------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   1. "Настане суд!"

   "Сей кров власними  силами  i  допомогою  Божою  збудував  Iван  Цокан,
господар з Ясiня Року Божого 1825" - напис на одвiрку тi?? хати, у  котрiй
я народився й прожив до недавнього часу. Тi глибоко  в  дбайливо  рiзбленi
лапатi словянськi лiтери до наших днiв пригадують того, кого я  ще  застав
на цьому свiтi й кого нераз безсилими дитячими рученятами тягав  за  довгi
густi вуса  та  кого  з  при?мнiстю  кликав  дiдьом.  Намагаюся  пригадати
виразнiше його обличчя та деякi риси  характеру,  але  мо?  зусилля  майже
даремнi, бо все збiга?ться в невиразну, повну та?мничостi пляму, з  котро?
дещо виразнiше випина?ться лише його надзвичайно дебела й потужна постать.
   Мав вiн пять синiв i двi дочки. Вони розiйшлися по Гуцульщиiнi в рiзних
напрямках i всi були добрими господарями. Дочки повиходили замiж, одна  до
Ворохти, друга в Ясiню-Кевелевi. Батько мiй,  також  Iван  -  середущий  з
братiв, дiстав садибу в Ясiню-Лопушанка, де  жив  i  дiд.  ?  це  розкiшна
мiсцевiсть на  грунику,  коло  лiсу,  майже  пiд  П?тросом,  звiдки  також
чудесний вигляд на Говерлю. Крокiв двiстi  внизу  шумить  бурхливий  потiк
Лопушанка, яка впада? в Лазещину, а та в свою чергу вневдовзi влива?ться в
Чорну Тису. За пiв години ходи через грунь Буковинку, який сполучу?ться  з
горою Тисою, будемо в Ясiню-Центрi, де ма?мо тепер ще  одну  садибу  й  де
скоро десяток рокiв жию я.
   Старий наш "кров", вiд часу  зазначеного  датою  на  одвiрку,  майже  в
нiчому не змiнився. ? це дебела суковата будова. Трiвкий смерековий  зруб,
критий гонтами, з сильним деревяним помостом. Обстанова проста, але мiцна.
Тяжечий з бучини, цяцькований рiзбою, стiл. Довгi и широкi  попiд  стiнами
лавицi. На переднiй стiнi в два ряди образи, якi столiттям втягалися  сюди
зо всiх сторiн - з Мукачева й Ужгороду, з  далекого  Почаева  й  навiть  з
Ки?ва. При входi влiворуч всевладне розложилася широка гуцульська пiч. Вiд
не? до передньо? стани вмiстилося розлоге лiжко, а над ним жерда, завiшана
лiжниками, кожухами, петеками та рiзним шматтям.
   Жи? тут моя, не менше вiд хати, кремезна бабуся-мати, яка  ма?  ще  всi
зуби й, як на сво? сiмдесяткiв пережитого, вигляда?  ще  зовсiм  чепко.  I
зда?ться, коли б не вiйна, яка посрiблила ?? волос, час зовсiм не  мав  би
на не? впливу. Завше жива, бадьора, завше чинна, вона, зда?ться,  створена
для смiху,  жартiв  i  безупинно?  працi.  Навiть  тепер  вона  веде  цiлу
господарку в Лопушанцi. Вона держить за  тридцятеро  овець,  шiсть  корiв,
пару коней, безлiч курей i здоровенного, чорного, ледачого псюру.  Все  це
догляда?, да? лад, веде зразковий порядок, гризеться  з  наймиттям  i,  як
твердить поговiр, склада? грошi. Скiльки ?х наскладала  -  не  знаю.  Знаю
лишень, що зручний бiржевий шахрай за один день  бiльше  вкладе  до  сво??
кишенi, нiж вона за десять довгих, неспокiйних лiт.
   Батько помер два роки по вiйнi.  Був  на  лiву  ногу  кривий,  дебелий,
кострубатий, прямого, добродушного характеру. Смертельно ненавидiв брехнi,
пiдступне  поводження  та  пiдлещування.  З  нами  дiтьми  був  суворий  i
вимагливий. Сво? великi сiрi бики, на перший погляд, любив бiльше нiж  нас
i бiльше за них пiклувався.
   Матiр поважав i слухав, а колись, кажуть, i  любив.  Мати  ж  не  знала
iншо? любови, крiм до грошей i нас  дiтей.  Вона  була  надто  переповнена
дiяльнiстю. Вона родила дванадцять дiтей, але вижило з  них  лише  пятеро.
Три сини двi дочки. Решта вимерли. Ми. ж виросли всi, як на  замовлення  й
не ма?мо права скаржитися на брак сили чи зрiст. А бути таким i  практично
й при?мно.
   Лiтом полонини, бербеницi, трембiта. Далi сiнокос i обороги. Зима -  це
бутин. Мали двi парi волiв i разом ;3 ними не. вилазили з  бутину.  Мороз.
Стрункi, мов свiчi, ялини. Сани й пiдсанки скавiчать по мерзлiй  вчовганiй
дорозi.  Гойкають  "газди".  Свiтанок  i  смеркання  застають  тебе  серед
мовчазливого похмурного лiсу, який спиня?ться на гору, тратиться в хмарах.
Небо сiру шапку насунуло й  мовчить.  У  бутинi  коло  колиби  палахкотить
ватра.  Палають  смерековi  бадани,  пахне  соломою,  дим  з  сiрим  небом
злива?ться, навколо муром газди й легiнi. Стоять, курять пiпи, спльовують,
жують малай з солониною й регочуть, регочуть.
   Субота й, значить, стiльки-то й стiльки банок попало до  твого  череса.
Завтра недiля, зайшов до коршми й хильнув одну-другу паленки. I зiгрiвся й
настiй нйшовся. Ади цимбали почув i постоли вже не втрима?ш. Самi, гей  би
кози скачуть. Ймив лиш Марiйку чи Василину й так ?? закрутив гей фургало.
   Часом гарно заробляли. Батько  завсiди  вмудрявся  при?хати  до  бутину
ранiше, бiльше разiв одвезти колоди, тому  й  заробив  бiльше.  В  недiлю,
знов, батько оминав корчму. Нащо йому. Вiн i так мав чин  розважитись.  До
церкви пiде, стане на  крилосi  й  з  дячком  пiдтяга?.  Пiсля  з  газдами
погуторить, а дома, бувало, чита? "новинку".Була газета, "Недiля" звалася,
де пан  старий  церковник  пашуть:  "Превелебнiший  пан  Ридахтор!  Вообше
любимой нашей "Недiлi", между прочим,  мене  дуже  iнтересують  дописи  iз
''Унгварськой Верховини" писание "старим  куратором".  Я  знаю  iз  своего
опита, что при частном ?дiнью  мяс  i  калачов,  жолудок  зявля?т  жилани?
попо?сти  фасульок  i  овсяного  ощипка.  Так  само  дi?ться  i  з   нашой
"Недiлькой". Мiжду мудрими статiями духовного содержания, приятно читати i
что-то   iз   нашого   руського   житя-бутя...   В    слiдствi?    всякого
духорасположения...."О, там було що прочитати. I старий читав.  Нащо  йому
тодi, дiйсно, корчма?
   Але зате недолюблювали його сусiди. Нелюд, скнара. Дiтей працею морду?.
Ади ще кури не встали, а вiн вже собка?. Багатi?м хоче бути. Мало з  нього
того, що ма?.Через губу давай, най удавиться тими грiшми.
   Батько того не чув. Вуха його глухi для поговорiв. В  одно  ввiйшло,  в
друге вилетiло. "I не внiмлi гласу злобному", каже  святе  письмо.  Старий
Клочур?к також так радить: - Вкашляйтесi на тото, Йване. Ади дiти  ростуть
i треба ?х учити.
   - Коби то воно до тi?? школи не така миля, - чуха?ться старий.
   - Пусте! Привези до дому вчителя i най учить.
   - Прийдеться. Сам над тим думав.
   I нам привезли вчителя. Вмiв читати й,  навiть,  писати.  Навчив  також
латинки. Приходили сусiдськi дiти й вiн  i  тих  учив.  Батько  нiчого  те
казав, а зда?ться  навiть  сам  пiдганяв  сусiдiв.  -  Дми[1]...  Привiв?м
учителя. Можеш i свого хлопця послати. Най .учиться з мо?ми.
   I дехто посилав. Зима, студiнь, реве пiд  вiкнами  хуртовина.  Гурточок
хлопчикiв у кожушках сидять навколо столу й пильно вслухуються  до  голосу
учителя. Вечорами свiтиться маленька  нафтова  лямпочка,  сидить  на  лавi
Клочурек. Вiн тепер  Апокалiпсу  чита?.  Настане  страшний  суд  i  будуть
судитися праведнi й грiшнi. Всiм дасться по заслузi. Всi  дiстануть  сво?,
"як сi заслужив, як сi постелив,так вiспися".
   Часом i бiльше господарiв зiйдеться. Зморщенi,  погано  голенi,  на?внi
обличчя. Твердi, чорнi  й  шорсткi  долонi.  В  зубах  у  кожного  люлька.
Толкують святе письмо, про бувальщину гуторять,  згадають  Довбуша.  Часом
сягнуть й татарських часiв. Плай Пересмик,  Костерище,  де  то  сто  тисяч
татарiв згинуло й досi кости ?х iз землi витикаються.  Буревiйними  ночами
стогони й квилiння чути. Невiрнi душi над горами лiтають i ждуть страшного
суду. О, Клочур?к все знав. Пiпа його димить, мов комин. Чорний  костистий
кулак лежить на лядi стола. Неясна, заборсана димом тiнь його  постатi  на
стiнi. Дехто, скажете, не вiрить в басурканi.  Свiт  такий  ста?,  що  вже
нiчому не вiрить. А чайже вiн сам на власнi очi  бачив  басурканю[2].  Хай
уже тотi молодики нинi мовчать. Всi ади старого дяка з  тисянсько?  церкви
памятають. Та памятають усi добре. Вчився вiн на черця, але якось не змiг,
то дяком зробився.  Голос  мав  дещо  хрипкий,  бо  любив  випити.  З  ним
покiйничка Олена, що жила пiд лiсом на Цапку, нераз попеклася. Дяк прийшов
раз до не? й пожартував. Так i каже, хочу ?сти, чи не ма?ш,  Олено,  якого
молока. Та, хресто-святий, нема нi капельки. Добре. Дяк собi пiшов. А вона
то мала молоко. Дяк ходив до не? щодня. А тодi цiлий тиждень не  приходив.
Оленi сусiдки шепчуть так i так. Дяк якусь задрiпанку  в  долинi  знайшов,
жидiвку чи що. Олена скипiла. Чекай менi. Дiстанеш ти,  драбе,  молока.  Я
вже тобi дам молока! Присунешся ти ще, стерво старе.  Та  як  дяк,  чу?те,
пiшов, Олена до -комори. заглянула до бербеницi, що була повна  молока,  а
там лише сiм мишей сидить Ой же i перелякалася.
   Та Олена й сама не одне  знала.  Ще  як  майорила,  не  одним  легiнем.
пожартувала, що тому  нераз  волос  дуба  спивався.  А  майорила  вона  на
Рогнешцi. Клочур?к пiшов раз по молоко я заночував. У колибi дим, так  лiг
собi в сво?му царку. Лежить, якось не спиться й десь опiвночi чу?, навколо
царка щось ходить i  шепче.Шепче  так  голосно,  Що  вiн  геть  все  чисто
розбiра?:-..."Боже свiтло з хати - сам Христос до хати. Христос над  нами,
коло нашого двора камяна гора... Осикове кiлля, мiдяна стiна. До нас  лихо
не йди, не прийди, бо  на  мiдяну  стiну  у  б?шся,  а  на  осикове  кiлля
проб?шся. На горi свята Пречиста з огненним мечем. Добре пропуска?, а лихе
стина?. Добранiч, янголе, на помiч.  Абисьмо  легко  спали,  щасливо  рано
встали. Богу ся помолили й до працi ся взь?ли... Свята Пречиста по  городi
ходить, Icyса Христа за руку водить. Привела  його  над  чорне  море;  над
чорним морем золота церква. А в тiй золотiй церквi три золотi престоли. На
одному Божi ризи, на другiм Божi книги, на третiм  сам  Христос  сидить  i
сесю молитвоньку чита?. Хто сесю молитвоньку  помолиться  в  п?тноньку  до
постоньку, а в суботу до схiд сонця, а в  недiлю  до  служби  Божо?,  тому
царство отворено, а пекло замкнене на вiки вiков, амiнь".
   Клочур?к так напудився,- що не мiг повернути язиком. Хотiв гукнути,  не
мiг встати, - руки й ноги, як  повiдрубуванi.  Рано  встав,  Олена  ходить
перед ним i не можна з не? очей спустити. А сама, клята, смi?ться.  Олено,
каже вiн ?й. Не можу баз тебе жити. Очарувала мене. Лишень  смi?ться.  Три
роки, як одурiлий ходив, топитися хотiв, а пiсля, дяка Богу, дяк попався.
   Пiсля того, як вiн з нею пожартував,  вона  раз  прикликала  ще  одного
легiня i дяка, обернула ?х у бики й тi так билися, що аж страшно  було.  I
ще оповiдав Клочур?к про коня в золотiй збру?, який вибiгав серед ночi  на
дорогу й зводив людей. Вибiжить кiнь, - пишний кiнь, хоч би самому царевi.
Збруя на нiм золота на мiсячнiм сяйвi вигра?. Чоловiк косю, косю,  пiймати
хотiв би. Кiнь зовсiм спокiйно сто?ть, або пасеться, а тiльки рукою сягнеш
- зiрвався й побiг. Але далеко не вiдходив. Вiдбiжить крокiв десять i знов
пасеться. Так не одного цiлу нiч проводив.
   Знав Клочур?к i про гада великого в золотiй коронi.
   Вiсiмдесят рокiв тому переходив горами великий гад. Переходив так  десь
з Криха? до Тесаника. Коли проходив уночi, так свiтив, що всi села навколо
й усi гори й навiть полонини освiчував. О,  скiльки  того  Клочур?к  знав.
Тепер уже люди не вiрять. Здрiбнiли й спорожнiли.
   Минали вечорi, ночi, днi. Сонце виходило й заходило. Лiто мiняло зиму й
навпаки. Лiси й звори шумiли щодня однаково. Гори  нiколи  не  сходили  зо
сво?х мiсць.



   2

   Хто каже, що гуцул злий - грiх чинить.- Дай  Боже,  i  вам  здоров?чко,
вiдповiда? вiн на поздоровлення. I це щиро. Це  чути  з  голосу,  видно  з
очей. Але гуцул гордий i амбiтний. Вiн  гостро  вiдчува?  кожну  образу  й
довго носить ?? в  серцi.  Навiть  незначна  дрiбниця  може  зробити  двох
гуцулiв смертельними ворогами. Нераз цiле життя просудяться, знищать себе,
свою родину й одна смерть всилi покласти тому край. Але всетаки гуцул не ?
злий. Закличе, привiта?  щирим  словом,  накормить,  напо?ть.  Полюбить  -
вiрний до смертi. В бiдi не видасть товариша й нiколи не зрадить.
   Запитайте Манiвчукiв i мого  батька,  за  що  вони  стали  смертельними
ворогами й вони вам напевно не знатимуть, що вiдповiсти. От  ворогували  й
усе.  Ненавидiли  однi  одних,  билися,  судилиcя.  Де  Цокан,  там  нема?
Манiвчука; де Манiвчiук, там не ступить  нога  Цокана.  Навiть  до  однi??
церкви не йшли.
   Брати Манiвчуки жили в самiм Ясiню, пiд грунем  Буковинка  за  двiрцем.
Старший iз них високий, сухий, нiс сокирою, мав поле межа в межу з  нашим.
Це, мабуть,  i  сталося  причиною  довголiтньо?  сварки.  Але  поглибив  i
загострив ?? один випадок з бутину.
   Морозний, соняшний ранок. Гори очищенi й сяють срiблом. Батько i ми всi
три хлопцi вибралися в бутин пiд  Менчiлем.  Годин  двi  ?зди.  Возили  на
пристав до Тиси колоди. З?здилося туди  багато  людей  з  Кевелева,  Тиси,
Лазещини, Стебного. Були там i всi Манiвчуки.
   Батько довго вагався, чи ?хати йому туди на зарiбки, але  було  це  так
вигiдно, що рiшився. I от по?хали. Який  чудеснiй  був  день.  Заморожений
снiг переливався мiльярдами дiямантових  барв.  Ялини,  нiби  з  хрусталю.
Жарiюче червоняве сонце вiнчало могутнiй срiбний шпиль Говерлi.
   Гiрськi дороги вузькi i сховзькi. Поволi собка?мо пiд гору, пряму?мо до
мiсця, де приготовленi нашi колоди. Недалеко вiд них стоять чи?сь воли.
   - Гей, чи? то бики? - гука? батько.  I  тут  з  юрби  людей  вiд  ватри
озвався Манiвчук:
   - А тобi що до них?
   - Та вiзьми ?х з дороги геть!
   - Не на головi чейже стоять.
   - Ади, мушу про?хати. Дерево онде мо?.
   - А мо? по-тво?му не дерево? Заберу  то  й  про?деш,  каже  задиркувато
.Манiвчук. Вiн певний себе. ?х три здорових чоловiкiв. Але батько не дався
довго водити за нiс. Зiскочив з саней до Манiвчукових волiв i  шмагнув  по
них корбачем.
   - Не кивай волiв! - пiдскаку? з буком Манiвчук. Голос рiзкий, горловий.
   - То прийми ?х собi з дороги, - майже спокiйно перечить батько й гонить
далi.
   Манiвчук стрiба'?, мов кiт, i бемц батька по головi.  А  бук  порядний.
Мить, i ми коло них. Замигали над головами буки.  Хтось  крикнув.  З  гори
летять ще два Манiвчуки.
   Батько був  дужий.  Ми  також  хоробро  й  уперто  змагалися.  Хтось  з
Манивчукiв хроснув старшого брата Юру по головi й тому потекла юха. Батько
зобачив, плигнув на колоду й високо занiс кiлка над головою напасника  але
лiва нога сховзнулася й попала мiж двi колодi.  Манiвчук  наскочив  ззаду,
шарпнув батька за кожух i той полетiв у низ. Нога, що була  мiж  колодами,
згучно в суглобi трiснула й старий болючо викрикнув. В  ту  ж  мить  Павло
встиг мазнути Манiвчука буком по лисинi. Удар був влучний i ворог  клякнув
у снiг. Снiг забарвився на червоно. Батько лежав i йойкав. Ногу  в  колiнi
зтрощив.
   Надбiгли люде й решту бойцiв розвели. На мiсцi бойовища лишилося  двох,
яких забрали на сани. Ми всi вийшли з  меншими  чи  бiльшими  ранами,  але
трималися на ногах.
   Повезли батька до дому. Дорогою нога ,розпухла так що немогли  стягнути
гачiв, прийшлося розпорювати. Мати тоншила, йойкала. Юра обмив свою пику й
погнав до Рахова до лiкаря. Але того не було дома й  наш  старий  два  днi
пролежав з переломленою  ногою  без  лiкарсько?  опiки.  Домашнi  "лiкарi"
лишень намучили й порядно йому нашкодили
   Вилiкувати ногу цiлком не вдалося. Лишився старий кривим до смертi.  До
того  ще  тягалися  вороги  пару  рокiв  по  судах,   заробили   адвокати,
випорожнили сво? че-реси, але й на тому ще не кiнець.



   3

   Зо всiх  нас  братiв  найкращим  видався  середнiй  -  Павло.  Високий,
стрункий, дужий i прудкий, мов тятива Очi сiрi, гострi.  Кулак  твердий  i
меткий. У вiсiмнадцять лiт вiн уже гонив дараби з найнебезпечнiшо? гатi на
Сухому. ? це мiж Говерлею й Заногою. Потiк Сухий стрiмкий,  камянистий,  з
багатьма небезпечними зворотами.
   Звичайно в понедiлок на свiтанку Павло  набирав  до  тайстри  солонини,
хлiба. Мати при тому тошнiла й зiдхала: - Сокотися, сину !..
   - Не бiйтеся, не вперше. - I вiдходив.
   Два днi вязали дараби, готовилися до спусту. У  середу  рано  пускалася
вода. Бурхливим дужим поривом, мов зграя лютих звiрiв, виривалася  з  гатi
вода. Дзвенiло  камiння,  зеленава,  кристально  чиста  рiдина  стрiмголов
летiла вниз, оздоблена пiнними квiтами.
   Керманичi, тiсно обтягнутi чересами, в  пiдковах  плигають  на  дарабу.
Старший ста? в керми. Його ж рука  тiсно  трима?  опанчу.  Зiр  скерований
уперiд i, хай би валилися гори, не смi? зиркнути всторону.
   Коли Павло брав у руки опанчу й  затискав  ??  в  сво?х  долонях,  коли
волохатi, дужi груди напиналися й гострий зiр скерувався вперед -  гарним,
пишним був вiн  створiнням.  Чуприну  патла?  вiтер,  обличчя  бронзове  й
загартоване, мов лезо меча.
   - Раз!.. Два!... Триии!... Дараба  входить  у  струм  потоку  й  тiльки
пiдхоплять ?? пружнi хвилi, як миттю, мов стрiла. Щеза? з очей у  гущавинi
струнких смерек.
   Валуни, водоспади, закручi. Рве й  пiниться  потiк,  ревом  реве,  люто
налiтав на пороги й, розбившися на лiч бризок, хльостко сипле ними  в  очi
керiвникiв.
   По двох роках вправ Павло сам вже гонив дараби. Це рiдко хто  за  такий
час привчиться. Дараби йшли з Ясiня й Богдана до Бичкова, там  звязувалися
в бокори, мiнялися люде, якi вже провадили далi  до  Барi?ва.  З  Бичкова,
обтяженi гостинцями, верталися керманичi до дому. Несли з  собою  "кадило"
вiд молi, стракатi шовковi хустки для жiнок, крисанi та всяке таке.
   За той час здобув Павло славу, як одважний  керманич,  добрий  бо?ць  i
сильний непереможний борець. Його бачили на всiх гулянках, весiллях.  Брав
дiвчину, яку хотiв, i шов, куди забажалося. Через гору до Жабя, Яблiнного,
Ворохти, - у двох з Юрою, озбро?нi тесаками в  чересах,  вiдправлялися  на
цiлу нiч. Але ранок мусiв застати ?х дома. Старий наш спусту не давав. Око
мав гостре, та й пястуки нiчого собi. У нас незрушно  панували  послух  та
пошана для старих. Матiр поважали, а батька боялися.
   Юра став рекрутом i цi?? осенi мав нарокувати. Павло вернувся з плавби,
мав кiлька талярiв i на диво розгулявся. Нiколи його не бачили таким.
   - Чи не загуляти б нам нинi, браття? - каже Павло. Було  перед  святом,
кличе до Ворохти.
   - Чому до Ворохти? Хiба тут нема? де загуляти? Юра дивиться й смi?ться.
- Гуляй, гуляй, Павле! Мама спитають за грошi.
   Павло махнув рукою. - Не журися. Пiдемо, а ти, Дмитре,  також  з  нами.
Досить тобi по запiчках сидiти.
   Менi ця справа подобалася. Пiдемо. Чому б  дiйсно  не  пiти  Юра  також
завагався. Пiсля довiдалися, що Павло не даремно нас туди тягнув.
   Перед парою тижнiв Павло загуляв. До корчми зiйшлися легiнi та дiвчата,
наняли музику, випили. Грошi Павло мав i захотiв себе  показати.  Полилося
вино. Музики дiстали таляра й грали безупинно. Павло був першим  танцюрою.
Як тупне, як рикне коломийку, як  присяде  -  ходором  йде  корчма,  iскри
летять. А попаде до рук дiвчину, до землi не допустить.  На  руках  носив.
Дiвчата линули до нього, легiнi зуби гострили, але кожний потерпав за сво?
щелепи, тому й не займали його.
   Он вертиться дiвчинка. Вюнка, жвава, пахуча. В. очах тернинки, гляне  -
опалить, бровами поведе - бритвою... Павло зна? ??. Чому б йому не  знати.
Хто не зна? в Ясiню й далi Манiвчуково? Марiйки.  Давно  вже  Павлове  око
нагнiтило ??, але дарма. А вона з кожним роком краща?. Танцю?  легiнь,  п?
вино, сипле музикам грейцарi. Хiба то для себе? Хай бачить вона, хай зна?.
Подивися, хто такий Цокан. Та й вона не пасе  заднiх.  I  вона  зна?  собi
цiну. Ось вона розгулялася. Очi горять, блещать агатами, щiчки -  жаринки,
палають i манять - цiлуй!
   Ех, було не було! Коли б .ще не вино в головi,  а  то  тьмаво  в  очах.
Тiсно стало й зовсiм мало дiвчат. Брязнули цимбали нову гуцулку. Сам Павло
замовив i до Марiйки. А та метнулася й:  -  з  неньовим  ворогом  негоднам
танцювати.
   Опекли цi слова легiня. Сто очей упилися сюди,  гнеться  помiст  та  не
валиться.
   -Ах, ти жабо, зацицькана! - вирвалося в нього.  Раз-два,  Павло  вже  з
любою крутиться швидко, швидко.  Хай  одважиться  котра  зробити  так,  як
Марiйка. Змете, знищить зрiвня? з порохами. А та он клята пала? вся й  очi
мокрi. Плач, плач. Тут, голубко моя,  не  кiнець.  Ми  ще,  горлице  дика,
зобачимо. Пiсля до кутнього столу вiдiйшов, де в око рiжуться. Взяв  карту
- ас. Банкують. Накрив грошi картою, - по банку!
   Мече  сусiд  карту.  Валет,  сiмка,  -  досить!  Собi!.  Мече  собi.  -
Вiсiмнадцять. А ти? - Двадцять. - I потяг купу грошей до себе.
   Кресаню збив на потилицю, на  чолi  пiт  зiйшов,  очi  впер  у  стiл  i
мовчить. - Ще картку!.. - Банку?. Ставить таляра. Перший програв, другий i
третiй за ним. - Банк!..
   Мiша? карти. Мiша? так, що сиплються на всi боки. Пропасниця тiпа? ним.
- Пива сюди!...
   Зявилося пиво. Хильнув i до дна. Роздав наново карту. Обiйшло  навколо,
везе. Зiрвав другий банк, мов не було. Захоплення найшло, ще пива замовив,
витер рукавом пiт. Знову карту взяв. Банку? сусiд. Раз ударив  i  програв,
Другий - програв. Дiйшло до банку, накрив увесь - програв.  Лють  проняла.
Що за чортова доля така. Раз з тобою, мить - i проти тебе. Вихилив пиво  i
ще гукнув одно.
   На Марiйку хоч би зиркнув. Нема? ?? тепер. А дума вперто коло  Марiйки.
Ще бiльше розбiра? лють.
   Карта кружля?. Одно за другим глушить пиво Павло й не счувся,  як  купа
грошей щезла зперед нього. А тут треба платити до банку. Грачi .байдуже  й
спокiйно ведуть гру дальше. Павло череса розщiпнув, витяг  i  сво?  банки.
Бe, безупинно б? - на всi, на цiлий банк. Хай ?х чорт тi грошi...
   До пiвночi розiйшлася по корчмi чутка, що Павло програвся до останнього
таляра. Довiдалися про це всi, довiдалася й Марiйка. Цiлих двадцять  байок
Залишився винен сво?м спiвграчам. Устав i пiшов до дому.
   Падав дощ, нiч чорна мов вугiль.  Молодик-мiсяць  купа?ться,  зiйшов  i
зараз зайшов. Гремлять потоки й попiд лiсом та горами  гуде  вiтер.  Пiшов
Павло просто через Буковинку. Ох i гидко  на  душi.  Пяний  вiн?  Нi,  вiн
зовсiм не пяний. Хто, чорт бери, скаже, що вiя пяний? Он вiн йде, точиться
й силиться спiвати. Та хiба  то  вiн  сам  точиться.  Вiтер  його  точить.
Проклятий вiтер! Поганюща, бодай ти зараз провалилася, нiч.  -  Йди  геть.
Марiйко, бо, ?й  Богу,  розiбю!  Геть  менi  з  очей,  погана  ти,  дiвко!
Зупинився, - Щ-ш-ш-фф-i-i! Шумить, шумить! Послухав  i  пiшов.  Треба  все
таки йти. Так, так, треба йти!
   Прийшов, залiз на оборiг i до рана очей не сплющив.
   - Ой, сталося щось з нашим Павлом, ой сталося! - журилася мати.
   Тому й покликав нас Павло до Ворохти.  Завтра  Друга  Пречиста.  Година
прояснилася, днi теплi, соняшнi.  Першi  дотики  осенi  торкнулися  гiр  i
лiсiв, а листя бучини загорiлося й зрiдка починало капати до долу.
   Того дня одягнули ми найкращi  сорочки,  найновiшi  кожухи,  найпишнiше
заквiтчали  кресанi.  Нашi  капчури  й  з  жовто?  шкури  постоли,  чистi,
новенькi, лишень поскрипують. Кожний  за  черес  тесака  заткнув  i  набив
грiшми. I коли сонце торкнулося верхiв смерек на грунi Цапок - вийшли.
   Йшли через Бубне старим пла?м Просмиком. За двi годинi  в  Ворохтi.  За
той час почало смеркати. Крiм Павла, ми  зовсiм  не  знали,  що  йдемо  на
весiлля. На вулицi зустрiли мiсцевого легiня Iвана.
   - Куди молодцi, Цокани? - а з кишенi його видно. пляшку з горiлкою.
   Чу?мо, в вас тут цимбали бренять. А де музика - там i ми. А до корчми б
нам не зайти?
   - Якого дiдька до коршми? - i витяга? пляшку.-Зайдемо до  мене  й  усе.
Будьте спокiйнi! Набез?вно голоднi не вийдете.
   - Але Цокани впорожнi не вмiють у гостi ходити. Скоч, Дми.... та захопи
по однiй. Але чогось порядного,- каже Юра.
   - Ти, Юро, завжди за розумом не ходиш за море, - пiддобрив Павло.
   Я скочив i захопив по однiй. У Йвана застав уже повну хату. Два  газди,
дiвчина, горбата бабуся, на печi столiтнiй  дiдуган  покашлю?.  Легiнi  за
столом, на ньому закуска й  вiдiткнена  пляшка.  Присiв  i  я,  закружляла
чарка. Випили, що було й розгорiлися.
   - Е, - зiрвався Павло. - Братя Цокани не так гуляють. Ще по однiй!
   Дехто почав перечити.
   - Плювати. Ще по однiй! Стiй усi тут, а я миттю вернуся. - I вiн  зник.
За хвилину дiйсно вернувся й тiчбу парубкiв привiв з собою. На  стiл  цiлу
батерiю пляшок виставив, хлопцi муром навколо засiли й пiшло.
   - Сипте, сипте, хлопи! Сипте, чорти коханi! Пиймо, поки п?ться! А пiсля
всi на весiлля.
   Лл? Павло, лл? й часту?. Навiть горбата бабуся закукурiкала  й  ходором
по хатi пiшла. Дiд з печi зсунувся й ногами  столiтнiми  засукав.  Коли  б
мертвi були й тi б устали. У кожного кров заграла, заспiвали,  обнялися  й
потягнулися на весiлля.
   Знав Павло, чом вгощав. Знав, куди йде  й  що  його  чека?.  Попали  на
весiлля до Манiвчукового свояка. Всi три брати тут зi сво?м крамом. Мусить
десь i Марiйка бути.
   Увiйшли до хати, гостi всi розступилися. Ми кресанi з  голiв  i  добрим
вечором, як годиться, вiта?мося. За трьома столами повно набито. Столи вiд
потрав гнуться. На запiчку цимбалiсти й скрипак.
   Павло обвiв поглядом хату. Зна?, кого шука?. Але ?? якраз не було. Десь
мабуть вийшла. Та за хвилину й вона  метелицею  злетiла.  Тонка,  струнка,
в?ться й дрiжить, мов напнута струна. Павло ще бiльше  ожив.  Очi  горять.
мечуть. Пiдiйшов до музик i цiлого кладе таляра.
   - Заграйте нам, але шпарко?. Що б усiм люциперам у пеклi занудило. Aнy,
скрипачу, рiзни!
   Музики рiзнули. Павло, за  ним  Юра,  за  ними  й  я  пустився  в  тан.
Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в  вiкнах  шибки.  Пiт  облива?
чоло, залива? очi. Поля! Тiсно тут! Пiсня рветься й розносить хату.  Повно
нас. Скрiзь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивiться. Дiвчина,
яка попала б пiд руку, пiдхоплювалася й фургалом вертiлася  у  повiтрi.  I
чим мiцнiше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес,
глодав скрипаковi струни, тим  буйнiшав  танок,  тим  скаженiше  виробляли
парубоцькi ноги.
   Танцювали ми, танцювали  всi  легiнi  й  дiвчата,  лиш  Марiйка  стояла
затиснута в самий кут i сумно дивилася. Нашi тепер музики  й  наш  танець.
Легiнi, мов жеребцi, реготали, а дiвчата вивiвкували й шалено  витуптували
ногами.
   Дивляться на це Манiвчуки й буряться. Нiяково переривати гульню. Звичай
такого не каже, але й дивитися. як твiй ворог у  тво?й  хатi  перед  очима
гуля? й тiшиться,- не можна. Хто б видержав таке. Старший з  них  уста?  i
виходить. Метке Павлове око помiтило це. Помiтив це i Юра, бо вже про  все
догадався. Але вони гуляють далi. Душно й кожухи злiзли  наопашки.  Музики
дiстали ще таляра й чарку - заохоченi тнуть.
   - Ей, брати мо?, соколи! - гука? Павло. - Погуля?мо,  чарку  вип?мо  за
здоровля, бо тiльки  й  ма?мо  нашого.  Умреш  i  згни?ш,  а  втiха  iншим
лишиться. Ай, дiвчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить  -  озолочу,
замилую! Гей!.. - в цей час котрийсь iз легiнiв  сiпнув  його  за  полу...
Оглянувся - Тулайдан Гнат з Ясiня.
   - Ходи-но, бра, сюди, - i потяг Павла взад. Вiн продерся через  натовп,
щось там з легiнями порадився, за хвилину покликав Юру i мене.
   - Зда?ться, брати, що нам хочуть тут помяти трохи  ребра.  Шепни,  Дми,
кому треба, а я пiду гуляти далi. Та буками запасiться..
   Хлопцi, що з нами прийшли, обурилися. - Як! Що значить? Коли гуляти, то
всiм гуляти. Нате й весiлля. Цокани гостi в нас, не дамо ?х.
   Це все в темних  сiнях.  Бачимо,  один  за  другим  смикнули  Манiвчуки
надвiр. Чу?мо, за стiною шепчуть  i  мабудь  чарку  пють.  Видно  Манiвчук
часту?.  Через  хвилину  з  ревом  протиснувся  з  двору  до  хати  якийсь
легiниско. Здоровий. Реве, як бугай.
   - Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу!
   В наш город стрiля?. Але .Павло нiби й не  до  нього.  Легiнь  улiз  до
хати, реве, смика?ться до Павла, нiби ненароком пхнув  на  нього  дiвчину.
Павло терпiв, терпiв i раптом - брязь легiня в пику.
   Удар був меткий i щирий, легiнь  поточився  й  клякнув  додолу.  Навiть
скрикнути не встиг. За нього хтось на  цiлу  губу  ревнув:  гвавт!  Цокани
розбиваються!
   Захвилювався натовп. Манiвчуки ввiгналися до хати, за ними гурт легiнiв
Повiнню хлинули й нашi легiнi.
   Павло вiдступив набiк, зцiпив пястуки, випнув груди. - Ану, кому  життя
обридло! Пiдступай! - Лютий, увесь тремтить, обличчя  -  жар.  Всi  легiнi
самi вiд себе на два табори розсипалися. Ми не чекали  нападу.  Раз,  раз!
Репiт, брязкiт битого посуду та вiкон.  Оджоги,  коцюби,  макогони  -  все
пiшло в хiд. Згасло свiтло. Хтось вже через вiкно вилетiв i  там  на  цiле
горло репету?.
   Хатнiй бiй йшов непомiтно, та хтось заревiв, нiби його душили. Блиснуло
знов свiтло й усi побачили старого Манiвчука в обiймах Павла.  Мiцнi  були
цi обiйми. Так умiють лише медведi обiймати. Вiд них усi кiсточки  старого
трiщали.
   - Так це тобi за батька. Раз! Раз! Раз!  По  черепi.  В  ту  мить  десь
взялася Марiйка. Вона нiби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку.
   - Павле! - скрикнула перелякано. - Будь добрим...
   Це випало зненацька,  мило,  тепло,  i  рука  Павла  вiдразу  заклякла.
Коротеньку мить подивилися одно одному в очi. Безодня жалю, лютi й  любови
злилися в тих поглядах, Скривлене вiд лютi Павлове обличчя  вiдразу,  нiби
освiтив сонцем, прояснилося. Вiн пiдняв на руки старого  свого  ворога,  -
гей, розступiться! - пiднiс до лiжка й бухнув його в подушки.
   Пiсля швидкими, рiзкими  кроками,  розбивши  ворохобний  натовп,  Павло
вийшов надвiр.
   Бiй ущух одразу. Всiм стало нiяково. Ми вийшли за Павлом. Вiн стояв  за
рогом хати й витерав чоло.
   - Бiжи, Дми, по мого кожуха. Пiдемо, браття, домiв. Хай ?м чорт.
   Голос змiнився. Тихий, лагiдний. Пiшов по кожух, довго  його  шукав,  а
знайшовши, ми вiдразу вiдiйшли.



   4

   Йшли зовсiм мовчки. Почувалися безпечними. Нiхто за нами не йшов, нiхто
нiчим не погрожував. Пiсля нагнав нас Тулайдан.
   - Пiду з вами, - каже вiн.
   - Можеш - вiдповiв Юра.
   - От вони всi тепер здивованi, - почав було Тулайдан, та нiхто з нас не
мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк.
   Нiч тиха,  мiсячна,  зоряна.  Впала  сильна  роса  й  чути  приморозок.
Спочатку йшли дорогою, пiсля звернули влiво й  подалися  вверх,  пла?м  на
полонину Григорiвку.
   - Ти що робив, Гнате? - порушив тишу Павло.
   - Та-а-а, зна?ш... - i Гнат махнув рукою. - Все до того адвоката ... по
дорозi й на весiлля зайшов.
   - А адвоката нащо потрiбу?ш? Судишся? - майже суворо допитував Павло.
   - Та все з тим Розенкранцом. Хто його зна?, що з того буде.
   - Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? - запитав Юра.
   - Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть,  хвалять
Йойну. Та раз приходять i хваляться. Так i так. Йойна  домага?ться  нашого
грунту. Як то, схопився я. - Та хто його зна?. Я в нього,  кажуть,  однi??
зими на метрак малаю позичив. Обiцяв, що за мiсяць поверну. Минув  мiсяць,
бик пропав. Треба було другого купити. Пане Йойно, пiдождiть ще пiв  року.
Зароблю в бутинi, вiддам. - Ну,  чому  не  пiдождати.  Все  одно  вiдсотки
ростуть. За пiв року старий наш не  змiг  вiдсоткiв  заплатити.  Знову  до
Йойни, знов просить. А за два роки Йойна нарахував,  що  i  грунт  i  хата
пiшли до нього. Я вже тут сам узявся за дiло.  Мене  диву?,  як  воно  так
сталося.
   - Ну, судився з ним? - пита? Павло.
   - Судився. Чорт би такi суди забрав.  Жид  на  жидовi  сидить  i  жидом
поганя?. Попробуй з таким судом, звяжися. Судився. Два  рази  ставали.  На
адвоката останн? стягнули й усе марно.  Тепер  зима  надходить  i  з  хати
виганя?.
   От воно як.
   Йшли поволi пiд гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить  лiс  i  потоки.
Мiсяць великий, великий i тяжкий, повний. Свiтло його мiдяне  якесь.  Гори
олитi ним i стоять непорушно камянi велитнi. Пройшли полонину, зiйшли дещо
пла?м у низ i вийшли на скелю Климпуш.
   Звiдсiль видно  Близницю,  Драгобрат.  На  пiвнiч  велично  здiймаються
Синяк, Довга, Хомяк. В низу срiблиться в мiсячнiм  сяйвi  рiчка  Лазещина,
видно стрiхи хат. Чотири довгi тiнi пiдiйшли на край скелi, i  зупинилися.
Всiм хотiлося полюбуватися цi?ю тишою,  величнiстю  -  простором.  Повiтря
чисте, пахуче. Груди високо пiдiймаються й утягають смолянi запахи. Коли б
крила, зiрвався б звiдси й  полетiв  би  до  зiр.  Колись  тут  камiнь  на
залiзницю добували, рвали його динамiтом i скочували  в  долину.  А  тепер
прiрва метрiв двiстi глибока лишилася. А далi лiс, лiс i лiс. Смереки,  як
свiчi. Кожний куцак горить i кожна гiлочка тон виводить.
   Юра перший перебив тишу. - Гарний, каже, наш край.
   - Гарний та дурний, - флегматично дода? Павло й спльову?.
   - То найкраще, кажу, коли б кожний починав вiд себе.
   Павла зiрвало. - Брешеш, брате! Не туди стрiля?ш. Те, що  чоловiк  дещо
гульне, дещо розправить кости, - дурне. Не станеш сидiти на запiчку й,  як
стара баба, стогнати. Молодiсть ? молодiсть й кiнець.
   I Павло почав розводити сво?. Про мадярiв, жидiв. Ненавидiв ?х. Завжди,
коли впадав у поважний настрiй, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно,
розмахував руками.
   - Пора, казав  вiя,  правду  перед  очi  поставити.  Другi  нас  живцем
проковтнуть. Прошу тебе - Розенкранц. Що  ?  тут  Розенкранц?  Чорти  його
знають, звiдки присунувся сюди, розставив  свою  павутину  й  смокче  нашу
кервавицю. А скiльки тих Розенкранцiв налiзло до нас? Глянь  на  Ясiню.  В
долинi, при дорозi, самий тобi Розенкранц. А  наш  гуцул,  Бог  зна,  куди
залiз пiд небо й сидить, як воша голодна.
   - Нiчого, махнув чомусь рукою Гнат.  Колись  i  на  нашiй  вулицi  буде
празник. Отодi ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он вiйна буде.  Ех,
коли б вiйна. Брязну все в землю й на вiйну.
   - На яку вiйну! За кого пiдеш дертися? Ми русини, а там за  горою  такi
самi живуть. Такi ж дурнi й такi ж обдертi.
   - Це вже, вмiшався я, вуйко Штефан тобi наговорили.
   Павло глянув на мене таким поглядом, що я зацiпив губу.
   - А що тобi до того, хто наговорив. Ти но менi анi мур; нi, то дiстанеш
i кiнець.
   - Ти коли вiдходиш, Юро? - пита? Тулайдан.
   - Ще тиждень погуляю й доста.
   - До гонведiв?
   - Та нiби. Все одно куди.
   - Ну, але скоро  досвiдок.  До  дому!  -  каже  Павло.  Нинi  вiн  нами
командував i нiхто не думав перечити. Ми встали й пiшли. Тiльки  постiльцi
по сирiй землi шелепають та сухi гiлки потрiскують.
   Коли вилiзли на наш грунь, мiсяць  зовсiм  сповз  i  от-от  упреться  в
Близницю. Спiвали пiвнi. Наша хата, хлiви, обороги, цiла та деревяна  сiра
садиба, облита сяйвом мiсяця, погрузла в глибокий сон.
   Юра пошкрабався до хати, а ми з Павлом лишилися на  оборозi.  Тулайдана
лишили в низу на дорозi й вiн  подався  до  Ясiня.  Ми  ж  полягали,  дещо
поприкривалися сiном i старими кожухами й лежимо.  Лежу  горiлиць.  Мiсяць
просто в очi б?, не спиться. Думи лiзуть, у  головi  шумить,  соваюся.  По
часi чую, що й Павло не спить,  з  боку  на  бiк  перекочу?ться  й  потиху
ла?ться. Полежали з пiв години i чую:
   - Дмитре?....
   - Що хочеш? - вiдзиваюся.
   - Не спиш?
   - Не спиться, кажу. Думаю ввесь час про те  весiлля.  Невже  вона  тобi
того?..
   - I я думаю про те, перебива? Павло. I тут оповiв випадок у  корчмi.  -
Хотiлося менi, брате, отак свiт розбити. Отак би згрiбнув i розчавив.
   Повернувся, пiдпер голову лiктами. Хвилину помовчав  i  почав  знов:  -
Зна?ш, Дмитре. Може тобi смiх. Смiйся. Все одно. - Голос його злагiднiв. -
Вона, зна?ш, так подивилася, так тобi подивилася. Лежу, зна?ш, i бачу.  Он
вони тi очi. Одно й друге бачу. Бачу нараз обидвое. Чорнi  такi,  огонь  у
них i печуть. От який був пяний, усе забув, нiчого не чув, а  як  глянула,
все до чорта з голови  вилетiло.  Все,  лиш  очi  ??  однi.  "Будь,  каже,
добрим". Ха-ха-ха!
   Дивно, зовсiм не по-сво?му засмiявся. Знов хвилину  помовчав.  Менi  не
видно його обличчя. Мiсяць свiтив йому  в  потилицю.  Стало  чомусь  шкода
його. Величезна постать. Грубий, загорiлий карк i та  його,  якась  дитяча
мова. Яка вiн, думаю, дитина. Велика, сильна дитина. Пiсля вiн ще говорив.
Говорив довго й багато. Мрiяв i складав сво?  пляни  будучого.  Також  вiн
твердо порiшив, що переможе ??, що не вiдпустить ??,  що  вiн  украде  ??,
завезе Бог зна куди, буде спускати дараби, день i нiч  працювати,  зробить
собi хату й там житиме з нею. Вiн був твердо твердо в цьому переконаний  i
вiрив у сво? слова. Заснули аж на свiтанку.


   Проспали довго. Сонце зiйшло й  пiднялося.  День  гарний  i  святочний.
Батько зрана пiшов у Тису до церкви. Там сьогоднi  празник-вiдпуст.  Павло
йде туди аж пополуднi й Юра мабуть також. О,  Юра  не  мабуть,  а  напевно
пiде. Вiн не пропустить цi?? можливостi. Там вiн ма? когось,  за  ким  вiн
далеко пiде. Але Юра про це нiкому не скаже.  Там  мешка?  його  невеличка
пухкенька жидiвочка Естерка. Жи? вона в Тисi в брата й ши? на  машинi.  О,
це чудесна Естерка, весела Естерка. Як  вона  "радо  бавилася  з  руськими
легiнями", але "найфайнiший" з них  Цокан.  Ох.  той  Цокан!  Це  розумний
легiнь той Цокан. Вiн не такий, як iншi гуцули. Вона  спiвала  йому  гарнi
пiснi, а який у не? голос. Цокан розумi? той  голос.  Цокан  любить  його,
Цокан i ?? за той голос любить. Вона вийде з ним  у  лiс,  далеко  у  лiс.
Нащо, щоб ?х усi бачили? Вони зовсiм не потребують,  щоб  ?х  усi  бачили.
Вони сядуть собi на камiнi великому. Естерка  з  моху  вiночка  зробить  й
заквiтча?ться. Себе й його. Обидвох заквiтча?. А  пiсля  вона  пiсню  йому
заспiва?:

   "Ой, не ходи, Грицю
   Та на вечеринцi.
   Бо на вечерницях
   Дiвки чарiвницi".

   I iще Естерка заспiва?  йому:  "Вiють  вiтри,  вiють  буйнi".  Де  вона
навчилася таких гарних пiсень? Тут на Гуцульщинi таких не знають.  Правда,
не знають?
   О, Естерка була не лише в Ясiню. Естерка була й далi.  Вона  була  й  у
Коломи?, i в Дрогобичi, i, навiть, у самому  Львовi.  Ах,  яке  це  велике
Мiсто Львiв, йдеш, йдеш i кiнця нема?. Там i трамва?  ходять.  Юра  ще  не
бачив трамваю. Колись ще Юра зобачить. То. ? вiз,  що  сам  ходить.  Тягне
його лектрика, така сила.... Вона то не може  розказати.  То  треба  книги
великi вчити й там написано. I ще бачила у  Львовi  "кiятри".  Пiшла  раз,
узяла листочок, заплатила грошi й ?? впустили. Ой,  то  було  красно!  Ой,
коли б таке побачив Юра. Заля така велика. Свiтиться скрiзь i на стелi,  i
на стiнах. Пiсля все гасне. I тодi почина? сама вiд  себе  пiднiматися  на
переднiй стiнi завiса. То вони тiльки так показують, що сама вiд себе. Там
ззаду хтось зтягае ?? за мотузок.
   I як вiдкрили... Ой, ?й! Там тобi зявилася  садиба,  сад  такий  пишний
сад. I криниця там була, а якась дiвка йде з вiдрами по воду й так жалiсно
спiва?. I Естерка спiвала Юрi ту пiсню, а Юра слухав i очей  не  зводив  з
Естерки. О, яка вона та Естерка. Скiльки вона зна?, скiльки бачила.
   I якби не пiшов Юра на празник. Вiн ще вчора хотiв i а нiяково було. Не
хотiв Юра, щоб хтось з родини знав, що вiн з жидiвкою водиться.  Надто  не
хотiлося, щоб знав Павло. Не любить вiн того "кодла". Але Павло  все  одно
знав. I вiн знав i я знав. Тяжко в селi чогось не знати, чого не  треба  б
знати!
   Батько вернувся з церкви i принiс  свою  "Недiлю".  Павло  побачив  ??,
сплюнув i подався, Бог зна куди. - А прочитайно, Дмитре, "Недiлю", -  каже
старий. Береш i чита?ш: "Велика Копаня  украсила  свою  св.  церков  одним
прекрасним за 3,000 корон купленим звоном,  которого  голос  на  3-4  селi
чути"....
   Ого! - хита? головою батько. - Тото тобi дзвiн! Нам би  такого  дзвона.
Пiсля чита?мо про Зелену Верховину, що  "вигляда?  як  Юдея,  бо  мало  де
такого села, де б жид за бирова не був".
   З Верховини переходимо до культурно-освiтнiх справ.  Чита?мо,  яких  то
ма?мо тепер непорядних учителiв. Колись це  зовсiм  iнакше  було,  бо  хоч
"давнiй учитель був худобний, але вiру свою держал твердiше, у  корчмi  не
валявся так много та й битангов[3] не було так много як тепер".
   - Правду каже новинка. Хто тепер вiри сво?? трима?ться. Тiльки вилiз за
порiг, та й уже "нем тудум". А по мадярськи то  вiн,  дубило  його  мамку,
"тудум". Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там вiн тобi  не  тягне
колод? Там собi сiв коло столу, шкраб, шкраб пером i вже грошi. I  як  вiн
тобi вiру не зломить, батька старого не продасть i не забуде рiдно? мамки,
котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як i всi чеснi
люди говорять.


   Менi все таки подобалися батьковi  гуторки.  Сто?ть  серед  хати,  руки
довжелезнi, ноги високi. Мова сокирна. але чувся в iнiй розум,  звичайний,
простий "людський" розум.



   5

   А Павло не видержав. Вимився, зачесався,  чомусь  ще  гуглю  накинув  й
подався через гору до Ясiня. Але  й  там  сьогоднi  порожньо.  Коло  мосту
"Тридцятка", де звичайно вешта?ться в  свято  юрба  народу,  сьогоднi  лиш
кiлька дiдiв попiд жидiвськими крамницями на лавочках сидять i курять сво?
довгi люльки. Вся молодь у  Тисi.  Там  сьогоднi  гульня.  Там  напевно  i
Марiйка.
   Павло зайшов до корчми й замiсць пива, вихилив одну за одною двi  чарки
горiлки без закуски й подався до Тиси. Йшов, землi не чув. Йому здавалося,
що там уже давно всi зiбралися й тiльки на  нього  чекають.  Вiн  навмисне
спiзнився й зовсiм1  iз  цього  задоволений.  Широкими,  твердими  кроками
ступав, посвистував, крисань на бiк. Уже здалека чути музику  й  гармiдер.
Над  Тисою  невеличкий  майданчик.   Там   тепер   утоптана   трава,   там
порозсiдалися на колодах легiнi, там  дiвчата  позаквiтчуванi,  купчаться,
мов вiвцi в спеку, i чекають на танець.
   Коло церкви розсiлися торгiвцi. Дешевi бляшанi хрестики, образки, губнi
гармонiки, свистуни, серця.
   Павло намiрився просто до музик. "Вона" напевно там. Не  помилився.  До
нього вiдразу пiдiйшли кiлька хлопцiв. - Ну, що? Як? Погуляв у Ворохтi?
   - А який вам бiс уже так скоро все поросказував? -  Павло  сплюнув.  Не
любив говорити про такi речi. Став собi, гугля на опашки, руки  на  грудях
зложив i дивиться на музики. Там йде безконечна  гуцулка.  Легiнi  крутять
дiвчатами, аж курява йде. Коломийки не вмовкають. Он i  Марiйка.  Червона,
очицi горять. Воно безупинно витанцьову? з  якимсь  легiнем,  який  тримав
себе, мов молодий пiвник. Пiдiйшов Тулайдан.
   - Не бачив ти Юри? - пита? Павло так собi, щоб щось сказати. Вiн  добре
зна?, де оберта?ться Юра. Напевно з тою чортовою Рухлею.
   - Зрана тут був. Повертiвся, повертiвся й десь зник - каже Тулайдан.
   - А не зна?ш, що то за пiвник он там коло Марiйки вертиться?
   - Та ти хiба не зна?ш?  Та  це  ж  Гриць  Янчеюк.  Недавно  з  гонведiв
прийшов. Живе пiд Цапком. По мадярськи чеше хоч би мадяр.
   - Видно одразу. Коли б так звернув йому щелепи, то ?х може зацiпило  б.

   Не подобався Павловi той  Янчеюк  вiд  постолiв  до  кресанi.  Стояв  i
дивився. Гурт легiнiв коло нього, пiдбурюють до танцю. Але вiн не  виявляв
звичайного зацiкавлення танцем. Витяг  i  закурив  люльку,  яку  тiльки  в
особливих умовах курив, попакував прудко димом i зпiд  лоба  слiдкував  за
танцюючими. Стояв так з пiв години. Його нiхто не пiзна?.  Всi  дивуються.
Що сталося з Павлом ? Яка муха його вкусила? Побачив одного з  тих,  якому
програвся й був винен, покликав, виняв грошi й прилюдно заплатив.  Мовляв,
дивiться собi й думайте, що хочете. Ще й у голос додав: -  так,  ти  сучий
пасинку, порядно тодi мене обiбрав. Але по-друге я тобi покажу, як грають.
   - "Ой, сучий сину,  догра?шся  ти  менi!"  -  Це  вiдносилося  до  того
"пiвника". Бач, пнеться цурупалок огидний. Танцюй,  голубе,  танцюй!  Пика
твоя аж надто тендiтна. Як за?ду ... Ех, як за?ду,  розсипляться  тi  тво?
скалозуби.
   Довго вибирав, кого б йому брати. Он химерне, соромливе дiвча. Раз-два,
взяв i закрутився. А дiвча нiчого. Торкнувся  легiнь  i  запалив.  Моторно
лiта?,  дрiбочуть  ноженята,  синi  очицi  мигають,  горять,   гаснуть   i
загоряються знов. Вона бо?ться чогось. Хiба з  нею  легiнь  танцю??  Павло
Цокан? Ах, нiколи думати, так мало часу думати. Музики грають i  вертиться
в очах стiльки барв. Рука його вже пече, вже пропiка? через рукав.  Ух,  i
танець
   Вечiр. Павло втира? пiт. Маленька  дiвчинка  не  може  бiльше.  Марiйка
регоче так голосно. От вона й  на  нього  глянула,  а  "пiвник"  заступив.
Чекай, пiвнику!..


   - Пiду додому.
   - Що? Ага, ти додому. Чекай, проведу. Почекай ще трошки.
   Дiвча почека? на нього. Василинка пiшла, Оленка пiшла, а вона не  пiшла
з ними. Соромно, але рада. Жи? на грунi. Вилiзти  на  грунь  i  вже  дома.
Павло, мов камiнь, повчить. - Ну, то ходiм. Чорт з нею! -  Взяв  у  долоню
маленьку пiтну ручку й  повiв,  як  дитину.  Мовчить  Павло.  Тяжкi  клятi
постоли. Дiвча коло нього несе  сво?  серце  трiвожне,  залякане.  Трiпоче
воно, на уста нi одно слово не йде. I чого вiн мовчить? Говорун, гуляка, а
тепер ягня якесь.
   I от пiднiмаються вони пiд гору. Ступ за ступом уперед, далi. Все ширше
й ширше розбiга?ться простiр, не дивлячись на вечiрн?  смеркання.  Он  уже
лiс. Ще чути з долини скрипку. Як вона  бiдна  охрипла.  Там  ще,  мабуть,
тупають ноги Марiйки. А впередi лiс. Стоять стрункi смереки, шумлять сво?м
вiчним однотонним  шумом.  Як  там  самiтно  й  затишно.  Павло  зненацька
прокинувся. Квилення скрипки замовкло. Вiн круто звернув у напрямку  лiсу,
туди, де мякий мох убiра? шум води, мов вата.
   Чи бiляве, хрустке дiвчатко перечило? Нi. Воно також любило  ходити  по
моховi. Ступиш i мяко торкнеться нога землi. Сядеш собi й  слухай  досхочу
як шумлять смереки та ялини.
   Зайшли. Павло сiв. Дiвча сто?ть, посмiха?ться. Усмiшки тi??  не  бачить
Павло, бо темно, але хоч би й не темно. Вiн сiв, обличчя закрив  руками  й
задумався. Хтось перед ним сто?ть. Хiба вiн зна?, хто то перед ним сто?ть?
   Видаються рожевi щiчки, двое чорних  очей.  Он  одно,  он  друге.  Вони
дивляться на нього з жалем i любовю.
   - Оленко, - зненацька| обрива? вiн тишу. - Йди, слухай, додому.
   Оленка здрiгнулася. .Чого вона ма? так скоро йти  додому?  "I  неньо  в
бутинi, i мамка не скоро вернуться".
   - Йди, йди, Оленко. Вiн хоче тут посидiти. Вiн трохи собi тут посидить.
Колись зайде до не?, а тепер йди.
   Не хочучи, поволi, Оленка пiшла.  Пiшла,  оглянулася  раз,  другий.  Аж
страшно. Вiн сидить i не дивиться за нею. А обличчя закрив руками,  зовсiм
закрив. Щоб вiн собi що не зробив. Може напився.
   Павло довго таки посидiв. Стало темно. Зiйшли зорi. Знов упала  роса  й
чути приморозок. Смереки потиху шумлять, але вин того не чу?. Йому при?мно
тут сидiти. Вiн сам, йому нiхто не перешкоджа? любуватися  тими  чарiвними
глибокими очима. Пiсля встав i пiшов у низ.
   I  сталося  так,  що  йдучи  пла?м,  який  веде  до  рiчки  Тиси   коло
Струкiвсько? церкви, Павло зустрiв Янч?юка. Той, видно, провiв  Марiйку  й
вертався додому. Принаймнi так здавалося Павловi, що вiн провiв ??. Пiзнав
його здалека й спочатку думав минути та пiти собi геть. Але  стежка,  якою
йшли, досить вузька й з обох сторiн огороджена. Зустрiлися й Павло  зовсiм
близько вiдчув свого ворога. Щось сильнiше, нiж вiн сам, сiпнуло його. Вiн
раптом переступив дорогу.


   - Агiй! Кудою йдеш ? - викрикнув Павло.
   - Чи не видиш, що стежкою? - усмiха?ться той. Хiба вiн зна?,  чого  той
пяний хоче.
   Павло блиснув очима й щiльно пiдступив. - Зна?ш, каже, мене?
   - Ще б нi.
   - Ну, так зарубай собi на носi, що коли не лишиш  тоту  дiвку,  з  якою
днесь танцював, так бiльше сюдою не будеш ходити. Ноги перебю й усi  ребра
потрощу. Так затям!
   Тут уже Янчеюк дещо зрозумiв. - Ади який! А Ти що тут  таке?  -  пiдняв
той пiвнячу голову.
   - Так увидиш що, коли до того часу не повилазять. Я тобi  зовсiм  важно
кажу. Затям!... - Погрожуючи кулаком, вiн пiшов швидко вниз.



   6

   Гори. Що ? на свiтi краще вiд наших могутнiх, веселих гiр. Так веселих.
У горах нема? смутку. Гори багатi  чарами  краси,  дивовижнiстю  будови  й
невичерпанiстю стилю. Все тут на мiсцi й необхiдне. Все так ?, як  повинно
бути. Але гори завжди на?внi. Цi потужнi, незграбнi велетнi даються  легко
на обман. Приходять дикi шахра? та зловживають ?х невинною довiрливiстю.
   Говерля. Oт сто?ть вона, цариця наших гiр, задумана в вiчнiсть. Я люблю
тебе, наша розкiшна горо. Нема? часу, коли б ти не була гарною.  I  тепер,
над осiнь, ти приваблю?ш мене. Я не маю сьогоднi  нiяко?  працi.  Сьогоднi
свято. Я вже перечитав батьковi його "Недiлю" й можу йти, куди лиш  бачать
очi. Юра й Павло пiшли до Тиси на вiдпуст, але я не пiду  туди.  Це  я  ще
вчора собi сказав. Менi при?мно вийти собi з дому, зовсiм одному й перейти
грунем до Лазещини. Дехто казав би,  що  там  при?много,  куди  ти  завжди
ходиш? А я кажу. Менi при?мно там те, що непри?мне тобi.  "Кожному  городу
нрав i права"!
   Я йду собi поволi та вслухуюся в оточення.  Я  любуюся  горами  й  менi
цього нiхто не може заборонити. Я переходжу до Лазещини й зайду до  сестри
Василини. Вона завжди спита? мене:- що роблять  мамка?  -  А  хiба  ти  не
зна?ш, що вони роблять?
   - Але я маю право спитати тебе, що вони роблять. А чого  ти  так  часто
туди ходиш?
   - Куди?
   - А туди за мiст. Там тебе завжди люди бачать. Сядеш i сидиш.
   - Бо там ? гарне мiсце на землi. А я люблю гарнi мiсця.
   - Ой, дивися менi з тими мiсцями. Колись тебе пани зацькують псами.
   - Ет, нiчого ти не тямиш! - I я йшов собi геть. Йшов  через  огород  до
залiзницi, пiсля  залiзничним  пасмом  до  мосту.  Тут  розкiшний  високий
залiзний мiст. Он потяг ?де. Засвистав i по?хав далi. Дим направо й налiво
стелиться, а часом лише направо, або налiво. Сонце б? на скелю Климпуш. Ще
минуло? ночi ми там були. Правда, що гарно там? Так, там дуже гарно. Я  ще
колись пiду туди вночi. Але й тут у низу гарно. Он молоденький смеречняк.
   Там он пень той, де "сядеш i сидиш". Яке кому дiло, де я сяду й  сиджу?
Де хочу, там i сяду й нiкого не стану питати.  Звiдсiль  такий  вигляд  на
лiс, на скелю. В низу загорода й садок.... Там ще до цього часу й геть  до
самого снiгу цвiтуть червонi та жовтi квiти.  I  хата  гарна  там  сто?ть.
Тако? хати в Лазещинi нема? бiльше. Сад i хата й квiти тягнули мене.  Хiба
я не знаю, що там жие Йонаш, великий пан лiсничий. Вiн  ма?  чотири  гончi
пси й ходить на лови. Часом до нього ще  якiсь  при?дуть  пани.  Всi  вони
веселi, гарно вбранi. Ходять тодi по саду паничi й панянки. Часом грають i
спiвають. Ходить там i Йонашова донька. Це ще маленька дiвчинка  в  куцому
бiлому вбрана.
   "Сядеш i сидиш". Я й тодi так само сiв собi й  сидiв.  Сонце  тодi  так
само заходило. Хто винен, що я вертався собi з полонини, був  утомлений  i
сiв посидiти. З того гарного в долинi будиночку доносилася  музика.  Грали
на грамофонi. Рiдко коли послуха?ш у нас грамофона, ну я й сiв послухати.
   Це так зненацька сталося. Вона цiла бiленька вийшла  з  смеречняка,  та
просто до мене. Вся, кажу, бiла. I убранячко бiле й панчiшки, i черевички.
Очi лиш дуже чорнi й чорне волосся, та рожева стрiчка, якою пiдперезалася.
Занiмiлий i задубiлий, хiба я знаю нащо тодi був подiбний Якесь звiря,  чи
що....
   - Minek ulsz te itten?[4] - запитала по мадярськи.
   - Nem tudum[5]. He розумiю.
   Дивлюся на не?. Оглянула мене, обмацала, торкнулася мо?? руки. Глянув я
на свою руку, на ??, злякався й швидко заховав свою. Моя, як кусень цегли,
а ?? нiби з хрусталю рожевого. Також ?й  подобався  мiй  кожух.  Обмацала,
оглянула, щось говорила. Зрозумiв з того тiльки останн?:
   - Так ти не зна?ш по-мадярськи?
   - Знаю "нем ту дум".
   - Усмiхнулася й каже: то дуже мало. Навчися. Всi поряднi люди  говорять
по-мадярськи. Як звешся? "Як звешся" було по-нашому.
   - Ага, Цокан! - i далi щось белькотала, так що зо  всього  я  лиш  пару
разiв зрозумiв Цокан. Пiсля вона ще раз торкнулася мо?? лаби,  усмiхнулася
й зникла.
   Лишилася усмiшка та запах. Довго ще сидiв. Думав, ще вернеться, але нi.
Встав i забрав з собою усмiшку й запах. Чого менi тодi так  легко  йшлося,
не знаю. Я нiс пишно усмiшку й запах, нiс i собi усмiхався. Лiг  спати,  а
усмiшка й запах коло мене. I я  нераз,  дурний  i  соромливий,  лiтав  пiд
хмарами, де сяючi озера горять у сяйвi рожевого свiтла, а по них  плавають
дiяментовi палаци. Мене несуть до них конi з огненими гривами, а я  цiлому
свiтовi усмiхаюся. Ох, який я був дурний!
   I цього дня й багато минулих, нераз  приходив  до  того  пеньочка,  щоб
посидiти. Але вона вже бiльше не вийшла. Одначе чому б менi не прийти сюди
й не посидiти. Це менi вiльно робити, я цим нiкому не  перешкоджаю.  От  я
собi сиджу й дивлюся в низ. Там брешуть собаки, снують люди.  Часом  почую
знайомий вальс грамофону. Досить щось мучить, але не скаржуся. Я, зрештою,
як i кожний гуцул, не вмiю скаржитися. Для мене все добре.  От  щось  менi
здумалося, пiднiмаюся та йду в лiс. Тихо тут i урочисто. Нi в однiй церквi
не чую тако? побожностi. От на колiна впаду й почну молитися.  Пiд  ногами
вiчне мокрий мох. У нього грузнуть ноги й пахне  чимсь  гострим.  Поваленi
буреломом погнилi колоди, нагадують трупи. Колись це, мабуть,  були  люди.
Вони обернулися в дерева, а опiсля в трупи.
   Одного разу, зда?ться, пiймав ??. Падав дощ i вiтер зухвало розгойдував
ганебно тонкi хоч i високi смереки. З рушницею йшов лiсничий, а коло нього
два пси. I була з ним також якась, невисока,  тонка,  загорнена  в  чорний
блискучий дощовик,  особа,  обличчя  яко?  не  бачив.  Але  я  рiшуче  був
переконаний, що то вона й то була вона. Дуже скоро  знов  стратив  ??.  Це
смiшно. Вона по?хала до школи, а я дурень, чорт зна  чого,  лазив  по  тих
лiсах.



   7

   За  тиждень  по  Пречистiй  Юра,  вiдiйшов  до  вiйська.  Погода  скоро
змiнилася. Небо затягнулося й загусло. Полилися дощi. Я  все  ще  ходив  у
Лазещину, а Павло до Ясiня. Час повз безконечно. Мамка  плакала  за  Юрою.
Ночi довгi й бурхливi. Дещо краще було, як ходили до бутину. Натягнешся за
день, приволочишся поночi додому й спиш камяним сном.
   Ходили зрiдка й на вечерницi. Дмитриха-вдовиця, чоловiка котро?  забило
в бутинi дерево, боялася  сама,  -  "чоловiк  ходить",  скликала  до  себе
дiвчат...  Приходили,  приносили  вовну,  микали,  пряли,  спiвали  пiснi.
Приходили й легiнi.
   Пару разiв, не дивлячись на далеку дорогу, приходила й  Марiйка.  Павло
рвав i метав, бо якраз у тi вечорi був  деiнде.  Три  рази  перед  Рiздвом
приходила й три рази прогавив. Лютував, але дарма. Пiсля вже  кожний  день
заходив, але Манiвчук спостерiг, куди бiга? донька, й  поклав  тому  край.
Глибоко ненавидiв вiн Цоканiв. Краще смерть, нiж вiддати доньку за ворога.
   Перед Рiздвом рознеслася чутка, що Марiйка  засватана.  Ось  лише  пiст
мине й до шлюбу. Павло, як стояв (почув це вперше в бутинi) з сокирою, так
нею рубнув, що по самий обух ввiгналася в колоду, аж скалки бризнули.
   - Що тобi сокира винна, чоловiче? - кпить Нiмчук, який  йому  ту  чутку
передав. Цей сто?ть, набива? люльку  й  посмiшки  подивля?ться  на  Павла.
Багато гуторок ходить тепер за Павла й Марiйку. Лазив  до  не?  Янчеюк,  а
Павло бiгав, як скажений. Нiде не мiг ?? пiймати. Ходив легiнь по  бутинi,
мов роздратований бугай. Тяжечi колоди  двигав,  лаявся.  А  Нiмчук  ще  й
пiдюджу?:
   - А зна?ш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся,  що  як  тебе
зустрiне, то виб? з тво?? макiтри всю решту згадок про  Марiйку.  Я  йому,
хвалиться, ще утру носа й зiбю ту його пиху.
   Павло суворо зиркнув на Нiмчука. - Коли ти, голубе  сизий,  брешеш,  то
дивись, щоб я тобi ребер не полiчив. Не думай собi,  що  я  дурний  баран,
який б? лобом у мур. Що Янчеюк вiд мене дiстане, то вже йому сам  Бог  вiд
народження приписав, але не цькуй!
   При?хали ввечерi додому й Павло одразу подався до  Ясiня.  Iншим  разом
батьки счинили б бучу, але тепер  це  не  було  безпечно.  Лише  мати  при
вiдходi гукнула: - Ти хоч на?вся б як слiд! - Вiн щось муркнув i вiдiйшов.
   Нiч темнюща. Мете  снiгом  i  засипа?  очi.  Ноги  глибоко  грузнуть  у
заметах. Пiшов просто через Буковинку до двiрця, де живе Манiвчук.  Дiйшов
i крокiв зо  сто  перед  Марiйчиною  хатою  зупинився.  Бачить  будинки  й
подвiря. У хатi свiтиться. Тихо. "Йти, чи не  йти?"  -  ввагаеться  думка.
"Зайти, напевно бiда станеться. Не зайти  ...  Нi,  будь  вiн  сучий  син,
останнiй з останнiх, коли вiн вiдпустить тому драбовi таку  дiвчину".  Нi,
вiн ще не зайде. У нього майнула iнша думка. Мусить перше зайти до  корчми
... Але як той чорт за цей час утiче. А вiн напевно тут ?.
   Павло стояв i ввагався. Вiтер обсипав його снiгом. Навколо нiч темнюща.
Де-не-де мигають ледь помiтнi огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли  з
гамором насхiд вiтри. Вони реготали, висвистували  на  тисячу  ладiв  дику
сатанську музику, торзали й шарпали  намучену  душу  Цокана.  Вiн  готовий
тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколiшки й благати  ?х,
молити, ридати перед ними. Коли-ж нi, - горе ?м! Вiн ще побореться з ними,
вiн докаже, що з ним кепськi жарти.
   У Манiвчукового  сусiда  також  свiтиться.  Павло  зайшов  до  нього  й
попросив, щоб той пiшов до Манiвчука й у Павла  миттю  виник  жорстокий  i
болючий здогад. Вiн там ?.  Сидить,  розмовля?.  Добранiч.  Вiддячимося  в
корчмi. За мною пиво, - каже Павло.
   Сусiд пiшов спати, а Павло чека?. Свистить вiтер i пронизу? до  кiсток.
Павло не завважу? холоду. Нема? часу думати про холод.  Вiн  тремтить  вiд
лютi й нетерплячки. Час... Ух, проклятий час! Повзе, як  смола.  I  сидить
вiн, чорт, так довго. Гавка? пес.  Хтось  вийшов.  Видно  мигнуло  свiтло.
Павло  збiг  вдолину  й  зупинився   майже   на   стежцi.   Надворi   знов
утихомирилося. У хатi згасло свiтло.  У  Павла  миттю  виник  жорстокий  i
болючий здогад. Вiн там ночу?. Нi, нi, це неможливо, це ... Люту? Павло  й
рветься вперед. Що буде, як не втрима?ться й пiде до  хати.  Плювати  йому
тепер на чемнiсть.
   Але перед ним щось зачорнiло. Шшш! Зiйшов насторожу й  пригнувся,  йде.
Вiн? не вiн?.. Вiн! Це вiн, пес пархатий. Зуби  Павла  зцiпилися  й  тiсно
зложилися пястуки. Але пропустив його наперед.
   Мов хижак дичину, так переслiдував Павло свою жертву. Той пiшов у  низ,
пройшов глибокою стежкою попiд частоколом, дiйшов до  струмка  й  перейшов
через кладку. Ось вiн уже коло  касарень.  Бреше  пес.  У  касарнях  i  на
подвiрю свiтиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помiтив. Той пройшов i
не помiтив. Павло за ним. Ось вiн дiйшов до вулицi, вийшов  на  хiдник  i,
пройшовши крокiв сто, звернув налiво. Вiн видно направля?ться  до  кладки,
щоб перейти через Тису. Ту великi стоси папiракiв i помiж  ними  веде  лиш
вузенька темна вуличка. Павло плигнув  у  снiг  i  оббiг  другою  стороною
склад. При виходi з суточок зупинився й чека?. Той йде 'Веселий  насвисту?
й раптом, як зпiд землi перед ним вирiс Цокай.
   - Стiй! - гукнув рiзко Павло. Той Здрiгнувся  й  став,  мов  задубiлий.
Хвилинка напружено? тишi. В Янчеюка замерз язик, а серце  затрiпалося,  як
курка, якiй; вiдтято голову. Павло пiдступив ближче,  щiльно  пiдiйшов  до
Янчеюка та згрiбнув його твердо пiд пiдборiддям.
   - Ти звiдки йдеш? - трiпнув його Павло.
   Той нi слова.
   - Питаю, звiдки йдеш? Зацiпило? .Уу,  блазню  мерзотний,  i  ти  дума?ш
направду зо мною жартувати? - i знов трiпнув  ним.  Той  щось  забурмотав.
Ноги пiд ним виразно тремтiли й пiдгиналися. I раптом сталось несподiване.
   - Повертай назад!  -  крикнув  Павло.  -  Пiдемо!  Янчеюк  спочатку  не
зрозумiв. - Назад повертай! - щераз гукнув Павло. Той слухняно, мов  ягня,
повернувся.
   -Марш! Та не бiйся, чорти б тебе забрали! Нiчого тобi не станеться.
   Пiшли. Янчеюк увесь час утискав у плечi голову, мовчав,  як  грiб,  лиш
час-вiд-часу озирався. Павло мовчки широко ступав за ним. Вийшли з суточок
на дорогу. Тут дещо вiдраднiше. Де-не-де ще свiтиться.  Часом,  мов  тiнь,
безгучно проховзне чорна постать жида. Дiйшли до корчми Табака.
   - Завертай направо. Вип?мо й поговоримо. -  скомандував  Павло.  Янчеюк
думав було щось перечити.
   - Раз-два вперед i нi слова.
   Зайшли. Корчма майже порожня Коло першого вiд дверей стола, сидiли  два
ковальськi  челядники,  шваби.  Обидва  напiдпитку   голосно   розмовляли,
прибуття нових i таких неочiкуваних гостей .раптом урвало ?х розмову.  Все
тут скуча?. Сiрi стiни, бруднi липкi столи. Табак. Пiзно, сiро та  скучно.
Табак дуже нерадо зустрiв нових гостей, але що робити.
   Павло ввiйшов, зняв крисаню повiсив на ключку. Сiв коло  столу,  твердо
оперся об спинку стiльця й витягнув обидвi нозi.
   - Табак Пива нам, та доброго! Сiдай Янчеюк. Сiдай тут. Так.
   На передньому столi жахливо позiхала пащека грамофону. Павло тикнув  на
не? пальцем.
   - Закрути-но, Табак. Хай реве. Ну що, брате, вип?мо? Гаразд. Чому б нам
не випити.
   Табак миттю принiс пиво, став i  смi?ться.  -  Ну-у-у,  чого  так  нинi
пiзно?
   - Не скали сво?  золотi.  Як  брязну  по  них  -  не  позбiра?ш.  Крути
грамофона. Дай, Боже, Янчеюк!
   - Ну, ти нинi чогось надто веселий - не здавався Табак.
   - Грай, Табак! Грай, рижий  чорте.  Зна?ш,  ти  ввесь  золотий.  Золоте
волосся, золотi зуби, лиш душа твоя мабуть  з  якогось  смороду.  Ну,  ну,
якого чорта морщиш пику. Налий йому, Янчеюк!
   Табак накрутив i  грамофон  захарчав  якесь  непорозумiння.  Але  Павло
всетаки слухав. Випив нараз цiлий кухоль пива, сперся  лiктем  на  стiл  i
заслухався. Табак принiс Ще пива. Янчеюк мовчав. Вiн зовсiм стратився. Вiн
чув щось недобре. Хотiлося покинути все й пiти собi далi  вiд  грiха.  Але
боявся викликати вовка з лiсу. Павло  тепер  не  свiй.  Небезпечно  з  ним
задератися.
   Грамофон замовк. - Грай, Табак, ще! Грай, заплачу. I давай  сюди  пива!
Нi, паленку. Пий, Янчеюк. Ну, пий же!  Ей,  ви  там,  шваби!  Пiдсувайтеся
сюди. Табак, налий ?м. Сюди, сюди! Отак. Тепер нам веселiше. От i  гаразд,
от i добре. Правда, добре, Табак? Що людина  ще  потрiбу?  бiльше?  Випив,
закусив, пiсню затягнув. Насмаруй ту свою машину! Бач хрипить, як люципер.
А ти, Янчеюк, пий. Пий, брате, поки дають.
   Пили. Табак побачив заробiток i терпеливо зносив Павловi  жарти.  Ревiв
грамофон. Янчеюк пiдпив i  повеселiшав.  Вернулася  мова  й  навiть  почав
жартувати. Шваби, що зовсiм були замовкли, розворушилися знов. I коли було
досить  випито,  коли  гульня  широко  розгорнулася,  коли  шваби   почали
викрикувати якiсь мадярськi пiснi, Павло зненацька  ввесь  налився  люттю,
скривив уста та впер великi сiрi очi на Янчеюка.
   - Ну, як же буде, Янчеюк? Ну, ти мовчиш? Як буде?!-- крикнув вiн дико й
рiзко.. Янчеюк не встиг зiрватися на ноги, як вже  лежав  на  запльованому
помостi.
   Павло скипiв. Мов хижий звiр, плигнув вiн на свого ворога.- На! На! На!
Ось тобi Марiйка. Стiл, кухлi,все полетiло  до  чорта.  Полилося  недопите
пиво. Табак утiк  за  дверi  й  дико  залементував.  Шваби  кинулися  було
розводити ворогiв, але Павло одним помахом руки вiдкинув ?х обох. Счинився
репiт.
   Павло  червовий  вилупленими   палаючими   очима,   розмахував   сво?ми
здоровенними кулачиськами й репетував:- Я тобi, жабо слинява, докажу! Я  з
тебе тельбухи випущу. Я тобi докажу! Так, я тобi докажу! Вiн думав,  що  я
буду з ним в суточках битися. Я тебе й  прилюдно  навчу,  а  тепер,  кодло
свиняче, йди до суду. Ви всi тут! Знайте. Я збив  того  гада  за  дiвчину,
яко? вiн нiколи не дiстане. Чули? Будете свiдчити.
   Павло швидко розплатився й вийшов. На долiвцi держав Янчеюк, а  з  його
рота й носа точилася кров. Вiн пiдвiв голову  й  почав  харкати.  Виплював
кiлька зубiв i, при допомозi швабiв, звiвся на ноги.
   Вже на другий день подiя ця рознеслася по цiлiй околицi. I в Ясiню, й у
Ворохтi скрiзь гуторили  про  це.  Спочатку  говорили,  що  Павло  зустрiв
Янчеюка в суточках, хроснув його полiном по головi й мало не вбив. Аж рано
знайшли люди побитого та й  привезли  додому.  Говорили,  що  Марiйка,  як
почула це, побiгла до Янчеюка, довго плакала, що тепер вона захворiла,  що
?? обложили подушками й не вiдомо, чи видужа?.
   Вмiшалася до справи полiцiя. Покликано швабiв i  Табака.  Шваби  сидiли
собi спокiйно й попивали пиво. Поговорили собi з товаришами про те, про це
й збиралися йти додому. Нараз приходить Цокан i Янчеюк. I тут шваби почали
один одному противорiчити. Один запевняв, що  Цокан  спочатку  дуже  гарно
себе поводив, жартував i смiявся й навiть  ?х  запрохав  до  свого  столу.
Другий твердив, що вiн уже спочатку помiтив, що  справа  сто?ть  зле.  Вiн
бачив, що Цокан мав страшнi червонi  очi  й  одна  брова  його  ввесь  час
дригала. Котра саме брова? Зда?ться  права,  а  може  й  лiва.  Цього  вiн
напевно сказати не може, а брехати не хоче. Пiсля Цокан увесь час  виявляв
нахил до втихомирення. Сперся ... Нi, нi! Цього ви не  можете  заперечити.
Вiн уже був зовсiм утихомирився й навiть схилився лiктем на стiл. Це бачив
i Табак. Правда, пане Табак, я не брешу?
   - Що ? правда, то завжди правда, - вiдповiв Табак. I сталося з ним щось
аж укiнцi. Вiн раптом почервонiв, очi загорiлись.  Пiсля  знов  побiлiв  i
кинувся на Янче-юка. I коли б не вони обидва, коли б  вони  не  засидiлися
так довго, хто зна?, чи Янчеюк ще  жив  би.  Вони  накинулися  на  Цокана,
схватили його за руки й за ноги й викинули за дверi. Пiсля звели  Янчеюка,
якому висипалися всi зуби й одвели його додому.
   А що Табак? - Табак? Табак нiчого не зна? й не бачив. Табак, як  тiльки
почув, що його "погарчики" забрязчали, побiг за дверi й  там  сидiв.  Нащо
йому втручатися в таку справу. Вiн нiколи не лiзе туди,  де  двох  бються.
Вiн зовсiм не бачив, чи шваби викидали  Цокана  за  дверi.  Вiн  також  не
помiтив, щоб Янчеюковi висипалися всi  зуби.  Пiсля,  як  замiтав,  нiкуди
правди дiти, вiн бачив два зуби, якi вимiв на смiття. А що  вiн  там  буде
говорити про всi? Нащо про всi?
   Покликали Янчеюка. Обдивилися його запухле обличчя,  полiчили  зуби,  -
двох браку?... Поговорили, помiркували й на тому скiнчилось. Янчеюк  подав
Цокана до суду й усе.
   А Марiйка, навiжене та капосне створiння, зовсiм i не думала на  другий
день йти до Янчеюка. Анi ?? не напало. I  нiколи  вона  не  хворiла.  Вона
здорова, як i була. Ще навiть краще себе почува?, як дотепер.  От  ??  там
обходить, що якiсь два пiвнi подерлися. А Янчеюка вона тепер  i  знати  не
хоче. Подумати - беззубий дiд. Той торкнувся й уже  всi  зуби  вилущилися.
Хай собi йде геть.



   8

   Павло цiлий  тиждень  не  виходив  у  село.  Ходив  завжди  похмурий  i
сердитий. Батьки дивилися на це, розумiли, що ? з ним, але мовчали.
   Вiн щось мiркував. Хотiв конечно бачитися з Марiйкою. Вiн мусить з  нею
бачитися. Хай скаже йому сама. Он i Яринка щось натяка?: А  той  шалихвiст
Яринка кожний день бачиться з Марiйкою. Павло не вiрить, щоб то Яринка вiд
себе видумала. - Ех, каже, коли б вiн трошки певнiший, вiн  би  вже  давно
мав Марiйку. Що то мало значити? Чому вiн не ма? бути певнiший? Питав  ??,
допитував - усе марно. Треба самому братися за дiло.
   Вже на носi Рiздво. Павло не ма? спокою. Будь-що-будь, а вiн йде. Пiде,
викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясiня. Перш усього зайшов
до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню:  хочу  тебе,  Яринко,  щось
просити.
   Добре. Вона зараз вийде. Хай почека? на не?. Тiльки  не  тут.  Там,  на
вулицi. Вона ось лишень упора?ться.
   Павло довго ходив попiд частоколом. Холодно. Вi? вiтер i  мете  снiгом.
Недалеко замерзла Тиса. В деяких мiсцях лiд зовсiм тоненький i  видно,  як
пiд ним вирлу? вода. Смерка?. Ага, Яринка.
   Так i так. Вiн буде ?й дуже вдячний, якщо та пiде до Марiйки й  викличе
?? до нього на розмову. Треба так, щоб нiхто  не  помiтив.  Хай  вийде  до
Теплого звору. Там вiн буде чекати.
   Добре. Яринка пiде. Вони пройшли село разом, а коло двiрця  розiйшлися.
Павло подався до Теплого звору й там чека?.  Нiчого  подiбного  вiн  ще  в
життi не пережив. Чого так пала? голова? Серце! Замовчи!  Вiтер  стриже  в
обличчя. Холодний i колючий. Он тепле джерело. Воно нiколи не замерза?.  З
нього вiчно пару? вода.
   Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як i не  вийде.  Нiчого
?й не зробиш. Тсс! Щось чорнi?. Серце тук-тук-тук! Чорна пляма  на  снiгу.
Ха-ха-ха!  Видалося...  О,  нi!   Це   не   видалося.   Пляма   руха?ться,
наближа?ться. Ноги самовiльно пiдхоплюють його й несуть уперед.
   - Це ти, Яринко? А де вона? Де ? вона? Кажи, ну-ж швидко!
   - Тсс! Мовчи! Зараз прийде.
   - Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як  прийде,  лиши  нас  самих.
Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.
   О, та Яринка. Вона смi?ться! ?й смiх! Чого ти смi?шся? Але в  ту  мить,
мов зiрваний камiнь, Павло полетiв уперед.
   - Марiйко! Ти? Це ти? - Вiн став перед нею, як онiмiлий. Довгий час лиш
вимовляв: - Марiйко! Пiсля взяв ?? за обидва рамена й подивився ?й у вiчi.
Голова ?? нiби нежива спада? й у  ту  мить  кида?ться  до  нього,  обiйма?
руками шию й залива?ться плачем.
   Павло розгубився. Вiн чув у сво?х раменах нiжний, пекучий предмет, який
боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навiть дихнути, щоб  не
потурбувати його. Biн обнiмав ?? нiжно, незграбно.
   - Марiйко! Ти плачеш. Марiйко! Чого ти  плачеш?  О,  скажи,  скажи!  Не
плач! - Вiн не знав, що з нею дiяти. Вiн увесь  тремтiв.  Чувся  щасливим,
повним. Усе - свiт,  люди  -  все  зникло...  Марiйка,  коли  виплакалася,
пiдняла заплакане личко й промовила: - Павле! Мiй любий, Павле! Де ти  так
довго був? Я вже давно на  тебе  чекала.  Я  ходила  до  Дмитрихи,  ходила
скрiзь, де можна тебе зустрiти, а тебе нiде не було. Неньо  знають,  що  я
лиш тебе люблю.
   Вона не скiнчила сво?? мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по ?? тiлi.
Вiн торкнувся чимсь гарячим ?? уст i вони  загорiлися  довгим  пристрасним
цiлунком. Обидвое млiли й  ледве  трималися  на  ногах.  Пiсля,  коли  вiн
опритомнiв, цiлував ?? очi, чоло, уста.  Вона  горнулася  до  його  дужого
тiла, вилася хмелиною й цiлувала. Як мило,  як  солодко!  Вiн  огорнув  ??
сво?ю гугльою. Вони чули, як чiтко й полохливо билися ?х серця.
   А вiтер вi?, мете снiгом.  Небо  затягнене  хмарами.  Яринка  непомiтно
зникла. Вони довго стояли, милувалися. Вiн питав  ??  про  любов,  цiлував
уста й очi. Вона тремтiла, горiла пристрастю. О, Марiйко, голубко моя!
   Вiн обiця? вирвати ?? вiд батька.  Вони  пiдуть  десь  далеко  в  гори,
збудують собi там хатку. Вiн буде спускати дараби, заробляти,  а  вечорами
приходитиме додому, принесе ?й усе, що лише ?й захочеться.  Вiн  озолотить
??. Вiн узу? ?? в золотi топуночки, посадить на тронi й буде ?й як  царицi
служити.
   Марiйка чу? пристраснi його слова й мрiя тче звабливi  чарiвнi  образи.
Вона вiрить йому. Як не вiрити йому, Павловi, тому  дужому,  непереможному
Павловi! Вiн зробить усе. Вiн зрушить гори й поверне назад  сонце.  I  все
щiльнiше горнулася до нього, все пристраснiше шептала йому гарячi слова, а
по палаючих ?? щiчках спливали й капали  на  снiг  великi  свiтлi  перлини
теплих дiвочих слiз. Чого лилися вони? Чого ?й шкода?  Нiчого,  нiчого  не
шкода ?й. Сльози тi - сльози любови, сльози велико? радостi.  Довго  плила
над ними зимова нiч. Нiхто, лиш вiтри, були свiдками  ?х  милування.  Вони
гаряче клялися належати лиш одно одному й вiрили в свою клятьбу.



   9

   Вiд того часу Павло не жив, а горiв. Пiснi  самi  лилися  з  його  уст.
Праця для нього забавка. Майже щовечора вiн  десь  зникав.  Приходив  дуже
пiзно. Наступили свята. Павло не мiг усидiти дома, а  разом  не  мiг  нiде
прилюдно вийти з Марiйкою. Це його  мучило  й  сердило.  У  свято  зробили
кiнськi перегони. Запрягали конi в сани й  ?хали  на  перегони,  до  мосту
"Тридцятка". Звiдти гналися вниз до Кевелева.


   Прийшов на вiдпустку Юра. Оповiдав, що  тяжко  при  вiйську,  що  треба
вмiти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають.  Мати  зiдхала  й
тошнiла. На перегони Цокани  ви?хали  аж  двома  парами.  Вичепурили  сво?
коники, повiсили на них балабони. Павло править першою парою, Юра  другою.
Коли ?хали, менi зiпсула настрiй невеличка пригода. Я ?хав з  Павлом.  При
ви?здi з Лопушанки на широку дорогу, зустрiли легкi обшитi санки запряженi
парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це по?хав  лiсничий.  Конi
його, розбиваючи копитами снiг, швидко промчали й зникли. Але в мо?х  очах
ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собi
молився.
   Ми швидко були на мiсцi, коло  мосту.  Там  уже  чекало  багато  саней.
Почалися перегони.  Нашi  конi  були  найкращi,  тому  Павло  без  великих
труднощiв перегнав усiх. Але видно було, що вiн не тiшиться перемогою.  Це
не бавило його так, як це бувало минулих рокiв. Назад ?хав майже  спокiйно
i лише роздивлявся по сторонах. Вiн шукав Марiйку. Ввесь час нiде не  було
?? видно. Ми про?хали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на  не?
сво? намiри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав
??.
   - Де ? Марiйка?
   - Легiнь з тебе. Ти й не зна?ш, де вона. Вона давно вже на тебе  чека?.
- I показала, де чека?. Марiйка чекала коло садиби  Розенкранца.  Там  був
високий частокiл i за ним стояла Марiйка. Павло розгонно пiд?хав, твердо й
раптово осадив коней, зiскочив з саней i в миг ока Марiйка  була  в  санях
Павла. В ту саме мить конi рванули вперед i понесли. Я не по?хав з ними, а
залишився на мiсцi. Мене захопила надзвичайна зручнiсть Павла.
   Але пригода ця викликала в селi неймовiрну розруху. Хтось побачив Павла
й Марiйку, якi швидко по?хали в напрямку Кевелева,  побiг  до  Манiвчукiв,
щоб сказати. Тi захвилювалися. Счинився  рейвах.  Миттю  запрягли  конi  и
помчали навздогiн. Кiлька саней з села рушило собi за ними.
   А Павло, обнявши Марiйку, гнав щосили в напрямку  Квасiв.  Конi  мчать,
розбиваючи  копитами  снiг.  Iскряться  гори,  палають  заснiженi   ялини,
водоспади оздобленi льодяними френдзлями, якi горять, мов дiяменти.  Пiнна
i люта прорива?ться з-пiд снiгових шапок вода й, зда?ться, рине  просто  з
височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мо? каштани! Мчать  конi,  мигають
смереки, водоспади. Коло залiзного  мосту  зненацька  звернули  й  помчали
глибоким мiжгiррям попiд Менчiлем.
   Ми з Юрою помчали також за всiми. Пiд Менчiлем надiгнали  велику  валку
саней, коло котрих  не  було  нiодно?  людини.  Всi  видно  десь  спереду.
Зiскаку?мо й бiжимо наперед. Там зiбралася  величезна  юрба  людей,  серед
котро? кричить i розмаху? руками Павло. Коло нього сто?ть i плаче Марiйка.
Вiн без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всi боки кулаками, на цiле
горло репету?:
   - I коли ви всi зiбралися тут i нехай вас ще тiльки буде, а я  з  свого
не зiйду. Смерть кожному, хто осмiлиться  вiдобрати  вiд  мене  ??.  Перед
людьми й Богом клянуся, що слово мо? тверде, як камiнь Не  попущу.  Гетьте
всi! Якого чорта поприходили сюди!
   Присутнi подiлилися на двi  сторонi.  Одна  тримала  за  Павлом,  друга
проти. Павло килiв. Видно було, що  кожний,  до  котрого  торкнеться  його
кулак, клякне на мiсцi. По часi нам удалося  розборонити  сторони  й  дещо
втихомирити. Люди поволi розходилися до сво?х саней i вiд?зджали. Павло  з
Марiйкою мусiли повернутися й ?хали разом зо  всiми.  До  Ясiня  верталася
довга валка саней. Коло церкви Павло вiддав Марiйку батьковi, але прилюдно
на  хрест  поклявся,  що  як  тiльки  ?й  щось  станеться  злого,  -  горе
злочинцевi.
   Та не дивлячися на погрози, старий Манiвчук  переслiдував  Марiйку,  не
пускав ?? нiкуди саму й намагався як найскорше видати ?? за  Янчеюка.  Цей
пiсля сво?? поразки все таки не здався й  уперто  домагався  свого.  Павло
кипiв вiд лютi. Ходив чорний, мов градова хмара. З  кожним  днем  зростала
його лють i всi були переконанi, що не вийде це на добре. Мати  ввесь  час
тiльки тошнiла. Раз пробувала вона поговорити зо сво?м "старим",  -  пiди,
мовляв, до нього та поговори. Не звiрюка вiн, зрозумi?.  Дочка  його  нiщо
вже такого, але коли той за нею так упада?, що робити. Та й поле його коло
нашого. Господар з нього не останнiй.
   - Щоб я до нього йшов? До Манiвчука? Чи ти не з?хала  часом  з  глузду?
Хай я умру, хай мо? дiти згинуть, а до нього не пiду. А той  перешумить  i
забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та  я
б на не?, коли не хоче, сто разiв наплював. Тiльки свiту, що в  вiкнi,  чи
що?
   - Та вона ж його хоче. Вона он бiга?, як дурна. Все той дурний старий.
   - Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.
   - Це ти так говориш.
   - I так добре. Коли  б  той  наш  бельбас  подумав  собi  гарненько  та
розважив, - сам би те саме сказав.
   - Ой тошно та нудно менi. Господи, спаси  та  охорони.  Що  то  з  того
вийде. Серце мо? болить, ох, як болить Не буде з того добра.
   I на цьому старi кiнчали. Розходилися  до  працi  й  думали  далi  сво?
скорботнi думи.
   Зима стояла люта. Морози, метелицi, снiгу навергало скрiзь. Тако?  зими
старi люди вже давно не памятали. Але робота в бутинi не  зупинялася.  Нас
тепер трьох, ?здили щодня. У працi  Павло  на  хвилину  забувався  й  дещо
веселiшав. I от одного разу сталося велике  нещастя.  Через  необережнiсть
Павло  попав  пiд  смереку  й  його  тяжко   почовпло.   Додому   привезли
непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посинiло  й  очi
заплющенi, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до
Мармарошського Сиготу до лiкарнi й там вiн пролежав цiлого пiв року.



   10

   Прийшла весна. У нашiй родинi  смуток.  Дома  нас  тро?.  До  того  все
частiше й частiше поговорювали про вiйну. Настало памятне лiто 1914  року.
Вiйна вибухла.
   Павло тiльки що вернувся з лiкарнi, як його  покликали  до  вiйська.  У
горах збудилося велике горе. Мадяри, якi до цього чaсу сидiли в нас  тихо,
розшалiли й почали шукати мiж населенням ворогiв. Лiсничий Йонаш  разом  з
жандармами та попом Бабчинським ловив селян i вiшав ?х без  суду  на  очах
дiтей i всього  народу.  В  Ясiню,  недалеко  вiд  церкви  на  майданчику,
селянськими руками збудовано шибеницю й на  нiй  повiшено  шестеро  людей.
Мали  повiсити  одинадцять,  але  тi  повтiкали  завчасно.  У   те   число
"одинадцять" попав i наш батько. Щастя допомогло нам схоронити  його.  Жив
по хащах, у колибах. Вина його в тому,  що  час-вiд-часу  читав  церковну,
легальну видавану з допомогою мадярсько? влади "новинку" "Недiлю".  Нашого
вуйка Штефана не минула страшна кара на шибеницi. Зрадник пiп  Бабчинський
запалав мадярським патрiотизмом i  приказував:  -  "Вiшайте,  вiшайте!  Не
бiйтеся, що не встигну сповiдати".
   Шибеницi з людьми довго  стояли  на  площi  й  нiхто  не  смiв  до  них
пiдступити. На населення нагнано страх.  Усе,  що  могло  десь  сховатися,
ховалося якмога далi з очей. Нiхто не знав, що сталося  й  за  що  вiшають
невинних людей. А гори й сонце  дивилися  на  те  й  мовчали.  Лиш  порою,
здавалося, набiгав на них якийсь  смуток  i  вони  палали  невидимим,  але
чуйним гнiвом. Надходила пора великих змiн. У повiтрi чулася напруженiсть.
Навiть Павло, якого доля так покарала, з вибухом вiйни змiнився. Вiн знав,
що мусить йти до вiйська, до того самого вiйська, яке вiша?  його  батька.
Пiдчас його перебування  в  лiкарнi  Марiйка  вийшла  за  Янчеюка.  Як  це
сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося.  I,  вернувшись,
Павло прийняв цю вiстку досить спокiйно. Вiн навiть сумно  посмiхнувся.  -
Ну що-ж, - сказав вiн. Через кiлька днiв його покликано до  вiйська  й  по
короткому часi опинився на Буковинi при штабi 5 Гонведського Сегединського
полку. З Марiйкою не прощався й навiть зовсiм перед вiдходом не бачив  ??.
Жила тепер високо десь на грунi й, мабуть, нiколи не  сходила  в  низ.  ??
Гриця забрали також при першiй мобiлiзацi?.
   Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" вiдiйшов на фронт
у "першi бо?". Такий "перший бiй" пережив  вiн  коло  Угнова  в  Галичинi.
Москалi розбили ?х "на голову" й панiка, яка напала на мадярських  воякiв,
розсипала врозтiч цiлi полки, з яких не лишилося майже нiчого. Москалi без
бiльшого спротиву перлися на Львiв. У Яворках Юра був перший раз ранений i
вiд?хав з фронту до Лiнкену на Чехах
   Фронт дiйшов До Карпат i заборсався в горах. На Тисi виникла потреба  в
Добрих керманичах дарабами для армi?. Оголосили це в полкових  наказах  на
фронтах i Павло негайно використав нагоду та в скорiм часi появився знов у
Ясiню, але вже як вiйськовий. За короткий час перебування на фронтi  ожив,
пiдтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помiтити. Лише на лiвiй  щоцi
залишилося кiлька знакiв, якi  придавали  йому  ще  бiльше  задавакуватого
вигляду.
   Праця на всiх гатях  -  Студенiй,  Сухiй,  Стебницькiй,  Апшинецькiй  у
повному  русi.  Спускали  безлiч  дерева  для  потреб  держави  й  фронту.
Сподiвалися навали москалiв i закрiплялися, як могли.  На  всiх  полонинах
здовж мадярсько-австрiйсько? гряницi, прокладали деревлянi дороги,  копали
окопи та закрiпляли ?х. Цивiльне  населення  також  працювало  для  вiйни.
Дiвчата, пiдлiтки, дiди,  молодицi,-  все,  що  могло  орудувати  лопатою,
рискалем, келепом, вiд свiтанку до смеркання було  при  роботi.  Ходив  до
працi й я, ходила також Марiйка.
   Доглядали  над  нами  вояки  саперних  вiддiлiв.  Праця  тяжка.  Во?ннi
працювали менше нiж ми, бо над ними не такий  догляд.  За  Марiйку  Павло,
зда?ться, забув. Перебуваючи в  Ясiню,  ходив  вечорами  з  товаришами  до
корчми, випивав, спiвав, залицявся до молодиць та  дiвчат.  Вiн  знав,  що
Марiйка сама, але зовсiм не квапився зiйтися з нею. Спав у  касарнях  коло
двiрця, але часто дiставав вiдпустку й лишався дома, або ходив до дiвчат.



   11

   Холодний осiннiй ранок. Над горами пiднiмаються  тумани,  лiси  окутанi
сiрою непрозорою габою. Вiтер розгойду? смереками, шумить, гуде  й  пре  в
напрямку сходу.
   Пла?м, що веде на Бубне до гряницi, з рискалями на плечах  пiднiма?ться
юрба робiтникiв. Бруднi, обiдранi, в розкислих,  якi  ледь  тримаються  на
ногах, постолах. Переважно молоденькi дiвчата й молодицi.  Вони  несуть  у
сво?х тайстрах по кусневi мелайного хлiба, а  деяка  ма?  до  того  шматок
солонини чи сира.
   Йдуть понуро, мовчки. Кожне дума? свою невеселу думу. Хлеще дощ, всяка?
через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тiло.
   - А ти, Марiйко, зна?ш, що Павло ? в  Ясiню?  -  Це  пита?  ??  Яринка.
Остання вже не служить у попа. Нехай йому бiс.  Не  хоче  дальше  в  нього
бути. Краще вже ходити "до декункiв".
   Марiйка мовчить. Чорнi ?? очицi глибоко сховались пiд чоло. Опалi щiчки
зраджують поволi свiжiсть i молодiсть. Повипинанi  вилицi,  на  котрих  не
змито бруд, мокрi вiд дощу й подiбнi на бараболини. - Умру. - Каже вона по
часi. - Боже, Боже! Як то мало того щастя на життi.
   - Хм! - дода? Яринка й  мовчить.  Мовчить  i  Марiйка.  Нiчого  казати.
Хотiлося б, та дарма. Краще промовчати.
   - Ууу, яка студiнь, - вирвалося в дiвчини й вона хова? пограбiлi кулаки
в поли мокрого петека.
   Ступ за ступом пiднiмаються вгору, вiтер ще рiзкiший, де  туман  зовсiм
густий. Тут не ростуть .навiть дерева. Свiт  Божий  сховався  й  не  видно
його, дарма що так високо.
   Починають працю. Земля камяна й не легко пiдда?ться рискалям.  Довбають
поволi камiнь, роблять ямки, вояки закладають динамiт. Гууух! Стовп  диму,
камiнь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопцi плетуть  плотики
й обставляють ними стiни.
   По обiдi ватага робiтникiв переводиться на друге мiсце пiд  Говерлю  на
Козн?ску. ? це не близько. Пiшли. Зiйшли в низ, пройшли  попри  залiзницю,
мiст, хату лiсничого.
   Минули лiсничiвню. йшли далi  на  гору  по  Сухому.  Тут  лiс.  Чорний,
густий, смереки - свiчi високi. Навiть теплiше тут. Вiтер  гаса?  собi  по
верхах, але в низу тихо.
   Поволi пiднялися  до  загати.  Тут  працюють  вояки.  Саме  вiдпочинок,
закурюють. Робiтники й собi зупинилися. Проводирi сапери пiшли до  воякiв,
а решта, хто де мiг, поприклякав до землi хоч трошки вiдпочити.
   Гарно тут. Рiвненька поверхня гатi морщиться пiд легким подувом  вiтру.
Кiлька букiв ронять сво? золотавi листочки й вони трiпотливо стеляться  по
зеленаво-блакитнiй водi. Глибока тиша, тiльки де-не-де  в  лiсi  поцокують
сокири та шумить потiк Сухий...  Вище  в  горi  полонина  Занога,  а  далi
Говерли, але ?х тепер за туманом не видно...
   - Марi.... Марi! Ади,  тамка-о  Павло!  Видиш?  -  кинулася  Яринка  до
Марiйки й схопила ?? за руку.- Та де? - несмiло  пита?,  хоч  сама  бачить
його.
   - Та онде-о! - Ади, той високий у "мантлi!"... Павле, Павле! -  голосно
загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очi заграли. Марiйчине  серце
забилося гостро й нагальне.
   Павло оглянувся, побачив жiнок i знов обернувся. Вiн курив свою  люльку
й спокiйно розмовляв з якимсь вояком.
   - Боже мiй! Марiйко! Та вiн нас анi не впiзнав - злякано шепче  Яринка.
Але Марiйка мовчить. Вона не зна?, чи впiзнав чи нi, та серце ?? чу?  щось
iнше. Одвернулася й очi залилися сльозами.
   Павло постояв ще хвилину, повернувся  знов  i  йде.  Твердими,  знаними
Марiйцi кроками, смiливо пiдходить. Одягнений  у  сiрий  вiйськовий  одяг,
який щiльно приставав до його дужого тiла.
   - Ви ж куди, сороки? - байдуже, не випускаючи з  рота  люльки,  пита?:-
Декунки драпати? - i усмiхнувся.
   Так нiби мiж ним i Марiйкою нiчого не було. Марiйка слова не  вимовить.
Дух ?й забива?. Почервонiла, очi в сльозах. Не видержала, одвернула голову
й сльози рясно, рясно посипалися,
   - Чого ж ти, дурна?- каже Павло.- Нiяково тут ревiти. Ви де,  на  Гропi
ночуватимете?
   - Напевне не зна?мо, - каже Яринка, - та мабуть там.
   Всi обернулися й дивляться на Павла й Марiйку. Йому нiяково тут стояти.
Обернувся й пiшов на сво? мiсце. Бiльше анi не глянув на дiвчат. Робiтники
також скоро вiдiйшли. Вони ввесь час пiднiмалися на гору,  навпростець  до
полонини Гропи. Марiйка плакала.
   - Не плач, дурна, не плач! - умовля? Яринка.- За ними побивайся, а вони
он якi. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину вiдверта?, ?й Богу,  я
б за таким нiколи й не подумала б плакати. Що ти  замiж  вийшла...  Дурна.
Нiчого йому дутися. Як присилували, то  мусiла.  З  одного  боку  один,  з
другого другий. Великi, дужi й мають над тобою право. Ет...
   - Та я добре знаю, що вiн не такий. Вiн не ? злий, вiн  добрий.  Боляче
йому!.. - Вона плакала голосно й хлипала мов дитина.  Пригадалося  як  вiн
цiлував ?й руки, як хухав на них, як сво?ю  гуглею  ноги  ?й  укривав,  як
носив на руках. Нi, вона напевно зна?, що тодi робив вiн  це  вiд,  серця,
щиро, що над усе кохав ??. Шкода ?й, що все то так знiвечилось. I не винна
тут, анi вона, анi вiн. Винно тут щось зовсiм iнше, але.  Що  -  цього  не
освiдомила.
   Поки вилiзли на полонину, почало  смеркати.  Роботи  вже  не  починали.
Робiтницi отаборювалися по колибах. А  що  для  всiх  бракнуло  мiсця,  то
половина мусiла вiдiйти на  Кузн?ску.  Марiйка  з  Яринкою  лишилися  тут.
Яринка вмовляла йти туди. Але  Марiйка  вперлася  й  не  пiшла.  Слабенька
iскорка надi? ще жеврiла в ?? намученому серцi. I вона не помилилася.
   Вночi прийшов Павло й  ще  двох  воякiв.  Не  дурно  ж  вiн  питав,  де
ночуватимуть. Яринка це розумiла  також,  ал?  й  дiвоча  свобiдна  натура
хотiла подражнити й покарати того нечемного чоловiчиська. Але радостi  для
Марiйки мало було. Вона горнулася до Павла,  обвивалася  хвилиною  навколо
нього, цiлувала палко й пристрасно. А  вiн  грубий  та  байдужий.  Правда,
тепло ?й було з ним. Рука ?? обвила його мiцний карк. Поверне вiн голову й
вона чу?,  як  гра?  пiд  рукою  його  твердий  муксул.  Брав  ??  владно,
свавiльно, нiби щось, що йому безперечно й самозрозумiле належить. А  вона
анi не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить  йому,  що  вiн
буде незадоволений, що не забуде, не  подару?.  Адже  ж  перший  раз  вона
належала не йому, а комусь iншому, ненависному його вороговi.
   Так. Вiн не забув, не забуде, бо не може, хоч би й  хотiв.  Згадка  про
те, як нiкчемно розбилися впещенi його мрi? про тиху, теплу  хатинку,  про
солодощi першо? ночi, бурила його лють. Хотiлося на комусь помститися, але
на кому? Метався на нiй, хоч розумiв, що ?? вина тут найменша. Серед  ночi
зненацька встав i, навiть не попращавшися, пiшов.  Не  мiг  придушити  все
нових, скажених напливiв лютi. Забрав з собою все тепло й щастя Марiйчине.
До самого рана тремтiла вiд холоду, а сльози лилися безупину.



   12

   У корчмi Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселостi.  Лл?ться
пиво й вино. Ревуть захопленi вояки, гуторять, сперечаються.  Iнодi,  коли
прозоре питво розворушувало сво?ми градусами  вояцьку  кров  журливо  тодi
ставало в корчмi. Дзвенiли кухлi та "погарчикй". Гурагани  лайок  на  семи
мовах виригалися й стиналися у повiтрi.  Юра  був  ранений  i  прийшов  на
вiдпустку; Вiн iнодi також не цурався Табака, але за час свого перебування
в вiйську змiнився до непiзнання. Сiдав за стiл, брав  часопис,  вичитував
тему для чергово? сварки з  мадярами  i  починалося.  Кричали,  червонiли,
бiлiли, зривалися, мов попеченi, i вимахували один перед одним кулаками..
   Одного разу виникла порядна свара мiж Юрою й одним  мадярем.  При  тому
був i Павло...Юра, по звичцi, бурився й кипiв, мов казан.  Вiн  доказував,
що гуцули, це не яке-небудь смiття, а частина великого, народу. Про це вiн
докладно довiдався в Галичинi  й  у  лiкарнi.  Там  лежали  вони  разом  з
галичанами й тi встигли напомпувати його належно.
   Павло нiчого не розумiв, але сидiти спокiйно й  лише  придивлятися,  це
значило показати себе нiчим.  Вiн  горою  за  братом,  його  тяжкий  кулак
пристукував по столi, аж виплюскувало  пиво,  а  рев  його  заглушав  цiлу
корчму.
   - Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з  пивом!
Сип, рижий.
   -I Табак сипав. А пiсля, йдучи додому, Павло допиту? брата. Цiкаво,  що
то вiн там молов. Якась Укра?на, Ки?в!
   Юра оповiдав йому.
   А нiч темна, темна.  Дме  пiвнiчно-захiдний  вiтер.  Горами  з  шаленим
вереском мчать легiони вiтрiв. Брати помацьки  тюпають  навпростець  через
грунь додому, ?м легко й простiрно. Перед ними розступаються вуглево-темнi
простори i в уявi горить неймовiрно приваблива будучнiсть.
   - О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат!  -  Павло  широко  розмаху?
кулаками. Вiн у захопленню. Докажемо ми ще сво?. Ми ще  ?м  вiдплатимо  за
повiшеного вуйка.
   Пiдходячи до рiдного кубла, брати розминулись. Юра  до  хати,  а  Павло
поверта? на грунь.
   - А ти ж куди? - пита? Юра;
   Нiчого, нiчого, йди й спи. А я пiду погрiю Марiйку. Вона ж,  зна?ш,  на
полонинi. Це тобi не маржина. Студiнь така чортова.
   - Хочеться тобi таку дорогу йти.
   - Ну, що ж. Вона також мерзне. Добранiч, Юро!
   - Добранiч, Павле!



   13

   Я вже на фронтi. Придiлили до 103 ц. к. пiшого полку 55 бригади. Сто?мо
на вiдпочинку, а пiсля нас мають вiдправити на Лисоню пiд Бережанами.  Днi
лiтнi. То погожi,  соняшнi,  то  знов  сльотить.  Забрали  мене  зараз  по
вiдступi вiд нас москалiв, якi дiйшли були аж  до  Мармарошського  Сиготу.
Бавилися вони в нас усього два тижнi. Нахлинули так нагло,  що  Юра,  який
був на вiдпустцi, не встиг навiть вiд'?хати, Його ловили,  мусiв  разом  з
батьком ховатись по бутинах.


   Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вiрив, що то
"нашi", переконався нарештi... I тi вороги, i тi неприятелi.  Мати  тiльки
те й робила, що плакала.
   Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав  пороху.  За
чотири тижнi прогнали мене через пiдстаршинську школу  i  тепер  я  навiть
маленьке начальство. У мо?му розпорядженню скорострiл, який слуха? мене  з
найбiльшою увагою й викону? точно мою волю.
   Сто?мо в якомусь ма?тку. Великий панський будинок i парк. Скрiзь вояки,
?х мундури, чоботи, лайка. На луцi  коло  паркового  ставу,  понастелювано
вояцько? бiлизни.  По  деревах,  квiтниках  крiзь  порозвiшуванi  рукастi,
ногастi вояцькi речi й  випари,  якi  виходять  з  них,  нагадують  Газову
ацителинову атаку. У  ставку  й  над  ним  повно  вояцьких  спин.  Перуть,
миються, або паряться на сонцi, мов жаби.
   Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхнi пропаленi й
зачовганi пiском штаниська, в однiй адамовiй  сорочцi  розкидав  себе  пiд
соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промiнь та прислухаюся до  глухого
поворкування  шлунку,  який  веде  боротьбу  з   надзвичайною   скiлькiстю
недоварено? фасолi, твердим окрушним "комiсом" та куснем гумояловичини.
   Враження щасливого хижака, який тiлькищо вернувся з удачиих  ловiв.  На
мо?х устах ще не витерта засохла кривава пiна. Пазурi не розкоцюбились,  а
в суглобах ще не ущухла бiль вiд напружених стрiбкiв. Пiд шкурою  ще  далi
судорожно  корчаться  вальки  мо?х  мускулiв,  намагаючися  прорватися   й
виплигнути назовнi. Очi поволi холонуть i гаснуть, мов  викинутi  з  вогню
кусники олова.
   З часу коли перетягнуто мене через огонь бо?в пiд Бережанами, я Виразно
вiдчув уплив гартуючо? сили, що починаючи вiд мязiв нiг i  рук,  просякала
до серця й душi, i обернувши мене в неоформлений кусень сiрого вапняку.


   Все, що було колись - гори, люди в кожухах, навiть те, що звалося  Кiтi
Йонашiвна, все то було не тут, не ца  цiй  землi.  То  було  десь  iнде  у
другому свiтi. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кiтi при
мо?му вiд'?здi, на  двiрцi  в  Раховi,  ?диний  хвилюючий  зв'язок  з  тим
колишнiм. Мо? грубi, в теплих вовняних капчурхi ноги, обнесли мене великим
колом, перезулися в твердi, цвяхованi  чоботиська  й  ось  носять  тут  по
кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарiкань.
   Часом промигне в очах та усмiшка. Дво?, барви  калини,  усточок,  таких
привабливих i свiжих, складаються, в гострий промiнчик i бють у мою тямку.
Носик ?? тонкий i чутливий. Виразно бачу його лiнi? в такому  виглядi,  як
тодi.
   Досить. Живiт випарив. Повертаю до сонця  правий  бiк.  Пiдомною  трава
нагаду? розiстелену звiрячу шкуру. Тонка хвиля запахiв розпарено?  бiлизни
котиться понад землею й торка?ться кiнчикiв нервiв нюху. Морщуся.  Полiка?
усна гармонiя й грубий, дубовий бас реве  нiто  пiсню,  нiто  свариться  з
кимсь. Думка раптом звиха?сь i в очах Параня.
   Ця iстота вже цьогосвiтня. Уста ?? переборщено рожевi. Личко округле  и
привабливе, мов пiвденний овоч. Груди завжди  задавакувато  випинаються  й
тягнуть до себе такi твердi предмети, як  я,  сильнiше  магнету.  При  цiй
згадцi нiби з розжарено? начервоно печi, по  тiлi  пробiга?  сильна  хвиля
жагучого вiдчування. Виразно пружаться мязнi й сильно, до болю, потягаюся,
нiби бажаю порватися на двi половинi.
   Доречi, вона зовсiм недалеко звiдсiль жи?. Три чвертi години ходу.  Наш
полк стояв у тому селi перед двома тижнями. В ?? хатi було нас пять i  всi
ми жили в той час тiльки нею.  Прощаючися,  вона  принесла  кусень  яко?сь
стрiчки й, розiрвавши ??  на  пять  шматочкiв,  дала  кожному  по  одному.
Стрiчка була двобарвна - жовта й синя. Значення тих барв  в  той  час  для
мене так само байдуже, як i  значення  барви  сiрого  кота.  Одначе  уста,
щiчки, груди й усе таке, примусили мене впiзнати в тому велику святiсть  i
я ношу той шматочок, дбайливо загорнутий у папiр, у кишенi,  що  найближче
до серця.
   От i тепер вона тут. Так. Це вiн той шматочок стрiчки. Дала й казала: -
носи на кашкетi. Дурна дiвчина. Не зна?, що ми сво? "кашкети" десять разiв
за нiч тратимо. Тут вона ?! Тут!
   Нiздрi мого  носа  швидко,  мов  у  коня,  виграють.  Хочу  бачити  ??.
Зiрватися, бiгти безупину, поки те знайти ??, а  пiсля  схопити,  тиснути,
задушити. Не можу лежати. Зриваюся на ноги й натягаю стокiльовi, нiби вони
не з сукна, з бетону, штаниська.
   На превеликий жаль, бiгти все-таки не мiг. Надiмною панував вiйськовий,
з суворо насупленими  бровами,  режiм.  Цей  бог  вояцького  буття,  сво?ю
непереможною силою, досить легко справля?ться з дивогiдними химерами сво?х
пiдлеглих.
   Розпроставши сво? пазурi й лаби, роздерши лютим позiхом  засохлi  уста,
перевалююся з ноги на ногу й зникаю в парку. Передiмною парадують  вояцькi
штами, сорочки, поперетинанi й обчухранi  дерева,  вивернута  й  обтрощена
вiспувата пальма.


   Гурток воякiв зняли камяного стола, що  стояв  пiд  мармуровою  стату?ю
наго? жiнки, кладуть на ньому багаття та варять ?жу  з  недоспiлих  яблук.
Мармурову жiнку убрали  в  вояцький  одяг,  припнули  шаблю  й  перевязали
скорострiльною стрiчкою. ?м весело. Один високий  i  стрункий.  сперся  об
статую, заложив ногу на ногу i тринька? на гiтарi У кого з них  на  шапках
стрiчки тих самих барв, якi подарила менi Параня. Чи не були й вони в не??
Але нi. Я знаю ?х. Це ж той "Ферретеррегiмент". Якого чорта скиглять  вони
тi нуднi пiснi!


   Але я все-таки ?х розумiв. Мене дивувала  ?х  команда.  Якось  дивно  -
позiр! Праворуч! Лiворуч! Ноги  йдуть  далi.  Йдуть  без  мо??  згоди,  бо
мимоволi менi завжди хотiлося тут зупинитись i трохи постояти. Цiкаво.
   Ноги несуть до палацу. Добре. Несiть до палацу. Ось  сходи.  Зложенi  з
величезних куснiв Гранiту, мають безлiч слiдiв i кожний  з  них  лишив  по
собi на спомин досить бруду. Дверi скрiзь повириванi, як листочки з старих
книг Треба  було  ?х  вирвати  й  вирвали.  В  кiмнатах,  нiби  необережно
потоптанi жаби, лежать шкурянi фотелi. Зда?ться, це трупи й диву?шся, чому
?х не поприбирали. На долiвцi i багато розсипаних папiрцiв. Минувши кiлька
кiмнат, зустрiча?ш  тих  папiрцiв  усе  бiльше  й  бiльше.  Вони  спокiйно
валяються на паркетi потоптанi, побрудженi й шелестять  пiд  ногами,  нiби
осiнн? листя. Нагинаюся й пiднiмаю один. На ньому малюнок свинi в окулярах
i фраку. Пiдписано на незрозумiлiй мовi. Скривив усмiшку й покинув.
   У прорванiй дiрi дверей, звiдки пливли отi паперцi ?х  вже  цiла  купа.
Плили видно й скупчилися. Не можуть усi нараз виплисти. Вони  мусять  бути
винесенi на простiр сторонньою силою.  Тут  ?х  винесено  силою  вояцького
мокрого, цвяхованого австрiйського й не цвяхованого московського чобота.
   Вступив по тих крижинах  до  кiмнати,  звiдки  вони  плили.  Вступив  й
зупинився. Кусень оброслого камiння в  мо?х  грудях  помiтно  заворушився.
Стояв у величезнiй заваленiй книгами залi. На  помостi,  пiд  стiнами,  на
розторощених полицях, лежать, стоять, висять книги. Книги, книги, книги. Я
Ще не бачив стiльки книг. Мо? думи раптом  зворушилися  i  стрiмко  хижими
птахами виривались iз голови. Передомною щось, чого я не  розумiю,  одначе
дошкульно  непоко?ть.  I  я,  мов  пес,  який  зустрiв  щось  незнайоме  i
небезпечне, бiгаю навколо й брешу. Гав, гав, гав! - брешу на купи розбитих
томiв, якi валялися тут i нищилися. По них слiди  чобiт.  Хтось  лазив  по
них, хтось видно навмисне лазив i топтався.
   Чому ж i я не вилiз i не топтався по них? Можливо тому, що згадав  дома
кривого батька з його вченою "Недiлею", яка пахла тухлою  оливою,  яку  ми
все-таки терпеливо гризли, добиваючися вiд не? мудростi. Пригадалася також
товстюча, у деревляних полiтурках книга, яка лежала в повiшеного  мадярами
вуйка, пiд сволоком i яку звали Бiблiя. Вуйко  брав  ??  бувало  й  довго,
довго читав. Пiсля й я i брав. До цього  часу  чую  в  руках  ??  тяжiсть.
Велика вона й нiхто не прочитав ?? до кiнця. Навiть сам вуйко не прочитав.
Не можна ?? прочитати усю, бо хто прочита?, - збожеволi?. Всi в це вiрили.
Вiрили в це, що хто прочита?, неодмiнно вiд великого розуму збожеволi?.
   I от тут передiмною цiлi стоси бiблiй  розторощених  вiйною.  Трупи  ?х
лежать i розкладаються.  Хто  ж,  великий  мудрець,  перечитував  ?х?  Все
мовчить. Нiхто не хоче вiдповiсти й я  далi,  мов  пес,  що  зустрiв  щось
незрозумiле й Небезпечне, стрiбаю навкола й гавкаю.
   Це  тривало  досить  довго.  Стояв  я  в  товариствi  бiблiй-трупiв,  i
дивувався. Було й при?мно й нiяково. Я, мужик, гуцул,  з  далеких  гiр,  я
опинився тут у покоях великих, де стiльки книг, стiльки мудрих бiблiй, вiд
перечитання одно? з них "можна збожеволiти". А тут ?х  тисячi.  Боявся  до
них торкнутися, а як торкався, то з острахом. Хотiлося заглянути до них, у
?х нутро, побачити й пiзнати те страшне, вiд чого  божеволiють.  Я  хотiв,
хотiв неймовiрно збожеволiти й я збожеволiв.
   Почалося з того, що покидаючи палац, усунув у заднi кишенi сво?х штанiв
двi невеличких, у гарних полiтурках, книжечки.



   14

   Ходили в бо? й верталися знов. Залишених  товаришiв  Поповняли  новими.
Переживали божевiльнi хвилини. Часто зустрiчалися з "зрадницьким  полком".
Смiявся над ними разом з iншими чужинцями, смiявся чужою мовою, але  хотiв
з ними Познайомитися.
   I я познайомився. Той сiчовий стрiлець, з яким  я  по  перше  зiйшовся,
звався Борис Верхола. Менi полюбилося його iмя. В нас  в  горах  таких  не
було. До всього стрiлець не такий як я. Я? Що я? Гуцул.  А  вiн.  Вiн  ма?
зовсiм делiкатний вигляд, нiжнi, прозорi, барви неба й волошок,  очi.  Вiн
був десь недавно зiрваний з шкiльно? лави й одразу пересаджений  у  вогонь
бо?в.
   Так ми й спiзналися. Початок цього хова?ться в огнi бою. Тi??  ночi  ми
дерлись на схилi пригiрка в лiсi. Робили прикриття технiчнiй частинi,  яка
мала приготувати окопи для нашого наступу.  Темнота.  Клекоче  скорострiл.
Небо крають рефлектори та ракети. Над нами квилять  тяжечi  "14-дюймiвки",
буцаються  десь  поблизу  об  камянистий  грунт,  рвуть  скелi  й  зносять
розторощенi на скалки буки.
   В такий час я i зустрiвся з Борисом. Я  вiдбивав  неочiкуваний  наступ.
Сiк iз скорострiла по кущах i каменях. Борис був також тут.  Вiн  мало  не
попав у полон i ма? дякувати мойому скорострiловi, що цього не сталося.
   I коли над ранок нас витащили з вогню, ми зробилися  приятелями.  Одяги
нашi, руки й ноги, виглядали однаково.
   Телiпалися поволi в  запiлля,  тягнули  скорострiли,  ноги.  Нас  морив
оловяний сон. Голова ледь трималася на вязах, очi мало не в живiт  запали,
навiть кров засипала.
   Але вiд того часу ми з Борисом  Верхолою  приятелi.  Чини  в  нас  обох
рiвнi. Я приходив до нього, приносив каву, хлiб,  якi  добував  у  земляка
кавовара, яловичину й  состив  його  цим.  Вiн  мене  зустрiчав  пiснею  й
гiтарою. Грав i спiвав гарно. У недовзi й я почав сво?м дикуватим  голосом
виводити: "?хав стрiлець на вiйноньку". - Добра, дума?ш, вiйнонька,  чорти
б ?? забрали...
   Головне, що Борис, пiзнавши мене, намацав у менi той матерiял, з  якого
можна було щось витесати. I вiн щиро взявся до працi.
   Я пiддався.  Моя  зовнiшня  заскорузлiсть  не  рiвнялася  заскорузлостi
голови. З мене перло бажання знати. Багато знати.  Знати  все.  Перечитати
всю Бiблiю й збожеволiти. Пiзнати, за що та вiйна й чому ми  вою?мо.  Менi
дуже мало мого фрайтерського рангу.
   Раз лежимо за парком з Борисом. З заднiх мо?х кишень випинаються книги.
Докучили й я ?х викинув. Той побачив, пiшов пiдняти й, насваривши, одну  з
них перечитав менi.
   "Читай, думаю, а я тимчасом покурю", але  як  почав  читати,  я  поволi
забув за курево. Виразно вiдчув, як стороння велика сила втяга? мене в той
новий книжковий свiт. Там життя, люд. Вони страждають, боряться, радiють i
сумують. Хочеться знати, що буде далi. I яке здивування, що  коли  прийшов
час вертатися, я зовсiм забув де я, що  навколо  вiйна.  Мундури,  червонi
обличчя, це не можливо. Як тяжко вертатися до дiйсностi.
   Я дуже швидко божеволiв. Не читав,  а  жер  книги.  Увесь  вiльний  час
вiддавав ?м. Борис кермував читанням. Одного разу дав вiн менi  "Кобзаря".
Вiн сам перечитав менi його. Жахнувся. Камiнь у грудях розмяк.
   Пригадую той вечiр. Борис читав до смерку. Мали вiльний час i лишилися,
щоб полежати. Зiйшли  зорi,  двигтить  земля  вiд  кашлю  гарматних  гирл.
Рефлектори крають пiтьму, сягають зiр.  Лежу  горiлиць.  "Було  колись  на
Вкра?нi, ревiли гармати, було колись запорожцi  вмiли  панувати".  Могутнi
усачi, дике море, гребнi розшалiлих запiнених хвиль. "Де  ви  забарились?!
Вернiтеся!" - "Не вернуться, загуло, сказало Син? море.  Настане  суд!"  I
ввижа?ться Бiблiя. "Се конь блiдий, а на нiм вершник i iмя йому смерть". I
зявиться янгол iз трубою i згук труби його почують  вiд  заходу  на  схiд.
Устануть мертвi з гробiв, настане .суд!
   Тi?? ночi неспав. Я вже пiймав ниточку початку  й,  як  буду  жити,  не
впущу ??. Перед мо?ми очима ставали могутнi лави наших гiр. Мiсяць  здобив
?х золотом, а наша стара Говерля поволi зрушу?ться з свого мiсця,  струшу?
шанкою туманiв i йде. За нею зрушуються  iншi  й  довгий  ланцюг  велитнiв
мандру? перед мо?ю уявою. Вони не мовчать. Вони говорять.  Вони  йдуть  на
суд. Зорi затремтiли, слухаючи мову гiр. Настане страшний суд.
   Через пару днiв показав  Борисовi  шматочок  стрiчки  подаровано?  менi
Паранею. Чи не одвiдати б п?
   Добре. Борис згодився. Пiшли перед тим, як  мали  вiдiйти  на  позицi?.
Зустрiла нас радiсно й по часi розмови  показала  нам  портрет  того,  хто
написав книгу, яка так мене зворушила. На мене дивилося добре обличчя, але
без очей. Нащо йому повиколювали очi? - питаю. - То, каже Параня,  москалi
в нас господарили. То ?х робота. Скинули, топтали,  а  пiсля  повиколювали
багнетами очi. Навмисне .показую вам. Затямте собi це.  Колись  вiддам  до
музею.
   - Що то таке музей?
   - То мiсце, де зберiгаються важливi памятки. Як довго житимуть на землi
люди, так довго будуть бачити перед собою те, що було, що  дiялося  багато
сотень i тисяч лiт колись.
   Вертаюся сам, бо Борис мусiв вiдiйти скорiше. Параня  просила  мене  не
забувати портрета з виколотими очима.  Вона  навiть  поцiлувала  мене.  О,
Параню! Хiба ж я можу його забути?!



   15

   Того самого вечора вiдiйшли на лiнiю. Наша розвiдка донесла, що москалi
готовлять  генеральний  наступ.  Фронт  стояв  на  Золотiй  Липi.  Росiяне
захотiли конечно перекинути його на наш берiг.
   Ми не дрiмали також. Прибули свiжi частини. Нашi скорострiли вичищенi й
наолi?нi. Цiлi гори амунiцi?.
   Вже перед парою днiв одна дивiзiя москалiв  прорвалася  через  рiчку  й
закопалася внизу на нашому боцi. Далi не пустили.  Одначе  вони  завзялися
заволодiти нашими позицiями.
   Нашi й московськi окопи були дуже близько. Ми засипали ?х згори ручними
гранатами. Просунутися вперед не мали змоги, а  за  ними  рiчка.  Порiшили
Зiрвати нас. Зробили пiдкоп. Ми знали ?х плани  й  тому  вчасно  звiльнили
мiсце зриву.
   У пiв до десято? вечора розпочали гарматний запоровий огонь. По  окопах
нi ми, нi вони стрiляти не  могли.  Стрiльна  рвалися  безупинно,  але  за
нашими плечима.
   Виставили  скорострiли  й  чека?мо.  Слухачi  з  мiкрофоном  увесь  час
доносять  про  хiд  пiдкопно?  працi.  Коло  одинадцято?  сполох.  Росiяне
закладають мiну. Зрив ма?  бути  майже  перед  нашими  окопами.  Напружено
чека?мо. Велика тиша. Кров бе чiтким  тактом.  Хтось  не  видержав  такого
напруження й заревiв диким голосом. На  нього  кинулися  кiлька  воякiв  i
закрили йому рота. Саме в той час застогнала земля й з демонiчним  рокотом
вилетiв пiд небо величезний вулькан пiску, дерев та каменя.


   Кiлька наших рефлекторiв ярко  освiтили  це  надзвичайне  видовище.  Ми
бачили, як масою  висипали  з  сво?х  окопiв  москалi.  Запрацювали  сотнi
скорострiлiв.


   Москалi лавою ллються й спiшать до вирвано? мiною  ями.  ?х  зустрiчали
градом куль i майже всi падали на мiсцi. Але вони все сиплються, сиплються
без кiнця. Здавалось, ?х там  мiльйони.  Здавалось,  вони  виходять  з-пiд
землi в безмежнiй кiлькостi. I коли купи трупiв були  так  великi,  що  за
ними могли знайти собi прикриття  вояки,  ?м  вдалося  добратися  до  ями.
Одночасно до ями полетiли тисячi ручних гранат.


   Як довго це трiвало, нiхто не знав. Наша  артилерiя  розпочала  сильний
обстрiл здовж рiки, бо росiяне почали переправу. Я все строчив. Не встигав
мiняти стрiчки. Передомною  наросла  гора  з  трупiв.  Трима?мося  твердо.
Набо?в досить. Страти в людях не великi.
   Нарештi десь перед свiтанком росiяне  перестали  сипатися.  З  ?х  боку
слабша? й завмiра? стрiлянина. Чути команду - Вперед! Висипа?мо i  йдем  в
проти-наступ, кляка?мо за купами трупiв i  по  короткому  часi  опанову?мо
росiйськi окопи. З дивiзi?, що сидiла  тут  перед  кiлькома  годинами,  не
лишилося нiодно? живо? людини.
   Правда, одну напiвживу людину ще тут застали. Був це ранений  росiянин,
якого добив мадяр з нашого полку Умiраючи, вiн вказував  на  свою  вояцьку
торбу i щось просив. Я його не розiбрав, але коли розвязав торбу,  знайшов
у нiй написаний до жiнки лист. Знайшов також у нього  невеличкий  хрестик,
який дiстав "За храбрость". Я взяв той лист i хрестик до сво?? кишенi. Той
хрестик маю до цього часу.


   Все, що лишилося живе, загорнули в полон, а мертве лишилося  на  мiсцi.
Через гори трупiв верталися до старих законiв. Верталися зовсiм одверто  й
спокiйно. Нiхто нас не переслiдував.
   Сходило величне сонце. Сходило того ранку особливо.  Тихо,  боязько.  У
такi ранки на полях роса, на лугах легкий вовнистий туман, у лiсi спокiй i
хори птахiв на полонинах, зводиться та йде скубати соковиту траву худоба.
   Лежиш чомусь зiгнутий на землi. Поза не  звичайна.  Так,  як  звалився,
розкидав руки й ноги й гаразд. Дивишся на сво? ноги й диву?шся, що вони  в
таких дивних чоботах. I вида?ться, що ти дуже довгий, що ноги  тво?  бозна
як далеко вiд тебе. Хочеш поворухнути ними  й  не  ма?ш  змоги.  Нерви  не
передають наказiв голови, вiдмовляються послуху.
   Предмети якимись дивними видаються.  Крiси,  скорострiли  змiнилися  до
непiзнання. Це-ж дiточi забавки. Все так кумедно зроблене.  Береш  у  руку
манюсiньку шрубку, маца?ш ?? й диву?шся. Без  цi??  шрубки  скорострiл  не
стрiлятиме. Без цi?? манюсiнько? шрубки. А чому  скорострiл  не  стрiлить?
Чому вона кругла й нарiзблена?
   I зовсiм тихо навкруги. Все занiмiло, все завмерло. Яка  година?  Нiхто
не зна?, яка година. Чути по окопi номусь скрiзь питаються,  яка  година,
нiби це так важно. Сонце все вище й вище пiднiма?ться. Над лiсом  (а  може
то й не  лiс)  з  тамтого  боку  щось  горить.  Дим  величезними  валунами
пiднiма?ться догори.  Кажуть,  що  то  лiс  горить.  I  знов  усi  вi  снi
повторюють, що то лiс горить. Дехто навiть спокiйно  пiдводиться,  байдуже
дивиться туди й пiдтверджу?: - тай, це лiс горить.
   Нарештi, зда?ться, заснув. I я заснув, мiй скорострiл  заснув  i  кожна
його шруба заснула.  Мо?  й  сотня  iнших  ту  поносих  i  брудних  чобiт,
задершись догори, непорушне лежали здовж окопу.
   I безперерви щось верзеться. Мертвi, янголи з трубами. Перед носом  ма?
бiла, як снiг, хустиночка й на  нiй  три  кривавi  знаки.  I  кожний  знак
дивиться на мене, нiби живе око.  Одвертаюся.  В  той  час  обнiмають  мою
голову чи?сь нiжнi, теплi руки, обнiмають i горнуть до  чогось  мякого  та
при?много. I я знаю, що то Параня мене обнiма?, знаю, хоч i  не  бачу  ??.
Починаю тягнутися до не?, бо вона якось далеко вiд  мене.  Пробую  пiдняти
руки, Щоб, обняти ??, але во?ни так тяжкi, що  пiдняти  ?х  не  маю  сили.
Трачу надiю й опускаю руки.
   Пiсля бачу якусь дуже велику кiмнату. Це власне й не кiмната. Це скорше
церква. Баня пiднята дуже високо й на нiй, нiби  на  небесному  склепiнню,
сяють зорi. Вони горять, мигають. А навколо попiд стiнами вiд  долiвки  до
самого склепiння повно книг. Товстi, вязанi в шкурянi полiтурки, а на  них
великi чорнi написi: "Вiйна".


   Далi якiсь кольони, за ними вiдкриваються ще iншi залi. Обережно йду по
них. На стiнах бачу великi з  повиколюваними  очима  портрети.  Ага.  Це-ж
музей. Так, так. Он i наплечники нашi, крiси, скорострiли,  шоломи.  Шукаю
людей. Скрiзь порожньо. Де-ж дiлися люди? Йду  далi  н  знаходжу  в  кутку
тiльки одну якусь невиразну людину. Зда?ться, бачив ?? десь.
   - Ви хто?  Як  ваше  iмя?  -  питаю.  Виймаю  записника  й  не  чекаючи
вiдповiдi, записую: Бондар Нестор. А як ви пишетеся? Стор - не, чи Нестор?
Окремо, чи разом? А це, кажу, не ваш часом хрест? - Виймаю з кишенi хрест,
але зовсiм не такий, як бачив у нього, а iнший, чорний, залiзний  i  подаю
йому. Той мовчки протяга? свою руку, а вона  чорна,  в  багнi.  Розчепiрив
пальцi, а з них багно капа?. - Нi, кажу. В такiм  разi  лишiть  цей  хрест
краще тут. Вiн буде нам потрiбний. Ви-ж зна?те, що скоро почнеться суд? На
цього хреста будуть присягати. Ви свiдок. - Вiн кива? головою.
   - А чи не зна?те, хто тут прода?  оцi  портрети?  Оцi  з  попробиваними
очима?
   Вiн огляда?ться й тика? пальцем в кут. Там бачу знов Параньку.  Сто?ть,
усмiха?ться i манить пальчиком до себе. - Переночуйте тут. Ляжте, заснiть.
Сюди, сюди!
   Сiла сама, вiдiйшов до не?. Горне мене  до  себе.  Волосся  ??  русяве,
мяке. Очi великi й синi. Схиляюсь i кладу голову ?й на колiна.
   - Але-ж нi! Я мушу йти. Так, Параню. Мушу йти. Мене чека? iнша.
   Почувши це Параня, нахиля?ться  до  мене,  тiсно  трима?  в  руках  мою
голову, а в очах у не? великi свiтлi сльози стоять.  I  от  одна  сльозина
зрива?ться й капа? менi на нiс. Я аж здрiгнувся.  Вона  була  гаряча,  мов
топлена мiдь. У ту саме мить прокидаюся.
   Лежу, як i лежав горiлиць. Надiмною зовсiм плиске небо. Сонце  грi?,  а
хмари рiвнобiжне до землi вiдпливають валками в  безвiсть,  не  торкаючись
обрiю. Дехто вже також прокинувся.
   - Слухай, каже один. - Ти-ж ранений.
   - Де? - питаю байдуже.
   - Та он всю пику розчуквашило. Сиджу отак, дивлюся й бачу в тебе почала
кров iз носа капати. Збудити, чи нi? Ет, думаю,  хай  краще  спить.  Пiсля
збуджу.
   Пiднiмаю руку. Дiйсно все обличчя, комiр i  пазуха  облитi  кровю.  Але
чому-ж не болить? Встав, покинув усе, що мав  й  пiшов.  На  пiвдорозi  до
мiсця польово? лiкарнi впав. Мене пiдобрали.
   Знов попав до того самого двора, де ми були ранiш на вiдпочинку.  Пiсля
останнього бою з палацу зробили лiкарню. Лежу з завязаними очима в великiй
залi, де ще недавно  лежали  книжки.  Нiчого  не  бачу.  Ввесь  час  думаю
безконечнi думи.
   Через пару днiв розшукав мене Борис. Я надзвичайно втiшився й  мало  не
вискочив з лiжка, щоб обняти його. Дав йому найденого в московського вояка
листа. Той прочитав i каже: - То вiн властиво й не москаль. Вiн такий саме
укра?нець, як i ми з тобою. Ось вiн пише до жiнки листа й просить, щоб  не
журилася, бо ж усе одно скоро вернеться додому.
   - Ага, вернеться, - кажу. - Треба б якось повiдомити його жiнку.
   - От, бач, каже Борис. - I скiльки  там,  тi??  ночi  побили  ми  сво?х
людей. Безлiч. Шкода, що ми самi себе нищимо.
   I вiн почина? говорити зо мною про те все, про що вже  нераз  говорили.
Боже, думаю, як ця молода людина турбу?ться тим усiм. Я не бачу його,  але
чую й уявляю. Добрий, незабутнiй Борис. Вiн прочитав менi ще кiлька книжок
i дав пару на спомин.
   На вiйнi розлучатися привикли, але розлучання з Борисом було тяжке.  Не
бачив його, але довго, довго й мiцно тиснув його руку. Обiцяли, як  будемо
живi, зустрiтися. На жаль, цього не сталося.



   16

   Марiйка видо?ла корову й iде з скiпцем до хати. В долинi на  селi  чути
крик i гармiдер. До двiрця  вiд  Зiмiру  пiдiзджають  довжелезнi  товаровi
по?зди, деякi зупиняються, деякi ?дуть  далi.  Вулицею  Ясiня  суне  довга
валка вiйськових возiв.
   Марiйка дивиться згори й диву?ться. I що воно там твориться? Снуються й
кричать люди. Ет... Однесла молоко до хати,  процiдила  й  поставила  одно
горнятко молока, щоб спарилося для дитини.
   Дитина  ??  ма?  вже  два  мiсяцi.  Крихiтне,   ржевеньке   створiнячко
борса?ться в пелюшках i кувека?. Мати бере його, пригорта до лона, грi?  й
году? грудьми. Дитя ссе, морга? малюсiнькими усточками, а  Марiйка  довго,
довго дивиться, любу?ться.
   Надивившися, вiдрива? погляд вiд дитини й прикову? його до  невеличкого
деревяного хрестика, рiзбленого невiдомо ким i коли. Вiн висить на  цвяшку
по серединi передньо? стiни. - Ох, Боже, Боже! - вирива?ться з ?? грудей.
   Направо й налiво вiд хрестика навiшено багато образiв. Мiж  ними  також
один цiсаря Франца Йосипа й архикнязя. На грудях i в цiсаря, i в архикнязя
поналiплювано тiстом багато старих, потемнiлих свiтлин. ? мiж  ними  також
свiтлина ?? чоловiка Гриця.
   Марiйка вста?, лiвою рукою притриму? дитину, спина?ться  до  образiв  i
вийма? Грицькову свiтлину. Вернувшись на сво? мiсце, вона довго,  дивиться
то на свiтлину, то на дитя. Тяжко ?й у грудях.  Чорнi  думи  тиснуться  до
голови.
   На дворi пiзна осiнь. Довгою чередою сiрих вайлуватих турiв, сунуть над
горами хмари. Лiси скутанi мряками.
   Нараз чу? Марiйка нiби грiм. Раз, другий. Стрiляють з гармат. Вона  вже
зна? добре цi згуки. Кладе дитину й вибiга? надвiр. З долини йде  захекана
приспанка Зуська.
   - Агiй, Зусько! Що там сталося? Ади стрiляють, чи що?
   - А Господь ?х святий знають. Кажуть, москалi знов йдуть, -  пiдтираючи
запаскою носа, каже Зуська.
   - Боже, Боженьку! I знов тоте нещастя сунеться до нас!
   Що тут робити?  Вона  зовсiм  сама  одна  з  маленьким  немовлям.  Куди
кинутися, що почати? Коли б хоч Павло прибув.
   Павло знов служив при штабi полку звязковим. Востанн? стояв з полком  у
Ворохтi й час-вiд-часу навiдувався до Марiйки. Коня мав доброго, махне  на
сiдло й раз-два в Ясiню. Всi знали, що Марiйка жи? з ним як  з  чоловiком.
Знав це й Манiвчук, але нiчого не мiг подiяти, його два брати пiшли  також
на вiйну, а сам нiчого не вдi? проти Павла.
   Кватирував Павло в знайомих i жив добре.  Вiйна  мало  дошкуляла  йому.
Добре ?в, випивав. Коли зненацька наперли на Ворохту москалi, Павло  сидiв
у себе на кватирi i чекав на курча, яке пiдсмажувала йому господиня.  Кiнь
його стояв осiдланий пiд повiткою й ?в сiно. Павло мав ?хати до Ясiня.  Зо
всiх бокiв чути стрiлянину, але це продовжу?ться вiд самого раня  й  нiхто
не звертав на це уваги. Великий вiддiл москалiв з двох бокiв  натискав  на
Ворохту й австрiйська артилерiя почала крити по них з гармат.
   I раптом вбiга? сусiдчин хлопець i кричить: - Москалi! Павло як  сидiв,
зрива?ться й прожогом з хати. Хата на грунику, перед нею повiтка, а з обох
бокiв по обороговi. Павло вибiг за оборiг i глянув  в  долину.  Дорогою  в
сторону Ясiня вростiч, на вiйськових возах,  вiд?зджа?  якась  австрiйцька
частина. З другого боку, в кiльометровому вiд утiкаючих  вiддаленнi,  коло
сенаторiйних будiвель, де стояв штаб його полку, видно  як  бiгають  якiсь
люди. Павло одразу пiзнав москалiв.
   До ста чортiв зо всякими  курчатами.  Тiкати.  Дорога  до  Ясiня  майже
вiдтята.  ?хати  вiд  хати  вниз,  зiначить  лiзти  пiд  кулю  якомунебудь
москаликовi. Чим скорiше через гору. Миттю гнузда? коня, плига? на  сiдло,
вганя? в боки свого карого остроги й з копита зрива? в чвал.
   I тiльки, що встиг ви?хати з подвiря, як вiд сусiднього  оборогу  впало
кiлька стрiлiв. Кулi просвистали над його головою.  Пригнувся,  осторожить
коня, той робить кiлька сильних стрiбкiв i за пару хвилин смереки  закрили
його вiд зору ворога.
   Низом чвалувала московська кiннота.  З  протилежного  боку  зарататакав
скорострiл. Йому вiдповiв другий. З полонини Григорiвка й Кугул  вiдкрився
сильний скорострiльний i гарматний огонь. Над Павлом зо cтогоном пролетiло
кiлька бiльших гарматнiх стрiлен в напрямку Ворохти.
   Кiнь  рве  вперед.  Пла?  нерiвнi,   покрученi,   в   багатьох   мiсцях
позавалюванi буреломом. Кiнь стрiбае через все що попадеться на дорозi.
   Почина? темнiти. Ще осилити один груник вiн  на  Бубньому.  А  там  вже
легко й до Ясiня. Кiнь увесь  у  милi.  Скорострiли  рататакають  зо  всiх
грунiв. Московськi гарматнi стрiльна пролiтають над вершником i  трiскають
десь на Бубньому. Здовж гряницi  в  приготовлених  ще  вiд  минулого  року
окопах засiли австрiйцi. Росiяне атакують ?х позицi?, але безуспiшно.
   Павло  пересiк  лiнiю  окопiв,  в?хав  до  Стебницького  звору  i   вже
свобiднiше дочвалав просто до Ясiня.
   Тут страшний рух i тiснота. У кiлька валок безупинно тягнуть у  сторону
Кевелева. Навантаженi до останньо? можливостi самоходи, не встанi  пробити
собi дорогу i мусять поволi повзти разом а пiдводами.. На  двiрцях  Зiмiр,
Лазещина, Ясiня, багато паротягiв, порожнiх i повних вантажних i  особових
вагонiв. По грунях, лiсах i полонинах, серед темноти i  холоду,  розсипано
безлiч зворохобленого  люду.  Мирне  населення  Стебного,  Чорно?  Тиси  й
Репегова пiд обстрiлом.
   Павло якнайшвидше розпиту?ться, де ? штаб.  Виявля?ться,  що  лиша?ться
тут i займа? будiвлi лiсово? управи. Штаб дивiзi? вiдтягнувся  до  Квасiв.
Туди вiд'?хало також багато таборiв i деякi кiннi частини.
   Перше, про що турбувався Павло - Марiйка. Що вона тепер робить  сама  з
дитиною. Ще чого доброго захоче тiкати, а куди пiде серед ночi та  холоду.
Зовсiм нiкуди тiкати. Раз штаб залиша?ться, значить ? надiя,  що  далi  не
вiдступлять.
   I Павло не дрiма?. Швидким орлом злiта?  на  коня,  вганя?  в  здухвини
остроги й просто в брiд через Тису, не тримаючись дороги, мчить на гору до
Марiйки.
   Застав ?? ще дома. Розiпялася над дитиною,  звязувала  в  клунок  якiсь
речi та старанно виплакувала. Павло був для не? янголом пiсланим  з  неба.
Лишила клунки, кинулася до нього й заголосила ще сильнiще.
   - Не реви. Досить ревнi.  Розкидай  до  бiса  дрантя  та  вари  вечерю.
Москаля затримали.... Ну, а що робить наш  пацюк?  Верещить?  Ну,  гаразд.
Вари, що там ма?ш, бо я голодний, як чорт. Вари, а я ще за?ду до сво?х.  У
них там мабуть теж непереливки. А пiсля вернуся знов.
   Обняв Марiйку, влiпив ?й твердий вояцький поцiлунок, вийшов, махнув  на
коня i копита карого зачвакали в розквашенiй дощами землi.



   17

   Частина пiхоти, в якiй Гриць Янчеюк, як пiдстаршина, провадив один рiй,
поквапом вiдступала з Яблоницi в напрямку  Ясiня.  Люди  вже  три  днi  не
дiстали тепло? страви й навiть не бачили сво?? кухнi. Пiдкормлювалися, хто
чим  мiг.  Безустаннi  дощi,  холод,  драпання  з  гори  на  гору.   Вояки
виснажилися до останнього. Сам ройовий, стративший половину  людей,  ледве
трима?ться на ногах. До всьоro дiстав легке ранення в палець.
   Досягнувши Григорiвки й користаючись панiкою та темнотою ночi,  порiшив
махнути додому. Тут же до чорта, всього подати рукою, а дома  бiльше  року
не був. Мокрий, ранений,  вимордований,  порiшив  забiгти  хоч  на  годину
попо?сти та переодягнутися.
   Але чи донесуть ноги? Вони зовсiм вiдмовляються  служити,  а  до  Ясiня
кiльометрiв пятнадцять ходи. Три  добрих  годинi.  Одначе  було  не  було.
Жiнка, тепло, страва. Йде!  Вiн  зна?  добре  дорогу.  Нiч  для  нього  не
страшна.
   Вiдпустку нема в кого брати. Закинув на плечi торбу, крiс i гайда. Ноги
гнуться вiд перевтоми. Тiло, нiби поло мане. Одначе напружив усi  зусилля,
розiмняв кости i помчав. В долину не  йшов,  а  летiв.  Камiння,  поваленi
стовбурi. Прийшлося пару разiв  заорати  носом.  Розбитий  палець  щемить,
повязка на ньому злетiла й загубилася, вiн замотав його якоюсь,  знайденою
в кешенi, брудною ганчiркою.


   Коли вибiг на шлях, на щастя трапився тягарник. Пiдчепився ззаду  i  за
двадцять хвилин був в Ясiню. Ох, село, рiдне село. Так вже давно  тебе  не
бачив! Але тепер нiчого тут не побачиш. Темнота, повно воякiв.  На  вулицi
Содома й Гомора. Пейсатi мешканцi неймовiрно галасують  i,  забравщи  сво?
майно на пiдводи, ви?зджають.
   Але Гриць нема? .часу до цього придивлятися, йому ще дiстатися на  один
груник i вiн доми, коло. жiнки, в теплi. Переходить мiст, перед ним стежка
догори. Ох, i крута вона клята сьогоднi. Ну, витримайте  ще  Нiженьки!  Ще
хвилинку сили, ще одну! Далi, вперед. Не можна далi.  Ста?,  вiдсапу?.  Ще
мент, ще хвилинку, ще одно зусилля.
   Ось вiн уже бачить рiдну хатину. Бачить у ?? вiкнi свiтло.  Марiйка  не
спить. Хiба-ж можна тако? ночi спати? Десь, видно, метушиться бiдна. Он як
свiтло мига?.


   I ось вiн  на  рiдному  подвiрю.  Став,  вiддихнув,  зняв  шапку.  Ноги
тремтять, пiдгинаються, очi залива? пiт. Йде до хати. Але, що то  за  кiнь
сто?ть  коло  повiтки?  Пiдходить.   Величезний,   осiдланий,   вiйськовий
конисько. Не добра думка мигнула в нього. Замiсць до дверей,  пiдiйшов  до
вiкна, приложив бiдачисько мокре чоло до тахлi й дивиться. Дивиться й чу?,
як почина? буритися кров. Обтира? долонею чоло, очi, а долоня  в  кровi  й
брудi.
   Так. Вiн не помилився. Вiн виразно бачив його,  свого  ворога.  Це  вiн
там,  дужий,  здоровий.  Лють  страшна  прокинулася,  так  би  розбив  все
навкруги. За плечима в нього крiс, але вiн не встанi зняти  його.  Нарештi
Гриць бачить, як Павло обняв Марiйку, поцiлував i виходить. А вона нiчого.
Вона ще видно радi?. Гриць прича?вся за рогом хати. Ось Павло вийшов,  сiв
на коня. Кiнь, видно втомлений, тяжко затупав копитами й зник у темнотi.
   Марiйка весело вернулася до хати й зараз до  дитини.  Воно  спить.  Хай
спить. Дяка Боговi й усiм святим, що не треба нiкуди тiкати.  Згадала,  що
треба  варити.  Отже-ж  вiн  скоро  вернеться.  Обернулася  до  порога   й
остовпiла.
   На порозi в орамленню дверей сто?ть обiдрана, окривавлена постать. Вона
пiзнала ??  й  рiзко  викрикнула.  Обличчя  Марiйки  зблiдло,  очi  сильно
побiльшилися.
   А Гриць, як стояв на  порозi,  так  i  не  пiшов  далi.  Поволi  сiв  у
вiдчинених навстежiнь дверях, поставив перед собою крiс i дико дивиться на
Марiйку. Зазираючи в вiкно, вiн не бачив  колиски  з  дитиною.  Але  тепер
зобачив. Спочатку зовсiм остовпiв i коли б Марiйка  не  так  перелякалася,
могла б спокiйно взяти дитину й вийти з нею геть. Але вiд переляку  в  не?
не стало духу. В ногах почула сильну слабiсть, не видержала погляду  Гриця
й почала кричати.
   На полонинах Бубне, Кукул клекоче гарматня стрiлянина. Чорну масу  ночi
безнастанно крають пекельнi стрiльна, якi з сатанською силою рвуть скелi й
розсипають навкруги сво? демонськi спiви. Гори горять!  Гори  стогнуть  та
палають.
   За годину вернувся Павло. Вiз з собою харчi й теплий одяг  для  Марiйки
та дитини. Пiд?зджаючи до хати -  дивувався,  що  невидно  свiтла.  Погнав
коня, в?хав на двiр, зплигнув i до хати. Сiннi i хатнi  дверi  навстежiнь.
Всi вiкна вибитi. У хатi гробова тиша.
   - Марiйко! - гукнув Павло. Нiхто не вiдповiв.
   - Марiйко! - сильнiше гукнув. Тиша. Що ??
   - Марiйко! - кричав щосили й  швидко  засвiтив  бензинову  запальничку.
Блиснув огонь. Перед очима ру?на. Швидко шука? лямпу, але не находить. Пiд
ногами щось плута?ться. Нагнувся - дитина! Мороз пiшов поза шкурою. Схопив
диття, а воно майже голе й ще тепле. Притулив до  вуха,  слуха?.  Зда?ться
жи?. Швидко, похапцем огорнув його, чим мiг, поклав на лавi.  Тут  саме  й
побачив Марiйку. Розпатлана, майже гола, лежала мiж побитим столом, лiжком
i посудою. Здавалося, що сюди влетiла  граната  i  розторощила  кожну  рiч
окремо. Павло пiдняв Марiйку. Була непритомна.
   Цiлу нiч били гармати й цiлу нiч здрiгалася й тремтiла земля.



   18

   Я знов на фронтi. Грудень - сiчень. Окопи нашi на половинi  Григорiвка.
Це пiвтора тисячi метрiв над рiвнем  моря.  Придiлили  мене  до  нiмецько?
частини, як знавця терему.  Бо?в  нема,  але  дошкульно  допiка?  природа.
Хуртовини й морози лютують без кiнця. Рана моя  лишилася  спомином  i  нiс
заховав свою патрiярхальнiсть. Глибоко вдячний небу за його  велику  ласку
до мого носа й, якщо вiн не вiдмерзне на наших  рiдних  полонинах,  то  ця
чудесна оздоба мого обличчя краситиме меме  до  смертi.  Доречi  в  дужках
зауважу, що вiн прислужився до пiдвищення мого вiйськового  рангу.  Я  вже
"гер корпораль".
   Щоденний порядок такий: рано гiрка кава й  кiлька  десяткiв  росiйських
"чамайданiв".  Вони  кожного  ранку  видно  звикли  марнувати  тi   дорогi
стрiльна. Все одно бiльше двох-трьох не забють. Полудень -  обiд:  змерзла
юшка, змерзлi бараболi, змерзла яловичина, а на десерт  знов  "чамайдани".
Це, щоб розiгрiтися. Огню-ж на переднiй  лiнi?  не  вiльно  розводити,  бо
вночi блищить, а вдень димить. Диву?шся нераз i кленеш,  чому  той  вогонь
якраз блискучим i димливим створено. До вечора те саме, що й  до  полудня,
цебто - нiчого. Якщо дасться попасти в  землянку,  то  знищиш  сотню-другу
вошей, а нi, то й того заняття позбавлений. Сидиш i дума?ш.
   Сонця, або не видно, або холодне, як душа ката. Заходить криваво й люто
залива? жорстокими барвами залединiлi шпилi гiр. Сам чорт  не  видумав  би
кращого видовища, коли над срiбною землею  жахкотить  велетенська  кривава
пляма, шпурляючи на вас промiнi, вiд котрих замерза? мiзок i душа.
   Сьогоднi ввалю? до нас "райхсдойче" Пацiгофер i заявля?: - моя думка це
перпетуум мобiле. Ну, хоч би ??, нарештi, чорт  забрав.  Сидиш  -  дума?ш.
Ляжеш, не спиш, а дума?ш. Домерза?ш, а всетаки дума?ш. Це  перон  би  його
трiснув (вiн з Горiшнього Шлеську) нiщо як  прокляття.  Величезну  помилку
зробив Бог, удмухнувши нам ту душу "безсмертну й розумну". I на якого бiса
вона нам здалася? Тиранить тебе й мовчи. А я до того Божого  твору,  якого
звемо людиною, додав би поправку. Десь на животi, коло пупа,  приробив  би
непомiтний гудзик, щоб регулювати ту прокляту  думку.  Хочеш,  дума?ш,  не
хочеш - клiпс-кляпс i сидиш собi спокiйно, як фараонська мумiя.
   - А як би ти тодi додумався вiдкрити знова те тво? мобiле?  -  спокiйно
пита? хтось з кута землянки.
   - Дуже просто. Це мусiв би бути  автомат.  Накрутив,  скажемо,  на  пiв
години й сидиш, лупа?ш очима.
   - Ну, от ти так сидиш i лупа?ш, а тут зненацька на голову "чамайдан".
   - I чорт з ним. Хай гатить. Принаймнi зна?ш, що без думки був.
   - Це так ти гада?ш, а от я й не годжуся з тобою. Без думки  й  вошу  не
вб?ш.
   - А  зна?ш.  Карл,  -  перебива?  того  довгий  вояк,  що  сидить  коло
"душогрiйки" i лата? штани. - Брух пiймав у себе  пятьсот  пятьдесять  двi
вошi. Думаю, що в цiлому Вiднi не знайдеш бiльше.
   - От диво, мурчить спокiйно Карл. Я сам маю ?х мiльйон. Вони  вже  менi
прожерли матню, а тепер комiра дожерають.
   - Так тво? ще сумлiннi, докида? Брух. Вони хоч комiра та матню  жеруть,
а от мо? мене самого гризуть, як чорти.
   - Кращо? матнi вiд тебе не знайдеш й на Марсi. Не дивуйся,  що  й  вошi
ласують.
   Дехто регоче. На цьому розмова вичерпу?ться. У землянцi пiтьма, сморiд,
чугунна "душогрiйка" розчервонiлася й пече. По стiнах тече земляний пiт.


   На дворi люту? хуртовина.  Рiзкий-же  норд-вест  стриже  вiд  Синяка  й
Хомяка. Все пiд  снiгом,  все  мертве.  Оббитi  сухi  ялицi  брязкотять  i
висвистують пруттям. Часами не можна  розiбрати,  чи  то  вiтер  гуде,  чи
летить стрiльне.
   Дверi землянки  вiдчиняються  й  до  середини  ввалю?ться  купа  снiгу.
Виявля?ться вояк. Бiдачисько застряг у вузьких  дверях,  а  холод  валуном
котить.
   - Випхнiть ту чортову корову! - кричить  той,  що  сидить  без  сорочки
найближче дверей.
   - Ей, ти, поросний! Зачиняй дверi!
   Вояк усову?ться i  роздивля?ться,  кому  ма?  голоситися.  Натрапив  на
Бруха. - Та-та-та! голошу слухняно, що наша розвiдка пiймала  двох  русiв.
Один з них старшина.
   - Що-ж, ти нам зо всiх Карпат принiс снiг? - каже Брух.  -  А  де-ж  тi
руси?
   - Там, - махнув вояк рукою на дверi.
   - Там ... Де там? В... ? - сердито додав мiцне слiвце.
   - Коло передньо? землянки.
   - Ну, так i кажи. А то там. Йди, тащи ?х сюди.
   Вояк знова довго  виходить.  Один  з  наших  зрива?ться,  випиха?  його
колiном i зачиня? дверi.
   В той час запiпiкав телефон. - Гальо! Захiднiй вiдтинок  Григорiвки.  -
Капораль Брух. Так, прошу, гер лойтинант! Найкраще  капораль  Цокан.  Так,
гер лойтинант! Ще раз. Дякую! Тро? людей? Наказ, гер лойтинант! Явол!
   Брух виключа? слухавку.
   - Що там, Брух, оскверня?ш мо? iмя?
   - Вчора, сучi коти москалi, обстрiляли з далекосягло? Ясiня  й  зiрвали
там потяг з набоями. Наша "ковбаса", яка до цього часу сторчала над Тисою,
також зникла. Готують наступ i видно хочуть зiрвати позицiю - Говерля. Там
найслабше мiсце. Ти береш три лицарi й мчиш на Говерлю. бо з тамтими нема?
нiякого звязку. Ма?ш звести ?х у низ, iнакше, чого доброго, ?х зiрвуть.
   - В якiй годинi маю вийти?
   - В шостiй.,
   - А тепер?
   - За десять чотири.
   - Дадуть якусь вечерю? Принаймнi б щось поряднiшого.
   - Вечерю принесуть за годину. Гуляш -  подвiйна  порцiя,  сир  i  кава.
Людей можеш собi вибрати.
   Всi зацiкавилися полоненими. Тi, що сидiли без  сорочок,  одягнулися  й
позащiпалися.  Старшина  ж  чужий  прийде.  Принаймнi  буде  розрада.  Всi
задоволенi.
   По часi приводять. У чоботях, у довгих сiрих плащах, у сiрих з  кляпами
вовняних шапках. Один високий, дужий, оброслий досить порядно бородою.
   Другий  маленький,  борiдка  цапком,  рижоватий.  У  першого  видно  на
нараменнику одну зiрку. "Прапорщик", чи щось таке.
   - Гутентаг, - вiта?ться "прапорщик" по-нiмецьки.
   - Вiлькоммен, - вiдповiда? йому Брух. Брух сьогоднi  офiцiйна  особа  -
дижурний. Ми-ж усi мовчимо.
   - Iх ферштеге етвас дойч, - одразу заявля? полонений.
   - Нун гут! - кива? головою Брух. - Бiтте, немен зi пляц! - i показав на
обрiзок колоди коло грубки. Полонений старшина такий високий, що йому наша
землянка низька й мусить нахилятися. На запрошення Бруха сiда?.  На  ньому
багато снiгу, який коло печi почина?  швидко  розтавати.  Вода  стiка?  по
плащi, чоботях. На долiвцi  повста?  калюжа.  Це  видно  непоко?ть  нашого
гостя.
   - Вогер зiнд зi? - пита? Брух.
   - Iх бiн авс Полтава. Абер iх габе  гiр  дiзе  швайнерай  -  i  показу?
знiяковiло на долiвку.
   Ми усмiха?мося. Це "швайнерай" вiн так кумедно  виговорив,  що  ми  всi
дiстали гарний, разом приятельський до  нього  настрiй.  Вiн  почина?  нас
цiкавити. Другий сто?ть коло дверей  i  розгублено  посмiха?ться.  Обличчя
його добряцьке, на?вне. Вiн видно хотiв би також щось сказати, але  нiчого
не розумi? по-нiмецьки.
   - Дас махт нiхтс. Во iст дiзе Полтава? - каже знов Брух.
   "Прапорщик" смiлi?. - Iн дер Укра?но, гiнтер дем Ки?в - вiдповiда? вiн.
Сидить зiгнутий. Обидвi великi з грубими пальцями долонi  обпер  об  мокрi
колiна. Поли плаща починають сильно парувати. Розкида? ?х i грi? колiна.
   - Так ви укра?нець? - питаю його по-укра?нськи. Вiн  зрадiв  i  вiдразу
по-нiмецьки вiдповiв: Яволь. ?х бiн укра?нер ...
   - Значить, земляк? Дуже при?мно! Вiтаю! - i я назвав сво? iмя.
   Москалик, що ввесь час стояв мовчки й силився щось  проговорити,  також
прояснiв, затупав i схиливши на бiк голову, солоденько заспiвав:
   - Ну, каже Пацiгофер. - I в нас до бiса чита?ться. Узвертаючися до мене
i вимовляючи к майже як х.
   Я не цiлком його зрозумiв  i  чомусь  по-мадярськи  вiдповiдаю:  -  нем
тудум.
   -.Н?мтуду? Не слихiвал таковой. Вероятна у австрiйця i губ?рнiния.
   - Замовчи ти ж ... морожена! - грубо крикнув на москалика  "прапорщик".
Той одначе не образився й не змiнив свого солодкого виразу. Сто?ть,  очима
клiпа? та витера? ?х кулаками. Я засмiявся.
   - Вас гат ер гезагт? - допитуються нiмцi. Старшина поясню? й  усi  щиро
регочуть. Москалик тупа?.
   - Так что, вашь - бродь, разговор слишу хахлацкiй. Дай, думаю,  спрашу.
Вiнават.
   - На що ви на нього кричите? - питаю  старшину.  У  нього  вираз  такий
при?мний.
   - Ах, коли б ?х чорт забрав з ?х виразами.  Обридли  вже.  Осточортiли.
Цiла та Рас?я, провались вона мiльйон разiв, повна отаких ослiв i  тягають
?х по цiлому свiтi та й нас з ними чiпають.
   - Чому ж у вас така ненависть до Росi??
   - То, брат, не ненависть. Це просто правда. Вас  спокуша?  його  вираз,
але коли б пожили в тiй Рас??, то скоро  пiзнали  б,  що  за  тим  виразом
кри?ться. От сто?ть тобi така ослятина й усмiха?тiуся, душа "на распашку",
а дай ножа так усадить у тво? ребра й далi усмiхатисьме.
   Я пригадав виколотi очi на портретi Шевченка. Москалик дивиться на мене
й усмiха?ться. Чи зрозумiв вiн що з тi?? розмови.
   Старшина, оказу?ться, був свiдомим укра?нцем  i  не  бажав  воювати  за
Росiю. Вiн ще досить довго говорив  про  росiйськi  вiдносини  й  порядки,
пророкував поразку Росi? й революцiю. Росiяне, казав, не  видержать.  Вони
не здiбнi видержати довготривалого напруження.  Вони  схильнi  до  слiпого
послуху й до такого ж слiпого бунту.
   Обсяг його знання був, по мойому, величезний. Вiн легко називав  безлiч
вiдомих iмен, цитував ?х. Говорив то по-укра?нськи, то по-нiмецьки. Це нас
усiх здивувало, а старшина пояснив, що у них iнтелiгенцiя багато чита?, бо
неначитаний уважа?ться за неосвiченого.
   - Ну, каже Пацiгофер. I в нас до  бiса  чита?ться.  У  нас,  наприклад,
одного вiршопльотства рiк-рiчно цiлi вагони друку?ться. По-мойому, все  то
найзвичайнiша нiсенiтниця. Я ще розумiю, який небудь  Гете,  Шiл?р...  Але
решта смiття й тiльки дурно  ним  у  школi  голови  забивають.  Думаю,  що
росiяне нiчого бiльше й, не мають у головi, як ту поетичну полову. Тому  й
дурнi. От австрiйцi молодцi! За цiле  життя  прочитав  двi-три  дозволених
Францом Йосипом брошурцi й ма? досить. Це по-мойому.
   - Я б з вами дещо не погодився, - делiкатно зауважив старшина.
   - Це як вам хочеться. Я кажу правду. Людина не потрiбу? всього того, що
понадумувано. Це ?? тiльки обтяжу?. Мiзок мусить бути легкий  i  рухливий.
Не мусить лише думати, а й чинити.
   - Тут ма?те рацiю, - каже полонений.
   -  Як  i   скрiзь,   -   пiдхоплю?   Пацiгофер,   пiдбадьорений   сво?м
красномовством. - Росiянин розмазня, от що.
   Вичекавши мент, старшина почав вiдповiдати. Вiн тi?? думки, що  людина,
яка чита? двi-три дозволених кайзером брошурi, може  бути  чинною,  носити
модерну краватку  та  навiть  випасти  собi  черево.  Але  щоб  вона  була
поступово творчою, у цьому дозволя? собi сумнiватися.
   ? чин i чин. На його думку. Для одного голова му сить  бути  порожня  й
тверда, для другого напхана отi?ю, як той  каже,  половою.  Кажуть,  що  й
Наполеон, при всiй сво?й чинностi, багато читав i то якраз отi?? полови.
   - Наполеони хай читають. Коли б вiн замiсць бити людей вiдкрив ковбасню
i рiзав свинi, не мав би на те часу.
   Старшина  розвiв  руками  й  замовк.  Видно  не   мав   бiльше   намiру
сперечатися. Слухачi подiлилися на двi половинi. Бiльшiсть погоджувалася з
полоненим.  Я  з  при?мнiстю  слухав   обох.   Розпочалися   дебати,   якi
припинилися, аж коли принесли вечерю. Моя подвiйна порцiя дуже  придалася.
Вгостив свого першого,  якого  зустрiв  на  фронтi,  свiдомого  земляка  з
тамтого боку. На москалика решта скинулася. ?х обох  мали  скоро  вiдвести
взад. Чекали лише на змiну
   На дворi швидко темнi? й реве хуртовина. З жахом думаю на свою майбутню
подорож. Це не близько й дороги жорстоко кепськi. В  шостiй  попращався  з
полоненими, взяв трьох людей i пiшов.



   19

   Темно. Повiтря рiдке й диха?ться тяжкувато. Мете снiг,  хоча  мороз  не
особливо дошкульний. Всi пла?, во?нннi й старi заметенi. Сходимо стежечкою
до тепло? кринички, в  якiй  вода  не  замерза?  при  найбiльшому  морозi,
поверта?мо направо та  йдемо  вниз.  Це  ?  довга  дорога.  Можна  було  б
вибратись через Кукул, але там  горою  шалi?  хуртовина  й  час  вiд  часу
трiскають московськi "гостинцi"
   Йдемо мовчки гусаком. Навколо нi душi. Вiтер не дме а рiже. Он просiка?
темну безодню горiюча iскра, чути квоктання, а за  хвилину  глухий  трiск.
Раз, другий, третiй. Пiсля знов тихо.
   Пiд гору борха?ться з  навантаженим  гуцульським  коником  двох  людей.
Вiта?мось i проходимо повз. Входимо у смерековий  запуст.  Тут  затишнiше.
Молодi ялинки поприсiдали вiтами аж до мягко?  грубо?  верстви  снiгу.  На
вiтах  також  снiг.  Торкнеш  i  сиплеться  купами  на  голову.  Знаю   цю
мiсцевiсть, як свою  кишеню.  Скiльки  разiв  побував  тут  ще  дитиною  з
коровами. Пригадуються деякi подробицi. Пригадалася  та  спокiйна  мiсячна
нiч, коли ми з Павлом, Юрою й Тулайданом верталися цi?ю дорогою з Ворохти.
Он i скеля та недалеко, де розважав Павло. А Тулайдан давно вже ма?  змогу
натiшитися вiйною.. Хто б сказав тодi, що вона так скоро прийде. А  що  то
поробля? Розенкранц? Вiн, зда?ться, доставля? для фронту провiянт.
   За пiв години були внизу, йшли, значить,  швидко.  При  виходi  з  лiсу
налiзли на табори й кухнi. Там метушня. Поборхалися понад залiзницею. Коло
залiзного мосту зупинилися й я глянув на годинник. Щойно пiв восьмо?.  Тут
недалеко вже сестра Василина. Зайти, чи не зайти?  Не  знати.  Мало  часу.
Спiзнюся, а тих там i викинуть iз скелею пiд небо. Краще вперед. Хуртовина
окутала нас з нiг .до голови снiгом, так, що ми подiбнi на  снiговi  баби,
яких вилiплюють дiти. Наткнулися ще на один  огник.  Я  зупинив  ся  знов.
Зупинились i всi решта. Огник мигнув i зник, ось знов мигнув. У думцi  так
само мигнув i заворушився спомин. Вiн звязаний iз соняшним вечором,  бiлою
панною й дотиками ?? пальцiв. Далi непогожi осiннi днi, гончий  пес.  мох,
що пахне фосфором. Ще далi шибеницi, бiла хустинка на двiрцi, вiйна. Душно
стало. По обличчю спливали великi краплi заснiжено? води. Втягнув у  груди
по можливостi бiльше повiтря, подав команду й пiшли.
   А свiтло, що мигнуло перед очима, не зника?. Чим далi руха?мося вперед,
тим  бiльш  настирливо  лiзе  воно  до  очей.  Ось  уже  зовсiм   близько.
Наштовхнулися  на  повалений  частокiл.  I  тут  я  виразно  вiдчув  намiр
переступити  його,  коли  перешкоджатиме,  розбити  й   зайти   до   хати.
Переступив. Сад. Оглоданi вiтром дерева дико  розчепiрили  сво?  вiти.  За
мною, хлопцi! Тут затишок. Вiдпiчнемо та й закуримо.
   Всунулися пiд  накриття  засипано?  снiгом  веранди.  До  душi  зазира?
освiчене тепле вiкно,  пiд  ногами  пустотливо  гоняться  рештки  гiрських
вiтрiв, бавляться, нiби маленькi котики.
   Зайду. Обтер мокрою рукавицею обличчя, притулився до вiкна й хухнув  на
нього.- Стiйте, хлопцi, тут а я зайду до хати До найстрашнiшого наступу не
готувався так довго, як тут. Закликав до себе всю хоробрiсть,  яку  тiльки
мав. I так перший раз у життi увiрвався в дiм заборони.
   Цiлий океан тепла, запахiв гарячо? кави та вина линувся на  мене,  коли
переступив порiг. У кiмнатi  дим  цигарок,  на  стiнi  старшинськi  одяги,
зброя, на стiльцi вичищенi з високими холявами чоботи й остроги.
   Назустрiч шиокими певними кроками, ступав  високий,  стрункий  мужчина.
Узутий у мягкi капцi, штани вiйськовi, сорочка звичайна без комiрця, а  на
нiй пiдтяжки.
   - Ви хто? - запитав рiзко й певно. Рапортую. Мужчина пiдносить руку  й,
вказуючи гострим пальцем на дверi, кричить:
   - Гераус! Гальо!! Гер Шнайдер! Занотуйте iмя того капораля.
   Нiби зпiд землi зявився гер Шнайдер, у нього великi рудi брови i  також
барви бльокнот. Мо? прiзвище загомонiло по хатi.
   I тут сталося те особливе, чого я найменше сподiвався.
   Коло мужчини плiч в плiч, у таких же мяких капцях, зявилася  Йонашiвна.
Вона така ж струнка, як i той мужчина, лише дещо нижча.  Вона  сто?ть  вiд
мене в профiль. Бачу  ??,  подiбний  на  знак  запиту,  вираз...  Обличчя,
особливо носик, нагадали ту мармурову жiнку, яку колись бачив  у  парку  в
Галичинi. Вислухала в чiм рiч i зовсiм щiльно пiдходить до мене. Голос  ??
дзвенить тонко й пахучо.


   - Це ви, Цокан?
   - Так ?! - вiдрубую по вояцьки.
   - Котрий?
   - Дмитро, ласкава панночко!
   Подумала. Довгий мужчина в капцях мовчки сто?ть коло не?.
   - Це ваш брат Павло? Так? Цiкава його бачити. Зда?ться, що я  вас  десь
зустрiчала.
   Моя память блискавично запропонувала ?й сво? послуги.
   - Ааа! - протягнула й засмiялася. - Ви гарно все памята?те. Ви тут сам?


   Вiдповiв. - Пане Шнайдер, - звернулася до того таки з рижим бльокнотом.
Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще ??
   Нiто диня, нiто мiдний мiсяць, висунувся зза дверей.
   - ?, панночко.
   - Пане лойтнант, - звернулася вона до довгого в  капцях.  -  Допоможiть
?й, будь ласка.
   Я, розумi?ться, встиг зблiднути й почервонiти наново. Мимохiть тiло мо?
витягнулося в струну.  Назва  "лойтнант"  говорить  бiльше,  нiж  звичайна
сорочка. Я швидко затарабанив i старанно визвiрив очi.
   - Сховайте ?х i не бiйтесь, - тикнула вона пальчиком у мо? перенiсся. -
Чого ви так визвiрилися?
   Я знищений. Подiбний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого  одягу
й узуття стiкали  потоки  води.  При  кожному  мойому  русi  снiг  куснями
обривався й падав на блискучий помiст. Виступила на кiн, якась суха, чорна
жiнка й пiдозрiло дивиться на бруднi калюжi пiд мо?ми ногами. I саме в той
час навстежiнь позiхають дверi й  до  середини  ввалюються  три  величезнi
куснi снiгу.
   - Це - каже Йонашiвна - Цокан. Зна?ш мамусю, це брат того  Павла,  який
наробив колись стiльки гармiдеру.
   Чорна жiнка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом iз  снiгом
i розливався  по  помостi.  Крiс,  мо?  речi  й  мокрiзний  плащ,  сяк-так
утримували мою вояцьку подобу. I  осоромившися  до  останньо?  можливостi,
покiрний кожному тембровi шовкового голосу,  дозволив  собi  випити  чашку
кави, дозволив, щоб "гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще
вiд мене, з солодкою усмiшкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися,
як вояки хлещуть каву, проливають ?? незграбними руками i брати це все, як
невинну химеру розбещено? панночки.



   20

   Аж коли опинилися  пiд  гострими  поривами  вiтру,  який  охолодив  мою
голову, я зрозумiв усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть  люди!
Скорiше вперед! I ми швидко йшли, борхаючися у  глибокому  снiгу.  Я  гнав
попереду, бо на менi лежала вся вiдповiдальнiсть за цей випадок.
   Перед нами ще десять кiльометрiв тяжко? ходи. Перейшовши  потiк  Сухий,
натрапили  на  втоптану  стежку.  Зустрiла  стежа,  обмiнялися  гаслами  й
посунули далi. Вiтер гремить по верхах смерек, скаженi?, а нам гаряче. Пiт
залива?  чоло.  Гаряче  до  болю,  але  роздягнутися  не  можна.   Тверда,
просмальцована сорочка, щiльно липне до тiла та вiда?ться в нього тисячами
колючих голок.
   У пiв до четверто? досяга?мо  полонини  Кузн?ска.  Заходимо  до  першо?
землянки й довiду?мося, де знаходиться команда вiдтинку.  Виявля?ться;  що
аж пiд горою Козм?щик, година ходу звiдсiль. Годi довго розважати. Вперед!
Копа?мося через засипанi снiгом  кущi  ялiвцю,  провалю?мося,  падаем.Снiг
вище пояса. Мiсцями грузнемо в ньому по шию. Години бiжать, а ми майже  на
мiсцi.
   Дивлюся на годинник - пята. До команди не дiйдемо. Зверта?мо просто  на
лiнiю. Крок за кроком, пiд сильними поривами вiтру опанову?мо  вiддаль.  А
годинник спiшить. Тут треба б бiгти, кричати. Зрив,  як  нас  повiдомлено,
мае наступитити в шостiй годинi. Коли б вони принаймнi догадалися. Залiзли
пiд небо й льодинiють. Ми вже, мабуть, на висотi тисяча  вiсiмсот  метрiв.
Передня лiнiя на тисячi девятьсот.


   Нарештi ми на мiсцi. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке  попалося
перед мо? очi, було Гриця Янчеюка.
   Хвилину я  й  вiн  уперто  дивилися  один  на  одного.  Навкола  сидять
навколiшки з десять чорних, обгорiлих постатей. Пiд стелею смутний, нiби з
проолi?ного паперу лiхтар, а на долiвцi купа ручних гранат.
   - Товаришi! - кричу по мадярськи. - Спасайтеся,  бо  це  мiсце  москалi
зараз зiрвуть.
   Вони не вiрять. Вони спокiйно сидять, як i сидiли й,  мабуть,  думають,
що я божевiльний. Я кричу ще  сильнiше,  але  мо?  зусилля  даремнi.  Один
почина? згучно лаятися й радить викинути мене надвiр.
   - Янчеюк! - кричу я по укра?нськи, зовсiм  забувши,  де  я  й  що  таке
Янчеюк. - Скажи тим дурням, що як вони не вилiзуть звiдсiль,  то  за  пять
хвилин ?х викине на небо разом з тельбухами.
   I тут Янчеюк зрива?ться. - По-перше, я тобi не Янчеюк. Струнко  i  Я  ?
начальник  цього  вiдтинку  й  ти  мусиш  менi  голосити,  як  належиться.
По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусiли  б  про  це  вже  скорiше
довiдатися. Чому це сталося аж тепер?
   Я визвiрився на  нього.  -  Немаю  часу  на  формальностi.  Ми  дiстали
повiдомлення в останнiй час. Тiкайте! Тiкайте вci! А де мо? товаришi?
   Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Вiн  пiддався.  За  ним
вийшла й решта. Швидко вiддаля?мося вiд землянки. Бiгти  в  долину  лекше.
Мiсцями снiг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мо? товаришi  пригоди
десь вiдстали й хто зна?, чи живi. Ми швидко котимося вниз, вальцю?мо.  По
дорозi виклику?мо людей iз iнших землянок i всi сунемо вниз.
   I от ще один стрiбок i ми знов на полонинi. Я роблю велике зусилля,  бо
вiдчуваю, що мязи вiдмовляються служити. Напинаюся, стрiбаю вниз i кочуся.
В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалю?ться на мене,  стиска?
й горло мо? вiдчуло твердi,  костистi  потиски.  Я  харчу,  стогну.  Руки,
замiсць змагатися, заклякли й чiпляються за одяг. Очi полiзли пiд чоло,  а
у скранi сильно б? кров.
   Але враз щось сильно  здрiгнулося.  Грунт  пiд  нами  заворушився  й  у
темноту ночi покотилися демонськi  громи.  Рука,  що  тиснула  мо?  горло,
розщiпилася й до мо?? голови  блискавично  вернулася  свiдомiсть.  Зобачив
Янчеюка.
   - Грицю, - гукаю йому. - Зiрвало - Це кричу йому два рази, бо вiн  нiби
не чу?. Що з ним? За що вiн мене душив? - Це ти, Грицю? А де товаришi?
   - Якi в чорта товаришi?
   - А тi всi, що були з нами?
   З неба сиплються каменi i  встрягають  коло  нас  у  снiг.  Враз  Гриць
викрикнув У суглоб його право? руки попав гострий  камiнь.  У  чорне  небо
увiрвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освiтила гору. Все нiби в
кровi.  З  росiйського  боку  гармати   розпочали   канонаду.   Заратакали
скорострiли.
   - Ти ранений, Грицю? - питаю Янчеюка.
   - Нi! - злюче вiдповiда? вiн. I якого чорта вiн люту??
   - Мене тiльки, - каже вiн, - мазнуло каменем. А чи вивтiкали тi  дурнi?
- ла?ться Янчеюк. I
   Я пропоную йому сво? послуги, розправляю закляклi сво?  мязи  й  поволi
пробую рухатися далi. З обох бокiв вирива?ться безлiч ракет, якi освiчують
нам дорогу.
   До самого ранку не вмовкала  гарматня  стрiлянина.  Поволi  спуска?мося
вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й вiн цiпить зуби, щоб  не  кричати.  Вiн
борха?ться поволi переломною, а я за ним. Уже стало  зовсiм  видно.  Сонце
мабуть також зiйшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою  на
чоботи Янчеюка. Вiн борха?ться, сховза? й пада?. Помагаю звестися.
   Туман згущу?ться. Руха?мося поволi  далi.  Через  кiлька  хвилин  Гриць
пада? знов.  Упав  i  не  зводиться.  Дивлюся  на  нього.  Той  лежить  iз
вiдчиненими шклянними очима й не руха?ться. На його вусах, бородi,  бровах
цiлi замети снiгу, який поволi розта? й  маленькими  крапельками  льодово?
води стiка? по обличчi десь пiд бороду.
   Вiн уже не пiде, думаю собi. Коли б хто нахопився. Крикнув,  але  голос
мiй надто слабий i туман одразу таму? його. Недалеко, крокiр двадцять  вiд
нас, двi грубi сухi деревинi. Думаю, що там  краще  можна  промоститись  i
знайти якийсь захист вiд вiтру.
   А туман усе згущу?ться. Почина? сипати снiг. Пробую дотягнутися до  тих
дерев, маю запальничку й можна  буде  зробити  ватру.  Це  менi  вда?ться.
Настругую багнетом сухо? деревини й по деякому  часi  хамаззя  загорiлося.
Розiгрiвся й повертаю шукати Гриця. Знайшов на тому ж мiсцi, де покинув  i
з величезним зусиллям притягаю його до вогню. Пiсля  розгрiваю  в  казанку
снiг i грiю воду.
   Гриць, коли вiдчув тепло, дещо ожив. Бiжу ще по дрова. Принiс оберемок,
наложив. Ватра запалахкотiла. Загрiлася вода. Гриць п? ??, а  я  намагаюся
переконати його, що то кава. В мене  ще  знайшовся  кусник  хлiба  й  одна
консерва. Розгрiва?мо, лома?мо хлiб й наклада?мо на нього по шматку мяса й
смачно закусю?мо.
   ?м i дивлюся на Гриця. Той  жу?  поволi  хлiб.  його  вилицi  бiловатi,
обмерзлi. На очах великi краплi води, якi спадають  на  щоки  й  не  можна
розiбрати, чи вiн плаче, чи це розта? снiг. Хлiб  трима?  лiвою  рукою,  а
права кумедно сторчить на бiк.
   - Грицю, - питаю його. - Болить рука? Вiн глипнув на  мене  й  перестав
жувати. Подивився, не сказав нiчого й почав знов жувати. Я вiдщiпнув свого
плаща, випоров багнетом кусень пiдшивки, вирiзав невеличку стрiчку.
   - Дозволь, - кажу, - завязати ту руку. Вiн дозволив i я почав  обережно
завязувати. I коли моя праця була майже готова, i я  мав  перевязати  руку
стряпком, щоб не злетiла шмата, як Гриць гостро  викрику?  й  лiвою  рукою
сильно б? мене в щоку.
   - Ти що? - не стративши рiвноваги, питаю його. - Якого чорта дурi?ш? Не
можеш витримати? Вiн почав швидко розмотувати руку.
   - Лиши. Лиши, дурню!
   Але в ту саме мить вiн б? мене щераз у  лице  та  з  неймовiрною  силою
накида?ться на мене.
   - Що ти, збожеволiв?! - Але вiн не зупиня?ться.  Почина?мо  борюкатися.
По короткому часi перемогаю його й вiдкидаю у снiг. Менi не зрозумiло,  що
з ним сталося. Але по часi вiн знов зводиться й знов уперто  лiзе  битися.
Намагаюся рiшуче покiнчити з цим. Розганяюся й, з останньо? сили,  повалюю
його та спускаю в яр. Вiн стрiмко, вальцюючи в  глибокому  сипкому  снiгу,
котиться  вниз.  Його  руки,  ноги,  поли  плаща,  нiби  якесь   отороччя,
обвиваються навколо його тiла. За ним  лиша?ться  неясний  снiговий  слiд,
який зараз замiта? вiтер.
   Залишив ватру й по можностi скоро  подався  навпростець  без  дороги  в
туман. Схил стрiмко западав  униз.  Багато  разiв  падав,  котився,  знову
вставав. I аж по довгому часi тако? мандрiвки докотився до якогось  лiска,
де в iмлi побачив людей.
   Тут пiд грубим смерековим  накриттям  знаходиться  вiйськова  кухня.  У
примiтивно зложенiй iз каменю печi, палахкотить ватра, а перед нею  з  пiв
тузина червонопиких людей у нiмецьких без дашкiв  шапочках.  Дим  виходить
через бляшану руру наверх, стелиться по накриттi, розтоплю? снiг i  скрiзь
капа? вода. Поруч на вiдкритому мiсцi вовтузиться ще  кiлькох  людей.  Усi
вони дуже одноманiтнi. Не помiтно нi вiдзнак, нi облич. Чорнi руки,  чорнi
пiд шапками плями, широкi замурзанi  носи.  Сукно  ?х  плащiв  тверде,  як
бляха, вiчно мокре й вiчно замерзле.
   Присунувся до них, мовчки присiв до ватри, вiдсапнув, а опiсля попросив
пити. Грубенький, з подвiйною потилицею, чоловiк встав, взяв  казанок,  що
стояв на каменi з якоюсь чорною ?жою й подав менi.  Почав  пити.  Була  це
кава й навiть досить солодка. Випив усе до каплi.
   Випивши, заговорив про Янчеюка. - Там, кажу, один наш товариш домерза?.
Чи не могли б кого пiслати за  ним?  Я,  прошу  вас,  далi  не  можу  йти,
Голосiть мене вашому начальству й дайте менi схилити голову.
   Розпитали, де може знаходитися Янчеюк, i вислали за ним чотирьох людей.
Мене вiдправили до командантсько? землянки.
   Командант по короткому допитi наказав дати  менi  лiжко,  а  перед  тим
накормити. Запитав, чи не ? Павло Цокан мiй брат. Так,  кажу.  А  ви  його
зна?те?
   - Гальо! - загукав командант. - Покличте сюди Павла Цокана.
   Я надзвичайно зрадiв. Це було  зовсiм  несподiвано.  За  хвилину  Павло
увiйшов i ми вiталися нiби на тому свiтi. Я так близько вiд  нього  й  так
довго не бачився з ним. Побачивши, в якому я  станi,  вiн  затурбувався  й
почав  пильно  мене  обслуговувати.  Ввесь  мiй  одяг  уявляв  найсмутнiшу
картину. Ноги  мокрi,  понатиранi,  померзлi.  Права  рука  подряпана.  Це
сталося пiдчас борюкання з Янчеюком.
   Присiв до мене на лiжку й оповiв  про  все,  що  сталося  за  цей  час.
Розказав також за  Марiйку.  Вiн  був  скупий  на  слова,  але  всетаки  я
довiдався про Марiйчине нещастя, що померла  ??  дитина,  що  мала  сильне
нервове потрясення й хору? до цього часу. I все це наробив  Янчеюк.  Тепер
менi стало яснiще, чому вiн так поводився зо мною. Вiн хотiв мене вбити  з
помсти за Павла.
   Слухав це майже через сон. Пiсля так i заснув, не дослухавши до  кiнця.
Спав, як камiнь i прокинувся аж на другий день пiд ту саму пору.



   21

   Пiсля того дiстаю нагороду i два тижнi вiдпустки. В той час заговорили,
що в Росi? вибухла революцiя. Австрiйцi готовилися  до  наступу.  Замiнили
деякi частини. Нас перевели на  iталiйський  фронт.  Iз  усiх  подiй,  якi
сталися за час мого перебування на росiйськiм фронтi, надзвичайнiшою  була
та, що того самого вечора, коли я вiдiйшов у довгу мандрiвку  на  Говерлю,
до нашо?  землянки  попало  велике  гарматне  стрiльно  й  майже  всi  мо?
товаришi, а з ними також i оба полоненi росiяни, загинули. Мабуть  росiяни
навмисне зiрвали частину скелi пiд Говерлею, щоб цим захоронити мо? життя.
   Перебуваючи на вiдпустцi, зустрiвся знов iз Йонашiвною. Було це в кiнцi
лютня. Гарний, погiдний день. Зустрiв, як  йшла  з  матiрю,  коло  лiсово?
управи. Мати, як i завжди, у довгому чорному плащi, у чорному  капелюсi  з
крепом. Невiдомо, по кому носила жалобу,  але  тодi  майже  всi  жiнки  ??
носили.
   Дуже чемно привiтав панночку, але вона, вклонившися, тiльки глянула  на
мене й пройшла далi. Пройшовши кiлька  крокiв,  видно  щось  надумалася  й
загукала на мене. Пiдiйшов.
   - Ви давно з фронту?
   - Нi, кажу. Щойно пiвтора тижня.
   - У вас на грудях хрест.
   - Так, кажу.
   - Це нагорода? .- Так, це нагорода.
   - Мусите оповiсти, за що ?? дiстали.
   Я раптом знiяковiв. Це, видно, ?й подобалося. Вона приняла це за велику
скромнiсть. - Ет, -  кажу,  -  не  варто  оповiдати.  Це  не  було  нiчого
особливого.
   - За нецiкавi справи хрестiв не дають. Мусите менi конечно оповiсти.  А
правда, мамусю, вiн чудесно говорить по-мадярськи.
   Стара, яка терпеливо чекала на дочку, пiдтвердила, що дiйсно добре.
   - Бачте, i мама так каже. Ви зайдете до нас... Ну, коли?  Ну,  скажемо,
сьогоднi ввечорi... Правда, мамусю?
   - Прошу, прошу! - заговорила стара.
   - Ну, от i мама також це каже. Так ви да?те слово? Прийдiть  у  сьомiй.
Добре, мамусю, у сьомiй?
   - У сьомiй, дитинко, найлiпше.
   - I мама, бачте, у сьомiй каже. Чу?те? Точно в сьомiй. Дивiться!  -  i,
погрозивши крихiтним пальчиком, вiдходить.
   Того вечора батько, мати й Павло,  який  нагодою  був  дома,  не  могли
надивуватися, куди я так "вилизуюся". Бритва вигризла на мо?х щоках усе до
останнього волоска. Волосся на черепi старанно наолi?в i чесав його добрих
пiв години. За цей час  обличчя  мое  приняло  вигляд,  який  менi  самому
сподобався.
   Точно в сьомiй годинi у Йонашiв.
   Але панночки нема?  дома.  А  де  ж  панночка?  Знана  круглолиця  Анна
заявила, що панночка пiшли й ще не вернулися. А куди вони пiшли? Того Анна
не зна?. Вони не сказали, куди пiшли. Але я можу зачекати на кухнi.
   I от я чекаю. У  кiмнатах  живе  тепер  не  той  "лойтнант",  а  iнший,
"гавптман". На кухнi аж два його джури.  До  цього  часу  вони  мали  дуже
поважне заняття з Анною, яка ледь устигала попадати з обiймiв  ув  обiйми.
Моя присутнiсть дещо iм перешкодила.
   Мина? пiв, година, пiвтора. Панночка не приходить.  У  девятiй  терпець
мiй досягнув кiнця. Зриваюся й без слова йду геть.
   На дворi темнота. Коли б громи били  й  горiла  пiд  ногами  дорога,  я
швидше не гнався б, як тодi. Проте не вiдразу пiшов до дому. Якимсь  чином
я опинився пiд вiкнами попа Бабчинського й докладно обзнайоми'вся  з  його
двором та огорожею. У вiкнах горить ясне свiтло  й  рипить  грамофон.  Там
проводять запусти. На подвiрю кiлька бричок i мiж ними знана  менi  бричка
Йонашiв. Що було б, коли б я тепер зустрiв ??? Цiкаво, що було б?
   Але я не зустрiв ??. Обiйшов кiлька разiв подвiря й вернувся  до  себе.
Пройшов поволi через вузенький мiсточок на Тисi, а пiсля кiлька разiв сюди
й туди пройшов  по  лiвому  березi.  Лiворуч  вiд  мене  центр  Ясiня.  Це
найгустiще  заселена  частина.  Мешканцi  переважно  -  iзра?ль.   Багатi,
бiднiшi, купцi, крамарi, хабарники та глита?. Тут i знаний Розенкранц. Ось
його охайний одноповерховий будиночок  iз  мезанiном.  В'?зд  до  заднього
двору вiд Тиси. Подвiря обнесене високим  частоколом,  а  брама  вiчно  на
замку. На вулицю виходять лише  вiкна  двох  -  споживчо?  та  залiзно?  -
крамниць.
   Крiм того вiн ма? ще корчму, паровий тартак та адвокатську  канцелярiю.
Останнiми часами вiн узявся за постачання армi? все, що ?й необхiдне.
   Пригадав Тулайдана. Що то вiн поробля?? На яких фронтах торзають  його?
Котру по черзi лiку? рану, чи може вже давно вернувся  в  порох  землi,  з
яко? нiколи не вилазив?
   На вежi католицького костелу забамкав годинник. Вiдслухав дванадцять  i
подався через Буковинку додому.
   По полуднi другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало.
   - Ти чого хочеш? - озвався не особливо лагiдно Вона заскреготала, що ??
пiслала панночка й що я  маю  зараз  до  них  прийти.  Швидко  одягаюся  й
виходжу. Надворi опамятався. Куди? Що ти робиш?
   - Скажи, Анно, сво?й панночцi, що прийду за двi годинi й чекатиму  коло
молодого смеречника. Розумi?ш? Як хоче, хай прийде. Так  i  скажи  ?й,  як
хоче... Второпала?
   Анна кивнула носом i пiшла. Години цi тягнулися неймовiрно довго. Ходив
i тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожевi вiтри летiли прудко  на
схiд. З полонин погавкували гавбицi.
   Не голився й не чистився, а пiшов так, як був. Думав, прийду,  сяду  на
пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли  прийшов,  вона
вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите бiлими  крiличими  шкурками.
Личко рожеве, а очi, як i завжди, чорнi вугольно.
   Привiталась i подала руку. Як це дурновато перший раз у життi  стискати
таку руку.
   - Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не  чекаючи  на  мене!  -
суворо насупивши бровинята, сказала. - Так лицарi не  роблять.  Це  так  i
знайте.
   - Але ж ...
   - Нiчого але ж. Досить. Ви не дивiться на мене... Я сьогоднi не гарна й
зла. Ух, i сердита я сьогоднi. Я взагалi вмiю бути сердита. Зна?те, жiнки,
як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кiтки. От мама моя, та нi. Та
не вмi? сердитися. Я ще нiколи не бачила, щоб вона сердилася.  Отака  собi
рiвна, без вузликiв. Вона така нiжна й така перелякана.  Ви  дума?те,  що?
Дума?те, чого ми тут цiлу зиму пiд самим фронтом живемо? Ми ж могли б собi
жити денебудь iнде, де менше небезпеки, але на цьому  настояла  я.  Ну,  й
було смiху. Мама вперлася - нi й нi. Нiколи ще не бачила, щоб  мама  вмiла
бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собi тут, а я по?ду сама
собi туди. А жили ми тодi в Раховi. Зна?те? - глянула на мене. Невже  вона
тодi вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав.
   - Так, я бачив вас у Раховi на двiрцi. Тодi я вiд?жджав до вiйська.
   - Ну от. Значить, я не брешу. Мама спинялась, не хотiла, але я настояла
й ми пере?хали сюди. I було тут весело. Кожно? ночi спиш i чу?ш: бух! бух!
Тра-та-та! Зiгнеш ся, як можеш, обгорнешся периною. Ух! I так цiлу зиму. У
нас було людей. Кожний день. Старшини, старшини  й  старшини!  I  тодi  як
прийшли ви  ...  Ну  й  смiялися  ми  пiсля:  Той  лойтнант  казав,  що  я
найоригiнальнiша жiнка на свiтi. Зна?те, що то значить? Найсмiшнiша. Але я
посмiялася з нього. Страшно  смiялася.  Вiн  ще  нiколи  не  прислуговував
воякам. Мама зробила такi великi очi, що аж страшно. I що ти твориш, Кiтi?
Нiчого я, мамочко, не творю. До нас ще нiколи не  зайшли  вояки.Це  перший
раз. А я люблю воякiв. Старшин нi, так i сказала. При тому був лойтнант  i
його колега Дураш. Обом так i випалила це в вiчi. I нiчого. Все змовчали.
   А уявiть, яке перелякане обличчя  зробила  мама,  коли  одного  разу  я
заявила, що йду на позицiю. Одягнула все вiйськове й iду.  йду  i  кiнець.
Кiтi! Ну, не дурiй, Кiтi! Ти завжди  мене  сердиш.  Ти  ж  зна?ш,  що  там
рвуться стрiльна. Ха-ха-ха! - засмiялася я.  А  ти,  мамочко,  думала  що?
Думала,  що  на  вiйнi  бублики  з  медом  печуть  i  показують  китайськi
гокус-покус? Смiшна мама. Ну, i смiшна мама.
   - I ви пiшли на фронт? - питаю обережно. Кiтi сипала сво? слова, як  iз
мiшка. Йшли снiгом попiд смеречняком, дiйшли до кiнця й вернулися. На  мо?
питання не вiдповiдала.
   - Он мама вже засвiтила, - показу? на свою  хату.  Засвiтила  й  чека?.
Тепер вона, зна?те, сiла  на  канапi,  накинула  на  плечi  теплу  хустку,
здрiгнулася й каже: - ух, яка холоднеча, а та пiшла й десь там цiпить  вiд
холоду зуби. Вона дуже бо?ться за мене. Вона сидить тепер  тихо,  одиноко.
Тоненькi сво? уста зложила рiвно й тiсно. Ах, яка комiчна моя  мама!  Тато
зовсiм не такий. От це дiйсно протележностi. Мою маму  треба  любити,  але
батько наш не вмi? цього. Не вмi?. Нi. Вiн завжди злий, i зрештою не злий.
Вiн страшенно критий, твердий. Що захоче - зробить. У  нього  воля.  Мама,
кажуть, сильно його  кохала.  Вона,  кажуть,  здiбна  була  цiлувати  його
черевики. От, як можна кохати. А я не знаю,  як  можна  так  любити.  Менi
зда?ться, що я ... Нi, може я й любила б. Так, я любила б.  Але  я  ще  не
любила. Я навiть нераз кажу: - Кiтi, можеш ти когось любити? Зна?ш ти,  що
значить любов? Хм, вiдповiдаю собi. Боже мiй! Звiдки я можу це знати?  Я-ж
не любила. Маму любила й люблю ??.  Вона  комiчна,  але  ??  не  можна  не
любити. А чи любили ви кого?
   Це питання впало на мене надто несподiвано. Я мало не здрiгнув. Обличчя
залилося гарячою кровю. На щастя. вже темнiло й вона не завважила цього.
   - Це менi тяжко сказати. Сам не знаю. Менi хочеться любити те, що  дуже
менi далеке.
   - ?й-богу, це ви вичитали з яко?сь  книжки,  -  сказала  вона.  -  Ви-ж
чита?те книжки. Правда? Такi комiчнi люди, як ви, завжди читають книжки.
   - Невже я комiчний?
   - Не чiпляйтеся за слово. Я не те хотiла сказати. Я хотiла питати  вас,
за що дiстали того. хрестика. А  ви  й  мовчите.  Обiцяли  й  мовчите.  Це
негарно, пане Цокан. Цокан! Яке комiчне прiзвище. Ха-ха-ха! Цокан! Цо-кан.
?х кан, ду канст. Зна?те нiмецьку мову? Перекладiть, я вас люблю. Я хотiла
це сказати однiй людинi i якось у мене не виходило. Часом зна?ш,  хочеш  i
не можеш. Бувало й вам так?
   Ви дуже дебелий. Мабуть ма?те дуже сильнi руки. А ну покажiть менi вашу
руку. Згадала, що я колись знала хiромантiю. Мене навчив один старшина. О,
ваша рука, груба. Тепер нiчого не видно.
   Я взяв ?? руку. Вiд не?  до  мого  нутра  полився  сильний  ток  чогось
млосного. Вона так нiжно торкалася до мо?? долонi, що здавалося  я  пiймав
метелика i тримаю його в кулацi.
   - Ну, перекладайте. Чого-ж ви мовчите?
   - По-нiмецьки буде: "?х габе зi герн".
   - Як, як?
   - ?х габе зi герн.
   - А як ще?
   - ?х габ' зi лiб.
   - А ще ? одно.
   - ?х лiбе зi.
   - А вмi?те вiдмiнювати? ?х лiбе, ду Лiст... Ду лiбст? Лiбст-ду? Як буде
справно? Ду лiбст, чи лiбст ду? А коли ви вiд?зджа?те на фронт?
   - Пiсля завтра.
   - Пiсля завтра? Куди? Далеко?
   - До Iталi?.
   - А ви так  i  не  сказали,  як  справнiще.  А  за  хрестика  також  не
розказали. Завтра в шостiй ви розкажете менi. Добре? Добре?  Комiчно,  "?х
габ' зi лiб". Дивна нiмецька мова. Добранiч. Бiжу. Завтра тут! Добранiч!
   З мiсця рванулася й побiгла. Я лишився й стояв на мiсцi.  Стояв  довго,
поки темнота не проковтнула ??.



   22

   В шостiй був на тому саме мiсцi, де  ми  гуляли  вчора.  Година  гарна,
тепла, лагiдна.  Снiг  змячав  i  набрався  вогкостi.  Кiтi  ще  не  було.
Зупинився й розглядуюсь навколо.
   Ось нашi вчорашнi слiди. Ми вторували тут справжню стежу. Це ??  слiди,
а це мо?.
   Раптом на мене пада? велика груда снiгу. Оглядаюся,  нема?  нiкого.  Що
таке? Снiг  упав  десь  згори.  Задераю  голову  й  бачу,  на  зiгнутiй  i
покрученiй ялицi, недалеко вiд того мiсця, де  я  стояв,  сидить  спокiйно
Кiтi. ?й  дуже  невигiдно,  але  сидить  зовсiм  тихо.  Одягнута  в  сiрий
вiйськовий плащ, на ногах  чобiтки  з  високими  лякованими  холявами.  На
головi бiла вязана шапочка.
   - Добрий вечiр, панночко! - кажу.
   - Це ви? А я думала, що ви взагалi  не  прийдете.  -  Поволi  незграбно
пруча?ться й видно хоче злiзти. - Ви б хоч помогли менi злiзти.
   - Плигайте просто на мене, як вивiрка, - кажу наставивши руки.
   - Нiби то ви мене й удержали б. А що, як плигну?
   - Ну, так плигайте.
   - Тримайте! - i плигнула. Я пiймав ?? на лету й винiс на стежку.
   - О, ви все таки дужий. Я важу... Ну, вгадайте. скiльки я важу?
   - Мабуть кiль шiстьдесять.
   - Ха-ха-ха! Порядна гуска важить бiльше. Шiстьдесять  одно  й  тридцять
дека, без цього пла'ща. Це тяжкий плащ. Зна?те, що я сьогоднi  довiдалась?
У Росi? революцiя. Скинули царя й узагалi  усе  начальство.  Цiкаво.  Мама
плаче. Наша сiра кицька чогось об'?лася, чи що  i  здохла.  Мама  ??  дуже
любила. Я-ж не люблю котiв. А ви любите?
   - Нiколи не мав нагоди подумати над цим.
   - Це дивно. А коли ви сидiли там на полонинi в окопах. I там не  думали
про це?
   - Про це якраз нi.
   - А про що?
   - Про все. Багато передумалося. Було досить часу.
   - А це цiкаво. Ну, про що ви думали? Ну, от сидите. Уявляю собi глибокi
землянки. Там душно, мокро й повно воякiв. Усi  сiрi,  дужi  мужчини.  Усi
бруднi й усi сердитi.
   - Не всi сердитi. ? й дуже веселi. Деякi смiються навiть тодi, коли  ?м
вiдривало кусень тiла. Одному куля пролетiла через кишки, а вiн смi?ться.
   Кiтi подумала. - А болить, каже вона. Цiкаво. Що мене в  мужчин  диву?,
це що вони такi терплячi й витривалi.
   Я ще не бачила, щоб мужчина плакав. Отже ж ?х болить. Правда, болить?
   Я усмiхнувся. - Розумi?ться, болить. ? такi, що i  плачуть.  Скiльки  я
бачив таких, що плачуть. Усе це залежить вiд духового стану  людини.  Були
такi,  що  при  одному  виглядi  фронту  плакали.  А  побули  довший  час,
загартувалися й зовсiм не звертали на це уваги.
   - А ви були раненi?
   - Хто-ж з тих, що були на фронтi, не ранений?
   - Як це було? Розкажiть!
   Почав оповiдати. Довго  ходили  по  дорiжцi  втоптанiй  нашими  ногами.
Оповiв ?й усе, що пережив i передумав. Коли скiнчив, пита?:
   - Ма?те ви ту стрiчку, що вам дала Параня?
   - Маю.
   - Ма?те тут?
   - Так.
   - Покажiть.
   Виняв i  показав.  Подивилася  i  сказала:  -  Жовта  й  синя.  Цiкаво.
Вiзьмiть. А розкажiть, за що вам дали хрестика.  А  це  все  таки  сильно.
Велика церква, а в нiй  повно  образiв  iз  виколотими  очима.  Ви  вмi?те
оповiдати. Це мабуть iнак було. Не так сильно.
   - Я зовсiм не вмiв оповiдати. Я й не вмiю. У мене це лиш  iнодi  бува?.
Це треба настрою. Я мушу шукати слова й вирази. Я чую значно  бiльше,  нiж
можу висловити. Мене часто мучить страшна й  разом  велика  думка.  Ходжу,
ношуся з нею, а висловити не вмiю. Я ще був зовсiм малим  i  вже  вiдчував
це. Це було i смiшно й разом прикро. I аж коли зустрiвся  з  Борисом,  той
навчив мене багато говорити. Ах, коли б ви почули, як вiн чудесно говорив!
Я ще нiколи не чув, щоб хто вмiв так при?мно, так  розумно  i  так  просто
говорити. А  сам  я  ...  Нi,  я  не  вмiю.  Менi  браку?  чогось.  Браку?
спритностi, гнучкостi. Я ввесь сучковатий, грубий.
   Пiсля почав оповiдати "про  те,  як  заслужив  хрестика".  Кiтi  уважно
слухала. Пiдчас розмови взяла мою руку й увесь час з нею бавилася.
   - Дивний той Янчеюк - каже вона, коли скiнчив. - Не вже вiн  так  любив
Марiйку? Невже гуцул вмi? так любити. А Марiйка. Цiкава б побачити ??.  Ця
пережила. А ви завтра ?дете? Невже ви завтра ?дете? От  дивно.  ?  тут,  а
завтра вже Бог зна де. По?дете, пiдете знов на фронт.  Згине  скоро  снiг,
настане весна, а вас тут не буде.  Всi  будуть  тут,  а  ви  нi.  Чи-ж  не
комiчно?
   I вона почала голосно смiятися. - Пригадала собi, як  мама  плакала  за
кицькою. Ха-ха-ха! Ви ввесь суковатий. Ха-ха-ха! Це мене все так  смiшить.
Усе залежить вiд духового стану людини. Це ви вичитали з яко?сь книжки. Це
ви напевно вичитали. А як по?дете, то напевно забудете мене.  Мене  зовсiм
легко забува?ться. Не думайте нiколи й усе. Ха-ха-ха! I звiдки я взяла, що
ви будете за мене памятати? Ви страшно смiшний.  А  мене,  зна?те,  болить
голова. Дуже болить. Тому я така дивна. Я хотiла  сьогоднi  зовсiм  не  те
сказати. Зовсiм не те. Але вже пiзно. В мене так часто бува?, що я  не  те
скажу, що хочу. Часом це добре, але здебiльшого зле. А коли вiд'?дете  ви,
все таки напишiть. Розумi?те? Менi буде при?мно мати й вiд  вас  листа.  Я
дiстаю так багато листiв. Зо всiх сторiн, уявiть, зо всiх сторiн.  У  мене
цiла збiрка листiв.
   - I хочете до не?  долучити  й  мiй?  -  Це  вирвалося  в  мене  зовсiм
наперекiр мого бажання. Я-ж мiг ?? образити.
   - А ви й ображатися вмi?те. Це дуже гарно. Ну так бувайте...  Менi  вже
треба йти... Треба йти! Ну? Чого ви на мене так визвiрилися? Ви! Ви!
   В не? тремтiв голос. Узяв ?? гарячу й мягеньку рученьку. "Моя рученька!
Моя мила рученька!" Взяв i пiднiс поволi до уст. Ручка затремтiла. Разом з
ручкою наближалася до мене й вона вся й я вiдчув дотик ?? грудей  до  мо??
руки.
   Мо? уста зовсiм скривилися. Пiдборiддя  подалося  вперед  i  кути  рота
затремтiли. - Кiтi! - вирвалося з мо?х грудей. Це  згучало,  як  клич,  як
наказ. Вона злякалася, рванулася вперед. Мо? руки блискавично  охопили  ??
пружнiй стан, а вуста в?лися в ?? уста...
   Я заянчав, мов сильно ранений. Нараз занiмiло все навкруги,  провалився
лiс i гори й ми дво? огненних  i  хистких  стояли  в  усесвiтi  на  зовсiм
маленькiм  клаптику  непевного  грунту.  А  навкола  безмежна  темнота   й
порожнеча.



   23

   - Куди ти, Кiтi?
   - Боже мiй, мамусю! Ти завжди лише куди й куди? Вийду от.  Мене  болить
голова.
   - У тебе, дитино, кожний день щось болить i все таки йдеш, iдеш.  Iдеш,
йдеш i йдеш. Лазиш по тих горах. Там  був  фронт.  Там  стiльки  валя?ться
всяких бомб, усяких.....
   - Маа-мо! Кричу й не можу тебе перекричати. Всяких, усяких! Нiчого  там
не валя?ться. Я хочу, я пiду. Мене болить голова й усе!
   - Ну-ну-ну! Йди-йди! Я-ж не кричу.
   У  сiрiй,  з  вiйськового  полотна,  блюзi,  в  коротенькiй  спiдничцi,
оперезана жовтим вiйськовим пояском, тонка, легка й рухлива Кiтi, виходить
з дому, поверта? до залiзничного мосту  й,  навпростець,  пiднiма?ться  на
полонину Григорiвка.
   Ноги ??, взутi в грубi з твердого юхту  черевики,  енергiйно  й  мужньо
топчуть мокрi вiд роси комердяки во?нно? дороги, на котрiй видно ще  слiди
гарматнiх колiс. Груди пiднiмаються й опускаються швидко,  а  биття  серця
перешкоджа? йти. Зупиня?ться й слуха?.
   Владно запанувала весна. Мовчать напруженi  смереки.  Сонце  страшне  й
слiпуче вигналось у височiнь i жбурля? об землю сво?  промiннi.  Повiльно,
мов дами з часiв рококо, пливуть хмаринки, орамленi бездонньою синьотою.
   Пробившися через гущавину старого пралiсу, Кiтi видрапу?ться  на  скелю
Климпуш. Перед нею широчезнi простори. Над нею  сонце  й  хмари,  пiд  нею
далеко в долинi рiчка, село, залiзниця,  по  котрiй  без  перерви  повзуть
довжезнi потяги.
   Нема? бiльше вiйни. Вона вiдiйшла за гори. Звязали  порванi  залiзницi,
замовкли полонини.
   Кiтi сiда? на повалений стовбур, який тут багато рокiв,  нiби  навмисне
положений, щоб мiг на ньому вигiдно присiсти натомлений мандрiвник.
   I тут щераз вийма? листа. Тiльки тут читати такi листи. Тут,  де  можна
кричати, смiятися, ридати. Довго, довго  мовчав,  але  не  забув.  О,  вiн
сильно може мовчати, забути-ж нiколи.
   I Кiтi чита?: "Далека Кiтi!
   Коли будеш читати цього листа, не дивуйся. Перший раз такого пишу. Коли
тужила за ним - даруй, за довгий час, коли байдужий - викинь. Пишу й думаю
над кожним словом. Слова мо?, мов каменi, тяжкi. Вони нетесанi,  кладуться
кострубате, а хочуть висказати тобi ввесь мiй  бiль,  вiд  того  часу,  як
вирвано мене з зальодинiлих наших гiр,  де  зародилася  й  розрослася  моя
страшна любов. На Монтi Гропi в Альпах  куля  дум-дум  розторощила  кiстку
мо?? право? ноги. Згадав тодi тебе й  усмiхнувся.  Бачив  чорнi  очi  тво?
залитi слiзьми i коханням. Тепер лежу  в  лiкарнi.  Зо  мною  ще  двадцять
чотири жовтих, воскових облич, чекають черги на смерть. Я-ж бачу очi  тво?
й любов, що бушу? в них, го?ть рану мою. Лежу два мiсяцi. Нога  моя  довго
лежала на вазi життя й смертi, але тепер остаточно перемогло  життя.  Вона
лиша?ться для мене, лиш трохи попсутою, вона буде  мо?ю,  як  i  до  цього
часу. Ось я вже зводжуся, можу. сидiти, думати й навiть, як бачиш, писати.
   Кiтi! Що маю ще сказати? Тяжко дiбрати слова.  Як  любиш,  -  вiдчуй  i
зрозумiй. До побачення! Дмитро.
   Кiтi дочиту?, руки спускаються на колiна i тримають  листа.  Очi  довго
непорушне дивляться  вперед,  зовсiм  непомiтно  наливаються  сльозами  та
проливають ?х. I капають сльози, стiкають по щоках, по кешенях на  грудях,
осипають руки й папiр. У тих очах через сльози  вiдбився  величний,  синiй
простiр, потяги, хмари, зриви  гарматнiх  вибухiв  i  велитенська  постать
людини з розторощеною ногою з усмiшкою на спраглих посинiлих устах.
   Ну, чого-ж ти плачеш, Кiтi?  Смiйся!  "Далека  Кiтi?...  Менi  хочеться
любити те, що дуже для мене далеке" ... Ну й чого-ж ти плачеш,  Кiтi?  Ти,
далека, недосяжна!
   Кiтi всмiхнулася. Обернулася, глянула, навколо. Все спокiйне,  байдуже.
Скрикнула. Нiодна гiлка не ворохнулася, нiодна комашка не прискорила сво??
ходи. Все байдуже й  спокiйне.  Природо!  Ти-ж  чу?ш  болi  мо?!  Засумуй,
засмiйся, викрикни! Нi. Це так ?й байдуже. Це все  так  ма?  бути,  мусить
бути!
   Зрива?ться i швидко,  майже  бiжить,  вище  на  полонину.  Там  висока,
соковита трава.  Нiодна  корова  не  толочить  ??  цього  лiта.  Виплетенi
плотиками закопи, колючi дроти, мiж ними цвитуть гiрськi фiялки.
   Ще пахне скрiзь вiйною. В повiтрi лишилися вiдгуки квилення  й  вибухiв
гарматнiх стрiлен. Валяються речi залишенi вояками, мiсця, де вони сидiли.
Он скорострiльне гнiздо. Може й вiн тут був. Може оцi  слiди  його  слiди.
Кiлька обiрваних будзикiв лежить на камiнi.  Кiтi  бере  й  кожний  з  них
обмацу?. То-ж вони воювали, захищали ?? батькiвщину.
   Пiсля бiжить дещо нижче.  Тут  могили.  Довга  черга  чорних  з  бiлими
написами хрестiв. Чита? написи:
   "Герман Пацiгофер, райхсдойч. 18 Б.Р.М.Г.Аб.
   "Адольф Брух, райхсд. Корпорал, 18 Б.Р.М.Г.Аб.
   "Карл Бероут i т. д.
   Звернула увагу на два чужi прiзвища. Як попали вони сюди?
   "Кирило Остапенко, рус. оф.
   "Нiколай Плю?в, рус. сол.
   Пiд усiми дата 24. сiчня, 1917.
   Дещо вище рознесена землянка. Так, дума? Кiтi. Це вони тут були. Дивно.
Тут ходив i вiн. Кiтi схилилася  й  помацала  пучками  пальцiв  землю.  Не
гаряча. Така як i скрiзь. Вирвала на мiсцi кiлька фiялок i взяла з  собою.
Пiсля зробила з квiтiв  маленького  вiночка  й  положила  його  на  братню
могилу. "Мир вам!" - прошептали ?? вуста.
   Коли зiйшла на долину, вечорiло. Вiдчувала сильний голод. По залiзницi,
майже без перерви, сунули на захiд навантаженi людьми потяги. Що це  таке?
Кiнець вiйни?
   Ось зовсiм помалу, сунеться довжелезний потяжисько. Зiбранi рiзнобарвнi
вагони - тягаровi, особовi. У них набито  людей,  якi  кричать,  вимахують
червоними хустками. В одному вагонi виспiвують по-мадярськи якусь  незнану
пiсню.
   - Ей, дiвчино! - гука? до Кiтi вояк. - Ходи  сюди!  -  i  додав  кiлька
поганих слiв. Кiтi оторопiла. Невже це був мадярський вояк? Не може  бути.
То був якийсь хам.
   Кiтi не йде додому, а бiжить за потягом. Потяг повзе зовсiм  помалу  й,
дотягнувши до Зiмiру, зупиня?ться. З  нього  ро?м  висипа?  воячня.  Крик,
спiви. На двiрцi вже багато воякiв, якi змiшуються з новоприбувшими й  усi
разом нападають на вiйськовi склади одягiв  i  консерв,  розбивають  ?х  i
починають швидко розбирати.
   Тут же на перонi утворився мiтiнг. Чорний, вилицятий чоловяга, вилiз на
перекинуту бляшанку з бензини й, люто розкидаючи кулаками, реве:
   "Товаришi вояки! Хай живе революцiя. Геть з  цiсарями,  з  кровопийцями
народу! Всю владу в руки працюючих! Геть з вiйною! Досить  пролили  крови!
Пора взятися за працю!
   Натовп воякiв в захопленнi. Ревуть,  погрожують  комусь  кулаками.  Над
двiрцем замаячив  величезний,  червоний  прапор,  а  при  входi  на  перон
вивiшено такий саме плакат з написом: "Хай живе революцiя!" Напис на  двох
мовах. Мадярськiй i "гуцульськiй".


   -Все це для Кiтi надзвичайно нове. Вона зовсiм розгубилася,  замiшалася
в натовп, пха?ться помiж вояками, не розумiючи,  що  сталося.  От  тобi  й
славна мадярська армiя. От i вiйна до остаточно? перемоги. Що роблять  усi
тi, що на верху? Де подiлися старшини? Чому тут самi рядовики?
   У кутi, де була каса двiрця, розмахуючи кулаками, просторiку?  дебелий,
з довгими рудоватими вусами чоловяга.  Вiн  утiк  з  Галичини.  Це  бувший
жандарм, але тепер переодягнутий у вояцьке.  Вiн  щиро  обурений  i  майже
одверто протесту?.
   - Зупинили потяг. Улiзли. Ви хто такi? - питаю. - Де ваш  комендант?  -
Як дам тобi, чу?те, каже один, кольбою по головi, то побачиш, хто ми такi!
От i говори з ними. - Анархiя. Каже, офiцерiв i жандармiв шука?мо. Забрали
мене й ледве втiк. Ми, каже, укра?нцi. Хто не з нами, той проти нас.
   - Так, так, - загавкав хтось. - То укра?нцi. Вони не  пускають  потягiв
на Мадярщину. Ми ледве зiбрали якiсь старi вагони. У Коломи? двадцять пять
паротягiв i всi зiпсутi. Укра?нцi навмисне попсували, бо вони  органiзують
армiю й хочуть наново вiйну  починати.  Кажуть,  вiд  Ки?ва  пiв  мiльйону
вiйська рушило.  Все  тягне  на  захiд.  Куди  приходять  -  революцiя  та
встановляють свою владу.
   - Хай воюють, як ?м ще необридло. З мене вже досить. Хай про мене цiлий
свiт завойовують, матерi ?м  чорт!  -  фiлософу?  старий  вояк  i  набива?
величезну люльку.
   Кiтi чуб, бачить i нiчого не розумi?. Що  сталося?  Побожеволiли  люди.
Пiв мiльйону якихось укра?нцiв суне на захiд. Чого ?м тут треба? Вони ще й
сюди  присунуть  i  тут  зроблять  свою  владу.  Боже  мiй!  Це   було   б
несправедливо й жорстоко.
   Смерка?, а Кiтi нiчого не ?ла. Вона зовсiм забула за ?жу.  Не  до  того
тепер. На ?? очах валиться велика мадярська армiя й держава. Вона це чу? й
бачить i нiчого не може зробити. Смеркало, а вояки не вiд?зджають.
   Запалили смолоскипи й освiтили двiрець. З гiр насунуло багато  гуцулiв.
Всi вони виголоднiлi,  сухi.  Хтось  сказав,  що  роздають  страву.  Вояки
вказали на склади муки й консерв i за хвилину з них  не  лишилося  нiчого.
Розпочалася сварка, бiйка. Деякi, дiставши щось, одразу сiдали тут i  ?ли.
"Боже мiй! - жаха?ться дiвчина. - Вони  голоднi.  Якi  вони  всi  голоднi.
Революцiя, голод, укра?нцi. Люди! Отямтеся! Ви всi  загинете!  Ви  станете
рабами сво?х шлункiв!''
   Перелякана Кiтi бiжить додому. Чому все це на не? зробило  таке  сильне
враження? Вона навiть за Дмитра забула. Вона горить, шалi?.
   Як на те заста? дома батька. Вiн, видно, щойно при?хав,  мати  радi?  й
закормлю? його смачними стравами.  Вона  прибiгла,  привiталася  й  почала
плакати.
   - Кiтi! Що тобi?
   - Ах, вона в мене завжди така, - журиться мати. Батько переконаний,  що
вона плаче вiд зворушення зустрiччю. Намага?ться втихомирити.
   - Тату! Що сталося? Чого вертаються вояки?
   - Революцiя, Кiтi. Вiйна скiнчилася. Всi армi? розходяться.
   - Але-ж не всi - кричить Кiтi. - Не всi! Он ... I вона вже  забула,  як
вони звуться. Вони, тi здалека починають наново вiйну. Не всi скiнчили. Це
тiльки нашi покинули все, не видержали. Це тiльки нашим усе байдуже.
   Батько лише усмiхнувся.
   - Чого ти усмiха?шся? Тату! А що буде з Мадярщиною?
   - Нiчого. Тепер цiлий свiт збурився.  Всiм  набридла  вiйна.  Революцiю
роблять. Не видержали.
   - Так нащо починали, коли  не  видержали?  Почнуть,  нароблять  стiльки
лиха, перемордують, перекалiчать i пiсля не видержують.
   - Вiд нас, дочко, це не залежить. Це виннi тi панове там на верхах. Але
Кiтi Ти не проймайся так.
   Кiтi дрiбно засмiялася. - Не  проймайся.  Тепер  не  проймайся.  Колись
скрiзь писали: - "Мадярськi жiнки! Цвiт  i  гордiсть  наша!  Всi  сили  на
фронт. Пiдбадьоруйте ваших мужiв!" А тепер не переймайся. Для чого стiльки
кричали? Нащо вiшали отих Гуцулiв?
   - Що з нею? - пошепки пита? Йонаш жiнку.  -  Може  вона  читала  багато
романiв?


   Йонашиха тiльки знизнула плечима, а Кiтi почула це Я зареготала.
   - Ха-ха-ха! Так! Романи. Це ми з  мамою  цiлу  цю  зиму  читали  довгий
кривавий роман. Це я  мучила  ??  тут,  тримала  "на  фронтi",  усмiхалася
старшинам, зализувала ?х рани. Так.  Це  були  чудовi  романи.  Нiколи  не
забуду ?х. Вiр, тату, що я, дочка твоя, глибоко пронята  тими  романами  й
ледве чи дасться мене вилiкувати.


   Вона сильно рознервувалася, випила каву й вийшла надвiр. Навкола велика
ворохобна нiч.

   * * *

   А революцiя росте, розгоря?ться. На осiнь рухнув зовсiм фронт.  Вояцькi
маси захопили всi двiрцi, уряди. Заворушилися гори. Настав голод. Хлiба! -
чути загальний крик. Зтурбувалися ясiнськi володарi. Йонаш виде  наради  з
нотарем, iз Розенкранцом,  з  Бабчинським.  Утворю?ться  комiтет  "рятунку
батькiвщини". "Всi, як один муж, повиннi ми стати з Божим на устах словом,
перетяти наближаючiй гидрi  дорогу!"  -  заявля?  Бабчинський.  Розенкранц
пропону? утворити вiддiл народно? охорони.  Вiн  мусить  бути  зложений  з
мiсцевих людей, Йонаш подав голос, що треба поговорити з "самим  народом".
Вiн пропону? скликати в Ясiню велике всенародне вiче й пояснити людовi, що
? й як треба шукати рятунку.
   До  комiтету  "рятунку   батькiвщини"   увiйшли   Йонаш,   Бабчинський,
Розенкранц, мiсцевий нотар i студент Пластун?к. Всi разом  видали  вiдозву
про скликання в Ясiню великого вiча. Скрiзь горами, вздовж Тиси й Лазещини
рознеслися чутки, що буде зiбрано "сам народ" на велику нараду.




   ЧАСТИНА ДРУГА. "Заговорять i Днiпро i гори"...


   I

   На гори лiг туман. Тяжкий мов вiки й мертвий, як скелi. Шпилi  Говерлi,
П?троса, Близницi, Величного, як  храм,  Туркула,  могутнього  Попа  Iвана
гордо знялись у  височiнь,  сягнули  хмар,  продерли  ?х  оливяну  масу  й
виглядають далекого дорогого гостя - величне свiтило землi.
   Над горами пливуть хмари. Невидимий великий жрець  приносить  жертву  й
дим ?? поволi та урочисто зводиться до небес. Лiси, полонини, скелi,  дикi
звори  брязком  хрусталевих  вод,  спiвають  величнi  гимни.  Вiчна,   мов
непомiрнiсть часу, земля твердо й непохитно трима? свiй шлях незрозумiла й
урочиста.
   Родиться день. Притихли й скулилися велитнi гори. Ущуха? i вклада?ться,
забiраючи за собою слiд великого сну, довга, тяжка нiч i шпиль Говерлi вже
вiта? перший промiнь жагучого свiтила, що  чiтко  й  владно  взноситься  в
порожнечу захланних просторiв.
   По горах котиться туман, котиться й розта?. Бренить роса, гра? одинокою
струною кришталевий водопад, летить орел, серна  стрiба?  по  кущах,  реве
заспаний медвiдь i дожива? свiй скромний вiк остання полонинська квiточка.
   I Нарештi туман розходиться. Зеленими прапорами замаяли зiмятi поверхнi
розлогих лiсiв. Контури гiр усе яркiше й яркiще висуваються на  кiн  i  по
часi стають перед очима лавою велетенських постатей. Це,  мабуть,  на  бiй
приготувалися. Виступили  з  небуття,  з  туману.  Вийшли,  наблизилися  й
зупинилися в задумi несхованого гнiву.
   Стрiлою взлетiло й засяло сонце.
   З грунiв Бубне, Цапок, Верховинка, Лопушанка,  зо  всiх,  усiх  грунiв,
зворiв i гiр, зо всiх близьких  i  далеких  околиць,  суне  народ.  Чорнi,
тонконогi чоловiки. Ошубканi в кожухи, незграбнi ?х жiнки, легкi легiнi та
соромливi, безмовнi дiвчата. Все суне, збiга?, сплива? вниз. Усе  цвiте  й
барвi?, смi?ться до сонця, все, що вийшло з гiр, хащавин до  долу  "правди
послухати".
   Йде народ правди послухати. Йде народ сказати сво? слово, що сотнi  лiт
було замкнуте в його устах i неодважувалося вирватись у  свiт.  Iде  народ
урочисто, нiби процесiя, нiби на молитву.
   На широкому майданi, що належить до управи державних лiсiв,  де  сто?ть
кiлька незграбних камяних будiвель, по серединi приготовлена трибуна. Вона
обмаяна зеленим вiттям ялини й обвiшена державними мадярськими  прапорами.
Коло трибуни гурту?ться верхiвка. Поважнi, надутi, з вiдкритими  головами,
чекають i видно нервуються.
   Навколо  море  народу,  якого  безупинно  прибува?.  Кожухи  й  вишивки
мiшаються й переливають  у  соняшнiм  сяйвi,  як  свiжi  барви  маляра  на
полотнищi.
   Тиша. Народ гомонить, але майже пошепки. Насупленi чола, брови,  забитi
глибоко очi гуцулiв, застигли в вираз  загадкового  очiкування.  Проходять
години.
   Нарештi в повному одязi духовного  пастиря,  зявля?ться  Бабчинський  i
почина? правити Службу Божу.  Народ  вкляка?  навколiшки  й  гаряче  шепче
молитви перед обличчям розпитого на хрестi, за котрим сто?ть  Бабчинський.
Народ бе себе в груди великими чорними кулаками, молиться за сво? невiдомi
грiхи з сльозами у глибоких ямах очей.
   А пiсля Бабчинський виходить на трибуну.  Велика  тиша  скову?  тисячам
люду вуста, запера? у грудях вiддих. Чути, як хмари проховзають у блакитi.
По вiдкритих головах гуцулiв топчеться вiтрець i кошля? волосся.
   - Любезнi во Христi братия -  глухо  з  нутра  почина?  Бабчинський.  -
Нинiшнiй день для нас русинiв усе одно, що день воскресения. Наш народ, що
довгi вiки жи? в оцих горах,  працю?,  плека?  свою  маржинку,  нiколи  не
займався такими справами, як справи державнi. Цебто, народ наш завжди  був
занятий газдiвством, маржиною, жiнкою, дiтками, а владу, полiтику робив за
нього хтось iнший, хтось, хто турбувався цим i бажав вам усiм лише добра.
   Згадався рознятий Христос, який казав  вiддати  "кесареве  кесаревi,  а
Боговi Боже". Пригадались упавшi з неба, янголи, яких прокляв Господь  Бог
за непослух i якi поробилися на землi злими спокусителями людського  роду,
i якi до наших днiв баламутять "почтивий" працюючий i  молящiйся  до  Бога
люд. Пригадалася велика вiйна. "Перед нашими очима впали тисячi  й  тисячi
трупiв Всi вони були живi люди й усi вмерли. А чого вони вмерли?  Дума?те,
?х "розтерзала" ворожа граната? Нi, вони потрiбнi були на тамтовому  свiтi
Боговi й вiн ?х забрав до себе".


   Iменем розпятого  Галiлея,  кличе  народ  скоритися,  каятись  у  сво?х
великих грiхах, бо прийде суд i тодi вiддiляться грiшнi вiд праведних.
   I духовний пастир скiнчив. Мiж народом зiтхання, биття у груди кулакiв.
Тисячi тяжких зiдхунiв,  тисячi,  тисячi  рук  кладуть  на  себе  знамення
хреста, тисячi слiз пада? на сиру землю.
   На трибуну плавною ходою вступа? молодий,  жвавий,  пристойний  студент
Пластун. Це син Пластун?ка,  нащадок  славного  прадiда,  який  боровся  з
мадярами, пiдчас ?х  повстання.  Пружними,  рiшучими  кроками  входить  на
трибуну. На нiм барви мадярсько? держави.
   - Громадо! Чеснi газдове! - дзвенить молодий голос.
   - Iменем високо? мадярсько? влади, промовляю до вас  угро-русинiв,  щоб
вказати вам усе, що ма?мо тепер дiяти. Превелебнiший наш пан-отець  сказав
нам, який великий! ма?мо нинi день. I дiйсно  це  великий  день.  Рушиться
старе життя, твориться нове. Цей день пророчить весну нашому народовi...
   Дзвiнкi слова вириваються з  уст  молодого  гарячого  промовця.  Гуцули
кивають головами i хрестяться. А Пластун обiця?, що "нова мадярська  влада
забезпечить нам наш добробут, наше спокiйне життя. Вона  вiддасть  у  наше
володiння всi лiси й полонини. В наших руках, вiдтепер,  буде  уся  влада.
Нашою мовою напишуть книги й будуть учити по них у школi. Все  буде  наше.
Все, що належить нам, буде наше".
   I Пластун закiнчив. Останн? зрозумiли гуцули. Зрозумiли  й  мовчать  та
кивають головами. Пластуна  здоровлять  Йонаш,  Бабчинський  i  вся  чесна
братiя. Серед мертво? тишi вирива?ться голосний селянський зiдхун i  глухi
слова.
   - Так, так. Усе наше, лише зверхнiсть мадярська.
   Слова цi вирвались i замовкли. Але народ ?х  почув.  Почув  i  зрозумiв
по-свойому, по-хлопському. Нiодна з промов не зробила такого враження,  як
цi останнi, непомiтнi слова. Почули це й Йонашi з  Бабчинським,  почули  i
Пластуни. Мов на спокiйну поверхню води пада? якийсь предмет i  вiд  нього
розбiгаються на всi боки  круги,  так  розбiглася  луна  того  випадкового
зiдхуна.
   У думку кожного  гуцула  вдаря?  те  слово.  Воно  ранить  i  розгражу?
приспану його свiдомiсть i той почина? на мiсцi тупати i хвилюватися. Юрба
ворушиться. Само собою на голови вкладаються кресанi. Урочистiсть розта? i
зника?.
   Але на трибунi знов духовний пастир. У руках його хрест. - Покайтесь  i
скорiтеся! Хрест пiднiма?ться догори й народ  утиха?.  З  голiв  сповзають
кресанi. Нехотя й поволi приходить тиша. Духовний пастир  вказу?,  що  для
охорони молодо? держави потрiбне хрестолюбиве во?нство. Приходять злi душi
та  намовляють  вас  до  непослуху.  Мусимо  боронитися.  Мусите  створити
вiйсько, яке б iз мечем хоронило  нашi  закони  й  порядок.  Вiн  заклика?
добрих, "почтивих" легiнiв у ряди народньо? мiлiцi? й буде за них молитися
Боговi. Вiн благатиме всеблагого,  щоб  той  з  великого  свого  милосердя
послав у ?х душi спокiй i владi покiрнiсть.
   - Во iмя отця i  сина  i  святого  духа!  Хто  бажа?  вступити  в  ряди
народньо?  мiлiцi??  Пiднiмiть  руки.  Мiлiцiя,  то  таке   вiйсько,   яке
хоронитиме вас всiх перед злими духами
   Шепiт рознiсся над натовпом. До гори пiднялося кiлька рук.
   "Мало" - подумав пастир. - Дайте мiсця. Ану  виступiть  сюди  всi,  хто
бажа? взяти на себе важкий хрест народнього оборонця.  Ми  будемо  бачити,
хто ? той хоробрий i вiрний син свого уряду й батькiвщини. Хай зна?мо,  бо
кожний з них одержить нагороду, яка йому належиться. Кожний дiстане хлiб i
грошi... О, вже ? бiльше Ану-ану! Хто ще, Налiво, налiво! -  Натовп  почав
ворушитись i робити перед трибуною мiсце. Зо всiх бокiв виступають  молодi
легiнi та старi газди. Всi вони не встигли  ще  скинути  сiро?  вiйськово?
унiформи. Одна за одною вилучаються з натовпу  тi  унiформи  та  стають  у
лаву. Ось уже одна лава набралася. Ось друга ста?. Бабчинського очi не  на
мiсцi. Вони швидко, швидко бiгають i горять. Йонаш тупцю?, як  медвiдь  на
гарячiй блясi. Вiн хотiв би вилетiти  на  трибуну  й  у  захватi  випалити
кiлька сильних слiв. Хай ще говорить "баган". його не зрозумiють,  вiн  ще
потерпить. От будуються сiрi лави. Вони слухнянi та нiмi. За хлiб  i  грiш
бери й жени ?х, куди хочеш.
   Вертливе й неспокiйне знаряддя -  Пластун,  опоений  самозакоханiстю  й
поблажливою усмiшкою пана Йонаша бiжить  у  натовп,  гаса?  на  спотикача,
кричить, форму? муштру?.
   I от став перед трибуною мур нового вiйська. Кожухи,  петеки,  запаски,
вiдсунулися назад. Тепер розмова лише з вибранцями.  Он  як  гордо  стоять
вони й чекають.
   Йонаш радить. Пiдшiпту? сво? мiркування Розенкранц, Онде Блютрайх ледве
держить перед собою свого живота.
   Вiн також не без дiла. Вiн пропону? сво?  послуги.  Вiн  доставить  для
новоутвореного вiйська найлiпшi харчi й найдешевших  цiнах.  Вiн  бо?ться,
щоб йому не перебили гешефту. То ж не даром скрiзь тиснеться отой  великий
лiтик Розенкранц.
   Але з  рядiв  новоутвореного  вiйська  зненацька  виступа?  один  сiрий
кусень. Хто то ?? Ага. Це Цокан. Це Юра Цокан. Що вiн собi бажа??
   Вiн  хоче  промовити  до  народу.  Але  вiн  не  зверта?ться  до  свого
начальства. Нi. Вiн круто по-вiйськовому зверта?ться до  маси.  Так,  так.
Вiн обернувся спиною до Бабчинського й до Йонаша, i до Блютрайха. Ось  усi
виразно почули: - Чесна громадо! Дозвольте з цього приводу й менi  сказати
кiлька слiв.
   Шу-шу-шу! - побiгло понад натовпом. -  Просимо,  просимо!  -  загуло  з
десяток одважнiщих голосiв. Начальство - пiп, лiсничий, нотар  i  гандлярi
переглянулися. I якого бiса вперло сюди отого Цокана! Чи-ж вони не знають,
що то за птиця Цокан. Хто його не зна?, отого осоружного Цокана. Але  хiба
можна не дозволити йому говорити? Хiба тепер такий час?
   - Просимо, пане Цокан, - озвався з-заду Бабчинський. Вiн навiть "паном"
його обдарував.
   А вiн - той пан, твердими мужнiми кроками входить на  трибуну.  Мiцний,
щiльно обтягнутий у сiрий вiйськовий плащ, з загорiлим бронзовим обличчям,
суворо дивився сво?ми сiрими очима вперед. В руцi у нього  довга  обмотана
чимсь тичка. Вичекавши хвилину, поки натовп втихомириться, вiн почав:
   - Народе!
   Це слово пронизало  гостро  мовчанку  й,  мов  стрiла,  промчало  понад
головами слухачiв.
   - Народе! - по короткiй перервi повторив Цокан ще раз.  -  Зiйшлися  ми
тут, чеснi громадяне, перший раз, вiдколи стоять  оцi  нашi  гори.  Минали
довгi столiття, тисячелiття. Нашi пращурi та прапращурi жили тут, випасали
свою маржинку й тут  умiрали.  Ця  земля  хоронить  i  до  страшного  суду
хоронитиме ?х кости. Але вони вмiрали, западалися ?х могили й затерався по
них i слiд навiки. На ?х мiсце родилися iншi, якi так  само  до  найменшо?
дрiбнички жили, як ?х дiди та батьки. Ми родилися й  виросли  по  горах  i
лiсах. Ми випасали маржинку, ми ?ли, спали, працювали  по  чужих  бутинах,
нас використовував, хто хотiв, на нac дивилися, як  на  худобу,  яка  лише
потрiбна на те, щоб добре тягнула ярмо. До нас налiзло  безлiч  чужакiв  -
хижих, ненаситних, якi скрiзь, де тiльки можна, де тiльки знайшлося  краще
мiсце, посiдали й, як  тi  павуки,  порозставляли  на  нас  сво?  сiточки.
Корчми, обман зробили те, що в короткому часi усi долини, усi береги  рiк,
усi бутини, лiси й полонини опинилися в руках отих хижацьких заволок.  Наш
народ вiдтиснуто назад, на високi грунi, на скелi, туди, де  лише  мох  та
камiнь. Нас не стало видно нiде в низу. Ми сходили в долину хiба до працi,
до корчми i до церкви, а вiдбувши сво?, мов дичина, верталися назад у сво?
нори. А тимчасом долинами ростуть палаци чужих панiв, множаться корчми  та
прибувають усе новi згра? чужинцiв.
   Щоб ми не могли прийти до себе й не  зрозумiли  свого  положення,  нашi
пани не дали нам нашо? школи. Нашi дiти роками  ходили  до  того  великого
будинку, що сто?ть он у Кевелевi тiльки для  того,  щоб  навчитися  кiлька
непотрiбних мадярських слiв. Ми ж  лишалися  темнi,  невидющi,  затурканi.
Мова, яко? силою навчали, не приносила нам нiяко? користi, бо нiде в свiтi
тi?ю мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярiв, а бiльше нiхто.
Навiть зайдiть до Ворохти й там уже нiхто не розумi? ту мову. А задля  не?
ми мусимо зрiкатися нашого знання, нашо? освiти.
   Мiж начальством помiтний рух. Бабчинський нерву?ться. Йонаш  хоч  i  не
розумi?, що той говорить, але бачить по обличчях слухачiв, що то зовсiм не
те, що говорили попереднi промовцi. - Зiгнати його, зiгнати! - шепче Йонаш
Бабчинському, але не втриму?ться й сам вибiга? на трибуну.
   - Пане Цокан. Ви не про те говорите. Сьогоднiшнiй день утворений не для
того, щоб ви бунтували народ. - Сердито говорить по-мадярськи Йонаш.
   Цокай байдуже i спокiйно зверта?ться, до нього...
   - Вас i всiх iнших ми не перебивали ... А чи я про те,  чи  не  про  те
говорю, це вже дозвольте менi знати. Громадо! - звернувся Цокан до  людей.
- Тут менi кажуть, що я не про те, що треба, говорю. Маю я  замовчати,  чи
говорити далi?
   - Далi, далi! - заревли тисячi голосiв. - Далi Цокан!  Геть  лiсничого!
Народ пiдбадьорений сво?ми голосами вирiвню?ться.  До  них  звернулися  зо
словом. О, вони скажуть те слово. Вони розумiють i чують  його.  Ось  воно
якраз тепер через Цокановi вуста  на  вiльний  простiр  з  глибини  грудей
вирвалося й бушу?, мов буревiй.
   I Цокан розказав про вiковiчнi кривди, болi, страждання. Цокан розповiв
про велику вiйну, на якiй впало безлiч наших людей за нiщо. Вiн сказав, що
нас русинiв не лише стiльки, скiльки ?  в  Угорщинi.  Нас  ?  багато.  Нас
мiльйони, десятки мiльйонiв. Вони живуть по рiзних державах, але всi  вони
однаково говорять i всi одно? матери дiти. Всi вони вiками дерлися за чужi
справи, але настав великий суд над  ?х  гнобителями.  Ось  прийшла  вiйна,
революцiя. Для нас зiйшло сонце свободи. Всi гнобленi народи  беруться  до
працi на сво?й нивi й що це саме треба робити i нам.
   - Тут нам казали, що тепер буде все наше. Правдиво хтось  ?м  вiдповiв:
все наше, лише зверхнiсть мадярська. Як може бути все наше, коли ми самi в
неволi. Тепер вони так нам кажуть, бо Мадярщина розторощена.  В  Будапештi
революцiя й вони самi ще не знають, чи вдержаться. Але коли ми  допоможемо
?м, коли вони знов окрiпнуть, тодi вони не захочуть з нами говорити.  Вони
знов одберуть те, що дали й усе буде по-старому. Нам треба шукати не чужо?
зверхностi, а сво??. Треба робити так, щоб ми здобули ту свою зверхнiсть i
закрiпили за собою. А де ? та наша зверхнiсть?
   Тут Цокан швидко розвинув те, що тримав у руцi. Це був прапор з  жовтою
i блакитньою барвою. Вiн розгорнув його i вказуючи  на  пiдняте  полотнище
високим голосом проговорив: - Ось де наша зверхнiсть! Ця коругов,  це  наш
знак ?дностi i згоди. Це ?  прапор  будучо?  нашо?  велико?  держави,  яка
повстане коло Ки?ва над Днiпром i до яко? ма?мо належати ми. Я пiдношу цей
прапор перший раз i хай ма? вiн над нами, поки сто?ть  земля!  Ми  повиннi
йти за ним, горнутися пiд ним у тiснi лави борцiв i нас нiхто не переможе.
Слава нашiй будучiй державi! Слава нашому великому народовi!
   Тиша. Здавилося все завмерло. I раптом якась сила прорива? мертвечину i
зрива?ться буревiй. Реве й бушу? народня стихiя.Гордо  сто?ть  з  прапором
Цокан. Тисячi рук пiднеслися до  гори.  Почали  спiвати  релiгiйнi  пiснi,
багато молилися...



   2

   Наш потяг кволо, нiби во?нний iнвалiд,  штигiлькав  пiд  гору  останнiй
перегiн вiд Квасiв до Ясiня. Цiлий тиждень у дорозi.  Рана  моя  зажила  й
нога залишилася при менi. Кiлька днiв не спав, мало ?в, але  радiсть,  яка
наповняла мене при виглядi рiдних мiсцевостей, так  розбурхала,  що  втоми
зовсiм не вiдчувалося. Вже  в  Кевелевi,  де  потяг  зупинився  на  кiлька
хвилин, до нас увiрвалася чутка, що в  Ясiню  якийсь  бунт.  Це  нас  усiх
ясiнцiв, якi ?хали разом зо мною, порядно зацiкавило.  Дорогою  ми  багато
розмовляли на полiтичнi теми й усi досить добре розбiрались  у  заплутаних
подiях революцi?. Одначе те, ще  дiялося  в  Ясiню,  до  деяко?  мiри  нас
дивувало.
   Свисток. Ще пару хвилин i дома. Засапана машина зупиня?ться й з не?  на
всi боки висипа?ться воячня. Крик, лайка. Зупиня? якась мадярська варта. -
Документи!
   - Геть до чортово? матерi! Як дам тобi документи, то перекинешся догори
ногами.
   Натиснули, варта розiйшлася, а ми вперед. Кожний  рветься  додому.  Але
вже здалека почули гармiдер. Бiжимо далi. Народ. Безлiч народу.  Добiга?мо
й собi, влива?мося в його море. На трибунi  Юра.  Вiн  трима?  жовто-синiй
прапор i гука? "слава". У мене само собою  вiдкрилися  широко  вуста  й  я
заревiв. Чути було, як ревiли мо? товаришi. Це захопило натовп i по  хвилi
кричало, зда?ться, само небо. Хотiлося рватися на трибуну до Юри й  обняти
його на очах усього народу.  Але  зчинився  такий  рейвах  i  метушня,  що
пробратися до нього не було  нiяко?  можливостi.  Десь  вирвався  Павло  й
перебрав вiд Юри прапор. Юра  робить  народовi  якiсь  знаки.  Видно  хоче
втихомирити. Але пiзно.
   - Геть з мадярами! Вiшальникiв сюди! На шибеницю ! Кари ?м -  Аж  тепер
зрозумiв в чiм рiч. За трибуною збилася докупи  чередка  людей,  якi  дуже
вiдрiзняються вiд загалу. Мiж ними бачу Бабчинського, Йонаша, Розенкранца,
Блютрайха, й багато iнших. Дещо ззаду кiлька пань.  Он  струнка,  суха,  в
чорному йонашиха, а онде. Так. То Кiтi. Безперечно то вона.
   Вона не бачить мене й добре. Вона, видно, перелякана, трима?  пiд  руку
матiр i щось гука?. А навкола бушу?  стихiя.  Гремить  буревiй  народнього
гнiву, котять хвилi обурення й, мов  непомiтнi  трiсочки,  залива?  кволих
переляканих чужинок.
   Але Юра рiшуче взявся зупинити буревiй. Права його рука високо  знялася
над головою. Волосся патла? вiтер. Вiн  гука?  й  заклика?  до  послуху  й
порядку. Юрба, видно, почина?  поволi  втихомирюватися.  Юра  пропону?  не
розходитися ще, а вибрати людей, якi розпочали б  працю  над  органiзацi?ю
сiльсько? самоуправи та утворення дiйсно народньо? мiлiцi?.  А  пiсля  всi
мусять спокiйно розiйтися додому.
   Згода, згода! Почалися вибори народнього комiтету. Це не тревало довго,
бо Юра лише назвав кандидатiв i народ пiд таким настро?м не думав у чомусь
не згоджуватися. Всi одноголосно признали Цокана за свого проводиря,  який
дба? про гуцульськi справи. Розiйшлися з спiвом церковних пiсень.
   Бабчинський i його компанiя розiйшлися також, ?х  пропустили  свобiдно.
Куди вони пiшли, це нiкого не цiкавило, хiба що Юру. Але вiн не мав  часу.
Вiн уже збiрав вибраних членiв комiтету i закликав ?х до сiльсько? хати на
нараду. Тут тiльки я змiг пiдiйти до  братiв  i  привiтатися  з  ними.  Ми
цiлувалися, як на  Великдень.  У  наших  душах  бушувала  велика  радiсть.
Хотiлося обняти цiлий свiт.
   Додому не пiшов. Куди там у  таку  пору  додому.  Зайшов  до  ресторану
Романчука, перекусив i до сiльсько? хати. Там повно народу. Наради, наради
й наради. Юра мiж ними, як президент Сполучених Держав. Менi заявлено,  що
я командант усi?? полiцi? i що  -  раз-два,  маю  приняти  це  до  вiдома.
Утворено комiтет народньо?  оборони,  до  котрого  увiйшли:  Юра  Цокан  -
предсiдник, Павло Цокан. Гнат Тулайдан,  Нiмчук,  старший  газда  Клочур?к
Василь й порiшили покликати також студента Пластуна,  бо  хоча  вiн  не  з
народом, та все таки може в ньому заговорить народна кров. Той ма? бути за
писаря. Я ж до комiтету не увiйшов.  У  мо?м  розпорядженнi  збройнi  сили
новоутворено? влади.
   Всi уряди - нотарство, пошта, залiзниця лишаються в такому-ж станi,  як
були, а щоб не переривати нормального ходу урядування  в  сiльськiй  хатi,
комiтет порiшив обрати собi постiйне мiсце осiдку  в  бувшому  вiйськовому
кiнi, коло жидiвсько? синагоги.
   Вирiшили також, що робити з рештками вiйськового майна, яке  залишилося
на двiрцях Зiмiр i Ясiня. Все це мусить  бути  захоронено  в  цiлостi  для
потреб народнього вiйська. Решту  мадярсько?  залоги,  що  лишилася  ще  в
касарнi, негайно обеззбро?ти i  вислати  до  Мадярщину...  Ухвалено  також
негайно вислати  делегатiв  до  укра?нського  уряду  та  просити  в  нього
допомоги. Делегатами обрано Юру i, заочно, не питаючи його згоди, студента
Пластуна. А Йонаша, Бабчинського i  кiлькох  жидiв,  якi  сво?ми  вчинками
задокументувалися незмирними ворогами народу, поки-що залишити. Для  цього
буде утворено суд i все розбереться  по  закону.  Для  охорони  народнього
комiтету, зараз же ма? бути  зорганiзовано  вiддiл  мiлiцi?,  а  одночасно
необхiдно вести пiдготовку мобiлiзацi? народнього вiйська.
   Так згучали першi постанови Комiтету Народньо? Оборони.
   Пiдчас обрад, до сiльсько? хати зайшов старий гуцул з Стебного. Кволий,
немiчний, почув, що зроблено якийсь  комiтет  i  прийшов  поскаржитися  на
попа.
   Був це перший живий чоловiк, який звернувся до сво?? влади.  А  що  там
сталося? Так i так: 3  вiйни  вернувся  небiж.  Щось  му  сi  стало.  Куля
застрягла у плуцах ци що - вмiра?. Коби хоч вiсповiдавсi. А превелебний не
хочуть. Кажуть, не мають часу. Кажуть, що тепер най тотi сповiдають.
   Он як! Павло, як сидiв, так  i  зiрвався.  Величезний  його  кулачисько
тарахнув об стiл. - До чортового сина! Коли вiшали,  то  вiн  мав  час.  А
тепер не ма?. Хлопцi!
   Стiй, Павле! - зупинив його Юра. - Не гарячися. Тут треба пiдходити  до
всього розважно. В запалi можна наробити всяких непри?мностей.
   - Розважно, чортового сина! На гиляку пса  старого  й  кiнець.  Що  тут
панькатися.
   - Прошу тебе, Павле. Ми не якась банда, а зорганiзована народна  влада.
Попа треба примусити, щоб  вiн  пiшов  виконати  сво?  обовязки,  а  пiсля
утворити над ним суд. Суд ма? займатися такими речами, а не ми.
   - Поки до суду дiйде, то той чортяка втiче. А пiсля наробить  вiн  тобi
шелесту.


   - Не втiче. Подба?мо про те, щоб не втiк.  Нашвидко  пiслали  людей  за
Бабчинським. Повiв ?х Тулайдан. Кiлька цiкавих пiшли за ним, щось  дернуло
й мене за всiми. Темнiло. Ворохобний день швидко тiкав. Нас пятеро,  люда,
а по дорозi при?дналося ще зо дво?, швидкими кроками подалися  через  мiст
"Тридцятка" i  звернули  направо.  Проходили  вузенькими  суточками,  коло
Розенкранцового обiйстя. Звiдсiль веде стежка до кладки через Тису.  Вояки
вишикувалися, попереду Тулайдан, а за ним решта. З самого  заду  шкандибаю
до смертi перетомлений я. Проходячи повз частокiл  Розенкранца,  побачили,
як швидко зачинялися i як заригльованi ворота, що ведуть  на  подвiря.  Ми
зовсiм не мали намiру заходити туди, але Тулайдана це видно обурило.
   - Ей, ти там, сучий пасинку, Бог би тя  побив!  Чого  замика?шся?  Ану,
коли так... Хлопцi! До попа ще встигнемо. Ану вiдвiда?мо цього. Цiкаво, як
нас вiтати буде.
   - "От i на нашiй вулицi празник", - мигнула думка. Чомусь  воскресла  в
тямцi полонинська нiч, Григорiвка, мiсяць. Хлопцям подобалися  Тулайдановi
намiри. В одну мить два з  них  сидiли  на  воротях  i  вступ  на  подвiря
отвертий. Забрязкали крiси. - Заходьте, заходьте! Просимо  вiдвiдати  нашу
господу. Пан Розенкранц Йойна, могутнiй володар усi?? Гуцулi?,  дома.  Вiн
сидить у сво?й свiтлицi й нетерпляче чека?  на  вашу  гостину,  -  говорив
Тулайдан i, знаючи добре всi входи, попростував до поко?в Розенкранца.  За
ним ринула решта.
   О, яка шкода! Пан Йойна Розенкранц  ви?хали  ...  А  куди  ви?хали?  До
Квасiв. Дуже, дуже шкода. Але дома, молодший брат. Ну, слава Боговi. Нас i
молодший почасту?.
   Увiйшли i навiть кресанiв не скинули. Не до кресанiв тепер. Це  не  те,
що було. Колись зустрiвши на вулицi Йойну, самi кресанi летiли з хлопських
голiв.
   - Ну, так значить, нас хочуть у  цьому  привiтливому  домi  почастувати
якоюсь стравою. Це гаразд. Хлопцi! Рихтуйте сво? черева. Тут вас,  чортiв,
понапихають, як бочки. От i бачите. Пивце i мясо. Так, так. Мяса  ми  вже,
мабуть, давно не смакували. Дяку?мо, панi Розенкранцова. А чого ж  то  ваш
брат такi гнiвливi? Анi  не  обернуться,  не  заговорять.  Не  подобаються
гостi? Ха-ха-ха! От дивак! Такi хлопи i не  подобаються!  Бачите,  гей  би
конi регочуть.
   Розенкранц понуро сидить у кутi на заялозеному шкуряному крiслi  й  сам
до себе бурмоче. Видно лише, як пейси та борода ворушаться.
   - Ей ти, хабарнику! - зрива?ться раптом Тулайдан.  -  Чого  там  Боговi
докуча?ш? Ходи сюди! Той мовчить. Хлопцi регочуть.
   - Не чу?. Оглух холера, - каже з спiвчуттям Тулайдан. - А не бiйся,  як
людей оббiрав, останню худобину з хлiва тягнув, як селян паленкою обпоював
i виманював у них фальшивi пiдписи, тодi пес не був глухий.  Нi,  нi.  Вiн
завжди був глухий. Вiн не чув, як плакали на снiгу  викиненi  ним  з  хати
дiти. Вiн не чув плачу матерей. Вiн завжди був глухий.
   Встав Тулайдан, випростувався, взяв у руки крiс, як палицю й мiрився на
чорну постать в кутi. Перед нього бухнули на вколiшки двi жiнки.
   - Кинь, Тулайдан, - проговорив котрийсь з нас. - Ходiмо вiдсiль.
   Але Тулайдан  махнув  кулаком  направо,  одлетiла  одна  жiнка.  Махнув
налiво, одлетiла друга. Гвалт, вереск.  Хлопцi  один  за  другим  виходили
надвiр. Розенкранц раптом зрива?ться i бiжить до дверей.
   Тррру, карий! - хвата? його за полу Тулайдан. - Не спiши, ще  встигнеш.
Розенкранц почав рiзко i пронизливо верещати.  Тулайданiв  кулак  пiднявся
догори й кiлька разiв упав на щось тверде. Раз, раз,  раз!  Хлопцi  швидко
вибiгають надвiр, десь скавiчать жiнки.
   -Я вибiг також. Був так утомлений, що не зовсiм вiддавав  собi  справу,
що ко?ться. В ту мить чути глухий пострiл i по хвилинi  в  цiлому  будинку
згасло свiтло. З темноти виринула Тулайданова постать.
   - Що? Що? - кинулися всi до нього.
   - Нiчого. Ходiм. Зда?ться пiдстрiлив - трохи нервово проговорив  вiн  i
швидко побiг вперед.
   Витворився  особливий  настрiй.  Нiчого  говорити.  Мiсток  пiд  ногами
вгина?ться i рипить. Пiд ним реве й  пiнить  повна  Тиса,  а  небо  залите
чорнилом.
   Ось i  будинок  Бабчинського.  Високий,  розлогий,  у  вiкнах  нiодного
свiтла. Йдем до нього з острахом. Чу?мо,  що  не  варто  б  iти,  щось  не
пуска?, але кожний соромиться свого чуття  й  уперто  йде  вперед.  Довгий
знайомий частокiл. I тут, дума?ш, частокiл. На стовбику настромлено  якусь
непотрiбну бляшанку. Бемц! Котрийсь вдарив  по  нiй  прикладом  i  наробив
галасу.
   - Який там чорт!.. - сердиться Тулайдан. На подвiрю зустрiв  нас  лютий
псюра. Скрiзь темно, лише, зда?ться, в  кухнi  свiтиться.  Трах-трах-трах!
Вiдчиняй! Там попадя, син Бабчинського i служниця. Несподiванка. Робляться
великi  очi.  -  Слава  Iсусу  Христу!  Шука?мо  пана  превелебного.  Дуже
потрiбно.
   - Пан превелебний у поко? й не мають тепер часу.
   - Таак? Але ми все таки хотiли б ?х бачити.
   - Кажемо вам, що не мають часу.
   - Ми дуже перепрошу?мо паню добродiйку, але в такiм разi  змушенi  самi
викликати пана превелебного. Мусимо потурбувати.
   В ту мить, велика,  тяжка  постать  Бабчинського  зявля?ться  у  дверях
кухнi.
   - Що ви, легiнi,  тут  хочете?  -  спокiйний  запит.  Легiнi  познiмали
кресанi. Та, пане превелебний... властиво ж... Тут у Стебнику, як  зачули,
умiра? мадярський вояк. Захищаючи вашу батькiвщину,  вiн  зда?ться  дiстав
кулю в легенi й тепер умiра?. Кажуть, що  ви,  превелебний,  вiдмовля?теся
його висповiдати.
   - Але-ж нi!.. Але-ж нi!.. Але-ж прошу вас... Хто  вам  таке  сказав?  Я
зараз, ось тiльки при?де пiдвода. Вони не можуть  менi  дати  пiдводи.  Не
можу також i йти. А яке вам до цього, мо? милi, дiло? Хто вас сюди послав?
Це ж, зда?ться, скорiше моя, нiж ваша справа.
   - Еее, пане превелебний! Що там таке питати. Та й  пiдводу  тут  нiколи
чекати, - пiднявши голос, каже Тулайдан i насадив кресаня. -  Ми  спiшимо.
Там вмiра? вояк. Пiдсядьте лiпше,  превелебний!  -  i  пода?  Бабчинському
стiльця. Зирк, зирк! Що сталося? Навiженнi? Бiлi?, червонi?,  знов  бiлi?.
Син виступив було вперед. Ми всi сто?мо й чека?мо. Чого той хоче.
   Не хвилюйтеся! Прошу не хвилюватися. -  Звернувся  до  нас:  -  Хлопцi!
посадiть пана превелебного й допоможiть йому роззутися. А  ви,  паничу,  i
ви,  панi  добродiйко,  не  хвилюйтеся.  Пановi  превелебному  нiчого   не
станеться Вони лиш пiдуть i висповiдають вмираючого.
   Два дужi козарлюги не чекали на  дозвiл.  Вони  посадили  Бабчинського,
роззули. Забiлiли нiжки, затремтiли дучки.
   - Ну, от вам тепер i пiдводи не треба. Буде зовсiм легенько. Пiдемо.
   Бабчинський стояв. - Ах, лиши Тулайдан! - сказав котрийсь.
   - Ходiм! - рiзко викрикнув Тулайдан i очi  його  налилися  червоним.  -
Раз, два! Марш! - скомандував по-мадярськи.
   Нi, нi. Це вже не жарти. Це зовсiм не жарти. Бабчинський пiдводиться та
й iде. Йде до дверей,  надвiр.  Ось  i  вулиця.  -  Бiгом!  -  скомандував
Тулайдан i ми всi пострiбали берегом Тиси в нiчну пiтьму.



   3

   А з другого боку за  Тисою  коло  пошти  чути  рейвах,  крики,  мигають
вогники. Ми ж бiжимо, квапимося до вмiраючого. Ми  не  зверта?мо  на  нiщо
уваги. Думка працю? сильно, але  нiби  одурманена  чадом.  Все  одно  було
пiзно. Ранений вояк помер без сповiдi.
   Пуска?мо самого Бабчинського й верта?мося до села. По дорозi  натрапили
на хату одного з учасникiв славетнього нашого гурту.  -  Зайдемо,  хлопцi?
Вiдпочинемо.
   - Зайдемо! - i зайшли. Посiдали на лавi  колом.  Десь  взялися  моторнi
дiвчата, горщик кислого молока. Дуже гарненька донька господаря Василинка.
   - Ех, i донька! Певно неньова й мамчина! - шкирить Тулайдан зуби.
   - Саме вiдгадав. Гейби пальцем в небо попав, -  залива?ться  Василинка.
Тулайдан тягне молоко. - Пийте, козаки. Чули це слово?
   Зареготали. Але  в  ту  мить  зненацька  брязнули  всi  тахлi  вiкон  i
посипалися на долiвку. На ?х мiсце втикнулося до середини з тузин крiсових
цiвок. Одночасно вiдчинилися дверi i на порозi стали три цибатi мадяри.
   - Руки вгору! Iменем закону ви арештованi! Тра-та-та!
   - Цiвки крiсiв настовбурчилися просто на нас.
   Чотирнадцять  рук  пiднялося  вгору.  До  хати  увiйшло  ще  кiлькох  i
гарненько пiдiбрали нашу зброю. Я  нiчого  не  мав,  то  i  не  було  чого
пiдбирати.
   - ? тут Цокан? - запитали одразу нашi добродi?. Прийшлося вiдгукнутися.
Виступили два i зправа i лiва я вiдчув дбайливу охорону.
   По короткому часi ми  опинилися  в  темнющому,  як  могила,  льоху  пiд
сiльською хатою. Темнота, що спочатку не могли навiть знати, хто з нас тут
?. Почали перегукуватися. Василю? Чого? - ?  ти  тут?  -  Та  чу?ш  же!  -
Дмитре?
   - Та ?, ?, не бiйся. А де Тулайдан? - У, - сквернословить той.  -  Нас,
видно, думають просто живцем до чорта пiслати.
   Тиша. Над нами  рейвах.  Тупотять  i  шурають  ногами,  нiби  танцюють.
Тулайдан зiдха?. - Свинське, пробачте, положення, - чути його голос.
   - Не важне, - вiдповiда? темнота.
   - Та не смердiть так, чорти, - бубонить з другого боку.
   - Мовчи, мовчи там. Пив кисле молоко? Пив. Ну, так i нюхай.
    А твоя сестра, Юро, дiйсно нiчого собi. Давай, пошвагру?м.
   - Ти-но, ади, буцигарню одсидь. А то  поки  вилiзеш,  посивi?ш.  Мадяре
жартiв не люблять.
   Три ночi не спав, але й четверто?  не  до  спання.  Обдумував  усе,  що
сталося, розпитував, з чого почалося. До чорта дивно, ?хав додому, а попав
чорт зна куди. Але нiчого не вдi?ш. Сиди й чекай. Що то зробили  з  рештою
комiтетчикiв? Де Юра, Павло?
   Метушня на горi не втиха?. Час  тягнеться  без  мiри,  нудно  й  довго.
Раптом чути на горi крик. Впав пострiл, затупотiли ноги.  Ми  зiрвалися  й
завмерли. Але по часi гармiдер втиха? i знов як було. Що там дi?ться?
   Що там, чорт би ?х забрав, дi?ться?
   Ранок досягнув  нашо?  яскинi  значно  пiзнiше,  як  йому  це  належало
зробити. Скромне, загратоване на  двi  крихiтнi  бруднi  тахлi  вiконечко,
закрилося ззовнi непрозорою повiкою неохоче пiддавалося напоровi соняшного
промiння. До всього й день, видно,  неважний.  Сiрий  i,  мабуть,  нудний.
Осiнь там кладе чiтко сво? ознаки на перси  стигло?  землi,  а  вiтер,  що
порою й до нас застука?, щиро остуджував розжаренi коханням  лiта  гiрськi
чола.



   4

   Сто чортiв. Просто неймовiрне щось. Частокiл, ворота, чорний халат.  Не
вiриться. I чого ми тут сидимо? Якого бiса ми тут сидимо? Ага, знов  якiсь
шматки вчорашнього. Стрiба?мо берiжком, а перед нами черевате  людоподiбне
?ство. Далi тi скаженi цiвки у вiкнi. Хто заплатить газдi за вибитi тахлi?
   Вже давно ранок. Шлунки нашi громами обзиваються, а ?сти нiчого. Хлопцi
довго гуторили, пiсля затихли, сидять, сопуть, а вирази якiсь макогонячi.
   Нарештi, десь коло обiду, почали викликати. Першим мене. Це  знов  таки
вказувало, що до мо?? особи вони привязували найбiльше неоправдано? уваги.
   Стiл. За столом люди й усе  вiйськовi.  Папiр,  пера,  чорнило,  пишуча
машинка фiрми "Адлер". Це досить стара фiрма. У нашому полку були  аж  двi
такi машинцi. Коло машини сидить  досить  знайоме  менi  дiвча,  ясiнсько?
прачки. Водо дивиться на  мене  перелякано.  Всi  решта  виглядають  також
досить дурнувато. Пики переборщено поважнi.  Один,  з  перетятою  верхньою
губою, якого я нiколи до того, анi пiсля того, в Ясiню  не  бачив.  Навiть
монокля для невiдомих цiлей у лiве око вставив. Але вигляд його  вiд  того
анi на йоту не став поважнiщим. Дуля якась.
   Довiдавшись мо? iмя, прiзвище, роки й решту подробиць  мо??  бiографi?,
запитали, як я попав у ту банду.
   Так i так. ?хав. Давно не був дома. Мiтiнг. Хто й що говорив  не  знаю,
але в революцiйному захопленнi i т. д. i т. д. словом, як бачите.
   - Хм, хм... Так, так.
   - До нiяко? вини не почуваюся. Хто вбив жида, не бачив.
   - Не бачив?
   - Не бачив.
   - А нам зда?ться бачив. Шкода, шкода. Прийдеться вам ще трохи посидiти.
Може побачите.
   - Ну, що-ж. Сидiти,  то  сидiти.  Хiба  мало  вже  находився.  Варто  й
вiдпочинути.
   Смiшок. Це так розтята губа хiхiка?. Чорт з тобою. До побачення.
   За мною Тулайдан. Цього продержали довше, а коли вернувся,  вигляд  мав
неважний. Пiдсiв до нього i почав пiдбадьорувати. Вiн сказав,  що  можливо
ще цi?? ночi нас вивезуть до Сиготу. Це вже дещо гiрше.
   Перебравши всiх, нам внесли якусь юшку й по  кусневi  кулешi.  Зiли  до
дрiбочки й сидимо далi. Де-ж у бiса нашi? Де Юра? Чому-ж  вони  не  дадуть
нiчого про себе знати? Але хiба ми можемо подати щось про себе? От  сидимо
й усе.
   Надходить вечiр, а за ним  нiч.  Сидимо.  Чека?мо,  що  кожно?  хвилини
зайдуть i скажуть: збiрайтесь! I що  тодi?  Тиждень  добивався  додому,  а
тепер знов поволочуть тебе, хто зна де.
   Гемно, як у чоботi. Сморiд також прибрав особливо? мiцi, бо  нас  i  не
думали кудись виводити "до вiтру". Внесли вiдро й усе. Вже нiхто з нас  не
говорить. Всi мовчать, мовчу з солiдарностi й я. Над нами,  як  i  минуло?
ночi, безупинна метушня. Час тягнеться, як смола.
   Аж чу?мо, хтось до нас добера?ться. За дверима кроки, гутiрка,  брязкiт
ключiв. Ми переконанi, що йдуть по нас. Прощай Ясiня  й  революцiя'  Дверi
вiдчиняються i смутний, виразом вiдчаяного песимiста, лiхтар дещо  освiтив
нашу яскиню. Сидимо всi на землянiй вогкiй долiвцi  i  зовсiм  не  дума?мо
вставати. Вдень я дещо закорхнув, а тепер збiрався знов i на тобi.
   - Дмитро Цокан! - чую голос лiхтаря, чи тi?? пики, що сторчала за  ним.
Розчарування. По короткiй мовчанцi вiдповiдаю.
   - Збiрайтесь i виходьте.
   - Куди? Що?
   - Виходьте й кiнець. Не будемо-ж вас виносити, - жарту? пика.
   Оглянувся на товаришiв. Шкода стало. Виведуть сучi коти i не вернешся.
   - Ну, кажу, братва. Будьте здоровi. Видно мене там таки полюбили.  Пiду
на зобачення ... Ет! ...
   - А ти не йди, - каже Тулайдан.
   - Не йди, - кидаються до мене решта. - Коли йти,  то  всiм.  Одного  не
дамо. Куди там серед ночi. Не дамо!..
   Я встав. Що його робити? Пика й лiхтар настирливо сторчать у дверях. За
ними ще кiлька пик визирають, а з ними видно й крiси. Подумавши, кажу:  не
пiду я, добродiю, сам. Чого ви хочете?...
   - Но, но! Не морозь дурницi. Пiдемо, пiдемо, хлопе, i баста. - I по цих
словах до ями ввалилося  з  пятеро  барчистих  люда,  зтероризували  наших
бравнiнгами, пiдхопили мене й метеликом випурхнули "на свiт Божий".
   Там темнота, хоч стрiляй у морду. Коло мене двох  озбро?них  до  зубiв.
Вийшли заднiми дверима i,  пройшовшi  короткими  суточками,  опинилися  на
дорозi.
   Тут чека? запряжений фаетон. Конi направленi в сторону  Лазещини.  Коло
того ще дво? озбро?них.
   У мене по спинi пробiг холодок. Поважно й урочисто  пiдводять  мене  до
фа?тону. Всiдаю. Коло мене вмощуються два озбро?нi, запона  спуска?ться  i
конi прудко рушають. Серце чiтко й нагальне тукотить. У головi бавляться в
перегони думи. Колеса возу  стукотять  i  стрiбають  по  камiнцях.  Вiйна.
Знайомi обличчя, батько, мати... Кiтi? Де ти ?, моя Кiтi?..



   5

   Передминулого дня,  пiсля  страшного  вiча  на  площi  лiсово?  управи,
перелякана та зтурбована Кiтi припала до матерi, мiцно  тиснула  ??  суху,
теплу руку. - Ходiмо! Ходiм звiдсiль, мамочко! Ходiм скорiше!..
   Вона тремтить, серденько  стрiба?  в  грудях,  в  очах  пекучi  жарини.
Дивиться на трибуну й бо?ться. Що за дивний i  чужий  ма?  там  прапор.  I
зненацька... Боже, Боже!.. Кiтi не хоче  цього  бачити,  Кiтi  клене  свою
долю, яка допустила нещастя пережити цей мент. На трибунi обiймаются брати
Цокани й мiж ними також вiн. Невже-ж i вiн?.. Зрадник?..
   На короткий мент занiмiла. У грудях давило й пiд горло тиснулися болючi
сучки. На  обличчi  збiгають  рожевi  плями,  а  в  залитих  слiзьми  очах
зявляються i зникають гострi прудкi огники.
   - Ходiм, мамусю, ходiм! Тiкаймо звiдсiль! Мама не зна?, що  ?  з  Кiтi.
Кiтi тiка?, бо?ться? Кiтi тремтить за  долю  батька  й  матерi?  Але-ж  тi
лобуратi, похмурi дядьки нiчого не зроблять. Вони не  осмiляться  напасти.
Вони надто несмiлi. Але все таки дiйсно краще, як мога скорiше виборхатися
з цi?? жахливо? юрби.
   - Де батько?
   Кiтi не слiдкувала за батьком. Вiн десь тут. Вiн дасть собi  раду.  Вiн
мужчина. Там тi на трибунi просять не чiпати нiкого. Хай iдуть  собi,  хай
розходяться.  Батько  може  ще  знайти  багато  можливостей  доказати  тим
мужикам, хто вiн ?. Може, коли захоче.
   Так думала щупла Кiтi. Одночасно  ??  щось  тут  тримало.  Не  хотiлося
вiдходити з цього мiсця, хоча вуста мимоволi все "ходiмо, ходiмо!"
   Про?жджа? жидiвський вiзник. Конi подiбнi на, старi  вичовганi  ключки.
Вони припнятi до брички ремiняками  й  вида?ться  бричка  от-от  попре  ?х
назад.
   Кiтi i мати сiдають,  вiзник  очайдушно  заголосив,  конi  напнулися  i
потягнули бричку за собою.
   Прибувши додому Кiтi не могла найти собi мiсця. Вiдчай,  що  ввесь  час
збiльшувався й дивний неусвiдомлений страх наповнював ?? ?ство. Знов, як i
того страшного вечора, коли вона перший раз побачила революцiю  на  стацi?
Зiмiрi, перед очима виступило огненно-кошмарне слово - "укра?нцi" Що  вони
вiд нас хочуть? Чого ?м тут треба? Це правда,  що  тi  потвори  з  якогось
небуття виходять i наводнюють собою всi кра?. Це правда,  що  пiвмiльйонна
?х армiя суне на захiд. Так. Це безперечно правда. Вони вже тут. Вона  чу?
?х. Тихi, спокiйнi русини. Так, так. Це  укра?нцi  ?х  зiпсули.  Але  це-ж
неможливо, чу?те? неможливо! Тисячi лiт тихi, спокiйнi русини й як же так.
Де взялися тi ворохобнi укра?нцi?
   Це слово мучило, било ??, стьогало ??  по  обличчi.  I  не-вже  з  ними
"вiн"?
   Уявивши постать Дмитра, його очi, його закоханi, мякi,  теплi  очi,  не
могла повiрити, що й вiн належить до тих укра?нцiв. Це не можливо. Це  сто
разiв неможливо! Це хтось покпився над нею. Дмитро ? мадяр, це ж так ясно.
Вiн ? вояк мадярсько? армi?, вiн  носить  нагороди  тi??  армi??  вiн  так
хоробро захищав свою батькiвщину. Нi, нi! ... Такi люди  не  можуть  i  не
смiють бути укра?нцями. Укра?нцi - розбишаки, а в  кращому  разi,  страшна
орда, що зтягнулася з безкра?х степiв пустельно? Азi? яко?сь Гобi i  тепер
пре на Мадярщину, щоб ?? знищити. Гуцули також не укра?нцi.  Гуцули  тихi,
добрi, працьовитi й покiрнi люди. Вони хочуть бути завжди  при  Мадярщинi.
Правда, що вони не вмiють по-мадярськи, але ж вони навчаться. Вони  хочуть
навчитися.
   Вони розумiють, як при?мно; розмовляти  такою  благородньою  мовою,  як
мадярська...
   Прийшов вечiр, а батька нема. Темнюща нiч облягала одинокий,  закинутий
серед хащавин i гiр  острiвок  Мадярщини.  Навколо  простягнулося  жахливо
царство укра?нцiв  i  Кiтi  ввижа?ться,  як  вони  величезними  масами  не
зустрiчаючи опору, переливаються через гребiнь Чорногори. Вони скрiзь.  ?х
повно. Гори, лiси, в кожнiй гуцульськiй хатi - скрiзь укра?нцi. Може  вони
зараз i до них увiйдуть. Що, як увiйдуть i заговорять сво?ю собачою мовою,
брр!
   Швидко спуска? тяжкi непрозорi вiконнi занавiси. - Мамо, зачини в кухнi
-вiкно.
   - Нащо, Кiтi?
   - Прошу тебе. Нащо й нащо! Ввесь час нащо.
   - Боже, яка ти нервова. Я вже зачиняю.
   - Зачини добре й ходи до мене. Сядь. Скажи менi, мамусю!  Цокани  також
укра?нцi?
   - О, Боже! Звiдки? Цокани звичайнi собi гуцули.
   - Ах, звичайнi гуцули. У тебе все звичайнi гуцули.  Вони  зовсiм  нiякi
звичайнi гуцули. Зна?ш ти, мамусю, того Цокана, що колись був у нас i  пив
каву? Тодi, за вiйни Хiба то звичайний гуцул? Вiн справжнiй мадяр. Хiба ти
не чула, як вiн говорить i не бачила, якi в нього на  грудях  нагороди?  А
вона, звичайнi гуцули! Ех, Боже!
   Кiтi це обурило. Вона вперто  дума?  й  намага?ться  довести  нетямущiй
матерi, як та глибоко помиля?ться.
   - Хiба звичайнi гуцули могли б так розмовляти, як Дмитро Цокан? Вона  ж
добре зна?, що звичайний гуцул ледве потрапить на сво?й дикiй мовi звязати
дво? путнiх слiв. Вони не потраплять висловити свого захоплення й  жалю  й
подiбнi до кращих пород малп. Он лист Дмитра... Нi, нi! I чого ти, мамусю,
так завжди на мене дивишся? От не люблю, коли хтось на мене так  дивиться.
Я ненавиджу Дмитра Цокана. Чу?ш? Ненавиджу! Вiн уже потрiбу? книжки,  пише
дикi листи, вiн оповiда? про мистецтво. Ненавиджу! Задоволена? От  i  все.
Але як ти глибоко помиля?шся, коли  дума?ш,  що  Цокани  звичайнi  гуцули.
Боже, як часом старшi люде можуть помилятися.
   Мати виразно призна? свою помилку, але Кiтi мучиться далi. Всi занавiси
опущенi. Всi вiконницi щiльно зачиненi. Вже  горить  у  бiчнiй,  навiшенiй
килимами кiмнатi, маленька лойова свiчечка, щоб бодай свiтло не прорвалося
назовнi.
   За стiнами шумить i, гуде вiтер, чути  вiчно  знайомий  вiддих  лiсу  й
гуготiння Студеного потоку.
   Кiтi ляга? на мякiй, укритiй килимом, канапi  горiлиць.  Чи  хоче  вона
?сти?  Нi.  Вона  зовсiм  не  хоче  ?сти.  Вона  ось  полежить   трохи   з
позакладаними за потилицю руками. Не заважайте ?й. Стеля майже темна.  Очi
пнуться, але не встанi пiймити одного образу. Все лiзе щось iнше,  не  те,
зовсiм не те.
   - Д.М.И. - Дми. Т.Р.О! Он тi лiтери горять. От  якi  вони  вогнянi,  то
наближуються, то вiддаляються. Плющить очi. Нi, нi! Не нахиляйся  так.  Не
дихай. Чого ти так диха?ш? Чу?, як  бракнуть  ??  юнi  груди,  як  солодко
болить коло серця. Мимоволi пружньо й сильно до болю напина?ться,  плющите
очi, та швидко дихаючи, стуля? вуста. "Це ти? У мене шумить у головi. Який
гарячий, рожевий туман". У грудях пала? вогонь, пече, топиться, як  кусень
воску серце, а  цiле  тiло  млi?  у  дрiбному  трепотiннi  хвиль  рожевого
гарячого туману.
   Зненацька зрива?ться та рвучко оберта?ться на  другий  бiк.  Коротенька
спiдничка щiльно  обгорта?ться  й  звязуе  вище  колiн  ??  ноги.  Обличчя
закопу?ться в мяку плетяну полушку i, стримуючи  ридання,  вона  мiцно  та
пристрасно цiлу?, тiсно обнiма? подушку, горне до мокрих щiчок, смi?ться i
плаче. Сльози котяться й сиплються дрiбними перлинами ...
   У сусiднiй кiмнатi  чути  рейвах.  Низький  мужеський  говiр  i  стукiт
пiдкованого взуття по помостi.
   Кiтi миттю  зрива?ться,  швидко  витера?  хусточкою  обличчя,  оправля?
зiмяту спiдничку. "Хто там? укра?нцi?" - мигнула думка.
   Ага. Це  батько.  Це  його  голос.  З  розбурханим  серцем  вибiга?  до
передньо? кiмнати й бачить батька, худого, блiдого, виснаженого, оброслого
великою чорною щiтиною. Вiн сидить на небарвленому ослiнчику i з  зусиллям
роззува? великi вояцькi черевики.  Двi  грубi  замащенi  гетрi  лежать  на
помостi, а коло стола сидять два, подiбнi на них, вояки. У них крiси й при
поясi бомби. Сидять понуро та слухають, що говорить батько.
   I чу? Кiтi, що до села прибула потуга. Якась частина гонведiв,  яка  не
встигла ще демобiлiзуватися,  спiшно  прибула  з  Рахова.  Про  це  подбав
Розенкранц,  який  одразу  зрозумiв  положення  й  подався  до  Рахова  за
допомогою. Брата вбито. Дивно, як це  так  скоро  сталося.  Це  безперечно
Цоканова робота. Чому було одразу не заарештувати того Юру Цокана. А тепер
лови вiтра в полi. Вiн ще укра?нцiв сюди наведе. Гуцули самi не потраплять
виступити зi збро?ю. Вони лише можуть  зiбратися  бандою  та  вбити  якого
жида. Зовсiм не сподiвався, що  Дмитро  Цокан  одразу  покаже  себе  таким
розбишакою. Що  то  значить.  Вовк  залишиться  вовком,  скiльки  його  не
привчай. I бiдного отця так потурбували.
   - Але й попалися.  Всiх,  як  баранiв  накрили.  Хай  тепер  попробують
бунтуватися. Ще й Юру приберемо. Павла вже припнули. Сидить у  касарнях  -
Закiнчу? Йонаш.
   Кiтi сто?ть, дивиться на них витрiщеними очима  й  нiчого  не  розумi?.
Батько й вояки пють каву та ?дять. Вони, видно, дуже голоднi. Вона хоче ?х
щось запитати, але не може. Батько готу?ться  до  спання,  турбу?ться,  де
будуть спати вояки, вийма? з задньо?  кишенi  штанiв  револьвера,  репету?
ним, дмуха? до середини i при тому говорить про польовий суд. - ?х так  не
оговка?ш. Тут треба енергiйно? руки. Там у Будапештi i  не  уявляють  собi
тутешнього положення.
   Бере свiчку й готу?ться вiдiйти до спальнi. На Кiтi не  зверта?  нiяко?
уваги.
   - Тату, - каже вона й направля? на батька прудкий зiр.
   Йонаш оберта?ться з свiчкою в руках. - Ну, чого,ще?
   - Навiть не скажеш "добранiч"?
   - Добранiч, Кiтi.
   - Тату.
   Вiн оберта?ться ще раз. - Став i дивиться допитливо  Вона  дивиться  на
нього також.
   - Вже скоро друга година, Кiтi. Я втомлений до смертi, а ти мене тiльки
морочиш.
   - Я ще тебе  нiчим  не  морочила.  Хотiла  б  морочити,  але  ти  такий
сердитий. Iди, йди собi. Добранiч!
   Подивився на не?, змiряв поглядом вiд голови до нiг i  мовчки  вiдiйшов
Вона вiдiйшла також. Мати у нiчному жупанi чекала на не? в ?? кiмнатцi.
   - Тато страх сердитий. Йди до нього. Хочу бути сама. Там тi  вояки  Хай
там сплять. Добранiч, мамо!
   Стара похитала головою, кинула кiлька  турботливих  несмiливих  слiв  i
вiдiйшла.
   Тi?? ночi, яка тягнулася так безконечно, Кiтi  не  заплющила  очей.  На
дворi шумiв  вiтер,  гримали  вiконницi.  У  кiмнатi  душно,  тiсно.  Кiтi
розбива? перину, б?ться рибою i тремтить. Страшно й боляче. У вухах суворi
слова батька. Навколо твориться щось, що бачиш i не розумi?ш.
   Одначе вона рiшуче мусить говорити з батьком. Зараз  завтра  рано.  Але
при сходi сонця знесилена заснула. Спала довго й мiцно. Коли  прокинулася,
нi батька, нi воякiв вже не було. Пригадала  все  вчорашн?,  мову  батька,
польовий суд. Не кажучи нiкому нi слова, Кiтi нашвидко п? каву й бiжить  у
село. А це десять кiлометрiв.



   6

   У лiсовiй управi, де товклося безлiч  рiзного  люду,  Кiтi  не  знайшла
батька. Казали, що вiн у Бабчинського. Побiгла до Бабчинського. Там плач i
скрегiт зубiв. Старий лежить з обмотаною ши?ю.  Дуже,  дуже  тiшиться,  що
свiтла панночка навiдала його. Жiнка Бабчинського через плач  оповiда?:  -
Прийшли. Всi червонi, як чорти. Присiкалися задармо.  О,  Боже!  Ти  мусиш
покарати ?х лютою карою. Подумати  лишень.  Як  сто?ть  свiт,  як  свiтить
сонце, такого ще не було на землi.
   - I був з ними Дмитро Цокан? Як вiн себе поводив?
   - Той, зда?ться нiчого. Я його якось i не зауважила. Зрештою  всi,  всi
вони бандити. Гуцул буде завше гуцулом. Його треба,  як  пса,  на  привязi
тримати.


   Кiтi морщиться. Кiтi була блiда, але тепер щiчки ??  знов  горять.  Але
нiчого. Вона хоробро себе трима?.  Вона  схвильована,  але  хто  тепер  не
схвильований? Вона навiть розпиту? про рiзнi дрiбницi, але  крiм  плачу  i
проклонiв нiчого не довiдалася. А пана лiсничого тут не було. Вiя певно  в
сiльськiй хатi. Там тепер важнi наради.  Туди  також  i  син  Бабчинського
подався.
   Дiвчина бiжить до сiльсько? хати. Там повно воякiв. У великiй пiвтемнiй
з одним вiкном передпокiйнiй кiмнатi пай нотар,  пiднотар,  пара  пейсатих
громадян i кiлька обнизаних збро?ю воякiв.
   Нотар зiгнувся, мов лоза. - Цiлую руцi, милостивiй панунцi!  Чим  ма?мо
щастя вам служити?
   - Де мiй батько?
   Нотар зрива?ться, пiдводить ?? до дверей i вiдчиня?.  Кiтi  входить  до
велико?, набито? людом, кiмнати.
   Довгий i широкий стiл. Навколо сiрi вiйськовi  мундури.  Засiдання.  Он
сидить зiгнутий студент Пластун i уважно пише.
   Кiтi хоче говорити з батьком. Той не ма? на це часу. Кiтi  домага?ться.
Вона мусить з ним говорити. Ма? дуже важливу справу.
   - Ну, так вiн до ?? послуг. Але раз, два. Прошу.
   - Нi, вона може з ним тiльки на самотi говорити.
   - Дитино. Не може вiн у такий гарячий час вiдриватися вiд працi. Це вже
його нерву?.
   Але Кiтi сто?ть вперто на свойому. Це просто щось незрозумiле. - Прошу,
вельмишановних панiв, вибачити й кiлька хвилин продовжувати засiдання  без
мене. Головування переда?ться заступниковi.
   - Сюди, - показу? невеличкi бiчнi дверi. Увiйшли.  У  кiмнатцi  столик,
канапа й два стiльцi. - Прошу занято мiсце, - енергiйно вказу? на стiлець.
- Але швидко. Не маю часу.
   - Сiдай i ти, тату, i не роби комедiй. Я до тебе по важливiй справi. Де
сидять увязненi люде? - сказала енергiйно i зненацька.
   - Ця справа тебе не торка?ться. I якщо ти тiльки задля  цього  прийшла,
то краще було не турбуватися.
   - Тату! - зрива?ться Кiтi. - Я не дозволю говорити зо мною таким тоном.
Справа ця мене обходить i то близько, бо мiж ними ? той, якого я кохаю!  -
випалю? Кiтi. Вона навiть сама злякалася свого признання. Зовсiм  не  мала
на думцi цього робити, але це сталося якось само собою.
   Йонаш, почувши таке, зробив веселу й посмiшливу мiну.
   - Ти вже кривиш уста в усмiшку. Тобi це усмiшка.  Ти  скажеш,  що  вони
бандити, злочинцi. Тату! Слухай! Прошу тебе вислухати  мене,  а  тодi  вже
смiйся. Тату! Батькiвщина в небезпецi. Пiд ногами горить земля. Ми  мусимо
рятувати себе. Ми мусимо шукати пiд собою твердого грунту, а не плавати по
крижинах розбурханого моря. Ви дума?те, що тiльки силою,  кулаком  змусите
цей народ до покори. Але ви помиля?теся. Тисячi лiт  володiли  мадяре  цим
кра?м i за цей час не тiльки для себе нiчого не зискали,  а...  Вчора  мав
нагоду сам на власнi очi пересвiдчитися. Ти дума?ш, що  тут  винен  Цокан.
Вiн лишень утримав розбурхане море, щоб вас  зовсiм  не  проковтнуло.  Тут
виннi тво? i тво?х спiвробiтникiв вчинки. Ось хто тут винен.
   - Кiтi! - грiзно викрикнув Йонаш. - Ти не смi?ш цього казати батьковi.
   - Смiю й мушу! Це правда. Ти не хочеш ?? чути, але  це  правда.  Ти  не
хочеш ще й тому, що я твоя дочка i кажу тобi те, що ти повинен сам  знати.
Ти сказав учора увязнити  молодих  хлопцiв  i  сьогоднi  вже  говориш  про
польовий суд. Ти забув, що сам ледь вискочив з-пiд того суду. Ти забув, що
кара та може ще повергнутись i вергнутися на тебе самого. Ти забув, що  не
гуцул ворог, а ворог за горою i вiн кожно?  хвилини  може  зявитися  сюди.
Треба з ним боротися. I то боротися не так, як ти. Треба боротися силою. А
де та сила? Розенкранц? Блютрайх? Бабчинський? Цi павуки? Цi  хижаки,  якi
тiльки хоробрi тодi, коли ?х жертва лежить  перед  ними  звязана?  Вони  ?
виною, що народ кида?ться сьогоднi на нас. Вони ожебрачили його, зробили з
нього безличну худобу, а тепер дивуються, що та  худоба,  почувши  в  собi
трошечки сили, йде й убива? ?х. Нi, не тi бандити, що ти дума?ш. Шукай  ?х
деiнде. I знай, батьку, що коли ти даси на розстрiл чи шибеницю хоч одного
з них, я виступлю й убю твого Розенкранца, а. тодi  бери  й  мене  на  суд
разом з тими бандитами.
   Виговорила це й замовкла. Груди ?? хвилювалися.  Очi  все  ще  вибухали
вогнем
   - Ти збожеволiла, дочко! - проговорив спокiйно Йонаш.
   Пiдчас мови Кiтi вiн увесь  час  мiняв  барву  обличчя.  У  ньому  щось
варилося. Кiтi голосно засмiялася.  -  Збожеволiла!  Так.  Я  збожеволiла.
Тiльки ти не збожеволiв,  коли  озбро?в  проти  себе  весь  народ.  Сором,
батьку! Ганьба! Дивися, щоб не  прийшлося  тобi  цього  спокутувати  й  то
гiрко.
   - Ти хочеш мене вчити! Гаразд, -  видушу?  вiн  через  свою  лють.  Вiн
закурю? цигарку. Помiтно тремтить рука. Намага?ться тримати себе.
   - Ну, та як-же по твойому?
   - По мойому - вже пiзно. Ти  вже  нiчого  не  можеш  робити.  Тебе  тут
ненавидять, бояться й разом чигають на тво? життя. Тут треба здобути  собi
iнших, нiж ти ма?ш, людей. Тутешнiх, отих  звичайних  гуцулiв,  проводирiв
народу треба нам здобути i запрягти ?х до нашого воза.  Це,  мiсцевi  люде
мусять боронити Мадярщину.
   - Тiльки чекай на них - каже Йонаш. - Ти дай ?м тiльки  змогу  й  через
двадцять чотири годинi будуть тут укра?нцi.
   - Розумi?ться. А що-ж ти дума?ш?  Дума?ш,  що  та  горстка  збунтованих
воякiв без гуцулiв загородить ?м дорогу? Треба яко  мога  швидше  рятувати
положення. Треба  перетягнути  на  нашу  сторону  гуцульських  проводирiв.
Цоканiв мусимо за нами мати.
   - Ааа, он воно...
   - Не акай, а краще думай. Цокани  тепер  опанували  масами,  ?х  голосу
послухають. За ними пiдуть усi. Все  одно  ти  з  Розенкранцом  нiчого  не
вдi?ш. I коли ти будеш проти  Цоканiв,  це  значить  проти  всiх  гуцулiв.
Батьку! Випусти Дмитра Цокана.
   - Хо-хо-хо - залива?ться Йонаш. Вiн  морщить  чоло,  заклада?  ногу  на
ногу. - Ти, дочко, аж надто турбу?шся долею цього парубка. Знай,  але,  що
його народнiй комiтет вибрав командантом укра?нсько? залоги Ясiня.
   - Укра?нсько?? - Кiтiнi очi збiльшилися.
   - Розумi?ться.
   - Думала гуцульсько?.
   - Так. Але вони виступають разом з укра?нцями та звуть себе  цим  iмям.
Вони мають укра?нський прапор i ведуть переговори з укра?нською владою про
прилучення цiлого нашого Пiдкарпаття до Укра?ни.
   Кiтi задумалася. Батько уважно слiдкував за змiнами виразу ??  обличчя.
Подумавши хвилину, вона повiльнiше оберта?ться до батька й лагiдним  тоном
пита?:
   - А що ти дума?ш з ними робити? Йонаш  вiдповiв  не  одразу.  Вiн  нiби
думав над чимсь iншим. Мiцно стуленi уста, очi впертi в одно мiсце
   - Це з ким? Ааа, з тими? - пiднiс до уст цигарку й затягнувся димом.  -
Те, що скаже суд. Думаю, що суд знатиме  це  краще  вiд  нас  з  тобою.  -
Проговорив вiн
   - Але-ж тепер ти ма?ш право над ними у сво?х руках
   - Я видам ?х судовi.
   - У ги добре обдумав цей крок'? - вона пiдступила ближче до батька. Той
сидячи вiдхилився назад
   - А все таки, батьку, памятай за себе.  Я  також  за  тим,  щоб  карати
зрадникiв батькiвщини, але коли це ? коханий i навiть, коли рiдний батько.
Але ...
   - Ну?
   - Але тут справа дещо iнша. Послухай,  батьку.  Те,  що  молодий  Цокан
призначений командантом укра?нсько? залоги. Ах, лиши ту твою мiну. Це мене
направду турбу?. В цьому кри?ться глибока для нас  небезпека.  Гуцули,  як
там вони не настро?нi, а за смерть свого команданта завжди зумiють так  чи
iнак помститися. Я думаю пуститися тут на хитрощi. Слухай.
   - Ну, слухаю, - коротко й неповажно кида? Йонаш
   - Ах, коли б ти тiльки не вважав мене за таку дитину. Коли б ти хоч  на
хвилинку мiг поважно зо мною  розмовляти.  Признаюся.  Я  покохала  Дмитра
Цокана. Покохала, бо вiн на мою думку заслуговував цього.
   - Коли твоя думка грала таку ролю у твойому закоханнi, то добре було б,
щоб вона допомогла тобi стати розумною.
   - Ти все сво?.
   - Як i ти.
   - Вiн був хоробрий i вiрний вояк нашо? армi?. Вiн вiд природи шляхетний
та розумний. Зрештою серце не розбiра?ться в тому, хто вiн i що вiн.  Воно
загоря?ться i горить. I коли б його тепер розстрiляли чи повiсили -  знай,
я того не пережию. Думай собi, як хоч, роби, що хоч. Я чомусь вiрю, що вiн
тут не ? винен, а разом, менi зда?ться, що  його  можна  буде  перетягнути
назад до нас. Вiн мене також любить. Це я знаю й можу це доказати. Я  хочу
з ним поговорити одна на самотi. Хочу бачити його, хочу запитатися,  що  з
ним сталося. Зрештою ти й сам добре зна?ш, як потрiбнi нам такi люде, такi
Цокани, Пластуни!... Це наша опора тут. I  коли  вдасться  менi  затягнути
його до нас, уяви собi, яку дiстанемо потугу.  По-перше,  розiб?мо  братiв
Цоканiв, по-друге командант укра?нсько? залоги буде нашим  командантом  Це
все чиста монета в нашу кишеню По-трет?, я зможу бути з ним також чинною в
нашiй боротьбi. Ми, батьку, повели б ?? iншими шляхами.  Ми  не  шукали  б
спiльникiв мiж Блютройхами i Розенкранцами. Тату! Ну?
   Вислухавши Кiтi, Йонаш сказав: - Це все гарне, але менi не подоба?ться.
   - Чому? Ну, чому, тату? - швидко пита? вона.
   Все то не реальне. А зрештою, як би ти думала це перевести?
   - Улаштуй менi побачення з Цоканом.
   - Ха-ха-ха! Це так. Допоможи донцi зустрiтися з ?? любим,  та  ще  й  з
тво?м ворогом. Це гарно.
   - Але ж, тату! Тут справа поважнiща. Вiн ? мо?м коханим, але не  в  тiм
рiч. Ти не роби  з  себе  не  розумiючого  справи.  Ти  кажи  менi:  хочеш
допомогти менi, чи не хочеш? Кажи! Тату! Кажи, а я зараз  же  пiду,  кажи!
А-а-а, ти мовчиш, ти дума?ш, тобi прикро. Ну, тату, кажи!
   Йонаш зрива?ться i швидко  ходить  по  кiмнатi,  робить  широкi  кроки,
заложивши руки в кишенi. Кiтi також бiжить за ним.
   - Тату! Ну, чого ж ти мовчиш? Чому не скажеш? Тату; Коли ти любиш мене,
коли любиш батькiвщину, за котру стражда?ш, зроби менi це!  Зроби,  благаю
тебе! Зроби, ради мене, сво?? ?дино? дочки.
   Йонаш зупинився. - Стiй, каже. Дай подумати. Ти вимага?ш вiд мене  дуже
багато. Ти зробила поганий вибiр. Ти мусiла б обережнiше, але добре. Знай,
що роблю це тiльки для тебе. Тут комiсiя вирiшила ?х  всiх  вiдправити  ще
нинi до Сиготу. Але я змiню. Вже досить пiзно. Ти втомлена та й  я  також.
Йди додому й чекай його коло десято? години вечора в себе. Ну, задоволена?
Бiльше не муч мене. Йди, Кiтi, геть. Маю ще безлiч  працi.  Хвилина  тепер
дуже гаряча. До побачення, Кiтi! Я можливо не  прийду  цi??  ночi  додому.
Занятий. Скажи матерi хай не турбу?ться. До побачення!  Виходь  собi  цими
дверми.
   Кiтi пiдiйшла до батька, взяла його руку, подивилася чуло й щиро в його
очi. Зiр батька й дочки зустрiвся. Вона бачила в тих великих  чорних  очах
багато болючого. Вона не видержу? й ??, такi ж чорнi й такi ж  великi  очi
наливаються сльозами.
   Не треба, Кiтi! Бiжи, бiжи! До  побачення.  Кiтi  мiцно  цiлу?  його  i
швидко виходить.



   7

   Була третя година. За двi годинi стемнi?. Досить далеко додому, але  ??
несла якась велика сила й не вiдчувала втоми. У головi хаос.  Вона  ще  не
обiдала й зовсiм не думала про це.
   За  пiвтори  години  вона  дома.  Мати  зустрiла  ??  з   докорами   та
приготованим обiдом. Але Кiтi не квапиться ?сти. Вона  що-хвилини  позира?
на годинник. Боже, той осоружний годинник. Щойно показу? пять. Кiтi бiжить
надвiр, пiд лiс до молодого' смеречняку. Свiже повiтря освiжило ?? чоло, а
запал смерек наповнив груди. Ста?, мов укопана, на краю лiса,  вслуха?ться
в тихий його шум, вдивля?ться в холодне бузове небо й довгу рожеву  смужку
над грунем Цапок. Десь там зайшло сонце. Десь там, де  розляглася  могутня
Чорна Клева, стрункi, мов свiчi, смереки, бiжать у далечiнь i там,  збiгши
пiд гору, зникають.
   Кiтi хочеться впасти навколiшки й цiлим ?ством, повною душею  молитися.
Вона чу?, що наближа?ться якась особлива для не? хвилина. Вона зна?, що це
останнiй день ?? бурхливого дiвоцтва.  Вона  приготувала  себе  цiлу,  для
чогось, що покладе глибоку рису мiж учора й  завтра.  Що  перенесе  ??  на
другу половину життьово? дороги.
   Сонце гасло.  На  землю  швидко  напина?ться  пiтьма.  Гори  нiмо,  але
велично, нiби колонни, що пiдпирають склепiння велитенського храму, стоять
певнi сво?? могутностi. Лiси шумлять, як  i  завжди.  У  сторону  Галичини
промчав потяг. Тепер це бува? рiдко.
   Кiтi йде додому. Темно.  Приходить  до  матерi,  пестисься,  цiлу?  ??,
обiйма?. Мати здивована, втiшена. Вона не розумi?, що ? з дочкою. Що  ?  з
Кiтi? Що ? з Кiтi? Що ?й сталося? Може вона чого потребу??  Мама-ж  любить
??. Мама все для не? зробить.
   Кiтi шепче матерi про все, що дума?. Згадала Дмитра. Вiн буде  сьогоднi
в них, увечерi, у десятiй годинi. Хай мамуся не ляка?ться. Вона-ж  розумна
доня. Ма? з ним дуже важливу розмову. Тато зна? про це.
   - Зна?? Тато зна??
   - Зна?.
   - А татко буде дома?
   - Нi, татко не буде дома. Вiн дуже занятий. Татко, мабуть,  узагалi  не
при?де нанiч додому. Переказував не турбуватися.
   Мати щось дума?. Уста тiсно, як i  завжди,  затисненi.  Руки  обнiмають
дочку, а погляд скерований невiдомо куди.
   - Куди ти, мамо, дивишся? Що тобi?
   - Нiчого, нiчого, дитино. Я так собi. Я лиш так... Вiн, кажеш, при?де?
   Кiтi без слiв, як  котеня,  горнеться  до  матерi,  зазира?  у  вiчi  i
дивиться довго й благаючо. "Не бiйся", казали ?? очi. I мати чу? ?х  мову,
чу? й розумi?. Але все таки щось ?й тут не подоба?ться.
   - Ну, ну, - хита? вона головою. - Роби, як зна?ш. Ти для мене все.  Але
дивися.
   - Ми, що пережили з тобою вiйну... Мамо, невже ти ще  бо?шся  за  мене?
Добранiч, i не бiйся. Йди i спи спокiйно. Добранiч, мамо!
   Кiтi йде до сво?? кiмнати, вiдчиня? шафу, вийма? рiзнi одяги й  огляда?
?х. Скiльки ?х зiбралося. Боже, як багато. Ось новi, тут  старi.  Ось  тi,
якi носила ще дитиною. Вони зложенi вже в паперовiй скринцi й до них нiхто
не доторка?ться. Хай собi лежать. Це тi, що, носила пiдлiтком. Це шкiльнi.
А це теперiшнi - мiцнi, суворi, во?ннi.
   Деякий час вага?ться, щоб ?й  одягнути.  Перебiра?  -  все  гарне,  все
личить, але все таки, що його одягнути? I  раптом  ?й  приходить  особлива
думка.  Сяга?  рукою  туди,  де  лежать  убрання,  якi  носила  пiдлiтком,
знаходить бiлу серпанкову суконочку та  примiря?  ??.  Дещо  коротка,  але
личить. Стала перед дзеркало, держить суконочку, примiря?, - личить. А що,
як одягне ??? Ану.
   Швидко, швидко роздяга?ться. Нема? часу. Роздяга?ться вся, до  сорочки.
То ж вона ще, дiйсно, як мала дiвчинка. Зда?ться навiть мало виросла,  лиш
пережила багато. Вона вернеться трохи назад, стане такою,  як  тодi,  того
вечора. Вiн пiзна? це, вiн стiльки разiв, згадував ?й той  вечiр.  Надяга?
бiлi панчiшки, бiлi  черевики,  розбива?  й  розпуска?  по  плечах  чорнi,
хвилястi  кучерi.  Подивилася  до  дзеркала  з-заду,  з-переду,  з  бокiв.
Чарiвно. Сяюча така, хрусталева. Чорнi мякi очi й рожевi, аж прозорi лиця.
?й уже не двадцять два, а шiстьнадцять. Ах, як хороше бути  такою.  Бiжить
до пяна, вiдчиня? й бере кiлька акордiв. Що це, сама не  зна?.  Так  давно
вже не грала. Ага, це мабуть з  "Кармен".  Якi  сильнi,  буревiйнi  згуки.
Пальцi самi бiжать по  клявiшах  i  зпiд  них  вириваються  цiлi  гурагани
страшнi та свавiльнi.
   I от вона вже повна музики.  Повна  любови,  жаги,  бажань  i  жахливо?
непевностi. Пiсля кида? пяно, бiжить до батьково? кiмнати й шука? цигарки.
"То ж вiн мусить щось закурити". Вiн також гарно курить. У  нього  це  так
особливо виходить. Ах, цiкаво, який вiн тепер. Що робить його нога?
   Найшла цигарки, найшла  листа,  якого  так  давно  вiд  нього  дiстала.
Заманулося закурити самiй. Сiла перед дзеркалом, заложила ногу .на ногу  й
закурила.  Личить  так?  Личить.  Чарiвний  хрусталевий  вiдбиток,   тонкi
пальчики делiкатно тримають цигарку, звива?ться синiй струмочок диму.
   "Далека Кiтi!" Ха-ха-ха! Боже мiй, що я? Злякалася й вiдложила  цигарку
на столик коло дзеркала. Стала на цiлий зрiст i зовсiм близько пiдiйшла до
дзеркального шкла "Це ти, Кiтi? Боже, якi в тебе червонi щоки. А очi!  Якi
страшнi, великi очi. Закрий ?х!" Закрила. Чорно навколо, зник  хрусталевий
образ, а на його мiсце виринув з темноти iнший,  бронзовий,  високе  чоло,
буйнi кучерi,  прудкий,  але  теплий  погляд.  Уста  наливаються  жагою  i
складаються в поцiлунок, ?й тяжко  стояти.  Ноги  млiють  i  пiдгинаються.
Навколо стану чу? пружнiй дотик мiцно? руки. Впаде. Вiдкрива? очi,  бiжить
до постiлки й кида?ться на ?? бiле, нiби замета снiгу, лоно.
   Час  йде.  Кiтi  болюче  вiдчува?   його   спокiйнi,   байдужi   кроки.
Тiк-так-тiк-так! Бам! -  вибило  пiвдевято?.  Зiрвалась  i  слуха?.  Зараз
застугонить земля, вiдчиняться дверi Приложила долоню до чола.  Скаже,  що
болить голова. Хай не здиву?. Коли болить голова, обличчя завжди  червоне.
Це-ж зрозумiло, нi?
   Але  навколо  було  зовсiм  тихо.  Годинник   вiдбив   сво?   i   далi:
тiк-так-тiк-так! Минуло пiвгодини, вдарило  девять.  Кiтi  напружена,  мов
струна. Кожний непомiтний згук болюче ранив  й.  Годинник  тiктака?  далi,
години пливуть. Нема?...



   8

   У канцелярi? сiльсько? хати на столi свiтиться  велика  нафтова  лямпа.
Годинник показу? десять. Коло столу  Йонаш  i  студент  Пластун.  Останнiй
щойно скiнчив пропагандивну летючку проти поширюваного невiдомо як  i  ким
укра?нства, а тепер перечиту? для апробати Йонашевi. Йонаш не  все  гаразд
розумi?, але пiдтаку?.
   - Добре. Читайте далi.
   ..."кажут, что уряди у нас мадяре занимали i по-мадярски вели, от тепер
будут вести наши русини, то-то укра?нци. То не думайте, что то так  легко.
Скажiт, кто iз вас годен у нас от разу вести,  провадити  службу,  на  пр.
жупана, поджупана, журата, новтароша i пр. по-укра?нски? Ви  думаете,  что
Василь буде жупаном, Митро поджупаном, Гаврило журат, Гриць новтарош i пр.
Нiт, тоти чиновства займут укра?нци, а ви: Василь, Митро, Гаврило як  був,
так i будеш на задi, бо ти еще до того не способний.
   - Добре, добре. - пiдхвалю? Йонаш. - Далi, пане докторе...
   "Пан доктор" пiдрiс i голос зазгучав певнiше.
   ... "Всi народи признають тепер однi другим ?х  народну  честь,  имя  и
исторiю, а нашi братя-укра?нци нам нiт. Они кажут,  что  ми  не  били,  не
?сьме и не ма?ме бити русинами, лиш укра?нцами ...
   Дррр! Дррр! Дррр! - Телефон!
   - Пардон. Один момент. Йонаш швидко пiдходить до телефону.
   - Гальо! Тут Йонаш. Сiльська... Що?  Втiк?  Як  втiк?  Хто  напав?  Сто
чортiв. Зараз телефонуйте до полiцi?. Раз-два! I вiн рiзким рухом  загачу?
слухавку.
   - Чорт би його забрав, утiк Цокан!
   - Як? - сiпнувся Пластун.
   - Холера його зна? як. Його везли по  важливiй  справi  до  мене  й  по
дорозi напала якась банда. Це просто чорт зна? що. Тут щось не добре.  Тут
хтось замiшаний стороннiй; казав же я ... казав! Нi! ... На ма?ш. Бий його
сто громiв! Тепер можемо мати халепу!
   Вiн гасав по кiмнатi, мов скажений. Хвата? капелюха  й  бiжить  надвiр,
але по хвилинi верта?ться.
   - Нiкуди серед ночi бiгти. Треба закликати вiйсько, щоб зробило стежу.
   Пластун виявля? бажання й собi щось робити, чимсь проявити себе в такий
скрутний мент, але всi його намiри лишаються  без  наслiдкiв.  Треба  щось
робити, це ясно, але що? I  вiн  метушиться,  бiга?  по  кiмнатi  разом  з
Йонашем i думають, що робити ....
   I  дiйсно,  моя  пригода  наробила  бiльше   гармiдеру,   як   убивство
Розенкранца. Цiлу  нiч  дренчали  телефони.  Цiлу  нiч,  зо  всiх  кiнцiв,
збiгалися "вiдповiдальнi  чинники",  зачиняли  вiконницi,  ставили  сильну
варту та й радили радили радили.
   Рiвночасно вiддiл кiннотчикiв, зробивши  основну  розвiдку,  вислано  в
напрямку Репегова. По дорозi де рiчка Лазещина робить закрут i добiга?  до
уст?рiки з Лопушанкою, знайдено ними  трьох  сво?х  воякiв.  Вони  живi  й
здоровi лежали горiлиць на землi, тiльки  мали  звязанi  руки  й  запиханi
роти. Вiд переляку сердеги не могли  нiчого  вiсти,  а  тiльки  ахали.  ?м
видалося, що та бандi склад з цiло? сотнi, що всi "вони" обнизанi бомбами,
скорострiльними стрiчками в  великих  волохатих  шапках.  Вони  перепенили
конi, зсадили й повязали варту, а Цокана тими  самими  кiньми  вiдвезли  в
напрямку Репегова.
   Кiнний вiддiл одразу пустився на здогiн, але до?хавши до того мiсця, де
дорога поверта? на Репегiв, зупини далi не ризикував... Оглянувши  темноту
й понюхавши тишу, вершники щасливо повернулися до Ясiня.
   Йонаша мучила жорстока  думка,  чи  не  замiшана  в  справу  Кiтi.  Хто
повiдомив напасникiв? Яким чином вони дiзналися, що Цокан буде там ?хати?
   Але цi??  ночi  не  один  Йонаш  не  спав  i  турбувався.  Не  спала  й
турбувалася цiла мадярська й  жидiвська  Ясiня.  Причиною  того  було,  що
старий Сруль Цiпетович, рижий сторож окописька, сидячи  в  сво?й  одинокiй
напiвзруйнованiй дiрi, задумав зробити огляд свого  мертвого  володiння  й
вийшов надвiр. Нiч темнюща. Бiлi камiнi окописька ледь маячать у  темнотi.
Сруль пiднiма?ться покопирсаною дорiжкою пiд  гору  до  краю  окописька  й
мурмоче молитву. I раптом видалося  йому,  що  зовсiм  недалеко  на  грунi
хрест, хтось вистрiлив. Сруль був сьогоднi в селi й досить наслухався  про
те, що з-за гiр мають прийти якiсь страшнi вояки. Блискавично  пригадалася
йому також вчорашня подiя з Розенкранцом. Всi  подробицi  того  страшного,
неймовiрного вчинку яскраво зявилися в  його  уявi,  "коли  Лейбу  схопила
червона пальката рука за карк, а друга вдарила його стрiльнем по ярмурцi".
Жiнки репетують, дiти мруть з переляку. Цiла вiйна, що два роки  клекотiла
на цих горах, не видавалася для Сруля таким жахом, як учорашня нiч. Усе це
наповня? його непереможним жахом i, пiднявши ляпсардак, стрiмголов  летить
у долину. За ним женуться жорстокi  легонти,  ловлять  його,  хапають  "за
полу". Вiн чу? за собою ?х тупiт, дихання. Вiн бiжить вулицею села  й  пiд
кожним вiкном кричить: - Гевулт! Спасайтеся, хто може! - Укра?нцi!
   Дикий його крик будить Хайок, Iцкiв, Лейбок, що вони накидають на себе,
що попало та з криком i ляментом вибiгають на вулицю.  А  там  у  глибокiй
темнотi гаса? й галасу? безлiч переляканого  Iзраеля.  -  Рiжуть!  Рiжуть!
Гевулт!
   Цiкаво, що переляканi не бiгали в рiзнi сторони, а збившись  у  великий
гайдер, перли спочатку в сторону Кевелева, а досягнувши мосту повернули  й
женуться назад.
   Панiка,  що  з  цього  виникла,  порушила  спокiй  i  решти   мешканцiв
Ясiня-Центру.  Шваби  й  мадяри  збурилися   також.   Настрашений   бувший
цiсарський жандарм, а тепер "сусiд вуйко" Хомишин, що остаточно оселився в
Ясiню, покинув загрiте леговисько, а на нiм молоду, по  вбитому  на  вiйнi
чоловiковi, вдовичку, уважно натягнув штани, солiдно завязав  краватку  й,
защiпнувшися до останнього гудзика, вийшов також на вулицю.
   Але гайдер уже затихав. Десь далеко затихала решта ляментiв.  Натомiсць
вулицею навзаводи промчало з десято?. вершникiв.
   Хомишин постояв, послухав,  досадно  сплюнув,  вернувся  назад,  щiльно
зарегльову?  за  собою  дво?  дверей  i  вiдда?ться  подвiйнiй  при?мностi
розгарячених вдовичкою перин.
   Пара  тузiнiв  поважних  ясiнських   горожан   мадярсько?   народностi,
розмахуючи руками, квапиться до сiльсько? хати. Там уже повно народу,  але
ввесь час прибiгають новi Прибiгли, кожний обовязково пха?ться  наперед  i
пропону? невiдомо для чого сво? послуги. Що сталося, нiхто  не  зна?.  Всi
переконанi, що на Ясiня наступають укра?нцi й що треба щось робити. Навiть
Йонаш розгубився й не зна?, що почати. Утеча  Цокана  пiдсилила  загальний
страх.
   До самого ранку клекотiло в Ясiню. До самого  ранку  радилися  радники,
лютував Йонаш, ляментували  жиди,  а  цiлий  ясiнський  гарнiзон  повнiстю
виставили над рiчкою Лазещиною. Всi чекали судного дня.
   Але вiн не настав. Настав звичайний, як i  завжди,  поганенький,  сiрий
деньок. Лiси, як i завжди, вкритi ковдрями туманiв, опале небо подiбне  на
пошматоване гарматньою стрiляниною бойовище.



   9

   У той час, коли мене вивели з льоху й з такою помпою посадили в  фа?тон
пiд охороною основне озбро?них козарлюг, рiзнi думки ворушилися  в  мойому
мозку. Знаючи темперамент мадярiв, а особливо деяких ?х  представникiв  на
подобу Йонаша, не сумнiвався, що менi вже не довго Дихати на цьому свiтi.
   - ?дучи рiзнi мiркування тиснулися до мо?? голови. Душа обважнiла,  мов
жорна й так же, як жорна, не знаходила виходу, вертiлася на  мiсцi.  Гiрко
стало, що пройшов цiлу вiйну, бився на всiх фронтах, дерся, дiставав  рани
й аж тут прийдеться так безславно, як  бандит,  бути  зачавленим  слизькою
вужiвкою на суку першо? лiпшо? смереки.
   Пригадав сво?х, батька, матiр, братiв. Пригадав Кiтi.  Де  вона?  Невже
забула?
   I  зненацька,  як  i  завжди  трапляються  рiзнi  несподiванки,   серед
найбiльшого розгону, рiзко зупинилися конi. Кiлька  чiтких  рiшучих  слiв,
брязкiт збро?, метушня й не встиг я отямитися, як мо? провiдники змiнилися
й конi ще швидше понеслися далi.
   - Хто тут? - питаю.
   - При?демо - побачиш. - Чую голос.
   По часi конi звернули, вiз котиться в долину, на гору, ще раз поверта?,
сильно схиля?ться з боку на бiк i нарештi зупинилися.
   Всi злазимо. Нiч i темнота. Недалеко лiс.. Де це - вгавати не можу.
   - Йдемо! - кажуть менi.
   Iшли глибоким, повимиваним дощами, пла?м i по короткому часi входимо на
подвiря мого далекого вуйка Романчука. Ось i пес його бiлий,  подiбний  на
вiвцю, з куцим грубим хвостом. Вiн навiть не бреше, а бiжить  назустрiч  i
ластиться. Вiд цього ста? при?мнiше. Дихнуло родинним. Вступаю до хати.
   - Юро! Брате? Невже це ти?!
   - Дмитре!
   Обнiма?мося, як два  медведi.  Старий  вуйко,  вуйна  пiдходять  також,
згучнi цiлунки, ахи, обiйми. По хвилинi на столi миска  пирогiв,  сметана,
кулеша. По недовгому часi десь узялися тато, мама.  Вiтання  повторю?ться.
Мама в сльози. Сiв коло не?, обняв стареньку: - Ну, годi,  мамо!  Сьогоднi
плач не на мiсцi. Все, бачите, гаразд. Усi живемо.
   - А де Павло?
   Сидить бiдачисько в касарнях, - поясню? Юра. - Тримають, як  заложника.
Щось треба дiяти. А тi, пiд сiльською хатою також мусять на волю.
   - Якщо ?х ще не вивезли до Сиготу.
   Вуйко був на подвiрю й входить до хати. - А  там,  каже  вiн,  у  Ясiню
такий гармiдер, що Господи.
   Всi зацiкавилися й  повиходили  надвiр.  Вуйкова  хата  знаходиться  на
правому схилi груня Бубне i, коли пройти грекiв двiстi на  пiвдень,  видно
цiлу Ясiню. Вийшли на груник i поставали. В низу Содома й Гомора. Нiхто  з
нас не зна?, що сталося. Вуйко порiшив зiйти в село й довiдатися що ?.  До
раня ми знали все й порядно посмiялися.
   Виспався якслiд i до працi. Час не жде. Павло  сидить,  хлопцi  сидять.
Мадяри наполоханi й треба кувати залiзо, поки гаряче.  Юра  був  страшенно
невдоволений випадком з Розенкранцом. Вiн навiть сам бажав, щоб  Тулайдана
за це було покарано, але з цим не погоджувався я. - Розумi?ться, - доводив
я. - Це було зле. Це анархiя, безладдя, але не забувай, що  це  революцiя.
Це кара, помста. Це хвилевий вибух накопиченого  за  довгi  роки  гнiву  й
нема? сили, що повстримала б  його.  Так  я  думаю,  а  тому  не  поспiшай
осуджувати Тулайдана. Я переконаний,  що  коли  б  вiн  цього  не  зробив,
Розенкранц нiколи не був би помщений.  Нi  один  закон  не  пiдступить  до
нього, як до злочинця, а ти-ж сам зна?ш, що вiн увесь час витворяв.
   - Так, то так. Але ми мусимо розумiти, що на нас лежать тяжкi  обовязки
й не менша вiдповiдальнiсть.
   - Що-ж. Мусимо брати на себе вiдповiдальнiсть до кiнця.
   Юра пояснив менi справу мого  визволення.  Пiсля  наглого  арешту,  вiн
ходив  ще  до  сiльсько?  хати.  Там  iшли  безупиннi  засiдання.  На  Юру
накинулися, як на зрадника й анархiста й  домагалися  його  арешту.  Йонаш
погрожував "перетяти наш рух у коренi". Обiцяв вернути часи спочатку вiйни
й на майданi поставити кiлька шибениць. У  такому  станi  Юрi  приходилося
бiльше мовчати, нiж говорити, хоч вiн усiми силами намагався  довести,  що
вiн осуджу? вчинок Тулайдана й домага?ться йому кари. Тулайдан  зробив  це
на власну вiдповiдальнiсть.
   Одначе всi його снаги були марнi.  Рада  Ясiня  одноголосно  клала  всю
вiдповiдальнiсть на Юру. До нього приставлено надзiр i в скорому часi  був
змушений вiдiйти в гори. Там органiзував невеличну ватагу  й  порiшив  нас
видобути силою.
   Для звязку з селом використав старого бувшого  вiвчаря  Тому.  Вiн  був
тепер за сторожа в сiльськiй хатi й мiг пiдслухувати, що там  дiялося.  До
всього, вiн володiв також мадярською мовою. Син його, Василь, був також  з
нами.
   Про те, що мене  мають  кудись  вiдвезти,  довiдалися  зовсiм  увечерi.
Знали, що до сiльсько? хати прибiгала стурбована  дочка  Йонаша,  що  вона
мала з батьком довгу нараду, що батько  був  досить  обурений,  але  зараз
скликав усiх членiв ради на якусь важливу нараду.
   Що говорили там не вiдомо, але по короткому  часi  послали  сторожа  по
вiзника  з  добрими  кiньми.  У  селi  був  переодягнутий  Юра  й  удалося
довiдатися, що цим вiзником мають вiдвезти кудись Дми гра Цокана.  Юра  не
знав куди, тому швидко вислав двi ватазi, одну за  Кевелево,  а  другу  до
Лазещини. Сам Юра ввесь час слiдкував за подiями  на  мiсцi.  Тому,  що  з
арештованим пiслано лише двох воякiв, Юра сумнiвався, чи везли  вони  його
на страту.
   За цей час вдалося нам довiдатися, що Йонаш дещо змiнив сво? вiдношення
до нас. Вiн навiть почав намовляти Пластуна, щоб  той  увiйшов  з  нами  в
переговори. Юра знав, що мадяри нас бояться й бажають краще миритися,  нiж
сваритися. Нам ходило лиш не попастися всiм трьом до ?х рук.
   Бiльше того, нам довелося довiдатися, що Йонаш нiкого не мав  би  проти
того, щоб я вступив до мадярсько? залоги й навiть переняв там досить важне
становище.
   Тодi виник у мене план, що ним подiлився з Юрою. Я порiшив сам  нанести
вiзиту Йонашевi й запропонувати йому сво? послуги. Юра  спочатку  вiднiсся
до цього скептично, але згодом, передумавши, одобрив мiй намiр,  наказавши
''тримати вухо гостро".
   Того самого дня над вечiр подався просто до дому лiсничого.
   Побачивши мене, вiн мало неопритомнiв. Зблiд, нижня  губа  витягнулася.
Жiнка його з маленько? зменшала вдво?.
   Чемно, спокiйно вiтаюся, прошу вибачити за спричиненi турботи й за  все
те, що сталося за останнiй час. Потiм коротко й одверто передаю йому  сво?
намiри. Вiн приходить до себе, перекону?ться, що  я  не  маю  проти  нього
нiяких кепських думок i почина? навiть  розпитувати,  яким  чином  вдалося
менi втекти. Дуже просто. Мене визволили нашi люде, що  вважно  слiдкували
за всiм тим, що робилося в Ясiню.
   Торкнулися загальних бiжучих подiй i я висловив думку, що тут  ?  якiсь
заiнтересованi чинники, що ввесь час намагаються тримати  кра?ну  в  станi
напруження Я нарештi приходжу до переконання, що це далi тривати не може й
що потрiбний спокiй i порядок. Iнакше народ помре з голоду.
   Невже я гадаю, що ситуацiя така грiзна? .
   Грiзна й вимага? негайного полiпшення.
   Як на мою думку це перевести?
   Перш за все треба дiстати харчiв. Народ тепер пiде за  тим,  хто  дасть
йому хлiба.
   Але становище цiлого краю катастрофальне. Центральнi уряди не  в  станi
прийти нам на допомогу. Мусимо шукати засобiв порятунку на мiсцi.
   е дуже сумно. В такому разi, неспокiй триватиме ще довший час.
   Про основнi сво? намiри, вступити до мадярсько? залоги  й,  поки-що  не
говорив. Йонаш деякий час подумав i каже далi:
   - Мав, чи власне хотiв би мати з вами деякi поважнi перетрактацi?...
   Але в той час нашу розмову перебива? стара  Йонашиха.  Тоненьким,  ледь
чуйним  голосочком,  просить  мене  зайти  далi.  Зо  мною  хоче  бачитися
панночка. Вона чогось трохи захворiла.
   Йонаш ледь помiтно зморщився. Прошу вибачення й слiдкую за  старою,  що
ввела мене просто до Кiтiно? кiмнати.
   У напiвтемнiй з  позавiшеними  вiкнами  кiмнатцi,  на  бiлiй  постiльцi
побачив Кiтi. Вкрита до пiдборiддя ковдрою, ?? голiвка з розбитими чорними
кучерями погрузла в велику пухову подушку, а нiжне бiле личко нагаду?  тих
херувимчикiв, що ?х малюють на склепiннях Церков.
   Спочатку не знав, що робити. Стара нечуйно, мов тiнь, зникла.
   - Кiтi! - вирвалося з мо?х уст.
   Кiтi поворушила головою, визволила з-пiд ковдри  довгу,  нагу  руку  та
вказала коло себе на стiлець. Тут  на  столику  повно  рiзних  пляшечок  i
шкляночок. Гострий запах рiзних лiкiв наповнив кiмнату.
   Приймаю якiсь ганчiрки, що лежали  на  стiльцi,  й  сiдаю.  Кiтi  довго
мовчки дивиться на мене сво?ми великими, чорними очима й опiсля  говорить.
З перших слiв пiзнав ??, Кiтi, що тiльки одна вмi? так говорити.
   - Не подумайте, що я заслабла. Я зовсiм не слаба. То мама упевня?  мене
ввесь час: ти слаба, Кiтi, ти мусиш лягти. А я  зовсiм  не  слаба.  Я  лиш
сердита, що ви  прибувши  до  Ясiня,  замiсть  того,  щоб  зайти  до  нас,
забралися до сiльсько? хати. Рiвно ж мене турбу? ваша нога. Вона  зда?ться
була поторощена дум-дум. А як  тепер?  Цiла?  Володi?те  нею?  Що  дума?те
робити? Я тепер дуже стала поважна. Ви ще  не  зна?те,  яка  я  можу  бути
поважна. Я ходжу на лови й роблю полiтику. Диву?теся?  Дарма.  Часи  такi.
Мiй батько не встанi всього сам зробити. Ну, але тепер- все гаразд.  Перед
пару днями татко зненацька  задумав  менi  зробити  несподiванку.  Уявiть,
сказав, що цього вечора до мене ма?  хтось  прибути.  Думала,  хто  такий.
Думаю, морочуся. Нарештi чекаю, чекаю, дочекала часу  коли  мав  прийти  й
нiкого нема?. Ну, думаю, обдурив мене тато. Сварюся на нього, вiн на мене.
Каже, що вiн його сюди пiслав. Це, каже, ти десь його  подiла.  Нi,  кажу.
Його тут не було. Ти жарту?ш. Ах, тут було того... У мене заболiла  голова
й мама вговорила трохи лягти. Ну,  але  кажiть  щось  про  себе.  Чого  ви
мовчите? Ви надто багато писали менi. "Далека Кiтi".  Ха-ха-ха!  Я  ходила
одного разу на те  мiсце,  де  ви  перебували  на  фронтi.  Оглядала  вашу
землянку.
   - Цiкаво. Це мене дуже цiкавить. Я колись також туди зайду.
   - Пiдемо разом. Ви менi будете оповiдати. Я люблю такi  оповiдання.  То
були такi особливi часи, що вже нiколи не вернуться й ?х  нiколи  до  того
часу не було.


   - Не бажав би, щоб вони вернулися.
   - Ну, хто його  зна?.  Я  вас  розумiю.  Але  розкажiть  i  менi  дещо.
Розкажiть про того Розенкранца. Там оповiдають такi  жахи,  i  як  це  так
сталося, що на ваш потяг напали якiсь чорнi маски?  Це  як  в  романi.  Це
продовження романiв.
   Розказав. Коли скiнчив, попросила мою .руку.  -  При?мно  менi  тримати
вашу руку. Чи не чу?те рiзницi, мiж мо?ю  долонею  й  тим  крiсом,  чи  то
скорострiлом, що його та рука тримала.
   - Рiзниця та, що там бiй з життям, а тут боротьба за життя.
   - Дехто каже не так. Знаю. Це каже той, хто не вiдчув того,  що  вiдчув
я.
   - Як то?
   - Цього менi не хочеться казати. Просто, я  вбачав  безцiльнiсть  тако?
вiйни, що ми ?? пережили. Все мусить мати певну цiль.
   - Якщо ви не помиля?теся, то кажете правду. Думаю, що  помиля?теся.  Це
говорить у вас той утомлений "ви", той, що понiс великi рани,  той,  що...
взагалi... Ви кажете так, але вже друге поколiння так не скаже.  Принаймнi
думаю, що так не скаже. А тепер ви вже не хочете боротися?
   - Дивлячися за що.
   - Ну, наприклад?
   - Багато ? справ, що за них варто боротися. Наприклад за свободу.
   - В чому ви розумi?те свободу?
   - Признаюся, що це слово не зовсiм для мене ясне, але приблизний  змiст
його ясний для кожного.
   - Дми-три-ку! Дмитрику - вона дивилася й  мовчала.  Дивилася  вперто  з
коханням в очах. Нахилився до не?, ?? голiвка трошки пiднялася.
   - Ще любий! Ще далекий. Ааах! - i вона вiдхилила  голову.  -  Чекай,  у
мене в головi туман. Зна?ш... щось таке неясне, щось сплутане. Скажи менi,
Дмитрику? Але скажи щиро, отверто. Я так багато по цiм передумала. Ах, нi.
Це не те. От нiяк не можу найти слiв. I це завжди так. Це  мо?  прокляття.
От живу тут у тих горах, люблю ?х, а душа неспокiйна.  Тiсно.  Свiт  такий
широкий, такий широкий, а менi тiсно. Гори душать. Я думала, що  станеться
iнакше. Сиджу бувало в лiсi на  пеньочку  й  уявляю  собi,  як  скiнчиться
вiйна, як наше вiйсько переможе ворогiв, а наша  влада  заключить  славний
для нашо? кра?ни  мир.  Так,  так.  Це  на?вно,  але  я  ось  така  на?вна
патрiотка. Так, так... Тут нiчого не зробиш. Я  завжди  мрiяла,  що  вiйна
скiнчиться перемогою, що ми переможемо. А тодi... Боже мiй,  тодi  стiльки
можливостей. Тодi й гори нашi поширились би. Тодi ти панi, ти ось тендiтна
Кiтi Йонаш. Ти  ?деш  собi  свобiдно  по  сво?й  широкiй  кра?нi,  голосно
говориш, смiло дивишся в вiчi. От,  от!  Це  влада!  Це  панування.  Цього
хочеться менi. I тепер... Все рухнуло.  Все  пiшло  до  бiса.  Ну  й  щож.
Зявилися якiсь укра?нцi. Хто знав колись про укра?нцiв? Що це за народ? Де
?х iсторiя? Чи ж це не смiшно, що зненацька, з невiдомого виступа?  якийсь
народ, що його нiхто нiколи не знав i ... Та ну його к Богу.
   Замовкла й дума?. По хвилинi раптом пита?: - I ви також укра?нець?
   - Я, Кiтi, також укра?нець! - вiдповiв я так само твердо,  як  впав  ??
запит.
   - О це дивно -  сказала  вона.  -  В  такiм  разi  ми  розiйдемося.  До
побачення! - i одвернулася.
   Мене це проняло. - "Кiтi", шептали мо? вуста, але я встав. Вона хороша,
мов лелiя, приваблива, як iдеал. Тонка, кришталева, вона та?ла в собi  всi
насолоди раю й усi муки  пекла.  "Кiтi"  -  шептали  мо?  вуста.  Хотiлося
кинутися до не?, обняти й скавулiти перед нею псом. Але голова  ??  лежала
одвернута й мов не жива. Лишень ковдра  на  тому  мiсцi,  де  хоронила  ??
груди, злегка хвилювалася.
   - До побачення! - сказав твердо, обернувся й вийшов. Йонаша в  хатi  не
було. Це доречi. Не хотiлося говорити. До  чорта  все.  Твердо  й  сердито
поступав у темноту.



   10

   Було прикро, але перемiг. Дома довго ходив по хатi й мiркував.  В  очах
стояла кришталева мара, у грудях пожежа. Ах, ну його!...
   Через кiлька  днiв  знов  затягнув  би  себе  у  вiйськове  середовище.
Атмосфера  почала  охолоджуватися.  Йонаш  дещо  втихомирився  й  ясiнськi
громадяне продовжували жувати жвачку сво?х великих буднiв.
   Марiйка, пiсля того, коли пережила тяжкi наслiдки вiдзначалося  якимись
при?мностями. Довга  й  небезпечна,  без  належного  лiкування  й  харчiв,
хвороба, ранення Павла, його вiд?зд на Буковину  й  нарештi,  по  при?здi,
арешт, все це не могло не залишити  на  нiй  сво?х  слiдiв.  Змiнилася  до
непiзнання. Дещо погрубшала, розплився стан, обличчя помарнiло й на  ньому
зявилося кiлька вимовних зморшкiв. Однi чорнi й великi очi, що  захоронили
свою нервову красу. Вони глибокi, теплi та прозорi.
   Батько ?? недавно також помер, але це не так ?? торкнуло, бо в останнiй
час вона все з ним не зустрiчалася. До само? смертi не мiг дарувати ?й  ??
зради Манiвчукiвськоi  традицi?.  Два  його  брати,  прибувши  з  вiйська,
послiдовно й завзято продовжували ворогувати з нами. Ми  ж  навiть  робили
заходи розвязати цю справу полюбовно, але все те нi до чого не привело. Тi
навiть не хотiли з нами розмовляти. Це були нашi  заклятi  вороги,  що  ?х
Йонаш i Ко. не використали тiльки тому, що бувають речi, що ?х нi на що не
використа?ш. Нам вони шкодити не могли.


   Павло сидiв заложником у вiйськовiй касарнi. Спочатку до нього нiкого з
наших не допускали, тримали пiд сильною вартою, але згодом, коли полiтичне
небо дещо прояснилося, до нього пускали наших жiнок, а потiм i Юру.
   Сам Павло ввесь час лютував i ревiв, мов замкнений лев.  З  горла  його
щоденно виривалося тисячi найвибiрнiших лайок. Вiн готовий був  переколоти
черепи усiм "чортовим стражакам" i показати всьому тому  начальству  дулю.
Його стримував Юра, що мав на це свiй погляд i просив зачекати.
   Вступ мiй до залоги одразу змiнив його долю. Одного ранку приходить  до
нього його барчистий, з розтятим носом,  мадяр-прислужник  i  заявля?,  що
заступник команданта залоги Дмитро Цокан хоче з ним бачитися.
   Вiдчиняються дверi й у супроводi двiх пiдстарший входжу до келi? Павла.
Той спочатку не зрозумiв, що сталося. Не  вiрив  сво?м  очам.  Опiсля  вiн
ревiв з радостi й обняв мене, як медвiдь.
   - Збiрайся, кажу, i виходь. Досить з тебе капiти тут.  Юри  з  нами  не
було. Вiн  у  таких  випадках  тримався  сторони.  Зате  Марiйка  мало  не
збожеволiла з радостi.
   Гiрше стояла справа з арештованими в сiльськiй  хатi.  ?х,  правда,  не
вивезли одразу: до  Сиготу,  але  наш  сенедрiон,  що  в  ньому  переважав
Iзра?ль, не ризикував випустити ?х на волю. Утворивши з  комiсi?  комiсiю,
що в свою чергу була перероблена ще в комiсiю, порiшили зробити  докладний
допит увязнених, половину зних випустили, а трьох, на чолi  з  Тулайданом,
вiдправили спочатку до Сеготу, а потiм до Кошиць.
   Розенкранца, пiсля належного оплакання усiм  жидiвством  Мармарощини  й
цiлого свiту, так само належно поховали. Преса цiлого свiту писала про  цю
страшну подiю. Прибула навiть якась голяндська  чи  англiйська  мiсiя,  що
збiрала вiдомостi, фотографувала гуцулiв, робила донесення сво?м владам.
   Брат Розенкранца одразу ви?хав до Будапешту й звiдти пiдготовляв  грунт
для процесу. Його по?здка не обiцяла для увязнених нiчого доброго.  В  той
час мадярська столична преса, торкаючися подiй в  пiвнiчному  сходi  сво??
держави,  не  раз  вказувала  на  "необхiднiсть  безоглядного   в   коренi
пiдрiзання бунтарського елементу серед русинiв".
   Один тiльки незначний часопис осмiлився писнути про "неймовiрно жахливi
вiдносини на Верховинi", про "ненормальнi  вза?мновiдносини  мiж  мiсцевим
населенням  i   жидiвством",   про   "самозрозумiлий   зрiст   вiдпорности
населення", i т. д.
   Але це був голос з провiнцi?. Переходовi, поступовi,  соцiялiстичнi  та
комунiстичнi   органи,   вбачали   в   тому   лише   "зрiст    небезпечних
нацiоналiстичних  тендендiй  серед  населення,  а  разом  з   тим,   зрiст
антисемiтизму. Подiбнi явища,  в  iнтересi  братського  пролетарiяту  всiх
кра?в, необхiдно поборювати в найрiшучiший спосiб".
   - То зна?те, - розважав Хомишин, сидячи над "гальбою" в  корчмi.  -  то
краще жида не чiпай. - То, приплющував вiн сво? маленькi впалi окулярики -
такий народ... О то народ! Це вже повiрте менi. - i при цьому запивав сво?
зауваження пивом. - Це зна?те, сусiдо,  -  витераючи  сво?  рижi  вусиська
картатою синьо?  барви  хустиною,  -  доля  вашого  брата  нiд  нiкого  не
обходить. Хай тут, скажу вам сусiдо, тисячу  гуцулiв  передушить  тиф,  чи
голод, хай отакий Розенкранц висосе з чоловiка останню  кров,  i  кого  то
болить?
   I Хомишин почухав праву  щоку  носа.  Вiн  бачить,  що  його  фiлософiя
знаходить пасивне спiвчуття  в  спiврозмовникiв  i  гостей,  залякався  й,
нахилившися, майже шепотом диха? в вухо сусiдовi: - а зачепи одного  жида,
ооо... - i махнув pyкою. - Це вам, - знов  нахилився  до  вуха,  -  такого
ляменту нароблять, що бий тебе сила Божа. Чоловiк краще плюне  й  вiдiйде.
Це вже повiрте менi...
   - Ма?те  рехт,  сусiде,-  пошепки  вiдповiда?  спiврозмовник  i  обидва
мiняють змiст розмови.



   11

   Час набрякав подiями, що клали  тривалi  помiтки  на  сторiнки  iсторi?
Гуцулi?. Кольосальна по  свойому  розмiрi  та  й  артистичностi  революцiя
обняла  Европу.  Гори  нашi,  вбранi   пошматованими   лахами,   опинилися
безпорядними й у необмежнiй сво?й на?вностi намагалися  малпувати  сусiднi
кра?ни. Днi проходили туго  й  обережно.  Зливи  й  сердитi  вiтри  швидко
пiдштовхували зиму, а разом з нею i бiду. Населення корчилося, стискалося,
мов кулак, тиснулися до сво?х .одиноких захисникiв-гiр  i  напнято  чогось
чекало.
   Зараз по звiльненнi  Павла,  мiж  ним,  Юрою  й  ще  кiлькома  з  наших
"верховодiв"  вiдбулася  нарада.  Юра  обкладав  себе  часописами,  що  ?х
приносили для нього з долини, читав i товмачив  сво?м  краянам  Вiльсоновi
параграфи, говорив про нашу ?днiсть  з  тамтими  братами  за  горами,  про
необхiднiсть об?днання...  Вiн  намагався  переконати  всiх,  що  коли  ми
захочемо, то нiяка сила не встанi перешкодити нашому визволеннi.  Вдаряючи
кулачиськом об стiл, вiн кликав на свiдкiв усiх богiв i  заклинав  гуцулiв
вступати всiх разом до сво?? армi?, що ?дина принесе нам волю.


   Справа одначе стояла не блискучо. Тисячолiття неволi поклала  на  душах
народу глибокий i  сумний  слiд.  Та  все-таки  перемогло  чудо,  на  очах
творилася легенда. Кувалися мечi визволення й помсти. Родилися й  вилiтали
в пiднебесну височiнь  гордi  гасла  боротьби,  що  безжалiсно  на  черепя
крушили рештки злочинно? пасивностi, а в огнi  i  муках  формувалися  новi
пiдстави будучого храму.
   Бiгли по горах порванi хмари. Ступали по оголених шпилях величезнi босi
лапи сердитих i обережних небесних летунiв, ступали чуйно  й  м'яко,  нiби
тигрицi дзвiнких джунглiв.
   Ще день, ще два. Небо твердi?. Хмари замерзають у фантастичнi гiганськi
крижини, що прудко летять, труться одна об одну й, розсипавши на  бiльйони
кристаликiв, щиро посипають ними  твердi,  повнi  камяних  м'язiв  постатi
Карпатських велетнiв.
   Наша залога день-денно, як тiльки ранок вступав до касарнi, пiд  звуком
сурми пiднiмалась i жила твердим вiйськовим життям.  Дисциплiна,  порядок,
чергова служба, телефони й розпорядженя. До мене сходилися всi нерви  низу
й гiр. Коли впали снiги, все частiше  i  частiше  в  мо?й  канцелярi?,  на
головнiй вулицi, почали зявлятись суковатi гуцули,  що  вперто  домагалися
харчiв. "Жiнки, ади, пухнуть  з  голоду,  дiточки  ?нчать,  гейби  з  тебе
пичiнки вийма?".
   Але хлiба не було. Хтось пустив поголоску, що Укра?на, що  повстала  за
горами, дуже багата на хлiб. Ходили чутки, що там  гни?  пшениця,  що  там
картоплею свиней кормлять, що хлiб там щоденне ?дло найбiднiших людей.
   Це оповiв Iван Щутка, що недавно при?хав з полону. Вiн був на Укра?нi й
привiз з собою кусень хлiба. Сусiди з околичних грунiв позбiгалися,  бодай
подивитися на хлiб. А полонений розломав шмат хлiба на  дрiбнi  кусники  й
роздал, мов проскурку, народовi.
   - Там, газдове, того хлiба, що пси не ?дять. На Укра?нi, газдове,  хлiб
сiють просто так собi... Вийшов на поле, зорав, вкинув зерно, а воно, ади,
за кус ч?су i вiгналос? в таку-оо стеблину.
   Встав i показав рукою аж пiд стелю. - Там, чеснi газдове,  земля  така,
що масти нею хлiб, гей би маслом i ?ж. Там не те, що нашi гори.
   Газди i газдинi слухали й дивувалися. Дрiбочки  хлiба  не  ?ли  одразу.
Обережно, мов святощi, несли в кулаках додому й вiддавали дiтям.
   - На. Сесь укра?нський хлiб. Сесь дав ми  Iван  Щутка,  а  той  був  на
Укра?нi. ?ж, дiтинонько, ?ж, бiдо моя.
   А коли знов посходилися до Щутки газди, вiн збива? розчухране волосся i
каже: - то, чеснi газдове, тота Укра?на, що сорок  мiльйон  народу  раху?,
виживлю?, зна?те, пiв свiту. А ось ми тутка гинемо. То ? кривда велика, бо
i ми укра?нцi, бо то i наш хлiб.
   Газди слухають i кивають головами. ?м от курити кортить, та нема? чого.
Щутка розiйшовся i горить. Вiн громи  кидае,  домага?ться  винного.  Дайте
його сюди!
   Дiйшли до того, що порiшили писати до Укра?ну скаргу.  -  Айно!  Досить
чекати Ми також люде. Хай Щутка сiда?. Вiн i свiту бiльше бачив i  Укра?ну
зна?. Пишiть, газдо Щутко!
   Та чим напишеш? Ади, пальцем не нашкраба?ш. Треба паперу  i  все  iнше.
Газди нишпортять по тайстрах й кишенях, може там у кого шустка завалялася.
   - Гей би  на  палiнку,  -  кпиться  Юра  Свиридчук.  -  Гей  би  випити
закортiло.


   Зложилися i той саме Свиридчук, щоб не кпився,  нiчно?  години,  мусить
iти до Ясiня й з-пiд землi видобути паперу.
   Пiшов i видобув. Довго  барився,  газди  чекали  й  лаяли.  Не  хватало
терпцю. Навiть говорити не було чого. Сидiли мовчки. Кожний думав над тим,
що писати. Кожний мiркував у душi  тверде  слово  скарги.  Гiрке,  напо?не
слiзьми й скороботою, слово душило кожного й треба якось  умiти  висловити
його.  Укра?на  ввижалася  кожному  Божим  образом.  Вона  ?х  вислуха?  й
допоможе. Вона пiшле ?м отого смачного хлiба. Одже ж там стiльки його.
   - Ну, Юро, дорiкають Свиридчука, коли той вернувся.
   - Тебе, сарако, агiй лиш по  смерть  посилати.  Сiдайте,  Iване  Щутко.
Пишiть.
   Iван сiда? урочисто до столу, кладе перед собою цiлий бiлий,  як  снiг,
акруш паперу, насаджу? нове блискуче перо й уважно  слинить  його.  Другий
газда каламар вiдкоркову?. Iван мача? раз, обтира? перо, мача? другий раз,
довго примiря?ться й великими друковими лiтерами пише:
   "Скарга iд Велико? Укра?нi мармарошських русинiв-укра?нцiв".
   Газди уважно слiдкують за кожною  лiтерою  й  терпеливо  мовчать.  Iван
написав i прочитав написане в голос. Добре. Всi одобрили Саме так, рихтик,
правдиво.
   "1) Ми потрiбу?мо насам перет хлiба не ма?ме. Лiса не ма?мо також.
   Написав i перечитав знов. - Правда! Саме так У лiсi живемо, а  лiса  не
дають.
   2) Худобi пашi не ма?ме не  волам  не  коровам  нидробли  нийако?  пашi
ходобi не ма?ме хоч хто яку хвостяку лишив од вiйни.
   3) Землi не ма?ме орущойi де досiяти а дедокостити худобi сiна.
   5) Священики нас дуже дерут што немож уже дихати.
   6) Нема?ме соли цим посолити ан запалити сiркачiв не ма?ме.
   7) Завтра голi будемо ходити незнайеме ци немайе ци закрито.
   8) У нас по 100 нумера хат на грунi i повише автих хатах потри сини  ан
отець и мати отипер би кожному дужеби треба земли
   9) Потрiбу?ме лiса 200 угрiв i потрiбу?ме бiльше лiса.
   10) Ан сим цасом хлiба нема мелаю бо не купиш i  не  заробиш  а  друге?
забрали однас нiгде доробити. Присилайте нам як най скорше хлiба.
   Наша рада досудила  ми  хоцеме  ко  вам  ко  Укра?нi  бути  i  сим  вас
поздоровляйеме от найстаршого донад меньшого".
   Щутка дописав i ще раз на голос перечитав Пiд час цього було так  тихо,
що чути, як сапають груди слухачiв. Вони  зовсiм  занiмiли  i  подiбнi  на
куснi ледь обтесаних камяних фiгур От добре Файно!  так  якраз  Нiколи  не
сподiвалися, що Щутка  так  рихтик  утне.  Газди  дивуються,  пiдшморгують
носами, витирають долонями очi.
   Пiсля всi один за одним, числом дванадцять i один пiдходили до столу  й
з мукою й тремтiнням хто як мiг, ставили пiд скаргою пiдписи. Хто iмя сво?
нашкрабав, хто тiльки хрестика замiсть себе  посадив,  але  то  все  одно.
Скарга вийшла такою, як вони хотiли.
   Передали скаргу Юрi. "Тотой вже знатиме куди з ньов. Тотой, ади,  давно
про Укра?ну говорить".
   Скарга ця принесла нам багато  втiхи.  Порiшили  вислати  пiсланцiв  до
укра?нсько? влади. Скликали нараду, написали уповноваження  й  випровадили
на Укра?ну Павла i Пластуна.
   З останнiм довго вели переговори, щоб вiн  перейшов  на  нашу  сторону.
Ввагався, не вiрив, але коли вложили на  нього  такi  поважнi  обовязки  -
згодився. Павловi доручено пильно за ним слiдкувати.
   По грунях швидко рознеслася чутка, що  до  Укра?ни  пiслана  послiв  iз
скаргою. Дiйшли вони скоро й у додану, а в першу чергу до Розенкранцiв  та
Бобчинських. Почали знов пiдозрiло поглядати на мене. Але для мене не було
тяжкою справою в скорiм часi  вiдхилити  всяке  пiдозрiння.  Я  увiйшов  у
найкращi зносини з комендантом залоги й мав його майже в руках.
   I життя йшло сво?м чередом. Ходять потяги, дерчать телефони. У  потягах
снують сюди й гуди вiйськовi люде - раненi,  побитi,  загинутi  беззвiсно.
?дуть зо всiх полонiв, - з Iталi?, з далекого Сибiру.  Iдуть,  брешуть  на
рiзнi лади, оповiдають небувалi речi, вiрять у  них  i  iнших  заставляють
вiрити.
   Скоро вернувся Павло i принiс радiснi новини. Йому обiцяли допомогу. Ми
ма?мо працювати на мiсцi,  але,  в  разi  потреби,  буде  вислана  потуга.
Пластун також змiнився до непiзнання. Вiн зобачив, що недалеко  за  горами
твориться й росте своя держава. Вiн побачив не лише селян, а й "панiв", що
говорили, урядували на мовi, що нею говорять гуцули. Вiн  зробився  зовсiм
нашою людиною.
   Повстання пiдготовлялося досить швидко.



   12

   У мене було  безлiч  найрiзноманiтнiшо?  працi.  Часами  мозок  нахабно
вiдмовлявся  послуху.  Не  було  часу  навiть  якслiд  помитися.   Почуття
нервового напруження не покидало.
   Кiтi довго давала  про  себе  знати.  Спочатку  робив  байдужого,  далi
залаяв, але це нiчого не помагало. Йонаш погрубiв,  надувся,  нiби  гумова
подушка. Ходив чогось сумрачний  i  навiть  менше  тручався  до  полiтики.
Одного разу спробував заговорити з  ним  про  кошицьких  вязнiв,  але  вiн
тiльки махнув рукою.
   - Нi чорта, каже, з ними не станеться.
   - Ви певнi вашо? думки?
   - Це було б  талановите  iдiотство  за  якого-небудь  хабарника  вiшати
людей.
   Цi слова обернули його в мо?х очах зовсiм другою стороною. Але все таки
ми на запевнення Йонаша не полягали. Вислали Павла до Кошиць, щоб  вiн  на
мiсцi довiдався, як вигляда? вся та справа.
   Одночасно ви?хав подруге за гори на  цей  раз  Юра.  З  ним  був  також
Пластун. До Ворохти вiдправлено передову сторожу вiд нашо? залоги, що мала
б слiдкувати, чи не загрожу? Ясiню яка небезпека зо сходу. У дiйсностi  та
сторожа вислана мною з певних нашiй справi людей, що пiдготовляли грунт до
повстання.
   Те, що Йонаш, останнiми часами, нiби охолов до полiтичних справ, це  не
зовсiм виправдувалося, у дiйсностi виходило дещо iншого. Менi донесли,  що
до його канцелярi?, що вiн ?? перенiс з сiльсько? хати до лiсово?  управи,
часто заходить якийсь безрукий тип i приносить йому багато вiдомостей  про
нашу роботу.
   Бiльше того. Я дiстав вiдомостей, що Йонаш готу? на  мене  напад,  хоче
мене заарештувати  й  вiддати  пiд  вiйськовий  суд  за  зраду  вiйськових
та?мниць. Ходило отже про вiдповiдну вiдсiч i викриття безрукого  типу.  У
мене мигнула навiть думка на Янчеюка. Хто зна?, чи не найшли його  тодi  й
чи не вернули до життя. Можливо це вiн i ?. Хтось навiть казав, що  Янчеюк
дiйсно пару разiв був у Ясiню, але менi не хотiлося вiрити, бо чому б  вiн
ховався, нiби вовк.
   I я не спав. Поробив заходи, щоб розвiяти кинуте  на  мене  пiдозрiння.
Старанно  виконував  службу  залоги,  робив  порядок,  порадив   полiпшити
комунiкацiю з центром, забезпечитися бодай одним броневим потягом.  Усе  ж
завершувалося доброю пянкою в Табака, що ?? головним геро?м був  комендант
залоги. Пiсля кожно? проведено? з ним ночi  ми  верталися  найсердечнiшими
друзями й плювали на всiх Йо-нашiв з двадцять пятого  поверху.  На  Рiздво
вiн  ма?  прийти  до  нас  на  свято.  Вже  наперед  я  вказував  на  сво?
приготовления до того дня й  комендант  тiшився  на  той  день,  майже  як
хлопчина.
   А Кiтi не раз снилася менi. ?? прозора рука не раз лягала на мо?  соннi
очi й вiдносила мене в кра?ну чарiвних насолод. Я шалiв. Зривався i  гасав
по кiмнатi. Пiду до не?! Мушу бачити.  Але  приходив  день,  бiжуча  праця
поривала в свiй вир i я поволi забував ??.
   Через тиждень поз'?жджалися Юра, Павло й  Пластун.  Почали  обмiркувати
справу конгресу в Хустi, що на ньому ма? бути проголошена злука Закарпаття
з Укра?нською Державою. Тимчасом вiдбулися установчi збори  в  Сиготi,  де
однодушно присягнули пiд жовто-синiм прапором на вiрнiсть державi Ки?ва.
   Павло, заливаючись реготом, оповiдав про свою iнтервенцiю в  кошицькому
судi.


   - Зна?ш, приходимо... Отой головатий,  лисий...  Пригаду?ш,  що  голись
?днав нас з Манiвчуком? Ми, значить, входимо, - добрийдень! - Добрий день!
Одразу пiзнав нас. Що скажуть молодцi? Так i так. Прийшли, мовляв у справi
наших хлопцiв... Ааа, у справi ваших землякiв?  Знаю,  знаю.  Це,  зна?те,
погана справа. Шкода, шкода. То вони, значить, тiльки одного  пригалушили?
Дуже шкода. I реготить каналiя. Ми  одразу  зрозумiли  й  смi?мося  також.
Пiсля каже: не бiйтеся. Ми тут подба?мо. Тут ходять  рiзнi  людцi,  що  ?м
хотiлося б закусити вашими земляками, але я думаю,  що  нiчого  й  ?м  для
цього дуже мало часу. Сподiвайтеся на Рiздво дома.
   Це внесло мiж нас веселий настрiй Юра оповiв, як  на  двiрцi  в  Сигорi
якiсь типи хотiли його задержати та йому  ледве  вдалося  виховзнути.  Вiн
переконаний, що то робота Йонаша. - Але, брати, не довго вже ?м гуляти!  А
як цапнемо, одразу на шибеницю. Пять дядькiв, суд,  протокол,  приговiр  i
петелька. З ними треба рiшуче. Досить нашого брата сучi  сини  передушили.
Ми зробили помилку, що перший раз обiйшлися з ними так  по-бабськи.  Тепер
не втечуть. Кого на шибеницю, кого в заложники, а тодi поговоримо!
   У великiй напiвтемнiй кiмнатi, на дубовому тяжкому бюрку горить  лойова
свiчка, ?? кволе свiтло тремтить,  то  слабне,  то  збiльшу?ться.  Постатi
Цоканiв, що стоять i розважають серед хати,  подiбнi  на  рухливi  залiзнi
автомати. Рухаються, розмахують руками, курять, вибухають копицями диму  й
по довгому часi потискають один одному руки, розходяться.
   Залиша?ться один. Вiн довго ще ходить, курить,  дума?  часом  навiть  у
голос вирветься якась лайка. Пiсля вийма? револьвера й, поклавши його  пiд
подушку, вклада?ться до вiдпочинку.



   13

   Кiтi поважно захворiла. Прибита  мати  билася,  мов  муха  в  павутинi.
Примочки, компреси, молитви, лiкарi - все дарма. Нiчого не помогло.  Йонаш
натомiсць десь вискiпав i приволiк здоровенного псюру бернадина,  привязав
його й нещасний вязень наповняв темнi лiсовi ночi сильними воями. Вiтер не
встанi заглушити його голосу. Вовки  далеко  обходили  хату  лiсничого  й,
таким чином, пес цiлком виконував сво? завдання.
   Вертаючися пiзно вночi, лiсничий був певний, що не зустрiне коло  свого
кубла тих сумрачних з перламутровими очима створiнь.
   Але на Кiтi це вплинуло зле. Виття пса, вiтру, вовкiв, творили  навколо
прикре й непривiтне середовище, ?й хотiлося  сонця,  спокою,  ?й  ввижався
стрункий, пахучий лiс,  земля  вкрита  грубою  верствою  рудоватого  моху,
прозорi великi краплi  води,  що  застигли  на  розчервонiлому  з  чорними
вусиками обличчю.
   З прибуттям пса мрi? ?? прибрали ще бiльш хворобливих форм.  Здавалося,
що батько навмисне приволiк того пса, щоб вiн нарушував  ??  спокiй.  Вони
обидво? не говорять. Цiлий мiсяць мiж ними вза?мний  бойкот.  Нiхто  тепер
так не почував сво?? правоти, як Йонаш i, разом, нi  одна  душа  не  могла
бiльш, нiж Кiтi, бути переконаною, що причиною всiх нещасть ? нiхто iнший,
як и батько. Йонаш лютував, лаяв Цоканiв, посилав ?м як найбiльше в пельку
хол?р i святочно обiцяв, що при першiй можливостi, скрутить хоч  одному  з
них карка.
   - Слухай, - шепоче стара. - Дитина хворi?. Вона вже  навiть  не  плаче.
Вона дiстане сухоти. Що ти собi дума?ш?
   - Не я тому виною, - грубо вiдповiда? вiн.
   - Але ж вона вмре.
   Вiдчепися - скрику? вiн раптом. - Ви з мене вимотали нерви.  Ви  хочете
загнати передчасно мене в могилу! Що вона собi вбила в голову? Вона уявля?
собi, що я якась ганчiрка, покидьок, з чим можна собi бавитися, як ?й лише
заманеться. Вона хоче, щоб я  йшов  до  тих  мужикiв,  ставав  перед  ними
навколiшки й цiлував ?х постоли! А все, щоб задовольнити  ?х  примхи,  щоб
звести ?? з любовником, щоб доконати свого! Але  будь  я  проклятий,  коли
мене ця химерна дiвчина поставить на колiна. Я ще ?м усiм покажу. Я ще  ??
коханця вперед, нiж з нею до шлюбу, пiшлю на шибеницю.  Я  вже  маю  проти
цього докази! Зрадник, ренегат, продажна сволота!
   Зривався, гасав по  хатi,  лютував.  Його  обличчя  корчилося  тисячами
бридких грiмас, нiс набрякав, вуха вiддувалися. - Хай вмiра?! Хай  вмiра?!
- шеплять його здрiгаючi вуса. - Тут вiйна, боротьба!  Тут  батькiвщина  в
небезпецi !
   - Але ж i вона не менше тебе стражда? за батькiвщину. Йонаш  призирливо
стиска? широкi качачi губи. Стара знизу? сухими плечима, втера?  сльозу  й
верта?ться до дочки.
   - Дитино, - шепче вона. - Кiтi моя люба! Ти зна?ш, як менi боляче на це
все дивитися! З?ж хоч що-небудь... Кiтi лежить  i  нi  одна  ??  жилка  не
ворушиться.
   - Кiтi! Вiн божеволi?. Що ти собi дума?ш, дитино? Вiн увесь  лють.  Вiн
не спить ночами, а все десь гаса?.
   Кiтi поверта? голову й кида? на матiр байдужий погляд.  -  Вiн  зробить
якийсь злочин...
   - А все для того, - ледве чуйно говорить Кiтi, - щоб  переломити  мене.
Все на те, щоб зруйнувати цей край i вiддати його в  руки  ворогам.  Знаю.
Вiн хоче забити Дмитра. Хай зробить це.
   Дiвчина так висловила, що стара здрiгнулася.
   - Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Що ти дума?ш?
   - Так, мамо, - спокiйно  продовжу?  Кiтi.  -  Я  зроблю  також  великий
злочин. Вiн тиран. Так, батькiвщина вимага? жертов, але  не  тих,  що  вiн
дума?. Вiн запер мене в оцi гори, обставив дикими лiсами, оточив  вовками,
жахами, приволiк отого пса.
   - Дитино! Ти несправедлива. Ти-ж любиш нашi дикi лiси!
   Кiтi не вiдповiла на це.
   ...  вiн  хоче  мо??  смертi,  вбива?  мою  любов,  глумиться  й  топче
найсвятiшi мо? почування. Вiн ... вiн ... - I ?й робиться шкода себе, уста
?? тремтять, витягаються у лiтеру о й на очах збiгають блискучi сльозинки.
   - Боже мiй, Боже мiй! Защо пiслав  ти  менi,  о,  Всевишнiй,  цi  муки?
Великий всемогучий Боже! Зглянься надо мною, пiшли в  мою  хату  хоч  один
промiнчик сво?? велико? ласки ... - молиться стара.
   А Кiтi нiма. Вона лежить, дивиться сухо й безглуздо  на  стелю.  До  ??
свiдомостi лише частинне доходять  благання  матерi.  ??  серце  наповнене
згустками трагiчно? любовi й не прийма? до себе  жалю  й  спiвчуття.  Воно
пiде на все, переступить всi гряницi, злома? найсвятiшi закони ...
   Кiтi заплющу? очi. I раптом, з яко?сь безоднi й темноти, до не? сягнули
чи?сь ридання. Вiдкрива? очi й пiзна? матiр, що рида?.
   Тодi Кiтi оберта?ться й вста?. - Це ти, мамо?  Так.  Це  вона.  -  Кiтi
широко вiдчинила очi й дивиться на невеличку схилену  постать  коло  свого
лiжка.
   Тодi почина? все розумiти. Скида? з себе ковдру, спуска? з  лiжка  нагi
нiжки, торка?ться ними встеленого медвежою шкурою помосту й обнiма? голову
матерi.
   - Мамусю, - шепче Кiтi й гладить матiр  хисткою  рукою.  -  Мамусю!  Не
треба. Не побивайся. Мамунечко, добра моя мамусю! Сердечна,  щира,  золота
мамо! Встань. Ну, встань, пiдведися. Глянь на мене. Дивися, мамусю, я  вже
знов твоя Кiтi, твоя доня.
   Мати тяжко пiдводить  голову.  На  обличчi  висять  краплi  слiз.  Кiтi
обнiма? ?? й пристрасно горне до сво?х грудей.
   - Мамусю, мамусечко! Я тебе дуже, дуже люблю. Ти щира, ти не ма?ш злого
в серцi. Ти вiльна вiд великого грiху. Ти можеш  ясними  й  чистими  очима
дивиться в обличчя правди. I я щаслива, що маю таку маму. Щаслива, що  маю
коло себе хоч одну душу, що ?й можу геть усе, до ?диного слова, сказати. А
сказати хочеться багато. Безлiч хочеться сказати, тiльки соромно,  матусю.
Соромно все сказати.  Дума?ш,  що  будуть  про  тебе  зле  думати,  що  не
зрозумiють тебе. Дума?ш, що ти станеш менчою в очах людей. Воно  не  треба
цього соромитися. Боже! Коли б  я  мала  сили  сказати  всю  правду  й  не
соромитися. Мамусю! Навчи мене тих слiв, що ними можна сказати правду.
   Очi ?? заблищали слiзьми радостi. Вона ще бiльше горнеться  до  матерi.
Чу?, що ?й ста? лекше, що внутрi ?? розта? щось те тяжке, згусле.
   - Мамусю! Не думай, що я така зла. Я добра, але й я ображена.  Подумай,
мамусенько, як менi тяжко. Подумай, в який я  час  росла  й  виховувалася.
Гiмназiя, початок вiйни, вiйна. До всього; ось це  нещастя.  Я  нiколи  не
зазнала вiдрадно? хвилинки. Пригадую школу. Тяжкi, касарнянi  мури.  Сухi,
мов пергамент, чернечi обличчя вихователiв. Вiчне переслiдуванiй  жахливою
системою виховання. Ми не мали права сказати слова одверто. Ми вели  вiчно
боротьбу  за  мову.  Виплекувано  в  нас  штучний,   хвальшивий,   надутий
псевдо-аристократизм, зроблено  з  нас  дурних  провiнцiялок  з  комiчними
поняттями й уподобаннями. Ми голоднi на  культуру,  на  культуру  глибоку,
безпосередню, що ?? мають в  собi  хоч  би  отi  гнобленi  вiками  гуцули.
Мамусю. Я не кажу дурниць. Коли ти лишень трошки вдума?шся в мо?  слова  i
пiзна?ш суть живучостi гуцульсько? душi, ти не будеш звати мене дурненькою
дитиною.
   Нашi всi отi Бабчинськi, Пластуни, все оте покалiчене  духовенство  без
нiяких духовних потреб, все то, мамусю, й ? наше горе, наша кара, защо  ми
сьогоднi несемо вiдповiдальнiсть. Всi вони ?  раби  й  дикуни,  що  носять
краватки й живуть у кiмнатах з мiщанськими оздобами, що мають претенсiю на
аристократизм. Уяви ввесь комiзм людей, що, не знаючи чужо? мови, калiчать
??, щоб тiльки уявити себе чимсь, що на його думку ? аристократичним I  я,
мамусю, аж тепер починаю розумiти це зло. До цього часу менi здавалося, що
то дрiбниця, що так i ма? бути.
   I нарештi, мамусю... Дай менi силу сказати останню  правду.  Нарештi  я
покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю...  Можливо,  мамусю,
вiн i не... Нi, я цього не можу  сказати.  Вiн  жива  з  нервами  й  душею
людина. Вiн аристократ вiд природи, вiн культурнiший вiд iнших.
   I як же тепер? Що менi робити Вiдректися його, стати на сторону батька.
Зректися само? себе й пiти  до  них,  до  Розенкранцiв,  Бабчинських?  Нi,
мамусю. Я не можу йти до них. Я не можу бути зрадницею того, кого  вибрало
мое серце. А разом з тим я не хочу й зраджувати сво?й  батькiвщинi.  Що  ж
робити?
   Не плач, мамусю. Я дiйсно жорстока дочка. Я роблю лихо й хочу,  щоб  ти
спокiйно на нього дивилася. Але все таки не плач. Дай тебе поцiлую. Ну, ще
раз. Боже, мамусю, якi солонi тво? уста й щоки. Поцiлуй i  мене.  Ще  раз.
мiцнiше. Менi так легко тепер. Я чую навiть  бiльше  в  собi  сили.  Боже,
Боже! Коли б менi побачити його. Нi, нi! Краще не бачити. Я  не  переконаю
його. Цi твердi камянi мужчини. Вiн не послуха? мене. Ах, мамо, мамо!  Все
котиться до долу.
   I Кiтi горнеться до матерi.
   Ах, мамусю, як хочу його бачити, чути коло  себе!  Що  я  дала  б,  щоб
тiльки його мати тут. Я вiднайшла б знов життя, а так  нема?  сили.  Нема?
сили, що втихомирила б кхання. Нема? розуму,  що  мiг  би  мудрими  чинами
оминути вiйну, революцiю й любов. Я в цьому переконалася.
   От ти часто кажеш - подумай, подумай. I я думаю, маю безконечно.  I  що
далi думаю, то бiльше заплутуюся, менше знаю, що робити. Часом вже гада?ш:
- ну, я зроблю так i так. Це буде розумно, а за хвилину робиш i  сiм  щось
протилежне, зовсiм нерозумне. А може то й розумне, мамо. Може так i треба.
Я от i тепер, я розважаю, як людина, що все розумi?, але чому  ж  не  можу
зробити, щоб все сталося добре. Чому не встанi не тiльки примирити  батька
й Дмитра. Мадяршину й укра?нцiв, жидiв i гуцулiв, а  навiть  не  встанi  й
себе примирити. Чому, мамо? Можеш мене осудити. Осуди. Осуди  гостро,  але
тодi осуди все. Зроби, мамо, гостру цензуру й  викинь  з  життя  непри?мнi
мiсця. I коли ти дума?ш, що вiд цього щось краща?, викинь усе. Забудь,  що
сказала тобi, пропусти повз тво? вуха, не думай про це. Я ж думаю, що  вiд
цього нiчого не покраща?.
   Кiтi раптом замовка?. Подумавши, нiби чогось злякалася. - Боже!  Я  так
багато говорила! Я ще нiколи так багато й так поважно не говорила.  Даруй,
мамусю!
   Зо всiх куткiв кiмнати вилазить вечiр; Вiкна поволi гаснуть.



   14

   Сотник мадярсько? армi? Артур Шульман, комендант  ясiнсько?  вiйськово?
залоги, по довгих i впертих домаганнях Йонаша, нарештi, приняв  останнього
дня  довшо?  розмови,  що  торка?ться  справ  "нашо?  провiнцi?".  Розмова
вiдбува?ться у головнiй кватирi, при Церковнiй вулицi недалеко вiд двiрця.
   Рiвно в шостiй вечора сотник вернувся зо служби, передягнувся,  закурив
i сiв. В ту саме хвилину повiдомляють пре при?зд Йонаша.
   Сотник покашлю?, вста?. Пiдходить до завiшеного вiкна. З  надвору  чути
брязкiт балабонiв. Йонаш прибув санками. Пара хвилин i  Йонаш  роздяга?  в
почекальнi свого тяжкого з лисячим комiром кожуха, витира? хусточкою мокре
вiд снiжинок розчервонiле обличчя, носа, очi й пружнiми кроками входить до
кiмнати сотника.
   - Сердечне поважання,  пане  сотнику!  -  Вiта?  з  низьким  елегантним
уклоном Йонаш коменданта.
   - Вiтаю,- пане лiсничий! Дозвольте запропонувати мiсце й цигарку.  Щиро
прошу вас.
   - Дуже вдячний. Вибачайте, що змушений забiрати  вам  ваш  дорогоцiнний
час - сiдаючи говорить Йонаш. - Я дозволив собi потурбувати  вас  в  однiй
важливiй справi, що безпосередньо  торка?ться  нас  з  вами,  в  розумiннi
дальнiшого перебування нас у цiй кра?нi, як ?? господарiв.
   - Радо вислухаю в цiй  справi  вашi  мiркування  -  витираючи  сiрника,
ввiчливо дода? сотник.
   - Вони, пане  сотнику,  не  складнi.  Вони  зводяться  до  того,  що  в
дальнiшому нам з вами загрожують непри?мнi ускладнення, що можуть принести
нам не мало прикрих хвилин.
   -  Пан  лiсничий,  розумi?ться,  опiрають  сво?  мiркування  на  якихсь
конкретних доказах?
   - Дозволю задовольнити запит пана сотника. Одна довiрена менi особа, що
ввесь  час  докладно  iнформу?  мене  про  стан  рiчей,  в  останнiх  днях
повiдомля?,  що  серед  населення  краю  зростають  небезпечнi  тенденцi?.
Доходить до того, що населення намiря? потурбувати нас повстанням.
   - Що? - витрiща? очi сотник.
   - Так, пане сотнику. I  що  головне,  то  дозволю  зауважити,  до  цi??
авантури замiшанi люде, що стоять  близько  головного  командування  нашо?
залоги, що, дозволю собi сказати, ? вашими помiчниками.
   - Пан лiсничий бажають висловити менi сво? твердження яснiше.
   - Розумi?ться.  Смiю  доложити,  що  тi?ю  особою,  що  працю?  в  двох
напрямках, ? ваш заступник.
   -Ха-ха-ха! Але; пане лiсничий! - заливаючися реготом i випускаючи хмари
диму, говорить сотник. - Та  ж  пан  Цокан  виявив  себе  в  останнi  часи
настiльки спритним....
   - В органiзацi?... - перебива? швидко Йонаш.
   - Пардон. Я не докiнчив свого речення пане лiсничий.
   Так, в органiзацi?, але нашо? залоги. Наша залога виглядае тепер цiлком
поважною вiйськовою формацi?ю. Здiсциплинована, добре  сiтуована,  надiйна
i, що найголовнiше,  склада?ться  з  рiзноманiтного  елементу  ...  У  нас
мадяри, словаки, у нас русини. Все то зжилося, все то збите, все дiйсно, в
повному значеннi слова, ? неабияка  мiлiтарна  сила.  Мiй  заступник,  пан
Цокан, найкращий приятель i довiрений в останнi  часи  докладно  висвiтлив
менi всi фантастичнi чутки, про якесь там нiби повстання.  Яке  повстання?
Хто повстане? На кого повстане? Дозвольте. Вказу?те на укра?нцiв. Укра?нцi
в  останнiй  час  занятi  власними  справами.  Вони   мають   большевикiв,
полякiв...  Вони  ведуть  на  три   фронти   боротьбу.   ?х   дипломатичне
представництво в Будапештi веде переговори з нашою владою, про  постачання
нами для них збро?. Вони домагаються вiд нашо? влади признання ?х держави,
а при цьому, розумi?ться, не може й бути мови про якесь там Закарпаття. Та
це ясно. Укра?на в цьому не  заiнтересована.  Мiсцеве  населення  виморене
вiйною й голодом, воно не ма? нi людей, що його вели б, нi засобiв. Хто  ж
тодi повстане? Пане лiсничий даруйте, прошу вас щиро, але вашi побоювання,
мабуть позбавленi рiчевостi. Смiю вас запевнити, що все буде гаразд  i  за
сво? слова готовий завжди вiдповiдати.
   Йонаш почав помiтно хвилюватися. Вислухавши  терпеливо  до  кiнця  мову
сотника, лiсничий зауважив:
   - А все таки вашi, пане сотнику, твердження не вiдповiдають дiйсностi.
   Сотник витяга? шию, виставивши вперед праве ухо.  -  Так.  -  продовжу?
Йонаш.  -  Повстання  готу?ться  i  то  на  скоро.  Воно  розпiчнеться  на
гуцульське Рiздво. Про це мусите негайно повiдомити центральну владу.
   - Ха-ха-ха, хо-хо-хо! Тон ваш, пане лiсничий,  набiра?  шорсткостi.  На
Рiздво, кажете? Сьогоднi? Це тодi, коли я з паном Цоканом гоститиму в його
батькiв? Ще може скажете,  що  Цокан  одночасно  зо  мною  керуватиме  тим
повстанням. Ха-ха-ха! Нi, нi-нi! Я, пане лiсничий, дуже зобовязаний вам за
вашi турботи, але...
   - Пане сотнику! - зрива?ться Йонаш. - Ви не орi?нту?теся в справах!  Ви
сто?те  далеко  вiд   дiйсностi.   Завтра   почина?ться   повстання!   Ним
кермуватимуть Цокани! А як ваш заступник призначений комендантом Ясiня  на
ваше мiсце. Доношу вам це i домагаюся вiд вас негайного повiдомленя  влади
й зроблення вiдповiдних заходiв у справi оборони, а рiвночасно з  натиском
домагаюся арешту Дмитра Цокана!
   Вiн почервонiв. Очi заблищали. Сотник, закусивши губу  стримував  себе,
як мiг. Вiн намагався заховати поставу джентельмена до кiнця.
   - Даремно, пане лiсничий, зволите хвилюватися. Я е комендантом залоги й
за  все  сам  вiдповiдаю.  Вношу  пропозицiю,   подати   вашi   мiркування
центральнiй владi вами особисто, а рiвно ж запропонувати ?й  вашi  послуги
на посаду коменданта Ясiня. Я охоче переступлю вам мо?  обовязки  й  мiсце
Ну, а тепер до побачення Надiюся, що все буде гаразд Одночасно подбаю  про
те, щоб вашi пророкування не стали дiйснiстю.
   Йонаш остаточно схвильований. Вiн тремтить, от-от не витрима?,  вибухне
й засипле коменданта сво?м гнiвом. Не помiтивши подано? комендантом  руки,
вiн швидко вирива?ться  в  дверi,  накида?  кожуха  й  через  пару  хвилин
балабончики сповiстили його вiд?зд.
   Сотник  Шульман,  ображений  до  глибини  душi  неможливим  поводженням
Йонаша, обурений, не ходив, а гасав по кiмнатi. Вiн не розумi?,  як  мадяр
може себе так поводити. Вiн ще покаже тiй поганi, хто вiн такий  i  нiколи
не дозволить всякому лiсничому  втручатися  в  вiйськовi  справи.  Вiн  ще
викличе його перед суд чести за образу  мадярського  старшини.  -  Дивися,
хам! Бач, яка морда Б? в голову якусь нiсенiтницю, злий на Цокана за  свою
зiдiотiлу дочку й дума?, що це вже пiдстава  для  того,  щоб  робити  менi
скандали. Нi! Вiн тут мусить рiшуче виступити Вiн не яка-небудь  ганчiрка,
вiн  аристократ  i  старшина  Вiн  мусить  зараз  жадати   вiд   лiсничого
сатисфакцi?. I комендант пiдходить до телефону, бере слухавку, дзвонить,
   - Гальо, гальо! - Телефон мовчить.  -  Гальо!  -  кричить  комендант  i
нервово шарпа? апарат. Але невинний механiзм заскреготав  i  знов  мовчить
далi.
   - Гальо! Що там? Сучi сини, капустянi голови, подубiли? Гальо!..  -  нi
одного згуку. - Гальо! Гальо! Гальо! Тут комендант, сотник Артур  Шульман!
Що там, занiмiли?! - репету?, мов навiжений, сотник, але апарат зовсiм  на
те не реагу?. - Що за чорт? Скандал! Вiчно оте попсуття. Ех, живеш  у  тiй
чортячий норi й хай тут земля провалиться, нiяка холера  не  буде  про  це
знати. Браш, Браш! Де ти залiз, мордо,  корово  обдрiпана!  -  репету?  на
свого джуру сотник.
   З вузеньких дверей сусiдно? темно? й холодно? кiмнатки, що  сполучувала
сотникове мешкання з кухнею, в напiв вiдхиленi дверi,  висунулася  надута,
червона ипка Браша.
   Шульман пiдбiга? до нього, пха? ногою дверi, хвата?  Браша  за  чуба  й
витаску? його на середину кiмнати. - Що за чортяка  тобi  в  пельку,  моду
собi завiв показувати тiльки з-за дверей свою огидлу пику.  Сюди,  йолупе,
ма?ш виходити! Сюди! Розумi?ш? Ма?ш вийти аж до мене, стати вiддалi  трьох
крокiв, стулити копита й слухати. Капу?ш?
   - Так ?, пане сотнику! - випина? черево Браш.
   - Струнко! - команду? Шульман. - Копита, копита, осле! Ноги тво? дiйсно
iдеальна гидота Хто повставляв тобi такi кривуляки?
   - Не можу знати, пане сотнику!
   - А зна?ш, що ти повинен знати?
   - Нi. Не знаю, пане сотнику!
   - А що, коли б тебе поставили в коноплi Розумi?ш?
   - Так ?, пане сотнику.
   - То  ти  мiг  би  бути  розкiшним  страхопудом.  Гудзикiв  нема,  пояс
розлiзся. Носа втри... Стiй,  не  тепер.  Скомандую  вiльно.  Так  слухай.
Негайно менi бiжи до старшинського клюбу...
   - Так ?, пане сотнику!
   Ну. Там ти зустрiнеш панiв старшин Шровбу i Водiчку. Бiжи й  скажи  ?м,
щоб вони в десять годин вечора були в мене. Та скажи обовязково.  Стiй.  А
коли б ?х не було у головнiй залi, запитай у кельнера. Вони звичайно в тiй
маленькiй кiмнатцi грають в карти. А коли  б  ?х  там  не  було,  гони  до
панночок Крайзрiв. Зна?ш,  де  вони  живуть?  Нi.  Ну,  розумi?ться.  Коло
сiльсько? хати, за мостом. Але вони можуть i у Крайзрiв не бути.  Сьогоднi
субота й ?х може чорт зна куди занести... Так ти  забiжи  до  Боршi?в,  до
Бабчинського, до Яруса, словом, до самого люципера, але мусиш  ?х  знайти.
Розумi?ш? Нiякого чорта ти не розумi?ш Бачу по пицi. А тепер  кругом  марш
Але раз-два
   Браш пiсля тако? парнi бомбою вилетiв  на  вулицю,  а  задоволений,  що
зiгнав злiсть, сотник Шульман вигiдно  вмощу?ться  у  глибокому  фотелi  й
закурю?.
   Заложивши ногу на ногу й випускаючи тонкими струмочками  димок,  сотник
усмiха?ться й дума? як то вiн заговорить з Йонашем i що то вiн вiдповiсть.
Вiн його, чортового медведя, навчить, як  поводитися  зо  старшинами.  Вiн
його, як ковбасу, удво? зiгне. Вiн йому докаже, хто тут комендант,  а  хто
лiсничий.
   У кiмнатi ясно свiтиться лямпа, на дворi темно, мiсяць  ще  не  зiйшов.
Сотник докурю?, розважливо кладе до  полiльницi  решту  й  вслуху?ться  до
гармiдеру, що дблiта? з вулицi.
   - Ага. Це гаразд. Той мiшок одразу ?х цапнув... Ну розкiшно.  -  Вста?,
обтяга?ться i натяга? на обличчя вираз жартiвливо? поважностi.
   Гармiдер збiльшу?ться. Чути, вiдчиняються  сiннi  дверi,  затупотiло  в
передпоко?в "Роздягаються"  -  дума?  сотник.  Iз  розставленими  обiймами
готу?ться зустрiти сво?х  приятелiв  i  тiльки  хильнулися  дверi,  сотник
викрику?: - ааа! Друзi...
   Решта слiв  застрягло  в  горлi.  Вiн  остовпiв.  Очi  баранячим  рогом
пролiзли на верх, а руки мимохiть пiднялися догори й так  задубiли.  Перед
ним,  замiсць  приятелiв,  стали  двi  потужнi  постатi  з   револьверами,
направленими в, його груди.
   Не голосно, але впливово, попрохали вони пiдняти його "руки в  гору"  й
"iменем повстанчого комiтету" дозволили потурбувати його арештом.  Сталося
все так несподiвано й швидко,  що  вiн  навiть  не  встиг  сказати  слова.
Одягнувся й вийшли надвiр.
   Там звичайна зимова  передрiздвяна  тиша.  На  груниках  прищулилися  й
мовчали хатки гуцулiв. Рiдко в якiй свiтиться вiкно.
   Сотника посаджено в санки i вiдвезено в напрямку  сiльсько?  хати.  Там
десь i Браш шука? сво?х Шровбу i Водiчку.



   15

   Розлютований Йонаш,  вийшовши  вiд  коменданта,  кида?ться  в  санки  й
прожогом з мiсця пустив конi в чвал. Нiчого не вдi?ш. Небезпека  неминуча.
Мусить, якнайскорiше додому, полагодити деякi справи  й  на  цiлу  нiч  до
Рахова.
   - Швидше, швидше! - жене вiн вiзника. Вiн по?де, вияснить, докаже.  Вiн
доб?ться негайно? змiни коменданта, бо цей надутий пяниця зовсiм нiкуди не
годиться. I який чорт зробив його комендантом?  Його  просто  слiд  би  на
шибиницю. Цей зрадливий пес пiдшився, обдурив!.. А все-сам винен.  Це  все
кара за мякотiлiсть. Заскиглила та коза, а тепер роби, що зна?ш.
   Темно по горах лягло. Заснiженi груди землi цiпiнiють у стисках морозу.
А мiсяць все ще не зiйшов.
   Прудко бiжать молодi коники, а легкi саночки ледь торкаються гладенько?
колi? дороги. На затоках шурнуть у бiк i далi. Мигають придорожнi  стовби,
жидiвськi хати... Земля бренить, тiка?. Бiжать рiчка, лiс,  гора.  Нарештi
при?хав. Але невстиг вiн злiзти  з  саней,  як  назустрiч  йому  виступило
кiлька людей зо збро?ю. - Iменем i т. д. ви арештованi! - Йонаш не чу? цих
слiв. Рука блискавично сягнула кишенi i  не  встигли  вояки  пiдбiгти,  як
тарахнув пострiл.
   Один  з  озбро?них  людей  скрику?  й  одразу  кляка?.  Кiлька  легiнiв
накинулося на лiсничого. Розпочалася боротьба, сапання, стогiн,  храпiння.
Через пять хвилин зо скрученими назад руками його  вiдвезено  тими  самими
саньми, що ними при?хав.


   Очунявся в льоху пiд сiльською хатою. Спочатку не  мiг  усвiдомити,  що
сталося й де вiн ?. Низенька, темна нора. Пахне щурами й ще чорт зна  чим.
Два тапчани, пiд вiконечком столик i на нiм ледь жи? тендiтний  промiньчик
лойово? свiчки.


   Одначе вiн тут не сам. На одному з тапчанiв, скулившися на подобу щура,
якась постать. При входi Йонаш зовсiм не помiтив ??. I аж пiзнiше  не  мiг
вийти з дива, пiзнавши в постатi пана сотника. Вираз, що  прикрив  обличчя
обох знайомих, не пiдда?ться означеннi. Сотник не витримав перший,  прудко
зiрвався й ревнув: - Не смiйте скалити зуби!
   Йонаш швидко вiдступив, схилився на  нари  i  замовк.  Настала  мертва,
гробова  тиша.  Чути,  як  зверху  вiдбиваються   чи?сь   байдужi   кроки.
Цок-цок-цок-цок. Чотири туди, чотири назад.



   16

   Пiсля розмови з матiрю, Кiтi дещо  поправилася.  Повеселiшала,  приняла
страву й не лежала на лiжку. Вона все думала. Видно, снувала якiсь  плани.
Хотiлося ще раз лояльно вступити в боротьбу з обставинами. Нераз  хотiлося
зiрватися в простiр i демоном летiти над горами, лiсами, туманами; злетiти
темно? ночi до страшного, забороненого  мiсця  й  там  вiддатись  у  владу
жорстокого грiха.
   Часами кликала матiр, душила ?? в обiймах,  великi  чорнi  очi  благали
чогось, чого мати  безсила  дати  ?й.  Вiдривалася,  тiкала,  плакала  або
спiвала, часами зривалася серед ночi й готова була кудись вiдiйти.
   - Це божевiлля, мамусю! - шепчуть и уста, а руки обнiмають когось,  хоч
коло не? зовсiм нема? мамусi. Навколо нiч, лiс, ви? пес, свiтить мiсяць  i
виблиску? срiбло снiгово? габи.
   Ранок, день, самота. Надходить вечiр. Пригадала, що сьогоднi у  гуцулiв
Свят-вечiр. По  груниках  у  деяких  мiсцях  яркiше  свiтяться  вiконичка,
теплiше натопленi хатки. У такий вечiр сходиться гуцульська родина,  довго
молиться перед невиразними,  мов  часописна  iлюстрацiя,  образами,  пiсля
сiда? за стiл i ?сть святу вечерю.
   Кiтi задумала  вийти  пройтися.  Надягнула  щось  теплiшого  й  вийшла.
Почина? смеркати. Тихо й поволi запада? нiч. Кiтi зупинилася й  слуха?.  I
що далi вона вслухалося, то ставало ?й при?мнiше,  легче  на  душi.  Тако?
урочисто? тишi вона, здавалося, не  переживала  ще.  Непорушне  й  струнко
стоять стiною смереки. Бiла поверхня землi ледь помiтно диха?, нiби  груди
заснуло? людини.
   Кiтi робиться надзвичайно при?мно. Болi, буревiйнi пристрастi, уляглися
спокiйно на днi ?? нутра, скулилися й замовкли. То ж у  цю  нiч  народився
Вiн,  той  великий,  що  сказав:  "прийдiте  до  мене  всi  страждающi   i
обремененнi". Кiтi зна?, що в не? сьогоднi  нема?  свята,  але  ?й  чомусь
зда?ться, що свято те якраз сьогоднi. Вiн тут, у гуцулiв  народився.  Так.
Безперечно Вiн тут народився, цi?? ночi.
   Боже мiй, Боже мiй! -  шепче  Кiтi.  -  Як  страшно  при?мно,  що  чу?ш
радiсть, що ма?ш спокiй у душi. ?й забажалося тепер любити  всiх,  обняти,
гноблених i гнаних.
   Он на грунику сто?ть хатка. Вiдколи  Кiтi  тут  жи?,  щодня  бачить  ту
хатинку, але ще нiколи не була у нiй. Вона лиш зна?,  що  там  жи?  старив
глухий, з довгим сiрим волоссям, дiд Штефан. У нього ? дочка,  а  в  дочки
дво? безбатченкiв дiвчаток.
   I ?й заманулося пiти туди. Пiшла. Пiшла просто без стежки, борхаючись у
глибокому снiгу. Штефана бачила вона не раз,  як  той  з  довгою  в  зубах
люлькою, у старому засмальцованому, побережницькому  одязi  з  сокирою  на
голому тiлi пiд поясом, просту? до лiса. Кiтi зна?, чого вiн туди просту?.
Вiн йде геть високо  на  гору,  залазить  у  хащу,  довго  сперто  кашля?,
озира?ться  навколо  i  почина?  цюкати  сво?ю  загрiтою  сокирчиною  суху
смеречинку.
   По довгому часi смеречинка пiддасться йому, тихо схилиться до землi,  а
Штефан дбайливо очищу? ?? вiд галуззя. Пiсля вийма? з-за пазухи  мотузочка
"шпаргу", робить петельку, зашморгу?  нею  смеречинку  й  волоче  ??,  мов
муравлик, до себе. I це вiн робить майже щодня. Що там дi?ться далi з тi?ю
смеречиною, Кiтi не зна?. Ось тепер вона якраз зайде й подивиться.
   I от вона вже на грунику. Серед снiгу, нiби загублена, хатинка. Навколо
нiяко? загороди, анi оборогу. Лише  невеличка,  мало  втоптана,  стежечка,
пiдбiга? до широкого, пiд порогом камiня i зника?  в  прорiзi  квадратових
дверей.
   Кiтi пха? тi дверi. Зо скреготом западають  вони  в  нутро  сiней.  Там
мокро, темно i пахне гно?м. Направо  хлiвчик,  налiво  дверцята  до  хати.
Увiйшла Через них i зупинилася коло  порога.  Ледь  промовила  привiтання,
розгубилася, не зна?, де ступити. Зправа  величезна  пiч  i  в  нiй  пала?
огонь. Свiтло з печi  освiтлю?  хатинку.  Свiжо  нарубанi  полiнця  лежать
купкою коло печi.
   За пiччю, прикрита темними дрантинами,  постiль.  У  лiвому  передньому
кутi притаковився кривий столик, вiд  нього  аж  до  дверей  вузенька  пiд
стiною лавиця
   У хатi сувора тиша. Запах, нiби у  натопленому  льоху.  На  постелi,  з
мисочкою на колiнах, сидить сумрачна, закутана в хустку, жiнка  й  голосно
сьорба? деревяною ложкою якусь страву. Коло столу з  люлькою  в  беззубому
ротi сидить Штефан i тяжко, голосно сапа?. Час вiд часу вийма? вiн люльку,
довго кашля?, харка? на долiвку i знов курить. Долiвка земляна,  мокра,  з
витоптаною по серединi ямою. На печi, у пiрванiй  вишитiй  сорочинi,  сухе
дiвчатко.
   Замiсць очей, - глибокi темнi зiрки, на голiвцi жменя сiна.
   Кiтiне прибуття не  було  тут  особливо  бажаним.  Жiнка,  що  сьорбала
страву,  муркнула  i  майже  не  подивилася.  Штефан   звiвся   на   ноги,
розкаракувато  зробив  кiлька  дибкiв  i  хрипким,  ледь  чуйним  голосом,
прошепотiв:
   Вiта?мо вас, кн?гинько! Що вони собi баж?ють?  Св?тичко  наше  увидiти?
Бiду нашу? Сiдайте, кн?гинько. Радi ми, ади, хоч таке щ?ст?чко Бог  св?тий
дарував. Один раз таке св?тичко, один раз Христос народивсi i  мир  словом
загрiв. Сидить отак людина,  гей  би  камiнь  божий,  руки  ламле,  голову
сушить... - Сильний зрив кашлю перетяв його мову. Хапнувся рукою за груди,
ноги затремтiли i вiн швидко вiдiйшов напомацки до лави.
   - Хай вiбачать, - вiдкашлявшись, продовжу? старий. - Сiв?м. Не годен на
ногах вдержатисi. Ото ?к зарiже, ?к  зач?вить,  ?к  ш?рпне  тобов...  Люфт
ма?мо добрий, але хлiба нема. Водов самов не вiд?ржисi в тiлi душа. Голод,
кн?гинько, то решток усього. Всяке горе переживе  чоловiк.  Запалив  пiпу,
сiв i думай. А голод i не закуриш i не задума?ш...  Анi  святов  водов  не
закропиш. От св?тичко Бог дав... Агiй, Олено! Мо'би кн?гинцi, гостi  нашiй
у такий час, дещо повiч?рiти... Пiшов?м нинi до Ясiн?, принiс, ади,  жменю
мелаю. Ох, т?жко, т?жко!


   I старий замовк, головою похиту?. Оленка перестала сьорбати i  протяга?
Кiтi свою мисочку.
   - Вiдкоштуйте, кн?гинько, нашого. Нич бiльше не ма?мо.
   Кiтi злякалася. Стало боляче й нiяково. Не зна?, що  сказати.  Голiвка,
що ввесь час злякано визирала з печi, сховалася. Натомiсць  з-пiд  постелi
виглянуло кiлька ягнячих голiвок. Повисаджували писочки через  драбинку  й
хрупають сiно. Кiтi зобачила це й зрадiла.
   - Дiдусю! Газдинько! Дякую вам. Я не голодна - ?й було тяжко  говорити,
бо знала мало слiв. Вона. запитала, чи зна? старий,  хто  вона,  попросила
молитися за свого батька й, пообiцявши принести  щось  з  дому,  вийшла  й
швидко, швидко побiгла додому. Вона в  той  час  зовсiм  забула  за  себе.
Думала тiльки за тих людей, що ?х щойно бачила. Хочеться  забрати  з  дому
все й вiднести тим людям. Ах, яка вона нерозумна. Вона ж могла  вже  давно
пiти до тих людей, познайомитися з ними, допомогти ?м. Скiльки це принесло
б ?й задоволення.
   Але тепер Кiтi прибiжить додому, кинеться до мами,  розкаже  ?й  все  i
вони обидвi допоможуть тим бiдачиськам. Але прибiгши до  сiней,  почула  у
кiмнатах великий рейвах. Кiтi вiдчиня? дверi, i  назустрiч  ?й  виступають
озбро?нi люди, що заявляють ?й, що вона арештована. За що?
   Але Кiтi не ма? часу на роздумування. В той саме час ?? погляд впав  на
раненого вояка, що лежав на бiлiй, заплямованiй кровю, постелi. Одразу  ?й
здавалося, що то батько, кинулася до нього, але груба рука зупинила  ??  й
вiдкинула геть.
   Кiтi отямилася у темнiй,  холоднiй  кiмнатi.  Що  сталося?  Вона  бажа?
вияснити положення й почина? грюкати у дверi.
   - Кi-тi! - почула вона слабий голос матерi.
   - Мамо! Де ти, мамо? - Кiтi кинулася в сторону голосу i знайшла  матiр.
Вона лежала на канапi й тремтiла.
   - Мамусю! Тобi холодно! Що сталося? Що, мамо, сталося? Хто там ранений?
Ой, Боже, Боже! Де ? тато?
   Мати оповiда? через плач ... i його вiдвезли, - кiнча? вона.
   - Куди? Куди його вiдвезли?
   Хiба мати зна?, куди його вiдвезли? Може вже не живе.
   Кiтi  кида?ться  до  дверей,   грима?;   кричить.   Дверi   несподiвано
вiдчиняються  i  Кiтi  сто?ть  з  розгубленим  поглядом  перед   суворими,
озбро?ними людьми. Вона просить, щоб пустили ?? до раненого. Вона допоможе
йому, завяже рани. Вона це вмi? робити. За вiйну навчилася всього.
   Озбро?нi люде дозволяють. Кiтi пiдходить до раненого й  жаха?ться.  Той
умiра?. Це вона виразно пiзна?. - Люди! Вiн умре, вiн умре! Рятунку! Дайте
щось! Чого ви сто?те?! Вiн умiра?!
   Кiтi не  зна?  сама,  що  дiяти.  Вона  чу?  наближення  чогось  такого
страшного, проти чого безсиле все на свiтi. Вона пiдходить до  вмiраючого,
покiрно схиля?тйся i дивиться на його зблiдлi уста. По  них  ще  пробiгали
останнi ознаки життя. Очi ще дивляться,  але  зовсiм  поволi  замикаються,
меншають. Кiтi голосно чита? молитву, i сльози сиплються з ?? очей.



   17

   Над миром сто?ть незмiрно велична нiч. Зорi - окремi мирi - вiчностi  -
говорять з неуявних висот про велич буття.
   Яблонецьким перевозом, розрiзуючи величезнi снiговi  замети,  ви?хав  з
Ворохти паротяг - розчищувач. Сопе, дмуха? i кра?  снiгову  цiлину.  Сипле
направо й налiво снiг, лиша? за собою свобiдну дорогу. По нiй  ма?  пройти
потяг, наладований хлiбом, для гуцулiв. Тi ще не знають про  це.  Не  зна?
також i Щутка, що писав свою болючу скаргу. Але довжелезний  потяг  сто?ть
уже у Ворохтi й тiльки  чека?,  поки  прочистять  дорогу  й  поки  дiстане
вiдомостi, що Ясiня здалася.
   В той час працювали повстанцi. У сiм годин зiбралися на кiнцi, що  його
зараз тут охрестили iмям "Свобода", i вирушили звiдсiль у трьох напрямках.
Залога здалася без бою. Всi спали i нiчого не сподiвалися.  Уночi  прибула
потуга й по всiх вулицях завешталися  озбро?нi  чужi  люди.  Ясiня  мертво
мовчала. Вiкна жидiвських i мадярських хат щiльно позакриванi вiконницями.
   У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулицi й шукав Шровбу i
Водiчку. Обганяв Ясiня, вертiвся по вулицi,  мов  навiжений  i  зовсiм  не
знав, що далi дiяти.  Пригноблений  i  знищений,  бiжить  всетаки  додому.
Бiжить бiгом. Пiт лл? з нього струмками. Бiжить i дума?, що то  вiн  скаже
свому суворому пановi. Вiн  чув  уже  страшнi  прокляття  сотника  i  щоки
починали свербiти прикрим передчуттям. На вулицi порожньо, але цього  Браш
не зауважу?. В той час з кiнця над  Ясiням  вилетiла  пiд  небо  величезна
огняна гадина. Браш зовсiм не знав, що то гасло повстанцiв. Це  ще  бiльше
його зтурбувало. Бiжить, землi не чу?. I  раптом,  коло  церкви  до  нього
вибiгають якiсь люди й погрожують йому збро?ю.
   - Куди чвала?ш? - гримнув над ним голос i не встиг Браш  отямитися,  як
тяжеча тверда рука пiймала його за комiра й тягне невiдомо куди.
   - Пусти! - кричить Браш. - Я бiжу до пана сотника!
   - Аа, до сотника. Ми от тобi покажемо сотника.  I  через  пять  хвилин,
замiсць у сотника, Браш опинився в касарнях. Тут справжня Содома й Гомора.
У темних, ледь освiчених,  коридорах  ходять  сильно  озброен  чужi  люди.
Знадвору касарня оточена також вiйськом.Кiлька воякiв витягають з  касарен
скорострiли й виносять крiси. На залях сидять стурбованi вояки залоги й не
розумiють, що сталося.
   До однi?? з таких заль впхнули  спiтнiлого  i  очучвiлого  Браша.  Його
одразу пiзнали i почали жартувати. Йому троха нiяково, дивно,  але  досить
при?мно. Пригадав свого сотника, Шровбу й Водiчку i  тяжко  зiтхнув.Погляд
його шука? чогось, на чому б мiг  примiстити  свое  натомлене  тiло.  Коло
дверей помiтив якогось стiльця i осiв на нього.
   - От i сидимо - дума? вiн у голос. Але не встиг ще докiнчити думки,  як
стiлець пiд ним  делiкатно  вибачився  i  згорнувся  в  нiжках  на  подобу
нiпонського святого.
   Браш, стративши опору, похитнувся, вiдчаяно вимахнув руками i, зробивши
в повiтрi гiперболiчну криву, розтягнувся на помостi встигши все таки, мов
кiт, попасти черевом до низу.
   На залi стало  весело.  Зiрвався  дружнiй  регiт.  А  Браш  не  регоче.
Постогнуючи, поволi зводиться  на  власнi  коротенькi  нiжки  й  соромливо
диву?ться, чого ?м так смiшно?



   18

   - То дiточки, коли ми минулого року на Укра?нi зустрiчали це  св?тичко,
- просторiку? Iван Щутка, сидячи в натопленiй хатi мiж  сво?ю  родиною.  -
От, так було. Це вам, дiточки, стiл. О-отакий  стiл.  Довгий,  ади  дверi,
широкий ци i влiз би у нашу хижу. А на столi пашнi насипано.  I  застелено
все чистим настiльником. I от приходить сама вечеря, та й почали ми  ?сти.
Господи Боже! ?си,  ?си  i  кiнця  нема?.  Станеш,  подивишся,  що  тiльки
лиша?ться й знов ?си. А господиня все тобi носить i носить, сипле й сипле.
То тобi риба якась у тiстi i олi? запечена, то вареники. Це там так пироги
звуть, добрi, а смачнi, ?си i ще хочеться. А якi там  паляницi  печуть,  а
якi млинцi. У нас того зовсiм не знають. А тiсто бiле,  пухке.  Вiзьмеш  i
нiяково в руцi тримати. Зда?ться пiна, зда?ться розтане в пальцях.  Ех,  -
закiнчу?, махнувши з жалем рукою Щутка. - Все то минулося. Коби то й  нам,
дiтки, туди!
   Дiтки слухають, жмурять очi в щонайкращих  мiсцях  i  не  вiриться  ?м.
Боже, скiльки ?жi:  ?си,  ?си  й  ще  лиша?ться.  Маленький  Василько,  що
пригорнувся до зажурено? мамки, дума?, дума? i каже: - Мамко! Завтла  я  з
Дусевим
   Юлою такоз пiду на Укла?ну.
   - Ей, сину! То ? далеко й що ти, бiдо, там робитимеш?
   - Сцо лобитиму? ?стиму. Я так мамко, хоцу ?сти...
   Так дузе хоцу ...
   У мамки щось тисне у горлi. Вона горне дитину до грудей, а на очах самi
збiгають сльози.
   Тук-тук-тук! - застукав хтось у вiкно. Щутка глянув туди й нашорошився.
Тук-тук-тук! - застукало сильнiше.  Щутка  вста?,  пiдходить  до  вiкна  й
дивиться в темноту.
   - Агiй! Хто там?
   - Куме Iване!- бубонить за вiкном голос.- А вийдiть но сюди.
   - Та зайдiть, куме...
   - Нема часу. Вийдiть.
   Щутка накида? безрукавого кожуха й виходить.
   - Куме! При?хали ... - та?мничо шепче кум.
   - Хто при?хав
   - Та з Укра?ни. Хлiб привезли...
   - Хлiб? Таки почули нас?
   - Видно почули. Вд?гайтесi, куме, а бiжiт до  Зiмiру,  а  я  пiду  всiх
повiдомлю. От радость яка! I кум бiжить далi. Вiд хати до хати, вiд  вiкна
до вiкна розiйшлася чутка -
   "при?хали!"
   З грунiв висипав народ. Мороз, свято, зiйшов холодний мiсяць. По схилах
бiлих гiр, мов нiчнi привиди, вста? народ i поволi, тихо сповза? в долину.
   Багато тисяч народу застав ранок на Змiрiвському двiрцi. Скрегоче лютий
мороз. Дихання з уст парою вилiта?,  Втопчуючи  снiг,  маса  сiрого  люду,
вперто  чека?.  Довжелезний  покритий  iнейом  з  велитенською   на   чолi
льокомотивою, потяг сто?ть i чека?  також.  На  вагонах  скрiзь  написи  :
Укра?на; Укра?на, Укра?на. - Далеко взад бiжить те слово i десь там зника?
в сiрому морозяному туманi.
   Коло вагонiв спокiйно проходжають  вояки  в  шоломах.  У  них  крiси  з
наложеними багнетами, вони мабуть не чують морозу.
   Утворили комiсiю, що ма? роздати хлiб.  Треба  пiдрахувати  людей,  щоб
усiм вистарчило його. Всi пруться наперед,  кожний  бо?ться,  що  йому  не
вистане. Вiйськовi мусять енергiйно приводити людей  до  порядку.  Роздача
продовжувалася аж  до  полудня  слiдуючого  дня,  а  люде  вперто  чекали,
вiдходили та прибували новi.

   * * *

   Але найбiльший рух у Цоканiв. Ясiня добули легко, але  чи  пiде  так  i
далi? Буде бiй. Вiдобiдавши всi три брати збiраються до великого дiла.
   - Благословiт, неню, благословiт, мамко! Йдемо...
   - Хай вас Бог благословить! - моляться  старi,  моляться  зо  сльозами.
Серця ?х повнi радощiв, а разом i страху. Хто зна?, як то воно буде.
   - Сини мо?, сини мо?! Кров моя, радiсть моя! Йдiт, орлята коханi, йдiт!
Може так треба, а я буду молити ся з а вас! - голосить стара мати.
   В той час увiйшла з друго? хати Марiйка. - I мене, мамко, благословiт!
   Оглянулася стара, а перед нею  не  Марiйка,  а  вояк.  Шкуряна  куртка,
штани, револьвер. Це все Павло припас.
   - Марiйко! Дитино! А ти ж куди? Усмiха?ться Марiйка. -Туди, де  й  усi,
мамко! Пiду з Павлом.
   - Це, мамко, коли вже зовсiм перевертати свiт, то до останнього, - каже
Павло: - I баби най покажуть сво?. Видите, який козак. Позiр!
   Марiйка зробила позiр.
   - Ну, дочко, най i тебе Бог благословить!
   - Ех, коли б не кривий, - зненацька вирива?ться  в  старого  Цокана.  -
Бодай того... - i тут згадав, що при Марiйцi нiяково батька лаяти,  махнув
рукою i замовк.
   - Ви вже, неню,  не  потрiбу?те  цим  журитися.  Сокотiт  дому,  вiвцi,
корови, а ми вже там самi раду дамо, - кажу старому,  але  мо?  слова  для
нього не потiха. Мамка плаче, плаче э радостi та страху. Старому також  до
слiз нiяково. Проща?мося в останн? й усi виходимо на подвiря,  де  на  нас
чека? тро? запряжених саней.
   Посiдали, гукнули, рванулися конi й помчали в долину.



   19

   "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". У ночi на 7  сiчня  укра?нцi  обсадили
мадярську залiзнодорожню станцiю в Карпатах,  Ясiня.  Мадярська  залога  в
числi двох сотень людей попала до полону. Арештовано  кiлькох  визначнiших
мiсцевих мадярiв i вивезено ?х углиб краю, як заложникiв.
   "Гальо! Агенцiя "Вольфа" - Берлiн. Укра?нцi посунулися на захiд. Ясiня,
пiвнiчно-вихiдна  мадярська  залiзнодорожна  станцiя,  в  ?х  руках.  Стан
неспокiйний. У руках укра?нцiв всi  во?ннi  запаси,  два  броневi  потяги.
Мають намiр обсадити цiлу  Мадярщину.  Мадярська  влада  робить  заходи  в
укра?нському дипломатичному представництвi в Будапештi.
   "Гальо! - Ки?в. "УТА". Нашi  вiйська  в  ночi  пiд  25  грудня  с.  ст.
перейшли яблонецький перехiд i обсадили  Ясiня.  Населення  зустрiло  нашi
вiддiли з надзвичайним ентузiязмом. Во?ннi операцi?  успiшно  розвиваються
на цiлому, пiвденно-захiдному фронтi.
   "Алло! Алло! Масква. Всiм радам i редакцiям! Телеграфна агентура  преси
"Роста". Вiддiли бiло-петлюрiвських банд рухаються на захiд  i  загрожують
успiшному розво?вi  робiтничо-комунiстичного  фронту  Мадярщини.  Пiд  25.
грудня банди обсадили вихiдню точку Мадярщини,  Ясiню.  Мiсцеве  населення
ставить енергiйний опiр iмперiялiстичним хижакам.

   * * *

   Головний штаб дi?во? повстанчо? групи  розташувався  с  будовi  лiсово?
управи. Шеф усiх збройних сил зупинився в  помешканнi  бувшого  коменданта
мадярсько? залоги. Фронт на деякий час  зупинився  в  Ясiню.  Йшла  сильна
пiдготовка для дальнiшого наступу. На  поштi,  двiрцi,  по  всiх  важнiших
мiсцях кипiла праця.
   Головне командування не дрiмало також. Швидко  творилися  новi  вiддiли
здiбнi до бойових операцiй.
   У той саме час вiдбувся  урочистий  похорон  першо?  жертви  визвольно?
боротьби - забитого Йонашем вояка. У похоронi взяли участь  всi  вiйськовi
вiддiли й безлiч люду. Над могилою було сказано кiлька запальних промов  i
при впусканнi покiйника до ями, вiддано три крiсовi сальвi. Усi  у-часники
в  сильному  пiднесеннi.  Молодь  одноголосно  домагалася  публично?  кари
злочинцевi.
   - Мало вiн наших перевiшав?! Мало нашо? крови насосався?!  На  шибеницю
ката! На шибеницю! На шибеницю! - гукав одним голосом народ.
   Дiшло до того, що юрби  люду  силою  пробували  дiстатися  до  в'язницi
Йонаша й скiнчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбуренi  маси,
але вiйськове командування публично дало запоруку,  що  злочинця  не  мине
кара.Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня  прибули
сотнi свiжих i готових до бою добровольцiв.
   Якесь гiрське село, провiдавши про подi? в Ясiню, нашвидко  утворило  й
вислало цiлий вiддiл, з писанням  "желанiем",  що  закiнчувалося:..  "тото
желание на Вiльсонових пунктах закона Самостоятельной Укра?ни i што  война
только  за  грошi  ма?т  провадитися,  которий   жила?   Во?нську   службу
удержувати.
   Ми войували 4 i пiв Годи то больше не желаеме войну больше  продовжати.
Ми жела?ме приключитися  iд  Великiй  Укра?нi,  то  покорно  просиме  тоту
Укра?ну как най скоро хлiб посилати нам подписуеться предсiдатель
   Штефан Кочерган. _
   по нашому децембрiя 25 на Рiздво".
   Що ж ви, ?дять вас  мухи,  пишете,  що  "не  жила?те"  вiйну  вести,  а
засила?те нам отих легiнiв! - говорить  голова  мобiлiзацiйного  уряду.  -
Дума?те, що ми ?х тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те?
   - То, прошу пана, - виступа? дебелий i  зарослий  бородиською  гуцул  з
крiсом за плечима? - То ми, просиме пана, що ни жила?ме войни. Ми  жила?ме
iд Укра?нi, а мадяр, прошу пана, не каже: йдiт собi,  людоньки,  з  Богом.
Хапа?с? за крiс i борис?. А ми прошу пана, що? Не  маеме  крiсiв,  ци  що?
Вiдiб?мисi, а тодi гет з войнов!
   - Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати?
   - Айно. Сесь, прошу пана,  жадна  война.  Коли  тебе  дусит,  ни  будеш
д?кувати, гей би тобi грошi платив.
   - Але мусите знати, що i ми вам не заплатимо.
   - То, прошу пана, ми грошей i не хочеме. Нам аби шматок хлiба,  а  тото
ув Укра?нi заробиме.
   - Ну так у чергу i записуйтеся, -  сказав  голова.  Виряджено  по-трет?
пiсланцiв до уряду. Мали вiдбутися  переговори  в  звязку  з  проектованим
Хустським конгресом, що мав вiдбутися 21 сiчня. До того часу Хуст  мало  б
обсадити укра?нське вiйсько.



   20

   Суд над Йонашем,  що  його  одноголосно  домагалися  селяне,  прийшлося
приспiшити. Безлiч працi. На мойому столi стоси паперiв.  Очi  горять  вiд
безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло вiд телефонних крикiв.
   Такi  милi  обовязки,  як  ?жа,  вiдпочинок  i  сон  нераз  приходиться
вiдкладати, або виконувати на ходу, в потязi, над сво?м бюрком. День мiняв
нiч, нiч день. Лямповий гнiт цiлими ночами жадiбно  ссав  нафту,  перо  до
нудоти напивалося чорнилом.
   Судити злодi?в, бандитiв i тинiв на подобу Йонаша, легко, але я  вперто
вiдхилявся вiд участi в тому судi. Це, звичайно, не  помогло,  бо  з  мого
боку не мiг довести поважних для уникнення обовязку причин.
   З куснем жару, замiсць чола, увiйшов до кiмнати, до тi?? знано?  здавна
кiмнати, де ще пахло нотарем, його вiчно вагiтною жiнкою,  неспокiйним,  з
розчухраним волоссям писарем. Кiлька дивовижно порядних чорнильних плям на
помостi, проречисто свiдчили про тi стихi?, що ще недавно тут бушували.
   Засiда?мо. Вечiр. Стiл,  каламар,  перо,  паперовi  архи.  По  серединi
кiмнати коптить зiпсута лямпа. Хтось голосно тро?кратно чха?  й  це  рiзко
порушу? напнуту тишу. Я неспокiйно  ходжу  по  кiмнатi  пiд  вiкнами  й  з
власного досвiду розумiю, якими сатанськими згуками  видаються  мо?  кроки
для тих, що сидять пiд нами.
   Нарештi й я сiв. Сiвши, заложив ногу на ногу  й  сильно  похитнувся  на
стiльцi. Пальцi мо? вибубнювали по столi дику мелодiю, або  ломали  судове
перо, iдо його делiкатно вiдняв вiд мене наш писар.
   Всi питання зводилися: розстрiляти, чи повiсити. Нас  пять.  По  довгiй
дебатi, що все зводилася до мадярсько? системи кари - шибеницi,  промовляю
я. Промова  та  не  вiдзначалася  якимись  юридичними  мудрацiями  й  була
коротка. Я доказував, що шибениця церемонiя й гайнування часу. Найкраще  -
скромний розстрiл. I то  найлiпше,  тихо,  без  особливих  крикiв,  завтра
раненько вивезти його за Репегiв i там на гряницi... коротко й ясно.
   Всi не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцiнних  набо?в.  До  того  не
буде задоволений народ, що хоче бачити, що ? ще якась сила на землi, що  й
за ?х кривди вмi? карати. Це  питання  поважне,  виховне  й  цим  не  слiд
легковажити.
   Мо? докази вичерпанi. Голосування: 4 - 1 -  Голова  комiсi?  дикту?,  а
перо писаря байдуже ноту? вислiди. Готу?ться юридичний акт. Голова  писаря
смутно бовванi? над столом. Дужий i рiшучий голос дикту? присуд. Чоло  мо?
поволi вкрива?ться краплинками поту, що його  витираю  рукавом.  Пiвгодина
минула й обличчя  писаря  пiднялося.  Воно  кругле,  блiде  й  безвиразне.
Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували  перед  обличчям
суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сiда?мо  знов
за стiл.
   Але в лямпi догаря? нафта й вона загрожу? катастрофою. Питають,  чи  не
мають свiчки, але ?? не мають. Хтось озвався, що в нього  дома  ?  свiчка.
Добре. Пiслали додому. За той час лямпа  встигнула  допити  останню  каплю
сво?? поживи й кволий огник  ледь  тримався  озугленого  гноту.  Пiвтемно.
Великi, кудлатi, подiбнi до куснiв хмар, люди ворушилися в мороцi.  Прибiг
сторож, свiтло  пiднялося,  на  стiнах  згусли  тiнi  й  сказав  голос:  -
Пiдписуйте, панове!
   Всi пiдступають i пiдписують. Останнiй я. Беру перо,  вмочую,  обертаю,
знов вмочую. Велика точка зазначила кiнець мого прiзвища.
   Увели Йонаша. Зменшений, голова вiд  тягару  вгрузла  мiж  плечi.  Руки
здовшали й подiбнi на малпячi. На столi його  присуд,  а  на  присудi,  ще
горить свiжо "Дмитро Цо-кан".
   Голова суду зада? Йонашевi питання. Йонаш вiдповiда? так, або  нi.  Вiн
свiдомий сво?х вчинкiв, але до вини не  призна?ться.  Вiн  зна?,  що  його
присуд закiнчений, але чу?  себе  щасливим,  що  гине  за  тi  iдеали,  що
подиктованi йому найвищою волею - батькiвщиною.
   Кiнець. Проситься всiх встати. Чита?ться присуд.

   "Надзвичайна  во?нна  комiсiя   для   боротьби   з   протинароднiми   й
протидержавними елементами, iменем Укра?нсько?  Народньо?  Республiки,  на
свойому засiданнi 10 сiчня, 1919 року по спiльнiй нарадi в  справi  Миколи
Йонаша, уро
   дженого (- -),  лiт  (-  -),  жонатого,  вiроiсповiдання  католицького,
обвинуваченого народнiм судом у поповненнi черги злочинiв проти  народу  й
Республiки, що виявилися  в  безустанному  слiпому  переслiдуваннi  нашого
населення за мову, народнiсть, перед вiйною, у масовому  вiшаннi  невинних
селян при оголошеннi вiйни, у шкiдливiй чинностi проти народу вiд  початку
революцi? й  у  смертi  вояка  революцiйно?  армi?,  при  виконуваннi  ним
службових обовязкiв. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий  на
територi? бувшо? Австро-угорсько? монархi? вiд року  (-)  кодекс  во?нний,
параграф (-), уступ а, б,  в;  -  надзвичайна  во?нна  комiсiя  абсолютною
бiльшiстю голосiв  постановля?  лiсничого  Миколу  Йонаша  покарати  карою
смертi через повiшення.
   Присуд ма? бути виконаний дня 11 сiчня, б. р. до години дванадцято?.
   Пiдписали:голова, писар i члени.

   Мо? прiзвище згучно пронеслося серед тишi. Йонаш байдужий. Пiсля голова
пита?, що хоче ще сказати засуджений... Нiчого.
   - Яке ма?те останн? бажання?
   - Повiдомити родину й вiддати ?й мо? рештки.
   - Родину вже повiдомлено. Вiдвести!
   Покидаючи будинок нотарського уряду, менi доручено  писаний  наказ,  що
варта   над   засудженим   Йонашем   поклада?ться    на    мою    особисту
вiдповiдальнiсть, яко коменданта  Ясiня.  Начальник  варти  пiдляга?  мо?м
наказам. Приймаю  до  вiдома,  роблю  вiдповiднi  розпорядження  й  зовсiм
знесилений вертаюся на сво? помешкання.



   21

   Здивувався, що в кiмнатi мо?й свiтиться. Входжу й застаю Кiтi!
   - Панно Йонашiвно! - викрикнув я. - Яким чином? Хто вас сюди впустив?
   Кiтi спокiйно, зiгнута, у чорному, сидить на канапi в кутi. ?й  холодно
й невигiдно. Обличчя ?? не бачу. Чорна сiточка  крепу  заслонила  його.  У
кiмнатi пiвтемно й холодно. Пiдходжу до лямпи, збiльшую свiтло й сiдаю  за
бюрком. Кiтi поволi зводиться та й iде до мене. ?? рiвна  струнка  постать
зупинилася в вiддалi двох крокiв вiд бюрка.
   - Пане Цокан! - сказала вона й затялася. Деякий  час  тиша.  У  мене  в
головi гарячий туман. Не знаходжу слiв, хоч розумiю, що щось мушу сказати.
   - Хто мене сюди впустив, пита?те?  -  почина?  Кiтi.  ??  голос  зовсiм
слабий, зневiрений. Говорить через силу. - Хм ... Хто мене сюди впустив? А
я знаю... Нiхто. Хо-хо-хо! Боже мiй! У мене нема?  сили  й  як  дозволите,
сяду.
   Я зiрвався й швидко пiдставив ?й стiлець.
   - Вибачте менi, дуже прошу. Я такий розтрачений i грубий.
   Кiтi одразу опустилася на стiлець. Подумавши, каже;
   - Ма?те багато працi. Ви перетомлений.  Потребу?те  вiдпочинку...  Мама
мо? лишилася сама дома. Вона тепер зовсiм вже не говорить.  Бувало,  ви  ж
зна?те. Кiтi те, Кiтi це. Ти, Кiтi, не так робиш... Ти, Кiтi, не шану?шся.
А тепер уже мовчить. Боже мiй! Вона така  бiдна,  така  бiдна...  i  гарна
вона. Голова зовсiм, зовсiм посивiла. Це тому, що була чорна... Це тому...
Вона була така ж чорна, як я,  а  ви  ж  зна?те.  Чорнi  люди  дуже  скоро
сивiють.
   - Ах, пане Цокан! - говорить Кiтi дальше. - Ви  не  дивуйтеся,  що  так
говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас - думаю: вижене. Не  йди,  Кiтi.
Зна?ш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я пiду? До вас не йди,  туди  не
йди... Ну, куди ж я пiду? Зайшла, сiла й сиджу. Там той  ваш  джура  ввесь
час голову зза дверей висува?. Не бiйтеся, кажу. Нiчого в вашого  пана  не
вкраду. Не бiйтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стiл. Скiльки на ньому  паперiв.
I пригадала вашi оповiдання... Пригадала всi вашi слова. Ах, якi  то  були
слова! Скiльки ?х було!  Памятаю  кожне,  чiтко  й  виразно.  I  ще  б  не
памятати. Що ж маю тодi памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною.
Зайду, а там старенький дiдок у хатi  на  лавi  сидить,  кашля?  й  курить
люльку. Вiн дуже при?мна людина. Сивий, маленький.  Як  говорить,  сто?ть.
Ноги пiд ним тремтять, але сiсти не хоче. Ми з ним  заприятелювали.  Пiсля
сталося в нас нещастя. Ви ж зна?те. Думаю, пiду до  Дмитра.  Вийшла  та  й
iду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й  спить,  бо  вона
кiлька ночей зовсiм не спала. Встане, ходить,  дума?.  Я  також  не  сплю,
ходжу й думаю. Ходимо обидво? цiлу нiч, цiлу довгу зимову нiч. Мама  часом
почина? дивно спiвати й я страшно за не? боюся. Все ж  може  статися.  Що,
нi? Одного разу взяла ваше писання. Зна?те? Те, що з iталiйського  фронту.
Мамусю. Послухай. Сiла й читаю ?й. Бiдненька слуха?, слуха?. -  То  ж  ти,
Кiтi, не чита?ш, ти  говориш  сама.  Ти  не  дивишся  на  папiр.  Ти  щось
видуму?ш. А сльози в не? бiжать. А я кажу:  -  "Нi,  мамусю.  Я  читаю.  Я
дивлюся в простiр i там далеко, далеко горять лiтери. Ти ?х не  бачиш?"  -
"Нi!-- каже мама. - Я ?х зовсiм не бачу". - "Хiба ти, кричу, не бачиш,  що
он написано - Далека Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Не бачиш ти того  "далека".
Дивися. Он воно горить. Кiтi, Кiтi, Кiтi! Скрiзь Кiтi. I нащо ви дали менi
таке iмя? Завжди буду скаржитися на вас. Менi  тепер  зда?ться,  що  цiлий
свiт тiльки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже  люблю.
Зна?те так часом страшно люблю...  От,  iнодi  приходить  думка:  нащо  ти
живеш? Чи не лiпше було б покiнчити? Лiпше. Бо ж нащо живеш? Хiба  я  знаю
нащо? Що з того, що ма?ш голову, очi, дума?ш i дивишся на бiлий  снiг.  Що
дiйсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як  подумаю.  А  що  ж
тодi залишиться, як я загину? Нiчого ж тодi не залишиться. Боже, то ж тодi
нiчого не залишиться, що нi? Менi стане шкода й знов живу.  Живу  й  живу.
Тяжко, серце болить, не люблять,  ненавидять,  гидують  тобою!  А  я  ....
уявiть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в  нас  чого  ?сти.  Мама  хоче
?сти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли  людина  два  днi  не  ?сть,  то
напевне хоче ?сти. Пiшла в лiс, думала щось  застрiлю.  Нам,  слава  Богу,
укра?нцi залишили одну стрiльбу. Взяла ?? i пiшла в  гори.  Йду  й  думаю.
.Снiг такий бiлий, смереки такi зеленi. Вигнала зайчика й  мала  стрiляти.
Нi, думаю. Хай вiн собi  бiжить.  Хай  бiжить.  Не  стрiлила  й  так  менi
зробилося при?мно, що почала бiгти й пiсля обняла смереку, довго горнулася
до не? й довго з нею плакала. Боже мiй! А я й не знала, що смереки бувають
такi нiжнi, такi чулi. I пiсля того, як його вмерти?! Хiба ж  можна  пiсля
того вмерти? Ну, скажiть ви! Ах, ви! ви!... Дмит...
   Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки.  Я  сидiв,  мов
камiнь. Слухав ?? щебiт, що летiв  до  мене  з  яко?сь  прiрви  наповнено?
болями й страданиями,  залито?  клекочучими  й  пекучими  сльозами.  Сидiв
нерухомо й тупо  дивився  на  протягнутi  руки.  Вони  довго  держалися  в
повiтрi, а пiсля почали тремтiти й поволi опустилися. Кiтi схилила  голову
й мовчала. Настала мертва  тиша.  По  часi  Кiтi  пiдводиться  й,  байдуже
говорить:
   - Ну, я пiду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночi.  Це  ж
нiч. Дiйсно це нiч. Смiшно так. Чому нiч, а не день. Треба йти. Все ж таки
треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його зна?. Прокинулася,
шука? мене. коло себе й гука?. Ми тепер спимо  на  однiй  постiльцi.  Вона
така маленька й зовсiм менi не заважа?. Тепер вона прокинеться й гукатиме:
- Кiтi! Кiтi! А Кiтi зовсiм нема. Вона Бог  зна  де  вешта?ться  полночах.
Вона пiйшла до вояка в кiмнату, сiла перед ним  i  плаче.  А  вояк  сидить
нiмий i твердий, як справжнiй Ганiбал, як Наполеон,  як  ...  Що  йому  до
плачучо? дiвчини. Вiн бо?ться ??, бо?ться до не? доторкнутися, бо вiн думи
злi носить про не?. Вiн  дума?,  що  хочу  очарувати  його  й  просити  за
осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Нi, я  не  прийшла  за
нього просити. Я не прийшла чарувати. Очарованi й божевiльнi не чарують  i
не просять.  Я  прийшла  поскиглити  перед  Ганiбалем,  перед  Наполеоном.
Прийшла й принесла йому наболiлу душу. Ах, нащо йому  моя  наболiла  душа?
Нащо вона взагалi, та душа?!
   Хвилинку помовчавши, Кiтi говорить далi.  Я  слухаю.  Слухаю  й  мовчу.
Слухаю й знаю, що мушу. перервати ?? мову, мушу вивести ??, одвести кудись
i вiддати пiд охорону, але не можу. Вона весь час говорить.
   У вас тут так гаряче. Менi так стало гаряче. У мене на чолi пiт. Це так
дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотiла йти. Ще трошки  мушу  присiсти.
Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це  й  не  цiкаво.
Дуже можливо, але все одно. От я собi нераз думаю, що то таке?  Тут  я  не
можу вам якось виразно висловитися. В мене ? цiкава й важна думка,  але  я
не можу ?? висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас  вiд  себе,  а
тепер сама до вас прийшла. I ви дума?те, що прийшла отак собi,  поскиглити
перед вами, похвалитися сво?ми думами? О, як ви мене не зна?те. У  мене  ?
iншi намiри. От бува?  так  нераз,  що  вам  засудять  когось  на  смерть.
Засудять вам батька, чи матiр. То бува? багато.  Це  було  часто  спочатку
вiйни. Скiльки тодi  було  невинно  засуджених  на  смерть.  Скiльки  було
нещасних плачучих i страдаючих матерей i дiток. Боже, як  глибоко  чую  ?х
бiль, як  страшно,  як  невимовне.  Чую,  як  рветься  ?х  серце  й  груди
заливаються пекучою кровю. I я думаю, що тi, що бiльше всього вбють, що тi
якраз найскорiше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не
погоджу?теся? Нi? Ну,добре. Не можна ж дiйсно тепер зо мною погодитися. Це
зрозумiло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу...
   - Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за  дверi.  Що  це  я
справдi за виклади моралi читаю. I яке менi дiло до тих людей. Ну,  я  вже
йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю ... Не знаю навiть, що маю  сказати
вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його  зна?...  Хто  його  може
дiйсно знати. Може ви пiдете завтра в бiй i не вернетеся. Може й пiду й не
вернуся.
   Кiтi пiдiйшла до мене. Я мимохiть  дещо  вiдхилився.  Вона  усмiхнулася
надзвичайною усмiшкою. Це було благання, любов, острах i страждання.  I  в
той же час Кiтi раптом клякнула й стала передомною на вколiшки, Я  кинувся
зводити ??. Вона пiймала мою руку й почала цiлувати. Вирвав руку.  Пiймала
другу.
   - Кiтi! Що з вами? Кiтi! Встаньте! Не можна так  Прошу  й  наказую  вам
устаньте!
   Але вона не встала, зовсiм зiвяла й впала на долiвку. Пiдняв, пiднiс на
канапу й положив. Вона зовсiм зблiдла, очi заплющенi.
   - Кiтi! Що з вами, Кiтi?
   Вона розплющила очi й проговорила: - Дмитрику! Ти кажеш, - Кiтi? Ти  ще
не забув того iменi? Ти ще не забув? Не забув? Менi  нiчого.  Це  так.  Це
щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер ?м.
   У мене раптом мигнула страшна думка. Адже  ж  вона  говорила  щось  про
полювання. Вона голодна. Вона нiчого не ?ла. Нахилився над нею  й  помiтив
страшну голодову блiдiсть. Кинувся мерщiй до кухнi, знайшов свою вечерю  й
принiс ?й до кiмнати.
   Кiтi подивилася на мене довгим  поглядом.  Пiсля  мовчки  взяла  кусник
хлiба з маслом й почала ?сти. ?ла мовчки й  байдуже.  Принiс  ?й  гарячого
чаю, принiс кiлька я?ць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася.
   - Ну, от бачите, що я вмiю ще боротися зо смертю. Нi,  нi!  Вмiрати  ще
час. Може й я потрiбна  на  цьому  свiтi.  Тепер  ще  мама...  Вона  також
голодна. Так, i вона голодна, i вона хоче ?сти.
   Я сказав, що зараз пiшлю ?й харчiв.
   - Нi, нi, нi! - запротестувала Кiтi. - Вона не прийме харчiв. Вона дуже
горда. То вже зна?те ... Я що iнше. Менi навiть при?мно було  вижебрати  в
вас шматок хлiба. Менi хочеться бути вашим псом,  вашою  служницею,  вашим
попихачем. Хочеться, бо така вже моя жiноча натура. Я так довго  не  могла
вас бачити, так довго змагалася з  собою,  але  зломила  себе.  Уявiть,  я
навiть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордiсть.  А  чому  я,
зрештою, заговорила про це? Це ж до дiла не вiдноситься. Я вам  вдячна  за
велику ласку до мене, вдячна й не  забуду  цього.  Як  смiшно  згучать  цi
слова.
   Тепер маю ще один запит. Так просто собi запит, Не робiть собi з  нього
нiяких турбот. Я так лиш  запитаю  й  усе.  Скажiть  менi...  Мого  батька
повiсять?
   Перерва. Тиша.
   - Ну скажiть. Прошу вас! ...
   - Це не вiд мене залежить, це присуд суду - сказав Я байдуже.
   - Ага. Це присуд суду. Так, так! ... А дума?те, що нема? сили,  що  той
присуд змiнила б?
   - Нащо ви пита?те мене такими запитами? Це справа вищо? волi,  не  моя,
не ваша. Ви про це самi недавно говорили. Це щось таке, чого не встанi  ми
перемогти. Так мусить бути.
   - Я розумiю... Так  мусить  бути.  Ще  не  родився  лицар,  що  мiг  би
виступити проти тi?? вищо? волi. Але менi  все  таки  сумно...  Сумно,  що
повiсять його. Вiн не винен. Уявiть, вiн  не  винен.  Не  винен  тому,  що
слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви ? переможцями! Ви
тi сильнiшi, що без збро? фiзично? вибили з його  рук  ту  зброю!  Це  ви,
гуцули... Розумi?те? Може ви ще не доб?теся цей  раз  остаточно?  свободи,
але стежка до не? закрiплена за  вами.  Ви  переможете,  а  батько  мiй  -
нiколи. Вiн тiльки та невинна  жертва,  той  полонений,  що  його  даремне
знищать. Менi хотiлося б, щоб  вiн  жив.  Вiн  мiй  батько  й  менi  треба
захищати його. I  коли  його  повiсять,  я  не  переживу.  Це  не  можливо
пережити. Я люблю його.
   При цих словах уста ?? знов затремтiли й вона  замовкла.  Не  мiг  далi
дивитися на не?. Чув, що збожеволiю. - Чого ви вiд мене  хочете,  Кiтi?  -
викрикнув я. Вона гiрко й боляче усмiхнулася. - Нiчого не хочу. Ну, чого я
можу вiд вас хотiти? Ви тепер мiй  пан  i  бог.  Я  готова  цiлувати  вашi
пiдошви. Чого можу хотiти?
   Але ж ви добре розумi?те, що його нема? можливостi рятувати!
   - Нема? можливостi ... - зовсiм тихо шептала вона.  -Нема?  можливостi.
Та ж я це розумiю... Я пiду! - i вона, глибоко зiтхнувши, встала. - Будьте
здоровi. Дайтe менi вашу сильну руку. Вона менi тепер  так  потрiбна,  так
потрiбна. Навчiть мене бути такою сильною, як ви.
   Я дав ?й руку, обняв i вiдвiв  до  дверей.  Була  тиха  й  покiрна.  За
дверима нiч i мороз. Куди вона йде? Куди ж вона пiде тепер? ?? зупинить  i
не пропустить варта. Все це розумiв, але випустив ?? з дверей, вернувся  i
сiв.



   22

   При вiдходi Кiтi не промовила нi одного слова. Вона  пiшла  в  морозний
туман, певно борха?ться десь у глибокому снiгу, мерзне. Вона так  тендитно
одягнена.
   Зовсiм тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще  запах
Кiтi. Вчуваюся в той запах i в мо?й уявi  виникають  давнi  образи.  Сонце
заходить. Грунi й лiси в його сяйвi стоять урочисто. Кiтi маленька,  нiжна
панночка з усмiшкою й чарiвним поглядом. Вона щебече й  обмацу?  мене,  як
екзотичне звiря з острахом, чи не вкусить воно.  Пiсля  вiдчулася  музика.
Довго вслухався в тi згуки. Уявлялося безлiч картин, безлiч образiв.  Знов
бачу Кiтi. Ось вона далеко, далеко борха?ться в снiгу, мерзне, пада?, знов
уста?. Я стою, дивлюся на не? й  зовсiм  спокiйний.  Чому  не  побiжу,  не
поможу ?й? Нi, нi! Геть! Смерть  мiж  нами!  Мiж  нами  гряниця  смертi  й
переступити ?? не смiю.
   Не видержу самоти. Раптом зриваюсь i бiжу до Павла. Сну нема.  Не  можу
тепер спати. В одному вiкнi Павлового мешкання свiтиться. Застукав.
   - Хто там? - чую хрипкий голос.
   - Вiдчини. Це, Павле, я.
   - Нiвроком собi, - вiдчиняючи дверi говорить  Павло.  -  Але  до  речi.
Допоможеш нам. Ми ще також не спимо.
   У сiнях темно. Павло пха? мене до кiмнати. - Сюди, брате.  Тут  важливе
засiдання.
   Коло стола дво? незнайомих i Марiйка. Вона зрива?ться й бiжить менi  на
зустрiч. Як був одягнутий,  присiв  до  столу.  На  столi  розложена  мала
Мармарощини.
   - Тут, Дмитре, така справа - говорить Павло. -
   Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собацi й собача смерть...
Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звiдсiля нам треба робити
наступ. Поперше мусимо заволодiти залiзницею. Це головне.  Мусимо  зробити
сильний i рiшучий удар на них i розбити так, щоб  вони  вже  не  пiднялися
бiльше. Коли розiб?мо одразу те вiйсько, що ? тепер у Раховi,  це  значить
остаточна перемога. Вони бiльше не встанi будуть додати новi  сили,  бо  в
них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний
i рiшучий удар, що ним розiб?мо ?х остаточно. Але для  того  мусимо  знати
конечно ?х сили. Мусимо пiслати туди розвiдку. Про це  вже  говорили  й  з
головним командуванням, що воно тако? ж думки. Марiйка погоджу?ться йти до
Рахова, але за не? мусить бути якась певна порука на  всякий  випадок.  Ми
порiшили пiслати з нею ще одну мадярку. Батька  чи  там  чоловiка  мадярки
засадимо як заложника й хай тодi чiпнуть.
   В цей час у мене миттю пролiта? один план. Я схопився й кажу:
   - Це генiяльно! Це необхiдно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога
й ма?мо до того всi можливостi. В мене тепер виник план.  Тепер  у  нас  ?
засуджений Йонаш. Його донька, що ?? добре знають скрiзь, може зробити нам
чудесну послугу. Вишлемо ?? з Марiйкою, а я ручаюся, що вона викона?  нашi
завдання чесно й сумлiнно. Вона краще нiж  хто  може  це  зробити,  тiльки
мусимо пообiцяти, що не вб?мо ?? батька.
   - Того гада мусимо повiсити! - вирвалося в Павла.
   - Я це розумiю. Тепер вiйна й усi засоби треба використати.  Можемо  ми
пообiцяти, але не можемо ручати, коли його пристрiлить якийсь  легiнь,  як
це сталося з Розенкранцом.
   - Е нi. Це неможливо. На це й Юра не пiде. Раз суд, так суд.  Засудили,
значить кiнець.
   До нашого змагання вмiшалися незнайомi старшини. - А по-мойому  -  каже
один,- думка пана коменданта не кепська. Що  з  того,  що  буде  пообiцяно
нами, що не повiсять. Йонаш напевно не втихомириться навiть пiсля засуду й
почне знова робити сво?. А ми будемо тримати  його  на  повiдку  й  одразу
цапнемо, а тодi вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила
ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час вiдложили справу, а дочку
його використати як розвiдницю. Мусимо мати  розвiдку!  Це  необхiдно.  Ми
нiчого не зна?мо, що в них там робиться. Так наступати не можливо.
   Павло подумав i згодився. - Коли так, то  раз-два!  Негайно  до  працi!
Дмитро шука? свою Йонашiвну i то  зараз.  Нe  смi?мо  гайнувати  часу.  Ми
вiдправля?мося до головного штабу.  Справа  до  ранку  полагоджена,  а  на
другий ранок мусимо  мати  всi  вiдомостi.  Не  принесе  нам  ?х  та  твоя
Йонашiвна, батька на сучок i кiнець. Так i скажи ?й! До побачення!
   Вийшов знов на двiр. Де ж Кiтi? Де ?? шукати? В мене прокинулась  якась
жагуча радiсть. Хотiлося самому бiгти, знайти ?? десь у снiгу, принести на
руках i розiгрiти власним диханням. Прибiг до себе й одразу пiслав  джуру,
щоб ?? вiднайшов i привiз. Мусять взяти конi. Вона напевно десь у селi.
   I коли конi були запряженi, я не видержав. По?ду сам. Сiв  з  джурою  й
по?хали. Запитали у кiлькох мiсцях варту й довiдалися, що Кiтi затримано й
знаходиться вона в арештовцi. По?хали туди, викликали,  взяли  на  сани  й
вiдвезли. Все те видно для не? було такою несподiванкою, що вона не знала,
що ма? робити. Цiлу дорогу мовчала.
   При?хавши, одразу почав з нею розмову. Почав з того,  що  ?  надiя,  чи
краще ? малюсiнька можливiсть спасти "його" вiд смертi. Кiтi була  змерзла
й змучена, але почувши цi слова, одразу ожила. Вона  кинулася  до  мене  й
почала швидко питати, чи я кажу правду. Пiдтвердив. Вона не вiрить.  Це  ж
не можливо. Як то так? Хто це  зробить  Невже  це  станеться?  Боже!  Вона
готова в огонь пiти, загинути найтяжчою смертю за того, хто це зробить.
   - Це, Кiтi, чистий випадок i тут не ? нiчи? заслуги. Я не  хочу  смертi
вашого батька. Не можу ?? хотiти. Я лиш  використовую  останнi  можливостi
уникнути ??. I не мо? це заслуги. Навпаки. Це не заслуги, а щось гiрше.  Я
порiшив використати навiть смерть вашого батька для  добра  сво??  справи,
Уявля?те ви собi це? Порiшив використати смерть вашого  батька  й  пiслати
вас з однi?ю нашою жiнкою на розвiдку до мадярiв. Ви падали передомною, ви
цiлували мо? руки. Я знаю, чому ви падали й нащо цiлували. Можете ви  пiти
на це, щоб стати нашою розвiдчицею?  Я  вже  наперед  там  сказав,  що  ви
можете, що ви станете нею. Я опирався на вашi слова, що ? якась вища сила,
що вона поставить "ваш винахiд" понад усе. I от тут тiльки  одна  маленька
можливiсть доказати, що та вища сила встанi нам  допомогти  бути  сильними
по-вашому, так, як це вам уявлялося. Ну? Ви мовчите? Ви любите,  докажiть,
що ви можете любити з найбiльшою жертвою й я тодi повiрю в любов.
   - Почекайте... Дайте подумати... Тут щось розмина?ться з мо?ю любовю
   - Нема? часу. Нiч тiка?, а нам необхiдно  зараз  висилати  на  розвiдку
людей Ви мусите йти з ними й вiддати нам усi вашi сили. Розумi?те? Бачите,
якi ми жорстокi? Бачите, що й ми, гуцули, умi?мо бути жорстокими, коли  це
необхiдно. Ну?
   - Трошки подумаю Чекайте... Дуже багато  змiщалося.  Смерть,  смерть  i
смерть... Де ж життя? Дмитрику! Мiй любий, мiй  великий.  Ви  сто?те  пере
домною й клевещете на себе.  Правда?  Ви  хочете  визволити  мого  батька.
Хочете, щоб доказати вашу силу. Правда? Вам зовсiм зайвi мо? послуги... Ви
й  без  них  зробите  сво?  дiло.  Ви  лише  не   хочете   показати   себе
мягкосердечним i видумали цю жорстоку запону перед нею. Ну, й що ж  Ну,  й
пiду. От i пiду й докажу вам i поможу вам не бути мягкосердечним, а  таким
же твердосердечним, як я. Ми обидво? жорстокi. Наша  гра  не  легка  й  не
сентементальна. Я так це й розумiю. Я iду й стану вашою шпiонкою.
   - Помиля?теся,  коли  дума?те,  що  тут  кермують  мною  якiсь  людськi
почування. Ми вас просто використову?мо й усе.
   - Не виправдуйтеся Я ж нiчого не думаю. Дайте менi кусничок  паперу,  я
напишу мамi Ви кажете, що вам потрiбно зараз висилати людей? До Рахова?  А
батька завтра не повiсять? I мамi зашлете харчi? Вона вiзьме.  Напишу,  що
то я висилаю. Менi треба вiдпочити й набрати  сили.  Я  вибилися...  Треба
зрiвноважитися.
   Я все пiдтвердив. Дав  ?й  папiр  та  й  олiвця.  Коли  писала,  сильно
тремтiла рука. Я нервово ходив по кiмнатi: пiсля сказав приготувати  харчi
для ?? матерi й добрий снiданок для Кiтi. А тепер вона мусить  прилягти  й
заснути.
   Вiдвiв ?? до сво?? постелi, допомiг лягти, а сам пiшов до Павла.
   Там порожньо. Нiкого нема? дома, лише на канапi лежить одягнута Марiйка
й спить. Спала так мiцно, що навiть мiй грюкiт у дверi не розбудив ??. Але
дверi не були замкненi й я ввiйшов сам до середини. Сiв напроти Марiйки  й
дивився на ?? блiдовате, гарне, змучене личко. Що дiйсно  сталося  з  тi??
полохливо?, кволо? гуцулочки. ?? шкуряна  куртка,  кобур,  високi  чоботи.
Хiба це та сама  Марiйка?  Та  гуцулка?  Русинка?  Та  соромлива,  тиха  й
боязька? Нi, це вже не вона. Це жiнка ново? раси, сильно? й незнано?. Вона
вiднайдена й виявлена свiтовi. Це Укра?нка.
   Увiгнався Павло. Засикав на нього, вказуючи на Марiйку. - Нiчого.  Вона
може спати й пiд гарматню стрiлянину. Призвича?лася.
   Все гаразд. Йонаш покищо живе. Йому це буде повiдомлено до  раня.  Ледь
свiт, нашi розвiдчицi мають вийти Твоя готова?
   - Вiдпочива?.
   - Хай вiдпочива?. Не капризиться паненя?
   - Нiколи. Бiда навчить ворожить.
   - Ма?ш рацiю.
   - Тепер вони пiзнають, що гуцул i укра?нець це одно й те  саме.  Ми  ?м
докажемо, що значить бути укра?нцем. Я, чорт бери, аж тепер пiзнав присмак
того слова. Гордiсть, повага себе, мета! От  коли  гори  заговорять  нашою
мовою, мовою  дужих  i  свiдомих  дiтей  великого  народу.  Прекрасно  це!
Розкiшно, брате! Ну, але нема? часу. Пiдемо до тебе. Мушу зазнайомитися  з
панночкою.
   Менi  хотiлося  якнайбiльше  протягнути  час,  щоб  Кiтi   вiдпочинула.
Запропонував i собi годинку заснути. Павло  не  погоджувався,  але  врештi
решт мусiв. Ми вже навiть не встанi говорити.
   Кiтi почувши, що ма? йти з Марiйкою, зрадiла. - Я вже так давно  хотiла
пiзнати цю геро?ню нашого роману. Це ж, Дмитре,  роман.  Колись  менi  так
сказав тато.



   23

   На всiх двiрцях снували безконечнi черги вагонiв. Велетенськi паротяги,
рухаючи стальовими лiктями, поважно, мов цирковi слонi, проходжувалися  по
рейках. Горять зiркатi очi, з нiздрiв прудко вилiта? сердите дихання. Коло
вагонiв у нiчному морозному туманi безупинно снують  сiрi  постатi.  Праця
клекоче. Сотнi тяжких нiг гупонять по замерзлому помостi. У касарнях рух i
напруженiсть. Ще не зiйшло сонце, а згуки сурми просiкли морозяне повiтря.
   Бiжать вояки, одягаються, чистяться, готуються  до  виступу.  На  площi
каменем втоптано замерзлий  снiг.  Вiйсько  стислими  лавами  виступило  в
напрямку Кевелева.
   У годинi вiсiмнадцятiй дижурний штабу  висила?  телефонограму:-  Гальо!
Тут  Ясiня.  Наше  вiйсько  розпочало  во?ннi   операцi?.   Бойова   лiнiя
Близниця-Менчiль. Мета - опанувати Рахiв. Сили ворога  значно  переважають
нашi. Позицi? закрiпленi мiцно.
   "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". Укра?нцi  розпочали  наступ  на  сходi
Мармарощини. Вони стремлять опанувати Раховом i Мармарошським  Сиготом  до
гряниць етнографiчно? Мадярщини".
   "Алло! Слушайте! Всем  редакцiям  i  сав?там!  Агентура  преси  сав?тов
"Оста". Петлюровскi? банди вазабнавляют нападенi? на  прал?тарят  В?нгрi?.
Бедняцкое  нас?л?нi?  сьол  i  гарадской  прал?тарят   аказивают   упорния
сапратiвл?нiя хiщнiческiм планам бандiтов".
   -----------------------------_
   Ще не вернулися нашi розвiдчицi, як мадяри рухнули проти  наших  застав
сво? рахiвськi вiйськовi вiддiли. Прийшлося кинути на фронт усе, що  могло
носити й володiти вiйськовою збро?ю. Я з коменданта  зробився  командуючим
скорострiльною "бригадою".
   Мороз починав спадати й над вечiр випав нагальний,  лапатий  снiг.  Пiд
Тисою, в лiску, звичайна колиба заховала наш польовий штаб. Передова лiнiя
за Кевелевом на грунi Буковинка, в тому мiсцi, де вiн сходиться  з  Тисою.
Над самою прiрвою, що з не?. видно чудовий, убраний  льодовими  френдзлями
водоспад Труфанець, розмiстилася  моя  бригада.  Безупинно  верга?  густий
снiг.  Дерева  обтяженi  ним  i  гнуться  до  долу.  Спочатку  бавилися  в
перестрiлку, але коли стемнiло, пройшов наказ застановити вогонь.
   Втихло по обох сторонах. Снiг далi густо засипа? гори. По лiнi?  фронту
стоять вартовi, вперто змагаючись iз снiговою навалою. У пiвкiльометровому
вiд передньо?  лiнi?  вiддаленнi,  маневру?  наш  iмпровiзований  броневий
потяг.
   Тиша. Скорострiльна частина, вкопавшись у снiгових завалах  пiд  вiттям
величезних смерек, напружено чека? наказу. Вiти смерек  набiрають  снiговi
нарости,  гнуться,  стрясають,  нiби  попiл  цигарки,  i  набiрають  знов.
Набряклi чеканням люди й ?х машини занiмiли. Мене покликали до штабу.
   Передаю команду заступниковi, зтрушую з себе купу снiгу й вiддаляюся  в
темноту. Йду вниз навмання без стежки, глибокою снiговою цiлиною. Навкруги
нi одного вогнику, нi ?диного згуку. Передомною сiра, непрозора порожнеча.
Кожний ступ, ступ у невiдоме. Вида?ться - протягнеш ногу, ступиш i полетиш
у прiрву темноти. Але ступа?ш i чу?ш спертя, борха?шся, груди  хвилюються,
нiздрi втягають вогке повiтря, на чолi  зявляються  теплi  крапельки,  що,
змiшавшися з холодними на щоках, стiкають по обличчi вниз. Зда?ться,  йдеш
по днi океану зо сплющеними очима  й  мiцно  затиснутими  устами.  Холодна
солоновата вода лиша? на устах свiй присмак, а ноги борхаються у  зачiпних
поплутаних водорослинах.
   Нарештi перед самим носом,  вигулькнули  з  темноти  смереки.  Обтяженi
снiгом, подiбнi на китайськi пагоди. Мiж вiтами мигнув огник. Наткнувся на
варту. Хто там? - Вiдгукнувся гаслом i пiшов далi.  Опинився  коло  дверей
колиби.
   У штабi повiдомили, що маю йти в долину, до Кевелевсько? школи. Там  на
мене чекають. Хто  чека?,  невiдомо.  Знов  борхаюся  снiгом,  знов  бреду
глибоким океаном i за деякий час опинився коло школи. В одному вiкнi,  вiд
вулицi свiтиться. Входжу на подвiря й стукаю.



   24

   У просторiй, неупорядкованiй кiмнатi застаю Павла й... Кiтi. Останню не
сподiвався тут стрiнути. Обидво? зхвильованi.  Кiтi  смертельно  втомлена.
Павло гаса? по кiмнатi й розкидаючи здоровезними кулаками, верещить: -
   - Чорти! Дияволи проклятi! Грiм ?х розторощи на Мiсцi!
   - Що сталося?
   - Що сталося? Марiйку пiймали й затримали. Он  хай  панночка  оповiсть.
Знов та каналiя Янчеюк заплiвся. Хам, патинок! Пiймаю - задушу, як вошу. I
якого чорта ти не зачавив його тодi на Григорiвнi? Грiх зробив.
   - Але я нiчого не второпаю. Ти не хвилюйся, а розкажи виразно.
   - Не хвилюйся! Там пiймали ?? й мордують. Напевно мордують.  Попадеш  у
руки хамовi, не проси милосердя. Кiтi оповiла,  як  сталося.  Вони  обидвi
були в Раховi, йшли мiстом i ?х затримала варта. Марiйка не назвала  свого
справжнього прiзвища. Завели ?? на вартiвню i почали перевiряти документи,
в Марiйки не  було  нiяких,  а  сказала,  що  потрiбувала  в  Раховi  дещо
накупити. Лишили зачекати. Ма? прийти  якась  людина,  що  зна?  ясiнських
людей. Марiйка затурбувалася. По деякiм часi привели  ту  людину,  Марiйка
страшенно зблiдла, а людина глянула на не? страшним поглядом i заверещала:
заберiть ??. Це  шпiонка.  Це  Цоканова  любка.  Ну,  розумi?ться  Марiйку
забрали, а Кiтi пiслали назад сказати,  що  як  не  випустять  Йонаша,  то
Марiйку повiсять, а також мадяри хочуть  вести  переговори  з  укра?нцями.
Запрошують пiсланцiв i хочуть обмiнятися домаганнями.
   Павло сказав: - Висила?ться двох пiсланцiв. Мене й ще одного поручника.
Я ?ду. Заложниками лиша?ться пан Йонаш i його родина. Памятайте  собi  це,
панночко. Боротьбу на фронтi тим часом застановлено.
   Павло вийшов i залишив нас  з  Кiтi.  Вона  була  остаточно  знесилена.
Хотiла менi щось оповiдати й не могла. Поклав ?? на  якийсь  тапчан  i  по
можливостi теплiше прикрив. Зараз заснула. Я ж деякий час сидiв над нею  й
дивився на ?? блiде, виснажене обличчя.
   Серед темно? ночi ви?хали з Кевелева два  вершники  й  почвалали  здовж
Тиси в напрямку Рахова. Конi розбивають глибокi снiговi  насипи  та  рвуть
уперед. Це по?хали на переговори пiсланцi.
   -------------------------_
   А Марiйку пiсля вiдходу Кiтi, зачинили в малюсiнькiй холоднiй  кiмнатцi
невiдомо якого будинку. Один стiлець, кiлька потрощених ослонiв,  стiл,  а
на столi лойова свiчка.
   До вечора  нiхто  ??  не  турбував.  Настала  нiч.  Спочатку  не  могла
втихомиритися, бiгала, диким звiрем, по клiтцi i душила розбурхане  серце,
що мало не вилетiло з грудей. Образ  людини  з  перекривленими  устами  не
давав ?й спокою. Кожно? хвилини вiн мiг знов зявитися перед нею  й  почати
сво? смертельнi жарти, ?й пригадалася страшна нiч, коли наступали  москалi
й коли вона стратила свою дитину.
   Але вiд того часу змiнилося багато. Марiйка змiнилася, окрiпла й  тепер
вона буде змагатися за свою свободу. Пригадала Павла, цiлу справу,  що  за
не? вони змагаються й ясно усвiдомила положення. Вона ж воячка. Вона перша
з жiнок Гуцулi? надягнула на себе зброю й нарiвнi з  чоловiками  стала  до
лави борцiв за оборону краю й народу.
   Вiд свiдомостi цього ?й полегчало. Так! - дума?. - Я ж знала куди  йду.
Тепер соромно бути боягузом. - I Марiйка вже спокiйнiше ходила по кiмнатi,
обдумуючи, що ма? казати, як будуть допитувати.
   Обмежений простiр дозволяв  ?й  робити  сюди  й  туди  три  кроки.  Час
тягнеться неймовiрно довго. На дворi така жахлива, темна нiч. Верга? снiг.
   Роздумуючи над сво?м горем, не зчулася, як вiдчинилися сiннi дверi й за
пару хвилин вiдчула коло себе страшну, слизьку потвору, що вiд  ??  одного
вигляду по ?? тiлi заголосило морозом. Не помилилася  в  передчуваннi.  До
не? зайшов Янчеюк. Одягнутий в унiформу мадярського пiдстаршини,  на  пасi
кобур револьвера. Правий його порожнiй рукав у кишенi.
   Зацiпивши зуби,  Марiйка  зблiдла  й  занiмiла.  Подiбна  на  мармурову
статую. Вiн увiйшов й мовчки зупинився коло дверей. Деякий хас вперто одно
на одного дивилися й мовчали. Глибока тиша.
   Першим порушив тишу вiн. - Ну - процiдив крiзь зуби. - Що-ж?  Попалася?
Що будем тепер говорити?
   Марiйка мовчить.
   - Мовчиш? Що ж дiйсно казати  На  розвiдочку  пiслав  коханий,  що?  На
шибеницю пiслав? Це гарно. Ну, нiчого. Попадеться ще й вiн. I вiн не  мине
наших рук. Попадеться. Так, так... Попадеться й вiн, i цiла та ваша банда.
А там вам, голубята, вже давно шибенички готуються. Зачека?мо,  зачека?мо.
Ще потiшимося, як то ви будете  бомбатися  на  мотузах,  ха-ха-ха!  Скоро,
скоро це свято настане.
   - А ти все мовчиш? Не чу?ш? А я хотiв би з тобою поговорити. Все таки ?
про що, нi? Жили ж i ми колись. Батька забула, чоловiка забула й  пiшла  з
коханком. I не соромилася? I могла молитися Боговi? Так, так. Любов... I я
мав ??... Мав i болiв нею, йшов на страту, виставляв себе пiд кулi  ворожi
- не взяли. А дiйсно, як то воно дивно сталося. Давно, давно не бачився  з
тобою й не забув. Уяви, не забув. Тебе бачив увi снi,  в  обiймах  ворога,
закипав люттю й серце мо? зпопелiло.  Порожньо  там...  Так,  порожньо.  А
тепер поклав туди камiнь тяжкий. Можеш смiятися. Я ходив також i до  Ясiня
й у Лопушанцi був. Твого любчика бачив i  хотiв  його  пiдстрiлити.  Пiсля
роздумав. Все одно не втече, а для мене  мало  пiдстрiлити.  Я  витягну  з
нього жили й виссу всю кров, а тодi почуюся задоволений. Так, так, голубко
зрадлива! Тепер от хоч трохи дочекався. I гарно менi. Це Бог мене послухав
i пiслав тебе руками  мого  ворога  до  мене.  I  я  дякую  Боговi.  Дякую
сердечно. Хай хоч раз побуду з тобою  та  гарненько  погуторю,  та  згадаю
минуле й нашу любов згадаю. Але ти мовчиш мiцнiше камiня. Ти подiбна тепер
на скелю. Що ти дума?ш? Скажи!
   Перерва. Янчеюк тяжко сапа?. Марiйка нiма й непорушна.
   - Хе-хе-хе! Вперта Манiвчукова дочка! Нiчого.  До  рання  досить  часу.
Надума?шся й заговориш. Часом i камiння й скелi говорять. Треба лишень  за
них взятися. Я ж нiкуди не  спiшу.  Думаю,  що  там  ваших  уже  розiгнали
батогами, а твiй коханчик чека? шибеницi. А я тим часом  сяду,  посиджу  й
полюбуюся тобою ... А де ж твiй байстрючок? Гегнув?
   - Цить, гаде! - вирвалося в Марiйки. - Не смiй про це! - ?? очi  раптом
загорiлися й, здавалося, сипнули блискавками.
   - Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! От i заговорила. А що, а що!  Правда  заговорила,
хай i з гадом, хай... Але що? Скажеш не заговорила? I ще  заговориш...  Ще
напевно заговориш, це вже можу твердити, що так. А яка ти гарна зробилася.
I горда така. Це вiн так навчив. Це пiсля...
   Марiйка кинулася раптом до нього, вiн вихопив з кишень руки й аж  тепер
вона помiтила, що з право? його кишенi  виховзнув,  замiсць  руки,  лишень
рукав. Це на хвилину затримало ??, зупинилася й  гостро  дивилась  у  його
сiрi очi. Вiн швидко прийшов до себе й дрiбно захiхiкав. Вона  повернулася
й хотiла вiдiйти на сво? мiсце, але в ту мить,  вiн  швидко  зрива?ться  й
кида?ться на не? з-заду.


   Марiйка вiдчула тiснi кiстянi обiйми й на  правiй  щоцi  гострий  бiль.
Зуби його втялися в ?? тiло й  при  тому  вiн  дико,  божевiльне  заянчав.
Марiйка метнулася, вирвала  з  зубiв  щоку  й  намага?ться  визволитися  з
обiймiв. Почалося вперле борюкання, викрики. Нарештi Марiйка вирива?ться й
бiжить до дверей. Але дверi замкнутi. В той час Янчеюк знов напада? на не?
й  намага?ться  повалити  ??  до  землi.  Марiйка  робiть   сильний   рух,
вирива?ться з його руки й напада? caма. Обидвi  руцi  ??  впялися  в  його
горло.
   В той час вона ошалiла. Скажена лють, а  з  нею  й  сила  наповнили  ??
iстоту. Почувся здушений крик, харчання, але це ще  пiдсичувало  ??  лють.
Вона, мов тигриця, обняла сво?ми пазурами його шию й виразно вiдчувала, як
бони все глибше i глибше внизаються в тiло  ??  жертви.  Чу?  пiд  грудьми
бiль, бiль неймовiрний, але зацiпивши зуби, не видала  з  себе  нi  одного
згуку. На чолi виступив рясно пiт I цюрками збiгав по обличчi. Очi  палали
й заливалися розжареною кровю.


   Але бiль пiд грудьми почина?  меншати.  Вiн  сильно  захарчав  i  почав
хилитися до долу. По короткову  часi  ноги  його  пiдломалися  й  вона  не
втримала його тягару. Випустила з рук i вiн з грюкотом шелепнув на помiст.
   Перелякалася.  Вiдчула  нiто  якiсь  кроки,  нiто  чи?сь  слова.  Миттю
оглянулася, побачила, що навколо порожньо, знов кинулся  на  свою  жертву.
Пустила його, коли той перестав дихати й коли почали холонути його пальцi.
Його обличчя посинiло, очi вилiзли на верх.  Кинула  все  й  швидко  шука?
ключа вiд дверей. Ключ був у  його  кишенi,  вийма?  й  тремтячими  руками
швидко, швидко вiдмика? дверi сво?? вязницi.


   - Ах, коли б там за дверима нiкого не було. Нi, за  дверима  нiкого  не
було. Янчеюк не бажав свiдкiв. Вiн вправиться й сам.  Марiйка  виходить  у
сiни, причиня? зовсiм легенько дверi, але ?й зда?ться, що вони кричать  на
цiле Ацетечко. Причиня? й замика? на ключ. Пiсля вiдчинила й другi  дверi.
Це вже вона на дворi. Де вартовий? Вартовий здалека в темнотi  походжу?  й
дума? щось. Почувши легкий грюкiт,  запитав  по-мадярськи:-  Це  ви,  пане
четарю?
   Марiйка нiчого не сказала, а швидко тiнню попiд  стiною  проховзнула  в
невеличкi суточки й, почувши себе за хатою,  пустилася  стрiмголов  бiгти,
зовсiм не знаючи  куди.  Бiгла  вуличкою,  звернулася  на  якесь  подвiря,
перестрiбнула через плiт, один, другий i  побачила,  що  далi  почина?ться
стрiмка гора. Зовсiм темно, верга? снiг. У мiстечку тиша.
   Марiйка постояла, вiдсапнулася й подерлася на гору. Там вона вiльна.



   25

   Розсiкаючи темноту ночi й снiгову навалу, в напрямку Райова  мчать  два
вершники. Снiг засипае очi й залiплю? уста. Конi гарячi, мов огонь,  рвуть
вперед, перестрибують глибокi снiговi вали. Лiворуч шумить Тиса, з  гiр  з
грюкотом падають лявiни.
   Павло не ?де, а летить. Швидше, вперд!  Острожить  коня,  вiн  хропе  й
кулею мчить. Минули мадярську заставу, зустрiли передовi роз'?зди й  далi.
Пiзно в ночi прибули Рахова. Перше, що найважнiше для Павла - Марiйка. Вiн
готовий  "перегалушити"  за  не?  всю  мадярню.  Одразу  почав  домагатися
побачення з нею, заявивши гострий протест проти ??  арешту.  Вона  вже  не
смi? пiти до мiста  купити  собi  на  сорочку.  Це  чорт  зна?  що.  Довго
сварився, довго дирчали телефони й  аж  нарештi  прибiг  до  штабу  якийсь
переляканий старшина й заявив, що Марiйки нема й що в ?? арештнiй кiмнатцi
знайдено труп Янчеюка. Зчинився розрух.
   Павло спочатку не повiрив, домагався вияснення справи, але його  повели
до кiмнати, де сидiла Марiйка й показали трупа.
   Дивлячись  на  скорчену,  з  висолопленим  язиком  i   очима,   постать
покiйника, навiть Павловi стало нiяково. Постояв, подивився й подумав,  що
мусiла пережити та  жiнка,  коли  була  змушена  на  такий  вчинок.  Бiдна
Марiйка. Куди вона пiшла? Де знайде притулок? У грудях Павла  купчиться  й
тисне сильний жаль. Треба кудись бiгти,  шукати.  Треба  кричати  в  нiчну
порожнечу. Але навкола розжарена атмосфера надзвичайних подiй  i  обовязок
покладений на нього вищим хотiнням стриму? особистi бажання й пориви.
   Впередi невiдоме, за плечима  -  фронт,  боротьба.  Хто  переможе?  Якi
наслiдки? Павло вiдправля?ться до мадярського штабу. Не дивлячися на пiзню
нiчну пору, там гармiдер i метушня. Безлiч вiйськових  сну?  перед  очима.
Думи Павла дво?лися. Однi переслiдували Марiйку, що страшною цiною  добула
собi свободу й можливо десь  замерза?  в  снiгу,  другi  торкалися  справи
громадсько?,  загальнон.  Батькiвщина  в  небезпецi.   Раз   на   столiття
трапляються такi подi?. Раз на столiття гноблений народ узяв у власнi руки
свою долю й вiд нього самого залежить ?? вирiшення.  Перед  його  очима  в
муках i страданнi родиться те, за чим пiдсвiдомо тисячi рокiв  тужить  цей
бiдний гiрський люд i Павло з подвiйним  болем  переживав  те  народження.
Кожний його нерв тремтiв, кожня думка виривалася з напруженням.
   Любов - лиш вона одна всеобiймаюча й усесильна здiбна пiрвати людину до
подiбного чину.
   О, яка радiсть носити на плечах тягарi любови!  Яка  невимовна  радiсть
любити, вiрити й шалено бажати перемоги!
   Павло особливо чiтко вiдчував i переживав  подiбне.  Перед  ним  горiла
певна й досяжна мета. Чин, напруження, хвилину витревалостi й ти могутнiй,
гордий переможець певно й смiливо ставиш свою  стопу  на  груди  конаючого
тирана. Дзвонити в дзвони! Спiвати гимни! Здвигати памятники до небес,  i,
вперто, ступ за ступом, нести вперед свою любов жагучу, творити там життя,
де панувала смерть.
   Павло горiв, напружено думав i твердими  кроками  ходив  по  почекальнi
мадярського штабу. На дворi виру? густа холодна нiч  i  в  ??  неспокiйних
струмах  наростають  величнi  подi?.  В  повiтрi  чу?ться   напруження   й
непевнiсть. Страшний  потвор  здiйнявся  й  занiмiв  над  горами  й  чека?
короткого наказу, щоб реготом сво?м заставити промовить гори.
   Обидва пiсланцi чекали, поки ?х покличуть на переговори. Але це тривало
надто довго. Видно, що цi не особливо квапляться, мають ще час i майже  не
звертають на сво?х гостей уваги. Це сердило  Павла.  Вiн  вже  каявся,  що
згодився йти на тi переговори й вiдчував наперед, що то лиш комедiя й що з
не? нiчого путнього не вийде. Можливо вони потребують виграти час i коли б
не справа з Марiйкою, Павло ледве чи залишився б тут чекати далi.
   Нарештi тонкий з гострим носиком чоловiчок з друкованим листом паперу в
руках, пiдiйшов до пiсланцiв: - Так, панове, скажiть, чого ви  бажа?те?  -
проговорив вiн мадярщиною.
   Поручник, що прибув з Павлом, зовсiм його не зрозумiв, а  Павло  скипiв
вiд злостi й майже крикнув: - Даруйте! Ми собi нiчого вiд вас не бажа?мо й
готовi зараз вiдiйти. Ви, зда?ться, покликали нас на якiсь переговори?
   Той усмiхнувся. - Ви, каже, мене не зрозумiли. Маю на думцi, що бажа?те
й чого добива?теся ото?ю авантурою, що ?? зчинили  на  наших  землях.  Це,
зда?ться, вiдноситься виключно до вас, пане Цокан. Чого з  вами  прибув  i
цей чужий пан? Ви зда?ться з-за гiр? - звернувся вiн до поручника.
   - По-перше - гостро заявив Павло - ми не прийшли сюди з вами  розводити
жарти, по-друге, цей пан зовсiм не розумi?  вашо?  мови  й  можете  з  ним
говорити  через  мене,  але  тоном,  що  ним  належиться  говорити  не   з
авантуристами, а висланими людьми з  табору,  ваших  военних  противникiв.
Iнакше ми ухиля?мося вiд будьяких з вами розмов. Ми цього не потребу?мо.
   Гостроносий чоловiчок поблажливо посмiхнувся. - Добродiю Цокан - заявив
вiн десь звисока, не дивлячися на свiй куций  зрiст  -  не  можна  вважати
во?нними противниками сво?х власних збунтованих горожан. Ця земля  тисячу,
лiт належала Мадярщинi й  хто  б  на  нiй  не  мешкав,  належить  виключно
мадярському народовi. Але даруйте. Мушу закликати пана управителя жупи, що
тут якраз перебува?
   Чоловiчок вiдiйшов.
   - Ми тут зовсiм зайвi. Це свинство! Бачу, що з  ворогом  добра  розмова
лише гарматами. Це ясно. Додому!
   В той саме мент викотилося з дверей бочкоподiбне людське  сотворiння  з
англiйською  люлькою  в  зубах.  Воно   рiвнож   висловлювалося   виключно
по-мадярськи, але дещо iнше нiж його попередник.
   Сюсюкаючи, бочкоподiбне створiння заявило, що ма? намiр розмовляти лише
з чужим старшиною. Рiвно ж воно заявило, що з Укра?ною вже ведуться окремi
переговори й що цi тут майже зайвi. - Тепер ще говорю до вас, як свого.  -
I тикнуло на Павла грубим коротким пальцем.
   - Нiколи не вважав себе вашим - заявив Павло.
   - Ну, про це пiзнiше  -  перебива?  бочкоподiбний  панок.-  Не  маю  на
фiлософiю часу. Моя думка  -  ввесь  той  ваш  карнавал  уважаю  за  бунт.
Розумi?те?  Наказую  негайно  розпустити  ту  вашу  банду,  повернути  все
пограбоване державне майно й  видати  в  руки  справедливостi  проводирiв.
Iнакше буде зле. До побачення!
   I бочечка обернулася, рухнулася вперед i вiднеслася. Павло не  мiг  вiд
лютi проговорити слова. Старшина пiсланник не розумiв нiчого й  стояв,  як
приголомшений.
   - Додому! - крикнув Павло. - До бою! Залiза ?м, чортам, не слiв.
   I обидва пiсланцi направилися до  вiдходу.  Але  в  ту  мить  з  дверей
виступило дво? озбро?них людей, що заявили, що Павла Цокана  затримують  i
арештують.
   Павло скипiв i мацнув  за  пiстоля,  але  проти  нього  виставлено  двi
крiсовi цiвки й скомандувано, негайно вiдложити  зброю.  Павло  здався,  а
поручника виведено й вiдiслано назад до Ясiня. При вiдходi  йому  заявили,
що Цокан лиша?ться заложником за арештованого в Ясiню Йонаша й  лише  тодi
видадуть його, як тi випустять арештованого. Павло, прощаючися, сказав:
   - Йдiть i скажiть на мене не зважати. Приготуйтеся й вдарте, але вдарте
так, щоб чортам  у  пеклi  стало  весело.  До  побачення!  Передайте  усiм
привiти, а коли б прибула Марiйка, хай не журиться. Докажу, що потраплю не
гiрше вiд не? розрахуватися з боржниками!
   Старшина мчав назад до свого  вiйська  й  нiс  гаряче  переконання,  що
тiльки збро?ю й залiзом говорять iз тими, що носять iмя - ворог.



   26

   Вiстка, що принiс iз собою пiсланець, блискавично рознеслася по  цiлому
фронтi. Все збурилося й забажало помсти. По цiлому фронтi  пробiг  гострий
наказ, щоб то не було, добути Рахiв. Павловi слова передавалися з  уст  до
уст,  бурили  й  пiдбадьорували.Камянiли  затиснутi  уста,  затискалося  й
обкипало люттю серце. Вперед, вперед! Перемога  чи  смерть!  Нема  звороту
назад. Помсти! Нас розсудять залiзо й гармати, кровю напишемо  договори  й
печать смертi ворога закрiпить ?х! Все на фронт! Усе, що живе й може нести
зброю!
   З Ясiня швидко прибували новi рештки сил,закрiплялися наскоро  позицi?,
творився новий броневик. Вояки чистять зброю, клацають сердито  замками  й
зубами, гармати наводять на цiль.
   У десять годин вiдкрива?ться вогонь.
   Кiтi вiдвiдала матiр i  вернулася  до  Ясiня.Сiрий,  набряклий  туманом
ранок. По небi сунуть величезнi загони хмар, спадають вiд тягару на  гори,
чiпляються шпилiв i з бо?м прокладають шлях вперед.
   Гуцул з далеко?  Косiвсько?  Поляни  привiз  конем  знеможену  Марiйку.
Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору  не  ходить
нi одна людська нога. Марiйка ледве жила й немогла зовсiм говорити.
   Кiтi перша почала розтерати хворiй  пограбiлi  руки,  напувати  гарячим
ча?м i положила ?? вiдпочинути. Зараз  заснула  камяним  сном.  Лежала  на
постелi горiлиць,  блiда,  з  опалими  щоками,  майже  без  дихання.  Кiтi
метушилася коло не? й тяжкi болючi думи краяли ?? мозок.
   Скоро пiчнеться наступ. Батько й  Павло  в  небезпецi.  Хто  знае,  чим
скiнчиться. Марiйка не переживе смертi Павла. Боже, Боже! Що робити?  Коли
б зупинити боротьбу, вимiняти Павла, звiльнити батька.  Краю  мiй,  любий,
болючо-коханий! Що чека? тебе?!
   Кiтi гасала по кiмнатi, не знала, за що взятися. Пiсля  порiшила  бiгти
до батька. Доб'?ться вiд нього прохання, щоб звiльнили  зараз  Павла.  Вiн
мусить просити тих, щоб звiльнили його. Мусить! Iнакше вона вмре  на  його
очах.
   Добiгла до в'язницi, бiга?, шукае доступу до арештованого,  але  це  не
так легко. Тепер до в'язня нiкого не допуска?ться. Куди, до кого  вдатися,
щоб пустили? Всi на фронтi. Глянула на годинник - вiсiм. Побiгла на  пошту
й сполучилася телефонiчно з польовим  штабом,  а  через  нього  з  Дмитром
Цоканом. Той сказав щоб пустили. Наслiдки взяв на свою вiдповiдальнiсть.
   По короткому часi,  Кiтi  увiйшла  знов  до  тi??  кiмнатки,  де  перед
кiлькома мiсяцями мала бурхливу розмову з  батьком.  Усе  те  саме.  Стiл,
стiльцi, тiльки обставини змiнилися.
   Увели Йонаша. Блiдий, опалий, постарiлий. Спочатку нiби не пiзнав Кiтi.
Пiзнавши, зда?ться, зрадiв i усмiхнувся.
   - Це ти, Кiтi? Як сюди дiсталася?
   - Це я, тату! Багато казати. Не можна гаяти нi хвилинки  часу.  Прийшла
до тебе в важливiшiй справi. Ходить  про  тво?  життя  й  життя  ще  одно?
людини. Все залежить, як поставишся до того ти.
   I Кiтi швидко оповiда?,  як  сто?ть  справа.  Вона  вся  горить.  Щiчки
запалали червоною  барвою.  Очi  блищать.  Батько  слуха?  байдуже,байдуже
дивиться на захоплену дочку й обличчя його  не  виявля?  найменшо?  змiни.
Дослухавши,подумав i каже:
   - Нi, дочко. Не бiйся за мене. Я, бач, зовсiм спокiйний. Я буду  живий.
Люди, що пiдписують смертнi приговори й не виконують ?х,  не  встанi  бути
небезпечними.
   -  Тату!  Що  ти  кажеш?  Це  я  купила  цiною  власного   переконання,
невиконання такого присуду.
   - Не приймаю, дочко, тако? жертви. Ти, моя дочка й ти ходила жебрати  в
ворога помилування. Ти сво?ю честю й ганьбою платиш за ласку  збунтованого
мужика. Не хочу тi?? ласки! Цiною власного життя... Хто вимага?  вiд  тебе
цього?
   - Батьку! Нема? часу на розумування. Треба жити, для того, щоб боротися
за свободу.
   - Не хвилюйся, дочко! Йди собi до сво?х приятелiв i скажи ?м, що можуть
робити зо мною, що ?м захочеться. Я готовий умерти, але вмерти без ганьби.
Я рiвно ж тiшуся, що смерть моя окупиться смертю  одного  ворога,  а  тому
нiколи не вийду з вязницi, поки мене не визволять переможнi нашi сили.
   - Тату! Тату, що ти говориш? Що ти говориш? Ти  вже  не  зна?ш,  що  ти
говориш.
   Йонаш устав. - Досить, дочко! I не благай, i  не  плач!  Марно.  Жертов
тво?х не  потребую.  Вертайся  до  них,  падай  на  колiна,  гризи  землю,
благай... Мене ж бiльше не вблага?ш. Не пiд такою планетою  роджений.  Мiй
закон, закон честi й сили. Я не попущу й  не  скорюся,  бодай  приходилося
розлучитися з життям. Краще вмерти свобiдним, нiж жити рабом.
   Кiтi онiмiла. Кiтi не знаходить слiв.  Встала,  випросталася.  Гострий,
повний жалю й обурення погляд. Батько не видержав i вiдвернув голову.
   - Тату!... - через силу прошептала Кiтi. - Тату?! Ти направду не  пiдеш
звiдсiль?
   - Направду! - проговорив вiн з притиском.
   - Ти хочеш умерти? - знов прошепотiла вона.
   - Я хочу перемогти - сказав батько.
   - Тату! Благаю тебе! Я хочу, щоб ти жив! Хочу, щоб  ти  жив!  Ти  мусиш
жити, мусиш! Не вiрю в смерть! Тату, не вiрю в смерть! Ти мусиш жити,  для
не?, для нашо? батькiвщини!
   Кiтi заридала. Батько непорушне, мов камяна статуя, стояв перед нею, що
ридала. - Нiкчемне, рознiжнiле поколiння! - прошепотiв вiн крiзь  зуби.  -
Не бути вам свобiдними! Воля купу?ться залiзом...
   - Нi! - викрикнула Кiтi. - I любовю! Йонаш обернувся й вийшов.
   - Боже мiй! - дума? Кiтi. - Вiн навiть  не  попращався  зомною.  Куди-ж
тепер? Що тепер? Бiгти! Бiгти на вiйну, вогонь.  Зупинити  ??,  бо  в  нiй
скона? батько й його влада. Божевiльнi, безсилi раби з лицарськими словами
на устах. Загинете!
   I вона бiгом побiгла до Кевелева. Вона прибiжить  до  Дмитра,  молитиме
його не стрiляти. А може... А  може...  Божевiльна  дiвчино!  Куди  бiжиш?
Дивися, он сонце зiйшло, хмари роздерлися, гори  шпилi  глянули  назустрiч
слiпучому сонцю.
   Промiнь з небес вдарив на землю, перелива?ться й горить срiбна планета,
дерева спiвають гiмн, водоспади рвуть льодянi  перешкоди  й  дзвонять,  на
цiлий свiт дзвонять! Куди бiжиш, божевiльна дiвчино?!
   Але Кiтi бiжить. Вона не чу? закликiв сонця,  гiр.  Перед  нею  смерть,
жорстока й невблагана. Хто переможе?
   В ту мить, як вона була пiд горою, здрiгнулася земля,  гарматня  сальва
пронеслася  над  горами,  зареготали  скорострiли.  Огонь.  Здвигнулись  i
заговорили гори.
   Кiтi злякалася, але не зупинила бiгу. Вперед, усе  впред!  Копа?ться  в
глибокому снiгу, пада?, рветься, зводиться й бiжить далi. Дихання розрива?
груди, очi залива? гарячий пiт. Пiд ногами двигтить  земля,  впередi  реве
страшна потвора, над головою рвуться шрапнелi.
   Не  видержить,  впаде.  Ще  трохи  сили.  Де  Дмитро,  той   найлiпший,
найсильнiший! Де вiн? Гей, зупинiться! Замовчiть гори! Не кричiть!
   Кiтi бiжить, Кiтi рве, дряпа?ться вперед. Снiг мягкий, глибокий,  сонце
вирвалося з-за хмар, вдаря? об бiлу поверхню й слiпить очi.  Вона  рветься
вперед, щоб вступити в бiй зо стихi?ю, з горами. Вона любила, вона  бажала
перемоги батькiвщинi, вона поклала на  карту  гри  всi  сили,  всi  скарби
розуму й серця. Коли  ж  нi,  вона  вiддасть  себе,  ляже  пiд  скорострiл
коханого й тодi кiнець. Вiн не переступить через ?? труп.
   А гори ревуть, клекочуть. Гори палають огнем, дихають гнiвом. I нарештi
Кiтi  на  верху.  Снiговi  закови.   Он   скорострiльнi   гнiзда.   Кiлька
смертоносних машин завзято розсипають по горах сво? пекельнi реготи.  Коло
них червонi, сердитi, з палаючими очима, люди. Он i Дмитро  Так,  це  вiн.
Зiгнувся, припав до скорострiлу. Вiн сам  власними  руками  розстрiлю?  ??
батькiвщину.
   - Дмитре! - крикнула вона. - Дмитре!
   Але Дмитро не  чу?.  Клекоче  сердито  скорострiл.  Дуднить  земля  вiд
гарматнiх зривiв. Кiтi ще гука?, пiдбiга? зовсiм близько до нього,  але  в
той час по цiлому фронтi прокотилося гучне "славааа"! Скорострiли вривають
свiй клекiт. Працю? гармата. Зо снiгу зводяться люде,  безлiч  людей  i  з
криком бiжать у долину.
   В той час Кiтi пiдбiгла до Дмитра. Зобачивши ??, вiн зiрвався  й  увесь
розчервонiлйй, захоплений крикнув: - Кiтi! Глянь!  Там  гори  прокинулися!
Бачиш? Дивися, радiй! Ти не можеш цього зрозумiти, ти не вiдчува?ш. Ти  не
повiриш мо?м словам, але заклинаю тебе - почуй! Гори ж говорять!
   Але Кiтi не чула його. Вона вперла зiр у роздяглий перед ними  простiр,
на широку долину, що збiга? до Тиси, що по нiй у безладдi тiкали мадярськi
вояки. У не? затуманилося в очах. Ноги тремтять i пiдгинаються. i -  Кiтi,
ти плачеш? - гука? Дмитро. - Бiжи до них! бiжи за ними!
   - Славааа! - вирвалося з ?? уст, зiбрала рештки сил й  схопивши  Дмитра
за руку, рванулася вперед.
   Скорострiльчики зiрвалися зо сво?х гнiзд i побiгли за Дмитром i Кiтi.

   * * *

   Минули  роки.  Стоячи  над  рiвною  синьо-зелено?  барви  прозорою,  як
кришталь, поверхнею гатi  Апшинець,  у  менi  родяться  дивнi,  неймовiрнi
спогади. Передомною великий, гострий, нiби кiнець стрiли, трикутник  води.
Зправа й лiва, до самого краю берега, збiга? амфiтеатром пишний лiс, а над
усiм в перспективi випнувся забутий сталевий шолом Чорно? Клеви.
   У вiддалi направо, свавiльно й дико по вчовганих камяних яругах, убрана
в пiннi шати, спада? легка, мов  лань,  рiчка.  Гремить  i  виру?  розбита
прозора вода, струнко стоять густо-зеленi смереки, цвiтуть квiти й  в?ться
блакитний метелик.
   Ми ви?хали на  прогульку.  Я,  Кiтi,  нашi  спiльнi  приятелi  -  маляр
Скобчевський i доктор права, а в дiйсностi торгiвець i спiвробiтник нашого
пiдпри?мства, Сталь Роман. З нами великий пес-бернадин Льорд.
   - Нi, дорогий приятелю. Звiдсiль, станьте тут...  Так.  Звiдсiль  бiльш
рел?фно виступають контури гори й верхи смерек  вiдливають  бурштином.  Не
правда?
   Мiй приятель згоджу?ться, умощу? мольберт, розклада? барви, озброю?ться
пал?тою, пензлем i, скупчивши свою увагу в одну, що знаходиться  на  шпилi
Чорно? Клеви, точку, почина? класти на полотно мазки.
   Доктор Сталь розстелив на колiнах велику вiйськову мапу,  зiгнувся  над
нею й, з неменшою вiд Скобчевського увагою, зазначу? на нiй точки. Кiтi  в
бiлiй  сорочцi  та  чорнiй  спiдницi  (мiй   улюблений   одяг)   сiла   на
розiстеленому килимку й розгорта? книжку. Присiдаю  до  не?  й  слухаю  ??
мельодiйний голос:
   ... "i от я  лицем  в  лице  з  Лiлi,  -  чита?  Кiтi.  -  Вона  мовчки
придивля?ться до мене, намагаючися пiймати те нове, що додали до мо?х  рис
обличчя цi пятнадцать рокiв_. Але цього ?й не вдалось пiймати. Вона, як  i
в колишнi часи, коли я вмiв так весело смiятися, вперто шукала розгадки  в
мо?х очах i мо?х зубах, але тепер вона та?лась у мо?х втомлених повiках та
щiльно затиснутих устах...
   Далi слова виховзають iз мо?? уваги. Чую лише злитi згуки голосу й бачу
смутнi обриси ?? голiвки. Вона ще  й  досi  носить  прiзвище  Йонаш,  хоч,
здавалось би, варто його змiнити. На це сво? причини, що про  них  тут  не
час розводитися. Дивне це  дороге  й  незрозумiле  менi  сотворiння.  Вона
лишилася  кiлька  рокiв  тому  сво??  матерi,  вiдрiклася  вiд  батька   й
привязалася до мого гнiзда. Одначе прiзвища свого не забажала мiняти.
   Довгими  зимовими   вечорами,   вона   сидить   перед   голосномовником
радiоапарату, щонебудь робить i слуха? передачi з Будапешту. Iншо?, навiть
музики, радiопередачi, не хоче знати. Вона й до  сьогоднi  переконана,  що
все найкраще в  свiтi  ?  мадярське,  що  цiлий  свiт,  то  Мадярщина,  що
укра?нська мова, мова мужикiв,  а  ввесь  мадярський  народ,  -  графи  та
принци.
   Вона смi?ться зо свого переконання, але це не  мiня?  справи.  Смiх  ??
гiркий i зломаний. Переконавшися раз, вона не в  станi  змiнитися,  одначе
вона надзвичайно мила, неймовiрно приваблива й жар ??  неспокiйного  серця
нiколи не Згаса?. Пiд монотоннi згуки ?? читання  в  мене  вирина?  безлiч
спогадiв. Хочеться багато розважати, хоч знаю, що це зайво й не практично.
Але всетаки перебрати в памятi подi? минулого,  згадати  людей,  що  кровю
писали суворi сторiнки недавнього минулого, варто й необхiдно.
   Варто згадати Павла. Вiн мало, мало не став жертвою нашо? перемоги, але
пiсля далося врятувати. Його вимiняли за Йонаша, що вiн й пiсля приходу до
нас румунiв, не перестав робити нам прикростi. Кiтi змагалася, боролася  з
ним, аж поки не прийшло в них до остаточного розриву.  I  батько  i  дочка
по-свойому мають рацiю, але по-мойому не мають ?? обидво?.
   Павло з Марiйкою Одружилися, одначе подi?,  пережитi  тi?ю  жiнкою,  не
лишилися  безслiдними.  Нервiв  ??  не  да?ться  привести  до  спокою,  не
дивлячися на дбайливе до цього вiдношення всiх членiв нашо?  родини.  Вона
спричиня? Павловi чимало турбот i життя того подружжя зовсiм не  iдилiйне.
Воно часто нагаду? гiрку цибулю, що вiд не? мимохiть  течуть  сльози,  але
енергiя Павла перемага? все. Вона безконечна.
   Юра одружився також i то  не  хочеться  вiрити  з  ким...  Одружився  з
Паранею й причиною того  був  я.  По  вiйнi  зацiкавився  нею,  вiднайшов,
познайомив ?? з Юрою й той негайно увiв ?? в наш дiм.
   Пiсля  звiльнення  нашо?  кра?ни  вiд  румунiв,  та  пiсля   катастрофи
визвольних укра?нських змагань, до нас запрошено чехiв.
   Життя почало входити в нормальнi рямцi. Ожили грунi, заворушилися  жиди
й творили далi свою пасожитську  роботу.  Гуцул  забився  знов  у  цiлину.
Мадяри,  як  панували,  так  i  панують,  тiльки  пiд  змiненою   вивiскою
москвофiлiв. Все по-старому.
   Одначе дещо й змiнилося. Ми не пiшли  слiдами  батькiв,  залишили  сво?
пастирське заняття, а взялися до пiдпри?мства. По часi в нас  забелькотало
перше немовля  народнього  промислу  -  наш  тартачок,  що  здоров  росте,
розвива?ться й, не дивлячись, що пожера? щоденно кiлька сотень кубiв наших
лiсiв, усе таки оплачу?ться його годувати.
   Я-ж в останнi часи веду дике  для  наших  обставин  життя.  Обложившися
книгами, часописами, узбро?вши вуха слухавками, а очi окулярами, цiлi  днi
проводжу за столом для писання. Брати кпляться  й  сердяться,  але  це  не
мiня? справи. Йонаш пiсля поразки Мадярщини впав  у  дитинство.  Змiнився,
спохмурнiв, уявив себе "русским" i одно, що його трима? при життi, це  те,
що край цей не став укра?нський, а тому рано, чи пiзно,  може  знов  стати
мадярським... Бо "цi", на його думку, не вдержаться. Вiн разом  зо  старим
Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору)  та  й  з
росiйсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописiв.
   Вони, наприклад, доносять:  "не  памята?ться  на  то,  что  провал?нi?м
масовим у наших русских школах учебнiков на настоящом лiтiратурном  язiкi,
не будiм iмiти нiякой науки, а что само?  важно,  что  в  дн?шньом  свiтi,
корда i роботництво уже стримиться унеможливити  конкуренцiю  образованием
на основi папiря  (школьного  свiдiтельства)  станеться  неможливим".-  Це
Йонаш.
   Натомiсць  Бабчинський  рече:   "под?жджаючий   автомобiль   укра?нскi?
школьни?  дiтi  камнями  обкидувают  i  таким  способом   огрожают   жiвот
сообщающимся у ньом людей".
   А з цього приводу Хомишин що йому недавно упоко?лася "його",  через  що
вiн з подвiйною  пильнiстю  вчаща?  до  корчми),  сидячи  за  "гальбою"  й
схилившися до вуха сусiда, розважа?: -  То  зна?те,  сусiде,  тотi  мадяри
хитрi!
   - Ооо!... - многозначуче кива? головою сусiд, не розумiючи  навiть,  що
той мае на думцi.
   - Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским".
   - Айно, айно, - кива? лисиною сусiд, вiд чого аж зайчик по стелi,  нiби
вiд дзеркала, бiга?.
   - Бо, - продовжу? Хомишин, - прийде час... - i тут зовсiм нахилявся  до
вуха сусiда.
   - Та набезiвно... - морга? очима сусiд.
   - Бо ж "цi" не видержать...
   - Де там ...
   Сусiди нiколи не мали в таких справах двох думок, хiбащо в смаку  пива.
Один упевня?, то найкраще окоцiмське, другий - пiдгорянське. Так  i  пили.
Хомишин смакував сво?  окоцiмське,  натомiсць  сусiд  з  насолодою  тягнув
пiдгорянське, хоч те i друге, химерний корчмар наливав ?м з одно? бочки.
   Спомини пливуть далi. Пригадую Iвана  Щутку.  Його  ''маржинка"  ходить
тепер по полонинi Григорiвка.  Коли  виходить  з  бербеницями  по  молоко,
завжди пройдеться,  здовж  окопiв  i,  притримуючи  правою  рукою  "пiпу",
похиту? головою:
   - Айно. Билисi...
   I пiдходить до погряничного бiлого камня, сiда? на нiм i очi зверта? на
схiд. Там безконечно далеко хвилю? горами  земля,  по  полонинах  пасеться
маржина, бряжчать колоколи й чути здалека трембiту. Довгою стрiчкою  здовж
гiрського гребiня,  через  Григорiвку,  Кукул  i  аж  на  Говерлю,  бiжать
гряничнi, бiлi палi. Щутка дивиться й мiрку?. Що мiрку?  Щутка  -  сказати
тяжко, але насупленi брови, дубовий, гiркий погляд, глибокi  зморщки  коло
широких уст, - служать гуцуловi ознакою гнiву. Це особливий гнiв. Гнiв, що
набiра?ться роками, десятилiттями й може вдержатися  вiд  вибуху.  Коли  ж
вибухне, - навiть горам моторошно стане.  Щутка  жу?  пiпу  й  мiрку?.  На
полонинi помiж поплутаними iржавими колючими дротам,  спокiйно  ходять  до
всього байдужi корiвки. Де-не-де маячать могили. Чорнi ?х хрести опускають
у зневiррю рамена, написи вилиняли й iмена, що та?лися в них,  вiдiйшли  в
небуття.
   Малий Тулайдан, брат  Гната,  сидить  пiд  колибою  й  награ?,  замiсць
коломийки, бурхливого  гопака.  Ця  рiч  йому  неймовiрно  подоба?ться,  а
навчився ?? вiд пастухiв iз  Кишача.  На  крисанi  в  нього  забруджена  й
вилиняла стрiчка з жовто? й синьо? барви, а в колибi над мiсцем, де спить,
висить  закопчена  до  непiзнання  картинка.  Придивившися  добре,   можна
розпiзнати риси Тараса Шевченка.  Пучечок  свiжих  квiтiв  телiпа?ться  на
гвiздку картини.
   Одного разу в Ужгородi  зустрiв  Артура  Шульмана.  Пяниця  й  живе  на
"хлiбах" у яко?сь сiмдесятилiтньо? красунi "довiреним".  Скрiзь  i  всюди,
вицокуючи по-вiйськовому закаблуками, рекоменду?ться: - капiтен.
   Зовсiм що iншого Браш, що його життьова хвиля прибила також до  столицi
цi?? кра?ни. Великою проблемою була для нього його народнiсть, що ?? мiняв
тiльки тричi. Тепер зiстановився на державнiй. I  вигiднiше  й  поважнiше.
Вiн  добре  одружився,  неймовiрно  збiльшив  свою  ширину,  дiстав  мiсце
воротаря в мiськiй,  "з  мiсцевою  мовою  навчання",  гiмназi?,  дочекався
парочку пухкеньких, з  ямочками  на  щiчках  i  пiдборiддю,  близнючкiв  i
тероризу?  державною  мовою  директора  й  увесь  педагогiчний   персонал.
Директор у розпачi, професори розводять руками й говорять  "по-мiсцевому",
приклавши до уст пальця. Страшне й безнадiйне становище...
   Думи мо? перебива? доктор Сталь. Пiдсову?ться до мене зо сво?ю мапою  й
почина?  виясняти  мудрi  проекти  сво?х  прийдучих  пiдпри?мств.  Слухаю,
пiдтакую. По часi закортiло пройтися, встав i йду до лiсу.
   - Куди? - пита? Кiтi. Чорнi ?? очi мякi, мов шовк i теплi, мов вiдблиск
сонця.
   - Пройдуся - кажу. - Надто привабливий вечiр.
   Пiшов. Вода гатi вiдлива? зеленi  тiнi  дерев,  контури  гори  й  барву
заходячого рожевого сонця. Де-не-де на ?? сильнiй  поверхнi  зявляються  й
швидко розбiгаються до берегiв концентричнi круги. Це рибки  випливають  i
цiлують повiтря.


   Пiхнявся до  лiсу.  Схил  гори  вкрито  густою  верствою  мякого  моху.
Напружено, але спокiйно стоять стрункi ялини. ?х верхи смiються ще сонцем,
що владно осiдлало Чорну Клеву. Хруснула десь гiлка, крикнув  готур,  зпiд
вивертня зiрвалася й пострiбала до гори серна.
   Забута, зруйнована колиба. Делi, що з них зложенi  ??  стiни,  погнили,
обросли мохом i маленькими деревцями. Це рештки вiйни.  Тут  стояв  якийсь
штаб.


   Зупинився. Абсолютна тиша.  Робиться  моторошно.  Злободеннi  справи  й
цiлий бiг нашого життя на хвильку тратить свою привабу. Думи крають час  i
простiр, перевертають камянi  сторiнки  минувшини  й  зазирають  туди,  де
писано все лiтерами крови й огню.


   Очi ж шлють гляд за глядом до шпилiв  гiр,  що  вгрузли  в  саме  нутро
планети й лежать ось, нiби забутi на бойовищi шоломи  якихсь  велитенських
во?нiв. У хмарах, у стрiльнiй блакитi грузнуть ма?статно ?х верховища.  На
них лiг знак сонця, круглий, урваний, а над ними  золотом  кутий,  троякий
знак сильних, знак вiчно бажаючих перемоги.
   Перед  ним  -  ген  до  стiп  соняшного  трону  того  мiсця,  де   воно
благословля? день, хильнувся та  й  свавiльно  розлiгся  навкруги  лудяний
сонцем простiр. Там, на його ланах, у хвалдах його габи, у хвилях  розкоту
- степy, пралiсу,  моря  родилось  i  приняло  металеву  твердiсть.  Якесь
особливе слово... I проникло воно в глибини, у височi,  вiдпяло  далечiнь,
загрiлось у буревi? душ i  сердець  небувалим  полумьям,  досягло  камяних
гiрських уст...
   I встали гори i промовили.
   I вже здавалось, столiття - десятки сивих сивих  столiть  царювала  тут
велика тиша, що сторожко вслухалась у безконечнi колисковi пiснi  струнких
смерек... I, здавалось,усi руки, всi уста, всi серця гiрського  племенi  -
це камiнь, це гранiт, безмовний,  безбарвний,  холодний...  Здавалось  очi
його залитi шклом, що на ньому стояла  роса  вiчних  туманiв,  що  нiколи,
нiколи не мiняли сво?? жорстоко-безнадiйно? барви.
   Але слово, що громом,стогоном  виривалося  з  камяного  нутра  потужних
велитнiв, нараз зтрясае самi основи царства вiкового спокою. Здрiгнулвсь i
жадiбно затрiпотала сама земля. Вона  уздрiла  свого  Творця  в  безмежних
висотах неба, що дихав зливою сонця, натхнений страшною силою  чину.  Вона
ожила.

   1932 - 33. Ясiня - Прага.

   (Кiнець)


   [1] На Гуцульщинi коли кличуть, то скорочують iмена.
   [2] Басурканя - вiдьма.
   [3] Волоцюг
   [4] Ти чого тут сидиш?
   [5] Не розумiю

Популярность: 7, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT