забираю
ланцюг зi сво?ми рибальськими трофеями  i  з  пiдсвистом  маршу  матадора,
бадьорими кроками вбiгаю на верхню веранду з надi?ю кинутись в обiйми мо??
дорого? приятельки. Можливо вона щойно встала з лiжка, бере ванну, можливо
навiть, поснiдавши, чита? згорнувшись на старiй канапi  з  демонстративним
виразом гнiву, що я змусив ?? так довго чекати.
   Але зараз ми все направимо. Один мiй вигляд з цi?ю низкою здобичi,  хоч
який гнiв потрапить обернути у ласку. Я  увiрвався,  як  блискавка  i  був
дивовижно вражений, що зустрiли мене  лиш  порожнеча  i  тиша.  -  Гей!  -
вирвалось у мене патетично й радiсно... Але i це не спричинило  ефекту.  Я
ще  бiльше  вражений.  -  Гей!  Де  ви  дiлися?  -  викрикнув  я   вдруге,
повертаючись довкруги танечним зворотом зi сво?ю низкою риби. Мо?  викрики
натрапили лиш на нiмi стiни i одразу заглухли. Що  це  до  дiдька  ясного!
Жарт чи  комедiя!  Де  справдi  дiлася  моя  чарiвна  патронеса?  Можливо,
можливо... Можливо, це справдi жарт - трохи незграбний, трохи не  вчасний,
але будьмо терпеливi. Дверi ?? кiмнати були вiдхиленi i я вриваюся до них,
як буря, разом з рибою. I нагло зупиняюсь на порозi... Перед  мо?ми  очима
лишень безладний хаос, нiби сюдою пройшло торнадо, або тут побувала  банда
п'яних гангстерiв. Лiжко  цiлковито  розкидане,  на  спинцi  стiльця,  мов
чорний ворон одним крилом, звисало однi?ю штанкою вiдоме чорне трико, тро?
рiзнобарвних  купальникiв  валялося  бiля  лiжка,   демюральнi   солом'янi
сандалики разом з пляшечками парфумiв та кремiв мальовничо валялися  перед
великим дзеркалом, нова, пiвкругла, темно-синя валiза була пiв-вiдкрита  i
з  не?  на  всi  боки  вилазило  гармонiйне  безладдя  всiляких  барвистих
iнтимностей жiночо? гардероби. Но - но - но! Почекай,  почекай!  Не  рвися
одразу у вiдкритi дверi! Вона ось тут десь чека? на тебе,  можливо  навiть
за тими ось мовчазними дверима туалети i дискретно посмiха?ться. I  що  це
справдi за пропасниця на тебе напала, це, мабуть, тому, що ти  так  рвався
кинутись у тi обiйми. Май терпеливiсть!  Не  зчиняй  панiки!  Хiба  ти  не
зна?ш, як багата вона на витiвки? А тому спокiй.
   Але спокою не було, я лиш вдавав  спокiй...  Я  вiднiс  до  кухнi  свою
здобич, недбало залишив це разом з ланцюгом  на  купi  брудного  посуду  у
зливi, почав митися, голитися, почав варити чай, почав ?сти... -  Вернувся
до головно? кiмнати, ще раз заглянув до дверей Лени,  вiдвiдав  убиральню,
зробив  кiлька  безглуздих  балетних  стрибкiв,  нiби  хотiв  через   щось
перескочити, вийшов на  передню  веранду,  опинився  пiд  зливою  сонця  i
дивився  розгублено  на  метушливе  плесо  озера,  що  в  цей  час  горiло
приманливими перламутровими кольорами. Лени не було.
   Що мав робити? Нiчого. Чекати. Поглядати  на  годинник...  Виходити  па
дорогу, безглуздо на  всi  боки  оглядатися,  нiби  я  вiд  чогось  тiкав,
виминати авта, йти в напрямку Орчад Лоджi з намiром когось там зустрiти...
Дiйшов до найближчо? автобусово? зупинки,  де  з  таблицi  розкладу  ?зди,
довiдався, що останнiй ав тобус у напрямку Торонта мiг вiд'?хати о  годинi
дев'ятiй. Весь цей час я безглуздо оглядався, нагадував  загубленого  пса,
на душi робилось порожньо, мене оточувала, полонила  i  опанувала  самота.
Лени не було.
   Що  за  безглузде  вiдчування!  Гнав  його  вiд  себе  як  тiльки  мiг.
Повернувся назад i повiльно тягнувся  в  захiдньому  напрямку,  дiйшов  до
випозичальнi човнiв, де загорiлий, рудий, округлий  з  кучерявим  волоссям
литовець, обслуговував сво?х численних клi?нтiв. Менi подобалось це  мiсце
з тим цiлим  безпосереднiм  рухом  i  гуркотом  багатьох  моторiв,  я  цим
зацiкавився i трохи прийшов до себе.
   Вертався назад з почуттям певно? рiвноваги i непевного переконання,  що
властиво нiчого не сталося, що Лена кудись вiдiйшла, що вона напевно скоро
вернеться, що це демонстрацiя ?? свобiдно? поведiнки i що для панiки  нема
причини. Я йшов спокiйно, у деяких мiсцях зупинявся, споглядав  на  озеро,
читав на стовпах всiлякi оголошення й оповiстки,  що  десь  там  у  якiйсь
черво нiй клунi  вiдбуваються  щовечора  танечнi  забави,  десь  там  зник
йоркширський пудель, десь в iншому  мiсцi  винайма?ться  котедж  i  багато
iншого такого вiдтягало i рiвноважило увагу вiд мо?х клопотiв. I  властиво
не так вiдтягало, як охолоджувало, зводило ?? до реального. Сама  мiстерiя
зникнення Лени залишалася, вона була фактом, вимагала розслiдування, але я
вiдложив ?? на деякий час з надi?ю, що це лиш дрiбний, можливо жарт  i  що
вiн скоро сам вiд себе полагодиться. Не може ж справдi статися,  щоб  вона
не вернулася, або щоб з нею  сталося  якесь  нещастя...  Турбували  лишень
обставини... Розкиданi речi... Несподiванiсть. Нiякого вияснення.
   Пiдходячи до  котеджу,  вже  здалека  було  видно,  що  там  нiчого  не
змiнилося. Довкруги застигла тиша i нiякого нiде руху. Була година  обiду.
Обiдав дома. Засоби холодильника були помiтно  надщербленi,  хоча  все  ще
вистачалькi, щоб вдовольнити мо? вимоги. По обiдi зайнявся  господарством,
мив посуд, чистив рибу, спробував прилягти, намагався заснути. Не спалося.
Брас книжку. Не читалося. Вставав,  крутився  по  кiмнатах...  Виходив  на
берiг, вдивлявся у простiр... Вертався назад, пускав  радiо,  заглядав  до
кiмнати Лени... Закривав радiо,  вслухався  до  порожнечi,  вислухував  за
вiкном. А також вичував звучання голосу Лени, що буь тут скрiзь розлитий у
повiтрi разом з ?? одеколонами. Вона  мала  свiй  прикметний  запах,  дуже
виразний, як тютюн, як алькоголь, щось дуже сво?рiдне i неповторне.  I  по
сво?му  вражаюче.  Цей  запах  допомагав  менi  вiдтворювати  ??  в   уявi
намацально живою i дiткливо близькою.
   Але все таки ?? не було. Було напружене чекання, я  був  спаралiжований
зосередженням уваги, кожний мiй нерв був на сторожi. I що  справдi  хотiла
цим сказати? Це питання не сходило з мо?х уст. Були передуманi всi здогади
i нiодин з них не вносив ясности. I останнiй з них - а що,  коли  пiд  цим
кри?ться щось значно бiльше? Це видиво було найбiльш загрозливе, не  хотiв
його розгортати. Вона напевно прийде, вона  ось  зараз  появиться,  кляпне
вхiдна хвiртка i вона вбiжить нетерпеливо сво?ми енергiйними кроками...  Я
буду розгублений i знiяковiлий, вона кинеться на мене, як...  як...  Я  не
знаю цi?? породи людських сотворiнь... I цiкаво, що з того вийде. Чи зможе
вона, наприклад, каятись, а чи плакати, чи просити вибачення? Напевно  нi.
Вона не належить до сентиментальних, а  скорше  до  тих,  для  яких  бiль,
розпач, заколот творять гостроту насолоди для тiла i духа. В кожному  разi
все це величезна, захоплююча та?мниця, як глибини океану, висоти  космосу,
незбагнутiсть смерти.
   I в кожному  разi,  перш  за  все  -  вечеря.  Взятися  за  дiло.  Рух,
реальнiсть, тверезiсть. Я взявся за рибу. Я знаю, що Лена любить сардинки,
що сардинки ловлять в Сардiнi?, що ?х привозять до нас у малих,  плескатих
консервах, тож-то мо?  окунi,  беси  й  карасi,  зловленi  отут  зараз  за
порогом, i вони свiжi та здоровi i пахнуть сильно рибою,  а  не  олi?ю  та
металом. Лена одначе любить суперечностi. ?й не завжди докажеш,  що  свiжа
риба з озера Сiмко, багато  смачнiша,  нiж  найкращi  сардинки,  привезенi
iз-за моря, особливо тi смаженi на добрiй олi? "Санбiм" з цибулею, яйцем i
тертою булкою. Я мушу ?й це доказати, мо? окунi чудо i найкраща нагода для
таких доказiв.
   Так, так. Я знайшов  велику,  мiцну  з  грубого  металу,  сковороду,  я
знайшов i олiю, а також цибулю i муку, одна тiльки мить i все це  зашумiло
парадним маршем з барабанними переливами, котедж наповнився  запахами,  що
?х напевно було  чути  на  озерi,  пустилися  в  рух  вiтряки-вентилятори,
вiдчинилися вiкна. По короткому часi -  гора  готово?,  кольору  бурштину,
риби височiла на великому,  порцеляновому  блюдi,  декорована  кружальцями
накраяно? цибулi i цитрини. Тепер тiльки браку?  Лени,  щоб  вiдсвяткувати
належно мо? перше успiшне канадське рибальство...
   Але,  як  сказано:  Лени  не  було.   Надходив   вечiр...   Даремно   я
прислуховувався до кожного шереху за  вiкном,  даремно  думав,  передумав,
роздумав ... Нав'язувались всiлякi  здогади,  пригадалася  полiцiя  ...  I
чимало  iншого  ...  Гангстери,  чаклуни,  шантажисти,  сов?тськi  агенти.
Чекання набирало присмаку змори i щоб уникнути розпачу, я вирiшив  скочити
човном до Сатону - кiлька миль на схiд на другому березi затоки. Там люди,
юрба, кав'ярнi, крамницi - до речi треба поповнити запаси  холодильника  i
можливо справдi розвiятись. А коли б появилася Лена -  хай  почека?  й  на
мене. Це вже нiж на нiж, око за око!
   В однiй з гардероб котеджу я знайшов вiдповiдний одяг -  легкий,  сiрий
плащ-дощовик (правдоподiбно буде дощ!) i бiлий, морський, з чорним обводом
i якимсь гербом, кашкет. З мене вийшов моряк.  Я  весь  бiлий,  як  сестра
милосердя. Погода трималася, вода густо синiла, лише обрiй  на  пiвночi  -
заходу починав хворiти якоюсь болячкою з  бiло-бурими  хмаринами.  Але  це
далеко i я цим  не  цiкавився.  Натомiсть  перевiрив  мотор  човна,  долив
пального i  з  гуркотом  вирушив...  Сливе  з  мiсця  беру  гострий  курс,
"Коломия" стогнала i плакала, i рубала воду, як рiзник  м'ясо,  i  гналася
скаженою швидкiстю, розкидаючи на боки цiлi гори хвиль. За пiв години я  в
Сатонi, причалив до якогось причалу, забезпечив човен i подався до мiста.
   Такi незнайомi, чужi, iнтригуючi мiсця з масою бездiяльних переважно  у
купальних  одягах,  здорових  молодих  тiл   з   безтурботною,   свобiдною
поведiнкою, коли то кожне обличчя i кожнi очi зраджують жагу й жадобу,  де
все виткане з насолоди, коли  все  вида?ться  легким,  досяжним,  коли  то
якийсь моряк з далекого  рейду,  що  вирвався  з  обiймiв  стихi?  моря  i
потрапив у  стихiю  землi.  Пригаду?ться  Бiблiя,  старий  ?гипет,  романи
Дюрреля, риба, оливки, арабська музика, син? небо, руда земля, навантаженi
осли i гострi запахи перекислого вина. Але це ж пiвдень, не середнiй схiд,
це зелено-синя,  прозоро-ясна  Канада  з  машинами,  кока-колою,  i  масою
здорових, рiзномовних,  запопадливих  i  жадобних  чоловiкiв  i  жiнок.  Я
знайшов дерев'яну, кольору свiжо? сосни з мiцним запахом живицi,  ?дальню,
власником яко?, як  це  вже  видно  здалека,  виявився  нащадок  бiблiйних
праотцiв, родом правдоподiбно з  тих  самих  земних  просторiв,  що  i  я.
Вивiшене у вiтринi меню сповiщало, що там дають ту саму ?жу, що й в Одесi,
Бердичевi чи варшавських  Налевках  -  i  борщ,  i  голубцi,  i  кишка,  i
пампушки, i запах часнику, так що моя Канада наблизилась до мене  на  дуже
вiдчутну близькiсть, що я член ново? вавилонсько? раси з обличчям  Сфiнкса
з далеких вiкiв минулого i з мовою Голлiвуду та Еродпею -  вiд  океану  до
океану.  Болiсно  хотiлося   вiдгадати,   що   саме   хова?ться   за   цим
iнкубаторським родом, пригадувався навiть доктор Вагнер з "Фавста" з  його
гомiнкою сатирою на гомункулюсiв, який настирливо впевняв Мефiстофеля:
   Вагнер (боязко):
   Вiтаю й вас - це зоряна година! Та тихше  лиш,  мовчiть  i  не  дишiть!
Велике диво твориться в цю мить. Мефiстофсль (тихше):
   Яке ж би то? Вагнер (ще тихше).
   Тут робиться людина.  Можливо,  дуже  можливо.  Мене  зустрiла  молода,
округла з темними очима Сара у голубiй  суконцi  з  бiлим  фартушком,  яка
прийшла сюди через пустелi вiкiв з Хаанаану i вказала  менi  вiльне  мiсце
бiля невеликого, квадратового, дерев'яного столика i  запитала,  чим  може
служити. Я навмисне заговорив до не? однi?ю з ??  шости  мов  i  вона  без
намаги мене зрозумiла. Справа йшла про борщ, кишку й налисники.  I  чай  у
склянцi з цитриною. - Як справи? - запитав я ??, коли вона подала  ?жу.  -
Дякую. Добре, - вiдповiла вона. Мiня?мось ще кiлькома питаннями  i  вже  я
знаю ??, а вона мене. Ми древнi знайомi. Це не вимага? багато  зусиль.  Ми
розумi?мось з  пiв  слова.  Залишаючи  ?дальню,  дякую  i  кажу,  що  менi
смакувала ?? кухня i маю намiр навiдатись ще колись. Вона дяку? з  рожевою
посмiшкою i ми розходимось, щоб, можливо, нiколи бiльше не зустрiтись.
   Потiм  я  купую  свiжий,  бiлий,  ?вропейського  стилю,  житнiй   хлiб,
пшеничнi, посиланi маком рогалики, свiже теляче м'ясо, овочi й городину  i
все це разом забрало менi не  бiльше  годину  часу,  а  коли  вернувся  до
причалу, сонце було над заходом.
   Погода трималася,  захiдня  половина  неба  над  заходом  завантажилась
великою бурою хмариною з дуже рель?фними краями. Сила стихi? й фантазi?  з
незалежними смаками кольорiв, вийнятково гармонiйних  i  рiзко  вражаючих,
височiла над заходом. Я квапився,  але  не  задля  хмари,  а  задля  Лени.
Здавалося, що вона вже дома i чека? на березi. Я  мав  настрiй  виповнений
почуттями не конче найкращого гантунку.
   I мчався з найбiльшою швидкiстю для мене досяжною, в обличчя било тепле
повiтря, очi скерованi вперед. Пiд'?жджаючи до  котеджу,  було  видно,  що
нiчого не змiнилося. Мiй настрiй швидко падав, нiби барометр перед  бурею.
Хмара також наближалася, вона не сягала мого берега, а повiльно й  похмуро
проходила  серединою  озера  в  пiвденно-схiдньому  напрямку.  Вода  озера
неспокiйно погойдувалась, тому я завiв  човна  до  гаражу  i  пiдвiсив  на
ланцюгах. Потiм забрав сво? накупи, без особливого ентузiязму  попростував
вверх сходами i був вражаюче здивований, коли бiля клямки  дверей  знайшов
пришпилену булавкою писульку росiйською мовою: "Заходили, Мишко, але  тебе
не застали. З." Зет? Зет? Хто Зет? Зiна. Чому росiйською мовою? I хто така
Мишка? Чи не  Лена?  Все  разом  пахло  Агатою  Крiстi.  Само  слово  Зiна
викликало багато суперечних асоцiяцiй,  пригадалась  всезнаюча  приятелька
Галина Дуб з ?? пророцтвами i погрозами, а з  нею  Трухлий,  а  з  Трухлим
пiдозрiння, агенти, Москва, Кремль... Отже Лену пiдiслано, отже  це  замах
на мою скромну особу, отже... I що за нiсенiтниця, кому я дiйсно потрiбен,
до чого розiйшлись мо? нерви... Безглуздя, розумi?ться, безглуздя i я мушу
з цим усiм скiнчити iнакше дiйдеш до  галюцинацiй,  до  шизофренi?...  Але
разом та писулька,  речевiсть,  доказ...  Який  доказ  ?  Чого  доказ?  Ми
прийшли, ми були, ми не застали. Хто ми i кого не застали?
   Я зайшов до котеджу, я  зложив  харчi  до  холодильника,  я  вийшов  до
велико? кiмнати, все було на сво?му мiсцi, все iронiчно на мене  дивилося,
портрет Лисого бовванiв у пiвтемнотi, пiввiдхиленi дверi  Ленино?  кiмнати
зрезигновано мовчали, за ними все було далi  iдеально  розкидане,  спiднi,
рожевi панталонцi Лени визивно визирали з  валiзи...  Хтось  тут  поповнив
самогубство.
   Нерви мо? гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця.  У
мене несподiвано виник безглуздий плян, зовсiм з роману Стенлi Гарднера  -
пiти до телефонно? будки i викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча iдея!
Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де  Помпадур.  Я,  король
Людвик П'ятнадцятий i т.д. i т. д., вимагаю вiд  вас  негайно  повернутися
сюди i з'ясувати манеру вашо? поведiнки. Я, сливе механiчно,  як  останнiй
дурень, пiшов шукати  будку,  ??  знайшов,  попросив  телефон  Шша  i  був
фатально  здивований,  коли  зi  слухавки  почув  картавий   голос   Лени.
Несподiвано я змiнив намiр, забув що я король, а виняв  хустинку,  прикрив
нею слухальце i змiненим голосом, росiйською мовою почав верзти  ось  таку
нiсенiтницю: - Гальо! Це ти, Мишко?  -  Вона  хвилину  вагалася,  а  потiм
обiзвалася також по росiйськи: - Макар Iванович? - Да! Ето я,  -  вiдповiв
я. - Ах, Макар Iванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла!  Я  вам  все
поясню! - Харашо! Пагаварiм патом! Дасвiданiя! - i  я  погрозливо  повiсив
слухавку.
   Що це все значить, скажiть будь ласка, коли ви ще не до кiнця з'?хали з
глузду? Це значить, що я не  цiлком  маньяк,  що  моя  чарiвна  приятелька
Галина Дуб, ма? якусь  рацiю,  а  моя  божеська  Леночка  одночасно  якась
"Мiшка" чи мишка i можливо в лапах якогось кота - чортяка б все це забрав.
Дурепо ти дурепо, i як тобi не соромно з тво?м  чарiвним  личком  i  тво?м
мистецтвом  бабратись  в  таких  брудах.  Я  ж  не  бувший   мiнiстр,   не
партизанський генерал, анi вождь  партi?,  а  звичайний  репаний  машинiст
звичайно? фабрики чоколяди. Що за недотепний гротеск.
   I коли настав вечiр, а за ним нiч, а до всього надiйшла ще  одна  хмара
та  знявся  вiтер  -  озеро  почало  примхливо  дутися  i  плювати  пiною,
застрибали зигзаги блискавок, загремiли громи - я далебi не мiг  позбутися
почуття, нiби дивився на фiльм з бескервiльським псом, наскрiзь дитяче, не
гiдне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко  позбутися  i  яке
опанову? повiтря i речi.
   Я вийшов на криту веранду, землю обстрiлювали блискавки  i  лив  шпарко
тропiчний дощ. Яка наснажуюча темiнь i яка шкода, що зi мною не ма? Лени.
   Я намагався про не? не думати, заразитися  зливою,  громами,  темнотою,
свiтлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Дверi на веранду
вiдкритi i до них всi?ю силою врива?ться пахуча свiжiсть стихiйно? сили, в
думцi музика i дивовижнi видива, щось як втеча, як зрада, як помста...  "Я
не могла, я не могла, я не могла"... - впевняла вона, а разом тиснеться  в
тямку "нiколи, нiколи не скажу цього", i що  це  за  чортовиння,  скажiть,
будьте ласкавi!
   Хто,  скажiть,  хоче  з  мо?х  почуттiв  зробити   аферу,   використати
сентименти атавiзму, розбити надiю на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, я
прицiл, я обдурене вбожество.  А  ??  куплено,  як  пару  панчiх,  можливо
бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всiх людей  на
плянетi з ?х смердячими iдеологiями... Око за око, зуб за зуб,  цинiзм  за
цинiзм, безогляднiсть за безогляднiсть, зрада за зраду. Лена пам'ятала, за
що саме загинув ?? батько... А хiба не пам'ятав я?
   Мене без сумнiву ?й накинуто! Моя професiя пiсного механiка,  не  могла
?? спокусити, моя особистiсть  зникаюче  мала...  Наречений  ?  Боже,  яка
безглузда нiсенiтниця, яка фатальна зарозумiлiсть. ?? намiри  далеко  далi
поза мною... Великий  мистець,  свiтова  кар'?ра,  капiтал,  вiлли,  авта,
одяги. Нi-нi-нi! Вона для мене закоштовна! Навiть у цiй позицi? "Мишки".
   Але чи маю добровiльно ?? зректися? Це питання.  Розумi?ться,  менi  ця
жалюгiдна мелодрама нiяк не  iмпону?,  мене  це  анi  не  бавить,  анi  не
перекону?, але чи  це  все  Лена?  Чи  в  цьому  ??  суть?  ??  образ?  ??
iстотнiсть? Це ж вийнятково гостра i велика людська сила;  я  вперше  таку
зустрiв. Я ж бачив i людей, i подi? i кра?види, але це вперше  бачу  Лену.
Чи маю право добровiльно ?? зректися ?
   Я не мав вiдповiдi, я вирiшив, або менi лиш  так  здалося,  що  я  мушу
чекати на Лену... Днi i днi, а можливо i тижнi... Завтра, пiсля  завтра  i
вона напевно вернеться. Вона  не  втекла  вiд  мене,  вона  втекла  вiд...
Можливо сама вiд себе, а той Макар Iванович це лиш... хто там щось зна?. Я
мушу чекати i як вона  вернеться,  отодi  хто  зна,  чи  не  спробую  i  я
примхувати... Знайти iнше  помешкання,  зайнятися  рибальством,  купанням,
вiдпочинком... I спогляданням "мишки" з ?? новими витiвками. Тим  часом  я
чекаю. I переконано надiюся!



   VI

   Ранки пiсля бур, злив i громовиць звичайно чистi... Особливо в серединi
лiта, а особливо на озерi, а ще особливо на  такому  озерi...  Я  дивуюся,
чому це чудове озеро залишають багатi, можливо тому, що воно  за  близько,
що воно доступне й що воно дешеве. I добре, що так ?. Хай тi сягають  далi
у простiр, на пiвнiч, у дичину. Там поле попису. I хай  це  лиша?ться  для
нових, для початкiвцiв таких, як я.
   Наступного ранку, я не ви?хав на рибальство, закон сьомо? години застав
мене на помостi причалу, вимитого у легкому купальному одязi i чистого,  з
барвистими  загарами  мого  здорового   тiла,   що   в   ньому   прекрасно
функцiонувала кожна жилка, а серце билося з точнiстю компютора.
   Лени, розумi?ться, не було i це те ?дине, що менi  дошкуляло.  Учорашнi
мо? бентежливi i сердитi розважання за нiч розвiялися, ранок  завжди  дiяв
на мене  отверезливо,  але  Лена  зi  сво?ми  розкиданими  речами,  сво?ми
писульками i Макарами  Iвановичами,  зiставалась  далi  феноменом.  Це  ще
вимагало роз'яснення i то рiшучого.
   Тим часом я був фатально  осамiтнений.  Снiдав  невибагливо,  сливе  на
ходу, чай з рогаликами й маслом i риба, був вiдсутнiй, не знаходив  мiсця,
взагалi не знав, де дiтися, вертiвся, як цирковий кльовн,  заводив  радiо,
слухав вiстi, брав книжку, виходив  на  веранду,  розтягався  горiлиць  на
шорстких дошках, намагався читати, не мiг читати; сонце безжалiсно смажило
мо? зарослi груди, я знов сердився. Проклята вiдьма! Мiзерна авантюрниця!
   Бiля години дев'ято?, а може пiзнiше,  сонце  ставало  нестерпним,  мiй
зарослий фасад грудей терпiв неймовiрно, томик Гревеса спокiйно  лежав  на
животi, я був паралiзований нiрванним лiнивством, коли  несподiвано  ззаду
надi мною почулися пiдозрiлi шерехи, якi одразу  порушили  мою  нiрвану  i
змусили серце швидше битися. Що я не зiрвався на ноги i навiть  не  зробив
руху  взагалi,  треба   завдячувати   мо?й   раненiй   гордостi   i   мо?й
задерев'янiлiй впертостi. - Агууаа! - почув я знаний ?? кайотячий оклик. -
Це  ви,  Лено?  -  озвався  я  з  крокодилячим  споко?м.  Голоднi?  Там  у
холодильнику смаженi окунi. - I при цьому  розложений  томик  Гревеса,  що
лежав на животi, зсунувся на помiст.
   - До дiдька з вашим холодильником, - почув я ?? голос просто над собою.
Я розкрив очi. Вона стояла надi мною висока, як степова тополя, у  легкiй,
короткiй суконцi, цiла пронизана сонцем, ?? литки i стегна налилися соками
винограду, як це каже Соломон у сво?х пiснях пiсень.
   - Не хочете ?сти? - питав я ?? з холерною цинiчнiстю.
   - Це ви так мене зустрiча?те ? - питала вона в тон менi.
   - Куди ж вас дiдько носив?
   - Не можете встати?
   - Лiнивий. Що там в Торонтi.
   - Нiчого.
   - Була злива?
   - Страшна.
   - Невже боялась?
   - Боялась. А ви?
   - Також.
   - Чого так дивитесь?
   - Стужився.
   - Що ж ви робили?
   - Смажив окунi.
   - I плакав?
   - Гiрко.
   - Ще й досi видно.
   - Зворушена?
   - Гнiва?тесь?
   - Можливо.
   - Ну, гаразд, ну, гаразд! Грiшна!
   ?? поява i цих кiлька незграбних натякiв обернули  мiй  настрiй  догори
ногами,  вiдчував,  як  нагло  мiнявся  мiй  вигляд,  намагався   втримати
рiвновагу, але не мiг  втриматись,  зiрвався  на  ноги  i  з  розгону,  як
божевiльний, кинувся у воду,  щоб  за  мить  знов  опинитися  на  помостi,
розтягнутися на всю довжину i ширiнь  i  задоволено  сохнути  на  гарячому
сонцi, мов ситий дикун. Лена за той час була зникла,  але  незабаром  знов
появилася переодягнута у свiй найкращий, бронзовий купальник, в  якому  ??
чудове тiло виглядало винятково привабливо i тодi ми вже разом гарцю?мо  у
прозорих хвилях озера, як  дво?  розiграних  дельфiнiв,  пригрiтих  сонцем
весни. I здавалося, що мiж нами зовсiм нiчого не сталося, що всi мо? гiркi
пiдозрiння дим, що це був лиш маленький жарт.
   I лишень пiзнiше, за обiдом, який я старанно готовив, ми вже мiж iншим,
нiби ненароком, торкнулися того ж питання. - Вас бентежить? - питала Лена.
- Можливо, - вiдповiв я. Коротка перерва. - Ну? Чекаю пояснення, -  казала
вона. - Нема коментарiв, - вiдповiв я. - Павле! Соромтесь. Бачу, що хочете
щось сказати. Хто тут був учора? - Я не бачив нiкого. Я був у Сатонi. - То
кажiть, що? - Можливо й нiчого. До вас хтось при?жджав, була записка,  вас
не застали. I це все. - Хто ж це мiг бути? - Якась 3. Можливо ви зна?те. -
А з ким? - Не знаю. Лише знаю, що ви, моя чарiвна, щось старанно вiд  мене
хова?те. Не питаю що. Але щоб це не було, менi зда?ться, що я на  цю  ролю
не надаюся. I можливо, що для вас це лишень зайвий тягар.  -  Ви  вже  все
сказали? - Приблизно. А можливо й нi. Я вирiшив цей котедж  лишити.  -  Це
речення вирвалось у мене несподiвано, про таке я  не  думав  взагалi,  але
сталося.
   - О! I це все? - поважним тоном сказала Лена.
   - Що маю сказати бiльше.
   - А чому? - питала вона стурбовано.
   - Може ви краще зна?те.
   Вона бiльше не перечилась,  замовкла,  обличчя  споважнiло,  мовчазливо
похитувала головою, наш грайливий настрiй зник цiлковито. Я мовчав  також,
i ця напружена мовчанка деякий час тривала. Нарештi Лена знов озвалася.  -
Пояснiть, чому ви хочете вiдiйти.
   - Просто не хочу тут бути.
   - Що вам тут не подоба?ться?
   - Все менi не подоба?ться.
   - Включно зi мною?
   - З вашою поведiнкою.
   - Я не звикла бути сентиментальною.
   - Не бiльше звик я до ролi мелодраматичного героя.
   Лена споважнiла  ще  бiльше,  вона  сидiла  випростано,  ??  довга  шия
витягнута, ?? пiдборiддя пiднесене, ?? очi широко вiдкритi.  В  ??  фiгурi
вiдбивалась безпосереднiсть.
   - Нiчого не розумiю, - сказала вона по часi.
   - Таки нiчого? - дивився я ?й просто у вiчi.
   - Нiчого, - вiдповiла вона спокiйно.
   Вона вмiла це так сказати, що я мусiв ?й вiрити, а  тим  самим  че  мав
можливости пояснити. Можливо я справдi помилився, не так  це  зрозумiв,  а
вона нiчого не зна?,  а  як  зна?,  то  майстерно  вда?  невиннiсть.  I  я
замовчав. А по часi додав: - Добре! Тим часом тема вичерпана.
   Тема  була  справдi  тим  часом  вичерпана,  лишень  маленька  словесна
сутичка, з мого намiру "все вияснити" нiчого не вийшло, я не мав для цього
потрiбно? вiдваги,  вистачальних  аргументiв,  а  головне,  бажання.  Менi
хотiлося скорiше це, по можливостi  дотепнiше,  зам'яти  i  по  можливостi
краще забути. Ми обо? з поважним виглядом, залишили все, як було на  столi
i вийшли на веранду з намiром не  вертатися  до  цi??  теми.  Була  м'яка,
оксамiтова погода, в повiтрi вичувалась вогкiсть, далеко  на  заходi  знов
гуртувалися з чорним виглядом хмари, нiби вони робили засiдку  i  затiвали
на нас напад. Я запропонував прогулянку човном i хоча  погода  не  обiцяла
бути  сприятливою,  Лена  без  нiяких  сво?х  звичних  вередувань,  одразу
погодилася.
   Ми майже з мiсця взяли найбiльшу швидкiсть i гналися  здовж  пiвнiчного
побережжя засипаного людьми, а потiм взяли напрям на  центральний  острiв,
що затуманено синiв на обрiю i над яким помiтно  гуртувалися  хмари.  Лена
пiдсiла ближче до мене, взяла мене пiд руку i за весь  цей  час,  це  була
?дина ?? реакцiя. Дуже скоро ми були бiля острова, мали намiр  висiсти  на
берег, це нам не повелося, скрiзь були написи "приватна власнiсть", скрiзь
були котеджi, човни i люди. Натомiсть,  ми  про?хали  в  рiзних  напрямках
помiж малими човнами, якi були зайнятi рибальством. До  одного  з  них  ми
пiд'?хали ближче, я запитав про успiх, на що спокiйний, дебелий  чолов'яга
у вилинялiй кепi з довгим козирком, показав  менi  ланцюг  здобичi  досить
вражаючого вигляду. Це добре мiсце i я мушу його вiдвiдати.  Я  подякував,
взяв знов повну швидкiсть i ми погналися у напрямку нашого  котеджа.  Небо
за нашими плечима  заповнялося  темною  навалою  i  вода  ставала  помiтно
похмурою. Я, час  до  часу,  поглядав  на  Лену,  вона  сидiла  бiля  мене
випростана  i  насторожена,  я  вiдчував  ??  тепло,  а  коли   нашi   очi
зустрiчалися, вона посмiхалася при?мною, вибачливою посмiшкою.  Здавалось,
мiж нами настало безмовне погодження, ми, здавалось,  входили  у  звичайну
норму наших стосункiв. Менi також здавалося, що в  цiй  сутичцi  я  здобув
якусь перемогу, вартости яко? я ще не мiг належно оцiнити.
   В загальному наша про?здка тривала щось понад годину,  вона  вiдпружила
нашi нерви i вiдсвiжила почуття. Ми бадьоро вийшли з човна, тримаючись  за
руку, хотiли, здавалось, танцювати, а коли  небо  почало  загрожувати  наш
причал, ми перейшли до крито? веранди,  розсiлися  на  плетених  стiльцях,
дивилися на розбурхане озеро, по якому вже сiяло густим, скiсним,  шпарким
дощем, разом зi спалахами  блискавок  i  грюкотом  громiв.  Ми  обо?  були
захопленi, Лена зацiкавлено  спостерiгала  за  метушнею  хвиль,  блискавки
гострим сяйвом заливали ?? обличчя.
   Ми переважно мовчали, або мiнялися лишень окликами, але ця  мовчанка  i
цi  оклики,  були  справжньою  нашою  мовою,  яку  ми  виразно   розумiли.
Говорилося про наше замирення,  про  нашу  згоду,  а  трохи  згодом,  коли
пройшла громовиця i почало скорiше, нiж звичайно, вечорiти, я запропонував
коктейль. На цiй самiй верандi, до яко? я принiс високу стоячу  лямпу  пiд
зеленим абажуром, ми пили поволi черi-брендi з  домiшкою  овочевих  сокiс,
алькоголь лагiдно настроював нерви i я почав  здалека  i  обережно  епiчну
оповiдь про наше минуло. Це було щось,  як  спогад...  Така  могутня  сила
пережитого... Батькiвщина, Европа,  вiйна...  Полоненi,  налети,  втiкачi,
табори... Лена  дiстала  свою  торбинку,  довго  в  нiй  щось  шпорталась,
видобула нотатник, щось в  ньому  записала,  пiсля  закурила  цигарку  "де
мюрь?", що вона дуже рiдко робила, курила замислено i не знаю, чи чула мою
мову взагалi. Менi хотiлося висловити мо?  вдоволення.  Здавалося,  що  за
нами  десь  там  за  обрi?м,  за  океаном,  за  якимись  просторами  часу,
залишилась одна унiкальна пригода земного буття, щось як один  гiгантський
вир торнада... З цi?? висоти i цi?? тишi, з цього  безпечного  i  твердого
мiсця, подi? минулого видаються невiрогiдними, не  можна  вiрити,  що  був
штучний, заплянований голод, на якому один режим закрiпив свою владу цiною
мiльйонiв заморених голодом дiтей, жiнок, старцiв i взагалi людей. А  знов
вiйна,  у  якiй  змагалися  тирани,  танки  i  лiтаки.  А  знов   мiльйони
втiкачiв... А знов iсход за океан... О, Лено! Чи ти це можеш розумiти?  На
цiй ось верандi, у цьому теплому оточеннi. На  цiй  твердiй  пiдложцi?  О,
вона може i мусить. ?? шлях - мiй шлях, але вона не аналiзу?. Вона бачить,
бере, йде вперед. Не оглядаючись... Але все таки  ми  з  нею  зiйшлися  не
випадково. А може випадково? Хто мiг нас звести аж у цiй  точцi,  над  цим
озером. Як це сталося? Чому це сталося? Ми ж обо? родились  там  далеко  у
тому ж мiстi, у тих самих умовах...
   Мiж iншим у мене вирвалось питання, як i де Лена познайомилась з Зiною.
На кораблi з  Гену?  в  Iталi?  до  Галiфаксу  в  Канадi.  Вони  ?хали  до
Монтреалу, як прислуга... Лена оповiла про цс  спокiйно,  без  зривiв,  бо
звичайно вона не любила спогадiв. Спогади ?? нудили. Вона закривала очi  i
одверталася, коли згадували минуле. Нема минулого, не треба минулого.  Але
все  таки  я  довiдався,  що  вона  плацювала  в  Монтреалi,  як   домашня
прислуга... Яка з Лени прислуга ? Це смiшно. I не диво,  що  ??  господиня
зчинила бунт. Знайшла у не? акт, "зовсiм голо? жiнки" i  одразу  покликала
урядовця з уряду емiграцi?. Це спасло Лену вiд побожно?  монтреалки.  Лену
звiльнили. Дурне! Не варте згадки! Портрети, спровадження матерi, Зiна...
   Вигляд Лени  вимагав  милосердя,  я  намагався  бути  милосердним...  Я
привстав, я пiдiйшов до не?, я взяв ?? руку з довгими пальцями i поцiлував
??, як тiльки мiг, нiжно. Вона  iронiчно  посмiхнулася  i  та  ??  усмiшка
здавалось  була  докором...  А  разом  викликом.  Ну,  ну...  Гаразд!   Чи
вдоволений? Я можу триматися. Нi,  я  не  був  цiлковито  вдоволений,  але
цiлковито ?? розумiв. I вона розумiла, що я розумiв i цього для  нас  було
досить. В голос я лиш сказав: - Вибачте менi... -  I  вийшов  на  передню,
мокру,  освiтлену  лямпою  згори  веранду,  з  яко?  повiльно   здiймалися
ковтунчики пари.
   Дощ ущух, небо заспоко?лось, обрi?  моргали  зiрницями,  дув  пiвнiчний
вiтер i термометр, що висiв на верандi упав на десять ступенiв.  Пiсля  до
мене вийшла також Лена, вона взяла мене пiд руку i по сво?му, по котячому,
боком пригорнулася до мене, чого з нею ще нiколи не траплялося.
   - Небо сiре, - казала вона.
   - Скорше чорне... Брудне... - вiдповiв я.
   - А ви такий... святий!
   - Слухайте! - вирвалось у мене. Це вже я чую вiд вас втрет?! - I враз я
схопив ?? на руки i легко, мов ягня, понiс по верандi.
   - О, нi! О, нi! Не святий! Не святий! Я  тяжка!  Я  тяжка!  -  перечила
вона, трiпала ногами,  але  одночасно  охопила  руками  мою  шию  i  мiцно
пригорнулася. У мене  крутилась  голова,  я  швидко  нiс  ??  до  котеджа,
плутався помiж розкиданими стiльцями, пхнув  ногою  пiввiдхиленi  дверi  i
опинився у ?? спальнi.  Одна  тiльки  мить  i  вона  лежала  пiд  мною  на
розбурханому лiжку, дуже незручно i розкидано, вона не  протестувала,  але
враз занiмiла, жорстоко перелякана, трагiчно нещасна, ??  цiле  тiло  таке
пасивне  i  воно  тремтiло,  нiби  в  пропасницi.  Я  не  витримав   тако?
резигнацi?, зiрвався на ноги i вибiг з кiмнати.
   I не лишень з кiмнати... З котеджу... Весь схвильований i пригноблений,
прибитий соромом - не дивлячись на погоду, я  пустився  здовж  спорожнiлою
дорогою без мети i потреби, просто тiкав далi вiд ганьби.  I  не  питався,
чому вважав це ганьбою i чому тiкав, i куди тiкав з  такою  безпосередньою
щирiстю i такою навалою почуття. Забуваючи, що це  ж  був  протест  на  ??
"святий", чого я не мiг визнати i з чим не мiг погодитися. Я не святий.  Я
вимагав вiд не? тiла, гарячого дихання, пристрасти. Вона це мусiла б знати
i можливо зна?, лишень вда? невиннiсть. I я  зрозумiв,  що  вона  мене  не
любить, а як любить - любить не так. Це не моя любов, це лиш гра в  любов,
це... це... I разом, я не думаю бути насильником... А тим  самим  не  можу
бути з нею пiд одним дахом. Я цього не видержу.
   Завтра збираю сво? манаття й вiдходжу. Ось там "котедж  до  винайму"  -
беру його на три днi i скiнчено. А може б зараз пiти  й  запитати.  Котедж
трохи завеликий, кiлька  кiмнат,  сто  долярiв  тижневе,  винайма?ться  не
менше, як на тиждень. Байдуже. Беру. Завтра. Тим часом пiдшукаю щось бiльш
вiдповiдне, вистачить однi?? кiмнати на три днi.  Зупинявся  перед  кожною
оповiсткою, йшов все далi i далi i так знов вийшов  на  берiг  бiля  "?рiн
бею", розумi?ться, тепер тут вже нiкого не було, але я з насолодою стояв i
вдивлявся в озеро, по якому одна за одною стрибали дикi хвилi з ?х пiнними
гривами. Я любувався, як очманiлий цi?ю баталiстичною картиною, вiтер  дув
менi в лице, забивав нiздрi i очi,  i  прикладав  до  мого  гарячого  чола
освiжаючi компреси. Через хвилин десять я вже мiг спокiйнiше думати, а  ще
згодом, менi почало здаватися, що цiла та моя панiка вигляда?  гротесково,
що вона нагаду? людей шiстнадцяти  рокiв,  що  таке  менi  не  личить,  що
фактично нiчого не  сталося.  Менi  стало  соромно  за  себе  самого  i  я
повернувся для вiдступу назад. Мiй бiй закiнчено i  виграно.  Вертаю  сво?
легiони назад до ?х гарнiзонiв.
   Лена, як звичайно Лена... I  на  цей  раз  вона  зустрiла  мене  зовсiм
незалежно, мов би нiчого не сталося. - Павле! Там вечеря, -  гукнула  вона
зi сво?? кiмнати, як тiльки почула мо? кроки. Що там  робить?  -  Чи  можу
зайти? - гукнув я через дверi. - Нi, милий! Нi! Я зараз вийду, -  почув  я
вiдповiдь. ?? голос звучав нiжно й приязно.
   Я вдався до крито? веранди де вже стояв наш  круглий  столик,  покритий
бiлою скатертиною з повним накриттям для вечерi. Все  було  зроблено  дуже
уважно i дуже естетично. Згодом появилася також Лена у  чорнiй,  сатиновiй
пiжамi японського крою зi стоячим  комiрцем,  що  ?й  надзвичайно  личило,
особливо коли вона грацiйно увiйшла, вклонилася й  посмiхнулася  з  ноткою
iронi?, пiсля чого я мiг клястися, що цiла ??  поведiнка  вiд  початку  до
кiпця -  суцiльна,  вишукана,  консеквентно  проведена  гра.  Я  церемонно
пiдставив ?й стiльця,  вона  не  менш  церемонно  сiла  i  сказала:  -  Чи
дозволите менi мого японського чаю? - пригадуючи цим нашу першу на цю тему
розмову. Я подав ?й чайника i вона знов сказала: Дозволите вашу чашку? - Я
подав ?й чашки, вона розлила чай i почалася вечеря. Але я все  хотiв  щось
сказати, Лена це помiтила i запитала:
   - Що ма?те на думцi? - Я хотiв лиш вибачитись,  -  вiдповiв  я.  Такого
бiльше не станеться... - Вся вина  за  мною,  -  посмiхнулася  Лена.  Мене
вражала ?? вищiсть i ?? зрiлiсть. - Я дуже стихiйна, - казала вона.
   - Не помагають нiякi вправи. - I менi видалось,  нiби  ??  щоки  трiшки
припудренi, невже вона плакала? Нi. Таке не можливе. - Не  з  вашо?  вини,
Павле, - нiби вона вгадувала мою думку. - О, нi, о, нi! Коли б з  вашо?...
Я була б щаслива, - швидко казала вона. Мене це знов вразило непри?мно. Це
ще один доказ ?? суперечностей. Отже, що я для не??  Порожн?  мiсце.  Вона
ма? сво? iншi причини. Але все таки вона плакала - той метал,  та  бронза,
той мармур. Отже, мiй Боже, що з нами дi?ться. Мiй  настрiй  зростав  i  я
подумав, чи не варто запитати, чого вона плакала, отже ж вона сама цю тему
порушила.
   - Чи можу я запитати чого ви плакали? - запитав я  сухим,  батькiвським
тоном.
   - Можна. Розумi?ться. Я плакала, що я такий монстр.
   Я сподiвався, що вона тим самим тоном скаже, що вона мене любить, що  я
для не? найдорожчий у свiтi, що без мене не може жити, але  нiчого  такого
не сталося. Мене дивувало, що ?? думки були вийнятково синхроннi з  мо?ми.
То ж ще перед хвилиною я сподiвався i заклинався перед озером.  Нi,  я  не
плакав зовнiшньо, але я по-собачому  скиглив  нутром  i  це,  можливо,  ще
гiрше. Чи не ? я такий самий монстр?
   Пiсля ми розмовляли про всiлякi справи,  вона,  наприклад,  питала,  чи
люблю я козяче молоко, що козяче молоко зганя? прищi, що вона любить перед
сном ставати навколiшки i молитися, що ?й сняться бiлi крiлики.  -  Що  це
значить, коли сняться бiлi крiлики? - питала вона. - Думаю, що  нiчого  не
значить. Що це видумка. Ви з мене насмiха?тесь, - казав я. - О,  ви  такий
недотепа. Бiлi крiлики,  за  ?гипетським  сонником,  означають  сексуальну
любов. Ви цього не знали? - питала вона. - Звiдки ви зна?те, мене диву?? -
казав я.
   - Я цiкавилась. Мене також цiкавив секс... Я сексуальна.  Ви  цього  не
помiтили? Я лишень боюся. Ви не розумi?те... Я боюся само?  себе.  Я  можу
стати дуже паскудною... - Ви завжди щось вигаду?те. Менi це не iмпону?,  -
казав я. - Ви не  вiрите?  Ви  не  вiрите?  Я  хотiла  стати  наркоманкою.
Проституткою. Я хотiла ?хати до Марселю i стати вуличницею. З матросами. -
Чому якраз з матросами? - питав я. - Ви цього  не  розумi?те,  я  не  можу
пояснити, це питання патологi?. - Ах, лишiть це! Чорт зна що вигаду?те!  -
сердився я. - То ходiм танцювати, - казала вона. - Вже пiзно.  I  сьогоднi
нема танцiв, - вiдповiдав я. - Дома. Тут. Ходiм, ходiм. Знайдiть там якусь
плитку. Танго! Добре, старе танго! - зiрвалась вона  i  закрутилась  перед
мною. Потiм пiдбiгла до мене, закинула руки менi за шию, оперлась  животом
об мiй живiт, дивилася у вiчi, смiялася й казала: - Ах, ви  Павле,  Павле!
Який ви смiшний! Коли б ви тiльки знали. Чи ви мене любите? Скажiть за що?
Ну, скажiть! Ну, скажiiiть!
   Я нiчого не казав, я лишень мiцно ?? притиснув  до  себе,  на  що  вона
викрикнула: - Чую! Чую! Досить!
   Потiм ми все таки  танцювали  пiд  радiо  танго,  а  ще  згодом  довго,
заклопотано збиралися до сну, вiдходили до сво?х  кiмнат,  знов  виходили,
все щось забували, щось хотiли сказати. -  Павле!  Ви  лиш  подивiться,  -
казала Лена i пiдставляла сво? вiдкритi плечi. - Ви так спеклися? Коли?  -
дивувався я. - Це мене щось погризло. Дуже свербить.  -  У  мене  ?  такий
коляндрил, - казав я. - Рятуйте!  Давайте  ваш  коляндрил.  -  Я  приносив
коляндрил, натирав  критичне  мiсце,  Лена  дякувала,  вiдходила,  щоб  за
хвильку знов зчинити тривогу, що у не? з'явився комар. Комар!  Неймовiрне!
Я бiг до ?? спальнi з величезною хлопавкою, комар зникав, ми  шукали  його
пiд години, не знаходили i я вертався до себе, а за мить я вже  репетував,
де дiлась  моя  книжка.  Лена  з'являлась  у  дверях  мо??  спальнi  майже
схвильована. - Яка книжка? - питала вона заклопотано. -  Я  тут...  мав...
?ревеса... Жiнка Мiльтона... - ми обо? розшукували книжку i  знаходили  ??
на верандi пiд мо?м лежаком. Лена посмiхалася i вiдходила...  Щоб  на  пiв
дороги вернутися. - - Забула ще спитати: а що завтра? Чи не  хотiли  б  зi
мною ви?хати? - Куди наприклад ? - Кудись... До  якогось  ресторану...  На
обiд. А може вечором... На танець. - Я засмiявся на цiле обличчя. -  Як  з
рибальством? - питав я. - Еврика! ?демо! Я ще нiколи... -  В  якiй  годинi
збудити ? - питав  я.  -  Будь  iколи.  Хоч  би  опiвночi!  О!  Прекрасно!
Прекрасно! - Як  тiльки  дозволить  погода  -  о  п'ятiй  рано!  -  Згода!
Розумi?ться! - Отже, добранiч, чарiвна! - Добранiч, милий! -  За  хвильку,
вже з-за дверей, Лена гукала: - На рибу! - На  рибу!  -  вiдповiдав  я.  -
Добранiч! - ще вигук з обох  бокiв  i  пiсля  того,  зда?ться,  в  котеджi
наста?, тиша, всi теми вичерпанi, недалеко година перша ночi,  в  головнiй
кiмнатi мляво свiтиться мала лямпа,  портрет  Лисого  повернуто  лицем  до
ватрана, по всiх кутах залягли настороженi тiнi.
   Я лежав  горiлиць  на  сво?й  "континентальнi",  лишень  в  пiжамi  без
накриття. Не дивлячись на змiну температури зi зовнi,  в  котеджi  все  ще
мiцне тепло, над приголовком  свiтиться  нiчна  лямпка  в  руках,  замiсть
?ревеса, "Тейлз оф Савт Пасифiк" Мiченера, кишенькове видання, не читаю, а
лиш дивлюся, поглядую на пiв-розкритi  дверi,  повторюю  слова  розмови  з
Леною, кiлька разiв поправляю подушку, нарештi пригадую, що ?демо на  рибу
i вiдкладаю "Савт Пасифiк". I гашу лямпку.
   Робиться темно i тихо, крiзь  вiдхиленi  дверi  прорива?ться  вкрадений
вiдблиск  свiтла  з  велико?  кiмнати,  чути  перiодичнi   вибухи   мотора
холодильника з кухнi, що нагадують стогiн,  як  також  чути  якiсь  шерехи
знадвору, нiби там шепчуться, або цока? годинник, або щось м'яко пада?  на
тверду землю. Над усiм горою шум вiтру  i  шум  озера,  який  ма?  дiло  з
телефонними дротами i антенами телевiзорiв, чути як б'? хвиля на причалi i
погрюкують залишенi човни.
   А згодом,  мов  тяжкий  лантух,  повертаюся  на  бiк,  пружини  постiлi
напружено вгинаються, починаю вдавати сон з  присмаком  втомлено?  жаги  i
незгасимо? спраги, що проходить по цiлому мо?му тiлi. Без  потреби  штучно
кашляю i, зда?ться, чую  вiдповiдь  з  другого  кiнця  цього  мiстерiйного
простору, щоб за хвилину ще раз повернутися i знов вдавати сон. Голова  не
може втихомиритись, вона все шука? вигiднiшого положення, подушка гаряча i
вогка, а цiле тiло нiби вариться в лiтеплiй водi. Не  зчувся,  як  прийшов
сон.
   Сон. Як довго  тривав  сон?  Не  можу  сказати.  Коли  прокинувся,  над
котеджем з фурiяльною люттю  били  громи,  будова  дрижала,  вiкна  мигали
огненними плямами i я дiткливо вiдчув бiля себе лоскотливе, живе, хвилююче
тепло. - Павле! Це я! - почув шепiт пiд самим вухом i не знаю, що сильнiше
звучало - громи над котеджом, а чи той шепiт пiд вухом. Миттю  пробуджуюсь
i трiпотливе, пружне тiло втиска?ться в мо? обiйми. - Лена! -  вирвався  у
мене переможний оклик. - Я, Павле! Я! Це я! Я боюсь! - чув той неповторний
шепiт, що його може  висловити  лиш  жiнка  i  разом  з  цим  вона  ближче
горнеться,  нiби  ?й  мало  обiймiв,  нiби  прагне  увiйти,   розчинитися,
злитися...
   Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи i  шумить  вода  -  стихi?,
освiтленi мiльйонами амперiв сяйва  у  славi  неперевершено?  казки  Богом
дано? землi, сонцю, плянетам, людинi. Гарячi, мокрi, з болями й  скреготом
зубiв люди можуть дихати справжнiм вогнем викресаного з крови силою  нагих
грудей, розбитого тiла i гостро колючого насiння, що вирива?ться  з  нутра
утроби.



   МИ

   1

   Годi сказати, чи завинили тут блискавки i громи, а  чи  були  вони  лиш
вражаючм поштовхом, ма?статичною декорацi?ю i блискучим акомпаньяментом до
нашо? пречудово? драми. Можливо, я нiколи не знайду справжнього слова, щоб
це сказати. Сталося чудо, якого я багато рокiв чекав, Лена була незрiвняно
велична у сво?й незабутньо-магiчнiй ролi, сталося нагле персвтiлення,  яке
наблизило нас до краю блаженства.
   Останнi три днi i три ночi, якi ми продовжили на  п'ять  днiв  i  п'ять
ночей, нашого перебування на озерi, були трiюмфом  i  апотеозою  довго?  й
вперто? боротьби  наших  несподiваних  вза?мин.  Це  була  велика  зустрiч
блукаючих плянет у незмiрному космосi подiй, що виповняли наш  час  i  наш
простiр. Погода цих наших днiв була вiрним нашим  союзником,  вта?мниченим
другом i надiйним помiчником,  вона  вернулася  до  сво??  лiтньо?  норми,
кожного ранку термометр показував понад норму тепла, небо  було  ма?статно
сине, вода приманливо бiрюзова. Ми купалися, ми ?здили човном,  ми  ловили
рибу, ми ходили на танцi, ми  слухали  музику.  I  багато  смiялися.  Смiх
рвався з нас зливою, все виповнялось жартами, свiт  видавався  легким,  як
пушина.  I,  розумi?ться,  ми  були  твердо  рiшенi,  навiть   без   мови,
одружитися, ось тiльки  я  впорядкую  сво?  достатки,  роздобуду  справжн?
мешкання i вистачальний прожитковий рiвень. В мо?й уявi  появилось  багато
нових видив, думка забiгала до самого краю можливого,  я  став  довiрливим
змовником  фантастичних  i  не  фантастичних   плянувань,   новi   проекти
супроводжували мене, як пажi, як раби i як весталки.
   То ж та пречудова жiнка була моя. Наша постiль ?днала нас  повсякчасно.
Нас годi розiрвати. Наша пристрасть розгорiлася i не  могла  згаснути.  Це
вже поже жа пiд час посухи, це злива вогню. Нам слiд лиш торкнутися  i  ми
вже готовi. Ми справляли авансом наш медовий мiсяць у всiй його  насолодi,
ми всiх i все забули i були вдоволенi, що нас забули також.
   А коли ми знов  опинилися  на  вулицях  нашого  мiста,  нас  годi  було
впiзнати - дво? мiцних, свiжих, загорiлих богiв, якi щойно зiйшли зi свого
Олiмпу, щоб сво?ю появою оздобити заношену вулицю Маркгам з ??  численними
дiтьми i рiзноманiтними синагогами. Моя безвiконна кiмната  видалась  менi
мрачним казематом, у якому я колись лежав на фронтi пiд Ленiнградом i  яка
тепер наводила на мене панiку. Я  мушу  як  найскорiше  ??  залишити,  час
наглив, днi блискавично тiкали. Не було бiльше та?мницею, що ми  з  Оленою
зарученi i що наше одруження - питання мiсяцiв. Всi мо? адораторки зложили
зброю i вiдiйшли на бiк. Ми з Леною появлялися на вулицi, в  кав'ярнi,  на
танцях, на вечiрках, у кiно, на нас дивилися заздрiснi очi, нас обмовляли,
ми були атракцi?ю всi?? нашо? громади.
   Надходила рiшальна осiнь, я мав  вилiзти  iз  сво??  власно?  шкури,  я
складав i розкладав свiй бюджет, iнколи я нагадував вужа, якому  наступили
на хвiст.
   Але я був трагiчним оптимiстом, я не гонився за дешевими успiхами, як i
не мав намiру брати жар голими руками, але я мав  безодню  далебi  цiкавих
плянiв,  пiдшукував  спiльникiв,  домовлявся   спiвробiтничати,   замовляв
позички i був переконаний, що з Новим Роком я залишу свою чарiвну  Маркгам
i оселюсь десь там далi на  пiвнiч  на  цiй  прекраснiй  шахiвницi  нашого
розлогого мiста, а тодi наш з Леною рай дiстане концесiю i буде  включений
до ре?стру законних iнституцiй.
   Але несподiвано прийшов той вiд'?зд Лени. На початку жовтня, одного дня
я дiстав вiд Зiни  телефон.  -  Приходьте  негайно!  -  Лена  ви?жджа?  до
Монтреалу!" справдi наглiсть критична. Чому вiд'?жджа? i  чому  повiдомля?
Зiна. Знов  та  Зiна  i  знов  мiстерiя.  Кличу  до  телефону  Лену.  Вона
запинаючись, мов школярка, повiдомля?,  що  дуже  захворiла  мама  i  вона
мусить негайно вiд'?хати. Чому не повiдомила мене? Ось  тiльки  збиралася,
але Зiна випередила. Чому Зiна? Нема коментарiв.
   Бiжу на вулицю Шша. Застаю  Лену  в  тому  самому  чорному  трико,  яке
пригадую iз Сiмко,  сидить  згорнута  калачем  у  заголiв'ю  свого  лiжка,
прикритого м'яким гуцульським килимом.  Не  бiжить  менi  назустрiч  i  не
вiта?ться. ?? очi заплаканi. - Що з  вами?  -  кидаюсь  до  не?,  нiби  до
ранено?. (Не дивлячись на всi нашi пригоди, ми з нею були на "ви".  Цього,
розумi?ться, хотiла Лена). - Мама. Ось телеграма. ?ду. Сьогоднi.
   - Але ж, Лено, - починаю схвильовано.
   - Нi-нi-нi! Милий. Не треба. Я мушу! - перебила вона мене.  ??  обличчя
дивно сердите.
   - Що з мамою?
   - Не знаю! - Вiдповiда? рiзко.
   - Так нагло!
   Лена не вiдповiда?, очi ?? бiгають... Закушу? нижню губу, нiби  терпить
бiль. - Я вернуся! Я скоро вернуся!
   - Коли?
   - Не знаю. Милий. Не робiть такого вигляду!
   - Передовсiм не робiть ви!
   - Бо я не можу зрозумiти! Я не можу зрозумiти! - повторяла  вона  крiзь
сердитi сльози.
   - Чого не можете зрозумiти?
   - Нiчого не можу зрозумiти. Якiсь iдiоти! Ще менше мiг зрозумiти я,  що
за iдiоти, кого ма? на думцi? Я дивився далебi з виразом iдiота i не знав,
за що хапатися, нiби я топився.
   - Може б ви щось пояснили, - почав було я.
   - То ж кажу! Нiчого не знаю. Можливо iншим разом! Навiщо пита?те?
   - Коли ?де потяг?
   - Не ?ду потягом.
   - А як?
   - З Лисим. Вiн ?де до Монтреалу. Автом. Знов той фатальний Лисий,  мене
це виводить з рiвноваги. - Лено, - вирвалось у  мене,  -  як  що  ви  знов
гра?те якусь...
   - Замовчiть! - крикнула вона. - Не мушу давати вам звiтiв!
   Я раптом замовк.  Хвилину  розгублено  мiркував.  Була  наелектризована
тиша,  Лена  дивилася  великими  переляканими  очима.  -  Допобачення!   -
вирвалось у мене нагле, нерозумне, вiдрухове речення, я повернувся i майже
вилетiв з кiмнати. За мить я опинився на вулицi. Уявляю, як я виглядав.  У
менi тремтiв кожний нерв. Годинник вказував, що за годину я  мушу  йти  на
вечiрню змiну працi, я мав мало часу, але я не пiшов до дому, а скочив  до
автобусу на вулицi Осiнгтон i  по?хав  на  вулицю  Квiн  до  ресторану  де
працювала Зiна. У ресторанi було повно гостей, всi мiсця при барi  занятi,
сильно пахло всiлякими стравами, з намагою протиснувся до  заду,  де  було
трохи вiльнiше, Зiна у сво?му бiлому халатi була  дуже  зайнята.  Я  ледве
знайшов мiсце при  барi  i  розгублено  замовив  каву.  Зiна  одразу  мене
побачила, зрозумiла, в чому справа i пiдiйшла. -  Чи  можу  з  вами  бодай
п'ять хвилин говорити7 - запитав я. - Добре. Ось  тiльки  впораюсь  з  тим
гостем. Зайдiть до  сальончику.  -  Я  забрав  свою  каву  i  перейшов  до
сальончику, що був також зайнятий по вiнця, ледве знайшов  якесь  мiсце  i
одразу появилася Зiна. ?? вираз зраджував лукавство i не викликав довiр'я.
- Скажiть, - запитав я одразу, - що там сталося? - Павле Iвановичу!  Я  не
знаю, - спонтанно вiдповiла вона. - Це все Лена. Та телеграма.  Думаю,  що
щось нако?в той Лисий.
   - Який Лисий!? - майже викрикнув я.
   - Ви ж зна?те.
   - Я нiчого не знаю.
   - Тихо. Тут люди.
   На нас справдi зо всiх бокiв дивилися, мiй вигляд був далебi грiзний, я
каявся що зайшов сюди, ця розмова остаточно  збила  мене  з  пантелику.  I
приголомшила. Рiшуче не знав, що далi робити.  Заплатив  каву,  без  слова
вийшов з ресторану i вдався до телефонно? будки. Викликав Лену. Я  чув  ??
схвильоване дихання. - Лено, - казав я  притишеним,  нервовим  голосом,  у
якому виразно звучала розпач. - Пам'ятайте, що ви ставите  на  карту  цiле
наше майбутн?, я не хочу, щоб ви ?хали з тим Лисим, коли  мусите  ?хати  -
?дьте потягом, я куплю бiлет i проведу вас на двiрець.
    Но-но! Не купуйте! Де ви ?? злякано говорила Лена.
   - На вулицi.
   - Ви були в Зiни.
   - Я був.
   - То хай вона виясню?. Це ?? робота. Лисий тут нi при чому. Мусите менi
вiрити! Мусите! Зiна зла, що я не виконала ?? завдання.
   - Якого завдання?
   - Вони мене тероризують. Я мушу тiкати. Поясню iншим разом.
   - Лено! Але ж ви...
   - Ви бачили в якому я станi. Не питайте! Лисий менi помага?.
   - Лено! Лено! Я зараз буду...
   - Пiзно! Вже пiзно! Ми зараз ?демо! Допобачення, мiй милий!  -  i  вона
положила слухальце.
   Я вирвався прожогом з будки, пiймав перше таксi i  погнався  на  вулицю
Шша. Здавалося, що те чортове доробало сунеться зi швидкiстю волiв, що все
змовилось ставити менi перешкоди, я наглив шофера,  шофер  наглив  машину,
зупинки трамва?в, червоне свiтло, бiчнi вулицi, тягаровi  авта...  Вороги,
самi вороги, максимум нашо? швидкостi 30, ?демо  15  -  20  i  це  зветься
модерне темпо, що вiд нього можна збожеволiти. А коли  ми  пiд'?жджали  до
будинку при вулицi Шша, я бачив виразно, як саме рушило велике  темно-сiре
авто, як менi здавалося, спрямоване на далеку  дорогу.  Це  мiг  бути  той
самий темно-сiрий Крайслер Лисого, що про нього якось згадувала Лена. Одна
тiльки мить! Темно-сiрий Крайслер так швидко вiддалився i зник в  напрямку
Блуру, що я не встиг анi охнути. Я лиш пiдняв голову i  напружено  дивився
йому в слiд здовж спорожнiло? вулицi, через яку почали переходити з криком
i гамором школярi з найближчо? народно? школи, якi заступили нам дорогу. Я
сказав шоферовi вiдвезти мене на мою Маркгам.
   Отже за один день, чи краще пiв дня, все змiнилося до невпiзнання, Лена
нагло зникла - незбагнуте, безглузде чортовиння... Що можу  сказати?  Мушу
?й вiрити - скiльки разiв це повторяла, я вiрив, але де взяти  вiри,  коли
не вiриться. Чому б не вияснити справи, не сказати все словами,  для  чого
та безглузда загадковiсть, та  за?куватiсть  сумлiння.  Можливо  там  нема
нiчого несподiваного,  а  це  лиш  страх  перед  самим  собою,  смакування
власного болю. Я переконаний, що це дешева, балаганна видумка  позбавлених
дотепу мозкiв, дурне чортовиння, безглуздя, бо ж за що саме мали б  "вони"
?? тероризувати, якого завдання  вона  не  виконала?...  Доречi,  Зiна  не
вiрить в телеграму, чи маю вiрити  я?  Голова  крутиться,  мозок  туманi?,
гiркота залива? почуття, я безпорадний, розгублений, залишений,  на  язицi
весь час декадентський мотив якогось забутого куплетиста.
   Це квил?ння наповня? мене все бiльше i  бiльше  i  перелива?ться  через
край мого безсилля, чую бiль, бiль, бiль - тупий i  безупинний  вiд  якого
терпне пiднебiння i в'яне зiр...
   Цю дику нiч я провiв у товариствi  мо?х  золотих,  солодких,  спiтнiлих
машин з ?х вiчним гугливим рухом i ?х запахом зiпсуто? оливи,  якi  сво?ми
демонiчними звуками заглушали демонiчнi стогони мо?х  розбитих  нервiв.  Я
хотiв говорити далi з Леною, я бачив  ??  зовсiм  живу  i  плотську  перед
собою, тому роздобув папiр з шуфляди малого стола,  що  стояв  побiч  мо??
майстернi i пiд звуки  машин  на  заолi?нiй,  дерев'янiй  скринцi  з  мо?м
знаряддям, почав писати всiляку нiсенiтницю, що  тiльки  прийшло  до  мо??
голови: "Мила Лена! Ви вiд'?хали сво?м Крайслером пiд  фурiю  пристрастей,
що  ?м  мiг  би  позаздрити  сам  Люципер.  Ви  залишили   мене   дослiвно
розчавленого на хiдниках вулиць. Ви не  сказали  менi  нiодного  людського
слова, яке б можна було розумiти.
   Ви мене зна?те. Я не паяц, не балаганний блазень, не  кльовн  П'?ро.  Я
можу розумiти все, навiть вiддаль,  навiть  божевiлля,  але  я  нiчого  не
розумiю з Вашо? теперiшно? поведiнки. Заклика?те мене вiрити! Ради Бога! Я
Вам завжди вiрив, я Вам безглуздо вiрю, бо паскудно, негiдно, по  собачому
люблю. Ви це зна?те i...
   Я писав, i писав, i писав,  скиглив,  хулiганив,  блюзнiрив  i  не  мiг
знайти кiнця сво?й зачумленiй безрадностi, я хотiв висловитися, але вислiв
не приходив, а приходив туман, марево, болото, трясовиння. Колеса машин  i
колеса мо?х марень крутилися туманним клоччям у мо?м  зачадженiм  мозку  i
викидали пiну глибокого, пiдземного,  огненного  жалю.  ?  речi,  яких  ви
направду не можете висловити!
   I пiсля цього почалося мо? Торонто без Лени. Це був терор. Я  не  знав,
де себе дiти. Я звик кожного дня, кожного вечора переживати празник,  бути
з нею, говорити, смiятись, спiвати. Ходилось на побачення, на зустрiчi, до
кiна, на вистави, бiблiотеки. Ви?жджалось на  острови,  ?халось  моторовим
човном пiд мiсяцем, не зважалось на час, на години, на мiсце. Я одвик  вiд
людей, а люди вiд мене, що мав робити тепер?
   Я тинявся, як люнатик, по брудних вулицях середмiстя,  мене  нiчого  не
цiкавило,  забави  без  Лени  не  були  забавами,  дiвчата  не  видавались
дiвчатами, днi минали черепашачими  кроками,  ночi  видавались  бездонними
прiрвами. На роботi я лиш думав про не?, ?? iм'я  вимовлялося  безконечно,
вона заповняла мене дослiвно, поневолила абсолютно. Я був нею хворий.
   Що другого дня я ?й писав, вимагав вiдповiдi i одного разу  дiстав  вiд
не? писульку: "Мiй коханий! Простiть, простiть, простiть! Я винна! Знаю що
ви пережива?те. Я переживаю те саме. Я хвора. Як можете - прибудьте  сюди.
Монтреал гарне  мiсто.  Постараюсь  все  пояснити.  Цiлую,  плачу,  кохаю!
Ваша"... Адреса й телефон.
   Цi слова я читав, як голодний, як п'яний,  як  дикий,  я  ?х  хапав  на
льоту, ковтав, вони виходили все новi хоч тi самi i я ненаситно по?дав ?х,
як звiр свою жертву. Вони щiльно засiли в мо?й кровi  i  я  буду  чути  ?х
навiть за гробом.
   Найближчо? суботи я мав вiльне, а дотого вимантив вiльний  понедiлок  i
вже раннiм  9.15  експресом  Канадсько?  Нацiонально?  Залiзницi,  у  дуже
гарному, новенькому вагонi  з  м'якими  фотелями  i  величезною  панорамою
Бритiйських гiр на переднiй стiнi, я мчався до Монтреалу, щоб пiд вечiр, о
годинi 5.45, висiсти з невеличкою  валiзкою  на  величному,  многолюдному,
шумному Центральному двiрцi i одразу з двiрця нетерпеливо дзвонити Ленi. -
Де ви ?? - почув я захоплений, гаркавий голос. - На Центральному. -  Зараз
там буду. Чекайте при виходi!
   Я не чекав, я маяв, як прапор, мiй зiр без перерви тримався  годинника,
наполегливо вдивлявся у  вуличну  масу  людей,  залитих  сяйвом  неонового
свiтла з блiдими, етерними обличчями, з безлiччю нiг на  вогкому  хiднику,
пiд  шум  i  стогiн  безконечних  машин  i  спалахiв  безконечних  реклям.
Розумi?ться, що час поняття релятивне, зараз це не час, а  гранiт,  це  не
хвилини, а тяжкi глиби каменю, я чув ?х тягар весь цей  день,  я  не  можу
стояти на мiсцi i не можу вiдорватися з мiсця.
   I нарештi вона. Пiд'?хала темна таксiвка i з не? з поспiхом висiла Лена
у сво?му чудовому осiнньому плащi рудого кольору з великими  кратками,  не
защiпнута, без капелюха, з  розбитим  волоссям,  свiжа,  ясна,  усмiхнена.
Поспiхом платить шоферовi, я бiжу назустрiч. -  Лено!  -  Павле!  -  I  ми
душимось у обiймах,  таке  знайоме  тепло,  дихання,  запах.  -  А  я  так
чекала... I знала, що при?дете...  Менi  снилось.  Весь  день  сидiла  при
телефонi. - Ви чарiвна! - О, як це гарно! - Вона любить  це  речення  i  я
люблю його також. Деякий час сто?мо одне проти одного, трима?мось за руки.
дивимось у вiчi, посмiха?мось очима, устами, цiлою iстотою, Лена  вигляда?
справдi вiдсвiжено i анi слiду настро?в з Торонта. I, мабуть,  мiй  вигляд
говорив ?й те саме: - Ви чудово вигляда?те! - казала  вона.  О,  милий!  А
куди тепер? - Готель, - вiдповiв я. - Розумi?ться, готель. Шука?мо разом.
   Ми йшли пiд руку бадьоро,  радiсно,  в  ногу  широкою,  рухливою,  ясно
освiтленою  вулицею  з  великими  вiтринами  i  барвистими  реклямами,  ми
з'?днанi в один рух i один порив,  камiнь  пiд  ногами  вида?ться  м'яким,
килимом, така велика i прозора  радiсть.  Недалеко  натрапля?мо  у  бiчнiй
вулицi великий готель "Ля Саль". Одразу заходимо i одразу дiста?мо  добру,
тиху, м'яку кiмнату на п'ятому поверсi  з  ванною  i  виглядом  на  залите
огнями мiсто. -  Тут  чудово!  -  викрику?  Лена.  Роздяга?мось  i  вдруге
вiта?мось довгим, п'янючим поцiлунком. - Дуже дякую за листи. Чудовi! Вони
були для мене великим посиленням. I вибачте, що я так мало  писала,  ви  ж
зна?те, я не вмiю, просто не вмiю, не знаю що писати, хоч хочу  писати.  А
дуже скучав? - Не скучав, а здихав! - О! -  Вона  пригорта?ться,  заклада?
руки за шию, пiдставля? уста, спокусливо смi?ться - тиха, рiвна,  спокiйна
постiль i така ж атмосфера i ми втомленi розлукою  i  спрагненi  чеканням,
такi тривожно нетерпеливi...
   А трохи згодом, майже п'янi, але щасливi  i  втихомиренi,  ми  спокiйно
одяга?мось, Лена, як i завжди, пречудово одягнена, на  цей  раз  пречудова
суконка золотого кольору (вона любить кольори металiв, тепер якраз моднi),
яка плястично обляга? ?? фiгуру,  ми  лиша?мо  кiмнату,  сходимо  вниз  до
другого поверху, де мiститься ресторан i де у просторiй, м'яко освiтленiй,
винятково затишнiй залi знаходимо при?мне мiсце  за  бiлим  столом  i  пiд
звуки джез-бенду, що долiтають  сюди  з  другого  кiнця  залi,  замовля?мо
вечерю.
   Ми переповненi самi собою, не ма?мо бiльше мови,  погляда?мо  на  себе,
вдоволено посмiха?мось. - Чудова сукенка, -  кажу,  аби  щось  сказати.  -
Подоба?ться? - пита? Лена. -  Блискуча,  -  продовжую  думку.  -  Для  вас
вибрала, - каже Лена. - Я вдячний мiцно, - кажу я. - Тепер це мода, - каже
Лена. - I вам це личить, - продовжую мову. Лена  посмiха?ться  затисненими
устами, ма? спущенi повiки i злегка повернуту  в  профiль  голову,  що  ?й
також дуже личить, а разом творить дуже привабливу  картину  самосвiдомого
вдоволення.
   Дуже елегантний, нiби Роберт Тейлор, у  прекрасному  смокiнгу  кельнер,
приносить вечерю - десерт з пiвденних овочiв,  грибова  юшка  (на  бажання
Лени), печеня iндика з пюре i брусницею, кава  i...  шампанське,  (на  мо?
бажання), майже вiдчаяний, перший в iсторi? мого життя, подiбний жест.  Це
був початок, подiбнi готелi i подiбнi ресторани  з  такими  кельнерами  до
цього часу не входили в засяг круга мого дiяння, але цей такий день  силою
свого звершення, вимагав данини великого мiрила, бо я  переконаний,  що  в
цьому просторi, разом  зi  мною  i  Леною,  перебували  переважно  "великi
мiрила" рiзних вимiрiв, а Лена в ?? золотiй гомосферi,  заслужено  займала
сво? мiсце, рiвних ?й не було багато i я  мiг  законно  твердити,  що  мiй
вибiр не належить до найгiрших.
   Розумi?ться, хотiлося  багато  довiдатись  i  багато  вияснити,  я  мав
засипати Лену питаннями, але в цей момент ще бiльше хотiлося не  торкатися
наших ран. Само це свiтло, це оточення, ця теплота i звуки музики вимагали
вдячности. I Лена, яку я ще  в  потязi  вважав  недосяжною,  моя  надмiрна
наснага перемогти спротив, творили мiй  клiмат  сво?рiдного,  его?стичного
вдоволення, бо просто не хотiлось вiрити, що Лена, яка ? зараз бiля мене i
та, яку я знав ранiше,  та  сама  iстота.  Де  дiвся  ??  цинiзм,  примхи,
вибуховiсть, акторство. Коли нашi криштальнi чари вина торкалися, нашi очi
зустрiчалися палкою довiрливiстю  i,  здавалось,  розчинялися  у  вза?мнiй
радостi щастя.
   Пiзнiше все таки ми "виясняли" нашу справу, я не вимагав, але Лена сама
почала, зда?ться, це ?? турбувало. Це не було  вияснення...  Я  все  знав.
Вона лише пiдтвердила мо? здогади... - Зна?те, як це  сталося...  Хтось  з
них, можливо Трухлий, - казала вона... - Макар Iванович? - перебив я ??  з
посмiшкою. - Ви ж зна?те, - посмiхнулась вона. - Цiлком випадково, - додав
я. - Ви все зна?те? - питала вона. - Лишень здогади, -  казав  я.  -  Вони
мали якiсь намiри... Я знала Зiну... Ще з корабля... Тут в Монтреалi ми  з
нею терли  помости...  Ми  так  хотiли  вирватись  з  того...  Якi  з  нас
прислуги... Те мо? мистецтво. Зiна по?хала до  Торонта,  писала  захопленi
листи... Мала роботу... Стiльки хлопцiв, такi перспективи. При?жджай, ма?ш
кватиру, все заплачене.  Моя  мама  горою  проти...  Ма?мо  тут  знайомого
молодого  лiкаря  шведа...  Дуже  цiкава  людина,  любить   мо?   картини,
познайомилась з ним на виставцi  в  музе?...  Вiн  ма?  такi  окуляри,  як
телескоп i зворушу? мене сво?ю довгою фiгурою, два рази довшою вiд мене...
Мама в нього просто закохана... I коли я заявила, що ?ду до Торонта,  мама
мало мене  не  викляла...  Вона  переконана,  що  той  швед  мiй  законний
наречений i нема вiдклику. Коли  ж  я  не  послухала  i  таки  по?хала,  я
потрапила у сiтку дивакiв, якi бавляться у шпигунство i якi хотiли зробити
з мене Матту Гарi. Цi люди вдають патрiотiв, не будучи патрiотами,  хочуть
замазати якiсь сво? грiхи перед советами i грають в льотерею зради на  два
боки. Колись такий Макар Iванович пробував iцастя де iнде, там не вдалося,
тепер заграв  на  iншу  рулетку.  Його  мiсi?ю  "розкладати  емiграцiю"  i
"вербувати спiвробiтникiв". Зiна клясична мiщанка без мозку  i  принципiв,
лишень з претенсiями, намагалась спокусити мене i  пiслати  мене  на  вас.
Чому на вас? Ви  на  ?х  думку  прекрасний  об'?кт  "для  використання"...
Зрештою, менi потрiбно було долярiв, мама посилала менi десять долярiв  на
мiсяць, Зiна знайшла кiлька Лисих, я ?х малювала, але  всього  було  мало.
Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кiмнати ?
   А моя мама... Колишня буржуйка... Батько був iнженер... Вони мали  доми
з Харковi i хутiр десь на провiнцi?. Я цього вже не бачила. Його  засудили
i знищили за його неросiйське прiзвище... Був же час пошести шпигунства  i
кожний, хто не був  росiянином  вважався  потенцiяльним  шпигуном.  Батька
судили за якийсь саботаж, я вже не знаю, щось там  в  Донбасi.  У  нас  не
можна було про цс говорити. Нас викинули  на  вулицю...  Ви  це,  зрештою,
зна?те... Мати десять рокiв водила в Одесi трамва?... А брат у Москвi.  От
i все...
   - Що ж ви мали зробити зi мною? - спитав я жартом.
   - Шпигуна... Розумi?ться.
   - Що я мав шпигувати?
   - Не знаю. Не мiй бiзнес. Я мала лиш завербувати...
   - Отже "кагда би не ?лена" (цитата з вiрша)... Коли  б  не  Зiна...  Не
Макар Iванович... Не бачити б нам Сiмко.
   - Це ?х iдея - розумi?ться. Знаходять Лисого. Я  його  малюю...  Дiстаю
котедж... Запрошую вас... Ви  потрапля?те  в  мо?  сiтi.  Я  шантажую  вас
коханням... Зiна  шантажу?  мене  Лисим...  Макар  Iванович  шантажу?  нас
наганом. Ми зломанi. Вас посилають на фабрику лiтакiв...  Мене  женуть  на
Бермуду... Я шукаю жертви,  мобiлiзую,  шантажую.  Ми  дi?мо.  Розгорта?мо
операцiю... Чи ж не чудово ?
   А Лисий... Це така наша мамалига. Коли я намалювала його  портрет,  вiн
дивився, дивився на мене а потiм пита?: ви добре, дiвчино, малю?те, але  з
чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що вiдповiла, а одного  разу  вiн
кличе мене до свого готелю на Бейстрiт i  та?мничо  вруча?  менi  чека  на
двiстi долярiв. Тiльки прошу нiкому не кажiть, бо як довiда?ться  жiнка  -
з'?сть. I цо все. Мiж iншим, - додала вона до цього, - мама не зна?, що ми
з вами були на Сiмко. I вона хоче бачити вас.  Завтра  прошу  на  родинний
обiд. Увага! Увага!
   - Зворушливо вдячний! - вiдповiв я. - А що, як не витримаю iспиту?
   - Мама пiд сильним терором.
   Я бачив Лену в ?? гарнiй подобi, ?? нiжнi, тонко рiзбленi рамена  i  ??
делiкатно рiзбленi, тонкi пальцi. ?й потрiбен протектор, сила, захист,  ?й
потрiбен муж, чоловiк. ?й потрiбнi засоби. Розумi?ться, вона може  "знайти
працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторанi? Продавачкою  у
Iтона?
   Справдi проблема. I я не знаю,  у  якiй  подобi  з'явитися  на  очi  ??
матерi. Що сказати? Що обiцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене  вартiсть
для матерi, яка хотiла б бачити свою дочку на тронi  Клеопатри.  I  цiлком
заслужено. Я переконаний, що терор Лени не  гра?  для  не?  велико?  ролi,
маючи за собою десять рокiв практики кондуктора трамваю.
   Такi ось i iншi подiбнi думки проходили через мою  мозкову  лябораторiю
пiд сардонiчнi звуки саксофоново? оркестри, до яко? у другiй залi на крузi
танцювали пари,  освiтленi  смугами  кольорового  свiтла.  Випите  вино  i
присутнiсть Лени  настроювали  мене  на  всiлякi  дивовижнi  кiмбiнацi?  й
вiдчування, перед очима в рiзних напрямках, нiби на притьмареному  екранi,
рухались людськi силуети i все разом видавалось нереальним, нiби з  iншого
вимiру простору. Мо? обличчя,  дарма  що  притьмарене  освiтленням,  як  i
звичайно, було вiдкритою книгою, в  якiй  можна  читати  кожнiй  грамотнiй
людинi i в якiй Лена до схочу читала. I дуже розумiла.  Вона  бачила  мене
наскрiзь i на цей раз, як менi здавалося, цiлковито зi мною годилася. Вона
рiшена бути мо?ю жiнкою, йти жити до однi?? кiмнати,  бути  продавачкою  у
Лоблавс, але чи погодиться на таке ?? величнiсть мама? Напевно вона питала
дочку: а який його фах? А що вiн робить? А скiльки заробля?? О, мамо!  Вiн
добрий механiк! Ме-ха-нiк! Чи  не  досить  нам  тих  механiкiв?  Вiн  дуже
талановитий! Вiн хоче бути письменником! Письменником? На  якiй  мовi?  Чи
вiн живе в  Ки?вi,  а  чи  в  Торонтi?  Досить,  досить!  Тут  треба  жити
по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш!
   - Як ваш?, мама зветься? - запитав я несподiвано.
   - Лiдiя, - вiдповiла Лена одним словом.
   - По батьковi?
   - Iванiвна.
   - Чи не хотiли б ми потанцювати?
   - Розумi?ться. Давно час!
   Ми танцювали, згадували не так  Торонто,  як  Сiмко.  Сiмко,  цей  маяк
нашого мандру у  просторах  чуття,  сво?рiдна  зоря  надхнення  i  печалi,
розбита чарiвна чара пiзнання  добра,  зла,  меду  й  цикути,  розгалужена
панорама глибинно? пристрастi i глибинно? насолоди.  -  Нiколи  не  забуду
Сiмко, - казала Лена примружуючи очi. Нiколи! Та зустрiч!  Вона  вирiшила!
Все вирiшила. Цiлу мою фабулу... - Вона у сво?й золотiй робi  переливалася
у  свiтлi  прожекторiв  рель?фно  i  емоцiйно   на   тлi   розтанцьованого
паноптикума,  що  менi  було  не-захисно  i  бентежливо.  Ми   провокували
довкiлля, очi багатьох були зверненi на нас, а в однiй з  перерв,  до  нас
пiдiйшов приголомшений дендi у препишному, ?вропейського крою  смокiнгу  i
запросив Лену до танцю. Вона вiдмовилась. Виявилось, що той франт,  як  ми
самi, походив з Европи, з Чехословаччини,  недавнiй  втiкач  вiд  "братнiх
русiв",  а  теперiшнiй  iнженер,  забув  вже  яко?,  чи  не  Мессi-Гаррiс,
компанi?. Ми обмiнялися з  ним  кiлькома  реченнями  в  нiмецькiй  мовi  i
розiйшлися з дружнiми побажаннями. Напевно вважав нас за  пару  розпещених
мiльйонерiв, якi бавляться в закоханих.
   Ми пробули тут  пару  годин,  час  тiкав  швидколетно,  перед  вiдходом
повернулися до  нашого  номеру,  пiвлежали  на  широкiй  канапi,  дiлилися
враженнями минулого тижня, укладали плян на  завтра...  Зустрiнемось  рано
тут, снiда?мо разом внизу  в  кав'ярнi,  огляда?мо  мiсто,  а  обiда?мо  з
матiр'ю. Бiля першо? години ночi я вiдвiз Лену таксiвкою  на  ??  Розмонт.
Прекрасна, осiння, гiроскопiчна нiч великого накопичення бетону, каменю  й
залiза,  всипаного  густо  мiрiядами  вогнiв  i  пронизаного  магiстралями
безупинного руху. Його пульс i ритм  синхронно  дi?  з  пульсом  i  ритмом
всього космосу, так що iнколи тратиться почуття земного i вида?ться,  нiби
це все разом висить у просторi i  зi  шаленою  швидкiстю  кружля?  довкола
якогось центрального фокуса.
   Моя перша нiч у цьому готелi, пiсля всього пережитого, не була аж надто
спокiйна, я довго не мiг заснути,  вiтав  мислями  в  пiдзоряних  висотах,
вважав себе чи не найщасливiшою iстотою всесвiту,  я  був  виповнений  тим
рiдкiсним щастям, що його може осягнути  тiльки  людина  великого  шукання
але, яка нiколи не пiдносилась вище звичайного позему нашо? плянети. Я  не
спав, а дрiмав i не думав, а марив, не плянував, а фантазував. I  не  знаю
чому, все мо? минуле  видавалося  непри?мним,  змарнованим  часом,  а  все
майбутн?  малювалося  густими,  ситими,   надiйними   барвами,   нiби   це
вiдкривалась передо мною нова плянета. За мною лежав океан часу i простору
i в тому розчинялася туманно дивовижна моя минулi сть, нiби вона  належала
не до мене, а до зовсiм iншого вимiру дiяння.  По  цьому  боцi  я  родився
наново в iнакшому  пiдсоннi  з  iншими  складниками  повiтря  i  вiдмiнним
соняшним спектром. Я почав бачити  й  пiзнавати  вартостi,  довiдався,  що
можна багато зробити, що кожний порух думки збагачу? сенс буття.
   Рано, здавалося б, я повинен  довго  спати,  але  прокинувся  зараз  по
шостiй i перший проблиск свiдомости запевнив мене, що заснути я бiльше  не
зможу. Я брав ванну, я старанно голився, я одягав  мiй  найкращий  одяг  i
бiля шосто? я вже приймав телефон вiд Лени, яка патетичним тоном питалася,
як менi спалося, що снилося i що вона зараз, зараз буде у мене.
   Пiв години згодом вона  справдi  обережно  застукала  до  мо?х  дверей.
Свiжа,  несподiвано  чаруюча,  запашно  розчервонiла  у  сiрому,   легкому
осiнньому плащику i сiрому, солом'яному, крислатому капелюсi.  Я  помiтив,
що кольор ?? очей може мiнятися залежно вiд настрою, вiд майже пивного  до
сiро-плятинового. На цей раз вiн був сiро-плятиновий i промiнював.
   Ми разом внизу снiда?мо - дуже при?мна, по сво?му iнтимна  процедура  з
всiлякими кокетливими,  грайливими  iнтонацiями  -  соки,  грiнки,  я?шня,
кава... А потiм забираю сво? майно, вiдмовляю  готель  i  ми  виходимо  на
людну, рухливу, з безлiччю мальованих вiтрин i реклям, вулицю iменi яко?сь
свято?, зда?ться чи не Катерини. Свiтить i грi? жовтневе, вигорiле  сонце,
на деревах рудаве листя, яке iнколи спада? пiд ноги, ми ступа?мо  легко  й
безжурно, iнколи зупиня?мося перед вiтринами, особливо коли бачимо за ними
якесь малярство чи щось iнше зi свiту мистецтва. Iнколи це  вражаючi  речi
правдивого звучання i ми дiлимось враженнями про ?х вартостi. Лена розумi?
цi справи на перший погляд i вмi? одним словом ?х висловити.
   Внутрi мiсто було наполегливо  зайняте  само  собою,  це  була  недiля,
якийсь святочний неспокiй, повiльний рух  автобусiв  i  безконечна  черга,
туди й назад, таксi-вок з безконечною кiлькiстю авт  взагалi.  Ми  пiймали
перше лiпше таксi i по?хали на Монт Роял - головне i найвище  мiсце  цього
iнтригуючого простору, сiмсот  п'ятдесят  три  фути  високе,  з  розлогими
кра?видами  заставленими   будовами,   подiбними   на   величезний   склад
подiравлених скринь. Люблю тi монументи, освiтленi раннiм  сонцем  на  тлi
широко? рiки з розлогими раменами мостiв, якi нагадували геркулесову  силу
генi?в, що поклали на землi  цi  гiгантськi  споруди.  Це  сотворила  одна
iстота на двох довгих лапах з сокирним  носом,  широким  ротом,  клапатими
вухами, i якось не можна забути моменту, коли Лена схилилася  на  низький,
широкий парапет зi сiрого, порослого мохом каменю,  що  вiддiляв  нас  вiд
зарви, а я стояв злiва побiля не? i правою рукою  пригорнув  ??  до  себе,
нiби захищав ?? вiд тi?? могутньо? перед нами стихi? простору.  Моя  права
щока торкалася ?? голови з розсипаним, свiжим волоссям, яке лоскотало  мое
вухо з легким, вогко-свiжим вiтром, що вiяв нам назустрiч десь звiдти з за
рiки в долинi. Це чарувало нас i пiдказувало, що i ми належимо до iстот на
двох ногах, якi потраплять розставляти по долинах рiк  подiбнi  забаганки.
Можливо менi це найбiльше iмпону?. Це химерне накопичення сiрих, кам'яних,
пронизаних залiзом, споруд.
   На самiй горi  був  ресторан...  Листя  дерев  зривалося  з  галуззя  i
стелилося,  де  впало.  Це  чарувало,  наповняло  втомою,  iржавi   шматки
шелестiли пронизливо. Лена дивилась менi  у  вiчi,  ??  уста  кривилися  в
iронiчну усмiшку, а сама мiцно трималася мо??  право?  руки,  нiби  хотiла
мене повалити. - Чи не гарно? - питала вона. - Погоджуюсь, - вiдповiдав я.
- Чому б вам не пере?хати сюди? - питала далi.  -  А  справдi  чому  б?  -
вiдповiдав я. I притискав мiцнiше ?? руку, щоб зупинити  питання.  Сам  не
знаю, чому я не мiг  погодитися  на  цю  пропозицiю,  Лена  вiдчувала  мiй
спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав.
   Дуже хотiлося ??  обняти,  розлогий,  палаючий  кра?вид,  ажурна  алея,
зелений травник, iржаве листя вимагали вислову, ми звернули  до  округло?,
старовинно? тераси i тут перед лицем цiлого мiста, iгноруючи довкiлля,  ми
цiлувалися тими жадобними цiлунками, якi при значенi не так нам самим,  як
тому довкiллю, що нас оточу?. Лена була на диво хижа, очi ??  робилися  ще
бiльшi, нiж звичайно, а уста ставали гарячими.
   Перед першою годиною ("щоб не спiзнитися"),  ми  вже  ступали  широкими
кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою  без  хiдникiв  помiж  садами,
травниками, квiтниками, вiллами. Хто тi щасливцi, що тут живуть  i  можуть
завжди, кожно? хвилини насолоджуватися  цими  кра?видами  просто  з  вiкна
сво??  робiтнi,  спальнi  чи  ?дальнi?  Чому  це  не  ми?  Я  звичайно  не
висловлював цього зухвальства в голос, але думки мо? крутились бiля  цього
божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний,  що  я  сам
кумир долi, якому коряться гори, доли, хмарочоси, кра?види.
   Внизу, при першiй нагодi, Ми зупинили одну  з  численних  таксiвок,  що
бiгли рiвною але?ю попiд горою i вона, з  неймовiрною  швидкiстю,  повезла
нас у хащi мiста. Менi здавалося, що Лена тепер значно рiзнилася вiд тi??,
яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна,  покiрна,  упокорена,  я
так само виглядав "як засватаний", ми обо? сидiли рiвно, чемно, мовчазно i
лишень зрiдка порозумiвалися поглядами, якi висловлювали  приблизно  таке:
Страшно? - Трохи. - Менi та кож. - А в голос  я  питав  Лену:  -  Як  мама
вигляда??
   - Дуже звичайно, - вiдповiдала вона. - Любить вона котiв? - У нас  нема
котiв. - Лiдiя Iванiвна? - Так, - посмiхнулась Лена.
   Чорна зi сiрим нутром таксiвка бiгла прямою людною  вулицею,  iнодi  на
знак червоного ока зупинялася, минались вулицi - свята Агата, свята Люцiя,
свята Женев'?ва i ось ?демо пiд гору, поверта?мо вправо  i  ви?жджа?мо  на
Першу авеню. Ще кiлька судьбоносних хвилин i ми зупиня?мось  перед  новим,
двоповерховим, цегляно? барви будинком з прикметними, зовнiшнiми, крутими,
залiзними сходами до першого поверху. Всi будинки цi?? вулицi  мають  такi
сходи i це творить сво?рiдну неповторну картину  екзотично?  випадковости.
Оте широке вiкно другого поверху зправа належить до мешкання Лени.
   Обережно входимо по крутих сходах, зупиня?мося на площадцi, Лена  шука?
у сво?й  торбинцi  ключа,  погляда?  на  мене  з  боязкою  зацiкавленiстю,
обережно вiдмика? дверi, обережно входимо до вузьких сiней з  вiшаками  на
одяги i великим дзеркалом при  стiнi,  обережно  роздяга?мося,  я  помагаю
Ленi, Лена помага? менi, довкруги глибока,  насторожена  тиша,  нiби  вона
прича?лась i здивованими очима слiдку? за нашими рухами.
   З права сальон з розчиненими навстежiнь двополими дверима,  рухом  руки
Лена запрошу?  до  сальону  завiшаного,  як  картинна  галерея,  картинами
найхимернiшого змiсту i стилю, серед яких на широкiй стiнi  демонстративно
видiляються поруч два портрети - мiй i Лени. Лена юна,  нiжна,  прозора  з
великими зеленими здивованими очима, а я подiбний на  кретина  з  овальним
лицем, довгою ши?ю,  лапатими  вухами,  з  опалими  плечима  на  яскравому
зелено-синьо-жовтогарячому  тлi,  що  нагаду?   полум'я   пожежi.   Кiлька
рiзноманiтних, не звичних,  химерно?  будови  м'яких  стiльцiв  i  така  ж
сiро-мишата канапа, плюс етажерка з  грубими  томами  монографiй  мистцiв,
оздоблюють цей простiр.
   - Сiдайте i чекайте, - шепнула Лена i цей шепiт видався  менi  присудом
на вигнання. Я покiрно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сiямського
кота i розпочав чекання. Лена театрально пiдняла  голову,  посмiхнулася  i
вийшла, а я у сво?му  сiрому,  новенькому  одязi,  почувався  справдi  "як
засватаний" i помагали менi лишень картини, якi зосереджено, мов  фiлософи
на диспутi, дивилися на мене зо всiх стiн i  казали:  не  бiйся!  Ми  дуже
спокiйнi i простi. I ця ?х сто?чна мова наводила в менi якийсь порядок.  Я
напевно виглядав напружено, дуже святочно i переборщено банально.
   Можливо це були лиш хвилини, пiв хвилини, секунди, але вони могли  бути
також годинами, час iнколи  вiбру?  гарячковим  темпом,  але  ось  нарештi
справдi  насторожена  поява  у  виглядi  невелико?  штивно?,   у   сiрому,
англiйського крою костюмi i  ясних  старомоднiх  окулярах,  панi,  яку  я,
здавалось, десь бачив, чи не на одному з портретiв ван  Гога  -  спокiйне,
холодне, ластовинясте лице, що виявляло рiшучiсть, стримане благородство i
досвiд нелегких переживань.
   Я поволi, зберiгаючи максимально вираз  достойности,  звiвся  зi  свого
фотелю  i  набрав  виразу  солдата,  який  ма?   здавати   рапорт   сво?му
начальниковi. - Лiдiя Iванiвна? - поспiшив я озватися першим. - Так. Це я.
А ви Павло... Як? Також Iванович? Ви з Харкова? - говорила вона стримано й
поблажливо. - Я там родився, -  вiдповiв  я  негайно.  -  Сiдайте.  Вашого
батька також вивезли? Як i нашого. Тепер ви в Торонтi? - Так, - поспiшив я
вiдповiсти. - Вам подоба?ться Торонто? - питала вона тим самим  конкретним
тоном.  -  Не  можу  точно  сказати.  Я  був  у  Ванкуверi,  не  змiг  там
влаштуватись за фахом, тому вибрав Торонто, -  казав  я.  -  Дума?те  -  в
Торонтi бiльше можливостей? Який ваш фах? - Корабельне будiвництво. -  Якi
ж у Торонтi кораблi? - Я вибрав iншу лiнiю. - Ваш  фах  засадничо  не  був
поганий. -  Але  вiн  вимага?  бiльше  довiр'я.  Можливо  громадянства,  -
рапортував я далi. - I хочете стати письменником? - тривав мiй допит. - О!
Це лиш... iнтенцi?. Думаю занятися бiзнесом, - вiдповiв я спокiйно. - Як i
моя Лена. Вона також весь час говорить про бiзнес, а малю? отi  страхiття.
I коли б не мiй, вибачте, банк, де я мию  помости,  нам  було  б  не  дуже
тепло. Жили б, як i жили в Одесi. Кiмната, блощицi,  примус  на  чемоданi.
Колись за царя ми мали також  "бiзнес"  -  мiй  свекор  мав  три  магазини
залiзних товарiв,  спроваджували  зi  Швецi?  сталь.  А  мiй  чоловiк  був
iнженер-гiрник. А за сов?тiв, я водила в Одесi  трамва?.  Тут  прибираю  в
банку... Дочка малю?.
   Пiд час цi?? нашо? дослiдницько? розмови, Лена не була  присутня  i  це
можливо, було добре, знайоме. Лiдiя Iванiвна сидiла проти мене на легкому,
новенькому, алюмiнiйовому  стiльцi,  дивилася  менi  у  вiчi,  мала  вираз
холодного слiдчого, можливо енкаведе, i поки  так  тривала  наша  люб'язна
конверсацiя, тихо, непомiтно увiйшла Лена переодягнута у  дуже  елегантну,
кольору  старо?  цегли  сукню  з  дуже  кокетливим,  бiлим  фартушком,  що
пiдкреслено закривав сливе до колiн ??  перед.  -  Шановнi  панове!  Прошу
ласкаво до обiду, - проголосила вона по-росiйськи.
   - Дуже гарно, Лено. Йдемо,  -  спокiйно  вiдповiла  Лiдiя  Iванiвна.  -
Прошу, Павле Iвановичу... - Ми направились  до  маленько?  ?дальнi  побiля
кухнi з другого боку коридорчика. I малий коридорчик, i  цiла  ?дальня,  i
навiть кухня були заповненi малюнками Лени, я дивувався, коли вона встигла
все це зробити, здавалося, вона так мало цим займа?ться. Я  звернув  увагу
на кiлька ?? зарисовок. - Це мо?  раннi,  -  сказала  Лена.  -  А  де  той
злочинний акт, за якого позбавлено вас гiдности  прислуги?  -  пригадав  я
цнотливу монтрсалку, у яко? Лена працювала прибиральницею. - А! Той... Вiн
у спальнi. Хочете бачити ? - Ми перейшли до ?? спальнi, без нiякого лiжка,
за яке, мабуть, правили у не? двi широкi лавицi побiля  двох  стiн  кутом,
прикритi м'яким гуцульським килимком, якого я  бачив  у  Торонтi.  В  кутi
стояла скринька,  можливо  вiд  яблук,  а  на  нiй  у  виглядi  дракона  з
природного корiння стояла лямпа з абажуром помаранчового  кольору.  -  Моя
робота, - вказала вона на лямпу. На стiнах, як звичайно, повно  картин,  а
мiж ними той самий чоловiчий акт в дуже вибагливiй  позi...  Нашi  погляди
змовницьки зустрiлися. - Чи не малювали ви його на Сiмко? -  Нi.  Це  тут.
Хочете бачити той зi Сiмко? - питала вона з посмiшкою. - Нi-нi-нi!  Дякую,
- вiдповiв я негайно.
   - Але ж дiти! - почули ми голос з кухнi. - То ж вихолоне обiд! А! Обiд:
- вiдозвалась Лена, схопила мене за руку i ми швидко побiгли до ?дальнi.
   Стояв бiлий стiл, на столi накриття,  порцеляна,  скло,  повнi  тарiлки
курячо? юшки i коли ми вже ?ли i прийшла салата до телячо?  печенi,  Лiдiя
Iванiвна мiж iншим зауважила: - Дуже добра салата. Це Лена привезла рецепт
з Торонта. - Ми з Леною змовницьки переглянулись, це була салата,  яку  ми
робили з Леною на Сiмко, переважно мо?? композицi?. Почалася  розмова  про
Торонто взагалi. Я казав, що Торонто ма?  велику  майбутнiсть,  але  Лiдiя
Iванiвна зауважила: - Але поки що,  це  лиш  велике  село.  -  Хiба  пiсля
Монтреалу, - вiдповiв я. - Люблю лиш великi мiста,  -  казала  вона.  Наша
Одеса, коли б не сов?ти, могла б стати Гамбургом. - Вона i так,  зда?ться,
велике мiсто, - зауважив я. - Е! Великий смiтник. - Ви родом з Харкова?  -
запитав я ??.
   - Вона з Харкова, - вказала вона на Лену, а я родилась  на  хуторi,  на
Донцi. Мiй батько мав кiнський завод. Ви напевно  добре  ?здите  верхи?  -
питав я. - ?здила. Малою... - Мiж iншим, Павло питав чи ти любиш котiв,  -
перебила нас Лена. - Но! До котiв я ще не дiйшла. Маю он кицьку, з якою не
можу дати ради, - вказала  головою  на  Лену.  -  Чи  така  аж  погана?  -
кокетувала Лена. - Не слуха?, вперта, примхлива...
   - Мама завжди ма? сво? аргументи, - казала Лена. - Но-но-но! Не завжди,
не завжди, - перечила мати. Мо? аргументи для тебе горох об стiну,  я  вже
не раз казала, що нове поколiння дума? нарештi пiймати Бога за бороду.  Ми
це, дочко, також думали, але зiрвалося... - Одного разу i нам зiрветься, -
вiдповiла на це дочка. - О, напевно! - погоджувалась мати.  -  То  дозволь
нам потiшитись... До пори до часу... Чи ти хотiла б, щоб  я  наподоблювала
тво? життя? - Мо?? Нiколи - А тодi чи?? - нiчи? жити по,  сво?му.  -  Я  й
живу... По сво?му...
   Мати пiдняла здивовано очi, ?? погляд був  усмiхнений  i  вдоволений...
Ну... ?ж! ?ж! Ти бiльше ?ж!  А  вам,  -  звернулась  вона  до  мене,  слiд
пере?хати до Монтреалу. - Я це також кажу, - пiдтримала ?? дочка. - На мою
ж думку було б краще, коли б ви пере?хали до Торонта, - енергiйнiшим тоном
вiдповiв я. - До того села? - заперечила маги. - 3  того  села  будуть  ще
люди, - боронився я. - А! Коли це буде! - Лишень терпеливости. Дуже скоро.
Ми швидко ростемо. - Iнколи рветься терпець. Ось я було захворiла...  Лена
? ?й що... Ви ?? напевно зна?те... - Але ж, мамо... Ти  зачасто  повторя?ш
мо? iм'я, - перебила Лена. - А чи? маю повторяти. Ти в мене все. I  ти  це
зна?ш. I пройшли ми з тобою не  коротку  дорогу...  -  А,  мамо!  Знов  тi
сентименти... Павло зна? всi тi нашi дороги... Мусимо трохи почекати i  це
все, - енергiйним тоном заявила Лена. - I це не буде  довго,  -  додав  до
цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспiшити, для мене це питання бути
чи не бути, -  цiлком  недвозначно  казав  я.  -  Як  також  для  мене,  -
пiдтримала мене Лена...
   Мати замовкла й по черзi поглядала на нас невиразно.  -  Ви  курите?  -
запитала вона по часi. - Нi. Вибачте, - вiдповiв я. - Лено! Подай менi мо?
цигарки! - Вона помiтно хвилювалася i я догадувався, чому. По всьому  було
видно, що ?? переконання мають твердiсть шведсько? сталi, а б уявi напевно
вiтав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я  мовчазно  дивився  на
одну з  картин,  що  висiла  напроти,  не  конче  розумiв  ??  змiст,  але
iнтригувала спiвгра контрастових кольорiв. - Цiкава  рiч,  -  вирвалось  у
мене. - Подоба?ться?  -  посмiхнулась  Лена.  -  Ви  майстер.  Пристрасть,
свiжiсть, небуденнiсть. Один тiльки раз в життi  я  бачив  колекцiю  нових
майстрiв. У Кiлi. Випадково. У одного доктора. Я бачив  Руольта,  Барлаха,
Нольде...
   - То ви зна?те! - зрадiла Лена.
   - Лишень бачив.
   - Ви бачили Барлаха! Що це було?
   - Щось, щось... Маю погану пам'ять на теми... Апостол... Чи...
   - Апостола? Павле! Ви бачили апостола.
   - I не пригадую, де це було. Можливо у якiйсь монографi?.
   - О!О!О! Почалось! - перебила нас мати.
   - Вам подоба?ться Кокошка? - не зважала на це Лена.
   - Чотири чоловiки й одна жiнка. Або "Вiкно".
   - Яких ви ще зна?те ?
   - Забулось. Отто Мюллер.
   - Чудовий Отто Мюллер! Дiвчата, що купаються! - Очi Лени свiтилися.  Ми
почали енергiйну розмову на цю тему,  мати  сидiла,  курила,  стрясала  до
попiльницi попiл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. I  коли
ми отямились - була година третя. Обiд скiнчився непомiтно.  Ми  встали  i
перейшли з Леною до сальону, переходили вiд картини до  картини,  я  робив
сво? зауваження, очi Лени свiтлися, а потiм вона залишила мене i  по  часi
вернулася з трьома сво?ми невеликими малюнками. Один з них був той  самий,
що зацiкавив мене в ?дальнi, а iншi кра?види, першi, мабуть ?? спроби, пiд
котрогось з ?? улюбленцiв, можливо того самого Мюллера. - Це мо? раннi,  -
казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього вiзьмуся. Я поцiлував ??
в щоку, вона торкнулась мо?х уст двома сво?ми  пальцями  i  додала:  -  На
матушку не зважай, вона добра, ти ?й подобався, - вона вперше промовила до
мене на "ти", це сталося непомiтно, що нам сподобалось, але ми  промовчали
його i продовжували мову в тому ж тонi далi. - Як довго  ма?мо  чекати?  -
запитала вона згодом. - Найдалi до лiта, - вiдповiв я. - Добре! До лiта! -
i вона пiдiйшла до мене ближче, я обняв ?? легкий, гнучкий стан,  це  були
поцiлунки мистецтва, на  очах  барв,  композицiй,  збоку  стояв  прикритий
полотном мольберт, як символ цього клiмату i настрою.
   Потiм ми сидiли спокiйно на канапi i розглядали  монографiю  скульптора
Олександра, Архипенка, яку Лена недавно  одержала  просто  з  Ню  Йорку  з
пiдписом мистця. Ми дiлово  обговорювали  кожну  деталь  i  я  мав  нагоду
пiзнати, як  прекрасно  орi?нтувалась  вона  у  цих  справах,  включно  до
вiдомого  жаргону  критики,  яким  цi  речi  висловлюються.  Вона   могла,
наприклад, казати:
   - Це реконструкцiя проблеми, яка мучила його довгий час  i  стала  його
вiзiею, або,  "це  творчiсть  сама  для  себе  без  мети,  насолода  самою
композицi?ю", а то знов - "вiн  хотiв  висловити  явища,  не  рахуючись  з
реальнiстю, вважаючи, що висловлене i ? законом реальности". I т. д. I  т.
д... Це добре звучало i цс менi iмпонувало.
   А ще трохи згодом, мати покликала нас знов до ?дальнi,  де  нас  чекала
добра кава  з  оригiнальними,  хрусткими,  солодкими  бiсквiтами,  напевно
фантазi? Лени i  виконання  ??  матерi,  а  пiсля  цього  Лена  легковажно
запропонувала менi по чарцi голляндського "Бойль"-ю, знаючи  добре,  що  я
волiю "рай-вiскi", але я не перечив  i  це  створило  мiж  нами  мелодiйну
гармонiю, коли здавалося, що ми з етеру, i нам личить лишень форма янголiв
з крилами i прозорими тунiками. Це впливало на час, який тiкав подво?но  i
я оглядався на всi боки, чи встигну ще за ним, мiй потяг  чекав  о  годинi
одинадцятiй, завтра рано о сьомiй тридцять  вiн  мав  бути  в  Торонтi,  а
годину пiзнiше я мав бути на  мо?й  фабрицi.  Менi  здавалося,  що  я  вже
страшенно спiзнився, бо мiж мною i фабрикою понад триста миль  вiддалення,
а, головне, мiж мною i фабрикою космiчний простiр настро?в, що я мусiв  би
перемогти.
   Вечеряли о годинi сьомiй, при вечерi розмовляли про Одесу, про лиман на
Чорному морi, про першу кiностудiю з  вiдомою  примадонною  Вiрою  Чорною,
якiй вiдомий куплетист Вертинський присвятив вiдоме "вашi  пальци  пахнуть
ладаном", коли вона лежала на ложi  смерти.  Всi  спомини  Лiдi?  Iванiвни
сягали переважно "до революцi?", бо пiсля  не?,  це  були,  за  ??  мовою,
лишень "ужаси". ?? мова була наповнена скаргою, тугою, невдоволенням, вона
справдi багато втратила i багато пережила i тепер ?й не хотiлося б тратити
часу на непевнi справи, одною з яких ? також наше з Леною пiдпри?мство.
   Час тiкав вверх, настрiй вниз. - Це просто розпач, -  казала  Лена.  ??
неспокiй зростав, вона щиро хвилювалася. - Як з другою суботою?  -  питала
вона. Я не мав сили заперечити, дарма що  це  виразно  суперечило  з  мо?м
бюджетом, а до того ще додав: -  А  третьо?  суботи  ти  у  нас.  На  балi
iнженерiв. - О! Той баль! - вирвалось у Лени. Мушу там бути!
   А потiм почалося збирання, властиво яке збирання, моя валiзка готова, я
лиш згорнув подарованi картини, Лiдiя Iванiвна зробила три сендвiчi,  Лена
додала до того три помаранчi... - Пам'ята?ш, як ти кормив мене  чоколядою?
- натякала вона на Сiмко. - А. де тво?  трико  -  питав  я.  -  Воно  тобi
затямилось... - Навiть гостро.
   Дорога до Сентрал-Стейшен вимагала пiв години, але ми ви?хали зараз  по
десятiй  таксiвкою,  яку  викликала  Лена,  прощання  з  ??   мамою   було
зворушливе, вона навiть перехрестила мене на дорогу, а  коли  ми  з  Леною
внизу всiдали до авта, вона помахала нам з вiкна рукою.
   Лена мене проводила, цiлу дорогу до двiрця ми мовчали, мов  завороженi,
сидiли дуже близько, Лена мiцно тримала мене пiд руку. На двiрець  прибули
двадцять хвилин до вiдходу потягу, Лена взяла з автомату пероновий  квиток
- "летц-го", i ми пiшли на перон здовж довгого, масивного потягу, що стояв
готовий до вiдходу. Ми стояли тримаючись за руки - поза,  яко?  ми  ще  не
практикували, дивилися одне одному у вiчi, моргали повiками, але  слiв  не
було. Тупа, застигла, болюча мовчанка,  бiля  нас  проходили  люди,  збоку
всiдали до вагонiв, проходила, у чорних унiформах, обслуга, спереду бурчав
дiзелевий мотор. Я мав бiлет звичайний, сидячий "ковч", фотель, на  спання
не було часу i не було фондiв.
   Я не мiг дати раду настроям, я  мусiв  вiдриватися  вiд  Лени,  стрiлка
годинника невпинно гналася, велика довга машина готова  рушити,  людина  у
круглiй шапцi викрику? невиразне "аборд", мо? прощання довге,  розпачливе,
поцiлунки терпкi, нарештi вiдриваюся i з розгону  бiжу  до  вагону,  шукаю
мiсця бiля вiкна, нiчого не можу знайти, i лишень на маленьку мить мигнула
ще раз перед мо?ми очима струнка, рiвна постать, яку ще перед секундами  я
тримав у сво?х обiймах.
   Потяг руша? i я бачу мигцем ще раз Лену. Вона ступа? разом з потягом  i
маха? навмання йому навздогiн рукою. Могутня машина йде вперед, а  постать
Лени розчиня?ться i зника?.



   II

   Якими чародiйними словами i яким золотим пером сказати чи описати  нашi
з Леною наступнi тижнi i мiсяцi. Одразу по при?здi  з  Монтреалу  я  писав
Ленi щось отаке: "Лено! Цiлу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти анi на  одну
секунду не залишала мене. Ти була зi мною також весь день бiля мо?х машин.
Ти зi мною, бiля мене, в менi. Ти говориш - я чую.  Ти  дивишся  i  бачиш,
Твiй i мiй погляди зливаються i я не маю чарiв  ?х  роз'?днати.  Чую  Тво?
дихання, звучання Тво?х слiв, биття Твого  серця"...  Подiбними  окликами,
без якого будь змiсту i  глузду,  я  виповняв  кожного  дня  двi  сторiнки
паперу, а четвертого дня, у четвер я почав дiставати таких же  зойкiв  вiд
не?. "Коханий! Вмираю повiльним вмиранням туги за Тобою,  бачу  потяг,  що
Тебе вiдвiз i виглядаю його нетерпеливо назад. Пам'ятай,  що  в  суботу  о
годинi 5.45 на  Сентрал-Стейшен  нас  чека?  гаряча  зустрiч,  а  далi  ще
гарячiший ля Саль"...
   Наступно? суботи менi не було легко вирватись з роботи, бо мiнялась моя
змiна, але я мусiв вирватись,  навiть  коли  б  прийшлося  зiрвати  власну
голову. Лена буде мене чекати i було б катастрофою всесвiту, коли  б  вона
мене не дочекалася.
   Але вона дочекалася. Ми зустрiлися з такою ж буревiйною  вервою,  як  i
минулого разу, всi довкруги звернули на нас увагу, а далi повторилося  все
з минулого тижня, за вийнятком хiба, що в недiлю ми пробули  в  готелi  до
друго? години, а опiсля по?хали на обiд до  iндонезiйського  ресторану,  з
безлiччю барвистих лямпiонiв, паперових драконiв, кабалiстичних  масок  та
iншого екзотичного оздоблення, з ?жею,  яко?  я  ще  не  бачив  з  великою
кiлькiстю  надзвичайного  порцелянового  посуду.  Усе   це,   розумi?ться,
понавидумувала Лена, щаслива, що могла мене здивувати. Ми багато  говорили
про екзотику, Азiю,  Сiям,  Суматру,  Борнео.  Маски,  кольори,  талiсмани
надавали  нам  наснаги,  я  мальовничо  говорив  про  потребу   екзотичних
мандрiвок, уявляв себе, можливо, американським мiльйонером, який  розгулю?
у власнiй яхтi по прозорих лагунах  островiв  Пацифiку,  про  якi  недавно
читав у Джеймса Мiченера.
   А потiм ми по?хали привiтатися з Лiдi?ю Iванiвною, яка зустрiла  нас  з
виразом стримано? непокори i мовчазного докору. Там ми вечеряли,  дивилися
ще раз на картини, сперечалися за якусь картину  Вламiнка,  а  потiм  знов
прощання, швидка  ?зда  таксiвкою  на  двiрець,  довге  друге  прощання  i
вiд'?зд.
   Протягом наступного тижня я  обдарував  Лену  серi?ю  екземплярiв  мого
епiстолярного мистецтва, а в суботу рано,  о  годинi  сьомiй  тридцять,  я
вiтав ?? на нашому "Юнiон" двiрцi, звiдки ми пересiкли лишень вулицю Фронт
до готелю Роял Иорк, де  я  на  якомусь  там  поверсi,  мав  зарезервовану
кiмнату на двi ночi.  Мо?  розпачливi  вмовляння,  щоб  Лена  зiсталася  в
Торонтi бодай тиждень, не дали вислiду, бо вона. дiстала в Монтреалi якусь
роботу i в понедiлок мусiла ?? розпочати.
   Але тi два днi i двi ночi, якi ми провели з нею разом,  були  апотеозою
всього нами пережитого, включаючи сюди i нашi патетичнi пригоди  на  озерi
Сiмко. Ми весь час були нерозлучнi, обiдали в цьому ж готелi, була до речi
гарна погода, ?здили до Гай - Парку на прогулянку, пили каву  в  парковому
ресторанчику  "Гренадiр",  безконечно  говорили  про   мистецтво,   любов,
лiтературу, нашу  майбутнiсть,  а  вечером,  переодягнутi  у  пишнi  шати,
появилися на балю iнженерiв, що вiдбувався у двох  найбiльших  залях  Роял
Норку, з безлiччю прекрасно одягнуто? публiки i  знаною  оркестрою  нашого
земляка Березовського. Менi здавалося, що кращого балю не  могло  бути  на
плянетi, ми з Леною безконечно  танцювали,  бiля  нас  було  багато  наших
знайомих, вибирали королеву краси, нагороджували  найкращу  суконку,  Лену
весь час запрошували до танцю, а потiм п'янi вiд коктейлiв, танцiв, гамору
ми залишили баль по дванадцятiй годинi i вiдпочивали в готелi  до  другого
полудня. Над нами весь час безупинно  вiтало  огострене  почуття  велико?,
безмежно? насолоди ритму ?дности наших iстот. Ми були  на  якiйсь  вершинi
гори i бачили довкруги безмежнi обрi?. Все  бiля  нас  трiюмфувало  нашими
трiюмфами.
   Пополуднi ми вiдвiдали кiлькох знайомих Лени,  а  вечiр  провели  у  ??
найкращо? приятельки Марi? Зарубовсько?, де зiбралося  чимале  товариство,
переважно мистецького  i  лiтературного  свiту,  де  ми  пили  коктейлi  i
танцювали пiд радiо до пiзньо? ночi. Всi нас вважали за  наречених  i  нам
здавалося, що ми творимо дуже  атракцiйну,  згармонiзовану  пару  молодих,
повних життя i здоров'я, людей. А другого ранку, втомленi i засмученi,  ми
прощалися на Юнiон - Стейшон з абсолютним переконанням, що в  найкопотшому
часi знов побачимось.
   Нiхто не сподiвався, що це прощання ма?  бути  для  нас  фатальним.  Не
сталося нiяко? катастрофи, потяг Канадсько? Нацiонально? лiнi? довi?  Лену
до Монтреалу точно за розкладом, я негайно  пiслач  за  ним  звичну  серiю
вибухових листiв, дiстав  серiю  таких  же  вiдповiдей,  лишень  наступно?
суботи, коли я подзвонив до Монтреалу телефоном, бо не  мiг  при?хати,  то
лиш довiдався, що Лени не було дома. Чому ?? не було дома i де вона  нагло
подiлася, я не дiстав пояснення,  бо  Лiдiя  Iванiвна,  шо  вiдповiдала  в
телефон, лишень зазначила, що це пов'язане з  ??  службовими  обов'язками.
Пiзнiше далi посилались  листи  i  дiставались  вiдповiдi,  але  наступно?
суботи я знов не по?хав до Монтреалу,  бо  перед  тим  дiстав  несподiвано
листiвку вiд Лени, на цей раз з Ню Иор-ку, з печаткою готелю  "Асторiя"  i
кра?видом нiчного Мангетену з його гiгантським будинком Емпайр - Стейт,  у
якiй говорилось приблизно такс: "Мiй милий! Несподiвано я опинилась  в  Ню
Иорку, Трапилась гарна нагода, я ще не бачила цього мiста i я спокусилась.
Чудово, велично, прекрасно, лишень сумую за Тобою. Надiюсь  як  найскорiше
побачитись"...
   Ця листiвка  з  найвищим  у  свiтi  будинком  наповнила  мене  найвищою
тривогою. Мо? iнстинкти били на алярм, а пiзнiше на мо? запити, що це була
за така нагода - не дiстав  пояснення.  Приходила  настирлива  згадка  про
шведського лiкаря i багато такого iншого, з чим я не мiг дати ради.
   Цс, розумi?ться, був для  мене  дошкульний,  незбагнутий,  дикий  удар,
суцiльна моторошна змора, я  метався,  як  скажений  пес,  несамовито  все
перебiльшував i пояснював все ?диним поясненням  -  перемогою  i  трiюмфом
Лiдi? Iванiвни. I уявляв Лену. Я знав Лену, я ?й вiрив, я ??  любив.  Вона
напевно мене не зрадила, а як щось там сталося - сталося не  без  важливих
причин, яких я, розумi?ться, не мiг знати.
   З великою нехiттю, я перестав писати  Ленi.  Була  це  довга,  марудна,
несамовита зима, я не ходив, а лазив, плентався, ховався вiд людей,  попав
у прострацiю, вчадiв якоюсь брудною зневiрою i не знав, не мав сили, як  з
цим боротися. Несподiвано у квiтнi наступного року, дiстав вiд  не?  нараз
двi листiвки з вiдомою вежою Ейфеля i не менш вiдомим Версалем, датованi з
Парижа i з допискою "нiколи не забуваюча". Я порвав тi листiвки i  викинув
у смiття. "Нiколи не забуваюча" - велика  ласка  -  грiм  ясний!  Мене  це
батюжило пониженням, але це менi трохи помогло.
   В кiнцi травня наша етнiчна громада в  Торонтi,  влаштовувала  великий,
трьохденний фестиваль мистецтва - лiтератури, музики, малярства й  танцiв,
з цiлого континенту прибуло понад сiм тисяч  публiки.  Менi  запропоновано
адмiнiстрацiю i я прийняв, це давало менi вiдпруження  й  забуття.  Я  мав
повнi руки органiзацiйно? роботи, вiдбувся великий, популярний концерт  на
площi  нацiонально?  виставки,  вистава  малярства  у   залi   мистецького
павiльйону, симофiчний концерт у залi Месi -  Гол,  лiтературний  вечiр  у
залi Укра?нського Нацiонального Об'?днання i великий баль  у  залях  замку
Каса - Лома.
   Я був дуже зайнятий, весь мiй вiльний час поза фабрикою був  виповнений
по вiнця, безконечнi засiдання, ?ждження по урядах, друкарнях,  майстернях
- далебi не було мiсця для iншого думання, крiм мо?? роботи. Я почав  було
жити звичайними нормами, фестиваль вийшов на  славу,  тисячi  землякiв  зо
всiх кiнцiв Америки i навiть Европи, сотнi мистцiв рiзних мистецтв, безлiч
знайомих зi всiляких часiв i просторiв, прекрасний вiдгук преси, прийняття
у голови мiста i баль у замку Каса - Лома, де у трьох  романтичних  залях,
пiд звуки двох оркестр бавилось тисяча гостей.
   На цю iмпрезу  несподiвано  прибула  Лена,  я  побачив  ??  здалека  на
мистецькiй виставi, де було виставлено також кiлька ?? картин, був  сильно
вражений, з мiсця залишив виставу i довго не мiг заспоко?тись. Я не  хотiв
з нею бачитись,  лишень  зрiдка  мигцем  бачив  ??  в  рiзних  мiсцях  мiж
публiкою, уникав зустрiчi i аж при кiнцi iмпрези, на балi в Каса  -  Ломi,
пiд час танцiв у  однiй  з  притемнених  заль,  де  я  танцював  з  однi?ю
студенткою з Фiлядельфi?, пiд час перерви, коли я  мав  намiр  пiдiйти  до
буфету, я несподiвано, зовсiм  перед  собою  побачив  ??.  Вона  була,  як
звичайно i як завжди, у  дуже  вибагливiй  сукнi  якогось  сталево-синього
кольору i видавалась iдеалом жiночости. Я дослiвно здрiгнувся,  не  сказав
нiчого i намiрився вiдiйти. - Павле! -  вирвалось  у  не?,  ??  голос  був
притишений, у ньому чулась розпач. Чекай! Хочу з тобою говорити. Саме знов
заграла оркестра i я  запросив  ??  до  танцю.  Деякий  час  ми  танцювали
мовчазно. Ми лиш дерев'яне, настовбурчено  крутилися  помiж  танцюючими  i
коли зважити нашi минулi стосунки, це виглядало розпачливо. - Я  хотiла  б
вам... - обережно почала Лена переходячи на "ви", все пояснити.
   - Що тут поясняти, -  казав  на  це  сухо  я.  -  Павле.  Багато  треба
пояснити. Все. Де i коли ми зустрiнемось? На самотi, - питала вона.  -  Як
довго будете в Торонтi ? - питав я. - Завтра мусiла б ?хати. Я ж працюю, -
казала вона. - Сьогоднi не зможемо бачитись. Я занятий, -  казав  я.  -  Я
зiстанусь на завтра. Де  i  коли  побачимось?  -  питала  вона.  -  Де  ви
зупинились? - питав я. - Як звичайно... У Зарубовських, - вiдповiла  вона.
- Задзвоню завтра, - казав я.  -  Ма?те  ?х  телефон?  -  питала  вона.  Я
пiдтвердив, вказав час i ми домовились.
   Танець скiнчився, я мусiв вiдiйти, на мене чекали репортери газет, яким
я мав представити кiлькох наших мистцiв. Це була цiкава зустрiч у одному з
малих бiчних сальонiв, де був приготований також невеликий  буфет,  я  мав
добрий настрiй, кiлька чарок випитого ще  зiсилили  його  приваби,  багато
розмовлялося, але у всьому тому дзвенiв основний  мотив  мо??  зустрiчi  з
Леною. Завтра. Завтра все виясниться. I вулиця Шша, i озеро Сiмко, i... Чи
маю я телефон ? Розумi?ться. Моя записна книжечка завжди при менi, телефон
Лени на першому мiсцi. Завтра!
   Тi?? ночi я майже не спав, яке спання пiсля стiлькох  переживань,  Лена
наполегливо трималася уяви, вже жалував, що не скiнчив розмови з  нею.  ??
вираз, ?? голос, ?? поведiнка, вона недавно з Парижа, а все разом це  один
суцiльний крик великих почувань. Ми мусимо зiйтися.
   Рано о восьмiй я вже мився, голився, прийняв серiю  телефонiв,  пiзнiше
за мною за?хало авто мого приятеля Артемина i ми по?хали до мiсько? управи
на прийняття, де вже було багато наших мистцiв, а в тому здалека  я  бачив
також Лену. Я був по вуха  зайнятий  адмiнiстрацiйними  справами,  не  мiг
зустрiти Лени,  а  коли  пригадав  обiцянку  подзвонити,  було  далеко  по
одинадцятiй, всi нашi люди вже розiйшлися i я подзвонив похапцем з мiсько?
управи, щоб запросити ?? до ресторану "Европа" на вулицi  Блур,  де  думав
погостити ?? добрим гуляшем з перцем. На  мiй  телефон  обiзвався  жiночий
голос, який заявив, що Лени там не ма? i що ?? там не було взагалi i  вона
нiчого не може про не? сказати. А хто говорить? Господиня дому. Можливо  я
помилився, можливо не той телефон. Нi. Все в порядку. Дзвоню ще раз  i  ще
раз, господиня дому сердиться. Де ж та Лена? I що  взагалi  дi?ться?  Я  ж
бачив ?? ще сьогоднi на прийняттi.
   Це грiм i то серед ясного неба! Це мене збило зовсiм  з  пантелику.  Не
знав, як i чим це пояснити i як вияснити. На мо? нещастя я  зустрiв  банду
приятелiв з Ню Иорку, якi бурхливим товариством ?хали на обiд до ресторану
"Полтава" при вулицi Дондес, де вони замовили  окрему  кiмнату,  запросили
мене, з горя я не мав  сили  ?м  вiдмовити,  мiж  ними  була  i  моя  нова
приятелька з Фiлядельфi?,  ми  опинилися  у  якiйсь  затишнiй  кiмнатi  на
першому поверсi ресторану, було багато тостiв, я впився  i  на  цьому  моя
трагедiя закiнчилася. Лени не було, Лена зникла i то назавжди.
   За тиждень я дiстав вiд не? те ?? "я вийшла замiж"... А  все  це  разом
видавалося якоюсь несамовитою грою, водевiлем, гротескою, я потрапив у вир
злостивих почувань, за  старими  клясичними  зразками  у  таких  випадках,
звичайно,  нiчого  не  залишалося,   як   дiстати   револьвера,   написати
душо-розпачливу писульку i, як казали, "пустити  в  лоб  кулю".  Но-но-но!
Така операцiя в нашi атомовi часи нiчого не  сказала  б.  Подiбнi  почуття
наших днiв виправдуються  iншими  вартостями.  Менi  хтось  казав,  а  чи,
можливо, я десь вичитав, що бiльшiсть великих вчинкiв iсторi? людства  (не
дуже люблю супоставлення цих слiв), на цiй загадковiй плянетi,  сталися  в
наслiдок вiдчаю, песимiзму й зневiри. Туга за простором вiдкрива? Америку,
брак сили вiднаходить електрику, атака на Перл Гарбур вiдчиня? дверi епохи
атома.
   Я втратив Лену не тому, що ?? не хотiв,  чи  вона  не  хотiла  мене,  а
мабуть тому, що ми обо? сприймали  дуже  конкретну  проблему  абстрактними
засобами,  я  був  виразно  невистачальний  в  засобах,  не  суверенний  в
наставлениях i безрадний у ширших  засягах  ширшого  свiту.  ??  мати,  що
пройшла через вогненний досвiд мо?? вогненно? доби, виразно  не  вiрила  в
мене, я викликав у не? переконання, що я не спроможний дати ?? дочцi права
на життя в нормах, до яких вона звикла вiд свого дитинства,  а  тi  норми,
якi вона зна? пiсля революцi?, ?? нiяк бiльше  не  приваблюють.  Вертатися
"до заблощичено? кiмнати з примусом  на  чемоданi",  на  ??  думку,  нижче
гiдности цивiлiзовано?  людини,  вона  абсолютно  вiдмовля?ться  вiрити  у
безсилля, як би його не називали i нiякi  реторичнi  сентименти  не  дають
виправдання для слабих i неспроможних.
   Це, зрештою, ?? право так думати, не  можу  ?й  докоряти,  вона  десять
рокiв водила одеський трамвай, вона бачила голод, холод, неспроможнiсть  i
тепер ?? не переймають мо?  невиправданi  кволостi.  Вину  за  всi  цi  не
порозумiння несу я! Цс я завинив! Що мiг  дати  ?й  за  ??  любов,  красу,
талант? Хiба, що нiчого, абсолютно  нiчого!  Я  молодий,  здоровий,  дужий
чоловiк - чи мав я забрати ?? до  мого  леговиська  на  вулицi  Маркгам  ?
Нi-нi-нi! На такi сентименти ми дiти нашо? доби не  спроможнi,  не  вiримо
бiльше у святу бiднiсть,  ми  звiльненi  вiд  плазунства  перед  божеством
убогости.
   Я втратив Лену з розкошi недбальства,  як  тратить  поганий  грач  сво?
мiльйони. Я втратив, бо не мав для не?  на  землi  мiсця,  вона  для  мене
закоштовна, заблискуча. Вартостi не даються даром -  зарубай  собi  це  на
носi, вони вимагають контравартостей, -  як  Ню  Иорк,  готель  "Асторiя",
Париж, чи Рим, а чи може Маямi - Бiч. Чому вона ма? бути гiрша  з  гiрших,
коли вона ма? дане Богом право бути кращою з кращих? I вона не потребу? нi
ласки, нi спiвчуття, анi нiякого милосердя.



   ВIДНАЙДЕННЯ ЛЕНИ

   1

   I саме про це я безнастанно думав, коли стояв у вiдкритому  вiкнi  мо??
порожньо? кiмнати при вулицi Глен, пiсля повернення з балю в готелi Парк -
Плаза. Я не тiльки знов бачився з Леною, але  я  знов  ??  вiдчув  i  знов
повiрив, що я не втратив ?? остаточно. А  разом,  я  передумав  цiле  наше
минуле,  зважив  кожну  подробицю  i  дiйшов  до  висновку,  що  в   мо?му
теперiшньому станi, я не маю на Лену нiякого права. Це  було  б  те  саме,
коли б я виявляв претенсiю на Грету Гарбо чи Еву Гарднер.  Я  мушу  думати
ясними категорiями й казати правду у вiчi, щоб не  робити  зайвих  iлюзiй.
Розумi?ться, на мене тодi в поспiху найшло дивне затемнення i  я  фатально
переплутав телефони,  розумi?ться,  це  було  формальною  причиною  нашого
розриву, але правда цi??  подi?  лежить  де  iнде  i  я  мушу  це  належно
розумiти. Належу бо до тих, якi мусять  здобувати  життя,  творити  життя,
будувати життя i я повинен себе запитати, чи цi вимоги я виправдав. Що я в
даний момент собою уявляю? Пролетар, тобто нiщо,  тобто  предмет  для  гри
добродiйних невротикiв, якi пишуть томи книг, роблять революцi?, забивають
мiльйони порядних людей, щоб менi помогти. Як можна помогти таким,  що  не
можуть помогти самим собi -  фiлософiя  ясна,  проста,  зрозумiла,  лишень
безсила для безсилих. Чи маю належати до цих останнiх?
   Я мушу вирватись з цього  екзальтованого  самозакохання  безсиллям,  що
його вщiплювали менi роками там на  мо?й  батькiвщинi  i  мушу  спробувати
стати суверенною силою самою в собi.
   Ось у мо?х паперах валя?ться та фатальна листiвка Лени з Ню Иорку з тим
самим феноменальним iмперським будинком  на  сто  два  поверхи  на  П'ятiй
авеню, на будову якого вивжито 60  000  тонн  металу  i  освiтлення  якого
вимага? два мiльярди свiчок. Що це за монстер на плянетi i хто його такого
поставив? I чи Лена випадково вибрала саме цю банальну листiвку, коли вона
мала нагоду бувати в музе? модерного мистецтва,  оглянути  кожну  виставку
авеню Медiсон i замiсть сво?х улюблених Берлахiв, Блюменталiв,  Архипенкiв
вислала менi подобу отого сталевого гiганта на тлi  ню-йорсько?  ночi,  що
виступа? сво?м верхiв'ям з океану свiтел, мов шпиль Мавнт  Евересту.  Вона
напевно пригадала наш Монтреал, кра?види з Монт  Роялу  i  мо?  захоплення
будовами. Мила, пречудова Лено, ти не помилилася, я розумiю твiй обережний
виклик. "Ви так гарно пишете листи, чому б вам не  стати  письменником"  -
писала вона одного разу. Чому ви не Бернард Шов, не Пiкассо, не  Форд,  не
Самуель Май?р, не Гари Купер... Не власник будiвель, контор,  пiдпри?мств?
Ось там на тiй вечiрцi в готелi Парк Плаза тво? земляки, що так само, як i
ти, прибули сюди на валiзках, а сьогоднi, диви, напхали тобi повну  кишеню
сво?х визитiвок, щоб сказати, хто вони й що вони тепер.  Такий  собi  дуже
непоказний, п'ять футiв шiсть iнчiв, без нiяких особливих фiлософiй,  твiй
таборовий приятель Степан Снилик, з тi?ю сво?ю зворушливою  канцелярi?ю  -
"Рiел-Естейт Снилик ЛТД" при вулицi Дондес-Захiд, з королевою над бюрком i
новеньким, як японська запальничка, Фордом на чотирьох колесах i приватною
резиденцi?ю на Iндiян - Роуд. Або той лисий  Рудик  при  вулицi  Каледж  з
двома поверхами магазину меблiв - "Оксфорд -  Ферничер  ЛТД",  або...  ?х,
зрештою, набралося, що всiх далебi годi перелiчити. Але чому не я?
   Мила, дорога, чарiвна Лено, чому не я? Чи ти зна?ш, що я тебе  збожнюю?
Що ти мiй культ - богиня ласки, неба, щастя, роси, рогу добробуту, i  коли
я про тебе думаю, менi зда?ться, що я справдi автор безлiчi книг  на  всiх
мовах свiту, що  я  будую  пiрамiди  Хеопса,  диригую  Мiланською  оперою,
прокладаю шляхи в стратосферу.
   Так, я Колумб, що загубив сво? шляхи i переплутав напрямки, я знаю мову
вогню, мову чорнозему, глибини океану, але я перелякано занiмiв i не  можу
рухнути язиком. Я лиш загруз далеко вiд рiдного болота на вулицi Маркгам i
безрадно, очманiло товчуся на мiсцi.
   Мене вирвано з одного пiвкулля, пересаджено на друге, поставлено  лицем
до заходу i чи  прийметься  мо?  порване  корiння,  чи  встигну  зацвiсти,
вiдцвiсти i дати  овоч?  Чи  зможу  писати,  вiддiлений  вiд  рiдно?  мови
океаном, континентом, Кремлем, Сталiном, дивiзiями,  армiями.  Проти  мене
Маркс, Ленiн, згра? вiдьом i гори забобонiв.
   Чи можу, Лено, прийняти твiй виклик? Зо  всiм  мо?м  чортовинням  доби,
гармiдеру, вiддалення? У мене вже крутиться голова,  дзвенить  у  вухах  i
терпне язик. Я мушу вертатися до  дитинства,  забути  мо?  тридцять  вiсiм
рокiв i почати вiд А. Але  це  не  нарiкання,  це  лиш  традицiйна  данина
саможалiнню, вiд якого не  ма?мо  сили  звiльнятися.  Сюдою,  перед  нами,
проходили кращi вiд нас, проривали  пралiси,  прокладали  дороги,  ставили
будови, будували машини. Тепер ?х шляхи широкi,  уторованi,  вiдкритi  вiд
океану до океану i було б ганебно, коли б ми не зумiли ними користатися.
   Це тема мо?х наполегливих думок цiло? ночi, пiсля балю в готелi Парк  -
Плаза, я був весь ними перенятий, так що вiдiйшли  на  бiк  усi  мо?  iншi
особистi клопоти, а в  тому  також  справа  з  мо?ми  мешканцями  Боярами,
дармащо я добре розумiв настро? шановно? панi Марти i уявляв  ??  до  мене
наставления. Зустрiч з Леною  все  це  затьмарила  i  вiдкрила  передiмною
зовсiм новi кра?види з новими намiрами та iдеями.
   Марта, розумi?ться, намагалася  мене  оминати,  вона  очевидно  глибоко
пережила цiлу  цю  подiю,  мiж  нами  утворився  нагло  непроникливий  мур
вiдчуження i взагалi в нашому будинку запала глибока, тривожна,  напружена
тиша. Внизу у Боярiв було мовчазно, рiдко падали окремi слова  i  до  мене
вони зовсiм не втручалися. Тим  менше  втручався  до  них  я.  Можливо,  я
повинен був якось вияснити мою поведiнку, але я не мав вiдваги, знаючи, що
це викличе лишень нову хвилю небажаних настро?в. Я заховався за сво? право
незалежности поведiнки i якогось вiдчаяного зухвальства,  не  зважаючи  на
нiякi наслiдки, що з  цього  могли  постати.  Я  не  робив  зайвих  зусиль
наближення, займав сво? суворо визначене мiсце, кiлька днiв ми не бачились
з ними взагалi.
   I я був з цього навiть вдоволений, це до деяко? мiри рятувало мене  вiд
двозначности поведiнки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До
того я був весь зайнятий сво?ми новими iдеями, якось зовсiм несподiвано  у
мо?й головi заро?лося  вiд  проектiв.  Я  був  винятково  вдоволений  мо?ю
операцi?ю на вулицi Глен, але раптом я чомусь  збагнув,  що  простiр  мо??
кiмнати 6х12 стiп, розмiр мо?? хати 20х30 стiп  i  величина  мо??  дiлянки
32х108 стiп, порiвняльне до розмiру мо??  кра?ни  на  3847923  квадратових
миль ? зникаюче малими, як також менi видалось, що мо? заборгування десяти
тисяч долярiв у Канадськiй гiпотечнiй  компанi?  ?  завелике,  щоб  я  мiг
почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними  ратами
з мо?х теперiшнiх прибуткiв, це розтягнеться на цiле мо? життя i я  нiколи
не вилiзу з рямцiв 20х30 стiп простору. А тому,  чому  б  той  борг  якось
насильно не скоротити, щоб опiсля його знов помножити, а  там  подiлити  i
взагалi зайнятися всiма правилами аритметики, наполягаючи  головним  чином
на множення.
   Другого чи третього  дня  пiсля  судьбоносного  балю  в  Парк-Плаза,  я
несподiвано  появився  в  канцелярi?  знаного   мого   друга   Снилика   i
запропонував йому один карколомний плян... До речi, менi  подобалась  його
"нова" канцелярiя з  фанерними  стiнами,  комбiнованими,  з  друго?  руки,
меблями i чудовим портретом нашо? гарно? королеви у пишнiй, шовковiй  робi
з малиновою лентою черезплiч i iмперiяльною короною на головi, що висiв на
головнiй заднiй стiнi над широким,  тяжким,  рiзьбленим  письмовим  столом
мого приятеля. Це виглядало, як не iмпозантно, то в кожному разi довiрливо
i хоч латано, але чисто, хоч iмпровiзовано, але обiцяюче.
   Снилик зустрiв мене, як звичайно, радiсно, вiн весь блищав, кожний його
цаль демонстративно вказував, що вiн справжнiй,  новенький,  тiльки  що  з
голки,  бiзнесмен  у  новому,  добре  кро?ному  з   англiйсько?   матерi?,
темно-сiро? барви одязi з чистою,  бiлою  сорочкою  i  новенькою,  кольору
зебри, краваткою. Вiн мав  втомленi,  гарячково  блискучi  очi,  елегантну
секретарку i два телефони, якi час вiд часу дзвенiли.  -  О!  О!  Сiдайте!
Може ось тут вигiднiше, - вказував  на  глибокий,  рудо?  барви,  шкiряний
фотель. - Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Нi. Зрештою, це  не
найкраща звичка. А як там пiсля балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тiп-топ,
що й казати, чому  б  не  заручитися?  Ма?те  хату...О!  О!  О!  Вона  вже
одружена. Чому б не подумати про iншу русявку?
   - Менi зда?ться, що це саме питання дуже пасувало б вам, - вiдповiв я.
   - Бiзнес. Двадцять п'ять тисяч боргу. Зрештою, знайдiть подiбну русявку
i зробимо контракт.
   - Як менi видалось... - почав було я, але вiн мене перебив:  -  Зарано!
Почина?мо! Але скажiть: чим можу служити ? Бо служити людям - продавати  -
купувати ?х мрi?, мо? найсолодше заняття.
   - Хочу продати свою хату, - знечев'я заявив я.
   - О! - на секунду здивувався Снилик. - Менi ця думка... О! Це гарно,  -
продовжував вiн, - лишень хотiв би знати з якого приводу.
   - З простого приводу... Хочу купити щось iнше... Прибуткове, -  говорив
в тон Снилика.
   - Гарна думка, золота думка... Просто хороша думка. Я вже вам  казав...
Не замуровуватись в хатах. Рости, рости, шукати! Я вам продам... I  продам
добре... Забувши, скажемо, скiльки за не?  дали,  я  вам  продам...  За...
Скажемо - чотирнадцять грен.
   - П'ятнадцять, - вiдповiв я.
   - П'ятнадцять, мiй друже, ледве витягнем. Вона без гаражу. Але  ставимо
п'ятнадцять, а дiстанемо чотирнадцять - добре. Ви там пролили потiв - що?
   - Прийшлося.
   - Дуже гарно... Чергове питання - щоб ви хотiли набути?
   - Якусь  елегантну  рудеру...  Для  нових  потiв.  Снилик  на  хвилинку
задумався, здавалося вiн вже бачить мою "нову  рудеру",  запала  мовчанка,
його секретарка збоку завзятюще зацокала на машинцi, задзвонив телефон,  з
вулицi доносився  гуркiт  тяжких  машин,  королева  в  сво?й  володарськiй
величностi ласкаво дивилася на нас зi сво?? висоти. Моя роля  "бiзнесмена"
менi iмпонувала, я починав бачити свiт iншими  очима.  По  хвилинi  Снилик
озвався: - Зна?те що? Маю для вас об'?кт!
   Я пiдняв голову. Мо? очi загорiлися. Снилик дивився на мене вперто.
   - Лишень не в Торонтi, - продовжував вiн... I нiяка рудера...  Дiльниця
поля, город... У Оквiлi.
   - О! - вирвалось у мене. У Оквiлi! Город! Що буду робити з городом?
   - Нiчого. Абсолютно нiчого. Не орати, нi сiяти, а  просто  збирати.  Як
птахи небеснi.
   - Але ж я нiякий городник, - боронився я зухвало.
   - Зараз поясню, зараз поясню... Лишень слухайте: чи ви  не  бачите,  як
наше Торонто на всi боки розповза?ться? На схiд, на пiвнiч, а особливо  на
захiд, а ще краще в напрямку Нiягари. Ще рiк, ще два, ще десять i це  буде
одне безконечне мiсто. I нiхто його не зупинить. I тепер, де тiльки  ?  ще
якесь порожн? мiсце - фарма-не-фарма, город-не-город, сад-не-сад - хапайте
його. Це все скарби, копальня золота. А чи зна?те, що я вам пропоную?  Два
i пiв акра пречудового мiсця, недалеко озера, над рiчкою по  гай-вей  два,
зi всiлякими деревами, кущами i навiть садом... П'ять чудових яблунь! Гори
яблук. А зна?те цiну? Не повiрите.  Дванадцять  тисяч!  Усього  дванадцять
тисяч! Якi я думаю зредукувати на десять. Прода?  колись  багата,  самотня
вдова, хронiчна алькоголiчка, до речi золота людина, прода? за безцiн,  бо
потребу? нагло грошей, боржники намагаються забрати це за половину цiни  i
треба нам хапати. Одне лиш - вона вимага?  готiвки.  I  зараз!  -  випалив
Снилик i многозначно  замовк,  затягаючись  сигарою  з  виразом,  що  ось,
мовляв, що я тобi пропоную. Тепер слово за  тобою.  Вiн  питально  дивився
менi просто у вiчi сво?ми малими, сiрими очима.
   Мене весь цей патетичний монолог мало не збив з нiг, хотiлось зiрватися
i бiгти, хапати, загортати, лишень це його  останн?  "вимага?  готiвки"  i
"зараз" зненацька мене приголомшило, але не  встиг  я  вiдкрити  рота,  як
Снилик далi рецитував свою поему: - Але це нiякий, абсолютно нiякий страх.
Навiть для нас з вами. Скiльки приблизно ви могли б мати власно?  готiвки?
- запитав вiн тоном лiкаря, який встановив дiягнозу.
   - Чотирнадцять тисяч, - сказав я непевно.
   - При умовi, що ваша хата пiде за чотирнадцять тисяч.
   - Приблизно.
   - Рiшено. П'ять ваших тисяч  в  кишенi.  Двi  тисячi  охоче  вам  дасть
Укра?нська  Кредитова  Спiлка  на  Каледж,  а  решту  гiпотека  Канадсько?
Тростево? Компанi?. На тому  вашому  городi  ?  також  котедж...  Не  дуже
показний, кандидат на ру?ну, але з вашою допомогою, зможете  там  мешкати,
як  ?пископ.  Три  кiмнати  й  кухня.  Додайте  за   три   сотнi   старого
"фольксдойча" i до?жджатимете до вашо? роботи, як мiнiстр, значно  скорiше
вiя гайвей Квiн-Елiзабст, нiж тут трамва?м. Пiв години дороги.
   Цього було абсолютно досить, я був цiлком готовий, але Снилик все ще не
скiнчив: - А головне... Чи ви зна?те, що це взагалi  значить?  За  два-три
роки ви сво? акри помножите два-три рази. Мi-нi-мум! Ручаю вам головою. Ви
дiстанете за кожний акр десять тисяч. Це ж iдеальне мiсце пiд будову.
   Пiд будову? У мене закрутилось в головi. Будова моя магiчна мрiя,  щось
будувати - нi! Я готовий не повiрити. Хотiлося скорiше бiгти,  бо  що,  як
воно втече. - Коли можемо це бачити? - вирвалось у мене спонтанно.
   - Котра це у нас година? Четверта. Хочете - ?демо зараз!
   - ?демо! - викрикнув я i мало не вдарив об стiл кулаком.
   А за якiсь там десять-п'ятнадцять хвилин, ми вже  сидiли  в  розкiшному
Фордi Снилика, який виплутувався з мiських вулиць, виринав на гайвей  Квiн
Елiзабет, набирав розгону i зi швидкiстю сiмдесят миль на годину, вiз  нас
у напрямку пiвдня. За двадцять п'ять хвилин тако? ?зди, ми повертали влiво
на лiнiю дев'ять, пересiкли кiлька вуличок  i  ви?хали  на  довгу,  просту
висаджену коренастими соснами алею,  здовж  яко?,  з  обох  бокiв,  стояло
багато  ультра  новеньких,  чепурних,   мешканевих   котеджiв-бангалов   з
пречудовими зеленими травниками, старанно плеканими квiтниками i  добрими;
просторими гаражами. У мене загорiлись очi. Це був кiнець жовтня...  Листя
сипалось    зливою.    Жовто-iржава-кривава    барва    заливала    землю.
Довго-шпильковi, густо-зеленi зi  широкими,  парасоляними  коронами  сосни
шумiли на вiтрi. Починало темнiти.
   За одним новеньким  бангалом  у  саду  яблунь  з  побитим  приморозками
квiтниками, ми повернули вправо i в'?хали на  просторий,  порожнiй,  густо
зарослий  посохлою  тварою  простiр,  вiдгороджений  вiд  але?  занедбаним
живоплотом пiд рядом високих сосон. Злiва, збоку стояло п'ять  коренастих,
майже здичiлих яблунь, а далi за ними  в  зарослому  гаю  з  ту?,  ясенiв,
кленiв i кущiв бозу,  стояла  простора,  двоповерхова  з  мезонiном  вiлла
колонiяльного стилю з  вiдкритою  задньою  терасою  i  округлою,  за?здною
площею перед ренесансовим портиком входу. Далi просто вiд вулицi, у густих
кущах  диких  оливок  i  заростiв  бозу,  виднiвся  невеличкий  котедж   з
посiрiлим, дерев'яним будиночком бiля нього. Далi за котеджом,  спадом  до
низу, стелився зарослий сухим високим бадиллям всiляких бур'янiв город, що
сягав до зарослого кущами й  деревами  невеличкого,  з  глибоким  рiчищем,
потоку, за яким далi барвiв барвами осени  густий  гай.  Злiва,  за  межею
городу  знаходився  гарно  упорядкований  сад,  чи  парк   зi   стриженими
травниками,  дорiжками,  лавицями,  кiлькома  тополями   i   велитенською,
широкою, косатою вербою.
   Усе  це  разом  творило  привабливий  шматок  незужитого  простору,  на
серединi якого гордовито красувалася барвиста  таблиця  "фор  сейл"  фiрми
мого шановного приятеля i я мiг лишень дивуватися, звiдки  i  як  вiн  про
такi речi  довiду?ться.  Ми  йшли  просто  вниз  високою  засохлою  травою
перемiшаною з люцерною, звiробо?м, петровим батогом, ромашкою та  всiлякою
iншою рослиннiстю, яка бурхливо тут росла i давала схорони-ще для  безлiчi
живого лiтаючого, повзучого i стрибаючого сотворiння. Ми i  тепер  вигнали
кiлька дивних птахiв, можливо фазанiв, якi з обуреним крекотом,  вирвалися
з трави i полетiли в напрямку сусiднього парку. Ми так дiйшли  до  низу  з
його потоком, що був зарослий широкими кущами глоду, по якому велися вверх
i розкладалися на всi боки повзучi рослини, подiбнi до дикого винограду чи
плюща, чи хмелю - я не гаразд розбирався у тих вiдмiнах ботанiки, як також
менi не легко було встановити i назвати багатто з тих високих  i  широких,
подiбних  до  ясеня,  дерев  якi  повзносились  понад  кущами  i   творили
привабливу атмосферу пралiсу, з якого весь  час  стiкала  барва  осiннього
сезону. Одно з дерев було брутально повалене бурею i його  два  рази  вища
вiд мене корiнище мальовничо i  загрозливо,  нiби  замок  лiсових  гномiв,
сторчало над самим потоком.
   Рiчище потоку було глибоке й порване, на днi якого в сумрацi  гущавини,
булькотiла по камiннi вода, яко? не було видно. Така мелянхолiйна,  забута
iдилiя, що так прекрасно пригадувала спогад про цю кра?ну з часiв  iндiян,
дармащо зараз за ?? межею стояли бiлi впорядкованi бонгала, у вiкнах  яких
почали  появлятися  привабливi  вогнi  вечора.  Це  був   шматок   минуло?
невинности i навiть було шкода нiвечити його  непорочнiсть  i  iм'я  наших
цивiлiзацiйних примх.
   У мо?й думцi я вже жорстоко розправлявся з  тим  простором,  мо?  пляни
очищали i краяли його на шматки, я вже  бачив  тут  на  мiсцi  бур'янiв  i
фазанячих гнiзд бозна якi витiвки нашо?  вибагливо?  предистинацi?.  Беру!
Розумi?ться! Рiшено! Це вже мо?.  I  враз  я  гостро  вiдчув,  як  в  менi
прокинувся мiй заколисаний всiлякими доктринами  iнстинкт  власности,  Вiн
був живий i хижий, i запопадливий, як голодний звiр. - Беремо! - сказав  я
в голос зовсiм до себе, хоча стосувалося воно до  мого  приятеля  Снилика.
Здавалось, мiй голос  виходив  з  пiдземелля,  з  якогось  льоху  за  семи
замками... I раптом я вiдчув також спрагу, мо?  уста  засихали,  я  втягав
широко вогне повiтря зi запахом цвiлого листя. Це може бути мо?? - питав я
себе здивовано. I нiхто не буде перечити? I вважати мене  за  злочинця?  Я
можу робити, що захочу? Я знав цi питання, вони звучали на?вно,  але  вони
були в мо?й  концепцi?  життя  невiд'?мним  складником,  з  яким  я  мусiв
рахуватися. Тепер, по довшому часi, менi навiть не хочеться вiрити,  що  я
мiг такими питаннями так поважно займатися.
   Снилик був помiтно вдоволений, його амбiцiя  виразно  трiюмфувала,  вiн
позирав на мене скоса i його мiцнi, вольовi  уста  кривилися  у  сво?рiдну
подобу усмiшки. Ми мовчазно домовились i що залишалося,  це  зайти  он  до
тi?? будови там далi на горбку, на подвiр'ю яко? перед входом стояло  тро?
авт рiзнiх кольорiв грайливо освiтлених свiтлом двох бронзових лiхтарiв  з
обох бокiв входу. Всi нижнi великi вiкна  тi??  будови  привабливо,  крiзь
спущенi жалюзi?, свiтилися i вже здалека було видно, що там за ними мусить
бути тепло i весело. Ми пiдiйшли до високого з рiзьбленим портиком  входу,
що  нагадував  можливо  часи  Вiкторi?  i  застукали   мiдною   стукалкою,
прикрiпленою до дверей клямрою у виглядi пащеки лева.
   Нам вiдчинила, як менi показалося, високого росту  красуня  з  рожевими
щiчками у бiлому, кокетливому фартушку, яка нагадувала менi одну  реклямну
голiвку з цигарок "пле?р". Вона була русява i  свiтло,  що  падало  згори,
робило ?? русявiсть ще бiльше ясною i вражаюче гострою. Не було  видно  ??
очей, але я вже робив заключения, що вони синi, як небо i яснi, як  сонце,
бо взагалi це був  настрiй  захоплення.  А  ще  бiльше  здивування,  коли,
побачивши нас, наша русявка виразно зрадiла i нашою мовою викрикнула: - О!
Пан Снилик! Дуже i дуже при?мно! Заходьте! - Добрий вечiр, панно  Катрусе!
- вiдповiв на це Снилик. Чи могли б ми бачити панi Сомерсет?
   Менi одразу пригадався Сомерсет - Моум - улюблений мiй автор,  якого  я
не так давно читав i якого тематика так нагаду? нашу власну  атмосферу.  -
О, розумi?ться. - сказала Катруся.  Я  зараз...  Буде  рада.  Вона  трiшки
занята, - додала Катруся i вiдiйшла до просторого, притьмарено освiтленого
сальону, звiдки  було  чути  гармiдер  багатьох  людей.  Ми  залишились  у
широкому голi зi сходами до верхнього поверху, присiлi? до малого  столика
на  якому  лежала  телефонна  книга  Торонта.  Незабаром  появилася   панi
середнього росту,  рокiв  понад  п'ятдесят,  дуже  благородно?  постави  з
вилинялим, розбитим, рудим волоссям. - О! Мiстер Снилик! - зрадiла вона. Я
був знов вражений, самi вигуки. - Дуже гарно. Прошу ось сюди, -  запросила
вона до малого бiчного злiва сальонику з тяжкими, м'якими меблями,  яко?сь
тьмяно зелено? декорацi?, вказала нам на два фотелi зi столиком, на  якому
вже стояла попiльниця вщерть заповнена недопалками,  з  повiтрям  у  якому
дуже гостро домiнували запахи тютюнiв. - О,  мiстер  Снилик:  -  повторила
вона. Було помiтно, що вона  пiд  алькогольними  впливами  i  ма?  гарний,
вибуховий настрiй. - Що ви принесли менi цiкавого? Дозволите чарку? - i не
чекаючи вiдповiдi, гукнула до дверей. - Кетрен! Двi скач i сода! Чи  добре
я вибрала? - Ми погодилися. - Отже, що ви менi принесли?
   - По перше, шановна панi, оцього ось молодого  пана...  який  хотiв  би
стати вашим сусiдом, - вiдповiв Снилик.
   Панi Сомерсет глянула на мене зацiкавлено, я вiдповiв ?й  посмiшкою.  У
нiй було щось елементарно-приваблююче i безпосередньо-при?мне. - Я шкотка,
- казала вона, - ви укра?нцi. Моя Кетрен мене  переконала,  що  ми  можемо
гарно розумiтися.
   Увiйшла Катруся з тацею чарок. - Прошу, панове... Мене вибачте,  я  вже
готова, Я трохи п'ю. Минулого лiта я побувала в Англi?. Як вам  сказати  -
Европа гарна, але ми вже не тi. Тягне сюди й туди - океан  це  наш  подiл.
Але тут у нас... Що можна сказати? Я люблю наше вiдлюддя... Це...  -  вона
помiтно намiрилась говорити. Снилик, мабуть, це знав, а тому вiн делiкатно
повернув справу до теми. А коли йому це пощастило, вiн  ще  делiкатнiше  з
виразною настановою  перемоги,  заявив,  що  вiн  ма?  намiр  прийняти  ??
пропозицiю, лишень з маленькою коректою, тобто вiн  контр-пропону?  десять
тисяч готовими грiшми, якi зобов'язу?ться передати  на  ??  конто  за  два
тижнi вiд сьогоднiшнього дня.  Панi  Сомерсет,  зда?ться,  зрозумiла  мого
приятеля цiлковито, вона посмiхнулася i одразу без вагання, з  тi?ю  самою
вдоволеною посмiшкою, взяла слухаль-це телефону, що стояв тут же збоку  на
високому роко-ковому столику, викликала якогось пана i сказала:  -  Мiстер
Смiт! У мене тут оферта на мою дiлянку. Коли ви будете до диспозицi??  Два
днi? Гаразд. Дякую. Отже, панове, - звернулась вона до нас.  Ще  по  однiй
скач. За два днi мiй адвокат чекатиме вас... - Така то адреса  i  така  то
година. Ми випили ще по однiй скач, заручилися  ще  кiлькома  подробицями,
обiцяли бути точно на призначений час у адвоката, дуже приязно з  безлiччю
комплiментiв i подяк розпрощалися...
   Було темно i накрапав дрiбний дощ, чого  ми  не  сподiвалися.  Хотiлось
оглянути ще й "мiй" котедж, що стояв збоку закинуто у темнiй вiддалi,  але
вiн був замкнутий, тому ми лиш змiнили табличку "фор сейл" на  "солд",  ще
раз загально глянули на весь той поземок, що менi якось особливо iмпонував
сво?ю принишклою, романтичною  загадковiстю,  нiби  е  ньому  зберiгалася,
якась казкова та?мниця.
   Цiлу дорогу назад новенькою, блискучою автострадою королеви ?лисавети у
ритмi i темпi безконечно? рухливо? низки бiлих i червоних  свiтел,  я  був
весь пiд враженням тi?? казково? та?мницi. Менi  також  видавалось,  що  я
потрапив у тяжкий полон, що взяв на себе великий риск, що хата моя  ще  не
продана,  що  матиму  непосильний  борг,  безлiч  нових   турбот,   працi,
вiдновлення котеджу, переселення, до?жджання кожного дня до мiста. Але всi
цi страхiття мос? казки я  мав  намiр  подолати  помахом  однi??  чарiвно?
палочки "гокус покус". На мене найшла божевiльна легковажнiсть i я прийняв
?? виклик.
   Зрештою, не було вiдступу, дiло пущене в рух,  манера,  з  якою  Снилик
робив це чудо, мене збивала  з  нiг,  здавалося,  вiн  нiде  й  нiколи  не
вага?ться, швидко i коротко дума?, а ще швидше й безпосереднiше дi?.  Його
динамiчна  настирливiсть  механiчно  впливала  на  людей,  заражала  ?х  i
змушувала дiяти в його ритмi.
   Ми обидва знали, що наше  пiдпри?мство  не  зовсiм  безпечне,  що  воно
наскрiзь фантазiя, але нiхто з нас про це не  говорив,  ми  вдавали  людей
абсолютно безпечних, нi одна  рисочка  нашого  вигляду  не  смiла  зрадити
якогось вагання. Зрештою, будемо думати про це завтра, пiзнiше, а поки  що
ми робимо. В головi ро?лося вiд безлiчi найодчайдушнiших плянiв, я  уявляв
себе в ролi великого пiдпри?мця, органiзував будiвничу  компанiю,  будував
цiлi дiльницi будинкiв, мо? люди по всiй провiнцi?,  мо?  машини  по  всiх
дорогах. Тим часом я при землi  i  мiркував  над  тим,  як  саме  найкраще
вiдновити мiй занедбаний котедж i як до нього вселитися...
   Пiд цим настро?м в'?жджа?мо до Торонта i пiд'?жджа?мо  до  мо??  вулицi
Глен, де на самому перехрестi  нам  пере?хало  дорогу  авто-танк  опалово?
оливи фiрми "Днiпро", на що Снилик зауважив, що це добрий знак,  коли  той
танк повний. Будемо надiятись, що вiн повний.
   З таким настро?м ми розпрощались зi Сниликом, я обережно наближався  до
дому, на половинi Боярiв притьмарено  свiтилося,  i  менi  було  треба  ?х
бачити. Пiсля славетнього балю в Парк-Плаза, я уникав зустрiчi з ними, але
тепер я мусiв це статус кво, будь що будь, порушити. Боявся, що це не  так
легко менi вдасться.
   I був при?мно розчарований. Бояри зустрiли  мене  сливе  радiсно,  панi
Марта, у сво?му елегантному халатi, поралась у кухнi, а  пан  Михайло,  як
звичайно пiсля працi, сидiв у фотелi бiля ватрана пiд лямпою у  домашньому
одiннi i читав свiй невiдмiнний "Телеграм". Марта вийшла менi назустрiч  i
поспiхом, здавалось розгублено, казала:  -  Дуже  гарно,  що  ви  про  нас
ласкаво згадали, а то ми вже, було, гадали, що ви розгнiвались.
   - Завiщо? - вiдповiв я тоном найщирiшо? невинности.
   - Що ми тодi без вас вiд'?хали. Але менi так розболiлася голова... Хiба
то був баль? Дiм божевiльних. Такого безладдя я ще не бачила... Але  ви...
надiюсь, не ка?тесь? - казала вона з ноткою  лукавства.  -  О!  Нiчого,  -
вiдповiдав я далi невинне. - Ви щойно з дороги i може  голоднi?  -  питала
вона далi. - Нi. Гарно дякую. Недавно  вечрряв,  -  вiдповiдав  я.  -  Маю
чудову шиночку... I голляндський сир... I салат з крабiв, - гомонiла  вона
спокусливо. - Пречудове. Але я все таки недавно вечеряв, - настоював я  на
сво?му. - А з ким це ви при?хали? - несподiвано запитала вона. -  3  таким
добродi?м, мабуть вам знаним Сниликом, - вiдповiв я з пiдкресленою увагою.
- А чи не була це часом якась Сниличка?  -  невгавала  вона.  -  Нi-нi-нi!
Справжнiй, грубий, майже лисий Снилик, - вiдповiв я. - Чи не захопились ви
часом бiзнесом? - запитала вона з виразною ноткою iронi?. - А чому б нi? -
вiдповiв я на це. - Бiзнес? Ви i бiзнес! - викрикнула вона. - А чому б нi?
- повторяв я те саме. Марта дивилась з таким виразом, нiби мiж нами одразу
мала початись вiдома суперечка.
   Михайло вiдчув це також, вiдложив свою газету  i  мабуть  хотiв,  було,
також щось сказати, але Марта мiцно тримала стерно  розмови.  -  Бо  ви  i
бiзнес - рiзнi поняття, - казала вона.
   - Це вимага? пояснення. Що по вашому Я?
   - Якесь... Щось... О, не кажiть. Я вас так знаю. Зрештою, не мо? дiло.
   - А от уявiть... - почав, було, я нетерпеливо, - я саме цим зайнявся. I
пропоную вам одне дiло.
   Михайло, що сидiв i чекав на свою чергу,  повернувся  остаточно  в  наш
бiк.
   - Цiкава, цiкава, - сказала Марта з подво?ною сплою iронi?  з  виразним
бажанням знищити мене остаточно.
   - Продаю свою хагу. I пропоную це дiло вам, - вiдповiв я нагальне.
   - Хочете тiкати? Вiд нас? - вирвалось у Марти.
   - Чому тiкати? Справа значно простiша: потребую грошей.
   - Навiщо вам грошi ?
   - Кажу ж, що бiзнес.
   - Але ж ми тiльки що купили авто, - майже перелякано сказала Марта.  ??
настрiй одразу змiнився з грайливого на розгублений.
   - Iдеальне по?днання: авто плюс хата, плюс...
   - Але ж, Михаиле, - перебила мене Марта тривожним тоном.
   - Почекай,  почекай,  -  озвався  нарештi  й  Михайло.  -  Дай  сказати
чоловiковi слово. Хочемо знати, в чому справа.
   - Справа дуже проста. Берусь  за  дiло...  Потребую  готiвки...  Продаю
хату.
   - Чому тепер? Так скоро? - хвилювалася Марта.
   - Трапилась робра нагода. I мушу ?? вивжити.
   - Не так зараз. Не сьогоднi. Ми ще не готовi.
   - Яка рiзниця? Сьогоднi - завтра. Платите  комiрне...  Додайте  десяток
долярiв i ма?те власний дiм.
   - Але ж, Михаиле! - зовсiм хвилювалась Марта. Ми ж не ма?мо  нiяких  на
це засобiв.
   - Почекай, почекай.  Не  хвилюйся.  Дай  сказати  чоловiковi  слово,  -
твердив сво? Михайло.
   - О! Я не розумiю... Що за така наглiсть... Вiн вже все сказав.
   - Нiчого не сказав. Однi оклики. Як це  ма?  бути,  що  ма?  бути,  якi
умови, - казав спокiйно Михайло. Йому ця iдея виразно сподобалась.
   - Ми не ма?мо засобiв, - не здавалась Марта.
   - Хто ма? засоби? А навiщо благородне слово кредит ? Стiльки  банкiв...
Грошi ?, реальнiсть ?. З  кожним  роком  грошi  падають,  з  кожним  роком
реальнiсть росте, - пiдливав до вогню оливи я.
   - Ми думали... Аж десь... На весну, - бснте жилась Марта.
   - Що купите тепер за доляра -  на  весну  коштуватиме  п'ять  вiдсоткiв
бiльше. Цiни на реальнiсть ростуть, мiсто росте...
   Мо? аргументи вплизали,  Михайло  помiтно  зацiкавлювався,  Марта  далi
перечила, але коли дiйшло  до  остаточного,  Михайло  забрав  слово,  його
цiкавила цiна, я переказав думку Снилика, мовляв це мало  б  виглядати  на
п'ятнадцять тисяч, але  коли  йдеться  про  друзiв  i  коли  обiйтися  без
посередника,  можна  говорити  про  знижку.  Говорили  далi,   наша   мова
споважнiла, обговорювали подробицi, виринали  все  новi  i  новi  питання,
Михайло гарно в цьому розбирався, вiн направду цим пляном цiкавився,  хоча
вiн виринув трохи заскоро.
   - Навiщо, скажiть, така наглiсть, - питала пригноблено Марта. - I що це
за така вигадка? Чи не дума?те переселятися до Монтреалу?  -  вирвалось  у
не? з пересердя... Очi ?? сердито бiгали i здавалось, вона хоче на  когось
кинутись.
   Менi видавалось це дивним, я делiкатно посмiхнувся.  -  Переселитись  -
так. Лишень в протилежний бiк. До Оквiлу! - сказав  я.  Марта  невдоволено
замовкла,  а  Михайло  натомiсть,   також   збентежений,   виявив   бiльше
зацiкавлення, заявив, що йому ця iдея подоба?ться, хоча  зараз  годi  щось
остаточно сказати, бо це треба обмiркувати, а тодi дати вiдповiдь. Коли це
може бути? Можливо завтра.
   На цьому поки що скiнчилося. Я попрощався з  Боярами,  пiшов  до  себе,
щось по?в, передягнувся в робочий одяг i  вiдiйшов  на  нiчну  змiну.  Мо?
машини крутилися сьогоднi бадьорiше, я мав надiю, голова  працювала,  думи
будували пляни, мрi? - фантазi?, я  на  нових  плятформах,  пiдомною  жива
реальнiсть i все здавалось в найкращому порядку за вийнятком одного,  чого
я спочатку недобачив, що я не мав анi хвилини спокiйно?, а  весь  час,  як
годинник, крутився довкруги тi?? само? мов?  справи.  Я  не  мiг  спокiйно
спати, анi ?сти,  менi  снилися  будинки  i  булдозери,  моя  ?жа  не  так
смакувала, а мо? очi виглядали втомлено. Але втоми я не  почував,  це  був
наркоз, який тримав мене в постiйному напруженнi.
   Другого вечора я дiстав вiд Боярiв вiдповiдь. Вони беруть хату.  Це  ?м
вигiдно. Не матимуть посередникiв, не мусять  переноситись.  Того  ж  таки
вечора я подзвонив Сниликовi, що моя хата продана, вiч був здивований, але
вдоволений, вказав на свого адвоката пана  Гуменного,  що  на  вулицi  Бей
напроти мiсько? радницi, який мав би полагоджувати мо? формальностi.
   Наступнi  днi  були  виповненi  тими  формальностями.   Я   побував   в
Укра?нськiй Кредитовiй Спiлцi при  вулицi  Каледж,  побував  у  Канадськiй
Гiпотечнiй компанi? при вулицi Бей, разом з  Сниликом  вiдвiдали  адвоката
панi Сомерсет у Оквiлi. Усi тi справи вимагали уваги i часу, але точно  за
два тижнi, пiсля нашо? вiзити у панi Сомерсет, ми могли ?й вручити чека на
десять тисяч i тим самим я  став  власником  двох  i  пiв  акра  простору,
старого котеджу i нових шiсть тисяч боргу.
   Це не було зле. Була осiнь, початок листопада, довгi ночi, голi  дерева
i замазане небо. Звичайно у такий час я переживав втому, депресi?,  iнколи
катари, границя зими й осени наводила на мене такий самий жах,  як  колись
границя вiйни, пригадую цiлi тижнi мрячних днiв i ночей з чорним настро?м,
чорними думами, особливо коли я був сам i коли обривались надi?... На  цей
раз, здавалось, я мав найбiльше причин для таких настро?в, я був  напрапду
осамiтнений, я часто вечорами, прибувши з Торонта автобусом, обходив  свiй
ма?ток зо всiх бокiв, з високо?  засохло?  його  рос-линности  вискакували
зайцi, зривалися фазани, ночами тут гуляли скунси, ракуни i навiть лиси. У
мо?му тiсному, низькому, старосвiтському котеджi не було  вiкон,  сипались
стiни, текло  зi  стелi,  провалювались  помости,  пахло  гниллю,  цвiллю,
щурами, затиналась убиральня, гасла електрика. Моя  маленька  кухонька  не
мала нi печi, нi зливу, нi яких будь меблiв.
   Я мусiв все це привести до ладу, мусiв тут оселитися i тут  жити.  Щось
подiбне можна бачити хiба у фiльмах з часiв пiонерства... I що  вимагалось
- закачати рукави, озбро?тись терпеливiстю, почати наново т у саму роботу,
яку я проробив минулого  лiта.  Тобто  здирати  старi  шпалери  стiн,  якi
вiдлiпилися i звисали всiлякими химерними звоями, лiзти на  дах,  забивати
дiри, латати помости, вставляти вiкна,  направляти  убиральню,  обставляти
кухню, чинити електрику. Я працював майже кожного дня по кiлька годин,  не
пропускаючи працi на фабрицi,  я  був  замазаний,  задимлений,  закурений,
втомлений, побитий... Але хата поволi вилазила зi сво??  темноти,  вона  з
кожним днем  яснiла,  кiмнати  набирали  барви,  зникало  затхле  повiтря,
вривалося сонце. Було добре, що  я  мав  мiцнi  м'язи,  здоровi  легенi  i
витривалий  характер.  Це  помагало.  В  по?днаннi  з  мо?ми   фантазiями,
романтикою пiонерства, незвичними умовами, манливими перспективами, все це
разом робило з мене живий механiзм, який не знав нi дня, нi ночi, нi часу,
нi простору, анi нiяких жалiв, болiв, страхiв,  а  був  весь  погрузлий  в
глибину дiяльности й яко?сь ненаситно? жадоби творити щось iнше i нове.
   Було цiкаво вийти iнколи, коли я працював увечерi, на двiр, коли  шумiв
вiтер над широкими верхами високих сосон, коли там далi та?мничо свiтилися
вiкна вiлли мо?? сусiдки  Сомерсет,  коли  ще  далi,  над  озером  Онтарiо
розлягалися в туманах ревучi гудки кораблiв, а злiва здовж пiвденно?  межi
та?мничо  в  густiй  темнотi  свiтилося  кiлька  вiддалених  свiтел,   якi
вказували, що там стоять веселi бонгала мо?х трьох сусiдiв. Але моя  точка
серед цього поля була малою, кволою; кiлька малих вiконець ледве  помiтних
за чорним покровом ночi, заставлених ту?ю i ще  якимись  колючими  кущами,
обсотуваними гронами червоних ягiдок.
   Я був 'вийнятково стривожений неспокiйним, холодним щастям, коли  я  ще
не мав нiяких меблiв, а в мо?й кухонцi вже стояла залiзна, чорна  пiчка  з
бляшаною рурою, у якiй весело горiлi; великi, дубовi  полiна  дров,  а  я,
пiсля роботи, заляпаний фарбою,  сидiв  на  по-ломаному,  висидженому,  що
сильно вiдгонив мишами, фотелi i  при  свiтлi  лямпочки,  яка  звисала  на
шматку проводу, без нiяко? оздоби, читав першу лiпшу книжечку з  обгнилими
полiтурками, яку я мiг знайти у смiттi  однi??  з  мо?х  кiмнат.  Це  було
справдi гарно. Це моя улюблена сцена. Я не  тужив  i  не  квапився...  Але
пригадую той один вечiр, коли мене вперше навiдала моя сусiдка Сомерсет. Я
був залiплений брудами, вона була  на  пiдпитку  i  пахнула  шотляндськими
вiски, мо? кiмнати починали  вже  вiдживати.  -  Чудово!  -  казала  вона.
Чудово! Просто чудово! - Я мовчав, вдавав скромного, зрештою,  далебi,  не
було чим особливо пишатися. Я розсвiтив  свiтла  усiх  трьох  кiмнат,  все
виглядало порожньо, але панi Сомерсет все хвалила i  не  виявляла  бажання
скоро вiдходити. Я запропонував ?й свiй просиджений фотель i вона прийняла
пропозицiю, а сам я пiдсiв на  скринцi  з  мармеляди,  перед  нами  весело
горiли полiна у залiзнiй печi полум'я бавилось вiдблисками по наших лицях,
i ми довго того вечора спокiйно, як старi друзi розмовляли. А  зогляду  на
те, що моя англiйська мова не була ще  вистачально  досконалою,  тому  моя
гостя  старанно  використовувала  сво?  привiле?,  зона  любила  i   вмiла
оповiдати зо  всiма  тими  оздобами  мови  й  зворотiв,  що  ?х  виплекала
цивiлiзацiя деяких мов протягом  столiть.  Я  багато  довiдався.  Що  вона
вдова, iцо ?? чоловiк, директор банку, помер на удар серця, ще  коли  вона
була молодою, що вона цiле життя провела самiтньою,  дарма  що  мала  бiля
себе багато людей, що тепер ма? дiвчину, яку привезла з Европи i яку  вона
любить, що все ще часто ?здить до Англi?,  до  Шотлян  дi?,  до  Iталi?  i
Швайцарi?, що вона  мала  нареченого,  якого  втратила...  Довга,  складна
епопея,  яка  могла  iмпонувати  такому  невибагливому  свiдковi  житт?вих
проблем, яким був я з мо?м марксо-ленiно-сталiнським минулим. До всього  я
був добрим, невiльним слухачем, дарма що мав так мало  для  цього  вiльних
годин, але мiй iнстинкт менi пiдказував,  що  тут  треба  бути  вийнятково
поблажливим й зрозумiлим. Всi тi ?? "дрiнки" не були напевно  добровiльною
даниною  ??  поневолення  i  вимагали  вони  старанного  розслiдування   i
вiдповiдного трактування. Бо ?? людська подоба виразно вказувала, що в  ??
невеликому тiлi домiну? велика душа i гарне, вразливе, добре  серце.  Менi
хотiлося чимсь ?й помогти, головне, що мене бентежило, це ??  добровiльний
господарський занепад,  якому  вона  нiяк  не  намагалася  протиставитись.
Здавалося - ?? могли використовувати всi, кому тiльки заманеться, що  вона
цiле сво? життя щось  комусь  давала  i  нiколи  нiчого  нi  вiд  кого  не
вимагала. Це було таке мо? перше враження, можливо  я  помилявся,  але  те
враження було ще скрiплене пiзнiшими спостереженнями.
   Мiж iншим, вона часто вживала слова "лонки",  спочатку  я  не  придавав
цьому значення, а можливо й не зрозумiв належно, але трохи згодом я  почав
виразно розумiти ?? осамiтнення. Здавалося, для цього  не  ма?  причин.  З
першого дня нашого знайомства,  ми  застали  ??  у  бурхливому  товариствi
iнтоксикованих алькоголем людей, але ??  осамiтнення  мало  iншi  причини.
Можливо це було заблукання, втома, можливо навiть  розчарування,  туга  за
чимсь нездiйсненним i недосяжним. Так багато ? людей на  плянетi,  якi  не
можуть змiститися в ?? просторi.
   Очевидно, що я не робив нiяких, абсолютно нiяких намагань, щоб якось до
не? наблизитись. Я мав так мало часу i ?? вiзити  були  для  мене  скорiше
марнуванням дорогих годин, якi я мiг i мусiв використати на щось iнше, нiж
вислухувати  цi,  не  зовсiм  веселi  повiстi,  але  разом  з  цим  я  був
зацiкавлений... Це був новий для мене свiт людського побуту, я мав  завжди
пошану до цi?? завжди гордо?,  амбiтно?,  сво?рiдно?,  талановито?  породи
людських iстот, якi з одного далекого, туманного  острова,  розiйшлися  по
всiх континентах свiту i  скрiзь,  де  вони  ступили,  там  одразу  почало
зароджуватись велике, цiкаве,  розумне  розгортання  життьових  завдань  i
проб-блем. Нi, це не мусiло бути конче те все з матерi?,  тож  матерiя  не
конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком,  коштовними  повозами,
але признаймось також, що цi всi речi здобуваються не тiльки з матерi?,  а
також з чогось, можливо, багато вартнiшого. Все  вироста?  з  одного  того
самого джерела i коли ви не любите цього слова  "дух"  не  вживайте  його,
лишень я  не  знаю,  яким  iншим  поняттям  це  джерело-джерел  ви  можете
замiнити.
   Коли я дивився на мою гостю в  ??  жовтому,  безрукавому,  пiм'ятому  i
витертому кожушку, коли я бачив ?? не конче  правильне  орамлення  лиця  з
тими  залишками  ластовиння  i  тими  рештками  колись  бурхливого  рудого
волосся, менi здавалося, що я бачу не лишень Оквiл, Онтарiо,  але  я  бачу
також Ню  ??орк,  Калiфорнiю,  Мис  Добро?  Надi?,  Ново-Зеляндiю,  Крету,
Австралiю... I ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополiсi, бачу
Палятин. сенат, Юлiя Цезаря. ? певнi iстоти через  якi  проходять  вiки  i
простори, нiби промiння сонця крiзь многоранну призму.
   Я мав велике бажання не спричиняти цiй людинi якихсь труднощiв,  я  мав
повнi руки сво?х власних турбот, але якось так  сталося,  що  ми  зiйшлися
лице в лице без якогось особливого намiру. Того самого вечора,  коли  вона
вперше появилася в мо?му домiнiонi, вона вже  запрошувала  на  "дрiнк".  Я
вiдмовився за браком часу, бо мусiв ?хати на фабрику  чоколяди,.  але  вже
другого дня, вона ще задня покликала мене до  себе  i  не  на  "дрiнк",  а
завела до свого великого гаражу, який властиво був цiлою шопою,  де  могло
вмiститися пiд тузина авт i вказала менi на купу старих меблiв, звалених в
кутi i  призначених,  правдоподiбно,  на  якусь  вiвiсекцiю  -  добротних,
старовинних - дуб i шкiра зi всiлякими заумними оздобами з часу  минулого,
а можливо i якогось старшого столiття -  яв  таких  подробицях  нiколи  не
розбирався. Там були дослiвно всi необхiднi для дому речi  -  i  лiжка,  i
фотелi, i канапи, i крiсла. - Заберiть це; - сказала вона наказовим  тоном
з виразом яко?сь злости. Я дивився на не? здивованим поглядом.  -  Але  ж,
панi! Це все дуже вартiснi речi. Це найцiннiша антика. Бона тепер... -  А!
Гош! Нiсенiтниця. Заберiть - нi - то завтра все спалю, -  викрикнула  вона
сердито.
   Я просто не мав сили вiдмовитись, це були справдi, на мою  думку,  дуже
вартiснi старовиннi предмети справжньо? розкошi i було ?х там стiльки,  що
можна було обставити не такий, як мiй будинок. - Дуже дякую! Я  заберу,  -
погодився я. Не ви, а я - дякую! - вiдповiла вона. Воно тут валя?ться роки
i роки.. Нарештi збудуся!
   До речi, це буй один з дуже прозорих днiв, пiд ногами  грубою  верствою
по цiлому подвiр'? лежало пере важно кленове листя, прибите нiчною  росою,
яке липло до пiдошов взуття i  заносилось  до  хати.  Панi  Сомерсет  сама
помагала менi переносити тi  i  меблi  i  розставляти  ?х  у  мо?х  ветлих
кiмнатах. Розумi?ться, ми ?х не змогли усiх змiстити, але головне  у  мо?х
доменах появилися недопасовано вартiснi  речi,  вiкторiянська  канапа,  що
могла бути  окрасою  найвибливiшого  сальону  минулого  столiття,  тяжкий,
масивний, магоневий письмовий стiл з обов'язковими легкими шуфлядками, два
добрих, глибоких, нiби фортецi, шкiрянi фотелi з висидженими  подушками  i
багато iнших потрiбних i менш потрiбних предметiв, якi заповнили весь  мiй
мешканевий простiр не тiльки видимими об'?ктами щоденного  вжитку,  але  й
невидимими  ремiнiсценцiями  минулого,  якi  разом  iз  запахом  трухляво?
матерi? викликали примари людей, настро?в, подi?, з  яких  допитливо  уява
могла творити, якi хочете, картини давнього.  У  всьому  цьому  залишились
дотики, тiнi, кольори, запахи i навiть, можливо, нечутнi ультра звуки того
вже астрального свiту, який цi предмети оточував сво?ю атмосферою. Все  це
було люксусом, привезене з-за  океану,  багато  коштувало,  робило  кумось
багато турбот,  а  разом  при?мности,  надавало  поваги...  Тепер  це  лиш
невигiднi тiнi, що ?х годi позбутися, але разом нiяково вживати для потреб
щоденно-буденного вжитку.
   Але ця романтична операцiя стабiлiзувала мо?  мешкання  i  надала  йому
вiдповiдно? гiдности. Три тижнi тривало це  мiстерiйне  перевтiлення,  але
коли воно завершилось, все тут по сво?му  заблищало  i  набрало  визивного
вигляду включно з мо?ю пiонерською пiчкою у кухнi, недавно  поржавiлою,  а
тепер запопадливо вiдновленою барвою алiмiнiю.  У  мо?й  дровiтнi,  яку  я
примiстив у старiй, засотанiй павутинням шопi,  появилася  свiженька  купа
сухих берестових, готових для вжитку дров з мого таки поземку, а туманними
вечорами з димаря мого котеджу здiймався пiд сизе небо сизий  димок,  який
нагадував ситiсть i тепло, а  все  разом  довкруги  малювало  мелянхолiйно
кольору картину з обкладинки фармарського календаря.
   Це був цiкавий мiй особистий, суворо засекречений, iнтимно  забарвлений
свiт, якого клiмату можливо не збудуся нiколи, це була по  сво?му  радiсна
осамiтненiсть, коли людина виповнена так сво?ми плянамп i завданнями,  iцо
на нiщо iнше не ма? у не? мiсця. З початком грудня я вже мiг залишити сво?
торонтське мiсце, яке так недавно видавалось менi iдеальним i незмiнним  i
яке тепер затратило мо? зацiкавлення i належало  кому  iншому.  Бояри  вже
звикли до мо?? постiйно? вiдсутности i лише дивувались, коли я, ви?жджаючи
остаточно найнятою малою тягарiвкою, забрав зi  собою  мо?  валiзи,  пачки
паперiв i вiдомого "Фiлiпса", а мого унiверсального i  мiстерiйного  стола
залишив ?м на вiчну власнiсть. Я не мiг ?м навiть належно цього  пояснити,
вважаючи, що мо? теперiшнi пригоди ? чисто мо?ми особистими справами i для
ширшо? публiкацi? не надаються. Але  з  Боярами  i  навiть  з  Мартою,  ми
зосталися далi друзями. Ця остання провела мене аж  до  авта  з  речами  i
обiцяла "навiдати", вкладаючи в це слово сво?рiдний iнтригуючий присмак. Я
вiдповiв на це лишень скромним кивком голови i мч розлучилися.
   Чергова дошкульна проблема виникала з мо?м до?здом до Торонта на працю.
Ще рано, а також вечором, це не  робило  труднощiв,  цiлий  ряд  автобусiв
мiсцевих i позамiсцелих лiнiй, регулярно й вигiдно  курсував  здовж  озера
старою двiйкою, але гiрше було  ночами,  коли  приходилось  не  раз  довго
вистоювати на зупинках, чекаючи на ?диний нiчний  автобус,  який  до  того
iнколи безсоромно спiзнявся. Ще гiрше стало, коли впав раннiй снiг  i  мiй
Оквiл вкрився чималою м'якою бiлою верствою цього  небажаного  добра.  Вiд
мого мешкання до найближчо? зупинки  автобуса,  було  чверть  години  ходи
глухою, малолюдною, часто засипаною снiгом алейкою,  я  вертався  звичайно
серед ночi, або раннiм ранком, коли все спало i я перший прокладав слiд на
свiжому  снiгу.  А  коли  доходив  до  свого   зачарованого,   та?мничого,
погрузлого у глибокий сон замку, мусiв хоч трохи вiдгорнути наперед з  пiд
дверей снiг, iнакше  вiн  навалився  б  просто  до  середини  мого  малого
передсiння.
   Але i в цьому всьому було  повно  iнтригуючого  змiсту,  що  його  годi
вислодитн словами, мо? мiсце виглядало  загадково,  з  домiшкою  та?мничо?
мiстерiйности,  завжди  було  тихо  i  порожньо  здалека   горiли   свiтла
сусiдських осель i особливо привабливо свiтилося  кiлька  вiкон  нагорi  i
внизу мо?? сусiдки панi Сомерсет, з якою у  мене  пiдтримувались  невидимi
контакти, дарма що ми дуже рiдко зустрiчалися i ще рiдше розмовляли. Але я
знав, що пiсля нашо? першо? розмови вона чекала, що я зголошуся до не?.  Я
не спiшився з вiзитами, був утомлений, не мав часу. багато думав про Лену,
розповiдав сам собi казки свого майбутнього, iнколи виходив на свiй  город
шукати  сухих  дерев  но  дрова,  оглядав  цей  простiр  дослiдчим   оком,
насолоджувався глибокою ти шею, у якiй звуки далекого потягу, що  пролiтав
долиною, видавались  небесними  громами.  А  поза  тим  ця  статика  i  ця
нерухомiсть. I цей вiдчаяний нiмий спокiй але? (?? звуть Матiяса)  з  тими
п'ятьома яблунями, крiзь вiття яких та?мничо ппосвiтлювалось свiтло  оселi
панi Сомерсет, нiби там жив якийсь алхемiк, або якийсь чародiй.  Ця  вiлля
нагадувала менi оповiдання Конан Дойля, Дафну де Мурьс, Агату Крiстi.
   Так. Спокiйно лежала алея  Матiяса,  спокiйно  шумiли  сосни,  спокiйно
стояли яблунi, спокiйно свiтились оселi сусiдiв, але все тто могло бути  й
не спокiйним, особливо ночами, коли наприклад налiтав вiд  озера  вiтер  i
все обертав у фурiю. Сосни, яблунi, ясени, верби молились i скаржились,  з
далекого озера  долiтав  шум  хвиль,  а  всiлякi  електричнi,  телеграфнi,
телефоннi дроти з рiзнiми антенами навiжено свистiли. У такий час, коли  я
був дома i коли в мо?й залiзнiй печi-кухнi горiли великi сухi  полiна,  тi
гомони i тi шуми поза стiнами мо?? хати, видавались менi при?мною музикою.
Я примостив перед грубкою вигiдний фотельчик, поставив за ним стоячу лямпу
пiд високим абажуром, одягався у теплий домашнiй бронзово? барви  халат  i
читав пiд лямпою щось з найновiших  лiтературних  появ  та  слухав  музику
Сi-Бi-Сi, яку подавав менi ласкаво з сусiдньо? темно? кiмнати мiй чарiвний
"Фiлiпс".
   Лишень це не так часто бувало. Я не так часто бував дома i досить рiдко
шумiли хвилi i стогнали дерева. Клiмат  цього  чудового  краю  вистачально
помiркований i його  конституцiя  виключала  надмiрнiсть  гострих  емоцiй.
Здебiльшого було лагiдно й помiрковано  -  бiла  земля,  сине  небо,  ясне
сонце, блiдий мiсяць.
   Згодом вiд порога мо?? оселi, пiд прямим кутом, появилося двi  не  дуже
протоптанi, легкi стежки. Одна виразнiша й конкретнiша до але? Матiяса,  а
друга легша й химернiша до будинку мо??  сусiдки,  та?мничо?  вiлли.  Цими
стежками не багато  ходилося,  вони  ледве  зарисовувались  на  загальному
бiлому тлi, а коли випадав новий снiг, зникали зовсiм.  Спочатку  це  були
лишень кiлька мо?х слiдiв - широких, глибоких, незграбних, але  згодом  до
них додалися меншi й коротшi знаки, що належали без  сумнiву  делiкатнiшим
сотворiнням, нiж моя подоба. До мене почала заходити "мiс Кетрен".  яку  я
звап Катрусею- пречудове, фiлiгранне ?ство, яке  посилала  до  мене  "ледi
Сомерсет" з усiлякими сво?ми справами. Раз це були звичайнi гарячi  млинцi
з борошна тiтки Жемiни з вiдомим кленовим соком, iншим разом це  був  дуже
теплий, верблюжо? шерсти, старомодний светр, правдоподiбно  з  музею  панi
Сомерсет. Розумi?ться, Катруся приходила, делiкатно стукала до дверей мого
ганку, передавала доручення сво?? панi i одразу вiдходила. Але ?? слiди на
снiгу лишалися. I вiд цього менi було не лишень при?мно, а також  радiсно.
Я вiдчував, що в мо?й самотi зароджу?ться дивовижний  фокус  зацiкавлення,
який починав мене хвилювати. Одиноке вражливе  мiсце  мо??  уяви  -  Лена,
збагатилося новим небулярним  видивом,  яке  починало  горiти  i  видiляти
промiння
   Але й цi слiди  не  були  ?диними  слiдами  на  теренi  мого  казкового
царства. Коли довший час не випадало свiжого снiгу, тодi весь цей  простiр
покривався фантастичними вiзерунками - здовж i  впоперек,  рiзних  форм  i
рiзнiх розмiрiв, що належали  майстерностi  мо?х  найчисленнiших  сусiдiв.
Скiльки, наприклад,  я  мав  самого  вороння  -  чорних,  з  парламутровим
вiдблиском сотворiнь, якi любили обсiсти одну з мо?х сосон i  звiдтiль  на
цiле горло, з фанатичною впертiстю, кричати на  цiлу  околицю,  нiби  вони
хотiли перекричати весь свiт. Цiкаво, хто вложив  до  цi??  мало?  тварини
таку велику силу вiдчаю, гiркоти i скарги.  Коли  ж  вони  косо  по  вiтру
злiтали iз землi, вони звичайно залишали  по  собi  цiлу  мережу  найфанта
стичнiших стежок по  бiлому  снiгу.  ?х  намiри  найменш  передбаченi,  ?х
напрямки круто i нагло мiняються, ?х рухи рiзнi й вiдруховi. Звичайно ними
керу? пан-голод, але ?х слiди пiсля цього нагадують  i?роглiфи  чарiвничо?
книги приречення.
   За воронами зараз в черзi стояли горобцi - не менше крикливi й ще бiльш
метушливi зграйки патетичних ненажер без сумнiву з  породи  семiтiв.  Вони
жили ярмарком i завзято торгувалися за кожну найменшу смiтинку, коли  вона
творила якусь iлюзiю iстивного. Вони не лишали нi стежок, нi слiдiв, а лиш
зграсований вигiн бiля мiсця, де знаходили поживу.
   Iнколи несподiвано, нiби навала монголiв, появлялися гурти диких качок,
якi спускалися на мою територiю i  шукали  данини.  За  качками  прилiтали
матово-бiлi меви й чайки, якi кружляли довкруги, нiби зграя iндiян.
   По землi блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свiгу,
як ракуни, скункси, лиси i, розумi?ться, нашi чудовi друзi собаки й  коти,
якi знаходили мене завжди i скрiзь. Можливо й тому, що я почав  виставляти
бiля мо?? шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамiрливе,
мо? сусiди не завжди мiж собою мирилися, iнколи, коли я вертався з роботи,
я заставав ?х в запалi бойових операцiй, що нагадували Корею.
   Я був дуже здивований, що моя  сусiдка  панi  Сомерсет  не  тримала  нi
котiв, нi собак, як це звичайно можна було сподiватися. В  ??  просторому,
на одинадцять кiмнат, примiщеннi все виглядало дуже статично. Нiчого  нiде
не рухалось, ?? численнi чирокi канапи глибокi фотелi,  столи  i  ятолики,
стiльцi i пiдстiльцi, ?? картини на стiнах, книги на  полицях,  килими  на
помостi, все це по сво?му замрiялось i так  застигло.  I  лишенi:  iнколи,
досить не  часто,  на  ??  подвiр'я  за?жджало  кiлька  машин,  в  будинку
свiтилось бiльше вiкон I робилось гармiдерно. Але така iнвазiя не  тривала
довго. Вона приходила, прошумiла  й  вiдходила.  Будинок  лишався,  свiтла
гасли i тиша знов вселялася. Натомiсть все бiльше оживав  i  свiтився  мiй
малий котедж.
   Той мiй котедж! Як пiзнiше я довiдався, вiн сто?ть тут ще з 1884  року,
що на нашi iсторичнi мiрила - велика древнiсть. По сво?му я його спонтанно
полюбив, але це  вимагало  також  жертв  i  уваги.  В  його  стiнах  могли
появитися  несподiванi  щiлини,  якi  з  настирливою  впертiстю  негатавно
впливали на мою хатню температуру,  то  я  мусiв  лiзти  на  його  старечу
покрiвлю i там шукати якихсь недолiкiв, то знов чогось вимагав димар, який
не мiг гаразд впоратись з димом, а що головне,  я  безнастанно  оздоблював
його нутро. Менi хотiлося, щоб вiн конче "щось був вартий", щоб "з  нiчого
став чимсь", щоб вiн по сво?му себе виправдав i навiть по сво?му  заблищав
молодiстю. Не так давно я  читав  статю  в  "Лайфi"  i  оглядав  пречудовi
iлюстрацi?, як то вiдомий герцог  Вiндзорський  Едвард,  вiдбудував  ру?ни
старого замку у Францi?i зробив з них модерне  мешкання,  у  тому  ж  таки
"Лайфi",  у  вiддiлi  "модерний  побут",  я  натрапив  на  ряд  кольорових
iлюстрацiй, як то в самому Голивудi, найзаможнiшi зорi екрану,  заповняють
сво?  коштовнi  вiлли  старим  фармарським  крамом,  я  бачив   iлюстрацiю
скульптур якогось француза, зложених зi старих, розбитих авт, я читав  про
одного калiфорнiйця, який збудував велетенську вежу з пляшок  зiбраних  на
смiтниках.  Менi  казали,  шо  все  це  звучить  трохи  песимiстично,   що
фiлософське це висловлю? "тугу" за невiдомо чим в стилi людей зi сердитими
бородами i нечесаним довгим волоссям, а iншi знов  твердили,  що  в  цьому
багато примхи "пересичених буржуа" i взагалi весь  той  позолочений  культ
найкраще вигляда? у таких мiсцях, як замки герцогiв,  вiлли  голивуд-ських
магнатiв, оселi швайцарськпх вигнанцiв типу Чарлi Чаплiна.
   Я не мав зеленого поняття, в чому саме виявля?ться естетика  скульптури
зi старих позбитих авт, але коли вона така справдi  iсну?,  i  знаходяться
компетентнi знавцi й адоратори цього стилю, то чому  i  менi  не  скориста
тися з  цi??  дешево?  нагоди  i  не  спробувати  потрапити,  без  великих
труднощiв, у "великi забiяки". Тим бiльше, що я випадково мав  стiльки  до
вибору, просторий буди нок панi Сомерсет був  переповнений  скарбами,  якi
стягалися сюди десятилiттями  зi  всiх  кiнцiв  свiту  i  були  позбавленi
елементарно?, не кажу вже пошани,  але  й  уваги  мо??  шановно?  сусiдки.
Навпаки. Здавалось, вона це пристрасно ненавидiла. - Тейк iт!  викрикувала
вона i вдаряла сво?м розiпляпаним черевиком  старовинну  вазочку,  можливо
справжньо? китайсько? порцеляни, що валялася в купi мотлоху на  горищi.  -
Забирайте те смiття! воно мене душить! Я хочу звiльнитися! - Я  не  зовсiм
?? розумiв, вiд чого вона хоче звiльнитися,  що  ??  душить.  Я  намагався
казати, що це можуть бути дуже вартiснi речi, що ?...  -  Нiякi  вартiснi!
Генрих настягав того...  За  центи!  Забирайте,  забирайте,  забирайте!  -
сердито перебила вона мене.
   О, мiй Боже! Що мав  робити.  I  в  наслiдок  цього  безраддя,  у  мо?х
античних сальонах появилося чимало всiлякого добра, як тi  самi  китайськi
вазочки,  виразни   ки   якогось   культу   бронзовi   iндiйськi   коники,
старо?гипетськi кадильницi з дивовижного перегорiлого металу, староримськi
вовчицi з Ремом i Ромулем з вульканiчно? лави i пречудова, трохи  надбита,
гiпсова  копiя  чарiвно?  фараоншi  Нефретете,  жiнки   Тхнатона   фараона
вiсiмнадцято?  династi?  з  налiпкою  якогось  олександрiйського   книгаря
Волтазара.
   До речi, та сама Нефретете... ??, на довгiй ши?, делiкатна, як тюльпан,
голiвка з тим дивовижним клобуком, чимось нагадувала менi  .  .  чи  не...
молоденьку Одрей Гепборн i навiть мою Лену. Вибачте, вибачте!  Можливо  це
звучить, як сервiлiзм, але справа тут не в подiбностi зовнiшньо?  статури,
а в тiй невловнiй для слова, зневажливiй i мiмозно  вражливiй  красi,  так
переборщено-щедро вложенiй у один  фокус  розмiру.  Я  цiкавий,  як  могли
звичайнi механiчнi атоми зложитися у таке вишукане, живе. зорове враження.
   - Чи ви розумi?те, що це значить жити в такому музе? тридцять рокiв?  -
питала мене панi Сомерсет.
   - Ви станете мумi?ю. Я ще не стара, але я вже мумiя. Мене не зворушують
навiть любовники.
   Можливо, можливо, але я мав на це сво? погляди i сво? пляни. По  перше,
в мо?х очах, вона нiяка  мумiя,  а  цiкава,  трохи  втомлена  достатком  i
можливо затро?на алькоголем i нiкотином людина, а  щодо  речей,  то  я  не
вбачаю в цьому музею, а лишень невiд'?мну конечнiсть щоденного вжитку,  як
сонце й повiтря, вони менi потрiбнi, я заповняю  ними  свою  порожнечу,  я
потребую грунту, я впускаю до нього корiння. Он та широка, мiцна,  нiби  з
бронзи шкiряна канапа виточена з  найкращого  ?вропейського  дуба,  це  не
музей. Це мебля. На нiй можна не тiльки сiдати, але танцювати  аркана  або
той монументальний, як стара фортеця, фотель, всi цi бронзовi витребеньки,
це не тiльки речi, це спiвчинники i спiвтворцi мого многогранного  дiяння.
Я мав фотелi, я мав скунксiв, я мав Нефретете, я мав... багато.
   За вийнятком долярiв. Мо? борги лежали на мо?й душi  олив'яним  гнетом,
половина мого стандартного зарiбку вiдходила на його погашення,  для  мене
лишалися крихти i,  як  що  не  знайду  iнших  джерел  прибутку,  це  може
заморозити мое iснування в такому виглядi на багато  рокiв.  Я  мушу  щось
зробити i мушу знайти вихiд, менi iмпону? моя лiтня операцiя, за  тi  пару
мiсяцiв я зробив бiльше готiвки, нiж за рiк працi у "Равн-трi". Нiчого  не
лишалося, як знов вдатися до Снилика. Будинки! Цi пречудовi споруди  нашо?
надмiрности в просторi. Для зору, для тiла. для духа  i  для...  банкового
конта. Щось набути, привести до порядку, пустити на ринок... Недавно  менi
оповiв "Рiдер Дайджест", як один iрлянд?ць з Бостону зробив на цiй  справi
триста мiльйонiв. Чому б не зробити менi бодай триста тисяч? I хтось  менi
ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба  його  подво?ти.  Математика
любить курйози. По новому роцi мушу це випробувати.



   II

   Мо? перше Рiздво на цьому новому  анахоретському  мiсцi  пройшло  тихо,
осамотнено, скромно. Нiяких ялинок, нiяких дiдiв  Морозiв,  нiяких  навiть
привiтань. Мо? знайомi були збитi  з  пантелику  мо?ми  змiнами  адреси  i
ви?зду на  цю  провiнцiю,  а  я,  звичайно,  не  придавав  цьому  великого
значення. I, розумi?ться, я думав про Лену. Минулими  роками  ми  мiнялися
привiтаннями, я  висилав  ?й  щось  вишукане  з  iлюстрованих  журналiв  i
скомпоноване  у  певну  цiлiсть  з  кiлькох  iлюстрацiй  на  тему  Рiздва.
Переважно це були картини  загостреного  чутт?вого  вислову,  якi  мали  б
характеризувати мо? до не? вiдчування на  тлi  наших  вза?мних  стосункiв.
Вона ж, звичайно, присилала менi пречудовi, абстрактнi зарисовання власно?
композицi? з улюбленою ?? тематикою народження в релiгiйних  версiях.  Але
на цeй раз мiж нами запанувала глибока мовчанка. I з мо?? вини.  Я  просив
?? не висилати святочних привiтань... Просто  тому,  що  не  маючи  нiяких
iнших контактiв, таке привiтання прозвучало б банально i лишень ображало б
мо? по чуття.
   Але я багато, без перерви, наполегливо про не? думав.  Я  мав  три  днi
вiльних, у мо?й хатi було тепло, нiякi зовнiшнi витiвки зими  не  мали  до
мене доступу, я лежав у пiжамi i домашньому халатi на  канапi  i  пiд  шум
вiтру за вiкном намагався читати Томаса Волфа "Поглянь до  дому,  янголе",
що у мене не виходило, бо на перешкодi була Лена.  Наше  знайомство,  наше
Сiмко, нашi пригоди, нашi бiльшi i меншi зустрiчi, епiзоди, деталi, i  чим
бiльше про це думав, все бiльше i бiльше жалiв, що ?i нема? зо мною у  цiй
затишнiй хатинi. Яка це була б iдеальна, неповторна комбiнацiя таких  двох
вийнятково загострених течiй чуття. Вiд цi?? уяви у мене крутилась  голова
i не хватало уяви. Я впирався поглядом у голiвку Нефретете. або  зривався,
хапав то тографiю, що стояла на мо?му нiчному  столику,  ту  саму,  яку  я
зробив одного разу, ще коли Лена мешкала  при  вулицi  Шша,  у  домашньому
робочому халатi, у стоптаних виступцях, з рукою пiднятою догори, якою нона
притримувала  розпатлано  вiтром  волосся.  Вона  була  так  близько,  так
близько, ось вона на тому клаптику паперу, ??  приплющенi,  не  звиклi  до
гострого сонця, сiрi, плятиновi очi. I той  ??  гнучкий,  високий,  довгий
стан, що так чарiвно умiв вигинатися у ритм музики чи любови... I в  такий
час менi здавалося, що наш розрив не реальний, що вiн неможливий, що ми не
розiйшлися, а лиш розiрвалися, я був чомусь переконаний, що саме у цей час
вона так само, як i я у тонi i ритмi тих самих думок i уявлень. А  коли  я
намагався уявити ?? подружжя i ?? чоловiка, невiдомо чому був переконаний,
що це не подружжя, а примха, фарс, насильство. Це був  мiй  культ  -  дуже
живий i дуже переконливий; вiн виповняв всi мо? атоми i  всi  мислi.  Вона
мешкала у тiй  другiй  золотiй  кiмнатцi,  де  на  стiнах  висiли  три  ??
мальованi гострими мазками кольоровi  вiзi?,  до  яких  я  iнодi  торкався
пальцями, щоб вiдчутi? напруження ?? думки.
   Не мав я рухливiших контактiв i з панi Сомерсет. За  нашими  правилами,
це свято було iнтимним святом родини, ще перед тим, вона  переслала  менi,
як звичайно, Катрусею, шматок дуже  солодкого  родзинкового  печива,  а  я
натомiсть вислав ?й дуже пишну осрiблену, з  кра?видом  романтично?  зими,
картку. У день Рiздва на ?? подвiр'? i в ??  домi  було  також  тихо,  вiд
полудня почав падати традицiйний, рiздвяний, лапатий снiг i  широке  гiлля
наших чудових сосон почало одягатися у бiлi,  ватовi  рукави.  Було  тихо,
справдi тихо, божесько тихо. I коли  пролiтав  десь  там  далеко  вечiрнiй
потяг, цiла долина здовж озера гримiла громами, нiби у цiй тишi  про?жджав
по сiрому небi сам творець грому i блискавки  у  всiй  сво?й  громотворчiй
подобi i могутностi.
   Зате   Новий   рiк   видався    у    мене    на    причуд    бурхливим,
сво?вiльно-розгульним i безконечно радiсним.  Сам  не  вiрив,  що  у  мо?й
господi може таке статися. Я запросив Боярiв - Михайла i Марту, я запросив
молоду пару, яка пере?хала недавно сюди аж з Едмонтону i  яких  я  знав  з
нашого табору в Европi, а також, розумi?ться, я запросив Снилика,  але  на
цей раз не самого, а з його нареченою. Зi Сниликом не була  легка  справа,
вiн наполегливо кликав мене на  забаву  до  клюбу  торгiвцiв,  що  недавно
заснувався, але я вперся i це вирiшило. До цього  часу  я  лиш  мiж  iншим
догадувався, що мiй приятель, цей добрий торгiвець реальностей, ма?  також
цiкаву, повненьку, рожевощоку чорнявку з  далеких  прерiй  Саскачеванщини,
яка прибула до наших берегiв, як i ми самi, шукаючи фортуни, i  зачiпилася
за такого солiдного кита торговельного царства, яким  без  сумнiву  ?  наш
шановний друг. Взагалi Снилик розцiнювався на бiржi наречених дуже  високо
i не мало наших чудових емiгранток попекло сво? пальчики на цiй  операцi?,
але чорнявка з далеко? Саскачеванщини мала бiльше щастя i можливо тому, що
за нею дось там за обрiями лежало двi секцi? фармарського  лану,  вкритого
золотою пшеницею, якого вона була ?диною спадко?мницею. Зрештою, це  могло
бути лишень невиправдане припущення, бо ж Снилпк,  як  i  бiльшiсть  наших
чесних таборян ДiПi. на початку прибув не просто  до  столицi  цi??  нашо?
провiнцi?, а до славетньо? метрополi? свiтового фармарства  Вiннiпегу,  де
вiн ще не був "Снилик i Ко" i де вiн пiзнав свою чорнявку на якомусь  балi
чи не з приводу одного з'?зду СУС, не конче орi?нтуючись,  якi  саме  лани
пшеницi супроводжували ?? призначення. А  тому  дуже  можливо,  що  в  цiй
судьбоноснiй пригодi головну ролю вiдограла не так  фарма,  як  невмолимий
фатум спорiднення сердець, якi  зiйшлися  з  двох  кiнцiв  земно?  кулi  у
Вiннiпегу на вулицi Мейн, щоб створити цю мiстерiю  i  розiгрувати  ??  на
романтичних берегах блакитного Онтарiо.
   Друга пара - новi торонтцi, молодий, русявий  iнженер-будiвельник  Iван
Медик, старий приятель Бояра, абсольвент вiдомо? полiтехнiки передво?нного
Дан-цiгу i молода його, колишня учителька i  прiмадона  таборових  театрiв
Ярошевича, чорнява панi Iрина - подружжя епохи  ДiПi,  якi  так  само,  як
багато iнших, об'?хали половину нашо? плянети, щоб трохи спiзнено,  шукати
мiсця пiд сонцем тут мiж нами. Я  познайомився  з  Медиком  ще  давнiше  i
запросив його не випадково, як також не випадково було продумане  цiле  це
мо? бурхливо пiдпри?мство, про що буде мова пiзнiше.
   Вони прибули двома машинами,  знайомим  старим  приятелем,  темно-синiм
Шевролетом Боярiв i не менш знайомим  темно-зеленим  Фордом  Снилика,  хоч
до?хати пiд саму мою резиденцiю ?м не пощастило, просто тому, що  менi  не
пощастило прочистити вiд  снiгу  весь  до?зд  вiд  але?  Матiяса  до  мо??
господи. А через те, вони були примушенi залишити  сво?  люксусовi  засоби
модерно?  комунiкацi?  зараз  при  в'?здi  до  мо??  садиби  i  вже   далi
пробиватися довгою, глибокою стежкою, що мо?м гостям, особливо  паням,  на
диво сподобалось. - Зовсiм, як на селi! А тут справдi чудово! А якi сосни!
А яблунi! -  Самi  захопленi  оклики...  I  менi  було  при?мно  ?х  чути.
Здавалося, що я в якiйсь мiрi  до  цього  спричинився.  Снилик  рiшуче  не
пiзнав мо??  антикварiяльно?  резиденцi?,  а  Медик,  з  виглядом  знавця,
старанно оглянув i належно оцiнив ?? внутрiшнiй змiст. Панi Марта у  першу
чергу глянула на малюнки Лени i голосно заявила,  що  модерного  мистецтва
вона не визна? i вважа? його за звироднiння, натомiсть  панi  Iрина,  дуже
демонстративно виявляла сво? захоплення цим мистецтвом i охами та ахами не
могла ним нахвалитися. Трохи збоку лишалася мовчазна  i  скромна  фармерка
панна Ольга у своему пишному мiнковому хутрi, хоча  можна  було  приблизно
догадатися, що цiле це мо? латане пiдпри?мство ?й не особливо iмпонувало.
   А взагалi мiй дiм - моя  фортеця,  заповнився  рухом,  шумом,  блиском,
засвiтилися свiтла, загомонiв "Фiлiпс". Я вперше за сво? життя зважився на
таке патетичне пiдпри?мство, всi тро? пань, на чолi з Мартою, завзято менi
помагали, вони окупували мою маленьку кухню  i  старанно  почали  готовити
всiлякi сендвiчi, в той час, як ?х достойнi мужi,  озбро?вшись  цигарками,
заповняли  мiй  сальон  тютюновим  димом   i   авторитетно   рiшали   долю
теперiшнього свiту. Вiйна в Коре?,  наближення  виборiв  у  США,  заколоти
советських сателiтiв, виступ на свiтову арену полiтики динамiчного  дядька
Хрущова  -  все  це  невичерпальна  криниця  невичерпальних  комбiнацiй  i
можливостей.
   Я тримав дiловий контакт мiж сальоном i кухнею i  був  трохи  збитий  з
пантелику, бо отримав через Боярiв,  несподiване  привiтання  вiд  Лени  з
пречудовою лiнографi?ю "Сидяча дiвчина", яку я колись бачив у  не?  i  яка
менi тодi дуже подобалась. Отже я мав  причину  дiстати  добрий,  гомiнкий
настрiй,  на  що  гостро  реагувала  Марта,  безнастанно   атакуючи   мене
в'?дливими заувагами. Я був для не?  нечемним  господарем,  в  мо?й  кухнi
вiдгонило мишами, я накупив не  тi??  ковбаси,  мо?  сардинки  зiпсутi.  Я
натомiсть  засипав  ??  щедро  нещирими  комплiментами  про  ??   надмiрнi
господарськi здiбностi, ?? почуття дотепу, гумору, краси, на  що  Iрина  i
Ольга, з блискучими  очима,  висловлювали  також  сво?  претенсi?,  що  ?х
занедбу?ться в користь Марти. Марта, натомiсть, не зважаючи на  цей  жарт,
поблискувала,  як  вовчиця,  сво?ми  великими  котячими  очима,   злорадно
заявляла, що коли когось тут занедбують, то нiяк не на користь ??, а  тi??
он примадонни, що ?? фотографi? розтавленi по  всiх  вiвтарях.  -  А  вона
справдi гарна, - вирвалося спонтанно у Iрини. Марта затискала зуби, щоб не
вибухнути остаточно, а я, щоб вiддячитись усiм, поспiшно розливав у старi,
кришталевi, великi i малi чарки iскристу, червону, французьку  малягу  для
пань i не менш iскристi "рай-вiски" "олд ведiнг" з джiкджерелом i  льодом,
для панiв. В запасi на мо?му столику стояло ще кiлька  пляшок,  мiж  якими
спонтанно видiлялася барвиста голiвка бiло?  смiрновки  i  кiлька  золотих
голiвок мiсцевого шампанського, яке трималося на дванадцяту годину.
   Я розносив тацу з чарками, Снилик з великою цигарою в руцi, брав  вiски
i намагався щось сказати... Панi i панове! Панi i панове! Та слухайте! Гей
там! Кухня! - Кухня не  слухала,  вона  мала  сво?  проблеми.  Марта  саме
входила в ролю. Вона  вiдмовилась  вiд  вина,  налила  собi  смiрновки  i,
тримаючи   високо   перед   собою   прозору,   велику   чарку,   незалежно
проголошувала: - За нашого анахорета! - ?? пiдтримали Iрина i Ольга.
   - За великого парубка! За залiзного холостяка! - Панове в цей  час  вже
встигли випити i Снилик, всiдаючись назад до фотеля i затягаючись цигарою,
почав говорити невiдомо до кого, що, мовляв,  жарт-жартом,  а  "ми  мусимо
його зламати". Вiн мав на увазi мене, або краще мо?  парубоцтво.  Ця  тема
всiм подобалась i панi навипередки пiдходили до мене зi сво?ми  чарками  i
"випивали" за... iтд, iтд... Тобто скоре мо? одруження, невiдомо навiть  з
ким.
   Всi мо? кiмнати наповнились шумом,  зчинився  гармiдер,  настрiй  скоро
пiдносився, ми вже пробували танцювати пiд звуки "Фiлiпса",  нiхто  нiкого
не слухав, всi говорили, вiдчувалось,  як  вгина?ться  старий  помiст  вiд
надмiрно? намаги танцюючих, i саме в запалi цi?? прекрасно? метушнi,  десь
перед одинадцятою  годиною,  до  мо?х  дверей  хтось  постукав  i  коли  я
вiдчинив, на порозi, на снiгу стояв високий лисий добродiй у  фраку,  який
старанно вибачався  за  турботи  i  куртуазiйно  передав  усне  запрошення
шановно? ледi Сомерсет, щоб ми всi цiлою нашою ватагою, загостили до не? i
зустрiли разом з нею Новий рiк. Ця незвична подiя мене при?мно  заскочила,
я запросив добродiя у фраку до  середини,  в  його  руцi  миттю  опинилась
склянка вiски, ми обступили його колом i дуже шумно  "гiп-гiп"  випили  за
його здоров'я. Виявилось, що цього не  досить.  Снилик  висловив  ще  одну
думку. За здоров'я панi Сомерсет! Ще раз "гiп,  гiп"  i  iце  раз  випито.
Пiсля того" всi ми "вирiшили" дуже справдi шумною ватагою переселитися  до
мо?? сусiдки це була винятково цiкава  пригода,  коли  ми,  не  тримаючись
стежки, хто, як мiг, не вiдчуваючи нiякого впливу  температури,  брели  по
колiна снiгом, при чому жiнки у сво?х назувках, постiйно вимагали  якогось
втручання, а коли я намагався помогти Мартi, яка вiдстала вiд нас  i  мало
що не загрузла в снiгу, вона просто кинулась менi на шию  i  притискаючись
гарячою щокою до мо?? щоки, пристрасно шептала: - Ти, ти, ти!  Я  знаю!  Я
знаю! - Я намагався визволити ?? з ?? негоди, але вона впиралася, так що я
мусiв ?? майже нести, при чому до мо?х черевик вже набилося багато снiгу i
я плутався помiж засипаним снiгом бур'яном, готовий що-хвилини  повалитись
у якусь кучугуру. I коли ми виплутались пiд будинок  панi  Сомерсет,  який
весь привабливо свiтився i на подвiр'ю якого стояло з пiв тузина  авт,  ми
були обснiженi i пом'ятi, цiле наше товариство гармiдерно  увалювалось  до
розкритих  дверей,  не  зважаючи  на  нiякi  правила  поведiнки,  де   нас
зустрiчала сама панi Сомерсет  у  гарнiй,  моднiй,  попелястiй  сукнi,  як
звичайно пiд впливом алькоголю з розкритими обiймами. Вона всiх нас  гарно
вiтала, а Снилика i мене обняла i оздобила нашi щоки  рожевими  вiдбитками
сво?х уст.
   ?? просторий, затишний, з великим ватраном, мiцно натоплений сальон,  а
далi за ним велика старомодна ?дальня, по?днана ще  далi  з  кухнею,  були
заповненi людськими постаттями рiзних статей i кольорiв, якi в мо?х п'яних
очах  видавалися  iлюзiйними  привидами,   що   без-цiлево   снувалися   у
задимленому просторi. Панi Самерсет намагалася нас знайомити, я вислухав з
десяток прiзвищ, нi одного з них не затямив, всi  мiшалися  у  одну  масу,
Катруся, у дуже елегантному фартушку, пiдносила нам чарки якихось  напо?в,
ми механiчно ?х брали i механiчно випивали без нiяких церемонiй, бiля мене
весь час трималася Марта, а я, пригадую, був  вражений  великим  портретом
над ватраном якогось елегантного молодого пана у фраку, якого я вже не раз
мав нагоду бачити, але який аж тепер вразив мене сво?ю самопевною,  гордою
поставою. Не знаю, яким чином це помiтила панi Сомерсет,  яка  iз-за  мого
плеча делiкатно пояснила, що це ?? Генрi, я стояв i  дивився  мовчазно  зi
склянкою в руцi, в ватранi догоряли кiлька великих полiн дров i крiзь  мою
затуманену  уяву  поставала  картина  великого  минулого.  -  Чудовий!   -
вирвалось у мене. - Чудовий: Скiльки вiн мав рокiв? -  Тридцять  п'ять,  -
почув я вiдповiдь. Я струснув головою, не вiдставляючи склянки,  обняв  за
плечi Марту i панi Сомерсет i  ми  вiдiйшли  в  напрямку  ?дальнi,  де  на
широкому столi було розложено багато всiлякого ?стивного. Тут вже були всi
нашi, Снилик i  Михайло  за?дали  збоку  настоянки  з  тарiлок,  якi  вони
незграбно тримали в руках, панi Iрина накладала на тарiлку шматки iндика.,
а побачивши мене, передала це менi - Дозвольте i менi за  вас  подбати,  -
казала вона, на що я  великодушно  погодився  i  в  мо?х  руках  опинилася
тарiлка, повна всiляко? мiшаними, з якою я не мiг легко впоратись.
   Довкруги було багато  рейваху,  гомону,  приходили  i  вiдходили  рiзнi
постатi, мiнялися словами, набирали ?жу, наливали склянки, нiхто нiким  не
цiкавився довше, всi були разом i кожний зокрема, спонтанно десь в кутi за
ватраном заграло радiо, в  коридорi  почався  танець,  який  передався  до
сальону i я навiть не зчувся, як почав танцювати з  Мартою,  яка  дивилася
менi у вiчi впертим темно-заразливим поглядом, а я помiтив якраз Михайла з
червоним обличчям з цигарою,  якого  напевно  надiлив  його  Снилик,  який
дивився в наш бiк i чогось дуже смiявся. - Ви мене не пiзна?те,  -  казала
Марта. - Все одно ?? тут нема, - додала вона, ще поки я знайшов вiдповiдь.
Я щось буркнув невиразно. - Я з вами танцюю вперше, - казала вона далi.  -
Вперше? Не вiрю, - вiдповiдав я. - Сьогоднi вперше... -  Но-но-но!  Ми  ще
десь... напевно... А коли ж вперше... Ви гарна жiнка...  Я  вас  люблю,  -
мимрив я незучаснено. Це була безладна мiшанина слiв серед безладного руху
i звукiв, до яких долучились якiсь звiдкiльсь спiви, i менi  видалось,  що
це там далi спiвала панi Iрина.
   Коли i як прийшла дванадцята година i хто налив чари шампанським - годi
сказати. Правдоподiбно це була Катруся, яка, можливо, ?дина  не  затратила
свiдомости порядку, я за цей час лиш раз зустрiвся з нею,  вона  кокетливо
посмiхнулася, але нiяких виявiв особливо? уваги мiж нами  не  сталося.  За
Новий рiк пили крикливо, розбилось кiлька склянок, пiсля всi безпорядно  в
перемiшку цiлувалися i менi з того затямилась одна висока, струнка панi на
iм'я Лiль, яка вкусила мене за губу. Опiсля знов всi в перемiшку танцювали
i я не помiтив, де дiлась наша господиня i лишень пiзнiше я довiдався,  що
?й сталось недобре i Катруся непомiтно вiдвела ?? нагору.
   Це тривало до третьо? години ранку, всi  кiмнати  були  засмiченi,  всi
меблi переставленi, килими затоптанi, скрiзь, де тiльки було якесь мiсце -
стояли бруднi тарiлки, порожнi чи недопитi  склянки  й  пляшки,  заповненi
попiльницi, розкиданi  i  потоптанi  грамофоннi  платiвки,  гостi  поволi,
здебiльшого не прощаючись, зникали, мо? власнi гостi, розумi?ться, не були
спроможнi вертатися до Торонта, тому ми ще раз голосною ордою, зi  спiвами
i танцями, мандрували через снiгову пустелю  до  мос?  господи,  при  чому
зупинялися, бралися всi за руки i танцювали в  коло  гопака,  вальця,  або
коломийку на одну й ту саму музику, яку самi собi, хто як мiг,  робили.  А
пiсля втомленi, мокрi, пом'ятi увалювалися  до  мо??  маленько?  хати,  ще
довго й без-причинно реготалися, не могли позбутися бурхливого  настрою  i
аж пiд ранок, з рiзними коментарями про  мо?  холостяцьке  хазяйство,  мою
бiляву сусiдку Катрусю, розмiщалися, хто де мiг, не  виключаючи  звичайно?
пiдлоги, для вiдпочинку, який  дуже  скоро  обернувся  у  загальне  мертве
побо?вище, вкрите рiзноманiтними, барвистими трупами.
   Не зважаючи на нiякi невигоди, всi спали до обiду наступного дня,  який
видався сонячним i бiлим, бо ми навiть не помiтили,  що  над  ранок  випав
свiжий снiг, що закрив всi слiди наших нiчних пригод. Вставали з не меншим
галасом, як i лягали,  всiм  хотiлося  висловитись,  минула  нiч  залишила
безлiч  вражiнь,  при  цьому,  розумi?ться,   вiдсвiжалися,   похмелялися,
невтомно вертiлися по всiх кiмнатах  i  нарештi,  пiд  вечiр,  бурхливо  й
патетично прощалися з безлiччю похвал про  нашу  чудову  зустрiч  з  Новим
роком.
   Я знов залишився сам. Мав повний, дужий,  соковитий  настрiй.  Гострий,
бiлий, холодний день кiнчався. Пролiтав з  грюкотом  потяг.  Над  далекими
деревами друго? але? сiдало жовте сонце.
   Моя господа була збурена, сильний запах  тютюну  й  алькоголю  виповняв
простiр. Я ходив з кiмнати до кiмнати i все зупинявся перед картиною,  яку
передала Лена. ?? присутнiсть у цьому хаосi вичувалася дошкульно. Хотiлося
сiсти й писати; а разом не знаходив слiв. Я був  переповнений,  перелитий,
розiрваний. I все таки щасливий.
   Була зима, був снiг, були  морози.  Моя  хата  ледве  видержувала  таке
навантаження, ?? природа, ?? вiк творили проти цього спротив. Я вертався з
роботи i знаходив в ?? просторi "собачий холод" i "могильну  тишу".  Це  i
друге змушували до акцi?, я апелював до сво?? довiрено?  печi,  я  вимагав
тепла, затишку, я накладав у ?? пащеку сухi, великi,  дубовi  полiна,  якi
загорялися, розгорялися, заставляли метал червонiти, я  скидав  светра,  я
читав, я куняв, я мрiяв i в центрi  цього  методичного  виру  завжди  була
Лена. ?? нова картина у вузькiй золоченiй  рамцi,  здобула  основне  мiсце
мого   сальону   i   творила   гостру   опозицiю   до   мо?х   антикварних
дорогоцiнностей, включаючи сюди й  фараоншу  Нефретете.  На  ??  новорiчне
привiтання  я  вiдповiв  драматично  стриманою  сентенцi?ю,  кожне   слово
важилось i шлiфувалось, але було позбавлене  правди.  Мо?  наставления  не
було таке холодне i, можливо, вона це розумiла.
   Мо? зовнiшнi дверi ганку звичайно обмерзали бiлим, iскристим  iне?м,  а
коли розгорялася грубка i я вiдчиняв кухоннi дверi, iней розмерзав, стiкав
до землi потьоками, а самi дверi блищали чорним блиском, як мокрий тюлень.
Цими днями до них мало хто заходив, за вийнятком хiба Катрусi, звичайно на
доручення панi Сомерсет. ?? вiзити були короткi, дiловi, формальнi. I я не
виявляв зусиль змiнити ?х характер.
   Але останнього сiчня, не пригадую якого дня, коли був на дворi  великий
мороз, вечiрньою годиною, до заморожених дверей застукано. Я одразу пiзнав
Катрусю, на мо? "прошу" вона увiйшла обережно i мала стурбований вигляд. -
Що сталося, Катрусю? - запитав я, - Ой, пане Павле! Панi захворiла!  I  ми
покликали амбулянс. Чи не могли б ви зайти на хвилинку? -  Розумi?ться,  я
негайно одягнув свiй ловецький кожушок i пiшов з Катрусею.  Панi  Сомерсет
чекала на нас у сво?й спальнi, у лiжку, мала втомлене,  блiде  обличчя.  -
Менi зле, - казала вона. - Зараз при?де доктор. Мушу вiд'?хати до лiкарнi.
Катрен сама. Прошу, Павле, за нею доглянути, Нi-нi-нi!  Нiчого  страшного.
Звичайна простуда. I я скоро вернуся. - Я просив ?? не  турбуватися  нiчим
iншим. Все буде зроблене. - Я вам вiрю, - казала вона.  Незабаром  при?хав
доктор, а  також  амбулянс.  Було  напружено  i  рухливо.  Ми  з  Катрусею
вiдпровадили ?? до само?  лiкарнi  в  Оквiлi,  довiдалися,  що  в  не?  не
простуда, а серце, що вона мусить залишитися пiд доглядом лiкарiв, пробули
там пiв години, попрощалися i вiд'?хали до дому. Панi Сомерсет  намагалася
посмiхнутися нам на прощаня i ще раз запевнила, що скоро вернеться.
   Ми верталися  таксiскою,  яких  три  милi  дороги,  переважно  мовчали,
Катруся лиш зiдхала, була пригнiчена, а коли при?хали, я  зайшов  до  не?,
щоб розрадити ?? самотнiсть. Мила, порядна,  поважна  дiвчина,  прив'язана
обов'язками до чужого дому, який став ?й рiдним. Вона  перебува?  тут  ось
скоро п'ятий рiк, походить з Укра?ни, з Карпат, з Гуцульщини, з маленького
мiстечка Ясiня, була в таборi ДiПi в Нiмеччинi  в  Авгсбурзi,  ви?хала  до
Канади, як прибиральниця, потрапила до  цього  дому  i  знайшла  тут  сво?
мiсце. До речi, ?? батько  був,  як  i  мiй,  учитель,  скiнчила  таборову
гiмназiю i говорить по-укра?нськи, англiйськи, нiмецьки i мадярськи.
   Ми сидiли  з  нею  у  затишнiй,  теплiй,  бiлiй  кухнi  i  пiд  цокання
старовинного годинника за дверима в ?дальнi, пили добру,  пахучу  каву  зi
свiжими,  доморобними  тiстечками  i  розмовляли  про  ??   господиню.   Я
довiдався, що панi Сомерсет взагалi хворi? на серце, що вона забагато  п'?
i курить, що мала вже припадки... Що вона дуже нервова, часто  нестримана,
дуже вибухова... Що ма? далеку рiдню i не тiльки далеку  за  спорiдненням,
але й за вiддаллю, бо аж у Ванкуверi, а тут ма? лишень  старих  приятелiв,
переважно з часiв ?? чоловiка, який  був  директором  банку...  По  смертi
чоловiка, вона мала одружитися з якимсь артистом, якого вона дуже  любила,
але який одного разу ви?хав з Канади i назад не вернувся. Вона  ?здила  за
ним до Англi?, до ?гипту, до Сингапуру,  але  вернулася  сама  з  розбитим
серцем. Багато  рокiв  прожила  одиноко,  ма?  приятелiв,  якi  за?жджають
переважно, щоб випити, а оце четвертий рiк живе з Катрусею.
   Невесела iсторiя, я вислухав ?? з тяжким серцем,  бо  за  цей  короткий
час, вiд коли я знаю цю панi, вона вийнятково менi подобалась. У нiй  було
щось вийнятково порядне, людське, добро й  вона  так  щиро  вiднеслася  до
мене. На жаль, я нiчим не мiг ?й вiддячитись, вона нiчого не потребувала i
це бентежливе  почуття  мене  непоко?ло.  ?дине,  що  я  завжди  терпеливо
вислухував ?? оповiдання, без огляду на  час  i  погоду,  вона  розпачливо
потребувала висказатись, не мала перед ким, ?? земляки були переважно люди
замкнутi i вона схопилася за нас. Ми люди сходу, вiдкритого серця:, простi
й не скомплiкованi, пiдходили до вимог ?? власного  буття  дуже  добре,  а
тому мiж нами дуже скоро утворився духовий контакт. Дарма що вона про мене
нiчого не знала, а я не мiг i не бажав нiчого про себе  сказати,  бо  нашi
iсторi? були б для не? зовсiм не зрозумiлi. Що я мiг ?й сказати про  свого
батька, якого за iцось i чомусь кудись вивезли, за матiр,  яка  згинула  з
голоду. Хто в це повiрить? Кому це  щось  скаже?  Що  це  таке  революцiя,
комунiзм, фашизм, що в iм'я ?х ще можна нищити  мiльйони  зовсiм  невинних
людей. I людинi стажу панi Сомерсет, з  ??  зосередженням  культур,  епох,
цивiлiзацi?, з ?? безконечним переходом вiд добра до добра, вiд берега  до
беррга, вiд континенту до континенту,  з  ??  високими  мiрилами  клiматiв
серця i духа, нашi на?внi погонi за "iдеалами" чарiвних доктрин видалися б
дитячими забаганками. ?? перевантажена культурами iстота дiйшла краю висот
нашого циклю людського дiяння, ?? тiло  не  видержу?  цього  навантаження,
вона хапа?ться за порожнечу, за наркоз, за дим... I в цьому також  за  нас
сирих, недороблених, забобонних...
   Тепер вона була на краю ру?ни. Вона  вмирала.  Але  вмирала  не  лишень
вона, вмирала ?? орбiта, сузiр'я, квiти, речi, повiтря, атоми. Вмирала  ??
золота, слiпуча середина, ?? соняшнi спектри, ?? сни i  вiзi?.  Вона  була
тяжко  хвора  хворобою  епох,   довголiттям,   наверствуванням   давности,
надмiрним розширенням мозкових функцiй, згоранням пульсу й крови...
   Але саме це ?? наблизило до мене. Вичуваю, що я мушу бути з нею, що  це
мiй обов'язок i мо? призначення. Первороднiсть людського i  мого  власного
початку вимага? вiд мене цi?? чудово? жертви, ми плюс i мiнус тi?? ж долi.
   Цього вечора я пробув у Катрусi найдовше -  цiлу  годину,  а  вiдходячи
просив ?? звертатися до мене за кожною потребою. Вона ж  обережно  питала,
чи не дозволив би я ?й  робити  у  мене  порядки.  Розумi?ться,  я  рiшуче
вiдмовився вiд таких послуг, нащо вона вiдповiла тим самим.  Зуб  за  зуб.
При цьому ?? очi iскристо смiялися, а я  був  змушений  мовчазно  признати
поразку. Мiж нами постав неписаний договiр спiвдi? i за цю одну годину  ми
вирiшили можливо одну з найголовнiших проблем нашого життя.
   I признаюсь заздалегiдь, що ця дiвчина менi подобалась, i не лишень  як
землячка, людина, але й як жiнка. Моя стриманiсть,  це  був  вищий  закон,
можливо, найвищий, це була тiльки Лена. Але Катруся була  на  досяг  руки,
нiби сотворена для цi?? драми, повна, розцвiла, соковита,  здорова.  З  ??
великим почуттям порядку, побутово?  стрункости  i  чистоти,  вона  давала
сильну поживу фантазi? i було б грiшно заперечувати ?? принади. Я любив ??
мову, ?? стримане слово, делiкатний тон. Ми говорили  не  про  книжки,  чи
мистецтво, чи полiтику, а про наше минуле, теперiшн?, щоденне  й  буденне,
про хлiб i сiль, про тепло i порядок.
   Другого вечора ми знов ?хали разом вiдвiдати панi Сомерсет. Але  ми  не
могли ?? бачити. Нам сказали, що вона тимчасово не може приймати  вiзитiв.
Ми тiльки передали ?й  китицю  квiтiв  з  допискою  побажання  здоров'я  i
вiд'?хали. На цей раз автобусом. В дорозi Катруся глянула на мене нерiшуче
i обережно запитала: - Чи ви не будете гнiватись, коли я вас щось попрошу?
- Чи щось аж таке, iцоб гнiватись? - спитав я з ноткою кокетства. - Досить
таке, - сказала вона. - Чи я мiг би гнiватись на  вас  взагалi?  Вас  щось
бентежить? - питав я далi. Вона дивилася вниз i мовчала. - Бентежить i  то
досить, - вiдпорiла вона по хвилинi. - Отже я чекаю... Цiкавий... -  казав
я заохотливо. - Це може... Я знаю... Може це не добре...  Я  розумiю.  Але
минуло? ночi я так мучилась. Я там сама! Я  боюсь!  Я  боюсь!  Той  дiм...
Великий, старий... Стiльки речей.
   Я ?? розумiв. Вона  мала  причини  для  тако?  мови.  Будинок  виглядав
мiстерiйне, тиша, старi по  стiнах  портрети,  екзотичнi  маски,  та?мничi
дверi. Нi, це не була якась гра, мене хвилювала  правдива  непiдробленiсть
?? збентеження, я розумiв глибоко ?? делiкатне становище i я лиш намагався
не потрактувати його вульгарно. - Ви бо?тесь? - зводив я  це  на  жарт.  -
Завжди, - казала вона. - I сама не знаю чого. I  колись...  Дома...  Боюсь
темноти.
   Менi пригадалося, що ми всi бо?мось темноти, що це безмежна  порожнеча,
надмiрна дiлянка  небуття,  домена  демонiв  i  смерти.  Цього  вечора  ми
вечеряли з Катрусею разом, у тiй самiй яснiй, бiлiк,  затишнiй  кухнi.  На
цей раз Катруся оповiдала менi про сво? Карпати. Де це ?? Я дiстав атляс i
знайшов тi гори, це ?х пiвденний схил по рiчцi Тисi, маленьке  мiстечко  в
зеленiй долинi. ?? батько був там учителем. За Чехословаччини його вибрано
послом до парляменту, за короткий час Укра?ни вiн  був  високим  урядовцем
шкiльництва, за мадярiв його було арештовано, але випущено на волю  i  вiн
знов учителював. За сов?тiв, його ще раз арештовано i вивезено в  Сибiр...
Звiдки вiн не вернувся. Вона ж з матiр'ю i меншим братом, через Будапешт i
Вiдень тiка? до американцiв, по дорозi ?х  переймають  червонi  партизани,
вона випадково вирива?ться з ?х полону, але тратить  матiр  i  брата,  про
яких до цього часу нiчого не зна?, що з  ними  сталося,  залишилася  сама,
дiсталася до таборiв ДiПi iтд.
   Та сама шорстка дiя, одна з мiльйонiв, така знана i така  зрозумiла.  I
ось ми тут, у цьому та?мничому будинку, що його будували такi ж, як  i  ми
несподiванi люди, якi мали сво? проблеми i прийшли з-за моря. Ми ?  шматки
родин, залишки бурi, жертви епохи. Хто i куди нас пiслав? На чий наказ?
   Цi?? ночi я залишився тут нанiч. Мешканцi колишнiх таборiв, вiдвiдувачi
бомбосховищ,   пасажири   переладованих   потягiв,   втiкацьких   пунктiв,
емiграцiйних кораблiв,  ми  не  сприймали  i  цi??  необхiдности  аж  дуже
драматично. Скiльки разiв ми ?хали забитими темними  потягами  змiшаних  у
купу чоловiчих i жiночих живих  тiл,  скiльки  разом  валялися  по  рiзних
розбомбованих станцiях  без  надi?  на  дальшi  можливостi  руху,  скiльки
вистояли, тiло-до-тiла,  у  глибоких,  бетонових  бункерах,  пiд  канонаду
бомбардувань.  Катруся,  розумi?ться,   мала   збентежений,   знiяковiлий,
розгублений вигляд, ?? очi злякано бiгали по всiх  речах  i  не  знаходили
певно? точки опертя, але взагалi вона трималася стiйко i мене лиш дивувала
?? моральна сила i ?? незасмiчена чистота. Вона заклопотано показала  менi
гарно прибрану, простору з великим розстеленим лiжком, кiмнату, на  стiнах
яко? висiли старi гравюри в прекрасних орамованнях, зi  старим,  втоптаним
килимом  на  помостi  i  високим  вiкном,  завiшеним  тяжкою  блiдо-жовтою
заслоною. Я почував себе дуже звичайно, здавалося я дома, нiчого  мене  не
непоко?ло. Ще коли ми проходили коридором  верхнього  поверху,  я  ще  раз
звернув  увагу  на  солiднi,  брунатнi  дверi,  за  якими,  я  знав,  була
бiблiотека, яку менi  дуже  хотiлося  бачити.  Я  дозволив  собi  запитати
Катрусю, чи було б це можливо. Розумi?ться! Чому  нi.  Вона  вiдчинила  тi
дверi, засвiтила старовинного стилю люстру i перед мо?ми очима  вiдкрилась
незабутня картина - сливе три стiни вiд низу до  верху  заложенi  книгами,
картами, бюстами. Збоку стояв масивний, дубовий стiл з великим глобусом  i
два старi, тяжкi, шкiрянi фотелi. Я, мабуть, мав дуже  здивований  вигляд,
коли Катруся запитала: - О! Вам подоба?ться? - Навiть дуже, - вiдповiв  я.
- То я скажу панi i ви можете тут бувати частiше. -  Дякую,  -  сказав  я.
Скористаюсь з нагоди.
   Тi?? ночi, пригадую, менi навiть снились книги, дуже багато книг i менi
при цьому чомусь дуже пригадуються старi часи, наприклад,  старий  ?гипет,
обелiски обсипанi знаками, слова, врiзанi в камiнь,  папiруси,  заставленi
думками. Пiдземнi i надземнi дороги, що вели i ведуть  в  простори  вiкiв,
скорочують плянету, вiдкривають новi  простори.  I  в  цьому  засягу  менi
яснiша? моя власна мандрiвка по тих шляхах до цi??  ось  будови,  над  цим
озером. Менi зда?ться, що зi мною говорять мiльйонами слiв, на всiх мовах,
минулi столiття з виразною вимогою йти далi. Коли земля i  бiльйони  iнших
земель i сонць, i сузiр круклятимуть в просторах, то цей  закон  кружляння
нiколи  не  став  би  зрозумiлим  без  цих  маленьких,  безтiлесних  слiв,
записаних тисячi рокiв колись на тих папiрусах.
   Рано я прокидався, як звичайно, о шостiй годинi, Катруся збиралася було
мене будити, але я вже мився  i  голився  в  убиральнi.  -  Добрий  ранок,
Катрусе! - виталися ми через коридор, як  вам  спалося?  -  О,  чудово!  -
казала вона. - Нiяких духiв? - О, нi! Нiяких! А як спали ви? - Також добре
i також нiяких духiв, - вiдповiдав я. -  Може  iншим  разом  вони  до  вас
зголосяться, - почув я несподiвану вiдповiдь. - Ви мене справдi лякакте, -
вiдповiв я на це. - А ви й не знали, що я страшна...
   Було при?мно, зiйшовши вниз, знайти в ?дальнi гарно приготований стiл -
шинка, яйця, бекон, хлiб житнiй,  хлiб  пшеничний,  грейпфрут  i  кава  зi
сметанкою. - Катрусе: - Що ви дума?те! - викрикнув я. - А  що  сталося?  -
здивувалась вона. - Дума?те, що я все це подужаю? - Невже не подужа?те? О,
не вiрю! Така сила! - жартувала вона. - Хiба, що ви менi поможете, - казав
я. - Я вже снiдала. Чи не було вам холодно? Зiпсулось  наше  огрiвання.  -
Може вам помогти? -  Дякую.  Я  вже  дзвонила  до  гайдро.  -  Бачу  -  ви
господиня. - Чому б нi? Коли верта?тесь з роботи? О сьомiй? - Це мiй  час.
- Чи могла б просити ключ вiд вашого палацу? - Але ж. Катре! Бiйтеся Бога!
Ма?те стiльки свого... - Вибачте! Ми домовились. Не люблю несловних!
   Що мав робити? Ми погодились. Взагалi з  нею  виходило  просто.  Нiчого
зайвого Що менi залишалося - встати, забрати сво? речi,  поцiлувати  ??  в
щоку i сказати допобачення. Я так i зробив, за винятком цiлування в  щоку.
Замiсть того - мило подякував, сказав допобачення, вона  мене  провела  до
дверей й помахала рукою.
   На мене вiйнуло  запахом  подружжя,  далебi  це  так  зворушливо,  така
прониклива теплота i, можливо, це вперше я щось таке лiдчув. Коли  я  йшов
до автобусу, менi було лекше, мороз  пахнув  бозом  i  син?,  високе  небо
розкривало обiйми для поцiлункiв.  Мiй  автобус  бiг,  як  грайливiй  пес,
насупроти сидiла плятинова бльондинка у короткiй, кокетливiй жакетцi, а ??
довгi ноги викликали мене на двобiй.
   Коли ж вечором вернувся, моя хатина нагадувала аптекарську склянку, все
шо могло блищати - блищало, моя завжди розбита постiль дбайливо застелена,
у печi гомонiв вогонь, в повiтрi тепло на плитi готова,  гаряча  вечеря  -
мiцна, куряча юшка, теплi вiденськi ковбаски з тертою картоплею,  тарiлка,
нiж, виделка, ложка, склянки, салата. Все на мiсцi, нiчого  не  забуто.  I
навiть писулька: "Смачного, Павле !" Лишень само? авторки цi?? паради нiде
не було. Все зробилось само. Чарiвний гокус-покус.
   I як це все назвати i зрозумiти? Такий гвалтовний контраст до  звичного
мого ладу. Я звичайно приходив, був утомлений, розпалював пiч, ставив чай,
?в щось холодне, не вживав посуду, не тримався порядку. I враз цей  свiжий
дотик, i все так свавiльно ожило, я був на-правду здеформований, збитий, з
дороги, побачив iнший напрям... Я насвистував карiоку i  хотiв  танцювати.
На всiх мо?х, як казала Марта,  вiвтарях  стояли  фото-iконки  мо??  Лени,
звичайно в  ?х  очах  я  бачив  ласку  богинi,  але  тепер  вони  дивилися
здивовано. Що, мовляв, сталося ?
   Що, мовляв, сталося - питалися також кiмнати зо всiма  ?х  антикварними
атрибутами. Пiсля вчорашньо? мо?? спальнi, вони раптом скорчились,  я  мiг
торкатися рукою ?х стелi, з ?х стiн плаксиво стiкали  потьоки  сирости,  з
полатаних вiкон несло морозом. Особливо розпачливо  виглядала  моя  збiрка
кишенькових видань, яку я  безсоромно  величав  бiблiотекою.  Вибач  Джоне
Стейнбеку, вибач Джесимiн Вест, вибачте всi  iншi.  Я  пролетар.  Не  можу
дарувати старим римлянамi, що вони це слово видумали.
   Розумi?ться,  я  знов  "ночував  у  Катрусi"  -   преодiозне,   зухвале
положення, що наводило на безлiч розважань звичайно нiчим не  виправданих,
дарма що моя партнерка так блискуче вiдповiдала для цi?? бiблiйно-райсько?
ролi. Знов та пишна широка постiль, та  патетична  ?дальня,  всi  тi  нашi
розмови, блискучi синi очi i тонкi лебединi руки.  Я  довiдався,  що  панi
Сомерсет все таки покращало, ?? стан не ? абсолютно загрозливий,  що  вона
дяку? за квiти i надi?ться скоро вернутися до дому. Це була гарна  новина.
Не знаю чому, але в цей час це була наппавду дуже гарна  новина.  Ми  обо?
мали найкращий настрiй, не дивлячись на одну прикрiсть, що я силою  змусив
Катрусю прийняти заплату за ?? снiданки. Менi було також особливо  при?мно
направити одну  клямку  дверей  вiдчинити  кiлька  вийнятково  неслухняних
склянок з мармелядою, витирати в кухнi посуд. Я нiколи не подiзрiвав,  яка
це при?мнiсть витирати посуд, коли  його  ми?  якась  особлива  партнерка.
Iнколи це може видаватися, що ти гра?ш на  пiянiно  в  чотири  руки  якусь
музику. Всiлякi тi варiяцi? поглядiв, тi фуги рухiв, тi консонанси окремих
слiв, все це вклада?ться у рапсодiю про Паганiнi.
   Але наша музика не тривала довго, по тижневi, а властиво  по  дев'ятьох
днях, вернулася панi  Сомерсет,  ??  хвороба  попустила,  лишень  ?й  було
заборонено пити й курити - найсуворiшнй присуд, з яким вона ледве чи дасть
собi раду. Я, очевидно, вернувся до мо?? принишкло? хатини, яка безнадiйно
втратила для мене всi сво? принчди.  Зате  я  набув  щось  багато  бiльше,
можливо найбiльше, можливо рiшальне... Я  ще,  очевидно,  не  здавав  собi
справи у цих  мо?х  розшуках,  дослiдах,  спостереженнях,  але  я  виразно
вiдчував, що я починаю вростати у якийсь певний грунт.  Катруся,  звичайно
маломовна, по деякому часi ще бiльше замовкла, ??  вся  мова  перейшла  до
очей, до рум'янцiв щiк, до мелодi? рухiв. Коли  я  вечорами,  або  ранками
вертався з працi, моя хатина була насичена Катрусею, як губка  водою,  все
там мало ?? запах, на всьому намацально вiдчувалась ?? присутнiсть Всi мо?
речi, моя бiлизна, мо? одяги, мо? взуття, моя ?жа. Вона входила до мене не
питаючись, вiдходила  не  питаючись,  наповняла  мою  уяву  не  питаючись,
бунтувала мою кров не питаючись.
   I взагалi ?? бiографiя це бiографiя мого приречення. ?й двадцять  п'ять
рокiв. Вона розвинена i здорова. Вона не  мала  товариства.  Вона  вiддана
сво?й господинi. Вона  вдячна  долi.  Вона  ?здила  iнколи  на  забави  до
Торонта. Вона шукала пари. Через не? Снилик дiстав цей  "об'?кт"  продажу.
Через не? я набув це мiсце. Через  не?  я  i  пiзнав  панi  Сомерсет.  Сам
Господь Бог - Пантократор, на сво?й ласкавiй  долонi,  пiдносив  менi  цей
неоцiненний дарунок.
   Лишень... Поза цим... Десь там гень за тим озером,  як  схiд  сонця,  у
тому просторi рiки св. Лаврентiя, за тими тисячами  островiв,  лежав  град
хмарочосiв, стояла Монт-Роял i сонячний, осiннiй день, i шелестюче i ржаве
листя i готель ля Саль. I ще те Сiмко з блискавками  i  громами,  як  один
страшний суд i присуд. Нi. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини
перстень пiзнань, наддосвiтнiй свiт огненних горiнь.  I  я  не  певен,  чи
Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землi iсну?.  Вона  бачила
стiни мо?? хатини, бачила дивовижнi  на  них  малюнки,  бачила  фотографi?
розставленi по всiх кiмнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту i тугу, мою
заворожену печать добра i зла, застиглого в мо?х очах, як тяжiсть  каменю.
Хто мав порушити цi забльокованi границi вiдсутности пана цi?? господи ?
   До цього додалося ще одно дiйство: я дiстав вiд  Снилика  повiдомлення,
що вiн ма? для мене новий "об'?кт", про  який  я  просив  його  недавно  -
вийнятково занедбана споруда хати в захiднiй частинi Торонта, трохи бiльша
розмiром вiд мо?? попередньо? з гаражем, але в такому мальовничому образi,
нiби там була повiнь i вона довший час простояла пiд водою. Я не вагаючись
кинувся на цю жертву, як шулiка, як шакал, як акула. Все це я мав взяти  у
сво? руки i привернути йому нормальний вигляд. Протягом трьох тижнiв,  вiд
кiнця сiчня до половини лютого, я не вертався до Оквiлу, я жив у  бруднiй,
порожнiй хатi, був загнаний,  забутий,  задрипаний,  як  колгоспний  герой
працi, але протягом двадцять одного дня, весь той зачумлений "об'?кт",  що
коштував менi тринадцять тисяч, обернувся в  "суб'?кт",  швидко  побiльшив
свою вартiсть i додав до мого рiчного бюджету двi i пiв  тисячi  готiвкою,
яку я негайно направив на погашення частини свого заборгування.
   З тебе будуть ще люди, казав дуже авторитетним  тоном  мiй  пречарiвний
Снилик, лишень я не думаю, що це найiдеальнiший засiб  стати  мiльйонером.
Ми вечеряли з ним у одному китайському ресторанi на "Лейк-шор"  i  снували
сiтку плянiв майбутнього. Нi-нi-нi! Ми повиннi взятися за щось  поважнiше,
ще не знали детально за що саме, але в кожному  разi  не  зачумленi  старi
будинки. Хоча будинки взагалi це все таки поважна порцiя,  головне  ж  той
пiд ними грунт. Тi шматки площi нашого пречудового континенту. Снилик  мав
повнi руки готових плянiв, вiн знав, що у мене пiд носом  буду?ться  Форд,
що трохи далi за автострадою  вгнiзджа?ться  Рокефелер,  що  здовж  дороги
виростають    з    години    на    годину    "фольксвагени",    "гуд'?ри",
"голянд-кенедi?н",  "ан-глокенедi?н",  "вестiнггавзи"  -  така  безконечна
черга безконечних назв з такими головокружними фантазiями. Ми зi  Сниликом
сидiли непомiтно,  мали  вигляд  на  озеро,  покрите  частинно  льодом,  а
частинно дикими хвилями з бiлими гривами i мiркували, як догнати фордiв  й
рокефелерiв. Не було вже часу, земля крутилася i до нас, але ми все  таки,
навченi досвiдом наших перших дитячих крокiв,  вдавали  також  божевiльних
доляро-робiв...
   А коли  я  знов  появився  у  мо?й  хатинi  на  Оквiлi,  панi  Сомерсет
вiдмовилась мене пiзнати. - Хто ви такий? Де ви були? У якому госпiталi ви
лежали? Скiльки ви стратили фунтiв? - Я  ?здив  на  Сант-Агате-де-Монт  на
лещета, - сказав я переконливо.
   Катруся знала причини мо?? вiдсутности, моя  хатка  на  курячих  нiжках
стояла чепурна, як звичайно, ?? казковiсть з голiвкою  Нефретете  нiяк  не
постраждала, панi Сомерсет, також поблiдла з великими попiд очима синцями,
сидiла у мо?му гранiтному фотелi i ми вели гiдну уваги розмову.
   - Як почува?тесь мiсiс Сомерсет? - питав я ??.
   - Лявзi, - казала вона сердито. - Не смiю навiть курити. Але ви  мусите
бути вдячнi, що мене скрутило.
   - О! Ледi! Це жорстоко! - протестував я енергiйно.
   - Яке жорстоко! Мали нагоду спати з такою дiвчиною, - казала вона.
   - Лишень пiд одним дахом. I не так завдяки  вашiй  недузi,  як  завдяки
духам, - далi перечив я.
   - Ой, тi менi духи! Кетрин також все скида? на духiв, але хто до дiдька
вам повiрить. Коли я була у вашому вiцi я брехала  направо  й  налiво,  як
сука. Я мала трьох коханцiв - судiть самi! А Кетрин за вами гине.
   - О, ледi Сомерсет!
   - Не кажiть менi ледi, не кажiть менi Сомерсет. Кажiть менi  Ен!  А  за
Кетрен я вам дякую. Добре що ви ?? берегли вiд тих духiв, ?й  вже  час.  А
наша буда таки вигляда? моторошно, колись це був "контри гавз", бо жили ми
у Торонтi при вулицi Блур недалеко вiд Батерст. Там тепер школа  краси,  а
колись це був наш замок. А що до бiблiотеки. . Мiй милий!  Йдiть,  берiть,
просвiщайтесь. Ви перша жива iстота, що пiсля  смерти  мого  чоловiка  нею
зацiкавилась. Кому тепер потрiбнi Бронте, Дiкенс, Байрон!  Змилуйтесь  над
нашим вiком! Звiдки ви родом?
   - З Укра?ни.
   - Чула. А де це ?? Росiя?
   - СССР.
   - Для мене тi лiтери порожнiй звук. Я знаю Росiю i була в Петербурзi. I
як вони, скажiть, могли це перезвати на... Ах!  Не  мо?  дiло!  Ви  любите
книги? Йдiть, берiть, ось вам ключ. День  i  нiч.  Коли  хочете.  Разом  з
Кетрен. Дiвчина, як данський сир... ?й треба... О, розумiю, розумiю! I вас
розумiю. Всi тi там по стiнах абстракцi?? Чи не  ?  це  часом  конкуренцiя
мо?? Кетрен?
   Я був зворушений цi?ю мовою, вона була зворушена  також.  -  Павле!  Не
берiть цього сентиментально: жити треба просто, - казала вона. Це  я  була
мiзерно-забльокована, але бачите, що сталося. Зiрвалася. Зависоко  лiтала.
По смертi чоловiка... Ще була молода... Втрiскалась до фiльмового  артиста
- божество, зна?те тi часи. А був красунь - розумi?ться. За ним  тягнулися
сотнi багато кращих за мене, а мiльйони вiн мав сво?. Ви?хав до  Англi?  Я
лiтала через океан, як метелик.  До  Лондону,  до  Парижа,  до  Токiо,  до
Ка?ра... Кани, Рiв'?ра... Обсмалила крила i стала смiшною.
   - Ви не були смiшною, - вирвалось у мене спонтанно.
   - Смiшною! Дурною! Не змiряла сил. На  цiле  життя  зiсталась  калiкою.
З'?ла сама себе, пропила нерви, прокурила легенi, нiодного щасливого  дня.
Скажете любов ? Не  кажiть  смiшного.  Пасiя,  патологiя...  Гангрена,  що
зжира? тiло i душу, iдiть до психiятра i лiкуйтесь,  чим  можете.  За  всi
сво? по?здки тiльки й маю, що знайшла ту Кетрен, оте  дiвча,  що  живе  зi
мною, якому я отруюю життя тiльки тому, що воно не ма? де подiтися. Я мушу
говорити, пити, курити, кричати, дебошити. Не раз лежу п'яна, як свиня,  а
вона сидить надi-мною, як ангел, i прибира? за мною гидоти. Вона каже,  що
батька ?? заслали, що матiр вкрали, а я кажу: росiяни,  можливо,  жахливi,
одержимi бiсом, але я жахливiша вiд них. Дурна та Кетрен!
   - Протестую! - вирвалось у мене.
   - Ви божевiльний! Проти чого протесту?те? - казала Сомерсет.
   - Кетрен не дурна! Кетрен щаслива!
   - Ви подвiйно божевiльний! Яке щастя?
   - Вам служити! Бути з вами! Мати бiля себе таку людину!
   - Нiсенiтниця! - викрикнула вона. - Не люблю таке  чути!  А  зрештою  -
досить. Розплакалась! Вам треба  вiдпочити.  Добранiч!  -  I  вона  швидко
встала i швидко вiдiйшла. Я провiв ?? через город до дверей  ??  дому.  Ми
мовчали. Був великий мороз, свiтив ясний мiсяць. Купами, як смiття, горiли
зорi.



   IV

   З Катрусею мав клопiт, чого i треба було  сподiватись.  Вона  прибирала
мою берлогу i готовила  вечерi.  I  мала  свою  манеру  поведiнки.  Лишала
записочки пiд подушкою - "спи  гарно,  Павле",  або  на  столi  "смачного,
Павле", або при дверях "добранiч, Павле". Стелила мою постiль, нiби це був
вiвтар, готовила ?жу, нiби священнодiяла. ?? цi таланти наводили  на  мене
сполох, я ставав ?? боржником i не знав, як протиставитись. Я весь час був
зайнятий, ми  рiдко  бачились,  а  як  бачились  -  признаюсь:  вона  була
пречудова, налита, як зрiла ягода, мала здорове, свiже, пружне  тiло,  яке
пашiло жагою i якого, ще раз  признаюсь,  менi  бракувало,  як  дихання  й
повiтря. Iнодi здавалось, що не видержу, забивало вiддих i вона це бачила,
чула, розумiла, чекала, вiрила,  ??  лазурнi  очi  були  прозорi  i  яснi,
промiнюючi, обiцяючi.
   Але я знав ще одно: ?? любов значила одруження, вона не  надавалася  на
нiяку iншу ролю i я не мiг би собi на щось iнше дозволити. А для одруження
я не був готовий. Даремно, даремно. Я не був ще готовий.  Можливо,  що  на
перешкодi стояло те саме, про що недавно говорила Ен -  пасiя,  патологiя,
гангрена, але я це мав i мусiв з цим рахуватись. Я  постiйно  виймав  одну
фотографiю у чорнiй, сатиновiй пiжамi i вона так гостро пригадувала Сiмко,
що у мене крутилась голова, нiби я дивився в  безодню.  Щоб  забезпечитись
перед Катрусею, я поставив ту  фотографiю  на  свому  нiчному  столику,  я
говорив про не? навiть з Зiною, яка вийшла замiж  за  солiдного  торгiвця,
сильно згрубла i поводилась, як  московська  купчиха,  повчаючи  мене,  що
вона, тобто Лена, "поступила зi мною нечесно". Катруся приняла  фотографiю
у чорнiй пiжамi як належне зло i тiльки одного разу  дуже  обережно,  нiби
торкаючись  павутиння,  вона  питала:  -  Хто  вона?  -  Одна  малярка,  -
вiдповiдав я. - Ваша наречена? - Нi.  Сестра?  -  Також  нi.  -  Любов?  -
запитала вона по короткiй перервi зниженим голосом. На це я  не  вiдповiв,
що значило знак згоди, Катруся мовчала також, лишень  спустила  очi,  якi,
здавалось,  на  хвилинку  згасли.  Але  це  пiзнання  не  вплинуло  на  ??
поведiнку. Вона знала, що в цьому ? щось невиразне. Любов?  Минула  любов?
Далека любов? А життя - життя i воно дикту?. Воно ма? вчора, сьогоднi, але
ма? й завтра i Катруся добре знала, що  кожне  завтра  може  принести  нам
несподiванки - недобрi чи добрi... I вона трiпотливо насторожена, як  дика
пташка, на сторожi свого гнiзда, чекала свого завтра.
   Нi, Катруся не змiнила сво?? поведiнки, а як змiнила, то, зда?ться,  ще
?? загострила. Здавалось, вона цiнила  мо?  почуття,  нiби  вони  були  ??
власнi, вона злилася з мо?ми наставленнями, затратила рiзницю мiж  мо?м  i
сво?м i це ставило мене у становище оточення. Я  почував  iнколи,  що  мо?
?ство поволi розчиня?ться i поволi зника?, як окрема самостiйна  дiя...  I
що поразка моя неухильна.
   У цих умовах годi було оминути господу панi Сомерсет, вона  вже  цiлком
стояла на мо?й дорозi,  ??  бiблiотека  була  вимовною  причиною  i  разом
непереможним магнетом. Деякими недiлями я заходив до не? i бушував там, як
садист. Це була особлива насолода забратися до тi??  похмуро?  за  денного
свiтла, обшито? брунатним шалюванням, зi запахом тлiнного паперу,  святинi
i в ?? та?мничих, глибоких, мало не злитих вiд довгого стояння лавах  книг
знаходити якусь несподiвану рариту,  яких  була  незчисленна  кiлькiсть  i
погрузнути у ?? свiтах, промiрах i просторах. Мiй батько був учитель i без
сумнiву це вiд нього я успадкував цю ненаситну жадобу знання.
   А ледi Сомерсет чи тепер просто мила  Ен,  сидячи  у  сво?му  затишному
будуарi,  одягнута  у  просторий,  теплий,  ватовий  халат,  нiби   султан
турецький, приймала мене з великодушною поблажливiстю до мо?х  книголюбних
нахилiв i крикливо-прихриплим голосом, нiби пiсля перепою, питала: - Що ви
там робите? - вона мала на увазi бiблiотеку. - Оглядаю книги,  -  спокiйно
вiдповiдав я. - Слухайте, молодий чоловiче! Чи ви часом не  iмпотент?  Там
на нього чека? гаряча, як грiм, дiвчина, а вiн возиться з книгами. Я цього
не розумiю! I не розумiю... Не кажiть, не кажiть! А може краще скажiть: що
у вас там за лубом? Кажiть! Все кажiть!
   Я сидiв проти не? на низькому, м'якому стiльчику i  якраз  мав  у  руцi
книжку Теккерiя "Роман без героя". - Це для  вас!  Це  якраз  для  вас!  -
гримiла далi панi Сомерсет, у вiдповiдь на мою розгублену мовчанку. - А, я
знаю... Ви там з тими сво?ми... Чи ви вiрите  справдi  в  любов?  -  I  не
дозволивши менi на вiдповiдь, вона одразу вiдповiдала сама. - Я  в  це  не
вiрю! Я це сама пережила! Я знаю! Я  знаю!  Це  велика  брехня!  А  що  ви
вiрите... - Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не  правда  вiри,  але
вона не дозволила. - От ви будете читати у цього самого Теккерiя, що це  ?
страшна iлюзiя. Власне iлюзiя! Це уро?ння. Це такий  паралiч  реального...
О, мiй Боже, мiй Боже! I як це  ми  люди  не  можемо  збагнути,  що...  Ну
скажiть, ну скажiть! ..
   Менi було не  легко  висловитись  вистачально  по-англiйськи,  я  шукав
потрiбнi слова, у поспiху не мiг ?х знайти i мiй вигляд напевно  зраджував
велику розгубленiсть. Я дуже добре  розумiв  ??  намiри  i  ??  тенденцi?,
одначе  не  мiг  дати  ?й  остаточно?  можливости  виконати  ??  завдання.
Одруження Катрусi було тепер для не? "головне питання кожного ?? дня,  але
я мусiв вдавати турка i уникати справжньо? вiдповiдi. Я говорив про  те  i
про це, про любов, як силу,  як  частину  природи,  як  невiд'?мну  окрасу
розмноження роду, як  поезiю,  красу  взагалi,  мистецтво.  Панi  Сомерсет
прекрасно це розумiла, але вимагала не краси  й  не  поезi?,  а  звичайно?
прози.
   Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лiнi?. Я  не  мав
дома телефону, але я мав його у себе на роботi, як також  я  мав  його  на
кожному кроцi мо?х стежок. Внедовзi, при  кiнцi  березня,  пiзно  вечором,
бiля години дванадцято?, у мене на  роботi  задзвенiв  телефон.  Я  пiдняв
слухальце i на мо? "гальо" почув голос Снилика. Був помiтно втомлений, але
як звичайно повний завзяття. - Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку. -
Якась рудера ? - запитав я. - Но... Не так аж образливо.  Прекрасна  хатка
на сiм кiмнат з гаражем... I з виглядом на озеро. Ха-ха! - казав Снилик. -
А  цiна?  -  Цiна  твоя.  П'ятнадцять  грен.  Можливо,  можливо!   Можливо
спустить... Але раджу взяти. Tiп топ! При  певних  тво?х...  Ти  розумi?ш.
Двi-три тисячки можеш залучити.
   Другого дня я вже ту забавку оглядав,  третього  пiдписав  "оферту",  а
четвертого брався до  роботи.  Це  вимагало  лишень  звичайно?  поверхово?
уваги, а за тиждень цей самий Снилик привiз  сво?м  Фордом  нового  купця,
якогось еспанця i ми погодились  на  сiмнадцять  тисяч.  -  Вел,  -  казав
Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. - I головне, що мене при тому
найбiльше розiбрало, це розмiри мого дiла. Вони  видались  менi  жалюгiдно
малими. Десь приблизно в тому самому часi, ми сидiли зi  Сниликом  i  мо?м
новим приятелем Медиком у "грiлi" мого, знов таки старого приятеля  Пилипа
Стецика, що при вулицi Квiн, один  блок  на  захiд  вiд  Батерст,  у  його
найзатишнiшому "сальонi", пили дешеву каву i обговорювали дивовижну, як на
нашi умови, справу - заснування ново? будiвельно? компанi?. I на диво,  це
була моя iнiцiятива, до речi не останньо? дати, бо ще будучи у  Ванкуверi,
я познайомився з деякими  нашими,  не  дуже  велико?  фахово?  грамотности
людьми, якi мали  вже  чималеньку  компанiю,  яка  в  рiзних  мiсцях  того
пречудового мiста, будувала не менш  пречудовi  бонгала...  Менi  це  дiло
подобалось.  Будiвництво,  це  мiй  коник  взагалi.  Я  iнколи  впа?даю  в
iстерику, коли бачу гарну будову. Тим бiльше, що в Торонтi вже було кiлька
наших очайдухiв, якi цим дiлом досить успiшно займалися. Один мiй товариш,
земляк, з якихсь старих часiв емiгрант, який мав обтятi пальцi лiво? руки,
вже на старостi рокiв, "впав на думку",  що  замiсть  обтинати  пальцi  на
чужiй роботi, чи не краще занятися будiвництвом, як вiн казав,  на  власне
копито. Останнього лiта, вiн  пiшов  за  сво?ю  мудрою  радою  i  власними
силами, з  не  дуже  великим  капiталом,  вiн  збудував  п'ять  мешканевих
котеджiв в околицi компанi? Дженерал Моторе i заробив не бiльше, не менше,
- десять тисяч чистогоном. Це, казав вiн, нiяка ще сума,  iншi  на  такому
дiлi виробляли три рази стiльки, але по-перше я ще не мав  досвiду  в  цiй
роботi, а по друге, я такий досвiд набув, а за це треба платити.
   I я йому вiрив. Я сам намiрявся набувати досвiд i що менi шкодило - моя
надмiрна обережнiсть.  Я  боявся  рискувати,  а  це  в  рискованому  дiлi,
найбiльший риск.
   Не дивлячись на те й на це i на все iнше, ми заложили трiюмвiрат Снилик
- Данилiв - Медик - перший: торговельний досвiд, другий: два  й  пiв  акра
будiвельно?  площi,  третiй:   будiвельна   освiта.   Чого   бракувало   -
будiвельного  капiталу.  Але  Снилик  вроджений  оптимiст,  вiн   постiйно
повторяв ту саму iстину, що капiтали ростуть на вулицi Квiн, на полях,  на
автострадах, в телефонних книгах i треба лиш нагнутися,  щоб  ?х  пiдняти.
Можливо, вiн мав рацiю i що нам залишалося  -  доказати  це  на  практицi.
Нагнутися i пiднести. I в  кожному  разi,  наша  чарiвна  трiйця  з  грiлу
Вiкторiя при вулицi  Квiн,  мала  на  увазi  саме  цим  дiлом  невiдкладно
зайнятися. Рiшено i пiдписано. Наша розмова не тривала бiльше  години.  Ми
встали з-за столу i, протискаючись через маси людей бiля бару,  вийшли  на
мокру, брудну вулицю, зайшли за рiг вулицi Маркгам, де чекало на нас  авто
Снилика, всiлися до нього, гучно трiснули дверцi, авто  рушило  i  побiгло
вверх до вулицi Дандес. Це було мiж першою i другою годиною  дня  якогось,
вже не пригадую числа в кiнцi березня.
   Тим часом надходила весна. Як я вже, зда?ться, згадував, я назвав  сво?
мiсце в Оквiлi "Коломия" i при в'?здi до не?, на однiй  з  мо?х  сосон,  я
примiстив табличку з цi?ю назвою, виписаною чорними готичними лiтерами  на
брунатному тлi, запозиченою, розумi?ться, з прапам'ятного  котеджу  Лисого
на озерi Сiмко. Сама  ж  Коломия,  як  така,  не  мала  для  мене  нiякого
меморiяльного сентименту i лишень Снилик, який, вда?ться, походив родом  з
околиць того символiчного мiсця, був цим пiдлещений i сприйняв це  як  мою
данину патрiотизму старим нашим рiднокрайовим закутинам.
   Отже йшла весна... Вона заздалегiдь наводила на мене  панiку.  Я  бачив
мо? здичiлi яблунi, нестриженi живоплоти, завалене сухим бадиллям поле. Що
мав з цим робити? Залишити й надалi  на  волю  Божу,  як  домену  фазанiв,
зайцiв та  всiлякого  зiлля,  а  чи  пробувати  привести  його  до  яко?сь
цивiлiзовано? подоби. Тим часом я ще не мав  на  це  остаточного  рiшення,
поле чекало долi, сонце лило на нього сво? тепло, воно оживало i швидко на
очах мiняло барву. Зi сiрого воно ставало сивим, зi сивого зеленим.  Згра?
перелетних барвистих птахiв невiдомих пород наповняли його  гамором.  Я  ж
шукав рiшення i був зайнятий.
   А в тому також купiвлею авто-машини.  Ця  справа  давно  непоко?ла  мою
вражливу амбiцiю, засадничо вона була дуже проста i  дуже  зрозумiла,  але
для мене вона спричинила багато метушнi. Це далеко не те саме,  що  купити
черевики, або штани, це щось подiбне до того, як колись  купувалось  коня,
чи вибиралось наречену. Це безпосередня жива справа, авто це частина нашо?
природи, автостради, вулицi, гаражi ними заповненi, ?х бiльше  нiж  людей,
нiж собак - журнали, радiо, телевiзiя, неоновi свiтла спiвають ?м  такi  ж
оди i пеани, як i Де-борi Кер чи Фредовi Астеровi, i як зi всiм цим одразу
розiбратися, особливо коли ви не мали належного досвiду.
   Спочатку я мав намiр дуже пуританський. Щось винятково скромне,  якийсь
з друго? руки фольксваген за триста долярiв. Щось, що возило б мене туди i
назад мiж Торонтом i Оквiлом. Але як тiльки я торкнувся  цi??  справи,  до
речi дуже обережно, нiби початкуючий музика торка?ться струн  скрипки,  як
вона одразу брязнула i загула на сто голосiв.  Торонто  ма?  сотнi  мiсць,
заставлених барвистими, як великоднi крашанки, вживаними автами, всi  вони
блищать сво?ми кольорами пiд зливою свiтла i  неонових  реклям,  всi  вони
рвуться до рук, всi  вони  готовi  вести  вас  на  край  свiту,  всi  вони
кокетливо, як балерини, манили й заражали вашi естетичнi смаки.
   Вимагалось тiльки вiдваги, яко? я, признатися, не мав, триста  долярiв,
якраз моя цiна, але триста долярiв не моя амбiцiя. Вагаючись, я вдаюся  до
одного з мо?х таборових знайомих, який працював у однiй фiрмi  при  вулицi
Бей.  Вулиця  Бей  це  вулиця  фордiв,  крайслерiв,  даджiв,   шевролетiв,
каделякiв, ?х розмiщено там за склом, як  iкони  святих,  i  коли  ви  там
появля?тесь, ви одразу вiдчува?те непереможний вплив ?х  магiчно?  сили  i
глибоку пошану перед ?х ма?статом.
   Я зайшов до  великого  за  склом  магазину,  над  яким  неоновi  свiтла
висвiтлювали форд! форд, форд! монарх, монарх, монарх! меркурiй, меркурiй,
меркурiй! Це свiтло било, як молоти, по мо?й уявi i  коли  я  опинився  за
склом цi?? мiстерi?, я почував себе, як святий Данило, в печерi  з  левами
на картинi Рубенса. Мене  одразу  зустрiв  мiй  знайомий,  якого  я  ледве
пiзнав, я читав його рекляму в однiй з газет, я говорив з ним по телефону,
я бачив його ще кiлька рокiв тому, коли ми появилися у цьому просторi, але
тепер у цiй атмосферi вiн виглядав зовсiм вiдмiнно. Вiн мав на  собi  дуже
елегантний темно-сiрий, прекрасно кро?ний з прекрасного матерiялу  одяг  з
бiлим, як перший снiг, комiрцем  i  розкiшною,  шовковою,  темно-бронзовою
краваткою. Вiн був свiжо, дбайливо голений i старанно чесаний, його  темне
волосся блищало чистотою i, здавалось, вiн став  вищий  ростом.  Вiн  дуже
приязно   зi   мною   привiтався,   завдав   кiлька   стандартних   питань
"гав-ду-ю-ду", повiв мене  в  глибину  мiстерi?,  показав  серiю  моделiв,
пояснив ?х привiле?, вiдкривав i закривав мотори, роз'ясняв  i  з'ясовував
дiяграми. А щоб вiн рекомендував менi конкретно? Форда, вiдповiв  вiн  без
надуми. Форд це Америка. Це символ. А також  довiр'я.  Крайслер,  Каделак,
Дженерал Моторе - без сумнiву. Це марка. Розумi?ться. Але Форд,  це  також
фiлософiя... Мудрiсть, поезiя. В цiлiй людськiй  iсторi?  ви  не  знайдете
цiкавiшо? епопе? розвитку цивiлiзацi?, як у цих чотирьох лiтерах.
   Той самий мiй знайомий обвантажив  мене  цiлинi  оберемком  вiдповiдно?
лiтератури,  видано?  на  найлiпшому  крейдяному  паперi  з  превражаючими
iлюстрацiями цих чудес, якi  представлялися  на  тлi  розкiшних  будинкiв,
пречудових кра?видiв, надзвичайних iсторичних мiсць, як Римський  колiзей,
як паризькi бульвари, як побережжя Монте-Карльо, як лагуни Гава?в i завжди
в супроводi найвибагливiших красунь у найвибагливiших одягах.  Тексти  цих
публiкацiй належать до клясики лiтературного  мистецтва,  як  i  Гомер  чи
Шекспiр. "Невгамована елеганцiя! Цiлковито нова порода дорожнього  хижака,
породженого Меркурi?м. З ?вропейським вiдчуттям стилiзацi?. З характерними
прикметами форми, знаними лишень у дорогих марках.  Приклад:  завуальованi
головнi  свiтла,  -  стандарт!  Послiдовнi  заднi  поворотнi  сигнали,   -
стандарт! 289 куб. цалiв. У-8, - стандарт! Узгiдненi сидiння, - стандарт".
Iтд, iтд... Цей пеан простягався на цiлу сторiнку друку, а коли дiйшло  до
цiни, то виходило, що цiла ця казкова розкiш вiддавалася майже задурно, за
вийнятком невеличкого завдатку i зовсiм непомiтних мiсячних сплат.
   У наслiдку цих баляд на подвiр'?  мо??  "Коломи?"  появився  справжнiй,
новенький, блискучий фордiвський "Меркурiй", кольору, за мо?ми  поняттями,
"рембль-грiн - 108", тобто, на цей час, модерного сiро-зеленого  чи  краще
оливкового  вiдтiнку,  який  найбiльше  промовляв   до   мо?х   вибагливих
естетичних вимог.
   Нiякий вживаний фольксваген а широка, як степ, i  вигiдна,  як  канапа,
пружня, елегантна машина, яка нечуйно  й  елястично,  як  ангорський  кiт,
сковзала новенькою автострадою королеви ?лисавети.
   З дозволом на ?зду не  було  труднощiв,  ще  в  таборах  я  брав  курси
шоферства, у Ванкуверi я був власником старого  Олдсмобiля,  а  тому,  без
нiяких особливих зусиль, я  дiстав  iнструкторське  благословення  тут  же
недалеко у Куксвiлi i ?диного, чого бракувало - це справжнього гаражу,  бо
моя ославлена шопа, яка бездоганно виконувала  обов'язки  дровiтнi,  могла
лишень ображати гiднiсть мого  Меркурiя,  цього  спритного  сина  Зевса  i
Ма?...  Але  й  тут  знадобилось  втручання   Катрусi...   Панi   Сомерсет
запропонувала менi один зi сво?х просторих гаражiв, у якому  мо?  божество
почувалося зовсiм вигiдно й щасливо.
   Отже я мав  радiсть  -  велику,  рiдкiсну  радiсть.  Це  був  раптовий,
революцiйний крок вперед. Я почувався  в  сiдлi.  Я  помножив  свiй  засяг
простору, я неймовiрно збiльшив швидкiсть. Жити швидко, багато, пружньо  -
вимога й заповiдь доби, жити, щоб зникав  час  i  простiр,  щоб  затерлись
границi вiддалiв, щоб  пекло  i  рай  злилися  i  засiли  мирно  на  лавах
Об'?днаних Нацiй в Ню Иорку.
   Але чи можливо справдi досягнути рiвноваги добра i зла? Знайти  середн?
аритметичне мiж правдою й кривдою i урядове скасувати  митну  сторожу  мiж
життям i смертю? I коли нашi предки вже знали потойбiчний простiр,  як  ми
зна?мо тепер Америку, коли вони посилали за покiйником його  жiнку,  коня,
прислугу, запiканку i кашу зi салом, то чому б нам не спробувати  ще  один
Меркурiй,  який,  за  теорi?ю   релятивности   i   практикою   електронних
компюторiв, зумiв би перевозити нас у позапростори до  життя  вiчного  без
пересядки на ложi смерти...
   Тим часом я мав справжню велику радiсть. В парi з нею до мо?? "Коломи?"
завiтала ще одна завжди очiкувана подiя - лист вiд Лени. Невiдомо  з  яких
побуджень вона робила цi  рiшення  писати  менi,  розумi?ться  з  допискою
"нiколи не забуваюча" i з виразним наставлениям, що нашi стосунки нiяк  не
згасли i нiколи не згаснуть. Це пiдливання оливи до вогню наводило на мене
тяжку, гнiтючу вiдповiдальнiсть, мо? вагання набирало сили закону. На  цей
раз вона гратулювала за "Коломию" i повiдомляла, що "ми також пере?хали" й
подавала адресу "Монт-Роял", чи не тi?? само?  "монт"  з  яко?  ми  з  нею
оглядали  те  мiсто,  з  тими  супер-урбанiстичними  кра?видами.  А  також
повiдомляла, що мала виставку, що  нацiональна  галерiя  закупила  двi  ??
картини, що вона збира?ться знов до Европи.
   На тлi  цих  повiдомлень  моя  "Коломия"  хиталася,  нiби  ??  корабель
потрапляв зненацька у дикий вир буревiю. Мене проймало почуття Ка?на, я не
мiг примиритися з успiхами Авеля, тьмарилось сонце, залягали  густi  тiнi.
Але час не стояв. Яка благодать, що нас женуть - згода - незгода - вперед!
   Кiнчався березень,  обiцяла  бути  гарна  весна,  по  новiй  автострадi
королеви ?лисавети напроти  Оквiлу  Форд  будував  чергову  свою  фiлiю  у
виглядi казкового, срiбного палацу, у мо?й хатинi  задзвенiв  телефон,  на
протилежному боцi мо?? "Коломи?" за рiчкою загарчав бульдозер, розчищались
джунглi, плянувались новi побудови.
   Не було спроможности не реагувати на цей поступ. Ночами,  на  роботi  i
дома я думав, я викликав Снилика,  я  радився  з  фахiвцями.  Приходила  i
вiдходила Катруся, приходила i вiдходила панi Сомерсет,  тепер  тiтка  Ен,
якi безоглядно снували проти мене змову й посягали на мою свободу.  Сво?ми
жiночими сейсмографами вони без слiв непомильно вгадували  коливання  мо?х
центрiв. - Павле! Кава! - Чистий, голубиний  голос.  Вiдчинялися  наростiж
дверi i я бачив ?? у всiй ?? пишнiй, повнiй,  зрiлiй  красi  -  силует  за
моделем Венери Мiлосько? у бiленькому, легкому хвартушку,  що  його  легко
торкав i порушував раннiй, свiжий вiтер.
   Зо  всiх  бокiв  замкненим  перстенем  облягав  ворог,  його  стратегiя
досконала, його тактика  непомильна.  Тiтка  Ен  подво?ла  сво?  вiзити  i
останнього разу дала менi ясно  зрозумiти,  що  ??  Катруся  не  ?  бiльше
прислуга, що вона ?? дочка, що вона адоптована. - Час i вам прийняти якесь
рiшення,  -  казала  вона.  ??  мова  звучала  категорично.  Я  посмiхався
виминаючою невиннiстю, але на ?? устах тримтiла погрозлива невмолимiсть  -
Скiльки вам рокiв ? - питала вона демонстративно - У мо?му життi  не  було
рокiв, - вiдповiдав  я  на  це  тим  же  виминаючим  тоном.  -  Не  кажiть
нiсенiтниць! Ви людина зрiла!
   Можливо збоку моя постава виглядала маньякально, але я вже мав рiшення.
Будуватися! Вростати у твердь. Iдея  будуватися  просякла  мною  наскрiзь.
Скинути нашарування пасивности. Перед зором вiдкривалась безмежна  Америка
мiж двома океанами, в мою душу проникав ритм Ню  Иорку.  Будови,  гiганти,
дороги, мости, машини. Я був неможливо жорстокий, коли  доходило  до  цi??
точки. Будуватися, значить жити за власною подобою, не гнатися  за  легким
дешевим вiдрухом. Мене небезпечно спокушало  видовище  мого  сусiдства  за
рiчкою, де на очах виростала  фантастична  споруда  зi  широкими  скляними
стiнами, розкритими кра?видами, кокетливими терасами... Чому б це  не  був
я? Мо? телефоннi розмови зi Сниликом набрали загрозливого розмiру,  я  був
рiшений будуватися.
   У цих саме днях до мо?? хатини пiд'?хала стара,  обдрiпана,  трьохтонка
джi-ей i з не? без поспiху вилiз присадкуватий добродiй у чорних окулярах,
який подав менi вiзитiвку - "Сарабiнi i Ко - Бюльдерс  енд  Девелоперс  оф
Модерн Говм Комюнiтi". Дуже при?мно. Чим можу служити? Чи не ? я власником
оцього поземку? Я пiдтвердив. Його фiрма розбудову? весь цей терен i  мала
б намiр заокруглити свою територiю по цей бiк рiчки. Чи не мав би я намiру
продати цей шматок грунту ?
   До певно? мiри це збiгалося з мо?ми  намiрами,  лишень  останнiм  часом
вони поважно вiдхилилися вiд сво?? мети.  Мiй  всезнаючий  Снилик  минуло?
осени пророчив, що за два - три роки я дiстану по десять тисяч  за  кожний
акр, але його пророцтво  шалено  розминулося  з  часом.  Останнiй  мiсяць,
останнi тижнi, а особливо останнi днi показали  виразно,  що  питання  цих
акрiв, це питання не рокiв, а годин. I саме цей фактор поважно вплинув  на
мо? намiри. Постало багато нових питань, а мiж ними i це, чи я мушу  конче
тi акри продавати. Ми вже мали нагоду зустрiчатися з нашим трiюмвiратом  i
думати про власну будiвельну базу, але коли б навiть  не  це,  я  маю  всi
данi, що мо? акри можуть стати поважною  пiдставою  занятися  будiвництвом
навiть на власну руку. Саме тепер над  цим  я  думав.  А  коли  я  запитав
представника Сарабiнi i Ко про цiну, вiн без надуми подав десять тисяч  за
акр. Це значило, що  моя  цiна  може  бути  значно  вищою.  Скiльки  треба
капiталу, щоб почати будувати на власну руку? Вiдповiдь Снилика була:  сто
тисяч. Я мiг на сво?х акрах розраховувати на десять будiвельних об'?ктiв.
   - Гаразд пане... - Артурi, - пiдсказав менi мiй гiсть.  -  Артурi.  Маю
вашу адресу i в короткому часi ви дiстанете  вiдповiдь.  -  Добре.  Дякую.
Надiюсь позитивну. Тим часом допобачення!
   Не встиг ще пан Артурi завести свою джi-ей,  як  я  вже  набирав  число
Сниликового телефону. - Гальо! Тут Данилiв... Так i  так.  По  десятцi  за
акр... - Що ж ти на це ? - Хотiв  би  зустрiтися  з  тобою...  -  Сьогоднi
вечором. О пiв на восьму. Грiл Вiкторiя.
   Я мав нiчну змiну о годинi одинадцятiй. За дня я мусiв звичайно  спати.
Але була така спокуслива провесна,  що  я  не  мав  вiдваги  тратити  днi.
Представник Сарабiнi i Ко  збiльшив  пульсацiю  мо??  крови  i  я  вдесяте
виходив на терени мо?х володiнь до того мiсця, звiдки почина?ться схил  до
рiчки i де я плянував положити межу мо?? майбутньо?  резиденцi?.  Це  було
засадничо вiдважне пiдпри?мство, я мав намiр задержати за собою цього  пiв
акра здовж але? Матiяса поруч з оселею панi Сомерсет в тiнi тих прекрасних
сосон i тих яблунь з кра?видом на пiвдень, на долину, на плакучi верби, на
рiчку i мо? джунглi над рiчкою. Уявлялась картина  новенького  бонгало  на
вiсiм-десять кiмнат з розгонним баром у пiдвальному просторi, великими  на
всю стiну переднiми вiкнами i з виходом  на  розлогу  вiдкриту  веранду  з
балюстрадою, вазами i широкими сходами зi сiро-жовтого  сирого  каменю  зi
заднiм подвiр'ям, оточеним зеленими травниками i клюмбами квiтiв.
   I саме ця уро?на картина, яка стала для мене iдеалом,  гальмувала  цiле
мо? пiдпри?мство разом з будiвництвом, панi  Сомерсет  i  Катрусею.  Бо  в
центрi всiх мо?х невральгiчних мрiй я бачив один тiльки фокус - Лену.
   Без не? все це не мало сенсу... Анi опертя, клiмату, стилю. Я бачив  ??
на нашiй соняшнiй, заповненiй квiтами, верандi  у  ??  бiлому,  поляпаному
барвами робочому халатi з палiтрою перед мольбертом, я бачив ??  вечiрньою
добою у темно-сатиновiй пiжамi  й  кiмоно  у  нашому  са  льонi,  погрузлу
недбало у глибокому, кольору слоново? кости  фотелi  з  книгою,  освiтлену
широким кругом свiтла зi стоячо? лямпи,  я  бачив  ??  у  легкiй  домашнiй
накидцi зайнятою в ?? просторiй, завiшенiй, як картинна галерiя,  робiтнi,
я бачив ??  у  довгiй,  прозорiй,  нiчнiй  сорочцi  нашо?  ясно?,  легко?,
просторо? спальнi.. Я бачив ?? спокiйну,  величну  постать  на  тлi  нашо?
барвисто?, соняш'но? оселi з ?? вишуканими кольорами, при сходi  i  заходi
сонця, при мiсячних ночах, за  злив,  громiв  i  блискавок,  за  лагiдних,
мирних, теплих вечорiв i ночей.
   Лена стояла у центрi, у центрi всiх центрiв, у найуявнiшiй уявi, у мо?х
тiльцях крови, у вiддиху, у смутку i радощах, у мрiях i дiлах щоденних.  А
разом стояла виразна дiлема: або то вона, Лена, або то будiвництво, фiрма,
Катруся, панi Сомерсет. Або то я продаю частину сво?х акрiв i  будую  свiй
пiдхмарний замок, або то задержую всi акри, одружуюсь з Катрусею, закладаю
родину... Ха - ха... Якi привабливi  перспективи.  Коли  б  не  цей  туман
невiдомости, в якому я заплутався з душею й тiлом.
   Бо ж де ? та моя чародiйна фiкцiя Лена, за  якими  далями,  просторами,
океанами? Чи вона справдi вернеться - туман, туман i непрогляднiсть. Iнодi
здавалося, що вона ось тут на досяг руки, що вона лиш вийшла i зараз  буде
назад, а знов iнодi, пiд час мо?х депресiй i зневiри, я  був  переконаний,
що вона вiдiйшла i розчинилася в просторi  назавжди.  Де  дiйснiсть?  Куди
скерувати погляд?
   Розумi?ться, я люблю будiвництво, це  стара  моя  пасiя,  маю  в  руках
добрий початок, бачу мету... I разом...
   Засадничо, ця тема була основною  наших  нарад  зi  Сниликом.  Вiн  мав
найбiльше досвiду в таких оправах,  а  також  викликав  у  мене  найбiльше
довiр'я. Пiсля всiляких мiркувань, i не без мого натиску,  ми  прийшли  до
переконання, що  моя  iдея  будiвничо?  фiрми  ?  дуже  добра,  реальна  i
виправдана, але ми ще до не? не цiлком готовi.  Потрiбного  нам  основного
капiталу годi одразу  дiстати,  це  було  б  понад  нашi  спроможностi,  а
будувати два-три будинки це не вихiд з  положення.  Це  можна  робити  без
нiяко? фiрми, власними руками. Чи не краще зачекати, торгувати  далi,  чим
дасться, а за рiк за два, мiцнiше пiдкувавшись, приступити до  справжнього
дiла.
   Це було рiшення опортунiстичне, воно мене  не  вдовольняло,  я  не  мiг
чекати, не було часу, поле не могло лежати, я мусiв дiяти i то зараз.  Так
чи так. Цiлу нiч на роботi я власне про це лиш  думав,  а  другого  ранку,
коли я пробудився  дома  пiсля  кiлькох  годин  сну,  я  одразу  подзвонив
Сниликовi. - Ральо, Степане! Я рiшився! - На що ти рiшився? - Продати  два
акри! Ти що, здурiв? - Зда?ться... Але я все таки  продам!  I  доручаю  цю
справу в тво? руки. Вимагай п'ятнадцять за  акр.  -  Що  дума?ш  робити  з
грiшми? - Викинути... На смiття. - Нема часу на жарти. - Думаю будуватися.
Для себе. - Зачекай. Я там буду!
   Перемогла Лена. Катруся, розумi?ться, не  була  вта?мничена  у  цi  мо?
вiдчаяннi рiшення, вона, як завжди i як  звичайно,  педантично  i  вiддано
робила у мене порядки i по сво?му очевидно  прямувала  до  сво??  виразно?
мети. Менi було соромно за себе, я уникав з нею розмов i довших  зустрiчей
i намагався вдавати невинну жертву величезного завантаження працею.
   Цього ж пiдвечора прибув Снилик. Вiн мав заклопотаний настрiй, зда?ться
мо? пляни йому не iмпонували особливо, досвiдченим оком вiн ще раз оглянув
мою територiю, зацiкавився справами  далi  за  рiчкою,  переважно  мовчав,
роздумливо дивився i коли вiдходив, нiби мiж iншим,  з  докором  у  голосi
запитав: - Навiщо тобi будуватися? Ти не ма?ш де  жити?  -  Як  навiщо?  -
питав я здивовано. - Хiба для примхи,  -  казав  вiн  далi.  -  Змарнувати
грошi. Зроби лиш око до тi?? он дами, - кивнув  вiн  головою  у  бiк  мо?х
сусiдiв, i ма?ш будинок. А грошi в бiзнес. - Я й роблю бiзнес, -  вiдповiв
я. - Твiй бiзнес... Якась напевно  примха,  квiтники,  поезiя...  Який  це
бiзнес ? - ? рiзний бiзнес. Що для кого... - Шкода тво?х талантiв.. - Саме
тому. Хочу ?х вивжити.
   На  цей  раз  ми  з  ним,  можливо  вперше,  не  зiйшлися  в  поглядах.
Вiд'?жджаючи, вiн заявив, що дешевше, як п'ятнадцять тисяч за  акр,  цього
тепер не можна пустити. Той он сусiд, можливо, дав би й  бiльше.  Треба  б
лишень зачекати...
   Я не перечив,  я  спокiйно  доручив  цiле  це  дiло  в  його  руки,  ми
попрощалися дiлово i як тiльки вiн вiд'?хав, я негайно викликав  телефоном
сеньйора Артурi,  пропонував  йому  звернутися  в  нашiй  справi  до  мого
посередника, а одночасно просив подати менi докладнi iнформацi?,  за  яких
умов його фiрма могла б збудувати хату для  мене  особисто.  -  Завтра,  о
одинадцятiй годинi я буду у вас, - вiдповiв на це Артурi.
   Я вiдчув виразно течiю мого дiяння. Це був прорив.  Я  був  рiшений.  I
коли це сталося, всi мо? гамуючi комплекси розступилися набiк  i  на  мене
найшло гарячкове бажання акцi?. Я вже власними силами, не чекаючи  Артурi,
почав розробляти пляни мо?? будови. Я переглянув безлiч всiляких  журналiв
з проектами, iлюстрацiями, описами будинкiв, квiтникiв,  посаджень,  родiв
рослин, комбiнацiй форми. Я вже бачив будову, подiлену  на  частини  з  ??
кольорами стiн, з ?? висотою, шириною, розмiром вiкон,  кiлькiстю  дверей,
розподiлу кра?видiв. Я вже бачив розлогiсть сходин, виложених  зi  сирого,
жовто-сiрого з прожилками каменю, що  нагадував  мармур,  я  вже  вiдчував
враження  цiло?  будови,  поставлено?  на  цьому  ще   порожньому   мiсцi,
обсаджено? вiчно-зеленими рослинами гостроверхих туй,  розлогих  боровцiв,
округлих довгошпилькових сосон. Я вже вiдчував запах рож, засаджених двома
вигнутими рядами здовж заднього за?зду перед сходами.
   Я виходив ще раз на мiсце, де мало це чудо постати,  i  я  вже  кроками
вимiряв його довжину, ширину, напрямки, вiддалi. Менi  хотiлось,  щоб  мо?
високi сосни здовж але? Матiяса гармонiйно давали основне тло будови,  щоб
мо? яблунi залишились, заразом  допасованi  до  цi-лости,  щоб  моя  стара
хатина затримала сво? мiсце. Весь цей день до самого вечора я  вiддав  цiй
мо?й вiзi?, а потiм на роботi моя  уява  невгавала  дiяти,  переходячи  до
меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фiранок,  до  кольору
килимiв.
   Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятiй рано з роботи, благо  я  тепер
беру свiй простiр, мiж Торонтом i Оквiлем,  значно  скорiше,  це  виносить
менi не цiлу пiв - годину особливо, коли раннi дороги вiдкритi  для  руху.
До десято? години  я  сплю,  а  годину  пiзнiше,  недбайливо  одягнутий  i
постiйно заклопотаний, зустрiчаю сеньйора Артурi, який прибув точно  сво?ю
джi-емкою, говорив дуже поспiшно i розложив передi мною десятки альбомiв з
проектами  плянiв,   рисункiв,   фотографiй   -   один   кращий   другого,
найвибагливiшо? творчости нащадкiв i сучасникiв Леонардо  да  Вiнчi,  Джiо
Понтi, Пьера Лю?джi Нервi, з ?х найвражливiшим вiдчуттям  форми  i  стилю,
якi  за  двадцять  п'ять  тисяч  кошторису  на  власнiй  дiльницi,   могли
вдовольнити дуже вибагливi смаки архiтектурного умiння.
   Я залишив цi проекти у  себе  i  знов  до  самого  вечора  i  цiлу  нiч
пробавився  ними.  Хотiлось  знайти  щось,  дати  справжнiсть,   збудувати
вартiсть. Мо? нерви напруженi, серце билось мiцнiше, чоло горiло.  Я  мушу
наситити жагучий голод на  добрi  речi,  створений  на  мо?й  старiй  бать
кiвщинi... А разом, здавалося, що моя нова батькiвщина  вимага?  вiд  мене
вiдповiдного вкладу... I при тому я мав дивне  вiдчуття  всемогутности:  я
мiг створити не лшиеиь цей будинок,  я  мiг  стати  Морганом,  президентом
З'?динених  Стейтiв  i  навiть  перемогти  смерть...  Це  порушення   мiри
можливого.  Це  був  вiдгук  розпачу  з  висот  неба,  це  викрик  трiюмфу
звiльнено? свободи.
   Три днi i три ночi тривала ця вакханалiя дерзань. Йшлося не про власний
мешканевий об'?кт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимрiяне
й зважене до останньо? увцi?. Цей дiм мусiв бути по менi  для  мене.  Крiм
звичайних сальонiв, ?далень,  спалень,  кухонь,  туалетiв,  я  мусiв  мати
форму, лiнiю, кольор, я мусiв мати простiр для мо?? роботи i мо?х речей. А
до того, один з цих капiтолiв мого простору мав дiстати  виразно  вiдмiнну
форму,  з  широкими  скляними  пристiнками,  прикметними  для  малярського
атель?. Iнша знов  моя  власна  робiтня.  Обидвi  цi  вiдмiнностi  мали  б
знаходитися на протилежних краях будови i мали б бути  роздiленi  системою
житлових просторiв з двома виходами на пiвнiч до але? Матiяса i на пiвдень
до мо?х кра?видiв.
   Фiрма Сабарiнi  охоче  годилася  на  мо?  вимоги,  було  все  обдумано,
обговорена кожна деталь i обiцяно, що  в  скорому  часi  я  дiстану  точнi
пляни, проекти i зариси будови, як також час початку ?? народження.
   Пригадую цi днi, як тi, коли, здавалось, тремтить пiдомною цiла  земля,
напружений, як тятива лука, я метав довкруги  сво?ю  увагою  за  вийнятком
хiба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослiвно занедбаний, моя
зовнiшнiсть посiрiла, як вимоклий папiр, не завжди я був як слiд  голений,
не конче дбайливо чесаний, не обов'язково гараз одягнений. Про  Катрусю  я
вже казав. Це регулярна, як годинник, точнiсть, при  ходила  i  приходила,
казала добрийдень, казала допобачення,  готувала  каву,  стелила  постiль,
прибирала кiмнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважнiше
вiдповiсти на ?? привiтання. I  навiть  не  питав  себе,  за  що  саме  ця
благородна душа удiляла менi стiльки уваги. А коли я випадково,  було,  на
не? глянув - бачив завжди бiлi, свiжi фартушки, спiднички, усмiхнене личко
i вiдданi сяючi очi. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий  одного
?? мiзинця i не мiг знайти пояснення, чому. Вона  бачила  мо?  завантаженi
проектами столи, мо? безконечнi  по?здки,  безконечнi  телефони  i  нiчого
нiколи не питала. Як i я не давав ?й нiяких пояснень.
   Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека i зрiдка, з мо?ю  другою
благородною сусiдкою панi Сомерсет. Я перестав вчащати до ?? бiблiотеки, а
тим самим цiлими тижнями не мав нагоди  бувати  в  ??  домi.  Мав  причини
догадуватися, що вона, пiсля вiдомих лiкарських вимог, не почувала себе аж
надто добре, напевне не легко  вiдмовлялася  вiд  засво?них  звичок,  мала
гомеричний настрiй, а тому волiла рiдше показуватись на людях. За  все  це
звичайно несла вiдповiдальнiсть i всi тягарi мовчазна Катруся, яка  одначе
нiяк не зраджувала якихбудь змiн настрою. Можливо це стало ??  щоденною  i
буденною процедурою, до яко? вона давно  призвича?лась  i  вважа?  ??,  як
частину свого приречення.
   А Ленi просто з роботи вiдомим  телеграфним  стилем  писав:  "Дякую  за
"нiколи незабуваючу" i сердечно заздрощу Вашим кра?видам з Монт Роял... Як
також пригадую деякi мандрiвки  по  тих  висотах.  I  гратулюю,  гратулюю,
гратулюю за всi Вашi успiхи.
   Мушу признатись, що я також пiдбудовуюсь,  обертаю  невинну  цiлиннiсть
мо?? "Коломи?" у вiллю на подобу Боргез - може пригаду?те таку з римського
Пiнчiо, у якiй спочива? вiдома "Павлiна" вiдомого Канови. I  живу  надi?ю,
що i мо? зойки, одного разу, почу? небо i внизпошле загублену  мою  вiзiю,
яку я зустрiв було на озерi Сiмко.
   А тим часом благословляю. Хай Вас милу?  великий  Тобi  i  батько  його
батька i хай почасту? вiн Вас хлiбчиками святого крокодила,  печеними  для
тих, що потрясають небом i землею - боговi землi Татi i боговi неба Ру".
   Вибачте за це балагурство, з мо?ю "Боргез" ще завчасно  хвалитися,  але
що ма? сказати людина про речi, на якi нема слiв ? Зрештою, не сьогоднi  -
завтра моя вiлля з мрi? перейде в дiйснiсть, але  чи  здiйсниться  ще  раз
"зустрiч на Сiмко", ля Саль, Роял Иорк, Монт Роял? Це i  ?  те  пiдставове
непорозумiння, яке сушить мою навiжену голову.
   Мо? справи з вiллею швидко наближались до здiйснення, не минуло й тижня
вiд мо?? розмови телефоном зi  сеньйоре  Артурi,  як  до  мо??  резиденцi?
пiд'?хала знов знана джi - ей i з не?  без  поспiху,  зберiгаючи  гiднiсть
дiлово? людини, з великою течкою пiд пахвою,  висiв  той  самий  добродiй,
який побiжно похвалив мого "Меркурiя", вiдзначив  вартостi  погоди  i,  не
виймаючи цигари з рота, розложив на мо?му кухонному  столi  купу  всiляких
писаних на машинi паперiв, якi я мусiв переглянути, щоб опiсля разом з ним
побувати ще раз у мого адвоката Гуменного при вулицi Бей, пiсля  чого  мо?
конто в Укра?нськiй Кредитiвцi  драстично  збiльшилось,  а  натомiсть  моя
посiлiсть в Оквiлi драстично зменшилась. Весь той  мiй  улюблений  простiр
вiд хатини вниз до рiчки перестав бути мо?м  юридичне,  хоча  не  перестав
бути мо?м фактично, бо його  кра?вид  й  надалi  залишився  мо?ю  законною
власнiстю. Моя хатина i моя шопа,  вперше  за  сво?  iснування,  опинились
несподiвано пiд самою межею, трохи навскiс, у дуже незручному становищi  i
тим самим, зда?ться, стали темою мо?х розважань,  чи  можна  ?х  у  такому
виглядi надалi залишити, дарма що менi  дуже  не  хотiлося  порушувати  ?х
iдилiчного статус-кво. Але ця справа ще не така нагла i тим часом  вони  й
далi лишаються головним мо?м пристановищем i генеральним штабом  операцiй.
Наприклад, та сама шопа,  давно  перестала  бути  дровiтнею,  а  поступово
обернулася в унiверсальний склад всiлякого знаряддя i взагалi  майна  мого
бурхливого господарства, без якого  годi  було  уявити  нормальнiсть  ходу
цiлого цього пiдпри?мства.
   Цього ж таки часу мо? будiвництво  остаточно  оформилось,  по  коротких
торгах,  його  плян  був  прийнятий,  бюджет  затверджений,  час  побудови
встановлений. За нашим конкретним домовленням, за  три  мiсяцi  вiд  цього
судьбоносного дев'ятнадцятого квiтня, тобто у другiй половинi  липня,  моя
мрiя "Боргез" :дала стати намацальною, живою дiйснiстю.
   Мiж  iншим,   цi??   недiлi,   вiсiмнадцятого   квiтня,   за   схiднiм,
православним, юлiянським календарем, припадав  Великдень  i  я  вперше  на
сво?му життi, зробив спробу вiдновити  одну  з  традицiй  мо?х  предкiв  i
по?хав до То  ронта  на  вулицю  Батерст,  до  церкви  св.  Володимира,  о
дванадцятiй годинi ночi на свячення пасок. За цим обрядом, про який у мо?й
пам'ятi залишилось не багато спогадiв, заховався прадавнiй  культ  схiдлiх
християн, святкування воскресения  Христа,  що  його  було  скасо  вано  i
заборонено у мо?й старiй батькiвщинi. Я не конче намагався  розбиратися  у
цих вiковiчних суперечностях апрiорно вiруючих за чи контра Христа, але  в
мо?й вже пригаслiй  природi  церковного  християнства,  лишалося  вражаюче
живим християнство органiчного  типу  з  його  генеральним  гаслом  любити
ближнього i взагалi любити нормами милосердя  всiх  його  родiв.  За  мого
недовгого життя, але на довгiй життьовiй  дорозi,  я  так  мало  зустрiчав
доказiв такого милосердя, що менi починало здаватися, нiби  всi  тi  слова
лиш слова без нiякого зобов'язання. Одначе  цi  останнi  багатi,  рухливi,
повзбудливi роки трохи злагiднили гостроту мого  розчарування  i  я  почав
iнодi звертати зiр в напрямку тих просторiв, у яких могли ще зберегтися тi
вартостi у чистiй ?х культурi, i менi стало лекше. Я  перестав  сердитись.
Бути сердитим те саме, що бути хворим,  а  тiльки  здоров'я  ма?  привiле?
сили.
   До церкви вночi на?хало стiльки народу, що довкруги  на  цiлу  милю  не
було мiсця поставити  авто,  анi  не  було  спроможности  протиснутись  до
середини. Я стояв в густiй масi людей, нiби замурований, просто на  сходах
пiд вiдкритим  небом.  До  речi  була  гарна  нiч  з  прикметним  весняним
приморозком, вгорi сяяли зорi, вулицею поза нами туди  i  назад  грюкотiли
трамва?, перед нами далеко над масою голiв  розлягалось  Христос  Воскрес.
Десь над ранок святили паски, зчинився рух, не всiм пощастило дiстатися до
середини, багатьом прийшлося вдовольнитися залею пiд церквою  i  сприйняти
Божу благодать з уст мiкрофонiв.  Невiдомо  чи  це  механiчне  ?днання  зi
святiстю було  вистачальне,  одна.че  не  було  iншого  доступу  до  Божих
престолiв нашого часу.
   Пiсля свячення всi, майже за шором, христосувались, як  велить  звичай,
тричi у честь свято? трiйцi. Я мав щоки облiпленi помадками, дiстав безлiч
запрошень на розговiння, але вибрав Боярiв, бо не мiг вiдмовити Мартi з ??
пречудове - святочно - благальним  поглядом,  пiсля  того,  як  ми  тричi,
пiдкреслено щиро, вiддали шану традицi? братолюбiя. - Вас зовсiм  обернено
у абстрактну картину, - казала вона i бiлим, батистовим  кiнчиком  пахучо?
хустини старанно звiльняла мо? щоки вiд слiдiв християнсько? любови.
   Бояри, розумi?ться, також святили паску, ?м пощастило бiльше, нiж менi,
благодать  свячення  зiйшла  на  ?х  хлiб,  крашанки,   ковбасу   i   сiль
безпосередньо з кропила, i разом зi сходом сонця ми  вже  прямували  двома
машинами здовж порожньою вулицею Блур, бiля парку  повернули  на  Гай-Парк
авеню i за хвилину ми вже висiдали, серед раннiшньо? святочно? тишi, перед
будинком Боярiв, йшли сходами вверх, у вiтальнi ще раз  христосувались,  в
?дальнi вже  чекав  бiлий,  святочний  стiл,  церемонно  займались  мiсця,
наливались чарки, починали зi свяченого яйця, пили за  святе  воскресiння,
?ли iскристий, галицький борщ,  печеню  iндика,  подiльськi  налисники.  З
кожною новою чаркою "голден веддiнг"-у поповнялось  надхнення,  у  великих
очах Марти загорiлись подвiйно вогнi, Михайло заговорив про полiтику,  нас
було тро?, але нас була повна  хата  i  все  видавалось  однi?ю  суцiльною
благодаттю неба, яка прихилилась до нас зi сво?? висоти.
   Пiсля розговiння, за традицi?ю, належався заслужений вiдпочинок,  Бояри
вiдходили нагору до сво??  вiдпочивальнi,  а  менi  Марта.,  зi  всiлякими
грайливими примовками, двозначними натяками  та  спокусливими  обiцянками,
примостила постiль внизу, у вiтальнi,  пiд  вiкном  на  новiй  ясно-жовтiй
канапi. Не роздягаючись i наспiвуючи свою улюблену "чарочку  медовую",  що
ви-слувлювало повну мою вдоволенiсть, та обмiнявшись  з  Мартою  ще  одним
надхненним "Христос Воскрес",  я  вигiдно  влiгся  i  дуже  швидко  заснув
святочно-традицiйним сном. Зда?ться, що коли Марта вiдходила, останнiми ??
словами було щось  як  "хай  вам  присниться"...  а  що  саме  далi  -  не
пригадую... А разом  пригадую,  що  менi  справдi  приснилось  i  була  це
Катруся.
   Не мiг би далебi сказати, що це саме було, але  було  це  багато  руху,
багато людей, метушнi, христосування, все що тiлькищо пережилося, а в тому
пригадую  обличчя  Катрусi  з  дуже  радiсним,  святочним   виразом,   яка
намагалась протиснутись мiж людьми до мене i не могла цього осягнути. Така
виразна реалiстична картина,  я  це  уже  переживав,  а  коли  прокинувся,
здавалося, що все ще бачу те миле личко з його впертим на мене поглядом.
   Менi було соромно й нiяково i коли б не Марта, яка  стояла  надiмною  у
пишному домашньому  халатi  i  настирливо  питала,  що  менi  снилося,  я,
можливо, зiрвався б i побiг шукати той сон у дiйсностi. - Що вам  снилося?
- допитувалась Марта. - Що вам  снилося?  Вам  щось  незвичне  снилося!  Я
стояла й дивилася. Ваше обличчя було дуже тривожне. Що? Скажiть, що?
   Я не вiдповiв, а швидко встав,  демонстративно  потягнувся  i  струснув
головою. I попросив щось пити. Марта принесла склянку помаранчевого  соку,
я за одним духом випив i все ще пiд враженням сну, хотiв був  прощатися  i
вiдiйти. Але Марта зчинила спротив,  настояла,  щоб  я  затримався,  згори
зiйшов Михайло, ми ще раз  розговлялися,  одначе  мiй  добрий  настрiй  не
вернувся бiльше. Марта виразно гнiвалась. - Що з вами  сталося?  -  питала
вона з докором. - Нiчого, абсолютно нiчого! Можливо, я втомлений... I мушу
вiд'?хати... - О! Знаю. Розумiю... - надулась вона. Але я  не  мiг  нiчого
зарадити. Я мусiв вiдiйти.
   Бiля друго? години я все таки  розпрощався  з  мо?ми  друзями.  Це  був
криштально ясний день добро?, свiжо? весни в ??  початковiй  подобi,  коли
першi навали тепла пiвдня  вперше  здолали  сили  зими,  коли  по  городах
розгортаються  жовтi  вогники  свiжо?  форситi?,  а  по   всiх   травниках
простеляються першi яскраво-зеленi килими молодо? трави, коли вiдчиняються
гаражi i переданими, у сяйвi сонця, барвiють авто-машини.
   Я ?хав широкою, просторою, помiтно порожнiшою, нiж  звичайно,  дорогою,
передомною i за мною бiгли машини в напрямку Нiагари,  як  звичайно,  мене
цей рух наповняв бадьорiстю, у вухах  все  ще  звучали  прощальнi  лементи
Марти i уривно в думцi виникали то зникали фрагменти недавнього сну.
   Дома, на мо?му ?дальному столi, на цей  раз  покритому  бiлою,  вишитою
скатертиною, я знайшов двi, синю й червону, крашанки i  писульку  "Христос
Воскрес!" Во?стину воскрес, Катрусю! Во?стину! Дякую мила! Дякую!  Я  взяв
слухальце телефону i набрав ?? номер - Гальо! Катрусю! Христос воскрес!  -
О! Во?стину! - почув я радiсний голос. - Де ви були? - У церквi Привiтання
тiтцi Ен. Чи не хотiли б кудись зi мною? - О! Дуже. А куди? -  Куди  будь.
До кав'ярнi, на танець. - А коли? - Десь пiд вечiр. Бiля п'ято?. -  Добре.
Дуже добре. - I ми домовились.
   Блаженна  святочна  втома,  пригадую  ??  ще  з  часiв  дитинства,  яка
перетривала роки безсвяточности i вос кресла  тепер  у  всiй  сво?й  силi,
можливо, як атавiзм да лекого минулого. А можливо я був направду втомлений
останнiми мiсяцями, жив нервами, а коли прийшло вiд-пруження  то  разом  з
ним i реакцiя на пружнiсть. Ви магалось вiдпочинку. Я прилiг з книжкою  на
канапу i пiд наркозом кiлькох сторiнок читання непомiтно  за  снув.  Дверi
мо?? хижi, коли я був дома, нiколи не зами калися i по часi  я  прокинувся
вiд вiдчуття, що бiля мене ? хтось стороннiй,  а  коли  я  вiдкрив  очi  -
побачив дiвчину у нарядному  гуцульському  строю  -  пречудове  гаптована,
барвиста сорочка, спереду i ззаду темно-червонi тканi запаски...  -  Невже
це ви ? - вирвалось у мене спонтанно, я зiрвався на ноги i ми  кинулись  в
обiйми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися  цiлунками,  а  коли
прийшли до себе, я захоплено викрикнув: -  Катрусенько!  Але  це  справдi!
Чудово! Просто чудово.  Де  це  ви  взяли?  -  Вишила,  -  вiдповiла  вона
кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню. - I невже сама ? - А таки  сама.  -
То ви... чарiвниця!
   - А чи любиться, - казала вона по гуцульськи. - I  навiть  дуже.  -  То
ма?те ще й оце, - подала вона менi  пакуночок,  що  лежав  на  столику.  Я
негайно розгорнув
   - О! Катрусе! - вирвалось у мене. - То  це  ж  не  можливо.  -  А  чому
неможливо? - Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка... Нi - нi  -
нi! Це неможливо, нiяк неможливо! - Чому не можливо? Ану одягнiть. Чи буде
личити, - казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повiнню з  ??
надхненно? iстоти.
   Я мусiв одягнути... Це була фiлiгранно  вишита,  гуцульського  крою  зi
стоячим низьким комiром i широкими, без чохлiв, рукавами сорочка,  зовсiм,
до найменших дрiбниць допасована, домережана - справжнiй твiр  справжнього
мистецтва, вiд якого промiнювала справжня краса. I коли я вийшов з  друго?
кiмнати у такому виглядi,  Катруся  так  знiяковiла,  що  здавалось,  вона
зiрветься i втече. ??  щоки  залились  густим  рум'янцем,  ??  очi  горiли
сяйвом, я пiдiйшов до не?, взяв ?? теплу руку i легко  потягнув  до  себе.
Вона на мить насторожилась, ледве помiтно здригнулась i кинулась  до  мо?х
грудей. Я обняв i пригорнув ?? до себе, пiднiс рукою ?? лице, ?? очi  були
вогнi, ?? уста були гарячi i, здавалось, вона не може втриматись на  сво?х
ногах. Я обережно пiдвiв i посадив ?? до фотелю. Вона сидiла i деякий  час
не дивилась, мала закритi долонею очi. - О, Катрусю! -  казав  я.  -  Менi
соромно, - вiдповiла вона. - Соромно?  Вам?  Чого?  Що  ви  така  надмiрно
чудова? - О, не кажiть! Не кажiть  таке!  -  В  такому  разi,  зна?те  що?
Сiдаймо i ?демо! Куди? Куди бачать  очi.  До  То-ронта.  До  кав'ярнi.  На
танець...
   Ми домовились на танець. Тим часом ми  "билися"  крашанками.  Катрусина
крашанка побила мою i вона дiстала "битку". Вона  прийшла  до  себе,  мала
гарний, святочний настрiй, запропонувала,  що  сама  зробить  каву,  я  не
перечив, ми разом заклопотано поралися бiля  мо??  залiзно?  плити,  пiсля
пили каву на малому  столику  мало?  ?дальнi  i  безконечно  гомонiли  про
всiлякi домашнi, близькi справи i мiж iншим я ?й оповiв про мо? будiвельнi
проекти, якi мають вже завтра початися i якими вона була захоплена.  -  О,
це буде щось гарне, - казала вона. - Я хочу гарне, - казав я. -  Щось,  як
та ваша сорочка. - О! Хiба це можна рiвняти? - Справа не в розмiрi.  Гарнi
речi, малi чи великi, однаково гарнi. - Ми говорили про тiтку  Ен.  Сумна,
пригноблююча тема, тiтка Ен хворi?, Катруся пережива?, не багато надiй  на
покращання. I вони часто про мене говорять... Катруся не зраджувала змiсту
мови, але загально виходило, що вони менi вiрять i що мо?  справи,  на  ?х
думку, на добрiй дорозi.
   А згодом, ми передягнулися у звичайнi одяги i по?хали на танець, але не
до Торонта, а тут же в Оквiлi, у невеликiй, новiй, чепурнiй  кав'яренцi  з
виглядом на озеро, де ми пiд звуки хрипливих iнструментiв  вiддали  данину
рокен - ролям, твiстам, пили коктейль i зовсiм запiзна вернулися до  себе.
Дорогою  назад  ми  зворушливо  мовчали,  а  прощаючись  за  темноти,   ми
обмiнялися довгими цiлунками, пiсля чого Катруся вирвалась з авта i  майже
побiгла до дверей свого входу, нiби вiд чогось тiкала. Я  був  зворушений,
залишив на подвiр'? авто, а опiсля ще довго  блукав  у  темнотi  весняно?,
свiжо? ночi, переживав,  передумував...  Мо?  дороги  виразно  розходились
двома напрямками, двi жагучi мети - одна далека i разом близька,  а  друга
близька i разом далека.
   Тим часом неухильно, обертаючи нiч у ранок, нiби працьовитий  плугатар,
ступав i орав ниву приречення  нестримний  час.  Я  вiдчуваю  гостро  його
невмолимiсть, мо? роки начинали набирати виразности, вимагалось рiшення. А
тим часом там далi на мене чекав новий ранок, я мав ?хати на  денну  змiну
мо?? роботи. I мала початись нова моя ера. Завтра рано.



   V

   Це було велике лiто... Започатковане великою весною. I взагалi щасливий
рiк. Цього року не стало Сталiна,  наша  королева  була  на  другому  роцi
володiння, президент Айзенговер вступав у другий пiврiк  президентства,  а
моя чарiвна симпатiя Одрей Гебборн вперше засяяла на голiвудському небi.
   Тодi також були моднi перiстi, кольору зебри, панчохи i ясно-червонi, а
також рожевi кольори.. Можливо тому, що на обрiю цього  континенту  почало
сходити ще одно "сонце кремля", на цей  раз,  замiсть  люльки,  з  великою
гаванською цигарою i мелянхолiйною бородою.
   Цього самого щасливого, обiцяючого року,  а  властиво  цi??  епохально?
весни, на мою невинну,  цiлинну  "Коломию",  мов  дикi  орди  Чiнгiз-Хана,
зробили навалу армi? машинерi?  "Сарабiнi  i  Ко",  якi  вчинили  пекельну
гуркотню, вiд чого все довкруги нагадувало побо?вище при Верденi. Пiрамiди
каменю, стоси цегли, глибокi  слiди  машин,  пузатi  тягарники,  незграбнi
булдозери, пе-регуки запорошених,  у  жовтих  шоломах,  людей..  Моя  хата
вилазила з грунту i росла, як  на  дрiжджях,  а  далi  вниз  до  рiчки,  з
казковою легкiстю, на мо?х очах виростало десять бонгалiв, якi викликали в
мене корчi каяття i заздрощiв, що, либонь,  це  могло  бути  мо?м.  Але  я
мовчав. I не зрiкався в майбутньому реваншу.
   Признаюсь, що  цей  гомiн  машин  -  гiгантiв,  нагаду?  менi  джезбенд
Армстронга, спiв  Преслi,  витiвки  роккен-ролу.  Вони  розривають  землю,
повiтря, нерви, вони бряз-чать металом, вони витискають глибокi  слiди,  з
пiд ?х крокiв вилазять фундаменти будинкiв, вони зчиняють  землетрус...  I
можливо, з цього приводу, одного разу, я  знайшов  у  сво?му  запорошеному
сальонi, довгого, сiрого  вужа,  згорнутого  ковбасою,  який  мелянхолiйно
лежав у центрi мого старого турецького килима.
   Я було розгубився, що з цим непроханим гостем, у такий час i  в  такому
мiсцi, маю робити, але пригадав одно  iндiйське  повiр'я,  за  яким  поява
такого сотворiння мала б принести цьому домовi щастя. Щоб нам не сваритися
я замiсть скач-вiски, поставив  йому  мисочку  молока,  але  коли  другого
ранку, я заглянув до сальону, молоко стояло недоторкнуте, а мiй гiсть зник
безслiдно. I лишень трохи згодом, випадково,  за  хатиною  на  призьбi,  я
натрапив на його прощальну вiзитивку у виглядi верхнього одягу, якого  вiн
великодушно залишив менi на спогад. Куди  вiн  вiдiйшов  сам,  про  це  не
зiсталось нiяких даних.
   I можливо, що поява того гостя не була аж такою  випадковiстю,  можливо
вiн справдi мав добрий намiр менi  щось  пiдсказати,  бо  незадовго  пiсля
цього, саме коли бурхливо цвiли мо? яблунi, яким я власними руками  зробив
манiкюр, педiкюр i тривалу зачiску, несподiвано  навiдала  мене  Лена.  Це
було  для  мене  сво?рiдним  шоком,  нашi  стосунки  з   Катрусею,   пiсля
ностальгiйного великоднього дебюту, набирали що раз  бiльшого  розгону,  я
вже почав було звикатися з певною невмолимiстю долi i враз ця вiзита. Вона
при?хала великим чорним "Лiнкольном" зi  сво?м  чоловiком  i  навiть  мала
щастя застати мене дома, у мо?му робочому  комбiнезонi,  серед  рейваху  i
муравлино? мегушнi мулярiв. якi вивершували стiни мо?? будови. Вона  сливе
не  змiнилася,  була  у  ясному,  сiро-помаранчевому,  легкому  костюмi  i
крiслатому, солом'яному капелюсi, а ??, шiсть футiв росту,  тонкий,  легко
похилий наперед, чоловiк, з рудавим  волоссям  i  в  сильних  окулярах  на
сильному носi,  мав  легкий,  весняний,  сiрий  одяг  i  такого  ж  сiрого
капелюха. Зогляду на зовсiм роз'?жджений глибокими колiями мiй за?зд, вони
залишили свого "Лiнкольна" на але? Матiюса i повiльною,  обережною  ходою,
оминаючи вибо?ни, входили на мо? обiйстя.
   Побачивши ?х i пiзнавши Лену, я був глибоко вражений, вiдложив  на  бiк
мотику, якою обкопував кущi диких  оливок,  i  пiшов  ?м  назустрiч.  Лена
пiзнала мене здалека, зiрвалася бiгти, залишила чоловiка i за мить ми  вже
душилися в обiймах, як дво? давнiх  найкращих  друзiв.  Я  був  драматично
зворушений i тiльки мiй ультра-робочий, запорошений вигляд,  допомiг  менi
втримати рiвновагу. Хвилину ми захоплено обдивлялися, пiдiйшов ??  чоловiк
i вона безпосередньо й захоплено викрикнула: - Павль! Це також Павль.  Два
мо?х Павлi. Знайомтеся! - Вiн був за мене вищий, але тонший i тендiтнiший,
мав одверте, при?мне обличчя i яснi довiрливi  очi.  -  Гав  ду  ю  ду?  -
привiтався вiн по-англiйськи i подав руку. Гав ду ю ду, сер, - вiдповiв  я
i назвав сво? прiзвище. - Це тi  вашi  яблунi?  -  захоплено  питала  Лена
по-укра?нськи. - Тi самi, - вiдповiв я.  -  Що  за  чудовi  дерева!  А  як
цвiтуть! I вони вродять яблука ? - Думаю, що так. - А що ви там робите ? -
питала вона вже по-англiйськи. - Будуюсь, - вiдповiв я. - Так скоро. То  ж
недавно ви мали, зда?ться, хату в Торонтi. - Таке наше темпо,  -  вiдповiв
я. - Чи можна оглянути? - питала вона. - Розумi?ться. Дуже прошу...
   Ми  зайшли  на  будову,  все  там  рухалось,  купи  матерiялу  й  землi
завантажували весь простiр. Я просив ступати обережно,  взуття  Лени  мало
вiдповiдало  характеровi  терену.  Я  все  уважно  й  поважно   пояснював,
намагався бути спокiйним, показував рисунки,  проекти,  загальний  малюнок
майбутньо? будови. - О, це чудово! - казала  Лена.  Направду  дуже  добре.
Вражаюче! Гратулюю вам, Павле. - ?? чоловiк спокiйний, зрiвноважений,  все
без поспiху оглядав, похитував головою i час до часу зауважував: - О,  ?с!
Гуд. Берi гуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! - Вiн мав  при?мний,  низький
баритон, який звучав солiдно й переконливо.
   А менi було дивно, що ось бiля мене  та  сама  колишня,  близька  "моя"
Лена, яка несподiвано стала зовсiм "не мо?ю", що мiж нами постав невидимий
кордон, що ми вражаюче вiддаленi i офiцiйно обережнi. Вона намагалася бути
грайливо -  легковажною  i  невтрально  -  приятельською,  але  я  не  був
переконаний, чи  на  цей  раз  ??  акторськi  здiбностi  вийдуть  з  цього
переможно.
   Збоку, злiва, дуже примирливо, скромно i привабливо стояла  моя  стара,
майже заглушена будовою, хатина i я попросив гостей до середини. -  Меблi!
- викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. - Барокко! Звiдки ма?те  цей
музей? А тi вази! То ж це справжнi  китайськi!  А  картини!  Чи  не  Сезан
часом?
   Тут же на стiнах висiли i ?? власнi картини i  тут  же  трохи  далi  на
комодi стояла ?? фотографiя i можливо вона це помiтила, а тому  ще  бiльше
зосередила свою i нашу увагу, на здогадного Сезана.
   - О! Який там Сезан, - казав я. Це  просто...  Я  не  знаю.  Невiдомого
майстра.
   - Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! - Вона уважно до того  приглядалася
i винесла присуд: - Сезан!
   Я розсмiявся. Цi двi картини, якi вона означила, як "Сезан", я  недавно
принiс вiд тiтки Ен, разом з iншим, як вона казала "джонк-ом" i повiсив ?х
тут просто тому, що вони дуже добре пасували  до  загального  стилю.  Вони
були задимленi, замазанi, довгий час стояли у  якiйсь  комiрцi,  ?х  рямцi
спорохнiлi. Лена була захоплена i зворушена, ?? власнi картини i  ??  фото
неухильно  вимагали  пояснень  i  вона  почала  швидко   поясняти   сво?му
чоловiковi, що ми були дуже близькi друзi,  зрештою,  вiн  це  зна?,  вона
стiльки про це говорила. Вiн спокiйно оглядав мо? вази,  мо?  коники,  мою
Нефретете i не зраджував нiякого iншого зворушення, крiм  звичайних  сво?х
стандартних "найс", "гуд",  "екселент".  А  я  лиш  боявся,  щоб  Ленi  не
заманулось заглянути до мо?? спальнi, де стояли ??  iншi,  можливо  ?й  не
знанi, тi з озера Сiмко, щасливi i  радiснi,  повнi  сонця  i  повнi  чару
знимки.
   Я заклопотано просив гостей сiдати, дiстав вiски  й  джiнджерел,  налив
три старовиннi, рiзьбленi,  iнкрустованi  лазурком,  склянки.  Ленi  i  це
сподобалось.  Ранiш  нiж  випити,  вона   оглядала   склянку,   нiби   яку
дорогоцiннiсть. Ми з доктором випили, холодний напiй дуже добре  смакував,
Лена випила також "за зустрiч" i "за знайомство". ?? чоловiк виняв цигарки
"плей?ре", я вибачився за невживання, вiн був здивований, зазначив, що  це
"дуже добре", що це "погана звичка", що вiн "хотiв було також кинути", але
"не мав видержки". Ми спокiйно розмовляли про дорогу, про Торонто, про те,
як довго вони мене шукали, про алею Матiяса, про мою будову,  про  те,  що
вони ?дуть до Нiагари, що вiн там ще не був. Ленi в  цей  час  помiтно  не
сидiлося, ?? не бавила наша розмова, ?? увага виразно  була  скерована  до
мо?х збiрок, вона хотiла бачити все,  зацiкавилась  мо?ю  збiркою  книжок,
старанно  придивлялася  до  кожно?  дрiбнички,  зайшла  до  друго?  бiчно?
кiмнати, довго там барилася, а потiм... О, жах! Вона таки не минула i мо??
спальнi. Я в цей час почував  себе,  мов  на  шпильках,  майже  не  слухав
доктора, а коли по часi вона вийшла, не сказала нiчого, лише ?? гарнi щоки
забарвились ще гарнiшими рум'янцями, а сяючi очi  затягнулись  мжичкою.  -
Ну, так налийте ще, Павле! - сказала вона. Вона помiтно  намагалася  взяти
себе в руки i так само помiтно, це ?й не  вдавалося.  Я  налив  склянки  i
просив випити. - У нас машина, - казав на це доктор. -  А,  там  машина...
Вип'?мо! - пiднесеним голосом казала Лена i випила чарку.  Я  запропонував
гостям ресторан, надходив час обiду. -  Це  забере  час,  -  казав  на  це
доктор. I ми не голоднi. - Лена, здавалось, не дуже з цим годилася, але не
перечила i лишень питала: - А скажiть, будь ласка, афонський схимнику,  де
це ви справдi роздобули всi тi скарби?
   - Життя склада?ться з випадкiв, - вiдповiв я.
   - Можливо. Але цього не досить. Повiрте, що ота там брудна  пляма  може
бути Сезаном, - не вгавалась Лена.
   - Пiд сонцем все можливе, але я в це не вiрю, - сказав на це я.
   - Це не питання вiри. Ви краще звернiться до експертiв.
   - Коли б це Сезан, - заговорив доктор, - це значить  понад  сто  тисяч.
Невже ти дума?ш... тi люди аж такi на?внi...
   - Павле! - перебила Лена.  -  Ми  нiчого  не  зна?мо,  як  це  сталося!
Можливо, це справа далеко не на?вности. Але як би воно не було, та он ваза
справжня китайська... А та он фiгуринка справжня  iндiйська.  Копiя  божка
Крiшни.  Кажете,  що  вони  принесенi  з  горища.  Багато  дорогоцiнностей
хорониться по горищах.
   - Але люди, що це купували напевно знали, що купують,  -  казав  на  це
доктор.
   - Не конче, не конче... Купували, бо мали грошi. Переважно з цiкавости.
Як сувенiри. За два - три доляри купували  ван  Гога.  Вiн  ?м  нiчого  не
казав, закидали на горище... На горищах наших помiщикiв знаходили майстрiв
ренесансу, - казала Лена.
   - Мушу вiддати справедливiсть вашiй компетентностi, казав на це я.
   - Нiяка особлива компетентнiсть. Про це знайдете в любому числi "Рiдерс
дайджест". Але я цим цiкавилась окремо. В Монтреалi  ?  такий  професор  з
Мек-Тiл, на прiзвище Вань?. Я  слухала  його  виклади...  Але  ми,  Павле,
мусимо ?хати, - перебила сама себе Лена.
   Я  не  перечив.  Ця  вiзита  не  була  для  нас  легкою.  Лена  помiтно
хвилювалася, мо? нерви також не мовчали i доктор це напевно помiчав.  Коли
вони вiдходили. я дав ?м на спогад попiльничку зi старо? бронзи. Я  провiв
?х до ?х авта. - Яблунi, яблунi! Незабутнi яблунi! - викрикнула Лена. Вона
намагалася маскувати збентеження,  ще  раз  глянула  на  напис  "Коломия",
подала менi швидко руку i заховалася до машини. Ми  з  доктором  прощалися
спокiйно, я пояснив йому ви?зд до автостради, побажав ?м щасливо?  дороги,
просив за?жджати. Машина  рушила.  Я  помахав  за  нею  рукою...  А  потiм
повернувся i пiшов на будову. Усе це разом не тривало довше години.
   Але неспокою лишилося на довгий час. Мiй вигляд i моя поведiнка помiтно
змiнилися, я намагався уникати Катрусi, вона все це бачила i все розумiла.
Пiсля Великодня мiж нами  постали  винятково  iдилiйнi  стосунки,  можливо
трохи засолодкi, але зогляду на  ?х  непiдроблену  справжнiсть,  абсолютно
можливi. Вiзита Лени внесла до  цього  велике  спустошення.  Катруся  мала
збентежений вигляд, це менi дошкуляло i  тим  бiльше,  що  вона  зi  сумом
повiдомила, що панi Сомерсет змушена знов вiд'?хати  до  санаторi?.  А  це
значило, що  я  мусiв  би  знов  заняти  мiсце  архангела  того  дому.  Це
комплiкувало справу подвiйно. На  щастя,  це  покищо  обмежувалось  лишень
вечорами, бо я мав нiчнi роботи, але там далi...
   Мовчанка. Мовчанка. I питання. Тим часом дуже скоро я  дiстав  листiвку
вiд  Лени,  що  свiдчило,  що  вона   тепер   стала   значно   стараннiшою
кореспонденткою, нiж було в минулому. "Милий! Дякую! За Твiй (!)  "столик"
(малось на увазi мою спальню).  Незабутнiй!  Сiмко!  Люблю!  Незабуваюча!"
"П.С. Вiтай МО? яблунi!" О, мiй ти Боже! У мене крутилась голова.  Свiдомо
затримався з вiдповiддю. По кiлькох днях знов  листiвка  i  знов  "милий",
лишень, на цей раз, повiдомлення, що  вiдлiта?  на  лiто  до  Швецi?,  без
чоловiка, до його батькiв i вже не "вiтай"  а  "вiтайте",  хоча  все  "МО?
яблунi". А трохи згодом прийшов пакунок - мiй другий портрет,  той  самий,
що висiв поруч з ??, але старанно викiнчений i дбайливо оформлений. Що  це
мало значити?
   У вiдповiдь я пiслав ?й подяку за вiзиту,  за  листи,  за  портрет,  за
пам'ять, вiд себе i вiд яблунь, повiдомляв,  що  вони  цвiли  й  вiдцвiли,
чекають плоду  i  жалують,  що  ?х  приятелька  так  безжалiсно  i  далеко
вiдходить. I питав, що це все значить. Чи  вона  вернеться  ?  I  закiнчив
зливою  патетики,  яка  порушувала  береги  пристойности.   Я   жадав   ??
повернення, запевняв, що живу тiльки нею, що все що роблю -  роблю  лишень
для не?, що я надiюсь i вiрю.
   Мо? роздво?ння знов загрозливо збiльшилось, вагання  набирало  сили.  I
можливо вiд'?зд Лени, розширення простору, вiддалення мiж нами, могло  нам
помогти. I можливо це розв'язка. Можливо той  свiт  -  ??  свiт,  свiт  ??
предкiв, ?? крови. Хтось з ?? роду, по лiнi? батька,  походив  зi  шведiв,
взятих в полон пiд Полтавою, який не повернувся до дому.  Кра?на  шаленого
Карла, благородного Нобеля, чарiвно? Грети Гарбо. Чи не варто  ?й  справдi
подумати над цим i чи не значить це справжнiй кiнець мiж нами, роздiленими
глобальним простором i океаном.
   Ми знов залишилися з Катрусею однi на весь наш замкнений  свiт  з  його
будiвельною гарячкою, що саме в цей час набрала  кульмiнацiйного  розгару.
Це був також  невральгiчний  кiнець  травня,  оселя  панi  Сомерсет  з  ??
помпезним за?здом, оточена  атмосферою  квiтiння  городних  макiв,  синiх,
бiлих, жовтих  i  навiть  чорних  iрисiв,  рiзнобарвних  гвоздикiв,  бiлих
нарцизiв, мармурових магнолiй, а головне, бiлого й  бузового  бузку,  який
став валом мiж оселею й зовнiшнiм ?? свiтом. Робiни,  кардинали,  шпаки  i
легiони iнших крикунiв, конкурували з  автами  й  булдозерами,  а  Катруся
надягала сво? короткi, кремовi штанцi, легку нейлонову, прозору блюзочку й
тероризувала мою розтерзану плоть.

   Ластiвки лiтають, бо лiта?ться
   I Ганнуся любить, бо пора,
   писав про таке один поет.

   I мiж iншим той загадковий Сезан. Лена  нагнала  цим  на  мене  безодню
переляку. Розумi?ться, що я не мiг допустити можливостi, щоб у мо?й ветхiй
хижi, зовсiм пiд ногами  могли  валятися  сотнi  тисяч  добрих  канадських
долярiв. Для такого я був затверезий... I не належав до тих,  що  виграють
на iрляндських перегонах чи  льос-вегських  рулетках.  Взагалi  я  не  був
улюбленцем легковажно? фортуни i на дурничку з легко? руки нiколи не робив
ставки. Клясичне, бiблiйне приказания про пiт i кров  було  чи  не  ?диним
мо?м банковим контом, на яке я покладав основнi надi?  досьогочасних  мо?х
пiдпри?мств.
   Чи могли б бути вийнятком мо? маленькi теперiшнi  операцi?  у  просторi
цi?? ось "Коломи?"? О, яке це порiвняння, наприклад, з центром  Рокефелера
в Мангетенi. що в основному ? мо?м iдеалом i який, до речi, викупив тисячi
акрiв отам трохи далi за автострадою ?лисавети. Запишiм скромнiсть.  Нiцше
називав це чеснотою дурнiв, але хай  навiть  ми  з  цим  не  годимось,  то
скажiть на милiсть Аллаха, що це слово може значити у просторi Канади з ??
мiльярдами акрiв  лiсу,  поля,  степу,  тундри,  гранiту,  оливи,  залiза,
золота, якi вимагають вiд нас завзяття, щоб обернути це у шляхи, побудови,
кораблi, лiтаки, солодку кашку i примхи бiтнiкiв.
   Я хотiв  i  не  лишень  хотiв,  а  мусiв,  рости,  вростати,  ширитись,
здобувати i, розумi?ться, множитись,  а  тому  мусiв  шукати  засобiв.  Це
зветься грошi. Такi папiрцi з головою королеви. Де ?х дiстати? Шукаючи  за
ними, менi не раз ночами болiла голова, а днями не раз  заливався  потами.
Пригаду?ться хоч би будиночок при вулицi Глен в Торонтi, що  видався  менi
верхом шалено? спекуляцi?, неймовiрною фiнансовою  операцi?ю  i  копальнею
золота. А що ж далi? Мо? смаки розросталися. А тому,  коли  Лена,  можливо
жартома, назвала те французьке iм'я Сезан i вказала на одну iз запорошених
мальовил на мо?й стiнi, про яку  я  не  мав  нiякого  особливого  поняття,
лишень те, що вручила менi ??, також жартома, тiтка Ен, то  повiрте  менi,
яка твереза голова могла б втримати тверезiсть, коли нi з  цього  -  нi  з
того, все це оберта?ться в божевiльну уяву про сотнi тисяч манни з неба.
   Я почав було, особливо ночами, маньякально  манiпулювати,  як  то  того
Сезана  обернути  в  будiвельну  компанiю   з   багерами,   екскаваторами,
будiвельними площами.  Це  була  далебi  чортячо  приваблива  мрiя.  Днями
звичайно, коли голова холоднiшала, я  переставав  вiрити  у  чари  Сезана,
одначе на всякий випадок, я вирiшив усю мою антику, за  вийнятком  меблiв,
повернути назад до будинку тiтки Ен, вважаючи,  що  моя  резиденцiя  не  ?
найвiдповiднiшим  мiсцем  для  сезанiв,  вовчиць,  божкiв.  Несподiвано  я
затратив свiй легендарний спокiй. Менi вже ввижалися люди в чорних  масках
з наганами, якi вриваються до мо?х замкiв i поривають мого Сезана. Катруся
була неймовiрно здивована, коли я сказав, що вертаю назад божкiв i Сезана.
Тож добра тiтка Ен може бути ображена. Розумi?ться,  що  мила  Катруся  не
робила клопотiв з цими фiгурками, не  цiкавилася  ?х  походженням  i  сво?
гуцульськi сорочки ставила багато вище, нiж iндiйського божка Крiшну.
   Як i не уявляла того факту, що вона тепер  набула  вартостi,  якi  годi
обчислити  доляровою  готiвкою.  У  тих  стiнах,   де   вона   перебувала,
безтурботно припадав курявою не один Сезан i не один божок Крiшна. Щаслива
Катруся, що вона таким не морочила собi голови,  а  спокiйно,  зосереджено
вишивала червонi й чорнi хрестики по канвi бiлого полотна.
   I не дуже щасливий я, що маючи на досяг руки таку Катрусю,  ганявся  за
фантомами болотяних вогникiв.  Це  далебi  могло  викликати  лють.  Я  сам
дивився на себе з презирством. Де та хоч найменша запорука, що мо? примари
обернуться у мо? щастя? А коли б так, тодi що з Катрусею? Залишити ?? отак
на  призволяще.  З  ??  добрим,  кохаючим  серденьком  i  ??   пречудовими
вишивками. О, мила Катрусю! I хто тебе таку сотворив? I для кого? I  невже
для мене?
   Тепер вона не приходила до мене робити порядки, тепер я заходив до  не?
i за кожним  разом  заставав  ??  у  iншому,  завжди  свiжому,  привабливо
показному одязi. Не можу знати звiдки у не? таке вражаюче вiдчуття  одягу,
хто ?й пiдсказував, що саме це ?й найбiльше личило. У гарячi днi  i  теплi
вечори вона цiла зiткана з фiлiгранно? прозорости, кожний м'яз ??  легкого
тiла ласкаво бентежив уяву. Вона могла стояти бiля плити  i  варити  каву,
або обома руками поправляти розбите ззаду волосся, а разом  з  цим  робити
враження, нiби з не? спада?  ??  одяг,  i  вона  вступа?  у  прозору  воду
басейну, або ляга? навзнак пiд сонцем на зеленiй травi.
   А iнколи ?? синi, чистi, прозорi очi виразно вимагали  зрозумiння.  Ну,
чого ж чека?ш? Хiба не бачиш?... Ми часто сходились. Я обiймав ?? стан. ??
пружне тiло вiдповiдало негайно. ?? уста були завжди готовi. I ?й не легко
було зрозумiти, чому я так настирливо оминав остаточного рiшення.
   Щоб собi помогти, я завантажувавсь роботою, не  був  вдоволений  нормою
фабрики, а маючи на контi певну готiвку, призначену для заплати будови,  я
вирiшив тим часом використати ?? для швидких торговельних операцiй. Це був
час найживiшо? торгiвлi будинками, вiдповiднi фiрми росли i множилися, мiй
Снилик вiдкривав другу канцелярiю при вулицi Ронцесвейл. Протягом  червня,
я купив i продав три будинки. На цей раз без нiяких  направ  й  репарацiй.
Чиста, гола, безоглядна спекуляцiя. Заробляв я, заробляв Снилик,  заробляв
адвокат, заробляв податковий  уряд.  Тiшились,  що  росте  мiсто,  ростуть
капiтали, буя? достаток.
   Це  був  запопадливий  час,  мiй  телефон  брязчав  без  перерви,   мiй
"Меркурiй" невтомно бiгав мiж  Оквiлем  i  Торонтом,  конто  в  кредитiвцi
поповнялось свiжою готiвкою. А разом з цим я шукав можливости розпрощатися
з "Равнтрi" i знайти щось тут ближче i  можливо  прибутковiше.  Моя  увага
була  скерована  на  цiкаву,  алюмiнiйового  кольору,  казкового   вигляду
конструкцiю, на вежi яко? появився магiчний знак з чотирьох лiтер  "ФОРД".
Ця конструкцiя примiстилася зараз при мо?му ви?здi на автостраду ?лисавети
по дев'ятiй лiнi? i, мабуть, була споруджена тут спецiяльно для мене. Вона
росла на мо?х очах, щоденно я кiлька разiв про?жджав повз не? i так до не?
призвича?вся, що почав вважати ?? за свою. I здавалося, що росте вона сама
вiд себе просто з землi, як дерево, бо  з  дороги  не  було  видно  нiяких
людей. Збоку понуро стояли й чекали лишень авта. Тi авта, та споруда i  та
дiлова, спокiйна, якась урочиста атмосфера довкруги з автострадою, по якiй
туди i назад, сливе без перерви, бiгли машини, наповняли  мене  тим  самим
ритмом, так що я починав почуватися ?? частиною i можливо вперше  збагнув,
що це продовження всього космосу разом з кружлянням зiр, плянет  i  тiлець
крови у мо?х жилах. I коли до цього часу, я не  розумiв  i  боявся  такого
кружляння, то тепер це ставало мо?ю природою, як щоденна ?жа, або  чищення
зубiв. I ?дине, на що я ще не мiг зважитись - залишити мою фабрику. Все що
я не робив поза нею, вважалося мною за лотерiю, узалежнену вiд випадку.  Я
ж вимагав псвности пiд ногами. I можливо, це було основною перешкодою  для
мого великого старту. Я мав намiр залишити "Равнтрi",  але  одночасно  моя
увага  зверталася  механiчно  до  "Форда".  Дарма  що  мо?  прибутки  поза
"роботою" багато разiв перевищували "мо? заробiтки".
   I з початком червня черговий лист вiд Лени з печаткою незнайомого мiсця
Люнд у Швецi?. Повiдомляла, що вона у батькiв чоловiка, що  ??  гарно  там
прийняли, що почува?ться добре, що ?й там подоба?ться i шо, можливо,  вона
там залишиться "на довгий час". А головне, що вона в тяжi  i  сподiва?ться
"родити янголятко" - вийнятково  невластивий  для  не?  вислiв.  Невже  це
початок кiнця? Дивував лиш загальний тон листа - не так радiсть, як скорше
вiдчай, скорше надрив,  анiж  щастя.  Здавалося  вона  комусь  i  на  щось
скаржиться, за щось метиться. "В остаточному, писала вона,  людина  мусить
одного разу визнати межi можливостей". Я ?й не  вiрив,  не  в  ??  дусi  i
стилi, але де докази ствердження недовiр'я.
   А що залишалося менi?  "Визнати  межi  можливостей"?  Будова,  по?здки,
пошуки, шум i грюкiт. Кра?вид зрито? землi. Червона глина, пiсок,  камiнь,
цегла, бетон, залiзо Ну i що ще? Ще кипiння, ще юшка землi, повiтря  неба,
нервiв. I я в точцi кипiння.
   Бiля мене була Катруся, ми  з  нею  несамовито  кружляли  бiля  полум'я
свiчки. Я мав вимовку, я мiг пригнатися запорошений, спотiлий, з  червоним
лицем, кинути кiлька слiв, щось на ходу з'?сти, обiцяти скоро вернутися  i
знов зникнути. Були, правда, недiлi i днi вiдпочинку, я мiг повiдомити  ??
телефоном з неозначеного мiсця, щоб вона була готова, бо  ?демо  на  берег
Васаги. Було дуже добре, коли я дотримав  слова  з  точнiстю  пiд  години.
Катря до такого звикла, звичайно  все  було  готове,  ми  гналися  десятою
лiнi?ю, згодом повертали на двадцять четверту, швидкiсть сiмдесять, напрям
Колiнгвуд. вздовж калейдоскопи кра?видiв, зелених  долин,  соснових  га?в,
осамiтнених  ферм,  лiнивих  корiв.  Ми  вганялися  на  широкий,  плаский,
завалений машинами, пiсковий берiг, ледве знаходили якесь мiсце,  нашвидку
переодягалися, бралися за руки i з дитячою верною,  бiгли  довгою  мiлиною
назустрiч хвиль, що котилися зi синiх просторiв затоки Юрiя. Холодна вода,
свiжий бриз, молодi люди, гарнi тiла, сяючi очi i  Катруся  в  ??  стихi?,
одразу мiняли настрiй, ми бавилися, як дельфiни,  безнастанно  реготалися,
виходили засапанi на берiг, падали на гарячий пiсок, пражились сонцем, щоб
за хвилину знов зiрватися i знов гнатися до води.
   Верталися битi сонцем, катованi голодом, за?жджали до  першого  лiпшого
придорожнього за?зду, набирали котлеток з цибулею,  помiдорами,  гiрчицею,
хижо ?ли i пили холоднi,  газовi  напо?.  А  дома,  звичайно,  розходились
"надобранiч".
   Який диявол мiг повiрити, що це було справдi так? Ми не вiрили самi.  I
не вимагали вiри. Нас несла бистра течiя невмолимости i ми  вiдчували,  що
?диний рятунок, це мiцна, тверда, витривала постава, а коли вже не хватало
вiддиху, ми могли зважитись на  святий,  невинний  поцiлунок,  що  набирав
значення печатi духа вiрности, непрелюбодiйности, чистоти мислi,  завдатку
справедливости. Я переконаний, що моя партнерка не належала до  на?вних  i
сприймала цю лотерiю, як досвiдчений круп'? певний сво?? перемоги. Чи  мав
я право сказати, що життя для мене ? щось бiльше, нiж звичайний успiх.
   Розумiю, що мо? вдаване пуританство i моя щира жертва  фортунi  успiху,
багатьом видасться переборщенням захланности, але на виправдання, я  мусiв
би пригадати, що мiй характер формувався атмосферою, законами, практикою i
культурою заперечення самого принципу характеру. Все  у  нас,  включно  до
ребер, безжалiсно ламалося, ви родилися, росли i зрiли у безконечнiй ру?нi
i вiд вас вимагалося лишень одного: покори. I чим вам гострiше  болiв  зуб
спротиву, тим ви менше могли сподiватися самоствердження  незалежности.  Я
не знаю, чому ? люди, якi так само не можуть бути свобiдними, як мурини не
чорними, або кури лiтаючими. I я ще бiльше не можу зрозумiти, чому саме цi
люди, зi сво?? цi?? iмпотенцi? творять культ, якому  безконечно  складають
кривавi жертви. Iменем  велико?  свободи  будувати  велику  несвободу,  це
основна насолода, наближена до сексуально?, що у нiй запах живо? крови так
само п'янить, як i запах вина.
   А тому хай буде вiльно менi, iменем  неупокорено?  людини,  проголосили
мораторiй мо?х  несплачених  боргiв,  спричинених  вогнем,  мечем,  мором,
голодом, ув'язненням i сьогоднi, увiйшовши  у  цей  ясний,  соняшний  свiт
свобiдно? безпосередности, я не маю сили стримати сво??  енергi?  у  межах
пристойности. Зрозумiйте, що  це  проблема  унiверсального  значення.  Моя
енергiя була скована, мiй простiр був обмежений, мiй  час  був  замкнутий.
Передомною, за мною i надо мною тяготiв нiвелюючий закон передрiшення.
   Повторяю ще раз: я люблю будови, я люблю  будiвництво.  Але  я  не  мав
права будувати. Я мав право на  "житлоплощу"  наподобу  кожно?  тварини  -
нори, дiри, кута, пiвкiмнати, кiмнати. Це норма амбiцi? житлового рiвня  у
просторi мого минулого, а тому вирвавшись iз цих умовностей, я не можу  не
пити i не впитися вином цi?? ново? насолоди.
   В кiнцi червня, до речi дуже свiжого, мокрого, зеленого, моя будiвельна
вiзiя перевтiлилась у цiлком наглядну,  кольору  сiрого  каменю,  червоно?
цегли, темно  -  зеленого  накриття  зi  широкими,  переднiми,  замазаними
вiкнами, подобу, що дуже вигiдно i вражаюче конкурувала зi сво?ми сусiдами
на тлi тих зелених сосон i яблунь. Особливо робив переконливе враження  ??
широкий, розлогий фасад з його просторою верандою i  сходами  -  по?днання
старогрецько? клясики i модерного американiзму, з дуже при?много,  сiрого,
теплого  зi  жовтими  прожилками  каменю,  що  нагаду?  мармур   -   вiсiм
трьохбiчних сходин,  що  спадали  до  заглиблення,  у  якому  мав  постати
квiтник. Внизу з обох бокiв веранди великi вiкна з  французькими  дверима,
якi виходили на бiчнi, низовi, бетоновi веранди з  пiдвищенням,  на  якому
розмiщенi вази для квiтiв.
   Загальна форма побудови не  мирилася  i  не  була  конче  спiвзвучна  з
бiльшiстю  дооколичних,  модерних  будiвель.   Дисонанс   вносили   боковi
поперечнi стiни з великими  вiкнами  i  трохи  пiдвищеним,  одноплощинним,
похиленим на один бiк дахом. Це був незвичний мотив  i  виправдувався  вiн
внутрiшнiм призначенням простору - злiва, це було здогадне  атель?,  а  на
протилежному  боцi,  не  менш  здогадна  бiблiотека.   Цi   два   простори
вiдогравали основну ролю цiлого цього пiдпри?мства, а  тому  в  ?х  жертву
було принесено стiльки  святого  трафарету  загально  принятих  мешканевих
норм. I можливо вперше за цiле  мо?  життя  я  вiдчув  гостру,  его?стичну
насолоду  i  незграбно  приховану  гордiсть,  що  ця   мешканева   споруда
припасована на мiй зрiст i крiй, що саме  так  я  хочу  виглядати  на  цiй
землi. Нiякi замки, палаци, а  така  ось  стисло  розмежована  i  доцiльно
продумана шкаралуща мо?? фiзично? i духово?  iстоти.  Розумi?ться,  я  мiг
втискатися у один кут з однi?ю постiллю, можливо я мiг би виповнити  палац
на  двадцять  кiмнат,  але  те  i  друге  не  було   б   мо?м   конкретним
цiлеспрямованим  мешканням.  Це  лиш  була   чи   була   б   випадковiсть.
Недопасований одяг. Нормально я вимагаю стiльки простору i стiльки  мiсця,
у якому б я був анi стиснений, анi розгублений. Мiсце  ?жi,  мiсце  працi,
мiсце вiдпочинку, мiсце розваги, мiсце родини, мiсце дружини, мiсце дiтей,
мiсце гостей. В цьому клясичному, iсторичному, фундаментальному  розподiлi
простору  мешкання  я  бачу  основну  вимогу  людини  всiх  часiв  i  всiх
просторiв, що вмiли, хотiли i  мусiли  будувати  чи  то  пiрамiди,  чи  то
пантеони, чи лазнi Каракалi, а чи будови Европи й  Америки,  взагалi  всiх
тих, для яких будiвництво й життя були нерозлучними вимогами.
   Менi можуть сказати, що ? ще люди, якi взагалi не вимагають мешканевого
простору, або  вдовольняються  заблощиченою  "житлоплощею",  але  цi  люди
правдоподiбно мають насолоду  в  самому  голому  фактi  бути  на  землi  з
титулами "Божого сотворiння". Це ?х незаперечне право.  Але,  на  жаль,  я
мушу ще раз i ще раз ствердити, що  до  цi??  породи  людей  абсолютно  не
належу. З ними у мене стiльки ж спiльного, як  i  з  усiм  iншим  живим  i
мертвим на цiй плянетi i признаюся, що вигляд  колiбрi  з  ??  фiлiгранним
листочком гнiзда, я бiльше шаную, анiж вигляд мешкання  багатьох  двоногих
сотворiнь мо?? власно? зовнiшньо? подоби.
   В кiнцi мiсяця червня, саме коли розпочались першi лiтнi громовицi, моя
хата була пiд дахом i цiле нутро було виповнене грюкотом молоткiв, якi  не
давали менi нiде спокою. Коли я мав час, я приходив на  будову,  втискався
до ?? середини, вiтався з людьми у синiх, потертих комбiнезонах, переважно
iталiйського  походження,  якi  вимощували   помости,   вставляли   дверi,
закрiпляли шафки, лагодили кухню, встановляли убиральнi, чистили  сходи  i
нарештi барвили. Кольори кiмнат мо? дошкульне мiсце, я вибирав ?х тижнями,
я зовсiм губився, коли доходило до рiшення, признаюсь я не мав вирiшально?
думки, а тому часто дiяв на слiпо. Ще тодi, коли мав дiло  з  мо?м  першим
мешканням на вулицi Глен, я давав  легко  з  цим  раду,  бо  все,  що  там
робилося, безперечно годилося iз загальним тоном, але тут  одразу  виникла
гостра черга суперечностей, бо ж хотiлося  конче  зробити  все  "не  так",
знайти iншу точку бачення i обов'язково зчинити  революцiю  кольорiв,  щоб
засобами терору знайти те щось небувале. Як, наприклад, мала  б  виглядати
моя бiблiотека - робiтня ? Я погодився  на  пропозицiю  само?  будiвельно?
фiрми, що в такому випадку найкраще було б шалювання з  червоно?  сосни  -
затишно, вигiдно, солiдно. Багато мороки виникало з атель?. Що це  мало  б
бути? Велика, на весь поперек, з двома широкими вiкнами i  похилою  стелею
незграбна кiмната пiд кольор меду. Малось на увазi Лену з  ??  екстремними
нахилами, наприклад, вона твердила, що ?й подоба?ться чорний кольор  стiн,
з  чим  я  не  мiг  годитися  засадничо  i  вибрав   гарячий,   чи   краще
солодко-мiшаний чай з медом i можливо також  чоколядовим  тортом.  Коли  б
вона тут опинилася, вона напевно все  це  змiнила  б  за  сво?ми  смаками,
наприклад, могла б закрити високу передню стiну великим панно  з  мотивами
?? улюблено? символiки народження,  або  iнших  абстрактно  -  символiчних
дивоглядiв... Вона завiшала б усi стiни картинами i мала б багато сонця  з
виглядом на квiтник, який ма? бути закритий вiд  сусiдньо?  оселi  висадом
ту?. На цiй половинi зосередженi  всi  домени  господинi  дому,  як  малий
будуар, кухня, ?дальня, ванна, включити й майбутню дитячу кiмнату, що  тим
часом виконувала б функцiю мало? вiтальнi з ?? широким вiкном i  кра?видом
долини.
   Друга, схiдня половина призначена  для  мене,  за  вийнятком  загально?
велико? вiтальнi в густо оливкових тонах з цiлою скляною стiною i розлогим
виглядом на пiвдень з сусiднiм парком, його тополями i  великою,  плакучою
вербою. Двi поруч спальнi, роздiленi бiлою, пiд мармур, ванною  i  нарештi
?? величнiсть робiтня завершували весь  цей  комплекс  мо??  приречености,
включаючи сюди i невтральну територiю  сiней,  паперованих  пiд  небiлену,
сиру ряднину з ?х ма?статним виходом на арену веранди i  менш  ма?статними
бiчними сходами до просторiв пiдвалля.
   До речi, цiле те пiдвалля я вiддав у повне володiння Бахуса й Домовика,
як тим, що  командують  царством  розваги  i  царством  добродiйности,  як
електрика, вода, газ поруч з двома коморами для домашнього майна. Магна  -
магнiссiма  бар,  що  його  мав  намiр  розписати  полтавськими,  старо  -
козацькими чи краще запорiзькими фресками, займав  бiльшу  половину  цього
простору, i  вiдзначався  широкими  вiкнами  з  виходом  на  малу,  нижню,
бетонову веранду.
   Спiшу додати, що з кiнцем червня i початком липня все це, вiд верху  до
низу, уявляло лишень одну суцiльну  картину  найлiричнiшого  безпорядку  з
дуже незначними натяками на якесь завершення i  ви  зна?те,  як  не  легко
доводити речення до точки, коли хочете, щоб  воно  звучало  вiдповiдно  до
ваших вимог. Ви, мабуть, також зна?те, як не легко ставити точку над i,  а
вже найдошкульнiшим болем голови в таких випадках ? та частина ритуалу, що
зветься меблюванням i декорацi?ю, особливо, коли ви належите до впертих  i
непоправних  бунтарiв  проти  конвенцiоналiзму.  Де,  наприклад,   дiстати
канапи, фотелi i все  таке  iнше,  якi  б  були  слухняними  рабами  ваших
дволичних i  многоличних,  а  часто  безличних  вимог  i  примх  естетики,
оригiнальности, вигоди. Кажуть, великий Бальзак вимагав  конче,  щоб  його
широка, покрита червоним плюшем лежанка викликала у його любовницi маркiзи
(прiзвище забулось) любовний шал на перший погляд. Признаюсь, я не мав  аж
таких тиранських  вимог  вiд  сво?х  лежанок,  але  так  само,  як  i  той
генiяльний сибарит, я був невилiчимо заражений переконанням,  що  меблi  й
декорацi? можуть вiдогравати генеральнi  ролi  не  лишень  у  Голiвудських
фiльмах, але й у наших буденно-щоденних побутових iнтермедiях.
   Але вже з кiнцем липня, ця проблема значно дозрiла  i  перетворилася  у
невилiчиму гангрену хвилювання. З наближенням вiддалi, вона  перетворилася
у  вражливо  -  делiкатну  аферу  на  тлi  не  дуже  блискучих  фiнансових
можливостей. Це вимагало розважности,  рiвноваги,  непоспiху.  Наглiсть  у
таких випадках смерти рiвна. Вибирати канапи i вибирати наречену сливе  та
сама функцiя. За допомогою вда?теся до вiдповiдно?  лiтератури,  що  ??  в
англiйськiй мовi ? невичерпальна кiлькiсть i нарештi у вас поста? амбiтний
плян, що його годi вложити в одну п'ятирiчку i щоб вдовольнити наглiсть  i
сяко-тако  заставити  зяючу  порожнечу,  ви  дозволя?те  встелити  помости
м'якими килимами мишатого  кольору  i  набути  кiлька  генеральних  куснiв
обстановки, пiсля чого ваше мешкання вигляда?, як ляндшафт мiста  Торонта,
зi широкою площею будиночкiв, мiж якими, в  рiзних  мiсцях  нiби  Гулiвери
серед лiлiпутiв, повзносяться будови -  гiганти  передвiсники  майбутнього
мiста.
   Що  я  мав  робити,  наприклад,  з  атель?,  якого  призначення  вiтало
цiлковито  в  стратосферi  мiстерiйности.  Щоб  залякати  його   моторошну
порожнечу, я повiсив на його широких медових стiнах чотири  малюнки  Лени,
якi здавалось, бажали увiйти  у  тi  стiни  i  розчинитись  у  ?х  безоднi
простору. Що мав робити з книгозбiрнею? Збiрка мо?х  авторiв  кишенькового
видання, не дивлячись на ?х блискучiсть популярности i слави, виглядала  б
на полицях мо?? книгозбiрнi,  як  гурток  морських  свинок  у  стайнi  для
слонiв. Всi тi книги я залишив у старiй мо?й хижi, там для  них  мiсце,  а
простори ново? альма-матер зiсталися без ужитку. З вiрою, що на них прийде
час. А покищо в однiй з мо?х спалень, яку я назвав кабiнетом, примiстилась
не лишень моя "бед-континентал"  постiль,  а  також  мiй  новий  магоневий
робочий стiл, мiй чорний телефонний апарат, мiй "фiлiпс", мо? два  шкiрянi
стiльцi i одна канапа...
   З деяких причин я конкретно почав цiкавитись мистецьким малярством, мо?
порожнi стiни десяти кiмнат виразно цього вимагали i я прийшов до  певного
переконання, що хоч-не-хоч, а менi  прийдеться  перейти  на  угоду  з  тим
найекстремнiшим з екстремiв цi?? штуки, бо iнакше мо? стiни  залишилися  б
фатально голими. З цим ще буде багато мороки. Не всi зо  мною  погодяться,
що мода в таких випадках переважаз  мистецтво  i  коли  мода  свариться  з
мистецтвом то остаточна лава присяжних  -  "вокс  популi  -  вокс  де?"  -
виправду? моду. Я перегортав  сторiнки  найкращих  каталогiв  мистецтва  -
Шагал, Брок, Клеве, Котаво iтд, iтд. - всi вони в один голос, устами Леона
Лянга, запевняли мене, що тiльки Пiкассо i його епоха  це  альфа  i  омега
найвозвишенiшого мистецтва. I в одному  я  мушу  з  ними  погодитися,  що,
наприклад, у мо?й хатi найкращi з кращих Рафаелiв, виглядали б  безнадiйно
розгубленими i в  порiвнаннi  з  кльовном  Бюффе,  не  дивлячись  на  його
дерев'яний червоний нiс, творили б заперечення основ естетики.
   Також у зв'язку з цим, я оглянув кiлька крамниць  малярства  i  взагалi
мистецтва на Блур i на Ионг, я  побував  у  мiськiй  галерi?  цi??  штуки,
вiдвiдав кiлька вистав картин, я говорив з деякими знавцями цi?? культури,
як професором Керр, Кандинським, Собко. В загальному я почав розумiти,  що
для рiвноваги почуттiв, ? конечним розумiти синтезу вартостей в дусi, часi
i просторi. Iнакше  вартостi  загублять  силу  дiяння  i  ми  зависнемо  в
порожнечi збайдужiння. Балянс вартостей - балянс нашого щастя.
   Так  минало  це  мо?  навантажене  пружнiстю  лiто,  я  був  здивований
швидкiстю його кiнетично? дi?, мо? особисте  ?ство  мiняло  форми.  Я  був
щасливий, що моя бiологiя витримувала всi цi навантаження  i  я  не  мусiв
вдаватися до лiкарiв. Було цiкаво спостерiгати, як вiдходив день за  днем,
як наростав новий лад. Я вростав у це нове мiсце тiлом, серцем, нервами  i
коли я бачив фундамент мого будинку я бачив  себе  самого  врослого  в  ту
землю на березi цього озера. I коли  сходило  чи  заходило  сонце,  я  вже
називав його мо?м сонцем i було при?мно сприймати його щедрi благодатi, не
дарованi з ласки, як жебраковi, а брати як  основу  сили,  визначено?  для
мене у космосi, як рiвноправнiй його частинi.
   I прийшла осiнь. Ця мелянхолiя i туга на цей раз  звучала  мажорно,  як
передгра мо?? велико? особисто? драми. Я люблю цей ситий настрiй, символом
якого були всi п'ять мо?х яблунь, якi демонстративно виявили свою щедрiсть
цього великого сезону. ?х гiлля гнулося вiд тягару плоду, вiтер  намагався
помогти ?м i цiла ?х територiя вгорi i внизу була засипана  ?х  запахом  i
кольорами. Не було кому користатися з ?х  щедрости  i  можливо  вони  мали
причину бути невдоволеними. ?х тiло, ?х серце i  ?х  душа  видали  все  що
могли, а ми байдуже згорта?мо на купи ?х дари i залиша?мо на ласку стихiй.
   Зрештою осiнь цi?? благословенно? землi, особливо  ??  початок,  завжди
вражаюча щедрiстю дарiв, кольорiв, запахiв,  листя  облива?ться  пурпуром,
залитi сонцем дерева нагадують рубiни, ситi вивiрки витанцьовують канкани.
Все бавиться, живе й не живе, все жарту? i провоку? жарти.
   Я iнколи, недiльними ранками, бував дома,  дозволяв  собi  вiдпруження,
валявся довше в лiжку, загублений у сво?й новiй "житлоплощi" з  книжкою  в
руцi, або одягнутий у пiжаму, домашнi виступцi i картатий халат, я  блукав
по кiмнатах, важив ?х порожнечу, мiркував над ?х долею, ходив вiд вiкна до
вiкна, вдивлявся у знайомi кра?види, якi видавались менi завжди  новими  i
був переповнений почуттям вдоволення, а разом остраху.  Вдоволення  завжди
родить острах, бо?мось так само великого щастя,  як  i  великого  нещастя,
одного, щоб не згубити, а другого, щоб не знайти. У цi днi я був  вдарений
вдоволенням, це була велика солодка рана,  це  бiль  трiюмфу  перемоги.  I
?диного чого не було... Я оминав це iм'я. Воно загостро  врiзалося  в  мою
рану щастя i вносило затру?ння. Це вимагало яко?сь  неймовiрно?  операцi?,
на яку я не мав сили зважитись.
   Це  був  такий  ранок,  така  млява,  засолодка  iдилiя,  такий  шматок
неповторно?  гри  вдоволених  iнстинктiв.   За   вiкном   мо??   новенько?
рожево-помаранчево?  кiмнати  з  ??  тяжкими   брокатовими   помаранчевими
завiсками, глибоко i насичено дихала сильна  осiнь.  Сонце  зливою  свiтла
заливало яблунi з ?х барвами плоду,  заносило  запахом  сосни  i  шипшини,
радiо  на  Сi-Бi-Ел  передавало  концерт  Моцарта  камерно?   оркестри   з
Ванкуверу.
   Моя спальня-робiтня мала тро? дверей - до ванно?, до велико?  порожньо?
робiтнi i до велико? вiтальнi. Цi останнi лишаються  переважно  вiдчиненi,
вони продовжують мiй  простiр  i  частинне  вiдкривають  кра?вид  головно?
веранди.
   Це, мабуть, було по дев'ятiй годинi, мiй будильник цокотiв спокiйно  на
нiчному столi i нiхто ним в цей час не цiкавився. Я був заглиблений в  "На
лезi бритви" Сомерсет-Моума - автора близького вiдчуттями того  свiту,  що
менi вiн чомусь iмпону? далекими й широкими обрiями глобальних  засягiв  з
?х перспективами безконечно? молодости i сили. Я  був  сам  i  не  сам,  я
нiколи не буваю сам, я не  знаю  вiдчуття  самоти  i  коли  хочу  бути  на
хвилинку осамiтненим, звичайно створюю штучно  наставления  самоти.  Зараз
мала прийти Катруся, вона це добре пам'ята? i також зна?, що мо?  недiльнi
ранки належать менi. Вона звичайно приходить  заднiм  входом  до  кухнi  i
?дальнi, я звичайно чую ?? тихий спiв,  що  завжди  ??  супроводжу?,  вона
варить каву, застеля? стiл ?дальнi, подзвоню? порцеляною...
   Цього ранку було iнакше. Вона увiйшла переднiм  входом  через  веранду,
нiчого не наспiвуючи, пересiкла стовп сонячного сяйва велико?  вiтальнi  i
зупинилася на порозi мо?? спальнi. I була вона  одягнута  не  у  звичайний
одяг, а мала на собi домашнiй, вишневого кольору,  сатиновий  халат,  який
плястично видовжував ?? струнку постать  i  хвилястими  спадами  сягав  до
самого помосту. ?? обличчя  було  свiже,  очi  i  уста  смiялися,  волосся
зачесане догори i зав'язане ззаду червоною  стрiчкою.  В  руцi  вона  мала
велике, яскраво-червоне яблуко.
   Я був знiяковiлий, я звик до Катрусi, я бачив ?? кожного дня, я  нiколи
не був здивований i раптом це збентеження одним  тiльки  виглядом  на  тлi
того сяйва i тих кольорiв. Я помiтив ?? тихе наближення не  так  поглядом,
як вiдчуттям. Я швидко вiдложив книжку i вiдчув сво? серце. Воно по сво?му
здрiгнулося.
   - Добрий ранок, - привiталася вона спокiйно.
   - Добрий ранок, - вiдповiв я запитально. Вона спокiйно пiдiйшла до мого
лiжка, загадково й лукаво посмiхалася, мала незвичний, знiяковiлий вигляд,
очi ?? блищали острахом.
   - На! - сказала вона i простягнула на долонi яблуко.
   Я нiколи не думав, що Катруся на щось подiбне спроможна, що вона  зможе
так переконливо виконати цю трафаретну сценку  з  тим  яблуком,  яка  мене
проникливо проняла i змусила порушити найнезрушимiшi мо? святощi.  Я  взяв
те яблуко, воно було направду спокусливе. - Вкуси! - смiялась вона. Але  я
не встиг вкусити. Катруся кинулась, як була, на мене i тодi яблуко  випало
з мо?х рук, а Катруся, мабуть налякана, цiла тремтiла i зовсiм  розгублено
шукала у мене захисту. Вiд кого вона тiкала i чого боялася? - Закрий мене,
закрий мене! - лептала вона. ?? пружне, тепле тiло згоряло i в'януло, нiби
бите вогнем.
   Пiзнiше, вона поясняла цю пригоду так: - Я, казала вона, скаржилась  на
тебе тiтцi Ен, а вона запитала: Чи ти  читала  Бiблiю?  Нi,  вiдповiла  я.
Вiзьми i прочитай - Мойсея,  глава  третя,  роздiли  третiй,  четвертий  i
п'ятий. Я взяла, прочитала i менi сподобалось. Чи ти гнiва?шся ?
   Я попросив також Бiблiю. Дивись, кажу, за роздiлами третiм, четвертим i
п'ятим, слiдують роздiли шостий, сьомий й дев'ятий. Чи ти не бо?шся?
   - Коли ?х не боялась Пра - ?ва, чому б мала боятись я?
   Ми смiялися i були щасливi. Катруся могла  прийти  рано,  могла  прийти
серед дня, могла прийти вечором,  могла  прийти  серед  ночi.  Ми  пiзнали
"добро i зло" i покинули наш рай, в  якому  так  довго  мучились.  А  наша
пречудова тiтка Ен, яку Катруся кликала "мам", пiсля сво?? санаторi?  була
щаслива нашим щастям i була переконана, що наше одруження це  лиш  питання
часу. Це тримало ?? на дусi, Катруся ?й  призналася,  що  Бiблiя  помогла,
вона твердила, що мужчини взагалi не знають мудрих дорiг до пiзнання добра
i зла, але ?м треба помогти. А ми обо? замолодi i засильнi, щоб  не  стати
iдеальною парою для народження iдеального продовження вiчности у вiчному.
   Прекрасна Ен! Вона бачить життя ясно, просто й логiчно,  але  не  сво?.
Сво? вона пройшла в темностi. Для не? ми з Катрусею, вихiд у  яснiсть.  Ця
наша яснiсть занадто разюча i пiсля довгих рокiв невблаганного затемнення,
вона ?? екзальтоване вабила.
   З нею було вийнятково при?мно сидiти довгими  осiннiми  вечорами  перед
нашим ватрапом велико? вiтальнi, яку ми  спiльними  зусиллями  привели  до
дуже iмпонуючого вигляду з ?? м'якими тонами свiтел i при?мним,  хвилюючим
теплом, коли назовнi у соснах шумiв вiтер i било у вiкна дощем,  а  ватран
безтурботно жарiв i  поблискував  вогнем.  Ен  було  абсолютно  заборонено
алькоголь, але ми пили добрий, англiйський  чай.  що  його  приносила  нам
Катруся на срiбнiй, старовиннiй тацi у рококових, порцелянових, тонких, як
папiр, чашечках. Ен любила цей чай i цi чашечки, один ?х вигляд  створював
у не? ?? прояснюючий, елегiйний настрiй, який вона так любила  переживати.
- Дуже люблю цю вашу берлогу за ?? новiсть, але чашечки мусять бути давнi.
Модернiзм для мене лишень назовнi. Взагалi,  не  люблю  речей.  Мене  вони
втомлюють.
   Ми  любили  ??  слухати.  ??   оповiдi   були   неповторнi,   ??   мова
ненаслiдувальна. Нiколи не щадила себе, коли  вимагалось  точностi.  -  "Я
була брудна. Я курвила".  Вiдкривала  гарнi  i  не  конче  гарнi  сторiнки
лiтопису i в чомусь нагадувала  Скарлет  з  роману  "Проминуло  з  вiтром"
Маргарети Мiчел. ?? життя також проминуло з вiтром, але  не  дивлячись  на
його трагiчнi нотки, воно було i багате i гарне. Вона бачила  свiт,  знала
людей. Вiнстон Чорчiл, Муссолiнi, Фербенкс. Бернард Шов, не були  для  не?
винятком. Вона летiла на вогонь, ?? любовнi  пригоди  коштували  мiльйони,
свого кумира не називала по iменi, а тiльки  "вiн",  "той",  "його",  мала
нахил  до  гiстеричности,  до  вульгарних  ексцесiв,  вони  були   гострi,
вражаючi, яскравi. Вона могла летiти за сво?м коханком до  Ка?ра,  наймати
детективiв, заставати "його" в обiймах коптiйських  красунь,  набити  йому
морду, вернутись до Оквiлу,  гiрко  плакати,  писати  розпачливi  листи  i
благати ласки. Вона хотiла знати, що це таке коптiйськi жiнки, перегортала
енциклопедi?, докопувалась, що  це  нащадки  давнiх  ?гиптян  i  купила  в
Олександрi? ту саму голiвку Нефертете, що сто?ть тепер  по  серединi  мо??
порожньо? книгозбiргi, як символ  унiверсально?  краси  i  сили.  Коли  тi
коптiйки мали схожiсть до тi?? голiвки в  тому  клобуку,  тодi  я  розумiю
любовника мо?? приятельки Ен, як також розумiю ?? розпач, бо ця  сама  Ен,
коли б ?? посадити на трон фараонiв, могла б гiдно заступити Нефертете, як
не красою то гiднiстю  й  величнiстю  володарности.  Моя  дорога  панi  Ен
належала до раси, яко? володiння простягалося вiд кiнця до кiнця  свiту  i
саме це давало ?й силу велико? великодушностi, i тако? ненаситнссти  добра
i зла, як ласки так  i  жорстокости,  як  високого  лету  так  i  низького
падiння. Вона нарештi шукала забуття в алькоголi.  I  можливо  присутнiсть
простоти  Катрусi  i  мо??  тваринницько?  живучости  надавали   ?й   силу
поборотися з тi?ю безглуздою пристрастю  i  спробувати  втiлитись  в  ролю
щасливого материнства, якого вона не зродила, а знайшла пiд  ногами  сво?х
свiтових мандрiв.
   - Любов, казала вона, жорстока сила. Вона розрива? жертву, як лев козу.
Нема милосердя. Це стихiя. Можете бути багатi, вченi, мудрi, великi сильнi
- нема вибору. Чим ви сильнiшi - тим безсилiшi.  Це  такий  же  закон,  як
закон гравiтацi?. Не можемо його обiйти. Ви ма?те також сво? клопоти.
   Це було сказано тоном велико? п?реконливости,  що  виривалась  з  тiла,
мозку,  кости,  серця,  я  не  мав  вiдповiдi,  лишень  стверджував  згоду
мовчанням. - Можна цього й не мати, - казала вона пiсля перерви,  занурена
сама в собi з поглядом впертим у полум'я ватрана, але це не значить, що це
не так. Великi трагедi? побудованi на iстинах, а ними  ?  великi  почуття.
Знаю i вашi клопоти, о, я ?х знаю. I не тiльки те, що ваша мати  вмерла  з
голоду "великих iдей"... Ви самi голоднi яко?сь правди i може ви ?? -  хто
зна? - знайшли разом зi мною. Ми мали Iндiю, ми мали Маркса... Кого,  кого
ми не мали. Але не тiльки Колюмб вiдкривав цю  землю,  ??  вiдкривали  Кiд
Рiнго, доктор Голид?й Бет Местерсон. Може ви зна?те такого дивака  Коннела
- ?пископа англiкансько?  церкви.  Вiн  хотiв  схрестити  Христа,  Маркса,
Ленiна,  Дзержинського  i  створити  гiбрид   модерного   суперхристиянина
пристосованого  до  клiмату  занепадницько?  Европи  нашого  часу.  Чи  ви
помiтили що змiшавши любов i  ненависть  ви  можете  створити  новий  атом
доброчинности. Наша доба не любить просто  милосердя.  Вона  замiня?  його
системою  УНРА,  IРО,  ОН,  по?днанням  Сталiна,  Ель   Капоне.   Це   все
перетворення й перетворення субстанцiй духа вiд епохи  в  епоху.  Може  ви
бачили в Ка?рському музе? мумiзовану голову  фараона  Рамзеса  Другого,  а
разом з цим може зна?те святиню Нубiйського Нiлу Абу Сембiлу, де  висiченi
з каменю чотири голови цього ж володаря. Мум'я й камiнь це така ж синтеза,
як i Будда та... скажемо. Вiнстон Чорчiл. Кажете - боротьба  кляс.  Це  те
саме, що мумiя фараона. Це боротьба за тривання, за силу,  за  збереження.
Маса каменю чи маса людей вимагай утривалення.
   Нашi розмови повторялися, переходили з теми на тему. А головне, шукали,
як вона казала синтези. По?днання минулого й сучасного. -  Люблю  свiжiсть
думання, казала вона. I свiжiсть мешкання. Моя берлога занадто запорошена.
   - Цi порохи вартi терпеливости, - зазначував я.
   - Можливо. Але коли це лиш iсторiя...
   - Наша кра?на ще не ма? iсторi?.  Ви  напевно  ще  пам'ята?те  пiонерiв
Торонта.
   - О! Розумi?ться. Багатьох, - оживилась вона.
   - За тисячу рокiв...
   - За тисячу рокiв! - перебила вогiа  мене.  Ви  дума?те?  Тепер  кожний
мiсяць - столiття.
   - Наша iсторiя закрою?ться на довгу мету. Це  буде  iмперiя  надземних,
поземних i  пiдземних  дорiг,  гангарiв,  полярних  гаражiв,  мiжплянетних
летовищ. Генеральний штаб атомово? доби.
   - О-го-го! - Я не знаю, я не знаю. Це  вже  будемо  не  ми,  мiй  милий
друже, - казала вона, заплющивши очi, нiби намагалася щось уявляти.
   - А чому не ми? Вашi предки осво?ли цю землю i надали ?й стиль  i  тон.
Добрий стиль i добрий тон, - казав я.
   - О ви! О ви! Ви мрiйники. Але я вам вiрю. О, я  вам  вiрю!  Скажiть...
Яку ви любите музику ? - несподiвано запитала вона.
   - Грiга, - вiдповiв без надуми я.
   - I я також. Зайдете до мене - почастую вас "Пер Гiнтом". Нашi люди  не
завжди вас розумiють.
   - А чи ?м конче треба нас розумiти. Важливiше, щоб ми розумiли ?х. Вони
нам нiчого не боргують. I ?м не конче треба вiдчиняти нам всi дверi,  буде
краще, коли ми навчимося вiдчиняти ?х самi. Наша стара Европа  зобов'язу?,
вона навчила нас зарозумiлости.
   - Не нарiкайте на вашу стару Европу, - казала вона.
   - О, нi! Це не нарiкання.  Це  чванство.  Вибачте.  Цi  розмови,  кажу,
повторялися i стали необхiднiстю наших  вза?мин,  iнколи  при  цьому  була
також Катруся, яка уважно до всього прислухалася,  але  сама  не  забирала
слова. Тiтка Ен сво?ю ма?статною незалежнiстю викликала у Катрусi  почуття
незаперечного авторитету, але разом з цим ?? мовчазна покора була  великою
?? перевагою, можливо, над нами всiма.
   В кожному разi, вони любили мо? товариство, а я любив ?х, лишень  я  не
мав для цього вистачально  часу.  Нашi  рiдкiснi  зустрiчi  були  при?мним
вiдсвiженням  наших  вза?мин,  але  поза  тим  я  по  старому  любив  свою
его?стичну самоту, виповняв нею весь свiй простiр, розбавляв ?? музикою  i
згадками про Лену, з якою вiд весни обiрвались усi контакти. Iнколи ця  ??
вiчна присутнiсть у мо?й пам'ятi ставала для мене обтяжною i я  вже  шукав
можливости ?? забути. Вона напевно вже стала матiр'ю  того  "янголятка"  i
напевно  ??  наставления  до  мене  змiнилося.   Весь   той   гльобальний,
унiверсальний i абсолютний  простiр,  який  лiг  мiж  мною  i  нею,  давав
вистачально спроможности заглушити нашi старi болi.
   Вона вiдiйшла до Европи i тим самим розчинилася у  тому  ностальгiйному
свiтi. Тепер це лиш спогад, що з кожним днем все далi i далi  вiддаля?ться
у простiр часу. Пригадую Европу з останнього враження  -  затока  Ля  Манш
повита серпанком  першо?  осени,  розторощений  Гамбург  i  далекi  береги
Британi?, яка видавалась втомленою, зачарованою, заморською царiвною...  А
разом бiль, i туга, i розпач. Вiдчував, як рвалось  корiння  тисячолiть  в
глибинах мого ?ства з переконанням, що мо? вигнання в цi  простори  океану
закри? назавжди дороги назад. Чи моя  Лена  зможе  ?х  вiдкрити?  Чи  нашi
тисячолiття минулого не потягнуть нас за собою? Вона ж у тiй  сво?й  землi
предкiв, з тим сво?м "янголятком".
   I враз, не хотiлося вiрити, коли одного вечора, прийшовши з  роботи,  я
знайшов у  сво?й  поштовiй  скринцi  чималий  конверт  летунською  поштою,
адресований зi Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене  пропасницю.
Щастя, що поблизу не було Катрi. Я нетерпляче розiрвав  конверт  у  якому,
крiм листа, було багато витинок зi шведських газет i  який,  з  величезною
виразнiстю, нагадав менi Лену навiть, здавалось, ?? запах. I  писала  вона
дослiвно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що
мiй довгий, впертий терпець урвався i я мушу Тобi писати. Тужу  за  Тобою,
як тужила завжди, а вiддалення, якого я шукала, як лiку, спричинило лишень
загострення болю. Здалека наше минуле вида?ться  казкою,  а  наша  остання
зустрiч пiд тими яблунями, якi  в  мо?й  уявi  цвiтуть  завжди,  лиша?ться
незабутнiм сном. Я мусiла тiкати, бо боялась гiстерики, мiй добрий чоловiк
терпiв тяжко, i ми погодились на цю розлуку, як курацiю.  Я  обiцяла  йому
"поправитись".
   I мала чималий успiх... У Стокгольмi менi вдалося органiзувати виставку
(довiда?шся, як що зможеш зрозумiти, з газетних витинок),  пiзнала  багато
цiкавих людей i все, здавалось, гаразд, за вийнятком...  Але  я  тримаюсь,
змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти зна?ш, яка я нерозумно вперта.
   Привiт МО?М яблуням. Напевно давно одцвiли i вродили червонi, червонi -
хотiла б вкусити. Озвися! Вiчнiсть Тебе не  чула.  Твоя  завжди  -  завжди
Твоя, неможливо Твоя! "Нiколи не забуваюча"!"
   Пiсля цього, що мав робити? Пiти й повiситись? Що сказати  Катрусi?  Як
зустрiтися з тiткою Ен? Як вiднайти рiвновагу? I що  це  за  така  пошесть
загнiздилась у мо?й природi? Лист  прийшов  сливе  напередоднi  славетного
балю iнженерiв у тому знаменному готелi Роял Иорку, на  якому  я  i  цього
року невiдмiнно мусiв бути, на цей раз з  Катрусею.  Лист  прибув  вчасно.
Куля далекого прицiлу. Атентат на мiй спокiй.



   VI

   Але все таки ми з  Катрусею  танцювали  на  балi  iнженерiв,  тiтка  Ен
виряджала нас на цю iмперзу  з  такою  увагою,  нiби  вiд  цього  залежала
майбутнiсть всього людства. Вона дмухала, чарувала, вимовляла  закляття...
Катруся мала широку, рожеву, брокатову  сукню  i  нагадувала  чи  не  саму
Марлен Мунро, а я пишався новеньким вечоровим,  чорним  одягом  з  слiпучо
бiлою манiжкою i виглядав не гiрше мiнiстра  ?дена  в  часи  його  молодих
рокiв. А коли ми виходили з дверей будинку тiтки Ен, де на нас  чекав  мiй
освiтлений "Меркурiй", ми виглядали, як королiвська пара, яку  ма?  вiтати
салют гарматнiх сальв. Коли ж  ?хали  заповненою  машинами  автодорогою  в
напрямку Торонта, Катруся сидiла поруч мене, як зачарована  принцеса,  яку
чарiвний принц визволив з лабет заморського царя Салтана i вiз пiд вiнець.
Вираз ?? блаженного обличчя зраджував гордiсть,  щастя  i  безпечнiсть.  Я
вдячний  долi,  що  вiдомий  пострiл  зi  Стокгольму   не   заторкнув   ??
зачарованости, менi пощастило обiйти  цю  подiю  мовчанням,  а  самий  мiй
лiричний, розгублений вигляд не викликав пiдозрiння.  Чи  мав  я  моральне
право на цю дволичнiсть, хай вирiшають боги небес.
   На балi було видимо  -  невидимо  землякiв  обох  статей,  з  перевагою
молодi,  якi  зосереджено  i  вiддано  танцювали   пiд   вiдому   оркестру
Березовського, що ?? вiд входу не було видно за масою  барвисте  одягнених
рухливих фiгур,  що  ритмiчно  плавали  у  залитому  димом  просторi.  При
широкому рухливому буфетi,  заставленому  величезною  кiлькiстю  пляшок  i
склянок, я зустрiв легiони представникiв нашого молодого бiзнесу,  якi  за
останнi пару рокiв набули стилю сво?? касти, мали повнi округлi  переважно
густо-рожевi  обличчя,  масивнi  торси  i  загадковi  погляди  з  не  дуже
стабiльними  рухами.  Мiж  ними  багато  знайомих,  якi  зустрiчали   мене
бурхливими привiтаннями "як ма?мось", замовлялись  звичайно  новi  склянки
рай чи скач? Звичайно рай iз севен-ап, або джiнджерел i звичайно з льодом.
Зi мною невiдступне була Катруся i це визволяло мене вiд надмiрного впливу
буфету, ми постiйно спiшили  на  поклик  оркестри,  мiшалися  в  загальний
коктейль, вiталися зi знайомими, танцювали ча - ча... Не вiдомо, чому я не
бачив шановного Снилика,  хоча  вiн  обiцяв  "там  невiдмiнно  бути",  але
несподiвано наткнувся на не менше шановну Зiну,  яка  танцювала  обтягнута
щiльно блискучою, як парча, сукнею зi сво?м новеньким, щойно з пiд  вiнця,
чоловiком дуже виразного iталiйського типу. Налетiла також й  Галина  Дуб,
також щасливо одружена з власником  яко?сь  майстернi  i  напевно  нарештi
вдоволена долею. А також, з певно? вiддалi, уникаючи  наближення,  помiтив
мою чарiвну супротивницю Маню Зарубовську, яка все ще гнiвалась на мене  i
напевно була конфiденцiяльною кореспонденткою мо?? стокгольмсько? вiзi?.
   За других вiдвiдин буфету наткнувся нарештi на Снилика. Це  був  фурор!
Забивало дух.  Його  оточили  молодi  студентки,  вiн  фундував  коктейлi,
вiдбивався вiд танцiв, мав облиту  вином  бiлу  манiжку,  на  правiй  щоцi
виразний знак мальованих уст i цiлу купу наплутаного на ши? серпантину.  -
Чи ти часом не з Гава?в? - запитав я його. - А! Катруся! - заспiвав вiн  у
вiдповiдь. Не було часу на запити. Катрусю вирвали  i  понесли  вихором  у
танець. Снилика полонили студентки. I в такiй дикiй вирвi я опинився лицем
в лице з Мартою.
   Вона була повита у хмару жовто-гарячого серпанку зi  сяючими  очима  на
рожевому, як бальон, обличчю з дуже виразними  кармiновими  устами.  -  О,
нарештi! - викрикнула вона надхненно. - Що це ма?  значити?  -  запитав  я
театрально. - Нарештi побачила вас. Цiла вiчнiсть. Це так дотриму?те  вашi
обiцянки? - казала вона. - Хiба це було давно? - Скажете, не давно?  Цiлий
рiк чекаю. - Мене це зворушу?. Чи не дозволите на ча - ча ? - Ми танцювали
цей гротесковий танець тупання на одному мiсцi одне  проти  одного,  Марта
грала очима, тупала  ногами,  вихилялась  торсом,  я  намагався  триматися
ритму, щоб не випасти з ладу, а коли це тупання  скiнчилося,  Марта  взяла
мене пiд руку i сказала: - Але ви, Павле, направду родженi в сорочцi. - Як
це треба розумiти? - I де ви берете тих красунь? - Ласкава Божа долоня.  -
Зрадьте й менi ?? та?мницю. - А може ви ?? зна?те. - Коли  б  знала  -  не
просила б ласки iнших. Iнколи ми не зна?мо, що ма?мо. - Можливо,  можливо.
Чому нiколи не заглянете? - Зна?те, якi ми завантаженi. - Чи ви  для  всiх
такi завантаженi? - На жаль, для всiх. I для себе самого. - А  чи  ви  хоч
коли згаду?те? - Навiть багато. -  А  чи  догаду?тесь,  що  вона  за  вами
тужить? - Як смiю? - I тужить, i чека?, i даремно  вигляда?.  -  ??  голос
здригнув i урвався, у мене забракло слiв, настала мовчанка.  Заграла  знов
оркестра, на цей раз танго, i ми танцювали вдруге. Я  вiдчував  ??  тепле,
пружне тiло i здавалося, що воно випромiньовуе якесь особливе  хвилююче  i
п'янюче вiбрування... I при цьому я гостро i дошкульно вiдчував Лену.
   А коли скiнчився танець, я вiдвiв Марту до ?? товариства, привiтався  з
Михайлом, що сидiв при столику i був  весь  понятий  гарячою  дискусi?ю  з
якимсь добродi?м у великих окулярах. - А як по тво?му, Павле, - питав  вiн
мене. Чи ми повиннi тут лишитися назавжди, а чи  вертатися  назад,  як  що
буде нагода? Ми ось тут з iнженером Семковим ведемо про це дискусiю.  -  Я
ще не маю рiшення, - вiдповiв  я.  -  Ви  ще  вага?тесь?  -  запитав  мене
iнженер. - Скорiше - про це не думаю, - вiдповiв я. - А я думаю,  -  казав
iнженер. I переконаний, що нiхто з  нас  i  при  нiякiй  погодi  назад  не
вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто i для чого  ма?  нас
там чекати?
   - Напевно ? й такi. Та справа там не скiнчена, - вiдповiв я. - Але  яке
нам до того дiло? - казав iнженер. -  Велике.  Ми  там  дещо  залишили,  -
вiдповiв я. - Хiба не знанi могили предкiв, - казав iнженер.
   - Це також аргуменг, - казав я. - Хiба для тих, хто  дивиться  взад,  -
казав iнженер. -  Щоб  бачити  наперед,  треба  конче  дивитися  назад,  -
вiдповiв я. - Але що нам тут браку??  -  питав  вiн  далi.  -  Нiчого.  За
вийнятком минувшини.
   Менi ця мова, а особливо ?? тон, а головне мiй тон, не дуже  подобався,
а тому я вiдiйшов. При вiдходi iнженер подав менi чарку вiски зi содою. Ми
пiдняли чарки. - За згоду! - казав вiн. Ми випили, а Марта  заперечила:  -
Але я з вами не погоджуюсь! Чи потрiбна нам згода? - Ми  не  говоримо  про
вас, шановна панi, - казав iнженер. Я не дослухав кiнця  цього  дiялогу  i
вiддалився.
   У цей час велика заля виглядала нiби в  нiй  бушував  гураган  Дора,  у
рiзних ?? кiнцях вже лунали степовi, розлогi пiснi i нагадували укра?нське
село, коли набирали рекрутiв. Я пив помiрковано, мене стримував "Меркурiй"
з його гаслом "хто ?де - не п'?, а хто п'? - того везуть", але Катря  пила
i впилася, i була чудова. ??  розхапували  на  танець,  а  в  тому  навiть
Снилик, заприсяжений ворог "теперiшнiх танцiв", який встиг  вирватись  вiд
сво?х юних поклонниць i запопадливо крутився з Катрусею у  дикому  вальсi.
Катруся була екзальтоване захоплена, вона  закладала  менi  за  шию  руки,
прилюдно цiлувала i казала: Я те-бе лю-б-лююю! Чому ти такий?  -  Всi  нас
вважали за наречених i ми тiльки й чули: Коли ваше весiлля? Коли нарештi у
вас гуля?мо ? Коли, коли, коли. О те коли! Заперечень не було. Але  "коли"
дискретно замовчувалось.
   О годинi четвертiй рано ми були дома, по дорозi, в товариствi  Снилика,
Медикiв i Боярiв, ми затримались у китайському ресторанi  на  Лейк  Шор-i,
з'?ли вечерю з  рiзних  "шрiмсiв",  випили  добру  каву,  багато,  голосно
гомонiли, Марта вимагала ?хати до не?, Снилик залицявся до Катрусi, Медики
намагалися стримати  нашi  бурхливi  темпераменти  в  межах  пристойности,
китайцi поглядали на нас загадково, ми довго не  могли  розстатися,  довго
прощалися,  жiнки  облiпили  нас  сво?ми  кармiнами,  а  коли   все   таки
розiрвалися i коли ми з Катрею прибули до нашого  дому,  вона  вiдмовилась
йти до себе, а  обнявшись,  пiд  мажорний  осiннiй  шум  вiтру,  головними
сходами, через веранду, як два злитi  у  один  привиди,  побрели  до  мого
зачарованого темнотою дому. I тут Катруся,  як  була  у  сво?й  брокатовiй
сукнi, кинулась на мою "континентальну" постiль, розкидала  руки,  закрила
очi i блаженно прошепотiла: - Я щаслива! Я, Павле, щаслива! - Свiтились  i
гасли свiтла, шумiли сосни, бив вiтер.

   * * *

   Так приходили i так вiдходили швидколетною панорамою,  мабуть,  останнi
мо?  парубоцькi  днi,  минав  i  вiдходив,  у  безвiсть   безвiстей,   мiй
найпотужнiший, великий рiк, я починав було розмашно жити, я повiрив, що  я
хочу, можу i вмiю жити, i я пiзнав,  що  можна  жити  гарно,  i  повно,  i
надiйно... Цi?? ж осени,  зараз  пiсля  балю  iнженерiв,  я  замiнив  свою
солодку фабрику "равнтрi" на алюмiньйовий палац Форда. Я  зайшов  було  до
його контори, виповнив аплiкацiю i  по  трьох  тижнях,  я  вже  стояв,  як
гладiятор, у великiй, довгiй,  новенькiй  залi,  у  якiй  вертiлось  сотнi
колес, натискав один гудзик i витискав гiгантським пресом каркас машини, я
мав лиш одну, денну змiну i всього десять хвилин ?зди, а тим  самим  вiсiм
круглих вiльних годин для мо?х iнших комерцiйних комбiнацiй, якi засадничо
вирiвнювали й крили мiй вибагливий бюджет.
   Чи був я вдоволений? Життя не вдоволення, це потяг, що бiжить по рейках
i на перехрестях ричить ревом звiря, це перегони,  у  яких  зiгнутi  жоке?
женуть сво?х скакунiв на зламання карку, жи?тя нарештi  сон.  Хтось,  десь
бiг, втомився, впав i заснув i йому сниться  сон.  Сниться  голуба  далеч,
вкрита приманами, а коли прокида?ться - бачить нiщо, а можливо все. А може
i ? Бог з бородою, який садить райськi дерева, помiдори,  тютюн,  рiпу.  А
може за сороковою галаксою Орiона  у  семисвiтських  вiддалях,  бiлi?,  як
завод Форда, топ самий рай на вiчному сонцi, за який ми зводимо смертельнi
бо? з бородатими нiгiлiстами.
   Вечори осени були, мов лiд холоднi i разом, мов дружня  долоня,  теплi.
Багато з них проводив з Катрусею, далi нареченою,  але  бiльшiсть  з  тi?ю
вiддаленою вiд мене пiв-глобусом. Мiй добрий,  теплий  ватран  у  вiтальнi
постачав не так тепло, як настрiй безпеки,  перед  яким  я  готов  ставити
вiвтар молитовно? вдячности i любив, розложивши, як весталька, вогонь, пiд
звуки когось з Бетговенiв погрузнути в глибини фотелю в тепле дрiмання  на
зло i перекiр вiтрам iз зовнi. Хвилi музики, хвилi вiтру, хвилi  простору,
хвилi Атлянтицького океану зливалися у одну хвилю i з  не?,  мов  та  бiла
чайка, виринала то поринала  моя  Лена.  Бачив  ??  зусилля,  вiдчував  ??
квилення. Бiг ?й назустрiч i стояв, як камiнь, на мiсцi. Такий ось був сон
пiд музику Бетговена.
   На ?? останнiй провокуюче -  розпачливий  лист,  я  писав  здержливо  -
провокуючу вiдповiдь: "Моя Ти Лено! Дякую за лист. Тiшуся Тво?ми успiхами.
Я вiрив у Тебе з першо? секунди нашого зудару. I вiрю зараз.  Тво?  яблунi
дiйсно зародили, були тяжкi, гнулися пiд тягарами, але так само, як  i  Ти
"трималися, бадьорилися, терпiли i не  здавалися".  Моя  "Коломия"  повна,
гарна, сита, засилаю Тобi ?? фото. На тiй верандi часто стою, згадую  iншу
веранду i бачу Сiмко. I не розумiю. Що це за сили, що поклали мiж нами той
океан?
   Ти писала, що чека?ш "янголятка", чи дочекалася? I яко? воно статi?
   Вiтаю! Я, яблунi, Коломия... I чека?мо! Цiлую..."
   А на це в дуже скорому часi,  дiстаю  дуже  поквапливу,  точку  над  i:
"Коханий Павле! Я справдi дочекалася "янголятка" i  Твоя  Коломия  справдi
гарна. Але годi стояти на ?? верандi i бачити Сiмко.  Тобi  потрiбна  iнша
вiзiя, у широкiй, рожевiй сукнi, повним бюстом, рожевими личками. Я бiльше
не вернуся до Канади, хочу пере?хати до Парижа i там зiстатися.  Назавжди.
Цiлуй шорсткими цiлунками великомученицi  яблунi  i  вклонися  Коломи?.  I
прощай! I "нiколи-нiколи не забуваюча"..."
   Нiщо не да?ться робочому даром!
   У-дар! За у-даром! У-дар! За у-даром!
   Можливо останнiй. Вона напевно дiстала iнформацi? вiд свого  амбасадора
в Торонтi, ?? милостi Манi 3. Довгий, довгий, дрiбним  письмом,  докладний
опис, пункт за пунктом, вiрною старанною  рукою.  "Широка,  рожева  сукня,
повний бюст, рожевi личка". А якже, а як-же! А Лена ма?  гостру,  як  лезо
бритви, уяву, ?? образнiсть феноменальна. Писати ще ?й чи не писати -  ось
питання. Бi, ор нот ту бi!
   Чи  можливо  ревнувати  через  Атлянтицький  океан?  -  питав  я  свого
беззубого демона, що  сидiв,  як  пес  скулившись,  бiля  мо?х  нiг  перед
ватраном, курив чадну люльку i неуважно  мене  слухав.  Певно,  що  можна,
вiдповiдав вiн. ?й, казав демон, випадково трапилось пiзнати лиш один  бiк
правди - любов, а все решта для не?  умовнiсть.  Я  переконаний,  що  вона
злякалася само? себе i тiка? на край свiту. Але  менi,  казав  я  сердито,
треба робити вибiр!... На це демон, виймаючи з рота  люльку  i  випускаючи
чадний дим, казав спокiйно:  Нема  вибору.  Можливо,  наша  плянета  також
хотiла б зiрватися зi свого ланцюга i  полетiти,  хто  зна  куди,  вiльною
пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив'язi,  яку
?й хтось визначив. Дума?ш,  казав  я  сардонiчне,  що  i  Лена  прив'язана
ланцюгом до яко?сь ноги Божо?? А як ти дума?ш? - питав  демон.  Думаю,  що
вона могла б кожно? години  скористатися  послугами  шведсько?  летунсько?
лiнi? i за вiсiм годин бути тут бiля мене. А щоб ти тодi зробив?  -  питав
зi сарказмом демон. Думаю, продовжував вiн, що канадська  летунська  лiнiя
могла б виконати те саме, але ти ось сидиш  i  квилиш,  як  мокрий  цуцик,
замiсть скористатися адресою, що лежить у тво?му столi.
   Ах, все це дурне!
   Але менi зда?ться, що я все таки доходжу до якогось рiшення, не знаю ще
точно якого, але ця осiнь видавалася менi остаточною. Це ж моя  п'ята  тут
осiнь. Я можу вносити заяву на громадянство. Я можу мати право не тiльки б
у т и в Канадi, але й м а т и Канаду. Бути однi?ю  вiсiмнадцятьмiльйоновою
частиною ?? власництва. Бути спiвчастиною Комонвелту.
   I це сталося. Це був четвер 29 жовтня, п'ять рокiв i  шiсть  днiв,  вiд
коли я ступив на цю землю. Це був справдi яблучно - соняшний  день,  я  не
пiшов на роботу, а сiв до авта, за?хав до Оквiлу, знайшов  мiську  управу,
знайшов кiмнату номер п'ять. Молода, гарна у  бiлiй  блюзочцi  секретарка,
гарними пальчиками з полiрованими нiгтями, заповнила коротку заяву,  я  ??
пiдписав, додав  двi  фотографi?  i  рiшення  запало.  Залиша?ться  тiльки
чекати. Не маю причин чогось боятися. Всi мо? 1831 день канадського  буття
яснi i чистi, як цей соняшний день. Можу дивиться назад,  вперед,  на  всi
боки i бачити себе серед однi?? багато?, розмашно? iдилi?. Вiд  океану  до
океану, вiд полюса до границь США, мiльйони й мiльйони гектарiв неосяжного
простору - тундр, прерiй, лiсiв, гiр, озер, ланiв i рiк!  Така  вийнятково
проста, виразна, пречудова земля. Мудро? працi i велико? свободи!
   Я брав iнодi глобус i шукав по  п'ятдесятому  рiвнобiжнику  на  другому
боцi плянети мiсце свого народження. Це мiсто Харкiв. Мого батька  забрали
серед ночi, моя мати померла з голоду. Менi було тодi шiстнадцять рокiв.
   Тепер я в це не вiрю, так само, як i тiтка Ен, як i мiльйони й мiльйони
iнших тiток, бо це справдi  грубий  наклеп  на  людську  гiднiсть.  Хто  б
справдi мiг таке вчинити ? I для чого ?
   Сьогоднi я в це ще менше вiрю, я  ось  тiльки  що  вернувся  з  мiсько?
управи, це одинадцята година ранку, я залишив сво? авто на  вулицi,  забiг
на хвилину до свого кабiнету, набрав телефон Снилика. -  Слухай,  Степане!
Маю вiльний день, - казав я. - Але не маю вiльного я, - вiдповiв вiн. -  В
такому разi чекай на мене о першiй у "Вiкторi?". - Щось ма?ш? - Щось  маю.
- Чекаю.
   А за мить я вже мчався здовж озера  двiйкою,  бiля  Клекстону  повернув
влiво, пересiк автошлях ?лисавети, до?хав до п'ятки,  повернув  вправо,  в
Куксвiлi повернув влiво i далi по кiлькох зворотах  опинився  у  затишнiй,
зарослiй садами мiсцевостi,  на  схилi  долини,  по  якiй  зi  шумом  тече
бурхлива рiчка Порт Кредiт. Мене заманив сюди привабливий шматок простору,
зарослий бур'яном, травою i рештками старого саду з покрученими  деревами,
на яких все ще червонiли перезрiлi овочi,  закритого  вiд  пiвночi  стiною
пралiсу десь з часiв iндiян. По землi у густiй, сухiй, нiколи  не  кошенiй
травi, догнивали купи яблук, а все разом виглядало, нiби залишений  Адамом
i ?вою рай з кущами перестарiлого бозу i лозами повитого на дерева  дикого
винограду. При за?здi  до  цього  едему  стояла  табличка  "на  продаж"  -
"Чемберс - Мередiт", а його загальний простiр на  перше  око,  обiймав  не
менше сотню акрiв з дуже спокусливими будiвельними перспективами. Один той
стихiйний кра?вид з тi?ю  бурхливою  рiчкою  набивав  смак,  але  й  разом
оскому, бо цiна його напевно не менш вражаюча, нiж самий кра?вид.
   Мiж iншим, мiй записник нотував цiлу серiю всiляких "об'?ктiв", але цей
останнiй вражав мене особливо i ?дучи назад в  напрямку  Торонта,  в  мо?й
головi мимохiть снувалися привабливi пляни його осво?ння. Ця справа у  мiй
теперiшнiй стадi? розвитку видавалася менi рисковною  i  дуже  невиразною,
особливо з точки погляду фiнансiв, я ще не знав ?? цiни, але  я  знав,  що
вона напевно засолона, на що вказувала також та сама табличка "на продаж",
яка вже сто?ть там з само? весни.
   Перед першою годиною я був в ?дальнi "Вiкторiя", замовив обiд  i  чекав
на свого чудодiя в цих справах Снилика.
   Ця сама славетна "Вiкторiя", яку менi приходилось не  раз  вiдвiдувати,
притягала  нас  сво?ю  щирою,  хаотичною  безпосереднiстю   i   сво?рiдним
пролетарським шармом,  вiд  якого  ми  ще  не  встигли  звiльнитися.  Вона
нагадувала тунель чи вагон пiдземно? дороги, у якому безнастанно  товклися
рiзно? шерсти люди, переважно з  цi??  само?  вулицi  Квiн,  на  якiй,  як
казали, можна iнодi почути також англiйську мову. Засадничо тут  зiбралися
мови чи не всього свiту  -  ось  тi  дво?  дiвчат  бiля  столика  говорять
по-нiмецьки, тi он понурi добродi? при барi  лаються  "п?руном"  польською
мовою, дiвчатка у бiлих,  не  дуже  чистих  халатиках  за  баром  гомонять
по-укра?нськи, маленький, хрипливий радiо-апарат на полицi пiд стелею бiля
плякату "кока-коля"  i  цигарок  "пле?рс",  переда?  польську  передачу  з
Боффало, купа  зашмарованих  шоферiв  спереду  бiля  бару  регоче  виразно
iталiйським реготом. Все це нагаду? давнi роки,  можливо  нашу  революцiю,
можливо останню вiйну, табори Дi-Пi. А також якусь пiвнiчну, трохи мрачну,
трохи надривну атмосферу, у якiй сили Демона i  сили  Вотана  змагалися  в
перегонах за першiсть перемоги.
   Степан Снилик мене дослiвно сердив, вiн неймовiрно на цiлу  пiв  годину
спiвнився, я з'?в свiй борщ зi сметаною, свою  телячу  котлету  з  пюре  i
салатою, випив навiть прохололу каву зi сирним пирiжком i тодi вiн  щойно,
весь заклопотаний, появився i перше заявив, що це мiсце  для  нього  тепер
дуже незручне, що вiн тепер бiльше перебува? на Ронцесвейл, що  взагалi  у
нього час - то грошi, а тому я мушу... iтд, iтд, а  коли  я  пояснив  сво?
пляни з останньо? мо?? по?здки, вiн заявив, що все це вiн добре зна?, що в
його ре?страх  тисячi  подiбних  об'?ктiв,  а  цей  там  на  Порт  Кредiт,
ноту?ться на бiржi, як один з найдорожчих, бо той вельмидостойний,  бувший
королiвський суддя,  та?мничий  радник  Мекмiлан,  що  ?  його  власником,
вважа?, що це одна з найсфектовнiших мiсцевостей  майбутнього  люксусового
поселення, а тому вiн за той шматок пригорбка вимага? не  бiльше  -  не  -
менше, як триста тисяч долярiв. В той час, коли подiбнi об'?кти  ще  можна
дiстати за сто - сто-двадцять тисяч. - Там ? сто акрiв? - запитав я. - Сто
акрiв. Але  вони  поза  пляном  розбудови  великого  мiста.  З  цим  можна
почекати, воно так скоро не продасться. - Чи мусимо брати  конче  всi  сто
акрiв? - питав я. - Не в цьому справа. Справа в цiнi, -  казав  Снилик.  -
Менi це мiсце... - Я знаю, знаю, - перебив  вiн  мене.  Це  не  жiнка,  це
комерцiя... Зрештою, звiдки взяти такi грошi? - Я сам не знаю. Я нiколи не
знав, звiдки беруть грошi, але звiдкись беруть, - казав  я.  -  3  цим  ще
зачекай, - казав вiн наполегливо.
   Вiн запропонував менi iнше мiсце, п'ять акрiв i недалеко вiд Оквiлу. Ми
рiшили i це оглянути. Я мусiв знати цiни, мiсця, ринок. Снилик  мав  сотнi
ферм в рiзних мiсцях Онтарiо, далi вiд Торонта, за десять тисяч дуже добра
ферма з будинками, але це мене  не  спокушало.  Я  не  збирався  займатися
хлiборобством. Мене цiкавили будови осель, мотелiв, готелiв. I  здавалось,
ми  могли  щось  тут  зробити.  До  речi,  Снилик  бештав  мене   за   мо?
марнотратство часу на заводi, мовляв я марную сво? таланти, але я не хотiв
вiдриватися вiд твердого грунту, поки не здобуду ще твердiшого. Як  також,
я не хотiв в'язатися якимись тривалими вузлами з мо?ю чарiвною приятелькою
тiткою Ен, поки не здобуду сво?? власно?, незалежно? i мiцно? позицi?.  Це
можливо пахне мiщанством, але добрим мiщанством i тому його запахи мене не
бентежать, а пiдбадьорюють.
   Хоча мо? стосунки з тiткою Ен невтомно продовжувались i  не  лише  бiля
мого ватрана i не тiльки вечорами, але як траплялось з  нагоди,  ми  разом
зривали яблука i переносили ?х до пивницi, ми викопували корiння жоржин  i
ховали його на другий рiк, ми ?здили на  вистави  меблiв  до  Торонта,  ми
просиджували  в  бiблiотеках  за  пошуками   лiтератури   про   iталiйське
ренесансове мистецтво, чи читали перед  ватраном  черговий  номер  якогось
чергового журналу, ми розмовляли про  новий  фiльм  "Во  вiки  вiчнi",  ми
?здили до Месi Голу на концерт хору  бандуристiв  Китастого  i  ми  навiть
танцювали у якiйсь кав'ярнi "Панама" в Торонтi.  Розумi?ться,  що  Катруся
була постiйною нашою дуже активною, але переважно мовчазною, супутницею.
   Рiздво цього року припадало на п'ятницю, отже ми мали вiльнi три днi  i
всi  ?х  заповнили  нашими  домашнiми  справами,  включаючи  сюди  велику,
шпилясту зi справжнiми шишками сосну, яку ми з Катрусею привезли з Оквiлу,
обнизали величезними синiми i золотими електричними лямпками i  з  великою
помпою, пiд  звуки  колядок  з  платiвки  хору  Городовенка  з  Монтреалу,
встановили у мо?му просторому сальонi. Самий Свят - вечiр зробили з кутею,
снопом пшеницi, урочистою вечерею з  варениками,  голубцями,  запеченим  у
тiстi  судаком  i  всiлякими  iншими  дванадцятьома  стравами,   на   чому
наполегливо настоювала Катря, а до не? згодом, як тiльки зрозумiла про  що
йдеться, долучилась також тiтка Ен. Не обiйшлося без  голосних  i  багатих
подарункiв, як то цiлого комплоту  бiлизни  з  тузином  нейлонових  панчiх
("садизм") для Катрусi, домашнього жовтогарячо? барви, сатинового на  ватi
халату ("тисяча й одна  нiч"),  для  Ен  i  стiльця-гойдалки,  iндiянсько?
люльки i нiчного каптура  ("райське  блаженство"),  для  мене.  При  тому,
розумi?ться, вислухали цiлий концерт колядок на  багатьох  мовах,  з  яких
особливо припав до вподоби "Щедрик" Леонтовича, якого весь час  передавали
рiзнi радiостанцi? Америки й Канади. I мали пречудовий  настрiй,  смiялися
до слiз, бавилися, як дiти, провели сливе всю нiч, Ен божилася, що за цiле
сво? життя не мала тако? живо? i радiсно? ялинки.
   Невiдомо чому, а може наперекiр тому,  що  я  не  люблю  вiдписувати  i
взагалi не маю замилування до святочних привiтань, я дiстав  пару  тузинiв
рiздвяних  i  новорiчних  карток  з   рiзними   гуцульськими   кра?видами,
позолоченими дзвiнками, свiчами, яслами, а мiж тим також  картка  трагiчно
абстрактного  малюнку,  правдоподiбно  якогось  народження,   оригiнально?
роботи з криптонiмом Е. Г. з пiдписом "Той,  що  родився",  без  зворотно?
адреси з печаткою "Парi - 7. 21. 12. 53".
   Моя уява бунтувалася, я читав в халатi статтю "Червоний Гемiгвей",  пив
рай-вiски з джiнджерелом, але не мiг  нi  запити,  нi  зачитати  маленько?
картки з дивовижним зображенням якогось народження.
   Зрештою, Париж для  не?  найвластивiше  мiсце  на  плянетi.  Латинський
квартал, мансарди, Сартр, бородатi мученики, патлатi красунi -  атмосфера,
яка допоможе рiшити проблему "народження людини", бо наша юна Канада ляка?
?? сво?ю безпосереднiстю i прямотою понять. ?й iмпону? рафiнованiша правда
i старечiша непокора.
   А також  наближався  Новий  рiк.  Мiй  сороковий.  Водороздiл  за  яким
почина?ться дорога вниз. I хто зна?, чи не в  ту  долину,  де  почина?ться
"земля обiцяна",  яку  можна  бачити,  як  на  ласкавiй  Божiй  долонi,  з
непередмiрного висока.
   Катруся i Ен вимогли терором i настояли, що  цей  Новий  рiк  ма?  бути
вiдзначений в лiтописi наших подiй огненною  печаттю  випаленою  на  брамi
трiюмфiв нашо? розбудови. Ен не могла забути нашого минулого року, а  тому
?й хотiлося повторити його  у  поширенiм  розмiрi,  на  цей  раз  у  мо?му
будинку. Ми намагалися домеблювати  недомебльоване,  ми  декорували  нижню
забавову залю ми заставили бар пляшками й чарками, ми запросили дванадцять
пар гостей рiзних мов, мiж якими не бракувало навiть  мови  японсько?.  Ен
пригадала деяких сво?х старих друзiв - посла до  провiнцiйного  парляменту
прогресивно-консервативно? партi?  Джона  Лавлока  з  прекрасною  дружиною
Джоселiн, iнженера компанi? Месi - Гаррiс Елана Говела  з  дружиною  Джiн,
редактора "Сатердей Найт" Вiльяма Дейвiсона  з  дружиною  Россл,  iнженера
того ж Месi - Гаррiс Нiка?до Садао з дружиною Кiмi...  З  мо?х  приятелiв,
розумi?ться, запрошенi Бояри, Медики, Снилик все ще з нареченою  Ольгою  i
кiлькох  iнших  сливе  випадкових,  як  наприклад,  новий   мiй   знайомий
прекрасний акордеонiст Iван Смолик iз заводу Форда  i  приятелька  Катрусi
панна Лариса Петренко  з  Гамiльтону,  яку  ми  покликали  для  товариства
Смолика.
   Була п'ятниця, був легкий, двадцять ступенiв, мороз, падав i  не  падав
пiр'?стий снiжок, довкруги на всiх будовах горiли кольоровi свiтла,  сосни
шумiли та?мничим шумом, всi вiкна нашого будинку сито розсвiченi,  широкий
за?зд майористо iлюмiнований. Пушистий, бiлий,  як  неполiрований  мармор,
снiг обтуляв веранду i бавився iскристими  переливами  з  гостротою  сяйва
електрики,  спрямовуючи  всю  свою  наснагу  на  пiдкреслення  чiткости  i
простоти пейзажу. Моя стара,  забута  хатина,  що  стояла  трохи  далi  на
границi  мо?х  володiнь,  видавалася  старенькою  жебрачкою,  яка  прийшла
жебрати права для свого iснування i ?? поблiдлi тiнi  молодого  пiв-мiсяця
пiдпирали ?? сво?ми милицями.
   Гостi почали з'?жджатися бiля години  дев'ято?,  машини  з  притишеним,
блаженним  муркотом  пiд'?жджали  i  зупинялися  покiрною  чергою   вздовж
переднього фасаду, ?х рiзнокольоровi силуети вiдбивали свiтла будинку.  Ми
з Катрусею вiтали гостей зараз при входi, тiтка  Ен  оперувала  на  теренi
велико? вiтальнi, яка вперше мала вiдограти цю свою генеральну ролю. Огонь
ватрана iдилiйно поблискував, ?? лямпи дискретно заливали простiр яснiстю,
?? буфетний столик виблискував рай-вiскi, скач-вiскi, смiрновкою,  сколом,
альбертою,  мартелем,  австралiйськими,  пiвденно-африканськими  i  нашими
домашнiми винами, рiзноманiтними водами, склянками, чарками, чарами.  Однi
наливали самi, iншим пiдносили, настрiй помiтно, тепло, обережно  зростав.
- У вас тут екселент. Як давно ви в Канадi? - питав мене  мiстер  Дейвiсон
зi сво?ю склянкою скачу, коли ми стояли перед широкою  панорамою  вiкна  з
його снiжинками, що повiльно спадали донизу. - П'ять рокiв, -  вiдповiв  я
спокiйно. - Похвально. Дуже похвально, - казав вiн на це. До нас пiдходили
iншi панове, як i ми зi  склянками,  створився  чоловiчий  круг,  почалась
розмова, яку провадив мiстер Дейвiсон - високий, тонкий, з худим обличчям,
у звичайному, темному одязi, який помiтно цiкавився мо?ю особою. - А як ви
дивитесь на цi справи взагалi? - питав вiн мене пiзнiше. -  Якi  наприклад
?... - хотiв я уточнити питання- - Ну... Наприклад...  Творення  Канади...
модерно? нацi?... з рiзних елементiв...  -  Позитивно,  -  вiдповiв  я.  -
Дума?те, це нам вийде? - продовжував Дейвiсон з виразним намiром витягнути
з мене думку. - Це нам вже вийшло, - вiдповiв я  тоном  безперечности.  На
мою думку, Канада готова, модерна нацiя. - До нас  долучився  Медик,  який
любить розмови на цю тему. - Як-що Канада, казав вiн, позбудеться  почуття
меншевартости i якщо ?? основнi складники  англо  -  французи  перестануть
сперечатися хто з них кращий -  Канада  буде  не  тiльки  модерною  нацi?ю
взагалi, а зразком  модерних  нацiй  всесвiтнього  значення.  -  Чому  так
дума?те? - питав Дейвiсон. - Вона ма? стиль,  розмах,  свiжiсть  почувань.
Вона може оминути почуття вузького шовiнiзму. Шануючи гiднiсть всiх  сво?х
складникiв, можна знайти ?х синтезу.  -  А  питання  раси?  -  продовжував
Дейвiсон. - Мiж нами багато знавцiв цi?? проблеми. Не треба ??  уникати...
Анi баналiзувати... Не мiшати  елементiв  непо?днальних  i  не  стримувати
по?днальних. Не насилуючи бiологi?, засобами зовнiшнього прикладу, впливу,
наставления можна дiйти до вирiвняння протиставлень, - казав я  тим  самим
сво?м незаперечним тоном, що так менi не подобався. - А колись, згодом,  -
пiдтримував мене Медик, можна дiйти до  вирiвняння  само?  бiологi?.  Раси
схильнi мiнятися пiд впливом клiмату,  психологiчно?  атмосфери  i  навiть
полiтично? системи. - Це практику?ться у  з'?динених  стейтах,  -  докинув
хтось. - У нас це може дати ще  ефективнiший  вислiд,  -  казав  я.  Ма?мо
нiвелюючий простiр, нас форму?; стихiя. У третьому,  четвертому  поколiннi
годi сказати, хто звiдки походить. I не лише зовнiшньо... - Але  багато  з
мо?х  землякiв,  казав  Дейвiсон,  переконанi,  що  коли  керiвнi  функцi?
переберуть не англо-сакси - кра?на опиниться на краю загибелi.  -  О,  це,
можливо, страхи оправданi засадничо, - казав на це я, але практично  цього
не може статися тепер, бо англо-сакси i французи лишаються  далi  ведучими
силами, але потенцiяльно це все ?вропейськi елементи  i  ?х  нема  потреби
боятися. Всi вони збагачують  смаки.  Англо-сакська  солонина.  Французькi
вина. Нiмецька шинка. Укра?нськi  голубцi.  Польська  ковбаса.  Китайський
чап-суй.  Мадярський  гуляш,  -   казав   Дейвiсон.   Чи   Торонто   тепер
англо-сакське ? - питав вiн далi. - Тепер воно по дорозi в канадське. Його
архiтектура наближа?ться до Америки,  а  коли  взяти  на  увагу,  що  його
архiтектори у великiй мiрi належать... - До нас наближався iнженер Садао i
всi ми засипали його питаннями на цю  тему.  Вiн  дескретно  посмiхався  i
нарештi сказав: - Ми японцi не любимо про це говорити. Коли ж  говоримо  -
тратимо рiвновагу. - Найкраще дiяти, -  додав  Медик.  -  Можливо.  Дiяти.
Думати. Шукати. Ми в Азi? й iталiйцi в  Европi  ма?мо  тi  самi  завдання:
навчитися мовчати. - Мовчати? - хтось  викрикнув.  -  Чи  це  не  ?  також
золото? - питав Садао. - Але ж чи можливо мовчати людям  з  таким  чудовим
голосом, як мають iталiйцi? - запитав той самий голос. Всi засмiялися.
   I поки ми так рiшали основнi проблеми Канади,  решта  гостей,  особливо
нашi дами, пiд впливом чарок, а також пiд диригентурою  тiтки  Ен,  почали
проявляти бiльше руху, мiнятися мiсцями, пiдносити голоси i  по  часi  все
обернулося у загальну, гомiнку каруселю. Метка, говiрлива  чорнявка,  панi
Дейвiсон, пiдбiгла до свого чоловiка. - Вiльям! Не думай, що ти  тут  сам.
Ти нам зовсiм забрав пана Данилова. - Но-но-но! Я вам його не забрав!  Ось
вiн - ма?те! - До ваших послуг, мiсiс Дейвiсон, - казав я. - Я лиш  хотiла
сказати, що у вас тут так при?мно, що хочеться танцювати. А ваша наречена!
Чудо! I де ви таку взяли! О, пане Данилiв! Кажiть менi просто  Росел.  Так
буде краще. А я вас буду звати Павль. Гаразд? - казала  вона.  Вона  взяла
мене пiд руку i ми обiйшли довкруги всiх гостей, з кожним щось розмовляли,
а коли дiйшли до Марти, вона сказала: - Попереджую, панi Дейвiсон, що  той
пан дуже небезпечний. - Це ви зна?те з досвiду? - питала панi Росел.  -  3
гiркого, - сказала Марта. -  Це  мене  iнтригу?.  -  Дехто  дорого  за  це
поплатився. - Ви зна?те, що цiна в таких випадках не гра? ролi,  -  казала
Росел.
   До нас пiдiйшло ще кiлька пань. - Тут роблять проти вас змову, - казала
гарненька японка Кiмi... - враховую i таку небезпеку, - казав  я.  -  Панi
хочуть танцювати. - При?днуюсь до змовникiв. Панi  i  панове!  Вiдкрива?мо
похiд вниз. - До  мене  пiдбiгла  Катруся.  -  Але  тiтка  Ен  просить  на
перекуску. - Нiяко? перекуски! Пiзнiше, пiзнiше! На танець! Хто за танець?
- Всi! - В кожному разi, казала Катруся, буфет до ваших послуг. - Гууу!  -
Всi кинулись вниз прожогом, де чекав на нас  простiр  замаяний  бальонами,
бар, мiй "Фiлiпс", купа платiвок - танго,  мамбо,  рокен-рол,  бiм-бом-ба,
ча-ча. Я зайняв становище диригента, але довго на ньому не  вдержався,  бо
тiтка Ен вимагала першого танцю з нею, а потiм прийшлося танцювати сливе з
кожною з мо?х гостей i коли б не треба було мiняти платiвки,  я  мусiв  би
танцювати без перерви. А коли  музика  на  хвилинку  зупинилася,  хтось  з
гостей заявив: -  Панi  i  панове!  Бар!  Не  забувайте  бару!  -  А  тодi
наливались чарки, все вирувало, музика  грала,  понад  головами  прошумiли
серпентини, вибухло кiлька бальонiв, наближалася година дванадцята i  мо?м
завданням було розлити шампанське.
   У цьому випадку мо?м помiчником  став  Снилик,  вiн  був  червоний,  як
буряк, на головi  мав  дивовижний,  позолочений,  папiровий  каптур,  його
смокiнг був чимсь облитий, на ши?  мав  хомут  серпентину,  ми  стояли  за
баром, розливали шампанське i не тiльки до бокалiв,  але  також  на  стiл,
перед нами все крутилося, а Снилик казав: - Слухай! Цей рiк!  Пам'ятай!...
- Що маю пам'ятати? - Цей рiк! - О! Цей рiк! Чудовий! Що ма?ш на увазi?  -
Багато. Передусiм... я женюсь! - вирвалось у нього. - Гратулюю! - казав я.
- Але й ти, чорте, ма?ш  нарештi  також  того...  Я  сказав  Катеринi,  що
коли... Пам'ятай. - А що вона? - Я ?й казав: не вiн так я. - А що,  питаю,
вона? - Запiзно! Ось  наближа?ться  дванадцята!  Та  ваша  тiтка  Ен.  Сам
Господь Бог власними руками пiднiс вам ?? на золотiй тацi. Вона ж  Катрусю
адопту?. Чисте золото з брильянтами. Думаю, що той  сад  над  Порт  Кредiт
буде тво?м. - Пам'ятай за дванадцяту, -  вiдповiв  я.  Панi  i  панове!  -
проголосив я. Панi i  панове!  Дванадцята!  Iване!  Став  музику.  Панi  i
панове! Тост за Новий рiк!
   Всi  кинулись  до  бокалiв,  я  пригасив  свiтло,   радiо   проголосило
дванадцяту,  приготована  платiвка  заграла  "Добрий  вечiр   тобi,   пане
господарю". Всi випили, а потiм за чергою i без черги, вперемiшку,  хто  з
ким i де з ким цiлувалися, раз, i другий, i  хто  зна  ще  скiльки.  Ми  з
Катрусею привiталися першi, вона кинулась менi на шию i шептала: -  Милий,
милий, милий! - Пiсля ми вiталися з Мартою, з  Росел,  з  Джоселiн,  Кiмi,
Олею, Ларисою,  Iриною,  тiткою  Ен,  зо  всiма  ?х  чоловiками,  з  цiлим
простором, з повiтрям, настро?м. Ми були облiпленi кармiном  жiночих  уст,
обсотанi серпентином, обнизанi забавками, радiо нам щось грало i  ми  щось
танцювали. Усе разом уявляло рухливий, гомiнкий  злiпок  силуетiв  обнятих
шалом вдоволення.
   Менi здавалося, що з цього мiсця, як з найвищо?  точки  буття,  я  бачу
сво? минуле - неймовiрнi роки, дивовижнi подi?, незбагнутi люди. Хвиля  за
хвилею пiдпливали i вiдпливали порванi згадки, губилися в далекiй  вiддалi
тiнi, закривалися обрi?, обривалось здивування. Крапля  за  краплею,  нiби
лава вулкану з подихом сiрки, вiдпивалися й гасли жорстокi роки. I чому те
"щастя людства" мусить оплачуватися такими не людськими жертвами?
   I от нарештi цi останнi п'ять коротких рокiв, якi минули, як одна мить,
i ми ось тут разом - Друзi,  в  обiймах,  в  поцiлунках,  танцю?мо  танець
трiюмфу i любимось любов'ю ?днання.
   - Павле! Танцю?мо! -  чую  захоплений,  змiнений,  екзальтований  голос
Катрусi. О! Що з тобою? Ти суму?ш! - тривожно  питалась  вона,  намагалася
вгадати мiй настрiй у цьому  притьмареному  освiтленi.  -  Нi!  Нiколи!  -
заперечив я. Танцю?мо! - I ми бурхливо, безладно, порвано танцювали гарячу
iталiйську польку, всi шалено крутилися i в  цьому  вирi,  разом  з  нами,
мiшався, бiг, крутився космос, системи плянет, сузiр'я Андромеди.
   А пiсля цього тiтка Ен нагадала, що  нагорi  чека?  на  нас  перекуска.
Одразу, як голодна зграя, всi кинулись наверх - бурхлива орда  виряджених,
безтурботних... Бiгли по сходах, накинулись на стiл ?дальнi, набирали ?жу,
розходились хто куди, творили панораму, а разом  живий  паноптикум  стола,
iндикiв,  курчат,  риби,  холодцiв,  салат,  оливок,  огiркiв,  помiдорiв,
червоних гвоздикiв, бiлих орхiдей, жовтих,  зелених,  червоних,  брунатних
суконь, чорних одягiв, бiлих манiжок i м'якого, ласкавого свiтла, у якому,
заклопотано  на  всi  боки  оберталася   маленька   тiтка   Ен   у   сво?й
жовто-бронзовiй вовнянiй суконцi з великою низкою дерев'яного iндiянського
намиста, подiбна до жрекинi  ацтекiв;  бачив  повногруду,  звинну  Катрусю
обтягнуту, як риба лускою, блискучою,  елястичною,  голубою  шатою,  бачив
наших гостей, бачив друзiв i коли я усвiдомлював мою з ними  пов'язанiсть,
менi робилось тепло вiд повноти й сили цього судьбоносного ?днання.
   - Бачу, що нашi панi сьогоднi не дуже дбають про лiнiю, - казав iнженер
Садао. - Коли так смаку?? - вiдповiдала його дружина Кiмi. - Хто  сьогоднi
дума? про лiнiю? - озивався з другого кiнця редактор Дейвiсон. - Як хто? А
я! - А також я! - Я вже замучена дi?тою! - озивалися жiнки. - Бiднi жертви
пересичення! - А ви не злорадьте! Це загроза! - Пильнувати лiнi?? - Краси!
Краси! Що таке лiнiя? - А що таке краса? - О, Вiльям! Ти скучний! - Але не
сьогоднi, не зараз! Я вже давно так не танцював ча-ча!  -  А  справдi!  Ти
розминувся з професi?ю. - Епоха рокен-ролю! Нiчого не поможе!
   Дуже ефектовно, як звичайно, виглядав  мiй  прекрасний  Снилик  з  його
неймовiрними талантами обливатися. Його сорочка, навiть при цьому матовому
свiтлi, виглядала, як райдуга зо всiма ?? кольорами, а коли додати всi  тi
зво? серпентини, навiшанi навiть  поза  вухами,  вiн  мiг  би  правити  за
рiздвяну ялинку. Його кругленька наречена Ольга старанно набирала  йому  з
кожно? страви i вiн все те не менше старанно споживав, не дивлячись на те,
що основним його теперiшнiм мотивом було твердити всiм i кожному,  що  для
здоров'я треба зберiгати найгострiшу норму харчування.
   Моя  пречудова,  на  цей  раз  мрiйливо-лiрична,  давня,  перевiрена  i
невтомна адораторка Марта, виявила справдi  "найстрогiшу  норму",  але  не
тiльки харчування, а передовсiм сво?? звичайно темпераментно? i  не  конче
обраховано? поведiнки. Вона була безнадiйно загублена мiж  трьома  соснами
долi, при чому присутнiсть трiюмфуючо? Катрусi паралiзувала всi ??,  i  тi
найрисковнiшi, замiри. Ми тiльки раз з нею танцювали танго - раз i  тiльки
"з новим роком" обмiнялися гарячим поцiлунком. Поза тим, вона була "однi?ю
з гостей" i однi?ю зi згра? чудових представниць  кращо?  половини  людей.
Вона  сидiла  з  панi  Iриною  i,  зда?ться,  чимало  уваги  придiляла  ??
чоловiковi Iвановi, у той час коли ?? власний Михась зарядившись  поважною
дозою "альбертiвки", вiв безконечнi, пропагандивнi монологи з  котримсь  з
наших англо саксонських друзiв.
   А взагалi багато, дуже багато i дуже вiд  душi  говорилося,  ще  бiльше
смiялося,  робилося  намагання  спiвати,  ходилося  з  мiсця   на   мiсце,
вставалося, сiдалося,  танцювалося,  залицялося,  спостерiгалося  широкий,
бiлий, нiчний кра?вид з вiкна, виходилося пiд снiжок, розкривалося  дружнi
обiйми Новому роковi.
   Роз'?жджалися бiля третьо? години ночi, були намагання задержати гостей
до ранку, це нам не пощастило, всi запевняли про свою повну й  незаперечну
вiдповiдальнiсть за свою безпеку, iгнорувалися всi можливостi  полiцiйного
втручання, панi довго й гамiрливе одягалися у сво? футра, сiни заповнились
метушливими, одягнутими фiгурами, якi без перерви обiймалися,  цiлувалися,
прощалися i нарештi поволi виливалися  у  вiдкритi  дверi  пiд  яснi  зорi
новорiчно? ночi.
   Снiг перестав падати, температура помiтно падала також, небо очищалося.
Одне за одним вибухало бурчанням авто i поволi висувалося на алею Матiяса.
Я провiв ?х усiх по черзi, аж поки наше подвiр'я не затихло i здивовано на
всi боки оглядалося, чи це справдi вже все нарештi скiнчилося.
   Нiч була далi  святочно-рухлива,  сусiднi  оселi  далi  свiтилися,  наш
будинок також довго пiдтримував загальний ритм настрою, аж  поки  десь  за
пару  годин,  пiд  сiрий  свiтанок  нового  дня  i  вiн  нарештi   неохоче
втихомирився. Його вiкна одне за одним гасли, бiля нього, як  вiрний  пес.
згорталася й залягала тиша.



   VII

   З кiнцем лютого я дiстав з мiсько? управи Оквiлу  запрошення  з'явитися
до них. Там чекав на мене солiдний пан у звичайному одязi в окулярах  i  з
лисиною, який  попросив  мене  сiдати  перед  його  бюрком  i  який  почав
завдавати менi одне за одним питання. Iм'я прiзвище, рiк народження, мiсце
народження, подружнiй стан, релiгiйне  вiроiсповiдання,  головне  заняття,
коли прибув до Канади, яким кораблем, на який документ, скiльки  провiнцiй
ма? ця кра?на, яка в  них  найбiльша,  яка  найменша,  яке  головне  мiсто
Бритiйсько? Колюмбi?, як зветься  прем'?р  федерально?  влади,  як  голова
мiста Оквiлу, якими привiлеями користаються громадяни цi?? землi, який  ?х
соцiяльний устрiй, що таке демократiя.
   На кожне  питання  я  вiдповiдав,  усе  йшло  без  найменшо?  затримки,
солiдний пан був помiтно вдоволений, його очi посмiхалися,  на  закiнчення
ще одно питання:
   - Чи ма?те нерухому посiлiсть? Я вiдповiв  так.  Що  саме?  Я  вiдповiв
також. - В якiй приблизно вартостi?
   - Приблизно пiв сотнi тисяч, - вiдповiв я. - I  ви  до  цього  часу  не
одруженi? - Нi, ваша достойносте (солiдний пан  був  суддею),  але  ми  на
добрiй дорозi, - вiдповiв я з усмiшкою. - Надi?мось, що та дорога не  буде
далi аж така довга. I наперед вам гратулюю. Наша кра?на потребу?  активних
людей. Дякую. Побачимось за три мiсяцi, - Солiдний пан при?мно усмiхнувся,
подав менi руку i ми розiйшлися.
   Коли я виходив з мiсько? управи i всiдав до  свого  "Меркурiя",  я  мав
дуже повний, певний, вдоволений настрiй, а вечором дома, я ще i ще раз сам
зi собою, перевiряв i  передумував  довгу  чергу  причин  i  наслiдкiв,  я
вступав у ще одну сферу, яка була поза  мною,  я  вiдривався  вiд  якогось
старого берега, менi трохи дивно, i сумно, i нiяково, i  боляче,  а  разом
менi спокiйно i радiсно. Чи я забув про землю предкiв? Нi. Не забув. I  не
залишив. I не зрадив. Земля мо?х предкiв далi моя земля,  з  не?  злiплена
моя плоть i  моя  кров,  i  мiй  дух,  i  мо?  минуле.  Але  мене  змусили
вступитися. Мене вирвали. Мене вигнали в океан, у простiр, у  безмежнiсть.
За мною замкнули й зареглювали залiзнi дверi, за мною спалили мости. Не я,
не мо? тiло i навiть не мiй  дух  у  зударi,  у  зударi  моя  вiра.  Я  не
скорився. Я не мiг скоритися. Я не мав сили скоритися. Не  знаю  звiдки  i
для чого ця моя сталево-тверда нескоренiсть, але  вона  ?,  вона  буде.  I
нiколи, нiколи я не вижену ?? з мо?? крови. Мiй дух так  само  не  зносить
насильства, як тiло отру?.
   Але разом з цим... Добрий Боже! Чи маю право нарiкати ? Он той сьогоднi
суддя ласкаво пiднiс менi мо? право, мо? ключi до ново?, гарно?,  багато?,
велико? свобiдно? землi, розложено? свавiльно мiж двома океанами,  як  той
бiблiйний рай мiж двома рiками, з якого вигньно Адама,  а  вселено  працю,
пiт, розум i побудовано автошляхи вiд  краю  до  краю.  Побудовано  право,
порядок, закон. Катруся була здивована, коли зайшла вечором i застала мене
не в робiтнi, як звичайно, а у фотелi, перед ватраном велико?  вiтальнi  з
пляшкою пiвденно-африканського вина i двома чарами на столику.
   - О, Павле! Що це значить? - захоплено питала вона.
   - Нiчого, - казав я спокiйно. Ще покищо нiчого.  Лишень...  -  я  налив
другу чару i подав Катрусi. - Випий зi мною. Я щасливий.
   Катруся брала чару, дивилася на мене питальне, ми  випили,  менi  треба
було щось казати, я вперто мовчав, заносилось на провесну, я не мав  права
далi зловжирати ?? терпеливiстю, питання суддi з Оквiлу робилося нестерпно
важливим.
   Але я не мiг нiчого сказати, мiй язик не  повертався,  я  все  на  щось
чекав i чогось сподiвався. А що, як вона справдi вернеться? Я не  був  вiд
не? звiльнений. Я тримався за мiсяцi, за днi i навiть за години. Ми стояли
на гострiй гранi, на дуже вражливому мiсцi, у дуже  дiткливому  становищi:
чи мiг би я справдi залишити Катрю,  наколи  б  з'явилася  Лена?  Не  було
вiдповiдi i я не був рiшений, я лиш вiдчував,  менi  лиш  щось  настирливо
дошкуляло, я лиш не мiг вiд цього звiльнитися. Бiля мене невiдступне  була
Катруся. Ми ?здили на танець, ми робили вiдвiдини,  ми  годинами  говорили
про те тiльки, що якась iнша Катруся "не так" на мене гляьула, або  якийсь
iнший Павло забагато притискав ?? пiд  час  танцю.  Ми  робили  сцени,  ми
творили шекспiрiвськi дiялоги  i  кожну  цю  драму  ми  кiнчали  бурхливим
епiлогом у мо?й постелi.
   Чи в такiй ситуацi? мала право вертатися Лена?  З  весною  вiдновлялося
багато роботи, ця  запопадлива  господиня  вiдкривала  бiля  дому  безодню
безобразно? наготи, сита, пахуча земля вимагала уваги, вже у квiтнi  ми  з
Катрусею почали нашi муравлинi заходи з лопатами, рискалями, граблями,  чи
то при заходi сонця пiсля фабрики, а  чи  суботнiми  та  недiльними  днями
вiдпочинку. Вирiвнювалися и очищалися травники, закладалися  новi  клюмби,
окопувались  дерева,  пiдстригались  живоплоти.   Моя   робiтня   завалена
проспектами квiтярства, пiдручниками городництва, торбами насiння,  купами
корiння. Коли я торкався  землi,  вона  хапала  мене,  як  павук  муху,  i
катувала мене сво?ю ненаситнiстю. Вона вимагала вiд мене квiтiв, кольорiв,
запахiв, краси, уваги. Квiти  милують  зiр,  очищають  сумлiння,  сприяють
травленню. Коли хочете бути здоровим - виходьте кожного  ранку  зi  сходом
сонця i гляньте на квiти. Привiтайтесь з ними людською мовою, як зi  сво?ю
сестрою, вони вас  почують,  зрозумiють,  дадуть  вiдповiдь  на  всi  вашi
клопоти ?х рiдною мовою, яку розумi? однаково Бог i людина.
   У травнi у мене цвiло навiть камiння.  На  початку  травня  я  вже  мiг
сидiти на сво?й королiвськiй верандi пахучою вечiрньою  добою  пiсля  мо??
фабрики, у легкiй бiлiй, розхристанiй сорочцi,  нiби  римський  сенатор  у
сво?й тозi, i любуватися  запаморочливо-дiловим,  лагiдним,  упорядкованим
довкiллям. Барвiли дахи котеджiв, набудованих  здовж  долини,  при?жджали,
вiд'?жджали,  або  стояли  непорушно  в  рiзних  мiсцях  авта,  поливалися
стриженi, оксамiтово-зеленi травники, загорялися i рiвно свiтились широкi,
вiдкритi вiкна, веранди, хiдники, вулицi.
   Свiжо, красочно i  мальовничо,  нiби  добра  картина  старого  майстра,
вражав невеликий парк  мо?х  сусiдiв  злiва  з  його  рядом  гостроверхих,
молодих тополь i великою, як хмара, плакучою вербою з ?? жовтим i  зеленим
звисаючим  галуззям.  Звичайно,  коли  заходило  сонце,  на   тому   мiсцi
вiдбувалася богослужба по?днання землi i неба з  великою  участю  робiнiв,
кардиналiв, жовтобрюшок, щигликiв,  якi  так  само,  як  i  я,  любили  це
святочне мiсце.
   Часто я звертав увагу на  оселю  сусiда  зправа.  Велика,  гарна,  нова
господа,  захована  в  яблунях  саду  як  залишок  з  колишньо?  ферми.  I
вибагливий, валом, здовж межi квiтник з  дуже  пишними  мальвами,  рожами,
iрисами i жоржинами. ?? власник - високий, костистий,  повiльний  добродiй
на прiзвище Фокс, за  професi?ю  лiсник,  за  походженням  англi?ць.  Весь
тиждень вiн поза домом, при?жджа? лишень на суботу  й  недiлю,  займа?ться
квiтами, садом, дiтьми, ма? гарну, русяву жiнку, дво?  гарненьких  бiлявих
дiвчаток i великого, ясно-зеленого "Меркурiя", яким  кожно?  недiлi  рано,
цiлою родино, ви?жджа? до найближчо? англiйсько? церкви.
   Ну i злiва, звичайно, вiлла тiтки Ен. Зву ??  вiллою  за  ??  ма?статно
клясичний ренесансовий портик. З  весною  вона  плястично,  фотогенiчне  i
мiстерiйно-мальовничо прибира?  патрицiяльно-iмперiяльний  вигляд  на  тлi
густо-зелених, гостроверхих туй, i великих валiв бузку, що заповнюють весь
простiр сво?м прозоро-свiжим запахом i в  по?днаннi  з  цвiтом  яблунь,  i
глибиною  синьо-емалевого,  вечiрнього  неба  дають  настрiй   пiвдня   та
квiтучого, томливого вдовiлля.
   Таке мо? цьогорiчне довкiлля. Ще минуло? весни воно було зовсiм iнше. Я
до нього з кожним мiсяцем, з кожним тижнем i  кожним  днем  все  глибше  i
глибше вростаю i все бiльше i бiльше вiдчуваю його сво?м.
   Як пригадую,  це  був,  як  i  здебiльша,  дощевий,  холодний,  зелений
травень, але мо? i мого сусiда Фокса  яблунi  дуже  мохнато  цвiли,  кожна
галузка,  здавалось,  обсипана  ро?м  джмiлiв.  I,  зда?ться,  це  було  в
п'ятницю, i як не помиляюся сьомого дня. Я вернувся,  як  i  кожного  дня,
чверть по п'ятiй з роботи i,  як  кожного  разу,  мав  намiр,  зогляду  на
завтрашнiй вiльний, суботнiй день, одразу вiд'?хати до  Торонта  у  справi
мо?х бiзнесових операцiй, якi дуже добре розвивалися. Цього дня, пригадую,
я мусiв, було, пiдписати контракт на купiвлю нового  поземка  десь  там  у
околицi Куксвiлу.
   Я поставив сво? авто на подвiр'? тiтки Ен, зогляду на легший за?зд, був
трохи втомлений i одягнений у свiй звичайний, робочий, сiрий пасистий одяг
i тiльки що зiбрався вiдходити до свого дому,  щоб  там  повечеряти,  коли
несподiвано вибiгла гарно, легко, по весняному одягнена Катруся: -  Павле!
- гукнула вона. Я зупинився i питально дивився на не?. - Що там такого?  -
вiдповiв я. - Ти там ма?ш гостю, - сказала вона дуже спокiйним, нормальним
голосом. I не дивлячись на цей ?? спокiй, як i на те, що я не  мiг  знати,
що це за гостя, в менi щось  болюче  здригнулося.  Я  дивився  на  Катрусю
здивовано i питально. - При?хала твоя кузинка, - додала вона. Одного разу,
при однiй нагодi,  я  пояснював  Катрусi  фото  Лени,  як  мо??  одружено?
кузинки. Вона також знала, що та сама кузинка  вiдвiдувала  мене  минулого
року зi сво?м чоловiком. -  О!  -  вирвалось  у  мене,  я  намагався  бути
спокiйним, але Катруся напевно бачила, як мiнявся вираз мого обличчя. -  А
деж вона? - нарештi запитав я виразно збентеженим голосом. - Там у тебе, -
вiдповiла вона. - Коли ж вона при?хала? -  запитав  я  знов.  -  Зараз  по
полуднi, - вiдповiла вона. - Вибач, Катрусе, -  сказав  я  i  без  поспiху
вiдiйшов.
   Менi здавалося, що Катруся стояла i дивилася за мною,  я  ж  iшов  дуже
повiльно, розтягав дорогу, боровся з навалою почуттiв,  мо?  серце  билося
приспiшено, багато плутаних думок тиснулося до голови.
   Я пiшов, як звичайно, як i кожного  вечора,  коли  вертався  з  роботи,
наперед глянути на мо? квiти, особливо на тi, що вимагали яко?сь допомоги,
але на цей раз моя увага нiяк не  була  звернена  на  квiти.  Я  намагався
знайти рiвновагу почуттiв i  пробував  бодай  приблизно  встановити  лiнiю
поведiнки. Як i чому вона тут появилася, що це направду мас  значити,  якi
?? намiри i як маю на все реагувати? Питання, питання й питання i  хоча  я
?х так часто, i так докладно передумував, я не мав нiколи i не  мав  тепер
нiяко? вiдповiдi.
   Я входив, не як звичайно, бiчним кухонним входом, а пiднявся сходами на
веранду, мав штучний, натягнутий вигляд, хотiв увiйти головним  входом  до
великих сiней i враз побачив  ??  у  широких  вiдкритих  дверях...  I  був
здивований. Та сама висота, струнка постать з трохи поблiдлим, обвiтреним,
неплеканим обличчям,  яку  я  знав  колись,  але  одягнута,  вона  була  у
потертих, зiмнятих, вузеньких темно-сiрих штанях, у пожмаканiй  бiлiй,  не
дуже чистiй блюзчинi i  витоптаних,  не  чищених,  без  обцасiв  i  панчiх
шлапаках. ??  лице  було  не  плекане,  губи  потрiсканi,  волосся  довге,
прямовисне, давно не чесане. ?? обидвi руки були захованi в кишеннях.
   Побачивши мене, не змiнила пози, стояла далi на мiсцi,  на  устах  мала
демонстративну, знiяковiлу, визивну, а заразом понижену посмiшку. А коли я
пiдiйшов до не? зовсiм близько, ми  якось  спонтанно  кинулись  в  обiйми,
довго мовчазно, без поцiлунка, тиснули  одне  одного,  я  був  зворушений,
збитий з пантелику, не знав що казати, що почати. - Лена!  -  вирвалось  у
мене нарештi. Де ти тут взялася?
   - Я тiльки що з  Парижа,  -  вiдповiла  вона  з  тi?ю  самою  винуватою
посмiшкою. При?хала поглянути на яблунi, - додала вона до цього. Я  деякий
час  мовчав,  лишень  здивовано  дивився,  вiдчував,  що   вона   цiла   в
противенствах i, не знав, що сказати.  Вона,  нiби  пишалася  собою,  нiби
хотiла мене чимсь приголомшити, на лицi гнiв, образа, злоба. I, здавалось,
я бачив ?? так дуже недавно, можливо вчора,  ми  зустрiлися  там  на  тому
озерi, час нагло обiрвався,  минуло  багато  мимолетних  днiв,  нiчого  не
змiнилося. Навiть те ?? лахмiття видавалось  знайомим,  цiлком  у  тонi  i
ритмi нашого спiльного стилю поведiнки.
   - А мене не сподiвався, - здавалось продовжувала вона якусь свою  думку
в голос.
   - Сподiвався, - вiдповiв я пiдкреслено.
   - Але заскочений, - казала вона тим же iронiчним тоном.
   - Можливо. А ти сама ? - питав я нетерпеливо.
   - Як бачиш, - вiдповiла вона.
   Я хотiв було запитати "а де ж янголятко",  це  слово  врiзалось  у  мою
тямку, але ?? вигляд нiчим не зраджував вигляду Мадонни,  скорiше  це  був
вигляд громадянина з пiд мостiв Сени в Парижi.  I  я  стримався  зi  сво?ю
цiкавiстю i натомiсть запитав: - Це нова мода? - i вказав поглядом  на  ??
шати.
   - Нi, - вiдповiла вона.
   - Яке це ма? значення? Iдеологiя, символiка, Сартр, Толстой ?
   - О, нi... Просто. Так вигiднiше. Я посмiхнувся. Вона бачила,  що  мене
це не перекону?, що сприймаю це не як простоту,  а  як  ускладнення  i  як
примху, зрештою, вона знала на це мо? погляди, а  тому  ми  цi??  теми  не
розвивали. Я спохватився, що вона  ж  моя  гостя  i  заметушився,  щоб  ??
вiдповiдно прийняти. - Але ж... Лено! Вибач! I  що  за  розмови!  Ти  ж  з
дороги.
   - Нi. Не голодна. Катруся мене накормила, - вiдповiла вона.
   Я глянув здивовано. Катруся? Вони вже знайомi?  I  напевно  розмовляли?
Лена, як звичайно, вiдгадувала думку. - О, вона  чудова!  Вона  менi  дуже
подоба?ться.
   - Ви розмовляли ?
   - Дуже довго. Вона мене зустрiла, як твою кузинку.
   - Але сiдай, - сказав я. Я вказав на велику вiтальню, на  мiй  великий,
улюблений, мишатий фотель в кутi пiд лямпою з рiзьбленим, покритим шкiрою,
столиком. Вона обережно, недопасовано  сiла,  виняла  зi  сво??  пом'ято?,
витерто? торбинки якiсь французькi цигарки в поганому опакованнi,  дiстала
цигарку, я подав ?й запальничку, пiдставив попельничку i сказав: - Чи можу
щось запитати?
   - Чому нi.
   - Де те янголятко, про яке ти писала?
   - О, ти чудовий! I ти повiрив?
   - Чому не мав вiрити ?
   Вона не вiдповiла одразу, вiдсутньо думала, втягала i випускала  дим  i
по часi сказала: - Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Дума?ш,  що
ось тепер я при?хала до тебе? Я при?хала побачити, як цвiтуть  яблунi,  як
будеш ти реагувати на мiй новий вигляд, побачити що тут дi?ться. А тебе...
Повiр... Я вже забула.
   - Чи також примха ?
   - Нi. Гола правда.
   - Гола правда?
   - Сумнiва?шся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана.
   - Ти зовсiм розгубилася. Париж тебе обдурив, - сказав я i вiдчував,  що
в менi нароста? обурення, що хочеться сказати правду. -  Ти  обернулася  в
мавпу i вигляда?ш, як паризька проститутка.
   - То що я? Мавпа чи проститутка? - питала вона спокiйно.
   Я намагався бути також спокiйним. - I те, i друге. I щось трет?...
   - Ти дуже не любиш Парижу?
   - Менi байдуже.  Там  самi  генi?.  Все  знаючi...  I  краще  знаючi...
Детрити.
   - Гнила Европа, - спокiйно iронiзувала Лена.
   - Нiяка Европа. Шостий континент. Самостiйна i iзольована плянета.  Без
повiтря i вiддиху. Де дурiють з нудоти.
   - О, як зворушливо. Бiдний Париж!
   Менi хотiлося бiльше лаятись, сказати щось дiткливе, наговорити  багато
поганих, брудних слiв, але  Лена  поглядала  на  мене  крiзь  дим  гiрко?,
погано? цигарки з такою раззброюючою, незалежною i щирою iронi?ю, з  такою
безпосередньою вищiстю i поблажливiстю, що це вiдбирало у мене  слова.  Це
мене ще бiльше сердило, я не мав ?? акторських талантiв, але я почав також
натягати маску iронi?, байдужости,  незалежности,  я  засiв  у  новенькому
фотелi насупротив не?, заложив ногу на ногу, не курив,  але  взяв  до  рук
аметистового кольору попельничку з чеського скла, бавився нею i  чекав  на
?? мову.
   - О, Павле! Ти все таки чудовий! - вирвалось у не?.  Чи  дозволиш  менi
тут у тебе переночувати ?
   Мене дивувало, що до цього часу, вона не виявила  нiякого  зацiкавлення
мо?м мешканням i нiодним словом не зрадила сво?? про нього думки.
   - Переночувати ? - здивувався я.
   - Невже не дозволиш ?
   Я повiльно вiдложив свою попельницю, повiльно звiвся на ноги, повiльно,
сюди й туди зробив кiлька крокiв по мо?й кiмнатi. Лена безучасно сидiла на
сво?му мiсцi, докурювала цигарку i косим поглядом позирала в мiй бiк.
   - Переночувати. Залишитися! Назавжди! - вирвалось у мене.
   - Що мала б тут робити? - обiрвала вона мене одразу.
   - Ма?ш там атель?, - вiдповiв я на це  певно.  Вона  похитала  головою,
посмiхнулася i сказала: - Не для мене. Замале, затiсне, заблискуче.
   Я вiдповiв на це мовчанням, я знав, що це лиш гра, я  виглядав  напевно
смiшно, мо? становище  наскрiзь  фальшиве,  але  нiчого  з  цього  не  мiг
змiнити. - Вибач, - сказав я. Я тiльки що з роботи  i  мушу  вечеряти.  Чи
дозволиш запросити й тебе? - Я був внутрiшньо збентежений i невдоволений i
стримував себе вiд нових  вибухiв.  Лена  все  це  добре  бачила  i  добре
розумiла, ?? роля була значно простiшою,  бо  вiдповiдала  ??  природi,  а
також була добре награна. Я був, як  i  завжди,  не  дуже  допасованим  ??
партнером i, як звичайно, терпiв поразку.
   - Все це так дивно, - казав я за вечерею у мо?й малiй ?дальнi, з  вiкна
яко? було видно цвiтучi яблунi, якi цвiли, барвiли i все виглядало  свiжо,
легко, привiтно. Ми ?ли приготовану, як звичайно, Катрусею вечерю,  яку  я
на цей раз сам лишень пiдогрiв - куряча юшка, картопляна з кислою сметаною
салата i теляча печеня... - I ?дине, що менi хотiлося  б,  казав  я  далi,
якось це зрозумiти. Чи це конче треба, щоб це наше спiльне  велике  добро,
було так збабране? Чому, для кого, для чого? Чому ми створили  цей  клубок
непорозумiння ? Ми ж могли б органiзувати дуже гарне, дуже цiкаве  i  дуже
оригiнальне життя. Чому, чому, скажи чому, це не сталося ?
   - Я iнколи також про це думала, - сказала  Лена,  але  зна?ш,  до  яких
висновкiв я доходила? Менi здавалося, що мiж нами нiчого не забабрано,  що
кожний з нас пiшов такою звичною i природньою для нього дорогою. Iнакше не
могло бути. Ми мали сво? дороги, ми ними йшли i одного разу вони  на  мить
схрестились. Чи ти ка?шся, що мене зустрiв?
   - О, нi! О, нi! - казав я. Навпаки. Ця наша зустрiч... Благословенство.
Принаймнi мо?. Менi лиш хотiлося, щоб це дало наслiдки.
   - Якi наслiдки ?
   - Одруження. Родина.
   - Чи я хоч трiшки подiбна на матiр родини ?
   - Чому нi?
   - А тому, що я не хочу i не можу бути  матiр'ю  родини.  Я  мистець.  Я
вiльна, абсолютно вiльна, безвiдповiдальна, жива iстота. Але чи це не дало
тобi направду нiяких наслiдкiв? Маю на увазi, добрих наслiдкiв.
   - Саме тому. Що дало. Дало. Все що бачиш, це  ти!  Все  ось  кругом,  -
показав я рукою довкруги.
   - I дуже гарно, мiй милий Павле. I дуже гарно. I повiр, що я хотiла  б,
щоб ми одружилися. I навiть дуже хотiла. I був час, що я  була  рiшена.  I
може це було велике наше щастя, що так не сталося, бо я ось  сьогоднi,  як
ти кажеш, паризька проститутка, але це було б сталося  також,  коли  б  ми
були одруженi. Ми вже б давно розводились i давно були б ворогами.  Чи  не
пригаду?ш, як я тобi казала ще там на Сiмко, що  з  мене  нiколи  не  буде
добро? жiнки, але навiть  добро?  коханки.  То  ж  я  без  статi.  Що  мо?
сексуальнi пориви лиш пориви i бiльше нiчого. Що це  хвилевi  подразнення.
Чи ти не бачив мо?х постiйних тем - жiнка, що родить. Це лиш  моя  далека,
внутрiшня, атавiстична туга i  бiльше  нiчого.  Я,  розумi?ться,  могла  б
дiлити з кимсь постiль, могла б  впадати  у  пристрасть,  зрештою,  ти  це
зна?ш... Я могла б також родити. Моя бiологiя цiлком в порядку...  Але  я,
моя  психологiя  до  цього  не  достосована.  Мо?  покликання.  Моя  мрiя.
Зрозумiй, що мо? примхи не конче  примхи  ..  Це  моя  доля.  Призначення.
Приречення. Я така. Це бiльше нiж я. I по сутi, я дуже проста.  Я  дитина,
що бавиться ляльками. Вiдриваю ?м руки, ноги,  голову,  щоб  заглянути  до
середини. Чи хотiв би ти весь час мати бiля себе таку  збиточну  потворку.
Нi хвилини спокою. Безупинна невротика,  вiчна  гiстерiя.  Мене  цiкавлять
ситуацi?, витiвки, гримаси, погляди, свiт, банани, маски, кривляння.  Я  з
цього роблю тiсто i печу отi коржики "для святого крокодиля", про  якi  ти
писав.  Я  кожного  дня  хочу  бути  в  iншому  кiнцi   плянети,   бачити,
втомлюватись, знов бачити, падати, плакати,  кричати.  Мене  втомлюють  тi
самi маски i мiж iншим, ти ? ?диний... Но-но-но!
   Чому, наприклад, мене цiкавить Париж? Просто тому, що там кожного  дня,
без найменших зусиль, я  можу  бути  свiдком...  Ба!  Учасницею  тих  двох
вiдомих комедiй - божесько? i людсько?, що про них  хтось  так  писав.  Це
може свiт штучний. Можливо ти не вижив би там нiодного дня, коли  б  бачив
Мулен Руж - марiонеток, що цiлi столiття вимахують  ногами.  Ти  ?  живий,
нерозбитий атом, ти ? втiлення логiки,  але  я  мумiя  фараоншi  облiплена
бальзамами i саме тому, мiй милий, оцей мiй  протест.  Я  не  хочу  нiяких
штучних прикрас у мо?му безобразiю. Я хочу ?днати древнiсть i сучаснiсть в
самiй собi, шукати надчуття,  позачуття,  пiдземелля,  влазити  в  камiнь,
дряпатись в могилах, розривати кiстяки. Навiщо це,  ти  спита?ш?  На  все.
Чому плачемо, чому смi?мося, чому робимо вiйну? Це те саме.  Здасться,  щи
тi древнi парижани знають все. Там  нема  молодих.  Там  самi  самi  мудрi
дiди-старiйшини.
   Мiй милий! Те, що звемо "модерне мистецтво" не конче  модерне  у  наших
просторах  часу,  воно  модерне  в  неолiтi,   палеолiтi,   взагалi   мова
iнстинктiв, вiдрухiв, печерних фресок, кам'яно - вiкових  людей.  Сьогоднi
ми повернулись лицем взад, любу?мось минулим, кожному хочеться бути як  не
новогвiнейським дикуном зi свинячим кликом  у  носi,  то  в  кожному  разi
сучасником пiрамiд, мумiй. IЦо там  Толстой,  що  Сартр.  Це  лиш  натяки.
Опрощення пiде за всi межi можливого i одного разу, ще  за  нашого  життя,
Дiор покаже моду з кам'яного вiку, а на тронi Францi? сидiтиме король  без
штанiв з каблучкою в носi. Це протест, це конрта  -  прогрес,  це  свiдоме
протиставлення Америцi. Патлатi дiвчата й бородатi школярi, це лиш  ходяча
символiка, це транспаренти де-революцiй. Чи ти не бачив людей в  сандалах.
що йдуть походом двiстi миль i протестують проти ато-мово?  бомби.  Чи  ?м
так, дума?ш, шкода "сучасно? цивiлiзацi?"? Або "життя мiльйонiв громадян"?
?м нiчого, абсолютно нiчого не шкода, коли вони протестують, то роблять це
з мистецтва для мистецтва, ?м при?мно почуватися у шкурi святих  Антонi?в,
великомученикiв Зосима й Саватiя, вони хотiли б попасти на iкону.  Старий,
древнiй -  ходяча  мумiя  фiлософ,  пiдданий  екс  -  бритiйсько?  iмперi?
вiкторiянсько?  епохи,  лорд  Бертранд  Артур  Вiльям  Россел  велично   i
ма?статично очолю? цей прецесiйний сандально -  босий  похiд  винахiдникiв
древности. Це все поняття. Закономiрнiсть.
   Ти диву?шся, чому я також з ними. Чуюся зобов'язаною. Мене кличе  кров.
Модерним мистецтвом займаюсь  не  я,  а  ти.  Люди,  що  роблять  сучасне.
Будинки, дороги, компютери, джети, телевiзори. Влазять  до  атому.  Летять
поза  землю.  Це  ?  дiйсне,  сумарне  мистецтво  часу,  деякi  скульптори
намагаються вловити його у форму скульптури, змонтовано? з розторощених  у
аварiях авт. Цi до Парижу не йдуть. Тi йдуть у прерi? Альберти, на бiгуни,
на Амазонку, попiд дно океану. На мiсяць. На  плянетi  ?  два  антиподи  -
Париж i Ню Иорк. Одним потрiбен перший,  iншим  другий.  Я  бачила  той  i
другий. Ню Иорк з висоти Iмперського Стейтового будинку i Париж з  глибини
Латинського кварталу. I вибрала... Бачиш. Чи ти можеш з цим погодитись?
   Ми, голубе, нерiвна пара. З рiзних  епох.  Наша  зустрiч  випадкова.  -
Закiнчила вона  сво?  сентенцi?  зниженим,  приглушеним  рефреном.  Я  був
здивований i потрясений... I не тiльки пожирав ?? думки, але й спостерiгав
та любувався ?? замурзаним, залиша?ним, немитим обличчям,  яке  нагадувало
голову розбито? химери щойно викопано? з старогрецьких розкопок.  Я  бачив
?? у таких рiзних позах, у рiзних настроях, але такою,  як  це,  бачив  ??
вперше. I повiрив.
   I я корився.  Я  не  мав  чого  сказати.  Та  мова  мене  роззбро?ла  i
роздягнула.  В  певному  мiсцi  я  вибачився,  пiшов  до  сво??   робiтнi,
зателефонував Сниликовi, щоб вiн вiдложив нашi трансакцi?  з  поземком  на
iнший час, потiм вийняв з буфету пляшку австралiйського вина i просив свою
гостю перейти зi мною на веранду. Це, можливо, найкраще для нас мiсце.  Ми
можемо розчинитися в кра?видах, бачити зелень, квiти, людей, машини.
   - Дуже при?мно, - казала Лена. Чи зна?ш, яка менi пригадалась ситуацiя?
   - Цiкаво.
   - Мiсце в ?вангелi?, коли диявол виводить Христа на вежу i показу? йому
чудове довкiлля.
   - О! - вирвалось у мене. Але давай вип'?мо i  за  лишимось  друзями,  -
додав я.
   - Навiщо нам бути друзями? - питала вона подразнена.
   - Нема потреби. Так просто. Пiсля  тво??  мови...  Але  чи  варто  бути
ворогами?
   - Але й не друзями. Це значило б, що минуле було для  нас  малозначним.
Що його можна замiнити дружбою. Ти сам казав не писати святочних карток, i
я це оцiнила.
   - Чи ворожнеча краще визначить вартостi, нiж дружба?
   - Абсолютно, - казала вона подражнено й закурила цигарку.  Аж  тепер  я
помiтив, що вона була дуже втомлена, ?? нерви напруженi, ?? вигляд  сiрий.
Менi було шкода, що я так ?? зустрiв i хотiлося це направити.
   - Я знав, я чекав... Я тобою жив. I нараз що ? Вороги?
   - Два смертельнi антиподи. Якi борються далi. Ти не тiльки мене  чекав.
Ти також боявся. Ти панiчно боявся. I тодi на Сiмко.
   - Не точне визначення... Не боявся, а бентежився.
   - Чого? - питала вона i мускули ?? щiк нервово грали.
   Чи не досить було причин ? Один той Трухлий... Я не  докiнчив  речення,
Лена несподiвано встала, швидко пiдiйшла до мене i вдарила мене в лице.  I
несподiвано вiдiйшла до будинку. Для мене це був справж  нiй  шок,  нiчого
подiбного не мiг сподiватися Я був остаточно розгублений.  Спочатку  хотiв
було також зiрватися i бiгти за нею, але чомусь стримався i це було добре.
Не легко було збагнути, що вона зробить далi.  Най  правдоподiбнiше,  вона
так само вiдiйде, як i прийшла,  а  цього  менi  нiяк  не  хотiлося.  Таке
фатальне обiрвання на пiв словi...  Нi-нi-нi!  Я  мусiв  щось  зробити.  Я
нашвидку випив ще чарку вина, зiйшов униз i мав намiр  увiйти  до  будинку
заднiм входом. I коли я вийшов з-за рогу на другому боцi, я  побачив  Лену
за будинком пiд яблунями. ?? вигляд  був  дуже  розгублений.  А  помiтивши
мене, вiдрухово i швидко побiгла менi назустрiч, кинулась менi  на  шию  i
схвильовано казала: - О, Павле; Вибач! Як можеш - вибач! Я сама  не  знаю,
що зi мною дi?ться.
   - Передовсiм вибач менi, - тим  самим  тоном  казав  я.  Це  моя  вина,
абсолютно моя i я не можу собi цього дарувати. Може зайдемо до мене.
   Я завiв ?? до свого кабiнету i вказав на софу. - Ти втомлена. Приляж. I
як можеш, засни. Нiчого не думай. Все буде добре. Я вiдiйду.
   - Я ж хотiла побути з тобою. Чи ти зна?ш, що у мене нема? цигарок?
   - Я там, зда?ться, маю. Зачекай.
   Звичайно я мав цей продукт для гостей у вiтальнi, але  на  цей  раз  не
було. Я знав, що вона не зможе витримати довше без  курення  i  нiчого  не
залишалося, як по?хати до мiста й купити. - Леночко,  -  казав  я,  вибач,
цигарок нема, але негайно будуть, ?ду до мiста.  За  чвертi.  години  буду
назад. Чи зможеш витримати?
   - Я ще маю одну.
   - Ну, от. Закури, вiдiтхни... Тут ось ма?ш  прекрасну  лектуру...  -  Я
подав ?й першу лiпшу книжку з тих. якi я мав для засипання - ''Чужинець  з
Арiзони", чи щось подiбне.
   Лена погодилася, я негайно вiд'?хав, крiм  цигарок,  мав  iншi  справи,
чверть години витягнулась тричi i коли я вернувся - Лена спокiйно спала на
тiй самiй софi, як була одягнена, повернута на бiк, ноги пiдiгнутi, голова
на кра?чку вишито? Катрусею подушки, лiва  долоня  пiд  щокою,  права  мiж
колiнами, "Чужинець з Арiзони" на  килимi  помосту,  з  невинним,  дитячим
виразом свого замурзаного обличчя.
   Я вiдiтхнув з полегшею. Признатися, Лена  мала  рацiю,  закидаючи  менi
боягузство. Я i на цей раз боявся. Здавалося, що коли повернуся, вона може
зникнути. ?? поведiнка могла бути дуже непередбачена.
   Але вона ось не зникла, вона ось тут, на мо?й софi, невинно-дитяча i не
хотiлося вiрити, що це та сама моя  довголiтня,  довгождана,  виплекана  й
вимрiяна химера, яка спричинила менi стiльки глибоких, вражаючих потрясень
i яка лишила в мо?й iстотi на все життя свiй чiткий вiдбиток.
   Така мила, рiдна, близька, а разом така невловима iстота, що ??  я  так
дiткливе й iнтимно пiзнав, так вражаюче  вiдчув,  так  наскрiзне  пережив.
Деякий час я стояв i дивився. Може б взяти ?? i кудись  вiднести.  Може  б
покинути все i пiти за нею байдуже куди. Я був переконаний, що  вона  саме
цього вимагала. Я шукав i знайшов мiсце, будував  гнiздо,  а  вона  шукала
простору, спiвгри елементiв хаосу i космосу.  Вона  прибула,  щоб  вдарити
мене. Це був вияв розпачу i безсилля супроти мене.  Ми  будемо  завжди  це
пам'ятати.
   Тепер ми не ма?мо iншо? розв'язки, як та "антиподнiсть", мiж нами тепер
не океан i не пiв глобуса, мiж нами  тепер  сумлiння  i  закон.  Мiж  нами
Катруся.
   Було тепло, я залишив  ??  не  прикритою,  пiдставив  стiлець,  положив
цигарки, сiрники, попельничку... I вийшов.
   Спочатку до вiтальнi. Ця кубатура простору не давала можливости  вияву,
зробив кiлька, сюди i туди, крокiв по м'якому килимi, неспокiй  зростав  i
вигнав мене на веранду. Довкруги  багато  трiпотливого,  теплого,  дiючого
руху. Як знайти опертя? Здавалось, я потрапив у порожнечу безповiтряного i
безгравiтацiйного се редовища, я шукав зосередження, щоб вирватись  з  цьо
го  крутiжу.  Як  i  кожно?  п'ятницi,  було  багато  всiляких  справ   до
полагодження, я пiшов униз до  нижнього  телефону  i  почав  на  всi  боки
дзвонити, а в тому також до Катрусi. Просив вибачення, що не можемо  зараз
бачитись. - Нiчого, нiчого. Роби сво?  дiло,  -  вiдповiла  вона,  хоча  з
голосу було чути, що це ?? тривожило.
   Це був такий незвичний вечiр, мiж двома силами. Я був дуже одинокий,  я
мусiв вибирати, мене мусiли ненавидiти, я боявся спричинити кривду,  хотiв
бути справедливим, вимагалось мудрости - найгiрше навантаження для  м'яких
i не мудрих.
   Признаюся, менi хотiлося мати бiля себе частину  простору,  з  якого  я
вийшов фiзично, Лена  була  б  не  лишень  жiнка,  вона  доповняла  б  мою
одiрванiсть i визволяла б iз самоти. Нiяка iнша жiнка на плянетi  не  може
?? заступити. Коли я зливався з нею - зливався весь - тiлом i духом,  нашi
корчi насолоди опiкали, як вогонь, того самого протуберанця,  вирваного  з
того самого джерела.
   Як мiг ?? зректися? За яким  правом?  Що  вона  "антипод",  що  вона  в
просторi, що ?? набридають тi самi обрi?, банальнiють тi самi обличчя. Але
чи це для мене виправдання? Яке мо? дiло до того, що ?й подоба?ться Париж,
мумi? Рамзесiв, чародiйнi маски Африки - яке мо? дiло. Не маю претенсiй до
?? вподобань, а маю претенсi? до не? само? - очей,  уст,  грудей,  стегон,
поглядiв. I ?дине справжн? питання: чи хоче вона мене?
   Чи вона хоче мене? Чи  вона  "мене  любить",  а  чи  справдi  прилетiла
побачити, як цвiтуть яблунi? Господи Боже! Навiщо ти  сотворив  лукавство?
Чому обов'язково неправда мала б  первородне  право  визначати  правду?  Я
абсолютно переконаний, що вона прилетiла з  Парижа,  щоб  вдарити  мене  в
лице, а не бачити яблунi. Всi тi минулi роки зосередились в тому ударi  за
те, що я не був вистачально сильний загнуздати i оговкати ??  космогонiчнi
вибухи. Нас призначено на злиття, рука Божа гнала  нас  довкруги  плянети,
щоб звести лице в лице.
   Передомною  та  сама  дилема,  чи  повернути   назад   цiлу   ескадрилю
призначення, а чи вiддатись на волю вiтрiв? Бiля мене  невiдступне  стояла
мармурова Катруся з ?? бiленьким фартушком, яка тримала  мене  при  землi.
Яка широка твоя земля! Якi гранiтнi простори! Не  бiйся  обрi?в.  За  ними
тво? королiвство.
   Це  був  той  мiй   другий   простiр   -   простiр   цвiтучих   яблунь,
протуберанцевих вибухiв, який творить богинь i  богiв,  мiти  i  заповiдi,
живий мармур, океани i музику. Всi цi дерзання  я  пережив  пiд  час  тi??
вiчности, коли у мо?му кабiнетi на шорсткiй, новiй канапi, спала Лена, а я
ходив замкнений у клiтку веранди i не помiтив, як заходило i зайшло сонце,
як погасли вершки тополь, як погрузли в темноту будови, як затихли мотори,
як з побiльшеним грюкотом пролетiв на Ню Иорк вечiрнiй експрес...
   Звичайно, такими вечорами пахнiли бози i навiть  петунi?...  О  десятiй
було вже темно зовсiм i моя стара хатина з  ??  шопою,  творили  незграбнi
тiнi, над якими почали писати сво? зигзаги чорнi сполохи кажанiв.
   У  вiтальнi  за  широким  вiкном  свiтилася  одна  лямпа  пiд  червоним
абажуром, ??  свiтло  освiтлювало  лишень  широку  спину  бронзово-жовтого
фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я  зайшов  до  середини  нечутно,
знайшов у кухнi вино, вернувся до вiтальнi, присiв пiд лямпою, налив  вина
i так сидiв. Я мав намiр читати останн? число "Юнайтед Стейтс  енд  Ворльд
Рiпорт",  але  думка  була  далi  завантажена  iншим  i   журнал   лишався
недоторкнутим на столику.
   У такiй позi застала мене Лена.
   - О, як я спала! - казала вона все ще заспана. Я  забулася.  Здавалося,
що я все ще на лiтаку. Так спала, так спала.
   - Чи вип'?ш чарку вина? Чи щось ?сти? - спитав спокiйно я.
   - О, не знаю, - сiдаючи насупроти, казала вона. Може краще ?сти.
   Вона закурила цигарку, я вийшов до кухнi, вiднайшов  ?жу,  помаранчевий
сок i принiс до вiтальнi. - Ууу! Я голодна! - казала вона. Налий  вина.  Я
звичайно не п'ю в цей час, але зараз хочеться. I ти також. Менi снилося...
Якiсь будови.  Нiби  в  Харковi...  Нiби  з  пап'?  маше...  Ясно-зеленого
кольору. Менi часто сняться фантастичнi будови. Чи вмi?ш вiдгадувати сни?
   - Ти будеш дома, - казав я. Матимеш сво? мiсце.
   - Я? Нiколи! Це смiшно. Дякую за цигарки. Я  вже  вiдвикла  вiд  цих...
Менi так солодко спалося... Таке чисте  повiтря.  Ти  ма?ш  справдi  гарну
хату. А що та хатина з музе?м?
   - Сто?ть.
   - Зо всiма скарбами?
   - Нi. Скарби зоховано де iнде, а хатина творить мороку.  Сто?ть  не  на
властивому мiсцi i творить дисонанс... А разом шкода руйнувати.
   - Залиши ??. Вона така живуча. Я часто ?? згадувала. Хотiла б мати таку
десь на безлюддi на краю пралiсу з ведмедями. Не думай, що  я  лиш  Париж.
Але досить про мене. Скажи щось про себе.  Ти  ж  ма?ш  повно  плянiв.  Чи
дума?ш тут лишатися? На вiки вiчнi?
   - Так, - вiдповiв я спокiйно.
   - Цiкаво чому?
   - Бо це для мене вихiд. Канада незнана земля, проблема США й  Британi?,
а для мене незамiнимiсть. Мiстерiйна, загадкова, iнтригуюча. Я починаю лиш
жити. Безпосереднiсть, яснiсть, свiжiсть. Кра?на,  в  якiй  родиться  нова
раса. Чи не дума?ш, що одного разу сюди пересунуться центри  епох,  на  ??
гранiтi постануть пiдземнi й надземнi  арсенали  енергi?,  зникне  пiвнiч,
зася? ще одне сонце. Менi зда?ться, що майбутн?  людство  пересунеться  на
полюси.
   - Чому на полюси? - питала здивовано Лена, яка цим цiкавилась.
   - Бо там багато порожнього мiсця. Як тiльки  рiшать  проблему  тепла  i
свiтла... Канада, iдеальний для цього плацдарм. Атомовi  тепло-генератори,
штучне сонце, необмеженi космодроми, станцi? стратосфер, мiжплянетнi вузли
дорiг. Де iнде для цього не хватить простору.
   - Це, як рамон Жюль Верна, -  казала  Лена.  Але  погоджуюсь.  Це  може
статися.
   - I незадовго.
   - Ти завжди був мрiйником.
   -  Лишень  замалим...  вiдповiв  я.  Сюди  приходили  великi  мрiйники.
Ню-Йорк, Голiвуд. Приходила людина п'ять  футiв  -  п'ять  iнчiв  росту  з
малою, обдертою валiзкою i здвигала "Парамонт", "Метро  Голдвiн  -  Ма?р".
Рiки доларiв з усього свiту 3 нафтово? ропи, урану, залiза, а то навiть iз
звичайно? карикатури, добрий мрiйник творить Волт  Дiснея,  Гаррi  Купера,
Генрi Кайзера. А це лиш скромнi початки. З кожним  роком  населення  цього
простору зроста? на шiсть мiльйонiв, тодi, як площа  скорочу?ться  два-три
рази. Куди дiватимуть енергiю? В  глибину  i  висоту.  Трансконтинентальнi
дороги пiдуть пiд землею, транслетунськi у стратосферу. Наша Канада - дуже
коштовний гранiт. Кожний ?? фут, одного разу, буде дорожчий, нiж один  фут
Ню Йорку.
   Чи ти вiриш в загробне життя? - запитала несподiвано Лена.
   - Нi, - вiдповiв я без надуми.
   - А Шекспiр вiрив.
   - По перше я не Шекстпiр, а друге, я не переконаний, що вiн вiрив.
   - Це також простiр поза нами.
   - Це не моя домена. I я не берусь ?? визначати.
   - Нiколи не дума?ш поза той бiк?
   - Думаю. Лишень не роблю з цього конкретно? проблеми. Це не мiй  вимiр.
Для мене важливiша  вiддаль  до  центру  планети,  нiж  до  центру  пекла.
Об'?ктивно, i це простiр,  але  в  час  стратосферних  летiв,  це  звучить
казково.
   - А питання Бога?
   - Це окреме питання. Воно було  однаково  актуальне  в  часи  людини  -
молюски, як i в часи папи Пiя Дванадцятого. До нього не  можна  нiчого  нi
додати, нi вiдняти. Я вичитав з "Рiдер Дайджест", що сонце горить над нами
п'ять,  чи  скiльки  там,  мiльярдiв  рокiв  i  буде  горiти  ще  сiмдесят
мiльярдiв. Бог сотворив сонце. I чи тiльки одно... Всi сонця, всiх  сузiр.
Яке я маю право робити з цього питання?
   - Але простiр поза нами iсну? ?! Там далi... Коли стратимо свiдомiсть?
   - Ми бачили багато трупiв, але чи бачили кiнець  свiдомости?  Це  закон
нашо? плянети, який iсну? на Юпiтерi.
   - Маю на увазi особисту свiдомiсть.
   - Чи моя особиста свiдомiсть аж така  важлива,  щоб  iз-за  не?  мiняти
закони цiлостi? Коли гасне моя особиста свiдомiсть - гасне все...  Але  не
гасне  свiдомiсть  цiлости  -  минулого,  теперiшнього,  майбутнього.  Мiй
простiр в цiлостi непомiтна мить. Тканина цiлости не обрива?ться через мою
смерть, а iсну? без обмеження завжди. Отже  мiй  "особистий"  поза-простiр
зникаюче неiстотний, як не iстотний простiр електрона у мо?й уявi. А  якщо
вiн i ма? сут?ве значення, то хiба у суб станцi? генетичного розумiння, що
його офiцiйно звуть дсоксирiбонюклейк есiд ДНА. I це покищо все.
   - Але чи iсну?  простiр  трансцендентний?  Позагробовий?  -  домагалася
вперто Лена.
   - Я не знаю, - вiдповiв я коротко. Вона чомусь  хотiла  чути  вiд  мене
щось остаточне. - 3 тамтого боку ще  нiхто  не  вернувся,  -  додав  я  по
хвилинi мовчання.
   - Але туди вiдходять, - не здавалась Лена.
   - Вiдходять. Рослини, тварини, люди... Це велике незнане.
   - Скажи, Павле, що ти робиш на заводi  Форда?  -  раптом  змiнила  вона
тему.
   - Витискаю каросерi?. Покриття авто-машин. ? такi преси i одним з них я
командую. Натискаю гудзика.
   - Це вражаюче.
   - I морально виправдане.
   - Я не перечу. Я лиш дивуюся.
   - Що в цьому дивного ?
   - Хiба те, що ти мiг би  витискати,  скажемо,  печатки  свого  духа  на
гранiтi часу.
   - Це банальнiсть. Мене бiльше диву?, що ось ти прилетiла з  Парижу,  ми
дискуту?мо i не торка?мось сутi. Я на це ждав. I чекав вiдповiдi.
   - Ти добре зна?ш мою вiдповiдь. I зна?ш, чому вона така.
   У мене обiрвалася мова i я замовк. Запала напружена, вагальна мовчанка.
У мо?й головi швидко снувалися протидiючi уривки думок, цiла  iстота  була
паралiзована гiпнозом абсолютно? неспроможности знайти бажаний вихiд. Лена
це бачила, ?? це також обеззброювало, з не? помiтно спадала ??  нерозлучна
маска цинiзму, вона виразно намагалася знайти  бодай  вiдповiднiшi  слова,
щоб висловити "те остаточне".
   - Ти погодився б на мене ще й тепер ? - питала вона, щоб виграти час. Я
глянув на не? здивовано. - Ну, добре. Я розумiю, - продовжувала вона. - Ти
розумi?ться ждав. Ти не вiрив, що  ми  розiйшлися.  Ти  все  вiрив,  що  я
вернуся. I я це знала також... I також вiрила. I навiть  ось  "вернулася".
Але протягом цього часу життя завзято працювало,  щоб  нашi  дороги  назад
затерти. Ми не можемо вернутись. Ти мене розумi?ш. Я боюсь сказати Нi, але
й не можу сказати Так. Бачиш, яка границя. Я заскорузла, обмазана  фарбами
вiдьма, ти новенький, сяючий бiзнесмен. Я не та гола  жiноча  матерiя  для
постелi, для кухнi, для пологiв, для мадонности. Я не Гомо, а Гомо-Монстр.
Це був би шантаж, коли б ти на це погодився. Не чекай чуда.  Без  мене  ти
творець, зi мною пустоцвiт.
   Але все, що писала тобi в листах - чисто? води правда.  На  мене  часто
находить туга, що я не можу дати ради. Ми Гордi?в вузол, така... О, Павле!
Вибач таку мову. Я говорю не так. Ми такi  близькi.  Але  яка  це  година?
Одинадцята? За годину вiдлiта? мiй лiтак. Чи можу викликати таксi?
   Я не  протестував,  не  робив  розпачливих  рухiв,  не  вимагав  бiльше
вияснень, ?? лiтак до Монтреалу вiдлiтав о годинi дванадцятiй  i  тридцять
п'ять хвилин з летовища  Малтон,  яких  двадцять  п'ять  хвилин  ?зди,  я,
розумi?ться, визвався ?? вiдвезти i ми почали  старанно,  по-родинному,  з
почуттям смутку збиратися в дорогу. Ми сперечалися за сендвiчi, яких  вона
не хотiла брати, чи ма? надягнути плащика, чи не буде ?й холодно, чому  не
причеше волосся, чи будемо й далi зустрiчатися.
   Потiм ми дiлово виходили з будинку, я гасив усi свiтла, закривав дверi,
обережно всiдали до авта, обережно, стримано, серед нiчно?, сторожко? тишi
починав сво? ча-ча-ча мотор, обережно натискалось на  газ,  машина  поволi
висувалася на вузьку, легко освiтлену  алею,  повертала  влiво  i,  майже,
беззвучно набирала розгону з легкими на  вибоях  гойданнями.  Лена  сидiла
бiля мене рiвно, випростано,  застигло,  руки  зчепленi  мiж  ногами.  Нiч
гарна, тиха, свiжа, дорога спорожнiла.
   Коли ми ви?хали на автошлях королеви ?лисавети, я почав питати Лену, що
вона робила в Стокгольмi. Малювала. Робила виставку. Мала успiх. В Парижi?
Також малювала. Не мала успiху. Як жила?  Все,  що  нажила  в  Стокгольмi,
прожила в Парижi. Дуже цiкаво. Наша розмова спокiйна, незучаснена, дружня.
   На летовищi небагато руху, ми мали хвилин двадцять  заявих,  присiли  у
кав'ярнi з виглядом на аеродром, випили каву, за чверть години до вiдлету,
попрощалися.
   Прощалися просто за руку. - Добранiч, Павле, - казала вона,  знiяковiло
посмiхаючись. - Добранiч, Лено, - казав я. - Дякую за  гостину,  -  казала
вона. - Щасливо? дороги, - казав я.
   Я провiв ?? до виходу на аеродром, вона сховалася вниз  на  сходах,  ще
раз  показалася  внизу  з  iншими  пасажирами  у  смiшному,   незграбному,
куценькому плащику з маленькою, на подобу малярсько? скриньки, валiзкою. Я
мiг бачити, як вона  входила  по  схiдцях  до  великого,  чотиромоторового
лiтака Транс-Канадсько? лiнi?.  З  мого  мiсця  вона  видалась  маленькою,
залишеною, освiтленою свiтлом летовища плямкою, яка поволi, без оглядання,
дiйшла до входу лiтака, тут нашвидку оглянулась, навмання махнула рукою  i
зникла у темному отворi.
   Я зачекав поки те могутн?, червоно-бiле, крилате  сотворiння,  яке  так
спокiйно забрало у сво?му нутрi  мою  Лену,  не  почало  поволi  рухатись,
обережно, незграбно повернулося, виповзло на свою  довгу,  сiру,  бетонову
трасу,  прибрало  розгону,  вiдорвалося  вiд  поверхнi  землi   i   швидко
розчинилося у засiяному дрiбними свiтлами, темному просторi.
   Як тяжко помиритися  з  дiйснiстю,  що  фактично  все  на  нашiй  землi
пiдпорядковане цьому самому невмолимому законовi зустрiчi  й  розставання.
Все так проходить i так вiдходить - безмежна, безбережна, бездонна i вiчна
течiя не визначеного i не збагнутого нiким i нiколи буття.



   VIII

   Цей повiтряний  напад  Лени  тривав  усього  сiм  годин,  але  всi  мо?
дотеперiшнi пляни й надi? були  розгромленi.  Прилетiла,  зчинила  бурю  i
вiдлетiла.
   Вертаючись тi?? ночi  з  летовища,  я  одночасно  вертався  з  далеко?,
кiлькарiчно?  мандрiвки  пiд  знаком  Лени.  Я  був  голодний,  втомлений,
розбитий, зневiрений. ?хав зрезигновано бiчними,  порожнiми  дорогами  без
поспiху i без мети, пересiк кiлька поперечних лiнiй, ви?хав на шлях двiйку
i механiчно звернув над озеро звiдки розгортався  широкий,  чугунно-темно?
барви кра?вид води i неба, обрамований  злiва  далекими  вогнями  великого
мiста. Я знав  це  мiсце,  я  любив  тi  обрi?,  я  iнколи  вдавався  сюди
вiддихнути, тут  стояла  пара  бетонових  лавиць  i  звичайно  тут  бували
переважно молодi люди... Але ця нiчна година  була  мовчазна  i  спокiйна,
нiби чорна гранiтна плита в глибинi пiдземелля, на якiй  були  вирiзьбленi
недосяжнi iстини надi?. Далекi,  невидимi  береги,  жовтий  диск  далекого
мiсяця i довга, мiдяна смуга далекого  сяйва  по  безмежно  рiвнiй,  легко
розгойданiй поверхнi води.
   Звичайно, це не була несподiванка, я знав i я чекав, i я був вдоволений
рiшенням, iнакше не могло бути... I цинiзм,  i  святiсть  i  всi  тi  iншi
чесноти - все це входило у гру мо?? ненаситно? наснаги, хотiлося  по?днати
поземи i простопади i дати ще один вимiр земного покликання.
   Але тепер усе змiнилося. Я намагався про  те  не  думати.  Мене,  як  i
завжди, незвично вражала сила й динамiка руху земного, я готов признати це
божеством поганського стилю, як частину найвищо? щедрости творця всесвiту.
Це загнуте луком побережжя всипане вогнями дорiг i будiвель на тлi  нiчно?
безоднi з плямою мiсяця, в глибинi яко? в рiзних напрямках проходили  тiнi
продiравлених свiтлом кораблiв, лiтакiв, потягiв i тисячi автовозiв.  Хiба
не щастя бути частиною такого космосу?
   А Лена не вернеться.  Цi  блискучi  дороги  неволять  ??.  Вона  любить
бездорiжжя. Космiчний лад не ??  лад.  Я  любив  ??  тiло,  ??  лiнiю,  ??
несподiванiсть, ?? протоплазму i твердiсть безформно? форми. Але цього  ?й
мало. I ми мусiли зректися боротьби мiж нами i пiдписати мир.
   Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати.
   Я при?хав до дому бiля друго? години ночi, вiд'?жджаючи,  здавалося,  я
згасив було всi свiтла будинку, але одно з них у вiтальнi все таки не було
згашене i воно слабо свiтилося рiвним, спокiйним тоном на тлi ночi,  i  це
надавало будовi живо? сили. Я  залишив  авто  на  сво?му  подвiр'?  i,  як
звичайно, зiйшов униз до квiтiв. На  травi  була  роса,  квiти  дрiмали  в
темнотi пригашеними кольорами, всi довкруги будинки були  згашенi,  лишень
свiтилося одно вiкно у тiтки Ен i  ясно  блищали  окремi  свiтла  лiхтарiв
вулицi. Деякий час я стояв i вслухався  у  довкiлля,  хотiв  вловити  мову
ночi, не багато того зрозумiв лишень поглибив тугу i  пiшов  поволi  вверх
сходами на веранду. За кiлька хвилин пiсля цього у вiтальнi згасло свiтло,
але загорiлося i довго горiло одно з вiкон на другому  боцi  будинку,  яке
належало до мо?? спальнi.
   Цей драматичний епiзод мав тi  добрi  наслiдки,  що  вияснив  остаточно
становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться,
була переконана, що це  станеться,  не  хотiла  знати,  що  дiялось  з  ??
загадковим вибранцем, анi його мiстерiйною кузинкою,  яко?  фотографi?  до
останнього дня здобили його робочий стiл. Вона бачила,  мовчала,  терпiла,
чекала. Вона навчилась чекати,  була  загартована  чеканням,  це  була  ??
основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона  здобула  мене.  Мила,
дорога чекальниця.
   Весь наступний тиждень я послiдовно зникав вечорами,  просто  з  роботи
?хав до Торонта i  проводив  час  в  нарадах  з  мо?ми  партизанами  нашо?
будiвельно? спiлки. Нашi справи  набирали  форми,  менi  особисто  вдалося
набути нову дiлянку грунту, я обвантажився  новими  боргами.  Час  наглив,
машинерiя дiяла , а життя видавалось коротким.
   Найближчо? суботи ми  з  Катериною  танцювали  на  приняттi  у  Степана
Снилика, який несподiвано набув i вiдкрив сезон свого  нового  котеджа  на
озерi Сiмко, що його назвав "Ялтою"  i  який  знаходився  на  протилежному
березi Кесвiка насупроти вiдомо? "Коломи?". Озбро?ний далековидом,  я  мiг
на другому березi бачити на сонцi бiлий пiд синiм дахом будинок i  навiть,
здавалось, уявляти себе з Леною на його  пологiй  верандi.  Деякий  час  я
зосереджено вдивлявся у ту визначену точку мо?? долi, яка стала  зворотною
силою мого приречення на цьому континентi. Вiд не? почалося  нове  речення
ново? д?i, яко? перший роздiл драматично закiнчився на летовищi Малтону  Я
лиш надхненно i зобов'язано вдячний долi за цей солодкий удар i можу тепер
з непомильною певнiстю твердити, що без таких шокiв наше життя не  було  б
багато варте
   Цього гарячого червневого дня там на "Ялтi" було пара десяткiв  гостей,
був буфет,  звучала  музика,  крутився  танець,  гомонiв  смiх;  по  озерi
навiжено шугали моторовi човни i рожевi, молодi людськi силуети. Життя  не
знало й не любило перебо?в i я не мав сили i не мiг йому протиставитись.
   А внедовзi я дiстав запрошення на п'ятнадцяте червня з'явитися у одному
урядi мiста Торонта, де у не  великому  будинку  на  другому  поверсi  при
вулицi Бей поблизу Блуру дуже  солiдний  суддя  канадське  -  королiвсько?
юриспруденцi?  у  сво?й  урочистiй  чорнiй   робi   у   присутностi   двох
виструнченнх велетнiв у червоних мундирах i широких капелюхах  охоронникiв
правопорядку, казав менi положити руку на Бiблiю i повторити слова присяги
на вiрнiсть i послух кореневiй та ?? домiнi?  Канадi,  пiсля  чого  вручив
менi  документ,  який  стверджував,  що  "Павло   Данилiв   ?   канадським
громадянином, на пiдставi акту про  канадське  громадянство  i  що  вiн  ?
управлений  користатися   всiма   правами   i   привiлегiями,   як   також
пiдпорядкову?ться   вiдповiдальностi,    зобов'язанням    та    обов'язкам
канадського громадянина".
   Роджений у царствi всiх Росiв, iмператора Миколи II Романова, пройшовши
крiзь роки Ульянова - Ленiна, Бронштайна - Троцького. Джугашвiлi  Сталiна,
я вибрав нарештi  Де?  Грацiя  Регiну  Елiзабет  II  -  володарку  Велико?
Британi?  й  усього  Комонвелту.  Довга,  нерiвна,  складна  дорога,   яка
закiнчилася щасливо.
   Говорячи про право, обов'язки, про демократiю  i  свободу,  приходиться
часто дивуватися, що цi привабливi, дорогоцiннi, самозрозумiлi  i  конечнi
привiле? людини, даються так не  всiм  i  так  не  легко  i  менi  при?мно
ствердити, що доля призначила мене до вибраних. Тим вражаюче, що я походжу
з простору плянети, у якому цi поняття не мають дiючо? сили. I  менi  дуже
пiдкреслено здавалося, що цього дня, я переступив унiверсальну межу певних
поироднiх володiнь i тим самим  зайняв  мiсце  у  просторi  тих  поколiнь,
вiкiв, тисячелiть, що прокладали через Нiль i Евфрат, через  Атени  i  Рим
епоху Рейну, Сени i Темзи... У простори  Атлянтику  i  Тихого  океану.  Ця
течiя мене зобов'язу? i коли я в ?? засягу фактично й юридичне, я важу  ??
вартостi унцiями найвражливiшо? ваги, бо менi зда?ться, що наша плянета не
була б багато варта без цього плодоносного дiяння.
   А пiсля цього вiдбулося наше з Катрсю жорстоко - педантичне  заручення,
яке кiлька мiсяцiв пiзнiше, завершилось  не  менш  педантичним,  суворо  -
формальним, за всiма приписами й вимогами свiтських i не свiтських  урядiв
i законiв... весiллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами,
численними подарунками, голосною музикою i танцем до ранку. Це була  щедра
i заслужена данина Катеринi  i  тiтцi  Ен,  якi  не  уявляли  iнакше  цi??
процедури i було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю  дорогу,
нарядивши ?? у надмiрно розкiшну робу тяжкого срiбно -  бiлого  брокату  з
черевичками пiд цей кольор i бiлий, летючий вельон зi  сяючим  брильянтами
вiнчиком. Мiй, кремово? барви сако, з бiлою весiльною квiткою, пишнi чорнi
штани з ляковими черевиками i бiлi, елястичнi  рукавички  творили  з  мене
елеганцiю гiдну голiвудських фiльмiв, або журналiв  моди.  Наш  вiнчальний
кортеж блискучих машин тягнувся сливе  на  милю,  а  старенький,  добрячий
пан-отець Фiлiмон з  церкви  св.  Володимира,  що  при  вулицi  Батерст  в
Торонтi, вiд щирого серця "вiнчав нас духом святим", урочисто "возлагав на
главу вiнцi" пiд  надхненне  "Iсаi?  ликуй"  розкотистого  хору  диригента
Головенка.
   Моя хата цi?? ночi, назовнi i внутрi, пишалася, нiби циганка, кольорами
й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном  музики  i  зi  зривами
смiху, а цiла картина сво?ю динамiкою творила сумiш репiнських  запорожцiв
i пiвнiчних вiкiнгiв, одягнених у фраки i брокати, атакованих бурею музики
i вогнем власно? крови. Я був захоплений красою цих людей, вони  незалежнi
i свобiднi, а мiж ними вражаючою точкою вирiзнялася Катерина.  Моя  гарна,
мiцна, справжня дружина.
   Цього жовтня на балi iнженерiв у готелi  Роял  Иорку,  ми  з  Катериною
виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все бiля нас i
в нас влягалося, вiдпадали й забувалися довголiтнi нашi збурення, заживали
i го?лись шрами двобо?в, втихали i вiдходили в небуття жалi  i  болi,  все
ставало неповоротною минулiстю, у якiй виростали  й  майорiли  в  туманнiй
далi замки вiчно? легенди про молодiсть.
   Ми вперто вростали у шир i твердь, наливались  соками,  нестримна  сила
нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною  грою
в чергуваннi днiв i ночей вiд ранку до  ранку,  у  постiйному  русi  часу,
карбованого биттям серця. Кожна секунда - частина вiчного, у  якiй  ми  зi
швидкiстю свiтла несли себе у простiр безконечного.
   Життя тодi гарне, коли свiдоме, без зумисних перешкод раю чи пекла,  на
шляхах проложених мудрiстю  людей,  якi  вiд  правiку  були  досконалiшими
будiвничими, нiж корали чи бобри, i якi не конче здавалися на ласку  неба,
вважаючи ?? частиною свого дозвiлля, коли лежали нагi  на  гарячому  пiску
пiд пальмами зелено - синьо? лагуни Гавайського едему.
   У цiй мiстерi?, можливо, у ?? ядрi, крутилися також i ми  з  Катериною.
Рано вставали, пiзно лягали, вiдходили i приходили, гарчав мотор,  дзвенiв
телефон, приходив листоноша, лiтали ластiвки.  Ми  вiдпочивали,  любилися,
тiшилися, сумували. Такий щоденний крутiж i вiн нам подобався.
   Наш давнiй iдол - баль iнженерiв, якому ми  щороку  призначали  частину
часу, поту i навiть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як
ще один непроминальний i, можливо, нарештi останнiй, епiзод драми  минулих
рокiв... В його розгарi, знов таки  бiля  буфету,  де  звичайно  збиралася
сметанка нашого бiзнесу, передiмною, як докiр  сумлiння,  появилася  Лена.
Дуже в ?? стилi. Несподiванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рiвновагу.
У гарнiй, дорогiй, виразно моднiй, короткiй сукнi,  соковито  пiдмальованi
уста, фантастично збурене волосся.  Мо?  очi  виглядали  напевно,  як  очi
крiлика.  -  Аалльоо,  Паавле!  -  свiдомо,  театрально  розтягала  слова,
оздобленi вiдомою iронiчною,  як  турецький  перець,  усмiшкою.  Я  вiдчув
обурення. - Лена! - вирвалось у мене спонтанно i це звучало, як  докiр.  -
Не пiзнав? - продовжувала вона свою мефiстофельську ролю. - Ти не в Парижi
? - ще одне мо? фурiозо. - Як бачиш, - спiвала вона. -  Що  тут  робиш?  -
розгублено питав я далi. - Танцюю, - вiдповiдала вона зi шармом  скинутого
з неба янгола.
   Я дивився, бачив  i  не  вiрив.  Тонка,  струнка,  фiлiгранна,  великi,
змiнливi,  тепер  майже  сiрi  очi,   пiдкресленi   юнiстю.   Фантастично,
неймовiрно, приголомшуюче. Менi вiдобрало мову,  вона  це  бачила,  на  ??
обличчi, як на реклямi цигарок, вигравав шибеничний гумор.
   - Чи можу гратулювати? - питала вона.
   - Дякую, - вiдпорно сказав я.
   - Щасливий? - питала  далi  з  почуттям  вищости,  нiби  розмовляла  зi
школярем, який успiшно склав iспити i дiстав диплом зрiлости.
   - Розумi?ться, - казав я з ноткою демонстрацi?. А ти?
   - О! Як звичайно. У мене на це сво? поняття. Ще кiлька гiрких питань  i
солодких вiдповiдей i я довiдався  нечуване:  виходило,  що  моя  ця  сама
чарiвна вiдьма, до речi дуже загорiла i здорова, цiле минуле лiто  провела
у нас сливе пiд боком на озерi Сiмко у славетньому котеджi "Коломия". - О,
це довга i марудна iсторiя, - казала вона на мо? "як це  сталося?"  Ну,  а
Монтреал, а Париж, а всi тi глобальнi затi?? Вона посмiхалася зводницькою,
шовковою усмiшкою. - Це ще не тiка?. Плянету я ще  держу  за  хвоста.  Але
коли б ти бачив... Коли б ти бачив...
   - Слухаю.
   - Мою вулканну динамiку. Я готова до ново? виставки. I тут у Торонтi. У
залях  мiсько?  галерi?...  I  вона  передала  менi  вибагливо   оформлене
запрошення власно? композицi? на мiсяць листопад дня чотирнадцятого.
   - Колосально! - вирвалось у мене все ще скептично.
   - А що б ти думав. Виявилось, що  наша  "Коломия"  пречудове  мiсце  не
лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу iдей  i
все це там перетворилося в мистецтво. До речi, дякую за Сезана.
   Це був ще один шок. -Ти його дiстала? - швидко запитав я.
   - Розумi?ться. I дякую. Королiвський дар. I ще раз дякую.
   Мiж iншим, той Сезан, зовсiм  випало  з  голови...  До  цього  часу  не
переконаний чи це не звичайна фiкцiя, пригадую  розмову  з  Катрею  на  цю
тему, ми дослiвно не були готовi сприймати це, як дiйснiсть, це  виглядало
фантастично, можливо звичайна примха  Лени  i  ми  рiшили  позбутися  його
найлегшим способом - вислати його на ?? адресу. Вона його  вiдкрила  i  ?й
вiн належить. I ми щасливо вислали... I щасливо забули. I нi коли  про  це
не згадували. I навiть не знали, чи вона його дiстала. Менi лиш  хотiлося,
щоб вiн був не лишень випадковим мiтом, а також  доказом,  що  життя  може
мати несподiванки добро? волi i велико? при?мности, тим бiльше, що  я  був
перед Леною, як не кажи, весь у боргах i можливо,  я  нiколи  не  вiдчував
цього так дiткливо, як саме на тому балi, коли вона стояла передiмною  так
сильно озбро?на великiстю незалежности.
   - Надiюсь, що вiн... Що твоя виставка... Розумi?ться. Розумi?ться! -  я
затинався, як школяр, який погано вивчив лекцiю. -  А  тобi  там  не  було
скучно? - нарештi вирвалось у мене.
   - На Коломи?? О, Павле. Я не мала часу.
   - Мала товариство.
   - Розумi?ться. Мольберт, палiтра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала
працьовита. Не ручаюсь за розмiри його тривання, але поки що...  Га-га!  Я
вiд раня до вечора... А до  того  купалася,  ?здила  човном.  Таке  багате
дiяння.
   - Самовигнання в осамiтнення.
   - Повiр, що нам iнколи цього тiльки й браку?. Пiсля Парижу... Пригадую,
ти говорив про простiр майбутнього. Я знайшла.  Втеча!  Далечiнь,  пралiс,
бiгуни. Але я була також i в Ню Йорку. I вгадай чому.
   - Також втеча ?
   - Нi. ?здила зi Сезаном. I уяви: вiн здав iспит. Оцiнка: сто  п'ятдесят
тисяч!
   На хвилинку я далебi отетерiв, мо? очi напевно сильно побiльшились,  це
звучало провокативно.
   - Тiшуся, що вiн себе виправдав, - хотiлось звести мову на жарт.
   - I "Коломия" стала мо?ю. Я ?? купила - при?жджай, побачиш, - Там тепер
змiни, змiни, все перевернуто, навiть не впiзна?ш. Недавно мала репортерiв
Ти напевно не читав. У мене був вiдомий Мек... Мек... МекКонор.
   - Це менi нiчого не каже.
   - А вiн тебе зна?. Це редактор мистецтва "Меклiну". Приятель Дейвiсона.
Говорили i про тво? прийняття. Шкодую, що мене там не було. Панi  Сомерсет
вiдома колишня протекторка мистецтва.
   - Ти вирiшила направду мене приголомшити.
   - Це ще далеко не все. Мене вирiшили познайомити зна?ш з ким? Слухаю.
   - Гантiнгом Гартфордом.
   - Порожнi звуки.
   - Добродiй  мистецтва.  Збудував  село  для  мистцiв  Косбоа  бiля  Лос
Анджелес за проектами Лойда Врайта.
   - О! Врайта. Знане iм'я. Бачив його проекти в "Лайф-i". Феноменальнi. А
взагалi, це, скажу, головокружнi новини. Як i коли i...
   - Багато поту i нервiв. Менi пропонували переселитися до  Косбоа.  Там,
мовляв, пречудовi умови. Але я ?х знаю... Я ж вiдвiдала i Грiнвiч  Вiледж,
i Лiвий Берег в Парижi i Бель Ер... Це все, розумi?ться... Довгi бороди...
I все таке... Але чи я конче мушу з  одно?  нудоти  переселятися  в  iншу?
Засадничо не зношу  унiформности...  А  коли  ще  вiдвiдала  тебе...  Того
останнього видання..  Пропало.  Я  рiшила  жити  по-сво?му.  Ти  дав  менi
поштовх. Менi стало соромно вiчно вдавати когось. Тепер мо?м  завданням  -
незалежнiсть! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрi?ю - вилiзти
на Медiсон Евеню i маю деякi дотики. Гратулюй. Але чому ми сто?мо  ?  Чому
не запрошу?ш на танець ?
   Ми танцювали i це так пронизливо пригадало попереднi нашi зустрiчi,  що
мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. - Як там мама? - питав я,
щоб розвiяти цей настрiй. - Нiчого Дякую. Вона звикла. I помирилася. -  Не
забула ще мене? - О, нi. Ти був завжди ?? фаворит. - Я мав iнше  враження.
- Помиля?шся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева.
Нi-нi-нi! - А що доктор? - питав я далi. - Вiн також  не  здивований.  Моя
найпрекраснiша модель. Зробила з нього недавно кiлька нарисiв, був у  мене
на "Коломи?", йому вона подоба?ться. Жива проблема людини  майбутнього.  I
мiж iншим, також твiй добрий приятель. Ти йому також подобався. Як  це  не
дивно, а вiн, можливо, найкраще тебе розумi?. А  взагалi  я  знайшла  сво?
мiсце i вiрю у сни. Пригаду?ш мiй сон у тебе на канапi7 Ти вiдгадував,  що
це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна  знайти.  Таке  чудове
мiсце органiчно пов'язане з кра?видом i  освячене  мо?м  першим  коханням.
Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, мiж нами справа далеко не скiнчена...
Менi тво?  проекти  дуже  iмпонують,  а  я  маю  деякi  також.  Наприклад,
збудувати щось... щось... Якийсь такий "вiледж" для нашого мистецтва? Чому
б тобi не стати Гартфордом?
   - Дуже iмпонуюча роля, лишень...
   - Що лишень? Така  безодня,  тих  всiляких  мистцiв...  письменникiв...
артистiв... науковцiв. Це ж в дiйсностi скарб - один шматок Сезана  -  сто
'п'ятдесят  тисяч.  А  скiльки  дасть  одна  книга!  Це  ж  робить  з  нас
пантократiв землi i неба. А мiж iншим... Там на Кесвiку...  знаю  будинок.
Над озером. Парк. П'ять акрiв. Вiсiмнадцять кiмнат. Кра?види... За  одного
Сезана? - Вона дивилася на мене сво?м  знаним,  заповненим  видимим  чаром
зором i я розтавав, як вiск, у мене щемiло пiд кожною  жилкою.  Вона  була
невмолимо жорстока, та плямиста,  струнка  чiта  з  гарячим,  сiрим  оком.
Вiсiмнадцять кiмнат! Кра?види! Парк! Над озером!
   Це щось, як пошесть, у мене заро?лося вiд нових  плянiв  i  я  зрозумiв
iдею Лени в ?? дiйсних вимiрах у цьому найновiшому виявi.  ??  пiдроблення
пiд мо? смаки пiсля ?? паризьких  ескапад  напевно  не  було  випадко  вин
трюком i, танцюючи з нею твiста манерою  звичайно?  польки,  у  мо?й  уявi
заповнявся берег озера Сiмко людьми мистецтва i науки. Я зовсiм  вiдрухово
мiцно притиснув ?? до себе, вона глянула менi у вiчi i побачила вiдповiдь.
Це була мрiя - знаю, але що не ? мрi?ю, як зерно  початку  i  взагалi,  як
промiнь променiв ма" бутнього свiтла.
   - Але де Катерина? Я ?? не бачу, - раптом змiнила мову Лена.
   Катря в цей час захоплено танцювала  свiй  черговий  твiст  з  черговим
адоратором, ??  звинне,  здорове  тiло,  нiби  метелик  квiткою,  бавилось
стаккато крови, м'язiв i звукiв, а коли це нагло  урвалося,  все  довкруги
зупинилося i  ми  з  Леною  вдалися  шукати  ??  i  знайшли  розчервонiлу,
захоплену i щасливу в гуртi молодих людей, обсотану серпентином з  букетом
червоних рож i великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до не?,
обняла ?? мiцно i радiсно викрикнула: - Яка я рада  вас  знов  бачити!  Ви
чудова! А Павло казав, що ви в Парижi. Ми вас часто  згаду?мо.  А  де  ваш
чоловiк?
   Лена,  здавалось,  була  приголомшена,  дивилась  на  Катрю  з  виразом
розгублення... - Вiн дома. А я вам вдячна... -  намагалась  вона  втримати
рiвновагу. - Щасливий, що може  пускати  вас  саму.  Мене  б  на  таке  не
хватило, - смiялась гарно й барвисто Катря.
   - Вiн мене зна?. Я дуже безпечне сотворiння, - - казала Лена.
   - О, я вiрю, я вiрю... Але, Павле. Маю iдею. Такий чудовий  вечiр.  Але
вiн ось кiнча?ться... А хочеться ще. ?демо до нас. I з нами Лена.
   - Але, шановна панi... - почала Лена з виразним намiром протесту.
   - Нiяка панi, нiяка шановна, а ваша кузинка Катря. I нема мови.  ?демо!
Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода.  Святку?мо!  -  перебила,
вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном.
   Така мова на всiх вплинула, вона менi  подобалась  також,  наш  настрiй
виразно  вимагав  жертви,  баль  направду  за  годину  кiнчався,  а   наше
товариство нiколи не звикло розходитись  одразу  пiсля  гiмну,  ми  завжди
за?жджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату.
I це рiшило.
   Далебi така премудра мудрiсть долi, що вона зi всiма сво?ми  безконечно
рiзними i незчисленне численними, добрими й недобрими несподiванками могла
обдарувати вас одного разу затишною й довiрливою домою, у  якiй  зараз  за
порогом, разом з  песиком  Мiркою,  на  вас  чекатиме  запобiгливо-ласкава
благодать родинного  вогнища  з  чаклунськими  прикметами  го?ти  втому  i
наснажувати  новою  силою.  Ваша  перлинне  вибаглива,  простора   домiнiя
особистого вимiру зi свiжими тонами кольорiв, стриманими свiтлами, м'якими
килимами, магiчними лiнiями стилю, у якiй ви знайдете безлiч  несподiванок
у виглядi кота, картин, меблiв, родинного щастя, дитячих горщикiв разом  з
глибиною фiлософi?, зiбрано? на полицях книгозбiрнi. Пiсля довгих  блукань
у просторах безгрунтя  атомово-нуклеарно?  доби,  така  чарiвна  точка  на
твердiй землi не може  не  зайняти  центрального  мiсця  у  кругах  нашого
зростання.
   Пропозицiя Катерини ?хати  до  нас  пiсля  балю  не  була  примхою,  ??
зустрiли овацiйно,  не  робило  труднощiв  розшукати  наших  друзiв  i  по
короткому часi валка машин заклопотано виплутувалась з невротично? метушнi
нижнього мiста на прямiшi й свобiднiшi дороги набережжя.
   Промiжне, у зривах вiтру до  кiкна  сипало  дрiбним  дощем,  чорна,  як
копальня вугiлля, нiч була обвiшана  спалахами  барвистих  реклям,  якi  з
фурi?ю драконiв, накидались на все живе, озбро?нi ковбасками Свiфта, мукою
Робiн Гуда, бензиною чотирьох рож, напо?м кока-коля i  цiлою  невмолимiстю
iнших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторi,  до  якого  в
глибину тiкали мокрi,  блискучi  полотна  асфальту,  завантаженi  колонами
стрiмкобiжних машин.
   Скiльки разiв i за яких тiльки погод я не  ?хав  цi?ю  дорогою,  яку  я
знав, як старого букварця, i яка завжди викликала у  мене  почуття  подиву
сво?ю надмiрнiстю по?днання вогню, металю й кольорiв  i  в  якому  людськi
iстоти розчинялися, нiби сiль у кип'ячому кiтлi.  I  хотiлося  знати,  якi
саме причини викликали цю симфонiю  руху,  чому  бiжать  мiльйони  твердих
гумових колiс по твердому бетонi, ким i для чого пущенi вони бiгти по  цiй
упокоренiй поверхнi, пiд якою загрозливо та?ться бездонна маса  вогненного
розчину  залiза  й  базальту.  Вража?  сила  твердi,  на   якiй   невтомно
здвигаються велетенськi споруди будiвничого гону  маленько?  людини  з  ??
незломною волею, вложеною у цилiндри черепiв i цилiндри моторiв.
   Ця дорога простяглась стрiмко вперед, вона пройде  попри  залiзнi  гути
Гамiльтону, крiзь висотнi мости  затоки  озера  Онтарiо,  здовж  глибокого
корита Нiягари, пересiче границю, вирветься на простори Стейтiв Америки  i
там далi, побiля Гудзону, з розгону врiжеться в  залiзо-гранiтне  тiло  Ню
Йорку.
   ?хати нею, значило  бути  частиною  цього  унiверсу,  який  з  точнiстю
компютора виконував вимоги мо?? волi. На цей раз  я  вiв  свого  потужного
"Меркурiя" зi спокiйною певнiстю, в ритмi цiлости, мо? руки звично тримали
керiвницю, мо? очi зосереджено скерованi впе ред...  Минались  перехрестя,
вiядукти,  написи,  збiгались  i  розбiгались  лiнi?   дороги,   швидкомiр
показував шiстдесят, метромет множив  цифри,  прожектори  заливали  сяйвом
мокрий асфальт. За мною, цим же темпом,  рухались  машини  мо?х  друзiв  i
машини взагалi.
   Нас ?хало поруч тро? - Лена мiж мною i Катрею. Коли ви?хали на автошлях
?лисавети, я включив радiо-апарат. Натрапили на  концерт  -  перший  номер
бемоль - мiнору Чайковського, ми сидiли рiвно,  мовчазно,  на  нас  балевi
одяги, ми дивилися у простiр.
   За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкiсть, зробили круг,  залишили
авто-шлях i повернули на лiнiю дев'ять. Кiлька хвилин пiзнiше, ми спокiйно
в'?жджали у нашу рiвну, довгу, висаджену високими соснами,  алею  Матiяса.
Ще мить i швидкомiр  нагло  спада?,  метромет  застига?  на  пiв  зворотi,
прожектор рiзко мi ня? напрям i на секунду в його гострому сяйвi виринають
з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомi зариси, вугли  й  лiнi?
мого дому.

   Торонто, 1963 - 66

   КIНЕЦЬ

Популярность: 9, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT