------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко  мрiла  в  степу,
накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя  та  неминущiсть
слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi  роки  нiздрюватi
вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то ?х побрали велети
з Громово? печери на Днiпрi, де, як  розповiдають  дiди,  жили  ще  зовсiм
недавнечко. Бiля печери й тепер валя?ться багато таких каменiв.  I  тiльки
декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi  коло
пiднiжжя могили. А по всiй могилi - бур'ян -  не  суспiль,  а  острiвками:
буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а  також
дрок, воронець i медунка.
   У татарський бiк могила спадала полого, в козачий - круто,  стрiмко,  а
наокруж - степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем - доскачеш па край свiту.
Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста  позаду,  -  невеличка  рiчечка.
Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами  болота  в
приладi. Козаки називали рiчечку  Волошкою,  татари  -  Малою  Ка?р.  Вона
кривуляла неглибокою балкою верст двадцять - де  розливалася  чималенькими
плесами, де витягувалась у стрiчку, яку степовий сайгак  перестрибував  не
розбiгаючись, - й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман.  З  макiвки
могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись  на  вершечку  могили  ще
лежав велетенськип гранiтний валун, i з  нього  було  видно  далi,  аж  за
Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена  ними.
Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньо? пори. Били й
били довгими рогами, й майже всi - в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу.
Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто  необачно
кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.
   Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на  розперезанiм  снопi  очерету,
сховавшись од тягкого ляського вiтру за ?диною уцiлiлою брилою гранiту.
   А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили.  Хто
вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут?  ?хав  i  загинув...  Чи
помер? Грав конем у степу... Могили, ясна рiч, тодi ще не було. I  де  вiн
зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i  блука?  поза  ра?м,
зазира? через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила.  Дiди
кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi  за  нинiшнi.  Й
куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них ? сво? пекло  i  свiй  рай?
Але ж наш бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!
   Далебi, нi. А кум Шевчик казав,  що  в  нашого  бога  сво?  небо,  а  в
турецького, поганського, сво?. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на  свiй
край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один  з  одного.  (В  це
Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподоблятися сварливим  сусiдкам,
якi пащекують в кiнцi городу). Ще  Шевчик  розказував:  басурманський  бог
вельми любить купатися в морi-окiя-нi. Отож одного  разу,  коли  турецький
бог, скинувши рясу, вижиро-вував у хвилях, наш бог i  каже  йому:  "От  ти
хваста?ш, що гарно пiрна?ш, а дна не дiстанеш". - "Дiстану", -  каже  той.
"Не дiстанеш", - наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й
пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський
бог - i торох лобом об кригу. Валасався  доти,  доки  додумався  прохукати
кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла
з рясою геть. Випiрнув поганський бог, глип - ряси  нема?.  "Де  ряса?"  -
кричить на все море. "Не знаю", - одвiча? наш, а сам регочеться.
   З того часу й увiшли вони в страшний розмир, а з ними й народи ?хнi.
   Мабуть, оця кумова розповiдь - суспiль вигадка, хоч i в нiй ?  щось  од
правди, iстинно-бо: пани б'ються, а в мужикiв чуби трiщать.
   "Прости, господи, що согрiшив", - щиро розкаявся, ще й перехрестився на
тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. I не йшов  з
мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.
   Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя  й  заклопотався
чужою душею.
   Сонце,  щойно  викотившись  iз  божо?  кузнi,  пливло  понад   зеленими
мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу  й  пригрiвало
зовсiм не по-весняному. Тепло,  затишно  Сироватцi  пiсля  холодно?  ночi,
солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки  поганина,  про  його
неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В  ?хньому,  поганському.  А  чи
схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно  й  затишно,  i
походжа? по ньому бог, пильну? порядку.
   В цю мить вiн бачив бога зовсiм близько. Як свого дiда  Корнiя.  Отакий
вiн, з бiлою бородою, добрими очима в  зморшках,  у  липових  личаках,  iз
кобзою в руках. Сидить  на  небеснiй  призьбi,  над  якою  висять  вiночки
цибулi, славить пiснею ясний свiт.
   Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з  богом,  вiдчував,
як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню  святiсть,  i
чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе  не  рабом,  а  нiби
молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без бога, давно б  загинув  або
здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у сво?й святобливостi не сягав  за  межi,
де почина?ться власна безконечна  малiсть,  мiзерне  приниження,  панiчний
страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся  бога.  Слугував  йому,
радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти,  щоб  краще
жилося козацькому люду, з якого боку заступити край  од  супостатiв,  коли
послати дощi, а коли поберегтися з  блискавицями,  аби  не  спалили  дотла
степу. Щоправда, бог не вельми дослухався  до  його  молитов:  позаминуло?
осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермена
до Перекопа, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, - то, мабуть, через
те, що не вiн один, а надто багато ?х шепоче йому у  вуха  молитви.  Та  й
шепочуть не водно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка
не боявся забрести мислiю в божi. Як оце ниньки, коли намагався  одгадати:
християнський i басурманський рай розкинулись в одних i тих  же  кущах  чи
шумлять тi кущi нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi
ма? бути лад, за яким хтось  нагляда?.  Бог  пильну?  свого.  Сироватка  -
свого, маленького, що входить у  той,  великий.  Сироватка  жив  у  повнiй
злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому бог i доля. Життя  його
злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому  тому  був  свiй  лад,  сво?
мiрки, свiй закон. I того  закону,  вiчного,  правiчного,  що  невiдь-яким
чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи  не  переступав.  За  тим
законом жив вiн, жила синиця на в'язовi за його кугою, i рись за балкою, i
сокiл-боривiтер у небi, i змi? жовтобрюхи за могилою. I жило десь там,  за
його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило  по  сво?му  кругу
сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в  чому  не  переступаючи
його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звича?в, якi уклались в його
душi в свiй особливий лад. Переступи його - i все зруйну?ться, розлетиться
на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. I все те у божiй волi, а знати ??
людям заказано.
   Воно трохи й страшно  швендяти  навiть  мислiю  по  божiм  обiйстю:  ще
шелехне з-за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми  хочеться  козаковi
бодай кра?м ока зазирнути в господнiй дiм, - либонь, не дiм, а палац, ще й
з колонами, як у пана Казановського, - бо той дiм, на  велике  Сироватчине
переконання,  сто?ть  посеред  раю,  куди  попаде  й  сам  Мокiй.   Попаде
безпремiнно, бо вiн же боронить божу правду щирою молитвою  i  шаблею,  не
?сть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверня? бiлого
свiту поганими словами i оковиту п'? лише на свята та, як трапля?ться,  на
дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь,  бува?  на
небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не  вiльно  пити.  Не  вiльно  чи,
може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi яко?сь нуди, i
вже його верне од самого духу горiлчаного. У бога з цим дiлом строго!
   I знову крiпко задумався козак. i справи  небеснi  заступили  Сироватцi
справи земнi. I Сироватка на ту мить  забув,  що  вiн  -  очi  Слiпо?.  Що
минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних  Лозах.  Увесь  бекет,  всi
тро? козакiв. Отак - щезли, немов i не було  ?х.  I  забув  про  засторогу
козакiв з Тавинсько? залоги, якi казали, що в  ногайських  кошах  помiчено
якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського  набiгу.  О  цiй
порi ординцi походом не ходили майже нiколи - безкорм'я для коней i  важкi
переправи через рiки стояли ?м на завадi.
   Сироватка тiльки тодi стрепенувся, як по його грудях iзнагла прокотився
якийсь згук, а на гострому зламi каменя почулося тонке гудiння. Здавалося,
над могилою ширя? важкий свистокрил. Сироватка рвонувся, але якась  владна
сила зупинила його, не дала схопитися на  ноги.  Вiн  тiльки  зiп'явся  на
руках  i  виглянув  з-за  каменя.  Сiрий,  столочений  снiгами,  але   вже
пiдмальований зеленим i червоним степ  на  обрi?  мовби  ворушився,  мовби
напливав на могилу, тремтiв i гойдався, мов перетягнена басова  струна  на
кобзi. Це був той згук, що пролетiв крильми свистокрила.
   А той, що зачепився за гранiтний гостряк, уже  тремтiв,  як  стонадцять
тулумбасiв, гудiв i дзвенiв, аж стогнала могила. Вiн бив Сироватцi  просто
в груди, душив i втоптував у  землю.  Татарський  чамбул,  котрий  обтiкав
Слiпу злiворуч, був так  близько,  що  Сироватка  навiть  бачив  витягненi
вперед запiненi горбоносi  морди  коней,  i  ощиренi  й  нiби  закам'янiлi
обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага.
   В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто
не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя  степову
грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру
на трут. Либонь, вони знали, що на могилi  сторожа,  й  ця  ?хня  передова
залога мчала просто сюди.
   Страх холодним  списом  встромився  козаковi  в  живiт.  I  одразу  там
запекло, гарячий вогняний клубок  поповз  угору.  Все  тiло  налилося  тим
страшним вогнем. Тисячi  шабель  розтинали  козаковi  серце,  тисячi  куль
пронизували голову, i все то шаблi та кулi  побратимiв,  яких  наразив  на
смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив  ?х  покарати
його.
   Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому
свiй спокiй, сво? життя, свою честь. I не буде йому прощення нi на цiм, нi
на тiм свiтi.
   Не пам'ятав, як сталося, - жива душа хотiла жити, - що не чекав  смертi
чи полону на макiвцi Слiпо?, а покотився вниз.  Геть  з  лисого  горба,  в
бур'ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому  козачому  схилу,
хоч вiдав, що там теж нема порятунку.
   Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м'яке.  Ще
сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про  рятунок  забiгла  наперед,
кудись вела, кудись штовхала. I враз Сироватка пригадав: це - лисяча нора.
Стара-старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в  нiй  живе
старий лис. Скiльки дозорцiв з  нудьги  полювало  за  ним,  а  жодному  не
вдалося влучити.
   Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була  нора  не
лиса-перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати  в  нiй
порятунку. Бо в цю мить у його головi,  нехай  i  кволо,  нiби  iскорка  в
затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула  до
життя. Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав,  розгрiбав
??, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широко? костi й схуд
за зиму, як байбак. I все ж шкодував,  що  не  скинув  лихеньку  кожушину;
застiбки на нiй обiрвалися й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз
крутнувся,  й  кожушаний  горб  опинився  десь  збоку,  а  сам   Сироватка
просунувся ще на пiваршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим
животом холод землi. Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку  стисло,  немов
туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих.
Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу ге?ну.
   А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита
й на мить вибили всi думки, лишився тiльки  страх  смертi,  страх  полону.
Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать  iз  нори,  що
вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пха? голову в кущ, а сама -  на
виднотi.
   Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озива?ться хтось на  сподi,
й долинав згори приглушений земляною  товщею  джеркiтливий  гомiн.  Раптом
затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп'явся  розчепiреними
руками в  землю,  йому  здавалося,  що  його  ось-ось  схоплять  за  ноги,
поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху  щось  ляснуло  чи
стрельнуло, й  задвигтiла  могила,  мабуть,  той  тупiт  було  чути  аж  у
пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а
Сироватка   спам'ятатись,   як   знову   задвигтiла   земля,   тепер   уже
дрiбно-дрiбно, немов ?? струшували десь скраю й  воднораз  розгойдували  з
боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй  темрявi
почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у  ??
чорних нетрях козак. Але тепер вiн  гаразд  тямив  усе,  що  ко?лося  там,
нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив ?? зi свого дозорського  ока
й за те ма? каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо', вже й  не  вилiзе
звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати  обернути
бiду  бодай  на  пiвбiди.  Ось  тiльки  притихне  тупiт,  ординська  хвиля
перехлюпне  через  могилу...  Сироватка  напружено  вслухався,   а   земля
вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був  ??
полоном, ?? часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася
в один  гул,  що  вiддалявся,  -  так  гудуть  зоддалiк  днiпровi  пороги.
Сироватка вперся руками в  землю  й  спробував  вилiзти  нагору.  Натискав
щосили, чеберяв ногами, рвав плечима - нi руш. Здавалося, що його  тримала
чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт  пойняв  Сироватку.  На  мить  вiн
подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти  з  тим,  на  сподi,
спогадувати нечистого...
   Але Сироватка таки зборов  холодний  тремтливий  дрiж,  не  дав  вiдчаю
заволодiти ним. По хвилi,  по  короткому  розмислу  вiн  повернувся  трохи
набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у  горiшнiй  бiк  нори,  посунув
назад. Вилазив з кожуха,  вилазив  з  кунтуша,  лишаючи  ?х  на  загнiздок
лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася  на  голову,  й  вiн,  коли
вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув  з  очей
заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар,  що  саме  оминали  далеку
балку, подерся нагору. Вiн гарячкове стягував розкиданий  по  всiй  могилi
хмиз, згрiбав очерет, стопкував усе на купу.
   Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав  у  кишенi
штанiв кресало й не знаходив. Тодi спохопився,  помацав  -  кресало  крiзь
дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його.
   Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй  шарпанинi,  в  оцiй  крутнi  у  норi
обтерся надгорiлий крайок виварено? в селiтрi губки, й iскрi нi за що було
зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув ?? у клоччя й
замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився вдалечiнь.
Татари ледве бовванiли на обрi?. Здавалося, то комашиться мурашня.
   Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе  просмолену  од  нужi
сорочку й пхнув ?? поверх соломи. Й вогонь справдi спалахнув i  загоготiв,
як божевiльний чорт. Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула
вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше  диму,  Сироватка  назгрiбав
прiло? соломи, вологого бур'янища й теж кинув на купу.
   А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка  на  березi
Волошки обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена  чорнокленами  й
дубами, ?? не добачиш i за два кроки, але вiн, однак, не залишився в  нiй.
Тiльки схопив iз сплетено? з лози примостки стару кожушину, якою вкривався
на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота.  Там  у  нього  була
схов'ана мiж купиння липова довбаночка.
   Стояла  висока  весняна  вода,  й  острiвцi  зараз   були   майже   всi
позатоплюванi.  Сироватка  привеслував  до  одного  з   них,   заштовхався
довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й  лiг
на дно. Вже не пiдводив голови,  знав,  що  звершив  усе,  а  виглядати  -
небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати  чи  лишитися  в  дозорi.  I
через те вже не бачив, що чинилося довкола.
   Хисткий стовп його курява  кинув  татар  у  панiчне  сум'яття,  збив  з
пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В  одну  мить
злетiлися докупи аги i калги, нуреддик-солтан викинув над головою руку  iз
зеленим значком, заверещали алай-чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на
сотнi руча?в, й потекли вони назад, у кримську сторону.
   Кiлька ватаг пролетiло  й  повз  Слiпу.  Сироватка  чув  тупiт  прудких
татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн  подолав  його.
Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом,
але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося - просто
лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих
жовтих сережках, десь у кущах тахкав  селезень  i  йому  радо  вiдповiдала
кряква. Коли в степу зринав  тупiт,  вони  замовкали,  стихав  -  починали
перемовлятися знову. "Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять  любощi,
щоб ви повиздихали", - вилаявся спересердя, але полохати не наважився.
   А небо стояло син?, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки,  без  крику
тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили  човника  й  козака  в  ньому.
Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком,
шугонути убiк, закирликати, - то  для  татар  певна  ознака,  -  але  вони
втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.
   Сплили  з  Сироватчиного  зору  чаплi,  низько,  над   самим   озерцем,
профуркотiв табунець чирят, що були наче зв'язанi мотузочком, погналася  з
крякотом за гавою степова чайка - ганяла од болiтця, - шугала  вниз  одна,
сiпалася за нею й друга, - також зникли, а далi - холодна й  тверда  тиша.
Вiн лежав у нiй, немов у домовинi.
   А потiм прилетiли з  лиману  бiлi  чайки,  загаласували,  закружляли  -
ловили на трав'яних вiдмiлинах дрiбне риб'я,  якого  там  була  гибiль,  а
на?вшись, пожирувавши, обсiлися  на  сiрiй  косi  й  сидiли  там  довго  -
мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й  були  бiлi  душi
тих козакiв, що погинули  на  галерах  та  в  чорних  турецьких  темницях.
Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла  зiрвалися  й  полетiли,
мовчазнi й врочистi, не полетiли - потягли до лиману, а натомiсть  явилися
живi козацькi душi.
   Одначе, коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний
вiд того, що ранiше, - конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не
пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне "пугу, пугу!"
та по сухих очеретах рiзонув веселий  свист,  не  одгукнувся.  Були  серед
татар вдатнi й на такi мудрацi?, а то й перевдягалися в  козацьке,  сiдали
на козацькi конi.
   Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.
   Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.
   - Погинув Мокiй, - мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг.
- Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.
   - Достойний був козак, - обiзвався Гришко, осавул Тавинсько? залоги.  -
Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi.
   - Поклав свого живота за товариство. Востанн? прислужився йому, - казав
далi перший козак. - Нiби непоказний на взiр i вдачi  сумирно?,  а  от  же
звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади сво?...
   Тi слова розтiкалися Сироватцi  по  душi,  немов  солодкий  мед.  Тепер
умисне не поспiшав вилазити зi сховку, кортiло послухати  ще.  От  коли  б
тiльки не квапились одснлати на небеса, не прилучали до небiжчикiв...
   - I як вiн ?м дався на влови, -  прогудiв  Кайдан,  козак  велетенсько?
статури, круглолиций, грiзний з вигляду. - Пронозливий  же  та  хитрющий.
Може, зата?вся де? Вiн такий, заши?ться - з собаками не знайдеш.
   "Бий тебе сила божа, який вреднючий", - вилаявся Сироватка в  думцi,  а
що далi лежати не випадало, боявся почути з ядучого Кайданового  язика  ще
яко? бридоти, вiдгукнувся:
   - Осьдечки  я!  -  I  пiдвiвся,  але  монявся  ще  довгенько,  розминав
затерплий поперек; почував кольки в плечах, у руках  i  навiть  у  п'ятах;
зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинсько?
застави. ?х було чоловiк тридцять-сорок, серед  них  Сироватка  помiтив  i
кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз  на  берег,
обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а  Кайдан  пiдняв
дозорця й погупав на руках, як дитину. Кайдан за кварту  горiлки  пiдiймав
млиновий камiнь.
   - Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором ?х понесло.
   - Натер перцю, - реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими,
пiдкрученими вгору - по-ляськи -  вусиками.  Вiн  справляв  на  Сiчi  уряд
пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.
   Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав. Сироватка  спочатку
кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими  вiями.  Таку  мав
звичку - смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й  свою
провину, ладен був чоломкатися  з  усiма  й  вже  потягнувся  до  чийогось
кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав  владний,  хоч  i  тихий,
голос:
   - Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.
   Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий  Сироватка  опинився
вiч-на-вiч з кошовим Iваном Сiрком. Стояв перед ним,  як  кабешний  школяр
перед навчителем.  Вiн  одразу  помiтив  у  притемнених  пронизливих  очах
отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть,  нiхто
не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще  бiльше  зiгнувся  й
справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий  i
якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з-пiд колись  дорого?,
а тепер вилiзло?, замицькано? смушево?  шапки  з  сукняним  верхом,  драна
кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й  нiби  байдужiсть  до
всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля
котила його i за вiтром, i проти вiтру.
   У тих очах - i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.
   Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах,  з
невiдпорним поглядом карих,  iз  зеленавим,  що  його  не  погасили  роки,
блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi - глибокi зморшки, воно  таке
ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу.
Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi  крутою  поперечною  рискою,
пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий,  пiдборiддя
круте. Глибокi зморшки прокреслили  й  Сiркове  чоло.  Сироватка  в  думцi
вiдмiтив, що ?х побiльшало. Отаман старiв.
   На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд яко?  на
чоло падала тiнь.
   В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка  знав
- то оманливе враження. Помислом i поведенцi?ю отаман  гострий,  весь  сiк
гнузда? гаряче герце й не загнузда?. Од усi?? його  постатi  вiяло  силою,
мiццю, ?х не опили роки й утома далеко? мандрiвки.  Кошовий  мав  лiт  пiд
шiстдесят. Сироватка - на десять менше.
   Однi?ю рукою Сiрко погладжував густий,  з  щедрою  проспанною  вус,  на
другу накручував шабельтас недорого?, але тягнуто? з добро?  крицi  шаблi.
Сироватка пам'ятав ту. шаблю оддавен; з обвитою розплавленим на вогнi, аби
прикипiв до сталi,  мiдним  дротом  ручкою,  потертими,  шагренево?  шкiри
надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком;  на  нiй  вломився  не  один
десяток ворожих ратищ та клювал. Пам'ятав - ох! -  i  крутий  порух,  яким
отаман накручував на мiцну жилаву  руку  шабельтас,  й  по  спинi,  по  ??
крутому жолобку пробiг  непри?мний  холодок.  Здавалося,  там  прокотилася
крижана бурулька.
   - Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок,  -  наказав  Сiрко
козакам пiд'?зно? команди, - а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.
   Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами -  степ  понад
Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу
балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi
кортiло запитати отамана,  яким  побитом  вiн  опинився  тут,  яка  негода
занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде,  кошовий  скаже  сам.  А
отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий  отаман  з  роками  ставав
замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з
сумом. У них за спиною гомонiли козаки,  чмокаючи,  пили  iз  озерця  воду
конi, рипiла й брязкала збруя.
   - Ну, де ж твоя  куга?  -  запитав  Сiрко,  коли  вони  зупинилися  пiд
невисоким, карякуватим в'язом.
   - Осьо, - вдоволено проказав Сироватка.
   - Де? - подивував отаман.
   - Та осьо ж. - Козак  розгорнув  вiття  в'язовника,  i  перед  отаманом
вигулькнув гостряк землянки, викопано? в схилi поросло? нехворощею балки i
обкладено? дерном.
   - Умi?ш ховатися, - мовив, i не знати - осуд у тих словах чи схвалення.
Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною  хмарою
шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. - А чи подумав ти, що мiг проспати i
Сiч, i Великий Луг?
   - Не спав я, батьку, - не схиляючи голови, мовив Сироватка. - Думав.
   - Ось зараз вiзьму барбару та виб'ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав,
вражий сину?
   В голосi отамана - роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно  ще  й
вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.
   - Про бога, - вiдказав.
   Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не  зовсiм,  вiн  i
справдi споминав у думках бога, хоча й не  так,  як  подобало,  одначе  не
знiтився. Отаман стояв спантеличений.  Мовби  й  не  випадало  вибивати  з
голови думки про  бога.  Примружився  хитро-хитро,  ще  й  двома  пальцями
посмикав себе за вус.
   - А не брешеш?
   Сироватка праведно звiв очi д'горi.
   - Вiн же чу?!
   Бог од того нахабства трохи не впав з неба.
   Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак  лл?
кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспоко?вся, бо  то  був  не
бог, а бiлоборода хмара, вона швидко  розвiялася,  хоч  трохи  й  налякала
його. I плюнув не бог, а кошовий.  Прочинив  дверi  землянки,  але  тiльки
заглянув, повернувся i повiльно  пiшов  до  могили.  А  Сироватка  чалапав
позаду, знову не наважуючись - а таки кортiло  -  запитати  отамана,  чого
при?хав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю
отамана -що той може йому зробити?  Вийшло  то  злецьки,  й  соромно  йому
трохи... Хоч вiн справляв сторожову службу  не  од  коша,  стояв  у  степу
осiбно, власною волею -  в  помiч  козакам  сiчово?  сторожi,  одначе,  як
погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй  залозi  стало  скрутно  на
людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони  таки
поклалися  на  нього,  а  сьогоднi  сталася  оця  притичина..  Одначе  все
оббулося. То й отаман пересердиться "Бiда бiду  перебуде",  -  сказав  сам
собi.
   Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушне. Його обличчя
здавалося вирубаним з темного каменя, i весь  вiн  був  неначе  тесаний  з
однi?? камiнно? брили Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим  на  крука,
що сто?ть на вершечку камiнно? баби. Отаман притримав лiвицею  шаблю,  сiв
на  камiнь.  А  Сироватка  примостився  збоку,  видобув  потертий   кисет,
саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета,  i
вони закурять ладком й од димку  потече  розмова.  Але  отаман  люльки  не
дiставав i Сироватки мовби й не помiчав.
   Сидiв замислений, суворий, дивився на  степ.  Сухий,  випалений  сонцем
типчак переливався, як грива мертвого коня А в тiй гривi - червонi й жовтi
вогники-тюльпани.  Про  що  думав  отаман?  Може,  спогадував  день,  коли
багато-багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою  Татаркою,
кинув у сiдло й погнав до зимiвника.  На  смерть  загнав  коня,  а  козака
врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! I тепер йому  було  шкода  вороного
огира? Адже то був найкращий кiнь за все його  козакування.  Чи,  навпаки,
стало жаль дозорця, шкодував на сво? рiзкi слова  й  обмiзковував,  як  ?х
завернути назад? Бо й  справдi,  хто  його  неволив  на  цi  чати?  Нiхто.
Четверте лiто кона? тут, у самотинi, в зеленiй пустелi.  Поруч  татарських
улусiв, до них - за пiвдня конем доскакати. На безкорм'?, в спеку й холод.
Влiтку ще так-сяк. А взимку, як вичахне небо,  як  потечуть  помiж  тирсою
бiлi холоднi змi?, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi
хижi рисi... Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу  Либонь,  це
тяжче за схиму.
   Позаминуло? весни  вернувся  козак  з  далекого  дозору  -  його  ледве
впiзнали, такий був худий  i  виморений.  Гойдався  козак,  гойдався  кiнь
(шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й  так  причвалав  на
Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували
снiги Волошку, а напровеснi почалася  така  каламуть,  що  нi  пройти,  нi
про?хати.
   Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся
мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк  у  мiднiй  ступi  ворочок
тютюну й за чергово? оказi? знову подався у степ. То що ж трима?  його  на
оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людсько?
оселi ненависть? А чи привела велика  любов  до  сво??  землi,  до  рiдно?
неньки-вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть  не  може  втримати  так
довго людину  в  моторошнiй  i  зловiснiй  самотинi.  Вона  безсила  перед
пустелею, вона прагне чужо? бiди, чужо? кровi, чужих слiз.
   А може, нiчого того не думав отаман, просто  сидiв  i  споглядав  степ.
Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiн порi  вiн  був  чи  не
найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно.  Мив  мала  дитина  в
колисцi першо? митi, коли  тiльки  розплющила  очi.  Водить  ними,  пухка?
губенятами, випручу? повнi рученята, посмiха?ться зачудовано й тихо.
   Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi
ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiлi? при долинi козельцi  й
веронiка, а по балках - ряст, пiдвели  в  болотах  гострi  списи  очерети,
прорiзався з води першими гостряками татарський  шабельник,  й  скрiзь  по
видолинках червоно заполум'янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними  так
i мають багряницi, й тодi хочеться  взяти  шаблю  та  прорубати  до  обрiю
стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим  струменем
спада? згори жайворова пiсня.
   Благословенний степ! Благословенне життя!
   Проклятий степ! Прокляте життя!
   Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна  вiльгiсть
пронизу? до кiсток. I голод - хоч шаблю гризи.
   Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й  не
роззирався, а помiтив  його  на?док.  З  казанка  стримiли  ноги  журавля.
Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м'ясо -  воно  мiцнiше  за
тятиви татарських лукiв.
   Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку ? нужа. Верстовими
стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала  обрiй.  Ступу  товче.  В
повiтрi сто?ть дзвiн, зда?ться, що десь далеко, мабуть, аж  у  слобiдськiй
Укра?нi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умива?ться  не  чистою
криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих  трав  та  обмазу?ться
вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, ??, мабуть, не втне  не  те  що
комарине жало, а й турецький ятаган.
   Нi, не про степ, а про козака думав отаман.
   Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчино? люльки.  Сироватка  кидав
косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви  (коли  i  де  встиг
поголитися?), бронзового вiд  засмаги  отаманового  обличчя,  крутий  злам
брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв'?, мовчав. Але димок од  його
люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав,  потягнувся  до  кисета,
якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.
   - Втомився, Мокiю? - запитав тихо. - Лишимо тобi замiну По?деш з  нами.
Одiспишся в споко?. Поп'?ш з братчиками варенухи
   Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух  люльки,  що
пригасла. Великим пальцем право? руки якось кумедно, сторчма, дотоптав  ??
тютюном. Пучки в нього були чистi й  навiть  не  вельми  засмаленi.  Добув
огниво, кресонув раз, кресонув удруге.
   - Нi, отамане, - одказав, коли сизенький димок заструменiв.  Добуду  до
зими. А тодi при?ду. -  Помовчав  якусь  хвильку,  спостерiгаючи,  як  пiд
подихом вiтру то заплющу?ться, то розплющу?ться  червоне  око  на  кiнчику
трута - давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. - Лаврiпа кортить
побачити. Як вiн там, не зледащiв?
   За цим запитанням стояло  iнше:  чого  Лаврiн  не  при?хав?  Оскаргу  ж
Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив ?? й через те не
став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед великоднiми святами прокачався
в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.
   - Справний козак, - мовив. - Але джурою не хоче. До  куреня  проситься.
Воля а чи сваволя груди йому розпира?. Кров гра?. А може, й сам  не  зна?,
чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться.  Холу?в  у  нас  i  так
багато.
   - Сливе, - одказав Сироватка. - Хоч сам подумав: що може  бути  кращого
за службу  джури.  Шана.  Не  клопiтно.  А  оженившись,  став  би  якимось
урядником.
   Тепер обо? думали про Лаврiна. Про  Сироватчиного  сина.  Щоправда,  на
Сiчi нiхто не зна?, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю  Сироватцi,  а
син. Навiть сам Лаврiн не вiда? того, може, через те й не  лине  душею  до
батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн
був вельми радий.
   Отаман майже ревнино поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв  йому
до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив во?нно? науки -  щось
було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до  рiдно?  Мерефи,  до  тих
днiв, коли сам був щасливим батьком  i  доля,  здавалося,  мчала  попереду
баскими кiньми.
   Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них
густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини - Петро й  Роман  -
погинули за Укра?ну. Петро наклав головою за рiчкою  Тором  поблизу  трьох
зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний,  помер  у  Мерефi  пiд
Харковом на руках у сво?? матерi Сiрчихи. На рiздво курiнний кухар ставить
перед кошовим три миски кутi, а отаман налива?  три  чарки.  Одну  випива?
сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. I,  може,  через  те  такий
дужий в отамана удар - не одна, а три  руки  опускають  на  ворожу  голову
шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем  горять  його  очi  -  не
одна, а три ненавистi скипiлися в серцi.
   Лаврiн для Сiрка - й смутне нагадування,  й  розрада  воднораз.  I  для
Сироватки - також. Отож i йшли балачки до нього не навпрошки, а манiвцями.
Тут щось було не  договорено.  Але  й  договорювати  нiбито  було  нiчого.
Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний
йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли  ж  отаман  зненацька  запитав  у
нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi.  Й
навiть дужче за ревнощi.  Нiби  аж  злiсть.  Бо  ж  хiба  мiг  вiн,  Мокiй
Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком  мислi
почував, що од того наближення сина до найзначиiшого козака Сiчi  поменшав
сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та  ще
й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi,
того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають,
ким насправдi доводиться  Лаврiновi  Сироватка.  Просто  вони  забули  про
нього. Од тако? розради йомутеж не повеселiшало.
   Але тут уже поверталося щось на самого себе, на  власну  недолугiсть  i
малiсть.
   Вiн i справдi лише недавно почав думати  про  Лаврiна  якось  iнак  ше,
прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд  оцi??  самотностi.
Скiльки разiв був на краю загибелi - замерзав, помирав з голоду, а то  був
загруз у болотi й ледве видряпався, - i затим, пролетiвши душею по  самому
краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний  бiк,  почав
спогадувати Лаврiна частiше й час тiше i думати, що не згине безслiдно, що
продовжиться в отому краси вому i гречному парубковi: один доторк мислi до
нього поймав особли вою соромливою радiстю Мовби що йому вiд того? Далебi,
нi. Тямковитий i шпетний козак - його кров -  житиме  й  далi  на  Сiчi  i
зорiтиме в степ, а потiм передасть  ??  в  спадок  сво?м  дiтям.  Оскiльки
Лаврiн син, то чимось удався в нього, Мокiя. I всi отi  Лаврiновi  чесноти
його, Мокi?вi, а не Сiрковi.
   Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка.
   А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на
сухих ребрах скрада?ться ревнивою мислiю до нього, кошового, ста? з ним на
однiй кладцi на переваги-ваги. Може, якби  знав,  iнакше  подивився  б  на
Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по-iншому,  але  нинi  обо?
думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши  на  собi  довший,  нiж  би  того
хотiв, погляд Сiрка i  витлумачивши  його  по-сво?му,  поспiшив  перевести
розмову на iнше.
   - Рано цього року зламали гарби татари.
   Ще не зламали, - замислено вiдказав Сiрко.  -  Це  були  акин-джi[1]  з
берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас
з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварю?ться соломаха. Либонь,
з Адрiанополя ?? солять.
   Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався... - мовив Сироватка. Але це
не було виправдання. Скорше досада.  Бiльше  не  пропущу.  А  ще  б  треба
заслати когось на Великий Ка?р. Якщо становисько там...
   Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого.
   Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали  журавлi,  тягли
невидимi струни од турецьких берегiв у  безкiнечнi  простори  укра?нського
степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й  грала  для
козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх-давен, i казати  далi  не
було чого. Обо? знали все й так.  Мовчали.  Внизу,  над  сутiнною  балкою,
залягла iмла.
   Серце наливалося важкою силою. Сiркова  долоня  несамохiть  стислася  в
кулак.
   На могилу зiйшов довгоши?й молодий козак у туго пiдперезаному  ремiнним
чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений  у  собi,  чи  безпечний.
Шапка  стримiла  на  ньому,  як  бовдур,  з-пiд  не?   виглядали   великi,
по-дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, при?хав на Сiч  з
гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай
подивиться на тирси, де лiта? воля i де вита? вiдвага, нехай уми?  душу  в
чистих степових вiтрах.
   Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь. Наступав вечiр,  небо  на
овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали ?х i  погасли.
Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було
видно - чи вони постуляли пелюстки, чи накрили ?х типчак i ковила?  О  цiй
порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах  до
сиво? бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак  текли,  як  спiнена
вода, навiвали журбу. Оця ?хня бiлiсть, жива од вiтру й  водночас  мертва,
надавала степовi яко?сь  саванно?  урочистостi.  Од  не?  вiяло  пустелею,
самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не  встрiлене
смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з  нього  рвалися  звитяга,
яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його  нагородять  за  славу;
пiд кунтушем грали тугi м'язи, i подих у козака був  глибокий  та  чистий,
наче повiв степового вiтру.
   Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрi?  в  небi  вихрило
гайвороння.
   - Вовки або рисi загризли оленя, - сказав Сироватка. Сiрко  пiдвiвся  з
каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем в
протилежний бiк.
   - Туди дивися. - Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: - Святе  це
мiсце. - чати. Найсвятiше на всiй Укра?нi. Стiй, хлопче!  Нехай  налл?ться
вiдвага в твою душу!
   - А в мене ?? доста, - безпечно вiдповiв козак.



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над  зубцями
гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його,  одначе  знав,  що  вiн
саме такий - холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi,  вони  сяяли
над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль,  якi
ледь-ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво,
здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала  нiч,  не
мiг заснути тiльки падишах османiв.
   Завтра султан  накаже  викинути  геть  усi  три  мiсяцi.  Або  перенесе
опочивальню в iнше мiсце. Так,  накаже  перенести  опочивальню  в  захiдне
крило палацу. Бо сон вiдляку? не тiльки мiсячне сяйво - вiд нього  захища?
парчева завiска, а й крик. Тонкий,  розпачливий  крик  того  гяура,  якого
вчора нахромили на гаки бiля мало? тюрми.
   Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну.  Вiн  дивився  на
середню,  найбiльшу,  кулю,  на  блiде  кружало  мiсяця  на  нiй,  i  воно
видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на
постелi. Таке з ним трапля?ться повсякчас: спаленi? од  одного  слова,  од
крихiтно? думки, i вже йому нема?  стриму.  Через  це  його  бояться,  цим
подоба?ться сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом,  так  i
не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн  гарно
розмовляв по-венетському, навiть заморськi купцi прийняли його  за  свого.
Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам'ятають, щоб кяфiр переступив порiг
Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на  ши?.  Що  ж  привело  його  сюди?
Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?
   Султан тiльки тепер зауважив, що мiря? опочивальню навкiс од  вiкна  до
стiни. I так само навкiс гостро летiла його думка
   Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його
не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм  племенам  i  народам  свiту.
Правовiрнi й неправовiрнi  ходитимуть  за  стрiлками  його  годинника,  як
ходили колись за тiнню  вiд  стовпця,  вкопаного  у  Вавiлонi  за  наказом
Iскандера Дворогого[2].
   Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його  рука.  Й
не рука його батька. Накрутила ?? тоненька  й  тремтяча  правиця  великого
вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй  великий
вiзир. Звичайно, того не вiда? нiхто й не мусить вiдати. Навiть султан  не
зна? достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сiм  Султанських
Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбiйним i свавiльним яничарам,
якi задушили його батька Iбрагiма, навербувати новi полки  во?нiв  пашi  й
суб-пашi, вдалося нагодувати голоднi татарськi орди й привести ?х у покорi
до султанових нiг. За це любив i ненавидiв Кепрюлю.  Маленький,  сухенький
чоловiчок з гачкастим, схожим на скручений огiрок, носом, великий вiзир  -
тонкий помислом i хитрий, як старий лис. Завжди сумирний i  покiрний  його
волi, справами крутить так, що вони нiби самi течуть  рiчищем  думки  сина
пророка, а насправдi рiчищем його власно?, вiзирово?, думки. Султан бачить
це злим оком розуму, одначе те око не настiльки затуманене,  аби  до  часу
загатити друге рiчище. Нехай пливуть по ньому золотi алтуни, нехай пану? у
державi спокiй, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.
   Вже кiлька столiть хилиться долу прапор  пророка.  Йому,  Магомету  IV,
судилося сво?ю мiцною рукою пiднести його знову вгору. Вже поверненi назад
Лемнос i Тенедос. Вже надламанi хребти Австрi? та Венецi?, вже  кинутий  в
порох Ляхистан i король Михайло надсила? йому данину - двадцять двi тисячi
злотих. Так сплачували  за  сонце  невiрнi  Чiнгiсу,  так  мусять  платити
довiку. Сполошилася ?вропа, гарячкове ку? мечi  Московська  держава.  Вiн,
Магомет, розумi?, що треба вдарити по нiй першому, доки  не  зiбралася  на
силi, скинути ?? iз просторiв свiту.
   У Магомета все готове до вселенського походу. Всi гороскопи, всi звiзди
пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заходi  й  пiвночi,
вiн донесе його аж до холодного моря.
   Лишилося здолати одну перепону - промчати прудконогими кiньми  Козацьке
Поле й зруйнувати кубло чорних гяурiв - козакiв. Вiн не  хоче  зважати  па
застороги Кепрюлю: вiзир  умi?  збирати  золото  й  не  вмi?  завойовувати
держави. Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й  веслують  турецькi
галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Iвана Сiрка з ланцюгом на ши?.
   В цю мить йому й  справдi  захотiлося  побачити  свого  ворога.  Татари
називають  його  урус-шайтаном,  повелителем  джинiв.  Тодi,  мабуть,  вiн
маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю.
   Бр-р-р. Султана злихоманило.
   Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто - невiрний, як i iншi,  ще  й,
мабуть, хитрий та розумний,  бо  жодного  разу  не  попався  в  поставлене
татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше.  Всi  зорi  неба  вiщують
Магомету удачу.  Так  передбачили  великi  астрологи,  так  показали  ?хнi
таблицi.
   У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо  залiта?,  що
тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно  про
те думати, й червоний кiнь удачi гарцю? пiд ним,  тож  треба  не  напинати
повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит!
   Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном,  лежало  Едiрне.
Дивився в той бiк, де Гербус злива?ться  з  Тунi?ю  i  Гардою  i  лине  до
Егейського моря. Отак  i  в  його  вiйсько  ввiллються  татарськi  орди  й
затоплять береги невiрних.
   Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може,  не  ма?  права
наближати будь-кого до свого серця.
   У холодному мiсячному сяйвi, мов  лисини  циклопiв,  поблискували  банi
мечетi Селiма. Найкрасивiшо? i найбагатшо? мечетi в свiтi. Селiм - ?диний,
хто пробудив Порту вiд сплячки, хто  спробував  пiднести  прапор  пророка.
Селiм володарював у Едiрне.  Сюди  перенiс  столицю  Порти  з  розкiшного,
зажирiлого  Стамбула  Магомет.  Звiдси  завою?  свiт.   По-грецьки   мiсто
назива?ться Адрiанополь. Султановi подоба?ться ця  назва,  у  нiй  вловлю?
якийсь пота?мний смисл: адже колись Грецiя - це й був увесь  свiт!  Скрiзь
по свiту мiсто знане саме так.
   Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi
кулi пiд стелею, й сотнi  блiдих  зайчикiв  застрибали  по  стiнах.  Тепер
мiсячне  сяйво,  одбите  кулями,  чомусь  здавалося  йому  гарячим.  "Який
непотрiб оцi кулi", - подумав султан. Здивувався, що ранiше вони  веселили
його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже ?х почепили ще за Селiма?
   А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти,
де той кона?, не долетить i  рев  гармати.  Вiн  грався  зi  сво?ю  уявою,
розпалював ??. Це вола? з мiнарета божевiльний муедзин, склика? серед ночi
на молитву правовiрних. I нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий
грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан[3].
   "Зв'язати  чи  посадити  його  в  кам'яницю,  але  тому   опиратиметься
муфтi[4]. Можна розiбрати мiнарет. А потiм  збудувати  iнший,  кращий.  На
славу аллаху".
   Султан почував,  що  вже  не  засне.  Невiдь-чому  розболiлася  голова,
здавалося, просто по мозку перекочуються гарячi жарини.
   Може,  подумав,  бiль  пригасить  прохолодне  повiтря  з  гiр?  Одягнув
бухарський халат та взув пiдбитi лебединим пухом капцi й пiшов до  дверей.
Один за одним вiдчиняв залiзнi замки. Золото купу? душi,  залiзо  охороня?
життя. Вiн не любив, коли дверi  незамкненi  й  бiля  них  куня?  сторожа.
Сторожа завжди вiддана: коли охороня? султанове життя й коли прода?  його.
Лiпше, якщо вона стоятиме за зовнiшнiми дверима, а також на стiнах i вежах
довкола палацу. А тiней, примар султан не бо?ться.
   Потираючи руками скронi, в якi гупали важкi келепи, султан вийшов через
вузькi гратчастi дверi на Золоту Галерею. Султан ще молодий -  йому  щойно
виповнилося тридцять, однак почува? в тiлi лiниву млявiсть, утому. Вона на
нього наплива? хвилями. Султан то жада? дiяння, боротьби - й тодi  вiзири,
пашi, аги, за?ми i всi iншi вельможi  бiгають,  як  гончi  пси,  то  знову
почува? у душi порожнечу, нехiть до справ, i тодi  всi  починають  дрiмати
бiля нього. Один з лiкарiв набрався  нахабства  натякнути,  що  все  те  у
султана через надмiрне вживання солодощiв; того лiкаря викинули у вiкно, а
султан почав готуватися до походу. Iз Золото? Галере? сходи вели  вниз,  у
Садок Задоволення. Ступив один крок i помiтив унизу двiрцевого охоронця  -
капуджi. Той спав, прихилившись спиною  до  обплетено?  плющем  мармурово?
колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, i в  скронi  гупало,  як  i
ранiше. "Отак вони охороняють!" Пискнула десь у клiтцi канарка й  затихла.
Пискнула у серцi падишаха злiсть.
   Тихо ступаючи, пiшов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в  руцi
й поквапливо зiйшов униз. Йдучи, дивився на лезо,  що  вiдсвiчувало  синiм
вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскостi, в
не? було вкладено стiльки сили,  вмiння  й  пристрастi,  що  вона  спивала
життя, ледве дiткнувшись до плотi. Султан вiдчував ??  жаскiсть,  його  аж
морозило од не?.  Вiн  зупинився,  виставив  уперед  лiву  ногу,  повiльно
нацiлився оком.
   Бризнули увсiбiч мiсячнi променi, охоронець без  стогону  повалився  на
траву. Вiн помер, так i не прокинувшись. Аллах послав Магометовi несхибний
удар, а йому легку смерть.
   Широко розтуленим ротом султан ковтав п'янке нiчне повiтря iз присмаком
гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло  сяйво  мiсяця,  спливало  по
листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi  султана.  Тиша
стояла така, що ?? можна було нацiдити в келих. Тиша -  над  усiм  сералем
султана. За високою стiною, яка вiдокремлю? сад чоловiчо? половини  сералю
вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь - жiнок i наложниць - гойдають у
снi сво?ми нiжними подихами небеснi сфери. Всi  вони  марять  його  палким
зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно. .
   Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд  горлом  зроджувався
смiх. Уявив, як небавом звихряться всi - вiд балакунiв-недимiв до великого
вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони  -  бостанджiбашi  та
капуджiбашi... Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до  його  дверей,  а  вiн
умисне не вiдчинить ?х. Смiх, що булькав султановi в горлi, був ?дкий,  як
отрута. Падишах i вранцi не скаже ?м нiчого, нехай мудрують, як повiдомити
сво?му  повелителевi  про  загибель  його  охоронця  на  вартi,  хоч   усi
впiзнають, чий це удар, i це кине ?х у ще бiльший  страх.  Так  ма?  бути.
Свiтом ма? правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив
тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало  небезпекою,
страх розходився колами, й кожне наступне коло було  ширше  за  попередн?,
охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало  всю  державу.
Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар
- ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз  уявив  переляканi
обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи.  Ця  посмiшка  була  злостива
подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки  поети  у
сво?х вiршах  надiлили  його  лев'ячим  серцем.  Як  i  кожен  тиран,  був
пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i  не  довiряв  нiкому.  Вряди-годи
ви?жджав за межi палацу, а коли i'i ви?жджав, то тiльки в залiзному кiльцi
охорони. Стинаючи охоронця,  падишах,  окрiм  усього,  намагався  впевнити
себе, що вiн хоробрий. I все ж так i не мiг перерубати чорно? ниточки, яка
бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто,  що  вiн
не  зможе  повторити  жодного  звитяжного  вчинку  Iскандера,   до   якого
прирiвнював себе подумки i про що невiдь-звiдки довiдалися поети  й  часто
ставили його поряд з ним. Iскандер сто разiв був поранений, i кожна з його
ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як  зважитись  на  першу?!
Отож ?диною втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв.
   Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi  вiд
трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi  повзуть  до
його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно.
Поволi пiшов сходами на галерею.  "Цього  лiта  гяури-козаки  мусять  бути
знищенi, - одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. -  Завтра  накажу
розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук  великого  походу".
Цим  походом  сподiвався  пiднести  прапор  пророка  над  усiма   землями,
утвердити в пам'ятi правовiрних сво? iм'я й упевнитися в собi як мужевi  i
во?новi. Вiн боявся цього походу й жадав його.

   * * *

   Король  польський  Михайло  Корибут-Вишневецький,  син  вiдступника  од
православ'я I?ремi? Вишневецького, помирав. Вiн не знав,  що  помира?.  Що
повний мiсяць,  який  нахромився  на  гострий  готичний  шпиль  за  Чорною
Кам'яницею, бачить востанн?, й чашка кави, яку щойно випив, -  остання.  В
не? було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.
   Король ?хав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi,  а  що  заснути  не
мiг,  наказав  серед  ночi  принести  каву  з  ромом.  Його  житт?ве  коло
завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта  бiльше  не  вiрила  в  його
освiчене глупство. В усi тi реляцi?, комiсi?, договори,  якими  сподiвався
повернути собi Укра?ну. А з нею  власнi  п'ятдесят  шiсть  мiст,  тридцять
дев'ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Щлях-та нiколи не змириться
зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. I вiн розумi? це:  його  власне
серце не хоче з тим змиритися. То його землi, його посполитi. А  глибинами
думки осяга?, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати  для  Польщi
фатальною. Тi землi  неначе  сакви  на  плечах  людини,  яка  повисла  над
прiрвою. Брийонуги ножем - та й  вилiзти  нагору!  А  тiльки  ж  у  саквах
половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних  i  гордих
голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надi?  на
шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.
   Михайлу вiдомо те.  Але  ?хнi  сподiвання  викликають  у  нього  гiркий
посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи
вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! ?м нi за  що
найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.
   "А чи не краще:  раз  вiддати  ту  данину  козакам,  щоб  позбутися  ??
назавше", - раптом думка шпорта? втомлений мозок  короля.  Вона  приходить
зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почува? тяжкiсть у тiлi,  якийсь
мло?стий холодок пiд серцем, але не  зважа?  на  те,  гарячкове  розкручу?
думку  далi.  -  Нехай  куплять  зброю  i  провiант.  Спорудять   чайки...
Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити  занесений  над
?вропою ятаган. А тодi  знову  зiштовхне  лобами  Дорошенка,  Самойловича,
Ханенка, Сiрка чи ще там кого".
   Вiд тi?? думки королю нiби аж попустило пiд  серцем.  Стiльки  мучився,
стiльки  стру?в  мозку  в  безсоннi,  а  рятунок  отак  близько  й   такий
несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона  ходила
довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте  вiн  не  зважувався  ??
впускати. I ось - впустив. Негайно ж спорядити  цю  мисль  у  путь,  нехай
летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До  людини,  яка
багато чим зобов'язана йому й через те мусить бути до його листа  особливо
зичлива.
   Корибут-Вишневецький наказав покликати писаря. I коли  той,  приховуючи
невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi,  аби  прогнати  дрiмогу,
вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись  на  лутку  вiкна:
"Вельможний,  щиро  коханий  нами  отамане  кошовий   славного   лицарства
запорозького  сiчового  Iване  Дмитровичу  Сiрку..."  I  враз   схитнувся,
вхопився обома руками за мiсячний промiнь - сповз, тримаючись стiни, униз.
   Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi.

   * * *

   Мiсяць плив помiж рваним кущiв'ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском.  То
пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн  скрада?ться  до
величезного чорного замку, що стримить на кручi над  Сеймом.  У  крайньому
горiшньому вiкнi  замку  горiв  одинокий  вогник.  Рiвно  цiдив  у  пiтьму
червонясте свiтло; здавалося, його просто забули  погасити.  Та  враз  вiн
стрiпнув крилом i вирушив у мандри  -  крайн?  вiкно  провалилося  в  нiч,
натомiсть по черзi засвiчувались сусiднi й теж  заплющувались  -  аж  поки
зник зовсiм.
   Гетьман Iван Самойлович зайшов до скарбiвницi й зачинив за собою дверi.
Вiн не знав, чого йде туди. Хоч давно  впевнив  себе,  буцiм  у  цiй  залi
вiдпочива? душею. Для гетьмана все, що зiбране отут,  бiльше,  нiж  просто
скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкiсть, владу над
свiтом, над людьми i навiть... над самим собою.  Воно  мовби  продовжувало
його виднокола кудись далi, хоча куди  -  невiдомо.  Тiльки  тут,  в  оцiй
скарбiвницi, вiн i вiдчував по-справжньому свою силу i мiць.  I  знову  не
лише через те, що оцього всього не ма? нiхто в кра?, а  тому,  що  iз  цим
багатством владарював над свiтом i сягав кудись  далеко-далеко.  Звичайно,
вiн не був слiпцем i розумiв: усе це - теж прах,  ляже  вiн  на  смертному
одрi, воно не поряту?, за нього не купиш i митi життя, всипанi самоцвiтами
шаблi лишаться по ньому,  i  ?х  з'?сть  iржа,  кунтушi  зотлiють.  Але  ж
зотлiють не скоро. I потiм - якась  частка,  незрима  частка  його  самого
перейде в цих скарбах  дiтям,  онукам.  Частка  батьково?,  дiдово?  сили,
влади, мудростi...
   Кожна рiч, навiть  найдрiбнiша,  мала  в  цiй  залi  сво?  мiсце,  свiй
куточок. Вiн то збирав думкою все  -  й  тодi,  здавалося,  прилучався  до
чогось та?мничого, що ма? безмiрну силу, - то знову  мляво  розвiшував  по
стiнах, розкладав по скриньках i  лавах.  Розвiшував  шаблi  -  в  золотi,
бiрюзi, дiамантах, ?х би вистачило  на  комонний  полк,  викладав  рядками
пiстолi, сiдла, срiбло, люльки, соболi - все, що зiбрав протягом  життя  -
купляв, вимiнював, для того, власне, жив. Коли несподiвано  впала  до  рук
гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовностi,
як магнiт цвяхи. "До гетьмана без сукна не йди". Цi  слова  виловили  його
пота?мнi служники й принесли як доказ чи??сь крамоли. Але вiн  не  наказав
карати за них. Вiн знав, що знищити слова важче, нiж оцi ось  коштовностi.
Та й для чого забороняти тi слова, коли з них народяться новi коштовностi.
   Самойлович узяв з полицi важку чару, повернув  карбуванням  до  свiтла.
Хоч той напис знав i так, не читаючи: "Не збирайте собi скарбiв на  землi,
де мiль i ржа ?сть i де злодi? пiдкопуються i крадуть". Вiн  би,  може,  й
повiрив цим словам, коли б вони були викарбуванi  не  на  золотi.  Мабуть,
золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. I все ж незбагненна
та?мнича сила щоразу вела його до цi??  чари,  змушувала  серце  пойматись
острахом i читати зi святого письма далi: "Збирайте собi скарби  на  небi,
де нi мiль, нi ржа не ?сть i де злодi? не пiдкопуються й не крадуть. Бо де
скарб ваш, там буде й серце ваше".
   Нi, вiн не опирався божим словам, од само? думки про таке холод обвiвав
душу, - але ж чому майстер вирiзьбив ?х на золотi?  I  що  хотiв  сказати:
там, на небi, i вiн, i гетьман, для якого рiзьбив чару, матимуть однаково?
Майстер помер торiк, вiн уже на небi. Й, може, п'? з ще коштовнiшо?  чари?
То хiба тут, на землi, вiн,  гетьман,  не  мусив  мати  чари  лiпшо?,  нiж
простий золотар?
   Вiн i далi опирався злому замiру майстра. Для чого злодiям красти, коли
матимуть однаково з ним? Й не ?сть iржа золота, вона ?сть залiзо, а залiзо
- то бiднiсть.
   Мабуть, це таки були трохи грiшнi думки, але  гетьман  любив  ширмувати
словами сам iз собою. Це - не  до  кiнця  страшно,  в  небезпечний  момент
завжди можна вкласти шаблю до пiхов. Можна щиро  помолитися  й  заспоко?ти
душу.
   Проте в життi гетьман такого ширмування не любив. Волiв  стояти  певно.
Не любив слiпого ризику, не виваженого до кiнця рiшенця, не убезпечено?  з
усiх бокiв справи. Мабуть, тому i  досягнув  найвищо?  влади  та  великого
статку. За такi скарби можна купити  будь-чию  прихильнiсть  та  ласку.  З
iншого боку - зичливiсть часто приходить укупi з новими скарбами. Ось  цей
золотий корабель з людськими парсунами, вiтрилами, щоглами й  гарматами  -
останнiй безгрошовий набуток. Легкий,  грацiйний  -  справжнiй  мистецький
шедевр.  Золото,  срiбло,  слонова  кiстка...  Подарунок  боярина,   князя
Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив  до  нього  в
скрутний час. Мовби провiщав сво?му новому  господарю  небезпечну  плавбу.
Тож треба бути обачним - плисти повiльно й обережно,  i  тiльки  по  тихих
водах. Нехай дурнi рвуться через  пороги.  Самойлович  прочинив  рiзьбленi
дверцята шафки, дiстав звiдти зелену полив'яну карафу й налив з не? у чару
з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кiлька ковткiв.  Вино  було
густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман - не  п'яниця,  але  любить
випити на самотi. Любить усамiтнитися й помiркувати або й просто посидiти,
приплющивши  очi,  зiгрiваючи  кволою  думкою  власне  серце.  Не   любить
людського тлуму,  галасу,  гучних  музик,  взагалi  не  любить  юрмиськ  i
крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно i ?, одначе  вiн
умi?, коли  потрiбно,  й  здмухнути  з  власного  чола  ту  похмурiсть  та
приохотити iнших до веселощiв. Якби не вмiв, то не стояв би у цiй залi.  Й
не пив би терпкого червоного вина. П'ючи його, в  такий  спосiб  заперечу?
мудрiсть, написану золотарем на чарi. Нiби змага?ться з ним i з усiма тими
- тисячами, а може, й мiльйонами, якi застерiгали iнших, бо самi не  могли
того доп'ясти. Що ж, у цю мить душа його - тут, одначе ??  вистача?  i  на
цiле гетьманство. А покличе Всевишнiй до себе - складе йому  звiт  за  всi
дiяння, нiколи й нiчого не приховував од нього i все, що робить, - з думою
про нього.
   Нацiдив ще трохи вина й сховав карафку.  З  чарою  в  руках  ступив  ще
кiлька крокiв.
   На полицi,  вишикуванi  рядками,  стояли  дзигарi.  Всi  -  химернi  та
мудрацiйнi. Попереду  -  найкоштовнiшi,  подарованi  великими  державцями.
Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця,  турок  стрiля?  у  вовка  стiльки
разiв, скiльки зараз  годин,  -  дарунок  султана;  куля  з  ланцюгом,  що
руха?ться, коли молот вибива? об не? години, - дарунок польського  короля;
сторожова  вежа,  на  якiй  щогодини   з'явля?ться   новий   стрiлець,   -
московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i  коли  зненацька  на
вежi поруч тих трьох,  що  вже  стояли,  появився  четвертий  стрiлець,  -
сахнувся, трохи не випустив п'ятисвiчника. I аж скреготнув  зубами.  Вчора
сам завiв це мертве залiзо, а  сьогоднi  вже  й  забувся.  А  ще  стрiлець
нагадав йому про недописаного листа до московського царя.
   Непроста рiч писати листи царевi.
   Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той  лист  з'?в  i  його
сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн
сам стомився вiд писання й вiд  тяжких  думок.  Сьогоднi  його  найбiльший
неспокiй - Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те,
щоб схилити його на свiй бiк, вiн чита? тво? думки й забiга? наперед тво?м
замiрам. А отже, гетьман не зна?, як упевнити царя, що Сiрка  треба  знову
вiдправити туди, звiдки  привозять  соболинi  хутра.  Що  вiн  небезпечний
царевi так само, як i йому, гетьману.
   "... враг той давнiй Сiрко о  сирнiй  недiлi  присилав  до  нас  писаря
вiйськового з товаришами, - подумки перечитував листа, - вимагав  вiд  нас
нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять  i
яка ?хня поведенцiя. А писар сам сказав  по  сво?й  совiстi,  що  той-таки
Сiрко Москвi служити не збира?ться".
   Гетьман подумав, що Сiрко й справдi  давнiй  його  ворог.  Надто  круто
сходились i розходились у життi ?хнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у
Батуринi, мов двi шаблi.  Самойлович  пам'ятав,  як  iшов  вiн  з  образом
спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська  булава,  -  скiнчилося
гетьманство Многогрiшного, - а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло  в  очах:
"Сiрка! Волi?мо Сiрка гетьманом!"  Ще  Самойлович  пам'ятав,  як  тремтiла
лiвиця  переяславського  полковника  Дмитрашка   (права   була   порубана,
поко?лася на перев'язi), коли пiдтримував його.  I  як  зiмкнувся  козачий
стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад.  А  потiм  утiкали  в  Козачу
Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду,  на  яку  запросити
запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся ?м  з  пам'ятi
запах старшинсько? кровi, пролито? на Чорнiй радi в Нiжинi. Але  зась.  То
була остання свавiльна, самовiльна рада. Старшина стала на тому:  на  новi
вибори простих козакiв не пускати, а обрати  гетьмана  "тихими  голосами".
Боярин Ромодановський тихо та мирно  справив  вибори.  Порядку  пильнували
стрiльцi стольника Григорiя Не?лова, простих козакiв туди  не  пустили.  З
Чернiгова привезли архi?пископа Лазара Барановича, i  тi  ж  Дмитрашко  та
ки?вський полковник Солонина поставили Самойловича на стiл. Й  саме  тодi,
коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з-за низенько? церквицi в'?хав
запряжений  парокiнь  вiз.  На  ньому  лежав  зв'язаний  Сiрко.  Полковник
Жученко, який за велiнням Самойловича та старшини  заманив  його  в  хитро
сплетене самим  же  Самойловичем  сильце,  з  нерозумно?  голови  приволiк
кошового просто сюди. Либонь, то була чиста випадковiсть, що вiз  вкотився
на майдан саме тодi, коли  бунчук  опустився  на  непокриту  Самойловичеву
голову, а може, Жученко хотiв догодити майбутньому  гетьману,  пiдкреслити
важливiсть моменту, одкарбувати вознесiння одного й падiння другого, кидав
йому пiд ноги в найурочисту мить  найбiльшого  суперника  -  чатував  десь
поблизу й рушив пiд звуки литаврiв. Не на кожного дурня знайдеш раду!
   Згори, зi столу, Самойлович бачив  розпластане  на  блискучiй  вiвсянiй
соломi кремезне тiло, й припорошене пилюкою сiре  обличчя,  i  спрямований
униз, у щiлину, куди зависала й падала на дорогу солома, погляд.  Втямивши
з розгнiваних облич генерально? старшини, що випхався у невiдповiдний час,
Жученко заволав до вiзника, але той нiчого  не  зрозумiв,  i  вiз  про?хав
попiд прихиленим униз бунчуком мiж анало?м i застеленим килимом столом, на
якому стояв Самойлович. В  цю  мить  Сiрко  пiдвiв  голову,  погляди  ?хнi
схрестилися. На гетьмана невiдпорне цiлили двi  чорнi  цiвки,  Самойловичу
здавалося, що зараз вiн почу? сухий поклац  i  з  цiвок  виплесне  вогонь.
Поклацу  вiн  не  почув,  проте  розiмкнулися  спеченi  вуста  кошового  i
видихнули  з  хрипом  i  кривавою  пiною:  "Клянуся  богородицею,  ми   ще
зустрiнемося з тобою, поповичу".
   Самойлович i зараз пам'ятав той погляд i тi слова.  Коли  вiз  про?хав,
вiн подумав, що ота  пилюка  з-пiд  копит  i  колiс  притрушу?  його  слiд
назавжди.  Може,  вони  й  зустрiнуться,  але  вже  там...  -  за   межею.
Ворохобного кошового повезли туди, звiдки не вертаються, - в Сибiр. Але не
минуло й року, як вiн повернувся. Про те пильно просили царя запорожцi,  а
також польський король, погромлений турками пiд  Кам'янцем-Подiльським  та
Львовом. Вiн  страхав  царя  басурманами,  вiщував  погром  i  московським
вiйськам, ?диною панаце?ю од усiх лих вважав повернення на кiш Сiрка.  Цар
повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварю? на Сiчi  пиво,  яке  сьорбати
доведеться й царевi, котрий з чи??сь нерозумно? намови, а може, з  власних
недомислiв хоче помирити ?х. Як повiдав писар коша, навiть про ту  царську
милiсть Сiрко казав таке: "А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас
кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти".
   Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi  скупилися
довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть  платити  чинш  i  сичать
Сiрковим iменем. Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги  на  Сiч,
поставити скрiзь залоги, аби не допустити до  Сiрка  обозiв  з  хлiбом  та
огнистою збро?ю. Його можна взятi? тiльки  змором.  Мислив  отако  широко,
державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипа? злiстю не через листи
Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищу?  його  славою  та
звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не  тьмянi?,
а слава не iржавi?. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому  навiть
генеральна старшина, пiднiмаючи за  нього  чари,  мимрить  щось  лише  про
розум, розважливiсть, статечнiсть?
   Гетьман уже давно не дивився на золоту  гармату,  яку  тримав  у  лiвiй
руцi. Його невисоке чоло покреслили глибокi  зморшки,  голова  похилилася,
невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака  кiстку.  Танув
на свiчках лiй, скапини збiгали по рум'яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику
й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла  на
стiнi  короткотулуба  хистка  тiнь  з  непропорцiйно  малою,  гостролицьою
головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й  невеликi
вуха, але статури був не щупаво?.
   I враз тiнь схитнулася - гетьману так i  здалося:  спочатку  схитнулася
тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими  очима  обвiв  залу.  Нiби
вперше бачив ??. А може, справдi  вперше  побачив  ??  у  великiй  су?тнiй
круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скориста?ться? Ще  жодному  з
гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним  сво?ми  руками.  Прахом
пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а
знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана),
розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели
слiд за саньми, на яких повезено скарби  Многогрiшного.  (Гай-гай,  колись
будь-яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i  смутком.
А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно. "Бо й сам минаю.  Нi!  Ще  не
минаю. Повладарюю. Iнакше - навiщо все  це...")  Його  власнi  скарби  теж
декому кiсткою в горлi. Найперше -  Сiрковi.  "Гетьмановим  золотом  можна
встелити дорогу до раю". Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по  нiй
ступатиме? Постоли чи сап'янцi. Постоли, вони легшi, побiжать  швидше.  (Й
то не заспоко?ння, що таке доля чинить з усiма). Людина живе,  збира?  рiч
до речi iкони i кожухи, лави i столи, рушники й  келихи,  а  тодi  залиша?
все, i виявля?ться, що воно тривкiше за саму  людину.  А  як  вона  радiла
кожнiй дрiбничцi!
   Зненацька йому тупо б'? в скроню думка: а таки ж все те, що надбав,  що
оглядав допiру, - прах. Думка  проста  i  ясна,  найпростiша  iстина  ясна
завжди. Завтра вiн помре, а все це залишиться. Кому?  Розтягнуть  за  один
день, i  навiть  вдячнiсть  не  ворухнеться  в  жодному  серцi,  а  тiльки
злораднiсть i зверхнiсть - вiчна зверхнiсть живого над мертвим.
   Нi, нi, затопту?, забива? ту думку, як затоптують, забивають  пожежу  в
лузi. Поки воно мо?, всi пiд мо?ми чобiтьми. I вiн теж.
   Думка про Сiрка не да? гетьмановi спочинку.
   Нинiшнiй кошовий Сiчi  вар'ю?  проти  нього  i  проти  лiвобережцiв  та
правобережцiв,  пiдмовля?  козакiв  зiйтися  в  Масловiм  Ставi  й  обрати
вольними голосами одного гетьмана для обох  берегiв.  Орди-ну?  суплiки  i
йому, в яких заклика? "вчинити так, як за Хмеля було".
   Не доведи боже ще раз до такого, як було за Хмеля. А Сiрку те тiльки  й
сниться.
   Якби гетьманова воля, вiн би добрав способу змести ворохобного кошового
зi сво?? путi. Адже i тодi, першого разу, виманив  з  сiчового  лiгвиська.
Сiрко  при?хав  прямiсiнько  в  Жученкiв  стан.  Привiз  полоненого  мурзу
Танмамета, якого городовi козаки попросили у запорожцiв буцiм для вивiдно?
розмови, й опинився в колодках. Ма?  гетьман  у  головi  хитрого  плана  й
зараз. Одначе в Москвi не важаться на його гарячi клопотання. Вiн  шле  ?х
одне за одним, вказу? на всi злi учинки кошового,  проте  розв'язати  собi
руки не може.
   У цю мить  гетьмановi  сплива?  на  мисль  ще  один  пiдступ  кошового.
Богопротивний,  лиховiсний  замiр,  учинений  зовсiм  недавно.  "Симеон...
Царевич Симеон..." Гарячий, змi?стий вогник  прокотився  в  грудях.  Стало
жарко й хороше. Так хороше гетьмановi не почувалося вже давно.  Сiрко  сам
ступа? до ополонки,  прорубано?  власними  руками.  Треба  тiльки  якомога
переконливiше вказати царевi на те. Тепер його ворог вже не одкрутиться. А
напише вiн ось що... Гетьманова рука карбувала  в  повiтрi  слова,  що  аж
переплiскувало з келиха червоне,  наче  кров,  вино.  Потерпаючи,  аби  не
розгубити гарно укладенi слова, притьма кинувся iз зали, поминув два довгi
поко? i впав на стiлець.
   Перо порскало чорнилом, хрускотiло, вiн гнав його  по  паперi,  лишаючи
позаду  широкi  чорно-коричневi  плями  й  частокiл  поламаних,  похилених
праворуч лiтер. Завтра писарi розберуть ?х i  змайструють  рiвний  високий
палiсад, з-за якого Сiрковi вже не вибратися зроду-вiку.
   Розмiрковуючи над  щойно  написаним,  накинув  наопак  криту  малиновим
плисом шубу з горлового лисячого хутра, пiдвiвся, пiдiйшов до  вiкна,  яке
виходило в двiр. Залитий неживим мiсячним сяйвом березовий гай унизу мрiв,
як сонмище мерцiв, що прийшли на покуту. Здавалося, то зача?лися одна  при
однiй бiлi душi, благають, вимолюють у когось прощення. Чи не в нього?
   "Я сам грiшний", - подумав, щиро перехрестився  й  вернувся  до  столу.
Голосно прокашлявся. За стiною куняли  рiзного  штибу  писарi  канцелярi?.
Кiлька ?х завше мав пiд рукою. Записували його думки, виконували  велiння,
а ранком розказували всiм, що гетьман не спить  i  вночi,  клопочеться  за
свiй люд, за свiй край. Писарям Самойлович платить щедро.

   * * *

   Мiсяць заглянув у вправленi в олово шибки  вiкна,  освiтив  шмат  бiло?
стiни з маленьким, повiшеним  упоперек  килимком,  iкону  божо?  матерi  з
немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблi, почеплено? на килимку,
низеньку лавицю, на якiй, звiсивши до пiдлоги праву руку, на  лiвому  боцi
спав отаман. Промiння заструменiло йому мiж  шорстких  вусiв,  залоскотало
мiцно сплющенi повiки, й  вони  здригнулися,  ледь-ледь  стрiпнувши  вiями
Сiрко провiв по щоцi  рукою,  немов  оддирав  од  не?  невидиму  павутину,
зiтхнув i повернувся обличчям до стiни. Вiн i далi спав мiцним,  спокiйним
сном  I  снився  йому  степ,  запiнений  ковилою,   пiдпалений   червоними
тюльпанами, i висока могила, а на тiй могилi дво? козакiв - один  молодий,
а другий вже лiтнiй, у лихiй одежинi, але при доброму риштунку  Молодий  -
то Лаврiн, а лiтнiй - хтозна, бо зорив у степ, приклавши  руку  дашком  до
чола, нiби ховав од нього свiй вид. Сiрко  вгадував  i  не  вгадував  того
козака, вiд чого було трохи досадно. Козак стояв  мiцно,  пильнуючи  сво??
справи.



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   Отаман гуляв.. Гуляв, як останнiй нетяга.
   Хiба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густiше подзвонювали срiбнi
талери та мiднi чехи й корчмар подавав чистiшу горiлку. Отаман не  валявся
пiд лавою, не пропивав чину, але  гуляв  бучно.  Ходуном  ходив  просторий
шинок над водою  -  в  круглi,  наче  гарматнi  жерла,  шибки  було  видно
Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза,  торiшнiми  очеретами
по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у  високу
весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.
   Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи,  й  шинквас  з
шинкарем та двома челядниками. Гуляли червоиохвостi пiвнi на  куманцях  та
горнятах, гуляла пiч i всi п'ятнадцятеро козакiв,  що  зiйшлися  вшанувати
отамана. ?х би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi.
   Шинок - великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий -  добре
вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл,  пофарбований  у  зелене
шинквас, картини на дверях - на однiй козак руба?ться з трьома турками, на
другiй - самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною: "Нiхто  за  ним
не заплаче", а на дерев'яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники,  на
них також козаки i ще пави,  хатки  й  дерева  та  нехитрi  слова:  "Личко
витирай, здоровий бувай".
   Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в  руках,  бив  одразу  по  всiх
струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та  так,
що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змi?,
довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий,  з  густою  куделею  волосся
довкола круглого виду, Кайдан  у  танцi  й  бою  швидкий,  як  вивiрка,  й
палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким  та  пружним  (плотi  не
потурав - жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда  постiль
- всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над  Чортомликом,
конi на картинах, бандура в руках. Сiрковi видавалося, мовби  його  самого
пiдносило щось, i пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. I
в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i  гарним.  А
по краю цi?? хмiльно? хвилi,  достеменно  по  краю  грозово?  хмари,  щось
ходило, щось черкало крилом, вiн  не  пускав  його  в  тучу,  але  не  мiг
прогнати зовсiм. Воно не розбивало його весело? вiдчайдушностi, проте й не
губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини,  пiд  яким
сидить боривiтер, ширя? ластiвка. Боривiтер зорить за  чимось  сво?м,  але
вiн пам'ята? про ластiвку, чу? ?? незатемненими чуттями, зна?, що вона ось
зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а  може,  й  ударить,
але те йому не страшне, хоча непри?мне. А може, трохи й  не  так,  бо  вiд
того, що чатувало на нього, Сiрко сховався майже вiдверто, втiк  у  буйний
хмiль, знав, кого драту? i чий наклика? гнiв. Знав, що той гнiв сто?ть  за
порогом, чату? на нього, що вiн так не одбудеться, але волiв, аби  все  те
зачекало. Дарма, нехай скипается бiльший гнiв, нехай потiм змага  буде  ще
важча - йому треба виграти час. Йому зараз гуля?ться, йому  зараз  весело.
Проте й не мiг того зовсiм виштовхнути з пам'ятi.  Воно  трималося  мiцно,
засвiчувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навiть
не заважало гуляти. Вiн  брав  його  на  кпин,  прискав  на  нього  мiцною
оковитою, що аж схоплювалися червонi  вiдчайдушнi  сплески:  веселився  до
знемоги, рвав невидимi пута, вже не почував ?х зовсiм, а тiльки - вогонь у
грудях, легкiсть у тiлi,  веселiсть  у  думках.  Вiн  обертався,  й  шинок
обертався з ним, i не од хмелю, впо?ти його було достобiса важко, а все од
то? ж весело? вiдчайностi. Так йому хотiлося. Так йому малося. Вiн  бiльше
прикидався п'яним. Чи хотiв бути п'янiшим, нiж був насправдi.  Й  навмисне
послаблював прикро  наструненi  вiжки.  Щоб  несли,  не  спинялися  гарячi
зв'юженi  конi.  Гарно  було  прикидатися.  Хотiлося  прикидатися.   Гарно
все-таки жити на  свiтi!  Хоч  i  важко.  Ох,  як  важко.  Крутився  свiт,
крутилися думки. Вертiвся довкола нього веселий козак Кайдан,  веселий,  i
дитинно щирий, i  на?вний,  що  його  обдурити  -  наче  табаки  понюхати:
видурить проноза грошi або вимiня? свою стару шапку на Кайданову нову,  ще
й покепку?. Одначе  покепку?  тiльки  той,  хто  цього  козака  вже  зна?;
виглядом сво?м Кайдан може налякати й самого дiдька:  велике,  кругле,  як
дiжа, обличчя, великий нiс, товстi губи, витрiшкуватi очi, кудлатi  брови,
ще й чорнi патли лiзуть з-пiд  шапки.  Притупував  обома  ногами,  кружляв
довкола  отамана.  Випита  на  дурничку  горiлка  зробила  його  легким  i
самовпевненим. Кошовий пiдморгував йому. Одначе те  пiдморгування  козакiв
до  панiбратства  не  наближало.  Гострий  суворий  пруг  у  душi  отамана
залишався завжди, тримав ?х на деякiй вiдстанi. Нiхто кошовому  не  закаже
гуляти, нiхто не дорiкне - не часто вiн навiду? шинок, не часто  тривожить
струни старо?, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього - бандури. Це
його день. Саме в цей день, за тиждень  до  благовiщення,  тридцять  рокiв
тому (зда?ться, тридцять: хiба вже тридцять?!), вперше при?хав на Сiч.  По
тому якийсь час ще водив Вiнницький полк, вiдтак, знову ж на благовiщення,
прийшов на запороги навiки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день!
   Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з  якими  вперше  заявився  сюди.
Тро? - з рiдно? Мерефи, решта - з колишнього  Вiнницького  полку.  Сiрковi
було i важко, i легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила,  й  легко
було уявити його молодим i шаленим, безжурним i нестримним.  Любив  отаман
життя, любить i понинi, хоч в останнi роки щось  примеркло  в  його  душi,
найдужче ж любить сiчове товариство. I воно горнеться до  нього  завжди  -
ходить Сiрко в отаманах чи простим козаком. Де  найбiльше  юрмище,  там  i
Сiрко. I любить послухати гарного слова, вмi? й сам сказати. При  чарцi  й
без чарки. Одначе нинi зроня? те слово рiдко. Сiрко подумав, що, може,  це
останнiй раз, а далi станеться сподiване й вiн переступить незримий  пруг,
розпочне iнше життя й вже не зможе отако бенкетувати, земля  горiтиме  пiд
його ногами i пiд  ногами  тих,  хто  стоятиме  насупроти,  i  кожен  день
вибухатиме, як порохова бомба.
   Всунулись у шинок цигани з ведмедем - хтось таки одiмкнув  дверi  -  ?м
налили по пугаревi пiнно? й витурили в шию,  а  ведмедевi,  що  огризався,
залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скажено?, було  чути,
як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися  вгамувати  його
цигани. Вклюнувся до шинку посол його  величностi  короля  Яна  Собеського
ротмiстр Ян Завiша - високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й
вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяцi сидить вiн  у
посольськiй хатi, добива?ться, щоб кошовий прийняв його  бодай  на  малому
крузi, а той зволiка?, й вирiшив пан посол погомонiти  з  отаманом  хоч  у
таку неслушну годину  й  не  у  вельми  зручному  мiсцi.  Його  в  шию  не
витурювали, кошовий наказав  посадовити  королiвського  посла  за  стiл  i
подати чистий пугар. Зблиснула отамановi в душi синя iскра.
   - Гей, Ониську, - гукнув до корчмаря. - Горiлки послу його  величностi.
Аглицько?. Вогнисто?.
   Шинкар принiс пляшку жовто? аглицько? горiлки, запечатану так мiцно, що
нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити ??. Тодi
Сiрко поставив чотиригранну пляшку на  край  столу,  вийняв  iз  завiшених
пiхов шаблю ("щоб не скаламутити, пане посол, сво?ми шаблями тобi горiлки,
на них кров поганська") - гарну, тонку  сигiзмундiвку  й  коротким,  майже
невловним помахом одрубав шийку. Вiн таки  не  скаламутив  горiлки,  одтяв
шийку по самому ?? краю - хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш - просто  з
пляшки.
   - За здоров'я його королiвсько? величностi!  -  пiдняв  чару  Сiрко,  й
обличчя  його  було  серйозне,  поважне,  а  очi  в  самiсiнькiй   глибинi
розсмiянi, веселi.
   Далi срiбло дзвенiло за здоров'я обох польських гетьманiв - коронного i
польного, за сейм, за королеву й королевичiв, а що  такi  тости  п'ють  до
дна, Ян  Завiша  небавом  упився,  водив  посоловiлими  очима  по  корчмi,
шкiрився по-п'яному щиро й одурiло.
   - Ти Iван, я Iван... - п'явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв
Завiша й тягнувся пугарем до Сiрково? чари.
   - Iван, та не пан, - посмiхався Сiрко, й лiва брова  хмарою  ходила  по
темному чолу, пiдморгував запорожцям.
   I майнуло рожевим птахом: "Ти Iван,  я  Iван..."  Три  Iвани  зараз  на
Сiчi... Якби три Iвани... Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один
одного три Iвани, добре було б жити в свiтi.
   - Король казав: ти пив з ним чару дружби, - белькотiв посол.
   - Миру! Тодi вiн був ще коронним.
   - Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий.
   - Нi хитрим, нi тихим нiколи не був.
   - Ага. Щось ти й тодi вчворив.
   - Полковник Лисиця  хотiв  перебити  менi  балачку  з  коронним,  тобиш
королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я  готовий
пити навiть з чортом, - пiдморгнув козакам.
   Сiрко дивився на п'яного Завiшу,  а  кра?м  мислi,  мов  лезом  гостро?
бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав  злостивий  смiх:
нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн  гулятиме.  Наперекiр
долi, наперекiр всьому. Й  те,  й  те  сплiталося  докупи,  але  жодне  не
переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й  самому  отамановi,  не
одгадати - веселився вiн чи  тiльки  одсовував  щось,  утiкав  од  чогось,
сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. I не абищицi.  Воно
було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi ?? нинiшнi  звитяги.  Саме
так заклада?ться запорожець одразу на все - коня, риштунок,  одежу.  Проте
тут закладався не вiн. Закладалася доля. И не на те, що вони мають,  а  що
матимуть. Заставщина була велика й програш  теж.  Вiн  програвав  надiю  i
щастя жити нею.
   Сiрко бив по струнах, i  грубi,  з  пиляних  навпiл  плах  стiни  шинку
струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в  лад  пiдковами  й
ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi  гич
бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий  знав,  що
струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився
до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко  пляшки,  засипав  склом
шинквас, але не зрубав жодно?. Козаки реготали, вони  знали,  що  таке  не
вда?ться нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали  йому  до
пiхов  сигiзмундiвку,  взяли  за  руки  та  ноги  й  однесли  до   темного
ванькирчика. Шинок та той час уже окутала темрява  -  сонце  скотилося  за
пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом,
другий - на вправлену в стiну дощечку,  й  у  шинку  враз  все  змiнилося.
Iншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе  темнiших,
густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в
наладунку отаманово?  душi.  Вiн  давно  передав  Кайдановi  бандуру,  той
шкварив весело? "Горлицi", а Сiрковi враз мовби чорна тiнь  майнула  перед
зором. I вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь,  швидка,  як
птиця, перекреслила чисту запону пам'ятi, й хоч вона щезла, все  ж  лишила
по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з'являлася в мент
найбурхливiших веселощiв, у мить  найбiльшо?  розкутостi  душi.  Сидiла  й
чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але  виполохував
?? з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн  сам
не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не ма? права?
   А хто на те ма? право? Хiба можна наказати  самому  собi,  сво?й  душi?
Вона ма? свою волю й веде себе,  як  ?й  повелiв  бог.  Виходило,  що  вiн
повелiв ?й i це? Чи, може, ту тiнь накликав сво?ми думками сам? Вiн нiколи
не забував за бiди, що  впали  на  його  родину,  а  також  за  лихолiття,
розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу,  поклали
в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики,  не  став
жити горем. Iнодi ж бува?, що горе ста? гординею людини, вона  й  на  свiт
дивиться тiльки крiзь нього й  почина?  думати,  нiби  воно  да?  ?й  щось
бiльше, якесь пота?мне право. Вiн не прагнув того права. Просто  воно,  як
це  бува?  найчастiше,  просвiтило  його  хай  жорстокою,  але   глибинною
мудрiстю, i те не заважало йому жити й  сприймати  людей,  як  сприймав  i
ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не  став  буркотуном,  таким  собi
мудрагелем, що всiх повча? i чита? усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть
у людей менша? справ i бiльша? слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та  -
листя не зелене, а листя жовте). Що ж,  зiркiше  бачив  ницiсть,  пiдступ,
боягузтво, розчахував ?х чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи
злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з
нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче
збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому  лезу,
де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив  нерозумного  ризику.
Вiддати життя -  то  вже  за  щось  iстотне!  Прислужитися  товариству  та
вiтчизнi не дрiбкою,  а  чимось  великим.  Боротьба,  житт?вi  поразки  не
зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей,
не спили енергi?. Проте надпили житт?любства, навiяли в голову  нових,  не
знаних ранiше думок.
   Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу.  Нiби
й не набрало ваги власне життя, а став  обачнiшим.  Де  колись  ступав  не
роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може,  це  просто
вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав  ??  немало.  I  не
тiльки тi??, що в м'язах, а й тi??, що в серцi. Вiн умiв  скрутити  все  -
пiдкову, повiддя норовистого коня, пота?мний, погрозливий рокiт юрби,  був
упевнений у собi й вельми непоступливий.  I  робив  усе  не  тi?ю  шаленою
напругою, коли, бува?, перекипа? кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому
природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав ??  одразу,  бо  вона
промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що
та сила - свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у  власних  грудях  -
ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов  були  прихованi  в  отамановому
серцi глибоко-глибоко, здавалося, вiн сам прихову? ?х.
   Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року  в
рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на
свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить ?х у бою, а й тому,
що рiвно дiлив  на  всiх  гнiв  i  справедливiсть,  в  його  серцi  завжди
знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу  вiдсiч
науст i пiдступ. О, вiн не щадив ?х! Вiн гримав на них,  сварив,  брав  на
глузи, навiть гiрко, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали,  що  вiн
?х любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував  нiчийого  прощення.  Вiн
берiг ?х у походах i в  бою,  не  давав  обдерти  лихварям  та  корчмарям,
встановив твердi  порядки  на  крам-базарi.  В  сутяжництвi  з  сiчовиками
лихварiв  завжди  ставав  на  сторону  козакiв,  наказував   заплатити   з
Вiйськово? Скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в
нього були.
   Тому-то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки,  стих
рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити  отамана
в доброму стро? душi, веселим i гарячим, сповненим житт?во?  снаги,  могли
ще й зараз уявити розвихреним парубком з  iскрами  в  очах  -  й,  хоч  не
вiдали, яка-то нинi в його душi темна  нiч,  запечалилися.  Надто  хмарним
стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле,  м'яке  промiння,
то було тепло любовi до  отамана,  тi??,  яка  не  вичаха?  до  смертi.  I
згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цi?? за  триста
верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався  тодi
вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньо? корчми  пiд  Смiлою,  в  якiй
полуднував тiльки один чоловiк - жилавий, смаглявочолий запорожець з  ледь
кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало  за
вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не  дивитися
на стiл, дивився на сво? постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був
тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак  сподiвався
зачепитися й за полумисок.
   - Не скажете, до Колобродiв далеко? - запитав.
   Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса.
   - Для кого далеко, для кого близько.
   Кайдан подумав: пуста вiдповiдь.
   - Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? -  i  звернувся
козак до Кайдана i потягнувся до кухля з  пивом.  Висушив  кухоль,  утерся
рушником i знову взявся до книшiв.  Кайдановi  ненависним  було  чавкання,
ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а  в  очах
не свiтилося жодно? мислi, а тiльки втiха вiд ?жi. Лiнивий,  тупий  козак,
подумав вiн, тiльки й зна? набити кендюха. На той час до корчми зайшло  ще
дво? козакiв i сiли поруч того, що ?в, мабуть, вони допiру порали конi.
   - Ей, корчмарю, ще три книшi i  шiсть  кухлiв  пива,  -  гукнув  перший
запорожець i пояснив  сво?м  товаришам:-  У  хлопця  грошi  вкрали,  нiчим
заплатити.
   Мабуть, нi корчмар, нi обо? запорожцiв  не  повiрили  у  байку  ватага,
одначе  вона  давала  Кайдановi  можливiсть  повечеряти   без   особливого
приниження, й вiн сiв до столу.
   По вечерi козаки, а з ними й  Кайдан,  вийшли  надвiр,  отаман  запалив
люльку й запитав:
   - Так куди ти йдеш, хлопче?
   - До Колобродiв, - трохи нiтячись, вiдказав Кайдан.
   - Ти йдеш з Колобродiв.
   - Звiдки ви...
   - Пилюка на тво?х постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти
до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи.
   - Чому? - запитав Кайдан.
   - Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi.
   - Ну, так...
   - Погане те  вiйсько  i  поганий  то  полковник.  Бреше,  буцiм  правду
обстою?, а сам ляхам служить.
   Кайдан знiчено дивився на сво? постоли, чомусь не одважуючись глянути в
очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати  ж
далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозький отаман.
   - А де ж менi ?? шукати? - тихо мовив вiн.
   - На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш ?? саму, та вже хоч ?? подобу.
Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся.
   Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став  запорожцем.  Раптова  тиша
вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо  плеснув
по крутiй, схиленiй ши? Кайдана. По шинку пiшли виляски,  козак  скинувся,
звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано  заклiпав  важкими
повiками.
   - Комар присмоктався, - посмiхнувся Сiрко.
   - А-а, - протягнув Кайдан. - Я ж то чую, щось  наче  шилом  штрика?.  -
Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра  й  нелукава,  от  над  ним
потiшаються всi, навiть отаман.
   - Го-го-го-го! - на повнi груди смiявся Сiрко (звiдки взятися  комаревi
в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся  отаман  -  круто
зломилися брови, ходили по  обиччю  зморшки;  а  що  Кайдан  i  далi  щиро
оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими,  цинамоновими  очима
клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи  не
падали од реготу  пiд  столи.  Кайдан  так  i  не  втямив,  чого  смiються
запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й  далi  круглiла
на?вна та простакувата усмiшка, а  щоб  якось  одкрутитися,  порятуватися,
взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що  оженився  на  мусi.  Його  комар
дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А
далi зринула весела "Циганочка", за нею "Метелиця", й шинок знову  заходив
ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла  тiльки  одна  олiйна
лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку  зайшов  Яковлев,
його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що  танцювали,  вiн  посунув  важким
животом вподовж довжелезно?,  на  всю  стiну,  лави,  пiдiйшов  до  Сiрка,
прошепотiв на вухо:
   - Кваша вернувся.
   - Де вiн? - запитав кошовий.
   В одну невловну мить очi його стали тверезi, стороннiй чоловiк  взагалi
мiг подумати, що Сiрко не пив зовсiм.
   - Тут, бiля шинку, - ворухнув великими, пiд чорним густим вусом  губами
писар й посунув вподовж лави назад.
   Сiрко, не помiчений козаками, вийшов слiдом за ним. Нiч стояла  холодна
й глуха. На вечiр притиснув морозець, але  сво?ю  минущiстю,  тимчасовiстю
тiльки дужче нагадував про весну, мiсяць був на ущербi,  вiн  скотився  за
верби й  мрiв  мiж  ними,  наче  педокована  пiдкова.  Десь  високо  вгорi
просвистiли невидимi в пiтьмi качинi крила,  на  мить  пiдняли  й  вирвали
Сiрка з корчми,  одiрвали  од  Чортомлицького  Днiприща  й  кинули  кудись
далеко-далеко, аж йому тенькнуло в серцi.  Це  була  тiльки  одна  коротка
мить. Вона пролетiла крiзь груди, мов  куля  навилiт.  Саме  качинi  крила
навiяли йому щось давн?, забуте, щемке й нiжне, що стисло груди.  Це  вони
принесли ма?во весни - чи й не  ма?во,  а  спомин  про  не?.  Спомин  отих
далеких днiв дитинства, коли ждав весну. Коли яко?сь  хвилини,  найчастiше
саме пiзньо? вечiрньо? години, раптом схоплював ??. Довкола - налитi водою
балки, розгаслi поля,  налитi  соком  яблунi  й  вишнi,  що  бачив  удень,
зненацька все разом пронизувало  душу.  Чимось  одним  -  посвистом  крил,
криком журавлiв з чорного неба, поблиском зiрки.
   Душа жадала весни, а з нею ще чогось  невiдомого,  несподiваного,  й  в
одну мить раптом хапала щось велике,  жадала  бiльше,  нiж  звичайно  може
обiйняти людина. Вона тiльки не могла надовго  затримати  його.  Потiм  ця
мить з'явиться  ще.  З  часом  вона  буде  примеркати,  блiднути  й  майже
розпливеться в чомусь чорному й холодному. ?? не можна  прикликати  силою,
вона з'явля?ться тiльки сама, й то зовсiм несподiвано.
   Вона давно-давно не з'являлася кошовому. Так давно, що вже й забув  про
не?. Як майже забув чи не хотiв згадувати багато чого, пов'язаного з  тими
днями. То свистiли ?? крила, то шумiла ?? весна. Вона не справдилася йому,
як не справджу?ться на землi кожному, якого б  щастя  не  спiзнав  i  яко?
слави б не зажив. Спитого  трунку  не  можна  випити  вдруге.  А  ще  вона
нагадала, боляче нагадала, що його ждання  минулося,  що  нiчого  гарного,
незвiданого попереду нема? i нема? довкруж нiяких  та?мниць.  А  тiльки  ж
ними живе людина. Вони -  у  серцi,  в  ньому  бентега  любовi  i  радiсть
батькiвства - дитини на руках, ??  першого  осмисленого  погляду,  першого
слова. I ще чогось - великого, незвiданого, що прийде, обов'язково  прийде
до тебе... Для нього все те  минулося.  Його  вже  справдi  не  жде  нiяка
бентега, хiба що - бентега смертi в бою.
   Це було так несподiвано, що Сiрко аж  зупинився,  i  все  -  шинок  над
Чортомликом, темнi вежi Сiчi праворуч i оця важка довга весна  -  видалися
йому несправжнiми. Але стояв перед  ним  справжнiй  Яковлев,  опасистий  i
череватий сiчовий  писар,  i  сидiв  на  перекинутому  догори  дном  човнi
звичайний сiчовий козак Кваша.  I  хрумтiв  крихкий  вечiрнiй  льодок  пiд
ногами. Й гудiв на вiтрi голим вiттям кущ калини. Всi  iншi  шинки  козаки
називають iменем ?хнiх держателiв - "Семенiв",  "Драганiв",  "Лупалiв",  а
цей "При калинi". Почувши кроки кошового, Кваша звiвся,  пiшов  назустрiч.
Був низенький, теж  кремезний,  як  i  Яковлев,  кутався  в  довгу  кирею,
накинуту на плечi наопаш. Сiрко  через  його  голову  бачив  важку,  мовби
притвердiлу воду чортомлицького озерища й блiдий пруг мiсяця, що  падав  у
по-жухлi очерети плавнiв. Там вiн загубиться й зiйде вже аж  через  мiсяць
ясним одкованим серпом.
   Привiтавшись з Квашею, Сiрко, на мить притлумивши  щось  у  душi  (адже
стояв перед отим, очiкуваним, вiд чого втiкав думкою весь вечiр), запитав:
   - Ну, розказуй, що там?
   - А що, - одказав Кваша, обличчя  його  й  далi  не  було  видно,  воно
ховалося  в  тiнi  велико?,  насунуто?  на  очi  кобки:-   Людцi   боярина
Ромодановського все ще рiжуть донцям зi спин ремiнь. Пiдплива? Дон  кров'ю
з усiма притоками,  i  нова  налога  на  них  iде.  Не  можуть  донцi  нам
пiдсобити. Цидулу ось написали.
   Сiрко не мовив жодного слова. Тiльки враз вiдчув, як щезло, мовби  його
й не було  зовсiм,  недавн?  вiдчуття  вiдчайно?  веселостi,  а  натомiсть
виросло, стало в усьому огромi те, що ходило блискавицею край хмари.  Воно
заповнило його геть усього, i вже не мiг думати нi про що iнше.
   На тiло, на душу налягла втома. Подумав, що  надто  багато  ваги  надав
тому, очiкуваному, а воно ж - тiльки мент  з  того  бiльшого,  чим  жив  i
клопотався всi останнi десять лiт. Й буде  жити  далi.  Просто  завтрашнiй
день доведеться стрiчати по-iншому. Жив надiями, а коли  вони  гинули,  як
кожен сильний  чоловiк,  не  гинув  з  ними.  Новим  уже  днем  жив,  його
турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав вiд того, що не  збулося.
Тiльки стояла в грудях важка грудка. Й зiм'яти ??  не  мiг.  Знав  -  вона
розсмокчеться не одразу.
   - Цидулу прочита?мо на малому крузi, - сказав.
   У корчму вже не вернувся. Стояв i вслухався у нiч.

   * * *

   На Сiчi пахло весною i далекими походами.
   Сiрко прокинувся враз, неначе його хто  покропив  холодною  водою.  Вiн
навiть пошукав очима: чи не  сто?ть  паламар,  чи  не  прийшов  будити  до
утренi, одначе не побачив нiкого. Тут, у кутку, де стояв оттоман,  панував
смерк, а по кiмнатi вже розлилося свiтло: воно  цiдилося  в  продовгуватi,
оправленi в олово шибки вiкна, котре зорило на схiд: кошовий  добре  бачив
живi, веселi парсуни  апостолiв  за  тайною  вечерею,  -  вражий  богомаз,
либонь, малював iкону в корчмi, але ж до ката гарно, - i зовсiм  не  святу
чубату голову Лаврiна Перехреста, джури, що спав на лавi й  чомусь  зчепив
на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати - хлопець молодий,
дужий, тiльки й клопоту - не припiзнитись у  курiнь  до  кулешi.  Русявий,
стрижений у кружок чуб Лаврiновi  розсипався,  прихмарив  високе  чоло,  а
великi, по-дитячому пухкi губи були розтуленi в болiснiй  усмiшцi.  Лаврiн
чомусь посмiхався увi снi.  Сiрковi  враз  стало  тепло  на  душi,  й  вiн
посмiхнувся й собi. Перша думка, що скресла в головi Сiрка, - про оце його
коротке спання: вiку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити  темряви,
доточити свiтла. Вона увi снi блука? в таких нетрях, обiйма?ться з  такими
проявами (а колись же пролiтала нiч, як дикий  кiнь  степову  балку!),  що
поспiша? бодай  не  до  радiсного,  а  теж  похмурого,  але  таки  живого,
справдешнього дня. Ця думка потягла за собою iншу, з сивими нитками смутку
й чорними - скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного лiта. Йому  були
прикрi й цi нитки, ще й чимось схожi на тi  -  вкритi  ранньою  памороззю,
адже почали чiплятися зовсiм недавно, як те ж павутиння за колючу  степову
грушу, вiн ?х не знав ранiше, в найкрутiших  боях  та  небезпеках,  котрих
перебрiв бiльше, нiж чумацька валка рiчок по дорозi до Криму. Що  крутiшим
i струпцюватiшим було життя, то дужче його любив.
   Вчорашн? шинкування не одгукнулося нiчим (тому  порадiв:  таки  ще  ма?
силу), згадав про нього у  зв'язку  з  надi?ю,  яку  покладав  на  Квашине
посольство на Дон i яка розтанула в прозорiй тишi  приморозкового  вечора.
Знову напливали жалi, але вiн не пустив ?х у серце. Мав iз чим змагатися й
так. Це й сон змiлiв доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день
видався стопудовим тараном, якого насували на фортечнi ворота.  Скiльки  ж
буде ударiв?
   За палiсадом, у грецькiй хатi, сидить царське посольство. Самойловичевi
людцi розбрелися по куренях - справляють  подвiйну  службу:  посольську  й
та?мну, собачу. Дорошенкiв гонець теж пiдночову? в Уманському куренi. А  в
прикомiрку канцелярi? чипi? iз зашитими в тафту листами татарин.  Сьогоднi
слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобi не шаблею махати!
   А чого йому стерегтися! Чи вже може  бути  гiрше!  Ще  донедавна  козак
плакав, а тепер тiльки смi?ться: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi
ще хочуть узяти.
   "А так-таки й нiчого? А те, ?дине, чого  не  покладеш  у  тороки  й  не
змiря?ш мiрою? Пiсля чого  зника?  все?"  Та  думка  блискавкою  пронизала
мозок. Iнакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць  брата
з братом. Скiльки тих вихорiв  i  вихорцiв  промчало  по  рiднiй  землi  в
останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл;  цiлi  полки,  колись
славнi   й   багатi,   чорнiють   попелищами:   Полтавський,    Гадяцький,
Iрклi?вський. Понад п'ятнадцять лiт од  смертi  Хмельницького  кружля?  на
Укра?нi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить  брата,  батько
сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд  ними  голови.  Закипа?  то
там, то там, то скрiзь разом, а  ледве  вщухне  -  який-небудь  полковник,
який-небудь  авантюрний  отаманець  почина?   каламутити   довкола   себе,
сподiваючись викрутити щось собi з тi?? веремi?.  Обiця?  свободу  кра?вi,
щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за  Хмельницького  в
усьому кра?, не вмерла, не згас ?? дух, не  вичахла  надiя  на  життя  без
пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам'ятають тi
часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як  палав  панський  фiльварок,
може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають  на
призьбi про те онукам. I онуки слухають, i горять у них  очi  (воля  пахне
молодими медами),  стискують  кулачки,  а  коли  тi  кулачки  бiльшають  -
тягнуться до щабель. Щоправда, дiди  i  батьки  розповiдають  про  все  те
пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр'я.  На  тому
подвiр'? сто?ть кам'яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли  вони
з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з-пiд  шляхти,  навiть
порятував був козак у бою вiд  певно?  смертi  пана  полковника.  А  тепер
займанщину пана полковника не об'?деш за три днi конем,  а  його  рятiвник
опинився в  пiдсусiдках.  Плати  димове  i  скарбне,  давай  на  вiйськовi
потреби, ?дь у пiдводи. Та ще  й  мовчи.  А  коли  б  же  того...  Коли  б
розподiлити всю займанщину наново!  Кажуть,  у  Полтавi  (Опiшнi,  Нiжинi,
Черкасах...) появився отаман, пода? клича!
   Звичайно, не всi тi, що пiднiмають  посполитих,  сподiваються  доп'ясти
все тiльки собi, ? серед них справжнi лицарi, чистi  серцем  i  помислами,
але нема? для них анiнайменшого просвiтку, б'ються вони, як риба об  кригу
на непроточнiй водi. У тiй кризi - ополонки i сiтi з усiх сторiн.
   Та й мало ?х таких, чистих серцем i помислами.
   Виговський,  Брюховецький,  Хмельниченко  -  хiба  злiчити  смерчi,  що
прокотилися Укра?ною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не  дають  загаснути
пожежi, котять ?? то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст -  чорнi
дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чи?ю волею, чи?ю силою? Хто заступить
поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей  частину  ?хньо?
путi, путi найтяжчо?, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти  них  i
таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька  життiв,
вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися,  але  його  тримала  на
свiтi вiра - велика, незнищенна, вона  пройняла  всi  тi  товщi,  як  спис
крицевий пройма? одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й  справедлива
i в iм'я ?? треба жити далi та сповняти ?? всi?ю рештою життя. I  як  спис
крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов сво?ю  вiрою
i надi?ю  крiзь  них  усiх  -  Виговського,  Брюховецького,  Хмельниченка,
пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно  примружиться  iз
зеленаво? пiтьми Iван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи
болiсно скривить сво? вiчно недоросле обличчя  Хмельниченко.  Тi  погроза,
усмiх i бiль не зачiпають його серце.
   Сьогоднi розривають  Укра?ну  чотири  гетьмани.  П'ятий,  той  же  таки
Хмельниченко, кона? десь у турецькiй темницi. Либонь, султан трима?  його,
аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойда? над  Хмельниченковою
головою  славетною  корогвою  його  батька  -  може,  й  прибiжить   хтось
заслiплений на те ма?во! Але для Укра?ни досить i цих чотирьох. Всi овулом
гублять те, що здобув батько Хмiль. Вп'ялися зубами, немов пси в паляницю,
кожен прагне захопити чимбiльше, кожного  змага?  жадоба  влади  i  жадоба
багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховi?нко  -  добра
не було i нема од жодного. Якби могли, сонце  роздерли  б  i  розтягли  по
шматку всяк у свою кишеню, всяк у  свою  скриню.  Кожного  пiдпира?  чиясь
рука. Чи?х тiльки пiдкiв не вкарбувалося в укра?нський чорнозем. Кують  тi
пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисара?. А мусили б же нерозумнi
гетьмани дiйти мiж собою яко?сь згоди.  Обрати  з-помiж  себе  одного.  За
давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва  днiпровi  береги.
Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець  посеред  спiнено?
рiки, сто?ть Запорозька Сiч, але не просто сто?ть, довкола  не?  чи  не  в
першу чергу закручуються  грiзнi  смерчi,  вона  перейма?ться  звитягою  i
борiннями тих, хто обiця? народу волю i Укра?нi злуку.  А  на  нiй,  у  ??
серцi,  -  вiн,  божою  волею   кошовий   Вiйська   Запорозького.   Колись
невгамовний,  рвiйний,  нестримний,  а  нинi  оступлений  важкими  думами,
сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене  пристрастей
життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надi?, впадав  у  вiдчай,  в
чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав  на  герць  з  долею  i
ворогами. То вже сутнiсть його вдачi - пориватися кудись, до ледве видимо?
таловини на обрi?, прорубуватись через нетрища. I хоч з роками в його душi
свiтло? барви ставало все менше й менше, а  темно?  бiльше  й  бiльше,  не
складав рук. I нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну,  як
привести до спiлки гетьманiв?
   Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi  Росави  раду,
яка б i  порiшила,  кому  володiти  булавою.  На  тi  Сiрковi  поклики  не
вiдгукнувся жоден гетьман.  Наймогутнiший,  Самойлович,  запiкся  помстою.
Залив золотом вуха, заткав парчею очi, не чу? й не бачить, що погибель iде
всьому кра?вi. Що турок i татарин сьогоднi  мiцнi  та  бойнi  стодужо.  Що
замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою  закiнчив
вiйну з Венецi?ю. Два роки тому погромив  Польшу.  По  дорозi,  вистеленiй
iконами,  в'?хав  у  Кам'янець-Подiльський,  приступив  до  Львова,  який,
правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма  тисячами  ?фимок,  а  вся  Польща
щороку сплачу? султановi по двадцять  двi  тисячi  золотих.  Свого  афекту
турки там не погамували. Найласiший для них край -  Укра?на.  Вони  пiдуть
уже цього лiта. Водою i сушею. Отож ?х треба перестрiти на водi й на сушi.
На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському.  Хто  ж
заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум.
що колись смiливий i духом  сильний  муж  Дорошенко  ввiйшов  у  спiлку  з
сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима  татари  виловлюють  i
засилають у вiчну  басурманську  неволю  православний  люд.  Християнською
кров'ю, немов живою монетою, купля? собi Дорошенко у басурманського цiсаря
милiсть.
   Кошовий помiтив, що мислить  словами  листа,  якого  кiлька  днiв  тому
послав у Чигирин.
   Правда, не  вельми  зважають  на  тi  листи  гетьмани.  Солодощi  влади
забивають ?м солоний пах  кровi,  котра  димить  перед  очима.  Думки  про
багатство  потьмарюють  розум.  Це  ж  нинi  так  просто:  написав  цидулу
вiнценосному можновладцю - й ма?ш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й
сiл. Так повелося од Виговського,  перейшло  на  Брюховецького,  на  Юрася
Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не  менше  грiшних  перед
богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко, проти хоромiв
i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким  нема?  кiнця-краю.
Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та  власнi  високi  уряди.  А  хто
стане в оборону краю, те  ?м  байдуже.  Сiч  сьогоднi  злиденна  й  убога.
Той-таки Самойлович розставив  по  всiх  дорогах  варту,  й  вона  не  да?
хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього  з
поклоном.  Сiч  -  то  поважна  сила.  Нею  сподiва?ться   здолати   сво?х
супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на  Запорожжя  посольства.  Кожен
хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку.
   Честолюбство гетьманiв - незборна завада до злуки. Кошовий подумав,  що
колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той  трунок  мав  iнший
смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi:  буйний
хмiль молодостi чи слiпа й невтримна во?нна звитяга, котра була  прихильна
йому? Бажання покласти кiнець руйнацi? вiтчизни, стулити ?? якось докупи i
захистити од супостатiв! Булава кошового - та чара, якою  спив  трунку  до
знемоги. Мала ту особливiсть - давала пити не зверху, а з дна.  Й  вiдчути
тягар одвiту за всiх, марницю та  нетривкiсть  найповажнiших  повелiнь  на
землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий  погляд
може стримiти в серцi, як стрiла. Влада - це нiж, який весь час доводиться
нести вiстрям до серця. Вона забира? сон i вклада?  в  голову  думки,  вiд
яких скипа?ться мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини,  правду
вiд олжi. Вiн же не ма? права помилятися. Бо коли  бог  покличе  до  себе,
спита? за все. Це вже буде, мабуть, небавом...  А  може,  той  честолюбний
вогонь притрусив  порох  лiт?  То  ?дина  пристрасть,  яка  не  згаса?,  а
розгоря?ться з роками й заступа? чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя
мудростi  в  пiзнаннi.  Тодi,  принаймнi  у   власних   помислах,   людина
пiднiма?ться  над  коханцями,  над   звитяжцями,   над   мудрецями.   Ста?
пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона  не  вiрить  нiкому,  бо
сама набира? сили на кровi iнших. Таким людям почина? здаватися, що просто
так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля  людського
життя. Поки людина молода - вiтрило, з роками - кiтва.
   "Яка сила штовха? того хлопця?  -  зненацька,  несподiвано  навiть  для
себе, перестрибнув думкою. - Що привело сюди Симеона?"
   Та, власне, це вже зараз нiчого не важило.  Мало  вагу  тiльки  те,  що
Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для  всього  коша.  Для  Укра?ни.
Вiн, кошовий Запорозько? Сiчi, подав царевичу руку помочi,  схилив  голову
пiд ма?во його благенько? непевно? короговки. Й цим навертав на  себе  сто
лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до корони
й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу,  вкинути
власних недругiв у переляк,  у  гнiв,  боротися,  скiльки  стане  сили,  i
погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла?
   Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi  була.  Вiн
збагнув це  не  тодi,  а  тепер,  вичитуючи  листи,  в  яких  за  погрозою
вiдчувалася перестрашенiсть.
   Одначе то лише краплина. Задля не?  мав  право  важити  тiльки  власним
життям,  але  не  вигодами  всього  товариства,  яке   гетьманськi   посли
намагаються зневiрити й посварити зi сво?м кошовим.
   Отаман помiтив, що вже змага?ться з днем, неначе з диким звiром,  якого
гучки ще не пiдняли з  лiгва.  Пружним  рухом  вiдкинув  лiжника  й  почав
одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара.
   Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко,  по-дитячому  пахкаючи  великими
губами, присипаними темно-русим вусом. Грубий подiльський рябчак  сповз  з
нього на до-лiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати ?х,  але
не було куди. Сiрко ще раз  поглянув  на  Лаврiна,  i  раптом  його  серце
заплеснула хвиля жалю та нiжностi. "Що вiн знав у життi? - подумаз. - I що
його чека?? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?..  Це  поки  молодий..."  Кошовий
пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов.
   У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев'яне вiдро з водою i  великий
мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати,  пiшов  до  рiчки.
Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав - тугий i пружний, уже  вмитий.
Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як  .верхнi  -  тi  творять
вузькi рiвнi вулицi, - а врозкид, ще й пообростали за  роки  прикомiрками,
прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбно?.  Ранки  на
Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у  туманi  по
затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi,
линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось  iз  сiрих  верболозiв
велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви  на
теплiшi, м'якшi -  веснянi,  пiднiмалася  легенька  пара.  Власне,  тiльки
кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула.  Зима  була  сирiтська,  з
дощами та сльотами, - скотину не загонили в теплi стiйла, - переступила  у
весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного  Миколу  прилетiв
перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся  i  побачив  на
верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора ?х не було.  Гостро  пахтiв  кущ
бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв  i
не признався. Бруньки ще  тiльки  набубнявiли,  але  запаморочливо-гiркий,
клейкий запах аж дурманив голову. I Сiрко подумав: скiльки то принад  несе
весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора - березень перехиля?ться
в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн  того  не  бачив.  А
зараз вловлю? кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i  вода  також
пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли  з  берегiв,  як  завжди.
Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони  затоплюють  плавнi,  й
тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з  сиво?  каламутi.
Тодi озеро Свиняче Море ста?  справдi  морем,  а  Пiдпiльна  -  найбiльшою
днiпровою протокою, й пiдпира? увесь правий берег, все  Козацьке  Поле.  А
нинi повенi майже  не  було,  вода  вже  вiдступала,  залишивши  на  пiску
маленький змiюнець  напливу.  Свiтанок  iшов  з  плавнiв.  З  очеретiв,  з
верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося,
димiли, одне чимале пасмо зачепилося за вежу - й нi руш, неначе  там  його
прип'яли вiжками. Синьо, прозоро... вогко, сонно у  плавнях,  сонно  i  на
душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ
верболозу по то.ч бiк рiчки.
   Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка  од  купини,  -
перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а
тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити  якомога  бiльше
весняно? синяви, а та просинь змивала струп'я з давнiх  ран  i  хилила  до
думок про дивно влаштований свiт,  його  та?мницi.  Поставити  б  десь  на
березi рiчки курiнь, завести пасiку...  Сiрко  зiтхнув  ще  раз.  Але  вже
iнакше, бадьорiше - вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь
рiчки - верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк  Чортомлика
- пливли за течi?ю, i бiля них  сплескувала  риба.  Посеред  плеса  бiлiла
пухка хмарина, весняний вир розкручував ?? то в один, то в iнший бiк. Вода
була ще каламутна, та?ла щось у сво?й глибинi. Вона завжди  щось  та?ть  у
сво?й вiчнiй глибинi.
   На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало дво? козакiв.
Обо? молодi, на голих до  пояса  тiлах  зблискували  краплi  -  тiльки  що
вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав
з палицею, немов iз шаблею,  другий  боронився  палицею,  немов  рушницею,
вiдступав до води. В запалi  вони  не  бачили  кошового.  Вiн  одiйшов  за
обсипаний довгими золотими сережками кущ  верболозу.  Вода  була  студена,
студеним було й повiтря - на оголених до лiктiв руках отамана  повиступали
сироти. А сонце провiщало тепло, й по-весняному тiнькала синиця на гострiй
палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити
ласкавим променям обличчя,  подрiмати.  Бо  й  чого  поспiшати,  не  ворог
приступа?. Бог - свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на бога,  по  тому
вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих
сфер.
   "Старiсть", - подумав ще  раз.  Але  подумав  iнакше,  нiж  тодi,  коли
тiльки-но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала  в  м'язах,  бо
завжди щось м'яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося  крутостi,
змаги, а це свiдчило, що старiсть ще  не  настала.  Вiн  не  любив  нiчого
усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету.  Любив  змагу,
проте вiдверту, без пiдступiв, йшов ?й назустрiч, наперед спиваючи  серцем
i м'язами ?? шаленство. Вночi йому снилися конi  й  чомусь  часто  снилася
погоня, од яко? втiкав, яка кудись заманювала,  з  якою  потiм  рубався  в
лютому герцi.
   Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi  з  ?х  весняним  клекотом
води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала
завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп'? ?? всю. Це  не
були сутяжнiсть i скареднiсть старостi  (либонь,  саме  тому  й  почувався
гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати  й  спивати
по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi  навiдували
його не часто. Сiрко подумав,  що  недавня  раптова  кволiсть  -  звичайна
весняна млявiсть, пiдкорення веснi, ?? ще приспанiй, не розбурханiй  силi.
А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд  осоружного  дня.
Вiдав - не ухилиться. Мислено збирав себе  на  силi  й  споко?.  Пересiвав
думкою слова, якi почу? сьогоднi, намагався наперед  стру?ти  ?х  гiркоту,
аби потiм у розмовi не обпалити душу, й  почував,  що  не  може  перемогти
себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь  перев'язь  на  ранi.
Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм'якшити серце
молитвою, порадитись з богом. Хоч увечерi поклав - до утренi  не  йти,  не
прихиляти себе до сумирностi: до того  ж  не  хотiв  дочасу  зустрiтися  з
послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив.
   Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню - всiх ?х прорубано  до  води
вiсiм - ступив у не? в ту мить, коли з крайньо? iз рушником у руках вийшов
Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений  тим,  що  проспав  кошового,  джура
шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався,  розглядався,  його
високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло  яснiло  споко?м,  по  губах
проковзувала умiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була
теплою, - груди йому  грiла  надiя  -  близька  й  далека.  Кошовий  хотiв
погукати Лаврiна, та в останню мить  передумав.  Дивився  на  запозiханого
джуру,  посмiхався.  Хотiв  вiдгадати:  повернеться  Лаврiн  досипляти  чи
побiжить по березi шукати його.
   Лаврiн не повертався до куреня i не  пiшов  берегом.  Стояв,  приклавши
долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно  мовби  заворожило  козака.
Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме  отако  довго.  Чудний  трохи  його
джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все  дитинство  перетолочене,  обвiшане
старцiвськими торбами. Матерi майже не пам'ятав, батька - теж, он i дядько
Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншо?: де пролетить вiтром, а де проповзе  на
черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його  Сироватка  десь  iз
польсько? сторони з ляським католицьким  хрестиком  на  ши?  (через  те  й
Перехрест, про всяк випадок хрестили щ раз у православну вiру),  лазило  в
густому диму попiд лавами в шинках, мiшало в казанах  чорну  ядучу  смолу,
чуло солоне слово, бачило калiцтва та рани i вийшло з того,  як  ковил  iз
роси. А може, воно  вслухалося  в  iнше:  в  тихий  рокiт  бандур,  чистий
церковний спiв, вдивлялося в зеленi плавнi та ма?во бойових  корогов?  Хто
зна. Тiльки ж вабило Лаврiна все красиве та гарне: сумовитi вечоровi спiви
бiля багаття, баскi конi, пальованi ясними фарбами картини в церквi та  на
дверях куренiв. Вiн i сам ясний  лицем  i  щедрий  помислами.  Сорочка  на
Лаврiновi завжди чиста, в комiрi голуба стрiчка, а  темно-руса  чуприна  -
розчесана, кунтуш - охайний. I при тому не скупердяй, не труситься нi  над
шелягом, нi над алтином. Найбiльше  кошовому  подобався  отой  його  порух
головою - ледь вловний, нiби аж  погордливий,  од  якого  темно-русий  чуб
спадав на лiвий бiк, прикривав чоло. Вiн i  справдi  гордовитий,  капосний
хлопець. Почни йому вичитувати, i нехай хоч на чисницю  вловить  неправди,
стрiпне чубом, встромиться поглядом у вiкно - й не руш.
   - Ти хоч чу?ш? - з серцем обiзветься кошовий.
   Мовчить.
   - Чу?ш, питаю?
   - Та чую.
   Й по тому.
   Очi в Лаврiна непоступливi i погляд твердий.  Все  заховано  всерединi,
взято на мiцнi защiпки.  Щоправда,  не  тiльки  Лаврiн  такий  I  де  вони
набираються  свавiльностi,  -  мiркував  отаман  Наче  ж  три  ма?  ?х  на
наструнених вiжках, а от же!..
   А на дiдька вони такi треба, коли б тiльки гнулися перед  отаманами,  -
враз звiльнився думкою. - Гнутимуться перед отаманами, гнутимуться й перед
панами.
   Нiхто не виказав кошовому бiльше непослуху, як Лаврiн. Нiхто не  сказав
стiльки слiв наперекiр,  як  джура.  А  от  подумав,  що  мають  незабаром
попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що  одтавав  бiля  нього  душею,
перед його чистотою одступався увесь осоружний i маркiтний свiт.  Втiшався
ним, як рiдним сином, не кривдив нiколи,  хоч,  прости  господи,  iнодi  й
кортiло потягти батожильном по  спинi.  Службу  свою  Лаврiн  справляв  нi
добре, нi кепсько, не приховував нехiтi до не?. То правда,  служба  ця  не
вельми в пошанi у  козакiв,  i  Лаврiн  потай  гордував  нею.  Хоч,  може,
котрийсь iнший бiля отамана й шапки не клав би  на  голову.  Ма?  справний
риштунок,  мiсце  за  сирном,   слуха?   поважних   старшинських   розмов,
супроводжу? отамана у ви?зди.
   Лаврiн же давно проситься в степову сторожу.  А  отамановi  шкода  його
вiдпускати. Ще й через те,  що  якийсь  вiн  нiби  незахищений.  Дарма  що
гордовитий, дарма що смiливий. Лаврiн - немов  розумна  доросла  дитина  з
нiжною i допитливою душею. Та допитливiсть росла разом з його лiтами.
   Бувало, виберуться десь на рiчковi розливи або обсядуться в хатi, а вiн
все - чого та чого? Не зглянуться, коли й нiч мине.  Не  вельми  говiркий,
отаман розбалакувався з джурою. Гарнi кошовому тi вечори, в них пересiяв i
власне життя, бачив, де про?хав  уповнi,  а  де  протарабанив  порожняком.
Тепер Лаврiн немов забира? ?х з собою. Добре це? Погано? Хто  зна.  Просто
кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався.  То  бiльше  останнiм
часом з Лаврiном ко?лося дивне. Душа його кудись летiла, чогось прагла,  а
куди й чого - розгадати не мiг. Лаврiн же не казав нiчого. Може,  то  гра?
хмiль молодостi? Тодi нехай ?де в степи, там  той  хмiль  або  перегра?  в
мiцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться  там  злостi,  бо,  як
бачиться кошовому, ?? в хлопця замало.  Обiйде  його  за  сирном  кашовар,
забуде осавул дати в  походi  тараню  -  Лаврiн  тiльки  стрiпне  чубом  i
дивиться кудись поверх голiв, немов те й  не  про  нього.  Затiють  козаки
бiйку - обiйде стороною. Проте нехай хтось спробу?  покепкувати  з  дядька
Мокiя Сироватки, поблiдне, мов стiна, хапа?ться за шаблю. Звичайно,  Мокiй
того не зна?. I з чого така приязнь?
   З тими думками Сiрко вийшов на сiчовий  майдан,  посеред  якого  стояли
стовп для квестiй i гармата.  Сонце  перехопилося  через  палiсад,  облило
свiтлом дерев'яну, криту гонтом церкву з дзвiницею, з чорних бiйниць  яко?
виглядали гармати, широкий майдан, куренi, з котрих чимчикували до  утренi
припiзнiлi запорожцi. Здебiльшого йшли досугi дiди;  молодi  ж  козаки  на
поповi докори казали, що боговi бiльше в помiч ?хнi шаблi, анiж молитви.
   Бiля дверей церкви двома рядами стояли сiчовi старцi. Майже всiх  Сiрко
знав на ймення, а кого й не  знав,  одним  позирком  читав  карби,  що  ?х
дiстали вони на ратному полi. Слiд ятагана,  бойового  бича  -  цьому  ось
стрiла випила око i в  другому  потьмарився  зiр.  Отаман  не  прискорював
кроку, не намагався прошмигнути  цей  стрiй  нiмих  карбiв  далеких  битв,
злигоднiв, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Iшов повiльно,  дивився
старцям в очi, й вони дивилися на нього, нiчого  не  просили  й  нiчим  не
докоряли.
   Сказати правду, якщо Сiрко й почував  десь  невпевненiсть,  то  посеред
цього лаштунку. Вiн не мiг ?м нiчого дати, а  отож  i  всi  слова  були  б
облудливi. Вiн не мiг завернути назад колишнiх битв  й  не  мiг  одвернути
тих, якi насувалися.  Може,  отi  прийдешнi  битви  й  були  йому  якимось
виправданням перед увiччями, що ?х оцi люди дiстали в сiчах минулих.  Вiн,
отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшнi карби нiби впевняли його  в
рiшеннi, яке уклав сьогоднi, наказували не вiдступати й на цяту. Iнакше-бо
сiчовики прийняли ?х марно.
   Вже не хотiлося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишнiй зна?  замiри,
не гоже мiняти ?х на порозi божого дому. То тiльки Сироватка  може  казати
омильно просто в святу бороду. Став не в  сво?му  бокунi  -  одгородженому
бiля клiросу для кошового мiсцi, а  мiж  козакiв  посеред  церкви.  Службу
правив  i?ромонах,  йому  допомагав  голосовий  пiп.  Молитва  не   лягала
отамановi на серце. Не почував у душi благостi, не почував покори.  I  все
його дратувало. Не любив нинiшнього i?ромонаха - той недишкретно просто  в
церквi лаяв дякiв i пiвчих i накурював  ладаном,  що  аж  запорожцi  мовби
стояли не на землi, а плавали в хмарах, брав велике церковне й  зовсiм  не
хотiв займатися школою, поклавши всi справи  на  уставщикiв.  Сiрко  велiв
написати, щоб з Самарського монастиря прислали iншого, старшого,  попа,  й
листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас,  та  ще
раптом погасла перед Сiрком свiчка. Ледве достояв утреню. Вже  виходячи  з
церкви, з пронизливою яснiстю раптом подумав, що  бог  не  завжди  вибира?
собi в служiння найдостойнiших. Ця думка була  трохи  лячна,  але  вiн  не
проганяв ??.
   Снiдав отаман у сво?му Шкуринському куренi. Хоч кликали i тимошiвцi,  й
iрклi?вцi, тимошiвська чата настрiляла сайгакiв i ще з  досвiтку  бiлувала
?х за курiнною скарбницею.
   Шкуринський курiнь - новий, ще не закублений горобцями,  яких  на  Сiчi
гибiль i якi й пострiлiв не бояться, - не з лiси, а з плах, на сволоцi  ще
не затерлись карби майстрiв: "Благословiнням Отця, дозволом Сина i помiччю
Святого Духа збудовано цей  курiнь  року  божого  1671".  Стiни  в  куренi
дерев'янi, вимитi, стеля-побiлена, прикрашена голубою мережкою  по  краях.
Цi?? весни його пересвятили, не велося в ньому козакам: за минулу осiнь  i
зиму - п'ять разiв стрiляла  гармата,  яка  сто?ть  посеред  майдану,  три
козачi душi просто з куреня забрав бог.
   Сволок - мережаний, одвiрки рiзьбленi. Не покутi, в  кутку,  божниця  -
образи на двох довгих полицях, помiж ними кiлька  дорогих,  мальованих  на
кипарисi та жерстi грецькими та ки?вськими  майстрами.  Перед  образами  -
непогасна  лампада.  Пахло  ладаном,  свiжим  хлiбом,  супокiй  i  затишок
огортали того, хто переступав порiг. Почуття затишку не  руйнувала  навiть
густо розвiшана на стiнах зброя. В куренi стояло гудiння, неначе у вулику.
Роздягалися, ходили, чепурилися, пили воду, снували з  кутка  в  куток,  i
однак у цьому снуваннi й гудiннi був певний лад, як  у  тiй  же  дуплянцi,
здавалося б, лад у безладдi, та iнакше й бути  не  могло,  iнакше  б  така
кiлькiсть людей неминуче створила тисняву й хаос. А тут кожен робив тiльки
найнеобхiднiше, сiдали у певному мiсцi, не заступали нi дверей, нi  вiкон,
тут iснували непомiтнi для стороннього  ока  особлива  сув'язь,  особливий
стрiй, заснований на повазi до найстарших, до порубаних та покалiчених,  а
також до курiнного отамана.
   Бiля причiлкового вiкна пощипував струни  бандури  молоденький,  неначе
котиком вилизаний козачок  -  зализана  наперед,  на  самi  очi,  чуприна,
вуса-п'явочки, сливе дiвочi брiвки:
   Пливе човен, води повен, - коли б не схитнувся,
   Пiшов козак в Запорожжя - коли б не вернувся.
   А на рiчцi та на кладцi дiвка плаття прала,
   Вона тому козаковi три дорiженьки вказала.
   Козак нiкого не помiчав, думав щось  сво?,  в  сво?  життя  дивився,  й
курiнний двiчi кахикнув, а тодi повiв бровою - козак  повiсив  бандуру  на
стiну. Справного курiнного обрало собi товариство. Вiн  сидiв  на  покутi,
сивобровий, сивовусий, охайний, схожий на пасiчника. Тiльки  на  облисiлiй
головi волосся не вистачало на оселедця,  накручував  його  з-понад  вуха.
Чисто виголена голова блищала, як мiдна  таця.  По  праву  руку  курiнного
сидiли суддя, писар та осавул, високий  таранькуватий  кухар  ?в  з  одних
ваганiв iз отаманом, стоячи. Снiдали щербою та  коржами-загребами,  одначе
варив щербу кухар  не  так,  якi  iншi:  риб'яча  юшка  крута,  а  борошна
тiль-тiль.
   У куренi панувала шаноблива мовчанка. Тiльки  зрiдка  обiзветься  хтось
стиха до сусiди або попросить щось подати.
   У шибку вiкна бився й басовито гудiв джмiль: видно,  щойно  пробудився,
очманiв од повiтря, пахощiв вербових сережок  i  залетiв  сюди.  Запорожцi
осмiхалися.
   Сiрко, як те й належало, сидiв серед козакiв. За козацьким законом  ма?
кошовий (як i вся iнша старшина) обiдати в тому  куренi,  в  якому  ходив,
доки його не обрали на отамана, й сидiти таки на  тому  самому  мiсцi,  де
сидiв ранiше. Дозволялося ходити в гостi в iнший курiнь раз на тиждень,  а
також на свята. Мешкати кошовому теж дозволялося тiльки в сво?му куренi  -
для Сiрка зробили виняток за його заслуги перед товариством  i  з  велико?
довiри. Козаки поглядали на Сiрка шанобливо, але в  жодних  очах  не  було
запобiгання та улесливостi. Улесливiсть на Сiчi мала цiну  вельми  низьку.
Бiля Сiрка примостився ченець-заброда з  далекого  волинського  монастиря,
догiдливими, сливово теплими очима поглядав на  отамана.  Сьогоднi  ченець
таки не дав хука, як першого дня. Аби по обiдi хто кинув на тацю за  нього
плату, нашилив оком козака й присiв бiля нього.  На  козаковi  черкеска  з
галуном, боброва шапка, шовковий пояс, за яким пара шкоцьких,  з  ольстри,
пiстолiв, на перев'язi шита золотом по  оксамиту  лядунка,  а  того  й  не
гадки, що в кишенях у козака ляський  вiтер  доганя?  донського.  Довелося
ченцевi з  любовi  до  ближнього  кинути  башлик  за  обох.  Ту  притичину
згадували за снiданком, намагалися увести ченця в оману й сьогоднi.  Сiрко
й собi вклюнувся у  гру,  аж  на  мент  забув,  яка  вiдчайна  гра  чекала
попереду. Але ченець  тiльки  посмiхався  багатозначно  в  руду  бороду  -
мовляв, знаю, який бiдака сидить бiля мене, i молотив ложкою,  аж  трiщало
за вухами. Впали на тацю два грошi - Сiрко  кинув  за  себе  й  за  ченця,
брязкiт металу вмить  змiв  з  душi  сонячну  лагiднiсть.  Метал  -  завше
тривога. Козаки дякували отамановi та кухаревi за хлiб-сiль,  йшли  надвiр
палити люльки. Сiрко дiстав i свою муругу од диму  зiнькiвку.  Якийсь  час
стояв на широкiм млиновому каменi, що лежав бiля  порога.  Камiнь  врiс  у
землю, зверху його  вже  добряче  злизали  козацькi,  здебiльшого  кованi,
чоботи. Великий попелястий кiт вигнув бiля нiг отамана спину  й  шипiв  на
пiвня, що заглядав через порiг цiкавим оком.
   Отаман смалив люльку, слухав звичайнi,  буденнi  згуки  життя.  Сусiднi
куренi вже  поснiдали,  кухарчуки  скрипiли  колодязними  журавлями,  мили
казани,  видзвонювали  у  них,  мов  у  тулумбаси.   Од   крам-базару   ?м
окселентували iншi дзвони, важкi, трудовi, то стали до працi ковалi, ?х на
Сiчi без одного  сто,  як  ударять  гуртом,  гук  котиться  до  Базавлука.
ВiдЧортомлика в бiк Скарбно? летiли чотири качки - три великi,  крижнi,  i
одна чирка, летiли,  неначе  чотири  стрiли,  пущенi  знизу  вгору.  Отже,
прилетiли качки. А може, вони й не вiдлiтали, зима стояла сирiтська, й  не
тiльки в берегах, а на кiлька верст нижче вода на Днiпрi не замерзала.
   Кошовий не поспiшав. По дорозi ще заглянув до пушкарнi, котру  сьогоднi
мали перекривати. Пушкарi вже повитягали гармати й шикували в ряди. Стояли
гармати пiд стрiлою, пiд вовком, пiд змi?ю, i маленькi мортирки, й затиннi
пищалi. Кошовому здавалося, що чорнi жерла  дивилися  на  нього  голодними
пащеками. Може, так подумалося, бо  пороху  лишилося  з  десять  бочок,  а
свинцю на два випали. Сьогоднi мав змагатися й за них.
   По тiй думцi рiшуче вибив об  мортиру  люльку,  пiшов  вузькою,  кривою
вуличкою до сiчово? канцелярi?.
   На нижнiй приступцi сходiв,  схиливши  на  руках  важку  голову,  сидiв
отаманець Мiюський. Побачивши отамана, пiдвiвся, по його  кругловидому,  з
невеличкою пiдстриженою борiдкою й такими ж невеликими  щiточками-вусиками
обличчю мовби хвиля пройшла, а в темних зiницях забiгали  неспокiйнi  бiлi
вогники. Вони зринули поверх надi? i вже не згасали. Iван Мiюський - тiсно
перетягнутий у тонкому станi чересом, запеклий чоловiчок  з  повними  жару
очима,  з  рiшуче   стисненими   губами,   нижня   губа   бiльша,   завжди
вiдстовбурчена; його й зараз зсередини спопеляв вогонь, пробивався на щоки
хворобливими рум'янцями.
   Донський отаманець хотiв вичитати свою долю з  присурмлених  волохатими
бровами очей кошового й,  не  вичитавши,  зiтхнув.  Приходив  до  кошового
щодня,  буцiмто  знiчев'я,  а  насправдi  -  не  прогавити  змiни  в  його
поведенцi?. Щоби, вловивши, кинути все й тiкати  свiт  за  очi.  Звичайно,
кошовий мiг i сам подати знак до втечi. Адже Мiюський довiрився  йому.  Не
приховував нiчого, не крився нi з чим. Хiба що... Але ж того  Мiюський  не
мiг сказати. Бо тодi мусили витурити його звiдси.
   Все те зараз пробiгло в думцi Мiюського. Й вiн враз вiдчув, що не  може
погнати вперед думку, що вона нiби замерзла в мозку або ?? мiцно вхопила й
трима? чиясь дужча думка. Адже так-таки нiчого й не приховав? А  те,  чи?м
велiнням при?хали? Донського отаманця била  тривога.  Бачив  на  Сiрковому
чолi тяжку задуму, бачив пригашенi вогники в очах i повертав те  на  себе.
Либонь, Сiрко вже здогадався, до яко? чорно? прiрви  штовхав  його  i  все
сiчове товариство Мiюський.
   Це вiн, Iван, отаманець з Мiюса,  привiз  на  Запорожжя  Симеона,  сина
московського самодержця Олексiя. Мiюський гаразд пам'ята? той  день,  коли
вони  з  Симеоном,  розпустивши  по  вiтру  короговки,  по?хали  назустрiч
кошовому, котрий вертався з-пiд Тягина. Мiюський, який  правував  на  Сiч,
тодi попрощався з життям i навiть прочитав  молитву  за  спасiння  власно?
душi. Одначе ?х чекала мало сподiвана гостиннiсть. Кошовий зустрiв Симеона
яко царевича. Видно, знав про нього. Зiйшов з коня, вклонився до  землi  й
виявляв iншi почестi, як те  й  належало  виявляти  царському  фамiльянту,
наступнику престолу. Отаман слухав оповiдь Симеона з дитинним  спiвчуттям,
в його карих, ледь змружених очах свiтилася  цiкавiсть,  i  Мiюський  тодi
подумав, що вiн буде крутити кошовим, як вiтер вiтряко-вими  крильми.  Але
сталося не так. Кошовий був простий i довiрливий, але iз тi?ю довiрливiстю
линув не до всiх. Лукавство намацував  одразу.  Нахмарений  i  нахмурений,
суворий, але не жорстокий, нiби й добрий душею, мiг спалахнути в один мент
i тодi трощив i кромсав геть усе на путi. Гарячiшо?  людини  Мiюському  не
доводилося стрiчати. А понад усе та його цiкавiсть була зовсiм не  на?вна.
Вiдтодi в головi донського отамана грiшне перемiшалося  з  праведним,  вiн
силкувався розгадати замiри кошового щодо  Симеона  й  не  мiг.  Все  нiби
промовляло за те: кошовий до кiнця повiрив, що Симеон  -  царевич,  котрий
врятувався од смертi й бо?ться попасти в руки бояр.  Вiн  i  далi  виявляв
Симеоновi ознаки найвищо? шани, й дав грошей, i  наказав  зробити  корогви
царськi тафтянi й царську печатку. Але що тодi ховалося за його  зроненими
при тому словами: "Або ми, хлопцi, царсько? печатки не гожi  викувати?  Чи
не ма?мо для того золотих ?фимкiв?" I коли козаки забажали впевнитися,  що
в Симеона на тiлi справдi ? царськi  знаки,  -  червоний  вiнець,  орел  i
мiсяць iз зiркою (царевич похвалявся ними  повсякчас),  сказав  дяковi  та
трьом значковим товаришам, що йшли на  розглядини:  "Дивiться  добре,  щоб
побачили..." Вони побачили на Симеонових грудях знаки. Мiюський ще  ранiше
бачив ?х - не раз купалися з царевичем у морi: вiсiм бiлих шрамiв од плеча
до плеча.
   Справжня веремiя закрутилася через мiсяць. З Москви та Батурина прибули
посли з вимогою видати Симеона i Мiюського з донцями. Кошовий тодi скликав
раду. Мiюського теж запросили на не?, а послiв не пустили.
   "Браття мо?, отамани-молодцi, - сказав кошовий,  -  Вiйсько  Запорозьке
Низове, як старий, так i молодий! Нiколи в нас не було, щоб кого видавали,
не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного,  то  забажають  другого  i
всiх по одному розтягнуть. А вiн же сидить, як птах у клiтцi, й  нi  перед
ким не винуватий".
   Увечерi гурт сiчовикiв i Симеон з ними обложили Грецьку  хату,  в  якiй
сидiли  посли.  Спочатку  рубалися  словами  -  посли   обзивали   Симеона
сатанином, злодi?м, самозванцем, а вiн ?х холопами й боярськими устiлками,
а тодi взялися за шаблi. Посли та ?хня челядь замкнулися в хатi,  сiчовики
почали розбирати покрiвлю. I вже коли посли попрощалися  з  бiлим  свiтом,
одпустили один одному грiхи, прийшов кошовий i порозганяв забiяк.
   Вчора од царя прибув ще один гонець  з  новим  респонсом.  Сьогоднi  те
послання мають прочитати. З тим ма? звершитися його,  Мiюського,  доля.  В
оцiй ось хатi на два димарi - вiйськовiй канцелярi? Вiйська Запорозького.
   Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сiрка.
Проте осягнув: його  власний  розмисл  куций  супроти  розмислу  кошового.
Супроти його думи. Яка цi?? митi, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило
отамановi чоло, он якi брижi набiгли на  нього,  он  якi  глибокi  зморшки
пролягли вiд рота! Здавалося, й нiс накiбчився  дужче.  I  побачив  гострi
шпичаки в очах -  кошовий  пронизував  ними,  мов  списами,  до  хребтини.
Поскубував вуса, лiва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара.  У
тому поглядi Мiюський вловив щось глузливе  й  грiзне.  Мозок  йому  знову
мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз ма? статися таке, що струсне
його, Мiюського, до дна.
   Спокiйнi слова кошового й справдi злякали отаманця.
   - Скажи менi, отамане, що  робив  Симеон  у  Разiна?  Мiюський  втягнув
голову в плечi, йому чомусь стало  жарко  в  ногах.  Несамохiть  подивився
вниз...Чоботи на ньому  лихенькi,  добрi  були,  та  стопталися  за  зиму.
Отаманець розумiв: брехнею далi не ступиш i кроку. А куди  поведе  правда?
Може, Сiрко дiзнався все про  царевича?  В  грудях  спалахнула  злiсть  на
кошового - боявся, що Сiрко прочита? ??. Надсилу подавив ??, мовив глухо:
   - Водив струги по Хвалинському морю.
   - Стеньчинi?
   - Стеньчинi.
   Тепер було мовлено все. Мiюський чекав рiшення: кошовий мiг оддати його
на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й  важка  -  i  перед
царем, i перед кошовим, бо ж таки  не  сказав,  як  царевич  обкрутився  у
разiнському вирi й з нього виплив. Коли б ще Мiюський знав,  що  ниньки  з
Дону прибув Сiркiв посланець й з якими  вiстями,  вiн  би,  мабуть,  i  не
пiдiйшов до кошового, а ще з ночi втiк би  у  степи.  Проте  кошовий  йому
цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам  i  сам  мусив  вибиратися  на
берег. Хто такий цей царевич - знав од самого початку.  Проте  сподiвався,
що за ним сто?ть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Мiюський,  i
в цьому була його  справжня  провина  перед  кошовим.  З  другого  боку  -
отаманець рятувався, рятував дружнього собi Симеона,  але  якихось  певних
обiцянок од донського кругу не давав.  Виходило,  не  вiн  його  завiв  на
слизьке, а отаман зайшов сам. Та  й  хто  зна,  чи  так  уже  кепсько  все
склалося. Он як стараються посли - ледве на черевi  не  повзають.  Вiн  ще
позмага?ться з ними за Симеона... А  Мiюський...  Отаманець  переступив  з
ноги на ногу. В лiвому чоботi в нього хлюпало.
   Колючi iронiчнi вогники зайнялися в очах кошового, не злостивi,  але  й
не теплi. Мiюському згасав перед ними запал, i врештi вiн  зовсiм  опустив
голову. Сiрко ж довго мовчав, а потiм  запитав,  збивши  тим  з  пантелику
Мiюського:
   - А великi струги були в Стеньки?
   - Рiзнi. Великi й малi. Ми з Симеоном ганяли великого.
   - На стругах стояли фальконети чи яка iнша армата?
   - Фальконети, -  вiдказав  Мiюський,  маючи  оцю  розмову  за  пiдступ;
насторожено й пiдозрiливо чекав нового словесного гака. I кортiло,  вельми
кортiло йому розказати, як возив вiн разом з  вiйськовим  отаманом  Флором
Мина?вим зашитого в шапку Сiркового листа  Разiну  з  Чиру  на  Волгу,  бо
Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в  тому  листi
написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те,  аби  виступити
?динокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся.
I то був не ?диний лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до  разiнцiв
i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм ?здив сам у Кузьмодем'янськ, де на той
час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i  нагiрна
черемиса, загальною лiчбою п'ятнадцять тисяч. .. Отож, якщо отаман ще  раз
запита? в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все,  хоч
i зна?: часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами.
   Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку,  а
Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут  i  кресало.  Кресь,  кресь  по
гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в  отаманову  люльку.  По
тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку  й  собi.  Вiтер
зривав з трута м'якi червонi  жарини  й  жбурляв  геть.  Мiюський  заховав
курi?вську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився  з  двох  люльок,
вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i  вiтер  вiдносив  його  вбiк.
Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар  пiд  ноги,  розтоптав  великим
чоботом. Сказав тихо, мовби про себе.
   - Нi нам, нi донцям нема? волi. А ой як ?? треба!
   Сховав до кишенi люльку,  тугим  нехворощевим  вiником  обмiв  з  чобiт
багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку. Брязнув дерев'яний цюпик, важкi
дубовi дверi сховали постать кошового.
   А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось  прочитати
на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя,  не  мiг  розплутати.
Нема? волi - то мусять i далi Сiч та Дон сюяти купно,  як  стояли  ранiше.
Нема? волi - забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба
вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину.  Бо  ж  небавом  мають
прийти посли. I може бути запiзно.
   Кошовий повiсив шапку на дерев'яного  тиблика  бiля  дверей,  розгладив
оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний
i нiби трохiт  iржавий  -  старшого  сiчового  писаря  Андрiя  Яковлева  й
дзвiнкий - пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук
- за маленьким, персько?  роботи  столиком  у  кутку.  Яковлев  -  важкий,
тiлистий i дужий, йому б носити затинну пищаль,  а  не  каламар,  нiхто  з
козакiв не брав його навхрест, але i в писарських справах вiн непоспiшливо
мудрий та чесний. Колишнiй бурсак Гук,  що  втiк  за  пороги  од  чийогось
святенницького гнiву, - тонкий  лицем,  тонкий  станом,  ферт  i  чепурун,
хвалько i баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як  баранячий  хвiст:
накручу? його перед сном на стрiчку, вусики пiдголенi  й  стирчать  убоки,
пiдваксованi  розведеною  в  олi?  сажею,  кунтуш   на   пiдписарю   сукна
лазоревого, гудзики посрiбленi, черес тонкий, шкiряний, чоботи нiмецькi, з
срiбними пiдковами та подзвоном  -  й  сам  вiн  нiби  не  тутешнiй,  нiби
привезений разом зi столиком заморськими купцями. Гарний статурою,  гарний
лицем, яке трохи псують очi, вони в нього зеленкуватi, не однаковi -  одне
свiтлiше, друге темнiше, ще й з чорним обiдцем довкола зiницi. Гук  охочий
до чарки, любить частування, але вжива? тiльки французьку горiлку,  мускат
та ромельськi вина й п'? так, неначе  робить  ласку  тому,  хто  пригоща?.
Одначе те тiльки на людях, якось кошовий застав пiдписаря, коли той тихцем
похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, пiдiбрав у  будi
старого сiчового пса Шайтана.
   Зате у роботi Гук меткий, спритний думкою, ще вiн хвалькуватий,  любить
законозистi слова,  ма?  себе  за  великого  дотепника,  хоч  дотепи  його
здебiльшого невдалi. Легкий на перо й обiзнаний  на  латинi,  польськiй  i
татарськiй мовах, через те отаман волiв, аби про бiжучi справи казав  вiн.
Навiть вiйськову та?мну канцелярiю часом довiряв пiдписарю.
   З цього й розпочали ранковi труди.
   Отаман пiдiйшов до велико? кахляно? печi й погрiв бiля не? руки - любив
поводити долонями по гладеньких, теплих, синiх кахлях,  то  в  нього  нiби
забавка: поводить - i спокiйнiше ста? на душi. Писар i  пiдписар  дивились
на те поблажливо.
   Гук одiмкнув залiзну, з  потайним  замком  скриню,  дiстав  з  не?  два
скрученi в рурочку  папери  -  похiднi  журнали  двох  команд,  доправленi
сьогоднi вночi гiнцями на Сiч. Перша команда з козакiв  Кислякiвського  та
Мiнського куренiв мандру? понад Бугом, вистежу? велику  татарську  ватагу,
друга несе дозiр на рiчкових розливах. Осавул першо? команди  повiдав,  що
татарська ватага розкололася надво?, одна половина  пiшла  на  Корабельну,
друга - на Гнилий ?ланець, i що вiн  теж  роздiлив  свою  команду  на  двi
партi?. Пiдписар аж з ноги на ногу переступав, так  йому  кортiло  сказати
свiй розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв бiля печi, приплющивши очi,
намагався  розгадати  подальшу  путь  обох  татарських  ватаг.  У  пам'ятi
поставала рiка з допливами, переправами, лiсами й байраками.
   - Вони злучаться з Мертвими Водами, - таки не втерпiв пiдписар.
   - Не з бiса здогаду, - сказав кошовий, так само не розплющуючи очей.  -
Куди намiряються пiти далi? I чого там  крутяться?  Наче  навмисне  в  очi
лiзуть. Одпиши осавуловi, щоб вернувся на Гнилий ?ланець i нiкуди не йшов.
Нехай пильну? степ. Степ нехай пильну?, чу?ш,  -  сказав  суворо  й  трохи
роздратовано, бо помiтив у Гукових очах  заперечення.  Ще  його  дратували
подзвоном писаррвi чоботи. Почне отаман думати, а  вони  -  дзiнь,  неначе
цвяшком по лобi. - Та перевзуй чоботи, як iтимеш до канцелярi?.  Калата?ш,
як пес на ланцюзi.
   - В мене нема iнших, - ображено пiдтиснув губи Гук.
   - Надери лика й сплети постоли, - з серцем сказав Сiрко. - Що там далi,
читай.
   Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев'язанi синiми стрiчками.
Чаус, що доправив ?х на Сiч, волiв, аби читали  ?х  при  ньому.  По  нього
послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим  кривим  ножем
Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта
козацьким хуторам од татар  пагуби  не  буде,  схиляв  до  миру  й  просив
роз'?здити границю, як указано  на  мапi.  Журився  попереднiми  кривдами,
клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких  валок,
котрi йтимуть до Перекопу по сiль. I таким солодким напо?м були  розведенi
його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не  сповненого
отрути.  По  тому  почали  дiлити  пограничнi  землi.  Татарський   посол,
маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з  твого
обличчя найменшу вiдмiну - ну тобi диявол, недарма й наймення таке  ма?  -
Чорт-хасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав  до  дверей,
пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як  вугiль,
меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв.  Гук,  що  правив  обов'язки
бута, ледве встигав перекладати.
   - Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсi? на козакiв.
Що морове повiтря вигубило у них багато людей i худоби, що в них.безкорм'я
i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до  лiжка.  Аллах  i  бiда
просвiтлили розум дивану. Краще  багато  торгувати,  нiж  багато  воювати.
Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi  тропи.
Але дайте нам цього лiта пасовиська по ?ланцю.
   Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли  приходить
морове лихо,  попросиш  запомоги  в  будь-кого.  Сiчовики,  якщо  складали
обiцянку, трималися ?? твердо. Траплялося, навiть пускали  татар  на  сво?
пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од сво?х
вивiдувачiв з Криму та  Перекопу.  В  грудях  йому  перекочувались  гострi
отрутнi краплi притлумлено? злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi -  теж
злостиво, але на обличчя тi?? посмiшки не випустив.  Смiх  ходив  йому  по
серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи  нiби
подивованим. Затим по ньому  проповзла  хмарка  недовiри,  але  теж  буцiм
випадково?, яку хотiв прогнати й не мiг.
   - Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашо?  чати  з  Бугу,  -
сказав Сiрко, i Гук iз  здивуванням  звiв  на  нього  очi  -  адже  отаман
вiдкривав та?мницю вiйськово? канцелярi?. - Але Сiрко удав, що не  помiча?
того погляду, провадив далi: - Не сво?ю лозою обплiвся гонець. Праву?  вiн
не з Криму, а з  бiлогородсько?  орди.  Може,  бiлогородський  мурза  хоче
обдурити й мене i хана? Дати б цього чауса на квестiю,  допитати  червоним
залiзом: звiдки при?хав i де взяв ханську печатку?
   В грудях кошовому й справдi закипала злiсть  на  брехливого  татарчука,
вже не стримував ?? i глипнув на нього вогнисто.
   Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились
кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову
осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.
   "Хан зараз у ногайськiй ордi", - подумав, а вголос сказав:
   - Та не в наших це звичаях. Запитай у  нього,  -  кивнув  товмачевi,  -
одколи це Гнила Лука стала татарською?
   Вони знову вернулися розмовою до  кордону,  татарин  i  далi  обстоював
кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб  прийти
завтра i  вже  укласти  доконечну  угоду,  Яковлев  i  Гук  перезирнулися,
генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:
   - Не важився татарин  до  велико?  незгоди.  Хитро  ти  його,  отамане,
квестi?ю прилякав.
   - До незгоди вiн не важився не через квестiю...
   - А з яких же респектiв i причин? -  запитав  Гук  i  посмiхнувся.  Вiн
завжди осмiха?ться так багатозначно та глйбокомудро, мовляв,  я  знаю  все
краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблю?.
   - Було, ледащо, повноважне на всi уступки, - сказав кошовий. - Мав таке
повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацi?.
   Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.
   "А хан, може, й не в ногайського мурзи, - подумав знову. - Мабуть, чаус
умисне за?жджав туди, аби прип'ясти нас до ногайсько?  орди...  Задав  же,
клято? матерi, невiра, загадку".
   Одне було вочевидь - татари цього лiта вирушать  великим  походом.  Хан
нещодавно ?здив у Адрiанополь, отож ?х пiдпиратимуть турки.  Пiдуть  сушею
чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати  не  вдалося.  Сушею  -  шлях
довгий, та й козаки про все довiдаються  заздалегiдь.  Либонь,  не  тiльки
сушею. Бо очакiвський мурза пота?мно лашту? малi галери.
   I ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи.  Всi  попереднi  днi
впали в оцей лагiдний божою ласкою день i б'ють у мозок та серце.
   Все життя йшов до чогось невловимого,  почував  його,  але  не  обiймав
мислiю, здавалося, мiг до нього  дiткнутися,  одначе  то  була  омана,  бо
лишався й далi на краю безмежного дикого поля. А ще почував бiль. Гострий,
тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв  нiж.  То  щемiла  й  квилила  рiдна
земля. Не пам'ятав, одколи ?? горе стало його горем.  Од  тих  днiв,  коли
золотi алтини лягли на Хмелевi очi й  по  тому  закружляли  чорнi  вихори?
Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною  сiччю  в  густу
хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не ма? сили  спинитися.
Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось-ось  змете  всiх.
Треба якось зупинитися, повернутися грудьми  до  лави,  зчепитись  руками.
Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.
   Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман
усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi  -  усмiшка  в  кошового  була
ясна, збадьорлива.
   - Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо,  що
сказати послам, - мовив. - Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести  тоту
балачку.
   Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе до?дав вареника.  Губи
в нього великi,  вивернутi,  й  велика  голова,  брезкле,  м'яке  обличчя,
сiро-бiлi, безбарвнi очi, - на  перший  взiр  зда?ться,  що  писаревi  все
байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а  ще  -  гранично  чесний.
Викликало в ньому посмiх  лиш  одне:  молодився.  Фарбував  вуса  й  носив
строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змага?ться з пiдписарем?
   - Скажемо те, що намислили вчора.
   - Вчора - то не сьогоднi. - Й пiдвiвся, пружним потиском  рук  розiгнав
застояну кров. - Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом  викурю
люльку.
   Пiдписаревi здалося, що настав мент  наблизитися  до  кошового,  й  вiн
сказав удавано-захоплено, багатозначно, хоч трохи й до-гiдливо:
   - Ох i гула вчора корчма "При калинi" над Чортомликом!
   Сiрко покошлав крутi брови.
   - Не за тво? пив, пiдписарю. Пильнуй свого.
   Гук хвацько крутнув вусики.
   - Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.
   - Не хвастайся. I не бреши. Останню пляшку  мускату  оддали  послам.  I
того, рiдше заглядай у чарку, частiше - в папери.
   Гук знiтився - все в нього сьогоднi виходило не в лад. З-за свого столу
пiдвiвся Яковлев. М'який, усмiхнений, ута?мничений  у  якiсь  сво?  думки.
Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два  боки  чуба.
Перебрав на себе обов'язок вiдводити отамановi громи од  свого  улюбленця.
Плеснув того по плечу, кинув коротко:
   - Чеши. Отаман жарту?.
   Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв-Носа, Брекала,
Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.
   Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих  обрусами  лавах  попiд
стiнами - з одного боку  сiчовики,  з  другого  -  посли.  Старi  сiчовики
тримали в зубах порожнi люльки: i в  куренi,  i  в  канцелярi?  палити  не
вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й  рiдко  палили,  старий  Кваша
востанн? натоптував свою в золотому обкладi носогрiйку  лiт  десять  тому.
Але носить за чересом, пха? в зуби - який то козак без люльки. В  свiтлицi
панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди,
неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi  вимага?
i козацька регула - звичай. А вiн на Сiчi - найповажнiша  сила,  на  ньому
засноване все ?? буття: порядок, способи бою, честь i посмертна  слава.  А
що  писанi  закони  завжди  можна   переписати   по-новому,   неписанi   -
непоруигнiшi за них. ? в козакiв i писанi закони,  знають  вони  закони  i
сусiднiх народiв - на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке
право, i литовський статут, i царське "Уложенi?", i кiлька  латинських  та
турецьких книг, але мудростями  з  них  козаки  послуговуються  не  вельми
часто.
   Сонце свiтило в покутн? вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна
рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. I всi разом подумали про не?, як про
справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить  переплисти  ??.  Царевi
посли - пiддячий приказу Мало? Росi? Семен  Щогол?в  та  сотник  стрiльцiв
Василь Чаду?в були у важких ведмежих шубах - при?хали ще за морозiв  i  чи
не знайшли на себе на крам-базарi справно? одежi, чи не хотiли одягатись у
козацьке - повпрi-вали од самого початку, витирали  пiтнi  чола  долонями,
були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не  пообмiтали  чоботи,  на  долiвцi
бiля ?хнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у ?хнiй  бiк  -
затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали  на
нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув  рукою.  Першим
пiдвiвся з широко? липово? лави Щогол?в, високий, рокiв сорока  чоловiк  з
широкою, розкiшною бородою, розумними очима, вiн  читав  цареве  послання,
написане словами грiзними, за якими вловлювалася  розгубленiсть.  Послання
було довге, Щогол?в не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього  не
тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на  папiр.  В
листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто  тому
свiдки. "Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi,  -  читав
Щогол?в, - в церквi архiстратига  Миха?ла,  в  присутностi  його  царсько?
величностi,   на   яких   похоронах   були   святiйший   Iосиф,   патрiарх
Московський..." По тому йшов довгий ре?стр  бояр  та  ?пископiв  живих  та
померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi  цар  знову  наказував  i
просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди.
   Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам  думав  про  те,  що  лиха
через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим  ковшем.  Але  коли  б
вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того  теж  добра  не
мали б, то бiльше перед  великим  басурманським  рушенням.  У  Москвi  про
замiри туркiв  i  татар  нiчого  не  знають.  Ймуть  вiри  не  запорозьким
посланням, а  Самойловичевим,  а  той  уводить  в  оману  царя.  Каже,  що
запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Бо?ться вiйни, одводить
?? думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману,  чого  сам
хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти ?вропи,  а  не  проти
них, вiйною на Укра?ну не пiдуть.
   Помалу в думки кошового почала просмоктуватися  досада,  яка  роз'?дала
спокiйнi слова, приготованi ранком.
   Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.
   - Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не  вертатися,
- мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко.  Його  круглi  на
квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас
наскрiзь, знаю наперед,  в  яку  сторону  гнутимете  лозу.  Надихався  вiд
гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й  кипiв  чужим  гнiвом.  Хотiв
вислужитися.  Перебрав  на  себе  всi  подальшi  перетрактацi?  з  сiчовою
старшиною.
   - Ну й не вертайся, лишайся з нами, - понюхав  просто  з  жменi  табаки
козак Нiс. - Чоловiком станеш... Ми тебе кашоваром  настановимо.  Апчхи!..
Бачиш, правда. - А нiс у  Носа,  як  кушка.  I  сам  вiн  козак  поважний,
сповнений власно? гiдностi.
   Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажа? Носа,  й  казав  у
той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман  був
нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз,  тiльки  брови  впали
низько й очi з свiтло-карих стали темно-карими.
   Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина  мовчазно  оддавала  сво?
повноваження кошовому. I те для сторонньо?  людини  було  дивно,  адже  на
крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами.  Вiрили  так
отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?
   Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю,  рiдко  коли  тут
промовлялися високi слова, ?х мовби соромилися, ?х  боялися,  проте...  не
боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати,
на чому трима?ться Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах,
на   несхибнiм   ударi,   на   вiдчайдушнiй   хоробростi?   На   мудростi,
досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й
зварити соломаху, що ?? не розрiзати  ножем.  До  нього  горнулися  молодi
козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I  був  значнiший  за
всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у сво?х вчинках,  глибоке  знання
людей, здобуте на полях бо?в серед смертей  i  кровi,  давали  йому  право
першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi,  бував  крутий,  вельми
крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою,
глибоко? довiри. ? такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все
життя. Хоч ? й такi очi, котрi можуть  обманути,  одурити  людину  на  все
життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто
з товариства не мiг завдати йому найменшо? кривди.
   - Мiюського з товариством... - сказав Черняченко, але  Сiрко  перепинив
його.
   - ?х тут нема. А коли б i були, ми все одно  ?х  не  видали  б.  Такого
нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали.
У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми ?х. Те в нас на пам'ятi.  Втям,
осавуле.
   Сказав так,  що  Черняченко  втямив:  зачiпати  розмовами  Мiюського  -
небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:
   - Ви мусите  сповнити  царське  й  гетьманське  жадання  й  сьогоднi  ж
ординувати самозванця в Батурин у сирицi.
   - Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить  по  власнiй
волi... I тако? прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали,  -  сказав
Яковлев. - Тим паче царевичiв... Вони не з неба  падають  i  в  болотi  не
ростуть.
   - Вiн такий царевич, як я фiлозоп, - гнiвно насурмив брови  Черняченко.
- Вiн злодiй i самозванець.
   - Який ти фiлозоп, ми бачимо, - сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. -
Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть - i  свою
морду в люстерку не впiзна?ш. Скажуть,  що  це  те  мiсце,  яким  на  лаву
сiдають, - i ти погодишся.
   Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в  шибку.  Де  вона  взялася,
чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав  розбряклу  за  зиму  раму,  дужо
штовхнув ??, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть.  У  вiкно  вiйнуло
вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.
   Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в ?хнi повноваження -
глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй  i  не
збирався  стримуватись,  хоч  знав,  що  потiм  усi  його  слова  там,   у
гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть  крiзь  густi  сита.  Далi
промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що  Симеон  присягав  на
хрестi та ?вангелi? й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею
з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам при?хати до Москви, i  його
там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що ?хати не  може,  бо
бояри  хочуть  звести  хлопця  зi  свiту.  Ось  i  зараз   вони   намовили
царя-батюшку, бо знають, що царевич  заступа?ться  за  простий  люд.  Далi
козаки виказали все, що накипiло на бояр та во?вод, i банiтували, й кпили,
а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам  наперекiр  лише
Черняченко, обзивав ?х гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими
карами. Хоч i хололо зi страху  в  животi,  й  серце  стислося  в  крижану
бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав - все  те  впаде  у
вуха гетьмана-благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо
гетьманський посольський пiдпомiч-ник Осько Заволока.  Був  то  маленький,
лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав  в'язницi  варшавську,
чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли,  скрiзь  потроху  брав
мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що
позаду хтось ходить i ось-ось  знову  хапоне  за  горло.  Мабуть,  гетьман
послав його зумисне, аби передав свiй страх  iншим,  аби  нагадував  сво?м
виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.
   Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом  проти
Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В не?  влилося
все - давнi пiдступи гетьмана, Сибiр,  теперiшнi  його  викрутнi;  кошовий
боявся, що не стрима?ться, i одвернувся до вiкна.  В  калюжi  пiд  корчмою
купалися горобцi, вiдстовбурчували  пiр'я,  наскакували  один  на  одного,
войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб'яча купiль, хоч i не  проковзнула
мимо очей, не зм'якшила думки.  Знову  дивився  на  Черняченка.  Лукавець,
гетьманський  прихвостень,  ще  недавнечно  сам  ходив  у  дранiй   свитi,
соболиний  ковнiр  личить  йому  як  коровi  сiдло,  а  вже  хоче  ступати
по-панськи. I що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче  пхнути
ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступа?  псяюха  в
гетьмановi  слiди.  То  -  достеменно  вовча  тiчка,  слiд  лишають  один.
Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами
власнi скринi. Й що то за  лихо:  ще  ж  недавно  свiтив  попович  драними
лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно.  Цар  iз  свого
широкого халамидного рукава щедро розда? гетьмановi та  старшинам  села  й
мiстечка, i вже в Самойловича тi?? землi й тих сiл,  як  у  лихо?  пам'ятi
Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко кра?м ока  стежив
за ним.
   - Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, -
врештi сказав кошовий. - На нашi реляцi? про басурманiв не одписав жодного
слова,а по царевича пригнав  пiвсотнi  гiнцiв.  Табун  коней  за?здили,  -
докинув i розтис кулак.
   -  Од  таких  царевичiв  постають  розор  i  смута,  -  зблиснув  очима
Черняченко. - Нема? спокою в нашiм кра?. Нижчий  пiдняв  руку  на  вищого,
молодший на старшого. Брат гострить  сокиру  на  брата.  Бо  розвелося  на
Укра?нi зброднiв... I всiм ?м кiш пристановисько да?.
   Сiрко пiдвiвся. По його тугiй, смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й
розбився бризками на  мiднiй  застiбцi  кунтуша.  В  розсiченому  глибокою
зморшкою мiжбрiв'? залягла глуха  тiнь.  Отаман  пiшов  уподовж  свiтлицi.
Ходив туди й назад -  високий,  стрункий,  рвiйний.  Коли  перетинав  снiп
променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його  ходi,  замкнених  у
ланцюг над чересом руках почувалася сила, ??  вловлювали  всi  й  мимоволi
стежили очима за отаманом, а  не  слухали  осавула.  Зупинився  рiзко,  на
пiвкроцi.  Суворий  кiбцюватий  профiль  чiтко  окреслився  проти   вiкна.
Кресонуло в душi,  аж  гарячi  iскри  сипонули  на  серце  -  вже  не  мiг
стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь  там,  у  гарячiй  глибинi,  якась
холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але
в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячо? злостi,  сиво?  гiркоти,  стiльки
кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз  них  не  говорив  про  Сибiр  -  про
бузувiрське ув'язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще  ж  так  перед
ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей.  Розумiв:  оцей
байбак, оцей равлик - велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили
кам'янi.
   - Гетьмани зродили в отчому краю смуту,  а  не  хто  iнший.  Проливають
християнську кров за уряди, за ма?тностi, за млини, а Крим при такiй лихiй
годинi нас дотира?. Чи дума? гетьман, яка хмара нависла над кра?м? Ми  вже
втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар.  Вiн
на те наказав не  допускати  на  Сiч  обози  iз  провiантом  i  вiйськовим
риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б'ють гострокiл i башту зводять.
   - Чати, - схопився Черняченко, - поставленi,  аби  не  пускати  на  Сiч
волоцюг, сво?вольцiв, що  втiкають  од  чепiг  та  цiпа.  I  ще  башта  на
Микитинiм Розi, щоб не  допускати  татар  до  переправи  на  Буди-лицькому
порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов  до  нього.  У  нас
вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в  помiч,  вiзьмете  спiльно  в
оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв.  Кожному  буде  сукна  на
каптан. I провiант, i огниста стрiльба всiм.
   Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй,
вiдстовбурченiй нижнiй губi зав'юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував
йому навiть голос - з громового настав рокiтливий, муркiтливий. "Натреш  i
попустиш, натреш i попустиш, - повчав  його  перед  вiд'?здом  гетьман.  -
Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали.  Ти  обiцяй,
обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi..."
   Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв,  -  щоб  були
дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, - вкладав ?м у голови сво? недолугi мислi.
Як не знав того, - а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, - що
отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий сам потрiбен iншим,  тим,  чи?ю
волею обiйма? чин-уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не  довiряв
серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть -  тiльки  по  вказанiй
дорозi.
   Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не
дозволяли собi думати, вiдаючи, що то не вигiдно. Таким  чином,  урядувала
сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть - повсюди. Сiрко так i подумав:
настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани,  мудрi  гетьмани,
були й великi колотi?, пробищаки, навiть авантюристи, крутi? та харцизяки,
а це - нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може  висунутися,
бо думки одразу видадуть,  що  вiн  розумний,  а  кому  такий  потрiбний?!
Старшинi? Зроду-вiку. Та й кожен iз старшин знав,  що  коли  вiн  ретельно
виконуватиме службу, не висовуватиметься, то  й  сам,  можливо,  доскочить
високого чину. А може,  й  найвищого.  Треба  славити  гетьмана  в  очi  й
позаочi. "Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячу?мо..." А вiн уда?, що  не
чу?. Чу?, собака! Ой як чу?! Хто найкраще похвалить, але не  навпрошки,  а
тонко, той i вигра? найбiльше. Сво?? думки не мають, на всi лади талмудять
те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi,  i
вже нема? нiкого, щоб був собою. Все жариво душi  йшло  на  лестощi  -  на
здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили  Многогрiшному.  Величали
його, яко бога. Прорече яке слово, аж  у  поли  б'ють,  мовляв,  зроду  не
чували тако? мудростi, i в рот зазирають. Чи не випаде  ще  яка  мудрiсть,
щоб пiдхопити ?? й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з
сорому в очi, а дивляться.
   Саме такий i оцей осавул,
   Черняченко  пiдбавляв  меду,  не  помiчаючи,  як  сплива?  на  поверхню
дьоготь. Щиростi в голосi не було.
   Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться.  I
не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то  небезпечна  справа,  як  i
саме посольство на Сiч. Нiхто не  хоче  сюди  ?хати,  випихають  силомiць.
Запорозька, як i Донська, вольниця - то морська стихiя, яка може збуритися
в одну мить. Нехай лiпше чубляться  самi,  все,  що  треба,  вони  сказали
Черняченку ще в дорозi.
   Кошовий крокував по свiтлицi, а  всерединi  дужче  й  дужче  напиналися
невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив
тiльки назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiяко?  нема?;  прямо?,
поряд, нема?, ? щось значнiше) та в години найбiльшо? тривоги.
   Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той  вiдсахнувся.
В налитих  чорнотою  очах  кошового  зблиснуло  щось  гостре,  одчайне  до
нещадимостi. Покрутив у  осавула  на  широкому  ремiнному  поясi  золотого
ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика.  Рука  в  кошового
м'язиста, звична до шаблi i повода й не  звична  рахувати  грошi,  гратися
коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.
   - Чотириста тисяч, кажеш? I в турка стiльки нема. З  таким  вiйськом  i
сам чорт не брат. Звiдки скупилося? А сам  мружив  лiве  око  i  вже  знав
вiдповiдь.
   - Правобережнi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб  прихилив
свою барву пiд гетьманський бунчук?
   - Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд не?.  Ми  самi
пам'ята?мо милостi його мосцi, - й така в його голосi зринула щирiсть,  що
Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася  товста,
мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом  вертався  до  гусячо?
згра?. - Прислав нам торiк  гетьман  сукна,  й  коли  помiряли  -  припало
кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!
   Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на  пiдмову,
збуряковiв. Сiрко заклав за черес  руку,  повернувся  до  запорожцiв,  вiв
далi:
   -  А  що  Лизогуб  пiдлизався  -  то  нам  вiдомо.  Вражий  пес,   вмi?
пiдлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вiрний буде слуга.  Вилиже
гетьманськi черепки до поливи.
   I враз висмикнув руку, круто, на закаблуках,  повернувся,  -  скрипнули
половинi, - обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у  того  аж  зайнялася
полум'ям  чуприна.  В  поглядi  посла  Самойловича  страх  переплiвся   iз
ненавистю i розсудливою обачнiстю. А  Сiрко  крив  його  крийма,  дивився,
немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився
презирством, аж пословi од того зарум'янилися обидвi щоки. За  довгi  роки
пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники,
звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, - лише  щиро,
з на?вною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала.  I
всiх перепускав через не?. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй  прищур,
зневагу,  силу  й  врештi  торопiли  перед  нею.  Як  оце  нинi  зiщулився
Черняченко.
   - За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про сво? гетьманство й болю
в нього. За ма?тностi сво?, з кривди скупленi. А що ойчизна  в  небезпецi,
це йому не коле в серце. Що татари виловлюють  арканами  людей  i  пусткою
ста? наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн,  а  не  гетьман.
Недруг сво?му кра?вi i всьому люду християнському.
   Очi отамана блищали ярою злiстю.
   Невiдь-чому йому в одну мить згадався спекотний  день,  скрипучий  вiз,
полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i  ще  не
гетьман - з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося,  Самойлович  хоче
вознестися на небо й не може.  Це  вiн  наказав  скрутити  Сiрка  сирицею.
Чимало часу минуло вiдтодi. Пам'ять - як  дерево:  спочатку  опада?  цвiт,
потiм - плоди, а за тим вже й листя. А  кошовому  все  стояли  в  очу,  не
забувалися молитовне, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира  молитва,
молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину
в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й  татари  називають
його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його  смерть  ксьондзи,
але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв,  чужо?  вiтчизни.  У
сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твiй сусiд  або  й  твiй  брат.  I
кидав далi:
   - А за гречне запрошення йти до вас  -  спасибi.  Побував.  Уже  боярин
Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi
милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося,
я не знаю.
   - Хто ж тi червонi заплатив йому? - стулив губи  Черняченко  i  глипнув
притамованим поглядом. То був складний  погляд.  Вже  досить  знервований,
напружений, буцiм здивований, а десь  у  глибинi  зача?лися  презирство  i
ненависть. Шляхетнi городовi козаки  оддавна  гребували  Запорожжям,  вони
його боялися, але й запобiгали перед  ним,  хотiли  б  його  приборкати  i
хотiли... знищити. Ба - знищити не просто. Можна поламати власнi зуби.
   - А хто, помисли собi, маючи  до  мене  милосердя,  мiг  сплатити  такi
грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. - Лiва  брова  кошового
пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на  його  темно?
бронзи обличчi, як i перше, не  здригала  жодна  риска,  але  воно  пашiло
вогнем.
   Запала тиша, аж було чути  передзвiн  ковальських  молотiв  та  голосне
гахкання довбнi - хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару,  в
свiтлицi примеркло й стало незатишно.
   Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла, незагойна рана,
злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово,
мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i  була  для
нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися  на  волю  гнiву,  як  то
трапля?ться, коли людина пуска?ться  берега,  розпалю?  сама  себе,  ярi?,
почува? в тому насолоду, - насолоди вiд того не почував. Вiн  гасив  гнiв,
од того вогню засвiчувався iнший вогонь - гiрко? iронiчностi, кпину. Опрiч
того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з  гетьманом  через  посла  -
марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв,  що  ма?  справу  з  лаке?м.
Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж
поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. I крутилася Сiрковi на мислi,
вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi  до  канцелярi?:  гетьман  i
Ромодановський - одне, а нарiд московський - iнше. Сiч од вiку  стояла  за
поспiльство, а поспiльство - за союз з Москвою. Старшини ж обома  нiздрями
ловлять запахи, якi несе  ?м  ляський  вiтер,  а  тим  часом  з  во?водами
обдирають те ж таки поспiльство.  Отож  i  спробуй  дiйти  з  ними  згоди,
домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи ? така сила, яка
чинить без обману?
   Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:
   - Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить ?х  у  сво?  серце.  На
замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшенця.
   Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:
   - Ми люди вольнi, послiв не зачиня?мо, послами не торгу?мо. Хоч  кинули
ви на пашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.
   Цими словами заспокоював i  застерiгав  воднораз.  Намагався  перебiгти
дорогу тому,  що  могло  виплисти  з  оцих  перетрактацiй.  Його  обiйняла
тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе.  Не  треба
було дратуватися. "Але ж i псяюха", - згадав  Черняченка  й  знову  скипiв
гнiвом.
   Посли виходили у бiчнi дверi, а з  сiнешнiх  виткнулася  чубата  голова
Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.
   - Пане кошовий, - приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його
подиху в вусi, - царевич казиться, до послiв порива?ться. Хлопцi вже  геть
ухоркалi?сь, не можуть втримати його... З ножем кида?ться.  Послали  мене,
аби вас покликав.
   - Принесiть послам сирiвцю та вина, - гукнув кошовий у прочиненi дверi,
- а я небавом вернуся.
   Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до  оскаженiлого  царевича,
але кошовий вiдтрутив його.
   Симеон сидiв  у  келi?  при  церквi  на  оббитому  шкiрою  позолоченому
стiльцi, пом'ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою.  На
його вродливому обличчi погасли рум'янцi, в очах  чорною  кип'ячою  смолою
свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча  кошовий
наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi  вже  ж  частували
нишком.
   Дорогий, лазоревого  сукна  каптан  на  Симеоновi  був  розiрваний  пiд
пахвами, на пiдлозi келi? валялися золотi гудзики  й  стягнений  зi  столу
шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав  довгого  вузького  турецького
ножа, якого вихопив у  вартового,  й  через  те  до  келi?  тепер  боялися
заходити. Кошовому було шкода дорого? одежини, яку  справляли  на  скарбнi
грошi, й стало прикро.
   Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений,  ворохобний,
запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще  мить  -  i  кинеться  на
Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять  лiт,  статурний,
гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий.
   Покусував нижню губу, метав з очей iскри.
   Сiрко дивився на Симеона гнiвно  й  трохи  насмiшкувато.  В  душi  щось
кришилося й осiдало на днi холодним iне?м. Знав-бо - Симеон  на  нього  не
кинеться, тiльки" кричатиме й тупотiтиме  ногами.  Так  може  кричати  той
Симеон, який вида? себе за царевича.  А  справжнiй  Симеон  -  самолюбний,
скрадливий i лукавий - потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем.
Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не  боявся.  Нiкчемного  царевича
послала доля, але де ж  узяти  iншого?  Отаман  пригадував  того  Симеона,
котрий тiльки-но при?хав на Сiч i ще не знав,  як  йому  вестиметься  тут.
Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй  шапцi
й телячому, з невичинено? шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту,  i  кошовий
тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до  батька,  навiть
заплакав  розчулено.  I  Сiрковi  заболiло  серце,  було   шкода   хлопця,
знеласкавленого  долею.  Та  й  попав  Симеон  на  ту  мить,  коли  Сiрко,
повернувшись  з  походу,  споминав  тих,  що  погинули,   й   жалiв   усiх
покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi  ставав
розчуленим i на?вним, як дитина, соромився себе,  намагався  сховатись  од
людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона -
хiба то не богоугодне дiло? Але щойно Симеона визнали за  царевича,  як  з
того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.
   Кошовому вже давно не  болiв  цей  парубок,  просто  лишився  Си-меонiв
замiр., яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки-трiшки ворушився до
нього жаль як до людини - скалiчено?, невдатно?, але й зло?.
   Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився.
   У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в  них
не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри,  погасити  ?х  не
вдавалося нiкому.
   Симеон дихав важко, на губах - пузирки пiни.
   - Чому мене не пускають до послiв?  -  закричав  Симеон,  i  лице  його
перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не просто? людини, а людини  владно?,
зарозумiло? i пихато?. Симеон вельми довго носив цареву печатку й  прийняв
стiльки поклонiв, що вже  й  сам  майже  вiрив,  що  вiн  -  царевич;  все
переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що  вiрив
i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання,
а кому - й сам не знав.
   Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те  й  велiв  закон,  вклонився
царевичу - од того аж закололо в печiнках, помахом руки наказав вийти двом
козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по  той  бiк
столу.
   - Поклади ножа... а то порiжешся, - мовив. - Буде вава. Симеон  скажено
крутнув чорними зiницями очей.
   - I не  витрiщайся...  Ну,  зарiжеш  мене,  а  далi  що?  Хто  за  тебе
заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?
   Сiмеон неохоче поклав на лаву ножа.
   - А тому, Симеоне, не пуска?мо, що нерозумний ти  ?си,  -  казав  далi,
зiтхнувши. - Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам,  прости
господи, плутаюсь у тво?х повiстях, a посли впiймають за хвiст на третьому
словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони...
   Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його  слiв  Симеоновi
плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i  царевич  похилився
до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати
його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його  стали  як
двi жарини:
   - Про що дiзнаються, отамане? Я царевич... Ось напишу батюшцi листа,  й
вiн сам пришле по мене...
   Царевич почервонiв - але вже не з гнiву.  Сталося  так,  що  вiн  мовби
порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон  знав,  що  Сiрко  давно  про  все
здогадався, але обо? вдавали, буцiм кошовий нiчого не зна? й прийма?  його
за царевича зi щирою вiрою. Так було iш людях, залишившись наодинцi,  вони
цi?? гри не продовжували,  .хоч  i  не  зачiпали  в  розмовах  Симеонового
минулого. Сiрковi те було неважко  -  розколупати  Симеона  до  найменшого
зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про  його  минуле,  про
всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони  стали  маленькими
змовниками, мовби  крадiями,  вiн  би  споганив  свiй  великий  замисел  i
споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором,  i  не
бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi  значуще,
промовисто - мовляв, знаю, хто ти ?, те знання тримали обо?  в  найглибшiй
глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри,  але
Сiрко тiльки рукою махнув:
   - Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його  не  з
московськими, а з нашими послами.
   Царевич ще якийсь час кипiв панiчне, шаленiв, але  все  його  шаленство
розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений  корч.
Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв  та  шкиргав  зубами.  I
блимав очима, але  вже  не  як  вовк,  а  як  маленький  загнаний  звiрик.
Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого  доброго
попереду в цього хлопця нема?. Сам завда?  себе  у  неволю  свого  замiру,
сво?? хворобливо? думки, й нiчого зрештою з того не вийде, нiчого для себе
не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царiв  та  царкiв  уже  скiнчили
сво? життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча
вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може,  зазнав  би
щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя - щасливим не будеш. Звiв
на царевича-бранця очi й сказав:
   - А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли по?дуть - i  втiкай.  Кудись  на
лимани або на правий берег.
   Симеон зблiд чи то од гнiву, чи то од страху.
   - Хочеш позбутися мене, отамане!
   - Шкодую тебе.
   - Не шкодуй, менi бог показав мою путь.
   - Все одно подумай. Помолися. Порадься з ним i з собою також.
   - Я вже радився, - i зблиснув очима.
   - Ну, тодi... - Сiрко пiдвiвся. - Поводься хоч, як належить царевичу.
   Вiн розумiв, що Симеон втомився вiд довгого ждання, невизначеностi, але
розраяти парубка не було чим. Та й не хотiв.  Нащо  вселяти  зайву  надiю,
коли сам не зна?, чим усе скiнчиться.
   Покликав козакiв i вийшов з келi?. В обличчя дихнуло свiжiстю. I все  -
ясний день, бiлi хмари, що насували зi сходу, поодинокi  холоднi  снiжинки
нiби висвiтлили щось у душi, оддiлили од чогось в'язкого та клейкого чисту
i правдиву  думку.  Нiколи  ранiше  не  крутiйствував,  не  ходив  кривими
вуличками, либонь, уперше пiрнув у  колючi  нетрi  дипломатiй  та  пiдмов,
якими оступали його все життя. Коли б то цi дипломатi? принесли користь.
   I враз щось  чорне  змигнуло  перед  очима,  стиснулося  серце,  й  вiн
застогнав крiзь нерозтуленi губи. Таке  з  ним  бувало.  Напливе  часом  й
чорнi? день, - та мисль накликала бiль, а  може,  навпаки,  може,  вони  в
парi, як воли в одному ярмi, бо iнколи таке траплялося i серед ночi. I так
йому стало тужно, аж не хотiлося жити. Трохи постояв - одпустило. А  думки
вже плинули старим рiчищем.
   Не принесуть йому користi дипломатi?. Не визнають Симеона нi Дорошенко,
нi Ханенко, нi Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не
прийдуть на помiч i донцi. Але  й  вiдступати  нiкуди.  Треба  взяти  оцим
прибiглецем Симеоном, що тiльки можна. Принаймнi примусити, щоб  вислухали
в царевих палатах запорозьких послiв. Вислухали з увагою.
   Десь далеко, не досяжнi оковi, закричали дикi гуси, що летiли з-за моря
на рiдну Укра?ну. Зима огризалась вiдзимками: всi долини  та  луки  залито
водою, на вербах i лозах котики, як довгi заморськi сережки, та  раптом  з
неба завихрять бiлi  снiжинки  -  окидь,  й  весна  та  зима  щепляться  в
мовчазнiй борнi. Студеною i ворожою стане вода,  рiчки  покотять  свинцевi
води через притопленi очерети та верболози, посмутнi? на  душi  од  самого
погляду на них. Але то тiльки на  час,  пригрi?  сонце  -  вода  заблищить
степлiло, весело затiнькають синицi, радiсно забулькочуть руча?,  змиваючи
в рiки спомини о зимi.
   На рiчках i в зарiччях галасувала качва.
   Весна. Вона зiгрiла щось у його душi, з нею починалася якась нова п'ядь
його життя, вже,  звичайно,  не  найкраща,  а  все-таки  наповнена  доброю
тривогою i надi?ю.
   Верба випустила довгi сережки, зронила ?х аж на сiрий камiнь.
   То камiнь на могилi колишнього кошового Зуба. В маленькому палiсадничку
бiля церкви ще кiлька таких каменiв  -  на  могилах  двох  i?ромонахiв  та
значних козакiв. Мабуть, небавом спочине тут i вiн, нинiшнiй кошовий Сiчi.
Що ж, товариство не кепське i мiсце гарне: чутиме,  як  гомонять  на  радi
козаки, як стрiляють на водохреща з гармат, не пропустить i того дня, коли
здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може,  однесуть
його на гору, на старе запорозьке кладовище. Мiсця там теж  вистача?.  Але
спочине ще не скоро. Ще гаряче шуга? в жилах  кров  i  в  серцi  достатньо
жару. I сили, i переконаностi, i впертостi також.
   Раптом почув клекiт, пiдвiв голову й побачив на гребенi  куреня  бусла.
Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало  воно  на  мить  тремке  i
беззахисне, нiжне, чуле, i покотилися по ньому вербовi котики, й  протекли
крiзь нього несмiливi струмки, i попливла в нього весна. "Той чи не  той?"
Той самий, для якого мостили вони з  Лаврiном  колесо,  чи  якийсь  iнший?
Хотiлося, щоб був той самий, бо ж вiн i народився i  вирiс  на  Запорожжi,
отож був ?хнiм родаком. "Весна", - ще раз вiдмiтив думкою, але  вже  трохи
iнакше. Весна  -  це  розкiш  для  душi,  це  час  найбiльших  клопотiв  i
найбiльших сподiвань.
   На сiчових вулицях - роскаль. Сiрко пробирався  вузькою  стежкою  попiд
куренями. Бiля Кислякiбського  куреня  його  погукали  згори  -  запорожцi
перекривали курiнь, дво? лежало на гребенi, ще  кiлькоро  -  трохи  нижче,
очерет подавали по драбинi з того боку. Побажав козакам  бога  в  помiч  i
сказав, щоб не лiнувалися, бо протiкатиме знов.
   На голiй гiлцi темно? олешини  сидiв  шпак  i  спiвав,  вiн  нiкого  не
боявся, заливався на все горло. Спiвав вiн по-синичому, птаха це така,  що
по-сво?му спiвати не вмi?, а тiльки по-чужому, всi ж думають,  що  вiн  ?х
передразню?.
   На вигiнцi бiля Медведiвського куреня отаман побачив Мiюського, а з ним
ще чотирьох донцiв. Стояли бiля колодязя, вдавали,  що  п'ють  воду.  Вони
були немов настороженi птахи. Махни рукою - зiрвуться й полетять.  Либонь,
насправдi були готовi до лету, п'ятеро прийшли  сюди,  а  тро?  чекають  з
кiньми бiля Кошеiванцiвсько? могили.
   Мiюський пiшов навстрiч кошовому, заступив йому шлях.  Стежка  в  цьому
мiсцi була вузька, кралася понад тином; козаки, щоб не  бабрати  в  калюжi
чоботи, хапалися руками за кiлля запрути,  обшмульгали  його  долонями  до
блиску. Сiрко не мiг обминути Мiюського, не ступивши в багнюку. Не звик до
тако? поведенцii, в грудях йому ворухнулась  досада.  Але  вона  одразу  ж
розтала, подумав:
   "Мiюський набрида? не аби так, важить животом сво?м i козакiв". Кругле,
з великим лобом лице Мiюського за цi днi осунулося й  потемнiло,  нiби  аж
вкрилося лишаями. Ранiше  вiн  голився  чисто,  залишав  тiльки  невелику,
клинцем, борiдку та чепурнi вуса, а тепер лице  нерiвне,  кущами,  заросло
щетиною. В чистих, гарячих очах горiли колючi  вогники-запитання.  Вiн  не
мiг погасити ?х, приховати покорою, хоч i знав, що тут не ма? жодно? сили,
що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер  знову  був
свавiльним  розбiйним  отаманцем   з   Мiюсу,   який   колись   причарував
вiдчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона - сина
варшавського мiщанина, пiдданця Дмитра Вишневецького. "Скажи,  кошовий,  -
хапав Сiрка поглядом за груди, - чим це скiнчиться для нас? Ми  довiрилися
тобi. Ми такi ж козаки, як i ти..."
   Сiрко вернув Мiюському його мовленi подумки слова:
   - Не дивися бiсом, Iване. Ти козак - i я козак. Вiри одно?  i  помислiв
одних.
   - Ти послiв боярських приймеш, - з тугою в очах сказав Мiюський. - Чару
дружби питимеш. Ми бачили - вже понесли вино. А за чарою, вiстимо...  -  й
не доказав, махнув рукою.
   - З ким пити - вiдаю сам. Маю свiй розум.
   По хвилi його погляд вiдтанув.
   - Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах  та
свитах. I п'? не срiбними, а простими чарками. Хто того не зна?: мiж  нами
- вiчне побратимство.  Зблисне  шабля  на  Дону,  бачимо  ??  з  днiпрових
берегiв. Скрута настане в нас - донцi йдуть на помiч.  А  хiба  може  брат
видати брата? - Й посмiхнувся очима. - Тут  ще  один  Iван  набива?ться  в
дружбу, але оний Iван - не той.
   Мiюський слухав i думав щось сво?. Вiн уже не  мiг  думати  нi  про  що
iнше. I проказав-проспiвав сво? думки словами давньо? запорозько? пiснi:

   В чистiм полi криниченька, там холодна вода,
   Там дiвчина воду брала, дорогу вказала:
   "Оце тобi, козаченьку, три дороги виднi.
   Одна - на Дiн, друга - на Крим, а третя - на Запорожжя".

   Сiрко усмiхнувся. Поклав отаманцю  на  плече  руку,  й  той  вiдступив.
Одiйшовши кiлька крокiв, оглянувся.
   - Приходь увечерi, - сказав. - Чара в мене не срiбна, але повна. Отам
проспiва?ш усю пiсню.
   Повернувшись до канцелярi?, по  короткiй  радi  малого  круга,  наказав
покликати послiв. Тi зайшли - в'ялi, розморенi чеканням i вином.
   "Не спопели гнiвом велико? справи", - знову мовив  подумки  слова,  якi
спливли по дорозi до канцелярi?. Бо серце було й далi налите  ярим  гнiвом
на царя. За те, що той дався на пiдмову Самойло-вичу, за Сибiр, за те,  що
й нинi дослуха?ться гетьманових порад. Але цар - не вся Москва,  не  народ
росiйський, з яким заповiв жити в дружбi i спiлцi Хмiль. Це розумiв, хоч i
далi ярiв гнiвом на царя - його серце не вмiло  прощати  наруги,  й  треба
було виграти час, проти хитро? думки пускати хитру думку й  тим  оборонити
братчикiв з Дону.
   - Отож, панове посли, - сказав кошовий.  -  Порадились  ми  й  порiшили
ординовати з вами сво?х послiв. Ми не вiримо нi  вам,  нi  вашiй  грамотi.
Нехай нашi посли самi про все  почують  i  нехай  у  Москвi  нашу  грамоту
почитають. Бо хочемо, щоб там знали лро  те,  яка  буря  гряде  над  нашим
кра?м, А грамоту свою спочатку прочита?мо на великому крузi. Такий  у  нас
звичай.
   Кошовий попрощався з послами й одпустив ?х, затим порадився з суддею та
писарем про завтрашнiй круг. Аж потому читали листи з Дону. ?х добували  з
скринi, яка замикалася на три замки, ключi од яких були: один -  у  Сiрка,
другий - у Яковлева, третiй - у суддi. В  нiй  зберiгалася  книга  ре?стру
облiку вiйськового скарбу, та?мна кореспонденцiя, а також компути - зшитки
курiнних ре?стрiв. Найгiршi вiстi Сiрко завжди залишав на кiнець,
   "У нас на Дону чутка ?, - плямкаючи  великими  губами,  рiвним  голосом
гудiв Яковлев, - що государ на нас, холопiв сво?х, нинi по  веснi  наказав
послати на Дон посилку, щоб нас, холопiв його, всiх з Дону збити, по  Дону
будуть государевi люди городи ставити, i якщо у нас, козакiв,  ця  звiстка
правдивою учиниться, - а принесли , ?? вiрнi люди- то  ми  одразу  з  Дону
напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на помiч в лiчбi тисяч десять  i
бiльше, скiльки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькi
черкаси  донським  козакам   допомагатимуть,   i   ми,   донськi   козаки,
допомагатимемо запорозьким черкасам, i на Запорогах i в Сiчi один одного в
скрутi не полишимо. Й через чутку ту певну посилки сво?? прислати  вам  не
можемо, й замисл той, який пiсля моря на Великiм  Лузi  творили,  сповнити
теж не можемо".
   Сiрко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну  мрiю,  ховав,  як  рiдну
дитину. Тiльки вiн та Яковлев знали, що то  за  замисел,  i  тепер  навiть
розповiдати про нього не було смислу. А виник вiн минулого лiта, як  донцi
ходили на промисел у море й турки бiля гирла засiдку поставили, тодi донцi
по Днiпру пiшли на Сiч i тут струги лишили, поховавши ?х по Великому Лузi,
тисяча донцiв обсiлися на зиму по зимiвниках, а решта  вернулася  на  Дiн,
тодi ж Сiрко мав пота?мну бесiду з донським отаманом, i той  виповiв  усе,
що знав, про Симеона, i домовилися вони посадовити оного царевичем на Сiчi
й двигонути  разом  проти  бояр  i  старшин  гетьманських.  Велику  на  те
покладали надiю, i ось тепер та надiя спливала марницею.
   Може, хтось iз старшин i втямив для себе з того листа щось бiльше,  нiж
вичитав Яковлев, одначе нiчого не  розпитували.  Погомонiли,  позiтхали  -
життя розставило сво? карби, якi несила зiтерти.
   По тому Сiрковi довелося ще приймати скаржникiв, бо наполягали. Помер у
Медведiвському куренi козак Харко  Перепел,  лишив  у  скарбницi  сiмдесят
злотих, а тестаменту не залишив, з Мельникiвки при?хав син, пiдпарубчак, i
допинався тих грошей, а курiнний не оддавав. Сiрко наказав  одрахувати  на
поминальнi обiди - дев'ятини  та  сороковини  -  попам  на  часточку,  щоб
записали покi-йника в синодиках поминальних  та  голосно,  щиро  згадували
козака, а решту оддати Перепеленковi.
   - Сиротину зобиджати грiх, - мовив  суворо  i  сумно.  Ще  один  козак,
супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селi  вшетечно  дiвку,
хоч дiвка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в
комору, наказав висвiдчити посторонками, а по тому ще й пiддати словесному
мордуванню в церквi:
   "Чини так, щоб нiхто не знав, а не вмi?ш - не ганьби Сiчi". Таким робом
покiнчив з цi?ю  справою.  Ще  один  козак,  якому  завдавали  злодiйство,
одвiвся присягою; отаман його вiдпустив. А тодi в  канцелярiю  втелющилося
дво? дебелих сiчовикiв, i один з них - Саливон Вовчок -  довго  галасував,
завдавав другому - Викусi Сулi? - слова ущипливi, а за вiщо - Сiрко не мiг
утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонiв одне
й те ж: "Лихий попутав. П'яний був - лихий попутав". Врештi Сiрко  зупинив
Саливона й попросив Сулiю, щоб той розповiв, за що його позива? Вовчок.
   - З бiсiвського наущення все  сталося,  -  опустивши  долу  очi,  мнучи
шапку, почав козак. - Випили ми аж по двi кварти в корчмi  Червонiй  i  ще
пили, а скiльки - вже не пам'ятаю. А тодi посварилися. Багато шкоди  чинив
менi через свою неуважну губу Саливон, тричi називав мене псом смердючим i
тричi перепрошував. Не таюся сво?х нестатечних вчинкiв - i я його  називав
недишкретннми словами, пащекував цнотливого чоловiка, як i вiн мене. Бо  ж
п'янi були. А  як  стали  пiдводитися,  незнарошне  напнулися  лобами,  ii
здалося менi, що Викуса цокнув мене навмисне.
   - А менi здалося, що з умислу цокнув вiн, - потвердив Саливон.
   - З того ж бiсiвського наущення вхопив я його за чуба, а  вiн  мене.  Й
попадали ми пiд стiл, i тузували там один одного, i забрав господь  у  нас
розум, надто в мене,  i  вчинив  я  Викусi,  побратимовi  сво?му,  тiлесну
шванку.
   - Яку саме? - запитав Сiрко.
   - Вухо вiдкусив, - тихо прошепотiв Викуса.
   Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лiвим боком, i Сiрко побачив,  що  в
нього справдi нема? лiвого вуха. Рана вже зажила,  червонiв  тiльки  шрам.
Кошовий подивився на одного козака,  на  другого,  i  раптом  йому  сперло
подих,  i  вiн  аж  похилився  з  реготу.  Вовчок  спохмурнiв,  а   Викуса
розгубився.
   - Чого ти, отамане, регочеш? - запитав вiн.
   - Таж давно мав ти таке вчинити, - витер кулаками очi Сiрко.
   - Чому? - здивувався козак.
   - Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От i викусив вухо. - I раптом серйозно й
суворо: - Бо п'яний.
   Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, нiс почервонiв,
очi дивилися на отамана неприязно.
   - Отамане, а як же менi тепер? - запитав вiн.
   - А що тобi? Викуса тебе перепросив?
   - Перепросив. I що менi з того?
   - Як то що? Вухо ж вiн не приши?? I я теж.
   - Не приши?, - погодився козак.  -  А  як  жити  менi?  На  славi  мо?й
дьоготь. Тепер я наче цехований на тiлi. Яко тi злодi?.
   - Всi ж знають... - мовив отаман.
   - Знають на Сiчi...
   Сiрко замислився. Потер рукою пiдборiддя, покошлав брови.
   Кивнув головою Гуковi, котрий аж давився од смiху.
   - Пиши.
   Писар вмочив у каламар перо.
   "Дано цю цидулку козаковi Саливону на те,  аби  його  добро?  слави  не
нарiкали, що вухо втеряв через виступок Викусин,  який,  п'яний,  йому  те
вухо вiдкусив, цей папiр свiдчить на Сiчi, на полi, в станах козацьких,  у
слободах; i як помре, то яко шанованого товариша щоб  ховано  було  -  для
увiрення кожному, хотя чому те знати, сiю нашу грамотку показувати".
   По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснiв лицем, а в кiнцi аж
просльозився. Подякувавши  отамановi  за  такий  рiшинець,  обидва  козаки
пiшли. Отаман пiдвiвся й собi. Чекав, поки писар замкне скриню  i  оддасть
одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кiнцi вулички  хилялися  постатi
скаржникiв. Здалися вони кошовому сiрими й мiзерними. Та так воно  було  й
насправдi. Серед тисяч звитяжцiв траплялися людцi, якi прийшли на  Сiч  не
землю рiдну захищати, а погуляти. Й отако прогайновували життя. Догулювали
до старостi. Як оцi дво?. Нема? в них нi роду, нi племенi, нi  неньки,  нi
дiтей, i самi вже не  потрiбнi  нiкому,  тiльки  не  бачать  цього.  Сiрко
зiтхнув. Почував утому, немов пiсля важко? дороги. Проте втома  не  хилила
його до спочинку, хотiлося кудись iти, оддати клопiт  дереву  або  залiзу,
розсiяти по водах. Здебiльшого сiдав у човна та ?хав у плавнi. Але вони ще
стояли холоднi, майже безживнi,  молоде  життя  ще  тiльки  народжувалося,
рвало бруньки й протинало стрiлками товщу води. Зненацька  увагу  кошового
привернули пострiли. Вузькою вуличкою вийшов до сiчово? вежi над  в'?здом,
перейшов мiсток через рiв, у якому текла каламутна вода.  За  ровом  росли
осокори, на одному чорнiло бусляче гнiздо. Вартовi стояли  бiля  поручнiв,
дивилися вгору. Сiрко й собi пiдвiв голову  -  ледве  не  спала  з  голови
шапка, притримав ?? рукою. Високо в небi кружляв сиво-крил - раннiй  гiсть
iз заморських кра?в, одвiчний мешканець плавнiв, то пришвидшуючи  лет,  то
майже завмирав на мiсцi, ледве-ледве ворушив крильми.
   Пострiли лунали за крам-базаром,  бiля  кузень.  Гемонський  птах,  вiн
зовсiм ?х не боявся, може, звик до них,  звiкувавши  бiля  Сiчi,  а  може,
оглух на старостi. Запорожцi  стояли  пiвколом  на  тирлi,  де  найчастiше
вправлялися в ширмуваннi, по черзi заходили за присiшок, теж вкопаний  для
вправ, вицiляли птаха. А вiн мовби кепкував над ними, нiкуди не  втiкав  i
навiть не пiднiмався вище. Правда,  ширяв  високо  й  так,  ледве  чи  був
досяжний  для  куль.  Над  луками,  над  горбами   галасувало   розлякане,
наполохане гайвороння, воно то обсiдалося на  землю,  то  знову  Зривалося
вгору; одвiку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старi гiллястi
дерева обкиданi ?хнiми гнiздами, наче козацькими шапками, - мало бiля Сiчi
поживу, але й запорожцi мали  для  вправ  дармову  рухливу  цiль.  Нiякого
iншого птаха, опрiч  хижого  луня  та  ворон,  сiчовики  не  чiпали  Надто
райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреня ни, що  зимою  з
дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi  i
його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися  бiля  ?хнього  прикомiрка.
Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть ?м на голови.
   Збоку гурту,  дженджуристе  поставивши  на  колоду  ногу  в  шагреневiм
сап'янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи.  Рiзнi  його  очi  -
темнiше i свiтлiше - одверто смiялися, й той ?хнiй насмiх був  непри?мний.
I нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi  плавав
у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук  рушницi.  Й  всi  знали,
якщо вiн ?? вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила  чутка,
нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож - чортовi в  заклад  душа,  а  йому  -
непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Ма? iншiе оружжя - перо
й каламар! Гук тiшив сво? самолюбство, а мав його на цiлий курiнь.  I  хоч
продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й  страшна  i  нiхто  iз
запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би по?хати в плавнi (й то зовсiм не
через те, що вiн  брехун  i  хвалько),  але  шану,  до  яко?  домiшувалась
острашка, пiдписарю оддавали.
   Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам, и  добре
пам'ята?, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них  закипiла  змага,  i
Гук переводив на порох усi, якi  вдалося  дiстати,  грошi.  Сiрковi  стало
весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить  збоку  гримнув  ще
один  пострiл,  i  ширококрилого  птаха  нiби  кинуло  вгору,   далi   вiн
швидко-швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно,  куля  пройшла  попiд
самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила.
   Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з яко? курiвся димок,  вдавано  байдуже
розглядав насiчку на курку.
   Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть
зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе.  Ховаючи  у  вуса  посмiшку,
примружив око й сказав пiдступно, одначе  пiдступнiсть  ту  вловив  тiльки
Перехрест:
   - А ти, Лаврiне,  часом  не  продав  нечистому  душi?  Бо  нам  небавом
доведеться ставити ще один курiнь - для чортячого племенi.
   Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темно-русим  чубом  з-пiд
сиво? шапки,  одвернувся.  Такий  вiн  завжди:  стрiпне  чубом,  зiб'?  на
потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй  сво?й  маленькiй
погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi,  а  в
них чистота i якась добра та?на, яку хочеться осягнути.
   Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн  навiть  пошкодував  на
свiй жарт. Згадав, що ма? прощатися з Лаврiном, це ж перед походом  козаки
вийшли випробувати зброю, одвернувся. Й  трохи  розгнiвався  на  себе:  не
назавжди ?де Лаврiн, полiта? Козацьким Полем, пропахне полинами та  димом,
набере в груди звитяги - вернеться.
   Вони  разом  пiшли  обiч  розгасло?  дороги  до  брами.  Отаман   кинув
скрадливий погляд на Лаврiна,  а  той  дивився  вбiк,  на  далее  зарiччя,
сторожовi козаки розкладали  там  багаття.  На  правобережних  горбах  теж
манячила сторожа. Козаки ?хали  повiльно,  так  повiльно,  що,  здавалося,
залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася  образа,  що  джура  без
осмути полиша? його, навiть  не  погомонiли  на  дорогу.  Це  була  образа
старостi, самотностi серед людей. Теплi  слова,  котрi  лежали  на  серцi,
прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови.  Вiтер  доносив  од  круч  гiркий
запах торiшнiх полинiв i волого? землi. Весна йшла навальне.

   * * *

   Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях  дощ  i
лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося,  то  сичать  велетенськi
змi?, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом  скрипiли
й стогнали, кришилося сухе дерево i  падало  на  плеса,  й  вода  од  кори
стемнiла. Сухi,  поламанi  очерети  ворушилися,  наче  живi,  вони  хотiли
втекти, але  хвиля  знову  й  знову  валяла  ?х,  старi,  обсмиканi,  наче
дiдiвськi чуприни-оселедцi, мiтелки були  мокрi  й  хилиталися  жалюгiдно.
Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i  запорожцi  хрестилися:  недобра
ознака - грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на  четвертий  день  -
дала можливiсть послам вирушити в дорогу.  З  неба  сiялася  руда  мжичка.
Одразу потеплiло. Верби та вiльхи .понад Чортомликом стояли чорнi,  мокрi,
з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по  плесу.  З  верб  у
воду падали якiсь жучки, ?х хапала риба.
   Бiля грецько? хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв.  Прийшов  за
звича?м i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський  пахолок
i сказав, що пiддячий приказу Мало? Росi? Семен  Щогол?в  ма?  до  отамана
пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не  велiв  сiчовий
закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому.
   Годованi  вiвсом,  застоянi  посольськi  конi  рвали  з  рук   повiддя,
харапудились, поривалися куснути один одного.
   Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки  торгових  комор  та
шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського,  хоч  той  ховався  за
спини й шапку насунув на самi очi.
   Щогол?в вийшов з Грецько? хати останнiм, наблизився  до  Сiрка.  Був  у
козацькiй кире?, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом  хати,  де
начебто  дощ  був  менший.  Щогол?в  довго  ковзав  пальцями,  намагаючись
застебнути бiля лiвого плеча дерев'яного тиблика, але той вислизав. Врештi
впiймав, загнуздав  мотузяною  петлею.  З  дощем  похолоднiшало,  з  ротiв
струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою.
   - Отамане, - тихо мовив Щогол?в, - хлiбний i пороховий пропуск  я  тобi
добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими  та
нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на бога,  що
вiйсько на оборону прийде. - Пожував мокрими губами й  сказав  несподiвано
жорстко та непривiтно: - За самозванця  ж  милостi  не  сподiвайся.  Й  не
покладайся в цьому нi на чи? заступництво.
   - Я покладаюся тiльки на не?, - торкнув рукою  шаблю  отаман.  -  Увесь
вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось  ти,
посол царський,  кажеш  ме-нi  про  запомогу  та?мно,  щоб  не  чув  посол
гетьманський. Неначе  крадене  перепроду?ш.  Азиж  Самойлович  не  спробу?
повернути все на сво?? Прощай, посол, i пам'ятай, що тi ядра  полетять  на
захист не тiльки мо?х дочок, а й тво?х. Кажуть, у тебе гарнi дочки.
   Щогол?ву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть,
воно стало сумне i добре.
   - Мав ще сина, та погинув у бою з  супостатами  пiд  Азовом,  -  сказав
тихо. - Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра.
   Вiн вклонився й пiшов до коня.
   "Якщо обози з ядрами прийдуть, - подумав кошовий, -- то ми  виграли  ?х
Симеоном.
   А далi нехай парубок втiка? в степи".



   РОЗДiЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   "Мосцепане Дорошенку, не наш уже Вiйська Запорозького гетьмане. Як тьма
рiзна ? од свiтла, так зловорожий чоловiк од доброго  i  боголюблячого,  i
слушно хтось сказав: "Важко взлому i пiдступному  чоловiковi  доброчинства
вiдшукати", - це прислiв'я вельми стосовне до вашмосцi. Ледве сколегувавши
з нами, яко об тiм засвiдчив обширний ваш лист до  нас,  ваша  мосць,  хоч
зовсiм у тому не малося потреби, почав  водитися  з  басурманами,  давнiми
христа святого i вiри  свято?  нашо?  християнсько?  ворогами,  назвавшись
?хнiм зичливим сином, а нас. Вiйсько Низове Запорозьке,  знищував  i  щиру
братiю свою православних християн викорiнювати i  в  подарунок  басурманам
посилати пiдступно i безсовiсно положився; яко лист той через Мазепенка до
хана кримського з посилкою в подарунок  кiльканадцяти  чоловiк  товариства
нашого посланий, котрий з ним же, Мазе-пенком, в  руки  нашi  попав,  ясно
свiдчить..."
   Яковлев читав листа таким  басом,  що  мухи  зривалися  з  стелi  й  iз
дзижчанням билися об нерiвнi, в рябих камiнцях, катюжанськi шибки. Це  про
свого кошового писаря запорожцi жартували, що вiн  з  басом  i  народився.
Сiрко осiдлав фотеля на грубих точених  нiжках,  обiперся  пiдборiддям  об
гнуту спинку й дивився  у  вiкно.  Слухав  Яковлева  й  не  слухав:  листа
обмислили ще вчора, - думав. Справдився його гiркий розгад  про  туркiв  i
татар, про близьку вiйну. Вона вже маяла  крилом  понад  Козацьким  Полем.
Третього червня, коли Сiрко з компанi?ю чинив малий розвiдний промисел  за
Днiстром, напали козаки на дивну тасьму. То  була  татарська  тасьма,  але
помiж татарських було  видно  слiди  й  козацьких  коней.  Бiля  Запомницi
погнали по тасьмi коней -  ??  було  добре  видно,  вона  стелилася  серед
високих типчакiв, неначе там проплинув потiк. Про?хали миль п'ять  й  бiля
Вовчого Скоку в  байрацi  знайшли  мiсце  привалу  того  дивного  чамбулу:
об'?денi кiнськi костi, що були ще теплi, й шкiрка з  ковбаси  -  свинячо?
ковбаси, сирiч християнського за?дку. Пiд кущем калини червонiла кров,  ??
гарячi бризки ярiли в густiй травi. Тут стялася якась бiйка чи сутичка.  А
далi один iз сiчовикiв наткнувся  на  вбчтого  козака.  В  ньому  впiзнали
аргатала з Медведiвського курскя Демка Лисого.
   Тодi осавул поквапив запорожцiв, i вони далi побiгли кiньми по  тасьмi.
Поблизу Оргi?ва нагнали малий  татарський  чамбул,  а  з  ним  Дорошенкове
посольство в Крим. Старшим у посольствi  був  ротмiстр  надвiрно?  хоругви
Дорошенка Iван Мазепа. Дев'ятеро кримських татар гнали полоном п'ятнадцять
занютованих у кайдани запорозьких аргаталiв. Дорошенкiвцi захопили  ?х  на
сво?х випасах i вiддавали хановi в ясир яко свiдчення сво?? приязнi.
   Чорне  посольство  саме  стало  до  переправи,  коли   його   обскочили
запорожцi. Дво? татар, вив'язавши з очерету плотики, поклавши на них одiж,
плили кiньми на той бiк, сподiваючись знайти в чагарях рибальський  човен.
?х i уздрiли запорожцi, пустили обох  влучними  пострiлами  на  дно  пасти
днiстрових ракiв. Конi ж перепливли на той бiк i поволокли плотики в степ.
Решта татар прича?лася у верболозi за пiвтори сотнi крокiв од того  мiсця,
де на горбi просто з коней смалили з мушкетiв по  плавцях  запорожцi,  ?м,
може б, i  вдалося  заховатися  -  вони  позапаковували  невiльникам  роти
ганчiр'ям, але тi почали дзвонити в кайдани. Запорожцi зачули  передзвони,
вдерлися в чагарi, татари кинулися навтьоки, в  яростi  за  занютованих  у
залiзо сво?х братiв одного ординця зарубали у водi, решту - на березi, хоч
басурмани й просили пощади, молитовне попадали на колiна та поскладали  на
грудях руки. Бiлий чистий днiстерський пiсок  обагрився  сiмома  кривавими
плямами - згарячу перерубали навпiл i одного дорошенкiвця,  порубали  б  i
iших двох, та зупинив осавул,  сказавши,  що  ?х  треба  допитати.  Вiн  i
пригнав до Сiрка поперед себе Iвана Мазепу  з  арканом  на  ши?.  Русявий,
блакитноокий ротмiстр був блiдий, як полотно, язик  йому  заплiтався,  вiн
поспiшав виповiсти кошовому одразу всi та?мницi,  й  Сiрковi  раз  по  раз
доводилося зупиняти його та починати усе спочатку.  Сiрко  чинив  допит  у
сво?му наметi, сам сидiв у глибинi, а ротмiстра посадовив бiля порога, щоб
бачити його вид.
   Ротмiстр був гарний з лиця  й  вельми  вчений  та  хитрий  -  намагався
впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцiю кгвалтом, що вiн
давно просився в правобiчного гетьмана на тихе життя в сво?  Мазепинцi  на
Бiлоцеркiвщинi, там у нього жiнка i  батько,  але  той,  сирiч  Дорошенко,
мовляв, не одпускав i указав:  якщо  Мазепа  не  викона?  його  повелiння,
скарати родину.
   Сiрка мало обходила ця балачка, вiн розпитував про Дорошенка, про  його
перетрактацi? з Кримом та Портою. Ротмiстр вiз цiлу торбу листiв: до  хана
Селiм-Гiрея, вiзиря ханства Субан Кази, до вiзиря порти Сулейман  Кегая  i
великого вiзиря  Кепрюлю,  до  султана  Магомета,  до  свого  резидента  в
Адрiанополi Гаврила Лiсовського, декотрi з них були  написанi  латиною  та
по-турецьки, латини в чамбулi  не  знав  нiхто,  й  Сiрко  наказав  Мазепi
прочитати реляцi?. Мазепа читав, нахилившись до свiтла, русявий чуб спадав
йому на чоло, вiн одгортав його рукою, раз по раз  поглядав  на  гетьмана.
Коли читав за Дорошенка чи ще за кого,  то  видiляв  тi  слова,  мовби  ?х
промовляв сам Дорошенко, i пояснював те,  чого  не  мiг  втямити  кошовий.
Дорошенко оповiщав у листах, що вiн не став на силi, що  пiд-помiчнi  йому
нога? в усiх битвах з адверсором оголили тил i що вiн залишився сам  проти
полякiв та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обiцяне рушення до
осенi, вiн не всто?ть i оддасться на милiсть ворога.
   По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно  були  в  Чигиринi  посли  й
принесли певну вiсть  на  рушення.  Йому  вiдомо  й  те,  що  бiля  Цецори
споруджують великий табiр, либонь, для султана, а  хан  уже  нацiлився  на
Реут. Де вони зiйдуться, якi мають замисли  -  ротмiстр  не  вiдав.  Сiрко
бачив, що Мазепi кортiло сказати бiльше, вiн  ледве  стримувався,  аби  не
вигадати чого, проте  боявся  прогнiвити  того,  в  чи?  руки  оддав  його
припадок долi. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, часто потирав чорний  отiк  од
волосяного аркана на ши?, дивився сивому отамановi в очi так,  нiби  хотiв
ускочити туди сам. Вiн не просився - боявся виказати перед суворим кошовим
малодушнiсть, а тiльки говорив не  вмовкаючи.  Гарно  сказав  Мазепа:  про
кривди Укра?нi од ляхiв, про чорну татарську  чуму,  про  покинуту  синами
неньку й поросле стоколосом поле.
   - Боже праведний,  -  прикладав  до  грудей  руки  з  рiвними,  довгими
пальцями ротмiстр, - нiде нашому братовi  козаковi  не  можна  жити  сво?ю
волею. Там  турчин,  там  лях,  там  ще  якийсь  дiдько,  i  треба  комусь
догоджати, бо iнакше й дiтей малих, i матiр продадуть у ясир. Утiк  я  вiд
ляхiв, хотiв прожити тихо та мирно - де там. А як менi не хотiлося ?хати з
оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж зна?те, який  вiн.  "Або
?дь, або й тебе повезуть..."
   Довго слухав його Сiрко, й скрушно йому стало, що сини Укра?ни, вправнi
в красному словi,  латинi  та  фiлософi?,  скiнчивши  школи  та  академi?,
волочаться по ?? степах iз занютованими в кайдани братами, чистими  серцем
та помислом, котрим, може, й зовсiм незнанi риторика та  пi?тика.  Страшно
стало, що ротмiстр i два його помiчники не порубали на почивку  чужинських
охоронцiв i не втекли з бранцями на Запорожжя. Вiн запитав Мазепу,  чи  не
збирався той вчинити так, i той, пожувавши пересохлими губами,  заглянувши
кошовому в'очi, ледь чутно сказав, що не збирався, бо "Дорошенко сказав  -
втоплю в копанцi твою малжонку i батька, до десятого колiна  вистинаю  рiд
твiй". Мазепа вловив настрiй кошового, стерiгся брехнi, яко?, знав, той не
терпiв i за не? мiг покарати,  намагався  не  схибити,  потрапити  тому  в
стрiй. У дикiм страховi оглядався назад, де пiд вербою  стояли  запорожцi,
готовi схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху пiску й шугонути  в
Днiстер.
   Мазепi здавалося, тiльки вмовкне, одразу оддаленi? од кошового,  випаде
з його думок, й опиниться вiн у руках козакiв, а тодi... Й вiн  розповiдав
про свiй пополячений край, тамтешнi порядки, непомiтно перекинувся на двiр
польського короля, при якому колись служив, ще й шпарко брався по  драбинi
вгору, доки заздрi шляхтичi  не  врубали  щабель,  мудро  розплутував  усi
нинiшнi чвари и замисли, ще й не раз одсилався на подiбнi  замисли  держав
Вiзантiйсько?  та  Римсько?,  знаходив  однакове  й  одмiнне.   Сiрко   аж
заслухався. "Нинiшнiй султан уявив себе Юлi?м Цезарем, але йому до Цезаря,
яко хрущевi до орла. Цезар був великим во?ном, вiв залiзнi когорти, а  цей
збира? рiзномасне вiйсько  з  усiх  кра?в  свiту,  таке  вiйсько  гоже  до
грабунку, але не гоже  до  волейно?  потреби.  Якщо  скупляться  всi  нашi
когорти та атакують, як Сагайдачний пiд Хотином, то й перемога буде  такою
ж".
   Найдужче запало Сiрковi в пам'ять оте, як йому здавалося,  щире:  "нашi
когорти". Отже, таки нашi!
   "Як же ти багато зна?ш, чоловiче, як мудро мiрку?ш, - скрушно думав,  -
i яка мiлка проти тих мудростей твоя душа. Й чому то воно так  ведеться  в
свiтi, що мудрiсть може вимiрковувати собi всiлякi облуди й кривi  стежки.
Тако високо цiну? сама себе? А яка ж цiна ?й?"
   Десь закрайками думки йому було шкода гасити  такий  свiтильник.  Може,
вiн ще колись спалахне во славу вiтчизнi! А степ пахнув гiрко, полинно,  й
жайвiр  спiвав  угорi  весело  та  дзвiнко.  Може,   жайвiр   i   врятував
Дорошенкового посла?
   Сiрко кидати в Днiстер Мазепу не велiв, а  наказав  вiдправити  його  у
знятих з невiльникiв кайданах  до  Батурина  як  живе  свiдчення  близько?
татарсько?  та  турецько?  iнкурсi?.  "Нехай  спiзна?  i  на   все   життя
запам'ята?, як то носити тi залiза", -  мовив,  бо  ж  не  терпiв  нiякого
насильства- над людьми.
   Кошовий поспiшив вернутися на Сiч. Тепер мав  найпевнiшi  свiдчення  до
велико? вiйни, мусив готуватися до не?.  То  бiльше,  що  опинялися  проти
адверсора вiч-на-вiч. Донедавна ще мали якусь надiю  на  Дорошенка:  може,
схаменеться, -адже прислав ?м зичливого, спокутливого листа, -  одкинеться
од басурман, але тепер то було марне сподiвання. Дорошенко слугував ворогу
й став ворогом ?м, запорожцям. Важко, до болю в скронях  думав  Сiрко  над
тим що ось вже стiльки лiт лл?ться в укра?нських степах  укра?нська  кров,
брат iде проти брата, син проти батька, всi  вони  стають  пiд  корогви  з
образом Христа, i всiм ?хнi провiдцi кажуть,  що  воюють  вони  за  праве?
дiло. Що тому причиною, з чого все почалося i чим  скiнчиться?  Думав  над
тим ранiше, дума? й нинi... А кров тим часом лл?ться,  i  незабаром  увесь
квiтучий край перетвориться в дику пустелю. I все те  на  користь  ворогiв
Укра?ни, найперше тих-таки туркiв i татар.
   "А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до  нас  згасла,  -  гудiв
Яковлев, - взаем допiру i наша до тебе гасне i  до  кончини  тво??  вже  в
серцi не загориться".
   Гарного респонса уклав Яковлев. Спом'янув про те,  як  шукав  Дорошенко
ласки в коша, згадав Хмеля, якому той вiрно служив, i з  ?вангелiя  списав
про благого чоловiка. Одначе  кошовому  видавалося,  що  лист  той  вельми
мудрацiйний, читцевi легко заблукати в словесних хiдниках  та  закомiрках,
чужоземними словами вони мовби примастили ярiсть та пiдсолодили правду.
   Так писали у вiдповiдь Самойловичу та його вченим писарям. А тут  треба
кинути слова важкi, як гирi, колючi, як стрiли, кинути  не  з-за  куща,  а
прямо, вiдкрито.
   - Порви це послання, - мовив, пiдвiвшись з фотеля. -  Понакручував  ти,
як цап на чужому городi. Напишемо iнако. По-нашому, по-простому.
   Яковлев знизав плечима, почухав за вухом пером.
   - Quae scripsi - scripsi [5]. Скажи сво?  -  я  допишу.  А  нащо  рвати
такого гарного респонса? Всю нiч  над  ним  прiв.  Та  й,  либонь,  у  нас
небагато посольського паперу.
   - Гаразд, - махнув правицею Сiрко. - Бути по-тво?му. Пиши отак...
   Вiн говорив повiльно,  його  лiва  брова  здригалася,  глибокi  зморшки
пролягли на чолi, наче борозни на схилi горба. Важко  виколупував  кошовий
слова, проте вкладав ?х надiйно, й мурування виходило мiцне.
   Яковл?в поставив велике закрутисте "P. S.", нижче якого на папiр  лягли
рiвнi, написанi розмашистим, iз загогулинами i викрутасами почерком рядки.
   "Поглянь i розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то ? щира приязнь до
тебе басурманська, котру у них купу?ш за голови й  душi  християнськi,  що
лишилися, пiд тво?м реяментом. Чи та ж басурманська до тебе  ласка,  котру
сплачу?ш дорогоцiнними душами християнськими? Певно, за таку цiну нiхто не
докуплявся ?? нi в кого. I чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди
будуть пiд тво?м рейментом, а як людей не станс, не стане i ?хньо? до тебе
ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пiзнати, що виросте з тi??  тво??  з
басурманами дружби, то ми тобi нагада?мо й скажемо: тiльки погибель тобi й
вiтчизни нашо? крайн? спустошення, бо вiда?мо ^.обре,  що  ти,  догоджаючи
сво?й непостiйнiй вдачi, скоро свою приязнь до басурманiв одмiниш. А  якщо
так учиниш, то, певне, роздрату?ш ?х вельми, сам же вiд гнiву втечеш туди,
куди доля кине, а вiтчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз'ятреним,  на
цiлковитий розор i запустiння, котрого не  дай  боже.  Оте  хитророзумство
тво? й незгода з нами ? початком i привiсником лиха вiтчизнi, котре  нехай
би на тобi самому окотилося!
   Вашмости мосце пану  незичливi?  приятелi  Iван  Сiрко  отаман  кошовий
вiйська Запорозького з отаманами i всiм старшим та меншим товариством".
   Додиктував i подумав безрадiсно: "От i все. Лишилися проти ворога самi.
Та лiпше, - зринула iнша думка, - мати попереду певного ворога, нiж позаду
непевного друга".



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   Самойлович ступив на рiчкову рiнь i зiтхнув  широко,  на  повнi  груди.
Прохолодний вiтерець обвiяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув
руками - нестеменне так, як бувало за молодостi, коли  хотiлося  стрибати,
бiгати, борюкатися, хотiлося не  знати  чого.  Вiн  любив  поранки,  любив
прогулятися без охорони по сво?х володiннях, надто тут, у Седневi,  звiдки
й розпочався як муж,  як  ма?тна  людина.  До  того  ж  Седнiв  -  один  з
найгарнiших куточкiв по всiй Укра?нi. Гетьманове серце сповнилося гордощiв
- звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських,
маленьких, - стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких  розкошiв
природи, серед тако? краси, тодi  й  сам  мовби  ста?ш  кращий,  добрiший,
чистiший. Видивився вiн цю мiсцинку давно, виплекав у серцi, летiв до  не?
птахом, повз вужем, продирався диким вепром  крiзь  нетрi,  й  тепер  вона
його. Тихо i швидко плинула бiля нiг рiка. Плинула широкою зеленою долиною
зi сторони пiвнiчно?, й раптом круто повертала пiд високу гору, й лащилася
до не?, й гризла у повiнь кручу, яку од верху до низу вкрили  вiковi  дуби
та яворини, осокори та клени,  а  понад  самою  водою  кучерявилися  гiнкi
верболози, а верби мили в прозорих струменях зеленi коси, й  тисячi  живих
ключiв, що ними промивати очi немовлятам, били з-пiд могутнiх каменiв i зi
срiбним дзвоном вливалися у Снов. А по всiй долинi - високi копицi, ще  не
звезенi в стоги, й на тих копицях сидять мовчазнi шулiки. Його стоги, його
шулiки, його  рiчка.  Нi,  рiчка  не  його.  Боже,  скiльки  млинiв  можна
поставити на Сновi, бистра вода крутила б колеса, та ба... Опираються тому
довколишнi селяни, й росiйськi купчики, й  деякi  значнi  козаки.  Мовляв,
через тi млини не зможуть плавати по рiчцi бiльшi та меншi човни.  I  вiн,
всевладний гетьман, мусив скоритися, ба - мусив приховувати сво?  гнiв  та
роздратування.  Мусив  усмiхатися  на  кпини  Iвана   Домонтовича,   суддi
генерального, чи? човни-кораблi возять по Снову сукна та шкiру.  Кпини  тi
запобiгливi, одначе... За двi верстви звiдси у Снову ?  невеликий  доплив,
званий Зеленим, на якому можна б поставити кiлька млинiв,  але  вiн  -  на
луцi вдови Хiврi Дiгтяренчихи. Клята вдова стала на пень - не продам луку,
й квит. Дiгтяренко мав поважнi заслуги  перед  козацьким  вiйськом,  перед
самим Хмелем, i хоч значного вiйськового товариша  давно  нема?,  -  Хiвря
прийняла  приймака,  сiчовика  Викусу,  -  ??  пам'ятають  по  Дiгтяренку.
Звичайно, мiг би турнути уперту  бабу,  одначе  те  було  б  супроти  його
принципiв. Необачних вчинкiв гетьман не  робить.  Обачнiсть  -  штаб  його
життя i владарювання. Декому зда?ться: гетьман - цiсар у  сво?му  кра?,  а
того й не вiдають, що влада його - як та земля на трьох слонах: царевi  та
Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай,  банiтуй,  але  й
задобри), для челядi будь батьком. Вiйна розвар'ювала посполитих, i  тепер
вони сплять i бачать себе верхи  на  конях  з  ратищами  в  руках.  А  всi
веремi?, якi крутилися по тому, тiльки  пiдливали  у  вогонь  олi?:  кожен
гетьман,  добiгши  булави,  в  боротьбi  з  супротивним  гетьманом  обiцяв
пуховики, шовком шитi, i волю, бiльшу за сваволю. Оце, на думку  гетьмана,
найстрашнiше лихо, яке  породили  незлагоди  помiж  гетьманами.  Чим  йому
нелюбе Запорожжя, так це пiснями  про  те,  що  там  воля  ходить,  як  ?й
заманеться,  в  кармазинi  i  полотнi  й  що  туди  завжди  може  податися
посполитий. Не завжди вiн  туди  добiжить,  а  от  спробувати  таки  може.
Принаймнi в мислях. Тi мислi... ?х не виб'?ш нiякою  лозиною.  Самойловичу
на все життя в пам'ятi, як збунтувалися селяни в Краснiм Колядинi. Це було
при гетьманi Брюховецькому, вiн,  Самойлович,  тодi  писарював  у  Краснiм
Колядинi й писав  красно.  Саме  тодi,  року  того  ж  шiстдесят  шостого,
збунтувався полк Переяславський, бунтiвники повбивали та прогнали царських
во?вод i старшин й проголосили усiх вольними козаками. Ту пожежу  побачили
халупники з Красного Колядина й теж почали носити хмиз на пiдпал. Мiсячно?
ночi пролунав стукiт у вiкно одного-другого халупника,  i  вже  по  всьому
селу зашемрiли тривожнi шепiтки, заскрипiли хвiртки, а там  десь  i  криця
дзенькнула (коса чи й шабля),  а  далi  бевкнув  дзвiн.  Халупники  ходили
юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на ви?здах  iз  села,  по
тому повалили на подвiр'я власника села значного козака Явдокима  Сербина.
Явдоким Сербии сховався в куми  на  горищi,  i  його  шукали  цiлий  день,
знайшли аж надвечiр i потовкли добряче. Й побили-потрощили  всi  скринi  в
хатi, всi дзеркала, повивертали всi боднi та кадiбки й  поставили  Сербина
на ганку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотiв iти на ту
функцiю  колядинський  писар  Iван  Самойлович,   але   йому   погрожували
киюганами, й мусив сiдати на недоламаний  фотель,  брати  в  руки  перо  й
писати дарчi листи. Сербии трусився, як облитий в  спеку  криничною  водою
пес, i дарував панщину, й дарував халупникам  по  п'ять  десятин  поля,  й
обiцяв, що сiль, тютюн i горiлку продаватимуть по такiй самiй цiнi,  як  у
мiстi, й все те Самойлович списував на папiр, а Сербии пiдписував. Того  ж
вечора Явдокнм Сербии послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби
той прийшов на помiч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастiвнику
коня й погнав по дорозi, але пiд лiсом його перехопили запорожцi, якi йшли
по помiч переяславцям. Iвана Самойловича привезли в село й оддали на  волю
халупникам, якi звiдкiлясь вже знали про його намiр,  либонь,  затовкли  б
писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом пiп  Одарiй.  Самойлович
не мав власних ма?тностей, це також стало йому в пригодi.
   З того розбою, з того рейваху чи не найдужче запам'яталися  Самойловичу
грiзнi очi Iвана Сiрка, очi насмiшкуватi й небезпечнi, як  i  його  слова:
"Бачу, писарю, твою душу через двi шкури - чорна твоя душа.  Злапали  тебе
на гарячiм i поганiм  вчинку,  й  маю  сумнiв,  що  вiн  останнiй".  Потiм
запорожцi примусили його тричi повторити слова: "Вчинив я  непорядно,  яко
шкодливий пес" - i заприсягтися на животворнiм хрестi, що бiльше нiколи не
триматиметься  пансько?  сторони.  Вiн  поклявся  й   кривавою   ненавистю
зненавидiв запорожцiв, а надто зухвалого та грiзного Сiрка. Тi?? ненавистi
не поменшало з роками, замiсилася вона на  страховi,  а  зiйшла  на  славi
кошового. Гетьман не раз запитував себе:  невже  тому  харцизовi  так-таки
нiчого й не треба? Адже хотiли його козаки обрати  гетьманом,  хотiли.  Не
взяв до рук гетьмансько? булави. Чому? Чи справдi ота гола воля для  нього
понад усе? Не може того бути! Та  воля,  також  гординя,  солодка  гординя
зречення, вознесiння над усiма iншими людьми, навiть гетьманами, то схима,
пiсна i солодка схима. Лише вiн, попович, вiда?, якою солодкою вона бува?,
коли людина обманю? себе i бога. Вже кобзарi носять у  сво?х  старцiвських
торбах пiсеньки про кошового, а вiн, гетьман,  давав  ?м  торби  новi?,  у
торби клав таляри золотi?,  якi  мали  б  задзвенiти  пiснями,  одначе  не
задзвенiли.  Пече,  мучить  гетьмана  важке  запитання:  чому  так,   чому
знаходить той, хто не шука?, i не знаходить той, хто шука??
   ...Запорожцi по?хали з Красного Колядина наступного дня, а за  два  днi
туди ввiрвалися сердюки Брюховецького. Спочатку  вiд  халупникiв  вимагали
лише  повернути  листи,  писанi  Самойловичем  i  пiдписанi  Сербином,  та
покоритися, а що вони не покорилися, ?х перiщили лозою  на  широкiм  ганку
Сербиново? хати. Iван Самойлович стояв бiля плоту,  жодно?  участi  в  тiй
квестi? не брав, i навiть коли його запитали, хто найдужче вар'ював  проти
Сербина, сказав, що не вiда?, але за кожним ударом його серце стрибало вiд
радостi й кричало: дужче, дужче бийте харцизяк. Халупники мовчали,  бо  за
ворiтьми репетували ?хнi жiнки, очманiло гукали: не пiддавайтеся,  козаки,
не хилiться, ми люди вольнi?. Тодi почали хапати i полосувати лозою жiнок.
   Подих вiтру звiяв розшалiлi думки. Гетьман пiшов берегом рiки назустрiч
течi?. Зняв шапку. Ноги в м'яких, телячо? шкiри,  чоботях  ступали  легко,
бiлий плащ маяв за спиною. Вiн любив цей плащ,  бiла  габа  навiвала  йому
молодi думки. Бiля нiг текли голубi струменi, такi голубi й такi бiлi,  що
бiлiших, голубiших не бачив нiде на свiтi. Вони мовби й не прозорi, але  в
них вiдбито кожен листочок, кожну хмаринку i вiддзеркалено  його  постать.
Молода постать i молоде обличчя. Несамохiть нагнувся над  водою...  Пильно
придивився, неначе не мав у домi добрих дзеркал. Опасистий, важкий, кругле
обличчя ("дiвчата колись задивлялися") стесаний назад лоб, густе, кучеряве
волосся, дугастi на кiнцях брови, короткi вуса,  трохи  витрiшкуватi  очi.
Колись були просто великi, по-молодому  на?внi.  Гай-гай,  коли  те  було,
зараз вони досвiдченi й пiдозрiливi. Й не сподiваються чимось подивувати.
   Самойлович скупо усмiхнувся. Е нi, ще не всi  меди  спито.  Ще  не  всi
скарби  зiбрано.  Й  усмiхнувся...  власнiй  усмiшцi.  Сво?му  найбiльшому
скарбовi. Гетьман свiдомий того, що  саме  вона  вивела  його  на  вершину
влади. Коли починав iти, тiльки й мав з усього припасу, що ??. Вона  одна,
однакова на все життя. Скупа, нелукава усмiшка людини, яка не та?ть нi  на
кого зла, людини простецько?, щиро?, трохи  на?вно?,  котру  можна  навiть
обдурити, але то - грiх. Одначе маленькi одмiни вона  ма?.  Ще  як  жив  у
Ходорковi  поблизу  Попiльнi,  була  невиразною,  невизначеною,  на  урядi
пiдписаря в  Краснiм  Колядинi  прокреслилася  чiткiше,  трохи  окрiпла  у
Веприку  на  писарськiм  урядi,  спалахувала  цнотливо  назустрiч   сво?му
благодiйниковi   Степану   Гречаному,   генеральному    писарю    гетьмана
Брюховецького,  змiцнiлою  вiн  привiз  ??  назад   у   Красний   Колядин,
повернувшись на сотенний уряд;  свiтилася  тихою  вдячнiстю,  яку,  однак,
нiколи й нiчим не окупити, гетьману Многогрiшному  при  пiрначi  наказного
полковника  Чернiгiвського  полку;  зблиснула  новою  надi?ю  на  радi   у
Новгородi Сiверському, коли Многогрiшного було обрано на гетьмана, а його,
Самойловича, на генерального суддю. Остаточно вона визначилася на  радi  в
Козачiй Дiбровi при гетьманськiй булавi.
   При всiх тих одмiнах завжди залишалася стриманою, щирою, трохи на?вною,
нiби аж трохи простецькою. У Москвi його  й  нинi  мають  за  простецького
чоловiка,  який  любить  побуркотiти,  потупцюватися,  почухатися,  одначе
сповнить будь-яке велiння - хоч i непоспiшливо, зате старанно. Тепер  йому
доводиться неухильно триматися того штибу, личини  доброго  буркотуна,  не
вилазити з не?, ховати свою освiченiсть, свою  вченiсть,  -  вчена  людина
хитра, - свою  проникливiсть  (вiн  i  Ромодановського  бачить  наскрiзь),
грати, як грають  спуде?  на  базарi.  Нинiшня  його  усмiшка  -  скупа  i
простецька, але й  трiшки  сувора,  трохи  батькiвська.  При  всьому  тому
гетьман - людина замкнута, похмура, либонь, за все життя не вiдкрив нiкому
нi душi, нi помислiв. Любить самотину, навiть чару п'? наодинцi. Одначе не
напива?ться.  Не  любить  нiяких  забав,  нiяких  грищ,  не  зна?   нiяких
пристрастей. Якби мав - дiдька лисого зiйшов би на верхiвку влади.  Все  в
нього розплановано наперед, все розрихтовано по поличках. На тих  поличках
- запаси тiльки  для  себе,  нема  чого  пiдгодовувати  iнших  -  можливих
суперникiв. Його серце - льодовня, де остуджуються найгарячiшi думки.
   Хлюпнула рибка, вода змила усмiшку, змила вiддзеркалену постать  самого
гетьмана. Поплинула й понесла ще одну мить його життя. Отак i тече вона, й
течуть з нею його лiта.
   Вода змила усмiшку, та не могла змити старо? жовчi з дна душi, нелюбовi
до людей, презирства до них,  страху  перед  ними.  I  навiяла  думки  про
минущiсть життя, минущiсть усього й  само?  людини.  Так,  вiн  вийшов  на
найвищу гору, на яку судилося зiйти йому ?диному  в  його  краю.  Й  тепер
усвiдомлював, що найкраще почував себе, коли  йшов,  а  не  коли  дiстався
вершини. Й не тiльки через те, що тут вiють пронизливi вiтри,  що...  далi
йти нiкуди. Почував незавершенiсть чогось, невтолимiсть у душi. А  що  ма?
завершити? Подолати Дорошенка i злучити докупи всi землi? Злучити землi чи
згуртувати людей? Отак, як це зробив Хмiль. Розумiв, що Хмiль  робив  щось
iнше. Хмiль був проводирем усiх  отих  людей,  вони  йому  вiрили,  любили
його...
   Раптом щось срiбно зблиснуло у водi, почувся дужий виплеск,  i  гетьман
побачив велику рибину. Вона була недалеко вiд берега, пливла трохи дивно -
пiвбоком, ще й зяпала iклистою пащекою. Либонь, була приглушена.  То  була
сула, яку течiя несла повз нього. Самойлович не стямився, як ступив у воду
й схопив рибину пiд жабра. Та в ту саму мить, як сула вже була в  повiтрi,
його лiва нога ковзнулася, по?хала вниз, i вiн зачерпнув  у  халяву  води.
Вискочив на берег, затанцював на однiй нозi. Сула  вела  свiй  смертельний
танок у травi бiля його нiг. Гетьман оглянувся,  чи  нiхто  не  бачить,  в
якому вiн недишкретному становищi, одначе на  лузi  не  було  нi  лялечки,
тiльки шулiки з гiлляки мовчазно зорiли в далечiнь. Не схопити б застудно?
хвороби, подумав гетьман. Вiн рiдко коли хворiв, тiльки любив  прикидатись
хворим. Тодi всi тупцялися довкола нього, жалiли чи вдавали,  що  жалiють.
Декотрi пов'язували з  хворобою  гетьмана  сво?  нечестивi  плани.  А  вiн
раптово "одужував" i вганяв ?х у переляк та засмуту.
   Самойлович роззувся, вилив з чобота воду, зняв штани i викрутив холошу.
На суху, товсту бадилину кiнського  щавлю  повiсив  чобiт,  й  вiн  одразу
запарував. Гетьман засмiявся. Сподобався собi дитиннiстю. А ще  смiявся  з
себе самого, з риболовлi: як же глибоко, подумав, сидить у нас оте  давн?,
зашкарубле, надбане за нужди та бiдностi. Чи ж потрiбна йому оця сула? Але
отака рибина в тi давнi днi була б набутком неабияким. Вiн  не  розкидався
сво?м статком нiколи. Стягував копiйку по  копiйцi,  дряпався  вгору  сам.
Його не пiдсаджував нiхто. Нiхто не вкинув йому в  сакви  задарма  жодного
мiдяка. Вже потiм статок iшов до статку. Але  й  сьогоднi  вiн  не  любить
одщiпувати од  сво??  паляницi  кавалки.  Одщiпни  одного,  розклюють,  як
горобцi, всю паляницю. Його називають жадiбним. Одначе то не жадiбнiсть, а
ощадливiсть.  I  сулу  вiн  виловив  не  вiд  жадiбностi,  просто  не  мiг
примиритися, що вона проплива? мимо.  Чого  ма?  пропливати?  А  може,  то
виловив ?? не вiн, а виловила його пам'ять? Давно-давно, вперше  навiдавши
цi мiсця, був зачарований, приголомшений красою рiчки  та  лукiв.  Тодi  й
помислу такого не було, що вони можуть стати його  власнiстю.  Помислу  не
було, а щось чiпко засiло в  серцi.  Якось  вони  з  сотником  Мокi?вським
ловили волоком рибу. I варили на березi юшку.  I  дим  вiд  тi??  юшки,  i
запахи луки навiчно осiли у глибинах його пам'ятi.  Та  вечеря  залишилася
бентежною та?ною, якимсь чаром, що неначе спорiднився з чимось  таким,  по
чому з давнiх-давен нудьгувала його душа. А нудьгувала вона по  красi,  по
довершеностi, але красi й довершеностi  не  свiтовiй,  не  божiй,  а  його
особистiй.  Уже  сама  свiдомiсть  володiння  такою  красою  сповнювала  б
значущiстю i смислом його власне буття, смислом простим i  високим,  який,
може, чимось i вступа? в суперечнiсть iз божим  помислом,  але  без  якого
людське iснування ста? пiсне i нужденне.
   Холоша висохла, висох i чобiт. Вузькою, покрученою  стежкою  Самойлович
пiднiмався вгору. Переступав струмки i струмочки,  що  били  просто  з-пiд
гори живлющою водою, переступав з кореня на корiнь, вклонявся  калинi,  що
посплiтала над стежкою вiття. Голову  дурманив  важкий  запах  бузини,  аж
зiтхнув, коли вийшов  на  гору.  Звiдси  вiдкривався  кра?вид,  кращий  за
?русалимський, змальований на iконах. Неозора далечiнь,  а  внизу  долина,
обрамлена лiсом, i синя стрiчка рiки на зеленому полi - хочеться розкинути
руки й полетiти. I летiтиме вiн не над  чужими,  а  над  власними  луками!
Чимало вже в нього i сiл, i мiстечок, саме це - найкраще,  i  любить  його
гетьман найдужче.
   Десь приглушено голосила пiд молотком на бабцi коса, полини над  кручею
пахли далеким дитинством i молодiстю. В густих  нетрях  вишняка  невидимий
молодий, гарячий голос кликав: "Галю, Галю", а дiвочий,  надто  спокiйний,
лiнивий та байдужий, вiдказував:  "Чого  тобi?"  Щось  знову  зрушилося  в
Самойловичевому серцi. Отако птахом  шугонути  туди  б!  Без  булави,  без
клопотiв, без жартiв, без цькувань i суплiк, фальшi i  кровi  -  в  молодi
помисли i гарячий шепiт. I розчинитися там. I вiдчув, коли б  навiть  таке
було можливе, вiн би не шугонув. Не помiняв оце  на  те.  Й  вiдчув  якусь
зверхнiсть над отим шепотом i водночас аж злiсть на самого себе.
   Стежечка вилася в густiй  дерезi  й  спадала  попiд  старою  дерев'яною
церквицею, такою старою, що видавалася  аж  нiби  обгорiлого.  У  Седневi,
окрiм цi??, двi церкви, цю можна б звелiти розiбрати, так в однiй  iз  них
висить чудотворна iкона, й пiде помiж людьми прикрий поголос про гетьмана.
Мовляв,  грошей  на  новi  церкви  шкоду?,  а  старi  валя?.  Тут  вiн  не
вiдкрутиться,   церкву   доведеться   перебудовувати.   Врятувався   попик
чудотворною, примусивши ?? заплакати з тi?? скрухи. Грiх так думати, але в
це чудо гетьман не вiрить. Та й взагалi  вiн  не  вельми  бо?ться  грiшних
думок. Сам побував у божих челядниках, бачив усiлякi  грiхи.  Нiби  боговi
нiчого робити, а тiльки наглядати за всiма сво?ми рабами i пiдслуховувати,
про що вони шепчуться по кутках.  Сам  вiн  скоромного  не  ?в,  а  грiшив
легенько. Знав одного iгумена, який  у  великий  пiст  кутуляв  ковбасу  i
тримав у келi? дiвчину, доки вона не привела дитину. Тодi спровадив  ??  i
знайшов собi iншу...  Про  те  дiзнався  архi?пископ,  одначе  не  покарав
грiшника на смерть, як то годилося б, а одправив у iнший монастир.  I  той
живе там i понинi - за  сiмдесят  йому  -  й,  мабуть,  так  само  кутуля?
ковбасу. Якщо, звичайно, лишилися в ротi зуби.
   I в думках, i вголос гетьман осуджував таке грiховодство. Воно ще й тим
лихе, що позбавля? страху i покори iнших. А також побожностi i святостi. А
без святостi жити на землi не можна. I  любить  гетьман  церковну  регулу,
любить гарну пiвчу i гарнi казання, хоч  прихову?  те.  Зна?-бо  -  й  так
прозивають поповичем.
   Його вразило убозтво церкви: iконостас побив шашiль, стiни струхиявiли,
образи потемнiли. Тiльки на однiй iконi - чудотворнiй  -  висiй  новенький
рушник. ? убогi люди, ? убогi села, ? убогi й церкви. Найчастiше - все  те
вкупi. Паламар у свитi щиро читав  "Iсусе  Христе,  ти  прийшов  на  захiд
сонця..." i переступав босими  ногами,  й  пiд  його  пiдошвами  шелестiла
пересохла осока, якою було вистелено долiвку церкви, а пiп в обшмульганому
лудановому фелонi дивився в землю - думав щось сво?.
   Заспiвала пiвча - голоси були жалiбнi, тоненькi,  тремтячi.  Самойлович
подумав: так спiвають i на похоронах. Вiн би хотiв,  щоб  отако  по  ньому
спiвали. Старцiвський спiв  розм'якшу?  серця.  Жалiбний  спiв  i  могутн?
ревiння гармат - що може бути  лiпшого  для  во?на  при  його  проводах  в
останню путь. "Треба не забути цього".
   ...Вiн любив думати про власний похорон. Не боявся  того.  Море  голiв,
неголосна пiвча, плач  скрипок.  Всенародний  плач,  всенародна  скорбота.
Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають, поопускавши голови, осавули.
I чийсь одинокий, розпачливий зойк.
   Самойлович зупинився бiля дверей, у тiнi, i його не помiтили. Помiтив i
впiзнав тiльки високий довгоши?й парубок,  який  стояв  бiля  столика,  де
продавали свiчки. Побачив гетьмана,  вклонився,  трохи  постояв  нерiшуче,
взяв свiчку й понiс до чудотворно?, де догоряла iнша свiчка. Вiн зрозумiв,
що гетьман об'явитися не хоче, й  не  сказав  поповi  про  з'яву  високого
гостя. Це сподобалося Самой-ловичу. А хлопець вже повертався, нiс у долонi
згарок i не дивився в його бiк. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до
нього. Видався вiн йому по знаку. Ще й  дуже  по  знаку...  Таке  ж  чоло,
той-таки нiс... Але той хлопець - лiпшо? вроди i без таких прищiв на  лобi
та щоках. I не витягу?, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав нiздрi,
вертав у щось давн?, срiблисте, тремке. О,  коли  б  йому  хоч  на  кiлька
хвилин вернути оту дитячу вiру й дитячу непорочнiсть, вернути  сльози,  що
стояли в душi... Вiн тодi був чистий i на?вний, i як же йому  було  гарно.
Зда?ться, не мав нiчого, його батько був бiдний пiп, а вiн ма? усе.  Увесь
свiт, все найкраще, що сотворив бог. Батько брав  за  хрещення  по  чотири
грошi i хлiбину, за iм'я новонародженому  -  грiш,  за  освячення  хати  -
коробку жита, за поминальний сорокоуст - двi коробки i десять крашанок,  а
йому належать всi жита за цариною з усiма птахами i всiма та?мницями,  всi
луки i всi небеса.
   Гетьман постояв ще трохи, а тодi кивнув парубковi i  вийшов  з  церкви.
Ступав по стежцi й знав, що парубок iде за ним. Зупинився на горбi, заклав
за спину руки.  Розчулення  минуло.  Але  не  треба  легковажити  власними
почуттями. Ще раз оглянув хлопця. Лиха  одежина,  дранi  чоботи...  Убоге,
некрасиве, смиренне створiння, а погляд жадiбний, зацiкавлений,  з  вiрою.
Якщо такого повести за собою - пiде в огонь i воду. Вивести  в  люди  -  i
буде вiрний до кiнця. Тiльки треба запалити те серце, розбудити, кинути  в
нього iскру. Одне, либонь зрiднi цьому,  запалив.  Пiдiбрав  старченя,  що
пасло овечки за пришви, й вiддав у бурсу. I хоч воно не довчилося,  чогось
там нако?ло й з бурси втекло, сплачу? борг i нинi. I сплачуватиме  довiку,
бо гетьман да? йому новi й новi позички. Однi да?, iншi обiця?. Тепер  той
парубок на Сiчi. Так. треба брати сирiт.
   - Як тебе звати i яке в тебе прiзвище? - суворо запитав гетьман.
   - Гуком прозивають, а звати Ждан.
   - Чому - Ждан? - Дивиться недовiрливо.
   - Не знаю. Батьки так нарекли.
   - I де тепер вони?
   - Померли.
   - Коли?
   - Давно.
   - Чого я повинен витягувати з тебе слова, як  горiхи  з  чужо?  кишенi.
Розказуй.
   Парубок почервонiв, аж зникли прищi на обличчi.
   - А що розказувати? Жили ми десь на Репешках. Я вже не знаю й де. Куток
тiльки пам'ятаю. Батько чумакував. Одного разу прийшли до двору самi воли.
Без батька. А тодi пiдскочив до ворiт чорний фургон, вилiзли з нього якiсь
люди в смолi, забрали воли i воза. Матерi  переказали,  буцiм  чумна  була
хура i ?? спалили. А батько, мовляв, помер у дорозi. Одначе  люди  кажуть,
що батька десь прибили, а воли i воза загарбали.
   - Хто? - гетьмановi очi зблиснули мiдно.
   - Не знаю. Кажуть так. Тi??  ж  осенi  сталася  пожежа,  од  блискавицi
згорiло двадцять три хати. I наша також. Корова тiльки й залишилася.  Ряба
була корова, гула, без одного рога. Сидимо ми з братом посеред двору, хати
нема?, хлiва i клунi також, а корова сто?ть i нам руки лиже. Оце пам'ятаю.
   - Брата Митрофаном звати? В Жданових очах сяйнув подив.
   - Ви зна?те Митрофана?
   - Я все знаю, - коротко одказав гетьман. - Розказуй далi.
   - Оце i все, - стенув гострими плечима Ждан. - Мене забрала тiтка. А  в
не? само? семеро. Через два роки вона померла - й дядько  вигнав  мене  на
вулицю. Я вернувся сюди, пас громадську череду. Теперечки ось найняв  мене
отець Дементiй. Брат - на Сiчi. Передавав якось  уклiн  через  запорожцiв,
кажуть, писарю? там. - Останнi слова мовив майже хвастовите.
   - Я його оддав у науку, - сказав Самойлович. -  Тiльки  вiн  не  вельми
шанувався. - I вперся прямим, як ратище, поглядом парубковi в груди.  -  А
ти шануватися вмi?ш?
   - Якщо не кривдять, - крутнув ши?ю парубок.
   - Гордий... - кинув гетьман, але без насмiшки. Смиреннiсть  i  гордiсть
дивно по?днувалися в хлопцевi.
   - Я - козацького роду, - i знову почервонiв.
   - Знаю. Одначе з того тобi хлiба не ?сти. Хочеш до мене в челядники? Не
сюди - в замок. А  там  -  буде  видно.  В  мене  ниньки  нема?  свiчкаря.
Свiтитимеш свiчки, готуватимеш плошки, навчишся палити вогнi фейерверковi.
А звiдти й до гарматно? стрiльби близько.  А  може,  сягнеш  яко?сь  iншо?
науки.
   Очi хлопця свiтилися захватом, вдячнiстю i недовiрою.
   - Прийдеш у понедiлок до  управителя,  Климентiя,  скажеш,  що  я  тебе
покликав.
   Хлопець щиро подякував, але руки не поцiлував. I це  також  сподобалося
гетьмановi.
   "Один - на Сiчi, другий - тут, - вiдмiтив у думцi.  -  Не  кепсько".  Й
похвалив себе. Брав хлопця з пота?мною метою, а ще через те, що захотiлося
йому зробити добре дiяння, яке  завжди  було  б  перед  очима,  вiн  мовби
спокутував тим дiянням грiхи,  заспокоював  совiсть.  При?мно  буде  щодня
зустрiчати людину, яка  дивитиметься  на  тебе  захоплено,  такi  молодики
стають вiдданi душею i тiлом, на них можна покластися в найважчу  хвилину.
А ще цей хлопець чимось нагадав йому власних  синiв,  Семена  i  Григорiя.
Вони - ген-ген, аж у  пiвнiчнiй  станицi.  Щомитi  засвiдчують  там  сво?м
мешканням гетьманову  вiрнiсть  царевi.  Найменший,  Якiв,  поки  що  бiля
батька. I обидвi дочки також. Дочки -  то  його  розрада,  принаймнi  поки
недорослi. Либонь,  тiльки  вони  не  бояться  батька-гетьмана,  вловлюють
сво?ми серденьками його приязнь, i те особливо при?мно Самойловичу.
   Отож робив добре дiло й мовби замовляв перед всевишнiм слово за  синiв.
Семеновi, старшому, вiддасть у  спадок  Седнiв.  Разом  з  полями,  гаями,
конями-змiями... i з оцим хлопцем. Гетьман усмiхнувся у вуса (бачив, що та
усмiшка сподобалася хлопцевi), повернувся  й  пiшов.  Крокiв  за  двадцять
оглянувся. Парубок стояв посеред бiлого, сизого, чорного  мерехтiння.  Вiн
годував голубiв. М'яв суху проскуру й кришки  сипав  на  землю.  А  голуби
злiтали з низенького бабинця, сiдали  йому  на  плечi  i  голову,  клювали
просто з руки. Нужденна церква стояла за його плечима.  "Попик  або  надто
совiсливий, або дурний", - несподiвано перекинувся думкою на священика.  I
в ту мить згадав рiдного брата, Мартина, протопопа роменського.  Мартин...
той мудрий. Може, аж занадто.  Скарги  на  нього  приходять  частiше,  нiж
привiти  од  самого  Мартина.  Ма?тностей  ма?  бiльше,   нiж   лубенський
полковник. Попи й дяки в нього продають по  базарах  тютюн  i  горiлку,  у
кожнiй чумацькiй валцi, яка йде в Крим по сiль, ? пара i його  сивих,  або
муругих, або перистих. А цей попик...  "А  як  би  вiн  одважився  у  мо?х
володiннях..." - засмiявся вдоволено.
   Гетьманське подвiр'я-за високим парканом, врiвень з парканом  -  тесовi
ворота, бiля яких дрiма? сердюк з охорони, пiд'?зд до будинку - пiвкругом,
дорiжка обсаджена в'язами. Будинок - на два ганки,  переднiй  низенький  i
широкий заднiй,  високi,  вузькi  сходи  збiгають  на  галявину,  за  якою
почина?ться ставок. Довкола ставка - розкiшний сад, там любить вiдпочивати
гетьман.
   В кутку за ворiтьми перемовлялося дво? челядникiв. Гетьман  нахмурився:
про що вони можуть говорити? Це пiдозрiло. Бiля ганку з шапкою в руках  на
нього чекав седнiвський вiйт Гнат Мирилко, маленький чоловiчок з  великою,
лобатою, клинцюватою головою, хирлявий, але дошпетливий i розумний.
   Мирилко довго  вклонявся,  ходив  окалясом,  запевняючи,  що  зроду  не
одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа.
   - Що там? -  обiрвав  Самойлович,  бо  й  справдi  не  хотiв  руйнувати
елегiйного строю душi, який оповив ?? пiсля мандрiвки до рiчки та вiдвiдин
церквицi, чимось схожо? на ту, у якiй правив його  батько  i  в  якiй  сам
запалював свiчки, коли, бувало, нездужав свiчкар. -  Але  одразу  ж  трохи
м'якше: - Щось ско?лося? - Подумав, що вже багато  лiт  уряду?  високо,  а
влада робить людину крутою  i  похмурою.  Помiчав  це  за  собою,  гнуздав
власний норов. Завважив i щойно. Вiйт -  людина  маленька,  але  потрiбна,
справно викону? всi повелiння, справно  повiда?  про  все,  що  дi?ться  в
Седневi i доокiл. Осмикнув себе й розгнiвався ще дужче: клята звичка,  так
вiн i проживе, догоджаючи всiм - великим i малим. Та вони мають  злизувати
порох з його чобiт, ще й бути вдячними за те...
   За  хвилину  ще  раз  пересвiдчився,  що  вчинив  правильно,  приязнiше
повiвшись з вiйтом. Той мiг  i  не  доповiдати  про  лиху  притичину,  яка
ско?лася  в  мiстечку,  одначе  оповiв,  бо   справа   стосувалася   Хiврi
Дiгтяренчихи, тi??  само?  вдови,  яка  не  хотiла  продавати  Самойловичу
(самому  Самойловичу!)  луку  iз  Зеленим  Допливом.  Щоправда,  про  його
перемови  з  удовою  не  знав  нiхто,  вiв  ?х  гетьман  з  Дiгтярен-чихою
вiч-на-вiч... Отже, треба зробити два висновки:  ще  пильнiше  стежити  за
будь-якими власними перетрактацiями i приохотити Мирилка, позаяк дiйщлий i
тонкий розумом.
   - За?здила баба свого приймака, Пилипа, та  так  за?здила,  що  той  аж
загнувся. - Мирилко од перших слiв вплiтав у свою розповiдь певну -  темну
- барву, i гетьман зрозумiв, що  той  розповiда?  йому  все  неспроста.  Й
махнув рукою, запросивши вiйта  сiсти.  Вони  посiдали  просто  на  широкi
приступцi ганку (метка челядниця в миг ока на  гетьманiв  покив  застелила
сходинки квiтчастим лiжником), i Мирилко повiльно, мовби  спогадував  щось
iз далеких лiт, повiв розповiдь.
   - Пилип хоч i сiчовик, а чоловiк плохенький,  сумирний,  вона  попирала
ним гiрше, нiж челядником. Бувало, i спати в хату не пускала,  i  ?сти  не
давала. Вiн здебiльшого з наймитами ?в.  А  спав  бiля  коней.  Якось  був
коросту захопив, то вона: "Стань у дощ  пiд  ринву,  дощова  вода  хворобу
зми?". А ще ж тiльки провесiнь,  вiн  послухав  ??,  в  нього  й  вступила
застудна хвороба. Тодi вона питва якогось дала, вiн же не випив, а  вилив,
собака полизав i здох. Хотiла згладити його з свiту. Багатство все в  не?,
а в нього одна пуга у вузликах. Та  й  вона,  траплялося,  по  ньому  ж  i
ходила. Мокне у зрiзi пуга - уже всi знають, що Хiвря сердита  на  Пилипа.
Лиха жiнка, вона й Дiгтяренка загнала на той свiт.Так то ж  був  хазя?н  i
хоч iнодi - все ж  учиняв  щванку  та  давав  ?й  здачi.  Врештi  Пилиповi
урвалося терпцю, й вiн сьогоднi вдосвiта осiдлав коня крiпенько,  сам  сiв
гарненько та й потягнув до себе на Сiч. А Хiвря сочила, не встиг Пилип  за
ворота ви?хати, як вона крикнула на гвалт наймитiв. Тiльки ж нiхто  з  них
на тi лови не зголосився, один Пархiм, удвох з  Хiврею  вони  й  застукали
сердегу у лозах бiля Якимового броду. Що там ско?лося, вiда? тiльки бог, а
Пилиповi голову провалили, поки довезли на возi, вiн  i  упоко?вся.  Тепер
Хiвря каже, що то Пархiм потяв Пилипа каменюкою,  а  Пархiм  божиться,  що
тiльки стягнув Пилипа з коня. - Вiйт прокашлявся й докiнчив: -  Пархiма  я
завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашо? милостi.
   Гетьман слухав старосту, а сам дивився на пишний квiтник, що розкинувся
попiд низеньким рiзьбленим штахетником. Червонi й  рожевi  пiвонi?  хилили
долу важкi суцвiття, зблискували пiзньою росою сережки ("розбите  серце"),
i шовкова трава стелилася гетьмановi по душi, вже  поверх  тих  непри?мних
справ, про якi доповiдав Мирилко. Але саме вона й  прошелестiла  йому,  що
справа не така вже непри?мна.
   - Добре зробив,  -  врештi  мовив  гетьман.  А  думка  побiгла-побiгла,
звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував  подумки
бiля Якимового броду, побував на луцi, де впада? у Снов Зелений  Доплив  i
погомонiв з Дiгтяренчихою, вiн ще не виважив усього до кiнця, але  план  у
його головi уклався сам по  собi.  "Треба  не  забути  вiйта",  -  майнуло
наостанку. А вголос сказав:
   - Приведи ?х обох до мене.
   Гетьман не одразу пiшов до поко?в, якийсь час ще походжав по саду.  Сад
- молодий, огороджений високим парканом iз  хвiрткою,  яка  замикалася  на
гвинтовий  замок.  Вона  вела  на  господарський  двiр.  Там  -  корiвник,
свинарник, пташник - усi критi гонтом, а далi, ще  за  одним  парканом,  -
хлiви i клунi, повiтки й стодоли. Гетьман любив споглядати через  лiщинове
пруття за годiвлею птицi: як  давляться  послiдом  ненажерливi  качки,  як
поважно йдуть до корму гуси, як отетерiло кидаються на  всi  боки  iндики,
.лопочуть крильми цiсар-ки  та  кури,  як  спускаються  згори,  кружляючи,
голуби, а з ними дикi горлицi. Вони теж, хоч лiтають по лiсi, його.  Iнодi
й сам кидав жменю зерна, i голуби вихрили довкола нього, а вiн стояв серед
того ма?ва. Любив слухати,, як хлебчуть бурду (ма?  й  тут  свою  винницю)
воли i свинi - то ж таки його  воли  i  його  свинi.  I  жив  на  подвiр'?
велетенський рябий когут, дуже  б'ючий,  якого  боялися  всi  челядницi  i
навiть челядники. Пiдбiгав ззаду непомiтно й боляче клював у  литку.  Його
перiщили лозиною, аж випадало з крил пiр'я, а вiн  налiтав  i  гоготав,  а
потому переможно кукурiкав: "Я його перемi-i-iг".  Когута  не  рiзали,  бо
знали - його любить гетьман. Одначе сьогоднi не пiшов туди. З господарчого
двору  долiтав  гомiн,  дерев'яне  калатання,  брязкотiння.  Там  на   всю
потужнiсть працювала новенька, на п'ять робочих  i  два  загiрних  казани,
винниця (ще  вчора  стояло  сорок  бочок  молодого  солоду)  й  коптильня,
медоварня  та  пивоварня,  там  упрiва?  тридцять  душ  наймитiв:  солять,
коптять, переливають, сiчуть, рiжуть - готують на?дки та напо? для гостей.
За кiлька днiв -  престольне  храмове  свято,  при?де  вiтати  гетьмана  з
свiтлим празником генеральна старшина, хочеш не хочеш, мусиш  садовити  за
столи - такий звичай.
   Але й про те зараз не думав гетьман.  I  прогнав  нiмця-ескулапа,  який
крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боцi, й той хотiв зробити
припарки.
   Самойлович снiдав i думав-продумував наперед  розмову  з  вдовою.  Йому
прислужувала одна iз челядниць - Палажка, мовчазна  й  похмура.  ?й  однiй
довiряв - не отру?ть, - хоча й не вельми охайна i нового  панського  штибу
не зна?. На снiдання була червона риба, гречаники, смаженi в'юни, мнишки з
сиру - все те запивав пивом, наливаючи його з бiло? носатки iз позолоченою
ручкою. Страви смакували, не-згледiвся, як ум'яв  двi  сковороди  млинцiв.
Повiв оком на Палажку - скiльки разiв казав, щоб  не  пiдкладала.  Гетьман
повнiв, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткi, густi вуса,
примастив ?х пивом i пiшов до мало? свiтлицi. Та свiтлиця  -  для  простих
прийомiв, там дешевi сiрi  шпалери  на  стiнах,  лавки,  вкритi  рядняними
налавочниками,  дубовi  ослонцi,  липовий  стiл  без   обруса,   з   двома
каламарями, на божницi iкони в простому обкладi. Балачку вiв  сам.  Навiть
вiйта не запросив до свiтлицi. Першим став перед ним Пархiм  -  низенький,
схожий на цигана чоловiк у сiрiй свитi i драних чоботях. Вiн розповiв,  як
покликала його Хiвря, як вiн сiв на коня охляп, а Хiвря сiла  на  другого,
прихопивши з собою вила-трiйчата, як  Пархiм  наздогнав  у  лозах  Пилипа,
скочив на землю, хотiв притримати Пилипо-вого коня, але Пилип ударив  коня
пiд боки, й кiнь вирвався, проте Пархiм устиг вхопити Пилипа  за  ногу,  й
той упав на землю й почав одбиватися, й  тодi  пiдоспiла  Хiвря,  й  Пилип
банiтував ??, вигукував, що вона вiдьма, суча дочка, й казав iншi ущипливi
слова, а Хiвря собi байодила Пилипа, а тодi Пилип плюнув у ?? бiк, а Хiвря
вхопила каменюку, що валялася пiд ногами, й ударила Пилипа  по  головi.  А
вiн, Пархiм, тiльки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втiк.
   - I не цiлив у Пилипа каменем? - запитав  гетьман.  В  Пархiмових  очах
чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очi гетьмановi  й
дрiбно-дрiбно хрестився.
   - Не цiляв, не бив, нiяко? шванки не завдавав, тiльки тримав за ногу.
   - А якщо доведеться дати вивiд на животворнiм хрестi? - ледь  примружив
очi Самойлович.
   - Дам.
   Дво? осавулiв вивели Пархiма. Гетьман наказав впустити Дiгтяренчиху. До
поко?в зайшла лiтня, огрядна молодиця в зеленiй керсетцi, картатiй плахтi,
жовтiй намiтцi, червонолиця, iз залишками не до кiнця облетiло? вроди.  ??
зеленi, трикутнi очi неспокiйно бiгали, в них схлюпував страх. Одначе вона
задзигорiла, заторохтiла, не давши розтулити рота гетьману.
   - Вiн обiкрав мене. Забрав коня, забрав грошi...
   - Кажуть, грошей при ньому не знайшли, - все  ж  втиснувся  в  ??  мову
Самойлович.
   - I сiдло, й iншу збрую; i свита, i чоботи, i  шапка  -  все  на  ньому
мо?...
   - Кажуть, вiн при?хав до тебе на конi, - з притиском мовив гетьман.
   - Який там кiнь... Патика. Вiн здох ще тi?? весни. I сам вiн...  Тiльки
ханьки м'яв... П'яниця й нецнота.
   Гетьман мовчав. Давав  препоганiй  бабi  викричатись.  Вона  галасувала
довго, упослiджувала вже мертвого приймака. Галасувала зi страху.  Гетьман
це добре бачив i, коли нарештi Дiгтяренчиха вмовкла, сказав:
   - Нехай i так. Але хто ма? право полишати людину душi?..
   - Пилип ударив Пархiма, а Пархiм його...
   - Чим?
   - Каменем.
   Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хiврi вiдхлинула вiд обличчя кров
i посинiли губи.
   - I ти складеш об цiм присягу на святому хрестi? Дiгтяренчихою тiпнуло,
й аж тепер сiла на ослiнець. Просто перед нею на стiнi висiли iкони,  вона
боялася звести на них очi. Надто ж на картину страшного суду.
   Гетьман усмiхнувся в думцi: ту картину наказав повiсити саме тут.
   - Складу, - прошепотiла ледь чутно.
   - А якщо заприсягнеться й Пархiм?
   Дiгтяренчиха зронила руки. Очi ?й округлилися, губи затрусилися,  i  ?х
перекосило, повело вбiк. Хотiла щось вимовити й не могла.
   - Такий гожий ранок був сьогоднi, - розмiрковував уголос гетьман.  -  Я
ходив на луку, на сiна сво?  дивився.  Пройшов  аж  до  Зеленого  Допливу.
Даремно ти, Хiвре Дiгтяренчихо, не продала менi його. Там можна  поставити
добрi млини. Збира?шся покласти гребельку?
   - Менi тепер... гребелька на  той  свiт.  -  По  Хiвриних  щоках  текли
сльози.
   - Чого ж так, - розважливо мовив гетьман.  -  Не  поспiшай.  Може,  той
Пилип сам упав на камiнь? Вiн же падав з коня? Пархiм його цупив за ногу?
   - Падав... - Дiгтяренчиха ще нiчого не розумiла.
   - Ось так... Посидить Пархiм у секвестрi, охолоне,  пригада?,  як  дiло
було. Ма?мо на те час. А  нинi  я  хочу  погомонiти  про  луку  твою,  яка
врiза?ться в мо? сiножатi. Одна твоя, ?дина...
   Хiвринi очi засвiтилися надi?ю. Зрештою збагнула, яку кладку  стеле  ?й
гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якiй можна врятуватися.
   - Берiть ??, ваша милiсть. I луку, i доплив...
   - Нащо ж так, Хiвре, - примружив очi Самойлович. - Я не грабiжник...
   - Я... вам... дарую...
   - ... I дармiвщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу...

   * * *

   Увечерi у малiй свiтлицi гетьман переглядав ма?тнi  справи.  Перед  ним
стояли двi дерев'янi рiзьбленi скриньки, наповненi паперами,  а  збоку  ще
одна, мiдна, з льодяниками, а також  карафка  з  солодким  вином.  Гетьман
любив поласувати, хоч i приховував свою пристрасть.  Одначе  сьогоднi  вiн
посолодив душу й без льодяникiв. Ну що б,  здавалося,  та  нiкчемна  лука?
Скiльки ?х у нього, скласти докупи -  конем  не  об'?деш  за  день.  А  от
стримiла йому колючкою пiд  нiгтем,  i  сьогоднi  врештi  вiн  ту  колючку
вирвав, виколупав.
   Гетьман дiстав зi скриньки перев'язану зеленою стрiчкою  паку  паперiв,
розв'язав, розiклав  ?х  вiялом,  наче  карти,  шукав,  куди  прилаштувати
новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тiй колодi  була  грамота,
де чорним по бiлому написано: "Божою  милiстю  ми,  пресвiтлий  i  великий
державний государ, цар i великий князь Олексiй  Михайлович  всiя  Велико?,
Мало? i Бiло? Русi самодержець (i далi за титулом), пожалували ?си у вiчне
володiння за  вiрну  службу  гетьмана  Малоросiйського  Iвана  Самойловича
мiстечком Седнiв з угiддями, урочищами, лiсами, луками, рiчками  i  черню,
яка ма? чинити пану послуженство,  з  тим,  щоб  нам,  великому  государю,
служив многi? годи з великим старанням, i стверджу?мо цим царським  листом
в укрiплення i утвердження того, що йому дано".  Гетьман  поторкав  руками
велику жовту печатку, ще раз пробiг очима по паперах i врештi  прилаштував
до мiсця новеньку купчу. Тепер  цi  папери  можна  зв'язати  й  бiльше  не
розв'язувати. Вiн так i  зробив  -  поклав  ?х  до  скриньки,  замкнув  ??
маленьким золотим ключиком  i  поставив  до  велико?  скринi,  ошпуговано?
залiзом. Вкинув до рота  льодяника  й  пiдсунув  до  себе  другу  маленьку
скриньку. Тут лежали дарчi грамоти, писанi вiд його  iменi.  Поклав  перед
собою одну, мовчки перечитував,  смоктав  цукерку,  та  враз  скривився  й
виплюнув ??  просто  пiд  ноги.  Цукерка  гiрчила,  як  i  грамота.  "Його
iмператорсько? величностi Вiйська Запорозького обох сторiн Днiпра  гетьман
Iван Самойлович. "Ознаймову?мо цим нашим  писанням,  кому  про  те  вiдати
належить, особливо пану полковниковi ?хньо? царсько? пресвiтло? величностi
нiжинському,  обозному  суддi,  осавуловi  i  всьому  старшому  i  меншому
товариству: суплiковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило,
просячи ласки нашо? про надання села Процьки  з  двома  греблями  i  всiма
приналежностями в полку Нiжинському для лат-вiйшого дому свого виживлення,
а  також  хутора  Барсукiвки  з  сiножатями  по  рiчцi  Остер   вiд   лiсу
Припутнянського до могили Тарасихи,  а  також  лiс  Припутнянський.  Тодi,
давши проханню поiменовано? особи мiсце i бачачи його до нас, рейментарiв,
зичливiсть i давнi у вiйську заслуги, i до таких  же  оного  заохочуючи  в
даний час, одда?мо йому село Процьки, а також хутiр Барсуки  з  сiножатями
по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи,  а  також  лiс
Припутнянський з ласки нашо? рейментарсько?. Вiдаючи про таку  нашу  волю,
аби нiхто зi старшин, яко i'чернь, з  одбирання  означених  сiл  i  урочищ
поiмснованiй особi жодно? найменшо? перешкоди не чинив, а вiйт тамтешнiй з
належними тяглими вiддавав послушенство, сим листом нашим вiру?мо.  Писано
в Седневi, року божого 1674 iюня, 6 дня".
   Чого ж пригiрчила гетьмановi  ця  грамота?  Хiба  мало  написав  таких?
Писано ?х у генеральнiй канцелярi?  по  кiлька  на  день.  Всi  гетьмановi
родичi отримали ма?тностi. Не забував вiн ?х i  далi.  Родаки  -  то  таки
родаки, стоятимуть за тебе до смертi. Одначе доставала такi грамоти й iнша
старшина.  Але  ця  особлива.  Надто  пригiрчили  Самойловичу  слова   про
вiйськовi заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман
вперше зважився облягти Чигирин i надiйшов туди з вiйськом; одного  ранку,
коли гетьман ще опочивав на пуховиковi у похiдному лiжку,  наметом  раптом
двигонуло, аж затрiщала велика тичина, а далi пролунав дикий,  верескливий
голос:
   "?валт, рятуйтеся, хто в бога вiру?, татари". Гетьман так  перепудився,
що не мiг знайти виходу з намету, його вивiв звiдти  i  пiдсадив  на  коня
оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на  той  час  свiтла  чи  темна  сила.
Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Вiн  один  знав
про той недишкретний Самойловичiв  маневр  i  мовчав,  одначе  всiм  сво?м
виглядом показував, що пам'ята? все. А тим часом засипав гетьмана листами,
випрохував усе новi й новi урочища та села.  Цьому  треба  покласти  край,
подумав гетьман. Але як? Послати  його  на  якусь  факцiю,  з  яко?  нема?
вороття?  Треба  все  добре  обмислити.  Спомин  про  той  ранок  завдавав
гетьмановi неймовiрного сорому i болю. Гетьман не був таким уже  боягузом,
те сталося з несподiванки, зi сну. I  скiльки-то  прикрощiв  може  завдати
людинi, - подумав гетьман, - якась  випадковiсть,  спомин  про  безглуздий
вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а вiн же стримить у пам'ятi,
як  гострий  цвях  у  пiдошвi,  й  муля?,  ятрить.  I  ятритиме,  доки  не
позбудеться злощасного свiдка.
   Останнiм клопотом гетьмана на сьогоднi був лист  до  московського  царя
про Сiрка. Кошовий отаман просив у Олексiя для  Запорозько?  Сiчi  слободу
Мерефу. Про  це  Самойловичу  донiс  вiрний  чоловiк  iз  Запорогiв.  Таке
прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Сiч одне село, а тодi
почнеться - дай друге, дай трет?... Здавалося, що там одне село -  крапля.
Крапля живо? води для спраглого велетня. А щоб пiдказати царевi спосiб  до
вiдмови, написав:
   "Такого  нiколи  не  було,  щоб  Сiч  Запорозька  слободами  володiла".
Обв'язав листа стрiчкою i засургучував власноручно. Завтра  вiддасть  його
кур'?ру. А щоб кур'?р не ?хав упорожнi, долучив до того листа  ще  два,  в
яких просив собi у володiння село Хрущi i мiстечко Ямпiль.  Упоравшись  зi
справами, довго сидiв  непорушне,  пiдперши  рукою  голову.  Його  втомили
клопоти, втомили довгi  манiвцi,  якими  щойно  пройшов.  Хотiлося  шляхiв
коротших - до серця, хотiлося добро? бесiди i приязнi. Того давно не знав.
Усi мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тiльки. Нi жiнка,
нi дiти нiколи не запитають, як йому живеться, як ма?ться.  Неначе  вiн  з
каменя, а не з живо? плотi. Вже й старшина, з якою кiлька рокiв любiсiнько
бенкетував, почува?ться з ним не  на  однiй  нозi.  Сам  по  собi  завiвся
порядок, що вони встають, коли вiн заходить. Спочатку хотiв вiдмiнити  той
порядок, а потiм передумав. I врештi залишився сам. Й  чи  не  вперше  так
щемко вiдчув свою самотнiсть,  але  на  те  вже  розради  не  мав.  Ламати
усталений лад не випадало.

   * * *

   Ждан зайшов на подвiр'я, зупинився. Звiдси було видно шмат сiрого поля,
i зелену смугу лiсу, i золотавi копицi хмар над лiсом. Сонце  просвiчувало
?х наскрiзь, здавалося, там iде дощ. I поле, i лiс, i хмари-копицi  вабили
до себе, нагадували, що свiт широкий, не зiйшовся клином на  цьому  горбi,
над цi?ю рiчкою, хоч якi вони чарiвливi та гарнi.
   З глибокого, похмурого  колодязя  витягнув  цебер  води.  Коли  тягнув,
старий, горбатий звiд скрипiв i похитувався, нiби мав  ось-ось  упасти.  А
може, i впаде. Тут все у ветхiсть приходить, все  пада?.  Убога  церква  й
убога хата, одну половину яко? займа? дяк, а в другiй шпихтiр для калiк  i
сирiт. Дяк сам убогiший за деяких старцiв. Ще й ледачий i трохи  п'яничка.
Зируженими од сонця очима Ждан повiльно обвiв подвiр'я,  неначе  бачив  це
все уперше... Рублена хата з сiньми без горища -  стiни  обмазанi  глиною,
дощi та сльоти глину оббили, й вони  свiтять  лозовими  ребрами,  у  сiнях
ступа i дiжка без дна. В хатi таке саме убозтво... Судник, а на ньому  три
полив'янi миски, жердка, скриня, що воднораз править за стiл, пiч, на якiй
кашля? дяк, а йому окселенту?  в  пiдпiччi  порося  з  одмерзлим  хвостом.
Найбiльше хатн? багатство - уламок венецiйського дзеркала, яке розбилося в
гетьманських палатах, - дяк не пропив той уламок,  бо  вмазаний  у  стiну.
Бiля хати - хлiв i погрiбник, вiд двору - стежка до  низинного  городчика,
де зеленi? велетенська грядка цибулi i де жодного разу не зацвiв мак.
   Ждан прип'яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. I
щось випросталося, рвонулося в ньому самому. "Як же я тут  жив?..  Мерщiй,
мерщiй звiдси..." I аж засмiявся  без  голосу,  й  аж  притупнув  цибатими
ногами в полотняних штанях, i подумки вклонився гетьмановi. Якi ж то добрi
крила занесли його до ?хньо? церквицi! Та в ту мить в його головi  майнула
iнша думка, i щось  прихололо  в  душi,  й  помалiла  радiсть.  Щось  його
стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про  те,  що  тут  нехай  i
голодна, а все-таки воля... Прокотилася в пам'ятi глухою луною  чутка  про
гетьманову неласкавiсть, захланнiсть... Може,  не  йти?  Може,  залишитись
тут? Злорадно усмiхнулася бiльмом  ?диного  вiкна  дякова  половина  хати.
Зацвiрiнчали горобцi пiд стрiхою i один по одному похуркотiли крiзь  дiрки
в сiни. Ждан стрепенувся. Видався сам собi горобцем, який шука? шпарини. А
вiн таки не горобець! Отож  мерщiй  звiдси  в  широкий  свiт  на  бурхливу
бистрiнь життя.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   Татари рушили на Укра?ну, коли заполовiли жита. Кримська орда злучилася
з бiлогородською й, учинивши по  малiй  водi  переправу  пiд  Джанкерменом
через Днiпро, вийшла до Днiстра й стала табором пiд Сороками. Малi  ватаги
шарпали Подiлля, калга-солтан з ногайцями врубався в  Польщу,  а  польське
вiйсько i не збиралося заступати йому шлях.
   Козакам Тавинського  чамбулу  -  роз'?зду  -  вдалося  добути  язика  з
ханського почту; це був татарин, який носив за ханом пипку з тютюном, а що
служба та легка, а пахолкова голова не забита клопотом,  у  нiй  трималося
багато почутого в ханському наметi.  Загубивши  пипку,  татарин  не  хотiв
загубити голову, виповiв усi та?мницi козакам. Вiд  нього  довiдалися,  що
орда наводить пiд Сороками мiст  через  Днiстер,  по  якому  мають  пройти
султан та вiзир iз турецьким вiйськом, що цього лiта вони повоюють Укра?ну
та Польщу, перезимують  у  Ки?вi,  а  наступно?  весни  рушать  далi.  Йде
турецьке вiйсько од Бендер на Яси, посува?ться поволеньки, бо  ма?  великi
тяжари - везуть гармати та iншi вiйськовi причандали. Це,  либонь,  уперше
доправляють запаси на возах, а не на верблюдах. Татарин повiдав: вiйська в
султана стiльки, що земна твердь перехиля?ться на той край, з  якого  воно
йде, там незлiченно народiв i племен -  не  вистачить  на  руках  i  ногах
пальцiв, щоб усi перелiчити. Вони йдуть пiшi i ?дуть на конях,  одногорбих
i двогорбих верблюдах, навiть  були  слони,  але  вони  чомусь  поздихали,
вступивши в козацькi степи. Проте в який бiк покаже пiд  Сороками  перстом
султан, татарин, не знав. I ще вiн сказав, що з Криму пiшла не вся орда  й
що в Очаковi чекають на турецький флот iз сипаями.
   Сiрко наказав укласти з  татаринового  зiзнання  листа  й  одправити  в
Москву. Пiвнiчну столицю охопила тривога, там готувалися до велико? вiйни,
споряджали вiйсько, в мiстечку Путивлi будували хороми  для  царя.  Звiдти
вiн мав  повести  во?нну  кампанiю.  А  тим  часом  указав  Самойловичу  й
Ромодановському  виступити  назустрiч  турецькiй  армi?.  Гетьманське   та
стрiлецьке вiйсько пiдiйшло до Днiпра й, довiдавшись, що турки  та  татари
далеко, переправилося на правий берег та обложило  в  Чигиринi  Дорошенка.
Самойловчч сподiвався пiд  цю  веремiю  забрати  в  того  6улаву  й  стати
гетьманом обох берегiв  Днiпра.  Бо  хоч  навеснi  йому  здався  ставленик
польсько? сторони Ханенко, а з ним десять правобережних  полковникiв  i  в
Переяс лавi було скликано раду, на якiй Самойловича проголошено  гетьманом
обох берегiв, Дорошенко тi?? ради не визнав i булави не  оддав.  Запорожцi
теж мали ?? за нечинну, казали, що гетьмана обирали не  за  вольностями  й
правами Вiйська Запорозького. Сiрко вимагав скликати раду в долинi Росави,
широку ii вольну, як за батька Хмеля, аби вона навiчно проголосила  одного
гетьмана для Укра?ни. На те не схилялися нi Самойлович, нi  Дорошенко,  як
не схилялися ранiше Виговський, Брюховецький i  Хмельниченко.  Коли  Сiрко
починав думати про те, йому в пам'ятi спливала  притча  про  батька,  який
залишив синам хату. Велику та свiтлу хату - на двi половини. Замiсть того,
щоб порядкувати в нiй ладком, сини виривали один одному чуби, хапали  один
одного за горлянки, мовляв, на мо?й половинi кращi порядки, пiддайся менi.
I розсипали  в  бiйцi  жар  iз  печi,  хата  горить,  але  вони  чубiв  не
випускають.
   ...Гетьману й старшинi - клопоти великi, державнi,  аби  втриматись  на
високих урядах, аби повоювати  один  одного;  козакам  -  клопiт  дрiбний:
спорядити вiд кожних п'яти дворiв  на  вiйну  вояка.  Вiйськовий  риштунок
пiдскочив у цiнi неймовiрно, i впали цiни на хлiб, полотно та дьоготь.  За
iнших часiв частину обладунку брав на себе гетьманський двiр, нинi ж  мали
сутужити тiльки пiдпомiчники. В городових полках на  базарах  та  ярмарках
люди гомонiли, що гетьмана  Самойловича  ?м  не  треба,  бо  ж  побiльшала
компанiйщина та iншi побори,  стало  гiрше,  як  за  Демка  Многогрiшного;
дорошенкiвцi ж, де стацiя, а також млинова й компанiйська подать були такi
ж високi, як i на лiвому березi, волiли пiддатися Самойловичу. До  того  ж
?х вiдлякувала татарська протекцiя, за  яко?  не  завжди  зна?ш,  хто  ти:
союзник чи бранець, i вабила спiлка з  ?диновiрним  росiйським'людом,  при
якiй, либонь, вдасться оборонитися.
   Самойлович порiшив: настав час здолати свого останнього ворога. А  тодi
добере способу заткнути свавiльнi пельки. Загнузда? Сiч, скрутить ?? в рiг
баранячий. Вiзьме в облогу зусiбiч - жоден безштанько туди не пробереться,
не опереже сухореброго стану шабельтасом.
   Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зi ста  гармат.
Але вельми мiцна Чигиринська  фортеця  на  крутiй  горi,  опоясана  трьома
рядами ровiв, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стрiли,  сталевi
луки й кiлля, а по схилах рогатки, щити та iншi смертоноснi мудрацi?.  Всi
приступи розбивалися об фортецю,  як  хвилi  об  камiнну  забору.  Спалили
нижнiй посад, та й потому. А в степу  по  той  бiк  Тясмину  вже  кружляли
татарськi дозори.
   Все те було достеменно вiдомо запорожцям, тiльки не мали розгаду,  яким
шляхом пiде султан i для чого в Очаковi збира?ться флот.  Певно,  то  буде
друга хвиля, котра пiдiпре першу. Галери пiднiмуться Днiпром  до  порогiв,
сипа? обкладуть Сiч, аби не мати в  тилу  потужного  ворога.  Сiчова  рада
порiшила поки що з Сiчi не виступати, а тим часом спорядити з  полковником
Савою загiн пiд Чигирин, аби вчинили розвiдку. Наловили "язикiв", а  також
домовились iз гетьманцями та стрiльцями про сукупнi iнкурсi? на ворога.
   З тим загоном од'?здила й змiна Тавинськiй залозi. Пiвтори доби йтимуть
разом, а далi роздiляться, й кожна партiя поверне в свою руку.

   * * *

   Проминули крам-базар, хату Охрiма Капшука за Чортомликом, котрий трима?
воли на пiдкормку, - витяга? ними весною та восени па ро.'i аслих  лугових
тванях вози, що правують на Сiч,  далi  пере?хали  тирлище,  де  запорожцi
розминають конi, стрибають через кущi та  ями  й  об'?жджають  лошакiв,  а
також самi вчаться ратно? справи, помахали Кириловi, одноокому  парубковi,
який наймиту? в корчмаря Купрiяна. Пiд  горою  притулилося  двi  корчми  -
Купрiянова i ?врея-вихреста Шийки, тут  заночовують  тi,  хто  за  дня  не
добився  до  сiчового  передмiстя  або  з  яко?сь  причини  бо?ться   туди
поткнутися в сутiнках.
   Конi пiшли некрутим узвозом угору. Лаврiн Перехрест обiперся об високу,
мiдну передню луку сiдла, звiвся в стременах,  востанн?  оглянувся  назад.
Лаврiн прощався з Сiччю. Не мав iншо? домiвки, не мав iншого роду-племенi.
Сiчовий курiнь - вся його батькiвщина i вся родина. Он вiн,  ледь  мрi?  в
маревi. А поруч iншi, темнiють стрiхами, на деяких стрiхи  взялися  мохом,
кiлька свiтлих, вкритих минуло? осенi; чорнiють дерев'янi башти i  бiлiють
та сiрiють корчми й кузнi над Чортомликом, Грецька хата та  за?жджий  двiр
Семена Кобилки. Корчма, хворостянi та рубленi ятки, за?жджi двори обкутанi
дубами та вербами, яворами i осокорами,  там,  де  осокорiв  найбiльше,  -
запорозька пристань.
   Стислося в тузi серце. Знав - уже нiколи не загра?  конем  бiля  могили
Мама-Сура, не стрельне на водохреща з церковно?  дзвiницi  з  гармати.  Ще
хлопцем залазив туди, випрохував у гармашiв  гнота,  а  по  тому  походжав
серед однолiткiв, замурзаний у сажу та  кiптяву,  поважний  та  гордий.  З
роками, коли подорослiшав, теж ходив до церкви частiше за iнших  молодикiв
- послухати пiвчо?. Гарно спiвала  запорозька  пiвча,  нею  зачудовувались
навiть  iноземнi  гостi.  Онде  бiлi?  церковна  дзвiниця,  мiдний   хрест
поблиску? проти сонця, обабiч, трохи нижче, поблискують ще два хрести - на
бабинцях, видно навiть чорнi очницi вiкон-бiйниць.
   Навпроти церкви - курiнь отамана, на його гребенi чорнi? лелече гнiздо.
З нього саме знявся лелека, полетiв  на  Заднiпря.  Сiрко  сам  поклав  на
гребенi  поламане  колесо  польово?  гармати,  й  птахи  звили  на   ньому
гнiздисько. Вони обвиклися,  ?х  навiть  не  одлякувала  стрiльба.  Лелечi
гнiзда чорнiли ще на кiлькох куренях.
   З цього боку, од поля, сiрiло  квадратове  громаддя  дерев'яно?  башти,
обнизано? чотирма рядами грiзних бiйниць. Далi, по валу, -  кiлька  менших
башт, збудованих пiзнiше. Двi - вже за його молодо? пам'ятi.
   Над плавнями, освiтленi знизу сонцем, пливли по  небу  тугi,  схожi  на
подушки в рожевих напiрниках, хмари. Пливли чередою  -  двi  великi,  одна
менша й ще менша, а  вкiнцi  зовсiм  манюсiнька;  вони  чимось  нагадували
придане наречено?.
   Вся Сiч звiдси, з кручi, схожа на  велетенську  круглу  порохiвницю.  А
перед Сiччю - вiтряки, неначе велетнi на сторожi. Увесь Великий  Луг  оком
не охопити. Вiн розкинувся на сiмдесят версту довжину i на двадцять  п'ять
у ширину. Так кажуть старi козаки. Неначе шовковi  стрiчки,  зблискують  у
зеленому шумовиннi рiчки Бандура, Домаха, Мiрошник. Рiки обснували Сiч, як
синi жили. Однi з них, як Скарбна, Пiдпольна, Бугай, Тарас, Ревун, Джуган,
Цинбал, одчахуються од Днiпра, розходяться в рiзнi боки, знову зливаються,
знову розбiгаються, iншi, як Чортомлик, Базавлук, течуть з поля, напувають
пропахлою чебрецями та дикими маками водою озера  Великого  Лугу:  Кругле,
Головате, Лопухове, Савку, i Василеве, i Коровчине, i  Рачне  -  кожне  не
схоже на сусiдн?, кожне iнше чимось вабливе й  чимось  знамените.  Скiльки
тут риби, скiльки звiра!  Над  Лебедевими  озерами  стоять  баштовi  дуби,
високi й старезнi, там помости  бляхою  окованi,  з  тих  помостiв  козаки
подають вогняне гасло. Минуло? суботи спалахнув вогонь  на'одному  дубовi,
Сiч.сполошилася, козаки вже готувалися до бою, та небавом  дозорцi  подали
другим гаслом знак - тривога помильна. Вдень вони розказали, що подали  ?м
знак з Синьо? Фiгури, а тi дозорцi буцiм забачили вогонь на Слiпiй. Одначе
потiм дознали, що зi Слiпо? ?м  тi??  перестороги  Сироватка  не  подавав.
Просто хтось палив у степу вогонь, подiбний на дозорчий.
   Лаврiна пройма? болем ще одна думка - на  нього  марно  чека?  в  степу
дядько. Обдурив, увiв вiн у оману i його. Втiка? од цi??  думки,  знову  й
знову вгляда?ться в плавнi.
   Гарний Великий Луг влiтi, гарний вiн i весною, у неозору повiнь.
   Спочатку напоять його водою степовi рiки,  а  потiм  пiдiпруть  горiшнi
води, i вiн набухне, розiлл?ться, наче син? море.  Зеленiють  лозами  лише
окремi острови, стоять серед води, наче велети, вiковi дуби й  осокори.  А
вода пiниться, вода кипить, несе старi стожарища, вирванi з корiнням кущi,
пташинi гнiзда. А десь там, у глибинi, на затоплених островах - запорозькi
скарби. Так думають тi, хто щойно пройшов на Сiч. Насправдi там не скарби,
а мiзерiя. Грiзний весною Великий Луг, i величний, i молодий. А бува?  вiн
i старий, недужий, хирлявий.  Як  вигорять  степи,  як  посохне  листя  на
вершечках дубiв, як зацвiте вода в протоках i озерах  i  потягне  вiд  тих
проток гнилим смородом, тодi нема? спасу на Великому Лузi. Весною верстовi
стовпи комашнi пiдпирають небо, влiтi комарi тучами  обсипають  все  живе,
восени простуднi тумани котяться валами  по  луках  та  рiках  -  останнiй
старцiвський  пiдсусiдок  не  позаздрить  козаковi.  Тумани  тут  густi  й
страшнi, туман i плавнi -  це  щось  одне  неподiльне,  з  плавнiв  тумани
народжуються, за них тримаються, й тiльки  потужний  низинний  чорноморець
подужа? одiрвати вiд очеретiв важкi бiлi  клубки  й  виперти  в  степ,  де
пронизливi й гострi, наче списи, пiдвiтри розшарпують ?х  у  клоччя.  Коли
обсiдають плавнi осiннi тумани, зда?ться, що все в  них  умира?,  блукають
тiльки старi дуби (а може, вони й справдi блукають!), очерети  ж  i  лози,
трави й верби, обпившись бiлого диму, стають важкi й похмурi.  Не  лiтають
птахи, - в туманi страшно летiти, - хижий звiр забива?ться в нори, хiба що
злодiйкувато прошмигне хитра лисиця, пiдбере сонну качку  й  вернеться  по
власних слiдах, та одинокий прибиш-комишник прича?вся з ножем  при  глухiй
стежинi. Туман - то його  брат.  Ось  яка  вона,  воля,  -  гливко  хлипа?
сухотними грудьми холодний туман,  це  на  не?  повзе  з  гнило?  Скарбно?
бобонна чума, це ?? втопкують, вбивають в болото колючi  осiннi  дощi.  Не
заздри козаковi, нуждепниц хлопе з  тепло?  печi,  ти  натiпався  гарячого
борщу, зарив на печi у гаряче просо ноги й  спиш  до  завтрашнього  ранку,
поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На пiч не залiтають кулi,  i
низенька стеля халупи не дозволя?  зловорожцю  махнути  шаблею  над  тво?ю
головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди, тут воля  червону  крiвцю
кружля?. Йди сюди, коли життя тобi як понюх табаки,  коли  люта  ненависть
роздира? груди згiрш од сухот,  коли  серце  розпеклося,  неначе  гарматне
ядро, i злiсть зсоталася пiд горлом в тугий клубок, страшнiший  за  чумний
бобон. Сто вiкiв ти в неволi, одначе й неволя бува? теплою та  вiльною,  а
воля холодною i  голодною.  Може,  ти  скажеш,  що  орлам  теж  холодно  у
високостi, одначе вони не чiпляються черевами за линючi очеретянi мiтелицi
i не в'ють гнiзда по темних печерах! Подумай i примiрся, прислухайся: чи ж
орлине серце б'?ться в тво?х грудях?!
   По цих думках у Лаврiновiй головi з'явля?ться ще одна - полиша? Великий
Луг не на вiк. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зiв'? гнiздо... Сiрко  теж
ма? сво? обiйстя i дiти. I вiн по кiлькох роках плистиме по отих  зарiчках
до сивого Днiпра. Вiн йому нiби батько.
   Днiпро  тiльки  вгаду?ться  за  яворами  та  вербами  по  зеленiй  пiнi
верболозiв, а довкола плавнi, як море. Од Днiпра до Сiчi приступа? широкий
Павлюк-Днiпрнще, у вербах та осокорах - не широка, але повновода  Скарбна,
з правого боку сiчового пiвострова, схожого на качиний нiс, дрiма? лiнивий
Прогнiй, з лiвого розлився озером Чортомлик,  котрий  несе  сво?  води  iз
степiв. Синi рiчки-протоки поп'ялися по днiпровiй долинi - то  таки  мовби
жили на натрудженiй руцi.  В  тому  мiсцi,  де  Чортомлик  обiйма?ться  зi
Скарбною, з води стримить чорне камiння. Для  сiчових  хлопчакiв  то  була
небезпечна п захоплююча забавка - проплисти кручi?ю помiж порогiв.
   В лiву й у праву руку од Сiчi  рiчки  й  зарiчки,  допливи  та  затоки,
плавнi та плавнi - вся Вiйськова  Скарбниця,  у  якiй  не  добере  ладу  й
болотяний дiдько (то ж вiн плаче на плесах темними  ночами),  а  запорожцi
таки добирають. Може, не всi, а тi острови  Лаврiновi  теж  знанi,  й  вiн
вiдшуку? очима Вiльнi Води, Бiлозерський лиман  -  ганяв  по  них  дуба  з
отаманом на рибнi промисли, на сiнокоси, на пота?мнi острови, де запорожцi
роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа  розпросторилась  по
всiй Вiйськовiй Скарбницi, нiби  одiрвалася  й  полинула,  а  вiн  лишився
мертвий i нiмий. I хоч допiру в нiй витинали веселi бубни,  жура  огорнула
серце. Й почував гострi докори совiстi, бо ж обдурив i отамана, i  рiдного
дядька. Сiрко послав його, щоби одвiдав Мокiя Сироватку i  або  лишився  в
Тавинськiи залозi, або вернувся з Сироваткою на  Сiч.  Вволив  його  давн?
бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька  татарина,  походити  з
командою на Буг.
   Козаки оглядалися на сiчову церкву, знiмали шапки,  хрестилися,  Лаврiн
також перехрестився щиро, iз зiтханням,  аж  запечалилось  серце.  Смутком
вiяло i вiд старого козацького кладовища, яке  поминали.  Воно  лежало  на
горбi над днiпровою долиною. Хрести  стояли  високi,  опасистi,  дубовi  i
ясеновi,  стемнiлi  вiд  дощiв,  чимало  помiж  них  камiнних  -   значним
товаришам. На них списанi ратнi дiла покiйних.
   Лаврiн любив бродити  по  кладовищу,  читати  посiченi  дощами  написи.
Молодостi кортить погратися думкою  про  смерть,  бо  зда?ться  сама  собi
безкiнечною, i душа вiдчува? спраг життя, але й може примiрятись до чогось
вiчного, великого. Вiн же тут бiльше, не ходитиме.
   Нi, Лаврiн таки не повернеться на Сiч. Нi  з  дядьком,  нi  сам.  Нехай
простить йому товариство i пресвята богородиця,  що  одкида?ться  отако  -
пота?мно - й проща?ться з козацтвом. Але ж хiба вiн винуватий!  Серце  ма?
свою волю. Все обернулося так незвично, так шалено, вiн ледве  йняв  вiри,
що все це сталося з ним, Лаврiном Перехрестом, який сподiвався на  Сiчi  й
вiк звiкувати, кохався в зелених плавнях, гарних  конях,  а  ще  бiльше  в
сумовитих вечорових спiвах  над  Чортомликом,  дзвiнких  сiчових  музиках,
мудрих розповiдях кошового отамана. Сiч йому була всеньким свiтом, i тепер
нiби виходив iз цього свiту в iнший, i те бентежило, ба навiть лякало.
   Стало так сумно, що вiн трохи не заплакав. Коротким i сумним було  його
прощання з кошовим. Чи то отамановi провiщало щось серце, чи вичитав  щось
у Лаврiнових очах, покошлав руками чорнi, з поодинокими  рудими,  сторчма,
волосинами брови, подивився йому просто в очi.
   - У широкi свiти ?деш... Iншi там мiрки i життя iнше. Не  таке,  як  на
Сiчi. Живи, хлопче, повним серцем. Чесно живи, але не дрiбно. - (Лаврiновi
здалося, що кошовий щось зна?, i вiн знiтився). - Вдивляйся у свiт пильно.
На всi груди дихай. - Вiн помовчав i поклав йому на плече  руку.  -  I  не
барися. Як забарились мо? сини.
   Незвична була Лаврiновi та ласка кошового, хоч давно почував себе мовби
Сiрковим сином. I те, що отамановi сини  погинули,  а  вiн  ?де  назустрiч
сво?му щастю, обпiкало докорами серце. "Прости, отамане. Але ж ти теж  мав
синiв", - попрощався в мислях - вельми розсудливо, доросло, бо пригадалося
йому, що сам кошовий, коли  якось  повели  вони  мову  про  широкий  свiт,
несподiвано для Лаврiна сказав: "Ти ще взна?ш, що це таке.  Ти  ще  по?деш
туди". Лаврiн здивувався, Лаврiн засмiявся, що аж сльози набiгли на очi, й
вiн гаряче заперечив: "Я не по?ду. Я буду з тобою завжди". А у  вiдповiдь:
"По?деш. Обов'язково по?деш. Мусиш ?хати. - Помовчав i додав: -  Не  знаю,
чи зрозумi?ш ти мене... Я сам помилявся... Гiрко помилявся, коли думав, що
вiнець життя нашого - отут. А хто ж посi?  жито,  хто  посадить  сад,  хто
розкаже  дiтям  казку?  Правдиву  казку...  Про  козака   i   турка,   про
Iвасика-Телесика. Нашу казку. Будь-яка iнша - буде  не  така.  I  жито,  i
вишня... Навiть увiткнута в найкращу землю шабля, скiльки ??  не  поливай,
не забруньку?. А земля наша, нарiд наш - iз  жита  i  вишень.  Жито  -  бо
життя. Та й не можна жити тiльки однi?ю ненавистю. То  страшнi  люди,  якi
живуть тiльки нею. Жити треба любов'ю".
   Це було трохи бiльше року тому, Лаврiн тодi не зрозумiв з Сiрково? мови
угодного слова. Себто не прийняв у серце. Аж тепер обiзвалися .  отамановi
слова, й Лаврiн здивувався, що Сiрко так прозрiв його життя. Вiн тiльки не
мiг прозрiти моменту, коли  вони  проростуть.  Власне,  Лаврiн  мiг  би  й
сказати отамановi про свiй намiр i хотiв сказати, але промовчав, бо не  до
кiнця вiрив у сво? щастя, чогось соромився та й взагалi  був  стриманий  у
почуттях. I ось тепер туга оповила  душу,  коли  б  мiг,  розрубав  би  ??
навпiл, одну половинку залишив тут, а другу взяв iз собою.
   Ще  раз  обвiв  поглядом  сiчовий  городок,  гамiрний  крам-базар   над
Чортомликом, i зiр йому заслало прозорим туманцем. Але  то  вже  було,  як
остання хмаринка над свiтлим  обрi?м.  Йому  й  справдi  враз  заяснiло  в
головi, зашумувала в грудях радiсть близько?, жадано? стрiчi, вiн  гукнув,
свиснув, зiрвав коня, й закалатали, заграли  пiд  дрiбний  перестук  копит
срiбнi дзвони. Лаврiн  заграв  конем,  якому  передався  радiсний  настрiй
господаря, й вiн  тягнув  на  себе  повiддя,  покусував  блискучi  сталевi
вудила, лебедем вигинав шию. Рихтiла  дорога,  стовпом  вставала  попереду
кушпеля од Залоги, й була вона  золота,  а  думка  давно  обiгнала  загiн,
помчала туди, куди летiв помислами. Вже не помiтив,  як  його  кiнь  знову
перейшов на рись, а далi пiшов стопою. Уздовж попруги, що в'?лася в  коня,
проступила бiла пiна.
   Останнi днi в очу стояло одне й те ж видиво,  хоч  береги  були  рiзнi,
щоразу iншi, а плин води, смертельна борня - тi самi, й так  само  гаряче,
аж  проймала  дрож,  било  серце,  й  переслiдували  тi  ж  самi  страх  i
бентежнiсть.
   Там справдi були береги i рiчка. Називалась вона Суха Тьма.  I  молодий
рябий  перевiзник  на  човнi,  й  гурт  по-святковому  вдягнених   дiвчат.
Перевiзник правив з них не дорого - по одному поцiлунку, тiльки  жодна  не
хотiла давати то? плати. Може, що при  гуртi.  Бо  Перевiзник  був  хоч  i
рябий, але гарний. Саме тодi й нагодився Лаврiн.
   - Гей, котра не забо?ться, перевезу задаром, - гукнув i заграв конем но
зеленому березi. На серцi було вогнисте - свiт би перевернув.
   Що з ним сталися, де в нього взялася отака смiливiсть, вiн i  потiм  не
мiг сказати. Вирвалася з душi якась гаряча сила, крутонула  ним,  понесла.
То була жарка й соромлива хвиля. Не мiг у тому нiкому признатися, але йому
часто снилися дiвчата. Снилися нiжно i соромiт-но, i вiн качався на лавi й
часом до ранку не мiг склепити повiки. Не знав, як  одвести  ту  ману,  не
було з ким порадитися, а молоденький попик, якому  вiдкрився  на  сповiдi,
чомусь засмiявся i наказав тричi читати на нiч "Богородицю".  Читав  -  не
допомагало. А якось приснилася сама богородиця, але так, що  потiм  боявся
звести в церквi очi на святу iкону. Тодi  спогадував  бiлу  поторочу,  яку
колись здибав уночi над Днiпром. То  блукав  у  сподньому  молодий  козак.
Доведений парубочим голодом  до  нестями,  шукав  русалок.  Нехай  котрась
залоскоче, затягне у вир, але спочатку полюбить.  Та  звiдки  тут  взятися
Русалкам, думав Лаврiн. Хiба можуть вони переплисти через пороги.  Мабуть,
можуть. Бо козак не вернувся в курiнь. Чи таки знайшов русалку, чи  здибав
його болотяний. Парубок той довго увижався Лаврiновi.
   Дiвчата  спiдлоба  зиркали  на  довговидого,  зугарного  запорожця,  що
гарцював на свiтло-бурому конi, хихотiли. Розгарячiлий  ?здою,  розпашiлий
козак був молодий, як барвiнок, i вдатний  на  вроду.  Ледь  засiявся  над
верхньою губою вус, чисте лице, чистi великi  очi,  що  шукали  дiвочих  i
втiкали од них. Ще й темно-русий  чуб  з-пiд  малиново?  шапки.  Й  голуба
стрiчка в комiрi сорочки. Ох  же  й  безсоромнi  цi  запорожцi...  Смалять
халяви до кожно? дiвчини. А залишиться такий з дiвчиною наодинцi, червонi?
й за?ка?ться, не може здобутися на слово. Вабить  до  них  дiвчат,  хоч  i
остерiгаються  поговору.  Авжеж,  запорожець  -  то  вже  поговiр.   Лiпше
триматися од них подалi.
   I враз з гурту виступила одна - чорнява, вогнеока, з родимкою над лiвою
бровою. Лаврiновi чомусь найперше впала в око та родима цятка. А  пiд  нею
кругла, дугою, брова; а вже потiм рiшуче стисненi червонi-червонi вуста  й
викличне випнуте гостреньке пiдборiддя. Й чорна, рвiйно закинута за  плечi
коса. Дiвчина смiливо подала  руку,  вiн  попустив  лiве  стремено,  легко
пiдхопив ?? i посадовив поперед  себе.  Бачив  ??  смагляву  щоку,  крайок
нiжного вуха, чув ?? дихання  й  хвилювався  страшенно.  Ще  ж  нiколи  не
пригортався до дiвчини. Здурiти можна!
   Лаврiн не знав броду, посеред рiчки вода сягнула коневi по шию, дiвчина
пiдтисла ноги, ?? картата плахта розкрилася, черкала крилом води, й бiлiла
смужка сорочки, й бiлiли ноги, а Лаврiновi страх стискував серце, що зараз
вода зiб'? коня й понесе на чорнi корчi. Дiвчина не кричала, тiльки  мiцно
обхопила рукою його руку, але вiн боявся, що випустить  повiддя,  бо  вони
мимоволi натягували ?х. Щось гукали дiвчата, кинувся перевiзник, але  кiнь
винiс ?х на берег, i, перш нiж  Лаврiн  опам'ятався,  дiвчина  скочила  на
траву. Лаврiн сидiв у сiдлi, паленiв од сво?? смiливостi. Вперше  у  життi
обiймав дiвчину.  Вчинив  по-запорозьки,  власне,  оцей  його  рiшенець  i
прийшов iз розповiдей козакiв-джигунiв, а тепер парубок неначе  скам'янiв,
не знав, що сказати. Тим часом через рiчку гнав човна  з  дiвчатами  рябий
перевiзник, - Лаврiн, мабуть, збив цiну, - i чорнява  дiвчина  побiгла  ?м
навстрiч.
   - Може, пiдвезти далi, - пробурмотiв,  хоч  i  розумiв,  що  каже  щось
безглузде: яка дiвчина захоче, щоб ?? вiз у сiдлi додому козак.
   Дiвчина на мить оглянулась, блиснула очима. Вони були чорно-синi, в них
чорнiли iскорки смiху:
   - Тверде в тебе, козаче, сiдло, й не вмi?ш ти обiйматись, якби сама  не
трималась, упала б у воду.
   Вiн спаленiв ще дужче й так i не наважився  запитати,  як  ??  звати  й
звiдки вона. Й потiм шкодував вельми, адже коли ще попаде в цi кра?.
   А дiвчина запала в серце. Весь день не знаходив собi мiсця, двiчi бiгав
конем на Суху Тьму, хоч знав, що там ?? нема;  й  не  мiг  заснути  -  нiч
перетлiла в очах, як мокрий курай. "Тверде в тебе,  козаче,  сiдло,  й  не
вмi?ш ти обiйматися...". Сiдло як сiдло, ще й з  ремiнними  китицями  бiля
стремен, а от обiйматися...
   Ворочався на твердому сiнниковi в прикомiрку  на  за?жджому  дворi,  де
пахло мишами й ремiнною збру?ю, а десь витинала скрипка та торохтiв бубон.
   Там танцювали хлопцi та дiвчата.
   Вiдтак зовсiм недалечке  прокотився  дiвочий  скрик,  вiн  був  жаский,
грайливий,  закличний.  Смiх  лоскотнув  по  серцю.  Лаврiн   вiдчув,   як
наструнилось його тiло й як затремтiло йому в грудях.
   Щось дивне ко?лось з ним. Збагнув це, коли вийшов з комори.  Бо  й  нiч
була не така, як тi, що знав ранiше. Цвiла пiд коморою вишня, вона була  в
срiблястiй росi й дурманила нiжним пахом голову. Лаврiновi  ще  нiколи  не
пахнув так цвiт. Й не лоскотав так серце дiвочий  смiх.  Вiн  аж  дратував
його. Чомусь не хотiв, щоб то смiялася ота дiвчина... А  сам  слухав  смiх
жадiбно, зата?но-гаряче, нiби аж iз злiстю.  Тiло  йому  ломила  дивовижна
кволiсть, вiн потягся, аж хруснуло в суглобах, дивився на  вишню,  дивився
на зорi й чудувався, що нiколи ще так  не  бачив  ?х.  Цвiла  вишня,  цвiв
барвiнок, цвiли зорi... була б у землi шабля - й вона б зацвiла. В  кожно?
людини наста? отой час, коли серце розкрива?ться, як квiтка,  i  вся  вона
ста? спрагла й напружена, тiльки не  помiча?  того.  Спрагла,  як  весняна
рiлля на зерно. Ледве впало в рiллю - i вже проклюнулося.  Закрутила  його
Суха Тьма, й пропав, як би сказали на Сiчi, козак для товариства  на  вiки
вiчнi.
   ...У задушливiй свiтличцi за?жджого двору, закусивши  зубами  вишиваний
рубчик сорочки, гарячими, чорними очима дивився в пiтьму.
   Лаврiн таки зустрiв ту дiвчину.  Другого  дня  на  ярмарку  -  виходив,
вибiгав i таки знайшов. Й уже був смiливiший. Смiливостi додала йому  нiч.
Вiн не пам'ятав, як сталося, що вони з Килiяною загубилися од гурту  iнших
дiвчат i пiшли вдвох через живий ярмарковий вир. Який то був ярмарок!  Вiн
шумiв йому в головi. Уперше бачив стiльки чужоземного  люду,  й  коней,  i
краму.  Юхтовий  ряд,  гончарний  ряд,  житнiй  ряд,  тютюн  роменський  i
нiжинський, а також заморський - паками в рогожах, збруя оберемками, плуги
i борони рядами. А гомону, а галасу, а божби - нiде так часто i  щиро,  не
помiчаючи власно? брехнi, не божаться,  як  на  ярмарку.  Ярмарок-ярманок!
Ярмарок-шарварок. Дiвчина шастала помiж рядiв, як ласка, все ??  цiкавило,
до всього мала дiло. Лаврiновi в очу миготiла золота  i  срiбна  парча,  й
сiдла, i гнуздечки, й французькi  рушницi,  й  нiмецькi  сукна,  й  кованi
залiзом скринi, й хустки в'язками,  а  над  усiм  тим  -  дзвони,  дзвони,
дзвони. ?х разом iз срiбним передзвоном продавали молодi русявi дзвонарi з
Московщини; загледiвши Килiяну, закалатали так, що  Лаврiновi  аж  заклало
вуха. А в дальнiх рядах,  куди  кiлька  разiв  заводила  його  Килiяна,  -
фiнiки, фiги, родзинки, горiхи,  сливи,  турецький  тютюн,  грецьке  мило,
заморськi  вина.  Червоний  перець  низками,  якийсь  молодий   чорновусий
подолянин повiсив одну з них Килiянi на шию задарма.
   Килiяна, що виростала на хуторi, дивилася на все  з  якоюсь  пожадливою
цiкавiстю, штовхалася помiж  людей  безбоязно  й  настирливо,  немов  була
певна, що купцi привезли це все показати саме ?й. 1 належати все  це  мало
тiльки ?й, а вiн сам, Лаврiн, приставлений до не? за пахолка. ??  червона,
у синю квiтку хустка весь  час  майорiла  попереду.  Бiгала  швидко  й  не
втомлювалась.  Тiльки  груди  ходили  поривно,  й  тодi  на  них   хвилями
перелизалося намисто, а Лаврiновi кортiло  зiбрати  його  в  жменю.  Гарне
намисто було в Килiяни. I гарнi очi. Тiльки дуже чорнi.  I  в  них  горiла
пристрасть, про яку не здогадувалися нi вiн, нi вона. Пiд ринковою стiною,
де рядком  стояли  шинки  та  брагарнi,  а  в  полотнянiй  ятцi  продавали
розбавлену малиновим соком воду, перепинив ?м шлях пiснею кобзар у темному
од дощiв солом'яному брилi. Кобзар був слiпий па одне око, а другим  бачив
за дво?, воно злодiйкувато жеврiло пiд кущистою бровою ii ухопило  Лаврiна
з Килiяною. I то таки ?м заспiвав темний линем, одноокий кобзар, та  пiсня
чимось була й люба i не  люба  Лаврiнозi,  бо  ?днала  ?х  з  Килiяною,  а
закiнчувалася погано. Одначе всi кобзарськi пiснi мають нещасливий кiнець.
Гарно грав кобзар, проникливо, ще й  завзято  (шинкар  пiднiс  йому  добру
чарку, щоб довше сидiв пiд його яткою), дзвенiла й  плакала  многострунна,
одшумiла вона десь у  полi  вербою,  одгойдала  пташинi  гнiзда,  а  тепер
гойдала гарячi серця:

   "Де ж ти, мiй милий, ви?жджа?ш,
   Що ж ти мене, молодую, покида?ш".
   "По чiм же ти мене пiзнала,
   Що ти менi всю правду сказала?"
   "Рано вста?ш, коня напува?ш,
   Частенько коням обрiк дакш,
   В сiни iдеш - сiделка шука?ш,
   До хати iдеш - дитину колишеш.
   Люляй, люляй, дитино малая,
   Зосталася мати молодая!
   Вернися ж ти, мiй миленький, вернися.
   Курено? горiлки напийся!"
   "Не вернуся, мила, не вернуся -
   Я в дорозi сиро? нап'юся".

   Лаврiн кинув на полотняну торбу кiлька мiдякiв i  кiнець  пiснi  слухав
уже зоддалiк:

   "А хто ж тобi, мiй миленький, постiльку постеле?"
   "В чистiм полi травиця шовкова -
   То для мене постелька готова".
   "А хто ж, мiй миленький, могилу тобi оплаче?"
   "В чистiм полi чорний ворон кряче,
   То ж вiн менi могилку оплаче".

   Килiяна не взяла до серця тi?? пiснi, вона, зда?ться, й не слухала ??,
а Лаврiновi вона якийсь час каламутила думку ("То вiн,  клятий,  отако  iз
заздростi"), i горiла в пам'ятi жарина ворохобного  ока,  а  потiм  жарина
погасла i пiсня теж. Iншi пiснi, iншi думки затоптали ?х.
   Лаврiн не розлучався з Килiяною до самого вечора. Вона водила  його  по
базару, а вiн ходив слiдом, ?? вабили коштовнi речi, вабило  золото,  вона
торгувалася, хоч нiчого не купляла, а вiн насторожено позирав, щоб хто  не
покривдив ??. Одначе вона була  не  з  тих,  кого  можна  покривдити.  Вiн
милувався дiвчиною, ?? легкою поставою, усмiшкою, довгою-предовгою  косою,
стро?м. I дивувався, що ? на свiтi  отаке  чудо.  Зодягнена  Килiяна  була
пишно: керсетка зi штофу, морева запаска, козловi, укра?нським ладом  шитi
чобiтки. Той одяг присмутив козака. За  Килiяною  -  значний  батькiвський
статок. А в нього, що на плечах, - оце все. Колись не думав  про  те.  Мав
ложку на шовковiй шворцi, мав нiж на металевiм  ланцюжку  -  й  того  було
досить. Мав охайне, навiть ошатне, вбрання. Може, воно й  завело  в  оману
Килiяну? Амарантовий жупан, са?товi штани, шитi  нiмецьким  ладом  шевровi
чоботи.  Продав  ?х  йому  Гук,  пiдписар,  сподобалися   вони   Лаврiновi
мелодiйним, захованим у закаблуки подзвоном. Першi днi не мiг наслухатися,
ховався у прикомiрку,  ходив  i  слухав.  Поки  одного  разу  не  розбудив
кошового,  що  прилiг  перепочити   пiсля   обiду,   й   той   пригрознвся
повiдрубувати закаблуки. Ще мав при боцi  шаблю  в  золочених  пiхвах,  ??
торiк подарував отаман - сповнилося двадцять лiт. Сам Сiрко  носив  просту
шаблю добро? сталi. Й тепер козак пригадав, що за?жджий варшавський купець
давав на Сiчi за оцю шаблю вiсiм карбованцiв. Удвiчi  бiльше,  нiж  кошту?
добрий кiнь. Отже, вiн ма? пару гарних коней. Ця думка  трохи  привесслила
козака, й вiн уже не сурмонив брови, майже весело  подивився  на  дядькiв,
якi сидiли пiд возами, що на них лежали мiшки з  житом,  i  пiдвечiркували
салом. Дасть бог, i вiн колись отак само  вивезе  на  базар  власне  жито.
Назустрiч Лаврiновi й Килiянi йшли лавою  парубки,  хотiли  взяти  в  лаву
Килiяну, але  побачили  запорожця  -  розступилися.  Килiяна  блиснула  на
Лаврiна чорнющими очима, в яких змигнули вдоволення i маленький захват,  а
Лаврiновi в  душi  прокотилися  солодкi  горошинки  погорди,  й  ще  дужче
посолодив ?? Килiянин погляд. Одначе друга лава таки взяла ?х у полон:  на
вигонi дiтлашня гралась у вовчка - "ходить баба по бору, по  бору  та  рве
зiлля лободу,  лободу",  й  Килiяна  опинилася  в  колi,  а  Лаврiн  мусив
перекинутись у вовчка, од чого обо? зовсiм розвеселилися й на  якийсь  час
стали дiтьми. Одначе по хвилi Лаврiновi той веселий  настрiй  розвiявся  -
чомусь згадалося власне старцiвське дитинство, та й побачив дiвчинку,  яка
стояла бiля ятки з хустками i стрiчками й великими сумними очима  дивилася
на барвисте ма?во. Дiвчинка була боса, в лихiй сорочинi i не могла одвести
од стрiчок очi. Грудаста крамарка у бiлiй  свитi  кидала  на  не?  недобрi
позирки. Лаврiновi стиснулося з болю серце, й  вiн  несподiвано  для  себе
дiстав з кишенi маленький тхорик з грiшми й купив аж двi стрiчки - червону
й зелену - i подарував  дiвчинцi.  Та  засмiялася  од  щастя  й  пiдстриба
побiгла через майдан. Килiянинi очi зайнялися ласкавим вогнем. Лаврiн у цю
мить сподобався ?й найдужче. Осмiливiвши, вiн i Килiянi купив  у  веселого
носатого грека атласну стрiчку iз  золотим  карбованцем  (стратив  на  не?
майже всi грошi, якi мав), подав дiвчинi, й вона почепила ?? на шию поверх
коралового намиста. Й дивилася на нього щиро й трохи  лукаво  чорно-синiми
дикуватими очима, такими темними, аж щем брав Лаврiна за душу. Вона знала,
що гарна, що чару? Лаврiна, i не тiльки його. ?й було при?мно, що ??  чари
дiяли  на  цього  козака.  Вона  хвилювалася  сама  й  дратувала  парубка,
втiшалася  сво?ю  владою  над  ним,  молодiстю,  дикiстю,  яку  хтось  мав
перейняти. I неначе казала Лаврiновi - переймай.
   - А правда, що запорожцi на паску христосуються з жабами? -  запитувала
вдавано на?вно й трохи  пiдступно.  Вiн  здогадувався,  що  вона  навмисне
драту? його, й вiдповiдав улад:
   - А чого ж... Якщо жаба чорноброва...
   - А правда, що вони дiвчат викрадають?
   - А ти б як хотiла? - знайшовся вiн i цього разу...
   - Я?.. - Вона на мить розгубилася, а тодi стрельнула  довгимi?  списами
вiй. - Я думаю, що бува? навпаки, - й сховалася за яткою. I коли вiн оббiг
ятку з другого боку та виглянув з-за рогу, то побачив, що  Килiяна  сто?ть
бiля стiни i погладжу? на грудях подаровану ним стрiчку. I так йому  стало
гарно, так святково на душi, що вiн аж не повiрив у сво? щастя. Дивився на
дiвчину, i йому яснiло на душi, а потiм уловив себе на тому й нахмурився.
   Настав вечiр, i на майданi блимали тисячi  свiчок.  Вонплюлум'янiли  на
тинах, на рогах волiв, на пiднятих угору голоблях. Найбiльше ?х блискотiло
на високому крислатому дубi бiля ветхо? дерев'яно? церкви.  Парубки  брали
свiчки з рук дiвчат, лiзли на дуба й прилiплювали  ?х  на  вiття.  Весело,
легко стало Лаврiновi. Й щось  розпростувалось  у  грудях.  Огортав  очима
дiвочий стан, а обiйнятi? не зважувався. Вiн узяв iз ?? рук товсту-воскову
свiчку, одчепив i подав дiвчинi шаблю й полiз на дуба. Брався вище й вище,
вже гiлка була, як голобля, вже почала гнутись i потрiскувати, гарячий лiй
збiгав по лiвiй руцi, а вiн все лiз i лiз.  Подивився  .вниз,  а  по  всiй
слободi вогнiв-вогнiв розсипано. На зводах журавлiв, на дишлях, в руках  у
хлопцiв i дiвчат. Вiн таки  прилiпив  Килiянину  свiчку  найвище.  Дiвчина
стояла  внизу,  пишалася  тим  вогником,  що  горiв  над  усiма,  пишалася
коштовною шаблею, яку слобiдськi хлопцi просили подержати в руках.
   Та свiчка свiтила ?м обом - Килiянi й Лаврiновi,  вона  горiла  в  його
душi другого й третього дня, не погасла й через  мiсяць.  Згадував  ??  (i
щось засвiчувалося в грудях) погордливо стиснутi  вуста,  й  бiлу,  вишиту
широким квiтом сорочку, й золотий  карбованець  на  атласнiй  стрiчцi.  Та
свiчка освiтила ?хню любов.
   Як верталися до корчми, пристояли пiд вербами над Сiльницею.
   Обо? мовчали, чи набалакавшись за день, чи од яко?сь несподiвано? тишi,
що оступила ?х, чи од яко?сь думки. Стояли, поспиравшись на  вербу,  внизу
жебонiла рiчка, над головами шелестiло листя. Дiвчина  кидала  на  Лаврiна
короткi позирки, вiдводила очi, й тодi в них спалахувало мiсячне сяйво. ?х
обох забрало в полон тремке хвилювання, й що довше вони отако  стояли,  то
дужче воно  наростало.  Духмяно  пахла  нiч  -  степом,  кiнською  збру?ю.
Загадковою  Сiччю  пахнув  дiвцi  парубок  (вона  ще   не   знала   запаху
парубоцького тiла, вдихала його  спрагло  i  з  острахом),  а  сама  пахла
любистком, у якому ранком змила коси.
   Лаврiн почував дивний трепет, вiн  боявся  доторкнутися  до  Килiяни  й
тiльки дивився на не? широко розплющеними очима.  Мабуть,  так  дiялося  з
ними ще й через те, що обо? - не крученi вечорницями, грищами з цiлунками,
сутiнками хати, коли парубки  гасять  скiпку  й  потемки  ловлять  дiвчат.
Лаврiна хвилювали найменшi доторки  до  дiвчини.  Дiткався  як  до  чогось
недосяжного i водночас... приступного й жагучого. Лаврiн здивувався самому
собi, тому, що дiялося з  ним..  Все  сталося  дуже  швидко.  Мабуть,  цей
ярмарок, цi  стрiчки,  цi  вогнi  освiтили  серце.  Бачив,  що  й  дiвчина
почува?ться так само, й це хвилювало подвiйно. Нi,  вiн  не  пускав  думку
дуже  далеко,  просто  крутилася  голова  i  йшов  обертом  свiт.  Раптово
простягнув руку, ?хнi пальцi переплелися й були гарячi, i вона  висмикнула
сво?, i пошкодувала на те, й хотiла, щоб вiн взяв ?? руку знову. А  Лаврiн
геть осмiлiв (такого йому й не снилося). I його  рука  обережно  лягла  на
Килiянин стан. Вiн повернувся до дiвчини грудьми й вiдчув на сво?й щоцi ??
гарячий подих, несамохiть притулився мiцнiше, пригорнулася  й  Килiяна,  а
тодi рвонулася щосили, сказала: - Хочеш знову зi мною брести через  рiчку?
Може, ти водяний? Ну, я пiшла, - мовила, i Лаврiн злякався. Подумав -  оце
вона пiде й вiн ?? нiколи не побачить.
   - А завтра ти вийдеш?
   Вона бачила його хвилювання, вiдчувала свою владу над ним - владу сво??
краси, i то ?? при?мно бентежило.
   - Вийду, -сказала якомога спокiйнiше i в ту мить сама захвилювалася:  а
що, як вiн зляка?ться ?? холодностi  й  не  вийде.  Поспiшливо  додала:  -
Аякже!
   Й побiгла.
   Вiн залишився сам. Його всього переповнило ?? смiхом, ?? голосом,  куди
не повертав голову, йому з пiтьми свiтилися ?? очi. В грудях йому  солодко
млiло, тiло стало легке, у ньому бурхала  сила,  й,  не  знаючи,  куди  ??
подiти, вийняв шаблю, кресонув по довгiй гiлцi, що нависла-над  водою,  аж
зелений вихор знявся. Гiлка впала у  воду,  обкрутилася  кiлька  разiв  на
мiсцi та й попливла за течi?ю.
   А десь на Сiльницi дужi парубоцькi голоси виводили:

   ...Там стояла дiвчина,
   Там стояла дiвчина...

   Почув Лаврiн ту пiсню й собi зненацька заспiвав, хоч не спiвав

   Цвiт калини ламала,
   Цвiт калини ламала...

   I вербовi сльози тремтiли на кiнчику шаблi, яку чомусь i досi не сховав
до надiлкiв.
   А потiм йому стало шкода покалiчено? верби, вiн аж  стенувся  душею.  Й
побачив, яка вона гарна, й замилувався молодою вишенькою, Що  квiтла  бiля
тину, а над нею сходив золоторогий мiсяць. Ну  просто.;.  просто  бери  та
малюй. I вербу, й  вишеньку  i...  дiвчину  Килiяну  бiля  них,  всi  вони
вельми-вельми гарнi... можна б намалювати й себе, але  вже  десь  далi.  Й
замло?ло Лаврiновi вiд то? краси серце, й захвилювалося воно, й огорнулося
сумовитою журбою.
   Через те, що Сiрко з Лаврiном при?хали, коли ярмарок вже був у розповнi
i всi малi свiтлицi в корчмах були зайнятi, хазя?н корчми  постелив  ?м  у
прикомiрку, який тримав на крайнiй випадок. Там стояли двi лави i  стiл  i
висiла iкона, але в кутку лежали мiшки з пашнею,  и  висiло  на  жердцi  з
десяток вичинених'пiд хром шкур, якi й тхнули, i пахли воднораз.  А  також
стояли двi величезнi кованi скринi, а в них  -  вовна  у  рунах,  сукна  й
полотна, а може, й грошi - лише кошового одважився пустити господар  у  те
царство. Перед iконою чадiла лампада, вони не гасили ??  всю  нiч.  Одначе
поснули не одразу. В шинку при  корчмi  гуляли  гостi,  i  хоч  шинкарська
половина за глухою стiною - гомiн звiдти долiтав добрячий, та й  спати  не
хотiлося. Лаврiн розглядався по кiмнатi-коморi, а сам щось мугикав, а тодi
нагнувся до вiконця, яке заступила чорна, мов безодня, нiч, i  вдавав,  що
дивиться в не?, а насправдi видивлявся сво?  обличчя,  покладене  на  скло
свiтлом лампади. Сiрко сiв на лаву, помацав, чи не м'яко вистелене ложе, й
сказав, нiби помiж iншим, одначе заломлюючи брову:
   - Щось пiд тобою, Лаврiне, земля смi?ться.
   - Як то? - не втямив джура.
   - А просто. Так i тьохка?. I пика твоя  посмiха?ться  у  вiкнi.  Чи  не
капшук з червiнцями знайшов?
   - Та... - одхитнувся од вiкна Лаврiн. - Ярмарок гарний.
   - А може, щось на ярмарку? Воно й пора. Я в тво? роки дiвчат лоскотав.
   Лаврiн почервонiв. Про все вони балакали з  кошовим,  через  одне  сито
пересiвали свiт, але були зернини, яких в сито досi не кидали. Iнодi Сiрко
й  зачепить  якимось  словом  джурине  парубкування,   покепку?,   а   той
сфрасу?ться та й замовкне. А зараз i Лаврiновi мовби  iсковзнула  з  серця
крига, там одкрилися плеса чистi й глибокi, веселi й манливi.
   - I багатьох залоскотали? - запитав майже нахабно.
   Сiрко здивувався, аж йому впала брова.
   - Та було трохи. А що, - знову скинув бровою, i обличчя  його  прибрало
вигляду мовби й урочистого, а трохи й хитрого. - Справимо тобi жупанок,  i
повезу я тебе на один хутiр. Живе там удова, а в не? ? дочка.  Двi  дочки.
Ну, одна мала ще. А старша... Дiвка гарна i пишна. ?й-бо. Неначе  пава.  I
роду гарного.
   - А я не хочу пави, - задьористо вiдказав Лаврiн.
   - Побачиш, то захочеш. - Лаврiн i далi не мiг розiбрати, кепку?  отаман
чи говорить насправжки. - Я сам женився на вдовинiй дочцi.
   - Тiтка Софiя удовенчиха?
   - Ага. Бiгало по сусiдству таке сонливе дiвча. А  я,  було,  при?ду  та
запитую: чого, мовляв, не ростеш. А собi й не гадки, що то ?й було кривдно
i що вона нишком закохалася в мене й молилася, щоб мене, дурного, не вбило
в якiй веремi?. Все ?? за дитину мав. Та якось при?хав, а  в  хату  -  ник
дiвка, чистiсiнько ласка, жару прийшла позичити. Я  й  не  впiзнав  ??.  I
довго з того дивував ще й смiявся.
   I, смiючись, закохався.
   - Бiдна чи багата була вдова?
   - Бiдна. У не? ще  три  отаких  яски-ласки  бiгало,  ще  й  безштанькiв
четверо. А це вдова багата. Я тебе, звичайно,  на  безвiк  тiй  челядi  не
оддам. Дiти з'являтимуться пiсля тво?х на?здiв. Це дiло нехитре.
   Лаврiн знову почервонiв i труснув чубом.
   - Ви так, батьку, наче про цапка...
   - Го-го-го-го, - зареготав Сiрко. - А хто ж ти такий ?? Дурний цапок.
   - Ну, батьку...
   - Гаразд, не гнiвайся, я жартую. Це ще не горить. Та й од сво?? долi не
втечеш. Я, бач, не втiк. Хоч залицявся й  до  козачок,  i  до  мiщанок,  i
навiть до татарки.
   - До поганки?
   - Чого ж, була вона дуже гарна. Така гарна... - Сiрко лiг на  лапу,  не
скидаючи чобiт, заклав руки пiд голову. - ?хав я iз застави й заблудився в
хуртовинi. Закрутила вона мене, завела в татарську сторону. Тодi зими були
лютi. I вже не знаю, чий бог звiв нас у тому смертельному безлюддi  -  мiй
чи ??. Арзи ?? звали, вона вийшла з юрт за вiвцями, яких погнало в степ, i
теж  заблудилася.  Зна?ш,  як  то  заблукатися  в  снiговицю?  Можна  день
крутитися бiля сво?? хати й не знайти ??. Злякалася вона дуже, як  виринув
я iз снiговицi. Упала в замет i  боговi  сво?му  молиться.  А  я  вже  сам
хитався, i кiнь мiй також. Поклав я у снiг вiвцi i коня поклав, забрав  ??
пiд кирею i лiг мiж конем i вiвцями.  I  нинi  пам'ятаю:  кiнь  мiй  важко
хропе, а вона тремтить. Як перележали першу хартуну, пiдвелися,  одтер  ??
горiлкою i сам розкутурхався, вона й знайшла дорогу до сво??  оселi.  Сама
жила, без чоловiка... Щастило менi, як бачиш, на вдiв. Бо вiк наш такий  -
кровi та вдiв. Смiлива була Арзи. То вона тiльки в першу мить злякалася. А
то ж сама в степу жила, розлаялася з родом-племенем  сво?м...  Горда  була
Арзи i гарна... Така гарна, бiльше нiколи тако? не бачив, хоч i  не  нашою
красою цвiла.  Тiльки  зуби  мала  темнi,  корiнням  якимось  степовим  ?х
стемнила - то в них теж красою вважа?ться.
   Лаврiн примостився на крайку  отаманово?  постелi,  принишк,  а  Сiрко,
замрiяний i схвильований, переживав усе в споминi знову:
   - Сама жила. Овечок десяток та стара кобила. Та дiток двiйко. Вони  теж
ледь не загинули в. ту хурiю, з кубел сво?х повилазили, матiр кликали. Я i
?х горiлкою повiдтирав. А тодi вiхола знову знялася, й мело  та  вило  два
тижнi.  Страшно  мело.  Тепер  таких  зим  нема?.  Тепер  зими  сирiтськi,
безснiжнi. А тодi позаносило всi  долини  й  балки,  можна  було  з  конем
провалитися на той свiт. I довелося менi чекати, поки снiг стужавi?...  Та
й не мiг я покинути Арзи - занедужала вона. Одпоював  ча?м  з  полином  та
звiробо?м, одхаючував ?? саму i дiтей ??. Вкипiла вона в мене... як куля в
живе тiло. Чи я в не?...
   Сiрко зiтхнув i замовк. По довгiй хвилi мовив:
   - Гарна була. I красою, i душею. Може б, я й  назавжди  залишився  там,
коли б... Коли б не бог та щоби тирса не текла в рiдну сторону. Поклявся ж
бо я захищати край свiй до скону. Та й жити без нього не мiг.  Як  i  вона
без свого. Тодi й спiзнав: усе можна збити докупи: нi  цi,  грошi,  навiть
притулити поле до поля, а двi батькiвщини в одну стулити не можна. I  двох
богiв в одного також.  То  страшно...  два  боги  пiд  одним  дахом.  Дво?
господарiв - i то не просто. Страшно i сумно. Але iнакше не жити...  Дiтей
?й порятував од вiрно? смертi. Татарчат дво?. I коня оддав.  А  сам  пiшки
пiшов у свою сторону... Татарчата плакали...
   Сiрко посмiхався, але в його очах стояв глухий смуток. Лаврiн зрозумiв:
вiн посмiха?ться, щоб приховати нiяковiсть. I не помилився. Бо в  наступну
мить Сiрко пружно пiдвiвся, тернув долонею щоку.
   - А може, й не було нiчого. Може, все те  менi  привидiлося...  Химерна
придибенцiя й бiльше нiчого. Треба була  менi  та  татарка,  як  i  я  ?й.
Пожартувала доля, пожартували ми  та  й  розiйшлися.  -  Почепив  на  цвях
шабельтас, кинув на лаву кунтуш. - I взагалi нiчого в ньому  свiтi  нема?,
крiм голоду, холоду й смертi. Вони владарюють, i ми у ?хньому законi.
   - Але ж... Нужда закон змiню?, - примружився Лаврiн.
   -  Змiню?...  людськi  закони.  А  владарю?  свiтом...  Чортзна-що  ним
владарю?. Iнодi - оце. - Грюкнув кулаком по кованiй скринi. - А найчастiше
любов. З нею спiзна?ш усе. I рай, i пекло... Менi й  досi  пахне  свiча  у
шлюбнiй кiмнатi. I пахне сад... I дитячi голiвоньки.  Вимитi  купай-зiллям
дитячi голiвоньки... i льолi дитячi. Без цього - людина не людина.
   - Та ж сiчовики...
   - Хiба всi ми з добра - сiчовики. Iнший, iнший закон  людського  життя.
Вiр менi, Лаврiне. Я спив його повну чару.  Хоч...  i  одвик  я  од  тепла
хатнього.
   Вони повкладалися голова до голови,  -  так  стояли  лави,  -  погасили
свiчку. Горiла  тiльки  лампада.  Спочатку  кiмната  провалилась  у  жовту
пiтьму, а потiм випливла з не? - набралося свiтла з  лампади.  Якийсь  час
лежали мовчки. Джура думав про кошового, кошовий -- про джуру. Гарно  йому
було про нього  думати,  гарно  усвiдомлювати,  що  ма?  при  собi  такого
вдатного хлопця. В Лаврiновi мовби впiзнавав себе.  Того,  колишнього,  не
розчарованого в життi i друзях, не обпаленого громами. Цi?? науки,  важко?
науки розчарувань, вiн Лаврiна вчити не буде. Бо ж розумi?: без вiри,  без
довiри-нема? молодостi,  нема?  звитяги,  нема?  життя.  Нехай  краще  вiн
помиля?ться, але душа його буде ясна. Нехай вiрить у людей, вiрить у те...
в що вiн сам уже не може повiрити.
   А Лаврiн,  мовби  у  злагодi  з  тими  думками,  мовби  вiдгадавши  ?х,
проникнувши у них, запитав:
   - На чому, батьку,  все-таки  сто?ть  свiт:  на  справедливостi  чи  на
несправедливостi?
   - Сто?ть вiн на несправедливостi, - одказав Сiрко. - А вiрити  треба  в
справедливiсть.
   - Ви вiрили?
   - Вiрив. Бував обдурений, але i  вельми  втiшений.  Без  вiри...  нема?
нiчого. А найперше - нема? душi. Ти не  вiриш,  i  вже  вона  як  висушена
грушка-лiсiвка. Не проклюнеться, не розiв'?ться, не зацвiте. А як  же  без
цвiту в свiтi? Свiт - вiн од цвiту, од зав'язi. А  зав'язь  -  то  правда.
Тримайся ??, сину.
   ...То були вiщi слова. Лаврiн ?х потiм згадував часто. Бо життя  з  то?
ночi закрутило його, неначе ярмаркова карусель. Килiяна зазнайомила козака
зi сво?м батьком, що зупинився в iншiй корчмi, займав  маленьку  свiтличку
(в такi днi корчмар за окрему свiтличку лупить великi грошi), i не виходив
з не?, i в самотинi цiдив  оковиту.  У  Килiяниного  батька  Бруса  Дороша
погляд важкий i гострий, як дев'ятип'ядна коса. Тi очi нiби вгрузли вглиб,
над ними горбилися великi, в кулак, дуги i нависли брови стрiхами вниз.  З
носа i з вушей стирчали жмути волосся. На той час Брус  вже  поярмаркував:
продав шiсть назимкiв i десять волових шкур й купив чабака  в'яленого  сiм
в'язок, три суво? полотен з глухiвських основ - у двох по сорок лiктiв  та
ще в одному тридцять два, а також сiм куф горiлки й куфу судацького вина.
   Побачившi? дочку iз запорожцем, Брус впав у пересердя, розбив карафу  з
горiлкою, нi за що обiзвав Перехреста сiчовим псом, а коли той, стрiпнувши
чубом, у гнiвi оддав Брусовi крутi слова назад i  хотiв  пiти,  вхопив  за
руку,  посадовив  на  лаву  поруч  себе.  "Гордий",  -  подумав.  Це  йому
подобалося й не  подобалося.  Гордий  -  значить,  чесний,  не  покривдить
Килiяну. Але може пiти наперекiр йому.
   Проте його дужче вабила Лаврiнова чеснота. Може, через те,  що  не  мав
того нiколи сам. Покликав корчмаря й наказав йому принести повну карафу  й
налив собi та Лаврiновi по штофу, а Килiяну одiслав у велику  свiтлицю,  в
якiй зараз не було нiкого. (Вночi там люду - як горошин у  торбi,  зайнятi
обидва поли i навiть долiвка). Вiн довго розпитував  Перехреста  про  Сiч,
про нього, а коли Лаврiн одмовив, що казати  про  себе  сливе  нiчого,  бо
сирота й не зна? роду-племенi, чомусь прояснiв лицем  i  частував  вельми.
Вони шинкували до пiзньо? ночi, й Лаврiн добре впився, а таки пам'ятав, що
Дорош сватав за нього Килiяну й тiльки вимагав, аби Лаврiн iшов у  прийми.
А куди ще мав повести молоду дружину Перехрест?! Хiба що на Дике  Поле.  Й
було йому весело й чогось трошки  страшно.  Вiн  почувався  перед  Брусом,
немов роздягненим до душi, почував свою незахищенiсть, молоду  дурiсть,  а
од Бруса не мiг одщiпнути й скiпкi?. Був у його руках,  як  ота  ярмаркова
лялька, що ?? смикають  за  шнурочки.  Але  чи  не  вперше  це  чомусь  не
ображало. Хотiв сподобатися Брусовi й не знав як. I  чубом  стрiпував  уже
лише за звичкою, а не од погорди.
   Пробудившись ранком, подумав, що Брус  наплiв  сп'яна  кошiв,  але  той
налив по похмiльнiй чарцi - тiльки по однiй - i сказав суворо:
   - Ти не забув нашо? вчорашньо? домови? Я свою Килiяну за князя  мiг  би
видати. Не хочу! Тебе  сподобав.  Мине  петрiвка,  при?зди  на  хутiр.  Та
дивись, не пробалакайся нiкому. Бо тодi не бачити тобi Килiяни  довiку.  А
може, й бiлого свiту.
   Та дивна засторога трохи збентежила Лаврiна. I трохи розгнiвило те,  що
Дорош бiльше не пустив Килiяну з ним на ярмарок. Зiбрався  того  ж  дня  й
ви?хав парою сiрих у яблуках огирiв на хутiр.
   А Лаврiн вернувся на Сiч, аби перечекати  петрiв  i  спасiв  пiст.  Але
серце не хотiло чекати, все було немиле, осоружне. Пости видалися довгими,
як сирiтська зима. Ходив понад Чортомликом, а бачив Суху  Тьму  й  себе  з
Килiяною на конi. Ловив на луках бурого й розмовляв з ним, йому здавалося,
що й кiнь пам'ята? дiвчину. Чекання стру?ло серце.  Воно  було  солодке  й
гiрке воднораз. Довгий пiст не вiддалив, не розмив нiжного виду, навпаки -
мовби освятив, обсипав чистим i ясним сяйвом. Часом  Лаврiновi  здавалося,
що Дорош посмiявся над ним, а сам примусив дочку  подати  рушники  iншому.
Але ж Килiяна не подасть. Нiкому, опрiч  нього.  Вона  так  i  сказала  на
прощання.
   Тiльки... Тiльки чого з ним так повiвся Дорош Брус?
   Про Килiяну й про все, що з ним сталося, не  розповiв  нiкому.  Лише...
Марковi. Але Марко - це нiби вiн сам. Надто вiдтодi, як обмiнялися мiдними
хрестиками й поклялися на шаблях на вiчне побратимство.  Марко  напросився
по?хати з ним. Нехай свариться Дорош Брус. Вiн i так сваритиметься, що  не
дотримав строку. Мусить же Лаврiн мати не весiллi  свого  боярин.а.  Та  й
Марко, напевне, сподоба?ться Брусовi. Одначе  ного  чомусь  нема?.  Обiцяв
догнати на узвозi, а вже Старi Могили, а його не видно.
   Й саме тодi позаду почувся тупiт. То таки був Марко. Низько пригнувшись
до ши? коня,  виставивши  вперед  списа,  летiв,  мовби  мав  зiтнутися  з
ворогом.
   Хоч який замрiяний був Лаврiн, а, побачивши Марка, обвiшаного  в'язками
бубликiв, з нахромленою на ратище паляницею, розреготався.
   - Клятий корчмар, - витер Марко шапкою обличчя, - трохи не догнав. Ох i
пер. Й барильце з вином я таки  впустив,  -  удавано  скрушно  чи  справдi
скрушно (хiба Марка розбереш!) зiтхнув. Маркiв Султан губив  шматки  пiни.
Це був високий i красивий араб з тоненькими бабками й маленькою, головою.
   А сам Марко Нога?ць - маленький i круглий, як гарбуз. Крутий у  плечах,
мiцний статурою, вертлявий, як дзига. Нiс у нього  пиптем,  очi  вузенькi,
неначе прорiзанi рiзачкою, й веселi та хитрi,  часто  усмiхненi.  Веселять
його вид i чепурнi  невеличкi  вусики,  i  ямочка  на  пiдборiддi,  навiть
родимка на лiвiй щоцi. Вiн чимось схожий чи на татарина, чи на  цигана,  й
не тiльки виглядом, а й вдачею. Найбiльше вiн любить мiнятися - будь що на
будь що, любить вертiтися там, де торгують кiньми, де зiбрався гурт людей.
Йому аби була добра бесiда, товариство до яко?-небудь картярсько?  гри,  а
там уже перевершити його не мiг нiхто. Так думав Лаврiн. Карти мелькали  у
Маркових руках, як горiхи в бiлчиних лапах, казали, що вiн трохи й махлю?,
але нiколи не ловився. Безжурний i штукарний, кепкував однаково з iнших  i
з себе, й за це йому прощалося бiльше, нiж будь-кому. Лице у нього веселе,
привiтне, нiс - готовий щомитi зморщитись од веселого смiху. Тiльки в очах
помiж веселих iскринок iнодi висвiчувались якiсь iншi. Та губи мали звичку
не смiятися, а мовби кривитися. Але зараз i вони трiпотiли весело, й  лице
Марковi пашiло, а в очах - слiпий дощ або метелиця.
   Вони потоваришували давно.  Власне,  це  Марко  прикипiв  напочатку  до
Лаврiна душею. Сталося це три роки тому. Хизуючись один перед одним, вони,
сiчовi пiдпарубчаки, перепливали Чортомлик бiля самих  порогiв.  I  одного
разу Марко не зборов течi?, вона знесла його,  i  вiн  завис  на  рогатому
холу?вi. Нижче ж стримiли зуби Собачого Каменя. Лаврiн пiдплив до нього  й
кинув йому мотузок,  а  сам  ледве  одвернув  од  тих  зубцiв,  промчав  у
шумовиннi до Скарбно?. Нi Лаврiн, нi Марко не сказали тодi  й  потiм  один
одному жодного слова - то було б нижче козацько? гiдностi,  але  та  течiя
знесла водне ?хнi душi, ?хню приязнь. Вiдтодi заприятелювали.  Як  i  iншi
парубчаки,  любили  вечорами  поблукати  вiд  куреня  до  куреня  -   десь
почастують чаркою, цiкавою оповiдкою-, а десь замахнуться малаха?м. Лаврiн
ображався, йшов прiч, а  Марко  дратувався,  доки  за  ним  не  гналися  з
тим-таки малаха?м. Але Марко вмiв i обдурити куренян, прикинутись овечкою,
пiдлеститись й несподiвано викинути фортеля, од якого в сiчовикiв  очi  на
лоба лiзли. Те не подобалось Лаврiновi,  але  Марко  i  його  облещував  й
трiшки брав на глуз. Потiм Лаврiн  прощав  те,  й  вони  мирилися.  Лаврiн
смiявся з Маркових дотепiв найщирiше, вiрив  у  його  билицi-небилицi,  й.
либонь, через те й Марко уподобав його собi в  дружбу  дужче,  нiж  когось
iншого з сiчових молодикiв. У нього ж бо друзi -  в  кожному  куренi,  вiн
умi? ввiйти в нове товариство так, що хоч би й назавжди залишався  з  ним.
Але вмi? Марко й пустити про кого-небудь турусу,  та  так,  що  всi  в  те
повiрять, i розповзеться  та  чутка  по  Сiчi,  мов  короста,  налипне  на
небораку - не одми?шся. Кiлька разiв на тому ловився, курiнний  погрожував
одлучити його од людсько? честi, одначе прощав за веселiсть  i  шпетнiсть.
Так само прощав i Лаврiн.
   Марко ма? свою гординю - Султана. При?хав на  ньому  торiк  з  ярмарку,
казав - вимiняв у циган, але тому нiхто не йняв вiри. Бо  де  б  знайшовся
такий дурний цигащ що обмiняв би стрункого ара-баша на  миршавого  шевляга
Чортика, уземка, котрого Марко ледве виго?в од корости. Шерсть на ньому  й
далi росла погано, а весною, коли кiнь линяв, на животi в нього проглядала
лиса, нiби вибрита, шкiра. А в Султана  тонкi,  сухi  ноги,  тонкий  храп,
чутливi вуха, вiн так i рве з рук повiддя, так i гра? пiд вершником.
   Лаврiн помiтив, що од того ярмарку щось змiнилося в товаришевi,  одначе
що саме - вловити не мiг, а сам Марко нiчого не розповiдав.
   Низенький Нога?ць поглядав зi свого громака на Лаврiна згори вниз. Його
араб потягнувся до  Лаврiнового  Коршака,  але  той,  норовистий  i  злий,
прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а ?хнi
конi - нi. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврiновi довелося
торкнути свого коня острогами, щоб не вiдстати.
   Вони наздогнали загiн i збочили лiворуч, аби не ковтати  руду  кушпелю,
котра висiла в повiтрi. Так ?хали якийсь час. Широка дорога понад  Днiпром
то збiгала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зеленi
плавнi й сiро-жовте зарiччя. Обiч  гостинця  -  могили  й  могили,  давнi,
порослi  колючими  бур'янами,  обпаленi  сонцем.  Нiхто  не  вiдав,  чи?ми
кiстками так густо встелено той шлях. З  могил  злiтали  степовi  орли  й,
кружляючи, вiдлiтали в степ.

   Ой там, в степу, при дорозi,
   Шумлять-гудуть дрiбнi лози.
   Ой там молод козак блудить,
   Пiд ним сивий коник нудить, -

   виспiвував козак Рябуха голосом хоч i не  вельми  гарним,  зате  дужим.
Спiв  вплiтався  в  степ,  линув  над  кушпелею,  i  козаки   слухали   не
перебиваючi?. I слухали орли, ширяючи в високостi. Степ  пахтiв  торiшнiми
полипами, дроком, волею. Козаки нiколи не говорили мiж собою, що цей  степ
може родити пшеницю. Вони вiдали про те, але й знали, Що плугатарство  тут
заснуло в далекiй далечi пам'ятi, навiть не ?хньо?, а  багатьох  поколiнь.
Степ iснував для того, щоб доганяти i втiкати, заступити справжн? поле, на
якому ще виростають пшеницi i дiти.  ?хали  тюпака  i  риссю  -  коней  не
морили, бо дорога далека.
   Аж ось дорога розчахнулась на двi, ширша пластала понад  Днiпром  далi,
на Нижнiй Перевiз, вужча повертала в степ.  Й  одразу  пропали  плавнi,  в
обидвi руки слалося Козацьке Поле, вже трохи порудiле од спеки,  пустельне
о цiй полуденнiй порi. Та пустельнiсть хапала за душу, степ навiвав нудьгу
й утому. Та не такий Марко Нога?ць, щоб нудьгувати. Позаду  всiх,  глибоко
позасовувавшi? у великi дерев'янi  стремена  ноги,  важко  погойдувався  у
сiдлi козак Кирило Кайдан. З вигляду грiзний i сердитий - у пiвлiктя вуса,
волосся густе, як верболiз при повнiй водi, чорнi очi в сталевих цятках, -
насправдi ж добрий i незлобивий, мов дитина. Кайдан - високий i дебелий, i
кiнь  пiд  ним  важкий:  копита  -  як  чавунцi,  ще  й  трохи   кумедний,
чорно-гнiдий, а на черевi - бiла латка. Опустивши велику голову, кiнь  теж
дрiмав. Марко пiдкрався до рябопузого й в один мент  прив'язав  до  хвоста
бублика. Кiнь пробудився од дрiмоти, струшуючи шкiрою  на  холцi,  замахав
хвостом, i бублик замиготiв у повiтрi. Кайдан прокинувся од реготу,  довго
не мiг нiчого второпати, а коли побачив бублика, обурився  й  погнався  за
Марком. Той утiкав, ловко правуючи мiж козакiв. Кайдан хотiв дiстати  його
ратищем, але тiльки збив з Марково? голови шапку, але той  упiймав  ??  на
лету. Пересмiялись i перебалакали, а далi втома знову  налягла  на  плечi.
Степ курiвся сiрою млою, обрiй заколихував, i вже дрiмав не один Кайдан, а
половина команди. Конi йшли  ступою.  Хуркнула  з  трави  хохiтва,  прудко
замахала крилами, аж зарябiло в очах,  блиснула  чорно-бiлим  намистом  на
ши?, -то був самець у розпалi шлюбного шалу, - i впала в трави. Шукай -  i
з собаками не знайдеш. Козаки провели ?? полiт сонними очима.
   Дорога розтанула в травах. Це вже  була  не  дорога,  а  примiтна  лише
козакам звивиста стрiчка, якою про?жджали аргатали або проходила  козацька
партiя. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густiшi, ситiшi, одначе
приземкуватi, бур'ян рiс рiдко, й менше траплялося тут кротовин,  байбачих
та ховрашиних нiр.
   Лаврiн i Марко знову ?хали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й
хоч не в звича? козакiв  доправлятися,  хто  куди  ?де,  одначе  краще  не
мозолити осавуловi очей.
   Лаврiн думав про Кнлiяну. Вона десь там чека? на нього. Й усмiхався сам
до себе. Його обiйняла млосна хвиля, вiн  дивився  на  дiвчину  у  власнiй
уявi, знову й знову бачив ?? над Сухою Тьмою, й  од  того  спомину  горiло
тiло й було йому соромно та солодко.
   Про Килiяну думав i Марко. Одначе вiн би й пiд шибеницею не зiзнався  в
цьому. Просто кортiло йому побачити ту дiвчину.  Лаврiн  часто  розказував
про не?, а вiн слухав, i вона поставала перед його зором. Лаврiновою рукою
брав ?? за руку, його ж пальцями погладжував чорнi дугастi брови. А  може,
то вже були й не Лаврiновi руки? Не  Лаврiновi  пальцi?  Й  не  Коршак,  а
Султан нiс ?? через Суху Тьму?
   Таки Султан. Виносив з чорно?, як бездонна криниця, ночi й мчав  ??  та
Марка веселим ярмарком.
   "Щасний Лаврiн", - думав Марко. Бажав  товаришевi  долi  й  зi  страхом
почував, що  це  йому  важко.  Маленький  чорний  шулiка  дзьобав  йому  в
самiсiньке серце. Невiдь-чому, адже любив Лаврiна. Готовий офiрувати  йому
всiм, навiть життям.
   Й тодi ж прокрадалася  думка:  чи  ж  усiм?  Ранiше  сонце  свiтило  ?м
однаково. I вiн справдi був готовий офiрувати Лаврiновi. Навiть накликав у
мислях на Лаврiна нещастя, щоб затим  мчати  на  виручку.  I  тодi  Лаврiн
променив йому сiрими очима, дякував. Гордий Лаврiн, що й не  перед  кожним
курiнним скидав шапку, вклонявся Марковi.
   Лаврiн - збагненний i незбагненний Марковi. Вiн ним трохи зачудовувався
i трохи пiдносився над ним у думках.  Разом  росли.  разом  тинялися  бiля
погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками  -  ?х
записали до куренiв i почали навчати бойво?  козацько?  справи.  Лаврiновi
допомагав, скiльки мiг, дядько, але Перехрест нiколи  нiчого  не  споживав
сам, дiлився з Марком та iншими хлопцями. Потiм Лаврiновi знову поталанило
- взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нiчого лiпшого й не
треба. Лаврiн же навiть трохи гордував тi?ю службою. Й не зажив там  надi?
на який iнший уряд. Навiть ма? серед старшини  немало  вороженькiв.  Марко
сам такий: прив'яжи до верби - одгризеться, але ж бува?,  що  не  хочеться
лягати спати без вечерi, треба й схилитися, треба  догодити  -  повеселити
курiнного, кухаря, затанцювати на батозi чи заспiвати по-циганськи. Й тобi
дадуть пусту, пустять вишкребти казана.
   Десь глибоко в душi Марко вiдгадував, що та Лаврiнова погорда ?  зовсiм
не погорда, а вiдомств за старцiвське дитинство  i  певнiсть,  що  дiйшов,
зросту й сили - бiльше покривдити себе не дасть нiкому; вiн, Марко,  тако?
певностi не мав, за не? любив Перехреста й трохи заздрив  йому.  В  усьому
iншому Лаврiн - неначе дiвчина. Його душу легко сполохати бридким  словом,
вiн гидливий, i над тим Марко часто  кепкував;  з  сором'язливостi  й  ота
Перехрестова погорда. Вiн зодягався в не?, як.у сталеву кольчугу.
   Найкраще ?м бувало, коли влiтi Лаврiн одпрошувався у Сiрка й вони удвох
з Марком  брали  малого  човна  та  поселялися  на  кiлька  днiв  десь  на
недалекому островi. Збирали ча?нi та качинi яйця,  ловили  малим  волочком
рибу, купалися. Жили в куренi з гiлля та очерету,  запливали  в  очеретянi
нетрi, вилазили на найвищi дуби. Все те -  в  доброму  змаганнi,  в  щирiй
приязнi. Вночi прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один  перед
одним байдужiсть - випробовували себе. I мрiяли. Про  чати  на  Козацькому
Полi, про походи на Крим. Звiсно - в однiй командi.  Там,  серед  плавнiв,
Лаврiн та Марко й самi були як молодi звiрки, такi ж прудкi й дикi,  чiпкi
й гiнкi - в одну мить могли в-идряпатися на височезне  дерево,  пiрнути  в
воду й виплисти десь в очеретi, пожувати його солодкий корiнь чи з'?сти по
сирiй рибинi.
   Вони були крихiтною часточкою плавнiв. Проте Лаврiн  був  трохи  iншою,
анiж Марко,  часточкою.  Лаврiн  жив  з  ними  одним  життям  i  любив  ?х
споглядати. Вiн любив ?хню сумовиту красу - чомусь з усього найсумовитiшу.
Його тривожив дощ у плавнях, лiле? в затишку, осiннi верби, що тихо ронять
на плесо схожi на човника листочки. Вiн милувався летом самотнього ворона,
коли той викруглював дивовижнi чаклунськi  кола,  й  вiдтавав  душею  бiля
диких каченят - малесеньких, пухнастих грудочок, що,  смiшно  хилитаючись,
бiгли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або  купував
у монастирського богомаза) й вербу, i каченят, одначе те в нього  не  дуже
виходило, тож не показував сво?х малюнкiв  нiкому.  Бо  Марко  вже  й  так
пiдкепковував над ним; задивиться Лаврiн на зграю рибок на бистрi  або  на
пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим  часом  або
хвоста йому хмелевого причепить, або при гуртi  вимаже  сажею  вуха  чи  й
просто вiзьме на висмiхи.
   Й через те Лаврiн пильно приховував той триб сбо?? душi, стндався його,
бо й справдi, хiба мусить кортiти козаковi малювати пiвнi та  ружi?  То  з
руки тiльки дiвчатам, а якщо  вже  щось  малювати,  то  конi  та  думбаси,
пiвонi? ж та пiвники тiльки так, для забавки.
   Лаврiн не помiчав, як пролiтали днi, вiн би й  зовсiм  не  вертався  на
Сiч, а Марко починав нудьгувати. Лаврiн - найближчий Маркiв  товариш,  але
Марко й з iншими  молодиками  водив  дружбу.  Здебiльшого  Лаврiн  не  мiг
прожити без Марка й дня. Iнодi починав ревнувати. Здавалося б,  мало  бути
навпаки. Лаврiн i вродою вдатний, i у  вiйськових  вправах  спритнiший,  i
грамотнiший. Ще й увесь на виду, душа, як i  кунтуш,  розстебнута  на  всi
застiбки, ходять вiн навпрошки, а коли  перечiпа?ться,  тiльки  диву?ться.
Цим трохи схожий на отамана. Той перебрiв огненнi? рiки, а обдурити його в
справах домашнiх, житейських може й дитина. Потiм сам  здиву?ться  власнiй
на?вностi й тому, що так легко дався на пiдмову. Марка  ж  обвести  кругом
пальця не вдасться нiкому. На днi його душi зача?лася жарина недовiри, вiд
яко? зайнялася iнша жарина - хитростi. Либонь, ?х  i  закинула  туди  лиха
доля, вона котила його з високого горба, через байраки i терни. Лаврiна он
прикохав сам кошовий отаман, а йому, Марковi, щоб  добутися  до  гуртового
казана, доводиться або пролазити попiд руками, або  хапати  через  голови.
Змушений був i вiдманювати когось вiд казана й при тому  дивитися  чистими
очима. I починав ненавидiти тих, хто при казанi. А потроху - i всiх iнших.
I почував маленьку зверхнiсть  над  ними.  Й  над  Лаврiном  також.  Тонко
пiдмiчав людськi вади i вмiв ?х лицедiйськи передавати.  Багато  знав  про
пота?мний свiт людсько? душi й просто про свiт, найперше про Сiч - що i  в
якому куренi сталося минулого дня, про що говорили значнi козаки на крузi,
звiдкiля прибули посли i хто ?х приймав у вiйськовiй канцелярi?.
   Коли вони вдвох, Лаврiна мало вабили парубоцькi грища, кiннi  перегони,
всiлякi змаги. Серед сiчових  молодикiв  iснувало  запекле  суперництво  -
скочити на необ'?ждженого коня, переплисти Днiпро  на  порогах,  схопитись
"навхрест" або "попiдсилу". Марко сам  до  тих  змаг  не  вдатний,  одначе
володiв неперевершеним умiнням  звести  в  герцi-задирачцi  iнших,  Лаврiн
волiв випробувати себе на тих же порогах наодинцi, не  любив  виставлятися
на миру. Так вони й жили, i всi трохи дивувалися ?хнiй дружбi, але  ?м  до
того було байдуже. А потiм у Лаврiновому серцi з'явилася Килiяна. Й  Марко
мовби вiддаленiв, але тiльки ледь-ледь. Затинаючись, червонiючи, Перехрест
гаряче й захоплено  розповiв  Марковi  про  Килiяну.  Марко  зрадiв  щастю
товариша. А сам прийшов у курiнь, i стало йому чомусь сумно.
   ... Марко клiпнув очима,  оглянувся.  Хiба  вiн  не  радий  Лаврiновому
коханню? Щирому i свiтлому, якого, мабуть, нiколи  не  матиме  сам.  Чи  ж
його, татаркуватого, полюбить така дiвчина, як Килiяна?
   Донедавна про це не думав. Сам мiг осмiяти будь-чий гандж. Коли допiкав
кого до живого, аж нiби почував радiсть. Пiдводив кого пiд курiнного  -  й
щось пощипувало в душi. Знав i те, що нiхто не виплете: зi слiв так  тонко
сильця, як вiн, не вхопить швидше за нього чужо? мислi, не розплута? ?? на
стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський
уряд. Але казали так немов: на  посмiх.  Бо  ж  бачили  в  ньому  штукаря,
мартопляса. Й тодi в ньому щось пiднiмалося до важко?  образи,  яку  мусив
гамувати. Адже, опрiч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що
не дурнiший не тiльки за  осавула  свого  куреня,  а  й  за  курiнного.  З
порадами ж не поспiшав, тримав ?х при собi.
   Нелегке то було життя, але  сподiвався  на  якийсь  неймовiрний  талан,
сподiвався, що виб'?ться нагору, твердо вiрив у це. Iнодi у замрi?  уже  й
дивився з тi??  гори  на  iнших.  Знав  напевне  одне:  вибившись  наверх,
допоможе й Лаврiновi.
   А в Лаврiна таки глузду не повен казан. Бо ж хотiв  покинути  кошового,
пiти  в  курiнь.  Простим  козаком.  Всi  попереднi  джури  -   хорунжими,
осавулами, декотрi мають сво? зимiвники. Випросили виморенi  чи  вигубленi
татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврiн чогось допне собi. А бiля
нього, либонь, покориста?ться й вiн.
   Лаврiн доп'яз собi кiлькох недругiв, i Марко мусив на  людях  триматись
осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого-небудь гнiву. Перехрест
ма? заступництво, а вiн тiльки дублену шкуру.
   Доля  несподiвано  розiслала  перед  Лаврiном  бiлий  сувiй,  а   Марко
залишився на чорному тирлi. Й було  йому  сумно  та  скрушно.  Й  хотiлося
зробити щось таке... Чимось здивувати всiх. Вигадати щось  кабешне  або  й
зле. Але нiчого не придумувалося. Марко давно зна?, що свiт - вiн недобрий
i хитрий, що люди не такi, якими виставляють себе,  що  кожен  пряде  свою
ниточку й намага?ться захопити для не?  якомога  бiльше  куделi,  а  то  й
присукати до сво?? ниточки ниточку сусiда. виплести мережу, якою  впiймати
все, що трапиться. Неждано-негадано Лаврiновi,  який  нiчим  для  себе  не
клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цiлу  крайку,
Марко ж залишився з порожнiми руками. Марко вiдчув: з то? хвилини, як  вiн
дiзнався про Лаврiнове щастя, щось  зрушилося  в  ньому.  Став  понурим  i
дратiвливим, все бiле й зелене в серцi  перецвiлося  в  чорне;  незлобивий
кпин обернувся в насмiх, захоплення - в заздрiсть, заздрiсть -  в  обмову.
Це помiчав сам i не мiг  нiчого  з  собою  вдiяти.  Бажання  похизуватися,
здивувати iнших жило в ньому й далi, але й воно одмiнилося в барвi.  Проте
нинi степ, далека мандрiвка i  якесь  неясне  вiдчуття,  якесь  сподiвання
навiяли йому в груди колишньо? легкостi та веселостi.
   - Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, -  почав
Марко плести кошi. - Вона була завбiльшки з коня.  Як  побiгла,  аж  земля
задвигтiла. Пiд'?хали,  а  там  двадцятеро  я?ць.  I  кожне  завбiльшки  з
цебер...
   - Дрохва по двадцятеро я?ць не несе, - сказав Кайдан.
   - Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не вiриш. Вiн  ще
сказав: от би пiдсипати, щоб вилупилися  дрохвенята.  А  я  йому  -  давай
пiдсиплемо.
   - Ну? - недовiрливо закопилив губи Кайдан. - Пiд кого б то?..
   - Так само й Мжичка засумнiвався. А я йому: пiд Кайдана  Кирила.  Спить
вiн без просипу, може, й висидить.
   Козаки реготiли, Кайдан також.
   Обiдали в Рубановiй залозi. Всi на Сiчi знають: смачнiшо?, як з криницi
Рубаново? залоги, води нема? в усьому степу. Вона пахне чебрецем  i  дикою
м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока,  бо  залога  сто?ть  на
горбi. Залога вельми вкгрунтована, хоч i невелика - сажнiв по  двадцять  у
кожен бiк. Але рiв глибокий, i високий вал, i палiсад мiцний,  дубовий,  о
дев'яти гарматках i тридцяти бiйницях, i ворота подвiйнi, оббитi  залiзом.
Бiля валу - височенна "фiгура", а на вершечку  вплетений  лозовий  кiш,  з
якого зорить у степ  козак.  Кiлька  роз'?здiв  пильнують  понад  Сiрим  i
Мрячним байраками. Всього в залозi стоять  посто?м  сiмдесят  два  козаки.
Залога затiсна для тако? кiлькостi людей, - частина з них ночу? на другому
поверсi куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), -через  те  в  стiнi
валу викопано двi чималi землянки. Служба на посто? нудна, обтяжлива  (хоч
це й наближчий до Сiчi постiй), тут радi новiй людинi,  дозорцi  довго  не
хотiли вiдпускати пана Амбросiя з козаками,  частували  холодною  юшкою  з
карасiв, студеною водою з криницi, аж поки Амбросiй рiшуче взявся за шапку
й наказав сво?м козакам сiдлати конi. Незабаром залога i "фiгура"  згинули
в сiрому маревi. Й знову не тронутий череслом степ облiг з усiх бокiв. Тут
буяли бур'яни i трави, падали й iзтлiвали, а по них спиналися новi, i  так
рiк у рiк - столiття, вiки. Той самий жовтий буркун i шорстка тирса, немов
вони й не вмирали нiколи, немов цвiли й гойдалися од тих днiв,  як  почало
свiтити сонце. I той самий каня висiв  над  степом,  i  той  самий  байбак
свистiв бiля нори.
   Нудно козаковi в степу. Майнув на обрi? табунець сайгакiв i розтанув  у
травах. Вiковiчнi трави котили вдалеч вiковiчнi  хвилi,  й  пахло  од  них
старими  медами.  Вiтер  пiднiмав  хмари  жовто-зеленого  пилку,  й   тодi
затуманювалося сонце, а конi пирхали й збивалися з кроку. Доцвiтали  дрок,
горицвiт, дев'ясил, буркун i  медунка,  всi  вони  пахли  медами  й  цвiли
жовто-Майже всi квiти в степу величаються тою  барвою,  тiльки  катран  та
га'лючник додають бiло?, а шавлiя - синьо-фiолетово?. I вiд того i в очу в
козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.
   На  обрi?  стояли  високi,  схожi  на  козацькi  шапки,  хмари,  ще   й
кучеряво-бiлi, козаки ?хали на захiд, хмари-шапки пливли на  схiд.  Козаки
проводжали ?х очима.
   Любить козак степ! Вiн i сам того не зна?; так любить, що  й  жити  без
нього не може, - квiтнуть у його серцi воронець i грицики, й  ширяють  там
пiдорлики, i ча?чка в'?ться в мислях, спогада? вiн ?х i  осягне  до  кiнця
свою любов, коли ляже на смертному одрi десь у далекому  селi  чи  слободi
(рiдко кому з них таке випада?), i затужить його душа, й рвонеться  -  вже
вiльна, без тiла - понад  долинами  i  вибалками,  квiтами  i  травами,  i
оселиться десь на високiй могилi.  Зустрiчатиме  й  проводжатиме  козацькi
чати, але вже мовчки.
   Повернуло на вечiр, прогiрклий до дна полинами  день  спадав  на  землю
жовто-сiрою iмлою. Дво? пiдорликiв по крутiй дузi бралися у ще не  вичахле
небо - облiтали перед сном сво? володiння.
   Ночували козаки в неглибокiй балцi бiля криницi. Примiтне, знане мiсце.
Цього лiта вони ночували тут, либонь, першi: вода в  криницi  була  чорна,
застояна, нежива. Лаврiн розсiдлав Коршака, поплескав по ши?  долонею,  аж
бризнула пилюка, -к  iнь  одразу  бухнувся  на  землю  й  почав  качатися,
по-собачому пiдiбгавши ноги.  Так  качався  тiльки  вiн;  Султан  -  важко
перекидався з боку на бiк, збиваючи копитами пiд корiнь трави, а потiм  ще
довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи нi,  а  Коршак  скочив  на
ноги враз, обтрусився, але якийсь  час  не  йшов  пастися,  а  косував  на
господаря. Лаврiновi конi йдуть до рук. Навiть чужi. ? серед них такi,  що
нiкого, крiм господаря, до себе не пiдпускають, а якщо козак вискочить  на
хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте
Лаврiн легко  укоськував  найхарапудистiшого  румака.  Козаки  казали,  що
Лаврiн зна? таке слово, й вiн того не  заперечував,  бо  почував  у  сво?х
руках, у собi самому якусь дивовижну ласкаву  силу,  ласкаву  впевненiсть,
якiй легко, хоч i з дрожем, корилися конi.
   Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пiшов попаски до табуна,  а
Лаврiн, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече  свiжо?.  На
трiскучому, з кураю, вогнищi гуртом варили кулiш  й  одразу  ж  по  вечерi
вкладалися спати, аби засвiт продовжити путь.
   Тiльки Лаврiну не спалося. Йому увесь час здавалося, що на нього  хтось
дивиться, розплющував очi й бачив над головою лампади зiр, що мерехтiли  в
безоднi неба. Може, це вони дивилися на нього?
   Врештi стягнув з себе кирею, пiдвiвся. Козаки спали,  вклавшись  кружка
довкола кущика лози, пiд яким поблискувало свiтле око копаночки.
   Копi паслися тут же, в долинцi,  iнодi  чулося  важке  гупання  -  кiнь
перестрибував стриноженими  ногами,  пофоркування,  нутряне  зiтхання.  На
пiвденному схилi балки чорнiла постать козака на чатах.  Лаврiн  пiшов  до
нього. То був Кайдан.
   - Йди спати, - сказав Лаврiн. - Менi однаково не спиться.
   - Мед-пиво сниться? - Кайдан тихенько засмiявся. - Чи болить щось?
   - Нiчого не болить.
   - Ну, тодi гуляй. Тiльки не пускай з балки конi.
   Кайдан поспiшливо, - боявся, щоб Лаврiн не передумав, - почимчикував до
стану. А Лаврiн порахував конi й побрiв з балки нагору.  Зупинився.  Перед
ним мрiв степ, неначе приворожений мiсяцем. Якийсь чар упав на  нього,  чи
сам  умiв  чаруватися  -  лежав  безшелесне  й  тихо,  аж  було  чути,  як
наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка,  кожна  бадилиночка,
кожна квiтка,  тiльки  зорi  не  спали,  стерегли  в  травах  вiчнiсть.  I
зблискував над обрi?м серпик мiсяця, здавалося,  хтось  збира?ться  вижати
степ i не одважу?ться. Пахло дроком i буркуном, i ще сотнi запахiв плавали
над степом. Лаврiн стояв у них, неначе на днi  озера  або  моря.  Зорi,  й
трави, i серпик мiсяця, i тихий, як подих немовляти, сон.
   Одначе спало не все. Майнула проти зiр  тiнь  i  пропливла  бiля  самих
Лаврiнових нiг -  пролетiла  степова  сова.  Нез'ясненна  тривога  оповила
Лаврiновi груди. Вiн зрозумiв: це вона дивилася на нього потайними  очима,
вона не давала спати. Серце млiло, серце щось вiщувало - не тiльки омрiяну
зустрiч вiщувало воно, а  й  щось  незнане,  невiдоме.  Життя  -  то  i  ?
невiдомiсть.
   Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе
думцi нiкуди було сховатися, нi за що зачепитись. Степ  i  зорi,  зорi,  й
степ, i сон, який панував тут од першого дня  сотворiння  свiту.  Бездонна
нiч, i вiн посеред не?...  I  свiт...  Що  ж  таке  свiт?..  Який  же  вiн
дивовижний та гарний. I легкий. Боже, як гарно жити в свiтi, яку благодать
сотворив ти... Ще й дав менi можливiсть спивати його, як найкращi меди. За
вiщо ти менi це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним  твого  високого
дару i твого помислу? Може, до кiнця й не зможу, але намагатимусь  прожити
так, щоб на мо?й душi не було жодно? брудно? пяти. Не покривджу  сиротину,
допоможу калiцi. Не даватиму попуску  собi.  Бридуватнму  поганим  словом.
Вiдчував у собi приплив чогось нового, високого. Нiколи ще не сягав у такi
глибини степу i власнi глибини. Вiдчув себе у злагодi з безкiнечним степом
i небом i подумав, що оця нiч, степ i небо це мовби той  берег,  од  якого
одштовху?ться i з  яким  проща?ться,  вiн  проща?ться  з  легковажнiстю  i
безжурнiстю, вступа? в iнше життя, яке йому рiшуче не вiдоме, але яке  теж
прекрасне. Вiн уже сам був iнший, новий, нiжнiший i  суворiший,  просив  у
неба благословення, а воно мовчало.
   В ту мить йому захотiлося покинути  все  й  пiти,  загубитися  в  цьому
безконечному степу.
   Та одразу ж втрутився здоровий глузд: куди й чого?  I  що  це  з  тобою
дi?ться? Наслання? Мана?  Чи  це  зорi  зваблюють  у  солодку  й  тривожну
невiдомiсть? Вони купалися в росяних травах i свiтили йому в обличчя, ?хн?
сяйво було живе й неживе, примарне i хистке. I знову тривога  забринiла  в
серцi, й вiн здригнувся, струснув головою, пiшов униз. Щось воно  вiщувало
йому: велику радiсть або велике лихо.
   По той бiк  балки  запiдпадьомкав  перепел.  Лаврiн  зупинився.  Чомусь
оглянувся назад. I враз у його думцi все постало зовсiм по-iншому. Широкий
степ, широкий свiт... А козаковi мовби й нема? в ньому мiсця.  Ранiше  про
це не думав. Сiч - мати... Як у пiснi. Вона - його колиска i його  хата...
Сiчовий курiнь - Лаврiнова хата. Iншо? домiвки не знав... А десь  же  вона
була... Звiдкiлясь почалося i його життя... i були в нього батько та матч,
а може, й брати та сестри, дядьки та тiтки... рiд, родина... Чи стане йому
родиною Брус? I чи то його мiсце в широкому свiтi?  Задумався  парубок.  У
задумi обличчя його стало сумним. Одинока зоря сльозою скотилася  по  його
лискучiй од мiсячного сяйва щоцi. Мiсяць гойдався над обрi?м, наче  срiбне
стремено.
   Хоч Лаврiн не спав усю нiч, одначе вранцi почувався бадьорим, тiльки ще
самотнiшим, ?хав занурений  у  думки,  трохи  вiдставши  од  ватаги  Сонце
сходило з-за хмари червоним колом, а потiм  бризнуло  косим  промiнням,  i
засвiтилися в одну мить,  степлiли  роси.  Жайвiр  потянув  у  небо  тонку
струну, i вона задзвенiла, наче кобза.
   ?хали  до  полудня,  пiдпасали  конi,  й  знову  ?хали,  i  вже   трохи
притомилися, тож пригасли розмови та  жарти.  Небо  пашiло,  як  розпечена
пательня, i лише за полудень спека почала  спадати.  Несподiвано  праворуч
заманячив табун коней, i осавул повернув просто  туди.  Вершники  ?хали  в
травах, що сягали стремен, - вони тут були особливо буйнi, але й  м'якi  -
мiтлиця та тонконiг, конi йшли обачно, раз по раз  неглибоко  провалюючись
копитами в ховрашинi та байбачi нори,  сторожко  схропували.  Бiля  табуна
закрутилися на конях верхiвцi, дво?  по?хало  назустрiч.  Певно,  впiзнали
запорожцiв. Один iз них, що на  сухореброму  темно-гнiдому  румаковi,  був
хазя?ном табуна Гнилкою. Гнилка - похмурий, трохи недовiрливий  чоловiк  з
побитим: ряботинням обличчям, у?дливою усмiшечкою в  куточках  губiв  i  з
вiчною насторогою i погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з
великими, робочими, звиклими i до цiпа, й до шаблi руками, ще недавно  був
не хазя?ном, а спiвволодарем табуна й хутора. Вiн мав свою частку в таборi
i хуторi, а належали вони  козаку  Носу.  Гнилка  -  хазя?н  запопадливий,
смiливий i вмiлий. Землi тут -  скiльки  кiнь  копитом  вiдмiря?,  а  таку
сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака,  побачиш  не  часто,  звiра  -  аби
стачило куль i пороху, трави - можна викласти  стiг  до  неба.  Тiльки  не
лiнуйся й не давай  лiнуватися  iншим,  i  Гнилка  не  лiнувався.  Наймити
крутилися довкола нього, як млинки. Здебiльшого то були аргатали. Всенький
рiк, од талих вод до перших снiгопадiв, вони в степах при табунах.
   Восени Гнилка  розрахову?ться  з  аргаталами  стригунами  й  бузiвками,
сьоголiтешнiми лошатами й телятами. З року в рiк Гнилчина  частка  в  Носа
бiльшала, врештi вiн вiдкупив у нього весь табун - двiстi п'ятдесят  корiв
i бичкiв - i хутiр.
   Кошевi Гнилка платить димове i вiйськове, а також  перетриму?  козакiв,
якi ?дуть у дозори або караули. I татарському азi платить дещицю, й ближнi
татарськi кошi не вельми його шарпають. У  крайньому  випадку  на  коротку
вiдсидку вiд малочисельно? розбiйно? ватаги ма?  Гнилка  бiля  ворiт  хати
рублену башту на вiсiм бiйничок, а в баштi маленьку гарматку.
   Запорожцi  гордують  домовитими  козаками,  називають  ?х  гнiздю-ками,
сиднями, а в душi не одному  розтiка?ться  заздрiсть,  коли  дивляться  на
ситi, наче вилитi, корови й прудконогi конi. Корови всi коричнево?  мастi,
вони дикiшi, нiж тi, якi господарi тримають по селах, а конi й геть  дикi:
побачивши незнайомих вершникiв, витрiщились на них, наче на диво,  а  тодi
буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заiржав, пирхнув i
повiв табун у степ, хвилюючи жостiр i тирсу.  Все  це  його,  Гнилчине!  А
вигляд ма? непоказний,  i  убранство  його  проти  козацького  просто-таки
нужденне.  На  ньому  полотняна,  промаслена  од  нужi  сорочка,   шкiрянi
штани-мешини, яловi чоботи, витертi в травах до червоного, та ще  ремiнний
гаман, а в ньому - кремiнь i трут, ремiнний черес з швайкою i  кресалом  -
все, як i в iнших аргаталiв. Хiба що рушниця та шабля кращi.
   Гнилка зна? степ, як свою п'ятiрню, всi горби  i  видолинки,  рiчки  та
байраки, впаде десь билиночка, i  вiн  зна?,  чого  вона  впала,  хто  тут
пройшов чи про?хав, i  угаду?  наперед,  хто  про?де  й  пройде,  на  тому
трима?ться, та й сiчовики чи не найдужче поважають таких людей. Вiн пройде
по степу вночi iз зав'язаними очима й не заблука?,  в  нього  слух,  як  у
дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з
коня, виморився, його очi сльозилися й хворобливо блищали.
   Гнилка передав табун сво?му пiдпомiчниковi, а сам iз козаками по?хав до
хутора. Хутiр - чималенький, проте ставлений не мiцно:  хата,  два  хлiви,
стайня на двадцятеро коней, двi кошари - все обнесене тином  й  навiть  не
обмазане глиною. Над уцвяхованими ворiтьми височить башта, впада? в око  й
вал новенький з невисоким палiсадом. Хата  -  крита  очеретом,  а  поверху
очерету - землею, там уже порiс бур'янець.
   Проте ? в нього й критi сукнами кожухи, й хутра лисиць  та  кабарги,  i
смушки, все те поховано в бочках у великiй ямi пiд долiвкою - льоховi.
   Й нинi Гнилка найбiльше думав про них. I про корови та  конi.  Вiн  був
похмурий i дратiвливий. Саме бiля нього Лаврiн вiдчув, саме вiдчув,  а  не
зрозумiв, що небезпека татарського рушення  повисла  над  кра?м,  що  вона
ходить десь отут, може, принишкла в  оцих  травах,  i  щомитi  за  лiсяною
огорожею зимiвника може спалахнути жорстоке  татарське  "алла",  й  звiдти
полетять свистючi татарськi стрiли. Гнилка казав, що дозорцi помiтили  вже
давно, як малi татарськi кошi потяглися до  великих  i  татарськi  чамбули
стали за?жджати далi,  вони  озлiшали  й  посмiливiшали.  Гнилка  збирався
залишити зимiвник й податися кудись на Слобожанщину.  Вiн  бачив  попереду
збитки, а може, й розор, i вiд того ним заволодiли ще бiльше похмурiсть  i
смуток.
   Та й усiх козакiв оповив смуток. Здавалося, один Марко не помiчав того,
баляндрасив, i смiявся, й навiть кепкував з тих, що гомонiли  про  близьке
татарське нашестя. Пого мовби пiдносило щось, гiрке й веселе воднораз, вiн
чомусь почувався, як зайшлий  смiливий  чоловiк  на  чужiй  пожежi,  ходив
околясом, кепкував, пiджартовував, спробував подратувати короткошийого,  з
гострими i довгими, наче штилi, рогами бугая, що ходив у мiцнiй  загорожi,
той ревнув, недобре подивився на козака, кiлька разiв  кинув  широкою,  як
сковорода, ратицею землю собi на спину,  а  тодi  буцнув  крутим  лобом  з
кучериками бiля рогiв, аж  затрiщало  вiр'я,  i  Марко  ушився  пiд  регiт
козакiв. Вечеряли в  дворi  бiля  призьби  на  широкому  ряднi.  В  казанi
парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка ?в
неохоче. Клював носом, голова йому хилилася  до  колiн.  Раптом  вигукнув,
неначе уражений гедзем:  "Аркань,  Прокопе,  жеребця,  аркань".  Побачивши
розсмiянi очi, заклiпав повiками, знiяковiв, виловлював з казанка галушку,
поквапливо жував, а далi очi  йому  заплющувалися  i  голова  хилилася  на
груди. I знову: "Варко, Варко, вижени з клунi кури". Лаврiн подумав:  який
то важкий лантух - Гнилчине багатство. Якщо збiжжя не придавить до  землi,
то висиплеться через дiрку. Марко хотiв пожартувати над Гнилкою,  покласти
йому в ложку замiсть галушки жабу, але Лаврiн не дав. Гнилка  небавом  тут
же, бiля призьби, й заснув. Уранцi Марко таки викинув фортеля, який  ледве
не обiйшовся йому дорогим коштом.
   Гнилчиха - дебела, товстонога молодиця - бiгла з  дiйницею  до  корови,
Марко перепинив ?? й запитав, чого вона не вийшла  до  нього  увечерi,  як
обiцялася.
   - То я задурно дав тобi плахту! - Марко казав голосно, аби чув чоловiк,
котрий обтiсував бiля хлiва новий дишель до  котиги  -  величезно?  гарби.
Гнилка витрiщив вирла, збуряковiв на рябому виду, з дишлем у  руках  пiшов
на жiнку й на Марка. Запорожцi одняли в  Гнилки  дишель,  але  скiльки  не
розраювали, гнiздюк не йняв вiри,  що  то  був  жарт.  Сiкався  до  жiнки,
вигукував, що бiльше не пiдпустить  до  ворiт  жодного  сiчовика.  Прийшов
осавул, пан Амбросiй, послухав, узяв когось iз козакiв з  рук  нагая,  але
Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тiльки встиг покласти  басаман
на крижi Султану  та  довго  скородив  моркву  навздогiн  Марковi.  Лаврiн
наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку  залогу,  по?хали  далi  самi.
Лаврiновi туманила голову досада:  вбив  шпона  Марко,  невдатно  вив'язав
жарт. Марко ж смiявся, але щось заважало  йому  оддатися  душею  жартам  i
веселощам до кiнця. Вони були неначе чорна нитка  п'блакитному  шитвi,  що
прялась у майбуть i туманила Марковi день.
   Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим  потiшити  i
себе, й Лаврiна. Це вже було недалеко од  Ладижина.  Про?здили  вони  мiст
через невеличку рiчечку Соб, i Марко з  коня  побачив  у  очеретi  якогось
чоловiка. Дiйшлий Нога?ць одразу вгадав, хто то такий: то сидiв старшина й
рахував вози, верхiвцiв i пiшакiв, якi добувалися по  його  мосту  на  той
бiк. Увечерi вiн звiрить свою лiчбу  з  лiчбою  мостового  i  таким  робом
дiзна?ться, чи обманю? його мостовий.
   Марко стиснув острогами коня й  погнав  по  греблi,  гукаючи:  "Татари,
татари в степу!" Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрiд добувся на
греблю, по якiй дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же
й регiт стояв на греблi. В одного  дядька,  котрий  низько  нахилився  над
бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж  шапка  упала  в  воду.
Смiявся мостовий, смiявся Лаврiн, що ?хав назирцi, тiльки Марко  сидiв  на
коневi незворушно й, здавалося, не помiчав нiчого, а якщо  й  помiчав,  то
воно його мало обходило.
   Такий штиб його жартiв.

   * * *

   Дорога кривуляла лiсом, з правого боку синiли ялини та сосни, з  лiвого
тягнувся мiшаний лiс: дуб, клен, береза,  iнодi  грабина  або  осичина.  В
понизов'ях - вiльха та верболози. Лiс  -  мовчазний,  глухий.  Прокопитили
мiсток - товстi плахи ув'язанi лозою, про?хали ще  з  пiвсотнi  сажнiв,  i
Лаврiн повернув коня лiворуч, просто в струмок, що плюскотiв у  травi.  Цю
путь про?хав сотнi разiв, нехай тiльки в думцi, але  заблудитись  не  мiг.
Дорогу йому розказав Брус, а потiм Килiяна.
   Ось верба над струмком з п'ятьма короткими товстими гiлками, схожими на
розчепiренi пальцi. Тут вони знову взяли в лiву руку.  У  травi  виднiлась
ледь помiтна колiя, яку можна  було  вiдшукати,  тiльки  знаючи  про  не?.
Дорога  бралася  вгору,  а  тодi  покривуляла  праворуч,  обминаючи  ру?ни
монастирища. Сумно й страшно сiрiли тi ру?ни. Не було нi стiн, нi стовпiв,
тiльки купи камiння, порослого бур'яном, та неглибокi ями. За монастирищем
колiя  вповзла  на  стару  гребельку,  насипану  мiж  двох  ставкiв,   уже
замулених, порослих лепехою,  очеретом.  Вiдтак  поминули  нешироку  стiну
лiсу, а далi вiдкрилася долинка, оточена з усiх бокiв  горбами.  По  схилi
горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтiла  огорожа  з  очерету.  Хата
стояла мiж лiсом i садом, притiнена осокорами. Вiкна обмальованi по  бiлiй
глинi жовтими пiвонiями та червоними ружами, вiд того в  Лаврiновiм  серцi
теж зацвiли пiвонi?. Бiля хати - клуня, два хлiви, двi  комори,  ще  якiсь
будiвельки - мабуть, погрiбник i льодовня.  Обiйстя  огороджене  воринням,
зчорнiлим, але ще мiцним. Од подвiр'я кривуляла в долину стежечка. Пiрнала
в густий кущ калини, а там  -  до  криницi.  Мабуть,  звiдти  починався  й
струмок, його позначала густа, яро-зелена гривка осоки. Запорожцi не могли
одвести од то? божо? краси очей. I водночас обо? подивували, що Дорош Брус
оселився в такiй глухоманi. Та ще й сховав тут красу -  Килiяну.  А  може,
через не? й осiвся тут?
   З подвiр'я  вибiгли  двi  здоровеннi  курти  -  вiвчарки  з  короткими,
поодрубуваними для злостi хвостами, обпали  козакiв.  Курти  були  злi  як
гаспиди, ?хнi очi з чорними пучками шерстi над  ними  горiли  жаринами,  з
пащек текла слина. Такi можуть i на смерть загризти. Вони не  лементували,
а коротко, хрипко погавкували,  норовили  стрибнути  на  груди.  Запорожцi
посiдали в сiдла, конi пряли вухами, переступали ногами, а Лаврiнiв Коршак
вищирив зуби й поривався  вкусити  курту.  Вiн  тремтiв  i  дрiбно  трусив
холкою.
   - Дунаю, Вовкулако, пiшли геть, - нараз пролунало. Козаки оглянулися  й
побачили за кущем лiщини Дороша  Бруса,  що  стояв  з  мушкетом  у  руках.
Дознав, що до нього хтось ?де, вийшов назустрiч. Привiтався нi холодно, нi
радо - тiльки черкнув по Марковi  поглядом.  Прикладом  мушкета  позаганяв
собак, зачинив у погрiбнику. Тодi повернувся до кущiв малини й порiчок, що
пiдступали просто до лiсу, гукнув:
   - Це сво?, виходьте!
   З лiсу вийшло дво? старих  -  дiд  та  баба,  мабуть,  челядники,  -  i
Килiяна. Марко, як побачив ??, в першу мить розгубився. Вона  була  зовсiм
не така, як вималювала  уява.  Нижча  зростом,  -  то  Лаврiновi  видалася
високою, - струнка й гнучка, як  лозинка.  Личко  в  Килiяни  невелике,  з
гостреньким пiдборiддям, смагляве, а очi чорно-синi, але не холоднi, в них
так i стрибали гарячi iскорки. Туга чорна коса  спадала  по  грудях  нижче
пояса.
   Килiянина краса обпекла Марка. Ще й подивилася дiвчина чомусь спершу на
нього, а  вже  тодi  на  Лаврiна.  Й  зайнялась  рум'янцями,  й  ледь-ледь
усмiхнулася  кутиками  губ.   Вони   були   в   не?   особливо   принаднi:
темно-вишневi, владнi, примхливi й нервовi. Навiть недосвiдчений у дiвочих
чарах Марко  вiдчув  це,  йому  неймовiрно,  до  смертi  захотiлося  бодай
пальчиком доторкнутися до цих красивих i небезпечних губ.  Марко  гребонув
п'ятiрнею чорний, з пiдлизом з лiвого боку  чуб,  i  йому  на  якийсь  час
одiбрало мову.
   Й нагло, страшно i приголомшливо майнуло в думцi, що вiн мiг  би  вбити
Лаврiна. Несосвiтенна, дурна й дика  думка,  навiяна  нечистим,  Марко  аж
стенувся, аж озирнувся, чи не помiтив чого  Лаврiн,  а  тодi  сплюнув  пiд
ноги.
   Лаврiн теж довго  мовчав.  В  його  душi  щось  затремтiло,  спалахнуло
яскравим свiтлом, i вiн увесь  заяснiв  вiд  щастя.  Воно  виповнило  його
всього, що усмiхався трохи аж  причмелено.  I  вже  по  тому  pняв  шапку,
стрiпнув чубом i тихо сказав:
   - Добридень, Килiяно.
   - Добридень, - стримано вiдказала вона.
   Козаки поставили у стайню коней, умилися  з  дороги;  господарi  одразу
запросили ?х до столу. Потрави подавала стара, яку звали Вуцькою,  Килiяна
розстелила перед козаками рушники  та  поклала  кленовi  мальованi  ложки.
Горiлкою Дорош гостей не частував i вiд ставив убiк пугар, що його  дiстав
з торок Нога?ць, а принiс iз  льоху  барильце  березового,  настояного  на
ячменi соку. Сiк був рiзкий i трохи хмiльний. Килiяна сидiла поруч батька,
навпроти козакiв, ловила  скрадливi  Лаврiновi  погляди,  i  те  не  могло
сховатись нi од кого. Й така була гарна, що Марко не мiг  одвести  од  не?
очей. На головi вже не  коса,  а  дрiбушечки  -  кiлька  маленьких  кiсок,
перев'язаних червоними стрiчечками, вони ?й вельми личили,  робили  ??  ще
загадковiшою, та й вона сама не  ховала  тi??  перемiни,  промовляла  всiм
сво?м виглядом: "Ось я, яка!" Вона була  як  погода  напровеснi:  мiнялась
щохвилини.. В очах у дiвчини грали блискiтки. Вона  кидала  ?х  Лавриновi.
Декiлька ?х потайки од усiх упiймав Марко. Аби привернути  увагу  дiвчини,
спробував покепкувати над старою, що кутуляла  гречанi  вареники  з  сиром
беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й вiн умовк.  Килiяна  була  якась
особливо соромлива й притихла, але ?? очi так i  сяяли  радiстю.  А  Марко
боявся пiдвести очi: вперше в життi вiн тратився, вперше в  життi  почував
свою незугарнiсть.
   По обiдi Брус показував господарство: простору  хату  на  два  ганки  з
прохiдними сiньми, в яких в'язками висiли вовчi та лисячi шкури,  вовна  в
мiшках i пряжа, свiтличку i кiмнату, в кiмнатi на стiнах висiли  килими  й
ведмежi  шкури,  поверх  них  зброя  -  шаблi,  кинджали,   ятагани,   два
напiвпанцири, списи, мушкети; в свiтличцi стеля була  побiлена  крейдою  з
чорними мережками по краях,  на  прикрашенiй  рушниками  внутрiшнiй  стiнi
висiло гнiздо ремеза - на щастя. В хатi  -  простi  лави,  стiл  i  дорогi
пiдсвiчники, дорога скриня i навiть комод iз рiзьбою. Пробiгла Килiяна, на
мить зупинилася бiля вправленого в мiдний обiд  люстерка,  звiдти  на  не?
глянула вродлива смаглявка - лишилась задоволена,  майнула  надвiр.  Дорош
теж повiв гостей на подвiр'я - показати обiйстя. Найбiльше вiн  кохався  в
пасiцi, вона стояла в саду на горбi, обнесена очеретом.  У  саду  набирали
соку раннi грушi, ще зовсiм зеленi, а вже гнули  долу  вiття.  Бiля  плоту
росли мальви, ясна рiч  -  насадила  Килiяна,  вони  дивилися  на  козакiв
великими, здивованими, але теплими дiвочими очима. Посеред  пасiки  бiлiла
капличка з образами святих Зосима i Саватiя,  на  багатьох  дуплянках  теж
намальованi образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай,  козак
у неволi. Картини мальованi погано, й  Лаврiн  подумав,  що  намалював  би
краще. Вiн колись допомагав сiчовому богомазу i пробував писати по  дереву
.людськi парсуни, деякi з них богомаз позстругував, а кiлька лишив,  трохи
пiдмалювавши.  Того  Лаврiновi  кортiло  найбiльше  -  навчитися  малювати
картини, вiн навiть хотiв найнятися до богомаза, але того прогнали з  Сiчi
за якусь  крадiжку.  По  тому  Лаврiна  тiльки  iнодi  кликали  до  церкви
пофарбувати бокуни та дверi, розмалювати держална для хоругов, малювати  ж
хоругви та iкони замовляли богомазу Самарського  Микола?вського  монастиря
або привозили ?х з Ки?ва.
   В омшаниках, куди теж завiв ?х Брус, гуск у липiвниках мед. Дорош  Брус
величався сво?м статком, але справжньо? радостi вiд того величання, певно,
не мав. Був похмурий i весь час нiби дослухався до  чогось.  Кiлька  разiв
повертав мову на татар, розпитував, чи не знають  чого  нового  запорожцi.
Тут, на Подiллi, все пропахло  чутками  про  них.  Чимало  людей  покинули
хутори й подалися на лiвий берег.
   Лаврiн слухав Дороша у пiввуха, те й знай  оглядався  на  подвiр'я,  де
Килiяна з Вуцькою розвiшували по вiр'ю полотно. Коли вернулися I до  хати,
Марко з Дорошем сiли на призьбi, а Лаврiн догнав  Килiяну,  я  що  йшла  з
серпом у берег, забрав серпа i пiшов поруч. Не  вельми  довго  вони  жали,
повсiдалися на травi, тихо гомонiли. Килiяна видалася Лаврiновi  трохи  не
такою,  як  на  ярмарку.  Там  вона  шастала  помiж  яток,  прицiнювалася;
примiрялася, зажартовувала з крамарями, була вогниста й швидка,  а  тепер,
мовби притихла, принишкла, стала простiшою,  домашнiшою,  а  вiд  того  ще
милiшою.
   Килiяна ж чекала перемiни в сво?му життi i думала про не?. Про не?, про
себе, але не про Лаврiна, який вiн ? i яким буде  мужем.  Буде  такий,  як
вона захоче, це вирiшила одразу.
   Марко спостерiгав за ними обома зоддалiк, не знати чому  йому  стиснуло
щимками серце, хотiлося пiдiйти до них, а знавши,  що  зайвий,  не  пiшов.
Потоптався на подвiр'?, знову  сiв  поруч  Бруса,  на  окорованiй  дубовiй
колодi пiд призьбою. Якийсь час сидiли мовчки, Марко, котрому було  мулько
од то? мовчанки, запитав Дороша, чи не нудно, не страшно йому жити в  оцiй
глушинi. Дорош повiв зизим  оком,  не  одказав  нiчого.  Чи  тому,  що  не
хотiлося говорити, чи й не знав, що одказати. Як не знав уже й того, нудно
йому тут чи гарно. Квiтнув сад, ро?лися бджоли - мир i супокiй.  Од  звiра
мав захисток, мав оружжя... Але ж вибирала це мiсце неволя... Вiн i  зараз
обминав велелюддя, на яких мiг зустрiти свою,  позначену  грiзним  карбом,
долю.  Двадцять  снiгiв  стануло  вiдтодi,  коли  востанн?   танцював   на
запорозькому базарищi. Забув, як воно й ноги ходять у танцi. Либонь, нiхто
й не пiзнав би його. А однак волiв не стрiчатися з сiчовиками. Невиконаний
присуд ходив слiдом усе життя, з роками не вiддалився, не стерся. Навпаки,
росли статки, вiн приступав ближче, росла  Килiяна,  й  зростав  неспокiй.
Останнi тижнi Дорош ходив як потороча. Може, що зустрiв  запорожця.  Ще  й
засватав за нього  дочку.  Й  сприйняв  це  як  лихий  триб  долi.  Вчиняв
Кчлiянину волю й заразом хотiв раз i назавжди прогнати  хистку  тiнь  з-за
плечей: "Нiчого я не боюся, все згинуло, розтануло, поросло лободою".
   Думка  звивалася,  як  гад  бiля  босо?  ноги.  Ворухнися  -  й  одразу
ввiп'ються отруйнi зуби.  Сливе  вже  черкаються  ноги.  Сьогоднi  збагнув
доконечно: не згинуло, не розтануло, не поросло лободою. Побачив  з  кущiв
запорожцiв, i тенькнуло в грудях; уже й упiзнав, а  руки  тремтiли,  ледве
подолав спокусу розрядити випалом рушницю. Але хiба розстрiля?ш минуле!
   Дорошевi в грудях заклекотiла злiсть. При?хали на  його  добро,  як  на
сво? власне. А вiдають, якою кров'ю, яким грiхом перед богом воно  нажите?
Кара за грiхи йому, Дорошевi. А статок тому голоштаньку. Вiн, Дорош  Брус,
не хотiв тi?? кровi. Був, як i оцей  Лаврiн,  вольним  i  гордим  козаком.
Стояли вони на Маячцi малою залогою, i шрамуватий рiдкозубий осавулець Кiт
пiдбив ?х перестрiти та потрусити татарських купцiв. Усiм припав до  серця
осавулiв замiр - басурмани, нехристи, дiло те угодне богу й корисне  собi.
А далi були купцi. волоськi, за ними чумаки  з  Дону  й  сво?  чумаки.  Не
зогледiлись, як стали прибишами. Не сказати,  щоб  Дорош  не  карався  тим
лихим промислом: поклав собi в думцi одкинутись тихцем од  ватаги,  осiсти
десь на Подiллi. Та небавом  ?х  упiймали,  й  стали  вони  перед  сiчовим
товариством переконанi правом. Осавула присудили до палi,  а  ?х  чотирьох
посадовили на гармати на три днi. Рiк пiсля того Дорош козакував чесно. Аж
поки не заникнув на Маячку та не розкопав свiй сховок. Вiн був порожнiй. I
така скруха взяла Дороша, така злiсть, що трохи не вбив сiчовика,  з  яким
при?хав туди й чи? грошi лишилися цiлi. З ляку той роздiлив  свiй  набуток
навпiл, але грошей була мiзерiя, й наступно? ночi вони  вдвох  засiли  при
битiй дорозi. Так стали комиш-никами. Хитрий придумали  промисел.  Засiдку
вчинили на днi лiсового яру, такого крутого, що порох з-пiд кiнських копит
падав прямiсiнько в прiрву, понад якою кривуляла дорога.  Чумаки  спускали
вози по одному, заклавши межи спицi дрюччя; Наступного воза пускали тiльки
тодi, коли переднiй  доповзав  до  низу.  Про  те  криком  сповiщали  самi
вiзники.
   Обпатравши одного воза, пов'язавши чи  порiшивши  -  якщо  опиралися  -
вiзникiв. Брус або його напарник, приклавши до рота  долонi,  подавали  iз
зеленого мороку знак iншим:
   - Гей, пускай!
   Часом вдавалося перепустити невеличку, возiв у п'ять,  валку.  Якщо  не
впорувались тихо, доводилося тiкати. Мали для того певну стежку.
   Одначе восени самi попали в пастку. Дорошiв  товариш  погинув,  а  його
зв'язали. Гнало Дороша п'ятеро козакiв, ?хали на конях, а  Дорош  iшов  iз
зв'язаними руками, з мотузком на ши?, притороченим другим кiнцем до  сiдла
хорунжого з Самарсько? паланки. Дорош волiкся по дорозi, вже попрощався зi
свiтом, тiльки просив у  бога  легшо?  смертi.  Перед  очима  стояв  лихий
навчитель, шрамкуватий осавулець Кiт,  гострим  кiнцем,  оббитим  залiзом,
паля вилiзла йому бiля ши?; за якийсь час тiло  висохло,  й  коли  повiвав
вiтер, крутилося, й костi  торохтiли,  немов  були  зсипанi  до  шкiряного
мiшка. Очi  Коту  склювали  пiдорли,  а  рiдкi  великi  зуби  щирились  на
зустрiчних, зарiкаючи ?х на крадiжку.  Страшно  було  Дорошевi  то?  палi.
Пряжило сонце, маленька ватага  розтяглася  по  степу  втомленим  пташиним
ключем. Хорунжий куняв у сiдлi. Вони в'?хали в балку, й  козацький  ключик
згинув з очей. Упевнившись, що  нiкого  не  видно,  Брус  щосили  потягнув
хорунжого за ногу, й той гепнув на  сухоземля,  затим  двiчi  вдарив  його
важким чоботом по головi,  зубами  витягнув  з  пiхов  хорунжого  шаблю  й
перепиляв об не? сирицю на сво?х руках, перетяв мотузок на  ши?.  Хорунжий
спробував був пiдвестися, Дорош одтяв йому голову. Кiнь  у  хорунжого  був
гарний, то Дороша не наздогнали.
   З грошей, якi приховав у яру, - оця хата на  два  ганки,  й  килими,  i
пасiка, й дво? коней у стайнi, двi пари волiв та три корови.
   За жiнку взяв пiд Баром наймичку  з  корчми,  татарку-вихрестку,  котра
майже не говорила по-укра?нськи й не могла його виказати. Жiнки не  любив,
бив ?? тиранськи, доки вона не оддала християнському богу душу. Ото у лiсi
?? могила з маленьким хрестом. Килiянi тодi сповнилось дванадцять рокiв.
   З роками  розквiтла  Килiянина  краса,  пiшла  дiвчина  в  Брусiв,  але
вгадувались у нiй i материнi риси. Коли вловлював ?х, хмурнiв;  тодi  йому
здавалося, що вона якимось чином може розгадати, що саме вiн загнав на той
свiт матiр, i помститися. Його страх засновувався  на  тому,  що  в  гнiвi
Килiяна  не  раз  виказувала  всю  чорноту  ?хнього  життя  й   намагалася
прокрастися думкою в Брусове  минуле,  але  вiн  тримав  його  пiд  сiмома
замками. Вiн ?? трохи боявся i по-сво?му любив.
   Килiянi зятя вимрiяв  давно:  сироту,  бiдного,  щоб  був  працьовитий,
поштивий, до скопу вдячний i вiдданий Дорошу та  його  дочцi.  I  щоб  був
навчений бойно? справи - умiв оборонити  хутiр.  Лаврiн  пiдходив  пiд  ту
мiрку цiлком. Ото тiльки що запорожець. Та Килiяна прив'яже мiцно, в цьому
був упевнений, а що з перцем - перець з часом викваситься. I  все  те,  що
наспiвали слiпi спiвцi на Сiчi - про отчий край, оборону вiри - розвi?ться
по цих хащах. Тут матиме вiтчизну й свого кошового - його,  Дороша,  бо  й
молитиметься до куплених Брусом образiв. Так мислив  по  першiй  стрiчi  з
Перехрестом. Одначе в останнi днi вповзла йому в голову iнша гадка.  Лячно
стало  жити  в  цiм  кра?.  Люди  покидали  Подолiю  й   переселялися   на
Лiвобережжя. Сюди, на хутiр, кожно? днини могли заскочити басурмани. Як не
ховався Дорош, а про хутiр  знали.  Спродатися  б  та  ви?хати  куди-iнде.
Спродатися! Хто купить ошабльоване татарами обiйстя!  Оно  понад  дорогами
свiтять чорними очницями пустки. Доведеться  просто  залишити  хату,  сад,
пасiку.
   Тяжко,  до  розлому  в  головi  розмiрковував  Дорош.  Уперше  йому  не
вистачало власного розуму,  власного  розмислу.  Може,  постарiв?  Стратив
колишню впевненiсть, силу?  Тому  й  подiлився  сво?ю  скрухою  з  молодим
за?жджим козаком. Хоч i бачив, що Марко не стiльки слуха?, як  пасе  очима
дочку. Ох, цi сiчовики, монашаться в плавнях,  а  тодi  з'?дають  жiноцтво
очима. Нiби й не личило так дивитися на наречену товариша...
   - Я сам купив би таке обiйстя, - озвався Марко. - Коб не в цьому мiсцi.
Як побачу гарне - куплю.
   - Ма?ш грошi? - поцiкавився Дорош.
   - Маю. Сто золотих, - Марко аж стенувся  од  того,  що  виповiдав  свою
та?мницю, але, диво, стриматися не мiг. Вiн нiби помщався  комусь:  чи?йсь
радостi, чи?мусь щастю, впевняв когось i себе, що й вiн дещо ма?.
   - Варуй боже - сто золотих! - гукнув  Дорош.  -  Отцiв  то  та  неньчин
заповiт?
   - Мо?. Не маю вiтця та неньки, - одказав Нога?ць. Його  й  далi  кудись
несла важка, каламутна хвиля. Несла на пороги.
   - Де ж узяв ?х? - все з бiльшою настирливiстю допитувався Брус.
   - Божi то грошi. Запалив у лiсi дуба - холод морив,  звiдти  й  потекли
золотi сережки, - брехав Марко. - Якийсь прибиш накрутив свердлом дiрок  i
напхав алтинiв.
   Марко подумав, якщо Брус розкаже про це Лаврiну, вiн одмовиться, скаже,
пожартував. Мало  пустив  по  Сiчi  горобцiв.  Та  й,  либонь,  уже  й  не
побачиться з Лаврiном. I що йому Перехрест! До Лаврiна доля  на  всi  боки
верхом. На Сiчi кошовий прикохував, тепер ось знайшов  Килiяну  з  багатим
тестем. А в Марка тiльки й щастя - те золото. Звичайно, про сережки  казав
обмильне. Захопила запорозька чата польських послiв до  татар,  посадовили
?х у секвестр при пушкарнi. Марко стояв на вартi, пiдгледiв у щiлину (вона
затикалася кулем), як один шляхтич сховав у  жерлi  мортири  папушу.  Коли
послiв повели на квестiю, витяг з жерла мортири туго  зав'язаний  кисет  з
алтинами. Потiм запорожцi облазили всi гармати - видно, шляхтич сказав про
грошi, може, для того й ховав, щоб одкупитися, - не знайшли, подумали, лях
збрехав.
   У Брусовому розпитуваннi Марко вловив хижу  зацiкавленiсть  i  йшов  ?й
назустрiч. Дибав, немов у в'язке болото, з  якого,  може,  й  не  вдасться
вибратися. Нехай хоч Дорош згаду? його, нехай позаздрить  на  чужi  грошi,
нехай... зненавидить Лаврiна. Вiн сам не сподiвався, що в його душi лежить
така гидь. I воднораз така пекельнiсть, така несосвiтенна ярiсть. Почував,
що може зважитись на будь-який вчинок. Заздрiсть роздирала йому  груди.  В
цю мить мiг пожбурити в пекло  все:  Сiч,  товариство,  Лаврiна  i  власне
серце. Маленький, хижий, сидiв, зчепивши в замок долонi рук. В  його  очах
зата?лися жовтi согi'яки, голос iз напруги став хрипкий.
   В першу мить Марко злякався того, що зав'язувалося у них з Брусом. Йому
аж шпарко стало, й думка заслала  чорнотою  мозок.  А  тодi  десь  зринуло
розважливе: ну то й що? Не вiн почав оцю балачку, а  Дорош  Брус.  А  вiн,
Марко, нiчим не согрiшив  на  землi,  щоб  щастя  одкинуло  його  од  усiх
порогiв. Нехай Брус  розпиту?.  Може,  опiсля  розкаже  й  Килiянi.  Разом
позаздрять йому. I колись, пiсля сварки з Лаврiном чи з  досади  на  нього
(не вiк же буятиме ?хня любов) Килiяна згада? його, Марка. Згадував же  ??
вiн, думав про не?, ще не бачачи. Лаврiн навiяв ?? образ, але тодi вiн був
безтiлесний, наче марево, але  хiба  можна  закохатися  а  марево!  I  ось
тепер... Сподобалася йому. А таке, знав, не  забува?ться.  Це  була  мала,
зовсiм маленька, майже нiкчемна  втiха  -  вiд  не?  Марковi  стало  трохи
моторошно й  трохи  злорадно.  Бiльшим  було  те,  манливе  й  пекуче,  що
вловлював за словами Бруса, i вловлював теж  неясно,  як  слiпець  далекий
гомiн.
   - Я можу позичити, коли  вже  край,  скiльки  там  треба,  -  сказав  i
подивився Дорошевi в очi, хоч з-нав, що просто так не позичить i алтина  -
хотiв подратувати.
   - Чим же я ?х вiддячу, - пожадливо й скрушно зiтхнув Брус. - Якби  тво?
грошi та до мо?х волiв та  коней...  До  того  добра,  що  в  скринях,  до
Килiяниного посагу...
   Марковi аж схлипнуло в  грудях,  i  вiн  похилив  голову.  Чорна  трута
розтiкалася по душi, й уже не мав  волi  зцiдити  ??.  Вперше  нiби  збоку
поглянув на себе й на Лаврiна. Так,  ?м  обом  було  добре  вкупi.  Лаврiн
подобався йому споко?м душi, щирiстю, побратимською вiдданiстю. Тим, чого,
почував,  мав  замало  сам.  Й  то  бiльше  кортiло  пiд  ?хати   Лаврiна,
покепкувати з нього. Але Лаврiн на  його  кпини  ображався  рiдко,  тiльки
всмiхався. Лаврiн - вельми встидливий, Марко втямив це давно й часом,  аби
подратувати  товариша,  пiдсипав  соромiцьких   жартiв,   i   тодi   вони,
траплялося, й сварились. Але по тому, перегнiвавшись, Лаврiн; знову йшов у
курiнь до Марка. Кошовий теж любив послухати Марково? мови. Одначе, собi в
дружбу взяв не його, а  Перехреста.  Пригаду?,  тодi  Марка  вперше  взяла
прикрiсть на Лаврiна.
   Вiн би любив побратима, коли б того опосiло горе. Втiшав би,  намагався
допомогти, навiть роздiлив би горе навпiл. Прощав i вибачав товаришевi все
- не мiг вибачити щастя. Смутно вiдчував це, й  прокрадалася  думка,  чому
так: горе роздiлити можна, а щастя - нi. Злива пада рiвно на всiх, а сонце
тiльки на тих, що на галявi. Люди -  сiянцi,  кожен  росте  сам  по  собi.
Одного витолочить доля, iнший вибуя?  й  тягнеться  в  небо.  Зараз  сонце
свiтило не йому.
   - А може, й справдi удатися до тебе? - правив далi Брус.  -  Ти  при?дь
пiсля жнив. Сам.
   Дорош вiв торг, як лютий татарин. У тому торзi не  програвав  у  жоднiм
разi. Не при?де Марко, не  зумi?  Брус  присилувати  Килiяну  -  лиша?ться
Лаврiн. Вiв безпрограшний торг, вдавав безжурнiсть, а голову дужче й дужче
стискав невидимий обруч, i мучила його якась та?мниця  -  либонь,  то  був
неясний спогад, що вiн через цi ж  таки  проклятущi  грошi  вже  один  раз
вчинив страшний злочин, порiшив товариша й тепер чинив новий злочин, може,
страшнiший, нiж той, колишнiй. Йому аж трiщало в  головi,  а  вiн  i  далi
вперто й страшно пробивався вперед. Йому майнуло в думцi: ще раз, ще  один
тiльки раз перебiгти по вербовiй кладцi - не вломиться ж вона, й  замiнить
ту кладку мiцною, вкгрунтованою  на  доброчинностi,  спокутi  й  вiрi.  Не
покарав же його бог того разу, не покара? й тепер.
   Марко в цю мить ненавидiв i  подобав  Дороша.  Вгадував  у  ньому  щось
потайне, пожадливе й страхався, що почува? щось подiбне  у  власнiй  душi.
Вона розколювалась, як горiх, уже не мiг стулити обидвi половинки  докупи.
Та й не вельми намагався. Знову зринула думка про ?хн? колишн? з  Лаврiном
товаришування, про Сiч, побратимство, але все було  не  таке,  як  ранiше,
пройняте чимось гiрким i, як здавалось йому, з Лаврiново? вини. Був би  не
?хав сюди чи принаймнi не заманював з собою  його,  й  Марко  не  знав  би
нiчого. Нащо стiльки розказував про Килiяну, нащо розхвалював ???
   Обо?, i Марко i Дорош, втомилися вiд то? розмови. У Дороша з натуги  аж
роса виступила на чолi. Витер чоло  шапкою,  пiдвiвся.  Йому  самому  було
мулько на душi. Може, мулькiше, нiж тодi, коли одтяв голову хорунжому. Там
хоч рятував сво? життя... А тут... здобував грошi.
   Дивився на долину, а бачив золотi алтини. Земна краса, що  на  старiсть
зiйшла на душу божою благодаттю, не могла потопити  пожадливостi  й  думки
про сито одкраяний шмат. В ту мить у поле його  зору  потрапили  Лаврiн  i
Килiяна, вони сидiли  на  горбочку,  Килiяна  щебетала  до  парубка.  Брус
подумав, що нiхто й нiколи не сидiв отак поруч нього й не яснiв  до  нього
очима. Життя його мина?, а вiн так i не звiдав того  великого,  що  робить
людину iншою, щасливою, вiд чого завмира? серце й мiня?ться свiт, у  нього
взагалi не було любовi, вiн прожив життя суворе, сповнене небезпек, страху
й борiння. I зненацька в серцi старого прибиша ворухнулося  щось  лагiдне,
добре до дочки й отого парубка, несамохiть вiн замилувався гарною парою та
побажав ?м щастя. А тодi здивувався самому собi: у  серце  потекла  важка,
свинцева заздрiсть, але й вона його ятрила недовго. Брус Дорош  зiтер  все
холодним розмислом. Проте тепер не  змiг  одкараскатись  од  думки:  буду?
доччине щастя не на добрi. Думка лiтала, як  ластiвка  бiля  поруйнованого
гнiзда. Було маркiтно. Почував печiю в грудях, захотiлось  упитись.  Хвилю
повагавшись, пiшов у комору. Повернувся з пузатою карафою. Цiдив горiлку в
чарки тут-таки, на призьбi, дивився на Марка - невдатного  на  вроду,  але
хитрого, розколупував його оком, переводив зiр  на  Лаврiна,  що  безжурно
лежав на оберемку трави, а в головi текла  важка,  як  пригуслий  дьоготь,
думка: "Все можна подiлити. Горiлку,  алтини,  коней,  навiть  смерть.  Не
можна подiлити любовi". Од того ставало  злостиво-радiсно,  але  чомусь  i
страшно. Й трохи заздрiсне. Що не зазнав сам того щастя  -  любовi.  Й  не
вiдав, що воно таке. Пекуче, як горiлка? Солодке, як  мед?  Не  вiдгада?ш.
Йому стало прикро на долю, вiн плюнув i розтер по  зеленiй  травi  важким,
наче кованим iз залiза, чоботом.
   Лаврiн, як i Брус, також дивився  на  долину.  Вона  вабила  його  зiр,
лежала бiля ?хнiх з Кнлiяною нiг, немов зелена плахта.  А  по  нiй  синiм,
безпечно кинутим каламайковим поясом  -  струмок.  По  горi  -  пишний  та
кучерявий сад, за садом - важкi темнi ялини. Йому трохи дивно, що  Килiянi
байдужа ця краса. I трiшки бентежно, й навiть прикро, що в  не?  тiльки  й
мови, як утекти звiдси. Прикро тому, що йому, Лаврiповi, досить Килiяни, а
?й, виходить, його мало.
   Й ще одна думка смоктала Лаврiнове серце. Тiльки нещодавно, ?дучи сюди,
подивився на все не  безжурними  очима,  а  очима  майбутнього  господаря,
Килiяниного чоловiка, приймака. Адже ранiше, на Запорожжi, йому нiколи  не
клалися в голову думки про землю та одруження. Гадав: буде запорожцем,  та
й квит. Вiн нiколи не ходив бiля землi, хоч  i  не  цурався  роботи.  Вмiв
косити, трохи знав бондарське ремесло  -  хлопчаком  двi  весни  допомагав
бондаревi, любив малярство, хоч спiзнати  вповнi  малярсько?  науки  й  не
вдалося. Лаврiна не стiльки дивувала та  непоко?ла  швидка  й  несподiвана
Брусова згода видати за нього Килiяну, скiльки те, що йшов до шлюбу  майже
голий, безгрошовий. Тi думки смутили  й  пригнiчували,  вони  кружляли  по
одних i тих же гонах, нi на цяту не посуваючись уперед. Ким  вiн  буде  на
Брусовiм господарствi? Наймитом? Челядником? Од того одразу  ставало  щось
дибки в душi й брови збiгалися на перенiссi в тугу хмарку. В мислях Лаврiн
порiшив: стане чумаком. Продасть шаблю, коня, купить пару волiв,  ще  пару
дасть йому Брус, i по?де вiн нехай i в небезпечну, зате грошовиту  дорогу:
в Крим по сiль. За дво?-тро? лiт зачумаку? власний статок...
   Гарний був у задумi Лаврiн. Килiяна тихцем милувалася ним.  Дiвчину  аж
гордощi брали, що ?? покохав отакий парубок. Смiливий, палкий...  На  мить
побачила себе, й чомусь без сорочки, в його обiймах, вiд  то?  соромiтно?,
не дiвочо? думки зашарiлася, одначе зору од Лаврiнового обличчя не одвела.
"Мiй", - щось проспiвало у серцi. Душею почувала, що до всього Лаврiн ще й
добрий. Тiльки трiшки гордий. А  ще  -  замисливий.  Задивився  на  далекi
верхiвки дубiв, а про не? мовби забувся. Нiчого, вона  йому  замислюватися
не дасть.
   А дивитися на лiс то й зовсiм нiчого. Вiн обрид ?й до знемоги.  I  оцей
хутiр. Вона за ними свiту не бачила. Хiба тiльки кра?чок,  коли  вiдпускав
батько з челядницею, бабою Вуцькою, до  Бершадi,  де  в  тi??  -  дочка  в
замiжках за бондарем. Сам вiн туди не ?здив жодного разу. Баба Вуцька - то
тiльки на вигляд сумирна та тиха, а насправдi бiдова й проворна. Водила ??
по церквах, по базарах, завозила i в Ладижин, i в Стiну. Вуцька колись, ще
до Хмельниччини, служила поко?вкою у панiв  Обидовських,  набачилася  див.
Любила розповiдати про те. Про ви?зди, про конi, про банкети,  де  всеньку
нiч грали музики й пускали в кiнцi саду барвистi вогнi. Панi? - в  шовках,
сукнях, по низу оторочених хутром, а руки й плечi - голiсiнькi. Килiяна  й
сама раз бачила в Бершадi таку кавалькаду. Ой же й грало лицарство  кiньми
довкола двох карет, у яких сидiли панi?. Вуцька казала,  що  паничi  задля
дiвчини здатнi на що хочеш - навiть на смертельний герць.  Килiяна  певна,
що й ?? Лаврiн за не? пiшов би  на  шаблях  проти  будь-кого,  i  в  думцi
пишалася цим. Наслухавшись Вуцьки, наблукавшись по мiсту, Килiяна довго не
могла заснути (вони зупинялися у Вустино? знайомся мiщанки) й тодi  думала
про освiтленi  ста  свiчками  зали,  нечуванi  танцi,  лоскiтливi  вусики,
дзвiнкi шпори. Й тодi Килiяну поймало тривожне хвилювання, вона  лежала  в
нужденнiй свiтлицi, а ?? уява малювала i тi зали, й тi свiчi, i тi вусики,
i ще багато такого, що не привидиться дiвчинi при свiтлi дня, вона  чекала
якогось  дива,  ??  всю  переповнювали  передчуття  яко?сь  стрiчi,  котра
перемiнить все ?? життя, i вона тривожно завмирала. Вона не  мала  все  те
навiть за мрi?, а тiльки за казку, але ж ми  i  лiта?мо  в  казках!  А  от
пере?хати до мiстечка, бодай такого, як Бершадь, то вже не казка.  (Лаврiн
теж появився не з казки й не зовсiм пiдходив пiд тi ?? мрi?, але  здоровий
глузд пiдказував Килiянi, що на бiльше ?й сподiватися нiчого).  Вирватися,
вирватися з-пiд цих густих вiт, утекти вiд цього тоскного шуму.  Здавалося
б, виросла в лiсi, мала б стати його часткою. Не стала. Вона й любила  цей
зелений шум, i хотiла вiд нього втекти. Та?мнi сили довго дрiмали  в  нiй,
тепер вони пробудилися i владно штовхали ?? в людський гомiн,  у  людський
крутiж. Килiяна давно зрозумiла: вона гарна собою - i боялася, що не зумi?
взяти того всього, що може заплатити за ?? красу свiт. Ота-ко, - мрiяла, -
сидiтиме вона, як отi панi? при вiдчиненому на вулицю  вiконцi,  пiдклавши
пiд лiктi вишиту подушечку, i лузькатиме насiння.
   Там, у Бершадi, спогадувала вона, стiльки лавок, а в них так i  мигтiли
парча та срiбло. Як одгуляють весiлля, Лаврiн чумакуватиме.  Тiльки  не  в
Крим по?де - хай тому Криму цур - а по городах, по ярмарках. Вона, либонь,
теж iнодi ?здитиме з ним. Уже казала про те батьковi. Правда,  вiн  ?й  на
те: "Один дурак возив на продаж гарбузи, та з ними й голову продав... Он у
лiсi скiльки галяв. Аби руки та плуг, порозорювати ?х, позагороджувати  од
звiроти - можна за п'ять лiт забагатiти". Батько насправжки хоче  запрягти
Лаврiна в лiсову роботу. То його давня мрiя. Бо  сам  трохи  ледачкуватий.
Тепер же бере дармового наймита. Килiянi аж моторошно  од  то?  думки.  Тi
перелоговi землi вмент вип'ють Лаврiнове здоров'я,  ?х  мало  покорчувати,
поорати, а ще треба стерегти по ночах з рушницею. Нi, вона одда?ться не за
наймита, а за гречного мужа.
   Сподiвалася переважити батька. Важкий i понурий,  вiн  не  знав  з  нею
зладу. Боявся ?? галасу, слiз, ладен був задобрювати чим тiльки мiг. Новим
намистом, кумачами, мандруванням на прощу з бабою Вуцькою, хоч i знав,  що
прощi тi не вельми побожнi.
   Нi Килiяна, нi Лаврiн не вiдали, що Дорошевi плани перемiнилися.  Бiгли
думками вперед, десь там ?хнi думки  сплiталися,  й  обом  було  гарно  та
затишно. Лаврiновi аж шкода стало Марка, що самотньо (Дорош кудись  пiшов)
сидiв на призьбi.
   - Марку, йди до нас, - покликав Лаврiн.
   Марко не почув. Душа його в цю мить злостиво посмiхалася, й посмiхалася
не на радощах, що звершиться його несподiване жадання; вона осягнула, що i
в iнших душах такi ж чорнi холодини, як у його, а може, й гiршi: хто  йому
Килiяна - нiхто, Дорошевi ж - рiдна дочка, а вiн ?? запроду?. Марко не  до
кiнця вiрив, що все буде так, як намислили вони з Дорошем,  але  вiдчував,
що на такому замiсi не може зiйти  i  Лаврiнове  щастя.  Першо?  митi  був
охопив його душу вiдчай, але сплив, його витiснив слiпий дощ, який замивав
останнi слiди.
   - Марку, йди до нас, - знову покликав Лаврiн. I хоч Марко з його голосу
вловив, що кличе вiн для годиться, пiдiйшов i  сiв  на  оберемок  зелено?,
ледь волого? трави. Вiн бачив, що перебив розмову, але тепер  уже  зумисне
не збирався швидко йти прiч. А може, перебив не обом, бо здалося йому,  що
Килiяна посмiха?ться до нього привiтно. Мабуть, то була  несвiдома  дiвоча
гра, а може, ?й трiшки кортiло подратувати  Лаврiна.  Чи  й  хто  зна,  що
кипiло в тих чорних зiницях. Перемовляючись  з  Лаврiном,  плела  вiнок  i
тепер одягла його  собi  на  голову,  повернулася  до  Марка  й  запитала,
дивлячись на парубка:
   - Личить? Гарна я в ньому?
   Марко побоювався звести очi й бачив не вiнок, а довгу шию i  гаптований
комiрець сорочки, що ?? облягав.
   Запитання спантеличило Марка й навiть розсердило. Вiн погамував злiсть,
хитнув головою в бiк Лаврiна;
   - Це нехай вiн призна?.
   - Вiн уже признав, - засмiялась дiвчина.
   - А хiба треба, щоб ще хтось?
   Тремке, солодке, не знане досi почуття протекло по його  серцю,  але  в
солодке домiшалися краплi гiркого. Любов  гiрчила  ненавистю.  В  Маркових
очах митт?во зблиснув вогонь, який злякав Килiяну. Лаврiн реготав, а  вона
зняла вiнка i розiрвала. Запала мовчанка, аж Лаврiн перестав смiятися й  з
жалем дивився то на вiнок, то на Килiяну.
   А вона зиркнула на Марка й мовила:
   - Ти не такий, як про тебе розказував Лаврiн. Набурмосений i  сердитий.
Хоч би посмiхнувся.
   - Козакам у буднi посмiхатися заборонено, - здобувся на жарт Марко.
   - А в свята?
   - В свята й поготiв.
   - Ви того такi похмурi, що без дiвчат, - в одну мить вирiшила К.илiяна.
- Таки ж нiколи-нiколи жiноча нога не ступала на острiв?
   - Чого ж, приходять, - думаючи щось сво?, пiдтримав жартiвливу  розмову
Марко.Русалки забiгають. Трапля?ться, i в курiнь котрась заникне.
   - Й що тодi?
   - Всяке бува?...
   - А я на русалку схожа чи нi? - притулила до голови розiрваного вiнка.
   Марко  спохмурнiв.   Лаврiн   страктував   ту   похмурiсть   по-сво?му.
"Пережива?, суму? за нашою  дружбою,  -  подумав.  -  Може,  нам  вдасться
вмовити Бруса й Марко залишиться з нами". Йому було шкода Марка. А Килiянi
було весело. ?й хотiлося жирувати,  жартувати,  вона  вирвала  травинку  й
провела нею Лаврiновi за вухом, аж Марко вiдчув  той  лоскiт,  в  серцi  в
нього завирувало. А Килiяна враз пiдхопилася на ноги й показала на  гривку
осоки посеред долини.
   - Ходiмте до саджалки, я покажу головнiв. Хтозна-де вони взялися.  Такi
великi. Запливають у струмок, а тiльки що, втжають назад до озерця.  Я  на
них загадую собi всяке.
   - Я люблю дивитися на них  тiльки  тодi,  коли  вони  на  сковородi,  -
пожартував Марко i пiшов до хати. Лаврiн i Килiяна, взявшись, як дiти,  за
руки, побiгли до саджалки.
   Спати гостей Дорош поклав у хлiвi на сiнi, застеленому м'яким пухнастим
лiжником. Лаврiновi хотiлося погомонiти з Марком, але той мовчав,  удавав,
що спить. Боявся - заговорить i викаже щось з того недоброго, що сукали  з
Брусом; важка, кiгтиста лапа каяття дряпала йому душу. Одначе не до кровi.
А була якась незручнiсть, глуха млiсть у серцi, що зродилася  в  тишi,  на
подушках, вишитих  Килiяниною  рукою.  I  вiн  аж  зрадiв,  коли  ця  тиша
урвалася: заквакали  жаби  в  болiтцi,  i  розпугукались  пугачi  в  лiсi,
здавалося, пугачеве плем'я змагалося з  жаб'ячим,  хто  кого  перекричить.
"Весела сторононька", - подумав Марко, засинаючи.
   Килiяна не спала  довго.  У  маленькiй  горницi  було  задушливо,  вона
пiдiйшла до вiкна й спробувала крiзь грати його вiдчинити. Воно нiколи  не
вiдчинялося, нiби прикипiло, та вона врештi виштовхнула обидвi  половинки.
I здалося ?й, що вiдчинила вiкно в iнший свiт. Вiн вже був у нiй,  тремтiв
i брав у свiй полон. Серце солодко щемiло, було радiсно,  гарно  й  чомусь
тривожно. Пугукали сови - це ?й звичне,  плив  лiсом  мiсяць,  шелестiв  у
вiттi вiтер, залiтав до горницi, при?мно остуджував гарячi перса.  Килiяна
притулила до них руки й зненацька заплакала.

   * * *

   Ранком наступного дня, по снiданку, Дорош закликав у  свiтлицю  Лаврiна
й, напускаючи на  себе  надмiрну  заклопотанiсть  та  похмурiсть,  сказав,
постукуючи по столу пальцями:
   - У непевний, лихий нагодився ти час. Не до весiлля  зараз.  При?жджай,
як перемелеться, перетруситься. На рiздво при?жджай! -  А  сам  дивився  в
пiдлогу важким поглядом.
   Лаврiновi вiд тих слiв нiби зiвало щось у душi. Спершу подумав,  що  це
вiдплата йому вiд Бруса за те, що  не  дотримав  умови.  Просив,  щоб  той
помiняв сво? рiшення. Брус був непохитний. "Я ж не вiдмовляю, просто нехай
перевi?ться, перемелеться. Ниньки й попа не знайдеш, щоб повiнчав.  А  яке
вже там весiлля!" Лаврiн мусив  погодитися.  А  по  довгому  розмислi,  по
перемовi з Марком навiть визнав слушнiсть Брусових слiв.  Справдi  -  лихе
весiлля пiд шабельний дзвiн! Коли ?хали сюди, довкола тiльки й гомону було
про татар. Одначе, з iншого боку, його шабля теж  могла  стати  в  пригодi
Дорошевi. Раптом Лаврiновi осяяла надiя.
   - Дозволь, пане-батьку, - звiв очi, - поки що лишитися за челядника.
   Брус махнув рукою:
   - Не треба. Не хочу я людського поговору. Весiльний кисiль треба варити
на чистiй водi.
   Лаврiн мовчки вклонився й вийшов.
   Килiяна несподiвано вчинила опiр  батьковi,  накинулася  на  нього,  як
вогнеока рись, але вiн витримав  напад,  соромив  ??  ущипливими  словами,
упокорив.
   Козаки подякували господарю за  гостиннiсть,  посiдлали  конi.  Килiяна
розпустила червону стрiчку, якою прив'язувала куделю, обмотала нею рукiв'я
Лаврiново? шаблi.
   Дорош i Килiяна провели  ?х  до  монастирища.  Лаврiн  i  Кнлiяна  йшли
попереду. Дорош i Марко вiдстали на кiлька кiнських постатей. Лаврiновi не
хотiлося вiд'?жджати. Чомусь його непоко?ла Брусова,  нехай  i  тимчасова,
одмова. А надто засмучувала нова розлука з Килiяною. Килiяна вела за повiд
Коршака.
   - Ну чого вiн, чого?.. - про батька.
   - Не знаю.
   Зламала калинову гiлку з твердими, ледь почервленимп сонцем  ягодами  й
вплела коневi у гриву.
   - Вона швидко зав'яне, - сказав Лаврiн.
   - Дарма. Я й собi зломлю гiлку й почеплю в  кiмнатi.  Хай  нагаду?  про
тебе.
   - Калина - то смуток, - знову мовив Лаврiн. Душу йому огорнула печаль.
   Килiяна раптом захотiла викинути калинову гiлку, але вiн не дав.
   - Ти зламала ??, вона принесе менi щастя.
   Узяв дiвчину за руку, з вуст злетiло вiчне, як свiт:
   - Ждатимеш?
   Килiяна зупинилася, подивилася йому в очi сумно й вiрно:
   - Ждатиму, допоки й воно ходитиме по небу. -  На  серцi  в  не?  кипiли
сльози.
   Обо? подивилися на сонце, що пробивалося крiзь рване хмар'я червонястою
плямою. Чудна й страшна була для Лаврiна ?? вiдповiдь. Вiн стиснув дiвчинi
руку, сказав тихо:
   - Не треба так.
   - Ждатиму!
   Вiн не почув того слова, а тiльки вловив, як воно побiгло по ?? руцi  в
його руку й далi, до серця.
   - I я теж. Щоб там не сталося... Я нiкого... Нiкого до тебе не  знав  i
не любив. Я i з Сiчi майже нiколи не ви?здив...
   Мабуть, цього не треба було казати, вiн  засоромився,  почервонiв,  але
Килiянi його слова сподобалися.
   - Не барися, - сказала вона.
   ?й здалося, що сто?ть перед прiрвою.
   На греблi попрощалися вдруге.
   За мить кущi лiщини сховали двi постатi: важку - Дороша Бруса, й тонку,
легку - Килiяни.
   Лаврiн не бачив, куди йде кiнь, той сам вибирав дорогу.  Йому  потемнiв
свiт, вiн ?хав уперед, а серце рвалося назад. I  така  в  ньому  зсоталася
туга, що хотiлося плакати. Марко його розраював, вiн, хоч нiчого  не  чув,
схитував головою.
   Козаки пiд'?жджали до дороги, по якiй у бiдарцi гнав чалим конем якийсь
чоловiк. Вiн стояв на колiнах, однi?ю  рукою  тримався  за  плетений  кiш,
другою перiщив лозиною коня. Побачив козакiв, щось крикнув, не  зупинився,
погнав далi. Козаки  погукали,  Марко  навiть  хотiв  наздогнати,  а  тодi
передумав:
   - Украв щось чи на пожежу?
   Про?хали ще з пiвверстви й побачили в глибокому рiвчаку гарбу.  Лiворуч
од гарби  чорнiв  мiсток,  вiн  був  провалений.  Чоловiк,  либонь,  хотiв
об'?хати його, й гарба засiла по  самi  осi  в  твань.  Молоденькi  волики
змiсили пiд собою грязюку, вона сягала ?м до животiв.  Заляпаний  болотом,
селянин хрипко собкав, тупо тягнув за налигача й чомусь не бачив, що  рябi
вже й не лягають у ярмо. Поруч бабралася у тванi молодиця, щось пiдкладала
пiд колеса, а з гарби виглядала цiла низка дитячих голiвок.
   - Чого тебе холера сюди занесла? - осадив перед самим обличчям чоловiка
коня Марко.
   Той лупав очима, як сновида, Марко хотiв розбудити його нагайкою, але в
ту мить заголосила молодиця:
   - Ой лишеньки-боженьки, поможiть. Не дайте погинути. Татари, татари!
   - Де? - крутнувся конем Марко.
   - Скрiзь. Он наша слобода горить, наше село, - показала брудною рукою.
   Над лiсом справдi тяглися пасма диму.
   - А куди ж ви ?дете? - запитав Лаврiн.
   - У Ладижин. У фортецю. Всi тiкають туди, - оговтався  чоловiк.  Лаврiн
злiз iз коня, прив'язав його до  вербички  -  кiнь  крутив  головою,  гриз
деревце, - закасав рукава, вступив  блискучими,  з  подзвоном  чобiтьми  в
твань.  Занурив  у  багно  руки,  намацуючи  спицю.  По  невдалiй   спробi
пiдiпхнути воза руками Лаврiн i Марко витягли  з  мiстка  вузьку  мостину,
пiдклали пiд задн? колесо, загейкали, засобкали;  вигинаючи  короткi  ситi
ши?, волики налягли, гарба заскрипiла,  погойдуючись,  випливла  на  сухе.
Чоловiк, хоч був забейканий у багно з нiг до голови, по?хав - навiть забув
подякувати, тiльки дiти махали  козакам  рученятами  з  коша  i  лепетали:
"Козаки, козаки", та долiтало розпачливе жiнчине голосiння: "А краще б вже
зразу свята присипала".  Лаврiн  та  Марко  помилися  в  струмку  й  стали
радитися. Порiшили ?хати в  Ладижин  i  собi.  Лаврiновi  зривалася  думка
вернутися назад, але вiн притомив ??. Ще наведе татар. Та й, либонь,  Брус
ма? в лiсi надiйний сховок. Всi, хто живе в отаких нетрях, мають його. Чим
менше люду, тим легше сховатися в сховку.
   Вiн ще роздумував, а Марко вже сидiв на коневi,  у  якого  скапувала  з
вудил зелена пiна (скуб траву не розгнузданий), чекав. Лаврiн одв'язав  од
вербички Коршака.
   По дорозi до Ладижина поминули чимало бiженських пiдвiд, i цiлi  валки,
й пiших утiкачiв. Декотрi везли на возах припас  -  пшоно  i  борошно,  за
возами, натягуючи налигачi, чалапали корови,  iншi  втiкачi  вихопилися  в
чому були. Мчали, бiгли, поспiшали пiд  захист  фортечних  мурiв.  Села  й
хутори стояли порожнi, там нiби пролетiв смерч, з деяких димарiв,  правда,
курiвся дим, але людей у тих хатах не було. Тiльки на далекому пагорбi  за
яром махали крильми два вiтряки, видно, там не  знали  ще  про  татарський
набiг, мололи собi лихо. Лаврiном i Марком заволодiла тривога, а  воднораз
?х пойняла грiзна врочистiсть, понапускали на себе суворого вигляду - адже
й справдi могли зiткнутися з ворогом, ?хали швидко, з-пiд попруг  у  коней
повиступала пiна.
   Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам пiд ноги. Лежав у
глибокiй та розлогiй долинi, освiтлений сонцем, звiдси  було  видно  кожну
вуличку, кожен  будинок.  Сонце  грало  на  червонiй  черепицi  дахiв,  на
блискучих банях церков; тiльки фортеця сiрiла в.iжкими мурами, вона одразу
ж навела на думку про вiйну, про можливi близькi бойовища. Дах на  гострих
вежах у кiлькох мiсцях був попровалюваний,  сонячне  промiння  ламалося  в
дiрах, здавалося, там хтось хова?ться.
   Лаврiновi гарячий суховiй обпалив серце: он  Слобода  Ладижинська,  там
ходили по ярмарку з Килiяною, он дерев'яна церквиця, в якiй слухали  разом
вечiрню. В той вечiр ?хня любов мовби освятилася. Вони виповiли ??  комусь
третьому, кого боялися одурити навiть у помислi. А он i дуб, на  який  вiн
дряпався зi свiчкою, що ?? дала Килiяна. Запалила вогонь, i вiн  горить  у
його грудях. I все стало так близько, аж  йому  защемiло  в  серцi.  Бачив
себе, бачив Килiяну пiд дубом, свiтло грало на ?? дукачах, на  коралях,  в
?? очах, i йому було в тих вогнях тепло i хороше.
   Слободу Ладижинську  оддiляли  од  Ладижина  очеретянi  хащi  Tо  рiчка
Сiльниця. Мiсто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, iз  заходу
його обмивав Буг, зi сходу i пiвдня -  Сiльниця,  котра  мовби  охоплювала
Ладижин синьою крайкою.
   В зручнiм до оборони мiсцi змуровано Ладижин. До нього можна пiдступити
тiльки з пiвночi, але там - високий земляний вал iз земляними бастiонами й
частоколом, попiд валом - рiв, що одним кiнцем упира?ться в Буг, другим  -
у Сiльницю.
   Тому й збиралося сюди стiльки втiкачiв.
   Довгим похилим узвозом спустилися донизу. А там - гам, лемент; котилися
згори  вози,  налiтали  один  на  одний,   рвалися   постромки,   трiш.ало
позакладуване в колеса дрюччя, ламалися спицi, а над усiм тим - жiночий та
дитячий плач, посвист батогiв i чийсь госгрий та  довгий,  мов  колiйський
нiж, зойк:
   - Ой лю-у-у-удоньки. Вони його живцем у вогонь... Ой лю-у-у-удоньки!
   Лаврiновi  од  того  крику  обсипало  морозом  шкiру.  Уява  намалювала
високого, худющого чоловiка, - чомусь саме  високого  й  худого,  -  якого
кидали у вогняне пекло. Козак несамохiть натягнув повiддя,  кiнь  форкнув,
спiткнувся, й Марко злякано зиркнув на товариша.
   - Перехрестися... Кажуть, не на добро.
   Лаврiн перехрестився, а подумав чогось про Килiяну. "Було  б  вернутися
на хутiр".  Його  охопило  хвилювання,  почувався  Килiяниним  захисником,
оборонцем, душа  жадала  звитяги  i  подвигу.  Попереду  Лаврiна  i  Марка
повiльно посувалася пiдвода, на  возi  хтось  лежав,  вкритий  рядниною  з
головою, а правив пiп у пiдряснику, пiдперезаному козацьким чересом.
   Узбiччям промчало  вгору  на  змилених  конях  з  десяток  козакiв,  на
Лаврiнiв та Маркiв помах не  спинилися,  погнали  далi.  На  греблi  перед
Бершадськими  ворiтьми  -  стовписько.  А  мiст  чомусь   пiднято,   заднi
натискали,  дишель  переднього  воза  висунувся  далеко-далеко,  кремезний
хуторянин збивав назад воли, а його син перiщив батогом з  воза  тих,  якi
натискали ззаду, - людей i коней. Загуркотiли ланцюги, мiст упав i  одразу
пiднявся вгору знову. Вищали колiщата блокiв,  але  те  вищання  не  могло
заглушити лементу, що стояв по той бiк ворiт. Там кипiла баталiя. В тiсний
пролаз ворiт було видно спини якихось людей, на них, мабуть, натискали,  а
вони одбивалися, навiть виблиснула  шабля.  А  на  греблi  чуток,  гомону,
нещасть - Лаврiн i Марко брели в них по самi вуха, й собi пробиваючись  до
мосту. Через якийсь час його опустили, й живий вир  заклекотiв  у  вузьких
воротях. Стогнали мостини,  брязкали  ланцюги,  воротнi  не  могли  нiчого
вдiяти, стояли над водою по той бiк ланцюгiв i держалнами одштовхували ти,
хто напирав. Дерев'янi мостовi пiдпори гойдалися й  скрипiли,  загрожували
повалитися. На якомусь возi вирвався з клiтки чорний  пiвень,  полетiв  по
головах, упав у воду. Iншим разом це викликало б регiт, нинi  нiхто  й  не
оглянувся.
   - Може, не ?дьмо сюди? - нахилився до  Лаврiна  Марко.  -  Конi  в  нас
добрi...
   - А нашi! Що кошовому  скажемо?  -  заперечив  Лаврiн,  i  Марко  мусив
погодитись.
   У фортецi Лаврiн i Марко довiдалися достеменно про  все.  Може,  вперше
чутки, яких наслухалися по дорозi,  були  куцiшi  за  правду.  Турецьке  й
татарське вiйсько всiм огромом посунуло на  Подiлля.  З  ним  -  султан  i
вiзир,  кримський  хан  з  усiма  мурзами  та  беями.  Вони  пiд  Баром  i
Кам'янець-Подiльським. Стiна  й  Кошиця  вже  пiд  копитами  басурманськнх
коней.  Кошиця  -  зруйнована  дощенту.   Сзмойлович   i   Ромодановський,
незважаючи  на  суворий  наказ  iз  Москви,  одсiчно?  потреби  давати  не
одважилися,  вiдступили  iз  Чiiгирина  до  Черкас.  Козаки  гомонiли,  що
Самойлович не придатний до польового гетьманства, а князя  Ромодановського
син попав у полон до турчина, й  той  погрожу?  прислати  батьковi  набиту
сiном голову отрока, якщо батько-князь i  далi  ставитиме  перед  султаном
тарчi. Боярин в страховi за життя сина переклав увесь вiйськовий провiд на
грiзного в палатах i лякливого та буркiтливого в полi гетьмана.  Тепер  не
знали,  чи  Самойлович  двигне  назустрiч   турчину   сво?   вiйсько,   чи
вiдступатиме далi. Татари уже доскочили аж до  Черкас.  Козацьке  вiйсько,
яке застав  на  Правобережжi  лихий  припадок,  розбiглося  по  мiстах:  у
Ладижинi замкнулося двi тисячi лiвобережних козакiв з наказним полковником
Мурашком, з них половина комонних i  половина  серденят  пiхоти,  сiмдесят
комонникiв ротмiстра  Анастаса  Дмитрi?ва,  запорозька  команда  в  двiстi
чоловiк iз полковником Савою,  переяславський  полковник  Войца  Сербин  з
почтом, донський отаман Амбросiй, а з ним  шiстнадцять  козакiв.  Мiщан  у
Ладижинi двадцять тисяч, з них бойових людей чотири тисячi.
   Сподiвалися, що, може, султан i обмине Ладижин, пiде  прямо  пiд  Умань
або й на Ки?в, а од малого вiйська  одiб'ються.  Бо  ж  торгового  люду  в
Ладижинi не багато, церкви бiднi - куций султану ясир  з  мiстечка.  Проте
досвiдченi во?ни казали, що це не так. Не можуть турки  поминути  Ладижин,
лежить вiн на битiм шляху, звiдси легко перетнути всi пiд'?зди з  тилу,  а
також ударити в спину,  вiйська-бо  тут  чимало,  й  можуть  пiдiйти  новi
партi?. Сама доля поставила його ннньки перед вiстрям меча, i або той  меч
розiтне його з маху, або вломиться. В останн?, звичайно, вiрили мало. Всiх
тримала вiра в те, що гетьман та князь вiдступили  тiльки  тимчасово,  аби
лiпше  приготуватися  до  велико?  волейно?  потреби,  й  ось-ось  почнуть
наступати на турчина. Не можуть же вони лишити на поталу  таке  мiсто,  як
Ладижин, i увесь християнський  люд  у  цiлiм  кра?.  То  вочевидь  хитрий
вiйськовий маневр, яким гетьман i князь пiдiтнуть ворога пiд корiнь.
   Спочатку Лаврiн i Марко хотiли вiдшукати сво?х, але вже вечорiло, мiсто
набите людом, як кадiб зерном жнивно? пори, були радi притулитися будь-де.
Ледве впросилися до якогось дядька, коней поставили в городчику, просто на
грядки, - довге вузьке подвiр'я захрясло возами, - сiдла й тороки  поклали
в садочку.
   Якийсь час ще поштовхалися бiля ворiт, вернулися назад. Потраву з собою
мали - Дорош вклав у тороки сала й барильце меду, - повечеряли, понасипали
коням на кире? вiвса й обляглися пiд шовковицею. Але ще  довго  не  спали,
мiсто гомонiло, тривога ходила по ?хнiх грудях, як  рись  по  краю  яруги.
Десь голосно заверещала свиня  й  захлинулася  власним  вереском.  Либонь,
пiшла варитись у козацький казан, а може, то господар вирiшив заколоти  та
приховати солонину, бо ж стiльки на?хало оружного голодного люду, все одно
заберуть. Лаврiн почав дрiмати, та нараз  його  розбудив  тонкий  посвист.
Здавалося, над головою закружляла шабля.
   - Що це? - запитав, протираючи очi.
   - Качки, - вiдказав Марко. - А то що?
   - Нiчого, - й натягнув на голову  попону.  Але  тепер  довго  не  давав
заснути Марко.
   - Що будемо робити завтра? - запитав вдавано  байдуже,  а  в  голосi  -
тривога.
   - Знайдемо сво?х. Що всiм, те й нам, - одказав, бо мало думав  про  те,
пересiвав у пам'ятi день, що минув, спогадував Килiянинi слова, волiв, аби
вона ?дино лишилася з ним. Килiянина посмiшка провела його в сон. А  потiм
з темно? кручi сну до нього випливло обличчя турка з бiлим  ощиром  зубiв,
турок ганявся за ним, а вiн утiкав. Бiгали довкола яко?сь стодоли,  неначе
гуляли в квача. Тiльки для Лаврiна та  гулянка  була  страшна.  Турок  був
озбро?ний, а Лаврiн пусторуч.
   Прокинувся Лаврiн не то вiд  зойку,  не  то  вiд  стогону.  Звiдки  той
зринув, не мiг розiбратися, пошукав очима Марка, але  на  тому  мiсцi,  де
спав товариш, лежала тiльки жужма кирея, Лаврiн ще не вибрiв до  кiнця  зi
сну, думка поверталася повiльно, але  вона  сповнена  тривоги.  ??  зродив
крик. Перехрест знову оглянувся: де ж Марко? Той стояв за кущем. Лаврiн не
бачив його обличчя, а тiльки  руку,  по  якiй  збiгали  на  землю  червонi
краплi. Лаврiн стенувся, але в наступну мить збагнув, що то не кров, а сiк
порiчок, котрi Марко чавив, сам того не помiчаючи.
   - Татари, - страшно прошепотiв Марко, i його зчервонена рука тiпнулася,
неначе по нiй вдарила куля. Лаврiн зiрвався на ноги. Подивився на  зелений
пруг, за яким займався схiд, i побачив  низку  кiнних  постатей,  що  ледь
помiтно ворушилися. Здавалося, то обсiда?ться гайвороння. Вершники нависли
над мiстом, розглядали його згори, як близьку  здобич.  А  тодi  полетiли,
помчали на обози, що не втовпилися  в  мiсто,  на  окремi  вози  i  гарби,
розпорошенi по долинi. Дужий вiтер вiяв з Ладижина, i крику не було  чути,
тiльки метлялися бiлi, чорнi, сiрi постатi, вибухало пiд шаблями  пiр'я  й
летiло барвистими хмарками, сплiталися  в  клубки  тiла  -  дiти  обпадали
матерiв - i татари розтягували ?х. Було видно, як вони чубилися за здобич,
як татарськi ватаги молотили бранцiв  по  головах  нагайками,  як  ординцi
в'язали ?х у довгi вервечки. Лише в кiлькох мiсцях ?м дали опiр  -  козаки
боронилися з-за возiв, але ?х швидко зiм'яли. Якийсь велет крутив  довкола
себе голоблею, не пiдпускав ворогiв. А вони сунули  скопом,  хотiли  взяти
його живцем, i вже кiлька  повзали  окарач  з  потрощеними  ребрами,  iншi
цiляли арканами й чомусь не  могли  вцiлити.  Та  враз  козак  похитнувся,
мабуть, таки влучили арканом, i зник пiд купою тiл. То  було  страхiття  -
полювали на людей.
   Татари вже летiли кiньми далi - вниз, до ворiт, але  що  робилося  там,
Марковi та Лаврiновi за муром не було видно.
   Раптом    над     Ладижином     знагла     голосно     вдарив     дзвiн
Святохресто-воздвиженсько? церкви Слободи  Ладижинсько?,  зойкнули  дзвони
соборно? церкви, роздерли на шмаття тишу, а далi невгавно били по нiй,  не
пускаючи на землю.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Вогонь пригасав, згортався в клубок, неначе лис на спання. Та  вiн  уже
був непотрiбний Сироватцi - кулiш закипiв, а з-за похилих верб по той  бiк
болота викотився мiсяць, по  кущах,  по  водi  заструменiло  свiтло,  ясна
дорiжка впала по росянiй травi аж до нiг.  Ходи,  козаче,  по  килиму,  не
шкодуй - завтра простелеться новий.  Та  чи  простелеться:  мiсяць  дрiбно
трусився - на дощ. Плеснула риба, розбризкала по плесу зорi, й долинув  од
Стрi-ляй-могили тоскний, протяжний крик. Дозорцi кажуть, що  то  стогне  в
тiснiй могилi козак. Сироватка на те не зважав,  бо  стогне  вiн  i  не  в
могилi, хто зна, де йому гiрше.
   Сюрчали в травi коники, тахкав у  болотi  селезень.  Сироватка  не  чув
усього того - звикся з ним, це були буденнi згуки його життя. Тiльки згуки
наглi, несподiванi, що випадали з усталеного ладу, привертали його увагу.
   Мокiй кинув на жар кiлька сайгачиних кiзякiв - для  диму,  од  комарiв,
?дкий, але при?мний  димок  залоскотав  йому  нiздрi,  потiм  нагнувся  до
ями-погрiбця, дiстав звiдти двi в'яленi рибини, обдмухав з усiх  бокiв,  -
солi не було, зберiгав рибу в попелi, - заходився чистити. Ще раз поглянув
на небо. Золотою пшеницею сiяли зорi, i кривий серп мiсяця вижинав  ?х  од
обрiю. Тут, у степу, зорi були яснiшi, нiж деiнде, вiн сягав ?х думкою  й,
здавалося, мiг дiстати рукою. Вони були такi ж самотнi, як  i  вiн.  Горiв
Волосожар, поблискували Чепiги, на якi нiколи не лягали нiчи?  руки,  хiба
що божi. Курiвся зоряною iмлою Чумацький Шлях. Тут, у степу, здавалося, що
вiн пролiг зовсiм близько. Одначе звiдки випливав i куди вiв  -  не  вiдав
нiхто.
   "А от би дознати, - подумав Сироватка. - Щоб одкрилося те тiльки  менi.
I що то розсипане на ньому?  Попiл,  сiль?..  Якщо  це  Чумацькiй  Шлях  -
либонь, сiль..."
   Сироватцi бачились половi? iз позолоченими  рогами,  котрi  ступали  по
дорозi. Великi, як гори. I вiз був теж великий, колеса крутилися в зорянiй
iмлi, й сяйний порох осiдав на узбiччi. Гойдалася дубова мазниця, скрипiли
колеса.  Воли  ремигали  на  ходу.  I  йшов  бiля  них  козак   Сироватка,
погейкував. Батiжком помахував тiльки  так,  для  годиться.  I  був  такий
великий, такий дужий, що почував: не страшнi йому  нiякi  супостати.  Всiх
мiг перемолоти колесами в порох. Зоряна дорога  простелилася  в  безмежжя,
вiльна дорога, на якiй його не могли перестрiти нi турок, нi  татарин,  нi
лях. Нехай сiдають, вiн пiдвезе всiх, тiльки добром...
   Повiяв  сухий  донський  вiтер,  зашелестiв  в'язовник,   i   Сироватка
пробудився. Не мав нiколи полових, власне, нiяких - скрушно зiтхнув. А  ще
зiтхнув, бо прочахла  кулеша.  Довелося  пiдiгрiвати  на  жару.  Сироватка
повечеряв, дiстав люльку. Смачна вона була  пiсля  кулешi.  Та  ще  козаки
привезли доброго тютюну. Тiльки чого  не  при?хав  Лаврiн?  Адже,  казали.
Сiрко спорядив його з ними. Десь вiдстав дорогою. Може,  заявиться  завтра
або позавтра? Сироватка вiдчув, як йому  тепло  кольнуло  бiля  серця,  та
одразу  там  нiби  проструменiв  холодок.  Кольнула  надiя,  прострумснiла
холодком невiра. Що йому, молодому, далекий, малознаний дядько. Коли  там,
на Сiчi, товариство, веселi грища, музики, змаги. А тут -  порожнiй  степ,
болото, тiсна куга-землянка. Оковита  -  в  копанцi,  товариство  -  бурий
степовий ведмiдь, що живе в  балцi  по  той  бiк  Волошки,  музики  -  два
жовтобрюхи, триаршиннi змi?, котрi пересвистуються щовечора  край  болота.
Та ще безноса, з бiлим  од  пташиного  послiду  тiм'ям,  кам'яна  баба  на
невисокiй, що ?? ледве можна добачити, могилi по той бiк болiтця.  Замiсть
носа у  баби  дiрка,  i  коли  вi?  кримчак,  звiдти  лине  посвист.  Баба
темно-бура, посiчена дощами, злизана вiтрами -  людська  подоба,  а  може,
кпин з не?. Сироватка хотiв ?? перекинути й  прикопати  -  пожалiв.  Отаке
його товариство!
   - Зате й не сто?ть нiхто над головою. Нема? нi осавула, нi хорунжого...
Сам собi гетьман!
   Сироватка помiтив, що розмовля? вголос, замовк. Вiн часто розмовляв сам
iз собою. А  ще  -  зi  степом,  iз  зорями,  з  жовтобрюхами.  Навiть  iз
сiроманцями. Вiн не боявся ?х. Сiроманцi та рисi часто приходили до  куги,
але не чiпали нiчого. Й вiн не  чiпав  ?х.  Мабуть,  вони  вiдчували  його
безбоязнiсть i силу й жодного разу не посягнули на  козаче  життя.  Влiтку
вони зникали назовсiм, взимку навiдувалися часто. Вийде  ранком  Сироватка
iз  землянки,  а  снiг  довкола  помережаний  вовчими  лапами,  i  погаслi
головешки люто  розгребанi.  Майне  понад  болотом  сiра  тiнь.  Сироватка
закладе у рота кiлечком пальця, рiзоне свистом по осоках i  очеретах...  А
наступно? ночi спалить пiвжменi пороху й порозвiшу?  вузлики  по  бур'янах
довкола  бурдюга.  Кiлька  днiв,  доки  порох  не  вивiтриться,  сiроманцi
обходять бурдюг стороною. Сироватка не боявся навiть  того,  що  сидить  у
болотi. Це - Сироватчине болото, то, виходило, й дiдько -  його.  Нечистий
звик до Сироватки, а Сироватка до того, що той сидить у його болотi. Мокiй
нiколи його не бачив, але знав - вiн маленький, худенький,  з  гостренькою
мордою й хитренькими очицями. Не злими, а таки хитренькими. Це  не  з  тих
чортиськ, з бугая завбiльшки, з iклами и копитищами, що сидять у  кручiях,
в опарях, з яких i взимку димить пара, по плавнях  та  на  лиманах.  Серед
чортiв, як i серед худобини, ? рiзнi: той - громак, той - салотряс, а ?  й
уземки-шевляги та патики. Правда,  кiлька  разiв  i  Сироватчин  болотяний
учиняв над ним жарти, якось поповодив  у  степу  на  одному  мiсцi,  iншим
припадком украв човна, але на бiльше не важився, бо  Сироватка  знав  такi
замовлення, що, вдайся до них, самого  дiдька  покорчило  б.  Але  вiн  до
страшних заклять не вдавався про всяк випадок - краще жити в мирi навiть i
з рогатим. Справжню дружбу Мокiй водить з мишкою.  Щоправда,  це  не  така
мишка, якi бiгають у хатi. З вигляду  вона,  як  ласка.  Чорна  смужка  на
спинi, довга, вузька мордочка. Створiння чисте, делiкатне й розумне.  Вона
погляда? на нього, неначе щось зна?. А й зна?. Вiн кладе ?й крихти,  сипле
пшiнце. Навiть у найлютiший голод. Удiля? вiд сво?х  припасiв  усiм,  кому
може. I синицям, i мишцi, й посмiтюсi. Сироватка не любить  тiльки  людей.
Не те  що  не  любить,  а  не  довiря?  ?м.  За  вiк  так  i  не  навчився
розпiзнавати, чого од кого можна сподiватися. Зобиджали  вони  його  увесь
вiк: i в панському селi Драбинiвцi, i на  рибальських  гардах,  i  скрiзь,
куди тiльки  закидала  доля.  Найчастiше  зобиджали  багатi,  а  бiднi  не
заступалися. Може,, що самi слабосилi? Й несе вiн на людей оскаргу,  й  не
кортить йому бачити ?х, впускати  будь-кого  у  власну  душу.  А  хочеться
доторкнутися душею  до  неба,  до  звiзд.  До  оцього  куща  лозового.  До
в'язовника, на якому дво? гнiздечок.  Як  стане  Мокi?вi  геть  сумно,  як
скруха зiжмака? серце, наче порожнiй капшук, прихилиться вiн  до  куща,  i
той пригорне його. Сього нiхто не побачить i через те не позаздрить.
   Сироватка врiс у цi лози, у цей степ, у цi  ковили  й  очерети,  пропах
ними наскрiзь, був ?хньою часткою, а вони - його. Вiн  любив  степ.  Сво?ю
безбережнiстю, безмiрнiстю степ навiвав думки про волю,  а  неволi  зазнав
стiльки, що не мiг розвiяти навiть по цих  просторах.  Спочатку  нiс  свою
самотнiсть, як покуту й як погорду: погину - хто пожалi?, ви там укупi,  а
я сам; а далi оббувся, обзвича?вся й не мислив себе поза цi?ю  могилою  та
бурдюгом. Одвик од людей, од ?хньо? мови, навiть трохи губився в гуртi, не
знав, де стати, яке сказати слово.
   Його серце не налилося од самоти нi  холоднiстю,  нi  ненавистю.  Й  не
тому, що знав про життя бiльше, нiж iншi, а через те, що жадав  вiд  нього
дуже мало й нiколи не збирався вiдняти бодай якусь мiзерiю в iнших. Тут, у
степу, звик обходитися найменшою малiстю, i якщо доля  посилала  на  якусь
крихту бiльше, дякував, але на ще одну крихту не  посягав.  Десь  там,  на
Сiчi, братчики п'ють оковиту й навiть нагрiте заморське вино  з  перцем  й
смалять турецькi тютюни, ну й на здоров'я ?м. При?де на Сiч -  i  вiн  теж
перехилить келишок-другий (i дай боже, аби ще й на дурницю) й полежить  на
печi на кухарськiй половинi - погрi? намерзлi в  степу  костi.  Може,  про
життя Сироватка знав навiть менше, нiж iншi сiчовi товаришi. А от про степ
- бiльше. Знав, як викочу?ться з м'яких ковил  сонце  в  жаданнi  освiтити
всiх однаково (i не його вина, що одним пiд його промiнням  тепло,  iншим-
холодно), знав, як розтiка?ться по степу холодний вiтер i теж не  однаково
дошкуля? всiм. Бог вiдмiряв i тепло, й холод на всiх людей, вiн гадав,  що
вони й користатимуть тим рiвно, але серед  людей  виявилося  чимало  надто
спритних, а то  й  пiдступних,  i  обдурили  бога.  Нехай  вiн  з  ними  й
розбира?ться сам, а  Сироватка  перед  ним  увесь  на  виднотi.  Як  перед
Сироваткою степ. От про степ Сироватка знав дуже багато. Бачив вiн i  лютi
бурi, коли руда пiщуга застилала увесь  виднокiл,  коли  вiтер  виривав  з
корiнням ковилу й типчак, бачив снiговi бурани, якi запаковували степ,  аж
оленi не могли пробити в ньому стежки, бачив, як гризе з голоду синю кригу
вовк i як пiдкрада?ться до  бiлих  курiпок  червона  лисиця.  Одного  разу
голодна лисиця напала на орла, й той злетiв з нею в повiтря. I  довго  над
Мокi?вою головою вихрив червоно-бурий клубок, а тодi червоне одiрвалося од
бурого й довго падало в бiлий снiг. Умiв вiн i сам  непомiтно  пiдкрастися
до звiра, умiв виплести з кiнського волосу сильце,  що  його  не  порве  й
дрохва, з одного погляду визнача? - свiжi перепелинi яйця чи насидки,  вiн
забира? те, що, вважа?, належить йому, але зайвого не чiпа? i  намага?ться
не ставати на путi нi звiротi, нi птахам, нi  пота?мним  силам.  I  бачить
вiн,  як  прокльову?ться  iз  землi  тюльпан,  як  зацвiтають  козельцi  й
первоцвiт  i  як  зацвiта?  ковила  -  вона  нiжна  й  ласкава  (нiкчемний
остюкуватий бур'ян, якщо дивитися  хазяйським  оком),  нiжнiшого  за  не?,
зда?ться, нема нiчого  в  свiтi,  вона  дружить  iз  вiтром,  вигина?ться,
стелиться, гойда?ться, наче жива, а пучки старо?  стримлять,  як  обтiпане
батiжжя. Все на землi почина?ться нiжно, а кiнча?ться отако!  Степ  нiколи
не бува? однаковий, вiн мiня?ться  на  очах:  зараз  вiн  жовто-бiлий,  за
тиждень  стане  лiлово-синiй,  далi  -  темно-брунатний.   Вiн   мiня?ться
щогодини, а то й щохвилини; набiгла  хмарка,  освiтило  сонце  -  ранкове,
полуденне, вечiрн? - кожна  квiточка,  кожна  травинка  зна?  свiй  час  i
поспiша? вхопити сво?. Вранцi трави  i  квiти  стоять  обнизанi  холодними
росами, та ось виглянуло сонце, й вони засвiтилися,  заграли,  засяяли,  з
холодних стали теплими, з похмурих  -  веселими.  Щоправда,  Сироватка  не
зна?, що вся ця  краса  i  в  ньому,  в  кожнiй  його  жилочцi,  в  кожнiй
волосиночцi, либонь, те зна? його душа, але не призна?ться, а сам вiн зна?
лишень, яко? трави цього лiта буде бiльше i яка смаковитiша коням,  а  яка
краща на пiдпал. Ще вiн здогаду?ться: життя безконечне в  оцих  ковилах  i
квiтах,  вони  народженi  богом  i  чомусь  полишенi  на  власну  волю   й
пiдкоряються якомусь одному великому законовi, в який входить  i  вiн,  бо
залежить вiд оцих злив i трав, звiрiв i риб, а вони вiд нього.
   Вiн пiшов у цю самотину, бо тяжко стало зносити  товариство  -  з  його
гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам,
вiн не ставав з ними на герць, та й не одважився б  стати.  Просто  нiчого
йому так не кортiло останнiм часом,  як  залишитись  наодинцi,  для  нього
тягарем було будь-яке товариство,  чужi  радощi  й  навiть  бiди.  Бажання
самоти й повело його в степ, до Слiпо?. Тут йому було добре, тут  нiщо  не
неволило його думку,  не  гнiтило  душу,  а  постiйне  вiдчуття  небезпеки
поставило ?? на якийсь iнший, вищий, трохи жертовний пруг i  надало  життю
нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч i помалу,  оживати  i  щось
старе. То не була спрага радощiв життя (власне, вiн нiколи  й  не  оддавав
себе у схиму) чи самокатування, що прогавив ?х, а просто радiв з того,  що
потроху вертався думками до людей, ?хнiх клопотiв. Правда, йому все  менше
й менше хотiлося вертатися на кiш, мислилося iнше життя, десь на  слободi,
при землi; десь там i  кри?ться  отой  вищий  смисл,  задля  якого  людина
приходить у цей свiт. Вiн почував неяснiсть сво?? думки й  невiдповiднiсть
нового бажання тому, у що врiс i  що  донедавна  вважав  ?дино  праведним.
Насамперед все те залежало тепер не стiльки од нього, скiльки од  Лаврiна,
од тi?? розмови, яка незабаром сплине помiж них. Вiн боявся ?? ще й  через
те, що не знав, який тепер Лаврiн. Думалося, що хлопець  мiцно  прирiс  до
Запорожжя й од нього його не одiрвати. А в  тому  ж,  либонь,  немало  був
винуватий сам. Найперше оцим сидiнням бiля  Волошки,  яко?  йому  й  тепер
шкода покидати. Бо таки оцi роки були чи не найсправжнiшими в його  життi.
Тут вiн знайшов для себе  щось  значне,  немарне.  Тут  вiн,  маленький  i
сiренький, як горобчик, переборов страх i набрався вiдваги,  тут  зрозумiв
себе i свiт. Козаки  часом  питають:  не  здичавiв,  Мокiю,  з  нудьги  та
самотини? А чого дичавiти? Коли все довкола живе, диха?, гомонить. А згори
дивляться тисячi очей. Кожного iз колишнiх порубаних побратимiв,  батьковi
та материнi. Мавринi... Мавринi - ото посеред неба. Через не?,  мабуть,  i
покута, й життя отут. Чи й не через не?... Через пана Казана.  Чи  то  пак
Казановського.
   Онисько  Казан  перемiнився  на  Казановського,  коли   розбагатiв   на
броварствi. Грошi йшли до грошей, статок до статку: спочатку  купив  Дранi
Хутори, далi став володарем сiльця Драбинiвки, а по тому  цiлого  мiстечка
Карасi. Жив у палацi, ?здив у ридванi, а вечорами катався  по  широченному
ставу на мальованому пiд лебедя човнi. Правдивiше сказати, пахолки  тягали
човна  довгими  мотузками  од  берега  до  берега.  Казановський  бридував
холопами, не хотiв, щоб веслярi сидiли  в  одному  човнi  з  ним.  Од  них
смердiло стайнею.
   Смердiло, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той  дух,
одступився од благочестя й перебiг у  католицтво.  Йому  видалося  мало  й
того, наказав викопати на драбинiвському кладовищi  батьковi  та  материнi
кiстки, вимити i теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком  i
шляхтичем. ?дине, чим не бридував з  хлопства,  так  це  працею  хлопiв  i
?хньою землею. Умiв вiн примусити хлопiв працювати,  умiв  забрати  в  них
останн?, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нiчого, але
через нього й спричинилося лихо iншiй людинi. А почалося все з  дрiбно?  i
навiть весело? пригоди.
   Послала його мати на хутiр де  двоюрiдно?  тiтки  косити  сiно.  Косили
далеко, на Гнилiй  луцi,  край  лiсу.Мокiй  косив,  тiтка  гребла  скошене
ранiше. Були вони тiльки вдвох, тiтка ще молода, -  та  й  яка  вона  йому
тiтка, сьома вода на вчорашньому киселi, - ?й рокiв тридцять п'ять,  а  на
вигляд то й двадцять п'ять, гiнка й вродлива, чорноброва, дебела станом  i
грудаста, вдовувала третiй  рiк  -  чоловiк  по?хав  зимою  в  хуру  й  не
вернувся. Дiтей у них не було.  Тiтка  -  вiльна  козачка,  ще  ??  батько
викупився в пана. Може, через те така весела й  жартiвлива,  бо  вiльна  й
сама собi господиня. Й пройняла сво?ми жартами Мокiя до серця.  Вiн  i  не
одмагався, тiльки посмiхався нiяково, а вона його раз по  раз  запитувала,
чого це вiн так запарубкувався, чи не хоче нiяка дiвка за  нього  йти,  чи
такий несмiливий. "Ти, Мокiю, може, ще й  не  пристоював  нi  з  якою  пiд
вербою?" - реготалася.
   "Не пристоював", - одказував правду, а самому чомусь ставало  на  серцi
тривожно. На лiсовiй галявинi вони  були  однi-однiсiнькi.  Лiс  позаду  й
попереду, десь там за кущами попiд мокрим лугом дорога, по  якiй  про?хали
на гала iншi косарi й вертатимуться аж увечерi. Посiдали вони обiдати  пiд
копицею. Мавра застелила помiж ними чистий рушник i  розв'язала  вузлик  з
хлiбом i салом, кров'яною ковбасою i пирiжками, вiн  почав  мастити  салом
окрайця й просто перед собою побачив бiлi, стрункi жiночi ноги -  спiдниця
й сорочка закотилися високо. Це вперше вiн побачив так жiночi  ноги,  його
аж тiпнуло, вiн утiк очима, а думкою втекти не мiг. "Тобi що, часник в очi
зайшов?" - запитала вона. "Еге", - вiдказав  Мокiй.  А  коли  вони  встали
з-пiд копицi й Мокiй почав пiдбивати розбите сiно.  Мавра  послизнулася  й
ненароком штовхнула потютькуватого парубка грудьми. Сироватка  спаленiв  i
чомусь подумав, що то, може й не ненароком. Тi груди, недокоханi, великi й
бiлi, вiн побачив надвечiр. Пiшов у лiс вирiзати граблище, вертався  понад
копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася  до  пояса.  Мавра
зойкнула, й прикривала руками голi груди,  й  не  могла  прикрити.  А  вiй
оторопiв i не мiг одвести очей. "Ну, чого  дивишся?  -  гукнула  Мавра.  -
Одвернися".
   Назад ?хали вже в сутiнi, сидiли поруч, Мокiй  правив  кiньми  й  сво?м
плечем почував туге Маврине плече й палав, як у горнi. Маврине плече  було
гаряче, вона вже не жартувала до нього, й Мокiй  розумiв  чому:  вона  теж
розпалилася й думкою переступила в грiх. Потiм, пiзнiше, вiн зрозумiв,  що
Мавра не хотiла грiха, просто надто шумувала в нiй кров,  просто  хотiлося
?й жартувати, хотiлося погамувати бодай грою жiночу жагу,  не  сподiвалася
допустити себе до крайно? межi. Але  вже  там,  на  возi,  ?х  палив  один
вогонь, два вогнi з'?дналися в один, i той вогонь потьмарював розум  обом.
Ще був у нього рятунок - пiти додому, хоч мати сказала, аби вiн ночував на
хуторi, до села неблизький свiт - цiлих п'ять верст,  а  завтра  ж  косити
знову.
   Мавра постелила йому на лежанцi, а сама лягла на полу. Обо?  не  спали.
Мiсячний промiнь упав з вiкна на кiнчик скатертi i на пiдлогу, мовби шукав
?х. Мокiй чув гаряче Маврине дихання i сам дихав, неначе загнаний кiнь.  В
головi йому шумiло й гуло, серце гупало, наче дзвiн. Вiн сам не  пам'ятав,
як йому зiрвалося з язика:
   "Тьотю, можна до вас?"
   "Яка там я тобi тьотя. Лежи ото".
   "Мавро?.."
   "Чого тобi?"
   "Я тiльки просто полежу".
   "Ну, хiба просто полежиш..."
   Тодi ще вони обо? думали, що погамують  свiй  шал,  присплять  його.  А
приспали самi себе.
   Три днi косовицi, три шалених, солодких тривожних днi.
   А далi страх. Який не випускав його  нi  на  мить.  Через  тиждень  вiн
знайшов привiд i по?хав до Маври на хутiр подивитися, чи не  росте  в  не?
живiт. За тиждень по?хав знову й придивлявся-придивлявся, аж  те  помiтила
Мавра.
   "Чого ти так дивишся?"
   "Та... я боюся".
   "Чого?"
   "Чи не буде дитини".
   Мавра реготала, аж виляски йшли по хатi. "Ой, не можу. Вiн дивиться, чи
через два тижнi не вирiс живiт. Дурний ти, Мокiю, як дубовий  стовп.  -  I
докiнчила без смiху. - Не бiйся, од таких, як ти, парубкiв, що ще не знали
перелюбу, дiтей не буде довго. Та й од Тихона я не понесла, хоч прожила  з
ним цiлих вiсiм рокiв". Вiн заспоко?вся, а  коли  через  три  мiсяцi  мати
знову послала за чимось на хутiр, усмiху на  Мавриному  обличчi  Мокiй  не
побачив. Навпаки, угледiвши Мокiя, Мавра зблiдла i в не? злякано забринiли
губи.
   В селi вта?ти не можна нiчого. Од само? косовицi парубки пiджартовували
над Сироваткою, вiдтак  загуло-загомонiло  все  село.  А  потiм  до  Мокiя
прийшов   управитель   i   сказав,   щоб   Сироватка   йшов    до    папа.
Казан-Казановський спочатку довго кепкував над Мокi?м, а по  тому  наказав
вдову брати. I то не гаючись.
   Мокi?вi за пановим наказом неначе розпечена жарина впала на серце.  Вiн
уже й так не знав, що йому робити, куди подiтися, ходив, наче неприкаяний.
А тепер i тому його життю настав кiнець. Просто од пана Сироватка пiшов до
Маври i об'явив ?й панську волю. Зачувши те, Мавра закричала й  заголосила
так страшно, що Мокiй i зовсiм розгубився. "Ой лишенько. Та це ж я  за  тi
три прожитi ночi повiчна рабиня. Та це ж я вже не побачу бiлого свiту, щоб
ти не побачив його з цi?? хвилини". Вона чомусь найдужче проклинала його й
поривалася до криницi (дiло було у дворi), а вiн заступив криницю. Мокiй i
сам розумiв, що життя його пропаще, - передусiм i ганьби вистачить на  все
життя, а ще вдова старша на десять рокiв, а  ще  отако  проклина?  його  й
проклинатиме увесь вiк за те, що з вiльно? козачки ста? панщинною. А  вона
раптом перестала кричати, перестала труситися й сказала тихо  i  стримано:
"А дитя, Мокiю? Воно теж стане хлопським? Ти подумав про це?" - "Та хiба ж
я тодi думав", - одмагався Сироватка. "Втiкай кудись, тебе не  буде,  а  я
всю вину зверну на тебе, - порадила вдова.  -  Скажу,  вiн  мене  кгвалтом
узяв". - "Отако?, - сказав Мокiй. - Куди я втечу?"
   Вiн тричi ходив до пана, за другим разом його не допустили, а за третiм
разом таврували у стайнi п'яти i спину розпеченим залiзним пруттям. I  вiн
понiс тi кривавi знаки до вдови. Тепер уже й вiн умовляв ??, аби  виходила
за нього, а вона й слухати не хотiла, кричала на весь двiр: "Ти  мав  таке
на мислi од самого початку. Так знай же, хiба я з тобою одним спала?  I  з
Микитою також, i з Федором. Вiн менi возив сiно, а не ти".
   То були слова, якi доконали Сироватку остаточно. А  ще  дужче  доконало
його розпечене пруття та панова погроза здерти з нього живого шкуру. I вiн
прокляв пана, прокляв Мавру i втiк уночi з села.
   Проминуло скiльки лiт, вже на Мавринiй могилi  виросла  вишня,  а  вiн,
коли пригада?, й досi нурту? душею, адже не зна?, чи мав право  проклинати
Мавру. А може, треба-таки було умовити ?? вийти  за  нього,  адже  вчинили
грiх перед богом.
   Мокiй утiк, а за рiк Кривоносовi козаки втопили в ставу Казановського й
спалили його ма?ток. Мавра жила сама,  ростила  сина,  Лаврiна,  хирiла  й
нидiла, аж поки не оддала боговi душу.
   Незадовго  перед  смертю  ослiпла.  Тодi  ж  прислала  йому  на  Сiч  з
подорожнiм гiнцем хрестика, на якому поклялася, що Лаврiн - Мокi?в син.
   Ще два роки обминав Мокiй Драбннiвку. Та не обминала ?? думка.
   I пропiкав груди маленький мiдний хрестик  на  шовковiй  шворцi.  Хотiв
закинути й не зважувався. I тодi по?хав,  знайшов  коростяве  старченя,  у
якого на ши? на однiй сировiй нитцi телiпався вовчий зуб, а  на  другiй  -
химерний хрестик, та привiз на Сiч. Сказав, що  то  сестринець,  а  сестру
вбили татари.
   Вовчий зуб Мокiй закопав за куренем i довго розглядав хрестика, а  тодi
показав товаришам куреня, й вони сказали, що хрестик той - ляський,  ще  й
порадили Сироватцi про всяк випадок вихрестити сестринця в сiчовiй церквi.
Гуртом повели малого до попа, гуртом пропили Мокi?вi грошi, гуртом нарекли
хлопця Перехрестом. Але нiхто не  дорiкнув  Мокi?вi  зайвим  ротом.  Мокiй
аргатував понад Самарою, тягав волоки  по  лиманах  -  не  цурався  нiяко?
роботи. Лаврiн, звичайно, того  не  знав,  рiс  чужий  та  далекий,  ходив
пустопаш, як i iншi сiчовi замурзяки. Що  вище  пiдводився  од  землi,  то
дужче ставав схожий на батька. Це вже помiчали  й  зовсiм  стороннi  люди.
Може, через те, коли дивився на нього, Мокi?вi теплiло в серцi й  десь  на
самiм вершечку думки крутилися м'якi, ласкавi слова. Вiн так нiколи  й  не
вiдважився сказати ?х синовi. Або ж попестити хлопця, посадовити  собi  на
колiна. А так хотiлося. Признатися ж, що Лаврiн йому  син,  нiяк  не  мiг.
Навiть боявся, що той втече вiд нього. Та й як сказати про те?  Розповiсти
все про матiр? Й перекаламутити Лаврiновi  душу...  Мати  в  його  пам'ятi
лишалася доброю, хворою, вiн згадував ?? не iнакше, як iз сердечною тугою.
Собi на подив, Мокiй зараз не почував нi гнiву, нi образи на Мавру.  Iнодi
думав про те, як зустрiнеться з Маврою там... де зустрiчаються всi. Спершу
ма? зустрiтися з матiр'ю. Це буде свiтла, ясна  стрiча.  Вiн  пам'ята?  ??
молодою,  мiцною,  в  бiлому  очiпку.  Мати  тiпала  в   ставку   коноплi,
застудилася й за три днi згорiла в пропасницi.
   I з Маврою вiн зустрiнеться... I розкаже все, що тодi  ко?лося  в  його
серцi. Вiн давно простив ??, але не знав, чи простила його вона. Хiба ж ??
вина, що так сталося? Ковтнула з чужо? руки  ложку  солодощiв  й  мала  до
кiнця життя пити отруту. Сироватка вдячний, що лишила йому Лаврiна, й вiн,
нехай поки що, хоч думкою, не самотнiй. Проте, як об'явитися Лаврiновi, не
знав. Тi думки тривожили його щодалi дужче й дужче.  Не  казати  Лаврiновi
нiчого?.. Назватися батьком - i квит. Тодi чого не навiдався жодного разу?
Який же, сказати по правдi,  ти  в  дiдька  батько?  Й  Сироватка  вирiшив
дочекатися, поки Лаврiн виросте, а тодi вже якось об'явитись...
   Син тягнувся до товариства; до отамана, який полюбив його щиро, брав iз
собою в Чигирин, Черкаси. Сироватцi скнiло серце ревнiстю, але супроти  не
ставав. Нехай,  зважив  розумом,  набира?ться  од  кошового  житейсько?  й
вiйськово? мудростi. А щоб коли  не  схибити,  щоб  одiрвати  од  себе  тi
болiснi мордування, по?хав сюди, в зелену пустелю. "Бiда бiду перебуде", -
сказав сам собi. Диво, не одiрвав. З роками, в самотинi, вони нiби взялися
струпом. Почував свою самотнiсть, як нiхто в свiтi. То так: ?  товариство,
? куренi, ? вiйсько, одначе насправдi кожна людина самотня,  як  тополя  в
степу. Ляга? пiд ту  тополю  козак  i  не  лиша?  по  собi  нiчого.  Може,
спом'януть, коли дiлитимуть нужденний скарб або при чарцi. Молодий  дума?,
що вiн - золота нитка в шитвi. Витягни ?? - й шитво розпадеться. То зовсiм
не так. Кожна людина - пiщина у високiй горi. Забери одну  -  на  горi  не
позначиться.
   Тепер часто думав: вiн у свiтi не самотнiй. Картав себе, що  так  довго
не одкрився Лаврiновi. Далi не критиметься. Ось зустрiне й скаже.
   Йому якось дивно, щемко потеплiшало в серцi, i вiн розчулився.  А  тодi
майнула думка: чи не буде Лаврiн соромитися такого  батька?  А  чого  йому
соромитися? Що не в кармазинi та кабарзi? Зате в шанi. Мокiя i  таких,  як
Мокiй, товариство шану?. Ну, в корчмi братчики  трохи  пiдкепковують  ("це
тi, що на Великдень христосуються вареними раками"), зате в  куренi  Мокiй
сидить поруч курiнного, а в церквi сто?ть бiля самого клiросу.
   Вiн усоте чи в тисячне переповiдав у думцi сво? зiзнання  Лаврiновi.  I
щоразу додавав якiсь  новi  слова.  Й  почував,  як  вони  усе  м'якшають,
теплiшають. Вiн ?х трохи соромився, але й не мiг од них вiдмовитись.  Вони
тримали його на свiтi. Звичайно, з Лаорiном у них буде  козацька  розмова.
Вiн скаже суворо й просто. Отак сталося. Отак  мусимо  матися.  (Сироватка
розумiв, що звикання буде для обох, надто для Лаврiна, довгим i непростим.
I вiрив, що справжня приязнь, а може, й любов, до сина прийде з часом).  А
тепер вони сядуть удвох та помiркують над Лаврiновою долею.  Аби  не  була
такою ii синовi, як йому. Гралася  ним  увесь  вiк,  мов  вiтер  пiр'?ною,
кидала то в багно, то в снiг, то пiд палюче сонце.
   Може, нехай ?де на лiвий берег? А то звiку? свiй вiк бурлакою. Можна  б
на башлiвцi попросити в товариства землi, але яка то земля, вона не  твоя,
а сiчова, кожного року проси нового ярлика, та  й  така  вона,  як  гаряча
сковорiдка. Сьогоднi засiяв поле, а завтра ординцi столочили його  кiньми,
а твою голову настромили на  кiлок  у  плотi.  У  Сироватки  у  вiйськовiй
скарбницi заховано сорок талярiв. Настарав за життя.  Що  ж,  для  початку
вистачить. А там молодi прироблять. Та й Мокiй не сидiтиме  склавши  руки.
"Я, сину, за двох робитиму". Й це несподiване,  проказане  в  думцi  слово
"сину"  озива?ться  в  серцi  гарячим  трепетом.   Вiн   довго   не   може
заспоко?тись,  те  "сину"  ходить  у  ньому  мукою.  Врештi  Мокiй   знову
верта?ться думкою до вимрiяного обiйстя. Й бачив сина заможним господарем,
а себе щасливим, обсипаним онуками дiдом. Виходять  вони  з  Лаврi-ном  на
лан, а лан той - ?хнiй. Жито  ще  не  дозрiло,  але  вже  вибуяло,  сто?ть
прозелене, високе. Сивi? на овидi хмара, вiтер студить з-пiд не?, й бiжать
по полю крутi, аж чорнi, хвилi. У хвилях,  у  житi  якась  та?на,  глибока
бентежнiсть - зда?ться,  пiд  хвилями  щось  хова?ться,  зда?ться,  в  них
зача?лася вся земна сила. А хазя?новi неважко прикинути, що прикотять йому
на жнива тi хвилi. Земля! Боже, скiльки ?? перед  ним,  мабуть,  оце  i  ?
найбiльше в свiтi поле - козацьке. Нема йому  кiнця-краю,  не  знало  воно
нiколи плуга, а могло б прогодувати тисячi тисяч таких,  як  вiн.  А  йому
небагато й треба, кiлька десятин поля та ще город, щоб отут - латка проса,
отут - мак i щоб мак не по всьому  городу,  а  плисом,  а  попiд  межею  -
соняшники. Щоб пройшов межею, i вони вклонилися.
   Аж сльози приступили Сироватцi до очей. Та нараз чомусь знову сплив  на
думку недовiрок Казановськнй, i похмарнiло  на  душi.  Того  Казановського
нема, але ? iншi. Лиха не поменшало. А цього лiта  його  намоталося  тугий
клубок. З Криму орда, з моря  султан  обложили  Укра?ну  сарановою  тучею.
Достоту од тако? тучi в давнi днi погинули Мокi?вi  батько,  два  брати  й
сестра. Обчухрали вороги рiд, як буря зелений молодий лiс. Вiн -  останнiй
його пагiн. Щастя, що ? Лаврiн. Важкi рубцi запеклися  на  Мокi?вiй  душi,
щемiли  на  бойовиська.  По  них  i  пам'ятав  минуле.  I  Драбинiвку,   й
Казановського, й Мавру.  Так,  пам'ятав  i  ??.  Давно  перебродила  кров,
переказилася плоть, але всi жiнки, якi приходили до  нього  в  снах,  були
Маврами. Мав же вiн на сво?му вiку ще  один  перелюб,  i  була  та  вдова,
Хiвря, й станом вдатна, й тiлом гаряча, а от в  пам'ять  приходила  тiльки
Мавра. Немов кара господня, немов покута за якiсь грiхи.
   Зненацька по той бiк болота пролунав гучно тупiт диких коней,  окреслив
у пiтьмi дугу, подаленiв у бiк Днiпра. Тупiт обiрвав  Сиро-ватчинi  думки.
Сироватка пiдвiвся од погаслого багаття,  прочинив  у  землянку  очеретянi
дверi, став на колiна, щоб сотворити вечiрню молитву. Свiчки не свiтив, бо
мав тiльки невеликий огарок на свято, однак бачив лик  богородицi  й  так,
пам'яттю. Та вiн, либонь, у пам'ятi тiльки й зберiгся, бо зчорнiв i  став,
як  земля.  Сироватка  тому  не  дивувався:  звiсно  -  богородиця,  вiчна
тружениця. Та ще цiлий кiш запорозький прийняла в заступництво.
   "Вiрую в ?диного бога Iсуса Христа, сина божого, отверзи очi твоя, боже
наш, i внемли молящемуся тобi. Вiрую в тебе  i  припадаю  до  стоп  тво?х,
заступнице наша, пресвята богородице, - шепотiв Сироватка слова молитви. -
Сповiдаю тобi всi грiхи мо?, очисти душу мою од грiхiв давнiх i нинiшнiх i
од тих, яких ще не содiяв. Не обдiли сво?ю  ласкою,  пресвята  богородице,
пошли сина на повиданi?  i  наповни  його  серце  синiвською  любов'ю.  Не
полишай довжникiв наших, бо вони не полишають нас i норовлять  пожаковать,
де тiльки можна. З високо? могили гукаю до тебе, богородице,  почуй  голос
мiй! На тебе вповаю,  спаси  люд  мiй  вiд  ворогiв,  бо  пiднялися  вони,
загострили меча i хочуть понищити синiв  тво?х.  Встань  у  гнiвi  сво?му,
вознесись проти них, щоб повернули вони назад  i,  спiткнувшись,  погинули
перед лицем тво?м. Веди мене, богородице, правдою  сво?ю  супроти  ворогiв
роду христiанського, заслони вiд страху серце мо?, щоб не боявся  i  тисяч
ворогiв, коли постануть перед зором мо?м. Суди правду сиротинi i  бiдному,
тому, хто сi? хлiб i шаблею боронить його та вiру святу".
   Сироватка, хоч плутав слова святого письма з власними вимислами, творив
молитву щиро й врочисто, в цю мить вiн  почував  за  сво?ми  плечима  Дике
Поле, i Великий Луг, i всю Укра?ну. Вона розпросталась  могутнiми  крилами
-лiвим i  правим  берегами  -  й  пiдносила  його,  аж  ставало  терпко  й
безсмертне на душi. За не?, за сво?х тата й матiр, за Лаврiна гибiв у  цiй
безстiннiй тюрмi, за не? щодень i щогодини важив  життям.  Пощо  воно  без
не??!  Ситий  кусень   i   солодка   чарка   -   то   тiльки   таким,   як
Казан-Казановський. Бо  ж  зроду  не  встав  на  свiтаннi  й  не  послухав
жайворонка, не викопав у лузi криницi.  Йому  не  обсипала  цвiтом  голову
вишня й не запах увi снi канупер. Жайворонкiв бачив на сковородi, вишнi  -
на тарелi, замiсть води солодив душу вином. "Чого таким i ходити по  нашiй
землi, - шепотiв далi Мокiй Сироватка,  -  й  толочити  наш  чистий  ряст!
Iзбави нас од них, пресвята богородице, покрий сво?м святим покровом чеснi
голови козачi. На небесах, на землi трори волю свою, заступи нас од кривди
пансько?, лясько?, хансько?, султансько? i всяко? iншо?. А я допоможу тобi
сво?ю шаблею..."
   Молитву перетнув голосний тупiт. Табун  вертався  од  лиману.  На  мить
тупiт притих, а тодi  зафоркали  конi,  зачавкотiло  болото,  заплюскотiла
вода. Сироватка хотiв творити молитву далi, але кiнськi  копита  розтинали
думку. "Чому конi не пили на лиманi? - враз майнула нова. -  Чому  прийшли
сюди, на болото? I вчора, й позавчора...  Що  ?х  вiдляку?  там?  Ведмiдь,
рись? О цiй порi тарпани ?х не бояться. Та й  лиман  великий...  Качки  та
гуси теж не сiдають на лиман... Вчора  кружляли  весь  день,  залiтали  аж
сюди..."
   Так  i  не  скiнчивши  молитви,  потягнув  у  кугу.  Лiг  на  очеретяну
примостку, накрився кожухом. Не спалося. В темфявi  тонко  дзвенiв  комар.
Сироватка чекав, поки той сяде йому на обличчя, щоб накрити його  долонею.
Спробував знову думати про Лаврiна - не думалося.  Вiн  мiг  лежати  отако
годинами - без жодно? мислi, в тихому споко?, i степ  повiльно  перепливав
через нього. А може, вiн через степ. Думка знову закружляла довкола табуна
тарпанiв. Скiльки разiв подавали вони йому  знак!  Помчали  дикi  конi  од
Кам'яного Затона, певне, наполохали ?х ординцi. Од вовка, од ведмедя  вони
не втiкають далеко. Чому конi не пили в лиманi? Ця думка  скрутила  мозок,
мов тугою удавкою. Почував - тут щось крилося. Либонь, значне. Не розкри?,
то шкодуватиме весь вiк. Сперся на лiктi. Рiшення сплинуло  враз:  йти  до
лиману. Отак просто встати й пiти.  Навпрошки  -  зовсiм  недалеко.  Верст
вiсiм-десять. До свiтанку вернеться.
   Озбро?вшись кривим турецьким кинджалом  i  пiстолем,  вирушив  у  путь.
Рушницi не брав - завелика. Звiрину можна одлякати випалом з пiстоля. Йшов
на козацькi лампади - Стожари, пильнуючи, аби  вони  весь  час  свiтили  з
право? руки. Темiнь стояла довкола м'яка, духмяна од  вечiрнiх  трав,  вiн
провалювався в не?, немов у  вистелену  сiном  яму.  Сичала  попiд  руками
тирса, потрiскувало сухе галуззя,  розсипало  Сироватцi  по  тiлу  терпкi,
моторошнi iскри. Фуркнула з-пiд нiг якась птаха, закричала пронизливо,  аж
серце захололо, впала в трави. Часом Сироватцi здавалося, що  вiн  ось-ось
наткнеться на  щось  м'яке  й  волохате,  що  воно  розчепiрить  пазурi  й
увiп'?ться йому в ребра. Вiн не боявся степу, вдень прозирав його з могили
до дна, бувало, доводилося ходити по ньому i вночi, але ще нiколи степ  не
огортав його так задушливо й пiдступно-м'яко. Мокiй  не  одводив  очей  од
зiр, i не через те, що боявся заблудитися, а тому, що в ?хньому мерехтiннi
почував якесь заспоко?ння. Вони вже перегорiли за нiч, вичахли,  бiлiли  в
небеснiй iмлi, неначе жарини в попелi. Мiсяць i далi блукав понад  обрi?м,
його заступили хмари.
   Провалювався ногами в кротовиння, натикався на купиння, плив У  травах,
неначе в хвилях рiки. Плив i плив, i небо розгойдувалося вiд тi??  плавби,
й зорi зривалися з небозводу, падали в темнi типчаки.
   Терпко пах пастернак (Сироватка знав,  що  зайшов  у  долинку),  типчак
здиблювався, як шерсть на вовчiй ши?. Темними кучугурами вставали попереду
заростi заячого холодку. А потiм в обличчя бив запах козельцiв  (Сироватка
знав, що виходить на горб), смолокiс  змi?ю  шипiв  пiд  ногами.  Шелестiв
татарський шабельник, слався м'яко та пiняво лисохвiст -  Мокiй  зрозумiв,
що наближа?ться до лиману.
   Опiвночi оминав давн? городище, пробирався попiд ру?нами валу  Се  було
страшне мiсце. Тут  найчастiше  дiлили  мiж  собою  полон  татари,  звiдси
правили викуп. Обложенi невеликими залогами, вони завжди могли оборонятися
за старим валом. I мали двi втечi - степом та водою.
   На валах було порожньо. На ру?нах городища  не  чулося  жодного  згуку.
Тiльки глухо попугикував сич, нiби дмухав у гниле дупло. Люблять це  мiсце
орли й пугачi. Недарма так густо заслiдженi при версi бiлим пометом  чорнi
стiни. Мокiй зараз бачив ?х проти серпика мiсяця, що виплив з-за рiденьких
хмар. Моторошно бiля цих ру?н козаковi. Душа наче кригою взялася, торкнися
- задзвенить од страху. Сам  принiс  шкуру  на  турецьке  базарище,  бери,
басурмане, натягай на барабан. Але цiлою з нього ?? не стягнуть. Басурмана
вiн бо?ться менше, нiж нечистого. На цiй стiнi того бачать дуже  часто.  У
рiзнiй вiн бува? подобi - то кота, то собаки, а то й татарина з шаблею при
боцi i зi списом на плечi. Походжа?, зирить  у  степ.  А  перехрести  його
праведною рукою - враз обернеться в крука  й  полетить  з  крекотом  понад
лиманом.
   Про всяк  випадок  Сироватка  перехрестив  мiсце,  звiдки  пугикав  сич
(самого його не бачив),  й  потягнув  далi.  Нарештi  добувся  до  води  й
зача?вся в кущах. Вихекував у кулак довгу путь  i  ляк,  що  обiйняв  бiля
городища. Роззирався на всi боки. Темiнь стояла  й  чорне  безгомiння.  На
притемненiй водi виблискували зорi, але ?хн? свiтло  не  сягало  вглиб,  а
мовби одбивалося од поверхнi. Вода  була  тепла  -  Сироватка  почував  те
лицем. Тут i там на нiй з'являлися маленькi кола - розходилися  тихо,  без
сплеску - риба ловила мiтлицю, що сiдала на плесо. Найбiльше тих кiл  -  у
лiву од Сироватки руку,  пiд  ситнягами,  що  стали  стiною  бiля  берега.
Проплив попiд кугою вуж, його не було видно, тiльки по водi пролягла темна
змiйка, просвистiли над головою качинi крила, i  почувся  сплеск  i  майже
водночас голосне, сполохане "ках". Не випускав з  уваги  жодного  сплеску,
жодного  повiву  вiтру.  Дозорець  мусить  бути  пильним  i   завбачливим.
Пригадалося, як рокiв шiсть тому толочили  козаки  траву  понад  Днiстром;
Сiрко за?хав у очерет i побачив купу колод. Ясна рiч, колоди - для  мосту,
для велико? переправи, бо незначнi рiчки татари  переходять  бродом.  Отак
було викрито басурманський намiр на широко задуману вiйну.
   Мокiй Сироватка сидiв на невеликому мисику пiд вербами,  що  розбрелися
по березi од нього в правий бiк, приглядався до темних, схожих на  скирти,
обкучерявлених верболозами та осокорами островiв. На плесах i далi  лежала
тиша. Тнули комарi. Сироватка терпiв i вже шкодував, що причвалав сюди. Ну
що вiн тут побачить! Татарського шайтана на городищi! Як  той  витанцьову?
халяндри. Та коли й свiй вибулькне з води, Мокiю  мало  радостi.  Тут,  на
водних глибинах, ?х гибель. Кажуть, що вони часом  сходяться  з  отими,  з
городища, татарськими, й б'ються навкулачки. Може, з того пiшла й примовка
- чорти навкулачки б'ються. А ще сiчовi дiди розповiдають: ховався якось в
озерi, в очеретi, вiд татарви козак, а неподалiк вiд  нього  виплив  з-пiд
води нечистий, пройняло його холодом у ямi - й чхнув  на  все  плесо.  "На
здоров'я!" - сказав козак, i тодi рогатий побачив його, вхопив за  чуба  й
поволiк за собою до сомiв. Пiдвела козака власна  делiкатнiсть.  Пiдводить
увесь вiк. Те Мокiй затямив гаразд. I через те  сидить  над  темною  водою
тихо,  безшелесне.  Все-таки  невiдомо,  який  дiдько  мота?ться   в   цих
очеретяних нетрях.
   I через те страшно Мокi?вi. Можуть i русалки  знайти  його  мiж  оцього
каряччя, вже напевне подумають, що пiдгляда? за ними. Для русалок, правда,
вiн застарий, а там - нечистий ?х зна?. Принесла ж його лиха година  сюди.
Спав би оце в  куренi,  де  комарiв  видавив  завидна,  де  прохолода,  де
вистелене свiжою травою ложе.
   I враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив  чорну
тiнь, яка швидко посувалася од однi?? темно? купи до  друго?.  В  наступну
мить тiнь трапила в розруб мiж вербами, й  Мокiй  розпiзнав  чiткi  обриси
галери. Вона пливла по темнiй водi в  лiву  руку,  пливла  так  тихо,  що,
здавалося, сунула по нiй чаром. Коли порiвнялася з  довгим  островом,  там
щось сяйнуло, либонь, вибили iскри кресалом. Сироватка трохи не  скрикнув,
скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тiльки тепер помiтив, що
острiв значно довший, нiж був ранiше. Й кущi  лiворуч  теж  вельми  далеко
забрели в воду.
   Одлетiли останнi сумнiви: в лиманi ховалася турецька ескадра.



   РОЗДiЛ ВОСЬМИЙ

   Страх  мчав  натовпом,  мов  наляканий  олень  лiсом.  Шелеснуло   тут,
шелеснуло там, охнуло аж з того краю.
   - Дивiться, дивiться, намети ставлять!
   - Ще одного бунчука ввiткнули. А то що над наметом? Якiсь ганчiрки.
   - Крила орлячi. Щоб, значця, нас накрить. I над верхiвцями також.
   - Ой людоньки, що ж воно буде!
   На вал вийшло кiлька вiдчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява
дняконша у квiтчастiй хустцi, йшла смiливо, моторно,  мабуть,  щоб  додати
бадьоростi козакам, подивилася  з-пiд  тонко?  бiло?  руки  й  помертвiла.
Вершники з орлиними крилами пролетiли крiзь не?, i осипався веселий цвiт з
серця дияконшi, й стало воно, як грудка льоду.  Та  й  як  не  помертвiти!
Турки i татари стояли за якихось  двiстi  сажнiв,  витрiщилися  на  жiнок,
загаласували, залементували. Допiру татари бавилися  -  стрiляли  з  лукiв
гусей на Сiль-ницi, хоч не могли ?х дiстати (козаки туди сягали  рушничним
бо?м), забави не полишали, хижо ширились,  пружно  опускали  тятиви.  Гуси
гелготiли, лiтали, ?м не було куди вирватися iз смертельного кiльця.  Лише
дво? бiлих, б'ючи крилами по водi, полетiли в  бiк  болота,  татари  стяли
сiрого гусака, а гуска впала в  очерет.  Тримаючи  в  руках  луки,  татари
дивилися на жiнок. Бiлi плями облич, чорнi вирви очей.
   Якийсь  татарин  заверещав  тонко,  як  недорiзане   порося,   дияконша
вхопилася однi?ю рукою за серце, другою  за  частокiл,  мабуть,  вона  вже
бачила, як  тягнулись  до  не?  гаччя  рук,  як  вони  зривали  одiж.  Хто
захистить, хто всто?ть перед такою силою, увесь басурманський  свiт  повис
над ?хнiм  Ладижином,  над  купкою  оборонцiв;  ойкнула,  похитнулася,  ??
пiдтримали  iншi  молодицi.  А  з  турецько-татарського  натовпу  виступив
натоптуватий татарин з широким  лицем,  приставив  до  рота  дудкою  руки,
кричав:
   - Козаки, складайте оружжя, виходьте всi у степ. Великий  вiзир  обiця?
усiм свободу.
   - Вiзир - вiслюк, -  гукнув  у  вiдповiдь  тонкоши?й,  вирлоокий  козак
Макуха, городовий козак, - i слово його осляче.
   - А iнакше скура?мо i голови понабива?мо соломою,  -  страхав  татарiн,
спинаючись на вербовий пеньок.
   - Твоя вже й так соломою набита.
   - I жiнок ваших... Оту он пишну...
   Молодицi, пiдтримуючи одна одну, мертво переступаючи  ногами,  пiшли  з
валу. Назустрiч ?м з широко? вулицi за церквою вибiгло з десяток козакiв з
фузiями та списами в руках, потиснули людей, заволали:
   - Одступiть! Дайте дорогу!
   - З дороги, з дороги геть!
   Слiдом за ними з  вулицi  рядами  повалили  комоннi  козаки.  В  густiй
тiснявi  конi  задирали  морди,  басували  копитами,  дзвенiли   стремена,
миготiли червонi,  синi  шлики  шапок.  Списи  стояли,  як  лiс.  Вершники
дивилися тiльки вперед - щоб не зiткнутись, не  зачепитись,  ?хнi  обличчя
були суворi й чимось схожi одне на одне. Здалося, хтось  невидимий  поклав
на них однаковiсiнький карб.  Переднi  вливалися  в  широку,  що  вела  до
Бершадсько? брами, вулицю,, заднi натискали, переднi - стримували  натовп.
Те, що вони дивилися тiльки вперед i пiд ноги, налякало мiщан.
   - Вони лишають нас, а  самi  втiкають,  -  закричав  хтось  з  середини
натовпу тонким голосом.
   Йому вiдповiв старий, у прим'ятiй  сукнянiй  шапцi  козак,  з  тих,  що
прокладали кiннотi дорогу:
   - Вони ?дуть захищати тво? життя, дурню.
   Те, що козаки були без торокiв, саквiв, трохи заспоко?ло,  але  зродило
iншу тривогу: чи вiдiб'ють супостата? Часом перший бiй важить найбiльше  -
наляканий ворог може одступити назовсiм.
   - Дивися, й нашi там, - гукнув  до  Марка  Лаврiн.  Вiн  рвонувся,  щоб
пробитися до сво?х, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдiяти пiший,
та ще й майже голiруч. ?хнi конi лишилися далеко, та  й  не  протолочаться
вони крiзь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробiгли з пiвсотнi
сажнiв вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилiзли на тин, з  тину
- на хлiв й знову побачили горб, а на  ньому  синi  та  червонi  намети  й
татарву бiля них. Козацька кiннота просувалася по вибалках, вiд ворога  ??
приховували пагорби.
   Гарно ?хали козаки, Лаврiн аж замилувався ними, на мент забувши про те,
заради чого ?х несли туди конi.
   - Кайдан, Кайдан ондечки, -  чомусь  пошепки  мовив  Нога?ць.  Справдi,
узвозом, трохи збоку од iнших, мчав Кайданiв важкий кiнь з бiлою плямою на
животi. Дорога бралася вгору, конi ухоркалися, переходили на рись, а то  й
на крок. Однак переднi вершники вже сягнули половини  гори,  сховалися  за
лiском, що посiв схил зж до верху.
   Лаврiн i Марко не бачили, звiдки козаки заскочили басурманiв, -  якийсь
час вершникiв зовсiм не було видно, - а тiльки заметушилися й стали кудись
пропадати турки i татари - неначе провалювалися пiд землю. А ще  за  хвилю
поселеному прузi горба промчав козак, вiн вимахував шаблею, i  хоч  звiдси
вона здавалася срiбною соломиною, одначе з-пiд не? падали зрубанi бунчуки.
А потiм i сам якось дивно хитнувся на правий бiк, повалився  на  землю.  З
горба сипонули татари, вони втiкали вниз, у хащi, козаки стрiляли з коней,
iншi спiшувалися й теж котилися по  схилу  навздогiнцi.  Падали  пiдрубанi
намети, осiдали, мов дивовижнi птицi, до землi. Оддалеку все це  скидалося
на гру, на iграшковий бiй, який показують у вертепi,  де  турки  й  татари
падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях.  Сюди,  в  мiсто,  не
долiтав запах кровi й не  вiдчувалося  ма?ва  крил  смертi,  серце  ловило
звитягу та перемогу, наливалося радiстю й хоробрiстю.
   - От шкода, що нам не вдалося, -  сказав  Марко  й  торкнувся  гiлки  з
яблуками-зеленцями.
   З бою козаки  верталися  на  змилених  конях,  розгарячiлi,  розпашiлi.
Попереду на сiрому в яблуках дончаковi ?хав  полковник  Мурашко,  на  його
худому, з випнутими вилицями обличчi застигла гримаса  болю.  Вiн  загубив
шапку, чи ?? збили в сутичцi, чорне крило чуба спадало на чоло, по  скронi
стiкала тоненька цiвочка кровi. За  ним  везли  сiм  захоплених  у  ворога
прапорiв, далi гнали полон - кiлька десяткiв  туркiв  та  татар,  що  були
змушенi  бiгти,  аби  не  наколотися  на  наставленi  iззаду  списи.  Вони
скидалися на овечу отару. Тiльки дво? йшло збоку, лiтнiй турок в ?панчi та
зовсiм молодий  татарин  у  дорогому  вбраннi.  Татарин  дивився  вiдверто
ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби  йшов
не в полонi, а сам гнав полоном усiх цих людей.
   Ладижчан опанувала радiсть. Вона була п'янка без вина, а багатi мiщани,
шинкарi викотили з пiдвалiв бочки з оковитою, вибили днища: пийте, козаки,
нашi заступники, крiпiть побiду мiцним трунком.
   Сiчовикiв здоровив штофом наказний полковник Мурашко.  Високий,  худий,
вузькоплечий, ходив помiж запорожцiв, був з усiма  запанiбрата.  Очi  йому
блищали, лiва щока сiпалася, й права рука нервово стискала штофа, поки  не
посипалися скалки. Мурашка пiдносила звитяга й гнiтила  вiдвiчальнiсть:  з
усiх гетьманських полкiв тiльки його лишився  на  Правобережжi,  вiн  один
стримував могутню навалу ворога. Посланий гетьманом на розвiдний промисел,
тепер не мав од нього нiякого ордонанса й  мусив  чинити  все  на  власний
розмисел. Ну, звичайно ж, десь там, пiд Черкасами, гетьман i боярин  кують
побiдного меча, плетуть хитрi сiтi, аби одразу виловити все велике i  мале
риб'я. Готувалися ж до вiйни i на вiйну йшли. I  царське  велiння  було  -
перейняти ворога. Вражий  турчин  веде  вiйну  поза  будь-якими  законами,
палить мiста i села,  бере  в  полон  малi  дiти.  Мурашкова  душа  горiла
ненавистю.
   Просто з майдану пiшов до надворiтньо?  брами,  де  тримали  полонених.
Вирiшив дознати, для кого ставили намети: для калги-солтана, для  хана  чи
самого султана, скiльки в султана вiйська й куди воно йде. Серед полонених
було дво? значних: один - мурза Iсма?л - трохи пом'ятий i посiчений у бою,
в нього на  щоцi,  нижче  вуха,  висiв  клапоть  шкiри,  й  скрапувала  на
свiтло-жовтий бухарський шовк темно-вишнева кров, права  рука  висiла,  як
плiть, - про другого ж поки що достеменно  нiчого  не  знали,  одначе  всi
казали, що то ханський син. Надто розкiшний одяг, золота звiзда на  чалмi,
два перснi ка лiвiй руцi - татарин роду високого й мусить знати багато.
   Козацтво гуляло, клялося мiщанам заступити Ладижин од  самого  шайтана.
Мiщани не шкодували солодких медiв i солодких слiв.
   - Ти, полковнику, входищ  в  гiсторiю,  -  белькотiв  Мурашковi  п'яний
осавул з бiльмами на очах. - Я сам впишу тебе в не?.
   Мурашко трохи бридився п'яного, але слухав.
   Славно пили захисники Ладижина.
   Одначе похмiлля було гiрке. Ранком по мiсту поповзли  чутки,  що  вчора
увечерi на суворiй квестi? хмiльний полковник Мурашко обухом сокири  забив
ханського сина. Той не хотiв давати о собi жодного виводу, обiзвав Мурашка
коростявим собакою, мерзенним рабом; погрожуючи великою  карою,  наказував
скоритись,  поки  не  пiзно,  зустрiти  падишаха  на  колiнах  та  просити
прощення. Мурашко в запалi сягнув  його  обухом  сокири.  А  вранцi  хмiль
розвiявся, прийшов тверезий розмисел, страх, i полковник порiшив утекти  з
мiста. Сховався в замкових палатах, нiкого до себе не пускав, вимiрковував
шлях до втечi. То молився, то  проклинав  долю,  що  закинула  його  сюди.
Порожня палата - тiльки камiнна лава та дубова скриня -  вiдлунювала  його
кроки, i Мурашко щулився, немов з холоду,  до  болю  стискав  сплетенi  за
спиною в мiцний замок руки. У  вiкна-бiйницi  було  видно  Буг,  татарськi
дозори на горбi, табуни коней, що паслися на долинi. З цього боку iнкурсiй
можна було не боятися, але й до втечi звiдси шлях був негожий. Схлюпувала,
мов схлипувала, у темному кам'яному  колодязi  вода,  чмокала  простудними
губами й вимагала жертви. Казали, що колишнiй комендант  фортецi  чинив  у
цiй залi допити, трупи кидали в колодязь, i Буг нiс ?х до моря.
   Мурашко розумiв - убi?нних буде багато. "Треба прорубуватися на  волю".
Чорним кажаном майнула думка: гетьман може й не прийти на виручку. Що йому
той маленький, ще й чужий - правобiчний - Ладижин у  його  великiй  вiйнi.
Кинув ?х , як принаду... I чека?, поки  турки  скупляться  геть-чисто  всi
бiля мiста, й тодi вiн ударить. Але поi;а вдарить,  турки  можуть  скурати
мiсто. I ханенка йому не  подарують.  Тягнутимуть  жили  iз  живого.  Кров
холонула вiд то? думки.
   Серед запорожцiв теж пройшло збурення, однi вимагали йти з гетьманцями,
iншi - лишитися в Ладижинi. В гетьмана вони i не вiрили. Ходили  од  двору
до двору  по  сво?х  Гiостоях-консистенцiях,  вже  Доходило  до  сварки  й
кулакiв. Хилилося на те, що пан Сава дасть усiм вольний розмисел: хто хоче
- нехай лиша?ться, хто не хоче - йде.
   Лаврiновi довелося вперше виважувати в  серцi  власну  долю.  Хоч  який
малий мав досвiд, але й вiн пiдказував: йдеться до важко? бойно?  потреби.
Й буде це бiй ластiвки з вороном.
   Одначе й ластiвцi не випада? втiкати з-пiд сво?? стрiхи... А  потiм  до
тих думок долучилася думка про Килiяну, тiльки й вона була немов стулена з
двох: залишиться в мiстi - буде ближче до Килiяни (хоч яка то  близькiсть,
коли помiж ним i нею - вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя,
а чужинцi тим часом посядуть все Подiлля...
   Вiн почував, то не може виважити сам. Спробував порадитися з богом, але
бог мовчав. Марко ж стояв на одному: ?хати з  гетьманцями.  Й  саме  тодi,
коли Марко вже  майже  переважив  на  свою  думку,  Лаврiновi  спом'янувся
кошовий, запальний i правдивий ватаг.
   "Як би ти вчинив, батьку?" - запитав i став мислено перед його очi.
   "Це наша земля..."
   "Козацьке Поле - теж наша земля".
   "Тут жiнки, дiти... Ви  ?ли  хлiб,  гостинно  краяний  господарями.  Ви
при?хали яко ?хнi захисники. Нас у Сiчi теж нiхто не  неволить.  Покладемо
оружжя й опинимось всi в неволi".
   Лаврiн мислив не гарячим од страху розумом, а  холодним,  ставши  перед
людиною, яку поважав i по якiй мiряв сво? вчинки. Отож  при?дуть  вони,  й
кошовий запита?: "Ну, як там було?" Й що вiн скаже? "Була втеча. Не я один
утiк, а й такий-то, й такий..." - "А  Кайдан,  а  Кремiнь,  а  Шабалда?.."
Може, нiчого того й не запита? Сiрко, проте подума? про Лаврiна погано. Як
же тодi матиметься вiн, Лаврiн? Вiн так гарно розмузикував  бiля  кошового
про звитягу i честь. Не появиться кошовому на очi зовсiм? Захова?ться десь
до осенi й при?де на Брусiв хутiр?
   Але то - негаразд. Ницо й гидко.
   - Я нiкуди не по?ду, - стрiпнувши чубом, сказав Лаврiн Марковi, що  вже
лаштувався в дорогу.
   Марко якусь мить тримав у руках тороки, вiдтак кинув пiд кущ.
   - Погинемо обо?, як собаки!
   Одначе з Ладижина не ви?хав  нiхто.  Мiщани  не  випустили  гетьманцiв.
Озбро?на варта стала бiля обох  брам,  зустрiла  козакiв  чорними  цiвками
рушниць.
   - Як зробив, так i одбувай, - гукали  ладижинцi  Мурашку.  -  Хто  тебе
неволив лишати живота татарського царевича? Ми  не  хочемо  розплачуватися
сво?ми шкурами за тво? безумство. А з бокiв  лементували  жiнки,  обзивали
козакiв боягузами i ланцями. Мiщани стояли, як стiна. Так стоятимуть  вони
i в бою. ?м вiдступати нiкуди. Тут ?хнi жiнки, ?хнi дiти, ?хня вiтцiвщина.
Людина вельми сильна вiтцiвщиною.
   Гетьманцi мусили повернути назад, чекати  разом  з  усiма,  яким  боком
повернеться до них круговерть долi. Десь по обiдi  радились  ?динокупно  в
ратушi  -  ладижинськнй  уряд,  Мурашко,  переяславський  полковник  Войца
Сербии,  ротмiстр  Анастас  Дмитрi?в,  полковник  Сава,   донський   осаул
Амбросiй. Вирiшили взяти оборону  Й  стояти,  доки  не  пiдiйде  на  помiч
Самойлович. Не полишить гетьманi на загибель двi тисячi сво?х козакiв,  не
оддасть на криваве розтерзання християнське  мiсто  й  увесь  край.  Ачей,
запевняв Самойлович ?х у тому, обiцявся на радi в  Переяславi  прийняти  в
оборону всi полки, якi схилили пiд його булаву прапори. Гетьман i  во?вода
чекають пiдмоги, аби дати генеральну битву.
   Ладижинцi спорядили за Днiпро посланцiв, наказали ?м  боршiй  вести  на
помiч гетьманське вiйсько, розказати там, як легко збили  козаки  передовi
ворожi залоги, якi певнi ладижинцi перемоги.
   Мурашко знову злетiв духом: ходив по валах, по фортецi,  оглядав  мiсто
на оборону, вимахував замашною палицею-сажнем, замашно лаявся; од нього не
одставав Анастас Дмитрi?в - во?н хоробрий i досвiдчений, сповнений  яко?сь
важко? рiшучостi й  вiри.  Колишнiй  лисянський  мешканець,  одружений  на
лисянськiй мiщанцi, Дмитрi?в був  грек  родом,  перейняв  тутешнi  мову  й
звича?, доскочив у вiйську  Самойловича  ротмiстрського  чину.  Невеликий,
чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзига, заглядав у всi щiлини, лазив
по таких закомаринах, де вже й павутина перетлiла. Вилазив для  ладижинцiв
невтiшнi вiстi, сумний докiр: мiсто кепсько приготоване до оборони.
   Та це, либонь, вони знали й самi. Щоправда, вал мали  мiцний.  Засiяний
просом та очеретом, вiн нiде не осунувся, але рiв  був  не  очищений  i  в
кiлькох мiсцях засипаний смiттям. Потрухла покрiвля в фортецi,  посипалися
обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду - фортеця грiзна, мурована на
скелi: двi круглi вежi i одна квадратова - найвища, чорнi бiйницi, червонi
зубцi понад муром, але скiльки вона вмiстить людей, та й чи довго всидиш у
нiй без провiанту. В мiстi - всього одна гармата, та й  та  поламана,  хоч
пороху чимало й шроту корит тридцять,  мали  кiлька  затинних  пищалей,  з
десяток шмаговниць,  три  дев'ятиствольнi  ожиги,  в  достатку  рушниць  i
мушкетiв.
   Мурашко лаявся чорно, наказав  вигнати  всiх  мiщан  розчищати  рiв  та
ремонтувати палiсад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла  i  полiзли
на вал. Пiдправляли укоси, плели тури з лози  та  набивали  ?х  глиною.  В
одному мiсцi виявилися трухлявi палi, й Мурашко наказав  розвалити  крайню
вiд валу хату - ?? розiбрали. Жовта курява стояла  на  тому  мiсцi,  тягли
новеньке дерево на вал; жалiбно, тонко  голосила  господиня  й  проклинала
полковника та козакiв, а чоловiк сидiв мовчки  на  дровiтнi  й  дивився  в
землю. Запорожцi,  яко  великi  мастаки  на  всiлякi  вiйськовi  мудрацi?,
готували на оборону пiдступи до  валу.  На  щастя,  ворог  поки  що  стояв
далеченько i велико? перешкоди в тому захисникам не чинив.  Сипонула  було
татарська команда, але ??  вiдiгнали  рушничним  вогнем.  Власне,  загроза
штурму падала з пiвночi, од поля, з пiвдня мiсто взагалi було неприступне:
драглистi бабла за Сiльницею стояли тому на завадi, iз заходу  -  Буг,  зi
сходу - Сiльниця, там лише зачистили вал, аби вiн спадав просто в воду. На
полi ж за Барською брамою копали концi, розкидали "часник"  для  калiчення
коней, старi колеса, верхiвки дерев, стромляли в землю шпицi  та  рогачки.
До вечора пустили воду в рiв. Хотiли ще укрiпити бастiони, - ?х було  два,
обидва од поля, - одначе не встигли.
   По валу ходив протопоп з двома дяками, кропив на перемогу святою  водою
вал, частокiл i тури, кропив козакiв, закликаючи ?х  на  хоробрiсть,  а  в
самого сiпалася лiва щока i неспокiйно бiгали очi, ?х  то  приковував,  то
одштовхував ворожий табiр. Молитву вiн скiнчив поспiшливо, подався кропити
мури фортецi, якi здавалися йому надiйнiшими.
   Настала нiч, а на  ранок  попiд  мiстом  вже  густо  скакали  татарськi
роз'?зди. Вороже вiйсько облягло Ладижин з усiх бокiв. Стояли на  горах  i
долах, за Бугом i за Сiльницею, й не було  ?м  лiчби,  на  зеленому  прузi
горба знову забовванiли схожi на  вежi  намети,  дикi  ногайцi  приступили
зовсiм близько. З валу було видно ?хнi обличчя,  й  одяг,  i  зброю,  вони
купилися на вiддалi  рушничного  пострiлу,  щось  гукали,  махали  важкими
залiзними й кизиловими булавами. Козаки й мiщани стояли на валу, татари  й
турки - перед  валом,  вони  галасували,  оборонцi  мовчали,  приголомшенi
силою, котру вздрiли  перед  собою.  Частокiл  на  валу  сягав  гостряками
обооонцям по плечi - стрiляти з-за  нього  лiпше,  нiж  через  бiйницi,  й
скидати з драбин ворогiв палицями, й стинати бичами та  шаблями.  Проте  й
ворогу такий частокiл доступнiший, хоча вiн на дуже великiй висотi й мiцно
вгрунтований в землю.
   - Багатенько поганського люду зiбрав султан проти мене, - мовив Кайдан.
- Начуваний про мо? доблестi.
   Нiхто не засмiявся. Тисячi нещадних очей - ?х не  видно,  тiльки  чорнi
вирви на плямах облич, вони пропiкали до  кiсток.  Страшно  отак  зблизька
дивитися на лютого ьорога, який жада? тво?? погибелi, тво?? муки  i  якого
не зласкавлять нiякi  сили  свiту.  Здрига?  в  страховi  душа,  моторошна
вiдвага налива? ??, рука  сама  тягнеться  до  шаблi.  А  десь  за  спиною
бринять, нсьаче з холоду, чи?сь губи: "Що то буде. Ой, що воно буде - така
сила!" Й козак лячно огляда?ться назад, аби не зустрiтися очима  з  т'г.i,
хто шепоче сi моторошнi слова. кiсток. Страшно
   Над мiстом повисло безгомiння, й ворожi крики  долiтали  до  найдальших
вуличок. Широченна долина  була  запруджена  вiйськом,  а  воно  сунуло  й
сунуло, сипалося з-за гори, мов комашня, й тут  же  на  очах  тi  комашини
виростали в жукiв, далi - в горобцiв, ще далi  -  в  крукiв,  аж  поки  не
сягали людського  зросту.  Були  там  чорнi  ?гиптяни,  сiрiйцi  в  бiлому
вбраннi, араби на гарячих конях, румелiйцi, греки, арнаути й безлiч  iнших
куплiпих грiшми або приневолених мечем.  Йшли  пiхотинцi  з  рушницями  та
алебардами, ?хали вершники на конях по мастях, i довгi  вимпели  звивалися
пат, ?хнiми головами, як зеленi змi?, та  волочилися  по  землi,  миготiли
бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки  били  в  причепленi  до  горбiв
бубни й кричали теж; зовсiм близько, майже  попiд  самим  ровом,  промчали
вершники, що мали дикий, пекельницькпй вигляд - i кiнь, i людина  обвiшанi
лев'ячими й патерячими шкурами, а на шоломi, на плечах, на списi -  орлинi
та совинi крила. Содом i Гоморра, вселенський потоп на  маленьке  мiстечко
Ладижин. Ще попiд лiсом ставили гамети, ще вiйсько безщадно сунуло  в  усi
боки, займало горби й пагорби, а тут i там, просто на  очах  в  обложених,
почали рости бурти землi, ?х насипали команди, либонь ще ранiше призначенi
на те. Сливе й котки, й мотуззя  було  заготоване  заздалегiдь,  вйокаючи,
тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж  турки  потягли  на  бастiони
гармати. Козаки нарахували вiсiмдесят гармат i мортир.
   Крута година настала для Ладижина. Не було в мiстi гармат, щоб  ударити
по бастiонах, - на розкатах стояли колоди. Турки  ту  хитрiсгь  розгадали,
кинули до фортецi  стрiлою  цидулу  знущальну.  Страх  i  смуток  обiйняли
оборонцiв, котрi стояли на валу. А коли на  землю  опустилася  нiч  i  вся
долина запалала вогнями - тисячi багать, тисячi кострищ,  коли  загорiлася
Слобода Ладижинська, тривога налила серця вiдча?м по вiнця.
   Проте дерево згоря?, мiдь плавиться, криця гарту?ться.  Чимало  душ  та
нiч вигартувала до одчайно? рiшучостi.  До  самого  ранку  палив  на  валу
люльку полковник Сава. Анастас Дмитрi?в за нiч перегомонiв з усiма  сво?ми
козаками. Кiлька чоловiк одправив у фортецю, буцiм мурувати якийсь пролом,
насправдi ж спроваджував боягузiв.  Мурашко  розплановував,  скiльки  куди
поставити козакiв, де напасти  набо?  й  оборонне  спорядження  -  колоди,
казани для смоли, барила та вiдра, камiння. Сотники i  десяцькi  роздавали
торби з кулями та порохом.
   Коли турки почали облягати мiсто, Лаврiн i Марко стояли  на  валу  бiля
лiвого бастiону. Трималися за руки, як малi дiти, самi не помiчаючи  того.
Вони навiть сво? торби з набоями повiсили на один, вбитий  у  палю,  цвях.
Лаврiн дивився на туркiв i татар  з  цiкавiстю,  перемiшаною  зi  страхом.
Вперше бачив ворогiв так близько.
   - Будемо разом, - прошепотiв Марко. - Скрiзь. Присягаюся смертним часом
- не полишу тебе нi в якiй бiдi.
   Його обличчя пашiло вогнем; гарячою, пронизливою довiрою i  жертовнiстю
горiло серце.
   - Я люблю тебе, як брата. В мене нема? бiльше нiкого. Давно тобi  хотiв
сказати це, тiльки стидався.
   Лаврiн знiяковiв вiд тих слiв, i хоч його  серце  не  оплавилося  такою
мiрою (надто грiзною була  година,  не  можна  себе  вельми  рознiжувати),
одначе йому теж затеплiло в грудях - нарештi товариш признався в  iстиннiй
любовi й побратимствi.
   - Присягаюсь! - прошепотiв, дивлячись на охоплену полум'ям баню церкви,
довкола яко? згоряли на лету голуби. Й щось трiпотiло, гopiло в його душi:
адже зовсiм недавно слухали  з  Килiяною  у  цiй  церквi  службу  й  удвох
засвiчували одну свiчку, щоб прилiпити ?? на вершечку дуба.
   I Лазрiн, i Марко вiрили, що довiку, до останньо? смертно? хвилi будуть
разом, вiддадуть  один  за  одного  життя.  Прекрасна  мить,  тiльки  дуже
коротка.
   Думка про Килiяну не полишала Лаврiна. Шкодував,  що  не  мав  про  неi
нiяко? згадки, окрiм недозрiлого калинового кетяга. Тихо вивiльнив,  руку,
дiстав з кишенi зiв'ялу гiлку, обiрвав  з  не?  твердi  калиновi  ягоди  й
всипав у кисет. Зав'язав кисет i поклав знову до кишенi. Тепер його  могли
в нього взяти лише пiсля смертi.
   - Якщо зi мною щось станеться - одвезеш  Килiянi  кисета,  вiн  у  мене
осьдечки, - приклав до грудей руку.. - Скажеш ?й...
   А що може сказати товариш за нього,  мертвого,  не  знав.  Через  те  й
замовк.
   - Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть бог  -  обо?
залишимося живi.
   А десь на вiстрi  думки  вертiлося,  що  тепер  i  Лаврiн  не  побачить
Килiяни. Вiн жахнувся, гостро осудив себе й зрозумiв: подумав  так  тiльки
через те, що Лаврiн не захотiв ви?хати з мiста й вони обо? залишились тут.
   З сiльницького болота на фортечну вежу тягнув лелека.  Спочатку  лелеки
були сполошилися, кружеляли над мiстом, як бiле горе, як страх, але швидко
обзвича?лися й вже торували стару путь од вежi  до  болота.  Марко  провiв
птаха тужливим, заздрiсним поглядом, зiтхнув:
   - Вiн полетить, коли схоче. Йому що.
   - Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? - помiтив ?хню товчiю Кайдан.
   Вiн називав ?х Яремою та Хомою по пiснi, котру спiвали слiпi лiрники.
   Що Ярема та Хома - немов рiднi браття,
   Побралися за рученьки та й пiшли по шмаття...
   - Хто з нас Ярема, а хто Хома? - запитав Марко.
   - Нема? одмiни, - одказав Кайдан, вдивляючись  у  пiтьму,  що  облягала
долину.
   Одначе сам одмiну знав добре. Вiн немало дивував ?хнiй дружбi, а  також
тому,  що  Лаврiн  завше  iз  захватом  дивиться  на  Марка  й  не  бачить
хитровинки, котра прича?лася в Ногайцевi. Дрiбна та  хитрiсть  й  захована
глибоко. Марко вдачi весело?, але й ту веселiсть часом користа? свiдомо. I
жарт його не йде вище  приступця,  на  котрому  сто?ть  хтось  можнiший  i
владнiший. Його жарт ма? мiрку, а вiдтак не раз - розрахунок. Терло  ?х  з
Лаврiном життя обох, але обтерло не на одне.
   Й саме через те Кайдановi не сподобалось ?хн? та?мниче шепотiння  окрай
небезпеки. Проте допитуватися не став.  Шаблею,  душею  i  тiлом  вiдданий
товариству, Кайдан  нiкого,  навiть  бога,  нiколи  не  обтяжував  нiякими
проханнями та розпитуваннями. Нiколи нiкому не  докучав  i  сам  не  любив
клопiтливих  докучливих  людей.  Хоч  всi  обов'язки  сповняв   рвiйно   i
покластися на нього можна було в усьому.

   * * *

   Нiч проминула в тривозi. На валу горiли смолоскипи, дозорцi мiняли ?х -
остерiгалися нiчного нападу. З  валу  було  чути,  як  у  ворожому  таборi
перегукуються вартовi, бiля багать ворушилися волохатi, побiльшенi темiнню
постатi.
   Дво? попiв з протопопами служили в Успенськiй церквi заутреню. Протопоп
був блiдий як смерть, голос йому зривався, й молитва згоряла на  пошерхлих
устах. Страшно стало козакам то? молитви, здавалося, що й святi одвертають
сво? лики, дивляться сумно й приречено. Тодi полковник Сава вийняв шаблю й
пiдiйшов не до протопопа, а до молодого попа,  котрому  ляк  не  спотворив
виду.
   - Благословiть, отче, стати на супостата  в  оборону  свято?  тройцi  й
матерi-вiтчизни.
   - Благословляю, - сказав пiп. - I  йду  разом  з  вами.  Тут  же,  бiля
церкви, козаки одягали чистi сорочки, оглядали зброю, прощали один  одному
грiхи. Ще звечора кожнiй сотнi було призначено мiсце: мiське ополчення теж
розбили на сотнi та десятки, бiля церкви лишали збройний резерв.
   Темнi лицями, купою стояли в церковному саду пiд грушею  старцi,  стиха
про щось радилися. Потягнулися вервечкою до  ворiт,  чогось  загаласували,
вернулися назад, лишивши бiля ворiт двох слiпцiв, що стукали патерицями  i
розгублено крутили головами.
   ...Iз-за зелено? щiтки лiсу викотилося червоне сонце,  турки  й  татари
попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитвi почали метати в
мiсто ядра, що летiли зi свистом, тягнули за собою димнi хвости.  Оборонцi
вiд них втрат майже не мали - жiнки й дiти ховалися по льохах, козакiв  на
валу захищав частокiл, але грiзний гарматний гуркiт немов притлумив щось у
серцях.
   А тодi з пiвнiчного боку вимчала хмара татарсько? кiнноти, полетiла  на
Ладижин. Конi витягували худi морди, стелилися в швидкому бiгу, здавалося,
вершники сподiваються розiгнати ?х до такого шалу, що перелетять  вал.  Та
ось переднi почали летiти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари
виметнули тьму стрiл. На кожну тятиву було почеплено ?х по кiлька, вершник
одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня прiч. На деяких стрiлах
метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися пiдпалити мiсто i  залякати
оборонцiв.
   Але ще до  того,  як  татари  одпустили  тятиви,  гугняво,  з  жалiбним
проголосом заграли на бастiонах труби, й козаки  попадали  на  вал.  Чорна
туча стрiл промчала над головами, немало ?х ввiткнулося в частокiл. Одну з
них Кайдан перерубав  на  льоту  шаблею.  Тi  козаки,  котрi  стояли  бiля
частоколу, вдарили  з  рушниць  та  гакiвниць,  i  кiлька  десяткiв  татар
повалилося з коней. Чимало падало ?х на "часниках" та рогатках...  Декотрi
намагались повзти, ?х добивали з  мушкетiв  влучнi  стрiльцi.  Лаврiн  теж
стрiляв з фузi?, цiлячись у татарина, що  сховався  за  вбитим  конем.  По
ньому стрiляло одразу кiлька чоловiк, було видно, як вiд куль здрига? труп
чорного коня. Врештi татарин не витримав, пiдхопився й  помчав  до  сво?х.
Лаврiн стрельнув - осiчка.  Поруч  стрельнув  ще  хтось,  i  враз  татарин
крутнувся на мiсцi, зiрвав з себе волохатого,  вовною  нагору,  кожуха,  -
мабуть, уже в смертельнiм туманi, - впав.
   Бiльше кiннота до валу не пiдступала. Турки копали шанцi. Плели  лозовi
кошi, обкручували ?х насмиканими з городiв зеленими коноплями  та  льоном,
обливали смолою, знову льоном, знову смолою,  ставили  на  гарби.  Декотрi
кошi насипали землею, декотрi закидали зеленим гiллям i  травою.  Спочатку
вони посунули ?х тiльки лiвим кра?м, понад Бугом. Козаки  довго  не  могли
втямити, чого вони ?х туди пруть, та ще так щiльно, стiною, аж поки  гарби
не зупинилися за два сажнi од рову. В рiв густо  посипалася  земля.  Турки
перекривали рiв, хотiли одвести воду. Козаки  одкрили  рушничну  стрiльбу,
але кулi липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте  воно  не
долiтало. Загорiлась одна гарба, але турки штовхнули ?? в рiв i ще  швидше
замелькали лопати. Запорожцi казали, що  треба  робити  гранати,  принесли
порох, смолу, клоччя, проте було пiзно - рiв було загачено.  Вода  спадала
просто на очах, втiкала У Сiльницю. А турки тим часом почали приступ всiма
гарбами.
   Це був перший пiший приступ: важкий, повiльний, навальний. Турки котили
гарби й спiвали суру з корану, за ?хнiми спинами ревли  труби,  й  гримали
гармати, й ревла татарва на конях.
   Козаки й мiщани мовчали, готувалися до оборони. Котили на  вал  колоди,
грiли  смолу  в  чорних,  прокопчених  казанах,  п'ятнадцятеро  запорожцiв
укручували смолою та клоччям начиненi порохом та сiркою гранати. Замурзанi
в смолу та  порох,  були  схожi  на  чортiв,  котрi  повилазили  з  пекла.
Поскидавши кунтушi, у виломи частоколу ставали дужi козаки  брали  в  руки
гранати. Гарби хилиталися  на  копцях  та  рогачках,  часом  перекидалися,
сунули  помалу,  п'ядь  за  п'яддю,  турки  втомилися  ?х  перти,  декотрi
вигулькували й тодi  падали,  пiдтятi  кулями.  Червоно  гримали  гармати,
дзизкотiла,  торохтiла  по  палiсаду  вивергнута  фальконетами   шрапнель,
пiдтинаючи козакiв. Та ось, викреслюючи вогi?синi дуги, в  гарби  полетiли
гранати -  смола  на  смолу,  гарби  палали,  мов  смолоскипи.  Дув  сухий
пiвденний вiтер, чорний дим стелився просто  на  голови  нападникiв.  Вози
обернулися для туркiв у пекло. Вони котили ?х вперед, як власну  погибель.
Й згоряли в ньому, й не могли пробитися до валу та  бастiонiв.  А  гранати
летiли й летiли вже через гарби, бризкали  вогненним  порохом,  i  гримiли
пострiли,  й  чорний  пороховий  дим  домiшувався  до  смоляного,  вкривав
кiптявою бойовисько.
   Тi гранати розметали першу хвилю  нападникiв,  вони  одступили,  хоч  в
густому диму цього й не було видно; просто  гарби  перестали  гойдатись  й
ущух рушничний вогонь по валу.
   Кiлька козакiв спустилися по линвах, пiдпалили гарби, що вцiлiли. Гарби
згорiли вщент.
   Радiсть першо? перемоги  потьмарила  неймовiрна  звiстка  з  пiвденного
валу: з мiста втiк полковник Войца Сербии з почтом. Утiк на очах оборонцiв
- кiлькох сот мiщан i козакiв. Отак просто спустилися з  валу,  перепливли
Сiльницю  й  гайнули  в  очерети,  а  далi  в  лози,  мабуть,   домовилися
заздалегiдь. З цього боку турки не приступали, тiльки на горбах од Слободи
Ладижинсько? стояли заслони, але всi дивилися на пiвнiчний вал,  де  палав
бiй. Мiщани та козаки з лютi та розпачу хотiли, аби Войцу Сербина викрили,
зняли леменг i стрiльбу, проте татари так  нiчого  й  не  побачили.  Войца
Сербии утiк, i тепер кожен думав про те, що вони опипилися в безвиходi, бо
досвiдчений во?н Войца Сербии ма? оборону за марну. Й що ?  якийсь  хiдник
на волю. Не сьогоднi-завтра ту дiрку затулять...
   - Вночi повтiка? багато, - витер з обличчя полою кунтуша кiптяву  Марко
й глипнув на Лаврiна. Перехресту здалося, нiби Марко  пiдштовху?  його  до
яко?сь думки, до якогось рiшенця.
   -  Не  повтiкають.  Анастас  тiльки-но  сказав:  тепер  пильнуватимемо,
поставимо варту.
   Самому ж той лаз на волю теж свiтився в думцi. Адже ще мiг добутися  до
Килiяни. Що йому це чуже мiсто,  чужi  болi,  чуже  добро,  в  нього  своя
надiя... Й бачив Килiянину посмiшку, смiливi й жартiвливi вогники в  очах.
Та враз пригадалися iншi очi - жiнок, дiтей, коли тi проводжали ?х на вал.
Господиня двору, в якому стояли посто?м, провела ?х за ворота,  тримала  в
руцi маленьку доньчину руцю й махала  нею.  "Перехрести,  Катрусю,  дядiв.
Перехрести сво?ю безгрiшною руцею..."
   Двi думки схрестились, як двi шаблi. Ще нiколи йому  не  мислилося  так
круто й так широко. Ще нiколи не обiймав  думкою  всi??  Укра?ни.  Й  себе
самого в нiй. Нi. Нiхто не  принесе  Сiрковi  ганебно?  вiстi  про  козака
Перехреста! I вiн круто нахмурив брови.
   - Нечестивий той шлях...
   I знову Марко мусив погодитись. Диво,  як  усе  перемiнилося.  На  Сiчi
перед вiв вiн. А тут сталося якось так, що  мимоволi  ступав  у  Лаврiновi
слiди, Лаврiнове "треба" звучало якось так, що вже було мовлене  неначе  й
не ним, а кимось значнiшим, мудрiшим, хто зна? божий i людський  промисел,
керу?ться мiркуваннями вищими, отож на нього - хочеш не хочеш - доводиться
покладатися.
   Коли вщухла  стрiлянина  й  трохи  влiгся  дим,  найсмiливiшi  молодицi
принесли козакам переобiдок i те, чим його закропити. Козаки брали в  руки
горнята й вузлики, куштували,  пiджартовували,  аби  збадьорити  жiноцтво.
Жiнки зиркали в поле, де димiли головешки, валялися трупи, хрестилися.
   Лаврiновi не дiсталося гарячо? страви, з ним подiлився  сво?м  зажитком
Марко.
   Сидiли на горiшнiй призьбi  валу,  ?ли  сало  з  цибулею,  дивилися  на
ворожий стан.
   Кайдан свою мiру горiлки оддав Макусi.
   - Не вiдчую смаку, - сказав.
   - А скiльки треба, щоб вiдчув? - запитав Марко.
   - Не знаю...
   Кайдан - дужий, як лут. Якось засперечалися з одним  гнiздюком,  i  вiн
долонею поперерубував усi жердини довкола його подвiр'я. Гнiздюк трохи  не
плакав. Бочки з свинцем вiн переставля? як молодиця горщики.
   - А ти коли-небудь був п'яний? - допитував далi Марко.
   - Де б то стiльки взяти горiлки, - щиро потиснув  плечима.  Вiн  поклав
сало на хлiб, рiзав його на брусочки великим кривим ножем i ножем  посилав
брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовванiли намети.
   - I що воно султан ?сть? - мовив з таким виглядом, неначе, не  дiзнапши
того, й на свiт дивитися не мiг. А нащо тобi? - запитав Лаврiн.
   - Таж цiкаво. Ну... сала вони не ?дять.
   - Я чув, султан ?сть тiльки солов'?нi кiбчики, - сказав Марко.
   - Та ну? Скiльки ж це треба солов'?в... А чим запива??
   - Пiнною.
   - Бре. А хто зна?, що п'? цар?
   Того не знав нiхто.
   - Ну, а якби перед ним поставити горiлку, мед i вино, що б вiн пив?
   - Смолу, - одказав сивовусий носатий  козак  з  шрамом  над  бровою.  -
Розпатякався.
   Кайдан знизав плечима.
   - Ну чого ти сердишся?  Таж  цiкаво.  Попо?вши,  помолився  й  лiг  пiд
палiсадом спати. Вiн спить за будь-яко?  нагоди,  навiть  гарматнi  випали
його не будять.
   - Збудите, коли турки будуть приступати, - тiльки й мовив.
   Дiзнавшись, що обложенi не мають гармат, турки й татари ходили близько,
вимахували луками та шаблями. Iнодi хтось з них  клав  на  тятиву  стрiлу,
пробiгав кiлька крокiв i метав ??. Здебiльшого стрiли не  долiтали.  Он  i
зараз курдупель-татарин, голий до пояса,  перехрещений  по  грудях  якоюсь
червоною  шматиною,  пiдбiг  до  валу,  пустив  стрiлу,  вона  застряла  в
частоколi, вiн вихопив з сагайдака i  хотiв  покласти  другу.  Тодi  Марко
пiдвiвся й пожбурив у його бiк  недогризену  цибулину.  Татарин  сахнувся,
сiпнувся ткати i впав. I так перестрашено, кумедно - на чотирьох -  утiкав
до свого стану, що козаки реготали до гикавки.
   По тому з березового гайка вимчало тро? беду?нiв на  баских  конях,  не
доскакавши до стiн на  вiддаль  рушничного  пострiлу,  повернули  коней  i
кроком по?хали вподовж стiн по  ладижинських  городах.  Тонконогi  арабашi
грузли в чорноземi майже по бабки, беду?ни часто  зупиняли  ?х,  повертали
задами до стiн,  один  навiть  задер  коневi  хвоста,  вимахували  довгими
списами - викликали на герць, ?хнi конi тяглися до молодого проса, що було
пiд копитами, беду?ни смикали за повiддя, вiд того погрозлива  урочистiсть
втрачалася.
   Козаки стискували зуби, тамуючи гнiв. Не одному кипiла кров, немало тут
стояло  звитяжцiв,  що  не  раз  самi  накликали   ворогiв,   але   зараз,
приголомшенi несосвiтенною силою, не мали веселого  задьору,  без  котрого
герць - не герць, нiкому не йде до  мислi  легка,  хоч  i  небезпечна,  ба
смертельна, втiха, та й не випустила б нiкого  за  ворота  варта,  аби  не
вломилися до фортецi вороги. Похмуро дивилися на три бiлi прояви з довгими
списами, стискали кулаки. Тiльки Кайдан, котрий таки не заснув,  заклав  у
рота пальцi i свиснув так, що  аж  затанцювали  пiд  вершниками  сполоханi
конi. А коли беду?ни оглянулися, повернувся до них задом i покрутив рукою,
немов пiднiмав  хвоста.  Козаки  зареготали,  беду?ни  розпалилися,  дужче
замахали списами, повернули коней, пiд'?хали ближче. Ще кричали по-сво?му,
а Кайдан надимав  щоки  й  кукурiкав  по-пiвнячи.  Беду?ни  пiдводились  у
стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав  одинокий  пострiл,  i
середнiй вершник пiдскочив у сiдлi, пiдкинув угору руки й каменем упав  на
стоптане просо. Дво? iнших  рвонули  коней  i  немовби  злетiли  з  мiсця,
помчали до лiска. Козаки оглянулися й побачили Лаврiна. Вiн стояв з фузi?ю
в руках, блiдий, як полотно. По губах йому пробiг дрож. Широко розтуленими
очима дивився на зелене просо, в якому лежав беду?н. Це був перший  ворог,
якого забив вiн, напевне вiн, i навiть не в бою, а коли  тоii  сповняв  на
конi образливий для нього танок. Лаврiновi стугонiло серце й тiло обсипало
жаром. Вiн не мiг взяти до тями, як те сталося, що обiрвав життя в  отому,
завиненому в бiле, тiлi. Адже  не  сподiвався,  що  дострiлить  туди.  Вiн
чомусь  аж  злякався  свого  пострiлу  й,  аби  не  дивитися  на  вбитого,
одвернувся. Як то просто, думав, убити людину, й як, нехай  йому  всячина,
важко. Десь же той  чоловiк  жив,  щось  робив,  при?хав  сюди...  А  чого
при?хав? По його, Лаврiиове, життя? Чи по життя отих  жiнок  i  дiтей,  що
позабивалися по норах? Зринула думка - як  про  це  розкаже  Килiянi.  Вiн
тепер майже все розказував ?й у думцi.
   I ще почував: бiлий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме  за  плечима,
гарцюватиме на конi, вимахуватиме руками.
   Воднораз у головi спиналася iнша думка: запорожцi можуть розгадати,  що
з ним ко?ться. Того не хотiв,  легурно,  дiловито  пiдвiв  рушницю,  почав
продмухувати полицю, далi зняв з теча торбину й заходився рахувати кулi.
   - Не кепський пострiл, - мовив хтось iз заздрiстю.
   - Хiба то вiн, то я стрiляв, - пожартував Кайдан, i кузаки засмiялися.
   Зненацька турки - все вiйсько - попадали на  колiна.  Саме  настав  час
третьо? молитви. Дiставали з-за пазух  священнi  камiнцi,  клали  шаблi  i
творили молитву. Торкалися пальцями камiнцiв, торкалися щабель i  шепотiли
слова  молитви  так  тихо,  що  ?х  чув  лише  вiтер  i  той,  кому   вони
призначалися. Руки клали на колiна й дивилися вгору. Були лагiднi, покiрнi
вищiй силi i, здавалося, просили в аллаха не кровi, а добра i злагоди всiм
людям на землi. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнiтила  ?хнi  серця
дужче, нiж гарматнi випали. Вона  свiдчила  про  ?динодушнiсть  ворога,  а
також про те, що на свiтi ? iнший бог, який  допомага?  вороговi.  Нечутно
шелестiли вуста, нiмо зводилися вгору сотнi тисяч  рук,  вимагаючи  смертi
тим, що стояли на валу. Шаблi в туркiв лежали на колiнах.
   Далеко на горi бiля наметового мiстечка iржали конi. Там теж стояли  на
колiнах турки й молилися. Звiдси вони були схожi на барвистих птахiв,  якi
щось  дзьобають  на   землi.   Либонь,   то   молилися   високi   турецькi
во?начальники. Чотири найбiльших, схожих на хлiви,  намети  стояли  збоку.
Два однакових, один трохи  менший,  i  один  найменший.  Тi  намети  давно
тривожили Маркову уяву, i вiн запитав про них.
   - То намети султановi, - пояснив Кайдан.
   - Султановi? - не повiрив Марко. - Аж чотири? Для чого йому стiльки?
   -  Отой  маленький  -  нужник,  -  показав  рушницею   Кайдан.   Козаки
зареготали.
   - Чого зуби показу?те? -  обурився  Кайдан.  -  У  кущi  султан  бiгати
бо?ться. Та й не звик, там пiддува?.
   Козаки хоч i смiялися, але вiрили. Кайдан ?х трохи розвеселив.
   Опiвднi турецькi пiхотинцi - секбани - знову приступали пiвнiчний  вал.
Йшли густими рядами, над якими майорiли розгорнутi прапори, були нещаднi й
лютi, спiвали фатiху  -  першу  суру  корану,  глухо  гримiли  барабани  й
пронизливо  верещали  сурми.  На  валу  теж  заспiвали  сурми.  Козаки  та
ополченцi стали за частокiл.
   Кричали й тi, й тi  -  однi,  щоб  залякати,  iншi,  щоб  збадьоритися,
погрозливi погуки i музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й  були
звернутi кожна до свого бога, проте боги  були  нiмi  й  байдужi,  зайнятi
сво?ми небесними справами.
   Секбани несли драбини, котили вози з гно?м та мокрою соломою - засипали
рiв. Кiлька чоловiк на  валу  не  витримали  й  дочасно  почали  стрiльбу.
Анастас Дмитрi?в пiднiс угору шаблю, й стрiльба вщухла. Сам вiн дивився  у
вузенький пролом, його лiва рука була стиснута  в  кулак,  губи  беззвучно
щось шепотiли. Мабуть, ротмiстр рахував кроки. Тодi враз вимахнув  шаблею,
гримнули затиннi пищалi, рушницi, й мовби ураган промчав по переднiх рядах
туркiв. Упало кiлька прапорiв, секбани розладнали  стрiй  i,  переступаючи
через мертвих, побiгли до валу. Бралися по соломi  та  гно?вцi,  грузли  в
муляцi, кидали вгору мотузки i витягували один одного - цiлими  вервечками
- пiд самий вал.
   Лаврiн дивився вниз у якомусь  подивi  чи  зацiпенiннi.  Хололо  серце.
Вперше бачив так близько ворогiв. Турки йшли з  поля  рядами  -  у  довгих
синiх каптанах iз заткнутими за пояси полами, бiлих шапках, на  яких  щось
поблискувало (пiзнiше довiдався - дзеркальця), швидше й  швидше,  миготiли
взутi в червонi та жовтi черевики  ноги,  грiзнiше  й  грiзнiше  зводилися
шаблi, сокири, алебарди. Стояв дзвiн, ляскiт, миготiли  обличчя  -  сотнi,
тисячi облич; вiн не мiг зупинитись на жодному i вже  не  почував  страху,
тiльки якусь сторопiлiсть. Турки комашилися дiловито, навчено, однi падали
на колiна, iншi сунули драбини по ?хнiх спинах, ще iншi пiдпирали  драбини
рогачиками.  ?х  роздiляло  п'ятдесят  чи,  може,  трохи  бiльше   косових
сажнiв...
   Турки дивилися вгору - бiлi  плями  облич  i  чорнi  цiвки  очей,  вони
дивилися на  нього,  щоб  сягнути  його...  щоб  убити.  Серце  наливалося
ненавистю, Лаврiн вiдчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом
з  ненавистю  народжувалося  вiдчуття  небезпеки,  всерединi  мовби   щось
натяглеся, тремтiло, застерiгало. Кинув оком лiворуч - запорожцi  дiловито
зводили рушницi, вицiлювали, стрiляли. Лаврiновi стало соромно, адже й вiн
тримав рушницю, ще й був гарним стрiльцем, але замiсть того, щоб стрiляти,
виважував щось у сво?му серцi.
   Козаки насамперед вицiлювали  тих,  що  перли  нагору  драбини.  Лаврiн
стрiляв без пiдсипки й встиг зробити три випали,  поки  драбини  лягли  на
вал. Бачив, як, ухопившись за живiт, тицьнувся в землю високий  пничар,  i
йому самому чомусь гаряче запекло в животi, нiби туди влучила гаряча куля.
Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинiв  (та
ще рiв глибиною десять аршинiв), але турки  облiпили  ?х,  як  мурашня.  В
ровах вибухали пороховi мiни, на голови нападникiв падали труби з  нафтою,
змочене в нафтi палаюче ганчiр'я, але секбани дерлися угору, мов  саранча,
лiзли у вогонь. Бiля Лаврiна до стiни прилипло двi драбини, одна  лiворуч,
куцiша, друга праворуч - довга-предовга, вистромилась свiжоструганими,  на
яких закипiлась живиця, щаблями за палi. Поки що тiльки четверо чи п'ятеpo
туркiв долiзли до половини  драбини  -  ?х  змiтали  фланговим  вогнем  iз
земляного  бастiону.  Але  зненацька  вогонь  правого  бастiону   вщух   -
запорожцi, що обороняли його, самi взялися за шаблi, по  драбинах  до  них
полiзли секбани. А  тут,  де  оборонявся  Лаврiн,  просто  перед  ним  над
гостряками паль  уже  бiлiла  шапка  iз  золотою  парчевою  смугою,  бiлим
тюрбаном i слiпучим  мiдним  чи  й  золотим  значком  -  якийсь  турецький
начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався iнший  -  маленький
турок в жовтiм убраннi. По лiвiй драбинi теж пiднiмалося  кiлька  чоловiк,
гримали в руках i зубах оголенi шаблi  та  ятагани.  Пiднiмалися  легко  -
навченi братися по драбинах.
   - Гей, берись! - пролунало позаду в  Лаврiна.  Вiн  оглянувся  -  козак
Кайдан пiдважив  плечем  один  кiнець  колоди,  кликав  на  помiч.  Одразу
метнулося кiлька чоловiк, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли
завдати ?? через частокiл. Тим часом на драбинi праворуч турок вихопив  iз
зубiв шаблю й зiп'явся на повен зрiст. Та козаки врештi перепхнули  обидва
кiнцi колоди, i вона загуркотiла, збиваючи секбанiв одразу з обох  драбин.
Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе дво? туркiв з  право?  драбини
встигли скочити на вал: той, що в  шапцi  з  султаном,  рубонув  на  льоту
молодого козака по сивiй смушевiй шапцi, замiрився на  Кайдана,  коли  вiн
був нагнувся за iншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув  Марко.
Турчин у жовтих штанях лежав, приплiшований до  землi,  розрубаний  шаблею
майже навпiл. То був чийсь страшний удар  -  не  врятувала  й  приторочена
ззаду до шапки захисна матерчана ?панча.
   Обiч нього лежали мертвi козаки. На мить  Лаврiновi  здалося,  що  отой
маленький - Марко. Вiн пiдбiг, нагнувся, легко перекинув тiло  з  боку  на
спину (страшно хитнулася голова), з внутрiшнiм тремтiнням вiдсмикнув руку:
"Не Марко". Поруч лежав дебелий козак, йому  вiдiрвало  ядром  ногу,  кров
цебенiла  зi  страшно?  рани,  а  вiн  припав  до  фляжки,  пив   горiлку.
Переборовшi? страх  i  нудотну  млiсть,  Лаврiн  присiв,  щоб  перев'язати
козаковi рану, але той рiшуче хитнув головою: мовляв, то вже не  допоможе,
не заважай. Вiн знав, що  зараз  сп'янi?  i  спливе  кров'ю,  засне  й  не
прокинеться.
   А по драбинах бiгли новi нападники.  То  там,  то  там  перехоплювалися
через частокiл, безстрашно кидалися на запорозькi шаблi. Тому, хто  перший
проб'?ться в козацький стан i укрiпиться там, обiцяно сто  золотих  екю  i
десять бранок.
   Люто боронилися запорожцi. Вже полiг козак  Шабалда,  а  козак  Кремiнь
сидiв, тримаючись руками за голий жиавiт, з якого булькала кров, у Падалки
в руках розiрвалися одразу двi гранати, вибили  з  грудей  серце,  й  воно
димiло на чорнiй землi,  стискалося  й  розтискалося.  Криваво  димляче  й
пульсуюче серце найдужче запам'яталося Лаврiновi з того бою.
   -Не дивися, снитиметься вночi,  -  на  ходу  застережливо  пораяв  йому
Кайдан, несучи на плечах величезнi ночви зi свинцем.
   Лаврiн на мить зупинився, приголомшений, втомлений.  Зненацька  йому  в
мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося,  хтось  дотикався  чимось
прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний,  те  ухопив  свiдомiстю
одразу, але звiдки вiн i  що  то  таке,  збагну?и  не  мiг.  Та  зненацька
заморока спала, й вiн почув, що ген у лузi, далеко-далеко, ку? зозуля.  Чи
вона не чула бою, чи вже звикла до  нього  в  цих  краях,  чи  була  якась
навiжена - хто зна, але кувала, й спiв ?? був  чистий  та  прозорий.  Кому
вона кувала, Лаврiн навiть не встиг здумати, бо  поруч,  схопившись  обома
руками за груди, впав козак  ("не  йому!"),  а  мимо  бiгли  запорожцi  та
городовики, й Лаврiн подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу
кiлька нападникiв, ?х  рубали  бердишами  ладижинцi.  Кайдан  вискочив  на
палiсад i шмагав бичем, мов молотник цiпом.  Велика,  чорна,  ?жаста  куля
свистiла й гула, и турки летiли вниз, мов снопи околоту. "Хрясь, хрясь"  -
лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки,  хрипiння.  Кайдановi  на
живiт зсунувся пороховий рiг, що висiв  на  тонкому  ремiнному  перев'язi,
заважав, Кайдан рвонув перев'язь,  пожбурив  порохiвницю  вниз  i  молотив
знову. Його обличчя спотворили гнiв i запал. Воно було страшне.
   Либонь, то Кайданово? звитяги додалося Лаврiновi в груди. Вiн вихопив з
мертвих рук ладижинця бердиш й собi вилiз на частокiл, правою ногою вперся
в палю, лiвою став на щабель драбини й сягнув по  чорнiй,  круто  зiгнутiй
спинi турка. Там щось хряснуло,  в  швидкому,  вже  конвульсивному  замаху
зметнулася рука з  шаблею,  але  шабля  випорснула  ворогу  з  пальцiв  i,
блиснувши на сонцi, полетiла в рiв. Турок позадкував по  драбинi,  дивився
вгору круглими, безтямними очима, в  яких  крутився  свiт,  вiдтак  i  сам
крутнувся й шугнув головою вниз.
   Несамовита вiдвага охопила Лаврiна. Минуло зацiпенiння й зiйшло на душу
озорiння, що страх минув i вiн уже нiчого  не  бо?ться  й  не  боятиметься
нiколи. Вiн цього не думав - думати не було коли, тiльки  почував  у  душi
вiдвагу, пив ??, як повiтря; страх смертi розвiявся, йому здавалося, буцiм
вита? в бою, понад бо?м. Вiдвага засвiтила йому лице й налила силою м'язи.
Бердиш свистiв у руках, як хворостина.  Лаврiна  мовби  щось  несло.  Якби
зараз з'явився дванадцятиголовий  дракон,  вiн  би  i  його  не  злякався.
Зненацька щось джикнуло в Лаврiна бiля вуха, вiн оглянувся й враз  вiдчув,
що права нога втратила опору. Кинув на вал  бердиш,  хитнувся  назад,  щоб
ухопитись за частокiл, але  зiрвався  з  драбини.  Метнулася  кудись  убiк
земля, рвонулося вгору серце, щось стислось  усерединi  й  розсипалось  на
червонi та синi скалки. Ще раз сяйнуло й затрiщало в головi. Цей  трiск  -
останн?, що пам'ятав.
   Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну  мить  повернулося  все,  -
тiльки чомусь не пам'ятав падiння, - страх обсипав холодом  тiло.  "Турки.
Полон". Розплющив очi  й  побачив  над  собою  закiптюжене,  вiд  того  ще
грiзнiше, нiж завжди, обличчя Кайдана.
   - Живий! - не стiльки почув (у  головi  стояв  дзвiн),  як  вiдгадав  з
поруху губiв Кайдана Лаврiн. Вiн ще раз заплющив i розплющив очi, сiв.
   - Неначе живий.
   - Турки тобi пiдмостили постiль, - повiв  рукою  Кайдан.  Тiльки  тепер
Лаврiн побачив, що лежить на купi гною. Поруч  нього  з-пiд  уламкiв  воза
стримiли ноги в м'яких шкiряних чоботях - то обвис мертвий турок,  а  далi
трупи чорнiли купами.
   - Одбилися ми, - пiдвiв голову Кайдан. - Ти рачкувати зможеш? Цiле все?
- Й, не чекаючи вiдповiдi, смикнув Лаврiна спочатку за  одну,  а  далi  за
другу ногу:- Не болить? Руками чеберя?ш? Ану скрути дулю. Та  не  менi,  а
туркам! Тобi таки просто по-диявольському пощастило. Не  на  воза,  не  на
землю впав... Мабуть, змалку виливки пив... Бачиш оту драбину? Бiжи до не?
собачою риссю i вмах - на вал. Поки ?? нашi не скинули  й  поки  турки  не
очухалися.
   Кайдан казав, що треба  вибратися  вмах,  а  сам  лiз  по  драбинi,  як
ведмiдь.
   - Нехай турки  надивляються  на  оне?  мiсце,  -  сказав,  коли  Лаврiн
спробував поквапити. - Може, подумають, що i в нас ? гармати.
   Марко обiйняв Лаврiна й одвернувся,  аби  нiхто  не  побачив  слiз,  що
набiгли в кутики очей. Але на них нiхто й не  дивився.  Всi  погляди  були
зверненi на бойовище.
   Поле перед валом, де ладижинцi тримали городи, згарцьоване до  чорного,
вкрите трупом. На  валу  теж  лежало  немало  трупiв,  козаки  й  турки  -
вперемiж. Туркiв кидали до рову, сво?х зносили вниз, до хат поблизу  валу,
й клали рядком пiд чи?мось новiсiньким - ще не прив'яла лоза - тином.  Там
уже голосили жiнки - впiзнавали сво?х чоловiкiв. I не вгавав  на  соборнiй
церквi дзвiн, бив i бив  на  сполох.  Врештi  Анастасу  Дмитрi?ву  урвався
терпець, i вiн пiдкликав козака з мiського ополчення та наказав:
   - Скажи дзвонаревi, нехай перестане бемкать. Не дода? вiн бойного духу,
а одбира?.
   Незабаром церковнi дзвони замовкли.
   А в турецькому таборi вчинилася метушня - до спагi?в[6] пiд'?хали  вищi
во?начальники, а може, й сам вiзир - довга  варяниця  вершникiв  на  бiлих
конях прозмi?ла через табiр, покрутилась на одному мiсцi  i  вже  тiснiшим
гуртом од'?хала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них,
майже не пiдводили голiв на свист ядер. Та й не всi вони долiтали до валу.
А тодi гармати враз умовкли, й проти пiвнiчно-схiдного рогу фортецi  турки
викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а
тим часом пiдiйшла цiла валка сурмачiв i тимпанникiв з велетенськими,  мов
казан, тимпанами, сурмачi  засурмили,  довбишi  вдарили  в  тимпани.  Вони
вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потiм з лiска  вийшло  двi
шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблi. Дрiбно, з короткими перервами
загуркотiли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде.  Однi
казали - поставлять на помiст велику, ще нiколи не бачену гармату, iншi  -
промовлятиме звiдти якийсь паша, а може, й сам султан.
   I враз тимпани замовкли, четверо туркiв у зелених- ковпаках  та  жовтих
сорочках привели й поставили на помiст двох зв'язаних  спи  ною  до  спини
дiдiв  у  бiлих  сорочках.  Тодi  звiдкiлясь  узявся  голий  до  половини,
пiдперезаний червоним поясом турок, скочив на  помiст,  щось  закричав  i,
махнувши в повiтрi величезною прямою шаблею,  одним  ударом  одтяв  голови
одразу обом дiдам. Турки закричали, заревiли в захватi, знову  загуркотiли
тимпани, i  четверо  катових  поплiчникiв  витягли  на  помiст  хлопця  та
дiвчину. На валу зашепотiли,  що  то  брат  i  сестра.  Дiвчина  голосила,
рвалася з рук турчинiв, а парубок дивився на вал  i  щось  гукав.  Але  за
лементом туркiв козаки не могли розiбрати його слiв, одначе було  видно  -
кликав не до покори.
   Знову голий до пояса мiстр вимахнув  мечем,  парубок  ступив  до  нього
крок, кат поспiшливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усiм  тiлом,
й кат вдарив удруге. Дiвчина знепритомнiла,  кат  вiдтинав  ?й  голову  на
помостi. Вiн зiпхнув униз тiла, й тодi яничари, що до цього стояли чiткими
шеренгами, повихоплювали шаблi й кинулися кромсати мертвих. Вони  аж  вили
од захвату й лютi, закривавленi шаблi миготiли на сонцi, то  вже  були  не
вояки, а тiчка сп'янiлих од кровi звiрiв.
   Турки хотiли зрубати вiдвагу захисникiв  фортецi,  намагалися  залякати
?х. Й справдi, жахними були ?хнi дiяння. Коли катовi  помiчники  заволокли
на помiст ще  двох  хлопчикiв  i  дво?  дiвчаток  i  кат,  не  поспiшаючи,
заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була,
як похоронний дзвiн. I тiльки важке, з  дна  душi,  зiтхання  та  болiсний
стогiн порушували ??. Й вже невiдомо, чи то когось пекла  рана,  чи  рвала
груди мста. Руки потяглися до шаблi, старий  сiчовик  похилив  голову,  ще
хтось прикрив очi рукою.
   - Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатiв, -  прошепотiв  Кайдан
благальне, а очi йому стали каламутнi, гейби божевiльнi, й губи зсудомило,
перекосило.
   - Вдаримо, пане отаман, - просили козаки.
   - А що, пане полковнику, - обiзвався Сава. - Вони не сподiваються нашо?
налоги. Гадають, ми поламанi приступом.
   - Можемо полягти даремно, - в  непевностi  сказав  Мурашко.  Вiн  стояв
спиною до турецьких екзекуторiв, його лiва щока сiпалася.
   - Я посадовлю сво?х на коней,  i  наскочимо  з  брами,  -  запропонував
Анастас Дмитрi?в. - А ви -  з  валу.  По  драбинах,  по  колодах...  Вмить
добiжите. Вони ж он майже всi покинули шанцi.
   - Пане Анастасе, на вашу голову, - застерiг Мурашко.
   - Що там уже нашi голови, - махнув  рукою  Дмитрi?в  i  крутою  стежкою
швидко  пiшов  з  валу.  Його  шабля  метлялася  на  довгiй  перев'язi   i
гнула-збивала бур'ян.
   - Ти вже зна?ш дорогу, показуй, як швидше добутися  вниз,  -  мовив  до
Лаврiна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими  спинами  й  наказав,  аби
приготувалися до  випору.  До  нiг,  пiд  частокiл,  клали  довгi  тичини,
принесли з дзвiницi й ратушi драбини i позв'язували по двi та по три.
   Знак, що Дмитрi?в з комонниками вже сто?ть бiля ворiт, подав з  осокора
ладижинський мiщанин на прiзвисько Цуцик. Ледве вiн вимахнув  шапкою,  всi
заворушилися,  шугонули  по  драбинах  та  тичинах  униз,  декотрi  просто
стрибали на купи гною та соломи, насипанi турками в рiв.
   Сутичка  була  коротка:  з  шанцiв  ?х  зустрiли  рiденькою  стрiльбою,
випалило кiлька гармат - гармашi та  секбани  кинулися  навтьоки.  Одначе,
побоюючись можливого козацького  випору,  турки  ще  ранiше  поприковували
ланцюгами до стовпiв  усi  гармати.  Козаки  рвали  гармати  бал  емез  та
колонборни й трохи меншi - шахане, але нiчого не могли  вдiяти.  Тiльки  в
одного  сiчовика  був  з  собою  молоток  та  свинець,  вiн  збив   кiлька
метникiв-прицiлiв та заклепав три  колонборни,  в  решту  жерл  понабивали
землi, а тим часом iншi шарпали лозову  заплiтку  шанцiв,  руйнували  вал.
Треба було поспiшати, бо з хвилi на хвилю могла налетiти татарська кiннота
й одiтнути ?х од мiста. Похапали кинутi турками прапори - ?х було не мало,
аж тридцять сiм, зiбрали зброю, декiлька чоловiк котили бочки  з  порохом,
тягли двi гармати шахане, якi ?м вдалося вирвати зi стовпами, подалися  до
валу.
   Пiзно ввечерi ховали перших убитих. Накрапав дощик, в  попа  на  лисинi
поблискували краплi, вiн  читав  молитву  швидко,  дивився  кудись  угору.
Нефарбованi труни двома рядами бiлiли перед ним;
   Лаврiн i Марко стояли по той бiк  могили.  Лаврiн  теж  дивився  кудись
угору, а Марко пожадливо вдивлявся в обличчя  убитих,  неначе  вони  могли
вiдкрити йому щось таке, не знане досi, й  мiнився  на  виду.  Важкi  вiка
сховали ?х од нього, вiн повернувся й пiшов у темну сутiнь вулички.
   Лаврiн ледве наздогнав його. Перехреста теж вразив похорон  -  на  Сiчi
здебiльшого ховали старих дiдiв, вiн ?х майже не знав, i були тi люди  для
нього десь там, за далекою межею, за глухою стiною, просто вони вже оджили
сво? (сам же почувався майже безсмертним) , а тут падали поруч такi ж,  як
i сам, молодi парубки та чоловiки. Й невiдомо, хто поляже завтра.
   Короткий випал посмертного салюту вдарив у спини, вони несамохiть,  уже
вдруге за день, взялися за руки й побрели, неначе  покривдженi  дiти,  пiд
густе шатрище в'язовника в темну каламуть вулички. III
   Султан копнув ногою, й легенький горiховий столик на  низеньких  нiжках
полетiв шкереберть. Забряжчали золотi тацi, й на жовтий  китайський  килим
посипалося мускатне.печиво, пахучi жолудi,  персики  в  меду,  солодощi  з
амброю, пирiжки з фiалками та гiацинтом.
   Нечестивi собаки! Вони хочуть зацукрити його душу,  пiдсовують  чашi  з
мускатним вином, а вiсiм тисяч його кращих во?в уже осушили чашу смертi. З
кожного вийшла кров i душа, душа полетiла за морськi надра в рiднi кра?, а
кров угно?ла чужу землю. Вiн витрача? силу бiля цього нiкчемного мiстечка;
ще тиждень облоги, й йому вже не буде  з  ким  iти  на  Ки?в  i  далi,  на
пiвнiчну  столицю.  Вiн  ста?  посмiховиськом  в  очах  усього  свiту.   А
стамбульськi кравцi вже шиють трiумфальний каптан  з  вiдкидними  рукавами
для  цiлування.  Так,  султан  уже  давно  збагнув,  що  похiд   не   буде
трiумфальний, як те пророкував вiзир Мустафа. "Одкладемо, - сказав той,  -
розор Римсько? держави до iншого часу. Вона зараз не така  погибельна  для
нас". Одначе воювати королiвства Римсько? держави почесно  й  вигiдно  для
скарбницi, а воювати оцi Ладижини, про якi не чули в жоднiй столицi свiту,
важко й принизливо для великого падишаха. Це остання пiдмова, на яку дався
султан. Далi вiзир нехай вою? з чорними джинами  на  островi  Родос,  куди
його повезе галера одразу по закiнченнi цi?? вiйни.
   Султан прибув з-пiд Кам'янця учора ввечерi. Приступало ж козацькi мiста
вiйсько  пiд  рукою   сердара[7]   Мустафи-пашi.   Магомет   вручив   йому
командування не тому, що покладався на його великий бойн'й досвiд, а тому,
що так нараяв великий вiзир - Ахмед-паша. Зараз султан ще раз упевнився  в
мудростi великого вiзира Кепрюлю, який радив йому й зовсiм  не  переходити
днiстрових вод. Зупинитися у повойованiй Молдовi, де мають багато палацiв,
котрi, може, й  поступаються  стамбульським,  але  теж  гарнi.  Звiдти  до
козацьких мiст - палицею кинути, вiн завжди може при?хати на трiумф.
   Зринала думка - чи таки не вернутись у  Фракiю.  Але  воднораз  в  душi
запалала злiсть. Сiм днiв  згаяв  Мустафа  пiд  цi?ю  нiкчемною  фортецею.
Султан далi не мiг всидiти в Кам'янцi.
   Три служки в синiх халатах, чашнiгiри, тихi й непомiтнi,  немов  летючi
мишi, збирали розкиданi солодощi.
   Всi наче змовилися ("вони й справдi у змовi!"), намагаються  вiдвернути
його погляди вiд мiста. Позавчора пiд Кам'янцем  влаштували  полювання,  i
вiн  гасав  помiж  жовтоголових  соняхiв,  арабаш  зламав  ногу,   а   вiн
вполював... порося. Повелитель  правовiрних,  великий  мисливець  вполював
гидотне порося! Хiба для таких ловiв при?хав сюди вiн, Магомет  Четвертий,
охоронець вiри й во?н, що ма? несхибний удар i хоробре  серце!  Он  лежать
його меч i  лук,  повсякчас  нагадуючи,  що  вiн  мужнiй  во?н  i  великий
полководець. У той же час з гiркотою, навiть з огидою зiзнавався собi,  що
похiд утомив його, що, позбавлений розкошiв i втiх  палацу:  мудрих  бесiд
високих учених - мудерiв (адже  вельми  любить  помiркувати  про  вади  та
дивацтва iнших народiв), заспокiйливого спiву  фонтанiв,  магiчних  танцiв
?гипетських танцiвниць, - втрача? звичну рiвновагу, що невдачi вiйська пiд
Кошицею й Бершаддю похитнули його вiру. Злiсний  голос  нашiптував  з-поза
спини: "Ти - кепський во?н, ти звiрився на сво?х  полководцiв,  аби  потiм
всю провину скласти на них". Нi, вiн хотiв кермувати вiйськом сам, а  вони
вiдвертали його вiд того... Це вони затримали його в Кам'янцi.
   Лють тугою сирицею скручувала серце Магомета  Четвертого.  Вiн  покладе
цьому край, погромить варварське мiсто, хоч як мiцно воно сидить на  скелi
i страшенно важке для здобуття, й пiде далi, i звiстка про  його  перемоги
струсне свiт. Цей похiд вiн обмислив з усiх  бокiв.  Ось-ось  ма?  пiдiйти
йому на помiч нова, свiжа хвиля. Вiйсько припливе на  галерах  по  Днiпру,
воно добре озбро?не, ма? хороше  спорядження.  Во?ни  не  втомленi  довгою
сухопутною дорогою, вiн поставить ?х наперед, i тутешнi простори скоряться
?м.
   Треба тiльки швидше зламати це мiсто. Падишах бiльше не буде  звiрятися
на свого сердара; вiддасть повелiння на  штурм  сам.  На  один  переможний
штурм, а тодi вернеться в Кам'янець. Секбанбашам[8] сьогоднi  вже  посланi
накази, на яких вiдтиснуто печать брильянтовою  тугрою,  аби  завтра  були
готовi виступити в похiд далi. Сьогоднi Ладижин впаде попелом в рiку  Аксу
- Вода Буг. Й тодi вiн вернеться  в  Адрiанополь  -  Едiрне.  Й  там  йому
справлять трiумф. Подiбний до тих, якi справляли римським цезарям, коли тi
повойовували варварiв.  У  мечетях  мулли  прославлять  його  iм'я.  Поети
складуть на його честь оди. Вiн знудьгував за  ними.  Нашмаганi  батогами,
вони спiвали про його безсмертя, щастя жити в iмперi? Османiв,  тепер  же,
мабуть, спiвають про очi кохано? i схiд сонця, якого нiколи не бачать,  бо
пiзно встають. Вiн навчить ?х спiвати про Марсове поле!
   Низько зiгнувшись, ввiйшов  начальник  похiдних  султанських  поко?в  i
доповiв, що ага Гаси - начальник яничарського корпусу - чека?  милостивого
падишахового дозволу ввiйти в намет.
   Султан ворухнув пальцем, чашнiгiри зникли, немов ?х i не було,  охорона
вiдступила на крок пiд  чорний  шовк  запони,  задки  виплив  i  начальник
поко?в. Майже одразу по тому до намету вступив  яничарський  ага.  Вже  не
молодий,  аскетично?  статури,  вузьколобий,  вилицюватий,   улесливий   i
непокiрний воднораз. Та непокiрнiсть  примазана  лестивiстю,  мов  Солячка
медом. Яничари - найвiрнiшi й найнепевнiшi падишаховi слуги. Бо вiдають  -
трон сто?ть на ?хнiх плечах. Тяжко без них, тяжко й з ними.  Надто  багато
вони забрали собi волi.
   Яничарський ага опустився на колiна, одначе в очах страху не мав.
   - Повелителю мiй, нехай буде непереможна твоя боротьба за  вiру.  Хвала
аллалу, що перед тим, як померти, менi довелося ще раз побачити падишаха.
   -Аллах премудрий i всюдисущий, вiн оберiга?  правовiрних  синiв  сво?х.
Але звiдки ти, яничаре агаси, зна?ш, що вiн кличе тебе на Марсове поле?
   - Бо хто ж, окрiм хоробрих яничарiв, може  розгризти  цього  горiха?  -
запитав, дивлячись просто в обличчя падишаховi. Магомет скипiв  од  такого
зухвальства, його очi позлiшали, тонкi губи мiцно зцiпилися.
   - Ти нюха?ш фiмiам, який ще не воскурили.
   Яничар вiдверто глузливими очима подивився в протилежний бiк намету, де
з срiбно?, у виглядi  пави  з  розпущеним  хвостом,  курильницi  струменiв
тонкий аромат. Легкий синiй димок вився i вдень, i вночi, султан намагався
загасити ладаном, миррою бдилi запахи цього краю, степу, кiнсько? збру?  i
спiтнiлих у бою тiл. Вдавав iз себе во?на, а сам не  виходив  iз  наметiв,
набитих шовковими подушками i золотими цяцьками. Справжнiй же во?н,  нехай
вiн i монаршого досто?нства, однаково  легко  ловить  запахи  i  мирта,  i
полину. Юлiй Цезар, коли воював варварiв, жив, як простий во?н.
   Легкi сiрi птицi пролетiли в очах яничарського аги. Магомет  помiтив  i
перейняв ?х. Гнiв переповнив його серце, воно кам'янiло злобою.  Ага  Гаси
забув, де випустив сво?х птиць. Тут, у чужоземнiй сторонi, юточенi  ордою,
спахiями,  во?нами  джебелiх[9]  та  малоазiйською  кiннотою,  яничари  не
страшнi султану. Вiн пiдвiвся, важким поглядом притиснув агу до килима.
   - Вiтер перемоги вi? в наш бiк. Горе тобi, якщо не  вловиш  його.  Твоя
душа полетить доганяти той вiтер у полi. А вловиш - вибереш  найкоштовнiшу
шаблю з мого арсеналу.
   Яничар поблiд, стиснув зуби, аби не видати дрожу,  що  враз  почав  ним
тiпати. Мозок закипав ненавистю, серце - страхом, й вiд  того  йому  стало
зимно. Зрозумiв, що життя його повисло на кiнчику меча.
   - Рокую всiх невiрних переможному мечу, - мовив,  упершись  поглядом  у
килим. - Ми скинемо ?хнi тiла з просторiв всесвiту. Я полечу попереду сам,
наче птиця саламандра, - i пiдвiв голову. - Накажи, о великий,  нагодувати
яничарiв. Ми вже бiльше тижня не ма?мо нiяко?  здобичi.  Во?ни  охляли  на
пшонi.
   - Я повелю зварити ?м овечий кебаб. А всiх алай-бе?в дарую  яствами  зi
свого столу, - сказав, ворухнув  пальцем  i  в  цю  мить  наштовхнувся  на
сповненi вовчо? ненавистi, глибокi пам'яттю очi яничара.
   "Якщо вiн  повернеться  з  цього  бою  живий,  -  подумав,  -  то  буде
звинувачений у зрадi".
   - Щедрiсть падишаха не ма? меж, - вклонився ага Гаси i вийшов з намету.
   Йшов нетвердою ходою, падишахова погроза стримiла  в  серцi,  мов  нiж,
вгрузаючи з кожним кроком все глибше. Яничарський ага зупинився за  другим
кiльцем  алай-чаушiв  -  збройно?  охорони  султана  -  й   оглянувся   на
велетенський голубий намет з довгим  трикутним  зеленим  прапором  зверху.
"Клянусь аллахом, - прошепотiв, -  якщо  я  здобуду  перемогу  i  залишусь
живий, цей намет накри? тво? тiло".
   Тiльки за третiм  разом  утрапив  ногою  в  стремено.  Тонконогий  кiнь
китайсько? породи, що бiгав, мов стрибунець, тiльки  скоком,  рвонувся  й,
осаджений незвично мiцним притиском, закрутився на мiсцi.
   ...Падишах спостерiгав атаку яничарiв у розсувну пiдзорну трубу. Бачив,
як вони шикувалися по ортах та алаях - загонах i полках, як вийшли  вперед
алай-бе?, як во?ни творили молитву.
   Тисячi маленьких комашок, що мають пр?iнести нектар слави в його вулик.
Ця думка на мить заволодiла Магометом, вiн розчулився i  вибачив  яничарам
?хнi свавiльства.
   Ага Гаси стояв на чолi першого алаю. Ледве скiнчилася  молитва,  ступив
крок уперед i скинув одяг. Залишився в бiлiй шовковiй талiсманнiй сорочцi,
списанiй од верху до низу суворими мудростями з корану. Яничари розляглися
до голого тiла. Зняли синi, фессалiйсько-го сукна, каптани, бiлi  повстянi
шапки,  сорочки,  штани,  залишилися  в  бiлих  полотняних   панчохах   та
черевиках. Алай-бе? взяли з рук служникiв металевi опанчi,  одягли  ?х  на
голi рамена. Заграли дев'я-титрубнi яничарськi оркестри, тримаючи  чiткого
строю, що  навiть  довгi  драбини  не  ламали  його,  навпаки,  ще  бiльше
окреслювали ала? по краях, полки рушили на приступ. Попереду байрактири  -
прапороносцi - несли знамена. З пiвдороги алай-бе?  вiдступили,  сховалися
посеред  во?нiв,  -  не  вiдступав  лише  а:  а  Гаси,  -  наперед  вийшли
во?ни-велетнi з палицями, в довгих кол,.чугах, зiмкнули передню  лаву.  ?м
поставлять драбини, вони кинуться першi.
   Якийсь квадранс яничари йшли моьчки,  а  далi  закричали,  заволали,  й
крики тi злiтали до трьох небесних сфер. Кяфiри мали  б  умерти  вiд  того
крику, як умирали й падали зi стiн оборонцi Вiдня, Семиграда,  Нейхейзеля,
Брюна, Ольмюца. Проте вони  не  падали,  метушилися  на  валу,  за  ?хнiми
спинами курiли чорнi дими, над головами майорiли бiлi знамена з  червоними
хрестами.
   То був пекельний приступ. Голi, чорнi яничари лiзли, як чорти з  пекла,
зблискували на сонцi шаблi, зблискували голi, пiтнi тiла, на мiсце  одного
вбитого одразу ставало тро? живих. Звiддалiк вони  скидалися  на  вервечки
мурашок, що бралися по патичках угору. Порскали з валу чорнi цiвки  смоли,
падало колоддя, камiння, горщики з  нафтою,  вимахували  келепи  й  бойовi
палицi. Султан то дивився в трубу, то  кидав  погляд  на  великий  круглий
дзигар, що стояв бiля нiг. Вже пiвтори години грав Марсiв кривавий танець,
уже не одна сотня добiрних султанових во?в спила нектар з чашi смертi.  "О
великий володарю небесних сил, - прошепотiв Магомет до аллаха, -  якщо  ти
не допомага?ш нам, то хоч не допомагай нашим ворогам".
   Саме тодi яничарам вдалося зачепитися за лiвий бастiон, осiдлати вал до
Бугу. Замайорiли ?хнi знамена та кривавi алеми - значки полкiв,  й  почали
яничари метати з валу в мiсто гук, од якого знялися  голуби  й  закружляли
над мечетями невiрних. Аж сюди, на горб, долiтали тi переможнi  погуки,  а
також гуркiт тулумбасiв i вищання флейт, вони мали паралiзувати  невiрних,
вибити з ?хнiх рук зброю. Так бувало завжди. Та враз гук пригас,  перейшов
у глухе ревисько.Там знову  заклекотiв  бiй.  Знову  ангел  смертi  Азра?л
збирав свiй кривавий урожай. Козаки ударили злiва, й прийшла ?м пiдмога  з
мiста. Магомет бачив, як козаки гуртами бiгли  через  майдан.  Вони  збили
яничарiв з валу, й ще густiше полилася смола, змоченi в нафтi вiхтi горiли
на голих iiлах чорним вогнем. Марно галасували чаушi,  вимахували  шаблями
алай-бе?, марно переривалися пiд стiнами оркестри - яничари вiдступали.
   Останнiм залишив поле бою ага Гаси, вiн iшов з низько опущеною головою,
не ховався од куль, - диво, чому жодна не зачепила? Може,  його  оберiгали
написанi на сорочцi слова пророка?
   Яничарського агу скарали на тому ж  помостi,  де  вчора  рубали  голови
невiрним, щоб заляканi обложених, тiльки перенесли помiст у лiс i  заслали
дорогим перським килимом.

   * * *

   Наступного дня вранцi турки мiста не приступали. Спантеличенi, дивилися
на вал,  де  на  пiвнiчно-захiдному  земляному  бастiонi  височiла  зелена
корогва з образом пресвято? богородицi, а в обидва боки од не? полоскалося
на вiтрi вiсiм рiзнобарвних прапорiв та  значкiв  iз  хрестами.  Вчора  нi
корогви,  нi  значкiв  не  було.  Покликали  козакiв  Могилiзського  полку
полковника Гоголя, який передався басурманам i ходив у султановому  обозi,
й тi сказали, що то ма?ва - запорозькi. Вони впiзнали корогву, називали по
значках куренi, котрi виставили ?х на виклик  вороговi,  тiльки  не  могли
дiйти розгаду, яким способом прорвалися в мiсто  новi  запорозькi  загони.
Декотрi доходили думки, що частина  куренiв  просто  була  приховалася,  а
тепер стала до бою.
   Так чи iнак, а тiльки в таборi обложникiв тi запорозькi стяги викликали
чимале замiшання. ?х споглядав  хан,  споглядав  сераскер  вiзир  Мустафа,
видивлявся в трубу  султан,  вони  довго  радилися  й  поклали:  перш  нiж
розпочинати новий приступ, провести пильну розвiдку та дознати  доконечно,
через якi ворота чи пота?мний хiд ввiйшли до фортецi запорожцi.
   Сiчовики теж видивлялися новi прапори. Вони ходили по  валу  юрмами,  й
вiд того здавалося, що ?х справдi побiльшало. Помiж них штовхався й Лаврiн
з Ногайцем та Кайданом. Лаврiн удавав байдужiсть, а груди  йому  розпирала
радiсть, i зухвалiсть, i трiшки навiть гордiсть - адже це майорiли  стяги,
намальованi його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова  чи  Маркова  -
зараз уже й не пам'ята? достеменно чия, але образ богородицi, й гармати, i
стрiли, й хрести у зiрках малював у  притворi  церкви  вiн.  Списав  ?х  з
пам'ятi, й запорожцi казали, що  його  богородиця  достотно  така,  як  на
справдешнiй хоругвi в сiчовiй церквi. I в зiрках, у стрiлах  не  помилився
анi  разу.  Допомагали  йому  Марко  та  Кайдан,  Марко  фарбував  камковi
полотнища, а Кайдан стругав держална.  Сею  маленькою  фантазi?ю  обложенi
здобули пiвдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастiонi, поставили
новi палi замiсть обвалених, наносили  колоддя  та  камiння.  Його  лупали
ковальськими молотами у величезному розломi в саду за  церквою  -  камiннi
пласти тут випирали iз землi,  пiдступали  до  самого  чорнозему,  на  них
стояла фортеця, церква й  iншi  будiвлi.  Камiннi  брили  лежали  на  валу
купами.  ?хнi  гострi  гранi  поблискували,  як  леза  сокир.  Намальованi
Лаврiном прапори  пiднесли  бойнiй  дух.  У  стомлених  серцях  оборонцiв-
заполум'янiла вiра, що ?х на поталу не  вiддадуть.  Зiркiше  вглядалися  у
пiвнiчний бiк, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять  по
мастях коней гетьманськi полки, не гойда?ться степ од  ходи  сердюкiв?  Та
дорога з опiвнiчного боку була пустельна.
   Турки грали сурмами приступ аж надвечiр, i знову вiдступили до  шанцiв.
Вночi вони спробували  вчинити  два  пiдкопи,  але  оборонцi  ?хнiй  задум
розгадали. Козаки заздалегiдь розставили попiд валом тимпани, насипали  на
них проса, що вiд ударiв сокирянок  пiд  землею  осипалося,  вказувало  на
небезпеку. В тих мiсцях провели контрмiни й вигребли порох з пiдкопiв.
   Проте не менш небезпечним ворогом стали приступи з середини мiста.  Цей
ворог був незримий, але так само страшний.  Одвiчний  супутник  обложених,
хапав за горло одразу всiх. Мiсто не мало запасiв, прохарчувати двi тисячi
вiйська та кiлька тисяч бiженцiв не могло. Вижали на городах жито,  варили
iз стеблом, та i його вистачило  ненадовго.  Вижали  траву,  пообчухрували
листя - дерева стояли голi,  немов  ранньо?  осенi.  Останньо?  ночi  було
кимось покрадено просо з барабанiв. Почалися грабунки  в  мiстi.  Виламано
вiкна в кiлькох крамничках  бiля  базару,  але  нiчого  ?стiвного  там  не
знайшли. Обивателi замикали ворота не тiльки на нiч,  а  й  удень,  але  й
усидiти не могли - страх заповзав в усi шпарки, хотiлося знати, що  ж  там
за взятими на шпуги вiконницями. Бiля колодязiв  стояли  величезнi  черги,
вночi воду носили з Бугу.
   Днi були жаркi, в мiстi стояв  сморiд.  Вулички  вражали  пустельнiстю,
вряди-годи по них прошмигував чернець у довгiй рясi - бiг кудись прочитати
канон на iсход чи??сь душi.
   За голодом прийшов iнший незримий ворог, проти якого теж не мали збро?.
Той ворог - чутки, лихi вiщування. Являлися чорнi знамення, вiщi знаки,  й
все те клалося на одне:  гетьманове  вiйсько  на  помiч  не  прийде.  Вони
забоялися, одступилися за Днiпро. Ладижинцi ж, чим довше  оборонятимуться,
дужче роздратують супостата, й на ?хнi голови впадуть страхiтливi кари. На
те показували прикмети: зiрка впала у вир на Бузi, i вишня зацвiла посеред
лiта. Кайдан намагався  всiх  запевнити,  що  вишня  зацвiла  од  пожеж  -
перегрiлася земля, але йому не йняли вiри. Пiп двiчi окропив  ??  свяченою
водою, проте цвiт не обсипався.
   ...У вiйтовiй хатi зiбралася на раду  козацька  та  городова  старшина.
Хата у вiйта багата, на сiм свiтлиць i поко?в; у чотирьох свiтлицях-  печi
iз зелених кахель, два поставцi, лави, обкладенi зеленим  сукном,  килими,
покривала, шовковi завiски. Старий вiйт дивився на все вiдсутнiм  поглядом
- дочка iз зятем жили в  Переяславi,  власне  життя  добiгало  краю;  весь
статок уже був нiби не його, нi за чим не шкодував i нi  од  чого  не  мав
радостi. Проте обов'язок перед громадою спонукав скликати  через  лавникiв
на цей сумний круг старшин.  Схилився  на  кiстляву  руку,  жував  сухими,
поморщеними губами, нiби хотiв щось сказати, але якщо й казав,  то  тiльки
самому собi.
   Городова старшина загомонiла, тiльки-но сiли за  довгий  липовий  стiл,
видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кiнця.
   - Дасть бог, i одiб'?мось, -  сказав  бурмiстр,  рудобородий  дядько  у
венетiйському зеленому каптанi, оперезанiм козацькою шаблею.
   Усi погляди зверненi на Мурашка, котрий сидiв край  столу,  зiгнувшись.
Обличчя Мурашкове вкрили зморшки,  був  геть  сивий,  рот  йому  кривився.
Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його  хмарнi  думи,  тиснув
тягар, що завдав собi на плечi. Гаряча вiдвага, звитяга, з  якими  недавно
козакував у степу, шарпав татарськi ташi, перегорiли  на  попiл  i  чорною
осугою осiли на душу. В нiй усе дво?лося, не сходилося докупи,  витиналося
гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували ?? все дужче. Страшна
вiдповiдальнiсть гнула до землi. Не був боягузом i мiг сам пiти на  ворожi
списи й померти, але не  мiг  бачити  стражденних,  спрямованих  на  нього
поглядiв жiнок та дiтей. Вони вiрили в нього, як у спасителя. А вiн уже не
вiрив нi в що i найперше - в гетьмана. Якби збирався дати вороговi бiй пiд
Ладижином, уже прийшов би, принаймнi подав би якимсь чином звiстку. Ночами
полковника мучили змори, жахався у снi, а ось уже третю добу зовсiм не мiг
склепити повiки. Був бридкий сам собi. Йому здавалося, кривавi потоки,  що
червонять Сiльницю та Буг, течуть  через  його  нерозважливiсть.  У  мiстi
лютував голод, хати бiля валу були переповненi пораненими, якi мерли,  мов
мухи. За кiлька днiв ладижинський цвинтар вирiс удво?. Приймав усе те,  як
покуту за якiсь грiхи й боявся бiльшого  лиха.  Серце  провiщало  бiду  од
самого початку, вiн тодi  хотiв  од'?хати  звiдси,  даремно  ладижинцi  не
випустили його. Вiн би  забрав  з  собою  провину  за  вбивство  ханського
фа-мiльянта, басурмани не помщалися б  за  це  Ладижину.  А  тепер  мiщани
прирiкають сво?ю затятiстю на смерть i себе, й сво?х  жiнок  та  дiтей,  i
його козакiв.
   Кожнiй людинi  вiдведена  мiра  страждань,  покути  за  вчинки  -  його
переповнилася вщерть.
   - Ми затягу?мо зашморг на власнiй ши?, - пiдвiв полковник голову, й очi
йому заблищали, - та й нема в нас чим  боронитися.  Свинцю  лишилося  дво?
корит, пороху теж обмаль. Султан обiцяв милосердя - приймiмо його жадання,
поки не пiзно.
   - Хiба ти не зна?ш султанового милосердя! - суворо грюкнув  об  пiдлогу
шаблею Сава. В його карих, косуватих очах горiли осуд i гнiв. - I  коли  б
хто з нас важився до то? згоди... - нервово  вийняв  з-за  пояса  похiднiй
пiрнач, поклав на стiл i одразу ж прийняв його.
   - Я важуся, я, - закричав Мурашко, - i пошлю зараз до султана козака...
   - Ти не можеш послати без нашо? згоди, - обiзвався Анастас Дмитрi?в.  -
I мислиш зараз, як зайда. - Анастасовi втома обiйняла синiми  колами  очi,
темне обличчя почорнiло ще дужче, нiс загострився i став, як дзюбка.
   - А ти прибiглець... Хто ти такий? - Мурашко був  схожий  на  загнаного
вовка. Оглядався на всi боки,  нiзвiдки  не  чекаючи  допомоги,  очi  йому
микуляли  й  бiгали.  Одвернувся  до  вiкна.  Бачив,  як  попiд  будинком,
злодiйкувато  оглядаючись,  дво?  козакiв  несли  щось  у  мiшку.  Мабуть,
одбатували  шмат  конятини  або  доп'яли  якусь  iншу  живнiсть.  То  було
заборонено, i щось рвонулося в полковниковi, аби гримнути на козакiв, та й
зiв'яло. Здалеку долiтало гудiння, що,  здавалося,  вгвинчувалось  у  вуха
(так гудуть шершнi в гнiздi), - турецький табiр не замовкав i на мить.
   - Я людина цi?? сторони. За не? складу живота свого, -  блиснув  чорним
вогнем очей Анастас. - Пане полковнику, тебе  настановило  товариство,  ти
мусиш сповнити його волю. - I став поруч Сави. Той, високий i  важкий,  як
гора, плечима пiдпирав стелю, цей  був  маленький,  чорний,  як  запечений
корж, - затятий.
   - Я... не можу бiльше, - тихо й страшно сказав полковник i подивився на
всiх примерклим поглядом. - Я подаю в абшид. Але допоможу вам усiм...
   Мурашко пiдвiвся з обшитого шкiрою стiльця й повiльно пiшов до  дверей.
Нiхто не одважився зупинити його. Нiхто не зрозумiв Мурашка, з чого  потiм
сталося велике лихо.
   На вiкнах свiтлицi були мiцнi грати, у рамах - товсте  вiденське  скло,
проте Мурашковi слова  якимось  чином  одразу  проникли  на  майдан.  Вони
звар'ювали козакiв, i тi  важилися  вбити  полковника.  Одначе  на  дверях
будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас  Дмитрi?в;  поки  усовiщав
призвiдцiв,  полковниковi  вдалося  зтекти  через  вiкно  й  сховатися   у
протопопа.
   Цi?? ночi Лаврiн  i  Марко  по  черзi  вартували  на  валу  од  Слободи
Ладижинсько? яко смолоскипники.  Бiля  палiсаду  стояло  вiдро  з  нафтою,
лежало кiлька полiн i купа клоччя. Смолоскип горiв, ввiткнутий в  трухляве
дупло в палi, над ним лiтав кажан, ледве не черкаючи крильми.  Нiч  стояла
холодна, iмлиста. Небо затягло  сiрою  повстю  хмар,  рiдко-рiдко,  неначе
прискалене око, зблимувала в холоднiй таловинi зiрка. Важко  спало  мiсто,
спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечерi  зурна
-  втома  й  смерть  притлумили  дикий  запал.  Зрiдка,   мовби   знехотя,
перегукувалися дозорцi. ?хнi гортаннi оклики черкали, як залiзо по каменю.
   Лаврiн спав,  щiльно  закутавшись  у  кирею.  Десь  здалеку,  з  мiста,
долiтала пiсня, ?? вели два голоси, мабуть, спiвали такi самi дозорцi,  як
Марко та Лаврiн.

   Ой вийду я на могилу
   Та погляну у долину,
   У долинi огонь горить,
   Коло огню турок сидить.
   Коня держить за поводи,
   За поводи шовкови,
   Бiля його дiвка сидить,
   Дiвка сидить, слiзно плаче,
   Слiзно плаче, турка просе:
   "Пусти мене. турчиночку,
   Побачити родиночку,
   Ще й рiдну Вкра?ночку".

   Гарно спiвали козаки, славнi мали голоси, i Марко подумав: шкода  буде,
як погинуть. А далi Марко чомусь озлився на спiвакiв, мабуть, через те, що
нагонили на нього тугу, а йому й так було страшно, здавалося - нiч сповила
його густою чорною сiттю. Почував небезпеку  чолом,  потилицею,  скронями,
боявся одiйти од Лаврiна й  боявся,  аби  через  вал  не  скралися  ворожi
вивiдачi та не зашморгнули на ши? аркан. Минуло? ночi  витягли  городового
козака, й вiн захлинувся, вони покинули його на лузi.
   Десь у глибинi душi Нога?ць почував, що страх ма? над ним  бiльшу,  нiж
над деякими iншими козаками, силу. Проте не один вiн такий. На  хоробрiсть
бог чомусь скупий, а страх сi? щедро. Всi на землi  чогось  бояться:  однi
бiльше, iншi менше. Якщо не шаблi та полону,  то  старших  над  собою  або
чуми. Нi, шабля й аркан лячнi всiм,  то  тiльки  декому  вда?ться  схопити
власну душу в кулак i стиснути до отерлу. Життя не дороге тiльки причинним
або таким, як Салiй. Хворий на пранцi, вiн шукав смертi, лiз на ратища  та
шаблi, але залiзо його не брало.  Вороги  втiкали,  забачивши  гнилоносого
бойчака, й втiкала смерть, аж поки не змилосердилася та штовхнула  п'яного
з валу.
   Звичайно, ? й серед  простих  козакiв  такi,  що  вибiгають  пiд  кулi,
викликають на  герць  супротивника.  Аби  возвеличитись  над  iншими,  аби
доскочити чинiв i шани в товариства. За ними, стративши голову,  кидаються
iншi. Але тi люди либонь, не надiленi великою мудрiстю. Чи заховано хоч  в
одного сто талярiв, чи ходив хтось iз них мрi?ю бiля справжнього щастя, чи
мав хист i розум до  справжнього  жаргу,  чи...  закохався  в  гарну-гарну
дiвчину?! То все просмердiлi порохом i тютюном зарiзяки, що, опрiч коня та
шаблi, не знають нiчого.
   Йому було трохи соромно за цi думки, здебiльшого  вiн  гнуздав  ?х,  не
давав волi. Але зараз  стояла  глупа  нiч,  i  туск,  i  лiтав  кажан  над
смолоскипом - вони не мали стриму! А попереду нiч, як море, а перед  очима
курить пiтьмою чорна долина, встелена сонними тiлами туркiв та татар.  Вни
сплять купами, одинокi вогнища догорають по схилу. Десь там  прича?лась  i
його смерть.
   "I чого я по?хав з Лаврiном? - тоскно думав. - Сидiв би оце на Сiчi..."
   У  серцi  ворухнувся  докiр  Лаврiновi.  Справдi,  чого  Перехрест   не
послухався, чого не вдався до втечi? Навiть сьогоднi, коли Марко спробував
заговорити про це, подивився на нього, як  аркана  кинув.  А  який  примус
трима? ?х тут? Вони не правобiчнi козаки й не гетьманцi, котрi служать  за
грошi, й мiсто це чуже ?м. Лаврiн хоче при?хати до сво?? кралi  звитяжцем.
А чого ма? гибiти отут вiн, Марко? Складати Лаврiновi  славу  й  обороняти
його щастя? Думка повзла покрадьки, як злодiй поза городами.  Вiн  розумiв
це, але не мiг з собою нiчого вдiяти. Страх ви?в душу до дна. Страх, нiч i
смолоскип, що миготiв зловiсно. I чорнi нетрi вишняка,  що  пiдступали  од
мiста до валу. I хрипке квилiння, яке  долiта?  з-за  валу  з  городiв,  -
стогне поранений, не пiдiбраний сво?ми турок.
   Смолоскип пригасав, горiв уже  не  яскраво-бiлим,  а  червоним  вогнем,
густо чадiв, i Марко пiшов, щоб замiнити  його.  Вiн  присiв  бiля  вiдра,
почав намотувати на палицю клоччя. Й враз побачив, як стежкою од  замково?
вулицi  пiднiма?ться  кiльканадцять  постатей.  Спочатку  подумав,  що  то
старшина перевiря? варту. Йшли  швидко,  але  якось  дивно  -  згинцi,  не
роззираючись по боках, була якась  скрадливiсть  у  ?хнiй  ходi.  Й  надто
багато ?х  прошкувало  -  чоловiк  двадцять.  Хотiв  окликнути,  але  щось
перехопило подих, i думка повернулася, як нiж у ранi. Ще не  вхопив  ??  i
почував бiль,  страх,  якусь  важку  моторошнiсть.  Нехай  iдуть.  Вiн  не
зупинить. Вiн нiчого не бачив. Сьогоднi вдосвiта вони будуть  на  волi.  А
вiн залишиться тут, рокований на смерть.
   Нi, вiн мусить зупинити ?х... Адже ранком можуть  довiдатися,  що  саме
тут пройшли втiкачi. Треба збудити Лаврiна... Спершу крикне...
   Крикне, й вони зарубають його.
   Переднiй втiкач обома руками  торсонув  палю,  зачепив  за  не?  кiнець
мотуза, кинув мотузяне кiльце в рiв. I в цю мить Нога?ць упiзнав його.  Це
був Мурашко.
   "Йдуть по "язика". Ця нова думка ще не встигла злетiти, як впала, збита
iншою. Та, друга, зродилась од спомину про те, що сталося  сьогоднi  вдень
на радi, про що гомонiли козаки. Полковник утiкав. У?i  оборонцi  мiста  -
приреченi.
   Марко вiдчув, що  закалатало  серце,  а  в  животi  прокотився  твердий
холодок. У горлi стояв крик, вiн ковтав його, наче  давучу  потраву.  Так,
вiн загине. Залишиться тут i загине. Й лежатимуть у землi його  грошi.  Що
грошi... Для чого вони йому? - Жити... Аргаталом, поденщиком... Он вони  -
житимуь. А його вб'ють або полонять. Страшно... Завтра турки знову  пiдуть
на приступ. Полiзуть на оцi стiни.  Вiн  сьогоднi  великою  силою  стримав
себе, аби не побiгти... Побiгти? Куди? Там, у мiстi, глум, або  й  смерть.
"Нащо я при?хав сюди?! З волi... О божечки!"
   Пригускло текла думка про те, який вiн самотнiй. Загине -  нiхто  й  не
помiтить у цiлому свiтi. Ну хiба що Лаврiн... Але й вiн незабаром полишить
його й одiйде до Килiяни. Якщо, звичайно, вони залишаться живi.
   Але де там! З цi?? вершi  ?м  уже  не  вибратися.  Лаврiн  не  побачить
Килiяни... I вiн теж... I нiяко? iншо? дiвчини. Й нiкого-нiкого. Хоч  нащо
вони йому всi, вiн згоден жити  сам  на  все  Козацьке  Поле,  аби  тiльки
вирватися з цi?? проклято? вовкiвнi.
   Майже  несамохiть  оглянувся.  Сонне,  оточене  ворогом  мiсто  справдi
видалося чорною ямою. Втеча Мурашка - це присуд усiм.  Марковi  стало  так
страшно,  аж  почали  дрiбно  цокотiти  зуби.  Вiн   мовби   роздвоювався,
розривався навпiл. Одна половина душi  летiла  в  очеретянi,  хащi,  друга
поривалася до Лаврiна. Тремтячими  руками  для  чогось  i  далi  намотував
клоччя,  смолоскип  уже  був,  як  солом'яний  куль,  хоч  щось  Ногайцевi
пiдказувало, що вiн йому вже не знадобиться. Враз Марко похолов  вiд  цi??
нечестиво? думки, яка в одну мить пiдкорила його.
   У  турецькому  таборi  заспiвав  пiвень,  i  враз  Марковi  всi   думки
вiдлетiли, й вiн пiдхопився, пiдбiг  до  тi??  палi,  де  щойно  товпилися
втiкачi. Мотузок  ще  погойдувався,  вiн  падав  у  нiч,  на  волю.  Марко
оглянувся: Лаврiн спав пiд палiсадом. Оглянувся ще раз, зупинився, i думка
пропливла холодно, в'язко: "Вiн не пiде. Й не пустить мене".
   Нога?ць пiдтягнувся на руках, пересягнув частокiл. Видряпавшись з рову,
побiг навздогiнцi й небавом почув талапання попереду.  Одначе  вирiшив  не
злучатися з мурашкiвцями, бо хто зна, що вони зроблять з ним. Лiпше тихцем
пройти за ними, либонь, Мурашко зна? певний лаз на волю. Хтось його  веде,
показу? шлях. Мурашко з козаками йшли понад  ровом  до  болота.  Чавкотiло
болото, трiщав очерет, Нога?ць аж стенався душею од  тако?  необережностi.
Хотiлося наздогнати й сказати, аби йшли тихiше. Втягував голову  в  плечi,
ступав тихо - коли б мiг, полетiв би понад землею, як сова.
   Очерет i кущi оступили Марка з усiх бокiв, йому здавалося, що  утопився
в них. Разiв зо два чи зо  три  провалювався  в  глибокi  ковбанi,  навiть
майнула страхiтлива думка: аби не засмоктало драглисте бабло. Й  весь  час
переслiдувало вiдчуття, що хтось скрада?ться позаду, вiн  часто  озирався,
вiд того заточувався, наштовхувався на кущi. I  враз  йому  здалося,  нiби
попереду почало рожевiти. Зупинився,  присiв,  приглянувся  пильнiше  i  з
жахом побачив на горбi велике багаття. Мурашко та козаки  йшли  просто  на
вогонь.
   Це було так нагло, так  моторошно,  що  вiн  рвонувся  вбiк  i  наослiп
кинувся в очерет. Бiг i бiг, доки зовсiм не  стратив  сили.  Тодi  сiв  на
купинi, затулив обличчя руками, горло йому здавили твердi дужi  пальцi,  й
вiн несподiвано вiдчув, що його  руки  мокрi.  Вiн  плакав,  боявся  свого
плачу, а плач булькав у горлi  гарячими  спазмами.  Йому  було  неймовiрно
шкода себе, i в той жаль всмокталося все: вiчне сирiтство, поневiряння  на
Сiчi, Лаврiнова любов, припадок долi, що закинув ?х сюди. Все  його  життя
вкрите чорними стрiчками.
   Вiн блукав до самого ранку й щоразу натикався на турецькi  й  татарськi
залоги. Дозорцi стояли довкола болота так щiльно,  що  могли  доторкнутись
один до одного списами.  Двiчi  зачували  його  талапання,  перегукувалися
тривожно й погрозливо, раз приступили  до  болота,  й  вiн  утiкав  знову.
Розпач заволодiв Марком, вiн знесилiв до краю й згубив надiю.  Десь  перед
свiтанком знайшов серед кущiв верболозу сухий, засиджений крячками  горбик
i примостився на ньому. Мокра одежа липла до тiла, його бив студений дрiж,
i, аби хоч трохи зiгрiтися, згорнувся клубочком i лiг. Зринала  думка  про
повернення, зринало в душi каяття, було шкода Лаврiна й себе. Ну що  бачив
у життi? Нi роду, нi племенi, тiльки сiчове товариство... А над  тим  усiм
слалася iнша думка: чим зможе допомогти Лаврiновi? А себе загубить.  Лiпше
переднювати тут, видивитися зручне для втечi мiсце...
   На чорнiй, неначе обсмаленiй, купинi тiнькала плиска, трусила обведеним
бiлою крайкою хвостом, поглядала на нього  зизим  оком.  Вона  не  боялася
його, й те чомусь заспокоювало.
   Зiйшло сонце, вiн трохи зiгрiвся й уже почав дрiмати, колi? почув чи то
крик, чи якесь шемрання. Розгорнув кущ i побачив  довгий  ключ  татар,  що
спускалися до болота. Над ними лiтали чайки, кричали жалiбно, й  той  крик
стогоном висiв над  болотом.  Крайнi  з  лiвого  боку  татари  зупинилися,
поспиралися на списи - здавалося, то косарi  зайняли  собi  гони  i  зараз
рушать уперед - середина й правий край заходили, вирiвнювали  ланцюг.  Тут
не було iншого здогаду - йшли промацувати болото.
   Вiн утiкав плазом, помiж  купинням,  провалювався  руками,  занурювався
головою, рiзючка рвала лице, дряпала шию, повз i повз, скиглив  зi  страху
безголосо й нiчого не бачив попереду. В головi  ясно  горiла  одна  думка:
треба братися ближче до валу, татари  не  зважаться  пiдiйти  туди.  Крiзь
волоття очеретiв бачив гостряки частоколу, намагався не спускати ?х з ока.
Отако, плазуючи, наштовхнувся на жiнку з дитиною.  Це  було  несподiванкою
для них обох, i обо? злякалися  до  нестями.  Жiнка  стояла  посеред  куща
ситнягу, як поранена чапля. Вона, мабуть, була ще молода, хоч зараз вiк ??
ледве  вгадувався  -  обличчя   запухло   вiд   комариних   укусiв,   губи
потрiскалися, очi спотворив жах. Була без очiпка,  без  плахти,  в  довгiй
сорочцi, пригортала до грудей замотане в полотняну шматину дитя, а сама не
зводила  з  Марка  божевiльних  очей.  Звiдки  вона  взялася:   втекла   з
татарського табору, ховалася десь у льоху Слободи  Ладнжинсько?  i  мусила
перебратися звiдти сюди? Марковi тi запитання  не  стояли  в  головi.  Вiн
вимахував руками, показував на мигах, що треба ховатися, та жiнка,  видно,
бачила те й сама. Мiсце для сховку видалося Марковi непоганим: очерет  рiс
густо, й  вода  стояла  глибока,  ?х  можна  помiтити  тiльки  наткнувшись
ненароком. А вже далi до валу - лише осока, коли б вони спробували втiкати
пiд захист валу, татари постинали б ?х з лука. Татари йшли, як  гучки,  що
гонять звiра на мисливцiв. Йшли знехотя, лiниво перемовлялися; лiвий  край
ключа не сягав очеретiв, де ховалися Марко та жiнка з дитям.
   Вони б, мабуть, врятувалися, коли б не заплакало дитя. Переляк зсудомив
обличчя молодицi, спалахнув полум'ям у очах, вона тицяла дитятi тiтьку,  а
дитя чеберяло рученятами, не брало грудей. Може, в не? перегорiло  молоко,
може, йому болiло щось, але воно кричало все  голоснiше  й  голоснiше.  До
Марка та жiнки долiтав плескiт води, обо? розумiли: татари ось-ось почують
?х. Марко стинав молодицю поглядом,  заклинав,  а  тодi  зламав  очеретяну
мiтлу й замахав нею  перед  зморщеним  личком  немовляти.  Вiд  того  воно
зайшлося плачем ще дужче, плач поплив понад очеретом,  татари  загелготiли
голоснiше, й жiнка у вiдча? занурила дитину у  воду.  Занурила  тiльки  на
мить... На одну коротку хвильку. Але  коли  вона  вихопила  з  води  бiлий
згорточок, вiн i не ворухнувся.
   Страшний зойк  рвонувся  ?й  з  грудей,  звiдкiлясь  зiрвалися  крячки,
шугнули вгору, вони були стрiмкi й сивi, як той крик. Татари зламали стрiй
i всi гуртом кинулися до жiнки та Марка.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Музики шкварили джинджируху.
   Та на Сiчi бувало рiдко, щоб зiбрався увесь цех, всi  двiстi  п'ятдесят
чоловiк. Здебiльшого блукали малими ватагами по зимiвниках,  по  ярмарках,
невiдлучнi були тiльки литаврник, сурмачi  й  трубачi.  А  зараз  обнизали
чотири ряди колод, i  сидiли  просто  на  землi,  й  стояли  пiд  куренем.
Попереду, на нижнiй, найдовшiй, колодi, - кобзарi й бандуристи, трохи вище
- лiрники, сопiлкарi, скрипалi, а вже далi  -  волинкарi,  трубачi  й  всi
iншi, яким Сiрко й назви не знав. Пiввiку звiкував на Запорожжi,  не  однi
пiдошви стоптав на цьому майданi, а й зараз  йому  вдивовижу,  яким  робом
потрапляють у лад всi оцi свистiлки, баси, кози, дримби, тимпани та бубни.
Бо, опрiч усього,  сливе  половина  музикантiв  -  слiпцi.  Цимбалiст  був
молодий, вибивав шпарко, i плечима пiдкидав, i бровами пiдморгував, i тро?
молодих скрипалiв стояли плече в плече, довгi чуби повибивались  ?м  з-пiд
шапок, обличчя мали непроникнi, смичками водили, наче шаблями!
   Ось разом загули труби, залилися  срiблом,  рiзонули,  неначе  гострими
бритвами, сурми й вмовкли враз, вiдтак заторохтiли тимпани,  розсипали  по
майдану невидимi  горiхи,  аж  кортiло  нагнутися,  назбирати  ?х,  i  теж
примовкли, гудiв тiльки найбiльший тулумбас - зi шкури тура, у котрий било
одразу восьмеро довбишiв, та ще пузанiст  надимав  щоки,  й  басова  труба
гухала, нiби Сурський порiг. А цех-мiстр стояв до музик боком, мовби й  не
дивився нi на кого, тiльки водив по струнах  смичком,  але  так  тихо,  що
його, либонь, нiхто не чув.
   Цехмiстр - трохи чудний чоловiк: зимою й лiтом ходить у свитi,  пошитiй
з двох рiзних шматкiв сукна -  бiлого  й  чорного,  у  ремiнних  постолах,
кожуха й чобiт не одяга? нiколи. "Свiт з бiлого й чорного, отож i  одiж  у
мене така", - поясню? вiн. Iнодi, здебiльшого тодi, коли  музики  виводять
канта або яко? iншо? церковно? пiснi, його заступа? регент iз  Самарського
монастиря - вiн при?здить на цi днi на Сiч.  Тулумбасам  тодi  мало  волi,
перед ведуть скрипки й сопiлки, i яка то музика - сумна i мрiйна, золота й
оксамитова, нiжна й прекрасна, як сам свiт. Не по однiй шкарубкiй, геть  у
шабельних шрамах козацькiй душi проплине тодi  сльоза,  не  одна  мозiльна
рука потайки змете ?? з щоки. Козаки - як дiти, розчулити ?х спiвом нiчого
не варто, козак може заплакати  з  спочуття  i  до  наймолодшого  з  трьох
братiв, якi втiкають iз турецько? неволi, i до старо? неньки, що споряджа?
в далеку дорогу сина, i пройнятись мукою вдовицi, яка в самотинi оре  свою
ниву. Козака неважко й розгнiвати, i пiдняти пiснею до найвищо? звитяги, а
також розсмiшити й повести в одчайдушний, вогнистий танок. Були  б  тiльки
музики!
   В отамана теж  музики  бiля  самого  серця,  прикоху?  ?х,  заграють  -
зда?ться, воно само смi?ться i плаче. Це його клопоти збирають ?х на Сiч.
   Музиканти обливалися потом незгiрш, нiж косарi на толоцi,  а  танцюрист
лишився один - чiпкий i маленький, коли йшов навприсядки,  замiтав  полами
майдан, шестеро чи п'ятеро лежали на  землi,  повiдкидавши  руки  й  ноги.
Забачивши отамана, музики  гримнули,  як  на  водохреще  пiсля  останнього
пострiлу, а танцюрист зiрвав з голови червоноверху шапку й вдарив  нею  об
землю бiля отаманових нiг. А сам пiшов чортом, пiшов  змi?м,  i  очi  йому
горiли, як у змiя, й вуса миготiли, як двi шаблi, i поли жупанини злiтали,
наче крила. Ще й приспiвував зi свистом:

   Ой посiяв козак гречку
   На дубовi на вершечку.

   I  все   велетенське   коло   затупотiло   ногами,   заторохтiло   влад
порохiвницями й ложками:

   Сам п'ю, сам гуляю,
   Сам стелюся, сам лягаю.

   - Йдiть геть, бiсовi дiти, - вiдмахувався Сiрко. - Он  ваш  танцюриста.
Якраз до вашо? музики i до вашого чину.
   Серединою  майдану,   не   зважаючи   на   танцюристiв,   iшов   козак.
Голий-голiсiнький, тiльки довкола стегон на  ремiнному  орчику  телiпалося
пiврушника. Але сива шапка - задерта гордовито: мовляв, сво? прогуляв,  на
чуже не заздрюся, й вигляд у козака поважний. Пропити шапку  -  то  ганьба
для запорожця, нiхто не оддасть тобi добридня. А що штанiв, чобiт  нема  -
то марниця. Он i святi на картинах геть усi без штанiв i чобiт.
   - Отамане, не погордуй! - блиснув очима танцюрист. I враз Сiрко вiдчув,
як вiд того зблиску мовби щось загорiлося в грудях. I пiдняло, й  понесло,
й стало йому легко та терпко. Гомiн юрби, ??  смiх  лоскотали,  вогники  в
примружених очах дратували ("де  там  йому,  поважним  паном  став,  та  й
пiдтоптався"), цiлив на них з-пiд присурмлено? брови, немов з пiстоля, але
ж хiба одiб'?шся од усiх! Й це дратувало ще дужче, й дратували музики, якi
загаджи-кали голоснiше, викличне - пiд'юджували отамана. Годилося б  пiти-
оважно, спокiйно (такий i мав намiр), та враз його мовби пiдхопило щось, i
вiн теж зiрвав шапку, зiрвав шабельтас i, натискаючи на  п'яти,  пiшов  на
запеклого танцюриста. А  той  вже  мчав  прiч,  уприсядку,  згинцi,  майже
дiстаючи обличчям колiн. Сiрко теж пiшов навприсядки, з розтяжкою вниз,  -
летiв у бистрiй погонi, спинаючись на стременах, дiстаючи  шаблею  ворога,
що утiкав, - хотiв догнати навсправжки. А той домчав до цимбалiстiв i враз
- помах, злет, стрiмкий яструбиний злет, i вже -  втiкай,  втiкай,  чорний
вороне. Й ворон утiкав, волочив одне крило,  то  пiдлiтав,  то  падав,  то
дрiботiв по землi, шукаючи сховку.
   "Ах ти ж, чортiв син".
   Проте  за  кiлька  хвилин  Сiрко  лежав  на   голоземлi   серед   iнших
невдах-танцюристiв, витирав полою обличчя та шию. В грудях горiло полум'я,
подих сперло, руки й ноги тремтiли, та ще на додачу до всього -  пiдвернув
ногу. А затятий танцюриста стрибав бiля нього, мов цап, посмикував себе за
розтрiпанi вуса, витинав дивовижнi третяки. Сiрко,  не  знати  чого,  враз
озлився на свою поведенцiю, на оце дратiвливе вихляння зеленими  потертими
сап'янцями перед його носом, пiдхопився, щоб потягнути глумливця надiлками
шаблi по спинi, але той вчасно вловив у отаманових  очах  гнiв  i  собачою
риссю рвонув через майдан.  З  розбiгу  налетiв  на  тулумбаса,  й  довбиш
пригостив його пiвпудовим, обтягненим  шкiрою  билом.  Козаки  реготiлися.
Реготав i Сiрко. Кращого смiху, як у  нього,  не  було  на  всiй  Укра?нi.
Витирав кулаками сльози в очах i похлинався смiхом. Отаке нiкчемне,  отака
патика.загнала його до знемоги!
   Пересмiявшись, отаман пiдвiвся, обтрусив пилюку, кинув козаковi пiвкопи
одчiпного й пiшов до нижнiх куренiв. Ще гаряче шугала  в  жилах  кров,  ще
пружно, в лад музикам, ступали  ноги,  а  душу  враз  опалив  безпричинний
смуток. Таке з кошовим бувало часто - в розпал  веселощiв  обiймала  серце
туга, й вже не мiг ?? прогнати. Радiсть доторкалася до чогось  приспаного,
й воно прокидалося.  Тяжкi  лиха,  смертi  й  рани  не  захмарили  Сiрковi
навiчно-похмурiстю душi, не випили не? житт?во? снаги, одначе  переплутали
в нiй струни.  До  того  ж  було  трохи  маркiтно,  що  дався  на  пiдмову
танцюристовi й музикам. Прикро, з якого боку не поглянь. Ще хтось подума?,
що запобiга? таким робом у товариства приязнi, кат його вiзьми! Нi в  кого
нiколи нiчого не  запобiгав.  Усiм  бог  вiдмiряв  рiвно,  тiльки  декотрi
прихопили чужого. А вiн свого не вiддасть. Та й чого ма?  вiддавати,  чого
ма? гнутися перед кимось - нехай то буде гетьман чи навiть цар. Вони  такi
ж самi люди, як i iншi, ?дять, i п'ють, i норовлять пожаковати, де  тiльки
можна. Всi на Сiчi знали -  отамана  голiруч  не  взяти.  Його  й  страшно
братi?, страшно зачепити неправим  словом.  Нерозумне  слово  вибачить,  а
кривдне, пiдступне не пробачить зроду-вiку.
   Назустрiч пройшов товариш куреня Васюрипського Дерикоза. Його пота?мний
ворог. Може, найбiльший з ворогiв. I то  за  вiщо?  Не  обирають  кошовим.
Пнеться до булави увесь вiк, а ?? йому не  дають.  Може,  через  те  й  не
дають, що пнеться. Го-го - бери ??. Заслужи й бери. Дерикоза вже  не  може
володiти собою. Безпричинно  гнiвиться,  на  кожнiй  радi  виступа?  проти
кошового. Кошовий рiдко коли вiдповiда? йому. I  всi  те  розумiють:  бiда
чоловiковi, кортить влади, а до не? не допускають.
   Дерикоза пройшов мовчки. Важкий погляд, важке обличчя, ледве  торкнувся
рукою шапки.
   I ще один чоловiк не привiтався до отамана, та й  не  мiг  привiтатися:
стояв прив'язаний до стовпа.  Одвернув  змарнiлий,  iз  засмоктаним  чусом
писок, похилив голову - боявся, що отаман пiдiйде до купи лози, що в нього
за спиною. Покрав свiчкар Слинько свiчки, продав ?х, а грошi передав  двом
племiнницям-старчихам,  i  судили  його   мирським   судом   (так   звелiв
i?ромонах), прив'язали до палi  посеред  майдану  i  поклали  жмут  рiзок,
цвьохких, але тоненьких, бо й дячок тоненький, хирлявий тiлом. Одначе й та
лоза лишилася не обхвостаною, i кiвшика, що висiв на кленовому  вiдерцi  з
оковитою, нiхто не здiймав  -  Слинько  все-таки  господнiй  слуга,  та  й
крадiжку свiчок не мали  за  справжню.  Тиждень  тому  бiля  стовпа  стояв
прив'язаний Харко Туз, велетенсько? статури  козак,  i,  хоч  чоловiк  вiн
лютий-прелютий, i такий, що вночi  краще  з  ним  не  зустрiчатися,  ще  й
до-кожного, хто брав у руки кiвшика, сичав: "Уб'ю, не прощу  зроду",  лозу
обхвостали до бiлого. Бо Туз  -  збродня  i  виродок,  подавився  риб'ячою
кiсткою i прибив кухарчука трохи не до смертi. Отож i не жалiли  запорожцi
лози. А до Слинька пiдiйшов тiльки Кайдан, довго стояв бiля стовпа,  довго
мовчки дзьобав гарбузове насiння, а тодi занурив корячок, випив оковиту  i
тричi шмагонув сам себе по спинi (щоб не сказали,  що  пив  на  дурничку),
почовгав не оглядаючись. А там, де вiн стояв, лишилося означене гарбузовою
лузгою мiсце.
   Сiрко похитав головою - чи то в докiр Слиньковi, чи на  ту  неохайнiсть
Кайданову, пiдкликав осавула i наказав: "Одв'яжiть".
   Сiрко прошкував горiшньою вулицею  помiж  розстелених  попон,  на  яких
сушивсяперемелений порох, помiж багать,  де  на  залiзних  пруттях  кухарi
смажили турiв i сайгакiв. Це - в дорогу. Кухарям, котрi лишалися  в  Сiчi,
нiколи в небо глянути. Й заздро ?м на козакiв,  котрi  юрбами  блукали  од
куреня до  куреня,  часом  хтось  iз  них  зупинявся  й  одбатовував  шмат
сайгачини, кухарi сварилися, але  не  вельми.  Сiрко  теж  узяв  у  кухаря
довгого, вузького ножа, рiзонув смужку м'яса з лопатки. А смачно, кат його
вiзьми. "Не перепалiть", - мовив. Уже в кiнцi вулички  кошовому  зустрiвся
запорожець з папугою на плечi, мабуть, вони були сп'янiлi обо? - чоловiк i
птиця, бо  й  белькотiли  обо?  щось  зовсiм  незрозумiле.  Одначе  дорогу
кошовому сiчовик .уступив, а папуга -подивився синiм оком i прорiк: "...ще
й вина".
   Бiля новiдчиняних комор купами лежало всiляке начиння - шкiрянi  мiшки,
барила, сiдла, череси, осавули перебирали його, цiле вiдкладали, попсоване
вiддавали лагодити. Бiля них крутилися дiтлахи з церковно? пiвчо?,  мацали
зброю, сiдали в сiдла. Дво? з них хотiли загнуздати Шайтана, один уже  сiв
верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сiрко гримнув  на
хлопчакiв, вони хуркнули, як горобцi, а Шайтан  повиляв  хвостом,  нiби  з
вдячностi. I пошкандибав за ним. Вiн кульгав на праву  ногу,  дригав  нею,
нiби хотiв з не? щось iзтрусити.  Ступить  i  дригне,  ступить  i  дригне.
Навiть пси тут покалiченi, подумав отаман.
   На крам-базарi люду, як у Ки?вi в ярмарковий день. Спритнi  перекупники
вертiлися помiж козаками, цокали язиками, видирали один  в  одного  з  рук
кунтушi, свити, черкески, чоботи.
   Побачивши отамана, принишкали,  а  деякi  поспiшали  шаснути  за  ятки.
Перекупникiв  не  любив,  у  ?хнiх  суперечках  з  козаками  тримав   руку
сiчовикiв.
   Пахло свiжим борошном, олi?ю, копченою рибою. Особливо духмянiла  олiя.
Видно, недавно набили, хотiлося вiдламати окра?ць  i  вмочити  в  миску  з
олi?ю. Ще гострiше пахло брагою. Запах сивухи забивав усi iншi запахи.
   Сiч клекотiла. Сiч шаленiла. Комусь, либонь, ця гулянка  -  остання  на
цьому свiтi, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Нехай  гуляють.
Сiрко сам любить веселе товариство i веселе застiлля. Та ще щоб слово  так
мовилося до ладу й було красиве i  розумне.  От  тiльки  деякi  не  знають
стриму й спину, од того гублять людський чин. Напо?ли паламаря, й вiн  три
днi не може прочунятись у корчмi, продере очi,  а  йому  -  пугар  якогось
запашного пiйла  пiд  вуса  -  4iраицузького  мускату  з  перцем,  грiтого
угорського, - й пiшла паламаревi корчма млиновим колесом; впо?ли  дияконiв
i посварили мiж собою - засперечалися, котрий з них мудрiший. Одначе потiм
i помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так  само,
як i старший, а обох разом i пес не перебреше.
   Ранiше б його власна душа лiтала  по  цьому  вировиську  на  крилах.  I
лiтала, i впивалася радiстю та волею. Нинi ж,  почував,  його  таки  менше
кортить людський тлум. I навiть загадки iнших душ  мало  i'iого  хвилюють.
Може, вже наситився там доста? Либонь, i зна?, пильно зна? - не ма?  права
нi на чарку, нi на гульбу. Ще й мусить стримувати од того  iнших  старшин.
Iнакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?
   Пiд  оцю  веремiю  сьогоднi  вранцi  гультя?  вчинили  розгромисько  на
крам-базарi. Там сталася справжнiсiнька баталiя. Крамовий базарний люд теж
не в потилицю битий - брагарники, калашники сталi; з  дрюччям  та  кiллям,
сiромашня наперла од ворiт, декотрi взялися за шаблi, й  не  однiй  буйнiй
головi похмiлля вихаркувалося кров'ю. Зголоднiв сiчовий люд  i  обтiпався,
давно запорожцi не глають нiзвiдки захистку,  а  обози  й  далi  перепиня?
гетьманська варта. Послали осавулiв до сиднiв, але тi  одказали:  сплатили
комонне й обозне, й не дали нiчого.
   Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги  таки
не обпатрали  гнiздюкiв.  Потрусять  сьогоднi  -  завтра  нiхто  не  схоче
селитися на сiчових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капа? у
вiйськову скарбницю од димiв, од млинiв, вiiнннць i рибних промислiв.
   I погнав на крам-базар осавулiв. Воно-то правда, до Сiчi присмокту?ться
чимало i  лихого  люду.  Спочатку  покiрнi  та  запобiгливi,  а  коли  вже
прнсмоктався, п'? руду, як п'явка. Вернуться з  походу  сiчовики  й  сiють
таляри на всi боки. А по тому ходить  запорожець  в  боргах,  як  рябко  в
реп'яхах, доки не зворохобиться. Тодi хапа? полiняку й бiжить громити ятки
та шинки. А погромить - з чим  залишиться,  хто  йому  позичить  хоч  отой
ламаний грiш? Через те - знову ж таки супроти серця - дав таке  повелiння.
А в сво?х повелiннях кошовий що  кремiнь.  Зiпхнути  його  з  думки,  якщо
певний, Що вона правдива, не зможе й сто чоловiк.  Не  похитнеться  й  пiд
рушничною цiвкою.  I  ще  одне  повелiння  оддав  кошовий  перед  походом.
Повелiння про тишу. Вельми розгулялися запорожцi,  неслушне  чинять  серед
ночi галаси, й ремствують сiчовi дiди та й непитущi козаки також,  кажуть,
що хочуть виспатись перед походом. А то ж  як...  Виспатись  треба.  Може,
комусь судилося заснути навiки.
   Од буйного танцю до чорних дум, мовби з весiлля на поминки. За  тиждень
- похiд... Лiпше перебрати в пам'ятi, чи не забули чого, чи не  схибили  в
чiм.
   Незлецький козак Сироватка, вилущив ханський-горiх з шкаралущi. Як  вiн
дознав, що галери ховаються в лиманi? Ледве не схибили: сподiвалися на них
пiзнiше... Треба перестрiти галери до Кизикермена.
   З тими думками вийшов за сiчовi  ворота.  Чорними  круками  пiд  самими
чортомлицькими  вербами  сидiло  на  довгiй  колодi  тро?  кобзарiв.  Вони
пророкували, застерiгали, намагалися вибити з чубатих голiв хмiль:

   Ой три лiта й три недiлi
   Минулося на Вкра?нi,
   Як козака турки вбили,
   Пiд явором положили.
   Пiд явором зелененьким
   Лежав козак молоденький.
   Його тiло почорнiло,
   А од вiтру пострупiло.
   Над ним коник зажурився,
   По колiна в землю вбився.

   ?х обминали, в ?хнiй бiк спльовували, боягузливiшi - хрестилися. Ниньки
цих не шанували. Хоч ?хнi слова й справдi  западали  в  думки  засторогою:
виваж усе, якщо бо?шся - не йди, а йдеш, знай, що на тебе чека?.
   Туман поле покрива?.
   Де козак той про?жджа?,
   Ой ви?хав край могили,
   Край могили-верховини.
   "Ти, могило-верховино,
   Чом ти рано не горiла?"
   "Бо я кров'ю окипiла".
   "Ой якою?" -"Козацькою,
   Половина iз лядською".
   Ой йдуть ляхи на три шляхи,
   А козаки на чотири,
   А татари поле вкрили...
   На мiстку через рiв, поспускавши до води босi ноги, сидiла варта.  Вода
в протоках уже зацвiтала, не текла нi в той, нi в той бiк; тут, на осоннi,
у затишку дух стояв важкий, гнилявий, вартовi  звикли  до  нього,  змагали
його мiцним тютюновим пахом пiвлiктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на
тирло. А на тирлi, як i тодi, коли  збирався  вiд'?жджати  Лаврiн,  лунали
пострiли. Козаки не бачили, як пiдiйшов отаман, - стояли спинами до нього,
- вицiлювали камiнцi, покладенi на вкопану в землю брилу.  Бiльшi,  меншi,
ще меншi, вони лежали рядком, за четверть  один  вiд  одного.  Цiлитись  у
менший можна було тiльки пiсля того, коли влучав у бiльший. Зараз  цiлився
саме крайнiй з правого боку козак - гостра, зсутулена  спина  в  обтiпанiй
чумарцi, по-осиному тонкий, перетягнутий  тонким  ремiнним  чересом  стан,
насунута на лоба шапка - цiлився недовго,  стрiлив,  i  середнiй  камiнець
бризнув увсiбiч гранiтними скалками. Козак обернувся -  вiн  нiби  почував
спиною, що хтось сто?ть позаду, а може, запримiтив кошового ще ранiше.  Це
був Iван Мiюський. Без борiдки, iз запорозькими вусами - не схожий сам  на
себе. Тiльки очi вогнистi та задьористi. Кошовий його  давно  не  бачив  i
ледве впiзнав. Вiн схуд i  почорнiв,  черкеска  йому  була  розстiбнута  й
сорочка теж.
   - Ну що, батьку отамане, береш мене на свого  думбаса?  -  пiдiйшов  до
кошового, не мiг стримати похвальби самому собi.
   - Хiба ми ?демо гусей полювати? - примружив лiве око отаман. - Я ще  не
знаю, який з тебе весляр.
   - Я можу не тiльки на веслах. А й бiля стерна... Чи бiля  загребного...
Водив ладь?... не меншi, нiж тво?, - мовив майже з викликом.
   - Я й забув, - знову примружив око  Сiрко,  -  ти  ж  Стеньчинi  струги
ганяв. I Стенька був задоволений?
   - Авжеж, - знову з викликом мовив Мiюський.
   - А його царська милiсть... Олексiй Михайлович?
   - Що його царська милiсть?
   - Вдоволений з того чи нi?
   Мiюський несамохiть стенувся, здивовано скосив  очi  на  отамана.  Вони
були вдвох, йшли до Чортомлицького  озера,  на  березi  якого  тро?  голих
запорожцiв- мiшали тичинами в казанi смолу,  а  ще  тро?  довгими  квачами
смолили дуба. Пахло смолою i свiжими стружками. Два коршаки, один у  небi,
другий у водi, пильнували щось сво?.
   - Ну, гаразд, то я так, - стер  з  лиця  посмiшку  Сiрко.  -  А  хто  ж
царевича стерегтиме? Симеона?
   - Куди йому втiкати? - -чи то сумно, чи то скрушно сказав  Мiюський.  -
Сидiтиме, яко заморська  птаха  в  клiтцi.  Вiзьми,  батьку,  з  собою,  -
зненацька запросився щиро... - Не хочу я лишатися тут...
   - Страшно? - пронизав поглядом донського отаманця кошовий.
   - I страшно, - зiзнався Мiюський. -Страшнiше, нiж там... А я,  ?й-богу,
вправний на водi.
   - А ось ми зараз побачимо, - враз знову змiнив важку бесiду  на  легку,
жартiвливу отаман. - По?демо глянемо ще раз на  стерни.  Провезеш  мене  в
дубi через Карача?вi холу?. Тiльки затям, я в одежi купатися не люблю.
   - Провезу, отамане, - весело одказав Мiюський. - Жодна бризка не  впаде
тобi в око.
   - Ну, очi, примiром, я вмiю заплющувати, -  мовив  отаман,  пересягаючи
ногою борт легко? дубiвки.
   У човнi терпко пахло  лепехою  i  рогозом  -  на  днi  валялося  кiлька
прив'ялих лепешин i  розчавлена  рогозяна  качалочка,  але  обидва  запахи
забивав сморiд стухло? риби - рибина  стухла  десь  пiд  дощатим  мiстком.
Мiюський пiдняв одну дошку, другу - знайшов чималу плотвицю  i  викинув  у
воду. Сполоснув руки, взяв весло. Сiрко сiв на прову, Мiюський -  на  гуз.
Вiн  одiпхнувся  од  берега,  легка,  як  пiр'?на,   дубiвка   захиталася,
здавалося, вона ось-ось зачерпне води, але Мiюський повiв веслом од  корми
до носа, й човен вирiвнявся, став незрушно, здавалося, вiн вмерз у  кригу.
Чортомлик, котрий напирав iз поля, бiля Сiчi розливався озерцем, а там, де
зливався iз Скарбною,  береги  сходилися  знову,  i  у  вузькiй  горловинi
стримiло кiлька каменiв. Весною i в дощi вода притоплювала ?х,  запорозькi
човни та й  iноземнi  торговi  кораблi  пiдходили  до  старого  причалу  з
пiвнiчно-захiдного  боку,  зараз  вода  впала,  каменi   оголилися,   вода
клекотiла й пiнилася, ринула до Скарбно? водоспадом. Мiюський легко  повiв
веслом, човен тихо рушив в обхiд сiчового  пiвострова  до  холу?в,  щомитi
пришвидшуючи плин. Тож отаманець поставив весло руба,  надержував  його  й
воднораз направляв у лiвий рукав. Обличчя Мiюського посiрiло з натуги, вiн
закусив лiвий вус, од чого  одкрився  правий  кутик  рота  й  виблискували
невеликi бiлi зуби. Малий, вузький у костi, але  мав  силу,  тримав  човна
мiцно, неначе на припонi. Враз отаманець вимахнув  веслом,  ударив  ним  з
лiвого боку, вiдтак з правого, й човен стрiлою полетiв у кручiю.  Це  була
мить коротка й шалена, - Сiрко ?х любив у життi, - щось хльоснуло по днищу
човна, загримiв на днi дерев'яний сполик для води, ревнув з  правого  боку
запiнений вир, i вже дубiвка тихо плинула по бiловоддю. Кошовий увесь  цей
час спостерiгав за Мiюським, крякнув вдоволено, але не сказав нiчого. Далi
пливли Скарбною, .вже другою - ?х на урочищi три  й  кiлька  Пiдпiльних  -
тих, що пiдпирають поле. Сiрко  вказав  пальцем  лiворуч,  i  .вони  через
вузеньку протоку вийшли на широке плесо.  Довкола  нього  густою,  зеленою
стiною стояв очерет, i Мiюський далi не бачив жодно? протоки,  прогною  чи
?рика. Сiрко знову показав пальцем, одначе  навiть  звиклий  до  болотяних
нетрiв Мiюський цього разу нiчого не завважив. I, тiльки пiдпливши впритул
до густих заростей чакану, побачив над самою водою  чорну  дiрку.  То  був
потяг - прорiзаний повiнню вузенький рiвчак, звiдти перла вода, й  весляру
довелося щосили пхатися,  аби  посувати  дубiвку  г,г;еред.  Кiлька  разiв
заганяв човна носом у очерет,  i  тодi  кошовий  одпихався  руками,  двiчi
довелося лягати на  дно  -  низько  переплiвся  верболiз.  Вiн  бачив,  як
трiпотiли проти течi?  красноперi  рибки,  як  бистрець  трiпотiв  зiллям,
нагинав пруття, вiн i весляра зiгнув та напружинив. А кошовий мовби  й  не
помiчав нiчого, дивився вперед, ще й лiольку посмоктував.  Цвьохнув  голий
вербовий прут, i сiра, побита, мiллю шапка Мiюського  впала  у  воду.  Вiн
бовтнув руками - не схопив, бистрець понiс ??, й за мить  вона  згинула  з
очей. Мiюський не знав, що  йому  чинити,  тримався  руками  за  верболiз,
оглядався назад, аж поки обiзвався Сiрко:
   - Не доженеш. Буде лискам на гнiздо. На той рiк забереш з качатами.
   Мiюському стало шкода шапки, хоч була  стара,  й  вiн  стратив  веселий
стрiй душi, грiб не так шпарко. Тепер скидався на покривдженого  хлопчака.
Надто коли опускав голову i рудий чуб падав  на  чоло.  Хащi  розступилися
враз, i дубiвка вискочила на озеро ще бiльше, нiж  поминули  нещодавно.  З
шумом вибухнув перед  самим  носом  човна  табун  бакланiв,  помчав  понад
очеретами, торкаючись чорними крильми бiлих, м'яких мiтелок.  Качки  бiгли
по водi, кумедно перебираючи лапами, але в повiтря не зривалися, норцi теж
правцювали в зеленi хащi, вони, здавалось, сидiли незрушно, лише  косували
назад очима, одначе пiд водою прудко працювали лапами  -  позаду  вставали
пiннi слiди. Життя тут  кипiло,  вирувало.  В  чорнiм  очеретянiм  пралiсi
ячали,  тахкали,  крукали,  диркали,  квилили,  сичали   пташинi   голоси,
висвистували малi очеретянки та пастушки. Мила у водi  довгi  коси  верба.
Плесо довкола не? було тихе й сонне. Гостро пахло  лепехою  та  чаполочем,
тяглi?ся з дна до свiтла жовтi  "глечики",  гойдалися  на  товстунах  бiлi
лiлi?, либонь, марили увi снi. I раптом - вибух. То  вирнула  з-пiд  вiття
велетенська щука, вхопила свою жертву. Мiюський  подумав:  кожен,  у  кого
мiцнi зуби, прагне, щоб вони марно не гуляли. Поминули дерев'яну  башточку
на острiвцi - вона глипнула чорними очима бiйниць - i одразу  ж  сховалися
за вербами: таких башточок тут чимало, в час  небезпеки  вони  прикривають
пiдступи до Сiчi, нинi гармати похованi  десь  по  островах,  у  дуплах  i
печерах, у кучах-землянках,  i  схований  там  всiлякий  iнший  вiйськовий
припас - на те й Вiйськова Скарбниця. Мiюський на  хвильку  поклав  весло,
занурив у воду кiвшиком долоню, одпив кiлька ковткiв. На чолi  йому  густо
виступила  роса,  чуприна  розвихрилася,  очi  блищали.  Сiрко  оглянувся,
осмiхнувся.
   - Потяг отой назива?ться  -  Чологрiй,  -  сказав  аж  тепер.  Мiюський
помiтив, що посмiшка в отамана - щира, майже дитинна. В нього посмiха?ться
все: очi - свiтло-карi, променистi, з зеленавим блиском,  зморшки  довкола
них, брови -  лiва  заломлю?ться  вгору,  права  -  вниз.  Так  само  вони
заломлюються в нього i в гнiвi, але тодi стають мовби двi хмари, а зараз -
гейби м'якi снiпки сухо? трави. Ще й по одному  стрiпку  з  кожного  пучка
посерединi - вгору, неначе маленькi крильця в летi. Отаман мовчав, смоктав
порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливiсть  обминула  його;
на не? хворiють люди марнославнi, якi  хочуть  укласти  про  себе  вигiдну
думку, вiн тим не опiкувався, ще й сам не любив говiрливих людей.
   Прошумiли в повiтрi  бiлi  крячки,  ширнули  праворуч  понад  неширокою
протокою. Мiюський спрямував чорну смоляну дубiвку  слiдом  за  ними.  Вiн
тепер здогадувався: вони йдуть направцi  й  мають  вийти  або  на  широкий
днiпровий рукав, або на Днiпро, одначе чи далеко кiнець мандрiвки, вгадати
не мiг. В обидва боки, скiльки  сягало  око,  слалася  безмежна  Вiйськова
Скарбниця - плавнi, очеретянi та верболозовi хащi, острови та  пiвострови,
на яких росли чорнi та бiлi тополi, вiльхи, берести,  чорноклен,  а  помiж
них кущi бересклету, терну, крушини. По деревах вився хмiль, на ньому  вже
закипiли блiдо-зеленавi султани, висли вниз, може,  вiд  того  осокори  та
клени погойдували верхiв'ями, гейби п'янi.  Пiд  ними  росли  ситi  трави,
здавалося, тiльки доторкнися -  з  них  так  i  бризне  зелена  юшка.  Над
плавнями кружляли орли  та  пiдорли,  ?хнi  гнiзда  чорнiли  на  вершечках
вiкових дубiв.Ночами на тих дубах гули пугачi, вони гнiздилися по  дуплах.
Туркотiла над головою горлиця, десь далеко  шкварчала  сиворакша.  Птаства
тут - гибiль i звiра теж, тiльки в цих  нетрях  важко  його  добувати.  На
самому вершечку дуба на сухiй гiлцi сидiв  орел.  Вiн  був  старий,  такий
старий, що майже не мiг стиснути кiгтями гiлку й боявся впасти.  Й  злiтав
уже не пружно, а намагався вхопити  крильми  вiтер  та  полинути  на  його
потоках. Тодi,  розпростерти  на  струменях  крила,  здавався  могутнiм  i
грiзним, й:качинi та гусячi згра?, вабачивши  його,  шугали  в  очерет.  А
насправдi вiн був кволий,  i  болiли  йому  всi  кiстки,  й  болiли  рани.
Найдужче допiкають двi, - одна вiд посланого людиною вогню,  а  друга  вiд
вовчих зубiв - добивав на  снiгу  вовка,  й  той  у  передсмертнiй  агонi?
вгородив йому в бiк iкло.
   Повiки самi напливали орловi на очi, й  охоплював  примарний,  старечий
сон. Йому то плив перед зором осiннiй вигорiлий степ, то змигувала в хмарi
блискавиця, то синьою стрiчкою перетинав шлях Днiпро. Орловi ячали лебедi,
але вiн не полював ?х уже навiть увi снi. Видива з  лебедями  -  снiговиця
бiлого пiр'я i гаряча кров - бачив уже нiби чужими очима,  й  хтось  iнший
тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам вiн уже давно  полював  маленьких,
кволих козенят, жирних лисок, не гребував i дохлятиною.
   Крiзь липкi жовтавi щiлини очей орел бачив унизу човна i двох  людей  у
ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотiв злетiти,
але важко йому було зриватися з вершечка дуба, i вiн залишився  на  мiсцi.
Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.
   Сiрко  справдi  приклав  до  губiв  пальця,  не  дозволивши   Мiюському
пугукнути i злякати орла. Човен тихо проплинув попiд дубом.
   Зненацька закучерявлена з обох бокiв вербами  протока  круто  повернула
праворуч, вони випливли на довге озеро. Пiшли кра?м озера, понад очеретом.
Вiн стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь  у  темних
його нетрях голосно квоктала чомга, хрипiли лиски - в очеретi ?х  видавали
бiлi носики, попискували курочки. Вони не дуже боялися,  то  та,  то  iнша
перебiгала од куща до куща, навiть гребли по  лататтю  лапами,  зовсiм  як
?хнi домашнi родичi. Десь далеко, либонь на сусiдньому плесi,  загелготiли
гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на островi впало дерево,  на  мить
птаство вмовкло, а потiм розгомонiлося знову. Високо  над  плавнями  бусол
нiс у дзьобi змiю. Вона звивалася, а вiн дужо i радiсно махав крильми,  бо
ж був гарним батьком - роздобув сво?м бусленятам вечерю.
   Вже почувався свiжий подих Днiпра, його бiлих  вод,  що  перекипiли  на
порогах, далi вони течуть вiльно й тихо, розливаються по рiчкових запливах
i рукавах, миють шовковi трави й очерети. Вода - як сльоза: вертаючись  iз
далеких походiв, козаки п'ють ?? пригорщами, хмiлiють, змивають з чола i з
пам'ятi все лихе, наповнюються новою снагою.
   Сiрко й далi сидiв незрушно, але тепер Мiюський  гаразд  бачив,  що  то
зовсiм не байдужiсть, його обличя одмiнилося, стало тонше, чутливiше. Ледь
розширились нiздрi прямого, з невеликою  горбинкою  носа,  крiзь  бронзову
засмагу на щоках проступили рум'янцi,  очi  стали  гострiшi.  Певно,  вони
схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск  води.  Проте  Мiюський  не  мiг
розгадати, чи отаман дивиться тiльки на плавнi, чи крiзь них ще  на  щось.
Зненацька Сiрко ворухнувся, склав трубочкою губи, i  з  них  злетiв  тихий
переливчатий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет  аж  загудiв  -
вiдгукнулися десятки голосiв, а одна птаха навiть виплила  на  чистоводдя,
та, забачивши човна, шаснула назад. А  Сiрко  вже  свистiв  по-куличиному,
далi проквилив ча?чкою, - його обличчя свiтилося хлоп'ячим завзятттям, очi
сяяли задьористо й радiсно. Вiн ще раз прокричав ча?чкою,  а  тодi  стулив
губи, й над плесом пролунав  грiзний  поклик  кiбця.  Плавнi  шелеснули  i
вмовкли.
   - Го-го-го-го, - засмiявся отаман i чомусь знiяковiв, насунув  на  лоба
шапку, махнув рукою, мовляв, греби, чого став.
   Мiюський налiг на весла.
   Отаман був Мiюському загадкою, котру хотiв розгадати, але не для  того,
щоб покористатись,  а  стати  в  добрiй  пригодi.  Та  й  не  просто  було
покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожцi
люблять Сiрка, як не любили жодного iншого отамана. За  що  люблять?  Адже
норову крутого, не потура? нiкому... Трясе ?х, як чорт суху грушу.  Але  й
собi - також... Безкорисливий i справедливий. Не  зажив  на  сво?му  урядi
жодно?  копiйки.  Ще  й  не  журиться  тим.  Ота  його  крута  дума,   ота
нахмаренiсть - то дума не за себе. Вiн, може, й  радий  би  позбутися  тих
думок,  та  не  може.  Душа  кошового  присохла  струпами,  але  пiд  тi?ю
шкарубкiстю лежала така любов, доброта та щирiсть, що  тому,  хто  до  не?
добувався, вистачало ?? на все життя. I упертостi, i  житт?во?  снаги  там
теж вистача?.
   Мiюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав  його
царським посланцям, ще  й  звелiв  до  лiта  внести  за  нього  з  кошово?
скарбницi плату за ?жу в курiнь, а з того, як той  клопотався  за  простих
козакiв, з того, як слухав увечерi, сидячи на призьбi, кобзаря,  як  зараз
щиро, майже дитинно вдивлявся у плавнi.
   Отаман  справдi  любив  плавнi.  Тут  розкошувала  його   душа.   Любив
мандрувати по рiчках, безконечних протоках i ?риках, нiхто краще за  нього
не знав ?х. Здебiльшого мандрував сам, йому подобалося запливати в  зелену
глухомань, вiднаходити новi, ранiше не баченi куточки. Був непосидючий,  в
куренi та канцелярi? нудьгував, намагався якомога швидше вирватася звiдти.
В  отамановiй  головi  завжди  крутилися  всiлякi   химерi?.   Вiн   часто
наштовхувався  на  усталенi  звича?,  якi  хоч  i   поважав,   але   часом
проламувався й крiзь них. Загадував плести велетенськi, котрi б порятували
Сiч од голоду, сiтi, ставити на човнах не по однiй, а по двi щогли, навiть
був вигадав з ковалями човен, на якому  можна  було  потай  пiдпливати  до
ланцюгiв, якими турки перегороджували Днiпро, й розклепувати ?х. Той човен
робили з двох, покладених один на одного, мiцно припасованих i засмолених,
знизу чiпляли мiшки  з  пiском,  човен  весь  ховався  пiд  водою,  зверху
стримiло тiльки жлукто, в яке  виглядав  дозорець.  От  тiльки  гребти  на
такому човнi було важко.
   Човни на два стерна - теж його придумка, проте не  теперiшня  -  давня.
Скiльки тих справ переробив  за  вiк!  Скiльки  сiч  перейшов!  Клопотався
запорозькими справами, а життя, всi його  радощi  i  присмаки  залишав  на
потiм. I ось воно проминуло, як ота бiла квiтка в  потiчку.  Проминуло  не
почавшись? Зберуться увечерi в куренi козаки, й почнуть деякi вихвалятися,
скiльки зачерпнули жменями зерен iз золотого засiву життя, майне i йому  в
головi чорна думка, але й щезне одразу. Хiба в тому суть твого,  чоловiче,
буття? Хiба його можна вимiряти цеберками медiв, якi спив, казанами  кашi,
м'якими пуховиками i пухкими молодицями? Не понесемо на той свiт iз  собою
медiв i не поволочимо пуховикiв. Правду каже i?ромонах  -  щастя  в  тобi.
Воно в божiй красi, в оцих плавнях, високому небi, гострому помаху  шаблi,
в голубiй ясi перемоги. В думцi про  те,  що  прожив  чесно,  звершив  для
товариства, для рiдного краю все, що мiг.
   А хiба звершив усе? Хiба на таке  сподiвався?  Але  цур  йому.  Тим  ще
матиме час каратися. Новий клопiт сушить  голову.  Отамана  непоко?ло,  чи
скiнчили  теслi  роботу,  думка  про  те  перебила  всi  iншi,  вiн   став
нетерпеливитись, Мiюський завважив це й погнав дубiвку швидше.  Широкою  й
глибокою протокою увiйшли в озеро, з другого  кiнця  якого  бiлiв  широкий
доплив. Понад лiвим кра?м  озера  стiною  стояв  очерет,  а  понад  правим
тягнувся високий, сухий острiв. Вподовж усього острова стояли прип'ятi  до
вкопаних у землю колод човни - прудкi  стерни  й  ще  бiльшi,  з  крутими,
вигнутими боками та  невисокими  щоглами  -  думбаси.  ?х  було  багато  й
здебiльшого новi - бiлiли свiжоструганим деревом та  поблискували  смолою.
Мiюський почав рахувати, та збився на третьому  десятку.  З  того  боку  в
озеро саме заходив один такий човен - опачини дружно лягали на  воду,  вiн
плив швидко, та враз всi опачиыи, що були по лiвому боцi, впали в воду,  а
тi, що з правого, зависли у повiтрi - човен крутнувся на  мiсцi  й  кормою
посунув до очерету. Запорожцi  опробовували  човен  на  хiд.  Коли  думбас
пiдiйшов ближче, Мiюський налiчив на ньому  двадцять  чотири  веслярi.  На
думбасi сидiло два керманичi - на гузi та на провi, той,  що  на  гузi,  -
головний, вiн кермував деменом, а той, що на  провi,  -  довгим  загрiбним
веслом. Запорожцi на думбасi помiтили отамана, вирiшили привiтати  його  -
розiгнали човен, пройшли, пiднявши вгору весла, повз маленьку  дубiвку,  й
вона загойдалася на високiй хвилi.
   А на березi теж юрмилися запорожцi, здебiльшого голi до пояса, обкуренi
димом, замазюканi в смолу, й лунав  стукiт  сокир  та  довбешок,  дзвенiло
залiзо, й трiщало дерево.
   Мiюський знайшов щiлину мiж двох стернiв i спрямував дубiвку до причалу
- високо? лiсяно? запрути у водi, на яку од берега  були  покладенi  важкi
липовi верхняки.
   Отаман вiтався з майстровими та гребцями, щось розпитував,  а  Мiюський
пiшов берегом. Повсюди горами бiлiли трiски, валялися важкi дубовi  бруси,
необтесанi й необкорованi  колоди,  теслицi,  чорнiли  якiсь  рогачики  та
важкi, обплетенi лозою "кобили". Од них до води падали гiнкi сосни - тут i
там лежали потертi, мовби погризенi зубами, сосновi  кругляки  та  всiляке
дрюччя. Либонь, на тих "кобилах" i майстрували човни. В  самому  кiнцi  на
передостаннiй iз них ще стояв недобудований думбас,  його,  мабуть,  i  не
збиралися добудовувати - не видно було нi  загнаних  у  дерево  сокир,  нi
свiжих дощок - либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити
на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули.
   Донського отаманця змагала цiкавiсть, - сам майстрував на Мiюсi  човни,
тiльки меншi, - залiз на думбас,  обдивлявся.  Малий,  легкий,  стрибав  з
ребра на ребро, як бiлка. Помостiв на кормi та носi не було, й добре видко
все черево корабля: важке, суцiльне, з липи дно, нижнi облавки  з  дубових
дощок, верхнi - iз соснових, i дубовi ребра,  й  дубовий  брус  -  з  двох
деревин, скрiплених  посерединi,  бiля  щогли.  Пахло  свiжими  стружками,
смолою, гiрким людським потом.  Мiюський  лазив  довго:  довидивлявся,  як
щитовано дошки, куди вправлено кочетки,  намагався  вiдгадати,  що  то  за
залiзнi гаки вподовж бортiв, бо  розпитати  не  було  кого.  Всi  корабели
зiбралися по той  бiк  причалу  довкола  отамана  бiля  купи  велетенських
кiтвиць, якi стояли стiйма. Там точилася якась розмова, вельми голосна  i,
як видалося Мiюському, гаряча. Гомiн наростав з хвилi на хвилю, й  злiтали
важкi, мов удари келепа, окрики,  вже  й  отаман  вимахував  правицею,  як
шаблею, й це занепоко?ло Мiюського. "Що воно може бути? - подумав. -  Адже
то не мирна балачка",
   Набачився на Дону й на Сiчi отаких кгвалтових кругiв, де розривають  на
грудях кунтушi, де в помiч слову стають кулаки, а то й  шаблi  та  сокири.
Мiюський пiшов до гурту, котрий фурiював, - там зiбралося кiлька  сот  пар
личакiв та чобiт i тепер важко  тупотiли,  перемiшували  iз  землею  давно
витолочену  траву.  Одначе  вар'ювали  не  всi   запорожцi,   чимало   ?х,
здебiльшого тi, що стояли за спиною в отамана, дивилися в  землю,  декотрi
тихенько вiдходили до човнiв, поралися бiля  них.  Колотилися  здебiльшого
майстровики, нетяги, голоколiнчики, тi, хто став до працi за плату, хто не
йшов у похiд. Не всiм вистачало на човнах мiсця, не  всi  й  волiли  нести
сво? голови пiд кулi.
   Мiюський давно збагнув, що й на Сiчi, як i скрiзь,  хоч  тут  i  бiльше
волi, бiда бiду доганя?. Тому, в  кого  десять  пар  волiв,  сюди  втiкати
нiчого, вiн не покине сво? десятини, оратиме до сьомого поту, адже  втiка?
безземельна сiрома, всiлякий ремiсничий люд, що розорився. Але ?дуть  сюди
й броварники, крамарi - ставлять ятки  над  Чортомликом,  часом  оббирають
козакiв до нитки, на тому багатiють. Чимало скипа?ться  всiляких  веремiй,
заколотiв, але тако?, як  оце,  колотнечi  Мiюський  ще  не  бачив,  стояв
спантеличений i приголомшений. Й не тому, що боявся, - задьористий вдачею,
першим кидався на чужi кулаки, туди, де пила мед весела вiдвага,  але  тут
злиднi пили сирiвець, i те було сумно.
   - Плати, отамане, як обiцяв,  -  гукнув  через  голови  Явдоким  Верша,
довговидий, чубатий запорожець. - Бо ж не випустимо звiдси.
   Сiрко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати  сiчовикiв
поглядом.
   - Я не кую грошi. Вiйськова Скарбниця порожня.
   - За що ж годували отут комарiв? За що хекали сокирами од зорi до зорi!
За тво? ласкаве "дякую"? Але ним ми не прокормимось, - юртували козаки.
   - Повернемося з походу - сплатимо сповна.
   - А як не повернетесь? - вигукнув Верша. Сiрко, либонь, тiльки й  чекав
на тi слова. Очi йому спалахнули, лiва брова круто зломилася, й вiн пiрвав
козака за сорочку.
   - То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти
погрожу?ш порубати менi  думбаси  та  стерни?  А  тодi  прийдуть  турки  й
порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу ?? я.
   Вiн одiпхнув од себе  невдатного  запорожця,  хотiв  пройти  далi,  але
сiчовики не розступалися. Вони трохи притихли, але гули, як школярi,  коли
хочуть явити непослух дячковi. Й тодi Сiрко, зметикувавши, що  так  просто
йому не викрутитись, метнув зором по  натовпi  й,  нашиливши  оком  одного
горлопана, котрого сливе знав, ступив до нього.
   - Не ма?те встиду... Вiда?те самi, куди важимося. За море,  в  грабськi
землi, до турецько? столицi. Ось ти, Феодосiю, пiдеш на першого  стерна  -
розривати ланцюги пiд Кизикерменом? Йди, там мiсця стане. Й  на  розвiдних
човнах теж!
   Козак лупав бiлими, майже безбарвними повiками. Знав, бiдолаха,  що  то
таке - рвати ланцюги, котрими перегороджено Днiпро. Там кожен сажень  води
пiд прицiлом гармати, турки стрiляють наослiп й  разять  геть-чисто  всiх.
Рiдко коли вда?ться розклепати ланцюги й цiлими прослизнути далi.
   - Чого лупа?ш вирлами? - не давав сiчовиковi отямитись отаман. - Язик у
тебе гострий, як шабля, а шабля - як язик.  Чи  тут  усi  такi?  Гей,  хто
охочий на першого стерна, одходьте до того дуба...
   Поки  запорожцi,  обамбуренi,  приголомшенi  словами  кошового,   м'яли
ханьки, Сiрко пiшов просто на Явдокима Вершу,  й  той  вiдступив,  за  ним
розступилась решта. Але затятий запорожець враз звинувся, схопив  рушницю,
яка стояла тут же, бiля дерева, й звiв курок.
   - Не пiдходь, отамане, не пiдходь! - закричав несамовито, i бiлки  його
очей виверталися, й було видно, що ладний на все. - Уб'ю!
   - Убивай, убивай, гаде, - скипiв i собi Сiрко й пiшов просто на  Вершу,
на чорну цiвку рушницi, що ледь погойдувалась у руках козака.
   - Не пiдходь, уб'ю! - ще раз закричав Верша й  якось  дивно  верескнув,
вiдскочив убiк, в очерет. Сам ховався в зелених  хащах,  звiдтам  стримiло
тiльки довге коване дуло.
   - Не дурiй, Явдокиме, - суворо, але вже трохи спокiйнiше сказав  Сiрко.
- Ну ж бо, не дурiй. Я не боюся твого стрiлу, ось  мо?  серце.  Але  ж  за
тиждень похiд. I хто поведе  козакiв,  ти?  Отакий  дурний  i  варйований?
Отож-бо виходь.
   А що Верша не виходив, вiн гримнув:
   - Виходь. Бо ти, боягузе, стрельнути забо?шся, а я як  стрельну,  то  й
iскри з тво?х очей посиплються. - I вiн просто за  дуло  рушницi  потягнув
Вершу з очерету. Дуло гойдалося навпроти Сiркових грудей. Явдоким тремтiв,
наче в пропасницi, i покiрно йшов за кошовим. Сiрко виволiк його на берег,
Явдокимовi руки розтулилися самi, й вiн випустив рушницю.  Сiрко  поставив
?? до дерева.
   Всi знiчено мовчали.
   - Отож воно й ?... - мовив отаман скорiше сумно, нiж переможно.  Допiру
в його очах трiпотiло щось схоже до кпину, але, прогiрклий наскрiзь,  кпин
згас, й одразу згас запал  боротьби,  натомiсть  у  душу  напливли  сором,
досада i злiсть - уже хтозна на кого.
   У похмурiй мовчанцi, в  супроводi  одного  лише  цехмiстра  корабельних
майстрiв Сiрко  простував  уподовж  берега.  Вiн  недовго  оглядав  човни,
наказав веслярам переганяти ?х до Сiчi. По  тому  сидiв  на  березi,  бiля
само? води, обхопивши руками колiна. Гнiв одлетiв, лишилися досада й  сум.
Не раз йому доводилося ставати супроти козакiв, навiть  завертати  ?х  пiд
час втечi на бойове поле, погрожувати смертю, одначе  й  тодi  почував  за
собою правду. Вiн не боявся людського тлуму, не  боявся  лихих  слiв,  але
боявся  неправди.  А  зараз  зачерпнув  ??  ковшем  з  чорного  казана.  Й
пригадалося йому, як три роки тому майстрував з козаками морськi човни. То
було не майстрування, а добра музика. Вганялися один за одним в роботi,  а
по тому закручували веселi грища, й полохали  птаство  дружним  спiвом,  i
пили оковиту, й реготiлися донесхочу. Сокири тяли, як тулумбаси, а  пилки,
як скрипки.  Й  забандюрилася  тодi  Сiрковi  химерiя  -  збудувати  човен
потайний, щоб плавав вiн пiд водою, а над водою  стримiло  тiльки  жлукто,
крiзь яке спостерiгав би дозорець. Над тим довго потiшалися,  реготали,  а
далi пiшло  на  суперечку,  молодi  козаки  звалили  два  дуби,  обтесали,
приладнали один на другий, приправили дубове жлукто-лаз. А  щоб  човен  не
виринав, знизу прив'язали  мiшки  з  пiском.  Весла  вставили  в  дiрки  й
запакували щiлини змащеним жиром клоччям. Човен спустили  на  озеро,  туди
сiли козаки... Вiн перекинувся донизу жлуктом за  другою  спробою.  Козаки
над силу витягли дубове доробало, обрiзавши косою мiшки з  пiском.  Одначе
тодi нiхто не сердився, не  поклав  осуги  на  отамана.  А  його  придумка
пiзнiше сповнилася по-iншому. Вони просто перекидали човна й  притоплювали
його грузилами. Дихаючи тим повiтрям, що в човнi, йшли по груди у водi.  А
потiм враз виринали перед носом туркiв. Так  розклепували  ланцюги,  якими
погани перетинали  Днiпро  бiля  Кизикермена,  так  знiмали  сторожу  бiля
фортець понад рiчками.
   Хтось сiв у травi поруч Сiрка. Отаман скосив очi. То був  Верша.  Козак
помонявся трохи й дiстав кисет. Вдався до  звичайного  козацького  способу
примирення, тiльки вельми незугарне й  на?вно  погойдував  кисетом  козак.
Сiрко трохи поморив Вершу, а тодi набив люльку з його кисета. Клацнуло  по
кременю кругле, iз завивинами кресало.  Солодко  зачадiв  трут.  Посидiли,
покурили, пiдвелися.
   - Брате мiй, брате, - мовив Сiрко - чи ж  моя  вина,  що  нема?  в  нас
талану?
   Помахом  руки  Сiрко  пiдкликав  Мiюського,  той  пiдiгнав  дубiвку  до
крайнього, не викiнченого думбаса, й там отаман ступив у не?.
   Вiн сидiв як хмара. Не дивився на сiчовикiв, що,  злi  й  присоромленi,
мовчки стояли на березi, не дивився й на Мiюського. Дубiвка швидко йшла по
рiчцi, лишаючи за собою пiнявий слiд. Отаман мовчав. А тодi вийняв люльку,
постукав нею об нiс човна, почав натоптувати тютюном.
   - Добре тому чортовi в дудку грати, сидячи в очеретi, - мовив чи то  до
Мiюськго, чи сам до себе i покошлав брову. - Одну злама? - другу вирiже.
   Мiюський нiчого не збагнув, а Сiрко не розтовкмачував. Показував,  куди
правувати, розцмакував люльку. Вони верталися кружним шляхом - по  великих
рiчках, течiя тут була млява, й Мiюський швидко гнав дубiвку.
   Сiрко сидiв нахмарений, Мiюському видалося, що отаман  одразу  постарiв
лiт на десять. Допiру перед корабелами стояв палкий  та  дужий  козак,  що
йому руки грали м'язами, очi жахтiли рiшучiстю, а зараз плечi зсутулились,
зiр пригас, глибше прокреслились риски на чолi та  щоках.  Перед  Мiюським
сидiв сливе старий чоловiк, згноблений життям, обкладений клопотами.  Йому
аж шкода стало отамана.
   - З лиха, мабуть, вони... - наважився обiзватись.
   - Лiпше було б, якби  iз  розкошiв,  -  зiтхнув  кошовий.  I  зажурився
насправжки, знав-бо гаразд:  найбiльший  його  статок  на  цьому  свiтi  -
справедливiсть. I знав також: не богом вона дана, не в колисцi наспiвана -
пильнував того людського закону давно. Жити правдою, не  покривити  душею,
що б тобi не загрожувало i якi б ваби перед тобою не поставали.  Зда?ться,
просто - ох не просто. Iнодi душа аж стена?ться, так хочеться ?й пiрнути в
якусь щiлинку. Бодай на мить. Надто в дрiбному. "Це ж для тебе, для  тебе,
- нашiпту? вона. - Для тво?х гараздiв. Забудь про все. Спочинь".
   I доводиться проганяти ту ману. Весь вiк проганяти.  I  ось  щойно  вiн
переступив той невидимий пружок. То вiн гримав не на Вершу,  а  на  власну
совiсть.
   Трохи розхмарився, коли зустрiли рибалок. Тi  саме  тягли  невiд,  дво?
йшло попiд берегом, по груди у водi, тро? вели друге крило невода  човном:
дво? гребли, один тримав сiть. Там же, на березi, й солили рибу  саламуром
iз липового цебра, складали в низенькi, широкi дубовi бочки.
   Мiюський  бачив,  як  у  крило  бiля  берега  зблиснула  бiлим  животом
величезна  рибина,  як  похитнулися  рибалки,  котрi  брели  у  водi,   як
затремтiла сiть. Либонь, те бачив i отаман,  бо  подав  знак.  Рибалки  на
човнi щосили запрацювали веслами, однак вiн  ледве  посувався,  Сiрковi  й
Мiюському довелося чекати довго. Всiх чекало розчарування - в матнi тiпали
хвостами золотавi лящi, великi, як вагани, трiпотiло всiляке  iнше  риб'я,
зiпало ротами кiлька щук, одна - двохаршинна, а тi?? рибини -  бiлуги  чи,
може, севрюги - не було, встигла втекти.
   - Тепер  вона  вам  знакомита  -  впiзна?те,  -  спробував  пожартувати
Мiюський. - Взяток i без не? чималенький.
   - З таким взятком заробимо на волоки до постолiв,  -  сказав  маленький
одноокий дiдок, цiляючи важким товкачем по  головi  найбiльшу  щуку.  Вода
йому збiгала з мокро? одежi, дiдок вибивав халяндри.
   Мiюський втямив: у тутешнiх рибалок тi ж клопоти, що й у них  на  Дону:
сiль пожира? увесь зарiбок. А ще ж, мабуть, треба заплатити  за  мережу  i
десятинне в кошову скарбницю... "Недарма кажуть: добре там, де нас нема?".
   - Чи? човен i мережа? - запитав Сiрко.
   - Гуковi, - похмуро кинув рудобровий, коротконогий  дядько,  викручуючи
штани.
   "До лиха спритний канцелярист цей Гук, - подумав Сiрко. - Швидко  зiб'?
статок. А з вигляду - баляндрас, ферт".
   Сiрко з Мiюським повернулися, коли сонце вже скотилося за далекi  горби
по той бiк долини. В сiрому небi густо в'южило вороння, летiло на  острови
на ночiвлю. Всi птахи вмовкли, з  гущавини  долiтала  тiльки  меланхолiйна
пiсня дрозда.
   Човна прип'яли на Скарбнiй., навпроти прорубаних у палiсадi хвiрток  од
нижнiх куренiв. Сiч ще гуляла, толочила гомоном вечiр, сюди, до рiчки, той
гомiн  спадав  приглушеними  сплесками.  Кошовий  зняв  з  голови   важку,
оторочену по низу кабаргою шапку, подав Мiюському.
   - На. Заслужив. Гарно провiз. Наче графа.
   - Дорогувата плата, - зам'явся Мiюський.
   - Нiчого. Носи на здоров'я. У мене ? iнша.
   Шапка була гарна, але великувата. "Пiдкладу вербового  прутика,  вимощу
вовною",подумав Мiюський. Вiн подякував i пiшов. Ступав легко,  здавалося,
йшов не по пiску,  а  по  мощенiй  колодами  вулицi.  У  хвiртцi  на  мить
затримався, поправив на головi шапку, зник. Сiрковi чомусь  здалося,  нiби
Мiюський хотiв вернутися й щось  сказати,  та  передумав.  А  що  вiн  мiг
сказати? Ще раз попроситися в похiд? Одначе, хоч  отаман  йому  нiчого  не
обiцяв, обо? знали, що на  думбаса  Сiрко  його  вiзьме.  Отаман  розумiв:
рiшенець його не простий i може завдати немало клопоту. Адже  в  боярських
грамотах Мiюський записаний "вором", приказнi люди вимагали видати його, а
вiн натомiсть впису? його в запорожцi. Допiру Мiюський був просто  зайшлим
чоловiком, а тепер ста? козаком Вiйська  Запорозького.  Бажання  Мiюського
отамановi зрозумiле: вiн врештi хоче прибитися  до  твердого  берега,  хоч
воднораз, як i сам кошовий, не бажа? розголошувати те. Й сподiва?ться,  що
залишиться  невпiзнаний.  Недарма  зголив  бороду  й   голову,   залишивши
оселедця. Його й справдi  нелегко  впiзнати.  Сiрковi  Мiюський  подобався
прямотою, нелукавством, хоробрiстю та розумом. Проте вiн  ще  не  вирiшив,
куди вписати колишнього донського прибульця. По вiд'?здi Лаврiна отаман ще
й досi не мав джури. Щоправда, Мiюський не пiдходив  на  джуру  не  тiльки
вiком, а й через те, що не випадало йому вертiтися перед  очима  за?жджого
люду. Краще нехай iде в курiнь або в зимiвник.
   Мимовiльна згадка про Лаврiна ще дужче засмутила отамана. Вiн уже знав,
що Лаврiн не по?хав до дядька - про  те  доповiв  посланець  з  Тавинсько?
чати, а куди подiвся, не мiг допитатись нi в кого. Найпевнiше - пристав до
козакiв Сави й залишився в Ладижинi. Там  зараз  --  пекло.  Шкодував,  що
вiдпустив джуру. Тепер бачив, що в поспiшливiм i раптовiм вiд'?здi Лаврiна
щось крилося. Лаврiн останнiм часом був якийсь  метушливий.  Щось  Сiрковi
натякав про Лаврiна й невисокий, чорнявий козак з  Медведiвського  куреня,
якого не раз бачив з Лаврiном. Того вечора вiн приходив до  Перехреста  й,
не заставши, - отаман послав  Лаврiна  дубом  на  острiв,  -  присiв  бiля
кошового на призьбi. I все ходив  словесними  околясами  довкола  Лаврiна,
котрому "пороблено, тiльки не на зле, а  на  добре,  а  може,  й  на  зле,
пороблено чарами, од яких нема одвороту", все ждав, що  отаман  кине  йому
кладку, а вiн перебiжить по нiй. Отаман знав таких людей, якi  мимовiльно,
а може, й не мимовiльно поспiшають звiльнити душу од та?мниць, котрi ?м  -
немов зайвий тягар, хоч, може, той тягар напросилися нести самi. ?м легша?
од того, вони нiби прислуговуються тому, кому переповiдають чужу та?мницю.
Не любив того отаман i прогнав козака. А тепер  шкодував.  Принаймнi  знав
би, де джура й що з ним. Шукав того козака в Медведiвському куренi, але не
знайшов, вiн теж щез. Може, по?хав з Лаврiном?
   Отаман почувався самотнiм. Серед тисяч людей - тiльки погукай  -  кожен
охоче прийде викурити з кошовим  люльку.  ?  серед  них  i  скоробрехи,  й
хитробрехи, а ? й поважнi, такi, що побували за  морями  та  океанами,  на
горах i в долах, а може, i в самому пеклi, ?х  цiкаво  послухати,  з  ними
цiкаво погомонiти. Й однак жоден з них не  годен  замiнити  йому  Лаврiна.
Щирий i допитливий, як дитина, джура не раз  змушував  i  кошового  лазити
п'ятiрнею до потилицi в пошуках нехибно? думки, пояснення  вчинку,  якого,
здавалося б, i пояснювати не треба. Дивлячись на нього, переповiдаючи йому
сво? крутi гори, по-iншому бачив ?х сам, й здавалися вони йому  не  такими
осоружними та крутими. Вiн немовби розпочинав з ним  друге  життя.  Одначе
якими дорогами не ходили вдвох, Сiрко рiдко коли завертав на ту,  що  вела
до рiдно?  Мерефи,  власно?  молодостi,  залицяння,  одруження,  родинного
життя. Й не через те, що на Запорожжi те не дуже шанувалося. Просто  жалiв
Лаврiнове сирiтство. Гартував з нього во?на, бо рiдному кра?вi потрiбнi не
тiльки хлiбороби, але й во?ни. А тепер часто думав, що саме в тому не  мав
правди. Чи ж то вищий смисл, що вони боронитимуть Укра?ну  тiльки  звiдси,
iз Запорогiв, а не повсюдно, не з кожного кутика ??. З  Мерефи,  Ладижина,
Нiжина. I не тiльки вони, а й  дiти,  внуки,  правнуки  ?хнi.  Ось  де  та
причина, що ?хня земля увесь вiк не може захиститися од ворога.  Ця  думка
спала отамановi зовсiм недавно, не да? йому жити.  Йому  ??  вистачить  на
весь вiк, що лишився.
   Але зараз отаман клопотався iншим.
   Чому не наблизив Лаврiна до свого серця  настiльки,  аби  той  одкрився
йому у всьому? I в останньому сво?му замiрi. Хоч який може  бути  замiр  у
Лаврiна, парубiйка, котрий, опрiч цеберки  з  водою,  сирна  в  куренi  та
канцелярсько?  призьби,  не  знав  нiчого?  Яку  мiг  мати  та?ну?  Й   що
несосвiтеннiшими видавалися йому  такi  запитання,  то  бiльше  турбувався
Лаврiновою долею. I знову думав про те, що вельми схожий  Лаврiн  на  його
молодшого сина, на Романа. Часом дивився на Лаврiна, а бачив Романа: та  ж
довiрлива яснiсть очей, таке ж гордовите чоло, та  ж  вiдкритiсть  душi  й
готовнiсть прислужитися товариству. Сiрко не тiльки  не  натiшився  сином,
вiн жодного разу не прихилив його голову  до  сво?х  грудей,  адже  був  i
другий син i було щось iнше, бiльше, в iм'я чого вважав, не мав  права  на
нiжнiсть. На не? мало право серце, це вiн зрозумiв потiм, вже коли  Романа
не стало. I ось тепер все оживало  в  Лаврiновi.  Оживало,  й  тривожилася
душа, бо пам'ятав: в любовi до Романа було  i  якесь  гiрке  передбачення.
Йому щось мовби пiдказувало, що син буде з ним недовго. Це саме  вiдчуття,
ця сама сива пасмуга лежала на душi, коли нещодавно  дивився  на  Лаврiна.
Вiн вiдхрещувався од не?, намагався не вiрити сво?м передчуттям i  не  мiг
одкараскатися. Вiн тодi думав ще й про те; що всi вони  стоять  на  такому
прузi, на такiм житт?вiм валу, де можуть погинути щомитi, через те в  його
голову завiюються такi думки, а серце йому пiдказувало - не про  всiх  так
боляче i так вiщо дума?. I тепер вiн не тiльки нудьгував за Лаврiном, я  й
страждав.
   Спогадав джуру, й не хотiлося нiкуди йти. Його нiби виштовхувало щось з
гомону, крикiв, подзвону чарок. Не цурався зовсiм чарки, - його  срiбного,
з позолотою келишка, сiм лiт  тому  придбаного  у  Козловi,  не  заснувало
павутиння: часом запече пiд серцем, запала? вогонь у грудях  -  сама  рука
потягнеться  до  нього,  -  просто  хотiлося  тишi,  хотiлося  на   самотi
попрощатися з тим, чого не треба виносити на люди, що приросло до серця. Й
треба ще раз перебрести думкою рiчки, якi потiм долати  човнами.  Сiчовики
п'ють, хто гiрко, хто солодко, i для кожного з них визначенi  днi  походу,
мовби  вже  кимось  примiрянi,  обмисленi.  Вiн   знав,   чому   запорожцi
почуваються так, та iнакше й не могло бути - на те й отаман,  щоб  мислити
за всiх. А в його головi думки вибухають, як пороховi мiни: й те не так, i
те треба перемiнити. Вислати дозори берегом  чи  водою?  Йти  човнам  усiм
разом чи роздiлитися на кiлька партiй?
   Промайнув кажан, як чорна думка, сховався  в  тiнi  башти.  Нiч  стояла
тепла, ясна, небо нiби засiяне золотими вухналями, понад Днiприщем  сивiли
верби, з-за яких сходив мiсяць.  Мiсячна  дорiжка  прослалася  в  турецьку
сторону. Старi  сiчовики  кажуть,  що  опiвночi,  коли  всi  сплять,  тi?ю
дорiжкою ходить чорт. Од крам-базару долiтало ледь чутне  дудонiння  -  то
б'? в барабан запорожець Вус. Вiн гвалту?  тишу  денно  i  нощно,  барабан
замовка? тiльки тодi, коли навiжений Вус спить.  По  той  бiк  Скарбно?  й
понад Чортомлнком верби  зводились,  як  чорнi  кучугури.  Там  заливалися
солов'?. Водилося ?х у зелених прибережних нетрях гибiль.
   Сiрко пройшов лiворуч - за крайньою хвiрткою пiд палiсадом лежала  купа
колод, привезених, щоб лагодити причал, там можна було присiсти, але почув
приглушений гомiн, зупинився. Запорожцi  прийшли  послухати  солов'?в.  То
були здебiльшого лiтнi люди, упокоренi долi й боговi. А  солов'?  спiвали.
Ох i  витинали  вони  се?  ночi!  Вже  й  весна  минула,  а  вони  все  не
вгамовуються.
   "Тихо-цить, тихо-цить", - розпочинав один i одразу ж швидко-швидко,  аж
ледве  можна  було  вловити   паузи:   "фiть-фiть-фiть",   а   тодi   нiби
оддалеки-далеки: "Тьох. Тьох. Тьох".
   Другий, дзвiнкий, високоголосий, мовби у тонкi  тривожнi  литаври  бив:
"тьох-тьох-тьох-дiнь, тьох-дiнь", а десь поряд обзивався третiй -  млосно,
рознiжено: "тi-ох, тi-ох, тi-ох".
   "Тiур,  тiур,  тiур  -  лясь-лясь-лясь",  -  намагався  перекричати  ?х
молодий, запальний, недосвiдчений.
   - Твiй - зовсiм наче бурсак-п'яничка, - сказав козак, i Сiрко по голосу
впiзнав, що то Загубиколесо.
   - Зате голосний, - заперечив хтось, а хто - отаман розпiзнати не  змiг.
- А твiй - як проханий панич...
   - Зате ж ну тобi цехмiстр. За всiх умi?. А "дячок" i оцих  трьох  колiн
не вхопив: i козак  швидко  засвистiв.  Загубиколесо  вмiв  передражнювати
"чужих"  солов'?в,  та  так  вдало,  що  тi,  спантеличенi  чи   ображенi,
замовкали. Коли ж усi спiви зливалися водне - в трiск i  свист,  ляскiт  i
дзенькiт й починало наморочитись у головi, Загубиколесо  спиняв  ?х  лютим
розбiйним посвистом. Солов'? вщухали, а затим розпочинали  знову.  Вступав
завжди отой молодий, ляскiтливий. Обманювався  сво?м  спiвом,  гадав,  вiн
при?мний солов'?хам. Будив ?х  од  солодко?  дрiмоти,  дратував.  Й  тодi,
обурений, встиджений за весь солов'?ний рiд, вступав  старий,  досвiдчений
спiвак: "йох-йох-йох - фюiть-фюiть, сюрр, тiнь-тiнь-тiнь".
   По ньому настроювались на спiв iншi.
   Сiрко подумав, що це слухають  солов'?в  тi,  хто  не  дослухав  ?х  за
молодостi. Або й зовсiм нiколи не чули того спiву. Хiба чу?  коли  солов'я
наймит - загнаний у борозну хлоп, захвойданий у росах чабан? Солов'? -  то
кохання. Чимало запорожцiв його не знали. Отако й звiковували - не  паленi
солодкою пристрастю, не обцiлованi, не милованi. Лихо прогнало з  дому,  а
тут уже нiкому було пробудити серця. I все ж Сiрко, бувши коханим колись i
сам палко кохаючи, дивував тому. Безглуздим видавалося, що  те  незапалене
паливо так i залишилось  й  згорить  уже  в  могилi.  Може,  через  те  на
запорозькому кладовищi цвiтуть такi буйнi червонi маки? Ту та?ну знав лише
бог. Козаки про кохання говорити не любили.  Рiдко  вдавалося  й  кошовому
добутися пiд броню безжурностi та кпину. На все  життя  запам'яталося,  як
страшно водив у снi рукою по бiлявих  дитячих  голiвках  старий  нешлюбний
козак Суд, як пестив сво?х дiтей, котрих нiколи не мав. Вiн так  i  помер,
не почувши слова "тату". Самi козаки знали одну матiр -  вiтчизну  i  одну
колиску - струганi  на  островi  думбаси  та  стерни,  яких  ще  називають
чайками. Й то неправда, що всi вони - женоненависники, потурмаки.  Сняться
?м весною голубi сни, сняться бiлi  руки  та  високi  перса,  бува?,  жага
доводить козака до сказу, й кида? вiн Сiч, товариство та  йде  в  слободу,
хоч i зна?, що чека? там на нього сириця, кийове карання й  вiчна  неволя.
Може, й Лаврiновi приснився голубий сон? - зненацька подумав отаман.
   Гарно спiвали солов'?. Мабуть, нiде  не  було  таких  спiвакiв,  як  на
Запорожжi. Тут дзвенiли шаблi, тут гуляла воля, i все те перейняли в  сво?
хорали мастакуватi птахи.
   Аби не заважати козакам. Сiрко не пiшов до них, сiв  просто  на  ще  не
вичахлий пiсок. Срiбно зблискувала проти мiсяця вода, вона  була  м'яка  i
тепла - це вiдчувалося на вiдстанi. Рiчки текли вспак,  несли  сво?  темнi
води повiльно й тихо, мiсяць купався у водi, вечiр був м'який i  лагiдний.
Такий, як i вчора. Всi вечори iншi, хоч i здаються однаковими;  просто  ми
однаковi у тих вечорах. Схилився на лiкоть, розпростав ноги -  вiдпочивав.
Йому болiв лiвий бiк, болiв давно, часом затерпав так, що не вiдчував його
зовсiм. Дивився, як сходить за Днiпром мiсяць, слухав  солов'?в  чи  й  не
слухав, бо думки пiшли кудись, як пiхота на приступ. Спочатку вернулися до
того, що сталося ниньки на островi. Не мав на майстрових  козакiв  образи,
почувався винуватим сам, хоч i не мiг нiчим зарадити нi ?м, нi собi.
   Й втiк од тих думок до походу. Кого послати наперед та де зупинитися на
першу  ночiвлю?  А  далi  думка  перебiгла:  де  зустрiнуть  туркiв  i  що
робитимуть, скуравши ворога на водi, - попливуть назад чи пiдуть  на  Буг?
Мабуть, пiдуть на Буг. Спалять мости пiд Сороками... Мости  треба  спалити
ще до бою. От коли б  Самойлович  ударив  на  той  час.  Кiш  послав  йому
респонс, в якому розкрива? сво? замiри. А може, замiри коша спiвпадають iз
замiрами  гетьмана?  Може,  через  те  й   одступив   од   Ладижина,   аби
приготуватися  до  велико?  волейно?  потреби?  Одначе  ж...   лишив   пiд
басурманином цiлий край. Лишив мiста i села на поталу вороговi.
   В Ладижинi застряв i Сава. Не вирватися вже запорожцям iз  Ладижина.  I
нема? в Сiрка сили, щоб стати в полi проти турка.  Нема  кого  послати  на
пiдмогу. Та й не можуть запорожцi пiти пiд Ладижиi:, коли по Днiпру  пливе
до Сiчi ворожа ескадра. Спочатку треба зустрiти ??. А тодi зайти  вороговi
в спину.
   Може, й Лаврiн по?хав iз Савою? - знову зрина? думка. Адже ви?жджав  iз
Савиною командою. А в Тавинськiй залозi його не бачили.
   Од згадки про Лаврiна  Сiрковi  мовби  гарячий  струмiнець  пробiг  пiд
серцем. Пiшов хлопець, понiс з собою часточку його. Сiрково?, радостi.  Чи
не останню?
   Погинули рiднi сини, лишилася в  роду  тiльки  бiла  челядь,  й  нiкому
передати шаблю. I шаблю, i самопали, i люльку.  Що  вiн  може  передати  в
спадок дочкам? Хiба що ненависть... Ненависть до  ворогiв  отчого  краю  i
любов до цi?? стражденно? землi. Це ?дине, що може передати ?м...  I  вони
збережуть ?х. Дочки вмiють берегти спадок батькiв. Незгiрш, нiж сини. Якщо
вони справжнi дочки сво?х батькiв. I передадуть у спадок  сво?м  дiтям.  З
чорними бровами й карими очима. Допоки ходитимуть по цiй землi  чорнобровi
й кароокi парубки та дiвчата, нiякими кiньми, нiякими возами не  столочити
?? шовково? трави. Йому запахи волi передав батько. А  батьковi  -  дiд  з
бабою, котрi втекли од пана в степи й осiлися над рiчкою Мжею. Випалили  у
степу бур'ян, викопали землянку, не побоялися нi звiра, нi злого татарина.
Волю вони цiнували дужче, нiж власне життя. Перед вела баба.
   А може, все це облуда? Адже небагато тих чистих трав лишилося в  отчому
кра?. Потоптали,  згодували  чужинцi  сво?ми  кiньми,  розтягли  по  сво?х
стодолах. Може, й вiн дурить себе весь вiк?
   Тодi для чого оця фортеця, отi налаштованi в дорогу думбаси та  стерни?
Для чого весь вiк мiряв веслами Днiпро, кiнськими копитами Дике Поле? Чи?м
велiнням сорок лiт не випускав з рук шаблi? Був пронизаний всiма  вiтрами,
шмаганий дощами, стрiляний - рубаний по всiх сторонах... Що здобув? Склали
голови сини, посивiла од горя ?хня  мати,  в  страховi  за  батька  живуть
дочки. Повiв за собою братiв, зятiв, односельцiв, кликав усiх,  кого  мiг.
Для чого?
   Вже сивi тумани обклали голову, старiсть сто?ть за плечима, як  старець
iз торбою... Боже праведний,  чому  не  любиш  ??,  як  я...  Мою  нещасну
сторону! Чим вона завинила перед тобою? Чи перед  iншими  племенами?  Хiба
люд мiй не робочий, чи мало пролив кровi на сво? поля?! А може, мало? Мало
тобi, рiдне поле, кровi мо?х синiв?. Може, тобi ще треба  мо??  кровi?  То
скажи, як пролити ??, щоб уже довiку було вiльне? Я готовий, боже,  битися
шаблею i з тво?ми апостолами, аби це була остання битва на цьому полi!
   Моя душа хоче супокою, тiло спочинку. Але, мабуть, вона не матиме  його
й на тому свiтi, пориватиметься сюди.
   Сiрко важко похилив, голову. З лiтами ?? все частiше  захмарювало  тими
думками. Вони - мов кулi у зраненому тiлi. Не мiг через них знайти спокою,
тихого життя. Оце: нащо жив, що содiяв, - усе частiше ставало  перед  ним.
Бо ж оддавна розмислював сво? життя не ях споживання пшона i  обшмульгання
кармазинових, у п'ятнадцять лiктiв, шароварiв. Давно, ще  коли  був  живий
Хмiль, заро?лися йому в голову тривожнi думки й уже не  одступалися.  Якби
жив для кармазинiв, мiг наскладати ?х повну клуню, упокорився б,  догоджав
якомусь володаревi, оддав би йому в услугування душу  й  шаблю.  За  такий
удар споконвiку платять дорого! Заморськими  винами,  пампушками  в  меду,
солодкими жiнками. Бери все, оддай нам тiльки солю! I оддають, i сплять  у
пуховиках, i чорнобровi челядницi стелять  постелi.  I  обертають  вiльних
козакiв у наймитiв. I гребуть пiд себе, i багатiють. За  багатство  можуть
продати душу.
   А вiн виступав проти всiх державцiв, проти Самойловича  й  Дорошенка  й
сам згоряв у тiй кип'ячцi. Й через те не мав спокою нiде. Ранiше,  бувало,
поривався  душею  до  бога,  хотiв  i  його  звар'ювати  сво?ми   гарячими
молитвами, запитував, чому це  iншi  народи  можуть  жити  самi  по  собi,
обробляти рiдне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе
розради не мав. Бог жив сво?м промислом i велiв  йому  жити  сво?м.  Сiрко
кидався то в один бiк, то в iнший, шукав правди, та не собi, а  для  всiх.
Наслухався слiв хитрих, облесливих, а ще слiв мовби  й  вiдвертих,  у  якi
вiрив i той, хто ?х зроняв, та воднораз той чолов'яга знав, що однi  слова
- для одних, iншi - для iнших, а часом обдурював i сам себе. Бачив  правду
на годину i правду до крутого моменту, бачив правду подiлену й подрiбнену,
а ?дино? не знайшов. Й стала йому ?диним опертям у життi шабля, вона  одна
давала вiдповiдь певно, лише на не? звiрявся. На не? покладався.  Це  була
важка розрада - не-страхом, що колись випустить ?? з рук, а  тим,  що  нею
можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато  шабель,  i  щоб  рубали
водне. Бо навiть тут, на Сiчi, ? люди пронозливi та хитрi, користолюбивi й
нишковi. Щоправда, ?х небагато.  На  Сiчi  нiкуди  заховатися  й  нема  де
заховати крадене. Все тут на виду. I сакви, i зброя, i Душа.
   Великий, важкий, кований  мiддю  мiсяць,  що  був  сховався  у  вербах,
викотився на небесну оболонь, його жовто-зелене свiтло залляло Сiч, рiчку,
висвiтлило постатi козакiв на колодах. Й одиноку незрушну постать кошового
на березi Скарбно?.
   Отаман не побачив, як зiйшов мiсяць.  Сидiв,  заплющивши  очi,  i  йому
чомусь здалося, що плавнi перед ним лежать чорнi, вигорiлi. Страшне видиво
явилося кошовому. Вогонь, вогонь по  долинi,  i  в  тому  вогнi  метаються
обгорiлi козаки. Болiсний зойк вирвався кошовому з грудей, вiн  здригнувся
й розплющив очi.
   Залитi срiбним мiсячним сяйвом, плавнi спали. Й примовкли солов'?, а  з
далеко? далини линула пiсня:

   Гей, щоб наша червона китайка,
   Гей, гей, червонiла,
   А щоб наша козацька слава,
   Гей, гей, не змарнiла!

   Це спiвали козаки, що лишилися по той бiк протоки вартувати  човни.  ?м
вторили сiчовики, котрi сидiли на колодах:

   Гей, у лузi червона калина,
   Гей, гей, похилилася;
   Чогось наша славна Укра?на,
   Гей, гей, засмутилася.

   Пiсня обпиралася одним крилом на Днiприще, другим на Скарбну,  набирала
сили, линула понад Днiпром.

   * * *

   Рiчки текли вспак, несли сво? темнi води повiльно i тихо.  Й  так  само
вспак текли отамановi думки. Не спалося.
   Пам'ять, неначе червоною прошвою, прошита сiчами,  походами,  смертями,
морськими побо?ськами. Деякi нитки вже  почали  висмикуватися,  iнодi  два
кiнчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок
i серце котилася  його  то  темна,  то  просвiтлена  до  дна  рiка  життя.
Найчастiше плавба починалася од видимих  пристаней  -  перебирав  у  думцi
останнi подробицi  приготування,  раду,  на  якiй  намагалися  передбачити
майбутнi подi?, виповiдалися ймовiрнi i неймовiрнi плани - i тодi вертався
на дум-баси та стерни, на яких проплив, якi вже перетрухли на порох або  ж
згорiли до останньо? лавицi,  вдруге,  втрет?  штурмував  фортецi,  що  ?х
штурмував ранiше  й  здобував  або  не  здобував:  Очакiв,  Козлов,  Кафу,
Перекоп, Дюнкерк... То вже неначе сон. Неначе все те було не з  ним,  а  з
кимось iншим. Буря бiля Гiбралтару, яка трохи не  потопила  ?хнi  кораблi,
бастiони i солонi канали Дюнкерка, щоб добутися до бастiонiв,  перепливали
канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельнiй  дюнi,  в  якiй
похований сотник Атлант з козаками, коротка служба  пiд  командою  маршала
принца Конде i довге голодне стояння в Парижi... Сон чи  не  сон?  Вечiрнi
бесiди з французьким послом  графом  де  Брежi,  лiнькуватим  чепуруном  у
бiлому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем  козаччини  й
набридав Сiрковi розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на
якому бачив кардинала Мазарiнi, а королеви Анни не розгледiв, надто багато
стояло навколо не?  пишно?  двiрнi,  i  жартiвливий  герць  з  королевичем
Людовiком. Шестилiтнiй забiяка з довгим, позакручуваним у кiлечка волоссям
теж прийшов подивитися на козакiв, вимахував манюньою шабелькою, i  козаки
випхнули з гурту Сiрка, яко одного з наймолодших та  найвеселiших  з-помiж
себе, й вiн удавано серйозно став до  герцю,  й  за  третiм  чи  четвертим
побрязком дозволив Людовиковi "вибити" з рук важку домаху, яка  .зблиснула
й вгрузла в землю за кiлька крокiв, i панi? в  схожих  на  пiну  мереживах
заплескали в долоньки - чи то королевичу, чи то козаковi. Сiрко тодi  став
на одне колiно й схилив голову, просячи  в  переможця  пощади.  З  Францi?
привiз срiбну тютюнницю, кiлька лiктiв бiлого  сукна  та  кiлька  десяткiв
французьких слiв. По тому, бувало, в куренi, випозiхуючи довгу осiнню нiч,
сидячи  на  низенькому  стiльчиковi,  кидав  Захарковi,  хлопчаковi,  який
прислуговував лiтнiм козакам: "А  подай-но,  Захарку,  мо?  пiтiтботи",  й
Захарко тягнув од груби величезнi чоботиська, й запорожцi  реготiли.  Або:
"А теперки закуримо пипе", - й  набивав  тютюном  ("табак  а  фром")  свою
носогрiйку. Оце все, що надбав. Всю ж  решту,  кiлька  сот  тисяч  золотих
франкiв,  одержав  король  Владислав,  який  найняв  кардиналовi  Мазарiнi
козакiв для штурму неприступно? фортецi Дюнкерка. Тодi Сiрко мало  про  те
думав. Й нинiшнiй Сiрко диву?ться з того. З  себе  колишнього  й  з  iнших
козакiв, чию кров один всевладний лиходiй продав iншому,  вони  порахували
грошi, порахували власнi вигоди, а козаки з того содомського  походу  собi
жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й  призводило
до подiбно? торговицi ще багато разiв.  Сiрко  й  нинi  не  зна?,  скiльки
франкiв отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже
по тому в нього вистрiлив з-за рогу якийсь iспанець, помщався  козакам  за
невiдпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лiвому Сiрковому плечi
трохи вище серця.
   Гай-гай - то не одна позначка, отримана Сiрком не  на  полi  битви.  Ще
одну вхопив у татарськiй корчмi, чи як там вона назива?ться,  нинi  вже  й
забувся, хоч татарську мову трохи  зна?,  принаймнi  може  порозумiтися  з
татарином без товмача.  Тинявся  по  Кафi,  куди  при?хав  iз  запорозьким
посольством, i занесло його до того шинку. Вiн бачив, що в низенькi  дверi
пiд лiхтарем iз кольоровими скельцями  зайшло  дво?  венетiйських  купцiв,
зайшов i собi. Там справдi була свiтличка, в якiй стояли  столи  й  сидiло
кiлька нiмцiв та полякiв (венетiйцi подiлися невiдь-куди), але саме з  ним
чомусь зав'язали сварку  п'янi  татарськi  матроси,  котрi  бенкетували  в
сусiднiй залi, i йому довелося  одбиватися  ослiнцями,  столами,  залiзною
чаплi?ю, й вже в дверях хтось з матросiв черконув його ножем по ши?.
   Сiрко  й  далi  диву?ться  собi  колишньому,  отакому  безтурботному  й
веселому, а трохи  й  шкоду?  за  тим.  То  був  чудовий  час.  Не  тiльки
безтурботний, безжурний був у ту  пору.  Хотiлося  йому  багато  побачити,
багато зрозумiти, упевнитися, утвердитись в собi самому,  чогось  досягти,
зробити щось поважне й значиме. Тодi води в оцих рiках для нього були  всi
молодi, вони молодi й солодкi тут, на рiках, i старi  та  солонi  в  морi.
Таке й життя людське - спочатку солодке, а потiм солоне. Але сьогоднi  вiн
не хотiв про те думати. От зачепився пам'яттю за герць  з  королевичем,  i
пам'ять перенесла його в зовсiм iнше мiсце, в iнше герцiвне  коло.  I  вже
стояв на герцi,  теж  несправжньому,  навчальному,  з  сином  кальницького
полковника  Куцого  Тимком.  Правував   Сiрко   на   Сiч,   заночував   на
полковницькому хуторi, й Федiр  Куций  попросив  молодого  козака  повчити
вiйськово? науки свого  сина.  Полковником  Куций  став  зненацька,  тепер
сподiвався й сина вивести в старшинське звання  (ранiше  хотiв  зробити  з
нього купця), отож треба було навчити його тримати в руцi шаблю й  мушкет.
Тимко деякий досвiд мав (вправлявся  в  ширмуваннi  на  шаблях  з  конюхом
Грицьком), та де йому зрiвнятися з Сiрком, котрий вже обкрутився в кiлькох
походах та битвах. Обо? - i Тимко, i Йван - хлопцi молодi, обо?  запальнi,
одначе Сiрко - тонкий у станi i в'юнкий, i обличчя його  поблискувало  вiд
степово? засмаги, наче бронза, i очi грали веселою безжурнiстю. Тимко ж  -
бiлий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив ло?м. Бiлий в  нього  чуб,
бiлi брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й вiдкрите.  На
обох - бiлi сорочки (в одного вишита по ковнiру голубим квiтом, у  другого
- червоним), поверх сорочок - легкi кольчуги, на головах -  легкi  сталевi
мiсюрки. Ширмували в саду на галявинi, саме бiло квiтли вишнi  й  засипали
молодих герцiвникiв бiлим цвiтом. I яблунi вже викинули рожевий цвiт,  вiн
пробився крiзь молоденьке листя  й  пахнув  дурманно.  Яблунi  були  дужi,
крислатi, вони вкутали сад од поля, а вишеньки  цвiли  несмiливо,  на?вно,
сором'язливо. Сiрко обставив галявину новими липiвниками для меду,  кiлька
кадiбцiв розставив i на галявинi. Тимко налягав, Iван вiдступав, повiльно,
нiби знехотя вiдбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носi, на бiлих
бровах, на вусах у нього зблискували крапельки  поту,  вiн  розчервонiвся,
важко дихав, але не вчахав, йому здавалося, що ось-ось сягне  супротивника
тупою шаблею -  зi  сточеним  на  точилi  лезом.  Саме  на  той  момент  i
нагодилася молода Тимкова дружина Оленка. Вийшла  в  сад  за  каменем  для
золива та й зупинилася. Тонка в станi, високогруда, довговида, з плисовими
бровами, з нiжними кiлечками волосся, що вибилося  на  ши?  з-пiд  очiпка,
смаглява (рум'янцi грали на тiй смаглявостi) - надзвичайно гарна, ще  й  з
якимось бiсiвськи-невпокореним вогником у очах. Може, не вистачило в Тимка
снаги впокорити той вогник, може,  вона  просто  жартувала,  але  блиснула
зеленаво-сiрим усмiхом у Сiркiв бiк, i йому пiд серцем пробiгла лоскiтлива
хвилька, а обличчя спалахнуло жаром. Вiн i сьогоднi  не  зна?,  що  хотiла
висловити тим усмiхом молодичка - пiдбадьорити (адже вiн одступав), трошки
поглузувати, просто викликати усмiх на усмiх, але та мить круто  повернула
його життя. Сiрковi сперло подих, i почув на сво?х грудях та ши? доторк ??
бiлих довгих пальцiв  (це  ж  вона  вишивала  сорочки),  i  голубий  туман
покотився в його  головi.  Побачив  Оленку  й  Тимко,  замахав  шаблею  ще
одчайдушнiше, й тодi Сiрко, вдавши,  буцiм  хоче  закластися,  блискавично
вдарив  по  Тимковiй  шаблi  бiля  самого  рукiв'я,  й  жалiбно  дзвякнула
поганенька сталь,  зброя  випорснула  з  Тимково?  руки;  Тимко  не  встиг
отямитися,  вiн  навiть  не  зрозумiв,  що  сталося,  стояв  i   оглядався
розгублено. Стояв, похиливши голову, i Сiрко. Хвилясте волосся чорнiло  до
бiло? сорочки, i шабля поблискувала пiд сонцем. Оленка засмiялася (мабуть,
вдягнений у вишиту ?? руками сорочку чужий  козак  на  мить  дуже  близько
опинився бiля ?? серця), взяла камiнь i пiшла до хати. ?? тонкий стан ледь
помiтно розгойдувався в лад ходi, й  гойдався  вишитий  подiл  сорочки,  й
гойдалося, хиталося на гарячiй колисцi Iванове серце.
   Сiрко був тодi молодий i неймовiрно чистий. Його  тiло  було  грiховне,
вiн знав це, воно кричало про грiх, а вiн гасив  той  жар,  проганяв  прiч
пекельнi думки, часом навiть накладав на себе ?пiтимiю  -  спав  на  голiй
землi i ?в пiсну страву, i все одно  од  кiнчика  чуприни  й  до  кiнчикiв
нiгтiв його проймала, пронизувала жага життя, кохання. Гаряча, чиста  кров
бурунила в жилах, це було й гарно, i трохи страшно, i встидно.
   Iван Сiрко довго не мiг заснути тi?? ночi (як i  цi??,  перед  походом,
тiльки ж надто рiзнi були причини безсоння), лежав у повiтцi  на  сiнi,  й
проткав його до кiсток той Оленчин усмiх, i дратував ?? смiх.  Й  водночас
було йому  бентежно  на  душi,  почував  сором  i  в  чомусь  розкаювався.
Здавалося, мовби нiчого й не було, адже не дав приводу нi до яких  прикрих
думок про себе, а щось йому пiдказувало, що повiвся не  достойно  козачого
звання. Вiн устав ще до свiту,  осiдлав  коня  й  по?хав  з  хутора,  ?хав
луговою дрогою, пилюка на якiй ще була  прибита  ранковою  росою,  десь  у
травi пiдпадьомкав перепел, й на серцi було легко та хороше. Вiн подобався
собi i, хоч Оленка не сплила остаточно з мислi, мiг думати про не?  просто
так, без неслави для Тимка, як про невiдомо чию малжонку. Й  бив  у  груди
перепел, i легко гарцював кiнь, i  молодо  грала  кров,  i  вiрив,  що  ще
спiзна? повною мiрою карого чи зеленавого усмiху, спiзна? кохання, й  буде
воно справжнiм та великим. А Тимко нехай розкошу? з сво?ю красунею, вiн ?х
обох просто викине з голови. Одначе од Тимка, на власне  його  безголов'я,
одкараскатися не вдалося. Тимко наздогнав його за вiтряками й  сказав,  що
теж хоче ?хати на Сiч. Тепер Сiрко вже по-справжньому  пошкодував  на  той
Оленчин усмiх. Зрозумiв, якою важкою була для Тимка минула нiч.  Зрозумiв,
що в того ко?ться на серцi, а. що не  мiг  вiдмовити  в  такому  проханнi,
поставив вимогу вернутися на хутiр та запитати дозволу в Тимкового батька.
Адже Тимко по?хав без його благословення. Федiр Куций трохи  поохкав,  та,
либонь,  i  його  кортiла  думка  побачити  на   сво?му   подвiр'?   Тимка
загартованим во?ном, який пройшов запорозький вишкiл,  похизуватися  перед
сусiдами, в полку, та й на якийсь уряд тодi пiдiпхнути  сина  буде  легше.
Домовилися, що Тимко побуде на Сiчi до осенi. Збирали ?х у дорогу обачливо
й довго, понакладали в сакви сала, ковбас, всiлякого iншого  припасу,  щоб
було чим погамувати голод i закропити душу, й  кiлька  пучечкiв  трави  од
простуди всунула внуковi в сакви баба Оришка, а Оленка поклала кожному  по
дво? червоних яблук, якi долежали у вiвшанику  до  весни.  Яблука,  що  ?х
поклала Сiрковi, були червонiшi.  Сiрко  стояв  суворий,  споважнiлий,  на
Оленку не дивився i яблук Оленчиних потiм не ?в. Та й  усiм  тим  припасом
вони покористалися мало. Через три днi вже досягли степу й побачили  першi
маревнi стовпи на овидi й перших орлiв. Вони злетiли з  невисоко?  могили,
де в торiшньому бур'янi лежали людський череп i костi.  Чого  вони  сидiли
бiля вимитого дощами черепа та почорнiлих кiсток, чого так довго  кружляли
над козаками в небi - хтозна, одначе Сiрко визнав те поганим  провiщенням,
хоч Тимковi й не сказав нiчого, за мить i ?хнi конi злетiли з тi?? могили,
неначе птицi. Та лихе провiщення справдилося наступного вечора:  розiклали
козаки в байрацi бiля вивернуто?  з  корiнням  вiльхи  невеличке  вогнище,
прилаштували над ним невеличкого казаночка  з  пшоном  та  салом,  але  не
встигла закипiти в ньому вода, як був вiн перекинутий, а вогонь затоптаний
важкими чобiтьми. На козакiв налетiв ляцький дозiр, який пильнував, аби не
втiкали на Сiч посполитi, ?х обох пов'язали й потягли кудись у  пiтьму.  А
потiм ?м просто в вiчi тицяли смолоскипом, i вусатий  вузьколобий  шляхтич
гукав:
   - На сосну здрайцiв, на найтовщу гiлку лайдакiв! Тимко жебонiв, що  вiн
син ре?стрового полковника Куцого й що батько послав його на Сiч покликати
додому старшого сина (здобувся на вигадку),  але  ?х  не  слухали,  тицяли
рукiв'ями шабель у зуби i пiд очi й далi погрожували повiсити або посадити
на палi. "Знаю я того брата, там ?х сто тисяч тих  братiв,  ви  запорозькi
вивiдники, ось ви хто".
   Потiм ?х обчухрали, як молодi, деревця, й кинули до  вузько?,  глибоко?
ями - вовкiвнi. Тимко колiнкував по дну ями й скиглив, як молодий пес,  що
попав у вовчий капкан ("що буде", "що буде,  нас  порiшать..."),  а  Сiрко
гнiвався, бо не займався обтертий трут i вiн не мiг запалити люльку.  ("Та
не штовхай хоч ти пiд бока, й так не горить"). А потiм, коли галас  нагорi
затих, вiн сказав Тимковi, що, поки ночi,  треба  вибиратися  з  вовкiвнi.
Наказав Тимковi пiдсадити  його,  але  Тимко  скиглив:  "Ти  втечеш,  мене
покинеш", тодi спробував пiдсадити його, одначе вiн боявся вилазити з  ями
перший. Сiрко сiв i ще раз натоптав тютюном люльку,  а  коли  викурив  ??,
цитькнув на Тимка й ще раз прослухав нiч i сказав, що ляхiв нема?  -  вони
по?хали. Справдi, коли вилiзли нагору, там нiкого  не  було.  Видно,  чата
справдi повiрила, що Тимко - син полковника,  що  це  не  вивiдники  й  не
зброднi, завдавати ?м смерть не важилися, а вдовольнилися кiньми,  саквами
та срiблом iз Тимкового череса.  Сiрко  на  сво?  три  таляри,  завбачливо
зашитi в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Сiчi. Над
берегом зависла сторожка тиша, нiде не було  видно  нi  лялечки,  й  Сiрко
сказав, що тиша та небезпечна й що ?м потрiбно десь прича?тися та зачекати
великого  дуба  або  iншого  човна,  який  iтиме  вниз.  Але  тепер  почав
насмiхатися над Сiрком Тимко, вiн бравував, казав, що в човнi безпечно, що
?х там нiхто не сягне й що Сiрко бо?ться не за нього, а за  себе.  Сказати
по правдi, вони обо? пiвникували один перед одним, i  причиною  тому  була
Оленка, отой ?? необачний смiх. Так вони попливли далi.  Трималися  ближче
до правого, козачого, берега, але якось,  вже  недалеко  вiд  порогiв,  зi
степу налетiли ординцi, й заалакали, й стали кидати на козакiв стрiли, але
жодна не влучила, хоч стрiляли зблизька, й Сiрко збагнув ту хитрiсть -  ?х
гнали до лiвого берега, де  прича?лася  засiдка.  Й  вiн  уперто  правував
серединою рiчки, хоч стрiли свистiли над головою раз по  раз,  й  тро?  чи
четверо татар спустилися до само? води, i ?хали за  два  кидки  палицi,  й
страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими гирлигами. Було  видко  ?хнi
обличчя i луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сiрко налiг на весла, й
човен шалено летiв серединою рiчки.  Татари  на  конях  ярилися  й  почали
цiляти точнiше, довелося кермувати ближче  до  лiвого  берега,  низинного,
пiщаного, де жовтiли пересипи, на яких сидiли бiлi чайки.  За  пiв-верстви
нижче за течi?ю в правий берег врiзалася зелена плавня, в  тих  очеретяних
нетрях i сподiвався сховатися Сiрко.  Вершники  з  пiщано?  одмiтини  були
змушенi з'?хати на гору - круча там приступала  до  само?  води,  й  Сiрко
знову повернув човна до правого берега. Й тодi Тимко, що стояв  навколiшки
на днi довбанки, заволав:
   "Ти  куди...  Назад...  Треба  сюди".  Даремно  Сiрко  намагався   йому
пояснити,  що  там  може  бути  засiдка,  що  то  тiльки  на  позiр  берег
пустельний, вiн навiть скреготiв зубами  й  лаявся  чорно,  але  Тимко  не
послухався, схопився й стрибнув у воду. Трохи не  перекинув  човна,  Сiрко
йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна  на  мiсцi,  але  Тимко
брiв до берега, а човен,  хоч  i  повiльно,  несло  за  течi?ю.  На  кручi
алалакали татари (воии не могли ?хати далi, шлях ?м перетинало болото.)  i
стрiляли уже навсправжки,  намагалиоя  влучити  в  Сiрка,  але  стрiли  не
долiтали, падали у воду. Вiн налягав на  весла,  що  аж  вода  сичала  пiд
дубiвкою, i вломився лiвий кочет. Дадi загрiбаводним веслом Iван оглядався
да татар, що купчилися на кручi, оглядався й на  лiвий  берег,  де  неначе
з-пiд землi виросли татарськi вершники - помчали до Тимка. Вони навiть  не
кидали аркана, вiн сам бiг у ?хнiй полон.  А  Сiрко  пересунув  довбаночку
через пiщану косу,  що  цi??  пори  вiдокремлювала  Днiпро  вiд  луки,  й,
плутаючись у лепешняку, потягнув ?? далi,  а  потiм  втiкав  бiловоддям  у
очерети, де татари не могли його сягнути.
   На Сiчi вiн часто згадував Тимка i його дружину Оленку, й кортiло  йому
при?хати до не? на хутiр та розказати, як добиралися вони  до  Сiчi  i  як
татари полонили ?? муж,а.  I  ще  щось  манило  його  на  хутiр,  й  серце
вiдгадувало, що Оленка зрадiла б його при?здовi. Але вiн не по?хав. Тiльки
переказав через чумакiв Федору Куцому, що його син у  полонi  в  берегових
татар, - Сiрко розпiзнав ?х по шапках.
   Не раз i не двiчi по тому згадував Сiрко Оленку  й  чомусь  згадав  ось
тепер, i спогад той похвилював його. Давно вже нема? Куцого, може, нема? й
Оленки або вже вона стара баба, не зна? вiн, чи живий  Тимко,  чи  викупив
його батько, а може, бiлочубий  козак  тяжко  сутужив  на  галерах,  може,
прийняв чужинську вiру й одружився  вдруге,  по-чужинському  закону  -  на
татарцi. Невiдомi путi господнi i людськi? теж.
   ...А рiчки й далi котили сво? води то  в  один,  то  в  другий  бiк,  i
напливали спогади, й плив вiн сам, i  шумiла  пiд  вiкном  старезна  липа,
хилила i не могла схилити його до сну. III
   Сiрко стояв посерединi думбаса, поставивши ногу на барильце зi свинцем,
обiпершись рукою об щоглу, на вершечку  яко?  майорiла  синя  короговка  з
образом Христа. Десь далеко в степу,  вище  порогiв,  вночi  пройшов  дощ,
Скарбна набрала сили, могутнiй човен рвало з припону, ялиновий помiст  пiд
ногами погойдувався й скрипiв. Сiркове обличчя було суворе й  нiби  осяяне
невидимим свiтлом. Чоло й щоки зблискували, мов на стальниках бронза,  очi
- змруженi, в них горiли невеликi, але дужi вогники. I в праву, i  в  лiву
руку од отаманового човна - уподовж усього схiдного  й  пiвденного  берега
Сiчi, на Скарбнiй, на Павлюку-Днiприщi, на Прогно?,  -  стояли  такi  самi
думбаси та стерни. На них густо цвiли  козацькi  шапки.  Вже  й  керманичi
сидiли на сво?х мiсцях, бiля кормиг - по дво? з кожного борту, а на носах,
бiля загрiбних весел - пiдотамани. Тiльки на Сiрковому думбасi керманичеве
мiсце не зайняте - кошовий сам  кермуватиме  човном;  загребним  на  носi,
збивши на потилицю синю,  в  кабарзi,  шапку,  сидiв  Мiюський,  пильнував
отаманового поруху. I всi двадцять четверо веслярiв також. I бiле  вiтрило
лежало на помостi, готове по  тому  ж  таки  поруховi  звинутися  вгору  й
забрати в сво? широкi груди всi вiтри Великого Лугу. На неширокiй  пiщанiй
смузi берега з'юрмились козаки - тi, що лишалися в Сiчi.  Й  валили  через
усi вiсiм хвiрток, визирали  через  частокiл,  позалазили  на  мiстки  для
стрiльби, перегукувалися з тими, що  в  човнах,  перекидалися  шапками  та
люльками.  Бiля  само?  води  скупчилася  пiвча  -  досугi  дiди,   кiлька
хлопчакiв, два диякони, пiп у святковiй ризi з хрестом  у  руках.  Кошовий
оглянувся на сизо-рожевий пружок  на  сходi,  глянув  на  небо,  пiдвiвся.
Стягнув з голови шапку. Луговий вiтерець покуйовдив йому оселедця.
   - Панове молодцi, - мовби й неголосно мовив отаман, одначе його  почули
всi, - не наша в тому вина, що ма?мо гибiль ворогiв. Не наша в тому  вина,
що мусимо не поле скородити, а ворожi ребра. Не наша в тому  вина,  що  не
гойда?мо на сво?х колiнах дiтей, а нас гойда? хвиля днiпрова.  Тяжка  наша
путь, але праведна. Понищили нашу волю ляхи, а  басурмани  забирають  дiти
нашi, доруйновують рiд наш. Подивiться  навкруг:  орда  сплюндрувала  нашi
домiвки, нашi церкви, нашими жiнками i дiтьми заповнила сво?  кочовища.  А
скiльки вона нашого брата запродала на галери i скiльки його порубала:  ще
не було нiколи на нашiй землi стiльки вдiв i сирiт. Сам  бог  наказу?  нам
iти на ворога й помститися за  наругу  i  зневагу  ймення  Христового,  за
спаленi церкви, за дiтей i матерiв наших.  Сам  бог  наказу?  визволити  з
неволi братiв наших. Отож з богом, братове, з богом!  -  Помовчав  мить  i
додав: - Хто бо?ться, зiйдiть з човнiв, бо ваш страх може перекинутися  ще
на декого. - 3 човнiв нiхто не сходив, i Сiрко спроквола махнув  рукою.  Й
одразу ж на носi отаманового думбаса  звилася  корогва.  Заспiвала  пiвча,
всi, хто сидiв на  човнах  i  стояв  на  березi,  познiмали  шапки.  Сумно
погойдувалася корогва на отамановому човнi, скорбно спiвала пiвча, журливо
лизала берег зеленава хвиля. Смуток огорнув берег i плавнi, заткав простiр
до самiсiнького обрiю. Надивлялися на тих, з ким  прожили  поруч  не  один
мiсяць i не одне лiто, хто, може, не раз  заступав  побратима  грудьми  од
кулi чи ворожо? шаблi, а з ким, може, ввiйшли в  гнiв  та  чвари  i  тепер
прощали грiхи. Пощо грiхи, коли  несуть  сво?  життя  на  бранне  поле  за
найбiльшу святiсть, за рiдну  землю  та  вiру.  Щиро  молилися,  приносили
присяги перед куренями на вiрнiсть товариству i  безкорисливiсть:  "Скарай
мене, боже, тепер i потiм, якщо я покину  в  бiдi  товариша  i  кинуся  до
втечi, щоб урятувати власну душу...  Присягаю  господу-богу  перед  святим
?вангелi?м, що, будучи в нинiшньому походi з кошовим  отаманом  Сiрком  та
iншими старшинами, полковниками та осавулами походними при побиттi  ворога
i де трапиться, здобичi вiйськово? не приховаю, купно з усiма  стоятиму  в
бою i купно вернуся на Чортомлик".
   Розжалобилися братчики, в когось уже й зрадлива  сльоза  покотилася  по
щоцi. Бо ж не всi повернуться, не всi. На велику вiйну йдуть. Не всi шапки
квiтнутимуть, коли човни приставатимуть до цього  берега.  А  деякi  й  не
пристануть, згорять у батальному вогнi або потонуть. А в кожному  човнi  -
знайомi обличчя, знайомi очi, знайомi усмiшки. Сiрко  вiдчув,  що  i  йому
стислося серце, загупотiло десь вище, нiж ранiше. "Може, не вернемося",  -
пропливла сумовита думка. "Дурницi. Старiю", - прогнав ??. Ще не  скiнчила
спiвати пiвча. Сiрко  вийняв  з-за  червоного  китайкового  пояса  булаву,
махнув нею в лiву i праву руку. Бризнув з валу вогонь,  ще  раз  i  ще,  й
покотилися плавнями гарматнi луни. Знялося  гайвороння  над  крам-базаром,
закружляло в повiтрi. Гарматнi стрiли заглушили брязкiт ланцюгiв та стукiт
гакiв.  Злетiли  весла,  важко,  з  хлюпотом  разом  упали  в  воду,  вона
завирувала, свiтлими, в бiлих пузирках струменями попливла вподовж бортiв.
Короговка на отаманськiй щоглi нагнулася, прощально замаяла  крилом  i  то
хилилися, то випростувались  у  човнах  козаки,  долаючи  течiю  Скарбно?,
прямуючи до широкого Днiприща, на бистрi? води, пiд високе небо.
   Прощавай, Сiч-мати, нехай  тебе  охороня?  пресвята  богородиця.  Шапки
полетiли вгору, - там, у човнах, i тут, на березi, - то останн?  прощання.
А чиясь червоноверха, з крайнього човна,  впала  на  воду,  загойдалася  й
попливла, мов багряна квiтка. Скарбна пiдхопила ii, обкрутила кiлька разiв
на мiсцi  й  понесла  в  протилежний  од  човнiв  бiк,  що  швидко  линули
Днiприщем, залишаючи за  собою  пiнявi  слiди.  Над  Днiпром  плив  довгий
журавлиний ключ.



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   Не спалила ладижинцям крила Мурашкова втеча.
   Хоч у першу годину й була та звiстка  як  градова  хмара.  Похмурi,  зi
згнiченими серцями, сходилися оборонцi на  радне  коло.  З  церкви  вийшли
Анастас  Дмитрi?в,  полковник  Сава,  бурмiстр,  молодий  пiп   Сильвестр,
оперезаний поверх ряси козацькою шаблею, про щось тихо радилися. На  страх
i подив усiх отець Сильвестр пiдняв замiсть хреста шаблю й прорiк:
   - Козаки, ми очистились од скверни; однинi серед нас нема зброднi, нема
зрадникiв. - Вiн гнiвно, тiльки губами, всмiхнувся, i та усмiшка вiдбилася
на лезi шаблi. - Станемо всi приборно до  оборони,  й  господь-бог  поможе
нам. Скоро вже прийдуть нам на помiч лiвобережцi. А що протопоп  передався
султановi, то його вже давно навiдував нечистий.
   I всi ще раз пiднеслися духом i поклялися загинути,  але  не  здаватися
басурману, i в усiх очах полум'янiв один звитяжний вогонь, i туг, у гуртi,
смерть здавалася не страшною. Лаврiн стояв у центрi натовпу, дивився в очi
побратимiв,  бачив,  як  звитяга  розпирала  ?м  груди.   А   потiм   вiйт
запропонував обрати собi полковника.
   Козаки й ладижинцi обрали полковником Анастаса Дмитрi?ва. З ним за  три
валечнi днi оборонцi одбили  ще  чотири  ворожi  налоги.  Другого  дня  по
Мурашковiй втечi просто до Бершадсько? брами  пiдскакав  на  гнiдому  конi
турок i кинув стрiлою через стiну листа. Поки козаки  опам'яталися,  турок
був далеко. Листа складав могилiвський полковник Гоголь, той, що  пiддався
султановi й ходив у його обозi. Було  видно,  що  басурманський  полковник
писав ту чорну цидулу при султановому оцi:  страхав  незлiченними  силами,
погрожував карами, прихиляв усiх здаватися, обiцяв помилування, а Анастасу
ще й милостi - зробити начальним чоловiком та тримати в достатку. Дмитрi?в
порiшив тих ворожих спокус  не  являти  нiкому,  листа  порвав,  а  Гоголю
одписав: "Воля ваша, грiхи вашi на ваших головах. Надiю  маю  на  бога,  й
виручка  нам  iде,  а  ти,  Гоголю,  басурману,  диявольському   догiднику
пiддався, йому i служи!"
   Цей респонс  понiс  у  ворожий  стан  старий  козак  Снiтка  -  Анастас
сподiвався, що йому вдасться бодай щось розвiдати там.
   Снiтка не вернувся, натомiсть  турки  прислали  свого  посланця,  сирiч
вивiдача, з котрим прийшов i Мурашкiв  челядник.  Челядника  вбили,  турка
дали на спитки, оскiльки челядник перед смертю сказав, що  Снiтковi  турки
завдавали найлютiшо? муки. Одначе й турок жодного виводу о собi не дав.
   Потому боронилися ще чотири днi. В мiстi палали пожежi - ?х  уже  нiхто
не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею - лютували голод  i  смерть.  У
цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка  косила  людей,
не була схожа на чуму, одначе -  морова,  починалася  з  живота,  найперше
валила того, хто ходив бiля хворого.  Найбiльше  помирало  дiтей.  Вже  не
ставало й дощок на труни, покiйникiв  ховали  без  вiдправи,  закутуючи  в
рядна.
   Гарматна стрiлянина не вщухала нi на годину, жiнки та дiти  тулилися  в
льохах i ямах, вилазили звiдти, тiльки щоб погребти померлих.  Старшинська
бiла челядь юрмилася в замку. Козаки волiли лишатися на валу,  дивитися  в
очi вогневiй та шабельнiй смертi було легше, нiж голоднiй i моровiй.  Туск
i зневiра стояли в ?хнiх очах. Якщо й оглядалися в  пiвнiчний  бiк,  то  в
безнадi?.
   У ровах загнивалися трупи, коли повiвав захiдний вiтер, сморiд стояв  -
не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м'ятою.  З
живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з  кiнськими  кiстками,
виловили всiх голубiв бiля церкви, а також горобцiв i  ластiвок.  В  мiстi
об'явилися грабiжники, вбивали людей за коробець борошна, i впiймати ?х не
могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втiха,  одна  надiя,  що  й  ворог
до?да? рештки запасiв.
   Анастас Дмитрiев вимiркував комонну вилазку через Бершадську браму -  з
того боку турки майже перестали пильнувати,  але  мiщани  ?х  не  пустили.
"Йдiть пiшi, - сказали, - а на конях ви втечете".  А  пiша  вилазка  -  не
вилазка, треба було промчати од брами до лiсу в одну мить.
   Пiзнього вечора з  п'ятницi  на  суботу  ладижинцi  знову  бачили  лихе
знамення: по небу бiг вогняний  кiнь  без  вершника,  а  за  ним  тягнувся
кривавий слiд.  Ранком  те  знамення  справдилося:  турки  кинули  стрiлою
перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар,  у  котрому  той
писав, аби тесть не сподiвався на захист гетьманських вiйськ та втiкав  на
лiвий берег: гетьман одступив  аж  за  Днiпро.  Сотник  Падалка  родом  iз
Ладижина, торiк разом iз  Тетерею  передався  Самойловичу,  руку  впiзнали
писар i вiйт. Городова  старшина  враз  стратила  вiру,  поклала  одчинити
туркам браму.

   * * *

   Голубий, на двi половини, шовковий гетьманський намет стояв  пiд  дикою
яблунею. Яблучка  були  ще  зеленi,  не  яблучка  -  бубочки.  В  гущавинi
гнiздилися плиски, якi вже насиджували яйця. Птахiв розполохали гомоном, а
потiм вони  вернулися,  сiли  на  гнiздо,  але  пташата,  либонь,  вже  не
виведуться - яйця  захололи.  Намет  стояв  у  невеличкiй  долинцi,  перед
наметом височiв пагорб, з якого видно в  обидва  боки  лiвий  днiпровський
берег, а також берег протилежний, правий - високий, гористий зi  стрiмкими
кручами, зi схожими на могили  горбами,  мiсцями  лисими  на  макiвках,  а
подекуди порослими лiсом. На горбах iнодi з'являлися  верхiвцi,  маленькi,
наче шаховi фiгурки на дошцi, й зникали.  "Не  птахи,  не  перелетять",  -
думав гетьман. Одного разу тро?  вершникiв  на  низеньких,  булано?  мастi
конях спустилися до само? води, прогарцювали пiд кручею, пустили по стрiлi
i щезли. Стрiли не долетiли й до половини Днiпра. Либонь, вершники й  самi
знали, що  стрiли  не  долетять  до  табору  -  в  такий  спосiб  виявляли
зненависть i зневагу. Табiр розкинувся в  лiву  сторону  од  гетьманського
намету - сердюки, гармашi, далi все iнше вiсько,  а  ще  далi  -  стрiльцi
князя Ромодановського, донцi i калмики. Пiд берегом стояли бiльшi й  меншi
човни - ?х зiбрали по Днiпру. На них три днi  тому  переправилося  на  цей
берег вiйсько. Ромодановський радив вкгрунтуватися на горбах по  той  бiк,
аби в слушну годину можна було  рушити  в  похiд,  Самойлович  його  ледве
переважив. "Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А  дурнiв,  як  вiдомо,
б'ють", - буркотiв гетьман пiд нiс, але так, щоб нiхто не чув.  Тепер  був
спокiйний. Спробують турки  переправитись  -  переб'ють  ?х  по  частинах.
Роз'?зди пильнують по Днiпру на кiлька миль угору i вниз.
   Самойлович лежав на пагорбi  на  купi  попон,  накритих  килимом.  Йому
нездужалося. Горноста?во?, з павиними перами шапки не знiмав. Кашлюк напав
дуже до речi. Попив  джерельно?  води,  й  той  напосiвся.  В  присутностi
московитiв, та  й  перед  сво?ю  старшиною,  гетьман  особливо  напружував
легенi. Якщо покличуть до одвiту -  хо-рував,  не  мав  сили  вiддати  всi
належнi розпорядження! Вiн i ранiше часто вдавав хворого. Боявся заздрощiв
i через те крiзь i всюди казав, що йому ведеться погано,  що  його  обсiли
болячки: коле пiд серцем, не да? дихати, крутить ноги, болить голова. "Всi
думають: щасливий чоловiк Iван Самойлович. Яке  там  щастя!  Жiнка  хвора,
ледве ноги волочить, в самого ядуха... ще й кольки в животi. Нi випити, нi
з'?сти... Оце випив з вами, а тепер всю нiч скиглитиму, як  собака".  Йому
спiвчували, його пропускали нагору. Ще й пiдсаджували. "Нехай  лiзе,  йому
недовго". О, то не проста наука. ?й вiддано  половину  життя.  Осягати  ??
почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церквi,  гаряче  молився  богу,  i
раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула  впевненiсть,  що  сягне  високих
порогiв. Просив ?х у бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й  вiн  не
сидiв склавши руки. Вiн уже тодi знав: у будь-якiй  грi  вигра?  той,  хто
гра? упевнено. ? гравцi вдатнiшi, дужчi, але виграють тi,  якi  спрямували
себе на виграш. Досягти його будь-якою цiною. I  -  досягають.  Хоч,  якщо
сказати правду, тодi вiн ще не знав, чого досягне. Просто мета його  життя
- вгору i вгору. Вiн не жив. Iншi жили, а вiн лiз по щаблях. Кожен з них -
видивлений i вивiрений, гетьман завжди сяга? наперед оком i розумом.  Зна?
гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким i скiльки випити,  де  удавати
простака,  а  де  покривдженого  мудреця.  Здебiльшого  вдавав   простака.
Простакiв не бояться, ?х люблять, ?м спiвчувають...
   Тепер вже бояться i його. Тi, що пiд ним. А  в  самого  вiра  у  власну
непомильнiсть i мудрiсть з роками почала переростати в самоповагу й  пиху.
Проте в глибинi душi став побоюватись нескiнченних удач. То таки  страшно:
до рук iде тiльки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а
завжди йде - страшно. Не був слiпцем: досягнув верхнiх щаблiв не особистою
хоробрiстю i не во?нним талантом: битв не вигравав, фортець  не  брав,  за
море на байдаках не ходив. Йшла масть, ?? треба вмiти вибрати з  колоди...
То вже iнша справа. Вiн вибирав. Тепер у нього на руках усi козирi. Одначе
справжньо? радостi нема?. А чому нема?? Адже - на вершинi. А  клопотiв  не
поменшало, навпаки - побiльшало. Хоч би оця вiйна... Забандюрилося  царевi
- йди на вiйну. Пiшов... Здавалося б,  тiльки  тепер  i  пожити.  Досягнув
того, чого й не сподiвався. А що воно йому да?, оце верховiття?  Для  чого
так шалено i страшно напружувався? Може, щастя й поляга? тiльки в отому  -
братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя... Жодно? хвилини  перепочинку
- не встиг вiдхекатись, а очi пасуть наступний щабель. I жодно?  насолоди:
думки тiльки про те, щоби хтось не обiгнав, не пiдпиляв щабля  у  драбинi,
не стягнув за полу. Дозволити собi якiсь насолоди  -  боронь  боже,  треба
бути взiрцевим. Що ж вiн ма?  в  кiнцевому  рахунку?  Нiчого.  Щоправда...
Мудрi кажуть: чим вище ти зiйшов,  тим  ширший  виднокiл  i  бiльше  можна
зробити для людей. Зробити бiльше... Гм, гм... Тi мудрецi бачать  не  далi
власного пупа. Ось i вiн, гетьман, - увесь у шорах обставин i може зробити
стiльки, скiльки вони дозволяють. Його думки перетяв неголосний окрик:
   - Ваша вельможносте, князь!
   Вiд березового  гайка,  що  рiс  на  крутосхилi,  йшов  Ромодановський.
Високий, висхлий, з  довгою  жовтою  бородою,  довгими  руками,  у  довгiм
каптанi - схожий на жердину, на  яку  повiсили  сушити  дорогий  святковий
одяг. Його супроводжували два стрiльцi.  Князь  ворухнув  рукою,  стрiльцi
залишилися бiля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи,  Самойлович
почав пiдводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його  знову.
Сiв i сам. Простягнув ревматичнi ноги. На  його  чоботях  жовтiв  пилок  з
трав, що саме квiтували.
   - Харку, Ждане, - гукнув Самойлович. - Соку боярину i менi.
   За хвилю пiдiйшли челядники Харко i Ждан, принесли  дубове  барильце  i
два корячки. Сiк треба  пити  з  корячкiв.  Вони  привезли  його  вчора  з
Батурина  разом  з  кореспонденцi?ю,   похiдними   стiльцями,   складаними
шкуратяними канапами та килимами для намету i всiляким  iншим  начинням  -
чотири парокiннi вози.  Харко  та  Ждан  вточили  соку  й  вiдiйшли  вбiк.
Березовий, настояний на липовому меду сiк при?мно заломлював зуби.
   - То як, покращало тобi трохи? - одпиваючи маленькими ковтками  терпкий
напiй, запитав Ромодановський. Очi в боярина втомленi i досвiдченi, вельми
досвiдченi, i гетьман бо?ться, чи не розгадають його. Не  вiрить  вiн  тим
очам, як i всiм iншим. Й через те вiдказу?:
   - Трохи покращало.
   А через те, що втомленi, йому здебiльшого вда?ться  переважати  боярина
на свiй бiк. Самойловичу зда?ться, князь розумi? все, тiльки  вда?,  буцiм
чогось не дотямкову?, буцiм  йому  не  вiдомi  всi  складностi  тутешнього
життя, тутешнiх стосункiв, звича?в, i через це,  мовляв,  поклада?ться  на
гетьманову мудрiсть. В свою  чергу  Самойлович  розумi?:  так  краще,  так
вигiдно  обом.  Бувши  боярином,  Ромодановський  за  двадцять  рокiв  уже
перемiряв цi степи вздовж i впоперек. На радi  в  Переяславi  стояв  перед
народом на ганку за плечима московського попа, на радi в  Нiжинi  пiдносив
Брюховецькому булаву,  пiдсаджував  на  високий  схiдець  Многогрiшного  й
зсадовив також... У Москвi йому вiрять i багато чого йому прощають.  Дасть
бог, простять  i  цього  разу.  Та,  власне,  й  прощати  нiчого.  Нiякого
проступку вони не зробили, нiякого злого вчинку теж.
   Мовби у вiдповiдь  на  тi  гетьмановi  думки  Ромодановський  розiмкнув
вуста.
   - Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Iз зазубнем
вiн... I кров сочиться.
   Ромодановський натякав на посланця з Ладижина,  який  прибився  до  них
минуло?  ночi.  Тро?  ?х  перехопилося  через  ладижинську   стiну,   тро?
скрадалися болотом понад Сiльницею, дво? загинуло, а  один  проповз  помiж
татарськими дозорами, турецькими наметами i вибрався на волю. Двiчi втiкав
i втiк од ногайських ватаг, якi грабували Подiлля, допався коня i мчав пiд
Черкаси, а звiдти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Днiпрi, сторожовi
козаки кинулися в пiтьмi  човном  на  волання  i  виловили  його  з  води.
Вихаркуючи воду, вицокуючи  зубами,  ладижинський  посланець  Пархiм  Губа
сказав, що цидула,  яку  вiз,  розмокла  у  водi  й  загубилася,  але  всi
ладижинцi, й козаки гетьманськi, i сiчовi,  i  донськi  волають  допомоги.
Кулi й порох кiнчаються, в мiстi люту? голод, тримаються вони  з  останнiх
сил. I ще багато iнших страхiть розказував  Губа,  й  гетьман,  вислухавши
його, наказав узяти Губу пiд варту, щоби нiкому нiчого не  розповiдав,  не
пiдривав бойнiй дух вiйська.
   Гетьман мовчав, i боярин казав далi:
   - Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба,  вiйну
ведемо.
   Вiн казав "ми" й жодного разу не  обмовився,  що  здався  на  гетьманiв
план, що опирався тому  плановi  з  самого  початку.  Одначе  опирався  не
вельми. Мiг би стати на сво?му...
   Не мiг. Морщиться, стена?ться з болю бояринова душа, утриму?  його  вiд
рiшучого кроку. Вже  мовби  мала  взятися  струпом...  Взялася,  проте  не
зовсiм. Понад сiм лiт мучиться в турецькому полонi  бояринiв  син  Андрiй.
Кожного разу, коли турки вирушають у похiд  проти  Росi?,  беруть  його  з
собою. Знають, що супротивним вiйськом кермуватиме Андрi?в батько, знають,
що  увижатиметься   боярину   нахромлена   на   спис   синова   голова   -
утримуватиметься вiд рiшучих  дiй.  "Хоч  би  вже  якийсь  кiнець,  тiльки
швидше", - iнодi дума? боярин i ляка?ться тi?? думки.
   Про все те вiда? гетьман. Проте жодного разу навiть натяком не дiтнувся
князево? болячки, i Ромодановський цiну? ту тактовнiсть.
   - Князю, Григорiю Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро  й
правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали  щасливого  припадку.  Всi
небеснi сили i сили земнi були  на  боцi  адвер-сора.  Та  й  власнi  його
сили... Надто вони великi й потужнi. А що було б, якби потерпiли  поразку?
А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так - вiйсько з нами, все вiйсько.
Приспi? час... Вiр менi  -  приспi?.  Виснажиться  султан  пiд  Ладижином,
стратить вiру i впевненiсть, а ми тодi й наляжемо.
   - А вигубить супостат увесь край? - мовив Ромодановський.
   - А пiде вiн на Ки?в, на Москву? Адже такi недишкретнi плани лелi?.  Ми
поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин... Не сила  наша.  Чимось
треба й поступитися.
   - Не зна?мо ми, як розглядатимуть нашу  во?нну  кампанiю  в  Москвi,  -
слабко опирався князь.
   Все, що говорили допiру, перетерли в мислях i в розмовах багато  разiв,
на новий рiшенець жоден з них не був готовий, розмова добiгала краю мляво.
Гетьман говорив i дивився щиро, князь не до кiнця вiрив у  ту  щирiсть,  i
все ж почувався певнiше, як вона була. Та й  таки  ж  його  правда  -  про
найближчi замiри адверсора вони нiчого не знають. Козаки були  впiймали  в
степу двох кiнних татар, учинили ?м допит, але  тi  твердили,  що  вони  -
мирнi люди, ?хали в Умань за викупом, що його  призначив  за  сина  купець
Дудка, й показували цидулу Дудчину, але ?м  не  вiрили,  бо  знайшли  iншу
цидулу од калги невiдомо кому, вони й про ту цидулу казали,  буцiм  велено
оддати ?? Дудцi - так i не дознали козаки од них правди. А що то татарськi
во?ннi вивiдники - сумнiву не мали.
   - Вiйсько ми не розгубили. Воно все з нами, - мовив  гетьман.  Вiйсько,
якому нiчого не загрожувало, розкошувало на  березi  велико?  i  могутньо?
рiки. Козаки купали коней, купалися самi, ловили рибу  i  варили  юшку  зi
смачних днiпровських судакiв та лящiв. Саме в  цей  момент  понад  берегом
пливло велике зелене дерево (вода пiдмила корiнь, i воно впало iз  кручi),
й козаки обнизали його, й бавилися, неначе дiти. А на березi, на невисокiй
кручi, стояв Ждан i дивився на тi  грища.  Витягував  довгу  шию,  нервово
переступав з ноги на ногу. Вiльний днiпровий вiтер  навiяв  йому  в  груди
звитяги, й вiн мрiяв про те, як приступиться до гетьмана й попросить взяти
його на вiйну, i гетьман дозволить, вони  перейдуть  на  правий  берег,  i
пiдуть громити осоружного турчина й драпiжного татарина,  i  в'?жджатимуть
уадiста i села жаданими визволителями, й гнатимуть харцизяк через усе Дике
Поле, i в тих битвах, у тих утарчках гетьманський челядник козацького роду
Гук Ждан покри? себе звитягою i славою. III
   Вузьким, звивистим кам'яним лазом Лаврiн i Кайдан  вилiзли  на  нарiжну
башту. Перелiзли на уступ стiни й розпласталися на теплому,  нагрiтому  за
день сонцем камiннi. Гнанi вiтром, в небi пливли рванi  хмари,  схожий  на
розжарене велике чавунне ядро мiсяць то ховався за них, то виринав  знову.
На голих горбах по той бiк Бугу горiли вартовi багаття, праворуч,  по  цей
бiк рiчки, вниз по течi? палало Пiдгiр'я - дальнiй куток  Ладижина,  й  на
воду падали багрянi вiдсвiти. Вони сягали аж сюди, до фортецi, де шаленiла
кручiя i вода червонiла, як кров. Темнiшим був  лiвий  бiк  Бугу  -  попiд
берегом росли густi кущi, кидали на воду волохатi тiнi.
   Вибрали цей шлях до втечi, бо  знали:  тут  найменше  ворожих  дозорiв.
Проте чигали iншi небезпеки. За  багато  лiт  вода  пiдмила  берег,  стiна
фортецi спадала просто в Буг, трохи нижче, на  вигинi,  клекотiв  вир.  По
тому березi стояли орди. ?хнiй стан розкинувся аж до Чортового  Горла,  де
вода шаленiла й  стрибала  по  гострих  камiнних  зубах.  Хто  вiдважиться
кинутися чортовi на зуби!
   Вони вiдважились. Лежали голi на ще  теплiй  стiнi,  обмацували  руками
камiнь, шукали зазубня, за який  можна  було  зачепити  мотузок.  Його  не
стачило до води, доточили скрученi вдво? вiжки, ремiннi й мотузянi.
   -  Знайшов,  -  прошепотiв  Кайдан  i  почав  прив'язувати  мотузок.  -
Спускайся перший. Ти легший...
   Нелукавий i щирий Кайдан пропускав Лаврiна наперед, бо  сам  був  майже
вдвiчi важчий, боявся, аби вiжки не  обiрвались  й  вiн  плескотом,  сво?ю
смертю не перетяв шлях до волi Лаврiновi.
   - Вiщу? менi серце - не випливу я, - пошепки мовив  Кайдан,  повертаючи
до Лаврiна обличчя. В цю  мить  зблиснув  мiж  хмар  мiсяць  освiтив  його
чубату, вусату голову, лискучу щоку.
   - Якщо щиро молився - не утопишся, - непевно мовив Лаврiн.
   - Я не боюся.
   Перехрест ще раз поглянув зi стiни вниз. Чомусь подумалось:  отак  само
по мотузку спускався з валу Марко. Од то? думки стиснулося серце. Марко не
збудив його, не сказав, що  втiка?.  Коли  ж  Лаврiн  ранком  упевнився  в
Марковiй втечi, йому здалося, що бiлий свiт став чорним. Ще  тиждень  тому
вiн гаряче клявся, що будуть разом до кiнця - в життi i смертi. В  Лаврiна
на ши? - Маркiв хрестик, ще й зараз не знав, що  з  ним  робити.  Зняти  й
покласти отут, на стiнi? Вкинути в Буг? Але ж хрест - боже  благословення.
Та й, може, Марко не втiк, а Мурашко повiв його неволею? Боявся, що  знiме
бучу, пригрозили й змусили спуститися вниз. Хотiлося в таке  вiрити  й  не
вiрилося: чому Марко не закричав, не збудив його, не боронився  -  вiн  би
пробудився вiд найменших згукiв борнi.
   - Поспiшай, поки  мiсяць  сховався,  -  прошепотiв  Кайдан.  Здавалося,
мотузок пада? на той свiт. На мить наплинув страх. Темне небо,  прямовисна
стiна й чорна прiрва. Неначе в пекло. Лаврiн набрав повнi  груди  повiтря,
зiтхнув. Помацав руками  мотузок,  звiсив  униз  ноги,  посунувся,  боляче
тернувшись животом i грудьми об камiнь. "Прощавай, Килiяно", - прошепотiв,
хоч ця путь мала привести до не?. Через Килiяну й  оцей  ризик.  З  неволi
його мiг викупити кiш, могли обмiняти на полонених туркiв, мiг виторгувати
?х у султана Дорошенко, а з чорного дна Бугу вже не викупить нiхто.  В  цю
мить згадав, що не попрощався з Кайданом: не потис йому  руки,  не  сказав
добрих i вдячних слiв, - аж рвонувся, але вже було пiзно. Велика Кайданова
голова непорушне чорнiла над виступом, а  пiд  ногами  в  Перехреста  тихо
схлипувала безвiсть. Намагався якомога щiльнiше прикипати  до  стiни,  але
вона випорскувала з-пiд колiн, обкручувався й бачив то чорний  потрiсканий
камiнь, то вогнища на березi Бугу. Бiля них не  видно  було  жодно?  тiнi,
татари спали; здавалося, багаття  горять  самi.  "Бачать  чи  не  бачать?"
Моторошно почував свою наготу, вiд того здавався ще беззахиснiшим. Мотузок
був новий, не обшмульганий, "костриця впивалася в шкiру,  потрiскувала  на
долонях. Пересягнув вузол, ремiннi вiжки зазмi?ли  в  долонях,  аж  долонi
схопилися вогнем, пригальмував лише на другому вузлi. Майнув пояс бiйниць,
майнула чорна вирва нижче них, i  вiн  плюснув  у  воду.  Холодна  студiнь
обпекла шкiру, тiло струснуло дрожем, мить ще тримався  за  вiжки,  одначе
почував - його зносить на береговий камiнь, випустив ?х. Одразу помiтив на
водi зловiсний вiдблиск, пiрнув, не  захопивши  повiтря.  Стиснуло  груди,
загудiло у вухах, йому здавалося, що опуска?ться на дно, жах опанував ним,
та вiн зусиллям волi вимахнув руками, i його понесло вгору,  закрутило,  а
свiтла не побачив. Вода заламувала  ноги  кудись  униз,  вiн  плив  боком,
загрiбаючи од живота, намагався вирватися з  виру.  Вода  ходила  по  тiлу
залiзними потоками струменiв, вони були холоднi, а вся вода тепла, а може,
то тiльки так здавалося. Ще раз вимахнув руками,  й  перед  очима  блиснув
жовтавий вiдсвiт, вiн знову пiрнув, але пiзно, треба було ранiше,  -  якщо
хтось iз дозорцiв дивився на воду,  то  побачив  його  неодмiнно.  Вiн  не
стямився, коли його винесло на поверхню,  оглянувся  й  помiтив,  що  таки
пливе пiд лiвим берегом. Гребнув ще кiлька разiв,  повернувся  грудьми  до
течi?, вхопився правою рукою за кущ, що нависав над водою, одчахнув  гiлку
й знову поплив. Лежав на спинi, вiддавшись на  волю  течi?,  гiлку  тримав
зубами. Замаскуватися так порадив Кайдан. Де вiн, уже  у  водi  чи  ще  на
стiнi? - майнуло в головi, й одразу помiтив, що пливе не попiд  кущами,  а
бiловоддям, i почав гарячкове, але безшумно братися до берега. Не  почував
утоми, а тiльки ламку важкiсть у  руках  та  ногах,  дзвiн  у  головi.  То
дзвонила напруга, осторога.  А  може,  просто  плюскотiла  у  вухах  вода,
спiвала одвiчну пiсню, ?й однаково, кому спiвати:  веселому  козаковi,  що
купа?ться при мiсяцi, чи втiкачевi, потопельниковi. Почало зводити судомою
лiву ногу, вщипнув ?? кiлька разiв i вiдчув утому. Тiло стало важке, мовби
в жили налили свинцю, й сперло вiддих. Обабiч пливли темнi береги, але вiн
уже мало що бачив. Страшно було козаковi: вiн вже й не знав, на тому чи на
цьому вiн свiтi. Хоч воднораз якимись невiдомими ранiше чуттями все чув  i
вловлював. Й нараз у вухах знову задзвенiло,  але  той  дзвiн  був  iнший,
глухiший i басовитiший. Здавалося,  то  дзвонить  мiдний  казан,  в  якому
закипа? вода. Тяжким зусиллям повернувся на бiк, насторожено  прислухався.
Попереду справдi клекотiло й дзвенiло. Щось стукало в пам'ять, проте  вона
була, як темна нiч. Втома й напруга вичавили з не? геть усе, тiльки iнодi,
мов  з  глибоко?  криницi,  сколихувалося  до  нього  обличчя  Килiяни   й
пропадало. I враз неначе блискавиця вдарила в мозок. То клекотiло  Чортове
Горло.
   Рвонувся думкою до бога, але не пам'ятав .жодно? молитви.

   * * *

   Марко  сидiв  пiд  дикою  грушею,  прив'язаний  до  стовбура  волосяним
арканом, iз занютованими  в  колодку  ногами.  Бiля  ши?  аркан  затягнено
мертвим вузлом, його розрубають  лише  в  Стамбулi  чи  Бахчисара?.  Iнших
полонених одвели до глибокого байраку за лiсом, а його чомусь тримали тут.
Дознали, що запорожець, допитували про Сiч. Багато там вiйська,  де  зараз
Сiрко, чи готуються запорожцi до походу, скiльки мають дубiв та чайок, якi
посольства  приймали  й  чи  збираються  злучатись   iз   гетьманцями   та
стрiльцями? А звiдки все те знати  Марковi?  Дуби  та  чайки  поховано  по
зарiчках, не кожен курiнний вiда?, скiльки ?х. Вiйсько розбрелося по луках
та лиманах, а на ради з послами його не  запрошували.  Звичайно,  гомонiли
запорожцi  всяке...  Розказав  про  отамана,  про  Саву,  про  Симеона  та
московське i гетьманське посольство.  Нiбито  не  лiпляться  в  один  корж
кошовий та лiвобережний гетьман. Те краще знати Мурашковi, сам похвалявся,
що обiдав за широким гетьманським столом.
   Столочив, випалив  Марковi  душу  вiзирiв  товмач.  Тiльки  раз  ударив
палицею, та й то не боляче, одначе погрози його були страшнiшi за батогове
карання. Вiн ?х виказував  тонким  ?лейним  голосом,  нахилившись  уперед,
посмiхаючись в очi, погладжуючи довгу роздво?ну бороду. Коли б хто побачив
його збоку i не чув слiв, то подумав би, що вiн  зiзна?ться  в  дружбi  та
приязнi, умовля? прийняти якiсь дарунки.
   - Жили ми тягнемо довгими, тонкими обценьками.  Я  вiзьму  в  мiстра  i
покажу ?х. О, то цiла наука, побачиш сам.  Щоб  зрiзати  на  живiй  головi
шкiру, теж треба чимало вмiння. Рiжуть ?? пасами. Ось тут, а далi отако, -
прокреслював пальцем по Марковiй головi, - а  ковпачок  зверху  залишають.
Викрутити буравом очi також не просто. Буравлять не зразу, а потроху.  Ну,
ти розумi?ш сам, усе це роблять тим, хто бреше, не каже всi?? правди.
   Сам сидiв на мiндерi - сiнничковi, в тiнi. Марка неодмiнно  садовив  на
сонцi, збоку стояв височенний турок з  голою  шаблею  в  руцi  й  незмигно
дивився на Ногайця. Очi в турка, наче велетенськi сливи, булькатi й чорнi,
в них дрiмав колючий туман.  Накажи  такому  перепиляти  людину  надво?  -
перепиля?, не повiвши бровою.
   I Марко так заговорив, що вже не мiг загнуздати  свiй  язик.  Намагався
догодити товмачевi, вгадував наперед, що тому  кортить  знати.  Його  губи
посмiхалися, а в очах свiтилася щирiсть майже  собача.  Товмач  посмiхався
частiше й частiше, тепер Марко почував не  тiльки  страх,  а  нiби  навiть
незручнiсть, коли не  знав  чогось  iз  того,  що  турок  запитував.  Йому
хотiлося  впевнити  товмача,  що  вiн  опинився  серед   оборонцiв   мiста
випадково, що запорожець з нього кепський i  що  йому  подобаються  турки.
Якось, коли розповiдав про обманнi  прапори,  виставленi  на  валу,  ледве
стримався, щоб не сказати, що й вiн допомагав ?х малювати. А тодi збагнув:
це ж може впасти лихом на власну голову - i жахнувся. Потiм,  коли  товмач
iшов вiдпочивати, йому ставало соромно. Бо ж хiба  думав  коли-небудь,  що
такий слабкодухий. Навпаки, осмiював за хлипкiсть iнших. Того  ж  Лаврiна,
який нiколи не наважувався отак просто пiдiйти й сiсти  до  чужо?  кулешi,
червонiв од солоного жарту i жодного разу не  ходив  дивитися  на  батiжне
карання. Але й сором той не був пекучий. Хто вже знатиме, як вiн  тримався
перед товмачем i що йому казав.
   Шелестiло над головою вiття, спрагло дихала з пiвдня гаряча юга, падали
долу чимось попсованi дочасно пожовклi грушки. Це  була  звичайна  польова
груша з густою колючою кроною, пiд нею, либонь, часто зупинялися орачi  та
женцi, вiшали на не? торби, вiдпочивали в густiй  тiнi,  а  цього  лiта  -
пастухи, бо земля толокувала.
   Марко теж кочував разом iз тiнню - то накручував на стовбур  аркан,  то
розкручував, а вночi гибiв з холоду. З голоду чи од грушок пекло в животi,
вiн боявся захворiти й сконати отуто пiд грушею. Першого дня  полону,  хоч
який був зляканий, душу заливало злiстю й образою за оце  собаче  сидiння,
мав його за посмiх над собою. Тi, хто проходили  мимо,  стьобали  батурами
просто так, знiчев'я. Вiн не здогадувався, що посаджено його тут навмисне,
аби налякати й розв'язати язика, адже  ага  нашилив  його  оком  одразу  й
вiдгадав, що душа в цьому тiлi телiпа?ться маленька й крихка.
   Першi днi до грушки часто лiтало дво? дроздiв  (мабуть,  суха  гiллячка
бiля вершка була ?хнiм улюбленим сiдлиськом), а тодi перестали.
   Щодалi менше й менше тинялося в полi туркiв та татар - вони  спустилися
в долину. Толока була згарцьована ще до Маркового полону, й ординцi  коней
випасали аж ген пiд лiсом, а тодi  табуни  щезли,  й  звiдти,  мабуть,  ?х
погнали ще далi.
   Зрiдка неподалiк про?жджали на верблюдах або мулах  з  притороченими  з
обох бокiв шкiряними мiшками  турки-водовози,  доправляли  в  табiр  чисту
криничну воду з виярка лiвобiчного. Один, маленький  i  кривоногий,  майже
щоразу зупиняв навпроти Марка мулiв i бiг, щоб тусонути його пiд боки  або
хвицнути  пугою  по  обличчю,  -  нiкчемний  сам,  втiшався  чужою  мукою,
беззахиснiстю i страхом. Рот у нього був наче куряча гузка, а зуби кривi й
чорнi, вiн ощиряв ?х, неначе збирався вкусити. Iнодi набирав у жменю  води
й бризкав Марковi в обличчя, але напитися не дав жодного разу. I обiрвав з
його пояса ложку в шкiряному чохлику. Марковi не так було шкода ложки,  як
самого себе, бо дужче згнiтила думка, що вона йому вже не знадобиться.
   Марка палила спрага - пити йому давали раз на день, та й то не  завжди,
вiн бачив, як крапала з мiшкiв на сухоземлю холодна  вода,  i  мiзки  йому
обсипало жаром. Там, пiд грушею, дивлячись на вiльних дроздiв, на заховане
в густiй  кронi  бiля  стовбура  маленьке  гнiздечко,  думав  про  те,  що
нещасливий випадок, слiпа круговерть долi за один день перемiнили все його
життя, поламали, розчавили, з вiльного чоловiка  обернули  на  раба.  Чого
було  ?хати  на  хутiр  до  Бруса?  Або  сюди,  в  Ладижин?  Обмини  його,
проклятого, й ?дь далi, на Черкаси, на той бiк - нiчого не сталося  б.  Ще
пожив би на Запорожжi, далi викопав би грошi й по?хав кудись  на  Ки?вщину
чи Чернiгiвщину. Поставив би хату, накупив  би  худоби...  Найкраща  дiвка
пiшла б на той статок...
   Думка про щастя, яке тримав у руках i втратив, ятрила душу,  мов  рана.
Якби не колодка на ногах, замкнена на гвинтовий замок, зубами перегриз  би
мотузок i втiк. А так -  куди  втечеш?  Ноги  лама?  пiвпудовий  тягар,  а
довкола - ворожий стан.
   Головний турецький  табiр  розташувався  нижче  по  долинi,  ближче  до
дороги, - в березовому лiску й доокiл нього. Там стояли велетенськi намети
i юрмився люд, метушилися пiшi та кiннi турки.
   Одного дня Марка одв'язали, зняли колодку й повели до  того  наметового
мiстечка. Його поставили перед очi  вiзиря.  Там  зустрiв  Мурашка.  Ледве
впiзнав його - людська подоба, шкура та костi,  живий  шкелет;  обличчя  -
жовте, запалi щоки позаростали щетиною, опукле чоло - пооране зморшками, а
над чолом, у рiзнi боки - мичка сiрого, як осiння тирса,  волосся,  сивина
спалила його за кiлька днiв. Стояв, зчепивши за  спиною  руки,  дивився  в
землю, як у могилу. Його не водили на арканi, як Марка,  навiть  руки  мав
вiльнi. Ногайця, щойно пiдвели до великого,  як  попiвська  хата,  намету,
дво? туркiв ухопили за руки, третiй приставив до спини ножа, ще дво? стали
попереду з голими шаблями, хоч бiля вiзирових нiг лежали  два  велетенськi
чорнi пси, що розiрвали б на шмаття, якби  вiн  зробив  хоч  порух  у  бiк
?хнього володаря. Вiзир - маленький сухенький турок з кучерявою бородою  -
тiльки й запитав, скiльки козакiв прийшло у Ладижин. Марко сказав, i  тодi
Мурашко пiдвiв голову, подивився  на  нього  гострим,  як  турецький  нiж,
поглядом. Марковi похололо в животi й  застрибали  в  думцi  якiсь  слова,
котрi довго не мiг зiбрати докупи. "Сам оддався доброю волею,  а  буравить
мене, схопленого кгвалтом. Через тебе я опинився тут". Не спам'ятався,  як
зiрвалися вони з язика. Либонь, винесла нагору гiркота, змора, злiсть.  На
того ж Мурашка, за котрим полiз по линвi. Котрий  убив  ханового  сина,  а
тепер ходить на волi. Вiн згубив ?х усiх. Може б,  султан  i  не  йшов  на
Ладижин. А хан, либонь, ще не  зна?,  що  содiяв  Мурашко.  Треба  сказати
вiзировi.
   Проте не  сказав.  Слова  застряли  в  горлi,  мисль  пхала  ?х  назад,
пiдказувала, що може накликати на свою голову ще бiльше лихо.
   Одначе таки через Мурашка на нього впав смертний присуд.  Полковник  не
хотiв одкривати  та?мниць  оборони,  а  також  та?мниць  гетьманського  та
стрiлецького вiйська. "Прийшов сво?ю волею, - казав, - на  зраду  мене  не
пiдiб'? нiхто". Вiн iшов у ворожий стан не для того, щоб порятувати власне
життя, а щоб поменшити султанiв гнiв, дiйти  яко?сь  угоди,  не  до  кiнця
лихо? для ладижинцiв, прислужитися оборонцям. Але Ладижин не приймав  його
послуг. Вiн боронився далi. Султан i вiзир волiли  бачити  в  полковниковi
"язика", в кращому випадку - свого вивiдача,  а  не  во?на,  який  почесне
склав зброю. Його та двадцятеро iнших козакiв, що прийшли з  ним,  тримали
як аманатiв-заложникiв Ладижина,  й  перший  же  султанiв  гнiв,  ще  одна
невдача пiд стiнами могли впасти на них катiвським  мечем.  Мурашко  знову
сiв не в той човен. Викидаючись з фортецi, не мислив себе рабом, а  тiльки
полоненим, який за законами вiйни буде обмiняний; сподiвався зробити  щось
для ладижинцiв i пiдносився в думках над ними. Рятувався сам, а  ?м  хотiв
полегшити муки. Тепер двадцятеро його козакiв сидять у сирицi (мають свого
полковника за здрайцю, зрадника), турки вдень водять його  на  волi  (воля
пiд рушничним дулом), а на нiч вкидають у  погрiб  на  хуторищi.  На  його
голову посипалися найчорнiшi погрози.  Мурашкова  душа  розчахнулася,  вiн
прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник
впав у сатанинський гнiв, обзивав вiзиря адрiанопольським щуром, реготiв у
лице, декому здавалося, що вiн збожеволiв, проте У тому  чаду  не  виповiв
жодно? та?мницi. Двiчi одсилав його на страту Мустафа-паша, двiчi  посилав
гiнця, щоб завернув назад, двiчi  зустрiчали  полковника  сухим  гарчанням
чорнi пси. За третiм разом гiнця вслiд  не  послав,  ще  й  наказав  стяти
голови всiм аманатам та виставити ?х на списах перед валом.
   До Марка пiдбiгло тро? туркiв у жовтих смугастих  сорочках,  один  зняв
колоду, другий перерубав шаблею  аркан,  вони  вхопили  його  попiдруки  й
потягли. В першу мить Нога?ць не зрозумiв,  куди  його  провадять,  одначе
думка про те, що турки не одв'язали, а перерубали  аркан,  кинула  в  ляк.
Жодного разу не хапали так - торсали,  тусали,  кiлька  разiв  вiн  падав,
пiдхоплювався знову, пiдштрикуваний шаблею турка,  що  спотикався  позаду.
Турки були злi чи роздратованi,  гаркали,  гиркали,  поблискували  бiлками
очей, аж Марковi ходив по спинi холод.  Минули  клинець  стоптаного  жита,
збiгли на пагорб, перед ними вiдкрився широкий луговий видолинок. Марко ще
нiчого не розумiв, стривожений, озирався довкола; мимо нього  у  видолинок
поспiшали татари i турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився
?м услiд i побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у
жовтiй сорочцi, у зеленому ковпаковi та капцях на босонiж. На перев'язi  в
нього висiв нiж завширшки  в  пiвтори  долонi.  Той  нiж  прикував  Маркiв
погляд, йому помлiло всерединi, а колiна стали м'якi, неначе були з  вати.
I все ж вiн помiтив по обидва  боки  бiлого  березового  стовбура  якихось
пов'язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досi
стояв на пнi до нього спиною, повернувся, й Нога?ць побачив  просто  перед
собою бiлий ощир посмiшки пiд тонкими, врозлiт, тарганячими вусами, чорний
блиск очей  з-пiд  збритих  брiв.  Й  iнший  ощир  -  синiх,  конвульсивно
стиснених вуст та заплющенi очi. Тарганистий мiстр тримав у  руках  голову
Мурашка.
   Марковi чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тiла силу, в
горлi тiльки булькало, вiн обвис  на  руках  туркiв,  i  тi  потягли  його
волоком. А потiм мовби тонке жало пройняло Марка од живота до  мозку,  вiн
закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила  -
невисокий, але кремезний, мiцний  у  плечах,  вперся,  й  турки  не  могли
зрушити з мiсця, i тодi один iз  них,  який  чвалав  позаду,  вдарив  його
шаблею плазом по головi. Нога?ць тiпнувся,  випорснув  з  катiвських  рук,
рачки  поповз  убiк,  у   натовпi   зареготали,   затиджикали   по-сво?му,
по-басурманськи.
   Зненацька серед десяткiв хижих облич Нога?ць побачив одне, теж ощирене,
проте знайоме, з довгою роздво?ною бородою  й,  може,  через  те  не  таке
страшне; з краю натовпу, засунувши  за  пояс,  що  оперiзував  чималенький
живiт, руки, стояв вiзирiв товмач. Марко вхопився за те обличчя  поглядом,
вiдчайдушна надiя спалахнула в  ньому.  Дивився  на  товмача  знизу  вгору
собачими очима, просив, квилив, понiвеченi стогоном слова  падали  йому  з
вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лiнивим  поглядом
i одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, вiн хапався за траву, по  землi
простелилися двi чорно-зеленi борозни.
   - Я син... полковника... дадуть великий  викуп...  Грошi...  Таляри,  в
мене ? таляри. Багато золотих  талярiв...  Слугуватиму  до  гроба...  Пане
товмач, таляри...
   I вже коли стратив рештки  надi?  й  завив  по-вовчому,  товмач  ступив
уперед, подав туркам знак.
   - Де в тебе таляри?
   Нога?ць лежав, скулившись, тихо пiдвивав i схлипував.
   - У Скарбницi... у  Вiйськовiй  Скарбницi...  Закопанi  на  островi,  -
забелькотiв.
   Товмач махнув рукою: тi грошi - все одно, що в зубах у шайтана.  Та  й,
мабуть, бреше клятий кяфiр.
   Катовi помiчники знову вхопили  Марка,  i  в  цю  мить  у  його  головi
згасаючою iскрою зблиснуло: Килiяна. Чому зблиснула та iскра в ту мить, що
?? покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про  не?.  Була  вона
нинi для нього як сонце в хмарах осiнньо? пори. Килiяна - то  останнi  днi
волi, не знано? нiколи бентеги, болю, заздростi. Вона  жде  Перехреста,  й
вiн прийде до не?. Лаврiн продереться до сво?? любовi  крiзь  пекло.  Вони
спiзнають щастя... А вiн... О боже, порятуй, подай сили... За що вiн  гине
отут?!
   Тихо, гарячкове молився, линув до бога думкою i серцем,  вперше  творив
свою молитву, таку щиру, аж кров'ю спливала душа, i враз з жахом  збагнув:
бог його не чу?, одгорнув од себе, не бачить його, не хоче  бачити...  Все
це - в одну мить, думка про бога змигнула, як бiла  блискавиця,  й  згасла
чорно, а думка про Килiяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив.
   - Пане товмачу... Дiвчина... Ти  ще  не  бачив  тако?...  Ось  тут,  за
горою... На хуторi в лiсi. Гарнiшо? нема на свiтi. То сонце...  То  мак  у
полi...
   Де бралися такi слова, чи?ю сатанинською пiдказкою сплiвся такий замiр?
   Товмач нахмурив рiденькi  чорно-рудi  брови.  Щось  йому  свiдчило,  що
невiрний цього разу каже правду.
   - Мислиш, що тебе поряту? брехня? - Приступив ближче. -  Пройдеш  через
усi муки пекла.  Порiжемо  на  стьожки  язик...  Випечемо  залiзом  очi...
Молитимеш о смертi, а ?? не буде. Лiпше помри зараз...
   - Не брешу я.  Ми  ?хали  на  весiлля.  -  Нога?ць  стояв  на  колiнах,
обпаленими смертю очима чiпко тримався за товмача.  -  Товариш  мiй  хотiв
женитися. Батько одклав весiлля  до  зими.  Чиста  вона  й  непорочна,  як
весняна вода.
   - Весняна вода не бува? чистою.
   А сам думав про те, що, може, й справдi послати служникiв  на  хутiр  з
цим козаком. Голову йому одрубають потiм. А вiн матиме квiтку в гаремi. Бо
вiзир  щедрий  тiльки  на  обiцянки.  Сластолюбець  i  скнара,   позавчора
подарував йому таку жабу, що всi бе? лускали зо смiху. Ще й мусив цiлувати
гороб'яче колiно добродiйника.
   Вiн ненавидiв вiзиря. Той зробив з нього блазня, потiшався над  ним  за
кожно? нагоди.  Над  тим,  що  любить  поспати  та  по?сти,  над  його  не
вiйськовою статурою,  над  пузцем  й  тим  дав  привiд  iншим  -  сво?м  i
султановим слугам, усiм його чашним, стремiнним, наметовим,  сластолюбiшим
за товмача в сто крат i дурним та тупим,  як  безроге  бидло  невiрних,  -
кепкувати з нього... Учора ввечерi, коли товмач сидiв  у  темному  наметi,
спочивав пiсля вечерi, хтось вiдхилив полiг i кинув йому щось  на  колiна.
Вiн помацав руками, спочатку заплутався пальцями  в  м'якiй  куделi,  далi
ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на двi виямки
й з жахом та огидою зрозумiв, що то - людська  голова.  Звичайно,  вiн  не
боявся мертвих невiрних, але то було  несподiвано,  гидко,  й  до  того  ж
голова забруднила йому кров'ю одяг. Вiн вибiг з темного намету  й  побачив
силяхуара-агу[10] та двох татарських бе?в, вони захлиналися зо смiху,  але
вдавали, що не бачать його. Товмачевi наморочилось од лютi в  головi,  але
що мiг вдiяти! Що ж, подумав, нехай  тi  дурнi  потiшаються.  А  вiн  нинi
добуде собi збройне красуню. Вiн прихова? ?? в  обозi  й  покаже  пiзнiше,
коли всi наберуть собi вдосталь полонянок.
   На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла  солодка  хтивiсть.
Уже багато днiв не мав жiнки. Похiд може затягнутись  хтозна  на  скiльки.
Бiля нiкчемного мiстечка вони товчуться два тижнi. Де тi багатi полони, де
та швидка вiкторiя, якими так похвалявся вiзир!
   Товмач напустив на  себе  державну  заклопотанiсть,  сказав  суворо  та
владно:
   - Кяфiр зна? великi та?мницi. ?х треба витягти з нього. Одведiть назад.
   Турки поволокли Марка на пагорб.

   * * *

   Лаврiн пробирався лiсом. Коли б його зараз спiткав хто  iз  запорожцiв,
не впiзнав би нiзащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли вiд  комарино?
трути,  очi  позападали,  i  в  них  горiла  дика  осторога,   босi   ноги
кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну  сорочку,  яка  подерлася  й
висiла шматтям, за плечима висiли лук i сагайдак на тонкому ремiнцi.
   Вiдтодi, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього.
Заткала небо  хмарами,  не  потопила  в  хвилях,  не  розбила  на  каменях
Чортового Горла, винесла на бiлу косу. Вода спила силу, розпластаний,  вiн
лежав на березi, серце гупало в землю, й вiн чув його стукiт.  Не  почував
нi нiг, нi рук, вони мовби подерев'янiли, й гудiло  в  головi.  Здавалося,
там усе ще клекоче водоспад.
   Земля поволi знову наливала його силою. Вертала те,  що  забрала.  Воно
все ?? було й буде колись. Невдовзi одтерпли руки й  ноги,  вiн  пiдвiвся.
Щиро помолився богу й пiшов косарською  стежкою  берегом.  Знав,  що  вона
перетне дорогу до Брусового хутора. Не пiшов, а побiг, щоб  нагрiтися,  аж
поки  зiйшло  сонце  й  од  води  потягнувся  теплий  туманець.  Принаймнi
здавалося, що вiн теплий. Незабаром наштовхнувся на пiщанiй косi  на  труп
татарина, певно, його убито пiд Ладижином й вода знесла  аж  сюди.  Лаврiн
погидував одежею, взяв тiльки лук i сагайдак. Шаблi при турковi  не  було.
Не пройшов i пiвверсти, як запримiтив у виярку погромлений бiженський обоз
- двi перекинутi гарби й воза. Довкола валялися  дiжечки,  корцi,  всiляке
начиння, поблискували у травi мальованi  ложки,  на  кущi  горiшини  висiв
батiг. I йому вчувся останнiй поцвьох погонича.  Далi  знайшов  сорочку  -
довгу, до колiн, мабуть, дiдiвську, зняв з кнутовища батiг i пiдперезався.
   Дорога вiд Бугу в'юнила  лiсом,  пiшов  обiч  не?.  Пильнував,  аби  не
згубити ??, не заблудитися. Одного разу ледве не  наскочив  на  татар,  що
гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотiв перетнути ??, -  ще
з горба помiтив, що вона на протилежному  схилi  забирала  праворуч,  -  i
почув тупiт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присiсти.  Лiс  тут  був
рiдкий, лихий для втечi. Розпластався в травi, очима пас дорогу.
   Татар було душ десять, ?хали один за одним - низькорослi  мишастi  конi
махали головами.  Попереду  погойдувався  в  сiдлi  ватаг  -  усi  iншi  у
вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а вiн  у  каптанi  й
легкiй червонiй шапцi з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фiльварку.  Й
полон його був найбiльший. Позаду сидiла дiвчина, коса розсипалася  ?й  по
грудях, сорочка була розiрвана, й бiлiло плече, з нею - на iнших  конях  -
довговусий, голий до пояса дядько та хлопець-пiдлiток, жiнка й  ще  менший
хлопець. Усi з пов'язаними назад руками,  мабуть,  одна  родина.  Попереду
татарський ватаг гнав п'ять пар  волiв,  три  чи  чотири  корови  та  гурт
овечок. З усiм вправлявся сам, стежив зiрко, батiг  у  правицi  то  злiтав
угору, то звивався в порохнi, як змiя.  Iншi  везли  по  одному,  по  дво?
бранцiв, в останнього з притороченого до сiдла шкiряного  мiшка  виглядали
двi бiлявi голiвки. Старша  дiвчинка  плакала,  друга  була  зовсiм  мала,
нiчого не розумiла й тiльки водила великими, довiрливими оченятами.
   Хоч повстяна шапка була насунута татариновi майже на очi й  на  обличчя
падала тiнь, Лаврiн помiтив, що той посмiха?ться.
   Перехресту здалося, нiби iз землi, на  якiй  лежав,  виткнувся  гострий
нiж, пройняв йому груди - й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався  пiд
горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гiрко пахла  дрiбнолиста,  пожухла
на вершечках трава. Вiн рвав ??  з  корiнням,  не  помiчаючи  того.  Ледве
тямив, що робить. Хруснула в суглобi рука, хруснули пальцi, тятива ляснула
й завила, татарин упав коневi на гриву. Лаврiн не бачив, куди влучив,  але
знав - увiгнав стрiлу по пiр'я. Небагато на Сiчi таких стрiльцiв  з  лука,
як вiн. Мiг одразу натягнути два луки й пустити  з  них  двi  стрiли,  мiг
стрiляти на скаку по летючiй  цiлi.  Отаман  учив  його  на  островi  тi??
стрiльби.
   Мчав лiсом, мов гнаний вовками олень.  Думка  теж  летiла,  як  стрiла,
вказувала шлях - угору, по крутосхилу - тут важче коням, тут може  змилити
погоню. Але лiс по схилу був зовсiм рiдкий; дубки та берiзки, а помiж  них
галявини, просвiтленi  сонцем  до  дна.  Коли  б  татари  погналися,  вони
впiймали б його.
   Татари не погналися. Боялися, що розбiжиться полон.
   Лаврiн передихнув аж за горбом.
   Утома важко налягала на ноги, проте перемiг себе, пiшов  далi  -  гнала
вперед тривога. Вiн мовби  й  не  думав  про  Килiяну.  Вона  була  з  ним
повсякчас. Лаврiн знав: загине, якщо не побачить ??  Серце  билося  тiльки
для не?, i якщо не знайде Килiяни  -  воно  зупиниться.  Неначе  в  туманi
проступали  й  зникали  обличчя  Марка,  Мурашка,  Кайдана.  Потiм,  потiм
думатиме про них. Все життя думатиме.
   Скрадався, неначе звiр, сам ставав звiром.
   Проминув мiсце, де треба було брати  лiворуч,  вернувся  -  не  зпiзнав
струмка: наче вiн, наче й не вiн. Потiм, скрадаючись,  дiйшов  до  дороги,
побачив знайомий мiсток i впевнено побрiв по струмку вгору.  З  душi  нiби
щось спливало, навiть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислi  стояло
- вирвався з пекла: тiльки тепер оглянувся назад, аж не вiрилося,  що  все
те було з ним. Й що оце вiн, живий та здоровий, iде по рiчищi  струмка,  а
над головою тихо-тихо шумить лiс i десь туркоче горлиця. ?? туркiт на мить
перенiс його в плавнi - саме отак на островах у лiсi туркочуть  горлицi  в
час сiнокосу. Вiн осмiхався, i коли б його отакого зараз хто побачив.  мав
би за божевiльного.
   Струмок спiвав пiд ногами, злизував з них кров,  його  холоднi  доторки
були при?мнi й трiшки болючi. Лаврiн думав про Килiяну,  про  те,  як  ось
зараз заявиться на хутiр; усе, що сталося з ним, злущило  з  душi  колишню
торопкiсть перед Брусом, вiн почував свою вiдповiдальнiсть i перед ним,  i
перед його дочкою, але вже iнакше - як муж i оборонець.  Вiн  поспiшав  до
них.
   Зненацька Лаврiн спiткнувся на корчику, подивився вниз  i  вiдсахнувся,
здавалося, наткнувся на хитро замаскованого  капкана.  На  березi  струмка
чорнiли вирви од кiнських копит. Не побачив ?х ранiше, мабуть,  через  те,
що надто вiддався радостi, а може, вершники  спочатку  про?хали  лiсом,  а
тодi повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побо?ськом:  хто
про?хав, куди? Чому слiди тiльки в один бiк?
   Вiн пригнувся, розгортав траву, придивлявся  пильно,  як  того  навчали
козаки на залогах. Свiжi! В деякi ще не натекла вода. Й глевтяки багна  на
травi. Це пройшли не козачi  конi:  козаки  сво?х  коней  кують  бодай  на
переднi ноги. Коли кiнь розку?ться весною, то й лiто бiга? не кований, але
ж тут аж шiсть слiдiв. У селянських - копита великi, розвитi... Та й  чого
?хати  сюди  селянам?  Брус  ?здить  возом  тим  кра?м,  через  гору,   по
твердоземлi.
   Що бiльше Лаврiн  роззирався,  то  все  дужче  обiймала  його  тривога.
Вироювалася страшна  думка.  Вона  зблискувала,  як  гостре  лезо.  Навiть
околишнi селяни не знають, де живе Брус Дорош, звiдки  про  те  довiдалися
турки або татари?
   Вiдчуття близько? небезпеки студенило  серце.  Йшов  сторожко,  готовий
зустрiти чужинцiв. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору,  немов  у  судомi,
гiлками-конарами, звiдси до монастирища проляга?  довга  вузька  галявина.
Колись тут була дорога. Слiди повертали  в  той  бiк,  губилися  в  травi.
Лаврiн зупинився. Ще жеврiла надiя, що хтось по?хав до монастирища. Тiльки
що йому треба бiля порослих бур'яном каменiв?
   У цю мить почув трiск. Майже несамохiть ступив  за  вербу,  за  той  ??
край, де од землi гнало пагiння. Серце стукало гулко,  одлетiли  геть  всi
думки, лишилась одна, котрою намагався розiрвати чорну запону невiдомостi.
Цiнькала вгорi синиця - десь тут було ?? гнiздо, й те цiнькання билося  об
важку Лаврiнову напругу, дзвенiло на нiй, як далекий  поклик  на  оголенiй
шаблi.
   Спершу побачив  тiльки  тiнi.  Принаймнi  так  видалося.  Згори  падало
призахiдне  промiння,  переломлювалося  в  листi,  змiнювало  обриси  всiх
предметiв. А далi тiнi немовби полетiли кудись  убiк,  в  листянiй  сутiнi
загострилися, вигранилися постатi коней i людей. Одна, друга, третя. Перша
- якась незграбна. Щось обвисало з сiдла в обидва боки.
   I враз... Свiт помертвiв Лаврiновi в очах. Ще не вхопив  усе  до  кiнця
зором - бачив тiльки чорнобородого турка на конi й перекинутий через  коня
сувiй, а думкою, тривогами, серцем вiдгадав  усе.  Килiяна!  Турки  везуть
Килiяну.
   На мить  думка  розтеклася,  а  далi  мислив  гаряче,  але  розважливо.
"Рятувати. Стрiлити турка.  Й  другого...  ?х  тро?...  Тро?...  Слiдiв  -
шiсть?"
   Пильнуючи, аби не зачепити яку  галузку,  дозирався  вперед.  Перший  i
третiй - турки. Третiй щось  тримав  перед  грудьми.  Неначе  дитину.  Вiн
гойдав закутану в бiлий шмат руку, заколисував бiль. Притримував ?? другою
рукою. Очевидно, був поранений. Третiй - не страшний. А другий...
   Лаврiновi обпекло груди. В очi бурхнула червона хвиля, вiн  ледве  йняв
собi вiри - другий був Марко. Його товариш. Чий  хрестик  носить  на  ши?.
Вiддихнув важко, в серцi закипiв гнiв, але не  було  коли  розбиратися  зi
сво?ми думками та почуттями. Лаврiн видобув iз сагайдака стрiлу. Ще  встиг
помiтити - стрiла важка, з широкими площиками. Точнiший буде полiт.  Бiле,
як снiг, мабуть лебедине, пiр'я на  стрiлi  з  одного  боку  забарвлене  в
червоне. Та стрiла вже побувала в  чи?хось  грудях.  Майнула  думка  -  не
влучити б у Килiяну. "Не влучу", - вже крайком мислi. Перехрест  пiдпустив
туркiв сажнiв на десять. Уже бачив обличчя першого турка,  нiби  сплеснуте
згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору
голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо.
   Цiлився в бороду турковi, трохи нижче, трохи лiвiше, вiдтягував тятиву,
пальцями почував ?? силу. Лет стрiли був короткий, вiн навiть почув  удар.
Турок здивовано вирячив очi, вхопився руками за  груди,  хотiв  закричати,
але в ротi йому тiльки зашипiло, по бородi потiк  з  пiною  червоний  мак,
вершник гойднувся вперед, потiм - назад, знову вперед i посунувся з  коня.
Глухо гупнуло тiло, кiнь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся
у другий бiк, i Килiяна теж сповзла з сiдла. Лежала на  травi,  розкинувши
руки, й Лаврiновi страх брийонув по  серцю  -  нежива.  Його  думка  мовби
розщепилася на двi: одна летiла до Килiяни,  друга  штовхала  ще  по  одну
стрiлу. З того й забарився. Турок з  пораненою  рукою  утiкав.  Гнав  коня
через кущi, бiла шматина метлялася,  як  птиця.  Лаврiн  натягнув  тятиву,
хапав оком цiль i не мiг ухопити. Врештi впiймав i в ту мить, коли опускав
тятиву, послизнувся на мокрiй  приболотнiй  травi.  Мабуть,  через  те  не
влучив, а може, стрiла по дорозi влучила в гiлку й змiнила напрям польоту.
Сiра постать ще раз майнула мiж  кущiв,  Лаврiн  пробiг  кiлька  крокiв  i
зупинився. Турок щез. Гойдалося вiття, трiщало  галуззя,  панiчно  кричали
над головою сороки. Кинувся до Килiяни, пiдвiв голову, вона гойднулася, як
нежива.  Проте  вуста  горiли,  вони  були  болiсно  розтуленi,   на   них
закарбувався жах.
   Лаврiн в непам'ятi зчепив руки, пiдвiв угору очi,  шукаючи  рятунку,  й
неначе крiзь туман побачив Марка.  Той  сидiв  у  сiдлi,  ноги  його  були
зв'язанi пiд животом коня сирицею.
   Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос:
   - Вона жива. Турки влили ?й щось у рота, щоб не кричала.
   Туман сплив з-перед  Лаврiнових  очей,  тепер  Марка  бачив  добре.  На
неголенiм,  майже  квадратнiм  обличчi  Ногайця  проступали  вилицi,  губи
пойнялися синявою, в очах стояли сiрi риски. Двi сiрi риски -  двi  зради.
Обо? розумiли  це.  Двi  зради.  Надто  страшна  друга.  Чим  би  не  була
спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврiн подумав,  що  через
нього ледве не втратив навiки Килiяну. З нею втрачав свiт.
   Зараз вiн був суддею Марковi. Марковi, з яким разом ганялися за сiчовим
псом Шайтаном. Спали в одному куренi. Стояли на стiнах Ладижина... Вiн  не
мiг оддiлити того Марка вiд цього. Душа квилила  з  болю.  Й  шматував  ??
страх за Килiяну. Але той  страх  поволi  вiдступав.  Килiяна  жива.  Вона
житиме! Вiн знайшов ??!
   I враз Лаврiна опанувала радiсть, аж забув про все,  що  думав  допiру.
Килiяна жива! Вона скоро прокинеться. Вiн врятувався сам i врятував ??. Та
що там все на свiтi! Все склалося  щасливо.  Боже,  гарно  як...  Марко...
Дурний боягуз Марко! А може, вiн зовсiм не винуватий? Може,  його  схопили
на хуторi, куди вiн утiк з Ладижина?..
   Ослiплений радiстю, в ту мить прощав те, чого,  либонь,  не  прощало  й
залiзо. Вихопив з пiхов мертвого турка  шаблю,  перерiзав  сирицю,  котрою
були спутанi Марковi ноги.
   - Злазь, Марку.
   Холодний скрип  шаблi  по  сирицi  прокраяв  у  свiдомостi  хiдник  для
давнiшо? думки. "Туркiв було п'ятеро".
   -  Мурашкiвцi  мене  повели  силою,  -  похлинаючись  гарячою   слиною,
забелькотiв Марко. - Заткнули рота... Лаврiн перепинив його.
   - Де решта? - показав на вбитого, що лежав у травi. Марко злiз з  коня,
понуро дивився пiд ноги.
   - Двох Дорош... Сохiрем, третього окропом... дiд-челядник.
   - Як окропом? - запитав Лаврiн, не випускаючи зi сво??  руки  Килiянинi
пальцi. Вони були холоднi, безживнi.
   - Нiс бабi на золиво... Витяг з печi, ступив до дверей, а той  саме  на
порiг.
   - А Дорош, дiд i баба? - запитав, хоч уже здогадався й так.
   - Порубали, - ледве шелеснув губами. Тi смертi теж лежали на його душi.
Вiн  пригадав  усе  й  мимоволi  зажмурився.  Почував  себе  страждальцем,
мучеником на цiй землi. За вiщо йому таке? Доля гралася ним, як кiт мишею.
Одпускала,  а  тодi  знову  накривала  кiгтистою   лапою.   Пригадав,   як
порятувався вiд катiвського меча, як повiв на Брусiв хутiр зграю. Страх  i
далi не  випускав  з  кiгтiв  його  душу.  Вiн  здогадувався,  що,  навiть
передавши Килiяну в руки туркам, ледве чи поряту?ться. Сподiвався, що Брус
зачу? на?зд i зустрiне ?х кулями. Збро? в нього  повна  комора,  вiн  може
вистинати iз засiдки всiх. Але ж Брус може стрiлити i його? Не помилу? вiн
Марка й тодi, коли понищить туркiв. А не станеться так: Брус i  Килiяна  з
челядниками сховаються в лiсi? Тодi його звинуватять в облудi й  вiддадуть
у руки катовi. Краще вже, коли застануть всiх на хуторi.
   Вони застали ?х удома, й то зненацька.  Навiть  курти  не  зустрiли  ?х
гавкотом. Десь бiгали в лiсi, не почули кiнського тупоту. Турки кинулися в
двiр, стрибали з коней через вiр'?, четверо налетiли  на  Бруса,  що  саме
виносив iз хлiва гнiй, дво? кинулись у хату.  Одного  Дорош  Брус  деменув
важким дерев'яним сохiрем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по
головi, й сохiр розлетiвся на цурпалля. У запалi схопився  рукою  за  голу
шаблю, й пальцi розсипались по травi. Турки одрубали йому голову,  а  тодi
довго кромсали шаблями тiло, вимiщаючи гнiв i страх.
   Килiяну схопили в свiтлицi. Всю худобу й сво? конi  зачинили  в  хлiвi,
щоб забрати потiм, - туркiв лишилося дво?, та  й  один  з  них  поранений,
боялися, що не справляться, посiдали на Брусових коней i по?хали. Один  он
лежить пiд кущем з Лаврiновою стрiлою в грудях, а другий утiк. Вiн  швидко
повернеться з пiдмогою. Треба втiкати звiдси.
   Зненацька iнша думка шпига? Марковi мозок. Втiкати з Лаврiном  i  стати
перед сiчовими суддями? Чи тiльки перед Перехрестом? Впасти  на  колiна  й
молити, щоб не вiддав його на пагубу, не розказував нiкому нiчого.  Лаврiн
може й простити його. Адже - звитяжець! Одружиться  на  Килiянi!..  Спливе
хмара, вернуться на хутiр.
   Вiн подивився на  Лаврiна  iз  ненавистю,  сiрi  вогники  в  його  очах
розжеврiлися до червоного.  Лаврiн,  помiтивши  тi  вогники,  сприйняв  ?х
по-iншому. Бо й сам думав про небезпеку.
   - Треба поспiшати. Турок може вискочити на дорогу й надибати сво?х.
   Вiн оглянувся, шукаючи коня. Сiрий, в  яблуках  жеребець  -  Дорошiв  -
попаски йшов до хутора. Лаврiн ступив, щоб пiдняти повiд, жеребець форкнув
i побiг, але далi нагнувся до пашi. Лаврiн погнався за ним, жеребець знову
труснув головою й одбiг сажнiв на двадцять.
   - Косю-косю-косю, - сердився й намагався улестити сiрого Лаврiн,  -  на
ось, - удав, нiби несе щось у жменi. Жеребець скосив лазурове око й бокаса
пiшов попiд лiском. Ремiнний повiд змi?в у травi. Лаврiн рвав траву, листя
з дерев - жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його  схарапудили
чужинцi. Врештi вже аж  за  монастирищем,  майже  бiля  хутора,  Лаврiновi
вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сiдло й, низько
пригнувшись, помчав до струмка.  З  розбiгу  кiнь  трохи  не  наскочив  на
мертвого турка, захропiв, схарапудився, й Лаврiн ледве вгамував його. В ту
мить очi вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув ??, але душу  обвiяв
страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що бiля верби нема?  нiкого.
Нi Килiяни, нi Марка, нi коня. Червонi й  чорнi  iскри  замерехтiли  перед
очима, груди щось стисло,  аж  похилився  з  сiдла.  Ще  раз  обвiв  очима
галявину: пiд кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кiлька крокiв
вiд нього в травi лежала шабля. Крiзь  листяний  намет  пробився  червоний
промiнь, заграв кривавими одсвiтами на блискучiй крицi клинка.

   * * *

   Султан сидiв на конi, дивився, як його во? грабують мiсто. Снiжно-бiлий
тюрбан одсвiчував  проти  сонця  самоцвiтами.  Хоч  ладижинцi  винесли  на
шовковiй подушцi ключi  й  одчинили  обидвi  брами,  наказав  брати  мiсто
шаблею. Турки й татари  ввiрвалися  у  беззбройне  мiсто,  розсипалися  по
вулицях.  Обуренi  такою  злою  пiдступнiстю,  деякi   мiщани   й   козаки
боронилися.  Турки  рубали  збройних   i   беззбройних,   шаблями   робили
мiтки-значки на спинах (кожен свою), мчали далi. Декотрi козаки стрибали в
Буг, але з протилежного берега кидалися кiньми в воду татари, хапали ?х за
чуби, тягли на пiсок. У льохи, в  яких  ховалися  жiнки  та  дiти,  кидали
солому, пiдпалювали; тих, хто рятувався втечею, пiдтинали стрiлами.
   Султан на поруйнування мiста дав пiвдня. Завтра ранком  во?ни  Магомета
вирушать далi. Й уже потяглися чорнi ключi туркiв з людськими  головами  в
мiшках, кидали голови на купу;  паша,  що  сидiв  на  барвистому  килимку,
платив по п'ять злотих за кожну. Полоном брали тiльки молодих дiвчат,  ?х,
пов'язаних вервечками до палиць, гнали на гору, i тут, у прохолоднiй  тiнi
берiз, султанський ?внух зривав одежу, обмацував холодно й дiловито, водив
руками  по  стегнах,  по  грудях,  смикав  за  коси-одбирав:  кращих  -  в
Адрiанополь, гiрших - в улуси. Крики та зойки розбивалися об  його  серце,
як морська пiна о камiнь.
   Великий розшук  учинили  турки  в  мiстi  по  Анастасу  Дмитрi?ву,  але
вiдшукати його не змогли. Дво? мiщан, що бачили ротмiстра останнi, сказали
на допитi, що Анастас перевдягнувся в .селянське вбрання i  видовбав  собi
схрон у валу.  По?хали  туди,  куди  вказували  мiщани,  справдi,  знайшли
вимощену соломою нору, але Дмитрi?ва в нiй не було. Вiзир лютував, наказав
насипати в капшук та почепити перед шатром п'ятсот червонних, щоб  вiддати
тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий бiлим квiтом капшук гойдався на
палицi до вечора, його зняли, аби нiхто не вкрав уночi.
   Од мiста прискакав хан, пiд'?хав до вiзиря. Зiйшли з  коней,  заплакали
за звича?м, поцiлувалися. Вiзир пов'язав голову  хана  коштовним  шахським
тюрбаном, але хан не прояснiв од то? милостi,  був  похмурий,  злий.  Його
гнiвило, що султан наказав рубати бранцiв,  у  Бахчисара?  давно  не  мали
нових рабiв, а хто не зна?, що новi раби - найкращi, ще не  зiпсованi,  не
хитрi, сильнi. Задля цього й  пiшов  у  похiд,  а  не  заради  честолюбних
султанових замiрiв.
   - Яничарськi шаблi вже обпилися кровi, -  показав  вiн  рукою  на  гору
закривавлених голiв. - Во?ни степу просять султана впустити ?х у мiсто.
   Мустафа зiтхнув, розвiв руками: падишах твердий у сво?х повелiннях,  до
того ж вiн зараз гнiвний. Хан дивився на вiзиря  невiдпорним  поглядом,  в
його змружсних очах свiтилися  хижi  вогники.  Вiзир  вагався,  кований  i
гнутий за довгi роки розум йому пiдказував: хановим проханням, легковажити
не можна. Й не лише через те, що найкращих бранцiв всi вельможi в Едiрне i
особисто вiн, вiзир, заьжди мають з Бахчисарая. Хан може затамувати  злобу
й iншого разу не пiдняти орди в похiд, вiдiпреться мором, голодом, падежем
коней - знайде якусь одмову.  Орда  -  це  вiтер,  а  вiтру  в  покорi  не
втрима?ш. Вiн вою? в цих степах не перший рiк, й  здебiльшого  татарськими
шаблями. А не пiдуть вони з ним, султан знову  ж  таки  звинуватить  його,
Мустафу, то мусив iти до падишаха.
   Падишах сидiв на бiлому конi й  мов  заворожений  дивився  на  трикляте
мiсто, що палало з усiх чотирьох кiнцiв.  Навiть  звiдси,  з  горба,  було
чути, як  трiщить  черепиця  й  жаха?  вогонь,  султан  бачив  розтрiпаних
червоних птиць, що злiтали вгору  -  в  мiстi  було  немало  будiвель  пiд
солом'яними покрiвлями, вогнянi вихори несли кулi -  дим  i  чорний  попiл
слалися уподовж долини. Хижа посмiшка ощирила султановi зуби, вiзир  ледве
одважчвся потурбувати'його.
   - О великий падишах, -схилився  темним  лицем  в  низькому  покiонi,  -
дозволь прилинути сво?м лицем до стремен тво?х.
   Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на  золотiй
луцi сiдла.
   Проте вiзир не встиг нiчого сказати. В цю мить пролунав  наглий  тупiт,
вершник мчав  з  гори  прямiсiнько  до  султана,  летiв  так  швидко,  що,
здавалося, ось-ось покотиться шкереберть по  схилу  разом  iз  конем.  Той
тупiт прокотився  по  перших  вiзирових  словах,  сполохав  ?х.  Так  може
дозволити собi мчати до султана гонець iз найважливiшою  звiсткою.  Навiть
Магомет повернув голову. Гонець пiдлетiв, як  птиця,  скочив  з  коня,  на
крутих боках якого, надто  попiд  попругами,  повиступало  мило,  впав  на
колiна, хотiв говорити й не мiг. Нахапався вiтру чи перехопив  йому  подих
страх. В куточках його  рога  запеклася  червона  слина.  Тремтячою  рукою
дiстав з пазухи згорнутий у трубку папiр, подав вiзировi.
   - Що таке? - запитав султан, i по його бiлому, що лущилося од вiтрiв  i
спеки, обличчю майнула тiнь.
   Вiзир зламав печатку, розгорнув сувiй. Пробiг  першi  рядки  й  поблiд,
папiр застрибав у його руках.
   - Аллах...  Аллах...  -  прошепотiв.  -  Шайтан  Сiрко  розгромив  нашу
ескадру. Потопив усi кораблi. Вiн уже на Бузi, палить переправи.
   Гонець лежав, чекаючи смертi.  ??  вже  не  вiдвернути  нiякими  силами
свiту. Знав про це, коли ?хав сюди: виконував  гiрку  волю  аллаха  i  вже
передав йому свою душу. Вона з його живого тiла уже летiла в райськi сади.
На   його   витягнутiй   ши?   конвульсивно   пульсувала   темна    жилка.
Тiнь-тiнь-тiнь.
   Але цього разу сталося несподiване. Султан не лютував, не наказав убити
чорного вiсника, а сидiв на коневi, як потороча, дивився на темну цятку  в
небi. То був ворон, що непорушне завис над полем. По тому султан зiйшов  з
коня й, обвiвши мертвим поглядом палаюче мiсто, зсутулився, мовчки пiшов у
намет. Волiк ноги, наче столiтнiй дiд.
   Пiдмога,  що  на  не?  сподiвався  Магомет,  не  прийшла.  Порубаних  i
пострiляних туркiв зносило в Чорне море. В те саме  море,  на  яке  -  так
запевняли султана кизакерменськi аги - й птах чужий не сяде, а не те що по
ньому пропливуть козацькi човни. З усi?? ескадри вцiлiв i втiк у море лише
один турецький вiтрильник. Один!
   З тим вiйськом, яке лишилося, маючи на  п'ятах  запорозькi  куренi,  що
били, гамселили, клювали в  потилицю,  то  наскакуючи,  то  викочуючись  у
степи, султан не одважився йти на Ки?в.  Опрiч  усього,  почали  бунтувати
яничари.  Вони  погрожували  мстою  за  смерть   аги   Гаси   й   вимагали
вiдшкодування великою платою. Магомет Четвертий полишив вiйсько й вiд'?хав
у Фракiю. Сердаром над  вiйськом  залишався  й  далi  вiзир  Мустафа-паша,
султан сподiвався скласти на нього в Едiрне всю провину за невдалий похiд.
Шовковий зашморг уже чека? на невдаху-сердара.
   Султанове вiйсько повернуло на захiд i, вибравши ясир в  Уманському  та
Ладижинському повiтах хлопцями й дiвчатами i тим задовольнивши свiй афект,
повертало вiд Уманi через волоську землю до Дунаю i далi потягло до  сво?х
змi?них язвин на зимiвлю. Так оповiв про це  лiтописець.  I  скiнчив  свою
оповiдь гiркими словами:
   "По такiй плачевнiй i невiджалованiй укра?нськiй  ру?нi  i  запустiннi,
вiдходячи од Уманi додому,  турчин  повидирав  i  розорив  мiста  тамтешнi
Тростянець, Бершадь, Манькiвку, Тульчин, Попонне Мале i iнших сiм, яких не
згадалося, а решта народу в мiстах  i  повiтах  тамтешнiх,  не  зачеплених
турчином, оглядаючись на свою недолю i нi вiд кого згоди, жодно? милостi i
оборони собi не сподiваючись, а перестерiгаючись щорiчного ясиру людьми  i
дiтьми, подiбно до того, що сталося того лiта, великими гуртами i таборами
зо всiх повiтiв збирались i болiсними  серцями  i  слiзоточними  очима  зi
сво?ми  чудовими  тамтешнiми  селами  i  угiддями   навiчно   попрощалися,
якнайшвидше на сю сторону Днiпра перебиралися".
   Виплеканий у безсоннi ночi султаном, великий похiд скiнчився безславно.
Турецьке вiйсько вiдступало у Фракiю,  орди  кинулися  грабувати  Подiлля,
Брацлавщину, Волинь.
   Для днiпрового правого берега наставав тяжкий час Велико? Ру?ни.

   * * *

   "Вельможний мосцiпане гетьмане тогобiчний  укра?нський  малоросiйський,
Iване Самойловичу.
   По кончинi славнопам'ятного  Богдана  Хмельницького,  доброго  гетьмана
нашого i ласкаво зичливого отчизнi сво?й малоросiйськiй сина, коли  почали
наставати частi i непостiйнi гетьмани, та розкро?ння (що ясно  показу?ться
з договорiв  Андрусiвських,  року  1667  постановлених)  через  незичливi?
сусiднiх монархiв факцi? на дво? ?дино? Мало? Росi?, отчизни нашо? бiдно?,
спершу на два гетьманства, почавши вiд Пушкаря Полтавського  i  вiд  Сомка
Переяславського, потiм i на трет?, через  Ханенка  Уманського  гетьманство
роздiлилися, i через мiжусобицi постiйнi, за  приводом  ?х,  бранi  кровiю
братiв наших достатньо очервонилися; тодi ми. Вiйсько  Низове  Запорозьке,
зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили i пiзнали,  що  наступа?
для отчизни нашо?  малоросiйсько?  занепад  i  всеконечне  запустiння;  що
сталося  з  ласки  вашо?  гетьмансько?  i  попередникiв  ваших   гетьманiв
тогобiчних.
   Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму  нашого,
нiколи не могли без жалю сердечного  вкусити  хлiба  i  по  трудах  денних
спокiйно зажити вiдпочинку; оскiльки безперестанно те муляло  й  долягало,
що за незгодою i неприязню  гетьманiв  обох  бокiв  Днiпра  доведетья  нам
пустельну й мертву Малу Росiю, матiр нашу, повними слiз оглядати  очима  i
бачити, як чудовi житла батькiв i прабатькiв наших стають лiгвиськом диких
звiрiв. Тому по силi нашiй запобiгаючи, либонь, до  сьогобiчних  гетьманiв
листи нашi вiйськовi засилали, i викривали, i радили, аби  для  загального
добра отчизного всi незгоди  i  неприязнi  сво?  вiдкинули,  залишалися  в
приязнi i згодi з  тогобiчними  гетьманами,  попередниками  вашими,  i  до
ляських обманливих намов i  обiтниць  зовсiм  не  прихилялися;  однак  тi?
перестороги малий успiх мали, i, навпаки, чим далi, тим  дужче  мiж  ними,
гетьманами нашими, що сидять по обидва  боки  Днiпра,  злоба  i  ворожнеча
зростала, i через мiжусобнi ?хнi битви братiю нашу до кореня  витинали.  I
хоча всi отi колишнi гетьмани вдавали себе щиро зичливими  вiтчизни  нашо?
будiвничими i оборонцями; однак та?мно i  безсовiсно,  з  немалим  отчизнi
ущербком  i  власного  народу  свого   християнського   вигубленням,   для
властолюбства власного i ненаситних афектiв бiльше  на  сво?  потоки  води
всяк iз них забрати намагався, i  доти  таким  неспасенним  ремеслом  свою
дурив голову, поки ?? разом зi сво?м урядом стратив, з немалим для отчизни
лихом.
   Не подивуй отож, ваша вельможнiсть, на нас. Вiйсько Низове  Запорозьке,
що по причинi нинiшнього розорення турчином Чигирина, Канева i всiх  iнших
цьогобiчних мiст i сiл укра?нських  малоросiйських  довелося  нам  i  тебе
записати в  ре?стр  нещиро  зичливих  отчизнi  нашiй  гетьманiв;  бо  коли
зважити, яку на слiзнi?  ладижин-цiв,  уманцiв  i  iнших  мiст  i  повiтiв
тамошнiх суплiкацi? показав щирiсть  i  яку?юдав  оборону  вiд  турецького
нападу, то iнакше не можна сказати про вашу милiсть,  -  милостивий  пане,
тiльки так, як i вище згадано. Оскiльки з походу тодiшнього вiйськового  i
обiцяно?  лади-жинцям  i  уманцям  оборони,  старанно  назад  од   Лисянки
повернувши, замiсть сво?? щиростi запхнув дiрку  Мурашкою,  ?диним  братом
нашим, добрим i вiдважним рицарем, котри? за здоровi? отчизни  i  Ладижина
живiт там свiй згубили, а сам як журавель, що сто?ть  на  купинi,  здалеку
через Днiпро на Ладижин i Умань дивився, що там  дiятиметься,  обгородився
наметами для захисту свого, якби туди кулю яку вiтром не занесло i тобi  в
рознiжених перинах, як павi в краснопiстрявiм  пiр'?,  не  зашкодила.  Про
нещирiсть вашу до Чигирина ми вже й  не  пишемо,  це  вже  не  тiльки  ми,
Вiйсько  Низове  Запорозьке,   а   й   увесь   свiт   великоросiйський   i
малоросiйський ясно бачать i може бути, що через нещирiсть i  незичливiсть
вашу з князем Ромодановським мусив Чигирин  iз  iншими  мiстами  i  селами
укра?нськими од турчина пропасти i кiнчити навiк неоплаканим запустiнням з
величезним кровi християнсько? пролиттям i щирих братiв наших вигубленням;
та яка там могла бути до Чигирина ваша приязнь, коли давно до нього  злоба
бiльшу мала силу... Що тобi до сторони цi?? запустiло?? Якого собi  з  не?
сподiва?шся пожитку  i  збагачення?  -  розглянься...  Так  власний  ти  ?
погубитель...  сьогобiчно?   Укра?ни...   А   з   часом,   через   розумне
посередництво, могла б i вся цьогобiчна Укра?на од влади турецько?  i  без
такого кровопролиття (пiд високу Руку монарха православного) з  Дорошенком
прихилитися i з тобою разом ?диного пастиря знати, але ти так озлобився на
Дорошенка i на всю Укра?ну цьогобiчну, що й трохи не хотiв почекати такого
Щасливого часу. Отож i дочекався крайнього  упадку  i  запустiння  отчизни
нашо?! I вже тепер пiсеньки, Дорошенку зложенi?, суть i тебе стосовнi,  бо
ж за тебе, Самойленка-гетьмана, врешту пуста сьогобiчна Укра?на стала,  за
що сам перед усевидящим  богом  вiдповiдати  будеш.  Один  чоловiк,  князя
Ромодановського син, розумовi тво?му видався кращим,  анiж  тисяча  братiв
наших,  християн  православних  великоросiйських  i   малоросiйських,   за
недбальством тво?м, на погубу басурманам без допомоги вiд тебе належно?, в
Чигиринi, Каневi та в iнших мiсцях залишених. Хто тут слiпотi розуму твого
не здиву?ться? Хто тiльки, жорстокосердя  тво?  побачивши,  може  до  тебе
прихилитися за приязню i зичливiстю? I якщо ?диного праведного Авеля  кров
волала од землi до бога про помсту  Ка?новi,  то  що  гада?ш,  скiлькох  i
скiлькох братiв наших, православних християн, пролитая  по  тво?й  причинi
кров  не  буде  на  тебе  скаржитися  i  в  господа-творця  свого,   судi?
праведного, просити справедливостi? Вiдай напевне,  що  незабаром  спiтка?
тебе, об чiм не мислиш; за кров братiв наших власною сво?ю або  чад  сво?х
заплатиш кров'ю, за погублений багатьох братiв наших  на  дiм  твiй  найде
пагуба; багатства тво?, котрi зiбрав i якi зiбрати мислиш,  в  день  гнiву
божого не допоможуть тобi, бо тiльки правда заступа? мужа од смертi,  вони
дiстануться тим, хто й не клопотався, щоб ?х зiбрати,  а  ти  всього  того
будеш  позбавлений  i  як  по  тво?й  винi  вiтчизна  наша   малоросiйська
сьогобiчна стала спорожнiла, так розквiтлий дiм твiй стане порожнiй,  i  в
житлах тво?х живущого не  буде;  якою  мiрою  мiряв,  такою  й  тобi  буде
одмiряно,  за  належним  словом   ?вангельським.   I,   нарештi,   замiсть
благополуччя, вiншу?мо тобi, з  жалю  сердечного  нинiшнього  i  крайнього
упаду Укра?ни, отчизни нашо?  малоросiйсько?  сьогобiчно?,  бажаючи,  аби,
дивлячись на той упадок, ти схаменувся i, остерiгаючись  упадку  власного,
пошукав для вiчного життя i добра милостi божо?, яка щиро пода?ться  всiм,
чого i собi щиро зичимо.
   Залиша?мося
   вашо?  вельможностi  зичливi  приятелi  i  брати,  Iван  Сiрко,  отаман
кошовий, зi всiм товариством Вiйська Низового Запорозького"[11].



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

   Маленькi слюдянi вiконця в  золочених  рамах  були  вiдчиненi,  шовковi
фiраночки вiдтуленi, жовтий вiтер з жовтого поля залiтав просто до карети,
солодко студив гетьмановi ледь  прибитi  сивиною  вуса.  Ситi  конi  бiгли
прудко (гетьман любив, щоб конi були гладкi),  карета  -  добра,  нова,  з
позолотою i рiзьбою, на залiзному ходу, однак  вельми  вибо?ста  дорога  з
Чернiгова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати  статечному,
в бiлiй свитi i сивiй  шапцi  форейторовi  повернути  з  дороги  в  лiсок.
Свiчкар Ждан Гук повигрiбав пiд дубом з трави  жолудi  i  дрiбне  палiччя,
iнший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий, кухарчук (за каретою
?хав маленький обозець в п'ять пiдвiд) покраяв велику диню.  Гетьман  дужо
любив динi. Дубiвка пахла медом i дозрiлим  лiтом.  Самойлович  взяв  одну
скибку й сказав писаревi, або той читав листа.  Старий,  хитрий  i  мудрий
писар читав тихо, декотрi мiсця перебiгав скоромовкою, розводячи при  тому
руками - однi?ю з листом, другою - порожньою,  мовляв,  це  не  ма?  ваги.
Насправдi ж перебубнював мiсця, недишкретнi для гетьмана. I стояв боком до
гетьмана: Самойлович не любить, коли дивлягься, як вiн ?сть, - "заглядають
у рота". Вiн i в ма?тку обiда? сам, рiдко коли допуска? навiть  когось  iз
старшин.
   Самойлович  схитував  головою.  Сьогоднi  його   майже   не   дратували
запорозькi гаки - та й не мусили дратувати, вертався з Чернiгова, з прощi,
де архi?пископ Лазар Баранович вiдпустив усi грiхи, содiянi й несодiянi, -
кидали запорожцi навздогiн шапкою.
   Обачнiсть i розважливiсть стали гетьмановi  в  пригодi  й  цього  разу.
Послухався б царського указу,  пiшов  пiд  Ладижин,  поклав  би  там  сво?
вiйсько, i той же цар затуманiв би до нього немилiстю. А можна ж  було  не
тiльки вiйсько згубити, а й власну голову.  А  так  усе  оббулося.  Турчин
повернувся  за  море,  цар  оголосив  гетьману   через   стольника   князя
Волконського подяку, запорожцi знекровiли i обшарпалися ще дужче.  Царю  ж
вiн догодив вельми, й недорогим коштом. Аби вернути  забраний  Лжесимеоном
спокiй  (спершу  сам  поятрив,  написавши,  що   Сiрко   трима?   у   себе
самозванця-разiнця i хоче йти на тi  ж  мiста,  котрi  руйнував  злодiй  i
боговiдступник Стенька), зачинив  у  гратованому  льосi  дво?  запорозьких
посольств:  Ярему  Квашу,  Грицька  Оглоблю,  Процика  Золотаря,  Тоцького
Трохима, писаря Перепелицю i  багатьох  iнших  значкових  товаришiв,  кого
вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сiркових зятiв та жiнку й
одписати на  казну  ?хнi  ма?тностi.  На  те  цар  велiння  не  дав,  але,
Самойловичу доповiли його оплаченi вуха  й  очi  в  Москвi,  всiма  iншими
клопотами цар Олексiй був задоволений. Полишений у Сiчi  наказним  Брекало
побрикався  та  й  змушений  був  видати  Лжесимеона  любiсiнько  в   руки
Самойловичу.  В  столицю   самозванця   привезли   в   залiзнiй,   кованiй
гетьманськими ковалями клiтцi. Псяюха ж Сiрко ма? вигоду зi сво?х походiв:
Магомета не досяг,  Симеона  втрагив.  Голоштаньком  був,  голоштаньком  i
зостався. Й склика? до  себе  знову  всiх  голоштанькiв.  По  гетьманських
полках i зараз нишком читають його листи, аби  йшли  козаки  на  Низ,  де,
мовляв, може, й не в'?жно, зате воля гуля? з шаблею й нiхто нi  перед  ким
шапки не скида?. Попусти ?й, то вона гулятиме, i нiкому буде поле орати та
махати  цiпом.  Сiчовики   звинувачують   його   в   розорi   правобiчного
укра?нського  краю.  Обзивають  незичливцем,  потурнаком,   слiпцем.   Щоб
послухався ?х, то, може, й справдi лежав би  досi  з  порожнiми  очницями.
Заклинають  на  втрату  ма?тностей,  влади  й  родинного  спокою.   Хочуть
нажахати, розтру?ти, звар'ювати. Нi, вiн не пустить у душу  тi??  ?дi.  Не
дiждуть сiчовi гультя?, аби отру?в ?хньою трутизною серце. Звичайно, йти з
ними в повний розруб не можна. Простолюд i  вiйсько  осудять  його.  Та  й
небезпечно ставати iз Запорожжям у вiдверто ворожi стосунки. То зграя.  ?х
треба виловлювати по одному. Обкласти з усiх бокiв  лiгвисько,  розставити
капкани.  Й  душити,  душити...  А  було,  було...  Колись  i  сам   марив
Запорожжям. Затуманили голову дурнi слiпцi з бандурами. Тьху на вас, слiпi
очима i розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Тi слiпцi й  нинi  виспiвують
про волю. Про тi днi, коли гуляла  вона  з  оголеною  шаблею  по  Укра?нi,
стинала панськi голови, пiдпалювала фiльварки. Про Хмельницького спiвають.
I ще довго спiватимуть. Хмiль вступив у голови  i  ось  вже  двадцять  лiт
макiтрить ?х. Хмелевим iм'ям голота борониться од старшини, ляка? ??  ним,
пророку? нового Хмеля. А вже ж i того досить. Дух Хмельницького вита?  над
правим i над лiвим днiпровими берегами,  iнодi  варто  комусь  назвати  це
iм'я, i вже задзвенiли шаблi, заблискотiли коси та вила.  Не  хоче  голота
коритися, не хоче. Свого часу  Самойлович  i  собi  набрав  у  груди  того
сво?вольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер зна?,  що  це
таке. А посполитi марять  новою  Хмельниччиною.  Ледве  попусти,  забудуть
послух, випустять з рук чепiги, потягнуться до шаблi.
   Не потягнуться. Не допустить!
   У серцi набрякала похмура злоба, гетьман вiдчув  те,  притлумив  думку,
перехрестився. Боявся, що розвi?ться благодать, котра  зiйшла  на  душу  в
соборнiй церквi у Чернiговi. Хотiв  довезти  ??  до  Батурина.  Самойлович
любив урочистi церковнi вiдправи, запах ладану, високу соборну тишу.  Вони
вертали його до дитинства, в край радостi та солодких мрiй. Вiн рiс  щирою
та побожною дитиною, йому й зараз у пам'ятi вечори  перед  сповiддю,  коли
ставало страшно до запаморочення, коли холод обвiвав  голову  й  ворушився
чуб. Щоразу йшов на сповiдь, немов на голгофу. Виходив  звiдти  оновлений,
сльози обливали  душу,  хотiлося  зробити  щось  хороше,  принести  комусь
радiсть. Благодать, яка зiйшла на душу нинi, була iнша.  Тi??,  колишньо?,
досягти не вдавалося. Ранiше, кiлька рокiв тому,  вiн  мiг  замружитись  i
прикликати ??. Тiльки треба було  пригадати  щось  певне,  якусь  рисочку,
якийсь момент - хто стояв позаду, коли виходив  iз  церкви,  коли  подавав
старцям, де зустрiв сусiдську дiвчину Василину i  що  вона  сказала.  Тодi
вiдчував не тiльки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось  звiдти,
з тих днiв, i клав у душу. З роками все  те  притерлося.  Може,  що  часто
користав з того? А може,  надто  багато  розмiрковував,  дивився  на  себе
колишнього й теперiшнього збоку. Вiн не величався собою нинiшнiм.  Не  раз
помiчав власну буркiтливiсть - на радах, за столом,  навiть  у  церквi  на
сповiдi, обiцяв собi бути стриманiшим, як те й годиться гетьману, а  минав
час, забувався знову. Помiчав i дрiб'язкову су?тнiсiь,  намагання  повчати
всiх довкола себе. В молодостi тiло живе  мовби  само  по  собi,  власними
втiхами, во;ю прагне руху, боротьби, на старiсть нiчого того не лиша?ться.
На старiсть  нагору  вилазить  пихате  й  бундючне  "я":  "я  сказав",  "я
вирiшив", "я знаю". Тi слова як осiнн? листя - без вiри, без певностi.  Це
було як наслання. Вiн гнуздав те  "я"  щосили.  Не  мiг  не  поцiнувати  й
власно? обережностi, умiння обрати певнiшу стежку. Змалечку  замiрився  на
високе. I от - досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема  нiкого
в усьому кра?. Й хто справдi може дорiвнятися до  нього  розумом,  умiнням
виважити подi?, вичекати? Завжди i всюди треба приходити  вчасно.  В  тому
сенс життя. Вчасно. Вiн це осягнув давно.  I  прийшов.  "Я  бачу  ?х  усiх
наскрiзь. Я тримаю ?х у кулацi. Бо я мудрiший".
   Гетьман усмiхнувся. Пробiг пальцями по невеликих, густих вусах, струсив
з них жовте, блискуче насiння. Вiн всмiхався власним споминам, думкам. Але
вузьке, нiби стесане назад чоло, од якого швидко,  по-осiнньому  одступало
волосся, лишалося набриженим, i очi iивилися не на осяяну  сонцем  дорогу,
не  на  розлогий  кущ  калини,  а  кудись  назад,   углиб,   i   маленькi,
вiдстовбурченi вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник
принiс маленьке дубове фарбоване барильце,  одiткнув  чопочок.  Мускусним,
пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою  в  обличчя,  вiдчув  себе
бадьорiше. Одначе похмурого настрою змити до  кiнця  не  змiг.  Запорозькi
гаки таки ввiйшли пiд ребра.

   * * *

   Вони сидiли на березi Сейму, на перевернутому  догори  дном  новенькому
човнi, проконопаченому,  але  ще  не  просмоленому.  Пiд  ногами  валялися
стружки, зелений щирець був витоптаний, далi, аж до води, бiлiв  пiсок;  у
цьому мiсцi Сейм розливався на два потоки, посерединi вже намив острiвець,
торував собi шлях по той бiк острiвця, а по цей бiк течiя лiниво горнулася
до берега, незабаром вона  упокориться  зовсiм,  тут  буде  стариця.  "Так
завжди, - думав Митрофан Гук, - щось занепада?, а щось народжу?ться,  однi
струменi гаснуть, iншi набирають сили, i дуже важливо наперед угадати тоту
суть. Бо' можна помчати далi, а можна й залишитися на старицi".
   Пiдписар сiчовий Митрофан Гук при?хав з малим посольством у гетьманську
столицю й оце зустрiвся зi сво?м  молодшим  братом  Жданом.  ?хнi  житт?вi
дороги розбiглися давно, ще  вiдтодi,  як  чума  забрала  батька,  а  мати
померла з горя й вони залишилися сиротами та пiшли в свiт,  доля  була  до
них ласкава, не згладила зi свiту, не  позакочувала  ?х,  як  горошини,  в
темнi щiлини життя, обо? виходили  в  люди,  старший,  Митрофан,  уже  був
сiчовим пiдписарем, ходив пiд рукою самого Яковлева, Ждан свiтив  i  гасив
свiчки в гетьманських покоях та тримав гетьманську свiчку в церквi  i  теж
потроху вчився писарсько? грамоти. Брати були не схожi мiж собою: Митрофан
- бiлолиций, чорновусий, ставний, дженджуристий,  можна  сказати,  сiчовий
ферт, просто-таки  красень  (тiльки  зеленi  очi  -  одне  темнiше,  друге
свiтлiше - трохи  псували  ту  красу,  а  може,  робили  ??  загадковiшою,
та?мничiшою, дiвчата пiд тим поглядом нiяковiли i розгублювалися); Ждан  -
високий, як жердина, довгоши?й, прищуватий, маслакуватий, ще й  вирлоокий,
негарний на взiр, зате чуприна буйна, ще й кучерями. Вiн i головою крутив,
як гусак, тодi на довгiй  ши?  випиналися  вузлуватi  жили.  Приглянувшись
пильно, можна було вловити в братах глибоко приховану схожiсть:  однаковий
розлiт брiв, однаковий прищур очей, ще й по  малесенькiй  родимiй  цяточцi
при лiвому вусi. Брати не вiдчували один до  одного  сердечно?  приязнi  -
просто були байдужi, бо й не знали один одного, донедавна  не  родичалися,
оце чи не вперше Митрофан прихилив  до  свого  плеча  Ждана,  пообiдали  в
корчмi й пiшли понад берегом.
   Митрофан раз по раз непомiтно зиркав  на  брата,  мовби  вивiряв  його,
мовби виважував щось у мислi. А Ждан хоч i не дивився  на  Митрофана,  але
теж думав про нього, його очi дивно мiнилися, здавалося, в  глибинi  ?хнiй
вихрила метелиця чи й завiя. То була завiя заздростi  до  брата-запорожця,
маленькi гордощi, тоненький, нiжний пагiнець  любовi  почав  проростати  в
ньому. Такий у ньою гарний, такий вчений, такий удатний брат! Дво?  ?х  на
всьому широкому свiтi, двi рiднi душi, як же не радiти цiй стрiчi! I  Ждан
не стримався, переборюючи нiяковiсть, сказав:
   - Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як  картину.  Навiть...
двi картини.
   - Ну i як же ти намалював? - усмiхнувся Митрофан. - В якому офарбленнi?
   - Веселому. I сам ти веселий i на коневi. I летиш, наче вiтер. А  турки
розлiтаються од тебе, як горобцi. Митрофан усмiхнувся.
   - Може б, хоч як шпаки. А друга картина?
   - Друга - ти з пером у руцi.  Про  вашi  послання  до  гетьмана  багато
говорять. I менi дещо влiта? у вуха. Я мовчу, а  сам  радiю:  це  Митрофан
писав.
   - Ну... ? там i мо? придумки, - мовив трохи погордливо, а сам примружив
очi й пильнiше глянув на Ждана.
   Далi погомонiли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповiдав мало,
розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось i не мiг
добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвенiло, неначе залiзне.
   - Добрий човен, - сказав.
   - Для гетьмана, на гуляння, - пояснив Ждан. - Гетьман не  любить  води,
але iнодi плава? з гостями. - Помовчав i для чогось додав: -  Вiн  бо?ться
води.
   - Так добре зна?ш гетьманову вдачу? - прискалив лiве око Мнтрофан.
   Ждан мовчки стенув плечима.
   - Сподiваюся, сво? розслiди не  виповiда?ш  iншим?  Ждан  знову  знизав
плечима. У Митрофана ворухнулася брова,  пiдвелася  вгору,  але  по  хвилi
опустилася.
   - Шануйся, Ждане, удосто?ний ти високо? честi...
   - Наймита, - пхикнув Ждан i повiв довгою ши?ю.
   - Наймит у палатах. Це багато. Тобi довiряють... Треба тiльки  вмiти...
I сам доскочиш честi... Свiтиш свiчки самому гетьмановi. При  тому  свiтлi
чимало видно. Свiтиш i слуха?ш.
   - Менi хочеться гасити свiчки, а не свiтити.
   - Чому це? - невдоволено буркнув Митрофан i погойдав носком  чобота  iз
срiбним подзвоном.
   - Я наслухався i набачився в покоях стiльки...
   - Розумнi люди завжди вмiють все повернути собi на користь.  А  ти  ось
навiть менi не розповiв. Брати ж все-таки... Бiля влади ти, а влада  -  це
сила...
   - Чорна сила...
   - Вона, дурню, од бога...  Сво?  велiння  вiн  ма?  передавати  чи?мись
устами.
   - Вустами нашого гетьмана?
   - А чом би й нi?
   Ждан пiдвiв голову й  подивився  Митрофановi  в  очi.  Чимось  йому  не
подобалася ?хня розмова. Не такою бачив у вимрiях  оцю  стрiчу.  Щоправда,
мрi? теж були неяснi - звiдки взятися ясностi, коли  за  все  життя  нiхто
жодного разу не прихилив його до серця, йому тiльки бачтеся: поведе  брата
до знайомих, сядуть вони поруч на лавi, i всi  зачудуються  Митрофаном,  а
той розпочне мудру, статечну розмову, й усi слухатимуть його, як  слухають
у церквi попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелiв йти не захотiв,  а
повiв його сюди, на пустельний о цiй порi берег рiчки.
   - Йому брешуть усi, - сказав. - Кажуть, який вiн мудрий, який смiливий.
А я не чув жодно? мудростi.
   - А дурiсть?
   Ждан здивувався, а тодi задумався.
   - I дуростi не чув. Потайний вiн i пiдозрiливий дуже.
   - Отож. Такi вони - сильнi свiту. Мудрагель лама? дров  не  менше,  нiж
дурень. А коли помаленьку та потихеньку...
   - Так вiн уже вiрить, що мудрий!
   Митрофан посмiхнувся.
   - Ну, це ще нiчого. А щодо гетьмана... Вiн був мудрiший. Ну, не вельми.
Але мудрiший за iнших. I був смiливий.
   - Чому ж став  такий  боягузливий?  Чому  обставився  вартою?  Митрофан
зiтхнув.
   - Такий закон.
   - Чого?
   - Життя. А ти не вельми суши собi тим голову. Мовчи та мак товчи.
   - А коли... кипить менi. Коли гидке менi все?
   - Зцiп зуби i... посмiхайся.
   - Увесь вiк посмiхатися?
   Митрофана дратували не тiльки Ждановi слова,  а  й  оцей  його  упертий
локив головою, довгою ши?ю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку
молоду голову, пiд такi  кучерi  натовклося  стiльки  непевних  думок?  Де
набрався свавiльства? Либонь, рiс у злиднях i покорi, доскочив добра. А  з
вигляду сумирний. Ще й червонi?, як дiвчина. I що ж тодi дi?ться у  свiтi,
коли при самому гетьманському дворi в молодих довбешках народжуються  такi
мислi? А вiн думав... Ге, не тiльки думав. Тут править страх. Недарма  всi
славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем  -
i погасла твоя свiчка. Скiльки свавiльцiв, занютованих  у  залiзо,  навiки
щезло в темних ямах-кам'яницях. Старшини бiля нього безсловеснi  й  тiльки
такають на його мову. А скiльки серед  них  звитяжцiв,  котрi  побували  в
сотнях битв i мають на раменах по кiлька шрамiв! Не боялися нi  турка,  нi
чорта... Якимось чином гетьман перевiдьмував ?х з барсiв на баранiв. Тепер
тiльки помiж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за  столом  у
лютому словесному герцi сво?х пiдпомiчникiв, i тi часом втрачають глузд  i
ширмують словами наослiп, а гетьман усе те мота? на  вус.  Любить  гетьман
дивитися, як б'ються у дворi навкулачки пахолки. Чужi  синцi  грiють  йому
душу,  чужi  болячки  веселять  зiр.  Але  в  кожного  з  отих   убi?нних,
занютованих у залiзо ? побратим, брат, батько. Те - гетьману  в  страх.  У
чужi мiзки не залiзеш, хто зна,-що там ро?ться - теж страх чи й мста?  Всi
голови з плечей не зiтнеш, усiх у  Сибiр  не  поженеш.  I  ходить  гетьман
остережливо по алеях власного парку, i повзають йому  колючi  мурахи  поза
шкiрою... Легко жити тому, хто не  заподiяв  жодно?  кривди.  Гетьман  теж
спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти - або  тебе.
Всiм сущим на землi керму? страх.  Лев  теж  когось  бо?ться.  Найперше  -
iншого лева. Й зовсiм вiн не безстрашний...
   А з iншого боку - гетьман i справдi до ката розумний особливим розумом.
Тихо та непомiтно досягнув найвищого уряду й уряду? помiрно та розважливо.
Гетьман в усьому ма? мiру, вона - його найбiльша мудрiсть.
   Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофановi  думки,  й  через  те  вiн
починав ярiти злiстю.
   - Усмiхайся i кажи, - вже майже без надi? повчав молодшого брата, -  що
гетьман розумний. Скрiзь i всiм. Тiльки тодi доскочиш чогось.
   - Чого?
   - Статку. Влади.
   - I яка то влада весь вiк почувати на ши? мотуз?
   - Зате i в тво?х руках теж аркан на чи?йсь ши?.
   - Добра менi насолода. I так завжди жити?
   - Скiльки й вiку.
   - Тодi для чого живемо?
   - Щоб хлiб жувати.
   - А якби розкрити очi людям?
   - Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже  немало.  I
?м голови рубали.
   - Краще жити iз заплющеними очима?
   - Нащо ж... Живи, як усi. Треба бути,  як  усi.  Тих,  що  мислять,  не
люблять. I правильно роблять. Тi, що мислять, до чогось домислюються.
   Ждан витягнув довгу шию та так i закляк.
   - А як те, що  в  бiблi??  У  святому  письмi?  Цi  слова  спантеличили
Митрофана. Вiн довго мовчав, а тодi мовив тихо:
   - I того, хто святе письмо сотворив, спочатку проганяли.  Навiть  Iсуса
розiп'яли.
   - Але ж його правда свята.
   Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.
   - Його - свята. А твоя - богохульна. Бог сам любить лад i владу.
   - Того в писаннi нема?.
   - Чого ж, ?: хай упокориться менший бiльшому, молодший - старшому.
   Ждан похнюпив голову.
   - А я думав... хоч на Сiчi... - нараз мовив вiн.
   - Що думав? Там воля без штанiв бiга??.. Скуштував би киюганiв...
   - А ти куштував? - непримирливо подивився братовi в очi Ждан.
   - Я - нi. Проте хочу сказати, що й сiчовий хлiб... вiн теж з остюком. Й
невiчний вiн.
   - На Сiчi отаман славетний. Кобзарi про нього пiснi  складають.  I  для
всiх нас вiн... ну, яко стяг побiдний.
   Митрофан мовчав.
   Ждан пiдвiв голову i твердим, вiдкритим поглядом подивився просто в очi
Митрофановi.
   - Тодi скажи, куди твоя дорога? - запитав гаряче.
   -  Не  розумiю,  -  знизав  плечима  Митрофан,  хоч  зрозумiв  усе,   й
здивувався, i трохи образився.
   - Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во  славу
козацтва костi? Митрофан помовчав.
   - Костi, вони... ?х багато валя?ться в Дикому Полi. I нащо робити  щось
для чи??сь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрi мають,
поважають усi. Так?
   - Не завжди.
   - Завжди i скрiзь, - сказав переконано, -  ось  ти  намалював  у  думцi
картини... Насправдi ж усе там не так. Там смерть, i  нужа,  i  голод.  Та
холод. I не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.
   - Мо', помiня?мося? - швидко сказав Ждан.
   - Ну, свiчкогасом я не хочу, - вдавано засмiявся Митрофан.
   - Бач, уже й зневажив.  Та  я  не  ображаюся.  Скажи,  чого  тобi  сюди
кортить? Тут воля ходить на припонi, як коза на вигонi...
   - Зате не голодна, - буркнув Митрофан.
   - Звiсно, панська - нi. Ще й яка укохана. Заморськими винами, на?дками.
Вчора гетьман дав маслак управителевi й сказав,  щоб  привезли  йому  з-за
моря отаких маслакiв цiлу бочку. Стридiями, каже, називаються цi черепашки
заморськi. Устрицi по-тамтешньому. Куштував у Москвi в нiмецькiй  слободi,
але був п'яний i не добрав  смаку.  Соком  лимонним  ?х  кроплять,  i  пiд
аглицьку горiлку...
   - Бач, запам'ятав,  ще  й  можеш  розказати  комусь.  А  при  розумi  й
пiдказати якомусь генеральному старшинi...
   - Я запам'ятав, бо це ж якi грошi кошту?! Гнати корабель по маслаки  за
море! Пробi!
   - Кому що на роду написано. Одному - карасi з болота, iншому -  стридi?
з-за моря. А красно п'ють i гуляють за гетьманським столом?
   - Не красно, а чорно. Гетьман п'? мало,  але  любить,  щоб  iншi  пили.
Впивалися. ?х потiм... челядники виносять, i жарти гетьман любить.
   - Якi?
   - Пiдкладуть кому-небудь пiд  сiдницю  кавуна  квашеного  або  перцю  в
солодке вино насиплють. Регочуть. Якось  загадав  менi,  щоб  я  осавуловi
Скорику вуса пiдпалив.
   - I ти?.. - Ждан наперед вiдгадав вiдповiдь.
   - Не пiдпалив.
   - А що, тобi шкода чужого вуса?
   - Осавул - хороший чоловiк.
   - Ех, Ждане, Ждане, - несподiвано скрушно зiтхнув Митрофан i  пiдвiвся.
- Присмутив ти менi серце. А я сподiвався... При?деш до мене  в  гостi  на
Сiч. Вiсточку привезеш звiдси менi. Од мене - сюди.
   - Яку звiстку? Од кого? - насторожився Ждан.
   - Та це я так, до слова. Печально менi, що ходиш ти по життю  пустопаш,
що не осягнув, де трави справжнi, шовковi?, а де суха  мiтлиця  i  ковила.
Ковила - вона красива, але ж на?дку з  не?  нiякого.  То  гарно,  толочити
траву. Але за потолочене,  за  потраву  вимагають  круто?  вiдплати.  Хiба
забув, як ревли в холоднiй хатi i кутя, яку дядина передала, замерзла? Сам
ти, Ждане, сам у свiтi. Запам'ятай це. Нiхто не почу? нi крику  твого,  нi
квилiння, хоч упади посеред  дороги,  обiйдуть  i  не  глянуть.  Бачу,  ти
мудрий, а мудрiсть - це нещастя. Стань дурнiшим - i легше житимеш у свiтi,
i вище пiдiймешся, й лихо обiйде тебе.
   - Спасибi за науку. Ти для того й при?здив? - посмiхнувся криво.
   - Я при?хав, бо хочу... Хочу, щоб ти вибився в люди, добра тобi зичу.
   Ждан  спалахнув,  його  обличчя  залила  барва,  одначе  подивився   на
Митрофана невiдпорним поглядом.
   - Ти зовсiм... ти нiскiлечки не думав про добро менi. Та й не зна?ш  ти
мене. Ти iншого хотiв. То кажи вже..
   Митрофан розiзлився, проте пригасив гнiв i мовив майже спо-кiiiно:
   - Хотiв, щоб була вигода обом. Тобi й менi.
   - Вiд чого?
   - Якийсь ти... Наче з дуба впав. Я до тебе з чистим  серцем.  Мусив  би
менi довiритися.
   - Я зовсiм тебе не знаю, - тихо i вперто сказав Ждан.
   Не знали, про що говорити далi. Не сподобалися брати  один  одному,  не
таким сподiвався знайти Ждана Митрофан,  не  таку  хотiв  повести  балачку
молодший брат iз старшим. Здавалося, рiзнi матерi ?х народили або  явилися
з iнших  свiтiв.  I  обо?  почували,  що  треба  б  погомонiти  по-iншому,
по-братньому, дво? ?х на свiтi, а свiт широкий, безкра?й, i нiкому вони  в
ньому не потрiбнi. Черствi? серце в самотинi, а воно  ж  таки  живе,  хоче
любовi. А розум застерiга?: не такий  це  чоловiк,  щоб  його  любити,  не
добра, а лиха можна сподiватися вiд нього. Хоч i брат.
   Ще раз  зiтхнув  Митрофан.  Йому  хотiлося  теж  мати  брата,  щоб  ним
опiкуватися ( тiльки не вельми), щоб всi бачили  його  опiкування  i  його
любов. Одначе зараз у серцi не було жодно? iскри того  почуття.  Намагався
запалити ?? силомiць - не мiг.
   Ждан нахмурився, подивився кудись удалечiнь, за Сейм, i сказав:
   - Я не такий дурень, як ти дума?ш. Знаю,  ми  -  маленькi  люди...  Нас
мовби й легко звiяти зi свiту. Одначе...
   - Лови вiтер... Вiтер - легiт. Не вельми сильний, але й не слабкий.
   - Твою казку я вже чув, - рiшуче вiдрубав братовi Ждан. - Кажу, розумiю
все. А от жити тво?ю наукою важко. Ох як важко. Ill
   Увечерi Митрофана приймав у маленькiй горницi  осавул  Черняченко.  Вiн
саме повернувся з вечiрнi й був святобливий, не схожий  на  того  осавула,
якого звикли бачити в гетьманськiй канцелярi?.
   Гук  увiйшов  маленькими  кроками  (його  непоко?ли  подзвоном   власнi
чоботи), поштиво вклонився, сказав не сiдаючи:
   - Я приходив удень...
   - Усякому клопоту свiй час i всякому дiлу своя пора, - вiдказав словами
зi святого письма Черняченко. - Сiдай. - Мерзлякувато  зiщулився,  кутаючи
плечi в лисяче хутро. "До свiта почу?ш, господи, мiй голос, до свiта стану
перед тобою i  дожидатиму...  Веди  мене,  господи,  правдою  тво?ю  задля
ворогiв мо?х, рiвняй передi мною дорогу твою".
   Чи то вiн молився, чи показе вав Гуковi свою  вченiсть,  як  показували
вони всi святобливiсть гетьмановi,  колишньому  поповичу,  котрий  i  нинi
вельми кохався в псалмах.
   - Уповаю вашмосцi, - обережно почав Гук, - я  згадав:  кошовий  наказав
робити новi думбаси i стерни лiчбою сорок.
   - "Видав я все, що робиться пiд сонцем. Що ж? Усе  марнота  й  томлiння
духа".
   - А всi сво? реляцi? я склав у канцелярi? в усному словi. Не хочу,  щоб
лишалася моя рука.
   - "У мудрого очi в головi,  а  дурний  ходить  потемки..."  Митрофан  у
подивi повiв головою, i його очi одмiнилися, одне пропускало свiтло, друге
затримувало. Черняченко помiтив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан
також усе  збагнув,  вiдвернувся.  Вiн  таки  не  впiзнавав  Черняченка  -
безстрашного гетьманського посiпаку, вдатного  до  шаблi,  до  крутого,  з
лайкою, слова. Чи ж не диво - отак переродився чоловiк. Блазню? чи справдi
носить двi душi в однiй шкурi? Ще й живуть цi душi ладком, одна на будень,
iнша на свято.
   - А от брата мого Ждана на Сiч не присилайте...
   -  Чому?  -  запитав  Черняченко  й  закрив  ?вангелi?.  I  враз  мовби
одмiнився.
   - Молодий вiн ще. - Микульнув очима, таки не хотiлося  йому  виповiдати
правду про брата, бо в такий спосiб мовби кидав тiнь  на  самого  себе.  -
Дiвок дуже любить, а ви самi зна?те: де дiвки, там та?мницi нема?.
   - То  таки  правда,  -погодився  Черняченко.  -  Знайдемо  тобi  iншого
пiдпомiчника. -
   Й посмiхнувся широко та приязно.

   * * *

   Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповiда?,
чи нiчого не прихову?? Неначе нiчого. Вiдданий йому од  вух  до  п'ят.  Не
вельми розумний, зате вiрний. Розумнi, вони здебiльшого самi  по  собi.  А
цей... А цi... I приглянуть за ким треба, й листа  доносного  напишуть  за
тво?м натяком. З випадкових вервечок вив'яжуть таку сiть...  Варто  лишень
повести в чий-небудь бiк бровою - зiтруть на порошок. I ?м вiн не  довiря?
до кiнця. Не довiря?  нiкому.  Такий  триб  його  душi.  Якось  пiдслухав:
хвороба його душi.  Мовляв,  почуття  пiдозрiливостi,  недовiри  пiдкорили
гетьмана геть усього, накладаються на всi його дiяння i вчинки,  як  шапка
на голову. Нехай натякають. Бо ж таки  довiряти  не  можна  нiкому.  Треба
тiльки робити вигляд, що довiря?ш, довiря?ш безмежно. Варто ж гетьману хоч
трохи засумлiватись у комусь, вловити  на  найменшiй  неправдi  щодо  себе
(тiльки щодо себе!) - й кiнець довiрi i тому, хто ??  втратив.  Чимало  ?х
скиглить на обочинi гетьманського гостинця.
   Щось йому сьогоднi не подобалось в голосi Черняченка. Щось той прихову?
од нього. Чи не ма? на Сiчi свого власного вивiдника? Треба перевiрити.
   - Спасибi, - сказав уголос, - тобi Максиме, за вiрну службу  Пильнуй  i
далi. -
   Й обняв осавула за гострi плечi.



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

   Спека. Ще бiльше тижня  до  Петра  i  Павла,  а  хлiба  вже  дозрiли  й
просяться пiд серп. Вони починаються одразу за селом i великими та  малими
латками жовтiють по горi аж до могили Бiла Грудь.  За  могилою  -  мирська
толока, на нiй донедавна паслися табуни та отари не тiльки з Татусiв, а  й
з Гакiв, Кобок, далеких i близьких хугорiв. Чумаки  також  перепасали  там
сво? волики. Толока велика, на  п'ятнадцять  верст  уподовж  понад  рiчкою
Мрячкою. Одначе з цi?? весни за попас доводиться платити  -  толоку  посiв
гетьманiв  брат  Григорiй.  Село  також  належить  Григорiю   Дорофiйовичу
Дорошенку; хоч татусiвцi й далi  вважають  себе  людьми  вольними,  одначе
змушенi платити i за випас, i  за  перевози,  й  оддавати  третiй  снiп  з
власного поля та четверту копицю  з  луки.  Велетенськi,  неначе  стодоли,
стоги обсiлися на левадi з обох бокiв  piки  A  далi  за  левадою  -  лiс,
яворовий i осокоровий, веселий лiс - яворове i осокорове  листя  мерехтить
бiло, одсвiчу? проти сонця, й здаться, що вся  далечiнь  заткана  срiбними
струнами. Гарна левада, гарне село, надто отако?  пори.  Спека  -  жнивна,
веселить  серце.  Над  полями  в  голубих  маревних   струменях   дзвенять
жайворонки.
   На подвiр'? сiльського багатiя Маландiя Куцого на високiй  призьбi  пiд
мальованими вiконницями змага?ться з дрiмотою Омелько, хлопчик лiт  шести,
вiн стереже курей, щоб не йшли в  городи.  Надто  багато  йому  клопоту  з
квочками, ?х аж три, двi рябi i одна чорна, вони, як i всi  квочки  свiту,
вреднючi й лютi. Омелько бо?ться ?х  i  ледве  погамову?  довгою  лозиною.
Зараз вони кубляться пiд кущеМ порiчок,  курчата  вилазять  ?м  на  спину,
клюкають зеленi листочки.  Але  он  уже  ряба  струснула  з  себе  курчат,
пригнула голову, вдаючи, що пасеться на споришi, подалася до одгородженого
вiд подвiр'я городу. Омелько того не бачить, а у вiкнi хати бiлi?  обличчя
господинi, вона люта не менше, нiж квочка, i Лаврiн голосно кахика?:
   - Акиш, ряба.
   Квочка здивовано зупиня?ться, Омелько  пiдхоплю?ться  на  ноги.  Лаврiн
сто?ть бiля рублено? комiрки, пiдставивши обличчя i розхристанi груди  пiд
сонячне промiння. Вiдчува?, як гаряче промiння входить йому просто в кров,
нагрiва? ??, жене по  жилах.  Почува?  в  усьому  тiлi  млявiсть,  але  та
млявiсть  хороша,  радiсна  -  млявiсть  одужання.  Бiльше  трьох   тижнiв
провалявся вiн у гарячцi й оце вдруге вийшор на подвiр'я. Хвороба запопала
його зненацька, звалила отуто, в корчмi, що на краю  села  Татусi,  кiлька
днiв пролежав у непам'ятi в комiрчинi для хлiба, куди його винесли, аби не
займав мiсця в хатi, не одлякував за?жджих, а прийшовши до тями, ще  довго
трусився в лихоманцi, не мав сили поворухнути нi рукою, нi ногою.
   Корчма належала двом господиням: Улитi Тоцькiй та ?? неодруженiй сестрi
Христi, котра вiддала Тоцьким батькiвський  статок  i  проживала  з  ними.
Семена Тоцького, чоловiка Улити, три роки тому забив грiм -  вiз  iз  поля
снопи, сидiв зверху, й блискавиця влучила прямiсiнько  в  нього,  воднораз
вона  влучила  i  в  усе  господарство  Тоцьких  -  вiдтодi  воно   почало
занепадати. Сестри були й ощадливi, i працьовитi, але господарство  ?м  не
велося. До корчми, та ще  в  такому  мiсцi,  та  ще  в  такий  час,  треба
чоловiчих рук. А, може, саме через те, що Семен  Тоцький  не  жмикрутував,
давав у борг, йому й велося. Улита ж i Христя так i пантрували  за  кожним
постояльцем, так i висiли над ним чорними галками. Вони й  самi  схожi  на
галок: в чорних запасках i чорних керсетках, в чорних,  поналускуваних  на
самi  очi  хустках,  з  яких  виглядають  тiльки  кiнчики  гострих  носiв.
Цiлiсiнький день снують з кутка в куток, муляють  людям  очi,  перебивають
добру бесiду, вiдбивають в людей охоту посидiти в шинку. Семен Тоцький мав
також сiнокiс та кiлька десятин поля, й туди особливо  потрiбно  чоловiчих
рук. А руки, якi мали б тримати чепiги та косу, були як  патички.  Захарко
Тоцький, Семенiв син, хлопець чотирнадцяти лiт, з одинадцяти  слабував  на
груди, свiчечка його життя не горiла, а чадiла. Он вiн i  зараз  сто?ть  у
кожусi бiля тину, трима?ться за груди, час вiд часу увесь здрига?ться  вiд
кашлю. Йому важко стояти, але вiн бо?ться йти до хати, хлопцевi  зда?ться,
що вiн там помре, та й вабить, тривожить його сво?м  гомоном  життя.  Поки
Лаврiн лежав, прикутий до пiдлоги, Захарко часто навiдував його, сiдав  на
високому, наче перелаз, порозi й мовчки вдивлявся в  загострене,  сппнiле,
обрамлене чорним волоссям вродливе обличчя хворого. Вдивлявся з хижуватою,
жаскою цiкавiстю,  либонь,  сподiвався,  що  Лаврiн  помре.  Мабуть,  його
бадьорила думка, що на свiтi ? люди, якi стоять до могили ближче, нiж вiн,
а може, йому здавалося, що заступиться чужою смертю од власно?, так чи нi,
але вiдтодi, як Лаврiн почав одужувати, Захарко жодного разу не навiдався,
не  обiзвався  до  нього.  Зиркав   з-пiд   лоба,   i   в   тому   поглядi
зеленкувато-водянистих очей Лаврiн вловлював неприязнь. А Лаврiн  почував,
що i в його серцi жеврi? надто маленький  вогник  спiвчуття  Захарковi,  -
десь-то вiн розсипав той великий жар, розхлюпав той великий  вогонь,  який
змагав його на Сiчi, коли дивився на  старцiв  i  калiк.  Стiльки  смертей
пролетiло за короткий час крiзь його серце, стiльки молодих, дужих козакiв
склали голови на його очах, аж узялося серце струпом.
   Либонь, у темрявi цi?? тiсно?, просмердiло? мишо?дом  комiрки,  темрявi
двох жiночих i однi?? хлопчачо? душ Лаврiн i сам мiг заскнiти й  згаснути,
якби не зблискував  йому  золотистий  промiнець  -  сонячний  зайчик.  Тим
промiнцем була усмiшка Хотини, Улитино? дочки. Це Хотина  вiдпоювала  його
узваром з кислиць, це вона тричi кропила  його  свяченою  водою,  це  вона
годувала риб'ячою юшкою та путрею. Вiн соромився  ??  i  був  ?й  безмежно
вдячний i несамохiть постiйно чекав на не?. А вона то продзвенить смiхом у
корчмi, то пролетить пiснею в  городах  i  знову  майне  рудими  косами  в
комiрчинi та удавано суворо насвариться пальчиком за невипитий  настiй  iз
трав, але на ?? обличчi та суворiсть довго затриматись не  може.  Личко  в
не?  кругле,  губи  повнi,  носик  трохи  кирпатий,  ще   й   припорошений
ластовинням, - не красуня, але гарна з себе, ще й весела вдачею i  склада?
собi цiну, може, навiть трохи бiльшу, нiж мають насправдi рiвненькi брiвки
i припухлi губки. А може, то давно вироблена осторога - адже через  корчму
переплива? безлiч усякого люду, й з  усiма  вона  привiтна,  ласкава,  але
щойно про?жджий козак чи купчик перейде жартами межу,  як  одразу  ж  буде
одпроваджений  назад  -  брiвки   сходяться   в   темно-руду   хмарку,   а
зеленаво-карi очi стають темно-карими.
   Лаврiн, звичайно, навiть коли вже почав одужувати, не те що не дозволяв
собi обiзватися до не? жартом, а не одважувався  подивитися  в  ??  очi  -
соромився свого хворого виду, сво?? кволостi й немiчностi, та й видавалася
вона йому дiвчиною незвичайною. Тiльки  коли  думав  про  не?,  теплiло  в
грудях i ставало  затишно  на  серцi.  Вiн  i  зараз  подумав  про  не?  й
усмiхнувся.
   Гарно Лаврiновi ловити губами сонячнi променi, гарно слухати  перепела,
що пiдпадьомка? за хатою в пiдрешiтку, гарно дивитися на рудого кота, який
пантру? на горобцiв, а на Лаврiна позира?  насмiшкуватими,  застережливими
очима, мовляв, не заважай, не  втручайся  не  в  свою  справу.  Тiльки  на
Захарка Лаврiновi дивитися важко - в головi невiдступне ро?ться думка,  що
хлопець вже недовго житиме на цьому свiтi. Так вважають  усi,  хто  бачить
Захарка. Кажуть, що це йому за грiх - рiс кабешним, свавiльним хлопцем, не
мав нi втриму, нi спину. Десь закиркав пiвень i закрутився посеред двору з
переламаними ногами, вибiгла з хати господиня, а в городi  тiльки  коноплi
ходять хвилею, й не з лиха здогаду,  за  ким  вони  гойдаються.  Обтрушенi
яблука, покраденi кавуни, розполоханi конi  -  все  то  Захаркова  робота.
Нiчого вiн не боявся, нiякi погрози не могли вгамувати його. Хвороба  враз
притишила Захарка, вiн став понурим, i боязким, i колючим, як  потолочений
бур'ян.
   Лаврiн огляда?ться  по  двору.  Подвiр'я  широке,  згарцьоване  кiньми,
тiльки попiд тином зеленi? вiхтями трава та попiд самими вiкнами прослався
зелений килимок споришу. Корчма в кiнцi довгого двору схожа  на  всi  iншi
корчми: в лiвiй половинi покiй i комiрчина для при?жджих, в правiй - шинок
з бiдненьким шинквасом i великою пiччю, яка  грi?  i  в  хатi,  де  живуть
сестри (на печi спить Захарко, лаз на пiч звiдти ж, з кiмнати господарiв),
посерединi - повiтка для коней. З лiвого  боку  двору  -  хлiв  i  рублена
комiрка, в якiй зараз замешкав Лаврiн, з правого - клуня. За хатою -  сад,
i город, i чималий лужок, по якому тече  невелика  рiчечка,  що  впада?  в
Мрячку. Понад рiчечкою - верби, й осокори, й кущi калини.  Маленький  рай,
нинi вiн оповитий дрiмотливою та спекотною млостю. Навiть морiжок в  кiнцi
двору порудiв.
   Лаврiн ще раз усмiха?ться сонцевi, сво?му одужанню i повiльно  руша?  з
двору. Йому хочеться випробувати себе, вiдчути себе здоровим, аби вирушити
далi в путь. Ступа? босими ногами по попеченiй сонцем стежцi й почува?, як
тисячi голочок пошпигують у пiдошви. Пошпигують тонко, при?мно.
   Село придрiмало, село перечiку? спеку, але воно живе, i Лаврiн  жадiбно
вгляда?ться в його життя. До того  ж  вiн  стiльки  довiдався  про  нього,
хворiючи (порозказувала Хотина, вона не тiльки весела, а й  балакуча),  що
зараз його пойма? гостра цiкавiсть.  Оце  ось  подвiр'я  Маландiя  Куцого.
Маландiй - чоловiк важкий, понурий,  пiдозрiливий,  нi  з  ким  не  водить
компанi?, не родича?ться навiть з найближчою рiднею, не  любить,  коли  до
нього приходять по позички, i взагалi не любить людей. Вiн  i  сам  якийсь
невдатний, квадратовий, неначе випиляний з одного каменя або  вирубаний  з
куба, - плечi широкi, тулуб короткий, руки  товстi  й  чiпкi  (таким  його
намалювала Хотина, таким його побачив Лаврiн).  Щоправда,  обiйстя  ще  не
зовсiм Маландi?ве. Живий iще Маландi?в батько Улас, вiн глухий, покорчений
простудними хворобами i майже не  злазить  з  печi.  Одначе  старечi  синi
пальцi ще тримають кiнчики  родинних  вiжок.  Маландiй  давно  б  видер  з
покорчених пальцiв вiжки, та ба... Улас десь приховав торбину з грiшми,  а
де, не зна? нiхто. А сам Улас не каже, вiда? - ледве призна?ться, Маландiй
йому i ?сти не дасть.  Маландiй  сто  разiв  перемацав  батькову  постiль,
облазив комору, попроштрикував колiйським ножем всi стрiпки на  горищi,  в
клунi, в хлiвi i сажi - усе марно. Приступав до  Уласа  круто,  погрожував
заморити голодом, але Улас затявся: "Я скажу перед смертю".  -  "А  як  не
встигнете?" - "Встигну. А нi, наведе на слiд бог". Не менш круто приступав
до Уласа Маландi?в син, Харитон. Харитон  -  викапаний  батько.  Такий  же
натоптуватий, такий же рукатий, така ж темна пляма на пiдборiддi, й  такий
же глухий серцем i крутий вдачею.  Немовби  в  жарт,  а  насправдi  боляче
крутив дiдовi пальцi й мовби ненавмисне висипав на кожух жар  з  люльки  й
погрожував той жар роздмухати, якщо Улас не призна?ться. I теж вилазив усi
стропила i обстукав усi плахи в хлiвах i коморi. Власне,  Лаврiн  i  дума?
про все це через Харитона. Бо ж  вельми  часто  занику?  вiн  на  подвiр'я
Тоцьких, товчеться там уранцi i ввечерi i,  як  давно  здогадався  Лаврiн,
неспроста. Вда?, що забiга? по-сусiдськи, а крутиться бiля Хотини. А  вона
при його з'явi щоразу хмурить брiвки i одверта?ться. Кiлька разiв  Харитон
заникував i до Лаврiна. Сiдав на тому ж високому порозi й  запитував:  "Ще
кашля?ш?" I кривив великi, вивернутi, червонi губи. Лаврiн розумiв, що  то
жарт, i вiдказував: "Кашляю".  -  "I  всi  на  тих  ваших  Запорогах  такi
здохляки?" - знову запитував Харитон. "? ще гiршi, - вiдказував Лаврiн.  -
Але перерубують навпiл i отаких костистих, як ти". Харитон прискалю?  зизе
око. "I не пiдвереджуються?" - "Нi. А ? серед них  i  такi  спритники,  що
одним помахом вiдрубують язики, якщо тi дуже гострi.  Ледве  висунеться  з
рота..." - "Ти ж того не вмi?ш?" - "Не вмiю". Так вони зав'язують балачку.
А далi Харитон, як i всi iншi парубки, почина? розпитувати  про  Сiч,  про
Великий Луг, про козакiв. Скрiзь, де  тiльки  заявиться  запорожець,  його
розпитують про Сiч. Всю надiю покладають на  не?,  адже  на  ??  рiчках  i
зарiчках, по ?? шовкових травах гуля? воля, там нема?  пана,  не  свистить
над  чубатою  головою  наган  i  не  грузнуть  порепанi  ноги  в  панськiм
чорноземi. Щоправда, Харитон тi?ю волею не вельми перейма?ться, його  ноги
в ялових чоботях i мiряють сво? гони, але й вiн, розказуючи про  держателя
села пана Григорiя, огляда?ться на дверi.
   -  Зустрiчали  ми  його  хлiбом-сiллю  на  вишиваному  рушниковi,   щоб
уберегтися вiд його лютостi, щоб щадимiший був. Хлiб тримав дiд Тодось  та
недогледiв, з-за його  спини  ухопив  той  хлiб  зубами  сотницький  кiнь,
Григорiй розсердився й так уперiщив  старого  ручкою  нагайки,  що  той  i
кавкнув посеред дороги...
   Харитон  прискалю?  око,  буравить   червонястими   зiницями   Лаврiна.
Перехрест бачить гаразд, що вiн чомусь недолюблю? його.
   Але чому?
   Небавом Лаврiн дiйшов до церкви. Вона  нова,  дерев'яна,  з  дерев'яною
дзвiницею, чимось навiть схожа на сiчову. I - на замку.  "Запечатана".  Бо
пiп у кожнiм казаннi проклинав туркiв i вельми негречно  вiдгукувався  про
гетьмана. Тепер хрестить, вiнча? та вiдпуска? грiхи потайки у себе в хатi.
   Вiд церкви Лаврiн вернувся до корчми. Навiть не дуже захекався.  Можна,
подумав, лаштуватися в дорогу. Але одразу ж подумав  i  про  те,  що  отак
одразу по?хати не зможе. Довге лежання мусить одробити  в  корчмi.  На  це
кiлька разiв натякала Улита.  Настають  жнива,  а  в  них  у  дворi  нема?
чоловiка. Жнива ж тепер важкi й короткi, треба зiбрати все за кiлька днiв,
разом з усiма, щоб не запопали  татари.  Бо  хоч  державець  ?хнього  села
Григорiй Дорофiйович Дорошенко  -  приятель  самого  хана,  i  мають  вони
грамоту, по-татарськи писану, й заказано татарам  кривдити  селян,  але  ж
хiба закажеш те усiм ватагам. Розбiйнi татарськi ватаги гуляють пiд  самим
боком, багате село Татусi ?м, як голодному псовi,  що  на  прив'язi,  шмат
ковбаси. Незглянешся, як обiрве ретязь. I ще з однi?? причини не  поспiшав
Лаврiн: корчма - при битiй дорозi, чимало люду оберта?ться  в  нiй,  може,
хто чував про татаркуватого парубка та чорняву дiвчину.
   Жнива й справдi були поспiшливi, важкi i не схожi на всi iншi жнива  по
Укра?нi. Не в плахтах, не в намiтках виходили жiнки та дiвчата, а в чорних
запасках i  чорних  хустках.  Тiльки  Хотина  одягла  червону  керсетку  з
червоними китичками, нашитими на нiй, жовту запаску, квiтчасту плахту, двi
товстi, пов'язанi  синьою  та  червоною  стрiчками,  коси  покрила  жовтою
хусткою, через що вiд матерi та тiтки на не? посипалася злива докорiв.
   Жiнки пiдганяли Лаврiна, пiдганяли Хотину. А дiвчина мовби  й  не  чула
?хнiх докорiв, обкрутила першу горстку довкола руки й  заткнула  за  пояс.
"Господи, допоможи нам узяти в руки цей хлiб святий i схорони од  хвороби,
поки обiжнемося... I на потiм теж". - I чомусь подивилася на  Лаврiна.  Не
було по тому й гучних обжинкiв -  не  одягали  дiвчата  вiнкiв,  не  несли
снопа, либонь, знову ж таки одна Хотина закрутила останню горстку "святому
Петру на бороду" й пов'язала стрiчкою. Й за те знову  ж  мала  од  матерi:
"Святий Петро цього разу обiйдеться й так". Улита сварила  дочку,  а  сама
знай поглядала на могилу Бiла Грудь, на якiй стояв хлопець  з  вiхою,  щоб
подати знак, як забачить татарську  ватагу.  Рушницi  й  шаблi  в  косарiв
лежали на возах. I одного разу взялися косарi за  рушницi  та  шаблi,  але
потiм виявилося, що попiд горою про?хали козаки - правували iз Запорожжя в
Чигирин.
   Могила Бiла Грудь - понад самою нивою  Тоцьких.  Хотина  розповiла,  що
могила ця знаменита на весь край, а нива, що обiч ?хньо?, - заклята.  Орав
?? колись господар на Великдень й за  той  грiх  провалився  пiд  землю  з
плугом, волами i рябим песиком. Якщо на це мiсце прийти  на  Великдень  та
прикласти вухо до землi, то можна почути, як гейка?  десь  унизу  на  воли
плугатар i як бреше рябий песик. Щоправда, хто одважиться на те слухання!
   Жито Лаврiн стяв косою. Вперше вiн косив з грабками,  спочатку  не  мiг
прилаштуватися, знай зачiпався крайнiм зубом грабкiв за стебла, аж поки не
пiдтягнув зуби, не приловчився й не почав  класти  жито  в  рiвний  покiс.
Улита, Христя i Хотина в'язали. Улита  i  Христя  -  похапливо,  мовби  аж
злодiйкувато, а Хотина  весело  i  легко.  Ще  й  погукувала  на  Лаврiна:
"Жвавiше, косарю", але то - жартома. Вона присмагла на обличчi,  вiд  чого
поменшало ластовиння, на ледь кирпатому носику блищала крапелька  поту,  й
запальне, весело  блищали  зеленавi  Хотининi  очi.  То  була  краса,  яка
свiтилася зсередини, Лаврiн добре розумiв, що то  свiтилася  добра  дiвоча
душа. I щось мовби пiдносило ?? - над житами i  могилою  Бiла  Грудь,  над
небезпекою, над буднями життя. Вона й далi  пiджартовувала  над  Лаврiном;
коли вiн пив з барильця воду, приставила пальчика й  забризкала  йому  все
обличчя, потiм наклала  в  шапку  колосся,  й  та  шапка  на  його  головi
стримiла, як бовдур. Лаврiн намагався веселитися разом з  Хотиною,  радiти
?? радiстю й не мiг. Почував - усерединi в нього нiби вигорiло все, а в ту
порожнечу натекло холодно? води,  що  не  прогрiва?ться  чужим  смiхом.  Й
дивувався - чому б то! Так його випалив Ладижин, так його випалила Маркова
зрада  i  зникнення  Килiяни?  I  вiн  подумав,  що  його  вже  нiколи  не
розвеселить чужий смiх i вже нiколи його серце не вiдгукнеться на  радiсть
iншого серця. Надто дiвочого. Лаврiн придивлявся до Хотини, придивлявся  й
до iнших дiвчат та хлопцiв, жадiбно занурювався у селянське життя, починав
розумiти, яке воно складне i як вкручу? в свiй  вир  людину.  Щоб  ви?хати
йому на цей лан, спершу довелося зробити до воза  люшню,  й  перемонтувати
грабки, i наклепати косу... А далi - жнива, й треба мерщiй вихопити з поля
копи... На Сiчi теж була робота, але там працювали не так.  Здебiльшого  -
гуртом, мовби завиграшки, з перепочинком. Там робота - неначе свято, а тут
- схожi один на одного буднi, Й думав: отако б жили  й  вони  з  Килiяною.
Либонь, на початку було б важко, а потiм звик би. В людей Лаврiн вдивлявся
пильно. Й щось йому одкривалося в них i в самому собi. Аж тепер  дiзнався,
що в свiтi ? iншi мiрки, вiдмiннi вiд тих,  якими  мiряють  на  Сiчi.  Там
здебiльшого одна мiрка - шабля, а  тепер  бачив,  що  людську  душу  можна
вимiряти й стиглим колоссям, i ласкою, i лагiдним усмiхом. Ранiше  вважав,
що в свiтi можна жити тiльки так, як жив на  Сiчi,  а  тепер  задумався  й
засумлiвався. Лагодив косу, а сам роззирався  доокiл.  Незвично  виглядало
поле там, де було зголено хлiба. Недавнечко котилися удалеч  жовтi  хвилi,
нескошенi лани ховали якусь та?ну, а тепер земля була  образливо  оголена,
суха,  в  ряботиннi  стернi.  Босi  ноги  давили  сухi  грудочки,   стерня
поколювала,  кололо  крiзь  сорочку  остюччя,  було  спекотно,  незатишно,
шорстко на душi. Скрiзь по  горбу  бiлiли  людськi  постатi,  подзвонювали
мантачки, шаркали коси, деякi ниви вже було впорано, господарi  звозили  з
поля копи.
   По жнивах у Тоцьких ще день жнивував вiн у  вдови  Гапки  Срiбно?,  чия
нивка так само жовтiла бiля Бiло?  Грудi.  Першого  дня  вдова  по?хала  з
Тоцьким, на ?хньому возi, й нажала копу, а  другого  не  вийшла,  i  Улита
послала Лаврiна поквапити ??. Зайшов Лаврiн у вдовину хату, а Гапка сидить
на лавi зронивши руки й  не  пiдводить  голови.  На  полу  покотом  сплять
хлопчики, ?х четверо, вони такi гарнi, тiльки худi  i  в  дрантi,  ?хнього
батька кгвалтом забрали до гетьманського вiйська, вiн пiшов i не вернувся.
Старшенький, Омелько, вже наймиту? в Маландiя Куцого -  пасе  гуси,  ганя?
горобцiв з проса, тро? iнших зовсiм малi. Вчора Гапка сварила за  розбитий
черепок найменшого, Фiлона, казала, що вiддасть  його  водити  старцiв,  i
Фiлон плакав i просився, щоб мати  його  не  оддавала  водити  старцiв,  а
сьогоднi в нього пала? голiвонька, а руки  холоднi,  неначе  двi  маленькi
крижинки, i Гапцi розрива?ться серце, ?й зда?ться,  що  хвороба  впала  на
Фiлона в покару за ?? сварку. Вона розповiла про це Лаврiновi  й  сказала,
що на поле по?хати не зможе. Лаврiновi стислося серце, стало до болю шкода
хлопчикiв i ?хньо? матерi. Вiн, хоч i квапився (на вулицi чекала пiдвода),
сiв на темну лаву й вперся руками в колiна.  Лиховi,  яке  бачив,  не  мiг
зарадити, не мiг i перейняти його: бо чим зарадиш нуждi,  яка  панувала  в
хатинi?! Й зненацька iз свiтлих глибин його ще  молодо?  пам'ятi  випливла
iнша хата й iншi дiти. I постали перед ним так чiтко,  так  ясно,  що  вiн
бачив усе до останньо? рисочки, вiн сприйняв це немов якийсь натяк.
   Це було... позаторiк, пiд другу покрову, удвох з Сiрком вони ?хали аж у
Корсунь, до полковника корсунського.  Була  пiзня  осiнь,  але  дерева  ще
стояли в зеленому шумовиннi, знову повертало на сирiтську зиму.  По  селах
бушували весiлля, бо вже ж недалеко до Дмитра ("До Дмитра дiвка  хитра,  а
пiсля Дмитра - хоч кошика  нею  витри"),  ?х  неодноразово  запрошували  в
гостину, але вони поспiшали й ставали на перепочинок тiльки пiзньо?  ночi.
Двадцять другого жовтня застала ?х серед битого шляху страшна буря. Обабiч
старого шляху росли старi верби, i вiтер ?х гнув i крутив, трощив гiлляччя
й обривав листя, а в одному мiсцi,  лишень  вони  зупинилися  за  могутнiм
стовбуром, щоб дати перепочити коням, над ними затрiщало, й одна  половина
верби, яка перевисала вiттям через  дорогу  й  прихищала  ?х  од  хартуни,
почала хилитися. Вони ледве встигли вирватися кiньми, як вона шелехнула на
шлях, покривши трiском ревисько грози. Молодий сиво-мишастий кiнь по  тому
мовби сказився вiд страху, й стримувати його доводилося над силу. А  вiтер
i далi ревiв, i дощ перiщив  ?х  по  плечах,  i  понамокали  кире?,  стали
неймовiрно важкi, й потомилися конi, й валувала од них пара. Й  не  бачили
козаки свiту, бо дощ стояв стiною, ще й накочувався хвилями, й  скрiзь  по
дорозi валялося повiдчахуване з верб вiття,  а  конi  брели  по  колiна  в
пiнявiй каламутнiй водi. За тi?ю дощовою  стiною  вони  не  побачили  села
(село називалося  Вовчий  Камiнь),  а  тiльки  убогу  хатину  край  шляху,
подумали, що то хутiр. Ледве впхнули в лiсяний хлiвчик iз зiрваною стрiхою
i коней й ледве втиснулися в хатину самi, сповнивши ??  убогий  простiр  ;
запахами дощу та кiнсько? збру?. Кире? полишили в сiнцях, i  вони  стояли,
неначе людськi постатi, закутi в панцирi.  Там  же  полишили  й  важкi,  в
пудових ковтюхах багаюки чоботи, а самi сидiли на лавi, витирали  рукавами
обличчя, розчiсували зiпрiлi, мокрi чуприни. До вечора ще було далеко, але
в хатi стояла сутiнь, бо ж небо облягли важкi хмари, а хатина  дивилася  у
широкий свiт одним-?диним трикутним вiконцем. Та ще горiв вогонь  у  печi,
червонi вiдблиски падали на образи,  боги  з  потрiсканими  ликами  понуро
дивилися згори. В кутку над богами проступала мокра пляма, важкi, рудi  од
глини i краплi падали просто на святого Миколу, а також на матiр божу.
   Бiля печi гнулася молодиця - варила кулiш на вечерю, а на печi,  неначе
макiвки, поблискувало з пiвдесятка голiвок замурзаних  дiтлахiв,  а  помiж
них одне доросле обличчя, чимось схоже на котячу морду.  Бо  ж  кругле,  i
вуса урозтiч, й волосся на щоках не стрижене, i теж  кружалом  увсiбiч,  а
серед того волосся величезна люлька, що пахкотiла  димом.  Чоловiк  смалив
люльку й крiзь дим дивився на козакiв примруженими очима.
   - Хо-хо, - видихнув вiн клубок диму, - в таку погоду  лiпше  сидiти  на
печi та ?сти калачi.
   Тими словами, котячим обличчям, ще чимось господар вельми не сподобався
отамановi, й той вiдповiв гнiвно:
   - Не всiм же на черенi животи парити.
   - Тодi чого б ото мiсити багнюку по шляху?
   - Треба, то й мiсимо, - кинув Сiрко.
   - Здебiльшого мiсять ?? без дiла, - так само задумливо, врозтяг , мовив
господар. - Або з якого лихого вчинку. Сiрко сердито зирконув на пiч, його
дiва брова ледь зломилася, - Ти ото, чоловiче, анiж розмузикувати, лiпше б
пiдлатав стрiйки, щоб не капало на голови богам.
   - Таж очерету нема?, - спокiйно вiдповiв чоловiк, i той спокiй дратував
найдужче. Лежить собi отакий котяра на печi, дiти свiтять голодними очима,
жiнка змива?, либонь, останн? пщiнце на кулiш, а йому все до холери.
   - Вкоси.
   - Коса затупилася.
   - Нагостри.
   - Гострило вкрали, - i щирив зуби.
   - Тодi - язиком. Вiн у тебе дуже гострив, - з  серцем  кинув  Сiрко,  й
Лаврiновi, хоч i сам почував роздратування й виглядав у вiкно, чи не  вщух
дощ, стало трохи незручно за ту балачку-суперечку, вона виникла з  нiчого,
та й таки ж вони з отаманом гостi  в  чужiй  хатi,  i  не  випадало  отако
ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тiльки вiтер, й лило
наче з вiдра. Розкололися  небеснi  ночви,  й  нiкому  було  ?х  залатати.
Доводилося ночувати  в  непривiтнiй,  тiснiй,  вологiй  хатинi.  Господиня
зварила кулiш i насипала двi миски: бiльшу - сво?й сiм'?, меншу -  гостям;
Сiрко розв'язав шкiряного мiшка й дiстав ковбасу, сало та книшi,  яких  ?м
накидали на якомусь весiллi, а також гранчасту  пляшку  з  оковитою.  Дiти
свiтили на  тi  на?дки  голодними  очима,  витягували  ши?.  Сiрко  спершу
запросив дiтей, покраяв паляницю й розiклав уздовж тесового,  без  обруса,
столу товстi лусти, понакладав на них ковбаси та сала,  а  тодi  вiдiткнув
корок у пляшцi й покликав до столу господаря:
   - Йди й ти, вона мiзки проми?.
   - Вони в мене чистi, - мовив  чоловiк  i  заворушився.  Тодi  до  нього
скочив  найстаршенький,  лiт  дванадцяти,  хлопчик  i   допомiг   батьковi
зсунутися з печi. Виявилося, у нього нема?  лiво?  руки  та  право?  ноги.
Враженi, козаки поклали ложки. Розгледiли також, що чоловiк тiльки здалеку
був схожий на кота, насправдi ж йому щоки позападали,  i  довга  шия  була
худа, по нiй перекочувалася темна грудка борлака. Вiн  спокiйно  вмостився
на лавi i взяв правицею чарку.
   - За дощ, що загнав до мене гостей.
   Запорожцi випили мовчки,  i  Сiрко,  який  не  любив  ходити  околясом,
запитав:
   - Де це тебе?
   Господар кутуляв ковбасу, його очi, промитi горiлкою, засвiтилися.
   - Дорошенко потяв ляхiв, а ляхи - мене. I ще зi сто таких, як я.
   - В бою вони тебе захопили?
   - Та де там, у обозi. Ще й туди мене кгвалтом погнали.
   - Коли б не ховалися по обозах... - мовив  Сiрко,  i  Лаврiновi  чи  не
вперше в життi стало незручно за отамана.
   Невесела  була  та  вечеря  й  лихим  спання  у   вологiй   одежi,   на
розперезаному кулi  соломи.  Обсушитися  було  нiде,  замiни  не  мали,  i
господарi не мали нiчого, аби дати ?м для перемiни. П'яний господар спiвав
увi снi й гомонiв щось, i Лаврiн не мiг заснути майже  до  ранку.  Десь  у
запiллi шкреблася миша, й цвiркуни немудро музичили пiд пiччю, одначе  так
голосно, що здавалося, цвiрка? щось у головi, й кльокали зi стелi в  ночви
краплi. Козаки не чекали снiданку, посiдлали конi й по?хали.
   Вони ?хали до самого вечора, а коли стали в корчмi на постiй, Сiрко  не
знайшов у кишенi капшука з грiшми. Лаврiн гаразд  знав  того  капшука:  на
ньому вишитi два пiвнi, що б'ються. Отаман ляпав себе по  холошах  штанiв,
роззувся, повивертав усi кишенi - капшук пропав, i довелося  йому  вiддати
за ночiвлю шитий срiблом пояс. I далi ?хня путь була важкою, спродали все,
що мали, й добувалися назад на  охлялих  конях,  голоднi  та  зачучверiлi.
Звичайно, Сiрко мiг вдатися до когось iз заможних козакiв за позичкою, але
позичок не любив.
   Всю ту притичину Лаврiн забув одразу по при?здi, й звiялася  б  вона  з
його пам'ятi назавжди, коли б... коли б наступно?  весни  не  прибився  до
Сiчi ченчик з Вовчого Каменя та  не  розповiв  про  чудо,  яке  сталося  в
?хньому селi торiк на  другу  пречисту  в  хатi  значеного  ляхами  козака
Сокирки. Полягли господарi  в  хурiю  спати,  прокинулися  вранцi,  а  пiд
образом богородицi лежить капшук,  повнiсiнький  золотих  талярiв.  Лаврiн
знав, що ченчики вельми  люблять  розповiдати  про  чуда,  iнодi  самi  ?х
вигадують, отож не полiнувався й сходив до нього й запитав, який  був  той
капшук; Ченчик сказав-зелений, шовковий, а на ньому два  червонi  пiвники,
що б'ються. Виходило, ченчик мовив правду. Ото тiльки талярiв там було  не
стiльки, як казав чернець, бiльше мiдних чехiв i срiбних алтинiв, але були
й таляри. Лаврiн смiявся  подумки,  пригадуючи,  як  щиро  ляпав  себе  по
кишенях Сiрко i як щиро бiдкався за пропажею. Сам, бач,  залишив,  а  його
дурив, як маленького. Все те в одну мить  спливло  в  Лаврiновiй  пам'ятi,
якийсь час вiн роздумував над тим, а що не  мав  капшука  з  талярами,  то
пiдвiвся й сказав.
   - За жито не турбуйтеся, тiтко. Викошу вашу ниву,  -  пообiцяв  i  ледь
почервонiв, бо назвав Гапку тiткою, хоч вона  ж  була  ще  зовсiм  молода,
тiльки змарнiла на лицi.
   Сiв на воза й дивився в землю, а Хотина думала, що то вiн  дивиться  на
?? ноги, i пiдгинала ?х пiд воза.
   А коли оджнивували у Тоцьких, набив косу й пiшов до Бiло? Грудi.  Улита
i Христя вiдмовляли його, навiть трохи сварили, але за  нього  заступилася
Хотина, ще й спорядила Лаврiновi торбу. Гапка пiшла з Лаврiном  -  в'язати
(хлопчик, дякувати боговi, одужав), а пiд обiд на поле прибiгла Хотина,  i
вони втрьох до вечора впорали  нивку.  Верталися  вже  при  мiсяцi,  тепла
порохня лоскотала Лаврiновi та Хотинi  босi  ноги  (Гапка  тривожилася  за
дiтей, побiгла попереду), й тепло було  на  серцi  од  впорано?  нивки,  й
Хотина дiткалася тугим плечем його плеча, й  щедро  свiтили  на  небосхилi
зорi, й десь скрикувала птиця-нiчниця.  Лаврiновi  було  й  гарно  од  тих
дотикiв, i трохи тривожно, i щось зупиняло його думку.
   Обжинкiв село не справляло, бiля  корчми  зiбралися  тiльки  хлопцi  та
дiвчата. Молодiсть - то таки молодiсть,  за  всiх  влад  i  лихолiть  вона
мина?, i молоде серце чу? те спрагло та поспiша? взяти, що може. Купили на
парубоцькi грошi горiлки, купили двi паляницi, в'язку таранi -  розстелили
в кiнцi саду пiд вербами хустку, поклали все це на не?,  винесли  ослiнець
для музик i гуляли. Музик -  тiльки  дво?,  бас  i  скрипка,  й  танцювали
дiвчата мало,  а  спiвали  багато.  Здебiльшого  сумовито.  Бiля  садового
перелазу розiп'явся на двох кiлках Захарко, за жнива вiн подався ще  дужче
й кашляв хрипко,  натужно,  здавалося,  в  нього  в  грудях  ось-ось  щось
обiрветься. Вiн дивився на хлопцiв i дiвчат, i не було  вже  в  його  очах
жадiбно? цiкавостi, заздростi та ненавистi, а тiльки туга й  покора  перед
чимось неминучим, що  нависло  над  ним.  Вiн  мовби  прощався  з  свiтом.
Перехрест теж сидiв збоку пiд молоденькою яблунькою,  не  частувався,  хоч
парубки й припрошували його. Лаврiн не частувався, бо ж не  вкладав  сво??
частки, та й не вельми йому кортiли тi чужi, на  якi  потрапив  випадково,
веселощi. Хоч,  дивлячись  на  барвисте  ма?во  дiвочих  хусток  i  плахт,
слухаючи спiв, подумав, що втратив щось у життi й  тепер  його  нiколи  не
вернути. Нинi воно - як грошi в чужих руках. До нього пiдiйшла й присiла в
травi Хотина, тримала в зубах бадилину й була задумана i дуже мила.
   - А ти чого не спiва?ш? - запитав у не? Лаврiн.  Хотина  подивилася  на
нього тривожним поглядом зеленавих очей.
   - Бо не спiва?ш ти.
   Лаврiновi стрепенулося серце, щось у ньому вiдгукнулося, а  щось  глухо
запротестувало, й вiн сказав:
   - Я вже сво? одспiвав.
   - Так рано? Хто ж це тебе одучив спiвати? - I майже без всякого зв'язку
додала: - А до мене Харитон в'язне.
   - Ну... вiн хлопець хазяйновитий. I багатий.
   - А ти зна?ш, який вiн захланний? У старця кусень однiме. А який  злий?
I як сопе, коли щось не по його. Та я його... Я його бачити не хочу.
   I Лаврiновi, хоч нiчого не мав до Хотини, чомусь стало хороше на серцi.
   - Так хто ж тебе одучив спiвати?  -  направцi  йшла  Хотина,  а  Лаврiн
подумав трохи зi скрухою, що це вже друга  дiвчина  йде  до  нього  такими
стежками й, мабуть, саме через те, що вiн - безма?тний, харпак. I помалiла
йому в думцi сiчова слава. I сама Сiч мовби потьмарилася,  мовби  повилася
сизою хмаркою, й чомусь од того оповив його смуток.
   - У тебе ? дiвчина? - На цьому запитаннi в Хотини затремтiв голос, вона
опустила очi, а Лаврiновi стало ?? жаль, i вiн вирiшив розповiсти  ?й  усе
про себе та Килiяну, а також про Марка й про те, чого опинився тут, й отак
покласти край отiй невизначеностi, яка почала залягати помiж  ним  i  цi?ю
щирою дiвчиною. I вiн розказав. Хотина  страшенно  розхвилювалася,  навiть
витерла сльози, а тодi раптом сказала:
   - А, може, ?й буде краще з тим тво?м Марком.
   Такий несподiваний поворот Хотинино?  думки  спантеличив  Лаврiна,  вiн
довго мовчав, а потiм мовив:
   - Не знаю, того не зна? нiхто. Може, й тобi буде добре з  Харитоном,  а
ти от не хочеш. Я ж мушу сповнити клятву, яку давав ?й,  мушу  знайти  ??.
Без того... менi не жити.
   Холодний вiтрець прошелестiв яблуневим садом, i  впало  з  гiлки  важке
яблуко; нi Лаврiн, нi Хотина не пiдняли його. А пiдняв те яблуко Харитон i
вгородив у нього великi, як у коня, мiцнi  зуби.  Важкий,  мов  iз  свинцю
литий, розхитувався на пiдборах шеврових, iз зiбганими у складки  халявами
чобiт, габова свита висiла на його лiвому плечi.
   - Хотино, ходи до дiвчат, - наказав вiн.  -  Менi  треба  погомонiти  з
цим... гм, мандрiвником.
   Хотина хвилину вагалася, а тодi в ?? очах змайнули зеленавi  вогники  й
вона пiдвелася. Пiдвiвся й Лаврiн.
   - Слухай, дяче, мандрував би ти звiдси далi.
   Харитон був вовкодухий i дивився в землю;  не  знаючи,  чим  дошкулити,
назвав Лаврiна дяком.
   - Ось одроблю й по?ду, - спокiйно вiдказав Перехрест.
   - Я заплачу за тебе.
   - Заставщини не беру, маю руки, щоб заробити.
   - Але я можу ?х трохи пом'яти, й вони, злидню,  стануть  непригоднi  до
дiла.
   Лаврiн почав дратуватись, але стримував себе.
   - Послухай, парубче, - примирливо мовив вiн. - Не  затiвай  сварки.  Нi
менi, нi тобi вона не потрiбна. Дороги  я  тобi  переходити  не  збираюся.
Втямив? Ось добуду строку й по?ду.
   Така поступливiсть ще дужче розколихала Харитона. Вiн зiрвав  з  голови
шапку i вдарив нею об землю.
   - А я хочу, щоб ти ви?хав сьогоднi.
   - А я хочу стати турецьким султаном, - влад йому вiдказав Лаврiн.
   Парубки та дiвчата  перестали  спiвати,  наблизилися  до  них,  але  не
розбороняли. Стояли пiвколом, перешiптувалися. Харитон хоч i бурмило,  але
свiй, а це - зайда, боговi виднiше, на чи?му боцi правда. Не  стала  помiж
ними й Хотина. Либонь, думала щось сво?,  на  щось  сподiвалася  вiд  цi??
бiйки. Лаврiн  думав,  що  Харитон  шкилюватиме  далi,  зачiпатиме  тiльки
словами, а той раптом замахнувся й щосили вдарив його у вухо.  Удар  кинув
Перехреста на яблуньку, якби не вхопився за ?? стовбурець, упав би. В очах
потемнiло - вiд болю i гнiву,  з  вуха  потекла  сукровиця.  Одначе  думка
працювала, вiд другого удару  Лаврiн  ухилився  -  знадобився  запорозький
вишкiл, адже сiчовики вправлялися й на  шаблях,  i  навкулачки.  Не  маючи
iншого виходу, деменув Харитона в плече, й той заточився. Але  теж  встояв
на ногах, його широке,  з  важкою  щелепою  обличчя  збуряковiло,  в  очах
завирувала каламуть, i вiн слiпо кинувся на Перехреста.  Лаврiн  перехопив
його руку, рвонув на себе й вiдпустив.  Харитон  зарився  носом  у  траву.
Одначе враз пiдхопився й знову пiшов на Лаврiна. I знову Лаврiн  ухилився,
вхопив супротивника попiдруки й кинув об землю. Харитон  застогнав,  хотiв
пiдвестися, й Лаврiн рiшуче ступив до нього.
   - Посидь. Бо за третiм разом... За третiм разом не встанеш.
   Харитон повiрив. Сидiв на травi, понуро дивився в землю.  Лаврiн  хотiв
ви?хати з Татусiв наступного дня,  але  саме  того  дня,  надвечiр,  помер
Захарко. Тихо вiдiйшов на печi,  його  знайшли  вже  захололим.  Захаркова
смерть не привела нi матiр, нi сестру, нi тiтку до великого  розпачу,  всi
знали, що вiн не жилець на цьому свiтi,  i  все  ж  нове  нещастя  вкинуло
родину Тоцьких в осмуту. Лаврiн розумiв, що не може покинути  ?х  в  такий
час. Тим самим возом, яким цього дня возив сiно,  вiдвiз  вiн  Захарка  на
цвинтар, пiп одспiвав хлопця на левадi. А ще через день почався дощ,  який
перейшов у зливу. Буря поламала крила у вiтряка за селом, потрощила кiлька
дерев над дорогою, розчахнула стару грушу  в  саду  у  Тоцьких  i  зiрвала
стрiху шопи в кiнцi двору. В горобину нiч,  коли  блискавицi  снували  мiж
небом i землею, неначе горючi  татарськi  стрiли,  коли  небо  трiщало,  а
здавалося, що то  трiщить  старий,  рiзьблений  сволок  у  корчмi,  Тоцькi
свiтили страсну свiчку й всi тро? стояли навколiшках перед образом святого
Миколи, молили його, аби загнуздав стихiю, аби забрав блискавицi  i  грiм.
Микола на них не дивився, творив сво?, i тодi всi тро? звернули погляди на
Лаврiна, який сидiв на лавi й iнодi осiняв себе неквапливим хрестом.  Його
погляд заспокоював жiноцтво дужче, нiж погляд святого, i  слова  його  теж
були заспокiйливi, розважливi.
   В розкритiй шопi замокло збiжжя - пшениця i ячмiнь,  довелося  виносити
та сушити снопи. Лаврiн не мiг по?хати, не скiнчивши цi?? роботи.
   Снопи сушилися на тину, i на призьбi, й просто посеред двору, Лаврiн за
ними наглядав, Улита i Христя поралися в  городi,  Хотина  мiсила  дiжу  -
Лаврiн бачив ?? через прочиненi  дверi.  Дiжа  стояла  на  ослонi,  ходила
ходуном, маленькi дiвочi кулачки мелькали швидко-швидко.
   - Лаврiне, потримай дiжу, - покликала вона його.  Перехрест  присiв  на
долiвцi, обома руками вхопив бiля середнього обруча  важку  кленову  дiжу.
Тепер Хотинине обличчя нависло над самим його чолом, голову йому  дурманив
запах тiста й запах вимитих у любистку кiс, одне руденьке пасемце вибилося
з них i лоскотнуло йому  щоку.  Хотина  шпарко  дихала,  ??  груди  високо
здiймалися, i Лаврiн вiдвiв затуманенi очi. I в  ту  мить  у  його  головi
майнуло щось  таке  -  знадливе,  житейське,  аж  вiн  стенувся  i,  мовби
сперечаючись з кимось, покрутив головою: "Нi, нi".
   - Що таке? - запитала Хотина  i  дивилася  на  нього  такими  лагiдними
очима, аж йому затремтiло в серцi.
   Вiн зрозумiв: Хотина ще на  щось  сподiва?ться,  намага?ться  затримати
його. I щось у ньому пiдда?ться ?й.
   Надвечiр того самого дня на за?жджий двiр завiтало тро?: дво? козакiв i
ще один чоловiк, татарин  чи  турок,  а  може,  волох,  з  червоним,  нiби
обвареним окропом, обличчям,  з  вузькими  очицями,  лисою,  перекресленою
шрамом головою. Хто  вiн  такий,  вгадати  було  важко,  чимало  всiлякого
непевного люду лiпилося нинi бiля правобережного гетьмана, чимало тинялося
його й по  дорогах,  здебiльшого  вони  не  об'являлися  нi  iменнями,  нi
званнями, й запитувати  про  те  ?х  нiхто  не  наважувався.  Червонощокий
чоловiк був ще молодий, рокiв тридцяти, обо? козаки - старшi i теж  якiсь,
неначе при?хали з ночi, темнi й похмурi, i слухалися червонолицього.
   Вони при?хали у  куцому,  засланому  кiнською  шкурою  вiзку,  наказали
Лаврiновi засипати  коням  вiвса,  а  собi  попросили  горiлки  та  чогось
пере?сти. Коли Лаврiн, перечекавши, доки при?жджi потамують голод,  зайшов
до шинково? хати (вiн не поминав нагоди розпитати новоприбулих про Килiяну
та Марка), козаки  до?дали  свинячий  холодець  з  миски,  а  червонолиций
смоктав хвiст оселедця. Вiн кинув недогризок просто пiд ноги  й  налив  iз
зелено? карафи у кухоль пива, але не пив, а тiльки мочив губи, а сам скоса
позирав на Хотину, яка поралася бiля печi.
   - Так з чим будуть пироги? - запитав i пiдморгнув одному з козакiв.
   Не сподобалося Лаврiновi те пiдморгування, а ще  дужче  не  сподобалися
слова, мовленi по тому, як Хотина вiдказала, що пироги будуть з вишнями  i
порiчками:
   - А що, хлопцi, залишимося на пироги.
   Лаврiн знав, що прибульцi кудись квапилися, вони навiть  не  дали  йому
завести пiд повiтку коней, мали намiр дати ?м тiльки перепочити,  а  тепер
ось мiняють сво? рiшення. Чому? Сонце ще сто?ть високо, могли  б  про?хати
верст двадцять. Ох, беззахисний нинi у цьому  кра?  люд,  i  надто  багато
вешта?ться пройдисвiтiв. Уко?ть щось, а тодi тiка?  в  iншу  сторону,  пiд
руку iншого гетьмана. А коли його сила, то и зовсiм не втiка?. I  ?  серед
тих лиходумцiв такi... ?, Лаврiн чував про  них...  Вони  -  найстрашнiшi.
Торгують живим  товаром,  християнською  кров'ю.  Хапають  дiвчат,  дiтей,
якийсь час переховують у шелюгах,  у  ямах,  а  тодi  продають  турчиновi.
Справа вигiдна, хоч можна через не? i повиснути на гiлляцi.
   Лаврiн розмiрковував про все  це,  сидячи  пiд  рундучком  комiрки  пiд
вiнками цибулi i пучками маку, пов'язаного  барвистими  валовими  нитками.
Головки маку були схожi на вiдтятi людськi голови. Майнула думка: що  йому
до того, до всiх  цих  людей,  ?хнiх  намiрiв,  ?хнiх  клопотiв,  у  нього
вистача? свого лиха, сво?х клопотiв, але вiн рубонув ??, наче коршака,  що
завис над подвiр'ям з курчатами. Довго вагався: чи казати про сво? здогади
Улитi та Хотинi, й таки вирiшив Улитi не казати нiчого  -  може,  подумав,
прихимерилося йому все це, й виставить себе на  посмiх,  а  натякнув  лише
Хотинi, запитав у не?:
   - Засуви у тво?му ванькирчику мiцнi?
   Вiн знав: коли у корчмi  мало  при?жджих,  Хотина  спить  у  поко?  для
багатших гостей поруч з великою кiмнатою, де сплять всi  iншi  постояльцi.
Нинi постояльцiв було лише тро?.
   Хотина трохи спантеличилася, але вiдказала жартiвливо:
   - Для доброго козака - засуви не завада.
   - Коли б то йшлося про  козакiв,  -  пробурмотiв  Лаврiн.  -  Замикайся
добре. А лiпше лягай з матiр'ю.
   Хотина мить подумала, а потiм усмiхнулася й знизала плечима:
   - Ну й козаки тепер пiшли. Самi вiдсилають дiвчат до  матерiв.  Лягаючи
спати, Лаврiн поклав бiля себе два  пiстолi  й  ножа.  Пiстолi  перевiрив,
пiдсипав свiжого  пороху.  Дверi  комiрчини  зачинив  не  зовсiм,  залишив
щiлину.  Лежав  на  сiнi,   слухав,   як   засина?   село.   Десь   лiниво
перебрiхувалися собаки, десь не знати чого  кукурiкнув  пiвень,  у  стрiсi
комiрчини вовтузилися горобцi. Щось ?м заважало спати. У  верхньому  кутку
щiлини миготiла зеленава зiрка, здавалося, то шипить на ковадлi й  порска?
окалиною розжарений вухналь. Лаврiн виглянув у дверi - i в  корчмi,  й  на
подвiр'? було тихо. Над  хатою  червонiв  мiсяць,  вiн  був  на  ущербi  й
скидався на паляницю з вiдтятим окрайцем. I ще  кiлька  разiв  виглядав  з
комiрчини Лаврiн, а тодi задумався - знову ж таки  про  все  тутешн?:  про
жнива, про Хотину, про Захарка - та й незчувся, як задрiмав.
   Прокинувся не знати вiд чого. Здалося, що його вкололи чимось тонким  i
гострим. Розчумався й зрозумiв, що його вколола не гостра спиця, а  голос.
Тонкий голос - скрик. Вiн повторився, i Лаврiн намацав у темрявi  ножа  та
пiстолi. Ножа заткнув за пояс, пiстолi  взяв  у  руки.  Обережно  прочинив
дверi й сторопiв. Посеред двору стояв запряжений паровицею вiз. Як же вiн,
Лаврiн, мiцно спав. Мiсяць вже сховався за верби, але зорi  густо  всипали
небо, ?хнього свiтла вистачало,  аби  побачити  постать,  яка  припала  до
гнуздечки, а також прочиненi дверi кiмнати  для  про?жджих.  Гаятися  було
годi.  Ступаючи  босими  ногами  по  холодному  споришу,  Лаврiн   нечутно
пiдкрався до постатi, яка  тримала  конi,  притулив  до  спини  пiстоля  й
сказав:
   - Не ворушися. Ворухнешся - вб'ю. Пусти гнуздечки i йди до комори.
   Якусь мить тривала тиша, далi дзвенькнули  кiльця  на  гнуздечках,  той
опустив руки.
   - Йди!
   Цiвкою пiстоля чув крiзь жупан, як тремтить  зловороже  тiло.  Пiстолем
вiн запхав козака до комори й засунув у прибой залiзну  притику.  По  тому
швидко пiшов до корчми. Звiдти  долiтали  глухi  удари,  скрип  i  скрики.
Лаврiн знав - нi Хотина, нi ?? скрики не годнi  вирватись  з  ванькирчика.
Вiкна там, як i в iнших кiмнатах, мiцнi, дубовi. Лиховiсники ламали  дверi
або намагалися скинути ?х iз завiс. Лаврiн ступив у чорний отвiр дверей. В
цей час знову почувся iржавий скрип, далi - короткий  передих,  сопiння  i
лайка крiзь стиснутi зуби, й знову скрип, i Хотинин лемент за дверима.
   - Зрушилися, - мовив запалений задухою голос. - Пiдваж ще раз.
   В кiмнатi смердiло прокислим  пивом  i  потом,  у  вiкно  слiпо  билася
потривожена муха-дзизуха.
   Лаврiн став так, щоб на нього не  падало  свiтло  з  вiкна,  i  голосно
мовив:
   - Стiй на мiсцi!
   Бiля дверей вуркнуло - вуркнув з несподiванки котрийсь  iз  нападникiв,
вiдтак упала глуха, сповнена смертельно? загрози тиша.
   - Йдiть прiч. Iнакше - стрiлятиму, - гукнув Лаврiн  i  переступив  крок
праворуч. Гаряче  повiтря  колихнулося  бiля  самих  його  грудей.  Сокира
ввiгналася в стiну. Лаврiн уже призвича?вся до темряви i стрельнув у  одну
з тiней,  цiлився  трохи  вниз.  Почувся  скрик,  стогiн  i  лайка,  якесь
шамрання, якесь вовтузiння i знову скрик, схожий на  вовче  виття.  Лаврiн
присiв у запiллi.
   - Вдруге влучу в голову, - пообiцяв вiн. -  Не  промахнуся.  Загупотiли
кроки, один з нападникiв кинувся у  двiр.  За  ним,  стогнучи,  лаючись  i
погрожуючи, потягся другий. Лаврiн  пiшов  одразу  за  ним,  аби  не  дати
лиходiям приготуватися до вiдсiчi.
   - Негайно ви?жджайте з двору, - не  давав  ?м  опам'ятатися.  -  Iнакше
пострiляю.
   Одна постать  вже  чорнiла  на  возi,  друга,  зi  стогоном  i  хрипом,
дряпалася на вiз, то був червонолиций. Лаврiн влучив йому в ногу.
   - Ти, собако, запам'ята?ш нас... - погрожував вiн. -  Повiшу  за  ноги.
Втоплю в багнi... Степане, де ти?
   - ?дьте, ?дьте, - наказав Лаврiн. - Степан дожене вас за селом.
   Огрiтi ремiнними вiжками, конi захропли, вiз заторохтiв, рушив з мiсця.
У воротях вiн зачепився - пролунав пронизливий зойк, очевидно,  пораненому
черконуло ногу. Лаврiн побачив тiльки, як двi кiнськi голови майнули  поза
високим тином. Затим випустив Степана й пiшов зачиняти ворота, якi лиходi?
прочинили заздалегiдь. До  самого  ранку  побивалися  Улита  та  Христя  й
тремтiла, неначе в пропасницi, Хотина. Лаврiн заспокоював ?х усiх як  мiг.
На свiтанку Хотина таки заснула, а Лаврiн почав збиратися в дорогу. Вiн  i
так загаявся, та й не випадало йому залишатися  далi  в  цьому  мiсцi.  Це
розумiв не тiльки вiн, а й Улита та Христя, хоч остання й сказала:
   - Iдеш! А як же ми тепер?
   - Наймiть на якийсь час козакiв. ?  такi  в  мiстечку.  Звичайно,  вони
ледачкуватi, але для сторожi згодяться.
   - Я сьогоднi ж заручу Хотину з Харитоном, - по-iншому вирiшила Улита.
   "От для кого я вирятував Хотину", - скрушно i навiть  з  болем  подумав
Лаврiн, але iншо? ради скласти не мiг.  Вiн  вивiв  коня,  крiпенько  його
осiдлав, поправив ронди. Улита щедро спорядила його в дорогу: поклала  двi
великi паляницi, два шматки сала, пiввiнка цибулi. Жiнки провели  його  за
ворота, благословили. Лаврiн оглянувся вже в полi: бiля ворiт чорнiли  двi
постатi, схожi на двi чорнi галки. Одна з них махнула на  прощання  кiнцем
чорно? хустки.

   * * *

   У кiнцi мiсяця серпня,  коли  листя  на  чорнокленах  прибрало  кольору
темно? вишнi, а степ пожовтiв i задзвенiв сухими  бур'янами  i  вже  давно
одцвiвся татарський шабельник - важкi бубки задимiли бiлим пушком, козакам
Тавинсько? залоги прийшла замiна. Вони радо збиралися в  дорогу  -  важка,
небезпечна й  пiсна  служба  на  степових  чатах  гiрша,  нiж  на  водяних
караулах, не власною волею йдуть на не? козаки, й  здебiльшого  верта?ться
?х менше, нiж прибува?. А часом ляга? трупом i вся залога  -  коли  татари
пiдчаляться зненацька або нападуть у великiй силi. В маленькiй, схожiй  на
зимiвник, залозi протриматися довго козакам рiдко коли вда?ться. Щоправда,
й татари не часто б'ють на залоги, - вельми невигiдний то  промисел,  -  у
залозi i вал, i частокiл, ще й  добряча  башта,  за  одного  козака  ляга?
кiлька, а то й кiльканадцятеро татар. Заживку з них нiякого,  в  полон  же
козаки не здаються. Частiше дозорцi гинули в степу,  на  курганах  i  бiля
фiгур, захопленi зненацька.
   Цього разу з шiстдесяти восьми  козакiв,  що  при?хали  сюди,  в  степу
лишилося  навiки  сiмнадцять.  Решта  верталася  на  Сiч.  Разом  з   ними
вiд'?жджав i Сироватка. Все нужденне майно  прикопав  над  Волошкою,  кугу
забив, човна затопив у березi. Забрав свого коня на залозi,  свiтло-бурого
Савура, й вирушив у путь. Одначе дорога йому лягала не  на  Запорожжя.  Од
козакiв, що при?хали на замiну, дiзнався, що  Лаврiна  на  Сiчi  нема?,  -
по?хав з партi?ю, яка пiшла пiд Ладижин, i не вернувся. Козаки оповiли про
тяжкi утарчки пiд Ладижином, страшну налогу турчина, гибiль та полон  його
захисникiв. Проте хтось пригадав, що чув од когось, а той  ще  од  когось,
зда?ться, од козака Кайдана, нiбито Лаврiн з того пекла вирвався. Але чого
не при?хав у Сiч, козак сказати  не  мiг.  Мокiй  весь  вечiр  просидiв  у
самотинi в степу пiд валом форпосту, а тодi  вирiшив  податися  в  розшуки
Лаврiна. Й хоч як його розраювали запорожцi, не здався. Сироватка вже коли
щось вимiрковував, од того не одступався й замiрiв сво?х не мiняв.
   Шлях  йому  випав  довгий  i  важкий.   Поминувши   Дике   Поле,   ?хав
розруйнованим кра?м, сплюндрованим турками  й  татарами,  бiда  чигала  на
нього звiдусюди, й тiльки  Мокi?ва  сторожкiсть,  звичка  ходити  по  краю
небезпеки, вмiння заховатися, а ще, може,  нужденнiсть  рятували  його  од
татарського аркана та розбiйницького ножа. Прошбишацьких ватаг по лiсах та
яругах на той час блукало не  менше,  нiж  татарських.  Сироватку  вжахнув
поруйнований Ладижин, у щирий смуток вкинув вигляд спалених слобiд та сiл.
Бiлiли на згарищах димарi,  чорнiли  пожухлi  сади,  сивий  попiл  замiтав
подвiр'я, застеляв колись веселi вигони, дороги. Сироватцi здавалося, що й
на його душi осiвся той попi". Ще бiльша туга огортала козака вiд того, що
не мiг одшукати бодай найменшого Лаврiнового слiду. Жодно?  чутки,  жодно?
звiстки. Та й те ще: людей йому стрiчалося мало -  ховалися  по  лiсах  та
глинищах, вони здебiльшого самi розшукували сво?х братiв, сестер,  батькiв
та дружин. Тiльки й дознав, що всiх, кого турки та  татари  тут  запопали,
гнали на Стiну,  а  вже  там  розшеретовували:  кого  в  Стамбул,  кого  в
Бахчисарай, кого на галери.
   Сироватка добувся до Стiни - неподалiк од старовинного мiстечка Сороки,
що по той бiк Днiстра, звiдки турчин розпочинав сво? походи  в  укра?нськi
та ляськi землi. Сироватчин кiнь пiдбився, погубив пiдкови, розбив копита,
а сам Сироватка стомився тiлом  i  духом.  Одяг  його  пошарпався  й  геть
розпалися чоботи. На лiвому трiснув задник i вiдпав закаблук, а на правому
- вся пiдошва, на нозi телiпався тiльки ошматок низько? халявки  та  того,
що колись було передком.  Сiмнадцять  лiт  проносив  чоботи  козак,  латка
лягала на латку, а поверх тих - ще латка з шевра, хрому, юхти, так що  вже
цiлий табун товару слугував його ногам. Мокiй би  й  зараз  сам  полагодив
чоботи, але не мав чим - усе прикопав у ямi над Волошкою. ?хати далi  було
нiкуди, Сироватка напитав у посадi бiля Стiни шевця i впросився  до  нього
на два тижнi. За ремонт чобiт (брався полагодити ?х сам), сякий-такий харч
та корм для Савура мав скосити нежар у  долинцi,  змолотити  пiвтори  копи
жита й допомагати по чоботарству. Мокiй сподiвався тим часом  по?здити  по
ближнiх селах та розпитати про Лаврiна. Якщо не погинув, десь же  вiн  ма?
бути. Бо чого прибився в Ладижин,  коли  його  туди  не  посилали?  Кайдан
розповiдав, що Лаврiн увесь час кудись поривався.
   Стiна i вся волость поплюндрованi менше, нiж сусiднi.  Вони  перебували
пiд владою Дорошенка, той тримався спiлки з турчином, i мiсто приступом не
брали. Правда, турчин трохи поруйнував його минулого лiта, коли плюндрував
Кам'янець;  розгнiваний  вiдважною  обороною,  наказав  вимостити   вулицi
Кам'янця iконами та хоругвами й про?хав по них конем до  церкви.  По  тому
наказав брати приступом Стiну, яка ще ранiше здалася на його милiсть.
   Хата шевця Омеляна Шкути, сумирного клишоногого чоловiчка  в  порваному
?врейському лейбику, з довгими-предовгими  рукавами  та  пiдiткнутими  пiд
мотузяний пасок полами, стояла на самому кiнцi посаду - друга од краю, при
битiй дорозi. Сироватка просився до нього ще й тому, щоб бачити  про?жджий
люд: од дороги ?? оступав тiльки низенький, трухлявий  тинок.  Видно  було
з-за тину, видно було й через тин. Господарство в шевця - нужденне,  як  i
сам швець.  Стара  хата  з  перекошеними  вiконницями,  повiтка,  плетений
лiсяний хлiв - увесь Шкутин статок.  Пiд  повiткою  -  вiз,  коня  забрали
татари. У хлiвi - телиця й двi курки.  Телиця  -  надiя  всi??  родини.  А
родина величенька: стара мати, жiнка, четверо дiтей, найстаршiй дiвчинцi -
дванадцять рокiв. Вони ховали рябу телицю за  просяною  соломою  й  вельми
потерпали, аби ?? не забрали  татари.  Щоправда,  ?хнiй  гетьман  -  ханiв
приятель - обiцяв усiм мирне й негибiльне життя, одначе вельми  ненадiйною
була та обiцянка. Мiський уряд, до якого зверталися зi скаргами  на  татар
стiнчани та околишнi селяни, тримався ?хньо? сторони, проте нiчим  не  мiг
зарадити. Старости тiльки вдавали, що  розшукують  кривднbкiв.  Не  завжди
допомагали навiть турецькi охороннi ярлики. Отож швець та його жiнка (як i
всi iншi люди) покладалися на свiй  сховок,  а  не  на  стоптане  копитами
татарських коней право.
   Мокiй допомагав шевцевi,  а  також  навiдувався  в  Стiну,  тинявся  по
базару, розшукував тих, хто обороняв Ладижин i хто його оступав, найпаче -
запорожцiв. Але ?х у цьому кра? не стрiчалося. А тим часом приглядався  до
мiських порядкiв, до ворожого вiйська - знадобиться, коли  повернеться  на
Сiч. Про?жджають татари. Гордовитi, поважнi  -  адже  пiд  копитами  ?хнiх
коней чужа скорена земля. Чимось не схожi на татар -  конi  високi,  й  на
декому укра?нськi кожухи. Несамохiть стиска?ться серце, щось  напружу?ться
в грудях.  Проходять  яничари  -  веселi,  напiдпитку.  Горланять  пiсень,
обiймаються за плечi,  наче  укра?нськi  парубки.  Може,  серед  них  ?  й
укра?нцi... Себто нема?. Це вже  не  серби,  не  болгари,  не  поляки,  не
росiяни, не укра?нцi, не молдавани, а турки. Всi разом - турки. Хоч  i  не
зовсiм  турки.  Але  ?м  вселили  в  серце  Туреччину.  Людина   з   чужою
батькiвщиною в серцi - це вже не людина. Нехай якою вона не буде  грiзною.
Так само, як i людина, котра пiдкорила собi iншу людину.  То  -  потороча,
злодiй, вона гада?, що залиша?ться сама собою, а насправдi розчиня?ться  в
iнших,  завойованих,  обiкрадених  нею,  людях.  Ще  пильнiше  приглядався
Сироватка до свого люду. Сам худий  i  нужденний,  дивувався  змiнам,  якi
бачив у них. Неначе це були зовсiм iншi люди. Тi й не  тi.  Куди  подiлися
горда постава, смiливий  блиск  очей,  веселий  смiх.  Кудись  iшли,  щось
робили. Те ж саме, що й ранiше. Он з млина ?де дядько, на возi  рiвненько,
гузир до гузиря, складенi мiшки,  на  мiшках  маха?  рученятами  дiвчинка,
позаду спира?ться на ключицю молодиця. Везуть мливо.  Всi  вони...  везуть
сво?-чуже мливо. Все нiби так, як i колись, але й не так. Так, бо  ж  таки
не пiдданцi, а союзники. В грамотах написано: рiвнi, збратанi гетьманом та
султаном в одну сiм'ю. Мають рiвнi права,  можуть  займати  високi  уряди.
Полковник полковнику пише по-нашому листи  i  реляцi?,  а  вище  -  тiльки
по-турецьки. Не зрозумiють! Того, що написано, i тих, що  написали.  I  до
татар треба писати по-турецьки. У школах тi самi дяки навчають  тих  самих
наук. Але мусять казати дiтям, що вони  завдячують  турецькому  султановi.
Отож всi роблять  те,  що  хочуть...  тiльки  на  турецький  кшталт.  Лише
банкетують по-сво?му.  П'ють  оковиту,  п'ють  меди,  якi  гiрчать,  п'ють
ромелiйськi вина. Першу чарку - за славну Туреччину, а вже по  тому  можна
випити й за щось iнше, сво?. I навiть упитися. А чого ж,  це  добре,  коли
якийсь козак уп'?ться. Може щось виляпати. Тих,  якi  п'ють,  не  страшно.
Страшно тих, якi сидять по кутках i думають сво?. Ти ?м  кiлок  на  головi
теши, а вони думають. Можуть до чогось додуматися. Хоча б  до  сорому,  до
того,  ким  були  i  ким  стали.  Пригадують  дiдiвську  славу,  дiдiвську
гордiсть, пригадають, чи? вони дiти i внуки. Стережiться тих, якi думають!
I стережуться. Переодягненi вивiдники так i шастають по мiсту. Отака  вона
-  Стiна.  Це  вже  не  Стiна,  а  дiрка  в  Стiнi.  Дiрка  в  серцi  люду
християнського, укра?нського, через яку пливуть чужi накази,  чужi  вiстi,
чужi звича?, чужi вiйська. Хотiв Дорошенко скористатися мiжусобицями трьох
держав, скупити всi землi, хотiв вигородити  людовi  обору,  .а  вигородив
тюрму. I тепер кара?ться, бушу? у власних покоях, а за покоями -  зась.  А
був же валечний муж, ще й онук давнього гетьмана, Михайла  Дорошенка.  Той
теж шукав викруту i дружби, але вже з iншим паном - польським  королем.  I
допинався з шляхтичами рiвних прав, i таки  доп'яв,  але  тiльки  собi,  а
посполитi як орали панам землю до нього, так само орали ??  й  при  ньому.
Петро Дорофiйович не зважив на лихий досвiд дiда. I он у  що  перекинулася
його спiлка з невiрними - подану знизу вгору руку приймають, але того, хто
?? простер, поруч iз собою не садовлять. Бо поганин, то таки поганин.  Вiн
мiрку?, що сто?ть вище  за  всiх  iнших  людей.  Навiть  татари  з  улусiв
вважають себе благороднiшими  од  гяурiв-християн.  А  може,  шепоче  собi
Сироватка, бiда бiду якось перебуде.
   Цього року осiнь забарилася, лiтн? тепло трималося довго, а потiм пiшов
дощ, i в один день свiт перемiнився, стало холодно, сади, лiси  осмутнiли,
i осмутнiла вся земля, а з нею i людська душа.
   За пiвтора тижня Сироватка не тiльки викосив долину, зцяпав  на  точку,
просто неба, жито, а й виплiв новий тинок, переставив  ворота  та  насукав
Шкутi дратви до кiнця року. А тодi сiв за сво? чоботи.
   Вiн устиг полагодити тiльки правий, бо зi Стiни  прийшло  дво?  понурих
городових козакiв з одноруким сердитим хорунжим i  повели  його  з  собою.
Вони не казали, за вiщо зацуркували  Мокiя  ("Там  довiда?шся,  -  похмуро
кинув хорунжий,  поправляючи  правицею  перев'язь  до  шаблi),  а  вiн  не
поривався iз розпитами - для чого наперед знати те, чого, може,  краще  не
знати зовсiм. Вирiшив за лiпше поцiкавитися, як хорунжий дiста? з надiлкiв
однi?ю рукою шаблю, але той так бликнув на Мокiя  водянисто-синiми  очима,
що йому зацiпило. У фортецi козаки запитали хорунжого, куди  подiти  цього
миршавого цапа, вкинути до гурту чи одвести в графськi поко?,  i  хорунжий
наказав замкнути Сироватку в Графськiй вежi.
   Графською козаки назвали вежу, мабуть,  через  те,  що  перед  цим  там
тримали якогось графа, насправдi  ж  це  була  звичайна  порохова  вежа  з
високими глухими стiнами о  шести  гранях,  важкими  залiзними  дверима  й
кам'яною пiдлогою. На пiдлозi, ближче до  захiдного  кута,  стояло  велике
дерев'яне лiжко  та  ослiнець,  либонь,  попереднiй  в'язень  був  значним
вельможею,  бо  на  дошках  лежали  сiнник,  ряднина  й  навiть  полотняне
простирадло. Справжня шляхетська постiль. Сироватка  повалився  на  не?  й
проспав до пiзнього ранку наступного дня. Вранцi у вежу  прийшли  хорунжий
та дво? козакiв, уже iншi, не тi, що вели Мокiя од шевця, а з ними високий
одноокий татарин у  бобровiй  шапцi  та  купецькому,  отороченому  лисицею
каптанi.
   Хорунжий запитав Сироватку, чий вiн вивiдник та ким надiсланий, порадив
казати  щиру  правду  та  показав  товстого,  вже  добряче   обхвицьканого
ремiнного канчука. Сироватка сидiв на лiжку, чухав нога об ногу i в такому
щирому подивi клiпав на хорунжого рiденькими повiками, що, здавалося, у те
клiпання, а заодно i в його повiсть повiрив би й камiнний iдол. Проте,  на
сво? лихо. Сироватка двiчi  сказав  не  водне,  кого  шука?:  один  раз  -
сестринця, вдруге - сина. Окрiм того, тi побачили, що в  доносi  дано  про
нього неправильний вивiд -  Сироватку  мали  за  значну  птицю.  Тепер  же
небораку поклали на долiвку, хорунжий сiв на голову, один козак на ноги, а
другий почав випитувати з нього правду канчуком. Козак  бив  i  за  кожним
разом хекав, неначе рубав дрова, i спльовував через  раз  убiк.  Сироватка
божився, що нi з чим не та?ться, й божiння його було щире Вiн прикликав  у
свiдки стiльки святих - либонь, у баштi стояло  ?х  стовписько,  й,  може,
через те хорунжий попустив йому голову, а козак стьобав не боляче,  тiльки
голосно хекав. Прецiнь  басурманин  християнським  святим  вiри  не  йняв,
забрав у козака нагайку i чотири рази вчистив  Сироватку  по  худiй  спинi
так, аж той несамовито зайойкав i спом'янув  бога  басурманського,  одначе
вже так, що тому, мабуть, i в носi закрутило.  За  п'ятим  разом  татарин,
котрий бив, стиснувши рiдкi й великi, як у лошака,  зуби,  промахнувся  (у
вежi стояла пiвтемрява) й вшкварив по руках козака, що тримав Сироватку за
ноги, той заверещав i випустив Мокiя. Козак  хотiв  за?хати  татариновi  в
зуби, й той кинув нагая i вибiг з вежi. За ним  пiшли  хорунжий  i  обидва
козаки. А Мокiй, постогнуючи, вилiз на лiжко й вмостився там.  Спину  йому
пекло вогнем, вiн обережно перекинувся на правий бiк, притулився до  стiни
й чипiв.
   Так лежав три днi. Злазив до цебра з водою бiля дверей та раз на  день,
вранцi, до щербатого корця з ячмiнною затiркою, ?? приносив  зодягнений  у
замицьканий, що аж вилискував, кунтуш потютькуватий козак, з глибоким,  що
робив з одного пiдборiддя дво?, шрамом, i ставив бiля порога. Либонь,  вiн
правив обов'язки тюремника. Сидячи навпочiпки з того боку  дверей,  чекав,
коли Сироватка по?сть, раз по раз заглядав у щiлину. Перша, що  зринула  в
Сироватчинiй головi, думка була: повалити тюремника, вдарити  його  корцем
або дерев'яним вiдром по головi й тiкати. Проте  поки  що  не  важився  на
таке: хтозна, що там далi, в дворi. То бiльше, порохова вежа - не  крайня,
скочиш, а там гурт сторожi. Шукати ж шляхiв до втечi треба було  конче.  В
цьому впевнився другого дня, пiсля того, як  його  одвiдав  хорунжий,  вже
сам, без лихого почту. Вiн сiв на ослiнчик  i  сказав,  що  не  ма?  проти
Сироватки нiякого зла й взагалi той йому без дiла, одначе татари  його  не
випустять. Вони вважають,  що  Сироватка  -  запорозький  старшина,  кожен
запорожець для них - пекельний ворог, та ще  потай  пробрався  до  ?хнього
стану. Ким же  може  Сироватка  бути,  як  не  вивiдником!  Нинi  старшого
татарина покликали в Бершадь, вiн вернеться за кiлька днiв i вчинить  новi
спитки.  Отож,  якщо  запорожець  хоче  уникнути  катiвських  мук,   нехай
зiзна?ться у всьому йому, хорунжому. Мокiй знову одказав,  що  зiзнаватися
йому нема? в чому, й попросив хорунжого, аби той його вiдпустив.  Хорунжий
сказав, що того не може: у нього тут жiнка й дiти, всi вони  в  одвiтi  за
Сироватку перед татарином. Вiн виявився зовсiм не злим i не лютим,  просто
в нього ще з лiта болiли зуби й  мусив  ревно  справляти  службу.  Мокi?вi
вдалося погомонiти з ним ладком,  розпитати  про  недавню  чорну  турецьку
налогу i особливо про полон, який гнали татари та турки. Хорунжий  сказав,
що стовписько тут стояло страшенне, одначе всiх запорожцiв тримали окремо,
в пiдземеллi замку, i вiн ?х усiх бачив.
   - А не було помiж ними такого... з високим чолом,  з  чубом  хвилястим,
гордовитого вигляду, - отерпаючи душею, запитав Мокiй.
   - Всi вони гордi, поки не накинуть  ?м  на  шию  аркана,  -  розважливо
одказав хорунжий.
   Сироватка перерахував усi  Лаврiновi  прикмети,  але  не  бачив  такого
козака хорунжий.
   - А може, вiн переодягнувся в чуже, може, не зiзнався, що запорожець  i
його завдали в iншу валку? - з надi?ю подивився в сiре, горбоносе  обличчя
хорунжого Сироватка.
   - Може, - погодився той, але  одразу  й  заперечив:  -  Тiльки  навряд.
Пересiвали ?х на десять сит... Вивiдцiв пiдсилали.
   Далi вiн розказав, що Сироватку виказав швець, бо  вельми  потерпав  за
телицю, боявся, що ?? заберуть.  Шевцевi  пообiцяли  не  чiпати  телицю  й
оддали Сироватчиного коня - татари по зубах полiчили йому роки.
   Сироватка подумав, що вчинив  дурницю:  розказав  шевцевi,  хто  вiн  i
звiдки ?де. А той ще й побiльшив його в чинi. Швець здавався  йому  вельми
сумирним чоловiком, засмиканим нуждою та наляканим турками й  татарами.  Й
дiти його зайшли з Сироваткою в приязнь, надто  старший  хлопчик-бiлявець,
який допомагав сукати дратву, знайшов пiдошву на правий чобiт i нащепав  з
березово? цурки цвяхiв. Ще Сироватка подумав, що  iнодi  нужда,  прилякана
лихом, обiйма?ться з пiдлотою й разом важаться на злi вчинки.
   - Це ж i ти, добродiю, басурманам служиш, - спробував закинути гака.
   - Пани нашi служать, то й ми, - хорунжий одводив очi.
   - Пани полiзуть в ополонку...
   - I ми, - погодився хорунжий. - А куди подiнешся! Увесь рiд тут.  Дiтей
- як маку.
   - Нащо ж наплодив стiльки? Ще ж молодий.
   - А хiба я знаю? Кров у мене така.
   "Яка там у тобi кров", - подумав Мокiй, але вголос не сказав.
   Хорунжий був справдi сумирний i, може, навiть  добрий  чоловiк,  во?нну
службу сцравляв, бо за не? платили грошi. Звикся з неволею, шляхiв на волю
не бачив i не шукав.
   - Ми християни, - шукав приступу Сироватка.
   - Всi кругом християни.
   - Не всi. Кому ти служиш?
   - Полковнику Прудирусу.
   - А полковник?
   - Гетьману.
   - А гетьман?
   - Ну, гетьман...
   - Султану. - Запорозький вольний дух на мить пiднiс Сироватку, й вiн не
мiг стриматися. - А мав би рiднiй землi. Вона нам  мати.  Слугувати  чужiй
матерi - останн? дiло.
   - Ми люди маленькi, - не знати до чого приплiв хорунжий.
   - Правильно. Тi, хто найвище, й служать найревнiше  та  найпiдлiше.  Бо
мають за це ласий шмат.
   - Ти таки, мабуть, справдi запорожець? - сказав хорунжий.
   - Який я, к лихiй годинi, запорожець! Хiба вам повилазило? - схаменувся
Сироватка. - Сестринця шукаю.
   - Такi, як ти, жилавi. Очi в тебе лагiднi, але лукавi.  Одначе  викруту
тобi нема?, - сказав розсудливо, мовби йшлося про когось  третього,  а  не
про Сироватку. - Наче й не схожий ти на значного козака.  Проте  хто  його
зна?. Хiба у вас не бува? такого: нужда в кабарзi та кармазинi  пиша?ться,
а достаток свiтить голим тiлом. Може, ти сам кошовий чи який значковий...
   Хорунжий пострахом Сироватцi душу не ламав, одначе на прощання  сказав,
що чека? його важка квестiя. А вирватися  звiдси,  мовив  уже  од  дверей,
подзвонюючи кулаком ?дино? руки по важких металевих штабах, не вдавалося з
простого люду нiкому. Кажуть, утiк лише один, лiт п'ять тому, але був  вiн
характерник, бо щез, мов здимiв, не лишилося пiсля нього  нi  пролому,  нi
пiдкопу, нi жодно? мiтки.
   Сироватцi здалося, хорунжий йому на щось натяка?. А може, той кепкував.
Либонь, на те не схоже. Мокi?вi  його  слова  застряли  в  головi.  Одначе
вирватися звiдси справдi можна було, тiльки перекинувшись у птаха. Та й то
не в гайстра чи журавля, а в синицю чи горобця. Дверi в баштi такi, що  ?х
не проломити й металевим тараном, долiвка - камiнна, та й,  мабуть,  стiни
сягають у землю на сажень, вгорi дво? вузьких, довгих вiконечок, у якi  не
пролiзе й кiт. Обо? - аж пiд стелею, одне з пiвнiчного, друге зi  схiдного
боку.  Вранцi,  тiльки-но  сходило  сонце,   воно   заглядало   в   схiдне
вiконечко-прорiз, освiтлювало шматок стелi й крайок стiни, а  тодi  щезало
на всенький день,свiтило iншим, у веселi, не в'язничнi вiкна. Башту  ж  до
вечора окутував брудно-сiрий морок. Вiн розвiювався ще на мент, коли сонце
торкалося вечiрнього пруга,  тодi  воно  заглядало  в  прорiз  у  стiнi  з
пiвнiчного боку й знову лизало  променями  дошки  стелi.  Здавалося,  воно
заглядало для того, щоб привiтати в'язня й попрощатися з ним, нагадати про
свiт,  просторi  луки,  зеленi  лiси  -  поятрити  душу  волею,  по   якiй
мандрувала. Може, то навмисне хтось наказав прорiзати вiконця саме  в  тих
стiнах?
   Так чи так, але сонце заглядало до Сироватки двiчi на день, вiталося  й
прощалося, освiтлювало тiльки горiшню частину стiн  та  стелю.  Вона  була
вистелена важкими дошками, котрi  з  роками  позсихалися  й  потрiскалися,
чорнiли затьоками й бiлiли грибковими плямами. Найбiльше затьокiв i плям -
з пiвнiчно? сторони, серед них немало свiжих - недавно йшли дощi.  Коли  б
дiстатися до стелi... - думав Сироватка. Але до не? - три чи чотири сажнi.
Нi, той в'язень, що втiк, мабуть,  справдi  був  характерником.  Намалював
коня або птаха та й ви?хав чи вилетiв  на  ньому  крiзь  стiну,  як  козак
Мамай. Або ж продав душу нечистому, й той вицупив його за чуприну в одну з
отих двох дiрок.
   Сироватка на характерництвi не знався й  нечистому  душi  не  продавав.
Проте очей од стелi не одводив, вона манила його й вабила; дивився на не?,
i йому ткалися думки про волю. Мокiй нiколи не  хоронив  надi?,  нехай  би
вона була маленька, як макове зерно. Звичайно, розумiв i  те  -  становище
його злецьке. Краще, якби справдi мав якусь провину.  Найважче  заперечити
наклеп. Скажуть, що хотiв одрiзати султановi бороду, й спробуй довести, що
ти навiть не знав, чи ? в султана борода! Не знав? Бреше. Викручу?ться.  В
султана борода ?. А нащо, скажи, носив такого гострого ножика?  Нi,  цього
разу Мокi?вi не одкрутитися. Недарма посадили самого,  та  ще  й  за  такi
стiни. Вiн розумiв, що такi башти замислюють при будiвництвi як пороховi i
тюремнi воднораз. Коли наступа? ворог - вони пороховi, а коли на  кордонах
тихо, можновладцi виловлюють i кидають до них всiляких небезпечних для них
людцiв. Бог, розмiрковував Сироватка, дав людинi поле - безмежжя,  а  вона
придумала стiни. Бог дав сонце, свiтло,  а  вона  запроторю?  ближнього  в
морок. Бог дав квiтку, яблуню, а людина вигадала залiзо - меч i кулю. От i
вважай, що вона розумна. Але ж бог дав ?й i розум... Нащо тодi вiн дав  ?й
його?
   Сироватка починав плутатись i хутенько втiкав од тих розмiрковувань. Та
й було йому зараз не до того.
   Закинули в цюпу Сироватку в понедiлок, а в четвер вивели й  погнали  на
роботу - в фортецi  чистили  колодязь,  i  не  вистачало  рук  для  живого
ланцюжка, по якому передавали вiдро. Колодязь -  в  захiднiй  чотирикутнiй
вежi, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходiв i  прямовисна
залiзна драбина. Мокiя, яко великого злочинця,  запроторили  на  найнижчий
злом, нижче вiд нього на металевiй драбинi висiло тiльки дво?  людей.  Хто
вже були тi - вбивцi, богоосквернителi? Вiн бачив  тiльки  крутi  плечi  й
поголену, без шапки, голову того, що телiпався ближче, пiдтримував  вiдро,
котре набирав той, що висiв пiд ним.  Внизу,  в  колодязi,  горiв  олiйний
лiхтар, а сходи тонули в мороцi, вiдро передавали з рук у руки  навпомацки
Слабенькi вiдсвiти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв  вище  од
нього. Тi ноги були взутi в тупоносi чоботи, не новi, але посоюженi, добре
вшитi, пiдбитi товстими пiдметками з волово? шкiри. Вони часто  ковзали  -
надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена.
Мокiй боявся, що тупоносi чоботи ось-ось сколупнуться й загримлять разом з
?хнiм володарем  на  дно.  Сходинка  пiд  Сироватчиними  ногами  теж  була
поруйнована, розбита, але так, що вiн стояв у ямцi й мав гарне опертя
   Намацавши пiд ногами чималий плаский  камiнчик,  Мокiй  пiдняв  його  й
пiдклав пiд посоюжений  чобiт  над  сво?ю  головою.  Його  старання  миттю
поцiнували, згори впало басовите, гречне "дякую".
   Володар посоюжених чобiт часто перемовлявся з тим,  що  стояв  вище  од
нього, мабуть, вони були приятелями або сидiли в однiй цюпi
   Коли в'язнi вичерпали воду, робота пiшла повiльнiше:  тi,  в  колодязi,
визбирували на днi та вкидали у вiдра камiння, вигрiбали глей. Можна  було
б i присiсти, але зi схiдцiв скрапувала вода: по.тому  одежа  пристане  до
тiла й закоцюбнеш зовсiм. А тi, що були вище за нього, поприсiдали.  Мокiй
вже призвича?вся до темряви й  трохи  бачив  ?х.  Вони  згадували  якогось
Кирика, якогось  воза,  обiцяли,  якщо  ?х  випустять  звiдси,  побити  на
Кирикових ребрах усi спицi, а тодi той, що в посоюжених чоботях, прогудiв:
   - Ну й робота, Василю, випала нам сьогоднi. Це гiрше, нiж дах на  вежах
латати.
   На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:
   - Там теж... Того й сподiвайся - зiрвешся та хряснеш о камiнь.
   - Однаково там краще, - заперечив Сироватчин сусiда.
   - А порохову... не будете перекривати? - Мокiй намагався вкласти в свiй
голос якомога бiльше байдужостi, однак вiдчув, iдо голос йому затремтiв.
   - Мали сьогоднi. Значся, тепер завтра, - сказав Василь. Знову засмикали
за мотузок, i Сироватка потягнув вiдро. Коли  воно  поминуло  першi  маршi
сходiв, Мокiй знову задер угору обличчя й запитав якомога тихiше:
   - А який вам дають струмент?
   - Який  належить,  -  здивовано  одказав  сусiда.  -  Молоток,  долото,
свердло.
   Вiдро промандрувало ще тричi, поки Сироватка одважився на прохання:
   - Слухайте, хлопцi...  Розцвяхуйте  крайню  од  захiдно?  стiни  дошку.
Вiдро, що саме спускалося вниз, брязнуло об  стiну,  й  так  само  брязнув
зверху голос:
   - Тю на тебе, чоловiче. Та нам за це...
   - Нiхто того не знатиме... В тiй вежi тiльки я...  там  темно...  Я  ??
назад покладу. А вам... осьдечки...
   Сироватка нагнувся й вправним рухом  одпоров  пiд  колiном  латку.  Там
лежали прихованi на найкрутiший випадок два золотих алтини. Мокiй поторсав
за ногу сусiда, намацав у темрявi його руку й вклад у не? грошi:
   - Оце всi... Мав би бiльше, хрест святий, не пожалiв би.  Зверху  довго
мовчали. Може, через те, що вiдро  стало  важче,  та  й  всi  вже  добряче
притомилися. Сироватцi болiли руки й стрiляло  в  поперецi  -  там  засiла
давня простуда.
   - Хто ж ти такий, чоловiче? - нарештi несмiливо запитав Василь.
   Сироватка вже давно зрозумiв, що його побратими  по  лиховi  такi  собi
посполитi, мабуть, потрапили сюди  випадково.  Може,  не  давали  татарину
худобини, може, посварилися з  кимось,  з  тим-таки  нелестиво  згадуваним
Кнриком.
   - Такий же, як ви, гречкосiй. Та ще й погорiлець. Хата згорiлi? й клуня
- геть усе. ?хав до брата в Берщадь, сподiвався запомогтися  чим-небудь  i
вскочив у халепу. Показав якимось городовикам неправильно дорогу,  а  вони
вернулися й зацуркували. От, хрестiбог, не забродня я,  не  убiйник  i  не
злодiй. Нехай мене скара? пресвята богородиця, нехай я  кип'янки  нап'юся,
нехай коростявим собакою стану, якщо мене причинили за який злий вчинок.
   Мокiй не казав - "якщо не брешу", вiн остерiгався божитися обмильне.
   Дядьки, мабуть, вiрили, бо зiтхали. Погорiльцям люди спiвчувають завжди
й запомагають, чим можуть. Але не обтяли  нiчого,  мовчали;  проте  грошей
йому назад не  вернули.  Сироватка  сподiвався  на  ?хню  розважливiсть  i
доброту. Селяниновi вернути грошi дуже  важко,  вони  самi  прилипають  до
долонi.  Посполитi  ще  довго  радитимуться   мiж   собою,   мугикатимуть,
охкатимуть i аж тодi стануть  на  якомусь  рiшенцi.  Люди  воно  роботящi,
задарма брати грошi не звикли.
   Коли ?х вивели нагору, Сироватка також не дармував часу  -  розглядався
по подвiр'ю. Воно було довге, вужче на захiд i ширше на схiд,  обнесене  з
усiх бокiв стiнами, на кожному розi - гостроверхi, критi черепицею  башти.
В однiй стiнi, що вiд пiвдня, був пролом, мабуть, турки  зробили  минулого
року, а тепер замуровували: там лежали  купи  жорстви  й  цегли.  Порохова
вежа, в якiй тримають його, зi  схiдного  боку,  бiля  не?  -  двi  чималi
будiвлi, теж критi черепицею. Невелика церквиця й кiлька менших будiвель -
в пiвнiчно-схiдному кутку двору. Далi Мокiй не встиг роздивитися, бо  його
погнали до цюпи.
   Наступного дня над головою в Сироватки справдi гупотiли кроки, там щось
шкрябало, брязкотiло, то затихало, то  починало  гупати  знову.  Сироватцi
кортiло обiзватися, запитати, тi це покрiвельники чи iншi, але боявся,  що
там може бути вартовий, вiн здогада?ться про його  замiр  i  викаже  всiх.
Сироватка не метушився, не спинався на ослiнчика,  лежав  мовчки,  слухав.
Навiть не знав, розцвяховували дядьки дошку чи нi, бо шкряботiло  довго  й
потеруха сипалася щоразу, коли вони  спускалися  з  даху  на  стелю.  Десь
опiвднi все затихло, й Сироватка лишився  в  повнiй  тишi.  Вiн  дочекався
вечора, коли сонце заглянуло на мить у пiвнiчний прорiз, i  тодi  став  на
ослiнчика: щiлина мiж крайньою i сусiдньою з нею дошкою була  бiльша,  нiж
уранцi - вiн запам'ятав добре.
   Сироватцi хотiлося сповнити свiй замiр уже цi??  ночi.  Але  вона  була
тиха i сторожка, як церковнi хори, вiн навiть чув кроки вартових, коли  тi
проходили повз  дверi,  i  ?хню  розмову,  й  переклик  пiвнiв  у  посадi.
Покладався на розповiдь хорунжого, мав ще два днi.  Стояла  осiнь,  погода
мiнялася кожнi два-три днi, сподiвався на ?? злам, на дощ з громовицею  чи
хоча б на мжичку.
   Мабуть, бог зглянувся на його молитви. Загримiло ще  в  суботу  зранку,
опiвднi зрушився  дощ,  а  надвечiр  перейшов  у  зливу.  Небо  клекотiло,
гуркотiло, здавалося, там падають небеснi вежi, ламаються  стiни,  шкирга?
камiнь по каменю. Раз по  раз  спалахували  вiкна-прорiзи,  здавалося,  то
спалаху? порох  на  панiвцi,  а  далi  гримав  пострiл  з  небесно?  вежi.
Сироватка стояв бiля пiвнiчно? стiни, вiн  не  молився,  пошепки  накликав
диявольськi сили - громи й блискавицi, навiть  хугу.  Його  маленька,  але
вiльна душа танцювала й спiвала безголосо, тiпалася й пiдносилася.  Правою
рукою при коротких вогняних спалахах малював по стiнi  знайденим  у  кутку
уламком розм'якло? червоно? цегли коня. Вiн не знав, навiщо малю?.  Просто
спиналося в  душi  щось  ворохобне,  хотiв,  якщо  все  оббудеться,  трохи
покепкувати над сторожею. По тому, послухавши бiля дверей, залiз пiд лiжко
й пiдняв один його кiнець, поставив на стiну  цапки,  нижньою  спинкою  на
пiдлогу, короткими нiжками до стiни. Видивився й випробував його гаразд  -
дарма що поточене шашелем, воно було мiцне. Знявши з лiжка найтовщу дошку,
приставив ?? до стiни, залiз  на  ослiнця  й  подерся  на  верхню  спинку.
Побачивши, що не видряпа?ться, поскидав чоботи й полiз босий. Шкода було -
якi вже вони не ? - чобiт, одначе що мав робити? Видряпавшись  на  спинку,
взяв дошку,  впер  ??  кiнцем  у  стелю,  яку  мали  розцвяхувати  дядьки,
натиснув.
   Стеля не пiддавалася,  а  лiжко  пiд  ногами  загрозливо  поскрипувало.
Зачекавши спалаху блискавицi, Мокiй пересунув свою дошку  до  самого  краю
стелi, натиснув плечем. Затрiщало, вiн натиснув ще, i його дошка  шурхнула
в порожнечу. Далi нею розширив отвiр.  Потiм  вiн  опустив  ??  на  спинку
лiжка, одначе вперти не було в що, й Сироватка не мав способу добратися до
лазу, до якого ще лишалося аршинiв зо два. Помiркувавши, злiз униз. Вiн  i
далi не поспiшав, робив усе неквапливо, нiби мав у  запасi  хтозна-скiльки
часу. Розламавши ослiнчика, розiдрав навпiл простирадло,  скрутив  джгутом
та прив'язав одним кiнцем до виламано? нiжки. Знову видряпався  на  спинку
лiжка й почав чекати, коли спалахне блискавиця. Вона рiзонула таким  бiлим
свiтлом, що Сироватка аж очi заплющив й  не  потрапив  нiжкою  в  лаз.  Не
вцiлив i за другим, i за третiм спалахом, аж  за  четвертим  вдалося  йому
засунути  нiжку  так,  що  вона,  повернувшись,  лягла   впоперек   дiрки.
Пiдтягуючись руками, впираючись ногами в стiну, Мокiй долiз  до  отвору  й
вхопився руками за дошки. Просунув голову - плечi не  пролазили;  вихлявся
то одним, то другим плечем, але не подавався вперед нi  на  цяту.  Чеберяв
ногами, шукав пальцями у стiнi  якого  виступу  чи  виямки,  вiдчував,  як
млiють руки, як втрача? силу, - ось-ось розiмкне пальцi й громохкне  вниз.
Намацавши великим пальцем право? ноги якусь виямку, зiбрав усю силу, -  аж
вигнулось дугою до краю напружене тiло, - рвонувся й просунув угору плечi,
пролiз - залишив на гострiй гранi шматки кунтуша й обдер шкiру на  правому
плечi. Розчепiривши руки, перепочив мить,  пiдтиснувся  ще  трохи  й  упав
обличчям у порох, що за довгi роки осiв на стелi вежi. Лежав  довго.  Поки
не вiдчув, що знову натекло в руки та ноги трохи  сили.  Тим  часом  встиг
оглянути дах. У ньому навiть  пiсля  ремонту  зяяло  чимало  дiрок.  Мокiй
намiтив одну, iз захiдного боку, поповз до не?. Але  спочатку  посунув  на
мiсце дошку, запечатав лаз.
   Дощ хльоскав йому в обличчя, вiн не здавався Сироватцi холодним,  груди
ходили ходуном, i лице пашiло од напруги. Мокiй вихитав i поклав собi  пiд
ноги кiлька черепиць, просунув у дiрку голову. В ту  мить  змiнив  намiр..
Коли його виводили у двiр, розгледiв, що з схiдного боку до вежi  тулиться
якась будiвля, на не? спочатку й сподiвався сповзти. Вернувся до  пролому,
забрав нiжку з прив'язаним простирадлом. Одв'язавши його та  передерши  ще
раз надво?, посточував кiнцi й прив'язав знову.  Нiжку  заклав  мiж  лати,
вилiз на дах i потихеньку посунув униз. Дощ  прав  його,  немов  пiдвiшену
ганчiр'яну ляльку, вiтер шмагав i вертiв, нiби закручував  на  самов'язнiм
мотузку. Коли небо зламала  блискавиця,  Сироватка  зiщулився  пiд  дашком
башти, мов мокрий горобець, а тiльки-но  згасла,  швиденько  поповз  далi.
Мотузок не досягав землi; Сироватка не знав, чи далеко до не?, чекати було
страшно, вiн одважився й випустив простирадло з рук. Йому рiзонуло в ноги,
вiн упав, закрутився на чотирьох, трохи не завив з болю. I в ту саму  мить
праворуч залунали кроки. Для Сироватки це було як нагла  куля  з-за  рогу.
Вiн не клав собi в  голову,  що  тако?  ночi  в  фортецi  може  пильнувати
сторожа. Iнакше б вицахлив ?? з дiрки на даху, пропустив  i  спустився  по
тому. А тепер стояв перед нею на чотирьох - понiвечений, кволий, не  гожий
нi до вiдсiчi, нi до втечi. А вони, дво? вартових, йшли просто  на  нього.
Сироватка сидiв при землi й бачив ?х. Закутанi у важкi кире?,  одверталися
вiд дощу та вiтру, обходили вежу. Сироватцi стрiпнуло в гудях i затремтiло
дрiбно-дрiбно - так тремтить  крильцями  конаюча  пташка.  Й  розсипалася,
розлетiлася iскрами якась думка, що було зринула,  але  вiн  не  встиг  ??
вхопити.
   А може, таки вхопив з не? одну iскорку, одначе схилив  до  само?  землi
голову,  а  рукою  чимдуж  заталапав  по  калюжi.  Вiн  навiть  завуркотiв
потихеньку.
   - Пшов, - тупнув ногою вартовий, а другий потягнув з-пiд пахви рушницю.
   - Ось я його...
   Сироватка на чотирьох притьма подався  за  рiг.  Позад  себе  ще  встиг
почути:
   - Не треба, побудиш усiх на гвалт. Нехай бiжить.
   - Розвелося ?х...
   Сироватка перечекав, доки варта погупотiла чобiтьми за великий цегляний
будинок, а тодi скрадливо рушив до вилому в пiвденнiй  стiнi.  Вiн  боляче
забився, коли стрибав, намок, змерз, стiльки стратив сили,  що  уже  ледве
несли ноги. I крiзь страх, крiзь бiль йому вперше подумалося, який же  вiн
нещасний. Але треба було втiкати, треба  було  жити.  I  пробирався  крiзь
темiнь i сльоту до хати шевця  Шкути.  Всю  дорогу  бiг  пiдтюпця  й  таки
зiгрiвся, ногами холоду не почував,  хоч  i  збивав  ранкову  росу  босими
пiдошвами. "Бiда бiду перебуде", - сказав собi,
   Спершу хотiв розбудити шевця та оддухопелити, а тодi згадав його недужу
жiнку, згадав дiтей, перехрестився й пiшов до хлiва. Не висаджував дверей,
не ламав лiси, просунув у дiрку мiж  одвiрком  i  тином  руку  й  патичком
розчинив дверi. Савур впiзнав його, заiржав, i Сироватка поклав йому мокру
руку на теплий тремкий храп,  легенько,  але  владно  потиснув,  а  другою
почухав за вухом. Кiнь ткнувся йому мордою пiд пахву й зафуркотiв та почав
тертися, як умiв фуркотiти й тертися тiльки вiн.
   Знайомий запах кiнського поту та кiзякiв остаточно заспоко?в Мокiя, вiн
помiтив, що кiнь позбивав пiд ноги  сiно,  несамохiть  нагнувся,  пiдiбрав
його i запхнув за драбину. А вже тодi подумав, що це нi до чого,  одв'язав
Савура i вивiв з хлiва.
   Коли вранцi тюремник принiс Сироватцi ?сти, то побачив порожню башту, а
на протилежнiй од дверей  стiнi,  куди  падала  свiтла  пляма,  червоного,
буйногривого коня. Козак покликав варту, хорунжого й коменданта, всi  вони
спантеличено дивилися то на стiну, де басував червоногривий румак,  то  на
старе лiжко. Його викинув  комендант  зi  сво?х  поко?в,  а  тодi  наказав
затягти в порохову вежу, до яко? було на кiлька днiв посаджено захопленого
в полон i гнаного татарами до Бахчисарая  на  викуп  графа  Калиновського.
Лiжко теж було здиблене й, здавалося, приготувалося до  стрибка.  Хорунжий
перехрестився й тихо сказав:
   - Характерник. Я одразу по очах запримiтив, що вiн якийсь не такий,  як
усi люди. Очi нiби й покiрнi, а в них - вовкулаки.
   Тим, либонь, хотiв скинути провину i з себе, i з варти. Всi  й  далi  з
острахом дивилися на червоного коня на стiнi.
   Старий, з тугими, немов скрученi вервечки, вусами комендант  поклав  на
груди широкого хреста. За ним перехрестилася вся сторожа.

   * * *

   Лаврiн пiд'?хав до  невеликого  озерця,  бiля  якого  пастухи  напували
коней. Зашмаленi, босi, стадники стояли на невисокiй плескатiй  могилi,  й
довжелезнi батоги змiями звивалися бiля ?хнiх нiг.  Пастiвник  -  великий,
простягнувся ген до синьо? смужки лiсу, а по  ньому  -  болота  й  озерця,
старицi рiчки, яка понесла сво? води iншою стороною, попiд лiсом. Пастухiв
було п'ятеро -  найстаршому  рокiв  двадцять,  найменшому  -  п'ятнадцять.
Лаврiн вирiшив заночувати бiля них. Стадники радо прийняли його до гурту -
все-таки  новий  чоловiк,  запорожець,  щось  розкаже,  розважить,  та   й
безпечнiше з ним у степу. А зараз  стало  тут  кепсько,  розвелося  багато
вовкiв, i знахабнiли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат,  а  в
стадникiв тiльки й збро?, що щабля та старий самопал. Про це  й  гомонiли,
обсiвшись  бiля  вогнища,  яке  розпалили  в  долинцi  бiля   iншого,   не
обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами.  З
озера набрали води на кашу, Лаврiн вкинув у казанок  четвертинку  сала  та
кiлька цибулин - кулiш  удався  на  славу.  Стадники  розповiли  йому,  як
позаминуло? ночi зворохобився  табун,  як  бiгли  вони  з  головешками,  i
галасували, й гатили в мiдний казанок, свистiли  i  стрiляли  з  самопала.
Нiхто з них не бачив вовкiв, i конi залишилися  всi  цiлi,  одначе  вранцi
помiтили, що в одного стригуна розiрване плече i прокушена  холка.  Лаврiн
розповiв ?м про ями-вовкiвнi, якi влаштовують у плавнях запорожцi, й разом
пошкодували, що не можна викопати такi ями тут. Гомонiли допiзна. Ущербний
мiсяць посвiтив трохи, скотився за могилу, а зорi свiтили ясно, й  срiбний
пилок сипався згори на шiсть чубатих голiв, що посхилялися бiля казанка. I
ще одну постать обвiвало тим  срiбним  пилком,  й  чипiла  та  постать  на
могилi, вглядалася в багаття та людей, якi сидiли довкола  нього.  То  був
Мокiй Сироватка. Йому здавалося, що вiн чу? запах кулешi,  й  нiздрi  його
пиптюватого носа роздувалися, й голодна слина виповнила рота,  i  вже  вiн
збирався пiдiйти до пастухiв, та раптом крайня з лiвого боку постать  бiля
вагню ворухнулася, пiдвелася, вiдступила трохи вбiк.  Навiть  крiзь  нiчну
iмлу Сироватка побачив, що то не пастух, а збройний козак, i  вже  не  був
певний, хто тi iншi люди. Може, вони з Стiни, впiзнають його й занютують в
сирицю. I хоч як вабило його, втомленого, нужденного, до себе багаття, хоч
як лоскотав йому нiздрi  запах  гарячо?  кулешi,  вiн,  повагавшись  мить,
скрушно зiтхнув i посунув з могили. За кiлька сот сажнiв пасся його Савур,
кiнь звик не iржати й мовчки йшов на тихий посвист господаря.
   Саме так, мовчки, поскубуючи траву, й пiдiйшов вiн до Сироватки i цього
разу.

   * * *

   Над плавнями трублять  лебедi.  Сито  iржуть  на  луках  конi,  ходять,
вигинаючи ши?, колами, неначе прип'ятi на довгих мотузках, лошаки гасають,
немов подурiлi. Пастухи вiдганяють коней  вiд  стогiв  довгими  канчуками,
грiються бiля вогнищ. Над  стогами,  над  плавнями  тягнуться  на  пiвдень
безкiнечнi журавлинi ключi, перелiтнi гуси та  качки  сiдають  у  плавнях,
рiчки та озера кишать птицею, вночi плавнi  дзвенять,  неначе  там  тисяча
скарбникiв лiчать золотi червiнцi.  Орли  кружляють  високо-високо,  рiдко
коли спускаються до землi - ситi-бо й вигулюють молодих.
   Самотнiй лебiдь плава? по плесу попiд густою стiною  iржавого  очерегу,
вiн все кричить, тривожно витягу? довгу шию i  вдивля?ться  в  сiро-жовтий
морок, що пану? в глибинi очеретяних нетрiв. Може, й  правдивi  байки  про
лебедину вiрнiсть? Погинула в очеретi подруга -  лисиця  ??  вистежила  чи
орел ударив з високостi, а лебiдь не вiрить у ?? смерть - ячить, вигляда?.
Його серце розрива?ться од тужних лебединих погукiв iз пiдхмар'я, легке  й
гаряче, налите споконвiчним жаром далеких кра?в, воно порива?ться в  небо,
до згра?, але, обезкровлене втратою, пада? в очерети. Лебiдь  без  кохання
злетiти не може,
   Все частiше наповзають на плавнi важкi тумани. Вони  течуть,  як  рiки,
чiпляються за очерети, окутують ?х i дрiмають до пiзнього ранку.  Аж  поки
пригрi? сонце i повi?  вiд  Днiпра  вiтер,  тодi  вони  починають  димiти,
ворушаться, як живi, непомiтно щезають, тiльки де-не-де затрима?ться бiлий
струмiнець, мовби там козак щойно викурив  люльку.  Вода  набира?  з  неба
холоду, пару?, одда? йому лiтн? тепло. Нiчнi тумани холоднi  й  тугi,  хоч
нагортай  ?х  лопатою,  людськi  голоси  набрякають  од  них  i  глухнуть.
Найдосвiдченiшi козаки, досугi сiчовi дiди, якi вiк звiкували  в  плавнях,
заблукають у них на човнах i потiм кажуть, що ?х водила мана. Iнодi,  коли
згори наляжуть хмари, туман не розвiю?ться цiлiсiнький день Бува? таке i в
безхмарну погоду. Опiвденне  сонце  тодi  не  ся?,  нiби  знекровлене,  не
пробива?ться промiнням, бiлi?, неначе кружало сиру. Його видно, мов  крiзь
розведене водою молоко. Пiд ранок такi тумани скрапують густими росами  чи
й дощем.
   Вночi попiд сiчовим городком блука? самотнiй вовк,  його  тонке,  тужне
виття зависа? на самому кiнчику дзвiницi й бринить на вiтрi. Молодi козаки
ходили його полювати - не вполювали. Один з них  не  вернувся  -  чи  його
загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Сiчовi дiди кажуть,  що  вовк
той - перевертень.
   З недiлi почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби,  накрив
пiвсвiту. У плавнях  вiн  шумить  особливо  однотонно,  шорстко,  очерети,
верби, вiльхи стоять чорнi та мокрi, ронять у воду важкi краплi. Дерева ще
зеленi, але вже зануренi в зимовi думи. Дрiбнi птахи поховалися  в  дупла,
гуси, качки,  лебедi  позбивалися  в  табуни,  поховали  голови  в  пiр'я,
передрiмують негоду, ?м сняться далекi  заморськi  кра?,  сняться  моря  й
океани, через якi доведеться летiти.
   В таку погоду козаки-зимiвничани шаткують капусту,  лущать  квасолю  та
товчуть ячмiнь на кутю. Запорожцi ж тирлуються по куренях: вшивають сiдла,
латають одяг, шиють чоботи, в кого ? грошi, тиняються по шинках.
   Отаман сидить в свiтличцi-келi?  на  лавi,  слуха?  дощ.  Слуха?  й  не
слуха?, курить люльку, дума? а чи спогаду? щось. Спогаду? iншi  дощi,  якi
вже одшумiли й сплинули  по  рiках  у  море.  У  кругле  вiконечко  дряпа?
карякуватою мокрою гiлкою липа - просить, щоб впустили до хати. ?й  тоскно
i страшно самiй, бо надто стара, уже  всохла  половина  гiлок,  та  й  дощ
перiщить, залива? ?? корiння. Цiй липi - лiт  двiстi,  одначе  ще  кожного
лiта зацвiта?, наповнюючи свiтличку медянистим запахом i бджолиним  гулом.
Вона нiби росте в самiй свiтличцi, отаман звик до не?, а  вона  до  нього,
вiн i сам по веснi сповню?ться солодким гулом, а ночами та?мничими шумами,
а зараз вiдчува?, як сiчуть стару, порепану кору холоднi струменi, i  йому
теж ста? холодно. Вiн розумi? стару  липу  i,  якби  було  можна,  залюбки
впустив би ?? до хати. Примiтна Сiрковi липа i чорним глибоким дуплом.  Те
дупло - вiд пожежi. Загорiвся курiнь, його погасили, але згорiла найбiльша
гiлка, й поступово утворилося дупло. Пiдпалив курiнь молодий  козак  Семен
Гурко. Того року Сiрка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду  -  дати
шляхтi бiй у степу чи пiти походом на Брацлавщину. Сiрко  схиляв  раду  на
похiд. Тричi зачинав кошовий мову, й тричi його перебивав гарячий молодик,
Сiрко скипiв i наказав осавулам  прогнати  молодика  втришия.  А  опiвночi
загорiвся отаманський курiнь. Гаразд, що недавно пройшли дощi й зрiзи бiля
куренiв  були  повнi  води.  Гурко  сховався  на  острiвцевi  по  той  бiк
Чортомлика, захопивши з собою двi рушницi та  кiлька  лядунок  з  порохом.
Осавули хотiли пiти на острiвець налогою, але кошовий не пустив ?х. "Нехай
посидить на болотi, молода дурiсть сама з голови вийде", - сказав.  Чотири
днi сидiв козак на низинному острiвцевi, охляв i закоцюбiв, i почала  його
трясти лихоманка, й  вилiз  вiн  з  очерету,  й  пришкандибав  на  майдан,
за?кався й  цокотiв  зубами,  й  не  дивився  кошовому  в  очi.  "Прийшов,
палiюка?" - запитав отаман. "Прийшов", - сказав козак. Запеклий i велечний
козак Семен Гурко-Палiй i думу виро?в одну - на все життя. Торiк при?жджав
на Запорожжя, й сидiли вони вдвох у цьому прикомiрку, й плакав  Палiй  без
слiз, i розповiдав про ру?ну, яка настала  на  правому  березi  Днiпра,  i
думали вони одну важку думу, й  зелено  шумiла  липа,  i  чорно  свiтилося
дупло, але вони не згадували про нього i про той далекий вогонь, бо горiла
душа, а у вичахле дупло студили чужi вiтри.
   ...Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Вiдлетiло ще
одне  лiто,  а  з  ним  вiдлетiла  часточка  серця;  надiя,   яка   почала
заквiтчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало  товариства,
чимало козакiв лежить по шпиталях, ворог столочив  землю,  i  хоч  вдалося
вiдтрутити його - й далi висить  бiля  моря  чорною  хмарою,  i  не  мають
запорожцi змоги допомогти правобережному люду, й не  вдалося  привести  до
одностайностi  невiрних  гетьманiв,  стулити  водне   пошматовану   землю,
провiстити рiдному кра?вi золотий великдень на многi? лiта.  Все  лишилося
так, як i рiк, i десять рокiв тому. Копита ворожих коней толочать  лани  й
сiножатi, i вiд смердючих трутiв ворожих палають хати.
   Поменшало в кошового за цей рiк  друзiв  i  збiльшилося  ворогiв.  Десь
повiявся а чи  погинув  у  цiм  лихолiттi  його  гордий  джура,  й  вiрний
вартiвничий степу, непомiтний, але чiпкий, як перекотиполе,  Сироватка  не
вернувся з останньо? чати. Кого ж йому поставити на  тi  чати,  де  знайти
вартiвничого, щоб зорив в усi сторони й перестрiвав бiду за  тисячу  верст
од рiдного дому? З ким  вiн  далi  стане  в  оборону  отчого  краю?  I  чи
настануть коли-небудь такi часи, що оця липа, оцi осокори i дуби зашумлять
на волi, й Дике Поле стане не диким, а добрим i  лагiдним,  i  прихилиться
воно до всi?? вiльно? Укра?ни, й гостре чересло перекра? його вiд обрiю до
обрiю, i там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита.  Тими  житами  можна
нагодувати пiвсвiту, але для того треба, аби лани були вiльнi. А думка про
джуру й далi не да? Сiрковi спокою. I чомусь сплива? з сиво? мряки молоде,
мужн?, трохи хиже обличчя... Це було... Так,  це  було,  коли  вони  гнали
Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду,  вишнi  ще  тiльки  почали
наливатися соком, козаки смоктали холоднi люльки, й молоде дiвча  принесло
?м вiдро зварено? в печi кулешi. Зварила мати, а принесла вона... Вiн  уже
й iм'я ?? забув. Вони ?ли, i всi дивилися на дiвча, i кожний мав  його  за
сво?, але тiльки на одну мить. Лише хорунжому Сойцi  заманулося  бiльшого,
вiн перестрiв ?? в лiщинi, та його виказав брязкiт порожнього вiдра. Сiрко
зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а  дiвча  того
вечора все одно повiсилося в клунi. Хто зна,  чого  випливло  з  мряки  те
нiжне, нiби намальоване гарним богомазом личко, а також  вродливе  обличчя
Сойки. Може, через те... Нi, його Лаврiн не здатен на щось подiбне. Нiякий
злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навiяв йому  лихе,  далеке
видиво.



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

   Випав перший снiг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле  груддя,  а  на
ранок земля мовби перемiнилася: бiлий степ, бiлi дерева, бiлий хутiр  i  -
тиша. По такому снiгу люблять ходити мисливцi-лисичники.
   Мартин Драпак  обiйшов  зимiвник,  обтупав  стоги,  вимережав  нерiвний
клишнястий слiд аж на плескатий горбок, де колись стояла кам'яна баба, яку
повалив i прикопав ще в перший рiк свого панування на островi, чимось вона
не подобалася й просто заважала. Лiва  Мартинова  нога  ступала  прямо,  а
права, в дитинствi потрощена колодою, загрiбала, й вiд того такий химерний
- хрестиком - слiд. Мартин посмiхався. За один  ранок  облущилася  з  душi
тривога, що лежала шкарубким панциром усю довгу осiнь.  Снiги  цього  року
забарились, а морози стояли трiскучi, скували землю i воднi надра, спалили
холодом очерети i тирсу. Степ зсiрiв, стало оддалеки видно  кожен  горбок,
кожен ожеред, а що вже казати  про  хутiр.  Вiд  лютих  вiтрiв  i  морозiв
облетiло листя навiть на дубах-нелинях. Увесь зимiвник - хата,  хлiв,  двi
комори, стайня, клунi, хижа для наймитiв - розташованi по колу в  глибокiй
долинi; всi будiвлi, навiть клунi -  приземкуватi,  наполовину  загнанi  в
землю. Вхiд до обiйстя один - у снiжнi зими iнакше не доб'?шся до худоби.
   Цi дзвiнкi, як тулумбаси, безснiжнi  осенi  найнебезпечнiшi  Драпаковi.
Влiтку його хутiр бачать хiба що орли. А добутися до  нього  не  можна  нi
пiшо, нi кiнно. На всi сторони розлилося iржаве море: болота й  драглi,  а
також - на перший погляд - зеленi лужки,  насправдi  ж  в'язкi  бабла;  до
острова можна добутися тiльки по довгому, скритому очеретами пагорбу,  але
й та путь перерива?ться у двох мiсцях.  Там  у  Мартина  лежать  загати  з
колод, якi, пере?хавши на острiв, затягу? кiньми в  лози.  Це  була  перша
справжня зима по  кiлькох  роках.  Всi  попереднi  зими  були  сирiтськими
("Сиротi не треба кожушини"), плакали дощами,  хлипали  сльотами,  з  ними
хлипала й душа, люди боялися тако? перемiни в природi, казали, що це  боже
наслання. Та Мартин Драпак не подiляв тако? думки: сирiтська зима  надiйно
захищала його од татар - рiки не замерзали, степи й дороги  розкисали,  по
них нi пройти, нi про?хати. Якби  не  такi  зими,  чи  й  втримався  б  на
островi. Тяжко, ох як тяжко господарювати на цiй землi.
   Сливе на самому вiстрi татарсько? шаблi. Нижче  вiд  Драпакового  нема?
жодного зимiвника. Тiльки об'?знi команди та  бекети,  а  татарва  сну?  в
степу, як щупаки в необловленому озерi. Кожно? хвилi може статися таке, що
iз заможного господаря,  котрий  ма?  п'ятеро,  а  влiтку  то  й  десятеро
челядникiв, сам опинишся в слугуваннi якомусь чорнопузому татарину, а то й
на галерi. Правда, трима? Драпак про всяк лихий випадок i викуп у брата  в
Чигиринi, але то справа малонадiйна. I через те... Так, так, умiючи  можна
жити скрiзь. Сiчi вiн платить димове. Сiч його захища?, ага татарський так
само отриму? од нього  дещицю.  На  випадок  чого  ага  одведе  вiд  нього
басурманську руку. Жити можна. Бо таки великими щедротами платить цей край
Драпаковi за щоденний страх. Году? Драпак Сiч i сам  багатi?.  Цi??  осенi
прикопав пiд березовим пеньком друге горня iз золотими. I  всякого  iншого
добра в нього немало: i сукон нiмецьких та турецьких, i смушкiв вичинених,
i кругiв воску, i два мiднi плуги, i всякого iншого реманенту на  двадцять
наймитiв. Вийде звiдси, купить землицi в Слобожанщинi  -  розгорнеться,  й
кругово? повiстки - на вiйну - його синовi не випаде нiколи. Землi тут  не
мiряно, на одному островi можна наскородити загiнок п'ятнадцять. А  звiра,
а риби, а птаства! Кинь наослiп шапку - накри?ш курiпку. Вдар  палицею  по
водi - приглушиш щуку.
   Вiн справдi ходив по ясенцю з довбнею та сокирою, наглушив  два  кошелi
щук. Рибини стояли бiля самого льоду -  зелено-рябi,  пiвторааршиннi,  вiд
удару довбнею по кризi виверталися бiло-черево. Жито родить iз року в рiк,
худоба множиться, влiтку вже й десять  челядникiв  не  впоруються.  На  цю
весну доведеться шукати ще кiлькоро. Але те йому  не  в  клопiт.  Коштують
челядники дешево. Бо ж утiкачi, один аж з Пiнська, з клеймом на лiвiй щоцi
й вирваними нiздрями - такому й на Сiчi нелегко заховатися, його силою  не
випхнеш з острова. Вiн i без клейма примiтний. Надто очима. Дивнi  вони  в
нього. Драпак бiльше нi в кого не стрiчав таких очей. Вони бiлi, на перший
взiр зда?ться, що очнi яблука разом iз зiницями  позатягали  бiльма,  його
навiть часто  сприймають  за  слiпого.  Насправдi  ж  Денис  -  так  звати
челядника - погляд ма? зiркий, як яструб, а трохи ще i як сова  -  адже  i
вночi бачить. В його очi непри?мно дивитися, бо зда?ться,  що  дивишся  на
видющого,  який  прикида?ться  слiпцем.  Але  трапля?ться,  що  й  справдi
доводиться втiкати очима вiд тих бiлякiв. Це - коли Денис гнiва?ться. Тодi
його зiницi темнiшають, довкола них розжеврюються  червонi  обiдки,  вони,
зда?ться, свердлять тво? очi. Мартин трохи бо?ться Дениса. Бо  той  завжди
мовчить i з'явля?ться якось... тьху, як оце зараз.
   Денис несподiвано виступив з-за  обмережаного  заячими  слiдами  стогу,
здавалося, вийшов з нього або чатував за  ним,  щоб  налякати  хазя?на.  В
сiрiй заячiй шапцi, баранячому, по-татарськи  шитому  -  вовною  нагору  -
кожусi, пiдперезаному пасом з  вовчо?  шкури.  Нiс  у  руцi  зайця.  Ходив
перевiряти пастки. Вчора принiс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив  у
капканi, а загнуздав дерев'яною цуркою й  прив'язав  за  лапи  до  тичини.
Поклав його пiд хлiвом, i лежав звiр там до обiду, звиваючись i  блискаючи
на всiх розпачливо-хижими очима, й  нiхто  не  зважувався  його  забити  -
боялися Дениса. Собаки позабiгали в  лози,  конi  в  стайнi  харапудилися,
рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сiно з стiжка в долинцi й  мовби
нiчого не помiчав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не  хряснув  вовка
по  головi.  Денис  нiчого  не  сказав  хазя?новi,  але  в  очах  у  нього
зажеврiлись отi червонi обiдки.
   Вiн пройшов мовчки, не оддавши  добридня,  бо  таку  ма?  звичку  -  не
вiтатися. Драпак провiв Дениса довгим поглядом i подумав, що цього наймита
треба якось позбутися. Бо ж хто зна,  що  в  того  на  думцi.  Правда,  це
зробити нелегко - добром Денис з хутора не  пiде,  та  й  наймит  з  нього
путнiй. Ще й майже дармовий. "Даси, хазя?не, скiльки не шкода", -  сказав,
коли наймався. "Мабуть, доведеться..." - i недоказав, бо  було  шкода.  Не
людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нiкого з  свiту  не
звiв i не лютий вiн серцем, але коли потрiбно звершити якусь справу, нехай
i найтяжчу, звершить не клiпнувши оком. "Треба". На  челядникiв  Драпаковi
поки що щастило. Оцi дво? теж не за?каються за плату. Дiвцi все байдуже, а
парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працю?'як проклятий. Он
як молотять цiпами з самого досвiтку.
   I в ту мить завважив, що цiпiв не чути. Зiйшов з  горба,  постояв  бiля
стогiв, тиша стояла така, що ?? можна було набрати в жменi i вмитися  нею.
"Що б то могло означати? - подумав. - Треба пiти  до  клунi,  послухати  з
того боку". Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слiд до клунi.

   * * *

   Просо порскало цiвками вусiбiч i рясним дощем знову опадало на  тiк.  З
трьох бокiв  тiк  закладений  копами  кулiв  i  околоту,  з  четвертого  -
заставлений снопами. Поки  Килiяна  в'язала  солому  в  куль  i  одгортала
лопатою просо в засторонок, Марко сколочував два снопи й розперiзував  ?х.
Далi вдвох перiщили бичами по вологiй соломi. Просо було з  бур'янцем,  на
току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав
з долонь малесенькi колючки), й пахло  в  клунi  мишами,  а  над  головами
цвiрiнькали пiд стрiхою  горобцi,  й  великий,  чорний,  розбiйний  котяра
стежив за ними з прикладка соломи гострим оком.
   Марко  перебивав  цiпильном  просянку,  а  сам  скрадливо  поглядав  на
Килiяну. Сьогоднi вона була якась не така, як  завжди:  сувора,  рвiйна  в
роботi - тi?ю рвiйнiстю, здогадувався, намагалася одго-родитися од  нього,
вони обо? працювали як скаженi, мовби намагалися втекти чужою роботою  вiд
чогось лячного, недоброго. Драпак тiльки  посмiхався  на  те.  А  сьогоднi
спала з ?? лиця суворiсть, i Марко не вiдав, на краще то для нього  чи  на
гiрше. Багато разiв просила його покинути зимiвник  i  вернутися  в  рiднi
кра?. Хоч  i  знала,  що  нема?  в  живих  батька,  що  й  хутiр,  мабуть,
сплюндровано,  але  рвалася  звiдси,  мов  птаха  з  сильця.  Сказати   б,
нудьгувала, так зросла ж на хуторi. Але Марко поклав якийсь час пересидiти
тут. Та й, сподiвався, в цiй вольнiй неволi легше буде  прихилити  Килiяну
до себе. Тодi й спливла на думку вигадка,  буцiм  уся  Укра?на  лягла  пiд
турка й татарина. Килiяна спочатку не повiрила, але  те  потвердив  Мартин
Драпак: "Усi пiд турком, дочко, усi. Оце тiльки ми й зосталися.  Та,  мо',
ще який зимiвник". - "А  Запорожжя?"  -  запитала  Килiяна.  "Хто  лишився
живий, - казав Мартин, ховаючи посмiшку пiд острiшки брiв,  -  подався  на
Дiн".
   За одне лише докоряв собi в думцi Нога?ць - не домiзкувався  на  самому
початку сказати Килiянi, буцiм у бою пiд  Ладижином  погинув  Лаврiн.  Так
добре уклалося все в його розповiдi Килiянi: як рвався до не? з  Ладижина,
як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутiр i взяли в  бран  ??,
як побив ?х i втiкав з нею сам, а от щодо Лаврiна вбив  шпона.  Вже  й  не
пам'ятав, як те сталося: не захотiв брати грiха за  живу  Лаврiнову  душу,
сподiвався покористати на тому ("Лаврiн замкнувся в Ладижинi, а я вирвався
до тебе iз пекла"), - важко сказати. Проте Лаврiн залишився в  Килiяниному
серцi. I хоч далi вже й  Драпак,  погомонiвши  з  чумаками,  що  везли  на
Слобожанщину сушену рибу, розповiв, як страшно розорили турки Ладижин,  як
вистинали там усе живе, на щось сподiвалася.  Й  ту  надiю  Марко  не  мiг
погасити.  Не  вистачало   сили,   певностi,   кудись   подiлися   колишня
дошпетнiсть, придумливiсть -  не  мiг  вигадати  переконливо?  повiстi.  Й
розколювалося надво? серце, дво?вся сам. Тиснулись у голову всiлякi  думки
- про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань i почував,  що  ?х
знайти неможливо. Тодi розглядав себе нiби збоку, неначе сторонню  людину,
але коли й осуджував, десь у свiдомостi жило: це ж таки вiн, iншого  життя
не дано, любить сво? вчинки чи не любить,  а  вiдректися  од  самого  себе
незмога. I ставало шкода себе, й любив себе такого - нещасного.
   Закрайками думки давно уже вловлював у  собi  нечестивiсть.  Веселiсть,
дотепнiсть ?дналися в душi  iз  заздрiстю,  з  хитрiстю.  Ота  дрiбненька,
маленька хитрiсть... Усiм  догодити  в  очi,  усiм  полестити  -  iнодi  й
покепкувати над тими, над ким смiються iншi, дужчi. "Ласкаве телятко  двох
маток ссе", - те нiколи не випадало з мислi.
   I враз спалахувало в мiзках, обриваючи думку: а хiба не  так?  Хiба  не
завдяки розуму, хитрощам вирвався з то? пожежi? Коли  б  не  хитрував,  не
крутився,  як  горобець  пiд  яструбом,  досi  гнив  би,  як   собака,   в
ладижинському ровi або в отiй долинцi, де одтяли голову Мурашковi. Он, вже
в приморозки, бив у пiску яму на збiжжя й викинув череп та костi. В черепi
стрiла татарська площикова - древко вже  згнило,  i  в  кiстцi  ноги  теж.
Згаду? хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою... Й  вiн  би  теж  не
побачив нi цього неба, нi цi?? зими, нi Килiяни. Й що  з  того,  що  хтось
згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому вiн треба? А  так  -
живе, вдиха? запах хлiба, милу?ться Килiяною.
   Й буйна радiсть захурделила йому  в  душi.  Марко  подумки  молився  до
iкони, що висiла на товстiй блискучiй сошинi. Вимолював у  бога  прощення,
гаряче каявся перед ним у грiхах, щоправда, приховував деякi помисли, й те
було страшно. Але вiн уже iнакше не мiг. Кажуть, бог зна? все, що  буде  з
людиною. А Марко та?вся од бога, сподiвався, що той,  заклопотаний  iншими
справами, не дослуха?ться пильно до його молитви. I, мабуть, таки  обдурив
самого бога й посмiхався хитро. А потiм знову щось на нього  накочувалося,
й починав гаряче молитися богу, й приходили тодi до нього  видiння,  буцiм
вiн зустрiча?ться з Лаврiном i ста? перед ним  навколiшки,  розкаю?ться  i
плаче, а Лаврiн його обiйма? й притиска? до серця, й вони плачуть обо?,  й
тодi Марко виповiда? Лаврiновi все й з'?дну? Лаврiнову руку з  Килiяниною,
як побратим, як брат, як батько. I дiста? зi сховку грошi, й купу? на  них
зимiвник, й вони всi тро? оселяються там... Щоправда, думка про  грошi  та
зимiвник майнула тiльки раз чи двiчi, й що дивно, жодного разу не  зринуло
в його душi бажання вистговiдатися Килiянi, навпаки,  щойно  бачив  ??,  в
серцi спалахувала iнша жага, ще й перемiшана зi злiстю, а все те, що бачив
допiру, щезало без слiду, й знав  напевно:  не  для  того  пiшов  на  таке
страшне запроданство, щоб вiддати ?? комусь, легше переживе  ??  смерть  i
навiть свою власну смерть, анiж те, що  вона  дiстанеться  Лаврiновi.  Вiн
ненавидiв свiт. Ненавидiв  Лаврiна,  Драпака,  сiчове  товариство  -  усiх
людей. Й не мiг зненавидiти себе. Знав, що десь там, у глибинi його серця,
- лиха чорнота й поливав ??  солодкими  сльозами  жалю  до  себе.  Зринала
оскарга навiть на бога - злякано  проганяв  ??.  Намагався  нi  з  ким  не
знатися, опрiч Килiяни i хазя?на. За  те  його  не  любили  iншi  наймити,
одначе й трохи  остерiгалися  -  вгадували  в  ньому  щось  таке,  що  вже
зрушилося й не ма? впину. Сво?м думкам давав волю  тiльки  пiзно  увечерi,
вклавшись у запiллi на солому й накрившись кожухом  з  головою.  Тодi  вiн
мрiяв про те, як залюбить у себе Килiяну, як  вони  поженяться  й  по?дуть
кудись, де зможуть жити щасливо. I ?хав...  -  у  снах,  але  йому  завжди
снилося, що за ним хтось женеться i що кiнь скида? його з себе.  Цi  думки
останнiм часом зморили його до краю, i вiн  часто  думав,  що  ма?  з  тим
покiнчити.
   Килiяна ж ходила неначе боса по снiгу. В  гордовитiй,  гострiй  Килiянi
мовби  надломилося  щось,  вона  весь  час  почувалася   неначе   на   днi
велетенсько? ями, з яко? хотiла вилiзти й не могла.  Свiт  приголомшив  ??
сво?ю жорстокiстю i невмолимiстю.  Виросла  в  лiсi,  й  почувалася  серед
розкошiв природи маленькою королiвною, i бачила  себе  у  вимрiях  веселою
молодицею, на яку заглядаються чорновусi парубки та молодi  господарi  (те
було у великий стид, але ж то  не  насправжки,  хiба  не  можна  погратися
мислями),  тепер  всi  тi  неяснi  жадання  розкiшного  життя  i   любощiв
розвiялися в порох. Вона бiльше нi на що не  сподiвалася  i  нi  в  що  не
вiрила. Хiба  що  в  Марка,  який  помалу  витягував  ??  з  ями  тонкими,
обережними дотепами. Сво?ми розмовами про свiт намагався повернути  на  ??
вуста усмiшку, вчив цiнувати злиденний будень i радiти тому, що вони живi.
"Ми живi, Килiяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лiсi, i  трава
б проросла крiзь нас". Килiяна була йому вдячна за все, то бiльше, що,  як
?й здавалося, вiн робить це  безкорисливо,  од  доброго  серця.  Щоправда,
вловлювала в його поглядi особливу проникливiсть,  особливу  теплiнь,  але
якiй дiвчинi не при?мно, коли на не? дивляться з ласкою та обожнюванням. I
тiльки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Марковi очi  жахтiли  хтивим
вогнем, вони спалювали ??, забирали в себе, не питаючи в не? згоди.  В  ??
головi майнула думка, що Марко не просто милу?ться нею, що  сво?ю  любов'ю
вiн може запропастити ??. Але в  наступну  мить  Марко  знiтився,  покiрно
опустив очi, пробурмотiв щось ласкаве i вибачливе. Подiбного погляду  вона
в  нього  бiльше  не  завважувала.  Був  поступливий,  добрий,   намагався
переробити i ?? роботу,  найсолодшi  шматочки  (хоч  якi  там  солодощi  в
наймах, та ще таких) пiдсовував ?й. Вона заспоко?лася, проте не зовсiм.  I
почала тишком стежити за ним.
   Килiяна прихилилася до сохи, на якiй висiв запорошений  образок,  що  з
нього годi було  розпiзнати,  котрий  саме  святий  допомагав  молотникам,
сказала замрiяно й печально:
   - Тато завжди по першому снiгу запрягали глабцi,  У  куцому  кожушку  з
опушкою, в ладних чобiтках (уже заробила  на  те  убрання)  була  особливо
принадна.
   - А хiба ви на сво?му хуторi  не  сидiли,  як  ми  отуто,  -  спробував
заперечити Марко.
   Килiяна вперто похитала головою:
   - I однак по першому снiгу ми безпремiнно ?хали в Ладижин. Глабцi в нас
- кленовi, кованi пiд полоззям залiзом... Ми ?здили з  тiткою  Вуцькою  на
зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу - Квочку...
   В куточках чорних Килiяниних очей блищало по росинцi.  Й  в  одну  мить
Марковi стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло  йому  груди,  й
вiн сказав у якiйсь тужнiй замрi?:
   - Килiяно... Будуть у нас глабцi... Голубi, мальованi... - I  зненацька
гаряче, майже безпам'ятне: -  Давай  повiнча?мося,  Килiяно...  ?  в  мене
грошi... Кохатимемося в розкошах.
   Вiн, як стояв на колiнах на розперезанiм снопу, так i  поколiнкував  до
не?, простерши руки, яко слiпець.  Маленький,  висхлий,  зi  зморщеним  од
страждання обличчям, був схожий на карлика.
   - Давай повiнча?мось, Килiяно, - щепотiв. - Я не можу далi...  Якби  ти
знала... Що менi зробити ще для тебе?..  Я  в  пекло  пiду.  Заподiю  щось
собi...
   - Де повiнча?мося? - одвела вiд iконки вже не  печальний,  а  приховано
гострий погляд дiвчина.
   - У Жовтих Водах... Або в Полтавi... По?демо на Слобожанщину... В  мене
? грошi... Захованi на Запорожжi.
   - Я... Марку... - ?? погляд став ласкавий, теплий, тiльки та ласкавiсть
промiнилась мовби крiзь крижанi скельця, та Марко не помiтив того... -  Ти
добрий... Ти все зробив для мене... I  я  твоя  душею...  Тiльки  я...  Ми
поклялися з Лаврiном перед iконою, що коли хто  з  нас  погине,  iнший  не
шлюбуватиме довiку. Пiде в монастир. Ви з дядьком  Мартином  кажете,  всi,
хто лишився в Ладижинi, погинули? - i дивилася на нього щиро та нiжно. Вiн
мало вiрив у ту нiжнiсть, але  ловився  щоразу.  Ловилося  серце.  Килiяна
вмiла прикинутися доброю кицькою, i тодi воно тануло, як внесена з  морозу
в хату грудка масла. - Звичайно, Лаврiн не дружив би з поганим козаком.  Я
це зрозумiла. I ти сподобав мене з першого погляду.
   - З першого. - Й затремтiв од власного признання. Далi випитала, про що
Марко говорив з Брусом.
   - Он, Марку, який ти славний i розумний.  Ну  хто  б  ще  мiг  доп'ясти
такого  статку.  Правда  ж,  коли  ти  признався  в  ньому  татковi,   вiн
стурбувався?
   - Правда.
   Не втримався й цього разу,  дався  на  пiдмову.  Хоч  йому  трiскало  в
мозковi, щось подавало знак - зцiп вуста, дурню! Але ж  хiба  не  на  його
користь свiдчило те, що вiн тут, а  Лаврiн  хтозна-де,  повiявся  десь,  а
Марко привiз Килiяну в безпечне мiсце й клопотався про не?. Хiба  за  таке
не можна полюбити чи бодай офiрувати все життя. Та й сама Килiяна так щиро
дивилася на нього, так багато обiцяла поглядом.
   - Лаврiн погинув у Ладижинi?
   - Вiн вирвався звiдти, я бачив його...
   Останнi слова застряли Ногайцевi в горлi. Чи то  помiтив,  як  страшно,
немов у глибоких кручiях вода, завирувала в  Килiяниних  очах  темiнь,  чи
самi слова, очищенi розумом, повернулися гостряками, але  йому  перехопило
подих i вiн, вiдаючи, що з наступними Килiяниними словами впаде  на  нього
щось страшне, затрусив  пiднесеними  вгору  худими,  оголеними  до  лiктiв
руками iз скарлюченими, схожими на лапи шулiки, пальцями.
   - Килiяно... Килiяно...
   Килiянине лице пашiло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива,  стиснула
руки в кулаки. Очi ?? горiли, й сама була схожа  хоч  i  на  красиву,  але
хижу, безпощадну вовчицю.
   - Ти юда! Слизький, нiкчемний. Я давно здогадалася, що  ви  з  Драпаком
прода?те мене. А це розпиталася... Ти бридкий...  Я  швидше  повiнчаюся  з
татарином, нiж з тобою. Ненавиджу!
   Вона справдi зненавидiла його. За  оцю  каторжну  працю,  за  схоже  на
сидiння в монастирi життя й ще за вiщось - не знала сама. Може, за те,  що
врятував? Либонь. Але не тому, що  врятував.  Килiяна  з  жахом  споминала
напад яничар, загибель батька - на одну  згадку  про  його  смерть  хололо
серце, але, може, це й грiх перед батьком, не збиралася йти за  ним.  Боже
правий, так гарно на цьому  ясному  свiтi!  Так  хочеться  когось  любити.
Тiльки не оцього Марка; вiн хоче, щоб вона вiддала йому свою молодiсть  за
те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурю?, та?ться в  чомусь,  це
почувала серцем, а в чому  саме,  до  вчора  здогадатися  не  могла.  Вона
стiльки мрiяла в себе на хуторi (о сором!) про кохання, про ясного парубка
на гарному конi, подiбного до отих шляхтичiв, що скакали за  панiями  обiч
карет. Думала про те, як вiн полюбить ?? й повезе з хутора кудись у  мiсто
чи  принаймнi  у  велике  село  й   вони   житимуть   щасно   та   весело.
Гостюватимуться. У  не?  буде  багато  гарного  вбрання,  i  ?м,  молодим,
заздритимуть сусiди.
   А тепер - Марко. Вона пам'ятала його веселим, дошпетним, хоч  одразу  ж
вловила  i  якусь  зача?нiсть,  а  тепер  та  дотепнiсть  була   принаймнi
жалюгiдною. Натомiсть лишилася зача?нiсть  й  недовiрливiсть.  А  хитрiсть
лежала на виду - плюгава й нiкчемна.  Хух,  який  вiн  бридкий.  З  отаким
цiлуватися?!
   I все частiше думала про Лаврiна, чесного, вiдкритого,  готового  через
неправду нахромитися грудьми на спис. Серце вiщувало ?й - вiн не  погинув.
I ось тепер вона вивiдала це.
   Марко схопився за ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очi блищали
шаленством.
   - Зi мною. Повiнча?шся зi мною. Я... Ти...  На  той  свiт  пiдемо,  але
разом! - ступив до Килiяни.
   Мiж ними в прикладку житньо? соломи стримiли вила. ?хнi  руки  воднораз
упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Килiяна намагалася
притиснути навильник до себе, Марко - вiдняти. Мабуть, обо?  не  розумiли,
для чого це роблять. Зненацька трiйчаки випорснули з соломи  й  зависли  в
повiтрi навпроти Маркового живота.
   В ту мить у клуню вступив Драпак.
   - Що то воно молодята. Все жирують, - сказав. - Ну, показуйте,  скiльки
утяли. Та пiдемо снiдати.
   А очi були неначе двi щiлинки.
   "Любов - це казка, - думав, пробираючись стежкою, пробитою в  глибокому
снiгу. - Це вигадка, де одне мають за iнше. I рiдко бува?, коли двi  казки
збiгаються в одну. Але й тодi вона обов'язково кiнча?ться.  Тут  -  тiльки
одна казка. Це й добре.  Одна  казка...  а  менi  -  бубликiв  в'язка".  I
засмiявся хижо, обтупуючи бiля  порога  мiцнi,  великi  яловi  чоботи.  На
карякуватому, бiлому од iнею в'язi бiля хати вовтузилися горобцi. З  гiлок
сипався срiбний пилок.



   РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

   Обсипане зоряним свiтлом, припорошене снiгами, спало село. Високий  вал
довкола нього здавався  снiговим  заметом,  на  частоколi  виступив  iнiй,
цукристо  блищав  у  мiсячнiм  сяйвi.  Тьмяно  зблискували  проти   мiсяця
незаплющеними очима  маленьких  вiконець  хати  (так  сплять  немовлята!),
порозправляли  натрудженi   попереки   колодязнi   журавлi,   навiть   пси
притомилися сторожувати нiч й позасинали в сво?х видовбаних у гно? будах.
   Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь  спали  цимбали,
спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим  за  вечiр  боком,
дрiмав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка,  прозора,  а  якась
в'язка, нiби придушена згори. Може, що в повiтрi стояла iмла,  й  кружляли
поодинокi снiжинки, й зорi в кущiв'? хмар тремтiли на хуртовину,  а  може,
що десь неподалiк у степу прича?лась бiда.
   I враз ?? брийонуло тонким,  гострим  вiстрям  i  краяло  далi,  вiстря
повзло вгору i вгору, аж поки не вломилося десь у зорянiй iмлi.  Той  звук
входив  просто  в  кров,  минаючи  вуха.  Собаки  цiпенiли  в  будах,   не
одважуючись подати голосу.
   Вовчиця сидiла на горбi, тягла  морду  до  зiр,  в  ??  розтулену  пащу
залiтали снiжинки, танули на червоному язицi. Й  тодi  завила  вся  зграя,
закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий снiг.
Вовкам було голодно. Й вони були злi на мiсяць, на село, на людей.
   Та враз велетенський, з коротким, нiби роздво?ним лiвим вухом вовк,  що
саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив'? шкiрою, тихо  загарчав.
Тодi примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру  морду
в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, iз рваним  вухом  вовк  тихо
вискнув i, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула  за
ним.
   Лаврiн Перехрест iшов заснiженим степом. Вiтер все дужчав i дужчав, бив
у лице, пара холола просто на губах - вуса йому  вкрилися  iне?м,  блищали
проти зiр. Мороз хапав за душу. Лаврiн одвертав  од  вiтру  лице,  потирав
рука об руку, бо не мав сили вдарити так,  щоб  кров  шугонула  в  пальцi,
вигнала зашпори. Козак охляв, стратив  сили.  Одяг  йому  зветшав,  чоботи
порудiли од води i снiгу, й носки в них позадиралися. В головi  пульсувала
одна думка - дотягнути б до села. Другий тиждень пробивався степами.  Здох
у дорозi кiнь. З'?в увесь запас харчiв, що ?х  вимiняв  за  знятi  з  коня
ронди, i торбу закинув у бур'ян. А тепер ось геть виснажився,  борсався  в
снiгах, ледве волiк ноги. Одначе до села, зда?ться, вже недалеко.
   Степи  тут  такi  безкра?  i  пустельнi,  що  душа  мимоволi  малi?  до
конопляного зерняти. Лячнi вони, над снiгами лежить  безгомiння,  все  тут
спить, i кров почина? текти в  жилах  повiльнiше,  влад  iз  зимовим  сном
степiв.
   Думки теж позамерзали, жила  тiльки  одна,  немов  останнiй  потiчок  у
скованому кригою джерельцi: йти, дiйти до села, бо iнакше  кiнець.  Навiть
та, найбiльша, ?дина, якою жив, думка вперше потонула на днi  його  серця.
Тепер Лаврiн не зовсiм ясно бачив Килiяну, отой манливий образ  над  Сухою
Тьмою втратив тiлеснi риси, козак -уже не почував  тих  гарячих  доторкiв,
якi обпiкали його ранiше, тепер перед ним тремтiв неясний  силует,  схожий
на силует божо? матерi на старiй iконi. Така  iкона  висiла  в  церквi  на
Сiчi.
   Вiн побачив зненацька синi тiнi й одразу зрозумiв, що то таке. Про  те,
що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз i навiть  готувався  до
вiдсiчi. Проте зараз втома зморила й думку,  й  насторогу.  Вони  дрiмали,
приспанi морозом. Рушниця висiла за плечима, пiстоль  лишився  один  -  за
поясом пiд кожухом, другий загубив, сам не вiдав де. Втома приборкала  всi
думки, всi чуття, через те й побачив вовкiв, коли вони вже перетяли дорогу
вдруге, зовсiм близько од нього. Зграя викруглила пiвколо й  повернула  на
дорогу. Вона була величенька, звiрiв п'ятнадцять-двадцять. Вовки  посiдали
на дорозi й, здавалося, чекали на нього - зовсiм як  степовi  вiвчарки  на
господаря, коли вiн iде до них. Кiлька, - мабуть,  переярки,  -  крутилися
позаду, тупцювали, пiдскакували,  одбiгали  назад  i  знову  верталися  до
згра?.
   Лаврiна  обсипало  жаром,  вiн  уже  не  почував  холоду,  втоми.  Щось
рвонулося в ньому до втечi, але погасив цей порух. Одразу  ж  подумав  про
те, що зачiпати тiчку вельми  небезпечно,  лiпше  прогнати  ??  якось  або
обiйти. Адже розказують, що коли зграя не голодна, вона мовби  бавиться  з
пiшаницею, а потiм вiдстане бiля села.
   Так чи так, але що робити? Хоч i уповiльнив крок, iшов  уперед,  просто
на зграю, а та не вiдступала. По спинi, по крутiй ямцi  повз  до  потилицi
тремкий холодок. Вже  видно  ощиренi  морди,  чути  погрозливе,  схоже  на
похрипи, гарчання. Нi, зграя втiкати  не  збиралася.  Лаврiн  зупинився  й
скинув з плеча рушницю. Помiтив, як згра?ю  пройшла  ламка  хвиля,  кiлька
вовкiв вiдскочило, кiлька одповзло назад.  На  притрушенiй  снiгом  дорозi
лишилося дво? звiрiв: великий, вже готовий до  стрибка  вовк  i  другий  -
довгий, в'юнкий, котрий незрушно лежав на снiгу. Лаврiн здогадався, що  то
- вовчиця.
   Спочатку вирiшив стрiляти в не?, проте швидко змiнив думку: а що,  коли
зграя кинеться на нього? Адже чував  не  раз:  чiпати  вовчицю  не  можна.
Забити того великого вовка? А чи просто стрельнути вгору, розiгнати зграю?
Скупчаться знову, пiдуть назирцi. Стрельне ще... Лаврiн направив дуло вище
вовкiв i, чомусь завмираючи в передчуттi  пострiлу,  натиснув  пальцем  на
собачку. Курок сухо клацнув, i вiд  того  вовчиця  схопилася  на  ноги,  а
здоровенний  вовк  скинувся  на  заднiх  лапах,  як  схарапуджений   кiнь.
Лаврiновi похололо в грудях.  Уже  поспiшаючи,  засунув  руку  пiд  кожух,
намацав на перев'язi ладунку й потягнув до себе. Не зводив очей з  вовкiв,
вiн мовби тримав ?х на вiдстанi напруженим поглядом, а сам  вийняв  зубаМИ
затичку, густо сипонув на полицю пороху. Й отако, затиснувши в однiй  руцi
порохiвницю, другою пiднiс над головою рушницю, пружно натиснув  курок.  Й
знову тишу проклюнув металевий клац. Й  вiд  тоги,  що  чекав  пострiлу  -
грому, сплеску вогню, тиша здалася  смертельно  холодною.  Вiн  вiдчув  на
горлi ?? похлип. Випустив порохiвницю, перехопив рушницю обома руками,  ще
кiлька разiв, звiв i спустив курок. Й тодi зрозумiв - порох  вiдсирiв.  За
останню надiю хапався, як потопаючий за  перетрухлий  мотуз.  Тихо  вийняв
з-за  пояса  пiстоль,  тихо  спрямував  дуло  в  зграю,  коротко  натиснув
вказiвним пальцем на отеплений кожухом метал. I так само не почув  нiчого.
Либонь, од  напруження,  з  яким  чекав  пострiлу,  клац  не  пробився  до
свiдомостi. Натиснув  ще  раз  i  безвiльно  опустив  руки.  Порох  i  тут
вiдволожiв.
   Вовки спостерiгали  за  людиною,  не  наближаючись  i  не  вiдступаючи.
Здавалося, ?х зацiкавили ?? рухи, помахи.  Стихло  навiть  хиже  гарчання.
Тiльки очi свiтилися проти зiр, та то тут,  то  там  коротко  поблискували
iкла. Страх, хоч який великий, не затуманив Лаврiновi мозок,  вiн  вихопив
шаблю. Взяв ?? не в праву руку, а в лiву - вовки ще не  нападали,  а  руки
починали клякнути.  Швидко  оглянувся  й  пiшов  назад.  Спочатку  наперед
спиною, а що зграя не насiдала, повернувся, тiльки тримав ?? в оцi.
   Вiн iшов до верб, що чорнiли за пiвтори сотнi сажнiв. Дорога  стара,  й
верби старi, поламанi вiтрами, попаленi грозами - дупло на дуплi, зате  на
тi корчi неважко видряпатися. Чи хоч стати спиною в дупло й вiдбиватися.
   Вовки якусь мить лишалися на мiсцi - з тiчки вирвалося  дво?  чи  тро?,
понюхали  розсипаний  порох,  рушницю,  вiдскочили  з   гарчанням,   потiм
найбiльший з них стрибнув праворуч i побiг. Ще  мить  зграя  вирувала  мiж
вовком i вовчицею, далi помчала за ним. Вовки бiгли  сажнiв  за  п'ятдесят
вiд Лаврiна, викружляли пiвколо й опинилися попереду бiля  крайньо?  верби
чи того, що лишилося од не? пiсля останньо? пожежi -  обгорiлого  пнища  в
два людських зрости.
   Й знову посiдали та полягали на дорозi.
   Лаврiн зрозумiв: пiде вiн назад, вони обкружляють знову й звужуватимуть
коло, поки не кинуться на нього. Або сам, зморений i закляклий,  упаде  на
дорогу. Вони почувають: вiн - ?хня здобич i вже не втече.  Холоднi  мурахи
побiгли Лаврiновi по спинi, вище, вище, по ши?, вже ворушилися на  головi,
й чуб спинався корчами. Але це були не тiльки мурахи страху, а  й  злостi,
вiдчаю останньо? боротьби. Вiн iшов  просто  на  вовкiв.  Ступав  коротко,
спершу виставляв лiву ногу, приставляв праву,  вихрив  шаблею  снiг  перед
вовчими пащеками, й звiрi поволi вiдступали, пiдiбгавши хвости.  ?хнi  очi
горiли люттю й страхом - перед людиною, ?? вiдвагою, натиском.
   Так вiн добився до вербового пнища, на яке не мiг вилiзти i  яке  ледве
прикривало  ззаду,  й  стратив  запал  та  сили,  й  бачив,  що  вовки  не
вiдступлять  далi.  Роз'ятренi,  вони  гарчали,  й  вили,  й  стрибали,  й
спиналися на заднi лапи, в яростi покусували один одного, i тiльки  гаряче
лезо шаблi втримувало ?х од останнього  стрибка.  Попереду  всiх  повз  на
черевi вовчий ватаг, величезний звiр з густою шерстю на ши?, iз розiрваним
вухом. Вiн свердлив Лаврiна прямим звiриним  поглядом,  ?в  його,  живого,
очима.
   Козак вiдчув це усiм ?ством, i лють потекла йому в грудях, вiн вiдчув у
руцi таку  силу,  такий  запал,  що  вже  не  стримався,  ступнув  уперед,
нахилився й щосили махнув шаблею. Зграя вiдринула, завила, збилася докупи,
затим розсипалася i знову збилася, закружляла й заклубочила.  А  на  снiгу
лишилася велика чорна лапа й кривава стрiчка аж до вовчого клубка.
   Лаврiну стало так тужно й немiчно, що аж затемрiло в очах. Зрозумiв, що
за хвилю буде розiрваний на шмаття. Та нараз у  ту  темряву,  у  вже  нiби
небуття, щось вдарило,  сяйнуло,  спалахнула  думка.  У  нього  на  грудях
манюсiнький вузлик з порохом. Кожен  козак  чи  чумак,  що  йде  в  степи,
зав'язу? собi такий вузлик. На той припадок, коли не зможе розвести вогню.
Либонь, через те, що цей порох для вогнища, а не для стрiльби, й не згадав
про нього одразу. "Тiльки б встигнути", - майнуло в головi. Вiн обiрвав на
ши? шворку, зубами розiрвав вузлик. Вийняв пiстоля, звiв курок, але  в  цю
мить вузлик випав на снiг. Перехрест нахилився й, вже бачачи, як од  згра?
вiдокремилася довга сiра  тiнь,  вхопив  пучку  висушеного  тiлом  пороху,
сипонув на полицю. Йому перед очима спалахнув вогонь, а  вовк  перекинувся
через голову й розпластався на снiгу.  Зграя  сипонула  врозтiч.  На  тому
мiсцi, де вона вирувала, лишилася кривава пляма й вибитий до чорноти снiг.
   Лаврiн затис у жменi вузлик з порохом,  пiдiбрав  рушницю  й  пiшов  до
села. Вовки бiльше не облягали його. Ще вiн бачив, як тiчка  збiгалася  до
верб'я й клубочила там. Мабуть, пожирала забитого ним триногого ватага.
   Вiн добився до села, високi дубовi ворота пiд баштою були не  замкненi,
й не було сторожа, додибав до першо? хати, довго  грюкав  У  важкi  дубовi
ворота - подвiр'я .там обнесене парканом, схоже на фортецю, -  йому  нiхто
не вiдчинив, вiн побрiв до iнших ворiт, а потiм ще  далi,  думав,  що  вже
впаде й замерзне на вулицi, аж таки в якiйсь хатi вiдгукнулися i впустили.
Ще пам'ятав, як дивувалися, що його не спинила сторожа бiля  ворiт  ("нема
там нiяко? сторожi"), сказали, що  на  кгвалт  ?х  пiднiмають  пострiлами,
розпитували, хто вiнi i звiдки, Лаврiн щось одказував, а що вже  сидiв  на
витягненiм iз пiдпiччя й розперезанiм житнiм кулi, повалився на  солому  й
заснув мертвецьки. Уже з сонного з нього зняли чоботи й накрили кире?ю.

   * * *

   Пробудився  од  неголосного  гупання.  В  хатi   ще   стояла   темрява,
сiрувато-сива, зимова, одсвiчена снiгами, в нiй ворушилися  постатi.  Дво?
козакiв взувалися бiля полу, встеляли в чоботи,  що  позсихалися  за  нiч,
устiлки, притупували, знову перевзувалися - на цiлий день, потiм постягали
з жердки кожухи,  повдягалися,  посунули  з  хати.  Мабуть,  пiшли  порати
худобу. А на полу ще хтось спав i на печi також - чулося  сопiння  й  тихе
шемрання. Пiд пiччю сокорiли кури -  пообморожували  лапи  та  гребенi,  i
господарi забрали ?х до хати.
   Лаврiн знову склепив повiки.  Одначе  заснути  не  мiг.  Крутило  ноги,
щемiли пальцi на лiвiй руцi - мабуть, приморозив, i все тiло було сповнене
яко?сь ламко?  млостi,  налите  холодом,  втомою,  аж  боявся,  що  зовсiм
занедужа?, не встане. В тупому болю стискалося серце. Згадував минулу  нiч
уже без того моторошного страху, що обнiмав його бiля села, згадував  iншi
днi i ночi, якi перебрiв, мов чорнi рiки, й жахався. Дослухався  до  свого
тiла, наче до поламано? скрипки. Сили  й  надi?  було  на  денцi.  Скiльки
пройшов дорiг, скiльки поминув сiл,  розпитуючи  всiх  "про  татаркуватого
козака та чорняву дiвчину на сiрому конi" - хлопець, мовляв,  дуже  схожий
на татарина, а в дiвчини над лiвою бровою родима цяточка, - що та путь  не
вкладалася в його пам'ятi. Спочатку був напав на слiд - в якомсь селi  пiд
Уманню ?х таки бачили. Це було до нашестя туркiв i татар на Умань, а  далi
в тiм кра? чорна буря перемiшала все од верху до низу, замела  всi  слiди.
Там уже  нiхто  нiчого  не  пам'ятав,  окрiм  власного  горя.  Лаврiн  сам
кiльканадцять разiв був на краю загибелi,  адже  блукав  помiж  татарських
грабiжницьких ватаг, натикався на них, рятувався прудким  конем.  В  однiй
втечi загнав коня, довелося кинути.  Став  пiшани-цею.  Тодi  в  сто  крат
подовшали дороги, й скрiзь чатувало лихо. Два  рази  нападали  грабiжники,
потопав у Бiлозерському лиманi, коли в холоднiй осiннiй водi  тягав  сiтки
отаману Гирi (треба було за щось жити, якимось  коштом  мандрувати  далi),
сiтка зачепилася пiд водою за холуй, пiрнув, щоб  одчепити,  й  заплутався
сам. Добре, що рибалки вирвали та одкачали. В Охматовi його  хотiли  силою
вписати в надвiрну варту, й  знову  довелося  втiкати,  уже  просто  з-пiд
рушниць. Потiм в долинцi бiля дороги пiдiбрав чийогось коня. Мабуть,  його
покинули татари. Був безклубий  i  слiпий  на  обо?  очей.  Либонь,  ослiп
недавно, бо йшов без остороги, куди  направляли.  Лаврiн  одпасав  слiпого
коня кiлька днiв у лiсi й далi по?хав верхи. Замiсть сiдла пiдстелив мiшок
з соломою, стремена приробив  мотузянi.  Саме  тодi  намислив  податися  в
степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди.
   Коли Лаврiна поторсали за ногу, вiн зрозумiв, що  заснув  удруге.  Його
будили до снiданку. Лаврiн помiняв у збучавiлих чоботях (стояли в печi  за
заслiнкою) устiлки,  взувся.  Ледве  понатягував  ?х  на  ноги,  так  вони
позсихалися. На  столi  парували  в  казанi  кулеша,  дебела  господиня  в
червоному очiпку насипала ?? у велику дерев'яну миску, видовбану просто  в
товстому брусi стола. За столом зiбралася вся родина: господар, господиня,
дво? синiв i, певно, невiстка - дружина старшого сина. Господар, господиня
i сини - всi люди кремезнi, огряднi, тiльки невiстка маленька,  щебетлива,
як ластiвка.
   Обо? синiв вельми схожi на батька - лобатi, з важкими  пiдборiддями,  з
широко поставленими очима - i такi ж  дужi,  як  батько,  втрьох  могли  б
завдати на плечi рублену комору i винести ?? за село. Тiльки такi  люди  й
втримувались на цьому важкому полi.
   За снiданком Лаврiн оповiв сво? пригоди ("На тому тижнi вовки  загризли
коня пiд хорунжим, а самого хорунжого не зачепили", - зауважив господар, а
господиня  тричi  перехрестилася),  розказав,  куди  йде  i  кого   шука?.
Перехрест не приховував сво??  бiди,  тiльки  казав,  що  Килiяна  -  його
сестра. Похитувала головою господиня, тихенько йойкала невiстка,  господар
почiсував густу чорну бороду, в його очах свiтилися спiвчуття й насмiх  (?
такi люди, чужа бiда мовби трохи  грi?  ?х:  "Ге-ге,  зi  мною  такого  не
станеться"), такi  ж  чорнявi,  як  батько,  сини  перебирали  всiх  нових
поселенцiв, нових наймитiв у селi та по хуторах  доокiл.  Це  ?м  було  як
забавка. Змагалися, хто згада? бiльше. Та  нараз  старший  син,  що  вилiз
iз-за столу й гострив бруском сокиру, - збирались у  байрак  по  дрова,  -
повернувся до Лаврiна й сказав, важко брижачи чоло:
   - А не тi це дво?, що прибилися до  Драпака?  Достеменно  такi,  як  ти
кажеш.
   - Це той Драпак, що в Рудих болотах? - пiдвiв голову господар.
   - Еге ж. Мартин Драпак. Коня в нього Остап вимiняв за восьмеро овечок.
   - Може бути, - знову пошкрiб бороду господар, але вже зовсiм по-iншому.
- Далебi, вельми схожi. Я ?х сам бачив.
   Лаврiн вiдчув, як йому тривожно закалатало серце. Щось пiдказувало,  що
його страдницькi мандри сягають кiнця.  Зараз  його  змагала  тiльки  одна
думка: як знайти Килiяну та Марка. Думав спокiйно i втомлено. Тi гарячковi
замiри, тi жахнi плани на  помсту  Ногайцевi,  котрi  кував  у  першi  днi
гонитви,  перегорiли,  перетлiли,  тепер  мав  звершити  кару  за   зраду,
викликати Марка на герць або просто пристрiлити  з  рушницi.  Якщо  ж  вiн
одружився з Килiяною...  Такий  розмисел  теж  виникав,  тодi  розради  не
знаходив. Тодi, мабуть, Марка судитиме уряд.
   Про Килiяну думав щодня, щогодини, одначе почував -  вiд  того  думання
вона не приблизилася до нього й на  цяту.  Бачив  ??  нiби  крiзь  прозору
тканину, за яку сам не мав права ступати. Може, через  те,  що  дуже  мало
знав ??. Найчастiше чомусь згадував, як сидiли на травi в Брусовому дворi,
в Килiяни розплелася коса, трiшки, на самому кiнчику, а вiн нишком розплiв
?? всю, й було те при?мне йому: Килiяна вдавала, буцiм не чу?.  Розплетена
коса лежала на його руцi,  це  була  його  коса,  тiльки  в  ту  мить  вiн
по-справжньому зрозумiв, як шалено коха? дiвчину. Але тепер  того  спомину
було замало. У серцi висiла туга; вiн знав: погасить ?? тiльки тодi,  коли
побачить Килiяну.
   Лаврiн помолився одразу всiм святим, якi ще дрiмали в  ранковому  теплi
на широкiй божницi, почав збиратися в  дорогу.  Господарi  вiдмовляли:  до
хутора бiльше п'ятдесяти верст, та й поверта? на хуртовину. Вони навiть по
дрова  не  по?дуть.  Радили  дочекатися   запорозького   чамбула,   котрий
добиратиметься до застави й прихопить iз  собою  Перехреста.  Але  чамбула
можна  чекати  й  тиждень,  i  два,  а  за  цей  час  багато  чого   могло
перемiнитися. У Лаврiна на таке чекання не було снаги. Вiн  пересушив  пiд
комином порох, оглянув i зарядив рушницю та пiстоль. Подякував  господарям
за ночiвлю, за сало та хлiб, якi дали в дорогу, а парубковi ще  за  тютюн,
вклонився хатi з порозвiшуваними по стiнах рушниками i  збро?ю,  вклонився
на порозi господинi,  на  мить  затримався  поглядом  на  теплих  червоних
пiвнях, що ними був розписаний комин, зiтхнув, зодягнув шапку,  вийшов  на
подвiр'я. По селу скрипiли колодязнi журавлi, помукували  коровi?,  iнколи
iржали конi - козаки напували худобу, й таким миром вiяло од того  гомону,
що вiн аж завагався. А тодi рiшуче стрiпнув  головою  i  пiшов.  Нежонатий
хазя?нiв син провiв його за  село,  ще  раз.  спробував  вiдмовити.  Он  i
горобцi понадувалися на хвищу, й вiтер по небу розвозить хмари. А далi  по
дорозi - жодно? хати. ?хн? село - крайн? в степу. Обкопане валом, обнесене
високим, мiцним частоколом, воно то оборонялося од татар,  то  одкуплялося
од них. Частiше одкуплялося, татарськi купецькi  обози  теж  передньовують
тут, для них за селом збудовано караван-сарай i видiлено окреме пасовисько
й водопiй. За те мали од самого хана ординанс на  захист  вiд  степових  i
берегових татар.
   Хлопець був жалiсливий  i,  мабуть,  просив  Лаврiна  залишитися  щиро.
Лаврiн почав вагатися, а тодi знову подумав про Килiяну, й думка та  була,
як свинець у ранi (а що, коли  потiм  увесь  вiк  шкодуватиме  за  згаяний
день?!), ще раз розпитав дорогу, ще раз попрощався й пiшов.



   РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Султану крiзь сон гупотiли копита. Хан Селiм-Гiрей  од  того  гупотiння
давно оглух, не помiчав його. Сорок тисяч татар i п'ятнадцять тисяч яничар
мчали заснiженим степом. Це  не  був  звичайний  набiг,  коли  орди  йдуть
широкою рiкою, розливаються на меншi рiки i потоки, коли  ординцi  хапають
здобич, бранцiв i поспiшають  вернутися  назад,  до  головного  коша.  Тут
самовiльне вiдлучення на сто  сажнiв  каралося  смертю.  Вже  третiй  день
летiли  вони  в  бiк  пiвнiчного  вiтру,  зупиняючись  тiльки  на  короткi
перепочинки, аби погодувати коней та поводити по колу,  щоб  випорожнилися
перед бiгом. Уся орда мчала велетенською колоною по  п'ятнадцять  коней  у
ряд, конi пов'язанi ремiнням за гнуздечки, а мотуззям за рiпицi хвостiв, -
пiдтягували  тих,  якi  вiдставали.  Хто  падав  з   коня,   того   копита
перемелювали в криваве тiсто. В головi колони, одразу за прапором пророка,
якого вiз у стременi емiр, та двома зеленими значками з бокiв,  зiгнувшись
у дугу, аж черкав гостроверхою шапкою закучерявлено? iне?м  гриви,  скакав
нуреддин-солтан, за ним -  п'ятнадцять  отаг  i  ханська  гвардiя  -  полк
сейменiв. Снiги попереду орди бiлiли чистою скатертиною, а  позаду  лежали
чорнi, переоранi копитами, парували кiнськими кiзяками  -  здавалося,  там
протекла брудна й каламутна рiчка. Туди  злiталося  зi  степу  гайвороння,
кружеляло, падало, скльовувало послiд.
   Великий хан велико? орди i престолу Селiм-Гiрей скакав  збоку,  Щоб  не
затоптали конi. Йому торували путь десятеро вершникiв особисто? охорони  -
капi-куллу. Хан несамохiть стискував колiна, стьобав коня  нагайкою  й  за
мить стискував знову, й вiд того вiн бiг, нiби спутаний. Хан зцiпив  зуби,
сльози виступали йому з очей, скочувалися по щоках,  i  гострий,  як  нiж,
вiтер зрiзував ?х. Нелюдський бiль народжувався в  нозi  й  розтiкався  по
всьому тiлу, нанизував Селiм-Гiрея на велетенського списа. Хану здавалося,
нiби у правий чобiт хтось насипав жару, ногу пекло й крутило,  а  в  п'яту
штрикало,  неначе  туди  ввiйшла  зазубрена  стрiла  й  хтось   силкувався
висмикнути ??. То болiв звичайнiсiнький чиряк.  Ногу  почало  пекти  ще  в
Бахчисара?, а за два днi чиряк дозрiв, шкiра на п'ятi  натяглася  й  стала
бiла та лискуча.  Невчасно  випав  хановi  цей  похiд.  Але  хiба  мiг  не
скоритися фiрмановi[12], "котрий да? щастя" й прибув од  Високого  Порога.
Разом з указом Порта прислала почесну шубу, шаблю i соколину  шапку.  Один
тiльки  раз  спробував  не  одягнути   таку   шапку   його   антецесор[13]
Аадиль-Гiрей  -  i  його  кiстки  орли  порозносили  по  найвищих   кручах
Понтiйських гiр, - над ним звершився  грiзний  закон  Фатiха.  Селiм-Гiрей
любив Порту i ненавидiв ??. Вона дала  йому  владу,  але  скувала  волю  й
поставила за його спиною на чати смерть. Вiн  ненавидiв  султана  i  любив
великого вiзиря. Кепрюлю-заде Гiрей зобов'язаний усiм.  Втративши  батька,
гнаний ханськими псами, багато рокiв ховався у горах Черкесi'! та Румелi?,
аж поки про те не довiдався Кепрюлю й наказав привезти молодого агу Селiма
до себе. Селiм ?хав пiд шибеницю, а опинився пiд ханським бунчуком.
   Думка про цей похiд зродилася не в Гiре?вiй  головi.  Однак  хан  вiда?
гаразд, що за невдачу доведеться розплачуватись йому, i,  либонь,  тодi  з
ним поведуть бесiди не султан i Кепрюлю, а райськi гурi?. Проте, зда?ться,
невдача загубила ?хнiц слiд. На початку  зими  Селiм-Гiрей  бiгав  швидким
сандалом пiд чорними вiтрилами в Адрiанополь до Високого Стремена,  й  там
вони разом з Кепрюлю промацали очима розуму всi можливi несподiванки. Вони
таки скинуть проклятих гяу-рiв, козакiв, з просторiв всесвiту  й  одкриють
собi шлях до тих кра?в. Мудрий, вельми мудрий Кепрюлю-заде,  вiн  намислив
видушити шершнiв у ?хньому гнiздi. Нинiшнiй вiзир  умi?  робити  велике  з
малого: маленькi, похованi по кишенях правовiрних акче спливаються  докупи
й утворюють велику державну казну, несмiливi думки i думоч-ки  сплiтаються
докупи й стають великою державною мислю. Багато в нього мудрих радникiв, i
тепер ось один з них, паша  Сулейман  Кегай,  радник  особливо?  ради  при
султановi - куббе-алти - виле-лiяв  чорну  квiтку  смертi  гяурам-козакам.
"Там, де не пробiжить ведмiдь, пробiжить лисиця",  -  вже  давно  твердить
вiн. Ведмедевi, щоправда, не вдалося пообiгти, вiн загруз пiд Ладижином. Й
тодi вдалися до лисицi.  Бо  ж  повелитель  правовiрних  наказав  винищити
запорозьке кодло будь-якою цiною.
   Мудрий радник Сулейман Кегай  вивiдав,  що  першого  сiчня  всi  козаки
збираються докупи, другого - обирають нову старшину й  тодi  п'ють  чорно.
Кепрюлю, зачувши  те,  сказав:  "Це  день,  посланий  нам  аллахом.  Треба
непомiтно, птахами пролетiти степ, вистинати  сторожу,  оточити  Сiч,  щоб
звiдти не вилетiло й духу, i вiддати п'яних гяурiв суворому й безпощадному
мечу". Кепрюлю наказав не скуплювати всi орди, а  взяти  найкращих  во?нiв
гiр i степу, а яничарiв для  походу  одбирав  сам.  Все  врахував  великий
вiзир, все виважив, одначе i йому невiдомi божi помисли та забаганки:  сiм
минулих зим степи дзвенiли, як пересохлi бубни, й  несподiвано  ?х  укрили
глибокi снiги. Аллах стелив пiд ноги правовiрних  непорочний,  але  важкий
килим, посилав ?м ще одне випробування. А може, завалив снiгами степи  бог
невiрних? Але нема? таких перепон,  яких  би  не  здолали  правовiрнi  пiд
прапором пророка!
   Все складалося  так,  як  намислили  Кепрюлю  i  Сулейман  Кегай  i  як
напророкував знаменитий астролог Галiб-бей. От тiльки клятий чиряк.  Ще  б
два  днi...  Лiкарi  б  привезли  з  моря  свiжих  морських  трав,   котрi
розм'якшують шкiру й висмоктують  гнiй.  Але  гидотна  болячка  не  хотiла
чекати кiнця великого походу.
   Другим чиряком у цьому набiгу для хана, тiльки вже не  на  нозi,  а  на
душi, були яничари. Таки треба було вмовити  Кепрюлю,  щоб  залишив  ?х  у
Едiрне. Посадженi на конi, вони волочаться за ордою, як  поламанi  кантари
за небесними колiсницями. Але ж Едiрне послало ?х,  аби  потiм  татари  не
сказали, що самi випили келих звитяги.
   Селiм-Гiрся морозило. Ногу пекло  вогнем,  кожен  удар  кiнських  копит
вiддавався болем у п'ятi, а по тiлу повзали крижанi пальцi холоду. Хоч  на
хановi - тафтяний кафтан i теплий джiупех на хутрi,  а  поверх  ще  вовчий
кожух, й повстянi рукавицi, i  шапка  з  хутра  рудих  лисиць,  на  котрiй
поблискували алмази. З кiнських нiздрiй виривалися бiлi хмарки пару, груди
коня - геть в iне?, в iне? й грива, i кiнчики вух, а сiдельна лука набрала
холоду стiльки, що вiн чув його крiзь рукавицю. Холодом вiяло звiдусiль.
   Хан iз заздрiстю поглянув на ближчу колону, над якою клубочи-лись важкi
випари. Там, в гущi коней, розiгрiто? кровi, поту й  гарячо?  сечi  тепло.
Кiнськi морди пообростали iне?м, iз нiздрiв валувала пара. Густiша, тугiша
з нiздрiв тих коней, що йдуть пiд вершниками, й рiдша, прозорiша над тими,
якi зараз бiжать упорожнi. Важкий, але  теплий  дух  висить  над  колоною.
Оддалекя зда?ться,  що  то  горить  пiд  кiнськими  копитами  степ.  Iнодi
зрива?ться на iржання якийсь кiнь, i тодi татарин перiщить  його  короткою
нагайкою по кiстлявiй горбоносiй мордi, а далi знову  тупiт  копит,  шерех
снiгу, скрип сiдел. Дзвякоту збро? не чути,  в  татарина  все  припасовано
мiцно.
   Праворуч  вiд  хана  зашелестiв  бур'ян,  з  ханським  вороним  румаком
порiвнявся гнiдою  кобилою  калга-солтан,  що  вiв  у  походi  орду  й  то
вiдставав, то знову наздоганяв прапор пророка. Дзямбет-Гiрей,  швидкий  на
думку, не кепський во?н, хоч  трохи  занiжений  у  дитинствi  в  Стамбулi,
прагне показати себе во?ном  суворим,  витривалим,  не  пiдвладним  утомi.
Мабуть, калга переборю? самого себе. У Селiм-Гiрея, що  вирiс  на  конi  в
безперестанних утечах  та  погонях,  ноги  стерпли  й  болять  у  колiнах.
Зда?ться, до них попiдвiшувано гирi. А як  то  воно  Дзямбету,  котрий  до
сво?х  двадцяти  лiт  вилежувався  па   м'яких   стамбульських   подушках,
подорожував на власному вiтрильнику по Венецiях та Iспанiях. Проте  хановi
не шкода калги. Йому нiкого не  шкода.  Вiн  не  зна?,  хто  з  найближчих
пiдданцiв його друзi, а хто - вороги. Кому  звелено  наглядати  за  ним  i
потай доносити в Кафу, де сто?ть на вiчних чатах могутня султанова залога,
готова по  першому  знаку  падишаха  виступити  й  кинути  його,  хана,  в
найглибшу  ущелину.  Так,  хан  не  вiрить  навiть  Дзямбету,   наступнику
престолу, бо  й  вiн  став  калгою  за  повелiнням  з  Адрiанополя.  Та  й
вислужу?ться вiн вельми. Правда, зараз цена добро  -  комусь  треба  вести
колони и давати лад всьому вiйську.
   Калга одягнений, як звичайний юзбашi, тiльки зброя в  нього  коштовнiша
та на головi, поверх шапки, - дуван. Калга слабу? на простуднi  хвороби  й
бо?ться вiтру.
   Хан злостиво подумав, що пiсля  цього  походу  калзi  доведеться  довго
випарювати боки: зараз уже обличчя Дзямбет-Гiрея обросло  iне?м  i  схожий
вiн на ?жака, а що буде далi?!
   Дзямбет-Гiрей вигнувся в сiдлi, припав головою до гриви, щоб  заглянути
хановi в  очi,  з  чорно?  дiрки  рота,  обнизано?  крижаними  бурульками,
вилетiло разом з парою:
   - Яничари падають... Засинають... Треба зупинитися на перепочинок.
   Посинiлi вiд холоду серед бiло? ворси iнею губи калги ворушилися,  наче
двi п'явки.
   "Знову яничари",  -  скипiв  злiстю  хан,  але  водночас  вiдчув  якусь
полегкiсть: вiддасть велiння на зупинку не  з  огляду  на'власний  бiль  i
втому, а на прохання калги. Вiн мрiяв про перепочинок  давно,  сподiвався,
що хоч трохи вщухне бiль. I вже, як про щось зовсiм  недосяжне  й  жадане,
вперше в життi подумав про теплий будинок, нехай би це  була  навiть  хата
гяурiв, аби тiльки там мiг роззутися  та  ще  аби  лiкар-коновал  розрiзав
кинджалом чиряк. Але для того потрiбна гаряча вода й вогнище, та й  просто
вiн не може роззутися на трiскучому морозi. Десь  там,  позаду,  везуть  у
тороках намет, але його не нагрi?ш  багаттям,  а  закип'ятити  воду  то  й
зовсiм нi в чому.
   Од однi?? згадки про вогонь хановi гостро запахо кавою, теплом,  i  вiн
майже з ненавистю подивився на довколишнiй свiт - на бiлi, в колючому iне?
бур'яни i трави, над  якими  гнав  поземку  вiтер,  на  низькi  хмари,  на
калгу-солтана.
   - Знайдiть велику балку, - вичавив  крiзь  неслухнянi  вуста.  -  Пошли
когось до акинджi, - кинув  погляд  уперед,  де  серед  високих  бур'янiв,
врозсип, беш-беш синiли глибокi слiди  вiд  кiнських  копит.  Там  пройшов
передовий розвiдувальний загiн ногайцiв з племенi чобана. Слiди  пропадали
в снiгах, що  слалися  до  обрiю,  затканого  синюватою  млою.  В  повiтрi
кружляли волохатi снiжинки. Все вiщувало хуртовину.
   Просто на хана вiтер гнав велике кругле перекотиполе, воно  було  схоже
на живу iстоту i котилося бiля кiнських нiг. Далi кiнь  перетнув  глибокий
вовчий слiд i слiди оленицi та оленяти.
   - Я наздожену ?х  сам!  -  гукнув  Дзямбет-Гiрей  i,  збиваючи  снiгову
куряву, спрямував кобилу по слiдах. Якийсь час вiн манячив  попереду,  мов
чорна птиця на бiлом снiгу, й враз щез. Селiм-Гiрей спочатку  подумав,  що
калга-солтан провалився разом iз конем у вовкiвню або в якусь iншу яму,  а
потiм придвився пильнiше й побачив у снiговiй кашi сiру кулю, котра  мовби
котилася вниз. То калга-солтан спускався конем у балку.

   * * *

   Мокiй Сироватка мав вигляд людини, що  перехворiла  на  чуму.  Вiн  був
схожий на болотяного  птаха  -  маленького  сiрого  куличка,  який  зарано
прилетiв на рiдну луку й тепер терпiв од стужi та безкорм'я.
   Насправдi ж рiдна запорозька  лука  зустрiла  свого  дозорця  теплом  i
привiтом.  Вiн  уже  одiспався  й  варенухи  попив,  i  навiть  у  капшуцi
побрязкувало - сiчова казна заплатила за чотири роки добровiльно?  сторожь
п'ятнадцять  золотих  талярiв.  На  все  зле  щодо   себе   Сироватка   не
пам'ятливий, вiн не згадував  скрут  i  лих,  яких  натерпiвся  на  березi
Волошки, забув би й про недавню тяжку мандрiвку пiд Ладижин, коли  б  вона
не в'язалася в одне з Лаврiновою долею.  Думка  про  Лаврiна  морила  його
незгiрш за пекельну хворобу - вiтряницю. Почував перед  Лаврiном  провину,
що не вiдкрився йому, може б, тодi й Лаврiнове життя склалося iнакше, й не
по?хав би вiн невiдь-куди. А що, коли вiн уже нiколи не вернеться й  Мокiй
не побачить його бiльше?  Не  скаже  слiв,  якi  вимрiяв  у  самотинi  над
Волошкою, отих простих гарячих слiв, що го?ли його власну душу.  Вони  вже
мовби прикипiли йому до серця. З ними верталося все згаяне. Боже ж  милий,
то його рiдний син, рiдна плоть! Обiйняти дорогi рамена, занурити долоню в
русяву чуприну, а тодi можна й померти. Якою ж вiн був  холодною  колодою,
яким слiпцем! Хотiв содiяти на краще! Оберегти од пересудiв, од кпинiв.  А
не вберiг од чогось гiршого.
   Нiхто й далi не знав, куди Лаврiн подiвся,  нiхто  не  бачив  його  вiд
самого спаса. Кошовому отаману, коли прийшов до нього,  гiрко  впала  лiва
брова й чорнi тiнi пропливли в очах. Вiн теж мовби почував якусь  провину,
обняв Мокiя, посадовив поруч i сидiв  мовчки.  Мокi?вi  навiть  здалося  -
кошовий почав щось здогадуватися про нього й Лаврiна, одначе не  обмовився
й про те. Сироватку провiв  на  ганок  писар  Яковлев,  вiн  розповiв,  що
кошовий вже посилав на Правобережжя  розшук,  запитував  через  товмача  в
татар, проте Лаврiнового слiду не знайшли. Хлопець неначе у воду канув.
   Тiлистий, важкий Яковлев скрушно зiтхнув i ще  сказав,  що  йому  також
вельми шкода такого гарного джуру, без нього кошовий став дратiвливий i аж
трохи кульга? на пам'ять, бо часто задуму?ться. I порадив старому  дозорцю
шукати хлопця, пообiцяв од себе два золотих.
   А може, й справдi не виплив Лаврiн з бузьких хвиль, - думав  Сироватка.
Останнiй, хто його бачив, - Кайдан, Сироватка розшукав його  i  розпитував
пильно. Але Кайдан знав небагато. Правда, вiн запевняв, що втонути  Лаврiн
не мiг, що татарськi дозори не пiдстрелили козака. Кайдан лежав на  стiнi,
доки Перехрест не одплив на пiвверстви вниз по рiчцi.
   - Рвався кудись Лаврiн, - сказав Кайдан, розчiсуючи саморуч випиляним з
кiстки гребiнцем  важку,  мов  кiнський  хвiст,  чуприну,  -  не  лише  од
турецького аркана втiкав. Просив його, щоб  почекав  за  Кам'яним  Горлом,
одказав: "Не чекатиму". Щось  його  канудило  й  манило.  Мо',  де  золото
назнав?
   - Хiба б не подiлився з тобою? - з образою в голосi сказав Сироватка.
   Кайдан поглянув на нього здивованими, довiрливими, як у дiитини, очима,
мить подумав i ствердно хитнув головою:
   - Правда. Подiлився б безпремiнно. Тодi хто зна,  куди  вiн  поривався.
Мо', комусь слово дав?
   Ця  розмова  трохи  одм'якшила  Сироватцi  душу,   вiн   аж   спробував
пiдвеселити себе звичним: "Бiда бiду..." - та не пiдвеселив. Ох, не минула
вона й, мабуть, не мине. Не добро вело Лаврiна, не може воно  так  страшно
заарканити чоловiка. Хотiв було пiти  до  ворожбита,  нехай  би  видивився
Лаврiнiв слiд у чорнiй водi або в розтопленому  оловi,  нехай  би  зняв  з
нього приворот, але не пiшов. Не йняв  вiри  нинiшнiм  ворожбитам.  Вельми
багато  ?х  розвелося,  курять  вонючим  зiллям,  палять  собачу   шерсть,
обмовляють один  одного,  а  власно?  долi  не  розгадав  жоден.  Останнiй
справжнiй ворожбит - Свiчкар - помер лiт двадцять тому. Жив не в куренi  й
не бiля базарища, а в кузi на острiвцi Iгрень, плати за сво?  ворожбитство
не брав, а путь людську прочитував безпомильно. Не було в нього нi старого
цапа, нi сови, нi прирученого ужаки, бо "що може знати, - казав Свiчкар, -
про людину нiкчемна тварюка?" Вiн все вичитував iз зiр, з  очей  прибульця
та з чисто? води. Вiн i собi провiстив  смерть  на  клечальну  недiлю,  на
клечальнiй недiлi й помер. Звичайно, ? й серед  нинiшнiх  такi,  котрi  не
стiльки ворожать, скiльки знахарюють,  i  знахарюють  добре,  знаються  на
хворобах, на всiляких травах i  корiннях,  але  на  долях  -  зась.  Доля,
вона... Може, й бог не завжди зна?, що чека? чоловiка на його путi.  Бо  ж
часом йому таке виро?ться, так його закрутить, що вко?ть, чого  й  сам  не
сподiвався. Та цур, краще не думати про те.
   З цими думами Мокiй послав руку в кишеню шароварiв,  намацав  капшук  з
грiшми, посунув у бiк базарища.
   На Сiч саме валом валили запорожцi. Завтра рiздво - найбiльший  годовий
празник, i башлiвка - розподiл усiх сiчових угiдь, i вибори старшини,  тут
i останн? ледащо не влежить  на  печi  в  зимiвнику.  Йшли  партiями  -  з
форпостiв, залог, добиралися гуртами, валками  -  од  далеких  зимiвникiв,
поверталися з городових полкiв, iз Слобожанщини,  поверталися  й  тi,  якi
?здили до родакiв чи пригрiлися  бiля  жалiсливих  удовиць.  Йшли  лугарi,
степовики, заволоки, статковi й нетяги, багатi й голоколiнчики, кобзарi  й
лiрники, старшини i простi, старцi i калiки, ?хали розвальнями,  глабцями,
штильовими саньми з козирками, з пiдрiзами  й  без  пiдрiзiв,  простими  i
схожими на заморськi кораблики, ще й вистеленими килимами, ?хади  верхи  й
вели коней пiд юками, - прямували з усiх бокiв, втоптали, в'?здили дороги,
аж вони блищали, наче  дзеркало,  спiвав  i  скрипiв  пiд  полоззям  снiг,
змiюки-конi викрешували з намерзлого на дорозi  льодку  iскри,  у  повiтрi
витало  передчуття  великого,  довгого,  ситого  свята,   обличчя   яснiли
зосередженiстю i усмiхом, очi променiли, серця розкривалися для  дружби  i
добра i дуже рiдко для давнiх порахункiв. Приволоклися навiть тi, що майже
нiколи не вилазили з болiт, з риболовецьких куг, - мокрогузи,  про  котрих
кажуть, що вони на паску христосуються мiж собою вареними раками. Це ж про
них спiвають слiпцi, буцiм вони, заздрiвши чаплю i подумавши, що то дiвка,
почали залицятися до не?. Прибула гостьова партiя з Дону - двiстi чоловiк,
привезли поклiн вiд козачого донського круга, два вози  таранi  та  кiлька
барил пiнно?. Вони розповiли, що бiля днiпрових порогiв  бачили  предивне?
диво: крижаний припай нижче днiпрових порогiв укрили тисячi  тисяч  ворон,
криги не видно за ними, злетiлися, либонь, з усього свiту й  летять  далi,
зграями й по однiй, й  усi  падають  на  кригу,  тiльки  деякi  перед  цим
перекидаються у повiтрi, а далi стрiмко йдуть униз.  Хто  ?м  пода?  знак,
звiдки ?м вiдомо про той склик? Такого  нiколи  не  бачили  нi  донцi,  нi
запорожцi, довго гомонiли-гадали, до чого б це  чорне  знамення,  й  стали
думкою: не на добро. Одначе швидко про  те  забули.  За  донцями  при?хали
гостi з Межигiр'я, але й за ними слiд не  запав:  козаки  звiдусiль  валом
валили на Запорожжя. А що вже юрмилося  бiля  церкви  старцiв,  а  що  вже
шнипало по вуличках i завулках усяких волоцюг, пройдисвiтiв -  не  приведи
боже! Мокiю вперше спливло на думку, скiльки-то всякого  народу  году?ться
бiля Сiчi. Кожен норовить пожаковати на дурничку, щось потягнути з не?.  З
найдальших монастирiв ?дуть голими драбиняками  чорноклобучники,  гнуться,
побираються, над  ними  збиткуються,  кепкують,  часом  i  потовчуть,  але
вертають тi у сво? монастирi  з  повними  возами  добра  й  туго  набитими
калитками.
   Помiж  усiм  тим  рiзноликим  i  обiдраним  людом  статечно  походжають
козаки-зимiвничани. Тi, котрi посiли хутори, або тримають  власний  рибний
промисел, або курять горiлку й при?хали сюди глабцями, засланими килимами.
Ходять по дво?, по  тро?,  купи  тримаються.  Цих  видно  оддалеку.  Ряснi
кита?вi й  камчевi  каптани,  бiлi,  лавочного  сукна  свити,  пiдперезанi
перськими шовковими або козацькими шкiряними, з пряжками, поясами,  поверх
каптанiв  або  свит  -  тонкi,  маково?  та  червоно?  барви,  сукнянi,  з
позументом жупани. Ще й якi жупани - гаптованi,  з  заковрашами,  широкими
вильотами, руки козаки висувають у роздери, а довгi  рукави  позав'язуванi
ззаду й висять, неначе крила; штани на козаках теж  ряснi,  "в  достатку",
з-пiд них  метляються  китицi  на  халявах,  а  самi  чоботи  'гостроносi,
сап'яновi - червонi та синi, шапки  на  зимiвничанах  високi,  сукнянi,  в
хутрi - горноста? та кабарзi, на шабельтасах i лядунках срiбло - все так i
мигтить, так i гра? барвами. Й хто, спитайте, справжнi  козаки  -  оцi  чи
отi, що по куренях, у декого з куренян нiчим прикрити грiшне  тiло,  нi  в
чому добiги до крам-базару, так i барложаться всеньку зиму на голих дошках
полiв чи гнуться бiля теплих груб, виляскують засмальцьованими картами.  А
що в жодного за душею нема? ламаноге шеляга, то рiжуться в чуприндули,  за
зиму повисмикують один одному оселедцi - пiд весну тi висять, мов обтiпанi
мички.
   Сироватцi в серцi замло?ла  заздрiсть.  Отаким  статечним,  в  сукнi  й
кабарзi хотiлося бачити  Лаврiна.  Щоб  мав  свiй  статок,  щоб  на  свято
при?здили до нього на молодi меди в мальованих глабцях  гостi,  щоб  сидiв
вiн, Мокiй Сироватка, на покутi та вiтав гостей повною  чаркою,  а  русява
невiстка метушилася бiля печi, червонiла й пишалася.  А  на  колiна  лiзли
онуки, i вiн удавано (перед гостями)  сердився,,проганяв  ?х.  Про  онукiв
думав  у  сво?й  зеленiй  пустелi  дуже  часто,  повимрiював  собi  кiлька
повiстей.
   Саме так проведуть рiздво оцi гнiздюки, сиднi, як бридливо називають ?х
на Сiчi козаки.
   А голота нап'?ться, порозквашу? один одному  носи,  повибива?  вiкна  в
шинках,  однесе  на  лiд  кiлька  пивних  комор,  а  пiсля   свят   ще   и
одшкодовуватиме збитки. Пивницi, ятки, шинки, корчми вже приготувалися  до
свого найбiльшого рiчного генделя. ?х тут, за сiчовими валами,  безлiч.  ?
"чистi", де стiни пофарбованi свiтлою фарбою, а по  них  ще  й  картини  -
високi ружi пiд вiкнами, козак та дiвчина  над  рiчкою,  батько  Хмiль  на
конi; там високi вербовi лави, вкритi нала-вошниками,  а  столи  застеленi
шльонськими  скатертями,  сволоки  та  стiни  бiлi,  помальованi  квiтами.
Шинквас фарбований, на полицях чудернацькi пляшки з  горiлками  аглицькою,
нiмецькою, руською, французькою та з усiлякими винами, - а ? й такi,  куди
можна ввiйти лише згинцi i де стеля та стiни чорнi, як у дьогтярнi,  а  за
столи правлять дубовi окоренки, порубанi ножами та ятаганами. То  п'яницi,
аби шинкар не завдав ?м сво?? лiчби, помiчають випитi кварти.  Там  шинкар
за шинквасом схожий на убiйника з велико? дороги, вiн умi? скрутити  руки,
що й не писнеш, i вигребти з кишенi пропите,  а  то  й  стягнути  чумарку.
Горiлка в тих шинках жовта, з пригарою, настояна на тютюнi, од не?  спира?
подих i iскри сиплються з очей. Проте в шинках та корчмах показнiших можна
скуштувати трункiв, якi тiльки ?  на  земнiй  твердi.  Ще  й  кожен  шинок
славиться якимсь особливим  напо?м,  здебiльшого  горiлкою,  настояною  на
травах. ? серед шинкарiв чимало дотепникiв, над шинквасом та по  стiнах  у
них понаписуванi примовки, як-то: "Нам гори нема, тiльки рiвно",  "Пий  за
сво? й за кумове", "Хто ?? засмаку?, радiсть  вiдчу?",  "Лiтом  не  кисне,
зимою не мерзне, перед обiдом не сушить, пiсля обiду не душить", i картини
веселi на дверях: хмiльний  запорожець  зачепився  за  колоду  й  ла?ться:
"Чого, п'янюго, розлiгся на дорозi" або два п'янi куми на однiй  кобилi  -
один передом, другий задом. Здебiльшого почина? сiчовик пити, дивлячись на
ружi та козака з дiвчиною, а кiнча?, важко схилившись  над  зарубками.  Як
воно водиться завжди i скрiзь, до шинкiв навiдуються не всi люди, а лишень
затятi дудлi?, пиятики, хоча не поминають ?х i люди  поважнi  -  з  яко?сь
нагоди чи подорожнi.
   Рiздвянi свята славляться врочистостями. Як вийдуть  комоннi  козаки  в
повнiм бойовiм риштунку - з ратищами, пищалями, як попруть лавами  пiшi  -
стануть по куренях, так i зацвiтуть шапками: кожен курiнь ма? свою  барву,
замайорять значки i бунчуки, i вдарять тулумбаси, й гук пiде по долинi,  й
пiднiметься до хмар золота яса, i пiдуть через мiст на майдан - курiнь  за
куренем, лава за лавою, суворi й урочистi,  гордi  й  валечнi,  готовi  на
смерть за господн? слово, за пресвяту богородицю i свою матiр-вiтчизну,  й
гармашi витягнуть з льохiв гармати та поставлять жерлами в тi сторони,  де
вороги, завмира? козацька душа i прагне звитяги та слави. Свята скiнчаться
грищами: кiнськими перегонами по дорозi або по снiгу, вогнистою i  луковою
стрiльбою, перетягуванням за мотузок на льоду через проруб. А  як  попруть
лусом навкулачки курiнь на курiнь або наляжуть усi нижнi куренi на верхнi,
не одному пустять з носа криваву юшку, не один  не  дораху?ться  зубiв.  А
одiрваних гапликiв, а кожу-шиння, а  втоптаних  у  снiг  шапок  -  лопатою
загрiбай.
   Звичайно ж, гнiздюки до  тих  грищ  не  вступають.  То  люди  статечнi,
розсудливi вони на той  час  уже  сидять  на  сво?х  теплих  зимiвниках  i
розговляються рiздвяною ковбасою.
   Але воднораз  при  зустрiчi  iз  зимiвничанами  i  якесь  iнше  почуття
ворухнулося в Сироватчиному серцi. Й вiн розправив худенькi плечi,  пiдвiв
голову й не вступив дороги двом  гнiздюкам,  що  перли  вузьким  протоптом
попiд коморою, з яко? нависав козирок снiгу, просто на нього. А  чого  ма?
вступати? Чи ж вiн, Мокiй Сироватка, менше за них прислужився  товариству?
Чи вони випили хоч наперсток того лиха, якого вихилив пугар? Ось  пiде  до
церкви, i йому поступляться мiсцем бiля само? богородицi, i  в  куренi  за
святковим столом отаман  першого  привiта?  чаркою  його,  й  на  сiчовому
майданi пiд час виборiв вiн стане в першiй  лавi.  Тож  зiйдiть  з  чесно?
козацько?  дороги,  чортовi  сиднi!  Зiйшли.  I  стало  веселiше  на  душi
козацькому дозорцевi. Й поширшав день. I навiть  йому  одкрилася  на  мить
божа краса. Дуби над Чортомликом стояли в срiбному iне?,  вiтер  зривав  з
гiлок бiлий пилок i трусив на  червонi  верхи  козацьких  шапок,  на  синi
кунтушi, iскрив на сонцi. З самого  краю  -  високий  нелинь,  його  листя
вiдсвiчувало мiддю; на сухому вершечку примостився ворон, витягував  довгу
шию, шипiв - мабуть, вдавився кiсткою. Грiзно  хмурились  фортечнi  стiни,
весело тусали один одного вартовi козаки на мiстку - грiлися, поглядали на
сонце, чи скоро замiна. I ще одному сiчовику не вступив дороги  Сироватка.
Високо, неначе норовистий кiнь, кидаючи вгору колiна, назустрiч  Сироватцi
ломився  сiчовий  гультяй,  прибий;олова  Назар  Вовкогон.  Найхоробрiший,
найзавзятiший на Сiчi козак - лице геть у шрамах, щоправда,  тi  шрами  не
попсували його, воно гарне, але й  гордовите,  пихате  та  нахабне.  Назар
смiливий, як чорт, i забiякуватий, як п'яний шляхтич. Перший лiзе на  борт
турецько?  галери,  перший  врiза?ться  в  татарське  стовписько,   перший
одскочить набiк i прихова? венетiйськi таляри. А потiм нишком  забере  ?х,
ходить по Сiчi гоголем, а за ним тупотить гурт  гульвiс,  а  вiн  заломлю?
шапку, а вiн дивиться козирем, ще  й  потiша?ться  над  якимсь  неборакою,
голоколiнчиком. Бешкету?, гуля? Вовкогон тижнiв зо  два,  далi  зника?  на
кiлька мiсяцiв - пода?ться на Полтавщину чи Слобожанщину.  Задурю?  голови
дiвчатам, зводить з розуму молодиць. О, там вiн показати  себе  вмi?!  Там
земля вгина?ться пiд його ногами. Бояться його старости, нишком спльовують
услiд поважнi хуторяни, похитують головами батюшки. А йому тiльки  того  й
треба, йому тi покиви душу грiють. Не раз i  не  двiчi  перестрiвали  його
сiльськi парубки, били тяжко, й приходили позови на  Сiч,  i  прив'язували
Назара до стовпа, але завжди знаходився козак,  який  сплачував  за  нього
викуп. Тiльки раз довелося протанцювати на прив'язi халяндри цiлу добу,  й
били його киюганами гнiздюки по ребрах i по зiгнутiй спинi (голову затуляв
руками), через те тепер у нього одне плече вище за iнше. Але постава  така
ж горда и шапка заломлена на лiве вухо.
   Слава богу, подумав Сироватка, що  Лаврiн  не  такий.  Гордовитий,  але
поштивий i цнотливий, сто?ть на людськiй честi. А це таке стерво... Та  ще
й небезпечне.
   Сироватка уступив Вовкогону на пiвноги.  I  Вовкогон,  либонь,  збагнув
усе, блиснув бiлими зубами (клацнув, неначе вовк) i теж став однi?ю  ногою
в снiг. Спочатку хотiв деменути плечем,  щоб  одлетiв  упертюх  за  третiй
замет, а тодi упiзнав дозорця, торкнувся правицею сиво? шапки.
   Другого дня свiтло? недiлi  Сироватка  встав  рано,  почистив  жупачок,
причепурився, повивертавши кишенi та повисипавши з  них  тютюн,  пiшов  до
церкви, одстояв утреню, таки сподобився честi  стояти  навпроти  пресвято?
богородицi, а коли пiвча  заспiвала  канта  i  всi  запорожцi  вийняли  до
половини з пiхов шаблi, Сироватцi аж мороз пiшов поза спиною, й вiн оголив
кривого сталевого клинка й вiдчув, що боронитиме рiдну вiтчизну до загину.
Доспiвали канта, ще раз брязнула криця, розсiявши по церквi мiрiади  синiх
та червоних iскор. I розчулив, розчулив суворому  козаковi  серце  дитячий
хор, хлопчики спiвали так щиро, так гарно, аж Сироватцi сльоза загiрчила в
очу. По тому Мокiй роздав по копiйцi  старцям  -  виловлював  оком  тихих,
сумирних, обминав настирливих, котрi лiзли в очi,  намагалися  втиснути  в
руку маленькi, як горiхи, й твердi, як  шрiт,  проскури,  пiшов  до  свого
Васюринського куреня снiдати.
   Мерехтiли iскрами натертi до блиску позолоченi панiкадила на стiнах,  i
лампади горiли яро, по-святковому. На лавах - новi  нала-вошники,  зметено
порох з образiв, навiть сволок натерто вiхтем  до  жовтого  полиску.  Люду
набилося - не протовпитися, виринали курiнь, аж пара  димiла  з  рота.  На
всiх  обличчях  -  смиреннiсть,  статечнiсть,  урочистiсть,  щоправда,  ця
врочистiсть трохи розтала за сир-ном: чимало козакiв непоштиво казало  про
кошового, бо наклав заборону в цей  день  на  продаж  горiлки.  Бiгали  на
крам-базар, але там усi корчми, всi рундуки та  ятки  стояли  замкненi,  а
помiж них походжали осавули, пильнуючи  наказу  кошового.  Кiлька  чоловiк
навiть вигукували, що кошовому одiлл?ться  сьогоднi  на  виборах,  що  вiн
нап'?ться чорно?, то бiльше, перед самим снiданком у курiнь увалився  гурт
сiчовикiв, од котрих пахло до ката смачно, вони були веселi  й  говiркi  й
одразу ж завзято запрацювали ложками. Вони зiзналися, що ходили на  ралець
до вiйськового суддi й вiн  пригощав  чистою,  без  пригари,  горiлкою,  й
французькою горiлкою, i навiть грiтим мускатом з перцем. "От кого  нам  на
кошового кричати, - казали вони. - От хто почасту? нас пiсля башлiвки".
   Мав суддя на посадi свiй двiр, а в ньому винокурню з  трьома  казанами,
курив з челядниками горiлку на продаж, варив мед i пиво; останнiми  днями,
кажуть, курiло,  аж  зайнявся  димар.  Iншi  брагар-ники  платили  чинш  у
Вiйськову Скарбницю, суддя не платив нiчого. Не платив вiн i  за  олiйницю
дубом, i за гончарну пiч.
   - За куфу смердючки ви готовi цiлувати пiд хвоста болотяного дiдька,  -
суворо сказав курiнний, i горлопани трохи примовкли. - Нема? у вас  встиду
й лицарсько? честi.
   I коли кухар виклав на вагани варених у солоному, пахучому  саламурi  з
десяти приправ варених судакiв та  осетрiв,  курiнний  роздiлив  рибу  мiж
товариством, а крикунам наказав вiддати хвости. Тi  заклiпали  очима,  але
ставати проти отамана не  насмiлилися.  Слово  його  тверде  аж  до  нових
виборiв, i рука в нього важка.
   По снiданку сiчовики чистили  одяг,  зброю,  ваксували  чоботи,  кiлька
чоловiк пiдфарбовували вуса. Пiд ногами крутився  п'яничка  Жук,  вiн  уже
десь виклянчив штани й чоботи i тепер випрохував  кунтуша  або  свиту.  На
покутi сидiв кiт  -  умивався.  Здоровенний  котяра  з  товстою  мордою  i
обмороженими вухами.
   Хоч i чекали всi того гарматного пострiлу, все ж вiн ударив  зненацька.
Забряжчали круглi, неначе тарiлки, шибки, курiнний перехрестився на образи
й пiшов до сiчово? канцелярi?, де збиралася старшина.  А  на  майданi  вже
дрiбно торохтiли литаври, политаврщик вибивав "склик". Одначе запорожцi не
вельми поспiшали. Нехай ?х почекають  тi,  кого  мають  вшанувати.  Вже  у
литаврщика впрiла чуприна, вже паламарi винесли з церковного  притвору  та
поставили на снiг маленького горiхового столика,  накрили  його  килимком,
уже бунчужний уткнув у замета пiд церквою стяг - зелена камка затрiпотiла,
й затрiпотiв на нiй образ архiстратига Миха?ла, який погрожував мечем усiм
ворогам вiри христово?. А снiг на майданi лежав  чистий,  невтоптаний.  На
майдан потяглися першi гурти сiчовикiв.
   А що й далi сходилися повiльно, по куренях метнулися осавули, пiдганяли
забарних кулаками. Ставали по куренях, шапки грали одним  квiтом.  Але  по
якомусь часовi козакiв з'юрмилося - не повернути плечем. Курiнь напирав на
курiнь, мiшалися барви, гомiн стояв, як на великодньому ярмарку.  Декотрi,
кому не вистачало мiсця, видряпувалися на високi призьби, на  купи  колод,
ще iншi намагалися вилiзти на  куренi.  Рiг  покрiвлi  Кущiвського  куреня
осiдлало кiлька чоловiк, вони пообдирали  стрiху,  й  кущiвський  курiнний
лаявся чорно, стягував нахаб за ноги. Якийсь козак вилiз аж на  колодязний
звiд, i дво? сiчовикiв з реготом то опускали цебер у колодязь,  то  швидко
витяг, вали його, й сiчовик лiтав, мов на гойдалцi. З нього уже спав лiвий
чобiт, але той не просився. Попереду натовпу стояли сiчовi дiди, тi, що  в
битви вже не ходять,  а  тiльки  дають  поради,  на  них  найкращий  од,яг
(повитягали зi скринь пересипанi махоркою шитi золотим галуном  кунтушi  i
бобровi шапки, шевровi  чоботи),  вони  були  поважнi  й  урочистi,  бо  й
залежало од них найбiльше. Щоправда, не все.
   Вже понад два тижнi мололося на Сiчi виборне борошно,  козаки  радилися
по куренях i в шинках, вишiптували та вигукували най-достойнiшi iмена, якi
натовп або сприймав схвальним гомоном,  або  забивав  у  пельки  кулаками,
потроху залишалися найдостойнiшi, вони обростали, наче бджолинi  матки  на
вiттi, новими прихильниками, iншi ж одпадали, ?м обцурковували крила.
   Окремим гуртом утоптували снiг донцi - прийшли  й  собi  подивитися  на
вибори, гомонiли мiж собою, зачiпали запорожцiв. ?х  вибори  не  обходили,
трималися вiльно, ?м просто було цiкаво.
   Сироватку, котрий напочатку  стояв  попереду,  одтiснили,  розлучили  з
кумом Шевчиком, i тепер вiн змушений був заглядати наперед  через  голови.
Майдан аж двигтiв, гомонiв приглушеним гомоном. Сiчовики  радилися  кiлька
днiв по куренях, курiнь з куренем, щодо деяких  старшин  згоди  дiйшли,  а
щодо iнших - нi. Й починали доходити тепер. Подекуди згода йшла на  згоду,
а подекуди - на незгоду. Поки що не виймали з кишень кулакiв,  але  деiнде
слова летiли, як  розпеченi  ядра.  На  церковному  карнизi,  попiдбиравши
лапки, сидiли голуби, зизими намистинами очей позирали вниз, здавалося, ?м
теж було цiкаво. Один голуб зiрвався, облетiв навколо банi, знову  сiв  на
карниз.
   - Припiка?, - тер вуха миршавий рябий  козачок  i  моргав  посрiбленими
вiями.
   Хiба це мороз,  -  посмiхався  лiтнiй  червонопикий,  з  бородавкою  на
верхнiй губi козак у кабарзi, в довгому кожусi, критому синiм сукном, i  у
великих, добре напо?них дьогтем чоботях. - Ось колись були морози.
   - Тодi морози були добрi й кожухи також, -  вищиряючи  прокуренi  зуби,
кинув рябий козачок.
   - Хто ж тобi не да? купити такий зараз...
   - Купило притупило.
   - Гараздуй як слiд, то й вигостриться.
   - За такими, як ти, нагаразду?ш.
   Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снiгур
- донець, разiнець (по разiнщинi на Сiч прибилося чимало донцiв, змiшалися
iз запорожцями, бояри допиналися ?хньо? видачi, але ?х не видавали,  через
це тi ще косiше дивилися на Сiч) - хитнув головою:
   - Наче з гармати. Нечистий грима?.
   - А старшина бариться, - хукаючи на пальцi, сказав Снiгур.
   - А чого ?м - у теплi сидять, - зi злiстю кинув рябий козачок. - Люльки
курять.
   - Якi люльки, дурню. Вони - в i?ромонаха, - розважливо сказав  козак  у
синьому кожусi. - Тобi аби, наче дурнi, з гори бiгли.
   - Бiгли не бiгли, а козаки ждуть.
   - Пiдождеш, невеликий пан.
   - Ми ?х обира?мо, - правив сво?? рябий козачок. - Ось вiзьму й скажу...
   - А тобi казало пiдiтнуть.
   - А що, вже й на Сiчi не можна мовити слова правди?
   - Воно то можна, - почухав пiд шапкою чуприну козак з темним, посiченим
глибокими зморшками обличчям. - А тiльки...
   - Що тiльки?.. Що тiльки? - сiкався рябий козачок, вар'ював з холоду  i
злостi. - Ось крикну Чиргикала на суддю...
   - Так в Чиргикала очкур з валу.
   - Очкур, може, й з валу, а хто перший на турецьку каторгу вилiз?
   - Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв'язався - бачив.
   - Ми ось на тво?му черевi розв'яжемо очкура.
   - Тихiше, уже йдуть, - хтось збоку.
   Од верхнiх куренiв, де стояла сiчова канцелярiя, потяглася  старшина  -
кошовий, суддя, писар, осавул,  вони  пробиралися  черiдкою  попiд  стiною
церкви та купкою  хрестiв  i  капличок,  поставлених  на  пам'ять  кошовим
отаманам. Вся старшина у  святковому  одязi,  нових  чоботях,  при  збро?.
Дивилися в землю, а що думали - один бог зна?, мабуть, кожен сво?.  Уже  в
колi кошовий випростався, вийняв з-за пояса булаву. Литаврщик,  маленький,
верткий чоловiчок, схожий на мавпу, яких iнодi привозили заморськi  купцi,
двiчi хвацько вибив дрiб на честь старшини, увiткнув палички в снiг, хукав
на посинiлi пальцi. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв,
ну, як я втнув?! Кошовий пiдморгнув йому ледь помiтним  покивом  брови.  З
церкви винесли корогву i хрест iз  дашком,  вийшов  i?ромонах  у  камчатих
ризах, дяки, пiвча, розпочали молебiнь.  ?х  ледве  чи  й  слухали,  чийсь
захриплий бас позаду те й знай вигукував: "Та його головою  тiльки  клинцi
забивать", мабуть, у такий спосiб одкидав  чийогось  кандидата,  а  темний
лицем, наче древня iконка, старий i?ромонах  кривився,  немов  од  зубного
болю, зло косував сльозливим, в червоних прожилках оком.  Широким  рукавом
змiтав з ?вангелiя снiг, що танув на  теплiй,  щойно  винесенiй  з  церкви
срiбнiй оправi, читав молитву швидко, рота розтуляв  не  широко  -  боявся
застудити горло.
   Молебiнь скiнчили швидко, i?ромонах i обидва дяки сховалися в церквi, а
пiвча лишилася, бо теж була з сiчовикiв. Тепер старшина опинилася мовби  в
тiсному кiльцi.  В  груди  суддi  вперся  важким  поглядом  гармаш  Дем'ян
Топтуха, i всi знали, чого вiн пронизу? того очима: дав суддя  гармаша  на
спитки за вкраденi грошi, а тодi тi грошi знайшлися.  Колишнiй  осавул,  а
тепер зимiвчанин Iван Гапочка  нетерпляче  переминався  з  ноги  на  ногу:
несправедливо посадили на ораних ним грунтах Гриця Колоса. I  ще  кiлькоро
запорожцiв дивилося на суддю  зизом.  "Викажуть,  викажуть  усе,  -  думав
суддя. - Невже кошовий не заступиться?"
   Обличчя кошового не виявляло нi  страху,  нi  занепоко?ння.  Вiн  обвiв
поглядом запорожцiв, сказав:
   - Нинi, панове молодцi,  у  нас  новий  рiк,  треба  нам,  за  звича?м,
роздiлити рiчки, озера, урочища. Розпочинай, писарю.
   Яковлев зняв з голови величезну шапку з хутра чорних лисиць,  пересипав
туди з кишенi заздалегiдь написанi ярлики, поклав шапку на столик.  Пхукав
у пишнi вуса, неначе по важкiй  роботi.  Курiннi  по  одному,  за  сонцем,
пiдходили до шапки, тягли папiрцi. Однi йшли  до  сво?х  куренян  радiснi,
iншi чухали потилицi, а отаман Батуринського куреня  аж  шапкою  об  землю
вдарив.
   - Чи ж не напасть: третiй рiк Сухий Луг випада?.
   - Пороблено, пороблено! - гомонiли батуринцi.-- Хтось напустив ману  на
нашого курiнного.
   Але що вдi?ш: перебашльовувати не випадало. Треба б помiняти курiнного,
але теж шкода - дбайливий хазя?н, майстер  на  всi  руки  й  герцiвник  на
шаблях найкращий на всю Сiч.
   Тихо розiбрали з шапки пiдписаря  ярлики  на  новi  зимiвники  тi,  хто
поодружувався минулого року й ще на мав грунтiв. Товариство давало  ?м  на
нове хозяйство поради, од яких почервонiла б i пiч.
   Кошовий дивився убiк, мовби все те його не обходило зовсiм. А  може,  й
справдi не вельми обходило? Все йшло заведеним  порядком,  все  тут  знало
сво? мiсце й чин, i йому, власне, робити було нiчого. Так  велося  одвiку,
тут не доступи й не переступи -  сiчовi  дiди  пильнували  закону  суворо,
вимагали виконувати його до цяти.
   У Сiрка сьогоднi був гарний стрiй душi. Хоч i одкарбувало щось У думцi,
що минув ще один рiк, що вiн ще трохи наблизився до того  чорного  порога,
за яким погасне день, i почорнi? снiг, i стануть нiмими голоси. Але ж поки
що йому днi?, й чу? вiн дзвiн литаврiв, i козаки променять очима.  Вiн  не
боявся ?х. Не боявся, що хтось  викаже  якусь  кривду,  хтось  вила?.  Ну,
вилаяти... Й у душi ворухнулося щось гостре, гаряче. Нехай  одважиться!  А
найперше, думав, того не буде, бо не чинив по несправедливостi.  Намагався
жити не за примхами, а за велiнням совiстi. Проте вiн не пiдлещувався й не
жив христовою заповiддю.
   Й не намагався так жити. ? люди добрi, якi хочуть бути добрими. Хочуть,
щоб про них ходила слава як про добродi?в, вони гасять у душi злi  пориви,
прихиляють до себе м'якiстю й тихiстю. Влещують  усiх  чисто,  лагiднi  до
правих i неправих, бо зробили влещення i  доброту  собi  промислом  заради
того, аби обiйняти високi посади. З часом у багатьох це ста? другою душею.
То, мабуть, i справдi на добро, якщо ста? душею. Проте  отаман  нiколи  не
нахиляв себе на те. Зло й добро ловив серцем i розумом, але частiше  чинив
за велiнням серця, за добро платив добром, а за зло вiдмiрював злом. Може,
ще й через те, що не боявся. Не боявся зла. О, вiн i  сам  бував  гнiвний.
Щоправда, швидко одходив, але той, на кого впав його гнiв, пам'ятав довго.
Вiн зумисне не догоджав нi окремим людям, нi цiлому свiтовi.  Вiн  не  був
?хнiм бранцем i не хотiв ним бути. Схоче - покине все, збере ватагу й пiде
за Буг або на Кубань. Як колись пiшов од гетьмана. Та й потiм таке  бувало
не раз. Звичайно, лiта поклали сво? карби й на його душу. Вiн помiчав,  що
вже не такий, як був колись. Не такi i гнiв його, i доброта, й щирiсть. Цi
змiни помiтив у собi давно, неначе бачив себе збоку,  неначе  розглядав  у
комусь чужому. Колись, за молодостi, та й довго по тому, вiн  був  занадто
щирий, непослiдовно щирий i довiрливий.  Мiг  легко  купитися  на  дзвiнке
слово й гарячий блиск очей, мiг розчулитися трохи  не  до  слiз,  а  потiм
розчаруватися й повiрити в щось  iнше.  З  роками  душа  загрубiла,  оцi??
на?вно? щиростi вже не мав. Вiн навчився розумiтися на людях,  промацувати
?х думкою, вивiряти на вчинках.  Проте  це  зовсiм  не  означало,  що  вiн
змiнився геть до решти, що вiн уже нiколи не вiрив  у  блиск  розгарячiлих
очей, у порив i слово. В людинi не перемiня?ться  доконечно  нiщо,  тiльки
гарту?ться або розгартову?ться, твердiша? чи розм'якшу?ться. Його й  зараз
могли збурити i слово, й пiсня, зате встигав i обмислити, що буде, як  усе
скiнчиться. Слимакам, хитрим людцям прилiпитися до нього не вдавалося. Вiн
?х розпiзнавав i тодi ставав нещадний, й мусили вони втiкати з-перед  його
очей. Кошев'я на Сiчi правити важко. Люду тут багато, i  люд  усiлякий.  ?
козаки сумирнi, працьовитi, ? чеснi звитяжцi, а ? й харцизяки-зарiзяки,  ?
такi, якi вар'юють проти всiх, навiть проти самого бога, вар'ювання - то i
? ?хн? життя, а ? такi, що по кiлька разiв на день мастять ?ле?м  душу,  а
по тому нашiптують по куточках лихi  слова.  Однi  хочуть  вознестися  над
товариством славою, iншi - доп'ясти пiрнача чи хоч осавульсько? палички. ?
жмикрути,  ?  п'янички,  ?  непитущi,  ?  повнi  безсрiбляники.  Переважна
бiльшiсть - просто козаки, якi втекли вiд пана, чесно  й  вiддано  служать
товариству та вiтчизнi. До когось Сiрко лелi? серцем, когось зневажа?, але
при кошев'? не ма? нi улюбленцiв,  нi  ворогiв,  нi  синiв,  нi  пасинкiв,
намага?ться ставитись до всiх однаково, навiть до сво?х зловорожцiв,  адже
розумiв: репрезенту? владою навiть ?х, i нi  в  кого  iншого  вони  правди
знайти не зможуть. Таке ставлення до людей  зробив  неухильним  законом  i
впевнився, що воно - ?дино правильне.  Думав  над  тим  давно  й  довго  i
гнузда? сирицею крутий норов i гаряче серце. Бува?, хоч  i  рiдко,  сириця
обрива?ться. За тим шкоду?.
   А через те, що не крутiйствував, не чинив нi проти кого пiдступiв, й не
боявся нинi нiкого. Дивився у натовп, не одводив погляду.  Може,  хтось  i
ма? на нього зло, напевне, ? такi, адже не можна вволити волю всiх, та вiн
i не збирався догоджати будь-кому, жив власним  розмислом,  жив  турботами
коша, - нехай кажуть, вiн зустрiне ?хнi слова з  одкритими  очима.  Знайде
сво? слово. Дасть одвiт усiм. Вiн не заховав  до  власно?  кишенi  жодного
шеляга. Не послав на смерть, як  те  роблять  гетьмани,  жодного  чоловiка
задля сво?? вигоди. А якщо вiн ?м чимось не до серця, нехай обирають  собi
iншого. Йому вже добряче остирався цей хоч i поважний, але й клопiтний для
його лiт уряд.
   Поволi гомiн вщухав. Потiм, пiзнiше,  по  куренях  довго  снуватимуться
балачки довкола нових урочищ i будуть сварки та радощi, а зараз усi  мовби
забули про ярлики. Кошовий обвiв товариство довгим поглядом,  ступив  крок
уперед, зняв з голови шапку, вклонився на всi сторони й поклав  булаву  на
покритий килимком столик. Його чисте, з  високим  чолом,  ледь  кiбцюватим
носом обличчя було незворушне. Навiть снiжинки не танули на ньому,  тiльки
налипли в кущiв'? брiв та додали трохи бiлостi в  оселедець,  а  од  чисто
виголено? голови одскакували.
   - Братiя моя, отамани-молодцi,  славне  Вiйсько  Запорозьке,  -  сказав
дзвiнким на морозi голосом. - Дякую за честь, котрою були удосто?ли. Важке
випало лiто, й не всi, хто вручав менi сю булаву, стоять сьогоднi отут, на
майданi. Декотрi дивляться на не?  з  Капулiвських  горбiв,  декому  випив
ворон очi пiд Ладижином, або в гирлi Корабельно?, або на Бузi. За них  дам
одвiт перед богом. А перед вами - за тi негаразди, якi  ма?мо  в  сiчовому
домi. Ви зна?те  ?х.  Виповiдайте  вашi  кривди  й  виберiть  собi  нового
кошового по досто?нству сво?му i за звича?м козацьким.
   Сiрко одступив од столика назад, у гурт старшини. Над  майданом  запала
тиша. Була  чиста  й  прозора,  як  перша  крига  на  Днiприщi.  Ледь-ледь
поскрипував пiд ногами снiг та десь побрязкувала  об  шаблю  лядунка.  Той
звук теж був чистий, срiбний. Над плавнями тужавiв  вiтер,  закручував  на
гребенях куренiв колючий снiг, сипав важкою крупою на шапки, ворушив  сиву
чуприну на головi кошового, тугi снiжинки  били  йому  просто  в  обличчя.
Сiрко, вже не кошовий, а звичайний, хоч i значний, козак, стояв непорушне.
Про що думав? Про напастi й лиха минулого року, про ще бiльшi бiди,  котрi
нiс новий, тисяча шiстсот сiмдесят п'ятий рiк, - потерпав: виберуть чи  не
виберуть на нове кошев'я?
   Про таке не подобало думати. Булави не прагнув. Те бачив  бог  i  вiдав
вiн, пробувши кошовим уже сiм лiт. Далебi, заприкрi?, коли оддадуть шанобу
комусь iншому. ("Клята гординя, - скрутив одну думку iншою, - уже звик  до
високо? честi за сiм лiт, стримить у душi гострий шпичак. Але хiба  ще  не
зламав його, як iшов  сюди?")  Звичайно,  якщо  не  виберуть,  буде  трохи
кривдно, значить, змалiв у очах коша, значить, ? кращi. "А бий  тебе  сила
божа, яка ж бо капосна людська душа". I вже iнакше: "Вознесися,  вознесися
над су?тнiстю свiту, розтопчи нiкчемну гординю, стань великим у малому". I
вознiсся, й опустився на грiшну  землю  простим  козаком.  Простим  i  без
гординi. I вже дивився на булаву  як  на  звичайну  палицю,  мiркував  про
найвищий уряд на Сiчi тверезо й розважливо.
   Непевна, а часом i лиха влада кошового. Один нерозважливий крок, i тобi
вже не буде прощення довiку. Двiчi на рiк на  великому  крузi  кожен  може
виповiсти всi тво? недосконалостi й лукавi вчинки. А тим  часом,  коли  ти
йшов попереду батово?, того можуть i не побачити. Крий тебе  сила  божа  з
тво?ю владою! Солодка вона, як i всяка iнша. Надто тодi, коли перебродив у
душi молодий хмiль, коли вже не тривожить жаский  дiвочий  смiх,  за  який
можна вiддати все на  свiтi.  Сiм  лiт  кошовим!  Такого  не  сягав  жоден
сiчовик, Яковлев перебрав усi, зовсiм  старi,  пергамени  й  знайшов  лише
одного козака, якого вибирали на кошев'я шiсть разiв. Узяти в руки  булаву
- це ж насамперед битися з самим собою, пильнувати кожен свiй  крок,  жити
без послабки й радостi в постiйнiй тривозi.
   I вiн майже вороже поглянув на булаву.  Снiжинки  ковзали  по  нiй,  не
затримувались на срiбних гранях; кована золотом, всипана самоцвiтами, вона
мерехтiла в снiговiй завi?. Й здавалася загубленою або покинутою.  Вона  й
справдi зараз була нiчи?ю. Й вiд того кожному здавалося: простягни руку  -
й ти вже володар ??. Це було облудне враження. Один-?диний мент, мить,  що
наближала до влади всiх. Бо в наступну кожен  усвiдомлював,  що  насправдi
вона далеко-далеко, далi, нiж коли б була  у  когось  у  руцi.  Звiдти  ??
принаймнi можна видерти чи навiть одтяти з рукою. А тут  вона  -  нiчия  й
через те не твоя. А коли не твоя, то треба, аби дiсталася достойному,  аби
не шкодував потiм цiлий рiк. Хiба  не  знали  намов  i  пiдкупу,  хiба  не
опинялася вона в руках людей негiдних, хитрих, хiба не слугувала користi й
зисковi! Скiльки намоталося довкола не? облесних  слiв,  обiцянок,  навiть
кривавих, скiльки сердець згорiло в гонитвi за нею.
   I враз майдан, нiби змовившись, вибухнув одним голосним криком:
   - Вiзьми булаву, батьку! Пануй ще!
   - Пануй ще! - гукав Сироватка, i в грудях йому розливалося тепло, мовби
це не Сiрковi, а йому самому оддавали найбiльшу шану. Мала Сiч  достойного
з найдостойнiших мужа, й те сповнювало радiстю i  навiть  гордiстю.  Чи  ж
може похвалитися ще яке вiйсько таким провiдником?  Он  вiн,  немов  сивий
орел! Валечний i простий, приступний кожному, нещадний до ворогiв,  добрий
до козакiв - сво?х дiтей. Таки  ж  добрий  серцем,  хоч  воно  й  обкипiло
кров'ю. Таки ж справедливий i безкорисливий. Кому ж тодi правити ними?  На
ту мить йому навiть вiдступила ревнiсть за  Лаврiна;  Сироватка  розправив
плечi, став мовби вищий на зрiст, дужчий, хоробрiший i до ката гордий.
   - Пануй, батьку!
   - Будь здоровий та гладкий! - гукали кошовому дотепники.
   - Та не скупий, - додавали iншi.
   - Веди нас на турка!
   - Вiримо тво?й шаблi i честi тво?й!
   Всi радiли  тi?ю  одностайнiстю,  перепочивали  перед  незгодвми,  якi,
почували, не утрусять i кулаками! Дво? значних козакiв -  Нiс  та  Гиря  -
вступили в коло, урочисто зачерпнули по жменi снiгу й висипали  на  голову
кошовому. Снiжинки припорошили оселедця, облiпили брови, вуса, тепер Сiрко
мав вигляд кумедний. Козаки реготали. Та то? ж митi  загримiли  литаври  -
вже на честь кошового. Сiрко витер долонею  брови,  вуса,  одягнув  шапку.
Стояв суворий i строгий. Взяв булаву. Пiднiс ?? вгору. Враз урвався  смiх.
Полетiли шапки. Всi,  як  один,  козаки  дивилися  в  землю.  Гримнула  на
дзвiницi гармата, чорна намiтка  диму  осiла  на  заметi  лiвого  бабинця.
Дзвони вдарили шпарко, забемкотiли -аж козакам на мить потеплiло.  Дзвонар
калатав i калатав - довше, нiж того велiв звичай;  грiвся,  а  може,  й  з
iншо? причини. Вже дяк задер вгору голову, помахав  рукою,  дзвiн  затихав
повiльно й неохоче.
   Запорожцi обрали кошового. Вiн мовчки вклонився й, залишаючи  на  щойно
наметеному снiгу чiткий слiд, пiшов до церкви, у свiй бокун -  одгороджене
пофарбованим у зелене палiсадом мiсце навпроти лiвого криласа.  Звичай  не
велiв йому лишатися на майданi, аби не тиснув владою на  подальшi  вибори.
Зеленi,  облупленi  з  одного  боку  дверi  проскрипiли,  сховали  постать
кошового.
   А на килимок, уже добряче присипаний снiговою порошею,  поклав  пiрнача
суддя. Й знову запала тиша. Але вже не прозора, легка,  а  важка,  в'язка,
сповнена приховано? погрози. Суддя бiга отима по обличчях, адже сподiвався
принаймнi на тих, кого споював останнi днi. Але, вдихнувши се? тишi,  вони
сьогоднi теж не одважувались розтулити роти. Кожного лякала  тверда  тиша,
що запала над майда ном. Чубатi голови хилилися нижче й  нижче,  очi  щось
шукали в снiгу Тиша осiдала суддi на плечi, сутулила ?х, в душу  напливала
холодна студiнь, крижанила серце. Його по-конячому  довге,  з  вивернутими
губами, перекраяне шрамом обличчя налилося червiнню сорому i страху, а очi
й далi бiгали по переднiх рядах, i в них свiтилося  благання.  А  далi  по
обличчю перейшла судомна хвиля, очi зблиснули ярою злiстю, але вiн погасив
??, похилив голову в удаванiй покорi, хоч у грудях йому  клекотiло.  Суддя
так i понiс ту тишу на широких, зсутулених плечах у свiй  курiнь.  I  коли
вже завертав у завулок, вдарило в спину, мов каменюкою:
   - На?вся вiйськового хлiба!
   - Вже й черес не сходиться.
   Суддя пiшов швидше, пiдбори чобiт глибоко вгрузали в снiг.
   А вже на майданi тут i там лунали голоси:
   - Носа суддею!
   -Брекала! Дошпетний козак.
   I враз, десь злiва, цiлим куренем:
   - Бiлого, Степана Бiлого!
   Й тодi заворушився весь майдан:
   - Бiлого. Волi?мо Бiлого на суддю!  Було  видно,  що  за  суддю  куренi
домовились заздалегiдь. Степан Бiлий, теж огрядний, як i попереднiй суддя,
чоловiк у чорнiй важкiй кире?,  застебнутiй  на  грудях  срiбною  пряжкою,
крутив на всi боки круглою, як казан, головою: вдавав, що  здивований,  чи
був здивований справдi. Його високi, дугастi  брови  вигнулися  ще  дужче,
довгi вуса обвисли. А що його ймення  гукали  все  голоснiше,  вибрався  з
людського тлуму й почовгав до свого куреня. Не мусив лишатися тут, аби  не
забоявся хто виказати про нього лихе.  Одначе  з  натовпу  вибiгло  кiлька
чоловiк, перейняли й попiдруки повели назад.  Вiн  орав  ногами  втоптаний
снiг, упирався, й теж не розiбрати: вдавано, за звича?м, чи насправжки.  А
його штовхали в плечi, штурхали в потилицю примовляючи:
   - Йди, йди, будеш нам паном!
   Чорна кирея на Бiлому злiтала, як приламанi крила ворона.
   - Шануйся, сучий сину, - гукали сiчовики.
   Вони розвеселилися, смикали Бiлого за поли, обiрвали пряжку, сипали  на
голову снiг - аби шанувався, аби знав, кому зобов'язаний владою. Але цього
?м видалося замало, кiлька чоловiк вхопили нового суддю за руки та за ноги
й поставили сторчма в замет. Суддя важко видряпався iз замету - був геть у
бiлiй порошi, одфоркувався, мов загнаний битюг,  покусував  вуса,  тамуючи
лють, потамував, гадав - усе  скiнчилося,  та  зненацька  збоку  вихопився
молодий, схожий обличчям на тхорика, козак у синiм  жупанi  з  позументом,
лiпонув Бiлого просто в обличчя снiговою грудкою. Суддя похитнувся, копнув
ногою кривдника, аж той заорав носом.
   - Щоб тобi, скурвому синовi, так хотiлося дихати,  як  менi  над  тобою
панувать, - плюнув у його бiк Бiлий,  утираючись  шапкою,  яку  пiдняв  зi
снiгу. Його м'язистий нiс почервонiв, вирлуватi очi горiли гнiвом. - Й над
вами теж. Не дiждете. Шукайте дурнiшого.
   Бiлий рiшуче закрокував iз майдану. Його перепинили, потягли назад, вiн
упирався, тепер уже насправжки, одбивався, i йому скрутили руки.
   - Пануй, шануйся, а то полама?мо ребра, - юртували  запорожцi,  й  було
видно, що погроза ?хня не порожня. Це тямив i Бiлий, вiн узяв пiрнач,  але
й далi, поки литаврщик вибивав дрiб на його честь, був вовкодухий, витирав
шапкою розчервонiле, мокре обличчя, не дивився на запорожцiв. З рота  йому
клубочiла бiла пара - ухоркався.  Вiдтак  потягнув  у  церкву.  На  порозi
зупинився, постояв, махнув рукою - мовляв, пропадай усе пропадом, зник  за
важкими дверима.
   - А мене, хлопцi, нехай  би  й  довбнею  вдарили,  -  сказав  хтось  за
Сироватчиною спиною. - Я витерпiв би.
   - В тебе самого голова як довбня. З такою головою не обирають. Палi нею
забивати можна.
   - А якби головою в г...? - допитувався череватий, веселий запорожець. -
Згодився б?
   Козаки зареготали, на них зацитькали.
   Писаря обрали швидко, Яковлев не встиг покласти на  стiл  срiбного,  на
ланцюжку, каламаря, як його знову втиснули йому в руки.
   - Пиши мудро, по справедливостi.
   По м'якому обличчю кошового писаря розповзалися плями.  Довiра  козакiв
лестила.
   Незрима, наструнена до краю линва, що висiла  над  майданом  од  самого
початку, лопнула, коли стали обирати осавула. Не дiйшли куренi за  осавула
згоди нi позавчора, нi  вчора.  Половина  верхнiх  i  три  нижнiх  кричали
?нченка, решта - Ворону,  ?х  обох  тягли  в  круг,  за  мить  старшину  -
курiнних, хорунжого, обозного, довбиша  -  притисли  до  церковно?  стiни,
натовп перекинув столика, перекинув литаври, сунув до дверей церкви. Хтось
пiдхопив корогву, щоб не  втоптали  в  снiг,  вона  лiтала  над  головами.
Крайнi, котрi не могли дотовпитись, зчепилися мiж собою,  нижнi  й  верхнi
куренi перемiшалися, кiлька чоловiк, не довiвши словами переваги, кинулися
руйнувати Медведiвський курiнь, з якого був Ворона, там уже летiла солома,
медведiвцi стали в оборону, й уже замелькали  шаблi.  А  в  дверях  церкви
зчинилася справжня утарчка, осавульську паличку давно затоптали в снiг,  i
тепер кожна партiя поспiшала проперти свого обранця в осавульський  бокун.
Так колотилися довго. Першого ввiпхали в дверi ?нченка, але  його  тримали
за поли медведiвцi, кунтуш трiщав, напинався на спинi, на товстiй його ши?
повипиналися жили, й хтось черконув ?нченка чимось гострим по щоцi, й кров
закапала на церковний порiг. Ворону тримали так само i тусали пiд ребра, -
маленький, з хлопчачою статурою, з дитячою шн?ю, вiн крутив  на  всi  боки
патлатою головою, радий  би  був  утекти  -  не  вдавалося.  Кмiтливий  од
природи, не останнiй у бою, розгубився вкрай. I?ромонах, що вже й так  був
злодухий на сiчовикiв, замахав хрестом, наказав старостi замкнути  церкву.
"Осквернили, осквернили. На святий  порiг  кров  пролили".  I  застрашливе
вирячив великi, з об'?деними якоюсь хворобою повiками,  очi.  Диякони  вже
гасили свiчки, коли зi свого бокуна вийшов Сiрко.
   - Пане превелебний, знай свою справу, - кресонув очима по i?ромонаховi,
i той знiтився, а тодi пiдiйшов до  дверей  i  розчепив  руки  тих,  котрi
тримали за поли ?нченка.
   - Стань бiля мене. Впустiть сюди й Ворону, - сказав. - Обидва се козаки
достойнi.
   ?нченко й Ворона швиденько сховалися за спиною кошового,  вже  не  радi
всiм урядам на свiтi. ?нченко сопiв, аж було чути в кiнцi майдану.
   - Вийдiть усi з церкви, - провадив далi  кошовий,  -  i  скличте  малий
круг. По тро? козакiв з кожного куреня. Нехай вони оберуть осавула.
   Малий круг - це заслуженi козаки, сiчовi дiди. Повсiдавшись  просто  на
снiгу, вони довго радилися. Малий круг гойдався то в один, то в другий бiк
i обрав осавулом ?нченка. Козаки вже добряче  потомилися,  й  на  великому
крузi Ворону майже нiхто не  обстоював,  й  вiн  тихцем-тихцем  зашився  в
натовп.
   А над Сiччю гуляла вiхола. Стрiхи курiлися бiлим  димом,  колюча  крупа
сiкла обличчя й руки, а запорожцi поспiшали до церкви, в тепло. Й забулися
недавнi незгоди, й усi щиро та праведно хрестили лоби,  навiть  тi,  котрi
недавно зривалися хреститися шаблями. Десь i зача?лася злоба, але в божому
домi, при загальнiй злагодi i ?динодушi?, вона не одважувалася явити  свiй
вид. Козаки гомонiли, й пiп довго  не  мiг  перекричати  ?х.  I  гнiвався,
бубонiв за сво?ю конторкою пiдпаламар - нiхто не купував свiчок. Святi теж
невдоволено  хмурилися,  але  на  них  не  дивилися.   Всмiхалася   тiльки
богороднця: запорожцi - ?? дiти, вона одна розумiла ?х. А потiм  заспiвала
пiвча, гарно  заспiвала,  уроча  мелодiя  опустилася  на  душi  й  змусила
зiмкнутися  грiшнi  вуста.  Лагiдна,  оточена  рум'янощокими  пузатенькими
янгольчиками  божа  матiр  тепер  уже  дивилася  з  iкони  на   запорожцiв
сумовитими, воiстину материнськими очима; в не?  пiд  ногами,  на  тiй  же
iконi, стояв iнший гурт  сiчовикiв,  в  одного  з  них  iз  рота  випадала
паперова стрiчка, на якiй було написано: "Покрий нас. Пресвята Богородице,
сво?м чесним покровом".  Iкона  була  давня,  але  старi  сiчовi  дiди  ще
впiзнавали в тому гуртi  пiд  ногами  в  Марi?  сво?х  полеглих  у  битвах
побратимiв, адже богомаз малював ?? на Сiчi.
   Пiсля довго? служби розiйшлися по куренях, де чекав празниковий, коштом
Вiйськово? Скарбницi, обiд. Вибивали  днища  в  бочках  з  пивом,  оковиту
носили з шинкiв дерев'яними цеберками. У великих кiнвах на  столах  стояли
iншi трунки, на кiнвах висiли корячки. Запахи варенухи, оковито?, тернiвки
на якийсь час навiть  поглинули  крутi,  що  не  вивiтрювалися  з  куренiв
нiколи, запахи кожушини, дьогтю i чоловiчого поту, а також запахи  деревiю
та материнки, якими забивали той дух. Деревiй, тоя,  материнка,  васильки,
медунка та iншi трави стримiли в пучечках та цiлими кулями за всiма трьома
сволоками.
   Запорожцi розквiтали усмiшками,  заходили  з  морозу,  кидали  на  лаву
шапки, потирали руки, розгладжували вуса. Непитущi залишалися в церквi. ?х
на Сiчi також чимало. То вороги-ворiженьки пустили поголос, нiби запорожцi
- поспiль п'яницi.
   Сiрко iз старшиною вечеряли на чернечому дворi, в i?ромонаха. Отаман не
любив бенкетiв по виборах, але так велiв  звичай.  До  того  ж  вони  були
прiснi -  не  стравою,  а  словом,  поведенцi?ю,  обснованi  молитвами  та
чернечою сумирнiстю. Тиха молитва, супокiй, чистота та ошатнiсть  сьогоднi
сподобались йому. Не багато вiн мав у життi таких тихих вечорiв, не  часто
вiдпочивав душею. Жив нелегко. Не плив у човнi за водою, а  все  поривався
до кращого, правував до справедливостi, не часто спивав життя, не втiшався
ним, хоч i вмiв утiшатися, його завжди щось мучило, щось  непоко?ло,  саме
через те й не змiг вiддати себе в  руки  долi  й  жити  за  ??  пота?мними
велiннями.  Здебiльшого  йшов  наперекiр,   був   невспоко?ний,   упертий,
непокiрний усiм, навiть собi. Незнищенна сила правди жила  в  його  серцi,
вона  не  давала  упокоритись  долi.   Бувало,   на   якийсь   час   мовби
заспокоювався, починав пливти за хвилею, а тодi якась сила вибивала з того
спокою. Тепер часто думав про це.
   Проте не ?в гризьбою серця за тим, що не прожив десь  над  левадою,  не
просидiв на призьбi пiд вишнею або в монастирськiй тишi, тiльки  шкодував,
що, як йому здавалося, не випало пройти так, аби по тому слiду вже  нiколи
не ступала зловорожа нога, й не дiйшов туди, куди прагнув.  Не  покористав
уповнi й того супокою, що його могли дати оцей пiвострiвець над  Скарбною,
кiш, влада. Вiн мiг одво-ложити душу на час, на день, на тиждень  -  пiсля
виграно? сiчi, гарно збудованого думбаса, а тодi його думка починала знову
кудись пориватися, на душi ставало бентежно. Його житт?любство  мало  саме
такий триб - невспоко?ностi. Так жив, так правив кошев'я й, може, через те
не стратив сили, що помiж iнших була одна велика думка, один помисел,  якi
поливали живлющою водою серце й тримали на свiтi.
   - Найкраще було б нап'ясти над нашим островом вiтрило й  попливти...  -
зненацька мовив Сiрко сам до себе. Й замислився.
   А козаки подивували й  притихли.  Не  просто  було  зрозумiти  отамана.
Неоднаковий вiн був навiть протягом однi?? днини. Й не те щоб не однаковий
вдачею,  адже  поставав  перед  громадою  то  сумний,   то   веселий,   то
вiдчайдушний, то палахкий, як порох,  то  розважливий  i  спокiйний,  а  й
справдi мовби жило в ньому два чоловiки. Один неспокiйний, увесь у якомусь
поривi, вiдчайдушний - мiг схопити за петельки найближчого друга,  скинути
з човна гребця, який щось прогавив, i кинутись на вiдчай душi, в  гущавiнь
татар, тiльки сила та божа удача й виручали, мiг обрубати  загребущу  руку
корчмаря, що злупив удвiчi за питво i страви, то - перший. Але жив у ньому
(й про це здогадувалось небагато  козакiв)  iнший  -  глибоко?  i  широко?
мислi, яка текла, мов рiчка,  нiколи  не  спиняючись.  Напилася  душа  пiд
Богдановим корогвами волi, та й на все життя. Либонь, душа й ранiше дихала
волею, а тепер вiн осягнув ?? розумом, оббiгав мислiю i татарський  берег,
i польський край, i московськi землi. Не раз та мисль  ламалася,  ?й  було
кривдно й холодно, вона й сама  десь  заплутувалася,  але,  вивiльнившись,
сягала туди, куди не сягала нiчия iнша. Важкий був ?? полiт, тiсно ?й було
в свiтi, тiй волi, тiй силi, й це пригнiчувало отамана й не раз  кидало  в
глибоку тугу. Либонь, дехто таки здогадувався, що  це  не  просто  отаман,
вдатний стратег, дужий, смiливий, часом нещадний чоловiк, що вiн  не  лише
вмi? повести ватагу козакiв, а тяжко дума? за  них  усiх,  i  ту  думу  не
обмежити Чортомликом, Скарбною  i  Павлюком.  Сам  вiн  волiв  у  тому  не
признаватися, залишався просто отаманом - добрим i гнiвним,  спалахував  i
вiдтавав серцем, за що його й любили козаки.
   За  столом  розмовляли  упiвголоса,  i?ромонах,  усе  ще  ображений  на
кошового, намагаючись не дивитися в його бiк, повiдав свiтськi та  духовнi
новини - нещодавно ?здив у Ки?в i привiз ?х повен мiх. Гомонiли  про  новi
пiдступи унiатiв, якi Арiстотелем вивертають  боже  слово,  про  достойних
отцiв церкви, що дали унiатам i  обскурантам  добру  вiдсiч,  паче  всього
книгами сво?ми "Розмова  бiлоцеркiвська"  та  "Лицар  православно?  церкви
Схiдно? лицаревi костьолу римського" i вогнистими проповiдями в  ки?вських
церквах.
   - Мудре слово - що гостра шабля,  -  мовив  i?ромонах,  сухою  старечою
рукою наливаючи з химерно?, восьмигранно? карафи прозоре вино.
   Сiрко слухав, i супокiй огортав душу. Й не хотiлося йому нiчого,  опрiч
миру та тишi. Вiн подумав, що то тиснуть роки, гнуть i кують його на  свiй
лад. Старiсть пiдкрадалася тривогою, яко?  не  знав  ранiше.  Й  те  часом
дивувало. Страх нiколи  не  володiв  ним.  У  бою  завжди  йшов  попереду,
швидкiсть i натиск виважували власну долю. То не  була  слiпа  одчайнiсть,
вiра в божий промисел. Що ж, погине... Вiн таки щось та звершив на  землi,
чимось прислужився сво?му кра?вi i люду. Просто не  дав  нiколи  зрости  в
душi хитростi, пiдступу, вони ж ?дино ведуть на  стежки  боягузтва.  Та  й
завжди мав перед очима ворога. Спiзнав на  собi  його  пiдступи,  розгадав
його кривавi умисли, й нiколи не вгасала в  серцi  ярiсть  та  мста.  Вони
спалахували в одну мить. Його порубцьовану душу могло легко поранити  одне
необережне слово. Надто кинуте кимось iз товаришiв.  Тодi  спалахував,  як
порох од iскри. Одначе швидко перегоряв, перший iшов миритися.  Не  мав  У
душi ?дi, а злiсть не осiдала на нiй  чорною  кiптявою.  Але,  почував,  з
лiтами мiнялося щось у нiй. Все частiше думав про той час, коли  не  зможе
скочити на коня, вийняти з пiхов шаблю. Та й нащо тодi  все.  Цей  настрiй
переважувався iншим:  що  менше  лиша?ться  людинi  життя,  то  ста?  воно
дорожчим. I людина почина? оглядатися та обачнитися. Й те, чим  нiколи  не
дорожив, набува? ваги. З вiком  зринали  думки  про  статок.  Не  кепсько,
гадав, лишити б щось дочкам. Думки тi, одначе, напливали й  розтавали,  як
хмари, бо не вкладав у нихусi?? душi. То навiть було нiби  щось  не  його,
мовби нашептане кимось. Сливе людським досвiдом? Бо  ж  у  тiлi  вистачало
снаги, i запалу, й жаги, i цiкавостi до життя.
   Любив послухати розумного слова. Про далекi кра?, чудернацьких  звiрiв,
дивнi звича?.  Та  щирiсть,  майже  дитиннiсть  якось  дивно  уживалися  з
суворiстю й тверезiстю. Наслухавшись розповiдей мандрiвних  людей,  i  сам
подумки довго мандрував по далеких краях. Як те гарно! Либоньколи  б  люди
жили в злагодi, вони були б у сто крат мудрiшi й щасливiшi.
   I ще один чоловiк думав про далекi кра?  та  мандри.  Сiчовий  пiдписар
Митрофан Гук стояв при одвiрку й дивився поверх голiв. Дивився так,  мовби
його нiщо не обходило. В червоному жупанi, сап'янових  чоботях  -  ферт  i
веселун, ще й хвацько  пiдпер  рукою  бока.  Одначе  було  йому  невесело.
Запам'ятовував усе мовлене за столом, а сам думав про  те,  що  сама  його
пам'ять ста? пороховою мiною, i чим бiльше пороху, тим  бiльша  небезпека.
Страшно жити з таким вантажем. Ще й невiдомо, яка буде плата.  Бо  ж  таки
нiчого не ма?. Самi обiцянки-цяцянки. Обiцянки великi iз вельможних  вуст.
Отож i ходить по лезу шаблi. Хоче одiгнати невiдчепну ману  веселощами  та
чаркою, одначе не завжди те йому вда?ться. "По?хати б кудись далеко-далеко
й не вернутися бiльше", - подумав улад з отамановими словами i несподiвано
зiтхнув, а тодi спам'ятався й швидко ковзнув по келi? поглядом - чи  нiхто
не помiтив. Зда?ться, нiхто. Та й що помiчати?
   ...Сироватка, котрий не  протовпився  в  церкву  й  одстояв  обiдню  на
морозi, настрибався халяндри,  корячок  горiлки  всипав  просто  в  щербу,
сьорбав гаряче пiйло й почував, як одта?, нагрiва?ться душа. Шевчик, кум -
кумами вони, звичайно, не були, просто називали себе  так  оддавна,  пiсля
того, як колись разом готювалися на хрестинах у знайомого зимiвничанина, -
теж сподобав той напiй, i  вони  довго  чаркували  вдвох,  обсiвшись  бiля
тепло? груби. Гарно ?м там було, аж вони не захотiли сiдати до столу. Там,
бiля груби, обо? й поснули, зморенi теплом, ситою кутею та горiлкою.

   * * *

   Вони зiткнулися в синiй снiговiй iмлi груди в груди. Татарський акинджi
й козацький роз'?зд. Мела хурделиця - за нею спочатку козаки  не  побачили
татар, а татари козакiв, а тодi закружляли в  степу,  рубаючись  мовчки  й
люто. Синьо миготiли шаблi,  розбризкували  по  снiгу  гарячу  кров.  Люди
рубали людей, конi гризли коней, дико iржали в передсмертнiй агонi?.  Люди
помирали мовчки. В степу тiльки так i помирають.
   Татар  було  вп'ятеро  бiльше,  вони  оточили  козакiв  з  усiх  бокiв,
пильнуючи, аби жоден не сховався  в  бiлiй  хурделицi.  Слiпив  очi  снiг,
iржали конi, брязкали сагайдаки й стремена, але,  опрiч  того,  не  чулося
нiчого - жодного людського поклику чи стогону. Вимахували списи й клювала,
конi без вершникiв бiгали довкола тiсного, згарцьованого  копитами  тирла.
Стояв сiчневий мороз, скипень,  з  коней  i  людей  валувала  пара;  шаблi
нагрiлися, снiжини танули на них i збiгали струмочками  навпiл  з  кров'ю.
Козаки спробували прорватися, але ?х збили й не дали пiсля того  скупитися
i стати спина  до  спини.  Кiлька  разiв  злiтав  у  повiтрi  аркан,  але,
обдурений вiхолою, падав у порожнечу. Козаки  боронилися  запекло,  навiть
уже збитi з коней, посiченi, не випускали з рук щабель.  Снiг  пiд  ?хнiми
ногами пiдпливав червоною кип'ячкою, кiнськi копита  перемiшували  його  в
кашу, що одразу замерзала.
   Коли пiдскакав калга-солтан, усе було скiнчено.  Дзямбет-Гiрей  оглянув
побо?сько й суворо та гнiвно напосiвся на  чауша  -  величезного  во?на  з
налитими кров'ю очима, який важко дихав i довго не мiг увiпхнути  в  пiхви
шаблю. Баранячий кожух на лiвому плечi татарина був розрубаний,  по  гривi
гнiдого бахматого коня  збiгала  кров  й  запiкалася  на  ши?  -  татарин,
рятуючись вiд удару,  пiдняв  коня  цапки,  ховався  за  його  ши?ю.  Дво?
спiшених татар вели сво?му ватагу спiйманого звiздочолого козацького коня,
що дурiв од волохатих кожухiв та чужого запаху, рвався з чiпких рук.
   - Чому з кожного випустили кров i душу? Чому не взяли жодного живцем? -
Калга-солтан тиснув тонконогою кобилою гнiдого бахматого, що вже хитався.
   "Язик" ?м був потрiбен конче. Вони пробивалися у снiгах майже  наослiп,
дедалi бiльше ризикували наткнутися на укрiплений козачий форпост, який не
зможуть одразу скурати, й козаки подадуть знак сво?м.
   Чауш  лупав  облiпленими  сльотою  повiками,  затискував  правою  рукою
розрубаний на плечi кожух. Вiн або був оглушений i ще не прийшов до  тями,
або не хотiв вiдповiдати.
   - Вони не давалися, - обiзвався пiший  татарин,  гаркаво,  по-ногайськи
вимовляючи слова, й калга ледве розчовпав, що той каже.  -  Ми  перед  цим
одного знайшли. Замерзав, ледве одтерли.
   - Де вiн? - запитав Дзямбет-Гiрей.
   Кiлька чоловiк кинулись у бур'яни,  вони,  либонь,  забули  за  бранця.
Полонений лежав там, де вони його кинули перед початком бою, -  пiд  кущем
буркуну. В нього були зв'язанi руки й ноги. Одяг i обличчя  вже  притрусив
снiг.
   Один татарин повернув полоненого горiлиць, iнший пiдiбраною пiд  ногами
козачою шапкою обтер обличчя. Калга-солтан нахилився з сiдла. Бранець  був
молодий i гарний. Довгасте, худе й виснажене обличчя,  чорний  вус,  чорнi
розлетистi брови. Проте одяг вельми пошарпаний i  не  схожий  на  козачий.
Може, й не козак це? Небавом довiдаються. Але спочатку його треба привести
до тями.
   - До ханського намету, - вказав нагайкою на полоненого.  -  Хутчiше.  А
самi про?дьте ще трохи вперед. Пильнуйте. Зараз я пришлю замiну.
   На пiвнiчному схилi  балки,  що  трохи  захищав  од  вiтру,  вже  стояв
ханський намет. Орда i яничари розташовувалися вподовж балки.  Коли  калга
поглянув на табiр зверху, йому здалося, що то  ворушаться  мурахи.  Татари
одторочували шкiрянi, шерстю досередини, юки з просяним борошном та  сиром
i шаньки з вiвсом для коней. ?ли самi та годували коней,  вкладали  ?х  на
снiг й собi лягали помiж них. Конi грiли вершникiв. На бiлому снiгу татари
скидалися на гракiв. Декотрi, дужчi, до?ли кобилиць,  тепле  молоко  текло
просто в жили, воно грiтиме довго. Яничари розташувалися  окремо,  пустили
коней на волю, тi збивалися в табуни - головами докупи, а самi гуртувалися
й одразу засинали. Один великий сон  насував  на  вiйсько.  З  нього  мала
натекти нова сила й помчати ?х далi, туди, куди спрямував  прапор  пророка
та перст султана й куди поведе ?х хан орди.
   Серед цього ще ворушкого царства, що повiльно провалювалося в  дрiмоту,
не мiг заснути тiльки великий хан.  Навiть  не  мiг  усидiти  на  шовкових
подушках, кинувши пiд ноги ковдру з лисячих хвостiв, дибав попiд  червоною
запоною, до болю кусав губи, щоб не  завити  по-вовчому.  Несамохiть  рвав
шовк, рвав повсть, розривав ремiнцi й  кидав  пiд  ноги.  Одвертаючись  до
вилоги, негнучкими задерев'янiлими пальцями оббирав бурульки  з  вусiв  та
бороди. Бiля намету юрмилися аги, мiрмiрани, бе?,  ?х  теж  зморював  сон,
декотрi вже дрiмали стоячи, але нiхто не наважувався зайти досередини. Хоч
закон велiв скласти звiт про пiдручне кожному вiйсько одразу по  тому,  як
зупинилися на спочинок. Всi розступилися, коли пiдскакав калга-солтан, вiн
зайшов до намету. Знайденого на дорозi козака дозорцi поклали  на  повсть,
одтирали снiгом.
   Лаврiн  прийшов  до  свiдомостi,  але  зiр  йому  вияснювався  довго  -
здавалося, перед очима метля?ться якесь незбагненне рожеве  шмаття.  Крiзь
те шмаття - плескатi, майже безбровi обличчя з  вузькими  щiлинками  очей,
гостроверхi шапки, кошлатi гриви  коней.  Вiн  бачив  цих  людей  сьогоднi
вдруге, в цьому мiг заприсягтися. Не тiльки  бачив:  навiть  були  змусили
його бiгти; скрутили ремiнням руки й погнали мiж двох коней. Але Лаврiновi
пiдломлювалися ноги, вiн упав, татари зупинилися й кинули  його  в  сiдло.
Все це - неначе крiзь сон. I заснiжений  степ,  i  вологий  круп  коня,  й
волохата, в снiгу, спина татарина. А по тому знову був сон.  Вiн  з  такою
радiстю поринув у чорну теплу прiрву, що вдруге татари ледве витягли  його
з не?. Думки в головi ледь жеврiли й були мовби не його. А вже намислював,
що казатиме. Вiдав, якi немилостивi до запорожцiв  татари,  напевне  знав:
чинитимуть  важкi  спитки,  то  порiшив  видати  себе  за  аргатала,  який
заблудився в степу. Лаврiновi болiло тiло -  здавалося,  його  довго  били
палицями, й туманiло в головi, й почував байдужiсть до  всього  на  свiтi.
Його не злякав полон, тiльки важкий смуток стиснув груди.
   Татари терли Перехресту груди  заповзято,  двiчi  вливали  в  рот  щось
пекуче й гидотне, аж його трохи не знудило, й вiн сплюнув на  снiг  зелену
слину. Мав на мислi ще якийсь час  удавати  з  себе  кволого,  але  татари
безпомильно вловили мент, коли вiн мiг стати на ноги.  Витерли  ще  чимось
смердючим груди й потягли за ковнiр, боляче шильнувши  ятаганом  в  пiхвах
пiд ребро. Лаврiн з несподiванки зойкнув i сiв.
   Перехрест не раз бачив на Сiчi татар,  але  тi  були  зовсiм  не  такi.
Ошатно вдягненi, вони улесливо посмiхалися й  раз  по  раз  сплескували  в
пухкi долонi. Од них пахло  миртом,  якимись  духмяними  травами.  А  тут,
скiльки сягало  око,  вовтузилось  на  снiгу,  комашилося  щось  однолике,
смердюче, схоже на велетенську зграю. Крокiв за  тридцять  од  нього  гурт
татар шматував коня. Кiнь або зламав ногу,  або  пристав,  його  добили  й
тепер краяли ножами, жерли сире м'ясо. Воно парувало,  скрапувало  гарячою
кров'ю, ординцi злизували ?? разом зi снiгом, один припав до кiнсько?  ши?
й пив просто з рани. Вони нажиралися, як вовки, - на довгу дорогу, на бiг,
на нову кров. Й щось гарчали, щось тицяли один одному - певно,  сплачували
за коня, в них були якiсь сво? рахунки, тiльки  цим  i  нагадували  людей.
Бiля самого Лаврiнового обличчя  щирився  чорний  рот  з  пеньками  зубiв,
здавалося, татарин хоче вкусити козака, та не  зна?  як,  шорсткi  холоднi
пучки обмацували його лоб та скронi, роздирали повiки. Татарин заглядав  у
зiницi. Вiдтак дво? дужих ординцiв  ухопили  його  за  руки  й  втягли  до
великого червоного зсередини намету з високою шкiряною  кобкою  зверху:  в
просвiт мiж нею та наметом падало свiтло. Знизу пiтьму розганяло  трiскуче
багаття з кураю, його пiдтримував маленький татарин, що сидiв  на  п'ятах.
Снiг навколо вогню обтав. Вогнянi вiдблиски падали на  Лаврiнове  обличчя,
снiг на ньому почав танути, збiгаючи патьоками за шию i на груди.  По  той
бiк багаття, спиною до вилоги, стояв високий татарин у  вовчому  кожусi  й
лисячiй шапцi. З-за Лаврiново? спини виступив ще один татарин у повстянiй,
отороченiй по краях заячим хутром шапцi й  задзигорiв  швидко,  аж  Лаврiн
спочатку думав, що той лепече по-татарськи, й тiльки згодом утямив, що  то
товмач i говорить вiн по-укра?нському.
   - ...i врятували тобi життя. Ми впiзнали, що ти козак.  Скажи  нам,  чи
давно з Сiчi й куди йшов.  До  застави?  Де  вона?  Тiльки  не  бреши.  Бо
спiзна?ш мук, яких не спiзнають  найбiльшi  грiшники  у  вашому  пеклi.  А
розкажеш - залишишся живий, ще й дамо тобi коня та  харчiв  на  дорогу.  -
Останнi слова мовив з димово? хмарки, яка окутала його.
   Лаврiн мовчав. Стояв i думав, як би не одурити  себе  й  тих,  на  кого
нацiлена ця орда. Треба б поставити  сво?ми  словами  на  путь  нападникам
обмильнi козацькi залоги, але Перехрест не знав, куди йдуть татари,  -  на
Подiлля, на Слобожанщину, пiд Ки?в? Ще подумав: вiн уже  не  зможе  нiкого
застерегти, й не дадуть йому татари  коня,  не  випустять  зi  сво?х  рук.
Сяйнула думка про Килiяну та Марка i згасла. Вони вже теж були не на  його
житт?вому полi.
   Мабуть, вiн би спiзнав тих мук, якими погрожував товмач, коли б  у  цей
час до намету не вбiг велетенського  зросту  татарин  у  розпанаханому  на
лiвому плечi кожусi  й,  клякнувши  просто  в  пiдмоклий  снiг,  заговорив
захриплим голосом в  спину  татарському  ватагу.  Високий  татарин  одразу
обернувся на ту мову, щось сказав,  охоронцi  потягли  Лаврiна  з  намету.
Лаврiн подумав, що ось зараз i скiнчаться його  муки.  В  одну  мить  бiля
цього жаркого багаття  йому  подорожчало  життя,  проте  вiн  не  збирався
вимолювати його у ворогiв та й не сподiвався вимолити. Але його кинули  на
холодну, вже присипану снiгом повсть, на котрiй нещодавно вiдхаючували  од
смертi, й не чiпали бiльше. Лаврiна проймав холод, i, може, вiд того думка
бiгла швидше, стрибками. Бачив широку холодну балку,  припорошений  снiгом
татарський табiр, де перемiшалися потворнi, обкиданi снiгом кiнськi голови
й схожi на могили горбочки, високий намет  i  гурт  басурманських  ватагiв
бiля нього - все справжн? й несправжн?  в  сво?й  неймовiрнiй  iстинностi.
Примiрявся навiть до втечi, але те вже було зовсiм неможливо.
   Чауш коротко оповiв хановi, що вiн зi сво?ми акинджi наткнувся  в  двох
фарсахах[14] звiдси на великий зимiвник на  островi.  Вони  захопили  його
мешканцiв, сiм душ, одного, що  втiкав  у  лози  й  вiдбивався,  зарубали.
Селiм-Гiрей пiдкульгав до вогню, його обличчя перекривила  не  то  гримаса
болю, не то посмiшка. Страх хапонув чауша холодною  рукою  за  горло,  вiн
подумав, що калга-солтан доповiв хановi про бiй iз козацьким загоном,  про
загибель усiх козакiв i тепер на нього чека? велика кара. Але  Селiм-Гiрей
справдi посмiхався. Вiн ступив уперед якось дивно, з пiдскоком, i запитав:
   - Де вiн?
   - Тут, - сказав чауш. Вiн не зрозумiв хана.
   - Де зимiвник? - перепитав хан, i його гострi, зламанi посерединi брови
нахмурились, цього разу вже  вiд  гнiву.  -  Коня  менi.  Покажеш  дорогу.
Сеймени по?дуть зi мною. Всiх полонених теж припровадити туди.
   Ступаючи правою ногою на пальцi, Селiм-Гiрей вийшов з  намету.  Хартуна
не вщухала, ага i його бе? стояли, схожi на бiлi надмогильнi стовпцi.  Хан
подумав, що орду треба пiдняти ранiше, аби ?? не примело  в  балцi.  Хотiв
пройти до осiдланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея,
начальника  яничар,  зупинився.  Йому  здалося,   нiби   яничарський   ага
посмiха?ться. "Цей жовтяк, - подумав про бейлербея, бо той мав  жовте,  як
шкуринка на помаранчi, обличчя, - скаже в Едiрне, буцiм я  погано  сповняв
вищi повелiння,  що  через  якогось  ганебного  прища  кинув  напризволяще
вiйсько".
   Проклинаючи себе за  слабкодухiсть,  мусив  вiддати  декiлька  наказiв:
вислати посилену охорону,  призначити  по  дво?  од  кожного  загону,  щоб
стежили, аби нiхто не замерз у снiгу, пiднiмали сонних, й  ще  по  дво?  -
наглядати за кiньми. Хоч усе це аги  знали  самi.  I  мусив-таки  запитати
бейлербея, чи на силi яничари, чи не потрiбно  ?м  чого.  Яничарський  ага
перше запитання сприйняв як образу й помочi од хана не сподiвався. Та й що
може дати йому хан у цьому голоыу степу, де тiльки  снiг,  та  бур'ян,  та
слiди хижих звiрiв? Де на обрi? гасакто" табуни диких коней i велетенських
птахiв - дрохв, що ?х  яничарi  кiлька  разiв  мали  за  ворожi  роз'?зди.
Триденний безугавний бiг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому
здавалося, що коли вiн дише, у нього в ротi замерза? слина; ?дине,  що  ще
горiло, й теплiло, й трохи грiло, - лють,  але  на  кого  мiг  ??  вилити!
Швидше  б  кiнчався  цей  триклятий  похiд;  якщо  вiн  залишиться  живий,
згадуватиме його до скону. ?хнi татарськi союзники -  варвари,  а  великий
хан - дикун. Для них цi морози, цей степ - що вовкоеi лiс. Хан не сказав у
Едiрне, якi злигоднi чекають во?нiв столицi правовiрних  на  цьому  бiлому
шляху. Й тепер насмiха?ться з них. Його тонкi губи ворушаться - ?х  звива?
посмiшка.
   - Чим довше сто?ть у куфах вино, тим воно мiцнiше. Чим бiльше злигоднiв
пада? на яничара, тим вiн дужчий. А прохання маю до хана ?дине: нехай його
вони не обкрадають во?нiв султана.
   - Ханськi слуги - теж во?ни султана, - суворо одказав Селiм-Гiрей. - Що
взяли у вас во?ни степiв?
   - Вони тягнуть усе. Коней, ?жу, зброю.
   - Ви ма?те хоч одного, спiйманого на злочинi?
   - Сьогоднi в мене вкрали копчений кiнський окiст. Ми впiймали злодiя.
   Смiховинна скарга: голодний во?н  поцупив  копчений  окiст  з  припасiв
паскудного яничара. Його треба... У цю мить  пекучий  бiль  пронизав  ногу
Селiм-Гiрея. Вiн ухопився за  стремено,  витиснув  крiзь  тонкi,  посинiлi
губи:
   - Велю покарати луком.
   Ледзе Селiм-Гiрей вiд'?хав, як  вершитель  його  присудiв  та  дво?  аг
вiдшукали злодiя й сповiстили йому ханський присуд. Його вивели на сiру, в
мерзлому кiзяччi та груддi дорогу, що ?? годину тому протоптала  в  снiгах
орда. Дорога бiгла на пiвдень у милий серцю  татарина  край.  Вiн  дивився
туди, де вона губилася на обрi?, й  мимовiльний  вiдчай  на  його  обличчi
заступав вираз побожностi та трагiчно? упокореностi.
   Привели коня, напiвдикого, бахматого, з чорною смугою через усю  спину,
прив'язали до хвоста лука.  Татарин  сам  узявся  за  лука.  Провина  була
вочевидь, аллах i хан вiдали про не?, не прощали ??. Велiння хана -  вищий
закон правовiрному на землi.  Аллах  дивиться  на  нього  з  неба,  татари
дивляться iз землi. Залиша?ться  одне  -  померти  мужем.  Дво?  вершникiв
шмагонули коня  нагаями,  вiн  здибився,  рвонувся,  поволiк  татарина  по
груддю, мерзлих кiзяках, поламаних бур'янах. Татарин сконав, не випустивши
лука з рук.
   ...Ледь  гострий,  вiдточений  на   сiдельнiм   ременi   нiж   розiтнув
набубнявiлу, розпарену шкiру на п'ятi, хан вiдчув, як йому нiби  величезна
вага скотилася з плiч.  Стало  гарно,  аж  вiн  засмiявся.  Вiдкинувся  на
подушки - ?х познiмали з полу й  склали  посеред  хати  -  й  з  насолодою
випростав  сковане  кiлькаденним  болем  тiло.  Його  обличчя   розм'якло,
розправилося, вiн задоволене мружив рiденькi брови й пахкав губами, неначе
дитина. Нiс хановi почервонiв, пiд очима  висiли  мiшки,  рiденька  борода
обтiпалася, фарба на нiй вилиняла, й скрiзь  бруднi  па'гьочки  проглядала
рання сивина.
   Селiм-Гiрей обвiв поглядом хату. Випотрошена  велика  зелена  скриня  -
во?ни степу вже попоралися тут, на лавi i долiвцi валялися побитi iкони  -
вони ж познiмали ?х  з  божницi,  але,  впевнившись,  Що  сусальна  фольга
проста, покидали, а заодно потрощили посуд бiля печi та  повибивали  шибки
вiкон, ?х позатуляли подушками.
   Хан був у легкiй турецькiй сорочцi - камкiс, все iнше - кольчуга,  лук,
сагайдак - лежало на лавi. Хатн? тепло хилило його до сну.  Воднораз  йому
вперше за три днi захотiлося ?сти, вiн згадав про вкрадений у яничарського
аги кiнський окiст i наказав подати  копченого  м  яса  й  собi.  А  також
зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзi, служник,  розiрвавши
бурдюг, накришив у знайдену  на  малому  суднику  мiдну  тарiлку  червоних
крижаних скалок i поставив пiд  комин  на  жар.  Поки  вiдтавало  вино,  а
служник рiзав на тоненькi скибочки м'ясо, розкладав  кав'яр  та  родзинки.
Селiм-Гiрей наказав завести полонених, ?х увiпхнули всiх зразу,  й  товмач
пошепки наказав ?м стати на колiна.  Спотикаючись,  заточуючись,  бо  були
пов'язанi за руки мотузками, кiнцi яких тримало  дво?  татар,  штовханi  в
потилицю й пiд ребра, полоненi поклякли  на  долiвцi.  Було  ?х  восьмеро:
господар iз хазяйкою, ?хнiй син,  четверо  челядникiв  та  Лаврiн.  Одного
челядника татари зарубали в лозах - тiкав через лiд, одбивався сокирою,  й
ще один, бiлоокий  Денис,  подiвся  невiдь-куди.  I  Драпак,  i  всi  iншi
вважали, що його порубали теж.
   Хан короткозоре примружився, мельком оглянув усiх.
   - Оцей, - вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догiдливим
виразом очей, - господар зимiвника.
   - Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимiвника, - пожартував  хан.
- Спитай у нього, чи ? серед них запорожцi. Чи зна? хто дорогу на Сiч.
   Товмач переклав, i Мартин Драпак, кланяючись то хановi,  то  товмачевi,
обома руками вказав на Марка.
   - Ось вiн запорожець. Недавнечко з Сiчi. Наймит мiй.  -  I  запобiгливо
дивився хановi в очi, хоч мало на що сподiвався. Намерзла на вуса бурулька
льоду заважала Драпаковi говорити, а одiрвати не мiг - руки були зв'язанi.
   - Скажи: вiн залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнiшим шляхом.
   Марко стояв на колiнах, похнюпивши голову. Йому  було  байдуже  все  на
свiтi. Вiдчайдушна остаточна Килiянина вiдмова,  новий  страшний  полон  -
чого ще сподiватися? Обiч стояв свiдок  двох  його  зрад,  його  суддя  й,
мабуть, тiльки волею  випадку  не  кат  -  Лаврiн  Перехрест,  дивився  на
Килiяну. Може, оцi татари врятували Марка вiд  Перехрестово?  шаблi?  Адже
Лаврiн прийшов згладити його зi свiту. ?дине, що  почував  ясно  й  чiтко,
почував оголеним серцем, - це Лаврiнову присутнiсть. Хотiлося  глянути  на
нього, й боявся. Ось вiн прийшов, i земля розверзалася пiд Марком.  Татари
важать його на найстрашнiшу зраду. Нi, вiн не поведе  ?х.  Вiн  скаже,  що
Драпак бреше. Що сам збрехав Драпаковi... Лаврiн не  видасть  його.  Нехай
Лаврiн...
   I враз у той розмисл вплiвся  новий,  гарячий,  лячний.  Йому  аж  роса
виступила на чолi. "Вони сказали, залишиться живий, якщо проведе на Сiч...
Значить, усiх iнших скарають... Залишиться живий один... Той,  хто  покаже
дорогу...  ?х  усiх...  Нiхто  нiчого  не   знатиме..."   Серце   забилося
швидко-швидко, рвонулося, як птах iз чужих рук. I вже  вiн  не  мав  волi,
його заполонив страх, i  хоч  усвiдомлював,  що  чинить  жахливий  злочин,
поспiшаючи, аби поперед нього  не  вихопився  хтось  iнший  -  Лаврiн  або
Омелько Сич, теж запорожець, - закивав головою: I - Я знаю всi  дороги.  Я
проведу... - Прорiк тi слова в нестерпнiй; тузi, й  щось  луснуло  в  його
душi, й щось там померло.  Лаврiнове  прокляття  упало  в  холодне  дупло.
Намагався не дивитися в його бiк, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч
знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед  Марковим  зором
майнула свiтла пляма - сонячна галявина; й побачив  посеред  галявини  двi
постатi, й заплющив очi. Те видиво було з днiв, коли вони  з  Лаврiном  ще
ходили, обнявшись  по-братньому,  i  любили  один  одного.  Сонячна  пляма
погасла, й то? ж митi для Марка настала вiчна нiч.
   Хан зрозумiв вiдповiдь ще до того, як товмач переклав ??. Ще раз  обвiв
очима бранцiв, затримав погляд на дiвчинi.  Гостреньке  личко,  рiвненький
носик, точене пiдборiддя, до якого хочеться торкнутися пальцями, брова, як
серп молодого мiсяця, ще й чорна цятка над бровою, що особливо принадно, а
очi синi, темнi, як морська глибина. Дивна невiдповiднiсть  i  воднораз  -
краса. Губи звабливi, чутливi, червонi. З  таких  бранок  бувають  солодкi
наложницi. Вона гарна навiть без  рум'ян.  Подумав  про  це  холодно,  без
краплi хiтi. Звершував найбiльший подвиг життя i був  тiльки  во?ном.  Цей
похiд скiнчиться повним i навiчним погромом козакiв. Вiн зробить те,  чого
не зробив султан з усiм вiйськом. Селiм-Гiрейове iм'я муедзини  прокричать
з усiх веж Адрiанополя й Стамбула.  Хан  уже  на  порозi  перемоги.  Нехай
знають про це в Адрiанополi.
   - Негайно  спорядити  гiнцiв,  -  сказав  товмачевi.  -  Вони  повезуть
найсолодший привiт i звiстку про близьку перемогу за море. А що нашi слова
- не шелест вiтру, що ми уже  в  кра?нi  гяурiв,  султану  засвiдчить  наш
подарунок: оця чорноброва дiвчина i оцей молодий кяфiр, - вказав очима  на
Лаврiна. - Всiх iнших - пiд кригу. Щоб не лишилося слiду.
   Килiяна не зрозумiла слiв хана. Та вона й не чула ?х. Вона дивилася  на
Лаврiна. Бачила й не бачила  його,  адже,  як  i  всi  iншi  бранцi,  була
розчавлена лихом, погано тямила, що вiдбува?ться в хатi, всi  думки  в  ??
головi перемiшалися, й чорно палахкотiла лише одна - про смерть.  I  крiзь
той чорний вогонь бачила Лаврiна, але сказати йому  нiчого  не  могла,  то
промовляла ?? пам'ять, то промовляло щось за не?,  й  через  те  не  могла
розiбрати його слiв, а його погляд, його  усмiшка  вiдпливали  кудись  все
далi  й  далi,  аж  поки  не  перетворилися  в  червону  крапку.   Килiяна
знепритомнiла.
   Тихо? зоряно?  ночi  татари  добиралися  до  Сiчi.  Варту  бiля  могили
Мама-Сура зняли безшелесне. Марко вказав землянку, в якiй вона  сидiла,  й
видолинок, яким пiдлiзти до не?.  Сторожа  пильнувала  не  вельми,  тiльки
зрiдка хтось вилазив з куги, озирав степ i мерщiй  пiрнав  назад  у  тепле
кубло. Дозорець, який саме вилiз iз землянки, пiдстрибував на горбочку, як
за?ць. Це був зовсiм молодий козак, вiн грався сам iз собою, зi степом,  з
мiсячним сяйвом, яке текло мiж синiх снiгiв. Три стрiли -  двi  з  чорним,
одна з бiлим пiр'ям - вп'ялися йому в спину, вiн упав не зойкнувши. Решту,
чотирьох, схопили живцем. ?х поклали горiлиць на снiг, вони  бачили  темнi
обличчя татар, високе небо й важкi, холоднi зорi. Бачили одну нову  зiрку,
звечора ?? ще не було, вiдали, що небавом бiля  не?  спалахне  ще  чотири.
Напевно це вiдало тро?, четвертий сподiвався  якось  одвернути  ??  з'яву.
Ковтаючи сльози презирства до себе, прошепотiв, що покаже, якою  з  восьми
хвiрток вони пройшли сюди, примкнувши ??  за  собою  дерев'яним  ключем  i
заховавши його в снiг. Його поставили на ноги, тро? iнших лишилося  лежати
на снiгу  з  перетятими  ятаганами  горлами.  Нiхто  вже  не  помiтив,  чи
побiльшало на небi зiрок.
   Орда  i  яничари  спiшились  у  долинi  Татарки,  коней   лишили   бiля
запорозьких стогiв. Вони оточили ?х, били пiд ноги  сiно,  засiвали  бiлий
снiг свiжими кiзяками.
   Через Днiпро, широким Днiприщем полонений дозорець повiв татар до Сiчi.
Стежка, яку протоптали дозорцi, була вузька, брели глибокими  снiгами,  що
покрили кригу.
   Селiм-Гiрей сидiв на схилi Мами-Сури. На снiг накидали подушок, заслали
попонами, й хан стримiв на цьому гнiздиську, як чорногуз на купинi.  Перед
ним  лежали  безмовнi,  заметенi  снiгами  плавнi.  Снiги  переливалися  в
мiсячнiм сяйвi,  одсвiчували  холодом.  Дерева  внизу  теж  були  обкиданi
снiгом, стояли, закутанi в синi кожухи, як нiмi  велети.  Сiч  чорнiла  за
кiлька верст по той бiк Днiпра. Бачив  ??  неясно,  швидше  вгаду?ав,  нiж
бачив, там не свiтилося жодного вогника й  не  було  чути  жодного  згуку.
Темна, з розмитими берегами крайка, кiлька чорних горбкiв i щось сиве,  як
дим, - усе, що мiг ухопити зором.
   Спiшене татарське i яничарське вiйсько посувалося по заметенiй  снiгами
кризi. Спочатку перетнуло Днiпро, а далi вийшло на широкий,  майже  прямий
рукав. Там окремi постатi  злилися  в  один  темний,  ворушкий  потiк,  що
котився в бiлi нетрi ночi. З обох бокiв  громадилися  синi  тiнi  i  якiсь
кучугури. Скрiзь - на деревах, на кризi, на сивiй пеленi  снiгу  -  лежала
мовчазна засторога приснуло? небезпеки. Один випадковий стрiл, один  погук
- i все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемiша?ться з бiлим,  бiле
- з червоним. Так здавалося хановi. З кожного во?на  перед  походом  узято
присягу на тишу, кожному риштунок перевiряли чаушi, кабашi, аги й калга.
   Зрiдка Селiм-Гiрей через товмача  звертався  до  зв'язаного  Марка,  що
сидiв на снiгу, й той вiдповiдав. Чорнi вежi з того боку - там частокiл, з
цього - плетенi iз лози кошi, засипанi землею. Кошi  вже  старi,  фортецю,
кажуть, закладав лiт двадцять тому кошовий  Лутай  з  козаками.  За  Сiрка
пересипано двi башти й поставлено двi новi, пущено в рiв воду та прорубано
кiльканадцять нових бiйьиць для гармат. Гармат  на  сiчi  багато,  скiльки
саме - Марко не зна?, але ? великi, ? мортири, ? й  малi,  на  колесах  та
ручницi. Лiд довкола Сiчi обрубують спецiальнi команди.  Марко  говорив  i
говорив, намагався пригасити розпач, що  пiднiмався  з  глибини  дуi.  Вiн
розумiв, що вчинив зраду, яко?, мабуть, запорозький кiш  не  знав  одвiку.
Йому  хотiлося,  аби  запорожцi  прокинулися,  вдарили  по  басурманах  та
погромили ?х, i воднораз боявся того. Перед  ним  лежали  Днiпро,  плавнi,
Вiйськова Скарбниця, кiш. Кров била в  мозок,  коли  дивився  в  той  бiк.
Звiдти вiяло чимось рiдним, дорогим i... страшним. Плюгавий хан з плюгавою
ордою при його допомозi ось зараз розтопчуть запорозьку твердиню на порох.
Й не заспокоювала думка, що татари й турки доскочили б Сiчi й  без  нього.
Через те  вже  майже  в  напiвбожевiльнiй  маячнi  розповiдав  хановi  про
запорозькi гармати, зумисне  добудовував  башти,  помножував  сили,  мовби
шукав у тому застрашеннi якогось рятунку чи хоч полегкостi  зструпцьованiй
зрадою душi.
   Селiм-Гiрей слухав його, широко розплющеними очами дивився на Сiч.  Вiн
ще нiколи не був так близько вiд коша гяурiв. Йому й справдi здавалося, що
запорозькi гармати прозирають аж сюди. Хану  стало  моторошно  й  холодно.
Потягнув на плечi зшиту з ведмежих шкур повсть. Мимохiть оглянувся  назад.
Нiмою  стiною  стояли  за  спиною  сеймени.  Неспокiй  звiяло   з   серця.
Селiм-Гiрей знову подивився на Сiч. Чорна рiка  во?нiв  уже  допливала  до
не?. Було тихо. Десь двiчi протяжно завив вовк  та  гулко,  мов  гарматний
пострiл, вдарила на Днiпрi крига.
   Хан здригнувся. Йому здалося, що вiйсько  посува?ться  надто  повiльно.
Подивився на зорi - чи  далеко  свiтанок.  Небо  було  син?,  зорi  висiли
низько, здавалося, ?х можна було хапати руками й  ховати  за  пазуху.  Але
вони бринiли од холоду, тож вiд само? думки про те, що кладе ?х за пазуху,
хана зморозило.
   У повiтрi майнула чорна тiнь, рiзко вдарилася  вбiк.  Сова.  Пугукнула,
летячи над лозами, i знову холодний  дрiж  прокотився  по  хановiй  спинi.
Неймовiрно  повiльно  спливав  час.  Хан  злостився,  кусав  губи,  що  не
володарював над часом, а тiльки над людськими життями.  Не  володарював  i
над сво?ми почуттями. В серцi то  витанцьовували  божевiльнi  дервiшi,  то
щось бубнiли муедзини. Оцi години - години вiчностi. Сто чи й  бiльше  лiт
сто?ть на перешкодi Кримському ханству Запорозька Сiч. Вона  стримить,  як
кам-iмь на бистрiй рiчцi, на якому розбиваються швидкокрилi галери. Тисячi
?х розбилося за вiки на тому каменi.  Й  судилося  той  камiнь  сколупнути
йому, великому хановi велико? орди Селiг.i-Гiрею. Його iм'я  прокричать  з
усiх мiнаретiв Стамбула та  Адрiанополя.  Його  iм'ям  назвуть  кораблi  i
мiста. Воно вже летить  на  крилах  вiчностi  Благословенний  час,  тiльки
збiга? вiн надто повiльно.
   Служник з дзигарями чипiв за хановою спиною, але хан волiв  на  дзигарi
не дивитись.
   Врештi прибiг захеканий гонець - один з тих,  що  ланцюгом  простяглися
уздовж Днiприща, то звiстка долетiла, як птиця.
   - Гяури сплять. Лiд навколо сiчi не обрубаний. Яничари вже заходять  до
фортецi.
   Хан зняв iз мiзинця персня, дав гiнцевi.
   - Перейняти всi дороги до втечi. Оточити фортецю з усiх  бокiв,  щоб  i
дух не. вилетiв звiдти, - вже вкотре повторив слова Кепрюлю.
   На Днiпрi знову лунко стрельнула крига. Вiдтак з  синьо?  мли  долинуло
коротке вовче виття. Це вже вив не вовк:  татаря  подавали  знак,  що  Сiч
оточили, що кiльце замкнулося.
   Селiм-Гiрей вийняв iз пiхов шаблю. На  ??  лезi  з  обох  бокiв  горiли
золотом слова: "Володар хан" - з одного боку i "Це - найповнiший доказ"  -
з другого.
   Хан поцiлував шаблю i поклав ?? собi на колiна. Вiн  розпочинав  велику
битву за остаточне знищення гяурiв.

   * * *

   Сироватка реготав увi снi. Йому снилося, що  кум  Шевчик  i  його  брат
Одарiй виловили в Скарбнiй русалку й принесли йому  в  подарунок.  Русалка
дивилася на нього  зеленими  очима,  намагалася  прокусити  сiтку,  в  яку
замотали ?? сiчовики. Мокiя розпирав смiх, бо козаки забули  звичай,  який
найпильнiше забороняв приводити на Сiч жiнку,  а  русалка  хоч  i  нечиста
сила, а таки ж жiночо? породи. От, думав,  перепаде  ?м,  як  вернуться  з
обiднi запорожцi.
   Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всi жiнки, якi снилися  будь-коли
Мокiю, були схожi на Мавру Чи через те, що майже не знав  iнших  молодиць,
чи за щось в покуту. Вiн розумiв це навiть увi снi, сердився,  але  нiчого
не мiг перемiнити. Отак - не вистачало йому , ще на Сiчi Маври.
   Од реготу й пробудився й здивувався, що лежить на долiвцi. Йому нахолов
правий бук. - низом З-пiд дверей бив холодний, як лезо ножа, струмiнь. Але
ворушитися не хотiлося, вiн  потягнув  кирею,  обгорнувся  полой.  Помацав
рукою - груба вже вичахла. Лiворуч, вткнувшись пуском йому в  плече,  спав
кум Шевчик. Плямкав увi снi губами,  Прицмокував,  неначе  маляс  лизькав.
Сироватка пригадав сон,  посмiхнувся  й  осiнив  себе  хрестом.  Про  всяк
випадок. З лiвого кутка куреня долинув  тихий  гомiн.  Сироватка  повернув
голову (в нiй одразу  нiби  зрушилося  щось,  аж  тенькнуло  в  скронi,  й
згадалося, яке питво  вживали  звечора),  побачив  жовтаве  свiтло,  котре
вибивалося  з-пiд  попони.  Там  сидiли  запеклi   картярi.   Гарно   вони
вкублилися: в самому кутку, в закапелку мiж грубою та  стiною,  завiсилися
двома попонами - однi?ю  од  високого  полу  при  стiнi,  на  якому  спали
запорожцi, другою - од причiлкових вiкон  та  дверей.  На  пiдлозi  стояла
свiчка з воску й чорнобильнику у дерев'янiй тарiлочцi. Вiн тiльки й  бачив
??. Гравцiв не було видно - та вони вже, либонь, i не грали, просто точили
ляси - вiн вгадував ?х по голосах. Власне, знайомий йому тiльки один голос
- старого Цвiркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна  й  трохи
характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти  тих,  що
жили на Сiчi в давнiшi роки. Тi вмiли плавати по землi в човнах, проходити
по дну рiки, брали в руки розжаренi ядра, повертали вершникiв на птахiв, а
пiщаниць - на котiв. Або кинуть на Днiпро кирею, посiдають тро? чи четверо
на не? й пливуть собi, люльки палять. Ще й,  гемонськi  хлопцi,  вусом  не
ведуть i оком не зморгнуть, буцiм так i треба. А що Цвiркун?  Щоправда,  в
карти з ним на грошi грати не сiдай, обдере, як вовк  козу,  ще  вмi?  без
ключа одiмкнути будь-якого замка, найбiльше ж, на  що  вдатний,  -  молоти
язиком. Бреше, аж курява вста?, й щоразу по-iншому  Зараз  теж  всiвся  на
свого шевляга, править теревенi, i язик йому не пухне.
   - ...Отож каже йому чорт, - вiв свою повiсть Цвiркун, а  молодi  козаки
навiть дух попритаювали: пiвнiч,  святочний  вечiр,  його,  нечистого,  не
доведи господи i в думках споминати, а дiд ним так i крутить. - "Вертайся,
козаче, до мене з найкращим другом". Прийшов чоловiк додому, сiв на покутi
та й дума?: хто в нього найкращий друг? Швидко й домислився: жiнка - хто ж
iще. Приходить з нею до чорта. А чорт той вже й не чорт, а панич, та такий
гарний  та  красний,  вуса  пiдкручу?,  чорними  бровами   пiдморгу?,   не
зогледiвся чоловiк, як вони з жiнкою вже  у  кутку  всiлися  та  й  почали
перешiптуватись.
   "От тодi, - каже чорт, - заживемо...". Й тиче жiнцi ножа,  а  та  хова?
його в рукав свити. Плюнув чоловiк i поволiкся  додому.  Ще  в  нього  двi
нагоди залишилось, чорт загадав до трьох  разiв.  Вдруге  прийшов  вiн  iз
сусiдом, товаришем з дитячих лiт, а чорт уже  знову  не  чорт,  а  купець,
сидить за столом i червiнцi по купках розклада?. I знову не встиг  чоловiк
снiг iз шапки обмести, глип - товариш його сто?ть бiля чорта, й той йому в
кишенi золото сипле. А сам шепоче щось i очима на  сокиру  в  кутку  серед
рогачiв показу?. А товариш згiдно кива? головою. I вдруге чоловiк нi з чим
поволiкся додому. Залишився в нього останнiй, третiй раз. Довго сидiв того
вечора на покутi та думав, хто ж у нього найкращий друг. Перебрав  мислi?ю
всiх сусiдiв, усiх родакiв - i не зважився  нiкого  взяти  з  собою.  Вже,
мислив, програв чортовi душу. Вийшов з хати, а  тут  -  пiд  ногами  Рябко
крутиться. Чоловiк i взяв його з собою. Тiльки чорт побачив Рябка,  так  i
завертiвся по корчмi, так i  закрутився,  хотiв  шаснути  до  мисника,  де
козакова заставщина лежала, а Рябко його за литку - хап...
   Сироватцi знана ця гiрка повiсть. Гiрка ще й через те, що в  нього  теж
нема? справжнього друга. Плекав надiю на Лаврiна, принаймнi думав, хоч  не
Лаврiн йому, а вiн Лаврiновi був би справжнiм другом.  Мокiй  охоронив  би
його й од чужого заздрiсного  ока,  й  од  злих  урядовцiв,  й  од  усього
бридкого на свiтi.
   Запорожцi в кутку й далi ходили оповiдями бiля чорта.
   З чортом Сироватка за все життя мав тiльки одну лиху приключку. Це було
ще в сво?му селi, Драбинiвцi, за часiв  його  довгого  парубкування.  Йшов
якось пiзно ввечерi греблею й почув,  як  нечистий  каламутив  пiд  мостом
воду. Був вiн у печiнках усiм, бо ж стiльки  всiляких  кабешiв  робив,  не
приведи боже. Пiп уже й  воду  святив,  i  хрест  ставили  на  мосту,  але
нечистий якимось побитом навiть хрест у  воду  зiпхнув.  I  порiшив  Мокiй
прислужитися громадi, цiною власно? душi порятувати ??. До того ж  Мокi?вi
тодi грала в жилах толiка горiлки, висока святобливiсть штовхнула його  на
той вiдчайдушний  вчинок.  Щиро  помолившись  боговi,  затиснувши  в  ротi
мiдного хрестика, що висiв на грудях, спустився пiд мiст i кинувся на руду
поторочу. Вiн ухопив ?? за хвiст, що  був  твердий,  гнучкий  i  слизький,
поволiк на греблю. Потороча опиралася, i хоч страх випирав  Мокi?вi  душу,
вiн таки виволiк нечистого на греблю, по якiй саме проходив гурт парубкiв.
Хтось роздмухав од  жару  в  люльцi  вогню,  й  коли  вiхтик  сухого  сiна
спалахнув, усi побачили бiлобоке теля. Парубки реготали,  теля  мекало,  а
Мокiй хекав, як ковальський  мiх.  Вiн  пiшов  додому  й  не  бачив,  куди
подiлася бiсова тварина. Й хоч наступного дня Iса-?нкова Мокрина божилася,
що то ?? теля. Сироватка стояв на сво?му, бо знав, з ким насправдi стояв у
смертельному прю. Нечистий, коли. вже було нiкуди подiтися, перекинувся  в
теля.
   У цьому його ще бiльше впевнив припадок, що стався зi скрипалем  Кийком
на тому самому мiсцi. Це було навеснi, й моста тодi не було,  його  знесло
повiнню, з води стримiли  тiльки  чорнi  палi.  Женучи  вранцi  худобу  до
череди, люди побачили Кийка, що сидiв посеред рiчки на палi й  витинав  на
скрипцi "циганочку". До нього гукали, кидали груддям, а вiн нiчого не  чув
i знай шкварив одсирiлим смичком по струнах. Музика тiльки тодi  отямився,
коли до нього пiдпливли човном; здивовано оглянувся й розповiв,  що  вчора
увечерi  вертався  з  корчми,  де  грав  з  двома  iншими  музиками,  його
перестрiли паничi й попросили, щоб пограв у них на весiллi.  Вiн  пiшов  з
ними, грав ?м усю нiч, паничi з  панянками  танцювали,  й  пригощали  його
вином, i давали грошi. Понасипали червiнцiв повнi кишенi.  "Ось  вони",  -
Кийко виймав з кишень овечi кiзяки.
   Сироватка не мiг утямкувати, чого це йому не спиться. У теплi, в добрi,
шабля ворожа не висить над головою, звiр не блука? доокiл. Од причiлкового
вiкна долiтало голосне, з присвистом, з гагаканням  хропiння,  хропiло  ще
кiлька чоловiк, у куренi стояв важкий, спертий дух  -  баранячих  кожухiв,
поту, перегару, хоч пили й менше, нiж сподiвався Сироватка. Не всi на Сiчi
п'яницi, як плещуть по слободах злi язики, випивають запорожцi  тiльки  на
божi свята, та й то, звiсно, в мiру. Це ?х з Шевчиком зварило - з  холоду,
iз якогось незвичного питва.
   Закукурiкав у сiчi на драбинi пiвень, заляпав крильми по  драбинi,  але
чи далеко до свiтанку - було невiдомо. На нього не покладалися, бо  зовсiм
одурiв без баб'ячого курячого племенi, та й старий був,  як  архi?рейський
батько. Сливе од того  спiву  заворушився  Шевчик.  Вiн  довго  ворочався,
мабуть, хотiв заснути знову, а тодi позiхнув широко,  перехрестив  рота  й
сказав:
   - Чогось менi в головi чмелиться.
   - Менi теж, - одповiв  Сироватка.  Шевчик  хвилю  помовчав  i  позiхнув
знову.
   - Ми, мабуть, рано вклалися.
   Така делiкатнiсть розсмiшила Сироватку, сказав:
   - Писнули, як свинi. Трохи що не пiд столом.
   - Тодi я поберуся на сво? мiсце. - Шевчик пововтузився й сiв. -  Он  як
з-п'д дверей тягне. - Хтось iз козакiв  зiтхав  у  снi,  а  потiм  голосно
мовив: "Господи" й затих. Шевчик почухав босою  ногою  об  ногу.  -  Скоро
благословиться на свiт?
   Десь далеко завив вовк, Мокiй послухав i сказав:
   - Мабуть, не скоро.
   - А чого ж тодi не спиться? - не погодився Шевчик  i  встав.  Обеоежно,
намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вiкна. Слiдом за ним по стiнi
попливла маленька, менша за  нього  самого,  тiнь.  Мокiй  почув,  як  вiн
тихенько одставив пiдпiрку, торигнув внутрiшнiми вiконницями.
   I враз Шевчик не то скрикнув, не то зойкнув. Сироватка, що був  укрився
з головою й знову почав дрiмати, подумав, що кум затявся,  перекинувся  на
другий бiк, але  зненацька  до  нього  крiзь  кирею,  крiзь  похлипi!  сну
пробився страшний Шевчикiв шепiт:
   - Турки! Турки на вулицi!
   Сироватка подумав, що Шевчиковi знову зашумувала  з  головi  пiнна  або
потемрiло d очах, бо знав: до  жартiв  кум  не  здагний.  Вельми  сумирний
чоловiк кум Шевчик. "А щоб тебе муха гедзнула" - вся лайка його.
   - А султана не видно? - невдоволено пробурмотiв. - Лягай ото.
   - Крий мене сила божа - турки.  Повнiсiнька  Сiч.  Панове-братця,  вони
стоять пiд вiкнами, - так само пошепки сказав Шевчик.
   Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вiкна.
   Сироьатка сiв.
   I враз курiнь струснув приглушений крик:
   - Турки!
   Це було так неймовiрно, що жоден з тих, хто  прокинувся,  не  пiдвiвся.
Коли б зараз, на третю нiч нового року, в лютi  сiчневi  морози  над  ними
загуркотiло й хтось сказав, що то грiм, у таке повiрили б швидше. Турки та
татари  нападали  на  Подiлля,  на  Слобожанщину,  пiдходили   до   Ки?ва,
пiдступали до iнших великих мiст, але щоб вони ввiйшли в Сiч - такого i  в
згадках не було. Вони нiколи не приступали ??, навiть  не  наближалися  до
не?.
   Одначе Сироватка, який прочумався ранiше за iнших, почувши  цю  звiстку
ще з одних вуст, зрозумiв, це - правда. Звичний до  небезпеки,  до  рiшень
раптових, голосом хрипким, трохи зчужiлим, але все ж спокiйним, сказав:
   - Не кричи. Й зачинiть вiконницю. Збудiть  курiнного!  А  вже  по  тому
страх засунув йому за пазуху  холодну  крижану  п'ятiрню.  Страх  на  мить
скував тiло. Навiть у лисячiй норi не  почував  тако?  безвиходi,  мабуть,
через те, що там потерпав тiльки за власне життя, а тут була цiла Сiч. Але
не виказав страху жодним порухом.
   Поруч у когось цокотiли зуби.
   - Я не сплю, - сказав курiнний Степаненко,  що  сам  гаразд  нiчого  не
тямив, але, переймаючись споко?м Сироватки, наказав: - Будiть усiх. Тiльки
тихо.
   В цю мить хтось шпарко пiдвiвся за попонами, й вiд того свiчка погасла.
В куренi стало темно, як  у  могилi.  Надихана  сотнею  легенiв,  сповнена
важкого духу пiтних тiл темрява була густа, як  дьоготь.  Вона  зiмкнулася
над головами тих, хто вже пробудився, лiзла  у  вуха,  хапала  страхом  за
серце: люди борсалися в нiй, почуваючи себе похованими живцем.
   - Викрешiть вогню! - сказав Сироватка.
   У кутку, завiшаному попонами, заклацало  кресало,  за  мить  там  хтось
захукав i запалив свiчку. Каламутна хвиля вiдринула, з  нею  вiдступила  й
моторошнiсть.
   - Треба подати знак iншим куреням, - обiзвався хтось важким, м'ятим  зi
сну басом.
   - Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулицi, -  одказав  од
вiкна iнший козак. - Куди дивилася сторожа?..
   - Ми подамо знак стрiльбою, - вже опанував себе курiнний.  -  Стрiльцi,
ставайте до вiкон. - Бiжiть кiлька чоловiк на кухарську половину. Самiйле,
ти там отамануй. Пильнуйте сiнешнiх дверей. Свiчки  приготуйте,  щоб  було
видно набивати рушницi.
   В куренi стояла товчiя, козаки наштовхувались  один  на  одного,  хтось
навiть бамкнув лобом об лампаду - чогось його понесло на стiл, -  а  потiм
зняли попону в кутку, й  рiденьке,  як  сирiвець,  свiтло  розпливлося  по
довгiй хатi. Од тi?? свiчки засвiтили ще одну, поставили поки що пiд  пiл.
У куренi панував шарварок.  Однi  були  вдягненi,  iншi  -  в  сорочках  i
споднях. Кайдан пiдперезав споднi чересом з шаблею,  в  чоботях,  тримаючи
рушницю в руках, уже стояв при покутньому вiкнi, бiля нього гупав шомполом
у дуло козак У короткiй полотнянiй  сорочцi,  дво?  iнших  одтягали  лаву.
Мелькали блiдi, розмитi плями  облич,  над  головами  помахували  рушницi,
стукотiли порохiвницi.
   - На сирно, кладiть рушницi на сирно, - наказував Степаненко.  Тi,  хто
набиватиме, стали до столу. Всi  знали,  у  кого  несхибна  рука,  хто  не
випустить кулю в бiлий свiт.
   Сироватка зi старою кремiнною рушницею в руках став до вiкна.
   Цо того, що бiля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрiльцем,  але
тут промахнутися було важко, й  знав,  що  не  зляка?ться,  не  пропустить
супостата.
   - Як подам гасло, - сказав Степаненко, - одтуляйте разом  усi  вiкна  й
робiть випал.
   - Зсипте увесь порох на стiл, - радили од покутi.
   - А як спалахне?! - заперечило одразу кiлька голосiв.
   - Починаймо, -  прошепотiв  хтось  нетерплячий.  Поспiшали  й  так.  Не
думали, що з того буде, прагнули одного - оборонитися й подати знак  iншим
куреням. Терпке, гаряче  передчуття  близького  бою,  небезпеки,  можливо?
загибелi володiло козаками, до  нього  домiшувалося  вiдчуття  непевностi,
незвичностi  бою  й  очiкування  всiляких  несподiванок.  Кiлька   чоловiк
молилося проти непогасно? лампади, що чи не вперше, одколи висiла на цьому
гапликовi, погасла, й це лякало.
   - Готовi? - запитав курiнний ламким з напругою голосом  i,  не  чекаючи
вiдповiдi, звелiв: - 3 богом!
   Козаки разом шарпнули вiконницi. Вони спершу не побачили нiчого - та  ж
чорнота, що й у куренi, тiльки аж угорi - темно-синi смужки й проталинки -
в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший  випал
прийшовся ?м просто в груди та спини.
   Куренем двигонуло, неначе його спробував пiдважити плечем якийсь велет,
щось жалiбно забряжчало  в  кутку,  зi  стелi,  з  стiн  густо  посипалися
шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрiльцям  в  очах,  а  вже  ?м  у  руки
тиснули iншi рушницi, й вони прикладали ?х до плечей, цiлилися  цiвками  в
густий штахет гостроверхих шапок. Тепер пострiли гупали вроздрiб, часто, й
хоч свiчки погасли, але рушницi можна було набивати  при  свiтлi  випалiв.
Затрiщали сiнешнi дверi, але ?х мiцно пiдперли плечима Кайдан i ще  кiлька
козакiв. Колоди-тарана в туркiв не було, та коли б i була, вони не  змогли
б розвернути ??. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стрiляти, але
в них нiчого не виходило. Вони збилися так тiсно, що анi дiстати  рушницi,
анi прицiлитися з них не могли. Та й козаки  ховалися  в  куренi,  а  вони
стояли на вулицi. Ятаганами, шаблями ж черкали  тiльки  сво?х.  Намагалися
добитися до вiкон, вихопили двi чи три  рушницi,  козаки  одразу  ж  стали
обачнiшi й далеко не висовували ?х. Гримнуло  лiворуч,  а  потiм  ще  десь
трохи далi.
   - Шкуринцi вдарили, i величкiвцi, i платникiвцi, - гукали запорожцi.
   Сяйнуло зовсiм близько, навпроти. То розпочали бiй  ?хнi  сусiди  через
дорогу, козаки куреня Шкуринського.
   По якомусь часi в куренi  стало  темно  вiд  порохового  диму.  Спирало
подих, шерхли горлянки, дим ви?дав  очi.  Козаки  набивали  рушницi  майже
навпомацки. Дим валував у сiни, звiдти  клубочило  морозяне  повiтря.  Дим
бурхав з вiкон, здавалося, куренi горять, але вiн, хоч  i  ви?дав  козакам
очi, був ?м на користь - ховав ?х од ворожих очей.
   - Вони пiдпалили курiнь! - iзнагла закричав хтось так голiосно, що його
почули в усiх кутках, дарма що стояв гомiн i гармидер, й лунали  пострiли,
i лемент туркiв i яничар надворi.
   - То в тебе од страху матня горить, -  сказав  Сироватка,  i  всi,  хто
стояв поблизу вiд нього, зареготали. Запалити курiнь зараз було не  просто
- трiскучий морозна да стрiсi - в аршин снiгу. Та й турки погорiли б самi.
Проте слова про пожежу навели курiнного на iншу думку.
   - Полiзьте хто на горище, аби вони звiдти нас не  заскочили,  -  гукнув
вiн.
   - Сiлькiсть. Я пильнуватиму горище, -  сказав  Сироватка,  вже  добряче
втомлений i  оглушений  бо?м.  Передав  рушницю  Мiюському,  тому  кiптява
замалювала обличчя, блищали тiльки зуби та очi. Скрипучою старою  драбиною
Сироватка полiз на горище, десь над ним була озниця, але вiн ?? не  бачив,
тiльки чув, як туди струму? густий пороховий дим. Зненацька пiд  ним  щось
зашелестiло, залопотiло. Сироватка аж сахнувся, а тодi здогадався,  що  то
пiвень. Когут упав комусь на голову, козак лайнувсь, але Сироватка вже  не
чув - вилiз  на  горище.  Тут  стояла  повна  темрява,  вiн  натикався  на
пересохлi,  невiдь-коли  повiшенi  шкури,  оббирав  з  обличчя  павутиння,
перечiплявся на якомусь дрюччi i вже рачки добрався до  стрiхи,  туди,  де
вона, за його розмислом, нависала на вулицю. Сюди, на горище,  гуркiт  бою
долiтав з двох бокiв, i стало трохи страшно,  козаком  заволодiло  почуття
беззахисностi, повно? ворожо? облоги.  Ворог  кожно?  наступно?  митi  мiг
утнути щось несподiване. Треба було бодай щось робити.  Сироватка  вирiшив
продерти стрiп i подивитися на вулицю. Вiн  продирав  його  довго:  очерет
позмерзався, одламував його коржами, до кровi  подряпав  пучки.  Врештi  в
обличчя посипався снiг. Припавши очима до дучки, вiн побачив синiй,  рiдко
поцяткований зорями намет неба, заснiженi стрiхи сусiднiх куренiв i нi гич
бiльше. До того ж валував дим, застилав виднокiл. Прилаштовувався й так, i
сяк, але вулицi йому не було видно. Уже хотiв був  спускатися  вниз,  коли
помiтив  на  сусiдньому,  через  дорогу,  куренi  щось   темне,   рухливе.
Придивився пильнiше й розгледiв людську голову та плечi. Хтось спостерiгав
за бо?м. Сироватка пригадав, що то курiнь отаманський, i подумав, що Сiрко
прорвав стрiп i сто?ть на горищi. Але достеменно розгледiти не змiг.
   То справдi був Сiрко. Отаман дивився згори,  завзяття,  з  яким  допiру
порядкував у куренi й стрiляв сам, поволi  спливало,  натомiсть  напливало
почуття гiрко? досади. Вони проспали турецьку та татарську  iнкурсiю,  вiн
не володiв сво?м вiйськом, не мiг нiчим допомогти жодному куреневi.
   Щоправда, бiй i  так  стрiмко  й  невтримно  котився  в  бiк  козацько?
перемоги.  То  було  нещадне  побо?сько,  викликане  необхiднiстю  власно?
оборони, повне  знищення  зухвалих  нападникiв.  Жорновий  камiнь,  котрий
котили на iнших, упав на них. Либонь, вони подбали про  одне  -  увiйти  в
Сiч, захопити  ??  увi  снi,  а  що  робити  далi  -  не  вiдали.  Мабуть,
сподiвалися: козаки здадуться самi. Навiть вибратися з Сiчi  вже  не  мали
способу. Брама замкнута, хвiртки вузькi, гори трупiв перегороджували  шлях
до них. Сiч - це село з величезними хатами i вузенькими  вуличками,  ще  й
щiльно огороджене валом та палiсадом.  Яничари,  мов  чорнi  живi  комахи,
лiзли  по  мертвих,  зблискували  сталевими  жалами   шабель,   огризалися
вогняними спалахами, а ?х вистинали схованi за товстими стiнами  стрiльцi.
Дим  валував,  немов  од  велетенсько?  пожежi,  й  перекочувався  чорними
клубками по вулицях, а в  тих  клубках  крутилися,  перечiплялися,  падали
люди, щоб уже нiколи не встати. То таки падали люди, пригнанi на погибель.
Чи ж на те бог, нехай вiн i поганський, пустив ?х на свiт, щоб замерзали в
калюжах власно? кровi. Важка дума стискала серце старого  козака,  й  була
вона причiплива, дивна, не вiдповiдна тому, чим би мав клопотатися зараз.
   Холодною  люттю  наливала  серце  думка  про  диявольську  пiдступнiсть
османських вершителiв людських доль. Йшли не на чесний герць, а  на  дикий
розбiй, пiдле вбивство. Хiба може так ходити вiйсько на вiйсько?
   Вперше на вiку, стоячи в гущi бою. Сiрко не спрямовував його, а  тiльки
спостерiгав. Його самого розбудила стрiлянина, вiн ледве  встиг  зi  свого
прикомiрка перебiгти в курiнь, уже там дiзнався про все, поставив до вiкон
стрiльцiв i став iз мушкетом сам. У нього ще болiло плече  од  стрiльби  й
дзвенiло у вухах. Але бачив усе гаразд й осягав увесь огром бою  й  окремi
його вогнища.
   Турки й татари розбили дверi сiчово?  канцелярi?  та  церкви,  але  там
могла сховатися  тiльки  частина  ?х,  та  й  то  невелика.  Та  й  лишень
сховатися. Вдертися адверсору вдалося, зда?ться, лише в один  Iрклi?вський
курiнь. Що там чинилося, яка сiча кружляла помiж бiлих  стiн,  отаман  мiг
лише здогадуватися.  Попiд  iншими  куренями  лежали  гори  трупiв,  турки
ховалися за пушкарнею, за курiнними скарбницями,  деякi  перелазили  через
частокiл. Але мiстки, по яких втiкали, теж здебiльшого були пiд обстрiлом,
кiлька чорних постатей висiло просто на палях, двi чи три -  на  березових
поручнях, внизу - лежали купами.
   Сiрко боявся одного: аби турки зi злостi не запалили  Сiч.  Прецiнь  не
були готовi й до того, не мали анi порохових труб, анi глечикiв з нафтою.
   Про те, що його може влучити куля, Сiрко не думав, як нiколи  не  думав
про значимiсть власно? персони. Навiть не почув, як свиснула куля й за двi
чвертi од його голови  зашипiв  снiг.  Побачивши,  що  не  влучив,  яничар
спробував набити рушницю ще раз, але  не  змiг.  Руки  йому  покорчило  од
морозу, вiн випустив велику матерчату лядунку,  й  кулi  розкотилися  бiля
нiг. Нахилився, щоб визбирати ?х, але, пiдтятий козацькою  гарячою  кулею,
укляк. А далi на нього наповзла димова хмара, здавалося, хтось натягнув на
яничара волохату татарську кошму.  Козаки  вiдчиняли  дверi  куренiв  i  з
шаблями  в  руках  вибiгали  на  вулицi.  З  чорних  отворiв  дверей   дим
викочувався велетенськими клубками, так нiби  всерединi  куренiв  шаленiли
пожежi.
   Козаки були закiптюженi, чорнiшi за туркiв та  татар,  од  ?дкого  диму
потьмянiла навiть криця блискучих шабельних лез. ?х вияснювали кров'ю.
   Шабля з  тягнуто?  крицi  на  ханових  колiнах  була  холодна  i  ясна.
Селiм-Гiрей чув гуркiт, бачив вогнянi сплески, що були  схожi  на  спалахи
блискавицi, й тривога колола йому серце. Не мiг розгадати до кiнця, що там
чинилося, знав одне: во?ни Магомета не мусили стрiляти. Вони повиннi  були
швидко, вмент вирiзати невiрних, одтяти голову  урус-шайтановi  Сiрковi  й
кинути ?? до його нiг. Всi iншi голови засолити й  нахромленими  на  списи
провезти перед очима султана i  всiх  правовiрних  Столицi  Щастя.  Голову
Сiрка ма? привезти вiн сам.
   Рушнична громовиця й далi розколювала нiч, полохала звiрину в  плавнях.
З кущiв верболозу вибiг олень, промчав, закинувши  за  спину  роги,  попiд
самою могилою. Помiтивши раптом  людей,  стрибнув  убiк,  скаженим  скоком
погнав назад у хащi.
   Коли до Селiм-Гiрея прибiг другий гонець - яничар, хан ходив по макiвцi
Мами-Сури з шаблею в руках. Гонець сказав, що запорожцi  зашпунтувалися  в
куренях i ведуть стрiльбу по во?нах пророка. Хан  наказав  одтяти  гiнцевi
голову.
   Коли третiй гонець,  захеканий,  вмитий  потом,  упав  хановi  до  нiг,
Селiм-Гiрей обхопив руками голову.
   - О мой караче?! - закричав, аж схлипнуло в грудях морозне повiтря.  То
був справжнiй крик розпачу, але було  в  ньому  й  трохи  зумисностi,  аби
засвiдчити во?нам,  як  вiн  ?х  любить  i  потерпа?  за  них,  аби  потiм
переповiдали всiм у Козловi та Бахчисара?.
   А незабаром з криком "харциз рiже" побiгли усi караче?. Пошарпанi,  без
збро?, минали могилу, минали хана й, не озираючись, неслися  один  поперед
одного в долину Татарки, де бiля  розбитих  стогiв  на  козацькiм  займищi
толочили снiг ?хнi конi.
   Хан наказав привести  коня  й  собi,  але  все  ще  стояв  на  вершечку
Мами-Сури. Во?ни пророка бiгли гуртами й поодинцi  протоптаним  шляхом  по
Днiприщу, декотрi вилазили iз бережняка, але жоден не завернув до  могили.
Скрипiв пiд ногами снiг, брязкала зброя,  чулися  стогони.  Свiтало,  вони
бачили сейменiв i хана на вершечку могили, але страх  перед  козаками  був
дужчий за страх покари в Бахчисара?. I все ж хан ще на щось сподiвався. На
мудрiсть двох аг, котрi, як йому сказали, засiли  в  поганськiй  мечетi  з
хоробрими во?нами, на яничар, на чудо, звершене  аллахом,  котрому  гаряче
молився, стоячи лицем до  кибли[15].  I  аж  тодi,  коли  на  могилу  збiг
Дзямбет-Гiрей i, кинувши до нiг  Селiм-Гiрея  шаблю  i  придавши  до  його
плеча, тихо,  страшно  та  просто  прорiк:  "Кiнець",  хан  завив  i  сам,
кульгаючи, побiг униз, до коня.
   На схилi  Мами-Сури  лишилася  гора  квiтчастих  подушок,  двi  попони,
невеликий перський килимок, ведмежа  повсть  та  зламана  навпiл  коштовна
шабля з написом, що свiтив проти мiсяця: "Це - найпевнiший доказ".

   * * *

   Погоня, що ?? спорядили вранцi запорожцi,  не  сягнула  хана.  Два  днi
гналися козаки, а на третiй шквиря замела слiди втiкачiв.
   На Сiчi старшина зiбралася в  отамановому  куренi  й  радила  раду,  що
робити з полоном та побитими супостатами. Полон - пiвтори  тисячi  туркiв,
котрих захопили в сiчовiй церквi та повитягували з верболозiв,  серед  них
чотири аги, - поки що замкнули в пушкарнi  та  конюшнях  за  крам-базаром.
Поклали одностайно: зачекати до вiдлиги, а тодi туркiв  вiдпустити,  а  аг
тримати, поки за них не привезуть викуп. Не знали, що  робити  з  побитими
ворогами. Вони лежали горами, в кiлькох мiсцях  кучугури  з  людських  тiл
сягали стрiх, трупи позмерзались, й iнодi  ?х  не  можна  було  розчепити.
Хотiли бити в мерзлiй землi могили, але ж скiльки то треба могил -  навiть
одну велику могилу не спроможнi були видовбати в мерзлоземлi. Хтось пораяв
спалити трупи на кострищах, але де взяти стiльки дров? Сiчова старшина  аж
пiдупала духом од тих клопотiв. Чекала отаманового слова,  а  вiн  мовчав.
Сидiв на покутi, тримав у ротi порожню  люльку  -  в  куренi  й  отамановi
палити зась, дивився на помережанi  морозом  шибки  ?диного,  що  вцiлiло,
вiкна. Мороз такий малювальник, який кожного  разу  вигаду?  новi  й  новi
картини. I малю? листя та квiти кра?в пiвденних,  про  якi  тiльки  чувано
тут, а там, де такi дерева ростуть,  не  бува?  морозiв.  Думка  бiгла  по
дивних закрутах  та  зазубнях,  одпочивала  на  райських  квiтах  i  знову
верталася до кривавих мирських справ.
   Отаман, одначе, думав не про мертвих, а про  живих.  Ще  нiколи  хан  i
султан не нападали на Сiч. Завше обминали ??  стороною,  йшли  в  лiву  чи
праву руку. Либонь, зараз вона  ?м  на  великiй  завадi.  Не  просто  собi
грабунок, шарпанину кра?вi замислив султан. Вiда? - поки сто?ть на  рiчках
козацька фортеця, доти турецький i татарський слiди заростатимуть  травою.
Та й пройти татари далеко не можуть. Страх  напиня?  ?хнi  конi,  поверта?
ординцям голови назад.  Страх  зрушив  ?х  i  на  оцю  налогу,  од  котро?
запорожцiв порятував  бог-вседержитель.  Отамана  пiк  сором.  За  те,  що
поснули  з  такою  безпечнiстю,  що  мало  виставили  сторожi  й  впустили
басурманiв на Сiч.'Щоправда, про таке нахабство нiхто й подумати  не  мiг.
Тако? iнкурсi? Сiч не знала нiколи. Одначе цим сво?? провини не одвернути.
Турки ледве не вистинали ?х. Сiрковi здавалося, що  й  всi  отамани  зараз
думають про те саме, й кожен почува? свою провину й провину кошового.
   Проте не одвiтом перед кошем зараз турбувався отаман. Жоден  запорожець
i не помишляв про його одвiт. Сiрка чи не вперше на  вiку  поймав  острах.
Спогадував, як усе сталося, й почував на серцi  камiнну  пригнiченiсть  та
важку скутiсть. Вiн не володiв тим бо?м. Вiн  був  комашкою,  пiр'?нкою  в
руках фортуни. А що до того не звик,  почувався  нiби  обдуреним.  Вiн  не
корився долi. I хоч не йшов ?й наперекiр, знав: вона  прихильна  до  того,
хто не пада? перед нею ниць, хто напира?, а не заклада?ться. А  останнього
разу вiн не тiльки закладався, а й був немов зв'язаний.
   Одначе й тепер не стiльки квилив  душею,  скiльки  намагався  пробитися
думкою далi. Адже не  приведи  боже  помилитися  ще  раз,  не  приведи  не
вiдгадати замiри адверсора! А те, що адверсор  не  од-ступиться,  шукатиме
iншого способу понищити ?х, сумнiву не мав.
   Нинi турок i татарин могутнi й дужi. Наклавши мито  на  полякiв  та  на
цiсаря, пограбувавши венетiйцiв, вони на тi грошi накупили шабель  бiльше,
нiж усi iншi султани та хани, котрi владарювали до них. Вони не  захочуть,
щоб тi шаблi  iржавiли  по  кам'яницях.  Нинiшн?  лiто  чи  наступна  зима
сповниться в цiм кра? брязкотом сталi. Бойовиськом стане Укра?на. Вона вже
стала ним. Вигиба? Брацлав-щина, зайшла ру?на на Подiлля,  полишають  люди
землi Ки?вщини. Знову заходить на  велику  й  довгу  вiйну.  Знову  ворожi
копита топтатимуть укра?нське поле. А воно вже й так стоптане од  краю  до
краю. "Всi народи, - подумав гiрко, - мають право на  щастя,  та,  скiльки
вiку, в мого народу хтось намага?ться одiбрати його долю. Вже нiби  нiчого
й не лишилося, вже нiби й боротись нi за що, а серце не примиря?ться. Воно
зна?: сонце ма? рiвно свiтити всiм народам на землi". Тим, що  йдуть  з-за
моря, мало свого сонця, ?м мало сво?? землi, важаться на чужу. Важаться на
малi дiти i на чужу красу. Тож як перепинити лиходiям шлях? Як не  пустити
?х в Укра?ну?
   Та думка вже давно пекла отамановi  мозок.  Почувався  в  одвiтi  перед
живими та мертвими й перед  тими,  котрi  ще  й,  не  народилися.  Страшно
передавати в спадок неволю.  Страшно  заповiдати  дiтям  рабство.  Жадобою
влади, мерзенними хвилинами втiхи живуть гетьмани.  Що  буде  по  них,  ?м
байдуже. Вiн слав ?м листи, закликав до миру, злагоди. Намагався повернути
лицем до справжнього ворога. Й не тiльки повернути.  Вони  мусять  завдати
удар першi. Мусять струсонути ворожий стан до  дна,  вибити  зброю  з  рук
басурманiв. Було б  добре  напасти  воднораз  iз  моря  й  сушi.  В  самих
запорожцiв на це сили не стане. Для  того  треба  бiльшого  вiйська.  Вони
напишуть листа в Москву, пошлють гiнцiв на Дон. Спробують дiйти хоч яко?сь
згоди з Самойловичем. Лишалася ще одна поважна сила, на  котру  доводилося
зважати. Вона була мiнлива й непевна. Могла стати в помiч, а могла вдарити
в спину. Покрив ганьбою сво? сивини  колись  валечний  гетьман  Дорошенко.
Пiдпер списами невiрних свiй стiлець i сплачу? за те данину християнськими
душами. Кошового те пекло, немов свiжа рана. Й думав,  що  мусить  сам  ??
го?ти. На все треба шукати яко?сь ради. А ?? не завжди можна знайти.
   Мисль текла, як кров крiзь перев'язь. Лiта  його  не  молодi,  все,  що
випало звершити, звершив, якщо впаде од пiдступного  удару,  то  й  смертю
одкри? декому очi на те, чого не бачили ранiше. Вiн  по?де  до  Дорошенка.
Се, либонь, буде його остання дипломатiя на землi. I, може,  вона  принесе
користь рiдному кра?вi. Ще подумав: ма? про  все  сказати  на  крузi.  Але
одразу ж думка закрутилася в крутому вирi - сiчовики не  пустять  його  до
правобережного гетьмана. З непевностi за отаманове життя, та  й  запеклися
на Дорошенка лютою злобою. За Умань, за Ладижин, за посланих у дар  хановi
шiстнадцять  християнських  козацьких  душ,  котрих   запорожцям   вдалося
вiдбити. Щиросердi й високi в помислах, вони не схильнi до  дипломатiй.  А
помiж тим iнодi дипломатiями, живим, рахманним  словом  можна  виграти  не
менше, нiж батовою. Нужда часом змiню? найтвердiший  закон.  Не  хибно  те
знати всiм. А вiн може по?хати до  Дорошенка,  не  питаючи  дозволу  коша.
По?хати не як кошовий Сiчi, а як простий козак,  який  колись  добре  знав
iншого простого козака Петра Дорошенка, а потiм ще й  породичалися:  Сiрко
через сина, а Дорошенко через дочку. Справжнiми родаками вони не  стали  -
не склалося, а потiм погинув Сiркiв син, Дорошенкова  дочка  вийшла  замiж
вдруге, i вони вже й не згадували нiколи, що колись  були  свояками.  Вони
обо? ходили пiд корогвою  Хмельницького,  й,  обiпершись  на  заповiти  та
пам'ять покiйного воiстино валечного гетьмана, вiн  вестиме  з  Дорошенком
перемову.
   Козаки стиха перемовлялися - про се, про те, а пам'ять грузла в  чомусь
непри?мному, важкому. Кривава полуда не спливала з-перед очей.
   - Зiпсували гаспиди нам усi празники, - сказав Кваша i,  позiхнувши  та
перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був вiн  схожий
не на сiчовика, а на розжирiлого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з
опушкою, i шапка з павиним пером, i гендлярська звичка потирати руки.
   Квашу мовби й не почули.
   Рада чекала на слово  кошового.  I  йому  довелося  вертатися  мислю  з
далеких мандрiв по чужих полях i  горницях  до  справ  невдячних,  але  од
котрих нiкуди було подiтися.
   - Так ми нiчого не вдi?мо, -  мовив  звiльна  й  потер  рукою  чоло.  -
Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Днiпрi ополонки
й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звiдки прийшли.
   Круг схвалив отаманову пораду.
   Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до
кульбачних стремен, кiньми одтягували до  довгих  ополонок,  прорубаних  у
синiй днiпровiй кризi. Вiйськовий риштунок  складали  бiля  пушкарнi.  Але
навiть не всi шаблi можна було взяти - повмерзали  в  кров.  Вона  рихтiла
повсюди: на вулицях,  на  тинах,  призьбах,  стiнах  куренiв,  ??  зчищали
лопатами, затрушували свiжим снiгом. По  тому  йшли  i?ромонах  з  дяками,
одправляли молебень та кропили святою водою.
   Клопоту всiм вистачило аж до водохрещ.
   Цього року вони були не схожi  на  тi,  що  ?х  справляли  запорожцi  в
попереднi роки. Пiсля покрови  та  рiздва  водохреще  -  найбiльше  сiчове
свято. Й  люблять  його  запорожцi  вельми.  Престол,  хрест  ставлять  на
Скарбнiй. На Сiчi ? великi митцi тi?? справи, вимурують з криги хрест,  що
його видно з лiвого днiпровою  берега,  i  величезний  престол  на  гнутих
нiжках, i стiльцi, й квiти.  Недавнечко  минули  башлiвка  i  вибори.  Сiч
клекотить людом, вийдiть на кригу - захрясне i  Скарбна,  й  Чортомлик,  i
Павлюк-Днiприще. Шапки та жупани цвiтуть  на  бiлому  снiгу,  як  мак  при
долинi. На фортечних примостках  iз  запаленими  гнотами  стоять  пушкарi.
Святить  воду  настоятель  Самарсько-микола?вського  монастиря  в  золотих
ризах, блискучому сакосi, довкола нього  i?ромонахи,  простi  попи,  дяки,
пiвча. I щойно вiн доторкнеться великим золотим, з фiнiфтю хрестом до води
в про-рубi, ледве нечистий, незримий, вискочить звiдти, вдарять  запорожцi
по  ньому  з  мушкетiв,  самопалiв,  яничарок,  бандолетiв,   венетiйських
аркебузiв. I випалять усi гармати, мортири та шмаговницi. Й обсиплеться  з
дерев iнiй, i трiсне од випалу лiд, й несусвiтенний  гуркiт  розлама?  над
плавнями тишу, й голосна луна пiде гуляти Великим Лугом, понад  занесеними
снiгом  островами,  понад  замерзлими  рiчками  та  озерами,  вганяючи   в
смертельний жах звiрину, а риба б'?ться об лiд i пада? на глибину.
   Чорна, важка хмара окута? Скарбну, Чортомлик,  Павлюк,  Сiч,  а  з  то?
хмари вихлюпне новий випал,  гармати  виплюнуть  новi  клубки  диму,  луни
вдарять о низькi хмари i впадуть грудьми на лiд. Й ще раз кресоне вогонь з
диму,  що   вже   покрив   чорно-сивими   крилами   сусiднi   займища,   й
Кошеiванцiвську могилу, й запорозьке кладовище на горбi.  Стемнi?  довкола
снiг, чорнi, схожi на наваксованi вуса, пасмуги простелються  по  заметах.
Чорна  хмара  не  влягатиметься  довго.  I  мчатчмуть  далеко   в   степу,
позаламувавши на спину роги,  сайгаки  та  оленi,  а  вся  дрiбна  звiрина
закопуватиметься в снiг.
   Й пiдуть iз Скарбно? попи та пiвча, розiйдуться  по  куренях  сiчовики,
сядуть за вставленi  святковими  стравами  сирна,  а  на  льоду  ще  довго
гримiтимуть пострiли. То дострiлюватимуть вигнаного з води чорта  тi,  хто
вдосвiта розминувся з ним бiля крам-базару - йшли до шинку, а вiн  бiг  до
водних надр. Iнодi отако смалять до самого вечора.
   Так бувало щороку. Нинi ж на водохреще у сiчовiй  фортецi  не  стрiляла
жодна  гармата.  Тiльки  з  десяток  рушничних  та  пiстольних   пострiлiв
пролунало на Скарбнiй, та й то невлад.

   * * *

   За два тижнi пiсля водохреща  пройшла  на  Сiч  звiстка,  що  на  Малiй
Московцi вломився на пiдмитому льоду Самойловичiв гонець Черняченко, якого
врятувала подарована боярином Ромодановськчм шуба  з  власного  плеча  (не
вбгалася в пролом) i який лежить на хуторi Верещаках з ломотою в поперецi.
Через не? вiн навiть у санях не  гожий  при?хати.  Коли  про  те  доповiли
Сiрковi, вiн сказав: "Ми люди не гордi, з'?здимо  самi".  Взявши  з  собою
двох козакiв - Кайдана i за?куватого, мiзковитого Смолку, погнали верхи на
Верещаки. Було на третiй день пiсля заметiлi, ?хали вузькою, ледь пробитою
в снiгах дорогою, конi йшли важко, з-пiд копит летiло бiле снiгове  кiмля.
Година склалася гожа, а на серце тиснули важкi,  мов  снiги,  думи.  Першi
снiги впали ще на зелене листя i вже не  станули,  тепер  додалося  нових,
чимало вiття на деревах було потрощено, чимало дерев поламано - кривулястi
трiщини бiло змi?лися вподовж чорних стовбурiв,  здавалося,  ?х  крутив  i
вивертав злий велет, обкладенi бiлими подушками, ялини хилили долу вiти  з
крижаними бурульками на кiнцях (понамерзало у вiдлигу), лози й зовсiм були
схожi на бiлi буди, дуби стояли  мовчазнi  i  якiсь  чужi,  а  тонкостаннi
берiзки,  з  котрих  снiг  облетiв,  трiпотiли  рiдким  жовтим  листячком,
здавалося, то ?х  обсiли  горобцi.  I  стояли  в  сво?му  мiдному  убраннi
дуби-нелинi - чудо лiсiв: усi дуби голi, а цi в листi  -  й  снiг  теж  не
тримався на них, i шелестiло те листя шорстко, жерстяне, холодно  -  якось
особливо. Та ще iополi зводили вгору чорнi сухi руки. Свiт  був  красивий,
важко красивий, - i Сiрко з сумом вiдкарбував про  себе,  що  надто  пiзно
почав помiчати його красу. Пролетiв по  ньому  з  шаблею  i  бачив  тiльки
битви, кров, пiдступи. А мiг би прожити iнакше. Милуючись снiгами й талими
водами. Не мiг. Не на те поставлений долею!
   З кiнських нiздрiв валувала пара, за спиною в Сiрка  то  тирликала,  то
затихала немудра Кайданова пiсенька про кума, який мав бджоли, - рябопузий
Кайданiв Бичок плiвся позаду, весь  час  вiдставав.  Сiрковi  раз  по  раз
доводилося притримувати свого Ворона. Кайдан  голосу  не  мав,  а  спiвати
любив. Старий кiнь пiд отаманом iшов рiвно, високо кидаючи  сухi  бабки  з
блискучими, одшлiфованими снiгом копитами. I всю дорогу в грудях  у  Сiрка
здiймалася надiя на те, що гетьман направив посольство неспроста, що  хоче
вiн сам пригорнутися до запорожцiв i пригорнути ?х до себе,  хоче  вчинити
?м добро хоча б за те, що погромили ворогiв. Все на свiтi  не  вiчне,  все
мiня?ться: тануть снiги, облiта? на деревах листя, iржавi? навiть  залiзо,
тiльки надiя вiчно нова й молода, якщо повiрити, що вона ?.
   До Верещакiв добулися надвечiр, коли жовте, як курячий виливень,  сонце
вже торкалося овиду.  Хутiр  Верещаки  (ма?  трьох  пiдсусiдкiв)  багатий,
ворота тесовi, з дашком, хата на  двi  половини  з  трьома  горницями.  По
подвiр'ю походжали сердюки, порали на нiч конi. Дво? тупцяли бiля колоди -
рубали дрова, загнали у в'язовий окоренок по саме топорище колун  i  тепер
не  могли  його  витягти.  Монялися,  сопли,  вiдштовхували  один  одного.
Передаючи  повiддя  челядниковi,  бiлобровому  кирпатому  хлопцевi,  Сiрко
моргнув Кайдановi. Той перевальця, мовби знехотя, пiдiйшов до колоди, взяв
однi?ю рукою колун i так гахнув обухом об колоду, що  окоренок  розлетiвся
навпiл й одна з полiняк перелетiла  аж  через  тин.  Так  само  перевальця
Кайдан пiшов од колоди. В Сiркових очах стояло: "Знай  наших".  Таким  був
зачин перетрактацiй iз гетьманцями.
   В сiнях на розiсланiй соломi громадилася бiлизна,  яку,  либонь,  щойно
зняли з мотузкiв, замерзлi лiжники, сорочки та рядна були наче викуванi  з
бiло? жерстi, холодом од них вiяло аж на серце. А в хатi i  в  горницях  -
жарота, хоч голий ходи.
   З морозу та вiтру в теплiнь  -  то  особливо  гарно.  Грiли  об  гарячу
лежанку  руки.  Смолка  прикладався  щоками  до  теплих  кахлiв,  в  нього
вiдтавали рудi брови та вуса, i з них скрапувала  вода  й  спадали  дрiбнi
крем'яшки льоду. Та ще  господар  одразу  ж  пiднiс  по  корячковi  тепло?
варенухи (сидить же  на  запорозьких  землях),  i  зовсiм  забулася  важка
дорога, глибокi снiги та порожнi, неначе вимерлi, лiси й луки.
   А ось гетьманським посланцем був кручений i не  зичливий  Сiчi  чоловiк
Максим Черняченко з не  менш  незичливим,  тiльки  хитрим  i  запобiгливим
Оською  Заволокою.  Черняченко  лежав  на  широкiй  лавi  на   кожухах   i
покректував. Коли простягував руку для вiтання, якось дивно смикнувся,  по
його довгастому, з вирлоокими очима обличчю хвилею  прокотилася  судома  -
либонь, був хворий насправжки.
   - Поперек, - поскаржився. - Вхопило - нi дихнути,  нi  повернутися.  Це
вже  попустило.  Баба  припарки  робить.  А  то  з  ложки  годували,  наче
маленького.
   Груба стрiляла крiзь нещiльно причиненi дверцята  червоними  жаринками,
вони падали  на  лист  жерстi,  прибитий  до  пiдлоги,  повiльно  згасали.
Спочатку темнiли кра?, далi вогник зменшувався,  i  врештi  остання  iскра
вiдлiтала в невiдь-куди.
   - Отак i життя, -  фiлософськи,  розважливо,  думаючи  про  щось  сво?,
далеке,  мовив  Черняченко,  клiпнув  повiками  i,  повертаючись  звiдтам,
докiнчив попередню думку: - Отож i не до?хав до вас. А для мене при?зд  на
Сiч - свято. Бо вона свята.
   Сiрко мовчав, очiкуючи, коли гетьманський посол  почне  балачку,  задля
яко? забився так далеко вiд гетьмансько? столицi. Вiн почував, як виходить
з нього холод i як м'якшають серце та  думка,  трохи  боявся  того  i  був
насторожi - знав, з ким ма? справу.
   - Снiги впали великi, гарнi снiги. Скiльки лiт вже таких не було, - вiв
далi Черняченко.
   - Гарнi, тiльки важкi, - пiдтримав розмову Сiрко, долонею  розправляючи
вуса.
   - Ми вчора бачили в лозах, як пробивався табунець вепрiв, - вклюнувся в
розмову Заволока. - Поросята, так тi просто тонули. Старшi свинi пiдпирали
?х ззаду рилами.
   Увiйшла господиня й покликала всiх до столу. Черняченку принесла вечерю
в горницю. За стiл,  окрiм  господаря,  посiдали  Сiрко,  Оська  Заволока,
Кайдан, Смолка - сердюки зварили собi кулiш  надворi  в  казанi.  На  печi
кублилося трiйко чи четверо дiтей, пряли цiкавими очицями за  запорожцями,
перешiптувалися. Сiрко пiдiйшов до печi, дiстав iз бездонно? кишенi штанiв
торбиночку з позолоченими горiхами (купив у корчмi по дорозi), розкрив  ??
перед малечею:
   - Пригощайтесь на здоров'я.
   Хлопчаки потяглися до золотих крем'яхiв, дiвчинка соромилася,  й  Сiрко
висипав горiхи у ?? маленьку жменьку. Вони там всi не  вмiстилися,  кiлька
впало на лежанку. Найстарший, лiт дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у
довгiй, до п'ят,  сорочцi  скочив  на  лежанку  й  визбирав  ?х.  Господар
почастував  гостей  настояною  на  катранi  горiлкою.   Був   це   мiцний,
корчакуватий чоловiк, зi стриженою в кружок, схожою на  казан,  головою  i
короткими, дужими руками. I все у Верещаковому домi було  мiцне,  будоване
на  безвiк.  Стiни  з   товстенних,   фарбованих   жовтою   фарбою   плах,
велетенський, розмальований сволок, широкi й товстi, в долоню,  липовi  та
дубовi лави, навiть миски, якi подавала на стiл господиня, були  не  такi,
як у всiх: важкi й великi, ?ли печене сало, холодець з хроном,  вергуни  i
локшину, запиваючи все це запашним узваром  iз  дичок.  Добрi  дикi  грушi
ростуть на запорозьких землях, надiйно всiвся  на  них  Верещака,  справно
платить Сiчi податi й сам ма? дещицю.
   По тому до горницi зайшли всi тро?  запорожцiв.  Верещака,  Заволока  i
сердюцький хорунжий Грива, високий чоловiк з перекошеним ротом, позначеним
шрамом - вiд удару шаблею. Знову гомонiли про снiги, - то на врожай, - ось
тiльки лягли на незамерзлу землю, озимина може пiдiпрiти, та й худобi  пiд
весну буде сутужно, вкосили мало,  не  готувалися  до  тако?  зими.  Сiрко
запитав, як пройшли рiздвянi свята в гетьманськiй столицi, про те розповiв
Заволока, розповiдав iз захватом, аж захлинався:
   - З огнистою стрiльбою.
   - Як у панiв? - запитав Кайдан.
   А чим ми гiршi? - блиснув очима Оська. - При?хали майже всi полковники,
i вся генеральна старшина з'?халася... Ще довго  ходили  околясом.  Врештi
Черняченко мовив:
   - Нам би, пане кошовий, погомонiти око в око.
   Сiрко сидiв на лавi незворушно, навiть бровою не поворухнув.
   - Либонь, ти козацьку регулу зна?ш...
   - Знаю то знаю...
   - Не маю права вести перемови в та?нi од козакiв. Черняченковi  одвисла
нижня губа, вiн бринькав по нiй пальцями, розмiрковуючи, як йому повестися
далi. Самойлович уповноважував  його  до  та?мно?  розмови.  "Обiцяй  усе.
Мерефу, яку просить у царя для Сiчi, й iншi слободи та мiста  обiцяй,  там
видно буде. Свинцю i пороху також, i хлiбного довозу.... Обiцяй,  аби  Сiч
визнала його над собою. В цю мить майже ненавидiв гетьмана, хоч  був  усiм
зобов'язаний тiльки йому. Легко варнякати отамо в Батуринi, при?хав би хоч
раз в оцi нетрi. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченковi
доводиться пiрнати у вершу. Гнiвався на Сiрка й  нервувався,  бо  не  було
iншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зiтхнув:
   - Не горнеться Сiч  до  гетьмана,  не  горнеться.  Сiрко  зiтхнув  теж,
удавано чи насправжки:
   - Не горнеться гетьман до Сiчi, не горнеться.
   - Та то ж гетьман!
   - А то - Сiч. Скiльки Самойлович гетьманом?
   - Три роки.
   - А Сiчi - триста.
   Не знав, скiльки насправдi лiт сто?ть Запорозька Сiч, мозив,  бо  гарна
цифра, i в пам'йтi людськiй Сiч безсмертна.
   -  Пiдгорнулася  б  Сiч  пiд  гетьманськi  штандари,  -   правив   сво?
Черняченко, - ?й би вигода, а Укра?нi слава. Згадай-бо гетьманiв, визнаних
на Запорогах i по всiй Укра?нi.
   - Це ти на Iванця Брюховецького натяка?ш? - удав на?вного Сiрко. -  Так
вiн запродав Укра?ну за боярство i князiвство. Всю суспiль запродав, купно
з боярами i во?водами почав  обдирати  рiдну  землю.  I  люди  зненавидiли
Iванця i його бояр,  а  вiн  потiм  i  бояр  зрадив,  бо  гнiву  народного
злякався...
   - Не на Iванця, а на Хмеля, - з серцем мовив Черняченко.
   - Ну, сягнув високо...
   - Чому високо? Ти ж i проти нього вар'ював.
   - Вар'ював трохи, але тому гетьмановi всi iншi i в пояс не сягають.
   - I Дорошенко?
   - А чого це ти про нього запиту?ш?
   - Бо вiн тобi ми пiший од лiвобiчного гетьмана.
   Сiрко враз одмiнився, задумався. Почував, як важко замло?ло в серцi, як
осмута оповила душу.
   - В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, i не було пiсля Хмеля в
нас такого мужа. Загнали його в город, i почав вiн його  толочити.  Багато
хропосту наробив, багато лиха.
   - Й робить далi.
   - Правда.
   - Але не ми загнали, сам залiз.
   - Прецiнь вiда?ш, що брешеш, а от же прип'ясти язика не можеш.
   - Хитрун Дорошенко i слововiдступник.
   - Нужда закон змiню?, - похмуро кинув Сiрко.  -  I  хто  ж  його  таким
зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегiв Днiпра, вибраний по честi
i в славi. Але ж  не  хотiв  признати  статтi,  якi  Iванцьо  Брюховгцький
уклав... Дуже то  були  лихi  статтi.  А  тут  ще  Андрусiвське  перемир'я
пiдоспiло... А вiн же хотiв, щоб обидва береги були вкупi.
   - Хотiти - то мало, - невизначено протягнув Заволока. Зблимував,  цiдив
у кутку на лежанцi густе, жовте свiтло олiйний лiхтар, вплелася в козацьку
мову цвiркунова пiсня i замовкала на голоснiй балачцi.
   - Авжеж, - погодився Сiрко. - Городив вiн  тинок  на  перехрестi  трьох
дорiг, сподiвався одгородитися... Ляхiв потяв, татар потяв...
   - А тепер сам татарам служить.
   - Iстинно так, - сумно погодився кошовий. - Самойлович i Ромодановський
щороку до нього приступають, а вiн у сво?му Чигиринi - наче дужий  звiр  у
клiтцi: i взяти не вiзьмеш, i з клiтки не випускають. Люту?. На  козацьких
хребтах злiсть зганя?. А це вже нi к лихiй матерi. Гадка така в  нас  ?  -
саме вiн на Сiч турок нацькував.
   I в цю мить подумав, що треба покласти край  людському  розоровi  через
Дорошенка. Ще сам не вiдав, як це зроб'ити, ще не  було  жодного  замислу,
тiльки десь там, глибоко в грудях, визрiло несхитне й  важке  переконання:
все, що нинi робить правобiчний гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, -  на
пагубу вiтчизнi.
   - В розмирi ми з ним. Ви це зна?те, - тiльки й сказав.
   - То не вiн  наслав  на  рiздво  на  вас  туркiв  i  татар?  -  запитав
Черняченко, i в його витрiшкуватих очах свiтилося лукавство.
   - Гадка ? така, але... Н-не вiн, - мовив Смолка.
   - Наробили хрусту. - На великiй, вологiй  губi  гетьманського  посланця
грали вiдсвiти вiд грубки, й через те здавалося, що вона смi?ться. А може,
Черняченко смiявся насправдi, тiльки глибоко ховав смiх.
   - Ми ?х скурали, а не вони нас, - твердо сказав  Сiрко.  -  Хоч  потуга
була велика.
   - А якби стояла на Сiчi гетьманська залога, обiйшлося б без потуги.
   Сiрко глибоко втягнув у себе повiтря.
   - Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.
   Всi сполошилися, найдужче Верещака i Черняченко, перший як господар,  а
другий тому, що лежав на кожухах i був не гожий до  втечi.  Панiчно  лапав
руками довкола себе, намагався пiдвестися.
   - Не тут запахло, в Батуринi, - заспоко?в ?х Сiрко.  Кайдан  засмiявся,
за ним запирхав, неначе кiт, Заволока, а Верещака аж  похлинався  радiсним
реготом i верещав на всю горницю, наче сиво-ракша.  Через  такий  смiх  до
нього прилипло прiзвисько Верещака.
   Колись уже ставила на Сiчi свою залогу шляхта, Богдан ?? сколупнув.
   - То ти нас iз ляхами рiвня?ш, - закричав Черняченко,  в  такий  спосiб
виливаючи свiй недавнiй страх, а також злiсть за провал перетрактацiй,  за
марнiсть далеко? подорожi й за майбутню нагiнку од гетьмана. Його  мишачий
розум метався в пошуках ще яко?сь щiлини, а ?? не було.
   - Ви самi порiвнялися з ними панством. Такi самi порядки заводите, як i
шляхта. А що татарин нас дотира?, те вам байдуже. Кликали купно в похiд на
Крим...
   - Купно! Пiд чи?ю хоругвою?
   - Пiд двома.
   "А ось тобi", - проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю,
але з рукава кожуха не висунув.
   - Що ж, приневолити вас не можу, - зiтхнув  Сiрко.  -  Знову  пiдемо  з
донцями.
   - Цар указав...
   Та що ви всi пiд царя лiзете, - сплюнув на долiвку кошовий,  -  цар  та
цар. А донцям, братнiм людям, не одписали  жодного  разу.  Не  там  спiлки
шука?те.
   Черняченко Сiрка вже не слухав. Бачив, що  всi  повiддя  обiрвано,  усi
сильця розплутано, залишилося  одне.  Запорожцiв  -  тро?,  а  сердюкiв  -
десятеро. Вiн аж затремтiв од тi?? думки, й дрож почав його бити такий, що
того не мiг приховати. А що, як привезти вар'ята в мiшку - i  всiй  справi
кiнець? Або й... По дорозi можна той мiшок  загубити  в  глибоких  снiгах.
Посольська душа трiпотiла, Черняченко аж упрiв, у куточках мiцно  стулених
губiв виступила пiна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. I
той зрозумiв усе. Пiдвiвся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився  дуже
пильно й помiтив тi позирки.
   - Ану, осавуле, сядь на ослiнець, - неголосно мовив i враз гримнув:- Та
не так, мурлом до стiни. Кириле, одстебни пiстолi i шаблю.
   Кайдан перевальця пiдiйшов до осавула, але одстiбати зброю полiнувався,
вийняв ножа й обрiзав шабельтас й обидвi кобури. Оська Заволока з переляку
полiз пiд лаву - нiж у Кайдана був у долоню завширшки.
   - Виглянь у сiни, - тихо наказав Кайдановi Сiрко. Повiльно, мармулувато
Кайдан посунув до дверей i враз рвучко прочинив ?х. За мить  вiн  затягнув
до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комiр.
   - Принюхувалося.
   - Лiзь пiд лаву, - наказав Сiрко. Той шпарко порачкував пiд лаву.
   - Сваволиш, пане кошовий, - сказав Черняченко,  але  не  погрозливо,  а
неначе вибачався сам. Вiдав: цими словами  поряту?ться  в  Батуринi.  Адже
сказав ?х, ? свiдки.
   - Двiчi в одну пастку не лазять, - пояснив Сiрко. - А тобi... Шкода, що
ти лежачий. А то докiнчили б цю балачку на шаблях. - I  застерiг  тих,  що
сидiли в кутку та пiд лавою: - Якщо хтось рипнеться за дверi, поруба?мо.
   Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув  голову  в  плечi  Вiн
навiть забув про третiй, обов'язковий, пункт сво??  мiсi?  -  подати  кошу
списки втiкачiв, аби ?х спiзнали й повернули в  кайданах  у  ма?тки.  Кiш,
звичайно, на тi реляцi? не зважав, одначе кожна така  вiдмова  свiдчила  б
проти нього i особливо проти  кошового.  Про  це  Самойлович  доповiдав  у
Москву. Списки  лишилися  в  шкiрянiй  скриньцi  пiд  лавою.  Сiрко  почав
неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан  довго  монявся,  не
сходилися гаплики на кожусi, й довго не мiг знайти черес.  Смолка  нервово
переступав з ноги на ногу Сiрко чекав спокiйно.
   Вийшли на ганок. У дворi було порожньо, хутiр облягли  синi  снiги,  на
небi горiли кинутi щедрою пригоршнею стиглi зерна зiрок.
   Ви?хали з двору. Тут дорога роздiлялася: одна вела на Сiч, друга  аж  у
гетьманську столицю. Сiрко подумав: цi дороги все вiддаляються.
   Що далi конi вiдносили вершникiв вiд  хутора,  то  дужче  палахкотiв  у
Сiркових грудях гнiв. Вже шкодував, що не вчинив на хуторi швайки. Гримнув
на Смолку, який спробував у нього щось запитати  вилаяв  Кайдана,  бо  той
знову вiдставав.
   - У тебе й попереднiй кiнь був такий самий салотряс. Де  ти  ?х  береш,
рябопузих?
   - Таж рябi дешевшi, - щиро пояснив Кайдан. - ?х нiхто не хоче купувати,
а чим вони гiршi?
   Перекуняли, сидячи в тiснiй, нужденнiй  корчмi,  й  погнали  далi.  Там
зупинилася чумацька валка, й людей було - нiде маковiй зернинi  впасти,  а
весь двiр заповнили понакриванi шкурами сани.
   Ранком були на Сiчi, де Сiрко вчинив розгром канцеляристам  (Яковлев  з
пiдписарями грали в карти), вибанiтував кухарiв  Васюринського  куреня  за
те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка-уставщика, який
зраня устиг хильнути й трапився йому на очi. Аж пiд обiд одiйшов серцем  i
сходив до дячка та перепросив, похристосавшись  з  ним  тричi,  неначе  на
Великдень. В дячка минуло? осенi помер у Ки?вi син-бурсак, дячок лишився в
свiтi яко перст i вiдтодi частенько топив горе в горiлцi.



   РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ

   Легко  орати  панське  поле.  Не  те  що  власне,  де  нивка  куца,  як
посполитський вiк: натяга?шся на зворотах плуга, насобка?шся,  начiпля?шся
за тини, пеньки та ще, дивись, перекинеш сусiдську межу. А тут гони довгi:
двiчi обiйшов загiнку - i вже обiд, ще тричi - i вже вечiр; пустив воли, й
вони самi йдуть, помахують хвостами, ледь притриму?ш за одну чепiгу  рукою
плуга, повiсивши на другу шапку, чалапа?ш босими, аби  не  бити  взувачки,
ногами по борознi, а нахолонуть пiдошви - вийдеш на  стерню  i  йдеш  собi
збоку, знову ж таки притримуючи плуга однi?ю  рукою.  Вiн  легкий,  полиця
вияснена скибами до  блиску,  чересло  гостре,  кра?  чорнозем,  як  воду.
Вряди-годи хрусне пiд лемешем бадилина чорнобилю або  хитне  плуга  клубок
торiшнього пирiю.
   "Соб, сiрий, соб, шутий".
   А небо високе, свiтло-голубе, а сонечко тепле, ще тiльки прозира?  з-за
обрiю. По першiй загiнцi воно сяде волам на роги... А  ось  вже  i  жайвiр
обiзвався десь збоку:  "тi-тi-тi-тi,  вi-i-i-i".  Нi,  то  не  жайвiр,  то
витина? вiвсянка в кущах при  долинi,  а  жайвiр  грудочкою  завис  угорi,
перемелю? крильцями сонячне промiння на  порох.  Тут  ?х  безлiч,  ?днають
срiбними струнами небо iз землею.  Та  й  не  сам  ти  в  полi,  за  тобою
тягнеться ще аж шiсть плугiв, як випряжуть у  обiд  бiля  могили,  балачок
усяких, жартiв, реготу - на все поле. А то побiжать  до  болота,  надеруть
я?ць крячиних i напечуть у жару. Всi ж бо хлопцi молодi, нежонатi,  тiльки
Якiв старший, уже одружений, напуска? на себе степенностi.
   Важко орати панське поле. Важко до болю  в  серцi.  Гони  довгi,  скиба
важка, вiтер у полi пронизливий i вiльгий... Чужi гони, чужа  скиба,  чужi
воли, чужi жайвори в небi. Своя нивка, свiй городчик наперед веселять око:
отам буде просо, отам  буряки,  отут  ростимуть  висадки.  Хочеться  кожну
грудочку перем'яти в долонях. Хочеться падкувати бiля  сво??  землi,  бiля
свого господарства. Але катма землi й катма господарства. ? лише слiпа  на
одне око, бсзклуба кобильчина Калитка (орють нею iз сусiдом у супрязi)  та
четверо овечок.
   Випрягали бiля могили. Зварили кулешi, порозстеляли на  макiвцi  могили
сiрячини,  обiдали.  Жартував  тiльки  Фiлон,  на   прiзвище   Мальований,
по-вуличному Кiбчик. Коли  Микола  перевзувався,  насипав  йому  в  постiл
гарячо? кулешi, i той  довго  стрибав  на  однiй  нозi.  Погнали  воли  на
водопiй, всi  хлопцi  йшли  позаду,  один  Фiлон  ?хав  верхи  на  шутому,
безрогому воловi. Але вiн отак ?здить  i  на  всiх  iнших.  I  здатний  на
всiлякi вигадки. Через те й Кiбчик. Кiбчастий вдачею, задерикуватий -  чуб
рудуватий, вихрастий, очi вчiпливi, нiс на кiнчику чи то облупився, чи  то
йому хтось утер його чимось твердiшим за кулак. Фiлон не змовчить нiкому й
будь-кому дасть здачi. Вiн невисокого зросту, чiпкий, мiцний,  не  заплаче
зроду, хоч ти його вбий.
   Жартувати не жартували, а гомонiти  поважно  гомонiли.  З  могили  було
видно далеко наокiл. У бiк пiвденний скiльки не зори - поля й поля, доли i
видолинки, земля пана Замойського, i в схiдний  та  захiдний  також,  а  в
пiвнiчнiй сторонi текла рiчка Гнилий Тiкич  i  стояв  панський  фiльварок.
Фiльварок - по той бiк, на високому березi, серед парку-гаю, окремо замок,
як величав свiй будинок пан, i окремо чорний двiр, далi ще шмат поля, а за
ним лiс, панський-таки ж. Вiтряним  званий.  До  фiльварку  ?хати  греблею
через високу камiнну браму Село розкинулося по цей  бiк,  уподовж  Гнилого
Тiкичу, на горбках та по долинах одною  предовгою  i  кiлькома  коротшими,
поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хлiви та обори  i  городи
здебiльшого до рiчки. А за городами берег, далi рiчка,  оступлена  зобабiч
високими очеретами. Рiчка широка й гарна, тiльки рибу в нiй  людям  ловити
заборонено, ?м дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крiзь  зуби
двох водяних млинiв, вода тече невеликим швидким потiчком, скаче по корчах
i по каменю. Село мрi? в маревi, поблискують  проти  сонця  всi  три  банi
Микола?всько? церкви, а на шпилi фiльварку, гейби жайвороне крило, трiпоче
стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що ?хнiй пан Казимир  зовсiм
не граф, а тiльки однофамiлець  графiв,  але  хто  осмiлиться  сказати  те
пановi, та й кому до того яке дiло.
   - Замок колись  був  ще  бiльший,  тiльки  дерев'яний,  -  каже  Фiлон,
облизуючи та ховаючи до кишенi дерев'яну ложку-рибку.
   - Багато ти зна?ш, - недовiрливо кида? Якiв  на  прiзвисько  Струль.  -
Сто?ть вiн уже лiт сто.
   - Сто?ть, та не той, - блиска? очима Фiлон, - той згорiв.
   - Чого б то вiн згорiв? - облизу? й  собi  ложку  Якiв.  Губи  в  нього
тонкi, а очi великi й сумнi, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, i
лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не тi очi.
   - Бо... спалили  козаки  Хмелевi.  Налетiли  i  в  одну  нiч...  Кобзар
розказував. Отой, що на пречисту спiвав на папертi. Вiн у нас обiдав.
   Люблять парубки поговорити про Хмеля,  про  козакiв,  про  Сiч,  тiльки
бояться. Отож i зараз.
   - Не бридь дурного, - трохи  боязко,  а  трохи  суворо  кида?  Якiв.  -
Розказуй тiльки те, що бачив на власнi очi.
   - Виходить, кобзар брехав? - прискалю? крапчасте,  як  у  кiбчика,  око
Фiлон.
   - Може, й брехав, - понуро кида? Якiв. - Йому що - поплескав язиком, та
й далi.
   - А нам?
   - Сам зна?ш, за що б'ють дурнiв, -  звiвся  на  ноги  Якiв  i  хвицьнув
батогом на вишневому батожилнi. - Нам пора запрягать.
   I знову: "Соб, сiрий, соб, шутий, щоб тебе вовки з'?ли. Куди хапа?ш, не
нажерешся нiколи". Воли притомилися, та й голоднi, не  напаслися,  нерiвно
йдуть у борознi (то сiрий попуска?, то шутий),  треба  пiдганяти,  мiцнiше
тримати плуга. Вступа? в ноги втома, болять руки. Врештi Якiв кладе  плуга
лiвою чепiгою донизу, собка? до волiв. За ним тягнеться  вузенька,  неначе
ножем прорiзана, смуга - ?? кра? лемiш.  Сонце  сидiло  на  самiй  макiвцi
могили. Кiнчали оранку ранiше, бо субота.  Як  ?хали  до  села,  у  церквi
бемкав малий, яким дзвонять у пiст, дзвiн.
   Звичайно хлопцi пiд'?жджали до греблi з поля, хоч можна пiд'?хати  туди
й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькi, покрученi:  щоб
не на?хати на чий-небудь плiт, воли доводиться вести на налигачi.
   Фiлон поспiшав i через те по?хав через Ямне. Й не вiв воли, а гейкав  з
воза. Поспiшав, бо крутилася в головi думка зняти з горища та  переглянути
ятiрцi. Либонь,  за  зиму  лозовi  кiльця  потрiскалися,  та  й  дiрки  не
позалатував з осенi. За тi ятiрцi його сварили батько та  мати  i  старший
брат Йосип, бо ставив ?х Фiлон у кiнцi свого городу, в очеретi,  де  людям
ловити рибу заборонялося. Фiлон на тi прохання i погрози батькiв та Йосипа
не зважав, бо ще не був упiйманим. Ставив i виймав ятiрцi вночi, а  як  ?х
знайдуть удень, нехай докажуть, що вони його...
   Фiлон так задумався, що й незчувся, як воли надали в  ходi,  а  тодi  й
зовсiм побiгли. Вiз саме ви?хав на вигiн, дорога до греблi - прямо, а вони
бiгли кудись праворуч, донизу. Воза хитнуло,  кинуло,  Фiлон  вхопився  за
полудрабок, i в цю саму мить попереду пролунав тонкий  скрик.  А  вiз  уже
зупинився, i воли пили з вiдер,  якi  стояли  бiля  криницi.  На  цямринах
лежало коромисло, а з того  боку  криницi  з-за  зрубу  виглядало  кругле,
перелякане личко.
   - Цабе, сiрий, назад, шутий, бодай би ви повиздихали. Воли ж припали до
води, тiльки боками хлипали.
   - Бодай би ти краще напо?в  ?х,  -  почулося  з-за  криницi.  -  Добрий
хазя?н. Бач, як здухвини позападали.
   Фiлон тягнув воли за налигача i бив ?х пужалном по мордах.
   - Нехай уже допивають, - пролунав той самий голос, i Фiлон оглянувся.
   Дiвчина вже вийшла з-за цямрини, й Фiлон гаразд бачив  ??.  Кругле,  як
мiсяць, обличчя,  розлетистi  брови,  рiвний  носик,  туго  стуленi  губи,
невисокого зросту, ставна й зграбна.
   - Витягни ще, - наказала дiвчина.
   Фiлон погнав важкий цебер углиб, дiстав  води,  подоливав  у  вiдра.  I
втупився зором у дiвчину. Вона не вiдводила очей, спокiйно i  якось  надто
впевнено дивилася на нього. "Чия вона? - розмiрковував Фiлон. -  Ткачикiв?
I як ?? звати?" Аж сам здивувався, що не зна? достеменно, чия це дiвчина i
яке в не? iм'я. Запитати-б, але язик неначе прилип до пiднебiння. Фiлон аж
розгнiвався, але не знаходив способу запитати в дiвчини iм'я.
   - Чию це воду випили воли? - нарештi спромiгся.
   - Божу, - вiдказала дiвчина.
   Воли стояли, i з ?хнiх морд у вiдра  кльокали  краплi,  а  далi  почали
смачно хапати спориш, що рiс бiля криницi, вiн аж рипiв пiд ?хнiми губами.
   - Ти лiпше набери води та сполосни вiдра, - знову наказала дiвчина.
   Iншим разом Фiлон би тiльки засмiявся на таку вимогу,  а  тепер  вiдвiв
убiк воли,  уволив  волю.  Ще  й  понабирав  вiдра.  Дiвчина  зачепила  ?х
коромислом, пiдставила плечi й понесла вгору по вулицi, похитуючи станом у
лад ходi. А Фiлон стояв, роззявивши рота, й дивився ?й вслiд. Стара, сива,
облисiла бараняча шапка з'?хала йому на чоло, руки зiгнули в дугу  грушеве
пужално.
   З цi?? митi Фiдон перестав бути Кiбчиком.
   Вiн одiгнав на чорний двiр воли й у тихiй задумi повернувся  додому.  В
дворi батько - вироблений, переляканий, забитий  нуждою  чоловiк  у  сiрiй
свитi й сiрiй шапцi, з-пiд яко? вибилося пасмо  сивини,  та  старший  брат
Йосип, високий - у материн рiд, широкий у плечах, мовчакуватий  i  понурий
парубок, вдвох розбирали загату з  очеретяних  в'язо.к,  якими  хата  була
обкладена ще на зиму; мати саме зварила вечерю, на стiл подавала Василина,
сестра,  молодша  на  два  роки  вiд  Фiлона  -  од  великодня   пiде   ?й
шiстнадцятий.
   Повечеряли галушками з тертою сiм'яною макухою, повкладалися спати. Всi
покотом, на полу; з лiвого  краю  Фiлон  i  Йосип,  з  правого  -  мати  й
Василина, посерединi батько. Вiн iнодi схропував i прокидався, мацав  себе
рукою за голову й одразу ж засинав знову.
   Спали всi, тiльки Фiлоновi не спалося. Либонь, чи не вперше в життi.  Й
стояло в його пам'ятi кругле личко,  й  терновi  очi  гнiвно  дивилися  на
нього. А може, й не зовсiм гнiвно... Ось тепер вони вже дивилися  ласкаво.
Фiлоновi стало трохи соромно. Звичайно, вiн вже думав про дiвчат, i навiть
не так, як зараз, а трохи й грiховно, проте тiльки тодi, коли спав сам пiд
пiддашшям комiрчини або в полi бiля  товару.  Думати  про  дiвчат,  та  щe
грiховно, бiля сво?? рiднi стидався. А зараз думав, тiльки в тих думках не
було й дрiбки нецноти, вiн думав про незнайому дiвчину  як  про  сестру...
нi, трохи не так, як про сестру,  але  й  iнакше,  нiж  думав  ранiше  про
дiвчат. Не йшла вона з мислi, й не мiг заснути до пiвночi.
   Наступного  ранку  Фiлон  устав  услiд  за  матiр'ю.  Вмився,  розчесав
непокiрного рудуватого чуба й звернувся до матерi.
   - Я, мамо, взую Йосиповi рантовi чоботи та одягну його шапку. Хочу пiти
до церкви.
   Мати здивувалася (ранiше Фiлон ходив до церкви тiльки на  великi  свята
та сповiдатися, й то  пiсля  материних  вичитувань),  трохи  повагалася  й
дозволила взяти шапку та чоботи.
   - Тiльки ж дивися не помицькай.
   Йосипу вже двадцять другий  рiк,  немолодий  парубок,  треба  й  сватiв
засилати, й батьки стягнулися йому на парубоцьку одежу. От  тiльки  з  ким
побратися, куди вести молоду? Податися б у прийми (Йосип  згоден  на  те),
так усi багатшi одиначки, навiть дзюби, розхапують проворнiшi. Доведеться,
мабуть, прорубувати в коморi вiкно й робити з не? кiмнату. А куди  запхати
злиднi, того вже не зна? нiхто. Ще тiльки сiють, а збiжжя в  кадiбцевi  на
денцi (мати охкають бiля кадiбця). Але й те сьогоднi Фiлоновi не в клопiт,
як не вельми воно йо:iу в клопiт i в iншi днi.
   У церквi людей певнiсiнько,  не  протовпитись  (церквиця  маленька),  й
стоять вони на схiдцях бiля притворiв,  дiвчата  i  парубки  розташувалися
кiлькома  гуртиками  просто  на  травi  пiд  вишнями  та  грушами,  хлопцi
попiдстеляли свити, повсiдалися зручно, дiвчата поприсiдали, як сороки  на
лозi, - аби не зазеленити в молоду траву бiлi та жовтi плахти й сорочки.
   Фiлон обiйшов довкола церкви, але кругловидо? дiвчини не побачив.  Тодi
вiн пропхався у правi бiчнi дверi, правда, не  далеко,  та  й  служба  вже
закiнчувалася, пiп вiв казання. Наказував, щоб молодшi слухалися старших i
щоб чоловiки не били жiнок. Жiнки побожно хрестилися, деякi чоловiки та?ли
в куточках очей глузи. Фiлон випхався з церкви й став недалеко  вiд  ворiт
пiд грушею. Бемкнув дзвiн, люди повалили з  церкви.  Гуртами  й  поодинцi,
гомонiли  неголосно.  Ось  уже  й  слiпа  старчиха  Секлета   подибала   з
дочкою-поводиркою додому... Кругловидо? дiвчини  вiн  так  i  не  побачив.
Недовго роздумуючи, Фiлон попрямував на  Загату,  де  вона  жила.  Пройшов
порожнiми вуличками, наполохав курей, що  висипали  з  чийогось  двору  на
вулицю, буцнув кулаком у лоба чи?сь рябе теля, прип'яте до тину, нiкого не
зустрiв (усi саме снiдали) й подався в береги. Вiн не хотiв iти додому, бо
доведеться оддати Йосиповi шапку та чоботи, а  Фiлон  сподiвався  побачити
дiвчину на веснянках, як називали в них у селi дiвочi та парубочi  гулянки
за дня.
   Сидiв  вiн  на  пеньковi  довго,  вiдгонив  бузиновою  гiлкою  комарiв.
Потьохкував сонно соловейко - виспiвався за нiч,  трiщала,  наче  коник  у
стернi, очеретянка. Пiд очеретом сплескувала риба, ловила комашню.
   Фiлон не помилився. Коли пiдiйшов до криницi, де вчора заздрiв дiвчину,
парубки та дiвчата вже зiбралися на вигонi. Парубки статечно  стояли  бiля
тину, тримали в зубах люльки (здебiльшого порожнi), дiвчата, розбившись на
два гурти, грали в жельмана. В святкових строях, здебiльшого  заплетенi  в
дрiбушечки або в двi коси, заквiтчанi барвiнком та  сухими  васильками.  I
тiльки одна голiвка не заквiтчана,  i  тiльки  в  однi??  дiвчини  волосся
заплетене в одну товсту-претовстючу, чорну, як нiч, косу. То була... вона.
Та сама дiвчина. I вiн уже знав, чия вона. Впiзнав по породi.  Здогадався.
Грищенкова, Ткачикова по-вуличному, ?? батьки були ткачами, ткали вдома на
верстатi панам рядна та лiжники. Диво дивне?, пiвночi не мiг згадати, а це
побачив - i враз згадав. Ще вiн згадав, що в дiвчини  ?  тро?  чи  четверо
братiв, хлопцi - як лути, всi дужi, чорнявi, з важкими  кулаками,  старший
уже, зда?ться,  одружений.  Такi  як  перестрiнуть...  Але  за  вiщо  його
перестрiвати?  А  за  те...  Загатчани  завше  ворогували   з   сiльськими
парубками, й ходити вечорами загатськими вулицями було  небезпечно.  Удень
не зачепить нiхто. Проте  й  до  гурту  його  не  вiзьмуть.  Фiлон  так  i
стовбичив бiля криничного зрубу, викликаючи подив у парубкiв та дiвчат, аж
поки одна з них, задихана, червонощока, пробiгаючи мимо, не зупинилася  та
не запитала:
   - Ти щось загубив? Шука?ш чого?
   Либонь, у Фiлона був розгублений вигляд.
   - Учорашнього дня.
   - Упав у криницю.
   - Дiстану. - I вже трохи iнакше: - Та то я вчора  вельми  отiй  дiвчинi
вiдро потовк, хотiв запитати, чи не били мати ??. Як ?? звати?
   - Лукино, - гукнула дiвчина. - Тебе мати не била?
   - А цебто за вiщо?
   - Оцей парубок каже - за нього.
   - Отако?, - засоромилася Лукина. - Нехай за нього когось iншого  б'ють.
Вiн учора волами в криницю в'?хав. Ледве  встиг  ухопити  одного  вола  за
хвiст.
   Дiвчата й хлопцi засмiялися. Фiлон блиснув очима, насунув на очi  шапку
й пiшов прiч. Гнiвався на парубкiв i дiвчат, гнiвався на  Лукину  й...  не
мiг розгнiватись. Дiвчина запала йому в серце ще глибше.
   Увечерi вкладався спати пiд пiддашшям комори. Мати казала: ще  холодно,
але вiн не послухався, послався на задуху в хатi.  Ледве  в  хатi  погасло
свiтло, встав. Вiн знав, що з недiлi на понедiлок челядь  на  колодках  не
гуля?, - розганяють осавули, завтра ж  на  роботу,  хiба  що  нишком,  але
сподiвався, що на Загатi хоча б дiвчата зберуться. Куток глухий i далекий,
та  й  там  ?  де  сховатися.  Йшов  берегами,  вузькою  стежкою,  яка  то
наближалася до само? води, та пiдбiгала до  городiв,  перечiплялася  через
корчi, пiрнала пiд гiлля, яке збивало йому шапку. Мiсяць срiблив  воду  на
рiчцi, очерет темнiв з того боку чорною смуюю, бiля панських мiсткiв хтось
проплив на човнi - либонь, сторож. Бриль  на  його  головi  теж  видавався
срiбним. Верби та вiльхи важко занурилися в  сво?  сни,  iiльки  осокорина
тихо шелестiла без вiтру. Фiлон поминув греблю, крутою стежкою  вишкрьобав
нагору. Ось i криниця, де вiн побачив дiвчину. А ото вуличка, що  веде  до
Ткачикiв. Iшов i серце йому витьохкувало й забивалося в сторожкiй напрузi.
Ось i Ткачикове обiйстя. Лiсяний хлiв понад самою  вуличкою,  -  в  стрiху
вросла верба, - тин i  перелаз,  хата  в  глибинi  двору.  Велика,  стара,
розсядиста хата. Там стоять верстати, на них б'ють лiжники Лукининi батько
та мати - Саватiй i Онишка Грищенки. Ткачики  -  буцiмто  й  заможнiшi  од
iнших, але яка то заможнiсть, коли землi десятина, а хлопцiв  тро?.  "Вона
ходить через цей перелаз". Гаряча хвиля обiйняла Фiлона. I в цю  мить  вiн
ледве не налетiв на постать, яка темнiла бiля присiшка хлiва, що похилився
на вулицю.
   - Тю...
   - На свого батька тюкай. - Парубок був миршавий, сонливий, але на сво?й
вулицi й через те бадьорився.
   - Та це я... кобилу шукаю, -  Фiлон  показав  недогнуздка,  завбачливо,
саме про такий випадок захованого пiд свитою. - Ти не бачив? Гнiда кобила,
слiпа на одне око.
   - Не бачив. Кажеш, слiпа? Через те вона й заблудила, - поважно вiдказав
парубiйко.
   - Може, запитати хлопцiв та  дiвчат;  вони  десь  гуляють?  -  хитрував
Фiлон.
   - Iнодi збираються, але сьогоднi  нема?  нiкого.  Й  тодi  Фiлон  рушив
направцi.
   - Ткачикова Лукина на колодки виходить?
   - Мати ?? не пуска?.
   - А вона... з кимось гуля??
   - Нащо тобi? - насторожився парубiйко.
   - Та так... Просив запитати один хлопець, - знову хитрував Фiлон. -  Ке
ось закуримо, та я й  пiду,  -  дiстав  припасеного  на  цей-таки  випадок
мiцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собi лишилося на пiвлюльки. -
Так гуля? з кимось Лукина?
   - Кажу ж, мати не пуска? ?? на колодки. Та й... - зам'явся  хлопець,  -
горда вона. А чим там гордитися? ? й кращi дiвчата, -  хвальковито  сказав
сопливий парубiйко. Фiлоновi од тих слiв затанцювало в грудях, i  вiн  так
кресонув кресалом, аж iскри бризнули навсiбiч.
   - Обережно,  хлiва  пiдпалимо,  -  сказав  парубiйко.  Трут  загорiвся,
потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розiйшлися.
   Прийшов Фiлон  додому,  лiг  пiд  коморою  на  соломi,  укрився  старим
кожухом, й одразу з темно?, подзьобано? поодинокими зорями пiтьми випливло
до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову вiн крутився до пiвночi, не
мiг заснути.
   Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцiм верта?ться  з  поля,
то шука? телицю, то йде з пiдсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятiрцi  вже
стояли в очеретi). Й таки перестрiв одного разу  Лукину.  Несла  од  рiчки
воду на коромислi,  пiднiмалася  звивистою  стежкою  вгору.  Вiн  заступив
стежку.
   - Чорнобрива, дай напитися.
   - Вода не питна, несу на золиво, - спокiйно вiдказала вона, а  сама  чи
не вперше пильно подивилася на парубка. В  лихiй  одежинi,  рудий,  але...
чимось i вабливий. Очi смiливi, проте не нахабнi, обличчя вiдкрите.  Фiлон
упiймав той погляд, спаленiв i  розгубився.  Та  за  хвильку  оговтався  й
напустив на себе нахабства.
   - Тодi дай поцiлувати.
   - Овва, - взялася обома руками в боки дiвчина,  а  вiдра  гойдалися  на
плечi.
   Вiн спритно зняв вiдра i поставив додолу.
   - Оддай, - тихо сказала вона.
   - Я ?х потiм тобi вiднесу. Можу однести хоч за Ляхiвськi гори.
   - Коли це потiм?
   - Як... надивлюся на тебе.
   - Дивися. За це грошей не беру.
   - Ти пробач, - сказав Фiлон i знову подивував сам собi, адже рiдко коли
перепрошував, хiба що батька-матiр. -  Пробач,  що  заступив  дорогу.  Але
iнакше з тобою погомонiти не можна. На колодки ти не ходиш...
   - А ти ходиш? Сюди, до нас?
   - Ну, не зовсiм на колодки. Вашi парубки...
   - Дивися, щоб вони не впiймали тебе.  -  Вiн  уловив  у  ??  очах  щире
занепоко?ння i зрадiв.
   - Не упiймають. А якщо впiймають... У мене теж кулаки ?.
   - Там мати  чекають,  -  занепоко?лася  Лукина  й  пiдiбрала  вiдра  на
коромисло.
   - Завтра недiля. Вийди сюди перед вечором, - попросив Фiлон.
   - Не знаю... Завтра я ?ду в мiсто на базар.
   - З ким?
   - Iз Зiнькою.
   I зникла за хвiрткою.
   Фiлон прийшов додому й одразу до батька:
   - Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.
   - Чого це тобi заманулося його везти? - здивувався батько.
   - Так струхлявi?. Поки нема? iншо? роботи.
   - Кому зараз треба в мiстi дрова, - заперечив батько. - Цiна низька.
   - Якраз i не низька. Тодi, як навезуть усi, вони i впадуть у цiнi.
   Таки вмовив. Повантажили звечора на  воза  окоренки,  а  рано-вранцi  й
ви?хав з двору.
   Вийшло на батькове. Та ще вiн поспiшав, аби не випередила його  Лукина,
аби дiждатися ?? за мiстом, - продав за безцiнь. Хотiв купити Лукинi бодай
стрiчку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.
   Дожидався дiвчини в сторонi вiд дороги пiд грушками, так, щоб i  дорогу
було видно, й щоб нiхто з односельцiв його  не  впiзнав.  Коли  дiвчата  -
мiцна, ставна Лукина й  висока,  як  лозина,  Зiнька  -  появилися,  Фiлон
вйокнув на Калитку, ви?хав на дорогу й наздогнав ?х.
   - Сiдайте, хто з товаром, -  запросив  мовби  жартiвливо.  Лукина  ледь
помiтно зашарiлася, а Зiнька здивовано вигнула безбарвнi брови:
   - Звiдки такий вощик?
   У не? безбарвнi не тiльки брови, а й волосся, проте на  виду  непогана:
маленький носик, невеликi, чiтко окресленi губки, лагiдна усмiшк?.
   - Спасибi, - сказала Лукина й  поклала  на  воза  чоботи  та  невеликий
клуночок.
   Зiнька поклала й свою поклажу, обiперлася об полудрабок, щоб скочити на
воза, запитала, показуючи на кобилу:
   - А вона не впаде?
   - Вона таких вас пiвкопи на гору звезе, - одбувся жартом Фiлон,  а  сам
знiяковiв, як не нiяковiв зроду. Стало  йому  соромно  й  за  драбинчатого
старого воза з неошинованнми колесами, й за безклубу Калитку,  яка  махала
обтьопаним, неначе квач, хвостом i йшла, низько опустивши голову, i за те,
що вiз немилосердно скрипiв.
   - Но, гнiда, - смикнув мотузянi  вiжки  Фiлон,  i  кобила  раптом  дуже
кумедно кинула задом.
   Дiвчата засмiялися, а з ними и Фiлон.
   - Отаке стерво, ще й лукаве та  хитре...  Задере  голову,  i?  тодi  не
одягнеш хомута. Або розставить на пастiвнику ноги, спута?ш, i ходить, наче
не путана.
   - У нас була кобила, що за псом ганялася, - сказала Зiнька. -  Вищирить
зуби й бiжить за ним.
   Заговорили за конi, за корови, за овечки, з якими  химерами  бувають  i
якi вони розумнi та хитрi. Фiлон озвича?вся й почав  дiвчатам  показуваги,
ях хрока? Терсщенкiв кнур i як осавул Лнзько пiдскаку? в сiдлi,  коли  ?де
на поле.
   Дiвчата заливалися смiхом, аж хилилися на воза.
   Кобила тюпала, похиливши голову, з-пiд розбитих копит порскала  курява.
Фiлон помiтив, що вiд дуги одв'язався повiд, тягнеться в  пилюцi,  намотав
на люшню мотузянi, з порваними сталками вiжки, побiг, прив'язав  повiд  до
стертого залiзного кiльця на дузi. Вйокнув  на  кобилу,  але  вона  навiть
голови не пiдвела.
   - Ех, конi, конi, -  зненацька  сумно  зiтхнув  Фiлон.  -  Колись  були
конi... Бо воля була в людей. Воля на них ?здила.
   - Яка це воля ?здила на тих конях? - запитала Зiнька. - У яких людей?
   - У таких, як ми.
   - Тодi люди були не такi, - суворо мовила Лукииа.
   - Якi ще не такi? - не погодилася Зiнька.
   - Вольнi духом. I гордi. Правду Фiлон каже.
   -  А  батюшка  сказав,  так  богом   велено:   одним   робити,   другим
володарювати. Зате на тому свiтi...
   - Не велено те богом. Колись усi люди були вольнi, - перебив Фiлон.
   - Виходить, батюшка брешуть?
   - Ну... не кажуть всi?? правди. Приховують, - мовила Лукина. - Вони теж
бояться. Дiдуньо оно розказували, як за Хмельницького  все  сталося.  Усiх
панiв повиганяли, а котрих побили.
   - Так i сто?ть усе тс перед очима, - сказав Фiлон.
   - Тебе ж тодi й па свiтi не було.
   - Ага. А от заплющу очi й бачу. Тiльки ж нема? ще одного такого лицаря.
Поки що.
   - Ох i розходилися ви. Дивiться, накличете лихо. Вийшло на Зiньчнне. Як
пере?жджали греблю, в кiнцi зустрiли пана з почтом i гайдуками. Всi верхи,
у високих чоботях iз закотами, з  гарапниками  в  руках.  Попереду  пан  у
чорнiм жупанi, в чорних рукавичках, i;а вороному конi,  одразу  за  ним  -
старший гайдук: теж у чорному i'i на вороному коневi. Очi як вугiль -  так
i пропiкають, чуб зализаний наперед, губи тонкi, стиснутi, що й лезо  ножа
не просунеш (врода, але непри?мна),  ще  й  гарапником  погойду?.  У  пана
обличчя  клинцювате,  худорляве,  з  глибокими  морщинами  на  лобi  i   в
мiжбрiв'?, суворе, кажуть, служив вiн у королiвськiй кiннотi,  ма?  великi
заслуги, за це його й нагороджено цим ма?тком. Пановi рокiв пiд сорок,  ще
юнаком бився вiн у гусарських лавах проти полкiв Хмельницького.
   Гайдуки, либонь, верталися з ловiв (позаду ?хали два вози), зайняли всю
греблю,  Фiлону  довелося  спрямувати  Калитку  на  самий   край,   ще   й
пiдтримувати плечем воза, щоб не скотився в дiл.
   Пан  i  його  смаглявий  охоронець   порiвнялися   з   возом.   Дiвчата
посхоплювалися, поставали бiля затильника воза,  посхиляли  голови.  Фiлон
напружився пiд вагою воза, теж дивився в землю. I раптом повiтря  розiтнув
посвист гарапника.
   - Шапку, хлопе!
   Гарапник сам збив шапку. Чорний  охоронець  знову  звiв  руку,  дiвчата
зойкнули, Фiлон прохрипiв:
   - Воза ж ось тримаю.
   - Досить, Яне, - наказав пан. - Уже  провчив.  Та  й  непоганих  дiвчат
везе. Надто оту. Як тебе звати?
   - Кого, мене? - запитала Лукина.
   - Атож, тебе. Чия ти?
   - Грищенкова.
   - Ткачики по-вуличному, - додав хтось iз гайдукiв. -  На  Загатi  живе.
Колись ?? батько славився як гарний ткач.
   - А тепер?
   - Постарiв. Але ще тче.
   - I дочку, мабуть, навчив, - посмiхнувся пан й, ще раз гостро  глянувши
на Лукину, вiдпустив повiддя. Кiнь помчав учвал в кiнець греблi.
   - Важко тобi  було  зняти  шапку,  -  докоряла  Зiнька  Фiлоновi,  коли
верхiвцi замапячили далеко на горбi. - Спала б з твого лоба позолота? От i
ма?ш.
   Фiлон мовчав. Мовчала й Лукина.
   А Зiнька талалакала й талалакала, i пiд те талалаканпя Фiлон прошепотiв
Лукинi, щоб вона в наступну суботу одразу по заходi сонця вийшла в береги,
туди, де вiн ?? зустрiв, як несла воду на золиво. Лукина  показала  очима,
що вийде.
   Вона в суботу вибiгла, але ненадовго. Лукина обдурила  матiр,  сказала,
буцiм iде до Зiньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще  забiгти
й до не?. Не встигли й погомонiти. Стояли пiд  обсипаною  мiсячним  сяйвом
вербою. Зорi проглядали  крiзь  вiття,  неначе  золотi  горiшки,  хотiлося
дiстати ?х руками. I скрiзь понад рiчкою дрiмали старi верби та вiльхи,  й
набиралися мiсячного сяйва пуп'янки яблунь  у  садах.  Посiянi  в  пониззi
коноплi стояли стiною, ховали якусь та?ну. Хижо вигнувши спину, з конопель
вийшов кiт, свiтячи очима.
   Фiлон тихенько цокнув язиком, кiт пiдстрибнув на  мiсцi  й  метнувся  в
коноплянi нетрi.
   - Восени по?ду з чумаками на Дiн, - сказав Фiлон.  -  Вже  домовився  з
економом. Кажуть, там можна заробити грошей.
   Лукина зрозумiла: вiн натяка? на те, що, коли  заробить  грошей,  зможе
заслати до не? старостiв. I трохи образилася, адже й про кохання  вони  ще
не говорили, i вiн не запитав, чи любий ?й.  А  вона,  як  i  як  i  кожна
дiвчина,  мрiяла  про  кохання,  про   гаряче   освiдчення   при   мiсяцi,
клятви-молiння й щирi сльози. Через те сказала насмiшкувато:
   - Нащо забиватися так далеко, пiди в Занози й викопай скарб.
   - Ходив i копав, - понуро мовив Фiлон.
   - Правда? - не повiрила Лукина. - Й горiв там  вогонь?  I...  нечистий,
який його стереже?..
   - Не було нiякого вогню й нiякого нечистого. Будяки та пустирник.  А  в
землi череп'я бите. I бiльше нiчого.
   - А ти... правда кажеш? - запитала тихо.
   Фiлон забожився. Й розповiв, як виглядав молодика, як окропив  свяченою
водою, що мати принесли вербно? недiлi, заступ, i як копав, i як виполохав
кота.
   - А може, то й був вiн, нечистий?
   - З мишею в зубах? Вiн як чкурнув...  Лукина  переминалася  з  ноги  на
ногу.
   - Менi пора.
   Фiлон узяв дiвчину за  руки  й  притримав  якусь  мить.  На  бiльше  не
зважився.
   Й ще тричi вiн ходив пiд вербу. Одного разу, вже коли йшов назад,  його
зустрiло тро? парубкiв, один ухопив за  рукав  свити,  й  Фiлон  звiздонув
парубка в лоб, аж той одлетiв у коноплi.
   - Порiшу! Порiшу! - гукнув Фiлон, i парубки вломили через  коноплi,  аж
зашкварчало бадилля.
   За всi три стрiчi вiн тiльки  раз  по-справжньому  пригорнув  Лукину  й
поцiлував у щоку, а освiдчитися  в  сво?му  коханнi  не  встиг.  Стидався.
Кожного разу обiцяв собi, що ось пiде й викаже все, що в нього на серцi, й
випита? в  не?,  а  приходив  -  i  втрачав  смiливiсть,  i  язик  починав
заплiтатися. Може, це ще й через те, що надто вже  неприступною  й  гордою
поставала в його уявi Лукина: вона  й  справдi  була  не  схожа  на  iнших
дiвчат, реготух, якi тiльки вдають цноту, а самi так i липнуть до хлопцiв.
Великi Лукининi очi були повнi зоряного вогню, але вона гасила той вогонь,
трималася спокiйно, впевнено, незалежно. Несла  в  грудях  якусь  особливу
та?ну, була певною себе, через те й не мiг Фiлон до  не?  приступитися.  А
коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за  керсетку,  вона  ??  не
одвела, на вдарила по нiй, але так ковзнула поглядом, що  парубок  зiв'яв,
як зламана гiлка. I те Фiлон пам'ятав повсякчас, ще дужче покохав  Лукину.
Й тепер думав тiльки про те, як випитати ?? думку щодо нього самого.  Вона
ще нiчого не сказала йому, але ж щоразу, нехай i  ненадовго,  виходить  на
побачення.
   Фiлон так i не встиг сповнити свого замiру, бо наступно? суботи  Лукина
пiд вербу не вийшла. А в понедiлок Фiлон довiдався, що ?? взяли на  чорний
двiр фiльварку для ткацько? роботи. Та новина схвилювала Фiлона  до  краю.
Адже був начуваний i  про  ткаль,  i  про  вишивальниць,  i  про  поко?вок
панських. Про панову розпусту ходили страхiтливi розповiдi. Та й  про  яке
ткацтво може йти мова? Ще не виспiли коноплi, ще ?х треба мочити, бити  на
бительнi, тiпати, терти на терницi, прясти в пiвмiтки, сукати. До  того  ж
ще й панських овечок не стригли.  Одначе  в  пана  могла  лежати  пряжа  в
запасi, а Лукинин батько був гарним ткачем i колись працював у  фiльварку.
Тим заспокоював себе й не мiг заспоко?ти, адже пам'ятав стрiчу на греблi й
те, як пан  дивився  на  Лукину.  Вiдтодi  почав  шукати  способу,  як  би
побачитися з дiвчиною.

   * * *

   Сьомий день Лукина не зна?, на якому вона живе свiтi, ??  взяли  не  на
чорний двiр у ткацьку хату, а в двiр при палацi,  де  ?  двi  кiмнати  для
вишивання. В однiй дiвчата сплять, у другiй, бiльшiй,  вишивають  рушники,
напiрники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо ?? взято до двору, i  душа
?? стискувалася в тугий горiх, зда?ться, трiшки надави - й трiсне  навпiл.
Хоч ?? поки що нiкуди не кликали й навiть нi на що таке не натякали. Але з
дiвочих розмов знала, що побували в пана i Мелася, й Мокрина.  Це  звалося
"показувати пановi рушники". Справдi, котрась iз дiвчат збирала роботу  за
тиждень чи й бiльше i несла  пановi.  На  чорному  дворi...  це  називають
"збивати пановi перину". А збивати ?? ? кому й так. ? у пана три  хльорки,
три пишнотiлi дiвулi, якi нiчого не роблять, вилежуються днями,  а  ночами
тiшать пана. Кажуть, що навiдують усi три разом. Вони нетутешнi,  з  iнших
панських ма?ткiв, так само невiльнi.
   Вишива? Лукина червоною i зеленою заполоччю  рушника,  додивля?ться  до
шиття, та як згада? рiдну хату, заквiтчанi ласкавцем  i  васильками,  яких
сама  нарвала,  iкони,  а  пiд  iконами  батька  за  читанням  "Ки?вського
патерика", матiр iз схиленою на руки головою, братiв, що хоч i не  уважно,
а таки ж слухають батькове читання, й обiлл?ться ?? серце слiзьми. Назовнi
здебiльшого тих слiз не пуска?, а в грудях вони печуть, як отрута. Й луна?
?й у вухах сюркiт цвiркуна  у  власнiй  хатi,  й  навiть  стукiт  ляди  на
верстаку, що гупа? всю зиму - гах, гах, вiдлуню? в спогадi музикою. Старша
над дiвчатами - тiтка Одарка,  здебiльшого  мовчазна,  сувора,  тiльки  як
побува? в пiдвального, ста? весела та балакуча.  Iнодi  вда?ться  ?й  десь
доп'ясти грiш, за нього пiдвальний i вточить ?й того,  вiд  чого  "й  коло
серця пече". Пiдпивши, водила дiвчат у сад показати,  як  пани  гуляють  i
казяться. На рiчцi  тодi  було  вогнiв-вогнiв,  плавав  порон  на  кодолi,
заклечаний i в свiчках, i там веселилися пани, а в ма?тку  на  балконi  не
вгавав оркестр.
   - Скiльки-то кодоли треба на той порон, - мовила Мелася. - Мабуть,  пар
на десять вiжок би стало.
   - Сказала, - хмикнула Мокрина. - На сто, не менше.
   - Панська доля цвiте, наша в'яне, - зiтхнула Мелася.
   - Не нарiкай на долю, бо буде гiрше, - кинула Одарка. В  суботу  вранцi
старша покойова зненацька покликала Лукину в параднi горницi,
   - Ходiмо, допоможеш килими трусити.
   Лукина вся стиснулася, далi заметалася, вибiгла в сiни, щось ухопила  й
засунула за керсетку. Серце стукотiло, ноги стали важкi,  неначе  камiннi.
Пiшла за старшою покойовою, оглянулася, i ?й одразу  попустило  в  грудях.
Позаду йшли Мокрина i Мелася, ?х  також  покликали.  Перейшли  гардеробну,
вступили в залу, й Лукина розгубилася, Побачила себе спереду, i  злiва,  й
справа - кiлька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В промiжках  мiж
дзеркалами  висiли  килими,  а  зверху  -  парсуни  вусатих  шляхтичiв   з
мереживами на ши? i при збро?. Проте роздивлятися ?й було  нiколи.  Старша
покойова наказала взяти килим i нести в двiр.
   I ще двiчi ходила за покойовою. Одного разу ?? перестрiв пан, нiчого не
сказав, тiльки осмiхнувся, i усмiшка та злякала Лукину.  Якась  вона  була
нiби й приязна, але хижа.
   Ще за три днi, сердита  й  понура,  бо  давно  не  пригощалась  пiнною,
Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукинi:
   - Сьогоднi понесеш пановi рушники.
   В Лукини пiдломилися ноги, й вона сiла на ослiн. I далi була мов нежива
й ледве пам'ятала, як ?? водили на чорний двiр, купали, зодягали  в  чисту
тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквiтчували голову. Всi цi днi вона
думала про те, що ма? статися. I здавалося ?й, була готова на все.  В  нiй
змалку жили суворiсть i владна рiшучiсть, ??  нелегко  було  скривдити,  й
вона вибрала собi спосiб, що, як ?й здавалося,  ?диний  був  достойний  ??
роду i ?? честi. Вибрала спокiйно, без маяття i розпачу, й коли  стала  на
ньому думкою остаточно - заспоко?лася. А  тепер  знову  розтривожилася  до
краю. Рушники несла на руцi. Серце билося  шалено,  й  такий  ??  опанував
страх, що цокотiли зуби.
   Ще дужче вона налякалася, коли помiтила бiля  дверей  пансько?  горницi
того чорного, похмурого, з  непривiтними  очима  юнака  -  гайдука,  якого
бачила на греблi бiля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе  вирiзаний
з дерева, його тонкi губи мовби злилися  во?дино,  очi  неклiпно  дивилися
кудись у куток.
   Пан помiтив Лукинин страх. Сидiв у кутку невелико? кiмнати, вечеряв. На
круглому столику стояли  страви,  пляшки,  ледь  погойдував  язики  свiтла
трисвiчник, а над головою висiла клiтка з двома жовтими пташками.
   - Чого злякалася? - мовив пан. - Мабуть,  нарозказували  тобi  всякого.
Дурницi все те. Поклади рушники он туди.
   Пiд стiною стояла оббита жовтим сап'яном  отоманка,  на  нiй  Лукина  й
розстелила рушники.
   - Потiм покажеш. Розстели отой, верхнiй. Що ж, гарний. Iди сюди. Йди, я
не кусаюся.
   Лукина облизала смаглi темно-вишневi губи, пiдiйшла.
   - Сiдай сюди!  -  наказав  пан  голосом,  якому  Лукина  не  осмiлилася
спротивитись.
   Сидiла на стiльцi, дивилася вбiк.
   - Ти ткачиха гарна. Що ото таке? Лукина звела очi.
   - Рядно... заткане квiтами i звiрами. Звiрi були дивовижнi, з людськими
головами, а риби з жiночими тулубами.
   Пан засмiявся.
   - Молодець. Гобелен назива?ться. Вiсiм рокiв його ткали.
   - Вiсiм рокiв! - зiрвалося з Лукининнх вуст, i вона глянула на пана, чи
вiн не жарту?.
   Пан не жартував. I дивився на той чудернацький килим. Хоч  яка  злякана
була Лукина, одначе вiдмiтила, що обличчя в  пана  мужн?,  тiльки  вже  не
молоде, й надто великий лоб, ще бiльшим його робили залисини, що  пролягли
в ледь кучерявому чубi. Вони зустрiлися  поглядами,  вперше  за  весь  час
зустрiлися як людина з людиною. У поглядi Лукини  були  страх  i  молiння,
погляд пана не виражав нiчого.
   - Не бiйся, дiвчино, - сказав пан. - Люди на те й люди, щоб вигадувати.
Не приховую: ти менi сподобалася.  Але  я  нi  до  чого  тебе  не  неволю.
Захочеш, пiдеш звiдси, як i прийшла. Зрозумiла? Ось за це й вип'?мо.
   I налив з високо? горлато? пляшки у два срiбнi келихи жовтого вина.
   - Випий. Ти такого не куштувала.
   - Я не пила нiколи нiчого, крiм узвару. Пан знову смiявся.
   - Розказуватимеш потiм дiвчатам, яку солодку водичку пила в пана.  Тво?
здоров'я, дiвчино. Лукина пригубила келих.
   - Нi, так не годиться, - сказав пан. - Я п'ю тво? здоров'я, ти  -  мо?.
Хочеш, щоб я захворiв?
   Мусила випити. Вино справдi було солодке й нiби зовсiм не  п'янке.  Пан
змусив Лукину випити другого келиха, а потiм сказав:
   - Вип'?ш ще один i пiдеш.
   Лукина зрадiла й вихилила келих в одну мить. I враз вiдчула, що не може
йти. В головi неначе було ясно, а йти  не  могла.  Пiдвелася  i  сiла.  I,
мабуть, од того руху в не? зашумувало в головi. Вона  злякалася,  водночас
нею опанували дивна легкiсть i дивовижнi веселощi. Що  це  з  нею  таке  -
ха-ха-ха. Вона зараз таки пiде звiдси.
   Лукина  звелася  на  неслухнянi  ноги.  Гобелени,  парсуни,  трисвiчник
попливли перед ?? очима. Ой, як ?й легко i важко водночас.
   - Чекай, я допоможу, - смiючись, сказав пан. На мить той смiх привiв ??
до тями.
   - Дух  святий  з  нами,  -  сказала,  не  знати  чому,  неначе  уздрiла
нечистого.
   - З нами, з нами, - реготнув пан. - 3 тобою i зi мною. Ось зараз  ляжеш
на отоманку, спочинеш... А я побуду бiля тебе. Ось так...
   I поклав Лукину на ?? рушника.  Й  розстебнув  тугi  гаки  керсетки  на
пружних грудях, i побачив невеликого, гострого, зробленого iз скiска ножа.
Його обличчя ощирилося, вiн i злякався трохи, й засмiявся, - ця пригода  з
ножем додавала перчинку до його хiтi. Вiн  узяв  ножа  i  з  тi?ю  ж  таки
усмiшкою кинув його на пiдлогу.

   * * *

   Фiлон наохляп на Калитцi  спускався  узвозом  до  рiчки.  В  супрязi  з
сусiдом, Сокуром, привезли поповi соху з лiсу, розвораного воза лишили  на
поповому обiйстi (колоду здiймуть завтра толокою), правував додому. Дорога
круто пiшла пiд гору, хомут з'?хав  Калитцi  на  голову,  один  посторонок
волiкся по пiску, Фiлон нагнувся за хомутом i сам зсунувся  кобильчинi  на
шию. I в цей час мельком побачив бричку,  що  наближалася,  а  в  нiй  двi
постатi. Намагався втриматися, хапався за гриву, за хомут,  але  пiд  його
вагою кобиляча голова хилилася дедалi нижче, врештi Калитка махнула нею, i
Фiлон полетiв на землю. I в цей  час  пролунав  смiх.  Панський  смiх  вiн
упiзнав би i в пеклi. А iнший, другий, дiвочий...  Лежав  на  землi  й  не
вiрив.
   Вона смiялася?
   Вона смiялася...
   Вона смiялася!
   Весь цей  час  вiн  прожив  у  муках,  займаючись  надi?ю,  згораючи  в
безнадi?, i ось тепер все в ньому взялося попелом, i тiльки жарина  кривди
i лютi жеврiла в серцi. Як Лукина плакала, вiн уже не чув.



   РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

   На Сiч весна завжди приходить з моря. Пiсля довго? суворо?  зими  подув
низовий вiтер, принiс теплий  туман,  i  той  туман  почав  з'?дати  снiг.
Хряпнула синя крига на  Днiпрi,  темнi  розколини  зазмi?лися  на  всю  ??
метрову  товщину,  в  них  проступила  вода.  Крига  ледь-ледь  зрушилась,
затрiщала тут i там, посеред Днiпра на мiсцi зимово? санно? дороги постала
сторч велетенська крижина, широкi склянi злами  заблискотiли  пiд  сонцем.
Над рiчкою пролунав гуркiт i трiск, вода понесла льодовий панцир  у  море.
Кригу, що навпроти Великого Лугу, знесло за один день, зверху через пороги
йшла  кришаниця,  а  на  Днiприщi  й  Чортомлику  лiд  ще  довго  синiв  i
пiздрюватiв, його поволi розлизувало хвилею,  а  потiм  приступили  зверху
пiвнiчнi води й змили i його.
   Земля звiльнилася  од  полону,  розквiтла.  Напо?нi  теплими  весняними
туманами, очерети i трави росли  наввипередки,  в  берегах  гнало  пагiння
молодо? лози, трави стояли рутвяно-зеленi, а  в  степу  на  горбах  почали
пiдгорати на вершечках бур'яни. Весною днi летять, наче на швидких крилах.
   Скосили трави, а вже по горбках жовтiв ячмiнь, та й жито хилилося  долу
стиглим колосом.
   Ранками виглядало сонце, а далi  небо  затягувало  нудними  безбарвними
хмарами, якi не викликали нi злостi, нi радостi, а тiльки нудьгу,  й  лише
чорнi хрестики ластiвок над сiчовими баштами на мить прикликали думку  про
життя, що летить невiдь-куди. Вночi тi хмари мандрували в опiвнiчний  бiк,
пiд полудень верталися. А потiм попливли й не вернулися, настали  спекотнi
днi.
   З плавнiв повiвав вiтер, несучи запахи болотно? тванi,  рогозу,  хмелю.
Запорожжя обезлюднiло: жнивували по хуторах зимiвничани, пiшли в степи  до
кримських кордонiв команди, а слiдом за  ними  рушили  й  чумацькi  валки.
Зрiдка тягнув од куреня на базар  який-небудь  сiчовик  чи  приставала  до
лiщиново? пристанi липова довбанка з мокрими сiтями. В  тiнi  пiд  вербами
обсiвся гурт сiчових дiдiв,  м'яли  та  лiниво  нюхали  табаку  -  в  кого
мiцнiша, м'яли беззубими ротами балачку про добрi старi  часи,  походи  на
Козлов та Кафу, про гостювання в самого султана.  Тихенько  торкав  струни
новенько? бандури дiд Розколупа, вона бринiла ледь  чутно,  не  перебивала
балачки. Розколупа сам робить бандури й розда? козакам, плати не  править,
вiзьме, хто скiльки дасть. Той бренькiт хилив старих козакiв  на  спомини,
як сон, i сон, як спомини.
   Проте й нинi не вся Сiч дрiмала. То тiльки здавалося, що  все  заснуло.
Голосно, iз залiзним хряпом гахкав  важенний  водяний  молот  -  Чортомлик
кував  зброю,  видзвонювали  в  кузнях  ковальськi  молоти,  курiла  двома
димарями стара похилена селiтерня, пiд  ??  повiткою  з  пiвдесятка  голих
козакiв товкли в ступах уже готовий  порох;  запорозькi  сiргатали  ганяли
через Днiпро конi - щоб не боялися  води,  щоб  були  мiцнi.  Голi  козахи
пливли поруч з кiньми, тримаючись за гриви, перегукувалися, пiдбадьорювали
коней парубоцьким свистом. Вода  мила  голе  козацьке  тiло  -  бiле-бiле:
запорожцi не скидали сорочок навiть  у  найбiльшу  спеку  на  косовицi.  У
степах пильнували дозори, мандрували з чумацькими валками попiд  Перекопом
та по Криму вивiдники.
   Зачувши про криваву зимову веремiю на Сiчi та прочитавши послання  коша
iз запрошенням на спiльну налогу на Крим,  донцi  вiдрядили  на  Запорожжя
отамана Флора Минаева з чималеньким товариством - в  триста  козакiв,  аби
довiдатися  достеменно  про  все,  дiйти  домови,  якими  силами  йти,  де
збиратися, якими шляхами добуватися, та й просто погостювати. Гостина була
щира, донцi загулялися на Сiчi. Стали вони  табором  у  кiнцi  присiчового
мiстечка за корчмою Хоми Пугача, поставили намети,  попiднiмали  на  возах
голоблi та дишла, на деяких голоблях висiли дуги, хомути  та  сiделка,  на
iнших - великi чорнi казани,  в  яких  варили  кулiш  та  галушки.  Варили
по-запорозьки - щоб ложка в кулешi не хилилася. Коней пустили в  степ,  до
запорозьких табунiв, запорозькi аргатали й  наглядали  за  ними.  При?хало
чимало дiдiв, яким  уже  важко  махати  шаблею  i  косою,  та  к  на  коня
видряпатись також, а тiльки на вози, i молодикiв, якi вчилися  запорозько?
вiйськово? справи. Дiди-розбрелися по куренях, одстоювали утреню i обiдню,
смалили  на  колодках  бiля  Грецько?  хати,  що  з  високими  дерев'яними
колонами, кружганком i  великими  рiкнами,  люльки,  молодики  здебiльшого
товпилися на тирлi пiд горою, де випробовували силу, вправлялися в  лучнiй
i огнистiй стрiльбi, бiгали наввипередки або ж пiрнали в Пiдпiльнiй.
   Донцi i запорожцi мiнялися кiньми, одягом, збро?ю - вже й не розiбрати,
хто з них донець, а хто - запорожець. Давн? побратимство ?днало Сiч i Дон.
Не злiчити, скiльки сходжено сукупним вiйськом  походiв  проти  чужоземних
неприятелiв, в скiлькох рокошах крутилася разом, скiльки з'?дено  пшона  з
одних мiдних казанiв,  скiльки  пролито  кровi  на  одну  й  ту  ж  землю.
Гостювали й зараз у запоруку того, що нинi теж будугь разом.
   Запорожцi ще ранiше написали  про  свiй  замисл  i  в  Москву,  просили
запомоги вiйськом i ядерним та хлiбним запасами.  Москву  ?дино  визнавали
над собою, ту Москву, яка уклала з Хмелем Переяславськi статтi  i  поклала
злуку на вiки вiчнi.  А  гетьмана  Самойловича  не  визнавали.  З  листами
одправили значних  козакiв  Максима  Щербака  та  Григорiя  Пелеха.  Посли
вiд'?хали в зазимки, а вернулися, коли вже солов'? над Скарбною  втомилися
спiвати. Перестрiла ?х у сiверських землях весна, вода позносила  гатi  та
розмила греблi, взяла ?х у полон, посадила на довге марнування над Сеймом.
Навiть  сухо?  лiтньо?  пори  шлях  од  Запорожжя  до  Москви   тяжкий   i
небезпечний. Рiчки й зарiчки,  пiски  й  болота,  часом  доводиться  самим
рубати лiс та викладати гатки, шукати про?зду, а то й братися  навмання  -
по сонцю та зорях, через лiси та бори,  де  гуляють  розбiйнi  ватаги,  де
ведмедi вночi ламають спини стриноженим коням. Подорожнiй на тому шляху не
ма? спочинку нi вдень, нi вночi. Той, хто викiнчив  його,  почува?ться  не
меншим звитяжцем, нiж той, хто вийшов живим з криваво? сiчi.
   У Москвi вiнчали надi?ю запорозький замисел i вiдписали,  що  надiшлють
ординанси гетьману Самойловичу, калмицькому тайшi Аюкаю,  князю  Каспулату
Муцаловичу черкаському, аби тi йшли з вiйськом на скуплення з сiчовиками й
всi разом вчинили налогу на Крим.
   Сiрко  читав  царську  грамоту  й  розпитував  посланцiв  про   новини,
привезенi з далекого краю, у сво?му прикомiрку, туди зiйшлася  вся  сiчова
старшина. В хатинi було тiсно й душно, поодчнняли обо? дверей - на  вулицю
i в курiнь, у них з'юрмилися козаки, слухали дива, котрi оповiдали  Щербак
i Пелех.
   Од вiтру, що повiвав знадвору, хиталися язички  вогню  на  трисвiчнику.
Петро Кугукало, новий джура кошового, затуляв ?х шапкою. Джуру отаман узяв
недавно, остаточно стративши надiю  вiдшукати  Лаврiна  Перехреста.  Петро
Кугукало - хлопець забудькуватий, млявий i  сонний,  з  булькатими  очима,
повiки котрих гно?лися од яко?сь хвороби, - не припав отамановi до  серця,
але тепер йому було байдуже. Та й,  думав,  може,  надмiру  чiпля?ться  до
хлопця, мiря? його по Лаврiновi.
   Джура дрiмав стоячи. Вiн або дрiма?, або жу? щось -  найчастiше  сушню,
дiстаючи ?? з глибоченних кишень синiх штанiв. Бiля нiг  Кугукала,  просто
на долiвцi, вивернувся величезний, чорний,  з  бiлою  плямою  пiд  горлом,
котяра, лежав, як неживий. Сiрко подумав, що вони чимось  дуже  схожi  мiж
собою - його джура i  оцей  кiт,  обо?  вайлуватi,  лiнивi  й  невразливi:
прожени за шкоду - пiдуть i небавом припхаються знову, не пам'ятаючи лайки
i сво?? шкоди. I голос у Кугукала тонкий, котячий.
   Не такий, зовсiм не такий був попереднiй  джура.  Може,  через  те  так
часто згадував його кошовий.
   Хiба б ото Лаврiн отак сонно позiхав у кулак. Та вiн би досi в вуха i в
очi влiз послам, не прогавив жодного слова, мотав усе на вус,  а  тодi  до
пiвночi не дав би спокою отамановi: "А зна?ш, батiку,  коли  б  нам  отаку
гармату поставити на Ляськiй баштi... Набити картеччю". -  "Був  уже  один
такий, сокири зв'язував. Спи вже". - "Той в'язав з дурного розуму. А ми  б
пiд жерлом тi?? гармати увесь узвiз тримали".
   У цьому прикомiрку - прибудованiй до куреня хатинi -  ще  й  зараз  все
нагадувало про Лаврiна. Розмальований виноградом  сволочок  (пам'ятав,  як
хлопець принiс з церкви фарбу), розвiшана по килиму зброя (Сiрко  почiпляв
абияк, Лаврiн перевiшав по-сво?му: три рушницi  -  двi  по  краях  i  одна
зверху, двi шаблi, три порохiвницi, а посерединi кобза з великою квiткою);
два снопики одворотного зiлля за трямком. Виглядали тiльки кiнчики гузирiв
- Лаврiн запхнув ?х покрадьки,  щоб  охороняли  кошового  вiд  напастей  i
ворожо? шаблi. Сiрко дивився на них, i серце йому  оповивала  тепла  журна
хвиля. Бачачи, що кошовий щось дума?, козаки притихли. Вiд  то?  тишi  вiн
очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Тi сидiли  пiд  образами,  пили
холодний узвар iз сушених персикiв, яким частують тiльки послiв  та  iнших
вельможних гостей, i перемовлялися. По  хвилi  Сiрко  уважно  слухав  ?хнi
оповiдi. Новин було багато.
   Нещодавно  добiгла  кiнця  велика  незгода  помiж  царем  Олексi?м   та
патрiархом всi?? Русi  Никоном,  що  вкрутила  у  свiй  вир  найзнач-нiшик
церковних та мирських мужiв,  вiдгукнулася  й  на  простих  священиках  та
всьому поспiльству; цар надто близько пiдпустив до свого серця  патрiарха,
надто високо помислив себе патрiарх та й перехилив коромисло дружби в один
бiк. Велику владу обiйняв на Русi Никон -  писався  государем,  державцем,
крутий мав норов, тяжку руку, скупив незлiченнi багатства - все те  врештi
злякало Олексiя, якому бояри й ранiше нашiптували погибель трону  й  вiнця
од патрiарха. Вельми перетерпiла церковна братiя, патрiарх з не? хрестом i
патерицею вибивав ?ресь. Либонь,  не  стiльки  ?ресь,  скiльки  глупоту  й
темряву. По всiх церквах не однаково правилась божа  служба,  не  однаково
хрестилися,   не   одне   писалося   в   церковних   книгах,   переписаних
напiвграмотними дячками. Аби виправити богослужбовi книги та звiрити ?х iз
грецькими оригiналами, Никои запросив з Ки?всько? колегi? вчених  мужiв  з
i?ромонахом ?пiфанi?м  Слови-нецьким  на  чолi,  вправних  у  грецькiй  та
латинськiй мовах, зело мудрих в iнших науках.
   Коли патрiаршество Никона скiнчилося зняттям з нього сану й засланням у
Воскресенський монастир,  усi  подумали,  що  реформацiя  уже  скiнчилася.
Одначе цар i новий патрiарх повелiли  не  вертатися  до  старого.  Почався
церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство,  в
Московськiй державi  велася  тяжка  -  кнутом  i  Сибiром  -  боротьба  iз
розкольниками та ?ретиками.
   - А як же ки?вськi вченi мужi з  i?ромонахом?  Що  мають  за  дружбу  з
Никоном? - запитав Сiрко, котрий сидiв  бiля  вiкна  й  слухав  неквапливу
оповiдь Щербака.  Того  весь  час  поривався  перепинити  Пелех,  бо  йому
здавалося,  що  Щербак  оповiда?  не  так,  вiн   пiдхоплювався,   починав
дзигорiти, вимахував руками й навiть намагався промовляти за патрiарха  та
царя, обо? вони в нього бiгали й  кричали,  i  запорожцi,  якi  не  любили
поспiху, щоразу зупиняли Пелеха. "Не сiчи. Хiба ж ото таки цар дринза?, як
п'яний дячок, i дулi суче! Кажи ти, Максиме!" - "А суче, суче!" - Пелех.
   - Не впала на них немилiсть. Живуть, як за Никона жили,  -  погладжував
вуса Щербак i похитував великою головою. - Ще й нових стовпiв  вченостi  з
Ки?ва до Москви кiльканадцять при?хало. У церквах соборних ?х чимало  i  в
царському теремi теж, не тi тепер звича? при  Московському  дворi.  Й  там
занепада? багато чого старого, - зiтхнув лiтнщ козак. - Наших грамотi?в  у
тiм провина немала. Бачено - в Iiреображенському селi воздвигли  комедiйнi
хоромини i грають-показують блазнiв. Як у нас на Подолi.
   - И зовсiм не блазнiв, - пiдхопився низенький кремезняк  Пелех,  якому,
видно,тi комедi? вельми сподобалися. Вiн заходився  показувати,  як  грали
лицедi? "Блудного сина",  надуманого  Симеоном  Полоцьким.  Його  маленькi
очицi захоплено блищали, по пицi розповзалась масна, хитренька посмiшка, й
вiн справдi був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодiя.
Козаки реготали, й Сiрко реготав теж. I просив Пелеха ще раз показати,  як
верта?ться блудний син додому. А тодi витер у  куточках  очей  сльози,  що
набiгли од смiху, сказав замислено:
   - Шабля проти шаблi, хрест проти хреста. Нема спокою людинi  на  землi,
не вмi? вона жити в  мирi.  I  блудних  синiв  теж  розвелося  чималенько.
Волочиться  по  чужинських  хоромах,  нагуля?ться,  натiшиться,   а   тодi
верта?ться i вимага? телицю.
   Далi отаман майже не слухав послiв, думав сво?. Трохи перегодя мовив:
   - Бачу, приймали вас милостиво й по чину. З того ма?мо радiсть.
   - Грiх скаржитися, - пiдтвердили посли. - Не чули од московських  людей
кривди, а тiльки гостиннiсть i шанобу.
   - Пригощали нас там добре, - казав Пелех. - Як випили на потуху,  ледве
в сани повлазили...  Ласi  стрiльцi  до  цього  зiлля,  незгiрш,  як  нашi
голоколiнчики. Бояри у винах заморських теж  вуса  мочать,  а  тодi  вогнi
пускають, фейерверками званi. Багато спалюють пороху...
   ... - А скрiзь по лiсових нетрях, де ми ?хали, московити дьоготь женуть
i мають з того таляри загранишнi... - вiв свою лiнiю Щербак. - Якби в  нас
був лiс, i ми б могли заробити, а то ледве вистача? на юхту...
   Сiрко хитнув головою, а сам думав уже про iнше посольство.  Про  власну
мандрiвку  на  Правобережжя.  Якою  буде  його  стрiча   з   правобережним
гетьманом? I що про те скажуть тут, на  Сiчi?  На  тiй  його  путi  чинила
кошовому помiшки старшина й все товариство. Либонь, i самому той замiр  не
раз лягав тяжким сумнiвом на серце. В  нещадний  кривавий  розбрат  зайшло
Запорожжя  iз  правобережним  гетьманом.  Либонь,  не  могли   примиритися
сiчовики з Дорошенковими зброднями, його якшанням з турчином та татарином,
з тим, що вiн  двигав  ?х  на  християнськi  землi.  Надто  ж  перейнялись
ворожiстю до нього пiсля погрому в Ладижинi. Тодi Сiч послала  Дорошенковi
листа,  в  якому  називала  його  поганином  i  запеклим  сво?м   ворогом.
Зiштовхнулися запорожцi з дорошенкiвцями пiд Смiлою i Жаботином, дзвякнули
щаблi, потекла крiвця. Християнська крiвця через поганина i його  лукавого
приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в  листах  найстрашнiшими
клятвами, що пiд Ладижин i Умань турчин прийшов не за його наустом, що  не
мислив вiн  лиха  Ладижину  й  запорожцям,  але  якщо  тi  мають  його  за
адверсора, то й вiн матиме ?х за недругiв довiку. Сiрко й сам горiв гнiвом
на Дорошенка. Скiльки злих слiв сказав йому в  думках,  скiльки  кинув  на
важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвiд пiдказував iнше:
вогнем вогню не погасити. Бiля мiжусобного багаття тепло тiльки ворогам. Й
тодi зцiплював  зуби,  гнуздав  погорду,  гасив  гнiв.  Важко  йому  було:
почував, як щось переверта?ться всерединi, черка? гостряками по серцю,  як
сердиться з одно? думки на те,  що  мусить  увiйти  в  Дорошенковi  поко?,
сiдати за його стiл, розмовляти з ним. Але не милостi шукати,  не  просити
запомоги по?де до Дорошенка. По?де шукати добра - не собi, просити миру  -
теж не собi, шукати порозумiння мiж двома  вершителями  людських  доль  на
двох днiпрових берегах, котрi щодень вiддаляються один вiд  одного  й  уже
можуть нiколи не зiйтися. А  розiйдуться  днiпровi  береги,  то  й  Днiпро
увiйде в землю!
   Його лякала та стрiча; якщо й цього разу пiде врозруб, доконечно змалi?
надiя на оборону краю, на iриденту - на все  те,  чим  жив  i  задля  чого
стiльки рокiв не випускав з рук шаблi. Знав: перетрактацi?  будуть  важкi.
Либонь, привести Дорошенка до миру  з  Самойловичем  не  вдасться.  Бува?,
ворожнеча заходить так далеко, що люди уже не володiють собою. Вiн  i  сам
не може пригасити у сво?му серцi гнiву проти Самойловича. Сибiрськi морози
остудили його, а надмухав ?х туди гетьман-попович. Але що ж дiяти? Якщо не
втихне братовбивча  вiйна,  Укра?на  стече  кров'ю.  Може,  йому  вдасться
вмовити гетьмана, щоб передав булаву комусь iншому, щоб вiдмовився вiд не?
зовсiм. У тих сво?х майбутнiх перетрактацiях покладався на перший яскравий
спалах, на  власну  щирiсть  i  не-хитрiсть,  якими  не  раз  обеззброював
супротивникiв.
   Вимислюючи собi мандрiвку в Чигирин, виповiв  сво?  замiри  та  сумнiви
Флору Мина?ву. Яко чоловiку сторонньому i хоч ще молодому, але гострому на
думку й гартованому долею в житт?вих кру-чiях. Це  вже  вдруге  Мина?в  на
Сiчi, позаминулого лiта вiн теж ходив з запорожцями на Крим. А  ще  ранiше
ходив Флор зi Степаном Разiним. Обмiтав з чобiт пилюку шовками,  здобутими
в Персi?, пив густi вина з  боярських  льохiв,  обiймав  купецьких  дочок,
клявся Стеньцi на вiчну дружбу, пили з одно? чари, та вчасно й  одхитнувся
од нього, вiн тiльки трохи надпив з чари, решту випив сам Стенька,  аж  до
кривавицi на днi, якою й  похлинувся  поблизу  московського  кремля.  Коли
схопили Разiна, Флор уже давно був на другому березi, i Стенька пiшов  без
нього в далеку криваву путь. Та путь, либонь, манячила перед  очима  Флора
все життя. Мина?в не продав Разiна, вiн наперед побачив,  що  той  заварив
пиво надто круто i воно перегiркло ще до того, як його розлили в чари,  що
сам отаман не вiдав до кiнця, хто й де його питиме. Мина?в  не  раз  важив
сво?м життям i в iм'я товариства, i в iм'я отамана, а тодi  враз  видалося
воно  йому  дорогим,  а  iнше  пиво   смачнiшим.   Нинi   втiшався   сво?ю
розважливiстю i мудрiстю. Та й  просто  перемiнився  вiдтодi.  Став  iншим
навiть з вигляду:  поважчав,  покруглiшав,  став  статечним,  хазяйновитим
козаком, розважливим i нешвидким на балачку, мудрим  отаманом,  до  чийого
слова вже прислухалися на вiйськовому крузi. I, мабуть, тiльки сам i знав,
що в його жилах ще й досi бродить дещиця того пива, яке пив iз Стенькою, i
що гарячий Разiнiв погляд випалив у душi двi дiрки навiчно. Й студять у тi
дiрки холоднi вiтри, й тодi ста? Мина?ву незатишно та  холодно,  i  смокче
тодi серце думка, й гойда?ться за спиною невидима тiнь. Немов  у  спокуту,
першим врубу?ться в сонмище татарви, й шабля в його руцi  миготить,  як  у
давнi, колишнi часи, й хмiль гарячить голову, i йому самому  зда?ться,  що
вiн кудись порива?ться, до  чогось  дотика?ться,  прилуча?ться  до  чогось
гарячого й крамольного, хоча поклявся вже нiколи до того не прилучатися.
   Мина?в умiв  утiшатися  життям.  Часом  на  самотi  переймався  гарячою
радiстю, що Стеньчинi костi вже давно рознесли круки, i брата його, i всiх
iнших разiнцiв, а вiн живе й п'? меди, гуля? на банкетi життя, i  гулятиме
ще довго, й зазнав iнших утiх - ? в нього жiнка та дiти, й поважають  його
на Дону, Обирали вiйськовим отаманом i скоро оберуть знову. Власне, на  те
отаманство заробляв i тут. Радiсть не раз  поймала  його  в  церквi,  коли
починали проклинати царевих ворогiв, а найперше  боговiдступника  Стеньку,
але й страх тодi струшував ним, i вiн гаряче хрестився та  благословляв  у
думцi ту нiч, у яку втiк вiд крамольного отамана. Але  бували  ночi,  коли
Разiн приходив до нього увi снi. З роками те траплялося все  рiдше.  Разiн
одпливав на чорному прузi далi й далi, промовляв тихiше й  тихiше,  тiльки
погляд його свiтився, як i колись,  -  гаряче,  скажено,  й  тодi  Мина?ву
ставало особливо моторошно й гiрко. Разiн забрав з собою  часточку  яко?сь
його сили й вiри - i ще щось, на що Стенька так i не вказав йому i,  може,
й не мiг вказати, але сам жив тим, та так i забрав iз собою на той свiт. А
може, воно - найбiльша сила на землi. Може,  тiльки  ним  i  повинна  жити
людина. Отi?ю вiльнiстю душi, вiтром свободи, лише без кровi й насильства,
i знову ж ще чимось, чому Мина?в не мiг знайти визначення.  Вiн  недаремно
так пильно приглядався до запорозького  отамана.  В  ньому,  як  здавалося
Мина?ву, теж жило оте невiдоме, яре, i було  воно  ясне,  очищене,  тiльки
мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сiрко просто  зна?  якiсь  заповiтнi
слова, i якби вiн виказав ?х. Флор по-iншому б подивився на свiт i на себе
самого. Кошовий отаман - мудрий i мовби нацiлений кудись. У якусь  печаль,
у якусь мрiю, на якусь мету. Проте вiн не виказу? анi то? печалi, анi  то?
мрi?. Може, через те, що надто багато лиха упало  на  його  душу  i  надто
багато нещастя чигало попереду.
   Мина?в учився в кошового  отамана  вiйськово?  науки  й  науки  жити  з
людьми. В цьому, останньому, Сiрко був багато в чому не схожий на  Разiна.
Послуха? думки кожного, не образить нiкого, хоч  i  не  дасть  попуску,  й
покара?, але  покара?  тiльки  винуватого.  За  невинного  сам  пiдставить
голову. Нема? бiля нього лестивцiв, нема? нашiптувачiв, нема? й  пасинкiв.
I тiльки тодi, коли його доведуть до  киплячки,  тiльки  в  буйному  хмелi
вловлю? Флор у ньому щось таке, що ранiше не раз  спостерiгав  у  Стеньцi.
Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту
ж дику завзятiсть. Мина?в пам'ятав i боявся ??. Й тодi радив iншим не  йти
насупроти отамана. А ще подiбний Сiрко до Разiна у веселощах.  Нестримний,
рвiйний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тiнь i  вiн  нiби  кудись
вiдлетить.
   Сiрко й собi виокремлював Флора  Мина?ва  з  усього  козацького  гурту.
Вельми цiкава була для нього ця людина, цiкава й сама  по  собi,  а  надто
тим, що Флор знав Разiна. Вiн i досi не мiг вiдгадати, що винесло  Стеньку
на такий крутий гребiнь i що привело до  зг^би.  Флор  Минаев,  коли  його
запитували про Стеньку Разiна, розповiдав про ?хнiй похiд  у  Персiю,  про
"заваруху на Дону"  i  про  все  iнше,  що  знав,  одначе  завжди  обминав
мовчанкою Сiрковi запитання: яким був сам Разiн, як мислив, як жив, з чого
уклалася ?хня з Флором дружба i  на  чому  обiрвалася.  Тiльки  раз,  коли
кошовий надто допiк його, сказав:
   - Вогнем горiла Стеньчина душа. - А потiм помовчав i додав: - I  голова
- теж.
   Й не вiдгадати - осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше
- схвалював, за друге - осуджував.
   У бою Флор Минаев  мiцний,  тямковитий-либонь,  уже  устоялася  кров  i
набувся бойного досвiду. Сiрко зна?, що може покластися на нього  в  круту
годину. Та й, опрiч усього, за Мина?вим нинi сто?ть Дон. I думку, яко  про
козака, уклав про Флора давно.
   Не раз i не два гасали в степах понад Сiверським Дiнцем, разом  шарпали
нога?в i вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не  за  столом  у
корчмi, де слова легкi, де язики щедрi на обiцянки, а в походах та  сiчах,
де на двох - двi шаблi, але одна ханька з водою, яку  не  розруба?ш,  одна
небезпека, одна смерть. Вони нiколи не обмовилися про  те  жодним  словом,
навпаки, при стрiчах трохи кпили  один  з  одного,  здебiльшого  згадували
смiшне й не згадували гiркого. Роки щодалi дужче  роздiляли  ?х,  помiчали
один в одному, як старiють, але  вза?мини  ?хнi  лишилися  тими  ж,  що  й
ранiше: щирими, дещо офарбленими легким кпином. Щоправда,  з  часом  Сiрко
пiднявся на найвищий щабель старшинського звання, Мина?в здебiльшого ходив
наказним отаманом; звичай не велiв йому бути запанiбрата з кошовим, i  вiн
те брав до уваги.
   Мина?в вислухав Сiрка i сказав:
   - Вiзьми й мене на цю виправу.
   - Меди в Дорошенка солодкi, - примружив лiве око Сiрко, - але  й  шабля
гостра!
   - Так я лизатиму меди, а ти - шаблю, - сказав Мина?в.
   - Поки лизатимеш меди, можуть тобi одтяти язика. А  то  й  голову.  Нi,
Флоре, - мовив уже без усмiху. - Непевний це ралець.  Не  варто  на  нього
?хати. Зовсiм недавно ми вiншували в наших реляцiях правобiчного  гетьмана
сарданапалом i погубителем християн. Вовком вiн на Сiч диха?.
   - Чого ж тодi ?деш? - запитав донський отаман.
   - Менi, - зiтхнув, - iнакше не випада?.  Кажуть,  слiпому  не  свiтять.
Хочу повезти в Чигирин свiчку. Мислю, дуже багато слiпих  блука?  у  нашiм
кра?.
   - Чував, був уже один такий. Ходив удень зi свiчкою.
   - I я чував оту химерiю од грамотi?в. Вiн шукав людини, а  менi  треба,
щоб та людина вiдреклася од само? себе. Вiн ходив удень,  а  нам,  либонь,
доведеться блукати в пiтьмi. Тому й застерiгаю тебе.  Не  розiбравшись,  в
пiтьмi легко рубонути не ту, що треба, голову.
   Мина?в задумався, але по хвилi попросився у товаришi знову. Може,  йому
пригадався Стенька i замло?ло на душi, що полишив тодi отамана  на  самого
себе.
   Сiрко подумав i мовив:
   - Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою i сво?ми козаками Дiн.
   I замислився знову.
   Сiрка останнi днi змагали сумнiви, вiн не звик упускати  ?х  глибоко  в
серце, ставав при замiрi твердо. Але на цю  кладку  ставати  не  поспiшав.
Спиняло кошового й вiще знамення - всю нiч перед ви?здом з Сiчi  на  небi,
бiля Волосажару, горiли два вогнянi стовпи, вiн двiчi  виходив  з  куреня,
дивився  на  них,  скрiзь  по  вуличках  товпилися   запорожцi,   гомонiли
притишеними голосами, показували  один  одному  на  крайнебо.  Нiч  стояла
тепла,  тиха.  Тьмяно  блимали  проти  мiсячного  свiтла  вiкнами  куренi,
запорожцi  в  накинутих  на  плечi  кунтушах  скидалися  на   потривожених
журавлiв. Плавнi мрiли темним кучугур'ям кущiв i  дерев  на  зарiчках,  по
затоках шаленiло жаб'?,  покрило  сво?м  скрекотом  усi  iншi  згуки.  Той
скрекiт був буденний, звичний. I нiч, сповнена запахiв  бузини,  лепешняку
та очерету, теж хилила на спокiй. I сонно мрiли бiля церкви важкi  камiннi
хрести - пiд ними лежать найславетнiшi козаки,  якi  покрили  себе  вiчною
славою. А може, й не найславетнiшi. Найславетнiшi - завжди безiменнi. ?хнi
костi порозносили по степу ворони й сiроманцi, або  бiлiють  вони  на  днi
глибокого моря. На сiрому каменi миготiли рожевi вiдблиски. Вогнянi стовпи
бiля Волосажару горiли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову,  й  не
розходилися сiчовики, тривожно гомонiли, важили знамення на лихо. Але чому
неодмiнно тi стовпи мали вiщувати лихо Запорожжю, а не ??  ворогам?  Сiрко
озлився спершу на запорожцiв,  а  тодi  вже  й  хтозна  на  кого,  наказав
розбудити попа й одправити молебень. Покладався на бога, на його промисел,
а щоб той промисел був певнiший,  взяв  з  собою  замiсть  п'ятдесяти,  як
намислив ранiше, п'ятсот виборних козакiв та гаразд озбро?вся  сам.  Флора
Мина?ва супроводжувало двiстi донцiв.

   * * *

   Сторожа донесла, що пiд Жовтими Водами та у верхiв'? Iнгульця  блукають
нога?, через те ?хали на Микитин Рiг, на Кiчкас, де переправилися на лiвий
берег, а далi - лiвим берегом аж  до  Вужина,  вiд  якого  й  подалися  на
чигиринську  сторону.  В   Вужинi   перепочили,   впорядкували   риштунок,
поголилися й, виспанi, на свiжих конях рушили  до  правобережно?  столицi.
Сiрко наказав зупинитися в Бу-жинi надовше ще й для того, щоб  Дорошенкова
сторожа донесла гетьману про запорожцiв, щоби  той  мав  час  на  розмисл:
впускати ?х до Чигирина чи перестрiти гiнцями й  завернути  назад.  Гiнцiв
запорожцi не зустрiли.
   Сiрко ?хав попереду. Ворон - високий темряк - йшов пiд ним  розмашистою
риссю, кошовий часом стримував його,  щоб  вся  команда  не  гнала  позаду
чвалом. Кiнь мав два ганджi - нарiст на заднiй лiвiй нозi  вище  колiна  й
вавку на ши?, котра то засихала, то знову сочилася сукровицею. Десь там  у
нього в кiстцi сидiло вiстря татарсько? стрiли, рана часом засинала, часом
прокидалася, не  вдавалося  ??  заго?ти.  Зате  високий,  костистий  Ворон
прудкий i витривалий, як верблюд з татарських кочев'?в. Неперебiрливий  до
корму, добу й двi мiг скакати без води та пашi. Сiрко не пам'ята?, щоб вiн
коли пристав. Сам старий, порубаний у битвах,  не  хотiв  мiняти  коня  на
iншого, на молодого, цiнував його i жалiв. Отамановi здавалося,  що  Ворон
розумi? навiть всi його мислi. Жодного разу не схибив  у  бою,  норов  мав
крутий, але не примхливий.
   Кошовий кинув повiд на мiдну луку сiдла, роззирався довкола. Дорога  то
падала вниз, у глибокi яруги, то бралася вгору, важкими петлями лягала  на
крутi плечi горбiв. По згiр'ях у густих садках лiпилися хатки, здебiльшого
вони  чорнiли  вибитими  вiкнами.  В  яруги  iз  степiв  вкотилася  вiйна,
скрадливо ходила зеленими долами з арканом та ятаганом.  Зрiдка  подвiр'ям
перебiгав здичавiлий кiт, забачивши вершникiв, шмигав у  нетрi  нехворощi,
буркуну та маку-видюку. В зеленiм хутiрцi над  широким  ставом,  од  якого
повiвало гнилим конопляним духом, - мабуть, коноплi намочили, а витягти не
встигли й вони зотлiли там, - дорогу ?м перебiгла чорна, гостроноса  сучка
з виводком цуценят, уже чималеньких,  сучка  зупинилася,  спрагло  вдихала
кiнський i людський дух, вiн щось нагадував ?й, собачатам же той  дух  був
геть  чужий  та  ворожий,  вони  задки,  по-вовчому   пiдiбгавши   хвости,
вiдступали в густi хащi самосiйних конопель пiд хатою.  Довкола  хати  рiс
густий сливовий сад, сливи вже дозрiвали, густо синiли,  вкритi  бiлуватою
памороззю. Козаки рвали сливи, паморозь танула в долонях. Вдихали  густий,
запаморочливий дух конопель. Нiщо в свiтi  не  пахне  так  житт?дайно,  як
зеленi коноплi.
   Дверi в хату були прочиненi, скрипiли та?мниче, сумовито:  ними  грався
вiтер. Й така вхопила отамана за серце  туга,  що  ледве  поборов  спокусу
пiднести пiд високу, викладену гребенем стрiху трут та спалити ??.  ?дине,
що нагадувало колишнi села, це лелеки в гнiздах, але й вони були якiсь  не
такi - мовчазнi та настороженi. Либонь, ?х теж  лякали  порожнi  подвiр'я,
донедавна сповненi гомону, галасу дiтвори, гелготу та сокору птицi й  реву
худоби. I церква темнiла чорними дощатими стiнами, сумно мрiли  хрести  на
цвинтарi. Мертве село, мертва церква, здавалося, в нiй i  вiдправу  чинять
мертвi. Люди покинули рiднi обiйстя, подалися до тих,  хто  ?х  захистить,
навiть якщо й одягне за те на них сво? ярма.
   Вкрита бур'янами дорога звивалася у хрещатiй ярузi, хати стояли  рiдко,
врослi в здичавiлi сади, колюче терня, в'язiвник i хмiль. Тут чомусь росло
багато хмелю, висiв довгими бородами, одквiтав. Було моторошно, брав страх
- у такому мiсцi легко налетiти на ворожу засiдку. Сiрко вислав уперед  ще
один роз'?зд.
   Нарештi виплутались нагору. Але й там козакiв не полишав смуток.
   Поля довкола позаростали пирi?м, березкою та  стоколосом,  там  паслися
дрохви та  сайгаки.  Тiльки  подекуди,  здебiльшого  поблизу  чималеньких,
захищених муром або валом сiл, жовтiли лани пшеницi та жита. На  лану,  що
тягнувся по схилу до лiсу,  побачили  женцiв.  Видно,  женцi  помiтили  ?х
давно: на вербi при дорозi сидiв сторож, а другий, комонний, з рушницею за
плечима, крутився на стернi. Женцi теж були при  шаблях,  з  мушкетами  та
самопалами. Сiрко подав знак на вiдпочинок  в  лiву  од  дороги  руку,  де
пролягав зелений ярок, по дну якого протiкала рiчечка, а сам  повернув  до
женцiв. Власне, тi женцi - не женцi, а косарi, може, через те, що  пшениця
вродила дрiбна, а може, що поспiшали швидше звезти збiжжя з поля.  Смутком
повiяло кошовому од лану, що нiчим не нагадав жнив на  власному  полi,  не
наповнив думками про тихе хлiборобське щастя та добрi жнивнi  звича?,  про
ниву, на якiй полукiпки, як збитошнi парубкп, i спiви, i свято  останнього
снопа. Скрушно стало вiд споглядання дружби коси й мушкета, й поле  чомусь
запахло не дозрiлим зерном, а  кров'ю.  "Ми  виляжемо  так,  як  жито",  -
подумав нагло. ?хав понад ланом, торкаючись  стременом  колосся.  Дзвенiло
колосся, а йому здавалося, що дзвонить власна кров.
   Косарi обступили  отамана,  радiли  запорожцям,  розпитували,  куди  тi
?дуть, журилися жнивами. Сiрко не крився, сказав, що ?дуть шукати згоди  з
?хнiм гетьманом, на обличчях косарiв розгладжувалися  посмiшками  зморшки:
люди сподiвалися, що запорожцi дiйдуть з гетьманом згоди, вiзьмуть ?х  пiд
свiй захист. Ця розмова ще дужче  впевнила  Сiрка,  що  вчинив  незлецьки,
по?хавши в  Чигирин.  Зненацька  щось  ворухнулося  в  його  серцi,  дивна
забаганка засвiтила усмiхом вуста. Вiн скинув  кунтуша,  узяв  у  женця  в
плескатiй баранячiй шапцi косу з важкими грабками,  став  у  ряд.  Захопив
чималу ручку, повiв кiссям i вгородив хлiборобську шаблю носком  у  землю.
Вийняв ??, пильнував, аби коса йшла  носком  угору,  повiв  покiс.  Одначе
грабки чiплялися за стебла,  толочили  колосся,  зрiзанi  горстки  теж  не
трималися, перевалювалися через грабки, вiн нахиляв ?х то так, то сяк, але
справа йшла кепсько. Навiть звук був у коси  не  такий,  як  треба,  -  не
посвист, а шаркiт, сухе скреготiння, од якого аж дерло по душi.  За  хвилю
отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замiсть рiвного покосу  десяток
викладених одне бiля одного сорочих гнiзд, зупинився. Йому стало соромно й
чомусь сумно. Либонь, що навiки випав iз хлiборобських гонiв, що  ось  уже
сорок, якщо не бiльше, лiт ?в хлiб, запрацьований iншими.  Земля  йому  не
пахла, яко хлiборобовi. Увесь вiк мав себе за плугатаря, а насправдi  який
вiн плугатар? Вже ледве пам'ята?, як пада? з-пiд лемеша  чорна  скиба,  як
мiня? рiлля пiд бороною барву, як, перш нiж  упасти  в  рiллю,  ростуть  у
долонi важкi зернини. Орав шаблею,  сiяв  кулями.  Тримав  рiдну  землю  в
серцi, як ?? оборонець, i боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке  ж  його
людське призначення: до леза цього чи того, яке висiло на боцi у пiхвах  з
шагренево? шкiри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлiбороб,  який
багато чого призабув. Так  принаймнi  йому  здавалося  спочатку.  А  тепер
подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: "Я все можу".  Виходить,
не все. Колись таки й мiг. Але давно те було.
   Косарi переморгувалися, чоловiк у  кудлатiй  шапцi  почухав  нестрижену
потилицю, сказав:
   - Воно iнодi легше жати на тому полi, нiж на цьому.
   - Дурний ти, Терешку, - сплюнув пiд ноги косар зi шрамом на лобi, - тут
лишень ти косиш, а там можуть i тебе втяти.
   - Недарма  тобi  в'язи  покрутило,  все  назад  озира?шся,  -  вiдповiв
Терешко.
   - Неначе сам щойно не ховався у житi, - гостро одказав косар зi шрамом.
   - Кажуть, видима смерть страшна, а я скажу: невидима - ще страшнiша,  -
спробував помирити ?х Сiрко. - А про поле мовив ти, чоловiче, добре. Волiв
би й я стояти на оцьому, але ж комусь треба й на тому.
   Сiрко попрощався з женцями й по?хав до козакiв. Вони вже напо?ли конi й
трохи  пiдпасли  ?х,  не  знiмаючи  сiдел,   тiльки   попустили   попруги.
Переобiдали самi - солониною з хлiбом, запиваючи просто з просвiтлено?  до
дна рiчечки, по?хали далi. Ополуднi перед ними заманячили золоченi  хрести
та банi церков на горi. Мiсто  Чигирин,  оселя  нездiйсненних  мрiй  Петра
Дорошенка, могутня фортеця з посадами, розкинулося серед горбiв на  березi
Тясмину при його впадiннi в Днiпро. Воно складалося мовби з  двох  мiст  -
горiшнього, де  на  Кам'янiй  горi  стояли  фортеця,  гетьманськi  хороми,
будинки старшини, соборна церква, i  нижнього  -  на  пiдгiр'?,  де  критi
гонтом та черепицею будiвлi  тиснулися  одна  до  одно?,  де  сiримi-ло  з
десяток тополь та стiльки ж дзвiниць; там жив вiйськовий i ремiсничий люд.
Гора висока, i мiсто з церквами, гетьманськими та старшинськими  хоромами,
мiцними мурами неначе  зависло  пiд  хмарами.  Стара  гетьманська  столиця
зустрiла запорожцiв та донцiв церковним  дзвоном.  Козаки  зупинили  конi,
поскидали шапки, хрестилися, дивувалися, адже  нiби  й  не  було  сьогоднi
нiякого свята, а дзвони заливалися на всю силу. Свята тройця наступить  за
один день... Небавом довiдалися, що дзвони тi - на ?хню честь. Й  стрiчали
?х пишно та врочисто, як давно жданих, високих гостей. Може, i в тому  був
якийсь пота?мний  Дорошенкiв  замiр,  але  саме  поспiльство,  стражденне,
вимучене вiйною, полинуло надi?ю навстрiч кошовому. За мiську браму вийшли
мирськi й духовнi: жiнки та дiти, й попи з хрестами та хоругвами, й ошатно
зодягнуте  мiщанство,  й  городовi  козаки  при  повнiй   збро?,   всi   з
просвiтленими обличчями, з надi?ю в очах. Не вгавали на дзвiницях  дзвони,
калатали, неначе  на  престольне  свято,  високо  вгорi  зi  стiн  гримали
гармати, бiлi клубки диму котилися по  схилу  гори  аж  на  приднiпровськi
луки. Одначе бiля мiсько? брами запорожцiв i  донцiв  перепинила  озбро?на
варта, вiд кошового зажадали, аби на хрестi та ?вангелi? поклявся,  що  не
везе в серцi жодного лихого замiру  проти  гетьмана  й  не  зробить  злого
вчинку. Сiрко зiйшов з коня, поцiлував хрест i ?вангелi?, заприсягнувся. А
сам подумав: вельми бо?ться його гетьман, вважа?, що може вiн  з  кiлькома
сотнями козакiв скурати могутню гетьманську столицю.
   Пiсля того ?х упустили до чигиринсько? фортецi.
   Того ж дня приймав ?х у сво?му палацi гетьман й давав  банкет  на  ?хню
честь, не виказавши нi радостi, нi здивування, нi  про  що  не  запитував,
нiчим не докучав. Мабуть, мучили й змагали його запитання, але не  подавав
про те й вигляду, тримався невимушене, вдавав, буцiм запорожцi при?хали до
нього просто так, у гостину, як то бувало ранiше, вдавав щедрого господаря
й зичливого приятеля. А може, хотiв спочатку заморськими винами  й  медами
усолодити запорозькi душi, сподiвався, що по тому й бесiда буде  солодшою.
Запорожжя - то честь i слава Укра?ни. Який же козак не прагне  прилучитися
до того во?нства, зрiвнятися з ним честю i славою!
   Дзвенiли золотi й кришталевi чари, гримали гармати. Спiвала пiд вiкнами
свiтлицi пiвча.  Щедро  частував  гостей  гетьман.  Сливе  два  роки  живе
правобережна гетьманська столиця веселощами. Проте  веселощi  тi  хмiльнi,
нервовi - не справжнi. I нiхто не ма? од-ваги сказати про те. Рвуть струни
скрипок серби, гарцюють козаки, дрiботять червоними  чобiтками  мiщаночки,
гупають  чоботиськами  старшини,  тiльки  гетьман  сидить  край  столу   й
постогну?: "Нудно менi. Нудно од ваших танцiв".
   Це гульбисько, яке розпочалося, було схоже на всi iншi. Одначе  гетьман
не казав, що йому нудно, а пiдгупував на мiсцi чобiтьми й гукав:  "Весело.
Весело менi". А очi пiд бровами чорнiли вуглинами.
   Банкетували три днi. Нi друзi, нi вороги -  друзi  й  вороги.  Наступив
четвертий день, другий день по святiй тройцi.

   * * *

   Сiрко сидiв на лавочцi пiд  рясною  вербою,  вирiзав  з  гiлки  млинка.
Довкола нього - на лавочцi, на травi, просто посеред  дороги  -  комашився
чималий  гурт  дiтлахiв,  бо  ж  цiкаво,  як   вправно   й   швидко   рiже
дiдусь-запорожець великим гострим ножем вербину. Всi запорожцi  вправнi  з
ножем i деревом, запорожець iз заплющеними очима  скаже,  яке  це  дерево,
скiльки йому рокiв, зранку чи увечерi зрiзане. Люблять запорожцi  вирiзати
з дерева всiлякi штукенцi?, а тут ще такий попит.
   Свiтило сонечко, слiпило очi, Сiрко одвертався, аби не пошкодити  майже
готового млинка, ще й з людською парсункою. Втiк  од  гучних  Дорошенкових
бубнiв, забрiв аж сюди, на край посаду, присiв на лавочцi,  де  вовтузився
бiля цурпалка зi скiском малюк у величезнiй яничарськiй шапцi, прив'язанiй
довгими  пацьорками  до  ши?,  взявся   допомогти   хлопчаковi,   допомiг,
захопився, й враз  налетiла  ?х  цiла  зграя  -  босоногих  i  галасливих,
затрiщала верба, i йому аж зарябiло в очу вiд патичкiв, котрi  тицяли  пiд
нiс.
   - Гей, приберiть ратища, повиколю?те очi,  -  вдавано  гнiвно  насурмив
брови, а подумки вiдзначив: "Вскочив у халепу".
   А все через те, що  першого  млинка  зробив  хоч  на  продаж:  гуркотiв
бадьоро, ще й пiдсвистував пiдрiзами  на  крилах.  На  хуркiт  i  збiглася
галаслива "орда". Тепер доводилося одкуплятись од не?. Та ще й  не  хотiв,
аби новi млинки були схожi на тi, якi вже тримали в руках дiтлахи. Кошовий
тiльки упрохував, щоб тi, хто вже  мав  цяцьку,  одходили  далi:  у  вухах
хуркотiло,  цiркотiло,  торохтiло,  аж  у   скронях   почало   поколювати.
Верховодив "цехмiстр" у яничарськiй шапцi й на правах  першого  замовника,
майже товариша, давав поради, для кого робити ще. Несподiвано вiн  замовк,
притих, здивований отаман повiв оком i побачив, що хлопчак  притулився  до
його плеча, забрав собi на колiна отаманову шаблю й пестить ?? пальцями.
   Щось гостре, гаряче пройшло попiд серцем кошового, аж сльози набiгли на
очi. Десь отако, подумав, туляться власнi внуки й, либонь,  теж  бавляться
чи?мись шаблями. А потiм пiдростуть  i  складуть  голови  над  Днiпром  чи
Бугом. Тяжка й жорстока  гра  точиться  на  землях  вiтчизни.  I  сам  вiн
огрубiв, звовкулачився у плавнях. Сливе забув,  що  таке  дитячий  лемент,
дитяча усмiшка, якi, можливо, ?дино й надають смислу  людському  життi  на
землi. Не пищаль, не шабля, не бойовi поклики, а щебет дитячих  голосiв  i
безжурна, беззахисна дитяча усмiшка.
   Вiн майже не пам'ятав усмiшок власних дiтей. При?здив додому в  солонiй
од поту, пропахлiй степом одежi, брав ?х на руки, а про що з ними говорити
- не знав. Тягнувся до дiтей, а вони  тяглися  до  його  козацько?  збро?.
Промовляв до дiтей серцем, воно одне вiдало, що ?м казати.  Вiн  уже  тодi
глибинним чуттям вгадував, що втрача? щось найбiльше в свiтi i його вже не
вернути, - найбiльшу радiсть, найбiльше щастя, по яких шкодуватиме. Вiн не
пам'ятав, як пахнуть дитячi голiвки, не знав, якi найпершi  слова  сказали
його сини. Пам'ятав тiльки ?хнi останнi слова, сказанi  на  браннiм  полi.
Вiн навiть не вiда?, чи знають слово "дiд" його онуки.
   Небавом одне по одному притихли всi  дiти.  Мабуть,  хтось  iз  старших
сказав котромусь на вухо, хто сидить  перед  ним.  Мовляв,  це  той  самий
Сiрко, при  одному  йменнi  якого  туркiв  i  татар  трясе  лихоманка.  Чи
прочитали в очах старого козака печаль, подивували ?й? Вiдчули лагiднiсть,
i доброту його серця, й тяжку броню на ньому? Добре й справедливе серце  в
сивого запорозького отамана. Хоч геть у рубцях,  у  шрамах.  Випило  лиха,
випило вогню - шабельного та гарматного.  Але  не  налилося  злобою  й  не
нахололо байдужiстю. То дарма, що в отамана так круто зламана лiва  брова.
То дарма, що впали на груди довгi вуса. Що грiзно в'?ться при боцi шаблюка
й стримлять за поясом кут" срiблом пiстолi. То дарма. Дiдусь добрий.
   Вiн любив синiв. Мати завжди страхала ?х ним  при  шкодi:  "Ось  при?де
батько, я йому розкажу", але вони  знали,  чули  серцем,  що  вiн  добрий.
Жодного не вдарив i дивував, як-то можна бити дiтей. Мабуть, через те,  що
рiдко ?х бачив. Але й приголубити по-справжньому не вмiв.
   Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сiдати на коня. Оце i вся його
ласка, i вся наука. З нею й вiдiйшли в iнший свiт, схожi лицем на нього, а
вдачею - в матiр.
   Чомусь особливо запам'ятав, як учив ?здити  верхи  меншого,  тримав  за
ногу, а кiнь схарапудився й побiг...
   Пiдосавул Ничипiр давненько стояв пiд клунею по той бiк вулицi,.  ховав
у рудi вуса усмiшку. Вiн торкнувся рукою шапки, вклонився отаману:
   - Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов
до нього.
   Осавул не сказав, що чека? його давно, йому шкода було  одривати  Сiрка
од дiтей.
   Сiрко зiтхнув, поклав на лавочку скiска й вербову цурку.  Вiн  подумав,
що Дорошенко знову хмiльний, буде чаркуватися, пити його здоров'я, покличе
музики, ще й сам вдарить "козачка" або "горлицi". Вiн шалений у всьому - у
бою i в танцi, часом для нього бiй - то танок, а танок -  то  бiй.  Якось,
коли його вiйсько занепало в бою iз шляхтянськими хоругвами, й  поле  було
вкрите трупом, й не було снаги до ново? налоги, вiн покликав музик, вийшов
перед полки, вийняв з пiхов шаблю i наказав  грати  "горлицi".  Й  так,  у
танцi, навприсядки, пiшов на адверсора. Й тодi пiшло за ним усе вiйсько, й
збило ворожi хоругви. То була найбiльша вiдвага  його  серця  й  найбiльша
перемога. Довго пам'ятали ?? вороги i сво? козаки, довго стояла ?м  в  очу
самотня могутня постать гетьмана з оголеною шаблею  перед  ворожою  лавою.
Сам-один пiшов на вороже вiйсько!
   Вiдгримiли музики, вже гетьман не мав сили до ново? "горлицi" в полi, а
тiльки на дубовiм помостi пiсля хмiльного ковша.
   Сiрковi пити не хотiлося, одначе мусив iти.
   На подив, гетьмап не  був  хмiльний  i  сидiв  у  горницi  сам.  Скронi
зблискували, i кучерява борода також - очевидячки, нещодавно  вмивався,  й
лице було блiде, очi дивилися тверезо. Й, либонь, через те - на похмiлля -
вочевидь проступили лiта зморшками  й  одутлiстю,  сивиною  на  кучерявiй,
пофарбованiй хною бородi, на довгих, що вилися, вусах,  госгрих,  злинялих
бровах, а також на всьому великому, важкому обличчi.  Роки  пройшли  через
його серце дзвоном  шабель,  шаленим  кiнським  бiгом,  кров'ю  ворогiв  i
друзiв, яких мав за бурхливий свiй вiк в достатку. Ходив пiд рукою  Хмеля,
?здив його послом до шведського короля, вiв перетрактацi?  з  Сомком,  пiд
Опiшнею перебiгло на  його  бiк  вiйсько  Брюховецького,  водив  дружбу  з
Многогрiшним, мав з ним люту волейну потребу, зайшов у розмир iз Ханенком,
тепер ось зiтнувся на вузькому смертельному мiстку з Самойловичем. В  куцi
два десятирiччя по Богдановiй смертi напхалося гетьманiв, уклалося зрад  i
пiдступiв, що в iнший час ?х вистачило б на столiття.
   Всi тi вихори, вихорцi й смерчi промигнули на його очах, майже  у  всiх
обкрутився сам. Не влучила його ворожа куля, й  вломлювалися,  як  солома,
ратища, одначе не обминула серця скруха, звила кубло й пожирала зсередини.
Гаряче любив, гiрко ненавидiв,  а  сивiв  у  самотi,  озлобленостi,  серед
знахабнiлих ворогiв i заляканих невiрних друзiв.  Звик  до  панства  й  не
хотiв його втрачати.
   Манячила у сивому туманi постать Хмеля, й  не  мiг  до  не?  не  те  що
дорiвнятися, а вже й пiдступитися. Та  постать  манячить  усiм  гетьманам.
Вони кличуть у свiдки великого покiйника i викладають на прилавок  iсторi?
з його спадку те, що кому до користi.
   Гетьман сидiв край широкого столу в широкiй свiтлiй горницi, стiн  яко?
були оббитi багрянцем, пiдлога встелена килимами, стеля вилiплена  слюдою,
пiдпер велику голову обома руками. Кажуть, ? в гетьмана  й  iншi  горницi,
особливо багатi, обставленi поганською  розкiшшю,  розповiдають,  там  вiн
курить  кальян,  п'?  чужинськi  напо?,  перед  ним   танцюють   напiвголi
танцiвницi. Може, все те й неправда,  про  те  запитати  Сiрковi  нiби  не
годиться. А чомусь кортiло. Кортiло трохи по-дитячому, а трохи i  всерйоз.
Бо й те щось важило.
   Побачивши Сiрла, встав  iз  незвичним  для  себе  поспiхом,  вийшов  на
середину горнгцi, немов намагався заступити  отамановi  шлях.  Якусь  мить
стояв так,  високий,  кремезний,  рiшучий,  мiряв  гостя  поглядом,  Сiрко
зупинився за крок вiд нього. Був нижчий од  гетьмана,  але  теж  крутий  в
плечах, мiцний, хоч i  геть  сивий.  I  погляд  його  сталево-карих  очей,
перехрещений з поглядом гетьмана, не ламався.  Про  що  думали  обо??  Яка
завiя промайнула перед очима, що  побачили  в  тiй  завi??  Чи?  очi,  чи?
постатi, чий поклик вiдлунював у ту мить у серцi того й того?
   Все вiдали, все пам'ятали, од Хмеля  й  ще  ранiше,  аж  до  останнього
розмиру. Були неначе два плавцi, що виборсалися з однi?? кручi? i стали на
двох берегах рiчки.
   - Давай, отамане, помолимося, -  показав  гетьман  рукою  на  прочиненi
дверi молiльно? кiмнати. - Щоб не лишилося на душi грiховно? осуги.
   - Я вже молився, - спокiйно сказав кошовий. - I грiховно? осуги не маю.
   Одначе переступив  порiг  молiльно?  кiмнати,  пошукав  очима  пресвяту
богородицю, не знайшов -  може,  вона  й  стояла  на  котрiй  полицi,  але
побачити ?? було важко: iкон було дуже багато, i всi  наполовину  захованi
за шовковими завiсками, ще й виблискували золотом, аж рiзало очi.  Постояв
перед кiотом, прочитав "Вiрую" i повернувся назад у горницю.
   Дорошенко молився довше. Проте коли вийшов у горницю, нi на обличчi, нi
в очах святобливостi не було, навпаки, в них свiтилася невпокорена  злiсть
i неприхований виклик. Сiв за широкий стiл, поклав на нього  великi  руки.
На столi була  намальована  картина  страшного  суду,  й  гетьмановi  руки
сягнули  просто  у  ге?ну  вогненну.  Сiрко  усмiхнувся,  а  гетьман,   не
зрозумiвши його усмiху, нахмурився, пожував твердими  губами.  Може,  саме
через отой усмiх i почав отако, з одрубу, не кинувши гостевi  дорiжки,  по
якiй той мав сам пiти.
   - Кажи, що привело тебе до мене? Тiльки не крутiйствуй.  Ти  се  погано
вмi?ш.
   У правiй його бровi заплутався сонячний промiнь i у вусах теж, вiд того
гетьманове обличчя було немов розрубане навпiл i трохи зловiсне.
   Вiн не нагадував Сiрковi про  давню  обопiльну  приязнь,  а  також  про
пiзнiший розруб, мабуть, розумiв, що вияснення причин одразу розведе ?х по
рiзних дорогах. Але й обiйти того вони  не  могли.  Очiкували,  хто  почне
перший. Сiрко посмiхнувся, його посмiшка була нi доброю, нi злою.
   Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував  три  днi,  не  давши
йому розтулити рота про справу, а тепер почина?  розмову  отако.  Вiн  або
спивався  з  розуму,  або  чогось  боявся.  Одтягував,  зволiкав   розмову
вiч-на-вiч, хотiв одкрутитися  од  не?  й,  тямлячи,  що  не  одкрутиться,
кидався, немов на герць. Сiрко вловлював непевнiсть у поведенцi? гетьмана,
i йому хмурнiло на душi. Пам'ятав мiцного, сильного духом козака, а  бачив
поруйновану горiлкою його подобу й уже шкодував, що при?хав сюди.  Нелегко
йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично,
майже по-?вангельськи:
   - Важко орати, коли нiчим сiяти.
   - Все од бога милосердного. Прецiнь, уже  вийшов  у  поле.  -  Й  враз,
перебравши ще раз у думцi Сiрковi слова, скинув  важкими  бровами.  -  Чи?
поле ма?ш на мислi?
   - Тво?, гетьмане, - спокiйно одказав  кошовий.  -  Хоч  ти  й  на  чуже
недавнечко засилав женцiв.
   Гетьман уперся важким поглядом Сiрковi в перенiсся, сказав з образою  i
злiстю:
   - Якщо при?хав чинити дознания по татарськiй налозi на Сiч, то не  туди
втрапив. Сiдлай коня i колоти в Бахчисарай.
   - Може, по?демо й туди, - розважливо мовив Сiрко. - Чогось тебе  болить
та налога. Я ж нiби про не? нiчого не запитував.
   - Мало менi ваших листiв, - блиснув очима  Дорошенко.  -  Померти  менi
безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулi визрiв той  злий  замiр.
Радник дивану ага Сулейман  Кегай  нараяв  той  пота?мний  похiд  великому
вiзиру. Кiлька лiт виношував його, протуркотiв ним Кепрюлю вуха.
   - Звiдки зна?ш те, гетьмане?
   Кошовий запитував спокiйно, розважливо, а на губах зача?лася  посмiшка,
?? можна було  потрактувати  i  як  добру,  примирливу,  i  як  пiдступну.
Чоловiчки Дорошенковнх очей метнулися туди-сюди, його дратував той  усмiх,
але  надто  поважний  був  мент,  хотiв  чи  не  хотiв,  а  мусив   шукати
виправдання, давати пояснення, виповiдати сво? та?мницi.
   - Мiй резидент у султана дознав.
   - Гаврило Лiсовський?
   Чоловiчки гетьманових очей враз стали гейби скаламученi кринички.
   - Ма?ш там свого вивiдача?
   - Може, й маю, - кошовий  вiдповiв  ухильно.  -  Але  про  це  розповiв
посланець  Самойловича.  Ще  й  сказав,  що  ага  Кегай  водить  дружбу  з
Лiсовським.
   Обличчя Дорошенку  залляла  фарба,  затремтiли  в  гнiвi  важкi  повiки
наллятих вогнем очей:
   - Я так i знав, що це вiн, давнiй ворог,  обмовив  мене  перед  сiчовим
товариством. Нехай попенко збере по всьому Лiвобережжю попенят i все  одно
нiчого не докаже. Яко тхiр, з нори чадить.
   - Мiлi?ш серцем, гетьмане, - мовив Сiрко, але Дорошенко не  почув  його
чи вдав, що не почув.
   - Яко день рiзниться од ночi, так злий чоловiк од чесного.  Той  пастир
хоче спалити кошару, а вiвцi пустити пiд вовчий гiн. Хоче одiбрати в  мене
булаву, аби розкарячити куцi ноги на обидва днiпровi береги. Пiдрясник вiн
вонючий, а не гетьман. - Дорошенко стишив голос, i  слова  на  його  губах
шелестiли, як  вогонь  на  дощовому  вiтрi.  Й  великi  булькатi  очi  теж
наллялися вогнем. Видно, вiн бачив свого ворога близько,  не  забував  про
нього нi на годину, бачив як потвору, вiдьмака чи злу поторочу.  Обопiльна
ворожнеча стала для обох гетьманiв життям, у нiй спалювали кров'ю,  губили
глузд, державу i людський чин. - А чи ма? силу захистити край? Аби  не  я,
вiн би давно весь був пiд турком. Я стою йому  в  оборонi:  то  одби-ваюся
шаблею, то згодовую  пса-турчина  власним  серцем.  Мо?  право  на  булаву
завойоване кров'ю. Мiй чин вищий за його! Я - гетьман, а вiн - попович.
   - Ви обидва навiженi! - вдарив одразу обома кулаками по столу Сiрко,  й
очi йому потемнiли од гнiву, а брови зломилися й стали гострi,  як  вiстря
стрiл.
   Це було так нагло, що Дорошенко першо? митi не повiрив почутому.  Брови
його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона  мла.  Навiть  на  бранному
полi, ви?жджаючи на герць, нiхто не одважувався кинути  такого  в  обличчя
запальному гетьману. Цi  слова,  мабуть,  були  несподiваними  й  Сiрковi.
Виплеснули, як огонь з рушницi, а в грудях пекло й  далi,  й  пекли  вуста
iншi слова, може, не такi образливi, але не менш гiркi.
   - "Мо?", "я", - сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли  на  губах  слова
гнiву й прокляття. - Про себе тiльки дба?те. А чи? дiти, вже й забули?  Не
тi?? Укра?ни? Та хiба вона вас обходить? ?й сльози - вам перли, ?й кров, а
вам трунки.
   - Страшнi слова мовиш, - з чорною погрозою в голосi  сказав  гетьман  i
важко, аж заскрипiв оббитою шкiрою позолочений стiлець,  пiдвiвся.  -  Все
життя стояв я ?й у захист...
   - Вiдаю добре, який  то  захист.  Християнським  людом,  живою  монетою
платиш драпiжному вовковi турчину за владу. Не ти оддав  татарину  жителiв
Орловця? Не з твого призволення повели iз  мотузками  на  ши?  в  турецьке
пекло  биклi?вцiв?  Уже  пiд   гетьманськими   вiкнами   татари   торгують
укра?нцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава
кровi свого народу?! Спинись,  чоловiче,  стече  кривавиця,  i  залишиться
безживний труп.
   Пiд вагою отаманових слiв Дорошенковi  плечi  опускалися  все  нижче  й
нижче, врештi не стало снаги стояти, й вiн сiв. Дивився на власнi стисненi
кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сiрко казаз далi:
   - ?хали ми тво?ми полями, а там воiстину нiкому  нi  орати,  нi  сiяти.
Аравiйська пустеля, а не Приднiпров'я. Всi полишають твiй край.  Про  таке
щастя мрiяв ти, гетьмане? Згадай  свою  молодiсть.  Згадай  Хмеля,  батька
нашого. Таку вiтчизну заповiдав вiн нам?
   - Чи ж я не хотiв з'?днати обидва береги? Чи не я  важив  життям  задля
не?? - з болем i гнiвом скрикнув Дорошенко. - Розкраяли одне поле  на  двi
половини без мо?? i тво?? на те згоди. I лишився я на одному кiнцi поля, а
на другому всупротив менi розкарячився многогрiшний.  Виперли  його  проти
мене, бо ж не хотiли вволити мо?х справедливих вимог.
   - Ти справдi важив життям, i важив не раз, -  погодився  Сiрко.  -  Був
чоловiком доброго клича. Та не Укра?ну ти нинi любиш - себе в Укра?нi.  Ще
й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою  i  багатством.  А  ти
полюби ?? без булави...
   - Я любив... Присягаю боговi в тройцi ?диному.
   - Тодi - любив. А потiм... I скiльки ?х, таких...
   - ?х?
   - Нас. Той - за пiрна. Той - за воли волоськi. Той - за  челядникiв.  А
ти  полюби  ??  за  голоднi  сироти,  за  заплаканi  вдови.  За  вiчне  ??
страждання. За страждання полюби! За всю  оту  кров,  що  пролили  Павлюк,
Кривонiс, Богун... i  всi  iншi,  безiменнi.  Надто  отих,  чи?  й  хрести
погнили, i могили позападали. Вже жито на тих могилах.  Чи  ж  пам'ята?мо?
Полюби за кров, яка не окупилась. В  усiх  iнших  народiв  i  держав  вона
скуплялася, а наша - нi. Хiба ж вона не праведна? Хiба вона  не  свята?  А
вже тодi полюби за широкi степи, за га? черешневi, за зорi, за карий усмiх
жони сво??. За материну пiсню! Чей спiвала  тобi?  Всi  чужоземцi  кажуть:
тако? пiснi бiльше нема? нiде в цiлому свiтi. Чу?ш - в цiлому свiтi! То що
- нехай ?? розтопчуть татари, нехай вона щезне?..
   Його шию душив ковнiр, вiн рвонув його, аж одлетiли гаплики.
   - А ти... ти... - Дорошенковi очi налилися кров'ю. - За що ти ?? любиш,
не за булаву?
   - Вiда?ш, гетьмане, сам, що таке моя булава, - сказав трохи спокiйнiше.
- Сьогоднi в мене, завтра вiддам iншому,  не  налипа?  на  не?  золото,  i
хуторiв нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком i проллю кров  таку
саму, як усi. Просту. Не гетьманську. Подумай об цiм. Добре подумай.
   З його грудей вирвалося зiтхання. Зненацька зiтхнув i Дорошенко.  Сiрко
провiв по обличчi рукою, немов знiмав з нього невидиму павутину, й мовив:
   - Кажу - подумай... Бо й при?хав я промовляти не до твого серця,  а  до
розуму. Тiльки до розуму.
   - А до серця? - з надi?ю, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко.
   - До серця - пiзно. Минули часи, коли можна було промовляти  до  нього.
Важко йняти тобi вiри й мати в бозi надiю на тебе.
   - Кажеш, мовби про покiйника...
   - Але ж подумай сам, мосьпане,  хто  ти  ?,  -  казав  далi  розважливо
кошовий, i це було страшнiше за докори, за гнiв. - Вмерла на Укра?нi  вiра
в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий - i тебе нема?. - Сказав,  i  в
самого похололо серце.
   Дорошенко пiдхопився знову, замiряв горницю з кутка в куток, аж жалiбно
дзвенiли на горiховiй  полицi  золотi  та  срiбнi  чашi,  тарелi  i  чари.
Тицявся, неначе барс у клiтцi. Сiрко подумав, що вскочив  до  не?  сам,  -
вiдступав  перед  наставленими  списами,  аж  поки  не  брязнула  защiпка.
Зупинився бiля мурованого камiна, на карнизi якого стояв бо?вий  золочений
годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахель, дивився  звiдти
вороже. Звiдси, од столу, здавалося,  що  то  не  жива  людина,  не  Петро
Дорофiйович Дорошенко, правобiчний гетьман, а  його  парсуна.  Саме  таким
здебiльшого й малювали правобiчного художники. Чимале поле  iз  зелених  i
синiх квадратiв кахлю, i  на  ньому  важкий  чоловiк  у  вишитому  золотом
кунтушi. Пронизливi очi, велика кучерява  борода,  важкi  вуса,  що  майже
затуляють вуста.
   Зненацька вiн ворухнувся, й враження парсуни зникло, очi  примружилися,
вуста вiдкрилися в злостивiй посмiшцi.
   - Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей зможеш вiдчути на власнiй шкурi.
   - Якби мав силу,  не  обплiтався  б  чужою  лозою.  Дорошенко  скрипнув
зубами. Когось iншого за такi слова гетьман зiтер би на порох. Одначе була
в Сiрковi, що сидiв напроти нього, непереборна сила, яка  мовби  сковувала
Дорошенка. Притягальна сила довiри, непереборна сила правди - цей  чоловiк
не обдурить, не зробить iграшкою у якiйсь сво?й грi. Бо ж людськими долями
не гра?ться й для себе нiчого не прагне. Несосвiтенне! Такого не  бува?...
Таке ?. Мав час i спосiб пересвiдчитись.
   Останнi слова  Сiрко  сказав  не  гнiвно  й  навiть  не  сумно,  скорше
безнадiйно. Встав i собi, пiдiйшов до вiкна.  Воно  було  зачинене,  ще  й
завiшане шовковою перською ширмою. Вiн одсунув ширму,  хотiв  вiдчинити  й
вiкно, - в горницi стояла задуха, - але закрутка була химерна,  заморська,
з якимось секретом, не зрушувалась. Вiкно  -  вузьке,  високе,  гратоване,
розмальоване жовтими та синiми косинцями, промiж синiх - бiлi.  Горниця  -
на другому поверсi, звiдси видно широкий, вимощений камiнням двiр,  широку
долину Тясмину, вже припеченi сонцем, але ще  зеленi  луки.  I  горби,  як
гори, що синiли  ген  у  далинi.  За  ними  ховалося  сонце.  На  подвiр'?
порожньо, тiльки бiля вхiдних дверей будинку сто?ть, обiпершись  на  спис,
вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби - синi, а  козак  -
жовтий, й од того наче несправдешнi. А внизу, пiд вiкном, -  яблуня,  одна
на все подвiр'я, верхнi гiлки на  нiй  усохли,  а  нижнi  рясно  зародили,
мабуть, чи не востанн?.
   Гетьман дзеленькнув у срiбний дзвiночок. На порозi став молодий козак у
малиновому кунтушi.
   - Принеси двi янчарки, - наказав Дорошенко.  Козак  здивувався,  одначе
свого здивування не виказав.
   Дорошенко одчинив вiкно й поклав обидвi рушницi на пiдвiконня. Очi його
жахтiли диким запалом.
   - Бачиш голубiв на даху церкви? - вказав Сiрковi. - Там чорнi й бiлi. Я
стрiляю чорного, ти - бiлого. Хто влучить...
   Сiрко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана:
   - Стрiляти божих птахiв на даху церкви?
   - Моя церква, мiй i одвiт, - блиснув чорними зiницями Дорошенко.
   - I хiба можна... Хiба можна заставлятися на таке?  -  з  серцем  мовив
Сiрко. - Чув я, гетьмане, про тво? лихi дивацтва. Але щоб отак... Цур  вiд
того мене й тебе... Я можу стрiлити чортовi в око, але в голубiв не буду.
   - Як хочеш, - напрочуд легко погодився Дорошенко. - Я ще покажу,  живий
я чи мертвий.
   - Тодi для чого обплiвся чужою лозою? - запитав кошовий. В цю  мить  на
дзвiницi соборно? церкви, яко? звiдси було  не  .видко,  забовкав  великий
дзвiн. Сiрко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся  й  глянув  на
Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловiк.
   - ...Що мушу робити?
   Гетьман повторив слова, яких не почув Сiрко.
   - Не знаю, - щиросерде зiтхнув  кошовий,  i  були  в  тому  зiтханнi  й
спiвчуття, й огуда, i смуток. - Не знаю, гетьмане.  Думаю  лишень,  як  же
щасно жити в кра?, котрого не змагають чужi сили. Ну, може, й не  щасно...
А все-таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже  видно  кiнець.  Много
лiт зичив тобi добра й побiди. Хотiв, аби з'?халися докупи ви, гетьмани, й
обрали з-помiж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гуртi й  батька  легше
бити. I вже поготiв оборонитись од ворога. Весь  вiк  ми  косимо  не  собi
жито. Косимо нарiзно, рiзним господарям - то ляхам, то, як ти оце, туркам,
i з того вони мають зиск, а ми - лихо.
   - Випало нам багате поле, та помiж широких шляхiв.
   - Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й тi шляхи  Хмiль  нам
показав правдиву дорогу... Покладав колись я надiю й на тебе.  Сподiвався,
пiднiмеш високо булаву...
   - А нинi? - похмуро, вже без надi? запитав гетьман.
   - Не вiрю. Пiзно. Вижата твоя нива. Столочена чужими  кiньми.  -  I  по
хвилi: - Про себе багато дума?ш.
   - Звiдки така впевненiсть?
   - Читаю у тво?х очах. А нам уже не випада? ширмувати з долею.
   - Може, - погодився Дорошенко  й  пожував  злихоманеними  губами.  -  I
ворони клювали один одного... I найсмирнiший осел вбив найбiльшого лева.
   - Ти про що?
   - Про воронiв, якi клювали один одного...
   - Це зi святого писанiя?
   Дорошенко вдоволено усмiхнувся, бо ж вдалося хоч  чимось  возвеличитися
над цим нехай i славетним, але ж "болотяним" полководцем.
   -  Лiтописцi-iсторики  оповiдають,  що   таке   було   перед   кончиною
Македонського. Спочатку вiн дав великий банкет... Сiрко ледь поблiд, потер
долонею пiдборiддя.
   - Банкет i ти дав  великiй.  Може,  й  перевершив...  Колючим  поглядом
Дорошенко помацав Сiрка. Але той був незворушний. Всмiхнулися обо?. Вперше
за три днi.
   За мить гетьман знову спохмурнiв. Бликнув з-пiд брiв очима.
   - Король польський шле до мене послiв.  Обiця?  заступництво,  права  i
вольностi.
   - Всi королi обiцяли. А сповнив  хоч  один  обiцянку?  При?жджав  перед
Великоднем од нього i до мене гiнець та?мний. Обiцяв  булаву...  Дорошенко
пiдхопився, аж похитнувся важкий стiл.
   - Неправда...
   - Клянуся святою покровою... Дорошенко важко опустився на стiлець.
   - I ти?..
   - Як бачиш, при?хав до тебе.
   Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборнiй церквi  дзвiн,  i  були  його
згуки дратiвливi обом. Гетьмановi аж кортiло послати  когось,  щоб  спинив
дзвонаря, але на те не зважився. Сумнi звуки пливли крiзь мальованi шибки,
вони,  здавалося,  стелилися  по  чомусь  живому,  накривали  його  чорним
оксамитом. По тому, що кривавилося надi?ю, засiвалося  кулями,  проростало
ратищами, а потiм не збулося. Кiлька разiв гетьмановi здавалося, що  хапав
те живе голiруч, але потiм воно знову випорскувало й мрiло,  як  марево  в
гарячих причорноморських степах.
   Либонь, тiльки один раз випустив його  з  власно?  вини.  Того  не  мiг
вибачити собi все життя. Воно мучило, як випита згарячу  отрута,  од  яко?
вже не можна порятуватися. Це сталося, коли вiн, погромивши  ворогiв,  мав
доконечно добити ?х, не давши доскочити фортець i зачинитися  в  них.  Вiн
уже вiв сво? полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вiк  хита?ться
вiд утоми з боку на  бiк  перед  його  очима  вороний  бiлоногий  кiнь)  i
прохрипiв пiдступну вiсть: гетьмана зрадила  дружина.  Це  було  як  випал
гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутуленi спини ворогiв,  але  вiн
уже не бачив ?х, свiт йому заступили чорнi, як вуглини, очi,  що  смiялися
до когось iншого. Жiнка обiймала когось iншого,  вiдчиняла  комусь  iншому
дверi опочивальнi в той час, коли вiн шаблею захищав сво? i ?? панство  та
честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що  мозок  потьмарився  йому,  й
вiн, полишивши ворога на божу волю, полишив вiйсько на наказного гетьмана,
погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жiнку та ??  ыилосника.  Стугонiло
серце, стугонiла пiд копитами дорога, й падали на не? гарячi сльози любовi
й прокляття. А коли давав лад у власному домi, пропав встановлений  лад  у
вiйську.
   Все спливло з роками: любовне  очманiння,  солона  отрута  ревнощiв,  i
назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та  шкодування
втраченого. Вiн навiть гаразд не знав, чи дружина зрадила справдi  та  хто
був ?? коханцем, - челядь стала на захист ?? честi. Й  не  знав,  хто  той
гонець, бо потiм нiколи з ним не бачився. Хтось його пiдiслав? А може,  то
був чорний посол само? долi - вiн не втопився в Днiпрi, не спiткнувся  пiд
ним кiнь, не натрапив у байрацi на розбiйникiв. Все  життя  гнав  його  од
себе й не мiг прогнати. Той ?здив слiдом на  вороному  конi  й  посмiхався
злорадно. Найчастiше появлявся тодi,  коли  гетьман  почував  скруту.  Все
можна повернути назад: гiнця, зруйнувати збудований дiм, перекувати шаблю,
не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, i покута - до
могили.
   Звичайно, так розмiркову? тепер.  Коли  найсолодшi  поцiлунки  здаються
пiсними. А тодi вiн кохав. Кохав шалено. Й вiдданий  з  милих  уст  комусь
iншому один поцiлунок дорiвнював життю. Яка  химе-рiя?  Який  незбагненний
свiт!
   Бемкали дзвони, вони були сумнi, здавалося, дзвонили по небiжчику.  Але
ж, зда?ться, нiхто iз значних людей не помер у мiстi, щоб оповiщати про те
з дзвiницi соборно?  церкви.  А  може,  й  це  чийсь  пiдступ?  Йому  враз
пригадалися дзвони на минулорiчний Великдень. Веселе свято, а мiдь  гудiла
важко, печально. Вiн тодi наказав зупинити дзвонарiв, але тi замкнулися на
дзвiницi й не пустили козакiв. Гетьман ?хав зi Стiни в Чигирин.  Грав  пiд
ним кiнь, трiпотiли над ним знамена - все, як i завжди,  -  пiдскакали  до
брами й мусили зупинитися. Вузький про?зд заповнили татари  -  вели  ясир,
вiдкуп. Iржали конi, ревiла худоба, дзвонили  кайданами  бранцi-християни.
Вони зводили руки, однi - в мольбi, iншi - в прокляттi, а вiн одводив  очi
й ввiп'явся пальцями в кiнську  гриву,  аж  бiлий  румак  хропiв  i  круто
вигинав шию. А тодi гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким,
у дванадцять стальок, нага?м праворуч i лiворуч, його басаманили теж,  вiн
про?хав, немов через бойовище (диво, що не спинила нi стрiла,  нi  шабля),
втiкав у замок, у тишу молiльно?  кiмнати,  в  чадну  безодню  горiлчаного
виру. А  татарськi  посли  знайшли  його  й  у  горницях,  погрожували,  й
Дорошенко бив ?х, сво?х союзникiв, по пиках, повибивали  зуби,  i  наказав
повикидати у вiкно, i вже чекав смертi  од  турчина,  але  турчин  облизав
закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли  в
осаду Чигирин, i настала в  мiстi  смертельна  скрута,  и  уся  генеральна
старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в поко? бочку з  порохом,
скочив на не? iз запаленим гнотом у руках i гукнув, що зiрве себе  i  всiх
разом з собою, але не здасться. Тiльки отак подвигнув козакiв на  оборону,
й хтозна, кому рвiйнiше складати присягу старшини - гетьмановi чи бочцi  з
порохом.
   Сiрко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край,  про  лихi
замисли Порти, й в'язав усi бiди укра?нсько? землi з  його,  Дорошенковим,
iм'ям. А гетьману чомусь знову сплив на кiнчик пам'ятi гонець на  вороному
конi, - спогад той був гострий, як нiж, - вiн  одштозхнувся  од  камiна  й
важко ступив до столу:
   - Що ж тодi привело тебе до мене?  При?хав  сказати,  що  я  збродня  й
зловорожець?
   Сiрко потер рукою чоло. Почував досаду й злiсть, але вже не  тiльки  на
Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: i оцей його наглий при?зд,
i триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на  Сiчi,  мислив  ??  зовсiм
iнакше. Все таке саме, але слова не тi.  Й  Дорошенко  не  той.  I  раптом
глевка туга оповила йому серце, й вiн пронизливо, iз спiвчуттям сказав:
   - Як же ти постарiв, Петре. Я тiльки тепер помiтив. Як же ти... А козак
був... Який козак був! Хмiль тебе любив...
   Дорошенко розгубився. Й Сiрко засоромився теж й мовив майже суворо:
   - Я до того... I я був козаком незлецьким. Обо?... з ярмарку ?демо.
   "Людина однаково безпомiчна на початку i вкiнцi, - подумав. - I  там  i
там ?? життя незрозумiле i ма? мало значимостi. Проте на початку  воно  не
загрожу? нiкому".
   Глевка гаряча  хвиля  сплинула  в  одну  мить.  Казав  далi  з  тi?ю  ж
нещаднiстю, але без злостi  й  мовби  приступив  ближче  до  самого  серця
гетьмана, вiдчаю не пригасила  гiркота  слiв,  але  раптом  сам  вiдчув  -
лунають вони щирiше й переконливiше.
   - Я при?хав зупинити тебе, аби не доруйновував  краю.  Турчин  замислив
доконати Укра?ну, повернути ?? собi в пiдданство. З тво?ю помiччю вiн того
може сягнути, подумай, яким лихом пада?ш па свiй нарiд. Уже й так у пiснях
проклинають тебе кобзарi... Чим  ти  важиш?  Повiр,  Петре,  вже  тобi  не
возвеличитися, й слава твоя облiта?, як цвiт на тернi. Ти цього не  бачиш,
а всiм вочевидь. То що ж лиша?ться? Оцi золотi келихи, оцi  палати?  Се  -
прах! Заплющ на хвильку очi  й  послухай...  Чу?ш  -  дзвiн?  То  дзвонять
невiльники  кайданами  в  Стамбулi...  Тi,  котрих  занютовано  при  тво?м
попуску.
   - А без мене ?х не хапали? Може, ще бiльше!
   - Однак той дзвiн не про твою  совiсть.  А  сей  -  про  твою.--  Сiрко
пiдiйшов до Дорошенка, обiперся рукою на стiл. - Послухай, мосьпане, пошли
послiв у Москву та до Самойловича. Замирiться з ним.  Склади  з  себе  чин
гетьманський i оддай булаву. Станьмо разом з лiвобережцями i з московитами
супроти супостата. I виговориш вольностi для народу.
   Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сiрка, ледве ймучи вiри почутому.
   - Оддати булаву Самойловичу! Та ти... Ти з  розуму  спав.  Швидше  грiм
прогримить поперед блискавицi, нiж таке станеться.
   - Не  Самойловичу  оддай,  а  на  Запорожжя.  Я  покладу  ??  в  сiчову
скарбницю. А далi скличемо в долинi Росави раду й оберемо гетьмана.
   - Але ж ти сам сказав, що менi вже не возвеличитись?
   - Авжеж, - погодився кошовий. - Сподiваюся, що й Самойловича обмине  ся
честь.
   - Прецiнь не для себе хочеш виманити ??? - недовiрливо повiв  вогненним
оком.
   - Го-го-го-го, - зненацька засмiявся отаман.
   - Тодi для кого ж? - вигукнув з серцем. Гнiв,  образа  знову  клекотiли
йому в грудях. Ледве тамував ?х. На ту мить йому забулися тяжкi  розмисли,
якi останнiм часом розколювали голову, катiвницькi муки, що  ?х  зазнавав,
споглядаючи свiй край. А вже ж i сам не бачив ви?зду з глухих сутичок,  що
в них опинився. Гасив запiзнiлi порухи  совiстi  горiлкою  й  почував,  як
поволi дурi? од не?. Вона розмивала  все:  бажання  займатися  справами  у
сво?й поруйнованiй державi, родинний затишок, тиху замрiю над  книгами.  В
нього не лишилося нiчого, опрiч срiбного келиха  та  голосних  ?репенистих
музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.
   - Невже не знайдемо по всiй Укра?нi достойного мужа? - сказав Сiрко.
   - Не бувати тому! - скажено затупотiв  ногами  гетьман.  -  Не  бувати!
Швидше волосся поросте на мо?й долонi, нiж я  випущу  з  не?  булаву.  Йди
звiдси, отамане, поки  я  не  наказав  одтяти  твою  лиходiйну  голову  та
натоптати ?? клоччям. Воно в тебе й так замiсть мiзкiв. Iнакше не  при?хав
би сюди  з  такими  богопротивними  словами.  Обдурив  себе  i  нас  хочеш
обдурити: де тi вольностi? Де та ?днiсть? Хто ?х дасть?
   Дав волю гнiву, жбурляв словами,  але  чим  бiльше  вивергував  ?х,  то
виразнiше бачив, що його крик - лише луна  колишньо?  сили,  певностi,  ??
одчайний  схлип.  До  сьогоднi,  до  цi??  митi,  намагався   бадьоритися,
обманював себе, ступав  по  сво?му  маленькому  царству  грiзним  i  дужим
гетьманом, iнодi самодурствував, але раптом при?хав  муж  i  поклав  пруг,
котрий вiн не ма? сили переступити, котрий хилить його житт?вий шлях круто
вниз. Й зараз той чоловiк дивиться на нього змруженими очима, й вуста його
стуленi глузливо, майже зневажливо. А Сiрко знову думав про те, як страшно
може перемiнитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодiсть, була вiра,
була святiсть у душi. Гримiли по  кленових  мостах  молодi  конi...  Дивно
влаштований свiт; коли людина молода, коли в не? нiчого нема?,  вона  може
усiм офiрувати товариству, вiтчизнi. Навiть життям. Коли  ж  у  не?  повнi
комори, не хоче поступитися й дрiбкою. Скiльки-то валечних мужiв, смiливих
во?нiв на його очах перетворилися у обережних обивателiв... Ну,  Дорошенко
не обиватель, але вже й не во?н. Вже йому важко вiдмовитись  од  навощених
пiдлог, кришталевих чар, догiдливих усмiшок челядi, вже йому голову  навiк
отуманила влада, вже найдужче любить себе.
   Дорошенковi здавалося, що кошовий кпить з  його  гнiву,  й  лютував  ще
дужче, але вся його ярiсть розбивалась  об  спокiйну,  трошки  спiвчутливу
посмiшку. В тiй посмiшцi справдi були осуд  i  смуток  по  всьому,  що  не
збулося, по колись дужому мужевi, нинi  розтерзаному  й  розтрiпаному,  по
вiдкритому, смiливому серцевi, яке виродилося  в  зневiрене  i  зле.  Його
самого доля не розтрiпала, вiн не дався ?й, хоч i не мав  од  не?  нiчого.
Вiн не мав з не? великого зиску, як Дорошенко, платив тiльки за содiяне, а
не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що  нiколи  й  не
зустрiчався з молодим, смiливим мужем. А ще його мучила думка: у що вiрить
цей сивий чоловiк? I взагалi, чи може вiн ще у щось вiрити? Адже  перейшов
такi каламутнi потоки... Шлях до влади - через  нетрi,  де  нiж  i  петля.
Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона ?дина трима? його на  свiтi,
й страчено стiльки сили, й пролито стiльки кровi. Ще  бiльше  ??  пролито,
щоб утримати владу в руках. Запродано цiлий край...  За  який  викуп?  Вiн
вiрить у нього чи нi? Та хiба не можна вiд не?  вiдректися?  Вiдректися  -
стати нiким. Стати Людиною! Яка ж вона  проклята,  ця  влада,  декотрi  не
хочуть випускати ?? з рук, лежачи й на смертному одрi.
   - Пам'ята?ш, Петре, Батiг?  -  запитав  тихо,  проникливе,  намагаючись
добутися до того, що лишилося  живого,  неструхлого  в  душi  гетьмана.  -
Банкет пам'ята?ш? Пiшли ми з тобою, обнявшись, у степ. I ти тодi сказав...
Сказав, що Хмiль зацвiв у тво?й душi на все життя.
   Гетьман не чув, а може, вдав, що  не  чу?.  Й  далi  клекотiв,  i  далi
погрожував,   лаявся   чорно   -    по-козацькому,    по-московському    й
по-татарському.
   Сiрко пiдвiвся. Одначе за порогом зупинився, i в серцi йому заклекотiли
слова, якi не мiг понести з собою. Вернувся, щоб  сказати  ?х.  Ступив  на
порiг i побачив, що гетьман лежить на пiдлозi, обхопивши голову руками.  З
вуст йому зривався болiсний стогiн. Кошовий тихо вiдступив назад.

   * * *

   Вiн спав, а може, марив.  Потопав  у  м'яких  гетьманських  перинах,  а
здавалося, тонув у водi. Думав насправжки чи увi снi...  Думав  про  те  ж
саме. А за що вiн ?? любить? Нагромадив слiв великих... За  що  ж  вiн  ??
любить? За зорi, за степи, за карi  очi?  Бридня.  Тобто  не  бридня,  але
любить не за це. А за вiщо? За вiщо?
   "А за вiщо мати любить дитину? - зринуло зненацька. - А  дитина  матiр?
Та й хiба може свiт iснувати без цi?? любовi? Якщо тебе народила  праведна
мати, то ?? не можна не любити.  Iнакше  ти  -  покруч,  потороча,  бридке
створiння, а не людина". В ту мить  щось  майнуло  перед  його  внутрiшнiм
зором, i вiн розплющив очi.
   Низько,   зiгнувшись   по-яструбиному,   до   опочивальнi   зайшов    з
п'ятисвiчником у руках Дорошенко. Був у довгiй вишитiй сорочцi, з-пiд яко?
виглядали смугастi перськi шаровари,  в  бухарському  квiтчастому  халатi,
накинутому наопаш. У хисткому свiтлi п'яти свiчок обличчя його  видавалося
висiченим з чорного каменя. Сiрко не встиг навiть подивувати,  як  гетьман
вийняв з-пiд пахви велику, обсипану коштовним камiнням булаву й поклав  на
столик в узголiв'? кошового.
   - Та сама... На. Вчини, як тобi велять господь i совiсть.
   Вiн повернувся й вийшов, щiльно зачинивши за собою дверi Сiрко  помацав
рукою - булава була холодна, здавалося, на нiй  повиступав  iнiй.  Кошовий
одсмикнув руку. То це за не? пролито сгiльки кровi, - подумав. -  Нiкчемнi
метал i камiнь забрали стiлькч людських життiв... На  нiй  i  зараз  кров.
Йому здалося, що кров прилипла до  його  руки.  Спробував  витерти  ??  об
простирадло...  й  пробудився  доконечно.  Сiв   на   постелi,   оглядався
здивовано. В опочивальнi панувала тиша, дрiбнi бiтi зорi зазирали у вiкно.
Сiрковi сгало моторошно. Вiд цих зiр, од чужо? горницi, сiд химерного сну,
що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халатi наопаш,  у  смугастих
перських шароварах тинявся пiзно увечерi по палацу хмiльний Дорошенко.
   Кошовий пошкодував, що не ви?хав  учора.  Невже  йому  й  справдi  щось
важила ця булава? Чого хотiв досягти, обiбравши ?? в Дорошенка?
   Тiльки зупинити кров, що заливала рiднi поля. Тiльки миру помiж братiв.
Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а  й  тим,  що  житимуть
пiсля. Сплинули наверх кинутi Дорошенком слова: "Прецiнь не для себе хочеш
виманити ???" Й потопилися одразу ж... Не для себе. Й поки що нi для  кого
iншого. Так, якби було кому - вручив би. Вклав би в руку дужу  й  могутню.
Колись i сам вар'ював проти дужо? руки i тiльки згодом зрозумiв, що iншого
виходу  нема?.  Не  було  в  кра?  вищо?  сили,  вищого  закону,  якому  б
пiдкорилися всi i велiнням якого б мали жити. Цей закон  суперечив  закону
сiчовому, але цi два закони, на жаль, зiйтися не можуть.  Вiн  не  терпить
насильства й примусу,  але  без  сильно?  руки  нiчого  вдiяти  не  можна.
Дорошенко сказав, що забира? Сiрко булаву собi. Дорошенко сам не  вiрив  у
те, що сказав. Сiрко виважив Дорошенкову муку, бачив  тяжкий  розмир  його
замiрiв i совiстi й розумiв, що так довго тривати не може. Гетьман  кiлька
разiв поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра ма? щось статися. I що
саме?  Сiрко  не  знав  напевно.  Може,  гетьман  i  сам  не  вiдас,   чим
зворохобиться його  душа.  Може,  погибеллю  Сiрка  i  всiх  козакiв,  якi
при?хали з ним... А може, кiнцем довголiтньо? братовбивчо?  вiйни,  першим
днем  миру,  надi?ю  на  щастя  краю.  Бо  далi  так  тривати   не   може.
Iнакше'гетьмани вигублять до кореня свiй власний народ.

   * * *

   Дорошенко зрiкся гетьманського  чину  ранком  наступного  дня.  Цiлував
булаву востанн? й вручав ?? в руки кошовому Сiчi  Запорозько?  на  радному
майданi бiля соборно?  церкви.  Майдан  був  майже  порожнiй.  Гетьманська
старшина, невеликий гурт городових козакiв, Сiрко та Флор Мина?в -  оце  й
усi, хто був при тому.
   Так повелiв Дорошенко. Не грали сурми, не  били  литаври,  не  майорiли
проти сонця прапори та корогви. Всi санджаки того ж  дня  повiз  у  Москву
гетьманiв брат Андрiй. Дорошенко поки що залишався в Чигиринi чекати сво??
долi. Вiн  не  розпускав  вiйська,  проте  одкликав  з  Адрiанополя  сво?х
резидентiв i наказав випровадити геть турецьких i татарських.  У  Чигиринi
поки що не знали, чого чекати: миру ч;; ново?  вiйни.  То  бiльше,  вiдомо
всiм: найтривкiший мир наступа? пiсля найтяжчо?  вiйни  i  найтяжча  вiйна
пiсля довгого миру.

   * * *

   Повертаючись вiд Дорошенка, запорожцi зупинились  на  першу  исчiвлю  в
корчмi навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до  хати  заросла
споришем, попiд призьбою й бiля ганку  вигналися  бур'яни  в  пояс,  хтось
познiмав дверi, повиймав вiкна, одначе широкi дубовi лави, а також стiл  i
кленовi поли для нiчлiжникiв  залишилися.  З  хати  притьмом  вимчав  кiт,
скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипiв, а тодi занявкав. Здичавiв,
але ще не зовсiм.
   Козаки попутали коней i пустили в лужок пiд дикi грушi па попас, а самi
розташувалися в корчмi. Вона була величенька  й  складалася  iз  за?жджого
дзору та шинку, якi роздiлялися повiткою, пiд не? подорожнi ставили конi й
закочували вози або затягали сани. При шинковi мiстилася й кiмната, в якiй
жив корчмар з сiм'?ю. Все те тепер запустiло: мальованi крокусом стiни  та
сволоки потемнiли, пiч  полупилася,  долiвка  вибилася.  Одначе  радiли  й
такому затишку, все ж не годувати комарiв десь у байрацi. Вечiр  мав  пiти
не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманцi та фляжки були повнi,  а  в
передках возiв, на яких  допроваджували  подарованi  чигиринцями  гармати,
покочувалися туди-сюди новi кленовi барила. Чопки з  барил  вибили,  проте
денець не побачили: сталася подiя, за якою забули й про румильське вино, й
про фляжки з оковитою, й про все на свiтi. Не вiдомо, хто iз козакiв i  як
саме дознав про гетьманську булаву, яку Сiрко вiз у тороках свого сiдла, -
адже, коли Дорошенко ?? вiддавав, запорожцiв  не  було,  всi  вони  стояли
посто?м у нижньому посадi, булаву Сiрко вирiшив показати вже  в  Сiчi,  на
великому крузi, - але  в  корчмi  хтось  виповiв  цю  та?мницю.  Вiсть  та
зв'южила сiчовикiв. Уже  трохи  хмiльнi,  вони  обступили  ванькирчик,  де
вкладався на спочинок кошовий, i почали вимагати, аби оддав булаву.
   - Викинь ??, батьку! - гукали запорожцi. - Вона турком смердить. На нiй
кров християнська.
   - Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева,  -  хтось  спробував
погамувати козакiв, але його не слухали.
   - Ти одурив нас, нишком од коша вiв перемови з гетьманом. Не ма?ш на те
зволення! - лунали голоси.
   - Виходь до нас. Винеси ??, ту заразу!
   Вони розпалю'вали криком один одного, дво? найвiдчайдушнiших,  а  може,
найхмiльнiших, переступили порiг, де в свiтлi олiйного лiхтаря без жупана,
в самiй сорочцi, вишитiй дрiбним  барвiнковим  квiтом  по  комiрцю,  сидiв
кошовий, ?м намагався перешкодити Нiс, пропхався й  собi  до  дверей,  але
його не пускали.
   - Чи ви подурiли, чи показилися, - усовiщав сiчовикiв  Нiс.  -  Кошовий
вже спати вклада?ться. Ви хмiльнi й дурнi. Ось прочума?тесь... А ще краще:
при?демо на Сiч, запита?мо перед усiм товариством.
   - Ми хочемо зараз, - осмiлiлий  од  горiлки,  кричав  з-за  чужих  спин
Шевчик, перемiнивши голос. - Нехай да? одвiт.
   - Тобi, пришелепуватому? - взявся в боки Нiс. -  Кошовий,  далебi,  ма?
свiй розум.
   Шевчик сховався, але iншi не вiдступали.
   - Може, вiн i ма?, а  ти  нi.  Йди,  осавуле,  до  сучо?  матерi!  Носа
зiм'яли, одтерли, а самi приступили до ванькирчика ще прикрiше. I  вже  не
запитували, а правили вину.
   - Ви з гетьманом замислили щось гибельне для сво?? вiтчизни.
   - Ми вольнi, а гетьмани у нас комусь служать!  Кошовий  встав,  одягнув
кунтуш.
   - Йдiть геть, - сказав. - Дам одвiт на вiйськовому крузi.
   - Зараз  давай,  -  закричав  гостролиций,  з  хвацькими  вусами  козак
Плямкало, аж полум'я лiхтаря трiпнулося за вiдчиненими дверцятами й  трохи
не погасло. - Ти радився з нами, коли брав ???
   Отаман до того крику скипiв, його лiва брова звично зломилася  й  круто
поповзла вгору.
   - Не маю нужди радитися з дурнями, - гукнув i  схопив  Плямкала  однi?ю
рукою за груди, а другою за плече  й  витурив  у  сiни.  Плямкало  полетiв
шкереберть, збив з нiг одразу двох. А Сiрко вхопив  за  плечi  ще  одного,
який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Вiн хряпнув дверима й  мимохiть
повернув дерев'яного цуцика. Все ско?лося в одну  мить.  А  в  наступну  у
дверi вдарила лайка й загупотiли кулаки. Проте дверi були  мiцнi,  дубовi,
окованi залiзними штибами. Видно, в цiй кiмнатинi мешкав корчмар i  тримав
тут грошi. Запорожцi ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати дверi
плечима, а вони лише гудiли.
   - Несiть колоду! - залунали голоси.
   - Лаву давайте. Тягнiть ?? з свiтлицi!
   - Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!
   - Розiб'?мо булаву на головi!
   Сiрко розумiв, що то не порожнi погрози.  Хмiльнi,  розлюченi  зпорожцi
увiрвуться до комiрчини, свiтло погасне, й  хтозна,  що  може  ско?тися  в
темрявi. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на порiг?
   Не випадало.
   - Ет, чортово? матерi, - вилаявся скрушно.
   З комiрчини були ще iншi дверi - на кухню, а звiдти  -  в  сад.  Отаман
одяг шапку, схопив дорожнi сакви, в яких лежали його пожитки, серед них  i
булава, й вийшов у заснований густими тiнями сад.
   Запорожцi кинулися вже на кiнський тупiт, кiлька чоловiк похапали  конi
й погнали навздогiн. Вони мчали широкою дорогою, нiч падала на степ, немов
шатрище чорного, пiдрубаного намету, конi форкали в темрявi й  притишували
бiг. Проскакавши з пiвмилi, сiчовики згубили дорогу  й  зупинилися.  Тугий
степовий вiтер видув з голiв хмiль, й стало ?м прикро за себе i страшно за
содiяне. Були як дiти: то хоробрi  до  безрозсудностi,  то  безпораднi  до
немiчностi. Кружляли на одному мiсцi й гукали розпачливими голосами:
   - Батьку, де ти! Батьку, озовися! Шевчик плакав.
   Сiрко не чув того. Вiн давно звернув з дороги й ?хав  степом.  Не  було
радостi, не було злостi на тих, хто гнався й не наздогнав.
   Тихо шелестiла трава, розумний i сторожкий кiнь йшов стопою.  Кинув  на
гриву поводи, вiддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався
за спини iнших Шевчик, i йому стало смiшно. Вiн реготав: коли б на той час
хто стрiвся в степу, втiкав би, прийнявши за божевiльного. Йому аж  сльози
набiгли на очi, витирав ?х кулаками.
   Але те тривало недовго. Похмурiсть поволi оповила його,  голову  обсiли
сумнi думки. Сумнi думки - чорнi круки на одинокому деревi. Й серед них  -
набiльша:  чи  правильно  вчинив,   що   приховав   од   товариства   сво?
перетрактацi? з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке  було  б  з  самого
початку. Виходить, нiбито правильно. Запорожцi не пустили його в  Чигирин.
Йому б не вдалося переконати всiх сiчовикiв, наперед  не  розкрившi?  всiх
сво?х замiрiв, розкрити ж ?х не мiг, бо долетiли б до вух  тих,  кому  про
них знати не треба. Товариство мало йому вiрити. Вiн живе й  болi?  тiльки
ним, дба? тiльки про нього. Вiн помислив за них усiх,  а  таке  завжди  не
подоба?ться людям. То хiба ж вiн винуватий, що долею повелено  мислити  за
iнших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мiзки викрутять,  не  домiркуються
нi до чого.
   Почував, що в оцих  його  думках  щось  не  стулю?ться  iз  запорозьким
звича?м, законом, та й не тiльки iз звича?м та законом Сiчi. Хiба ж  не  в
та?нi  вiд  людей,  од  вiйська  виколихували  сво?  замiри  Брюховецький,
Дорошенко!
   "Але ж, - оборонився майже гнiвно, - мо? замiри чистi".
   З темряви на  мить  виглянули  Плямкаловi  очi,  зиркнули  пiдступно  й
нахабно: "Звiдки менi знати, що ти хочеш?" - "Через те й  не  зна?ш  i  не
дiзна?шся нiколи, що мало пiд оселедцем олi?", - знову захищався  сердито.
"Я не знаю, - не  гасив  нахабних  вогникiв  Плямкало.  -  Брекало,  Кваша
знають. Усi гуртом до чгось домислимось". - "А коли домислитесь до  чогось
iншого?!"
   Двi мотузки не зв'язувалися. Давно i крiпко думав над тим.  Спостерiгав
не раз: людина замишля? на добре, а виходить зло. Чи замисли куцi, чи щось
заважа?, чи кожна людина ма? на всi добрi i злi справи сво? мiрки? Тодi що
ж виходить - не може бути добра для  всiх?  А,  мабуть,  не  може.  Навiть
сiчовий закон не всi справляють  однаково,  й  не  всiм  вiн  до  вподоби.
Найчастiше  бува?  так:  почина?  людина  з  турботи  про  ближнього,   зi
справедливостi, а закiнчу? олжею. Не може сповнити сво?х замiрiв,  почина?
пiдпилювати, пiдрiвнювати власнi мiрки, мiня? золото на мiдь, а срiбло  на
залiзо. Мiдь роз'?да?  цвiль,  а  залiзо  iржавi?.  Саме  так  розпочинали
Брюховецький i Дорошенко. Правобiчний гетьман i далi  не  спливав  з  його
пам'ятi.
   Спустився у видолинок. Ворон брiв по груди в туманi. Врештi,  не  чуючи
руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув  нiздрi,  заiржав.  Голосне
iржання дзвiнким клубком покотилося понад туманом у нiч, розтануло в  нiй.
Сiрко пiдiбрав повiддя. Думка ще спотикалася в головi; не  проганяючи  ??,
прислухався й розглядався. Туман плив попiд кiнським черевом, скочувався в
ще глибшу долиу. Вдалинi мрiли  чорнi  кучугури  дерев,  ще  не  потопленi
туманом, звiдти тягло сирiстю. Молодо кричав у травах перепел, i враз  той
крик пробився крiзь бентегу думок, упав на оголене серце. Сiрко вiдчув, як
щось затремтiло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася  i
впустила далеку-далеку нiч, тихий дiвочий шепiт i гарячий  пал  на  губах.
"За один поцiлунок вiн оддав гетьманство". На  ту  мить  вiдлетiло  все  -
важкi думи, битви, клопоти, лишився тiльки крик перепела, закутанi в туман
вологi верби, зелений пах трави й  щем  серця.  Все  iнше  було  далеке  й
непотрiбне. Десь iз самого денця зiрвалась  думка  про  свiт  -  який  вiн
широкий i росяний i  як  мало  зачерпнув  його  в  себе,  й  гарячий  жаль
заклекотiв у ньому.
   Кiнь пив з копаночки воду. По копаночцi  плавав  туман,  i,  здавалося,
Ворон спитав його. Зривалися з кiнсько?  морди  краплi,  кльо-кали  глухо,
неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон пiдвiв галову й  заiржав
коротко, з похрипом. Може, вiн чув вовка, а може, його тривожила самотiнь.
Вiн довго не хотiв брати вудила, врештi сталь дзенькнула об кiнськi  зуби.
Ворон пожував вудила i притих. Сiрко сiв у сiдло.
   Треба було думати, куди правувати далi. Вирiшив зненацька:
   "По?ду отако прямо й перепливу  через  Днiпро.  Просто  зараз,  уночi".
Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху.  "Може,  й
на краще".
   Невдовзi про Дорошенкову згоду пiддатися Москвi повiз iз Сiчi  до  царя
кореспонденцiю значковий товариш Овсiй Шашiль.



   РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

   Гетьман любив затишнi кiмнати, м'якi фотелi й канапи, килими - особливо
турецькi та перськi. Завжди сiдав так, щоб перед очима була вся кiмната  й
щоб тримати в полi зору всiх, хто в нiй. Не любив,  коли  пiдходили  ззаду
або ставали збоку. Навiть по саду ходив тiльки по прямих  стежках  i  лише
там, де не було кущiв i великих дерев. А ще вiн любив вареники з  вишнями,
гречаники з салом i ковбасою, смаженi в маслi  курячi  пупки,  вишнiвку  i
прозоре французьке вино. Принаймнi так йому здавалося, й такi страви  йому
готували, коли обiдав сам. Бо, якщо сказати правду, вже й не знав, що йому
смакувало. Ось i вишнiвка... Пам'ятав, як ще в батькiвськiй хатi стояли на
пiдвiконнi сулi? з вишнями i в них грав  рубiновий  сiк,  бiгли  вгору  по
стiнках рожевi бульбашки, але  для  них,  дiтей,  було  заборонено  навiть
пiдходити до  тих  бутлiв,  i  вишнiвка  здавалася  неймовiрним  залассям.
Пам'ята?, як восьмирiчним хлопчаком добрав спосбу добутися до того  трунку
- вирiзав очеретину й тягнув крiзь не? солодку вишнiвку i доливав у  бутлi
води, аж поки не впiймався на грiшному промислi. Його зачинили в льоху,  й
вiн рюмсав там вiд обiду до вечора, а по тому два тижнi одмолював  у  бога
грiх. Бог простив йому пiсля першо? молитви, вiн це вiдчув одразу й за  це
полюбив бога, а батьковi не прощав довго.
   I ось по багатьох  роках,  ба  десятилiттях,  згадав  солодку  батькову
вишнiвку, й забаглося йому ??, челядники заставили  судiями  довгий  стiл,
але жодна не смакувала. У всiх бутлях не те. Чи вишнi не тi, чи не на тому
сонцi настоянi... А тодi один  кухарчук  принiс  невеликого  штофа  (каже,
купив у одно? баби), ягоди там були поморщенi, вишнiвка  -  темно-червона,
але вона одразу нагадала гетьману ту, що вистоювалась у високих  сулiях  з
тонкими шийками в батьковiм домi.
   На жаль, i я, бабина, була не  та,  яку  пив  через  очеретину.  I  вiн
зрозумiв, що то? йому вже не скуштувати нiколи  -  ??  спили  лiта,  й  не
побiгти босими ногами по споришу, i не рвати яблука-зеленцi,  не  смiятися
щиро й весело. Гетьман  сумно  подумав,  що  й  сам  вiн  -  жертва  вiчно
нездiйсненних бажань, жертва погонi, в якiй втiкача -  мрi?  -  нiколи  не
наздогнати, навпаки,  з  роками  вiдста?  вiд  не?.  I  лиша?ться  в  душi
порожньо, лиша?ться невдоволення собою, лиша?ться вiчна оскарга на свiт, i
не хочеться зiзнаватися, що вибрав цю путь сам. I тодi вiн  засмутився,  й
весь день був задуманий, i наказав запалити в  домашнiй  церквi  п'ятдесят
чотири свiчки, хоч не сказав, у спокуту яких грiхiв або на звершення  яких
замiрiв ма? згорiти той вiск.
   Здивований таким велiнням, Ждан  Гук  позапалював  свiчки.  Гетьман  не
вказав, перед якими святими ?х свiтити i якi молитви читати.  Так  вони  й
згорiли перед образами святих в нiмiй тишi.
   Догорiли свiчки в церквi, i Ждан запалив два п'ятисвiчники в  обвiшанiй
килимами свiтлицi. Гетьман наказав вiдставити один п'ятисвiчник далi, Ждан
перенiс його на кахельний карниз грубки. Гетьман  подумав,  що  вже  давно
хотiв прогнати цього парубiйка, та чомусь не проганяв.  Не  справджувалися
його надi? на цього хлопця,  хоч  вiн  нiчого  недишкретного  мовби  й  не
зробив,  але  гетьман  душею  вiдчував,  що  той  до   всього   доскiпливо
пригляда?ться, нiчого не прийма? на вiру, якщо так, то  пiд  тими  прищами
неодмiнно загнiздився черв'ячок недоброхiття. I все-таки вiн i досi чимось
йому подобався. Чим  же?  Нелукавством.  Простотою.  А  ще  чим?  Тим,  що
негарний?.. А може, тримав через те, що  взяв  сам,  що  обридли  лестивi,
слизькi челядники. Нехай ходить серед них хоч один отакий  -  вiдкритий  i
дикий. Колись i сам був такий...
   Нi, не такий. А який був? I яким мiг бути,  аби  не  подув  сприятливий
вiтер у його  вiтрило?  Попував  би  десь  у  селi.  Доживав  вiку  добрим
сiльським батюшкою, мочив би у сулiях вишнi та квасив на  зиму  капусту  з
хроном, смородиновим  листям  та  горобиною.  Десь  у  глибинi  свiдомостi
(неначе в снi) майнуло, що, може, в тому бiльше щастя, нiж у  гетьманствi.
Майнуло й щезло, йому аж стало соромно за такi думки, i щезли  спогади,  i
став вiн знову важким, похмурим,  буркiтливим  гетьманом,  котрого  мучать
безсоння i печiя, а сам вiн обрида? всiм бубонiнням, нудними повчаннями, i
влазить у всi великi й дрiбнi справи, i не може ?х вирiшити за раз,  часто
одклада? на завтра. На завтра!  Вчора  одклав  не  обмiзковану  грамоту  з
малоросiйського приказу. В  тiй  грамотi  сказано,  що  йдеться  до  нових
утарачок з турками - до велико? вiйни, Адрiанополь i Стамбул  рихтують  ??
давно, й через те треба увiйти в спiлку  iз  Запорожжям,  пропустити  туди
пороховi та провiантськi обози й видiлити з гетьманськi'  скарбницi  кошти
для закупiвлi збро?.
   Гетьман протримав у головi цей клопiт трохи не всеньку нiч,  так  i  не
позбувся його. Зняти варту, яку сам наказав поставити i пропустити  обози!
I таким робом укрiпити на силi Сiч,  дати  потачку  сваволi  й  непослуху.
Посполитi й так втiкають на Сiч, нема ?м стриму. А дознавши, що Москва шле
за пороги свинець i сукна, попливуть туди, як плав. А може, тi??  вiйни  й
не буде. Вже турок один раз вхопив шилом патоки, вдруге не захоче. Що йому
бiльше в мислi -  укра?нськi  рядна  чи  венетiйськi  сукна?  Опрiч  того,
Самойловича канудило вiд думки, що  допомагатиме  тому  прибишевi,  сво?му
запеклому вороговi - Сiрковi. Спогадував слова, якими той  шпетив  його  в
листах, i важка, густа кров упала в скронi. Нi, не дiжде, ланець!  Кiсткою
в горлi Самойловичу Запорожжя! Зараза  непослуху  розтiка?ться  звiдти  по
всiй гетьманщинi. Ма? себе той пробишака за зацного лицаря, узяв моду всiх
повчати, ще й хоче привести його до одно? спiлки з правобережцями. Гетьман
зна?, що то за  спiлка!  Видеруть  з  рук  булаву,  вiддадуть,  кому  самi
схочуть.
   Що буде, коли  не  викона?  оце  велiння  Москви?  Надiшлють  грамотку,
вишпетять. Цар i бояри теж вiдають, що Сiч - то дикий клубок шершнiв,  але
мусять терпiти, бо той клубок сто?ть  на  перепонi  вовковi  -  турчиновi.
Може, й грамотки не пришлють. А може, вiн гетьман, добре не прочитав  тi??
реляцi?! Саме так - добре не прочитав.
   Ця думка осяяла його,  як  знамення.  Перехрестився,  дiстав  маленький
ключик, вiдiмнув ковану срiбними штабами скриню.  Вийняв  з  не?  листа  з
двома печатками, поклав на стiл.
   - Ей, свiтла!
   Ждан зайшов з передпокою iз п'ятисвiчником  в  руцi.  Цей  п'ятисвiчник
(свiчки товстеннi, з бiлого  лою)  для  читання.  Самойлович  страчав  зiр
катастрофiчне, це його вельми непоко?ло i пригнiчувало.  Тепер,  коли  вiн
читав, свiчкар стояв збоку i присвiчував над головою.
   Приступаючи до столу, Ждан побачив  великого  голубого  метелика,  який
бився в шибку вiкна, прочинив вiкно i випустив його. Гетьман скривився.  Й
на хвилю вiдволiкся од сво?х думок, ?х  одволiк  чоловiк  на  парсунi,  що
висiла на протилежнiй  стiнi.  Та  парсуна  -  ?дина  у  кiмнатi.  Чоловiк
наморщив чоло, примружив очi, поклав на вуста палець. Навiть Самойлович не
зна?, хто це такий. Якийсь латинянин,  одягнений  у  козацьку  одежу.  Але
вельми значущий його жест. Вiн увiбрав цiле людське життя. Багато  життiв.
Життя цiлих поколiнь людей.  Помовч  -  i  чогось  досягнеш!  Помовч  -  i
залишишся живий. Навiть пота?мнi  думки  можуть  вiдгадати!  Не  поспiшай,
помисли - знайдеш найкраще рiшення!
   Увесь вiк гетьман живе з прикладеним до вуст пальцем.  Якби  прийняв  -
гай-гай, чи сидiв би в оцiй свiтлицi?!
   Портрет чимось йому й не подоба?ться. Либонь, нагадуванням,  що  й  той
жест можуть вiдгадати. А також думкою про те, що не все  життя  -  в  отiй
мовчанцi, що ? на свiтi iнше життя, просте й веселе,  сповнене  радостi  й
довiри, безжурностi, позбавлене страху й засторог. Може, воно i ?, але  не
тут. Не в цих i не в подiбних  до  цих  стiнах.  Самойловичу  здалося,  що
чоловiк на  портретi  пiдморгнув  йому.  Мовляв,  твiй  розгад  правдивий.
Гетьман знову пiдсунув ближче листа.
   У  Ждана  зiр,  як  у  сокола-боривiтра.  Боривiтер   бачить   маленьку
птащку-пастушка в густiй  травi  на  вiдстанi  версти.  Рядки,  над  якими
гетьман нахилявся до самого столу, в свiчкаревому очу - як грубi  гужiвки.
Гетьман дума?, що Ждан не вмi? читати й не зна?, що той з  дячком  Алтином
давно подолав часословець, псалтир i окто?х  i  тепер  сам  чита?  всiлякi
книженцi?. Ждан хотiв одкритися давно, але якось не випадало, а тепер i не
знав, як те  зробити.  Та  й  iнодi  вельми  цiкавi  кореспонденцi?  чита?
гетьман. Ждановi втямки, як це  страшно  бути  вта?мниченим  у  гетьмановi
справи,  й  мучить  його  совiсть,  ось  через  це  вiн  на  хоче   бiльше
прислужувати в цих покоях. Цур ?м, отим вигодам, про якi казав Митрофан, i
козацькому кунтушевi, i легкiй роботi. Це ж лише в людських очах вiн козак
гетьманського двору, а насправдi - звичайний  наймит.  Щоправда,  всi  тут
наймити. I старший кухар, i управитель, i навiть генеральний обозний.
   I оцього листа вчитав Ждан. Дуже важливий то лист, бо  писаний  вiн  на
добро Запорозькiй Сiчi i всьому поспiльству, а ще там сказано, що  йдеться
до велико? волейно? потреби, либонь, i гетьман пiде в похiд,  а  з  ним  i
Ждан. Нi, Ждан з гетьманом не пiде, вiн намислив собi iнший путiвець.
   - Розпали у грубцi, - раптом звелiв гетьман, - щось мене морозить.
   Ждан здивувався - гетьман нiколи не пояснював сво?х велiнь.
   "I чого вiн такий непривiтний? - думав Ждан. - Доскочив найвищо? влади.
Все в нього ?... Скiльки то користi можна зробити на такому  урядi.  Може,
тому й похмурий, що не робить? А чому не робить?.." Ждан заходив у  глухий
кут. Йому, небораковi, здавалося, що влада й дана  для  того,  аби  робити
людям добро.
   Все було готове  до  пiдпалу:  тонкi  кленовi  полiнця,  м'яка  вiвсяна
солома. Вона спалахнула, щойно рожевий язичок  свiчки  лизнув  ??.  Золотi
вiдсвiти заграли на смаглявому, з випнутими вилицями  Жда-новому  обличчi,
на зеленiй кахлi, на кованiй срiблом скринi.
   Ждан вiдступив iз п'ятисвiчником  до  дверей.  Не  знав:  йти  йому  чи
чекати, коли гетьман почне читати далi. Вiн так i  не  навчився  вгадувати
гетьмановi порухи, часто ступав ногою не в тi, що треба, слiди. Й знав, що
гетьман це бачить, але не мiг здогадатися, чому не проганя?. Щоправда, цей
важкий вельможний чоловiк не мрiв ласкою нi до кого, й мало кому вдавалося
вiдгадати бажання гетьмана, хоч  усi  летiли  летом  на  один  покив  його
пальця, гнулися до пiдлоги; лише вiн, Ждан, стояв прямо, не  гнувся  й  не
хилився, i гетьман терпiв його. А може, свiчкар i гетьмана впевнив, що ма?
стояти прямо, як свiчка.
   Гетьман важко пiдвiвся з фотеля, взяв аркуш i пiшов  до  грубки.  Пхнув
його досередини, й цупкий папiр спалахнув у одну мить.  Вогненна  сила  аж
пiдняла  бiлий  аркуш  угору,  а  впав  вiн  донизу,  на  попiл,  червоним
сувiйчиком. Ждан у першу мить не стямився з подиву. Далi йому спершу стало
холодно,  а  потiм  душно,  зяпав   вiдкритим   ротом,   i   гарячий   дух
переплавленого з чорнобилем лою забивав подих. На мить - тiльки на мить  -
спробував обдурити себе розгадом:  такi  листи  треба  спалювати,  аби  не
розкрилася та?мниця. Одначе одразу ж i вiдкинув ту думку: зовсiм  не  така
це та?мниця, щоб ?? ховати од  генерально?  старшини.  Гетьман  усi  листи
одда? до та?мно? канцелярi?.
   Розгад був один.
   Уже потiм Ждан довiдався, що й з гiнцем, який привiз його, сталася лиха
приключка: заснув у надмiр натопленiй хатi, в якiй каглу у  бовдурi  хтось
рано заткнув, так i помер неборака вiд чаду.
   В першу мить Ждан понiс оцю та?мницю,  як  вiдкопаний  на  злодiйському
обiйстi скарб. Вiн понiс ??, як справжню коштовнiсiь, яку можна  посернути
людям, адже це найбiльша радiсть - подарувати iншим  щось  велике,  ранiше
одiбране в них, i тiулив до серця, i горiв, немов у  лихоманцi.  I  тiльки
згодом вона придушила його, як жорновий  камiнь.  Вiдчував  ??  огром,  аж
болiло серце.
   Спускався вниз сходами, нiс у руках п'ятисвiчник,  i  пливла  по  стiнi
легка тiнь, що, здавалося, теж знала  все  й  радiла  разом  з  ним.  Щось
велике,  не  знане  ранiше   заполонило   Ждана,   наповнило   незвичайною
вiдповiдальнiстю, аж урочистiстю.  Вiн  зрозумiв:  нлсту?пiв  момент,  для
якого живе, приспiв час виправдати перед богом власне iснування на  землi.
Звершити дiло  праведне,  хоч  i  небезпечне.  Через  те  й  праведне,  що
небезпечне.
   Нiч була ясна, зоряна, лебедем плив понад високими вербами мiсяць. Тихо
пливла попiд вербами рiка iз золотою кладкою на той бiк i срiбними палями,
густо повбиваними в воду. Кажуть, по  тiй  кладцi  вночi  ходить  козак  -
кучерявий, рiдкозубий Олiйниченко Кузьма, а тодi перебiга? на  цей  бiк  i
ганя?ться за вертлявою, мов дзига, дикуватою Оришкою. Ганявся вiн за нею й
за життя, а Оришка втiкала вiд нього, ще й кепкувала над ним, не знала, що
приневолять батько та мати пов'язати засланих Кузьмою старостiв  рушниками
(Кузьмi батько передавав олiйницю i водяний млин) i вона у вiдча? побiжить
по цiй дорiжцi на той бiк Сейму, але добiжить тiльки до глибу, а за нею  й
Кузьма. Мабуть, була дурна? А може, й нi.
   Але таке бува? пiсля пiвночi. А зараз пiд вербами регочугь  дiвчата,  i
той  смiх  пругкою  хвилею  проходить  по  Ждановi,  лоскоче  серце:  Ждан
рiдкозубий, але у воду не побiжить. Одрубав отак у думцi, а  серце  чомусь
стислося, й вiн зупинився. А тодi думь.а-iа?на прогнала всi iншi думки.  I
вiн покликав:
   - Тимку! Ходи сюди!
   - Йди ти.
   - Нi, ти! Маю справу.
   Пiдiйшов Тимко - високий, гарний парубок у  китайчатiм  жупанi,  мiсяць
вигравав на його обличчi, й було  воно  мужн?,  гордовите.  Тимка  люблять
дiвчата. Тимко - Жданiв товариш, в  недавньому  минулому  ще  й  суперник.
Незугарний з виду, голий, як бубон, Ждан  смалив  халявки  до  найгарнiших
дiвчат. Власне, халявок  не  смалив  -  тiльки  закохувався  потайно.  Був
страшенно влюбливий, i всi  батуринськi  красунi  по  черзi  снилися  йому
ночами. Вiн знав, що незугарний, знав, що бiдний i що жодна з  тих  дiвчат
не пiде з ним до вiнця, й переживав страшенно, й не  мiг  нiчого  з  собою
вдiяти. Отак i закохався у високу станом, русокосу Вiвдю,  дочку  багатого
чумака Гриценка. Що вже була Вiвдя красива, що вже знала собi цiну,  а  що
вже правила за ту цiну... парубки глухо? ночi й на кладовище ходи чи по ??
забаганцi, i в чужi садки лазили, i вкинули соцького в  рiчку,  а  ?й  все
було мало. Й кривавили один одному пики,  i  провалювали  голови,  а  вона
заливалася смiхом, й кожного вечора проводжав  ??  iнший  парубок.  Одного
разу, на зло всiй паруботi, забаглося Вiвдi, щоб ?? провiв додому Ждан.
   Отодi й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав  Вiвдю  кiлька
вечорiв суспiль. Але по тому Вiвдю почав проводжати Кирик, а далi  Махтей,
а далi несподiвано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й  вони
помирилися з Тимком. I запалали один  до  одного  парубоцькою  приязню,  й
виповiдали один одному всi, якi мали, та?мницi, й Тимко пристав на  Жданiв
замiр тiкати разом на Сiч. Спочатку пристав, а потiм чогось передумав. Ось
тепер Ждан поверне його на старе.
   - Чого бiжиш, як з пожежi?
   - Тимку, ходи ближче... Я тобi  скажу  таке...  Розумi?ш,  я  припадком
прочитав московського листа у гетьманськiй свiтлицi. У листi вказано,  аби
дали запорожцям хлiбного й порохового перевозiв, аби гетьман послав на Сiч
i сво? обози. А гетьман того листа не показав нiкому i  спалив  у  грубцi.
Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана  перемiнити  свiй
намiр...
   Навiть при мiсячному свiтлi було видно, як поблiд Тимко.  Обличчя  його
якось дивно перекосилося, нижня губа одвисла.
   - Ти... ти... - зашепотiв вiн... - цс-с.  -  I  оглянувся  на  кущ,  що
чорнiв неподалiк. Ще й присiв i приглянувся проти води.
   - Дурне мелеш... Хто тобi повiрить?
   - Архiмандрит попросить гетьмана поклястися на ?вангелi?.
   - Та ти тямиш, що молотиш. До архiмандрита як до  неба...  Замри,  якщо
хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такi мудрагелi в льохах
гризли залiза. I знай: ти менi нiчого не казав... Цур  дурня...  Забудь...
То вищi? помисли. Ми й справдi кузьки.
   - Ти не кузька, а блощиця, -  скипiв  Ждан  i  крутнув  головою.  Тимко
мовчав. З того боку рiчки вiяло холодом.
   - Йди вже, - понуро, тихо мовив Тимко.  -  Проспися.  Бо...  Якщо  мене
вiзьмуть на квестiю...
   - За що тебе брати  на  квестiю.  Ти  -  нiкчемний  за?ць.  Скуби  собi
капусту.
   Тимко опустив голову.
   Ждан плюнув пiд ноги й почовгав  по  стежцi  вгору.  Йому  самому  було
страшно. Й не знав, чи витримав би тi лютi квестi?, яких, правда,  сам  не
бачив, але про якi чував. Але ж, подумав, у двiтi ? щось бiльше за власний
страх. I навiть за життя. Якщо напружитися.... Якщо зiбрати во?дино волю -
можна витримати. Вiд широко?, обплутано? корiнням дерев  стежки  вiдбiгали
вбоки iншi. Ждан  несамохiть  повернув  на  одну  з  них.  А  може,  й  не
випадково. Вона вивела його берегами на гору, далi привела по широкiй межi
до новенько? дерев'яно? церкви. Липовий,  котрий  ще  не  потемнiв,  дашок
блискотiв проти мiсяця,  як  слюда.  Церкву  спорудили  на  мiсцi  старого
церквища, ще й бур'янiв довкола не викосили. За ними не видно було  давнiх
настоятелiв храму, могилок ?хнiх.
   У хатинi бiля церкви, власне, у сторожцi, доживав вiку колишнiй  дяк  у
абшидi Хома, двоюрiдний брат седнiвського дяка, звiдки його й  знав  Ждан.
Обидва дяки дуже схожi один на одного, обидва не пiднялися на  вищi  щаблi
церковно? драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але  самi  бiдували.
Нинi в новiй церквi  новий  дяк,  а  Хома  справляв  сторожiвську  службу.
Перебивався вiн з ячмiнно? кутi на воду:  десь  прочита?  канон  на  iсход
душi, комусь напише клопотання до полкового суддi або  й  до  гетьмансько?
канцелярi?. Дуже любив писати тi папери Хома Хом'як, тiльки не  любили  ?х
читати в канцелярiях. I не любили самого дяка, може, через  те  и  дочасно
виперли з церкви.
   У дяка Хоми потайно вчився грамоти Ждан.
   У Хом'яка свiтилося, й Ждан постукав у маленьке, в однохрестя, вiконце.
А тодi пригадав, що дяк нiколи не замика? хату, й прочинив  дверi.  Хом'як
сидiв за столом, читав псалтир. Вiн його чита? завжди,  тiльки  вичиту?  з
нього трохи не те, що вичитують  iншi.  Прочита?  главу,  а  далi  сяде  й
замислиться, як то воловi пролiзти у вушко голки?! Чи  вiл  так  схуд,  чи
голка така велика, чи вушко роздима?ться...
   Псалтир - ?дина книжка в дяковiй хатi i ?дина коштовна  рiч.  Все  iнше
Хом'як давно поспродував та помiняв на борошно, квасолю, а то й  на  пугар
горiлки. Лишилася одна миска  та  один  черепочок,  двi  ложки  (одна  для
гостя), дерев'яний цебер з водою, порожнi полицi i жердка,  а  на  печi  -
кожух. У кожух  Хом'як  одяга?ться  взимку,  кожухом  укрива?ться.  Навiть
вiника нема? в Хоминiй хатi, й  не  метено  там,  мабуть,  з  рiк.  Хом'як
нечесаний i невмитий, важкi сиво-чорнi ковтюхи звисають  йому  на  очi,  й
важка борода розтеклася по грудях, а сам  великий  i  темний  лицем.  Ждан
завжди думав про те, що дяк Хома давно покiнчив рахунки  зi  свiтом  i  не
бо?ться нiчого. Через те й вирiшив одкритися  йому  та  запитати  в  нього
поради.
   Хом'як вислухав Жданову оповiдь, дивився перед себе  на  важкi,  чорнi,
покладенi на святе писання руки. Ждан скiнчив, а дяк  усе  ще  мовчав,  не
вiдриваючи погляду вiд рук. Виглянула iз запiлля  миша  -  худа  й  довга,
шаснула пiд пiч. Либонь, вона тут вже  не  боялася  нiчого.  Це  чомусь  i
розвеселило, й утвердило в сво?й думцi Ждана. Але, йому в подив, Хом'як, i
далi не повертаючи до нього голови, пробурмотiв:
   - Щасен чоловiк, що все чинить обачно, й  син  людський,  що  твердо  в
законi держиться...
   - А чому ви так кажете, дядьку? - крутонув ши?ю Ждан.
   - Обачно, бо... Як сказав господь: ще пiвень не проспiва? тричi...
   - А хто може виказати?
   - Отож я й запитую.
   Ждановi помертвiло в очах. Й не вiд  страху  за  себе,  не  вiд  натяку
Хом'якового (хоч пам'ятав  i  розумiв,  яку  небезпеку  посiяв,  виповiвши
Тимковi та?мницю), а саме через те, що син  людський  виявився  зовсiм  не
такий,  як  вiн  про  нього  думав.  Напружував  пам'ять,   щось   з   не?
виплутувалося, а тодi прорiк:
   - Але ж ми разом читали: "Справедливiсть твоя скрiпить  тебе...  нiчого
тобi боятися, страх не наблизився до тебе".
   - Ти випустив слова "далеко будеш вiд гнiву". А вiн навис над тобою, ти
в його лабетах, у його кiгтях.
   - А чого боятися вам?
   - Я не боюсь, - промимрив дяк. - Хоч... усе живе о сво?му животi дума?.
   I враз скипiло в Жданозiм серцi,  вiн  стиснув  кулаки,  що  лежали  на
колiнах, прямим, кинджальним поглядом сiконув дяка.
   - Скiльки вам лишилося жити... Й чого варте таке життя?
   - Е, хлопче, - нарештi пiдвiв голову Хом'як, -  що  менше  лиша?ться  в
квартi трунку, тим вiн дорожчий i солодший. Коли  його  повна  кварта,  не
шкода й на долiвку пролити.
   Знову пробiгла миша, тепер уже з-пiд печi в запiлля.
   - Усе в божiй волi, - бубонiв Хом'як. - А найперше ми,  грiшнi.  Ти  не
зна?ш, якi то могутнi володарi свiту цього. I  як  добре  вони  знають  та
вгадують усе, що проти них. Навiть мовленi у  льоху  слова  сягають  ?хнiх
вух.
   - Чи не мишi ?х носять! - скривив у посмiшцi губи Ждан.
   - Отроче, ти дуже мало зна?ш свiт. А я пожив на ньому. Самих  гетьманiв
на мо?й пам'ятi вiдспiвали дочасно... Свiтом, Ждане,  править  страх.  Вiн
ходить на котячих лапах i вибира? собi поживу.
   Ждан не хотiв думати про те, що чи хто править  свiтом.  Але  вiн  враз
вiдчув, що йому стало душно. Здавалося, вiн зав'яз  у  чомусь  глевкому  i
йому годi з нього вибратися. Рвонувся, немов з пут. Чув, як вони  трiщать,
однi спадають, а iншi... iншi тримають його, i думав про те, що  оцей  ось
велетенський чорний чоловiк обплутаний ними з голови до нiг. У них i  ляже
в домовину. Здавалося,  чого  йому  боятися:  один,  як  перст,  i  жодних
статкiв, i жодних надiй  вiдломити  ласий  шмат  вiд  тлустого  пирога  на
святковому столi життя. По?да? осушки й крихти й бо?ться втратити  ?х.  Як
же вiн пояснить це боговi, якою молитвою вiдмолить свiй людський грiх?
   Вибiг з хати, зупинився вже аж за церквою. Вона сяяла, як свiчка, та не
осявала душi. Ждан вiдчув себе маленьким, самотнiм на цьому  свiтi,  таким
самотнiм, що хотiлося заплакати... Вгорi щось шкиргнуло чи шкрябнуло,  вiн
пiдвiв очi, подивився На баню церкви. На мить йому здалося, що  проти  зiр
щось майнуло - крила  чи  руки,  i  вiн  затулив  обличчя,  а  тодi  тричi
перехрестився. Проте великого страху  од  того  ма?ва  не  почував.  Щойно
поховав за вечiр у душi другу людину. А ?х у нього й було лише  дво?.  Вiн
вiрив у ?хню людську совiсть, чеснiсть i  ось  мусив  попрощатися  з  ними
навiк. I нема? йому бiльше  куди  подiтися,  нема?  з  ким  порадитися.  I
видався йому свiт скованим одним велетенським ланцюгом.
   Увесь цей час його не полишала ще одна думка -  про  Митрофана,  брата,
сiчового пiдписаря. Найкраще було б якось  зв'язатися  з  ним  -  передати
письмову цидулу чи навiть закликати того до Батурина,  адже  Митрофан  сам
натякав, що був би радий, якби Ждан передавав  йому  тутешнi  новини.  Але
кожного разу та думка наштовхувалася на гостру перепону,  на  посадженi  в
засаду чати: Митрофановi нiчого казати не можна. Митрофан служить не  лише
сiчовому товариству, а ще комусь, а якщо не служить, то  готовий  служити.
Страшно: ?диний брат - i йому не можна вiдкритися! Й така гiркота  пойняли
Ждана, аж не  хотiлося  жити.  Стiльки  довкола  ницих  людей,  нишко-вих,
хитрих, заляканих. Сливе увесь свiт з них. Ще донедавна вiн думав  iнакше.
Навiть у сирiтствi, в  старцiвствi  йому  стрiчалися  добрi  люди.  Багато
добрих людей, котрi хоч самi були бiднi й  покривдженi  долей,  а  таки  ж
спiвчували iншому бiдаковi й допомагали чим могли.  I  вже  пiзнiше,  коли
його прийняла за пiдпасича  дядина,  у  веселiй  хлопчачiй  згра?  спiзнав
багато злого, але немало й доброго, все зле було кабешне, добре  йшло  вiд
мислi й серця. Всi хлопчаки були правдивi, всi мрiяли вирости в  справжнiх
достойних козакiв i прожити тiльки правдою. Як же все гарно почина?ться  в
свiтi i як погано кiнча?ться! "Через те нема? долi нашому кра?вi, - думав.
- Бо порiзнила отако всiх неправда".
   Тепер у Ждана залишився на пораду лише один  чоловiк.  Ждан  не  вельми
вiрив у його совiсливiсть i правдивiсть, але був певний, що той нiкому  не
викаже та?мницi.  Бо  сам  не  любить  гетьмана.  Сидiр  Колиска  догляда?
гетьманський  ви?зд  i  дво?  верхових  гетьманових  коней.   Кругленький,
пухкенький Колиска - вельми вправний конюх, четверо вороних  у  стiйлi  не
пiдпускають до себе нiкого, окрiм Сидора. Може, слово зна? таке,  а  може,
пiдкорив коней-звiрiв м'якiстю, добротою, охайнiстю. Якщо Ждановi  випада?
вiльна хвилина,  вiн  одразу  бiжить  у  конюшню.Там  затишно,  там  пану?
чистота, й тебе охоплю? особливе почуття доцiльностi  життя  та  тривкостi
всього сущого на землi. В двi руки од проходу стоять конi - воронi,  сiрi,
гнiдi, мишастi, годованi  вiвсом,  добре  вичищенi,  побрязкують  цепками,
переступають з ноги на ногу, зiтхають  глибоко,  по-сво?му,  по-конячи.  У
самому кiнцi стайнi, в щiльно загороджених стiйлах - внизу дошки  суспiль,
а вгорi мiцнi дерев'янi грати - басують два знаменитi на весь край жеребцi
- Шляхтич i Пiвень.  Шляхтич  -  перський  румак,  довгоногий,  довгоши?й,
Пiвень - бахматий, з важкими грудьми, довгою гривою  i  мiцними  копитами.
Одного разу тим копитом вiн забив на смерть пса-вовкодава, що був заникнув
до стайнi, коли Пiвня виводили на прогулянку. А вгорi щебечуть  у  гнiздах
ластiвки, стайня без ластiвок - то й не стайня, а  льох.  У  лiвому  кутку
бiля дверей лежить накошена трава й стоять мiшки з вiвсом.  Пахне  травою,
дьогтем, ремiнною  упряжжю,  гно?м  i  кiнським  потом.  Колиска  дозволя?
Ждановi  почистити  конi  залiзним,  з  вишмульганою   дерев'яною   ручкою
шкреблом. Той чеше воронi, гнiдi,  сiрi  боки,  а  потiм  ще  протре  коня
солом'яним  вiхтем,  аж  шерсть  на  коневi  заблищить,  а  Жданове  серце
осмiхнеться. Ще Колиса iнодi да? Ждановi вигуляти жеребця, промчати  охляп
аж за село, до Вовчо? могили. Ждан любив коней не стiльки за  гарячiсть  i
прудкiсть, скiльки за красу. I, скачучи на конi, уявляв себе не звитяжцем,
а милувався,  як  гарно,  як  грацiйно  бiжить  кiнь.  I  тодi  його  душа
виповнювалася чимось чистим, дзвiнким, красивим. Сидiр Колиска коха?ться в
конях одмалечку, пожалi? найгiршу шкапу, але отих четверо i  тих  дво?  не
любить. "А щоб ви понесли його пiд кручу..." - якось, крутячись  у  вiльнi
хвилини на стайнi, почув його бубонiння Ждан.  I  зрозумiв,  за  що  Сидiр
ненавидить цих красивих коней: бо  вони'возять  гетьмана.  А  одного  разу
пiсля гетьманових  вiдвiдин  конюшнi  Колиска  так  нажохав  четверик,  що
машталiр не змiг управитися з ним, й довелося запрягати iнших.
   За що Сидiр не любив гетьмана - хто зна. Адже починав служити ще в його
батька, а потiм Самойлович забрав його сюди. Може, за те й не  любить,  що
попович став гетьманом, а Колиска так i лишився конюхом.
   А Ждан занику? не тiльки в  конюшню,  а  й  до  Колиски  додому.  Якось
Колиска попросив його допомогти привезти дров, Ждан привiз, а тодi прийшов
?х пиляти, а там i колоти... Вiн перепиляв i переколов не одну хуру  дров.
I  впорав  весною  Колисцi  поле  -  дванадцять  упругiв  у  долинцi   пiд
Щербатiвкою, i обкопав канавою Колисчину садибу... Казав, що знудьгував за
простою роботою. А насправдi вiн знудьгував за голубими  очима  Парасочки,
Колисчино? дочки. Дуже веселi в Парасочкп очi, завжди розсмiянi,  Ждан  не
натiшився тим смiхом i не сягнув його глибини.  Парасочка  вида?ться  йому
красунею з-понад красунь. I тратиться вiн перед нею, й нарiка? на себе,  а
нiчого вдiяти не може й приступнтися до  Парасочки  теж  не  вмi?.  Тiльки
iнодi, коли забудеться, коли ошалi?, то розбалака?ться й тодi  чеше,  наче
дячок-уставщик, i Парасочка слуха?  з  цiкавiстю.  А  потiм  блисне  оком,
крутнеться на товстенькiй нозi, й вiн знову знiяковi?, зашпортнеться, пече
ракiв. А Парасочка хихоче й сплеску? руками: "Який же ти смiшний.  Ждане".
Парубок  ?й  подоба?ться.  Подоба?ться  не  вродою  ("ох,  коб  хоч  трохи
кращий"), а саме оцi?ю цнотливiстю, нiяковiстю й ошалiлiстю. А ще ж  дечим
i зобов'язана Ждановi. Про це зна? не тiльки вона,  знають  ??  батько  та
мати. Пiшла Парасочка в Текелiйовi сосни по малину - пiшла, дурна, сама, а
?? й пiдсочив Олельчин Iгор. Син  сотника  Олелька  Iгор  -  без  князя  в
головi, причмелений, але силу ма? велетенську, бо ?сть наче не в  себе,  а
до роботи не здатний. Тобто не хоче нiчого робити, такий у нього  причмiл.
От вiн i вхопив Парасочку на дорозi. Дорога вилась у кущах понад рiчкою, а
в рiчцi Ждан перевiряв вершi.  Бiля  дороги  сушилися  його  ж  крильчаки.
Зачувши Парасоччин вереск, вiн вибiг на дорогу, закричав i собi, напав  на
Iгоря, а той зопалу втелющився в сiть. Поки виплутався, Парасочка  втекла.
Пом'яв тодi Iгор Ждановi боки, зате Парасочка врятувалася. Увечерi Колиска
закликав Ждана додому, пригощав його  горiлкою  й  просив  нiкому  про  ту
пригоду не розповiдати. Ждан  дотримав  слова  i  став  бажаним  гостем  у
Колисок. Параска склада? цiну сво?й вродi й через те не зовсiм легковажить
Ждановим коханням. Хоч i не осяга? його до  кiнця  (цей  найкоштовнiший  у
свiтi скарб здебiльшого поцiновують найдешевше), трима? хлопця бiля себе -
отако й зрiвноважуються на  вселенських  терезах  любовi  двi  шальки.  То
життя, доля провадять свiй вiчний вiдбiр.
   Ждан виповiв свою та?мницю наступного дня, проводжаючи Колиску  додому.
Йшли стежкою вiд рiчки на Мохнiвку повз розкiшний сад Леонтiя Кочубея,  де
саме  наливалися  червоним  соком  вишнi,  стежка  була  широка,  й  мiсця
вистачало обом. Колиска не сахнувся,  не  зацiпенiв  зi  страху,  а  ще  й
розпитував, як саме читав ту реляцiю гетьман, що при тому робив i як палив
??.
   - Нiколи не мислив вiн запорожцям добра, - сказав Колиска, повертаючи з
стежки на широку вулицю. - Пагуби вiн ?м хоче. Бо ж не признають його  над
собою, як i iнших гетьманiв не признавали, опрiч Хмеля. Але штукенцiя ця -
з реляцi?ю - дуже тонка й небезпечна. Тут не можна отако - без огляду.
   Сидоровi думки роздiлилися на двi  отари.  I  не  мiг  вiн  зiбрати  ?х
докупи, не мiг зробити вибору. Найкраще  було  б  вiдхреститися  од  цього
хлопця та його небезпечного замiру. Але  й  Ждан  тодi  вiдхреститься  вiд
нього. А йому вельми припав до серця цей парубок.  I  йому,  й  Парасочцi.
Звичайно, не кепсько було б вiддати Парасочку за багацького сина.  Але  тi
багацькi синки самi шукають наречених  з  багатим  посагом,  та  й  репане
багатство i душу робить репаною. А  Ждан  -  хлопець  совiсливий,  чесний,
сирота, такий шануватиметься, такий не покривдить нi Парасочку,  нi  тестя
та тещу. Й не нашiптуватимуть лихого його родаки, бо  ?х  просто  в  нього
нема?, прихилиться до ?хнього, Колисчиного, роду. То  нiчого,  що  не  ма?
статку, не в ньому щастя.
   Вiдмовити Ждана вiд того, на що той  намiрився,  теж  було  небезпечно,
можна прогадати в його очах, змалiти до  порошинки.  Лiпше  перебрати  той
клопiт на себе, та так, щоб ним i не клопотатись.  О,  Сидiр  гаразд  зна?
гетьмана. Зна?, що робить з тими, хто бодай одним оком загляда?  в  шпарку
до його поко?в. Нема? нiчого небезпечнiшого за  намагання  стати  на  путi
вседержителям. I вiн надумав: аби зберегти собi  зятя,  треба  його  якось
вiдтрутити вiд двору на якийсь час. Вже давно проситься Ждан з  поко?в  до
стайнi (челядi  те  в  подив),  й  головний  управитель  позавчора  сказав
старшому конюху, аби  забирав  свiчкогаса  до  коней.  А  в  недiлю  ?дуть
стайничi аж на далекий Дiн по конi; от з ними Сидiр i спорядить хлопця.
   - ? в мене, Ждане, одна стежка, один хiдник. I пошлю я по ньому вiрного
чоловiка, либонь, i запоможемо запорожцям. Нехай самi запитають в царських
канцелярiях, куди подiвся той ординанс.  -  Вiн  пристояв  мить,  i  мусив
пристояти Ждан. - Тiльки це справа дуже потайна й небезпечна.  Дивися,  не
виляпай нiкому, бо одсiчуть голови тобi й менi.

   * * *

   Ждан вернувся з Дону на макотруса й одразу  ж  по?хав  у  Седнiв,  куди
вiд'?хав на вiдпочинок гетьман. Ходив знайомими вулицями,  блукав  луками,
де пас корови та конi, й дивний щем поймав серце. I не думав, i не  гадав,
що батькiвщина, на якiй, власне,  нiчого  не  ма?,  може  так  дiймати  до
живого, накликати стiльки споминiв.
   Запах  рiдно?  луки  одразу  притлумив  запахи  всiх  iнших,  нехай   i
розкiшних, полiв i лукiв.  Кра?на  дитячих  споминiв,  у  яку  вели  рiднi
стежки, була багатшою, нiж всi iншi кра?ни. А  вiн  таки  ж  набачився  за
останнiй мiсяць кра?в i земель, ?хали степами й  лiсами,  минали  мiста  i
села, й пригод ?м лучилося чимало. Напали на них розбiйники,  i,  може  б,
вiн i погинув, якби саме не спав на днi воза. Вже загинули сотник  i  дво?
челядникiв, а Ждан тодi викублився з соломи й не  розгубився  -  дiстав  з
сiдельних кобур (сiдло лежало на возi) два пiстолi,  з  одного  випалив  у
широку спину розбiйницького отамана, з другого - в низенького, схожого  на
тхора розбiйника в кожушанiй жилетцi, одягненiй на  голе  тiло.  Отож  вiн
понюхав пороху i врятував гетьманську кореспонденцiю на  Дон  i  подарунки
старшинi, якi везли в чотирьох зашитих мiшках. Його славили  i  порятованi
ним сердюки з гетьманського обозу, й донцi, яким привезли щедрi  гостинцi,
й приохочували лишитись на Дону, i якби щось раптом не  поманило  Ждана  в
рiднi кра? - лишився б. Правдиво хтось сказав: тiльки та  земля  твоя,  на
якiй народився. Там, на Дону, спiвали укра?нським козакам пiсень три  рудi
красунi - внучки отамана в абшидi, сивобрового пасiчника, i Ждан  спочатку
думав, що вони  спiвають  йому.  А  тодi  розупевнився.  Надто  вони  були
красивi, й надто самовпевнi i нахабний був сердюцкий пiдссаулець  Лещенко,
танцюрист i хват, балакун i спiвун. Три дочки пасiчника лишилися в пам'ятi
як три рудi хмарки. А в Батуринi  на  нього  чела?  пухкенька,  червоненим
Парасочка. За всi?? несерйозностi ?? смiхотливо? одачi, та й при деяких ??
недосконалостях,  у  не?  вистача?  розуму  поцiнувати  кохання  молодого,
цнотливого козака.
   ...Босими, в порспах, ногами гоьив вiн оцi?ю дорогою  на  пашу  корови.
Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастiвником, вiн брiв  за  ними.
Трава була сива од iнею й холодна, аж обпiкала ноги.  Отам,  на  Крячковiй
могилi, вiн обiдав. Отам, у Лаврентiйовому болотi, ловив шганьми  карасiв.
Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови - й вони сколочували
?? до дна. Карасики були дрiбнi i чомусь у червоних кривавих плямах. Отут,
понад Рокитянською лукою, бродили найгустiшi тумани, i ?хн?  бiле  полотно
дерлi видимi деркачi.  Отам,  пiд  олешиною,  вовки  розiрвали  Явдошку  -
оброняла теля, пiсля того якийсь час пастушкiв супроводжував дiд  Реп'яшок
з рушницею. А ото синi? Неситiв бiр, туди  вони  ходилипо  малину,  хоч  i
боялися вовкiв.
   Ждан блукав по луках, по полях, вiн мовби прощався з  ними,  щось  йому
пiдказувало серце, а може, воно летiло поперед нього, вказувало йому путь.
   Вернувся на панський двiр,  i  його  запросили  до  столу.  Сьогоднi  в
гетьмана iменини, й челядь гуляла. У великiй челядницькiй свiтлицi  стояли
столи, баби й молодицi подавали страви. За столами сидiло  чоловiк  сорок.
Сердюки з варти бенкетували в малiй свiтлчцi. Не пили тiльки тi, що стояли
на вартi в покоях, та ще один, який вартував  льох.  З  правого  боку  вiд
Ждана сидiв Сидiр Колиска, Ждана  кортiло  розпитати  його  за  Парасочку,
одначе не запитував - соромився. А Колиска й  собi  не  звертав  на  нього
уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут,  то  там,
затихала, аж раптом зринули тихi голоси. Ждан почав  дослухатися  й  coбi.
В'язав слово до слова, думку до думки й вив'язав  вервечку.  В  сусiдньому
селi Макишинi, в ма?тностях таки ж ?хнього гетьмана, зрiла змова.  Колишнi
вольнi козаки, яких останньою полковою ревiзi?ю  зiписали  в  пiдсусiдкiв,
збиралися послати в Москву посольство з суплiкою на гетьмана.  Та  коли  б
тiльки цю одну скаргу хотiли внести у високi царевi вуха, а то ж  вивiдали
й iншi недишкретностi гетьмана, навiть щось таке про вiйну  з  турками,  й
списали на папiр все. Зiбрали грошi, дво? призвiдцiв  -  козаки  Гулько  i
Зайченко - лаштувалися в  дорогу.  Але  знайшовся  здрайця,  козак  Сулiя,
виказав ?х. Сердюки запрягли  коней  у  воза  з  клiткою,  в  якiй  возять
продавати на базар гусей, поклали  туди  зв'язаного  Сулiю,  й  по?хали  в
Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулiю взяли з собою для  того,  аби
показав, де живуть Гулько та Зайченко, а  зв'язали,  щоб  вивiдав  усе  до
кiнця. Для цього всiх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко  цей
пiдступ розгадали й прибили Сулiю трохи не до смертi. Сьогоднi вранцi  той
поволiкся додому показувати синцi, якi йому буцiм го намалювали сердюки. А
Гулько та Зайченко чекають на квестiю.
   Та звiстка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому  гетьманськi  милостi
в'?лися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем - троюрiдним  братом
по матерi. Це з ним пасли вони  на  Рокитянськiй  луцi  корови,  ловили  в
болотi  карасi  й  обiдали  на  Крячковiй  могилi.  З  не?  злiтали  вниз,
наслiдуючи степових ча?чок... Це ж,  мiркував  Ждан,  вiн  уже  нiколи  не
погомонить з мрiйливим Трохимом  Гульком,  не  почу?  його  скрипки,  його
тихого смiху. Й захотiлося йому побачитись з Гульком. Так захотiлося,  хоч
i смерть, а мусить побачитись.  Може,  думав,  вдасться  чимось  допомогти
Гульковi. Все-таки вiн, Ждан, присвiчував гетьмановi.
   Тихенько вилiз iз-за столу, налив у мiдний пугар  дулiвки  й  вийшов  з
свiтлицi.  Сутенiло.  У  дворi  стояла  гнiтюча  задуха,  пахло  кiзяками,
перепрiлими збо?нами, з-за високого зеленого паркану з гетьманського  саду
повiвало сухим, переспiлим запахом липи.  Пiдiйшов  до  великого,  на  два
входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нiкого. Сердюк сидiв  на
землi i спав, прихилившись спиною до червоно? цегляно? стiни  льоху.  Однi
дверi були вiдчиненi, в других стримiла притика. Ждан подивував,  що  вони
не замкненi, i в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, вiдтак  само
по собi закалатало серце, а думка заплiталася, наче п'яна. Це ж так просто
- пiдняти притику й тихенько гукнути у вологу темiнь.
   - ...Хлопцi, виходьте, - гукав Ждан, запах цвiлi бив йому в носа. Нiхто
не виходив, i вiн покликав удруге i втрет?. Нарештi там щось заворушилося,
зачовгали на схiдцях ноги, i з льоху вийшли двi, пропахлi кислими огiрками
та капустою, постатi. Вони озиралися, розгублено витрiщилися на Ждана.
   - Трохиме, Василю, сердюк спить, - шепотiв Ждан. - Втiкайте.
   В'язнi озиралися, злякано косували на дубову хвiртку в парканi.
   - Куди ми втечемо...
   - Зi мною, на Сiч, - i аж стрепенувся, бо хоч цю  думку  носив  у  собi
вiддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер  спалахнула,
як порох. I з цього вогню, неначе з вибуху порохово? гранати,  вигулькнуло
чорновусе обличчя Митрофана й поманило себе збадьорливою усмiшкою.
   - Нiкуди нам втiкати.
   Не стiльки з слiв, скiльки з Трохимового вигляду Ждан зрозумiв, що вони
не втiкатимуть. Й не осудив ?х. Подумав: у них жiнки,  дiти  (в  Гулька  -
четверо), батьки... В цю мить вартовий сердюк голосно вiдригнув  i  лупнув
очима. В тих очах стояла хмiльна каламуть, думка довго не могла  пробитися
крiзь не?. Врештi пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотiв,
а далi тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по  двору,  в  його
головi знявся рiй думок, але вiн не мiг вхопити  жодно?.  Утямкував  одне:
склалося на лихо, йому треба рятуватися.
   - Допоможiть вкинути його в погрiб, - гукнув до Гулька й Лещенка.
   Тi монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А  тодi  один  за
одним шаснули в погрiб. А сердюка, - Ждан не пам'ятав, як  те  сталося,  -
деменув в обличчя, а сам згинцi попiд вiкнами свiтлицi побiг до ворiт, якi
вели з господарчого двору на греблю й далi на дорогу за село.

   * * *

   Митрофан шукав собi срiбнi пiдкови, щоб були по каблуковi, в мiру тонкi
i щоб посерединi в них була чирвочка. Вона дуже гарно  вiдкарбову?ться  на
снiгу та вологiй землi. Й зовсiм не думав про те, що саме йому не випадало
залишати за собою слiду.  Таких  пiдкiв  не  було.  Обiйшов  усi  ятки  на
Костянтинiвськiй вулицi, де торгували залiзом i  залiзяччям,  а  пiдiбрати
собi пiдкови не змiг. Ось i остання ятка. Над самими дверима висiла в'язка
кiнських пiдкiв, бiля не?  -  набiр  кiнських  залiзних  пут,  у  кутку  -
шкворнi, а далi попiд стiнами залiзо  для  возiв  (ободи,  ступки,  отеси,
пiдгейстери), а також ухналi, скребки,  ножi  для  скобления,  бляшки  для
наритникiв, кiльця й дзвiночки для дуг, вудила всiх розмiрiв.
   Чубатий лiтнiй крамар у круглiй, татарськiй  ярмулцi  та  замицька-ному
чужоземному каптанцi намагався збагнути з вигляду запiзнi-лого покупця, що
йому треба, заяснiв виробленою  посмiшкою,  та  враз  стенувся,  неначе  з
холоду, спохмурнiв i пiшов зачиняти дверi.
   - Щасливо добувся? - запитав, шкиргонувши важким засувом.
   - Мовби щасливо. Нашi запорозькi кугути  мандрувати  не  люблять,  радi
випхнути за сiчовi ворота будь-кого й на дорогу припасiв не шкодують.  Так
що не схуд.
   - Ще схуднеш, - похмуро пообiцяв крамар. - Прив'язали ви мене до  свого
воза. Ще й брата мого в Батуринi. А в нього шестеро... Як пуцьвiрки.
   - А що б вони ?ли, тi шестеро, якби не гетьман? - буркнув Митрофан. - I
чим би торгував ти?
   - Я оце стою тут i  мовби  душу  свою  продаю,  -  зiзнався  крамар.  -
Вiдпустiть ви ?? на покаяння.
   - З тiлом чи без тiла? - Й бачив, як тiпнувся крамар, як вiн  злякався,
та й у самого душа зiщулилася й затремтiла, сполохана  чорною  думкою:  "А
хто вiдпустить мою?"



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Пан Казимир iз сво?м гостем, двоюрiдним братом  Владиславом,  сидiли  в
садку в збудованiй у схiдному стилi альтанцi, пили  густий  i  холодний  -
просто з  льоху  -  грушевий  узвар,  розмовляли.  Пан  Владислав  при?хав
третього дня. Це був пухкий, м'який, череватенький панок рокiв  сорока,  з
сивуватим чубом, який вився на  скронях,  чималим,  у  червоних  прожилках
носом, тонким голосом i вишуканими манерами.  Любив  поговорити  про  речi
високi, про римських цезарiв, походи Александра Македонського, хоч сам був
людиною цiлковито цивiльною i посiдав уряд скарбника Луцького магiстрату.
   - Лиха це рiч... старiсть, - мовив пан Владислав, у очах якого  ча?лася
сумна думка, i вiдсьорбнув з великого пузатого кухля. - Дуже лиха.
   - Ти начебто не такий вже й старий, - заперечив пан Казимир.
   - Маю на мислi не кволiсть i хвороби тiла - iнше.
   - Що ж саме? - запитав Казимир i посмiхнувся. - Чим вона тебе ляка??
   - Не ляка?, а  смутить.  Молодiсть  -  вона  щира  й  безбережна.  Може
пожертвувати життям задля яко?сь мети або заради когось iншого. А старiсть
- зроду-вiку. Та й не в самiй жертовностi суть.
   - А в чому? - знову посмiхнувся Казимир, якого тiшила ця  розмова,  як,
бува?, тiшить людину гарна оповiдка.
   - В тому, що вона не вiрить у щось таке,  заради  чого  можна  принести
жертву.
   - А для чого ?? приносити, - сказав Казимир. - Викинь всi цi дурницi  з
голови й живи. Живи, поки  можеш.  Поки  можеш  випити  й  з'?сти.  Кохати
дiвчат...
   - А що ти назива?ш коханням? Отих сво?х...
   - Бiлогрудих лебiдок...
   - Так вони ж, мабуть, бридують тобою?
   - Нехай спробують, - ощирив у посмiшцi зуби Казимир. -  Та  й  чого  ?м
бридувати? Я ще того... при здоров'?. I живуть вони лiпше од iнших хлопок.
В полi не працюють.
   - Якщо це життя, - промимрив Владислав i пухкою  бiлою  рукою  роздушив
комара, тiльки червона пляма лишилася на щоцi. - До речi, а де тво? Ядвiга
i Адам?
   Казимир поморщився на Владиславову нетактовнiсть.
   - У Краковi. Де ж iще? Адам у колегiумi...
   - А Ядвiга?
   - Я ?й не забороняю жити, як вона хоче. Тiльки сюди ?й потикатися зась.
- Казимир пiдвiвся. - Ходiмо звiдси, поки нас не з'?ли комарi. Отаке кляте
мiсце, гарне й кляте: все лiто тнуть.
   Брати пiдвелися й дорiжкою пiшли до палацу. По дорозi зустрiли  дiвчат,
якi йшли з шиттям, ?м дозволялося вишивати в саду, в дальнiм  його  кутку,
там була  вкопана  для  них  широка  лава.  Дiвчата  вiдступили  в  траву,
пропускаючи панiв.
   - Що то за дiвчина, чорнява i кругловида? - запитав Владислав. - Позаду
всiх стояла.
   - Сподобалася? - реготнув Казимир. - Можу поступитися на нiч.
   - Та нi. Я про те: надто вона змарнiла, i повно суму в ?? очах.  Навiть
не суму, а туги. Тако?... ну, безпросвiтно?.
   - Все ти щось вигаду?ш, - невдоволено мовив Казимир. - Дiвка як  дiвка.
Звичайна хлопка, як усi iншi.
   Вони пiднялися по сходах на ганок. При  дверях,  обiпершись  плечем  на
одвiрок, схрестивши  на  грудях  руки,  стояв  Ян.  Його  чорнi  очi  були
непроникливi,  здавалося,  вони  не  пропускають  свiтла,  воно   од   них
вiдбива?ться. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося,  що
перед його очима провели лезом бритви.
   - Дивний якийсь цей хлопець,  -  сказав  Владислав,  коли  вони  почали
пiднiматися сходами на другий поверх. - Менi  зда?ться,  вiн  може  людину
вбити.
   Казимир засмiявся хрипкуватим смiхом.  В  тому  смiховi  вiдчувалися  i
досада, й радiсть, i нiби аж величання.
   - Все тобi  щось  зда?ться.  Але  цього  разу  ти  вгадав.  Уб'?  й  не
здригнеться. Варто менi тiльки кивнути пальцем. Владислав знизав плечима:
   - Дивна вiдданiсть.
   Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очi засвiтилися.
   - О, то незвичайна iсторiя. Хочеш - розкажу. Нiкому  не  розповiдав,  а
тобi розкажу. Може, ти тодi... Ну, перемiниш свою скептичну  фiлософiю  на
iншу, оптимiстичнiшу. Сiдай у фотель.  А  я  ось  сюди.  Не  люблю  м'яких
стiльцiв. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян,  дiстався  менi  в  спадок  вiд
тата. Проте я також трошки  причетний  до  тi??  iсторi?.  Менi  вже  було
шiстнадцять лiт, i батько брав мене на тi лови. Як ти зна?ш, ? у  нас  два
ма?точки на Брацлавщинi: Пiски i Кчине. Так от, чверть  вiку  тому  в  тих
мiсцях гасав чи, як кажуть холопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом  не
чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч i хлоп, ще й  невловимий.
Якi тiльки засiдки не робили на нього, якi тенета не розкидали -  проривав
i вислизав. Не було од нього  спасу  не  тiльки  мо?му  татусевi,  а  всiм
довколишнiм панам. I тодi татусь дiзнався, що в Чаплi ?  син.  Син,  якому
рiк. Ага, я забув тобi сказати, що жiнка Чаплшiа теж ховалася  в  лiсi,  а
синка вiддали далеким родичам. Тато й влаштував там засiдку.  Сказав  так:
колись хтось iз них двох та прийде. Два мiсяцi сильце  стояло  порожн?.  А
тодi впiймалася пташка. Знадлива була, я вже ?? пам'ятаю. Ну-от...  Привiз
татусь ?? в замок разом з  дитиною  i  почав  торгуватися.  Торгувалися  i
торгувалися. Довго торгувалися.  Любила  його,  того  розбiйника,  стерва,
дуже. Та врештi виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але  половина  його
ватаги вирвалася й подалася в iнше мiсце. Залишилася в тому ж лiсi,  й  не
могли ?? знайти. Заздалегiдь приготувала собi той  другий  сховок.  Почали
тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися-торгувалися й виторгували всiх  до
одного.
   - Я не все зрозумiв, - на  мить  перебив  Владислав,  перемiнившись  на
обличчi. - Про отi торги. Який же товар? У не? - дитина, у вас - куля  або
шворка на шию? Так? А далi...
   - Чекай ти! - махнув рукою Казимир.  -  А  як  шворка,  то  що?  Тiльки
трошки, було, посинi?... Ну-от... i збив мене з розповiдi.  Ага.  Оце  той
самий хлопець. Бач, який чорний.
   - Вiн лишився сам?
   - Його матiр татусь подарував одному пановi з Варшави. А Яна виховували
ось тут, у фiльварку. До п'ятнадцяти лiт. А потiм я вiддав його до вiйська
на вишкiл i наказав навчити грамоти.
   - I парубок не зна?, хто вiн?
   - Звичайно. Я йому сказав, що вiн син бiдного безземельного шляхтича  й
що його батько загинув у вiйнi з Хмельницьким.
   - I вiн забув рiдну мову? Казимир зареготав.
   - Та вiн i не знав ??. - I враз його обличчя стало серйозне. - А що вже
вiрний менi. В огонь i воду за мною i поперед мене.
   - Так, це важливо, що сво?? мови не зна?, - промовив  Владислав.  -  Не
зна? рiдно? мови, то вже, вважай, пес, а не людина.  Гавка?,  як  навчили.
Яничар.
   - Щось подiбне.
   Владислав довго потирав пухкою рукою пiдборiддя.
   - Поганий чоловiк був твiй татусь, а мiй дядько.
   - Це ж як поганий?
   - Не можу сказати й як. Дуже.
   Обличчя пана Казимира поблiдло, вiн схопився з стiльця й вдарив кулаком
по мармуровому столику. Кутики його губiв затремтiли. Одначе стримався.
   - ?дь звiдси.
   - Звичайно, по?ду. Я й сам не хочу жити в такому домi.
   - ?внух, - таки гукнув навздогiн Казимир.
   За хвилину до ганку, де чорнiло вибасуване в споришi кiнськими копктами
тирло, пiд'?хала карета. Казимир стояв бiля вiкна, лiвою рукою тримався за
довгу порть?ру з китицями. На мить в його очах  спалахнули  лихi  вогники,
але вiн не дав ?м розгорiтися у вогонь помсти.  Довго  стояв,  роздумував.
Вже карета зникла за ворiтьми, вже вiддаленiв  стукiт  копит,  а  вiн  все
стояв прихилившись до лутки вiкна.
   Якась думка звивалася на днi його серця - серед гнiву  й  злоби,  серед
глуму i насмiху над невдатним  двоюрiдним  братом.  Раптом  вона  випливла
нагору. Казимир плеснув у долонi. Неначе з-пiд землi  вродився  козачок  у
червоних чобiтках.
   - Лукину, вишивальницю.
   Лукина увiйшла й зупинилася бiля дверей. Пан обвiв ??  постать  гострим
поглядом. В першу мить йому здалося, що ?? очi займають все обличчя.  Такi
були великi й зболенi. "Тьху ти..." - вилаявся про себе пан. I подумав, що
з цi?ю дiвкою йому й поталанило, i не поталанило. Була вона дуже цнотлива,
вiдлюдькувата i якась... гордовита. А чим вже ?й гордувати в ?? становищi?
Пiдступитися ж до не? вдалося тiльки за допомогою вина. Вона впивалася  до
нестями й тодi нагороджувала  любощами,  не  вiдомими  Казимировi  ранiше.
Тiльки зо два рази прошепотiла якесь iнше, не його iм'я. А по тому ставала
знову як горiх серед колючого гiлля. I кiлька  разiв  пановi  спогадувався
ножик iз скiска. Було смiшно, а трохи й лячно. I все ж...  ?  щось  у  цiй
дiвчинi. Була б вона шляхтянкою... Просто якби вiн був  молодший  i  зумiв
закохати ?? в себе. Незвичайними розповiдями, хоробрiстю, чоловiчою силою,
нiжнiстю, подарунками. Про  таке  вiн  колись  мрiяв.  I  такого  йому  не
стрiлося. Спочатку вiйна, та й був живий татусь, вiн сидiв у цьому ма?тку.
   - Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, - гарикнув Казимир, бо  ж
згадав, що саме Владислав помiтив осмуту цi?? дiвчини.
   Лукининi губи смикнулися, з темно-вишневих стали бiлими, а  з  куточкiв
очей скотилися двi сльози.
   - Я... я в тяжi, - прошелестiла вона. Пан наморщив високе чоло.
   - Ну й бiда менi з цими дiвками, - спробував повернути все на  жарт.  -
Ледве з якою пересплю, уже й понесла. - I осмiхнувся погордливо, хижо. Хоч
насправдi це була четверта дiвчина,  яка  завагiтнiла  вiд  нього.  Стояв,
роздумував, що робити. Вiдправити в Пiски  чи  Козине?  Так  Пiски  зовсiм
маленьке сiльце, а в Козиному вже тро? чукикають байстрят. Треба  видавати
замiж. Тут, у селi.
   - Ти пiдеш замiж? - запитав голосом, що не викликав заперечення.  -  За
кого б ти хотiла вийти замiж?
   - Той... не вiзьме мене.
   Пан зареготав. Наче трощив горiхи голими руками.
   - Накажу - вiзьме. Та й без наказу. За кого б ти хотiла пiти?
   - За Фiлона.
   - За якого Фiлона? - А сам поморщився, бо пригадав,  що  саме  це  iм'я
шепотiла Лукина в п'янiй гарячцi кохання.
   - За Фiлона Мальованого... - i знову затнулася. - Але вiн,  мабуть,  не
схоче.
   - Нехай спробу?. Та й кажу ж, ще сам прибiжить. Зна?ш Лимарiв хутiр?
   - Отого, що згорiв у хатi?
   Лукина гаразд знала хутiр козака-полiсовщика Лимаря.  Вiн  був  вольний
козак, бездiтний, i коли померла дружина, порядкував сам, сам i пiч  топив
- та й згорiв разом з хатою. А все iнше лишилося: двi комори, клуня,  хлiв
лiсяний i хлiв рублений, саж, погреби, великий сад.
   - Знаю, - прошелестiла сухими губами. - Лимар був вольний.
   - Ага, був. Я купив обiйстя. - (Збрехав i не моргнув оком,  просто  всю
Лимареву землю i хутiр прирiзали до панського поля). - Дарую тобi  його  i
ще п'ять десятин землi. Хату збуду?те самi.
   Казимир аж запишався  власною  щедрiстю.  Ще  жоднiй  покритцi,  навiть
жодному найзапопадливiшому слузi не давав такого дарунка. Сам не знав,  як
це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досi кипiв у думках проти Владислава,
який би зроду-вiку не проявив  тако?  великодушностi  й  щедростi.  А  ось
вiн... хоче - дару? обiйстя, а хоче - викачають намазану дьогтем  дiвку  в
пiр'? i вивезуть у гнойовому возi за село.
   - Рада? - помолодiло блиснув очима.
   - Рада, - тихо мовила Лукина й ледь вклонилася пановi, але  в  очах  ??
ро?лася якась неспокiйна думка.
   - Останнi два рушники можеш залишити  собi.  Пов'яжеш  ними  старостiв.
Старшим старостою буде сам осавул Лизько. - По  тих  словах  повернувся  й
вийшов, сподiваючись, що вже нiколи нi в серцi,  нi  в  пам'ятi  не  зрине
спогад про Лукину, як не  зринають  вони  про  всiх  iнших  покинутих  ним
покриток...

   * * *

   Осавул Лизько зайшов у двiр Мальованих попереду овечок, що бiгли з пашi
й збивали куряву, i вже тут передихнув,  зняв  шапку.  В  нього  на  тiм'?
блиснула лисина, вiн витер шапкою спершу ??, а далi  обличчя  й  розгладив
вуса. Вiн бачив, що Фiлон пiшов у береги, але не завернув його, вирiшивши,
що краще спочатку побалакати з його батьками.
   - Драстуйте вам у хату, з п'ятницею  будьте  здоровi,  -  мовив  Лизько
нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя.  Лизько  -  високий,
худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник,  обличчям  i
непри?мними очима. Колись, кажуть, тi  очi  були  й  добрi,  й  ласкавi  -
звичайнi людськi очi, але за роки осавульства все тепло з  них  вивiялося,
осталися попiл i сажа. Текля i Василина саме  ставили  на  лежанцi  опару.
Оникiй i Йосип довечерювали солоною таранею з галушками  (Фiлон  повечеряв
ранiше). Всi посхоплювалися, занiмiли.
   А Лизько, сповнений самоповаги й добродiйства, яке мав учинити, сiв  на
лавi, поклав бiля себе шапку й сказав:
   - Тiсна, тiсна у вас хата, але скоро тут попросторiша?.
   - То ж яким побитом?  -  обережно  запитав  Оникiй,  витираючи  долонею
рiденькi вусики.
   - А таким-от, що треба вам женити сина.
   - Самi про те клопочемось, та... - Оникiй скрушно ударився в поли.
   Лизько всмiхнувся й крутнув вуса.
   - Принiс я, Оникiю, в твою хату велику радiсть. З пансько? ласки йду до
тебе в старости.
   - Ой, - вхопилася за сухi груди Текля. - Василина  ж  мала  ще.  Лизько
вдоволено засмiявся.
   - Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости.
   В хатi запала насторожена тиша.
   - Кого ж це менi сватають? - обережно запитав Йосип.
   - Не тобi, а Фiлоновi.
   Всi, хто був у хатi, спантеличено  поглядали  одне  на  одного.  Лизько
потiшився переляком господарiв, суворо сказав:
   - Василино, вийди з хати. -  I,  коли  за  дiвчиною  зачинилися  дверi,
поважно мовив: - Будемо сватати Грищенкову Лукину.
   - Ткачикову? - перепитав Йосип.
   - Ткачикову.
   - Це ту... покритку, - йойкнула Текля й заплакала. - За  вiщо  нам,  за
вiщо нам такий страм i така кара?
   - Ану вмовкни, - гарикнув осавул. - Добра менi кара. Пан за  нею  одда?
Лимарiв хутiр i ще п'ять десятин землi!
   I знову в хатi запала тиша, але вже iнша, надiйнiша, свiтлiша.
   - А це... не жарти? - обережно мовив Оникiй.
   - Я оце прийшов би жартувать, - обурився Лизько.  Йосип,  що  сидiв  iз
розтуленим ротом, мовив:
   - А-ж не вiриться. Коли б оце менi... Оникiй теж стрепенувся:
   - А може, нехай свата?ться Йосип. Вiн старший.
   - Сказано - Фiлон.
   - Фiлон так i Фiлон, - одразу здався Оникiй - Воно справдi, Текле, дiло
трохи таке... Але ж цiлий Лимарiв хутiр. - Звiдки будете ?? сватати?
   Осавул знизав плечима.
   - З дому, вона вже вдома.
   Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душi на таке. Хоч,
звичайно, було ?й i кривдно: сподiвалася, що поодружуються сини нехай i не
на найкращих дiвчатах, нехай i  не  на  красунях,  але  на  чистих,  не  з
панських поко?в. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре... якщо добре.  Вона
перша й сполошилася:
   - А якщо Фiлон не захоче?
   - Як-то не захоче, - здивувався осавул. - Пан наказав. Кличте хлопця.
   Йосип пiшов i по якомусь часовi вернувся  з  Фiлоном.  Було  видно,  не
втерпiв, дорогою все йому розказав. Бо Фiлон не привiтався з осавулом,  не
зняв шапки, а став у порозi й прорiк:
   - Я женитися ще не буду. Його лице дивно мiнилося.
   - Як це ще не будеш? - не зрозумiв осавул.
   - А так. А на Лукинi - то й нiколи. I зцiпив зуби, аж потемнiли  вилицi
з молоденьким, лише кiлька разiв потятим бритвою пушком.
   Осавул спантеличився. На таке вiн не сподiвався.
   - Та ти зна?ш... ти зна?ш, що мелеш, - мовив навiть  не  погрозливо,  а
злякано. - Та тобi... Та тебе...
   - Скажiть пановi: я не одружуся на Лукинi, хоч убийте.
   - А коли б на мене... - сказав Йосип.
   - От i женися, - витиснув крiзь зуби Фiлон.
   - Сину, змирися, - просив батько.
   - Ми його змирнмо канчуками, - погрозливо мовив Лизько.
   - Я все одно на Лукинi не одружуся, - сказав Фiлон, i така була в  його
голосi затятiсть, так яро палали його очi, що осавул взявся за шапку. Його
провiв на вулицю Теклин плач.
   - ...Як це не хоче одружуватися? - здивувався на Лнзькову  оповiдь  пан
Казимир. - Приведiть його сюди.
   Дво? гайдукiв привели Фiлона. За пановою спиною стояв Ян.
   - Чому це ти не хочеш одружуватися на такiй гарнiй дiвцi? - здивовано й
мовби м'яко запитав пан.
   - Бо... не люблю ??, - одказав Фiлон. -  Стояв  на  блискучiй  пiдлозi,
широко розставивши ноги в стоптаних постолах, i стояв  мiцно.  I  сам  був
мiцний - шия бронзова, лице смагляве, вiдкрите. Це дратувало пана.
   - Але я велю. Фiлон мовчав.
   - Утямив?
   - Над нами, пане, ще ? бог, а вiн менi не велить, -  сказав  Фiлон,  не
опускаючи очей.
   Цi слова привели пана в нестямний гнiв.
   - А я наказую... I тобi, й тво?му хлопському боговi. Слово  гонору,  ти
вiзьмеш Лукину за жiнку.
   - Не вiзьму, хоч убийте.
   - Вiзьмеш! - верескнув пан Казимир i затупотiв  ногами.  -  На  конюшню
його.
   Гайдуки пiдхопили Фiлона пiд руки, потягли з поко?в. Вже зайшов  вечiр,
i на конюшню принесли двi свiчi. При ?хньому хисткому свiтлi його й  били.
Форкав у мiцнiй загорожi жеребець Нерон,  бив  копитом  у  дошки.  Гайдуки
хльоскали канчуками тiльки на пiвсили. Один навiть  попросив  Фiлона:  "Ти
кричи". Фiлон не кричав. А тодi на конюшню  прийшов  Ян,  став  у  дверях,
схрестивши на грудях руки, й батоги засвистiли на всю  силу.  Коли  Фiлона
пiдвели з старо? лави, сорочка прилипла йому до тiла
   - Ну! - процiдив крiзь зуби пан, що став  у  дверях,  взявшись  у  боки
руками. - Гарнi в тебе бояри?
   - Це, пане, не мо? бояри, а вашi.
   - Що-що? - не зрозумiв пан.
   - Кажу, що на мо?му весiллi бояр не буде. Бо не буде самого весiлля.
   - Засiчу до смертi i мертвого женю...
   - Хiба що мертвого.
   - Гайдуки!
   - Ваша свiтлосте, - зашепотiв за Казимировою спиною Лизько.  -  Я  хочу
вам щось сказати.
   - Що ще там? - невдоволено озвався пан, але ступив у темiнь.
   - ? ще один спосiб, - проникливе, лакейським голосом шепотiв осавул.  -
Колись, пам'ятаю, одного харцизяку пан випитували про  золото...  Замкнули
на нiч у порожнiм вiтряку i запустили вiтряк. Воно, зна?те, порожнiй,  вiн
гуде, як гаспид. Камiнь шкирга?, iскри сиплються. Ну, як у пеклi.  Вже  за
пiвгодини застукотiв той у дверi й зiзнався.
   Пан замислився.
   - Що ж, менi одного млина не шкода.
   - Та отой, крайнiй, од шляху. Вiн уже  старий,  камiнь  з'?вся,  мiняти
треба. А воно вiтрець набира?ться. - Й пiдняв над головою руку, заохочуючи
до того й пана: мовляв, подивiться, який вiгср.  -  Пан  руки  не  пiдняв,
посмикав себе за вуса й сказав:
   - Роби. Тiльки варту постав, бо вiн, бачу, такий, що й втекти може.
   - Не втече, - пообiцяв осавул.
   На драбинчатiм возi  четверо  гайдукiв  i  осавул  привезли  до  млинiв
Фiлона. Вiн не знав намiру сво?х катiв, одначе здогадувався,  що  вигадали
вони щось надто лихе, й збирав себе на силi. Лють клекотiла йому в грудях,
болiло серце, а на ньому закипали сльози. "Якби вона хоч не смiялася" - ця
думка не полишала його голови, вона й тримала на чорнiй, важкiй струнi.
   Осавул вiдiмкнув млина, гайдуки впхнули туди Фiлона й  зачинили  дверi.
Фiлон зiтхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млинi... То що ж.
   Пахло мливом i мишами, млин ледь гудiв - вiтер набирав сили й свистiв у
крилах. Зверху щось шелеснуло - Фiлон подумав, що то пугач або який  iнший
птах знайшов собi тут прихисток на нiч. I враз пiдлога пiд ним гойднулася,
заскрипiла, вiн вiдчув, що поверта?ться разом з млином. Гайдуки розвертали
вiтряк проти вiтру. А  далi  млин  загудiв,  заревiв,  неначе  сто  чортяк
вхопилося за його крила, заскреготiв, зашкирготiв камiнь,  й  iскри  з-пiд
нього бризнули такими снопами, що  Фiлон  вiдсахнувся  й  боляче  об  щось
ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки,  пiдводився  i  з
жахом дивився на полум'я, яке рвалося з-пiд каменя. Фiлон  подумав,  що  з
хвилини на хвилину спалахне млин i що  вiн  згорить  разом  з  ним,  почав
хреститися. Однi?ю рукою хрестився, а другою тримався  за  стiнку  млина,.
закусивши губи. А млин торохтiв, а млин верещав, реготав, жахкав полум'ям,
здавалося, вiн зiрвався з припону й мчить кудись, як  навiжений.  Фiлоновi
рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей,  вiн  уже  й
поповз до них, i враз у його головi кольнуло, мов  розжареним  цвяхом:  "А
вона ще й смiялася". Вiн поколiнкував у куток,  де  лежало  кiлька  мiшкiв
з-пiд борошна, упав на них, накрив голову руками й затих.
   Опiвночi  горiшнiй  камiнь  стерся,  вломився,  трiснула  вiсь,   млина
заклинило, й вломилося крило,  вiтряк  затих,  тiльки  гудiв  пiд  буряним
вiтром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки вiдчинили млина, Фiлон
спав на мiшках. Каменi так i не перемололи його затятостi.
   А рано-вранцi у фiльварок прибiгла Лукина,  вона  добилася  до  пана  й
просила, щоб з Фiлоном ?? не одружували. Цiлувала  пановi  чоботи,  а  вiн
бридливо вiдступав i сказав, ощиривши зуби:
   - Я дав слово.  Воно  -  непорушне.  Сьогоднi  вдень  чекай  старостiв.
Вiнчатися - увечерi.
   Старости були в кита?вих шапках з квiтками i в червоних  жупанах,  вони
вели молодого до молодо?, за ними ?хало ще дво? гайдукiв на конях, i  коли
Фiлон в одному мiсцi кинувся до плоту, його шию захльоснув аркан.
   - Татари, татари, - тiльки й сказав вiн, а сам вирiшив, що вiнчання  не
буде.
   Свiтилок теж було двi - з васильками в косах  i  з  свiчками  iз  ярого
воску та шабельками в руках. Пан наказав, щоб все було по закону. Фiлон ще
встиг вирвати в свата хлiб i вкинути в криницю, але принесли  iнший  хлiб.
До церкви молодих привезли на возi, а через  подвiр'я  молодого  вели  два
боярини,  тримаючи  за  вiдкиднi  рукави  жупана.  Позаду  йшли   ще   два
боярини-гайдуки й впирали Фiлоновi в плечi два пiстолi. Пан  сказав  перед
цим: якщо уко?ш щось, вiдмовишся шлюбувати Лукинi в  останню  мить,  бояри
натиснуть на курки.
   Лiтнiй, тiлистий пiп увесь трусився, й трусилися в його руках вiнцi,  й
ходуном ходило ?вангелi?.  Голос  йому  зривався,  вiн  за?кався  й  часто
заглядав до книги, бо пам'ять йому вiдмовила, на  молодих  не  дивився,  i
молодi не дивилися одне на одного, у Фiлона в самого  очi  були  як  цiвки
пiстолiв, а Лукина сво? очi виплакала, й на тому мiсцi темнiли  двi  чорнi
ями.
   Пiп пiдняв хреста й запитав молоду, чи шлюбу? вона  сво?му  майбутньому
мужевi, i Лукина прошепотiла сухими, як торiшн? листя,  губами:  "Шлюбую".
Далi вiн запитав те саме у Фiлона, той довго мовчав, i  затiпався  пiп,  i
напружилися старости-гайдуки, дужче вперли в спину молодому дула пiстолiв,
i тодi Фiлон проказав голосно: "Шлюбую". Щоправда, перед цим пошепки мовив
боговi, собi та панотцевi "не". Панотець удав, що не почув  того  "не",  й
дав цiлувати хреста. По тому молодих одвезли на ?хн? обiйстя. Стояла глуха
нiч, далеко за лiсом моргала блискавиця, глухо цокотiли колеса,  й  цокали
пiдкови коней пiд верховими гайдуками. I глухо, порожньо було в  Фiлонових
грудях, вiн чомусь дослухався, чи не чути  грому,  але  i  небо,  i  обрiй
нiмували. ?х завели  до  велико?,  на  двi  половини,  рублено?  комори  й
замкнули там. В першiй коморi горiли двi свiчки, стояв стiл, i на ньому  -
весiльна вечеря. В другiй коморi бiлiла шлюбна постiль. Фiлон побачив ?? й
здригнувся. Лава в коморi стояла тiльки одна, при столi, вони посiдали  на
не?, кожне з свого кiнця. У Фiлоновiм серцi все вже  перегорiло,  не  було
там нi злостi, нi гризьби, вiн сидiв, схиливши голову на жупан з весiльною
квiткою, й дихав важко, наче йому  щось  горiло  в  грудях.  I  всi  думки
покинули його, всi мислi й замрi?, знав тiльки одне: це несправжн? весiлля
й несправжня жона сидить у тому кiнцi столу.
   А несправжня  жона,  Лукина,  зiщулилася,  наче  покалiчена  пташка,  й
боялася ворухнутися. Фiлон мовби й не мав на не? зла, й не  мiг  пробачити
чогось. Змайнув йому в головi спомин про криницю, про дiвчину з вiдрами на
плечi, й вiн скрипнув зубами. Було жаль себе, й почував страшну оскаргу на
долю, а ще почував люту злiсть на пана. Так сидiли довго. I  хоч  Фiлоновi
здавалося, що свiт для нього померк, але вiн iснував i нагадував про  себе
звуками, кольорами, запахами. Тепер вже десь там, далеко, погримував грiм,
i миготiли свiчки, якi вже згорiли бiльше нiж  до  половини,  й  дратували
Фiлона запахи виставлених на столi страв. У нього в ротi  за  два  днi  не
побувало й рiски. I спрага мучила. Пекло пiд серцем.  Губ  потрiскалися  й
були сухi, аж гарячi. Перед ним стояв куманець з горiлкою,  вiн  повiльно,
щось спогадуючи, налкв у  чималий  глиняний  кухлик.  Почав  пити  i  враз
подумав, що йому лиша?ться  тiльки  одне  -  впитися.  Випив  один  кухлик
горiлки,  i  другий,  i  третiй,  i  четвертий.  А  до  страви  так  i  не
доторкнувся. И коли зашумувало в головi, коли свiчки  й  тарiлки  попливли
кудись убiк, вiн устав i, похитуючись, пiшов  на  другу  половину  комори.
Стягнув з лiжка лiжник, узяв подушку й кинув у куток.  Повалився  на  не?,
але, хоч який  був  п'яний,  заснути  не  мiг.  У  головi  стояла  дзвiнка
порожнеча, в якiй важко, зi скрипом,  оберталося  якесь  колесо.  А  потiм
хтось бiлий опустився бiля нього на колiна, заломив руки й  бився  головою
об мостини, молячись до нього, наче до бога.
   - Не винувата я, Фiлоне, не винувата. Ти повiр. Просила я його, щоб  не
неволив тебе до шлюбу, у ноги падала. Горечко нам,  горечко,  загинули  ми
обо?, але я не винувата. Не вiриш? Бий мене, убий,  тiльки  не  дивися  на
мене таким звiром, не муч мене сво?ми страшними очима. Убий -  i  похова?ш
зi мною ганьбу мою, й покоха?ш якусь iншу дiвчину. Ти  молодий,  смiливий,
гарний. Бий мене, катуй...  -  I  тягнулася  до  нього  бiлими  руками,  й
обiймала за шию, й притискалася тугими  грудьми,  й  росила  його  обличчя
сльозами, й вицiловувала тi сльози, й Фiлон незчувся, як... узяв ??.  Раз,
i вдруге, i втрет?. А вранцi прокинувся, й бив ?? тиранське, й знову  пив,
i знову спав з нею. Лукина проклинала свою долю й, звикла  до  любощiв  та
ласк розбещеного милосника, гаряче обiймала придбаного пiд пiстолями мужа.
Тими обiймами не стiльки  притягувала,  скiльки  вiдштовхувала,  бо  Фiлон
повсякчас пам'ятав, хто ?? навчив тих ласк. Так  тривало  три  днi  й  три
ночi.
   А вранцi четвертого дня Фiлон постукав у дверi.
   - Чого тобi? - запитав гайдук, що вiдчинив ?х.
   - Не вiк же менi сидiти в коморi, - понуро  мовив  Фiлон,  дивлячись  у
землю. - Треба щось i робити. Он тин похилився...
   - Давно б так, - сказав гайдук i показав, де стоять заступ,  граблi  та
вила.
   Фiлон пiдвiв голову. Сонце свiтило, як i колись, як i колись,  ?хали  з
поля вози, везли до  фiльварку  раннiй,  скошений  на  горбах,  ячмiнь,  i
чорними скиртами стояли  панськi  клунi  та  обори,  до  них  було  зовсiм
недалеко.
   Увесь ранок вiн порався бiля тину. А опiвднi при?хав верхи Ян i  забрав
з хутора гайдукiв. Вiн Подивився на Фiлона, й погляд той видався  Фiлоновi
трохи дивним.
   Не було в ньому погрози,  чорно?  злостi,  навпаки,  в  глибинi  темних
криничок прича?вся сум.

   * * *

   Увечерi загорiлися одразу двi стодоли i клуня. Одна стодола -  цiла,  в
нiй був складений ячмiнь, друга, у якiй лежав овес, не викiнчена до верху.
Клуня ж була напiвпорожня, в засторонку лежали трохи торiшньо? соломи, ось
у нiй найдужче й розгулялося полум'я. Воно  гоготiло  й  вило,  пiдхопленi
вiтром палаючi кулi злiтали високо в небо, ?х вiдносило в поле, в  сторону
лiсу. Пощастило пановi, казали люди, якi спостерiгали пожежу  з  села,  що
вiтер з поля.
   На пожежi металися дворовi, гайдуки, накривали мокрими ряднами зверненi
до пожежi дахи конюшнi та iде одно? клунi. Спробували гасити й  стодоли  -
нiчого не вийшло. Там було справжн? пекло. Здавалося, полум'я  лиже  темнi
важкi хмари, його вiдсвiти  лтiгли  на  рiчку,  й  вода  в  нiй  набралася
червоно? барви.
   Пан Казимир спочатку гасав верхи, а потiм оддав коня, став бiля огорожi
саду й звiдти погукував на двiрню. Одначе вiн  тiльки  заважав,  справжнiй
лад усьому давав Лизько, йому допомагав  економ.  Вони  розташували  людей
ланцюжком, тi подавали вiдрами воду од криницi, якою  поливали  стайнi  та
комори, iншi ловили розжаренi пiхтi  соломи  й  затоптували  ?х,  ще  iншi
баграми вiдтягували вбiк палаюче колоддя  з  клунi,  верх  яко?  незабаром
упав, пiднявши високо полум'я,  вiд  чого  всi  поточилися  назад,  а  пан
затулив обличчя долонею. Але не тiльки пожежу гасили гайдуки. Вони  гасали
по чорному дворищу та в парку, шукаючи палiя. Бо  один  гайдук  на  самому
початку сказав, що бачив, як хтось побiг од стодол до  саду.  Не  в  поле,
звiдки мiг перебiгти в лiс, а до  саду.  Тепер  кiлька  гайдукiв  стерегли
дорогу в поле, iншi металися по садку.  Вони  перегукувался,  присвiчували
смолоскипами пiд кущi, заглядали з кожне дупло, обдивлялися кожне дерево.
   Фiлон лежаз пiд кущем жостеру, зiщулившись у грудочку, пiдiбгавши ноги.
Серце гупало йому в грудях, губи здерев'янiли, вiн молив бога, щоб його не
помiтили. Стодоли i клунi пiдпалив вiн. I побiг до саду,  якась  невiдома,
всевладна сила  вела  його  туди,  вiн  хотiв  побачити  пожежу  зблизька,
побачити пана, його переляк, його лють i безсилля.  Вiн  розумiв,  на  яку
небезпеку наража? себе, але не мiг нiчого з собою вдiяти. Вiн не  продумав
шляхiв утечi, можливо, сподiваючись на оте "якось воно буде", його  мозок,
все його ?ство заполонили гнiв i почуття помсти. Вiн  був  страшний,  коли
пiдпалював стодоли i коли вилами розносив у всi  кiнцi  вогонь.  Тодi  вiн
увесь був тiльки з помсти. А тепер - ще  й  зi  страху.  Неначе  пострiли,
ляскали голоси гайдукiв, хисткi вогнi блукали по саду, розшукуючи ного.  I
зараз  Фiлон  думав  тiльки  про  те,  як  йому  врятуватися.  Можна  було
пробратися до рiчки й залiзти в очерет, але ж вiн заклякне, та й  знайдуть
там його. А плисти через рiчку не можна, вона вся свiтиться, неначе в  нiй
тече не вода, а живе срiбло. I тодi подумав, що ?диний  шлях  до  втечi  -
бiля самого палацу, де найменше сподiваються його здибати. Й  коли  кiлька
смолоскипiв вiддаленiли до рiчки,  вiн  увесь  напружився  й  метнувся  до
палацу. Пролазив попiд  кущами,  прикипав  до  дерев,  майже  вростаючи  в
шорстку кору дубiв та кленiв.  В  одному  мiсцi  його  хитнула  спокуса  -
залiзти у велетенське дупло  в  стовбурi  липи,  переборов  ??,  присiв  у
куточку мiж будинком та ганковими сходами.  Дихав  важко,  в  грудях  йому
клекотiло, в горлi булькало.  Ловив  кожен  шелест,  кожен  шурхiт,  кожен
шепiт. Тихо! Тiльки там, за будинком, лунають голоси й  потрiску?  могутн?
кострище. На мить у серцi спалахнула радiсть - вiн таки помстився, налякав
пана. Шкода, що вiтер перемiнився. Знову прислухався,  вiдiпхнувся  спиною
од стiни, легким скоком помчав далi. Обминув клумбу, переступив низенький,
до колiн, штахетник, завернув за рiг i ледве не наштовхнувся  на  постать,
що стояла спиною до нього. Вона була  освiтлена  тiльки  спереду  й  мовби
вирiзьблювалася на тлi заграви. Вiн скорше збагнув серцем,  анiж  впiзнав,
хто це. Все ?ство його затремтiло, щось страшне знялося  в  ньому  гарячою
хвилею й заплеснуло. В цю мить пан Казимир оглянувся. Те, що вiн  побачив,
вжахнуло його. Освiтлене загравою, Фiлонова постать в саду була  непомiрне
велика й страшна. Вона  була  мов  гора.  Пан  Казимир  закляк,  рот  йому
перекосило, й останн?, що  вiн  побачив,  були  зубцi  вил-трiйчакiв,  якi
зметнулися звiдкiлясь знизу.
   Фiлон висмикнув вила, ще не до кiнця тямлячи, що сталося.
   Сталося страшне, невiдворотне, як присуд долi;  його  горло  опекла  ще
одна гаряча хвиля, й вiн захрипiв. I в цю мить  почув  тупiт  чи?хось  нiг
позаду. Майже несамохiть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них
затрудило, як гострi трiйчаки ще раз ввiйшли в щось туге, пругке i вертке.
Вила випорснули йому з рук. Вiн  ?х  не  шукав,  а  дивився  на  тiло,  що
корчилося бiля його нiг. То був Ян,  старший  гайдук  пана  Казимира.  Вiн
кiлька разiв трiпнувся, перевернувся з плеча на спину,  вимахнув  рукою  з
розчепiреними пальцями. Його рука здригалася в повiтрi, кудись показувала,
i Фiлон на мить кинув погляд у той бiк. I враз до його вух долинуло  якесь
булькотiння, якесь шамрання, що склалося в кiлька слiв.
   - Нащо... ти... його. Я... мав... сам...
   Фiлон не збагнув Янових слiв. Та й не  мiг  далi  залишатися  тут,  вiн
зiгнувся й попiд парканом подерся крiзь кущi малини.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

   Сад аги Сулейман Кегая - найкращий у всьому Карача?[16]. Висока цегляна
стiна роздiля? його надво?:  внутрiшнiй,  маленький,  з  мармуровою  чашею
посерединi, i зовнiшнiй, .великий, що тягнеться по горi вздовж  дороги  аж
до голих сiрих скель  мальовничими  кущами:  срiбнолистими  оливковими  та
черешневими гаями, хащами фундуку, яблуневими та сливовими садками, а бiля
самих скель - величезним каштановим га?м. Помiж фруктових дерев -  стрункi
ряди кипарисiв, кущi жасмину, мiмози, геранi, тису та  розмарину.  Птаство
чманi? од тих запахiв, не  вгава?  спiвами  цiлий  день  -  воно,  мабуть,
злiта?ться сюди з усього Анатолiйського  узбережжя,  перехожi  зупиняються
пiд стiною, вдихають дармовi благовоння.
   Камiнною стiною сад вiдгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хто
зна, куди вона вела, адже вище вже  .нема?  жодно?  оселi,  там  пустельне
нагiр'я: громаддя каменiв, помiж яких поплелися хащi ломиносу,  аспарагуса
та схожих на дерезу кущiв, у них  кишма  кишить  гаддя  та  шмигають  сiрi
ящiрки. Вдень вони грiються  на  сонцi,  й  треба  бути  обачним,  щоб  не
наступити на скручену в клубок  змiю.  З  того  боку  нагiр'я  дуже  круто
обрива?ться в долину, аж не йметься вiри, що цю стiну здвигнула природа, а
не рука людини. Глянеш униз - серце  зупиня?ться  од  страху.  Вже  нижче,
сажнiв на сто чи й  двiстi,  стiна  почина?  спадати  пологiше.  В  долинi
пасуться табуни корiв та овець, але так далеко, що вони  схожi  звiдси  на
мурах. З нагiр'я видно й майже всю цю сторону -  широку  долину  Марiци  з
обома притоками -Тунджою i Ардою,  довгим  Михайлiвським  мостом,  фортецю
Демiр Таш, зеленуватi шпичаки мiнаретiв, величну мечеть  Селiма,  майолiки
бань та червонi i сiрi дахи будинкiв.
   Дорога спуска?ться до мiста, але звiдки - сьогоднi годi збагнути. Може,
на нагiр'? колись стояла фортеця,  та  потiм  розвалилася?  Або  десь  був
узвiз. Тепер же, зда?ться, вона спада? просто з неба. В ?? камiнному  ложi
вiзировi невiльники продовбали рiвчак,  по  котрому  шумлива  дощова  вода
збiга? у великий камiнний басейн, а звiдти по довгiй  трубi  -  в  менший,
мармуровий. Ще одна труба  прокладена  од  нього  на  господарський  двiр.
Рiвчак продовбано давно, лiт сорок тому. Тодi ще були  молодi  сад  i  ага
Сулейман Кегай.
   Великий камiнний басейн став для Лаврiна Перехреста безодньою  прiрвою,
яка поглинала його силу. Двома велетенськими мiдними глеками, прив'язаними
до тичини, набирав з нього воду й носив угору пiд айву, оливки,  грушi  та
сливи. Вони зеленiли, Лаврiнова та кiлькох iнших невiльникiв снага потроху
переходила в них. Здебiльшого працювали вночi та досвiтками, коли  в  саду
не було нiкого. Вдень чистили рiвчак, лупали камiнь  -  зводили  стiну  од
пiвнiчного, й без того майже неприступного, боку.
   Й раптом усе перемiнилося.
   Цвiли черешнi, ще нiколи не закипали  так  бiлопiнне,  здавалося,  вони
почували, що ?м судилася погибель. Мабуть, уперше ага  Сулейман  Кегай  не
насолоджувався тим запахом.  Сидiв  у  селямлику[17],  за  пiвтора  мiсяця
жодного разу не вийшов у сад. Що вiн там робив, чим струював час  -  нiхто
достеменно не знав.  Казали,  що  ага  замкнувся  iз  зайшлим  дервiшем  -
заплатив тому великi грошi, й спалювали удвох  вишневий  цвiт,  плавили  i
лили у воду срiбло - виворожували азi щаснiшу долю.
   Прогнаний з  поко?в  слуга-кальянщик  розгадував  вiзирове  усамiтнення
простiше: ага топить не срiбло у водi, а свою бiду в горiлцi, й  то  не  в
ракi?, а у вогненнiй козацькiй, вiн мав  до  не?  пота?мну  пристрасть  ще
ранiше.
   Все то були здогади, напевне знали одне: ага  Сулейман  Кегай  попав  у
велику немилiсть. Вiн уже не був вiзиром i радником високо? куббе-алти,  з
дня у день чекали, що за ним прийде асесбашi[18] з але-бардщиками й поведе
до Старого Платана. Тисячолiтн? дерево вже не  родить  горiхiв,  на  нього
вiшають голови скараних  високих  сановникiв.  Сулейман  Кегай  i  сам  не
сподiвався iншого. Адже не справдилася перемогою його рада великому вiзиру
на погром козацько? Сiчi, навпаки - погромлено яничар  i  татарську  орду.
Нiкчемний хан випустив перемогу з  рук.  Уже  був  за  крок  од  не?.  Ага
пам'ятав, яка несамовита радiсть охопила султана й двiр, коли з  козацьких
степiв прискакали гiнцi з вiстю, що замислене збува?ться.  Запорукою  того
була привезена в подарунок султану молода красуня й молодий, дужий  козак.
Дiвчину й козака султан подарував азi  Кегаю.  Вона  мала  стати  двадцять
сьомою наложницею вiзира, а козака ага на радощах поставив на легшу роботу
- доглядати сад. Великий вiзир подарував азi  чорного  арабського  коня  з
сiдлом, обсипаним коштовним камiнням i перлами.
   Тепер ага Кегай не знав, чому по нього не йдуть алебардщики. Чи то  при
дворi забули про нього, чи вирiшили ще й покатувати чеканням. Аллах послав
людинi одне з найбiльших випробувань  -  чекання.  Воно  ?  солодке,  коли
йдеться про кохання, нетерпляче, коли ждеш звiстки, нудне й  дратiвливе  -
вищого уряду, тривожне - невiдомостi, страшне - кари. Це  днi  й  ночi,  а
часом i роки, коли кров засиха? в самiсiнькому серцi. Сулейман Кегай молив
аллаха, щоб вiн забргв його iм'я з  пам'ятi  султана  i  великого  вiзира.
Звичайно, нинiшн? його життя, надто пiсля  бурхливого,  сповненого  дiяння
крутежу при дворi, було життям хробака. Але ж лiпше бути навiть  хробаком,
iiiж чорною землс.ю. Сулейман Кегай  зсохся  й  почорнiв.  I  став  вельми
схожий на кажана. Втягнута в гострi плечi  голова,  довгi  руки,  а  ще  ж
стесаний назад лоб, високi, гострi  надбрiвнi  дуги  й  маленькi  очицi  у
глибоких  вирвах,  що  дивилися  насторожено  й  злякано...  I  життя  вiв
кажаняче. Вдень спав у селямлику, а вночi тинявся по  галереях  i  покоях,
тулився лобом до загратованих вiкон i подовгу дивився на зорi, що  свiтили
комусь iншому.
   Азi весь час вчувалися кроки на сходах,  а  чорнi  тiнi  на  стiнi  вiд
власно? постатi та постатi дервiша видавалися тiнями  алебардщикiв.  Та  й
все  життя  для  Сулейман  Кегая  тепер  було  театром  тiней,  де  ляльки
пiдвiшують до стелi й смикають за мотузочки. Вiн  часто  посилав  дервiша,
щоб той покружився бiля палацу (для того й тримав його,  i  платив  великi
грошi), може, довiда?ться про що-небудь, давав золото на пiдкуп  служникiв
поко?в, дервiш оповiдав  усiлякi  нiсенiтницi  -  мабуть,  приносив  ?х  з
базару, до палацу не ходив, а золото десь ховав. Вiн страшенно  знахабнiв,
залякував агу, на?дався до блювоти солодощiв, навiть курив з кальяна i пив
вино, за що мав би бути спалений живцем. То тiльки невiрнi можуть  вживати
той трунок. Ага мусив терпiти.
   Колись багатий, пишний i гостинний двiр Сулейман Кегая  занепадав.  Вже
не гарцювали  в  ньому  змi?-конi,  не  шелестiли  шовковi  паланкiни,  не
галасували, викладаючи товари просто на розпечений  малоазiйський  камiнь,
купцi. Руйнацiя й запустiння панували в  ньому.  Пойнялися  iржею  залiзнi
кiльця на семи лискучих стовпах, до яких  ще  недавно  прив'язували  коней
вiзировi гостi, голодно крякали, по-брязк^ючи ланцюгами, прикованi до даху
два орли. Жалiбно киркали  та  розлiталися  по  сусiднiх  дворах  i  садах
павичi, навiть собаки  по-забiгали  невiдь-куди.  Недавнi  вiзировi  друзi
обходили двiр, немов там лютувала бобонна чума. Давно втiк ефес - помiчник
по господарству, розбiглися всi  вiльнонайманцi,  повтiкали  бiлi  ?внухи.
Навiть наглядачi за невiльниками, котрим платилося по два акчi  в  день  i
двiчi в рiк давали "на пояс",  залишили  подвiр'я  опального  аги.  Сусiди
Сулейман Кегая, що жили нижче од нього й колись  не  осмiлювалися  похмуро
глянути на високi зубчатi стiни двору, забили глиною жолоб у  тому  мiсцi,
де вiн повертав у сад, i тепер майже вся вода  збiгала  до  ?хнiх  дворiв.
Розбестилися, не корилися навiть раби. Нiкому було ?х пригну ги до роботи,
нiкому покарати - простора  вартiвня  iз  сiрого  каменю  в  лiвому  кутку
великого квадратового подвiр'я стояла порожня. Вони впали у таку  сваволю,
що часом самочинно полишали подвiр'я i йшли вниз до базару чи будь-куди.
   Там, на  базарi,  вирувало  життя,  й  вони  визбирували  його  крихти.
Тинялися  помiж   ятками,   де   стояв   голосний   мелодiйний   дзвiн   -
майстри-бронзарi  кували  славнозвiснi  турецькi  тацi,  мiднi  та  срiбнi
куверти для кави, щити та шоломи-мiсюрки, давали заробити якусь абищицю на
грубiй роботi; допомагали купцям вантажити товари, часом за жменю  сушених
слив, а часом падала у кишеню мiдна монета, або ж просто ловили  витрiшки.
Звичайно, там ? на  що  подивитись:  всiлякий,  нiколи  не  бачений  крам,
заморськi, рiзанi зi  слоново?  костi  штукенцi?,  чудернацькi,  схожi  на
велетенськi прачi, риби, в яких обо? очей дивляться в один  бiк,  не  менш
дивовижнi птахи в золочених та срiбних  клiтках.  ?х  привозять  заморськi
купцi, а жалiсливi правовiрнi купляють i випускають на  волю  пiд  веселий
галас дiтвори. Чорних, бiлих i жовтих рабiв купляють теж, але на  волю  не
випускають. На тому ж базарi на тонких мотузках,  натягнених  мiж  високих
платанiв, ходять за?жджi акробати, внизу пiд платанами  ведуть  несамовитi
танцi дервiшi: й вогонь п'ють,  i  залiзо  жеруть,  борються  на  потертiм
килимку борцi, гра? на сазi меддах -  бродячий  музика,  ?  там  пребагато
всiляких iнших див. I вешта?ться сила-силенна рiзномасного люду: од чорних
безмовних арапiв у червоних фесках та  галасливих  обiрваних  турецьких  i
грецьких циган у жовтих жилетках до молодих ?вропейцiв з довгими чубами, в
батистових сорочках з мереживами та вузьких штанях з ?двабу.
   В тому натовпi легко заблудитися, там нiхто не запиту?, чи ти прийшов з
хазя?ном i ненароком одбився од нього, чи приволiкся сам.
   Лаврiн базару не  любив,  вельми  рiдко  туди  ходив.  Високий,  худий,
ошмалений сонцем, вже й сам схожий на турка, байдуже перебирав очима увесь
Схiд.
   Базар гомонiв усiма мовами, кольорився всiма барвами й щоразу нагадував
йому про рiдний край, рiдну мову й рiднi  звича?.  Хвилини  крадено?  волi
падали тяжкими удавками на серце, кричали криком  про  вiчну  неволю,  про
осоружну чужину.
   Катiвницькими муками було також думати про те, що ось тут, поруч,  живе
тво? сплюндроване кохання, що доля нiби на смiх звела  вас  для  вiчно?  й
тяжко? розлуки. Пекуча злiсть, од  яко?  кидаються  на  вiстря  списiв  чи
гризуть грати, перегорiла,  ??  переломили  втома,  голод,  нудна  сiрiсть
неволi. Тiльки iнодi в якомусь подивi  дивився  на  величезний  будинок  з
широкими вiкнами за зеленими гратами  -  невже  за  якимось  iз  них  живе
Килiяна? Та сама Килiяна... його  Килiяна...  й  руки  несамохiть  кришили
камiнь.
   Дивно  й  незбагненне  влаштована  людська  душа.  Коли   б   Лаврiновi
хто-небудь вiдгадав отаке майбутн?, вiн би нiколи  не  повiрив,  що  зможе
жити на свiтi. А от жив. Час перетер його думки, як жорновий камiнь зерно.
Може, тому, що й сам вергав камiння,  носив  велетенськi  глеки  з  водою,
сьорбав брудне пiйло. Жив... Хоч i не мислив жити. Коли його везли по морю
i море починало кидати кораблем, вiн благав його: "Втопи". Упирався ногами
в дошки, щоб виломити ?х, але вони були мiцнi. Його привезли в  сад,  коли
вiн уже пiдупав на силi, ??  виссала  тяжка  дорога  та  довге  сидiння  в
кам'яному мiшку, й мав поруйнований нещадними щимками долi  дух.  На  силi
повiльно набирав, а духом не зводився. Вiн уже не почував i свого  кохання
- палке, гаряче, воно було нiби  з  чи??сь  розповiдi,  котру  чув  давно.
Чорнобрива, смаглява Килiяна лишилася там, за  морем.  ??  смiх,  ??  мова
лунали на зеленiй луговiй галявинi серед лiсу. А тут, за  обвитими  плющем
стiнами гарему, жила якась iнша дiвчина, котру  Лаврiновi  було  невимовне
жаль i по котрiй плакав серцем. Пiсля того, як ?х привезли в  Козлов,  вiн
не бачив ?? жодного разу, хоч пливли на однiй  галерi  й  були  подарованi
одному турковi. Та вiн i  не  жадав  бачити  ??.  Весь  свiт  для  Лаврiна
здавався затканим сiрою павутиною, вiн нi на що не сподiвався й нiчого  не
чекав. Найтяжчими були ночi в темнiм хлiвi на перетрухлiй  просянцi.  I  в
заплющенi i в розплющенi очi плив зелений свiт, пливло  колишн?  життя,  й
тодi чув рiдну мову, зринали знайомi обличчя: дядька  Сироватки,  Кайдана,
Дороша Бруса, а найчастiше кошового отамана Сiрка. Може, думкою про нього,
про Сiч i тримався на свiтi. Бо ж по тих думках почував,  нiби  припливало
сили. Перехреста часто непоко?ло: чи згаду? його  кошовий?  Щоправда,  вiн
приходив до нього в спогадах не кошовим, а добрим  дядьком  Iваном.  Якось
прокинувся й довго не мiг оговтатись, де вiн. Сон вихопив  його  звiдси  й
перенiс у завiшаний збро?ю прикомiрок кошового. Вони  сидiли  з  отаманом,
але той не розповiдав про походи, не навчав вiйськово? науки, а... тасував
карти. Так, вони рiзалися в карти.  Чому  приснилося  саме  це  -  дрiбне,
випадкове, а не щось  значне,  велике?  Хтозна.  Може,  що  Iван  Сiрко  у
прикомiрку ставав не  суворим  кошовим,  а  дитинно  простим,  по-козацьки
запальним i нестримним, як i вiн сам, Лаврiн. Сiрко приховував цю маленьку
пристрасть вiд усiх. I Лаврiн теж. А грали вони запекло, iнодi  сварилися,
кiлька разiв Сiрко навiть рвав карти. Але одразу вiдходив душею, й по тому
було весело обом.
   Оце щасливе вiдчуття -  не  гри,  а  спочинку  пiсля  запально?  гри  -
навiдало Лаврiна. I йому було так хороше, так радiсно, що коли цей настрiй
розбився об холодний камiнь, вiн трохи не заплакав.  Уперше  за  весь  час
полону. Спомини йому завжди рвали серце на шмаття, по тому болiла голова й
свiт виповнювала ще важча похмурiсть.
   Та неждано в чорному потоцi безнадi? та безпросвiтностi  зблиснув  йому
промiнь, збудив до життя. Опала Сулейман Кегая повернулася  для  нього  та
Килiяни несподiваним боком. З перших днiв, тiльки-но Сулейман Кегай привiв
нову наложницю, старша жiнка аги занепоко?лася. Вона знала, що  серце  аги
давно погасло для кохання, сiм лiт не мав вiн ново? наложницi, а iншi  всi
давно були ткалями й вишивальницями - не  виганяти  ж  дармових  робiтниць
(вiзир був дрiб'язкове жадiбний), та й не хотiв вiн нiкому признаватися  у
старечiй безгрiшностi, проте чорнооку  козачку  не  одiслав  у  вишивальнi
кiмнати, а наказав  поселити  окремо  й  часто  заглядав  до  не?,  купляв
подарунки i навiть сам учив говорити по-турецьки. Й  тiшився,  що  козачка
легко перейма? турецькi слова. Вона зiзналася: ?? мати - татарка й  iнодi,
на  досаду  батьковi,  вчила  говорити  по-татарськи  i  по-турецьки,  аби
вiдтрутити ?? од батька й мати змогу розмовляти з  нею  не  знайомою  йому
мовою.
   Два бiлi ?внухи стерегли Килiяну й не пускали до iнших поко?в. Низенька
постiль, висока кадильниця для пахощiв, мережане вiкно,  а  за  ним  гiлка
чинари, то увесь ??  свiт.  Навiть  не  знала,  яке  то  дерево.  Повiльно
обзвичаювалася, верталася до життя, повiльно виходив з не? страх.  Хоч  ще
довго стояла в очах жахлива  дорога,  надто  подорож  на  каторзi.  Старий
корабель скрипiв на хвилях, вона сидiла в  дощатiй  будцi  й  слухала  той
скрип. У будцi-домовинi. Й вивертало  ??  нутрощi,  й  навiть  молитва  не
лягала на серце. А виведуть на палубу, погляне на водянi гори, якi  ходять
ходуном, i обiйме ?? такий  страх,  що  знову  проситься  в  буду.  Аж  не
вiриться, що все те було, i вдячна вона цьому старому чоловiковi  за  його
безгрiшнi ласки, за солодощi й  за  тихi  слова.  Адже  вiдала,  як  важко
живеться iншим невiльницям.
   Тепер старша жiнка й iншi жiнки стали боятись, щоб часом  не  спалахнув
пiд повiвами пiвнiчного вiтру присипаний попелом жар, щоб не вiдмолодилося
для кохання серце аги. Адже  знали  -  таке  траплялося.  Хто  вiда?,  якi
несподiванки можуть тодi спiткати ?х. Чи не почне вилущувати ага  для  не?
солодкi зернята, а ?м кидати лушпини?
   Проте, приголомшений  нещастям,  ага  забув  про  нову  наложницю.  Або
намагався забути, адже кожною сво?ю з'явою дiвчина нагадувала про лихо, що
впало на нього. Вона була для нього мовби чорним  талiсманом  долi.  Стара
жiнка втямила: приспiв ?? час. Вона наказала спровадити нову  наложницю  з
гарему, одвести на пташарню та приставити до  роботи.  Жiнки  й  наложницi
гарему кiлька днiв  повторювали  дотеп  старшо?  жiнки:  "Нехай  бiля  не?
булькочуть iндики, а не наш повелитель". Та по всьому упадку, по  тривозi,
яка оповивала дiм колишнього вiзира дедалi бiльше,  незабаром  забули  про
не? й вони. На той час велику, оббиту мiдною бляхою хвiртку двору Сулейман
Кегая стали обминати не лише недавнi друзi аги, а й продавцi м'яса,  риби,
вина й навiть мулла. На  базар  посилали  недорiкуватого  вiльноодпущеника
Арслана з рабами, якi радiли тому, що сталося, поспiшали кожен  зачерпнути
якомога бiльше, нехай i примарно?, волi. ?х уже не замикали на  нiч,  вони
не боялися присiсти без дiла десь у куточку на мощеному  тесаним  камiнням
подвiр'?  чи  зiйтися  в  гурт  та  поточити   ляси.   Здебiльшого   греки
перешiптуалися з греками, поляки з поляками, черкеси з черкесами, укра?нцi
з укра?нцями. Всi розумiли, що цей попуст - тимчасовий, що  так  довго  не
триватиме, й намагалися вгадати, у який бiк крутоне ?х доля й  яким  робом
можна запобiгти найгiршому лиховi.
   В тi днi й зустрiлися Лаврiн з Килiяною. Думка пробратися  на  пташарню
заволодiла Перехрестом, як тiльки вiн  довiдався,  що  Килiяну  спровадили
туди. Пташарня - на iншому дворi, там стояли й конюшня, i  хлiв,  у  якому
вiдпоювали молоком молодих телят, i голуб'ятня,  -  туди  навiть  в'?зд  з
iншо? вулицi. Од головного двору  в  малий  вела  довга  стежка  мiж  двох
мурованих з каменю стiн. До одно? прилягав сад. З камiнного басейну саду в
скотарський двiр спадала череп'яна труба, по  нiй,  наливаючи  спочатку  в
камiнний жолоб, подавали воду для коней, телят,  качок.  Коли  води  текло
мало, звiдти приходив сваритися  конюх  Харiлiс,  низенький,  круглий,  як
грецький кавун, циган. Мав круглi плечi, пухкi,  -  зроду  не  скажеш,  що
Харiлiс конюх, - руки, круглу голову. Ту його подобу до  кавуна  ще  дужче
творили смугастi куцi штани й старий, обрiзаний вище колiн  халат.  Одначе
очi в Харiлiса гострi, глибоко захованi, вони то посмiхаються  ?лейно,  то
стають  як  пiстольнi  цiвки,  все  вiн  цока?  язиком,  все   до   чогось
пригляда?ться, неначе хоче вкрасти. А може, й хоче. Циган же!  Харiлiс  не
обходив кружма, коли простував до саду, а ставив ногу в ремiнному  постолi
у заздалегiдь видовбану в мурi пiчурку,  пiдскакував,  хапався  руками  за
верх й вилазив на нього, тодi по стовбуру яблунi спускався  додолу.  Циган
був вiдчайдушний i любив небезпеку. Вертаючись назад, нiс у пазусi  кiлька
яблук, персикiв, слив - що потрапило пiд руку. Харiлiса  побоювалися  iншi
невiльники, бо, опрiч усього, вiн мав нiби якийсь привiлей, йому прощалося
таке, за що iншi по мiсяцю б носили синцi од  кнута-шестерика.  Мав  якусь
заслугу перед агою або управителем його ма?тку. Й був вiн неохайний. Й  не
стiльки зовнi, скiльки в душi; поналипало там бруду -  не  одмити  нiякими
найсвяченiшими водами. Це вловлювалося з одного  погляду.  Дуже  непри?мнi
очi в Харiлiса й усмiшка  теж,  вона  свiдчила:  його  можна  намовити  на
будь-який пiдступ, пiдбурити на будь-який злочин.  Либонь,  i  мав  ?х  за
плечима добру в'язку. "Що в тебе ? на обмiн? Що даси?" - чiплявся  вiн  до
Лаврiна. "Дулю з маком", - вiдказував Лаврiн; циган, хоч i не розумiв,  що
йому каже козак, гаразд розумiв його красномовний жест, i цокав язиком,  i
погрожував поглядом.
   Харiлiсовим лазом i скористався Лаврiн. Вiн вибрав час по  обiдi,  коли
конюхи й телятники розбрелися хто куди. ?хня з Килiяною перша стрiча  була
радiсна й тяжка воднораз. Килiяна, яка  саме  несла  качкам  у  коритчатку
запарену просяну полову, перемiшану з ряскою, забачивши Лаврiна, зойкнула,
впустила коритчатко й затулила руками обличчя. Будь-кому збоку видалося б,
що вона мусульманка й хова? лице од незнайомого  мужчини.  Качки  вирували
бiля ?? нiг, кахкотiли, били бiлими крильми, клюкали  по  ногах  червоними
дзьобами, а вона мовби стратила мову.  Лаврiн  теж  не  знав,  що  казати.
Дивився на Килiяну, й серце спинялося в грудях. Був худий,  в  обтрiпаних,
коротких, до колiн, татарських штанях, широких ззаду й вузьких попереду, i
в грубiй турецькiй  матроськiй  сорочцi.  На  Килiянi  -  одяг  новiший  i
чистiший, але теж старий i замицьканий. Жовтi  штани  та  голуба  сорочка,
пiдв'язана крайкою. Чудний був той одяг, i чудною  здалася  йому  Килiяна.
Вiн дивився на не? радiсно, крiзь сльози, й очужiло; цi почуття мiшалися й
опановували ним по черзi, й не мiг знайти зладу, не мiг заспоко?тись. Йому
аж не вiрилося, що це сто?ть Килiяна. За тисячi верст од  рiдного  хутора,
на чужiй жовтiй землi, в чужому, не жiночому, одязi. Його Килiяна...  Його
чи не його? Врештi Килiяна розтулила руки.
   - А я думала, якийсь турок.
   Лаврiн справдi засмаг до чорноти, до того ж був без шапки,  коротенький
чубок нависав стрiхою. Коли його привезли на турецький  берег,  то,  як  i
всiх iнших невiльникiв, одразу поголили, тепер волосся ще не одросло.
   Килiяна враз засмiялась сво?м словам. Навiть смiх був не  ??.  I  слова
теж. Хiба таких слiв чекав?
   Лаврiн стояв незрушно, вiн був здивований i зляканий. Проте втямив:  цi
слова, цей смiх нiчого не означають. Килiяна сама не  тямить,  що  каже  i
чого смi?ться. Наступно? митi дiвчина заплакала.
   Лаврiновi ж невидимi гарячi пальцi стисли горло, в грудях  запекло,  до
болю схотiл'ося втекти кудись, заплакати й собi. Вiн зцiпив зуби.
   Килiяна ще трохи поплакала, а тодi втерла кiнцем  старо?  аби  обличчя.
Iржав  у  стайнi  жеребець,  бив  копитами,  -  дурiв  од   застою,   йому
одгукувались iншi конi, бiля ворiт зупинилися  якiсь  правовiрнi,  голосно
розмовляли про те, що ага ранiше мучив  людей,  а  тепер  мучить  скотину.
Лаврiн i Килiяна сховалися бiля пташарнi за купою хмизу.
   То було ?хн? перше сховисько. Потiм вiн приходив  туди  до  Килiяни  ще
кiлька разiв, а тодi вмовив ?? увечерi втекти до нього в сад.
   Прихистком ?м стала зелена галявина в кiнцi саду,  на  якiй  в  кiлькох
мiсцях сiрiли велетенськi каменi. Якось там  залишилися  на  нiч  i  потiм
залишалися  часто.  Спiзнали  найбiльшо?  близькостi,  яка   бува?   помiж
чоловiком i жiнкою. Щоправда, вона була не такою, якою уявлялася Лаврiновi
колись. Чуже небо, чуже повiтря, чужi шелести мовби сковували його. Колись
вiн думав, що то буде суспiль царство забуття, а та, найперша,  мить  буде
миттю вознесiння на небо... Ще важче було Килiянi,  яка  ранiше  так  само
iнакше уявляла цю мить. Адже уявляла!
   ...Дружки  проведуть  ??  до  свiтлицi  i  розплетуть  косу,  проведуть
сумовитою  пiснею,  в  свiтлицi  стоятиме  шлюбна  постiль   з   мережаним
простирадлом i вишитими подушками, свiчка й iкона.
   ...Боже,  яка  глевка,  задушлива  нiч,  якi  великi  зорi,  що   мовби
пiдглядають за ними. Кохалися  похапливо,  невмiло,  соромливо.  I  все  ж
навiть таке кохання - розумiли  -  було  в  ?хньому  становищi  найбiльшою
ласкою долi, найбiльшим  щастям.  Поволi  заспокоювалися,  призвичаювалися
самi до себе i до тако? - мовби й не крадено?, але й не до кiнця  розкуто?
- любовi. Щиро молилися боговi, що послав ?м таку радiсть. Божо?  кари  не
боялися, вони належали одне одному, а по?днатися не могли з  басурмансько?
зловорожостi. Бог милосердний, бог всюдисущий, вiн бачить  усе  i  освячу?
?хню любов без попа.
   Лаврiновi було щасно з Килiяною, одначе в його почуттi було  стiльки  ж
кохання, скiльки  спiвчуття.  Надiй  на  прийдешн?  в  них  нема?  нiяких:
вирiшиться усе з агою - ?х продадуть. Напевне ж,  нарiзно.  А  разом  вони
можуть залишитись тiльки в тому випадку, якщо обо? вiдiйдуть в iнший свiт.
Вiн поки що не сказав про це Килiянi, бо вимiрковував  i  якiсь  шляхи  до
втечi. Тут ?х не затрима?  нiхто,  одначе  далi...  Надто  вони  примiтнi,
особливо вiн. Килiяна ще може видати себе за  татарку.  Вона  навiть  зна?
кiлька десяткiв татарських слiв. А вiн... Тодi нехай спробу? втiкати сама.
Вiн добуде ?й одiж, хоч трохи грошей... Виведе ?? за мiсто. Килiяна,  коли
вiн обмовився про те, не захотiла його й слухати.  Вона  почувала,  що  не
витрима? тако? напруги, такого страху, й не хотiла навiть мислiю забредати
на тi стежки. Жила хвилиною, якимись маревними надiями, що все  складеться
добре само по собi, жила тим новим, що народилося  в  нiй.  В  ??  обiймах
забувався й Лаврiн. Тепер днi стали довгi  -  в  чеканнi  вечора,  а  ночi
короткi, мов спалах свiчки.  Теплi  пiвденнi  ночi,  не  попаленi  спекою,
сповненi нiжно? млостi, запаморочливих запахiв, легких повiвiв вiтру. Ночi
були чужi, а любов - ?хня, щира. Лаврiн, сором'язливий  i  суворий  зроду,
був скупiший на ласки. Килiяна ж любила палко й гаряче, забувала  про  все
на свiтi. А може, й справдi трохи забула чи  примирилася  з  сво?ю  долею.
Принаймнi неволя не видавалася ?й такою страшною, як  напочатку.  Турки  -
теж люди, тут можна жити, треба тiльки прилаштуватися. Навiть про  гаремну
кiмнату лишився свiтлячок при?много спомину. Намисто,  що  його  подарував
турок, коштувало, як ?хнiй колишнiй хутiр, i  було  таке  гарне,  що  вона
носила його не на ши?, а на долонi. Й сподобалося, як  ?й  фарбували  щоки
служницi, з'?днували ?? дугастi брови,  й  надовго  ?й  запам'ятався  смак
гранатового шербету. Звичайно, й вона не могла  надто  обманюватися.  Туга
брала за серце, напливала на Килiяну хвилями. З сумом,  зi  страхом  божим
думала  про  оце  ?хн?  з  Лаврiном  безшлюбне  життя.  Й  тодi  ?й  знову
пригадувалося, як чекала весiлля, як готувалася в думках  до  нього.  Вона
вимрiяла його до останньо? стрiчечки. Навiть свою усмiшку, свiй  вигляд  у
церквi i вбрання до останнього рубчика. Вона не  надiне  на  голову  цiлий
город квiтiв, як деякi сiльськi дiвчата. А тiльки - три квiтки. Три ружi -
двi бiлi й одну червону. До бiло? керсетки, до  бiлих  чобiток...  Бачила,
так вiнчалася в Стiнi одна панянка.
   Тепер усе те було немов насмiх долi. Одначе Килiяна не впадала до кiнця
в розпач. Все-таки на тих ружах не кiнчалося життя. Може, доля  хоч  трохи
зласкавиться й над ними. Яко ж ага залишиться, то, мабуть, ?? теж  уже  не
вернуть у гарем, вони з Лаврiном одружаться.
   Лаврiн кивав головою, хоч знав, що все не так. Стративши агу, султановi
слуги заберуть майно. I насамперед рабiв. Але  вiн  був  безмежно  вдячний
боговi за те, що той йому послав.  Та  ще  тодi,  коли  Лаврiн  вже  й  не
сподiвався нi на що.
   Килiяна щойно викупалася в  басейнi.  Перед  нею  викупався  вiн.  Вона
сказала, щоб вiн не дивився у ?? бiк. I вiн спочатку не дивився.  Сидiв  у
травi, обхопивши руками колiна, шукав очима Кiнь-звiзду, ?? не було. I вiн
знав чому. То - козацька зоря.  А  тодi  таки  переборов  сором,  пiддався
спокусi i повернув голову. Килiяна стояла бiля басейну й розчiсувала коси.
Мiсячне сяйво обцiловувало ?? тiло, й воно  свiтилося.  Килiяна  про  всяк
випадок прикрила лiвою рукою груди, але вiн все одно бачив ?х, вони гостро
стримiли проти мiсяця, на них зблискували срiбнi краплi. I по всьому  тiлi
також. Стрункому й гiнкому. Й Лаврiн зажмурився. I чомусь подумав, що таке
щастя доля просто так не посила?. I почав молитися богу.
   - Лаврiнку, а як ти дума?ш, там ми були б щасливi?  -  вирива?  його  з
молитовно? задуми Килiяна.
   - Де - там?
   - Ну, вдома. Якби одружилися? Лаврiн диву?ться.
   - А як же iнакше?
   Килiяна сiда? бiля нього, ?й не  подоба?ться  Лаврiнове  обличчя.  Воно
суворе, нiби камiнне, й зда?ться чужим.  Тепер  воно  майже  завжди  таке.
Тiльки коли  вiн  усмiха?ться,  воно  знову  ста?  по-дитячому  простим  i
довiрливим. Але й тодi на чолi не розгладжуються зморшки.
   Килiяна раптом ляка?ться.
   - Лаврiне, а в мене зморшки ??
   - Нема?.
   - Правда?
   - Чого б мав брехати.
   - А в тебе... ось тут i ось тут. Тодi, ну, там, ?х не було. Я зараз  ?х
розгладжу, i ?х не буде.
   Лаврiн усмiха?ться ?? на?вностi i щиростi.
   ...Про ?хнi стрiчi знали майже всi слуги аги. Але те було байдуже всiм.
Вони самi ходили, хто куди хотiв, шукали розради, де  могли.  Дво?  рабiв,
Лаврiнових товаришiв по  неволi,  брати-молдавани  Мирон  i  Петря,  першi
вечори навiть сторожували оддалiк, аби хто не пiдкрався  до  закоханих.  А
потiм  побачили,  що  Лаврiну  та  Килiянi  нiщо  не  загрожу?,   облишили
чатування.

   * * *

   Лаврiн i Килiяна сидiли на травi за широким, пласким каменем,  дивилися
на велику зелену зiрку, що мерехтiла над  скелями.  Нiч  слалася  прозора,
м'яка. В повiтрi стояв дивний пах ароматно? тополi, змiшаний  iз  пахощами
яблуневого цвiту. Мiсто спало. По ньому блукали тiльки  ревнивi  закоханi,
вбивцi та сторожа. Це було чуже  мiсто  з  чужими  подихами  й  молитвами.
Лаврiн почував його чужiсть усiм ?ством.
   Гомiнке вдень, вночi воно - неначе вичумлене.  Не  чути  спiву  дiвчат,
парубоцького погуку, хiба що коли-не-коли бемкне у мiдний таз  сторож  або
брийоне тоскний, мабуть, передсмертний, крик.
   Воно як равлик, що сховався в черепашку. Тут  усе  заховане  од  свiту,
виокремлене, звернене поглядом всередину.
   Не те, що на Укра?нi, де до ранку  витьохкують  солов'?  та  виспiвують
дiвчата, де мрiють проти зiр сонними вiкнами хати й тихо  пливе  по  ставу
бiле качине пiр'я.
   Зорi тут ближчi, жаркiшi, але й чужiшi. Лаврiновi згадувалися зорi  над
Чортомликом,  над  рiдним  куренем,  надто  тихо?  зимово?  ночi.  Очищенi
морозом, яснi, вони дзвенiли, мов скалки льоду, ?х хотiлося взяти в руки й
занести в тепло, в курiнь, де одразу мала настати  та  ж  божа  чистота  й
врочистiсть, що на небi. Вiн i далi не мiг звикнути до  цього  неба,  цi??
землi, до цих дерев. Не мiг узяти ?х у душу не тiльки тому, що  невiльник,
а як просто людина. Працював, ходив, а  тодi  наче  прокидався,  оглядався
довкруж, i кожне те прокидання одривало вiд серця крихту життя.
   Знову й знову думав про втечу. Напевне, й дався б на ту спробу, хоча те
було майже безнадiйно: тисячi верст по чужiй землi, де кожне око - вороже,
де кожна дорога - до тюрми, iншi невiльники розказували, що втекти  звiдси
не вдавалося нiкому. Тепер же не мiг важитись i на це. Залишити Килiяну  -
то зрадити любов, зрадити себе.
   Потiм думка понесла його далi, в дитинство, куди вертався рiдко. Чомусь
йому пригадався тихий зимовий вечiр. Мати вже спала на печi, вiн дививсь у
вiкно, верхня шибочка якого була забита дошкою,  а  нижнiй  вiн  не  давав
замерзнути майже нiколи - прохукував. Це була одна з двох шибочок в  ?хнiй
хатi, бо й замiсть усiх iнших - ще на двох вiкнах - чорнiли дощечки.  Зорi
на  снiгу  iскрили  коштовними  блискiтками,  йому  так   забажалося   цих
блискiток, що вiн тихцем узув материнi чоботи набосонiж i подався  надвiр.
Блискiтки не давалися до рук, вiн  розгрiб  снiг  i,  мабуть,  вернувся  б
розчарований до хати, коли б не натрапив  на  барвiнок  -  на  iнше  диво.
Листочки були холоднi, але зеленi, живi.  Барвiнок  пiд  снiгом  не  вмер.
Йому, зеленому, було там бiло й, мабуть, самотньо, але вiн  один  на  весь
город, сад - на всi городи, сади й  лiси  -  не  покорився  зимi.  В  його
корiнцях прича?лися якiсь могутнi сили, що ?х не могли здолати  морози.  А
сам вiн що робив? Спав? Боровся? Цього Лаврiн вiдгадати не може  й  зараз.
Мабуть, боровся, хоч не бачив нi сонця, нi свiтла. А тодi хлопець занiс до
хати одну гiлочку, й милувався нею, i розтоплював душею всi  снiги  i  всi
морози. Отже, не тiльки на небi ? чудеса, а й на землi,  отже,  ?  щось  у
?хньому кра?, що не скоря?ться зимi.
   - Про що ти дума?ш? - вдруге запитала вона.
   - Про тебе, - вiдказав.
   - Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тiльки не  обманюй.
А то розсерджусь.
   - Я нiколи не обманюю.
   - Таки нiколи?
   - Нiколи.
   - Ну, а коли треба збрехати?
   - Промовчу.
   - Тодi скажи, про що ще думав, крiм мене? Тiльки не мовчи. Й не  хмурся
так.
   Колись ?й подобалося, як  вiн  хмурився,  -  насурмлював  по-хлоп'ячому
нiжнi брови, а вся вдача - на виду, - тепер тi брови лякали ??.  I  чомусь
лякав гордовитий профiль парубка, що чiтко вирiзьбився проти синього неба.
   Вiн повернувся до не?:
   - Про барвiнок.
   - Про який барвiнок? -здивувалася Килiяна.
   - У нас пiд хатою рiс барвiнок. Був  завжди  рутвяно-зелений.  Лiтом  i
зимою. Тут його нема.
   - Зате тут ? вiчнозеленi лаври, i  кипариси,  i  мирт,  i  розмарин,  -
перераховувала дiвчина.
   - Тут нема? барвiнку, - повторив Лаврiн, i  Килiяна  не  впiзнала  його
голосу. Вона мало знала  Лаврiна,  пiзнавала  тiльки  тепер,  i  оця  його
настирнiсть тривожила ??. Це була не впертiсть, а щось iнше, бiльше,  воно
лякало дiвчину непримиреннiстю, невживнiстю  в  усе,  що  не  було  рiдним
кра?м,  вгадувала  в  ньому  небезпеку  для  обох  i  намагалася   будь-що
розворушити, розкутурхати Лаврiна.
   - Тут теж ростуть яблунi, грушi, сливи, - обстоювала сво?.  -  Он  саме
цвiтуть черешнi. Божечку, хiба ти не бачиш,  яка  краса.  Бiлi-бiлi.  Наче
полотно по гiллi розвiшане.
   - Вони цвiтуть не так, як у нас, - сказав Лаврiн. -  У  нас  -  цвiт  у
росi. Й листя теж. А тут - листя шорстке й тепле. Сухозлiтна ця  краса.  -
Вiн пiдвiвся й знову сiв навпочiпки.  Груди  йому  враз  задихали  швидко,
подих став гарячим, заговорив: - У нас воля,  Килiяно.  Почула  б  ти,  як
гомонить весною Великий Луг, як клекоче на порогах Чортомлик. Як  спiвають
козаки над Скарбною. I осокiр ворушить листям...
   Лаврiн справдi цiну волi склав тiльки тут.  Ну  що  таке  Великий  Луг?
Просто луг. Земля й трава... Йди собi... Саме так - iди, куди хочеш.  Боже
правий, як йому хотiлося зараз побiгти по  тому  зеленому  луговi.  Впасти
лицем у траву й лежати отак, нiчого не думаючи. Тiльки дихати волею.
   Вiн би зацiлував кожен кутик плавнiв, кожну очеретину,  кожну  билинку.
Все то - воля... Нащо, зда?ться, вона людинi? ? вона, робити з нею нiчого.
А як страшно без не?! У дощову  погоду,  коли  дмухав,  сiверко,  вiн  чув
запахи Великого Лугу. Спрагло  вдихав  пахощi  вербових  котикiв,  молодо?
лепехи, рясту. Вiн був певний, що чу? ?х,  що  вiтер  перевiва?  ?х  через
море. А коли над його головою летiли в рiдну сторону птахи, ще  й  радiсно
курликали, радiсно гелготiли та ячали,  тодi  серце  йому  розривалося  на
шматки i вiн не знаходив собi мiсця. Найчастiше падав у  траву  i  затуляв
пальцями вуха.
   Очi йому горiли, вуста болiсно розкрилися, i в мiсячному  сяйвi  бiлiла
смужка зубiв. Вiн i зараз був гарний. Дарма що в лахмiттi  й  нестрижений.
Але обличчя - чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, - для не?.  На
мить ?й аж стрепенулося колишньою радiстю .серце-за судженого, його  вроду
й палку вдачу. Але та радiсть щезла, як iскра в печi, й натомiсть вернувся
страх. Примарний страх перемiшався з близьким, теперiшнiм, вона аж стенула
плечима й.оглянулася. ?й здавалося, що хтось прича?вся за каменем,  слухав
?х. ?? лякав i цей камiнь - велетенський, пласкобокий, вiн, мабуть, колись
скотився з гори, пiдiм'явши  дерева  й  кущi.  Щось  велике,  несосвiтенне
пiдiм'яло пiд себе i ?х з Лаврiном. Вона й сама все частiше занурювалася у
себе, у власнi думки, а потiм  притьма  втiкала.  Ловила  промiнчики,  якi
посилало сонце. I тiшилася ними. Тутешн? життя ?й не зрозумiле, воно лихе,
гiрке, але, почувала, в тiй гiркотi ? сво? солодинки.
   - Не думай про те, - попросила жалiбно. - Я ось... побачила свiт iншими
очима. Я в батька наче в раю  жила.  А  бачила  той  рай?  Не  бачила,  не
подякувала. Якби те вернулося... тож усi листочки, всi мальви вицiлувала б
на батьковому дворищi. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посила?
бог. Свiт i тут гарний. I сонце, i дерева. Забудь про свiй Луг...  Ну,  не
забувай, але прихилися серцем i до тутешнього сонечка.
   - Я хотiв би, не можу, - зiзнався вiн. У цю мить вiдчув, що мiж  ним  i
Килiяною немов повисла якась порожнеча. Й що  ??  не  подолати  з'?днаними
руками i навiть вустами. Чому - не мiг одгадати. Дiвчина сидiла  поруч,  i
справдi мiг узяти ?? за руку, але дiткнутися серцем до ??  серця  не  мiг.
Йому мовби щось пiдказувало, що тут, у неволi, все мало бути iнакше.  Мали
б або плакати в обiймах, або класти разом мости на  втечу,  або  збiгатися
тiльки на куцу любов. А було щось iнше. А хiба вiн не любить ??? Любить...
"Люблю". Казав це слово про себе, а воно  було,  як  сухi,  хоч  i  дорогi
колись, квiти. Вiн злякався й пробудився вiд думок. Подивився на  гострий,
рiзьблений проти зiр профiль Килiяни,  обняв.  Спробував  прошепотiти,  як
колись, коли вони сидiли на зеленому лужковi бiля хати Бруса Дороша:
   "Пропекла ти  менi  серце".  Цi  слова  й  вирвалися  з  серця.  I  вiн
засоромився ?х, i виказав ними всю свою любов. А тепер i цi слова  не  мiг
промовити, бодай подумки. Щось стояло за  плечима,  неначе  тiнь,  i  вiн,
утiкаючи од не?, вернувся до попередньо? розмови.
   - Й сни менi сняться  бiлi  та  бiлi.  Снiг  скрипить  пiд  ногами.  Ти
пам'ята?ш, як скрипить пiд ногами снiг? - Лаврiн пожував стеблинку  трави,
зiтхнув. - А тут все лiто та лiто...  Менi  не  сходить  з  думки  Сiч.  I
кошовий. Вiн був менi нiби батько. Й Марко. Хитрiсть його  з'?ла.  Поганий
збродень! Вiн повiв орду на Сiч. Невже вони зруйнували ??? Невже козаки не
перейняли ?х?!
   Килiяна здивувалася.
   - Хiба ти не зна?ш, - сказала, - чого прогнали з палацу султана  нашого
агу? За погром вiйська, що йшло на  козакiв.  Знайшли  в  тiм  якусь  його
провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Сiчi всi!
   То була для Лаврiна неймовiрна радiсть. Вiн  аж  засмiявся,  скочив  на
ноги, схопив чималий уламок гранiту i вдарив по скелi. Блiду  запону  ночi
пропалив снiп iскр. М'яким, барсячим кроком Лаврiн закружляв по  галявинi.
Вiн давно призвича?вся до темряви, бачив кожен камiнчик, кожен кущ.
   - Козацтво не погинуло! Отчий край  ?!  I  буде  довiку,  поки  свiтить
сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров'ю...
   Килiяна чомусь злякалася.
   - Лаврiне, - покликала.
   Лаврiн довго не  мiг  заспоко?тись.  Нарештi  лiг  бiля  ??  нiг.  Вона
нахилилася над ним. Дивилися просто в очi. ?? груди гостро напинали  тонку
сорочку, рвалися йому назустрiч.
   I вiн знову почав хвилюватися. Як i завжди.
   Й розвiялися Килiянин страх i тривога. Подумала: ?? любов, ?? чари  для
Лаврiна бiльшi й дужчi за все на свiтi. Вони  мають  непереможну  силу,  й
доки вiн у ?хньому полонi, доти вона може бути спокiйною. I було ?й  гарно
владарювати, й любила за те Лаврiна.
   - Тодi Марко погинув теж, - сказав Лаврiн.
   Килiяна вiдвела його руки, що тягнулися до ?? колiн. Вона дивувала,  що
Лаврiна так збурила вiсть  про  погром  туркiв  i  татар.  Вiн  говорив  i
говорив, усе хотiв розгадати той бiй, розпитував ??,  але  вона  не  знала
бiльше нiчого. Та й нащо воно ?й! ?м треба думати про сво?.
   Лаврiнiв спомин про Марка нагадав ?й iнше.
   - Лаврiнку, - пошукала в темрявi його руку. - До мене  в'язне  Харiлiс,
конюх. Отой циган.
   - Зажартову??
   - Яке там зажартову?... Тягне в конюшню.
   - Тягне в конюшню! -  Перехрест  став  на  колiна.  -  Я  йому  провалю
каменюкою голову!
   - Не чiпай його, - злякалася Килiяна. Вже шкодувала на сво? слова. Адже
хотiла не стiльки поскаржитися, скiльки  одкинути  Лаврiна  од  думок  про
далеку батькiвщину. - Не займеш, Лаврiнку?..
   - Ну... не займу. Я, тiльки скажу йому...  -  Знайшов  ??  губи  i  вже
забув, що скаже Харiлiсу.
   Вiн перестрiв Харiлiса у вузькому хiднику мiж дворiв. Сидiв на стiнi, й
коли той ступив на стежку, скочив i став перед ним.
   Першо? митi циган злякався, а тодi на його обличчi закруглiла посмiшка.
   - Бiр аллах[19], - вигукнув вiн. - Я думав, на  мене  стриба?  барс.  -
Салям  тобi,  володарю  персикiв.  -  I  поклав  обидвi   руки   на   свою
засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вiтаючи справдi.
   - Нема тобi салям, -  плутаючи  турецькi  й  укра?нськi  слова,  сказав
Лаврiн. - Якщо ти... гелiйор[20] до Килiяни...
   - О, Килiяна!.. - заплющив блудливi очi, прицмокнув язиком циган.  Його
тугi, м'ясистi щоки блищали. - Рахат-лукум. Троянда... - I, побачивши,  як
нахмурився Перехрест:  -  Беса[21].  -  Й  хтиво,  хитро  та  насмiшкувато
воднораз: - Хiба троянда зiв'яне, коли я одщипну собi одну пелюсточку?
   Лаврiн пружно, аж Харiлiс сахнувся й ударився головою об стiну,  пiднiс
йому до носа мiцний важкий кулак.
   - Ось бачиш, який у мене беса!
   Циган, спотикаючись, одбiг кiлька крокiв i зупинився:
   - Ти пошкоду?ш за цим, кьопек[22]. Знатимеш, як посягати  на  наложницю
правовiрного, та ще й аги.
   - Юрю![23] - похмуро сказав Лаврiн.
   - Ти не зна?ш, що твоя шия - тонша з  волосину.  Але  це  зна?  кат,  -
гукнув Харiлiс у спину й побiг до хвiртки.

   * * *

   Служба в  Марка  легка,  не  клопiтна.  Накида?  який  кiнь  крем'яхiв,
пiдбiжиш, заметеш ?х у совок, калюжi розiтреш  мiтлою  -  й  знов  у  свiй
куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тiльки  в  днi  парадiв.
Тодi кiннота валом  валить  через  пiвнiчнi  ворота,  гарцю?  на  мощеному
вапняковими плитами тiсному подвiр'? й пряму? до Пiщаних ворiт. А  довкола
гасають  всiлякi  бе?,  санджакбеги,  аги  й  iншi   татарськi   старшини.
Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати ?х лопатою. Але паради  бувають
не часто. В буднi днi ж Марко весь день куня? в глухому  пiвнiчному  кутку
двору за кипарисом, хоч як припiка? сонце, а тут - вiльгiсть i  прохолода.
Правда, якщо виходить хан або при?здить якийсь солтан, за кипарисом сидiти
не велено, можуть прийняти за засiдника i коли не порiшать  на  мiсцi,  то
вiдрубають голову на мiстку  перед  ворiтьми,  й  вона  булькне  в  брудну
рiчечку Чурук Су, що стриба? по камiнню попiд  стiнами  ханського  палацу.
Тодi треба вийти з тiнi й упасти ниць, i нiхто на тебе навiть не гляне.  I
не пiдводити голови, поки не стихне гомiн та стукiт  копит.  В  iнший  час
розглядав подвiр'я, скiльки хотiв. Тут снувало  безлiч  слуг  i  проходило
немало всiлякого iншого люду. Не всiх Нога?ць вже й боявся, не перед усiма
вклякав на колiна.  Бiльшiсть  з  прибулих  -  нрохачi,  позивачi,  навiть
значнiшi з них не наважувались тут голосно чхнути,  а  позбиткуватись  над
ханськими слугами - про таке й гадки не мали.
   П'ять разiв на день кричав над  Марковою  головою  муедзин  з  мiнарета
мечетi, котра стояла з лiвого боку двору, скликав правовiрних на  молитву.
Тодi на якийсь час завмирало все:  з  облич  правовiрних  спливав  клопiт,
утихали пристрастi, правовiрнi падали на колiна  в  бiк  кибли  й  зводили
вгору руки. Й ставали чимось схожi мiж  собою  -  жовтаво-бiле,  з  довгою
пещеною бородою обличчя  аги  й  червоно-мiдне,  в  зморшках,  iз  брудною
мичкою, схожою на жмут пересохло? осiнньо? трави, скотаря.
   За мечеттю - кладовище ханiв та мурз, далi - ще якiсь будiвлi, в  кiнцi
двору - комори, конюшнi, льохи. Палац у  саду,  з  правого  боку  двору  -
кiлька одноповерхових i двоповерхових будiвель,  переходи,  критi  тераси,
якiсь башточки. Найдужче Маркiв зiр вабила соколина башта,  на  стiнi  пiд
нею справдi висiли клiтки зi вченими соколами й стояли драбини, по яких до
тих клiток добиралися сокольничi. З тi?? бшти крiзь густу дерев'яну рiзьбу
хановi жiнки дивилися на паради. Тодi грали бубни, гуслi, кiмвали й  арфи,
лунали спiви, довкола стояв  шарварок,  проганяли  усiх  служникiв,  окрiм
стременних, конюхiв i Марка. Першi  днi  Марковi  ввижалися  за  горiзьбою
чи?сь очi, обличчя, вже  згодом  упевнився,  що  то  просто  гра  сонячних
променiв. Може, й приходили в соколину башту хановi жiнки, але коли -  вiн
не знав. Вiкна гаремних кiмнат теж  завжди  завiшанi  плетеними  рогожами.
Двiчi чи тричi, на великi свята, спускалася в двiр  старша  ханова  жiнка.
Вона сидiла в  мушребi  -  вирiзаному  з  дерева  химерному  стiйлиську  з
кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким
потоком - бiлими кiньми, синiми звивалами в  золотих  зiрках,  мальованими
скриньками заморських мiняйл,  а  з  чорного  двору  -  корзинами  iнжиру,
мигдалю, персикiв, од яких у  повiтрi  довго  стояв  в'язкий  солодкуватий
запах. Тi запахи, а також тонкi аромати саду - глiцинi?, бузку,  троянд  -
?дине, чим мiг користати з iншими  слугами  й  навiть  вельможами  палацу.
Щоправда, лише тодi, коли вже позмiтав усi кiзяки й нiхто  не  в'?здив  до
двору та не ви?здив з двору.
   Недалеко вiд огорожi росло дерево, на якому золотилися дивовижнi плоди,
либонь, солодкi-пресолодкi. Марко бачив, як на вкритi блискучими  краплями
порепи сiдали оси й спрагло цмулили сiк, тодi в нього  набiгав  повен  рот
слини, але навiть гниленький плiд, що пiдкочувався до мережано? огорожi  i
його було легко дiстати паличкою, взяти - зась, - можна втратити  руку,  а
то й голову.
   Коли ж Марковi нi на що було дивитися, мав свою осiбну забавку. В кутку
мiж двома стiнами висiли двi павутини, вони  торкалися  нижнiм  i  верхнiм
краями одна одно?. На верхнiй  жив  великий,  сiрий  павук,  на  нижнiй  -
менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осоннi муху й пускав
у павутиння. Сiрий наближався до жертви поволi, часто зупиняючись,  чорний
кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний  бiгав
по горiшньому кра? сво??, навiть спинався на заднi лапки,  але  поласувати
чужою здобиччю не зважувався. А сiрий, якщо  не  був  голодний,  замотував
муху в павутину - здавалося, вiн сповива? ??, - й бiг  геть.  Залишав  про
запас, на голодний день.
   Коли й те обридало - Марко дивився на гори. Високi й порослi лiсом,  ?м
нема? краю. Вiн, як пiщинка, загубився серед них. Якби ж  то  загубився  -
думав... А як же? Тут його козаки не досягнуть.
   Цвiли дивним синьо-жовтим цвiтом великi  розлогi  кущi,  яким  не  знав
назви. Цвiли посеред лiта. Тут взагалi багато всiляких див. Одначе вони  -
чужi дива. Й не цiкавили Марка. Вiн розумiв  це,  як  i  те,  що  повiльно
вмира?. Адже його нiщо не цiкавить. Гарцюють на конях бе?, i конi, й збруя
так i мигтять, колись вiн не одвiв би од них очей.  При?жджають  заморськi
купцi, привозять дивовижних звiрiв, але й вони йому не в подив. Одначе вiн
хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од
тако? думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвiр'?
кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, нiби звiдти подивився  не
вiн сам, а хтось iнший. Вразили не тiльки  вуса  та  борода.  Чоловiк,  що
дивився в прозору воду Чортомлика, мав iншу душу:  трохи  глузливу,  трохи
зачiпливу, ну... трохи й хитру, але  свiтлу,  вiн  ??  проглядав  до  дна,
свiтлу й веселу, вона щиро смiялася, розтiкалася вподовж  усього  степу  i
лiтала на виручку товаришам. Вона  була  чимось  схожа  на  Лаврiнову,  на
Кайданову, на Сiркову. Здебiльшого вiн ?? не бачив - така була прозора.  А
ця - темна, в жовтих ковтюхах i чорних звивинах. I вiн сахнувся в  жаховi.
Але потiм знову пiдвiвся душею. Вiн таки виграв найбiльший заклад - життя,
якби вчинив тодi  iнакше,  вже  б  вороння  костi  порозтягувало  по  тому
острову. А вiн живе. Он свiтить над горами сонце, й  вiн  його  бачить,  i
вдиха? гiркий запах олеандра. Частiше, звiсно, вдиха? запах кiнсько? сечi.
Але й то - запах життя.
   За майже пiврiчну службу Марка тiльки раз карали. Либонь, був  справний
у роботi, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену  послугу.
Адже привiв татар до Сiчi. Й не його вина, що ?х там вигублено. Хан обiцяв
йому в зимiвнику волю й навiть доброго коня в дарунок. Хто  зна?,  що  вiн
повелить вчинити з цим невiрним. Може, нагородить, а може, накаже  вiдтяти
голову. Мабуть, вiн просто забув про  цього  невiрного.  Селiм-Гiрею  дуже
боялися  нагадувати  про  нього,  адже  в  такий  спосiб   нагадають   про
погромисько в Сiчi. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова
обiцянка волi невiрному - що  погук  орла  над  упiйманим  зайцем.  Одначе
чинити з ним щось за власним розмислом  нiхто  не  наважувався.  Пам'ятали
також: цей козак самохiть прискакав за ханом.  У  тiй  кривавiй  заметiлi,
коли б схотiв, загубився, як грудка снiгу. Ага палацу сказав Ногайцевi, що
на осiнь, якщо не буде iншого повелiння, його пустять у гори  пасти  вiвцi
або одружать i посадять на винограднику.
   Про одруження Марко думати не хотiв. Пам'ятав Килiяну, не  мiг  вирвати
?? з серця. А може, з мислi. Це була,  як  здавалося  йому  самому,  надто
осмислена любов. Навiть смутно вловлював, що народилася вона iз заздростi,
суперництва. Так, саме з того... Але потiм... Ну  що  б,  здавалося,  отой
лукавий, трохи хитрий погляд на хуторi, призначений, щоб подратувати або й
поглузувати. Того погляду забути не мiг - двi синi блискавицi з-пiд тонких
брiв i усмiшка на губах. "Ось я... Моя  любов  гаряча  й  терпка.  А  кого
полюблю - ще сама не знаю". То що ж виходило: через ту  посмiшку  й  пiшов
босими  ногами  по  розкиданих  долею  якiрцях?  Що  могло  бути  в  свiтi
хисткiшого за ту посмiшку? Або й оманливiшого? Митт?ва тiнь, синiй спалах,
кличний блиск зiниць, од яких у нього аж запекло в серцi.
   Спомин про Кплiяну в'язався  водне  зi  спомином  про  Лаврiна.  Iнодi,
згадуючи, почував нiби якесь погамування, якесь злостиве  вдоволення,  що,
однак, вiдлунювало глумливим докором. Не дiсталася Килiяна Лаврiновi,  нею
вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навiчно.  На  цiй  думцi
почував утому, важкий тягар неспокутого грiха. Цей грiх входив у iнший, ще
бiльший, од якого, вiдчував, йому вже не сховатися на  землi.  Це  збагнув
давно, там, на схилi Мами-Сури, бiля Сiчi, осягнув ураз. Мабуть, через те,
що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Сiчi. Якийсь  час  вiн
ще плекав намiр втекти вiд  ханських  сейменiв.  А  потiм  подумав,  що  в
козачий полон попало трохи татар, вони можуть впiзнати  його  й  виказати.
Та, мабуть, i Лаврiн розповiв про його втечу з Ладижина. Нi, ходити по тiй
землi йому заказано. Вiн дався сейменам повести себе до коня  й  по?хав  з
ними. Зараз на те не шкодував. Тiльки  iнодi  з  нетрiв  душi  пiднiмалася
гiрка, ядуча хвиля й пiдступала до горла. I думка ширяла на одному  мiсцi,
як коршак над видолинком. Спогадувався  Великий  Луг,  Сiч,  воля,  веселi
веснянi грища, перегони на  човнах  по  Чортомлику,  гостьовi  по?здки  на
Полтавщину та Дон. Був вольним чоловiком, козаком, чистим  перед  богом  i
людьми. Не його вина, що так сталося...  А  щось  йому  нашiптувало,  щось
стукало в серце - таки його вина, вiд заздростi до  Лаврiна  аж  до  зради
побратимства; i здригався, жахався  содiяного.  Навiть  боявся  звертатися
думкою до бога, просити в нього прощення.  Зривався  на  щирiсть,  панахав
душу: "Боже, прости, ти ж бачиш..." I не мiг прорватися до бога.  Бог  був
неначе за стiною, глухий i нiмий, Марко не мiг поговорити  з  ним,  як  iз
живою людиною, бо волiв оправдуватися,  а  не  лаятися.  I  басурманському
боговi не мiг молитися, просто не бачив його, не вiрив у те, що  вiн  десь
?. I все в його головi тодi перемiшувалося, i  вiн  хрестився  швидко,  за
звичкою, й мерщiй шукав  яко?сь  роботи.  Згадав  Лаврiна,  й  чорна  лють
потекла в серце, а в горлi залоскотав твердий камiнчик: "Все через  нього,
через його любов. Якби не розказував про не?, якби  не  взяв  з  собою..."
Гнiвився на запорожцiв, що не зумiли оборонити Ладижин, на  весь  свiт.  I
банiтував, i проклинав, i не боявся, що бог його покара?,  був  впевнений,
що вiн його тут не дiстане.
   Одного не помiчав: змалiв душею, нiби всох, примирився з  невiльництвом
й приниженням. А потiм злiсть сплинула, й щось  мовби  опустилося  йому  в
грудях, й обважнiла голова, обважнiли руки, обважнiла душа, i вiн подумав,
що Лаврiн за свою любов вхопив лиха бiльше, нiж вiн сам, мабуть, його  уже
й на свiтi нема? або веслу? десь  на  галерах  до  кривавого  поту  i  всi
морськi бурi чатують на  нього.  Проте  справжнього  жалю  до  Лаврiна  не
почував.
   На початку служби на ханському дворi з дна душi пiднiмалося щось  схоже
до протесту.  Й  тодi  думав,  що,  може,  колись  втече  звiдси.  Потайки
пробереться на берег Скарбно?, одкопа? грошi  й  помандру?  в  Польщу  або
Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок  страхом.  Волiв
не згадувати його. Воно й справдi потроху вiддалялося, забувалося.  Що  ж,
так звелiла доля. Вiн не  винуватий.  Якщо  сказати  правду,  йому  навiть
пощастило. Залишився б у Ладижинi - упав би трупом. Вже й спомин про нього
розвiявся б.  При  тiй  згадцi  Марко  починав  труситися  -  вiн  смiявся
нервовим, нутряним смiхом. А далi затихав i думав: це бог уберiг мене, вiн
бачив щось у менi, якусь правоту, якусь  правду.  Адже  вiдомо:  без  волi
божо? i волос не впаде на людськiй головi.
   Розкошi палацу, солодке життя за синiми вiкнами не дратували  його.  Не
почував i злостi до ворогiв, та й ворогами ординцiв уже не почував. А йому
таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворi не  зовсiм  погано.  А
дасть  бiг,  на  осiнь  одпустять  на  волю.  Християни  тут  теж  не  всi
невiльники. Не всi в сирицi, не всi лупають камiнь та веслують на галерах.
Чимало з них сiють  ячмiнь,  пасуть  худобу  та  доглядають  виноградники.
Тiльки податi платять бiльшi, нiж  татари.  Марко  чекав  осенi.  I  часто
поглядав на гори, над горами пропливали орли. З пiвночi гори стояли  сiрим
муром i з пiвдня теж, але вже чув вiд iнших невiльникiв, що тут ? розкiшнi
долини, по яких росте солодкий виноград, визрiвають персики, айва та  iншi
дивовижнi пiвденнi рослини. Долини вiдгородженi одна вiд одно? скелями,  а
люди - густими живоплотами,  можна  й  вiку  звiкувати,  не  знаючи  свого
найближчого сусiди. А йому тiльки того й треба.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

   Вишневi сади зацвiтають,
   Ой там зозулi вилiтали,
   На син?? море поглядали.
   Син?? море замерза?,
   Замерза? льодком тоненьким,
   Притрушу? снiжком бiленьким.
   Ой там козак з турком воювався,
   Там козаченько розгулявся,
   А пiд ним коник розiгрався,
   У син?? море увiгнався.
   Та пiд ним льодок проламався,
   Та козаченько обiзвався:
   "Ой бийся, коню, вибивайся
   Та отцю-неньцi уклоняйся,
   Ще й мо?м братцям совiтникам,
   Ще й мо?м сестрицям.
   Та й мо?й жiнцi-удiвоньцi,
   Та й мо?м дiткам-сирiточкам".

   Запорожцi лежали пiд палючим кримським  сонцем  у  заростях  кермеку  -
високого зiлля, що нагадувало курай, густо всiяний  синьо-рожевим  цвiтом.
Гарно цвiв кермек, i гарно спали козаки. Серед буйного  квiту  вони  мовби
мерцi. Саме так чому здалося  Сiрковi,  коли  поглянув  на  чотири  тисячi
розпластаних тiл. Козаки спали не роздягаючись, декотрi  тiльки  поскидали
чоботи та порозвiшували на них онучi, здавалося, нiби чоботи прийшли  самi
й стали бiля сво?х господарiв, стерегли ?хнiй сон.  Дув  сухий  i  колючий
кримчак, через те сiчовики й перепочивають у  долинцi.  Вiтер  ворушив  на
горбi пересохлi трави й з розбiгу брижив на водi хвилi,  вони  були  бiлi,
блискучi й нiби аж гарячi. Од Сиваша до бур'янiв по бiлому, нiби  вкритому
сугою, березi тягнувся широкий, проораний тисячами людських i кiнських нiг
слiд. Вивернуте з глибини, сто разiв  перемiшане  багно  було  чорнiше  за
дьоготь, в'язке, як смола, смердiло гнилими водоростями та сiркою. Якщо  ?
дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, дiткнувшись
до них.
   Сiрко подумав, що солона, як ропа, вода  в  Сивашi  у  тому  мiсцi,  де
пройшли козаки, ще посолонiшала. То був пекельний перебрiд. Люди майже  до
колiн провалювалися в чорний, густий глей,  пiд  гле?м  ноги  впиралися  в
ковзку, наче крижану, кiрку, не знаходили опертя, - тягли за собою  коней,
пiдважували ?х мотуззям пiд животи, падали разом  з  ними  та  риштуком  у
солоне багно. Тягнув козак ногу, i йому здавалося -  на  нiй  повис  увесь
Крим з султаном  i  ордами,  витягував,  а  другу  тим  часом  засмоктував
Улу-Дениз[24]. Так волоклися вони через два броди й  через  довгу,  вузьку
долину, в  якiй  вода  висохла,  а  земля  була  густо  встелена  дрiбними
черепашками. Черепашки хрускотiли пiд ногами, конi ж  провалювалися  трохи
не до колiн: деякi, зляканi пiдступнiстю земно?  твердi,  виривали  з  рук
повiддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил i падали
у вибехканi копитами ковбанi або здиблювалися  й  провалювалися  по  живiт
одразу. Вони  не  iржали  -  козаки  заздалегiдь  позав'язували  ?м  храпи
сирицею. Те чомусь було страшно - здибленi мовчазнi конi й знесиленi, нiмi
люди бiля них. Конi  розбризкували  чорне  болото,  воно  летiло  вусiбiч,
заляпувало обличчя, одяг; всi козаки, коли вибрели на  сухе,  були  чорнi,
неначе вимазанi в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому  на  руках
та обличчях повиступала бiла сiль.
   Зате жоден кримчак не знав про той перехiд.  Запорожцiв  побачили  бiля
Кам'яного мосту четверо татарських  дозорцiв,  але  про  те  вони  вже  не
розкажуть нiкому.
   Коли Сiрко взимку взяв намiр вчинити налогу  на  Крим,  сподiвався  йти
двома шляхами: через Перекоп i через Сиваш. Так ходили ранiше з Косаговим.
Хан кидався з ордою в один бiк, козаки налягали ззаду, й опинявся вiн  мiж
двох шабель. Щоправда, одного разу ордi  вдалося  затиснути  Косагова  пiд
Перекопом в мiцнi лещата, Сiрко над силу прорубав стежку до  виходу.  Тодi
полягло немало стрiльцiв i козакiв, одначе вирвалися й струснули  Крим  од
краю до краю. Косагов - мiцний во?н i  надiйний  товариш.  На  його  слово
можна було покл.асти-ся. А в такому вiйськовому промислi коли  б  один  не
дотримав до-мови:  де  й  коли  з'?хатися,  кому  в  який  бiк  iти,  кому
заманювати вороже вiйсько, а кому очiкувати в засiдцi, другий  погинув  би
напевно.
   Проте цього року для потужно? налоги  з  двох  бокiв  Сiрковi  забракло
сили. Самойлович сердюкiв не прислав. Й далi  не  пускав  на  Сiч  хури  з
порохом та провiантом. Калмикiв теж прийшло  мало:  головний  тайша  Аюкай
спорядив у похiд свого брата Великого Замсу, але  той  чомусь  вернувся  з
пiвдороги, вiдрядивши на Сiч мурзу Мазаи-Батира з невеликим  загоном;  Дон
усе ще не набрав на силi пiсля погрому Разiна,  був  слабкий,  як  бранець
Пiсля квестi?.
   Флор Минаев зiбрав двi тисячi донцiв i привiв з собою. Сiрковi довелося
помiняти замисел. Вiн одiбрав квоту  вiйська  в  двадцять  тисяч  i  повiв
степами в обхiд Перекопу до Сиваша. Йшли ночами - вдень ховалися в балках,
обминали битi шляхи й татарськi таши, терпiли од спеки та безводдя.
   Стояла вiтряна погода, сухий дончак  пiднiмав  хмари  пилюки,  горизонт
увесь час був затягнений бурою iмлою, небо прихилилося до  само?  землi  i
сiяло то дощем, то  червоно-рудим  пiском.  Пiщанi  бурi  були  ?м  добрим
захистком, але й спивали сили. Доводилося  часто  зупинятися  по  долинах,
пускати на попас конi. А в два останнi  днi  годували  ?х  iз  шаньок:  на
виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч i звичнi  до  всього,  козацькi
конi проти колючого пiщаного  вiтру  йшли  неохоче,  швидко  втомлювалися,
худнули на очах. У Кочкарськiй долинi простояли добу, давали ?м  набратися
сили.
   Сиваш переходили ввечерi - за  свiтла,  нiч  перепочили  на  березi,  а
вдосвiта в Крим уломилися три загони - один помчав на  ханську  столицю  -
Бахчисарай, два iншi  полетiли  на  Козлов  та  Карасiв,  де  здавна  були
найбiльшi  невольничi  ринки  ханства  i  всi??  Порти.  Струснувши  Крим,
визволивши бранцiв, мають всi три партi? в один день зiйтися  на  Салгiрi,
де в не? впада? iнша рiчка - Зуя, й разом  вернутися  сюди.  Сiрко  ставив
поле на березi Сиваша з чотирма тисячами козакiв. Увесь день i нiч  копали
шанцi, а зараз, стомленi, знемо-женi, спали, виславши в степ дозори.
   Мiсце для  оборони  кепське.  Скрiзь,  куди  оком  кинь,  -  степ,  уже
порудiлий о цiй порi, нiде нi кущика, нi  деревинки,  сива  ковила,  сухий
пирiй та дятлина; позаду - бiла пустеля  Сиваша,  що  вже  виглядом  сво?м
хапала тугою серце. Його мертвотний спокiй не будили навiть чайки, хоч  ?х
на глеюватiй косi сизiло багато, але були якiсь мовчазнi, безголосi. Може,
?х  притомила  спека,  а  може,  вони  по-сво?му,  по-пташиному  вiдчували
мертвiсть болiт i тому не мали сили до звичних стрiмких польотiв та  грищ.
Або були це зовсiм iншi чайки: викльовували черепашки, пожирали  риб'я  на
мiлинах й тим вдовольнялися.
   З правого боку вiд того мiсця, де спали козаки, сажнiв за  тридцять  од
глеюватого берега лиману, сiрiли поряд двi степовi могили.  Вони  й  стали
для козакiв правим бастiоном, на  якому  поставили  двi  легкi  гармати  -
ручницi. Од них прокопали шанцi на сто сажнiв  на  схiд  i  там  нагорнули
чималий насип - другий бастiон. Третiй нагребли вже посеред  табору  -  на
той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанцi, й теж обкопали його
ровом. Вiд могил i лiвого бастiону  протягли  рови  до  Сиваша.  Оборонний
табiр споруджували, щоб вистачило мiсця для коней i  щоб  стояли  вони  не
бiля ровiв. Попереду шанцiв у степу накопали ям та  копцiв,  набили  трохи
дубового палiччя - скiльки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.
   Запорожцi - люди звичнi до лопати, вона ?м найперше ста?  в  оборону  й
помiч. Татари не вмiють копати шанцi й  не  вмiють  до  них  приступати  в
пiшому строю, спiшений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.
   Сонце палило немилосердно. Сiрко скинув шапку й кунтуш, лишився в бiлiй
сорочцi з дрiбною вишивкою на комiрi, але й  те  не  допомагало.  На  його
мiцнiй, засмаглiй потилицi, перекресленiй  вниз  од  лiвого  вуха  шрамом,
поблискували крапельки поту, обличчя сiрiло  втомою,  одначе  живий  блиск
чорних чоловiчкiв у очах свiдчив про  те,  що  отаманову  мисль  спека  не
вклала спати й що сам вiн готовий будь-яко? хвилини стати до бою. Та й  як
могла заснути  мисль,  коли,  зрушенi  його  велiнням,  мчали  степами,  а
можливо, уже й вулицями чужинських  мiст  козаки,  сподiваючись  ?дино  на
укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл - то божевiльний
ризик. Як майже всi iншi - за вiк помилився тiльки раз. Вiн  любив  ризик.
Любив ту мить, коли мозок мовби охоплю? полум'я, коли в грудях бринить  до
краю напнута струна й власне життя нiби вп'ялося зубами  в  метал  -  тугi
стремена, мiцнi вудила, добре гартовану шаблю.
   Але до то? митi треба прийти. Треба подбати заздалегiдь, аби  ворог  не
налетiв ззаду, не розкро?в вiйсько навпiл,  не  виготував  пастки.  Пастку
слiд налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.
   Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нiкуди ховатися, просто все
залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати
натиск ординцiв. Вiн сам прирiк себе на  стояння  тут,  бiля  цi??  гнило?
ковбанi. Адже там - легше. Там ти  -  як  стрiла  у  польотi,  там  нiколи
думати, там бiльша звитяга i швидше збiга? час.
   Кошовий стояв на могилi, дивився на степ. Звiдтам, звiдки вони прийшли,
Сиваш навiть Сiрковi здавався кра?м землi, тепер же його думка  прослалася
далi, майже в безкiнечнiсть, за гори i море, й вiн подумав про те, яким же
крихким у цьому безмежному свiтi ? людське  життя,  якi  примарнi  людськi
бажання i все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не  личило
в цей час тримати в головi такi думки, й вiн прогнав  ?х.  Мрiв  на  обрi?
козацький пiд'?зд - три цятки то зникали,  то  знову  виринали  в  маревi,
хвилями бiгла до нiг ковила, здавалося, то розлилося по землi пiняве море.
Вiтер ворушив кошовому оселедець, не обвiвав прохолодою, а обливав пекучим
паром. Сiрко подумав, як-то можуть спати козаки, певно, пiт пройма? ?х  до
кiсток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Вiн сам поклав  ?х  у
кермек, аби набралися сили перед бо?м.
   На могилу зiйшов Флор Мина?в, став поруч. Негарний з виду - бiлобровий,
рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками,  ведмедкуватий,  але
пронозливий, дотепний, путнiй козак i отаман.
   - Прип'яв ти  мене,  пане  кошовий,  бiля  цього  болота,  як  теля  на
стернищi. Козаки татар шарпають, там  кожна  шабля  до  потреби.  Ширмував
словами, хоч знав, навiщо залишив його кошовий. Сiрко в його бiк голови не
повернув, з-пiд приставлено? дашком до чола долонi дивився на шанцi,  щось
вимiрював. Вiдповiв не зразу.
   - Тут, Флоре, вона буде до бiльшо? потреби.
   Мина?в знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.:
   - Нашi вже доскакали до Козлова... Смiятимуться з нас, якi повернуться.
Скажуть, що ви тут робили - кози пасли? А на Дону  який  дам  одвiт:  чого
ходив у Крим - виспатися бiля болота?
   - У найповнiшiм наступi треба думати про оборону, - зауважив кошовий  i
оглянувся на Сиваш. По ньому бiгли брижi, вiн був  ще  непривiтнiший,  нiж
степ.
   - Та яка оборона, - вже й справдi починав нетерпеливитися Мнна?в. -  Що
тут боронити? Оцю гнилу воду?
   - Ти ж зна?ш що. Брiд. Шлях на  вiдступ.  Проскочити  назад  в  якомусь
iншому мiсцi, може б, i вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бiк,
то по той. Ми - пом'ятi, а вiн свiжий. - Сiрко сiв на кунтуш, що лежав  на
могилi. Дiстав люльку з довгим мiдним ланцюжком, простягнув до Мина?ва, що
присiв  поруч  навпочiпки.  -  Трусони  свого  мухомора.  -  Й  по  хвилi,
притоптавши великим пальцем тютюн: - Хан прийде сюди.
   - А як не прийде?
   - Ще лiпше. Одначе прийде. Помiзкуй  сам:  куди  йому  йти?  Як  би  ти
вчинив? Спробував перейняти шлях до  втечi  чи  почав  ганятися  за  всiма
ватагами по Криму?
   - Ну...
   - Нащо ж вважати, що хан  дурнiший  за  нас  з  тобою.  Мина?в  хвилину
мовчав, уже нiби погодився, та враз знову скинув рудуватими вiями:
   - Звiдки ж вiн знатиме, де ми перейшли Сиваш?
   - Вiзьмуть козакiв у полон. Допитають. Другого... десятого.  Комусь  та
розчеплять зуби. На цих ось терезах, - показав на  закопи,  -  весь  похiд
виважуватимемо. Й не тiльки похiд... Тому й залишив найнадiйнiших козакiв.
Солоно тут буде... А в тебе рука важка й серце хоробре.
   - Таке вже й хоробре, -  засоромився,  аж  спалахнули  кiнчики  великих
вiдстовбурчених вух, Мина?в. - Солоно - то ще нiчого. Якби не було кисло.
   - Оскоми не наб'?мо. - Сiрко висипав з люльки жар у суху траву, й  вона
спалахнула. Не пiдводячись, розiтер пiдошвою вогонь,  показав  люлькою  на
городок у серединi оборони.
   -  Треба  нам  досипати  ту  кучугуру.  Очевидно,  доведеться   з   не?
одбиватися. Йди збуди Носа i Гнилицю,  а  сам  вiзьми  кiлькоро  сво?х  та
про?дьте в лiву руку понад лиманом.

   * * *

   Вершник поставив коня цапки, аж  зачепився  шапкою  за  вишневе  вiття,
крикнув, неначе рубонув шаблею: "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!"
   Вершник промчав, а крик стояв, нiби  завис  у  повiтрi  й  тремтiв,  як
натягнена тятива. "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!" Його повторювали гори, вiн
бився у тiснiй долинi,  вiдлунював  од  велетенських  камiнних  лобiв,  що
нависли над ущелиною, гримiв, немов водоспад. Це було неначе пожежа темно?
ночi. Все звихрило в одну мить: татари металися,  немов  запамороченi,  не
знаючи, куди податися, що робити. А тодi промчав кiнь без вершника, за ним
- залитий кров'ю татарин на незасiдланому  конi,  вiн  устиг  гукнути,  що
козаки вже в Салачику  -  передмiстi,  що  там  руба?ться  з  ними  мiська
сторожа, рвонув коня, а за кiлька  скокiв  звалився  на  бруковану  дорогу
мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Вiн не доскакав до  палацу  з
п'ятдесят сажнiв.
   Але чутка випередила його. В палацi зчинився  несосвiтенний  переполох.
Там тепер правив один володар - страх, вiн був дужчий за всi  повелiння  й
накази.  Аги  i  бе?  перемiшалися  з  простими   во?нами,   мурзи   бiгли
наввипередки з маленькими, в непомiрне широких штанях, в  довгих  каптанах
арапчуками,  ?внухи  штовхали  в  плечi  високих  сановникiв  поко?в,  аби
звiльнити собi шлях до втечi.
   До хана звiстка про напад гяурiв-козакiв долетiла не одразу. На той час
саме вiдбувалося  засiдання  дивану.  Знудьгувавшись  у  Золотiй  кiмнатi.
Селiм-Гiрей пiднявся на балкон у кiмнату дивану й собi. Балкон  був  густо
загратований дерев'яними гратами, нiхто з радникiв дивану нiколи не  знав,
чи ? хан зараз там, чи  його  нема?.  А  вiд  того,  що  мiг  сидiти  там,
вiддавалися справам сповна й до  кожного  слова  приплiтали  ханове  iм'я,
славили його один поперед одного. То було змагання лестивцiв, змагання,  в
якому побивав той, хто добирав слiв вищих i солодших.  Радники  дивану  до
засiдань готувалися тижнями, декотрi навiть наймали собi мудрецiв, щоб  тi
писали ?м ?хнi казання наперед. До того ж це була  дуже  хитра  гра:  адже
вдавали, що хан ?х не чу?, що говорять про нього позавiч.  Вiн  i  справдi
сидiв не завжди, й багато лестощiв проливалося в порожнечу. А коли  сидiв,
забавлявся: намагався  вiдгадати,  в  чи?му  голосi  бiльше  щиростi,  хто
примазу? сво? слова медом, а в кого вони солодкi насправдi.
   Сьогоднi радники дивану мов  показилися,  намагалися  перекричати  один
одного й за тим не почули, як закричала варта й  забив  на  сполох  чорний
барабан.
   Коли в диван влетiв от-ага й  гукнув,  що  во?ни  семиголового  дракона
Сiрка рубаються з во?нами пророка в Салачику,  Селiм-Гiрей  в  першу  мить
подумав, що от-ага проти звичаю наковтався зрання  зеленого  вина  i  йому
одурманiло в головi. Але, щойно  спаралiзованi  новиною  радники  на  мить
вмовкли, вiн  почув  далекi,  проте  виразнi  удари  барабана:тум-тум-тум,
тум-тум-тум - i страх одiбрав  у  нього  силу,  аж  довелося  присiсти  на
канапу. Але одразу ж пiдхопився, вибив ногою дерев'янi грати й, повиснувши
на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечi. Проте з  дивану
вибiг останнiм, страх вимiв радникiв умить  величезною  мiтлою.  Побачивши
хана, зупинився тiльки диван-ефендi. Вiн щось  белькотiв,  хан  не  слухав
його, рвонувся в двiр. Був у непiдперезаному халатi,  зелена,  як  морська
вода, чалма розв'язалася й трiпотiла за плечима,  неначе  зламане  пташине
крило. Хановi очi горiли переляком i злiстю, тонкi  вуста  були  синi,  аж
чорнi. Його тримав за поли сором, але i зупинитися не мiг, здавалося, ноги
самi бiгли по бiлих плитах. Слiдом за ним стрибав диван-ефендi зi  срiбним
ослiнчиком у руках, на який хан опира?ться ногами, коли сидить  на  сво?му
ложi пiд час ради, либонь,  i  сам  не  знав,  навiщо  вхопив  його.  Дво?
велетенського зросту татар  бiгцем  пiдвели  хановi  закульбаченого  коня,
рудий гарячий румак, збурений криком i бiгом  конюших,  рвався,  намагався
стати дибки, й татари ледве стримували його.  Стрибав,  реготав,  вертiвся
дзигою божевiльний дервiш, i замацулений, зшитий з клаптiв халат на  ньому
миготiв брудною райдугою, верещали в сералi хановi жiнки - до них нiхто не
бiг, щоб порятувати.
   Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюшi метнулися вбоки,
й рудий румак, звившись, як змiй, помчав до пiвденних ворiт. Хан -  вiчний
на землi, i вiчна його тiнь. Вона втiкала поперед хана, здавалося, ось-ось
одiрветься  i  щезне  навiки.  Бiля  обкованих  залiзом   дверей   порталу
залишилося п'ятеро чи четверо во?нiв велетенсько? статури  у  кольчугах  i
шоломах-мiсюрках, страшних у сво?му  споко?.  Всi  вони  були  нiмi.  Дво?
тримали за поводи в'ючних коней,  решта  виносили  з  палацу  коштовностi.
Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.
   З лементом розбiгалися жiнки гарему, вони кумедно дрiботiли на  високих
дерев'яних ходулях, падали, одна метнулася до  коня  в  тороках,  думаючи,
мабуть, що це для не?,  але  чорний  мовчазний  во?н  ударив  ??  держаком
нагайки по головi. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кiнсько?
волосiнi  вiдкрилося,  й,  мабуть,  вперше  правовiрнi  побачили   обличчя
хансько?  дружини.  Це  була  жiнка  дивно?  вроди  -   молода,   смаглява
черкешенка. Вона лежала горiлиць, ??  iзор[25]  закотився,  татарин  якусь
мить дивився важким вогнистим поглядом на бiлу смужку тiла  мiж  червоними
шароварами й куценькою, яку матросiв iз галер, вишитою курточкою,  а  далi
вiдвернувся й заходився ув'язувати тороки. Черкешенка пiдвелася i одразу ж
впала, пiдвелася знову,  оглянулася  по  двору  й  повiльно,  як  сновида,
побрела назад у гарем. Всi, кому пощастило вихопитись на  коня,  були  вже
далеко.

   * * *

   Марко  сидiв  у  сво?му  кутку  за  кипарисом,  скулившись,  зiбгавшись
калачиком, з двору його зовсiм не видно. Звiстка про козакiв  тiпала  ним,
мов пропасниця. В нього цокотiли зуби й тремтiли руки. Спочатку боявся, що
татари поженуть його з собою  або  й  уб'ють,  а  коли  побачив,  що  вони
полишили навiть жiнок гарему, зрозумiв: те йому не загрожу?. Одначе  страх
не полишав Ногайця, тепер вiн заповзав у душу з iншого  боку:  думкою,  що
вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, - чутка була  неймовiрна,  таке
йому й у  снi  не  снилося,  щоб  сюди,  мiж  крутi  гори,  в  Зiницю  Ока
правовiрних, як тi називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней,
- то тiльки запорожцi. Вони летять у помсту за ханову налогу на Сiч, а хто
показав татарам хiдник до Чортомлика? Либонь, козаки довiдалися про це вiд
полонених. Марковi од то? думки потемнiло в очах. Чомусь пригадалася  паля
на рову за Сiччю, чималенький гострий  стовп  iз  бляшаним  вiстрям.  Вона
заiржавiла вiд дощiв, од невжитку. Марко не пам'ятав, щоб кого садовили на
те вiстря. Хоч розповiдали: ранiше на ньому сконав не один зловорожець...
   Стороною прокралася думка: може, його не впiзнають, адже зарiс  бородою
до самих очей, давно не пiдрiзав  чуба  i  нiби  аж  всохся  лицем,  якось
зазирнув у вiдро з водою, а звiдти глянув чоловiчок, схожий  на  лiсовика,
що ними по селах лякають дiтей Тодi щось заплакало в  ньому:  адже  колись
потайки любив чепуритися, не раз задивлявся  в  люстерко,  розглядав  себе
нещадно, але й з певною думкою:  як  йому  лiпше  посмiхатися,  яка  шапка
личить бiльше i в який бiк зачесати  чуприну.  Тепер  же  оця  перемiна  в
обличчi мовби ставала в пригодi.
   Й знову пригадав сво? мiсце на ночiвлю в плетенiм хлiвi - на  трухлявiй
просянiй соломi, прикритiй зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий
Луг, широкий i зелений, вольнi озера та зарiч-ки, й стислося серце.
   У вуха йому вдарив голосний регiт, брязкiт ложок, тиха молитва з  кутка
- домелю?ться хтось з сiчових дiдiв i зирка? строгим оком, але на нього не
потурають. Марка просять i з того кiнця  сирна,  й  з  цього,  а  курiнний
вдавано сердито присадовлю? бiля себе: сiдай, нечестивцю, отут,  не  грiши
бiля святого хлiба. А сам, глухуватий, бо?ться, аби  не  пропустити  якого
Маркового дотепу. "А що, як упасти на колiна перед  кошовим...  -  зринуло
раптом... - Прийняти найбiльшу покуту... Вони добрi... Вони щирi... Нiколи
не карають тих, хто покаявся..."
   Вiн злякався тi?? думки. Не таку збродню вчинив,  щоб  запорожцi  могли
простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибiгши за ворота на
мiсток, зупинився: куди тiкати? Долину з  обох  бокiв  стиснули  гори,  не
високi,  але  крутi,  здавалося,  то  величезнi  бики  обступили  ??.  Пiд
Марковими  ногами  дзюркотiла  рiчка,  каламутна  Чурук  Су,  вона   текла
праворуч, по ущелинi, вподовж не? бiгли дорогою татари: пiшi й  кiннi,  на
вiслюках, на мулах, з  клумаками  й  без  нiчого.  Скрипiли  гарби,  ревла
худоба, верещали жiнки. Натовп рiдiв з кожною хвилиною,  тi,  що  втiкали,
злякано озиралися, в острасi втискаючи у плечi голови. Марко побiг i собi.
Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рiвно, потiм  трiшки
сягнула вгору, тодi впала вниз, i враз  мiсто  залишилося  позаду,  дорога
роздiлилася на двi, бо розбiглася  в  двi  руки  ущелина:  прямо  й  круто
праворуч. Марко побiг праворуч - туди бiгли майже всi втiкачi, хоча дорога
весь час бралася вгору; з право?  руки  повисли  стрiмкi  кручi,  з  лiво?
чорнiло провалля, часом воно зникало з поля зору -  дорогу  з  обох  бокiв
обступали хащi кизилу, в'язовнику,  бересклету,  вони  переплелися  вгорi,
затулили небо. Вiд того було мовби затишнiше.
   В одному мiсцi посеред дороги лежав кiнь, жалiбно iржав, пiдводив  лiву
ногу, вона була переламана, бiля коня валялися юки, один репнув, i з нього
точилося пшоно. Дорога була нерiвна, стрибала з каменя на камiнь, то  тут,
то  там  каменi  зводилися  сторчаками,  доводилось  обминати  ?х.   Марко
захекався, вже не бiг, а йшов, важко брели i всi iншi втiкачi. Десь позаду
закричала  жiнка,  той  крик  пiдшмагнув,  i  люди  знову  побiгли.  Марко
оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула  у  зеленiй
сутiнi, була тривожно пустельна, але це чомусь не  злякало  його.  Вiн  не
побiг. Ще за кiлька крокiв побачив з правого боку в скелi чорнi дiри, вони
зяяли, як роти беззубих дiдiв, аж тепер зрозумiв, куди його понесли  ноги.
Десь там, у кiнцi ущелини, сто?ть неприступна фортеця Чуфут Кале,  в  нiй,
мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всi iншi втiкачi.  А  його,
може, до фортецi й не пустять.
   Вiдчув себе загубленою на широкiй долонi свiту комашкою,  що  заблукала
на безкрайому житт?вому полi. Йому хотiлося  плакати,  але  не  було  кому
поскаржитися i перед ким вилити сльозами душу.  Винуватцем  усiх  лих  був
сам. Та ще привели до бiди оцi люди,  цi  втiкачi.  Якби  не  прийшли  пiд
Ладижин, не захопили його в полон, то нiчого б i не сталося.
   Вiн ненавидiв утiкачiв, коли б мiг, став би за виступом скелi й  стинав
голови усiм пiдряд. Завалив би ними всю ущелину й перебiг по  них  на  той
бiк.
   Це вже було схоже на марення. Й злiсть тiльки на мить криваво  запiнила
серце, вiдтак туди знову вповз блiдий i немiчний страх.
   Зненацька Марковi згадалося, що десь отут, якщо не брехали  татари,  за
ямами-печерами ма? бути православний монастир свято? Софi?.  I  церква,  й
келi? - вирубанi в  скелi,  в  них  живуть  ченцi  -  вiльновiдпущеники  з
християн або тi, кого викупили, але вони не  захотiли  вертатися  у  рiднi
кра?. Може, подумав, серед них вимолюють у бога прощення й такi  грiшники,
як вiн? Й зринула майже радiсно ще одна думка: чи не  послано  богом  йому
оцей притулок? Може, знайде тут спокiй назавжди?
   Вiн справдi  побачив  вирубанi  в  скелi  сходи.  Вони  стрiмко,  майже
прямовисне бiгли вгору, повертали лiворуч i пропадали за сiрим камiнням.
   Нога?ць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь
перепону. За кiлька маршiв сходи перегороджував мiцний дерев'яний заслон з
поставленого стiйма стола,  кiлькох  лав  i  обкорованих  обаполiв.  Марко
зрозумiв: ченцi порiшили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом  з
богом у черевi скелi, поклавши iншим вирiшувати шаблями, чий бог дужчий  i
мудрiший. З боку сходiв на скелi висiла дерев'яна  iкона,  в  серцi  Iсуса
стримiла стрiла. Мабуть, ?? пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченцiв
i не знайшли.
   Хтозна, чи почував бiль од то? стрiли Iсус,  але  Марка  вона  протнула
нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в бога  -  той
не може захистити власного серця. Марко зрозумiв, що вже не  пiде  нiкуди,
кволо перехрестився й опустився на приступець сходiв. Мучився вiн люто,  i
з тi?ю мукою входив у серце все бiльший жаль, вiн жалiв себе  й  проклинав
цiлий свiт.

   * * *

   Сироватка скакав позад усiх. Його Савур  геть  пiдбився,  губив  клоччя
пiни, в нього голоснiше, нiж завжди, кавкала селезiнка, здавалося, там,  у
обтертому  попругами  черевi,  йойка?  живе  створiння.  Колись   це   був
кiнь-вихрач, але роки й голодне  неста?нне  життя  забрали  силу,  нагнули
нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом,  вигнули  спину.  I
зараз вiн бiг над силу. В нього змокрiли не тiльки шия, а й  кiнчики  вух,
вiн важко вимахував головою i за кожним помахом жалiбно  дзвякали  вудила.
Сироватцi було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому кра?, це  -  нiби
завдати в неволю щирого товариша. Вiн i був йому товаришем,  а  не  раз  i
рятiвником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки  та  негоди,  сам  себе
годував у степу й сам рятувався  од  небезпеки.  Зачувши  кiнський  тупiт,
лягав десь у долинцi, в густiй травi, й не обзивався на кiнське iржання та
людськi голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати  вовки
та рисi, тiльки раз  побував  у  вовчих  лапах,  але  вирвався,  хоч  i  з
обiдраною на крижах шкiрою.
   На Сiчi Савур ходив за ним, мов собака, пiдстерiгав бiля куреня  й  мав
хитринку, через яку його знали всi пекарi  та  житники  крам-базару.  Вмiв
поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся  вiхтем  сiна
з-пiд голови сонного п'яного козака, не було й того -  корою  з  осики  та
лози. То чи ж мiг покинути його  Сироватка?  Правда,  коли  Савура  почало
заносити в правий бiк, а в аулi трапився  кiнь  -  татарський  вигулянець,
темряк, Мокiй, згнiтивши серце, пересiв на нього. Пробасував з  пiвверстви
й вернувся назад, несамохiть радiючи, що знайшов у темряковi гандж  -  той
був кувач, дiставав заднiм копитом передн?. Савур покiрно стояв,  де  його
залишили, жував сухими,  бiлими  од  старостi  губами.  Копита  йому  були
порозбиванi, давно не обрiзанi, шерсть позлипалася ковтюхами, на черевi  -
довгi  лискучi  пасмуги,  шерсть  пiд  попругами  випрiла  й   повилазила.
Сироватцi стислося серце. Мокiй переклав з ковача на нього сiдло, а  Савур
скубонув його зубами за плече. Дякував господаревi, що не покинув у чужому
кра? а чи докоряв йому... Савур уже трохи перепочив, попив iз струмка води
й знову погнав навздогiн за командою. Сироватка почувався трохи  моторошно
- копита Савура стукотiли  в  тишi,  одначе  радiв,  що  таки  не  полишив
товариша. А той мовби розумiв усе й десь вiднайшов сили, летiв,  аж  жовта
курява вставала позаду. На горбi зустрiли велику отару  -  ??  гнало  тро?
запорожцiв, трохи далi лежали бiля  дороги  двi  бiлi  порубанi  татарськi
вiвчарки  й  стояв  поруйнований  очеретяний  курiнь.  Той  дрiбний  розор
нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козаковi. На  днi
глибоко? балки виднiла  розтрощена  двоколiсна  татарська  гарба,  мабуть,
хтось пустив ?? просто з кручi. А далi на дорозi лежав  долiлиць  татарин,
земля пiд ним потемнiла, вiдтята права рука iз  затисненою  шаблею  лежала
обiч. Хтось дужий потяг татарина шаблею. Мабуть, татарин ?хав на  гарбi  й
незглянувся, як його наздогнали. Куди ?хав? I  як  вони  ?здять  по  таких
крутих дорогах, i як живуть серед оцих горбiв i скель?
   Плутаючись думкою в темних хiдниках людського життя, не  зглянувся,  як
доскакав до Бахчисарая. На  Сироватку  знизу  вгору  глянули  гострi,  мов
ратища, бiлi мiнарети, червонi черепичнi дахи та сiрi очеретянi стрiхи, що
мовби налазили однi на одних, маленькi зеленi садки, оточенi тополями. Вiн
на хвилину притримав  коня,  в  подивi  оглядаючи  татарську  столицю,  де
виношувалися найпiдступнiшi замiри проти Сiчi, проти рiдного  степу,  його
самого, звiдки стiльки разiв налiтало на отчий край  з  шаблею  i  арканом
лихо. Трохи приголомшений - бачив його в уявi не таким: на горбi, а  не  в
долинi, великi палаци, а не сотнi маленьких круглих будиночкiв,  -  пустив
униз коня стопою. "Забiг ти, Мокiю,  на  край  свiту",  -  подумав  чи  то
гордовито, чи то скрушно.
   Козаки вже добряче погуляли в  мiстi.  В  тiсних  кривулястих  вуличках
лунали кiнське iржання, людський гомiн, щось трiщало,  валялися  на  бруку
червона черепиця, казани, кошми - всiляке iнше начиння. Сироватка подумав,
що невеликий мiдний казанок йому б  пригодився,  адже  збирався  вернутися
знову  на  варту.  Вiн  в'?хав  до  палацу  -  туди  поспiшало   найбiльше
запорожцiв, там стояли товчiя, лемент,  з  вiкон  летiли  килими,  шовковi
барвистi i парчевi подушки, в повiтрi плавало чорне й бiле пiр'я та  ядуча
порохнява. Молодий чорновусий  козак,  блиснувши  очима,  брийонув  шаблею
подушку,  що  летiла  з  вiкна,  й  над   головами   запорожцiв   вибухнув
бiло-рожевий клубок,  обсипавши  ?х  пiр'ям  од  шапок  до  чобiт.  Козаки
лаялися, кебешник реготав. Сироватка  полишив  Савура  бiля  кипариса,  не
прив'язував - знав, з мiсця той не зiйде й нiхто не позаздрить  на  такого
виморинця, пiшов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собi чималий
голуб'ятник з кружганками та  кольоровими  вiкнами.  Всюди  стояв  погром,
валялися перекинутi столики,  низенькi  диванчики,  пiд  чобiтьми  трiщало
череп'я, скалки дзеркал. Все вартiснiще козаки вже повиносили,  залишилось
начиння або громiздке, або, може, й коштовне, але якому запорожцi не знали
цiни. У кiлькох свiтлицях трапились Мокiю  величезнi  глечики,  пузатi,  з
горлечками-цiвками, вiн навiть в  один  заглянув,  з  нього  пахло  чи  то
ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан  тримають  у  цих
гладущиках,  перекинув  один,  другий,  але  вони  були  порожнi,   тiльки
всерединi щось затарабанило.
   У палатах тонко й вiдворотне пахло розкiшне чужоземне  життя,  що  його
топтали чобiтьми запорожцi, але той запах уже забивав iнший - кiнського та
людського поту, розiпрiло? шкiри, тютюну  й  не-вичахло?  збро?.  В  кутку
велико? бiлостiнно? кiмнати лежали два  трупи  -  козака  й  велетенського
мiднолицого татарина в роздертiй опанчi. Вiн  вищирив  великi  бiлi  зуби,
здавалося, хотiв дотягнутися до мертвого ворога. В сусiднiй кiмнатi  стояв
регiт, Мокiй заглянув  туди  й  побачив  чималий  гурт  запорожцiв,  котрi
оточили якесь дивне створiння. Сироватка придивився й зрозумiв, що то дитя
яко?сь iншо? людсько? породи - чорне, наче  вимазане  сажею,  з  кучерявим
волоссям, великими губами, булькатими очима, що зблискували  бiлками.  То,
мабуть, був якийсь пахолок, прислужник  котро?сь  з  жiнок  султана,  дитя
забилося кудись пiд канапку, й татари не  побачили  його,  як  утiкали,  а
тепер хтось iз запорожцiв витягнув на свiт божий. Козаки казали, що  це  -
арапченя. Воно вмирало од страху, але й з усiх сил боролося за сво? життя,
намагалося  вимолити  його  всiлякими  штукенцiями:  танцювало  на  руках,
просовувало крiзь ноги голову й тодi ставало схоже на жабу. Сироватка бiля
нього не затримався, пiшов далi. По свiтлицях i переходах гасали запорожцi
з бебехами, чимало сновигало й  просто  так,  пороззявлявши  роти,  кiлька
жартiвникiв понатягували поверх одягу шовковi халати, один навiть пов'язав
шапку тонким, як  павутина,  серпанком  i  ходив  вихилясом.  Дво?  донцiв
намагалися  повiдколупувати  шаблями   золотi   лiтери,   що   ними   були
вицяцькуванi товстi мiднi дверi. Iншi ?х пiд'юджували: отамечки в свiтлицi
-  золотi  зiрки  на  стелi,  спробуйте  поодгризати.  Лiтери  були   лише
позолоченi, й козаки полишили ?х. Сироватцi чомусь стало душно  й  тоскно,
вiн уже шукав, як би вибратись з цього  лабiринту,  перебрiв  довгу  залу,
побачив попереду свiтло й переступив високий порiг.  Але  то  ще  не  було
подвiр'я, а тiльки засклена з усiх бокiв веранда,  посеред  не?  дзюркотiв
трьома  тонкими  струменями  мармуровий  фонтан.  Скло  в  альтанцi   було
кольорове, й вода розсипалася райдугою, аж  Сироватка  замилувався.  Потiм
спом'янувся, - прогаянка могла важити дорого, а  що  виходив  без  нiчого,
оглянувся. Альтанка була порожня, тiльки попiд  стiнами  стояли  низенькi,
оббитi шовком диванчики. Помацав шкарубкою долонею один з них i вiдчув пiд
шовком шкiру. Пригадав, що давно шукав товару на  передки,  навiть  вийняв
ножа, а тодi плюнув, заховав ножа в шкiряний чохолок на поясi й  вийшов  з
альтанки геть.
   Сироватку весь час не покидала думка  про  Лаврiна,  блукав  по  двору,
шукаючи когось iз служникiв, аби розпитати про сина. Знайшов дво?  чорних,
смаглявих чоловiкiв у кiнцi двору, бiля конюшнi, де чомусь валялися купами
сушенi сливи, сидiли навпочiпки,  розгрiбали  якийсь  клунок;  коли  Мокiй
окликнув ?х, кинули вузол, злякалися, почали кланятися, забелькотiли, а що
- Сироватка втямити не мiг. Одначе  обо?  чомусь  вказували  руками  далi.
Сироватка послухався ?хнiх покивiв,  пiшов  попiд  довгим  хлiвом  i  бiля
ворiт, що вели на пiвденну сторону, здибав натовп. Тут стояв крик i  плач,
аж Сироватцi морозом обсипало серце. Людськi подоби в лахмiттi,  ковалi  i
ткачi  з  пiдземелля,  й  кiлька  душ,  одягнених  чепурнiше  й  не  таких
виморених, - служникiв двору, чоловiки й  жiнки,  кiлька  з  дiтьми,  вони
обiймали козакiв, обiймалися  одне  з  одним  i  плакали  гiрко,  а  деякi
смiялися, мов божевiльнi. Худий, чорний черкес з гачкастим  носом  обхопив
руками голокоре дерево  й  ридав,  як  дитина.  А  iнший,  теж  смаглявий,
невольник стояв бiля нього й дурникувато  лупав  очима.  Вони  ще  не  всi
осягли до кiнця волю,  а  козаки  квапили  ?х,  показували,  куди  йти,  й
розпитували, де ще ? невiльники та чи не знають потайних ханських схронiв.
Сироватка оббiг майже всiх  -  розпитував  про  Лаврiна,  його  не  вельми
слухали, а хто й слухав, то не мiг сказати нiчого втiшного, Мокiй тiльки й
дознав: чимало бранцiв, надто запорожцiв, татари тримають у фортецi  Чуфут
Кале. Козаки вже по?хали здобувати ??.
   Вiн вернувся назад, знайшов Савура й теж по?хав вуличкою, що  кривуляла
понад каламутною рiчечкою по ущелинi, котра тяглась  на  схiд.  У  рiчечку
текли з розбитих глекiв та бочок  вино,  олiя,  кумис;  вода  пiнилась  то
червоно, то бiло, умащувала жиром гостре камiння, мовби  пiдлещувалась  до
нього. Мiсто було живе й мертве воднораз. Живе козацьким гомоном, гупанням
сокир, ляскотом щабель, трiскотнявою - з того кiнця вже спалахнули пожежi,
але весь той гомiн був гомоном руйнацi?, з дворiв вiяло пусткою, мертвотно
свiтили порожнiми очницями гратованi вiкна та дверi будинкiв. Звичайно,  з
тих мертвих очниць могла вилетiти жива стрiла, й Мокiй пильнував за  ними.
В одному мiсцi йому зустрiвся  посеред  вулицi  слiпий  лiтнiй  татарин  у
високiй,  гостроверхiй  шапцi,  вiн  щось  белькотiв,  простягуючи   вгору
складенi докупи долонями  руки,  -  мабуть,  когось  проклинав.  Сироватка
обминув його й по?хав далi. Траплялися на дорозi трупи -  один,  з  луком,
перевис через низеньку цегляну огорожу - половина тiла в дворику, половина
- на вулицi, але ?х було мало: татари  встигли  втекти.  Та  й  не  вельми
багато людей мешкало цi?? пори в мiстi, майже всi  були  на  яйлi[26],  на
виноградниках, збирали по лiсах  горiхи  й  кизил.  А  швидкi,  як  вiтер,
бейськi та ханськi конi винесли господарiв умить.
   У кiнцi Бахчисарая, де долина розбiгалася  в  двi  руки,  над  рiчечкою
зеленiла густа трава, й Мокiй злiз з коня, попустив задню попругу й пустив
його, не путаючи, самопаш. Сам пiшов далi пiшки.  По  великому  каменюччю,
попiд густу горiшину й шипшину. Незабаром  йому  зустрiвся  гурт  козакiв,
вони йшли,  тримаючи  в  поводi  коней.  Козаки  сказали,  що  фортецi  не
приступатимуть, вельми то безнадiйний промисел. Вона на такiй крутiй горi,
що шапка пада? з голови, якщо спробу?ш подивитись на не?.  Отаман  i  гурт
козакiв облягли в церквицi пiд горою якогось бея, а  вони  ?дуть  захопити
товар, що пасеться в долинi по той бiк Бахчисарая. А  тут  ось,  -  вказав
нагайкою  хорунжий,  -  православний  монастир.  Козаки  рушили  вниз,   а
Сироватка - вгору, поклав собi розпитати в  ченцiв  про  Лаврiна.  Майнула
йому перед обличчям велика синьо-голуба птаха, послизнувся на купi  пшона,
розсипаного на дорозi, переступив кизилову гирлигу й врештi доковзався  до
церкви.
   Проте побачити когось з ченцiв Мокi?вi не вдалося. Вони сидiли високо в
горi, в печернiй церквi, наглухо зашпунтувавши сходи.  Либонь,  не  хотiли
пускати й козакiв, щоб потiм не держати одвiт  перед  татарами.  На  скелi
бiля  входу  висiла  iкона  святителя,  в  серцi  Iсуса  стримiла  коротка
татарська стрiла,  опiрена  чорним  вороновим  пiр'ям.  Довкола  мовчазно,
погрозливо громадились гори, Мокi?вi стало холодно на душi, вже хотiв iти,
та зненацька побачив у куточку сходiв пiд дерев'яним завалом сiру постать.
Спочатку Сироватка подумав, що то татарин, та  коли  придивився  пильнiше,
його здогад загойдав сумнiв. Густi, не татарськi,  брови,  високе  чоло  i
якась ледь вловна серцем тужна задума в очах.
   - Гей, чого сидиш тут?! - гукнув  Сироватка  про  всяк  лихий  припадок
якомога суворiше.
   Марко повiльно пiдвiв голову. Вже не перший козак окликнув  його  пiсля
того, як не пустили ченцi, коли бог не прийняв у свiй  схрон,  одначе  всi
вони поспiшали й нiчого не допитувалися в нього. А цей став  як  укопаний,
наче й не збирався нiкуди йти. Видно, нетяга - лихенька кунтушина, порванi
чоботи, бiг би та знiмав iз убитих ханських слуг сукна та  сап'яни  -  таж
нi, га?ться, ще й вийняв кисет, набива? люльку. I враз  Марковi  тiпнулося
щось пiд серцем. Вельми знайомим видався йому цей  козак,  хоч  i  не  мiг
пригадати анi його ймення, анi з якого той  куреня.  Пронозливий,  пильний
погляд, вуса-вервечки, звичка натоптувати одстовбурченим  пальцем  люльку,
повернувши ?? цибухом од себе...
   Солодкий запах диму залоскотав Марковi нiздрi, вiн глибоко вдихнув його
в груди, аж похлипнувся. I враз з тим димом ввiйшло щось болюче,  до  щему
близьке, й вiн заплющив очi. В головi гули трагiчнi дзвони, й  синя  хвиля
плинула перед зором пам'ятi. Вiн мiцно стиснув зуби, аби не  закричати,  i
вже не почував слiз, що котилися  з  очей  i  губилися  в  густiй,  чорнiй
бородi. Вперше пiсля татарського полону текли з його очей щирi сльози.
   - Ти плачеш? - зворушено мовив Сироватка. - Ти козак?
   - Проклятий я, проклятий...
   -  Хто  тебе  завдав  сюди?  -  спiвчутливо  запитав  Сироватка.  Марко
розплющив очi. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу  -  тiльки
синiй вiдчай i тяжка мука.
   -  Я  посполитий...  З-пiд  Ладижина,  -  видавив   з   грудей.   Дайте
затягнутися.
   - На, затягнись... Та в мене ? ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак
гарна. Бери, бери, - втиснув Марковi в руки глиняну люльку. - Ходiмо,  аби
з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.

   * * *

   Тетеря була гiрка, як полин, i солона, як  ропа.  У  всiх  присиваських
криницях вода гiрка, а  в  цих,  що  викопали  козаки,  ще  й  не  встигла
встоятися - тхнула болотом. Ходили по казану  ложками,  як  того  й  велiв
звичай, за сонцем: перший -отаман, за ним - козак у лiву вiд нього руку, й
так, поки знову  не  доходило  до  отамана,  й  пильнував  отаман  суворо:
споживали страву не про себе, а про товариство - для мiцностi в бою.  Мали
ще курену рибу, але до не? нiхто не доторкнувся -  палила  спрага.  Козаки
Кислякiвського куреня вполювали сайгака, спекли  в  ямi.  Хорунжий  принiс
кошовому настромлене на нiж серце -  щоб  був  добрiшим  до  дiтей;  Сiрко
дрiбно покришив серце в  казан,  але  покуштувати  його  не  встиг  нiхто.
Дозорець на могилi подав трубою гасло; отаман схопився, пiдбiг до нього  й
побачив, що степом мчав пiд'?зд, переднiй козак вимахував  прив'язаною  до
списа червоною хусткою. Сiрко махнув рукою, затуркотiли похiднi литаври, й
запорожцi притьма побiгли до шанцiв. Не поспiшав лише Кайдан, присiв  бiля
полишеного кислякiвцями  сайгака,  великим  кривим  ножем  батував  м'ясо.
Пропаде ж, розтопчуть кiньми таку смакоту! Вiн зняв шапку,  вiтер  ворушив
його чорну, густу чуприну, велике, кругле обличчя свiтилося задоволенням.
   В балцi, де нещодавно спали козаки, коноводи в'язали коней -  так,  щоб
не розбiглися й щоб було легко розшморгнути:  по  четверо  в  кожну  руку.
Коней навмисне поставили далеко од шанцiв -  татари  найперше  намагаються
дометнути стрiли до них, поранити  ?х,  тодi  вони,  здичавiвши  од  болю,
метаються по табору i топчуть  оборонцiв.  Конi,  хоч  i  потомленi,  були
неспокiйнi:  вловлювали  далекий  тупiт  тисяч  i   тисяч   чужих   копит,
схропували, косували обпаленими суховiями очима. Там же, недалеко од води,
стояло в ряд шiсть шпитальних наметiв, туди мали зносити поранених.
   Переднiй дозорець з пiд'?зду, гостролиций, гарний на взiр козак  Чмiль,
встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши  гарячими
очима, видихнув зi спалених вiтром грудей одне слово: "Орда!"
   Знову загуркотiли литаври - тепер  уже  подаючи  гасло  до  бою.  Сiрко
зiйшов з могили й  попростував  уподовж  шанцiв  по  гребеню  окопу.  Вони
встигли викопати ?х два, переднiй - менший, завглибшки лiктiв у п'ять,  що
мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки  встигли  вистрiлити  кiлька
разiв, i другий, вже оборонний, глибиною лiктiв п'ятнадцять. На  днi  його
виступила  вода.  Третього,  за  який  би  можна  одступити,  якщо  татари
прорвуться через другий, викопати не встигли.  Сiрко  вельми  шкодував  за
тим. Козаки - люди, звичнi  до  роботи,  окопами  тiльки  й  рятуються  од
ворога. Татарин найпевнiше почува? себе  в  сiдлi,  вони  досягають  свого
швидкiстю,  силою,  скопом;  поляк  i  нiмець  -  латами,  доброю  збро?ю,
гарматами, козаки - лопатами. Вони - як кроти; ледве  встигли  вiдiрватися
од адвер-сора, вискочили на горбок - i вмить зарилися в землю.  Й  спробуй
?х виколупнути з-за земляних буртiв, сидiтимуть там, доки пороху i  харчу.
То тiльки в пiснях козак на конi та на конi,  насправдi  ж  вiн  бiльше  в
землi. Може, через те, що вже звик до не?, що в нiй та в нiй, -  i  смерть
йому не така страшна.
   Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужiй сторонi,  де  навiть  не
залишиться могили, - чи ж можна уявити щось гiрше?! Якщо переможуть козаки
- татари розтопчуть могили кiньми потiм,  переважить  басурманин  -  наб'?
соломою козацьку шкуру й виставить бiля свого двору в Бахчисара?, Кафi  чи
в якомусь нiкчемному кошi.
   За  Сiрком  на  невеликiй  вiдстанi  ступали  низенький,  як   бочечка,
сигнальник з трубою та осавул з прапором.  Ноги  грузди  в  пухкiй  землi,
кошовий подумав, що довго цей вал не протрима?ться. Либонь,  коли  б  мали
вози й присипали ?х  землею,  тодi  вiн  не  осунувся  б.  Йшов  повiльно,
вдивлявся в обличчя козакiв, в одну мить  прочитував  кожне,  на  декотрих
затримував погляд, але не казав нiчого. Тi, на  кому  зупинився  поглядом,
розумiли все й так. Сiрко й сам шукав ту рiвновагу,  з  котрою  розпочинав
кожен бiй. Нехай  потiм  сiча  завихрить  його,  понесе,  куди  й  сам  не
сподiва?ться, i стане вiн страшним у бою, але зараз  охоплював  зором  усе
вiйсько, майбутн? бойовище й ще раз обмислював замiр  на  битву.  Вистояти
першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин - тiльки  на  конi  татарин.
"Мiсце аллаха на небi, мiсце татарина на конi", - кажуть  вони.  Басурмани
мусять стратити бiля цього валу запал,  певнiсть,  кожна  наступна  налога
буде слабша за попередню.
   Отаман жодного  разу  не  розпочинав  волейно?  потреби  зi  зцiпленими
зубами. Навiть коли гнiв пропiкав серце наскрiзь. Гнiв - то лихий помiчник
польовому гетьману... Вiн знав це гаразд. Адже сам  не  раз  був  вихрений
ним. Так само, як i надмiрна обережнiсть... Вона повиса?  на  тобi  гирею.
Коли б Сiрка запитали, в який спосiб вiн веде бiй, чи й змiг би розказати.
Здебiльшого битву розпочинав перший.  Найважливiше  було  влучити  момент,
коли напасти на ворога. Вiн, той  момент,  майже  невловимий,  незримий  i
неосяжний,  його  вловлю?  серце,  сповнене  нездоланно?  переконаностi  у
вчасностi удару. Це вселя? певнiсть  себе  й  iнших  i  вiдчуття,  що  все
вiйсько збагнуло твiй задум i живе одним пориванням. То  -  вершина  всi??
вiйни, найвища точка ще не розпочато? битви. Однак отаман знав  i  те,  що
оцямить не народжу?ться з  нiчого,  серце  ??  пiдказало,  бо  очi,  розум
побачили, обрахували вiйсько сво? i вороже, визначили  його  розташування,
слабке мiсце в його стро? i навiть настрiй. Хiба можна  визначити  настрiй
ворожого вiйська з тако? вiдстанi? Можна. З того ж таки,  як  розташоване,
як сто?ть,  навiть  з  пiднятих  списiв  i  шабель.  Отже,  цей  момент  -
вiдважнiсть, зухвальство в по?днаннi з розрахунком. Ворог не сподiва?ться,
що ти можеш рознести  його  в  цю  мить.  Здебiльшого  обидвi  лави  довго
приглядаються одна до одно?, зав'язуються окремi герцi. А ти зневажив  усе
й поклався на удачу. Водночас ?? продиктували розум i  серце.  А  далi,  в
бою, - вже тiльки вона. Ста? моторошно i трохи аж  весело,  нема?  й  тiнi
страху, остороги, ? вiра в перемогу i в те, що тебе нiзащо не  вб'ють,  що
ти не погинеш. Вiра, яка майже дорiвню? безсмертю. Все те - в  наступi,  в
атацi. Тепер - навпаки. Отако само подумати  за  ворога.  Пошукати  слабкi
мiсця в сво?й оборонi, не дати навальним ударом зiм'яти який-небудь  полк.
I вистояти самому, i впевнити всiх, що оборона мiцна, ворог  не  страшний.
Зiбрати во?дино всю волю, весь  спокiй  i  стояти  непохитно.  У  цьому  -
запорука перемоги.
   Сiрко дiйшов до середини шанцiв. Зупинився - чув  плечима,  як  тужавi?
обрiй, але не оглядався. Знав - татари не пiдуть з ходу.  Вже  бачать,  що
козаки готовi до оборони, - та й  не  сподiваються  захопити  фортунно,  -
дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чаушi,
рвуть бороди солтани, лiта? помiж ордами солтан пiд  бунчуком.  Розпалюють
себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите "аллах",
вiд чого зiрвалися чайки й крячки на лиманi, подалися геть, уже стогне пiд
копитами степ. Ковила свистить пiд вiтром, як сто  щабель,  може,  й  вона
почува?, що скоро стане з бiло? червоною.
   Саме тепер ма? показати найбiльший спокiй.
   Сiрко зняв шапку, витер обличчя.  Парило.  Гiрко  пахли  трави,  солоно
дихав лиман, здавалося, цi два запахи змагалися мiж собою. Вода бiлiла, як
розлите срiбло. Тепер увесь козачий  табiр  лежав  перед  зором  кошового.
Запорожцi стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води  Сиваша,
й вiдкопалися од степу шанцями. Весь пiвострiвець був  складений  мовби  з
двох половинок - нижчо?, куди у високi повенi сягали води лиману, поросло?
кермеком та кущиками солонцю, й горiшньо?, уступом -  степово?,  у  сивому
?вшанi, миколайчиках, iнших уже пожухлих травах та бур'янах.
   На нижнiй коноводи тримали коней i сiрiли намети (серед них найбiльший,
голубий, -похiдна церква), на горiшнiй - чорнiв  гуляйгородок  -  земляний
насип i шанцi. За спиною в кошового лежав  Крим,  попереду  крилася  сивим
маревом Укра?на. Мертво зблискували води лиману, мертво чорнiла пiд ногами
земля, навiть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим.  Сiрко  не
намагався гге-рейнятн мислiю власну долю, не думав, що, може, на  той  бiк
лиману вже переведуть тiльки вороного коня, а його самого  присиплють  ось
цi?ю землею. Думав лише про землю  за  сивим  маревом  й  про  людей,  якi
довiрили йому сво? долi. Чого вони ждали? На що сподiвалися?
   Золота й шовкiв, захоплених в Козловi та Бахчисара?? Можливо.
   То? хвилини, коли вперше побачать очi звiльнених бранцiв? Того, либонь,
не забути. А так само й дзвону кайданiв, коли ?х розбивають на каменi.
   Молитви в церквi  за  боже  во?нство,  що  заступило  рiдний  край  вiд
супостата? Мабуть.
   Щастя рiдно? землi?
   Того напевне!
   Кошовий пiднiс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене
серце. Казав суворо, впевнено, розважливо.
   -Отамани-молодцi, як стар, так i млад! Всi ви бачите адверсора,  лютого
ворога, що цiлиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати.  Харциз
хоче не дати вивести з неволi бранцiв, братiв наших,  хоче  понищити  нас,
заступникiв свободи отчого краю. Всi ми хановi й султановi - як  кiстка  в
горлi. Коли б не ми, вiн давно б сплюндрував наш  зелений  край,  витоптав
жито i забрав у неволю дiти. Отож, браiи, й розсудiте, за кого принесли на
поле битви голови нашi. Нам ? за що боротися: за вiру, за вiтчизну, за жон
i дiтей наших. Покладайтеся на бога, й жодна ворожа нога не ступить  через
оцi шанцi на Укра?ну.
   - Слава отаману! - загукали козаки. Сiрко хвилину зачекав i мовив  тихо
та переконано:
   - Вiдступати нам нiкуди: позаду Сиваш, хто побiжить  -  загине  в  його
гнилих водах, нiхто його не обгужить, й не  буде  йому  прощення  на  тому
свiтi. Пам'ятаймо про тих, що довiрились нам, сподiваються вернутися  цi?ю
дорогою додому. Станьмо  ж  ?динокупно,  серце  до  серця,  не  страшiмося
ворога, нехай вiн страшиться нас. З богом, дiти мо?!
   Сiрко зiйшов i став у першому  ряду  за  шанцями.  Позад  нього  стояли
Кугукало, сигнальник, десять чоловiк iз куреня i варта. Осавул з  прапором
одiйшов трохи назад. Татари в'южились на вiдстанi гарматного пострiлу - ?х
було добре видно на тлi сiрого, вигорiлого степу: бiлi  й  чорнi  бунчуки,
зеленi прапорцi, списи, що стояли, як лiс. I враз лiс списiв  i  прапорцiв
здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь вiд крику й  тупоту  -  шаленою
фугою татари помчали на козакiв.
   Бурий степ летiв пiд кiнськi копита, здавалося, лава вбивала  його  пiд
себе. Вiками лежав не гвалтований, вiками цвiли квiти, дозрiвали  й  сохли
трави.  Зараз  гострi  копита  пiдтинали  ?х   пiд   корiнь.   Довго-довго
пам'ятатиме ця земля скажений гуркiт копит, довго не ростиме  тут  ковила.
Кiлька вершникiв випередили лаву, летiли, як птицi-хохiтви.
   Сiрко обтоптав чобiтьми мiсце - так, щоб для право? ноги  було  опертя,
взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блiдий,  його  довгасте
обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухi губи, а очi  стали  великi  й
круглi. Хоч Кугукало - вже не юний парубок, одначе це його другий бiй, а в
пiшому строю - взагалi небувалець зовсiм. Воно таки до кольок  у  печiнках
страшно стояти й дивитися, як на тебе летить  ощирена  списами  й  шаблями
лава, почувати всi списи на сво?му серцi, а шаблi на головi. Й думка,  хоч
як ?? проганяй, крутиться тiльки довкола смертi та полону, й хто  зна,  що
страшнiше. Нiчого не бо?ться во?н так, як полону. Самi ж басурмани кажуть:
лише той, хто побував у полонi, зна?, що таке  ворог.  А  Сiрка  й  самого
сушить спека, й вiн зна?, чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлi
i сперло подих. Скорiше б починалося. В грудях пiднiмалася темна  радiсть,
тужавiла сила - вiн аж помолодiв на кiлька десяткiв  рокiв.  Ще  б  ковток
свiжого степового вiтру!
   - Пильнуй! - гукнув. Кра?м ока вiн  увесь  час  стежив  за  татарами  й
бачив, що вони долиаiоть до першого окопу, хочуть узяти  його  з  ходу.  З
лiвого боку загупали мушкети - рано, отаман пiдвiв свiй,  холодно  вицiлив
вершника зi значком на списi. Не переднього  -  в  цього,  знав,  цiлиться
кiлька козакiв, його зiб'ють ураз. Татари алалакали, ревiли, верещали, той
крик пронизував наскрiзь, навiть у  Сiрка,  який  чув  його  сотнi  разiв,
змiйкою пробiг по плечах морозець.  Здавалося,  туга,  нестримна  хвиля  з
людей i коней вдарить у мiзерний, по людськi груди, валик,  змете  його  й
пiдiмне другий, бiльший, перемiша? з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще
ровик, не глибокий, але широченький. Полетiли стрiли, спочатку  поодинокi.
Сiрко вiдгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Вiдсунув
покришку на панiвцi, нахилив кресало; прита?в подих,  повiв  цiвкою  трохи
вниз - якщо не влучить у татарина на вороному конi, то в  когось  за  ним,
натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув  клуб  диму,  проте
Сiрко встиг побачити, як  татарин  розкинув  руки  й  випустив  прапорець.
Воднораз вдарили ручницi з могил i стрiлили всi  козаки.  Вони  випередили
татар на якусь  мить:  туча  стрiл  злетiла,  коли  шанцi  ще  не  встигло
заволокти димом, i ?хнiй полiт було добре  видно.  Козаки  присiли,  в  цю
хвилину заднi передали переднiм  зарядженi  рушницi.  Сiрко  взяв  свою  -
новеньку, iз голендерським замком (майнула думка:  Кугукало  не  злякався,
вклав у руку зброю вчасно), випростався й, уже майже не цiлячись,  випалив
у сiру, ворухку стiну, що здиблювалася,  гойдалася,  трiпотiла  на  мiсцi.
Тiльки кiлька  вершникiв  прорвалося  через  перший  окiп  з  ходу,  решта
басувала перед першим ровом, деякi татари стрибали на землю, тягнули коней
за повiддя. Пораненi конi  кусалися,  хвицали  ногами,  розкидали  в  боки
сусiднiх, татари рубали ?х, а самi, вхопившись  за  стремена  сiдел  iнших
во?нiв, бiгли вперед, допомагали ?м перебратися через рiв. Козаки  зробили
третiй випал - переднiй окiп густо засипало трупом, упало кiлька бунчукiв,
але татари перли стiною, важко пiдминаючи пiд конi земляний  вал.  Тут  не
було осiбних людських життiв, жодна людська плоть зокрема  не  мала  ваги,
мало вагу щось iнше, бiльше - те, що там, за спинами, у  вiках,  i  гаряча
вiд бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала i всотувалася землею.
   Крiзь пошматовану димову шалiнку Сiрко бачив, як ще один вогняний  прут
хльоснув по татарськiй лавi: падали конi, кiлька  стали  цапки,  ?х  збили
заднi, й полетiли пiд ноги коням вершники. Тихо зойкнув  позаду  Кугукало,
Сiрко хапав простертою  назад  правицею  порожнечу,  а  тодi  оглянувся  й
побачив джуру, що сидiв на  землi.  Обличчя  йому  було  перекошене,  очi,
налитi кров'ю i страхом, виривалися з орбiт.  У  плечi  Кугукала  стирчала
очеретина стрiли. Сiрко махнув рукою, щоб iшов до наметiв,  а  сам  ухопив
списа пiд ногами. Ординцi  вже  приступали  до  шанцiв.  Одначе  цю  тарчу
подолати ?м було не просто. Конi басували в пухкiй землi, сповзали разом з
вершниками в рiв, чавили тих, хто вже впав, й хоч  вал  танув,  але  кожна
його п'ядь коштувала татарам дорого.  Налога  була  потужна,  сiча  стояла
люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася,  зрубана  при
самiм  коренi,  неначе  капустина,  голова  значного  козака   Семирозума,
похитнувся i зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не  заломить
сиво? шапки, не поведе за собою ватаги гультя?в, не по?де на  Лiвобережжя,
де, довiдавшись про його смерть,  заголосить  дiвчина  i  не  одна  вдова.
Одтанцював на цьому свiтi козак. Татари стрибали з коней на вал,  рубалися
шаблями, ?х скидали списами на голови  тим,  що  напирали,  над  бойовищем
стояли дзвiн, брязкiт, крики, кiнське  iржання  й  ляскiт  пострiлiв.  Дим
поволi розвiювався, його зносило на  лиман,  тепер  нападники  й  оборонцi
бачили одне одного з близько? вiдстанi - й лють та страх стрибали з очей в
очi, й не можна було розiбрати, своя чи ворожа кров струменить  по  одязi.
Татари знову заалалакали, намагалися збити козакiв лементом, а тi  кричали
й собi - крик рвався iз розпашiлих ротiв, вiн гасив  страх  i  штовхав  до
звитяги. Передня козача лава  рубалася,  а  задня,  хоч  i  рiдко,  лучала
кулями, вже бiля валу крутилося немало коней без вершникiв  i  спотикалося
чимало поранених татар. Сiрко хотiв поглянути, чому замовкли шмаговницi на
могилах, та в цю мить на гребiнь валу навпроти нього вилiзло  одразу  дво?
татар. Одного хтось збив кулею, але  другий,  високий,  гнучкий,  звинувся
вужакою, перехилився на лiвий бiк, занiс криву, вже у кровi  шаблю.  Сiрко
побачив його неначе в спалаховi - чорну постать на тлi блiдо-сiрого  неба.
Повiв правим плечем i, вiдхиляючись од шабельного удару лiворуч,  встромив
татариновi списа в живiт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу  вниз.
Вони стояли один навпроти одного,  татарин  був  живий,  очi  йому  горiли
кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, i  виднiли  великi  зуби.
Смертельна ненависть спалювала ординця, вiн захрипiв,  ковтнув  повiтря  й
раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сiрка. Вiн хотiв  уп'ястися  в
горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин  був
ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити  на  землю.
Та враз Сiрко вiдчув, як  татарин  тiпнувся,  його  руки  ослабли,  отаман
вдарив ординця обома  руками  в  лiве  плече,  вiдкинув  убiк.  Той  упав,
трiснуло навпiл  ратище,  татарин  люто,  пекуче  повiв  кривавими  очима,
спробував пiдвестися, але знову впав i затих.  Очi  йому  пiдкотилися  пiд
лоба й так, бiлками нагору, осклiли. Сiрко вихопив шаблю, стрибнув на вал.
Вiн ставав на валу ще й через  те,  щоб  козаки  бачили:  отаман  живий  i
наляга? на ворога. За ним вискочило дво? козакiв з варти,  тiльки  вони  й
зацiлiли.  Навпроти  Сiрка  басував  конем  молодий,   безвусий   татарин,
намагався вистрибнути на вал, вiн вимахнув келепом, але Сiрко легко вiдбив
його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув  з  потягом  шаблею,
затрудило в лiкоть, шабля засичала, кров задимiла  аж  бiля  ефеса.  Сiрко
хапнув ротом повiтря, в очах йому жахтiло полум'я,  вiн  ледве  стримався,
щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тiльки кiнчиком, без  потяжки,
й розсiк гостроверху кучеряву шапку i голову вiд вуха до бороди  -  тiльки
Сiрко умiв так рубати,  сталь  нiби  влипала  в  плоть.  Обличчя  татарина
майнуло сiрою плямою, не  затрималося  в  пам'ятi,  бо  очi  i  думка  вже
пильнували iншого ворога.
   За отаманом на вал полiзли iншi козаки, тяли татар по головах.  Це  був
мент переваги, який вiдчула  й  орда.  Татари  стратили  запал,  завертали
коней, втiкали в степ.
   По тому запорожцi пiдбирали поранених, вiдносили в намети,  оддавали  в
руки  цилурикiв.  Iншi  брали  шанцевий  iнструмент,  спускалися  в   рiв,
зачищали, пiдсипали вал.
   Сонце за  цей  час  пiднялося  вгору  на  лезо  шаблi.  Орда  одступила
недалеко: було  видно,  як  майорiли  на  вiтрi  зеленi  й  синi  трикутнi
прапорцi, як довкола бiлого, з  позолоченим  шпичаком,  що  зблискував  на
сонцi, бунчука гасали верхiвцi, як там з'?халися докупи п'ятеро чи шестеро
- радили раду. Пiд'?хав ще один, i всi вклонилися, обступили його кiньми.
   Тим часом перед валом крутилося з  десяток  татар,  розжохували  коней,
кидали погрози - викликали на герць. Хвилювалася  пiд  кiнськими  копитами
ковила, виблискували шаблi, ординцi рвали горла, ?хня лайка  летiла  далi,
нiж кулi та стрiли:  "Козак  -  кьопек,  собака",  "гяур  оглу"[27],  -  й
прикладали до ший шаблi та вимахували  арканами.  Не  вичахлi  пiсля  бою,
козаки юртували також. Декотрi з них i собi поривалися до шабель,  зиркали
на отамана й опускали очi, присоромленi його суворим  поглядом.  Сiрко  на
герцi не дав зведення ще перед початком бою. "Прийшли сюди не для грища, -
сказав.  -  Жоден  з  нас  не  може  важити  головою,  не  стявши  кiлькох
басурманських голiв". Тож запорожцi косували в бiк татарських джигiтiв,  а
самi надолужували лопатами. Робота рятувала подвiйно: ставав вищий вал,  i
бiльшало в серцi спокою.  I  козаки,  i  татари  поглядали  на  супротивне
вiйсько  в  пота?мнiй   надi?   побачити   там   непоправимий   погром   i
пригнiченiсть, хоч знали гаразд - тi не здадуться, тi  не  одступлять.  Це
був тiльки перший помах крил смертi, вони ж маятимуть,  поки  не  виляжуть
трупом тi або тi. Декотрi з козакiв тихо молились, але жоден не нарiкав на
долю - прийшов сюди сво?ю волею, стали на цьому рубежi на  захист  правого
дiла.
   До Сiрка, накульгуючи на лiву ногу, пiдiйшов Флор Мина?в.
   - Ти що, в заячiй норi ховався, а ноги  забув  утягнути?  -  поглузував
отаман.
   - Сам себе вкусив за п'яту од злостi, -  одбився  Мина?в  i  додав  без
жарту, хоч  i  з  нiяковiстю:  -  Кат  його  вiзьми,  чобiт  муля?.  Зараз
перевзуюся.
   Вiн сiв на землю й стягнув чобiт.
   - Перевзувайся швидше та вiзьмеш чоловiк двадцять сво?х,  i  станьте  з
лiвого краю, бiля лиману, - наказав отаман. - Вони туди вдарять.  Азиж  не
бачили, що там шанцi води не сягають.
   Йшов по табору, розглядався, й  тривога  поймала  серце:  надто  багато
козакiв побито та покалiчено в першiй сутичцi.  Правда,  декотрi  пораненi
верталися од наметiв, прийшов i Кугукало, сором'язливо одвертав безживний,
мовби сонний, вид - рана була легка,  стрiла  проткнула  тiльки  шкiру  на
плечi, сiв отодi на землю з несподiваностi, страху, болю. Сiрко  подивився
в степ, побачив, що орда погустiшала з лiвого боку, послав  Кугукала,  щоб
поквапив Мина?ва.  Донцям  до  лиману  довелося  бiгти.  Й  ледве  встигли
запорожцi  повихоплювати  з  рову  землекопiв.  Орда  розгорнулася   враз,
зiрвалася з мiсця, немов ?? погнало вiтром,  полетiла  на  шанцi.  Од  не?
вiдокремилася ватага, помчала на лiвий край,  до  води.  Не  добiгаючи  до
Сиваша на три кидки палицi, розгорнулася  в  лiвий  бiк,  пiшла  лавою  на
шанцi. Проте лава одразу ж поламалася, а тодi розсипалася зовсiм. Конi, що
бiгли бiля само? води, почали провалюватися, падати, тi ж,  котрi  скакали
од води далi, домчали вершникiв до валу, але ?х було мало, запорожцi легко
постинали ?х кулями.
   У центрi ж знову гуркотiла ломова битва. Пряжило  сокце,  жаром  горiли
шаблi, дула мушкетiв нагрiлися, аж пашiли. Вже козаки  густо  вкрили  степ
бiля шанцiв ворожим  трупом,  але  на  кожну  козачу  шаблю  припадало  по
п'ятнадцять ординських, щербилися  шаблi,  й  притомилися  руки  змахувати
ними. Сiча була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер  тiльки  дзвенiла
сталь, бахкали пострiли, iржали конi. Осiдланi, без  вершникiв,  татарськi
конi виривалися з сiчi й мчали в степ. Iржало й  кiлька  козацьких  коней,
поранених стрiлами. Коноводи тримали ?х з усiх сил, дво? чи тро? добили.
   Шанцi були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалi бiльше  осувалися,
й нарештi татарам вдалося прорватися на лiвому кра? досередини.  Татарськi
бахмати перескакували рiв, басували, вривалися в табiр,  небавом  шанцi  в
тому  мiсцi  розтовкли  зовсiм,  татари  попливли  у  випiр  плавом.   Там
боронилося лише з десяток запорожцiв, та ще з правого боку на  схожому  на
острiвець серед потокiв  води  горбку,  що  лишився  од  шанцiв,  манячила
одинока постать. То був Кайдан. У довгiй, до п'ят, кире?, з  насунутою  на
очi кобкою,  закутавши  другою  кире?ю  груди  й  голову,  молотив  важкою
гакiвницею майже наослiп по головах,  по  шаблях,  по  крупах  коней.  Був
обтиканий стрiлами, мов ?жак колючками, проте жодна не сягла глибоко тiла.
   Сiрко, що вже  давно  побачив  потужну  татарську  налогу,  кинувся  до
земляного городка, та  запорожцi,  котрi  стояли  на  ньому,  вже  й  самi
поспiшали до мiсця скрути. Попереду швидко бiг Мiюський, вимахував шаблею,
лице йому було перекошене, вiн щось кричав, але  не  розiбрати  що.  Сiрко
забiг навперейми, помахом шаблi зупинив переднiх  ("пропадуть,  по  одному
порубають татари"), шикував у стрiй. З ним була i вся його друга команда -
тридцять сiчовикiв, вони несли караульну i пiдпомiчну службу при  кошовому
i бiля наметiв. Козаки стали батовою - трьома  лавами,  пiшли,  виставивши
вперед списи. Штрикали коней, стрiляли з пiстолiв. I таки потисли, погнали
ординцiв назад. Сiрко йшов у першiй лавi, в однiй руцi тримав  пiстоля,  в
другiй - шаблю. Пiстоля - на крайнiй припадок, рубався  шаблею.  Вже  весь
умився потом, вже спiтнiла й рука, але черен шаблi, обвитий дротом,  мовби
прикипiв до долонi. Крива козацька шабля захищала вiд  ударiв  зверху,  як
щит.
   - Коней, коней жигайте! - гукав вiн.
   Одурiлi од болю, кровi  та  диму,  дикi  татарськi  конi  харапудилися,
гризли одне одного, кидалися  наослiп,  скидали  вершникiв,  татарам  було
важко в  отакiй  веремi?  щiльно  спрямувати  удар.  Сiрко  йшов  попереду
козакiв, шабля миготiла над його головою, й миготiв червоний шлик шапки: i
для козакiв, i для татар  отаман  тепер  здавався  майже  велетнем.  Сiрко
вiдчував себе неначе в човнi над порогами. Пiд ногами  -  безодня,  а  вiн
летить, i душа його легка, й тiло легке - душа  звiльнилася  вiд  оболонки
страху, весь вiн спрямований на одне - досягти мети.
   Раптом Сiрко вiдчув, як йому мовби вогнем пропекло лiву ногу. Проте  не
зупинився -  боявся,  що  зупиняться  козаки,  а  до  вилому  було  зовсiм
недалеко. Вони тисли татар з усiх бокiв; збитi в купу, ординцi вже не мали
змоги рвонутися, розсипатися по табору  -  втiкали.  Утiкали  i  всi  iншi
вподовж шанцiв.  Даремно  ревли  алайчавушi,  перiщили  тих,  що  втiкали,
ремiнням по плечах, даремно вимахував бiлим бунчуком  солтан  на  вороному
конi, - татари мчали в степ.
   Горiла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали  довгi  зуби:  в
чобiт цебенiла кров. Коротка стрiла в чорнiм опiреннi провисла, здавалося,
?? гнула до землi невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася  в
литку. Сiрко оглянувся, чи нiхто не дивиться,  швидко  застромив  у  землю
шаблю, дiстав з пiховцiв ножа на срiбнiм ланцюжку,  розрiзав  чобiт.  Рана
була не важка, але болюча. Вiстря пробило шкiру  й  м'яз.  Ще  трохи  -  й
вийшло б навилiт. Зцiпивши зуби, штовхав стрiлу вперед, аж  почервонiло  в
очах, доки чорне, закривавлене вiстря не  виткнулося  з  того  боку.  Тодi
вийняв стрiлу з рани. Кров зацебенiла дужче,  вiн  вийняв  iз  загортка  в
поясi жмут павутиння, затоптав у рану. Вiдтак  перевзувся,  зняв  з  пояса
гаман з кресалом та люлькою, пiстольну кобуру - все  це  висiло  з  лiвого
боку, гаман засунув до кишенi, кобуру  викинув,  важко  пiшов  до  шанцiв.
Сумне видовисько одкрилося його очам: скрiзь по валу та бiля нього  лежали
порубанi та дострiлянi козаки, вже  нiкому  було  носити  поранених,  вони
повзли  самi,  кривавлячи  ковилу  i  ?вшан,  чулися  стогони,  прокляття,
молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак iз  закривавленим
лицем - стрiла пронизала обидвi щоки, але отаман не зупинився: не мав  чим
допомогти, та й  не  було  коли.  Треба  було  допильнувати,  щоб  осавули
розставили решту козакiв, та подивитися,  чи  скрiзь  зарiвняли  осипи  на
шанцях. Випори закладали кiнським трупом та землею.  До  отамана  пiдiйшов
Нiс, спокiйний i розважливий, як завжди,  тiльки  зрошене  потом  чоло  та
блiдi рум'янцi на вже немолодому обличчi свiдчили, що також побував у бою.
Вiн пораяв перенести на  середину  шанцiв  хоч  одну  ручницю.  з  могили:
мовляв, козаки на могилi одiб'ються й самi. Сiрко наказав  учинити  так  i
пiшов до городка, звiдки його гукали козаки. Поруч Сiрка просто з барильця
пив воду Охрiм Сич, зморщене, наче  печене  яблуко,  обличчя  сiчовика  аж
пашiло задоволенням, вода збiгала по гострiй бородi  i  текла  за  пазуху.
Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича ковкав, Сiрко  й
собi потягнувся до  барильця  та  й  опустив  руку.  Йому  махали  руками,
вигукували його  ймення  одразу  тро?  запорожцiв,  щось  ?х  розтривожило
вельми. Ледве видряпався вгору,  ще  не  перевiвши  подиху,  окинув  зором
табiр. На недосвiдчене око то  була  повна  руйнацiя,  майже  погром,  але
отаман  одразу  побачив,  що  всi  козаки  пильнують   свого   мiсця,   що
пiдпомiчники носять з ям у невисокiм обривi над Сивашем порох та  кулi,  й
подумав, що вiдходити за вал гуляйгородка рано. Крутилася ще якась  думка,
либонь, про тi ж ручницi, але козаки вибили ?? криком.
   - Батьку, орда, ще орда.
   Та звiстка  була  немов  раптовий  випал  гармати.  Й  скрикнула  рана,
вiдгукнулася десь у грудях, пiд серцем, та вiн задушив той крик. Подумав з
тугою: щось сталося з командами, котрi пiшли в Крим,  адже  не  прийшли  й
досi. Вiн видивлявся орду, що насувала з правого боку. ??  вкривала  густа
курява, орда йшла купно,  прямувала  на  ханський  бунчук,  що,  звихрений
вiтром, майорiв, як бiлий рушник.  Попереду  трiпотiли  два  ряди  зелених
прапорцiв, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лiвий,  то  в
правий бiк. I враз Сiрко зiрвав з голови шапку, вдарив нею об  землю  бiля
нiг. - Литаврщику, - закричав, - бий "на коня"! То сво?. Сво?!  Маленький,
верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик,  що  сидiв  пiд  городком,
вибив довгий, голосний  дрiб.  Вiн  стрибав  довкола  литаврiв  i  бив  не
вгаваючи. До нього  по  чорному  схилу  котилася  червоноверха,  оторочена
кабаргою, отаманова шапка, вiн управно, паличкою, пiдхопив ??, помiняв  на
головi на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилi  протяжно,  хрипко
подавала гасло  труба:  вартовий  дозорець  теж  розгледiв  умовнi  покиви
зелених прапорцiв.

   * * *

   Зачувши ще один згук сурми,  Митрофан  Гук  глибше  увiткнув  голову  в
колiна. Вiн не розiбрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою.
До шпитальних наметiв, за якими лежав у бур'янi, повзли й повзли пораненi,
але вiн ?х не бачив i стогонiв ?хнiх не чув, хоч  сам-таки  напросився  на
початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, вiн вiдчував ?? всiм
тiлом, яке трусилося, немов у пропасницi. Ну нащо, нащо напросився  у  цей
триклятий похiд!  Чого  сподiвався  вiд  нього?  Бахчисарайського  золота?
Слави? Нехай вона буде тричi проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий
резидент наобiцяв йому золотi? гори за правдивi i точно описанi  перипетi?
походу та домови i перемови, якi  вестиме  кошовий  отаман  з  донцями  та
ордами. Вже йому не вийти звiдси, вже його тут потнуть злi й хижi ординцi.
Хоч би якось порятувати  життя,  хоч  би  якось  вiддатися  в  полон.  Вiн
скиглив, неначе побитий пес. I стогнали,  ойкали  пораненi  козаки,  котрi
повзли до наметiв. А тодi Гук зарився обличчям у кермек, заткнув  пальцями
вуха i лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепанiй, чорнiй, гнилий землi.

   * * *

   По довгiй, пофарбованiй  хною  бородi  Селiм-Гiрея  скочувалися  краплi
поту. Закований у  сталь,  хан  задихався  од  спекоти.  Сталева  кольчуга
в'?далася кiльцями в тiло,  а  позолочений,  з  куфiчними  написами  шолом
стискав голову каральним обручем. Вiн  зняв  шолома,  сухий  вiтер  лизнув
солонi  краплi  поту  на  лискучому  тiм'?,  затрiпотiв  зжужманою  мичкою
чуприни. Хановi здалося, що його при?мно залоскотали. Але йому не  вдалося
довго втiшатися перепочинком. Вiдав: треба не дати козакам очуняти,  треба
наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але  перед  кожним
наскоком об'?жджав орду, вигукував до аскерiв збадьорливi слова. То велике
щастя во?новi - знати, що разом з ним у бою великий  хан  велико?  орди  й
престолу.  Немало  ?х  випило  сьогоднi  чашу  смертi,   ?хнi   душi   вже
розповiдають у раю братам про нову битву з невiрними,  але  хан  зна?,  що
паском перемоги пiдв'язуватися рано. Та й хто вiда?, кого погинуло  бiльше
- гяурiв чи правовiрних. Не вiн ?хню землю, а вони його  попрали  копитами
сво?х коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан  одразу  ж  розiслав  гiнцiв  по
горах i долах, три  сол-тани  роз'?хались  у  три  кiнцi  й  привели  йому
п'ятдесят тисяч вiйська. Ось вони, його хоробрi караче?, вже  потомленi  в
сiчi, стемнiлi од поту, але сповненi вiдваги, й  ненавистi,  й  готовностi
битися за вiру до кiнця. А кому ?? забракло, тому чаушi ввiллють ремiнними
кур-бачами, закупленими в Стамбулi.
   Хан подивився на козачий табiр, i гнiв заклекотiв йому вовчим  клекотом
у грудях. Мало що козаки побили його  взимi  бiля  Сiчi,  вони  осмiлилися
прийти в землю його батькiв i навiть вдертися в серце ханства.  Але  тепер
вiн не випустить ?х. Дурнi гяури  самi  принесли  голови,  аби  правовiрнi
повiдрубували ?х i понадiвали на кiлля загорож бахчисарайських вулиць.  То
буде чудесне видовисько. Про те розповiдатимуть у Стамбулi, й Едiрне, й по
iнших кра?нах. А семиголового дракона, Сiрка, вiн наказав захопити  живим.
Урус-шайтан осмiлився махати шаблею в землi правовiрних - йому  рубатимуть
правицю по кусниках, вiн пив воду з колодязiв правовiрних -  йому  заллють
горлянку розпеченим залiзом, вiн дивився на Карадаг, йому повивертають очi
буравами. Тих мук, котрi приготував Селiм-Гiрей, ще не зазнав жоден гяур.
   Хан надiв на голову  шолом,  вставив  ноги  в  стремена.  Бунчуковий  з
бунчуком уже рушив до вiйська, коли до  Селiм-Гiрея  пiдскакав  маленький,
пикатий, нiби вiн тримав щось за щоками, бей племенi седжют на височенному
бахматi, на скаку  стрибнув  з  коня;  не  випускаючи  повода,  припав  до
ханського стремена й швидко сказав:
   - Нехай тво? серце, великий хане, наповниться радiстю. Нам на помiч йде
вiйсько правовiрних. То, мабуть, паша Седi-ага з ордою.
   - Хай прославиться на вiки переможне ханове  iм'я!  -  молодо  закричав
перекопський мурза на радощах за вiйсько, яке йшло в помiч, i  за  те,  що
тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною
головою.
   - Хай застогнуть земля  i  небо!  -  вигукнув  калга-солтан.  -  Смерть
гяурам! - I витер рукавом солонi краплi зi  стемнiлого  од  утоми,  хижого
обличчя.
   Хан торкнув правим колiном коня,  той  слухняно,  широкою,  розмашистою
риссю пiшов лiворуч, огинаючи тiсне стовписько вiйська. Добiгши до  лiвого
краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами.  Селiм-Гiрей  дивився  в
степ.  Там  справдi  вставала  курява.  Хан  пiдняв  угору  руку  з  двома
розчепiреними вбоки пальцями. Дво? сейменiв  з  почту  ви?хали  з-за  його
спини.
   - Скажiть азi,  -  мовив,  -  нехай  стане  на  лiвому  крилi.  Сеймени
попустили поводи, помчали назустрiч вiйську.
   - Сонце свiту мого, великий хане, - наблизився до  ханського  стремена,
засвiтив  бiлками  вузьких  очей  бей  племенi  аркан,  -  аллах  провiща?
перемогу.
   Бей пiднiс угору довгого пальця з брудним,  приламаним  нiгтем,  i  хан
пiдвiв голову. Високо в  небi  ширяли  два  орли.  Вони  плавали  великими
колами, потроху даленiючи  в  бiк  Сиваша.  ?х  уже  бачило  все  вiйсько,
переможний гук котився над ордою.  По  обличчю  бея  розпливалася  солодка
усмiшка, й без того широкий, iз  запеченою  в  кутиках  слиною,  його  рот
розтягнувся до самих вух -  бей  перший  вказав  на  вiсникiв  перемоги  i
сподiвався на винагороду. Та в  цю  мчть  хан  перевiв  погляд  у  степ  i
побачив, що посланi ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав,  вони  ще  не
встигли до?хати до вiйська Седi-аги. I враз  гостра  чорна  думка  прошила
йому мозок. Напруженим зором, несамохiть натягнувши поводи, вiд чого  кiнь
затанцював переднiми ногами, але з мiсця не зiйшов,  вдивлявся  в  пiднятi
над головами значки та постатi вершникiв. Значки були ?хнi,  ординськi.  А
вершники... Досвiдченим оком степового  во?на  хан  розпiзнав,  що  то  не
ординцi. Татари, в котрих стремена пiдтягнутi високо, мають чiпку,  що  ??
називають вовчою, верхову поставу, а цi сидять у сiдлах прямо.
   - Це козаки! - гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячо?  сльози
вдивлявся в степ. Хановi на мить мов розкололося  щось  у  головi.  Одначе
опанував себе, викинув убiк праву руку.
   - Вiйську - списами сюди!
   Заграли сурми. Срiбний тривожний згук ударив по  конях  i  людях,  орда
загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми  вже
подавали iнший поклик - рушати: треба було розiгнати орду для  зустрiчного
удару. В них за  спинами  тремтiв  iнший  згук  -  гугнявий,  протяжний  -
козацьких труб, проте ординцi його вже не чули.
   Татарськi конi брали з копита. Лава  була  туга,  лiве  крило  обганяло
праве сонце свiтило вершникам в очi,  слiпило  ?х.  Свист,  стукiт  копит,
шаблi рiжуть повiтря, воно, сухе, рве груди, там  хрипить,  рукiв'я  шаблi
береться потом, поза спиною йде холодок, в горлi скипа?ться  злiсть,  а  в
серцi запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду.  Просто
на нього летiв вершник на бiлому конi, i в нього, i в  коня  були  ощиренi
роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилiтав нечутний крик.  Двi  лави
вдарили одна в одну,  неначе  двi  хвилi,  й  закрутилися  шаленi  кручi?,
завируiзал:i потоки, заструменiли увсiбiч потiчки. Лава ханського во?нства
була потужнiша, вона  почала  тиснути  козачу  кiнну  лаву,  ось-ось  мала
перекинути ??, та в цю мить на татар налетiла  ззаду  третя  лава,  й  бiй
знову завирував на мiсцi.
   Гвалтований дужими кiнськими копитами, двигтiв i стогнав степ.  Бахкали
пострiли, свистiли стрiли, мелькали келепи й клювала, дзвенiв булат. Шаблi
миготiли в повiтрi, рубаючи на сiчку сонячне промiння. Iржали конi, волали
пораненi, вибитi з сiдел па землю, на люту й страшну погибель од  кiнських
копит,  в  скаженiй  яростi  вони  пiдтинали  знизу  коням   сухожилля   й
розпорювали ятаганами животи. Конi падали, давили вершникiв, червона  пiна
юшила бiлий ковил.
   Хан опинився в гущi сiчi. Оточений кiльцем сейменiв-велетнiв, намагався
пробитися до лiвого крила, вирватися з  бою.  Над  його  головою  трiпотiв
бiлий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординцiв. Козаки рвалися
до бунчука, падали пiд шаблями сейменiв. Перед  самими  ханськими  грудьми
свиснула необачно пущена кимось з татар стрiла, ковзнула по кiнськiй  ши?,
залишивши на  нiй  кривавий  слiд.  Звiздочолий,  золотисто?  мастi  румак
звинувся. Селiм-Гiрей ледве вгамував його. Ханом тiпав страх:  ще  жодного
разу, одколти став на чолi орди,  йому  не  припадало  крутитися  в  такiй
сiчi.. Одначе в грудях тремтiло й iнше почуття - солоно? лютостi, певностi
свого мiсця - поки караче? бачать ханський бунчук,  вони  рубатимуться  до
останнього подиху. Бунчук нiби виростав з його серця.
   Сiча стояла страшна, кров i пiт збiгали в траву, iржали конi, звивалися
дибки, орали копитами цiлину, там, де вони басували, де завихрювався  бiй,
земля була переорана до чорного. Дзвенiла, скиглила  криця,  трiщав  одяг,
ревiли в запалi, в передсмертних хрипах горлянки, пiт застилав очi, i  вже
не гаразд бачили, кого тяти; озвiрiлi од болю,  лютi  й  страху,  рубалися
наослiп. За кiлька крокiв вiд хана на землi стояв вибитий з сiдла молодий,
тонко-вусий татарин, вiн дико роззирався i вже не володiв собою, бо раптом
упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита.
   Меншало во?нiв, ширшало поле бою - вiн розповзався в усi боки. Один  по
одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були нiмi.  I  враз  скрикнув
високий, iз золотим значком на шапцi сеймен, бiлий бунчук похилився i впав
на землю. Козак у синiй, з червоною стьожкою бiля комiра сорочц? перерубав
ратище разом  з  рукою  сеймена,  аж  хряпнула  кiстка.  Спритно,  кiшкою,
сковзнув вiн з сiдла, ухопив бунчук за блискучу  золоту  грушу,  проте  на
коня вискочити не встиг - упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його
руки встиг ухопити iнший запорожець,  дво?  сейменiв  кинулися  за  ним  й
згинули в гущi бою. На мить хана полишила вiдвага. Одначе  ??  не  втратив
ага племенi аркан. Вiн скочив на землю, щосили рубонув  шаблею  по  рiпицi
хвоста сiрого, в яблуках коня.  Бiлий,  розкiшний  хвiст  упав  на  землю.
Здичавiла од болю тварина звинулася на заднiх ногах,  але  ага  вже  встиг
вiдскочити вбiк. Iз запалено?, прокушено? губи татарина  текла  кров.  Очi
горiли запалом i вiдданiстю хановi та прапоровi пророка. Вiн згрiб хвоста,
схопив держално, обiрваним з ши? шовковим  шнурком  прив'язував  до  нього
криваво-бiлу волосiнь. Йому допомагав один iз сейменiв, тримаючи в  поводi
коня, - вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в  зубцювате  стремено,
скочив на коня, пiдняв над головою  бунчук.  Червоний  струмок  збiгав  по
держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й  червонi  краплi
зрошували  виголену  до  блиску  голову.  Вiн  крутив  нею  на  всi  боки,
закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетiти. Радiсне
"аллах" скинулося довкола, татари знову спробували налягти козакiв. Але та
налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було ?х мало.
Вони стратили во?нну фантазiю й вiру в щасливу фортуну. Селiм-Гiрей  бачив
це. Вiн далi не пильнував бою, правував  конем  у  бiк  гiр.  Вирватися  у
чистий степ, а там його коня не дожене й вiтер!
   На той час сiча одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й  перед  ним
миготiли тiльки окремi вершники. То здебiльшого були татари,  що  втiкали.
Подекуди за кимось iз них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалiбну  сурму
кiнь.  Iнший  свiтло-рудий  румак  спинався  на  переднi  ноги  й  не  мiг
зiп'ястися, в нього був розпорений живiт,  i  з  криваво?  пiни  виглядали
кишки. Хан об'?хав коня, що конав, його власний кiнь злякано заiржав, i те
iржання побiгло по тiлу хана, глухою луною одбилося в грудях.  Вiн  ударив
коня тупим кiнцем шаблi по темному вiд поту боцi  й  пустив  учвал.  Вiтер
свнстiз йому у вухах, хан  зiгнувся  в  сiдлi,  лiвою  рукою  правував,  а
правою, зовсiм не по-вояцьки, тримався за луку сiдла. Вiн стратив  силу  й
боявся впасти.
   Тепер за ним бiгло тiльки дво? сейменiв. Зненацька пiд одним спiткнувся
кiнь, крутнувся лiворуч i одразу ж осiв на  заднi  ноги.  Та  хан  уже  не
оглядався й не бачив, що сталося з тим його  охоронцем.  Бив  коня  обухом
шаблi, й арабаш, не звичний до того,  скажено  гриз  вудила  й  летiв,  як
птиця. Бiла пiна падала йому з рота й  осiдала  на  пожухлих  травах.  Над
степом високо-високо в небi ширяли два орли.

   * * *

   ...Сироватка одразу побачив, що  то  не  простi  татари,  й  помчав  ?м
навперейми. Надто значний був перший - у блискучому шоломi, на рудому,  що
одливав золотом, арабашi. Вiн би, мабуть, перебiг ?м дорогу, проте татарин
у шоломi погнав прямо, а другий, у сукнянiй  шапцi  з  пером,  повернув  i
поскакав назустрiч Мокi?вi. Сироватка  сам  не  знав,  що  його  кинуло  в
погоню. Скрута, що знову вiдстав, звичайний порух -  гнатися  за  тим,  що
втiка?? Мабуть, останн?. Але одразу ж побачив: здобич не по силi.  Татарин
був велетенсько? статури, молодий, мабуть, з навченого вiйська, при добрiм
риштунку й на доброму конi.  А  Мокi?в  Савур  важко  йойокав  селезiнкою.
Сироватка теж притомився вiд довго? дороги, риштунок його - стара, тонша в
одному мiсцi (хоч би не перебилася!) шабля, гнотовий мушкет (з нього й  не
стрельнеш без  розсiшка),  ще  й  телiпалися  ззаду  при  сiдлi  сакви  та
дзеленькав мiдний казанок -  його  таки  доп'яв.  Одначе  уникати  бою  не
випадало, як i втiкати, та й куди б утiк на бiдному Савуровi!
   Проте на нього тепер була й найбiльша надiя. Сироватка видобув шаблю  -
пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними,  повiв  плечем,
розслабляючись, збираючись силою до змаги.
   Вони летiли чистим притихлим  степом  назустрiч  один  одному,  важкий,
сповнений лютi й рiшучостi татарин на гнiдому конi й маленький, дрiбний  у
костi, але спокiйний, певний себе Сироватка на охлялiм мишастiм Савурi,  у
якого змокрiла не тiльки шия, а й кiнчики великих,  у  червоних  прожилках
вух, якi висiли, наче в зайця.
   Татарин тримав шаблю за плечима, сидiв високо ("Як  пес  на  стозi",  -
ковзнув думкою Мокiй), готувався випростатись i перетяти Сироватку разом з
конем. Мокiй знав, що не витрима? того першого скаженого  удару.  Лишалося
сажнiв десять, коли Сироватка трiпнув Савура лiвою рукою по холцi. Вiн сам
ледве встиг упертися правою ногою  в  стремено,  так  круто  шарпонувся  в
правий  бiк  кiнь.  Татарин  звiвся  в  стременах:  вiн  збагнув   маневр,
очевидячки, сподiвався досягти супротивника, потягнувся тiлом i  шаблею  в
правий бiк - не досяг, ще й сам трохи не вилетiв з сiдла. Савур повернувся
спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув
коня в лiвий бiк, устиг вiдбити Мохi?ву шаблю.  Був  чорний,  пласколиций,
крутив бiлками очей i стискував зуби. В пiдбрiв'?  у  нього  чорнiли  тiнi
злостi, на губах запеклася  кривава  смага.  Татарин  свердлив  запаленими
буравчиками очей, вiн закусив нижню губу, i його великi, неначе iкла, зуби
бiлiли. По крилах носа татарина збiгав пiт.
   Сироватка зiбгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув  його
пiдборами, i Савур уже лiз  до  його  бахмата,  вкривав  крийма,  так,  що
татарину довелося вiдхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього  був
не дужий, Мокiй вiдбив удар, хоч i вiдчув, як затрудило руку.  Хекнувши  з
натуги, Сироватка занiс шаблю й собi, мацнув очима татаринову шию - сеймен
прикрився. Мокiй перевiв погляд на його праве плече, мовби  шукаючи,  куди
потяти. Вловивши ту нерiшучiсть, татарин крутнув бiлками очей,  замахнувся
знову,  а  Сироватка  в  одну  мить  повернув  шаблю  й,  спрямувавши   ??
супротивнику вiстрям у груди, пiдтримуючи  лiвою  рукою  за  обушок,  усiм
тiлом подався  вперед,  не  забувши  торкнути  острогами  Савура.  Той  аж
пiдпiрнув пiд гнiдого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг  опустити  руку,
але вдарив тiльки  рукiв'ям  шаблi  Сироватку  по  головi.  Червонi  iскри
спалахнули козаковi в очу, вiн випустив шаблю й вхопився  за  гриву  коня.
Проте чуття бою жило в ньому й далi, упав на сiдло й  похиливсь  у  правий
бiк - на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити
не мiг. В його грудях стримiла Сироватчина  шабля,  вiн  лежав  на  землi,
залитий кров'ю, а гнiдий бахмат мчав степом у той бiк, де манячила постать
другого втiкача. Мокiй нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах
татарина все ще летiв сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собi, що
потяв такого дужого ворога. Розпалений бо?м, потерпаючи, що гнiдий  бахмат
утiка?, Мокiй погнав навздогiн, але, проскакавши гонiв  з  дво?,  натягнув
повiддя. Збагнув, що йому  не  наздогнати  гнiдого  бахмата  й  то  бiльше
вершника в блискучому шоломi на рудому конi. Було видно: той кiнь  -  цiле
багатство, але вже не його. Мокiй витер об рiденьку кiнську  гриву  шаблю,
сховав ?? в пiхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе  загнана  коршаком
степова чайка. Гойдався в сiдлi, наче п'яний, земля i небо  злилися  перед
ним в одну велетенську сiру пляму. Останнiй бiй випив з нього рештки сили.

   * * *

   Запорожцi  перейшли  Сиваш  успак  у  тому  самому   мiсцi,   в   якому
перехопилися на кримський бiк. Йшли через Каланчак,  до  Кочкар  i  Чорно?
долини. Везли чималу здобич, вели сiм  тисяч  визволених  християн,  гнали
полоном кiлька аг, бе?в, а серед них найзнатнiшого та  найбагатшого  пiсля
хана мурзу - Батиршу-Мансурова. Валка розтяглася на  кiлька  верст.  Убоки
розлетiлися козацькi загони - шарпали татарськi таши,  одбивали  худобу  й
табуни коней.
   Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно,  небо  пашiло  жаром,
хмари ходили на обрi? бiлими кораблями, гуркотiли громами й пливли за море
в турецьку сторону. Мабуть, бог правовiрних мав на той  час  бiльшу  силу.
Степ лежав, немов укритий сiрою татарською буркою. Вiн був  мертвий  а  чи
сонний, i навiть табуни диких коней  та  сайгакiв  не  будили  його.  Вони
зринали, мов маревнi, й розтавали в травах. Трава й та здавалася  гарячою.
Кiнськi копита вилякували з не? коникiв, вони розлiталися  вусiбiч  рудими
бризками, скрекотiли шорстко, непри?мно, здавалося, хтось черка?  склянкою
по залiзу. Невiдступне ?хали  в  далекiй  далинi,  обiч  валки,  дивовижнi
велетнi на сивих конях, тiльки конi ступали не по землi, а брели по  водi.
Люди тяглися в той бiк очима, хоч  знали,  що  то  -  омана.  Степ  хворiв
спекотою, безводдям, марив дощами та  синiми  рiками.  Валка  йшла  важко,
волокла  за  собою  хвiст  сiро?  кушпелi,  позначила   шлях   витовченими
бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кiнськими кiзяками,
ввiткнутими в землю поламаними списами та палицями - знаки для партiй,  що
вiдстали.
   Обличчя  козакiв  побурiли  вiд  сонця,  шкiра  злазила.   Обшарпалися,
обносилися, везли у кульбаках вiйськову здобич, але з  того  одягу  нiчого
для себе пiдiбрати не могли.  Йшли  конi  пiд  в'юками,  махали  головами,
одганяючи оводiв, що тучею стояли над валкою. Конi виморилися  i  похудли,
животи ?м попiдтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А  сонце  кипiло  в
небi,  а  сонце  шмалило  немп-лосердно,   козаки   поглядали   на   нього
причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока  хмарка,  руда,
благенька, як стара ряднина,  вона  й  розповзлася,  наче  ряднина.  Сiрко
доторкнувся до мiдно? луки й одсмикнув руку - пропекло вогнем.
   Визволенi з полону брели окремо, на деякiй  вiдстанi,  щоб  не  ковтати
пилюку й не годувати сво?ю кров'ю гедзiв та мух, як ро?лися бiля коней. До
пiвдня притомилися навiть тi, що зранку бiгли й пустували, мов дiти,  кого
радiсне вiдчуття волi несло в рiдний край, наче на крилах.
   Праворуч, у в'язкому маревi, йшли захопленi в Криму табуни.
   Вертаючись од бiчного  пiд'?зду,  Сiрко  вирiшив  пiд'?хати  до  валки,
наздоганяв ?? ззаду, з боку сонця. Бачив, що  чимало  з  недавнiх  бранцiв
несуть клунки, хотiв порадити  оддати  ?х  козакам  у  тороки.  А  декого,
подумав, можна посадовити й на  конi,  -  але  це  вже  пiсля  привалу,  -
захопленi в татар табуни пiшли попереду.  Вiн  ?хав,  поклавши  кунтуш  на
холку коневi, звiсивши ноги в один бiк. Навiть  спека  не  могла  випалити
радостi з його душi, щось молоде, давн? пульсувало в нiй, отак  би  звiвся
на весь зрiст у сiдлi й закричав, щоб степ здригнув i затремтiли вороги  в
усiх його краях. Отак би розкинув руки й обiйняв би всiх недавнiх бранцiв,
притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому
бою багато кровi, але пролили не марно - вона шуга? волею в жилах  он  тих
людей. Як-то зараз свiтяться ?хнi душi!
   Вiн сам думав про полон не раз i не двiчi. Ну, для нього полон - смерть
у катiвницьких мурах. Але  й  для  iнших  козакiв  нема?  в  свiтi  нiчого
страшнiшого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають
галери  або  чорнi  дiри  анатолiйських  рудень.  Трохи  збоку  од   гурту
втомленою,  але  сягнистою  ходою  йшла  висока  бiлява  дiвчина,  либонь,
литвинка, поруч не?, ведучи за повiд коня,  ступав  молодий  запорожець  у
збитiй на потилицю шапцi. Уподобав  козак  дiвчину,  соромився  товариства
(раз по раз оглядався), але й далi вився бiля не?, щось говорив, говорив i
усмiхався. I в помiч йому  були  сонце,  степ,  минулий  бiй  i  страх  та
радiсть, що обiйнялися у серцi дiвчини.
   Слiдом за ними брели лiтнiй дядько i  таранкуватий  парубiйко,  обо?  в
татарських волохатих шапках, несли удвох на палицi вузол, дядько почiсував
брудною п'ятiрнею неголену щоку, кидав з-пiд руки парубiйковi якiсь слова,
а  той  крутився,  нервово  зиркав  назад.  Може,  лишилися  в   нього   в
басурманськiй сторонi брат чи сестра або й кохана дiвчина.  Бо  не  рвався
вiн душею до рiдного краю. А може, то тiльки здалося отамановi?
   Сiрко навiть почував нiби трохи гординю, що привели  з  кошем  до  волi
одразу стiльки людей. Прикипiв очима до натовпу, намагаючись дихнути разом
з ними тi?ю волею, порадiти ?хньою радiстю. Але що довше  приглядався,  то
меншала його радiсть, натомiсть у душу напливала тривога. Спершу  подумав,
що  тро?  визволених   зупинилися   випадково,   волочаться   позаду,   бо
притомилися. Але ж з вигляду не хворi. Вони  тихо  розмовляли,  зиркали  в
його бiк.  I  вiн  уловив  у  тих  поглядах  щось  нишкове,  злодiйкувате,
нерадiсне.
   Сiрко вiдчув себе так, мовби в душу кинули жменю  снiгу.  Не  довiряючи
собi, чомусь гнiвлячись на себе, побiг очима  далi  й  помiтив,  як  разом
оглянулись чоловiк i жiнка, що несли вдвох на палицi  клунка.  Може,  вони
оглянулися просто так, знiчев'я? I туга в ?хнiх очах теж привидiлася йому?
А отой майже вiдверто ворожий позирк - вiд утоми, а може, з болю...
   Й почував, що то не так. Вiн нiколи не обманювався людськими  очима,  й
оглядаються вони на Крим не знiчев'я. Й не всiм треба його воля. Рабство -
воно iнодi теж солодке! Куплений зрадою бог  дорожчий,  нiж  той,  з  яким
народився. Милiшими стають i чужi слова, й одiж, i звича?.
   Тодi для чого ж навчають тих слiв матерi! Для чого вони ? на свiтi? Для
чого бережуть звича? батьки? Для того, щоб дiти обмiняли ?х у чужому кра?,
як розмiнюють на жменю мiдякiв золотий грiш?! Чужi звича?  можуть  бути  й
гарними, але ж вони - чужi. Тiльки потурнаки мiняють сво?, батькiвське, на
чужинське. Так можна помiняти все.  Але  ж  тодi  збiднi?  свiт.  Це  якби
барвистий квiтник засiяти тiльки одним квiтом. Помiняти звича?, вiтцiвщину
- це помiняти матiр. Народила мати дитя, виспiвала йому всi пiснi, а в тих
пiснях - пiт i кров дiдiв i прадiдiв, а тепер цей чоловiк  промiняв  рiдну
пiсню на чужинську, вицiдив з свого серця кров дiдiв i прадiдiв  та  налив
чужо?! У чужому кра? теплiше сонце, у чужому кра? солодшi плоди.  Але  чим
завинив перед тобою, потурначе, рiдний край, що ти цура?шся його? Край, як
i долю, не вибирають, вони - од бога.
   Огрiтий  iзнагла  нага?м,  кiнь  завертiвся,  мов  помрачений.  А  далi
рвонувся й, стелячись низько, полетiв за козацькою партi?ю.
   Аж надвечiр стали в неглибокiй балцi, по дну яко? хлюпотiв помiж  сухих
осок степовий струмок. Його облiпили конi й люди, i  хоч  як  перiщили  ?х
нагайками козаки з варти, але не могли нiчого вдiяти. Воду скаламутили тi,
що стояли нижче, бiгли вгору, учинилися лемент, стовпотворiння.  Осавул  з
чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки  валка
вгамувала спрагу.
   По тому Сiрко наказав варити  на  всiх  кашу  -  на  козакiв,  недавнiх
невiльникiв i полон. Казанiв мали вдосталь сво?х та й  захопили  чимало  в
татар. Пшона й борошна теж. Збирали в степу бур'ян, сухi кiзяки, рубали  в
балцi лозу i терен. Незабаром по степу розлився запах  розвареного  пшона,
який перемiшувався з пахощами полину, буркуну, iнших уже сухих трав.
   Сiрко довго блукав понад балкою, вiдтак зiйшов на могилу,  що  самотньо
чорнiла у степу плескатою макiвкою, дивився на багаття,  на  визволених  з
полону, що розташувалися на  схилi  балки  й  перевзувалися,  вмивалися  у
струмку, декотрi прали. Був схожий на степового пiдорла, котрий щойно  сiв
на могилу. Глибока зморшка прокреслила йому руба чоло, здавалося, там, над
перенiссям, стримiла стрiла. Пекуча дума краяла мозок. Не  веселив  навiть
степ, котрий хоч вже й пахнув домiвкою, близьким вiдпочинком, але  навiвав
тугу сво?м безмежжям i безконечнiстю. Душi  кортiло  кудись  сховатися,  а
сховку не було. По той бiк струмка на горбi  сидiв  ворон,  вiн  поопускав
крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табiр, вишукував здобич.
   Отаман почував - вiн клю? йому серце.
   Вiтер доносив вiд струмка лоскiтливий запах димку та кулешi,  але  вiяв
вiн не тiльки з балки, а й ще звiдкiлясь - iз далекого далеку - й  доносив
запах iншо? кулешi, чимось  схожо?  й  не  схожо?  на  цю.  Смачна,  круто
заварена була то кулсша, що ?? варили на кризi Березанського  лиману.  Там
стояли зимiвлею турецькi галери, в по-занавiгацiйну пору вони  правили  за
тюрму.  Дерев'янi  черева  галер  були  наповненi   кайданниками,   котрих
приковували не до лав, а до  одного  велетенського  ланцюга,  що  звивався
вздовж борту галери. Кайданники спали в сiнi, страшенно мерзли, ?х  морили
голодом, i вони мерли наче мухи. Та кулеша була для них  першим  справжнiм
обiдом за кiлька мiсяцiв. Одначе до тi?? кулешi теж спочатку потрiбно було
дiйти. Козаки залишили коней в кущах бiля лиману,  а  самi  добувалися  по
кризi. Вiд моря вже наступала  весна,  вдень  пригрiвало  сонце,  снiг  на
кiлька сот крокiв од берега пiдтанув, i в кожному  ?хньому  слiду  хлюпала
вода. Iнодi вона перехлюпувала й через халяву в чобiт. Вони вирушили перед
свiтанком, над лиманом висiв вологий, густий туман, що осiдав на одежi, на
обличчi, на бровах, i Сiрко пам'ята?, - бач, не забулося, - як  звезькував
його мокрою долонею. Був вiн тодi молодим козаком, молодим i  зеленим,  як
барвiнок, вiдчайдушним i безжурним, як степовий вiтер. Мчав попереду iнших
сайгачим скоком i накликав на сво? серце  найдужчого  з  ворогiв.  Сторожа
почула ?х крокiв за сто, але нiчого  не  могла  вдiяти,  козаки  змели  ??
вмить, Сiрко встиг потяти тiльки одного  турка,  який  обороняв  вузенькi,
спущенi на лiд сходи. I така тодi змагала Сiрка вiдвага, й такий  у  серцi
бринiв жаль до кайданникiв, така великодушнiсть вихлюпувала  з  серця,  що
вiн бив молотом по ланцюговi, а сам плакав, як дитина. Й ридали галерники,
й лепетiли та вигукували всiма мовами, й молилися кожен  сво?му  боговi  i
боговi богiв - безмежнiй спочутливостi й великодушшю визволителiв. Й  тодi
козаки розпалювали з дощок, вiдiрваних iз галер, вогнища й  варили  кулiш.
Бо без то? страви кайданники не були спроможнi пiти з  ними,  а  вони  всi
хотiли йти з  козаками  далi,  до  Очакова,  щоб  помотатись  сво?м  лютим
ворогам. То був банкет ?днання i спiльно? наснаги на грядущу битву,  бачив
справедливiсть  у  тому,  що  визволеним  на  тому  банкетi   присвiчували
велетенськi смолоскипи, якими стали жахливi  катiвнi  -  турецькi  галери.
Вони пили молоде турецьке вино й не п'янiли. Жоден iз визволених не втiк у
лози, хоч ?х нiхто не стерiг, жоден  не  поспiшав  повертатися  додому,  й
жоден не помишляв про подальше життя серед катiв  сво?х  -  туркiв.  Були,
зда?ться, одностайнi у сво?му гнiвi, в дружбi, в жаданнi помсти.
   З думою, iз свiтлим спомином Сiрко  зiйшов  з  могили  й  побрiв  помiж
бранцями, iнодi зупинявся, розпитував у того чи в того про життя в неволi.
Всi вони уже знали його.  Осторонь  iнших  сидiла  смаглява  черкешенка  в
дорогiй одежi - кажуть, жiнка чи наложниця хана. Вона збила  ноги,  отаман
наказав пiдiбрати для не? взу-вачку,  знайшли  чоловiчi  ремiннi  постоли,
вона виглядала в них, як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не
сумувала -  усмiхалася.  А  може,  подумав,  посмiхалася  зi  страху,  щоб
задобрити його? Вони, недавнi бранцi, не всi щирi. Знову ловив скрадливi й
навiть  приховано  ворожi  погляди.  Серед   радостi,   щастя   стрiчалася
байдужiсть, а часом зловорожiсть.
   Молодий,  зарослий  до  самих  очей  чорною  бородою  парубiйко   сидiв
по-татарськи, пiдiбгавши босi ноги, неподалiк од води,  розминав  у  руках
онучi, що взялися коржем.
   Сiрко пiдiйшов до нього. Забачивши отамана, той пiдхопився, вклонився -
не по-татарському, а таки по-козацькому, але очима втiк у степ - ген через
струмок, на той бiк балки. Й Сiрко  не  впiзнав  його.  В  далекiй-далекiй
глибинi, як тонкий промiнець на днi глибоченно? копанки,  змигнув  неясний
спомин i згас... А Марко стояв i вростав у  землю,  у  вiчний  степ...  По
кiсточки, по колiна, по пояс. Зараз Сiрко пригада?,  як  приходив  вiн  до
нього i скрадливо розповiдав, що дво?  козакiв  Кислякiвського  куреня  не
дишкретно щось про нього казали. Отаман тодi прогнав його... Або пригада?,
як приходив до Лаврiна. Якось сидiли  на  долiвцi  й  лаштували  набо?  до
полювання. Сiрко пiдсiв до них, i довго розмовляли... Нi, не впiзнав  його
отаман. Може, коли б заглянув у вiчi, то  й  упiзнав  би.  Але  очi  Марко
ховав.
   - Ти козак чи татарин, чоловiче? - запитав Сiрко. - А може, - тум?[28]
   - З Ладижина я, пiдсусiдок козака  Чересленка.  Сiрко  не  повiрив  тим
словам. Чи тому, що вчорашнiй невiльник не дивився йому в  очi,  чи  через
те, що Сiч вела з Бахчисара?м довгi перетрактацi?, аби  викупити  козакiв,
якi попали в полон пiд Ладижином, й  таки  нiчого  не  домоглася  -  увесь
узятий в Ладижинi ясир поганини продали  в  рабство  в  Персiю.  Звичайно,
можна було спробувати дознати в цього чоловiка, хто вiн, але нащо? Небавом
доля розшерету? ?х сама.  Вiн  ще  не  знав,  як-то  розшерету?  ?х  доля,
сподiвався, що якось воно складеться. Ця  думка  вперше  змигнула  в  ного
головi бiля шанцiв, коли ховали порубаних у бою запорожцiв. Тодi до могили
не пiдiйшло чимало визволених iз неволi. ??  погасила  iнша  думка,  iнший
бiль - про те, що вороги не залишать у споко? могили. Везти ж полеглих  iз
собою в таку спеку було неможливо. Так i залишили ?х на чужинi,  в  таборi
за шанцями, присипаних солоною землею, а поверх землi - накошеним  шаблями
керме.там. Але пiсля того, як догнав у степу валку визволених, як  побачив
подеколи скрадливi позирки назад, на Крим, ця думка вернулася.  Вона  була
важка, як та земля, що ?? навалили на груди порубаним побратимам,  гнiтила
його неясним передчуттям та неясним рiшенцем. Зроджувалася в грудях скарга
на долю i на сво?х землякiв, що так легко горнулися до чужого берега,  так
легко переймали чужi звича? i пiснi.
   Чужиною переймаються тi, в кого душа як барабан: хто по ньому  вдарить,
тому й честь прогуркоче, тi, в кого нема? в душi нiчого святого, хто  самi
суть - патолоч, пужина, смiття. А воно ж засмiчу? й  чистi  береги,  чистi
ниви. В ?вангелi? сказано: колись зiйдуться водне усi народи, всi нарiччя.
Може, й буде таке. Але чому ма? першим зникнути його  нарiд,  вливши  сво?
сили в iнших? Несправедливо це i проти божого закону.  Вiн  на  цiй  землi
одвiку й розпочинався з себе, а не вiд когось. У горлi  стояло  прокляття,
але кому його кинути - не знав.
   Дивився на чоловiкiв та жiнок, що прудили сорочки, шепотiлися чи просто
спали, й те почуття, з яким зустрiв ?х пiсля кривавого  бою  над  Сивашем,
тануло. Тепер майже  кожен  погляд  здавався  пiдступним,  кожне  слово  -
скрадливим. Вiн не мiг приймати ?х у серце через те,  що  серед  них  були
такi, яким очужiла рiдна земля. Розумiв: то  -  несправедливо,  але  серце
було зле, воно мало свою волю - лиху. I зводилась у головi страшна думка -
вiн не може, не ма?  права  привести  ?х  на  Укра?ну.  Не  може  поселити
зловорожцiв серед сво?х людей, не може висiяти власною рукою серед пшеницi
кукiль. То що ж робити? Пустити ?х, нехай iдуть у Крим, а потiм вертаються
з ятаганами? Якщо й не самi прийдуть, то ?хнi дiти...
   Отаманiв гнiв, його бiль i розпука злютувалися в запитання,  з  яким  i
звернувся до чоловiка, що видавав себе за ладижинця:
   - Там тобi було добре чи погано?
   Марковi пересмикнулися губи, i Сiрко, не в змозi перемогти неприязнь до
нього, сказав:
   - Тiльки не бреши. Нема? для чого.
   Стояли в  спекотi,  на  краю  балки,  обо?  закiптюженi,  серед  сухих,
стоптаних трав, один прямий i суворий, другий знiчений i обмерлий.
   Десь поруч було гнiздо шершнiв, великi, туго перетягнутi в станi,  вони
з iржавим гудiнням зривалися з трави й пролiтали помiж кошовим  i  Марком.
Циганкуватий дядько, що за кiлька крокiв вiд них струшував з сорочки вошi,
метляючи нею по кущевi полину, враз пiдскочив на мiсцi й, махаючи сорочкою
в повiтрi, побiг з горба до рiчки.
   - Не знаю... - одказав Нога?ць, згоряючи в страховi: чого це  до  нього
причепився кошовий отаман, що хоче вiд нього й чи, бува, таки не  впiзнав?
Звичайно, не впiзнав,  iнакше  б  розмовляв  з  ним  якщо  не  шаблею,  то
нагайкою. Марко гриз себе  каяттям,  що  не  сховався  в  Бахчисара?  бiля
монастиря свято? Софi?, що дався погнати в степи.  Тепер  йому  не  минути
лиха. Не одкрутитись од розпитувань, вивiдувань, розпiзнання. Весь цей час
вiн ховався в натовпi, намагався триматися подалi вiд  запорожцiв.  I  ось
зненацька зiткнувся з самим отаманом. Отака його нещаслива, проклята доля,
котить ним, як бур'яниною, та все в чи?сь багаття. Але нiякi iншi думки не
бралися Марковi до голови, страх знову заполонив його всього  од  кiнчикiв
вух до п'ят. I знову стояв на герцi з долею за власне життя, й  сподiвався
вистояти. Його не впiзна? нiхто. Борода - до самих очей, на головi - чорна
куделя. Одяг - татарський. Немов у вiдповiдь на Марковi думки, впало  нове
Сiркове запитання:
   - Якби одпустили, вернувся б назад?.. Маркове обличчя пересмикнулося, в
очах потекла сiра каламуть.
   - Не знаю.
   Вiн боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на  губи  посмiшку
догiдливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав. Марко  переступав  з
ноги на ногу, йому здавалося, що кошовий забув про нього.
   Сiрко дивився в степ, а бачив щось червоне, воно мовби накочувалось  на
нього - на козакiв, на всiх. То не була степова пожежа, й  сонце  хилилося
не в той бiк. Йому аж сльози набiгли в кутики очей. Заплющив  i  розплющив
очi, степ ще раз майнув багряно й упав до  нiг  сiрою  кире?ю.  А  десь  у
пам'ятi бродив голос - Лаврiнiв голос i якийсь iнший,  регiтливий,  але  й
лестивий. Сiрко спробував подивитися  туди  -  в  далекi  днi,  напружився
згадкою,  йому  здавалося,  ось  зараз  щось  обiрветься  в  головi,  щось
перевернеться. Вже зовсiм iншими очима подивився на Марка. Вiн бачив цього
чоловiчка маленьким-маленьким i дрiбненьким-дрiбненьким. Той iшов до нього
оддалеку, пробирався через нетрi, розгортав комиш, аж поки не пiдiйшов  на
вiдстань, з яко? кошовий побачив його  посмiшку.  Тодi  й  пригадав  цього
чоловiка. Густа борода сховала його обличчя, вона  сплелася  з  вусами,  з
чуприною, залишивши тiльки бiлi латки пiд очима  та  самi  очi  -  вузькi,
схожi на татарськi. Вони вводили в оману всiх. Ввели i його. А  тепер  вiн
знав, хто це такий. От тiльки не пам'ятав ймення. Але це  колишнiй  козак.
Вiн не раз бачив його з Лаврiном. Про цього козака казали...
   I враз ще одна згадка  блискавицею  висвiтлилась  в  пам'ятi.  Полоненi
басурмани казали, що ?х навiв  на  Сiч  запорожець,  схожий  на  татарина.
Сiрковi гаряче вдарила в голову кров, люто зчепила пальцi в кулаки. "Взяти
тебе на спитки... Ти скажеш... Все  скажеш..."  I  одразу  ж  iнша  думка,
холодна, як припорошена iне?м шабля: "Рано... Ще рано". Вона  змикалася  з
тi?ю, котра вперше виникла бiля шанцiв, коли ховали порубаних  побратимiв.
А за ними й ще одна: "Чи треба накликати прокляття на  власнi  голови?  Чи
треба, щоб усi знали, що серед запорожцiв ? зрадники? Адже нiяка кара не в
змозi спокутати зради". А серце ятрила злiсть, вiн не мiг  погамувати  ??.
Через те й запитав ще раз, важко впершись Марковi поглядом у груди:
   - Так пiдеш  назад,  коли  вiдпустимо?  -  Й  казав  далi,  не  чекаючи
вiдповiдi: - Пiдеш, пiдеш. "Пiдеш до отця  свого  й  понесеш  йому  кривду
свою".
   - Нема в мене нi отця,  нi  неньки,  -  тихо  сказав  Нога?ць.  Зиркнув
скрадливо отамановi в очi, але в них стояла чорна мжа, й вiн знову опустив
голову.
   - Не того отця маю на мислi. А що неньки нема? - брешеш. У всiх  нас  ?
ненька. Вона одна - во  вiки  вiкiв.  Бува?  тiльки  серце  без  неньки...
Бува?... - й осмикнув себе думкою: "Рано ще, рано".
   Важко повернувся  й  пiшов.  А  Марко  лишився  стояти  в  страховi  та
невiдомостi, плутаючись у прикро  обрiзаних  кiнцях,  що  затягнули  вузол
власного життя.
   По обiдi та короткому спочинку кошовий наказав пiдняти й зiбрати докупи
всiх, кого виручили з неволi.
   Вони збийся  у  великий  тiсний  гурт  над  балкою,  декотрi  поглядали
здивовано, декотрi злякано. Досi йшли мовби за власною волею, самi по собi
- щоправда, позаду й з бокiв у степу мрiли козачi пiд'?зди, але ж то  було
для ?хньо? i всього вiйська оборони, й це вперше мовлено  до  них  словами
наказу.
   Сiрко пiшов уподовж натовпу, припадаючи на лiву ногу. ?? потягла рана -
нова чи давня, нова рана нiби й не болiла, пiсля бою вiн промив ??  мiцною
горiлкою, присипав перепаленим порохом та обiклав зiллям  воронячого  ока,
перев'язав чистою  шматиною.  Вона  заживала.  Кошовий  отаман  пройшов  у
кiнець, вернувся й  став  перед  натовпом.  Довгим  поглядом  обвiв  усiх,
здавалося, рахував людей чи шукав когось. Натовп стояв притишений: був вiн
рiзноликий i рiзнобарвний, тихий i згнiчений. Багато виморених,  вимучених
облич, весь одяг чужинський, вiд того й  люд  видавався  мовби  не  сво?м.
Одначе ж  це  були  сво?,  християни,  -  волиняки,  подоляки,  слобожани,
запорожцi й трохи полякiв та литвинiв, московитiв  i  молдаван.  Усi  вони
занiмiли в тривожному чеканнi.
   Сiрко тепер уже знав певно, що чекання те не однакове  для  всiх  i  що
жадають не всi одного.
   - Люди добрi, - сказав суворо й тихо, але так, що почули i в тому кiнцi
натовпу, -  козаки,  посполитi  i  всi  iншi,  кого  недоля  закинула  пiд
басурманина. Ми визволяли вас од поганина й привели  в  оцей  степ.  Тепер
вибирайте самi, кому куди стелиться путь:  у  землю  батькiв  чи  назад  у
ханську сторону. Вести силомiць на налигачi не будемо нiкого. У кожного  з
вас ? серце, а в ньому любов, що вибира?. ? совiсть, ? честь...  -  Отаман
примовк з досади на себе, що не втримав тих слiв... - Отож воля ваша.  Хто
пiде з нами, лишайтеся на мiсцi, хто хоче вернутися, проходьте вперед,  за
мою спину.
   Юрба заворушилася, загомонiла. Тi, що були посiдали, пiдводилися, заднi
спиналися навшпиньки, заглядали через плечi переднiх.
   Сiрко  не  сподiвався,  що  все  станеться  так  швидко.  Ще  полонений
нога?ць-товмач  не  переклав  до  кiнця  його  слiв,  -  не  всi  розумiли
по-укра?нському, - а вже цiлi гурти недавнiх  бранцiв  потяглися  за  його
спину. Декотрi навiть бiгли, наче боялися,  що  ?х  зупинять.  Допiру  вiн
думав: ?х буде небагато. А вони йшли i йшли: однi - радiсно  посмiхаючись,
iншi - похиливши голови, бо ж на них дивилися отаман i  козаки,  й,  може,
десь  глибоко  в  серцi  обзивалася  совiсть.  Отаман  спочатку  намагався
втримати ?х поглядом, а далi опустив очi й дивився в землю.
   Сiрковi здавалося, то не люди, то гранiтнi брили одриваються од скелi й
котяться на нього. Либонь, скелi, про яку мислив, у яку вiрив усе життя, -
не було. Були каменi, багато каменiв, i то тiльки доля могла злютувати  ?х
водне. Але чому цi люди не боялися божо? кари? Чому не боялися, що помруть
з туги по вiтчизнi? Чи в них нема? вiтчизни? Чи стала нею та, бiля гiр?
   Тi, що перебiгали, обминали його, немов чумну вiху. Яра  злiсть  ходила
гомоном по рядах  запорожцiв:  на  отамана,  що  дав  таке  повелiння,  на
недавнiх бранцiв, за визволення  яких  скiльки  наклали  життям,  бранцiв,
котрих мали за братiв, з котрими гомонiли на спочинках,  дiлилися  хлiбом,
тютюном i радiстю. Виходило, вони ?х дурили? Й тодi  козаки  намарно  лили
кров? I в могилi над Сивашем надаремно заснуло на вiки  вiчнi  двi  тисячi
побратимiв! Страшно ?м стало свого походу  й  отаманового  умислу.  Стояли
похмурi, з важкою оскаргою в очах.
   Уже  останнi  перевiтники  долучилися  гурту  за  отамановими  плечима.
Кошовий пiдвiв голову, повернувся:  було  ?х  трохи  менше,  нiж  тих,  що
лишилися. Отаман не йняв вiри очам. Запитував себе й не мiг вiдповiсти: що
штовхало недавнiх бранцiв назад? Спочатку гадав  -  зажадають  повернутися
отакi, як черкешенка. Звикла до розкошiв, ситого життя, промiняла на нього
волю; Коли йому сказали, хто ця жiнка, повелiв не чiпати ??, хоч  могли  б
одвести полоном i потiм заправити в  хана  викуп.  Проте  вона  не  пiшла,
лишилася на краю балки. Вiтер трiпотiв ?? блакитною намiткою, вона тримала
?? тонкими бiлими пальцями  й  дивилася  не  в  кримську,  а  в  кавказьку
сторону. Отамановi стислося серце, вiн ледве стримався, щоб не  вклонитися
тiй жiнцi.
   Сiрко знову повернувся до меншого гурту, пошукав очима  -  чорнобородий
татаркуватий козак стояв серед тих, що лаштувалися на Крим. Та  й  де  мiг
стояти? "От i розшеретувала доля, -  подумав  отаман.  -  Нехай  лиша?ться
безiменним навiки". Потiм пiдiйшов до трьох чоловiкiв, подолякiв  (на  них
ще шапки  й  пояси  подоляцькi),  що  стояли  праворуч  од  нього  й  тихо
перемовлялися.
   - Скажiть менi, чого йдете туди, а не в рiдний край? - запитав. - Може,
я чогось не тямлю? Може, ви забули, де отча земля?
   Подоляки довго переминалися з ноги на ногу,  а  тодi  за  всiх,  знявши
бриля, вiдповiв  високий,  вже  немолодий  чоловiк  з  коротко  пiдголеною
рудуватою бородою.
   - Пробач нам, отамане, але,  може,  тобi  й  справдi  важко  до  всього
дорозумiтися. В Криму в нас осiдлиська й господарства, а  дома  -  нiчого.
Чого ж нам iти туди?  Ми  простi  хлiбороби,  а  ще  ж  помiж  нас  немало
майстрового люду. Майстровому в Кримськiй Таврi? й зовсiм  добре.  Бондарi
ми. У татар сади, виноградники, бочок треба без лiку.
   - Либонь, по-тво?му, отчизна там, де господарство й де сите життя? -  з
гiркотою мовив отаман.
   Чоловiк пом'яв у руках бриля, зiтхнув.
   - Може, я щось i не так сказав. То прости нам, отамане. Не годнi ми  на
високi розмисли. - Вiн пiдвiв голову, на днi його очей горiли недовiрливi,
неприязнi вогники. - Прецiнь, уже шкоду?ш  на  сво?  добре  велiння?  Тодi
вкажи пов'язати нас i гнати в отчий край, буцiм пожартував,  але  вклав  у
слова стiльки прихованого глузу, злостi, що злякався сам, швидко  заморгав
спаленими сонцем вiями.
   Сiрковi очi налилися червоним вогнем.
   - Я нi за чим не шкодую, - не стiльки подоляковi, скiльки  собi  сказав
вiн. - Бог нам суддя! I вчинкам нашим. Вiн суддя всiм.
   Нiхто не зрозумiв до кiнця тих його слiв, нiхто  нiчого  не  вичитав  з
отаманових очей. Тiльки один чоловiк прочитав  у  них  невмолимий  присуд,
прочитав наструненою душею, струпцюватою пам'яттю, тремким серцем, налитим
по вiнця перегiрклою  зрадою.  На  мить  вiн  закам'янiв.  Став  ще  одною
камiнною бабою у степу. А коли трохи вiдтало серце, вiн подумав, що, може,
це найлiпший кiнець. Вже не мiг нести далi чорного вантажу у душi й не мiг
натягти на себе ще одну  личину.  Тiльки  подумав,  що  в  гуртi  все-таки
помирати легше. Й гаразд знав, що дати о собi вивiд не може, бо то - гiрше
смертi.
   Кошовий повернувся й, накульгуючи дужче, нiж  ранiше,  важко  погупотiв
чобiтьми до зчорнiло? од сонця могили. Та враз,  ступнувши  кiлька  крокiв
угору, зупинився, немов  наштовхнувся  на  натягнену  линву.  Прислухався,
здивовано, повiв бровою. Серце  стукотiло  якось  дивно,  здавалося,  воно
ось-ось зупиниться й не стрепенеться бiльше.  Отамановi  зроду  не  болiло
серце. Пекли рани, вже з десяток лiт терпнув  лiвий  бiк,  але  як  болить
серце - не знав. Тепер йому здавалося, що хтось  ввiткнув  у  спину  довге
шило й повiльно повертав у серцi. Вiн несамохiть засунув пiд сорочку руку,
стиснув груди. Навiть подумав, чи не вiща це пересторога, чи не покара  за
задумане? Ось зараз впаде на цiй могилi й залишиться на нiй навiки!
   Тривожний холодок пробiг у грудях. Одначе те не злякало отамана. Тiльки
подумав: треба поспiшати вiддати велiння, а по тому - будь що буде!
   Але ще не до кiнця вмерла надiя на цих людей, йому просто не  вiрилося,
що вони потечуть у  кримський  бiк.  Вiн  оглядався,  зупиняв  ?х  думкою,
поглядом, молив бога, аби злучилися з тими, що стояли над балкою. Того  не
сталося. Закинувши на плечi клумаки, менша валка  потягла  на  Крим.  Йшли
помiж двох живих стiн, i козачi погляди пропiкали ?х до кiсток.  Поспiшали
поминути цей останнiй рубiж совiстi, докорiв, рубiж вiтчизни.
   Останнiм вiдходив Марко. Вiн навiть постояв якусь мить, неначе вагався.
Проте хiба мiг вагатися? Душа його була як випалене поле, йому  нiчого  не
хотiлося, нiчого не бажалося. Якщо вiн i помилився в  отамановому  замiрi,
то вже нiколи не вернеться в  рiдний  край.  Донедавна  втiкав  думкою  од
рiдного краю. А тепер ось дихнув У його обличчя козацький  степ,  послухав
рiдно? мови, i серце стиснулося з чорного болю. Донедавна  на  кожен  крок
сво?? провини бачив причину, приневолю, а тепер причини змалiли, а провина
виросла до огрому. Марко так катувався сво?ю зрадою, шо останнiм часом  не
раз зринала думка: нехай  би  погасла  мука  разом  iз  свiтом.  Ця  думка
зблиснула й тодi, коли розмовляв з кошовим, щось аж молило  в  ньому,  аби
той вийняв шаблю i спинив бiг свiту в його очах. А  вже  в  наступну  мить
жаско захотiлося жити, аж страшно стало свого майже  несвiдомого  бажання.
Як же вiн любив себе! Дорожив сво?м життям, у душi вивищувався над  iншими
людьми, хоч розум пiдказував, що насправдi  -  дрiбний  i  нiкчемний.  Ним
одмалечку володiв страх, диктував усi вчинки. Марко здогадувався  про  це,
але жодного разу не спробував боротися. Адже на другу  шальку  треба  було
покласти власне серце. Все це зрозумiв до кiнця тiльки в оцьому  степу,  в
оцьому походi. Страшний то був для нього похiд, але вже  зовсiм  з  iншого
боку. Про свою зраду думав день i нiч, носив ??, як отой  проклятий  Марко
торбу з душами загублених грiшникiв. Й не  раз  спливала  думка  про  того
Марка, бачив у тому лихе провiщення долi. Мука випалила душу, й була  вона
як криниця без води. Тiльки одна думка билася в головi: коли б можна  було
розпочати життя од порога, вiн би пройшов його  iнакше.  Божечку,  вiн  би
швидше тричi вмер, нiж один раз зрадив. У цю мить йому мовби перевернулося
все в душi. Каяття розривало ?? на шмаття, його всього виповнив плач,  вiн
ридав безголосо. Хотiлося спокути, хоч крихту, хоч краплю. Вiн  i  сам  не
знав, на що те йому. Може, для  того,  щоб  увесь  вiк,  якщо  ?х  справдi
вiдпустять, чимось втiшатись у чужому кра?? Щоб мати й там якесь право  на
життя? Але що мiг зробити вiн, тричi проклятий  рiдною  землею?  Проклятий
Сiччю, ладижинцями, Лаврiном... I враз йому пригадалося,  як  розбалакався
по дорозi од монастиря свято? Софi? Мокiй Сироватка,  розказав,  що  шука?
сина, Лаврiна, й що Лаврiн  не  зна?,  ким  йому  доводиться  вiн,  Мокiй.
Запитував i його, чи нiчого не чував про того козака. Сироватка не впiзнав
Марка та й не мiг впiзнати, не бачив його майже чотири  роки.  Марко  тодi
одказав, що, мовляв, не чував. А тепер йому  хотiлося  сказати  бодай  про
Лаврiна. Вiн i справдi мало знав про нього, не  вiдав,  куди  татари  його
подiли, що з ним зробили. Марка одразу по хановому наказу повезли в  балку
до татарського вiйська й тримали там.
   Серед запорожцiв, що стояли тут, вiн не бачив Сироватки.  Й  був  радий
тому. Вiн почував, що самому Сироватцi цього сказати не змiг би. А  оцьому
старому козаковi, що обiперся на ратище, либонь, зможе. Вiн  пiдступив  до
козака, що стояв з самого краю, й мовив,  дивлячись  поза  його  плече,  в
степ:
   - Знайди Мокiя Сироватку з Васюринського куреня й скажи йому,  що  його
Лаврiна запопали татари на хуторi зимiвчанина Мартина Драпака. Я не  знаю,
де вiн зараз, а тiльки бачив, як його привезли на хутiр зв'язаного.
   I, не оглядаючись, швидко пiшов за валкою.
   Спочатку всi вони йшли густою  юрмою,  далi  наперед  вирвалося  кiлька
чоловiк - цi майже бiгли, - валка розтяглася по степу. Пожухлi сивi  трави
сягали ?м вище пояса, здавалося, люди бредуть через спiнену рiку.  Тi,  що
вирвалися наперед, прямували не по недавнiх слiдах, а  забирали  праворуч,
либонь, добре знали степ, били слiд на Перекоп.  I  вся  валка  журавлиним
ключем потяглася за ними.
   Над балкою нависла тиша, вона була схожа  на  ту,  котра  запанову?  на
кладовищi бiля свiжо? могили пo останнiй лопатi землi. Втiкачi  зникали  в
травах, здавалося, вони ховаються в  них.  Тiльки  Сiрковi,  що  стояв  на
могилi, було видно чорнi та сiрi шапки й клунки  на  плечах,  вони  неначе
пливли по сiрих хвилях. А ще вiн бачив на далекому пагорбi, за який сiдало
сонце, великого оленя. Здавалося, олень трима?  сонце  на  рогах.  Мабуть,
оленя дивував i тривожив ключ,  що  тягнувся  степом.  Вiдтак  вiн  скинув
рогами, гребонув копитом i полетiв на захiд. Сiрко й далi дивився в  степ,
у бiк Перекопсько? башти. Тонкий, гострий  спис  повiльно  входив  йому  в
груди й врештi зупинився на рiвнi серця. Там заболiло, запекло, як  нiколи
ранiше, i вже то було не серце, а вiдкрита рана. Стиснутi  в  кулаки  руки
теж були гарячi, i вiн  великою  напругою  розтис  долонi.  У  горлi  став
клубок, на очi накотилися сльози, кожно? митi вони могли потекти по щоках.
"Зараз би впасти i вмерти", - подумав. Але i вмирати не мав права.
   Коли  голови  втiкачiв  стали  зливатися  з  обрi?м,  кошовий   наказав
окличниковi  погукати  старшину;  ледве  зiйшлися  всi  восьмеро  похiдних
полковникiв, а також осавули й пiдосавули i стали перед  ним,  вiн  поклав
руку на булаву за поясом, другою показав у степ:
   - Рубати всiх упень!
   Слова впали в козацькi серця, як розпеченi  цвяхи.  Полковники  стояли,
ураженi дужче, нiж би наглим гарматним випалом iз залоги.
   - Сумно дивитися на таке, - казав далi Сiрко, - але цим людям  милiшими
виявилися басурмани, нiж рiднi брати. Землю батькiв, яку татарин i  турчин
вiками заливають кров'ю, вони промiняли на землю ворогiв рiдно?  вiтчизни.
Вiру, з якою прийшли в свiт i в якiй одвiку жили ?хнi предки,  вiддали  на
глум i посмiх. I все те задля ласого шматка, задля власно? користi.  I  не
тiльки. ? серед них i прямi злочинцi, для яких нема? вороття  додому.  Для
цих людей нема? нiчого  святого.  Вони  пiдуть  проти  брата,  множитимуть
ворогiв наших. Важко менi вiддавати таке повелiння, ох як важко. Але зрада
оплачу?ться тiльки кров'ю.
   Старшини  стояли,  скованi  мовчанкою.  Допiру  всi  бiгли  думками  за
визволеними бранцями й навiть сподiвалися,  що  кошовий  накаже  завернути
перекиньчикiв, але це його велiння видалося ?м неймовiрним.
   Отаманове ж лице було немов витесане з каменя. Отак само стояли  вiками
на могилах камiннi велети, були такi ж незворушнi й невмолимi.
   В обкладених сумними зморшками очах кошового вiдсвiчували червонi вогнi
- чи то ?х кинуло туди призахiдне  сонце,  чи  вони  зайнялися  зсередини.
Полковники виловлювали з отаманових очей той вогонь i самi горiли в ньому.
   Вони знали, що отаман все життя горить  на  пекельнiм  вогнi  любовi  й
ненавистi. Вони також знали, що смуток його, його душа й помисли - на  всю
Укра?ну, а все величезне горе ?? вмiщу?ться в його серцi. Тiльки  в  його.
Вони вiрили, що iншого повелiння вiн скласти не мiг.
   - Тому, хто вiдцурався вiтчизни, нема? мiсця на землi, -  знову  сказав
кошовий. - А грiх од бога -  на  менi  одному.  -  Хвилю  помовчав,  знову
перевiв погляд на степ. - Вишикуйте, пачове отамани, козакiв по  командах.
Одберiть молодих. Вони мають виконати повелiння долi.
   Вiн рушив до коня. Руки йому налилися свинцем,  i  сам  був  неначе  iз
свинцю, аж кiнь, здавалося, прогнувся й довго не слухався його,  притиснув
вуха й здригав на холцi шкiрою. Щось вловив у господаревi таке,  вiд  чого
сахався й наливався диким страхом. I отаман довго лозив ногою стремено  i,
сiдаючи в сiдло, обома руками тримався за передню i задню луки.
   Дикий степ сполохав кiнський тупiт.
   Марко оглянувся й побачив вершникiв, що летiли,  низько  попригинавшись
до кiнських грив; здавалося,  вони  ховали  в  гривах  обличчя,  над  ними
червоно блищали шаблi. Вiн зрозумiв усе. В  одну  мить  спливли  отамановi
слова, шарпнулася тужна думка, що мiг залишитися бiля балки, й згасла,  як
гнiт пiд дощем, не почував страху, й розпач не рвав  груди.  Доля  з  усiх
бокiв обступила його глухою стiною, й  Нога?ць  давно  вже  втратив  надiю
проломити ?? та втекти на чистi, зеленi оболонi. Та й де його оболонi?  За
солоним Сивашем, на ханському подвiр'?? Коли б ще не  побачив  запорожцiв,
не почув ?хньо? весело? вольно? мови, може б, i жив. Пригадував Чортомлик,
i широкий радний майдан, i високi могили понад кручею. Вiн запродав усе  -
високi могили, майдан, Чортомлик i вольнi? води. Йому бiльше  не  хотiлося
жити, хоча не хотiлося й помирати.
   Нога?ць не втiкав, не голосив, не падав  на  колiна.  Й  коли  над  ним
захропiв кiнь, прийняв смерть як божу кару за всi содiянi на землi  грiхи.
Вже несамохiть затулився руками, й залита синiм вогнем гаряча шабля  впала
на чубату голову.
   Задушливо пахли стоптанi копитами полини.
   Сiрко ?хав стопою, ?хав по слiдах у травi, там неначе проплинула рiчка,
нахиливши типчаки, ковили i поклавши ?х в один  бiк.  Ворон  хропiв,  iшов
бокаса, отаман правував ним майже несамохiть, а сам дивився на  посiчених.
То було щось несосвiтенне, пекельно  страшне.  Серце  стискалося  з  болю,
проте каяття в ньому не було. Не втiкав очима од розкритих мертвих очей, в
котрих позастигали жах, подивуваннл,  здавалося,  хотiв  назавжди  забрати
собi в душу тi осклiлi погляди. Майже всi лежали головами  до  Криму.  Над
ними пiнилися ковили, що вже одцвiтали, свiчками стояли в головах полинi.
   Витолоченим степом по трупах котився  кущ  кураю,  зачепився  за  чорну
чубату голову, забринiв на вiтрi й затих.
   Молодий рудовусий козак пучком трави витирав  шаблю,  кинув  траву  пiд
ноги коневi, й вона лежала кривавою пiною. Козак похилився на гриву  коня,
вхопився руками за груди. Його нудило; й ще якийсь ?хав без дороги в степ,
як помрачений. Його не зупиняли.
   Сiрко натягнув поводи. Кiнь не хотiв стояти, пряв ногами.  Отаман  зняв
шапку,  сумно  похилив  голову.  Похропували  конi,  подзвякувала   криця.
Порубанi лежали, витягнувшнсь в  один  довжелезний  ключ,  порозкидавши  в
травах руки. Вони й справдi нагадували  журавлиний  ключ,  що  заблукав  у
безконечних просторах, полетiв не в той бiк. Сiрковi зарябiло в  очах,  на
мить йому здалося, нiби тi руки зво-дяiься, вимахують, вiн уже чув посвист
вiтру й тихий жалiбний клич.
   Вiн знав, що чутиме його довго - все життя. Що вертатиметься сюди душею
та думкою до могили. У грудях пекло, знову мимоволi  зводилася  думка:  чи
правильно вчинив i чим одкупиться перед свiтом. Правильно - не  правильно,
хто судитиме? Для нього - правильно, для когось - неправильно.
   I все ж стало страшно, нагнувся над  трупом,  що  лежав  бiля  кiнських
копит, немов хотiв щось вичитати в мертвих  очах.  По  худому,  з  широкою
бородою обличчю повзла мурашка. Встало щось  з  дна  душi,  стисло  серце.
Божий страх наповнив його. На одну мить майнуло щось рожеве, побачив  себе
перед божим престолом. Скрипнув зубами, прогнав видиво, прошепотiв  сухими
губами: "Карай, боже, якщо я неправий. Я не мiг вчинити iнакше. В  пострах
онукам i правнукам, у науку всiм мо?м братам.
   Я так люблю ??, мою вiтчизну, що готовий мучитися за не? довiку!"
   Пiдвiв голову, ще раз окинув поглядом  степ.  Намагався  охопити  зором
увесь ключ. Не всi трупи було видно, декотрi ледве чорнiли в травi,  iнших
сховала ковила.
   - Простiть нас, брати, - мовив гiрко, крiзь бiль, що проймав груди, - а
самi спiть тут до страшного суду господнього, анiж  мали  б  у  Криму  мiж
басурманами розмножатися на нашi молодецькi християнськi голови, а на свою
вiчну без хрещення погибель.
   Потiм оглянувся на  козакiв,  що  непорушне  сидiли  в  сiдлах,  низько
вклонився ?м.
   - А ви, - мовив, - простiть менi, що вас, молодих, послав на цю криваву
тризну. Вина перед богом - на менi одному. А у  вас  народяться  дiти,  ви
розкажете ?м про  сумнi  поминки  на  Чорнiй  долинi.  Нехай  знають:  хто
одцурався рiдно? землi, не гожий дивитися  на  сонце!  Нема?  двох  сонць,
нема? двох богiв, нема? двох неньок. Розкажiть про це сво?м  дiтям.  Нехай
?х теж пече оця кров! А вони нехай розкажуть сво?м дiтям.
   Сухий, колючий вiтер  зiрвав  з  отаманово?  щоки  солону  сльозу.  Вiн
одвернувся, удав, що молиться, але молитися не мiг.
   А опiвночi, коли вичахлий, безкровний мiсяць заховався у хмарах, отаман
пiшов у степ. Вiн iшов, i Стожари  гойдалися  на  обрi?,  як  п'янi.  Зорi
мерехтiли. Чумацький Шлях плинув, неначе рiка. Все тут, у  степу,  жило  й
умирало за вiчним законом, тiльки вiн звершив  свiй  власний  закон,  свою
волю - гiрку, праведну, яка здавалася йому едино праведною i вiд  яко?  не
мiг вiдступитися, хоч це було неймовiрно важко. А що,  як  вершить  ??  не
так, як треба? Хто розвi? сумнiви? Тi, якi вiд нього  за  сто,  за  триста
рокiв! Вiн несе вiдповiдальнiсть перед ними, а вони перед ним - нi.
   Неправда! Вони теж зв'язанi з ним  одним  законом,  бо  в  ?хнiх  жилах
тектиме його кров, праведна чи неправедна, але пропахла оцими  полинами  i
закипiла вiд шабельних смерчiв. Вiн вiрить, що праведна. А тiльки ж...
   Сiрко впав у густу траву. Важкий,  тисячопудовий  тягар  повалив  його.
Тримав на плечах увесь свiт, перейнявши на себе i земнi,  й  божi  справи.
Коли вiддавав наказ на сiчу, вiдчув, як обпалило  блискавицею  серце,  але
воно не здригнулося, вiн прозирав ним далеко-далеко, у вiки. А тепер знову
став звичайною людиною, i такий великий був свiт, i такий широкий степ, що
почувався в ньому крихiтною зерниною,  яка  може  прорости  i  яку  можуть
звiяти вiтри в солоне  море.  Козачий  стан  гомонить  у  тисячу  голосiв,
готовий пiдвестися по одному покиву його пальця,  справля?  сумну  тризну.
Всi козаки злякалися содiяного, й вiн злякався теж,  i  не  мiг  пробачити
собi кремiнностi, й не мiг  вчинити  iнакше.  Боявся  сво??  самотностi  й
плакав з нелюдсько? одвiчальностi, яку перейняв  на  себе.  Вiн  оплакував
сво?х  порубаних  зрадливих  землякiв  i  козакiв,  що   погинули   марно,
визволяючи тих зрадливцiв, оплакував  власну  долю  i  долю  Укра?ни,  яку
запродують усi, хто тiльки може. Нiхто не чув того страшного плачу, тiльки
самотня, ясна й червона,  неначе  крапля  кровi,  зiрка  стояла  над  його
головою, а тодi враз зiрвалася й шугонула в синю безодню, лишивши по  собi
вогненний слiд. Та повеснi на тому мiсцi, куди  падали  отамановi  сльози,
виросла тирса вище людського зросту, яку не могли втяти нi коса, нi шабля.
   ...За кiлька днiв у верхiв'? рiчки Конки, на старому татарському шляху,
званому Муравським, запорожцi дiлили вiйськову здобич. Дiлили порiвну,  на
всiх - на козакiв i визволених з  полону.  Сiрко  пильнував  сам,  щоб  не
обдiлили нiкого - нi досугого дiда, нi сиротини. Хто не мiг  чи  не  хотiв
узяти свою частку кiньми, кожухами, килимами, тому вiддавали  грiшми.  Там
же, в зеленiй долинi Конки, пiд вербами  прощалися.  Козаки  повертали  до
Днiпра,  з  ними  вiдходило  з  пiвсотнi  недавнiх  бранцiв,  що  вирiшили
записатись  у  запорожцi,  решта  прямувала  до  Ворскли,  аби  звiдти,  з
Полтавщини, розiйтися по домiвках, ?м дали про?жджi листи  з  печатками  -
хвацький вусатий запорожець з  рушницею  на  плечах  був  гарантом  ?хньо?
недоторканостi. Тi листи, склавши удво?, вчетверо,  ховали  до  пазух  або
шапок, а немолодий, з трахомними, в червоних прожилках очима  ?врей-столяр
зробив з вербових патичкiв бiленьку рамку, вправив листа в не?  i  почепив
на шворцi собi на шию.

   * * *

   "Ясновельможний мосцi хане кримський з  многими  ордами,  близький  наш
сусiде! Не мислили ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю
i зо всiм панством кримським у велику неприязнь i вiйну заходити, якби  од
вас не побачили того початку,  який  минуло?  зими  ваша  ханська  милiсть
учинив, послухавши дурно? ради шаленого й безумного вiзиря Цареградського,
а по нiй i неслушного ординанцу  найяснiшого  й  найвельможнiшого  султана
свого. Прийшли з яничарами його i з численними ордами Кримськими  до  нас,
вiйська Низового Запорозького, нiчною порою приступивши  близько  до  Сiчi
нашо? i знявши сторожу  нашу,  що  стояла  за  Сiччю,  заслав  був  у  Сiч
п'ятнадцять тисяч яничарiв, наказавши ?м (чого в стид  було  чинити  -  не
по-кавалерському) всiх нас, молодцiв вiйська Запорозького, сонних,  що  не
сподiвалися жодно?  бiди,  вибити  й  видушити.  I  кучку  нашу  сiчову  з
фундаменту вивернути i розорити; а сам з ордами бiля Сiчi став, аби й духу
молодцiв наших, якi втiкали б, не випустити. Тiльки той  намiр  i  замисел
Христос-бог наш премилосерднiйший повернув нам на добро, бiду i упадок наш
тодiшнiй повернув на упадок i бiду голiв яничар  турецьких;  про  що  сам,
ваша ханська мосць, добре вiда?ш. Якого злого замислу вашого i недишкрецi?
(яко вiд тих людей, якi рицарським промислом бавляться  i  правду  в  собi
заховати  люблять)  нiколи  не  сподiвалися  на  себе,  так  i   потрiбно?
обережностi i до дання вiдпору  готовностi  не  мали:  тiльки  господь-бог
спаситель зберiг i захистив нас  вiд  напастi  вашо?  i  крайнього  упадку
нашого. Цей учинок ваш вельми зневажив нас, вiйсько Запорозьке,  i  принiс
нам немалу шкоду, отож i ми, прикладом древнiх  предкiв  i  братi?  нашо?,
мусимо постаратися око за  око  вашiй  ханськiй  мосцi  i  всьому  панству
Кримському свою зневагу i образу вiдплатити i помститися, але явно,  а  не
та?мно, по-рицарському, а не так, як вчинили з нами ви; i бог  серцевидець
при  нашiй  правдi  лiпше  нам  допомагав  гостювати  в   панствi   вашому
Кримському, нiж вам бiля кучки нашо? сiчово?.
   I якщо та гостина наша в панствi вашому  показалася  недиш-кретною,  то
так воно i ?: бо козаки, яко не одно? матерi дiти, так i  не  одного  суть
норову, однi направо, другi? - налiво, а третi - прямо стрiляли, то тiльки
добре, що не минали цiль; та й недишкрецi? тi?? од  вас  навчилися,  а  не
самi вимислили, бо i в Криму ваша  ханська  мосць,  не  прийнявши  нас  за
гостей i добрих кавалерiв, поспiшив  було  з  ордами  сво?ми  сильними  до
Сиваша, до то? переправи, котрою ми увiйшли в панство  ваше,  де,  стоячи,
хотiли нашого повернення дiждатися i там нас поглинути,  на  переправу  не
пустити, але й тут  намiр  ваш  судьбами  всемогущего  бога  нашого  вспак
перемiнився, а нам милiсть божа при нашiй правдi допомогла i торжествувати
над вами дозволила, в якому торжествi й потурбували вашу ханську  милiсть,
а коли з нашого боку щось видалося недишкретне,  то  мусиш,  ваша  ханська
милiсть, в тому нас  вибачити,  зважаючи  на  те,  що  завжди  недишкрецiя
платиться недишкрецi?ю. Подiбне й не снилося  вашiй  ханськiй  мосцi,  щоб
вiйсько  наше  Низове  Запорозьке  в  малiй  i  вельми  щуплiй   кiлькостi
осмiлилось i  одважилось  на  знамените  й  багатолюдне  панство  Кримське
воювати й наступати; того б i не було (не через боязнь, але через давню  з
Кримом сусiдську приязнь), якби зi сторони вашо? не подана була  оказiя  i
причина до неприязнi i вiйни з  нами,  вiйськом  Низовим  Запорозьким.  Не
важся, ваша ханська мосць, мати (як приказують) поля  за  бовдур  i  нами,
вiйськом Запорозьким, легковажити, а вiйною на нас надалi наступати:  якщо
то буде iнакше, то i ми, - вза?мно, в бiльшiй уже силi вiйська нашого i  з
кращою до вiйни готовнiстю не через Сивашську переправу, а через  Перекоп,
виламавши i вiдчинивши собi в нiм ворота, певний-бо до того ма?мо  спосiб,
- завiта?мо в панство Кримське  i  доти  з  нього  не  вийдемо,  доки  при
всесильнiй допомозi божiй бажаного намiру нашого не побачимо сповнення. Бо
одважнi кавалери i мужнi  вiйська  Запорозького  вождi,  предки  i  славнi
антецесори  нашi  здавна  на  Крим  i  царство  Турецьке  морем  i  землею
воювали... (якщо цьому ваша ханська мосць не  вiрить,  то  звели  в  сво?х
Кримських  та  Константинопольських  лiтописних   книгах   писарям   сво?м
пошукати, певне, знайдеш; а ще  бiльше  -  здамося  на  лiтописи  грецькi,
римськi i польськi,  де  ясно  проголошена  немеркнуча  слгва  козацька  i
похвальнi дiла вiйськовi вiйська Запорозького), то й нам, ?хнiм  нащадкам,
хто заборонить iти тим же похвальним предкiв наших шляхом? Так, не бажа?мо
ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю i зо всiм панством
Кримським воювати i бути в гнiвi, проте якщо знову побачимо зачин  ваш  до
вiйни, то й ми навза?м воювати панство Кримське не  побо?мося.  Якщо  ж  з
охочих молодцiв чамбули вашi i нашi, по розлеглих i диких степах  гуляючи,
сходитимуться й битимуться, того нам i  вам  до  зачинання  велико?  вiйни
ставати не треба.
   Не ширячи листа нашого до вашо? хансько? мосцi...  те  все  висловивши,
зичимо вашiй ханськiй мосцi доброго здоров'я i щасливого благополуччя.
   Писано в Сiчi Запорозькiй року 1675, сентемврiя мiсяця, 23 дня.
   Вашо? ясно? вельможно? хансько?  мосцi  зичливi  приятелi  Iван  Сiрко,
отаман кошовий,
   з усiм вiйська Низового Запорозького товариством".



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

   Гарно мандру?ться Сироватцi з сiчовими  чумаками,  з  веселим  отаманом
Драгожилом. Тiльки тут,  на  високому  чумацькому  возi,  Мокiй  Сироватка
зрозумiв, яка велика земля i яке безконечно високе небо, яка  похаплива  й
клопiтка проти них людська душа i як ?й не вистача? спокою та волi. Багато
йому передумалося, пересiялось у пам'ятi за цi днi, часом  те,  що  колись
мав за зерно, виявилося згонинами, а те, що  мав  за  одвiйки,  -  зерном.
По-iншому тече в дорозi думка, iнакше прийма? в себе свiт душа. Думка  йде
врiвень з воловою стопою i  з  жайвороновою  пiснею,  що,  мовби  iавiчно,
повисла в небi. Й довша? свiт, i ширша?, розпросторю?ться. Нiхто  не  зна?
так, як чумаки, неба, хiба, може, мореплавцi, нiхто не  перемiряв  стiльки
землi, нiкого так не вi гають по селах молодицi та дiги,  нi  на  кого  не
налаштовано по байраках стiльки  засiдок.  А  ще  нiхто  не  зна?  стiльки
пiсень, як чумаки, а надто чумацький ватаг  Семен  Драгожил.  Не  випуска?
Семен з рук бандури, в нього навiть поли веселiше йдуть пiд пiсню.  Неначе
святий, сидить, пiдiбгавши пiд себе  ноги,  в  передку  воза  Драгожил,  i
легiт-вiгер ворушить його пишнi, розчесанi на  два  потiчки  вуса.  Тiльки
коли-не-коли мацне себе по животу, чи не згубив широкого череса,  в  якому
грошi на всi довгi милi в татарськiй землi - за переправи i за  водопо?  -
мостове, поромне, криничне, а також за пашу, а основне -  плата  за  сiль,
золотi? й срiбнi? таляри. Та як може згубити, почува? ту вагу повсякчас, й
черес той можна зняти, тiльки порiшивши отамана. А порiшити його нелегко.
   А степ - зелений та буйний, аж спiва? серце. Встане з-за моря,  з  того
краю землi, сонце, й заiскрить вiн росами,  й  ударять  у  срiбнi  литаври
жайворони, i настане така краса та благодать, аж страшно ста?, що люди  не
бачать ?? - толочать кiньми i поливають кров'ю, що  ?м  просто  нiколи  за
сво?ми клопотами натiшитися божими щедротами. Iдуть, ремигають воли,  ?хнi
тiнi, неначе гори, пливуть по травi. Валка  чималенька  -  шiсть  батових,
шiстдесят одна пара  волiв,  одна  батова  -  Драгожилова,  через  те  ма?
пiдпомiчника. Iдуть веселi чумаки, вони спивають степ, як церковне вино, а
ще ж ?м радiсно, бо каймакам ' перекопський написав, що "сiль  цього  року
сiла добре, води й трави на путi багато",  що  розбiйнi  ватаги  виловлено
всi, й чумакам у дорозi нiчого не  загрожу?,  i  що  подару?  каймакам[29]
першiй валцi два вози солi безкоштовно. А ?хня валка йде перша, чумаки вже
впевнилися в цьому, й мажi ?хнi четвероволовi котяться  швидко,  и  гребла
для солi на мажах новi, i отаман мудрий та веселий. I спiвають вони  влад,
славлять пiснею день.
   Сироватка до спiвiв мало  вдатний,  слуха?  та  дума?.  Ввечерi  перший
зiскочить з воза, назбира? хмизу, сухо? нехворощi-залiзняку,  що  спалахне
жарким полум'ям i обпалить обличчя, принесе води, а iнколи й  воли  попасе
вночi. Його Савур iде в поводi за возом, вiн за цi  пiвтора  тижня  аж  на
крижах набрав. А ще  Сироватка  розважа?  чумакiв  бувальщинами  зi  свого
сторожового життя, розповiдями про нечистого  та  iнше  вiдьомське  кодло,
збреше так, мовби щодня стрiчався з рогатим око в око, вiн же  тiльки  раз
вцупив його за хвоста з-пiд греблi. Розважа? чумакiв Мокiй, а  думка  його
кружля?, як чайка над поруйнованим гнiздовиськом, покигиче тут, одлетить у
далину й верта?ться знову. Й слухати скрип чумацьких  колiс  козаковi  вже
недовго. Допитавшись на Сiчi, де  сто?ть  зимiвник  Мартина  Драпака,  вiн
по?хав з чумаками, котрi прямували через тi кра?. З чумаками й  ситiше,  й
безпечнiше, й не так нудно, як самому.  Сироватка  сподiвався  вивiдати  у
Драпака щось певнiше про Лаврiна. Може, той зна?, куди того повели чи  хоч
яким побитом Лаврiн  прибився  на  Драпакiв  хутiр.  Якщо  сина  басурмани
погнали на Перекоп, можна буде через чумакiв або через козацьких  товмачiв
запитати в перекопського мурзи, де вiн зараз  ?,  й  спробувати  викупити.
Викопа? Мокiй сво? грошi у Вiйськовiй Скарбницi, трохи докладе кiш чи  сам
отаман. Коб тiльки той Драпак сказав  правду.  А  може,  й  сам  зв'язаний
якоюсь ниточкою з татарами, тодi перемову треба починати з ним.
   Димить сивим маревом степ,  i  стали  на  овндi  хмари,  неначе  високi
церковнi банi, аж хочеться на  них  помолитися.  А  потiм  на  баню  сiда?
райська птиця, й, тiльки придивившись пильно, пробудившись вiд сон-замрi?,
Сироватка бачить, що  то  не  райська  птиця,  а  хохiтва  дрiбно  трiпоче
крильцями, застигла в  повiтрi.  Гарна  птиця  хохiтва,  дума?  Сироватка,
велика, гладка, ще й дурна, переловив вiн ?х сильцями бiля Слiпо?, "прости
менi за те, господи". Ту тиху лагiднiсть мандрiвки надщербила пригода, яка
сталася на Мокi?вих очах i  з  його  участю.  Зупинилися  якось  чумаки  в
зеленому байрацi, зварили  вечерю,  по?ли,  й  Мокiй  понiс  до  копаночки
порожнi казани, щоб ?х  помити.  Поставив  пiд  кущиком,  а  сам  на  мить
одвихнувся по нуждi. Коли вертався назад, то побачив: щось  шкряба?ться  в
бiльшому казанi, аж той ходить ходуном.  Спочатку  Мокiй  подумав,  що  то
собака,  та  одразу  й  розупевнився:  бабралася  в  казанi,  вишкрябуючи,
вигризаючи рештки кашi, людина. Мокiй не став клпьати когось собi в  помiч
i не став лякати кашо?да, а пiдiйшов ближче и тихо мовив:
   - А чого ж це ти, чоловiче, наче пес,  вилизу?ш  чужi  казани?  Постать
одхитнулася, й на Сироватку знизу вгору глянуло обличчя,  та  таке  марне,
таке заросле й обсинцьоване, аж старому козаковi стало страшно. Й одiж  на
парубковi була пошматована, пошарпана, крiзь дiрки свiтило тiло.
   - Хто ти такий, парубче? Звiдки ти взявся?  -  запитав  Мокiй.  Парубок
мовчав. Вiн не кинувся на Сироватку й не втiкав, либонь,  мiра  його  душi
переповнилася вщерть. Бо якусь мить вiн  ще  сидiв  на  землi,  скулившись
по-собачому, зчепивши на колiках руки, а тодi враз похитнувся й  заплакав.
Це  було  дуже  дивно,  й  Мокiй  присiв  бiля  парубка,  спробував   його
заспоко?ти.
   - Отако?. Козак, парубок i... в плачi.
   - Я... не козак, - схлипнув парубок. - Я од  пана  втiк.  Фiлоном  мене
звати.
   Схлипуючи, похлинаючись сльозами, перескакуючи з одного на iнше,  Фiлон
почав оповiдати про свою долю, про лиха, яких зазнав останнiм  часом.  Вiн
сам нестямився, як це  сталося,  не  знав,  чому  оповiда?  цьому  старому
чумаковi чи козаковi про сво?  злигоднi.  Либонь,  прийшла  пора  оповiсти
будь-кому. Вiн оповiдав i сам дивувався тому, що сталося з ним, не  вiрив,
що подолав стiльки верст, стiльки  перепон.  Ховався  в  лiсах,  спав  пiд
копицями, годувався  вим'ятим  з  колоскiв  зерном,  i  знову  хижi  ловцi
нападали на його слiд, i знову вiн утiкав. Пробирався на Сiч,  добився  аж
сюди й двiчi натикався на шляхетськi залоги, якi заступали всi  дороги  на
Запорожжя, i вже не  сподiвався  туди  добутися.  Йому  вже  мовби  все  й
байдуже, але ж носить хрест на ши?, i жива душа сама не йде з тiла.
   Довго слухався його  Сироватка  й  спогадував  власне  панщинне  життя,
спогадував пана Казана-Казановського, й захлипало  його  власне  серце,  й
затремтiли десь близько-близько вiд очей сльози.
   - Почекай, хлопче, може, щось зметику?мо гуртом, - мовив. Вiн  покликав
Драгожила й переповiв чумацькому отамановi все, що почув вiд парубка.
   - Треба  нам  доправити  його  до  Микитиного  перевозу,  -  сказав  на
закiнчення.
   Драгожил довго чухав потилицю, то здiймав, то  знову  одягав  шапку.  А
тодi мовив:
   - Дуже це небезпечно, бо ж не сам я ?ду,  а  вiд  громади...  Може  все
прахом пiти, але коли така справа, ? у нас один викрут. Прихворiв у нас на
самому початку  чумак  Микола,  Оверкiв  батько,  i  ми  залишили  його  в
Мар'янiвцi, в родичiв. А в компукт чумацький вiн вписаний.
   - Тодi нехай оцей парубок i буде Миколою, - пораяв Сироватка.
   - Воно то так... Але ж Микола сливе дiд.
   - А хiба в Фiлона на пицi написано, скiльки йому рокiв i чий вiн син, а
тепер батько? Перемiнимо чумакiв на возах, хтось iз старших стане Миколою,
Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо iм'ям того чумака. Та
й по всьому.
   - А так, - погодився Драгожил. - Кебетливий ти. Ходiмо ж та  порадимося
гуртом.
   Чумаки довго радилися  й  прийняли  Сироватчину  пораду,  а  той  потiм
нагодував Фiлона таранею та  хлiбом  iз  салом  й  одягнув  у  стару,  але
позалатувану чумарку, яку мав у запасi, й випросив в одного з чумакiв  для
Фiлона чоботи. А тодi помовчав i сказав сумно: - Як не знайду свого сина й
вернуся на Сiч, може, станеш мо?м сином. Ти один тепереньки на весь  свiт,
i я, мабуть, один.
   Опiвднi Сироватка попрощався з  Драгожилом  та  iншими  чумаками,  вони
потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а вiн повернув  праворуч.
Коли тiнь подовшала  на  пiвтори  ступнi,  пiд'?хав  до  урочища  Деркачi,
посеред якого, як казали, стояв Драпакiв хутiр. Болото Деркачi лежало в не
глибокiй, але широкiй долинi, мабуть, з нього витiкала i якась  рiчечка  й
текла до Днiпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не
злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нiчого й  не  побачив;  i  в
лiву, i в праву руку стiною стояли очерети, тут i там купами росли  верби,
а далi зеленiли якiсь iншi дерева, мабуть, то й був хутiр Драпака, але  як
добратися туди, Сироватка не знав. Про?хав у праву руку - той  же  очерет,
тi ж верби, в лiву -  те  ж  саме,  нiде  нi  гребельки,  нi  дороги,  анi
будь-якого слiду. Найбiльше дивувало Сироватку те,  що  не  видно  нiякого
слiду.  А  мусив  вiн  десь  бути.  Стояло  пiзн?  лiто,  вода  далеченько
вiдступила од весняно? одмiтки, позначено?  змiйкою  покинутих  на  березi
комишiв, осоки  та  палiччя,  помiж  зелених  бородавок  купин  на  рудому
болотиську  повiдпечатувалися  навiть  якiрцi  лапок  куликiв  i   плисок.
Сироватка вирiшив  пошукати  дороги  iншим  способом.  Зупинив  коня  бiля
високо? гiллясто? верби; не злазячи з сiдла, роззув чоботи, зняв i кинув у
траву шаблю та пояс i, вхопившись обома руками за мiцну  гiлку,  полiз  на
дерево. Покректуючи, остерiгаючись, щоб не зiрватися та не шелехнути вниз,
видряпався до розкаряки, вище яко? на рiвнi людського зросту висiло одразу
тро? воронячих гнiзд, далi лiзти не зважився -  кора  була  гладенька,  аж
слизька, й гiлка тонка. Виднокiл йому трохи затуляло вербове гiлля, але  й
крiзь нього бачив острiв. Теж неясно -  його  береги  скрадали  очерети  й
верболози, далi гнулися верби, а за ними - шапки дубiв, кленiв  i  виднiло
щось чорне чи сiре. То,  певно,  й  був  зимiвник.  Сироватка  приглядався
довго, але побачив тiльки рiг хлiва чи хати. Мокiя стривожило те,  що  дах
був розкритий. Спочатку козак вирiшив посидiти якийсь час в оцьому дозорi,
може, появиться хто бiля хутора, але над головою розкаркалося  вороння,  й
вiн полiз униз.
   Савур скуб траву. Мокiй забув його розгнуздати,  й  з  вудил  скапувала
зелена пiна, розгнуздав (вiн взагалi рiдко  коли  його  загнуздував,  кiнь
слухався повода й так, трохи помiркував, узяв за  повiд  i  повiв  у  лiву
руку, де ще ранiше запримiтив довгий зелений мисок, що  глибоко  входив  у
болото. Там розсiдлав коня й скинув з нього  гнуздечку,  заховав  у  кущах
сiдло  й  весь  риштунок  -  рушницю,  шаблю,  пiстолi,  схожу  на   качку
порохiвницю-натруску, примоцував гiллячками. Савур одразу ж лiг у траву  й
почав качатися, важко йойкаючи селезiнкою. А вiн дiстав з торокiв хлiба та
сала, що дали на дорогу чумаки, переобiдав, по тому роздягнувся й полiз  у
болото.
   Нарiзав ножем очерету й мiцно, по-татарськи, з'?днав ликом  докупи  два
снiпки, прив'язав до них одежу. Застромив у снiпки палицю, щоб можна  було
вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикрiпив до очеретяних чубiв
мiцне, скручене вчетверо лико, - плотик  був  готовий.  Поплескав  по  ши?
Савура - од кожного поплеску вставала. легенька курява, почухав за  вухом,
розправив обтрiпану мичку чубка. Повiльно зайшов у воду. Кiнь дивився йому
вслiд - не пiде з миска, поки не вернеться Сироватка.
   Мокiй брiв повiльно, щоб не провалитися i не  полохати  качву,  аби  не
виказувала його. Тут стояв важкий дух застояно? води й рiзкий, терпкий, що
трохи освiжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах  безугавно
похитували хвостами плиски,  по  лататтю  з  пискотом  розбiгалися  водянi
курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай i  дременув
з переляку, аж залопотiло латаття. Сироватка перебрiв одне болото,  вийшов
на горбок, перепочив i почалапав до другого. Його  теж  перейшов  щасливо,
нiде не шубовснув глибше, як пiд руки, не обiрвав  плотика  й  не  намочив
одежi. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав  оселедця,  пiшов
угору на зеленi скирти дубiв та кленiв. Залишилися  позаду  осоки;  чорнi,
помащенi чумацьким дьогтем чоботи м'яко  шелестiли  в  травi.  Гарна  була
долина, але трава стояла нескошена, й це теж вiдмiтив Сироватка. Вiн  iшов
помалу, вже бачив високу темну лiсу й стрiху, повернув праворуч, в  обхiд,
i пiдiйшов до засторцьованих шелюгом ворiт. Вони були прочиненi й хилилися
набiк, крiзь них Сироватка оглянув усе подвiр'я. Просто перед  ним  стояла
низенька, довга, обмазана сiрою, що частково пообвалювалася, глиною хата з
сiньми, - з двох вiкон, якi виходили в двiр, одне було затулено  подушкою;
праворуч - рублений хлiв, до нього  приплетений  довгий  лiсяний  хлiв,  з
лiвого боку - клуня, теж приземкувата, розчинена навстiж, ще якiсь хлiвцi,
сажi та погрiбцi. Все - пiд одним  накриттям,  тiльки  клуня  трохи  вища.
Посеред двору - колодязь, журавель без тичини  й  ланцюга  задерся  вгору,
колода, що ?? прив'язують для рiвноваги, одiрвалася,  валя?ться  в  травi,
нiде нi пса, нi худобини й жодно? живо?  душi.  Можна  було  подумати,  що
обiйстя порожн?, коли б скрiзь по ньому не  чорнiла  купами  земля.  Деякi
купи вже поросли лободою, iншi були свiжi, ще не порудiлi вiд сонця. Мокiя
те  немало  здивувало  й  насторожило,  вже  навiть  був  подумав,  чи  не
забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж i приспоко?вся: що йому можуть
зробити, що з нього взяти. "Бiда бiду перебуде". Навмисне, щоб  скрипнули,
пiдважив ворота, прочинив, зайшов у двiр. Пiд  хлiвом,  на  купi  очерету,
лежав чоловiк. Вiн теж побачив Сироватку Дивився на нього бiлими, гейби  в
бiльмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватцi  од  його
погляду щось пригасло в душi й похололо в животi: тако? нечисто?  сили  ще
не стрiчав. Був  чоловiк  без  шапки,  брудна  рудувата  кучма  падала  на
проштемпельоване  чоло,  обличчя  заросло  бородою,  на  босих  ногах   не
вистачало пальцiв.
   "От i дотопкав свою стежку до призьби, - подумав Сироватка. - Отут жаба
й цицьки дасть". Того, що побачив, було досить, аби  зрозумiти:  нiг  йому
звiдси не винести. Сироватцi стало страшно. Розум шукав  порятунку,  думка
про це бiгла поперед думки про смерть, як вiвця по загону од  вовка.  Поки
що втямив одне: не можна зволiкати, а також виказувати  страху.  Сироватка
пiдчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони  прикипали  до
землi), чемненько привiтався й  сказав,  що  прошкував  мимо  та  завернув
попити води. Сказав  щось  дурне,  безглузде  -  сам  розумiв,  що  змолов
дурницю, але на iнше одразу  не  здобувся.  Бiлоокий  добридня  не  оддав,
розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсiм не по-християнському, i коли б
уже з хати вибiг дванадцятиголовий змiй. Сироватка чи й здивувався б.  Але
з хати вийшло два дужих, кремезних чоловiки,  однакового  зросту  й  майже
однаково? статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий  -
зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорнiй сорочцi, в  чоботях
з обрiзаними  халявами;  обминаючи  копцi,  вони  пiдiйшли  до  Сироватки.
Витрiщилися на Мокiя, неначе вiн з хмари впав.
   - Звiдки такий узявся? - запитав стрижений по-козацьки.  Був  чорнявий,
вислоносий, товстогубий, такi люди здебiльшого лагiднi вдачею, але зараз у
таке Мокiй не вiрив.
   - Каже, завернув води попити, - скривив сухi, потрiсканi губи  бiлоокий
i випростав з-пiд себе праву руку. Сироватка  помiтив,  що  на  нiй  нема?
пальцiв. - Напо?мо? Нехай вип'? весь колодязь?
   - Як  завернув?  -  здивувався  стрижений  у  кружок.  -  I  не  мокрий
нiскiлечки?
   Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намiрявся.  Люди  цi
непевнi, прихiд його на острiв для них небажаний. Йому добряче  присмеркло
на душi, вiдчув, як враз  ослабли  ноги,  спробував  задобрити  злостивцiв
жартом:
   - Я по лататтi. З листка на листок, зi стеблини на стеблину. Бачите - й
пiдошви сухi, - показав зчовгану в один бiк пiдметку правого чобота.
   - Як Iсус Христос по водi, - глумливо й невдоволено скосив  очi  схожий
на ченця чоловiк. - Може, й нам покажеш чудо? Сироватка усмiхнувся  знову,
вiдповiв по-?вангельськи:
   - I побачив Iсус лукавство ?хн?, i не робив чудес, бо  не  вiрили.  Всi
тро? зглянулися помiж собою, а Сироватка смиренно опустив очi. Вiн не  мiг
вiдгадати, хто цi люди, але розумiв,  що  запитувати  того  не  треба.  Ще
подумав: вони його  не  випустять  звiдси.  Це  або  комишники,  що  вбили
господаря й посiли його добро, або втеклi в'язнi. Бач, в одного й штемпель
на лобi. Страх цупкенько тримав у кiгтях Сироватчину душу, але вiн ще  раз
подумав: показувати, що  бо?ться,  не  можна.  Слова  iз  святого  писання
зiрвалися йому з вуст самi по собi. Боже слово Сироватка знав, мав у  кузi
над Волошкою ?вангелi?, читав його, не все тямив, а що осягав, примiряв до
степу, до козакiв, до свого життя. Зараз щось немов пiдказувало  йому,  що
треба триматися за боже слово.
   - Й чого ж ти мандрував степом? - запитав схожий  на  ченця.  Сироватка
знову вiдповiв ухильно:
   - Лисицi мають нори, птаство небесне - гнiзда, тiльки синовi  людському
нiкуди голови прихилити.
   - То це ти принiс ?? сюди? - вперся бiлими бликалами той, що  сидiв  на
очеретi. - Чи прошкував кудись?
   - Ти вiру?ш, шо бог  один,  -  тицьнув  пальцем  Сироватка.  -  I  бiси
вiрують, та й тремтять. А басурмани - не вiрую гь. Й треба принести в ?хн?
царсгво страх божий i слово боже. Розбудженi святим духом, вони прозрять.
   Всi тро? знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу
спокою та благочестивостi, розз'увся й сiв на очерет.
   - Просiть, то й дасться  вам.  Грiховна  вода  на  святих  устах  стане
святою, - так само покiрно мовив.
   - Принеси, ?лисею, води, - скривившись, неначе йому болiв живiт, кивнув
головою бiлоокий.
   Схожий на ченця комишник пiшов у сiни  й  небавом  вернувся  з  липовим
корцем у руках. Вода була затхла й тепла,  -  брали  ??  десь  з  копанки,
мабуть, полiнувалися прив'язати цебер i полагодити журавель, але Сироватка
вдавав, що п'?  iз  задоволенням,  смакуючи,  видудлив  увесь  корець.  Аж
забулькало в животi.
   Вiн ще не вирiшив до кiнця,  що  йому  робити  далi,  проте  поклав  не
випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловiк
- грiх такого зачiпати. Та й не трима? мирського  в  пам'ятi,  у  нього  в
головi сво?, не знанi простим людям замiри i клопоти.  Правда,  не  вельми
був схожий  на  божого  чоловiка  одягом  i  виглядом.  Але  хiба  не  мiг
скопирснутись недавно? Та й на самiй Сiчi  немало  таких,  кому  в  головi
зацвiло. Iншого викруту не бачив.
   Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми  поспiшали  щось
чинити - куди вiн подiнеться, хотiли подивитися, що буде далi,  порадитися
мiж собою. Дво?, що досi стояли, посiдали на траву, чухмарилися, позiхали.
?лисей обмацував голову, неначе по нiй допiру товкли товкачем i вiн  шукав
на нiй гулi.
   - Болить, клята, - поскаржився. - Крутить щось, так гiрко крутить  -  i
все на захiд сонця.
   - Пар голову хрiном, - порадив Сироватка. - Хрiн - божий корiнь.
   - I не спи на захiд сонця, - чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз  рукою
до кишенi по люльку.
   - Мирон теж спить, i йому нiчого, - одказав ?лисей.  Сироватка  й  собi
хотiв дiстати люльку, а тодi спохопився, полiз  у  черес,  покопався  там,
дiстав маленького, з рябенько? шматини, вузлика, розв'язав,  нахилився  до
?лисея.
   - Пiдставляй долоню.  Це  -  попiл  розрив-трави,  спалено?  на  вогнi,
затепленому од непогасно? лампади. Ще якби була  непочата  вода...  -  "Де
вона в них у ката, - подумав, - коли  ось  ця  болотом  смердить".  -  Ну,
нiчого, зап'?ш простою. - Й висипав на широку,  в  мозолях,  долоню  трохи
чорно? сажi.
   "Де такi мозолi нагнав? -  знову  розмiрковував  про  себе.  -  Мабуть,
копаючи оцi ями. Для чого вони ?х риють?" Крутив думку так i так,  потроху
ставав на певному здогадi. Шукають  скарб.  Знали,  що  в  господаря  було
золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.
   ?лисей вийшов з сiней, утерся рукавом сорочки,  знову  помацав  чорними
пучками голову.
   - Наче полегшало.
   - Коли полегшало, ставай варити кулiш, - мовив бiлоокий. Було видно, що
вiн тут ватаг або принаймнi намага?ться вестися, як  ватаг,  бо  ?лисей  i
Мирон не вельми потурали на його слова.
   - Я вчора варив, - гребонув брудною, чорною  п'ятiрнею  волохатi  груди
?лисей.
   - А я позавчора й позапозавчора, - настовбурчився  Мирон.  Заходило  на
сварку.
   - I прийшов до них  з  ложкою  божий  чоловiк...  -  неждано  обiзвався
Сироватка. - Давайте я зварю.
   Сироватка варив кулiш у чималенькому мiдному казанi посеред  двору.  Ще
кулеша не зварилася,  а  по  двору  дух  пiшов,  аж  комишники  засалапали
язиками, як голоднi коти. Приправив ?? запорожець старим салом,  лiщиновим
листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересi з пiвдесятка стручкiв.
Зготував двi страви: одну  рiдку,  другу  густiшу,  домiшавши  туди  трохи
гречаного борошна. Опрiч пшона, кiлькох  шматкiв  сала  на  днi  боднi  та
ворочка гречаного борошна  в  коморi  бiльше  не  було  нiчого.  Комишники
до?дали Драпаковi запаси й, либонь, не загадували  далеко  наперед.  Земля
бiля хутора лежала неорана, й не було в хлiвах нiяко? худоби, навiть  буда
бiля хати стояла порожня - пес або забiг, або його забили.
   Комишники лигали гарячий кулiш, аж трiщало за вухами. Вони  забули  про
кашовара, i йому залишилося тiльки трохи рiдко? кулешi.  Сироватка  ?в  не
поспiшаючи, ложку нiс до  рота  красиво,  пiдставляючи  пiд  не?  човником
долоню. Вiн не дивився в бiк  комишникiв,  що  повиверталися  на  очеретi,
палили люльки. Заходила нiч, й глибше вступав Сироватцi в душу страх.  Вiн
знав усi чари ночi. Добрi й лихi. Для доброго - добрi, для лихого -  лихi.
Те, на що не одважу?ться злий чоловiк  удень,  одважу?ться  вночi.  Темнi?
його душа, й темнiють очi рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його
крутилась, як шапка утопленика у вирi, ?? не тягло вниз i не  викидало  до
берега. Не бачив iншого викруту, як тiльки той, за який ухопився з  самого
початку.
   Пiдвечерявши,  Сироватка  заходився  мити  казан.  Прив'язав  до  нього
мотузок, хотiв зачерпнути води з  колодязя,  але  Денис  сказав,  що  вона
погана, там згнив пес,  послав  з  цебром  до  копанки  Мирона.  Сироватка
подумав, що оцей бiлоокий, Денис, хутiрський оддавна. А тi дво? -  зайшлi.
Або набилися Денисовi в компанiю силомiць, або сам звiдкись  закликав  ?х,
втративши  надiю  самотужки,  однi?ю  рукою  викопати   Драпаковi   грошi.
Погромисько довкола стояло страшенне - копцi чорнiли i в хлiвi, i в сiнях,
шули були повихитуванi, одвiрки попiдпилюванi та порубанi. Й те  мотав  на
рiденький, м'який вус Сироватка. Помивши казанок, одгрiб попiл,  набрав  у
жменю жару й понiс до чобiт, що стояли помiж вогнищем та  кулями  очерету,
на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло,
й вiн ворушив, ворушив пучками.  Насипав  трохи  в  один  чобiт,  потiм  у
другий, почав узуватися набосонiж.
   - То нащо? - перелякано витрiщив очi Мирон.
   - Кольки з нiг виганяю,  -  байдуже  одказав  Сироватка.  Комишники  не
бачили, як вiн поналивав  у  чоботи  води,  тепер  же,  взувшись,  добряче
притиснув, придавив жар до мокрих устiлок.  Припекло  добряче,  проте  вiн
того нiчим не виказав.
   Сонце вже сховалося, оточене з усiх бокiв будiвлями  подвiр'я  огорнула
пiвтемрява.  Сироватка  сидiв  навпочiпки  над  пригаслим  вогнищем,  його
обличчя й розчепiренi пальцi рук  вiдсвiчували  чер-воно,  губи  беззвучно
ворушилися. Сироватка шепотiв молитву, але так, що з губiв  викiльчувалися
тiльки  окремi  слова,  найчастiше  то  були  "сатана",   "страх",   "кара
господня". Сироватка теж знав злi чари ночi.
   Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим  острахом,  Мирон,
коли до нього пiдiйшов Сироватка, навiть зайорзав i  посунувся  ближче  до
?лисея.
   Проте на нiч вони замкнули його до рубленого хлiва бiля  хати.  Правда,
не впихали силомiць, просто Денис укинув туди куль очерету  й  сказав,  що
божому чоловiковi тут слатиметься найкраще. Сироватцi вчувся в його голосi
глум, вiн подумав, що Денис не вiрить  йому  до  кiнця,  але  вдав,  буцiм
нiчого не  помiча?,  мовчки  пiшов  у  хлiв.  Брязнула  залiзна  закрутка,
загупотiли по стежцi кроки, заскрипiла на ганку одiрвана  мостина,  й  все
стихло. Сироватка лишився сам. Вiн довго призвичаювався  до  темряви,  але
вона була така густа, що  не  бачив  i  сво??  простягнуто?  вперед  руки.
Обiйшов хлiв, помацав: плахи мiцнi, припасованi щiльно,  знизу  -  помiст,
лати пiд покрiвлею - одна бiля одно? й грубi,  в  двi  руки,  -  комишники
знали, куди його закинути. В одному  кутку  намацав  палицю,  поклав  бiля
очерету. По тому розперезав снiп, лiг. Дивився  вгору,  де  сiрiло  кiлька
дiрок, слухав тишу. Кумкали в болотi жаби, попугукував на островi сич. Був
старий. Сироватка розпiзнав по голосу: оте "у-у-уу" - довге  та  протяжне,
ще й з хрипом. Наслухався ?х над Волошкою, страхом  од  ?хнього  крику  не
проймався. Десь у кутку шкрябала миша, в  хлiвi  пахло  мишачим  послiдом,
видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур i  риби  майже  вивiтрився,
Сироватка ледве вловлював його.  Коли  Мокiй  ворушився,  пiд  ним  трiщав
очерет, i тодi миша замовкала; лежав непорушне -  починала  точити  знову.
Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в  минулому
дневi, все одно нiчого не одгада? й не  розплута?,  а  гарненько  заснути.
"Бiда бiду перебуде, як було, гiрше не буде".  А  ранок  пiдкаже  сам,  що
робити. Так i вчинив, зняв сукмана, скинув  шапку  й  поклав  пiд  голову,
сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в  нiчниць,
склепив очi й мовби повалився в чорний човен, i вже той поплив, повiз його
по тихiй рiчцi. Сироватцi снився вiз, що стояв на стернищi, а на возi плуг
i борона, одна голобля воза прив'язана орчиком до полудрабка вгору,  й  на
нiй, на дротинi, - казанок. Ще тiльки ранок, ще лемiш не скуштував  землi,
Сироватка прив'язав казанок заздалегiдь, щоб не баритися в обiд. I вiз,  i
плуг, i борона, i казанок - Сироватчинi. А десь у долинцi  пасуться  конi.
Теж його. Мокiй ?х не бачить, його порива? в той бiк -  щоб  не  зайшли  в
чуже, щоб ?х не зайняли. I так йому тривожно, так мулько на душi.  займуть
конi або й вкрадуть ?х. "Треба пiти подивитися", - подумав, i  в  ту  мить
його щось мовби штовхнуло.
   Ще встиг подумати: все життя йому сниться один i той же сон -  у  нього
крадуть конi. Сон нiби й гарний - Мокiй господарю? на власнiй  землi,  але
конi - то хвороба, та ще покража.
   Так само, як i звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в нiй  свiтилося
два вогники. Двi зеленi цятки стримiли зверху, вони ворухнулися, зникли  й
зайнялися знову. "Кiт", - подумав Сироватка, хотiв покликати, та враз йому
пригадалася розповiдь кума Шевчика, як  той  колись  у  селi  глупо?  ночi
покликав кота. Чорний-чорнющий кiт перебiг перед Шевчиком дорогу за кiлька
крокiв i шаснув за плiт. Шевчик пiдiйшов до плоту й  ласкаво  так:  "Кицю,
кицю",  а  звiдти  людським  голосом,  глумливо,  басюрою,  що   Шевчиковi
пiднялася на головi шапка: "Кицю, кицю!" Кум утiкав, аж погубив чоботи.
   "Може,  й  це  такий  котяра",   -   подумав   Сироватка.   Вiк   тричi
перехрестився, перехрестив зеленi вогники, а що вони не зникали,  тихенько
намацав палюгу, що  ??  поклав  в  узголiв'?,  й  пожбурив  угору.  Палюга
брязнула по бантинi, почулося голосне, злякане "няв", i  моторошнi  зеленi
жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й  знову  спробував
сiсти в чорний човен. Але човен довго не пiдпливав, а коли  таки  приплив,
повiз його не по тихому плесу,  а  помiж  розбурханих  порогiв.  Сироватцi
приснилися зеленi вогники, але вони свiтилися  не  в  котячих  очах,  а  в
чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими
й куценькими рiжками, гострою мордою i  довгим  язиком,  яким  облизувався
по-котячи. Вони шинкували у сiчового корчмаря Нерчика, але в корчмi сидiли
тiльки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт  сам  носив  пугарi  з
тернiвкою. Вони обо? добре впилися, й чорт спiвав по-козацьки, а Сироватка
мекав по-чортячи. А тодi  заходилися  гуляти  в  переваги-ваги,  Сироватка
чорта пiднiмав, а чорт Сироватку - нi, бо кожного разу, коли  той  починав
переважувати, козак смикав його за хвоста, i нечистий беркицяв, аж  копита
одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокiй i далi тримав  його  за  хвоста,  а
розмовляли, як добрi приятелi. А тодi Сироватка оглянувся  й  побачив,  що
трима? власного хвостяру, а чорт реготiв i  злизував  язиком  з  рiденьких
повiк сльози:
   "Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався
з боку на бiк,  намагався  одчепити  хвоста...  Й  прокинувся  на  добряче
розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.
   Якийсь час лежав незрушно.  Вже  заднiло,  в  вузькi  щiлини  мiж  плах
тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро  потекла  Сироватчина
думка,  вiн  пригадав  усе  й  почав  обмислювати,   як   зустрiнеться   з
комишниками, що скаже, як привiта?ться. Але недовго йому довелося  думати,
все склалося само по собi.  Небавом  почув,  як  по  той  бiк  хлiва  щось
шелеснуло, а по хвилi - трiснуло,  здогадався,  що  з  того  боку  за  ним
пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати.
Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк,  неначе
в конвульсi?, й став вигукувати то  голоснiше,  то  тихiше:  "О  iкона,  о
Галiлея!", "О iкона, о Галiлея!" В думцi ж справдi молився боговi й просив
його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами.
Вiрив, що бог усе зрозумi? й простить, мав його за мудрого й  незлобивого,
хоч i знав iз святого письма, що господь часом кара? круто, ще й нi за що.
Але яка йому вигода карати такого  незлобивого  й  нещасного  чоловiка?  У
свiтi ж тiльки й шукають вигоди.
   Коли Сироватку випустили, сонце вже горiло  у  кронi  густого  дуба  за
хатою, на тому ж  дубi  туркотiла  горлиця,  а  на  стрiсi  хлiва  завзято
цвiрiнькали горобцi. Денис стояв  бiля  хлiва,  а  ?лисей  i  Ми-рон  саме
вернулися з болота, були мокрi як хлющi, скакали халяндри i лаялися чорно.
Вони сварилися, бо розсохся  човен,  i  для  того,  щоб  потрусити  ятери,
доводиться лiзти у воду, погрожували, що завтра i позавтра Денис труситиме
сам, кляли болото, рибу, Дениса ?? той час, коли прибейкалися сюди.  Денис
огризнувся, мовляв, вiн ?х не кликав, а таки полiз  на  горище  й  небавом
вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь вiдшукав чорний  казанок  i
грудку смоли, кришив ?? сокирою просто до порога. Мокiй тим часом почистив
карасi й лини, заходився варити юшку.  Карасiв  було  чималенько,  частину
поклав на пруття, пряжив на жару. Теплiла в його головi  й  така  думка  -
сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося  -  ?лисей  i
Мирон ?ли та пiдхвалювали божого  чоловiка.  Денис  мовчав,  важко  брижив
проштемпельоване чоло, щось думав. Мiркував i Сироватка. Про кожного з цих
людей,  що  сидiли  перед  ним,  у  нього  вже  уклалася  думка.  Денис  -
найнебезпечнiший. Вiн озлоблений на свiт, на всiх людей, шелехне  в  лоба,
не клiпнувши оком. Хтозна, од чого вiн такий: чи  спочатку  завинив  перед
людьми - й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися -  й  вiн  став
таким. На цьому свiтi бува? всякого. Вiн недурний, недовiрливий, зача?ний.
Либонь, хоче роздобути грошей i втекти кудись ще да.ii - до  черкесiв  або
калмикiв чи й до татар. Якщо справдi знайдуть Драпакове золото,  хто  зна,
чи не знайде хтось з трьох  одразу  свою  смерть.  Насамперед  Мирон.  Вiн
ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, пiддався  ?лисе?вi,  заспокою?
себе, мовляв, усе зле робить ?лисей, а не вiн. Той  же  прибишство  зробив
собi промислом, гадаючи, що залагодить його на небi, як залагоджують  грiх
у попа. Кожного разу поверта? божi заповiдi так, що винуватий  не  вiн,  а
той, кого нанесла на  нього  лиха  година.  Вiн  марновiрний,  його  легко
налякяiи й легко розсердити,  вiн  може  вбити  з  випадково?  пiдозри.  I
вдарить тiльки в спину.
   ?лисей i Мирон  прибилися  сюди  пiзнiше.  Денис  прийняв  ?х  до  паю.
Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:
   - А я вже тут колись був. Тiльки тодi пiд хатою стояла груша, а на  нiй
телiпався повiшений.
   Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у  яму  недогрнзеного  карася,
сердито блимнув очима:
   - Дурне плетеш, чоловiче. Нiколи не висiв тут  повiшеник.  I  грушi  не
було.
   Тепер Сироватка зрозумiв доконечно, що Денис на хуторi  оддавна,  а  цi
прибилися пiзнiше. Обо? -  прибишi,  поки  що  не  грабують,  сподiваючись
знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножi, вийдуть на
широкий шлях. Вiн, Мокiй, ?м тут на завадi. Вони спробують спекатися його.
А яким чином? Зрозумiло, яким. Тож треба йому, Мокi?вi, поспiшати.
   Тим часом насипав юшки й собi, сiв навпроти Мирона, подивився на  нього
щиро, чисто й воднораз ледь-ледь микульч; й очима. Бачив, як тому пробiгла
по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся  найдужче.  Кортiло
втяти ще яко? штукенцi?, але зупинив себе. Давалися йому  всiлякi  вигадки
легко, аж трохи подобалось отаке лицедiйство, але чомусь було й боязно.
   По снiданку, пошептавшись  з  ?лисе?м  i  Мироном  бiля  порога,  Денис
насипав у вiдро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв  клоччя,  смолу,
пiшов з двору. Сироватка сподiвався, що вiн покличе ?лисея або Мирона, але
той не покликав. Мирон лежав  на  очеретi,  щось  думав,  а  ?лисей  гатив
товкачкою  по  панциру  черепахи,  яку  принесли  з  болота,   намагаючись
розтрощити його. Мабуть, робив це знiчев'я - нащо йому та черепаха?
   Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пiшов Денис.  Провiв  нишковим
поглядом його постать аж за кущi глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона
лiворуч од кущiв. Денис пiшов прямо.
   Сироватка повiсив казанок на тин, посидiв трохи  на  дривiтнi,  а  тодi
пiшов по двору, заглядаючи в  усi  копцi.  Вiн  помiтив,  як  заюртувалися
?лисей i Мирон, а вiн усе блукав, буцiм не бачачи ?хнiх стривожених,  злих
поглядiв, бубонiв собi пiд  нiс  першi-лiпшi,  котрi  спливали  на  думку,
слова. А коли  пiдiйшов  близько  до  комишникiв,  сказав  голоснiше,  щоб
почули:
   - Лiтала в димар вiдьма, носила пiд комин жар,  а  був  то  не  жар,  а
червiнцi. - Й по хвилi, пiдвiвши  вгору  очi:  -  Не  обманюйте  себе,  не
шукайте по полях та луках, бо нiчого не знайдете. А  шукайте  по  глибоких
льохах, за камiнним муруванням i обрящете. Не берiть бiльше, нiж  здола?те
взяти, не спокушайтеся самi й не спокушайте iнших.
   Був майже впевнений, що зерно впаде  на  заскороджену  ниву.  Лише  раз
оглянувся, й то мовби мимохiть, i  побачив,  що  ?лисей  i  Мирон  стоять,
неначе   наковтавшись    давлючки.    Ши?    ?м    повидовжувалися,    очi
повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала
мозок думка: "Якi ж бо ми телепнi. Та там же воно й лежить".
   За кiлька хвилин у погребi вже гупали двi лопати. Погрiб був  у  сiнях,
вiн зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши  ??,  всунув  у  прибiй
заздалегiдь налаштованого дубового прута, котрий мiг удержати й волiв. Вiн
не став слухати слiзних квилiнь i погроз наляканих прибишiв, пiшов у двiр,
ще й причинив сiнешнi дверi. Поки що не  примiркував  одного:  як  бути  з
Денисом -  пiдiйти  до  нього,  буцiм  хоче  допомогти  смолити  човна,  й
обамбурити дубцем чи пiдкрастися ззаду. Краще пiдiйти вiдкрито. Але Денису
може заклюнутися  в  голову  пiдозра.  Та  й,  певне,  вiн  наказав  сво?м
поплiчникам стерегти його... Напевне наказав. I тодi здиву?ться, що  Мокiй
прийшов без них. А вiн дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.
   Мокiй вернувся, намагаючись не слухати жалiбних крикiв, зняв на стiнi в
сiнях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хатi ножа,  заховав  у
халяву й знову зачинив сiнешнi дверi. Робив усе спроквола, неначе збирався
на вигiн по коня, а не на прибиша. По  тому  пiшов  до  кущiв  глоду.  Там
присiв i чипiв довго, прослуховуючи острiв, намагався вiдгадати, де Денис.
Перед  очима  гойдалося  вiзерунчасте  листя  й  довгастi,  вже  обв'юженi
червоною смагою ягоди, вiн зiрвав кiлька штук, пожував терпку,  майже  без
смаку м'якiть, сплюнув пiд ноги. Врештi в березi, трохи праворуч,  почувся
стукiт.
   Сироватка запримiтив те мiсце - двi верби, що мовби похилилися одна  на
одну.
   Спочатку долав путь подумки, а вже потiм лiг i поповз ужакою. Пластував
колишнiм Драпаковим ланом - зарослим пирi?м, вiвсюгом i самосiйним  житом,
невдовзi захекався, упрiв, лiг перепочити. Подумав, що рано почав  горнути
черевом груддя, можна було трохи проколiнкувати ще. Але братися навколiшки
далi - зась. Долав п'ядь за п'яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну
грудку. Навчився в  степу  пiдкрадатися  до  сайгакiв  та  дрохв,  бувало,
пiдповзав, що мiг хапати ?х за ноги.
   Вiн пiдкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому  перевагу,  з
другого - та?ло небезпеку. Перевагу - зручнiше кинути аркан,  небезпеку  -
мiг заздрiти Денис. Вiн длубався в перекинутому догори дном човнi, вогнища
не  розкладав  -  конопатив.  Викладав  рядочками  клоччя,   кiнцем   ножа
заштовхував у щiлини. Сироватку найбiльше непоко?ло,  що  Денис  трима?  в
руках нiж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для
кидка: широка, трохи зiгнута, в полотнянiй сорочцi, спина  перехняблена  в
правий бiк, велика, з розкучманою  чуприною,  на  товстiй,  засмаглiй  ши?
голова  теж  похилена  вправо,  кинути,  смикнути  -  й  полетить   прибиш
шкереберть. Сироватка пiдповз близько, крокiв за десять,  тепер  потерпав:
що, коли Денис розпроста?ться й пiде в його бiк? Отак вiзьме  й  пiде,  не
випускаючи з рук ножа-колiя. Для чого взяв саме колiя?
   У цю мить Денис глибоко, майже по дерев'яну колодочку, загнав у  щiлину
ножа й розпростався. Лiвою рукою, власне, культяпками-пальцями, потер шию,
правою почав затягувати тугiше вузький  ремiнний  черес.  Лiпшого  моменту
годi було чекати.  Сироватка  швидко  пiдвiвся,  вмах  безпомильно  метнув
аркан. Мабуть, Денис почув трiск трави або посвист  аркана.  Вiн  кинувся,
але волосяний зашморг хльоснув йому  по  горлу.  Сироватка  чимдуж,  обома
ногами впираючись у землю, рвонув на себе  аркан.  Посмик  був  такий,  що
Денис громохнув навзнак, неначе пiдтятий  кулею.  Йому  й  справдi  забило
памороки - чи од того, що  стис  горло  зашморг,  чи  затявся  головою  об
тичину,  котра  була  пiдкладена  пiд  човен  i  визирала  довшим  кiнцем.
Сироватка двома стрибками опинився бiля нього, хотiв приставити  до  горла
ножа, а тодi побачив, що  прибиш  без  тями,  перекинув  його  долiлиць  i
вiльним кiнцем аркана  скрутив  руки.  Денис  застогнав,  розтулив  очi  й
повернув  голову  набiк.  Обличчя  йому  зсудомив  жах,  здавалося,  хтось
розтягнув його з двох кiнцiв, рот вiдкрився, й там щось забулькотiло.  Очi
зупинилися на лезi ножа в Сироватчинiй руцi, з бiлих стали  червоними.  По
його спинi, по головi бiгали мурахи - лежав  бiля  мурашино?  купки,  одна
навiть дряпалась по великiй шерхлiй губi, вiн не вiдчував того.
   - Не знайшли ми золота,  -  важко  ковтнув  Денис  борлаком,  так  само
косуючи гарячими зiницями на лезо колiйського ножа. - Хай чорт вiзьме  мою
душу, коли це неправда. Хай вб'? блискавиця в першу ж  громовицю.  Жодного
таляра не викопали.
   - Не треба менi  того  золота,  -  сказав  Сироватка.  Гарячi  вогнi  в
Денисових очах одразу ж вичахли, погасли - вже не помишляв винести  звiдси
душу. Подумав, що Сироватка -  упир  або  божевiльний,  котрий  втiша?ться
людськими смертями.
   - То, виходить, ти даремно загубив  Драпака  i  його  челядь,  -  знову
сказав Сироватка й вiдступив на крок, щоб прибиш не вдарив  по  ногах,  бо
помiтив на його чолi якусь думку.
   - Схаменися, чоловiче, - крутнув ши?ю Денис. -  Драпака  i  всiх  iнших
взимi татари потопили в криницi. Через те  й  води  звiдти  не  п'?мо.  Аж
весною повитягали з ?лисе?м i  Мироном.  -  Тепер  Денис  подумав,  що  це
прийшов  Драпакiв  родак  i  хоче   помститися.   Йому   зажеврiла   надiя
порятуватися, й вiн заговорив швидко,  ковтаючи  давку  слину,  що  чомусь
набiгала в рота. - Хочеш - покажу могилу.  Драпака  й  Куделю  укинули  до
криницi живцем. А тих спершу порубали.
   - Кого тих? Кажи на ймення, - суворо приступив Сироватка.
   - Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Дво? челядникiв по?хали  в
хуру й овсi не вернулися. Може,  втекли,  може,  татари  перестрiли  ?х  у
степу.
   - Хто?
   - Семен i Тихiн.
   - А Лаврiн, чого про Лаврiна мовчиш? - з погрозою запитав Сироватка.
   - Не знаю, не служив такий у Драпака, от же  ?й-богу.  Хрест  святий  i
сорок мученикiв тому свiдки, я сорок перший, - забожився Денис. - Коли б я
збрехав... -  I  враз  закинув  ши?ю  й  вертонув  плечима,  аж  Сироватка
вiдскочив i пiдвiв ножа. - Це ж той парубок, що його одправили в  турецьку
столицю! Так, так, - закивав головою i аж посмiхнувся - куточком  рота,  в
один бiк - химерно й страшно. - Його татари в степу пiдiбрали. А  дiвка  -
Килiяна, у Драпака служила. З  парубком  якимось  прибилися,  Марком  його
звати. Вона з Лаврiном розмовляла  в  дворi,  поки  татари  для  них  конi
лаштували. Обзивалися одне до одного. Вiн ?? шукав i на хутiр до не? йшов.
   - А де ж ти був? Звiдки все зна?ш? - запитав Мокiй,  i  в  його  голосi
проступила пiдозра.
   - Я заховався.
   - В хлiвi, в клунi?
   - Коли б то... Та нi... сiно перерили. Знайшли б. У заметi  пiд  хатою.
Оце ось, -  ворухнув  безпалою  ногою,  -  I  на  лiвiй  руцi  теж  пальцi
поодморожував. Праву пiд пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.
   Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче.  А
потiм до не? долучилася надiя й трiшки радостi -  все-таки  живий  Лаврiн,
хоч у неволi, та живий, не  погинув.  Але  чому  вони  не  вбили  його,  а
одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав.
Було видно, що Денис каже правду;
   Сироватка присiв на човна i попросив прибиша розповiсти все, пообiцявши
по тому вiдпустити. Денис повеселiшав, проте  мало  що  мiг  додати.  Йому
найдужче вбився в пам'ять крик потопельникiв, i хоч те було трохи пiзнiше,
- спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клунi солому та  сiно,  -
але крик i зойки витисли  з  пам'ятi  майже  все.  Крiзь  той  крик  ледве
проступило кiлька слiв, що ними промовив до дiвчини  парубок,  i  одповiдь
Килiяни, i ?? плач. З них вiн зрозумiв, що дiвчину викрав  Марко,  обдурив
??, вiн теж лишився живий i повiв татар на Сiч. Далi розказував про Марка.
Як той при?хав, як пристав у найми.
   Сироватка того не слухав. Марковi  доля  свiй  присуд  справила.  Мокiй
думав про Лаврiна. В очах йому стояла зима, заснiжене Драпакове подвiр'я й
Лаврiн у сирицi. Для чого татари повезли  його  за  море?  Тiшило  одне  -
Лаврiна повезли туди як бранця. Але це й  лякало.  Для  чого  повезли?  На
галери, в темницю? Тодi чому забили всiх iнших?
   Того не мiг вiдгадати. Проте сподiвався, що  одгадають  мудрi  люди  на
Сiчi, одгада? кошовий. Вiн спробу? дiзнати про Лаврiна все й викупить його
з неволi. Або обмiня? на якогось турецького бранця. На Сiчi й зараз сидить
кiлька яничарських аг, взятих узимi, за них iз-за моря не прислали викупу.
От на котрогось з них i обмiняють Лаврiна.  Хiба  вiн  не  вартий  якогось
яничарського аги!
   Сироватка повеселiшав од тих думок i вже  майже  приязно  подивився  на
Дениса, що затих i, гасячи надi?ю безнадiю, дивився  на  Сироватку.  Мокiй
обдивився човна, на котрому сидiв, пiдвiвся. Човен не просмолений, але вже
законопачений, якось до того берега дотягне. Пiдважив його тичиною, -  вiн
був легкий, - перехопив руками, перекинув i посунув до води. На Денисовому
обличчi знову зачорнiли похмурi тiнi, а в бiлих  очах  заметалися  червонi
метелики. Сироватка повернувся до  нього,  сказав,  дивлячись  з  жалем  i
огидою:
   - Не знаю, скiльки ви запропастили душ, котрi, як оце я,  заявилися  на
цей острiв. Менi ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я  тобi  й  не
сповiдатель. Колись доскочиш свого. Встанеш -i пiдеш, як  пере?ду  на  той
бiк. Не спробуй вставати ранiше, вернуся й покладу назад дрючком.
   Вкинув у човен сокиру й колiйського  ножа,  посунув  човен  на  воду  й
стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в  багно,  погнав
його через осоку до другого берега.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

   А ковалi знай кували, та не всi водне:  хто  шаблю-домаху,  хто  лемеша
гнiздюковi, хто кочетки для весел рибалкам з Орiлi, хто пiдкiвки на молодi
чоботи, а дiд Слива свистiлки та пищики -  здитинiв  на  старiсть,  вику?,
посвистить, а потiм розда? тi пищики дiтям по хуторах.  Кузнi  стояли  над
Чортомликом, усi вряд, загнанi в землю, закiптюженi, Сливина  -  безверха,
жужелицю висипали на берег, i вона чадiла синiм  димом.  Перед  кузнями  -
потрiсканi жорновi каменi, на них запорожцi точать коси й  шаблi,  люблять
також вони посидiти на тих каменях  та  погомонiти  про  нелегке  козацьке
життя-буття. Ковалi - майже всi характерники, любо з ними погомонiти,  хоч
трохи й страшно. Ковальське плем'я  дружне  й  запекле.  Зачепи  одного  -
збiжаться всi. А треба - й чортовi в  морду  плюнуть.  Разом  i  поодинцi.
Недарма кажуть, що  то  коваль  з  чортом  у  Чортомлицькiй  могилi  скарб
заховали. Насправдi ж ковальський скарб - руки. Всiлякi  ?  майстри,  один
умi? тiльки коня пiдкувати, а iнший вику? колiща до французько? рушницi, й
жоден чоловiк на свiтi не скаже, що викуване те колiща над Чортомликом,  а
не над Сеною. ? такi ковалi, до яких люди пливуть плавом,  вони  одсилають
?х до iнших майстрiв, а тi не йдуть, мовляв: "Я зачекаю". - "Так довго ж".
- "Скiльки буде". Коваля чути по дзвону молота,  а  слава  ?хня  луна?  на
сотнi верст. Сiрко й сам, коли йому  щось  треба,  зверта?ться  тiльки  до
Скуби, i лама? перед ним шапку (якщо йдеться про сво?, власне), i погрожу?
нога?м (якщо  йдеться  про  громадське).  За  останньою  кузнею  -  кiлька
гут-димарок, де пе-реплавлюють залiзо, одна курiла, й дво?  чубатих  дужих
ковальчукiв волокли щипцями до води червону гуску - залiзний зливок  пудiв
зо два. Вiд кузень i  гут  тягло  гiрким  запахом  залiза  та  крицi,  вiд
пекарень слався запаморочливий запах свiжого хлiба  (пекарi  саме  кiнчали
випiчку), обидва запахи сягали широко? базарно? вулицi, намагалися  потяти
один одного. Не потинали, змiшувалися i так,  перемiшанi,  розсiвалися  по
лузi. Дух хлiба i запах крицi одвiку ходять у парi. З кривобоко?  ятки  на
краю майдану просто пiд  ноги  Сiрковому  коневi  вибiг  низенький,  рудий
крамар з суво?м  синьо?  габи  в  руках,  задзигорiв  щось  швидко-швидко,
показуючи тим же суво?м на козака, що, обiпершись об облiзлу колону  ятки,
смоктав люльку. Врештi Сiрко зрозумiв, що йому торочить  крамар:  дав  вiн
козаковi синьо? габи, той узяв ?? буцiм показати  кравцевi  -  мовляв,  чи
вистачить на штани та кунтуш, а тодi габу повернув, утявши  собi  шмат  на
шапку.
   - Киш, - сказав крамаревi Сiрко, - йди з позовом до суддi  -  по  чину,
нехай судить справедливо зрiлим оком.
   Крамар лупав очi?ма, вiдступав - сам знав, що звернувся не по чину, йти
до суддi теж не хотiлося, бо позовний калач, либонь, кошту? стiльки, як те
сукно, та й невiдомо, чи ще вiдсудить. Сiрко про?хав повз ятку, бiля  яко?
стояв  козак:  кабардинка  з  нашитим  навхрест  зологим  позументом  була
насунута аж на лоба - добряча шапка, мабуть, з то?-таки габи, - очi  з-пiд
шапки зорили кудись понад ятки, вони були лiнивi, вдавано-лiнивi, в  ?хнiй
глибинi ча?лися  глуз  i  насторога,  адже  не  сподiвався  в  такий  мент
нахопитися на кошового.
   За ятками i крамними коморами стояло кiлька комор без вiкон  -  темних,
великих, з дубового тесу - фуражних i зернових. Бiля Сiчi году?ться гибiль
усякого люду, ?дуть сюди вони з усi?? Укра?ни, декотрi проциндрюють i  те,
з чим при?хали, iншi наживають статок. Одно? солi  Сiч  спожива?  за  день
кiлька пудiв. А хлiба, а пшона, а горiлки! Як сипонуть удосвiта з  куренiв
кухарi з кухарчуками - тiльки наповнюй мiру та лiчи грошi.
   За останньою, на два ганки, хатою - вiйськового кантаржея - на зеленому
лужку  помiж  кущиками  верболозу  прослалися  бiлi  дорiжки   -   сiчовий
пiдпаламар поправ церковнi рушники й  розiслав  сушигися.  А  сам,  босий,
закотивши штани  на  бiлих  цибатих  ногах,  походжав,  як  журавель,  над
Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:
   - Чолом, вашмосць.
   Сiрко хитнув головою. Пiдпаламаря вижива? з церкви пiп, от той i  шука?
допомоги  в  кошового.  Вiд  сiчового  передмiстя  бита  дорога  правувала
на.далекi горби-в степи, Сiрко ж повернув на  дорогу  лугову,  що  петляла
помiж кущiв та ковбань. Цi?ю дорогою  можна  про?хати  майже  через  увесь
Великий Луг, одначе тiльки зимою i в сухе лiто, й  про?де  той,  хто  зна?
кожен ?? викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цiй порi й цей
шмат дороги - вiд Сiчi до сiножатей - був  добре  накочений.  Козаки  саме
звозили сiно з лукiв пiд сiчовi повiтки - ордини. Сiно звозять влiтi, коли
зiйдуть з лукiв води i затужавiють дороги. Гарна то пора по всiй  Укра?нi.
Ще не виспiли в садах грушi, не загускли пахучi меди, л;то  ще  входить  у
повну  силу,  ще  попереду  його  принади,  його  розкошi,  ще  далеко  до
мозольних, важких жнив,  а  вже  й  звершено  щось  значне,  вже  пливуть,
зачiпаючись за лiщину, важкi гарби, i луговi запахи переповнюють клунi  по
самi вiнця. На цю пору сiно вже в стогах. З сухих  мiсць  копицi  стягують
волоком, а з низинних, болотистих виносять на  руках  на  вишмульганих  до
блиску рожнах. Для запорожцiв ця пора особлива ще й через те, що вони  при
дiлi, либонь, чи не ?диний раз на рiк при дiлi всi,  i  ?хня  хлiборобська
совiсть, - вона ж таки хлiборобська, таки ж косарська, - мовби  упокорена,
заспоко?на. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час i не дивиться,
мовби аж гребу? нею, i вона без оскарги висить на стiнi.
   Дзвонять у хистких рокитах  журавлi,  ситi  конi  ходять  без  припону,
молодi козаки казяться у копицях, розбиваючи  ?х  до  дна.  Старi,  вусатi
запорожцi вдавано, а то  й  не  вдавано  сердяться,  намагаються  остудити
гарячу кров холодним погуком, та ба...
   А куренi змагаються, а куренi пруть один поперед одного  -  який  звезе
перший, тому отаман похвалявся поставити  на  кожного  братчика  по  оковi
воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають  спини  половi?,  мурi,  муругi,
прикро-сивi, рябi, перiстi: височеннi, притороченi ясеновими рублями  вози
пливуть глибокими колiями по лузi, i широко розтуленi вiд жаху очi  смолок
проводжають ?х. Це ж i до них може дiйти черга, це ж i вони попливуть отим
мертвим шемрiнням. А козаки гогочуть, пiдсаджують одразу на вози по  цiлiй
копицi, й старi  дiди  в  полотняних  штанях  буркотять  у  небесах  -  не
справляються з навалою сiна, та ще кабешу?, скида? брилi вiтер i наганя? в
очi  сльозу.  Свiт  очамрiв,  свiт  пропах  сiном  -  луговим,  болотяним,
грудковим, степовим, свiт гойда?ться п'яно i весело. I  Сiрко  очамрiв  од
того запаху, i в нього голова пiшла обертом.
   I враз навкiс, як шабля через тiло, пiшла  думка:  богом  створенi  для
цi?? роботи. I вiн також. Громадити високi,  до  неба,  стоги,  вигулювати
воли i конi, золотим зерном засiвати ниву. Стоги громадити.  Йти  вгору  i
вгору. А вони - вниз i вниз.  Копають  шаблями  могили.  Замiсть  зерна  -
гаряча картеч... I вже скiльки рокiв! Столiття! Iншi народк хоч  встигають
зiбрати посiяне. А вони ледве посiють - треба переймати чужi конi.  "А  ми
конi переймем, переймем..." Звiдки це? З дитинства. Бач,  забувся  дитячих
пiсеньок. А так хочеться дитяти... Внука хочеться. Посадовити поперед себе
в сiдло. Нi, не в сiдло, а на сiно. На самий вершечок. Щоб  тремтiло...  i
не виказувало свого страху.
   "Хiба можна цi?ю рукою пестити дитячу голiвку?" - зрина?  зненацька.  I
дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблi i в  чорних
накрапах од пороху.
   А запорожцi регочуть, запорожцi зачiпають отамана. Не витриму?  й  вiн.
Бiсовi дiти, кислякiвцi, вже пiдгрiбають стожарища! А  мiнчани  ще  тiльки
розшивають дев'ятого стога, а всiх стогiв у них  бiльше,  нiж  пальцiв  на
руках i ногах у ?хнього отамана.  Правда,  на  лiвiй  руцi  в  отамана  не
вистача? одного - великого - (турок одкусив у пiшiм бою), одначе довго  ще
?м сутужити.
   - Чого ж це у вас, сучi дiти, чуприни сухi?
   - Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.
   - Ласi ви до дурнички... Пона?дали пуза. У Сильвестра вже  й  очкур  не
сходиться,  -  каже  отаман  i,  шкилючи  з  Сильвестра,   вдавано-скрушно
хапа?ться обома руками за штани.
   - Позич, отамане, твого. Вiн тобi вже все одно без надобностi. А я  ось
впорядкую стога й до молодиць хамону.
   - Поки ти його впорядку?ш, iншi молодиць розхапають. От i  я  до  одно?
?ду. Позич свого черева, а все iнше в мене сво? в справностi.
   Козаки регочуть. Смi?ться Сiрко, хоч ?де вiн,  всi  те  знають,  не  до
молодицi, а на пасiку. I думки  в  його  головi  не  грiшнi,  грайливi,  а
смиреннi  й  трохи  сумнi.  Скiнчилися  сiножатi,   тепер   дорога   ледве
вгадувалась  у  високiй  травi  -  поломi.  То  пiрнала  пiд  лiщину,   то
притискалася до озеречка, в якому полощеться  у  водi  вербове  вiття,  то
мрiла помiж бiлих султанiв очеретiв, i пiд копитами коня чавкотiло болого.
Султани молодi, пишнi, а потiм вони злиняють, похиляться - все як у людей.
Починала червонiти калина, займалася  ще  несмiливими  рум'янцями  шипшина
(незабаром спалахне, як недолюблена,  що  не  стратила  сором,  молодиця),
хмiль дерся на вiльхи та клени, i його бiлi шишечки були злiпленi неначе з
морсько? пiни. Вiн був такий буйний, що,  здавалося,  впади  кiлька  таких
бубочок в озеро, й воно перегра? на оковиту. Потемнiло листя на  дубах.  З
лiво? руки на вiддалi трьох кидкiв стрiли  стали  вони  могутньою  стiною,
внизу переплiвся верболiз, i видаються сукупно однi?ю чорною  тучею.  А  в
праву руку по лузi-острову стоять окремi дуби, ?  серед  них  велети,  якi
пiдперли сво?ми  кронами  небо,  а  ?  й  невисокi,  товстючi-претовстючi,
дуплистi  дуби-окоренки,  на  яких  велетенськi  стовбури  вже   вiдмерли,
лишилися тiльки меншi гiлки. Тим дубам вiку й вiку. Що могли б розповiсти,
якби вмiли говорити? Яку та?ну ховають у  старезних  зморшках  кори  та  в
чорних дупдах?
   Сiрко  подумав,  що  колись,  за  молодостi,  його   увагу   привертали
дуби-велети, тепер же його зiр частiше зупиня?ться на дубах-окоренках.  Он
сто?ть лисий дуб, кора з нього спала,  а  той  он  розчахнувся  на  чотири
частини й кона? на землi. Отаманова душа теж розчахувалася  й  слалася  по
м'яких султанах очеретiв, кололася на шипшинах, закипала хмелем.
   Пере?хав  грузький  потiчок,  далi  дорога  повертала  круто  праворуч,
вихоплювалася на кручу, на горб. Сiрко притримав коня. ?хав молодим  конем
- Гнiдком, Ворон спочивав  у  стайнi.  Кiнь  пирхнув,  пiдняв  лiву  ногу,
покусував зубами шкiру на колiнi. Отаман побiг очима по плавнях. В цю мить
вiдпочивав серцем. Плавнi  входили  в  нього,  наче  жива  вода:  зеленими
дiбровами, широкими затоками  Днiпра,  рiчками  й  островами,  озерами  та
луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут костi.  В
його серцi, в його думцi злилися во?дино ?хнiй зелений шум i ?хня  захисна
сила. Не десять i не сто  рокiв  сторожують  вони  козацьку  звитягу,  щоб
кинути ?? проти  супостата.  Вiн  прийшов  сюди  сливе  хлопцем,  по  тому
вiд'?жджав i при?здив знову, аж поки не зрозумiв, що поза ними його  життя
нема?. I зна? вiн ?х, наче власну кишеню. Заплюшки може по них  мандрувати
й не заблудиться. А заблуку? там чимало й лiтнiх козакiв.  Надто  коли  на
плавнi наляжуть осiннi тумани. Тодi водять козака п'янi води, аж  доки  не
виб'?ться з сили. Сiрко блукав один  раз.  Три  днi  плутав  по  рiчках  i
зарiчках, на нiч приставав до берега, вистеляв  човна  вербовим  вiттям  i
спав у ньому. Страшно вночi самому в  плавнях.  Чорна,  як  дьоготь,  вода
хлюпоче та?мничо i вiщо, чути холоднi сплески, i рика?  в  хащах  звiр,  i
чути якiсь дивовижнi крики.  Може,  й  правда,  що  то  плачуть  душi  тих
козакiв, якi закопали сво? скарби по островах, а самi погинули  в  далеких
походах.
   Стежка похило опускалася в  балку,  звану  Грушiвкою.  Балка  широка  i
довга, з вiдрогами-байрачатами, з лiсами i лужками, галявинами i  "печами"
- високими  майданчиками,  з  густими  грушевими  нетрями,  крiзь  якi  не
продереться й дикий вепр. Вона геть уся од низу й до верху поросла  дикими
грушами, весною, коли вони зацвiтають, зда?ться, що то тече  бiла  молочна
рiка. А над рiкою пташиний щебет i медянистий гул - беруть  щедрий  взяток
бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками-дрiбничками. Грушiвка
- укохане мiсце сiчових пасiчникiв. Посiли вони всю балку, кожен  уподобав
собi певне мiсце, щоб було зручне для бджiл i  власного  життя  i  щоб  не
залiтала чужа бджола. Сiчовi пасiчники - самiтники, як i  ?хнi  бджоли.  I
майже всi старi-престарi, то догоряли на меду куцi свiчки життя. А  колись
же, колись... Колись то були великi й потужнi свiчки з молодого, прозорого
воску. Життя цих дiдiв поминуло в  лютих  сiчах,  в  шабельному  дзвонi  й
рушничних випалах, у погонях i втечах, у  лютому  голодi,  промайнуло,  як
мить, i тепер вони надолужують його тишею i вiчним гудiнням  божих  комах,
?м зда?ться, що надолужують, а  насправдi  бджоли  осипаються,  як  порох,
?хнiй вiк короткий i трудний, як i вiк плугатарiв i воякiв. В  оцiй  балцi
доживатиме вiку й вiн, отаман коша запорозького  Iван  Сiрко.  Вже  назнав
собi мiсце й минуло? весни посадив кiлька молодих  яблуньок.  Кожного  дня
виходитиме на оцей пагорб i бачитиме Днiпро, Великий Луг, Сiч i чутиме, як
б'ють пороги i як видзвонюють у лузi чистими голосами молодi лебедi.  Вiн,
хто усе життя провiв у боях i походах, лiтав як вiтер, десь у глибинi душi
здогадувався, що i в гудiннi бджiл, в загусклiм, як весняний  мед  узимку,
споко? ? своя краса i втiха. ? втiха неклопiтно? старостi, яка сидить  пiд
яблунею i ходить пам'яттю  в  минулi  походи,  закоху?ться,  розкоху?ться,
руба?ться на шаблях,  вiдсiваючи  в  безгрiшнiй  хитростi  всi  поразки  i
помилки й засновуючись тiльки на перемогах та правдивих дiлах.
   Гнiдко об'?дав листя на берiзцi,  запiнена  зелена  слина  скапувала  з
вудил. Отаман розгнуздав його, прив'язав повiд до луки  сiдла,  пустив  до
пашi. А сам сiв на схилi пiд трьома молоденькими осиками,  обхопив  руками
колiна. Невеселi думи ро?лися в його головi. Мав би  вiн  довiковувати  не
тут, адже ? в нього жона, ? дiти, ? рiд. Одначе рiд  його  обчухраний,  як
одиноке дерево при битiй дорозi. I декотрi  родичi  вважають,  що  в  тому
винуватий i вiн сам. Так вважають братова i ?? дочки. Бо й  справдi,  коли
по Хмелевi ворохобнi гетьмани почали  закручувати  кривавий  вихор,  Сiрко
опинився в самому його центрi. Ще  й  повiв  за  собою  у  ту  завiю  усiх
родичiв: братiв - рiдного та двоюрiдного, синiв, а потiм i зятiв.
   Бо, зламавши укладену з Росi?ю угоду, пiшов з вiйськом на  лiвий  берег
король.польський Ян Казимир, ще й повiв  за  собою  гетьмана  правобiчного
Павла Тетерю, зав'язалися важкi бо?. Во?вода Чарнецький з потурання Тетерi
викинув з могили кiстки великого гетьмана, й пiшла шляхта чужинська й своя
потоптом по тих кiстках, по укра?нськiй землi. Тодi Сiрко  зiбрав  вiйсько
козацьке, перейшов  на  правий  берег  i  почав  громити  вiйськовi  обози
Чарнецького i Тетерi та звiльняти вiд шляхти укра?нськi правобiчнi  мiста.
Сiрко з братом Яковом взяли в оборону  Черкаси,  й  сталася  в  Капустянiй
долинi гаряча битва, i потяли вони Чарнецького, i потяв  ?х  Чарнецький  з
двома солтанами, й оточили  вони  запорожцiв  у  вузькiй  долинi,  й  сiча
стояла, що поглухло од шабельного брязкоту  вороння  в  небi,  яке  чигало
кiнця битви. I тодi погинув Якiв, i ляхи вiдтяли йому голову, нахромили на
вiстря козацько? хоругви й возили ?? перед сво?ми лавами. А  потiм  вороги
втiкали рiллею, i грузли в укра?нському чорноземi конi у важкiй  бронi,  й
били ?х козаки келепами i палицями, й згубили  шляхтичi  голову  Якова,  й
упала вона в рiллю, й закотилася пiд скибу,  бо  скiльки  потiм  не  шукав
Сiрко з козаками, так i не знайшов. По тiй битвi i  ще  по  кiлькох  дужих
козацьких струсах Ян Казимир не витримав i  показав  спину  вiйську  князя
Ромодановського та  козацьким  гетьманським  лiвобiчним  полкам  i  врештi
вiдступив за Днiпро.
   Отак само, як Якова, за три роки до того, повiв Сiрко з собою  старшого
сина Петра, бо пiдступний  гетьман  Виговський  зрадив  клятвi,  що  давав
Хмельницькому бiля його смертного ложа. Й побив  Сiрко  Тимоша,  наказного
гетьмана вiйська Виговського, вчинив над ним правий суд,  а  хтось  учинив
неправий суд над його сином. А другого  сина,  Романа,  повiв  з  собою  в
Переяслав пiд присягу молодому Хмельниченку, i пiд тi?ю  присягою  замiсть
нього розписався сам Юрась  Хмельниченко,  й  серце  отаманове  спiвало  й
плакало, адже явився йому в новому образi сам великий  гетьман  Богдан.  А
коли той образ померк, коли Хмельниченко пiдпав пiд басурманина й повiв за
собою татар, тодi Сiрко спробував перейняти басурманськi орди, i в  бою  з
вiйськом полковника Федора Жученка над  рiчкою  Тором  дiстав  смертельно?
рани Роман. Так тяжко й дорого заплатив  Сiрко  за  помилку  свого  серця.
Сказати  правду,  воно  помилялося  не  раз  -  i  у  Виговському,   i   в
Брюховецькому, колишньому кошовому Сiчi, а  потiм  гетьмановi,  хитрому  й
пiдступному, - пiдступнiсть Брюхо-вецького Сiрко розгадав теж  не  одразу,
та й як було не повiрити кошовому, коли той клявся вiрою i правдою служити
рiднiй землi i  склав  присягу  на  вiрнiсть  Москвi.  Ще  й  запросив  до
укра?нських мiст во?вод iз Москви, ще й отримав  iз  власних  царевих  рук
боярський чин, ще й одружився на княжнi Долгоруковiй. Щоправда, саме  тодi
й засумнiвався  Сiрко  в  його  людськiй  щиростi,  зрозумiв,  що  простим
козацьким жупаном кошовий прикривав свою панську душу. Хитрий i пiдступний
був то чоловiк, дранi чоботи помiняв на шитi золотом сап'янцi, що нiхто  й
не зогледiвся, нiхто того й не помiтив. I немов з води вродилися  в  нього
ма?тки та збудувалися палаци. Давав грабувати во?водам i грабував  сам.  I
коли повстав проти во?вод i захланних старшин Переяславський  полк,  Сiрко
пiшов йому на помiч. Тодi ж остаточно розiйшлися його  дороги  з  дорогами
Брюховецького.
   А ще ж вимахували булавами  Петро  Суховi?нко,  молодий  i  пронозливий
писар  Сiчi,  котрий  теж  оголосив  себе  ге?ьманом,   i   Дорошенко,   й
Многогрiшний. "В останнiй бiй, за доконечну волю", - вигукували  гетьмани.
То були роки гарячих надiй,  тяжких  розчарувань,  людських  слiз,  кровi,
шабельних смерчiв, арканiв, наусту й пiдступу. Такого лиха,  яке  ско?лося
на Укра?нi, не знала нiяка iнша  земля.  Сво?  ж  гетьмани,  зварйованi  i
обнадiянi з сторони, розоряли укра?нськi мiста й витоптували кiньми молоде
жито. Зате власнi лани обгороджували високими мурами. I вiн валяв тi  мури
й топтав уже панське жито. В Сiрковому серцi перегорiло  стiльки  сво?х  i
чужих надiй, запам'яталося чужих зрад i власних розчарувань, що кинь  туди
iскру - воно вибухне, як порохова бомба. I водив вiн спочатку  за  них,  а
потiм проти них козакiв з Мерефи, далеких  та  близьких  родичiв,  i  обох
зятiв, i сусiдiв. I гинули вони в степах та  на  полях  за  чужi  надi?  i
власну волю, яка не справджувалася.
   Все життя вiн шукав собi бога  на  землi,  якого  мiг  би  вознести  на
людське небо, й  одну  по  однiй  розбивав  iкони.  Чому  ж  не  спробував
подвигнути в проводирi самого себе? Боявся власних земних грiхiв,  власно?
недосконалостi? Надто зрiсся з простими людьми, надто звик не видiлятися з
тлуму, ще й мислив, як усi. Та й не склалося йому на те.  Зате  вiн  i  не
розчарувався в людях. В отих, що бiля рала, в оцих, що на Сiчi,  чи?  душi
не купити нi за якi таляри, котрi вiрять йому, бо вiн - такий, як вони.
   Вiн  пiдтримував  напочатку   гетьманiв,   бо   сподiвався,   що   вони
обстоюватимуть права посполитого,  простого  козака,  -  адже  вони  те  й
обiцяли, - вiзьмуть у серце  болi  всi??  батькiвщини,  та  сподiвання  тi
розвiювалися в порох.
   Та вже не вiрили Сiрковi так, як на початку, зятi, й познiмали  вони  з
бойових коней сiдла та одягли на них хомути. Орють  землю,  а  того  й  не
бачать, що вже бояри та старшини в Мерефi i на них хомути ладнають.  Через
те й не хоче вертатися в свою Мерефу кошовий  отаман.  А  ще  через  те...
Мабуть, жодна в свiтi земля не трима? на  сво?х  грудях  стiльки  сирiт  i
вдiв, як Укра?на. Трапляються села, де не лишилося жодного чоловiка.  Iде,
бувало, через село  козацьке  вiйсько,  й  тiльки  жiночi  та  дитячi  очi
проводжають його. Обсяде сирiтська  дiтлашня  колоди  пiд  тином,  свiтить
голодними очима, й струпом береться козацьке  серце,  й  крижаним  холодом
обвiва? його.
   I його домiвку не минуло те лихо. I перекипiло воно  в  ще  одну  бiду.
Через те й не стелиться йому дорога додому. Може, вiд тих  смертей,  може,
вiд самотини, а може, ще вiд чогось поробилося лихо з  Софi?ю,  отамановою
дружиною. Впала вона в тяжку пасiю, затужила душею, почала цуратися людей.
По селу гомонiли, що Софiю зводить бiс, що це вiн нагнав у ?? серце  туги.
Щоправда, Софiя нiколи не була веселуха, в ?? очах  завжди  ча?лися  iскри
смутку. Та й звiдки б взятися  в  тих  очах  веселощам?  Батька  не  знала
зовсiм, вiн загинув, коли ?й не сповнилося й двох рокiв. Нужда i бiднiсть,
четверо голодних ротiв кавка? на печi, мати билася, як риба  об  лiд,  щоб
прогодувати  ?х.  Вдовина  хата  за  вигоном  похилилася  на  двi  вербовi
пiдпiрки, й похилилася вдова, i зчорнiла, а  ще  ж  сама  молода.  Тодi  й
повернувся з Сiчi в слобiдку  Мерефу  козак  Iван  Сiрко.  Поклав  завести
власне господарство, одружитися, а що його брат, хоч i  молодший,  на  той
час вже мав свою родину, то з спадщини узяв свою частку грiшми. Сiрки жили
на краю села; там, де  закiнчувалося  ?хн?  обiйстя,  височiв  горб,  який
спадав до балки Змiючки, що кривуляла в степ. Сiрко обплiв той горб лозою,
а також загатив рукав балки, там мав утворитися ставок. Це  мiсце  вимрiяв
давно. Перевiз з батькiвського двору рублену комору, прорiзав у нiй  вiкно
й поставив ?? тим вiкном до майбутнього ставу. На тому поки що заспоко?вся
й почав шукати дружину. Спершу впала йому  в  очi  Одарка  -  козир-дiвка,
одиначка, мельникова дочка.  Купалася  вона  три  мiсяцi  в  Можi,  а  вiн
забачив, що в рiчцi купа?ться дiвка, i, як би то  зробив  кожен  збитошний
парубок, сiв на ?? одiж, аби поглузувати, полякати, а вона не злякалася  й
вийшла просто з води перед  його  очi.  Бiло  свiтилося  проти  мiсяця  ??
струнке тiло, струменiла вода - вона ж навiть перса не прикрила  рукою,  i
палав, як у горнi,  козак,  i  серце  його  горiло  вогнем.  I  мусив  вiн
вiдступити, й пiшов назирцi, й таки дознав, з  чийого  двору  та  дiвчина.
Була вона висока й ставна, круглолиця й рум'яна, з бiсiвськими  iскрами  в
очах.  Недарма  сама  купалася  вночi.  Любов  мiж  ними   тiльки   почала
закручуватися, й закручувалася вона  пересмiхом,  обопiльним  кепкуванням,
розмирами  й  мирiннями,  й  довелося  йому  одбиватися  од  мереф'янських
парубкiв, i проводжав вiн ?? не iнакше як при пiстолi й ножi. Дiвчина йому
й подобалася, й не подобалася, вiн би, мабуть,  одружився  з  нею,  одначе
Одарчин батько не захотiв вiддавати  дочку  за  невсидючого  козака.  (Хто
видасть дочку за господаря, який  не  ниву  оре,  а  городить  загату  пiд
ставок?) Й поспiшливо видав  ??  за  сусiдського  парубка  Охрiма  -  сина
багатого чумака. Той син  був  трохи  недолугий,  тонкоши?й,  слабкосилий,
говорив писклявим голосом, мав лестиву вдачу - колiнкував перед дужчим  за
себе, а приходив ще дужчий - вiн при  ньому  починав  кпити  з  недавнього
покровителя й благодiйника; одначе  запопадливо  брався  до  господарства,
спав i бачив себе господарем. Як ?хали молодi  з  церкви.  Сiрко  пролетiв
повз весiльний по?зд на баскому конi - тiльки вiн один у Мерефi мав такого
коня, перського румака,  а  повеснi,  коли  Охрiм  з  батьком  поволоклися
чумацькою валкою в Приднiстров'я по  крейду,  зустрiв  у  лiсi  Одарку,  й
згадали вони колишн?, й ще кiлька разiв вибiгала юна малжонка  в  лiсистий
байрак до смiливого козака, й народився потiм у не? хлопчик,  якого  Охрiм
нарiк Полiкарпом, а бiльше в Охрiма дiтей не було. А козак Iван на той час
уже назнав дiвчину Софiю. Видивився чудотворну красу пiд  лахмiттям.  Вона
чимось нагадувала дiву Марiю з iкони - кругле личко, тонкi, дугастi брови,
точене пiдборiддя. Риси ?? обличчя були тонкi  й  нiжнi,  а  очi  дивилися
сумовито, зача?но, нiби бачили щось таке, чого не бачили iншi. Софiю Сiрко
знав з дитинства. Вдова Шовкова жила по сусiдству з Сiрками й мала четверо
дiтей. Тро? старших - хлопцi, найменша  -  дiвчинка.  Всього  багатства  у
вдови - ?? прiзвище, хлопцi рано розбрелися по  наймах,  Софiя  залишилась
при матерi, пасла людям гуси й  допомагала  вдома  по  господарству.  Вона
пасла гуси й  Сiркам,  i  росла  дiвчинка  дуже  повiльно.  Принаймнi  так
здавалося чорновусому  козаковi  Iвановi,  який  iнодi  при?здив  навiдати
домiвку й не забував виказати те сво? спостереження довгоногому дiвчатi  у
лихiй сорочинi:
   "А ти, Сонько, за цей рiк нiтрохи не виросла". I  не  знав  чорновусий,
гордочолий козак, як тяжко ранять тi слова дiвча, не знав, що воно, чорне,
мале, нужденне, давно по-дитячому й не по-дитячому закохалося  в  нього  й
тяжко пережива? те сво? кохання, а ще  тяжче  -  його  кпини.  Адже  малiй
здавалося, що вона закохалася в мiсяць або в степовий вiтер. Вона  згоряла
з сорому, вона ридала ночами з любовi. (Про все  це,  вже  мужньою  жоною,
розказувала з нiжною сумовитiстю, лежачи  в  гарячiй  постелi  на  мужевiй
руцi). А мiсяць заходив за темну хмару, а тодi  сходив  i  казав:  "А  ти,
мала, так-таки й не  пiдросла".  I  насипав  ?й  у  пригорщу  гостинцiв  -
медяникiв i  золочених  горiхiв.  ??  ображали  тi  гостинцi,  вона  знову
плакала, а таки медяники по?ла й горiхи  теж,  а  двiйко  заховала  i  вже
показала Iвановi пiсля весiлля. Тяжко вона пережила поголос про  Iвана  та
Одарку, рана вiд того залишилась на все життя.
   А Iван, вiд'?хавши одного разу з дому, вловив себе в дорозi на тому, що
дума? не про Одарку,  а  про  чорняву  дiвчинку...  ба  дiвчину,  вродливу
дiвчину Софiю. Й ту думку не вивiяли пронизливi степовi вiтри й не вибив з
голови дзвiн шабель i гуркiт пострiлiв. Й повернувся козак додому  ранiше,
нiж планував напочатку. Софiя вже гуси не  пасла.  I  вiн  шукав  усiляких
зачiпок, аби заникнути на подвiр'я до вдови. Зажартовував з Софi?ю, а вона
поглядала на нього дикувато й зача?но. Вiн намагався вловити в  ??  чорних
та?мничих очах якийсь знак приязнi, вловлював i не вловлював i почував, що
коха?. Як ставили повеснi теслi Сiрковi рублену хату  над  ставом,  то  на
його прохання й за його  плату  помiняли  нижнi  гнилi  вiнки  i  трухлявi
ощепини у вдовинiй хатi i вставили дво? вiкон зi справжнiми шибками, а  не
з бичачими пузирями, а з усякого палiмаччя стулили хлiвець, ще й огородили
подвiр'я. Вдова вiдробляла на Сiрковому обiйстi.  Iнодi  ?й  допомагала  й
Софiя. Траплялося, Сiрко зачiпав дiвча жартом,  а  воно  й  далi  дикувато
поглядало на нього i втiкало. А одного разу злазила  Софiя  по  драбинi  з
вишок, драбина похитнулася, й вiн упiймав ?? на руки. Упiймав, i  притулив
до себе, й опустив на м'яке сiно, й опустився  сам.  Дiвча  подивилося  на
нього тим-таки сумовитим, та?мничим поглядом i  прорекло:  "Силою  криницю
копати - води не пити". По тому Сiрко й не сподiвався, що дiвчина пiде  за
нього, проте запитав у  ??  матерi,  чи  вiддасть  за  нього  дочку,  вона
покликала Софiю, а та враз спаленiла й  сказала:  "Пiду".  I  так  сяйнула
очима, що для нього перекрутився i одмiнився увесь свiт. Зараз вiн не  мiг
пригадати ту мить i подумав:  колишн?  пригадати  неможливо,  воно  тiльки
iнодi пролiта? крiзь серце,  неначе  iскра,  й  тодi  щось  здрига?ться  в
пам'ятi, але тi?? iскри вже нема?, i намагатися завернути ?? -  марнота  з
марнот.
   З роками вони прилiтають рiдше й рiдше, та й зрозумiло: те вогнище  вже
погасло. Кожен мав сво? вогнище, i всi вони згасають. Земля - це кладовище
людських споминiв.
   За весiльними подарунками ?здили вони  з  Софi?ю  в  Харкiв,  летiли  у
легкiй колясцi й по дорозi обiгнали Одарку з Охрiмом, котрi  волоклися  на
той же ярмарок волами на возi, везли крейду. На весiллi дзвенiли три  пари
музик, золотом заливалися сережки-дзвiночки у вухах молодо?, а  погляд  ??
був сумовитий i задивлений кудись у далеч.
   Чомусь йому нiколи не сняться тi днi, не сниться Софiя пiд сонцем i вiн
поруч не?. Вона була тодi така нiжна, мовби зiткана з весняного марева,  i
здавалося йому, залишиться такою навiки.
   Поселилися вони в рубленiй хатi на горi, ставочок на той час уже  почав
обростати осокою, а по  схилу  трепетали  на  вiтрi  листячком  молоденькi
яблуньки.
   Софiя кохала чоловiка, й гаряче тулилася до нього ночами, й кружляла за
ним поглядом удень. Одначе хiба могла вкружляти! Все частiше й частiше  ??
коханий Iван сiдав на коня, й трави замiтали за ним слiд. Тi слiди вели  в
бiк Дикого Поля. Боялася вона за нього,  потерпала,  коли  був  у  дальнiй
сторонi  й  коли  походжав   по   рiднiй   Мерефi...   Найменша   неправда
зворохоблювала його до дна, з ким вiн тiльки не сварився та не  брався  за
барки: з мiсцевим сотником i за?жджим отаманом,  з  харкiвським  вiйтом  i
навiть з полковником.  А  з  польськими  старостами  доходили  порозумiння
шаблями. Та земля як Москвою, так i  Варшавою  вважалася  пограничною,  то
московськi во?води виселяли тамтешнiх пасiчникiв за Коломак,  то  польськi
старости перекидали московськi острожки по Мжi, Мерчику,  Британцi.  А  то
починали засилати з обох бокiв сво?х поселенцiв, i тi оселялися в сусiднiх
слободах. Одначе важко було довго втриматися на тiй землi. В  поле  ?здили
тiльки гуртами, збройнi, доводилося й переховуватися в байраках, i втiкати
в глибiнь московських земель. Часто, коли в ?хнi кра? прокрадався  летючий
татарський загiй. Сiрко мчав  йому  навстрiч  попереду  козацько?  ватаги.
Рубався з татарами i над Мжею, i над Орiллю, i над Сухим Торцем. Шаблi  та
кулi його не брали, й поширилася помiж ордою грiзна слава про слободи  над
Мжею, а помiж самих слобожан - слава добра про козака Iвана Сiрка.  I  вже
як збиралися козаки у ватаги для вiдсiчi басурманам, самi просили  його  в
отамани.  Щербилася,  притуплювалася  широка,  блискуча,  дамасько?  крицi
Сiркова шабля на жовтих, твердих, як кiстка, кизилових татарських  палицях
та турецьких шаблях i на тонких  сигiзмундiвках  та  залiзних  келепах.  З
пiвдня татарва в'?далася комашнею, з заходу чумою повзла  шляхта.  А  коли
над всi?ю укра?нською землею  здiйнялася  блискуча,  в  самоцвiтах  булава
Богдана Хмельницького, Сiрко зi слобожанами пiшов на поклик  тi??  булави.
За ?? помахом вiдчайно кидався в найжорстокiшi сiчi й останнiм вiдступав з
ратного поля пiсля невдачi. Сини росли без батька, пошепки вимовляючи його
iмення разом  з  молитвою.  Зрiдка  навiдуючись  у  Мерефу,  Сiрко  щоразу
дивувався, як вони виросли. Хлопчики були темно-русi, як i  батько.  Схожi
на нього, чепурнi, доглянутi. Змитi голiвки, барвистi стрiчечки в  комiрах
сорочок, навiть  очкурики  на  штанцях  -  барвистi;  шанобливi,  зiркi  -
пота?мна надiя Сiрка й Укра?ни. Вiн садовив ?х обох  на  свого  пропахлого
боями коня i вiв коня напувати до рiки. Хлопцi  сидiли  щасливi  й  гордi,
пишалися батьком i тяглися рученятами не до чепiг, а до  рукiв'?в  шабель.
Либонь, винуватий сам - не навчав ?х хазяйнувати. А коли йому було  вчити?
Петро - той мав кебету до столярського ремесла. I лаву зробить, i топорище
витеше, навiть зробив власноруч двi борони. Його б трохи пiдохотити...
   Обидва хлопцi були сумирнi й лагiднi i хоч тяглися до шабель, а боялися
кровi. Якось, коли вже були пiдпарубчаками, при?хав вiн  додому,  й  Софiя
заходилася лаштувати багату  вечерю,  треба  було  зарiзати  барана.  Йому
нiколи не випадало рiзникувати.  А  хлопцi  поховалися  в  саду.  Довелося
чекати, поки повернувся з поля Ничипiр, пiдсусiдок.
   Петро любив доглядати сад. I був  сором'язливий,  як  дiвчина.  А  коли
пробився над губою русявий вус,  коли  одягнув  сиву  шапку,  вродливiшого
парубка Мерефа не знала. Дiвчата паленiли вiд одного погляду на нього.
   Коротка була ?хня путь. Коротка й чесна. Во  славу  Укра?ни.  Безвiснi,
безвусi, лежать у козацьких могилах, i бiла хвиляста  тирса  горнеться  до
?хнiх  могил.  Вiн  чомусь  мало  пам'ятав  смерть  першого  сина.  Просто
навалилася на нього чорна нiч, а чи сам упав у чорну ополонку. Пам'ята?  -
хотiлося плакати, але того не мiг собi дозволити, бо поруч стояли  козаки,
яких мав вести в грядущi бо?, i вiн  до  болю  стискав  зуби,  аж  з  ясен
потекла кров. Коли ж загинув Роман (чуб буйний,  вус  русявий,  а  довкола
коноплi столоченi i пахнуть гiрко-прегiрко), вiд нього  вiдступився  свiт.
Вiн уже не думав про козакiв, мабуть, i не збирався нiкого вести за собою,
його гойдало й гнуло до землi, i вiн бачив перед собою тiльки  страдницьке
обличчя Сiрчихи та блiде, що враз стало нiжним,  майже  дитинним,  обличчя
сина. I звiдкiлясь з червоно-сизо? iмли прийшли до нього  Романовi  слова:
"Тату, а отi зiрки - то померлi? А що, колись  i  я  засвiчуся  зiрочкою?"
Романовi тодi було лiт сiм. Залiз на  колiна  до  батька,  який  сидiв  на
призьбi, й манюньою пучечкою показував на срiбнi  свiтлячки  над  головою.
"Колись засвiтишся. Але дуже не скоро. Спочатку засвiчуся я, а  вже  потiм
ти". Сiрко гадав, що сказав синовi жорстоку правду, а вийшло,  що  обманув
Романа, бо правда виявилася в сто крат жорстокiшою. Три днi й три ночi  не
спав. Думав i думав, розумiв, що  може  од  того  збожеволiти,  й  не  мiг
одiгнати вiд себе важкi думки. Якби вiн наспiв на мить  ранiше,  устиг  би
вiдвести вiд сина той шабельний удар. А вiн не встиг. I тепер думав  чому.
Йому болiли скронi, не мiг узятися нi  до  яко?  роботи,  тiльки  думав  i
думав. Не почував злостi до ворогiв, а  лише  якусь  неохватну  образу  на
життя та свiт. I навiть... на бога. Вiн не боявся його, вiн  грiшив  перед
ним непокорою i гiрким осудом. Мало що той  насилав  на  його  народ  тучi
ворогiв, мало що не освiтив його путi жодною щасливою зорею, вiн ще  карав
тих, котрi хотiли оборонити себе i свою землю.  Зненацька  йому  спало  на
думку, але так, наче це була не його власна думка, а  думка  яко?сь  iншо?
людини, чужо? й холодно?: може, так i мусило статися, адже не збулося  те,
що вiн обiцяв синам, не прийшли туди, куди вiв, й  вони  пережили  б  таке
саме розчарування, що й вiн. Вiн  розсердився  на  себе  i  гнiвно  зломив
брову. На мить, на одну лише мить на  плечi  навалилася  непомiрна  втома,
гаряча ядуха стиснула груди, що вiн аж лапнув за них руками  й  розстебнув
гаки кунтуша. Щось чорне, важке майнуло  перед  очима,  затуманило  мосок.
Шаблi, гетьмани, спалахи гакiвниць,  гучнi  литаври  -  все  обернулося  в
одному колi, наче у велетенському барабанi:  й  блиск  булави,  i  хряскiт
черепiв, i закличнi погуки. Для чого все, чим усе те  збулося  для  рiдно?
землi, що принесло? Витоптана земля, вигубленi дiти...
   Сiрко застогнав. Зненацька i тяжко, як не стогнав ще  нiколи.  Й  мовби
пробудився й вернувся до смутних сво?х думок.
   ?дине, що мiг тепер сказати: по смертi Романа вiн уже не жив майбутнiми
радощами, вiн уже нiколи не смiявся весело,  завжди  i  всюди  в  глибинах
пам'ятi стримiв гострий чорний цвях. Його знову врятувала козацька  справа
Вiн не належав собi. Жив для товариства, для нього мав  умерти.  Умерти  й
воскреснути ще в чомусь. Того не знав. Лише передчував.
   Сiрчиха посивiла з горя, i вiдворотним став ?й увесь людський  рiд,  не
могла дивитися на людськi парсуни, а лиш  на  парсуни  богiв.  Чудно  вона
молилася, не словами святих молитов,  а  шепотiла  щось  сво?,  тiльки  ?й
зрозумiле. I боялася вона льоху, боялася хати, не  спала  ночами,  блукала
поза селом у травах i збирала, як маленька, квiточки. Софiя й ранiше (i те
знав тiльки вiн, ?? муж) часто впадала в пасiю.  Було,  ходить,  опустивши
долу очi, а потiм як затужить-затужить, i нiчим ?? з того смутку не виб'?ш
- нi лайкою, нi жартiвливою мовою, нi веселим бриньканням бандури.  Багато
разiв Сiрко приступався до не?, обiймав за  плечi,  заглядав  пiд  зелений
очiпок у темнi, журнi очi: "Що тобi, скажи?" -  "Нiчого",  -  вiдказувала.
Iнодi зiзнавалася, що мучать ?? якiсь передчуття.
   Дивно i страшно перемiнилася  дружина,  часом  йому  здавалося,  що  це
зовсiм iнша жiнка. Сiрковi ставало моторошно бiля не?: сидять вони  поруч,
гомонять, а водночас  Софiя  -  десь  далеко-далеко,  невiдомо  де.  Iнодi
сердився, кпив з не?, Софiя вiд того ще дужче замикалася в собi, в ?? очах
ча?лися образа i  докiр.  Iнодi  йому  здавалося,  буцiм  дружину  обплела
невидима павутина: рвони - й вилущиться з того стручка, й стане,  як  усi.
Не ставала. I тодi йому щемко спливало на згадку, як, бувало, чекала  його
за молодостi, як не  випадала  з  його  серця  у  днi  найбiльшо?  скрути,
найгарячiших битв,  як  летiв  до  не?,  як  спрагло  обiймав,  як  гаряче
горнулася до нього i, заплющуючи очi, шепотiла: "Боже, як  я  тебе  люблю.
Любитиму до останнього дня". I як, бувало, раптом вiдкидалася  вiд  нього,
жаско ревнувала, намагалася випитати, чи ночував у  iнших  жiнок,  а  тодi
плакала, обвивалася довкола нього, наче красоля довкола соняшника. Кохання
тодi здавалося йому безкiнечним, як i власна сила, й саме  життя.  А  воно
мигнуло, неначе спалах блискавицi. Любов - це марево, це марево  душi,  це
свято душi, яка одяга?ться у ошатну одежу. То гарне марево, тiльки  шкода,
що коротке. Одначе ? люди, котрi увесь вiк проживають у маревi, й хто зна,
чи ?х жалiти, чи ?м заздрити. ?  в  свiтi  люди,  якi  нiчого  за  вiк  не
посiяли, а тiльки жнуть чуже, а ? такi, що мають щастя в сiвбi i жнивах, а
не в спеченому хлiбовi. Пiсля смертi  синiв  Софiя  остаточно  вiдцуралася
свiту. Надто по Романовiй смертi. Вона  тодi  не  зронила  жодно?  сльози,
ходила з сухими очима, й  нiчого  перед  собою  не  бачила,  i  нiчого  не
розумiла. Казали ?сти - ?ла, кликали до молитви - молилася, але все  те  з
чи??сь понуки. З часом трохи одiйшла, почала ?здити по монастирях, подовгу
залишалася там. Хто зна, що  ?й  допомогло:  далекi  мандрiвки,  стрiчi  з
незнайомими  людьми  чи  й  справдi  зцiлилася  вiд  iгумена   лубенського
Мгарського монастиря Афанасiя. Одначе й  те  зцiлення  справжньо?  радостi
Сiрку не принесло. За цей час вони очужiли остаточно. Наче й  не  любилися
нiколи, наче й не народили четверо дiтей. Поралася Софiя по господарству -
вона гарна господиня i хороша мати, а його мовби не помiчала.  Ставила  на
стiл страву, а очi - чужi, i руки чужi, i мова чужа. Губи складенi  пiсно,
в очах - вiчний докiр. За вiщо? За те, що любив усю рiдну землю дужче, нiж
оцей клаптик над ставом? За те, що полишав ?? з дiтьми,  а  сам  лiтав  по
всiх шляхах? Зда?ться ?й, що спiзнав на тих ночiвлях безлiч  iнших  жiнок?
Але хiба тим перейматися в ?хнi роки? Давно пересвiдчився: людська душа  -
лiсовi нетрi. Не раз бачив на власнi очi: проживе подружжя  вiк,  народять
купу дiтей, здобудуться на статок - а чужi-чужiсiнькi. I не ?дна?  ?х  той
статок, не ?днають дiти. Може, i в них таке? "Ти прожив вiк, як схотiв,  а
я од шiстнадцяти лiт поливала цю землю сво?ми слiзьми".  Й  хочеться  йому
закричати: я жив не так, як хотiв, а як велiв менi  людський  закон  i  як
велiло серце. I ось аж тепер йому одкрилося... Вона сама того не  розумiла
до кiнця: ?й потрiбний був вiн, не вiн i рiдний край, а тiльки вiн. А йому
- вона i рiдний край. ?й потрiбний був чоловiк бiля серця, батько дiтям, а
вiн не лише забрав у не? синiв, а  й  повiв  ?х  пiд  ворожi  шаблi.  Вони
потягнулися до нього давно. Вона ще тодi бачила,  передчувала  серцем,  що
вiн забере в не? синiв, i вiн забрав ?х. I що дав натомiсть? Не тiльки ?й,
а й Укра?нi. I хiба можна щось дати  замiсть  рiдних  дiтей?  Страшно,  до
паморозi в серцi iнодi думав - можна. Якби ж воно те, за що вони загинули,
справдилося... Здавалося б, Софiя мала знайти щастя в дочках. Але й  дочки
не горнулися до не?, вони, дочки, то таки його кров, його  остання  надiя.
Неоднаковi вони - старша висока й ставна, лицем схожа на матiр, молодша  -
невисока, гостролиця, зiрка - хто тiльки в Мерефi погляне на  не?,  одразу
згада? ?? батька. I помислами вони з ним, може, ще народять багато онукiв,
якi виборють кращу долю його згорьованому кра?вi.
   Ходив удома по саду, над ставом,  думав  важку,  безкiнечну  думу.  Сад
вирiс i постарiв, декiлька яблунь i груш уже всохло, ?х викорчували  i  на
?хн? мiсце посадили молоденькi щепи.  Стара?ться  молодший  зять.  Мабуть,
нiщо так не свiдчить людинi про старiсть, про прожитi роки, як  посаджений
власними руками сад. Дерева, якi плодоносять, старiють ранiше,  нiж  люди.
Люди, якi плодоносять, теж ст:;рiють рано. Сад  пережив  себе.  Його  пора
вирубати. Сiрко посадив один сад. Вiн не з тих людей, якi викорчовують  по
одному дереву i саджають по однiй щепi. Якщо сад - то новий. Його сад  вже
одшумiв. Тiльки посадженi водночас iз садом осокори все ще пнуться  вгору.
Стоять край городу, мов козаки в узгодженiй шерезi, шумлять на всiх вiтрах
- литовському, сiверському, донському i кримському. Вже  й  сам  почувався
чужим на цiй землi. Аби врости у не? душею, треба ?? обробляти,  треба  ??
перепускати через серце i думку. Колись вiн сподiвався, що вросте корiнням
в оцей грунт разом з яблунями та грушами. Не врiс. Не  його  в  тiм  вина.
Вирвали з корiнням вiтри,  покотили,  неначе  перекотиполе,  по  степах  i
байраках. Котять донинi. Милував очi ставок. Гребля давно заросла  травою,
i виросли на нiй верби, полощуть вiття в зеленiй водi. I по той бiк ставка
теж виросли верби,  а  з  цього  росте  дуб.  I  дуб,  i  верби,  й  хмари
вiддзеркалилися у  водi,  аби  ще  раз  повторити  власну  красу.  Сiрковi
подумалося, що все ж щось содiяв  на  цiй  землi.  Подумав  з  при?мнiстю,
навiть з насолодою, яко? ранiше не знав. Це ж i дочки, подумав,  з  оцього
ставу i оцих осокорiв? А чи з Великого Лугу? Нехай краще будуть з Великого
Лугу. А над водою юрмилися якiсь постатi. Витоптували  траву,  на  вербове
гiлля понавiшували чорного шмаття - сушили пiсля прання.
   Прийшов Сiрко з саду, заярився не знати од  чого  й  порозганяв  пiсних
черничок та чорнопиких дiдiв, якi видавали себе за дякiв i галиччю облягли
дiм, а сам по?хав на Запорожжя. Це було торiк на маковiя. Вiдтодi в Мерефу
не навiдувався. Втопкав стежку в цей байрак- кiнь сюди вже йшов  сам,  без
повода. Тут  вiдпочивав  душею,  тут  снував  сво?  безкiнечнi  думи,  тут
намiрявся дожити вiку. Не зможе звести шаблю, то прислужиться козакам  хоч
порадою.
   Тим не втiшався. Вiдчув себе безкiнечно самотнiм i втомленим. Так, його
люблять i поважають запорожцi. Поважають...  Люблять...  Але  поважають  i
люблять як свого ватага, як  незрадливу  людину,  котрiй  можна  вiрити  i
довiрити навiть життя. Але людинi цi?? любовi мало. Надто на старiсть, ?й,
як i дитинi, хочеться ласки. I тут для нього повний одруб. Навiть дочки...
Вони його мовби й люблять, але хiба можуть вони зрозумiти його  життя,  що
минуло в походах i сiчах? У них  сво?  родини,  дiти,  сво?  клопоти,  якi
чимось чужi йому i в якi ужитися вiн вже не зможе. Сiчове товариство -  то
безлiч. А когось одного  бiля  серця  нема?.  Почало  було  складатися  на
батькiвсько-синiвську дружбу з Лаврiном, але й Лаврiн щез. Його гордовитий
i розважливий джура мовби провалився крiзь землю. Мабуть,  не  треба  було
його вiдпускати... Сiчове  товариство  -  то  поважна  сила.  То  останнiй
прихисток волi. Але то - не життя. Життя - це хата, де господиня, де дiти.
У хатi, де малi дiти, й пахне iнакше, нiж у куренях. У набитих по зав'язку
людом куренях пахне пусткою, а у вдовинiй хатi з сиротами  хоч  i  гiркий,
але незнищенний дух життя...
   Брiв i брiв по житт?вих гонах  i  не  знав,  де  зупинитися.  Зненацька
подумав, що, може, й сам жив не так, як треба, й понесе на той  свiт  вину
перед Софi?ю. Вона тiльки вдавала з себе  жiнку  самостiйну  та  горду,  а
насправдi була слабка i потребувала його  пiдтримки  та  захисту.  Ота  ??
самотнiсть,  ота  величезна  вiдвiчальнiсть  перед  дiтьми,  перед  свiтом
зломили ??. А вiн ?й захисту не дав i  не  мiг  дати,  вiн  захищав  iнше,
бiльше, й тепер не мiг захистити. Те,  що  вiн  захищав,  оступили  дужчi,
супротивнi сили, це був злий, несправедливий присуд долi, який  упав  саме
на цей шмат божо? землi. За тим, бiльшим, впустив i мале,  сво?,  а  може,
саме там знайшов би  щастя,  звiкував  би  вiк  у  добрi,  статках,  любiй
розмовi. Не мiг так жити. Не  мiг  знайти  щастя  у  вселенськiм  нещастi.
Навiть не пiдозрював, що можна прожити, сховавшись вiд буйних вiтрiв цього
свiту. Не для того прийшов у свiт. Може, чогось не дотямкував,  чогось  не
добачив, летiв на всi поклики i рубався на всiх вiрах... Воднораз подумав,
що, як людинi во плотi i кровi, йому нема чого скаржитися  на  життя.  Вiн
звiдав усього: щиро? втiхи побратимства, гарячого, хоч i  недовгого,  шалу
кохання, дивно? новизни свiту пiсля,  здавалося  б,  невiдворотно?  налоги
смертi, трiумфальних перемог над власними плоттю i духом при  зiткненнi  з
смертельними небезпеками, молитовно? тишi в душi i  великоднiх  дзвонiв  у
серцi. Найсолодшою стравою з усiх земних була м'ялиця з сухарiв, витрушена
з мiшка й роздiлена рiвно помiж усiма козаками, найтеплiше  мiсце  -  бiля
степового багаття в осiнньому байрацi, найщирiша  бесiда  -  бiля  того  ж
багаття пiсля цiлоденно? втечi од ворога або  погонi  за  ним.  Його  тiло
обвiяли всi вiтри - степовi, морськi, лiсовi, байрачнi; його плечi обсипав
порох усiх звiзд- вечiрних, опiвнiчних, ранкових; його вуста пили  воду  з
глибоких кригiиць i з вибитих копитами ямок у степу, й дзвiнку днiпрову, i
солону сиваську, i дощову просто з неба. Все те в ньому, з усього того вiн
сам. I через те не може шкодувати, що з чимось розминувся у свiтi. I можна
б спокiйно думати про iнший свiт, про круту дорогу туди,  якби  лишав  цей
свiт таким, яким мав бути за його мислями, за заповiтами батькiв i пiснями
кобзарiв. Пече його, як отрута, одна й та ж думка: що зробив не так i чого
не доробив? Й через те позивався з долею i навiть з богом, запитував його,
а вiн мовчав.
   Ступав по  схилу  вниз,  кiнь  ступав  з  ним.  В  цьому  мiсцi  байрак
розчахувався  на  двi  гiлки.  I  росла  посерединi,  на  гострому   розi,
велетенська груша, не груша -  цiлий  лiс  на  одному  коренi,  пiднебесна
зелена держава iз зеленого листя, твердих зелених грушок, пташиних  гнiзд,
з  нестихаючого  шелесту,  цвiрiнькання,  щебету,  бджолиного  гулу.  Сюди
сходилися на сво? ради пасiчники,  одначе  тi  сходки  вiдбувалися  рiдко,
пасiчники  -  вiдлюдьки  i  нiяко?  товчi?  не  люблять.  Байрак  великий,
сховатися ? де.  Крокiв  за  сто  повернув  у  вузьку  горловину,  порослу
лiщиною. За горловиною прослалася  чималенька  долина,  оступлена  з  усiх
бокiв  осиками  та  в'язами,  помiж  якими  росли  кущi  терну   та   було
нагромаджено купи хмизу, здебiльшого колючого, грушевого. Огорожа та - вiд
ведмедя та iншого хижого звiра й од звiра двоногого.  По  схилу  гори  рiс
яблуневий садок i сiрiла латка городу з маленьким баштанчиком, за  городом
сiрiла ще одна огорожа - з очерету, там стояла  пасiка.  Кiлька  бджоляних
колод висiло на деревах. Бiля них - лазива. Всi  дуплянки  -  чепурненькi,
понакриванi житнiми кулями, ще й перебували пiд охороною святого  Саватiя,
який сидiв на грушевому пеньочку, тримаючи в однiй руцi хреста, а в другiй
- драбину. Саватiй - сумирний, поморщений дiдок, ще й трохи  горбатий,  бо
сотворений з дубового окоренка пасiчником за власною подобою. I  одягнений
так само - в довгу сорочку, пiдперезану ликом, полотнянi штани  й  личаки.
Поруч пасiки - вiвшаник i вкрита очеретом хатка-катрага з ?диним вiконцем,
у якому замiсть шибок - натягненi на  раму  воловi  мiхури.  За  хаткою  -
вишневий  садок  i  хащi  лiщини.  Заскрекотала  на  осицi  сорока,  друга
затрiщала десь на горбi, й з горiхово? хащi  вилiз  горбатенький  дiдок  у
липовому брилi,  й  таки  ж  у  довгiй  полотнянiй  сорочцi,  й  таких  же
полотняних штанях на червоному очкурi, в  шкуратяних  постолах-верзунах  -
господар пасiки Трохим Нечепа. В однiй руцi  тримав  скiсок,  у  другiй  -
тонку, гiнку горiшину, що бiлiла свiжим зрiзом.
   - Це ти, пане Iване? - Дiдок кинув гiлку, пiдняв бриля, оддавши Сiрковi
тим добридня. - А я думаю, хто це мо?х сорок полоха?? - Очi в дiдка добрi,
лагiднi, трохи вицвiлi, але ще живi, й усмiшка  ясна.  Сiрко  подумав,  що
тiльки серед пасiчникiв можна зустрiти таких чистих душею дiдкiв.
   - Поспiшив ти, пане Iване, поспiшив, - так само  яснiючи  очима,  мовив
Нечепа. - Та вже коли прибився, скидай риштунок, гостем будеш.
   - Макогiн сказав, що Пилип Курка приторгову? Нечепину пасiку.
   - Нехай вiн на Лисiй Горi торгу?ться.
   Така жартiвлива балачка повторю?ться помiж  них  щоразу.  Нечепа  давно
намiря?ться продати пасiку,  але  намiр  той  не  доконечний,  а  може,  й
несерйозний. Хоч кожну нову зиму дола?,  як  круту  гору:  обсiли  старого
болячки, а сил ста? все менше й менше. Кличуть його брат з братовою, а вiн
вага?ться. Коб кликали щирим серцем, а то ж у покуту за колишню кривду.  А
може, i не в покуту... Був i вiн гожим парубком, i присовувалися до  нього
близенько на колодках дiвчата, й  покохала  його  чепурненька,  веселенька
Хiвря, може, й не козир-дiвка, але лицем бiла i станом  струнка.  А  потiм
валили вони з братом Зiновi?м у лiсi дубину  на  сохи  для  клунi,  й  дуб
вломився, вдарив Трохима по спинi, i щось  там  трiснуло,  й  почав  рости
горб. Горб рiс пiвроку, далi перестав, а за цей  час  перестала  до  нього
посмiхатися Хiвря. Небавом Трохим  постерiг,  що  вона  посмiха?ться  його
братовi Зiновiю. Трохим не вар'ював проти  бога,  покорився  долi,  вiддав
свiй грунт i свою худобу Зiновiю, а сам пiшов у  мандри.  Жив  при  одному
монастирi,  потiм   при   другому,   одначе   послушенства   не   прийняв,
прислуговував у церквi та трапезнiй, а далi в монастирськiй школi. Грамоту
знав, почав читати книжки, вiд одного дяка навчився  латини  та  польсько?
мови. Потiм знову мандрував, побував аж на Афонi й, живий та неушкоджеиий,
повернувся назад. Може, через те його не чiпали в дорозi, що  горбатий,  -
взяти в нього нiчого, й на невiльничi роботи не гожий. А того, що  ча?лося
пiд темними кучерями, не взяти. Його ж ще й додалося в далеких мандрiвках.
По тому знову жив при монастирях, вже  сiчових,  в  Самарському  монастирi
навчав дiтей грамоти, пiсля Велико? чуми два роки справляв  уряд  сiчового
пiдписаря. I ось вже майже десять рокiв пасiчнику? в Грушiвцi.
   Сiрко лише вда?, що ?здить прицiнюватися до Нечепино? пасiки, насправдi
ж йому кортить порозмовляги з горбуном, вiдчути Трохимову тиху  лагiднiсть
i чистоту, яких не одiбрали всi  жорстокостi  i  всi  незугарностi  свiту.
Нечепина  душа  лишилася  дитинно  чиста  i  правдива.  I  через  те  любо
погомонiти з пасiчником про те, що ж у свiтi iстинне, а що не  iстинне,  -
про вселенський божий свiт i про самого бога, про  багатство  й  бiднiсть,
про вiйни  близькi  й  дальнi,  особливо  тi,  якi  колись  вiв  Александр
Македонський, про Древнiй Рим, про Рим новий, Вiзантiйський, про туркiв  i
татар, про свою укра?нську  землю,  яка  вона  була  колись,  що  про  не?
написали чужинськi мудрецi й що вiщують ?й прийдешнi лiта.  Багато  земель
обiйшов на сво?му вiку Нечепа, багато прочитав  у  тих  землях  дивовижних
книг, про все ма? свiй розмисл, а що  той  розмисл  пiдкрiплений  чистотою
серця i непохитною вiрою - особливо поважний.  I  поставали  перед  Сiрком
дивовижнi кра?, нинi iснуючi й присипанi порохом лiт, за яким вже не видно
й найвищих дахiв, i поставали люди, яким не було мiсця нi в християнськiм,
нi в поганськiм раю, бо вiрили вони в iнших богiв i мали звича?, про якi й
чутка запала на землi. Гуло, як вулик, велетенське мiсто Рим, яке  збирало
данину майже з усього  свiту  й  тонуло  в  розкошах,  пропахло  духмяними
квiтами i кров'ю ворогiв та  власних  достойникiв  (виходило,  що  кривавi
чвари народилися разом з  людьми),  й  стугонiли  в  полi  залiзом  грiзнi
легiони, й ставали проти них у кривавiм герцi iншi  народи,  яких  римляни
вважали дикими, й помалу та потроху  переможцi  поглинули  самих  себе,  й
зводилися на руйновиську iншi могутнi держави, починали ткати нову  нитку,
а потiм та нитка виявлялася подiбною до  старо?  -  iсторiя  повторювалася
спочатку, всi iмперi? мали один i той же кiнець - безславний, i не  можуть
вони мати iншо? долi, будують-бо свiй достаток на кiстках  iнших  народiв.
Нечепа розповiдав про тi мiста так, неначе  сам  побував  у  них,  звiдтам
долинали навi'iь запахи,  навiть  духмянощi,  й  брязкiт  мечiв,  i  зойки
конаючих, i гуркiт колiсниць, i нiжна музика. Така вiн  людина  -  Нечепа.
Сiрко, окрiм того, що  поважав  Нечепу,  вiдчував  до  нього  спiвчуття  й
милосердя. Отак позбиткувалася над козаком доля, ще й залишила на старiсть
в самотинi. Отаман вiдгадував майже кожен порух Нечепино? душi, тiльки  не
подавав знаку, навпаки, намагався пiдбадьорити,  пiдвеселити  жартом.  То,
либонь, вiдгадували  його  власнi  болi  та  втрати.  Особливо  подобалося
Сiрковi, що Нечепа -  повний  безсрiбляник,  мiг  би  забагатiти,  зiбрати
статок, бо бджоли до його рук iдуть, взяток дають добрий, але старий майже
увесь мед вiдда? на Сiч, насамперед сiчовим i  самарським  старцям.  Сiрко
подумав, що таких людей лиша?ться все  менше  й  менше,  а  може,  ними  й
трима?ться людський рiд, бо святi - вони далеко й високо i  прикладом  для
простих смертних бути не можуть.
   Сiрко розсiдлав коня, пустив на попас, сiли з Нечепою  на  розстеленому
кулi очерету, гомонiли. Пахло материнкою, яблуками,  горiшиною,  над  усiм
тим панував запах меду. В повiтрi стояло туге, медянисте  гудiння,  бджоли
йшли хвиля за хвилею, -  здавалося,  ?х  видмухують  з  горiшини  невидимi
велетенськi вуста, - й танули в небi жовтими цятками.
   - Це ж знову Пилип Курка прителiпа?ться на кулiш, - вдавано поскаржився
Нечепа. - Вiн твою, отамане, з'яву носом чу?. Я його перепиню.
   Це знову ж таки гра. З Куркою вони цапкаються й мають од того  цапканпя
розраду, покинь Грушiвку Курка, на другий день згладиться звiдси й Нечепа.
Сiрко те зна?, посмiха?ться у вуса.
   - Як ти його перепиниш? Вже перетерпимо.
   - Чогось бджола втiка? з пасiки, - поскаржився  Нечепа.  -  За  минулий
тиждень втекло три ро?. Вже  й  водою  свяченою  кропив  -  не  допомогло.
Мабуть-таки, чу? щось боже створiння, чу?. Я  вже  й  свiчки  гробовницькi
заготував, з воску жовтого...
   - На вiск для тi?? свiчки, яку тобi вкладуть у руку, бджоли ще й  перги
не збирали. I квiтки ще тi не виросли, - сказав Сiрко. - Хитру?ш, Трохиме,
бо?шся, що справдi при?хав пасiку торгувати.
   Казав щиро, переконано, аби розвiяти хмарнi Нечепинi думки,  -  поважав
старого вельми.
   - Горб мiй почав болiти, нiколи не болiв, а тепер болить,  -  пропустив
повз вуха Сiрковi слова Нечепа. - Може, то за грiхи мо?. Не сповняю в  цiй
пустелi закону божого, бува?, й святки плутаю, постiв не дотримуюся...
   - Бог у серцi...
   - А скверна все одно  в  животi.  -  Зненацька  зморшки  на  Нечепиному
обличчi розгладилися, й воно засвiтилося зсередини м'яким, добрим свiтлом.
- А так же не хочеться полишати цю божу благодать, - i повiв рукою.
   Верещала сиворакша в берестяних хащах, двiйко диких голубiв летiло  над
байраком. Сонце  заплуталося  в  грушевiм  гiллi,  густе,  червоне  свiтло
м'якими потоками лилося на землю.
   - Годую я тебе, отамане, скаргами, а ти, либонь, ще й не обiдав?  Сiрко
звiвся на ноги, одстебнув шаблю, повiсив ?? на молоденьку яблуньку.
   - Кулiш варитимемо. Ось спочину трохи. - Й подивився  на  сонце.  -  Ще
тiльки великий пiдвечiрок.
   - Зараз соку вточу, - заметушився Нечепа, бо хоч i дружньо мався з  ним
Сiрко, одначе ж отаман!
   Сiрко пiшов до невеликого куреня, що стояв посеред саду.  Зняв  кунтуш,
роззувся, онучi понамотував на халяви чобiт. Нечепа  тим  часом  принiс  з
льоху корець березового соку, настояного на липовiм меду. Сiрко подякував,
дiстав у куренi стару кирею i простелив у травi. Горбун знову взяв  скiсок
i полiз у лiщиновi нетрi. Отаман лежав i дивився вгору. Над ним  розкинула
листяний намет яблуня, та такий густий, що жодно?  небесно?  проталини  не
було видно. Серед листя густо червонiли  яблучка  -  маленькi  й  лискучi.
Сiрко подумав, що навiть йому, во?новi, а не господарю,  втямки,  од  чого
це: надто густе вiття на яблунi, його треба розрiдити.
   Й далi шкварчала сиворакша, i щебетало iнше птаство,  й  легiт-вiтерець
ласкаво перебирав на яблуньцi тремкi листочки. Божа краса, яко? нiколи  не
помiчав. Якщо поле, то рiвне чи нерiвне - для битви, якщо сонце, то високо
чи низько - для битви ж, лiс - для засiки, рiчки -  для  байдакiв,  а  для
серця - нiчого. Байдуже. Ось складе з  себе  уряд  отаманський,  заведе  в
байрацi пасiку, посадить башта-нець... Отакий, як у Нечепи. Щоб  кавуни  -
як голови... Кавуни... Козачi голови. А зелене бадилля - то оселедцi.
   ...Оселедцi метляються над  водою,  та  ще  виблискують  гострi  вiстря
ножiв. Стриба?, наче поламане колесо помiж небесних баюр, мiсяць; зорi  як
розсипаний жар, а  рiка  заломлю?  ноги,  а  рiка  густа,  як  дьоготь,  -
намага?ться втягнути козака в глибину.  Сiрко  гребе  обома  руками,  ножа
трима? в зубах, трима?ться одиноко? червоно? зорi, що  блищить  над  самим
обрi?м. Врештi ноги дiстали мулького дна, вiн узяв ятагана в руки  й  тихо
побрiв до берега. Поруч нього брели iншi козаки. Бiля самого  берега  йшли
згинцi, а далi поприсiдали, й вода струменiла  по  мокрiй  одежi,  й  тiло
струшував дрiж, а вiн стискав зуби,  аби  не  цокотiли.  Хтось  приглушено
чхнув, й тодi сама втиснулася в плечi голова; десь заiржав кiнь i крикнула
нiчниця. Бiля обличчя промайнув кажан. Сiрко  пiдвiвся.  Так  само  згинцi
пiшов понад берегом. Зупинився. Чекав,  коли  вигулькне  з  хмари  мiсяць.
Добре, що вiн закутався в хмари, темiнь накрила козакiв, але вона  накрила
й шляхтянський табiр. Десь поруч ма? бути нiмецький  редут.  Увечерi  вони
видивилися його з Хмелем. Либонь, видивився гетьман  i  сказав,  що  редут
укгрунтовано слабко.
   - Запорожець пiвдня може сидiти на днi рiчки без повiтря, -  сказав,  i
отамани, що стояли в нього за спиною, засмiялися.
   Сiрко не смiявся. Вiн би навiть образився за запорожцiв, коли б гетьман
не мав i себе за сiчовика й не починав з Сiчi свою велику справу.  Дивився
на гетьмана закоханими очима. Ворухни Хмiль пальцем - кинувся б грудьми на
списи. Вiра пропiкала серце. Було солодко й страшно.
   Вiн iшов попереду козацько? ватаги. Вода вже стекла з одягу, тiло ломив
холод. Тихо, по-кошачому перелiз через земляний вал, пiдповз пiд  високого
воза. Там хтось спав. Сiрко завмер  на  однiй  нозi,  переступив  сонного.
Знову виглянув мiсяць i освiтив табiр. Нiмцi спали, наче  побитi.  Либонь,
виморилися до краю, кiлька днiв iшли болотами, далi вкгрунтовували  табiр,
а весь минулий день стояли стро?м пiд палючим сонцем. Декотрi попiдкладали
пiд голови сiдла - побрали з обозу, познiмали з себе  панцири  та  залiзнi
шишаки. Декотрi спали в панцирах - мають щастя,  тих  не  чiпатимуть.  Очi
самi знайшли першого ворога. Цапина борiдка стримiла вгору, в руках тримав
списа. Так, зi списом у руках,  i  пiшов  на  той  свiт  зайда  з  далеко?
нiмецько? землi. Польський король заплатив йому за смерть.
   Болiла в суглобi рука. Ятаган  уже  не  яснiв  пiд  мiсяцем,  а  тьмяно
зблискував. А потiм десь збоку пролунав крик. I гримнув рушничний пострiл.
Спалах був короткий, неймовiрно слiпучий. Задзвенiла  броня,  забрязкотiла
зброя. Козаки втiкали до Стиру, кидалися з розбiгу в дьогтярно-чорну воду.
Вона прийняла ?х. Але раптом  знову  вилущився  мiсяць  i  освiтив  кiлька
десяткiв голiв. Для стрiльцiв це були гарнi  цiлi.  А  потiм  запалали  на
березi смолоскипи, й рiка з чорно? стала червона.
   Вiн прокинувся, лежав i  дивився  в  густе  плетиво  яблуневого  вiття,
обнизане нiжним зеленим листям i червонобокими яблучками, а голова все  ще
притягувала до себе ляськi кулi. I обсипав ?? згори тонкий ценькiт синицi.
Холодний туманець обвiяв серце. Сiрко нiколи не вбивав  увi  снi.  Вбивали
його. Й тодi вiн прокидався. А коли сам  намiрявся  на  когось,  йому  або
вломлювалася шабля, або пiстоль не стрiляв, а якщо пiстоль i  стрiляв,  то
ворог не падав.
   Отаман зiтхнув i скрушно подумав, що  чомусь  йому  нiколи  не  сняться
крислатi яблунi i пташиний щебет. I не сняться  йому  перемоги,  а  тiльки
поразки. Найчастiше - оця. Дим вiд тi?? битви затулив сонце,  i  вже  воно
нiколи не дивилося ласкаво на цю землю. Як вояк, отаман, котрий обкрутився
в п'ятдесяти великих битвах i майже  всi  виграв,  багато  разiв  вертався
думкою до цi??, проходив через ?? пекло од початку  до  кiнця.  Тепер  вiн
бачить все по-iншому, i в iншiй подобi вступа? в не?, i  склада?  про  не?
iнший звiт. Мислиться йому, що дуже часто битви програються тi?ю чи  iншою
стороною ще до ?хнього початку. Й то не через те, що мало було вiйська, що
не так воно розташувалося, що стали супроти нього  сили  небеснi  -  дощi,
спека, вiтри й громовицi, а через те, що мав такий  чи  такий  стрiй  душi
той, хто розпочинав ??. А той стрiй теж складався  iз  чогось:  з  якихось
невдач, з яко?сь скрухи, з горя чи  й  хворостi.  До  людсько?  душi  може
налипнути стiльки всього, що вона пада? на темне житейське дно, як сокира.
   Нi, либонь, все не так. I стрiй душi тут нi до чого. Хоч потiм (потiм!)
багато балакали у вiйську, буцiм гетьман на той час хорував здоров'ям,  що
почалися в нього  нелади  вдома  й  був  невдоволений  Тимошем.  Сливе  не
Тимошем, а тим, що Тимiш програв кампанiю в  Молдавi?,  i  тiльки  гетьман
осягав до кiпця гiркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той
свiй кепсьмiй стрi? душi гетьман не напав на ляське вiйсько в  дорозi  вiд
Сокаля до Берестека й не перешкодив йому  переправитися  через  Стир.  Хто
скаже навiть сьогоднi: мiг  Хмельницький  напасти  на  ворога  на  вузьких
греблях мiж Стирем i Берестечком чи нi?! Ця та?мниця пiшла з гетьманом  на
той свiт. Все залежало вiд того, яких мав вивiдникiв, яку розвiдку  чинили
його козаки i якою мiрою довiряв тiй розвiдцi.
   Першi утарчки виграли козаки. В однiй з них побував i Сiрко. Були  б  i
дотерли на браннiм полi Вишневецького з вiйськом, якби не пiдоспiв тому  в
помiч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, i ?м  довелося  вiдiйти
за переправу. I скурали козаки  також  кварцяних  жовнiрiв  на  очах  обох
таборiв, i тiкали жовнiри в табiр, а козаки стинали ?х. Козацький дух тодi
злетiв пiд хмари, а ляський припав до землi.
   На все життя у Сiрковiй пам'ятi  тi  табори  -  ляський  над  Стирем  i
козацький над маленькою, болотистою Пляшiвкою. А помiж ними чисте  горбате
поле, тiльки подекуди мрiють кущики лози та хвилюються високi,  до  пояса,
трави. Козацький табiр обiп'явся трьома рядами возiв, зв'язаних мiж  собою
ланцюгами,  i  вкрився  кiннотою.  Ляхи  виставили  наперед  гармати,   за
гарматами -.ряди нiмецько? пiхоти, теж закутано? по краях  кiннотою,  далi
пiвколом - гусари з  червоними  ратищами  списiв,  за  гусарами  -  ляська
пiхота, бранденбурзькi драгуни i шляхетське ополчення. Зранку  поле  вкрив
туман, а коли вiн розвiявся i стало видно вороже вiйсько, Сiрко  вилiз  на
воза й довго приглядався до  ворожих  лав.  Бачив  королiвську  сторожу  у
тигрових та леопардових шкурах, гусар у залiзнiй бронi, з срiбними крилами
за плечима, в шоломах iз страусовим  пiр'ям,  шляхетських  ополченцiв,  де
кожне во?водство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сiдлах,
iноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями i оком пам'ятi  бачив  у
себе позаду сiре козачо-мужиче вiйсько у  свитах  i  кунтушах  зi  старими
рушницями та  приклепаними  до  дубових  i  кленових  держалн  косами.  То
бiднiсть iшла на багатство, то йшли зневiра i вiдчай  на  ожирiлу  пиху  i
кровожерну лють. Й знову Сiрко не боявся:  вiн  знав,  що  бiднiсть  завше
хоробрiша за багатство, а неволя страшнiша за смерть. А ще вiн не  боявся,
бо попереду вiйська у горноста?вiй  кире?  з  булавою  в  руках  лiтав  на
гарячому  аргамаковi  батько  Хмельницький  i  кидав  валечнi  поклики  до
вiйська. Тiльки раз оглянувся назад Сiрко.  Лiпше  б  не  оглядався.  Йому
замло?ло пiд  грудьми,  й  лихе  передчуття  стисло  серце.  Неначе  крило
велетенського лiнивого птаха, там здiймався бiлий ханський прапор. Либонь,
то було не передчуття. Сiрко нiколи не довiряв хановi,  ханськi  слова  що
пужина, басурман уже одвiяв  усе  наперед  i  зерно  засипав  до  та?много
сховку.
   I те, й те вiйсько стояли супроти одне одного й знемагали  пiд  сонцем.
Нiхто не вiдважувався розпочати битву. Коротка мить по тому, як  розвiявся
туман, здавалася миттю рiвноваги. Зараз хтось порушить ?? й почнеться сiча
- та мить розтягнулася од  ранку  до  полудня.  У  нiй  спакувалися  вiки,
дотеперiшнi й майбутнi, i ввiбрала вона  в  себе  стiльки  страху,  надiй,
яростi, що ними можна було б розтопити небо...
   Сiрковi лихi передбачення справдилися.  У  розпал  сiчi  хан  i  татари
покинули козакiв i втекли з поля  бою.  Й  не  просто  втекли,  а  забрали
полоном   Хмельницького.   А   потiм...   Що   було    потiм,    про    те
виспiвали-виплакали кобзарi. I як пополуднi почала находити на сонце хмара
(так воно було насправдi), i як заспiвали ляхи молитву, i як пiшла лава на
лаву, i як заревiли гармати й у пороховому диму сховалися обидвi  лави,  i
як скаженiли конi та топтали пiшаниць, i як  навiчно  сплiталися  трупи  в
панцирах з трупами у свитках, i як ляхи зайняли  поле,  де  ранiше  стояли
татари, i як ударили на козакiв з трьох бокiв, i як вiяв козакам в обличчя
вiтер, i як вони вiдступали до Плящiвки, i як зупинив битву дощ,  посланий
з неба мовби на те, щоб змити iз землi кривавi  плями,  i  як  окопувалися
притисненi до болота козаки, насипали вали високi, рови копали глибокi,  -
посполитi - люди до заступiв звичнi, та й знали, що  тiльки  земля-матiнка
може ?х захистити, - i як градобо?м падали на табiр гарматнi  ядра,  i  як
робили козаки вилазки, i як ще раз уночi  з  ножами  в  зубах  перепливали
рiчку та сповняли у ворожому таборi криваву мсту.
   Сiрко теж плив у тiй ватазi через Стир, вiн не сподiвався  вернутися  в
табiр, одначе йому знову пощастило.
   Про що ж iще спiвають кобзарi i розказують на призьбах дiтям покалiченi
в тiй битвi козаки? Ще вони спiвають про  те,  як  очолили  вiйсько  Фiлон
Джаджелiй та Iван Богун, - спочатку Джаджелiй, а далi Богун, -  як  десять
днiв i десять ночей билися з ляхами козаки, як погинуло на островi  триста
звитяжцiв i як останньому з них сам король обiцяв помилування,  але  козак
того помилування не прийняв, а погинув зi славою.
   Чого ж не виспiвали кобзарi? Об чiм мовчать бандури i  кобзи?  Вони  не
спiвали того, як шляхта привезла i  поставила  на  землянi  кучугури-бурти
новi гармати, як пiшов дощ i не втихав три днi й  три  ночi,  як  розмокла
земля i чорна багнюка натiкали в дранi козацькi чоботи, як шляхта вимагала
видати Хмельницького Тимоша i Богуна i як ревiла тисячоголосе:  "Ставай  у
плуг, бидло, ставай у плуг", як ляхи не хотiли  приймати  жодних  умов  на
примирення, хоч козацькi  посланцi  нагадували  королю,  що  тричi  щадили
переможеного ворога i самого короля, випускаючи його  з  оточеного  i  вже
скураного табору, як влетiла в табiр чутка, буцiм Хмельницький повернувся,
й пiднiсся козачий дух понад кошлатi  дощовi  хмари,  i  як  та  чутка  не
справдилася...
   I як увечерi в недiлю козаки почали будувати три  гатки,  як  кидали  в
прокляте болото вози, сiдла, кунтушi, чоботи, шапки, навiть порохiвницi та
капшуки з тютюном. Як пхали поперед себе гармати i вдарили по  шляхетськiй
залозi, що чатувала по той бiк  болота,  i  як  прикривали  той  трагiчний
вiдступ  козаки-голоколiнчики,  посполитi,  стояли  з   косами   насупроти
супостата, та не вистояли до кiнця, й останнi  кодаки  кинулися  на  гатки
овулом, i розламалися гатки, й чимало козакiв потонуло в болотi.
   Про те кобзарi не спiвають. Либонь, чинять правдиво:  тiльки  перемоги,
що закарбувалися в пiснях, роблять невiльникiв смiливцями, тiльки  побiднi
погуки - яса - роблять ?х вiльними. Люди можуть лишатися в неволi, а пiснi
- нiколи в свiтi. Вони перейдуть у спадок дiтям, онукам, правнукам, чистi,
правдивi, величнi. I що вам до того, як брiв через болото по горло у  водi
молодий козацький сотник Iван Сiрко i як гарматна  картеч  перемiшувала  з
чорним багном бiлi лiле? i  зелене  латаття.  Латаття  i  лiле?  виростуть
знову. I виростуть сини у Сiрка... Сини  не  виростуть.  Виростуть  дочки,
вони народять онукiв. А вже тi народять синiв. Може, через двiстi,  триста
рокiв ймення такого - Iван i прiзвища - Сiрко не лишиться на Укра?нi. Його
правнуки матимуть iншi iмена й iншi прiзвища. Одначе лишиться  пiсня.  Про
тих триста, якi поклали за лiпше померти, нiж пiти у неволю,  i  про  всiх
iнших, якi чесно, до останнього вiддиху служили сво?й рiднiй землi.  Пiсня
закарбу? навiки одне iм'я - Укра?ну, во вiки вiкiв свiдчитиме тим, хто  ??
спiватиме, що вони - народ вiльний. О внуки й правнуки!  Ви  оратимете  це
поле й не знатимете, що кожна ного п'ядь напо?на кров'ю.  Що  й  земля  ця
масна й багата, бо обпилася кровi. I колос важкий, повнозерний,  бо  вирiс
на тiй землi I раптом тривожно  стиснулося  серце.  А  чи  ж  спiватимуть?
"Боже, - прошепотiв, - скажи менi, подай знак: намарнi чи не намарнi  нашi
жертви i вся оця ру?на, овдовiлi матерi,  посиротiлi  дiти?  Вiдкрий  менi
помисли сво?, дай прозрiти майбутн? вiтчизни мо??. Без не? не мислю  життя
свого й  прокляну  внукiв,  якщо  вони  забудуть  пролиту  батьками  кров,
зневажать нашу звитягу i нашi муки. Готовий стати се? ж митi  перед  судом
тво?м, тiльки скажи, що все, що посила?ш народу  мо?му,  не  в  безконечну
покару, а в майбутню славу".
   Лежав iз заплющеними очима. Перед ними майорiло щось червоне, здавалося
- трiпоче на вiтрi корогва. Поволi розплющив  гарячi  повiки.  Якийсь  час
лежав непорушно. Виринав iз власних думок. Неначе з глибокого виру.
   Рiзко випростав з-пiд голови руки, сiв. Стрельнуло в груди, рiзонуло  в
боцi.  У  кiстках,  у  суглобах,  у  всьому  тiлi  зача?лися  берестецькi,
чортомлицькi i всi iншi тумани i вже не виходили звiдти.  Аж  не  вiрилося
цi?? свiтло?, ясно? днини,  що  на  цьому  благословенному  Великому  Лузi
можуть бродити такi пiдступнi тумани i дути такi палючi вiтри. У  половини
запорожцiв хворi суглоби, i чимало ?х вихаркують з легенiв туман  разом  з
кров'ю. Цi?? ось, останньо?, що минула, осенi  й  Сiрка  скувала  хвороба,
бiльше мiсяця ходив, як дiд Око. Дiд Око, колишнiй  запорозький  дозорець,
просидiв пiввiку в очеретах, Оковi вiсiмдесят дев'ять, найстарiший сiчовий
дiд, простуднi хвороби не скрутили його, як iнших, а поставили правця, вiн
ходить, неначе нанизаний на ратище, голову не схиля?,  далеко  бачить,  i,
мабуть, через те, що бiль не  полиша?  його  тiла,  всiх  банiту?.  Скрiзь
бачить недбальство, несповнення старих звича?в  i  шпетить  кожного,  кого
здиба?. Були спровадили старого  в  сiчовий  монастир,  але  там  йому  не
сподобалося, порядки там суворi, чернецькi, сварити нiкого, i вiн утiк.  Й
знову швендя? по сiчових вулицях та хрестить  усiх  зустрiчних  скоромними
словами, не зачiпа? лише Сiрка, либонь, через те, що Сiрко побував у таких
щимках, у таких сiчах, якi й Оковi не снилися.
   Болячки отаман дола?, про болi сво? мовчить. I зна?, що це ще  таки  не
старiсть. Десь вона бродить неподалiк, чалапа? босими ногами поза куренем,
а в  курiнь  поткнутися  бо?ться.  Ще  мiцна  у  Сiрка  рука  i  дух  його
незборимий. I хочеться йому  звершити  багато,  хочеться  i  далi  жити  в
крутежi й кипiннi. Старiсть почина?ться з обмеження  хотiнь.  "Що  з  того
буде? Та нiчого, як i з усього iншого". Саме так: тiло ще мiцне, але  душа
прагне все менше й менше. I врештi всi бажання збiгаються в одну  маленьку
крапку, яка може тлiти довго, як iскра на жаринi.
   Сидiти на колодi й думати про щось сво?, упокоритися лагiднiй  днинi  й
медянистому гудiнню бджiл?.. Нi, ще рано. Хочеться  iншого.  I,  аж  тепер
зрозумiв, хотiтиметься до само? смертi. Його серце не упо-кооиться  нiколи
- i думка порива?ться з цього медяного раю  в  широкий  степ,  на  сiчовий
майдан, на  весь  неозорий  майдан  укра?нський,  у  той  вихор,  в  якому
прокружляв без спочинку понад сорок рокiв.  Вiн  кружляв,  як  ластiвка  в
табунi кiбчикiв. Летiти тiльки прямо - то смерть. А вiн таки здебiльшого й
летiв так, не терпiв глухих завулкiв i темних суточок. А доля шарпала його
раз по раз, кидала на тини i на мури, вiн випростувався i йшов далi.  Тодi
вiн ще не знав цих слiв: "Нужда закон змiню?". Законом був заповiт батькiв
i славних лицарiв рiдно? землi. А вихри ставали дедалi  дужчi,  i  вже  не
видно було видноколу, вже й сонця було не видно. Лукавили вороги, лукавили
й деякi друзi, i, щоб не видати та?мниць всього товариства, щоб  ворог  не
вистинав вiйська, iнодi самому доводилося "змiнювати  закон".  А  серце  й
далi не мирилося з тим, завдавало катiвницьких мук. Вiн кара?ться й  нинi,
каратиметься й далi, до могили, i, мабуть, у могилi, що не  змiг  звершити
задуманого, коли вперше взяв до рук шаблю. Помре з нею в руцi.  На  спокiй
не ма? права.
   Сiрко рiшуче одчахнувся од тих думок, встав i пiшов  до  куреня.  Сонце
вже зависло на самiсiнькiм краю балки, воно було схоже на щойно викуване в
кузнi колесо, здавалося, ще мить -  i  покотиться  по  схилу  та  запалить
лiщину. Нечепа вже порався бiля казанка, з трави стирчав  гострий  горб  i
крайок бриля.
   Кулiш варили пiд старою грушею-пилипiвкою, до кулешу Нечепа подав горох
тертий, а Пилип Курка принiс  варених  ракiв.  Вiн  таки  не  припiзнився,
прийшов, коли  кулiш  уже  умлiвав  на  жару,  пафкаючи  тугими,  гарячими
бульбашками. Це був високий, неначе жердина, худий чоловiк Сiркового  вiку
у чорнiй хламидi, рябий лицем, з тонким,  як  мантачка,  носом  i  довгими
вусами. Пилип Курка - колишнiй сiчовий дяк, який добровiльно вiдрiкся  вiд
свого сану i  перейшов  у  запорожцi,  а  по  кiлькох  роках  -  у  сiчовi
пасiчники. А чорну рясу носив, щоб мали його за чорнокнижника  й  боялися.
За його спиною, на безпечнiй вiдстанi вiд жару, що  пострiлював  червоними
iскрами, лiг великий i теж худий одновухий пес з недобрими  очима.  Пес  i
справдi був недобрий,  нишковий,  нападав  спотиньга  -  без  голосу,  мiг
хапонути за литку несподiвано, нi сiло нi впало. Чи не найбiльше суперечок
помiж Нечепою i Куркою виникало через того пса; Нечепа казав, що зроду  не
тримав би таку препогану тварюку, й просив не приходити з Гадом (так звали
пса), але Курка не зважав на тi прохання, й щоразу  слiдом  за  господарем
волiкся i його недобрий охоронець. Сам Нечепа  тримав  песика  маленького,
розумного, котрий тiльки сповiщав господаря про чиюсь  з'яву,  на  кожного
звiра подавав iнший голос, вночi пильно стерiг  пасiку,  а  при  небезпецi
ховався в тiснiй дiрцi пiд куренем. Там  сидiв  i  тодi,  коли  на  пасiцi
з'являвся Пилип Курка з  Гадом.  Сiрко  на  мить  приплющив  очi  (спомини
сьогоднi заплiскували його) й побачив iншу постать i iншого пса...  Висить
посеред двору закопчений казанок, i  бiлий  дим  стелиться  попiд  лiсяним
хлiвом, i рябий пес вiдбiг далеко, аж до ворiт, пирха? од диму, й  кашля?,
похлипнувшись димом, батько, одганя?  дим  од  обличчя  баранячою  шапкою.
Батько любив варити кашу посеред двору. I очi в нього були веселi,  i  двi
крутi, веселi - од диму - сльозини викотилися з очей, поблискують,  неначе
крапельки сосново? живицi. Малий Iван iз братом допомагають батьковi. .
   Оце i весь спомин про батька. Той загинув, коли Iвановi не  виповнилося
й десяти рокiв. Батько був схожий на  Нечепу,  надто  вдачею  -  добрий  i
сумирний.
   На днi байрачно? приладi споночiло швидко, одначе з  того  ж  грушевого
гiлля вже випручався тонкий, але ясний серпик мiсяця, й золотими гудзиками
розсипалися по небу зорi, й грушевий  корчик  салапав  двома  язичками,  -
вiдсвiти од вогню грали на  обличчях,  на  ложках  i  чарках,  на  мiдному
куманцевi, що стояв посеред сiрячини, розiслано? для  вечерi.  З  неба,  з
Чумацького Шляху, сипався бiлий пилок - божа сiль, святi досолювали й  без
того круто присолений кулiш. Вiн був гарячий, заправлений  салом  i  диким
часником, ще й зараз, вже знятий iз жару, вже на землi, пафкав i белькотiв
щось у гарячцi та пускав пару.  Перший  черпав  з  казанка  бiлою  липовою
ложкою отаман, за ним - Нечепа, срiбною, турецькою, i вже по тому Курка  -
мальованою, круглою, великою i щербатою. Докучали комарi, й  Нечепа  кинув
на жар кiлька сухих кiзякiв, димок потягло вгору, вiн заструменiв i  танув
у темно-синiй безоднi. Пили  калганiвку,  ?ли  кулiш  iз  тертим  горохом,
ласували раками, запиваючи ?х березовим соком.
   - ?мо-?мо, а наче й не ?ли, -  сказав  Курка,  витягуючи  довгу,  як  у
гусака, шию та заглядаючи в казанок. - Коли  б,  пане  Iване,  не  того...
Колись пригощали  мене  таким  кулешем.  Блукав  у  плавнях  i  набрiв  на
косаря... Вiн i запросив до вечерi. Казаночок маленький, ?мо, як  за  себе
кида?мо, а хоча б на палець над'?ли. Я помiтив те? та давай хреститися  за
кожною ложкою, а тодi дивлюся - кулешi в казанку тiльки на денцi.
   Горбун сьорбав кулiш, скiпки не пiднiмав. Й тодi Курка зайшов з  iншого
боку.
   - 0-хо-хо-хо-хо,  хотiв  би  не  согрiшити,  однак  з  тобою,  Трохиме,
согрiшиш. Влови та й влови йому  ракiв.  Ог  i  вловив,  ось  i  по?ли,  й
оскоромилися. Страшний це грiх - ?сти в пiст м'ясо.
   - Ми ?ли не м'ясо, а рибу, - заперечив Нечепа.
   - Ти що, вродився вночi, що не зна?ш: раки - м'ясо, а не риба.
   - Всяк учений християнин зна?: раки - риба. Довго сперечалися, до  яких
божих створiнь вiднести ракiв, а тодi Нечепа сказав:
   - Опрiч того, я безгрiшний подвiйно: по-перше, раками пригощав нас  ти,
по-друге, не знав i не знаю, можна чи не можна  в  цi  днi  ?х  ?сти.  Мо?
незнання звiльня? мене вiд грiха.
   - Погляньте на цього водолiя, - пiднiс догори руки Курка. - Та ти  ж  у
грiхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним,  не  знаючи  закону
божого!
   - Бог у серцi, - смиренно вiдказав Нечепа.
   - Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.
   - Богохульству?ш, дяче. А того й не вiда?ш, що можна знати божий  закон
од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, ко?ти великий грiх.
   - Небесне во?нство! - удавано жахнувся колишнiй дяк.  -  Що  ти  мелеш?
Грiшити, сповняючи божий закон?
   - А то ж як. Ти забув позалiтошню чуму, яка лютувала на святу  покрову.
Маловiрнi розбiглися по лiсах i водах й  лишилися  живi,  а  всi  тi,  хто
пильнував строгого церковного закону, погинули вiд бобонiв.
   - Бог послав спитанi? у вiрi сильним синам сво?м.
   - I забрав?
   - Забрав.
   - Яке ж тодi це спитанi?? Покрова лишилася без вiрних  синiв  сво?х,  -
переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.
   - Найправеднiший з них, пiп Василiй, залишився живий.
   - Вiн - найбiльший грiшник  у  сво?й  праведностi.  Ходив  вiдспiвувати
мертвих i розносив чуму.
   - Але ж сам залишився живий.
   - Бо бражник був, всi кiстки, все  нутро  просякло  горiлкою,  чума  не
брала. Ще й праведнiсть його така - вiдспiвував тiльки багатих.
   Сiрко уважно слухав суперечку. Було в нiй  щось  блюзнiрське:  колишнiй
дяк Пилип Курка,  котрий  мав  би  насамперед  пильнувати  божого  закону,
насправдi зумисне безбожно його перекручував, переступав  якусь  межу,  за
якою втрачалася святiсть, вiд того аж моторошно ставало, - але йшлося  про
щось глибше, серйознiше, що стосувалося людсько? душi, людського буття  на
землi. Сiрко здогадувався, що здоровий i  дужий  Курка  пота?мно  заздрить
горбуновi (одначе заздрить не люто) - його вченостi, мудростi, а  надто  ж
розважливостi, надто тому, що в того на все - своя мiрка. Сiрко теж  давно
в тому впевнився: вельми вчений чоловiк Трохим Нечепа. Може, й справдi вiн
не зна? всiх святих та?нств та всiх церковних канонiв, зате  зна?  закони,
за якими ма? жити кожен праведний християнин. I  не  тiльки  християнин  -
кожна людина. Помандрував по свiту, перебачив люду всякого й  ставився  до
iновiрцiв не як до виродкiв, а як до людей. Отим, що  ма?  на  все  власне
думку, Нечепа особливо близький Сiрковi, адже кошовий одвiку  звик  скрiзь
класти власнi карби й не примiрятися до чужих мiрок.
   - Я сам тодi помирав, - задумано казав Нечепа, - i  вже  не  сподiвався
побачити бiлого свiту. Вже менi меркло в очах, i слова молитви плуталися в
головi.  Лежу,  дивлюся  на  дверi  й  думаю:  ось-ось  вона  зайде.  Отак
ступатиме, отак триматиме косу... Й таки вступила. Вже не бачу,  але  чую:
чалапа?. Вона, думаю. Бiльше нiхто в чужий  курiнь  не  прийде.  Зiр  менi
застелило зовсiм. А воно - чалап, чалап... Та прямiсiнько до божницi, де в
мене лежали грошi. Й тодi я як крикну: "Iзиди, сатано". Де й голос узявся.
I розвиднiлося менi враз, i побачив я рясу зелену i потилицю Василiйову. I
в ту мить лопнув менi пiд пахвою бобон синiй. А  я  сам,  дякуючи  творцю,
почав одужувати. - Нечепа помовчав i помiшав патичком у  жару.  -  Отож  i
кажу я, що  божий  закон  треба  сповняти  не  стiльки  молитвою,  скiльки
праведними дiлами.
   Сiрко  чомусь  i  собi  пригадав,  як  пiд  той  мор  було  пограбовано
Самарський монастир. Ченцi в монастирi вимерли,  а  тi,  якi  не  вимерли,
розбiглися по рiчках i луках, лишилися  тiльки  дво?  -  старий  чепець  i
воротний. Про те почули дво? прибишiв, пiшли в монастир, сонного воротного
убив обухом один кгвалтiвник, а другий убив ченця, коли  той  молився  при
свiтлi лампади. Содiяли страшне, й не побоялися бога, i  забрали  грошi  в
трапезнiй у скринi, зда?ться, таляри, i пояси шовковi церковнi, й  китайки
жовтi три штуки, й iнше церковне начиння. ?х упiймали  й  презентовали  до
суду церковного i свiтського сiчового. Й  скарали  на  горло,  й  про  той
святотацький  розбiй  сiчовики  гомонiли  довго.  Сiрко  й  сам   не   раз
розмiрковував: як-то важились розбiйники на грiх  перед  божими  образами,
перед очима святих!
   - Пасiчникiв нинi нiхто не шарпа?? - запитав про всяк випадок.
   - А що в нас взяти? - мовив Курка.
   - Так i Клим Пiсочник казав. А коли припекли прибишi розпеченою лопатою
- вказав на горнятко iз золотими, - пiд'юдив Нечепа. -  А  в  тебе,  дяче,
грошики водяться.
   - Мо? грошi по людях ходять,  -  невдоволено  вiдказав  Курка.  Скiльки
Сiрко зна? Курку, вiн завжди отакий - роздратований, чимось  невдоволений.
А чого? Сiрко подумав, що ми iнодi  мовби  самi  собi  вороги.  Прожива?мо
життя не в широкому свiтi, а у створенiй у власнiй душi в'язницi.
   Голосно, з привиском позiхнув за спиною  Курки  пес,  десь  у  гущавинi
зареготала сова. Мiсячний серп випручався з  грушевого  гiлля.  На  заходi
зiрвалася зоря й полетiла, лишаючи за собою бiлий слiд.
   - Наткав ти, Трохиме, небилиць,  -  утiкаючи  вiд  розмови  про  грошi,
повернув у попередню колiю балачку Курка. - По  тво?му  розмислу,  i  кров
можна пролити й лишитися праведним.
   - Аякже. Пророк I?зекi?л сказав: битися за праве дiло  треба  тiльки  з
волi святого духа.
   Сiрко здригнувся, повiв плечима, неначе  вiд  холоду.  В  глибинi  душi
пiдозрював, що завели всю оцю балачку дяк i горбун не  випадково.  Одначе,
примусивши замовкнути ?х, не примусиш мовчати голос, що  зата?вся  на  днi
власного серця, цi тривожнi думки кружляють у головi кожного во?на,  надто
того, хто не тiльки посила? на смерть iнших, а завда? ?? власною рукою.  I
йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу,  коли
i?ромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у бога перемоги козакам
(а було це перед походом, i Сiрко до початку служби натякав на це поповi),
кошовий вийшов зi свого бокуна,  перепинив  i?ромонаха  й  сказав:  "Якщо,
попе, тобi забракло вiри в козацьке во?нство або так  вже  облiнився  твiй
язик, котрий лиже таки ж запорозькi  меди,  то  ми  знайдемо  собi  iншого
i?ромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасi" Отже, йшлося  про  те
найбiльше, з чим дедалi частiше залишався  Сiрко  наодинцi  i  проти  чого
шукав собi захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про  спасiння
душi, а чим ?? йому, во?новi, спасати? Чомусь згадалася перша смерть,  яка
впала з його руки. ?хали вони  зi  старим  козаком  Качаном  у  сво?й-таки
Слобожанщинi понад рiчкою Орiллю в дозiр. День  був  осiннiй,  холодний  i
вiтряний, козаки куталися в кире?. Качан раз по раз зупиняв коня i  злазив
на землю по малiй нуждi - старого мучила  застудна  хвороба.  Потiм  Качан
наздоганяв його мишастим коником i  знову  ?хав  поруч.  Поминули  шелюги,
верболiз, що росли в долинцi. Качан зупинився бiля кущiв, а  Сiрко  ви?хав
на горба. Ви?хав, притримав коня, i в ту мить щось мовби  вдарило  його  в
спину. Вiн оглянувся й побачив мишастого коника  i  якусь  темну  купу  на
землi. Не одразу й збагнув, що то таке. А тодi  завернув  коня  й  вихором
полетiв до кущiв верболозу.  Назустрiч  йому  iз  землi  пiдхопилося  дво?
татар, один натягнув тятиву лука. Сiрко провис на стременах нижче кiнсько?
гриви i вже не чув посвисту стрiли,  вдарив  татарина  кiнськими  грудьми,
крутнувся конем на мiсцi  й  майже  на  льоту  брийонув  шаблею  волохатий
клубок. Другого татарина вiн не побачив, - той шаснув у лози, -  скочив  з
коня (те було необачно, татарин  мiг  напасти  з  кущiв,  але  не  напав),
схилився над Качаном. Обличчя  тому  було  сiре,  губи  потягло  вбiк  очi
закотилися пiд лоба. Татари вдарили козака по спинi дубиною, а вже по тому
скрутили сирицею нерухоме тiло. Сiрковi довго довелося одхаючувати Качана,
а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це  був  зовсiм  молодий
ординець, в нього щойно засiявся вус, - ясночолий i довговидий,  зовсiм  i
не схожий на татарина. Вiн болiсно скривив уста й затулився рукою, мовби й
мертвий чекав ще одного удару. Сiрка пойняли  подив,  сум'яття.  Вiн  вбив
людину. Тодi ще не думав, що це ворог його вiри, навiть забув про те, що й
сам мiг опинитися в сирицi або й лежати мертвим на  цiй  посивiлiй  травi.
Трави сивiють тiльки од старостi, а люди ще й з горя.
   А Качан пiдвiвся, штовхнув ногою нерухоме тiло. Ще сказав:
   "Добре ти його потягнув". Сiрковi не сподобалася похвала.
   А потiм i сам хвалив козакiв за добрий удар, за важку руку.  Бо  тiльки
важка рука може  порятувати  люднiсть  у  ?хньому  краю.  Легка  рука  для
скрипки, для бубна... А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато...
   - Вiра без добрих справ пуста,  -  сказав  Нечепа.  Сiрко  прислухався.
"Вiра без добрих справ..." А якi добрi справи чинив вiн?  Походи  та  сiчi
кривавi...
   Тонкий i чуйний чоловiк Трохим Нечепа. Якимось  десятим  чуттям  вловив
отаманiв настрiй, вiдгадав його мислi й провадив  мовби  сам  до  себе  (а
може, й справдi розмовляв з собою в думках):
   - Бог бачить всi дiла на землi, правi й неправi. Здiйнята вгору правиця
з шаблею за  вдiв  i  сирiт,  за  стоптане  жито  -  завжди  праведна.  На
загарбання ма?тностей, на погорду перед iншими, на запо-лучення  урядiв  -
неправедна.  Ниньки  в  усьому  тому  важко  розiбратися.  Настане   друге
пришестя, настане суд страшний, i явимося всi  перед,  господом  в  наготi
сво?й. I вже не прикриють грiхiв нi ряса, нi жупан,  нi  сiрячина.  Багато
сходив я свiту, багато бачив. Бог за грiхи мо? покарав  мене  горбом.  Але
якби я був молодий i здоровий, то вибрав  би  собi  в  провiдники  по  тiй
дорозi, що через нетрища i байраки, в  свiти  тамтешнi,  не  ?пископа,  не
i?ромонаха, навiть не схимника, а такого чоловiка, що жив правдою,  служив
ближнiм сво?м.
   Добре, м'яке Нечепине обличчя сховала тiнь вiд бриля, було видно тiльки
пiдборiддя та губи, на яких стрибали бiлi вiдсвiти. В  прозорiй  тишi,  що
повисла над байраком, його слова  лунали  провiсницьки.  Навiть  Курка  не
спробував повернути ?х на кпин. Вiн лише сказав:
   - Схимник молиться за увесь люд.
   - Що тi молитви, коли плачуть сироти i вдови, - заперечив Нечепа.  -  Я
не пам'ятаю, щоб хоч одна молитва, крiм хiба божо?, нагодувала голодних  i
заступила поле од супостата. Добрi то справи чи лихi... Дивлячись з чийого
ока: божого, козачого, посполитського?
   Сiрко зiтхнув i подумав, що й ?здить вiн сюди, в Грушiвку, не  вибирати
мiсце для пасiки,  а...  щоби  розiбратися  в  самому  собi.  В  тому,  що
наплутало життя, в тому, чого не зрозумiв сам i чого, може, не  зрозумiють
тi, хто пiде по його слiдах. Нiби i йшов рiвно увесь вiк, а мережка слiдiв
позаду лишилася нерiвною. I основне - вони нiкуди не привели.  Й,  мабуть,
вже не приведуть. Хто пiде по тих слiдах? До яко? межi? Скiльки  ?х  буде?
Чи  зможуть  протистояти  свiту,  жорстокому  i   неправедiивому?   Звiдки
засвiтить ?м сонце? Будуть господарями сво?? землi i долi чи  сповнятимуть
чиюсь волю? Того не мiг знати, навiть не мiг проникнути  думкою  за  першi
гони - попереду стояв морок. Який же заповiт залишить вiн  нащадкам?  Жити
добром, правдою... Вiн жив  добром.  А  вони  чим  житимуть?  Смиреннiстю,
покорою боговi i долi? Й досягнуть чого? Нi, в цьому свiтi смиреннiстю  не
досягнеш нiчого. "Добрi справи - це тi, що в iм'я рiдно? землi  i  рiдного
люду", - подумав Сiрко. I ще подумав, що в тiм огромi,  в  тiм  хаосi,  що
нагромадився у власнiй душi, йому самому не розiбратися,  та  й  не  варто
гаяти на те час. Принаймнi поки шо. Може, коли вже обсядеться в Грушiвцi й
ночi стануть довгi, спробу? розiкласти все, що накидало життя, по  кiлькох
коморах, але зараз йому доводиться дбати про iнше, круто обмислювати  день
прийдешнiй i все, що вiн несе з собою.
   - I все ж словом можна досягнути бiльше,  нiж  шаблею,  -  не  здавався
Курка, й не розпiзнати, зi щирого переконання чи  од  ворохобства  власно?
душi,  од  звички  казати  всiм  навперекiр.  Адже  i  Сiрко,   i   Нечепа
пiдозрювали, що вiн давно розплювався з богом i з усiма архангелами i якщо
вiрить, то лише в святого духа.
   - Тiльки треба, щоб те слово  почули  й  зрозумiли  всi.  Треба  такого
слова, яке прийняв би в серце кожен.
   - Нема? такого слова, - сказав Нечепа. - Й,  мабуть,  нiколи  не  буде.
Словом ще можна привести до страху, покори в церквi. А вийшли - вже  кожен
мiрку? про сво?. Та й помисли трохи ширше: навiть слово боже не  однакове.
Бо не один в свiтi бог. Через те й слово не однакове. Одна людина не  може
нав'язати iншiй себе i свого бога.
   - То не люди, то погани, - сплюнув у темряву Курка.
   - А вони кажуть: погани  -  ми.  Кожен  божий  нарiд  каже,  що  вiн  -
найкращий. Що може бути гiршого на свiтi, як нав'язувати  себе  iншому.  У
кожного своя душа. Нав'язана, вона сама ста? нечестивою i малою.
   - Але ж вони хочуть понищити нас, - вже насправжки обурився Курка.
   - А я про те нiчого й не кажу. Напасники завжди неправi.  Я  казав  про
увесь свiт, про всi племена. Знаю, що це неможливо.  А  от  як  задумаюся,
починаю гомонiти на всiх  мовах,  якi  знаю.  Слова  iншi,  а  суть  одна.
Помирiться, зiгрiйте сво? серця любов'ю.
   - Таж не однаковi серця, - чогось зворохобився Курка. - Те  жадiбне,  а
те щедре, те лихе, а те добре...  Не  однаково  у  них  любовi,  добра  чи
злостi. Та й за вiщо ?х, людей, любити. Подумай сам, за вiщо, Нечепо, тебе
можна любити?!
   Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то  вiд  огню,
що спалахнув раптом, чи то вiд Курчиних слiв.
   - Знаю... мене, горбатого, нiхто нiколи не любив. Люблять гарних.  Якщо
вiн вродливий, та ще багатий, та ще нескупий - тодi всi люблять. Так  само
люблять красивих коней.
   - До чого тут конi? - муркнув Курка.
   - До того ж таки. Бо гарнi. А шкапу не любить нiхто. Бо вона шкапа.
   - А як же iнакше, - зареготав Курка i ощирився, в темному проваллi рота
зблиснули великi щербатi зуби.
   - А так. Нiчого ти, Курко, не втямив. Вже скiльки вiкiв проголошують  у
церквi попи: "Полюби ближнього", а його  нiхто  не  любить.  Саме  ближнiх
здебiльшого й не люблять. Далеких, тих, яких не  зна?мо,  яким  нiчого  не
офiру?мо, любити можна. Бо це нiчого не  кошту?.  Ось  ти...  Ти  до  мене
ходиш, бо на пасiку мою нацiлився. Якби я сказав, що оддам, то  й  полюбив
би... За пасiку.
   Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той  вперше  за
вечiр збентежився по-справжньому. Сiрко тихенько засмiявся й  по  тривалiй
мовчанцi мовив:
   - Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда i на  лице,
й навиворiт. Я оце сказав би... сказав, якби Нечепа не думав,  буцiм  i  я
чекаю не дочекаюся, коли вже вiн згладиться з цього байраку...
   Нечепа пiдвiв обличчя, глянув на Сiрка, на ньому лежав легенький докiр.
   - Знаю, отамане, що жарту?ш. Ти собi  iнше  мiсце  назнав.  I  яблуньки
посадив.
   - Ну, якщо зна?ш, мусиш знати й iнше. Горбатий ти, вибачай, але душа  в
тебе чесна. Б'ю тобi за це  чолом,  -  кошовий  справдi  здiйняв  шапку  й
вклонився старому. - Б'ю чолом i поважаю  щиро.  Й  iншi  тебе  поважають.
Гарного клича ти чоловiк i гарну славу по собi залиша?ш. А що ?  на  землi
бiльшого за добру славу по людинi? Тiльки дiла ??, але ж  од  них  вона  й
почина?ться.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

   Ой Сiч - мати. ой Сiч - мати,
   А Великий Луг - батько;
   Гей, що в Лузi заробити,
   Те у Сiчi пропити.
   Народна пiсня

   На другу пречисту по всiх куренях варили гультяйський борщ i пекли рибу
- судака, i стерлю, й коропа-чорнокрапа, курiннi вцiдили кожному по  оковi
горiлки. Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрiвав у сiнях на
кабицях, вiдтак кухарчуки знiмали з гакiв, що були прикрiпленi  на  ланцях
до сволокiв, велетенськi казани й пiрили ?х на дрюках  у  двiр  -  обiдали
просто неба на широких попонах. Гаспидськи червоний,  гаспидськи  гарячий,
гаспидськи наперчений борщ шипiв i булькав, i пахощi стояли над Сiччю,  аж
святi умлiвали на небi. Горами лежав на постiлках покраяний  велетенськими
скибками хлiб, i тараня в'язками, i оселедцi у ваганах, i кав'яр солоний у
горщиках та бочечках. Гуляй душа без кунтуша!
   Воно б i гулялося, якби не думка про завтрашнiй день. Ждан не  поспiшав
до дармового  харчу,  хоч  у  головi  наморочилося  вiд  запаху  борщу  та
оселедцiв  i  слина  наповнила  рота.  Постояв  бiля  скарбнично?  комори,
потинявся бiля прикурiнкiв, - Дядькiвський курiнь хоч який великий,  однак
не вмiщав усiх козакiв, i з двох бокiв до нього прибудували по куренятi, -
i аж тодi сiв скра?чку на попону. Вже три  мiсяцi,  як  вiн  полишив  свою
лукаву службу в  Батуринi  й  прибився  на  Сiч  -  вписався  молодиком  у
Дядькiвський курiнь. Iшов з гетьмансько?  столицi  без  шеляга  в  кишенi,
сподiвався на запорозьке привiлля, одначе воно виявилося круте. Сiда?ш  до
столу обiдати - кинь кухаревi в карнавку на  вечерю.  Задарма  й  на  Сiчi
галушки до рота не стрибають. Звичайно,  з  голоду  не  пропадеш:  пожалi?
хтось iз запорожцiв, кине в карнавку чи на тацю за тебе тi шеляги,  але  ж
по тому страва в горло не йде.  Соромно  старцювати  рукатому  й  ногатому
молодому. I нiде тими руками приробити.  Ще  повеснi  вiдiйшли  козаки  по
зимiвниках, що за ярликами, давно скiнчилися веснянi  рибальськi  гарди  i
косовиця, i стадникiв найнято до зими. Кiлька днiв виловлювали  коростявих
коней та вiдганяли ?х за озеро Свиняче Морс, мастили дьогтем, але пасти ?х
Ждановi не випало. До Сiчово? залоги, яку утриму? сво?м коштом Сiч,  його,
ясна рiч, не прийняли - молодий-бо  i  в  боях  не  гартований.  З  братом
Митрофаном, сiчовим пiдписарем, розплювалися навiк. Може, й  не  навiк,  а
таки вельми неприязно зустрiв Митрофан Ждана  на  Сiчi,  дорiкав,  що  той
полишив таку гарну службу при гетьманськiм дворi, раяв повернутися  назад,
натякав на якесь багатство,  на  якiсь  уряди,  що  чекають  на  братiв  у
майбутньому, тiльки треба, мовляв, сповнити одне  високе  повелiння.  Тодi
Ждан остаточно упевнився,  що  вiн  потрiбний  Митрофановi  не  тут,  а  в
Батуринi, й потрiбний не як брат, а як...  Тiй  думцi  боявся  дати  волю.
Холонуло в грудях, i гiрка липучка склеювала  горло.  "Боже,  -  думав,  -
невже таки правда?" Кому ж служить Митрофан? Служити ж бо двом правдам  не
можна. Для того треба мати двi  душi,  а  такого  людям  не  дано.  Або  ж
розчахнути душу на двi  половинки  -  чорну  й  бiлу,  нi,  не  так,  душу
розчахнути не можна, од гнило? половинки негодящою ста? вона  вся.  Бiлими
снiгами власно? душi вгадував ту чорнiшу сажi чорноту й жахався:  Митрофан
запроду? товариство. А запродувати  товариство  -  то  найбiльший  грiх  у
свiтi. Вiн уже не хлопчак, уже стер двi пари пiдошов у покоях,  наслухався
й надивився, бачив науст i пiдступ у шовках  i  соболях,  сукнi  й  парчi,
бачив убивць з янгольськими пиками i нечестивцiв з ясним поглядом. Страшна
то служба - та?мних пiдглядачiв. Той пiдглядач зирить оком за полковником,
а накажи - донесе й на господа-бога. Нема? у тих людей святинь у серцi, бо
й не належать собi,  вони  вiдвикли  й  не  мають  права  чинити  на  свiй
розмисел, та й на думку власну не мають права. То вже не  люди,  а  пастки
для iнших. Невже й Митрофан такий?
   Сумнiви гризли i ятрили його серце, вiн аж був упав у вiдчай i страждав
страшенно. Вiн би, може, заспоко?вся, якби знав остаточно, так воно чи нi.
Тi сумнiви несамохiть потвердив сам Митрофан. Першо?  митi,  побачивши  на
Сiчi Ждана, вiн розгнiвався, навiть розлютувався, а тодi потягнув у шинок,
i напував горiлкою, i  торохтiв,  торохтiв,  розпитував  про  гетьманський
двiр, а найдужче - про нього самого. Вiн боявся, вiн вивiдував, чи Ждан не
дознав чого, а також хотiв знати Ждановi намiри, Жданiв стрiй душi, чи  не
донесе, чи не виляпа? чого. Ждан тодi зрозумiв: не треба нiчого казати, не
треба впевняти Митрофана, що нiкому не викаже сво?х здогадiв, вiн  уже  не
довiряв Митрофановi зовсiм i боявся його й через те вдав, буцiм нiчого  не
зна?, вдав, i показав це в розмовi, й геть розвiяв Митрофановi сумнiви,  i
той заспоко?вся й очужiв зовсiм, ще й  натякнув,  щоб  Ждан  до  нього  за
допомогою не звертався. А Ждан i не збирався звертатися, вiн сумно й гiрко
дивився на брата, йому аж не вiрилося, що це  його  брат,  шукав  у  серцi
яко?сь  краплини,  яко?сь  бруньочки,.  котра  б  розкрилася   братерською
любов'ю, й не знаходив. Вiн зовсiм  не  знав,  що  воно  таке,  братерська
любов, як i всяка iнша, крiм хiба любовi до Парасочки, так  у  ту  мить  i
вона здалася йому несправжньою.
   ?м обом щастило: В куточку, де вони сидiли, панував смерк, i  не  треба
було дивитися один одному в очi. Вiн  здогадувався,  що  оцей  гарнющий  з
вигляду, оцей козак-чорт ненавидить його  смертельною  ненавистю,  як  усi
чорнi душi ненавидять душi свiтлi вже за одне те, що вони свiтлi, а вiн ще
ж не послухався братових намовлянь,  побриду-вав  ними,  а  вiдтак  i  ним
самим. Гiркою була горiлка, гiркою балачка, й коли  Ждан  торкався  думкою
майбутнього, воно теж було гiрке. Отак вони розiйшлися, а за  кiлька  днiв
Митрофан вiдбув з якимось посольством на Дон i  мав  лишитися  там  аж  до
осенi. А Ждан страшенно переживав, тепер вже думав про те, що  треба  йому
було об'явитися з усiм перед Митрофаном,  i  просити,  i  молити  його,  й
заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Вiн не  вiрив,  що
переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто  глибоко  загруз,  але  ж
треба його якось рятувати. Втiшався тiльки тим, що Митрофан по?хав  i  вся
ця справа, вся розмова вiдкладалася до осенi.
   Бiля Жданових нiг терся курiнний кiт Прибиш. Вiн теж не  наближався  до
казана. Той кiт i спав бiчя Ждана, й лише його та кухаря Панька  зустрiчав
далеченько на стежцi до куреня. Котiв i  собак  притягу?  до  Ждана  якась
магiчна сила, вони ходять за ним, неначе привороженi. Прибиш  -  старий  i
вреднючий кiт. Запорожцi заводять котiв тiльки мужсько? статi, проте тi не
дотримуються суворого  сiчового  закону,  точнiше,  не  дотримуються  його
кицьки, звабленi великою кiлькiстю нешлюбно? котячо? паруботи, вони  iнодi
прибиваються на  Сiч,  й  тодi  попiд  сiчовими  куренями  луна?  закличне
м'явчання та несамовите шкварчання.
   Не поспiшав Ждан до дармового борщу  -  аби  не  думали,  що  голодний.
Вправно    шмагали    ополониками    короткочубi,     стриженi     високо,
по-дядькiвському, кухарчуки, - кожен курiнь стрижеться  по-iншому,  вправо
краяли статечнi запорожцi хлiб, i все ж сiчове лицарство за такою  справою
без бiло? челядi накликало трохи на кпин, а трохи на спiвчуття.  Ждан  хоч
сам не одружений, проте звик бачити бiля полумискiв  i  казанкiв  чепурних
молодиць та бабусь у фартушках i чути спiвуче, ласкаве жiноче  слово.  Вже
нiби звик, а нiби й не звик до сiчових звича?в. Жiночим  духом  тут  i  не
пахло, про жiнок тут не говорили, й не заведено  було  про  них  говорити,
здавалося, запорожцi склали на це особливу обiтницю, i оця ?хня  суворiсть
викликала повагу, а водночас спiвчуття.
   Горiлки Ждан випив чверть кварти, - чверть кварти оддав козаковi Чайцi,
який найчастiше кидав за нього на  тацю  шеляга,  -  але  навiть  вiд  то?
мiзерi? сп'янiв, а сп'янiвши,  раптом  поклав  собi  найнятися  завтра  до
рибальського отамана.
   Та думка засiла мiцно, та й вдачу Ждан мав таку -  сповнювати  усе,  що
задумав. Отож завтра вiн пiде до шинку, де наймаються голоколiнчики.
   Отак подумав, несучи в черепочку борщ i розмочений хлiб Шайтановi, який
уже не мiг, бо постарiв, кутуляти м'ясо i майже не вилазив з буди.  Шайтан
його упiзнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебнути.
   Шинок, наче пiдпилий дiд, що вийшов  на  перехрестя,  обiперся  на  два
костури й вигляда?, з ким би посваритися. Але хоч i  згорбилася,  й  осiла
стара будiвля, одначе ще мiцна, з доброго дуба. Вiкна, котрими витрiщилася
на майдан, завiшенi од мух розхвойданими мочулами[30], вiтер ворушив ?х, i
вiд того здавалося, що то велика голова либа? повiками. Пiд шинком  -  три
великi липовi колоди, покладенi тут  не  без  умислу:  обсядуться  на  них
братчики погомонiти, а тодi котромусь i закортить  закропити  балачку  або
запити якийсь дрiбний гендель, чи й просто нашкрябають iз глибоких  кишень
в кинуту просто на землю шапку на кварту-другу.
   На гребенi разочок голубiв, поправляють пiр'ячко, тирликають  про  щось
стиха, й так само низками - на вишмульганих до гарячого блиску  колодах  -
голоколiнчики. А ще чимало  ?х  пооблягалися  на  свiжому,  пiсля  другого
обкосу, морiжку. Ще одна колода - зоддалiк, на нiй статечно сидiли козаки,
але не голоколiнчики, просто бiдаки. Бiля них мiсця не було.
   Ждан обвiв поглядом голоколiнчикiв, i йому аж у горлi зашкрябало.  Лише
кiлька чоловiк зi всi?? збiрнi не згубило людського  чину,  мали  свити  й
чоботи, деякi були навiть при шаблях. На рештi ж - тiльки штани та сорочки
(й на кожному шапка), а були й такi, котрi прикривали  стид  рушником  або
якоюсь мiшковиною, обiп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мiднi
або олов'янi хрестики  на  волохатих  грудях.  Одежу  давно  пооддавали  в
заставу шинкаревi, декотрi примудрялися  заставити  чоботи  та  жупани  по
кiлька разiв - випросить, буцiм сходити до церкви, й  заставить  в  iншому
шинку.  Надто  привернули  Жданову  увагу  тро?  голоколiнчикiв  -  лежали
рядочком бiля колод, голови поклали  на  шапки,  а  стид  прикрили  однi?ю
рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всiлякi молодцi:
козаки i аргатали, колишнi посполитi i  старшини,  колишнiй  пiдпаламар  i
навiть колишнiй студент всiляких вольних наук  iз  Ки?ва,  ?диною  ознакою
вченостi котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в  похвальбу,
що володi? латинським i грецьким дiалектами, нiхто не вiрив. При  Ждановiй
з'явi голоколiнчики заворушилися, забликали на нього лiнивими, неприязними
очима. Ждан вже збирався вшитись звiдси, як  раптом  на  колодi  посунувся
дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистiм, хоч i  не  дорогiм
тузинковiм жупанi й сказав:
   - Сiдай, хлопче. У ногах правди нема?.
   Козак вочевидь не був голоколiнчиком. Ждан оддав  йому  поглядом  дяку,
сiв на лискучу колоду. Скосив очi на козака. Сiчовик схожий на  ведмедя  -
такий же великий i кудлатий. Руки волохатi, i  стрiхами  брови,  i  круглi
очi-вирла.
   Сiчовик поплямкав товстими губами й сказав:
   - Бачу, зелений i на Сiч прибився недавно.
   - Недавно.
   - Якого ж ти роду-племенi? Як звати? Мене  -  Кирилом.  Ждан  не  встиг
вiдповiсти, як зашелестiло пiд шинком:
   - Жмурко йде, Жмурко йде...
   Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман  Гринь
Жмурко. Той отаман  мав  трохи  кумедний  вигляд  -  голова  прикипiла  до
короткого тулуба, а ноги мав довгi - здавалося, того чоловiка  вирiзали  з
дерева, трохи не дотримавши мiри. А Жмурко - бо  приплющував  очi.  Вiн  i
зараз стулив ?х -  виднiлися  тiльки  вузенькi,  наче  прокраянi  рiзаком,
щiлинки, ще й по всiй пицi розвезена байдужiсть, буцiм  Гринь  вийшов  так
собi-  прогулятися.  Одначе  Ждан  небавом  упевнився  -  байдужiсть  була
вдавана, а очi-щiлини помiчали все.
   - Що, отамани-молодцi, гарна нинi вдалася  погода,  -  мовив  Жмурко  й
обвiв щiлинами очей виднокiл. - Дощу не навi??
   - Жабка зелененька ниньки стрибала по березi...
   - I туман iз Чортомлика курiв угору.
   - Зiбралися на посиденьки чи для яко? справи? -  правив  сво??  Жмурко,
вiн не поспiшав, знав-бо псяюха: що довше  тягнутиме  линву,  то  коротшою
вона буде в руках козакiв, згодяться на меншу платню.
   - Не глумися, отамане.
   - Став могорич.
   - Я ще, може, й не попливу, - вдавано монявся Гринь. - Бо й плисти нi з
ким.
   - Як то нi з ким, а ми! - захвилювалися голоколiнчики.
   - Поглянь, якi молодцi!
   - Вже й не знаю, як бути. I риба, кажуть, погано йде.
   -  Вчора  Хвесько  при?хав,  каже,  ?  риба  в  лиманi.   Судака   взяв
чималенько...
   - Воно можна б i спробувати... Собi на збитки... Ет, будь  що  будь,  -
вдав, буцiм зда?ться на прохання голоколiнчикiв.
   - Став могорич, - гукали найнетерплячiшi, але на них зацитькали.
   - Треба домовитись за цiну.
   - Ви мою цiну зна?те...
   - Це весняна цiна, - сказав Кирило. - Тодi риба плавом пливла. А  тепер
спробуй ?? добути...
   - То й чекай весни.
   I затнувся. Жмурко  поводився  хазяйновито,  нахабно,  одначе  за  тi?ю
нахабнiстю  ховалася  й  деяка  осторога  -  рибальський  отаман   сiчових
голоколiнчикiв трохи й боявся.
   Довго сперечалися, отаман  трохи  поступився,  а  тодi  почав  набирати
ватагу. Диво, першим, кого вiн назвав, був Кирило Кайдан. Далi  вказав  на
ще двох козакiв, якi не пропили чину, за ними - на Ждана, на тих  козакiв,
що сидiли на колодi оддалiк.
   Назбирав ватагу чоловiк на двадцять. Тi,  хто  не  потрапив  у  ватагу,
загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за
його спиною стояла мiцна оборона, сказати б -  сердюки,  як  у  короля  чи
султана, й вiн нiкого не боявся, огризався й собi. Голоколiнчики  вимагали
могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на островi,  знав:  пiсля
могорича ватагу  не  зiбрати.  З  Чортомлика,  обкружлявши  увесь  сiчовий
пiвострiв, пiдiгнали величезного човна на два демена  i  тепер  iз  старо?
дубово? комори, аж за дорогою,  носили  до  Пiдпiльно?  бочки  з  сiллю  й
катраном, зрiзи,  вагани,  сiтки  великi  й  малi  i  неводи,  звичайнi  i
велетенськi - матули, у яких крила-подоли по десять сажнiв, i всiляке iнше
начиння.
   - Горiлку не забудь, отамане, горiлку, - нервово гукали голоколiнники.
   Горiлку в окованому залiзними обручами барилi котив сам отаман з  двома
крамарчуками.  Бiля  того  барила  вiн  i  сiв  у   човнi.   Ждановi,   як
наймолодшому, дали в руки шполик - вичерпувати з човна воду. Але човен був
новий, добре просмолений - води не пропускав. Стояла спека, степовi  рiчки
обмiлiли, й тепер од Днiпра напирали Павлюк i  Скарбна,  i  всi  тi  води,
разом з Чортомликом, вбирала в себе Пiдпiльна й несла широкими  луками  аж
до глиняних правобiчних круч, далi повертала вниз, до Базавлука, i  вже  в
iншiй сво?й одмiнi мчала на схiд, прагнучи вiддати Днiпровi  воду,  яку  у
нього ж  i  взяла.  Весною  i  влiтку,  коли  рiки-протоки  течуть  вспак,
запорожцi добираються до Днiпра Павлюком.
   Течiя прудко несла велетенського човна помiж низьких, зарослих очеретом
та ситнягом берегiв, прудко, так прудко, що обо? стернових - на чардаку  й
на кормi - ледве вправлялись кермувати. Голi до пояса, плечистi, засмаглi,
мовби й не дуже налягали на стерна, але човен iшов, неначе слухняний  кiнь
по  рiвнiй  дорозi.  Обо?  стерновi,  а  також  кармаш,  помiчник  Жмурка,
рибальського   отамана,   не   з   голоколiнчикiв,   а    з    досвiдчених
козакiв-рибалок, i плату отаман визначав ?м осiбно. Козаки спали на сiтках
у човнi, ?х не будив нi плескiт води, нi крики лугових чайок-чубарочок,  i
навiть коли того чи iншого козака хльоскали по обличчю вербовi  вiти,  вiн
тiльки утирався та перекидався на другий бiк, не розплющуючи  очей.  Гарно
пливлося Ждановi по сiчових рiчках, i гарно пливлося в  небi  сонцевi  над
Великим Лугом. "Та вода по каменю, та вода по бiлому",  -  мугикав  вiн  i
дививсь у воду, де течiя бавилася при самiм днi довгими,  зеленими  косами
водоростей i де зграйками трiпотiли спритнi рибки.  Раптом  попереду  щось
вибухнуло, в повiтря знявся табун великих, нiколи не бачених Жданом птахiв
i потягнув понад очеретами.
   - Баби[31], - спостерiг парубкове здивування Кирило. И усмiхнувся. Коли
Кирило усмiхався, враження сердитостi й суворостi розвiювалося,  натомiсть
обличчя ставало дiiтинно добрим i на?вним.  Дуже  гарно  вiн  усмiхався  -
кутиками губiв i очима -  темно-карими,  без  жодно?  потайно?  iскорки  в
глибинi.
   Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом  рiчки  одкривалися  новi
чудовi кра?види, новi дива.  Дуби  стояли,  як  велети,  а  верби,  неначе
дiвчата на стежцi, - гнучкими черiдками. А чайок, качок, гусей,  всiлякого
iншого птаства на рiчках - не злiчити.
   Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острiв i  повернув
у кругле, оступлене з усiх бокiв дубами i кленами озеро. Дерева на островi
росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися  й  посходилися  в
гурти мiцнi зеленочубi парубки. На багатьох дубах чорнiли буслячi  гнiзда.
Тут течi? не було, Жмурко будив голоколiнчикiв, вони бралися за  весла.  А
далi знову рiчка, i вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць  осоки,
й ще одне Озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки  випливли  на
течiю, котра й внесла ?х у  Днiпро.  Iз  розмов  Ждан  зрозумiв,  що  вони
пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальськi угiддя,  як
i сiножатi, подiленi помiж куренями (курiннi раз на рiк  тягнуть  з  шапок
ярлики на урочища), орендаторам дiстаються найгiршi, та й  то  з  середини
лiта. Весною запорожцi ставлять на ходових рiчках гарди - лозовi  запруди-
i вичерпують рибу пiдсаками. Одначе i влiтi, умiючи, рибу можна  впiймати.
Багатий на не? Великий Луг.
   Незабаром повернули в бiчний  рукав,  пропливли  ще  трохи  вниз  i  на
широкому допливi пристали до невеликого  острова.  Ждан  зрозумiв  -  вони
добулися до мiсця. Бiля  само?  води  лежало  з  десяток  малих  човнiв  -
жакових, сiткових, задирчастих, а на  березi  сiрiли  куренi  та  повiтки.
Острiв випинався горбом, на макiвцi горба пiдперли небо два могутнi  дуби,
кiлька менших розбрелося по острову, сплелися чубами п'ять осокорiв, росло
тут також кiлька  молоденьких  кленiв  та  берестiв,  а  над  самою  водою
похилилася стара верба, до яко? рибалки й припнули човна. Потiм виносили з
човна начиння, облаштовувалися, пообiдали.  Жмурко,  який  розташувався  в
окремому,  отаманському,  куренi,  вточив  горiлки,  винiс  кiлька  в'язок
таранi, в'язку цибулi, два шматки старого сала, чотири паляницi хлiба, все
це поклав на старому, пiдтрухлому од дощiв столi, що стояв пiд  очеретяною
повiткою. Липовий корячок не прудко, але й  не  забарно  поплив  по  колу.
Ждан, як i Кирило, не пив, одначе той свою  мiру  горiлки  влив  у  пласку
глиняну пляшку, заткнув дерев'яною пробкою й сховав у куренi. Не  пило  ще
кiлька козакiв. Ждан з'?в хлiба з салом та цибулею, з облущеною таранею  в
руцi  тинявся  по  острову.   Розглядався.   Курiнь   хазяйський,   курiнь
кухарський, курiнь рибальський, ще одна повiтка, а пiд нею мiцний стiл  на
дубових окоренках, величезнi зрiзи, вагани,  кiлька  ям,  пласкi  кам'янi,
дерев'янi довбешки, плетенi лозовi кошi - призначення всьому цьому начинню
не знав, а розпитати не було в кого. Голоколiнчики трапезували,  отаман  i
кармаш поралися бiля дiжок i зрiзiв - оглядали, пiдбивали  обручi,  Кирило
порався в куренi. Вiн пiдiйшов до Ждана, котрий топтався в  дальнiм  кiнцi
острова бiля старого-престарого корякуватого дуба, на якому зеленiло  лише
кiлька гiлок, а з дупла на рiвнi двох людських зростiв долинав глухий гул.
При коренi дуба звинувся  велетенський  вужака,  сичав,  прядучи  рухливим
язичком, не втiкав. Ждан проганяв його гiллякою.
   - Що воно таке? - запитав, показуючи  на  стовбур  дуба.  Кирило  задер
кудлату голову, якийсь час пильно вдивлявся в сухе вiття.
   - Дикi бджоли, - мовив упевнено. - Не кажи нiкому. Завтра  чи  позавтра
видеремо, матимемо мед.
   I оглянувся, чи нема? поблизу ще медового дерева. Але  неподалiк  стояв
тiльки ще один дуб, але вiн був мертвий. На островах сто?ть  багато  сухих
дубiв, цей же був не сухий, а мертвий. Саме так  подумав  Ждан.  Дуб-велет
розвинувся весною, а тодi враз невiдь вiд чого загинув. Такого Ждановi  не
доводилося бачити нiколи. Цiлi  всi  вiти,  всi  найменшi  галузочки,  але
чорнi, як сажа, i без листя. Ждановi чомусь стало  моторошно.  Вiд  Днiпра
хмарою налетiли крячки, падали на воду, щось у  нiй  хапали,  й  так  само
раптово всi разом знялися й шугонули  понад  бiло-рожевою  пiною  очерету,
розтанули, мовби згорiли в червонiм купайлi сонця. Бiлi крячки - наче бiлi
мислi. Це були молодi крячки, вони лiтали навперейми з вiтром,  навперейми
зi свiтом, який налив ?х силою i зiп'? ??. Але вони того не  знали,  як  i
Ждан, почувалися дужчими за свiт. Стрiмкокрилi бiлi птахи  запали  йому  в
серце, i вiн аж повеселiшав вiд само? думки про них.
   - Треба вкладатися спати. Завтра буде важкий  день,  -  сказав  Кирило.
Вони вернулися до куренiв.  Голоколiнчики,  запаливши  морову  губку,  всi
сидiли за столом. Ядучий димок зносило на воду. Деякi спиналися на  пiсню,
але спiвали невлад. Кирило винiс з куреня сiна, розiслав на травi,  вiдтак
винiс i розiслав по сiну велику бiлу шматину - полог. По тому  взяв  полог
за пришиту посерединi полотняну гульку, пiдняв його над землею i прив'язав
мотузком до гiлки дуба.
   - У куренi душно, - пояснив Ждану.  -  А  без  пологу  комарi  за?дять.
Траплялося,  зв'язували  кого-небудь  за  якусь  провину,  найчастiше   за
крадiжку, й лишали на нiч у травi - за?дали до смертi.
   Кирило вийняв люльку, кисет i присiв пiд вербою на обплетений  березкою
пень. Ждан примостився бiля нього. Вода в озерi була  червона,  здавалося,
то перелива?ться кров. Просто на очах вона втрачала червону барву,  мiняла
?? на зеленаво-синю, далi на темно-синю, аж  поки  не  стала  як  дьоготь.
Вселенська нiч налягла на плавнi велетенським крилом. Й одразу засвiтилися
на небi бiлi лампади, й саме небо мовби опустилося  вниз.  Кричав  десь  у
травi деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в  кущах  по  той  бiк
озера. Пролунав глухий виплеск - скинулася велика риба...  Кирило  докурив
люльку, вибив ?? об вербу й забрався пiд полог. Ждан лишився на  вербовому
прикоренку.
   Сидiв над водою довго. Вже викотився з очеретiв  круглий,  як  днище  в
бочцi, мiсяць, вже доспiвали останньо? пiснi  голоколiнчики  й  розбрелися
спати - хто пiд полог, хто в курiнь, вже й зорi примеркли, а  вiн  все  ще
дивився на темну воду  й  стискав  руками  задертi  до  самого  пiдборiддя
колiна. Пугали десь у пiвнiчнiй  сторонi  пугачi,  й  пугало  його  серце,
смуток накотився, аж хотiлося  плакати.  Почував  себе  бiдним  сиротиною,
маковою зерниною, загубленою в темному морi ночi, билиною на чужому  полi.
Нiкого в нього нема? - нi батька, нi  неньки,  нiкому  вiн  не  потрiбний,
навiть братовi, Митрофановi, який ку? чужим срiбним молотком свою  неправу
долю, а його долю обпугу-кують пугачi. Бач, розшаленiли, як скаженi. "Нiде
менi гнiзда звити i дiточок розводити", - чомусь крутилося на думцi. Знову
й знову думав про Митрофана, але безнадiйно, думка проскакувала, як риба з
порвано? сiтi. Що спонукало  Митрофана  до  зради  товариства,  i  як  вiн
зважився  на  таке,  й  чим  йому  остирилася  Сiч?  Сподiва?ться  там,  у
гетьманщинi, посiсти високий уряд i ма?тностi? Напевне. Тут вiн ма?тностей
мати не може, й  уряд  його  невисокий.  Та  й  з  того  будь-коли  можуть
прогнати. Либонь, добре, що вiн. Ждан, назвався iншим прiзвищем,  i  нiхто
не зна?, що Митрофан - його  брат.  Сам  Митрофан  зажадав  того,  мабуть,
бо?ться, що дознають, звiдки прибув Ждан i кому свiтив свiчки,  й  виникне
недовiра,  й  потягнеться  мотузочок...  Митрофан   повернеться,   i   вiн
поговорить з ним... I раптом ясно i страшно осягнув, що нiякi його розмови
Митрофановi не допоможуть, що вiдродити людину  неможливо.  Вiн  ще  довго
думав про це,  та  потiм  йому  спогадався  Батурин,  спогадався  Колиска,
спливли на пам'ять веселi Парасоччинi очi, й  вiн  зронив  на  колiна  двi
сльози. Трохи повеселiв, пригадавши Парасоччину  клятву  чекати,  доки  не
вернеться, але одразу ж знову засмутився:  хiба  можуть  такi  веселi  очi
довго видивлятися когось з далеко? дороги. Аж рвонувся вiд то? думки, коли
б мiг, побiг би по мiсячнiй дорiжцi через плавнi  до  берега,  а  далi  до
Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася срiблом, манила до  себе.  Але
по тiй дорiжцi можуть ступати тiльки янголи.  Одвiв  очi  вiд  спокусливо?
мiсячно? дорiжки, дивився на Кiнь-звiзду, а  бачив  лампаду  в  Колисчинiй
хатi, а пiд лампадою Парасочку.  З  думкою  про  Парасочку  й  заснув  пiд
пологом, прихилившись до Кирилового плеча.
   Його збудив Жмурко, але  вже  по  сходу  сонця,  й  наказав  допомагати
козакам, якi лишилися на островi. Решта ж ще з ночi попливли на лиман.
   Тiльки  раз  i  випало  Ждановi  вставати  по  сходу  сонця.  Бо   далi
закрутився, як судак у вершi.
   Пiзнього ранку вернулися з  лиманiв  забродчики.  Поки  вони  катранили
дьогтем сiтi, поки розвiшували ?х на пiдтиках та вибирали  зiлля.  Ждан  i
решта рибалок носили величезними кошами пiд повiтку рибу. Четверо рiзчикiв
хапали великi, ще  живi,  рибини,  кидали  на  стiл,  ледь  вловним  рухом
розпанахували  животи,  патрали,  розрiзували,  обтрушували  у  дерев'яних
ваганах сiллю i кидали в iншi  кошi.  Ждан  i  ще  п'ятеро  носi?в  пiрили
корзини до велетенських зрiзiв-солил i вкидали рибу  в  ?дкий  саламур,  а
самi притьма бiгли до човна. Й далi чимдуж по тому самому колу,  а  отаман
стояв посерединi кола й скiском карбував  на  лiщиновiй  лозинi  кiлькiсть
корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий i сонний  Жмурко,
який  наймав  ?х  бiля  корчми.  Отаманiв  голос  гримiв  владно,  правиця
стискалася у важкий кулак, i той кулак  один  раз  вже  черконув  лiнивого
рибалку Спудiя, колишнього бурсака з Ки?ва. Погукував i кармаш, погукували
й солiльники, та й сам Ждан розумiв: у таку  спеку  несолоною  рибу  довго
тримати не можна.
   Рибалки кружляли по березi, а над водою кружляли, вихрили чайки i  бiлi
крячки, вони хапали риб'ячi нутрощi й мчали з ними понад водою.  Один  раз
Ждан задивився на них, загавився, i кармаш штурхонув його  межи  плечi.  В
обiд передихнули - кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як  ?й
не вдатися з молоденьких  сомикiв,  з  судака  та  лящiв.  Ждан  настiльки
втомився, що аж перехотiлося ?сти. До вечора ледве  впоралися,  сiдали  до
столу по заходi сонця, й отаман знову виставив сулiю  з  горiлкою,  одначе
цього разу  голоколiнчики  трапезували  недовго.  Ждан  заснув  одразу  по
вечерi. Лаштуючись на нiчлiг, вiн сказав Кириловi, що вдосвiта попроситься
на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями - то  вража
справа, доводиться й у воду  забредати,  i  вплав  подаватися,  недовго  й
хвороби вхопити.
   - Не подавай голосу, поки тобi не наступили на хвоста. Нехай  ?й  лихо,
тiй матулi з ?? лямами, - так скiнчив сво? повчання Кирило.
   Щерба, яку двiчi на день варив кухар  Саливон,  була  густа,  запахуща,
жирна, риба - смачна, одначе на четвертий день  голоколiнчики  вiдмовилися
?? ?сти - отаман не поставив горiлки. Сьорбали руду, солону щербу  Кирило,
Ждан та ще кiлька рибалок.
   -  Домова  була  справляти  могорич  пiсля  кожно?  тонi,   -   кричали
голоколiнчики. - Гару?мо день, а душу закропити нiчим.
   - Де це бачено - кожного дня могоричi, - вiдбивався отаман.  -  А  тодi
спите на веслах. Охрiм учора у воду впав.
   Його пiдтримали непитущi козаки, а також тi, хто пив у мiру - на  свята
та з яко?сь нагоди.
   - Така була домова. Так ведеться скрiзь, -  не  вгавали  голоколiнчики.
(Однi вар'ювали за горiлкою, iншi - од утоми).
   - Горiлка - що, - сказав козак  Кочерга.  -  Он  м'ясо  гниле...  Ледве
вдалося Жмурковi вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня ?м не було
чим  закропотити   душi   -   голоколiнчики   збунтувалися.   Гостроносий,
дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив  Жмурка  за  груди  й  почав
трусити, як  грушу.  Одначе  непоказний  з  вигляду  отаман  так  шарпонув
Ониська, що той завищав, як пес, i поколiнкував по травi, завиваючи:
   -  Руку  вломив,  паскуда,  руку  зламав.  Бийте  його.   Голоколiнчики
попiдхоплювалися, оточили Жмурка. А  той  бачив,  що  непереливки,  одразу
змалiв, розводив руками:
   - Та хiба б я не дав, коли б не витекла. Вся  до  крапельки  витекла  з
барила.
   Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася
спати. А ще й небо спохмурнiло, сова пугала на дощ - i нахмарило на  душах
у голоколiнчикiв, важке безпохмiлля  бродило  ?м  у  головах,  смоктало  в
грудях, i готовi були на найнсрозважливiшi  вчинки.  Колобродилися  довго,
гомонiли, радилися, що робити. Однi раяли сiсти в  човна  й  вернутися  на
Сiч, iншi - послати туди отамана з двома веслярами i нехай  не  верта?ться
без барила з оковитою. Так нi до чого й не домовилися.
   Удосвiта на лимани не плавали - спали. Розбудив усiх  криком  кармаш  -
бiгав по острову й лементував:
   - Убили, убили, нехристи, - що ж тепер буде, божечки!  Убили!  Заспанi,
розкучманi, стовпилися рибалки бiля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило
й ще дво? козакiв. Жмурко лежав на примос-тцi з вибалушеними очима,  одежа
йому на грудях запливла сукровицею. Ще й  був  припечатаний  до  примостки
гострими рибальськими  остями,  вони  стримiли  з  ши?.  Таке  бузувiрське
вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлi, знiченi, поопускавши  долу
очi. Декотрi  кидали  косяки  на  Ониська.  Той  рвонув  на  грудях  темну
полотняну сорочку, роздер до пупа:
   - Не я, не я, чого виряча?теся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.
   Пилип мовчав, мовчали й iншi рибалки. Бо ж i справдi не знали, хто вбив
отамана. Об тiм вчинить дознания сiчовий суддя. Одначе нiкому не  хотiлося
чекати дознания, ставати перед судом навiть свiдками. Та й спробуй доведи,
що ти не винуватий. Всi були на островi, всi спали, й хтось один не  спав.
А що, коли суддi та пiдсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всi авулом
або й хтось один зi згоди ватаги.
   Звичайно, суддя зажада? присяги на хрестi та ?вангелi?. Перед  присягою
на животворнiм хрестi не всто?ть найбiльший злочинець. Проте могло статися
й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човнi  i  вбили.  В  таке
йметься мало вiри, а проте... Тодi суддя вирiшить, що рибальська ватага  в
змовi.
   Рибалки розбилися на гурти, гомонiли.  Декотрi  переходили  вiд  одного
гурту до iншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.
   Й таки намовили. В пiдполуднi повантажили  в  байдак  сiтки,  всю,  яка
була, сiль i весь харчовий припас i вiдiпхнулися од берега. Вони пливли  в
Прогно?, до моря - на Кiнбурзьку косу. Там улестять якогось агу, вiн дасть
?м ярлика, й ловитимуть рибу на морських  озерах-лиманах,  якщо  татарськi
ватаги не виловлять ?х самих. А може, й не допливуть  туди,  повернуть  до
слобiдського берега та продадуть човна i увесь рибальський риштунок.  Ждан
пiдслухав - таки збиралися  йти  до  моря,  а  якщо  вдасться,  то  аж  на
Кальмiус, до донцiв.
   На островi лишилися кармаш, дво? доменщикiв, Кирило та Ждан.
   Пiд обiд кармаш i деменщики поклали в  сiткового  човна  Жмурка  й  теж
одплили од острова. Плавба ?м клалася важка - супроти течi?, супроти  ночi
з покiйником на сiнi. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило  вiдмовився,  за
ним не сiв у човна й Ждан. Ще ранiше, коли посунув по водi байдак,  Кирило
сказав Ждановi:
   - Тобi, хлопче, з ними не по путi. Якщо хочеш - тримайся мене.
   - Ви ж там на нас окрiп не  ллiть,  -  гукнув  на  прощання  кармашу  i
деменщикам.
   - Чого нам на вас його лити, - розважливо мовив кармаш. - Ясна рiч,  нi
ти, нi хлопець на таке бузувiрство не важилися б.
   - Спасибi на вiрi, - сказав Кирило. Вони лишилися на островi вдвох.
   - Лаштуймося ж у  дорогу  й  ми,  -  мовив,  коли  човен  iз  зарiзаним
рибальським отаманом сховався за кугою. - Краще б переночувати  в  куренi,
азиж блукатиме по островi Жмуркова душа.
   - Куди ж ми поправцю?мо? - запитав Ждан.
   - ? одне мiстечко, - невизнгiчено вiдповiв Кирило. - I сто?ть  там  дуб
дупленатий, нiкому не винуватий, не жне, не молотить, а готове?  колотить,
дасть ?сти-пити й нам заробити.
   Ждан згадав бiлих крячкiв, i йому  стало  сумно.  Пхалися  вгору  проти
днiпрово? течi? малим  задирчатим  човником  й  першу  нiч  перебилися  на
островi Британi проти Скарбно?, серед  пiщаних  кучугур  i  розкопiв,  якi
лишилися од старого городища. В розкопi-канавi розклали невелике вогнище i
зварили в казаночку юшечку з окунiв, яких Кайдан  наловив  на  п'явку  пiд
очеретом. Деякi розкопи на островi  були  недавнi,  й  Кайдан  сказав,  що
робили ?х запорожцi, шукаючи скарбiв. Серед сiчовикiв ? чимало таких,  якi
вдовбуються в старi могили й пiдкопуються  пiд  печища,  а  також  шукають
скарби за допомогою цвiту папоротi, розрив-трави або чарiвно? палички. Тих
скарбiв чимало закопано в степу - ховали ?х татари  при  втечi,  й  козаки
також, i прибишi, якi потiм гинули самi, - чимало  ?х  i  по  урочищах  та
старих селищах.
   - На цьому самому островi  i  я  колись  длубався,  -  сказав  байдужим
голосом Кайдан. Вiн лежав на боцi бiля вогнища, червонуватi вiдсвiти грали
на його великому, круглому, бровастому обличчi, i вiд того воно  здавалося
вельми грiзним; застрашливим, якби не знав, що той твар до добро? душi бог
дав помилково, забоявся б. - Блукав тут по острову жовтий, з бiлими  очима
бездомний пес i все сiдав на одному горбочку, отамо за розкопом, -  вказав
у сутiнь ложкою Кайдан. - Я й присочив те мiсце.  Але  цвiту  папоротi  не
знайшов, хоч цiлих три ночi просидiв на клечальнiй недiлi в лiсi.  Й  саме
через те... Лежу я за кущиком у долинцi, а пес на горбочку сидить.  Нiч  -
нi темна, нi свiтла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю,  не  розворожив
скарбу, й тихенько до нього: "Цюцю, цюцю". А вiн менi  улад  на  вiдповiдь
басюрою: "Кирику, Кирику". У мене й чуб дрiттям, а все ж  лiзу  до  нього.
Вiн гарчить, i я гарчу - обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за  хвоста,  а
тодi вже без приворотного зiлля скарб з нього витрушу. Й  таки  схопив.  I
трусонув. Тiльки вiн як рвонеться... Одне слово,  не  втримав  я  його,  а
вранцi прийшов на те мiсце, а там ковляшки собачi. Бiлi. Я  покопався  пiд
ними й викопав кiнського черепа. Либонь, приворотень на тому  конi  ?здив.
Якби була в мене розрив-трава, перевернув би я той череп на доброго  коня,
а так...
   Наплiв кошiв Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом "журавля",  а
Ждан до ранку не склепив повiк. Все йому увижався жовтий пес з вишкiреними
iклами i кiнський череп. А потiм подумав, що в  отаких  ось  мiсцях  уночi
люблять бродити покiйники, всiлякi упирi, та й просто всi  тi,  хто  помер
без каяття. Ясна рiч, всi косоокi  помирають  без  каяття,  а  це  ж  ?хн?
городище. Пiдлiзе такий з ножем у вищирених зубах...
   - Бр-р-р!
   I зiтхав теплою хвилею Днiпро, й плакав десь куличок, зовсiм як грiшна,
вигнана з раю душа.
   - Ти менi такого не розказуй проти ночi, - попросив уранцi Кирила. - Не
спав я зовсiм...
   - Отако?, - щиро здивувався Кирило. - Треба було перехреститися тричi i
"Отченаш" прочитати. Нiяка нечисть не причепиться.
   Наступного  вечора  обо?  умлiвали  бiля  гречаникiв  iз   сметаною   i
наваристого бобiвника, якими ?х пригощала шинкарка ?вга  Гно?ха,  чорноока
молодиця рокiв тридцяти, ?? корчма  стояла  неподалiк  вiд  слободи  Сiрий
Камiнь, що над  рiчкою  Сурою.  Бiля  корчми  шамралося  чимало  всiлякого
непевного люду, казали, що Гно?ха перехову? крадене, а то й самих крадi?в,
i пiдторгову? порохом та набоями. То, може,  й  неправда,  що  в  Солодкiй
корчмi (так вона називалася) можна було розжитися на  шльонськi  сукна  та
кожухи, зате медами корчма  славилася.  Й  не  тiльки  медами.  Недарма  -
Солодка. Скрiзь по запорозькому пограниччю попритулялися такi  корчми,  ?х
намага?ться згладити гетьманська  сторона,  -  збираються  в  них  всiлякi
зброднi, звiдти найлегше добутися  в  саму  Сiч,  -  запорозькi  дiди  теж
киплять проти них, насилають команди, i, якщо вда?ться,  тi  сплюндровують
корчми та шинки дотла. Бо  славляться  вони  сво?ю  нецнотою,  там  завжди
валаса?ться кiлька дiвчат, що ?х називають хльорками або  потiпахами.  Про
людське  око  вони  вважаються  шинкарчиними   наймичками,   а   насправдi
справляють i iншу службу. Й летять у тi шинки запорожцi, наче мухи на мед.
Та й де ще погуляти козаковi, куди подiти заморськi таляри, ?фимки,  чехи,
якщо ?х у чересi, аж пузяцi важко! А вже як налетять  такi  молодцi  пiсля
походу, то не пiдступись нi гетьманська, нi запорозька варта.  Шинкарку  i
?? наймичок в обиду не дадуть. I ходить тодi корчма ходором, лама? тесовi?
мостини гуртовий гопак, тро?стi музики мiняються щогодини,  меди  ллються,
наче днiпровi води на порогах, i у всiх, хто  в  тих  шинках  побував,  ще
кiлька днiв по тому злипаються губи i гудуть у головi солодкi джмелi.
   Зруйну? варта корчму, вона небавом вирине в iншому мiсцi.  Спочатку  як
маленька земляночка... Далi - хижа. А далi  й  дiм  з  кружганком  на  двi
половини, iз свiтлицею i горницями, з льодовнею i стайнею, з  коморами  та
прикомiрками. Саме такою й була Солодка корчма.
   Солодка шинкарка в голубому очiпку та жовтих ботах линула до Кирила,  й
вiн не одводив ?? рук, одначе спати пiшов не у  ванькир,  куди  вона  його
кликала, а пiд повiтку на сiно. Задушливо  пахла  лепеха,  пахло  вишневим
кле?м, - вишнi посхилялися на стару повiтку, - дроком. Кайдан крутився, не
спав, а тодi сiв i набив люльку, заходився викрешувати вогонь.
   - Як  кресь  -  так  i  ?сть,  -  казав  вiн,  хоч  насправдi  трут  не
запалювався. - Як кресь - так i ?сть.
   - Повiтку спалиш, - мовив Ждан, вiн думав про ?вгу та про Кайдана, йому
здавалося, що Iвга звiдкiлясь зна? Кирила, одначе не зважувався  запитати.
Врештi таки не витримав:
   - Зда?ться менi, мiг би кластися не тут. Кирило  хмукнув,  аж  iскри  з
люльки сяйнули увсiбiч.
   - Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю ?вгу i сестру  ??,  Вустю,
знаю теж. Я ж бо з недалеких кра?в. Звiдтам, -  махнув  рукою  в  пiвнiчну
сторону. - Вустя була вдовою, жила в слободi Сiрий Камiнь. Всю ту весну, -
а було це, як сарана йшла, - я поганяв чернечого плуга, а на лiто найнявся
до Вустi Гно?хи, вона була вдова й при статку. Й захотiла  мене  Вустя  на
собi одружити, i я на те хилився, а  тодi  при?хала  Iвга  й  того  нашого
горшка розбила. Була молодша й краща, а  того,  що  давно  не  статкувала,
волочилася з чумаками i козаками, я не знав. А  коли  дознав  усе  про  ??
славу, врiзав поли. Тепер же ?? зовсiм одлучили од людсько?  честi,  шкода
на те, - зiтхнув, - бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце  зустрiв  i
щось аж затанцювало в серцi.
   - Мав з нею спiлкування? - по-парубочи гаряче запитав Ждан.
   - Про сво? цнотливе мешкання  не  маю  тобi  давати  виводу.  В  пiтьмi
жеврiла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним.
   - Чого наймався до вдови? - знову запитав Ждан в надi? таки почути щось
з того, що за сiмома печатями. Як i кожного молодого, дужого парубка, його
змагали думки про грiховне, хоч вiн i соромився ?х, й  вiдкараскувався  од
них.
   Кирило вийшов з повiтки, вибив у траву жар  з  люльки,  розтоптав  його
каблуком. А коли вернувся та  лiг  на  сiно,  заклав  пiд  голову  руки  й
розповiв невеселу повiсть.
   - Валасаюся я по свiту давно. А сумнi мо? пригоди  почалися  за  кiлька
лiт до знайомства  з  Вустею.  Я  справдi  з  недальнiх  мiсць,  тiльки  з
тогобiччя, зi слободи Весело? понад Ворсклом, ми туди й пряму?мо. Прiзвище
наше Шохи, це вже на Сiчi в Кайдана перехрестили. Бо розiрвав кайдани,  од
туркiв привезенi. Сказати правду, нiкудишнi трапилися кайданики... Були  в
мене батько та мати, мали ми кiльканадцять десятин поля та лукiв  i  трохи
худiбки. Та якось батько по?хав до лiсу i набрiв на мiсце, що означилось -
просiло. Й викопав з то? ями три  суво?  полотна  та  двi  штуки  сукнини,
кiлька четверикiв гороху, кiлька пшеницi та жита, кiлькоро кожухiв.  Ще  й
намисто з московчиками, яке коштувало десять кiп литовських. Я найдужче те
намисто запам'ятав. Бо  воно  на  матерi  було,  коли  Шкута  з  осавулами
прийшов. Ще мати не хотiла його одягати, а батько  напосiвся,  знав-бо:  з
дiвоцтва ще таке намисто на мислi в не? було. Коралi  й  монети  золотi  -
московчиками званi... Батько  думав,  що  те  добро  -  прибишiв,  складка
злодiйська, або ж нiчийне: тодi  багато  людей  у  лiсi  прикопували  сво?
статки од татар, а по татарськiм вигубленнi вони в землi лишалися. Так вiн
подумав ще й через те, що  жито  i  пшениця  встигли  пiдiпрiти,  а  горох
потемнiв - довго в землi лежали. А виявилося все те  добро  одного  нашого
сiльчанина, Шкути, того ранку вiн навiдався в лiс  i  по  слiду  од  колiс
прийшов до нашого двору. Тасьма свiжа була, по росi. А по тому  й  понятих
привiв... Недовго батька судили, вже того ранку вiддали пiд ки?ве карання.
До вечора вiн помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в  стодолу  однiс.
Згорiло все - хата, й клуня, i хлiви два, i вся його худоба попелом  сiла.
Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом,  поклав  на  ?вангелi?
руку й не одважився сказати неправду. Суддi вичитали з книг сво?х, що  маю
за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згорiти.  Й  запитали  вони,
суддi, Шкуту, чи сто?ть на тому. Шкута довго мовчав i не важився.  Сказав:
"Нi".
   Кайдан на хвилину примовк, i Ждан виразно, мовби сам стояв  у  сотеннiй
канцелярi?, побачив молодого хлопця Кирила i дебелого,  пiвтора  аршина  в
плечах, Шкуту в кире?. Похилив козак сиву голову, задумався: як послати на
вогонь молодого хлопця!
   - Тiльки сказав Шкута, щоб я зiйшов  зi  слободи  й  бiльше  в  не?  не
навертався. От я й  валасаюся  по  свiту  вже  цiлих  п'ятнадцять  лiт.  А
розказав я це тобi, хлопче, бо  був  у  мене  побратим  молодий,  Лаврiном
званий, й щез вiн десь з лиця землi, а ти менi чимось його нагадав.  Ну...
лицем тобi до нього далеко, у тебе пика,  вибачай,  трохи  не  вдалася,  а
Лаврiн гарний, ще й цiну собi знав. Не  ображайся,  бо,  либонь,  вiн  уже
мертвий  давно,  а  мертвi  завжди  кращi  за  живих.  Прибився  ж  я   до
голоколiнчикiв, бо всi грошi, якi мав, прогуляв у отакiй самiй  корчмi,  -
зiзнався щиро. - Й сам незглянувся, як те сталося. Та ще  пiдсусiдився  до
мене один фертик... Давай, каже, спочатку погуля?мо за тво?, а потiм -  за
мо?. А тодi зiслиз, як снiг торiшнiй
   Кайдан розповiдав без жалю й оскарги,  тiльки  мовби  дивуючись  самому
собi,  як  це  такого  дошпетного  козака  обвiв  навколо  пальця   якийсь
джигунець. Вiн зiтхнув i пiдпер рукою щоку:
   - Мабуть, я таки волоцюга, через те й волочуся по свiту, а от дивно, що
сниться менi  тiльки  рiдна  хата...  Заплющу  очi  -  й  бачу  ??  i  все
подвiр'я... Переступиш перелаз - вже можеш сiдати на призьбi.
   Призьба лiсяна, жовтою глиною мазана, ще й мальви попiд нею червонi, аж
гарячi. А трохи далi, в праву руку, хлiв на дво? дверей  i  саж,  за  ними
комора, i в самому  кiнцi  двору  -  клуня.  Двiр  широкий  -  конi  можна
вигулювати на ньому, й зелений-зелений. Двi грушi росло посеред  нього,  а
сад у лiву руку, од хати, аж  за  клуню,  березами  обсаджений.  На  грушi
горлиця туркоче...
   Якийсь  час  лежали  вкутанi  мовчанкою.   Ждан   думав   про   Кирила,
розколупував його в мислi й не мiг розколупати. Що то за  чоловiк?  Добрий
душею, лагiдний, справедливий, немовби й не  лiнькуватий,  а  кубельця  не
звив, статку не зiбрав. I тут йому добре, й там не зле. Чимало тепер  люду
бродить на шляхах-дорогах, але тi  не  такi.  Волоцюги  або  старцi.  Однi
сподiваються прожити легким  коштом,  iншi  iнако  не  можуть  по  причинi
бiдностi або калiцтва. А Кайдан здоровий, як лут, i на чуже не ласий.
   - I все-таки чого ви, дядьку,  не  прибилися  нi  до  якого  берега?  -
зненацька запитав Ждан очужiлим голосом. - Валаса?теся по свiту...
   Кайдан пiдвiв велику, що ?? робила ще бiльшою кошлата шапка, голову.
   - От ти який? - мовив здивовано. А тодi задумався й мовчав довго. - А я
багато разiв брався за якесь добре дiло, - сказав  розважливо  й  тихо,  -
завжди кiнець його був фатальний. То пожежа, то падежi худоби, то ще якесь
лихо. Двiчi сватався, й одну наречену спiймано на крадiжцi, а друга за три
днi до весiлля  одмiнила  сво?  слово  й  оддалася  за  старого,  багатого
хуторянина. Й тодi я зрозумiв, що долi менi не буде, i всiм,  кого  прикую
чепою до себе, попсую життя, й вирiшив звiкувати  вiк  самотиною,  вольним
козаком у злагодi з людьми, i богом, i совiстю. Не пробейкав я  свiй  вiк,
на що ти натякав,  а  оддав  в  услужiння  товариству,  яке  саме  служить
богоугоднiй справi захисту землi нашо?. А що прогуляв який грiш  у  корчмi
чи заночував у нецнотливо? удовицi, за те дам одвiт боговi, та й грiхи  це
невеликi. А потiм - невсидний я. Кортить  менi  дорога,  кортить  побачити
схiд сонця, у кожному новому мiсцi вiн iнший, кортять новi  люди,  i  новi
кра? ваблять мене. Прилучуся до  якогось  мiсця,  до  людей,  спiзнаю  ?х,
побенкетую з ними, й хочеться знову кудись. Отак i блукаю, а наблукавшись,
вертаюся на Сiч. Щоб ти знав: нема? в свiтi нiчого кращого за дорогу та за
волю, тiльки всю, без ущимки. Я не винуватий свiтовi, в рiвнiм  ми  з  ним
рахунку й з людьми також, через те й не нарiкаю нi на кого й нi  вiд  кого
не сподiваюся користi.
   Ждан слухав, зата?вши подих, йому зненацька вiдкрились зовсiм  невiдомi
закомiрки в людськiй душi, такi, про якi й не пiдозрював  нiколи,  бо  сам
увесь вiк доконечно залежав вiд свiту i людей, пручався слiпака й  ранився
боляче. Вiн не мiг скласти остаточного виводу оцiй  Кайдановiй  житейськiй
мудростi, вiдав, ? в нiй щось справедливе, од бога, а щось i од  лукавого,
хоча б те, що всi так жити не можуть, iнакше не було б самого життя.
   Отож щирий i добрий козак Кирило йде по життю самопаш, але  ма?  в  тих
сво?х блуканнях певний смисл. Щось його кличе, щось його  вабить,  мабуть,
то таки вабить його на сво? шовковi трави воля, яка  завжди  ма?  в  нашiй
уявi новi й новi одмiни, а справджу?ться одним i тим й через  те  не  може
задовольнити нас.
   Над Ждановою головою був вирваний стрiпок i парубок бачив у дiрцi  шмат
неба й жменю зiрок, ясних та чистих, якi, однак, злякано тремтiли. На мить
Жданове серце стислося, й вiн подумав,  що  увесь  свiт  ми  бачимо  через
спрваний стрiпок, i в небi скрiзь пану? тривога,  вона  переслiду?  людину
все життя, воно и склада?ться з не?, а щоб хоч трохи пом'якшити ??,  треба
збудувати свiй дiм i сховатися в ньому  од  усiх  принад  i  турбот  цього
свiту. Але, мабуть, це не справжн? життя, та й не судилося йому  того,  бо
власного дому не бачить навiть у снах. Ждан хотiв запитати  в  Кирила,  чи
бував той у його кра?, але Кайдан раптом голосно плямкнув губами й сказав:
   - Кат його вiзьми, спати, бо путь наша ще довга. Й не думай про те,  що
я тобi розказав, коли вже нетерплячка - думай про ?вгу, вона приступна для
всiх i в мислi, i на дiлi. I наймички ?? приступнi.
   Кайдан заснув, а Ждан думав, але не лише про ?вгу,  а  й  про  нього  ж
таки, Кирила. Не мiг розгадати козака,  не  мiг  його  розлузати.  Нiби  ж
простак iз простакiв, але й з якоюсь маленькою хитрiстю, поступливий, а за
тим ча?ться сила, яку страшно розбуркати. А ще йому подобалася в  Кириловi
якась особлива безжурнiсть, надiя на завтрашнiй день i долю, що таки ж  не
дасть загинути.

   * * *

   Наступного дня вони переправилися на  правий  берег  Днiпра,  а  ще  по
кiлькох днях прибилися до  слободи  Ониськи  за  Орiллю,  в  пограниччi  з
гетьманщиною; саме туди, до  млинiв  на  рiчцi  Щирицi  бiля  Ониськiв,  i
прошкував Кайдан. Тут також знали Кайдана, й  мельник  Федiр  Пиво  найняв
його до кiнця року лоточником. Вiн не хотiв брати Ждана,  одмовлявся  тим,
що в нього й так багато челядникiв - "мнуть ханьки", але Кайдан сказав, що
сам на млинах не залишиться, й Пиво врештi згодився  i  на  Ждана.  Млинiв
було два, один о шести колесах - чотирьох борошномельних i двох ступних  з
фалюшами, i один менший - о двох борошномельних колах. Млини  стояли  один
бiля одного на довгiй-предовгiй  греблi.  Рiчечка  нiби  й  невелика,  але
обабiч - в'язкi болота, через те й  гребля  довга.  Пiд'?зд  до  млинiв  -
тiльки з одного боку, од села, другим  сво?м  кiнцем  гребля  впиралася  в
болото, а за болотом зеленiли луки, якi весною вода заливала аж  до  сизо?
смуги лiсу. На островi також стояли двi комори i хата на двi половинки,  в
однiй спали хазя?ни - Федiр Пиво з молодшим  братом  Левком,  у  другiй  -
наймити. Над хатами, над млинами шумiли осокори i верби, осокори та  верби
росли i вздовж греблi.
   Гарне було те мiсце, як майже всi  мiсця  по  Укра?нi.  Широко  слалася
долина з болотами й луками, тихо плинула чиста вода спокiйно?  рiчечки,  в
нiй вiдбивалося ледь пiдсинене - як у добро?  господинi  хата  -  небо,  й
стояли запахи дико? м'яти та рогозу, й ширяли ластiвки  по  долинi.  А  на
горi лiворуч - невеличка слобода Ониськи  з  церквою  посерединi,  довкруж
дерев'яно? церкви росли сосни, в них  вона  стояла,  як  у  вiночку.  Село
невелике, але ? школа, й шинок, i в селi багато гарних дiвчат, а  парубкiв
мало - парубкiв забирали безкiнечнi вiйни,  у  яких  спливала  кров'ю  вся
Укра?на. Здавалося,  в  такому  недалекому  пограниччi  з  ордами  взагалi
немислиме життя православного люду, одначе люди якось жили,  ще  й  татари
вже багато лiт не сягали Ониськiв - село прикривали  з  пiвдня  Запорозькi
залоги.
   Вечорами над слободою витав дiвочий спiв. I тодi  Ждановi  не  спалося,
гаряча кроз бродила в жилах, спалахували палкi видива,  й  спливало  перед
очi кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж вi?; хоч побачить  ??
коли-кебудь. Цвiллю вкривалися його мрi?, по дорозi  на  Запорожжя  думав:
засягне дещицю грошей,  вернеться  в  Батурин  звитяжним  козаком  (загра?
конем, це-насамперед), забере Парасочку, й по?дуть з нею на  Слобожанщину,
куди заохочують укра?нський люд слобiдськi полковники, там, кажуть, дешевi
землi й можна зiп'ястись на власне господарство.  Полковники  i  росiйськi
во?води поставили од татар захиснi городки й укрiпили пограниччя, й  нiхто
там не вимага? паперiв - хто ти й звiдки, оселяйся,  ори  землю,  народжуй
дiтей - пiдданих його величностi бiлого царя. В слободу на колодки Ждан не
ходив - соромився сво?? бiдностi, свого виду, сво?? незугарностi.
   Не ходив вiн у село i вдень, навiть у недiлю товкся бiля млинових  ступ
чи ж ставив ятiрцi по рiчцi, - бо й чого туди пiде, що йому там робити? Нi
родичiв там у нього,  нi  приятелiв,  а  з  чужими  людьми  Ждан  заводити
знайомства не вмiв. Кайдан же - навпаки, мовби й не набива?ться  нiкому  в
дружбу, одначе  всi  мають  його  якщо  не  за  приятеля,  то  за  доброго
знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз  на  вiку.  Те,  що  Кайдан
частенько споряджався в село, Ждановi байдуже, а  що  почав  заникувати  в
шинок - непоко?ло. Зiп'?ться козак, а  словами  ходить,  як  i  ногами,  -
тiльки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик вiн обходити ями та
пнища, й багато зна?, i часто втелющу?ться не туди, куди слiд. А  мовби  й
розумний, i дошпетний, i хитрий. Кирило вже зна? майже всiх у  слободi,  й
розказав Ждановi, що сотник у слободi - зух  i  крутiй,  зайшлий  здалеку,
зумiв отуманити колишнього старого ониськiвського сотника  Зуба,  запав  у
його мислi байками, що ма? свiй хутiр  i  худобу  десь  аж  за  Ки?вом,  i
очарував його дочку, одружився з нею, посiв сотництво, а  тодi  виявилося,
що нема? в нього нiякого хутора - гольтiпака, тiльки вбрався в пишнi? шати
- поведенцi? шляхетнi зна?, й заходився виживати Зуба з власного  обiйстя,
й билися вони з тестем на щаблях, i рубонув тесть зятя так, що ледве й дух
з нього не вибив, ще й досi той не оклигав, а сам Зуб  у  сирому  льосi  -
секвестрi - сидить, а ще там сидить гвалтiвник з чумакiв  -  згвалтував  у
житi молодицю, теж суда дожида?ться. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть  вони
з Жданом мiшки з мливом до пiзньо? осенi, а тодi подадуться на Сiч, щоб на
башлiвцi пристати до якогось зимiвника або вигiдно найнятися до  когось  з
сиднiв - у гнiздюкiв робота важка, й небезпека кра?м ?хнього поля  ходить,
одначе й заробiтки значнi. А може, виро?ться похiд у кра? басурманськi, то
вони  пристануть  до  вiйська.  Ждана  дивувала  безпечнiсть  його  нового
товариша, а також те, що той  не  кладе  у  мислях  далеко?  тасьми,  живе
недалекими днями й не збира?ться нiчого в сво?му життi мiняти. Либонь, уже
звик, отак i козакуватиме до старостi, аж поки не одвезуть  до  козацького
шпиталю або не складе на Дикому Полi голови.  Й  не  сниться  йому  нiколи
власна новенька хата - нехай навiть маленька,  вистарана  всiм  життям,  з
кружган-ком i високим димарем, з квiточками в горщиках  i  черепочках  при
вiкнi, з мальованими по комину голубами  й  рядняною  намiточкою,  що  нею
завiшена пiч, а з печi  пахне  борщем  i  гречаною  кашею  на  пiдсмажених
вишкварках. I од тi?? думки сво?м  малим  розумом  Ждан  дiйшов  до  думки
бiльшо?, значнiшо? - про те, що й  оборонити  всi  тi  розкиданi  по  обох
берегах Днiпра хатки тiльки звiдси, з Сiчi, немога, що обороняти ?х  треба
з усiх бокiв, а без того неможлива вiтчизна. Крiпко думав над тим  молодий
козак, сидячи на старому вербовому пнищi та спостерiгаючи, як  вiд  одного
верболозового куща до другого перебiгають по рясцi й лататтi маленькi дикi
курчатка, такi легкi, що ?х утримують мiзернi листочки ряски. Iнодi з куща
вилiтала доросла курка й розпластаною ганчiркою падала в  другий  кущ,  по
тому звiдти долинало  неголосне  покохкування  та  покиркування.  Воно  не
вмовкало навiть тодi, коли бiля млинiв злiтав голосний  гомiн  i  починали
крутитися зi скрипом водянi колеса, перекидаючи воду,  невпинно  прошкуючи
вперед i... залишаючись на мiсцi. Перекидають вони ?? перед Ждановим зором
вже пiвтора мiсяця.
   О цiй порi крутилися не всi каменi - здебiльшого  працював  один  млин.
Ось почнеться молоча, а там приспiють весiлля, храмовi свята з  паляницями
та пампушками, коржами та пирiжками, тодi й обидва млини не  впоруються  з
горами мiшкiв, якi лежать на помостах, чекаючи сво?? черги.
   Одначе в п'ятницю запрацювали всi каменi i всi ступи - прибула козацька
валка  на  дев'ять  пiдвiд.   Невеликий   острiвець   сповнився   гомоном,
цвьохканням батогiв,  скрипом  колiс.  Козаки  повипрягали  воли,  а  самi
взялися носити на помости важкi мiшки з житом та пшеницею.  Вони  подавали
?х на кiш, а Кирило зi Жданом та ще шестеро наймитiв великими  дерев'яними
совками черпали ще гаряче борошно й  набивали  його  товкачами  в  порожнi
мiшки. Запах млива був особливий, олiйно-густий, при?мний, дуже мирський i
подобався Ждановi. Як i запах коломазi, якою  ватаг  валки  мастив  колеса
воза (вiн уже розвантажився). Робив це  ватаг  дуже  повiльно,  пiдважував
спиною полудрабка, зсував колесо на самий  край  осi,  мастив  вiсь,  далi
кльоцав квачем i ступицю, насовував колесо назад i втикав  притику.  Знову
пiднiмав спиною воза, прокручував колесо i  аж  тодi  брався  до  другого.
Припорошений борошняною вiхолою, з бiлими од борошна  вусами  походжав  по
помостi Федiр Пиво i вдоволено погукував на наймитiв.
   - Хутчiй, Ждане, перебирай ногами.
   ...Ждан iшов по скрипучих дерев'яних сходах угору,  на  його  плечах  -
велетенський мiшок, що так i водить, так i хилита? парубком з боку на бiк,
i випорску? з пальцiв коротко зав'язаний чуб, i гарячий  пiт  ви?да?  очi.
Одначе не бiда. Скине мiшка, витре пiт- i знову  до  воза.  А  пiд  возами
лежать запорожцi, палять люльки, гомонять, в обiд до них пiдсяде  й  Ждан,
увечерi також, i вже наслуха?ться вiстей з усього свiту, i знатиме вiн, що
дi?ться в гетьманськiй столицi, i в Москвi, i навiть у Вiднi.  Мудрi  люди
запорожцi: мандрують по всiх свiтах, розставили по всiх перевозах застави,
й ловлять у митнi сiтi свiжi вiстi, й засилають сво?х вивiдникiв у  далекi
степи, а чого не знають, те домислюють, та  так,  що  iнодi  й  не  одвi?ш
правди вiд домислу. I водиться у них - що зна?  один,  мусять  знати  всi,
навiть в отамана нема? од вiйська та?мниць. Вже й  зараз  Ждан  носив  пiд
мокрою чуприною стiльки новин, що вони iсрлися одна об  одну,  як  жорновi
каменi. Перша - Сiч  написала  нового  незичливого  листа  гетьману  Iвану
Самойловичу, друга - йдеться до велико? вiйни царя московського з турками,
третя - цар московський хирi?,  й  невiдомо,  чи  одужа?.  I  всi  звiстки
важливi, й такi великi, що Ждановi не охопити ?х сво?м розумом. Побреде  в
Самойловичевi палати (приплющить очi й бачить кожну свiтлицю), а вже треба
мчати конем пiд Чигирин, де поставив свого  намета  князь  Ромодановський,
заникне в намет, а звiдти - прямiсiнько в царськi палаги  й  плута?ться  в
них, а доступитися до царя не може.
   Вiн саме заходив з мiшком на плечах в млиновi дверi (а думалося,  що  в
позолоченi дверi до палати, в якiй спочива? цар),  коли  раптом  ним  щось
труснуло. Спершу навiть не зрозумiв, що то  якийсь  крик,  якесь  збурення
(може, сталося щось з млином?), а коли скинув з плечей мiшка  i  вибiг  на
ганок, побачив, що всi запорожцi стовпилися бiля  возiв  i  зорять  у  бiк
села, й що дво? челядникiв чомусь кинули мiшки просто  на  землю,  й  один
мiшок репнув i з нього жовтими струмками тече просо. В селi калатав дзвiн,
i скакали якiсь вершники, i з того боку села вставав чорний стовп диму. Ще
й тодi Ждан не осягнув усього до кiнця. Та враз у дверях  за  його  спиною
хтось прошепотiв: "Татари" так страшно, що Ждановi аж поповзли  по  мокрiй
спинi колючi мурашки. Багато разiв чув про напади татар, вже й  сам  ходив
край Дикого Поля, один раз навiть бачив татарську тасьму,  одначе  все  те
було наче в казках, було з кимось, а не з ним, а  все,  що  дi?ться  не  з
тобою, i страха?, й холодить серце iнакше. Думка  про  полон,  про  смерть
змигнула, як блискавиця. Хтось iз козакiв кинувся запрягати воли, але його
препинили:
   - Куди?.. Ослiп...
   - Вони нас не бачать, - мовив Пиво.
   - Зараз побачать, - сказав Кайдан.
   - Запираймось возами, - загукали козаки.
   - Валiть осокори, - гукнув Пиво.
   Запорожцi тягнули вози, ставили ?х упоперек греблi, зв'язували мотуззям
колеса. Дво? наймитiв пиляли велетенського, в два обхвати,  осокора.  Ждан
теж метушився бiля возiв i весь час поглядав на село. А там чинилося  щось
страшне. Горiло вже в кiлькох мiсцях, i стояв лемент, i лунали пострiли, й
густо з'юрмилися на краю села темно-сiрi вершники.
   - Люди зашпунтувалися в церквi, - сказав хтось з козакiв.
   - Не роззявляйтесь, - гукнув Кирило.
   Вiн порядкував на греблi. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан  зрозумiв,
що було в дубовому прикомiрку бiля млина. На дверях того прикомiрка завжди
висiв великий замок, i стежка до  нього  заросла  морiжком.  Тепер  звiдти
виносили янчарки, i самопали, i карабiни, i величезну, на тридцять фунтiв,
гакiвницю, викотили двi бочки - одну з порохом,  другу  з  набоями.  Бочки
поставили за млином. Запорожцi вкладали у череси  кулi,  набивали  порохом
роги, кидали на траву кире? i все те клали на  них.  Сипали  жменями  кулi
просто на кире?, мiдними мiрами мiряли порох.
   Увесь цей час  Ждан  поглядав  на  село.  Водночас  голова  мовби  сама
поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото...  Перейти  болото,
перейти луг, а там - лiс... I було соромно тi??  причiпливо?,  нав'язливо?
думки, й не мiг вiд не? вiдкараскатись. Воли - не його... Чого ма?  гинути
за чуже добро.
   Либонь, тi його позирки помiтив Кайдан i вкинув Ждана сво?ми словами  в
панiчний сором:
   - Татари поставили пiд лiсом засiдки. Вони хитрi...  Бачать,  що  ми  в
пастцi.
   Це справдi була пастка. Ждановi враз стало страшенно тужно, й вiн обвiв
сумними очима шелюги, рiчку, де стояли його ятiрцi й де бiло цвiли  лiле?,
яким не було нiякого дiла до татар i  до  всього  iншого,  що  чинилося  в
усьому злому свiтi. В бiк села Ждан намагався не  дивитися.  Та  враз  там
ско?лося ще щось, й мовби вiтер прошумiв на греблi, й погляд сам  метнувся
вподовж дороги. Ждан здригнувся.  Вiд  велетенського  гурту  (навiть  Ждан
розумiв, що саме там стояли татарськi ватаги,  ординцi  купчилися  довкола
них, як шершнi довкола сво?? матки) вiдокремився сiрий клубок i  покотився
по дорозi до греблi. Висипали вершники. Скiльки ?х  було  -  Ждан  не  мiг
осягнути, бачив - багато. Вiн чомусь на мить заплющив очi. "Ну ось...",  -
а далi думка урвалася, як перетята ножем линва.
   - Приготуватися! - гукнув Кайдан. - Валiть  осокора.  Швидко  завжикала
пилка, почувся трiск, велетенське дерево похитнулося  й  повiльно,  неначе
збиралося злетiти вгору, похилилося в бiк греблi. Важко  гухнуло,  зеленою
хвилею ще раз шугонули вгору вiти,  шугонула  курява  й  на  мить  закрила
виднокiл. Коли вона вляглася, Ждан побачив, що дерево  накрило  майже  всю
греблю, лишилася тiльки смужка понад водою. В ту вирву  черiдкою  полетiли
вершники, Ждановi вони здалися схожими на колючi клубки - люди так  низько
пригиналися до кiнських грив, що ?хнiх облич не було видно зовсiм.  Козаки
й наймити стояли за  возами,  щось  вигукнув  Кайдан,  пролунав  недружний
випал, переднiй  кiнь  спiткнувся  на  бiгу,  беркицьнувся  через  голову,
другий, що мчав поруч з ним, чомусь побiг у ставок, й ще кiлька попадали у
воду, а деякi падали й на греблю, на них налiтали заднi  вершники,  й  там
утворилося стовписько з людських i кiнських тiл. Декотрi вершники,  вибитi
з сiдел, поривалися до возiв, iншi рачкували назад, татари  сiкли  шаблями
зелену осокорину, намагаючись пробити ширшу вилогу,  пускали  з-за  дерева
стрiли, але козаки ховалися вiд них пiд возами, стрiляючи  крiзь  вiття  у
татар, кулi вражали  ?х.  Шваркнула  гакiвниця,  по  той  бiк  осокорового
шатрища пролунав вереск, дико  заiржав  кiнь,  i  заалалакали  татари,  аж
Ждановi похололо в животi й вiн присiв пiд возом. Одначе  зборов  страх  i
пiдвiвся знову. Вiн пальнув  зi  сво??  рушницi  тiльки  раз,  далi  курок
клацав, але випалу не було - Ждан  нервувався,  сипав  на  панiвку  порох,
побiг до iншо? кире? i взяв ще один рiг з порохом (думав, що порох у  його
порохiвницi вiдлиг), але чиясь рука забрала вiд  нього  рушницю  й  подала
iншу:
   - Там випав кремiнь.
   Рука i голос Пива. Рушниця, яку подав Ждановi Пиво,  була  з  колiщатим
замком, майже нова. Ждан стрельнув просто в зелене  шатрище  й  не  бачив,
влучив чи нi. Його страх мовби пришерх, мовби прирубцювався, вiн уже  дiяв
спокiйнiше  й  бачив  все  тверезими  очима.   Могутня   осокорова   крона
прислуговувалася козакам доброю тарчею, але вона  прикривала  й  татар,  i
скiльки ?х там, вгадати було неможливо. Крiзь вiття свистiли  стрiли,  вже
один козак лежав пiд возом, i Ждан намагався  не  дивитися  в  той  бiк  -
стрiла пронизала козаковi голову.
   Знову шваргонула  шмагiвниця,  зашелестiло  листя,  а  позаду  почулася
гупотнява й пролунав чийсь розпачливий голос:
   - Воли, воли, тпр-р-р, тпр-р-р, клятi.
   Нажаханi пострiлами, воли мчали в другий кiнець греблi. Вони добiгли до
болота й побрели через тванi, грузнучи по самi черева,  декiлька  зав'язло
зовсiм, iншi вибредали на сухе,  бiгли  через  луг,  i  там  ?х  переймали
татари. Ждана сполохала думка: а що, як татари заскочать ?х з  того  боку.
Одначе ця небезпека звiдти поки  що  ?м  не  загрожувала.  Якщо  татари  й
полiзуть у болото, то стратять сили й дво? чи тро?  козакiв  перестрiляють
?х з-за воза. Запорожцi - люди завбачливi, один вiз лежав колесами до лугу
у тому кiнцi греблi.
   А в селi й далi точилася битва, носилися  вершники,  лунали  приглушенi
важкi залiзнi удари, а потiм звiдкiлясь узялися  гарби,  вантаженi  чи  то
соломою, чи то сiном, i поповзли на гору  до  церкви.  Клубок,  схожий  на
комашню чи гнiздо шершнiв, зник - либонь, татарськi чамбули помчали  далi,
тепер попiд селом потяглися довгi сумнi ключi  -  татари  гнали  худобу  i
людей. А десь  пiсля  полудня  на  вершечку  горба  мiж  сосон  спалахнуло
велетенське кострище, й  чорно-сизий  дим  сягнув  неба.  Татари  обiклали
соломою дерев'яну церкву й пiдпалили ?? разом з людьми.
   Козаки поскидали шапки. Татари в цей  час  на  них  налоги  не  чинили,
товклися в кiнцi греблi.
   - Вони довго тут не затримаються, - кинув хтось iз запорожцiв.
   - Затримаються на стiльки, аби потяти нас, - похмуро мовив iнший козак.
   Справдi, надвечiр  до  греблi  пiд'?хали  двi  гарби  з  сiном.  Татари
випрягли воли й погнали ?х до  села,  гарби  ж  залишилися.  Ждан  не  мiг
збагнути, що вони робитимуть з тим сiном. Подумав: пхатимуть уперед  вози,
самi ховатимуться за сiном. Одначе Кайдан розтлумачив те по-iншому.
   - Вiтер дме з того боку, вони запалять сiно й добуватимуть нас у диму.
   Либонь, так би воно й було, але козакiв  порятувала  нiч  -  на  заходi
з'юрмилися хмари, сутiнки оповили землю швидше, нiж  татари  приготувалися
до налоги. Тiльки влiтку, тiльки в степовiй Укра?нi нiч спада? так швидко.
Сиза iмла спершу залила долинки й видолинки, а далi земля потонула в синiй
повенi.
   Потонула долина Щирицi  разом  з  козаками  i  татарами,  з  живими,  й
мертвими, i тими, хто мав погинути або потрапити в полон Жорстоким жаривом
дотлiвала на горi церква,  смолоскипами  спалахували  присохлi  вiд  спеки
сосни, й тодi здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова
душа зiбгалася в маленьку, схожу на тугий  клубочок  дратви,  грудочку,  й
обидва кiнчики обiрвалися.
   Татари  палили  багаття,  з  суворо?  глибини  ночi,  обвiяно?   легким
вiтерцем, пливли запахи пересмаженого м'яса i диму. В  пiтьмi  пофоркували
конi, iнодi до того чи того багаття наближалася розмита пiтьмою постать  i
вiддалялася. Козаки багать не розкладали,  виставивши  в  обидва  боки  по
дозорцю, сидiли бiля млина. Нагрiта за день земля була тепла, як черiнь, i
добра, як мати. Пиво принiс горiлки  i  сухо?  ковбаси,  а  також  сала  i
таранi. Закушували мало. Тiльки Кайдан кутуляв ковбасу,  аж  виляски  йшли
помiж млинами.
   - А чого пропадати добру, - сказав вiн простецьки й хитро  водночас.  -
Нам звiдси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке запасся.  Вони
он конину жеруть.
   Ждан чомусь розсердився на Кайдана, пiдвiвся й пiдiйшов до возiв,  став
бiля дозорця, що сидiв,  позвiшувавши  з  полудрабка  ноги.  Тут  смердiло
згорiлим порохом i, здавалося, ще  й  зараз  витала  смерть.  Двох  убитих
козакiв поховали за бiльшим млином,  дво?  поранених  лежали  в  млинi.  I
зовсiм недалеко горiли багаття,  бiля  яких  вовтузилися  хисткi  постатi.
Ждановi здалося неймовiрним те, що бачив,  що  пережив  удень.  Надто  двi
татарськi налоги на млин i палахкотiння церкви, в якiй зачинилися жiнки та
дiти. Про те пекло, про тi смертi (а може, люди повибiгали з церкви,  того
не знав нiхто) козаки не говорили. А нiч визвiздилася, неначе перед кiнцем
свiту. Викуваний з яро? мiдi  мiсяць  викотився  на  саму  середину  неба;
здавалося, його можна дiстати списом, можна гукнути й пострахати чоловiка,
який трима? на вилах рiдного брата: схаменися, побiйся бога i самого себе,
того, що береш у душу, ще ж досить усiм поля, й трави, й моря, ще ж  сонце
свiтить усiм рiвно, i кожен може вибрати на небi свою звiзду. А  ?х  сяяло
мiрiади мiрiад, на будь-який смак i навiть примху, великi, бiлi, маленькi,
жовтенькi i такi, що ледве мрiли, й натрусом, неначе сiль,  i  купами,  як
Волосожар, i зажуренi, одинокi, як Кiнь-звiзда, а деякi навiть зривалися й
падали в трави  -  цi  для  ледачих  та  жадiбних.  I  захотiлося  Ждановi
закричати: чого прийшли сюди, люди, я не винуватий,  що  народився  в  цiм
кра?, кожен ма? свiй край, сво? землi та води й  не  повинен  зазiхати  на
чужi. (А  вони  зазiхають  i  зазiхатимуть  довiку  й  тим  сплюндрують  i
зганьблять людський рiд). Але дужчою за все була думка про те,  як  звiдси
вибратися. Й розумiв: вони на  цьому  островi  -  як  табун  горобцiв  пiд
решетом. Вогнi горiли по обидва боки рiчки, а крил поки що  бог  людям  не
дав. Попливти по  рiчцi...  й  припливеш  прямiсiнько  нехристам  до  рук.
Сховатися десь у кущах - татари обшукають усi кущi,  та  й  недостойно  це
козачого наймення, встид перед товариством.
   Упала жовта зоря на сходi, вартовий козак перехрестився.
   - Може, то вже моя летигь, - сказав. Й по хвилi розважливо додав:  -  I
де вони в бiсово? матерi взялися, цi  чамбули?  Тихо  ж  було,  й  сторожа
нiчого не доносила. I цей край вони завжди минали. Бекети нашi  стоять  по
Орiлi... Вигубили десь бекет... Вони й вертатимуться цi?ю тасьмою.  I  нас
звiдси вже не випустять.
   Ждановi стало холодно од слiв дозорця, й вiн вернувся до млинiв. Козаки
лежали покотом.
   - ? ковбаса, ? люлька - що ще козаковi треба,  -  теревенив  Кайдан,  i
Ждан незчувся, як в отакiй скрутi  всмiхнувся  од  тих  теревенiв.  Але  в
наступну мить його усмiх взявся кригою. Думка не могла  нiкуди  вiдлетiти,
кружляла по острову, наштовхувалася на татарськi багаття й безсило падала.
   Дво? чи тро? козакiв перемовлялися (без надi?) про те, чи не спробувати
пробитися вночi, й самi ж згладжували сво?  лазiвки  -  нiч  стояла  ясна,
татари ?х виловлять, як перепелiв.  Ждан  ковтнув  горiлки,  вона  обпекла
горло, й вiн довго пив воду, а тодi  й  собi  вклався  посеред  козацького
кругу. Тут, у крузi, було мовби безпечнiше. Пiдсунувся ближче до  Кайдана,
йому все дужче подобався оцей великий, оцей щирий, хоч в чомусь i суворий,
козак. Нi хитростi в ньому, анi лукавства, нi оскарги на  свiт,  а  тiльки
доброта, й безпечнiсть, i вiчна  надiя  на  бога  та  людей.  Цi?ю  надi?ю
пройнявся вiд нього й Ждан. I не  тiльки  надi?ю.  Думав  про  Кайдана,  й
теплiло на серцi,  i  щось  там  солодко  млiло.  Ждан  подумав,  що  йому
страшенно пощастило, адже таки знайшов побратима, товариша, до якого можна
прихилитися i в якого знайти розраду, не виповiдаючи сво?х болей i  кривд.
Лихо тiльки, що знайшов так пiзно.
   Запорожцi бiльше  не  говорили  про  небезпеку,  про  завтрашнiй  день,
спогадували, що в кого було в життi цiкавого, спiвчували одному  козаковi,
якому з наклепу обрiзано поли... Ждан слухав... й незчувся, як несподiвано
заснув. Пробудився вiд добрячого штурхана, схопився на ноги,  його  тримав
хтось за руку й шепотiв у саме вухо:
   - Спиш наче вбитий. Тихо. Виходитимемо. Роззувайся. Ждан  тер  кулаками
очi й нiчого не бачив, а свiдомiсть вже пробудилася, обiйняла всю  скруту,
з якою лягав учора, й щось стрiпонулося в серцi, а вiн i далi  розглядався
й врештi зрозумiв, що це йому не сниться, що сто?ть вiн не в млинi, що  це
туман так густо обволiк  рiчку  й  острiв.  В  туманi  ворушилися  постатi
козакiв - всi готувалися до переброду.
   - Щоб нiчого не бряжчало, - шепотiв Кайдан. - I не брьохатись. Черiдкою
йтимемо. Ти, Викусо, попереду, збро? не бери нiяко?. Вийдеш на сухе, ляжеш
у травi, послуха?ш.
   - Знаю, - так само  пошепки  вiдказав  Викуса  -  козак  зi  шрамом  на
пiдборiддi. Ждан подумав, що це бог послав  ?м  такий  туман,  але  далеко
вперед думку не попускав - боявся. Козаки брали  в  руки  рушницi,  мацали
себе по одежi, щоб нiчого не бряжчало, й тихцем  брели  в  кiнець  греблi.
Обережно заходили у воду, обережно витягували з тванi  ноги,  тримали  для
рiвноваги руки в сторони. А туман був, як молочний кисiль,  стояв  стiйма,
надiйно ховав козакiв. "Бог послав", - ще раз прошепотiв Ждан.
   Вiн чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не вiдстати й не загубитися
в туманi: Кайдан ще з двома козаками несли на  кире?.  пораненого  (другий
поранений уночi помер), вони дали йому горiлки, й той спав. Аж тепер  Ждан
помiтив, що в Кайдана висять на ши? чоботи, й пошкодував, що покинув  сво?
бiля млина. Ждан обережно пересував у багнi цибатi ноги,  а  сам  сторожко
дослухався  й  почував,  як  понапиналися   всi   жили,   а   серце   нiби
задерев'янiло. Врештi помiлiшало, осоки ж стали густiшi й вищi,  незабаром
вибейкалися на сухе.  Й  швидше  загойдалися  ношi,  й  швидше  застрибали
Кайдановi плечi, й Ждан шпарко збивав босими ногами холоднi роси. Хуркнула
десь збоку якась птаха, й враз зовсiм недалечке, з  лiвого  боку,  пирхнув
кiнь, а далi заiржав. Те ржання пронизало  Ждана  наскрiзь,  вiн  побiг  i
обiгнав ношi, одначе подолав страх i закрокував поруч з  Кайданом.  Кайдан
повернув до  нього  голову,  плямкнув  губами  -  Ждан  зрозумiв,  що  той
пiдбадьорю? його. Зненацька лiворуч у туманi пролунав схожий  на  киркання
крик, йому вiдгукнувся iнший голос,  брязнула  зброя,  и  бахнув  пострiл.
Навiть Ждан зрозумiв - то сигнал, ?хню втечу розкрито.  Тепер  уже  бiг  i
Кайдан, бiгли й iншi козаки. Ждан не бачив i не знав,  куди  вони  бiжать,
тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотiв, мов розжоханий кiнь. Щось
цвiркнуло чи свиснуло вгорi, свиснуло ще раз - Ждан зрозумiв, що то татари
пускають стрiли. Враз позаду пролунав зойк, а далi брязкiт залiза -  хтось
iз сiчовикiв уже рубався з ворогами. I в цю мить попереду  звелася  зелена
стiна, козаки, якi несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши
з нiг Ждана, - обминали дерева. Шмагнула  по  обличчi  лозина,  далi  Ждан
налетiв на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув пiд густе шатрище, ноги йому
аж заломлювалися - втiкачi бiгли вниз, в долинку, по хвилi бралися  вгору.
Оминули галявину й вискочили на стару  дорогу,  яка  ледве  вгадувалася  в
травi. Знову попереду хиталися широкi плечi Кайдана, знову стрибав у нього
на спинi один чобiт, аж тепер Ждановi спало на думку, що треба б допомогти
Кириловi, замiнити його, вiн  ступив  ширше,  i  саме  в  цю  мить  Кирило
похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бiк i впав.  Ждан  кинувся  до
нього. Кирило й далi цупко тримав у руцi  полу  кире?,  а  очi  його  були
широко  розплющенi...  й  неживi.  Козаки,  котрi  допомагали   Кайдановi,
опустили пораненого на землю  й  теж  посхилялися  над  Кирилом.  Той  був
мертвий. Лежав на боцi,  вивернувши  вбiк  лiву  руку,  в  спинi  в  нього
стримiла стрiла. Ждан не змiг  стримати  зойку,  а  козаки  зацитькали  на
нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звiльнив з
Кирилово? руки зiжмакану полу кире?, але перш нiж пiти, ще раз  оглянувся.
Вiн чомусь подумав, що Кирило увесь цей час бiг мертвий. I ще  в  Ждановiй
головi майнуло, що йому самому тепер нiчого не страшно, i коли  доведеться
- прийме смерть, як оцей великий, добрий i валечний козак, котрого послала
була йому в товаришi доля, та й одразу ж забрала.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

   В Туреччинi та й на брамi кам'янiй
   Там сидiли два братчики молоди.
   Один сперся на поручи, задумався,
   Дрiбненькими сльозоньками оплакався.
   Другий його до сердечка притуля?:
   "Ой стiй же ти, милий брате, не журися,
   Якa красна Туреччина - подивися!"
   "Добре ж тобi, милий брате, говорити,
   Коли менi в Туреччинi тяжко жити.
   В Туреччинi нема бога анi вiри,
   В Туреччинi самi турки, всi безвiри".
   Народна пiсня

   Лаврiновi снилися чорно-бiлi птахи, вони стояли на краю гнiзда й махали
крильми. Птахи вчилися лiтати. Тiльки чомусь були поприковуванi ланцюгами.
Вiн мучився, йому стискало груди, й розумiв, що птахи не навчаться  лiтати
нiколи й що тут просто щось не так, й  тодi  ланцюги  розпалися,  а  бусли
замахали крильми легко та радiсно. Це були молодi птахи, вони готувалися у
свiй перший полiт.
   Вiн  хотiв  упiймати  першу  мить  ?хнього  лету,  певно  ж,  то   була
найщасливiша мить ?хнього життя, вiн стiльки разiв прагнув побачити  ??  й
жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю  гнiзда
сьогоднi, й завтра, й позавтра, а потiм одного ранку вiн прокидався й  чув
пронизливий, не такий, як завше, клекiт. Виходив надвiр  -  бачив  порожн?
гнiздо, а молодi лелеки вже сидiли ген на лузi, старi  кружеляли  вгорi  й
радiсно та тривожно клекотiли. То були ?хнi  птахи  -  його  й  отамановi.
Сiрко прилаштував на гребенi куреня колесо од  гармати,  Лаврiн  допомагав
йому. Лелеки добудовували гнiздо щороку, воно росло й  росло  i  вже  було
Лаврiновi по пояс. Кожно? весни вони з  отаманом  виглядали  ?х  з  вирiю.
Коли, траплялося, першими прилiтали сусiдськi лелеки, а гнiздо на  ?хньому
куренi стояло порожн?. Сiрко ходив  посмутнiлий  i  все  мовби  до  чогось
прислухався.
   Але таке бувало рiдко. ?хнi прилiтали першi. Вони легко одбивали налоги
сво?х дiтей, i тi летiли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнiзд.
   Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бiк гнiздо впадало  в
око з височини й чужим лелекам, котрi рано полишили теплi заморськi  кра?.
Небавом поверталися з вирiю справжнi хазя? й починали одбирати в займанцiв
свою оселю. Лелечi битви Лаврiновi доводилося спостерiгати часто.  Не  раз
вони бували жорстокi, якось, те йому запам'яталося  надовго,  побачив  над
собою лелеку, що саме летiв од гнiзда, - з  грудей  птаха  цебенiла  кров.
Лелека хотiв сiсти на осокiр, але вже не змiг, завис мiж вiтами.
   Лелечi бiйки Лаврiн бачив, а от першо? митi польоту так  i  не  вдалося
вловити. Мабуть, то велика та?на, вона не  любить  одкриватися  людям.  Не
вiдкрилася вона Лаврiновi й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що -
не знав. Ще дихав запахом плавнiв, ще стояло в очах чорно-бiле видиво, але
кам'яниця стисла його мiцно, й воно враз затьмарилося, а  далi  розвiялося
зовсiм. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула  назад
у довгу кам'яну яму з шорсткими, аж колючими, стiнами й маленьким душником
угорi. В той душник, либонь, не пролiз би й кiт,  а  вiн  ще  перехрещений
двома металевими прутами. Вiдчуття волi й  чогось  важкого  переплелися  -
Лаврiновi аж наморочилось у головi.
   Вiн лежав на сухiй перетертiй пiдстилцi з морсько?  трави  у  ближньому
вiд дверей кутку. В протилежному кутку сидiв прикований ланцюгом за шию та
ногу iнший в'язень. Був сивий, як  старий  лунь,  худий  i  мовчазний,  як
смерть. Або, може, зовсiм не мав  язика;  Лаврiн  кiлька  разiв  намагався
заговорити до нього, той не обзивався. Тiнь, а не людина,  здавалося,  вiн
зовсiм не ворушиться. За пiвтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом.  А
якось же вiн ?в? Вчора ввечерi ?м обом принесли осклизло? i смердючо? юшки
- чорби, потiм наглядач, грек, забрав  порожнi  миски.  Мабуть,  за  довге
сидiння притерлись до людського тiла кiльця ланцюга, а в  людини  стерлися
звички, пам'ять, умiння говорити.
   Лаврiна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не  забрали  на
галери, на якусь iншу роботу, чому не вбили? Хто  вiн?  Якби  знав,  може,
одгадав би й свою долю? Але той мовчав.
   Лаврiн сидiв у задушливому  пiдземеллi  вiд  учорашнього  ранку.  ?х  з
Килiяною схопили в саду на зорi. Килiяна спала, поклавши голову на  снiпок
прив'яло? трави, вiн дрiмав бiля не?,  прихилившись  до  теплого  камiння.
Того вечора Лаврiн думав, що ?м треба помiняти сховок. Одначе, мабуть,  те
не допомогло б. Харiлiс все одно вистежив би  ?х.  Шкода,  що  злегковажив
погрозою ницого цигана. Харiлiс пiдбурив на базарi туркiв i привiв  у  сад
аги. Обшарпаних дервiшiв, залитих салом торгiвцiв рибою й  овочами,  голих
до пояса носильникiв у  шкiряних  капелюхах,  брудних  погоничiв  мулiв  у
стоптаних  до  голо?  пiдошви  чариках,  вирячкуватих,   з   пергаментними
обличчями курi?в гидотного  зiлля  зi  схованими  пiд  одяг  ножами.  Вони
прийшли помститися за поглум невiрного над правовiрним, ще раз  потвердити
шарiат[32], а заразом обпатрати сад аги, випотрошити комори.  Вони  хапали
все, що траплялося пiд руку; все ?стiвне пожирали,  не?стiвне  ховали  пiд
брудний одяг. Сам ага не вийшов з поко?в, вiн,  мабуть,  злякався  натовпу
дужче за Перехреста.
   Лаврiн обороняв Килiяну, скiльки сили. ?х обох забили б на смерть, якби
не прийшла варта. Вартiвничi загородили ?х списами  и  перевели  сюди,  до
фортецi Залiзний Камiнь. Його вкинули в пiдземелля, що вчинили з  Килiяною
- не знав. Думка про не? не давала спокою. Адже  ж  на  те,  щоб  покарали
тiльки його, не мiг сподiватися. В туркiв вина на  жiнцi  бiльша,  нiж  на
чоловiковi. Й вiд того, що не  може  нiчим  допомогти  Килiянi,  що  мовби
спричинився до лиха i ?й, Лаврiна охоплював вiдчай. Про те, що чека?  його
- скарають лютою смертю чи прикують навiчно до стiни, як оцього  чоловiка,
- майже не думав. Один раз вiн уже поховав себе, i якщо в ньому щось ожило
на якийсь час - то тiльки любов, а думка й далi лишалася в  неволi,  й  не
було  ?й  просвiтку.  Коли  б  тiльки  чимось  допомогти  Килiянi,   якось
порятувати ??. Шкода, що тодi, коли ?х  вели,  йому  нiчого  не  спало  на
думку: треба було намовити Килiяну, щоб сказала, буцiм вiн силою, примусом
затягнув ?? в сад або обпо?в якимсь зiллям... Мабуть, у те не повiрили  б.
А може, й повiрили, прийняли виправдання тако? гарно? дiвчини, щоб  оддати
?? якомусь пастуховi. Вiн аж стенувся од то? думки. Лiпше  нехай  погинуть
обо?.
   Лаврiн зручнiше вмостився пiд стiною, пiдтягнув колiна,  вперся  в  них
лiктями, схилив на руки голову. Знову задрiмав. Не спав, бо  пам'ятав,  де
вiн ?, але й бачив якесь видиво, а може, то було не видиво, а спомин. Йому
привидiлася стара хата на белебнi, над хатою гiлляста груша i в'яз. Бiльше
дерев бiля хати не було. Сiнешнi дверi не вiдчинялися, й мати  пiдстругала
сiнешню долiвку лопатою. В  лiвому  кутку  сiней,  за  дверима,  на  куцiй
жердочцi сидiло три курки. Одна жовта i двi зозулястi. А з горища  дивився
вниз рудий лобатий кiт. Вiн чомусь завжди сидiв там, пiд вiнком цибулi,  й
дивився вниз. Оце вся ?хня  худоба.  Бо  ж  пан  забрав  увесь  дiдiвський
статок, а ?х запровадив у чужу хату.
   А в хатi - ткацький верстат, скриня, яка правила ?м за стiл, а вночi ще
й матерi за лiжко, жердка, а на нiй кiлька лахманин, судник. На суднику  -
полумисок i кiлька черепкiв. З них вони  ?ли.  Верстат  займав  майже  всю
хату. Мати була чудова ткаля, ткала дорогi плахти i килими  для  панського
двору, пояси i рушники, але не змогла виткати собi  долю.  Про  лиху  долю
вона часто спiвала. Батька Лаврiн не знав зовсiм, мати про нього нiчого не
розповiдала. На вулицi його називали байстрюком. Вiн утiкав до  хати.  Там
од ранку до  ночi  стукотiла  ляда  i  бiгав  по  туго  натягнених  нитках
маленький дерев'яний човник. На лавi теж лежали нитки. Мати  не  дозволяла
навiть доторкнутися до них. То були  тонкi,  дорогi  нитки.  Вiд  них,  од
тонкого ткання, мати й ослiпла.
   Лихi спомини. Убоге життя. I все ж навiть  вони  обливали  йому  теплом
серце. Зелена груша, три курки, кiт  -  усе  те  було  його,  i  маленький
ставочок на вигонi перед хатою, а на ньому гуси. Вони -  не  ?хнi,  але  й
його. Бо вони - дитинство.
   Килiяна каже, що не треба таку мiзерiю  й  згадувати.  Що  тут  i  хати
кращi, i плоди солодшi, й птахи красивiшi. Фазани й павичi!  А  для  нього
найкрасивiшi тi - гуси на ставку й лелеки на куренi. Килiяна каже,  що  за
тим нiчого шкодувати. Як таки нiчого?!
   Вiн давно пробудився од дрiмоти,  сидiв  i  розмiрковував.  Хiба  можна
одтрутити вiд серця все сво?  тiльки  через  те,  що  тут  кращi  будiвлi,
зеленiшi дерева i барвистiшi птахи. Але ж десь ?  ще  барвистiшi  й  плоди
солодшi - звiдкiлясь ?х возять на базар, вiн бачив сам,  навiть  куштував.
Для них найкращi цi, для нього - жовтi пахучi грушки, якi  рясно  капотiли
на зелений морiг перед хатою, ?м до серця тонкi, тягучi пiснi,  а  йому  -
iншi: широкi, голоснi, в  якi  влився  степ,  повноводi  рiки;  й  швидкi,
веселi, як заметiлi  або  вихор  навеснi.  Вiн  забув  сказати  про  пiснi
Килiянi. Скаже обов'язково... Якщо йому ще випаде  хоч  побачити  ??.  Вiн
знав: йому лишилося одне - думати про Килiяну i  про  сво?  минуле  життя.
Щоправда, не мiг i про нього назбирати багато  думок.  Що  вiн  звершив  у
ньому? Власне, нiчого. Обороняв Ладижин. Тобто  обороняв  вiтчизну.  Отже,
хоч щось, та звершив i перед вiтчизною, перед товариством боргiв  не  ма?.
Може помирати з чистим серцем. Якби вороги схопили тiльки  його.  Сам  вiн
мовби звiльнився вiд усього су?тного, i в душi в нього - тиша. Там бiлiють
снiги.
   Нi, не тиша. Що вони зробили з Килiяною?
   Нараз Лаврiн почув, як у кутку дзвякнуло залiзо. Вiн  поглянув  туди  й
побачив, як кайданник пiдвiвся. Лаврiн не  бачив  його  очей,  ?х  забирав
морок, а тiльки постать - брудно-сiру, тонку, наструнену,  насторожену.  А
по хвилi згори долинув iнший  згук,  приглушений  тупiт,  скрегiт  залiза.
Вiдмикали дверi. Що то не доглядач з ?жею,  Лаврiн  здогадався  з  постатi
кайданника.  Либонь,  той  сидiв  тут  давно  й  вивчив  ходу  та  побрязк
доглядача. Й справдi, проскрипiли холодними  завiсами  дверi,  на  пiдлогу
поруч Лаврiна впала свiтла пляма, -  здавалося,  хтось  кинув  згори  бiлу
шматину, - й долинув густий, трохи  iржавий  голос,  що  чомусь  нагадував
скрип дверей:
   - Невiрний, пiдiйди сюди.
   Те  могло  стосуватися  тiльки  Лаврiна,  адже   другий   в'язень   був
прикований. Лаврiн пiдвiвся й приступив до сходiв.
   - Пiднiмися вище, - наказав той  самий  голос.  Лаврiн  ступив  на  три
сходинки й зупинився. Його заслiпило свiтло, хоч то не було свiтло  сонця,
ясного дня, а тiльки високого фортечного мiжстiння, вiн  запам'ятав  його,
коли йшов сюди. Пам'ятав i сходинки - вiсiм, на четвертiй  од  низу  зараз
стояв, а на другiй од верху - турок чи, може, й не турок, а  той  чоловiк,
що кликав його. А ще Лаврiн бачив жовтi, iз загнутими вгору носками чоботи
й поли синього в золотому шитвi внизу, каптана. Зверху стояв ще хтось.
   Той i заговорив перший. Промовляв швидко, ляскотiв словами,  здавалося,
рвав ?х, як ремiнне мотуззя, з огидою кидав униз. Перехрест, хоч дещо  вже
розумiв по-турецьки, втямив тiльки кiлька  слiв:  "гяур  оглу"  -  гяурове
порiддя, та "аллахю екбер" - великий аллах, повторене кiлька разiв.
   Тодi обiзвався той, що стояв нижче, - товмач.
   - Ти, невiрний, народився пiд золотою зорею, - сказав  вiн.  -  Милостi
сиплються на тебе золотим пiском, один шайтан вiда? за що.  Великий  вiзир
дару? тобi життя. Тобi й тво?й дiвцi. I то не вся  благодiйнiсть  великого
вiзира. Ти будеш спати з нею. Не в бур'янi,  де  вас  налапали,  -  товмач
проскрипiв смiхом, - а на сiннику чи й перинi. Вона стане тво?ю  дружиною.
Гарну матимеш жiнку. Я щойно розмовляв з нею. Вуста - як корали,  перса  -
як гранати. Будеш раювати на тих персах. Ви станете добрими правовiрними й
молитиметесь аллаху та дякуватимете великому вiзиру  за  його  доброту  та
щедрiсть.
   Товмач говорив нiби й зрозумiло, однак Лаврiн не мiг до кiнця  збагнути
його слiв. Кому це щастя й хто молитиметься  аллаху?  Хто  стане  мужем  i
жоною? Й чого хочуть од  нього  цi  люди?  Вони  прийшли  насмiхатися?  Бо
цей-ось скрипить смiхом, а той щось гирка? згори. Вiн добре  чув  "порiддя
гяурiв", а товмач плете якiсь кошi.
   Лаврiн пiдвiв голову. Йому ворухнулася в серцi злiсть, може, ще  й  вiд
того, що доводиться стояти внизу й отак принизливо задирати голову.
   - Ти даремно смi?шся, товмачу, - кинув суворо. - Й даремно  кажеш  менi
не те, що сказав паша. Товмач засмiявся знову.
   - Ага Орхан каже, що коли б його воля, вiн  би  наказав  одрубати  тобi
голову й викинути ?? собакам. Одначе вiн принiс велiння  великого  вiзира.
За яким ти одружишся з тi?ю дiвчиною. Й будете вдвох молитися аллаховi.
   Лаврiн уловив приязнь у голосi  товмача.  А  вже  вiдтак  повiрив  його
словам. Щемка хвиля залила йому  душу.  Вона  аж  струснула  його  гарячим
дрожем, в горлi зрадливо залоскотало, бiля очей затеплiли  сльози.  Чи  то
басурманська неволя так розгартувала душу, чи й ранiше була м'яка, вiн  не
вiдав того. Щось у нiй сколихнулося, потекло гарячою приязню до людей, якi
показали до нього таке милосердя. Не знанi йому, на помостах  високих,  до
яких не мiг дотягнутись навiть думкою, вони пам'ятали про нього,  дарували
йому волю й любов. Либонь, не все те, що казали  про  басурманiв,  правда.
Високi люди ?хнього краю мають великi серця та чистi душi...
   Та враз щось холодне, тверде пройшло крiзь тi думки, I  радiсть  упала,
як пада? пiдтята на льоту птаха.  "Бiсмiлла"[33]  .  Тiльки  тепер  Лаврiн
осягнув все. Йому здавалося, в головi  щось  переверта?ться,  там  кремса?
гострий i холодний нiж. Такого не видiлося i в найжахнiших снах. Думав про
все, а про те, що вiд нього зажадають запродати свiй край, вiру, - жодного
разу. Може, через те, що був простим козаком, а чував  -  такого  поганини
домагаються вiд людей вельможних. Його ж нiхто нiде не знав, вiн нiчого не
мав, опрiч рук та нiг, опрiч молодо? сили, на яку  ласились  турки  i  яку
мусив ?м оддавати й оддавав. Тим, меншим туркам, було досить вичавлено?  з
нього сили. А цi хотiли взяти в нього таке, на одну думку про що  в  нього
хололо в душi.
   - Але ж, товмачу, ми християни, -  мовив  приголомшено,  i  його  голос
глухо одбився в пiдземеллi.
   - Дурний ти, чоловiче,  як  таврський  вiслюк.  Дума?ш,  тво?му  боговi
веселiше бачити твою смерть, нiж турецькому тво? щастя? Я теж не турок,  а
от прийняв шарiат. I бачиш, мiй бог  не  покарав  мене.  Живу  в  щастi  й
радостi, яких зроду не знав на сво?й землi. Повiр менi, тут яснiше небо  й
щедрiший бог.
   - Я козак, запорожець...
   - Та хто б ти там не був, - уже сердився товмач. -  Вiда?ш,  куди  веде
тебе твiй язик? То будуть страшнi тортури. Викинь з голови дурницi. Бачиш,
он свiтить сонце. Поспiшай...
   Справдi,  ага  вже  збагнув,  що  Лаврiн  вiдмовля?ться,  й   наказував
товмачевi вийти з кам'яницi. Вiн, либонь, зрадiв тому, бо реготав i  те  й
знай повторював:
   - Вай кьопек! Вай кьопек![34]
   I враз Лаврiновi щось розпросталося в грудях, вiн вiдчув себе вiльно  й
певно. Вiн знав, що тому не  бувати,  шо  нiякою  найстрашнiшою  мукою  не
запродасть широкий степ, зеленi луки, Днiпро, товариство, сивого  отамана,
котрий  навчав  його  правди,  любовi  та  ненавистi.  Не  раз  бачив,  як
незворушний  i  звитяжний  отаман  крадькома  витирав  сльози   од   щиро?
кобзарево? пiснi про витоптане копитами  ворожих  коней  поле  й  порубанi
дiти. Лазрiн i сам зазнав  того  потопту.  За  цi  пiвроку  по  його  душi
прочовгало стiльки пiдошов, стiльки на не? впало  злих  слiв,  зневажливих
поглядiв, презирства, як тiльки вона  й  витримала.  Тут  усе  кричало:  я
турок, я правовiрний, людина, а ти й тво? одноплемiннi за морем -  собаки,
невiрнi, товчи ?х, вбивай, рiж. Той  крик  обступив  його  з  усiх  бокiв,
сповнив iншо?, ново? любовi до рiдного краю й ненавистi до ворогiв. Тiльки
тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахiв, зрозумiв до  кiнця,
що таке рiдна земля й рiдний народ. Чому гинуть  за  них  у  лютих  битвах
козаки, чому край рiдного поля стiльки лiт сто?ть його добрий  i  сумирний
дядько Мокiй Сироватка. Йому аж запекло в грудях, i  сповнилося  гордощами
серце за простого козака - Мокiя Сироватку. Тi??  митi  вiн  побачив  його
зовсiм по-iншому, не нужденним чоловiком, не сiромахою,  а  гордим  мужем,
звитяжцем, який трима? на сво?х плечах усе Козацьке Поле, i Великий Луг, i
Сiч, i всю Укра?ну. Таким i справдi був його дядько. Тепер знав доконечно:
всi чорнi сили свiту не змусять його вiдцуратися батькiвщини.
   - Вiн сам собака, - сказав Лаврiн.  -  Й  пустi  тво?  слова,  товмачу.
Псарськi вони, а не людськi...
   - Мовчи, нещасний, - зашипiв товмач.  -  Схаменися.  Ти  занепаща?ш  не
тiльки себе. Та красива дiвчина стала на  згодi  одразу.  Й  просила  мене
сказати, що любов - боже провiстя, за не? бог проща? все.
   Те було страшнiше за смерть. Лаврiн вiдчув,  як  гойднувся  пiд  ногами
схiдець i попливла кудись довга кам'яниця. В грудях щось  обiрвалося,  там
стояли глухе ридання й невимовний бiль. На мить йому стало шкода  й  себе,
до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тiльки сво?, а й  Килiянине
життя. Вiн знав, що не похитнеться у сво?й правдi, однак те не полегшувало
мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Килiянi,
й скрiзь натикалася на камiнний мур. Гарячий вогник, що було  спалахнув  у
грудях у першу мить, коли почув товмачевi слова погас,  вiн  погасив  його
сам i не шкодував за тим. Карався тiльки Килiяниним  горем,  ??  життям  i
любов'ю. А свiт стояв як дво? вiкон: чорне й бiле, - мусив вибрати  чорне?
За цi два днi в темнiй кам'яницi вiн передумав усе,  привiв  у  злагоду  з
душею, з  богом  всi  помисли,  всi  жадання,  всi  надi?.  Надi?  поховав
доконечно, сподiвання - теж,  вiн  думав  тiльки  про  те,  як  померти  з
гiднiстю, по-козацьки. Боявся звiкувати життя в пiдземнiй кам'яницi, стати
таким же бiлим i нiмим, як i кайданник, але примирився й  з  тим.  Майнула
думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати,  аби  зламати
волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосi  думок,  мирське
чiплялося за боже, воно переважало - допоки живе, допоки стражда?.
   Тупала нагорi нога  в  жовтiм  сап'яновiм  чоботi,  ага  гнiвно  кликав
товмача, й той, пригнувшись, проскрипiв йому востанн?:
   - Ну, кажи?!
   - Не можу я, - важко видихнув Лаврiн. Свiт помертвiв йому в очах. -  Не
можу!
   - Нещасний - закричав товмач. - Ти занапастив себе i ??. Я  хотiв  тобi
добра, кяфiре!
   Лаврiн не почув, як зачинилися дверi. Тiльки щезло з-перед очей свiтло,
й вiн знову опинився в липкiй,  задушливiй  темрявi.  Сидiв  на  приступцi
сходiв, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила - все.
Вiдтак повiльно приходив до тями.  Спогадував  розмову,  й  бiль  шматував
серце. А десь у глибинi свiдомостi жило iнше почуття: сво?? правоти, а  ще
- злорадства. Вперше подумав про вiзира як про живу людину. Великий  вiзир
хотiв купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб пого?ти свою власну.
Мабуть, хоче хоч  чимось  примоцуляти  болячку  по  згубнiй  для  власного
вiйська налозi на Сiч, хоче в такий спосiб зловтiшитнся, возвеличитись над
козаками. Звичайно, вiн, Лаврiн, для тих державцiв нiщо, комашка,  але  ?м
важать власнi невдачi, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити
синцi. Лаврiн знав - з його душi цiлющо? мiрри не  вичавлять  для  себе  й
краплi. Вiн став навколiшки  й  гаряче  молився.  Спочатку  йому  заважали
молитися очi Килiяни, вони проступали з темряви, кликали його, але  поволi
вiддаленiли, вiн уже бачив не Килiяну, а  божу  матiр  -  в  образi,  який
назавжди запам'ятався з  iкони  в  сiчовiй  церквi.  Божа  мати  дивилася,
скорботно й спiвчутливо.
   Для нього божа мати  була  ще  й  просто  матiр'ю  -  iншо?  матерi  не
пам'ятав.

   * * *

   Ясного погожого  ранку  стара,  скрипуча  галера  з  чорними  вiтрилами
повезла радника  дивану  агу  Сулейман  Кегая  на  острiв  Родос  у  вiчне
вигнання.
   Того ж ранку сторожа вивела з кам'яницi  Лаврiна  Перехреста.  Тут  же,
бiля в'язницi, йому одягли на шию дерев'яне кружало - колодку - й зв'язали
руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерiв з алебардами  на  плечах.  Його
повели до фортечних ворiт, де  низенький  турок  з  пiдрiзаною  бородою  у
чорнiй одежi тримав у поводi вiслюка, на якому сидiла Килiяна.  Вона  була
одягнута у бiле вбрання, мовби закутана в  саван,  ??  обличчя  прикривала
намiтка, така прозора, що Лаврiи бачив кожну рисочку, кожен порух  брiв  i
спалах очей дiвчини. Лаврiновi перехопило подих, серце закричало з радостi
й болю, вiн аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи  плечi  та
вилаявся брутально. По обидва боки вiслюка, на якому сидiла  Килiяна,  теж
стояло по дво? аскерiв, вони щось гукали до цих, котрi вели Перехреста,  й
тi, штовхаючи його держаками алебард,  притьма  погнали  пiд  арку  ворiт.
Низенький турок у чорному потягнув слiдом  вiслюка.  За  ворiтьми  на  них
чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усiх бокiв,
i аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до  середини  рамазан  -
мiсяць суворого посту, коли правовiрному  цiлiсiнький  день  не  можна  нi
?сти, нi пити, нi курити кальян, нi подивитися на жiнку, - голод i  спрага
катували  туркiв,  перепалювали   кров   на   злiсть.   Вони   знали,   що
кьопек-невiрний не хоче прийняти ?хньо? високо? вiри, готовi були роздерти
його i дiвчину на шматки. Стояв сморiд, задуха робила людей ще лютiшими.
   Найдужче шаленiли дервiшi - стрибали, завивали,  реготали  Лаврiновi  в
обличчя, один - бритоголовий, з  облiпленими  струп'ям  губами  -  видобув
з-пiд лахмiття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста,  а  коли  аскер
одiпхнув його, почав штрикати себе. По худих,  голих  ребрах  заструменiла
кров, натовп п'янiв од не? й лютився ще дужче. Знову  через  гяура  лилася
кров правовiрного!
   Турки ще й того лютували,  що  стояла  суша,  яко?  не  знали  впродовж
багатьох рокiв. Обмiлiла Мариця, втекла вода з озерець,  висохли  фонтани.
Небо висiло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.
   Лаврiн iшов крiзь цей каламутний вир  спокiйно,  його  не  лякала  дика
ярiсть, навпаки, в нiй знаходив опертя сво?й правдi. Турки юртувалися,  бо
вiдчували сво? безсилля, вони скажено ненавидiли  його,  весь  укра?нський
люд, i було б неприпустимим грiхом схилитися перед  ними,  просити  в  них
милосердя. Одна думка рвала серце  -  занапастив  Килiяну.  Але  нi  -  не
занапастив, занапастити - то продати, пiдкоритися, розтоптати те, чим  жив
одмалечку. Правда, Килiяна виросла в затишному гнiздечку, вона  не  знала,
що то таке Великий Луг, Днiпро, Козацький Степ. Але то  не  його  провина.
Зараз вiн думав про рiдний край невiдступне, й сльози котилися по душi. То
були сльози любовi та вiрностi йому. Сливе тому майже не чув, що  чинилося
довкола. Й зовсiм не бачив плюгавого турка в коштовному камзолi й  синьому
тюрбанi, котрий намагався перечепити його горiховою палицею, й  дервiша  з
ножем, й одноокого дiда, що плював-ся з безпечно?  вiдстанi.  Вiн  дивився
поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце.  О  цiй  порi
воно  було  не  жарке,  а  м'яке,  тепле,  як  там,  на  далекiй  Укра?нi.
Палахкотiло в його променях червоне юдине дерево, дрiбно мерехтiло листям.
По червоному черепичному даховi нижчого будинку,  що  прилягав  до  жовто?
глухо? стiни будинку кiлькаповерхового, скрадався  до  зграйки  голубiв  з
каменюкою в руцi замурзаний  хлопчак.  Сивi,  бiлi,  чорно-бiлi  птахи  не
помiчали небезпеки, туркотiли на карнизi. З  краю  ходив  бiлий  турман  з
чорною ши?ю, вiн розпустив крила, черкав ними по карнизу. I враз Лаврiновi
пригадалися iншi птахи, тiльки бiльшi, вони снилися йому цi??,  останньо?,
ночi. Й, може, тому, що то був останнiй свiтлий сон, останнiй  спомин  про
рiдний край, про волю, Лаврiн, на мить забувши про все  на  свiтi,  стулив
губи й свиснув. Вiн свиснув так голосно, що спiткнувся  стражник  поруч  i
злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо бiлою зграйкою,
шугнули понад дахами. Й щось бiле затрiпотiло в Лаврiна на душi.
   Хлопчак здивовано оглянувся, пiдбiг на край даху й пожбурив каменюкою в
Лаврiна. Проте влучив не в нього, а в  аскера,  той  закричав,  i  хлопець
дременув, аж пiд ногами заторохтiла черепиця.
   Вони перейшли довгий мiст, i ?м навперейми  вибiгло  тро?  вершникiв  у
жовтих шкiряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад конi над
самою Лаврiновою головою,  й  немолодий  рябий  чауш  вихопив  з  шовково?
торбинки скручений у сувiй папiр. Але вiн не читав його, а тiльки  помахав
над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврiновi товмач  зашварготiв,
продираючись скрипучим голосом через гул натовпу:
   - Милiсть великого вiзира безмежна, як простори океану. Вiн дару?  вам,
невiрнi, життя, волю, шарiат, турецьке пiдданство, дiм i  виноградник  над
Тунджею. Ставши правовiрними, ви житимете в ньому, допоки аллах не покличе
вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.
   Не чекаючи вiдповiдi, всi тро?  повернули  конi  i  поскакали  праворуч
понад рiкою.
   В ту мить страшно, вiдчайдушне закричала Килiяна:
   -  Вони  не  хочуть  нашо?  смертi,  Лаврiночку!  Вони   просять   нас,
Лаврiночку, любий, станьмо турками. Хiба  то  не  однаково,  ким  жити  на
землi!
   Той голос пронизав Лаврiна наскрiзь, козак чув, як струменить  з  серця
кров, i молив бога, аби воно розiрвалося чи зупинилося. Лаврiн не вiдчував
страху смертi. Про не? думав не раз, до не? готувався увесь цей час, а  на
одну думку про те, що може вимiняти життя цiною зради, хололо серце.  Воно
обпiкалося болем тiльки тодi, коли думав  про  Килiяну.  Але  то  теж  був
присуд долi, ?? велiння - iншого виходу на цiм  свiтi  не  мав.  Проклятий
вiзир знав, як облити отрутою останнi ?хнi кроки на землi. О, якби вiн мiг
урятувати ??.  Цiною  будь-яких  мук,  будь-яких  страждань.  Вiн  готовий
вiддати себе за них. Але саме ?? стражданнями,  ??  розпачем  вони  хочуть
зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним вiн не  стане.  Зборовши
страх, що почував зараз перед Килiяною, обернувся й подивився  ?й  у  очi.
Милi, коханi очi, котрих прагнув бiльше всього на землi. Але навiть ?м  не
мiг вiддати того, що заповiли дiди й батьки,  що  вдихнула  в  його  груди
рiдна земля.
   - Ми укра?нцi, Килiяно... Християни.
   Килiяна  мимовiльним  напруженням  звiльнила  зв'язанi  рушником  руки,
здерла з обличчя прозорий серпанок.
   - Я хочу жити! - закричала вона. - Не однiмай у мене i в себе сонце.
   - Це чуже сонце, - глухо вiдповiв Лаврiн.
   - Воно одне, - гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину.  -
I любов одна.
   - Але батькiвщина теж лише одна, - важко пiдвiв голову Лаврiн.
   Далi ?хнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн  вiдчув  тонкий
щем пiд правим ребром, - велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми
турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, - й  бiль  у  головi  -
удари падали на нього з усiх бокiв.  Били  кулаками,  камiнням,  палицями,
вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде
кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула,  аскери  мерщiй  погнали  його  далi.
Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од не?, то пiдбiгала  до
само? води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту,  дервiш  хотiв
пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав  у  спiнену  воду.  Вiн  ураз
опинився на глибокому, i його ледве витягли.
   Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але  для  Лаврiна
те було ще гiрше: тепер до нього  долинав  кожен  Килiянин  поклик,  кожен
схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над ?? красою,  молодiстю,
над тим, що вона - сирота.
   Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й
сливе жорстоко,  що  те,  либонь,  на  краще:  нiкому  буде  побиватись  i
страждати. Вiн сам сирота, ? в  нього  в  свiтi  дядько  Мокiй  Сироватка,
котрий був мовби батьком, ? кошовий отаман, але вони  б  не  осудили  його
вчинку, ?хнiми iменами, ?хньою правдою йшов на муки.
   Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв,
котрi, мабуть, виплакувало ?? серце: про клятву на хуторi ??  батька,  про
ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про
те, як ?м було гарно пiд  тим  мiсяцем.  У  нього  затерпла  душа,  й  вiн
несамохiть прискорив  ходу.  Хоч  i  йти  було  нелегко.  Важка,  замочена
напередоднi у  водi,  погризена  шашелем  колодка  гнула  його  шию  вниз.
Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi  постоли  з  волово?  шкiри.
Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн  раз
по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю
в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода  покидати  цей  бiлий
свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився  йому  пiд  ноги,  а  типчаками  й
ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i  вишневим  цвiтом,  i  калиною  з
Килiянино? руки. У свiтi ? дво? людей, якi його  люблять,  i  хоч  Килiяна
проклина? той свiт i ту калину, так то  з  вiдчаю,  вона  любить  його,  i
любить його iнший чоловiк, який зараз далеко-далеко,  але  який  неначе  й
поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур  на  цiй  дорозi.  Щось
нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але  саме  думка  про  кошового  додала
сили, адже знав: сам отаман вчинив би  тiльки  так.  Вони  там  споминають
його... I Сiрко, й  дядько  Мокiй.  Й  ще,  може,  довго  виглядатимуть  з
полудня, аж поки... I обiрвав думку, як нитку на основi, бо  знову  почало
наливатися жалем серце.
   Поминули кладовище з невисокими надгробками-стовпчиками, сераль, вийшли
за мiську стiну. Тут рiчка клекотiла в тiснiй ущелинi, а далi  розливалася
чималим плесом, по тому скелi знову поволi стискали  ??,  синя,  срiбляста
стрiчка губилася за ?х громаддям. Перед Лаврiном  лежав  широкий  камiнний
майдан, з того боку жовтiли якiсь споруди. Мабуть, то теж був сераль,  там
зупинялися на нiч тi, хто не встиг за дня в'?хати в мiсто. Лаврiн не знав,
що замислили над ним турки, збагнув усе тiльки тодi, коли оглянувся назад.
Побачив, що туди дивилися всi. Просто  в  червоно-чорну,  полуплену  стiну
було вмуровано ряд великих залiзних гакiв, трохи далi,  над  самою  водою,
чорнiла шибениця. Пiд нею стояв кудум - плаский  барабан  на  нiжках  -  i
сидiв на маленькому ослiнчику турок з паличками.
   Сотник аскерiв - юзбашi - важко, як гiркi горiхи, розламуючи укра?нськi
слова, мiшаючи ?х з турецькими, запитав  Лаврiна,  чи  той  не  передумав.
Лаврiн похитав головою i сказав коротко й твердо:
   - Йок.[35]
   I сам ступив до стiни. Ступав по землi  останнi  кроки.  Щезнуть  слiди
розбитих постолiв у бiлiй порохнi, i щезне все.  Його  надi?,  його  болi,
його кохання до Килiяни - нiяковi усмiшки, несмiливi  доторки,  шал  плотi
пiвденно? ночi. З того шалу не буде нiчого. Його  нiяковiсть,  його  любов
нiхто не продовжить. Його тривоги i надi? не переллються в iнше серце.
   I однак щось залишиться по ньому. Залишаться iншi усмiшки, iнша любов -
до широкого степу, до високих могил, до предкiвських заповiтiв. Вiн  увесь
у тому, вiн щезне - вони житимуть вiчно. Заради цього вiн i мусить  твердо
ступити останнi кроки.
   Лаврiн ступав i думав серцем, у ньому й далi жили почуття волi, Великий
Луг i вся рiдна земля.
   Знову залементував натовп i заволала Килiяна. ?? обличчя  стало  блiде,
як вiск, здавалося, з не? живо? витекла кров,  губи  посинiли,  й  на  них
запеклася пiна.
   - Будь ти проклятий родом i плем'ям сво?м, - гукала вона.  -  Хай  буде
проклята година,  коли  зустрiлася  з  тобою.  Щоб  громи  розвалили  тво?
Запорожжя, щоб чума по?ла всiх козакiв!
   А далi знову затужила  й  заголосила  тонко,  по-жiночому,  тiпалася  в
лихоманцi, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотiв кудум -
iзiйшла з пам'ятi. Й не бачила, як четверо  катiв  у  жовтих  сорочках  та
зелених ковпаках притьма - поспiшали вправитися  до  спекоти  -  поволокли
Лаврiна, як здирали з нього сорочку, як пiдняли й нахромили одразу на  два
гаки, вмурованi в сiру  похмуру  стiну.  Стiну  Мовчання.  Одначе  Лаврiн,
котрому завiшений кривавим запиналом свiт згас, а потiм засвiтився  знову,
бачив усе. Як зв'язали Килiянi рушником руки та ноги,  як  вiднесли  ??  в
довгий чорний човен, i четверо туркiв  одiпхнулися  од  берега.  Пропливши
трохи, дво? вперлися жердинами в дно, тримали човен на мiсцi, а дво? iнших
позакачували рукави, просунули ще одну жердину пiд вузли, пiдняли  жердину
за кiнцi й занурили у воду.  Потримавши  якийсь  час,  вийняли  дiвчину  й
поклали в човен. Потому припливли до берега,  винесли  й  поклали  Килiяну
бiля Лаврiнових нiг.
   Крiзь палюче жарево, яке горiло в головi, виливалося вогнем через  очi,
Лаврiн востанн? побачив ?? тонке, вигостреним пiдборiддям угору обличчя  i
всю ??, закутану в бiле, дорогу  й  кохану.  Вiн  простив  ?й  слова,  якi
кричали в непам'ятi. Останньою, що лишилася в серцi, силою молився  боговi
за ?? душу, щоб вiн прийняв ?? в райськi сади, щоб дарував ?й  мимовiльнi,
спричиненi мукою, прокляття.
   Собi не просив нiчого.
   За нього молилися Великий Луг, вся Укра?на. Бiль скував  його  тiло,  а
думка й далi боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та  ненавистi
поглядом вiн подивився на ворогiв. Йому востанн?  рiзонули  зiницi  гарячi
червонi променi чужого сонця, останнiм зусиллям  одвернувся  вiд  нього  й
подивився в рiдну сторону. Вже по тому голова впала на груди.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

   Мiсяць горiв у небi,  як  велетенський,  начищений  до  блиску  золотий
дукач. Бiла дорога в голубому сяйвi здавалася сивою, вона перекраяла  степ
навпiл, губилася аж ген, де бiлi, полохкi зорi  торкалися  синього  пруга.
Там вона зливалася з широким Чумацьким  Шляхом;  сливе  через  те  стiльки
чумакiв не верталося додому: збивалися  з  путi,  блукали  по  безкiнечних
небесних шляхах.
   Дорога - бiла од солi, сива од горя. Вона  впиралася  в  соляне  озеро,
оддалеку схоже на звичайне, а насправдi -  безводне.  Воду  випило  палюче
сонце, на чорнiм гле? лишилася бiла,  товщиною  в  палець,  кiрка.  Зверху
кiрка слiпучо-бiла, срiбляста, знизу - червона, татари кажуть, що то  сiль
всмокту? кров землi; згребена в купи, повантажена на вози сiль  втрача?  з
часом червону барву. Правда то чи неправда, але людсько? кровi пролито  за
не? немало. Вельми дорога сiль на Сiчi, на Полтавщинi, на  Слобожанщинi  -
по всiх краях. А тут солянi озера простяглися без кiнця-краю, й тiльки  на
деяких надламана кiрка, та й то бiля берега.  Одначе  спробуй  доправ  цей
божий дар за тисячу верст, коли кожна верства промiряна  смертю  в  обидва
кiнцi. Починаючи з найпершо?.
   ...Бiля озера стояло вiсiмнадцять навантажених возiв, на бiлiй  солянiй
корi лишилися слiди важких чумацьких чобiт, i низенька лозова  запрута,  й
двi дерев'янi лопати. Iншi лопати вже лежали в мажарах, присипанi сiллю.
   Мiцнi, на високих та широких, як жорновi каменi,  колесах,  мажари  вже
були готовi  в  дорогу;  змащенi  добрим  черкаським  дьогтем,  повкриванi
рогожами,  ув'язанi,  в  передках  лежав  дорожнiй  риштунок  i  стримiли,
повтиканi в сiль, батiжки. Навiть ярма були занесенi наперед, покладенi на
дишлi. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на  них
ярма, вiзьмуть у руки батiжки - й степ сколихнеться од скрипу  та  клекоту
колiс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осiннi  зливи  не
розмиють сiль, а самi вони струхлявiють i  розсиплються  на  порох.  Хiба,
може, прискочать зi степу татари та обiллють смолою й запалять. Кукурiкав,
сидячи на задку останнього воза, як на сiдалi, пiвень-царик,  будив  сво?м
спiвом сонний степ. Клiпав червоним оком,  дивував,  що  не  чу?  звичного
гамору. Чумаки - люди працьоватi, звикли вставати по першому спiву.  Взяли
його для того, а ще - аби оберiгав ?х од нечистого, на те вiн  i  царик  -
червоний  пiвень,  що  першим  вилупився  з  яйця.  Пiвень  уберiг  ?х  од
нечистого, але не вберiг од чорного  морового  повiтря.  Й  тепер  не  мiг
розбудити сво?м криком.
   Понад озером скрадалася руда лисиця, пiвнячий крик ходив ?й пiд  шкурою
голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тишi, в яку двi  ночi  тому
поринула валка, але до возiв поки що пiдiйти не одважувалася. По  той  бiк
озера лизали гарячими язиками синю од мiсячного сяйва сiль оленi,  до  них
теж долiтав пiвнячий крик, i вони насторожено  пiдводили  голови  -  тако?
птахи не чували. Воли розбрелися по степу  в  опiвнiчний  бiк,  серед  них
блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогiв горiли  iншi,
мальованi золотою фарбою, - отаман одягнув ?х на врочисту мить,  на  першу
верству; по тiй верствi вiн би ?х зняв i почепив знбву,  коли  в'?жджав  у
рiдне село.
   Веселий отаман Драгожил лежав бiля  передка  воза,  розкинувши  великi,
роз'?денi соляною ропою руки. У травi бiля воза валялися шабля й  рушниця,
а на оголених волохатих грудях висiв шкiряний гаман з  татарським  ярликом
на про?зд валки через митнi застави, а на животi - черес з грiшми, з якого
заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях,  вiн  i  зотлi?  -  небеснi
архангели пропускають чумацькi душi по сво?х ярликах.  Та  коли  б  хто  й
пiдiбрав гаман на татарських бродах, ярлик  теж  прочитати  нiкому.  Митна
сторожа лежала мертва. Через не? й передавалося  чумакам  морове  повiтря.
Митники ж захопили його в ташi, котра лежала за двi  турецькi  милi.  Таша
чорнiла пусткою. Страшно мрiли  проти  Мiсяця  порожнi  намети,  бiля  них
купами лежало всiляке начиння: повстянки, кожухи, халати,  сiдла,  а  бiля
намета аги - навiть перськi та турецькi килими, шерсть у сувоях,  золочена
та срiбна зброя - нiхто того  не  брав,  висiли  над  погаслими  вогнищами
казани, а на вкопаних у  землю  дерев'яних  розсохах  -  шкiрянi  мiшки  з
кумисом та овечим сиром. У  повiтрi  стояв  важкий  дух  цвiлi,  гнилизни,
смертi. Мертвих не ховали, вони так i лежали, де кого застав  ??  крижаний
подих. Найбiльше чума мала пожитку серед жiнок та дiтей. Дiти  розлазилися
од наметiв i мерли, як мухи. Неживе мiсячне сяйво заливало дитячi трупики,
надто багато чорнiло ?х по  схилу  балки  бiля  колодязя,  либонь,  гаряче
марево гнало малих до води.
   Живi покинули мертвих, вони запрягли  у  мажi  воли,  осiдлали  конi  i
втекли в степи. По?хали на свiжi води, в чистi, не обцiлованi чумою землi.
Запорозький кiш пустив ?х на сво? займища.
   Знову, як i два роки тому, туля?ться по  Сiчi  гетьманське  посольство.
Домага?ться свого, торгу?ться за кожну дрiбку, а  найпаче  чинить  пильний
вивiд про силу козацького вiйська та його намiри.
   Нинi посли  сидiли  у  вiйськовiй  канцелярi?,  слухали  реляцiю  коша.
Списаний рукою  Яковлева  лист  -  схожий  на  покручений  вихором  город.
Карлючки  й  закарлючки,  баранцi  та  кiлечка  -  пiдписар   пiднiматиме,
розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папiр. А  зараз  Яковлев
читав листа, кидав слова, нiби важкi пiдкови. Йому, як i кошовому, осмалив
душу гетьманiв ординанс, в котрому той  уразився  на  козакiв  за  те,  що
пустили татар на чистi луки та свiжi води,  суплiкував  на  них  боговi  й
накликав усiлякi кари.
   "Коли б  i  чорт,  пане  гетьмане,  -  вичитував  Яковлев  у  вiдповiдь
Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського,  котрий
сидiв у кутку пiд образами, - допомагав людям у крайнiй  ?хнiй  нуждi,  то
гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон  змiню?.  А  коли
ми, живучи з  татарами  по-сусiдськи,  допоможемо  одне  одному,  то  таке
розумному нiтрохи не дивно. А те нам тiльки дивно, що ти,  пане  гетьмане,
багато бiля  нас  херхелу?ш,  мов  твiй  покiйний  батько  на  хавтурах  з
парафiянами..."
   - Прецiнь, - перепинив  Романовський,  i  його  важке  брезкле  обличчя
збуряковiло чи з досади, чи з гнiву. - Гетьман справедливо каже: такого не
бувало, коб християни порятували поган. - Вiн подивився на  Сiрка,  котрий
стояв, прихилившись спиною до груби, мить подумав, немов щось виважуючи, й
додав:- Немудро й погано ви вчинили на сво? та й на нашi голови.
   Злiсть  спалахнула  Сiрковi  в  грудях  i  погасла,  лишилися  гiркота,
прикрiсть, вони стояли пiд горлом  чавким  клубком,  не  давали  говорити.
Нелегко йому прийшов  той  рiшенець  на  дозвiл  прикордонним  запорозьким
комiсарам пропустити татарськi кошi, мусив  за  те  сповiдатися  трохи  не
перед кожним козаком у Сiчi, переболiв душею, але ж вчинити iнакше не мiг.
Того не хотiла збагнути тiльки тупа глупота або пiдступнiсть. Для  чого  ж
тодi хоче гетьман ославити його i весь кiш перед рiдним кра?м i Москвою?
   - Там мруть жiнки й дiти. Повзають у степу, як щенята, й гинуть. Будьмо
людьми, пане осавуле. Будьмо людьми, гетьмане! - кинув з серцем через його
голову. - Будьмо людьми, царю!
   Вiдтак обома руками одштовхнувся од стiни,  пiдiйшов  до  столу,  мовив
гетьманському пословi просто в обличчя:
   - Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милiсть -  що  видавити
воду з каменя.
   - Гетьмановi болять державнi потреби й користi, - вiдсунувся трохи далi
Романовський. - Ними  клопочеться.  Про  отчий  край  дба?.  Ви  ж  ведете
перетрактацi? i з татарами, i з цiсарем, i з поляками.
   - Твоя правда, пане Василю, - напрочуд  спокiйно  мовив  Сiрко.  -  Вже
третiй  мiсяць  сидить  на  Сiчi  ротмiстр  його  королiвсько?  мосцi  Яна
Собеського. А он, - показав рукою за вiкно, - стоять шкути долматинська та
грецька. Всi просять до сво?? спiлки запорожцiв. Тiльки ж ми нi перед  ким
барви не схиля?мо, з венетiйцями й греками торгу?мо  -  люди  ми  вольнi?,
польському послу надi? не да?мо, а зоримо лишень у бiк  опiвнiчний.  Бо  ж
мусимо бути всi яко ?дине тiло. Хочемо, аби щезли чвари мiж християнськими
народами, бо ж шкода од того всiм, аби поважали один  одного  в  рiвностi.
Одного ми  бога  творiння,  треба  жити,  аби  було  богу  гiдно  й  людям
хвально...
   - Гарно, пане отамане, ку?ш слова, а чи ж так чиниш? - знову  заперечив
Василь Романовський, уникаючи Сiркового погляду. - Гетьман мружить око, бо
ж ви й з Дорошенком вели перемови...
   Сiрко похилився грудьми на стiл,  уперся  гострим  поглядом  в  обличчя
Самойловичевого посла, й той не одважився казати далi...
   - Гетьман  жмурить  око,  а  ми  сво?  очi  видивилися,  чекаючи  вашо?
допомоги. Хiба то  погано,  що  Дорошенка  одкинули  од  татар,  -  сказав
кошовий. - Самойловичу кортить Дорошенкова булава,  ??  треба  здобути  на
чесних виборах у Сiчi, як здобув свою батько  Хмiль.  Поки  ж  лежатиме  в
запорозькiй скринi. А гетьману перекажи, нехай кипить гнiвом не проти нас,
а проти ворога. Небавом буде трафунок, де  тому  гнiву  пролитися.  -  Вiн
пiдвiвся з лави й пiшов навкiс по свiтлицi. Десь на серединi  ??  вiдстала
половиця й порипувала, коли ступав на не?. Кошовий до того скрипу звик,  а
Василь Романовський щораз здригав, клiпав важкими повiками. -  Те,  що  ми
пустили на сво? землi присиваських татар - абищиця.  Який  же  ми  приклад
пода?мо iншим народам, прирiкаючи найближчих сусiдiв на смерть, хто б вони
не були. А тi важкi утарчки, котрi вели з татарами та турками минуло? зими
та влiтку, - теж не останн? лихо. Сила басурманська множиться й  впаде  на
нас знову. Польський король у сво?му листi пише, що й  вони,  i  нiмцi,  й
iншi ?вропейськi народи чекають в страховi, що азiатичнi  варвари  ось-ось
переступлять сво? межi. Перспективою розуму  ми  побачили  це  здалеку.  Й
писали про те його мосцi. Одначе не  знайшли  вiдгуку  в  серцi  гетьмана.
Сподiва?мось, що знайдемо нарештi. Коли ж  i  далi  будемо  натирати  одне
одного - погинемо всi. Якщо ж станемо ?динокупно - жодна  ворожа  нога  не
ступить на Укра?ну. Мусимо, хочемо того чи не  хочемо,  прийти  до  згоди.
Щодо нас, то ми - готовi давно.
   Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зiв'яла. Вона  рвонулася,
аби розтермосити, розворушити,  щоби  вiн,  коли  повернеться  в  Батурин,
гаряче виповiв гетьмановi все, збив його з холодно? й хитро?  обережностi.
Так бувало завжди: розмовляючи зi спiвбесiдником, Сiрко повертав його собi
або на спiльника, або на нещадимого ворога.  Йому  гаряче  хотiлося  зараз
мати Романовського за спiльника. Але  бачив  i  розумiв  -  то  неможливо.
Романовський не дав пробитися до душi жодному  слову.  Й  не  дасть.  Свою
поведенцiю, сво? вчинки i слова вiн розмислив наперед, вiн зна?,  що  йому
вигiдно, а що - нi, й нiчого iншого знати не хоче. Такий вiн чоловiк,  мiж
такими зрiс i тим трима?ться на посольствi. Його душа давно всохла,  ще  й
прицвiла, як житнiй сухар,  жодне  живе  слово  не  проб'?ться  до  нього.
Державнi посли здебiльшого такi  всi.  Вони  не  мають  власно?  думки,  а
пропихають ту, яку ?м вклали в голову  ?хнi  повелителi.  Й  душа  там  як
пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й  загуркоче.  Катове  плем'я,
катiвська служба! Сiрко  розумi?  те,  зна?  давно,  але  серцем  не  може
примиритися. Бодай ?х... Але то хоч посли одного народу до iншого. А це  -
одноземець, свiй собака! I всi iншi попихачi ори гетьманському дворi зараз
такi. Пiсля сильного волею Хмельницького i могутнiх соратникiв його, пiсля
авантюрних  Виговських   та   Брюховецьких   надiйшов   час   розважливих,
помiркованих Многогрiшних та Самойловичiв. Тепер на вищi сходинки  перлася
сiрiсть, а часом - мiцно прихована пiдступнiсть  та  хижа  хитрiсть,  вони
?дино могли доскочити влади та втриматися при нiй.  Вони  привчилися  жити
чужою волею та чужим розумом, вiддалися в повну покору тим, хто  сидiв  ще
вище. Щирiсть та бистрий розум i не могли доскочити тих щаблiв. Щирiсть не
могла миритися з неправдою, не вмiла прикриватися  й  падала  з  найнижчих
приступцiв. Гострий розум теж викликав  пiдозру,  та  й  не  мав  на  чому
гостритися, бо мимоволi випирав, накликаючи на себе бiду. Тепер цiнувалися
тихiсть, безвiдмовнiсть, терплячiсть,  тiльки  терплячим  виконанням  волi
вищих можна було видертися з натовпу подiбних собi. З iншого боку, те,  що
кожному з них був вiдкритий шлях нагору, й змушувало ?х служити  вiрно.  А
те, що не всiм випадало стати значними урядовцями, - на те вже божа  воля.
На старiсть немало ?х ставало бубнiями, злостивцями, але тодi вже не  мали
чим вкусити, в  них  випадали  зуби,  вони  сидiли  по  хуторах,  кутулялн
пеньками  динi  дубiвки  i  згонили  злiсть  на  челядi.  В   часи   вiйни
Хмельницького i кривавого розору та братовбивчо? рiзанини по  тому  нагору
вискакувало теж немало людей лукавих, пiдступних, проте смiливих, сильних,
вони не вмiли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили,  ступали  невлад,
?х одтирали й тримали пiд зiрким наглядом.  Бо  ж  могли  впасти  в  якусь
авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку  з  обрано?  дороги.
Про це свiдчила його поведенцiя, його  обличчя,  а  найбiльше  -  очi,  ?х
нетекучнй погляд, i самi вони мовби олов'янi, не пропускають углиб  свiтла
й чужо? думки.
   Кошовий пильно подивився в них, немовби хотiв пробуравити  ту  олов'яну
кiрку. Нинi вiн оцiню? людей  суворо  й  однозначно.  Людська  душа  -  не
яблуко, де одна половинка може бути червоною,  друга  -  зеленою.  Вона  -
?дина.  В  цьому  переконався  давно,  пiсля  численних  власних  помилок,
перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв,  наусту,  обмов.  Колись
вiн був розвихрений i довiрливий, вiрив красивому слову,  гарячому  блиску
очей,  скупiй  сльозi.  З  роками  упевнився,  що  в  свiтi  нема?  нiчого
облуднiшого, нiж слова, i отруйнiшого, нiж  сльози.  Рожевий  квiт  довiри
обтрушували руки чужинцiв i сво?х од-ступникiв, рубали  шаблi  i  спопеляв
вогонь. Нинi ця зав'язь пророста? в його серцi важко, одначе бува? й тепер
- спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й  тодi  вiн  кара?ться.
Але тут помилки нема? нiяко?. То тiльки бажання кiльчиться й звива?ться  в
його серцi, бажання дiйти до совiстi тих,  хто  при?здить  з  гетьмансько?
столицi. Але та совiсть - за сiмома замками. Однi бояться  довiритись  ?й,
аби не порубали малi дiти, iншi - аби не завадила примножити багатств, якi
лежать у коморах. Романовський пiсля цього свого  посольства  докине  туди
кiлька жмень червiнцiв. Глибоке презирство й вiдраза  заволодiли  кошовим.
Вiн зiтхнув i гидливо попрощався з послом.
   Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Вже давно  нiщо  його  не
радувало, не веселило, вiн мовби пригас увесь i обернувся  .смутним  зором
кудись у глибiнь власно? душi, байдуже  спостерiгав  людський  крутiж,  не
пiдганяв, не торсав iнших, i вони дивували  з  того.  Мовчазний,  похмурий
проходив по Сiчi, козаки розступалися перед ним, не одважувалися зачiпати.
Спав мало, i снилися йому страшнi сни, товпами приходили порубанi в битвах
товаришi,  потятi  його  шаблею  вороги  поривалися  й  смiялися   злiсно,
потiшалися. Либонь, було ?м чого потiшатися, викосив ?х шаблею, як  добрий
косар трави, увесь вiк прорубувався до свiтло? таловини на обрi?, та й  не
прорубався. Справляв уряд за звичкою, всiм здавалося, що справляв його, як
i ранiше, вправно, тiльки вiн знав, що це не так.

   * * *

   Покiнчивши  з  посольськими   справами,   Сiрко   перейшов   до   справ
господарських. Завтра мав  ви?хати  на  Орiль  i  Самару,  а  що  не  звик
перекладати на iнших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбi  канцелярi?
сидiли прохачi та позивачi, курили,  димок  вився  за  вiдчиненим  вiкном,
залiтав i  в  канцелярiю.  Сiрковi  лоскотало  нiздрi,  але  сам  поки  що
перекурити не виходив. Довго мiзкував над суплiкацi?ю  нежонатих  козакiв,
якi йшли в найми до жонатих з четверто? копiйки, вимагали ж - з третьо?, а
тодi  поклав,  щоб  те  порiшили  на  малому  крузi,   слухав   суплiкацiю
брагарникiв проти  кантористiв,  мовляв,  тi  правлять  з  усiх  однаковий
податок, кварту з куфи, - i з тих, у кого горiлка справжня,  i  з  тих,  у
кого сам чвир;  слухав  двох  сутяжникiв  з  Батуринського  куреня,  котрi
презентували один  на  одного  за  старий  кiнський  пiтник;  Сiрко  хотiв
помирити ?х, пожартував, що вида? i першого, й другого на  волю  шкодуючiй
сторонi, а коли тi не здалися на жарт, сказав:
   - Плюньте один одному в очi, а тодi утрiться й плюньте  ще  раз,  може,
прозрi?те. Бо висвiдчу барбарою  з  канцелярi?,  ще  й  звелю  посадити  в
пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурнiший. Звели бучу за онучу.
   Наслухавши   усiх   позивачiв   та   вирiшивши   ?хнi   домагання    по
справедливостi, часом гостро. Сiрко виглянув у вiкно - на призьбi не  було
нiкого.  Дво?  чи  тро?,  почувши,  що  отаман  вовкодухий,  не  ризикнули
заходити. Вирiшили чекати слушнiшого моменту. Сiрко усмiхнувся.  Доки  той
момент  приспi?,  помиряться  самi.  Не  любив  дрiбного  клопоту,   чвар,
вислуховував ?х тiльки через те, що iнако не велiв закон.  Часом  це  йому
набридало, але вiн не давав собi послабки. Так треба. Це завiв не вiн,  це
уклалось давно, й на цьому сто?ть щось бiльше - сама Сiч Запорозька.  Тих,
якi поширювали думку про зайвiсть, а то й  непотрiбнiсть  деяких  подiбних
клопотiв  (все  на  свiтi  клопiтне,  надто  на  старiсть,  все   зда?ться
марницею), вiн проганяв. Хоч  i  оцi  позови...  Щоправда,  люблять  деякi
братчики позиватися  -  те  для  них  як  дошпетна  гра.  Вiд  осавула  до
курiнного, вiд курiнного до суддi, вiд суддi  до  кошового,  тиняються  зi
святим хлiбом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж,
коли поглянути ширше, все життя  -  суспiль  гра  та  позов:  з  долею,  з
сусiдами,  один  з  одним.  Той  великий  позов  трива?  в   Укра?нi   вже
хтозна-скiльки лiт. I нема? суддi, щоб розсудив навiк, кожен  можновладець
ма? свою правду за останню. Кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не  хоче
поступатися, прожива? мент, мить, возвеличу?ться, а що та мить  забира?  в
нащадкiв суще, того i в голову не кладе. А чи й кладе, то ма?  таку  мiлку
мисль, таке мiлке серце, а честолюбство таке глибоке, що в  ньому  потопа?
все - совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада - це гемонськi терези,  якi,
мабуть, трима? за кiльце в зубах чорт: що порожнiша шалька, то  вище  вона
пiднiма?ться.  Перекувати  ж  у  свiтi  можна  все  -  чересло,  шаблю,  а
перекувати людську душу не вда?ться нiкому. Та й  нiхто  не  бачить  сво??
душi. Власна душа найкраща, ?? не помiня?ш,  як  з'?жджене  колесо.  Взяти
хоча б i на Сiчi... Всi ?дять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та
не всiм той хлiб однаково смаку?. Iншому кортить калач. А ще  iншому,  щоб
калач та був з медом. От  i  спробуй  догоди  всiм  рiвно.  А  з  цього  ж
почина?ться все. А спробуй подiлити рiвно на всiх славу та владу!  Кожному
зда?ться, що ма? на них бiльшi права. Всi в наш час  хочуть  судити  й  не
хочуть бути пiдсудними. Ось i сам... Скiльки  лiт  судить  iнших...  А  чи
правильно судить? I хто виважить тво? власнi грiхи? Осуджував себе за них?
Либонь. Але той суд легкий, як  i  покута...  Хоч  бува?  вона  тяжчою  за
будь-який iнший суд. I тодi важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що
зна?ш сам. Подумав, що колись i судив iнакше. Й не в тому рiч, щоб суд був
тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум,  а  й  серце.  Коли
судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсу?ш ?м життя.
Власне, все людське життя - суд. З iншими людьми, з долею, з самим собою.
   Сiрко все частiше думав про те, як  прожив  i  що  покида?,  що  мусить
покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося  вiддати
його за щось велике (це не  був  слiпий  торг  з  долею  чи  кривава  гра,
навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), i  нехай
те велике буде утверджене i його iм'ям,  його  дiлом.  Так,  iм'ям,  оцi?ю
рукою, оцi?ю шаблею... Але якщо те,  за  що  боровся,  не  лишиться  й  не
возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й  бажати
iншого не треба.
   Отако сидячи й далi в гiркiй задумi, наказав покликати всiх старшин i з
ними пiшов до церкви. Разом вiдiмкнули скарбну скриню у правому  притворi,
й кошовий  дiстав  звiдти  шкiряну  торбу  iз  золотими  динарами,  вручив
осавуловi Вiрмену, котрий ?хав посланником  у  городовi  полки.  Цi  грошi
кошовий виговорив на башлiвцi пiсля походу на Крим,  доклав  до  них  свою
частину.
   - Оддаси ?х у Ки?вську колегiю, - сказав Вiрмену. - Нехай ростуть  нашi
дiти розумнi, може, намислять сво?му кра?вi  долю  лiпшу,  нiж  ми  змогли
завоювати шаблями. А межигiрськi ченцi нехай на цей  раз  вибачають,  адже
молитва голодного швидше доходить до бога, нiж ситого, про це i в  святому
писанi? сказано.
   Коли  проходив  повз  чернечий  двiр,  його  погляд  упав  на   дощатий
прикомiрок,  який  притулився  в  кутку  бiля  ворiт.  Пам'ять  йому  щось
пiдказувала, й вiн зупинився.  В  цьому  прикомiрку  часто  пропадав  його
джурам Надто останнiм часом свого життя на Сiчi, Сiрко  ще  раз  обдивився
ветху будiвлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрiбним очеретом.  На
перекошених, темних дверях висiв великий замок.
   Сiрко знав, що маляр Жух, який жив тут  i  малював  для  церкви  iкони,
звiявся кудись пiвроку тому й не появлявся бiльше.
   - Ключ у когось ?? - запитав кошовий у  пiдпаламаря,  що  топ-тався  за
ним.
   - А вiн без ключа одчиня?ться, - мовив пiдпаламар i довгою, худою рукою
вiдкинув дужку замка.  Дверi  прочинилися  з  таким  скрипом,  що  горобцi
шурхнули  з-пiд  стрiхи.  Сiрко  переступив  через  порубаний   порiг.   В
комiрчинi, де  стiни  були  пофарбованi  жовтою  фарбою,  а  стеля  бiлою,
панувало безладдя. В усiх кутках стояли якiсь дошки, полицi, на столi,  що
па пiвпальця припав порохом, темнiли черепочки та  горнятка,  й  скрiзь  -
попiд стiнами, а також на полику, який правив за лiжко, - виднiлися  iкони
та картини на дошках та жерстi. На декотрi в дощi попадала вода зi  стелi,
й вони позатiкали, й були обснованi павутинням. В очах святих, як  здалося
кошовому, свiтився докiр. Всi вони дивилися прямiсiнько  на  нього,  мовби
ждали чогось од нього. Тiльки малий Христос спокiйнiсiнько спав на хрестi,
на якому його колись розiпнуть - серед цвяхiв, рiзок, молоткiв та тернових
вiнкiв. Увагу кошового привернув козак на човнi, у  сяйвi,  який  бився  з
турком - теж на човнi. Чимось був той  козак  знакомитий  Сiрковi,  когось
йому нагадував. Горда постава, горде  чоло  й  майже  дитинна  усмiшка  на
устах. I враз отаман здригнувся. Вiн зрозумiв, чию  парсуну  бачить  перед
собою.
   - Це вiра б'?ться з невiрою, - пояснив пiдпаламар. -  А  малював  маляр
парсуну з вашого  джури.  А  ото  дошки,  якi  сам  джура  везькав,  любив
вправлятися з мальовидлом. Богородицю вiн малював i сто дiв також.
   Чорнява, з точеним пiдборiддям, з дугастими бровами,  ще  й  над  лiвою
бровою чорна цятка, у бiлому вбраннi богородиця була сумна i гарна, на не?
чимось була схожа й дiва, яка виходила з  ворiт  фортецi  назустрiч  iншiй
дiвi.
   - А де ж ще дев'яносто вiсiм дiв? - запитав кошовий.
   - Як де? -  здивувався  пiдпаламар.  -  За  мурами,  ?х  не  видно.  На
вузенькому пiдвiконнi лежала книга "Меч духовний", Сiрко гортав ??, а  сам
раз по раз поглядав на iкону, де козак бився з турком.
   - Гарний був цей маляр. Жух? - запитав, аби щось запитати.
   - Гарний, - ствердив пiдпаламар, що й далi стояв  за  Сiрковою  спиною.
Його худа, кругла голова  стримiла  з-за  плеча  кошового,  неначе  горня,
почеплене на кiлок у тину. - I вчений вельми. Тiльки  якийсь  непосидючий.
Ще й до жiноцтва вабкий. Я, каже, без бiло? челядi не можу... Навча?  десь
якусь удовицю, - хiхiкнув догiдливе й одразу замовк. -  Джуру  вашого  теж
навчав, - додав по хвилi.
   Сiрко не зважив на пiдпаламареве хiхотiння й подумав, що в жодному кра?
нема? стiльки грамотно? бiло? челядi, як у ?хньому.  Бачив  це  на  власнi
очi, пройшовши пiв-?вропи, од Дюнкерка до Сiчi, й потiм не  раз  навiдуючи
сусiднi кра?. На це указував i  дивував  цьому  також  син  антiохiйського
патрiарха,  який  мандрував  колись  через   Укра?ну.   Сiрко   з   почтом
супроводжував його кiлька днiв. "Нiде по свiту  нема?  стiльки  грамотного
люду, як у вас,  -  казав  патрiарший  син.  -  А  що  стiльки  грамотного
жiноцтва, так це просто вдивовижу". "Не порятувала, моя земле, вченiсть  i
грамота синiв тво?х, - подумки мовив кошовий. - I  тебе,  Лаврiне,  також.
Мали в достатку мечiв духовних i мало крицевих. А може, не досить гострили
тi й тi, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довiри". Поклав  на
пiдвiконня книгу, обтрусив з рук порох.
   - Занесеш цю iкону до мого куреня, - наказав пiдпаламаревi, вказавши на
козака, що бився з турком. По тому вернувся до сiчово? канцелярi?.
   Вiддав ключi од та?мно? канцелярi?  Брекалу,  котрого  лишав  наказним,
перегомонiли  ще  раз,  перетерли  всi  найближчi  турбацi?.  Перерахували
прибутки - з рибних промислiв, з шинкiв, з перевозiв, димове з гнiздюкiв -
перевiрили по паперах, звiрили до копi?чки. Мав вiд'?хати чистий.
   I вже аж тодi наказав увести прибульцiв, якi просилися  на  Сiч.  Такий
завiв звичай - спершу погомонiти самому, а вже по тому нехай  складають  у
церквi присягу на вiрнiсть кошу  та  товариству.  ?х  було  тро?.  Дво?  -
низенькi, бiлявi, чимось схожi мiж собою,  третiй  -  високий,  вирлоокий,
довгоши?й, крутив довгою ши?ю, немов йому  затiсний  був  комiр.  Кошовому
здалося - парубок йому по знаку.
   - Цього перейняли бiля Орiлi, - сказав козак, який привiв прибiглецiв.
   - Тебе як звати? - звернувся до парубка Сiрко. - Я вже тебе десь бачив.
   -  Ма?те  добру  пам'ять.  Минуло?  весни  я  при?здив  з  гетьманським
посольством i напросився в степ. ?здили до Тавинсько? залоги.
   - То ти з гетьманського  двору?  Чого  ж  прибiг  сюди?  Вбив  кого  чи
обiкрав?
   Ждан стиснув  губи,  аж  вони  побiлiли.  Стояв  мовчки,  дивився  повз
отамана, неначе не бачив його. В серцi скипалася образа.
   Двi дороги простелила йому доля. Одну - до Колисчиного двору, де чекала
кароока, весела Парасочка, де чекало спокiйне, гоже життя, другу - на Сiч,
на якiй, за словами Митрофана, хлiб з  остюками,  а  воля  iнодi  теж  без
штанiв бiга?. Вiн не повiрив  Митрофановi.  Нещодавно  ж  переконався,  що
Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище  отамана
Жмурка i Пивовi млини бiля Орiлi. Охмолостився, обтесався на Сiчi трохи, а
того не показував. Сам не вiдав, чому  не  признався,  що  пiвтора  мiсяця
обтирав лаву в Дядькiвському куренi, либонь,  через  смерть  того  ж  таки
Жмурка, не хотiв давати об тiм нiякого виводу й не хотiв  зiзнаватися,  що
ма? на Сiчi  брата;  вiд  того  стримувала  його  якась  засторога,  якась
та?мниця. Волiв бути самим собою, волiв  сам  завоювати  право  називатися
сiчовим козаком. I хоч, може, й Митрофанова правда, що воля  й  тут  iнодi
бiга? без штанiв, одначе це таки воля, це -  найвалочнiше  мiсце  на  всiй
Укра?нi, й люди, якi прийшли сюди, живуть не для власно?  користi,  а  для
чогось бiльшого, недарма так часто важать життям. Звичайно,  Ждан  не  мiг
забути й Парасочки, ?? веселого усмiху, ?? карих очей. Може б, i дожив  до
старостi, видивляючись у тi очi, якби  не  Парасоччин  облудний  батько  -
Сидiр Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотiв щастя сво?й дочцi i
в обмiн за те купував неправдою зятя.
   - Чого мовчиш? - розбив Ждановi думки Сiрко.
   - Та оце хочу запитати - чи усi тут злодi??
   - Ти ба! - здивувався отаман. - Гострий ма?ш язик. -  А  сам  милувався
парубком: служив у гетьманському палацi, а погляд ма? чистий i ясний.
   - А чого ж, отамане, завда?ш злодiйство?
   - Крадi?в не прийма?мо,  -  примирливо  мовив  Сiрко.  -  Але  ж  мусиш
сказати, що помишля?ш i чого прийшов?
   - Що помишляю -.те вiда? бог.
   - Нехай i так, - погодився Сiрко. - Перед його правдою ми всi рiвнi.
   - Чим умi?ш промишляти? - втрутився у розмову Яковлев. - Тобто до  чого
звикла рука: до шаблi, цiпа, шила, чепiг... ложки?
   - Вмiю порати коней... Трохи  -  писарювати,  -  й  почервонiв,  бо  не
хотiлося признаватися, що свiчкогас.  А  вiн  i  справдi  в  останнi  роки
навчився грамоти, й казали, що з нього путнiй писар. А ще вiн  почервонiв,
бо пригадав брата, сiчового пiдписаря.
   - Нам треба, щоб умiв тримати шаблю.
   - Це куца думка. Перо теж комусь потрiбно тримати, -  одказав  Ждан.  I
тим особливо сподобався Сiрковi.
   - Хлопець ти, бачу, кмiтливий, - усмiхнувся. - Йди до мене в джури.
   - Дякую, - крутнув довгою ши?ю парубок. - Я вже слугував одному...
   - То ти мене ставиш на одну половицю iз смердючим паном? - скипiв Сiрко
i аж кулаком грюкнув.
   Але парубок не злякався й цього разу.
   - Якби ставив - не прийшов би сюди.
   - Таке виходить, нiби ми до тебе просимося, а не ти до нас...
   - Я - до товариства. Дозвольте, пане-батьку, в курiнь... Я таки хочу...
навчитися тримати шаблю.
   - А для чого? - запитав Сiрко.
   - У нiй бiльше правди, - одказав Ждан.
   - Куца думка! - засмiявся кошовий. - Дивлячись у чи?х руках  та  шабля.
Гаразд. Iди, виваж власним серцем, що важче. Впишiть його до залоги.
   Ждан вклонився Сiрковi, пiшов слiдом за дячком, який повiв  усiх  трьох
прибульцiв до церкви.
   Останнiми були дво? татарських аг, якi сутяжили мiж собою за пограниччя
урочищ. Не розв'язали сво?? суперечки яi  в  Перекопi,  нi  в  Бахчисара?,
при?хали на Сiч. Вклонилися Сiрковi, казали однi й тi ж слова.
   - Як ти скажеш, так i буде.
   Це були хоч i ошатно одягненi, але  втомленi  й  засмиканi  люди,  такi
втомленi, що в них уже й злiсть перегорiла.
   - Пробi! - заволав Сiрко. - Та при чому тут я?
   -  Як  ти  скажеш,  так  i  буде,  -  знову  вклонилися  татари.  -  Ти
справедливий. Нам нема? бiльше куди ?хати.
   Врештi  Сiрковi  вдалося  спровадити  аг.  Пообiцяв   розв'язати   ?хню
суперечку, але спочатку мав послати на тi урочища свого осавула.
   Провiв за вiкном позивачiв довгим поглядом, а  тодi  пiдвiвся  й  собi,
пiшов на крам-базар. Не запрошував з собою нi  Брекала,  нi  Яковлева,  нi
будь-кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступа?  не  в  широкi
ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палiсадi лаз. З одного боку,
воно достеменно так, з iншого ж... Десь там чека? на нього Мокiй Сироватка
зi сво?м чорним горем.  Сьогоднi  впiвполуднi  зустрiв  його  на  майданi.
Сироватка потоптався на мiсцi, подивився отамановi в очi,  аж  в  того  по
душi потекли гарячi струменi, сказав:
   "Покликав оце братчикiв. Хочу пом'янути чисту Лаврiнову душу".  Вiн  не
запрошував кошового - не одважився. Сiрко допiру  згадав  те,  згадав  усе
iнше, й йому засмоктало пiд серцем, вже знав, що  не  зможе  погасити  той
лихий вогонь пекучим зiллям. Вiн не вельми собi попускав  -  у  походi,  в
дорозi й на Сiчi в будень з чаркою розминався  рiшуче.  Поклав  собi  таку
заборону й тримався ?? пильно. Хоч не був i святенником,  як  деякi  iншi.
Серед запорожцiв немало таких: або ж по?хали на лимани множити статок, або
ж дали обiтницю тверезостi боговi. То суворi люди, майже святi, але  повна
зумисна святiсть чомусь нiколи не тiшила отамановi серця. Вона йому чомусь
видiлася жовтою, як вiск, i твердою, як прiсний сухар. Любив хмiль  життя,
хмiль бою, а часом  i  хмiль  вина.  Щоправда,  нинi  на  Сiчi  той  хмiль
розбродився: скрiзь верховодили буйнi голови. Сiч  гуляла,  Сiч  вiншувала
звитяжний похiд. Крам-базар клекотiв, як  Днiпро  бiля  "Пекла".  Витинали
музики, вставала на майданi курява, дужi горлянки  ревiли,  аж  рвалися  з
припону переляканi верблюди, якими при?хали купцi з-пiд Перекопа,  самi  ж
iноземцi поховалися на за?жджiм дворi й хутенько та дешево спродували крам
тутешнiм крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з  розчинених  вiкон
валував дим, здавалося, там курили смолу. Бiля  пристанi,  просто  посеред
дороги, вивернувши проти сонця  голе  черево,  спав  п'яний  козак.  Мiдно
горiла в лiвому вусi  сережка,  великий  рот  ширився  вибитими  переднiми
зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах - вiдав  тiльки
вiн сам.
   За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях  дво?  козакiв.  Сiрко
подумав: зараз запорожцi до вiйськових вправ мало охочi,  може,  стали  на
герць з перепою? Й поспiшив, поки не дiйшло до кровi, а вiдтак  i  суворо?
покари.
   Дивина: обо? не п'янi. Один - велетенсько? статури, широкий у плечах  -
натирав, другий - молодший, тонкий у станi -  закладався.  Той  козак,  що
натирав, видався Сiрковi схожим на Кайдана. Вiн  вимахував  шаблею,  мовби
граючись, вона в його руках свистiла, шипiла, то завмирала в  повiтрi,  то
зблискувала  -  не  здибитися.  Невелика  крива  шабля  доброго  булату  з
коротким,  вуточкою,  перехрестям;  шабля  ж  в  руцi  молодого  козака  -
велетенська, потовщена на кiнцi, з широким i довгим  кресалом-перехрестом,
воно добре захищало руку, але заважало при замаховi.
   - Важка шабля - дурна шабля, - гомонiв  разважливо  схожий  на  ведмедя
козак, немовби не ширмував, а сидiв з  козаками  на  колодках,  -  вибирай
оружжя по руцi, а не по страховi. I не  лiнуйся,  швидше  повертайся.  Ось
так. Злiва рубаю, злiва,  прикривайся!  -  I  в  голосi  вже  побрязкувала
погроза. - Тепер з право? руки, по нозi, по  плечу,  по  головi...  Ну  ж,
ну... Замiряйся очима в одне мiсце, а бий в iнше. Отак, отак...
   Козак натирав усе дужче, вiн розпалився, шабля його  викреслювала  кола
вужчi й вужчi, молодик - спантеличений, збитий з  мiсця,  зляканий,  задки
вiдступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий,  вище
людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у водi по кiсточки,  по  колiна,
по пояс. А шабля в руцi козака-велетня сичала, як гад,  стригла  на  сiчку
зелений ситняг, вiн падав на воду, обсипав молодика з усiх  бокiв,  i  той
врештi злякався не на жарт, заволав:
   - Пробi! На помiч! Убивають!
   Ситняг було вистрижено до води, лишився тiльки бiля молодика - зрiзаний
врiвень з його головою та плечима. Достеменно як  кущ  у  панських  садах,
обтятий  садiвником  з  усiх  бокiв.  Сiрко,  хоч  який   був   зажурений,
посмiхнувся.
   Коли молодик вилiз iз води, козак сховав до пiхов шаблю, сказав:
   - З тебе штоф за науку.
   Молодик  крутив  переляканими  очима,  витирав  руками  пiт.  Побачивши
кошового, кинувся до нього, навiть  забув  пiдiбрати  покинуту  на  березi
шаблю.
   - Вiн мене хотiв убити. Вiн... -  Сльози  ганьби  й  злостi  не  давали
козаковi говорити, молодик ковтав ?х, вимахуючи руками в  бiк  велетня.  А
той стояв i посмiхався. Аж тепер Сiрко роздивився, що це не Кайдан. Просто
козак був дуже схожий на Кайдана. Сiрковi спохмурнiло на душi. Вiн чув, що
Кайдан пiшов на Орiль i не повернувся. Отаман знав про татарський набiг на
приорiльськi слободи. Надi? на те, що Кайдан залишився  живий,  було  дуже
мало. Й споночiло в кошового на душi. Загинув ще один  валечний  козак.  I
збiднiв свiт, i сам Сiрко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай-гай,
який козак був! Все менше  i  менше  родить  ?х  рiдна  земля,  а  ворогiв
бiльша?.
   - Дурного твоя мати ма? сина, - махнув на  молодика  рукою  велетень  i
пiшов до куренiв.
   - Ви ж бачили, пане кошовий, - вже трохи погамувавши  сльози  й  страх,
закликав Сiрка собi-в свiдки  молодик.  -  Хотiв  зарубати  у  водi.  Щоб,
значся, нiхто не дознав...
   - Коли б хотiв - зарубав би сто разiв, - сказав розважливо Сiрко.  -  А
то, може, й носитимеш голову в  його  дяку.  Вiн  таки  заробив  сво?  око
горiлки чесно.
   Молодик спантеличено подивився на Сiрка й, тицяючи широким лезом шаблi,
не влучаючи в надiлки, подався навздогiн за козаком.
   Отаман пiшов до шинку.  З  пониззя  тягло  вологим  вiтром,  на  плавнi
накочувалася туга, сiра хмара. Пiдминала грудьми високi осокори,  налягала
на дуби, верболiз гнувся долу й випорскував - пручався. Отаман повiв кра?м
ока на хмару: буде велика гроза.
   Вiн ще не дiйшов до шинку, як з майдану полетiло сiно, сухо  зашарудiло
на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грiм пiшов верхом. I враз  вiтер
рвонувся з такою силою, аж заскрипiли дуби i  з  крайньо?  стрiхи  вирвало
кiлька стрiпкiв соломи. Закипiла в протоцi вода, очерети на косi  впали  i
вже не пiдводилися. Десь у лузi спалахнула пожежа -  блискавиця  пiдпалила
стiг або суху деревину
   Отаман зайшов у сiнцi шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерiгати
??. Косо лив дощ, косо хилився очерет,  косо  кресали  блискавицi.  Потоки
води падали на острiв, на рiчку, на кущi й  дерева,  на  Великий  Луг,  де
попричаювалася, поховалася звiрота, завмерла в чорнiй панiцi  й  страховi.
До самого дна просвiчували синю водяну гладiнь палюче-бiлi  блискавицi,  й
велетенськi смугастi й рябi од старостi щуки, що пережили  за  вiк  тисячi
таких гроз, умудрено очiкували, коли скiнчиться шал вогню та води и дурне,
отетерiле на радощах риб'я кинеться гуляти по озеру ?м на поживу.  Хижаки,
вони всi мають  поживу  по  веремiях.  I  молода  сова,  що  вибрала  собi
пристановисько в дуплi  осики  бiля  млина,  при  самiм  вершечку  дерева,
гойдалася разом зi стовбуром, а коли вiн затрiщав, хотiла вилетiти, проте,
ослiплена блискавицею, пугукнула зi страху, i ??  крик  одразу  ж  накрила
громовиця.
   Сiрко  перехрестився  на  червоно-синю  блискавицю,   що   перекреслила
Заднiпров'я,  i  зайшов  до  корчми.  Дерев'янi  вiконницi   були   щiльно
причиненi, по кутках горiли олiйнi лiхтарi.
   Мокiй  Сироватка  сидiв  осторонь  усiх  за  перекинутим  догори   дном
барильцем, запивав чорне горе.  Трагiчну  вiсть  привезла  голуба  грецька
шхуна пiд бiлими вiтрилами. Греки вантажили на турецькому березi оливи,  й
там ?м оповiли про звитяжного козака, якого прислав з укра?нських степiв у
подарунок великому вiзиру кримський хан i який не захотiв обмiняти життя й
кохання на вiтчизну та вiру. I  Сiрко,  i  Сироватка  поховали  Лаврiна  в
мислях ще ранiше - адже ж його не  було  серед  убитих  та  полонених  пiд
Ладижином, а козак не пушинка, куди б його не завiяло, мусив вернутися  на
Сiч або хоч подати про себе вiсть, а тодi  Сироватка  дознав  про  Лаврiна
правду, вернув його для себе й кошового  з  мертвих,  уже  отаман  знайшов
татарина, який погодився за грошi переправити за море листа, та в цей  час
на них упала чорна вiсть. Нова, справжня Лаврiнова смерть чомусь  була  ще
важчою, нiж та, перша, безвiсна. Вона впала на них зненацька, велетенською
горою, приголомшила й придушила.  Кожен  нiс  тягар  по-сво?му.  Сироватка
подав у церквi на часточку, молився нишком, горе мiцно  приросло  йому  до
серця, але вiн не хотiв, щоб хто-небудь знав про те. Лишився у свiтi  сам,
не справдились йому надi? на тиху старiсть бiля  Лрврiна,  на  внукiв,  на
ласку. Лаврiн так i не дiзнався, що ма? батька, а Сироватка жодно?  години
не втiшався  вiдкрито  сином.  Кошовий  теж  замовив  у  церквi  канон  по
Лаврiновi,  вiдстояли  його  всiм  Кущiвським  куренем,  до  котрого   був
приписаний  Перехрест,  наказав  записати  його  в  поминальнi  списки   й
вiдслужити молебень у церквах  монастирiв  Межигiрського,  Самарського  та
Нехворощанського.
   Догiдливий корчмар, обiп'ятий по стану бiлим полотняним  мiшком,  подав
кошовому ослiнчика, й той  сiв  поруч  Сироватки.  Обо?  не  знали,  як-то
спiвчувати, не вмiли го?ти словами  рани  й  сидiли  мовчки.  Випили,  без
примовлянь, по чарцi й посхиляли голови. Не однаковi ?м бродили в  голосах
думки, й горе "всотувалось  у  серця  по-рiзному.  А  довкола  гримкотiло,
дзвенiло, гоготiло - гуляло козацтво, що за ним не було чути й  громовицi.
Сироватчине й Сiркове горе було серед того шаленства  як  маленький  сiрий
острiвець серед весняно? повенi. Щоправда, й гулянка та  була  не  стiльки
весела, скiльки одчайна. Нетяги вже допивали краю, не  завтра  -  позавтра
брагарники витурять ?х з шинкiв утришия. А допоки в шинку верховодив козак
Ластiвка. Плечi в нього - як жорновi каменi, кулаки  -  як  молоти,  ще  й
мовби литi з бронзи - весну й лiто до походу м'яв  шкури  в  зимiвнику  на
Самарi. В чересi  у  Ластiвки  ще  брязкотiли  таляри,  те  чув  меленький
карячкуватий циган, липнув до козака, обiцяв по трьох картах вгадати, куди
тому стелиться дорога, але той одмахувався од  нього,  як  од  набридливо?
мухи, бо знав свою дорогу й так:
   - До зрiзiв зi шкурами, цигане, йди ти пiд три чорти!
   Хтось iз козакiв порвався почаркувати  з  Сiрком,  але  кошовий  махнув
рукою, i козак сiв. Запорожцi не мали звичаю набиватися будь-кому в дружбу
сво?ми персонами, навiть кошовому, та й вмiли шанувати горе.
   Вже нiхто не заважав ?м iз Сироваткою дiлити навпiл мовчанку. Важчий  i
крутiший ?? шмат припадав Сироватцi, менший, хоч теж не малий, -  Сiрковi.
Але, либонь, Мокiй не хотiв i тi?? дiльби. Може, що всi?ю мiзерi?ю  завжди
володiв сам, що за все життя нiхто з ним нiчим не подiлився, то й  вiн  не
волiв нiчого дiлити, навiть горе. Воно його, тiльки його. Мине час, i  Сiч
забуде молодого джуру. А йому  в  серцi  рана  -  довiку.  I  нема  на  що
сподiватися. Лишилися невиказанi слова, важкi, як свинець, i думки, думки.
А попереду -  сiра  старiсть  у  якомусь  монастирi,  може,  й  не  зовсiм
старцiвська, бо ма? трохи грошей,  закопаних  над  Скарбною.  Призначалися
вони на половi? воли та на  рублену  хату,  на  намисто  для  невiстки  та
медяники для онукiв. Не буде полових, не буде намиста, не буде медяникiв.
   Хiба може вiн розказати все це кошовому?
   Тихо, хоч i на самих басах, жебонiла десь у кутку кобза. Кобзарi - люди
проникливi, тонкi, ще й безжальнi. Все вони знають, про все  здогадуються,
лiзуть у душу, коли ?х i не просять.

   Ой умирав козак та козаченько
   Край дунайсько? води,
   Ой його стрiла
   Та з коня зняла.
   Ой стрiла ж, стрiла
   Розпроклято? орди.
   Ой бiля нього та кiнь його,
   Та старий його слуга
   Та проща?ться,
   Та й пита?ться
   У хазя?на-друга:
   "Ой куди ж менi
   Та мiй хазяю,
   Без тебе вдаваться?
   Чи в край рiдний,
   У степ вiльний,
   Чи з кручi вбиваться?.."

   Удавали, що нiчого не чують.
   Вони навiть не наблизилися по-справжньому розмовою до того,  що  Лаврiн
був Сироватчиним сином. Сироватцi чомусь здавалося: кошовий не запиту? про
це, бо не хоче мислити Лаврiна його сином. У тому почував якусь образу для
себе. Саме образу, а не ревнощi - ?х забрала смерть разом з Лаврiном.
   Либонь, вiн i справдi був  близько  до  розгаду.  Сiрко,  звичайно,  не
осуджував Сироватку за те, що той не одкрився синовi,  й  спiвчував  йому,
проте вiн переживав Лаврiнову смерть iнакше. З Лаврiновою смертю  в  ньому
мовби вмерла якась найяснiша частка душi, невиразнi надi?, помисли. Все те
потвердила сама смерть - звитяжна, бiльша за Лаврiнове життя, бо було воно
коротке, не звершене надiями. Але ж тi надi?  могли  б  звершитися!  I  не
круторогими половими, не свiтлицею на три  сволоки  (вiн  уповнi  вгадував
Сироватчинi мрi?), а чимось значно бiльшим, ваговитiшим, що хотiв передати
з власних рук. А вони, цi надi?, ось так, одна по однiй, лягають пiд косу.
Скiльки ?х уже впало? Чи не найстрашнiше в ?хньому життi й  борнi  те,  що
гинуть нерозквiтлi надi?? Не встигають вирости, вибуяти.
   Сiрковi на мить стало нiби соромно тако? холодностi сво?? думки, такого
житейськи буденного осмислення втрати. Виходить, любив Лаврiна не  серцем,
а надiями? Але, подумав по хвилi, й то не зле, бо  що  в  нього  лишилося,
окрiм надiй? Просто так уже йому  ведеться,  що  в  хвилю  мислить  тiльки
серцем, а по хвилi виважу? все на терезах думки. То вже звичка,  вироблена
довголiтньою вiдповiдальнiстю перед товариством. У найбiльшiй яростi  йому
свiтилося: не тiльки не втратити честi, а й не  стоптати  вигод  i  потреб
товариства. Все так переплелося, що вже й не розняти.
   Але ж любив вiн Лаврiна й  просто  так,  гарячою  любов'ю.  Ота  чубата
голова, ота непогамована жага  свiтлого  й  гарного  в  очах,  ота  звичка
стрiпувати чубом i по-хлопчачому сурмонити  брови...  Отой  щирий  смiх  i
дитячий захват в очах... Як же  гарно  вiн  смiявся.  Як  гарно  бiгав  по
лузi... А за ним бiгав гнiдий звiздочолий лошак, намагаючись вхопити  його
зубами за кунтуш. Лоша Лаврiн випо?в з корця. Кобилу Пишну загризли вовки.
Це була громадська кобила,  якою  пiдвозили  од  крам-базару  до  пристанi
припаси.  Вона  i  ще  дво?  коней  завжди  паслися  на  лузi,  одразу  за
передмiстям. Пишна боронила лоша до останку, вовки  загризли  ??,  а  воно
забiгло в очерети. Було зовсiм мале, Лаврiн усовував йому в рота пальцi, й
воно цмулило з корця молоко. Ходило за  Лаврiном,  як  курча  за  квочкою.
Задибувало в ?хнiй  iз  джурою  прикомiрок  або  ставало  навпроти  дверей
сiчово? канцелярi? й чекало, поки звiдти вийде Лаврiн. Й  iржало  дзвiнко,
тривожно. Сiрко удавано (а трохи й не удавано) сердився, загадував одвести
лоша на конюшню. Лаврiн одводив, а воно прибiгало знову.
   Зате як же гарно вони гасали удвох по лузi! Лоша  задирало  хвостика  й
мчало, виполохуючи з трави чайок i жайворонкiв, i весело  iржало  на  весь
Великий Луг. А може, й на всю  Укра?ну.  Воно  хапало  зубами  Лаврiна  за
кунтуш,  а  тодi  втiкало,  високо  вгору  пiдкидаючи  копитця.  А  Лаврiн
намагався вхопити його за шию i повалити в траву. А то, бувало, ховався  в
кущi. Лоша спантеличено зупинялося, пiднiмало вгору  маленьку  мордочку  й
сурмило вже по-iншому - тонко та жалiбно.  Усе  воно,  тоненьке  й  нiжне,
тремтiло атласною шкiркою. Хiба можна таке поховати?!
   Друге, що стояло мiж Сiрком i Сироваткою,  але  й  ?днало  ?х,  -  обо?
почувалися трохи винуватими в Лаврiновiй смертi. Сироватка  -  що  полишив
Лаврiна, Сiрко - що одпустив його. Сироватку  вже  не  раз  душило  гливке
запитання: чому Сiрко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той ?де.
Й почував неправомiрнiсть таких претензiй. Ну, а  коли  б  Лаврiн  сказав,
куди ?де, чи змiг би, чи став би Сiрко затримувати його? Просто життя  для
Сироватки втрачало всi барви, й тепер, мабуть, назавжди. Вiн уже не  знав,
для чого живе, для чого сидить тут, п'? горiлку й що робитиме завтра.  Вiн
боявся про це думати i думав. Життя його минуло у  клiп  ока.  Що  минуло,
осягнув у цi днi. I прожив його не так, як би хотiв. Не ладнала його  доля
до збро?, а наладнали до не? лихi люди. Вона вказувала йому на борозну, як
i батьковi його Iвановi, чоловiковi лагiдному, покiрному всiм, який  увесь
вiк тихо та сумирно скородив чуже поле,  не  зобидив  мухи,  плакав,  коли
старець спiвав жалiсливим голосом псальму, не вступив нiколи  в  розмир  з
жодним сусiдом, мав душу м'яку та добру, трохи задивлену кудись,  а  куди,
Мокiй не зна?. В бджолу  вглядався  батько  Iван,  у  призахiдне  сонце  й
окутаний срiбним серпанком лiс на овидi. Щось вiн увесь вiк  думав,  тяжко
думав, iнодi випадав тi?ю замрi?ю з розсохлого селянського  колеса,  хтось
тодi до нього приходив, може, якийсь святий, а  може,  товариш  юностi,  i
гомонiв з ним про справи далекi, красивi, чистi. З тим стро?м душi мав  би
прожити довгий вiк, але випила з тiла силу праця i зсушила серце,  i  став
вiн усмiхатися тiльки журно,  й  рiдко  обзивався  на  людський  голос,  а
невдовзi й погинув. Передав йому  в  спадок  тихий  голос,  трохи  замрi?,
прагнення самоти. Але самота гарна, коли ? куди  заховатися  од  людей.  У
батька була стара хата, а в Мокiя нема нiчого.
   Гiркий смуток заповнив  Мокi?вi  груди.  Щоправда,  не  був  то  смуток
упокореностi та молитовностi, i Сироватка сидiв, зцiпивши зуби, оскаржував
у думцi перед свiтом сво? життя i  вперше  не  прощав  йому.  Отак  сидiв,
схиливши на руку голову, й стояла в нiй чорнота,  й  тiльки  якiсь  неяснi
звуки зрiдка долiтали до нього. Порожньо, глухо на люднiй Сiчi й самотньо,
аж страшно. Та зненацька вiн пiдвiв голову, й  Сiрко  побачив,  що  очi  в
Сироватки нiби випаленi вогнем, ще й по дну осiв попiлець. Вiн  нiчого  не
прочитав у них, i Сироватчинi слова виринули нiби з чорно? прiрви:
   - По?ду я, отамане.
   Отаман не втямив, куди збира?ться козак. Може, подумав, той  i  сам  не
зна?, що каже? Проте спитав:
   - Куди?
   - На Волошку, - мовив Сироватка й налив з кварти. - Нудно менi  тут.  I
тяжко, отамане!
   Вiн заклiпав вицвiлими повiками й одвiв очi - аж сам подивував на  свою
скаргу, i йому стало соромно. Вона була перша  в  його  життi  й,  далебi,
остання.
   Сiрковi стислося серце.  Всiма  його  глибинами  осягнув,  як  самотньо
Сироватцi i як йому порожньо в свiтi. Колись вiн  цього  не  розумiв.  Був
молодий i дикий, як степовий вiтер. I нiчого йому не було потрiбно, тiльки
степ, та кiнь, та зорi над головою. Лише пiсля смертi  синiв  збагнув,  що
людина - то не тiльки степ, i кiнь, i зорi. Людина - вона тодi, коли дума?
про iнших людей, коли молиться за них i коли ?й болять ?хнi рани.
   Над самими головами вдарив грiм, козаки хрестилися, Сiрко  i  Сироватка
сидiли непорушне.
   - Прощавай, отамане, - по довгiй хвилi мовив Сироватка. Мовив так, нiби
прощався навiки. - Не май у серцi лиха на мене,  якщо  коли  щось  не  так
сказав чи зробив.
   - Прощавай, дозорче, - одказав кошовий. У його  голосi  також  пролунав
натяк, що, може, вони вже не побачаться довiку. Сiрко не був помисливий  i
ще не знав остаточно, повернеться на Сiч чи нi. Нiкому  не  виповiв  сво?х
замiрiв, i серце не вигойдало ?х  до  кiнця.  Ще  раз,  мабуть,  востанн?,
навiда? свою Мерефу, сповнить батькiвський i людський закон - одпише  все,
що лишилося, внукам i  шукатиме  мiсця  на  досмертний  спочинок.  Десь  у
зимiвнику, а найпевнiше - в Грушiвцi. Й залишиться тодi  йому  дати  одвiт
козакам i скласти з себе кошев'?. Скличуть велику раду,  таку,  як  бувало
колись. Нехай отаману?  хтось  молодший,  в  кого  серце  гарячiше,  мисль
гострiша i рука несхибнiша. Може, виотаману? те, чого не виотаманував  вiн
i всi його попередники. Кошовий i дозорець обнялися й поцiлувалися  тричi.
По тому взялися за шапки.

   * * *

   Попiд старими вербами, понад Чортомликом, через скрипучий  мiсток  iшов
Ждан до свого куреня.
   Гроза сплинула так само раптово, як  i  прийшла.  Клекотiв  на  порогах
Чортомлик, басовито гудiв Павлюк, а в Скарбно? клекiт одмiниий од  того  й
од того - дзвiнкий, срiбний, неначе там iнша вода, а може, й справдi iнша:
в Скарбнiй свiтлi струменi i чисте дно. Спiненi грозою, рiчки котили  сво?
води на схiд.
   На деревах, на стрiхах проти  тоненького  серпика  мiсяця  поблискували
водянi краплi, стежка була ковзка, й Ждан ступав обережно. Проминув куренi
Полтавський i  Мiнський,  зупинився  бiля  старо?  пушкарнi,  бо  попереду
замаячив гурт козакiв. Прихилився плечем до лiси,  приплющив  очi.  Мiсяць
стримiв рiжками догори, висвiтлив сiчову вулицю, комору  на  розi,  калюжу
попереду. Тут, де стояв Ждан, морок обснувався густо. Фуркнув  припiзнiлий
птах - мабуть, десь перечiкував грозу, сховався за пушкарнею.
   Ждан  уже  хотiв  рушати  далi,  коли  нараз  за  його   плечима   щось
зашелестiло, й молодий голос забубонiв приглушено й швидко:
   - ?де вiн на Орiль i Самару. Через  Вербову,  Висунь,  там  теж  стоять
залоги.
   - По скiльки козакiв на тих залогах? - запитав iнший, мовби перешерхлий
голос.
   Ждана  од  того  запитання  мовби  обсипало   приском.   Вiн   тихенько
повернувся,  притиснувшись  плечем  до  присiшка,  вперся  лобом  у  лiсу,
намагаючись заглянути до пушкарнi. Тi, що розмовляли, стояли  майже  поруч
пiд важким сволоком пушкарнi. Ждан  не  бачив  облич,  тiльки  по  голосах
здогадувався, де вони стояли, - пiд сволоком, що трiснув минулого  лiта  й
був пiдпертий двома обаполами. Й сама пушкарня зветшала, перехнябилася  на
лiвий бiк, якби не мiцний розсiшок, що  пiдтримував  ??  збоку,  упала  б.
Пушкарню збудували нову, а ця  стояла  порожня,  восени  ??  розберуть  на
дрова. Ждан знав ??, як свою пазуху, бо ж допомагали всiм куренем забирати
з не? гармати та приправляли в нову.
   - На Самарi триста, на Орiлi - двiстi сiмдесят... Ждановi  здалося,  що
його серце ось-ось розiрветься. Йому сперло подих, жар палив обличчя, губи
стали сухi й не стулялися. Вiн упiзнав,  чий  то  голос.  Митрофана  Гука,
брата. Той голос входив у нього,  неначе  зрадливий  нiж.  Митрофан  чинив
зраду з якимось вивiдником iз посольського гетьманського почту.
   - Похваля?ться кошовий  скликати  в  Масловiм  Станi  велику  раду.  I,
либонь, не тiльки похваля?ться. Ходить така мисль у його головi. Якось вiн
казав Яковлеву...
   Далi голос знову забубонiв, як горох, що його  сиплють  пригоршнями  на
решето.
   Ждановi затенькало в скронi,  запекло  в  серцi.  Що  йому  робити?  Що
чинити? Покликати кошового i вiддати на катiвницькi муки рiдного брата?! А
iнакше... iнакше все це - на погибель Сiрковi й  усьому  Запорожжю.  "Боже
мiй, боже милостивий", - шепотiв козак i стискував  руками  горло.  Сльози
душили його, розпач розривав груди. Що ж робити йому? Кинутися на  них  iз
шаблею?..
   Ждан зяпав ротом, як старий ворон на сухому дубi. I  враз  його  погляд
упав на пiдпору, яка тримала пушкарню. Страх  пройшов  йому  по  тiлу,  аж
затрiщали ребра, ядучою хвилею перекотився через серце. "Боже  милостивий,
прости й покарай..." - майнуло в думцi, i вiн мимоволi заплющив очi. Хвилю
перечекав, збираючись на силi.
   - Прости мене, господи, - мовив уголос, i налiг плечем  на  пiдпору,  й
повалився разом з нею пiд дерев'яну стiну фортецi. Почувся скрип, i трiск,
i нелюдський крик, Ждановi задзвенiло у  вухах,  i  вiн  на  мить  утратив
свiдомiсть.

   * * *

   Скелi росли iз скель, налягали грудьми на рiку,  намагалися  перепинити
?й шлях. Вони оступили ?? з обох бокiв, стали на путi високими порогами та
пiдступними заборами, впали на дно крутими лавами. Рiка  клекотiла,  рвала
камiнь, нестримно мчала сво? води до моря.
   У цьому мiсцi скелi  були  найвищi  й  стискали  рiку  найдужче.  Порiг
називався Ненаситецьким.
   Скрiзь, куди сягало око, з води стримiли скелi,  довкола  них  бушувала
пiна, й стояла у повiтрi водяна курява. Найдужче  випиналися  з  води  двi
скелi, i бiла грива то здiймалася до  самих  вершин,  то,  мовби  знехотя,
спадала донизу.  На  лавi  вода  переливалася  тонким,  прозорим  потоком,
оддалеку здавалося, що то лежить мiж скель величезне гнуте скло i  в  його
прозорiй глибинi гра? райдуга. А далi вода знову бушувала на скелях, мчала
через перекати,  гула,  вила,  гуркотiла,  стрiляла  гарматними  випалами,
шаленiла, як чорт на весiллi. Аж не вiрилося, що  це  та  сама  рiка,  яка
легко та тихо лине помiж берегiв за кiльканадцять верст угору.
   Над Днiпром пливли синi, пiдпаленi знизу сонцем хмари, i висвiтлена ним
проти хмари чайка здавалася срiбною.
   Сiрко сидiв на найвищiй скелi. Монастирськiй, котра впиралася в  порiг,
високо зводилася над Днiпром, дивився на воду.
   А вода по каменю, а вода по бiлому ..
   Тихо йду, тихо йду.
   Вона набiгала валами, спадала потоками, розбиваючись на тисячi струмин,
а внизу клекотiла жовто-бiла  пiна,  й  ревисько  стояло,  неначе  десь  у
глибинах крутилися сотнi жорнових каменiв.
   Сiрко подумав, що й людське життя - як оцi пороги:  переплив  один,  не
встиг зiтхнути, а вир уже несе тебе до iншого - й пильнуй,  козаче,  а  то
розтрощить об скелi. Тiльки жодна людина не зна?, скiльки в  не?  попереду
порогiв, та, може, це й на краще.
   Вiн любив  це  мiсце,  хоча  щоразу,  сходячи  на  Монастирську  скелю,
вiдчував якусь тривогу й тяжкiсть на серцi, тут думки не  мали  припону  й
мчали шалено, тут вiчнiсть i мить сплелися  во?дино  i  вiчнiсть  втрачала
владу над  миттю.  Тут  марнотними  стають  думки  про  славу,  багатство,
почестi. Тут почува?шся часткою вiчностi i мусиш рiвнятися до не?.
   Та?мничий i вiщий Днiпро на порогах. Надто вiн та?мничий  вночi.  Сiрко
не раз  спостерiгав  його  тако?  пори.  Гудуть  пороги,  шумить  вода  й,
зда?ться, зника? десь пiд землею. Виру? бiла пiна,  б'?  в  камiнь  хвиля.
Виглянув з-за хмари мiсяць, висвiтив воду, й вона  зблиснула  зловiсно  та
погрозливо. Неначе потопельник, бiлi? камiнь, невидима сила закручу?  бiля
нього шалений вир. А там, у глибинi, вiн ще лютiший. Iнодi на  плесi  щось
скинеться, й той виплеск заглушить ревiння води i скрегiт каменю.  Декотрi
кажуть: то купа?ться нечистий на погибель християнському люду, iншi ж - то
спливають нагору соми, виловлюють приглушену рибу.
   З Монастирсько? скелi порiг було видно  до  найменшого  камiнчика.  Всi
дванадцять лав, усi рогатi забори й страшне "Пекло". Спекотного лiта, коли
води в рiчцi забрака?, пороги хижо вискалюють  зуби,  камiння  оголя?ться,
коричнево-свiтле вгорi  i  темне  внизу,  воно  тодi  схоже  на  пеньки  в
старечому  ротi.  Й  тiльки  камiнь  Кресало  сто?ть  бiлий-бiлiсiнький  i
зда?ться сивим, але сивий вiн не од мудростi, а од пташиного послiду -  то
його облюбували для сво?х посиденьок i так засидiли чайки.  Нинi  ж  хвилi
набiгали на скелi, розбивалися на тисячi свiтлих i легких струменiв, котрi
змi?ли мiж гострих каменiв, злiтали вгору вiялами срiбних бризок, бiла, зi
сталевим полиском пiна вирувала коло берегiв, осiдала  шапками  на  чорних
гранiтах та пiщаних одмiтях, сягала сиво? паморозi  на  вершечку  Кресала.
Людський голос, людський крик губився в ревиську,  мов  комариний  писк  у
гуркотi громовицi. Ревисько води й камiнна пустеля - вони тиснули на  душу
боляче, щемно. До цi?? щемностi дода? туги степ. Котить бiлi,  як  морська
пiна, ковили, гойда? чисту, високу тирсу та  жовтий  буркун,  але  скрiзь,
куди сяга? око, не видно нi людсько?  постатi,  нi  звiра,  нi  птаха,  ?х
одляку?  скажене  ревисько,  вiчний,  невмовкаючий  стогiн.  Зда?ться,  то
скаржиться на долю чи на неволю хтось невидимий, мiцно скований ланцюгами.
Принаймнi так вчува?ться Сiрковi. Цей стогiн i ця нестримна сила  заходять
мiж собою в таку  ворожiсть,  що,  зда?ться,  ось-ось  ма?  щось  статися.
Зашкиргоче  залiзо,  розпадуться  скелi,  й  почу?ться  вiльне  та   легке
зiтхання. Ось-ось щось ско?ться в свiтi. Зашкиргоче залiзо, й випорснуть з
нього вольнi? руки, i ляжуть на вольнi чепiги.
   Але стогiн лунав i вчора, й позавчора, й  так  само  клекотiла  з-помiж
камiння вода. Й треба було спогадувати все,  пiднiматися  духом  понад  цi
скелi, щоб зiбрати в серцi надiю та вiру.
   Свiт же нинi такий, що будь  ти  й  ангелом,  тобi  обчикрижать  крила.
Нiчого доброго не можна зробити в кра?, нiякi молитви не можуть  заступити
людину, не може вона орати оцей степ по обох берегах рiки, а якщо оре,  то
для когось. Тiльки сила володi? цим свiтом,  але  й  вона  хилиться  перед
iншою силою, перед хитрiстю та обманом. Лише оцi  пороги  не  хиляться  нi
перед ким, гудуть вiльно й поiрозливо,  мовби  знають  щось  та?мниче,  що
одкри?ться потiм людям у вiках. Чи одкри?ться?
   Вiн дивився на воду i не знав, чого сидить тут. I не знав  уже  гаразд,
для чого живе на свiтi. Може, лишень для того, щоб iншi знали, що вiн жив,
i боровся, i не змирився з тим, з чим його хотiли змирити, щоб  отако,  по
ланцюжку, передати те, чого iнакше передати не можна. Бо життя народу - це
i ? отой невидимий, але мiцний ланцюг, який трима? все. Це рiка, бiг  яко?
не спинити.
   Тремтить на вiгрi червона таволга, вiтер  гне  ??  в  свiй  бiк,  скеля
перехиля? в свiй, а вона випручу?ться, рветься  вгору.  Таволга  вчепилася
корiнням у дике камiння, й нiяка сила не може ?? вирвати звiдси.
   Багряне суцвiття майорiло перед Сiрковими очима. А там, унизу, клекопла
бiла пiна, шалено дерлися на камiння водянi потоки - ставала дибки рiка.
   I враз Сiрковi здалося, мовби потоки вихрять в iнший  бiк,  мовби  рiка
потекла вгору. Серце йому затрiпотiло, розумом, пам'яттю схоплював: то  не
так, того не може статися, а Днiпро стогнав i  плинув  угору.  Скiльки  те
тривало - годину, мить, Сiрко  пригадати  не  мiг.  Йому  важко  зводилися
груди, рябiло в очах, аж поки погляд не вхопився за щось  бiле,  блискуче,
що котилося по хвилях униз. Кошовий схопився на ноги, й тiльки тодi видиво
щезло, вiн побачив, що те бiле, блискуче - людська  голова.  Кричати  було
марно, та й чим мiг допомогти? Придивившись пильнiше, побачив:  той,  кого
крутив мiж каменiв водоспад, не сподiвався нi на чию помiч i,  мабуть,  не
потребував ??. Водоспад не кидав ним - вiн плив у ньому. Дужий вимах  руки
- й голена, з довгим  чорним  оселедцем  голова  ввiрчувалася  у  сир,  що
обходив камiнь лiворуч, новий помах, i козак пролiтав помiж двох  каменiв,
неначе пущена мiж двох рогачок стрiла.  Козак  гнався  за  дубом.  Чорний,
довгий, вiн мелькав серед пiни за кiлька сажнiв попереду, якимось дивом не
перекидався. Ось вiн домчав до останньо? лави, на мить затримався на  нiй,
вiдтак злетiв угору й провалився  в  безодню.  Сiрко  пошукав  очима  бiля
камiнного гребеня плавця - не знайшов, - у скрусi, досадi  зламав  червону
таволгу, ще раз, вже без надi?, кинув погляд униз i враз побачив, що козак
трима?гься руками за човен. Поки вода  несла  човен  до  "Пекла",  плавець
устиг залiзти в нього й взяти в руки весло. Тепер Сiрко був упевнений,  що
через "Пекло" козак пролетить. Й страх, котрий допiру  тримав  у  холоднiй
руцi серце, вiдпустив, кошовий вiдчув себе легко, молодо, приклав до  рота
долонi й закричав дужо, весело:
   - Го-го-го-го, козаче!
   Чи справдi козак почув його голос, чи просто так  сталося,  але  пiдвiв
голову й побачив на височеннiй скелi над кручею сивого отамана з булавою в
правицi, - помахав йому рукою. Отаман  стояв,  розкинувши  руки,  козаковi
здавалося, вiн зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе  попереду
клекотiло "Пекло". Отаман бачив, як довгий, прудкий човен  чорною  рибиною
скинувся на останнiй заборi й зринув у хмарi пiни  та  бризок.  Вiн  довго
зорив у той бiк, хоч знав, що вже не побачить козака,  що  того  заступили
скелi. Його очi весь час мiнилися,  здавалося,  в  них  теж  вирують  дужi
потоки, рвуться до невiдомого берега.
   Важко було примиритися, що цей клекiт, цей  стогiн  -  вiчний,  що  вiн
нiколи не затиха?, але в цьому клекотi народжувалася сила, яка кликала  до
звитяги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн -  частина
??, i частина вiчна, невмируща. I як нiколи не зникне оця рiка, так нiколи
не зникне й вiн - у внуках, правнуках. Якi, може, й не пам'ятатимуть його,
але пам'ятатимуть ??, знатимуть, хто вони, чи? дiти, на берегах яко?  рiки
народилися.
   Враз потоки  завирували  дужче,  зблиснули  посерединi  червонi  вогнi,
отаман стиснув пальцi, вимахнув правицею, а коли поклав ?? на пояс, булави
в нiй не було. Плескаючи увсiбiч золотими бризками, вона  летiла  вниз,  у
ненаситецьке "Пекло". Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрiмко й
прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далi -  як  горiх  i
врештi - як намистина. Востанн?, вже при самiй водi, зблиснула самоцвiтами
й згинула в хвилях.
   От i все. Не справдила ця булава нiчи?х надiй, не сповнилися думи  усiх
тих, хто тримав ?? в руках. Й не треба, щоб обкипала  далi  кров'ю.  Нехай
лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дiстане ?? з  глибокого
дна i пристане до срiбного берега. На тому березi воля  i  щастя.  А  його
путь кiнча?ться. Доживе вiку на пасiцi бiля Сiчi.  Ось  тiльки  вклониться
рiднiй Мерефi i скличе велику раду. До само? смертi розказуватиме  молодим
козакам про срiбний берег.
   Якусь мить дивився в розбурхану воду, вiдтак перевiв погляд  угору,  до
першо? лави. Зорив пильно, аж сльози набiгли в кутики очей. Здавалося, вiн
видивля?ться когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще  вiдважнiшого,
який не побо?ться пiрнути в безодню кручiю. Вiн знав, вiн  вiрив  -  такий
плавець колись знайдеться. Й дiстане ?? з безпросвiтно? глибини, й пiднесе
високо - над скелями, над степом, i вона ося? обидва  днiпровi  береги,  й
заструменить з не? золота яса слави, волi i щастя.

   * * *

   Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов  з  очерету
до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй  -  плетегого  з  червоно?  лози
коша. У  кошi  тiпало  хвостами  пiвтора  десятка  карасiв,  два  лини  та
чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала
(солi не було) - висипав ?? в малесеньку, зарослу ситнягом  саджалочку  на
краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв  ножика  й
поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в  днях,  не  загубити  свят.
Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те,
подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрi?м,  високi  очерети
по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем  хмари
горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У  травi
блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi - вночi пройшов дощ,
- вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денно? пори не
бува? прохолоди навiть пiсля дощу.  Пахло  перепаленим  на  сонцi  дроком,
гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки  васильки
й безсмертники. Зараз тут тiльки  васильки  й  безсмертники.  Весною  -  i
веронiка, i козельцi, i  вiвсяна  крупка,  i  голубi,  жовтi  та  оранжевi
пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани - то кров. Козацька кров,  яка
пролилася в землю i знову встала з не?. Вони тут пломенiють густо,  багато
?? пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi - козацькi. Хiба можна
?сти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може  б,  i  не
подумав про це.
   В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут  вiчнi,  як  i  цей
степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона  найповнiша.
Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави  стоять  нiмi,
мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi,  дарма  що  пливе  на
широко  розпластаних  крилах,  крила  тi  зовсiм  не  ворушаться,  й  тодi
зда?ться, що пiдорл той плава?  тут  з  вiку-правiку.  Весь  день  пряжило
сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота.
   Наступав вечiр, але тиша не зрушилася,  вона  тiльки  помiняла  лад.  I
вечiрнiй крик перепела не будив ??, ?? збудить лише табун тарпанiв. Але  й
то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока.  I  навiть
коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив  тугий
вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до  само?
землi,  впадуть  бiлопiннi  ковили,  й  шорстко  заворушиться   курай,   i
прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не  будуть  для
людини живим звуком. То дзвенiтиме i  свистiтиме  тиша,  яка  на  ту  мить
помiняла свою барву.
   Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi.
   По  той  бiк  болота  закричав  деркач,  над  самою  Мокi?вою   головою
попискували в  гнiздi  пташенята.  Вони  теж  були  голосом  тишi.  Синицi
поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили  з  ним  у
дружбi. Вiн радiв ?м тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до  дупла
- чи пiдросли? Недавно  вони  почали  вилiтати,  сiдали  на  землянку,  на
кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще  кiлька  днiв  -  i  покинуть
дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно.
   Треба  було  лаштувати  вечерю,  в  росянiй  травi  лежав  залишений  з
сьогоднiшнього улову лящ, вiн  уже  заснув.  Мокiй  вийняв  ножика-скiска,
присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не ?дуть козаки iз залоги, не
везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом  другий  тиждень
стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок  знав  i
лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А  зараз  Мокiй
ще багатiй: ? риба, ? смалець барсучий  i  навiть  сушена  по-татарськи  -
пастурмою - яловичина.
   Сироватка подумав, що, може-таки, накопати дико? цибулi та зварити юшки
з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув
неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки  на  горбку
помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, ?? нахиляв  вiтер.
Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував  iз  хмарами,  жаркий
степовий упав, а нiчний ще не пiднявся,  навiть  на  в'язi  не  ворушилося
листя, трави ж були густо внизанi росами. Так  швидко  мiг  промчати  лише
сайгак. Мабуть, його налякав вовк або  рись.  Проте,  подумав,  бiля  куги
давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не  було  поблизу  звiриних
лiгвиськ.
   Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все
там було як завжди, - тиша, й спокiй, i орли  у  високостi,  i  сайгаки  в
долинi, i татарський табун далеко на обрi? - не бiля пограниччя, де  трави
як очерет, а значно далi, в  сторону  моря,  -  проте  дещо  й  змiнилося.
Звечора  гудiв  степ  -  татари  забрали  вiдгульних  коней,  вночi  також
пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у  захiднiй  сторонi  кружляли  птахи.
Чого? Хто ?х потривожив?
   Вiн розiгнувся й швидко  пiшов  до  Слiпо?.  Над  Сироватчиною  головою
навкiс проти сонця стрiлами шугонуло дво? соколiв-сапсанiв. Ця  пара  жила
десь неподалiк у степу й завше  дивувала  Мокiя  сiмейною  злагодою.  Вони
любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому  каменi,  там
милували одне одного, звiдти назирали здобич.  Щойно  Сироватка  сходив  з
могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що  вони  пантрують  з
високостi, коли вiн звiльнить ?м мiсце.  Сироватка  й  зараз  подумав,  що
сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його  верхiвки  й
круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести ?х поглядом, бо  побачив
великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi
- летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й  полетiли
попiд могилою. Бризкала з-пiд  копитець  роса,  запiнилася,  захвилювалася
тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини.
   Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав,  хоч  думкою
заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони  часто  кружляють  над  степом.
Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало  ворожого
зрушення: нога? мирно кочували в  сво?х  землях  малими  ордами,  кримськi
татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi
вивiдники, про це казали й чумаки, котрi про?здили повз бекети.  Запорожцi
майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсi?. Тодi бекети  пильнують
вдень i вночi, а залоги висилають  у  степ  кiнну  сторожу.  Зараз  кiнно?
сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки  почувалися  безпечно.  То
бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув
зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око,  срiблилися  росами  ковили,
степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха.
Тiльки  праворуч,  далеко-далеко,  стелилася  сiра  пляма.  Сонце  слiпило
Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг
розгледiти, що то  бiжать  тарпани.  Тепер  уже  не  мав  сумнiву  -  степ
гвалтувала орда. Вона ось-ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка  поки
що  не  знав.  Хитрий  лис  i  драпiжний  вовк,  татарин  приспав   козачу
сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки.
   Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, - за довгi роки  сторожi,
ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, -
припав вухом до гранiту.  Спершу  не  почув  нiчого  -  тiльки  студенiсть
каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi,  та  тихий  посвист  вiтерцю,  що
ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через  камiнь  пiсок,
вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь
чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось,  згасало.
Але то було оманливе вражiння, гудiння,  примовкнувши,  спалахнуло  знову,
вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате  густiшим,  твердiшим,  воно
котилося хвилями - то бiльшими,  то  меншими.  Здавалося,  там,  усерединi
могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько  гуде  й
постогну?. Сироватка схопився на  ноги,  вийняв  трут  i  кресало.  Вдарив
виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку  трута  заяснiли
двi червонi цятки. Одна щезла, а друга  вчепилася.  Мокiй  замахав  рукою,
роздмухуючи  ??.  Коли  од  трута  запахло  димком,  вигрiб  з-пiд  каменя
припасений на отаку дощову пору вiхоть сухо? трави,  впхнув  у  не?  трут.
Тепер дмухав з усi?? сили, йому враз стало жарко -  чи  з  натуги,  чи  од
того, що  довго  не  загорялося  сiно,  нарештi  воно  спалахнуло,  й  вiн
пiдiпхнув вiхоть пiд купу  хмизу.  Вона  була  висока  -  майже  по  груди
Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена  зверху  та  з
бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу - дрiбний хмиз, полин
та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало  червоне,
салапнуло кiлька разiв короткими язиками й  погасло.  Сироватка  дмухав  у
чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще  кiлька
разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав,  обличчя  йому
вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво  короткi
патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод,  i  страх  пiднiмався
вiд живота терпкою хвилею вгору.  Приколиханий  тишею  степу,  не  помiняв
унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля  так  намокнуть.  Проте
добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього.  Там  зiбралися  лiнькуватi
козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один  навiть  тiкав,  i  його
завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони  спокiйненько  грають  у
карти або сплять, а може, й зовсiм по?хали на залогу.
   Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу,  й  за  щось  незмiрне
бiльше, велике-велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн
про нього мовби нiколи й не думав, а воно  жило  в  серцi  само  по  собi,
виколихане в  цьому  степу,  напо?не  цими  хмарами,  виспiване  материною
пiснею, загартоване погуками звитяжно? золото? яси.
   Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить  орда  в  укра?нськi
вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи  впадуть  мертвi,
захопленi зненацька козаки. Все - од маленького вогника, котрий погас, i в
Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув,  що  таким
робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до
землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на
якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лиша? слiд, що татари  по
ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi  бурхало
полум'я, ноги пiдламувались, i на  вершечок  могили  вже  добирався  майже
плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз,  кидав
обаполи. Кра?м ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид,
неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню,  знову  роздмухав
вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал  затрiщав,  засичало,  як  i
першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям.
   Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими
рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн
усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички  згоряли,  а  великi  бралися  чорною
смагою, але не займалися. Вогонь мовби ви?дав дiрку всерединi, пожирав, що
легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився  об  колючки
степово? грушки, запихав його в гаряче дупло,  з  окiл  котрого  червонiли
обгорiлi патички, - полум'я, однак, не схоплювало всi?? купи. Вiн придавив
?? грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а  позаду  вже  стугонiли  копита,
форкали конi, вигукували чаушi - все  те  котилося  однi?ю  хвилею,  котра
пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло  на  вершечку  могили,  серце.
Сироватка вже бачив, що не встигне  втекти,  що  татари  ось-ось  обтечуть
могилу, дим ви?дав йому очi, а  вогонь  трiпотiв  тiльки  на  денцi  купи,
розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко  оглянувся
назад - в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви,  бiлi,
немовби розтягненi, плями облич, - похилився вперед i вилiз на купу.  Вона
затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило ??  сотнею  вогняних
язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя  татарам,  що  летiли  до
могили, вимахували шаблями, залiзними  й  кизиловими  булавами,  арканами,
алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки-но скотилося  за  пруг,
але  було  ще  зовсiм  видно.  Сироватка  добре   бачив   сво?х   ворогiв,
розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, ?х  були  тисячi,
переднi вже доскочили могили, а заднi  вкрили  степ  до  видноколу.  Серце
Сироватцi  закипiло  ненавистю,  вiн  аж  простер  вперед  руки,  рвонувся
навстрiч сво?м лютим ворогам. Це вони порубали його батька  та  матiр,  це
вони забрали в полон його Лаврiна й оддали  проклятому  турчину,  щоб  той
розiрвав його на  залiзних  гаках.  А  тепер  бiжать,  щоб  порубати  його
побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його  землю,  ??
трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить ?х, поставить супроти них
сво? серце.
   Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики
полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його  бiлими
клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з-пiд  Сироватчиних  нiг,
обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i  пояс,
i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на  землю.  Вiн  стояв  i  горiв,  як
свiчка. Душа козача летiла до  бога,  а  серце  -  до  Великого  Лугу,  до
маленько? слободи Драбинiвки, до людей, до Укра?ни.

   * * *

   Ополуднi тро? козакiв пiд'?хали до могили. Обкружлявши довкола  Слiпо?,
погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней  лiвим  кра?м
балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок  iз  пшоном,
скочивши на землю, вiн кинув його в  траву,  розгнуздав,  стриножив  коня.
Дво? iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги,  впевнившись,
що там нiкого нема?, посiдали в  травi,  повиймали  люльки.  То  були  вже
немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю,  волiли
дочекатися, коли вона об'явиться ?м сама.
   Третiй, молодий, рвiйний,  поблукавши  трохи  коло  куги,  побовтавшись
пiдсакою в саджалцi,  пiшов  до  могили.  Це  був  Фiлон.  Витягуючи  шию,
роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та  безбережжя.
В  самому  Фiлоновi  сталися  перемiни:  посуворiшало   обличчя,   густiше
просiявся вус, потемнiли очi, проте в них  буяла  все  та  ж  нспогамована
вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм  перевеслi  пояса,
котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно  повертався  в  залогу,  але
путь ?м лягала повз Сироватчину кугу, i вони за?хали сюди. Вiн  сходив  на
могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну
вiдвагу,  прислужитися  товариству,  стати  врiвень  з  iншими  товаришами
куреня. Мусить заслужити тi?? честi власною  хоробрiстю,  власною  шаблею.
Тиждень проблукали  в  степах  i  не  зустрiли  жодного  чимбулу,  жодного
татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось  iз
них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось  i  валечного
козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг  добутись  на
Запорожжя. Ще й обiцявся бути  йому  за  батька  при  якiйсь  сво?й  лихiй
пригодi. При якiй саме - не запам'ятав, щось таке сталося  з  Сироватчиним
сином, i вiн ?хав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як-то вiн стрiне  його
зараз?
   Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон  прибiг  од
могили й об'явив ?м страшну вiсть. Спершу вони не повiрили,  але  Фiлоновi
очi, у яких каламутився жах, упевнили ?х, i вони посхоплювалися й пiшли до
могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили,  й
чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли  у
важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi,
не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi  гранiту
вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки  злютованi  во?дино
звитягою й смертю.
   Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпо?, бiля уламка  гранiту.
Там, де козак ховався од ляського, татарського та  iнших  вiтрiв,  подавав
знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi,
завтра, позавтра - сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу  боговi,
сумною  черiдкою  вернулися  до  землянки.  Конi  ще  не  напаслися  й  не
перепочили, але треба було ?хати й розказати козакам на бекетi  й  отаману
на залозi, що ото вчора Сироватка востанн? подав ?м знак, що  його  вогонь
востанн? пробiг  з  краю  Дикого  Поля  до  Черкас  та  Самари,  порятував
християнський люд. Тепер ?м доведеться пильнувати дужче,  бо  ж  не  стало
дозорця попереду.
   Козаки склали нужденну Сироватчину бутру,  зняли  з  полика  двi  вовчi
шкури, а зi стiн - кiлька сайгачих, якi  захищали  Сироватку  вiд  холоду,
були сухi, годилися  на  товар  (живому  -  живе),  вiдшукали  за  стропом
тестамент у дерев'янiй  скриньцi,  прочитали  його.  "Вручаючи  душу  свою
вседержителю  мо?му  богу-вiтцю,  сво?м  останнiм  тестаментом,  -   писав
Сироватка, - заповiдаю, скiльки мо?? мiзерi?, щоб по смертi мо?й наглiй од
татарського чи турецького меча  турбацi?  не  було,  i  зголошую:  ратище,
жупанок зелений, сливе  новий,  без  дiрок,  коня  з  кульбакою  -  кумовi
Шевчику. Курiнному - шаблю-домаху, кошовому.  Сiрку  Iвану  Дмитровому,  -
люльку-стамбулку зi срiбним обiдком.  Маю  грошi,  закопанi  в  Вiйськовiй
Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над ?риком ?авиним,  в  трьох  ступнях  на
схiд од дубового пнища при дубовi з  приламаним  верхом  -  сорок  срiбних
талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять - поповi  у
церкву на спомин душi... -  В  цьому  мiсцi  козак  затнувся,  слово  було
замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера - "с", друга "и",
а двi останнi зовсiм перекресленi,  й  так,  не  розiбравши,  докiнчив:  -
...мого Лаврiна Перехреста, а всю решту - на малих дiтей  на  Сiчi,  сирiч
сирiт".
   Козак вклав тестамент назад у скриньку,  засунув  ??  за  пазуху.  Коли
запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю,
Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив ?х.
   - Не треба - сказав тихо. - Стане менi в пригодi. Я лишусь тут.  Козаки
не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й  по?хали.  Фiлон  трохи
провiв ?х, довго дивився вслiд. Запорожцi,  здавалося,  пливли  у  високих
травах, ?хнi постатi зменшувалися на очах, ось вони  на  мить  зупинилися,
повдягали на ратища  шапки,  помахали  йому.  А  тодi  припустили  конi  й
помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться  до
обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула  Фiлоновi  в  голову:
забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi  ранком  згубив.  Вiн  аж
рвонувся навздогiн та й зупинився.  Що  мiг  удiяти  -  запорожцi  вже  не
помiтять знакiв, не почують голосу.
   Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку.  Зупинився
пiд в'язком, розглядався.  Тут  мав  жити.  Бiля  само?  землянки  помiтив
прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш,  одклав  убiк  дернину,  розгрiб
попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом  на  самому
днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить
заяснiла,  а  далi  почала   швидко   зменшуватися,   поступатися   мiсцем
попелясто-сiрiй паморозi, котра стискувала  вогник  з  усiх  бокiв.  Фiлон
вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати  на  не?,  а  правою  скуб
вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину
на пiдпал i дмухав легенько,  боячись  загасити  iскру,  що  ледве  мрiла.
Здавалося, вона ось-ось згасне.
   Вона й справдi згасла. Але за мить, коли червона крапка  щезла  навiки,
затрiщала вовна, вiдтак з не? вискочив маленький вогняний чортик i  вхопив
червоними  зубами  бадилину.  Бадилина  спалахнула,  пiдпалила  сусiдню  -
загорiлася вся купка. Фiлон кидав наверх бiльшi  бадилини,  очерет,  хмиз.
Тепер не боявся, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в ямцi на могилi,
а тим часом виварить у попелi губку.
   Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у  кузi  сокиру  й,
роззувшись, полiз у лози. За  якийсь  час  нiс  на  могилу  чималу  в'язку
сушняку. Поклав його на чорнiм  згарищi,  а  сам  приклав  до  чола  руку,
дивився в степ. Тiльки не в козачий бiк, а в кримський,  татарський.  Йому
ще раз пригадалися Сiрковi слова: "Святе мiсце - чати. Найсвятiше на  всiй
Укра?нi!"

   1970-1974 pp., 1984-1985 pр.



   ПIСЛЯМОВА

   Вiдтворенi Ю. Мушкетиком у художнiй формi подi? та  факти  належать  до
найбiльш складних i суперечливих в iсторичнiй  долi  укра?нського  народу.
Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, якi охопили
практично   всi   сфери   життя   укра?нських    земель    -    економiку,
суспiльно-полiтичнi вiдносини та етнокультурнi процеси. Бiльшiсть  iз  них
були викликанi подiями визвольно? вiйни 1648 - 1654 pp.  та  возз'?днанням
Укра?ни з Росi?ю,  в  ходi  яких  була  вирiшена  не  лише  етно-полiтична
проблема, але  й  досягнутi  неперевершенi  за  сво?ю  глибиною  соцiальнi
результати (звичайно, в межах  панiвно?  феодально?  суспiльно-економiчно?
формацi?). Переяславський акт 1654 p. закрiпив  сягаючу  у  глибину  вiкiв
етнiчну ?днiсгь братнiх  росiйського  та  укра?нського  народiв.  Водночас
сво?ю геро?чною боротьбою народнi маси  Укра?ни  (селяни,  рядовi  козаки,
трудове населення мiст) завоювали ряд соцiальних  прерогатив,  якi  вийшли
далеко за межi тих завдань, що ?х ставила в ходi вiйни  панiвна  верхiвка:
було знищено велике землеволодiння польських магнатiв i шляхти та  iстотно
послаблено  феодальну  залежнiсть  безпосереднiх  виробникiв   вiд   сво?х
власникiв, сталися помiтнi змiни в класово-становiй структурi  феодального
суспiльства,  вiдбувався  перерозподiл  власницьких  iнтересiв   у   сферi
промислового виробництва тощо. Але це були тiльки видимi ознаки соцiальних
здобуткiв визвольно? вiйни. Не менш важливе значення мали змiни у глибинах
суспiльно?  свiдомостi  селянсько-козацьких  мас.  Адже  у   них   iстотно
порушився  культивований  вiками  панiвним  класом  стереотип  на  корiнне
питання тогочасно? епохи - питання землi та волi.  Безпосереднiй  виробник
уперше вiдчув себе господарем становища, одержав можливiсть  певною  мiрою
вiльно розпоряджатися результатами сво?? важко?, виснажливо? працi.
   Подi? визвольно? вiйни i возз'?днання Укра?ни з  Росi?ю  внесли  значнi
змiни у полiтичний статус укра?нських земель. У другiй половинi  XVII  ст.
тут  зберiгалися  певнi  особливостi  вiйськово-адмiнiстративного  устрою,
податково? системи, митних кордонiв  та  iн.  Законодавче  цi  особливостi
закрiплювали так званi "Статтi Богдана Хмельницького" вiд 21 березня  1654
р. та "Просительнi статтi" вiд 14 березня 1654 p.,  вiдомi  в  iсторi?  як
"Березневi статтi 1654 p.".
   Проте "козацька  шабля"  не  знищила  (i  не  могла  знищити)  iснуючо?
феодально? системи. Панiвний клас - козацька старшина та укра?нська шляхта
- уже в першi пово?ннi роки став на шлях  наступу  на  соцiальнi  здобутки
трудящих. Гетьмани i генеральна старшина, а слiдом за  ними  полковники  i
дрiбнiшi старшини - обознi, суддi, писарi,  осавули,  хорунжi,  сотники  -
прагнули в першу чергу змiцнити матерiальнi основи  свого  привiлейованого
становища - розширити i закрiпити за  собою  земельнi  багатства,  посiсти
домiнуюче мiсце в ремiсниче промисловiи сферi, торгiвлi i т  п  Паралельно
вiдбувався планомiрнии наступ, спрямований на обмеження, а в перспективi -
остаточну заборону переходiв селян вiд одного власника  до  iншого  Процес
обмеження  особисто?  свободи  безпосереднiх  виробникiв   супроводжувався
зростанням рiзних форм феодально? ренти, численних державних повинностей i
поборiв
   Козацька старшина Укра?ни, спираючись  у  проведеннi  сво??  соцiально?
полiтики на царизм, прагнула консолiдуватися з панiвним класом  Росiйсько?
держави, зайняти повноправне мiсце на феодальнiй  i?рархiчнiй  драбинi.  В
небуття йшли часи вiдносно демократичного козацького устрою,  а  феодально
крiпосницькi тенденцi? стали  визначальними  в  усiх  сферах  економiчного
життя i надбудовних iнституцiй тогочасного суспiльства
   У другiй половинi  XVII  ст.  рiзко  ускладнилося  полiтичне  становище
укра?нських  земель.  Шляхетська  Польща,  не   вiдмовившись   вiд   сво?х
великодержавних  устремлiнь,  почала  вiдкриту  агресiю  проти  Росiйсько?
держави. Не залишили сво?х  давнiх  намiрiв  поневолити  укра?нськi  землi
також султанська Туреччина i ??  васал  -  Кримське  ханство.  Складною  i
напруженою  була  внутрiшня  полiтична  ситуацiя.   Смерть   гетьмана   Б.
Хмельницького (1657 р.) розв'язала руки частинi  козацько?  старшини,  яка
групувалася навколо колишнього генерального писаря I. Виговського, що став
на  шлях  вiдкрито?  зради  iнтересiв  укра?нського  народу.  У   1660   р
Правобережна Укра?на  знову  потрапила  пiд  владу  Речi  Посполито?.  Тут
розпочалася калейдоскопiчна змiна марiонеткових гетьманiв  та  генерально?
старшини. Позбавленi реально? пiдтримки з боку народу, вони  з'являлися  i
зникали з полiтично? арени, залишаючи пiсля  себе  пограбованi  й  спаленi
дотла села та мiста, тисячi загублених людських життiв.
   У вiдповiдь на  посилення  соцiального  гнiту  та  зрадницьку  полiтику
старшинських згрупувань по  Укра?нi  прокотилася  могутня  хвиля  народних
виступiв. У 1657 - 1658 рр. у полум'?  повстання,  очолюваного  патрiотами
сподвижниками Б. Хмельницького полковником М. Пушкарем i кошовим  отаманом
Я. Барабашом, запахкотiла Лiвобережна Укра?на. В 1663-1665 рр. розгорнувся
масовий народний  рух  селянсько-козацьких  мас  Правобережжя.  Загони  I.
Поповича, I. Сербина I. Децика, В. Дрозденка та iнших контролювали  великi
райони Паволоцького полку,  Полiсся,  Ки?вщини,  Брацлавщини.  У  1666  р.
вiдбувся виступ проти старшини i царських во?вод  козакiв  Переяславського
полку. Це лише незначна частка збройних повстань i виступiв,  якi  охопили
землi Укра?ни в 50 - 60-х рр. XVII ст.
   Таким був iсторичний фон, на якому розгортаються основнi сюжетнi  лiнi?
роману Ю Мушкетика "Яса".
   Автор обмежив свою розповiдь хронологiчними рамками 70-х рр.  XVII  ст.
Проте досить часто вiн робить екскурси у  минуле  (часи  визвольно?  вiйни
1648- 1654 рр.) i тим самим створю? цiльне художн? полотно iсторi? Укра?ни
в межах всi?? друго? половини XVII ст.  В  центрi  уваги  автора  -  життя
Запорозько? Сiчi, суспiльно-полiтичний устрiй,  побут  i  звича?  козакiв,
?хня боротьба проти ординцiв та власних феодалiв.  Вiдомо,  що  Запорозька
Сiч з часу свого виникнення (XVI ст.) вiдiгравала визначну роль в  iсторi?
укра?нського народу, вона упродовж  ряду  столiть  залишалася  вогнищем  i
головним гальванiзатором антифеодальних i визвольних рухiв, могутнiм щитом
проти нападiв татарських i турецьких завойовникiв. Як правильно говориться
у романi, Сiч не втратила свого значення i пiсля  подiй  визвольно?  вiйни
1648 - 1654 рр. та возз'?днання Укра?ни з Росi?ю. У другiй  половинi  XVII
ст. (до 1709 р. ) вона була розташована поблизу сучасного  м.  Нiкополя  i
являла собою добре укрiплене мiсто-фортецю.  Сiч  продовжувала  залишатись
сво?рiдним полiтично-адмiнiстративним вiйськовим та господарським  центром
обширних  районiв  Запорожжя.  На  Сiчi  зберiгалися   традицiйнi   органи
козацького самоврядування. Вищим  органом  влади  тут  вважалась  загальна
вiйськова рада, у якiй формально  мали  право  брати  участь  усi  козаки.
Виконавчi функцi? належали спецiальному органу старшинсько? адмiнiстрацi?,
так званому  кошу,  очолював  який  отаман  з  найближчими  помiчниками  -
обозним, вiйськовим писарем, суддею та осавулами.
   У 60-х рр. XVII ст. в  полiтичному  статусi  Запорозько?  Сiчi  сталися
певнi змiни. Згiдно з умовами Андрусiвського договору  про  перемир'я  мiж
Росi?ю i Польщею (1667 р.), Сiч знаходилася  у  подвiйному  пiдпорядкуванi
обох  держав.  Проте  насправдi  запорожцi   визнавали   лише   пiдданство
Росiйсько? держави. Характерно, наприклад, що вже на початку 70-х рр. XVII
ст. навiть у сво?му листуваннi кошовi отамани пiдписувалися  так:  "Отаман
Вiйська його царсько? пресвiтло? величностi Запорозького кошовий"[36].  Як
правило, всi значнi зовнiшньополiтичнi акцi? Сiч узгоджувала з  росiйським
урядом.
   Чимало сторiнок у романi присвячено опису побуту i звича?в  запорожцiв,
вiйськових рад, форм судочинства.  Ю  Мушкетик  справедливо  наголошу?  на
нових явищах та змiнах,  якi  сталися  у  внутрiшнiй  структурi  життя  та
дiяльностi Сiчi. Поступово  обмежувався  демократичний  принцип  участi  у
загальних радах широких кiл козацтва. Заможна козацька верхiвка  i  сiчова
старшина,  використовуючи  економiчнi  важелi,  шляхом  пiдкупу  i  навiть
насильства добивалися ухвали рiшень, якi задовольняли ?х  вузькоегоiстичнi
iнтереси. Намiтилася тенденцiя  до  обмеження  функцiональних  можливостей
самих рад. Вiдомо, наприклад, що кошовi отамани,  починаючи  з  70-х  рр.,
дедалi частiше збирали закритi наради старшини i заможного  козацтва,  пiд
час яких вирiшувались всi найважливiшi питання життя Вiйська  Запорозького
(характерно, що до скликання таких нарад неодноразово вдавався  навiть  I.
Сiрко)[37].
   Варто  пiдкреслити,  що,  незважаючи  на  специфiку  свого  вiйськового
адмiнiстративного  устрою,   Запорозька   Сiч   залишалася   складовою   i
невiд'?мною  частиною  всiх  укра?нських  земель,   ??   внутрiшн?   життя
пiдпорядковувалось  спiльним  закономiрностям  розвитку   Лiвобережно?   i
Слобiдсько? Укра?ни У  серединi  XVII  ст.  пiд  впливом  товарно-грошових
вiдносин на Запорожжi  спостерiгався  невпинний  розвиток  землеробства  i
тваринництва.  Зимiвники  заможних  козакiв  поступово  перетворювались  у
багатогалузевi господарства, якi приносили значнi прибутки  ?х  власникам.
Багатий документальний матерiал свiдчить про значне поширення на Запорожжi
рiзних промислiв - рибальства, бджiльництва, мисливства. Вiдомо також,  що
в самiй Сiчi постiйно дiяли ремiсничi майстернi (зокрема  по  виготовленню
та ремонту збро?). Запорожцi забезпечували себе морськими чайками,  рiзно?
величини та призначення рибальськими суднами.
   Як  зазначалося,  господарський  розвиток   Запорожжя   вiдбувався   не
iзольовано, а в тiсному вза?мозв'язку з iншими укра?нськими  землями.  Сiч
пiдтримувала iнтенсивнi економiчнi вiдносини з Лiвобережжям, Правобережною
та Слобiдською Укра?ною. За межi краю вивозились мед, шкiри, хутро,  риба,
вiск, рогата худоба та конi. Предметами  ввозу,  як  правило,  були  хлiб,
сiль,  фураж  для  коней,  а  також  зброя,   бо?припаси,   сукно.   Певна
господарська залежнiсть Сiчi  вiд  iнших  укра?нських  земель,  насамперед
Лiвобережжя, часто використовувалася гетьманами для полiтичного  тиску  на
Запорожжя. Ю Мушкетик наводить справжнi iсторичнi факти, якi свiдчать  про
спроби гетьмана I. Самойловича економiчно iзолювати Сiч, добитися  окремих
уступок та потрiбних йому рiшень з боку запорозького коша.
   У романi добре вималюваний процес соцiально? диференцiацi? в середовищi
запорозького  козацтва.  У  зазначений  час   рiзко   зросла   поляризацiя
економiчних   iнтересiв   рiзних   категорiй   запорожцiв.   Спостерiгався
iнтенсивний кiлькiсний рiст груп козакiв, що  в  документах  фiгурують  як
"лучшi", "старшi", "знатнi". В ?х руках поступово нагромаджувалися  значнi
матерiальнi  багатства  у  виглядi  зимiвникiв,  великих  табунiв  худоби,
ремiсничих майстерень, риболовецьких промислiв тощо. "Лучшему  товариству"
протистояла багатотисячна маса запорозько?  голоти,  позбавлена  будь-яких
засобiв до iснування. Мiж цими обома полярними групами запорожцiв постiйно
точилася гостра боротьба, яка досить часто виливалася у  вiдкритi  збройнi
конфлiкти.
   I все ж феодальний гнiт на Запорожжi  був  порiвняно  слабшим,  нiж  на
iнших укра?нських землях. Це спричиняло  масовий  потiк  сюди  втiкачiв  з
Лiвобережжя, Слобожанщини,  Правобережжя  i  навiть  Схiдно?  Галичини  та
Закарпаття.  Склад  запорозького  козацтва  постiйно  поповнювався   також
вихiдцями з Росi?,  Бiлорусi?,  Молдавi?,  Польщi.  Поповнення  запорожцiв
найбiльш радикально настро?ними соцiальними елементами,  висока  вiйськова
виучка, створення сво?? вiйськово-полiтично? органiзацi? - все це висувало
?х в авангард численних антифеодальних рухiв  селянських  мас  укра?нських
земель. Як правило, вони очолювали повстанськi  загони,  з  ?х  середовища
досить часто виходили народнi iдеологи тощо. Слiд мати на увазi i  те,  що
уклад життя козакiв  (вiдсутнiсть  панщини,  особиста  свобода,  участь  у
загальних вiйськових радах та iн.) завжди iмпонував багатомiльйоннiй  масi
залежного  селянства,  ставав  його  сво?рiдним  iдеалом  та  стимулом  до
боротьби проти визискувачiв.
   Роман  Ю.  Мушкетика  "Яса"  -  широкомасштабне  художн?  полотно,   на
сторiнках якого живуть, мислять i дiють як справжнi iсторичнi особи, так i
персонажi, вигаданi творчою уявою автора. В  галере?  художнiх  образiв  у
творi чiльне мiсце  по  праву  належить  Iвану  Дмитровичу  Сiрку  (р.  н.
невiдомий - п. 1680  р.)  -  легендарному  кошовому  отаману,  чи?  дiяння
вiдбитi не лише на сторiнках  офiцiйних  документiв  i  лiтописiв,  але  й
навiки  вкарбованi  у  пам'ятi  народнiй.  Численнi  перекази,  легенди  й
оповiдання,  думи  та  пiснi  вiдтворюють  образ  козацького  проводиря  -
грiзного i  чуйного,  улюбленця  широких  мас  козацтва  i  "шайтана"  для
ворогiв. I. Сiрко належав до тi??  категорi?  козацьких  керiвникiв,  яких
висунула на полiтичну арену складна епоха XVII ст. Данi про раннiй  перiод
життя цi?? людини надзвичайно скупi. Вiдомо, що вiн  народився  у  слободi
Мерефа (Харкiвщина) у козацькiй сiм'?. Очевидно, свою  службу  розпочав  у
запорозькому вiйську, де, завдяки  сво?м  особистим  якостям,  став  добре
вiдомим серед  широких  кiл  козацтва.  Брав  участь  у  визвольнiй  вiйнi
укра?нського народу 1648-1654 pp.[38] Наступний перiод  його  життя  тiсно
пов'язаний iз Запорозькою Сiччю. Саме в цi роки I. Сiрко  завоював  широку
популярнiсть у народi як непримиренний ворог польсько? шляхти та ординцiв,
безстрашний во?н i талановитий вiйськовий керiвник. У 1663 р.  вiн  вперше
обира?ться кошовим отаманом, це у Вiйську  Запорозькому  була  надзвичайно
впливова, авторитетна посада. Скрiзь i всюди бути першим,  високо  тримати
статус Сiчi i репрезентувати ?? у переговорах з iноземними державами -  це
лише незначна частка вантажу, покладеного на плечi I.  Сiрка.  I  протягом
усього  життя  й  сво??  суспiльно-полiтично?  дiяльностi  вiн  з  великою
гiднiстю i честю нiс його.
   Документи фiксують участь I. Сiрка  у  полiтичному  життi  Укра?ни  вже
наприкiнцi 50-х - початку 60-х pp. XVII ст. Вiн вiв активну боротьбу проти
шляхетсько? Речi Посполито? та ?? ставленикiв гетьманiв I. Виговського, Ю.
Хмельницького, П. Тетерг. Наступнi роки були насиченi органiзацi?ю кошовим
отаманом  народно?  боротьби  проти  польсько-шляхетсько?   та   турецько?
експансi? на укра?нськi землi Очолюванi ним  загони  запорожцiв  здiйснили
ряд успiшних походiв на Правобережну Укра?ну та Кримське ханство. Особливо
вдалим був похiд 1667 р. на Крим, пiд час якого загiн козакiв зайняв  Кафу
та iншi мiста й визволив двi тисячi невiльникiв[39].
   Значний масив матерiалу у  романi  присвячений  вза?минам  I.  Сiрка  з
правобережним гетьманом П. Дорошенком, ?х,  очевидно,  слiд  розглядати  у
загальноiсторичному контекстi розвитку полiтичних подiй на Укра?нi в 60  -
70-х pp. XVII ст. Вiдiрване вiд  iнших  укра?нських  земель,  Правобережжя
стало ареною жорстоко? боротьби не лише султансько? Туреччини та ?? васала
Кримського ханства з шляхетською  Польщею,  але  й  представникiв  окремих
старшинських угрупувань. У 1665 р. владу тут захопив  П.  Дорошенко,  який
притримувався вiдкрито? турецько-татарсько?  орi?нтацi?  (у  1669  р.  вiн
навiть  офiцiйно  оформив  перехiд  Укра?ни  пiд  протекторат  султансько?
Туреччини)[40] У цьому зв'язку варто пiдкреслити,  що  блюзнiрськi  спроби
представникiв  буржуазно?  та   буржуазно-нацiоналiстично?   iсторiографi?
показати  правобережного  гетьмана  як  виразника  iнтересiв  укра?нського
народу позбавленi будь-якого реального грунту. Шлях до гетьмансько? булави
був для П. Дорошенка шляхом дворушництва, безпринципностi та гради.  Свого
часу вiн пiдтримував полiтику I. Виговського, згодом переметнувся в  табiр
Ю. Хмельницького, брав участь у загарбницьких  походах  польського  короля
Яна II Казимира на Лiвобережну Укра?ну. Пiсля того, як його було оголошено
гетьманом, вiн, як зазначалося, вступив у союз з  Туреччиною  й  Кримським
ханством.
   Правобережна Укра?на стала ареною жорстоко? полiтично? боротьби.  Поряд
з П. Дорошенком претендентами на  гетьманство  виступили  П.  Суховiй,  що
опирався  на  допомогу  Кримського  ханства,  й  М.  Ханенко  -  прибiчник
шляхетсько? Польщi. Результатом цi?? боротьби, в якiй були  зацiкавленi  в
першу чергу iноземнi держави, стало величезне спустошення  й  пограбування
Правобережно? Укра?ни. У 1672 р.  окремi  татарськi  чамбули  доходили  до
Вiсли, Сану i Карпат. Десятки тисяч людей було полонено i  вiдправлено  на
невiльницькi ринки. Iншi, рятуючись  вiд  ординцiв,  тiкали  на  територiю
Росiйсько? держави. Рiч  Посполита  змушена  була  укласти  з  султанською
Туреччиною договiр (жовтень 1672 р.), згiдно якого  частина  Правобережно?
Укра?ни (Подiлля) переходила  пiд  владу  Порти.  Брацлавщина  й  пiвденна
Ки?вщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крiм того,
шляхетська   Польща   зобов'язувалась   виплатити   Туреччинi    величезну
контрибуцiю - 80 тис. талерiв одразу  i  щорiчно  давати  22  тис.  злотих
данини[41] .
   У  цiй  складнiй  ситуацi?  I.  Сiрко  проводив  лiнiю,  спрямовану  на
припинення  боротьби  окремих   старшинських   угрупувань   та   змiцнення
росiйсько-укра?нсько? ?дностi. Вiн належав  до  тi??  частини  патрiотично
настро?но?  козацько?  старшини,  чи?  полiтичне  кредо  характеризувалося
вiрнiстю рiшенням Переяславсько? ради 1654 р.,  визначеною  позицi?ю  щодо
подiй на укра?нських землях. Його вимоги, а головне  практичнi  дi?,  були
спiвзвучнi прагненням i настроям  широких  верств  народу  (особливо  iдея
росiйсько-укра?нсько?  ?дностi),  вiдповiдали  ?хнiм  думам,   надiям   та
сподiванням[42]. Очолюванi  I.  Сiрком,  запорожцi  здiйснили  ряд  вдалих
походiв проти Кримського ханства й турецьких фортець. Вони громили  загони
Суховiя та ординцiв, завдавши ?м вiдчутних поразок  пiд  Ольхiвцями  й  на
Тясминi. Кошовий отаман у всi перiоди свого життя та  дiяльностi  виступав
проти ворожо? укра?нському народу  полiтично?  лiнi?  П.  Дорошенка,  який
орi?нтувався  на  султанську  Туреччину.  Не  випадково  проти   народного
улюбленця телися тенета змов та пiдступництв. Сучасник цих подiй писав, що
правобережний гетьман "хотiв яким-небудь способом  зжити  з  свiту  Сiрка,
цiлковитого противника його планiв, страшного татарам ворога,  людину,  що
начебто за допомогою якогось передчуття вiдвернула укра?нський  народ  вiд
протекторату Туреччини. 3 цi?ю  метою  кiлька  разiв  запрошував  його  на
конференцiю пiд покровом зовнiшньо? дружби, зрадницьки готувався припинити
його життя. Тiльки досвiдчений противник не потрапив в його  сiтi.  3  тим
бiльшою наполегливiстю  думав  Дорошенко,  як  би  позбутися  людини,  яку
ненавидiв, вiн довго шукав засобiв для цього"[43].
   Контакти I. Сiрка з П. Дорошенком (до речi, досить повно  вiдтворенi  у
романi) не означали вiдступництва кошового отамана  вiд  сво?х  полiтичних
принципiв В серединi 70-х рр. XVII ст. ситуацiя на Правобережжi складалася
не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег  Днiпра  було
здiйснено  спiльний  похiд  росiйсько?  армi?  i   лiвобережних   козакiв,
внаслiдок якого десять полкiв Правобережно?  Укра?ни  оголосили  про  сво?
возз'?днання  з  Лiвобережною  Укра?ною  в  складi   Росiйсько?   держави.
Активiзувалася  боротьба  Запорозько?  Сiчi  проти  експансi?  султансько?
Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожцi,  очолюванi  I.
Сiрком, неодноразово громили ординцiв пiд Перекопом й на узбepeжжi  Криму.
Яскравою сторiнкою у спiльнiй боротьбi росiйського та укра?нського народiв
проти iноземних завойовникiв став спiльний похiд восени 1675 р. запорожцiв
та донцiв разом з калмиками на Кримське ханство[44]. (Деталi цього  походу
також вiдтворенi в романi Ю. Мушкетика) Занепоко?нi  можливими  наслiдками
цi?? акцi?, татарськi загони залишили Правобережжя и спiшно повернулись  у
Крим.
   Позбавлений вiйськово? пiдтримки з боку ординцiв, П. Дорошенко опинився
в цiлковитiй  iзоляцi?  На  Правобережжi  пiднялася  нова  хвиля  народних
виступiв  проти  гетьмана  запроданця  Визрiвало  невдоволення   i   серед
найближчого оточення турецького ставленика. Вiдомо, наприклад,  що  бiльша
частина старшини залишила Чигирин i перейшла  на  Лiвобережжя.  I.  Сiрко,
який репрезентував думку Сiчi про те, що необхiдно припинити мiжусобицi, в
цiй ситуацi? виступив iнiцiатором органiзацi? посольства запорожцiв до  П.
Дорошенка  з  тим,  щоб  домогтися  вiд  останнього   прийняти   росiйське
пiдданство (Це питання розглядалося на загальнiй  вiйськовiй  радi  ще  12
березня  1675  р  .)[45].  У  романi  виразно  показано,  як  невдовзi   в
гетьманську резиденцiю прибув об ?днаний загiн запорожцiв та  донцiв  (500
чол.)  на  чолi  з  кошовим  отаманом.  Триденнi  переговори   завершилися
складанням П.  Дорошенком  присяги  на  вiрнiсть  Росiйськiй  державi[46].
Одночасно вiн передав I Сiрку гетьманську булаву, бунчук, прапор  i  деяке
озбро?ння фортецi.
   Оцiнки та ставлення до цi?? полiтично? акцi? з боку  рiзних  суспiльних
категорiй  населення  Укра?ни  та  Роси  були  далеко   не   однозначними.
Побоюючись втратити владу, лiвобережний  гетьман  I.  Самойлович  розпочав
кампанiю оббрiхування I. Сiрка i запорожцiв. Певне невдоволення формальною
стороною справи висловив царський уряд, який вважав, що лише йому належить
право на затвердження чи усунення неугодних гетьманiв. Вiн зажадав вiд  П.
Дорошенка присягнути гетьману I. Самойловичу  i  командуючому  росiйськими
вiйськами на Укра?нi Г. Ромодановському[47]. Iншою була реакцiя  на  подив
Чигиринi з боку Запорожжя Сiч в цiлому пiдтримувала  цю  полiтичну  акцiю,
оцiнюючи присягу П. Дорошенка як свою безкровну перемогу  над  султанською
Туреччиною. Безперечно, характеризуючи ставлення Вiйська  Запорозького  до
цих подiй, слiд мати на увазi i певнi  амбiцi?  запорозько?  старшини,  що
здавна прагнула грати основну роль у полiтичному життi Укра?ни.
   Що стосу?ться П. Дорошенка,  то  вiн  продовжував  зачитатися  у  сво?й
чигиринськiй резиденцi? i вiв подвiйну гру. Лише у 1676  р.  П.  Дорошенко
склав зброю перед вiиськами Г. Ромодановського та I. Самойловича.
   Ю. Мушкетик у романi "Яса"  прагне  показати  соцiальне  економiчне  та
суспiльне життя на  Укра?нi  у  другiй  половинi  XVII  ст.  у  всiй  його
скiлдностi та суперечностi.  Автор  вдало  вiдтiнив  новi  тенденцi?,  якi
з'явилися i набули поширення  у  господарському  розвитку  та  соцiальному
становищi рiзних суспiльних категорiй населення Лiвобережжя. Зокрема,  вiн
показав поступовий, але неухильний процес феодалiзацi? козацько? верхiвки,
нагромадження у ?? руках значних земельних воiодiнь i тисяч залежних селян
Зажерливiсть,  користолюбство  нестримну  жадобу  збагачення,  цинiзм  при
виборi методiв досягнення мети репрезенту? у романi  гетьман  Лiвобережноi
Укра?ни  I.  Самойлович  (1672  -  1687).  Гетьманська  булава  дала  йому
якнайширшi можливостi до швидкого збагачення. Вiдомо, що  вiн  належав  до
категорi? найбiльших землевласникiв  Лiвобережжя  (лише  у  Стародубському
полку гетьман володiв 12 вiльними вiйськовими селами).  В  рiзних  районах
краю йому належали млини, цеховi майстернi, руднi, винокурнi, пiдпри?мства
по виготовленню полотна та селiтри. Спецiальнi представники цього  феодала
вели великi за обсягом торговi операцi? на ярмарках й  ринках  Укра?ни  та
ценiральних  районiв  Росiйсько?  держави[48].  Збагачувались  як   родина
гетьмана,  так  i  його  найближче  оточення.  Наприклад,  на  "вспартя  i
подпоможенi?" вiн передав сво?му синовi ряд сiл у Стародубському  полку  i
млини на р. Ворi. Значний  вплив  на  I.  Самойловича  мав  переяславський
купець  I.  Томара,  дiти  якого  зайняли  високi  старшинськi  посади   у
гетьманськiй старшинськiй адмiнiстрацi?[49]. Козацька старшина,  поступово
вiдособлюючись вiд решти козацтва, домагалася  поширення  на  не?  прав  i
привiле?в росiйського дворянства.
   Суперечностi мiж I. Самойловичем та I. Сiрком  не  були  суперечностями
двох рiзних за характером людей. Вони  мали  глибше  корiння  i  сво?рiдно
вiдображали рiзнi погляди на суспiльно-полiтичнi процеси,  що  вiдбувалися
на Укра?нi в другiй  половинi  XVII  ст.  Козацька  старшина  Лiвобережжя,
добиваючись привiле?в, ставала на цiлях  поступового  обмеження  особистих
прав i привiле?в рядового козацтва та селянства, завойованих ними  в  ходi
шестилiтньо? кровопролитно?  вiйни  з  класовим  ворогом.  Запорозька  Сiч
завжди розглядалася укра?нськими гетьманами як осередок  вольницi,  а  кiш
Вiйська Запорозького - як небезпечний суперник  v  боротьбi  за  домiнуюче
мiсце у полiтичнiй сферi.
   З  iншого  боку,  незважаючи  на  певну  деформацiю   свого   суспiльне
полiтичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних i
визвольних рухiв  на  укра?нських  землях  Йому  по  праву  належала  роль
основного  форпосту  у  боротьбi  проти  турецько-татарсько?  агресi?   та
зрадницько?  полiтики  старшинсько?   верхiвки   рiзно?   орi?нтацi?.   Як
зазначалося, Сiч була важливим фактором внутрiполiтичного  життя  Укра?ни.
Пiд час роботи так званих "чорних" рад (тобто рад,  у  яких  брали  участь
широкi верстви народу), голос запорожцiв у виборах гетьмана мав вирiшальне
значення (наприклад, у Нiжинськiй радi 1663 р.). Запорожжя прагнуло  також
виконувати   роль   сво?рiдного   гаранта   у   пiдтриманнi   традицiйного
вiйськово-адмiнiстративного устрою на Укра?нi  i  надзвичайно  насторожено
ставилося до порушення будь-яких його прерогатив.
   Юрiй Мушкетик розкрива? в образах iсторичнi вза?мозв'язки  запорозького
та донського козацтва, що, як  вiдомо,  мали  глибоке  корiння.  Донцi  та
запорожцi протягом  багатьох  столiть  здiйснювали  спiльнi  походи  проти
султансько? Туреччини й Кримського ханства, на ?динiй класовiй основi вели
боротьбу з власними  феодалами.  Солiдарнiсть  запорозького  та  донського
козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройиих  .повстань,
якi  охоплювали  значнi  територi?  кра?ни  й  вимагали  напруження   всiх
матерiальних та духовних сил народу.
   Романiст досить промовистими штрихами вiдтворив полiтичнi  контакти  I.
Сiрка з керiвником селянсько? вiйни 1670-1671 pp. в Росi? С.  Разiним.  Цi
вза?мини проводирiв  запорозького  та  донського  козацтва  базувались  на
досить-таки мiцнiй основi. Численнi  документи,  якi  леребувають  нинi  у
розпорядженнi iсторикiв, свiдчать  про  активiзацiю  переселенського  руху
селян i козакiв Укра?ни в 60-70-х  pp.  XVII  ст.  на  територiю  Дону.  В
грамотi приказу Казанського дворця вiд 22  березня  1667  р.  зазначалося,
наприклад, що "во многие-де в донские  городки  пришли  с  Украины  беглые
боярские люди и крестьяне з женами и  з  детьми..."[50].  Частина  з  них,
безперечно, взяла участь у селянськiй вiйнi. На всiх  етапах  повстання  у
складi разiнських загонiв значну питому вагу складали вихiдцi  з  Укра?ни,
насамперед запорозькi козаки з ?х  великим  вiйськовим  досвiдом.  Так,  у
виписцi  приказу  Казанського  дворця  (лютий  1660   р.)   -   документа,
пiдготовленого на основi вiдписок городових во?вод, прямо  говорилося  про
те, що "из запорожских-де городков черкасы и из донских  городков  казаки,
которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно,  а
он-де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески"[51]. Вiдомо також,  що
з розвитком подiй повстання кiлькiсть втiкачiв з Укра?ни на Дон  неухильно
зростала, а ?хня участь у селянськiй вiйнi помiтно урiзноманiтнювалась.
   Суспiльно-полiтична  ситуацiя  та  атмосфера  невдоволення   соцiальною
полiтикою  панiвного  класу  на  Укра?нi,  безперечно,  враховувалася   С.
Разiним. Ще в груднi 1669 р. пiд час перебування у Черкаську на козацькому
крузi обоговорювалося питання про те, що "вiн  хочет  атаманов  и  казаков
лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом"[52]. У
наступний  час  керiвник  повстання  налагодив  тiснi  контакти  з   рядом
полiтичних дiячiв Укра?ни, зокрема з кошовим отаманом I.  Сiрком[53].  Мiж
ними  встановилися  iнтенсивне  листування  й  передача  вiдомостей  через
та?мних агентiв. Готуючи похiд вiйська "к Москве против бояр",  С.  Разiн,
за словами очевидцiв, "под  Царицыным  готовил  суды  и  ждал  к  себе  из
черкаских городов на помочь многих черкас  с  полковником  с  Серком"[54].
Зацiкавлений у тiснiй координацi? дiй, керiвник повстання у рядi  випадкiв
у  сво?х  листах  та  грамотах  звертався  безпосередньо  до  широких  кiл
запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнiн в "распростых
речах" у приказi Казанського дворця в сiчнi 1671 р. говорив, що  С.  Разiн
намагався  "в  Запороги...  послать  прельщать,  чтобы  потому  ж  шли  на
государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи,
и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и  из  Запорог"[55].
Побiчним пiдтвердженням тiсних полiтичних вiдносин, якi iснували мiж Доном
i Запорожжям, ? i той факт, що  частина  "прельщений"  С.  Разiна  i  його
отаманiв написана вiд iменi "Великого войска Донского и Запорожского"[56].
   Заклики керiвника селянсько? вiйни  в  Росi?  "побить  бояр",  "мирских
кровопивцев", "начальных людей" i визволити "черных  людей"  вiд  феодалiв
знаходили широкий вiдгук серед трудящих мас Укра?ни. В  один  iз  важливих
районiв  повстання  перетворилась   Слобожанщина.   Неспокiйно   було   на
Лiвобережжi, де також дiяли дрiбнi загони  повстанцiв.  Загалом  селянська
вiйна 1670-1671 pp. пiд керiвництвом С. Разiна вiдiграла  важливу  роль  у
справi консолiдацi? сил селянсько-козацьких мас  Росi?  та  Укра?ни  у  ?х
боротьбi з панiвним класом.
   У  сво?му  творi  Ю.  Мушкетик  торкнувся  питання  про  мiсце  i  роль
самозванства в iсторi? народних рухiв. Поява в 1673 р. на Сiчi  самозванця
Симеона не була якоюсь незвичайною подi?ю i мала прецеденти у  вiддаленому
iсторичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрiя I i  Лжедмитрiя  II)
Росi?[57]. Проте цей мотив роману цiкавий як сво?м  драматичним  аспектом,
так i спробою автора  охарактеризувати  свiтогляд  пригноблених  категорiй
населення у перiод пiзнього феодалiзму.
   Монархiчнi  iлюзi?  селянсько-козацьких  мас  були  прямим  результатом
економiчних  умов   iснування   дрiбного   патрiархального   господарства.
Задушений  безпросвiтною  нуждою,  податками,   жорстокою   експлуатацi?ю,
селянин не розумiв класово? природи самодержавства.  Вiн  на?вно  вiрив  в
iснування  "доброго  царя"  -  захисника  вiд   соцiально?   експлуатацi?,
помiщикiв i лихоiмства судiв. На думку народних мас, цей "добрий цар"  був
вiддiлений  вiд  них  придворною  клiкою,  чиновниками,  мiсцевою  владою,
каральними командами. Бiльше того, народ  прагнув  опертися  на  авторитет
царя i використати його як органiзуючу засаду  у  боротьбi  за  полiпшення
умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфiчною оболонкою,  пiд
якою приховувався соцiальний змiст того чи iншого народного руху.
   Однак цим не вичерпу?ться характеристика феномена самозванства.  Досить
часто самозванцями були звичайнi авантюристи, що користувалися  пiдтримкою
певних полiтичних сил як в серединi кра?ни,  так  i  за  ??  межами.  Тодi
навколо самозванцiв органiзовувались рiзнi та?мнi гуртки та плелися  нитки
змов.
   "Царевич Симеон" не належить до значних та колоритних  фiгур  в  списку
самозванцiв  XVII  ст.  Проте  його  прибуття  вiдiграло  помiтну  роль  в
активiзацi? суспiльно-полiтичного життя на Сiчi.  Тут  вiдбулося  декiлька
бурхливих   козацьких   рад,   на   яких   виступили   царськi   посли   i
самозванець[58].  Пiдтримка  Сiччю  "царевича  Симеона"  зумовила   навiть
наростання деяко? напруженостi у вiдносинах мiж урядовими колами Москви  i
кошовою старшиною. В цiй iсторi? слiд диференцiювати  причини  прихильного
ставлення до самозванця козацьких мас з  одного  боку  та  I.  Сiрка  -  з
iншого. Сiчова сiрома на?вно бачила в особi Симеона справжнього  виразника
?хнiх соцiальних  iнтересiв,  здатного  сказати  вагоме  слово  на  захист
скривджених та експлуатованих, а  I.  Сiрко  прагнув  використати  його  у
полiтичних планах як один iз засобiв тиску на царський уряд.
   Юрiй Мушкетик виступа? в романi як тонкий знавець джерел i  спецiально?
лiтератури. Окремi вкраплення та згадки у документах i лiтописах пiд пером
автора розростаються у захоплюючi картини художнього твору. Наведемо  лише
один приклад. Мимохiть, лише кiлькома штрихами, у романi  згадано  про  С.
Палiя та I. Мазепу. Але як проникливо пiдмiчено  основнi  риси  цих  осiб,
змальовано контрастнiсть ?х образiв.  Геро?чна  постать  улюбленця  народу
Семена Палiя з одного боку i зрадництво  й  пiдступнiсть  вже  на  початку
сво?? полiтично? кар'?ри Iвана  Мазепи  -  з  iншого.  Хiба  потрiбне  тут
багатослiв'я?
   Як же далi розвивався iсторичний  процес  на  Укра?нi?  Яка  була  доля
iсторичних осiб, зображених у романi? Вже у 1677-1678 pp. росiйськi  ратнi
люди й козацькi полки дали  вiдсiч  турецько-татарським  загарбникам,  якi
зробили спробу поневолити всю Правобережну Укра?ну (так званi  Чигиринськi
походи). До речi, помiтний вклад  у  вiдсiч  ворожо?  навали  внесли  тодi
запорозькi загони, очолюванi I. Сiрком. Майже до останнiх днiв свого життя
легендарний кошовий отаман був на передньому кра? боротьби з ординцями.  1
серпня 1680 p. його не стало. Згiдно  повiдомлення  лiтопису  С.  Величка,
"того ж лета Иван Серко славнiй отаман кошовiй, в Грушовце  пасеце  своей,
чрез неколикое время поболевши, преставися от  жизни  сея,  августа  1,  и
припроваженнiй водою до Сечи Запорожской, и погребен  чесно  всем  войском
Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу,  где  иншое
товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа  2,  з
многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего  войска  Низового
жалостiю, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которiй от младости,
аж до старости своея во?нними бавячися промислами, не  тилко  значне  Крим
воевал и некоторiи в нем попалил гради, также и в полях  диких  на  розних
месцах многi? Татарскiе громлювал чамбули, и плененнiй  ясир  христiянскiй
отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на  розних  месцах  не
малi? бесурманам чинил шкоди и раззоренiя, а по  морю  Чорному  корабле  и
катарги, з Константинополя  в  Крим,  Азов  и  на  иннiе  месца  пливучiе,
громлювал и з великими здобычамн щасливе з  войском  Запорожским  до  Коша
своего повергался, которого все  войско  зело  любило  и  за  отца  своего
почитало"[59].
   У наступний час боротьба за визволення споконвiчних слов'янських земель
Приазов'я та Причорномор'я не припинялася. У 80-х pp. XVII  ст.  росiйське
вiйсько,  до  складу  якого  входили  лiвобережнi  козацькi  полки,  двiчi
здiйснило походи на  Крим.  Проте,  погано  пiдготовленi,  вони  виявилися
невдалими. Пiд час одного з них (1687 р.) втратив  гетьманську  булаву  I.
Самойлович.  Його  було  звинувачено  у  та?мних  зв'язках   з   кримцями,
заарештовано й заслано до Сибiру. На так званiй Коломацькiй радi 25  липня
1687 р. старшина обрала гетьманом генерального осавула  I.  Мазепу,  якого
пiдтримав  всесильний  В.  Голiцин.  Боротьба  проти   турецько-татарсько?
агресi?  точилася  ще  протягом  багатьох   десятилiть.   Лише   внаслiдок
переможних росiйсько-турецьких вiйн 1768-1774 pp.  i  1787-1791  pp.  було
остаточно вирiшене  питання  про  визволення  Пiвнiчного  Причорномор'я  й
утвердження Росiйсько? держави на Азовському й Чорному морях.
   В кiнцi XVIII ст. сталася ще одна подiя, яка  мала  велике  значення  в
iсторичнiй долi укра?нського народу. В  результатi  другого  (1793  p.)  й
третього (1795 p.) подiлiв Польщi до  складу  Росi?  увiйшли  правобережнi
землi. Справа Семена Палiя i його  сподвижникiв,  учасникiв  гайдамацького
руху й славнозвiсно? Колi?вщини 1768 р. не була  марною.  Сво?ю  боротьбою
вони наблизили час визволення й возз'?днання  всiх  укра?нських  земель  в
складi Росiйсько? держави
   Роман Ю. Мушкетика "Яса" - художнiй твiр,  а  не  спецiальне  iсторичне
дослiдження. На його сторiнках дi? чимало персонажiв,  народжених  творчою
уявою автора.  Виписанi  вони  iз  знанням  iсторичних  обставин,  у  яких
природно розкриваються характери, психологiя геро?в тi?? епохи.  Очевидно,
не слiд дорiкати письменнику у подеколи  хронологiчних  змiщеннях  окремих
подiй, певних термiнологiчних неточностях тощо, адже вiн  створив  загалом
довершену, правдиву картину суспiльно-полiтичного життя укра?нських земель
друго? половини XVII ст. Справжнiм  геро?м  його  твору  ?  народнi  маси,
представники яких - Мокiй  Сироватка  та  Лаврiи  Перехрест  -  уособлюють
основну продуктивну силу тогочасного суспiльства. Вони зi збро?ю  в  руках
захищали  свою  землю  вiд  ординських  i  польсько-шляхстськнх  феодалiв,
виступали проти власних визискувачiв. Мокiй Сироватка й Лаврiн  Перехрест,
не вагаючись, жертвують сво?м життям задля спокою i  щастя  рiдного  краю.
"...  Батькiвщина...  лише  одна.  Тiльки  потурнак  може  мiняти  ??   на
чужинську" - ось лейтмотив ?х життя i боротьби. А хiба лише ?х? Так думали
i з цими словами  вмирали  мужнi  захисники  Ладижнна  й  Уманi,  учасники
походiв  на  Кримське  ханство  й  турецькi  фортецi.  Геро?кою   боротьби
укра?нського  народу  з  iноземними  загарбниками  та  iдеями  патрiотизму
проникнутi всi сторiнки нового роману Ю. Мушкетика "Яса". I в  цьому  його
непересiчне значення.

   Валерiй Смолiй, доктор iсторичних наук.


   [1] Акинджi - нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур )
   [2] Так турки називали Александра Македонського.
   [3] Езан - заклик на молитву (тур,).
   [4] Муфтi - первосвященик магометанського закону (тур.).
   [5] Що я написав - те написав (лат.)
   [6] Спагi? - вершники (тур ).
   [7] Сердар, сердарах - головнокомандуючий (тур.).
   [8] Секбанбашi - вищi офiцери регулярного вiйська (тур.).
   [9] Джебелiх - вiнсько, що вели за собою феодали (тур.).
   [10] Силяхуар-ага-чиновник, що возив шаблю султана (тур.).
   [11] Лист написаний 1678 р., одначе мовиться в ньому про подi? 1674 р.,
тому автор вмiщу? ного в оповiдi пiсля ладижннсько? оборони.
   [12] Фiрман - указ (тур.).
   [13] Антецесор - попередник (тур.).
   [14] Фарсах-мiра довжини, 4 км (тур.).
   [15] Кибла - напрям на Мекку (тур.).
   [16] Передмiстя Адрiанополя.
   [17] Селямлик. -чоловiча половина будинку (тур.).
   [18] Асесбашi - вищий  чин  у  яничарському  вiйську,  виконував  також
полiцiйнi функцi? (тур.).
   [19] Бiр аллах - бог ?диний (тур ).
   [20] Гелiйор - йти (тур.).
   [21] Беса - не забувай про звичай гостинностi (тур.).
   [22] Кьопек-собака (тур.).
   [23] Юрю! - Проходь (тур.)
   [24] Улу-Дениз - Гниле море (тат.).
   [25] Iзор - сукня з двох шматкiв полотна (тат.).
   [26] Яйла - гiрське пасовище (тат.).
   [27] Гяур оглу - християнське кодло (тат.).
   [28] Тум - народжений в неволi вiд невiльникiв християн (тур.).
   [29] Каймакам - управитель округи (тур.).
   [30] Рогожа з молодо? липи.
   [31] Пелiкани.
   [32] Шарiат - релiгiйне право мусульман (тур).
   [33] Бiсмiлла - в iм'я аллаха (тур.)
   [34] Вай кьопек! - От собака! (Тур )
   [35] Йок - нi (тур.).
   [36] Акты ЮЗР, т 12, с 102, 113, 527, 682
   [37] Апанович О. М. Запорозька Сiч у боротьбi проти турецьке татарсько?
агресi? 50 - 70-тi роки XVII ст. - К, 1961, с. 34, 35
   [38] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко -  славный  кошевой  атаман
войска запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 5, 10.
   [39] Iсторiя Укра?нсько? РСР. - К., 1979, т. 2, с. 91.
   [40] Акты ЮЗР. - СПб., 1875, т. 8, с. 218-220.
   [41] Iсторiя Укра?нсько? РСР, т. 2, с. 94-95.
   [42] Звичайно, слiд мати  на  увазi,  що  I.  Сiрко  був  представником
козацько? старшини. Йому належали хутори на Слобiдськiй Укра?нi,  млини  й
будинки на Лiвобережжi, велика пасiка на Запорожжi.
   [43]  Цит  за  Анапович  О  М   Запорозька   Сiч   у   боротьбi   проти
турецько-татарсько? агресi?. 70-тi роки XVII ст. - К , 1961, с. 247
   [44] Акты ЮЗР, т 12, с. 260
   [45] Там же. т 9, с. 355
   [46] Там же, т 11, с. 419
   [47] Там же, т 12, с. 389
   [48]  Борисенко  В.  И.  Соцiально-економiчний  розвиток   Лiвобережно?
Укра?ни в другiй половинi XVII ст. - К, 1986, с 73, 123, 130, 156
   [49] Там же, с 73, 191
   [50] Крестьянская война под предводительством Степана  Разина.  Сборник
документов. - М., 1954, т. 1, с. 73.
   [51] Там же, с. 155.
   [52] Там же, с. 132.
   [53] Стецюк К.. Вплив повстання Степана Разiна на Укра?ну.  (З  iсторi?
спiльно?   боротьби   росiйського    i    укра?нського    народiв    проти
феодально-крiпосницького гнiту). - К., 1947, с. 75, 86-91
   [54] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т.  2,  ч
1, с. 237
   [55] Там же, т. 2, ч. 2, с. 101.
   [56] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т. 2,  ч.
1, с. 201
   [57] ДивТроицкий С. М. Самозванцы в России XVII-XVIII  веков.  -  Вопр.
истории, 1969, N 3, с. 134-139.
   [58] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко -  славный  кошевой  атаман
войска Запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 44, 49.
   [59] Летопись Самоила Величка. - К., 1851, т. 2, с. 497.

Популярность: 9, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT