------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕТЬМАНIВНА

   Кажуть, мудрiсть вироста? з печалi. Печалей я мав багато, але  мудростi
вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочина?ться  з  радостi?  Але
радiсть скороминуща, вона затуманю? розум, робить людину слiпою. Ми живемо
в очiкуваннi ??, страждаючи. Здебiльшого одне народжу? iнше. З  найбiльшо?
радостi поста? найбiльша печаль, яка iнодi познача? все наше життя.
   Саме так сталося зi мною.
   Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глуховi  на
вулицi Дергачiвськiй,  де,  притiнений  двома  високими  осокорами,  стояв
невеликий  чепурний  будинок  з  рiзьбленими  вiконницями  та  рiзьбленими
дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику
Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк  у  купця  Затирного
ось для таких оказiй, як ця -  коли  полковник  при?здив  до  гетьмансько?
столицi за велiнням  Генерально?  канцелярi?  або  у  власних  справах.  У
вузенькому вiдгородженому вiд вулицi високим  тином,  зарослому  кучерявим
морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори Оце i все обiйстя:  нi
саду, нi городу, нi палiсадника - дiм для тимчасового  мешкання.  У  дворi
притулилися ридван та два  вози;  дишель  ридвана  й  голоблi  возiв  були
задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi.
   Помiж голобель на кiлках тину висiли великi  юхтовi  чоботи,  бiля  них
стояв босий кучер Охрiм i мастив ?х квачиком, отож i пахло на все подвiр'я
добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку  однi??  з  комор  i  тихенько
награвав на скрипцi.  По  стрiсi  сусiдньо?  комори  походжало  з  десяток
голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори,-  я  насипав  туди
крихт iз хлiба,- але спурхнути вниз боялися  -  здичавiли.  Я  -  це  Iван
Судима, син генерального  хорунжого  Iвана  Сулими,  внук  гетьмана  Iвана
Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно  мiцно  вгрунтований  ляхами
чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка, Одначе мене нiколи
не вабили анi слава дiда, анi,  значно  менша,  батькова.  Я  був  хлопцем
книжним, богобоязливим, плохим,  надi  мною  збиткувалися  майже  всi  мо?
товаришi, спуде? Ки?всько? Академi?,  я  не  здобував  та  не  обороняв  у
вимрiях фортець i не викрадав  красунь,  цурався  спудейських  кабешiв  та
бешкетiв, через те мене не бачили не те що в  гiркопам'ятних  усiм  киянам
налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг,  котрi  шарпали  по  базарах
чумацькi вози та налiтали  на  купецькi  постоялi  двори,  що  привело  до
справжньо?, довготривало? вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й  навiть
у набiгах на знаменитi сирецькi баштани,- на це останн?  й  суперiнтендант
Академi?, i сам префект дивилися крiзь пальцi.
   Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi "Славмо  царя  пiднебесного,,
грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пi?тицi.  Цi??  весни
успiшно скiнчив клас пi?тики й перейшов  до  класу  риторики.  При?хав  до
батька на вишнi та першi меди, й батько раптом  одiбрав  у  мене  всi  мо?
книги й замкнув до велико?, ошпунтовано? залiзними штабами скринi.  Вiн  i
ранiше не шанував Академi?, не обминав ?? клином, а того дня,  погомонiвши
зi мною, почав йойкати i кричати, що та "дурисвiтська Академiя,  вибила  з
мо?? голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного  во?на,
котрий якщо не сягне дiдово? слави, то  хоч  батькового  уряду,  а  бачить
перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий  побира?ться  попiдвiконню,
чи то лицедiя з вертепу. Мовляв,  нащо  жив,  нащо  так  тяжко  гарував  у
далеких походах, для кого всi оцi шаблi, булдимки, посрiбленi ронди. I  за
вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв  покiнчало  Ки?вську  Академiю,
декотрi потерлися  й  по  заграничних  академiях,  i  всi  поверталися  до
батькiвського козацького шабельного  ремесла,  були  серед  них  вiкопомнi
звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся
й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня.
   Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв:
   - Були й з поповичiв гетьмани.
   - Хто? - зiпонув батько.
   - Самойлович...
   - Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала. I тодi  я  сказав  батьковi
таке:
   - Вчуся я на славу Божу й користi ради душi мо??, у  пам'ять  неньки  й
вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, ?? не потяти шаблею i
з гармати не встрiлити.
   Боже, що тут зчинилося по  сих  мо?х  словах!  Батько  зламав  у  руках
нагайку ("Ну в кого, в кого  ти  такий  удався,  не  було  в  нашому  роду
поповичiв!,), пожбурив ?? менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк. А вiн
геть розпасiювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жiночому:  "Закрию
очi, й хто опережеться мо?м чересом, хто почепить до нього мою шаблю,  хто
сяде на мого коня?!, Батько був  ще  й  добрячий  лицедiй.  Вiн  промовляв
слова, якi змушували мо? серце стискатися вiд страху. Мав батько  ще  дiти
вiд друго? жiнки (моя  мати,  Полуботкiвна,  померла),  але  дрiбнi,  дво?
дiвчаток i хлопчик трьох лiт, отже, не плекав велико? надi? побачити  його
в сiдлi.
   Трохи  охолонувши,  батько  сказав  суворо,  голосом,   який   виключав
заперечення, що забира? мене з Академi? та вiдда? до вiйська... "Може,  ще
вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок,.
   Два днi думав, до якого вiйська послати, й надумав.
   На  всiй   Укра?нi   нема?   валечнiшого,   славетнiшого   козака,   як
чернiгiвський полковник.
   Згнiтивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись  за  погрiбник,
плакали струни мо?? скрипки...
   Одначе по?хав  до  Полуботка.  Тяжко  переживав,  невимовне  скучав  за
Академi?ю, хоч не все там було миле менi.  Може,  навiть  навпаки,  бiльше
немилого, нiж доброго. Як уже зазначив, був  хлопцем  тихим,  затинався  й
нiтився з будь-яко? причини, i надi мною кепкували  колегiанти-академiсти.
Мiй дзвiнкий, тонкий i сумовитий голос став менi втiхою i карою  водночас.
Мене одразу записали до  хору,  яким  керував  неймовiрно  лихий,  злючий,
котрий бив рiзками без  будь-яко?  причини,  регент.  Я  боявся  його,  як
гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олiю, холодну  джерельну  воду,-
не допомогло. Хор ходив на виноси,- в дощ, спеку,  югу,i  я,  хлоп'я,  яко
солiст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семiнаристами i  за  регентом,
який ?хав попереду на слiпiй кобилчинi. Якось iшли аж за Днiпро в  слободу
вiдспiвувати суддю полкового, й саме  тодi  рушив  лiд,  i  дво?  спiвакiв
утопилося, а ми бiгли по кризi, й раптом стала передi мною дибки  крижина,
i я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побiг убiк  слiдом  за  iншими
хлопцями. Це теж властивiсть мо?? вдачi: жахатися, але  не  складати  рук,
боротися.
   Кликали нас i на весiлля, на Рiздво та Пасху славили Христа  по  дворах
багатих старшин та купцiв, до найбiльших урядових старшин  ходили  на  днi
?хнього народження. Майже всi старшинськi дiти жили по квартирах у багатих
людей, я ж якийсь час навiть мешкав у  бурсi.  Найперше,  що  до  Академi?
втрапив проти батьково? волi. Батько вважав, що менi вистачить  двох-трьох
рокiв Чернiгiвсько? колегi?.  Я  провчився  в  нiй  три  роки  й  вважався
найкращим учнем, мене  навiть  були  якось  призначили  авдитором,  одначе
змiстили з причини мого м'якосердiя, бо ж не мiг справитися з бешкетниками
семiнаристами. Бачачи мо? старання, а також знаючи, що батько хоче забрати
мене додому, старенький вiтець префект написав менi рекомендацiйного листа
до Ки?всько? Академi?, хоч я на той час провчився тiльки два роки,  одначе
був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та  латинською  не  тiльки
читав, а й розмовляв. Ки?вська Академiя здавалася менi  Атенами  науки,  i
марив я нею, i вiтець префект перейнявся мо?ми скорботами та написав листа
до ректора,  свого  колишнього  спудея,  аби  той  вписав  мене  до  класу
дiалектики. Вiн же потiм умовив i мого батька дати менi змогу повчитися  в
Академi?, мовляв, настають такi часи, що на вищi уряди тепер без науки  не
пробитися, он i в Пiтерi цар посила? учитися за границю  боярських  дiтей.
Батько погодився через силу, бо ж  сам,  хоч  походив  зi  знатного  роду,
вибився трудами ратними, впертiстю  та  хоробрiстю.  Пан  ректор  Академi?
проекзаменував мене на дiалектику й побачив, що я ?? й не нюхав, вписав до
класу пi?тики, перед тим вiдмiрявши  тридцять  рiзок  за  обман,  який  ми
вчинили з вiтцем префектом. Хоч потiм виявилося, що в  усiх  iнших  науках
ки?вським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабствi та
у вiдважностi. То були  найпам'ятливiшi  роки  для  ки?вського  мiщанства.
Голодне,  знахабнiле  ки?вське  спудейство  зайшло  у  великий  розмир   з
ки?вським купецтвом, цехами,  вимагало  вiдкупiв,  а  то  й  вдавалося  до
грабункiв, розбивало комори на ринку, шарпало з возiв. За потрiйним валом,
який тягнувся вiд колишньо?  Десятинно?  церкви  до  Козиного  болота,  по
крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижi та
халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всiлякого непевного,  а
то й просто злодiйського, розбiйного люду, туди часто заникували  й  деякi
спудеi.  Там  вiдвага,  пила  мед,  а  нахабство  -   чорну   брагу,   там
перепродували крадене й дiлили ще не захоплене, звiдти спуде? налiтали  на
купецькi та ремiсницькi двори. Пам'ятаю й нинi, як обдурив ?х,  пообiцявши
на  завтра  вiдкуп,  аби  тiльки   вiдчепитися,   при?жджий   з   Кам'янця
купець-?врей i як вистежили його чубатi фiлософи та богослови, обступили в
при?знiм дворi, i як одбивалися купець зi сво?ми хурщиками, i  як  втiкали
вони потiм по дахах будинкiв, i один хурщик зiрвався з даху i вбився. Тодi
в Академi? проводили  велике  дiзнання,  в  яке  включилися  всi  цензори,
сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. I
був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону,
i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й клинiв, i  стусанiв.
Але потроху i я охмолостався.  Колеги-фiлософи  купили  менi  в  складчину
кобзу, одразу повiривши, що опаную ??. Мислили  вони  так:  кому  потрiбна
тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий  базарний  люд,
на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею
бризнуть в карнавку  два-три  шаги,  та  й  просто  кобза  -  то  струмент
чоловiчий, козацький, а ти ж, Iване,  козацького  роду!  То  таки  правда,
почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати  ??  на  всi  стро?,  i
сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею  не
ходив, i врештi на мене махнули рукою,
   Може, я вже й занадто напускаю туманiв про сво?х колегiантiв, було ж бо
серед них чимало люду розважливого вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i
грецькою,  i  латинською,   i   ?врейською,   i   французькою,   ширмували
Арiстотелеви ми словами, i  грали  сповненi  високого  смислу  комедi?  та
трагедi?, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а
також при?жджих людей. I влаштовували разом з  мiщанами  пишнi  та  веселi
свята,-  на  Великдень,  на  Маковiя  та  Спаса,-  здебiльшого  в  урочищi
Глибочиця, й приходили туди  дiвчата  у  вiнках  та  стрiчках,  ладненьких
сап'яновим чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у
заморських капелюхах, панянки в  дорогих  кунтушах;  грали  там  музики  й
спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi  кiлька  пiсень  статечним
козакам.
   Тодiшнi ки?вськi академiсти  жили  бiдно,  бо,  на  вiдмiну  вiд  часiв
нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як  i  всi  iншi  бурси,
ки?вська являла собою страхiтливе видовище Старшi бурсаки спали на полу та
на лавах, малеча копошилася в соломi  пiд  полом  та  в  пiдпiччi,  чавила
блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах.
   На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою  та  вертепом
чи й просто  на  апетицi?  -  просити  по  дворах,  i,  як  я  вже  казав,
примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого
того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо  й  спiвав  поза  церквою,  то
тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм.  За  те  мене
брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з мо?м  жалiбним  голосом  можна
приносити повнi торби. Я ?м на те нiчого не одказував,  а  сам  думав,  що
обманювати  людей  грiх,  навiть  жалiбним  голосом,  адже  не  маю  тако?
скорботи, за яку попросив би в людей  спiвчуття,  скорбота  по?дну?ться  з
молитвою, а молитися всу?-грiх.
   Та й все-таки я не злидарював, хоч мiй батько й намагався тримати  мене
в строгостi, в тiлi чорному, одначе посилки з дому отримував, i не  тiльки
на свята,- ?х нишком передавала мати. Вона й при?здила до мене частiше  за
батька i обливала мою голiвку слiзьми, а я  дивувався,  чому  вона  плаче.
Адже матiнка хоч i далеко, але завсiгди в серцi мо?му, а  тут  зi  мною  i
Арiстотель, i Тацiт, i святi апостоли, i  преподобнi  печорськi  Еразм  та
Лаврентiй.
   Якось, при?хавши, прийшла вона просто до нашо? церкви. Я стояв на хорах
i побачив матiнку, i знеслася моя душа понад хори, i залився  я  солов'?м,
моя душа облилася слiзьми й затрiумфувала. Таке зi мною траплялось не раз.
I почула мiй спiв матiнка, й заплакала, i запишалася. А я  сказав  ?й,  що
менi тут добре, що свiтло розуму влива?ться в свiтло мо?? вiри, я знаю всi
дiяння апостолiв i захищу себе та ?? святою молитвою.
   Не захистив.
   ...За два тижнi до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив
я з хором у двiр ки?вського вiйта, ми спiвали "Да воскресне Бог,,  i  дали
нам гостинцiв чимало, усiм спiвакам, а ре?нту  три  копи  грошей,  ми  ?ли
святковий обiд, i хлопцi почали вимагати в ре?нта всiм грошей по  шагу,  й
ре?нт  розлютився,  почав  шмагати  рiзками   всiх   пiдряд,   i   хористи
збунтувалися, побили ре?нта, i, поки старшi бурсаки його  товкли,  молодшi
били в обiднiй дзвiн. Не минути б усiм нам велико? кари, але  того  вечора
з'явилася на заходi комета, сво?м  вогняним  ядром  i  роздво?ним  хвостом
перелякала всiх мирян, за нею в Академi? забули про бунт хористiв,  комета
з'являлася в сутiнки i висiла  над  землею  червоною  мiтлою.  В  Академi?
комети не боялися, ми знали вiд професорiв, що  то  небесне  тiло,  хлопцi
веселилися,  а  на  мене   найшла   туга-безпричинна,   i   тодi   увiйшов
дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: "Вiн  уже  зна??  Хто  це  йому
сказав, що його мати при смертi i кличе його до смертно?  постелi?,  Нiхто
менi того не казав, моя душа сама вiдгадала лихо. I потiм не раз менi  мо?
нещастя вiщувало серце.
   ...Отож за батьковим велiнням я опинився в услузi в пана чернiгiвського
полковника. Треба сказати, що до цього  знав  його  мало.  Коли  вчився  в
Чернiгiвськiй колегi?, Полуботок не вибував з походiв, пам'ятаю лишень, як
одного разу вiн вiд'?здив на вiйну  з  турками,  i  ми  спiвали  в  церквi
напутнiй молебень; полковник  ?хав  попереду  козакiв  на  вороному  конi,
покритому шовковою попоною, дзвенiли литаври, сурмили сурми,  майорiли  на
вiтрi прапори та значки, вiн видався менi надто грiзним, надто суворим,  я
малiв перед ним i пишався ним перед iншими бурсаками. Таким видавався менi
завжди, зблизька ж я його майже не знав, вiн жив за Чернiговом, над рiчкою
Стрижнем, я ж мешкав неподалiк вiд семiнарi? в домi купчика Крячка, зрiдка
навiдуючись до дядини в гостi. Але пана полковника  бачив  дуже  рiдко,  а
потiм почав уникати зовсiм, до того  призвiв  один  випадок.  Той  випадок
зруйнував у мо?й уявi образ,  який  склався  в  думках,-  людини  мужньо?,
валечно?, але й справедливо? та милосердно?.
   Було це восени, в хляпавицю. Я нiс до чоботаря полагодити сво? новенькi
чоботи, якi чомусь полiзли по рантах,  бiг  стежечкою  попiд  будинками  й
трохи не наштовхнувся на зiгнуту спину козачка, що дрiботiв  по  стежцi  з
шапкою в руках. Вiн аж заплiтався ногами,  схлипував,  шанобливо  кланявся
широкiй спинi в оксамитi i дзигорiв жалiбним голосом: "Нехай  я  почорнiю,
як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду,.- "Ти менi хоч гризи  ??  -
не повiрю,,- прогудiло спереду. Козачок зашпортнувся, далi пiшов повiльно,
вирiвняв крок, тiльки руки - в однiй тримав шапку - обвисли  вздовж  тiла:
"Що ж менi робити тепер?, Полковник не  зупинився,  навiть  не  оглянувся.
"Вiзьми мотузок i повiсся,,- вiдказав рiвним голосом. Мене струсив дрiж. Я
зупинився i впустив пiд ноги чоботи. Далi пiдняв ?х i пiшов назад.  Нiкого
не помiчав, навiть не привiтав  поклоном  зустрiчного  i?ромонаха,  i  той
осудливо похитав головою. Страшнi слова горiли в менi. Потiм довго не  мiг
вийняти ?х iз сво?? пам'ятi. Я  осудив  полковника,  адже  нема?  в  свiтi
бiльшого грiха, як вiдмовити iншiй людинi в правi на життя. Що б вiн,  той
козачок, не зробив. Вiн ма? таке ж право жити, як i пан полковник.  Бог  ?
любов. Любов ? вiра. Вона - в серцi людському.  В  серцi  пана  полковника
нема? нi того, нi iншого, й через те  не  хочу  бiльше  нiчого  про  нього
знати, не хочу його бачити. Всi його дiяння, всi його подвиги - не в  iм'я
любовi
   Той спомин жив у мо?й пам'ятi, i я не мiг його  прогнати.  Хоч  щось  i
почало мiнятися в менi в ставленнi до полковника, Вiн  не  послав  мене  у
вiйсько, поки що я жив у  його  домi  над  Стрижнем,  виконував  такi-сякi
доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярi?  не  бував,
хоч знедавна i почав  туди  заникувати  з  добро?  волi.  I  кiлька  разiв
полковник погомонiв зi мною, й, що найдавнiше, не зверхньо, а як з рiвним,
розпитував про нинiшню Академiю, про  навчателiв,  а  також  якi  книги  я
читаю, що знаю з них. Щоправда, сво?х мiркувань майже не висловлював.
   Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Судима довiдався, що
його син, себто я,  не  найду?ться  у  вiйськовiй  сторожi  на  ляхiвськiм
порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв,  навiть  не  лiта?  на
драбантi - вогненному жеребцевi в полковниковому  почтi,  а  ошива?ться  в
чернiгiвськiй полковiй канцелярi?. Але Полуботок остудив його жар.
   - Не одразу, Iване, не одразу... Пильно я приглянувся  до  сина  твого.
Очеретинка...  Очеретинка...  Злама?мо  стебельце...,  Нiжна  душа,   чуле
серце... Ще й стражденне... Таке вже ?.
   - Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи  козак?  Ох,  покарав
мене Господь, i не знаю за вiщо. Прогледiв я.
   Розмова велася в мо?й присутностi, вони  зовсiм  не  зважали  на  мене,
мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм.
   - Не  кажи...  Чуле  серце,-  отже,  справедливий,  совiстливий.  Нехай
спочатку через папери погуля? по бойному полi. Так би  мовити,  звикне  до
слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий... Як ти кажеш, в почт мiй - хоч
нема? в мене нiякого почту,- у ?здки всiлякi я його незабаром почну брати.
Вiн ще... ну, просто мало що тямить у  справах  житейських.  Збалували  ви
його з мо?ю сестрою... Одинак...
   - А як не звикне? - хрипко запитав Судима.
   - Що ж, Iване... Так i буде. Не всiм  шаблею  махати...  Я  тобi  потiм
скажу... Напевно скажу...
   - А що ж вiн тодi робитиме?  Прошу  тебе,  Павле,  навчай  його  справи
бойно?. Хто краще, анiж ти, зна? ??,- полестив хитро.-  Й  того...  Тримай
його, сучого сина, в шорах, тримай...
   - В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. I, може, таки вийдемо в
козаки. Правда, Iване? - це вже до мене.
   Я мовчав.

   * * *

   ...Чомусь хрипiла на мо?й скрипцi басова  струна.  Я  почав  шукати  ?й
строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв
на лаву.
   Був це статечний, повновидий, мiцно? високо? статури чоловiк п'ятдесяти
семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та
голубi шаровари. Вiн вийняв  з  глибоко?  кишенi  люльку  й  почав  шукати
кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала  не
було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кiлька  срiбних  монет,
все це поклав на столик перед собою.
   Зненацька на вулицi пролунав тупiт, понад  тином  прокотилася  шапка  з
зеленим шликом, почулося тпрукання, i в дворi з  вузлом  у  руцi  з'явився
козак у жаркому, з опушкою, жупанi; витираючи рукавом пiт, вiн  зiйшов  по
сходах на ганок, поставив вузол на стiл, розв'язав кiнцi пишно? квiтчасто?
хустки, з яко?, неначе лебiдь з пiни, випiрнув срiбний глечик з накривкою.
Козак облизав великi, як вареники, пересохлi губи й прогув:
   - Пан гетьман прислав з узваром. Вiншу? й запиту? про здоров'я.
   Полуботок мовчав, вперто шукав  кресало,-  вiн  мiг  пiти  й  припалити
люльку вiд вогню в печi, бо ж  саме  топилося,  не  йшов,-  i  козак  враз
гмукнув чи хоркнув з переляку - половину  гетьманових  слiв  розтрусив  по
дорозi й згадав аж тепер:
   - Узвар з медом!
   З медом, отже, гетьман запрошу? на обiд. Полуботок  i  далi  нiчого  не
казав, i козак нагадав:
   - Його милiсть запиту? вашмосцi про здоров'я. Полуботок поклав на  стiл
люльку, взяв з купки срiбних талярiв один, великими i вказiвними  пальцями
обох рук скрутив його, подав козаковi.
   Той узяв таляр, здивовано вертiв у пучках:
   - Його милiсть запиту? вашмосцi...
   У цю мить скрипнули присiнковi дверi, на ганок вийшла молода дiвчина  з
розпущеною русою косою - Оленка, Полуботкова наймолодша  (двi  iншi  давно
замiжнi, два сини поодружуванi), батькова пестунка, примружилася на сонце,
неначе кицька, побачила коштовний глечик, пiдняла покришку.
   - Як гарно пахне!
   Взяла глечик i почала пити.
   - Узвар вiд гетьмана!-значуще мовив Полуботок.- З медом!
   - Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотiлося... Ох i смачний.-  Оленка
поставила глечик на стiл.
   Полуботок ледь-ледь повiв  на  не?  оком,  хотiв  насварити,  але  враз
подобрiв очима, всмiхнувся.
   - Пiди хоч косу заплети.
   Оленка й далi стояла на ганку, в тонкiй бiлiй сорочцi, тонкiй  запасцi,
боса,  сонце  вицiловувало  дрiбненьке  муратиння  довкола   кирпатенького
носика.
   Козак переступав важкими чобiтьми:
   -Його милiсть запиту? вашмосцi...
   - Я вiдповiв, йди.
   Козак повiльно  зiйшов  з  ганку.  Брiв  через  двiр,  обмiтав  високим
споришем пилюку з чобiт, здивовано нiс поперед себе в долонi  скручений  в
трубку таляр.
   Його рот був широко розтулений.
   - Що я скажу його милостi?..
   Охрiм, котрий бачив i чув усе, кинув через плече:
   - Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого
таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.
   Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло,
похитав головою й пiшов. Я реготiвся.
   Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший  ковток  диму
вiд учора - неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медя?ться, аж пощiпу?
в грудях, другий - вже не такий, третiй - звичайний.
   Полуботок узяв однi?ю рукою глечик, довго пив узвар.
   - Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З  чого  вони  його  варять?
Кухар у нього нiмецький.- Витер чепурнi, опущенi вниз вуса.
   Оленка дивилася згори вниз на батька,  на  його  круглу,  з  невеликими
вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову
й раптом нагнулася та поцiлувала ??.
   Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi  дугастi
брови.
   -  Розходилася,  курiпка.-  I  пiдвiвся.-  Йдiть,   дiти,   чепурiться,
прибирайтеся, ?демо до гетьмана в гостину.
   - Всi? - здивувалася Оленка.
   - Узвар з медом - отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну?
   - Ой, хочу,- сплеснула в долонi  Оленка.-  Може,  я  ще  встигну  змити
голову...
   - Встигнеш,-сказав Полуботок.- Одягни й ти, Iване, козацького  кунтуша,
скинь цю халамиду. Вподобав ти ??...
   - Та ж зручна.

   * * *

   ...Глухiв - мiсто надзвичайно гарне, iноземнi  мандрiвники  кажуть,  що
воно набагато гарнiше за Ки?в, у ньому  багато  церков  та  будинкiв,  якi
милують око сво?ю довершенiстю. Сто?ть воно на пагорбi над рiчкою  Есмань,
обваловане й оточене палiсадом, все  вкупочцi,  нiби  грудки  ластiв'ячого
гнiзда, отож i ?хати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить  ?хати,  а
не йти.
   Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу,  з
королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок  i  я  посiдали  на
конi. Полковник був у святковому стро? - в  жупанi  з  рясними  гудзиками,
пiдперезаний дорогим поясом, на плечах - накидка,  застiбнута  бiля  горла
застiбкою в каменi, я - в новенькому кунтушi,  котрий  повiдстовбурчувався
на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник  не  стримався  й
зауважив:
   - Ти нiби стягнув його з когось...
   Я знiяковiв, густо почервонiв.
   Бiля гетьманського двору - довга конов'язь, до яко?  коней  в'яжуть  по
чину: до  кiлець  позолочених,  срiбних,  мiдних  та  залiзних.  Полковник
прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я  -  до
мiдного.
   На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського  до
мешкань усiх iнших, знаних на Вкра?нi, гетьманiв. Усi дотеперiшнi гетьмани
- Дорошенко, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа - жили в палацах, у палатах,
гетьманський двiр Скоропадського дивував усiх, хто вперше його бачив.
   Стояв вiн бiля церкви Миколи Чудотворця й був з усiх бокiв обгороджений
високим парканом, ворота хоч i брусовi, а також  простi,  з  хвiрткою.  На
подвiр'? - кiлька критих гонтом хат, в кожнiй по однiй або по двi  кiмнати
з пiдлогою дерев'яною або цегляною, а то й без  пiдлоги,  печi  кахлянi  -
бiлi, зеленi або кольоровi, при свiтлицях  сiни  рубленi,  в  свiтлицях  -
столи  липовi,  лави  сосновi,  вiкна  червонi,  скла   врамловського,   з
вiконницями. В однiй iз хат - канцелярiя та вiтальня, де  гетьман  прийма?
вiдвiдувачiв та гостей, у нiй стiни оббитi сукном i пiч полив'яна.
   Будинок гетьманшi - окремо, й ще будинок для гостей -  цiлий  хутiр,  в
самому кiнцi двору - двi хати  чорнi,  для  челядi,  й  погрiб  дубовий  з
залiзним шандалом на ланцюзi, i  пекарня,  й  льодовня,  i  довга-предовга
комора, i колодязь пiд дашком з колесом, обкованим залiзом. А ще далi,  за
тином - хлiви й конюшнi, там стояли ридвани  кованi,  бiля  них  походжали
кучери в синiх жупанах. Бiля кожного будинку  -  нужник  з  дощок,  критий
дранкою, вiд гетьманово? та гетьманшино? свiтлиць до нужникiв  вели  критi
переходи. Потiм менi пояснили, що будiвлi дерев'янi, бо мiсця тут низиннi,
холоднi, а гетьман хворi? на застуднi хвороби, любить тепло  та  сiльський
затишок. Справдi, на подвiр'? можна було знайти чимало затишних  куточкiв,
скрiзь по двору росли чепурнi яблуньки або обстриженi  в  кружок  невеликi
липи й надили очi квiтники: якi тiльки квiти не буяли на  тих  грядках,  у
якi химерi? не сплiталися, гетьманша любила водити  помiж  грядок  гостей,
розказувала й пишалася, прикладаючи  до  губiв  рожеву  шовкову  хусточку.
Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на пiвголови, не любив су?ти,
поспiху, не любив, коли до нього йшли з справами, вiн любив смачнi  узвари
та тиху бесiду  про  дива  свiту,  любив  посидiти  за  широким  столом  у
свiтлицi, з яко? вигнано мух i вiконницi трохи причиненi. Лиха  й  напастi
рiдного краю болiли йому, але вiн вельми боявся пiдступiв, доносiв, на  це
подвiр'я було нелегко потрапити.
   Я розглядав усi цi  будiвлi,  неначе  збирався  купити  якусь  iз  них.
Цiкавiсть-то головна сутнiсть  мого  ?ства,  через  не?  часте  вскакую  в
халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я - самiтник,  моя
душа здебiльшого оповита смутком, i крiзь  той  смуток  вона  дивиться  на
свiт. Тяжко пережив смерть матерi,  так  тяжко,  що  по  тому  свiт  мовби
одмiнився для мене. Мати помирала двiчi й  обидва  рази  кликала  мене  до
смертного ложа, ?? передсмертне велiння виконували. Перший раз я  при?хав,
i матерi полегшало, вернувся в Академiю, а за мiсяць мене знову покликано.
Я вперше бачив, як помира? людина, до  того  ж  це  була  найдорожча  менi
людина, вона одна розумiла мене, вчила молитов, вчила бачити в  Боговi  не
тiльки найвищу силу, а й порадника, вiрного друга, не штовхала, як батько,
на дороги труднi, мирськi, а вказувала дорогу до Бога. Тiльки з ним, а  не
з батьком, нинi раджуся. Водночас побачив, якою мiзерi?ю ? людське життя i
як може принизити людину смерть. Мати хворiла кiлька  мiсяцiв,  зовсiм  не
вставала з лiжка, схудла на скiпку. Останнiй час мати приймала ?жу тiльки,
коли годував ?? я сам, ковтала через силу, жалiючи мене,- я плакав, просив
??,- i потiм сказала, що ?й знову полегшало, i я повiрив, по?хав у Ки?в, а
то вона не хотiла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене  вернули  з  дороги
вже до мертво? матерi.

   * * *

   ...Був четвер, планета Меркурiй, трагiчна  планета,  догорала  свiча  в
хлiбовi, на лавi зiтхали родичi, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут
i вже десь далеко-далеко), розквитавшись з свiтом. У хатi  стояла  задуха,
якась особлива, яка бува? тiльки там, де лежить мрець. Потiм матiр поклали
на стiл, я поривався до не? i чомусь боявся ??, боявся сiсти на  лавi,  де
вона щойно лежала, боявся не матерi, а само? смертi, яка, здавалося, могла
навiть через вiддалений дотик перейти на мене.
   Тодi  вийшов  у  широкий,  оступлений  хлiвами,  конюшнями,   коморами,
клунями.двiр, а далi в сад. Цвiли в мiсячному сяйвi мертвим цвiтом  сливи,
шумiли млиновi колеса на греблi, витьохкував  у  березi  соловей,  i  десь
спiвали дiвчата. I пронизав серце той спiв, стислося воно з болю й туги, в
ту тугу вп'ялася ще якась iнша, нез'ясненна;  свiт  такий  великий,  такий
гарний, тривожний, кличний, вабливий  i  лячний,  жорстокий,  минущий.  Що
збува?ться в ньому? I що не збува?ться? Не збува?ться  нiчого?  А  соловей
витьохкував, а мiсяць плив великий, ясний,  вiщий.  I  менi  так  защемiло
серце, що вже не чув нi шуму млинових колiс, нi солов'?в, тiльки дивовижну
сумну мелодiю в собi. Сльози капотiли з очей,  i  туманився  виднокiл,  не
було в тих сльозах скарги на Бога - Вiтець Небесний вже двiчi зберiг  менi
життя - один раз, коли хворiв на  гарячку,  а  другий,  коли  погнався  за
вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й
таки прогнав, потiм розповiв матерi, а  мати  поблiдла  й  сказала:  "Боже
милосердя пролилося на тебе,. I були  скорбота  по  матерi  й  нез'ясненна
тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя.
   Ховали матiр  у  п'ятницю,  пiд  дощем,  i  в  усiх  обличчя  свiтилися
прикованою радiстю - зима була малоснiжна, дощ чекали давно. А  я  дивився
на ?хнi обличчя й ненавидiв усiх.
   З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився
вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух  у  свiтi,  зненавидiла  мене,  бо  ж
прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до ?? дiтей.  А  старший,  та  ще
набагато, син вiд першо? дружини - то загроза немала. Вона не спробувала й
на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала  на  мене
батька, й через те я волiв не при?здити додому.
   На перших роках навчання в Академi? був у мене товариш, такий самий, як
i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися
вiд iнших спуде?в, розiгрували вдвох сценки з  Святого  письма,  з  творiв
древнiх авторiв, розумiли один одного з  позирку,  з  покиву  пальця,  але
зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому.
Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер.
   Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через
мачуху, через  товаришiв-спуде?в  жорстокостей  свiту  й  жив  самiтником,
поклавши  раз  i  назавжди  триматися  подалi   од   всiх   його   ваб   i
несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й  награвати  самому
собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг,
а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом сво?м,  розумом
сво?м, i Бог  замiнив  менi  матiр  i  товаришiв  та  приятелiв.  Проймали
сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому письмi ж сказано,  що
вiра- в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною.
Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму,  а
не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму влива?ться в свiтло вiри,  я  знав  усi
дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував ?х. I позасвiдоме
наслiдував  матiр,  добру,  покiрну  Боговi,  сердобольну,   задуману   та
запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних
пiсень. Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не
любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на ?? дитинство,
на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них),
я  тупцяв  бiля  не?,  на  вулицю  майже  на  ходив,  од  не?   перейнявся
спочутливiстю до покалiчено? пташки, зламано?  галузки,  вiд  не?  в  менi
сумний спiв та щира молитва.

   * * *

   ...Гостей  зустрiчав  управитель  -  господар   двору   регiментського,
розводив по хатах: старшин -  до  гетьмансько?,  бiлу  челядь  -  до  хати
гетьманшi, молодь - у дальнiй кут двору  до  хати  гостьово?,  перед  якою
бiлiв  свiжотесаний  помiст  для  танцiв.  Гостей  прибуло  чималенько   -
генеральний осавул Iван Судима, генеральний суддя Iван Чарниш, генеральний
писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, ки?вський полковник
Антiн  Танський,  миргородський  -  Данило  Апостол,  глухiвський   сотник
Мануйлович,  багатi  глухiвськi  пани  Пироцький  та  Бога?вський,  кiлька
значкових та кiлька бунчукових товарищiв - майже всi з родинами.  В  дворi
стояли гомiн, пересмiхи, перегуки.
   Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там  витинали
цимбали, скрипка та два бубни.  Один  з  них  дудонiв,  а  другий  тьохкав
брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Однач, парубки  та  дiвчата
чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то  мляво,
мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то  нiяковiли
- все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм не?, я тут не
знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза  спинами,  пiдiйшов
до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв  на  призьбi.  Вiкна  в  хатi  були
повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли.
   Старшини спочатку вели  мову  про  справи  господарськi:  про  недавнiй
ярмарок, на якому  цигани  вкрали  аж  дванадцятеро  коней,  про  сiнокiс,
побiдкалися  на  сушу,  глухiвський  сотник  Мануйлович  мовив,  що   суша
неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона  зашила  жабi  рота  й  зашила
дощi, у нього вже ? на примiтi одна молодиця,  кiлька  чоловiк  пiдтримали
його, але Полуботок кинув коротко  "Су?вiр'я,,  i  всi  вмовкли,  перевели
розмову на iнше.
   Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки
надмiру балакучий, оповiв про недавню по?здку до Ки?ва й сказав, що, як на
його око, при нинiшньому оскуднiннi  Ки?в  якось  мовби  злиняв,  особливо
монастирi, надто Межигiрський, у якому  доживають  вiку  запорозькi  дiди.
Старiсть тих дiдiв i калiк  гiрка,  Запорожжя,  яке  утримувало  ?х  сво?м
коштом, поруйноване, а козацькi державцi бояться давати грошi, оскiльки на
сiчовикiв упав гнiв монарший, упав та й учавив у прах земний. Бiля  самого
монастиря став на постiй полк московський i чинить ченцям усiлякi шкоди.
   - I зi Скальського монастиря  також  при?хали  ченцi,  просять  слушно?
детермiнацi?, щоб ?м  повернули  грунти,  якi  забрав  за  Ворсклою  майор
Греков,- оповiдав Савич.Ускаржилися вони до бригадира в  Котельву,  а  той
звелiв усi копцi монастирськi знести й покопати новi, собi землю забрав. I
сагу, й пiвбайрака, купленого ченцями в  лукинських  жителiв.  А  на  тому
тижнi отримав я реляцiю про постiй на Укра?нi ще двох  полкiв  драгунських
новим чином - ротами, порцiями i рацiями.
   Про постiй вже знали всi.
   - А що ти одписав ки?вським ченцям? - запитав хтось лiнивим голосом.
   - А ось що.- Зашелестiло, либонь,  писар  дiстав  складеного  аркуша  й
прочитав,  аби  старшина   перейнялася   чернечими   бiдами   i   водночас
помилувалася ладом письма.
   "Ясний  у  Бозi  преосвященний  мосце  отче  митрополите  Ки?вський   i
Галицький, архiпастиру милостивий, в духу святому  отче  й  добродiю.  Пан
вiйт ки?вський, будучи тут, у Глуховi, повiдав нам, що по всiх  труднощах,
якi од вiйськ великоруських  мiсту  Ки?ву,  усiм  без  винятку  громадянам
тамошнiм, навiть чорноризцям, чиняться, за ?дину  вiдраду  милiсть  вашого
преосвященства маючи, жалiбно ускаржився, що особливо слизько  стало  жити
ченцям межигiрським, солдати грабують ?х на дорогах, не пускають  у  пущi,
забирають собi дрова в лiсi  рубанi?,  витравлюють  монастирськi  сiнокоси
кiньми сво?ми, отож жалоснi будьте, ваше високе  в  Бозi  превелебство,  й
содiйте милiсть та одведiть руки злi?,.
   Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:
   - Ускаржився за?ць зайцевi. Що той митрополит може вдiяти? Йому  самому
хвоста колодою прищемили. Написав би хоч ки?вському губернатору.
   - Уже писав,- ображено вiдказав Савич.
   - Матимемо лихо з цим  новим  посто?м,-  обiзвався  хтось  лiнькувато.-
Розорять вщент край наш, пооб'?дають усiх до п'ят.
   - У мо?му колишньому полку в селi Лiскiвцях п'яний драгунський  капiтан
з денщиком не  втрапили  додому  й  почали  грюкати  в  хату  до  писаря,-
розповiдав Савич.- Писар ?х не впустив, капiтан видобув  шпагу,  денщик  -
палаша, i почали штрикати в дверi, а далi розбили вiкно й влiзли до  хати.
Писар ухопив лопату, що нею хлiб у пiч  садовлять,  шелехнув  капiтана,  а
денщик утiк, покликав солдатiв, драгунiв, почали вони добувати хату. Писар
довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i  жiнку  запхав  на
горище й сам туди  вилiз,  i  драбину  за  собою  втягнув.  Тiльки  тим  i
врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд...
   - Будемо мовчати, поб'ють голови.
   Я впiзнав голос Полуботка.
   - Писар з  драгунами  потiм  "учинили  вiру,,-  оповiдав  далi  Савич.-
Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив
i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж бо?ться:  спробуй  доведи,  що  не
вiн, а вони напали першi. ?х багато... Й судитиме вiйськовий суд.
   - Дожилися, козаки,- густий, басовитий голос - Чужi суди нас судять.
   - Нiхто нас не судить... Завели,  неначе  над  покiйником.  Ми  що,  на
похорони зiбралися?
   Я здогадався, що то промовля? гетьман. У голосi гнiв, але  не  вгадати,
на кого гнiва?ться йогомосць - на старшин чи на драгунiв.
   - Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели...  Може,  склав  чи  почув
якусь нову?..
   Загули бунти,  жалiбно  задзвенiли  приструнки,  раз  i  вдруге,  дужим
голосом кобзар повiв пiсню:

   Пожурились, милi браття,
   Що на ногах кайдани:
   Ой тепер-но ми, милi браття,
   На вiк вишнiй пропали.
   Ой бери, пане, зброю й жупана,
   Ще й коня вороного,
   Тiльки не бери в неволеньку
   Козака молодого...

   - Оце розвеселив! Кобзарi пiшли... Скиглi?... Йди прiч... Пiд церкву.
   Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй  руцi.
На  його  обличчi-страх,-гетьманський  гнiв  не  абищиця,  але  й  iскорки
вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх. Саме так я
подумав. Людина - се  мiра.  Мiра  багатства,  страху,  радостi,  пiдлоти,
помсти,  совiстi.  I  все  те  в  нiй  переколочене,  перебовтане.  Одного
тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого
в нiй бiльше. По-справжньому все проявля?ться в найбiльшому  щастi  або  в
найбiльшому горi.
   Кобзар iшов важко, голова хилилась  нижче  й  нижче.  Почав  перемагати
страх.
   У хатi - непри?мна мовчанка. I враз чийсь догiдливий голос:
   - Викуримо по люльцi, панове.
   Перший, як i  годиться,  вийшов  гетьман:  сива,  з  величезною  жовтою
лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди  вдаваного
чи справжнього гнiву.
   Я перейшов  на  iншу  призьбу,  за  причiлок.  Причiлкове  вiкно  також
прочинене, з хати  знову  долiтав  гомiн,  тепер  вже  притишений.  Голоси
молодi.
   -...Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Укра?ну стояти  не  вмi?,
хто не нападе, всi деруть... Нам би гетьманом  чернiгiвського  полковника,
не так би вiн за Укра?ну став i москалям ?? розоряти не дав. В його  полку
москалi волi не мають.
   - Стати б усiм  сукупно...  Вигострити  шаблi...  Тiльки  цей  голос  i
упiзнав. Вiн  належав  молодому  Маркевичу,  сину  лубенського  полковника
Андрiя Маркевича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього  лиш  двадцять  три
роки, вiн один сидiв серед поважних  старшин,  його  батько  найдовався  в
походi Дербентському, лишив на уряд сина,  хоч  проти  того  й  повставала
полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академi?,  одначе  вiн  старший  вiд
мене, скiнчив ?? торiк.
   - Ет, розпатякалися... Всi смiливi за столом бiля  мисок.  Полуботок  -
козак доброго клича. Але мають, мають  москалi  волю  i  в  Чернiгiвському
полку. Й донощики мають волю. Втямили?
   - Чого б то не втямити... Жарту?мо ж...
   Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних  старшин.  А  я  пiдвiвся  й
пiшов  стежечкою  через  палiсадник.   Заздрив   Якову   Маркевичу,   його
смiливостi, але... й осуджував його, хоч розумiв далеко  не  все,  про  що
говорилося в хатi.
   Передi  мною  розкривалося  щось  таке,  куди   навiть   не   намагався
протиснутися думкою. Жив у iншому свiтi: де скрипка, де книги,  де  дрiбнi
пригоди й велике нещастя, смерть мо?? матерi, але було й  ще  щось  зовсiм
iнше, лячне i неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники  на
болотi, як голос з ночi, який ляка? та кличе. Мабуть,  саме  воно  й  було
справжнiм, а все iнше - то тiльки порох буття. А з iншого боку - нащо воно
менi, чому ма? мене вабити, що воно може менi дати, саме менi...
   Знаю, всяка влада вiд Бога, намiсником Господа  на  землi  цар  i  його
ведiння повиннi виконувати всi. Цьому нас навчали нашi професори,  про  це
не раз казав у сво?х божественних проповiдях наш ректор Феофан Прокопович,
наймудрiша людина, яку менi доводилося бачити. Без царя ми б всi погинули,
нас би пiдiм'яли й понищили чужоземнi народи, без царя ми не дали  б  собi
ладу. Вiн ?диний дума? й пiклу?ться про  нас,  як  про  сво?х  дiтей.  Так
прорiкав Феофан Прокопович, свiточ вченостi нашо?, наш найбiльший мудрець.
   Повiрити в нинi почуте було важко. Та й чому воно ма? мене обходити?  В
мене ? мо? книги, ? скрипка. I ? бандура. Найлiпше ж  викинути  все  те  з
голови.
   Я пiшов на вереск музик, до помосту. I не впiзнав  його.  Там  чинилось
щось несусвiтенне. Вiтер, вихор, заметiль... Танцювали майже  всi  парубки
та  дiвчата.  Танцювали  в  кружок.  А  посерединi  вертiлася,  крутилася,
вибивала  дрiбушечки  дiвчина.  Молодесенька-молодесенька  i  струнка,  як
тополька. Личко розчервонiлося, очi горiли, двi чорнi-чорнющi коси  лiтали
довкруги не?, не здавитися. А жовтi сап'янцi стукотiли, й витьохкували пiд
ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубонiли, не дуданiли, а
ахкали i заливчасте смiялися брязкальцями. В ту мить  у  коло  до  дiвчини
влетiв ще один танцюрист - Якiв Маркевич, i закрутився, завертiвся довкола
дiвчищi. Чоботи в Якова з подзвоном - з срiбними  дзвiнками,  врiзаними  в
закаблуки,- дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дiвчина  летiла,
й одiж не встигала за нею, оголюючи бiлi смужки нiжок над  чобiтьми,  руки
?? були грацiйно розкинутi, здавалося, вони  пливуть  у  повiтрi  самi  по
собi. Музиканти закiнчували зорьку й одразу переходили до  катеринки,  вiд
катеринки до закаблукiв, вiд закаблукiв  до  жидiвського  триндика,  якого
танцювали з вихилясами, жартiвливо.
   За кiлька крокiв вiд себе я побачив дорiдну, немолоду, але ще не зовсiм
зiв'ялу красиву жiнку в дорогому парчевому  кораблику,  зi  складеними  на
грудях  руками.  Вона  посмiхалася  гордовито  й  зачудовано.   Гетьманша!
Анастасiя Маркiвна. ?? зна? в Глуховi старе й мале. Як  знають  i  те,  що
вона управля? гетьманом й почасти всiм гетьманством. Милувала очима дочку,
милувала племiнника, пестунця, який i жив при гетьманськiм дворi  i  якому
вже виклопотала в гетьмана село Сваркiв бiля Глухова,  "вбачаючи  знатного
вiйськового товариша Якова Маркевича  до  послуг  вiйськових  здiбностi  й
надалi до  оних  його  заохочуючи,.  Так  було  написано  в  гетьманському
унiверсалi.
   Бубнярi вдарили наостанку  так,  що  затремтiло  листя  на  молоденькiй
яблуньцi, й  попадали  в  траву  -  удавано  чи  насправдi  показуючи,  що
танцюристи вморили ?х до знемоги. Парубки та дiвчата,  захеканi,  витирали
пiт шовковими хусточками, сходили  з  помосту.  Якiв  та  чорнява  дiвчина
стояли посеред помосту, там, де ?х застав кiнець танцю. Я  згадав  Якововi
слова про "вигостренi шаблi, й уважно подивився на нього.
   Якiв чимось нагадав менi нашого вчителя риторики грека  Гiстiя.  Кругле
обличчя, чепурнi вусики, невисока мiцна постава, й навiть волосся,  витке,
густе, коли знiмав шапку, воно розсипалося кучерями на  всi  боки.  Очi  у
Якова великi, iмлистi, либонь тiльки в очах i вiдбилася порода Маркевичiв.
Батько Якова, Андрiй Маркевич, лубенський полковник, козак валечний, увесь
час у походах та походах, огрубiлий, засмаглий, дужче схожий на сiльського
дядька, анiж на свого батька - прилуцького гендляра i  купця  Марка,  сина
Аврамового, який  орендував  у  Прилуках  млини  та  горiлчаний  промисел.
?врейсько? кровi в ньому - дещиця, Марк Аврамович Маркевич, вихрестившись,
одружився на дочцi багатого мiщанина Копi?нка, мав  трьох  синiв  i  п'ять
дочок, писаних красунь, тiльки подивитися на яких  з'?жджалися  парубки  з
усього  полку  й  розхапали  ?х  собi  в  жони:  одну  син  стародубського
полковника,  другу  моровський  сотник,  ще  одну   журавський   протопiп,
найкрасивiшу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин  Голуб,  а
коли вiн помер, на нiй  одружився  нинiшнiй  гетьман,  на  той  час  також
удiвець, старший вiд Настi на двадцять п'ять лiт. Гетьман дав  тестю  дво?
багатих сiл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дiвицi, i той доживав вiку
на Приудай?, немов у раю. Настя Марковичева мала по  Голубу  свiй  чималий
статок, яким пишалася, i мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана  в  шори,
отож, гомонiли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський спiдницю.
   Якiв чомусь не впiзнавав мене, а може, не впiзнавав справдi -  де  йому
було впiзнати шмаркатого хлопчиська, вiн  тодi  вже  був  фiлософом,  далi
богословом. Батьки при?здили до нього на всi свята, привозили повнi  сакви
на?дкiв, а також гостинцi професорам i  навiть  самому  ректору  Феофану,-
Якiв був його улюбленцем, не знаю, чому вiн не пiшов слiдами свого вчителя
на вченi Олiмпи. Я не вагався б i митi.  Для  нього  ж  свiтське  козацьке
життя,  либонь,  мало  бiльшi  ваби,  воно  вже   справджу?ться   наказним
полковництвом у двадцять три роки.
   Але я ненадовго зупинив на  ньому  погляд,  перевiв  його  на  дiвчину.
Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усмiхалася. В  очах  -
бистрiнь, немов ще й досi летiла в танку, крiзь напiввiдтуленi  губи  було
видно  невеликi  мiцнi  зубки.  ??  личко  було  мовби  намальоване  одним
непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате,  нiжне,
нiжностi додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але  й  вольове:
нiс- прямий, рiвний, i рiвне, пряме пiдборiддя, брови чорнi  як  смола,  i
довгi чорнi вi?, вона чимось нагадала менi ?гипетську  царицю  -  я  бачив
такi  малюнки  в  давнiх  книгах.  Надто  коли  сходила  з  помосту,  ледь
приплющила очi, й  тiнь  вiд  повiк  упала  на  щоки,  ступала  гордовито,
груденята несла так, що кожен, навiть я, розумiли, що то таки цiннiсть.
   "Боже,- подумав я,- яка неземна i в  той  же  час  земна  краса,.  Менi
здалося, дiвчина йде до мене, i я обiмлiв. Одначе в ту мить  вона  ступила
вбiк, i я побачив, що вона йде до Оленки,  котро?  чомусь  не  помiтив.  I
зблиснула в мо?й головi iскорка, i я зрозумiв,  хто  ця  дiвчина  -  Уляна
гетьманiвна, чи, як ??  назива?  Оленка,  Уляся.  I  вiдмiтив  схожiсть  з
гетьманшею, одначе невелику. Анастасiя Маркiвна пiдiйшла до Якова i,  наче
маленького, пiдвела  його  до  Оленки  та  Уляни.  Якiв  iшов  нiтрохи  не
соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За  хвилину  вже  лунав  його
дзвiнкий смiх. Я ще не знав,  що  ми  при?хали  до  Глухова  на  оглядини,
привезли туди Оленку, що гетьманша  забажала  по?днати  свого  пестунця  з
Полуботкiвною i гетьман теж схвалив цей намiр сво?? дружини.
   Ще за мить смiялися всi четверо, але я одразу вирiзнив Улянин смiх, хоч
нiколи ранiше не чув його (гетьманiвну бачив  разiв  зо  два  в  церквi  й
чомусь тодi не звернув на не? уваги), був той смiх притамований i проникав
менi глибоко-глибоко в рушу. Я вiдступив за парубоцькi  спини  й  дивився,
дивився на не?, як на диво, як на чудотворну iкону. Нi, на iкони я дивився
трохи не так, але крихти тi?? побожностi розсипалися  в  мо?й  душi,  менi
здалося, в обличчi дiвчини та?ться якась загадковiсть,  як  i  в  обличчях
отих ?гипетських жiнок, якi жили хтозна-коли й молилися сонцевi та зорям.
   Я не спав майже всю нiч. Чув, як спiвають дiвчата, спочатку замовкли на
Родiонiвцi, а вже потiм на Усiвцi, а  на  Веригiнi,  за  греблею,  спiвали
майже до  самого  ранку;  як  витьохку?  соловейко,  як  десь  тявка?,  не
втихаючи, пес. Заплющував очi й бачив личко з чорною цяткою  над  верхньою
губою та смоляними бровами, довгими вiями, бистрiнь у очах. Перевертався з
боку на бiк, навiть розсердився на себе, але прогнати видиво  не  мiг.  Не
розумiв, чого воно вчепилось до мене, що зi мною  сталося...  Мана,  та  й
годi. Таки мана. Бо знову заплющив  очi...  й  побачив  це  саме  обличчя,
повернуте вбiк... а тулубом до мене. Тулубом  птицi.  Птах,  завбiльшки  з
людину, випливав з-за наших  сулимiвських  рясних  калин  i  отако,  бока,
наближався до мене. Птах з жiночою головою й пташиним  тулубом.  Я  навiть
згадав, як назива?ться цей птах - гарпiя. Одначе гарпi?, вони  злi,  а  ця
-добра, усмiхнена. Проте менi стало лячно. Птах  не  махав  крильми,  вони
були  нанiврозкриленi,  пiр'я  на  них  i  на   всьому   птаховi   ряснiло
пiстрявiстю, хвiст був невеликий, розпущений,  немов  у  голуба.  Птиця  з
обличчям Уляни наближалась i  наближалась,  i  я  вже  бачив  притiненi  i
глибокi очi. А потiм враз довгi повiки змигнули, i дiвчина-птах подивилася
на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста  й  одначе  щось
промовляла до мене - очима. Та було  надзвичайно  страшно.  I  вабливо.  Я
хотiв доторкнутися до дiвчини-птаха, але вона повiльно, й так само грудьми
до мене, вiдпливла праворуч i зникла за кущами. Змигнув очима й  зрозумiв,
що заснув. А видиво й далi стояло перед мо?ми очима, я чомусь подумав,  що
сон - вiщий, i менi вiд цього обличчя не сховатися, не  втекти,  бо  й  не
хочу втiкати:
   Настав ранок, зiйшло сонце, мiй сон подаленiв,  а  обличчя  дiвчини  зi
смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою  стояло  передi  мною
вже iнакше - живе, веселе, яким бачив його на танцях.
   Не пам'ятаю, чи снiдав i що робив уранцi, отямився вже за Микола?вською
церквою, бiля паркана, яким огороджена гетьманська садиба.  Спам'ятавшись,
зрозумiв, що хочу побачити ту дiвчину, побачити  ще  раз  i  вiд'?хати  та
забути назавжди. Довго блукав попiд парканом, вже хотiв пiти геть, та враз
почув по той бiк паркану дiвочий голос:
   Ой на морi та на тихiй водi,
   Там плавали бiлi? лебедi...
   Я одразу впiзнав той голос. Спiвала вона, Уляна. Спiвала  тужну  пiсню,
проте не тужно, скорiше, навпаки, весело:
   ...Де не взявся гарний хлопець - на бiду,
   Та й застрелив лебiдочку молоду...
   Той голос манив, вабив, я вже не мiг пiти, не побачивши дiвчини.
   Розлилася кров червона по морях,
   Розсипалось бiле пiр'я по лугах.
   Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що  я,  боязкий  i  сором'язливий,
нагледiв угорi гiлляку, ухопився за не? i вилiз на  паркан.  Тiльки  хотiв
поглянути на дiвчину кра?м  ока  й  зiскочити  назад,  у  провулочок.  Але
дiвчини не побачив. Унизу пiдi мною порозчепiрювалися  великi  густi  кущi
агрусу, за ними росли якiсь деревця з густими пiдстриженими кронами,  вони
творили суцiльну огорожу.  Голос  долинав  з-за  них.  Я  посунувся  трохи
вперед, нагнувся, а що й далi не бачив нiчого, посунувся  ще,  випустив  з
руки верхню гiлку i враз... шелехнув униз. Не встиг  злякатися,  бо  ледве
втямив, що сталося. Лежав на травi, моя шапка полетiла пiд кущ агрусу.
   Опам'ятавшись, почав пiдводитись, простягнув руку, щоб дiстати шапку, i
в ту мить щось налетiло на мене ззаду.  Я  смикнувся,  рвонувся,  повернув
голову й  зацiпенiв.  Мене  тримав  за  полу  медвiдь.  Так  менi  здалося
спочатку.  А  вже  потiм  розгледiв,  що  то  пес.  Велетенський,   рудий,
головатий, вельми схожий на медведя. Вiн не гарчав, не кусався,  сидiв  на
заднiх лапах i тримав мене за полу. А я не мiг  вирватися,  та  вже  й  не
намагався - злякався. Шкiра на  мо?й  головi  чомусь  свербiла,  по  спинi
повзли холоднi ковзкi гадючки.
   Не знаю, скiльки менi довелося б сидiти отако, коли б збоку не пролунав
владний дiвочий голос:
   - А це що таке? Тур, пiшов геть!
   Тур випустив полу мо??  свити-кунтуша,  винувато  дивився  на  дiвчину.
Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою.
   -- Тур, додому!
   Руда потвора знехотя потрюхикала по дорiжцi.
   - Ти хто такий? - запитала Уляна.
   - Я?.. Н-не знаю,- вичавив крiзь неслухнянi губи.
   - Не зна?ш, хто ти? А що тут робиш?
   - Шапку шукаю.
   - Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?
   - Ну... Вiтром здуло... Йшов по вулицi.- I  враз,  не  знаю,  |  як  те
сталося: - Я бачив учора тебе на танцях, хотiв побачити ще раз...-  Я  все
ще сидiв на землi. Дiвчина почала смiятися.
   - Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробi, не можу... I  який
же ти кумедний... А як тебе Тур тримав за полу... То он ти чого вбрьохався
в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарiзяка?
   ?? очi смiялися.
   - Який я зарiзяка... Шапку шукаю...
   - От капосна шапка. Де ж вона?
   - Оно за кущем...
   - То бери ??...
   На дорiжцi за деревами почулося неголосне тупотiння, далi покашлювання.
Смiх злетiв з губiв дiвчини.
   - Тато!
   Я перепудився дужче, нiж тодi, коли  на  мене  насiв  пес.  Це  ж  така
ганьба!.. Залiз до гетьманського, саду!  Розкажуть  батьковi...  Знеславив
дiвчину... Я микуляв очима, сопiв, а кроки наближалися.
   -Ховайся! - прошепотiла Уляна. Либонь,  також  не  хотiла,  аби  батько
заздрiв ?? з парубком. А чи хотiла пожартувати надi мною. Скорше  останн?.
Я порачкував за агрусовий кущ, влiз у нього  по  самi  плечi,  заплутався,
зав'яз, зашпортався.
   - Це ти, дочко? - пролунав хрипкуватий голос.- Що ти тут робиш?
   - Гуляю, тату.
   - А з ким те ти розмовляла?
   Я онiмiв, вiдтак полiз ще далi в кущ. Затрiщало галуззя, кiлька колючок
взялося менi в голову.
   - Що то таке?
   - Пес,- вiдказала дiвчина.- Рябий пес. Чужий. Гарчить.
   - Звiдки вiн тут узявся?
   Ще кiлька колючок впилися  менi  в  щоки,  i  я  чи  то  застогнав,  чи
захрипiв.
   - Справдi гарчить. Ходiмо  звiдси,  доню,-сказав  гетьман.-  Цур  йому.
Зараз покличу сторожiв.
   Зашелестiла трава,  далi  кроки  затупотiли  по  дорiжцi.  Я  над  силу
вирвався з агрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кiт, видряпався на
паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.
   Не стямився, як минув церкву, минув вхiдну браму до мiста, обидва млини
на рiчцi й опинився далеко на лузi. Горiв  на  соромiцькiм  вогнi,  картав
себе, дошкуляв собi дощiпливими словами, трохи не  плакав.  Чому,  чому  я
такий? Адже ж не дурнiший за iнших, бачу очима розуму,  як  треба  матися,
поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе за?ць по клiтцi. Й не знаю,
куди себе подiти. .
   Коли повернувся  додому,  навiть  Оленка  помiтила,  що  зi  мною  щось
сталося, причепилася з розпитуваннями, але я  сказав,  що  перечепився  на
мосту та боляче вдарився.
   Наступнi днi не звiяли гризоти з мо?? душi, ходив,  неначе  помрачений.
Сором трохи пригас, звiявся, а бажання побачити Уляну  росло  й  росло,  i
стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не мiг i подумати  про
кохання, це було  б  просто  смiшно:  недовчений  спудей,  сливе  старчик,
закохався у вогненну красуню гетьманiвну. Цур i пек, i сто кiп на  додачу.
Але ж подивитися на не? не заборонено нiкомуi I пiти до них  на  подвiр'я.
Он Оленка бiга? майже щодня. Ну що ж, посмi?ться  гетьманiвна,  ну  що  ж,
покепку?...
   Наступного разу, коли  Оленка  почала  збиратися  до  Скоропадських,  я
набився ?й в провожатi й мовби знiчев'я зайшов у двiр. Оленка повела  мене
в сад до альтанки, де, як ?й сказали, гуляла Уляна, й ми  справдi  здибали
там  гетьманiвну.  Вона  плела  вiнок  iз  квiтiв,  iз  звичайних   жовтих
кульбабок, i раз по раз примiряла його до сво?? голови. Жовтi  кульбаби  i
чорне волосся - менi здалося, що то гармонiя.
   - Це, Улясю, мiй двоюрiдний брат Iван...
   Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:
   - А вiн не куса?ться?
   - Хто? -здивувалася Оленка.
   - Ну, вiн. Тiльки гарчить?
   - Тю на тебе,-мовила Оленка  й  прикусила  язик.  Вони  -  подруженьки,
дiвчата, в усьому рiвнi, i все ж гетьманiвна ? гетьманiвна. Вона i  вдачею
гетьманiвна, й красою. Щоправда, i Оленка теж гарна  на  вроду:  бiлолиця,
кучерява, ото тiльки трошки кирпатенька й муратиння  ледь  обсiло  носика.
Але тiльки весною, на осiнь i зиму воно зника?.  Вона  теж  весела,  та  й
звiдки б узятись смутку в такi лiта i за таким статком! Хоч на свiтi бува?
всякого. Оленка -  смiхотунка,  Уляна  ж-гостроязика  фурiя.  А  ще  бува?
гордовитою, поважною, випроста? стан, закине  голову,  приплющить  очi,  й
пройде повз тебе грецька чи римська патрицiя, чи як там  було  в  них,  до
яко? страшно обiзватися словом. Тепер же вона голила мене сво?м язичком.
   - Отже, не куса?ться й не гарчить?
   - Таке скажеш...
   Я прилип до лави, наче карась до сухо? гарячо? сковороди. За мить Уляна
забула про мене, взяла карти й  почала  ворожити  Оленцi.  Ворожила  мовби
насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була
схожа на циганку.
   - ...А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, i житимете ви  щасно,  й
наживете шестеро дiтей, а нинi тобi стелеться близка дорога...
   - Батько повезе додому,- буркнув я.
   Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серцi  мжа,  як  у  тому
та?мничому Замгла?, найтемнiшому лiсi, звiдки вибiга? i плине пiд Чернiгiв
рiчка Стрижень i в якому  гуля?  страшний  прибиш  Маципура.  Про  близьку
дорогу я буркнув не зовсiм спроста,  бо  почав  здогадуватися,  про  якого
князя Оленцi йдеться, i хоч той князь видавався менi гiдним Оленки, все  ж
чомусь дратувався. А що я не помилився, посвiдчив голос Анастасi? Маркiвни
вiд квiтника:
   -Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобi нiмецький крокiс. Схожий на  наш,
та не зовсiм.
   Оленка пiшла, а по кiлькох хвилинах довкола  не?  згiрш  крокосу  вився
Якiв Маркевич. Козак, парубок порпався з жiнками на грядцi.
   Я ж сидiв, неначе роздягнений злодiй посеред  ярмарку.  Не  знав,  куди
подiти руки, боявся дивитися на дiвчину, не вiдав, що казати.
   - Давай зiгра?мо в карти,-запропонувала Уляна.
   Я здивовано поглянув на дiвчину.
   - Я не вмiю в карти... Та й... у карти грати грiх. Надто дiвчатам.
   - Ти поглянь! А я й не знала,- насмiшкувато мовила Уляна  й  подивилася
на мене чорнющими очима.- А що ж ти вмi?ш?
   - Власне... нiчого.
   - Зовсiм нiчого?
   Я знiтився. Бо ж i справдi не вмiв анi ширмувати на шаблях, анi  гасати
на коневi, стрiляти з мушкета, не вмiв жодно? роботи,  та  й  вельми  мало
знав про не?, про життя. Я багато знав з життя  царiв,  святих  мученикiв,
стовпiв  церкви,  знав  молитви,  умiв  складати  вiршi,  ще  знав  дрiбнi
бурсацькi шахрайства, але ж розумiв - дiвчина запитувала не про  те.  Менi
до жаскостi захотiлося чимось похвалитися, але не знав чим. I враз у  мо?й
головi мовби заграла музика, i я пiдвiв голову.
   - Вмiю спiвати на криласi... й так... Вмiю грати...
   - На чому ти вмi?ш грати?
   - Та... на будь-чому,- смiливо випалив, бо й справдi будь-який струмент
iшов менi до рук.- На скрипцi, на сопiлцi, на кобзi.
   - Ну, це ми перевiримо,- дiловито сказала Уляна й вела мову далi, мовби
правила вивiд.- А що ти цiкаве зна?ш?
   - Не розумiю...
   -  Ось  Якiв  розповiдав  про  Олександра  Македонського,  царя   Кiра,
Святослава...
   - Я... ?х не люблю,- вiдказав  тихо,  переконано.-  Вони  -  кровожери,
убiйники.
   - А кого ж ти любиш?
   - Бориса i Глiба. Святого Антонiя Печорського...  Я  бачив,  що  .Уляна
розгляда? мене, яко диковинну iстоту, й зовсiм упав духом,  адже  розумiв,
що такий парубок не сподоба?ться ?й зроду-вiку. Але iншим я не  мiг  бути,
брехати не вмiв.
   - А ким би ти, Iване, став, якби вивчився? - правила сво? Уляна.
   - Ну, якби висвятили...'
   - З тебе вийшов би хороший пiп.
   - Правда? - зрадiв я.- 3 чого ти взяла?
   - Ну, ти такий... Тихий, богобоязливий, скромний...
   Я рiс у власних очах. У мо?х грудях звинувся теплий клубочок i котився,
котився вгору до серця.
   - I пiсний, як богоявленський коржик. Клубочок  розсипався  на  холоднi
крихти.
   - Ти, мабуть, ще й не цiлувався?  -  Дiвчина  пронизала  мене  стрiлами
очей.
   Я випростався з гiднiстю.
   - Негоже запитувати про таке. Та ще дiвчинi. Я  бачив,  як  у  ??  очах
трiпнулися вогники, як ледь-ледь
   зайнялися  рум'янцем  ??  щоки,  але  вона  не   подала   вигляду,   що
засоромилася.
   - Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще-рокiв сто.
   - Звiдки ти зна?ш, коли настане Страшний суд? - суворо сказав я.- Може,
вiн настане завтра, i тодi... Тодi нiщо не .  буде  потрiбне.  I  всi,  що
балакають грiшно...
   Я не доказав, знiтився. Боявся, що Уляна розсердиться й пiде вiд мене i
я бiльше нiколи не побачу ??.
   - Ну, ти жарту?ш. Але й .деякi жарти потрiбно спокутувати молитвою.
   - А ти таки справжнiсiнький пiп.-Уляна пiдвелася й  позiхнула,  вдавано
чи насправжки.- Нудно з тобою.  Оленко,  Якове,  де  ви,  гов!  Ех,  музик
нема?...- I попливла, розкинувши руки, ледь  торкаючись  чобiтками  землi.
Той ?? тихий порив  був  надзвичайно  грацiйний,  знадливий,  вона  пливла
боком, права рука  високо  вгорi,  лiва  -  нижче,  либонь,  вона  й  сама
вiдчувала ту свою грацiю, випробувала  (дарма  що  молода)  не  на  одному
парубковi, про що я тодi й здогадуватися не мiг.
   Прийшли Якiв та Оленка, Оленка - пустунка,  вони  щебетали  i  пурхали,
наче двi синицi. Якiв же, статечний, мiцний, дивився  на  них,  ставши  на
приступцi альтанки, широко розчепiривши кряжистi ноги, i я позаздрив  його
мiцi, силi, впевненостi. Але дiвчата незабаром розкутурхали його,  а  тодi
потягли й мене i примусили грати  в  квочки,  i  я  майже  увесь  час  був
квочкою...
   ...З того дня я почав учащати на подвiр'я Скоропадських.  Звичайно,  не
сам, а з Оленкою. Зрiдка туди навiдувалися ще парубки  та  дiвчата  -  двi
Савичевi дочки, дрiбненькi, гостроносi, хитренькi, вони  вочевидь  лестили
гетьманiвнi,  й  та  трохи  бридилася  ними;  не  зовсiм  повного   розуму
Мануйловичiв син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на
зрiст, довговидий, надзвичайно вродливий i через це пихатий. Вiн  пiдпирав
плечима альтанку або яблуню й невiдривне  дивився  на  Уляну.  Я  пота?мно
ревнував його до Уляни, сливе ненавидiв.  Вiн  один  курив  люльку,  майже
нiколи не випускав ?? з рота, i Уляна казала, що од Гната пахне "справжнiм
мужеським духом,, а коли я  запитав,  чим  же  пахну  я,  вона  вiдказала:
"Ладаном,. I липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до  гри  в
обруча, одначе це ?й  не  вдавалося,  Гнат  стояв  непохитно  i  усмiхався
зверхньо, мовляв: "Пусту?те, наче дiти,. Проте всi iншi гостi навiдувалися
нечасто, причиною тому була Анастасiя Маркiвна, вона ?днала в мислях Якова
та Оленку й не бажала, аби ?м заважали або й раптом не втрутився  мiж  них
хтось третiй. Я ж Оленку вiдбити не мiг, отож мене вона запрошувала  радо,
всiх iнших - з погордливим холодком.
   Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та  заграти
до танцю. Я вшкварив козачка i горлицi, й двi польки,  вшкварив  добре,  i
здивована Уляна похвалила мене. А коли  ми  якось  надвечiр  залишилися  в
альтанцi вчотирьох, я несамохiть повiв  сумну  мелодiю  про  козака,  який
по?хав на чужину та й не  вернувся,  про  дiвчину,  яка  вигляда?  його  i
невтiшно плаче, й зненацька помiтив, що  обличчя  Уляни  дуже  одмiнилося,
дивно осмутнiло, а очi стали глибокi й темнi, як нiч. Я подумав, що, може,
й вона ма? якусь причину до печалi. Уляна ж  дивилася  кудись  понад  сад,
мовби вiдлiтала, й менi захотiлося вiдлетiти з нею, але я нiчогiсiнько  не
знав про не? й губився в думках,  куди  ж  вона  лине.  До  якогось  свого
спогаду, до якогось свого козака?  I  знову  хробачок  ревнощiв  гриз  мо?
крихке  серце.  Голова  ??  на  тлi  вечiрнього  саду   видалася   головою
Богородицi, голова  на  довгiй  красивiй  ши?...  але  то  вже  приплелася
грiховна думка, i я прогнав ??.
   Несподiвано я замовк, не довiвши мелодi? до кiнця,  i  Уляна  повернула
голову та допитливо, зацiкавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у
собi. Вона ж пiдвелася й  горда,  неприступна,  вже  не  Уляся,  як  почав
називати ?? слiдом за  Оленкою,  а  Уляна,  чи  навiть  Юлiана,  як  iнодi
називала ?? мати, не попрощавшись, пiшла до сво?? хати.
   Я не втерпiв i дорогою запитав Оленку, чи не зна? вона, чим  Улясю  так
запечалила пiсня, чи не грав ?й хто-небудь; випитував, як здавалося  менi,
тонко та хитро, й Оленка вiдказала, що Уляся й спить з музикою в душi,  та
музика живе в нiй повсякчас. Уляся признавалася  ?й,  що  вдень  вона  чу?
музику рiдко коли, а от уночi музика луна? в ?? снах дуже часто. Який  був
день - така й музика. День легкий, хороший - i музика весела, день.  минув
хмарно, й музика важка. А бува? вона аж чорною, i тодi мовби душить ?? ввi
снi. Печальний суворий Улянин  вид  стояв  передi  мною  всю  нiч  i  весь
наступний день.
   А в суботу ми з Оленкою знову були в  Скоропадських.  Але  я  застав...
зовсiм iншу Уляну - розвихрену, веселу, вона обсмiяла мене за мiй  понурий
вид, напiвдячкiвську одiж, i менi  стало  образливо  та  кривдно.  Не  мiг
зрозумiти Улясi, до того ж вона майже нiчого про себе не розповiдала, вона
була значно молодша за мене, одначе часом менi здавалося, що Уляна прожила
довге-довге життя й зна? набагато бiльше, нiж я, про свiт та про людей.
   Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився,  гнiвився  й
мовчав, i зарiкався обзиватися до не?, й зненацька вона пiдходила до  мене
привiтна й печальна й просила пограти для не?, i я поступався. Я вже знав,
яких вона мелодiй найдужче любить, i  стиха  награвав  на  кобзi,  а  вона
сидiла принишкла, й думки  ??  витали  десь  далеко-далеко,  а  сама  була
близько-близько, так менi здавалося. Траплялося, розкабешу?ться,  а  то  й
розпасiю?ться, й тодi до не? не пiдходь. А якось одного разу Уляся вкинула
нас з Оленкою у велике здивування, й навiть у переляк.
   Ми сидiли в ?? хатi втрьох, i Уляся сказала,  що  вона  зараз  вийде  в
сiни, за тим до хати зайде одна стара жiнка, а вже за нею вона,  Уляся.  I
вийшла, i по якомусь часовi до хати справдi зайшла стара жiнка, ?? обличчя
було зчорнiле й  зморщене,  щоки  позападали,  по-старечому  ощирений  рот
кривився, одiж висiла  лахмiттям,  в  тремтячiй  руцi  тримала  кривулясту
палицю. Стара додибцяла до лави,  сiла,  закашлялась,  подивилася  на  нас
непривiтно й забубонiла:  "А  де  та  вертихвiстка,  куди  повiялася?,  Не
перехрестилася,  не  глянула  на  iкони,  а  бубонiла  й  бубонiла  дедалi
голоснiше та голоснiше, й прохоплювалися в ?? шемраннi слова "чорт,,  "сто
кiп лиха,, "болячки,, й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка  прочинила
Дверi та покликала в сiни:
   - Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати? I раптом у хатi пролунало:
   - Себе!
   На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися,  рот  стужiвся,
чорнi очi заiскрили смiхом. Шовковою хусткою стерла з чола i щiк сажу.
   - Це справдi ти?  -  пробелькотiла  Оленка.-  Тю  на  тебе.  Я  не  мiг
стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у  ньому,  там
спуде? перевдягалися та перевтiлювалися i в ангелiв, i в  нечистого,  i  в
старцiв,  i  в  королiв,  але  це  було  щось  зовсiм  iнше.  Це  не  було
лицедiйство, Уляся просто стала старою жiнкою, просто-таки старою вiдьмою,
а ось тепер знову перекинулася в дiвчину. Вона сидiла на лавi й  смiялася,
а менi не було  смiшно,  дивився  на  не?  зi  змiшаним  почуттям  страху,
захоплення й чомусь жалю.
   Посмiхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох i думав  про  те,
якi  ж  вони  в  усьому  несхожi.  Оленка  проста,  довiрлива,   нелукава,
жартiвлива, i весь Оленчин вигляд вiдповiдав ?? ?ству: кругле,  з  високим
чолом, трiшки кирпатим носиком, повними  припухлими  вустами  личко,  карi
очi, бiляве кучеряве волосся - вся на виднотi, аж  свiтиться  веселiстю  й
безхитрiснiстю, а чорнюща, як нiч, з глибокими вiдьомськи ми очима,  мiцно
стиснутими  губами  великого  рота  Уляна  -  незрозумiла,  дивна,  чимось
небезпечна  й  чимось,  неначе  чар,  ваблива.  Я  глибоко   вiдчував   ту
вабливiсть, той чар, боявся його й iшов на нього. Все  частiше  й  частiше
думав про Улясю, думав увечерi, лягаючи спати, й засинав з ??  образом,  i
не мiг зрозумiти, що зi мною ко?ться. Одначе  часто  й  гнiвався  на  не?,
злiсть напливала на мене,  як  туман,  але  по  хвилi  розвiювалася.  Мене
тривожило, що на Улясю невiдривне дивиться Гнат, пасуть ?? очима на вулицi
та в церквi iншi парубки, чомусь саме ??, а не Оленку, теж красиву,  може,
навiть гарнiшу, нiж Уляся. Гарнiшу? Ба, нi! Уляся, якби схотiла,  могла  б
причарувати камiнь. Розпашiла, розвеселiла, вона була, як  блискавиця,  аж
сяяла красою, аж обпiкала, до не? було  страшно  доторкнутися  й  праглося
того. О, як менi хотiлося доторкнутися до Улясi! Щоб не отако - випадково,
в дверях чи беручи в не? щось з рук, коли вона байдужа й  не  дивиться  на
мене, а щоб iнакше - значуще, нiжно, голубливе, й щоб  вона  вiдповiла  на
мiй доторк. Та як вона може вiдповiсти? Потютьковi, поповичу?.. А  те  ще:
вона - гетьманiвна! Вийде замiж за кого захоче. Я розумiв: краще  менi  не
ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двiр,  там  оселилася
любов, оселилося лихо?
   Я знав багато вiршiв та пiсень пi?тiв наших i чужих про Купiдона,  який
лiта? над нашими головами й цiля? стрiлами в серця дiвчат та парубкiв, але
не тiльки дiвчат та парубкiв, отрута його стрiл всесильна, вiд  не?  нема?
рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони  зароняють  у
серця, пiдносить людину над свiтом,  i  вона  летить  весела  та  радiсна,
вiльна й щаслива, хоч часом i оглуплена. Спiва? хвалу Господовi й  славить
все, що вiн сотворив. Там, у поезi?, буяли легкiсть та краса,  гармонiя  й
пожива для незахмарено? душi, але в життi, либонь, зовсiм, iнакше. Тодi ще
не розумiв усього, тiльки почував бiля Улясi нез'ясненну тривогу й  смуток
без не?, й поспiшав побачити ?? та  сказати  ?й  щось  особливе,  значуще,
привернути до себе ?? увагу. Привернути ?? я мiг лише одним  -  пiснею.  I
про що б не спiвав, думав про Уляну та про себе.
   Гей, гук, мати, гук,
   Там, де козаки горiлку п'ють.
   П'ють козаки мед-горiлку
   Та пiдмовляють дiвку.
   П'ють козаки мед-горiлку
   Та пiдмовляють дiвку:
   "Та по?демо, дiвко, з нами,
   Та по?демо з нами,
   З нами, козаками,.
   Диво дивне?, то вже я... пив  мед-горiлку  й  пiдмовляв  дiвку.  Гудуть
баси, плачуть приструнки, вкладаю в пiсню всю душу, серце, але на Улясю не
дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить бiля Улясi й  байдужно  та  трохи
пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те,
що я ?й байдужий, а про кого й про що вона дума?, не  знаю,  не  вiдаю.  I
Оленка не зна?, й наодинцi повiда? менi, що любить Улясю й  трохи  бо?ться
??.
   - Не розберу ??, то вона добра, така добра, що лiпшо? людини й не знаю,
а то гордовита й неприступна. Ще й...- i Оленка притишу? голос до шепоту,-
володi? чарами. Нi, ти не смiйся. Позавчора, пам'ята?ш, залишила  мене  на
ночiвлю i каже: "Ляж на мо? мiсце,. Ну я й лягла. Й не заснула всю нiчку й
на крихту. Й трусило мене, й корчило, i вiтер якийсь ходив по менi.
   - Нащо б вона завдавала тобi таких чарiв,- намагаюся розраяти Оленку.
   - Не вона завдавала. Вона знала, що цi?? ночi вони  будуть  насланi  на
не?, на те мiсце, й поклала мене. О, вона зна? стiльки й такого, що й  пан
вiйт не зна?.
   Вiйт в Оленчиних очах чомусь найповажнiша сила  й  найбiльша  мудрiсть.
Вельми мудрий у Чернiговi вiйт.
   Я думаю про Оленчину розповiдь, думаю про Улясю, i менi  ста?  жаско  i
гарно, й трохи страшно. Чому страшно - не знаю. Може, через те,  що  думаю
про Улясю повсякчас. Одного разу, виспiвуючи пiсню-канта, замiсть  "Марiя,
потягнув "Уляся, й злякався, гаразд, що нiхто не почув. I вабить  мене  до
Скоропадських, й ледве заднi?, поспiшаю туди. I картаю себе по  дорозi,  й
дорiкаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скнi?,  бо  ж  -
гину. Бо ж з мо?х походеньок нiчого, ну просто-таки нiчогiсiнько  не  може
вийти. Не полюбить мене така дiвчина, просто не може полюбити. Та  якби  я
освiдчився, увесь свiт смiявся б. Найперше - мiй батько. Он i Оленка,  хоч
вже щось помiтила, але не сприйма? мо? зачудування Улясею як  кохання.  Не
сприйма? всерйоз.
   Наближався день нашого вiд'?зду, i мене дедалi бiльше  оповивала  туга.
Свiт порожнiв. Свiт малiв, дрiбнiв,  ставав  сiрим,  тiльки  десь  у  його
глибинi палала яскрава жаринка. Та  жаринка  вiддалялася  вiд  мене.  Менi
здавалося, й Уляся трохи осмутнiла, бо ж, думав я, проща?ться  з  Оленкою.
Вона йшла поруч мене тиха та нiжна та враз  пiдводила  голову  й  обпiкала
тернинами очей, аж iскри обсипали все мо? тiло.
   Я йшов додому сам i думав:  "Боже,  що  ти  содiяв  зi  мною.  Як  менi
тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог  i  для
цього смутку й живуть люди?!,
   До вiд'?зду лишилося два днi, i враз впала на мене  неймовiрна  новина:
Уляся ?де до Чернiгова. Себто, ?хав туди Якiв,- Анастасiя  Маркiвна  плела
свою мережку,- але Уляся також забажала побачити  Чернiгiв,  вчепилася  до
матерi та батька, i тi вiдпустили ?? й вiдсунули вiд'?зд на три днi, бо  ж
збирали свою одиначку пильнiше,  нiж  пiдсусiдки  збирають  далекий  похiд
козака. Аж два вози  з  уборами,  солодкими  наливками  та  тернiвками  на
гостинець, всiлякими печенями й пундиками супроводжували ??.
   Наче сьогоднi бачу ту валку:  попереду  Полуботок  з  Яковом  та  двома
осавулами  -  вони  то  зникали,  то  ми  наздоганяли   ?х   знову,   далi
полуботкiвський ридван, у якому ?хали Уляся та Оленка,- ридван  за  Улясею
пришлють пiзнiше,- за ридваном козаки в сiдлах,  дрiмають  на  ходу,  i  в
кiнцi обоз на чотири вози, який вiдставав, iнодi надовго. Я тюпачив  верхи
позаду ридвана. Хтозна-що  найшло  на  мене,  але  забажав  помiняти  мого
плохенького коника-шельвага на гнiдого румака, i з того сталася  для  мене
велика прикрiсть. Ми вiд'?хали зовсiм недалеко, дорога попластувала в  яр,
козаки та хурщики спускали на кiлках, позакладавши ?х у колеса, ридван  та
вози, я ж бачив у вiконцi Улясине личко й, гордовито випинаючись у  сiдлi,
погнав коня вчвал повз ридван,  дорога  ж  спадала  дедалi  крутiше,  кiнь
помчав гатала, сiдло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сiдла просто пiд
ноги коневi, i той переступив через мене, аж сам полетiв шкереберть.
   Затявся я дуже й навiть, коли в головi перестало густи й  трохи  пригас
бiль у плечi, не мiг ступити на ногу.
   Козаки спочатку реготiлися, й реготiлися дiвчата, я палав вiд сорому  i
мусив лiзти у ридван, ще й пiдсаджений двома козаками. Ридван  -  зручний,
лавочки обшитi шкiрою, килимки та подушечки, якими й обiклала мене Оленка.
Я одвертав свiй вид, червонiв i не швидко заспоко?вся.
   ?хав спиною наперед, дивився в вiконечко на кущi та дерева й  весь  час
почував на сво?му  обличчi  Улясин  погляд.  Вона  сидiла  навпроти  мене,
склавши на грудях руки, виставивши вперед  ноги  в  зелених  чобiтках.  Тi
чобiтки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розгляда? мене,  й  нiтився
та втискався в куток. Розглядати, як менi здавалося, було нiчого:  великий
лоб, великий нiс, великi, ледь викривленi губи, через що трохи  шепелявлю,
надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може,  тiльки  чуприна
не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка  дрiмала,  пiдклавши  пiд  щоку
подушку, така мила, така нiжна, i я аж позаздрив Якову, поставив ?х  поруч
у мислях - бiляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й
чомусь пожалiв ??.
   У Якова губи, як п'явки, i очi чорнi, крапчастi.  Його  батько,  жид  у
другому колiнi,  отже,  кровi  жидiвсько?  в  Яковi  мало,  тiльки  порода
пре-випира?, його батько чоловiк крутий, жорсткий, закоржавiлий  -  все  в
походах та походах, таким, мабуть, буде i його син. Вони  цураються  свого
жидiвства й намагаються довести, що бiльше козаки, анiж  тi,  що  козаками
вродилися.
   Аби вiдволiкти Улясю вiд  споглядання  мо??  непривабливо?  персони,  я
вказую на металеву скриньку на ланцюзi, яко? ранiше не бачив.
   - Що це таке?
   - А ти вiдгадай,-заграла очима Уляся.- Це  пес,  вiн  не  гавка?  i  не
куса?, а всiх дола?.
   Я знизую плечима.
   - Там грошi на дорогу. I прикраси. Може, сподобаюся комусь i вiн вiзьме
мене замiж. Як ти гада?ш, можу я кому-небудь сподобатися?
   - Болотяному дiдьку,- огризаюся.
   I раптом:
   - Iване, кажуть, у ?вропi лицарi за дiвчину  проштрикують  один  одного
шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь?
   Я розгублююся.
   - Мабуть... нi. Та й тепер вже не штрикають. То ранiше.
   - Не проштрикнув би?
   -- Ну... Якби вiн мене дуже образив.
   - А якби образив мене?...А ти стояв поруч?
   - Тебе нiхто не образить. Ти - гетьманiвна.
   - Не хитруй. Й глибоко зiтха?.
   - Нiхто мене, Iване, не кохав i не покоха?... Це  я  так...  Та  й  цур
йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? -  I  дивиться
на мене по-пташиному, повернувши голову вбока.
   - Звiдки менi знати...
   - Ти ще не закохувався жодного разу?
   - Тисячу разiв,- випалюю я.
   Уляся диву?ться.
   - Як то?
   - А так... У Ки?вi. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,- виповiдаю
правду.- А завтра побачу ще iншу... Вродливiшу.
   - Страшний ти парубок, Iване,-регочеться Уляся i враз серйознi?.- То не
кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дiвувала ще. Мати  й
зараз ма? мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не зна?ш, чи  правда,
що там хлопцi з  дiвчатами  цiлуються?  Грища  всiлякi  з  цiлуваннями,  в
хусточки або в дiжечки.
   - По-мо?му, то таке цiлування, наче з родичами або в церквi...
   - Але ж потiм виходять за тих парубкiв замiж... Значить,  не  таке.  На
вечорницях хлопцi та дiвчата вподобують одне одного... Але я так,  мабуть,
не змогла б. I не хочу такого. А може, й нiякого.
   -- Сподiва?шся зустрiти князя?
   - А що ж... Хоч... Може, й не зустрiну. Й, либонь,  його  зовсiм  нема?
такого, щоб пiд мо? мислi.
   - Як то нема?? - дивуюся я.
   - А так... Кохання - це те, що люди вигадують  самi  собi  Вигадають  i
надiляють усiм тим, що вигадали, парубка або дiвчину. Хiба я не  бачила...
Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвiта i бандюгу. Та ще як
покохала! Всi бачили, що вiн за молодець, а ?? ослiпило.
   Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.
   - Тодi чого чекати? Потрiбно виходити за того, хто трапився перший.
   - Любов з'?дають мишi...- раптом кинула.
   - Звiдки ти зна?ш? Та тодi бiльше нiчого чекати.
   - Е нi, хочеться на щось сподiватися. Всi сподiваються... Хоч його й не
буде.
   - Якщо воно справжн?...
   - А справжн? яке? - чомусь пошепки запиту? Уляся. Я соромлюся  сказати,
що також майже не знаю, яким ? справжн? кохання. Мабуть, про це  так  само
важко сказати, як i про те, яким ? справжн? життя. Нам усiм чомусь соромно
казати правду про себе, навiть правду хорошу. Тi, хто  побував  на  вiйнi,
соромляться сказати, що вони нiкого не  вбили,  тi,  хто  чесно  прожив  у
подружньому життi, що не знали перелюбу... Либонь, Улясi скучно, й вона не
вiдста? вiд мене:
   - Що ж ти любиш, Iване?
   - Книги всiлякi. А ти? -поспiшаю перекинути клубочок назад.
   - Я? Бродити вночi по полю...
   - Ти? Вночi? По полю?- торопiю.- I тебе пускають?
   - В тiм то й рiч, що не пускають. Це  я  у  вимрiях...  Блукаю  посеред
жита, помiж волошок. Я люблю квiти. I могла б серед них померти. Мене вони
заколихують... Це сон... Сон у серцi... Лежу посеред квiтiв i  нiби  пливу
кудись. Хмарки надi мною. I плакати хочеться. I не знаю чому.
   I раптом драту?ться.
   - Чого це я тобi вибалакую. Ти - наче пiп.
   - Наче пiп?
   - Очi в тебе такi... Сповiдаючi...
   На  нiч  ми  зупинилися  в  селi  Штиблi  у  багатого  козака   Лук'яна
Пшеничного. Конi попутали й пустили пастися, вози поставили бiля  клунi  у
великому довгому дворi. Полковника запросив на вечерю панотець.  Полуботок
пiшов туди з Оленкою, Улясею та Яковом,  з  ними  пiшли  осавули  та  дво?
значних козакiв, решту козакiв та чорну челядь запросив до хати на  вечерю
Лук'ян Пшеничний.
   Я не пiшов нiкуди - вельми втомився,  та  й  болiла  нога,  побродив  у
дворi, а тодi залiз до ридвана, вкублився й почав дрiмати. Але мене кiлька
разiв будили - хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клунi, лiг на сiно
й заснув.
   Один осавул вернувся з гостини значно ранiше за iнших, зайшов  до  хати
Пшеничних  й  побачив,  що  Пшеничниха  часту?  козакiв  та   Полуботкових
челядникiв, всi  вже  добре  напiдпитку,  осавула  це  трохи  здивувало  й
насторожило - з якого то ранкору господиня так щедро часту? незнайомих  ?й
людей. Вiн обiйшов довкола хати, вернувся в двiр, одчинив дверцята ридвана
й побачив, що мiдно? скриньки, приковано? до лавочки, нема?. Осавул гукнув
на гвалт, побiгли за полковником. Гомiн i крики розбудили мене. Я  злiз  з
сiна. На той час надiйшов полковник, засвiтили два лiхтарi,  якi  везли  з
собою, i олiйну лампу,  полковник  i  осавул  ще  раз  оглянули  ридван  -
скриньку було одкручено од ланцюга.  Лiхтарi  горiли  на  морiжку  посеред
двору, ми всi стояли спантеличенi. Зiзнаюся,  хоч  це  було  несосвiтенне,
неймовiрно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не  вечеряв  i  не
пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тiй скриньцi.
Мiй страх виявився не даремним, бо по хвилi осавул запитав, кого не було в
хатi, i всi вказали на мене, ще й дво? козакiв потвердили, що навiдувалися
до ридвана й бачили, що там спав  я.  Вiдчув  себе,  мовби  розiп'ятим  на
вiстрi списiв, розгубився зовсiм i цим викликав справжню пiдозру.
   Бо хоч i не кле?лася до мене, сина  генерального  хорунжого,  крадiжка,
але ж саме я спав у ридванi бiля скриньки.
   Стояв нi живий, нi мертвий. Сказав, що досипляв на сiнi, але  там  мене
не бачив нiхто.
   Важку, непри?мну мовчанку розбив Улясин голос:
   - Нi, цур... Чу?те! Я не дозволяю думати про Iвана  так.  Не  дозволяю!
Чу?те!
   - Спасибi,  дочко,-мовив  Полуботок.-  Я  -  з  тво?ми  мислями.  А  де
Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.
   Незабаром знайшли  дiрку  з  хлiва  на  вгород,  а  за  дiркою  порожню
скриньку. Дiрка в засторонку була стара,  але  бiля  не?  валялось  кiлька
свiжообламаних патичкiв.
   Послали по отамана та по вiйта, тi прийшли заспанi й перепудженi,  адже
в ?хньому селi сталося нечуване - обiкрадено високу особу.
   - Вiд Клима напасть,- сказав, дещо оговтавшись, отаман.- Минуло?  весни
вiн згвалтував служницю, сироту Параску... Батько грошима прикрив грiх.  Я
накажу до слушного доводу i до подальшо? резолюцi? взяти його  пiд  варту.
Таке вчинити мiг тiльки вiн.
   Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райцi
взяли Клима пiд арешт.
   Полковник наказав усiм вкладатися спати, але  нiхто  з  нас  так  i  не
заснув до самого ранку. Не знаю, що думали iншi, а я думав про  Улясю:  не
знав, чим скiнчиться ця справа, але був безмежно вдячний ?й  за  довiру  й
заступництво. На таке здатна тiльки добра й чиста душа. Просив у небесного
вiтця ?й всього-всього, чого вiн може послати  людинi,  думав  про  не?  з
великою нiжнiстю й зачудуванням. Але й страх не полишав  мене.  А  що,  як
вкрадене не знайдуть i пiдозра повернеться на мене?
   Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та вiйт i запитали, що чинити.
   - Чинiть  не  мою  волю,-  вiдказав  полковник.-  Я  вимагаю  скутечно?
справедливостi, i все.
   Отаман покликав Пшеничного та його жiнку й оголосив, що опiвднi  будуть
чинити суд над ними всiма: Пшеничним, його малжонкою та сином,  чинитимуть
суд в присутностi всi?? громади,  всi  Пшеничнi  мають  скласти  в  церквi
присягу на хрестi та ?вангелi?.
   Я бачив, як обмертвiли Пшеничний i його жiнка, вони стояли живi  i  вже
мертвi, вони могли не складати присяги - присягу  склада?  тiльки  людина,
спiймана на злому вчинку, ?х на крадiжцi не спiймав нiхто, i  сина  також,
хоч вiн i не частувався з гостями,  а  кудись  вiдвихувався.  I  Пшеничний
зникав також. Але й не складати присягу - покласти на себе  сором  на  все
життя.
   По тому, як пiшли отаман та  вiйт,  Пшеничний  заметушився,  заметався,
покликав до хати Полуботка, але той,  передбачаючи,  що  скаже  Пшеничний,
закликав обох осавулiв; Пшеничний не хотiв говорити при них, а потiм  щось
таке забелькотiв, мовляв, грошi, може, i взяв Клим,  i  просив  не  робити
ганьби, а пообiцяти на iконi, що нiкому нiчого не скажуть, а  вiн  поверне
грошi та коштовностi.
   - То ти вже й так зiзнався,- сказав Полуботок.
   - Я не  зiзнався,-знову  одпирався  Пшеничний.-  Кажу,  може,  ?х  взяв
Клим...
   - А нащо ж твоя малжонка напувала козакiв? - запитав полковник.
   - Це вже тодi, як сталося... Спочатку вона тiльки частувала вечерею...
   - Ну ось, ти таки й зiзнався,- сказав  полковник.-Веди  й  показуй,  де
грошi. А я помiркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.
   - А що мав робити,-похилив сиву голову Пшеничний...- Мiй син...
   - I грошi чималi. Коштовностi...- додав осавул.- Знадобилися  б  також.
Хоч... Чого ще тобi треба? Ма?ш  двiр  i  ма?ш  хутiр,  винокурню  на  три
казани, i хату в лiсi, i воли, й стоги...
   - Менi - нiчого... Це вiя...
   Пiшли  на  хутiр  i  вiдкопали  захованi  в  трьох  мiсцях   грошi   та
коштовностi. По тому зiбралися у вiйтовiй хатi й радили раду в присутностi
всiх Пшеничних. Пшеничний i Пшеничниха стояли на колiнах, молилися до iкон
та до полковника, Клим пiдпирав плечима пiч, зиркав налитими люттю очима.
   - Просися ж, ну, просися,- смикала його за полу мати.
   Клим важко опустився на колiна.
   - Подивися, що кому  з  них  належить  за  Статутом,-  наказав  вiйтовi
Полуботок.
   Вiйт, маленький i миршавий, послинив палець.
   - Артикул Статуту гласить, що за таку крадiжку злодiй  горло  тратить,-
сказав вiйт.- А посiбникам його - назначення членкiв, тобто одрiзання вуха
або носа.
   Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, i заревiв Клим.
   - Ми -  не  суд,-  сказав  Полуботок.-  Ми  тiльки  дивимося,  що  може
присудити суд.-  I  зiтхнув  глибоко.-  Зацним  ти  колись,  Лук'яне,  був
козаком. Похiд голiцинський разом одбували. Через те i в гостину  до  тебе
став. Шкода менi тебе. Неслави ти вже  й  так  зазнав.  Та  й  гетьманiвна
просить... щоб через не? кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман  i
вiйт, сплатиш вину урядову й панську, а син твiй нехай  iде  на  татарську
границю на дозори на три роки. Якщо не зiтне його  там  татарська  стрiла,
то, може, вiтер вивi? з дурно? голови лихi думки.
   Перед тим, як мали ви?здити, я здибав  у  левадцi  Улясю,  вона  сидiла
навпочiпки над потiчком, вербовою гiлочкою водила по водi.
   - Долю свою видивляюся,- сказала.- Ну, чим там скiнчилося?
   - Скiнчилося, як i мало скiнчитися. Простив пан  полковник.  А  тобi  -
дяка довiчна.I я поцiлував ?й руку, ще й  сказав.-  Цiлую  тобi  руку,  як
рiднiй матiнцi.
   - Дивний ти, Iване,- мовила дiвчина. I зненацька лукаво та хитро:- Та й
не кепсько це, коли матiнка молодша на кiлька лiт.
   Я вiдчув, що в мене паленiють вуха та щоки.
   - Там тебе шукають... Тра ?хати,- пробелькотiв i пiшов.
   Чомусь пiшов сам, не чекаючи на не?, не хотiв, щоб  нас  бачили  вдвох.
Чому, не знаю. Я був утомлений i водночас щось нiс у собi, а що, не  знав.
З тим i при?хав до Чернiгова.

   * * *

   Тiльки  двох  князiв  у  давнину  називали  руськими:   Ки?вського   та
Чернiгiвського. Кажуть, що свою назву  Чернiгiв  отримав  вiд  непрохiдних
чорних i червоних лiсiв, якi колись оступали мiсто  з  усiх  бокiв.  Темнi
бори, га? та дiброви й понинi обкладають могутнiми  крилами  це  дивовижне
мiсто котре змагалося славою та красою з Ки?вом i Новгородом,  Москвою  та
Суздаллю.  Випасенi  на  придеснянських   луках   конi   сягали   копитами
Прикарпаття, Волги i  Дону,  Москви-рiки,  берегiв  Чорного  моря,  срiбнi
чернiгiвськi  сурми  стрясали  повiтря  в  далеких   i   близьких   краях,
чернiгiвськi во? вкидали в переляк блискучими щитами  половцiв  та  ляхiв,
чудь i мерю й сво?х кровних братiв  полян  та  древлян,  i  втомилися  вiд
походiв конi та люди, й потроху губили  сiверяни  в  походах  тi  щити,  й
поймалися зеленою iржею сурми, возвеличувалися iншi мiста, iншi народи,  а
древнiй  славний  Чернiгiв  перетворився  в  звичайне  полкове  мiсто,  зi
зветшалою, в обломах  i  осипах,  фортецею,  численними  добудовуваними  й
перебудовуваними церквами з  банями,  з  яких  позлущувалася  позолота,  з
посадами, котрi облiпили мiсто з усiх бокiв, подекуди позносили вали, хати
й цеховi майстернi налазили одна на одну, мiсто розповзалося  на  схiд,  в
сторону рiчки Стрижня i вже давно  не  нагадувало  той  грiзний,  суворий,
величний Чернiгiв, якому проспiвали славу давнi лiтописцi.
   Щоправда,  немало  церковних  бань  було  вiдзолочено  за   Мазепи,   й
вiдремонтовано церков, i збудовано нових, допильнову? порядку  в  мiстi  й
нинiшнiй полковник Полуботок, хоч таки зветшало мiсто, розлiзлося,  неначе
недопечений гарбузяний пирiг,  хова?  воно  в  надбрiв'?  соборiв,  огромi
валiв, настороженiй тишi глибоких вузьких вуличок  якусь  особливу  та?ну,
яко? не знайдеш нi в якому iншому мiстi. В тiй та?нi лишилося вельми  мало
величi, значно бiльше в нiй туги за тим, що  минуло,  та  смутку.  Додають
його й високi могили попiд мiстом, в самому  мiстi  ?  одна  -  за  старим
валом, i друга - навпроти Успенського ?лецькбго монастиря,  в  саду,  який
належить монастиревi, вони нагадують, що  там  похована  колишня  велич  i
колишня слава цього мiста.
   Чимось провинилося мiсто перед Богом, i почали  падати  на  нього  одне
лихо за iншим. Кiлька лiт тому, 1710 року, гаряча пiвденна юга нанесла  на
мiсто, на поля, сади та луки хмари саранчi, в такiй кiлькостi ?? не бачили
тут нiколи, вона облiпила церкви, будинки, конi бридилися йти по  ворушкiй
рiцi, собаки ховалися в буди, але й там ?м не було рятунку, люди не  могли
через не? зужити страви, i стояли в повiтрi шемрання та шелест  -  саранча
по?дала все, що могли перетерти ?? щелепи. По саранчi прийшов голод,  далi
- моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули  мiсто,
втiкали в лiси.
   Неначе  в  покуту  за  тi  лиха,  наступнi  роки  були  врожайними   та
сприятливими. Повернулися всi, хто втiк  з  Чернiгова,  знову  застукотiли
сокирами теслi, бляхарi ляскотiли  дерев'яними  молотками  по  блясi.  Пан
полковник наказав перемонтувати всi цеглянi будiвлi, якi  належали  уряду,
таких будинкiв  у  мiстi  немало:  полкова  канцелярiя  та  полковий  суд,
магiстрат, латинський колегiум, а  також  доми:  архi?рейськi  цегляний  i
дерев'яний, дiм настановленого вiд  царя  коменданта  полковника  Ушакова,
самого пана полковника Полуботка та кiлька iнших. ? в мiстi  фортеця  i  ?
цитадель з Прогорiльськими ворiтьми мiж вулицею Гончою i  старим  земляним
валом; мiж фортецею i обивательськими будинками -  мiська  площа,  на  нiй
збираються перед походом козаки, тут проголошують царськi укази та важливi
постанови полкового уряду, магiстрату,  вiд  площi  бере  свiй  початок  i
головна вулиця- Любецька, яка веде на Ки?вський ви?зд. Окрiм Ки?вського, в
мiстi ще кiлька ви?здiв: Глухiвський - на Глухiв, Орел i Москву,  а  також
дорога на Стародуб, Седнiв та  Городню;  Санктштербурський  -  через  село
Ро?ще i ще один - на Сорокошичi, до кордону польського.
   Ставши на  старому  валу,  що  я  частенько  й  робив,  можна  побачити
бiльшiсть  чернiгiвських   церков:   соборну   Преображення   Господнього,
Архiстратига Миха?ла, Чудотворця Миколи, Богоявлення  Господнього,  Свято?
Великомученицi Катерини  та  Воздвиження  Животворного  Хреста,  Стрiтення
Господнього,  Вознесiння  Господнього,  Жон-мироносиць,  а  також   кiлька
старих,  давнiх,  якi  лежать  у  ру?нах.  Видно  звiдси  й  монастирi   -
Борисоглiбський, П'ятницький жiночий, Успенський ?лецький, Тро?цький.
   Звiдси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерiгати за мiстом,  iнодi
менi зда?ться, що плин часу для нього зупинився давно  i  в  мiстi  живуть
князi та ченцi-чорноризцi, перших я бачив на протилежнiй, Замковiй,  горi,
других-на днi вузьких темних вуличок, таких вузьких i темних, що лiд у них
лежить до середини  лiта.  Старi  й  новi  вали  перехрещувалися,  творили
дивовижне  плетиво  -  старий  вал  проходив  бiля  Успенського  ?лецького
монастиря, в монастирi поралися ченцi в чорнiй одежi, вони  не  порушували
того чару. Я наново знайомився з мiстом, адже колись, учнем,  знав  тiльки
колегiю та садибу, у якiй жив, саме мiсто цiкавило мене дуже  мало,  було,
на мiй погляд, вельми загадковим i навiть ворожим. Я чомусь всього боявся,
скрiзь бачив пiдступ i небезпеку. Напочатку й  справдi  всiлякi  негаразди
раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки,  то  поженуться  бродячi
собаки, а то й сiльський дядько опереже пугою, бо, бач,  пiдiйшов  близько
до воза. Нинi ж бачив мiсто iнакше, в ?дностi з минулим, ще  й  те  минуле
вабило дужче, нiж нинi суще, яке ставало дедалi гiршим.
   Нинi нiхто нiкому не вiрить, скрiзь  правлять  за?жджi  урядовцi,  сво?
спритники  теж  пхаються  в  пани,  вулицями  марширують  солдати,   часом
страшнiшi за розбiйникiв, появилося багато злодi?в, старцiв,  волоцюг,  що
не день - вiдчиняються нiмецькi та  московськi  лавки,  а  сво?  стоять  з
дверима, перехрещеними дошками, зника? все старе, з'явля?ться нове,  чуже,
холодне й непривiтне.
   Отож я любив дивитися на мiсто  й  думати  про  його  минуле,  про  тих
несу?тних людей, якi лежали пiд темними  дерев'яними  i  куцими  камiнними
хрестами пiд валами,  i  донедавна  вважав  сво?  життя  також  похованим,
скiнченим. Воно скiнчилося зi смертю матерi та вилученням  з  Академi?,  й
здавалося, вже нiщо не пробудить у менi цiкавостi та спраги життя.
   Не менше, нiж на пагорбi, любив я товктися в полковiй канцелярi?, надто
в тiй  кiмнатi,  де  правили  службу  Пилип  Борзакiвський,  Семен  Рубець
та-Василь Биковськйй. Просидiвши п'ять дзигарових годин над паперами, вони
ще якийсь час залишалися в кiмнатi, темперували  на  завтра  пера,  рiзали
папiр, грали в дами та  правили  теревенi.  Найдужче  мене  цiкавив  Пилип
Борзакiвський, козак шляхетний, тонкий розумом i  розмислом,  трохи  ферт,
трохи забiяка, жартiвник  i  лицедiй,  вiн  чимось  приваблював  i  чимось
вiдштовхував. Вiн дуже гарно смiявся, й чи не найдужче я вподобав його  за
той смiх. Високого зросту, тонкий у станi, з тонкими рисами продовгуватого
блiдого обличчя, на якому видiлялися чепурнi, хвацькi  чорнi  вусики,  був
вiн трохи гоноровитий, любив усiлякi законозистi справи,  пiдбирав  ?х  за
сво?ю вдачею, а  чи  то  вони  за  якимось  невiдомим  менi  законом  самi
чiплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних  поважних  дiдичiв,  якi
зваблювали  сво?х  наймичок,  про  шинкарок  та  ?хнiх  полюбовникiв,  про
чарiвниць та характерникiв.
   А то ще,- це була перша справа, яку розглядав у мо?й присутностi  Пилип
Борзакiвський,- прийшов до канцелярi? полковий обозний i  поскаржився,  що
замовив знайомому портретистовi свiй контерфект i дав завдатку п'ять  кiп,
портретист контерфект зробив, але вiн, обозний,  не  схожий  на  ньому  на
самого себе. Привели  портретиста,  принесли  портрет.  Обозний  таки  був
схожий на контерфектi, одначе трохи пикатiший за натуру,  як  казав  сам,-
поважнiший, але портретист божився, що то пан обозний трохи  роздобрiв  за
той час, доки вiн писав з нього контерфект. Це розвеселило Борзакiвського,
i  вiн  розсмiявся,  обозний  розгнiвався   й   заговорив   прикростей   i
портретистовi,  й  Борзакiвському.   Портретист   i   обозний   сварилися,
галасували, й справа зайшла в глухий кут, i тодi Борзакiвський сказав,  що
справу вони уладнають  завтра  вранцi.  Наступного  дня  всi  зiбралися  в
канцелярi?, де на фотелi стояв портрет обозного, той-таки портрет,  тiльки
обозний на ньому був не обозний, а турок, себто обозний, але в  турецькому
одязi й турецькiй шапцi. Хтозна, хто зробив таку перемiну,  портретист  чи
сам Пилип  Борзакiвський,  одначе  вгледiвши  портрет,  обозний  поблiд  i
затрусився. А Борзакiвський сказав:
   - Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарi, й нехай люди скажуть,
хто на ньому намальований, впiзнають - пан  обозний  зробiть  доплату,  не
впiзнають - пан портретист поверне грошi. А щоб не впiзнали  по  значку  i
шапцi, я наказав перемiнити на контерфектованiй людинi вбрання.
   Обозний засовався на лавi, мовчки дiстав i поклав  на  стiл  п'ять  кiп
грошей, забрав портрет  i  вийшов  з  канцелярi?.  Не  захотiв,  аби  люди
побачили його в такому образi.
   Борзакiвський  походжав  по  кiмнатi  й  реготiв.  Реготiлися  й   iншi
канцеляристи. Усмiхався i  я,  хоч  менi  не  вельми  сподобалася  витiвка
Борзакiвського.
   Але сам вiн менi подобався дедалi  дужче,  одначе  я  боявся  до  нього
приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботковi, Пилип  -  його  племiнник,
його улюбленець, але вiн - старший вiйськовий канцелярист, якому довiряють
найпильнiшi справи. Вiн був ще й трохи загадковий i якийсь  не  такий,  як
усi iншi канцеляристи. Вiд нього завжди пахло гiшпанським тютюном та кагве
-цей напiй iз знайомих менi людей у цiлiм мiстi вживав тiльки  вiн,  кагве
пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував  ним
мене, воно виявилося гiрким та непри?мним на смак, i я сказав, що грушевий
узвар смачнiший в сто разiв, з чого Пилип дуже  смiявся.  Вiн  вигравав  у
всiх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме "Похвалу Глупотi, Еразма
Роттердамського, вiн якось дав i менi, мабуть, для  того,  аби  насмiятися
надi мною, а може, й помiтив мою зацiкавленiсть книжками;
   "Похвала  Глупотi,  справила  на  мене   величезне   враження,   просто
перевернула мо? думки.
   Як же це просто й правдиво: святiсть людська-в серцi людському, а не  в
одяговi, свiчках, iконах (хоч i там також, адже iкони-парсуни Богiв), не в
постах i не в спiвах церковних, а в любовi до ближнього. Чимало людей, якi
видають себе за праведникiв,  насправдi  великi  лиходi?,  але  я  не  мiг
погодитися, що святощi також можуть бути породженням Глупоти i можна стати
мудрим, опинившись у дурнях;  Еразм  каже,  що  свiтом  руха?  Глупота.  Я
висловив сво? сумнiви Борзакiвському, та вiн засмiявся  й  сказав,  що  то
автор кпить, що те ста?ться тiльки тодi, коли мудрець ма? мудрецем себе  i
в сво?й зарозумiлостi втрача? вмiння перевiряти iстину сумнiвом,  що  нам,
смертним, потрiбно сумнiватися в усьому, тiльки тодi  ми  зможемо  пiзнати
свiт.
   - Сумнiватися в  усьому?  -  запитав  я.-  i  в  Боговi?  Борзакiвський
замислився й не вiдповiдав довго, i я аж отерп вiд хвилювання.
   - В Боговi не сумнiва?ться нiхто,- врештi вiдказав.- А  от  у  iстинах,
якi речуть вiд iменi Бога...
   Ми засперечалися й звiдтодi... заприязнили один з одним.
   Потому я удосто?вся велико? честi читати книги  з  скринь  самого  пана
полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не  був,-
?х  менi  давав  Пилип  Борзакiвський.  Я  прочитав  книги   по-латинi   й
по-польському: "Кнапiус,, "Тезаврус,,  "Полеон,,  "Спекулюм,,  "Саксонум,,
"Вiйну домову,, i розглядали ми з Пилипом карти всiх сторiн свiту й читали
?вангелi?  з  позолоченими  листами.  Одначе  все  те  -  значно  пiзнiше.
Напочатку Борзакiвський взяв собi в звичку потiшатися надi мною, то послав
шукати ефедрон, у якому, буцiмто, мали навiсити печатку на  промеморiю,  я
блукав по кiмнатах i запитував, де той  ефедрон,  писарi  реготiлися,  бо,
виявля?ться, ефедрон - це  вiдхоже  мiсце;  iншого  разу  передав  оближне
велiння вiд суддi принести сирiвцю, самого духу якого суддя не терпiв,  аж
поки  Семен  Рубець  не  порадив  менi  вiдплатити  грiш  у  грiш   самому
Борзакiвському. Я принiс Пилипу  цидулу  вiд  панотця  Василiя,  священика
церкви Вознесiння Господнього, у якого на виданнi  була  красуня  дочка  i
який славився гостиннiстю й iнодi  справдi  запрошував  до  себе  в  гостi
молодих канцеляристiв, адже шукав дочцi достойно? пари. Цидулу ту писав  я
сам - умiв змiнювати почерк. Борзакiвський пiшов до панотця,  а  там  саме
золили та прали  бiлизну,  й  випало  йому  носити  в  чавунах  золиво  до
велетенських жлукт. По тому вiн, трохи посердившись, лишив мене в споко?.
   Другий був Василь Биковський, козак рокiв тридцяти, середнього  зросту,
тiлистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався  на
всi боки, вибивався з-пiд шапки, налiзав  на  очi;  той  чуб  був  м'який,
шовковий, вiн загрiбав його п'ятiрнею, а ще, як довiдався небавом,  любили
його загрiбати дiвчатi.  Якщо  Борзакiвський  лише  полюбляв  слухати  про
дiвчат та вдавав з себе зальотника, насправдi  ж  пильнував  сво??  слави,
сво?? честi, не давав упасти на  себе  порошинi,  то  Биковський  ходив  у
грiхах, як свиня у реп'яхах. I диво, всi тi зальоти, всi його пригоди йому
легко прощали. Нащо вже строгий був у  цих  справах  Полуботок,  а  й  вiн
тiльки махав рукою: "А-а, Василь,. Мовляв, що  з  нього  вiзьмеш.  Чепурун
невисокого штибу  (на  Борзакiвському  завше  сорочка  бiла,  без  жодного
рубчика, а Биковський лише мiня? в петельках тi?? само? сорочки  кольоровi
стрiчки), хвалько, вiн любив  розповiдати  про  сво?  перемоги  на  теренi
кохання, тодi приплющував блискучi ласi очi й приплямкував пухкими губами,
полюбляв розповiдi про грiховнi пригоди iнших, а також  любив  товариство,
чарку, отож не раз спонукав i приохочував до не? iнших.
   Одначе вмiв, коли ставало на потребi, працювати без  утоми,  по  кiлька
дiб, тягнути воза важкого  по  хляпавицi  й  грудомахах.  Йому  найчастiше
випадали саме такi справи-  заплутанi  й  забовтанi,  до  яких  доводилося
ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше
забруднитися. До всього мав одну  химерiю  -  майже  завжди  ходив  босий.
Прийде до канцелярi?, поскида? чоботи i свiтить голими п'ятами. Лише  коли
йде до полковника, взува?ться. Чи так йому те порадила якась знахарка,  чи
мав од того якусь при?мнiсть - хтозна, але вдома, в полi, навiть на вулицi
ходив без чобiт. Борзакiвський жартував,  що  то  вiд  скупостi  -  береже
чоботи.
   Третiм у тому товариствi був Семен Рубець. Я не  раз  дивував,  що  вiн
прилучений до того товариства, оскiльки рiшуче рiзнився вдачею,  звичками,
самим трибом життя як вiд Борзакiвського, так i вiд Биковського. Я  нiколи
не бачив на його обличчi усмiшки, не чув його смiху, навпаки, цiдив  слова
жовчнi, в'?дливi, злi. Мав  сухе  аскетичне  обличчя,  на  якому  особливо
видiлялися гострi, схожi на ножi, брови, ?жакуватi вуса, тонкi губи стуляв
так мiцно, що мiж ними не пролiзло б i лезо ножа; очi  Рубця  настороженi,
зiркi, вiн вельми  точний,  доскiпливий,  розплута?,  розбере  по  патичку
будь-яку справу, справедливий, i все-таки лiпше йому в руки не попадатися,
до того ж, вважа?, що нiколи не  помиля?ться,  не  любить  слухати  нiчи?х
порад, навiть полковникових.
   Лише iнодi, вельми рiдко,  Рубцеве  обличчя  одмiнювалося,  i  в  ньому
проглядало щось щире, майже дитинне. Менi здавалося, що Семен був лагiдною
i доброю дитиною, та потрапив у тяжкий житт?вий вир. Може, то на нього так
вплинула смерть дружини, красунi-сотникiвни, яка невiдь-чому  втопилася  в
ставу, залишивши Рубцевi дво? малих дiтей? Рубцевi за тридцять, вiн вдруге
не женився, дiтей доглядала мати.
   Оцi тро? молодих козакiв користувалися особливою довiрою Полуботка, хоч
було в канцелярi? немало iнших, поважнiших за вiком, рангом та й заслугами
канцеляристiв, може, й користувалися через те, що були  завзятi,  беручкi,
вiдданi йому i справi. Та приязнь не  зродила  серед  решти  канцеляристiв
велико? заздростi (маленькi зроджувала), адже цi тро? не отримували нiяко?
платнi, як i всi iншi канцеляристи, платнею усiм будуть потiм  уряди,  але
коли це буде i як вивершиться -  невiдомо,  бо  нинi  рангами  поступалися
багатьом, а клопотiв мали в достатку. I все ж вони були не такi, як  iншi,
хоч я це побачив не одразу, вони жили не тiльки паперами,  якi  отримувала
канцелярiя,  донесеннями,   картами,   дiвчатами,   пирiжками,   козловими
чобiтьми, не лише днем сутнiм, а й прийдешнiм.
   Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав  до  ладу,  якi  мо?
обов'язки. Жив у садибi пана полковника,  що  над  Стрижнем,  за  Гнойовою
греблею. У мiстi в Полуботка була також садиба, бiля семiнарi?, власне, не
садиба, лише невеликий цегляний дiм. У ньому вiн майже не  мешкав,  тiльки
iнодi залишався на нiч, якщо рано-вранцi на нього чекала нагальна  справа.
Сам вiн i  обидва  його  сини  жили  у  великiй  просторiй  садибi,  котра
мiстилася на згiрку над Стрижнем, рiчечкою, яка впада?  в  Десну.  Кажуть,
колись то була чимала рiчка, вона бере свiй початок верст за тридцять  вiд
Чернiгова в дивовижних i диких  болотах  Замглаю,  пiзнiше  я  ?здив  туди
полювати з полковником; таких болiт, либонь, нема? бiльше  нiде  в  свiтi,
чарiвних i водночас похмурих, оступлених вiковими лiсами.
   Обидва одруженi сини жили у флiгелях (часом  надовго  ви?здили  в  iншi
батькiвськi ма?тки), полковник  з  дружиною  та  наймолодшою  дочкою  -  в
просторому, на два ганки, з лiтнiми покоями над заднiм  ганком  будинку  з
цегляними упорами, якi випиналися далеко вперед, з невеликими,  що  в  них
були вправленi круглi шибки, вiкнами, котрi вгорi вивершувалися  овальними
олов'яними дугами. В будинку - кiлька свiтлиць та кiлька  кiмнат,  у  яких
столи застеленi килимами,  здебiльшого  пiстрявими,  а  лавки  та  стiльцi
оббитi сукном-голубим, червоним, синiм, ще й  майже  в  кожнiй  кiмнатi  -
шкiряне крiсло, в кожнiй свiтлицi - iкони, мальованi на деревi, блясi  або
полотнi, в горницi ?х аж кiлька десяткiв, у кiотi - й  завiски  на  дверях
сукнянi, й дзигарi настiннi, й  дзеркала  великi  та  малi  в  позолочених
рамах; висiло там також  кiлька  портретiв  Леонтiя  Полуботка  та  самого
господаря, а в свiтлицi, у якiй приймав гостей,-  герб  роду  -  пронизане
двома стрiлами, серце та хрест над ним.
   У найбiльшiй свiтлицi над вiкнами вигравали лiпнi конi й  висiла  зброя
та крила орлiв, упольованих самим полковником, в нiй стояла  кахельна  пiч
(на кахлях павичi, якi щось клюють, конi, татари, жiнка з голубом, медвiдь
з вуликом, гармати, всiлякi чудовиська, я любив роздивлятися тi кахлi);  в
свiтлицi стояли великий  липовий  стiл,  стiльцi  з  вузькими  рiзьбленими
спинками, окована срiбними штабами скриня та маленький  горiховий  столик,
за яким любив посидiти в самотинi полковник. Полковi папери вiн  розглядав
за круглим липовим столом, за горiховим столиком вписував щось до одного з
трьох товстих жовтих зшиткiв, якi тримав у скринi.
   Тодi на його обличчi, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума
не мрiйлива, а прониклива. У полковника були особливi очi, в них  свiтився
ясний, одначе суворий вогник, а над очима - круто, вгору - зломленi брови;
нiс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть,  що  ?
вольовi обличчя, то саме  таким  було  Полуботкове,  велике,  нiби  рiзане
рiзцем, смагляве, чепурне. Особливо? чепурностi додавали охайно  пiдголенi
вуса та чуб, густий, тугою хвилею, пiдстрижений не  по-козацькому,  а.  як
стрижуться деякi iноземцi. Отак i сидiв вiн, великий, важкий, розстiбнувши
зеленого кунтуша, i або дивився в зшиток, або невiдь куди, за вiкно. Отакi
великi тiлом люди здебiльшого дуже неквапливi, несу?тнi й таять  на  мислi
таку ж неквапливу, але певну думку.
   Деякий час я вважав, що пан полковник вичиту? з  паперiв  свiй  родовiд
або ж веде записи майнових справ, i був вельми здивований, коли  випадково
довiдався, що то зшитки з вiршами, власними й  чужими,  з  тих,  якi  йому
сподобалися, а також "Кроничка, - хронiка подiй, яку вiв власноручно.  Про
власнi вiршi не говорив нiкому, нiкому ?х не читав. Родоводу ж вiн не вiв,
та й, либонь, не просто було видивитися його  в  глибинах  рокiв;  по  тих
буревiях, якi крутило на Укра?нi, присипало  не  лише  окремi  роди,  а  й
полки, цiлi кра?.  Корiння  славетних  укра?нських  родiв  рубали  вороги,
рубали жорстоко й безжально, вiття i листя спалювали. Я сам гортав  мiськi
книги, то в тiй, то в iншiй спливало лицарське, козацьке iм'я  Полуботкiв.
Так у актовiй книзi за 1619 рiк лишився запис про те, що Ярема  Полуботок,
якого  ляхи  марно  намагалися  привести  до  сво??  вiри,   отримав   вiд
чернiгiвського во?води Салтикова дозвiл ловити в озерi рибу та бити в пущi
звiра - "свободи на двадцять лiт,, а в актi за 1637 рiк записано,  що  той
же Ярема, райця  чернiгiвський,  "продав  частину  свого  шлика  на  рiчцi
Стрижень пiд Чернiговом Тишку Климовичу,. З тих же книг довiду?мось, що  в
1668 роцi проживав у Чернiговi Левон Артемович Полуботок  i  що  Полуботки
володiли сiльцем Полуботками  пiд  Чернiговом,  котрого  позбулися  ще  за
Хмельниччини. Хто з  тодiшнiх  Полуботкiв  зацiлiв  по  Хмельниччинi,  хто
погинув - се невiдомо. В тi лихолiтнi роки тисячi й тисячi козацьких голiв
падали в ковилу та пирi?, якими поросли укра?нськi поля. Пронизанi з  усiх
чотирьох сторiн колючими вiтрами, укра?нськi степи  стали  мiсцем  бойовищ
численних ворожих армiй, кожна  ворожа  сила  випихала  поперед  себе  для
прикриття якогось укра?нського отамана  чи  отаманця,  обiцяючи  утвердити
його гетьманом на цiй  землi,  а  укра?нський  нарiд  зробити  вiльним  та
щасливим.
   Насправдi ж усiх тих  лиховiсних  зайд  надили  лише  важкi  укра?нськi
чорноземи, ?м були потрiбнi не укра?нськi лицарi,  а  укра?нськi  раби,  й
вони без кiнця  толочили  копитами  коней  цю  згорьовану  землю.  Скiльки
облесних слiв  злетiло  з  чутких  вуст,  скiльки  складено  обiцянок  пiд
хрестами грецьким i римським, гай-гай - все то обман i пiдступи. Отож,  ми
тiльки зна?мо, що немало Полуботкiв погинуло  в  кривавих  сiчах.  Вже  за
гетьмана Многогрiшного  козакував  у  Чернiгiвському  полку  сотник  Артем
Полуботок,  а  його  син  Леонтiй  за  Самойловича  досяг  переяславського
полковництва, а далi уряду  генерального  бунчужного.  Владний,  сповнений
гiдностi, вiйськово? вiдваги,  Леонтiй  змусив  заповажати  себе  не  менш
владного Мазепу, одначе в пiдозрiливiй головi хитрого, умудреного гетьмана
раз по раз виникали думки про можливi пiдступи генерального  хорунжого,  й
коли  в  1691  роцi  в  Польщi  було  схоплено  ченця  Соломона,  чоловiка
нерозгаданого, та?мничого, дивного, котрий при?хав до  короля  з  дружнiми
листами, буцiмто написаними Мазепою, а насправдi ним самим,  Соломоном,  в
чому й зiзнався на квестi?, то вiн сказав, що про цей  його  пiдступ  знав
гадяцький  полковник  Михайло  Самойлович.   Потягли   на   дибу   Михайла
Самойловича, й той пiд тортурами вимовив ще одне iм'я -  Павла  Полуботка,
сина Леонтiя, мовляв,  той  також  вiдав  про  пiдступ  Соломона,  я  йому
вiдкрився. Приступили до Павла Полуботка -  чому  не  доповiв  (не  донiс)
Мазепi? Павло Полуботок  вiдказав:  донос  -  не  мо?  ремесло,  одначе  з
Михайлового патякання та?мниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола,
полковника миргородського. Було таке, пiдтвердив Апостол, я сам  оповiстив
Мазепу. Одначе оповiстив Апостол, а не Полуботок!
   Мазепа не прощав найменших провин. I наказав одiбрати в батька та  сина
Полуботкiв уряди, ма?тностi, нагороди та пустити  обох  в  свiт  голими  й
ославленими.
   Одначе слава, вона завше ходить  о  двох  ликах.  Одне  -  сатанинське,
потворне, друге-благородне, чисте, ясне. Яке воно в тi?? чи  тi??  людини,
вона може довести. Павло Полуботок довiв  це  в  тяжких  походах,  битвах,
трудах. Доводив мовчазно, мужньо - не старшинi, не Мазепi, а  всiм  чесним
людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебiльшого  були  безславнi,
одначе не з його, Полуботка, вини. Двiчi ходив на Крим з улюбленцем царицi
Софi?, ?? коханцем Голiциним, горiли перед ними пiдпаленi татарами  степи,
падали вiд спраги i втоми конi та люди, i тiльки завдяки  вiдвазi  козакiв
та ?хньому вмiнню вiйсько не було погромлене до  кiнця;  схрещував  широку
козацьку шаблю з дзвiнкими лядськими сигiзмундiвками, з  палашами  шведiв,
терпiв голод i холод, не нарiкав на долю, й  врештi  недовiрливе  Мазепине
серце пом'якшало, з нього  вивiялася  колишня  недовiра  й  осуга,  i  вiн
призначив на мiсце  померлого  чернiгiвського  полковника  Юхима  Лизогуба
Павла Полуботка. Леонтiя на той час уже не  було  на  свiтi,  вiн  скiнчив
життя в бiдностi та неславi. Його син  тодi  вже  зажив  слави  валечного,
мудрого, розважливого козака. По тому, як  Мазепа,  перемудрувавши  самого
себе, не вiдкривши сво?х замiрiв нiкому,  перейшов  на  сторону  Карла,  в
Глуховi зiбралася на раду старшина, а також виборнi вiд полкiв; маючи себе
людьми вольними, деякi козаки почали гукати на гетьмана Полуботка,  одначе
цар Петро люто затупотiв на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: "...з
нього може статися другий Мазепа,. Чому так подумав - невiдомо,  тому,  що
чернiгiвський, полковник не вклонявся низько царевi, не злизував  порох  з
його брудних ботфортiв, тому, що його  поважали  козаки,  а  чи  тому,  що
славився розумом та мудрiстю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вiк
ходити в услузi чужоземцевi?
   За   велiнням   царя   на   гетьмана   було   обрано-призначено   Iвана
Скоропадського,  чоловiка  невисоких  помислiв,  сумирного,   супокiрного,
серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибi й на тому. Щоправда, й
Полуботка тодi цар вiд себе не вiдштовхнув, вiн улещав усiх, хто мiг  бути
корисний йому в  боротьбi  з  Карлом,  якого  боявся  панiчно.  Цар  видав
унiверсали, у яких  писав,  що  вiн  завжди  любив  укра?нський  народ,  а
проклятий Мазепа, наперекiр йому, запроваджував по Укра?нi панщину,  хотiв
перевести в панщинникiв  усiх  укра?нцiв;  Петро  обiцяв  козакам  усiлякi
пiльги та добра, обiцяв i клявся всiма святими берегти укра?нськi давнини,
поважати козацькi закони та звича?, вовiки вiчнi оберiгати ?хнi вольностi.
Все це - до Полтавсько? баталi?. По тому в царевi одразу наступила одмiна.
Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обiцянi пiльги
та вольностi, вказуючи ще й  на  розор,  якого  зазнала  Укра?на,  отримав
загогулисту дулю.
   У тiй вiдмовi, зокрема, було зазначено, що нi в якому випадку  не  слiд
вiдновлювати поруйнованi двори в  мiстi  Чернiговi  -  цар  про  Полуботка
пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився  вiн  також  на  те,  щоб  у
походах укра?нськими козаками командували укра?нськi старшини, хоч гетьман
писав,  що  росiйськi  генерали  укра?нського  строю   не   знають,   мови
укра?нсько? не розумiють, здебiльшого  вiддають  неправильнi  велiння;  не
вiддав Петро  й  "позичених,  в  укра?нцiв  для  вiйни  з  Карлом  гармат,
заборонив  зносини  з  запорожцями,  а  далi  зовсiм  вiдмiнив  виборнiсть
старшини, посилав козакiв у найтяжчi битви  та  на  найважчi  роботи,  аби
вигубити козацький рiд.
   Зрослий у кра?нi, де  нiхто,  навiть  першi  бояри,  не  мав  й  крихти
свободи, все життя мався "нижайшими рабами,, Iвашками  та  Петрушками,  де
увесь у сукупностi народ був рабом, звик коритися царевi,  боярам,  навiть
сiльським старостам, вiн не мiг спокiйно чути таких слiв,  як  "вольность,
та "свобода,; щодалi вiдносив  його  вiд  грiзно?  Полтави  плин  часу  та
забувався страх, бiльшою ставала його  нелюбов  до  Укра?ни  з  ??  хоч  i
невеликими вольностями. В днi во?нних баталiй зi шведами  на  Укра?нi  цар
побачив Ки?в, прадавня укра?нська столиця вразила його красою, багатством,
вразила, а не зачарувала,  вiн  уже  тодi  поклав  собi  зробити  все  для
занепаду  цього  мiста,  яке  вiчно  буде  нагадувати  всiм   слов'янським
мешканцям iмперi?, звiдки пiшли справжнi  русичi,  хто  принiс  у  Рязань,
Москву, Твер свiтло розуму та вчення, зберiг його та розвинув,  й  вирiшив
утвердити всупереч цьому мiсту iнше, сво?, не шкодуючи коштiв та  людських
життiв. Найлiпше зводити його на кiстках тих-таки укра?нцiв.
   Треба було зробити все, щоб укра?нцi забули, хто вони,  що  виросли  "в
кра?,, "укра?нi,, тобто метрополi?, що  Русь  була  тiльки  Укра?на,  Мала
Росiя, знову ж таки - метрополiя, як Мала  Грецiя,  Малий  Рим,  а  Велика
Росiя -все iнше, всi iншi землi - тиверцi, кривичi, i навiть чудь i  меря,
що тодi, як слово "Укра?на, вже лунало широко, Московi? i в поминi  ще  не
було. Водночас укра?нцям було заборонено торувати далi сво? давнi  торговi
шляхи в Сiлезiю та Балтику, зокрема в Данциг та Кенiгсберг,  велено  везти
товари в Москву та Пiтер, де за них давали половинну  цiну,  вийшов  указ,
який забороняв укра?нським купцям торгувати з запорожцями, а також  ?здити
до Чорного моря по сiль та рибу. Укра?на, неначе хворий чоловiк, хирiла на
очах. Попереду в не? були повний занепад, убогiсть, рабське нидiння.
   До всього цього я поволi  дiйшов  сво?м  розумом  пiзнiше,  зiставляючи
прочитане та побачене, обмислюючи почуте вiд iнших i вiд Полуботка  також.
А тодi мав царя за провiсника Бога й молився за його здоров'я.
   Полковнику на той час  сповнилося  п'ятдесят  сiм  рокiв,  був  вiн  ще
мiцний, у розповнi сили, великий, але не важкий, плечистий i дужий.  Роки,
як це здебiльшого бува?, не скували душу  надмiрною  обережнiстю,  страхом
втратити те, що ма?, вдовольнитися посланим долею. Та й не  про  себе  вiн
дбав, не лише власними клопотами сушив голову.
   У особистому життi на той час спiзнав  i  доброго  й  злого.  Рiк  тому
вiдiйшла в iншi свiти дружина  полковника  ?фимiя  Стратилатiвна,  й  цi??
весни вiн одружився вдруге на вдовi бунчукового товариша Яворського  Ганнi
Романiвнi, ?й тодi було рокiв пiд сорок,  i  вона  здавалася  менi  старою
жiнкою. Про покiйницю ?фимiю розповiдали, що вона була висока,  гордовита,
поважна, сувора, Ганна Романiвна, навпаки, добра й  лагiдна,  й  тиха,  як
тепле лiто. Вийде з шитвом на ганок, усмiхнеться нiяково,  сяде  й  слуха?
щебiт пташок (а може, й не слуха?) i пiде так само непомiтно. Вона  любила
мене як сина, жалiла за сирiтство,  намагалася  втиснути  в  руку,  неначе
маленькому, то пирiжок з капустою, то пундика, а я соромився.
   Давно поодружувалися полковниковi сини- Андрiй та Якiв, вони  жили  при
батьковi, одначе Андрiй часто вiдлучався в село  Михайлiвку  бiля  Гадяча,
яке батько обiцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому вiд
Чернiгова селi, там стояв великий двiр з винокурнею та водяним млином, там
тримав чимало свого добра i, якщо вдавалося, вiд'?здив туди на вiдпочинок.
   Полуботок не дав синам значних ма?тностей, не  дав  великих  посагiв  i
двом старшим дочкам, якi повиходили замiж за людей незначних, малома?тних,
покiйна дружина докоряла за це Полуботковi, та й iншi люди подейкували про
полковникову скупiсть, довгий час так думав i  я.  I  вже  значно  пiзнiше
перемiнив свою думку. Хоч i третiй, Оленцi, яка  незабаром  вiддасться  за
сина лубенського полковника  Андрiя  Маркевича,  Якова,  також  посагу  не
дасть. То вже гетьманша Анастасiя Маркiвна виклопотала дво? сiл в гетьмана
сво?му мазунцевi Якову.
   Гетьманша хотiла порiднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося ?й,
далеко наперед. Тi?? весни пан полковник звершив кiлька вигiдних для  себе
купiвель, придбав угiддя в селах Грунь, Оболонн?, Довжик, Тубичi, а  також
у мiстечку Любеч. I в Довжику, i в Губичах, i в  Групi,  i  в  Оболонньому
статкував давно, тi села були данi йому на ранг, одначе земля в  них  йому
не належала; козаки господарювали самi  по  собi  з  сво?ми  пiдсусiдками,
котрi справляли козакiв на  вiйну,  селяни  самi  по  собi,  вони  платили
осенщину - чинш, залежно вiд свого статку: вiд двадцяти  копiйок  до  двох
карбованцiв на рiк. Звичайно, полковник, як i  всi  iншi  старшини,  хотiв
мати якомога бiльше землi. Двiстi дворiв  Оболоння  платили  сто  двадцять
шiсть карбованцiв тридцять п'ять копiйок, а село  Полуботки,  у  яких  мав
лише три двори, два с половиною  карбованцi.  Одначе  рiк  тому  Полуботок
купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто
за вiсiмдесят карбованцiв, чималий шмат поля й заселив його  пiдсусiдками.
I опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових  угiдь,  i
торгував ?? Полуботок запекло, а Бовтрик не вiддавав, i двiчi посилав  пан
полковник копачiв "закопати ниву,  Бовтрика  -  обкопати  канавою,  а  той
копачiв  проганяв,  i  врештi  поступився  Родько,  продав   ниву.   Вдова
Стрi?вська сама продала свою нивку, й спокусився  на  продаж  Тимошенко  й
подався собi до полковника, а позаду бiг його син  Терешко  та  просив  не
продавати ниву, бо ж лишаться без землi, а вiн збира?ться женитися, хто за
нього, безземельного, пiде; старий же  одгризався,  одмахувався  й  казав:
"Державець ма? право,. А син вiдказував  крiзь  сльози:  "Пiсля  того,  як
продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем,.
   Все це я бачив на власнi очi,  чув  на  власнi  вуха,  бо  стояв  серед
покосiв на Полуботковому сiнокосi. А сталося це так.  Доки  Полуботок,  по
тому  як  ми  при?хали  до  Чернiгова,  був  зайнятий  оцим  господарським
клопотом, у мене також появився свiй клопiт - видивлятися у вiкно, коли на
подвiр'я вибiжать Уляся з Оленкою, та при?днатися до них. Я сподiвався, що
полковник i далi не завдаватиме менi нiяко? служби, але вiн, на мiй  подив
i розчаруваня, вже другого дня по при?здi сказав:
   - Пора й тобi, Iване, сукать дратву.
   Я здивувався.
   - Ви хочете оддати мене в чоботарi?
   Полуботок осмiхнувся.
   - Це така примовка. Шевського дiла починають учитися з сукання  дратви.
Ти ж  повчися  трохи  канцелярi?,  потримай  у  руках  книги  шнуровi?  та
прибутковi, подивися на життя, а  небавом  сядеш  за  стiл  з  вiйськовими
канцеляристами. А ще мiй домашнiй пiдписар занедужав,  по?деш  зi  мною  в
Полуботки.
   Я неохоче погодився. Не знаю, може,  полковник  щось  помiтив  i  хотiв
одшити мене од Улясi чи й справдi вирiшив  сповнити  дану  мо?му  батьковi
обiцянку.
   Наступного дня ми по?хали на сiнокiс. Вiд Чернiгова до Полуботкiв - двi
чи  три  верстви,  ми  прикопотили  верхи,  зупинилися  пiд  вiльхами  над
Стрижнем. Свiтило сонце, дикi голуби купалися в його променях, туркотiли у
вiльхах, луг зеленiв, надив очi  жовтизною  квiтiв,  скошенi  трави  пахли
водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку,  десь  iз  дитинства.
Одинадцять  косарiв  махали  косами,  й  змигувало  на   косах   промiння,
здавалося, вони косили його, а не  трави:  одворiтнi  покоси  з  сонячного
промiння.
   Полковник  узяв  косу  й  повiв  косарiв,  ручку  брав  широку,   покiс
бунтувався в пояс. Двi широкi дороги лишалися за  полковником,  здавалося,
то про?хав вiз, а не людина вдавила стерню  чобiтьми,  бiлiла  сорочка  на
широкiй спинi, пiд кiнець друго? ручки на нiй "сiв орел, -проступила пляма
вiд поту, темнiла мiцна засмагла шия й свистiла коса, стинаючи  трави  пiд
самий корiнь, з мохом. Я позаздрив  полковнику,  його  силi,  впевненостi,
подумав, що нiколи не змiг би нi косити  так  (я  справдi  взяв  косу,  за
першим же помахом загнав ?? носком у купину  й,  хоч  далi  тримав  ??  як
треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою  гриву  в  двi
четвертi), нi господарювати, нi владарювати. Нема?  в  мене  нi  хисту  до
того, нi духу, нi прагнення. Але ж я такий самий чоловiк,  з  тако?  само?
плотi й кровi? Де все те береться в одних i чомусь  його  нема?  в  iнших?
Вони самi  не  хочуть  того,  чи  не  вмiють,  не  можуть  примусити  себе
наказувати iншим людям розпоряджатися ?хнiми долями? А може, i тим не дане
таке право, може, вони одбирають його в iнших та ще й упевнюють  себе,  що
так i повинно бути?
   Поки  так  розмiрковував,  помiж  косарiв  сталося  замiшання.   Старий
Тимошенко, котрий чипiв бiля воза, знозу пiдчовгав до полковника:
   - То що да?те за мо? грунти?
   Може, через те, що роздумував над тим,  хто  ма?  право  розпоряджатися
чужим життям, чужими долями (на мою думку - тiльки Бог), а  чи  з  якогось
iншого боку побачилася менi  кривда,  яка  чинилася  перед  мо?ми  очима,-
Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе  одружитися,  а  вiн  же,
мабуть, вже коха? якусь  дiвчину,-  я  раптом  ступив  наперед  i  голосно
сказав:
   - Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, вiн п'яний.  Та
й просто не можна, не по правдi це.
   Полуботок  подивився  на  мене,  i  менi  назавжди   запам'ятався   той
вогнисто-чорний погляд, важкий i гострий, як помах коси, вiн пiдтяв  мене,
але я не впав, хоч щось i похитнулося в менi.
   Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не
пошкодував.
   - Веди його, Терешку, додому,- сказав полковник. I син узяв батька  пiд
руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, i  той  погляд
був менi вiддякою.
   Мабуть, я зiпсував Полуботку той день, день закосин,  вiн  не  випив  з
косарями, а лише наказав вийняти з торокiв пляшки з горiлкою i закупку  та
покласти все те на покiс. I не грали в коси косарi, й не пiдiйшли гребцi -
жiнки в бiлих намiтках, всi вони сподiвалися веселого свята, а я  зiпсував
його.
   Ми пере?хали через село  -  невеличке  сiльце  на  двi  вулицi  та  два
завулки, хат  на  тридцять-сорок,  роздiлене  навпiл  рiчечкою,  яку  люди
називають Ровом, ви?хали на горб, i Полуботок оглядав жита, сво? жита,  не
добрi й не поганi, такi  собi,  але  вже  рославi.  В  житах  пiдпадьомкав
перепел, Полуботкiв  перепел,  полковник  дивився  на  жито  без  радостi,
либонь, я таки добре пригiрчив йому душу,  а  може,  вiн  думав  про  щось
зовсiм iнше.
   За вечерею Полуботок розповiв про пригоду на сiнокосi, i  Якiв  сказав,
що то недобре втручатися в чужi справи, але  раптом  пiдхопилася  Уляся  й
заступилася за мене:
   - Iван зна?, де правда, а де ошуканство...
   Полковник кашлянув, а Якiв знизав плечима:
   - Звiдки вiн зна??
   - Душа в нього така, правдива.
   Я пiк ракiв, але щось танцювало в мо?му серцi.
   Вже гадав, що Полуботок не вiзьме мене в наступнi  по?здки,  але  через
три днi вiн знову звелiв сiдлати буланого коника. Пiзнiше переконався,  що
за всiлякий дрiбний непослух, кабешi, сказане наперекiр полковник  зла  не
трима?. Наступного дня розмовля?, мовби нiчого й не сталося, й  навiть  не
зна?ш, насправжки забув усе чи дотриму?ться  такого  штабу.  А  з  приводу
Тимошенка i його грунтiв сказав аж через два  тижнi:  "Роз'ятрив  ти  мене
таки, не в сво? вклюнувся... Одначе - люби, Боже, правду. Не гнiваюся я на
тебе, хоч давно кортiла менi та земля,.
   З нами мав ?хати Охрiм, який пильнував при  полковнику  його  особисто?
канцелярi?, вiв книгу пожиткiв, але вiн хворiв i далi, й ту книгу довелося
везти менi.
   Ми ?здили до мiста Любеча, де в пана полковника були  чи  не  найбiльшi
сiножатi.  У  полковника  був  двiр  i  дiм  з  свiтлицею  бiля  ринку  та
П'ятницько? школи, однi?ю стороною двiр виходив на вулицю Ринкову,  другою
на цвинтар. I прикупив вiн до того двору великий сад i город попiд мiським
ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечiрньою порою я  довго
ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився
на Днiпро, на далеке, нинi польське зарiччя, на рiчки й зарiчки, на  луки,
безкiнечнi зеленi луки з дитинно синiми очима озерець, тим лукам  не  було
кiнця-краю, i не було кiнця-краю мо?м думкам. Я вимрiював собi таке мiсце,
тихе й чарiвне, хоч мрiя була безглузда, вимрiював собi i Улясi:  я  бачив
?? на цих луках, ми блукали по  них,  узявшись  за  руки,  й  слухали,  як
квилить ча?чка-чубарочка, як дере в болотi онучi деркач i... як  калатають
нашi серця. Мабуть, то калатало в мене в головi.
   Ми прожили в Любечi бiльше тижня, полковник ?здив  на  луки  в  урочище
Псарне i в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу,
понад рiчками Свишнею i понад Болгачем, я ?здив з ним i записував у  книгу
пожиткiв, скiльки поставлено стогiв,  скiльки  накошено  копиць;  об'?хали
Плiохiв, Мама?вський та Клiтнянський. лiси, де Полуботок визначив  дiлянки
на поруб. Полковник все обдивлявся сам i обмiрював, чи то вiн  не  довiряв
сво?м управителям, чи вважав, що вони зроблять гiрше за нього. Приймав вiн
i скаржникiв, i тих, хто йшов  позиватися.  Одначе  судовими  справами  не
займався i, якщо  не  вдавалося  примирити  позивачiв,  вiдправляв  ?х  до
полкового суду. Найбiльше мене  зацiкавила  скарга  селян  Домишлина.  Аби
об'?днати сво? землi  в  Любечi  i  бiля  нього,  Полуботок  обмiняв  село
Домишлин  на  село  Боровичi  та  слободу  Боровицьку,   котрими   володiв
вiйськовий товариш Василь Полуницький.  I  ось  тепер  у  свiтлицi  стояло
четверо домишлян, а я читав грамоту вiд посполитих, яку вони привезли:  "З
гiрким нашим плачем i невтомними слiзьми прибiга?мо до вельможностi вашо?,
ускаржу?мось на пана  Полуницького,  державцю  нашого  домишлянського,  од
котрого незноснi i невиповiднi  несемо  долегливостi  i  утяжiння,  так  в
роботизнах уставичних, як i в податях непомiрних. За попереднiх  державцiв
платили в рiк  по  пiвталяра  грошей  i  по  пiвосьмачки  вiвса,  а  тепер
Полуницький бере од двору по 16 шагiв грiшми i по три четверики  вiвса.  I
так робить що хоче. Особливо, коли всiх нас загоном вишле  в  Любещину,  в
сво? село Козел, для оранки i сiвби, й працю?мо там недiль по шiсть  i  по
сiм без вiдпочинку, i нехай би ми ще самi вiдправляли польову роботу, а то
й тут, в Домишлинi, жiнки i дiти нашi щоденно на  панщинi,  в  дворi  пана
Полуницького. Але й це ще не все: почав вiн,  пан  Полуницький,  обкладати
нас всiлякими поборами: ви?хавши на днях в Чернiгiв,  наказав  сво?й  панi
брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярiв  5,
у кого золотих 10. За неплатiння того побору панi посадовила жiнок i дiтей
до в'язницi тюремно? i мучить  ?х  не  по-християнськи,  оточивши  крiпкою
сторожею i не дозволяючи нам i хлiба ?м подати. I все це, щоб ми заплатили
побор. Та й ма?тностями нашими розпоряджа?ться пан Полуницький, як сво?ми,
бере з наших отар собi баранiв, якi гладшi, на вибiр, за що й  слова  йому
не кажи. Землi нашi власнi вiдбира?, а ми й гетьманськi унiверсали мали на
нашi землi, а вiн, пан  Полуницький,  ?х  вiдiбрав,  бортi  нашi  руба?  i
знищу?. Вся обще громада домишлянська вiд мала до велика,.
   Я читав це послання, й сльози застилали менi  зiр.  Крiзь  сиву  пелену
бачив полковника, який стояв бiля вiкна й дивився в сад, менi здалося,  що
вiн не чу? того, що я читаю, хоч читав я голосно  й  виразно.  А  там,  де
йшлося про ув'язнених жiнок та дiтей, навiть помовчав трохи. Отож читав  я
картку домишлянцiв з сердечним болем,  але  трохи  й  з  при?мнiстю,  адже
ранiше цим селом володiв пан полковник i селяни там не  знали  панщини,  а
платили невеликий чинш, полковник  ?х  не  утискував,  не  ув'язнював,  не
одбирав землi. Таких поборiв, як у Домишлинi, либонь, не було бiльше нiде.
Отже я дещо "прощав, пану полковнику. А полковник мовчав. I я не знав,  що
думати про ту його мовчанку. Може, вiн шкоду?  за  тим,  що  сам  не  брав
стiльки, як Полуницький, може, розгнiвався й зараз прожене селян?.. Я  вже
пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Бува?, вiн  мовчить  i
про щось  дума?,  а  погляд  пронизливий  i  мовби  закам'янiлий,  але  то
закам'янiлiсть перед важливим рiшенням,- тодi вiн неначе забува? про тебе,
й тобi ста? непри?мно, тривожно. Або ж мовби й  чу?,  пройде  по  кiмнатi,
зупиниться й знову дума?. Либонь, багато думав впродовж життя, та  не  все
передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти ?
i чого сто?ш тут, i ти чомусь малi?ш. Не люблю людей владних, сливе  через
те, що сам не такий. Владний чоловiк здатний зайняти й чужий куток. Я ж не
знайшов i свого, й,  може,  не  знайду  нiколи  оту  свою  долю.  Може,  я
нiкчемний, але не люблю насильства,  через  те  й  вибирав  собi  стежечку
вузеньку, протоптану в сторонi вiд стежок, вигепаних мiцними чоботиськами.
На тих сво?х вузеньких стежечках я цар i Бог, (у мрiях), i тiльки там менi
добре. Одначе полковникову владнiсть  терпiв.  Почував,  що  за  нею  щось
сто?ть,  що  то  не  просто  владнiсть,  а  щось  бiльше.  I  терпiв  його
зауваження: "Ну чого, Iване, манiжишся, ти ж не дiвка,.- "Я не манiжуся...
Я такий ?,.- "Ставай iншим. Гостри зуби. Бо розжують  i  виплюнуть,.-  "Не
вмiю iншим... i не хочу..., - "Отако?,.
   Сам знав, що життя - то сутнiсть жорстока й зла i  що  знайти  в  ньому
затишок важко. Полковник часто хмурив дугастi  брови,  щось  там  у  ньому
всерединi борсалося кострубате й болюче, що й вiн не мiг його викинути, i,
либонь, через те я примирявся з ним та терпiв. Полуботок викликав  повагу.
Якусь iншу, не  ту,  яку  викликають  високими  урядами,  багатством.  Вiн
викликав повагу як людина розумна, самостiйна. Я  також  прагнув  у  життi
незалежностi, одначе в мене виходило  якось  так,  що  мною  завжди  хтось
опiкувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостiйний.
   Але що таке самостiйнiсть? Це певнiсть, що посiв сво?, а не чуже мiсце,
й  саме  таке,  яке  вiдповiда?  тобi,  тво?му   призначенню,   що   вмi?ш
розпорядитися собою i тим  мiсцем?  Знову  ж  таки,  нам  легше,  коли  ми
переклада?мо власнi клопоти на когось iншого, хто може виправити всi  нашi
похибки, хто може вiд свого й нашого iменi кермувати, велiти, владарювати,
ми ж того не вмi?мо, бо?мося. Коли ми дума?мо про себе,, примiря?мо все до
совiстi, вона бiжить по хiдниках нашо? душi, ми поспiша?мо за нею й бачимо
самi негаразди, ми ладнi зупинити ??, ми бо?мося посуватися далi,  аби  не
побачити чогось гiршого. З такими думками, таким  стро?м  душi  багато  не
здобудеш.
   Павло Леонтiйович був з тих людей, котрi не йдуть за порадою до  iнших,
за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидiти  в
його товариствi, вiдчутися, спокiйнiше, мiцнiше.  Але  що  стояло  за  тим
полковниковим споко?м, за тi?ю владнiстю, я ще не знав.
   Полуботок повернувся спиною до вiкна, сiв  за  стiл.  Його  руки  важко
темнiли на бiлiм убрусi.
   - Вiзьми, Iване, скаргу. А ви,-  до  селян,-при?здiть  на  п'ятницю  до
Чернiгова.Коли селяни вклонилися  й  пiшли,  мовив  менi:-  Не  маю  права
розглядати скаргу сам. То бiльше - село колись було мо?м.
   Я здивувався, що вiн поясню? менi. Таке  було  вперше.  Менi  ледь-ледь
затеплiло в грудях. Хоч думав я зовсiм  про  iнше:  коли  ми  вже  по?демо
додому. А що, як не застану Уляну?
   А вiн узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.
   - Добре пишеш. Випис у тебе хороший,  i  думка  жива.  Охрiм  старий  i
ледачий, вестимеш книгу  пожиткiв  на  ви?здах.  Тiльки  пильнуй.  Пожитки
люблять порядок. Втямив?
   Вiн подивився на  мене  примруженими  очима,  потер  долонею  гладенько
виголене пiдборiддя.
   - А може, й не тямиш. А доведеться...  Все  доведеться  робити.  Життя,
Iване, це не Плутарх з -Тацiтом. Важко тобi буде... Ох i важко.
   Я вiдчув, що вiн жалi? мене й зовсiм не  гнiва?ться  на  мене.  А  я  ж
недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж нi  тодi,
нi тепер не був на його боцi, принаймнi першого разу, й давкий клубок став
менi в горлi, i я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю  ??,  рахую
прибутки пана полковника.
   Скаргу домишлян у Чернiговi розбирали в п'ятницю в мiському магiстратi.
Окрiм полковника, в судi засiдали  обозний,  писар,  обидва  осавули,  два
хорунжi, чернiгiвський вiйт Федiр Лопата - немолодий  чоловiк  з  дрiмучою
замшавiлою бородою, вiн вiйтував впродовж багатьох рокiв, а також бурмистр
Овсiй Звiр та райцi.  Повiдна  сторона  -  тi  самi  домишлянськi  селяни,
одвiтна - державець села пан  Василь  Полуницький,  фертовитий  чоловiк  з
хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку вiн вертiвся
й дзигорiв, хотiв матися з полковником та суддями  за  панi-брата,  одначе
полковник швидко остудив його.
   - Коли я отримав у державу вiд пана полковника  Домишлин,  тодi  ж  був
переданий менi й iнвентар - скiльки з людей повинностi брати,- так одповiв
на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддiв.
   Я бачив, як заграли  на  обличчi  Полуботка  жовна,  але  вiн  вiдказав
спокiйно й тихо, так, що його ледве розчули:
   - Неправда. Я такого iнвентаря не давав i дати не  мiг.  По  всiх  мо?х
селах  люди  платять  лише  осенщину,  вiд  двадцяти   копiйок   до   двох
карбованцiв, й не платять на жодну копiйку бiльше. I нiхто нiколи в  нашiй
сторонi таких поборiв не бачив, i на те ? унiверсал гетьманський.
   Полуницький заперечував, хапався за кишеню,  буцiмто  там  лежить  отой
"iнвентар,, але так його й не показав.
   Суд винiс  ухвалу:  вимишленi  паном  Полуницьким  "побори  знищити,  з
пiдтвердженням, щоби по старих звичаях, як усi колишнi державцi села,  так
i вiн, п. Полуницький,  в  одбираннi  годового  восени  од  жителiв  датку
вдовольнявся й не вимишляв  нiяких  нових  поборiв,  вiдносився  до  сво?х
пiдданих лагiдно, як належить державцю,.
   Либонь, Полуницький не  сподiвався  такого  рiшення,  бо  враз  поблiд,
смикнув себе за вуса й закричав:
   - Вони Орлика мазепинського вiншують величними словами...
   Пан Полуницький, як сказав вiйт Федiр Лопата "випав з воза й горнув  на
власних селян колоддя,.
   Селянин, що стояв попереду iнших, мовив з гiднiстю:
   - Ми згадували Орлика не як мазепинського фамiльянта, а  як  колишнього
державцю села, який не брав з нас навiть осенщини.
   - Таки ж згадували! -гукнув Полуницький.
   - I не сором тобi,-сказав Полуботок i пiдвiвся. На тому скiнчився суд.
   Полуницький написав у  Пiтер  картку,  що  Полуботок  з  домишлянськими
селянами вкупi славлять Орлика й плекають надi?  на  його  повернення,  що
тiльки  минулого  мiсяця  Полуботкiв  посланець  бачився  з  Орликом  бiля
Кальмiуса. В те не повiрили в Сенатi навiть найбiльшi незичливцi  Укра?ни.
Вiдчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який  по  смертi  Мазепи
прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому  шведському
мiстечку Крiстiанштадтi  у  ветхому  будиночку  на  три  кiмнати,  там  же
тулилися його родина i весь  його  почт.  Так  швидко  сягнуги  звiдти  на
Укра?ну вiн не мiг, i картку Полуницького просто викинули.
   Варто сказати, що,  на  вiдмiну  вiд  багатьох  iнших  урядових  людей.
Полуботок засiдати в судi не  любив.  Найчастiше,  коли  йшлося  про  речi
дрiбнi, очевиднi, вiн казав позивачевi та одвiтнику:
   "Годiться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за  онучу.  Не  сором
вам,.
   А бувало й так: "Кладiть заруку, а  то  барбарою  висвячу,  приведу  до
розуму. Ходiть у шибок i випийте мирову,.
   Вельми часто позивачi слухалися тi?? поради.
   Iнодi  справа  просто  не  доходила  до  суду.  Пам'ятаю,   одразу   по
домишляиськiм позовi прийшло до нього два куми -  Яремiй  та  Ярема,  вони
випивали в шинку, i Ярема, не певний  себе,  вiддав  Яремi?вi  на  нiч  на
збереження  грошi.  Коли  ж  уранцi,  похмелившись,  Ярема  зажадав  сво??
калитки, Яремiй мовив: "Вперше чую про не?,.
   Полуботок довго мовчав, а тодi запитав кумiв:
   - Хто звечора платив за горiлку? Обо? вiдказали: Ярема.
   - А чого не Яремiй?
   - В мене не було грошей.
   - А вранцi ви похмелялися?
   - Так.
   - I хто платив?
   - Яремiй.
   - I де ж ти взяв грошей?
   Яремiй знiтився й опустив голову. Я реготiвся.
   - Вiддай грошi й кладiть заруку,-- сказав полковник.

   * * *

   ...Сказати правду,  справами  я  тодi  переймався  не  вельми  i  ледве
пам'ятав про них. Жив у  тривозi  i  в  солодкiй  муцi,  либонь,  то  були
найкращi днi мого життя.
   ...По ставочку проплива? гордовита черiдка  лебедiв,  по  той  бiк  пiд
берегом тужливо перегукуються крiзь дрiмоту китайськi гуси. Може, ?м  щось
болить, а може, ?м сниться iхня далека кра?на, яко? нiколи не  бачили,  бо
повилуплювалися з пiдсипаних пiд квочки я?ць  тут-таки,  над  Стрижнем.  А
менi чомусь нiколи не сниться моя далека дитяча  кра?на,  така  хороша  та
мила, з мамою i затишним куточком у  малинi,  а  сняться  всiлякi  химери,
небаченi будинки, лiси та рiки. Цi?? ночi приснилася повiнь, тепла весняна
повiнь, яка залила велетенськi луки, але залила неглибоко, вона  вкрила  й
мiсточок через рiчечку, а по цей бiк на горбi зiбралося дуже багато людей,
чоловiкiв i жiнок, i дiтей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосi,
щось там шукав, та так i не знайшов, вийшов  нагору  й  замилувався  ясним
днем, голубим небом та злотавим  сонцем.  Далеко-далеко  на  горбах  мрiло
мiсто...  Дивовижне  мiсто  з  високими  бiлими  будинками,  золотоверхими
церквами, розкiшними деревами, воно мовби зависло в повiтрi,  i  всiм  нам
потрiбно було дiстатися туди, в наше мiсто. Але люди стояли  занiмiлi,  ?х
лякав велетенський, у кiлька верст, водяний  простiр.  I  тодi  я  закачав
холошi штанiв i ступив у воду, що сягала трохи вище  кiсточок  i  була  як
лiтепло.
   - Люди добрi, берiть на плечi дiтей i йдiть за мною,- сказав я.
   I всi повiрили, жiнки та чоловiки побрали на руки  дiтей  i  ввiйшли  в
воду, старшенькi дiти чалапали бiля батькiв i  смiялися  -  такою  теплою,
м'якою та гарною  була  вода.  Сонце  грало  на  нiй  промiнням,  подекуди
виднiлися зеленi острiвцi,  i  люди  йшли  вiд  острiвця  до  острiвця.  Я
затримався на одному острiвцевi, аби впевнитись, чи  пiшли  всi,  стояв  i
перечiкував, аж поки останнi - чоловiк у брилi та жiнка в голубiй  намiтцi
з хлопчиками на руках - не поминули мене. Ще якийсь час стояв  i  дивився,
як довга-предовга  вервечка  людей  розтяглася  по  водяному  простору,  й
милувався ними, й милувався бiлими чайками, якi лiтали надi мною.  А  тодi
рушив сам. Я так загаявся, що далеко вiдстав, i  що  дужче  .поспiшав,  то
бiльше  вiдставав,  i  вода  ставала  все  глибшою  й  глибшою,  очевидно,
вiдвихнувся кудись убiк i вже не  бачив  нiкого,  й  здивувався,  й  трохи
розгубився. Не знав, куди менi йти. А  потiм  натрапив  на  колюче  терня,
суцiльну стiну терня, верболозу й колючого грушевого  гiлля.  Шукав  лазу,
поруч мене не було нiкого, всi люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до
мiста. Я  шукав  у  густому  чагарниччю  дiрки  й  не  знаходив.  I  почав
непоко?тися, й вирiшив продертись у першому лiпшому мiсцi,  й  подерся,  й
одразу ж застряв,  заплутався  в  колючках,  i  вже  не  мiг  виплутатися.
Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував  свиту  й  заплутувався
руками. I раптом помiтив, що вже сутенi?, в розпачi рвонувся з усi??  сили
й завис на тернi. Тодi й пробудився.
   I тепер думаю, що означа? те терня й  оте,  що  всi  люди  пiшли,  а  я
залишився. Всi йтимуть, а я залишатимусь?
   Бiля мо?х нiг повурку? сiрий кiт, у саду кричить сойка,  десь  сокорить
курка. Тиша й спокiй, благодать тут i по всьому свiту. Одначе я  знаю,  що
це не так. Що кожно? митi на будь-кого з нас  може  звалитися  несподiване
лихо й зруйнувати все, що будував (у душi чи на землi) стiльки рокiв. Свiт
-  це  величезна  страшна  невiдомiсть,   у   якiй   ми   пролiта?мо,   як
жучки-свiтляки в пiтьмi ночi, добре,  якщо  пролiта?мо,  а  не  летимо  на
вогонь, який хтось пiдпалив зумисне. Так, ми свiтлячки, тiльки зна?мо, чим
усе кiнча?ться для нас, але для чого летимо й куди, того не вiда?мо, як не
зна?мо, не вiда?мо, як треба в свiтi жити. Ми - листя на  древi  всесвiту,
яке прокльову?ться  з  бруньок,  шумить  i  облiта?.  Кожен  листочок  рiс
по-сво?му, кожна душа страждала, мрiяла, але що до них свiтовi, холодному,
мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, нi, зачекай, Iване,  поглянь,  якими
будинками заставлена земля, якi ридвани котяться по нiй, все  те  поробили
люди. I не всi вони листочки. ? серед них могутнi дуби,  якi  тримають  на
верхiвках небо. Такi як Олександр Македонський, Юлiй Цезар,  Арiстотель...
I не всi нашi останнi...  Петро  Могила,  Дмитро  Туптало  i  нашi  славнi
чернiгiвцi   -   архi?пископ   Лазар   Баранович,   архiмандрит   Iоаникiй
Галятовський, письменники та полемiсти, чи? ноги ступали по  цiй  землi  i
чи? голоси чуло склепiння чернiгiвських соборiв. Люди проживають життя  не
однаково, бо й самi не однаковi. Навiть простi, звичайнi люди. Один  увесь
вiк  пнеться  до  багатства,  досяга?  його,  iнший  прогайнову?   зiбране
батьками... Нi, не в тiм суть, скупив багатство чи прогайнував його. I якi
ридвани котяться. Вони будуть все кращi й кращi. А в  тому,  який  сам.  ?
люди, котрi сплять на голiй лавi, накрившись кожухом, вiн у  них  один,  i
можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а ? такi, якi
сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з  якою  не  розлучаться
нiзащо, й ладнi пiти на злочин, аби придбати ще декiлька ковдр (може,  вже
й непотрiбних). Здавалося, мало  б  бути  навпаки,  той,  хто  ма?  одного
кожуха, повинен би триматися за нього дужче, нiж цей за ковдри, а от же...
А листочки летять, а карети котяться... Котяться до якогось мiсця.
   ...З саду через перелаз перестрибу? Уляся, наближа?ться до мене. Я  так
i  не  навчився  розпiзнавати  з  ??  вигляду,  чого  вiд   не?   сьогоднi
чекати-доброго слова чи кпину, ласкавого погляду чи пiдступу.
   - Що це ти робиш, Iване? - запиту? Уляся й показу? на  патички,  якi  я
заготував на кiлочки для кобзи.- Це що, пакулi, кози прив'язувати? Де ж це
ти набрав стiльки кiз?
   - Бачу поки що одну.
   I тетерiю, чи не образив, чи це втече вiд мене. Вона не  втiка?.  Чекаю
гостро? вiдповiдi, кпину, вже почуваюся на  гарячiй  пательнi,  але  Уляся
враз сiда? на траву, охоплю? руками колiна й каже:
   - Заграй менi, Iване, що-небудь.
   Я нiяковiю. Нiбито й незручно грати посеред  дня,  та  ще  й  отуто,  в
дворi. Уляся, либонь, розумi? те, й ми вiдступа?мо вбiк, пiд горiха.
   Я трохи побринькав i вдарив по всiх бунтах,-  як  здавалося  менi,  пiд
настрiй Улясi й пiд нашу розмову:

   Ой пiду я до млина, до млина,
   А у млинi новина, новина.
   Там-то, мамцю, мельник,
   Там-то, мамцю, добрий,
   Там-то, мамцю, хороший -
   Меле гречку без грошей.

   - Не мели, Iване,- сказала Уляся. Я вдав,  що  образився  (та  трохи  й
образився), i втяв у тому ж ладi:

   Козак, мамо, гуля?, бряжчать його грошi,
   Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший.

   - Де ти навчився стiльки дурниць? - каже Уляся. Одначе я не здаюся:

   Як була я маленька,
   Колихала мене ненька.
   Ой, дуб, дуба, дуба,
   Дiвчино моя люба.
   А як стала пiдростати,
   Стали хлопцi колихати...

   Я сподiвався, що Уляся розсердиться, й хотiв, щоб вона розсердилася,  а
вона раптом опустила голову, i чорна коса впала в траву, й попросила тихо:
   - Заграй щось таке, до смутку. Я хотiв заглянути ?й  в  очi,  але  вона
очей не пiдвела. I тодi заспiвав пiсню, яку часто спiвав на самотi, самому
собi:

   Ой не шуми, луже,
   Зелений байраче!
   Не плач, не журися,
   Молодий козаче!
   Ой як не шумiти -
   Корiнь вода ми?,
   Як менi не плакать,
   Що серденько ни?.

   Спiвав про себе, виспiвував свою тугу, сво? горе, хоч у  цiй  пiснi  не
все було, як у мене, одначе туги вiд того не поменшало.

   Я дiвчину люблю,
   I Бог про те зна?;
   Карай, Боже, того,
   Що нас розлуча?...
   Ой, умру ж я, мила,
   А ти будеш жива,
   Чи згада?ш, мила,
   Де моя могила.
   Ой, моя могила
   Край синього моря.
   Хто не зна любовi,
   Той не зна? горя.

   Я так захопився, що навiть забув про Улясю, а  коли  поглянув  на  не?,
вона пiдвела голову. Здивований, побачив у ??  очах  сльози.  Чого  б  то?
Молода  й  багата,  живе  в   розкошах,   будь-яка   ??   забаганка   враз
викону?ться... А може, розкошi, це ще не щастя? Що ми зна?мо про свiт,  що
ми зна?мо самi про себе? Нiчого.
   - Нiколи не думав, що тобi подобаються сумнi мелодi?,- стиха мовив я.
   - А я сама не знаю, якi мелодi? менi подобаються.
   - Коли який стрiй душi - пiд нього й мелодiя?
   - Скорiше навпаки.
   - Музика мусить навертати людину... на щось високе, вона наближа? ?? до
Бога.
   - Вона спонука? ?? до танцю або й... до пиятики,- незгiдливо  вiдказала
Уляся. - Люди потiшають свою плоть...
   Здивовано поглянув на дiвчину.
   -То зле. За тим забувають про душу.
   - Всi говорять про душу, але лелiють, бережуть i люблять тiло.
   - Це неправда.
   Уляся подивилася на мене глузливо.
   - Ти б ходив оце за мною, якби мо? обличчя було рябе, ще й нiс  кривий?
Тiльки не бреши... "Краса душi,  краса  душi,,-  перекривила  мене  чи  ще
когось.Всi торочать про душу, а люблять тiло. Коли краса  зiв'яла  або  ??
попсували хвороби чи рани, всi одвертають од тi?? людим вид, яка  б  добра
душа в не? не була. Ось ти... Хiба зна?ш, яка в мене душа?
   - Ясна...
   - Ясний мiсяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди... Вони здебiльшого
ницi й пiдлi. Я надивилася... Стелються  бiля  батька,  згинаються  в  три
погибелi... А я дивлюся в ?хнi очi, а там заздрiсть i ненависть.
   -- Всi такi?..
   - Не всi. Але багато.
   - Я знав iнших людей. Якi служать науцi, Боговi... Постують...
   - I що мають?
   - Вони й не хочуть нiчого мати...
   - Не хочуть? Отож, возвеличуються  вже  тим.  То  теж  гординя.  Бо  не
досягли нiчого в мирському життi.
   - Ти так пiдносиш мирське життя?
   - Пiдношу... I люблю. Люблю оцю цар-бороду,  оцi  мальви,  оцi  дерева.
Люблю  убори  коштовнi.  Люблю  хороми...  Скiльки  казала  батьковi,  щоб
збудував палац, а вiн не хоче. Бо?ться людсько? заздростi. Хоч  чого  йому
боятися? Якби на мене,  я  збудувала  б  палац  до  хмар.  Вони  ще  дужче
заповажали б. Бо дужче боялися б.
   Я аж злякався. Не вперше менi чути таке, чимало спуде?в мрiяли, й часто
безсоромно, про велич,  про  багатства  та  славу,  бачили  себе  у  мрiях
полковниками, гетьманами, королями... Я ж нiколи не залiтав думкою високо,
навiть малим хлопцем не грався у полководцiв та королiв. А  тут  про  щось
подiбне казала дiвчина. Я вiдчув у цiй дiвчинi силу,  силу,  яко?  не  мав
сам, i враз подумав, що  все,  що  було  допiру,  примарилося  менi,  така
дiвчина нiколи не  зрозумi?  i  не  покоха?  мене.  Злякався  ще  раз,  бо
зрозумiв, що кохаю вiдчайдушне i прагну кохання.
   - Ти, мабуть, дума?ш про князя чи графа? - осмiлився запитати.
   - Та вже ж дурня не покохаю.-I подивилася на мене пильно-пилвьно.- А  з
рiдкого тiста спекла б тверду паляницю.
   I враз пiдвелася з трави, круто  повернулася  на  закаблуках  i  кинула
через плече:
   - "Тепер же нам три радостi: пiч бичка привела,  а  бовдур  -телушечку,
припiчок - ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогiн женився,.
   Я отетерiло дивився на не?,  не  знав,  як  тлумачити  ??  придибенцiю.
Мовляв, наплiв ти сiм кiп вовни сво?ми пiвнями i  сво?ми  мудруваннями,  а
сам макогiн макогоном.
   За хвилину з вiдчиненого вiкна  будинку  почулися  деренчливi  звуки  -
дiвчата грали на попсованих фарганах.
   Наступного дня Уляся попросила, щоб я  прогуляв  ??  в  мiстi.  Ступала
впевнено, аж  величаво,  несла  свою  вроду  усiм  напоказ,  i  майже  всi
оглядалися на не?, на ?? дорогi намиста,  на  ??  шитий  золотом  короткий
жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами.  Аби  нiхто  не  пограбував,
позаду йшов козак з пiстолем за поясом, його  послав  за  нами  Полуботок.
Уляся вже кiлька разiв прогулювалася по Чернiгову з Оленкою та Яковом, але
я повiв ?? не на широкi майдани та не  на  Любецьку  вулицю,  а  по  сво?х
затишних куточках, де старi хрести та могили,  де  капличка  з  чудодiйною
iконою, де сплелися  вiттями  три  дубочки  й  сховали  камiнь,  на  якому
написано: "Живiть, як я жив, i здобудете царство небесне,, де з вузенького
камiнного шпиля видно всi банi чернiгiвських церков та  монастирiв.  Уляся
видряпувалася зi мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася  в
яруги (я тремтiв i вихекував з грудей  жароту,  котра  переповнила  мене),
ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою  владнiсть
i гордовитiсть. I верталася по Любецькiй вулицi вже  звичайна  дiвчина,  й
люди не оглядалися на не?, хоч мала на собi дорогi убори, але в таких,  чи
трохи дешевших, уборах виходять на  вулицi  й  деякi  багатi  чернiгiвськi
мiщанки. Нинi ж було свято - Седмиця Тро?цька, й ми зустрiли кiлька  таких
жiнок та дiвчат.
   Вернулися пiзно, у вiкнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах,  у
яких жив Андрiй Полуботок з сiм'?ю,  вже  вiталося,  але  великий  скляний
лiхтар у сiнях чомусь не горiв, там було тро? дверей, i ми  заблудилися  з
Улясею й весело смiялися, а потiм раптово зiштовхнулися,  i  я  несамохiть
ухопив дiвчину за стан, i вона  принишкла,  задихала  швидко-швидко,  i  я
вiдчув велике хвилювання, губи менi пошерхли, хотiв пригорнути  дiвчину  й
не осмiлився. Менi чомусь здалося, що вона не одiпхнула б  мене,  i  потiм
довго на те шкодував.
   Седмиця закiнчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь  збиралася
на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з  ними.  У  Глуховi
мати якщо й випускала  ??  за  ворота,  то  лише  в  каретi,  в  супроводi
охоронних козакiв, й Уляся, вирвавшись  на  волю,  намагалася  вхопити  ??
якомога бiльше. Оленка йти не захотiла,. Якiв теж. Я взяв двi  корзини,  й
ми з Улясею рушили за ватагою парубкiв та дiвчат. Йти довелося  довго,  аж
за сосновий бiр, там розкинулися  широченнi  луки,  а  по  них  мiлководнi
болота, порослi молодим очеретом та ситнягом. Там i гнiздилася качва.
   Дiвчата стояли на сухому, бiля верболозiв,  а  хлопцi,  з  палицями  та
корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то iнший оступався
або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщiй добирався до берега, де
виливав з чобiт воду та перевзувався.  Бродити  ж  по  болоту  босонiж  не
можна, попробива?ш ноги на скошеному по льоду очеретi. А в повiтрi  шугали
качки - крижга, чирята, шилохвiстки, iнодi зривалися  гуси,  й  десь  далi
курликали журавлi. Птаства була гибiль, але я?ць ми зiбрали  мало,  тiльки
дво? чи тро? парубкiв назбирали по пiвкорзини, весна  миналася,  бiльшiсть
я?ць були насидженi. Я  зiбрав  зовсiм  мало  я?ць,  та  й  то  маленьких,
чирячих.
   Верталися назад через лiс, розбрелися, й трапилося так, що ми з  Улясею
вiдбилися вiд гурту й, аби не заблудитися, пiшли далеким кра?м лiсу, понад
озером. Понад берегом озера стояли старi верби, мили в водi  довге  вiття,
там схлюпувала риба. Десь у гущавинi п'янко виспiвувала  сопiлка,  либонь,
вигравав на нiй пастух. В одному мiсцi рiс дивовижний  кущ,  я  нiколи  не
бачив подiбних, не знав, як вiн назива?ться: гiлки схожi на гiлки крушини,
а листочки дрiбнi, як у  акацi?,  й  цвiв  вiн  дивовижним  лiлово-рожевим
цвiтом. Пишнi суцвiття пiдносилися, неначе свiчi - невимовна краса,  ще  й
якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, i ми  довго  споглядали
це Боже чудо. Я подумав, що ми  набрели  на  цей  кущ  не  випадково,  вiн
трапився саме нам, цвiв для нас, i в цьому вбачав вiщий знак. Добрий знак.
Цвiт - це життя, краса, вiн завжди на добро.
   Ми зiрвали лише по одному суцвiттю, й зробили  це  не  змовляючись,  ми
пожалiли кущ, й зглянулися, i одна думка пройняла нас, i один вогонь побiг
по наших жилах, це була мить надзвичайно? близькостi, яка  ?днала.  Певен,
що не тiльки я вiдчув це, а й Уляся -?? очi  були  широко  вiдкритi,  щоки
пашiли, й була вона така гарна, аж менi стало страшно. Ну як це я  отакий,
нiкчемний, можу сподiватися на кохання  дiвчини-красунi,  тонко?  розумом,
щедро? серцем i палко? вдачею! А щось одразу заперечувало, пiдказувало:  а
чом би й нi? Ти ж не калiка, ма?ш хист до спiву, зна?ш трохи про свiт...
   I раптом сталося щось таке, що й кущ, i лiс, i весь свiт  крутонувся  в
мене перед очима й  кудись  поплив  чи  полетiв.  Уляся  опекла  мою  щоку
поцiлунком. А далi зiрвалася  й  побiгла  по  присипанiй  торiшнiм  листям
стежцi. Довгу мить стояв спантеличений, а тодi засмiявся й побiг  за  нею.
Наздогнав ?? вже на краю лiсу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко,  не
оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землi я чи на небi, серце
менi стукотiло, цi?? митi мiг звершити неймовiрне. Я  ладен  був  обiйняти
увесь свiт i роздати всiм людям хоч по краплинi щастя.
   Одначе бiля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася  й,  ледь-ледь
зашарiвшись, але дивлячись менi  просто  в  очi  сво?ми  чорнющими  очима,
мовила:
   - Пам'ята?ш, ми говорили про  поцiлунки.  Ти  сказав,  що  поцiлунки  ?
грiшнi i ? безгрiшнi - на Великдень. То  вважай,  що  сьогоднi  Великдень.
Христовi поцiлунки.
   I пiшла. А я стояв розгублений i очманiлий, менi  хотiлося  смiятись  i
плакати.
   Усi наступнi днi жив у свiтi ясному, можна сказати - пiднебесному,  мо?
життя рiшуче одмiнилося, я мрiяв  про  речi  високi,  прекраснi  й  навiть
спiвом сво?м сягав таких висот, яких не  сягав  нiколи.  До  того  ж  став
охайнiше вдягатися, ковнiр вишито? сорочки зав'язував кольоровою стрiчкою,
шапку одягав так, що мiй темно-русий, трiшки кучерявий чуб виглядав  з-пiд
не?, i купив у волоха гарний  жупанок,  мовби  на  мене  шитий,  щоправда,
побачивши мене в тому жупанковi, Уляся залилася реготом: "Що це ти, Iване,
в ляхи записався?, Жупанок виявився ляським. Я знiтився, але  Улясин  смiх
не образив мене.
   Блукав по подвiр'ю i думав: Боже, що  ти  сотворив  зi  мною!  Як  менi
тривожно i як гарно, як обнадiйливо-солодко. Ось для чого  цей  свiт,  ось
для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогоднi Улясю й  вона
усмiхнеться менi, а бiльше менi нiчого  не  треба.  Я  мовби  летiв  понад
свiтом на невидимих крилах,  був  по  вiнця  заповнений  коханням,  навiть
поховальнi дзвони в Онуфрi?вськiй, найближчiй до нас, церквi  видзвонювали
менi не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се грiх  великий,  i  вiн
також на менi. Як i той, що Божi слова "любiть один одного так, як я любив
вас, я переiнакшував у серцi на любов до дiвчини.
   Плекав мрiю пiти з Улясею в  лiс  ще  раз,  .сподiвався,  що  отой  чар
повторяться знову, але за два днi, в суботу, прибула карета з Глухова.  Ми
прощалися на людях, i Уляся всмiхнулася менi тiльки в останню  мить,  коли
пiдбiг до вiконечка з другого боку карети. Усмiхнулася й  помахала  рукою.
Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з мiсця.
   Наступного дня Оленка запитала мене:
   - Ну як той мiй наречений?
   Менi чомусь це вельми не сподобалася, адже мовби  йшлося  про  рiч,  до
яко? вже прицiнилися i яку хочуть придбати, Оленка ж,  як  на  мою  думку,
була не така.
   - Наречений? - сказав я.- Хiба вже заручилися?
   - Не заручилися... А чого ото ми ?здили  до  Глухова  i  Якiв  при?здив
сюди? Чи ти й справдi нi про що не здогаду?шся? Всi здогадалися.
   - Всi - нехай, тобi це встид.
   -  Отако?,-  розвела  руками  Оленка.-  Про  мене  йдеться,  а  я   маю
прикидатися дурненькою.
   - То й поцiновуй сама.
   Я сердився, бо Якiв увесь час зiгноровував мене або розмовляв, неначе з
маленьким чи недорiкою.
   -Я його ранiше не бачила i боялася, що вiн  буде  негарний,-  вже  щиро
зiзналася Оленка. I додала радiсно: - А вiн... вродливий i  веселий,  коли
захоче.
   - Отож, коли захоче.
   - А твоя гетьманiвна...
   Я спалахнув, як пороховий гнiт.
   - Що ти мелеш...
   - Ой-ой-ой... Святий та божий. Вона менi казала...
   - Що вона тобi казала?
   - Що ти... дурний... Нi, це я так.... Сказала, що ти не такий,  як  усi
парубки.
   Бачив по ОленцI, що вона гра?ться i навiть у мислях не ма?, щоби  Уляна
могла насправжки зацiкавитися мо?ю скромною персоною. I менi стало  тоскне
на душi.
   Дуже зрадiв, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу -
приспiв час обревiзувати сотнi полку, а також його власнi ма?тностi.
   По?хало нас тро?: я, Борзакiвський i Рубець, й пробули в мандрах аж три
тижнi. Тиждень прожили в селi Неданчичi над Убiддю. Полковник виторгував у
козачки ?вдокi? Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят  золотих  i  тридцять
монет дрiбно? копiйчано? лiчби укра?нсько? в урочищi Розсудовщина сiножать
та лiс з бортним i не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лiсi  на
хуторi ми й жили, копали копцi та ставили стовпи межовi - кляки.  Тодi  ще
полкова скарбниця не була вiдокремлена вiд скарбниць власних, полковничих,
то що багатшою була скарбниця - багатшим i полк. Щоправда, якщо в  якогось
полковника забирали уряд, то забирали тiльки ранговi ма?тностi, а всi iншi
лишалися у його володiннi.
   Дво?  неданчичiвських  селян  та  нас   тро?   викопували   в   урочищi
Розсудовщина мiж рiчкою та болотом старi потрухлi стовпцi й ставили  новi.
Обiдньо? пори  селяни  по?хали  возом  до  села,  а  ми  розташувалися  на
галявинцi пiд двома корячкуватими  дубками  й  зварили  кулiш  з  таранею.
Селяни видрали гнiздо диких бджiл i половину стiльника залишили нам,  отож
сьорбали ще  й  окрiп,  заправлений  материнкою.  Туркотiла  десь  у  лiсi
горлиця, повiвав легiт-вiтерець,  ми  розкошували  на  галявинi  довго.  I
розповiв я за обiдом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана  та  про
Полуботка.
   - А що ж,- мовив Борзакiвськмй, ладненько,  ножичком,  якого  носив  на
поясi в шкiряному чохлику, краючи на лустi хлiба тоненькими смужками сало.
Навiть тут,  серед  лiсу,  вiн  був  вштивий,  охайний.  Такий  скрiзь.  В
чернiгiвському "Пiд звiздою,, найчастiшого чину шинку,  вiн  п'?  вишуканi
угорськi вина, а в чорнiй, неначе дiгтярня, придорожнiй корчмi смердючу, з
пригарою горiлку, але й там i там п'? шляхетно, та ще й так, неначе робить
комусь - тому ж корчмаревi - ласку -
   Козаки ще тодi, десять лiт  тому  назад,  кричали  на  гетьмана  нашого
полковника. Якби ?м такого вождя...
   - Якого там ?м вождя... ?м поми?в добрих та дертi. Череда, вона  череда
i ?,-буркнув Рубець.
   - Та що ти  таке  кажеш,-  обурився  Борзакiвський.-  Скiльки  валечних
козакiв прославилися пiд Ревелем та пiд Дербентом...
   - Еге ж, на чужiй вiйнi. А ?хнiх малжонок та дiтей  москалi  женуть  на
фортечнi роботи...
   - Розсмикали народ, розтягли...
   - А я що кажу,- похмуро правив Рубець.- I вся громада... Хто в луг, хто
в плуг. Скiльки ? таких, що ладнi злизувати порох з чужинських чобiт, якби
тiльки ?х не  чiпали.  Посхиляли  голови  -  погубленi  копiйки  на  землi
шукають, позгинали ши?, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто  прагне  волi,
тягнуть до дуба...
   - Та ж  не  всi,  не  всi,-  гарячкував  Борзакiвський.  Його  вродливе
продовгувате блiде обличчя розчервонiлося, очi сiяли iскри.-Ще ж  недавно,
згадай... За Мазепою... Кинув вождь клича...
   - Який там вождь i де вiн кинув клича? В  себе  в  подушках?  -  Рубець
цiдив слова крiзь тонкi губи, ледве розтуляючи ?х. Його обличчя бридилося,
на чоло лягла тiнь.- Перехитрував сам себе батуринський гетьман.  Та?в  од
усiх свiй замисел, клявся царевi в дружбi, от i дота?вся.  Розтягнули  цар
та Меншиков усе вiйсько гетьманське - п'ять тисяч пiд Ревель, п'ять  тисяч
у Глухiв... i лишилося з ним врештi-решт п'ять тисяч козакiв,  якi  нiчого
не знали, не вiдали. I коли гетьман вiдкрив ?м свiй замiр,  порозтуляли  з
дива роти. I навiть тодi гетьман  барився...  А  цар  Петро  -  картку  за
карткою: Мазепа,  в  супротив  нашим  указам  та  велiнням,  робив  з  вас
панщинникiв. Я, бiлий цар, за  вас,  за  вашi  вольностi,  а  Мазепа  хоче
одiбрати у козакiв звання козацькi, хоче запровадити вас у рабство.  Отако
вiн писав. А гетьман твiй - води в рот набрав. Хiба не так? Зацiпило йому.
У царя вiйська двiстi  тисяч,  а  шведiв  жменька.  Та  й  тi  обтiпалися,
обносилися, охляли, тиняючись по ?вропах. Не дав ?м гетьман пiдмоги.
   - Старий вiн уже був, вельми старий,- скрушно мовив Борзакiвський.-  Он
Орлик...
   - Орлик, сокiл, горобець... I правильно зробили тi козаки, що не  пiшли
за Мазепою,- раптом пiднiс голос  Рубець.-  I  не  пiдуть  вони  нiколи...
Правдиво, Iване, я кажу?- Зненацька повернув до мене голову, i його гострi
брови-ножi зiйшлися на перенiссi. Сухе обличчя випромiнювало неприязнь.  Я
щось забелькотiв, бо ж не знав, що сказати. '
   - Чого це ти унадився до нас?.. I вуха в тебе, як вареники... Такi вуха
багато вмiщають. Так дай одвiт - правдиво я кажу чи нi? Що ти  дума?ш  про
Мазепу та про царя нашого? *
   - Цар... вiн вiд Бога. Так нас учили... Вiн нас вiд ворогiв  захища?...
А Мазепа?.. Не знаю. Малий  я  ще  тодi  був...  Анахтему  йому  в  церквi
проголосили...
   - Тодi ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш  правду.  I
все одно тебе треба повiсити на соснi. Про  всяк  випадок.  Стiльки  тепер
донощикiв розвелося...
   - Я не донощик.
   На обличчi Рубця - й тiнi усмiху. Воно жорстоке й суворе.
   - А хто ж ти такий?
   - Не знаю. Нiхто...
   - Ну, а коли нiхто... Нащо тобi ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на нiй
товсту гiлляку...
   - Досить, Василю, не лякай хлопця,-обiзвався Борзакiвський.
   - Та який вiн хлопець. У нього  вже  матня  протрухла.  Може,  вiн  уже
стонадцять доносiв написав? Занадився до канцелярi?, сидить i  слуха?.-  Й
колупнув великим, сливе колiйським ножем землю. Цього ножа носив  з  собою
скрiзь, ним пiдстругував пера й ним же наштрикував сало,
   Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не мiг зрозумiти, жарту?  чи
погрожу? насправжки недовiрливий i ядучий Рубець. Чомусь був  переконаний,
що вiн, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.
   - Не чiпай ти його,-врештi гримнув Борзакiвський.- Тво? жарти...
   - А я не жартую,-похмуро кинув Рубець.- Я бачив, як вiн молиться... Вiн
дуже святобливий. Нехай поклянеться на хрестi...
   - Та ж ми  нiчого  не  говорили,-  обурився  Борзакiвський.-  Споминали
минуле... Яким був Мазепа... Немудрим був,  ти  сам  сказав.  Йди,  Iване,
подивися на конi.
   Я здогадався, що Борзакiвський вiдсила? мене, аби поговорити  з  Рубцем
наодинцi.
   По тому Рубець бiльше мене не чiпав, а мо? серце тануло  вiд  вдячностi
Борзакiвському. Таку  вже  мав  вдачу,  комусь  та  офiрувати  себе.  Нинi
офiрував Борзакiвському, а також Улясi, в чому боявся  зiзнатися  собi.  I
носив ?? в сво?му серцi, носив скрiзь i повсюди, день за  днем,  слово  за
словом перебирав у  згадках  всi  нашi  розмови,  всi  перемови,  позирки,
почувався щасливим i нещасним, бо  в  щастя  повiрити  не  мiг,  почувався
незмiрне багатим на щось таке, що да?ться тiльки окремим людям, i не хотiв
забiгати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нiчого, але я й так
маю багато. Нi, неправда, я переживав страшенно,  адже  прагнув  одвiтного
кохання й  сподiвався  на  нього  сво?м  спраглим  серцем.  Сподiвався  не
надiючись.

   * * *

   На Петра  i  Павла  з  Глухова  при?хав  до  Чернiгова  маршалок  двору
гетьманського з та?мною звiсткою, про яку того ж  дня  знав  увесь  хутiр:
одразу по закiнченнi успенського посту  вiд  сина  лубенського  полковника
Якова Маркевича (всi казали: "Вiд Настi-гетьманшi,) прибудуть свати.
   Життя  на  хуторi  над  Стрижнем,  яке  плинуло  спокiйно   та   рiвно,
заклекотiло, так клекотить тиха рiчечка, коли вкочу?ться у  вузьке  русло.
Вiд Петра i Павла до кiнця успенського посту часу - кiт  наплакав.  Роботи
вистачало всiм, навiть мене Оленка приставила  до  дiла:  вертiлася  перед
мною у все нових та нових уборах i запитувала, якi ?й найбiльше личать.  А
я тямив у тому, як баран у Бiблi?. Оленка вертiлася передi мною,  й  мовби
самi сiдали на не? i потiм  злiтали  люстриновi  шнурiвки  з  золотими  та
срiбними сiтками, штофнi, полутебеньковi кунтушi, парчевi  керсетки...  На
заручини  вона  збиралася  одягнути   кунтуш   грезетовий,   бiло-рожевий,
обкладений срiблом i золотим газом з парчевими закладками; золото й срiбло
сяяло, й сяяли Оленчинi очi, й шовком переливалася довга  коса,  й  чимало
волосин випручувалися з не?, вилися  довкруж  голови,  творячи  з  дiвчини
кульбабу.
   Але часом i на не? находив якийсь дивний смуток, й тодi  вона  йшла  до
мене та тихо просила:
   - Заграй менi, Iваночку, чогось журного. Скоро по?ду од  батенька...  I
вже хiба при?ду в гостi. I тебе отакого... щирого не побачу.
   I грав я ?й "За густими лозоньками бiжить рiчка стру?чками, плаче дiвка
слiзоньками,; а далi про те, як "..летить  стрiла,  та  уздовж  села,  ох,
чей-лею, та уздовж села. Та убила стрiла вдовиного сина,, а також про  те,
як каже мати синовi:

   Iди ти, сину, мiж чужi люди,
   Чи не лучче тобi на чужинi буде?
   ...Тяжко, тяжко менi тебе
   З дому одправляти,
   А ще тяжче бiля себе
   В незгодi держати...

   А сам собi спiвав "Чом дуб ж зелений? Лист туча побила. Козак невеселий
- лихая година!,
   Оленка ж досидить бiля мене, посуму?, а наступного дня прийде веселi  й
скаже:
   -- Оце, Iване, якби вiтець не вiддавав мене замiж, пiшли б ми з тобою в
монастир. Я - у свiй, жiночий, ти - у свiй, чоловiчий. Увечерi здибувалися
б бiля перелазу. Молилися вкупi.
   На другий день по закiнченнi посту при?хали  Якiв  з  старостами.  Якiв
привiз усiм гостинцiв i знову чарував усiх веселою вдачею,  товариськiстю,
шанобою до старших. Милувалися  ним  усi  суспiль,  навiть  я  не  мiг  не
визнати, що наречений красний... I дотепний, i поштивий, i меткий. А ще  ж
на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срiбною китицею,  ще  ж  шабля  в
шагреньових на дiлках з золотими кiльцями.  Майбутньому  тестевi  найдужче
сподобався влучною стрiльбою.  Полковник  кохався  в  стрiльбi  з  лука  й
влаштував стрiлецькi луковi змагання, й молодий Маркевич стрiлив лiпше  за
всiх козакiв, поступившись тiльки самому полковнику.
   Якiв з старостами вiд'?хали з хлiбом-сiллю, а  Полуботок  по?хав  услiд
домовлятися про весiлля, про придане та про iншi необхiднi  в  такiм  дiлi
речi. Мене з собою не взяв. Я нудив свiтом i  не  знав,  що  менi  робити.
Одначе  полковник  небавом  повернувся,  й  один  з  козакiв,   якi   його
супроводжували, тихцем вручив менi цидулу вiд Улясi В тiй цидулi  не  було
нiчого такого, що б свiдчила про особливу приязнь дiвчини  до  мене,  вона
запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пiсень, а  в  кiнцi
жартувала, що ?? Тур, пес, не забув про мене,  скуча?  по  менi,  гострить
зуби й не дочека?ться, коли я знову стрибну через паркан.
   Я заховав листа в шапку й не скидав ?? кiлька днiв. Знiмав  ??  десь  у
шалинi й читав-перечитував цидулу, шукав у нiй пота?много змiсту, знаходив
його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула  про
мене. Вродив до луках, полях з ?диною думкою - про не?.
   А осiнь стояла пречудова. Ходила  понад  дозрiлими  гречками  невидимою
хмаркою, надала згори лебединим пiр'ям, розквiтала на водi бiлими лiлiями.
Власне, це ще було пiзн? лiто, осiнь вплiталася в нього, як  одинока  сива
волосина в розкiшнi чорнi кучерi.
   Виконавши ту чи ту роботу, я, як i ранiше, любив посидiти в  товариствi
Борзакiвського,   Биковського,   Рубця   та   iнших   канцеляристiв.   Усi
канцеляристи, окрiм кiлькох одружених, жили разом, в однiй хатi, що стояла
на Могилках помiж обивательськими будинками,  вони  називали  ??  куренем.
Канцелярiя приймала й вiдправляла всю кореспонденцiю, вiдала пiдкоморними,
судовими справами, а наглядав за всiм старший канцелярист, який мав за  те
хутiр на ранг. Канцеляристи - люди освiченi, майже всi  вивчали  науки  :в
колегiях,  деякi  навiть  за  кордоном,  але  й  вiйськовi  також,  любили
поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не
менше  любили  попширмувати  словами  з  наук  фiлософських,  камерних  та
вiйськових. О, ту вiйськову науку, вичитану з книг, вони  знали  лiпше  за
будь-якого полковника, який доскочив свого чину  шаблею.  Невдовзi  я  вже
знав, що всi  канцеляристи  рiвнi  мiж  собою,  одначе  не  однаковi  всiм
доручають справи. ? доручення, котрi не вносяться до полкового журналу, ?х
виконують тiльки вельми довiренi особи, такi як Борзакiвський або той-таки
Рубець. Можливо, те й породжувало  в  декого  з  канцеляристiв  заздрiсть,
одначе невелику,- пильнi справи вимагали пильного сповнення.
   На той час я також  справляв  писарськi  та  канцелярськi  обов'язки  й
справляв  старанно,  але  тiльки  в  полковничому  домi,  й  мрiяв   стати
вiйськовим канцеляристом. Канцелярист - людина залежна,  але  й  вiльна  у
вирiшеннi справ, та я й не вельми шукав  для  себе  повно?  вiльностi,  бо
здогадався, що ?? нема? в свiтi.  Велике  благо  зростити  в  собi  квiтку
свободи; поливати ??, одначе найчастiше трапля?ться  так,  що  або  хробак
почина? гризти ту квiтку., або наста? посуха,  або  хтось  лине  окропу  й
спече ?? вмить. Гарту?ш свiй дух, гарту?ш, а  далi  один  прикрий  випадок
кине тебе до прiрви, й почина?ш мучитись, нарiкати на самого себе, чому не
був мудрiшим, чому не послухався розумних людей, чому не  втишив  гордiсть
свою. Всi людськi справи марнотнi, але  й  без  них  важко,  кожна  людина
повинна знайти сво? мiсце, свою роботу, з яко? ?сти хлiб, я ж  i  досi  не
знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина - це вирiшу? Бог, а як тобi
жити в свiтi - ти сам. Я ще не вирiшив цього для себе, можливо,  й  служба
канцеляриста сподобалася менi з споглядання роботи  Борзакiвського,  Рубця
та iнших, але вона засвiтилася менi в пiтьмi життя маленькою  свiчечкою  й
повела далi. Бо ж служба канцеляриста - крок до  якогось  уряду,  крок  до
Улясi, за недовченого академiста гетьман  свою  дочку  не  вiддасть...  Не
вiддасть вiн, звичайно, й за довченого,  i  не  пiде  за  мене  зроду-вiку
Уляна, але ж... хоч помрiяти про це можу!
   ...Хороше  було  посидiти  вечiрньо?  пори  в   куренi   канцеляристiв,
послухати мудро? розмови, суперечок, схожих на академiчнi  диспути,  чи  й
звичайних теревенiв - про дiвок та  молодиць,  застрашливих  оповiдей  про
вiдьом, упирiв, вовкулакiв. Але ще бiльшого щастя й  честi  випадало  менi
iнодi послухати розмов у свiтлицi пана полковника.  Надто  коли  сходилися
туди вченi мужi мiста, здебiльшого ченцi.
   Малим колегiантом, чи, як  казали  у  мiстi,  по-старому,  по-давньому,
семiнаристом, я й гадки не мав, що в нашому мiстi стiльки вченого люду, що
воно  славне  по  далеких  далекостях  не  тiльки  церковними   казаннями,
проповiдями чесних чернiгiвських ченцiв, а й "Четьями мiнеями,, рiздвяними
та всiлякими iншими вiршами,  фiлософськими  трактатами,  видрукуваними  в
друкарнi  Тро?цького  Iллiнського  монастиря.  Колись  менi  було   просто
байдуже, де ця чи та книжка видрукувана i хто ?? написав, i тут, i в Ки?вi
я чув iмена вчених достойникiв Кирила Транквiлiона Ставровецького,  Лазаря
Барановича, Iвана Величковського, Iоаникiя Галятовського, Дмитра  Туптала,
Iвана Максимовича, я читав  "Перло  многоцiнне,  i  "Руно  орошенне,,  сам
вчився вiршувати за тими зразками, хоч великого потягу  до  вiршування  не
мав, вiршi писав здебiльшого на уроках, а вчили  нас  пi?тики  латиною,  й
здавалися менi всi тi мужi  далекими,  майже  захмарними  небожителями.  А
виявля?ться, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сидiли  на
тих самих каменях, на якi iнодi сiдав я, й не тiльки  жили  та  ходили,  а
живуть i ходять донинi й мають за  честь  навiдувати  пана  полковника,  у
зшитках якого ? чимало вiршiв, списаних зi зшиткiв iнших авторiв, а  також
власних. Щоправда, сам Полуботок власних вiршiв нiколи не читав  (можливо,
вiн i писав  ?х  лише  за  молодостi),  але  залюбки  слухав  пi?тiв,  якi
приходили до нього в гостину.
   Поважнi ченцi, попивши узвару та по?вши гречаних  млинцiв  з  кав'яром,
читали  вiршi  про   Бога-вiтця   та   Бога-сина,   оповiдали   по-латинi,
по-польському чи й по-нашому про муки  Богородицi,  славили  апостолiв  та
святих  отцiв  церкви,  сперечалися  з  приводу   трудiв   Туптала   "Руна
орошенного, та  "Четь?в  мiне?в,;  про  працi  землякiв  наших,  укра?нцiв
Стефана  Яворського  та  Феофана  Прокоповича,  висловлювалися   обережно,
делiкатно - надто на високих схiдцях сидять, бачать звiдти далеко,  можуть
дiстати й тут. Я  слухав  благоговiйно,  мо?  серце  сповнялося  священним
щемом, одначе, на мiй подив, на другий день майже нiчого  з  того  не  мiг
пригадати. А от про вибрики зухвалого Купiдона, який мета? стрiли в дiвочi
та парубочi серця, може помилково або й  задля  розваги  вцiлити  в  серце
одруженого козака, а то й  попа  -  те  пам'ятав.  Змiстом  всi  тi  вiршi
здебiльшого були повчальнi, лише вряди-годи прорветься  насмiх,  i  тiльки
дво?  з  гостей  одважувалися  читати  такi  вiршi  -  один  був  колишнiм
канцеляристом, а нинi бунчуковим  товаришем,  другий  професором  колегi?.
Ченцi на вiршi про Купiдона хмурилися. Полуботок ледь-ледь усмiхався.
   Вiршi на тих посиденьках читали  вряди-годи,  значно  частiше  точилися
вченi диспути чи просто розмови про давнiй свiт, про розум i дурiсть,  про
чужинськi землi, у яких хтось iз  присутнiх  колись  побував,  звича?  тих
народiв,полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати
з помiчним козацьким вiйськом у Польщi та Саксонi?,-  про  царiв  Кiра  та
Мiда. Персону росiйського  царя  обминали,  а  от  про  нововведення,  про
iноземцiв при царському дворi, про науковi потуги тамтешнiх  вчених  мужiв
мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому  мала  персона
Стефана Яворського, нинiшнього блюстителя патрiаршого  престолу,  а  перше
ки?во-чернiгiвського вченого фiлософа та поета. Нинi  туди  по?хав  iнший,
вже ки?вський, але знаний багатьма присутнiми,  ритор  та  поет,  богослов
Феофан Прокопович. Цi спасеннi для мо?х вух бесiди здебiльшого провадилися
не в будинку, а в наметi, який стояв у саду, або  гостi  всiдалися  просто
неба, пiд яблунею на великому турецькому килимi.
   Поважнi пi?ти читали про кабишi Купiдона, й були в  тих  вiршах  зради,
сльози, смертi з туги по милому чи по милiй, одначе я бачив, що Купiдон не
вразив жодного читальника тих вiршiв, можливо, й  жодного  разу  в  життi.
Пi?ти розповiдали про кохання без вогню i без жару, занадто мудро, занадто
розважливо,  занадто  холодно,  аби  повiрити,  що  серце  когось  iз  них
пронизала стрiла Купiдона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того,
що знав, вистачало, аби зробити такий  висновок.  Всi  вони  благословляли
любов i не знали про те, що нею можна жити i в хвилi  проклинати  ??  Вони
славили ?? як Божий дарунок  i  не  вiдали,  що  вона  бува?  диявольським
насланням i спопеля? всю людину, ??  тiло  й  душу,  робить  з  не?  раба,
вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так  почувався  нинi  я.  Вона  бува?
грубою,  як  колода,  й  зiтканою  з  прозорого  срiбного  павутиння,  але
невiдомо, коли вона лiпша, i все ж вона - найбiльше  щастя  свiту,  хоч  i
найбiльша його мука.
   ...День вiд дня лiлiй на плесах ставало  менше,  а  пiр'я  з  пiдхмар'я
падало бiльше. Почалися дощi, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та
вiршами  перенесли  до  свiтлицi,  а  вiдтак  вовн  скiнчилися  зовсiм:  з
пiвнiчно? столицi вiд царя впало велiння чернiгiвському полковнику  йти  з
початком зими з полком у Ладозький похiд, вести  передню  партiю  козакiв.
Вслiд за нею пiдуть ще двi партi?.  На  чолi  друго?  партi?  стати  мо?му
батьку, третьо? - лубенському полковнику Андрiю Маркевичу.  Заголосили  по
мiстах та по селах жiнки, похилили голови козаки;  пiдсусiдки,  якi  мають
спорядити козакiв у похiд, а деякi i йти з ними, заклопоталися провiантом,
кiньми, саньми, збро?ю. В  Чернiговi  та  Глуховi  поспiшали  з  весiллям.
Власне, весiлля мали справляти в Лубнах, у  Маркевичiв,  одначе  весiльний
по?зд Глухiв обминути не мiг.  I  що  таке  вiнчання  в  Лубнах,  а  що  в
гетьманськiй  столицi,  в  соборнiй  церквi,  з  гарматною  стрiльбою   та
фей?рверками! Для мене ж важило лише те, що i я ?хав у тому по?здi.  А  ще
бiльше, що Уляся зустрiла  мене  з  неприхованою  радiстю  й  сказала,  не
криючись, що чекала на мене. "Я так на тебе чекала, так чекала!, В  грудях
менi спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився,  котився  по
мо?х жилах вогонь, й не було того, чого не  звершив  би  в  ту  мить...  Я
сказав Улясi, що йду у Ладозький похiд, вона злякалася й  почала  просити,
аби в той похiд не йшов. Але я вiдказав, що така воля мого  батька  i  йти
маю з ним, у його партi?.
   - Ти ж там загинеш, такий... такий...- i  не  доказала,  одвернулася  й
витерла кулачком очi.
   - Пробач менi, Улясю,- сказав тихо.- Не досто?н я тебе. Бiля тебе  такi
парубки... козаки... звитяжцi А я...
   Уляся  враз  стрепенулася,  зблиснула  очима,  тупнула   чобiтком,   аж
схопилася луна.
   - Та на  дiдька  вони  поздавалися  тi  звитяжцi,  тi  хвальки...  Менi
потрiбен ти... отакий дурний... i хороший.
   А я сидiв i не знав, радiти менi чи сердитися, й не знав за  вiщо  вона
мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав,  за  вiщо  взагалi
дiвчата кохають хлопцiв.
   Ми освiдчилися одне одному в коханнi, нас  пiдштовхнуло  до  того  чуже
весiлля, його шал, його безум, його вир,  на  нас  там  нiхто  те  звертав
уваги, i ми були на велелюддi на самотi. I я трохи показав  себе  на  тому
весiллi, бо, коли потомилися  музики,  зiграв  по  черзi  на  скрипцi,  на
цимбалах i на бубонi шiсть козачкiв, а потiм ще й на кобзi  Ми  бiгали  по
саду, по покоях, ми мовби подурiли вiд  веселощiв  i  печалi,  яка  стояла
близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцiлувалися, та  я  й
не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя.
   Прикоханi долею, ми рiдко помiча?мо нещастя iнших. Щоправда, то були не
нещастя, але двi перчини пригiрчили Оленчине та Яковове весiлля. Перша та,
що гетьмановi нездужалося, й вiй ледве  дочекався,  поки  попи  повiнчають
Якова та  Оленку,  вiд'?хав  у  каретi  додому.  Вiд  соборно?  церкви  до
гетьманського дому подати рукою, вся весiльна челядь йшла пiшки. I сталася
нам пригода, яка налякала всю бiлу й чорну челядь, потiм дехто вгадував  у
нiй лихе провiщення молодим. У мiсто, прочувши про весiлля, прибуло чимало
всiлякого люду, а також купцiв, а за ними, як то завжди ведеться, старцiв,
музик, циганiв. Цигани, тi особливо  нахабнi,  перепиняють  людям  дорогу,
хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила  нам
вихiд з вулицi на площу, цигани били в бубни, дудiли в дудки  й  тягли  за
собою велетенського ведмедя, який ревiв i опирався й не  хотiв  танцювати.
Невiдомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках  вони  хлюпають
йому пiд хвiст скажено?, може, хлюпнули бiльше, нiж треба, ведмiдь  раптом
заревiв так, що всiм позакладало вуха, метнувся вбiк i вирвав ретязь з рук
низенького мiцного цигана,  той  упав,  ведмiдь  переступив  через  нього,
звiвся на заднi лапи й пiшов на нас. Заверещали жiнки та дiвчата, i всi ми
подалися назад, але й втiкати було нiкуди -  ззаду  напирав  натовп,  який
випливав з церкви. Розгубилися всi, тiльки Полуботок не вiдступив,  дiстав
з пiхов шаблю й виставив ?? перед себе. Ведмiдь з ревiнням  наближався,  а
Полуботок стояв незворушно - великий, спокiйний,- шаблею не замахувався, а
тримав ?? вiстрям наперед. Шабля була  велика,  широка,  майже  пряма.  Ще
мить, i пролл?ться кров. Звiра чи людини. I раптом звiр зупинився,  нагнув
голову,- здавалося, вiн нюхав  шаблю,  ревнув  ще  двiчi  й  опустився  на
переднi лапи. Тепер вiн дивився  знизу  вгору,  його  маленькi  червонястi
очицi горiли жаринами. З розтулено? пащеки капала слина. Але вперед вiн не
йшов, здавалося, ведмiдь просто здивований. I в цю мить  налетiли  цигани,
дво? вхопили за ретязь, ще дво? почали хлюпати чимось ведмедевi на голову.
Вiн крутив нею, i не зрозумiти, зле йому було чи  при?мно,  не  виривався.
Цигани забили в бубин й потягли його за собою.
   Друга прикрiсть також йшла вiд гетьмана. Ми мали вiд'?хати з Глухова  в
понедiлок, а гетьман наполягав, щоб залишилися до середи. На той день  вiн
скликав усiх полковникiв i  збирався  зачитати  ?м  царську  грамоту,  всi
полковники повиннi були розписатися, що чули ?? й  виконають  усi  царськi
велiння. В грамотi йшлося про постiй нових гусарських полкiв  по  Укра?нi,
про збирання на  них  запасiв  та  коней  з  ратуш  й  найсуворiшим  чином
заборонялося козакам гетьманщини мати  будь-якi  стосунки  з  запорожцями,
котрi отаборилися бiля Бендер, не давати туди нi порохового,  нi  хлiбного
перевозiв й перехоплювати всiх людей, котрi йдуть у той бiк або вертаються
звiдти. Гетьману клалося в провину, що колишнiй генеральний писар Григорiй
Шаргородський повернувся з  Бендер  вiд  Орлика,  якого  втеклi  запорожцi
обрали пiсля смертi Мазепи сво?м  гетьманом,  i  що  вiн  тепер  сидить  в
Городищi урядником, i деякi iншi мазепинцi вертаються й проживають тихо по
селах та мiстечках. Гетьман вельми налякався, казав, що нiчого не зна? про
Шаргородського та всiх iнших мазепинцiв, вiдписав царевi, що сповнить  усi
його велiння, i вiдiслав листа запорозького,  написаного  у  вiдповiдь  на
гетьманiв, i листи-унiверсали.  Той  запорозький  лист  мав  розвiяти  всi
царевi сумнiви. Запорожцi писали:  "Вельможний  мосце-пане  Скоропадський,
гетьмане московський. Унiверсал ваш увещевательний пiдписом руки  вашо?  i
двома печатьми,  ?диною  вiйськовою,  а  другою  московською,  утверджений
получили i, по звичаю, на радi  вслух  всiм  вичитали,  нiчого  нового  та
корисного для себе не чули, окрiм одна  неправда  та  прелесть  московська
iзображена, ответству?м: а во-первих,  удивля?мося,  iж  ваша  милость  не
встида?ться титулуватися вiйська Запорозького обох бокiв Днiпра гетьманом,
коли ж ми вашей милости аж сами собою, анi через послiв наших,  анi  через
письмо войсково? на той уряд не обрiтали, на який ваша  милость  возведенi
зостались пiд мушкетами московськими внутрi города Глухова,.
   Полуботок знав про царську грамоту, гетьман ще ранiше прочитав йому,  а
про що вони говорили по тому - невiдомо, полковник вийшов  з  гетьмансько?
свiтлицi хмарний i одразу наказав кульбачити конi. Полуботок пiд  царською
грамотою свiй пiдпис поставити  вiдмовився,  й  не  пiдписалися  всi  iншi
полковники, окрiм гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського.
   Через той поспiх не змiг я як слiд  попрощатися  з  Улясею,  забiг  на.
кiлька хвилин, i вона розгубилася також, бо ж  збиралася  подарувати  менi
освяченого  хрестика  на  дорогу,  який  би  оберiгав  мене  вiд  усiляких
напастей. Вiддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона,  а
той не встиг хрестика повернути. I тодi  вона  вхопила  шматочок  червоно?
весiльно? стрiчки, котрий подарувала ?й Оленка, й дала менi.  Обпекла  мо?
вуста поцiлунком (в сiнях уже заскрипiли дверi), i я побiг на вулицю.
   Улянин дарунок я пришив до натiльно? сторони сорочки, навпроти серця, й
пройшов з ним до далекого Валдаю та назад.

   * * *

   Всю осiнь i половину зими тривали приготування до  походу.  Заготовляли
провiант та овес, шили кожухи, кували конi та заливали салом  копита,  аби
не трiскались на морозi, лагодили  сани.  Вирушили  третього  лютого,  щоб
пройти по замерзлих рiках i  добутися  навесну,  на  початок  робiт.  Йшли
трьома партiями по кiлька  тисяч  козакiв,  не  рахуючи  пiдпомiчникiв  та
кашоварiв. Першу партiю вiв Павло Полуботок, либонь, по сво?х лiтах мiг би
лишитися вдома, одначе вважав, що мусить роздiлити з козаками все лихо,  а
також, що дасть лiпший порядок вiйську, краще вбереже козакiв,  нiж  хтось
iнший. Другу партiю вiв мiй  батько,  генеральний  хорунжий  Iван  Сулима,
третю - лубенський полковник Андрiй Маркович.  Я  випросився  в  батька  й
першу половину дороги йшов з Полуботком, а далi - з батьком.
   Недарма кажуть, що лихо ходить у парi зi щастям - випала Якову  щаслива
картка, заступив  батька  на  полковницькому  урядi.  Щоправда,  лубенська
старшина довго ремствувала, не хотiла ставати пiд руку парубiйка, в  якого
i  вус  ледве  засiявся,  навiть   написала   Скоропадському   скаргу   на
"новохрещеного  жида,,  як  поза  очi   називали   пана   Андрiя.   Одначе
Скоропадському  затулила  долонею  рота  Анастасiя  Маркiвна,  а  старшинi
показав волохатого кулака Андрiй Маркович. Вона вмовкла. Пан Андрiй  i  на
жида не схожий, все  в  походах  та  походах,  шаблею  заслужив  повагу  й
владарював також при допомозi кия та  мiцного  слова.  I  господарював  не
згiрш за будь-якого кревного  хлiбороба:  воли  в  нього,  як  гори,  конi
гладкi, добро? породи, земля родюча, доглянута.
   Партi? йшли на вiдстанi в  кiлька  верст  одна  вiд  одно?,  полковники
зносились мiж собою гiнцями. Нiчого пекельнiшого за той похiд не  пам'ятаю
у сво?му життi. Морози стояли трiскучi,  снiги  глибокi,  дорiг  не  було,
бралися в снiгах навпрошки, тримаючи напрямку  на  великi  мiста.  Другiй,
третiй партi? було трохи легше... А нам...
   Кiлькоро козакiв гнали попереду двi пари волiв у ярмах (конi  по  таких
снiгах пройти не годнi), воли мовби  пливли,  часом  з  заметiв  виглядали
тiльки кiнчики крутих рогiв, далi - воли з саньми впорожнi, за ними - воли
з саньми впiвпорожнi - так пробивали дорогу. А вже за ними увесь воловий i
кiнний обоз - везли провiант собi  та  харч  худобi,  барила  з  оковитою,
реманент до копальних робiт,  намети  й  всiляке  iнше  начиння.  Найдужче
пильнували за барилами - горiлкою зiгрiвалися, розтирали примороженi  руки
та ноги, лiкувалися. ?? везли в глабчастих  санях,  i  полковник  особисто
розливав куфи в носатки - по кiлькостi козакiв. Один козак вкрав двi  куфи
горiлки, за той злочин його прикували за руку до перших саней, i вiн  брiв
у снiгах.
   Проте й  сам  полковник  здебiльшого  також  iшов  за  першими  саньми,
тримаючись за рожен. Губи йому потрiскалися, обличчя  стемнiло,  лущилося,
чорнi, з крутим зломом бровi порудiли, вигострилися й стали як ножi.
   Спали просто на снiгу. Литвинськi  села  траплялися  рiдко,  були  вони
маленькi, по десять-п'ятнадцять хат, навiть старшина не  вся  втоплювалася
туди. В тих нужденних селах  не  можна  було  купити  нiчого;  овес,  сiно
коштували неймовiрно дорого. А наш фураж, наш провiант танули, як вiск  на
вогнi. I вже козаки збували за безцiнь зброю, одяг, аби прохарчувати решту
коней, якi худнули й гинули. Наша путь була  встелена  чорними  могилками,
котрi одразу присипав снiг, та кiнським трупом. Згра? вовкiв iшли за нами,
й вночi довкола табору стояло виття, вiд якого холонула в жилах  кров.  Не
дай, Боже, вiдбитися вiд валки на кiлька верст -  рознесуть,  розшматують,
по тому знаходили тiльки пiдкови та срiбнi, в iне?, шаблi. А довкола  бiла
пустка, лiси та болота, де очерет на  десятки  верст,  мiрiади  схожих  на
запорозькi чуби мiтелок метляються пiд вiтром, i течуть  помiж  верболозiв
бiлi снiговi змi?. На одному такому болотi одразу тро? саней пiшли пiд лiд
у опар. Козаки почали роз'?жджатися вбоки, й провалилося ще дво? саней.
   Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель, i кров замерзала  в
наших жилах, i замерзала думка, й навiть гнiв i той пришерхав -  бо  ж  на
кого пролити його!  На  полковника  ?ропкiна,  приставленого  до  нас  вiд
глухiвського  мiнiстра-резидента   Протась?ва?   Так   полковник   i   сам
найдовався, як i ми. I ?в той самий кулiш. Щоправда, одного  разу  ?ропкiн
пiдняв палицю на козака, який пiдпихав пiд гору полковниковi сани, й  саме
нагодився Полуботок, однi?ю рукою стиснув ?ропкiна за руку, другою  вирвав
палицю й кинув ?? в кущi.
   Вони довго стояли один проти одного, ?ропкiн у  кошлатiй  бiлiй  шапцi.
Полуботок у татарському башликовi, облямованому  щетиною  iнею,  й  врештi
шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозi.
   Не знаю, як я витримав той похiд - не вмер вiд виснаги, не  замерз,  не
провалився пiд лiд. Бо хоч Полуботок опiкувався мною, i  вшушкалм  мене  в
вовчi кожухи, i було припоручено наглядати за мною одному козаковi, одначе
тяготи були неймовiрнi. Бiльшу частину путi  я  лежав  на  санях,  вкритий
кожухами, бо чиряки обсипали мо? тiло й приморозив пальцi на лiвiй нозi. I
все ж, либонь, дужче за кожухи  грiла  мене  й  охороняла  Улясина  любов,
подарована нею пришита  до  натiльно?  сторони  сорочки  червона  весiльна
стрiчка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував  ??  пальцями.  I
тодi бачив Улясю такою,  як  на  весiллi.  В  чорному  стро?,  з  червоною
стрiчкою довкола, голови, з червоною шовковою хусткою  на  ши?  -  цi  два
кольори надзвичайно пасували ?й, робили схожою на заморську  царицю;  була
горда й неприступна для всiх, i така доступна менi. Боже, було  це  чи  не
було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похiд!
   З маленьких радощiв пам'ятаю  такi:  стали  у  вiдлигу  бiля  вузенько?
рiчечки, й хтось з козакiв невiдь-яким побитом дознав, що в рiчечцi багато
риби й вона гуля? на вiдлигу. Козаки прорубали лiд, сплели з мерзло?  лози
запруду й поставили ?? в рiчку, й  пробили  кiлька  дiрок  та  погнали  до
ополонки дерев'яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, ??  вичерпували
невеликими пiдсаками просто на снiг, риба ворушилася,  а  далi  завмирала.
Риба - дрiбна, особливо багато було в'юнiв, гори ?х чорнiли на снiгу.
   Радощi-маленькi, а  лиха  величезнi.  Дедалi  дужче  притискав  козакiв
голод, уже  дехто  вдавався  й  до  грабункiв  по  селах,  якi  вряди-годи
траплялися нам. Грабiжникiв карали, двох розстрiляли, закопали  в  розбиту
ломами землю на горбочку пiд берiзками.
   Вiдбивали також налоги розбiйникiв, вони тодi ходили ватагами й  навiть
вiйськовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю нiч  козаки
перегукувалися гаслами, й часто доводилося мiняти тi гасла.  Нашим  гаслом
було "Марiя,, а вiдгук: "Чернiгiв,,  а  на  всi  тимчасовi  обирали  назви
полкових мiст та мiстечок.
   Отак добилися до Валдаю й торували путь через лiси до Ладоги,  до  того
проклятого каналу, по якому цар хотiв пустити кораблi в Неву. Таких лiсiв,
як тi, що через них ми йшли,  я  не  бачив  бiльше  нiколи.  I  в  нас  на
Чернiгiвщинi ? бори, ? пущi, але не такi... Там ялини, неначе  велетенськi
шатрища, й берези височеннi, зi стемнiлою корою, й сосни, й лежать вони  в
безладдi на землi, як п'янi велети, й  скрiзь  припадi  темнi,  болота  та
рiчки - нетрi, крiзь якi не продертися. Десь пiд  снiгами  спить  дорiжка,
протоптана влiтку вiд села до села, тепер ?? не вiдшукати. Можна  вгадати,
що йде вона по долинi, там низка галявин i щось подiбне  до  гребельки.  I
знову темний, похмурий лiс, довга вузька долина, над якою на горбi черiдка
убогих темних хаток та хлiвцiв. А далi пуща, пуща без кiнця  без  краю.  I
ско?лося в тiй пущi лихо страшенне - почав помирати мiй  батько,  хорунжий
генеральний Iван Сулима. На той час я був при ньому, батьковi здалося,  що
Полуботок знову надто занiжу? мене ("кута? в кожуха,), й зажадав, аби мене
доправили в його партiю. Батько занедужав зненацька, просто  на  переходi,
вiдчув ломоту в усьому тiлi й бiль у грудях, його поклали на сани,  вкрили
кожухами й почали мерщiй шукати якогось захищеного мiсця. Знайшли  в  лiсi
порожню лiтню хижу бiля смолокурнi,  натопили  глиняну  грубку  й  поклали
хорунжого на дощатий помiст. А йому вже болiла й голова, й увесь вiн пашiв
жаром. Послали гiнцiв за лiкарем - вiн був  тiльки  один,  у  Полуботковiй
командi. Але вночi прокотився буран, замети зводилися, як гори,  й  курiли
по гостряках бiлою порошею, двi дзигаревi години гiнцi били кiньми дорогу,
борсалися й вернулися знесиленi. Послали нових гiнцiв на  свiжих  конях  з
цидулою  до  Полуботка,  мною  пiдписаною,  а  тим  часом  вiтець   Симеон
Грем'ячевський при допомозi писаря Павла Черняхiвського  та  осавула  Куля
лiкували Судиму. Дали попити потовченого зi здором  часнику  в  розведенiй
водою горiлцi, натирали тiло генерального хорунжого воском та  живицею,  а
вiн кволо постогнував i дихав важко, з хрипом.
   Я постояв трохи в хижi й вийшов, бо ж не знав, чим  можу  допомогти,  й
бачив, що тiльки заважаю. Страшно менi було дивитися, як помира? батько, i
страх той був то бiльшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч  i
не вiдав достеменно, чим завинив, що  батько  завжди  був  зi  мною  такий
суворий, такий далекий вiд мене i нещадимий. Щоправда, нещадимим i суворим
вiн був до всiх. Нi, таки вiдав, проганяв  ту  думку,  а  вона  з'являлася
знову й знову, переслiдувала мене скрiзь i всюди Ну  що  б,  здавалося,  в
тому... Адже знав уже про свiт чимало, бодай  iз  книг,  навiть  у  Бiблi?
читав про це, але прогнати те видиво не мiг. Мовби й простив, i  забув,  а
воно стримiло, як лiсовий клiщ, що впився в тiм'я.

   * * *

   Мати вже тодi почала хворiти, i я при?хав провiдати ?? й просто вiд  ??
постелi пiшов до хлiва  й  побачив,  як  батько,  розпашiлий,  без  шапки,
розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумiв усе, вибiг з
хлiва й того ж дня, намагаючись не трапити  батьковi  на  очi,  ви?хав  до
Ки?ва. Ну що б здавалося... Коли те було!  На  свiтi  ?  бiльшi  зради  та
кривди... А я не мiг пробачити батьковi  цю.  Iнодi  починав  думати,  що,
може, це дiйма? мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво - вже й  не
видиво, а спомин про нього- вчепилося до мене.  I  навiть  тут  я  не  мiг
забути ту кривду. Вже й не в докiр, а якось так...
   Менi хотiлося плакати, хотiлося завити по-вовчому, але я не плакав,  а,
згорбившись, стояв пiд ялиною. Кажуть,  у  мене  батькiв  нiс  i  батьковi
очi... Тiльки вдача не батькова.
   Хоч метелиця вщухла, але вiтер не вгавав,  над  хижею  гудiли  сосни  й
зрiдка голосно погупували по покрiвлi збитi  вiтром  шишки.  Вся  старшина
стовпилася бiля хижi, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожi  на
дивовижних нiмих птахiв. Гiнцi не верталися, а Сулимi ставало все гiрше, я
знову зайшов i вийшов, i, схожi на закляклi  сови,  старшини  посунули  до
мене:
   - Йому легше?
   - Гiрше.- Я спробував розстiбнути дерев'яну  застiбку  на  кожусi  бiля
горла,  не  розстiбнув,  одiрвав.  Воронькiвський  сотник   Василь   Берла
пошепотiвся iз значковими Яковом Михайловським та Андрi?м Грабовецьким,  i
Берла прочинив до хижi  дощанi  дверi  та  покликав  Грем'ячевського.  Той
вийшов, витираючи з чола пiт - у хижi було жарко.
   - Батюшко, тут вельми делiкатна справа,- мовив  Грабовецький.-  У  пана
генерального хорунжого нинiшня жона - друга, перша померла, ви це  зна?те,
отож - дiти вiд обох. Скажiть пану хорунжому  генеральному,  нехай  складе
духовну про сво? добро, а то Iван не отрима? нiчого. Нова малжонка вимогла
в нього заповiт на себе... Вони тримають це в та?мницi, але я знаю. Пункти
Статусу потрактовують права не в Iванову користь...
   - Менi не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький  всунувся
до хижi й потягнув за полу мене, вiн сiв  у  ногах  хворого.  Вдивлявся  в
обличчя  генерального  хорунжого,  немов  хотiв   прочитати   його   долю.
Прочитував. Обличчя було наче з  воску.  Мене  взяв  страх.  Чужа  чужина,
дрiмучий лiс, i хворий батько, який чомусь одводив вiд мене погляд
   - Слухай, пане Iване,- мовив.- Усi ходимо пiд Богом. Може, видужа?ш ти,
а може, й  нi.  Зна?ш  сам,  якi  плутанi  тво?  справи  статковi.  Склади
тестамента, Павло Черняхiвський його на папiр спише.
   - Що ви мене у гроб вганя?те. Я не збираюся помирати,- вiдказав  батько
й повiв на мене червоними очима.
   - Дай Боже,- мовив Грабовецький i вийшов. Я вийшов слiдом за ним. Зразу
приступили Берла та Михайловський.
   - Ну що?
   Вiтер змiв з губiв значкового слова, але обо? зрозумiли  -  генеральний
хорунжий вiдмовився писати тестамент.
   - А яка твоя думка про його житейську стезю?
   - Не доживе до вечора.
   - То зроби ласку, сходи ще раз.
   Грабовецький  переступив  з  ноги   на   ногу,   снiг   заскрипiв   пiд
велетенськими чоботиськами -  у  них  устiлки  й  по  двi  вовнянi  онучi.
Мимохiть поклав руку на рукiв'я шаблi й вiдсмикнув  -  пронизало  холодним
вогнем. Для чогось одягнув заячi рукавицi й знову зняв, кашлянув i  врештi
зайшов до хижi. Вiтер з ляскотом причинив за ним дощанi дверi.
   - Що, що ще? - прохрипiв хворий.- Лiкар скоро буде?
   - Коли буде - не знаю. Хлопцi по?хали. А Йван  i  всi  козаки  духовно?
просять.
   Обличчя хворого  пересмикнулося,  вiн  повернувся  обличчям  до  темно?
стiни. Розсердився. Одначе по хвилi мовив:
   - У мене друга малжонка, я з нею сплодив дiти, вони ще малi, вона мати,
знатиме, як розпорядитися добром...
   - Для сво?х дiтей...
   - Iван сво? вiзьме. Нехай допина?ться шаблею... А не зумi?-хрестом.
   - Не вiзьме... Вже були такi причинки.
   - Та що ти мене на той  свiт  спроваджу?ш!  Душу  з  живого  вийма?ш...
Пiдпишу - помру... Вiсть така менi.
   Грабовецький вийшов i нарiкав на старшин, що через них  привiв  у  гнiв
хорунжого.
   - Йди ще ти,-звернувся до мене Берла.- Зайди сам. Без нiкого. Стань  на
колiна й попроси.
   - Не пiду,-вiдказав я,- Не треба менi того добра.
   - Дурний ти,- сказав Михайловський.
   - Може, й таке, але не пiду,- потвердив рiшуче.
   - Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.
   Я це знав. Сулими втратили  все  за  Мазепи,  як  i  Полуботки.  Тiльки
Полуботки вивернулися, вибилися знову в ма?тнi люди, батько  ж  пiднiмався
важко, статкувати не вмiв,  та  й  не  велося  йому,  двiчi  вiд  моровицi
пропадала худоба, двiчi горiв. Хорунжим генеральним вiн зовсiм недавно,  й
уряд той не статковий, уряд -- на всiляких посилках, в ньому тiльки  назва
поважна  -  "генеральний,.  Але  й  це  мене  тодi  мало   обходило,   був
приголомшений i пригнiчений, молився в мислях Богу й не  подумав,  що  для
того, щоб одружитися, потрiбен статок, вiтцiвщина... Проте не подумав. Хоч
потiм, вже вдома, попри мою волю, зривалися такi мислi...
   Надвечiр хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський  вiдпустив
йому грiхи, причастив.
   Генеральний хорунжий склепив повiки.
   Гiнцi вернулися без лiкаря, вiн сам застудився в дорозi, його лишили  в
якомусь селi. Та  й  не  потрiбний  вiн  уже  був.  I  стояли  зморенi,  в
задубiлих, неначе залiзних,  киреях  гiнцi,  й  стояли,  схожi  на  сичiв,
старпшини, й гули, вiщо гули високi сосни, вiтер скидав з  вiття  снiг,  i
вiн  падав  пластами.  Гнулися  пiд  снiговою  вагою  вiти,  ялини   немов
поприсiдали, поопускали  нижнi  вiття  на  замети.  Розгубилася  старшина.
Розгубилася вперше за всю дорогу: що  робити,  що  дiяти?  Лежить  мертвий
?хнiй проводар,  сто?ть,  немов  закам'янiлий,  його  син.  Кому  передати
пернач, кому далi вести вiйсько, зморене й приголомшене смертю  ватага,  й
що робити з тiлом померлого. Закопати в снiг бiля  хижi,  везти  з  собою?
Куди й навiщо? Хтось пораяв поховати просто в хижi, ту пораду не прийняли.
I тодi порiшили знову послати гiнцiв до Полуботка.
   Гiнцi по?хали й розповiли полковнику про смерть  його  швагера  та  про
туск, який сто?ть у вiйську. Полковник, котрий сидiв у наметi,  на  сiдлi,
довго мовчав,  вiдтак  пiдвiвся,  вийшов  надвiр  i  якийсь  час  крокував
туди-сюди помiж соснами. Вiдгорнув вилогу намету й сказав писарю:
   - Вiзьми каламар та розморозь чорнило.
   На вогнику, що горiв посеред намета, писар розiгрiв каламар.  Дво?  пер
були затемперованi, i вiн поклав ?х на барило, яке  стояло  неподалiк  вiд
вогню. Дим вiд березових дров ятрив горло та  очi,  i  писар  писав  листа
крiзь сльози. Полковник промовляв спроквола: "Милий сестринче.  З  першого
листа вiд  тво??  мосцi  до  мене  писаного,  а  й  од  старшини  полково?
принесеного, почув я вiдомiсть невтiшну про слабiсть здоров'я його милостi
пана хорунжого генерального, коханого мого  пана  швагера,  любо  не  менш
такому його милостi припадку  спiвчував  мо?м  швагерським  серцем,  однак
тепер з повторною звiсткою довiду?мось, що його милiсть Божими неухронними
судьбами сво?му життю  останн?  прийняв  пожекгован?,  сугубу  мою  печаль
слiзним мо?м оплакую  серцем;  оскiльки  в  сво?му  листi  вимага?те  собi
наставлення,  й  насамперед  як  бути  з  тiлом  проставленого,   чи   тут
похоронити, чи додолу провадити, то вiдповiм. Можна б  i  тут  похоронити,
його милiсть за такою далекою дорогою, однак же в цiм кра?  й  iменi  його
нiхто не згада?, а до того i ?? милiсть панi хорунжева генеральна  з  усiм
сво?м домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло,  вели
належну труну зробити, в яку тiло покласти, чимось оне? обiкласти,  щоб  у
трунi нi трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити ??  з
тiлом чи в палубi, якщо можна таку знайти, чи у возi якому, вкривши  добре
луб'ям для того, щоб бризки грязi на труну не падали, i,  спорядивши  так,
вiдправ його милiсть до господи при пану синовi та при пану Грабовецькому,
звелiвши як значковим при тiлi йти, так i курiнцям усiм  його  милостi,  й
музицi вiйськовiй, тiльки довбиша залиш  при  командi,  оскiльки  вiн  тут
потрiбний на конi  iнодi  на  побудку  вдарити  на  котлах.  А  коли  тiло
запроваджено буде в нашу вiтчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна
буде взяти котли. Пановi осавуловi  полковому  для  безпечнiшого  з  тiлом
переходу придай з полку хоча б кашоварiв з належною збро?ю чоловiк десять,
об чiм i я його прошу. Запаси кормовi й питнi можеш усi тут спродати, якщо
буде бiльш-менш заплачено, залиш тiльки те, з чим можна до господи  дiйти,
радив би й воли тут же в Торжку  продати,  оскiльки,  годуючи  ?х,  велика
втрата в грошах буде. З грошей усiх, скiльки тут у його милостi залишилося
в червоних золотих, талярах битих, як  i  в  дрiбних,  на  похiд  вiдрахуй
золотих триста, срiбла, рондiв, шабель, сукон, коней  i  iнших  речей,  що
знайдеться, запроси до себе панотця i всю старшину  полкову,  все  те  при
всiх заре?струй, i сам на тiм ре?стрi руку  приклада,  так  i  пiп  i  вся
старшина полкова нехай розпишуться, i один ре?стр вручи пану Грабовецькому
i значковим, наказавши його цiлим у дiм його милостi  привезти,  а  другий
пришли менi. Тiльки, коли будеш везти додому тiло, вели його  везти  битим
шляхом на Москву, на Калугу i далi мiстами на Укра?ну, а то для  того,  що
цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за  водами,  надто
пiд час розливу. Лист  подорожнiй,  вiд  себе  писаний,  посилаю,  з  яким
вiдправиш тiло, сам ма?ш з  командою  сво?ю  при  полку  дальший  путь  до
означеного мiсця за мною продовжувати. Залишаюся  всього  добра  зичливий,
його царсько?  величностi  вiйська  Запорозького  полковник  чернiгiвський
Павло Полуботок. З Валдаю. Квiтня 2, року 1721,.
   Поки писар грiв  бiля  вогню  покляклi  пальцi,  полковник  власноручно
написав  подорожнього  листа.  Був  вiн  безконечно   засмучений,   одначе
спокiйний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили  йому  було  потрiбно
багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналi  та  на  путь  зворотну.
Полковник покликав свого пiдпомiчного козака й сказав:
   - Збирай, Грицьку, скарби сво?,  по?деш  i  ти  з  Сулимами,  живим  та
мертвим. Хорунжого потрiбно довезти до рiдно? землi. Нехай  мати  поплаче,
нехай жiнка поплаче, нехай Укра?на заплаче. Вдома передаси уклiн усiм мо?м
i вiддаси оцю цидулу.- 3 тим дiстав з-за опушки рукава ще одного листа.- I
пильнуй за меншим Сулимою.  Отрок  вiн  тендiтний,  до  стуж  i  тяжкостей
незвичний. При?ду - даси одвiт.
   Переяславцi вчинили,  як  раяв  Полуботок.  Домовину  витесали  з  двох
половинок велетенсько? сосни, вирубавши середину  сокирами,  туди  поклали
мертвого генерального  хорунжого,  обiклавши  його  стружками,  смолою  iз
смолокурнi осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, i
з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий вiдтинок  шляху,
ми ледве встигли подолати його до скресання рiк. У Москвi помiняли сани на
вози й рушили далi, через моря  багнюки,  через  великi  та  малi  рiки  -
бродами та на плотах, й прибули на Вкра?ну, коли вже цвiли вишнi.  Вони  й
обсипали цвiтом чорну страшну домовину, i так, у цвiту, ?? привезли ми  до
нашого дому.
   Як я ?хав, що думав при батьковiй домовинi, оповiсти не  годний.  Ще  й
тому, що понад велике горе, понад несосвiтенне лихо  жодного  дня,  жодно?
години не забував, що на мене чека? кохана дiвчина, а отже - щастя.  Це  -
при домовинi!
   Як в'?хали у двiр, моя мачуха  заломила  руки  та  заголосила  на  весь
Глухiв, хотiла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди  й
смола попiдтавала пiд весняним сонцем,- не впала. Впала вже в  хатi,  коли
домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу пiдводила  заплакане
обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:
   - Чом же ти його не вберiг! Та чом же ти його не вберiг!.. Сам вернувся
живий, а батька привiз мертвого.
   Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й  заколотилось
в мене все всерединi, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, i я впав  на
пiдлогу. А може, це була кара вiд батька, вiн тягнув мене за собою,  бо  й
хвороба моя була нестеменно, як у нього, й пiдвiвся  з  лiжка  аж  восени,
марний та виснажений.
   Полк вернувся на початку  осенi  наступного  року.  Не  вернувся  кожен
третiй, услали кiстками канал царський, аби мiцнiше тримався, аби  кораблi
везли царевi нових рекрутiв, сукна та меди,  мiдь  на  гармати  i  всiлякi
припаси на новi вiйни. I плакали по Укра?нi вдови, й плакали малi дiти,  i
втирали скупi сльози досугi, обкрученi в багатьох битвах дiди.

   * * *

   Вставши, я одразу пiшов  до  церкви,  хоч  i  не  сподiвався,  що  вона
одчинена о цiй порi. Одначе дверi бiчного  притвору  справдi  ще  були  не
замiшенi, церква була порожня, у нiй походжав тiльки  високий  довгов'язий
хлопець - свiчкогас, гасив свiчi. Вiн уже погасив майже  всi,  лишилось  з
пiвдесятка перед iконою Спасителя, i  я  вклякнув  на  колiна.  Здивований
хлопець опустив  свiчкогасну  палицю,  одступив  убiк,  i  я  довго  стояв
навколiшки, молився гаряче, всi?ю душею. Я молився, що Бог вберiг мене вiд
смертi та всiх напастей, молився за пана Полуботка, аби вiн вернувся живим
та здоровим, молився за козакiв - молився за добрих людей, мо?х побратимiв
у далекiй дорозi, i, коли погасла остання свiчка,i добре, що вона погасла,
бо про таке молитися встид,- помолився за нашу з Уляною любов. За мою i за
??- велику, жертовну.
   Бо, як лежав я у комiрчинi й то поринав у гарячу, маревну безвiсть,  то
виринав з не? на якийсь час, одного разу, знаходячись при нам'ятi, почув у
сiнях якусь метушню, тупотiння, а  тодi  рвучко  розчинилися  дверi  й  на
порозi стала... Уляся. В червонiй  керсетцi,  червоному  жупанi  i  чорнiм
спiдницi. Я подумав, що знову марю, й прошепотiв:
   - Улясю!
   - Це я, Iване,-сказала  Уляся.  Тицялася  по  комiрчинi  мачуха,  полою
запаски витирала триногого, поточеного  шашелем  ослiнчика,  собою,  сво?м
дорiдним тiлом прикривала другого ослiнчика з холодною учорашньою  кулешею
та окрайцем черствого хлiба, але Уляся не помiчала того. Ступила до мене й
мовила голосно та твердо:
   - Я прийшла, Iване, щоб ти не вмер. I ти не вмреш.  Ти  одужа?ш,  i  ми
одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужнiй i сильний...
   - Улясю, я не мужнiй... Ти вигадала мене такого,- прошепотiв я...
   - Не вигадала... Ти  мужнiй  серцем...  I  добрий,  i  справедливий  та
нiжний. I я люблю тебе такого i нiкому тебе не вiддам, навiть Боговi.
   Я злякався.
   - Не говори так...
   - Говорила й говоритиму. Нi Боговi, нi людям.
   Аж тодi обвела поглядом  мо?  нужденне,  убоге  мешкання,  знищувальним
поглядом черкнула по мачусi, котра зiпала розтуленим ротом.
   - Я пришлю лiкаря... i принесу чисту постiль...
   Постiль вона не принесла, але  то  було  й  не  потрiбно,  далi  мачуха
клопоталася мною дужче, нiж рiдинами дiтьми,- Улясю  не  пускала  до  мене
Анастасiя Маркiвна, бо то зовсiм негоже дiвцi ходити до парубка,  нехай  i
хворого, можна накликати поговiр.
   Уляся вiдповiла,  що  то  не  просто  парубок,  а  ??  наречений,  вона
заручиться зi мною по мо?му одужанню. Анастасiя Маркiвна  не  заперечувала
?й, а вже по мо?му одужаннi мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку
зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладна?ться,
i, як покаже Боже провидiння, так i буде. Про це  розповiла  менi  Оленка,
котра кiлька разiв навiдувала мене.
   ...I ось я стою на гетьманському подвiр'? у новiй сутностi:  не  просто
парубок, а парубок, чи? мислi та намiри щодо ?хньо? дочки вiдомi  батькам.
Ноги не тримають мене, я весь дрiбно тремчу, чи то пiсля  хвороби,  чи  то
вiд хвилювання, я  ладан  дременути  на  вулицю,  але  те  неможливо:  вад
гетьмашнi був знак, велiння, передане челядницею, аби  завiтав  до  них  у
недiлю пополуднi.
   Та сама челядниця провела мене помiж рясними пiвонiями та лаплахами  по
викладанiй з цегли стежечцi  до  хати  гетьманшi  i  я  негнучкими  ногами
переступив хатнiй порiг. У невеличкiй свiтличцi пiд  образами,  завiшаними
дорогими намiтками, обшитими  перлами,  сидiли  гетьман  з  гетьманшею.  Я
вклонився, притулився спивою до одвiрка, але гетьманша  вказала  рукою  на
ослiнець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасiя Маркiвна  -  жiнка
рокiв сорока п'яти, набагато молодша за чоловiка, гарна на вроду,  яка  ще
не обсипалася до кiнця (Уляна схожа на не?), гоноровита i владна.  Гетьман
тiльки покивував головою. Гетьман - вдачi плохо?, лагiдно?, полохливо?, та
й було чого полохатися: на його пам'ятi одна вiхола замела слiд вiд саней,
що повезли до Сибiру гетьмана Многогрiшного,  друга-  за  саньми  не  менш
вiрного й догiдливого царевi Самойловича, а третя вимела з Укра?ни разом з
Мазепою пiввiйська козацького. Гетьман по  всiх,  навiть  дрiбних  справах
радився  з  царем,  з  Сенатом,  намагався  нiкого  не  покривдити,   всiх
ускаржникiв  одсилав  до  генерального  суддi  або  писаря,  коли  ж  таки
доводилось мовити сво? вирiшальне слово, послуговувався  думкою  Анастас??
Маркiвни. Волiв жити тихо, не любив будь-яких клопотiв, любив  посидiти  в
садочку за кухлем з пивом  або  узваром,  погомонiти  з  святими  вiтцями,
послухати оповiдi мандрiвного ченця про далекi кра?, про Афон, про дива та
чудернацi? свiту.
   Анастасiя  Маркiвна  розпитувала  мене  про  покiйницю  матiр  та   про
покiйного вiтця, про нашi  ма?тностi,  про  Ладозький  похiд.  Гетьман  же
втрутився тiльки раз, запитавши, що я думаю про чуда свiту. Я вiдказав, що
вiрю в чуда свiту, ось одне з них - лишився живий,- i що всi вони з Божого
помислу, одначе в свiтi багато темного, незрозумiлого, хоч  свiтло  розуму
таки ма? вливатися в свiтло вiри, але  ми  волi?мо  докопуватися  до  всiх
та?мниць, що часом  грiх,  i  я  заплутаний  в  тому  грiху,  бо  ж  iнодi
намагаються проникнути думкою за Божi заповiдi, ми всi вiдходимо  вiд  тих
заповiдей   все   далi   й   далi,   пiдправля?мо   свiт    за    власними
недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все  вiд  Бога  i  в
його волi.  Бачив:  моя  вiдповiдь  сподобалася  гетьмановi,  а  гетьманша
округлила в подивi чорнi, смолянi брови й розглядала мене  самого,  неначе
якесь чудо.  А  я  й  справдi  був  чудом:  лобатий,  вухатий,  марний,  у
батьковому жупанi, котрий завеликий на мене i висiв на мо?х плечах, неначе
на кiлку. Що вона думала  про  мене,  вiдгадати  було  неважко:  оце  така
потороча стане чоловiком мо?? дочки? Гай-гай!
   Я вловив той ?? погляд i вiдгадав його, й несподiвано для себе сказав:
   - Я зараз виморений i втомлений... I розум мiй  утомлений.  Я  не  вмiю
ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок i знаю  про  свiт  бiльше,
нiж декотрi iншi. На шаблях ширмувати я  навчуся,  але  по  бiлих  аркушах
часом можна пройти далi, нiж про?хати по найкращiй дорозi на коневi.
   Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом.  Гетьман  усмiхнувся  i
сказав:
   - Достойна вiдповiдь. Отож походи  трохи  по  аркушах...  Позаглядай  у
каламар i в надiлки Полуботково? шаблi. Його наука -  золота.  На  початку
зими я ?ду до Москви. Зi мною ?де пан полковник чернiгiвський, вiн i  тебе
вiзьме. Подивишся на свiт, потрешся мiж розумними людьми. Може, я  випрошу
для початку тобi якийсь пiдходящий уряд. А як повернемося, тодi  й  те?...
Зручини ж...- Гетьманша блимнула на нього очима, i вiн кашлянув у кулак. -
Справимо тобi заручини. А ти - шануйся... Шануйся, кажу,-  чомусь  вирiшив
скiнчити строгiстю.
   На тому вiдпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я  не  знав,  про  що
говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо,  трохи
пiдбадьорливо.
   - Межи нас, Iване, таке, мовби я парубок, а ти дiвка,- мовила.
   Я погодився в думцi. Сковував мене й погляд Анастасi? Маркiвни,  кiлька
разiв вона пiдходила до палiсадника, буцiмто в якiйсь справi.
   - Пiвонi? потоптано курми. Оришка не догледiла. Ось. я ??...
   - Не треба, матiнко...
   - Така ти добра! Ось пожди, зама?нi сво? господарство, побачиш...
   Над лiсом за Есманню  загуло,  загудiло,  здавалося,  звiдти  приступа?
ворог. Далекi громи котились над Глуховом, в саду потемнiло, вщух пташиний
гамiр.
   - Пора йти,- сказала Анастасiя Маркiвна, i я зрозумiв,  що  йти  не  до
господи, а менi додому.



   Частина друга. КРИВАВI ЗАРУЧИНИ

   Полуботок потвердив у Чернiговi, що  по  першому  снiгу  ви?жджа?мо  до
Москви. Мене не радувала та мандрiвка, адже  знову  я  кiлька  мiсяцiв  не
бачитиму Улясi, навiть моя  пристрасть  до  подорожей  пригасла,  радувало
тiльки те, що до пiвнiчно? столицi також ?дуть  Борзакiвський  та  Рубець.
Цi, хоч i не близькi менi люди, котрi полюбляли й  потiшитися  надi  мною,
були менi не малою пiдпорою, радили  на  добре,  витягували  мене  з  мо??
самотностi, вiдволiкали вiд думок, що я один на всьому свiтi й  не  здатен
нi захистити себе, нi знайти собi мiсця. Хоч хто зна?, чи хоч один  з  нас
може з певнiстю сказати, що ма? сво? мiсце в свiтi; тим, якi  так  кажуть,
тiльки зда?ться, що посiли сво? мiсце, а доля в одну мить може  потасувати
всiх, неначе карти.
   Ми ви?жджали з Чернiгова чотирма саньми по перших снiгах, правували  на
Глухiв, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три днi,
докупляли припасiв, перековували конi. З Улесею ми посидiли в свiтличцi  в
присутностi ?? прислужницi, й балачка наша увесь час  перечiплялася  через
ту челядницю, окату та вухату, а потiм Уляся вдяглася в жовтий  кожушок  з
соболиною оторочкою, i ми пройшлися по зимовому садочку. Вона була сумна й
надзвичайно гарна, така гарна, що менi хотiлося плакати, й думав я про те,
що не вартий ?? кохання, що доля прикохала мене й прилелiяла,  й  принесла
найбiльший, який да?ться людям, дарунок. Я запитав Улясю, що ?й привезти з
Москви, i вона кумедно наморщила лоба й сказала, щоб привiз  щось  таке...
Ну, не дороге, але чого нiхто не привезе нiкому й  не  додума?ться  такого
привезти.
   ...I ось вже ви?жджають з гетьманського двору  на  пiдрiзах  сани,-  на
дверцятах - гетьманськi знаки:  булава  i  бунчук,  бiля  саней  топчуться
вiзники в киреях i синiх жупанах, i  заклопотано  походжа?  вподовж  обозу
господар  двору  рейментського  -  сирiч  управитель,  а  сам  гетьман   у
оксамитовiй кире? сто?ть на ганковi сво?? хати,  мружиться  проти  скупого
зимового сонця, а з усiх кiнцiв мiста ?дуть i iдуть iншi залубнi  i  сани,
здебiльшого простi, й шикуються за гетьманським обозом. Осторонь гарцю? на
застояних  конях  пiвсотня  компанiйцiв  -   гетьманська   охорона.   З-за
гетьманового плеча виглядають гетьманша i  Уляся.  Уляся  врештi  випiрна?
з-пiд батьково? руки i бiжить за ворота, до  мене.  Гетьманський  машталiр
Григорiй За?ць ледве стриму? ремiнними вiжками огирiв,  хвацько  заломлена
шапка аж пада? йому з голови. Оточений бiлою челяддю,  гетьман  кроку?  до
саней.
   Обоз наш величенький - саней на тридцять - вирушив в седмицю  митаря  i
фарисея санною .дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман ?хав  у  великих
критих санях з слюдяними вiконечками,  всi  решта  -  у  санях  вiдкритих,
рожнових або глабцях. Окрiм нашого полковника, ?хало ще тро? полковникiв -
лубенський Андрiй Маркевич,  гадяцький  Михайло  Милорадович,  полтавський
Iван Черняк, генеральний писар Семен  Савич,  генеральний  бунчужний  Якiв
Лизогуб, кiлька бунчукових товаришiв, а також  канцеляристи  -  писарi  та
пiдписарi, осавули, челядь. Снiги впали невеликi, рiки промерзли глибоко -
дорога не була важкою. Тiльки об'?хали по цiлинi  дво?  сiл,  де  лютувала
вiспа, коней мiняли в Бериловi та  Калузi.  Сiмсот  сорок  двi  верстви  -
дев'ять ямiв - подолали за два тижнi.
   Звичайно,  траплялися  дрiбнi   пригоди:   поламалося   кiлька   саней,
схарапудилися конi, якi везли сани з  посудом,  й  понесли,  i  перекинули
.сани в яру, i ввесь  скляний  посуд  потрощився  на  друзки.  Здебiльшого
ночували  в  поштових  дворах,  але  траплялося  ночувати  i   в   корчмах
?врейських, i в селах, де заставала нiч.
   Пiд Москвою чекали два днi, доки пiддячий посольського  приказу  привiз
ярлик на в'?зд i прибула рота караульних драгунiв з сурмачами, якi й ?хали
поперед нас, i ще одна рота -  пiша  -  йшла  позаду.  Для  гетьмана  було
вислано шестерик бiлих коней,  впряжених  у  золочену  карету,  а  ще  три
карети, кожну з яких вiз четверик карих,- для старшини генерально?.  Товпи
московитiв стояли обiч дороги й дивилися на нас.
   У  Москвi  розташувалися  на  трьох  дворах:  князя  Бориса   Iвановича
Прозоровського, думного дяка Артамона Iвановича, а також у дяка  Тверитiна
на Чудовi й заплатили за кватирi медом у  липiвниках,  воском,  вичиненими
шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня вiд царя було прислано сержанта з
барабаном та кiлька солдатiв - караул, за ними  при?хали  вiтати  гетьмана
та?мний радник Петро Андрiйович Толстой i  свiтлiший  князь  Меншиков.  По
тому при?здили iншi князi та графи, кожного з них приймали за чином.
   По двох днях гетьман та старшина вiддавали вiзит свiтлiшому  Меншикову,
у його палатах в Нiмецькiй слободi, а ще по  одному  дневi  ?х  приймав  у
Кремлi цар. Одягали стро?  святковi,  чiпляли  зброю  коштовну.  Полуботок
зодягнув рудо-жовтий, турецько? парчi  кунтуш,  пiдперезався  набiрним,  з
камiнням, поясом, на якому висiла шабля з золотим рукiв'ям. Скоропадський,
у малиновому кунтушi з золотими гудзиками, пiднявся  на  Красний  ганок  i
через царськi палати пройшов до Святоспасько? церкви, старшина  зайшла  до
церкви через iншi врата - з площi; лiтургiю правив архi?пископ  псковський
Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали лiтургiю двi години.
   Тодi увiйшов до церкви цар... Прокопович,  а  за  ним  синодальнi  попи
спустилися вниз, цiлували царевi руки, гетьмана цар обiйняв i поцiлував  у
чоло.
   Коли гетьман вiд'?здив,- рота взяла "на караул". Я того не  бачив,  так
розповiдали тi,  хто  був  у  церквi  Звiсна  рiч,  не  брали  мене  й  до
Преображенського, куди старшина  ?здила  в  суботу  на  поклiн  до  царицi
Катерини Олексi?вни.
   Царя я вперше побачив наступного дня,  у  недiлю  вранцi,  вiн  прислав
бомбардира зi звiсткою, що його величнiсть зводить вiдвiдати пана гетьмана
увечерi. Пополуднi примчав шестериком цугом генерал граф Головкiн, потiм -
граф Петро Толстой, а по якомусь часовi - цар.
   Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу,  вистрибнув  з  саней,
застукотiв чоботиськами по сходах, всi ми клякнули в снiг  посеред  двору,
гетьман стояв без шапки, маленький i сумирний перед рвiйним царем,  котрий
нагнувся й поцiлував Скоропадського в голову.
   У першiй хатi Петра вiтала гетьманша, вiн поцiлував ??, вона вклонилася
з достойнiстю й усмiхнулась  царевi,  що,  либонь,  сподобалося  тому,  бо
засмiявся; у другiй хатi сiв ?сти. Майже  одразу  на?хали  високi  царськi
чини - генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов,  Ушаков,  дво?
молодих Наришкiних (Львовичi), також  повсiдалися  за  столом.  За  другим
столом  сидiли  офiцери  та  блазнi  (я  теж  сидiв  за  тим  столом).  за
третiм-бомбардири, денщики.
   За другим i третiм столом ?ли та пили мовчки, за  першим  розмовляли  -
про  Ки?вську  Лавру.  про  Мазепу  (ганили  i  виповiдали  всiлякi   його
недосконалостi та вади вдачi). Граф Апраксiн допитувався, чи то правда, що
Мазепа знав кiлька мов, писав вiршi й що його пiснi спiвають на Укра?нi  й
понинi. Гетьман на першi дво? запитань вiдповiв ствердно,  а  на  трет?  -
ухильно, мовляв, може, колись i спiвали,  а  тепер  перестали.  Цар  повiв
диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подiбний  нам,  мав  тi  ж
тiлеснi недуги, що ма?мо й ми, тiльки не  мав  грiхiв.  Апраксiн  обережно
заперечував йому. Всiм нам - i ми про це потiм  довго  гомонiли  -  вельми
сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв  i  сперечався,
це нагадувало нам нашi давнини, коли гетьмани й  полковники  не  гребували
простим людом,  челяддю.  Сподобалося  й  те,  що  цар  запросив  за  стiл
гетьманшу, а також дружину Савича, яка при?хала  з  нами  до  Москви.  Цар
випив кiлька келихiв угорського вина, i всi iншi пили  багато,  потiм  нам
сказали: цар вельми не любить, коли за  столом  хто-небудь  п'?  менше  за
нього. На прощання цар двiчi  обiйняв  гетьмана  й  по?хав.  Уже  з  саней
помахав рукою всiм, хто стояв на ганку. Ми всi  були  вельми  вдоволенi  й
гордi, що цар, князi  та  генерали  складають  таку  високу  честь  нашому
гетьману, нашим  старшинам,  а  отже,  й  ми,  грiшнi,  i  увесь  наш  люд
укра?нський поважаний царем  i  може  спокiйно  жити  пiд  таким  надiйним
захистом.
   Пригiрчила ту радiсть розповiдь хорунжого  Величковського,  який  уночi
при?хав з Вишнього Волочка, де нашi козаки вiдбували канальнi роботи.  Вiн
сказав, що з тих, хто пiшов на  Вишнiй  Волочок,  далебi,  лишилося  трохи
бiльше половини, всi iншi померли вiд морозiв, хвороб,  тяжко?  роботи  та
безкорм'я. Соромно признатися, але й тi чорнi вiстi не входили  глибоко  в
мене.
   Жар любовi перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нинi  я  знаю,
що кохання - це мить i, здебiльшого, омана душi, хоч в  той  же  час  воно
найбiльше, що послано людинi небом, воно пiдносить нас пiд хмари  й  кида?
вдiл, i, вже пом'ятi, з гулями та синцями, покiрно  прошку?мо  туди,  куди
призначено йти од народження - до свого останнього дня. Ми коха?мо  iнших,
але любимо й себе в коханнi (зна?мо про те чи нi), й ста?мо кращi,  хоч  i
заслiпленi, й прагнемо краси та досконалостi. Нашi молодi мрi? несуть  нас
в порожнiх небесах, але ведуть i на  справжнi  подвиги  (хоч  потiм,  коли
втрача?мо ?х, у душi лишаються рани,  а  ще  далi  -  пустка).  Нашi  мрi?
стинаються в двобо? з суворим, сiрим, неначе сукно, важким i  глевким,  як
глина, життям, i золото облiта? з них. I все нижче та нижче ми  лiта?мо  в
снах та мрiях. Усе убогiшими стають самi мрi?, вже вони не про  подвиги  в
iм'я любовi, а про мiдний грiш i упруг землi, про теплу черiнь  та  гарячу
кулешу. Одначе все, що звершу?мо за молодостi,- в iм'я любовi, все, на  що
змiг подвигнутися я,- подвигнувся задля не?.
   По кiлькох днях я знову побачив царя,- ховали якогось генерала,  ховали
пишно: солдати роздавали на вулицi  чорнi  флiореси  для  шапок,  попереду
саней з чорним балдахiном ?хав на бiлому конi гробовий кавалер у латах,  у
пiр'?, грали гобойщики, тромбачi, йшло кiлька рот солдат, i йшов за труною
до самого цвинтару з непокритою головою цар. I то ще не диво, сказали нам,
минулого мiсяця хоронили простого  солдата,  зустрiв  траурне  шестя  цар,
зiйшов  з  саней  i  також  пройшов  за  труною  з  непокритою  головою  з
пiвверстви. Все це розповiдали нам челядники високих гостей, якi при?здили
до пана гетьмана або в гостину до яких ?здили  пан  гетьман  з  старшиною.
Однi гостi вiд'?жджали, iншi при?жджали, так що незабаром гетьман довелося
послати в Глухiв хорунжого Кузьму за додатковим припасом.
   Нашу старшину скрiзь зустрiчали гостинно й пригощали щедро, а на Святки
на замоскворецькiм лузi було влаштовано на  нашу  честь  обiд  для  всього
люду. Там  стояли  довгi-предовгi  сосновi  столи,  й  смалили  над  жаром
кабанiв, бикiв, i горiлка стояла у вiдрах та барилах, i стрiляли  гармати,
й пускали фей?рверки. Було  збудовано  театрум,  i  виступали  на  помостi
лицедi? в машкарах. Щоправда, тi лицедiйства мало хто бачив. По  тому,  як
цар одбатував од покритого червоною  матерi?ю  кабана  шмат  м'яса...  всi
кинулися до на?дкiв та напо?в, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не
хотiв пити, того занурювали головою в бочку  з  горiлкою,  кiлька  чоловiк
похлинулося насмерть, решта, щоби  минула  ?х  чаша  сiя,  волiли  пити  з
величезних пугарiв й одразу валилися  з  нiг),  солдати  зачали  за  сво?м
московським звича?м бiйку, й було  поламано  немало  ребер  та  розтрощено
носiв. Цар походжав веселий i пiд'юджував забiяк.
   ...Гостини та iменини, банкети та гулянки, веселi вiншування та  спiви,
вино рiкою, i  довгий  час  нiхто,  принаймнi  з  нас,  малих  чинами,  не
пiдозрював, що за всiм тим, невидиме сторонньому оковi, плине зовсiм  iнше
життя,  що  десь  близько  скипають  гнiв,  страх,  ярiсть  i  вже  течуть
притамованi сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що  вся
ця розкiш i конi шестериками, срiбнi кухлi з  угорським  вином,  блазнi  в
позолочених ковпаках, пишнi похорони, колони солдатiв у заморських чоботях
i капелюхах коштують дорого, хтось там не досипа? ночей,  ?сть  затiрку  з
висiвок i рано помира?; то той, то iнший з нас приносив на постоялий  двiр
почутi десь у натовпi, в корчмi гiркi  слова:  "Як  його  Бог  на  царство
поставив, так ми жодного свiтлого дня не бачили,  селян  розорив,  мужикiв
забрав у  солдати,  посиротив  нас  i  змусив  лити  сльози.  ...Стрiльцiв
повiшав, а нiмцiв накликав, ?м платить, а з нас  шкуру  здира?,  з  церков
дзвони знiма?, всiм бороди рiже, а сам день i нiч брагу хлище". Не  тiльки
простi люди, чи, як писав цар, "подлi? люди", нарiкали на нього, а  навiть
бояри... Менi довелося чути на власнi вуха, як дво? п'яних  високих  чинiв
розмовляли в сiнях (вiзничий довго возився з упряжжю, щось там у нього  не
ладналося): "Що це за государ? Сам бiга? на службу  й  нас  жене  на  не?,
селян наших  забрав,  скрiзь  понаставляв  нiмцiв  або  ж  пiдлих  людцiв,
Меншикових усiляких. Скорiше б Вiн прибрав  його  до  себе,  а  нам  лишив
отрока його".
   У тiм отроковi й була вся справа. Довкола нього й  знiмалася  та  чорна
завiя, яка потiм замела стiльки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила,
як i справжня хуртовина, яка гуляла  по  довколишнiх  борах  та  лiсах,  i
дерев'яна убога Москва пливла високими банями сво?х ста п'ятдесяти  церков
у тiй бiлiй снiговiй пiнi, як корабель у розбурханому морi, й однi тонули,
борсалися в хвилях, iншi ?х топили.
   Борсався, намагався  втриматися  у  вутлому  човнику  царевич  Олексiй,
двадцяти семи  рокiв,  вдачею  тихий,  богобоязливий,  схильний  до  життя
келiйного,   книжного,   недарма   любив   архi?рейське,   архiмандритське
облачення,  церковнi  спiви,  бесiди  зi   святими   отцями.   Любив   вiн
богослужбовi книги, а також книги свiтськi, знав мови й не  любив  далеких
мандрiвок, в якi  постiйно  його  посилав  батько,  фортифiкацiй,  штурмiв
фортець, що в них також з батьково? принуки мав брати  участь,  i  лаятися
грубою  солдатською  лайкою,  i  бити  палицею  за  непослух  солдатiв  та
офiцерiв, як то робив  батько.  Вiн  таким  i  рiс  -  тихим,  допитливим,
слухняним, маминим сином, яка, себто матiр, цариця ?вдокiя Федорiвна,  вже
незабаром по одруженнi спротивилася Петровi, й вiн нехтував нею.  Заронила
в душу  Олексiя  жменьку  зерен  смиренностi  та  замрi?  i  його  баба  -
мати-цариця Наталiя Кирилiвна, жiнка  старих  звича?в.  Вони  й  доглядали
малого, i чув вiн вiд обох скарги на нiмцiв, i  не  любив  учителiв  сво?х
нiмецьких Мартина Шейгебауера та барона Генрiха Гюйса, i чув нарiкання  на
батька, його непутящiсть i те ж потурання  нiмцям.  Дружину  свою  ?вдокiю
Петро незабаром запроторив у  Суздальський  Покровський  монастир,  де  ??
силомiць постригли  в  черницi,  й  стала  вона  черницею  ?леною,  а  сам
одружився на лiфляндцi Мартi Скавронськiй, перехрестивши  ??  в  Катерину.
Марта припала Петру до вподоби: тряслася з ним скрiзь у  похiдному  вiзку,
пила горiлку на рiвнi з чоловiками, одружувала блазнiв, ?здила з Петром на
свинях по вулицях Пiтербурха. Коли  Петро  скаженiв,  ?й  однiй  вдавалося
якось його уговтати, клала  на  колiна  Петрову  голову,  пестила,  й  вiн
засинав. Хтозна, подобалося ?й таке сороче, безпутне життя чи  платила  за
тронний стiлець. Хвороба приключилася царевi з переляку  вiд  стрiльцiв  i
вже не полишала  його,  наближення  ??  вгадувалося  з  того,  що  в  царя
перекривлювалася на лiвий бiк шия й смикалося обличчя; щойно  накочувалася
ця чорна хмара, цар здебiльшого замикався й  нiкого  не  пускав  до  себе,
окрiм Катерини, але бувало й навпаки: рвався  на  люди,  шукав  причин  до
розправи, кривавого розиску, й зводилися шибеницi, кiлки, страшнi  помости
з колесами та дибами. Олексiй боявся батька i не любив його, любив  матiр,
страждав по нiй, та?мно написав кiлька листiв й одного разу потайки  ?здив
до не?, про що Петро довiдався, й те вкинуло його в сатанинський гнiв.
   Знедоленi й переляканi, люди одвертали свiй вид од  Петра  й  з  надi?ю
давилися на царевича. I не  тiльки  люди  простi,  а  й  князi  Долгорукi,
Голiцини, Шереметь?ви, Куракiни, котрим  заступили  стежки  вгору  спритнi
Меншикови, Давi?ри, Шафiрови, Ягужинськi,  Рагужинськi.  Одначе  зв'ялений
царським гнiвом, настраханий Олексiй вiдмовився вiд  престолонаслiдування,
вiн лишень не хотiв iти в монастир, на чому наполягав батько.
   Рятуючись вiд царсько? немилостi  та  вiд  чернечого  клобука,  царевич
по?хав за кордон, не поспiшав вертатися звiдти, втiшався тихою  любов'ю  з
?фросинi?ю, колишньою дворовою дiвкою князя Вяземського (нiмкеня Шарлотта,
на якiй його одружили силомiць, на той час померла  вiд  хвороби),  й  тим
вдовольнявся. Одначе грiзнi батьковi окрики сягали його i там,  вiн  шукав
рятунку спочатку у Вiднi при дворi австрiйського цiсаря, далi  в  Неаполi,
цар шле йому  застрашливi  послання,  навiть  погрожу?  вiйною  Карлу  IV,
австрiйському цiсарю. До Неаполя ?дуть  та?мний  радник  Петро  Андрiйович
Толстой та гвардiйський капiтан Рум'янцев, добувають царевича - погрозами,
умовляннями, клятвами-запевненнями вiд iменi царя  Петра,  буцiм  йому  не
буде нiчого, цар тiльки хоче, аби Олексiй жив удома, бо ж Петровi  соромно
перед свiтом
   Олексiй врештi зда?ться, ?де до Москви.  В  дорозi  отриму?  ще  одного
заспокiйливого листа вiд батька, в якому той  обiця?  не  чинити  над  ним
нiяких насильств. Тридцять першого сiчня  царевич  при?хав  до  Москви,  у
грановитiй палатi Кремлiвського палацу на нього чекали високi  духовнi  та
свiтськi урядовцi, укра?нське посольство на чолi з гетьманом, а також цар,
що сидiв на тронi, люто  закусивши  губи.  Олексiй,  ледве  увiйшов,  упав
батьковi в ноги, Петро пiдвiвся, обiйняв його, сказав,  що  проща?  синовi
всi грiхи та обiця? йому свою  милiсть.  Тривожною  i  сум'ятною  була  та
стрiча, дехто розчулився, у гетьмана викотилося  з  очей  по  сльозi.  Всi
мовчали, говорив тiльки цар, докоряв синовi, а  той  плакав.  Потiм  Петро
звелiв  Олексiйовi  пiдписати  акт  зречення  престолу,   Олексiй   мовчки
пiдписi,. По палатi мовби щось прошелестiло, в палатi було повно люду, той
шелест  мiг  означати  схвалення  царевого  наказу,  а  мiг   означати   й
несхвалення. Цар сприйняв його як  несхвалення.  Заплаканого,  вивiв  сина
через маленькi дверцi за троном до  сусiдньо?  кiмнати  й  там  схопив  за
груда, вирячив сво? страшнi, звiрячi очi й захрипiв:
   - Називай усiх, хто знав, що ?деш за границюi Називай, а не то позбавлю
живота!
   У царя тiпалася  лiва  щока  й  шия  зiгнулася  в  лiвий  бiк.  Олексiй
застогнав, втрачаючи вiд страху  розум,  почав  називати  сво?х  учителiв,
духiвникiв, колишнiх приятелiв, з ким вiв довiрчi розмови, чи? поради брав
до серця й просто чи? iмена  спадали  на  думку.  Наступного  дня  Олексiй
пiдписав манiфест про вiдречення вiд престолу, про те,  що  не  заперечу?,
аби замiсть нього наступником Петра був Петро,  син  Петра  вiд  Катерини,
сирiч  Марти  Скавронсько?.  Марта  -  Катерина  свого  досягла,  це  вона
пiд'юджувала свого скаженого мужа проти Олексiя, нашепотiла  в  припадочну
Петрову голову, яка лежала на ??  колiнах,  безлiч  лих,  якi  чекають  на
нього, якщо не вiдтрутить вiд престолу  старшого  сина.  I  Петро  прорiк:
"Прощаю, а спадку позбавляю". В Успенському соборi при мерехтливому свiтлi
привезених укра?нцями свiчок Олексiй  на  хрестi  та  ?вангелi?  поклявся,
нiколи не домагатися престолу ("Клянуся Всемогущим в Тройцi славним  Богом
спадщини не шукати"). По тому Петро знову повiв сина з собою i наказав:
   - Пиши все на паперi, а якщо щось прихова?ш...
   Олексiй писав, а бiля обох дверей кiмнати стояло по дво?  преображенцiв
з  бердишами.  Одразу  по  тому   жвавi,   запопадливi   слуги   страшного
Преображенського приказу почали хапати людей як  "стану  пiдлого",  так  i
високого. Першими  вхопили  адмiралтейського  радника  Олександра  Кiкiна,
графа Федора  Апраксiна,  духiвника  Олексiя  протопопа  Якова  Iгнать?ва,
князя, сенатора Дмитра Голiцина, вчителя царевича Никифора Вяземського,  i
Петро особисто приступив до улюблено? справи - дiзнань.
   Одного дня, отримавши нагальну та?мну депешу  з  польсько?  границi,  у
якiй йшлося про пильнi та гарячковi заходи Пилипа Орлика  проти  Московi?,
Скоропадський по?хав у палати до царя, але, не знайшовши його  там,  мусив
податися на розшуки в Преображенське. З ним були Полуботок,  Савич  та  ще
дво? старшин,  а  також  вiйськовий  товариш,  який  доправив  депешу.  ?х
пропустили, либонь, вважали, що покликав ?х сам цар.
   Поткнулися в одну пiдклiть, поткнулися в другу - й видибали  по  сходах
задки надвiр; у тих, хто  встиг  кра?м  ока  заглянути  до  пiдклiтi,  чуб
попiднiмав шапки, та й всi iншi чули крiзь вiдчиненi дверi крики, вiд яких
холонула в жилах кров. У  третiй  пiдклiтi  побачили  самого  царя.  Стояв
посеред хати з батогом у руцi, рукава його мундира були  закасанi,  перука
збилася на потилицю. Цар оглянувся, й на мить гетьман побачив його  вид  -
майнуло щось округле, котячо-хиже, ощирене. На мотузку висiв з вивернутими
руками якийсь неборака - хто саме, козаки не  побачили,  висiв  спиною  до
них, до його нiг була прив'язана колодка. В кутку  з  лiвого  боку  стояли
Ушаков та Шафiров,  лiворуч  за  маленьким  столиком  сидiв  дяк  i  водив
закрученим на кiнцi пером по паперу. Над ним схилився Петро Толстой.
   З вигляду Петрових поплiчникiв гетьман та старшини зрозумiли,  що  ?хня
з'ява сюди вкрай небажана, азиж самi не сподiвалися заздрiти таке, думали,
що цар сидить в окремiй хатi та  розмовля?  з  тими,  хто  веде  дiзнання,
перегляда? папери, а вiн особисто катував людей. Вони знову  задки  дибали
вгору й  вивалилися  з  криваво?  хати-пiдклiтi  за  ними  вийшов  Ушаков,
запитав, чого вони сюди приволоклися, й звелiв ?хати  до  канцлера,  графа
Головкiна.  Отетерiлi   старшини   не   одразу   втрапили   до   ворiт   з
Преображенського, збочили праворуч,  i  тодi  ?м  заступив  дорогу  якийсь
офiцер, з ним було дво? солдатiв,  офiцер  почав  кричати,  навiть  вийняв
шаблю, й Полуботок  ступив  до  нього,  подивився  недовгим,  але  пильним
поглядом, мовив:
   - Сховай шаблю та покажи дорогу.
   Полуботок нiколи не кричав, але в його  голосi,  в  поглядi  було  щось
таке, що змушувало iнших скорятися. I цього разу капiтан затнувся,  сховав
шаблю, показав рукою на хвiртку.
   Про всю  ту  притичину  цар  не  обмовився  жодним  словом,  увечерi  в
Преображенському палацi гудiв банкет, i  цар  походжав  веселий,  здоровав
кожного величезним пугарем горiлки, яку гiсть мусив випити, декотрi одразу
ж падали мертвецьки п'янi, i ?х виносили служники.
   Не всiм заарештованим була однакова кара,  декотрi  були  приреченi  на
жорстоку смерть - на колесi, з попереднiм вiдтинанням членiв,  декотрi  на
трохи легшу - на кiлковi, iншим -  зовсiм  легка,  вiдтинанням  голови  на
колодi.  Карали  ?х  на  площi  лобнiй,  люду  чомусь  прийшло   небагато,
приведений був царевич, вiн бачив на власнi очi, як по шматках рубали його
друговi Кiкiну руки та ноги, як Кiкiн молив ката о швидкiй смертi, але кат
отримав суворий наказ виконати присуд од початку до кiнця. Я на  площу  не
ходив, молився в свiтлицi перед iконами.
   По тому було похапано багато люду, деякi не мали  жодного  стосунку  до
"справи" - хтось десь сказав не те слово, хтось у  натовпi,  спостерiгаючи
муки тих, яких катували, вилаявся пошепки - та?мнi вивiдники одразу хапали
?х i тягнули до колод. Не забув цар  i  ?лени-черницi,  колишньо?  дружини
царицi ?вдокi?, ?? приволокли до Москви, а з нею  Абрама  Лопухiна,  князя
Семена Щербатого, протопопа Андрiя Пустинного, юродивого  Михайла  Босого,
ростовського ?пископа Досифея. Найбiльшою провиною колишньо?  царицi  було
те, що iнодi одягала не  чернечу,  а  мирську  сукню.  Пошукали  пильно  й
знайшли, буцiмто ?вдокiя перебувала в перелюбi з присланим до  Суздалi  за
рекрутами капiтаном Степаном Гл?бовим. Петро не брав до уваги сво?  власнi
перелюби й наказав посадити Гл?бова на  кiл;  всi  iншi,  а  кожен  з  них
потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катiвницьких мук, були  страченi
або покалiченi, черницю ?лену вiдвезли в Ладогу  в  жiночий  монастир  пiд
суворий нагляд.
   Ще тиждень цар запивав  кривавицю  угорськими  та  румейськими  винами,
веселився й дурiв неймовiрно. I  мусили  дурiти  з  ним  князi  та  графи,
сенатори й генерали. Не дурiв, не пиячив, не приховував сво??  зневаги  до
всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет i фiлософ,  блюститель
патрiаршого престолу (Петро на престол не пускав нiкого,  боявся,  аби  не
стався новий  Никон);  в  церквi,  при  всiх  церковних  чинах,  при  всiх
сенаторах суворо засудив такий  триб  життя  царя,  й  засудив  закон  про
фiскалiв, фiскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили.
Доносити мали всi. Отож у кiнцi проповiдi Яворський мовив: "Тепер  бiжiть,
доносьте".
   Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашiптував  царевi  на
вуха про крамолу iнший наш земляк, архi?пископ псковський, поет  i  ритор,
фiлософ Феофан Прокопович.
   1 березня цар вiдбув до Пiтера, наказавши й усiм нам ?хати туди.

   * * *

   Зима була не вельми снiжна, але люта,  вiд  морозiв  трiскалися  вiльхи
понад дорогою, i бачили ми чимало задубiлих птахiв.  Московити  звичнi  до
лютостей зими, й сани в них налагодженi  до  таких  мандрiв  добре:  задок
саней вкритий рогожею, передок i боки оббитi шкурами,  шкурами  вкритий  i
верх, всередину напхано соломи, лежить у тiй дiрцi московит, як  байбак  у
норi, й тiльки цiдиться в невелику дiрку бiлим струмiнцем пара; ми ж ?хали
в простих санях, зiгрiвалися оковитою, добрими кожухами, бiгли за саньми.
   Скрiзь по дорозi  вiд  Москви  до  Санктпiтербурха  для  царя  зробленi
особливi за?зди. В кожному ? дворецький, у погребах тримають припаси, вино
та пиво, ми також зупинялись на тих  за?здах,  але,  обтяженi  обозом,  не
завжди могли досягнути ?х за денний перегiн. Оскiльки з нами добувалися до
Пiтера й московити, то там, де не було такого за?зду, пристав, котрий ?хав
з  кiлькома  солдатами  попереду,  силою  займав  хату,  звичайно   кращу,
господарiв  виганяв  i  знатнi  московити  розташовувалися   там,   ми   ж
прилаштовувалися де доведеться.  Якщо  в  дорозi  ламалися  сани,  солдати
забирали в селян першi-лiпшi, селяни до  того  звичнi,  покiрно  вiддавали
все, лиш би не чiпали ?х. Якось нiч застала нас просто посеред пущi,  обоз
вiдстав, i ми, боячися, аби вiн не збився з дороги або на нього не на?дали
розбiйники, чекали на нього. Пуща - дика,  вiтер  розгойдував  велетенськi
сосни та ялини, й шапки снiгу падали додолу з глухим гупанням. Там, де  ми
зупинилися,  стояла  смолокурня,  ми  розпалили  багаття,  але  всидiти  в
смолокурнi було немога; погрiвшись трохи, очамрiвши  вiд  диму,  вибiгали.
Мороз насiдав. Не дочекавшись обозу, рушили далi й десь пiд ранок добились
до якогось села. Обоз прибув аж пiсля полудня, дво? саней вiдбилося, й  ми
так ?х i не знайшли.
   У Пiтербурх в'?жджали довгим прямим трактом й зупинилися  на  за?жджому
дворi в Матроськiй слободi, що за адмiралтейством, хоч  у  гетьмана  та  в
панiв полковникiв i тут, у новiй столицi, було чимало вельможних  зичливих
знайомцiв. Одначе в Пiтерi тi вельможi не мали  тих  розсадистих,  широких
дворiв, що в Москвi, а проживали в камiнних будинках понад Невою.  На  той
час всiляке кам'яне  будiвництво  в  Москвi  було  заборонене  царем,  все
росiйське вельможне панство  царським  велiнням  зводило  кам'яницi  понад
Невою та рiчками, якi впадають в не?, часом вбивали туди все, що  мали,  й
добре, якщо кому випадало сухiше мiсце, а  кому  болото,  той  гарував  та
мучився, фундаменти домiв тонули в болотi; воздвигнутi взимку, бо лiто там
вельми коротке, кам'яницi, коли повз них про?жджав вiз, трусилися,  неначе
лихоманнi.
   По цю сторону рiчки, де стояли царськi палаци, яких три:  два  лiтнi  i
один зимовий, пишалися один перед одним  найкращi  будинки,  з  садами  та
металевими огорожами; на них з протилежно? сторони Неви дивилися  широкими
вiкнами такi самi кам'яницi, найкраща  з  них  була  князя  Меншикова.  Тi
будiвлi не веселили пiтерський люд, навiть вельмож, надто  дорогим  коштом
вони будувалися, декотрi пани вщент порозорювалися на тому будiвництвi, на
тих дорогих, бiломармурових колонах та статуях перед будинками i в  садах.
I ще чимало iнших великих будiвель сто?ть у Пiтерi - ? мiсце,  де  роблять
кораблi, порох, полотно, крохмаль, i ?  фортецi,  найбiльша  з  них  -  на
протилежному березi рiчки, там церква з баштою, на якiй грають  французькi
куранти, i на iнших будинках такi ж дзигарi, вони б'ють  години,  а  то  й
грають псалми. У мiстi кiлька мощених вулиць, i камiннi  мости,  але  ?  й
дерев'янi, нещодавно на одному такому мосту провалився царський  ви?зд,  i
цар дубасив посеред вулицi палицею генерал-полiцмейстера  Девi?ра.  Одначе
доокiл, по слободах, та й по мiсту - хатини, халупи, хижi i навiть  куренi
з гiлля - в тванi та болотi, в смородi, брудi; лихоманки,  гарячки,  цинга
та iншi напастi косять людей, як траву. Я сам бачив немало  бiдолах,  яких
було нiкому поховати, ?х кладуть на  видне  мiсце  й  ставлять  у  головах
свiчку, аби зiбрати милостиню на поховання. Iнодi по дорозi  на  кладовище
тiло опускають на землю кiлька разiв, i знову запалюють  свiчку,  аж  поки
зберуть кiлька  копiйок,  куплять  рогожу,  зав'яжуть  ??,  неначе  мiшок,
мотузком, i так волочать  тiло  до  ями.  Цар  видав  указ,  щоб  у  мiстi
найпильнiше дотримувалися чистоти i "щоб нiякого скаредства та  мертвечини
не валялося".  Серед  тi??  "мертвечини"  здибували  ми  не  раз  i  сво?х
землякiв, козакiв з Укра?ни, пригнаних на будiвельнi роботи. Вперше,  коли
я побачив на вулицi Французькiй за сотню крокiв вiд пишного,  визолоченого
палацу Меншикова такого козака - синього, роззутого, в штанях козацьких  i
чорнiй, яка колись була бiлою, сорочцi з маленькою, дрiбною вишивкою  бiля
комiра, молодого, чубатого, все в менi затремтiло, облилося  кип'ячкою,  а
далi та  кип'ячка  враз  перетворилася  в  лiд.  Менi  той  козак  видався
знайомим, я опустився на колiна й творив молитву напiвмертвими губами. Але
мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан:
   - Встань, Iване,- сказав,- i не ганьби чин козацький, не  кланяйся  цим
камiнням.  Всi  вони,-  i  вiн  вказав  на  палац  Меншикова,-  стоять  на
пiдмурiвку з кiсток, i кiстки тi наших козакiв.
   Я й сьогоднi не знаю, для чого нас усiх було прикликано  в  той  Пiтер.
Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькi  костi,  для  постраху,  для
розваг? Мертвi козаки лежали в болотнiй землi, а живi  мусили  веселитися.
Бучними банкетами шеленiв у тi днi,  в  тi  мiсяцi  Пiтер.  Нашi  старшини
позбивали всi закаблуки, вганяючись з одного гульбища на iнше. Мали на  те
монарше велiння. I всiлякi iншi  сановнi  люди  мусили  вдавати  веселощi.
Декотрi то й втягувалися, без склянки горiлки й день розпочати  не  могли.
Того, хто не випив на  царському  банкетi  пiввiдерного  штофа  "приказно?
горiлки", не випускали за порiг. У  скупердяя  канцлера  Головкiна,  окрiм
горiлки, не  подавали  бiльше  нiчого,  у  генерал-прокурора  Ягужинського
виставляли  горiлки  та  вина  аглицькi,  французькi,   румейськi,   а   в
князя-кесаря Ромодановського гостей зустрiчав  ведмiдь  на  заднiх  лапах,
котрий у переднiх тримав пугар  данцигськоъ  вогнисто?.  На  тих  банкетах
правив цар, ?в i пив багато й  ходив  по  столу  в  посоюжених  ботфортах,
здебiльшого вiн одягався в мундир полковника  Преображенського  полку  або
одягав простий каптан темного  кольору.  Цар  дивував  iноземцiв  i  наших
старшин не тiльки одягом, а й  мозолями  на  руках,  теслярською  сокирою,
котрою обтiсував колоди на верфi, бомбардирською хваткою на стрiльбицькому
полi. На верфi цар видавав себе за простого теслю, i всi  вдавали,  що  не
знають, хто то обтiсу? колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а  потiм
тихцем перетiсували тi колоди. I бомби царськi летiли не туди, куди треба,
але поруч стрiляли iншi бомбардири, i ?хнi  ядра  сягали  цiлi,  але  вони
гукали, що ?хнi ядра летять мимо, а царськi - в  цiль.  Одначе  за  чаркою
Петровi справдi рiвнi не було. Пив вiн  i  з  звичайними  матросами,  й  з
князями  та  боярами,  напившись,  iшов  перепочити,  а  гостям  велiв  не
розходитись. Саме того року увiв у Пiтербурсi асамбле? та  маскаради,  якi
справляли по черзi багатi вельможi. Кiлька разiв на тих асамблеях побували
нашi старшини й розповiдали про них з гiрким смiхом. На асамблеях поруч  з
царем сидiли за столом блазнi, один з них, поручик  гвардi?,  втiшав  усiх
нечутим нiде й нiколи пекельним смiхом, iнший двiрський вельможа  поглинав
страхiтливу кiлькiсть холодцю, й цар сам вкидав  холодець  йому  до  рота.
Пишнi перуки в пудрi, блискучi черевики, мережанi ковнiри, французькi вина
- i своя власна безпросвiтна дурiсть.
   Цар був невтомним у танцях i невтомним на всiлякi витiвки. Одного  разу
поставив у шеренгу найдосупших дiдiв, i кожному дав у пару молоду жiнку, й
сам став у першiй парi, i всi кавалiри мали викидати колiнця, якi  викидав
цар, вони хекали, падали, ?х пiдводили, вони падали знову, аж поки цар  не
розгнiвався та наказав кожному випити по штрафному штофу горiлки. Той штоф
умiщав кiлька склянок, дехто пiсля того пригощання  розлучався  з  життям.
Самому царю служники ледве встигали подавати страви,  здебiльшого  м'яснi,
наступного дня  iмператор  не  мiг  вiд  них  звiльнитися  й  пив  пiгулки
пуркгуючi.
   Пiд час тих пиятик, тих асамблей цар здебiльшого походжав  по  кiмнатi,
вступав до розмов - про  Бiблiю,  марновiр'я,  порядки  в  iнших  кра?нах,
одного разу, розбалакавшись з якимось iноземцем, довго слухав його, а тодi
враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пiшов.  А  то  якось  при?хав  до
Меншикова, й почав ходити помiж гостями, й голова його тiпалася,  i  плечi
смикалися, й так вирячав очi, що всi перелякалися й не  знали,  що  дiяти.
Тодi до Петра пiдiйшов Скоропадський i мовив:
   - Государю, я сьогоднi дуже кепсько себе почуваю, дозволь менi  по?хати
та опочити.
   - Я теж почуваю себе кепсько,- сказав цар i  вiд'?хав  з  гетьманом  на
радiсть усiм гостям.
   Одначе цар не неволив старшин анi до  танцiв,  анi  до  поганих  забав.
Спробував одного разу напо?ти сотника з Прилук, той  випив  три  величезнi
штофи й простягнув  порожнiй  штоф  виночерпiю,  аби  той  налив  ще.  Цар
здивувався й запитав:
   - Скiльки ж ти вип'?ш?
   - Скiльки дадуть.
   Козак вiдказав так щиро, що засмiялися всi й Петро також.
   Нашi старшини, посидiвши на початку асамбле? за вечерею, пiдводилися  й
черiдкою йшли до дверей. Якось ?х спробував зупинити вiце-канцлер Шафiров,
товстенький, круглий чоловiчок на  коротких  нiжках,  що  вертiвся  неначе
дзига й розвеселяв усiх.
   - Нам сьогоднi не велить веселитися закон,-  мовив  Полуботок.-  У  нас
поминальний день, помина?мо козакiв, що погинули пiд Перекопом.
   - Вашi закони багато чого  вам  не  велять,-  мовив  Петро.-  Надто  ?х
багато.
   - То прадiдiвськi закони, чеснi,- вiдказав Полуботок. Мовив тихо, але з
певнiстю в голосi. Полковника нiхто нiколи не бачив хмiльним, вiн не любив
п'яних веремiй, коли втрачаються i глузд, i людська честь, не любив  шалу,
галасу, людей су?тних i гамiрних. Нiколи не сварився, не гримав -  пропече
поглядом пияка, й того нема?.
   Несподiвано цар не знайшовся, що сказати. Полуботок вийшов.
   - Дикi, невихованi люди,- знизав плечима Шафiров.- Що з них взяти.
   Меншиков засмiявся й змовницьки пiдморгнув царевi:
   - А от взяти в них ? що.
   Усi засмiялися.
   Так веселився сановний Пiтер, страшна кривава учта тривала.
   ...У  квiтнi  почав  танути  снiг,  дибки  ставали  на  Невi   крижини,
настраханi, прибитi бiдою люди пророкували новi, ще бiльшi лиха  -  повiнь
небачену, яка злама? дерев'янi й камiннi шлюзи, затопить будинки i поглине
це нове мiсто з його багатством та грiхами. Казали, що цар не спить ночами
й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, пiниться, але поки  що
пiднялася лише на чверть сажня. Чекали онезько? води.
   Але гомонiли, що й не через те не спить Петро, що вночi вiн  ?здить  до
страшно? Петропавловсько? фортецi. Там чинить  свiй  улюблений  катiвський
промисел. Чинить його  нинi  над  привезеною  до  Пiтербурха  пiсля  родiв
?фросинi?ю, Олексi?вою невiнчаною жоною.  Припечена  синiм  залiзом,  вона
ствердила все, чого вiд не? вимагали: бачив  себе  царевич  у  вимрiях  на
престолi, погрожував мачусi - царицi Катеринi,  Меншикову,  сподiвався  на
бунт проти царя, на допомогу Швецi?. Тодi знову взялися за Олексiя. Допити
тривали до лiта,  й  дванадцятого  червня  було  проголошено  указ  особам
духовним та особам свiтським судити царевича, "iстинно дiло звершити... не
боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого,
сина..." Останнiй недоумок зрозумiв би, чого вимага? цар.
   Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Суддi це добре знали,  але
гнiв Петра був ?м страшнiшим за  Божий  гнiв,  Вони  вiддали  царевича  на
катiвницькi муки, його катували кiлька разiв пiдряд, i царевич вже сам  не
тямив, що белькоче i якi iмена назива?. За кiлька днiв вiдбувся суд,  який
сповiстив, що "царевич Олексiй за всi сво? провини та злочини проти царя i
вiтця свого, яко син i пiдданий  його  величностi,  заслугову?  смертi..."
"Цей присуд ми, яко раби й пiдданi, з  скрухою  серця  та  слiз  пролиттям
проголошу?мо" - й пiдписалися всi.
   Петро спробував долучити до того грiха й укра?нських старшин,  запитав,
що думають в цiй справi вони, й старшини зам'ялися, декотрi поблiдли, iншi
опускали погляди i тодi обiзвався Полуботок:
   - Не наша се справа, судити вiтця з сином...
   - А чия? - грiзно запитав Петро  й  свердлив  його  вирлуватими  очима,
здавалося, нанизу? на дво? розпечених ратищ.
   Але Полуботок  витримав  той  погляд,  i  стояли  вони  один  насупроти
другого, Петро i Павло, грiшнi, як i всi люди, та не однаковою мiрою.
   - Мабуть, тiльки його.- Полуботок вказав пальцем угору.
   - А ти?.. Ти сам?..
   - Я свого сина на смерть не вiддав би... Не змiг би по тому жити.
   Скажений вогонь спалахнув у очах царя.
   - Не хочеш жити?
   - Хочу.
   - Один раз вижив у походi Валдайському. Згадай, скiльки тобi лiт.
   - Вижив. Виживу i вдруге. А нi... Що ж, все в його волi.
   - I в мо?й,- сказав Петро i вийшов.
   ...Двадцять шостого червня Скоропадський з генеральними  старшинами  та
полковниками були покликанi до князя Меншикова. Там зiбралися  лише  особи
чоловiчо?  статi,  високi  сановники:  Меншиков,   Долгорукий,   Головкiн,
Апраксiн, Стрешн?в, Толстой,  Шафiров,  Бутурлiн,  ще  кiлька  чоловiк,  i
при?хав цар, при?хав по катiвницькiй роботi з гарячого мiсця, просто од ще
теплого тiла сина, й потирав руки,  неначе  з  холоду,  й  обпалював  усiх
кривавим жаром сво?х витрiшкуватих очей, i наказав веселитися: було багато
випито горiлки та з'?дено страв, особливо м'яса - м'ясо  смажене,  варене,
печене, й цiла фортеця, виготовлена з м'яса та овочiв, цар сам  з'?в  одну
башту, пiдливу розносили чотири служники, схожi  статурою  на  гвардiйцiв,
руки та губи цар витирав дорогими кролевецькими рушниками, з  тих,  що  ?х
привезли йому в дарунок, либонь, в  такий  спосiб  вiн  i  вшановував  той
дарунок, утирався й жбурляв за спину. Було проголошено чимало  велеречивих
тостiв на честь царя та його сiмейства, i цар походжав по свiтлицi й знову
потирав руки, немов з холоду, й жартував, i змушував усiх пити та ?сти.  А
потiм враз зупинився бiля гетьмана й прорiк:
   - Iване Iллiчу, чував, що в тебе дочка красуня? Це правда?
   Скоропадський скромно й стривожено подивився на царя.
   - Що ж хова?ш вiд нас такий скарб? Хiба в нас нема? покупця достойного?
? покупець. Та ще який... Ось Петро Толстой... Та не лякайся,  не  вiн,  а
син його, також Петро. Зело достойний отрок. Буде в  тебе  полковником.  Я
всiх сво?х молодцiв переженю на малоросках. Ну то що, по руках,  зда?ться,
у вас так кажуть?..
   - Це коли продають коня або корову,- обiзвався Полуботок.
   Цар черконув по ньому кривавим поглядом.
   - Налийте всiм  угорського.  Iване  Iллiчу,  здоров'я  тво??  дочки  та
молодого Толстого!
   - Вона... заручена,- вичавив крiзь  посинiлi  вуста  Скоропадський,  не
бажаючи родичатися iз вбивцею.
   - Заручена? Що таке заручена? Спала з ним?..- I зареготiвся, аж полум'я
на свiчках затiпалося на всi боки.- А якщо й спала... Мало з ким  я  спав?
То мусив на всiх женитися.
   - У нас такий звичай...
   - Тепер нашi звича? - вашi. Бокали вже налитi... Вину не  пропадати.  I
мо?му слову також. За здоров'я  молодих...  Нiжинського  полковника  Петра
Петровича Толстого i...
   - Уляни... Юлiани,- пiдказав Лизогуб.
   - Юлiани Скоропадсько?. До дна!
   Скоропадський таки випив келих i, чи  то  вiд  випитого  вина,  чи  вiд
несподiвано? новини, сидiв блiдий,  наче  вибiлене  полотно,  й  на  лiвiй
скронi в нього дрiбно тiпалася маленька червоненька  жилочка.  Порiднився,
як гiрко жартував Савич, з самим царем. У царя ж почала тiпатися голова. У
передиху мiж тостами, вийшовши до сiней за малою нуждою, гетьман довiдався
про  те,  що  се?  ночi  упоко?вся  царевич  Олексiй.  I  оце  вони  п'ють
заупокiйне.
   У рескрипт закордонним мiнiстрам Петро вписав,  що  "Бог  полишив  сина
мого Олексiя живота вiд жорстоко? хвороби, яка  напочатку  була  схожа  на
апоплексичний удар".
   Який не на?вний був гетьман, але одразу втямив, що  цар  заплатив  його
дочкою Петру Андрiйовичу Толстому за те, що той приволiк на  смертне  ложе
царевого сина Олексiя. Гетьман запечалився вельми й до самого вiд'?зду  не
виходив зi сво?? свiтлицi.
   Мабуть, з усiх укра?нцiв, якi жили в Пiтерi, я  один  не  знав  про  тi
страшнi заручини, нiхто менi про те не сказав, оберiгаючи мене вiд якогось
необачного вчинку. Я ж довго та болiсно думав, як то батько мiг  умертвити
сво? дитя, свою плоть, я не осмiлився  осудити  царя  за  його  нелюдський
вчинок, а тiльки молився, аби Бог простив йому це, цар - Божий  помазаник,
отже, вiтець небесний бачить всю його путь, веде його по нiй, може,  й  це
начертав йому? Божi шляхи невiдомi, вiн i сам послав себе на  Голгофу,  на
муки в спокуту за рiд людський.
   Про те, що царевич помер  насильницькою  смертю,  нишком  гомонiла  вся
столиця.  Однi  казали,  що  цар  та  його  поплiчники  задушили  царевича
подушками, iншi - отру?ли, ще iншi - цар власноручно забив  його  батогом.
Сi? - та?мниця, хоч i не така вже важлива. Достеменно було  вiдомо,  й  то
тiльки вищим урядовцям, що тi?? ночi в гарнiзонi зiбралися цар,  Меншиков,
Долгорукий - либонь, всi росiяни, хто потiм був на банкетi, й  завдали  ще
одне катування царевичу, а та?мницю, хто з  ним  лишився  останнiм,  пiсля
чого царевича знайшли вже мертвим, нiхто не осмiлився виповiсти.
   Солдати сторожi бачили: вночi  вiд  Петропавловсько?  фортецi  останнiм
вiдплив  ботик,  у  якому  сидiли  генерал  Бутурлiн,  начальник   та?мно?
канцелярi? Ушаков, Петро Андрiйович Толстой та капiтан Рум'янцев...
   Царя Петра  вела  нелюдська,  страхiтлива  злоба,  як  того  звiра,  що
допада?ться до кошари, п'янi? од запаху кровi. Не мiг  стерпiти,  що  його
рiдний син хоче жити iнакше, нiж вiн, намагався застрахати, залякати всiх.
То були хвороба розуму та душi. Смiливець  i  нiкчемний  боягуз  водночас.
Боявся темрви, боявся смертi  й  обкладався  на  нiч,  неначе  мiшками  зi
збiжжям, гренадерами-велетнями. А коли з його наказу рубали голову його  ж
коханцi Аннi Понс, прошепотiв на вухо: "Не бiйся, кат тiльки замахнеться".
По тому, як покотилася голова, пiдняв ?? й показував  усiм,  хто  був  при
тому, де в людини нерви, де жили... З голови струменiла кров,  цi??  кровi
вiн не боявся, як i грiха за те, що пролив ??.
   По тому в Пiтербурху  вчинилися  кари  страшеннi,  небаченi  вiд  часiв
стрiлецького бунту. Вся Тро?цька площа, де в свята, вийшовши з обiднi, цар
любив прогулюватися,  заходив  у  шинки  випити  горiлки  з  шкiперами  та
корабельними майстрами, була заставлена моторошними жердинами з  колесами,
помостами, втикана палями, там катували, рубали  голови  кати  в  червоних
сорочках, а в короткi хвилини перепочинку пили квас  просто  зi  жбанiв  i
за?дали його збитнями, що ?х носили в кошиках по площi  збитнярi.  Тут  же
походжав цар, очi його були виряченi, вуса ворушилися, наче в кота, голова
смикалася. На кiллях, повстромлюваних у бiйницi Петропавловсько?  фортецi,
гойдалися повiшенi, вiтер то  закручував,  то  розкручував  ?хнi  тiла,  й
оддалiк вони здавалися живими. На Тро?цькiй площi  катували  простий  люд,
знатнiших, вельмож, вiшали пiд стiнами Юстиць-колегi?.
   Петро,  жадiбно  витягнувши  шию,  спостерiгав  з   розчиненого   вiкна
Юстиць-колегi? за муками сво?х недавнiх помiчникiв, його обличчя спокiйне,
тiльки очi бiгали туди-сюди, не могли зупинитися на чомусь одному. За його
спиною стояв служник з тацею, на  тацi  стояли  два  штофи  -  з  анисовою
горiлкою  та  квасом,  лежали  моченi  лимони,  смаженi  качки,  шинка  та
голландський сир. I ще кiлька служникiв снувало помiж тими,  хто  разом  з
царем спостерiгав iз вiкон за муками  страждальцiв,  сановнi  люди  ?ли  й
пили, мусили ?сти та пити. I не пив полковник Полуботок, один  ?диний  раз
прийшов вiн поглянути  на  криваве  видовисько,  стояв  мовчки,  понуривши
голову, дивився печально. Цар звернув на нього увагу, взяв келих,  пiдняв,
заохочуючи полковника випити. Полуботок келиха не взяв, сказав  неголосно,
але так, щоб почув цар:
   - Вони ще живi. У нас поминають тiльки мертвих.- I додав  по  хвилi:  -
Скараних за законом.
   На нього злякано повiв оком  Бутурлiн,  вiдступив  за  спини,  а  Петро
крутнув очима - нiмецькими олив'яними гудзиками - й мовив з притиском:
   - Закон - це я.
   - Закон - це Бог i праведне сповнення його повелiнь на землi,- вiдказав
полковник.
   У цю мить поволокли на шибеницю попа, якого було засуджено до страти за
те,  що  прогавив  тезоiменини  царя,  не  вiдправив  молебня.  Пiп   щось
вигукував, Петро прикипiв до вiкна очима. Ми всi в  той  день  боялися  за
полковника.
   Я переживав чи не найдужче.  Весь  цей  час  спостерiгав  за  ним,  вiн
прикував до себе всю мою увагу. Бачив на  сво?му  вiку  немало  спокiйних,
стриманих людей, але  це  були  iнший  спокiй  та  iнша  стриманiсть,  ним
володiла якась думка, бiльша за звичайнi думки, хоч я й не вiдав яка.  Вiн
був безстрашний, хоч майже нiколи не  виказував  сво??  хоробростi,  та  й
хоробрiсть його була якоюсь надто буденною. Менi жодного разу  не  вдалося
побачити, щоб вiн спантеличився, i в той  же  час  в  його  обличчi  iнодi
проступало щось аж неземне, роковане, можливо, вiн  уже  знав  про  власну
рокованiсть, був людиною долi, адже йшов проти сили темно?, чорно? й хотiв
упевнитись до кiнця, яка вона немилосердна, темна та  безвихiдна  для  нас
усiх. Вiн жив просто, щоденними турботами, господарством, але, очевидно, й
тi турботи, й господарство, ма?тностi були для чогось  бiльшого,  можливо,
вiн i сам ще не знав достеменно для чого.  Мета  була  далека,  але  ясна.
Здебiльшого люди, якi впали в неласку (а вiн  упав  за  Мазепи  в  глибоке
урвище), скоряються долi й  живуть  надолинi,  принаймнi  якщо  й  сягають
чогось, то дуже малого,  вiн  же  зiйшов  по  кручi  таки  за  Мазепи,  не
вклоняючись йому, не принижуючись. Вiн i зараз не принижувався,  не  ходив
згинцi, того вечора сказав:
   - Я прожив життя, де пiдступи, зради, страх. Я не бачив повно? свободи,
але й повно? несвободи також. Дуже часто багатьом сущим, кожному  зокрема,
свободу нiбито й лишають, i забирають  ??  у  всiх  авулом.  I  той,  кому
залишено свободу,  дума?,  що  вiн  свобiдний.  Смертнi  ми  всi...  Й  ця
смертнiсть вiдбира? мужнiсть,  не  лиша?  в  людинi  анi  крихти  совiстi.
Молiмося, браття, хоч молитва це ще не все...
   I вийшов з кiмнати.
   А я сидiв i не знав, за що  менi  молитися.  За  власний  добробут,  за
власну долю? Так вона у волi Всевишнього. Та чи й варто молитися  за  не??
Щось у менi важко  борсалося,  випручувалося,  пiдказувало,  за  вiщо  маю
молитися, але я ще не здогадувався до кiнця. До того ж не хотiв  i  боявся
молитися до чужих iкон. ?х тут  було  дуже  багато,  всi  лики  незнайомi,
намагався побачити за ними одного  Бога  й  не  бачив  його.  Кожен  маляр
творить сво?х ангелiв, сво?х богiв, а Вiн же один i правда Його  одна.  То
лише зло завжди iнше, й нiчого, окрiм зла, в свiтi,  мабуть,  нема?,  воно
править свiтом, i що б людина не зробила, все перетворю?ться на зло.  Нинi
ж впевнився в цьому остаточно. Розкiшнi палаци, швидкi кораблi - все це  -
зло.  Безгрiшний  Христос,  люди  знають  про  це,  але   не   намагаються
наслiдувати йому. Надто тi, хто владою  сво?ю  найближчi  до  нього,  вони
грiшать без страху й совiстi, грiшать люто та  страшно.  Думав,  думав,  i
голова менi болiла, дивився й думав. Боже, в яку дику кра?ну  я  потрапив!
Церкви, палаци, перуки, кунсткамера, книжки iноземнi... Й  голод,  злиднi,
безправ'я, смерть. Як цi люди житимуть далi, чим можуть  порятувати  себе?
Адже ?хнi поводирi суспiль у грiхах, як у пранцях, й це  наука  для  всiх.
Горе нам, грiшним, горе, бо ми  також  ходимо  пiд  цим  скiпетром  i  цим
беззаконням. Усi тi кра?ни в ?вропi, з яких за велiнням царя везли книжки,
всiлякi    iнструменти,    посувалися    до    владарювання    праведного,
законночинного, Росiя ж дедалi бiльше занурювалась в трясовину  безправ'я,
деспотi?, рабства i вже - на вiки вiчнi.
   У Пiтерi було багато див, було на що подивитися - перегони кораблiв  на
Невi, за два днi по смертi Олексiя, спускали на воду корабель "Лiсний",  i
цар сам вибивав молотом клинка з-пiд головно? пiдпори, й  муштри  солдатiв
на полi за Фонтанкою, i гульбища та  весiлля  блазнiв,  на  яких  вельможi
?хали верхи на коровах та ослах, i немало люду передавили, й возили клiтки
з заморськими звiрами, але я нiкуди не ходив, окрiм крамниць. Перебрiв  ?х
усi, й не знав, що купити в подарунок Улясi. I врештi у нiмецькiй крамницi
купив за карбованець десять копiйок барометрум. Загорнув його в хусточку й
сховав до сво?х саквiв, вряди-годи видобував та давився на синю та червону
стрiлки й мрiяв про те, як привезу та подарую Улясi барометрум, i як  вона
зрадi?, i як здиву?ться, i ми дивитимемось на нього вдвох, i  показуватиму
та розповiдатиму, що означають гачки,  цифри  та  стрiлки.  Я  сповнив  ??
прохання - такого подарунка окрiм мене, не привезе нiхто.
   Ще я ходив до рiчечки, яка хлюпотiла у верболозах та вiльхах, впадала в
бiльшу рiчку, а вже та в Неву. Брав скрипку,  сiдав  на  пеньочку  й  тихо
водив смичком по струнах. Плакала скрипка, гойдався у водi вербовий кущ, i
текла звiдкiлясь iз диких  пущ,  з  дикого  пралiсу,  неначе  з  вiчностi,
незнайома менi рiчечка, i я мiж цими двома вiчностями був як  листочок  на
поверхнi рiчки, плинув до сво?? останньо? пристанi, й плакала в менi душа,
i я не знав, чого вона плаче, адже попереду - велика радiсть, i  не  знав,
нащо живу на свiтi, й чого хочу, й чого маю хотiти. Мо? маленьке життя  ще
дужче змалiло перед рiкою кровi, кровi нехай i чужо?, але ж християнсько?,
менi до слiз було шкода цих невинних людей, шкода царевича, трохи старшого
за мене вiком, такого боголюбного, богобоязливого, як i я  сам.  Чому  то,
думав, добрi та лагiднi люди не можуть володiти  свiтом,  адже  вони  однi
несуть людям свiтло правда,  добра,  iстини,  натомiсть  це  добро  завжди
побите злом, iстина - брехнею, i Бог не кара? за це? Менi здавалося, що не
знайду в цьому свiтi сво?? маленько? iстини, й обезнадiявся ?? шукати.
   Мене почали гризти сумнiви: кажуть, що мiсце  людини  визначене  Богом,
тодi чому Бог допуска? на царство iрода? А може, тiльки я так думаю? Може,
чогось не розумiю?
   ...Одного разу, по тому, як довелося перебiгти через  страшну  площу  i
знову побачити нахромлених на колеса людей, менi  раптом  нiби  вiдкрилось
щось, i я сказав самому собi: "Боже, Боже, в цiй  кра?нi  нiколи  не  буде
добра, нiколи не буде волi, тут живуть тiльки тi,  що  хочуть  вiшати  або
можуть бути повiшенi, я не бачу iнших, якi могли б просто жити,  поважаючи
брата свого, сусiда, й навiть  ворога.  Тут  гiрше,  анiж  у  Римi  або  в
Сарданапала; аби цей люд змiг щось i когось поважати, потрiбно триста  лiт
волi, а ?? нема? й дня, й не буде нiколи". I помолився спрагло  та  тяжко:
"Не дай нам, Боже, жити в цьому царствi..."
   I бачив я, що так само молиться вся наша челядь i старшина  також,  всi
застрашенi, отупiлi й оглупленi, ще й мовби онiмiлi. А може, застрашенi не
всi?
   ?диною втiхою, ?диною радiстю для мене, й радiстю великою, яку не могли
потопити лиха, котрi бачив, була моя любов, були мо? згадки та  думки  про
Улясю. Я вимрiяв кожну хвилину, кожну мить, кожен крок нашо? зустрiчi - як
вбiжу на знайоме подвiр'я i як вийде вона менi назустрiч. Скiльки всiляких
солодких видив я натворив, скiльки радiсних  годин  пережив  у  тих  сво?х
мрiях.
   Але поки що тутешн? життя мiцно тримало мене в  сво?х  пазурах.  Одного
разу Рубан, котрий з початку лiта жив у хатi, яку  переобладнав  з  старо?
лазеньки над рiчечкою (похмурий  i  жовчний,  вiн  не  любив  товариства),
принiс звiдкiлясь книгу, написану по-латинi, й поринув у не?. Але оскiльки
латину знав погано, i його справа посувалася воловою ходою, то запросив до
читання  мене,  перед  тим  пригрозивши  всiлякими  карами,  якщо   комусь
пробалакаюсь про книгу, й навiть змусив поклястися перед iконою.  Я  трохи
перепудився, але цiкавiсть моя вiд того розпалилася.  То  була  так  звана
книга  Корба,  записки  секретаря  цiсарського  посла  Iгнатiя  Христофора
Гварентiя, який 1698 року ?здив до царя Петра, й за два роки по тому Корб,
секретар посла, повiдав свiту латиною про побачене та почуте в Московi?.
   Корб оповiдав, як ?хали,  де  зупинялися,  що  ?ли,  що  за  порядки  в
Московськiй державi, а також списав стрiлецький  бунт,  царський  родовiд,
царськi  палаци,  вiйсько,  коштовностi,  церковнi  порядки,   столицю   й
багато-багато iншого. Той Iоанн Корб писав, що  бачив  на  власнi  очi,  i
мудрував про побачене з власного розуму, не  боявся,  що  на  нього  впаде
царський гнiв - його вже не сягнути. Книга  тая  була  в  Московi?  суворо
заборонена, але траплялися зухвальцi, якi  привозили  ??  з-за  кордону  й
навiть продавали нишком за чималi грошi.
   Незабаром до нас долучився Борзакiвський, ми  читали  Корба  втрьох,  я
читав, вони слухали,  деякi  мiсця  примушували  прочитувати  ще  раз.  По
читаннi Рубан ховав книгу пiд помiст, а я по тому довго  не  мiг  заснути,
лежав i передумував прочитане.
   Ми читали книгу пота?мно, з великою  осторогою  на  той  час  бiля  нас
крутилося  багато  всiляких  людей,  надто   внадився   якийсь   юродивий,
круглоголовий, товстогубий, тiлистий, вiн гасив у  церквi  свiчi,  говорив
загадково - вигукував; безстрашно лаяв царя та його посiпак, називав Петра
антихристом, а його дiяння кривавими, роздавав усiм по шматочку залiза, ми
залiзо брали, але розмови з ним не пiдтримували, в нас виникла пiдозра, що
це не юродивий; отож, коли вiн з'являвся, говорили тiльки  про  погоду  та
про те, коли повернемося додому. Остерiгалися ми навiть декого з сво?х.
   Ми розпочали читати  книгу  з  оповiдi  про  стрiлецький  бунт  та  про
кривавицю по тому, бо хоч нинi бунту не було, але кривавилося так само,  й
катiвськi знаряддя були такi самi. "Бажаючи показати, що стiни  мiста,  за
якi стрiльцi хотiли  проникнути,  священнi  i  недосяжнi,  государ  звелiв
всунути колоди в ближнi до ворiт бiйницi й на кожнiй  колодi  повiсити  по
два  бунтiвники.  Таким  способом  було  скарано  в  цей  день  понад  200
чоловiк",- читали ми, а коли по тому виходили за ворота, бачили на  стiнах
Петропавловки схожi на грушi тiла, котрi висiли на  палях.  "Ця  кара,  27
жовтня 1698 року,- писав Корб,- рiзко вiдрiзня?ться вiд  попереднiх;  вона
звершена досить вiдмiнним способом i майже невiрогiдним:  330  чоловiк  за
раз,  виведенi  пiд  рокований  удар  сокири,  облили  всю  долину  хоч  i
росiйською,  але  злочинною  кров'ю,  ця  велетенська  страта  могла  бути
виконана лише через те, що всi бояри,  сенатори  царства,  думнi  й  дяки,
котрi були членами ради, що зiбралася з  приводу  стрiлецького  бунту,  за
царським велiнням були прикликанi в Преображенське, де й мусили взятися за
роботу катiв. Кожен з них, завдаючи удару, схиблював, через  те,  що  рука
тремтiла при виконаннi незвично? працi, iз  всiх  бояр,  вельми  невдатних
мiстрiв, один боярин вiдзначився особливо невдалим ударом: не  вцiливши  в
шию засудженого, потяв його по спинi; стрiлець,  перерубаний  таким  чином
надво?,  терпiв  би  невимовнi  муки,  якби  Олексашка,  вправно  орудуючи
сокирою, не вiдрубав страждальцю голову".
   Далi оповiдалося про страту священикiв, яких катували блазнi,  бо  всiм
iншим християнам це було б грiшне, а також про страту трьох рiдних братiв,
про те, як оплакували живих стрiльцiв ?хнi жони, матерi,  сестри,  дiти  -
стрiльцi сидiли на возах, i, за покивом нiмця, вiз зривався з мiсця й мчав
на площу, й стражденнi жiнки та дiти бiгли слiдом, волали про  помилування
?хнього годувальника. Оповiдав Корб й про царя:
   "День жахливий, оскiльки сьогоднi скарано двiстi чоловiк. Цей день, без
сумнiву, повинен бути вiдмiчений чорною фарбою. Всiм повiдрубували  голови
сокирою. На широкiй площi, яка приляга? до Кремля, стояли  плахи,  на  якi
засудженi мусили класти голови. Я вимiряв кроками  плахи  й  вiдмiтаю,  що
вони вдвiчi бiльшi в ширину, нiж у довжину".
   "Сто п'ятдесят бунтiвникiв приведенi до Яузи. Кажуть, що  цар  вiдрубав
мечем голови вiсiмдесятьом чотирьом бунтiвникам, при тому  боярин  Плеще?в
пiднiмав ?х за волосся, щоб удар був точнiший. Три мечi  були  приготованi
для такого вжитку. Один з них, коли  цар  замахнувся  ним,  розлетiвся  на
друзки..."
   По тому посол Гварiента з Корбом були запрошенi вiд  царя  в  замiський
дiм князя Ромодановського помилуватися потiшними  вогнями.  "Особа,  котра
грала ролю патрiарха, святкувала посвячення  палацу,  збудованого  царем".
Корб не вельми дивувався з усього того, що побачив, i наводив слова Iоанна
Барклая, котрий писав  про  московитiв  так:  "Цей  нарiд,  створений  для
рабства, ненавидить  навiть  тiнь  вольностi.  Нарiд  цей  покiрний,  коли
перебува? пiд гнiтом, i сво?  власне  рабське  становище  йому  зовсiм  не
зда?ться поганим, навпаки, охоче зiзна?ться в тому, що всi вони государевi
холопи. Цар ма? повну владу над ?хнiми ма?тками i життям. Навiть турки  не
виказують з такою гидотною покiрнiстю  свого  приниження  перед  скiпетром
сво?х оттоманiв. Росiяни по собi судять i  про  iншi  народи...  Вельможi,
хоча вони  самi  раби,  з  нестерпною  гордiстю  поводяться  з  нижчими  й
простолюдинами, яких, звичайно,  вiд  зневаги  до  них,  називають  чорним
народом."  Всi  вони  "...неосвiченi,  слабкi  й  тупi   розумом,   часом,
пороззявлявши роти й  повитрiщавши  очi,  з  таким  подивом  дивляться  на
iноземця, що й себе не  пам'ятають  вiд  здивування".  "Вправи  у  вiльних
науках, як зайве утруднення для молодi, вiдкидають, фiлософiю забороняють,
астрономи збезчещенi яко чародi?..."
   I ще Корб писав: "Навiть люди бiльш, якi наймаються за певну плату,  не
можуть за власним бажанням вiдiйти вiд сво?х панiв... Та  що  там  казати,
московити не можуть терпiти волi  й,  зда?ться,  вони  навiть  самi  ладнi
опиратися сво?му власному щастю,  оскiльки  цей  народ  не  створений  для
щастя..."
   Не знаю, що думали Борзакiвський та  Рубець,  а  я  думав  про  те,  що
все-таки добре, що в нас iншi  порядки,  iншi  закони.  Одначе  й  ту  мою
радiсть перепиляв сво?м скрипучим голосом Рубець:
   - Усе це й нас чека?. Нiкуди ми вiд  нього  не  дiнемося.  Вiд  законiв
московських та порядкiв ?хнiх. I вiд царя також.
   Вiн мовби наврочив. Бо на кiнець нашого московського гостювання сталася
притичина, яка викликала в нас i насмiх, i подив, i страх. Ми збиралися  в
дорогу, й цар власною персоною при?хав провести  гетьмана.  Був  у  шитому
золотом каптанi, усмiхнений i урочистий,  поплiскував  гетьмаца  по  спинi
велетенською засмаглою рукою, пив i ?в за чотирьох,  смiявся,  аж  порохня
сипалася зi стелi, й раптом уловив з розмови за столом,  що  в  когось  iз
козакiв болить зуб. Петро рвучко пiдвiвся й  зажадав,  аби  йому  показали
того козака. Вмить приволокли Рубця, посадовили на  лаву,  цар  видобув  з
шкiряно? готувальнi велетенськi клiщi, наказав  Рубцевi  розкрити  рота  й
вхопив корiнного зуба, рвонув, клiщi клацнули, в ротi у Рубця хряснуло,  й
зуб упав на пiдлогу. Рубець застогнав, цар моргнув сво?му денщиковi, й той
прибiг з кухлем горiлки. Рубець випив,  похлинаючись.  Червона,  з  кров'ю
горiлка текла йому по пiдборiддi, капала на жупан. Вдоволений цар  сiв  за
стiл i кутуляв ковбасу з капустою. По тому, як у Рубця стухла щока  (нiхто
не знав, здоровий чи хворий зуб вивихнув цар), козаки кепкували  з  нього,
казали, що вiн вiдбувся дуже легко, за два днi  цар  лiкував  якусь  бабу,
випускав ?й з печiнки довгим шилом воду, й пiсля того баба сконала,  ще  й
лежала два днi непохована, бо цар-лiкар зажадав власноручно вчинити розтин
тiла, та не мав часу.
   Петро вiд'?здив до Ревеля, ми ж верталися додому. По дорозi довiдалися,
що по царевому указу через  його  посланця  Писар?ва  на  свято  сходження
Святого Духа взято з Ки?ва митрополита Ки?вського Iоасафа Кроковського,  а
з ним купно й архiмандрита Печорського  Iоаникiя  Санютовича,  ми  з  ними
розминулися в дорозi, митрополит був хворий i помер у  Тверi,  де  його  й
поховав тверський архi?рей.
   Здавалося, ми привезли з московського гостива цiлу купу лих: довгий час
стояла страшенна засуха, й згорiв у  Ки?вi  Печорський  монастир  з  усiма
скарбами, окрiм печер, а за  три  днi  -  Подiл,  окрiм  Академi?,  аж  до
побережних дворiв. I вигорiло в Чернiговi все старе мiсто,  стояла  тiльки
катедра архi?пископа чернiгiвського, яку  ледве  загасили,  та  ще  кiлька
кам'яниць.
   Вiд Чернiгова лишилося  чорне  згарище.  Печальне  й  сумне,  й  навiть
вороння  над  нами  не  крякало,  лиш  де-не-де  ворушилися  на  попелищах
згорбленi постатi,  зачувши  стукiт  кiнських  копит,  розпростувалися,  й
обличчя  тих  людей  здавалися  також  спаленими.  Нема?  в  свiтi  нiчого
страшнiшого, як пожежа, людськi серця по нiй стають, неначе  головешки,  а
попелища людських душ нiмують чорнотою. А ще ж був  оскуд  на  хлiб  i  на
овочi, й зима накочувалася  на  мiсто,  як  бiлий  саван.  Дiм  i  обiйстя
Полуботка над Стрижнем зацiлiли.
   Одначе для мене всi цi страхiтливi лиха вже не мали жодного значення, я
не бачив ?х, не думав про них, вони втонули в  мо?му  власному  горi,  яке
вразило мене, наче куля пташину, котра летить  до  свого  гнiзда,  про  що
виспiвано в пiснi.
   У Севську Рубець оповiв менi про те, що сталося двадцять шостого червня
в домi Меншикова - про велiння царя  звiнчати  Петра  Толстого  з  Уляною.
Прямий i нелукавий Рубець вважав, що пора менi знати про те, й порадив  не
?хати до Глухова.
   -  Не  печаль  свого  серця,  не  рви  його...  царського  велiння   не
переiнакшиш,сказав.- Ти козак... Козак з горя не плаче. Та й... Може, горе
не велике... Бо чи й оддав би  гетьман  за  тебе  панночку...  Ще  знайдеш
дiвчину до любовi. Або я тобi знайду. Таку кралю...
   Але я рже  його  не  слухав.  Конi  ще  були  нерозсiдланi,  стояли  на
постоялому дворi, бiля конов'язi,  я  вiдв'язав  свого,  упав  у  сiдло  й
полетiв на Глухiв. Я ледве тямив, що роблю, просто не мiг стояти на  мiсцi
й слухати Рубця, я не знав, куди подiти себе, менi зчорнiв  у  очах  свiт,
розпач розпирав груди, там палав вогонь, i я  гасив  його  тугим  степовим
вiтром, хапаючи його розтуленим ротом. Я загнав коня, найняв у придорожнiй
корчмi ?врея з кiньми, й на них при?хав у Глухiв. Я не знав, що  робитиму,
що скажу Улясi, але до не? мене не допустила гетьманша. Вона  давно  знала
через гетьманових кур'?рiв про царську волю, пишалася тим, величалася й не
допускала навiть мислi, що щось може стати на завадi.
   Дво? козакiв припровадили мене до свiтлицi гетьманшi,  самi  вийшли  за
дверi й стояли там, готовi по першому ж поклику  вскочити  до  свiтлицi  й
схопити мене, а може, й посiкти шаблями, я чув потупування ?хнiх чобiт  за
дверима, сама ж Анастасiя Маркiвна  стояла  обiч  столу  в  довгiм  темнiм
стро?, в чорнiй хустцi, схожа на черницю, сувора, строга, владна.
   - Ти або несповна розуму, або божевiльний. Ти розумi?ш, що таке царська
воля! Не накликай на себе лиха,- одкарбувала темними  вустами.-  Забудь  i
викинь з голови. I не було нiчого. Нiчогiсiнького! Бо й не було.
   Я похитнувся, сперся на кахляну пiч.
   - Я... тiльки побачусь з Уляною.
   - Для чого? Вона вже примирилася, каже, що, може, це й на краще. I тебе
бачити не бажа?.
   - Неправда! - несамовито вигукнув я i враз зiмлiв душею, вона  полетiла
кудись униз, у чорну прiрву. Я не все розумiв, був неначе в  туманi,  одна
думка ярiла в головi - це - кiнець. В мене бiльше нема? нiчого.
   Мене доконали слова Анастасi?  Маркiвни,  в  яких  була  своя.  страшна
правда:
   - Втям, Юлiана не просто дiвка... ?? батько - гетьман. Вiн в одвiтi  за
всю Укра?ну. Зичить ?й добра...  Юлiана  розумi?  це.  А  ти  -  не  хочеш
зрозумiти.
   - Не хочу... Не  можу,-  прошелестiв  спеченими  вустами.-  Я  хочу  ??
побачити. Я ?й скажу... Очi гетьманшi налилися жовтим вогнем:
   - Запам'ятай: на цьому подвiр'? ти був востанн?.  Якщо  ступиш  ще  хоч
раз... будеш  розiрваний  псами.  Я  вже  вiддала  таке  велiння  вартовим
козакам.
   Зрозумiв, що домагатися побачення з Улясею марно. Не знаю,  звiдкiля  в
мене взялися сили вислухати те все, либонь, то був спокiй за межею  серця.
Я навiть здобувся на таке:
   - Гаразд, пiду, якщо сповните мо? прохання: передайте  ?й  дарунок.-  I
поклав на стiл загорнутий у хусточку барометрум.
   Анастасiя Маркiвна  розгорнула  хусточку,  у  великому  подивi,  навiть
замiшаннi розглядала барометрум.
   - Що це таке? - запитала.
   - Ця рiч вiщу? погоду.
   Гетьманша подивилася на мене, як на причмеленого.
   - Добре, передам.
   - Поклянiться!
   Вона невдоволено нахмурила чорнi, густi брови (нестеменно  такi,  як  в
Улясi. Боже мiй, за вiщо така кара - у мо?? Улясi брови та очi цi??  змi?)
й перехрестилася до iкони.
   Я вийшов за дверi не  попрощавшись  i  пiшов  до  ворiт.  Дво?  козакiв
гупотiли чобiтьми за мо?ю спиною.
   Неначе сновида, волiкся вулицею, не  помiчаючи,  куди  йду.  Ноги  самi
принесли мене додому. Там не було нiкого - лiто, всi в полi, посеред  хати
на розiсланому  лiжнику  бавилися  двi  мо?  сестрички  та  малий  братик,
нянька-челядниця сидiла на лавi. Дiти не помiтили мене.
   Я вийшов у двiр. Батько мав невеликий дiм у мiстi,  там  ладнав  справи
гетьмансько? служби, але обiйстя, де ми всi жили,- за мiською брамою, аж у
кiнцi Веригiна. За обiйстям --  широкi  луки,  за  ними  -  лiс.  У  луках
зеленiли отави, у яких жеврiли червоне та  червоно-синьо  квiти  дозрiлого
лiта, лiс на овидi вставав кучерявою хмаркою. Але i луки, й  лiс,  i  небо
були для мене сiрi,  затканi  брудною  рядниною,  i,  як  менi  здавалося,
назавжди. Неначе сновида, волiкся по саду, до городу, крiзь дзвiн у  вухах
до  мене  долiтало  кування  зозулi.  Потому  десь  заплакала  iволга,   я
оглянувся, iволги не побачив,  зовсiм  поруч,  за  тином  рясно  червонiли
вишнi. Стежкою вiд озерця з рушниками на коромислi пройшла дiвчина у вiнку
з волошок, коромисло погойдувалось в лад ?? ходi, i я аж зiгнувся з  болю,
ясно та чiтко згадавши все, що сталося допiру.

   Iде Роман додомоньку,
   Спустив на дiл головоньку,-

   виспiвувала дiвчина. Вона пройшла  попiд  самим  мо?м  серцем,  пройшла
Улясею, мо?ю i вже чужою навiки, i я подумав, що для мене  в  цьому  життi
скiнчилося все й жити далi нiчого. Нi,  я  не  збирався  заподiювати  собi
смерть, найперше тому, що  те  -  супроти  Бога,  просто  мене  бiльше  не
цiкавило життя, я чув у собi якусь дивну,  сумну-пресумну  мелодiю  i  вже
крiзь не?, глухо, згуки життя. Сльози застилали менi зiр, в грудях  стояла
печаль, там звершувався похорон, не по мо?му коханню, я знав,  що  воно  в
менi незгасне, вiчне донесу його до могили, як найвищий  Божий  дарунок  i
дарунок свiту сього,  похорон  i  печаль  по  тому,  що  в  свiтi  мало  б
збуватися, але нiколи не збува?ться, й через те марнi всi нашi клопоти.
   Ступав нога за ногою, брiв через мо? дитинство,  яке  вривалося  в  мо?
горе, як весняна вода у висохле озеро. Тут  промайнули  мо?  дитячi  роки,
тiльки тут жив життям безхмарним i безмрiйним,  i,  може,  те  життя  i  ?
найкраще. Я цвiв разом з пiвниками,  лiтав  з  джмелями,  стрибав  жабеням
через рiвчак i падав увечерi втомлений на милi неньчинi руки. Вона  купала
мене в шаплику у пахучiй, з любистком, водi й несла,  вкутавши  у  великий
рушник, до лiжка.
   Он  з  тi??  яблунi,  тодi  ще  яблуньки,  обiрвав   геть   усi   першi
яблучка-зеленцi, й вiтець посмикав мене за вухо, це була перша справедлива
сувора наука, а мама дала медяника, щоб не плакав. У оту саджалку стрибало
"чортеня". Я справдi думав, що то чортеня, бо воно було геть чорне,  ще  й
наставляло рiжки,  я  з  криком  бiг  до  хати,  розбудив  батька,  котрий
вiдпочивав по обiдi, й ми пiшли до саджалки вдвох. Ховався  за  батька,  а
батько враз почав  реготiтися,  потому  реготiлися  ми  обо?  -  "чортеня"
виявилося циганчуком, цигани стояли табором за Веригiном, воно купалося  й
вимазалося в глей.
   Дорогою з лукiв iшли люди з косами та граблями, я  вiдступив  за  хлiв,
щоб вони не помiтили мене. Менi здавалося, всi вони знають про  мо?  горе,
наругу надi мною й смiятимуться з мене. Я  зовсiм  не  знав  людей,  надто
отих, що за плугом, З серпом та косою, бо й  челядникiв  бачив  рiдко,  не
часто при?здив на вакацi?, я аж мовби  трохи  бридився  ними,  бо  ж  жили
коноплями, волами, гно?вками i не знали, хто такi Ксенофонт та  Спiноза...
Вже потiм дознаю, що убогiший за  багатьох  iз  них,  бо  крiпка  вiрою  й
праведна життям людина ближча до Бога, нiж усi тi, хто протолочив  уподовж
i впоперек Його вчення, а сам погруз у грiхах. Простi убогi люди навiть не
мають  часу  помiркувати  над  тим,  що  таке  совiсть,  добро,  вони   не
намагаються вивертами розуму свого обiйти iстину, вони самi живуть правдою
та iстиною.
   У оцих хащах якось був  заплутався  шулiка  -  погнався  за  пташкою  й
застряв у колючому вiттi, борсався й не мiг виборсатися, а в менi боролося
дво? почуттiв - жаль до шулiки й водночас жорстокiсть - вiн убива? пташок,
хапа? курчат. ...Нинi шулiка гнався за мною. Вiн женеться за мною давно  i
зараз ударив зi всi?? сили.
   ...Я переступив через перелаз i зупинився. Передi мною, схрестивши руки
на великих, наче паляницi,  грудях,  стояла  мачуха.  Обличчя  в  не?  теж
велике, важке, погляд напружений...
   - Чого прийшов?
   Я привiтався й вiдповiв:
   - А куди ж менi йти? Це моя домiвка.
   - Це не твоя  домiвка.  Батько  вiддав  тебе  на  службу,  й  там  ма?ш
заробляти собi добра.
   Вона промовляла голосно, сердито, а  ??  очi  бiгали,  як  двi  мишi  в
пастцi, i голос деренчав, тодi я не збагнув, вiд чого, здогадався пiзнiше:
то був страх, прикритий грубiстю та нахабством. На мачусi,  незважаючи  на
спеку, був грезетовий, пiдбитий дуклею кунтуш, кунтуш мо?? матерi, я бачив
це, менi було соромно i кривдне.
   - Нема? тут нiчого твого. Не вiдписав тобi батько... На мене  тестамент
його...
   - Не встиг переписати.
   - Не захотiв. За те, що ти призвiв його до смертi. Ти його не доглянув.
   Цi слова вдарили мене навiдлiг. Я похитнувся i аж заплющив  очi.  Я  ще
дуже мало знав про свiт, про життя, його задери й чорнi прiрви,  я  багато
знав про життя царiв, святих мученикiв, стовпiв церкви, знав молитви, умiв
складати вiршi - тобто  знав  i  умiв  те,  чого  мене  вчили  i  що  було
непотрiбне. Знав дрiбнi бурсацькi шахрайства, образи  та  помсти,  але  не
знав великих шахрайств, великого обману, на яких трима?ться свiт,  за  якi
продають душу, не вважаючи, що продали ??. Якимись  пота?мними  закра?нами
власно? душi вiдчув ницiсть цi?? жiнки й свою вищiсть, я був чесний,  вона
безчесна (повною мiрою чи частково, це не важило),  я  возвеличувався  над
нею, i це в свою чергу зiграло фатальну роль у мо?му подальшому життi. Хоч
була в цьому вивищеннi й iстиннiсть: я не втратив совiстi i сподiвався  не
втратити ?? нiколи, прожити Божими заповiдями,- вони в iстинному життi  на
першому мiсцi.
   Але образа була така велика, вштрикнута в iншу криваву рану,  що  я  аж
захитався. В мо?й головi кривавився вогонь, i думка,  яка  викiльчувалась,
була одна: мерщiй, мерщiй звiдси, з цього двору, з цього проклятого мiста,
на край свiту чи хоч у саме пекло, аби не бачити цих людей, не чути  ?хнiх
слiв.
   Потiм я не раз шкодував на ту хвилю, бо коли б перемiг себе, перетерпiв
прокльони та кпини й  зажадав  сво??  частки  вiтцiвщини,  мачуха  сама  б
поступилася. Принаймнi вiддала б дещицю. А може, й не  вiддала  б.  У  не?
тро? дiтей, вона  виривала  спадок  для  них,  для  них  занапащала  душу,
сподiваючись, що Бог простить той грiх. Але ж ще був суд.  Я  мiг  скласти
позов. Там, у лiсi над Валда?м, козаки трактували пункти Статуту не на мою
користь. Пiзнiше довiдався, що вони просто не знали ?х, синовi вiд  першо?
дружини нiчого не належить тодi, коли батько  вiддiлив  його  ранiше,  або
коли син уже ма? сво? власнi великi ма?тностi. Мене ж батько не  вiддiляв,
я пiшов учитися; так, тодi я не сподiвався на свою частку,  бо  думав,  що
залишусь в Академi? назавжди...
   Не хотiв позову, не хотiв суду, не хотiв  сво??  частки  вiтцiвщини.  Я
випадав з цього свiту, чи свiт утiкав вiд мене, обкладав мене туманами,  i
я стояв посеред нього маленький, розгублений, знищений.
   I став цей день, стали цi  днi  першою  ниточкою  з  пасемця,  з  якого
потяглися всi iншi, й забрали в мене надiю та вiру в  свiт  та  людей,  iз
чого потiм зiткалося чорне полотно мого життя. Якби я тодi став  на  сво?й
правдi супроти мачухи й не пiшов з мiста, все було б iнакше. Але  тодi  не
було б усього iншого, не споминав би, що споминаю нинi. Лiта мо? довгi?  i
все, що лишилося в мене, це спомини, згадую минуле й бачу, що  милосердний
Бог посилав менi випробування великi, аби побачити крiпость мо??  вiри,  в
останню мить показував путь iстинну, а основне - посилав допомогу в добрих
знаках, мудрих вчителях  та  вiрних  побратимах.  Про  них  уже  нiхто  не
розкаже, окрiм мене.
   Однi свiдки понищенi, iншi отримали багатi  уряди  й  за  ними  забули,
вигнали з пам'ятi, як чужу худобу з пашi, образи тих людей i всi тi  сумнi
та грiзнi подi?; все забулося,  все  поросло  пирi?м-травою,  як  пороста?
колись доглянута, а далi покинута нива. Але на покинутi  ниви  здебiльшого
знову приходять плугатарi... Я втiшаюся в сво?й скорботi думкою,  що  таки
прийде хтось дознати iстини, дознати, що вчинилося  тодi,  вже  при?жджали
тро? паничiв. Так, при?жджали не за тим, що  треба,  i  все-таки,  либонь,
один з них  ще  вернеться,  отже,  чули  вони  про  все  те,  мають  якесь
розумiння, хоч вiдають, що воно небезпечне.
   Бережу в пам'ятi всi  iмена:  людей  мужнiх,  зичливих  вiтчизнi,  Богу
угодних i тих, хто хитався, й тих, хто тяжкими  обставинами  був  змушений
служити неправдi, й тих, хто з лютою зловорожiстю чинив  крквду,  Не  молю
для всiх прощення в Бога,- хоч i грiх це великий, а тiльки  для  тих,  хто
служив правдi й народовi свому.  Кiнець  усих  тих  валечних  людей  -  це
початок доконечно? погибелi нашо? вiтчизни, той, хто посiда?  найбiльше  в
мо?му серцi i мислях мiсце, знав  це,  бачив  наперед  сво?м  просвiтленим
розумом за вiтчизну вiн молився, за не? пiшов на той свiт, хоч мiг прожити
в достатку, шанi та споко?
   Помер вiн, i закотилося сонце нашо? вiтчизни, й хто зна,  чи  ще  зiйде
коли-небудь. А щоб зiйшло, треба не загубите думки та поради тих,  хто  за
не? боровся i поклав на ?? олтар сво? життя, треба зберегти й  висiяти  тi
зернята, що лишилися, може ж, вони зiйдуть колись. В  надi?  на  те  живу.
Лiта мо? сивi?, сил  менша?  й  менша?,  пригаса?  зiр,  тiльки  горять  у
пам'ятi, неначе свiчi, славнi лиця, й бачу все те,  неначе  ско?лося  воно
вчора. Спочатку я йшов по краю того поля,  далi  доля  штовхнула  мене  до
середини, всi тi подi? переплелися з подiями мого життя, через них,  через
себе самого, яким був, яким усе бачив i брав у серце, вертаюся в тi далекi
лiта й проходжу в сувору браму, котру вченi люди називають гiсторi?ю.
   Живу я  на  монастирськiй  пасiцi,  доглядаю  ??,  маю  сво?х  десятеро
вуликiв, споглядаю Божу красу:  пасiка  в  старому  саду  пiд  лiсом,  при
зеленiй долинi, частина вуликiв - на  бортях,  на  корячкуватих  дубах  та
линах,- гуде бджола, щебечуть пташки - Божа  благодать.  Божа  краса,  яку
бачу все гiрше й гiрше, але вловлюю душею. Ми жада?мо найдужче тодi,  кажи
втрача?мо, коли те, що любилося, мина?, вiдлiта?, i так всюди - в  коханнi
радостi, вiтцiвствi, спогляданнi свiту.  За  мо?м  куренем  -  старий  кущ
шипшини й низенький камiнний хрест на запалiй могилi. Менi невiдомо, хто в
тiй могилi похований - дощi з'?ли висiченi  на  хрестi  iм'я  та  прiзвище
небiжчика, лишилися у верхньому кутику каменя тiльки перехрещенi стрiла та
шматок козацького ратища, отже, це - козацька могила. Вона менi  як  мiта,
як вiха, як звик журби  та  тривоги.  Щойно  дiткнусь  до  теплого  каменю
долонею, й прониже долоню голочками, й застрибають тi голочки по жилах,  й
щось засвiтиться в пам'ятi.
   Здебiльшого вже згадуване не раз, а iнодi й нове, присипане порохом лiт
на  самiм  денцi,  i  я  видобуваю  його,  обтрушую,  обтираю,  дивуюся  й
прилаштовую в той стрiй, який шикую впродовж багатьох лiт.  Спомини  давно
стали мо?м життям, а той далекий бiль - справжнiй. Для мене  справжн?  все
те, а не оце - спекота лiтнього дня, гудiння бджiл, скрекiт сороки в  лiсi
та голоси, що iнодi долiтають з толоки. То рата? порають чужу ниву. Тут  я
не потрiбен нiкому  й  нiхто  менi  не  потрiбен,  i  все  оце  пригускле,
присохле, пiдневiльне життя не потрiбне нi цим людям, нi ?хнiм нащадкам, з
нього нiчого взяти для майбутнього, з  нього  не  вичавити  жодно?  краплi
мудростi, окрiм хiба тi??, що рабство - то ? рабство, а та давня  мудрiсть
була здебiльшого свiтлою, як струменi джерельно? води, там була  боротьба,
але була звитяга, була Надiя.
   -...Бог не простить вам цього,- тiльки й прошепотiв я.  На  саму  думку
про суддю, райцiв менi помлiло в душi. Та й не тим вона  горiла,  зазнала,
як  менi  здавалося,  втрати  бiльшо?,  непоправно?.  3  сiнешнiх   дверей
виглядали три русявi голiвки - мо? напiврiднi сестри та братик,  це  задля
них мачуха так тяжко порушувала людський та Божий закон; при  тих  на?вних
очах я не мiг сказати iнших слiв. Моя  душа  враз  обважнiла,  щось  мовби
дотлiвало в нiй, почував неймовiрну втому й поволiк ноги до ворiт. I  враз
з сiней вибiгла й кинулася до мене, вхопила рученятами за полу Катеринка -
середульша з трьох, мала щось белькотiла, либонь вона не розумiла нiчого з
того, що вiдбувалося. Я ж чимось сподобався  ?й,  чи  запам'ятала  мене  з
минулого року, коли дарував ?й гостинця, i  я  розгубився.  Я  взагалi  не
знав, що воно таке дiти i як з ними поводитися,  й  гостинцiв  у  мене  не
було, вони лишилися в обозi. I тепер  для  чогось  длубався  в  кишенi,  й
раптом з не?  випав  мiдний  гудзик,  я  пiдняв  гудзик  i  дав  дiвчинцi.
Катеринка засмiялася, а я прочинив ворота й швидко закрокував по вулицi.
   Одначе нагла думка збила мене з кроку,  зупинився,  вiдтак  вернувся  в
двiр, пройшов повз оторопiлу мачуху до хати й рiшуче  зняв  з  кiлочка  на
покутнiй стiнi стару темну бандуру. Це була ще дiдова  бандура,  в  свята,
iнодi i в недiлю  батько  бувало  грав  на  нiй.  Грав  тiльки  жартiвливi
пiсеньки, здебiльшого випивши, але  якось  так,  мовби  глузував  з  самих
пiсеньок. Й менi те подобалося, а мамi чомусь  нi,  вона  червонiла,  щось
таке казала, а сердитися не вмiла. Я намагався  запам'ятати  стрiй  i  лад
батькових пiсеньок i потiм потай знiмав бандуру,  але  в  мене  нiчого  не
виходило. Просив батька повчити мене гри на бандурi,  але  вiн  навiть  не
удостоював  мене  вiдповiддю.  Та  й  рiдко  кого  з  сусiдiв  чи  родичiв
удостоював  розмовою.  Часто  був  похмурий,  мовчазний,   завжди   чимось
невдоволений, ще й вельми заздрiсний. Йому  здавалося,  що  його,  нащадка
славетного  Сулими,  обiйшли  урядами  i  ма?ткостями.  Уряд  генерального
хорунжого справдi не вельми значний,  не  те  що  уряд  суддi,  писаря  чи
обозного. А те, що вiн нажив, пiшло прахом ще при Мазепi. Але, як я  тепер
розумiю, на щось бiльше мiй батько i не  заслуговував,  був  важкодумом  i
упертюхом.
   Мiй погляд упав на пiдвiконня, там  лежали  мiй  псалтир  та  ще  якась
книга, я взяв ?х i разом з бандурою вклав до шкiряно? торби, яка висiла  в
сiнях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. В ту  мить  вiдчував  себе
безмежно спустошеним, аж безтiлесним, i безтiлеснiсть та була не легкою, а
безтiлеснiстю каменя. Почувався одиноким  i  самотнiм,  як  обгорiлий  дуб
серед поля, як фiгура-хрест при  дорозi,  що  похилився  на  яр.  Пiд  тим
хрестом похованi великi грiшники, сотничиха та ??  коханець,  мiрошницький
син Iван- сотник запопав ?х неподалiк вiд цього мiсця в дикому  вишняку  й
порубав обох шаблею. Колись цей хрест викликав у  нас,  хлопчакiв,  лячну,
гарячу цiкавiсть, страх, тепер же лише нагадав менi про марнiсть людського
життя та навiяв ще  бiльший  смуток.  Скрипiла  на  дорозi  гарба,  мукали
корови, вертаючись з пашi, череда обкурила  мене  пилюкою  -  свiт  жив  i
вiдлунював тисячами згукiв, але тi  згуки  не  зачiпали  мене,  обпливали,
вилущуючи в ще  бiльшу  самотнiсть.  Я  стояв  беззбройний  перед  свiтом,
розумiв це, здушено хвилювався, не знав його законiв, нiчого не вмiв, мене
навчили тiльки молитися, складати вiршi та коритися Боговi, й мене на мить
охопив розпач. Навiть двi далекi подорожi мало що помiняли в  менi.  Стало
шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по мо?х  щоках,  а  в
головi низалися якiсь рядки, i я шепотiв ?х пошерхлими губами:

   Зашумiли бори, забриниш рiки,
   Помер вiтець-мати - сирота навiки,-
   Померли сестри, померли брати,
   I пiшла сирiтка по свiту блукати
   По свiту блукати, мамунi шукати.

   Не знаю, звiдки бралися тi слова. Звiдай взялися бори  та  рiки,  таких
вiршiв ми в колегiумi не писали, ми там вiршували  про  святих  угодникiв,
бiблiйних геро?в, а тут була сирiтка, яка пiшла блукати в широкий свiт.
   Поплакавши, витер рукавом лице, закинув  за  плечi  мiх  i  пiшов  свiт
заочi, поклавши бiльше нiколи не вертатися на старi шляхи. Як буде, так  i
буде, якось проживу, з сво?ю печаллю, з сво?ю бiдою..., з  сво?ю  любов'ю.
Вона ?дина не зiв'яне в менi й не забудеться нiколи.
   Поминув хутiрець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку  в
листi, який рiс на могилах. Могилки старi й новi... Одна -  зовсiм  свiжа,
при самiй дорозi. В тих могилках лежать всi - щасливi й нещаснi... Тi,  що
?х кохали, i тi, що ?х не кохали, тi,  якi  обманювали,  i  тi,  якi  жили
чесно... Всiх урiвняла смерть.
   Ця думка не розрадила, а тiль-тiль заспоко?ла мене.



   Частина третя. Ой не пугай, пугаченьку

   Важко ступити перший крок по дорозi.  Молодiсть  тим  -  i  хороша,  що
навiть у найбiльшому горi не зна? довгих вагань  i  страхiв,  бо  не  зна?
справжнiх обширiв зла та пiдступу. Свiт повен невiдомостi та ваб, i хоч  я
боявся ?х i давно поклав ?х  уникати,  й  уникнути  всього  непевного,  що
трапиться в дорозi, пообiцяв собi нi  в  що  не  втручатися,  нi  до  яких
товариств, складок не вступати, в менi поза мо?ю  волею  кiльчилися  зерна
того гiрко-вабливого зела. Менi здавалося, що повiльно вмираю, я нiчого не
хотiв, але щось у менi само по собi притлумлено сподiвалося спiзнати нехай
не принади свiту, а ?хню гiрку отруту, й забутися в тому.  Ми  всi  хочемо
зачерпнути грiха й лишитися чистими,  тiльки  однi  зiзнаються  в  тому  й
наставляють пригорщi, вимагають, допинаються, iншi ж чекають, коли вiн сам
вiзьме ?х у свiй полон. Тодi вони не винуватi!
   Менi нiчого було лишати на мо?й батькiвщинi, передi мною лежала дорога,
вона напливала на мене, втягувала  мене,  дорога  -  вона  не  замкнена  й
символiзу? свободу, й, поки ми молодi, не бо?мося ??. Опрiч усього, я  сам
не знав, що мо? серце, згорьоване й сплакане, жада? лишень одного -  волi.
I навiть те, що в мо?й  кишенi  лежало  всього  чотири  мiднi  шаги,  а  в
торбинi, окрiм бандури, псалтиря та книги без  палiтурок  якогось  Антонiя
Алевенгока про тiло людське, писано? по-нiмецькому, не  страхало  мене,  й
нiщо не було менi потрiбно.
   Проте дуже швидко менi довелося впевнитися, що я  прикро  помилявся.  В
дорозi ?сти хочеться набагато дужче, нiж навiть у бурсi. Голод  дужчий  за
всi тво? думки, бажання i прагнення.  Вже  першого  дня  про?в  два  шаги,
наступного - два останнi. А ще наступного, опiвднi, сидiв  на  травi  бiля
тину в шинковому дворi й жодна сила не могла змусити мене вiдвести  погляд
вiд макiтри, яка стояла на столi пiд  вишнею  i  з  яко?  четверо  козакiв
неквапливо ?ли лемiшку з салом, запиваючи ?? пивом з глиняних  кухлiв.  До
пива був байдужий, а запах лемiшки викликав  болючi  спазми  в  горлi.  То
заплющував очi, то знову вiдкривав  ?х,  намагаючись  не  дивитися  в  бiк
мальовано? макiтри, але те було понад мо? сили.
   Козаки сидiли в кунтушах, порозстiбавши верхнi гаплики, прiли,  лемiшку
кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною  хвилиною
ложки пiрнали в макiтру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помiтили
мене i зауважили мiй голодний вид, але вдавали, що не бачать,  часом  саме
такi здоровi, дужi люди не  помiчають  голодного  кошеняти.  Гомонiли  про
якихось волiв, один з яких  калина,  тобто  червонястим,  дуже  гарний,  а
карась, себто пiр'?стий, йому не до пари, а також про те, що тепер  гарних
волiв взагалi важко дiстати, зкуксуватiлася худоба,  та,  врештi,  один  з
козакiв -  з  ближчого  до  мене  краю  столу  -  повернув  круглу,  трохи
приплюснуту й через те  схожу  на  прикритий  лопухом  дорiдний  кавун  на
баштанi, голову й лiнькувато запитав:
   - А хто ти будеш, парубче, що обтира?ш пилюку попiд чужим тином?
   - Спудей,- вiдказав я, поштиво пiдводячись i здiймаючи шапку.- Миркач.
   - Спудей,- здивовано вигнув вигорiлу на сонцi брову козак.- Чого ж сам?
Спуде? в гуртi ходять. I кунтуш на тобi козацький, хоч i обтрiпаний.
   Тодi ще по дорогах ходило безлiч усiлякого люду - тi ж  спуде?-миркачi,
мандрiвнi дяки, яких ще iнодi  називали  дяками-пиворiзама,  ченцi,  котрi
покинули монастир з яко?сь причини, але майже всi  вони  ходили  в  гуртi.
Стануть пiд вiкном у багатого господаря, заспiвають канта.  Сам  канта  не
заспiва?ш. Я вирiшив нiкому не давати приводу для висновкiв про сво? сумнi
справи й трохи затинаючись, сказав:
   - Одбився од гурту. А кунтуш - батькiв.
   - Це - кепсько,- тягуче, знiчев'я волiк балачку козак.- Самому в дорозi
погано. Всяке може трапитись. Розбiйники найчастiше  чатують  на  самотнiх
перехожих... Чи захворiв... То вже кiнець. А що ж ти, спудею,  вмi?ш?  Чим
на хлiб заробля?ш? Якi науки пройшов?
   - Фару. Iнфиму...-белькочу я.
   - А чим-таки заробля?ш на хлiб?
   Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозi тiльки й думав про те, до чого
менi вдатися i яким робом прохарчуватися. У шкiряному  мiшку,  зав'язаному
налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох  струнах,  але
не наважився видобути ??. Менi здавалося встидним отако нi сiло  нi  впало
веселити посеред дня грою на кобзi  -  на  батьковiй  кобзi  -  незнайомих
людей, та й не мав я на те права, "визвiлка", щоб заробляти кобзою  грошi,
те право  мiг  дати  тiльки  справжнiй  кобзар.  Побринькати  може  кожен,
повеселити сусiдiв, а от грати за грошi...
   - Трохи  вмiю  спiвати.  В  хорi,-  вибовкнув  i  зрозумiв,  що  сказав
дурницю,- Молитви знаю, читати вмiю.- I враз мовби  щось  сяйнуло  в  мо?й
головi: "Алевенгок". Псалтир, звичайно, вирiшив не показувати.- ?  в  мене
книга, дуже цiкава. Можу продати.
   - Книга? - здивувалися козаки.-  Ану  покажи.  Я  розв'язав  торбину  i
дiстав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих  од  люльок  пучках
книгу й так i сяк, не могли знайти ?? початку - вона була без палiтурок  i
писана не по-нашому.
   - По-якому ж це воно писано? - запитав таранкуватий, з лисиною  на  всю
голову козак i для чогось пошкрябав нiгтем по книзi.
   - По-нiмецьки,- пояснив я.
   - Поглянь, i сюди нiмець сягнув. Про що ж вiн розказу? в цiй книзi?
   Вже  охмолостався,  почав  пояснювати  жваво  i,  як  менi   здавалося,
зрозумiло:
   - Книга сiя про тiло людське, про його обсервацi? через мiкроскоп...- i
затнувся на цьому словi. Сам  тiльки  двiчi  бачив  мiкроскоп  у  старшого
лiкаря академiчного i раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нiчого  не
зрозумiють, i намагався пояснити ?м якомога краще.-  ?  така  коробочка  з
скельцями, якi збiльшують. Тi  скельця  збiльшують  все  в  тисячу  разiв.
Береш, скажiмо, з голови  волосину,  кладеш  на  нижн?  скельце,  а  бачиш
голоблю...
   - Го-го-го,- зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповiдь за витiвки
штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосiб заробля? на хлiб цех миркач.
   Я захвилювався.
   - Справдi волосина зда?ться завтовшки  з  голоблю.  А  якщо  капнеш  на
скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, iстот тобто, кругленьких  i
довгеньких, безмiрно мало? фiгури. Капнеш оцту - вони всi одразу вмирають.
   Козак, перестали смiятися, перезиралися.
   - Ану прочитай... просто з книги,- сказав довгоши?й козак, вочевидь  не
вiрячи, що таке може бути написано.
   Я прочитав одне речення по-нiмецькому й  одразу  його  переклав:  "Тiло
людське суть лузгою покрите, i лузга захища? його". Бачив розгубленiсть на
обличчi козакiв i поспiшив ?й пояснити:
   - Тут оповiда?ться все про тiло, яке воно, з чого, i якi його факцiи  А
знаючи це, легше лiкувати людину. Кожна частина тiла потребу? сво?х лiкiв.
   - Покрите лузгою,- мовив, мовби про себе, лисий козак i  помацав  шкiру
на руцi.
   - Лусочки тi такi маленькi, що ?х простим оком не видно,- розтлумачував
я.- ?х видно тiльки пiд мiкроскопом.
   - Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охрiме, як у карася,-  кинув  третiй
козак, i всi вони засмiялися. Засмiялася й шинкарка, яка стояла  в  дверях
шинку. Я розумiв, що не треба було показувати цю книгу та  читати  з  не?,
одначе було пiзно.
   - Мда-а, мудрацiйна книга,- сказав довгоши?й козак.- Не нашого,  знать,
розуму. А що, коли б оце  лемiшки  пiд  цю  саму  мiзорскопу  кинути,  га,
хлопцi? Може, i в нiй тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я  подивлюся
на твiй товар.
   Козаки реготiлися, аж луна йшла понад рiчкою. Хихотiла й шинкарка.
   - Шкода, що ??, лемiшки, не  лишилося.  Дай,  Хтодорко,  спудею  квашi,
може, в нiй тих тварюк менше, повтопли.
   Хтодорка чомусь не поспiшала, й козак мовив з притиском:
   - Дай, не шкодуй, я заплачу.
   Хтодорка винесла кухоль квашi й скибку хлiба.
   Я жадiбно з'?в хлiб i випив квашу.
   - Насип йому, Хтодорко, квашi  ще,-  знову  вимогливо  мовив  козак,  i
шинкарка, хвилину пом'явшись, пiшла та винесла ще один кухоль квашi. Тепер
менi кваша не засмакувала, була якась гiрко-кисла.
   Подякував козакам, подякував шинкарцi, поклав книжку в торбу й пiшов.
   У дорозi в  мене  розболiвся  живiт,  напала  бiгачка,  а  далi  почало
вивертати шлунок.  Рiзало  немилосердно,  неначе  там  полосували  гострою
бритвою. Я зрозумiв,  що  козаки  позбиткувалися  надi  мною:  кваша  була
прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотiла  менi  ??  давати  -  нема?
небезпечнiшо? ?жi, як несвiжа кваша,- козаки знали, що кваша  зiпсована  й
наказали нагодувати мене нею. За вiщо вони надi мною позбиткувалися, думав
я? За мою невдатну вченiсть, беззахиснiсть? I яка то втiха, що людина буде
мучитися, страждати... Адже це грiх вiд Бога. Вони не  почувають  грiха  i
докорiв совiстi? Вони знають, що це для них  мине  безкарно,  а  до  чужих
страждань ?м  байдуже...  Мене  вразило,  що  в  свiтi  iсну?  таке  нiчим
невиправдане  зло,  така  несправедливiсть,  яка  робила  сам  свiт  мовби
надщербленим. Виходить, люди не такi, як я про них думаю? Свiт  не  такий?
Надi мною потiшалися бурсаки, спуде?, але то  були  дитячi  кабешi,  часом
злi, одначе там не було осмислено? грiховно?  зумисностi,  там  були  гра,
буяння сил, молода дурiсть, яким при бажаннi i вмiннi  можна  протиставати
те  саме,  надi  мною  позбиткувалася  мачуха,  але  ??  кривда  хоч  була
поясненна, а цi?? кривди я не мiг зрозумiти.
   За кiлька годин хвороба стермосувала i витiпала мене до краю.  Я  лежав
пiд кущиком глоду при дорозi й стогнав, i по  тому  стогону  мене  знайшли
вiвчарi. ?х було тро? - отагас i дво? пастухiв, отагасовi рокiв п'ятдесят,
дво? пiдпасичiв молодшi. Всi тро? в  просмолених  полотняних  сорочках,  у
постолах, за собою волокли довгi канчуки.  3  ними  було  четверо  курт  -
короткохвостих кудлатих собак темно? мастi. Пастухи привели мене до  ярка,
до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тодi скип'ятили в казанку
води й запарили якогось  зеленого  зiлля  та  дали  напитися  ще  раз.  По
недовгому  часовi  бiль  у  животi  стих,  я  лежав  умиротворений,   геть
знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як  висловити  ?м  свою
вдячнiсть, та бiльше вони не звертали на мене жодно? уваги, сидiли довкола
багаття, варили кулiш, мовчали. Вже як зварився  кулiш,  перемовилися  про
якийсь "шльонський штиб", та  про  царський  указ,  з  того  я  нiчого  не
зрозумiв, вже пiзнiше довiдався, що цар Петро,  по?здивши  по  заграницях,
вирiшив усе життя у сво?й державi перевести на iноземний лад, отож наказав
усi вiвцi в державi винищити та завести шльонськi. Де  ?х  брати,  за  якi
грошi купувати, в указi не писалося, просто там розповiдалося, якi  хорошi
шльонськi вiвцi та поганi нашi й  дурнi  нашi  вiвчарi,  бо  не  розводять
шльонських овечок. За те, що не  дотримувалися  шльонського  штибу,  потiм
влетiло  багатьом  укра?нським  старшинам,  особливо  наказному   гетьману
Полуботку, а отари просто винищували. Отож вiвчарi й бiдкалися.
   Цей клопiт мене не обходив, та й, як я  вже  сказав,  майже  нiчого  не
зрозумiв з перемови вiвчарiв, думав про те, який  незбагненний  цей  свiт,
який хисткий i непевний. Двiчi за один день в одному й тому кра? я побував
на двох кiнцях кладки, першого  разу  незнайомi  менi  люди  нiзащо  тяжко
позбиткувалися надi мною, а другого такi ж незнайомi  люди,  так  само  не
сподiваючись з мене нiякого  хосену,  пiдiбрали  при  дорозi,  полiкували,
нагодували гарячою кулешею i вклали спати,  накривши  вiльчурою  -  вовчою
шкурою. Шкура тхнула непри?мно, одначе я терпiв, бо звiдки було .цим людям
знати що я  такий  гидливий,  що  вирiс  у  великому  мiстi  й  нiколи  не
доторкався до вовчо? шерстi. Я взагалi тодi мало  що  знав,  не  знав,  що
людинi нiколи не бува? добре - хiба що на короткий час,-  що  ?й  судилося
весь вiк блукати помiж  двох  берегiв  i  на  жодному  не  знаходити  собi
остаточного мiсця. Якщо вона самотня, якщо в не? нiкого нема?, вона шкоду?
на свою самотнiсть, на те, що нi з ким перемовитися словом, що нiхто ?й не
поспiвчува?, а ?й самiй нема? ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сiм'?ю
i ?й потрiбно годувати дiтей,  i  ?хнi,  а  також  iнших  членiв  сiм'?  -
дружини, старих батькiв, турботи та хвороби покладенi на ?? плечi, вона  в
глибинi душi, а то й уголос, скаржиться на долю, проклина? свiт i  годину,
в яку народилася. Якщо дiвчина мала вибiр i вiддалася за багатого, вона не
цiнуватиме те багатство й сво?  заможне  життя,  зiтхатиме  увесь  вiк  по
втраченому коханню; якщо ж вийшла замiж  по  любовi,  любов  по  короткому
часовi причахне, а злиднi ввiп'ються в печiнки, й вона зненавидить злиднi,
а вiдтак i сво? кохання та того, кого кохала. I якщо навiть  одружиться  з
багатим i по любовi, то й те  i  друге  теж  незабаром  стане  буднями,  i
захочеться ?й ще чогось, незнаного i небаченого. I може вона в якусь  мить
зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.
   Звiсно, всього того тодi ще не знав, лежав пiд вовчою шкурою, менi було
затишно, тепло, i думки мо? були химернi,  зiтканi  з  якихось  дивовижних
ниток, зiтканi в перевесельце одним iм'ям - Уляся. Всi  цi  днi  я  скрiзь
бачив ??. Пройде попереду жiнка, пролетить птах, зашумить дерево, й  перша
думка - Уляся. Нi птах, нi дерево ае мали нiякого стосунку до  Улясi,  але
чомусь викликали думку тiльки про не?, нею я бачив i чув свiт, нею  жив  -
вона жила в менi безтiлесне, радiстю i болем, й бачив я ?? безтiлесною,  i
чекав, що свiт подасть про не? якийсь знак. Намагався уявити ?? такою,  як
бачив у садку, саме такою, в тому одязi, з квiтами, вплетеними в  коси,  а
бачив якусь хмарку, чимось схожу на не?.  I  та  хмарка  весь  час  кудись
пливла. Мене мучило, що не бачу ?? ясно, отже, або не любив, або вже забув
?? образ, i я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала ??
обличчям, i я подумав: чому ?? обличчя жовте, й пригадав, що  тодi  стояла
вона пiд кущем акацi?... У що була вдягнена, що казала -  забув,  пам'ятав
тiльки цвiт акацi?.
   Вiдтручав вiд себе думки про Улясиие  одруження,  як  це  не  диво,  не
ревнував ??. Знав, що Толстой не зможе взяти ?? душi, й це було хоч якоюсь
втiхою. Ясно чув увесь цей час слова  Анастасi?  Маркiвни,  що  Юлiана  не
просто дiвчина, а гетьманiвна, i то не в ?? волi вiддатися за кого захоче.
Доля Укра?ни важливiша за  власну...  Високi  слова,  непомiрна  жертва...
Любив за це ?? ще дужче.
   Я почував  безмiрну  втому,  менi  здавалося,  почуваю  свою  душу,  як
зморщену торбинку з сухарями, i тiльки зовсiм усамiтнившись, зiбгавшись  у
грудочку, мiг спочити.
   Я дрiмав, коли в провiльглiй пiтьмi  ночi  загавкали  пси,  й  пастухи,
котрi вже теж лежали, попiдводилися.
   - На вовка,- сказав один.
   - Нi, на людину,- мовив отагас.
   Собаки завалували дужче, вони аж хрипiли з лютi, гавкiт  наближався,  i
незабаром з пiтьми випiрнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловiк,
широко ступаючи, пiдiйшов до пригаслого багаття, Був високий, плечистий, в
руцi бiлiла велика, обкорована палиця, якою й тримав на вiдстанi  псiв,  Я
дивився на чоловiка з повагою, майже з острахом, як це вiн не боявся таких
великих, таких лютих псiв, не боявся ночi, смiливо йшов до чужого  багаття
А вiн вiддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечiр i сiв  до
вогню. Поворушив палицею  жар,  попiдсовував  кiлька  недопалкiв,  i  вони
спалахнули, освiтивши його  обличчя.  Воно  було  широке,  пласке,  побите
ряботинням, з великим носом i важкою нижньою щелепою, спокiйне й та?мниче.
Прибулець i далi нiчого не казав: хто вiн i куди йде, чого його застала  в
дорозi нiч (а вiвчарi в свою  чергу  нiчого  не  запитували),  вiн  вийняв
кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив ?? тютюном i припалив
вiд жарини, тримаючи  ??  просто  у  великих,  товщих  на  кiнцях  пучках.
Викуривши люльку й не зронивши i далi жодного слова, подлубався в торбинi,
яку принiс на одному, лiвому, зачепивши  за  нього  обидвi  лямки,  плечi,
нiчого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю,  поляпав  по  нiй
широкою, як праник, доловею, мабуть готуючись покластися спати.
   - Там, пiд кущем, у казанку ? трохи кулешi,- сказав отагас.
   Чоловiк мовчки пiдвiвся, узяв казанок, дiстав з халяви чобота  ложку  й
неквапливо запрацював нею,  Вишкрiбваи  кулешу,  вiдсунув  ногою  казанок,
заховав до халяви ложку й лiг спиною до  вогню.  Одна  курта  пiдiйшла  до
нього, понюхала чобота, далi обличчя, вiн погладив ??, й курта лягла поруч
нього. Люта, як гаспид,  недовiрлива  курта,  що  й  на  сво?х  господарiв
шкiрила зуб, лягла бiля незнайомо? ?й людини.
   Я заснув, а коли пробудився, незнайомця бiля вогню не було.  Ще  тiльки
свiтало, пастухи спали, понакривавшись - дво? киреями, а  один,  я,  i  я,
вовчою шкурою. На вовчiй шерстi виблискувала роса. Я  сидiв  i  думав  про
того, хто прийшов i пiшов вiд нашого  багаття,  навiть  не  назвавшись  по
iменi. Думав про нього з  повагою,  острахом  i  заздрiстю,  заздрив  його
вiдвазi, впевненостi, незалежностi.
   Стати б таким самому!... Тодi б i отим козакам дав вiдкоша, та що  там:
вони й самi не одважилися б на кривду,- тiльки так i можна прожити в цьому
свiтi.  В  менi  аж  щось  рвонулося  вслiд  за   незнайомим   чоловiком,-
попроситись  до  нього  в  товаришi,  молодшi  товаришi,  так  б,  мовити,
пiдпомiчники, "пiдсусiдки", але, його вже не наздогнати, не знайти,  та  й
хiба вiн захотiв би взяти собi в товаришi отакого невдатного парубка!
   Я прожив з вiвчарями два днi, поки  трохи  не  окрiп  -  на  кулешi  та
бринзi, допомагав ?м чим мiг: збирав хмиз у  соснячку,  мив  казанки,  моя
помiч була мала й не вельми потрiбна вiвчарям, я це розумiв, одначе все ще
боявся вирушати в подальшу путь i  напитував  роботи  в  сусiдньому  селi.
Напитував без надi? й, на подив, знайшов ??. Багатий господар  -  у  нього
хата на двi половини, й на хатi, на  димарi,  дерев'яний  пiвень  -  Окрiм
Легкий запропонував менi стерегти леваду в кiнцi села.

   * * *

   Левада лежала в напрочуд гарному мiсцi, над  ставом,  став  обмежовував
леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже
майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою  росли  молодi
верби, з двох  iнших  сторiн  -  од  дороги  та  пастiвника  -  вона  була
вiдгороджена новенькою огорожею в  двi  тичини.  На  левадi  росла  отава,
густа, яро-зелена, в отавi голубiли та жовтiли квiти, з яких я  знав  лише
однi - пiдморельник, вони пахли медяно,  п'янко,  ?х  запах  поглинав  усi
iншi, вони менi пахли навiть увi снi. Робота моя була дуже легка, я навiть
не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу
траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.
   Спорудив собi такий-сякий курiнь з гiлок i  або  дрiмав  у  ньому,  або
сидiв над ставком, дивився, як сплеску? риба, як пробiга? вiд куща до куща
ситнягу по лататтi дика курочка - бiжить, i  жоден  листочок  пiд  нею  не
здригне, неначе там зовсiм нема? нiякого тiла, а тiльки пiр'я,-  як  вiтер
жене по  плесу  рано  зжовклий  вербовий  листочок.  Благословенний  край,
благословенна левада, хоч i не благословенне життя. Я  думав  про  те,  що
жити  потрiбно  не  вiддаючись  на  волю  великих  пристрастей,  жити  без
ненавистi й без хворобливо? любовi, споглядати свiт i брати собi  в  душу,
нi в що не втручаючись i нi з ким не змагаючись, змагаються люди захланнi,
втручаються в чужi сфери словолюбцi i владолюбцi, а  менi  тепер  потрiбно
дуже мало. Миска юшки, окра?ць хлiба, кiвшик джерельно? води. Поживу... Як
схимник. Живуть же печерники, знають одну любов  -  до  Бога.  Я  теж  вже
знатиму тiльки таку любов. Поспiшати менi бiльше нiкуди, свiтовi  я  нiчим
не зобов'язаний, вiльний вiд нього, i насамперед  вiд  людей,  вiд  ?хньо?
жадоби, захланностi,  лютостi,  нав'язливо?  нещиро?  доброти.  Справжньо?
доброти менi вже не спiзнати нiколи... Шляхи ж вiдкритi всi, нiхто мене не
ма? права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу,  i  в
той же час кожен може позбиткуватися.
   Людське життя, на мою думку, ? рiч найдешевша в свiта, часом  за  нього
нема? нiчого дешевшого, його можуть вiдiбрати за кiлька  мiдних  монет,  i
бува? воно нiкому не потрiбним, остогидлим... Але в окремих випадках  його
вартiсть необмiрна. Все це мене обходить i не обходить, я хочу, нехай i не
здобувшись на щось значне, жити в злагодi з власною совiстю i з Богом.
   I немов у покару за щось тi??  ночi  менi  наснилася  Уляся.  Наснилася
жаско, плотськи - боса, в самiй сорочцi, i  я  зривав  з  не?  сорочку,  й
цiлував ?? в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав  володiти  нею,  був
неначе лютий звiр. Це сталося в якiйсь комiрчинi, чи не в  тiй,  де  лежав
хворий... Я таки зломив ?? в станi  й  повалив  на  брудне,  iз  зiбганими
ряднами лiжко...
   Пробудився в поту й пiдхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким
себе не знав. Сором пропiкав мене наскрiзь, i водночас менi було  мерзотно
гарно, мерзотно при?мно, й солодкий, ламкий  щем  розтiкався  по  менi.  Я
збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тiло, не тiльки Улясине, а будь-яке
гарне жiноче тiло, виходило, був здатен на невшетнiсть, на гвалт!
   Уклавшись знову, довго не мiг заспоко?тись, i згадувався той сон багато
разiв, я омивав душу молитвою... i  не  мiг  омити  до  кiнця.  В  споминi
лишалось щось вiд тi?? жаскостi й мерзотно? при?мностi. А  коли  приплющив
повiки,  чомусь  менi  привидiвся  Полуботок:  великий-великий,  як  гора,
мовчазний, суворий, iде степом i погрожу? менi: "Шануйся! Шануйся!" Чи ж я
не шанувався?
   Виспавшись удень, я до пiвночi сидiв  на  вербовiм  пеньку  на  левадi,
дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало  велике
ясне кружало мiсяця. Погавкували в селi собаки,  однотонно,  не  вгаваючи,
пищала  на  старiй  ялинi  сова:  пi-пi-пi,-  але  тi   звуки   ще   дужче
пiдкреслювали тишу.  Ночi  стояли  яснi,  величавi.  По  тому,  як  мiсяць
пiднiмався над вербами на двi чи три  козацькi  шапки,  на  став  випливав
човником рибалка. Вiн чомусь рибалив  уночi,  мабуть,  о  цiй  порi  краще
ловилася риба. На водi бiлiла сорочка й погойдувалася  тiнь  вiд  човника.
Рибалка iнодi кидав сiтi в ставку, але частiше правував до ледь помiтно? у
верболозових хащах протоки й випливав на рiчку. Повертався  вiн  по  сходу
сонця. Загрiбав веслом дужо, неквапливо, був спокiйний, зосереджений i, як
чомусь менi здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його  сорочка  -
бiла-пребiла, жодного разу я ?ж бачив  ??  помятою  або  брудною.  Як  вiн
вправлявся при такiй роботi триматися так охайно,  не  знаю.  Одного  разу
знявся вiтер, хвиля по ставу пiшла крута, човника пiднiмало й кидало вдiл,
а рибалка загрiбав так  само  спокiйно,  впевнено,  неквапливо.  Менi  вiн
здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотiлося бути схожим на нього.
Бачив себе в човнику в бiлiй сорочцi й грiб до зеленого бережку, i йшов до
невеличко? бiло? хати у мальвах та ружах,  де  на  мене  чекала...  чекала
Уляся у такiй же бiлiй, тiльки квiтчастiй, сорочцi й  усмiхалася  менi.  Я
проганяв ту думку й тодi бачив себе козаком з шаблею на баскому конi, мчав
по полю попереду козачо? лави, й  трикутний  прапорець  майорiв  над  мо?ю
головою, а мiй нинi щасливий суперник, якого нiколи, не  бачив,  утiкав  з
поля бою, мчав далi й далi, мимо свого дому,  до  далеко?  Москви.  Одначе
частiше видiвся сам собi в тишi довго? високо? зали, заставлено?  дубовими
шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав
такий самий книжник у скуфi?, i ми бесiдували про безсмертя  душi  та  про
переселення в вiчнiсть.
   Так я вiдпочивав шiсть днiв, на вiдмiну вiд Господа,  який  шiсть  днiв
творив, а на сьомий вiдпочивав.  Мене  ж  удосвiта  сьомого  дня  розбудив
якийсь галас. Вилiз з курiнця, протер заспанi очi й побачив, що на  леваду
валом валить скотина, а огорожа в двох мiсцях проламана й розкидана, якiсь
люди бiгають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують  насадженi
молодi вербички. Зголоднiлi за нiч корови жадiбно хапали траву, дядьки  та
тiтки заганяли ?х у глибiнь левади. Оминаючи череду злiва, я наблизився до
дядькiв та тiток i запитав, навiщо вони висмикують вербички.
   Босий, у закасаних до колiн полотняних штанях дядько ступив до мене,  i
я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злiстю, а руки  стиснутi
в кулаки.
   - Ти ба, вiв ще запиту?...
   - Менi велено...
   У цю мить з-пiд руки дядька випiрнула  гостролиця  молодичка  в  бiлому
очiпку й засукала маленькими червоними кулачками перед мо?м обличчям.
   - Лакиза, посiпака...
   - По гамалику його,- хтось за мо?ю спиною.
   Щось цьохнуло в мене бiля вуха, i я  вiдчув  пекучий  бiль  на  правому
плечi Хотiв обернутися, але розлючена молодиця  тицьнула  кулачки  менi  в
обличчя, влучивши одним у лiве око. Далi удари посипалися на мене  з  усiх
бокiв. Я не захищався, тiльки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не
вдарив мене по ногах, i я впав на землю. Мене  били  й  далi  -  палiччям,
ногами, хтось навiть протягнув кiлька крокiв по травi й покинув!
   Я ще довго лежав у столоченiй травi, а коли пiдвiвся,  то  побачив,  що
огорожу в левада поламано й з другого боку i якiсь вершники виганяють туди
худобу, шмагають й довгими барбарами й  шмагають  тiток  та  дядькiв,  якi
розбiгаються попiд вербами. Далi галас чинився на дорозi до села, худоба ж
розбiглася по городах. Я побрiв до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку
на бiк, в головi гуло, й болiло все тiло.
   Десь аж в обiд придибав до села. Окрiм Легкий не пустив  мене  в  двiр,
замахнувся, щоб ударити, але тiльки тусонув у  плече,  i  я  заточився  та
похилявся на тин. Допитався про все за селом у  пастухiв.  Левада,  яку  я
стерiг, була ранiше  громадським  пастiвником,  Охрiм  Легким  захопив  ??
самочинно, загородив пiд сiнокiс. Люди якийсь час терпiли, а цього  ранку,
коли гнали повз  леваду  на  поле  товар,  розвар'ювалися,  розпалилися  й
поваляли жердини, а худобу  спрямували  в  траву.  На  той  час  в  одного
Охрiмового сина  зiбралися  толочани.  Охрiм  посадовив  на  коней  синiв,
толочан, а також сво?х пiдсусiдкiв, i вони вигнали  череду.  Зараз  справу
розбирають отаман i вiйт.
   Мене те вже не обходило. Одначе менi болiло не тiльки тiло, а  й  душа:
за вiщо меж побито? Адже я не заподiяв нiкому  нiяко?  кривди,  нiчого  не
знав i стерiг леваду за ?жу та чотири шаги, якi пообiцяв менi Легкий, мене
ж покривдили i люди, й господар. Я нi в що не втручався,  зовсiм  не  знав
?хнiх порядкiв; сво? негаразди, свою злiсть вони склали на мене, навiть не
запитавши, що про все те думаю. А що, справдi, я думаю про  все  те?  Лише
одне: свiт надто недосконалий i в ньому дуже багато жорстокостей.  Я  хочу
жити тихо, нiкого не чiпаю, але мене постiйно чiпають, та ще й  як.  Я  не
винуватий перед цими людьми А може, й вони не винуватi? ?х покривдили теж.
Вони такi ж нещаснi, як i я. Можливо, ще  нещаснiшi,  бо  не  вiдають,  що
творять. Людина нiколи не зна?, що вона робить, ?й зда?ться, що зна? й  що
робить вона добро, принаймнi, добро собi, а вона й собi сотворя? зло.
   З усього цього я  зробив  висновок:  се  менi  наука  надалi.  Про  все
вкладатиму свою думку, а всiлякi трастя обiйду десятою дорогою.
   Я був понищений i розбитий, все мовби одмiнилося в менi, щось  умирало,
й щось народжувалося: незнане, терпке, димчате, народжувалося в порожнечi,
схожiй на ту, яка була перед сотворенням свiту. Я дивувався цiй  порожнечi
й тому терпкому, незвiданому, й щось менi  пiдказувало,  що  я  не  тiльки
втiкаю вiд кривди, вiд горя (хоч раз по раз наражаюся на них), вiд  самого
себе, а й шукаю себе. Либонь, таки в кривдi, в  горi,  але  шукаю.  I  або
знайду, або загину зовсiм, втрачу власну душу. Бачить Бог, не я став на цю
путь, мене штовхнули на не?.
   А ще менi було  страшенно  шкода  бандури,  яку  розлютованi  господарi
потовкли на трiски, здавалося, в менi  нiби  щось  обiрвалося,  нiби  мене
вiдтрутили, вiдрiзали вiд чогось дорогого. Так i не заграв на тiй  бандурi
жодного разу, не видобув жодного звуку, трохи боявся ??,  менi  здавалося,
що тiльки задзвенять струни, й постане все  те:  недiльний  день,  тато  з
мамою на лавi в саду, мама, як завше, сумна, а тато,  суворий  i  понурий,
перебира? струни бандури...
   Надвечiр додибав до Борзни. Переночував  у  монастирському  саду  серед
прочан, а вранцi пiшов на ярмарковий майдан в надi?  розжитися  на  якийсь
снiданок.  На  площi  гамiрно,  попри?жджали  навколишнi  селяни,  поважнi
дядьки, якi на огiрки кажуть "гурки", а на рядно "радно", й зупинилася там
чумацька валка з Дону з в'яленим чабаком, i повiдкривали мiщани сво? ятки,
винесли перекупки кошики. Ковбаси звичайнi,  ковбаски  грецькi  -  пласкi,
шинка, гречанi млинцi в салi... Запахи гемонськi!
   Проте задарма нiхто не дасть i крихти, жебрати я не навчився й досi,  А
шинки, пивнi комори, харчiвнi поодчиняли дверi, заковтують при?жджий  люд,
шинкарi, шинкарки, пiдпомiчнi наймити зазивають перехожих на  всi  голоси,
вимахують бiлими рушниками,  припрохують  всiлякими  приповiдками.  Мерщiй
утiкати звiдси, поки не запаморочилось у головi, поки не впав бiля  яко?сь
ятки.
   I враз м'який, голодний погляд зiштовхнувся з чи?мось твердим, як  лезо
ножа. Я дивився й не вiрив собi, а повiривши,  не  знав,  що  сказати,  як
повестися.  Так,  це  був  вiн,  той,  що  прийшов  з  нiчно?  темiнi   до
вiвчарського вогнища й пiшов, навiть  не  назвавши  свого  iменi.  Тодi  я
заздрив йому, поривався за ним, тепер менi чомусь вiдiбрало мову.  Чоловiк
сидiв просто на землi пiд яткою й перевзувався. Вiн глипнув на  мене  один
раз i мовби прип'яв мене до себе, хоч далi й  не  дивився  в  мiй  бiк,  а
акуратно, як лялечку, вкутав онучею ногу, вправив ?? у великий,  рудуватий
чобiт, пiдвiвся, притупнув, притупнув ще раз i звiв на мене великi,  схожi
на небезпечнi, що всмоктують у себе все живе, плеса, очi.
   - Ти спав бiля вогнища. Як тебе звати i хто ти такий?
   Я вiдповiв.
   Чоловiк  дивився  вбiк  i  щось  розмiрковував,  мабуть,   вiн   думав:
зв'язуватися зi мною чи нi.
   - Мене звати Пилип Миля. Я хочу ?сти i пити. Що в тебе ?, щоб заставити
або продати?
   Пiдкоряючись голосу Пилипа Милi, я розв'язав торбу й показав псалтир та
книгу Алевенгока. Псалтир вiн потримав у руцi  i  поклав  назад  у  торбу,
кинувши: "Не годиться". I запитав про Алевенгока. Я розтовкмачив, що то за
книга, й боячись ново? лихо? пригоди, розповiв,  як  продавав  книгу  бiля
корчми.
   Миля не смiявся з мо?? пригоди, вiн тiльки хмикнув:
   - Дурне продавало й  дурне  купувало.  Ходiмо.  Повiв  мене  до  чи  не
найбагатшого шинку, який стояв  при  битiй  дорозi.  На  лавах  -  сукнянi
налавочники, на стiнi  картина  "Блудний  син".  В  цю  мить  я  позаздрив
блудному синовi: вiн сво? митарства вже  вiдбув,  його  вiтають  вiтець  i
ненька, вiтець замовив на його  честь  розкiшний  обiд,  наказав  зарiзати
гладке теля... А моя путь - вся попереду, й ось зараз матимемо  нову  лиху
пригоду. В кутку бiля  вiкна  витинали  тро?стi  музики,  либонь,  найнятi
шинкарем на весь день. Миля владно махнув рукою музикам, i  вони  вмовкли,
пiдiйшов до обiп'ятого по станi бiлим мiшком тлустого шинкаря, ?врея.
   - Тобi пощастило, шинкарю,- мовив,- ось маю найновiшу  нiмецьку  книгу,
по якiй можна лiкувати всi хвороби. Оддаю майже задурно - битий таляр.
   - Варуй Боже, нема? тако?  цiни,  яка  б  то  книга  не  була,-  сказав
шинкар.- Бесiди "Златоуст" я вчора прийняв за пiвдуката.
   - "Златоустом" тiла не вилiку?ш,-  вiдрiзав  Миля.-  А  цi?ю  книгою  -
го-го.
   Шинкар розкрив книгу навмання, пожував великими губами, прочитав: "Тодi
беруть угорського вина, кип'ятять, додають туди меду, оцту, борсучого сала
й п'ють на нiч. Кольки в грудях проходять". Читав вiн повiльно,  ?врейська
i нiмецька мови схожi мiж собою, i витлумачив написане  правильно.  Нам  з
Милею вельми пощастило, що шинкарiв погляд упав саме на те мiсце, в  книзi
розповiдалося про будову тiла й дуже мало про хвороби та про ?х лiкування.
   - Пiвдуката, може, й дав би,- промовив шинкар.
   - Срiбний таляр.
   - Пiвталяра, простого.
   Врештi-решт зiйшлися на сорока копiйках - на двадцять копiйок менше вiд
таляра.
   У мо?х очах нинi то були грошi немалi.
   Одначе грошi недовго подзвонювали в кишенi  Пилипа  Милi.  Вiн  замовив
кров'яно? ковбаси, галушок iз салом i, звичайно  ж,  горiлки  та  пива.  Я
вперше за останнi днi смачно i вволю  по?в.  Пилип  Миля  почав  гуляти  -
кiлька разiв замовляв музики, i танцював сам  пiд  тi  музики,  й  пив,  i
спiвав на якiйсь незрозумiлiй мовi, й  зачiпав  чоловiкiв  та  жiнок,  якi
заникували до шинку, пригощав якогось  знайомого.  Присмолився  до  однi??
молодицi, й дво? козакiв уже ставали в ??  захист  до  бiйки,  я  ж  почав
просити. Милю, й вiн вiдчепився. На подив, п'яний  Миля  мене  слухався  в
усьому, от тiльки не бажав зупинитися в пиятицi. Вiн величав мене по iменi
та по батьковi - Мартином Кириловичем (так  я  йому  назвався  -  Мартином
Рибкою, Рибка - прiзвище мо?? матiнки, я не хотiв,  щоб  мене  розпитувала
"чи не з тих я  Сулимiв",  жадав  уникнути  людсько?  цiкавостi,  людських
клинiв i  навiть  спiвчуття),  а  також  "паном  канцеляристом"  та  паном
семiнаристом, хоч я не був нi тим, нi тим, i  похвалявся  перед  шинковими
гостями мо?ю вченiстю, про яку не знав анiчогiсiнько, хiба тiльки те, що в
мо?й торб виявилося двi книги: псалтир та Алевенгок. Коли вiн знову  почав
спiвати на незрозумiлiй менi мовi, я запитав мого, яка це пiсня,  по-якому
вiн спiвав, Миля струснув  великою  кудлатою  головою,  спочатку  нiби  аж
здивувався, що спiва? по-чужинськи, а тодi зронив на руки голову  й  довго
сидiв так, менi здалося, що Миля плаче. Але вiн не плакав, а тiльки  важко
зiтхнув i сказав:
   - Я й сам уже не знаю, по-якому спiваю. I хто я такий - Ахмед, Фiлiп чи
Пилип. Усе перемiшалося в мо?й головi. Оцi пiснi - вся плата, яку  маю  за
службу царевi та за полон турецький. Воював я пiд Азовом, першим на  стiну
вилiз, i  потрапив  до  турецького  полону,  я  п'ять  рокiв  катряжив  на
турецькiй галерi, з яко? втiк у порту Амстердам. Але  куди  мав  податися:
без одежi, без грошей?  Найнявся  в  матроси  на  вiйськове  судно,  ходив
пушкарем в оборонi суден торгових, двiчi тонув, був на вгинi  зi  шведами,
далi втрапив на судно французьке, торгове, ходили аж до Африки. Як заробив
трохи грошей - пiшов додому. Через  Францiю  i  Нiмеччину,  через  Польщу,
стратив усе й таки добився. А тут...- Пилип махнув  рукою:  -  А  тут  вже
нiкого.   Чума   забрала    увесь    мiй    рiд.    Лишилася    одна-?дина
сестра-сестричка... Улитою ?? звати. Вона десь у монастирi.
   - У якому монастирi? - запитав я.
   - Якби ж то я знав... Оце ходжу шукаю. Кiлька лiт  тому  якiсь  прочани
заходили в мо? село й сказали, що  вона  в  монастирi.  При  iменi  сво?му
старому... А в якому?.. Нiкому до того не було дiла, нiхто не  запитав.  Я
вже обiйшов пiв-Укра?ни...Миля набив люльку.- Вона була зовсiм мала, як  я
на вiйну пiшов. А все через вiтця мого...
   - У чому ж вiтець винуватий? - знову запитав я,  й  подумав  про  свого
вiтця, пригадав його смерть, i менi стало моторошно.
   - Не те щоб винуватий...-  Миля  затягнувся.  Було  видно,  що  спомини
наплинули на нього навальне й вiн не зна?,  з  чого  розпочати.-  Мiй  дiд
випав з козакiв за гетьмана Брюжовецького, той  на  догоду  царевi  та  за
царськi милостi наполовину скоротив козацький ре?стр,  тож  батько  поклав
будь-що вернутися в козаки. Заплатив полковому писарю, i той вписав його в
козацький компут.  Дiд  мiй  був  сумирний  i  тихий,  а  батько  гарячий,
ворохобний, честолюбний. Останн? важило немало.  Бо  ж  у  той  лихий  час
чимало козакiв, особливо старих i недужих, переписалося в  пiдпомiчники  -
цар навiть написав спецiального  указа  проти  того.  Лихим  стало  козаче
життя, вiйни та вiйни, чужi ?х на вiйну женуть i сво?  примусом  ведуть...
Виборному козаковi доводилося утримувати вiйськовий справунок, i якщо  вiн
не на вiйнi, то в прикордоннiй  службi,  на  лiнiях  усiляких,  у  тривозi
постiйнiй. Ниви позаростали,  розор  настав  козаковi.  Одначе  батько  не
зважив на те. I коштувало  це...  Ой,  скiльки  коштувало.  Бо  як  почали
перевiряти компутнi списки, довелося  класти  в  шапку,  i  полковнику,  i
сотнику, й усiм при?жджим писарям, котрi в тi списки заглядали.  Трохи  не
старцями пустили  нас...  Оддав  батько  половину  поля  в  заставщину.  I
однак...- Миля усмiхнувся.- Не горював, а радiв. Козаком лишився.  Веселий
вiн був, все виспiвував... За чепiгами, за цiпом, на коневi...  Веселий  i
задерикуватий. Боялися його в селi, було як вип'?, то до всiх  чiпля?ться.
А гоноровитий - страх. Все хотiв  возвеличитись  перед  односельчанами.  З
того ранкору оддав мене i в школу. Привiв якось на греблю за Хавин став  i
вказу? рукою на криту гонгом хату абшидованого полкового  писаря,  багатiя
Загайного: "Учися, сину, й матимеш такий дiм, такi воли, такий сад". А  як
вiд'?жджав на вiйну, сказав iнакше: "Учися добре сину, й пiзна?ш, що  таке
наука, що таке вчений чоловiк i яка з того користь. Бо  й  вiра  свята  не
може стояти без науки. Ось вернуся, оддам тебе вчитись до Ки?ва".
   Але вчився я тiльки три зими. В першу зиму, в  заметiлi,  батько  носив
мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже  йому  хотiлося,  аби  я  став
писарем або канцеляристом... Одначе батько з то? клято? вiйни турецько? не
вернувся. Цар вискочив з не? без шапки й штанiв,  а  батька  накрила  сира
земля.- Миля вибив з люльки попiл об закаблук, пiдвiвся.- А з ним  загинув
i останнiй лад у нашому господарствi. I наука моя  скiнчилася.  А  те,  що
вписався в козаки... окошилося на менi ж. Бо як вирiс, то й  мене  забрали
на вiйну. А що було далi, я вже тобi розказав. Писав царевi, щоб  заплатив
за службу та полон - по всiх iнших кра?нах за те платять,- i на всi картки
менi вiдмовлено, а  останнiй  раз  пригрозили  секвестром.  Краще  б  я  в
голландця чи навiть у турка лишився.
   - В чужiй вiрi! - жахнувся я.
   - Ет... що там...- Миля вiдвернувся,- Вiра в тобi... Якщо вона ?.
   Ту нiч я гаряче молився Богу, щоб простив йому цей тяжкий грiх  i  iншi
грiхи, бо постерiг я й те, що вiн не вiрить у святi  чуда  й  навiть...  у
безсмертя душi.
   - Куди ж... iшов ти, де твоя вiтцiвщина? - запитав я.
   - У цих краях,- повiв рукою Миля, але де саме його батькiвське дворище,
чомусь не сказав.- Сестру шукаю...Може, знайду...
   Я розчулився, трохи не заплакав i сказав, що буду йому братом, допоможу
шукати сестру i, коли знайдемо ??, стану ?й братом.
   - Я брат безма?тний, а ти - голий,- сумно i якось  мляво  мовив  Миля.-
Куди ми ?? вiзьмемо...
   Я почав його переконувати, що ми працюватимемо й застатку?мо...
   Миля усмiхався. Менi здалося, що вiн не вiрить, що знайде сестру  й  не
вельми клопочеться тим. А я навпаки - загорiвся,  запалився,  менi  вельми
хотiлося  допомогти  товаришевi,  й  далi  ми  заходили  до  всiх  жiночих
монастирiв, якi траплялися по дорозi.
   Ми переночували на рундуцi в шинку. Пiсля того, як Миля  похмелився,  у
вас не лишилося й шага. Миля ще трохи посидiв пiд шинком, а далi вмився  з
криницi й сказав:
   - Ходiмо до Нiжина. Там базар великий, крамниць багато...
   Я здригнувся. Не випадало менi туди йти, хоча й тягнуло непереможно.  Я
не знав, чи вже там Толстой, чи вже вийшла за нього Уляна. Побачити  б  ??
на мить...
   Нi, цур, обiйду Нiжин десятою дорогою. Побачу, роз'ятрю серце. Та й  як
явлюся Улясi на  очi  отакий  обiрваний,  захланний?  За  недовгий  час  я
зчорнiв, схуд, якось у корчмi заглянув у вмазане в  стiну  люстерко  й  не
впiзнав себе. I я збрехав Милi, що був у Нiжинi недавнечко. Миля також вже
побував там, обiйшов усi монастирi, йому взагалi було байдуже,  куди  йти,
аби тiльки йти. Його мандрiвна душа жадала дороги, волi, нових пригод, без
того, либонь, вже не змiг би й прожити. А Улита - то  бiльше  приключка  i
притлумлена бiль у серцi. В кожно?  людини  ма?  манячити  щось  попереду,
велике чи маленьке, iнакше ?й дуже важко жити.
   Саме отак важко й  безнадiйно  на  той  час  жилося  менi.  Попереду  -
порожнеча, безкiнечна вервечка сiрих днiв. I хоч для мене  також  не  мало
значення, куди йти, дорогу вибирав я. Ми вдарились на Плоске, Мрин, Козари
- в обхiд Нiжина. Менi вже не хотiлося розлучатися з Милею,  хоч  трохи  й
розчарувався в ньому за отi проциндренi сорок копiйок, щось таки вабило  в
ньому.

   * * *

   Ми йшли до обiду, дорога була гарна,  помiж  верболозiв,  помiж  болiт,
соснякiв та хвойникiв, траплялися й лiси великi, дрiмучi, в одному  такому
лiсi ми перепочили та пiдхарчувалися малиною. ?? тут було гибiль, малиновi
хащi, густi, поплутанi, тягнулися в глибiнь  лiсу,  здавалося,  то  зелена
колюча  рiка,  окроплена  червоним,  плине  пiд  високим  верховiттям.   В
передобiдню пору дорога повела нас помiж широких пiль, де, обкуренi  рудим
пилком, доспiвали жита - покляклi,  безшелеснi,  рiдкi;  великi  золотистi
кузьки гнули донизу, до сухо? землi колосся. На горбi бiлiли постатi - там
жали ячмiнь, котрий доспiва? першим. Дiд i тро? жiнок, одна з них, либонь,
господиня, двi iншi - челядницi. Нива велика,  вони  тiльки  розпочали  ??
жати.
   Менi на подив. Миля, оддавши короткого добридня, взяв ввiткнутий носком
у землю серп i почав жати. Нiхто його не проганяв i не казав нiчого, а вiн
жав i жав, загрiбаючи широкою долонею  коротке,  тлусте,  мiцне  стебло  -
останнi  веснянi  дощi  ще  встигли.   пiдправити   ячменi.   Тiльки   раз
розiгнувшись, усмiхнувся широкою усмiшкою й кинув вдоволено:
   - Бач, не розучився.
   Челядницi попiдводилися,  зайняли  постатi  за  Пилипом.  Дiд  розкидав
перевесла, господиня в'язала снопи.
   - А ти чого сто?ш,- гукнув до мене Миля.- Складай у полукiпки снопи.
   - Я... не вмiю,- мовив знiчено.
   - Зумi?ш. Носи до купи. Я покажу. Це  дуже  просто,-  показував  Миля.-
Один снiп наспiд, потiм по  два  з  кожно?  iз  чотирьох  сторiн  колоссям
досередини, тодi отако, поверх них ще двiчi по два, далi -  по  одному,  а
наверх - шапку.
   Полукiпок стояв як лялечка.
   Наука справдi нехитра, але коли  припiка?  сонце,  чоботи  ковзають  по
рiллi й стають важкi, неначе  до  них  вчепили  колодки,  i  млiють  руки,
сповняти ?? непросто. Я ледве дотягнув до  полудня.  Миля  ж  працював  до
вечора.
   I працювали ми ще два  днi,  поки  не  вижали  ниву,  й  заплатила  нам
господиня щедро.
   - Будемо ощадити,- сказав Миля, пiдкидаючи на долонi мiдяки та  срiбний
таляр, який поблискував зверху.- Вистачить нам на двi недiлi або й бiльше.
А там я приведу в такi кра?... де рiки з киселю i береги з житняку. Сiда?ш
на берег, лама?ш окрайця i - ложкою в рiчку.
   Я недовiрливо поглядав на нього.
   - Пригадуй страви, якi тiльки зна?ш, вибирай. Всi замовимо в корчмi...
   "Вибирай страви" не в'язалося  з  ощадливiстю,  та  й  не  вельми  менi
хотiлося ?х вибирати пiсля борщу з карасями та заправлено? олi?ю  гречано?
кашi, якими нагодувала нас на дорогу господиня.
   Але йшли ми цiлий день, i на вечiр у мо?му голодному животi  вуркотiло,
як у жлуктi, в яке вкинули розпечений камiнь. Я перебирав у наметi страви,
якi колись бодай куштував, намагався вгадати, якi на?дки чекають на нас  у
корчмi. Моя голодна мрiя шикувала миски з вергунами, борщем з поросятиною,
полумиски з галушками, локшиною, гречаними млинцями та пампушками з сиром,
пирогами з маком та медом. Ясна рiч, всього того одночасно не могло бути в
жоднiй корчмi свiту, одначе  корчма  нам  трапилася  багата,  й  були  там
справдi вергуни, i лемiшка,  й  млинцi,  хоч  i  не  гречанi,  але  м'якi,
пшеничнi, й узвар iз сушених слив та терну.
   Проте не пiшло все те менi на користь,  бо  випало  випити  окрiм  двох
кухлiв узвару чашу гiрку. Миля почав гуляти. Спочатку випив око горiлки  й
сказав, що  оце  вже  й  по  всьому,  одначе  до  хвилi  замовив  стоянець
волоського вина й знову пообiцяв, що на сьогоднi тим  вдовольниться.  Може
б, i вдовольнився, та до нього,  побачивши  грошi,  якi,  розплачуючись  з
шинкарем, Пилип виймав з кишенi, пiдсiв москаль.  Москалiв  у  шинку  було
кiлька - вони стояли в селi посто?м. Миля розбалакався з москалем i  почав
частувати нового  товариша.  Треба  сказати,  що  сходився  вiн  з  людьми
навдивовижу швидко, пройшов пiвсвiту, а людей не знав, довiряв  усiм,  вiд
чого раз по раз  мав  кривди,  Чаркувалися  вони  недовго,  солдат  швидко
сп'янiв, пiдняв чарку за здоров'я царя й вимагав,  щоб  за  здоров'я  царя
пили всi, москалi й дядьки випили,  а  Миля  вiдмовився,  пам'ятаючи  свою
кривду вiд царя,  ще  й  сказав,  що  цар  Петро  -  причмелений.  Москаль
розпасiювався,  казився,  тупотiв  ногами  та  кричав  "Мазепа",  й  Пилип
промовисто виклав на стiл обидва кулаки - величезнi, чорнi, кожен як гиря,
й москаль притих.
   На середньому пальцi лiво? Милино?  руки  -  великий,  товстий  срiбний
перстень, на якому викарбуваний якийсь чубатий  птах.  Перстень  аж  влип,
врiс у явлень. Миля його жодного разу  не  знiмав  i,  на  мiй  подив,  не
пропив. Кiлька разiв я приставав до  Пилипа  з  розпитуванням,  що  то  за
перстень, одначе вiн вiдмовчувався.
   На той час зринув лемент  в  iншому  кутку  корчми,  де  тро?  москалiв
пiдмовили грати в карти сiльського дядька,  пiдпомiчника.  Дядько  сiв  до
гри, яко? не знав, не розумiв ??, та й був пiдпитий, весь  час  програвав.
Вiн програв усi, якi мав i  якi  позичив  ще  в  двох  господарiв,  грошi,
заставив воли та воза, шестеро  овечок  i  теж  програв.  Простакуватий  з
вигляду, та, мабуть, i за вдачею, з носом-пиптем, обсмоктаними, тоненькими
вусами, лупав посоловiлими очима й тiльки повторював:
   - Оце так! Оце так
   I тодi в корчму вбiгла худа довговида жiнка з дитиною на руках,-  хтось
?й повiдав про те, що  чоловiк  програ?  господарство,-  й  вона  наробила
крику.  Волосся  вибилося  ?й   з-пiд   очiпка,   верхнi   гаки   керсетки
розстебнулися, вона вимахувала рукою, тицяла чоловiковi дитину й голосила.
I  верещало,  заливалося  плачем  перелякане  дитя.   Москалi   спробували
вiдтрутити ??, й тодi вона стала на колiна й почала просити ?х:
   - Москалики-соколики, полиште його, дурного, вiн п'яний, пожалiйте мене
а дiтьми, не робiть старцями. Йди, потурмаку, додому, а ви  вiддайте  йому
грошi...
   - Так не бьiвает. Йди прочь, глупая женщина,- вiдказували москалi.
   Бачив, як наливаються багрецем Пилиповi щоки, як склянiють  очi.  Я  не
знав, що менi робити - спробувати зупинити його, адже  насува?ться  велике
лихо, й шкода було нещасно? жiнки. Я зовсiм не вмiв грати в карти, але був
переконаний, що солдати вчинили  не  по  справедливостi,  з  iншого  боку,
солдати, як менi тодi здавалося, це - закон, влада,  а  протяг  влади  йти
грiховно й небезпечно. Та й просто -  ?х  багато...  Менi  ж  не  випадало
лишати Милю одного проти трьох, хоч яка там з мене помiч,  але  не  прийти
йому на допомогу, то вже майже зрада. Дорога вже навчила мене багато  чому
й хоч трохи вигартувала мо? тiло та душу. Проте я все ще вагався,  а  Миля
тим часом важко пiдвiвся, ступив до гравцiв:
   - Вiддайте чоловiковi грошi!
   - Та ты что, с лопухов вьiлез. Бьiвалый ведь человек, знаешь, что такое
игра и честь игрока!
   - Вiв не вмi? цi?? гри.
   - А нам какое дело. Не садись.
   Миля замислився. Зата?вши подих, я чекав: ударить чи не  вдарить?  Миля
не вдарив. Вiн раптом сiв за стiл.
   - Я буду з вами грати.
   Що то була за гра, важко розповiсти. Я млiв душею, я потерпав, що  Миля
також програ?ться, але Миля 6ув схожий на Бога в днi сотворiння свiту. Вiн
аж переродився, анi iскорки хмелю не лишилося в його очах, був напружений,
наструнений i водночас спокiйний, карти мелькали в його руках,  як  осiнн?
листя  в  тугому  вихорi.  Москалi  ледве  встигали  водити  очима,   вони
повитягували ши?, один  навiть  висолопив  та  прикусив  язика.  Замовкла,
злякано спостерiгала  за  грою  жiнка,  мало  тямлячи,  що  воно  дi?ться,
замовкло навiть дитя, господар, що програвся, притулився спиною до  стiни,
й по його щоках  котилися  п'янi  сльози.  Попiдводилися  люди  за  iншими
столами.
   Коли Миля одiграв бiльше як половину програних господарем грошей,  один
з москалiв, найстарший серед них по чину, ундер, пiдвiвся й закричав:
   - Он махлюет, он играет нечестно!
   Посхоплювалися й дво? iнших москалiв, пiдтримали ундера:
   - Махлюет, зто нечестно.
   Вони почали хапати грошi, якi лежали на столi кiлькома стовпчиками, але
Миля обома руками так деменув у груди ундера й ще одного  солдата,  що  тi
вiдлетiли на кiлька крокiв вiд столу й попадали на пiдлогу. Миля згрiб  зi
столу грошi й засунув молодицi до кишенi керсетки:
   - На, втiкай звiдси.
   Та метнулася на вулицю, а Миля став у дверях, заступивши  шлях  погонi.
Далi вчинилася шванка. В корчмi, окрiм тих, що грали в карти, було ще тро?
москалiв, вони почали наскакувати на Милю й одлiтали од нього,  як  грушi.
Нiби й не вельми замахувався Пилип, одначе бив невiдпорне, швидко, аж було
важко повiрити, що в цьому вайлуватому тiлi прихована така спритнiсть.  До
того ж i бив вiн якось незрозумiло, чудернацько, не по-нашому.
   - Мазепи, предателi,- кричали москалi.
   Я й отерпав зi страху, i чудувався, i навiть пишався  сво?м  товаришем.
Таки був рушив йому на помiч, але хтось смикнув мене за полу  свити,  i  я
гепнувся бiля дверей.
   У корчмi  стояв  шарварок:  миготiли  кулаки,  лунали  стогони,  лайка,
погрози. Врештi москалi втямили, що так  ?м  супротивника  не  здолати,  й
погасили свiчки. А  погасивши,  пiд'юдженi  темрявою,  горiлкою,  кинулися
грабувати корчму. Хапали пляшки з горiлкою (було чути брязкiт скла), хтось
щось потягнув зi столу (посипалось череп'я), i враз  пролунав  погрозливий
вигук:
   - Райцi, райцi йдуть.
   Затупотiли ноги, хтось верещав, щось падало, в  дверях  миготiли  тiнi.
Втiкачiв нiхто не зупиняв i не переслiдував, тiльки хтось вимахував  рукою
за кожною тiнню,- я лежав бiля дверей i бачив те дуже  добре.  Коли  тупiт
затих, в темрявi пролунав голос - попросив, щоб засвiтили свiтло. Корчмар,
низенький ?врей з лисиною на всю голову, роздмухав  пiд  припiчком  жар  i
запалив клоччя, а вiд нього свiчу. В корчмi стояв погром,  валялися  битий
посуд, склянки, ослiнцi. Дядьки позабивалися пiд стiл i виглядали  звiдти,
як бички з верболозу. Миля сидiв навпочiпки бiля стiни й  набивав  люльку.
Нiяких райцiв не було.
   - То я гукнув, буцiм  iдуть  райцi,-  похвалився  корчмар,  либонь,  не
вельми засмучений погромом - те йому не первина.- Прошу шановних гостей  у
свiдки: я всiх грабiжникiв позначкував квачиком.-  I  показав  паличку  та
глечик   з   дьогтем.Завтра   пiду    до    найстаршого    начальника    й
здрайцiв-грабiжникiв знайдуть за тими позначками.
   Я аж тепер зрозумiв, хто то вимахував у дверях рукою при  з'явi  кожно?
постатi.
   Корчмар та його жiнка прибрали в корчмi, i хоч як я  намагався  витягти
звiдти Милю, вiн не пiшов i гуляв до ранку й пропив усi  грошi.  I  тiльки
вранцi, протверезiвши, послухав мо?? ради та зiйшов разом зi мною з  села,
погодившись, що розкрут нiчно? пригоди може бути й не на нашу користь. Ба,
навiть просто в свiдки нам iти не випадало.
   Треба сказати, що по пиятицi, протверезiвши.  Миля  здебiльшого  ставав
слухняний, неначе дитина. Почував свою вину, ховав очi, i якщо я нагадував
про вчорашн?, крутив головою:
   - Ти того,. Мартине... Не нагадуй. I так на душi гидко.
   - Нащо ж п'?ш?
   - А нащо ти не п'?ш?
   - Не хочу.
   - А я хочу.
   Отак розкантувалися. Добрим, злагодливим Пилип був i п'яним,  але  коли
починав  упиватись  -  ставав  непоступливим,  упертим  i   вельми   часто
дратiвливим, злим, а то й жорстоким. Якщо довго не  пив  -  також.  Кiлька
разiв я намагався не допустити його до чарки, ховав грошi, якщо вони в нас
були, й казав, що ми ?х загубили, й видобував по кiлька шагiв -  на  обiд.
Миля здогадувався про мо? хитрощi, якийсь час терпiв, iнодi й довгенько, а
потiм починав хмурнiти, дратуватися й одного  разу  побив  мене.  По  тому
напився й плакав i просив пробачення. Того разу я хотiв покинути  його,  й
не покинув, менi не дозволила совiсть. Розумiв, що потрiбний Милi, що  без
мене йому буде ще гiрше, що мушу рятувати його, настановляти  на  праведну
путь, либонь, колись Миля  був  гарним  чоловiком.  Лукавi,  недобрi  люди
повели його в нетрi, налили половину його серця вогнем,  злобою,  друга  ж
половина була чиста. Пiд час наших мандрiв, надто  коли  отаборювалися  на
день-два десь бiля рiчки, перепочивали, прали, я  переповiдав  йому  житi?
святих великомученикiв, праведникiв, i вiн слухав з увагою, розчулювався й
навiть плакав.
   Одначе вгадати, слухатиме вiн сьогоднi оповiдi  зi  Святого  письма  чи
нап'?ться, було неможливо. Зненацька на нього находила якась туга,  й  вiн
казав:
   - Якби той твiй Лука пошпарував холодною солоною водою палубу та  потер
лiсочком гармату, щоб шкура на долонях позлазила, помудрiшав би трохи й не
бридив ледачего. Йди ти з ним у болото.
   Я стенався,  хрестився  й  очiкував  слушнiшого  часу,  щоб  продовжити
оповiдь. Мусив спасати Милю, але спасав i себе, вiн був потрiбен менi  для
власного спасiння. Я трохи лукавлю, бо Пилип був  менi  потрiбен  i  задля
житейсько? вигоди, Я це розумiв, хоч i не зiзнавався в тому.  Так,  iнодi,
надто коли в нас довгий час не було грошей i Миля давно не  пив  i  ставав
похмурий та злий, користав мене нещадно. Зупинившись у селi-найчастiше  ми
зупинялися  по  шпиталях,--одразу  розпитував  шпитального  старосту   про
мирськi та церковнi справи в селi й  майже  силою  спроваджував  на  якусь
роботу:  прислужувати  паламаревi,  дяковi,  спiвати  на  криласi,  читати
псалтир над покiйником, переписувати компутнi списки в ратушi й  навiть...
старцювати, чого я соромився страшенно i якомога уникав. Зате  з  Милею  я
нiчого не боявся - в полi, в лiсi, та й  до  мiстечках,  селах  i  хуторах
також.   Кiлька   разiв,   величаючись   перед    дiвчатами,    намагалися
позбиткуватися надi мною сiльськi парубки, та хоч у якiй би лiчбi вони  не
були, ганебно вiдступали перед пудовими Милиними кулаками. Одного разу,  в
помсту за свою ганьбу, знаючи, що йтимемо на ночiвлю цi?ю  вуличкою,  вони
засiли увечерi з кiллям за височенним новеньким  тином,  та  Миля  мав  не
тiльки чавуннi кулаки, а й дивовижну здатнiсть розгадувати чужi  пiдступи;
вiн пiдважив тин i повалив його, парубки верещали та втiкали в городи, хто
на двох, а хто й на чотирьох.
   Водночас було в Милi щось таке, що без кiнця вкручувало його у  всiлякi
непри?мнi, а то й небезпечнi пригоди. А може, не стiльки був  винуватий  у
всьому сам Миля, скiльки те,  що  всi  намагалися  скласти  свою  вину  на
зайшлого чоловiка, поглумитися, пожаковати, позбиткуватися. Милину доброту
й на?внiсть вони не раз приймали за глупство, а потульнiсть за  боягузтво.
Милю, якщо вiн перебував у доброму стро? душi, не просто  було  вивести  з
рiвноваги, вiн терпiв довго й тiльки осмiхався.
   Але була одна задерина, одна приключка, яка. не раз  приводила  нас  до
лихих пригод - Пилип дратував москалiв. "Вони царськi, цар ?м  платить  за
розбiй, а менi за мо? кривди не  заплатив..."  Солдатiв  було  гибiль,  на
Укра?нi  появлялись  все  новi  й  новi  полки,   якi   здебiльшого   мали
чудернацькi, iноземнi назви й командувало ними багато чужоземцiв.  Вiйсько
стояло посто?м по мiстах i селах, по кiлька солдатiв у  хатi,  ще  недавно
дозволялося ставити посто?м москалiв тiльки до пiдсусiдкiв, тепер  же  вiд
постою не  звiльнялися  й  виборнi  козаки,  i  купцi  та  всi  мiщани.  I
поводилися тi постояльцi, немов завойовники, могли зовсiм не заплатити  за
харчi та постiй, могли одняти, що сподобалося, могли поглумитися. Особливо
були небезпечнi, коли йшли походом, зупинялися ненадовго;  господарi  тодi
гнали у лiс кращих коней, а дiвчата  й  молодицi  ховалися  в  очеретi,  в
дозах, чекаючи, поки рота чи полк зiйде з села або слободи.
   По всiх фортецях були розмiщенi гарнiзони,  а  на  великих  перехрестях
стояли караули, по шляхах i  дорогах  курiли  верхи  або  вiзками  збирачi
податкiв та казначе?, лiтали з командами полковi  комiсари  -  виловлювали
втеклих солдатiв, а також козакiв, якi ухилялися вiд походiв пiд  Дербент,
на Ладогу, в Таврiйськi степи. В одному селi  менi  випало  переписати  за
невелику плату стацiйнi списки, й мене вельми здивувало, як багато  стацi?
взяли солдати за пiвроку з села, а саме: 68 курей, 14-гусей, 185  осьмачок
житнього борошна, 12 пшеничного, 3 осьмачки круп, 4 пуди  масла,  8  пудiв
сала, 600 ступок солi, 84  кварти  вина,  15  яловиць,  41  барана,  а  ще
горiлка, цебри пива на при?зд i  вiд'?зд  високих  командирiв,  пiдвози  й
перевози провiанту та солдатiв,  дрова  й  сiно...  Село  обiднiло  за  цi
пiвроку страшенно, й стояв там туск; невдоволення та злоба знаходили  собi
добру поживу. Трапилося при нас: один дядько привiз у стацiю свиню,  а  на
возi, у сiна, був горщик масла на продаж, того  горщика  забрали  солдати,
дядько розпаленiв i вдарив дрюком солдата по головi. Iншi солдати кинулися
на дядька, на помiч дядьковi побiг Миля,  за  ним  ще  кiлька  базарiвчан.
Зчинилася бiйка, з яко? ми ледве вихопилися.
   I не знiмав Пилип перед офiцерами шапки, й не пускав солдатiв  до  хат,
де ми зупинялися, й не захотiв допомогти двом москалям що застряли  гарбою
з сiном у рудцi, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав
батога i хотiв пiдпалити сiно, та я не дав.  Переживав  щоразу  вельми,  й
обiцяв собi утекти вiд Милi - й  не  втiкав.  Я  все  ще  не  мiг  скласти
остаточно?  думки  про   свого   випадкового   товариша,   дедалi   бiльше
переконувався, що Миля - це кiлька людей, i то зовсiм рiзних: добра дитина
i розбiйник, грiшник i праведник, брехун i найщирiший чоловiк, скромний  i
хвалько, розпутник i цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що,
врештi, переважа?. Залежно вiд обставин, переважало то те, то iнше.  Читав
я колись книгу фiлософа Степана Хаввека, то вiн вважа?, що наш свiт ма?  в
рiзний час рiзнi диспозицi? й  залежно  вiд  того  мiня?  сво?  диспозицi?
людська  душа,  тi  диспозицi?  можна  визначити  лише  по  гороскопах   i
дiзнатися, в який час якою буде душа тi?? чи тi??  людини.  На  мо?  першi
мiркування, Пилипова вдача  повнiстю  вкладалася  в  Хаввекову  фiлософiю,
одначе з часом я почав думати, що це не так -  настрiй  i  поведiнка  Милi
iнодi одмiнювалися по кiлька разiв на день, а то й на годину. Може,  через
те, що в свiтi добро невiддiльне вiд зла, одне знищу? iнше, одне  породжу?
iнше i якби запанувало лише те або те, свiт став би сiрим  i  нудним.  Так
промовляла одна половина мого серця, а друга не  погоджувалася,  доводила,
що в свiтi мають панувати тiльки доброчиннiсть та порядок, бо вони  -  вiд
Бога, який усе визнача?  i  всьому  да?  лад.  Вiн  кличе  нас  добиватися
досконалостi, тiльки в нiй - iдеал людини, ним же створено?.
   Але в цьому мiсцi мо? думки знову наштовхувалися на перепону. А  звiдки
тодi страждання i грiх? Його вчинили вже Адам i ?ва, творенi руками самого
Бога. Я заплутався, нiтився душею, не мав способу, сили та розуму  пiзнати
бодай зовнiшнi ознаки свiту, а що вже казати про  його  глибини!  Що  таке
свiт i що таке в ньому я? А iншi люди? Чому вони такi?  Чому  оцi  москалi
накладають стацiю на цих людей, вiдбирають ?хню працю? Чому козакiв женуть
пiд далекий, непотрiбний нам Дербент i вони гинуть тисячами? Це також  вiд
Бога? На цi запитання не мiг вiдповiсти, й лишалось втiшатися молитвою,  а
також думкою, що я ? тiльки в ?днаннi з Богом, а сам по собi -  нiчого  не
значу. Може, згодом я пiзнаю бодай себе й зрозумiю хоч щось у цьому свiтi.
Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть iншi  люди
й для чого iсну? вiн сам, цей  великий,  барвистий,  тривожний,  захланний
свiт, я також довiдаюсь потiм.
   Милi трохи боявся, трохи осуджував його за схильнiсть  до  пиятики,  за
одчайдушнiсть i водночас дечому вчився в  нього.  Академiя  вклала  в  мою
голову багато знань, вiд Арiстотеля до Феофана Прокоповича, знань  не  для
життя, а для думання. У Пилипа я несамохiть, навiть  проти  власно?  волi,
вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробiгти, перестрибнути,  а
де й  проповзти.  Корисна  наука,  хоч  i  гiрка  та  сумна,  нею  оддавна
користу?ться значна частина людства.
   Було б неправдою сказати, що в сво?х мандрах нас здибували тiльки  лихi
пригоди та ми лише терпiли злиднi. Розкошiв, звичайно, не мали, але бували
й хорошi лагiднi днi. Ось чвала?мо  дорогою,  холодком  -  дорога  в'?ться
попiд старими, дуплистими вербами, входимо до села, мина?мо  першу,  другу
хату, розгляда?мося, де б попити  холоднячку,  куди  краще  зробити  першу
вiзиту добродiйцi удачi, аж нас зупиня? окрик:
   - Ану ходiть-но сюди, молодцi!
   Зупиня?мося, поверта?мо на поклик голови. Багата, видно вже  на  перший
взiр, вельми багата хата з високим, широким ганком, обвитим виноградом, за
хатою осокори, на одному буслове гнiздо, в праву руку - сад, в лiву - двiр
з хлiвами та коморами, звiдти в'?зд,  а  вхiд  -  через  хвiртку  навпроти
ганку. На ганку  сидить  чоловiк  з  густим  пишним,  що  ледь  в'?ться  й
пшеничною хвилею нависа? над чолом, чубом, розкiшними  пшеничними  вусами,
тугим,  трохи  схожим  на  котячу  морду,  обличчям,  у  вишитiй  сорочцi,
розiмлiлий, роздобрiлий, либонь, щойно смачно пообiдав, на  одному  вусовi
ще видно бiлу цятку -  необлизана  сметана,  перед  ним  сто?ть  кухоль  з
узваром, на тацi - грушi та великi жовтi сливи -  запива?  обiд,  засмачу?
його садовиною. Лiва брова ледь заломлена, права  -  трохи  опущена,одразу
видно - не  простий  козак,  мiсцевий  урядовець.  Та  й  хто  iнший  може
дозволити собi розкошувати на ганку тако? днини:  Петрiвка,  давно  минули
Петро та Дем'ян, жнива, вчора  був  Паликопа,  сьогоднi  всi  в  полi,  на
роботi, поспiшають, а вiн сидить, знiчев'я  погляда?  на  шлях  i  зупиня?
окриком усiх про?жджих i перехожих. Не зупиниться одразу, пошле  навздогiн
наймита, а то й поскаче козак та заверне непослуха назад.
   -  Охрiм  Шквиря,  мiсцевий  сотник,-  одразу,  щоб  не   було   нiяких
непорозумiнь, вiдрекомендову?ться.- Хто такi будете i куди йдете?
   Миля  вiдстороню?  мене,  виходить  наперед.  Вiн  -  втiлення  покори,
лагiдностi, доброти й доброзичливостi, ще й глибоко? шаноби: велика кругла
голова з зiм'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена,
руки опущенi (в лiвiй - шапка), плечi схиленi, великi круглi очi чистi  та
яснi. Я сам дивуюся такiй Милинiй перемiнi: чи його втомила довга дорога й
сподiва?ться на вiдпочинок та поживу, чи й справдi йому сподобався сотник,
тiльки ж бо я знаю, що тi очi бувають i пронозливi  та  хитрi,  й  злi,  й
ледачi.
   - Хто ми i що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не  знаю,
хто я. Так, перекотиполе, колишнiй охочекомонний козак Прилуцького  полку,
а далi турецький галерник i матрос, i  гармаш  на  суднах  французьких  та
голландських... Валасаюся по свiту, бо нема  куди  прихилити  голову,  там
помахаю  цiпом  там  мiшки  попиряю,  там  допоможу  коня  пiдкувати,  там
пiдморгну молодицi, й вона  насипле  миску  борщу.  А  iнша  й  варениками
пригостить. Якщо пiдморгну гарно...
   Сотник  смачно  засмiявся.  Потютькуватий  i  простакуватий  Миля  нинi
неймовiрно тонко вловив сотникiв настрiй: той випив  чарку,  смачно  по?в,
роздобрiв, рознiжився, його душа жада? ще чогось солодшого, бодай у жартi,
й Миля солодить йому ??. А щоб сотник до кiнця зрозумiв, що то жарт,  Миля
докида?:
   - Але якби сподiвався на тi борщi, давно б  ноги  простягнув.  Простий,
значся, я чоловiк. А ось вiн. Мартин  Рибка,-  тут  Миля  вiдступа?  убiк,
являючи сотнику у всiй красi мою нужденну постать,- отакий, незавидний  на
вигляд, отрок досто?нств великих i талантiв значних.
   - Що ж вiн умi?? - недовiрливо каже сотник.
   - Запитайте краще, чого вiн не вмi?,- покiрливо, але й  з  досто?нством
мовить Миля.- Голос ма? такий, що мертвих пiднiма?.  Пройшов  фiлозопiю  i
богослов'я,лл? кулi Миля (ох, як лл?,  я  червонiю  й  нiчуся,  але  боюся
сказати правду, заперечити Милi, бо вiн мене потiм  з'?сть),-  всю  службу
Божу, навiть кафiзму напам'ять шпарить, у всiх науках вправний, особливо в
гiсторичнiй, парсуни знатнi малю?, житiя святих оповiда? так, що тi  святi
стають ще святiшi...
   - Ану заспiвай "Iже херувими, царице моя...",- велить менi сотник,  але
Миля докiрливо й прохально водночас хита? головою:
   - Ваша вельможнiсть, пiсля тако?  довго?  дороги,  спеки  сухим  горлом
можна попсувати святу молитву i явити не той,  що  вподоба  ваша  милiсть,
голос. Звичайно, вiн заспiва? й так, але було б краще, якби вiн вповнi i у
всiй красi втiшив ваш тонкий слух.
   Я вже ледве переводжу дух вiд Милиного словоблуддя, не властивого йому,
i хочу щось сказати, але сотник перепиня? мене:
   - Доречно. Оришко,- кличе наймичку,- нагодуй прочан. Та не скупися.
   Ми ?мо всмак, на?да?мося донесхочу. Одначе, коли виходимо на  подвiр'я,
виказувати свiй спiвецький хист менi випада?  не  одразу,  бо  бiля  ганку
стоять дво? козакiв, якi прийшли позиватися за якесь сiно, а за яке, я  не
можу второпати з ?хньо? мови, бо вони кажуть не  водне,  перебивають  одне
одного й взивають одне одного  всiлякими  невшетечними  словами  i  навiть
сукають дулi.
   Сотник довго слуха?, погладжуючи вуса, далi почина?  ?х  посмикувати  й
врештi:
   - Гавриле, Митре! - Через перелаз перестрибують дво?  козакiв.-  Посади
обох у погрiб, нехай там посидять та погомонять, може, дiйдуть згоди. Пива
жбанок поставте ?м... А закусi не давайте. Повечеряють ладком у того чи  в
того вдома.
   Як я побачив пiзнiше, отако сотник Охрiм Шквиря судив майже  завжди.  Я
спiваю йому "Богородице, зри скорботу мою" i "Богородице, дiво",  по  тому
сотнику виносять скрипку, i ми вдвох спiва?мо  "Iже  херувими...",  "Святу
Марiю" та спасiвських пiсень. Шквиря спiва? й  заплющу?  очi,  вiн  вельми
коха?ться в спiвi. Як я  потiм  побачив,  не  пропускав  у  церквi  жодно?
служби,  ставав  завжди  попереду,  бiля  самого  криласа  i,  якщо  дячок
затягував не на той  глас  або  пiвча  брала  занадто  низько  чи  високо,
поправляв. Тiльки мене, ?й же Богу, не  поправив  жодного  разу,  хоч  сам
визначив мене в пiддячi й наказав, щоб поклали менi платню. Я спiвав  i  з
пiвчою, i  при  панотцевi,  прислужуючи  йому  -  подаючи  то  Бiблiю,  то
кадильницю,  то  свiчi,  допомагаючи  правити  лiтургiю.   Гарного   клича
чоловiком був сотник Шквиря, iншого такого менi не доводилося бачити.  При
церквi був шпиталь, у якому лежали покалiченi пiд Азовом козаки,  а  також
тулилося чимало iнших калiк i старцiв, i на всiх вiн щотижня посилав круп,
хлiба, горiлки, двi свiчi й сплачував прачцi та  кухарцi,  й  вона  варила
страву на всiх, на вiдмiну вiд iнших шпиталiв,  де  кожен  напарив  страву
собi сам.
   Вдачi пан сотник був лагiдно?, часом впадав у смуток i  зажуру  й  тодi
замикався в хатi й не виходив по кiлька днiв. У нього померли  дружина  та
син, лишилася дочка, й вiн вiддавав ?й всю свою  любов,  навiть  у  походи
намагався не ходити iз-за не?. Але невiдомi нам шляхи Господнi й добро  не
завжди оплачу?ться добром, по  кiлькох  роках  довелося  менi  побувати  в
посильцi в пана сотника, i я не впiзнав нi його  самого,  нi  його  колись
такого затишного, тихого гнiзда. Узяв пан сотник собi зятя, узяв дочцi  до
любовi безма?тного хорунжого, передав йому все  господарство,  а  хорунжий
виявився людиною ворохобною i пiдлою, й розпочалися помiж ними  сварки  та
бiйки, й люто билися вони на шаблях, i  вiдрубав  хорунжий  сотнику  праву
руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловiчка,  який  сидiв
на призьбi, нюхав нiмецьку табаку й витирав рукавом зажуренi,  в  червоних
прожилках сльозливi очi.
   Якийсь незрозумiлий триб життя людського: все,  що  почина?ться  добре,
здебiльшого закiнчу?ться погано, веселе  вiнча?ться  сумним,  а  безмрiйне
тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить  так:
живи, поки можна, розкошуй i гуляй, а дехто - навпаки: не випробовуй  долю
- не жартуй з нею, живи праведно в постах i молитвах, i тобi воздасться.
   Але ж сотник Шквиря жив праведно?!
   ...З поля йде череда, здiйма? на всю вулицю куряву,  корови  поспiшають
одна поперед одно?, вим'я ?м розпира? молоко, в  декотрих  воно  цiрка?  з
дiйок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хлiви й хати - геть усе пропахло
молоком.
   - Молочка оце б попити,- мовить Миля.
   - Ти що, не на?вся? - дивуюся я.
   - Та.. Дитинство згадалося... Мати...  Славна  вона  була  в  мене,-  й
нiяковi?.
   Вперще цей закоржавiлий волоцюга, випивайло згадав  отако  матiр,  i  в
мо?му серцi скида?ться сльоза, бо ж i моя мати була  добра  та  славна,  й
сподiвалася знайти щастя в дiтях, i пiшла на той свiт, не знайшовши  його,
а мене зла доля, злi люди покривдили навiки i пустили по свiту  старцем  з
оскудiлим серцем. I я також  запечалююся,  й  той  хороший  настрiй,  який
зродився в мо?й душi пiсля гостин у пана сотника Шквирi, в'яне в нiй.
   З легко? руки пана сотника велося нам  i  малося  в  тому  селi  гарно.
Скiнчилися жнива  -  врожайнi  цього  року,-  люди  вiтали  паляницями  та
пампушками  з  нового  урожаю  Маковiя  та  Спаса,  а  там  уже  пiдоспiли
Головосiки, а за ними й Друга Пречиста та  Здвиження.  Люди  в  селi  були
сумирнi, працьовитi та добрi. Якось упiймали з чобiтьми  зайшлого  злодiя,
водили його по селу, й нiхто не  хотiв  упiзнавати  сво?  чоботи,  аби  не
ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так  i
вiдпустили того злодiя з чобiтьми, хоч гаразд знали, що  чоботи  не  його,
прийшов вiн у село босий.

   * * *

   Кажуть, мiсце людинi Богом визначене. Але  ж  кажуть  i  так,  що  сама
людина прикраша? сво? мiсце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то  було
гарне мiсце! Якi то були славнi люди! Село розкинулося в неширокiй долинi,
зi сходу до нього прилягав сосновий бiр, посеред села -  величезний  став,
попiд берегом плава? притоплений човен, i дiтвора бовта?ться довкола човна
та регочеться, а увечерi, як зiйде мiсяць, все село, з вербами, осокорами,
церквою, хатами, зорями в небi,  вiдбива?ться  в  тому  ставу,  й  дiвчата
ходять колами за греблею, i всi такi молодi та гарнi, i в  кожно?  в  коси
вплетено, або настурцi?,  або  королевий  цвiт,  або  чорнобривцi.  Хлопцi
стоять пiд вербами, палять люльки i вже потiм, як  мiсяць  заплута?ться  в
осокоринi, розбредаються з дiвчатами парами понад ставом. Я сиджу на ганку
шпитального дому або на папертi церковнiй, i серце  менi  млi?  солодко  й
тоскно.
   Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться мо? серце,  та  ще  як  заграють
пiсню, яку я грав для Улясi... I згадаю ?? очi, й вiдгадаю аж  тепер  все,
що викликала в не? моя пiсня. Музика завше жила в менi, в семiнарi?  та  в
Академi? вона не  давала  менi  опуститися  до  спудейських  шахрайств  та
обманiв, в дорозi до Валдаю вселяла в мене силу, музика веде до Бога i для
того вигадана людьми.
   Одначе це якась iнша музика... Хихотлива, грiховна, вона зваблю? дiвчат
та хлопцiв, я вiдчуваю це, зваблю? й мене, i я почуваю, що таки зваблююся,
що мо? тiло налива?ться грiховним, поганським жаром, i серджуся.
   А потiм дiвчата та хлопцi розбредуться по вуличках та завулках, а  став
мрiтиме, як заворожений, а я все сидiтиму, й  вийде  та  сяде  поруч  мене
шпитальний староста, вiн же й сторож, Явтух, та розповiсть, що ? в ?хньому
селi баба ?вга, яка в темнi ночi лiта? на  веретенi  довкола  ставу,  а  в
свiтлi злiта? в саме небо й знiма? найяснiшу звiзду та хова? пiд бочку.
   Я слухаю та вдаю, що вiрю, бо вже знаю  бабу  Iвгу,  й  знаю,  що  вона
справдi в темнi ночi дивиться в хмари, як всi справжнi чародi?,  i  носить
пiд пахвою веретено, й туля?ться в жнива по  полю  та  наклика?  на  хлiби
морози, й знайшлися були в селi люди, котрi  злякалися  ?вжиних  чарiв,  i
почали вимагати в пана сотника, аби дав бабу до квестi?,  але  пан  сотник
присоромив тих неборак, вказавши ?м, що баба ?вга несповна розуму i всi  в
селi вiдають про те, та й чи ж можуть морози вдарити в мiсяцi липнi,  хiба
вони впали хоч раз?
   Вдень я допомагаю в церквi дяковi та паламаревi, виконую всiляку роботу
по ?? оздобленню та прибиранню, я пораюся  за  пiддячого  пiд  час  служби
Божо? - ношу чашу, роздаю антидор, роздмухую кадило,  спiваю  на  криласi,
читаю псалтир над померлими. Й випали менi незвичнi небаченi нiколи ранiше
треби (дяк на той  час  занедужав):  вернулися  з-пiд  Дербента  козаки  й
привезли сумнi  звiстки  аж  у  чотири  двори,  й  вiдспiвували  засипаних
дербентським пiском козакiв так, неначе вони щойно померли, тiльки замiсть
трун з тiлами стояли порожнi мари, покритi чорним сукном. I  ридали  жiнки
та плакали дiти, й горiли свiчки-громницi - великi  свiчки,  якi  ставлять
бiля померлих, i читав я требника, тiльки не читав розрiшительно? молитви,
а по тому клали на мари вiнок барвiнковий i обносили кругом церкви.  Дивнi
це були похорони, й хоч не було мертвякiв, почувався я погано, тривожно, й
думки всiлякi бралися до голови.
   Жили ми з Пилипом при шпиталi,  платили  за  ночiвлю  по  два  шаги,  я
заробляв у церквi, Миля - пiдручним у бондаря. Той бондар славився на  всю
волость, окрiм бочок, барил та дiжечок робив дiжi  на  тiсто,  кадiвби  та
ступи. Бочки, барила та дiжечки Олекси Бондарчука  розкочувалися  по  всiх
дворах, були мiцнi й ладнi. Олексинi вироби в волостi впiзнавали з  одного
погляду. Бондарчук тримав двох наймитiв i охоче взяв Милю.
   Як я вже сказав, жили ми при  церковному  шпиталi,  в  комiрцi,  одначе
приходили туди здебiльшого тiльки на нiч, Миля цiлiсiнький  день  пропадав
на роботi, я порався в церквi або тинявся по селу, в мене завелося  чимало
знайомих, та й заможнi господарi часто  закликали  до  себе  -  то  картку
синовi в вiйсько написати, то тестамент скласти, а то й  просто  поспiвати
та почитати Святе письмо. Найдужче я вподобав хату  старих  Бiлокобилок  -
бездiтних дiда та баби. Стояла та хата скраю вигона, на горбочку, панувала
сво?м димарем i сво?ми осокорами над усiма iншими димарями  та  осокорами,
вона найперше впадала у вiчi прочанам та всiляким iншим подорожнiм,  котрi
й завертали до не?. Хтозна,  що  ?х  вабило  туди  найбiльше  -  низенький
перелаз бiля ворiт, добре втоптана стежка чи пiзн? свiтло у вiкнах, одначе
вони не помилялися. Дiд та баба давали притулок усiм, обо?  лелiли  ласкою
до людей, обо? любили послухати про те, що дiялось, дi?ться й содi?ться  в
свiтi. Я заникував туди майже щовечора - погомонiти, почитати Святе письмо
та розказати притчу.
   ...Лежать посеред хати на соломi прочани,  потрiску?  в  лежанцi  хмиз,
бурмоче бiля вогню кулiш, потрiску? пiд комином скiпка, вставлена в "бабу"
- глиняну грудку з проткнутими в сирiй глинi дiрками, а я лежу на  соломi,
приплющивши очi, та оповiдаю про святого  мученика,  як  вiн  смiявся  над
сво?ми мучителями, вони пекли його  синiм  залiзом,  а  вiн  спiвав  славу
Господу, й чув я, i чули всi скрежет зубовний,  i  чули  лев'ячий  рик,  i
бачили, як кидався на святого лев, i всi тодi жахалися,  найпаче  дiти,  а
вони вельми полюбляли м'якi кубельця в соломi Бiлокобилок, i всi цiпенiли,
й чути було стогони та схлипування, й першим починав плакати Миля й  довго
не мiг утiшитися. Одначе бувало вiн же й псував тi нашi посиденьки.
   Пам'ятаю, розповiдав я про те, як ходив по жидiвськiй землi  Христос  i
як прийшов вiн у город  I?рихон,  де  було  люду  сила-силенна  й  старшин
усiляких багато, а найстаршим серед них був Закхей, немилостивий i  лютий,
котрий не вважав нi на бiдного, нi на вдову, нi на калiку.  Драв  з  усiх.
Отож iде Господь по I?рихону,  люд  довкола  нього  товпиться,  прийшов  i
Закхей подивитися та покепкувати над простаками. Зросту вiн був малого, не
видно йому нiчого за спинами та головами, от вiн i вилiз на  дерево.  Воно
стояло далеченько,  одначе  Господь  зверта?ться  прямiсiнько  до  Закхея:
"Злiзь,- каже,- Закхею, хочу до тебе в господу пiти".  Й  пришли  вони  до
Закхейово? господи, й вiтав його Христос, i спiзнав Закхей грiхи  сво?,  i
впав Господу до нiг. Роздав половину свого багатства бiдним...
   Миля не дослухав, плюнув у вогонь (а це само по собi  грiх  великий)  i
сказав:
   - Бридня це все.
   - Як то бридня,- сполотнiв я.- В писанi? Святому...
   - А якщо не бридня, тодi Господь також  жив  не  по  правдi.  Чого  вiн
попхався до того Закхея? Чого пiшов до грiшника?
   - Як чого? Спасати,- сказав я.
   - Спасати багатiя? А всi старцi так  i  залишилися  старцями,  бiднi  -
бiдними? То ж ?м i сподiватися нi на що... Господь пiде до багатого, цього
самого... Закхея.
   Я спробував заперечити, намагався розтлумачити Пилиповi, що Господь  не
може спасти всiх, що вiн робить те в приклад iншим, але  Миля  не  захотiв
слухати. Одягнув кунтуш i пiшов. А я всю нiч молився за нього.
   З того дня вiн почав навiдувати Бiлокобилок все рiдше й рiдше. А  потiм
перестав приходити туди зовсiм. Iнодi не приходив  до  шпиталю  навiть  на
нiч. Коли вiн не прийшов ночувати вперше, то я  наступного  дня  побiг  до
бондаря провiдати його, бондар  з  двома  наймитами  гупали  пiд  повiткою
дерев'яними молотками. Миля ж  носив  вiд  криницi  барила  з  водою,  аби
замокали. Вiн наливав водою новеньке барило, брав його за вiнця пальцями й
нiс та ставив у рядочок бiля комори,  нестеменно  так  носять  макiтри  та
горщики господинi. Я вкотре подивував Пилиповiй силi. Пилип мене  мовби  й
не помiтив, носив бочки й носив, а потiм сiв на дубовий окоренок,  запалив
хитромудру перекручену муругу люльку й дивився в поле, яке  починалося  за
бондаревим обiйстям. Там жовтiли стернi, над  якими  кружляло  гайвороння,
воно менi нагадало про недалеку осiнь.  Менi  по  серцю  черконула  Милина
байдужiсть, донедавна я вважав, що ми товаришi, я - товариш молодший,  вiн
- старший, неначе старший брат  або  й  батько,  в  мене  нiколи  не  було
товариша, i я вельми цiнував нашу дружбу, дарма що  бачив  у  Милi  безлiч
недосконалостей i навiть незугарностей. Миля мiг сказати кому-небудь  щось
обмильне, не дотримати обiцянки, але зi мною вiн був правдивий та щирий, i
менi здавалося, що  вiн  любить  мене.  Щоправда,  про  це  ми  нiколи  не
говорили, Миля взагалi не любив розповiдати про себе,  здебiльшого  мовчав
або мугикав щось собi пiд нiс, а що, не розiбрати. Упившись, посмiхався на
всi боки, спiвав пiсень, здебiльшого  не  наших,  чужинських,  чим  вкидав
незнайомих людей у пiдозру або переляк.
   Якось я повiв з ним балачку,  що  ось,  мовляв,  знайдемо  його  Улиту,
обсядемось десь на скупнi  й  почнемо  господарювати  втрьох.  Миля  довго
мовчав, я думав, що вiн обмiзкову? мою пропозицiю, а вiн раптом сказав:
   - Проп'ю я все, i сво?, i тво?, i Улитине. Я стенувся й подумав, що так
воно може й статися. А ще подумав: це вiд  того,  що  Миля  згубив  одмiну
помiж добром i злом, згубив путь iстинну. Й намагався його настановити  на
не? молитвами, притчами, оповiдями про життя святих  праведникiв.  Миля  ж
часом збивав мене з пантелику несподiваними запитаннями, скажiмо,  такими:
то все святi, вони десь там, покажи менi праведникiв на цьому свiтi, хто з
багатi?в роздав сво? майно бiдним, у якому царствi-государствi ? старшини,
якi  не  обдирають  сво?х  пiдданих,  чому  цар  не  сплатив  менi  грошей
полонянських?
   На цi запитання я був не годен вiдповiсти.
   - Оце знайду Улиту, заберу з монастиря i поженю вас. Вона майже  такого
вiку, як ти. Пiду в мандри, а до вас навiдуватимусь вiдпочити.
   Я не захотiв розчаровувати Милю, хоч знав, що вже нiколи нi на кому  не
одружуся.
   Останнiм часом я майже згубив  Милю  з  очей.  Унадився  вiн  у  шинок,
пропадав там, iнодi й заночовував. У тому шинку порядкувала Каська,  жiнка
моторна, горласта, лукава.  Казали,  що  пiдпилих  козакiв  вона  пригоща?
горiлкою, настояною на тютюнi, ще й обшахрайову? ?х, казали, що пiдкупову?
горiлку "чорну", курену та?мно, не по закону, казали,  що  бере  в  заклад
усе, навiть споднi, й казали, що перепроду? крадене. А з вигляду свята  та
божа, губи чирвою, в очах веселi зайчики, показна з себе, ставна, огрядна,
перса,  прости  Господи,  так  i  рвуться  з  шнурiвки,  лицем   вродлива,
червонощока. У Каськи був  чоловiк,  чумак,  вiн  рiдко  коли  навiдувався
додому, соромiтники пiджартовували, буцiм вiн бо?ться сво?? Каськи, з  нею
жила й мати, пащекувата тiтка, вона наглядала за  господарством,  бо  мали
корови та вiвцi й чималий шмат поля, на лiто наймали наймита.
   Кiлька разiв я навiдувався до шинку й кожного разу здибував там Милю  й
вельми був подивований, що Миля не п'яний. I був  вiн  якийсь...  таким  я
його ранiше нiколи не бачив: веселий та балакучий, i навiть  показував  за
столом мудрацi?, котрi приводили всiх у велике  замiшання:  крутив  варенi
яйця, й вони кудись зникали, втикав у одне вухо голку-циганку й  витягував
з другого, пiдкидав угору шеляга, а клав на стiл два. I був... байдужий до
мене. Байдужий геть, просто не помiчав мене.
   Здавалося, вiн забув про все, про нашi радощi, про нашi  злигоднi,  про
нашi спiльнi молитви, про ночiвлi в полi та в лiсi, коли  зда?ться,  що  в
свiтi нема? бiльше нiкого - тiльки нас  дво?,  i  згинь  один  -  згине  й
другий. Мене це не те що стривожило - я вже не боявся дорiг, та й нинi мав
гарний прихисток,спантеличило, образило,  обурило.  Спочатку  я  спробував
крутитися бiля Пилипа, сподiваючись, що вiн зверне на мене увагу,  в'язнув
до нього з розмовами, але вiн одмахувався од  мене,  наче  од  набридливо?
мухи, тодi я вирiшив покарати його сво?ю  вiдсутнiстю,  сво?ю  байдужiстю.
Кiлька днiв не потикався в шинок, впевнений, що вiн сам  прийде  до  мене,
але Миля не йшов. I я впав у тугу, в  яку  вплелася  злiсть.  Думаючи  про
Милю, я насамперед думав про  його  недосконалостi,  вади,  вiднаходив  ?х
безлiч i радiв: за ким я шкодую, з ким водив дружбу! Слiпець!
   Але  хоч  який  був  недосвiдчений,   почав   помiчати,   що   особливо
пожвавлю?ться Миля в присутностi Каськи, тодi  вiн  ста?  Милею,  якого  я
ранiше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником i смiюном.  Якось,  коли
вiн оповiдав при Касьцi про нашi  мандри,  я  зауважив  йому  (Каська  вже
пiшла), що Каська не та жiнка, перед якою  можна  виставляти  товариша  на
посмiховисько.
   - Яка це не така? - невдоволено мовив Пилип.
   - Ну, така... Легковажна.
   - Що ти зна?ш про Каську, бле?ш, як теля,- обурився Миля.
   Я образився, але iншого разу вже навмисне почав переповiдати  Милi  те,
що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярiстю, що
я зрозумiв усе. Тепер вiн вже й сам, ледве ми здибувалися,  не  помiчаючи,
що ста?  набридливим  i  навiть  смiшним,  починав  розхвалювати  Касьчинi
досто?нства, й така вона, i така - й розумна, i добра, й сердобольна -  ну
хоч iкону з не? малюй. Те, що я розгадав Пилипову перемiну, не  заспоко?ло
мене, навпаки, в менi спалахнула зла ревнiсть. Захотiлось помститися Милi,
та що я мiг йому зробити?
   Доля помстилася сама. I Пилип не був нi в  чому  нiскiлечки  винуватий.
Навпаки, як я вже сказав, вiн на той час рiшуче  перемiнився,  його  мовби
несла весела, одчайна хвиля, й вiн летiв на ?? гребенi й  з  того  гребеня
дивився на iнших - поблажливо, зичливо, привiтно.  I  навiть  коли  одного
разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат,  котрий  тягнув,  неначе
скотину, миршавого, з довгою чорною ши?ю селянина, який дивився  покiрними
скотинячими очима,- п'яний солдат ухопив на вулицi селянина й вимагав, щоб
той зiв його до молодицi, а селянин, не знаючи, як вiдкараскатись,  привiв
солдата в шинок,- Миля не скипiв, не оскаженiв,  а  тiльки  мiцно-премiцно
взяв  солдата  за  обидвi  руки,  примусив  випустити  мичку   змицьканого
дядькiвського чуба й посадовив на лаву. А потiм замовив кварту горiлки,  й
вони випили з москалем, i той пiшов, i я образився за Милю й за всiх  нас,
скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливi, принизливi слова, котрi адресував
Милi.
   А Каська плавала по шинку, неначе пава - пишна,  величава,  впевнена  в
собi. Я ж почував тривогу, менi здавалося,  тут,  у  шинку,  саме  повiтря
нездорове, наповнене нею, грiхом, оманою. Я  сидiв  у  куточку  бiля  печi
сердитий, покинутий i недобрими очима дивився на Каську  та  Пилипа.  Боже
мiй, якi  ми  захланнi,  якi  немилосерднi  до  чужого  щастя!  Хоч,  якщо
помiркувати розважливо, так його там i бути не могло.  Я  думав  про  сво?
кохання, думав-про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим
менi було возноситись!.. Майже кожне велике  чи  мале  кохання  кiнча?ться
однаково, грiхом, а потiм, власне, нiчим - споминами добрими або поганими.
Але без нього життя б стало сiрим, як рядно.
   Одного вечора пiдпилий Миля показував всiлякi мудрацi?,  вивернув  свою
кишеню, й з не? випав разок намиста -  з  дрiбненьких  червоних  камiнцiв,
помiж тими камiнцями поблискувало кiлька такого ж розмiру золотих  кульок.
Миля одразу пiдiбрав та заховав намисто до  кишенi,  але  те  не  лишилося
непомiченим, червонясте намисто гаразд знало в  селi  чимало  молодиць  та
дiвчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побiгла по селу, як вогонь по
пороховiй трубцi до бочки й долетiла до родичiв  Касьчиного  чоловiка.  Тi
заявилися до управи. В понедiлок  дво?  осавулцiв  прийшли  до  бондаря  й
забрали Милю та  посадовили  до  маленько?  комiрчини,  яка  мiстилася  за
кiмнатою писаря бiля дверей, котрi вели на подвiр'я  управи.  Зiзнаюсь  на
власний сором - спочатку я  був  зрадiв  тому  ("Ага,  не  слухався  мене,
зв'язався з нецнотою"),  а  потiм  злякався.  Бо  того  ж  дня  до  управи
покликано Каську та ?? пащекувату матiр, прозивану в селi  Рахубою,  й  тi
наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають  його
вже три днi, намисто лежало в прискринку, загорнуте  в  полотно.  На  тому
скiнчився день, я не знав, що думати, не вiрив у Пилипове злодiйство,  але
ж кiлька чоловiк бачили намиста в Пилипа. Увечерi я спробував  прокрастися
до комiрчини, в якiй сидiв Пилип, але осавулець не допустив мене а дверi з
другого боку зборнi були замкненi.
   Наступного дня суд зiбрався з самого ранку.  За  широким  столом  сидiв
поважний, урочистий, нахмурений Охрiм  Шквиря,  вiн  покусував  пшеничного
вуса, справа була до ката непри?мна, але тут вiн не мiг одбутися  звичним:
"Годiться", бо й не любив брехнi, обману, нецноти,  пильнував  порядку  та
добро? слави про сво? село, свою сотню. По обидва боки  вiд  нього  сидiли
писар та  кiлька  осавулцiв.  Бiля  управи  зiбралося  чимало  люду,  менi
довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися  до  одного  з  вiкон,  аби
побачити, що робиться за ним. Вiкно було прочинене,  i  я  не  тiльки  все
бачив, а й чув.
   Дво? осавулцiв ввели Милю, вiн був спокiйний, тiльки якась дивна, трохи
нiякова усмiшка блукала на його широкому, як днище в бочцi, обличчi.
   Миля знову одвiвся, сказав, що намиста вiн  не  крав,  знайшов  його  в
шинковому дворi.
   Тодi один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки,
спiткнулась, чомусь оглянулася на дверi, зупинилася перед суддями.
   - Скажи, Касько,- звернувся до не?  Шквиря,-  звiдки  взялося  в  цього
чоловiка, який назива? себе Милею, тво? намисто?
   Обличчя i шию Каськи залляла  червона  фарба,  вона  ковтнула  слину  й
мовила:
   - Вiн украв.- I тицьнула рукою в  той  бiк,  де  стояв  Пилип,  а  сама
вiдвернулася.
   I в  ту  мить  до  управи  влетiла  Рахуба,  закричала,  залементувала,
бризкаючи слиною з тонких, синюшних губiв:
   - Вiн злодiюка. Вiн i сало в нас покрав, i рибу в'ялену. Дайте його  на
квестiю та всипте йому...
   По сотниковому обличчi пропливла темна хмара, вiн звернувся до Каськи:
   - Дати його, Касько, на квестiю?
   Каська знизала повними плечима:
   - Дайте.
   Я  бачив,  як  одмiнився  на  обличчi  Миля,  як  його  всього   неначе
перекосило, вiн скривився, немов з великого болю, i враз хижо ощирив  рота
й прохрипiв:
   - Оце так, Касько! А я, дурний... Що  ж,  ти  мене  не  помилувала,  не
милуватиму i  я  тебе.-  I  вже  до  суддiв:  -  Поступаючи  подлуг  права
посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала менi.
   Неначе вiтер прошелестiв по хатi, загули тi, що товпилися бiля вiкон, а
тi, якi стояли далi, напирали, перепитували, що сталося.
   Загомонiли й тi, котрi були в хатi, й сотник постукав по столу долонею:
   - Тихо.- Й до Милi: - КажиI
   - Вона дала менi поносити намисто, а я ?й свiй перстень.- Пилип показав
лiву руку, на  середньому  пальцi  бiлiв  пружок  вiд  перстня.  Я  одразу
повiрив, що Миля каже правду, вельми  вiн  дорожив  тим  перстнем,  нiколи
нiкому його не показував i жодного разу не заставив у шинку.- Так,  був  я
Касьчиним милосником, i в ласцi сво?й вона зняла намисто в себе з  ши?  та
поклала менi в долоню.
   - Бреше вiн, харцизяка,- залементувала Рахуба.- Вiн цехований на  тiлi.
Не вiрте йому, вiн зайда, поганець, лайдак,- Вергала лайливi слова,  а  що
не знала нiчого нi про Пилипа, нi про рiд його, повторювала ту саму  лайку
кiлька разiв, i сичала, й поривалася вдарити Милю.
   - Касько,- суворо сказав Шквиря: - Ти грiшила проти сьомо? заповiдi?
   Касьчинi очi бризкали люттю.
   - Не грiшила. Бреше вiн.
   Сотник покусував вуса.
   - Дайте сюди ?вангелiю та книгу "Порядок".
   Розсовуючи плечима людей, писар пiшов до сво?? кiмнати i внiс ?вангелi?
та хрест, а також судову книгу  "Порядок".  Книгу  "Порядок"  поклав  бiля
сотника, ?вангелi?, а на ньому хрест, посеред столу.
   - Що ж,- задумливо мовив Шквиря.- За законом першою  ма?  дати  присягу
повiдна сторона. Склади присягу, Вiвде.
   Я завмер, зача?в подих. Ось зараз Касьчина мати  ступить  крок  уперед,
покладе руку на хрест i в одну мить прирече Милю до  катiвницько?  смертi.
Страшна це рiч - присяга на хрестi та ?вангелi?, але страшна й неслава  на
дочку, я вже вiрив Милi, але, кажуть, ?  такi  люди,  якi  можуть  скласти
обмильну присягу, ?х дуже  мало,  одиницi,  це  несостеменнi  грiшники,  й
караються вони потому тяжко, до смертi, але що потiм з  того  Милi?  Що  з
того менi, котрий втрача? ?диного товариша!
   Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку,  на  суддiв,  враз  опустила
голову й почала вдавати, що поправля? кибалку.
   - Я... не знаю.
   - Тодi покличте Фiлона, вiн учора при?хав,- звелiв Шквиря.
   Осавулець прорив плечима дiрку в натовпi й потягнув  з  сiней  чорного,
зашмаленого Фiлона,  чумака,  Касьчиного  чоловiка,  який  лупав  очима  й
озирався на всi боки.
   - Ти все чув? - запитав його сотник.
   - Та все,- понурив голову Фiлон.
   - Можеш скласти присягу за свою жiнку?  Фiлон  буцнув  головою,  неначе
бичок, який хоче когось ударити, й кинув з-пiд лоба:
   - Нехай за не? чорт склада?. Псу вона жона, а не менi.- Й подерся крiзь
стовписько тiл надвiр. За ним кинулася Рахуба, всi (i я також) вважали, що
вона втiка?, але по якомусь часовi вона  вернулася  й  притягла  за  собою
Фiлона. Той переминався з ноги на ногу, набичивши  голову,  в  шапцi,  яку
забув скинути.
   - Я... себто... готовий присягнути.
   - Е нi,- заперечив один з  осавулцiв,  товстий,  як  бочка,  чоловiк  з
головою, що вросла в шию.- Ти побiг з права. Це вона. Рахуба, Вiвдя тобто,
умовила тебе вернутися.
   Фiлон  задки  вiдступив  вiд  столу.  А  Шквиря  для  чогось   погортав
"Порядок", глибоко зiтхнув i звернувся до Каськи:
   - Твоя черга, Касько.
   Каська мовчала й дивилася в пiдлогу.
   - Може, Касько, вiн усилував тебе до грiха спросного?  -  раптом  кинув
Касцi рятiвного мотузочка один з райцiв, який сидiв з лiвого краю.-  Може,
в тебе не стало сили?
   Я дивився на Каську, дивився на стiл, де  лежало  велике,  в  металевiй
оправi ?вангелi? та поблискував самоцвiтами хрест,  i  менi  аж  терпло  в
грудях. Менi здавалося, що ?вангелi? то  засвiчу?ться  ясним  свiтлом,  то
тьмянi? й росте на очах: вже воно на пiвстолу, вже на весь стiл,  а  хрест
аж загорiвся зеленуватим  свiтлом,  яке  проникало  в  груди.  Я  подумав,
поклади в цю мить на нього два пальцi та склади неправдиву присягу, пальцi
згорять на тому вогнi.
   Мабуть, щось подiбне вiдчувала й Каська, бо вiдступила вiд столу  й  аж
заплющила очi. Тодi втрутився до розмови ще  один  осавулець,  мабуть,  не
тiльки для того, щоб дознати правди, а наперекiр осавулцевi, який  захищав
нецноту Каську.
   - Яке там усилував.  Ви  не  зна?те  Каську!  Мо?му  покiйному  кумовi,
Митровi, вона заборгувала чотири вози сiна й розрахувалася в один раз. Вiн
сам менi розповiдав. Покликала до стодоли,  сказала,  що  його  там  чека?
жiнка, вiн пiшов... I того... вже не вирвався.
   В зборнi знявся регiт. Каська  затулила  руками  обличчя.  Не  смiялися
тiльки Шквиря, осавулець, який рятував Каську, та сам  Пилип.  Хоч  справа
поверталася для нього на добре, вiн стояв темний, похмурий, засмучений.
   Життя його обманювало безлiч разiв, вiн i сам обманювався не  раз,  але
цей обман  був  йому  особливо  важкий.  Мiцно  прирiс  душею  до  Каськи,
приперчила вона йому серце, либонь, i любощi ?хнi були палкi,  бо  хiба  б
оддала Каська, хитра й пронозлива, свою найкоштовнiшу рiч, але чому  тепер
вона так швидко вiдмовилася вiд  усього,  адже  вiн  брав  вину  на  себе,
сказав, що знайшов намисто, могла б пiдтвердити, мовляв, не пам'ятаю, куди
його подiла, мабуть, справдi обiрвалося. Звичайно, Милю б  не  вiдпустили,
взяли на квестiю, може, взяли б i на повторну атестацiю, але вiн  витримав
би все, вiн витримував не таке, а вона щойно вiддавала його на катiвницьку
смерть i тим зраджувала ?хню любов. Лихий цей свiт i незрозумiлий,  все  в
ньому лихе, а найпаче - любов. А регiт наростав, а регiт котився  хвилями,
вихлюпнув у вiкна й затопив майдан. Регiт - на Пилипову користь, але  Миля
й далi не радувався, нiхто його не  зрозумiв,  нiхто  йому  не  спiвчував,
нiхто не мав його за людину, а - за волоцюгу,  старця,  пройдисвiта.  Йому
було шкода себе, шкода  Каськи,  яку  прив'яжуть  до  ганебного  стовпа  i
збатожать. Брала на  не?  гiрка  досада,  й  почувався,  неначе  голий  на
ярмарку. Отако, понуривши голову, вронивши вздовж  тiла  руки  з  великими
мертвими кулаками. Миля пiшов до дверей, i люди розступилися перед ним.
   Нас нiхто не виганяв, нiхто нам нiчого не казав, одначе Миля не захотiв
залишатися в селi, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Нi Миля, нi я  не
обмовилися жодним словом, ми йшли  мовчки,  й  нас  супроводжувало  чи  то
насмiшкувате, чи то печальне  дудодiння  удода  в  лiску  за  селом.  Удод
бурмотiв по-московському: "худо тут, худо тут", i  я  подумав,  що  тут  i
справдi кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.

   * * *

   Одначе погано було не тiльки тут, а скрiзь,  куди  нас  приносили  нашi
ноги, нiде нас нiхто не чекав, нiкому ми  не  були  потрiбнi,  i  все,  що
витворив цей великий, багатий, чудернацький свiт, було не для нас. Менi  в
головi навiть майнула думка: а чи не  полишити  все  та  пiти  в  монастир
спасати свою душу i душi близьких менi людей? Одначе подивився на  Милю  й
не одважився йому сказати про те,- Миля...  всмiхався.  Пiднятi  долiшньою
губою товстi короткi вуса вiдстовбурчилися i, як менi здалося, ворушилися.
   - Лiс  темний...  Пеньки  обгорiлi...  Кроти  землянi...  Мало  на  вас
наставляють пасток... Але... Якою мiрою тобi  мiряють,  такою  вiдмiряй  i
ти.- I враз зупинився.- Ет, пропади воно  все  пропадом.  Поведу  я  тебе,
Мартине, в одне мiсце...
   - Якщо там рiки молочнi, то краще не треба,- буркнув я.
   - Не молочнi, а медовi?. Медовi?, Мартине.- Й так ляснув мене по плечу,
що я аж присiв.- Село назива?ться Носачiвка,  i  люди  всi  там  носатi...
Колись я там вже бував. Навiть приятель у мене там лишився.
   Далi Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополуднi, ми вже
входили до великого багатого села Носачiвки.
   Пилип завiв мене до обхiдчасто?, без огорожi,  хати,  дверi  яко?  були
прочиненi, в хатi на долiвцi лежала розстелена  житня  солома  й  на  нiй,
посхрещувавши  по-турецьки  ноги,  сидiло   з   пiвдесятка   хлопчакiв   з
дерев'яними дощечками в руках, з печi  стирчали  чоботи  й  лунав  хрипкий
голос: "аз, буки,  вiди..."  Хлопчаки  стукотiли  крейдою  по  дощечках  i
повторювали хором: "Аз, буки, вiди".  Дячок  навчав  учнiв  грамоти.  Миля
поторсав за чобiт, його хазя?н спочатку одбрикнувся, потому обидва  чоботи
посунули з печi. Чоботи були великi, а той, хто в них взутий, маленький, з
розтрiпаною борiдкою та сльозливими очима. Миля i дячок довго шепотiлися в
кутку, пiзнiше Миля розповiдав: вiн хотiв, щоб  дячок  поопитував  мене  i
взяв у помiчники, але дячок не погодився - учнiв у нього й так мало. Проте
вiн сказав Милi, що в селi - мрець, помер урядовий чоловiк. Миля  потягнув
мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. I  читав  усю
нiч, наперемiну з паламарем, i мене нагодували  та  напо?ли,  а  грошi  за
читання забрав Миля.
   Всю нiч у хатi та на подвiр'? товклося багато людей, вони  з  цiкавiстю
дивилися на мене, незнайомого ?м чоловiка. Мiй голос - тихий i жалiбний  -
?м  сподобався.  Плачiв  було  не  багато  -  сотник  хворiв  давно,  його
соборували кiлька разiв. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини  -  дво?  -
сидiли на лавi - рудобровi, рукастi, важкi...
   Наступного дня бiля церкви з'юрмився  увесь  носачiвський  люд,  стояли
приборнi, при збро?, козаки, прийшли ?хнi пiдсусiдки i всi посполитi. Мари
вкритi дорогим килимом, й дожидався,  щоб  провести  господаря  в  останню
путь, вороний кiнь пiд  шовковою  попоною.  Мене  цi  похорони  не  вельми
засмутили й не дивували - набачився в Чернiговi та Ки?вi пишнiших.
   Одспiвували покiйника в старiй,  похмурiй,  критiй  тесом  церквi,  яка
стояла посеред мiстечка, довкола церкви рiс старий сад, а  також  дуби  та
берести, й стояла комора на  три  половини  -  для  вуликiв  i  речей.  За
церковною огорожею стояла низенька  паламарева  хата  з  порослою  зеленим
мохом покрiвлею, паламар забрав мене до себе й  того  ж  дня  поставив  до
роботи: копати в кiнцi городу цiлину, луговину - доточити  ??  до  городу.
Людинi завжди чогось не вистача?: землi, багатства, шани, влади, ?? змага?
нездоланне прагнення - доточити  до  того,  що  ма?,  ще  бiльше,  як  оце
паламаря - подовжити город на кiлька сажнiв. Вiн просто жити не мiг - обо?
сусiдiв, праворуч  i  лiворуч,  вже  випередили  його,  ввiгнались  сво?ми
городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я  вже  не  мiг
розiгнути попереку. Город спадав до рiчечки, там зеленiли  густi  лози,  з
тих лоз мене несподiвано було покликано.  На  галявинцi  стояв  Миля.  Вiн
повiв мене понад рiчкою, завiв у гущавину й  показав  вiдро,  майже  повне
меду, дав лусту хлiба й  сказав:  "?ж".  Я  ?в,  поки  солодка  млость  не
пiдступила пiд груди.
   - От бачиш,- сказав Миля, чомусь озираючись на всi боки,-  казав  же  -
рiки медовi?. Кидай ту катову роботу та ходiмо зi мною.
   - Куди? - запитав я.
   - Не закудикуй, там довiда?шся.- Й дiстав з куща  вузлуватого  мотузка.
Хоч який недосвiдчений я був, а здогадався, що то  лазиво.  Страх  гарячою
змiйкою поповз менi по животi.
   - Грiх великий... непрощенний,- зашварготiв я.
   - Грiх у мiх... Дурний ти, Мартине, як паламарева коза.  Всi  ходять  у
грiхах, як свиня в реп'яхах.
   - Не можу я, просто не зможу... Совiсно...
   - А мед мiй ?в! - раптом вирячив великi, з бiлками, як куряче яйце, очi
Миля.
   Я аж не впiзнав його, злякався й  подумав,  що  Милi  нiчого  не  варто
ввiгнати мене сво?м кулацюгою в болотяну твань по саму макiвку  голови.  I
десь майнуло: як то погано заборговувати  будь-кому  на  цьому  свiтi,  ще
добре, коли борг вiдмагають роботизною, а не занапащенням душi. В цю  мить
у мо?й головi проклюнулася рятiвна думка, i я виповiв ?? Милi:
   - Ти взяв грошi за читання над покiйником, ми квити.
   Миля здивовано знизав плечима, мiй довiд на нього подiяв,
   - Грець з тобою...  Та  й  правда,  який  з  тебе  помiчник,  гепнеш  з
дерева... А щодо совiстi... ?? обманюють всi. Водять ??, водять, як корову
по ярмарку, й заведуть кудись i продадуть. По совiстi гарно  жити  тим,  у
кого капшук золотом набитий. Але й тi... Вони ?? обманюють найчастiше.  Що
бiльший капшук, то бiльший обман. Я за свiй вiк надивився. По всьому свiту
так. I в жерло гарматне ??  забивають,  i  на  списа  настромлюють,  ще  й
виставляють на глум. Чужу совiсть. А свою в пуховиках ховають. Отако.- Вiн
аж утомився вiд довго? мови. Взяв вiдро, лазиво, подивився на мене, вже не
вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:
   - Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика...
   Я опустив очi.
   Миля пiшов похитуючись. А я стояв, i щось малiло в менi. Я справдi  був
малий-малий, порошинка у велетенському свiтi, яка завi?ться кудись,  нiхто
й не помiтить. А свiт великий, хижий,  скрiзь  у  ньому  загрози.  Спробуй
проживи в злагодi з совiстю! Ось i зараз...  Я  мав  би  сказати  в  селi,
застерегти  господарiв...  I  тодi  кара  впаде  на  Милю.  А  вiн  i  так
скривджений свiтом... Ще й мовби трохи товариш  менi...  Нi,  не  казатиму
нiчого, бо й не знаю нiчого.
   Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревiм хлiвi на сiнi.
   Вранцi по селу пiшов гомiн: в Носачiвцi  об'явився  бортний  злодiй,  в
лiсi обiбрано бортi двох господарiв. Про?жджi чумаки  сказали,  що  купили
вночi вiдро меду, але який з себе  той  чоловiк,  що  продав  ?м  мед,  не
розглядiли, було темно, та й не доглядались. Статечнi господарi  сходилися
бiля млина над рiчкою Носачiвочкою - обговорювали подiю.  В  основному  це
були козаки, а також  пiдсусiдки  -  село  козаче,  з  виборним  отаманом,
куренями та курiнними отаманами, осавулом, хорунжим, синi та зеленi жупани
перемiшалися з бугасовими свитами, бiля млина стояв  гомiн.  Село  багате:
чотири водянi млини, п'ять  вiтрякiв,  олiйниця  дубом,-  ?  що  молоти  й
давити,- отож, i бортi багатi. Я стояв, обiпершись на тин, бiля почеплено?
на кiлок кобилячо? голови (щоб усе родило в достатку)  й  слухав  розмови.
Мабуть, моя хирлява  постать  бiля  кобилячо?  голови  викликала  подив  -
козаки, якi проходили повз мене, оглядалися.  Я  з  тривогою  вдивлявся  в
похмурi  обличчя,  адже  був  крихiтку  причетний  до  того,  що  сталося,
принаймнi вта?мничений.
   Найкраще було б пiти до козакiв та розповiсти все про Милю, про вiдро з
медом, яке вiн менi показував.  Одначе  це  вже  був  би  донос  на  свого
товариша. А може, й не вiн цi?? ночi вкрав мед?.. Я не знав, що робити,  й
лишив усе на волю Божу.
   Паламар побачив, що до городньо?  роботи  я  сьогоднi  не  годен  -  на
долонях понабiгали водянки, а сам я  аж  хитався,-  загадав  перебирати  в
коморi начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у головi думки,  такi  ж
убогi й нiкчемнi, як те лахмiття.  Мав  би  молитися  за  те,  щоб  Пилипа
спiймали, а молився за те, щоб вiн утiк, щез звiдси назавжди.
   Одначе Пилип не щез. I хоч цi?? ночi  господарi  стерегли  сво?  бортi,
одну пасiку однаково було обiбрано. Злодi?в не наздогнали, але бачили,  як
вони втiкали в лози буланим коником. По  конику  впiзнали  того,  хто  ним
?хав. Вранцi пiшли на подвiр'я до Дуди - то вiн правував коником у  лози,-
його не було, кудись по?хав. Сусiди вказали, що в Дуди ошивався якийсь  не
тутешнiй чоловiк вельми непевного вигляду. Ще хтось  пригадав,  що  бачили
того чоловiка зi мною. Покликали мене й запитали,  чи  знаю  я  такого  от
чоловiка й ким вiн менi доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсiм
недавно у Борзнi, що вiн привiв мене в село й покинув, а сам кудись пiшов.
Староста допитувався, чи бачив я пiсля того Милю й чи знаю щось  про  його
лихий промисел. Я стояв, опустивши очi  долу,  й  душа  моя  тремтiла,  як
бадилина на вiтрi. Мусив розказати, що Миля показував менi вiдро  з  медом
та лазиво. Знав, що вчинив грiх, але не знав коли: тепер чи ранiше.
   Люди були злi, слова кидали гострi,  ?хнi  очi  палали  палом.  Бортних
злодi?в по селах ненавидять особливою ненавистю: бортi -  Божий  промисел,
?х майже нiколи не охороняють i нiхто не важиться  на  них.  Гомонiли  про
якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били, вiн  у  помсту  палив
хлiба та рубав бортнi  дерева,  й  чомусь  дивилися  на  мене,  мовби  був
спiльником не тiльки Милi, а й  невiдомого  менi  Савки.  Либонь,  паламар
бачив це й посвiдчив, що цi два днi я працював у нього й спав у хлiвi,  як
вiн виходив уночi до вiтру, то заглядав у засторонок,  де  я  лежав.  Мене
вiдпустили. Я вже казав про свою вiщувальну душу, вона знову квилила, i  я
думав, що найкраще було б завчасу вiдiйти з села, одначе тодi  це  було  б
схоже, нiби я справдi був у змовi з Милею. Так могли подумати носачiвчани,
але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три лiси й три  поля
вiд них. Моя нерозумна делiкатнiсть зупинила мене.  Вночi  впiймали  Дуду.
Вiн при?хав буланим коником по жiнку й втрапив на засiдку.
   I ось уже  вiн  сто?ть  бiля  шинкового  двору,  й  староста  Шарудило,
натоптуватий чоловiк з цiпком у руках, пiдперезаний жовтим поясом, запиту?
в Дуди:
   - Ти чоловiк незначний, чого по жiнку при?здив уночi?
   Менi незрозумiле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для  чогось
привели сюди.
   Дуда, ще  молодий  чоловiк,  чорноволосий,  кривенький  на  лiву  ногу,
дивиться в землю.
   - На мене впала пословиця, буцiм я  подрав  бортнi  бджоли.  Я  вирiшив
пересидiти в кума, поки правда заднi?.
   - Вона вже заднiла.  Де  цей...  як  його...  твiй  напарник  по  злому
промислу?
   - Не знаю.- Дуда пiдвiв голову, його очi бiгали туди-сюди.
   - Одягнiть на  нього  "гусака",  посадiть  у  ставок,наказав  десяцьким
староста.- Якщо до ранку його не за?дять п'явки, скаже правду.
   Дуда страшенно злякався, збiлiв, забелькотiв:
   - Вiн десь там... У Данинi чи Шатурi.
   - У Данинi чи в Шатурi?
   - У Шатурi.
   По?хали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою  його  били  -  на
обличчi виднiлися синцi. Привезли просто на подвiр'я до старости - широке,
поросле морiжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого
боку навпроти хати. Далi, в глибинi двору - два  хлiви,  саж,  льох,  двiр
огороджено високим парканом.  На  подвiр'?  юрмилися  бортники.  Побачивши
злодiя, вони загомонiли, посунули до воза, почали тусати Милю.  Той  сидiв
мовчки, зсутулившись, заклавши руки мiж  колiн.  Та  раптом  розпростався,
глянув зчервонiлими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двiр:
   - Прiч, собаки. Судiть, коли на те...
   Бортники сахнулися, вiдступили. Вигляд у Милi був  страшний.  Я  боявся
зустрiтися з ним поглядом, i мене непереможно тягло зустрiтися,  але  Миля
чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би пiдiйти до Милi, щось
сказати, попросити пробачення... Але ж тодi покажу себе його спiльником...
Ми завше вiдхрещу?мося вiд тих, на кого  впала  пiдозра,  кого  не  любить
влада. Але й не пiдiйти... "Не запi? i пiвень, а ти вже  тричi  вiдречешся
мене". Боже, який страшний цей свiт! Вiн кожно? митi змушу? нас ступати  в
той або в iнший бiк, i як би ми не вчинили,  втрача?мо  щось...  Тiлом  чи
духом... I навiть якщо  не  хочемо  ступати  нi  туди,  нi  сюди...  Зараз
бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свiдчення.
   А вони галасували всi разом, i в тому галасi годi було щось розiбрати.
   -  Загляньте  в  Статут,  у  Статут   подивiться,-   вимахував   руками
дзьобоносий чоловiчок зi шрамом на щоцi, зодягнений  в  короткий  жупанок.
Вiн вискочив на воза за спиною в Милi.
   - Бортного злодiя не  судять  по  праву,  самi  вотчинники  призначають
кару,заперечили йому.
   - Треба везти до полкового суду,- мовив староста.
   -  Бортних  злодi?в  вiшають  самi  бортники,-  пролунало  з   натовпу.
Вимахнула палиця i впала на плечi Милi. За нею ще одна - далi загупотiло.
   - Отако, виб'?мо, сам здохне,- сказав староста й повернувся  спиною  до
воза.
   - Вiн хоче стерти нам право,- гукнув  дзьобоносий.-  Громадо,  це  буде
злодiю легка смерть.
   Палицi поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязку? ланцюгом  пес
та цокотять зуби в Дуди.
   - Везiмо його до дуба,- прогув дiд у чорнiй шапцi, збитiй по-парубоцьки
на потилицю.
   Кiлька чоловiк посунуло з двору, тодi староста зачинив ворота.
   - Е нi, люди добрi,- сказав вiн,- якщо судити - то вже гуртом.
   - Ми всi, вся громада присудили бортного злодiя до повiшення. Воля Божа
й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.
   Дво? дядькiв пiшли з двору й незабаром повернулися з попом.
   Я здивувався, що пiп прийшов сповiдати засудженого самосудом.  Я  стояв
бiля ганку й тремтiв, наче в пропасницi. Все ще не вiрив, що такий  присуд
звершиться, що самосуд вiдбудеться. Менi було страшно - вже не стiльки  за
Милю чи за себе (цi люди можуть вчинити розправу й надi мною), скiльки  за
цих козакiв i посполитих. Вони  переймають  на  себе  несосвiтенний  грiх,
занапащають сво? душi i душi близьких ?м людей.  Як  ?м  сказати  про  це?
Невже вiдро меду чи й кiлька вiдер мають переважити  людське  життя?  Хiба
вони цього не знають? Вони самi згадували Божу волю й праведний закон. Але
я стояв i мовчав, а йогомосць тим часом  причащав  Милю.  Той  важко,  але
спокiйно поцiлував хрест.
   Ворота з хряпотом вiдчинилися, натовп посунув з двору. Посерединi  його
- вiз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пiшов вслiд за натовпом, хоч  мене  й
не неволили до того. Йшли повз церкву, через мiсток на  гребельцi,  вийшли
за село й курною дорогою потяглися до лiсу, який вставав зеленою стiною за
пiвмилi вiд села.  Жовтiли  стернi,  подекуди  ще  стояли  полукiпки,  двi
горлицi летiли до лiсу. I поле, i лiс, i горлицi  видалися  менi  чорними,
чорний кiнь тягнув чорного воза, за возом iшли чорнi  люди,  (а  може,  то
йшли круки?), вони чи то потомилися, чи  заспоко?лися,  уклавши  остаточне
рiшення. I я волiк чорнi чоботи, вiдставши вiд натовпу на  кiлька  крокiв.
Зринула думка: шелехнути вбiк  i  сховатися  он  у  тих  ситнягах,  але  я
вiдкинув ??. Тепер i Миля, i я, i всi  люди  були  приреченi  на  грiх,  i
поводилися, як то й мають поводитись приреченi. Йшли i йшли до  Милино?  i
власно? смертi. Ми всi йдемо так майже  все  життя,  тiльки  не  помiча?мо
цього.
   Сьогоднi я знаю, що ми всi приреченi: на безправне життя, на  чужоземне
панування, на неправду, ми приреченi жити по законах,  якi  нам  нав'язали
дужчi та спритнiшi, приреченi на  неповагу  до  самих  себе,  на  погибель
власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибира? собi долi,  вона
народжу?ться  в  уже  збудованому  свiтi,  й  коли  той  свiт  вiльний  та
справедливий, хоч трохи вiльна й вона, а коли невiльний та несправедливий,
вона теж здебiльшого бува? невiльною та несправедливою. Якщо ж  вона  хоче
цей свiт перебудувати, то тiльки перекида? начиння  з  боку  на  бiк,  все
лиша?ться, як було, тiльки мiняються мiсцями погоничi й запряженi. Тодi ми
всi були приреченi на страту.  Вже  нiхто  не  лютився,  не  вар'ював,  не
кричав: усi йшли мовчки, везли на страту одних i вели  самi  себе  -  свою
волю, сво? милосердя, свою доброту.
   Незабаром пiдiйшли до узлiсся, де росло кiлька старих крислатих  дубiв,
у яких чомусь повсихали верхiвки, а бiчнi гiлки буяли. Бiля одного  такого
дерева зупинилися. Тут росла високi трава,  яка  вже  пожухла,  й  буланий
коник почав хапати ?? губами, й  хтось  одразу  розгнуздав  його,  аби  не
порiзав вудилами губи. Люди жалiли скотину.
   Звiдкiлясь узявся мотузок, вже з петлею, ?? накинули на шию  Милi.  Вiн
пiдвiвся, ступив до дерева,  для  чогось  закинув  голову  й  подивився  в
гущавiнь. Дерево шумiло, шелестiло, жило сво?м життям.  I  капнув  звiдти,
неначе велетенська  сльоза,  присохлий  жолудь.  Дво?  дядькiв  перекинули
кiнець мотузка через гiлляку.  Однак  тягнути  нiхто  не  хотiв.  Бортники
ховалися за спини один одного, вiдступали. Тодi  розв'язали  руки  Дудi  й
штовхнули до Милi:
   - Тягни, якщо обiрветься, повiсимо й тебе,-наказали Дудi.
   Дуду лихоманило. Тремтячими руками  вiн  узяв  мотузок,  перехрестився,
одначе не тягнув.
   - Вiн сам не подужа?,-пролунало з натовпу.  Усi  чомусь  подивилися  на
старосту, але вiн стояв, обiпершись на полудрабок воза, дивився в поле.
   I тодi наперед вийшов  дзьобонорий  шрамоватий  чоловiчок  у  короткому
жупанi, тицьнув пальцем у мене.
   - Ось вiн... з однi?? злодiйсько? складки. Нехай тягне.
   Жах охопив мене, струснув од нiг до голови, як струшу? деревце од  низу
до верхiвки удар сокири при коренi. Душа рвонулася до Бога, очi до  людей,
розпука розривала серце, я розумiв, що гину, гину назавжди, в  мене  нема?
сили боротися, зараз я вiзьму в руки мотузка, i тодi... Та в ту саму  мить
в мо?му серцi несподiвано  почало  народжуватися  щось  шкарубке,  тверде,
вiдчайне. I на жодну мить  не  зринуло  бажання  признатися,  чий  я  син.
Пiзнiше я вельми пишався цим перед собою.
   - Я... не з злодiйсько? складки,- тихо, але  переконано  заперечив.-  Я
чесного отця син.
   I знову в мене всерединi все завмерло,  мовби  приморозилося,  я  ледве
тямив, що тут вiдбува?ться, я не розумiв, чому такi жорстокi всi цi люди й
чому мовчить, не проситься Миля. Вiн уже нi на що не сподiва?ться?  Але  я
сподiвався. Оте тверде, вiдчайне розросталося в  менi,  ставало  насупроти
всiх цих людей, у власну оборону.
   - Тягни, ми заплатимо,- загомонiли бортники.
   - По десять копiйок з чоловiка. Цiна добра. Буде кiлька талярiв.
   - По десять багато, вистачить по два  шаги.  Вони  торгувалися,  неначе
продавали скотину або дрова, але самi тягнути мотузок не бажали. Я зрадiв,
сподiваючись, що добровiльного мiстра не знайдеться. Одначе вiн знайшовся.
Наперед виступив чоловiк з в'язкою недогнуздкiв та пут, либонь, пастух, що
пас конi, й пiдiйшов сюди, циганкуватий з вигляду чи  й  справжнiй  циган.
Вiн обвiв товпу крапчатими очима, сплюнув пiд ноги й сказав:
   - Якщо по десять копiйок, я згоден.
   - По десять то й по десять,- погодилося  одразу  кiлька  чоловiк.  Iншi
мовчали, але ?хня мовчанка сприймалася як згода.  Циганкуватий  узявся  за
кiнець мотузка. I в ту мить щось  зрушилося  в  менi.  Й  запанiкувало,  й
заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо - надi  мною,
над натовпом, пiд самi хмари. Сльози вдарили з мо?х  очей,  i  я  впав  на
колiна.
   - Люди добрi, що ви робите,  схаменiться.  Не  берiть  на  себе  такого
грiха, не занапащайте самi себе. Усiх вас за це  поглине  вогненна  ге?на.
Бог не простить вам цього. Ви нiчого не зна?те, ви слiпi й темнi...
   - Погляньте, ми темнi... А ти хто  такий  будеш,  шмаркачу,  щоб  учити
нас,погрозливо мовив немолодий козак  у  люстриновому  жупанi  та  високiй
сивiй шапцi. У козака - обвислi вуса й шрам на пiдборiддi.
   Я вчепився поглядом у цього козака,  тепер  я  звертався  не  до  сiрих
безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обiзлених  очей
i до живого обличчя.
   - Я, мабуть, нiхто, спудей недовчений, а вiн,- показав на Милю,- тiльки
в турецькiй неволi промучився цiлих п'ять рокiв... Прикутий до галери... А
тодi плавав на iнших подiях. I потопав, i був стрiляний.  Ви  побували  на
вiйнi, зна?те, яка вона... I нiхто його  не  прийняв  до  себе,  нiхто  не
втiшив, не подав окрайця хлiба. Скрiзь, на всiх землях воякам  платять  за
полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову  десятину...
Так то ж цiла десятина! - Я ледве тямив, що кричу, про десятину вiд когось
почув, потiм пошкодував на сво? слова, але сливе вони вплинули  найдужче.-
Бог велiв прощати всiм... Тодi й вам проститься, i  ви  заслужите  царство
небесне...
   З жахом вiдчував, що менi шерхне в ротi й ось-ось  я  втрачу  голос,  i
тодi згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, вiн пiдхльоску?
?х, до того ж сприймуть мо? слова за обман. Я вмовк.
   Бортники теж мовчали, але це мовчання було  трошки  iнакшим,  не  таким
твердим, не таким погрозливим. Й тодi до Милi пiдiйшов староста, котрий од
самого початку був проти самосуду, але  боявся  рiшуче  заперечити  людям,
похмуро запитав:
   - Ти  справдi  був  прикутий  до  галери?  Миля  вiдказав  спокiйно,  з
гiднiстю:
   - П'ять лiт. Навiть у Африку, до негрiв плавав. А тодi  втiк  у  городi
Амстердамi, й мене знову завдали  на  корабель,  на  голландський.  Купцiв
обороняв.
   - Бач, заморських купцiв обороняв, а нас...- не доказав староста й  для
чогось витер долонею обличчя.- Де трапив у полон?
   - Пiд Азовом. Тодi багато полкiв укра?нських ходили туди.
   - Це правда,- пiдтвердили з гурту.- Якiв Лихолап ходив,  а  Хоботня  не
вернувся... З якого ти полку?
   - Прилуцького.- Далi  Миля  почав  розповiдати,  де  стояв  пiд  Азовом
Прилуцький полк, i де Нiжинський, i як вони наступали,  i  як  вiн,  Миля,
потрапив у полон. Пилип бачив, що сво?ю розповiддю укрiплю? в вiрi те,  що
сказав я, проте не намагався розжалобити бортникiв. I нiчого не сказав про
сво? картки до царсько? канцелярi?, мабуть, вважав, що йому не повiрять чи
просто боявся зачiпати  царське  iмення,  за  що  мiг  поплатитися  потiм.
Пiзнiше я замислювався над цим не раз.
   Вiтер надi? тепер  вiяв  у  його  бiк.  Козаки  вже  не  стояли  сiрими
стовпцями, а  заворушилися,  загомонiли.  Найдовше  опиралися  пограбованi
бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку  з  возом
та подiлити помiж собою грошi.
   Староста ще раз обвiв поглядом юрбу i сказав двом десяцьким:
   - Дати обом - Милi та Дудi - по тридцять  ки?в  i  вiдпустити.  Якщо  ж
хтось iз них упiйма?ться ще раз, висiтиме на оцiй гiлляцi,- вказав пальцем
на товсту гiлляку, на якiй гадюкою провис мотузок.
   По одному, по дво? люди  йшли  до  села.  Вони  гомонiли,  посмiхалися,
розмовляли з Милею та Дудою, немовби нiчого й не  сталося.  Здавалося,  це
були зовсiм iншi люди, всi  вони  були  надзвичайно  радi  такому  кiнцевi
справи.
   I я подумав, що наодинцi люди ? люди, в гуртi  ж,  у  вiйськових  лавах
вони - юрба, слiпа й безглузда сила. ?м не треба збиратися  в  натовп,  бо
вiн вирiшу? не розумом, а ярiстю, митт?вим спалахом, i  той  спалах  легко
збудити та спрямувати в будь-який бiк. Чим од  вiку  користуються  всiлякi
пройдисвiти та авантюрники. Скiльки то люду погинуло в тих товпах i лавах,
скiльки ?х втрамбовували дороги у ватагах розбiйникiв,  всiляких  крутi?в,
лихих отаманцiв... На землi ? один праведний гнiв, одна  праведна  лава  -
та, що ста? на захист вiтчизни.
   Я наледве  пiдвiвся  з  колiн,  насилу  додибав  до  села  -  так  мене
стермосовала лиха подiя, вичавила силу з тiла та серця,  оповила  думки  в
холодну липку павутину. Ноги менi тремтiли й пiдгиналися, в  головi  гуло,
?? ломило вiд болю. Менi хотiлося пiти прiч з цього  села,  пiти  свiт  за
очi, туди, де нема? кривди, захланностi, бiдностi, де за тобою не  стежать
недовiрливi недобрi очi, де нiщо не стиска? твою душу й не гнiтить думку -
де нема?  лихих  людей,  а  значить,  i  лихих  вчинкiв,  де  люди  добрi,
спочутливi й тихi, як ангели. Проте я розумiю, що такого  мiсця  на  землi
нема?,- он Миля побував по всiх свiтах i скрiзь попадав у приневолю; треба
якось призвичаюватися до цих людей, до цього свiту, й  або  примиритися  з
ним та наперед погодитися на пiдданство усим сильним i всiм його добрим  i
недобрим законам, або вiдточувати пазурi. Пазурiв,  на  жаль,  у  мене  не
було. Лишалося одне - нi в що не втручатися, обминати всi небезпеки i  всi
принади.
   Отож якби я ще того дня полишив Носачiвку й занурив сво?  босi  ноги  в
порохню Чемерського  шляху,  як  намiчав  ранiше,  уникнув  би  ще  одного
великого сум'яття душi та випробування духу. Але я залишився.

   * * *

   У наступнi днi я намагався зцiлитися, полiкувати потовчену душу,  я  не
мiг знайти рiвноваги, бо й не знав, жертвою  чи??  несправедливостi  став.
Несправедливi жителi цього мiстечка чи несправедливий Миля, а може, i вони
й вiн, а може, нiхто... Пробивалася нагору думка -  несправедливiсть  десь
глибше, далi,- думка небезпечна, вона може потягнути iншi думки,  привести
до сумнiвiв - на щастя не пробилася. На роботi не надривався,- несподiвано
заробив грiш, воiстину, трагiчне й  смiшне  ходять  поруч:  багата  вдова,
пiдпанiя, замовила менi суплiку на свою сусiдку ще й просила, щоб  написав
проникливо та тримав усе в та?мницi. Вийшло ж так, що сама  того  листа  й
надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.
   Суплiка була така: "...сво?ми паскудними  губами  шемряла,  буцiм  я  -
жiнка легковажно? поведiнки, нецнота, насправдi ж вона хльорка й потiпаха,
з про?жджими московськими офiцерами витолочила увесь вишняк  за  хатою.  А
мене сукою старою називала, дулi сукала i з великою  фантазi?ю  та  хуками
Пiшла з мого двору,  за  одне  те,  мiй  ясновельможний  милостивий  пане,
заслужила вона канчукiв по срамному мiсцю, а  також  заслужила  секвестру.
Презентуйте ??, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство  вiк  буду
Бога молити i в боргу перед Вами не залишуся,  коб  же  тiльки  та  псяюха
понесла кару заслужену".
   Свiте мiй, свiте, чого в тобi тiльки нема?, хто лишень i чого в тебе не
просить! Один - миску пшона, нагодувати голодних дiтей,  iнший  -  золотих
дукатiв,  третiй  -  доточити  хоч  день  до  стовченого  хворобою  життя,
четвертий - погибелi сусiдовi, п'ятий  молить  о  спасiннi  вiд  зашморгу,
шостий сам сука? мотуз на ближнього. А чого прошу я?  Не  знаю.  Мудростi,
спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось  же  отримав  за  чорнi  "хуки"
грiш... А чи правий вiн? Неяснi бажання тривожать мене. А iнодi навпаки, з
жахом вiдчуваю, що хочеться, хочеться й менi, попри все  мо?  горе,  попри
всi обiцянки,  вгризтися  зубами  в  м'якуш  сього  свiту  у  щоб  вiн  аж
зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати.  Я  почуваю
сво? здорове тiло,- я не вельми дужий, скорiше кволий,- але нiякi  хвороби
не змагають мене. Я знаю про принади свiту, вони спокушають, i iнодi  ста?
образливо - пiти й не вiдчути  ?х,  це  гiрко,  а  обмiняти  на  них  душу
страшно. Я таки триматиму ?? в чистотi та недоторканостi,  я  побачу  все,
осягну розумом i серцем й нi в що не втручатимуся, не обагрю  душу  нiчи?ю
кров'ю, жодною краплиною, не потрушу ?? попелом чужого горя!
   А життя мовби смiялося надi мною, брало, неначе забавку, в свiй  полон.
На мiсце померлого носачiвського сотника козаки вирiшили обрати нового  за
козацькою регулою - достойного, доброчинного, смiливого. Таким усi вважали
сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним  прапором  i
послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою
печаткою. А в недiлю з Глухова в супроводi двох  козакiв  та  московського
ундера прибув осавул i в трьох мiсцях, тричi, вичитав новий царський указ,
малозрозумiлий, та ще й по московському писаний, та  ще  й  читав  погано,
одначе козаки втямили, що тим указом велено  "полковников  и  сотников  не
выбирать, а назначать". Той указ  упав  на  козачi  голови,  як  вiтер  на
дiброву. Козаки захвилювалися,  почали  збиратися  в  гурти,  посунули  до
сотенно? канцелярi?, вимагаючи, аби  Солонець  скорше  приймав  справи.  А
при?жджi вже вели свого фамiльянта - сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча.
Солонець - богатирсько? статури, повновидий,  поважний,  статечний  козак,
знаний носачiвцями оддавна в бою i за плугом, i рiд його ?м увесь  знаний.
Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрiлий кавунець,  головою,  з
метушливими очицями, якi, здавалося, ось-ось кудись  утечуть,  Хоменко  не
сподобався ?м уже одним сво?м виглядом, а ще ж - чужа-чужаниця...
   - Волi?мо свого, ми його зна?мо! - гукали козаки.
   - Вiн до людей уважливий.
   - Хоробрий козак, достойний.
   I посунули синi жупани вперед i вкрили Солонця  шапками,  й  хтось  уже
винiс сотенну короговку, й вона затрiпотiла на вiтрi.  Вiн  хотiв  вручити
короговку Солонцю, але при?жджий  з  Глухова  осавул  пiдняв  над  головою
царський унiверсал i гукнув щосили:
   - Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку  не  взяв  i
звелiв писати листи  -  до  полковника  та  гетьмана  в  Глухiв.  Лист  до
полковника повезло шiсть козакiв, лист у Глухiв - чотири. Всього  цього  я
не бачив, про це менi розповiли. А все, що вчинилося далi, вiдбувалося  на
мо?х очах.
   На свою суплiку  носачiвцi  отримали  вiдмову,  i  тепер  до  Носачiвки
при?хав полковий осавул з  полковими  писарем  та  хорунжим,  на  дзвiницi
церкви  вдарили  склик,  козаки  почали  збиратися  на  майдан.  Майдан  у
Носанiвцi широкий, посеред шляху з Ки?ва на Нiжин, з одного  його  краю  -
стара дерев'яна церква (нова, кам'яна - за греблею, одначе  люди  оддавали
перевагу старiй), з  другого  -  сотенна  канцелярiя,  ще  далi  -  кiлька
крамниць та рундукiв, пивниця, за крамницями та рундуками - базар.  Козаки
товпилися бiля управи, прийшло  (з  цiкавостi)  й  чимало  посполитих,  на
одному з рундукiв чорним табунцем  з'юрмилися  ?вре?-крамарi.  Та  ж  таки
цiкавiсть попхала на майдан i мене. Пропхався аж пiд ганок канцелярi?,  на
праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп,  який  пiдпирав
дашок ганку, щоб мене не затоптали.
   Тепер бачив  натовп  i,  коли  повертав  голову,  тих,  якi  стояли  на
ганку,полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також  носачiвського
сотенного писаря та хорунжого. Солонця не  було,  вiн,  як  я  зрозумiв  з
розмов, лишився вдома,  на  що  деякi  козаки  нарiкали.  Полковий  осавул
бликнув на натовп з-пiд острiшкуватих брiв гострими очима - у тому позирку
- погроза й притамований страх - i звелiв писарю читати царський указ, той
самий,  яким  заборонялося  обирати  старшин.  Сам  же  взяв  у  хорунжого
короговку й тримав напоготовi, аби оддати ?? Хоменку.
   Писар ще не дочитав указу, вiн затнувся, зашпортнувся на якомусь словi,
вiдшукував його пальцем, i тодi з натовпу пролунало:
   - Бридня!
   - Що бридня! - подався вперед осавул.
   - Все бридня. Ти при?хав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду
оцьому недомiрку. Це - живодер.  Ми  вже  зна?мо.  Отакий  зашмарканий,  i
живодер.
   - Та ви... Та я...- бризнув слиною осавул.- Я вас у рiг баранячий...  У
секвестр!
   - Нас - у секвестр!
   Натовп сколихнувся  i  враз  перетворився  в  живий  вир.  Неначе  буря
пролетiла по ньому, й були це вже не тi люди, якi стояли щойно,  а  зовсiм
iншi. Одмiнилися обличчя, голоси,  порозправлялися  плечi.  Я  теж  вiдчув
дивну тривогу та дивне пiднесення, одначе намагався  погасити  ?х:  я  тут
чужий, менi нема? нiякого дiла до того, що вiдбува?ться на цьому  майданi.
Стояв тихо, осягав усе вповнi. I дивувався. Люди сподiвалися справедливого
рiшення, але хiба вони не розумiли, що його не може бути, що велiння впало
зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали,  не  мислили  в
той бiк,- яка то сила цар  i  що  вiн  може  зробити.  Який  вiн  грiзний,
жорстокий i нещадний, знали всi, про це шепотiлися за  ятками  на  базарi,
оглядаючись по сторонах, гомонiли в шинку. Цар видушив батуринцiв,  знищив
Запорожжя, тисячами гнав люд на кривавi  вiйни...  Я  про  царя  не  склав
уповнi власно? думки, чимось вiн менi подобався, чимось не подобався,  але
боятися я його боявся. Мали б розумiти це i носачiвцi.
   Але цар був десь дуже далеко, а несправедливiсть - тут, у них.
   Увесь час думав: ненавидiти царя чи нi? Вiн  перекаламутив  мо?  життя,
забрав у мене найдорожче. Але ж вiн не знав мене,  вчинив  так  з  якихось
сво?х причин. Я то ненавидiв його то знаходив йому  якесь  виправдання,  я
багато читав про королiв, iмператорiв, ?хня воля  -  висока,  продиктована
чинниками, незрозумiлими простим людям. I хоч вже не мiг думати про  царя,
як думав ранiше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого  ворога  в
ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада - вiд Бога,  опиратися  владi  -
опиратися Боговi, це непростимий грiх, за це на тому свiтi чека? кара.
   Я ж подумав, що цi двi  сили  зовсiм  рiзнi  й  нерiвнi,  навiть  хотiв
сказати про це, але розумiв, що мене нiхто не послуха?, та  й  не  мо?  це
дiло. Вони ось тут, пiд захистом оцих стрiх, тополь,  оцi??  церкви  мають
себе за поважну силу, а чи  й  просто  не  думають  про  те,  вони  бачать
неправду й не можуть з нею примиритися.
   Люди вже не  гомонiли,  а  кричали,  пiдносили  кулаки;  роздратування,
злiсть все дужче й дужче опановували ними.  Так  опанову?  тривога  згра?ю
гракiв на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кiт  або  пес.  До
того ж давно не було дощiв, двi пожежi за тиждень, бортний злодiй,  медяна
десятина, а тепер ?м ще нав'язують чужого недоброго чоловiка в сотники.  З
ним ?м жити, з ним iти на вiйну!
   У цей час осавул хотiв передати короговку Хоменку, той  уже  простягнув
руку, але натовп  витиснув  з  себе  кiлька  чоловiк  аж  на  ганок,  вони
опинилися помiж осавулом i Хоменком. I вже чиясь рука  вихопила  в  писаря
царський  указ  i  жбурнула  пiд  ноги,  й  загупотiли  важкi  чоботиська,
втоптуючи грiзне цареве послання в порох,  й  хтось  вже  тягнув  до  себе
короговку, а осавул ?? не вiддавав. Я злякався. Тепер уже бачив  не  сотню
облич, а одне, спотворене гримасою гнiву, з великими, вибалушеними  очима,
темною дiркою рота, з яко? вилiтали погрози,  прокляття,  свист.  Це  було
безстрашне  обличчя,  яке  не  зна?  спину.  Натовп  не  може,   не   вмi?
розмiрковувати, вiн живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще  й  сво?
горе,  своя  кривда,  своя  озлобленiсть,  вони  долучаються   до   кривди
спiльно?), в ньому ? кiлька  призвiдцiв,  людей  дужих,  безстрашних,  хоч
бува? й навпаки: люди нервовi, слабкодухi, зi знесеними гнiвом на  коротку
мить угору душами зварйовують усiх. I тодi ста?ться  вибух.  Це  схоже  на
початок льодолому  на  рiчцi.  Все  мовби  ще  сто?ть  непорушне,  i  враз
зводяться сторч крижини, й чути трiск, i небезпечнi трiщини-щiлини  змiять
по кризi. Те я спостерiгав не раз на Деснi та Днiпрi, й  сам  одного  разу
опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп - це не сто  чи  скiльки
там душ, це одна душа, найвищi звитяга та гнiв однi?? душi стають звитягою
та гнiвом усiх. I знову я подумав; знають вони чи не знають, що  цей  указ
писаний на всi полки й сотнi, а не тiльки на них, знають, що буде потому?
   Короговку вирвали, й два чоловiки понесли ?? в церкву, полковий  осавул
був притиснений до стiни, стояв бiлий, як полотно.  Хоменко  шаснув  попiд
руками козакiв до судовнi й вилiз через вiкно та подався городами.  А  тим
часом кiлька чоловiк привели  попiд  руки  Солонця.  Вiн,  либонь,  хоч  i
вдавав, що його ведуть силомiць, готувався  до  цього  -  нiс  пiд  пахвою
загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ганку, розступилися,
деякi посходили на землю, й Солонець пiдiйшов до  полкового  осавула.  Але
той крутнувся на закаблуках,  аж  майнули  в  повiтрi  вуса,  й  пiшов  до
судовнi. У дверях на мить затримався,  показав  кулака  й  зник.  Солонець
зам'явся, потиснув плечима й пiшов за ним.
   Натовп знову завихрив, знову синi жупани натиснули на ганок. Я вхопився
мiцнiше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу,
був чужаком, стороннiм i судив збоку - тверезо та ясно. Знав  напевно,  що
цi люди не викричать нiчого, окрiм бiди. Не знаю, звiдки  в  менi  взялося
таке розумiння - з прочитаних книжок, з того, що жив у великому мiстi,  де
мiцна влада, й бачив, чим закiнчу?ться будь-який  непослух,  пам'ятав,  як
шмагали рiзками здоровенних,  як  буга?,  фiлософiв  i  богословiв,  котрi
позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пiтер  i  страшнi  кари,
вiд яких конали найвищi урядовцi царства. Поки що  тiльки  сказано  гострi
слова. Але з слiв усе почина?ться. Спочатку було слово. В цьому випадку  -
царське слово, яке втоптане в глей яловими чобiтьми. Що ж буде  далi?  Цар
не подару? ?м цього, вiн не звик, щоб його слова втоптували  в  багно,  за
його наказом стинають голови тисячам нi в чому неповинних людей.  А  може,
?х i справдi потрiбно втоптати в багно? Я  злякався  цi??  думки.  Я  звик
коритися великим i малим можновладцям, нiколи не  помишляв  про  будь-який
спротив, то  бiльше  царевi.  Попи  читають  за  його  здравi?  молитви  й
закликають молитися за нього нас,  бо  цар  -  Божий  помазаник,  намiсник
Господа на землi. Вiн там, над усiма, донедавна я не задумувався над  його
дiяннями, вони взагалi були далеко вiд мого житейського поля...
   Одначе й сумнiви вже почали проростати в серцi. Цар - над нами? А може,
це й не зовсiм так, бо над нами - гетьман, нашi суди, вiтцi  церкви,  ?хню
волю ми викону?мо, ?хнi велiння сповня?мо. Ми жили без царя,  жили  сво?ми
законами... Саме через те й  звар'ювалися  цi  люди,  що  знехтувано  ?хн?
право. Вони хочуть обрати собi в сотники чоловiка, якого знають, так  вони
обирали завжди, i ?м було добре. Вони мали таке право - обирати. Вiд  кого
те право? Вiн iнших державцiв, вiд дiдiв-прадiдiв?.. Тодi воно  теж  Боже.
Та якщо ще на користь людям... Я знову злякався, й заморочився, й принишк,
i принишкла моя думка. Отак  i  висiв  на  поручнях  ганку  -  довгоногий,
довготелесий, худий, ще й вуха трохи вiдстовбурченi, й чуб  вибився  з-пiд
сiро? шапки двома хвильками (бачив сво?  обличчя  в  круглiй  шибi  вiкна,
вправленого в олово, й здавалося воно мовби iконою, я аж стенувся вiд  то?
святотатно? думки).
   Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв,  святого  хлiба  не
взяв. Вiн навiть прочинив  вiкно  й  погрозив  пальцем,  одначе  одразу  й
зачинив, бо на майданi затюкали, засвистiли. Хряпнула в шибу кинута кимось
грудка, скло розкололося, але не висипалося.
   Якийсь козак пiдняв угору волосатi  руки,-  рукава  кунтуша  i  сорочки
закотилися,- зсукав двi загогулистi дулi й тицьнув у  шибу.  Там  мовчали.
Либонь, осавул злякався.
   - Писати до полковника суплiку! - гукало кiлька чоловiк.- I  послати  з
нею найзначнiших... Нехай вволить нашу волю.
   - Нашi права одвiку, не дамо ?х нехтувати!
   - Не дамо, щоб нами попихали!
   - Не вволить нашу волю, i його переоберемо.
   - Суплiку, суплiку пишiть, де писар?
   Кинулися, а писаря й слiд прочах. Допiру стояв на  ганку  й  щез,  нiби
здимiв. Хтось висловив здогад, що вiн зайшов досередини й вийшов  на  iншi
дверi. Побiгли до писаря додому, але не знайшли й там. I тодi хтось вказав
на мою скромну персону.
   - Нехай вiн напише, у нього в'язь гарна, я  сам  бачив.  Писав  Гнатисi
картку до сина.
   Я спробував вiдмовитися, але на мене гримнули, й довелося менi  йти  до
канцелярi? та сiдати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний,  i
пера вiдтемперованi. Я викинув з каламаря здохлу муху й  почав  писати  що
менi диктували козаки. Звiсна рiч, писав не все, а  тiльки  найдошпетнiше,
обминаючи слова лайливi, загогулистi та надто простолюднi. Я  написав,  що
ми, тобто вони,  козаки,  за  давньою  регулою,  за  сво?м  правом  завжди
вибирали сотника самi, й вiн правив по справедливостi, не завдавав  нiкому
кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив ?х на вiйну,
не ховався за козачi спини, а  йшов  у  першiй  лавi,  не  чванився  й  не
величався, брав помiрний чинш, а нового чоловiка вони не хочуть, бо  й  не
знають його, а за чутками, вiн - поганий, захланний, ще  й  намагатиметься
збити статок, як i кожний зайда.
   Просушив я пiсочком аркуш i поклав на стiл. Проте, коли дiйшло до того,
кому доправляти його  полковнику,  охочих  не  виявилося.  Пристрастi  вже
вляглися. Значнi козаки не хотiли  -  деякi  заздалегiдь  шамульнули  поза
спинами iнших, ще декотрi виходили тепер - буцiмто викурити люльку або  за
якою iншою потребою,незначних вiдправляти було  не  варто.  Ледве  згодили
двох козакiв. Зашили в полотно папiр та й пiшли запрягати. Я ж вернувся  в
двiр до паламаря.
   Суплiкою до полковника зробив собi рекомендацiю, i тепер до мене йшли i
козаки, й посполитi: тому картку написати до  сина,  тому  позов,  тому  в
церкву на помин душi, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто
вiд старих, виходили вдалi, проникливi, з  сльозою.  Я  зрадiв  заробiтку,
грошi невеликi, але грiш до гроша, й щось зберу на дорогу.
   Одначе склалося зовсiм по-iншому. Козакiв з суплiкою  було  завдано  до
секвестру, а наступного  дня  при?хала  команда  й  завдала  до  тюремного
в'язання ще дванадцятеро. Тринадцятим був я. До  двору  пiд'?хала  пiдвода
парокiнь, на возi сидiло шестеро - дво?  носачiвських  козакiв  i  четверо
сердюкiв з варти - четверо везли  двох.  Мене  посадовили  в  задок  воза,
мабуть, зважаючи на мою незначну особу,  за  мною  не  вельми  пильнували.
Сидiти було незручно - сiна намостили мало, я провалювався глибоко в воза,
ноги стримiли високо, ?х пiдпирав затильник воза, доводилося триматися  за
нього руками, пiдтягуватися.
   За возом, який торохтiв слiдом за нами  й  на  якому  так  само  сидiло
четверо сердюкiв та два носачiвцi, бiгла жiнка, заламувала руки,  голосила
й водночас проклинала свого чоловiка:
   - Та куди ж ви його везете. Та  на  кого  ж  мене  лиша?те  з  дрiбними
дiтьми. I чи я тобi не казала, чи не застерiгала вiд злих  учинкiв,  бодай
би ти свiту не побачив, бодай би тебе побила сила Божа. Та скiльки ж я  за
тобою нагарувалася, та сонечка не бачила, а тепер тебе везуть,  як  злодiя
проклятого, а я остаюся у вiчнiй тьмi.
   Вона спотикалася, руса густа коса вибилася з-пiд  кибалки,  розсипалася
по грудях, врештi кибалка збилася набiк i впала,  молодиця  нахилилася  за
нею, а тут саме ?здовi - тi ж таки сердюки - вдарили  по  конях.  Молодиця
залишилася за вербами.
   Носачiвськi козаки сидiли сумирно. Це мовби були зовсiм iншi  люди,  не
тi, якi ворохобилися на майданi. Козаки з варти малися також не суворо, тi
й тi перемовлялися - про погоду, про те, що треба збудувати  нову  церкву,
частували одне  одного  тютюном,  носачiвськi  козаки  пригощали  сердюкiв
пирiжками з яблуками. Пiзнi яблука-зимницi червонiли в садках. Позад валки
?хало верхи на конях четверо драгунiв. В одному мiсцi сполохали цiлу зграю
дроздiв, якi клювали горобину; пропливли попiд тином, торкнувшись  нiжними
голiвками мо?х чобiт, лаплахи. Мир i тиша, а на душi як хвильки  по  водi,
попiд якою ходить щука,дрiбне риб'я вистрибу? i  пада?  знову  в  сповнене
небезпеки плесо. Навiщо вони везуть мене, який злочин хочуть менi завдати?
Козаки, вони тутешнi, одкрутяться, а на менi все окошиться. Це ж,  мабуть,
за ту суплiку, писану мо?ю рукою. А може, за те,  що  нагадав  про  медову
десятину... Що я знаю про ?хнi справи, навiщо вклюнувся,  нащо  здався  на
вмовляння та погрози? Козаки тепер скажуть: нiчого не  зна?мо,  питайте  з
нього, вiн писав. Нi, так вони не скажуть, але змолотися менi може,  ще  й
круто, засипав не в свiй кiш.
   Про?жджали лозами, й  зринуло:  зiрватися  та  шурхнути  в  гущавiнь  i
вибрести десь у полi, й пiти свiт за очi - хто мене  зна?,  хто  шукатиме.
Одначе вiдав, що на таке не зважуся й совiсть моя не дозволить те зробити.
Може, потiм буду каратися, що не одважився на втечу, шкодувати, але  такий
вже я ?.
   Хвилювалися лози, плив у повiтрi вiльний коршак, i зовсiм у протилежний
бiк везли по неволi мене.
   Ледве в'?хали на околицю мiста, сердюки враз одмiнилися, стали  суворi,
неговiркi, погукували:
   - Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь мiж собою!
   Носакiвчани знизували плечима:
   - Хiба ж ми згляда?мось, вам привидiлося.
   - Я тебе привидюся, так привидюся, що й очi на лоба повилазять.
   - Дурнi ви люди,- плюнув у порохню пiд ноги козак, з  яким  я  ?хав  на
одному возi, й сердюк тусонув його в спину:
   - Дивись менi,- й поправив на колiнах шаблю.
   Козакiв повезли до фортецi, мене ж вiддали в руки "мiським  слугам",  i
тi одвели до цюпи при ратушi та записали в  "приводну  колодникiв  книгу".
Брязнув засув, i я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку.  Темрява
зiмкнулася надi мною. Я стояв бiля дверей, боявся одiрватися од них,  менi
здавалося, що ледве ступлю крок, справдi шугону в прiрву. Чомусь я  думав,
що в темницi сам. (Мовив подумки це слово - "темниця" й  одразу  зрозумiв,
що воно таке. Бо ж i справдi - темiнь). Морок ви?дав очi, заковтував мене,
немов змiй.
   Одначе в змiя було око, воно потроху розплющувалося, проте  лишалося  й
далi прислiпуватим. Око - загратоване вiконце  вгорi.  Здригнувся:  тiльки
тепер осягнув, де я. Ранiше знав, що ?  темницi,  але  вони  -  десь  там,
невiдомо де, вони - для iнших, у них кидають злочинцiв, я ж i помислити не
мiг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр,  це
ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися,  не  поважали.  Якби
моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А
я от... вiдректися вiд себе не можу.
   I ще одне осягнув: я тут безправний, вiдданий на волю темним  силам.  I
нiхто менi не допоможе, нiхто за мене не заступиться,  навiть  не  принесе
чисто? сорочки й окрайця хлiба,  бо  нiкого  в  мене  нема?.  I  нiхто  не
виповiсть правди про мене, не посвiдчить, хто я i який ?.
   Людина на волi й людина в темницi - це дво?  рiзних  людей.  Переступив
тюремний порiг, i вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти
не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони - тебе, не  бачать  тво?х
очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш  покладатися  тiльки  на  власну
мужнiсть, i вибiр твiй куций: згода чи незгода, й майже в усiх випадках ти
- злочинець в очах людей. Все те вiдчув в одну мить, не збагнув, а вiдчув,
i страх побiг менi по жилах холодним вогнем.
   - Праворуч лава, сiдай,- нараз пролунало десь попереду, i я здригнувся.
Ступив праворуч, хотiв сiсти й беркицьнувся, затявшись спиною об стiну.  В
темрявi пролунав смiх.
   - Дурнi у тебе, конокраде, жарти,- мовив хтось i закашлявся.
   - Сам ти злодiй,- огризнувся перший голос.
   - Мене нiхто нiколи злодi?м не публiкував. I в чорнi книги не вносив.
   - Ну, не злодiй, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, i поли
тобi врiзали...
   - Нiхто менi поли не врiзав, i жодних доводiв i  знакiв  у  вшетечностi
проти мене нема?. Любив i люблю пасербицю як рiдну дочку, але  чоловiк  ?й
трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла вiд нього до мене, а  вiн
вiв ?? за шию намiткою i бив, вона ж вирвалася й знову втекла до  мене.  Я
захистив ??, а той пустив на мене неславу...
   - А ти все-таки зiзнайся, пасербиця солодка?..
   - Пащеку?ш, як пес через губу. Утяти б тобi ??.
   - А ти спробуй!
   - Замовкнiть. А то поличкую обох.
   У великому подивi я слухав той пересвар, навiть забув про бiль,  думав,
до кого ж це мене закинуто, а почувши  ще  один  голос,  стрепенувся.  Вiн
видався менi знайомим. Вдивлявся в темряву, i вже вона не здавалася  такою
непроглядною, рiденьке свiтло розбiлювало ??. Я розгледiв чотири  постатi,
три з одного боку й одну з  другого.  Та  одинока  постать  видалася  менi
бiльшою за iншi, а голос i далi стояв у вухах.
   "Пилип, Миля",- нараз засвiтилося в мо?й головi, i  я  рачки  полiз  до
Милi. Пiд руками талапала якась порохня й  шарудiла  перетерта  солома.  Я
страшенно  зрадiв  Милi,  цьому  непривiтному   й   навiть   страшнуватому
чоловiковi, цьому нелюдi, все таки ? тут хтось знайомий. Одначе  не  встиг
сiсти бiля Милi, як мене притиснула за колiно до пiдлоги важка лапа:
   - Ми з тобою незнайомi,- впали менi в вуха слова.- Ти  мене  не  зна?ш.
Поготiв  -  отi??  бортно?  пригоди...  Якщо  хоч  писнеш...  Забудь,  все
забудь... Так треба...
   - Якщо так треба... Я - ?й-Богу...
   - Ну й гаразд.- I вголос зовсiм iнакше, лiнькувато, байдужо:  -  А  хто
ти, парубче, будеш? Назвися.
   Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумiв, проте дошелепав,  що  Миля
попався на чомусь iншому й бо?ться,  аби  йому  тут  не  долучили  бортно?
крадiжки.  Тепер  уже  був  не  радий  зустрiчi  з  Милею,  хотiв   навiть
вiдсунутися вiд нього, але не зважився. Свiт,  виявилося,  вельми  тiсний,
надто за гратами. А може, вiн увесь за гратами й ми  гуля?мо  в  ньому  до
пори до часу на поруках у Долi, вiчно пiд пiдозрою й пiд  загрозою  одмiни
тi?? поруки? Вже того вечора подумав про те,  що  ми  невiльнi  од  самого
народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як  на  мо?
слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав:
   - Може, й так. Моя недоля  написана  менi  на  роду.  Я  був  покараний
рiзками ще в утробi матерi.  Вона  заступилася  за  iншу  наймичку,  i  ??
вишмагали в саду на лавi, а разом з нею i  мене,  Я  народився  через  два
днi...
   Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще  дужче  сво?м
думкам, власному святотатству. Кожному все  написано  на  роду...  А  якщо
так... Навiщо одному написано сите життя,  розкошi,  хоч  вiн  недостойний
того, а  iншому  -  нужда,  поневiряння,  несправедливiсть?  Що,  як  оте,
останн?, написано менi? Й що ж тодi виходить: борсайся не борсайся...  Нi,
борсатись треба. Не заступися я за Милю, висiв би вiн на гiлляцi. Але,  не
заступися за Милю, не  залишився  б  у  селi,  не  сидiв  би  отут.  Отака
круговерть долi!
   Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене.
   Тодi ж, як назвався Рибкою, Миля  запитав,  за  вiщо  мене  завдано  до
секвестру. Запитав тихо, але критися менi було нi  з  чим,  i  я  розповiв
уголос. В'язнi слухали уважно, по тому  заворушилися,  жваво  обговорювали
почуте. Вони зiйшлися на тому,  що  носачiвським  козакам  ?хнiй  непослух
окошиться великим лихом, що тепер i ?х самих  можуть  судити  строгiше,  а
може, навпаки, ?хнi  провини  змалiють  перед  провиною  носачiвцiв  i  ?х
незабаром повипускають на волю (люди найперше з  усього  роблять  висновок
для себе), бо й тримати арештованих нiде,  у  фортецi  арештних  примiщень
нема?, цюпа при ратушi тiльки одна, оця, годувати в'язнiв мають мiщани,  i
стерегти теж, i свiчки - купленi ?хнiм коштом, вони  волiють,  щоб  справи
вирiшувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив iнакше:
   - Справа це вiйськова, носачiвцiв  триматимуть  у  фортецi  й  дiзнання
чинитимуть там.
   Вiд Милi я почув страшне, маловiдоме менi до цього часу слово "бунт", i
воно надовго запечатало менi вуста й приморозило всi думки. Це слово  було
важке, незвичне, не зовсiм зрозумiле. Донинi  менi  здавалося,  що  все  в
свiтi вiд Бога, так воно склалося  й  так  мусить  бути.  Людськi  закони,
закони  мого  краю  -  це  Божi  закони,  вони   визнанi   всiма   людьми,
започаткованi нашими предками, отже, ?хнi велiння непорушнi та вiчнi. Десь
у глибинi мого ?ства непророслим зерном лежали i  якiсь  випадковi  знання
про те, що ранiше в нас були iншi закони й життя наших антецесорiв,  себто
попередникiв, було iнше, я багато знав про унiю та  унiатiв,  вiв  з  ними
уявнi й справдешнi диспути, знав про Польщу,  про  Богдана  Хмельницького,
про страшний розор краю, тяжкi утарчки на нього,  чував  про  Виговського,
Брюховецького, Дорошенка (говорити про  них  було  не  вiльно,  як  i  про
Многогрiшного та всiх iнших гетьманiв,  не  кажучи  вже  про  Мазепу,  але
спуде? говорили, хоч i обережно), проте все те було десь там, в  минулому,
нинi ж ми живемо в благословенному кра? пiд опiкою  мудрого  бiлого  царя,
спiльно з московським народом, бiлий цар нас обороня? i дба?  про  нас,  i
да? нам сво?  праведнi  закони.  В  колегi?  були  знайшлися  спуде?,  якi
гомонiли мiж собою, що тi закони не зовсiм праведнi, значно гiршi за  нашi
колишнi, й ще щось таке - про  права  батькiв,  хтось  донiс  префекту,  й
спудеям довелося втiкати в польську сторону. Коли  б  були  не  втекли,  з
ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачiвськими козаками.  Вчинено
справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу  знати,  чому  воно
ма? мене обходити, в мене сво? життя, своя путь, житиму  сам  по  собi,  й
благодать Божа буде зi мною.
   - За вiщо ж тебе взяли  до  тюремного  в'язання?  -  одважуюсь  нарештi
запитати Милю.
   Миля мовчить, чую його важке дихання, якесь похрипування в горлi:
   - Тюрма менi на роду написана... Так щось i тягне мене в не?...  Продав
нечистому душу,- вiдказу? i хруська? огiрком, простягу? руку: - На,  пожуй
i ти...
   Я нiмiю. Рот менi розтулю?ться, й чорна темiнь влива?ться туди, наче  в
безодню, по спинi бiжать колючi мурахи. Хочу перепитати Милю,  а  язик  не
слуха?ться, зробився наче дерев'яний. Миля ж хрумтить огiрком, плямка?  на
всю цюпу.
   - Ти... мабуть, жарту?ш? - вишкрiбаю з дна серця маленьку надiю.
   - Чого б це я жартував. Написав за всi?ю ?хньою регулою -  кров'ю  -  й
однiс уночi в поле на перехрестя, де вони з вiдьмами збираються.
   - Що ж ти написав? - усе ще не вiрю я.
   -  Що  й  мусив.  "Темнозрачному  пекельних  пропастей   повелителю   й
служителям тво?м демонам вручаю душу й тiло мо? на тридцять лiт,  якщо  ви
по мо?й вимозi чинити будете... В чому й пiдписуюся - Пилип Миля".
   - Ну й?..
   - Не нукай, i так всi, кому не лiньки, на менi увесь вiк ?здять.  То  й
вирiшив я - нехай потiм нечистий по?здить, а спершу я на  всiх  покатаюся.
Та якась личина запримiтила, як виходив уночi на дорогу,  а  ранком  листа
знайшли. Не взяв, значить, його бiс. I йому я не потрiбний.  Поволокли  до
консисторi?. А там, брате, б'ють так, що клепки з голови випадають.  Я  не
поласував на ?хнi ки?, зiзнався, одразу зiзнався, й копiю написав. То мене
знову приволокли в полковий суд i закинули сюди. Скажи, Мартине, чого вiн,
ну, цей, повелитель темнозрачних сил, не взяв мо?? суплiки? Може, я не так
написав?
   Мо? тiло тремтiло, як у  пропасницi,  зуби  цокотiли,  я  опустився  на
колiна й почав молитися Боговi,  щоб  простив  несосвiтенний  грiх  Пипипу
Милi, щоб не карав його. Я не мiг узяти Пилипового грiха в свою душу, адже
присягнути нечистому, це те саме,  що  вiдректися  вiд  Бога,  але  я  був
готовий прийняти на  себе  його  муки  й  спокутувати  його  грiх.  Сльози
заливали менi руки, вся моя душа вливалася в молитву, i вже я вiдчував, як
вона пiдноситься, але не високо, тяжкий вантаж чужого грiха трима? ??, i я
ще дужче заливався плачем i ще жаркiше шепотiв слова молитви. Я  не  знаю,
чи то сво?ю молитвою налякав Пилипа, чи розчулив його,  мабуть,  розчулив,
ще нiхто не молився так за нього, не просив для  нього  в  Бога  прощення.
Пилип легенько, невмiло торсав мене за плече, намагався пiдвести з  колiн,
.бубонiв щось, аж поки я не вiдчув у його голосi слiз. Тодi я обняв його й
сказав, що то на нього було найшло потьмарення, а нинi вiн розкаю?ться,  й
каяття  його  щире,  й  Бог  прийма?  його,  я  це  почуваю  серцем,  воно
налива?ться Божою благодаттю, але  молитися  потрiбно  довго,  навсипно  й
невтомно, аби остаточно очистити душу.
   Тро? iнших ув'язнених принишкли, тихо шепотiлися, либонь,  вони  нiчого
не розумiли й трохи переполошилися. По тому Миля сидiв мовчазний,  важкий,
менi здалося, буцiм вiн сердиться на мене, а за вiщо,  не  знав.  За  сво?
розчулення, за сво? сльози  чи  за  те,  що  щось  порушив  у  його  душi,
звар'ював ??? Я не розумiв цi?? людини, спiвчував ?й i  трохи  боявся  ??.
Одначе нашi сльози не минули марно. Господь прийняв ?х. Миля  мався  перед
судом покаянно, й каяття його було праведне,  це  побачив  високий  суд  i
присудив йому рiк духовних мордувань у монастирi.
   Переповiдаючи менi останнi слова присуду.  Миля  усмiхався  похмуро  та
гiрко. Але зi мною гомонiв любо, навiть поцiлував на прощання:
   - Якщо залишишся живий,- сказав,- i тебе випустять  звiдси  та  захочеш
зустрiтися, шукай мене коли не в монастирi, то  на  хуторi  Липiв  Рiг.  Я
зачекаю на тебе кiлька днiв. Ти хоч i теля, але теля Боже...
   Я лишився спантеличений i наляканий отим його "якщо залишишся  живий  i
тебе випустять", розумiв, що Миля сказав цi слова не  з  злого  умислу,  а
просто так, але ж вважав становище мо? кепським. До того ж вiн виходив,  а
я залишався, знову один серед чужих людей, вiч-на-вiч  з  невiдомiстю,  не
знаючи, яку вину можуть на мне скласти. Глибоко переживав Милинi слова, що
вже й потiм, по довгому часi, до мо?? свiдомостi долинув змiст його  iнших
слiв: "Шукай мене коли не в монастирi, то на хуторi Липiв Рiг".  Виходило,
Миля не збирався вiдмолювати в монастирi грiх, як присудив йому суд  i  як
обiцявся, може, вiн i не почував грiха... Але ж вiн плакав, вiн плакав!
   Проте довго над тим я не думав, бо власний грiх без грiха стояв  передi
мною. Там, за стiнами кам'яницi,  вирувало  життя,  я  навiть  чув  стукiт
колiс, вiн тривав довго, мабуть, про?хали чумаки, везли осетрiв з Дону або
сiль з Криму, або оковиту з Ки?ва, або крам  з  Бара,  свiт  кликав  мене,
втягував у свою мирську лiйку; осетрiв везли для мене,  не  пив  оковито?,
але ?? курили, бо ? я на свiтi, так тодi думав або думало щось у менi, двi
сили  боролися  в  душi  -  сила  чистоти  й  святостi,  безгрiшностi   та
безтiлесностi, й сила речей, запахiв, пристрастей, вони бродили в жилах, у
кровi, всi спокуси свiту - про мене, сам свiт для мене, для того  й  робив
його Творець, i це не суперечило чистотi та любовi  до  нього  самого,  до
iстини. Сьогоднi  знаю,  що  все  те  су?та,  томлiння  духу,  спокушеного
мирськими принадами. Сьогоднi знаю, що все те - не про мене,  що  воно  не
найбiльший набуток,  воно  мина?  i  сво?ю  вiчно  непогамованою  жадобою,
ситiстю й п'янкiстю залиша? чорнi слiди. Ма?ш багато -  хочеш  ще  бiльше,
хоч i зна?ш, що втратиш усе. Не ма?ш нiчого - хочеш  мати,  й  дуже  часто
будь-якою цiною; тi??, найвищо? науки  -  осягнути  розумом  i  душею  все
доступне тобi, пройти повз нього з спокiйним усмiхом, знайти найвищу  суть
природи та речей, вiддзеркалених у власнiй душi так, як  ти  хочеш  (то  i
буде ?хня справжня суть), тi?? науки не осяга? майже  нiхто,  й  через  те
свiт такий жорстокий i захланний. Тодi менi здавалося, що не  хочу  навiть
найменшо? малостi, то був обман, я хотiв усього, тiльки не  признавався  в
тому собi, отож i втрачав усе, й побивався вельми, й потерпав вiд  страху,
сидячи в глухiй темрявi (клятi  мiщани  економили  на  свiчках,  магiстрат
давав один огарок на вечiр, кажуть, економлять вони й на дровах, i  в'язнi
замерзають тут узимку).
   Я думав, що, втративши кохання, втратив увесь свiт, i не знав, що це не
так. I ще одна думка, ще одна стьожка вплiталась в  усi  тi  думки,  я  то
хапався за не?, то випускав ??, я не мiг забути, що сиджу в тюрмi в  мiстi
Нiжинi. Саме це  мiсто  вiддав  цар  Петру  Толстому  i  вiддав  йому  мою
наречену, отже, вона десь тут, чую крiзь товстi стiни стукiт ??  серця,  а
вона стукоту мого серця не чу?, бо не зна?, що я близько вiд не?.  I  того
бiльше - не можу признатися, хто я, аби не завдати ?й ще однi?? муки,  аби
не побачила мене таким жалюгiдним, аби... не накликати гнiву ??  чоловiка,
адже вiн може вдати, що кара? мене  за  носачiвську  справу,  а  насправдi
покарати за мою любов. Якщо, звичайно, хтось йому  розповiв  про  те.  Яка
вона, що зараз робить, чи дума? про мене? Якби знав, що дума?,  зовсiм  би
не вiдчував болю...
   Отакого, стермосованого думками, зi зболеною душею,  з  натягненими  до
краю, до розриву струнами в нiй, мене й припровадили перед грiзний суд.  I
очолював  його...  настановлений  самим  царем  полковник  Петро  Петрович
Толстой, син та?много радника, сенатора Петра Андрiйовича Толстого, котрий
зробив царевi величезну послугу, допомiг згладити з  свiту  його  власного
сина, наступника престолу. Як довiдався потiм, значно пiзнiше, Толстой-син
не  був  надто  жорстоким,  злим,  одначе   був   понурим,   недовiрливим,
пiдступним. Вiн не знав нашого життя, наших порядкiв i знати ?х не  хотiв,
одначе гаразд знав, для чого настановлений, у  чийому  ридванi  при?хав  i
куди той ридван ма? правувати. Отож одразу потягнув руку за Хоменком, бо ж
чинив не подлуг права козацького, а подлуг царського велiння всупереч тому
праву.
   Я розглядав  його,  як  розгляда?  поранений  свого  убiйника,  в  мене
пошерхло не тiльки в ротi та горлi, а й у  грудях.  Довга  коняча  голова,
маленькi вуха, червонуватi, загнанi вглибiнь очi (мабуть,  то  моя  хвора,
вимучена уява дещо викривила його портрет). I оце вiн ? мужем мо??  Улясi!
I вона щодня слуха? його шварготiння!
   Промовляв  Петро  Толстой  по-московському,  деякi  суддi   та   писарi
намагалися дзигорiти з ним у лад, то штокали, то шокали, а що  вже  казати
про  козакiв-пiдсудних,  вони  мало  що  розумiли   й   тiльки   здивовано
витрiщувалися. Я стояв у ?хньому гуртi, ховався за спини, боявся, щоб мене
хто-небудь не впiзнав, хоч така загроза була дуже мала.
   Суд, як я вже зазначив, був поважний:  окрiм  полковника  та  полкового
суддi, два полковi осавули, i два хорунжi, i писар, i вiйт, i бурмiстр,  а
попiд стiнами стояли райцi, "мiськi слуги", та солдати з шаблями. Солдатiв
я боявся. '
   Коли дiйшла черга вiдповiдати менi, бачачи,  як  бридиться  Толстой  на
калiчену мову пiдсудкiв та писарiв, вчистив по-московському, аби показати,
що й ми не з лопуцька, а може, позасвiдоме, намагаючись викликати до  себе
прихильнiсть, либонь, певнiше останн?, ми  мало  зна?мо  себе,  в  хвилини
страху з нас вилазить щось таке, вiд чого ми вiдрiка?мося в добру  годину,
нашим розумом володi? страх, це вiн, розум, верткий, хитрий, ряту? нас, ще
й пiдказу?: це ж тобi, нам на добро, що таке мить  приниження,-  це  довге
життя, а все  iнше  -  смерть.  Московсько?  мови  навчився  в  колегiумi,
переписуючи для Москви перекладенi з грецько? на московську  стятi  книги.
Моя вiдповiдь, моя мова сподобалися Толстому, вiн пiдвiв голову  й  уважно
подивився на мене. Ми зустрiлися поглядами, i  серце  менi  затремтiло.  Я
розхвилювався страшенно, й суддi подумали що  хвилююся  за  свою  долю.  Я
перевiв погляд на стiну й натрапив на картину "Страшного суду", й  опустив
очi долу.
   Мене допитували як свiдка i яко причетного до вчинку.  Вперше  я  стояв
перед судом, i сором спопеляв мене. Коли мене запитали, що я  знаю  в  цiй
справi, я розповiв те, що бачив на власнi очi. Полковий суддя  на  початку
оповiдi перебивав мене, але полковник зупинив його й слухав уважно, тiльки
iнодi пiдохочував: "А хто бунтував найдужче?",  "Хто,  крiм  Воскобойника,
виривав хоругву, може, Пузач?" Я розумiв, що вiд мо?х  вiдповiдей  великою
мiрою залежить моя доля. Я був уже й рота розтулив, щоб  сказати  "Пузач",
або "зда?ться, Пузач", та ледве не заковтнув  язика.  Вiдчув,  що  йду  по
хисткiй кладцi, що з обох бокiв на нiй стоять люди -  пiдсуднi  козаки  та
суддi, а я посерединi, й варто менi зробити один крок у той чи той бiк, як
кладка похилиться. I стояти не можна - вона вломиться. Менi  стало  жарко,
пiт проймав мене до кiсток, непереможне бажання жити, якомога скорше вийти
звiдси змагало мене, воно диктувало менi отi малесенькi,  зовсiм  незначнi
поступки полковнику ("ну що там... власне, так воно й  було"),  але  страх
грiха, погрiшити неправдою стримували мене. Я опустив очi й сказав:
   - Того не бачив. Шванка була, галас,  короговка  гойдалася,  а  хто  ??
виривав, менi не було видко.
   По тому менi прочитали протоколи iнквiзицi? кiлькох козакiв, i в одному
було сказано, "...а коли наш писар  зслиз,  зайшлий  парубiйко  напросився
писати суплiку". Зрозумiв, що  цi  слова  можуть  згубити  мене,  злякався
страшенно, гаряча змiйка поповзла менi в грудях, i я закричав:
   - То неправда, вони присилували мене писати, погрожували побити...
   В ту мить майже вiрив у те, що сказав, я  рятувався,  я  заслонявся  од
неправдивих слiв, i вже для мене не iснувало нiчого, а тiльки - одвести од
себе погибельнi для мене слова.
   Толстой усмiхнувся й мовив:
   - Да?мо повну вiру цьому свiдченню, а тому  не  да?мо.  Хто  саме  тебе
силував писати? Я змiшався.
   - Не пам'ятаю... Дуже злякався... Всi силували.
   - Всi? Що ж, може, й так,- зауважив полковник. Усi. Всi вони  вар'ювали
й порушили закон. Щось гостре кольнуло  менi  в  грудях.  Я  зрозумiв,  що
сказав не так, що трiшки-трiшки поступився супроти правди,  й  заспокоював
себе, що неправди одна крихiтка, що мушу боронитися, проте не мiг погасити
докорiв сумлiння. Хто зна?, яка дрiбка може  переважити  на  тих  терезах,
дрiбка землi чи  дрiбка  свинцю,  порохнi  чи  пороху...  Поклав  собi  не
втручатися  нi  в  що,  i  ось  втрутився,  нехай  з  приневолi,  i  тепер
шкодуватиму, мучитимусь. Я вже був не таким, як учора, як сьогоднi вранцi,
коли заходив  сюди,  помiняв  свою  сутнiсть,  помiняв  ледь-ледь,  одначе
притемнив щось у собi i в  сво?му  життi.  Докази  на  свою  правоту  були
непереконливi, ?диний доказ, який був за мене, це - хочу жити, мушу  жити.
Ним  заслоняються  мiльйони  людей,  i  тисячi  тисяч  караються  ним.  Не
переконувало мене й те, що я посвiдчив на користь закону, бо й не знав  до
кiнця, що таке закон, адже  козаки,  надто  один  з  них,  Чепiга,  вельми
напирали на те, що вони чинили за законом, який пiшов ще од гетьмана Хмеля
й од ?хнiх батькiв. Так воно чи нi, я не знав. Цьому  нас  у  Академi?  не
вчили, ми взагалi жили у якомусь iншому свiтi,  вiдгородженому  вiд  свiту
широкого, у нас був свiй маленький суд, сво? зацiкавлення, сво?  думки  та
судження, якi рiшуче не збiгалися  з  тими,  що  з  ними  зустрiвся  нинi.
Либонь, нас навмисне тримали в тому незнаннi?  Боялися,  що  ми  принесемо
борiння й пристрастi в Академiю, де панували Божi iстини та книжнi знання?
Нашi отцi хотiли уберегти нас вiд свiтських лих?  Глухим  гомоном  до  нас
долiтало, що ранiще було не так, що тодi козаки в Академiю йшли  просто  з
Сiчi Запорозько?, а колегiанти - на Сiч. Тепер вже нема? Сiчi, нам казали,
що вона повстала проти  волi  царсько?,  отже,  й  Божо?,  i  за  те  була
згладжена з нашо? землi. Про те було небезпечно говорити, й ми, спуде?, не
говорили.
   Усе це осягнув не одразу, не в ту мить, не перед судом,  а  пiзнiше.  I
мучився, й дорiкав собi, бо ж розумiв, що душа моя не тiльки з свiтла, а й
з тiней, що дух мiй не вита? в небесах, а  стелеться  по  землi,  я  читав
"Блаженнi нищi духом" i не мiг  нiчого  зрозумiти,  бо  ж  "Блаженнi  нищi
духом, яко ваше ? царство небесне, блаженнi плачучi,  яко  тi?  утiшаться,
блаженнi жадаючi й прагнучi правди... Радуйтесь  i  веселiтесь,  яко  мзда
ваша велика на небесах". Отож хто я за цi?ю заповiддю, на  що  заслуговую?
Покаюся й заслужу прощення? Не заслужу нiколи; я той, хто жадав  правди  й
не мiг ?? вiдстояти до кiнця, чи грiшник, що плаче? Сього не знав нi тодi,
нi пiзнiше. Тодi, повторюю, тiльки рятувався й майже не думав  нi  про  що
iнше, хоч все те бринiло в менi, глибоко-глибоко, вiдав  про  нього,  воно
борсалося, потоплене хвилями страху й нерiшучостi.
   Ми  всi  сущi  увесь  вiк  борса?мося  в  хвилях.  Бо  й  сам   гетьман
Скоропадський одступився од сво?х козакiв  i  написав  у  Пiтер  Головкiну
(наперед знаючи,  що  Головкiн  розповiсть  царевi),  буцiмто  носачiвськi
козаки не тiльки безчестили полкового осавула, а й заповзялися його вбити,
i той вирятувався завдяки сприятливо? випадковостi. А  цього  не  було,  я
тому найперший свiдок. Нехай неправда та  страх  сильних  свiту  цього  не
будуть нам прикладом у життi!
   Шiсть днiв я просидiв у секвестрi, а на сьомий мене випустили. Бурмiстр
зачитав присуд, з нього я зрозумiв, що годен бути  покараний  п'ятдесятьма
ординарними ударами плiттю, але суд, на молодi лiта респект  маючи,  милу?
Мартина Рибку й зарiка? надалi жити правдою та випуска?  його  на  волю  з
тим, щоб вiн негайно полишив мiсто  Нiжин  i  бiльше  нiколи  в  нього  не
вступав.
   I я одразу од ворiт секвестру налiг на ноги,  неначе  за  мною  гналися
"мiськi слуги". Сам не знав, чому так поспiшаю,  мабуть,  менi  просто  не
хотiлося залишатися в мiстi, де зазнав стiльки  прикростей,  де  мою  душу
пом'ято й поламано, де втратив щось таке, без чого змалiв сам, де...  живе
одiбране в мене кохання. Менi страшенно хотiлося побачити Улясю, хоча б на
мить, хоча б кра?чком ока, одначе знав, що це  неможливо,  й  поспiшав  до
мiсько? брами. Я зазнав велико? кривди,  похитнувся  в  сво?х  думках,  бо
побачив ще раз, що в свiтi несправедливостi не менше, а  може,  й  бiльше,
нiж справедливостi. Що ??  множить,  чому  Бог  допуска?  ???  Чому  добро
невiддiльне вiд зла, одне народжу? iнше, одне маску?ться пiд друге,  часом
?х вельми важко розпiзнати? У свiтi мало б неподiльно  панувати  добро,  а
воно нiтиться перед злом. Мабуть, якби було тiльки добро, всi люди стали б
нiякi, в боротьбi зi злом вони загартовують душi, стають смiливi та  дужi.
Я ось не втримався... Поступився перед злом. Я навiть гаразд не впевнений,
чи поступився. Звичайно, поступився. I  тепер  мене  палить  несосвiтенний
сором. Мав себе за найпоряднiшу людину й не вистояв. Яка ганьба!
   Гаряче молився, запевняв себе, що бiльше не  зiйду  з  правдиво?  путi,
чого б це менi не коштувало. Боявся,  що  мiй  вчинок  залишиться  в  мо?й
пам'ятi на все життя, вiн вже надломив  у  менi  крихiтку  того  ясного  й
чистого, з чим жив, з чим вийшов на велелюдне перехрестя. А все через  те,
що  в  свiтi  так  багато  зла,  багато  неправди,  вiн   влаштований   за
неправдивими законами.
   "Зупинися!" - сказав i справдi  став  посеред  дороги.  Я  збагнув,  що
зайшов дуже далеко й по такiй путi нi до чого доброго не  прийду.  Це  ми,
люди, множимо неправду, нам мало того, що  створив  для  нас  Господь,  ми
прагнемо плодiв грiховних, вважаючи, що там солодощiв бiльше, нiж в плодах
чистих. Свiт влаштований праведно й досконало, он як милують  одне  одного
дво? диких голубiв  на  берестi  й  маленький  синенький  метелик  трiпоче
крильцями над пiзньою квiткою. Всi вони живуть  за  Божими  законами,  всi
вони в свiтi, як на великiй гарнiй  картинi,  де  все  до  мiсця,  де  все
доречно: звiрi, птахи, дерева, квiти, трави. Великий i ясний  свiт  -  для
нас усiх, це ми захопили його й  нав'язу?мо  всьому  сущому  сво?  закони,
намага?мося пiдкорити собi все, ще й однi пiдгинають пiд себе  iнших.  Хто
дав нам таке право, чому ми не розумi?мо, що живемо не по правдi?
   Мене мучила  спрага.  Неподалiк  вiд  дороги  виднiвся  хутiрець,  i  я
завернув туди. Хутiрець був не багатий i не бiдний: чимала  хата,  рублена
комора, хлiв i стодола, а також  повiтка  для  воза,  саней  та  всiлякого
реманенту. Все це - в кружок довкола двору, в кiнцi якого - перелаз, а  за
ним садок. Кiлька груш i яблунь росло бiля хати понад самою  дорогою,  пiд
однi?ю яблунею бiлiли в  травi  яблука-падалицi,  пiзнi,  останнi  яблука.
Колодязь стояв бiля дороги, так що воду можна було брати i з двору,  i  од
дороги, великий, окований залiзними обручами цебер прип'ято  до  залiзного
гака, вбитого в зруб. Попiд хутором з правого боку пролiг  неглибокий  яр,
по  дну  якого  в  осоках  хлюпотiла  рiчечка.  Чималенький  табун   гусей
вiдпочивав на березi.
   Хутiрець ще зоддалiк принадив менi зiр, я не  мiг  одiрвати  вiд  нього
очей. Чарiвне мiсце, яких так багато на нашiй землi, де тиша,  де  спокiй,
де праця й спочинок, де нема? су?ти, захланностi, жадоби.
   Бiля ворiт стояв дiд у  солом'яному  брилi,  в  полотнянiй  сорочцi,  в
новеньких личаках, мабуть, вiн помiтив мене давно  й  пiдiйшов  до  ворiт,
тримав дашком долоню, дивився на мене - бо було йому проти  сонця.  Очi  в
старого вицвiлi, добрi, спокiйнi, обличчя в зморшках, не вельми засмагле,-
з чого я зробив висновок, що старий у полi не працю?, порядку? на подвiр'?
або догляда? пасiку.
   Я  привiтався,  попросив  дозволу  напитися.  Старий  оддав   добридня,
повернув голову, гукнув:
   - Галю, винеси чоловiковi напитися.
   Вiн не запитав мене - хто такий i куди йду: захочу,  розповiм  сам,  не
приглядався до мене пильно, стояв i дивився  на  дорогу,  на  рiчечку,  на
гусей, якi враз чомусь  загелготiли,  схопилися  й  шугонули  на  воду  та
хлюпалися там. З сiней вийшла  дiвчина  лiт  вiсiмнадцяти-дев'ятнадцяти  -
висока, кругловида, величаво-красива й величаво-спокiйна, впевнена в сво?й
досконалостi та красi.
   Я витягнув цебер - краплi зривалися з мокрого,  позеленiлого  дерева  й
звучно кльокали в  прохолоднiй  глибинi,  цебер  iшов  легко,  вишмульгана
долонями тичина лопотiла в мо?х  руках.  Я  стояв  по  цей  бiк  колодязя,
дiвчина - по той, вона мовчки подала менi липовий корячок. Смачно кльокали
на днi колодязя краплi, смачно ярiли проти сонця  повнi  червонi  губи,  i
червоний калиновий квiт  вишито?  сорочки  високо  здiймали  повнi  груди.
Соромливий за вдачею, не мiг вiдвести очей вiд дiвчини. Вихований майже  в
схимi, розумiв, що це грiшно, й нiчого не мiг з собою  вдiяти.  Тiльки  на
мить, чомусь тiльки на мить подумав про Улясю, а далi  мене  знову  оповив
чар, оповила мана - такою довершеною, земною i неземною була ця краса,  що
я замилувався нею. Нi, не зовсiм безгрiшним було оте мо? споглядання, менi
подумалося, що найкраще звiкувати  вiк  ось  на  такому  хуторi  з  отакою
дiвчиною, либонь, це найбiльше, що може подарувати людинi доля. Я  не  мав
на мислi себе, я мовби вiдсторонився вiд самого себе, але не зовсiм.
   Либонь, холодна кринична вода трохи остудила  мою  душу,  а  може,  очi
дiвчини, голубi, неймовiрно гарнi, спокiйнi, вона тiльки раз ковзнула ними
по менi й одвела ?х байдужно, i ??  повнi  соковитi  губи  усмiхнулися  не
менi, а степовi, полуденному сонцю, гусям,  а  може,  й  ще  комусь,  кого
сподiвалися ближчим часом побачити бiля цього колодязя. Либонь, ця солодка
кринична вода вабила не одного козака? Я  й  сам  розумiв:  такий,  як  я,
парубок - не пiд ?? мислi. Бачив сво?  вiдображення  в  цебрi  -  змарнiле
обличчя, великий лоб, великий нiс, ледь викривленi, чого  майже  нiхто  не
помiча?, губи (чи не вiд того я трохи шепелявлю, надто коли  розхвилююся).
Обтрiпаний i обiрваний, з  торбою,  у  якiй  псалтир,  зшиток  з  власними
вiршами, до якого я не доторкався вже кiлька мiсяцiв, пара брудно? бiлизни
(треба буде стати десь бiля рiчки та попрати, звичайно, не тут, а деiнде),
гребiнець, маленька iконка з святим Iваном,  мо?м  покровителем.  I  бачив
перед собою красуню, байдужу, величаву, неприступну. Вона  ще  довго-довго
стояла перед мо?ми очима,  я  йшов  по  дорозi,  i  ??  образ  гойдався  в
осiнньому маревi, то зливаючись  з  образом  Улясi,  то  роз'?днуючись.  I
ступала  вона  навстрiч  менi,  усмiхалася  ласкавою  усмiшкою,  променила
голубими очима. Бо ж то не босими ногами розбивав я пилюку,  а  розбив  ??
мiй кiнь кованими копитами, i я коршаком злетiв  з  коня,  аж  майнули  за
плечима, неначе крила, закаврашi червоного  жупана,  й  брязнула  об  зруб
срiбними надiлками  шаблюка,  й  на  грайливе  Галине  (Улясине)  "Доброго
здоров'я пивши", я смiливо та задьористо вiдказав:  "Чорняву  любивши",  й
нашi погляди зустрiлися, й ми сказали одне одному очима все те, що  можуть
сказати парубок та дiвчина.
   Нинi ж на байдуже Галине  "Доброго  здоров'я  пивши"  я  ледве  вичавив
"Дякую" i опустив погляд.
   Галя пiшла,  плавне  погойдуючи  станом,  ступила  на  ганок  i  звiдти
подивилася не на мене, а знову на дорогу, яка  гойдалася  в  маревi.  I  я
чомусь подивився на дорогу, по нiй верхи, перекинувши ноги на один бiк, на
гнiдiй неосiдланiй кобилi ?хав якийсь дядько, за  ним,  далеко  вiдставши,
пiднiмало копитцями порохню гнiде лоша. Кобила  iнодi  оглядалася,  дядько
дрiмав, розморений спекою.
   I в цю  мить  я  зрозумiв,  що  захоплення  красою  цi??  дiвчини  було
хвилинним, випадковим, що на другу любов я вже нездатен.
   - Вiзьми на дорогу, остудиш душу,- почув я за сво?ю спиною й  очутився.
Дiд тримав у пiдрешiтку з десяток яблук-падалиць. Я висипав  ?х  у  торбу,
подякував i пiшов. Лишав  за  спиною  щось  голубливе,  тихе  й  ступав  у
невiдомiсть, пропалену до дна спекотним, що  бува?  рiдко  осiнньо?  пори,
сонцем. Я мовби одривав  душу  од  чогось,  i  на  нiй  лишалися  ранки  й
проступала кров.
   Не знаю, яким чином всi тi думки, все, що сталося зi  мною  за  останнi
кiлька днiв, вплинуло на рiшення,  яке  прийняв  на  перехрестi  дорiг  за
Нiжином,- я повернув на Липiв  Рiг.  Зовсiм  недавно  не  збирався  бiльше
зустрiчатися з Милею. Не вельми довiряв йому, трохи боявся  його,  врештi,
мiй розум пiдказував менi, що з ним потраплятиму з халепи  в  халепу,  але
таки повернув на ту дорогу. Мабуть, мене  надто  пригнiчувала  самотнiсть,
яку почував пiсля зустрiчi з байдужою красунею на хуторi.
   Чому пiшов одразу на хутiр Липiв Рiг, а не в  монастир,  куди  спочатку
мав податися Миля, не знаю. Може, через  те,  що  до  Липового  Рогу  було
значно ближче, вiн лежав побiля дороги, а монастир - з того боку мiста,  а
може, й не сподiвався побачити Милю в монастирi, щось менi пiдказувало, що
його там нема?. Не тулився, не лiпився вiн в мо?й уявi до монастиря, та  й
сказав якось так, що одразу запанував Липiв Рiг. Через те  й  поклав  собi
навiдатись на хутiр i, якщо там Пилипа нема?, до монастиря  не  йти  -  не
тривожити його, не спокушати сво?ю з'явою - нехай вiдмолю?  свiй  грiх.  Я
вже знав, яка то спокуслива рiч  дорога.  Дорога  -  то  завжди  втома,  й
безхарчiв'я, i непевнiсть, i невiдомiсть  попереду,  й  небезпека,  але  й
воля. Людинi нiде не бува? добре, нi вдома,  нi  в  дорозi,  але  ?  люди,
створенi для домiвки, а ? для дороги. Ще не мiг достеменно сказати - я для
дороги чи для села або мiста, але Миля - то вже напевно для  дороги.  Воля
дороги особлива, нiтрохи не схожа на волю одинокого хуторянина  в  лiсових
нетрях чи багатiя в  мiстi,  й  той  i  той  у  неволi  багатства,  страху
збiднiти, погорiти, бути пограбованим владою, солдатами; воля  дороги,  це
воля, покраяна на кусники,  в  нiй  ?  кусники  застрашливi,  тяжкi,  а  ?
безпечнi, безмрiйнi, не пригiрченi нiчим, окрiм власно? печалi. Люди,  якi
спiзнали безмежжя дорiг, з прижмуром, зверхньо ставляться  до  сиднiв,  до
мужикiв i завжди кплять з них. Саме таким i був Миля.
   Я знайшов Милю в млинах за Липовим Рогом. Там стояло два вiтряки,  один
старий, похилений, здавалося, вiн надсилу маха? крилами й ось-ось упаде, i
другий, фундований недавно - новий. Бiля млинiв при рiвчаку  стояли  вози,
воловi й кiннi, з зерном i мливом. Миля носив мiшки. Носив завзято, по два
зразу, спочатку клав на плечi один  мiшок,  далi  поверх  нього  другий  i
пiдтюпця збiгав по млинових сходах на другий палуб - новий млин був о двох
палубах. Униз також нiс повнi мiшки  -  вже  з  мливом,  тримаючи  ?х  пiд
пахвами, як кабанцiв. Обличчя Милi вмив пiт, голi плечi й  спина  блищали.
Побачивши мене, вiн ощирив щербатого рота (два зуби йому вибито в  якомусь
заморському шинковi), що мало означати усмiшку, й сказав:
   - Полеж отамо пiд кущиком, я розвантажу воза. Я лiг пiд розкiшним кущем
глоду, на якому виблискували тугi бубочки рожевих плодiв, а  Миля  й  далi
пиряв мiшки. Розвантаживши  глибокого  воза  i  навантаживши  iншого,  вiн
пiдiйшов i повалився бiля мене на притоптану траву.
   - Шабаш. Четвертий день лоба грiю. На галерi так не прiв.
   - Четвертий день? - здивувався я.- То ти зовсiм не ходив у  монастир?..
Поклявся на святому ?вангелi?...
   - Сховай, Мартине, грiх у мiх. Був я там.  Монастир  гнидявий,  жодного
путнього монаха нема?, слимаки, гриби збирають та на базар носять, з  того
й живуть. Багато на грибах заробиш? Нащо ?м зайвий рот? Мишi й тi з голоду
порозбiгалися. А трапезна, а келi?! Один i?ромонах взяв мене в свою келiю.
I мучився, бiдолаха, три ночi. Ти зна?ш, як я хропу. Коли я його  полишав,
вiн менi трохи руку не поцiлував.- Миля зареготав.- Там, у торбi, папiр  з
одпущенням всiх грiхiв, прочита?ш. А ратушнi суддi нехай  пiдуть  туди  та
поспасаються самi.
   Мабуть,  Миля  казав  неправду,  ще  й  казав  трохи  святотатно,  i  я
запечалився й пробурмотiв щось таке, що спасатися можна  всюди,  що  менше
житт?вих розкошiв, то легше вимолити прощення, й що суддi - на те  вони  й
суддi, вони хотiли порятувати його душу. Миля одказав, що вiн розкаявся й,
коли  сказати  правду,  вко?в  усе  те,  тобто  написав  нечистому  листа,
мертвецьки п'яним, отже, в непам'ятi, й грiх невеликий.
   У його очах свiтилися щирiсть i якась дивовижна  на?внiсть,  яку  можна
побачити тiльки в дiтей. Вiн пахнув  свiжим  мливом  (нiщо  так  гарно  не
пахне, як свiже мливо, його запах житт?дайний, м'який, вiн ввiбрав у  себе
все - пах землi, колосся, неба, дощiв), потом, вiд нього  повiвало  силою,
впевненiстю,  нелукавством.  Здавалося,  таку  людину  грiшно  й   страшно
скривдити, а  отже,  як  переконався  я  потiм,  саме  його  найчастiше  й
намагалися скривдити (пожаковати на  ньому).  Власне,  приклад  того  було
подано за кiлька хвилин.
   Пилип попросив, щоб мельник розрахувався з ним,  нагадавши  домову,  що
працюватиме, скiльки сам захоче, одначе мельник  почав  м'ятися,  збавляти
цiну, божитися, що при ньому нема? грошей, що всi грошi кум повiз у  село,
й тодi Миля ухопив дишель старого млина, яким вiтряк повертають до  вiтру,
й сказав, що зараз перекине його. Вiтряк погрозливо заскрипiв  загойдався,
й мельник побiг до млина та винiс грошi. Миля обтрусив обметицю з  сорочки
та кунтуша, що висiли на поручнi млина,  одягнувся,  грошi  до  кишенi  не
ховав, тримав ?х у кулацi.
   - Ось i знову ми з тобою, Мартине, багатi?,- сказав  вiн.  Раптом  його
обличчя пересмикнулося, очi люто зблиснули.- Вони  менi  кажуть:  вiдбудеш
рiк церковно? iнфими й пiдеш до вiтця та неньки.  А  хоч  запитали,  кнурi
годованi, ? в мене вiтець та ненька?.. Нехай тiльки хтось iз них трапиться
на мо?й путi...
   Я аж сахнувся вiд нього. Здивувався, що Миля не забув судiв i що в його
серцi може спалахнути отакий гнiв. Виходило, що Миля не такий,  як  я  про
нього думав, i його ще потрiбно спасати й  спасати.  I  водночас  вiдчував
якусь його правоту й хотiлося менi... трiшки-трiшки бути схожим на нього.
   Миля перекинув торбу з одного плеча на iнше, подивився  на  гайвороння,
яке клубочило далеко над лiсом. Там стояв чорний вир,  а  птахи  летiли  й
летiли, тягнулись з усiх бокiв, де вони тiльки й бралися, хто ?х сповiщав,
що там ?хня збiрня, ?хня вороняча складка й що там для чогось мають бути.
   - Скоро осiнь,- сказав Пилип.- Пора нам повертати  у  кра?  пiвденнiшi.
Пiдемо на Полтавщину, Гадяччину... Я ще в тамтешнiх монастирях не бував.
   За всi кiлькамiсячнi мандри ми навiдали два чи  три  жiночi  монастирi,
але Улити не знайшли, й нiхто не чув про не?.  Менi  чомусь  здалося,  що,
може. Миля вигадав собi сестру, аби не було так сумно та одиноко  в  свiтi
та щоб виправдати сво? мандри. Одначе йому нiчого не сказав.

   * * *

   Ми йшли весь  день,  йшли  швидко,  без  перепочинку,-  хилиталися  двi
мовчазнi постатi на дорозi, одна велика, крутоплеча, важка,  друга  тонка,
ламка, й нас застала нiч, i ми звернули з дороги в долинку, що манячила  в
сизiй вечiрнiй iмлi.  Пiдiйшли  до  густих  кущiв,  якi  пiдковою  облягли
невеличку галявинку, й поклали сво? торби. Почали розглядатися й помiтили,
що мiсце вже столочене до нас, тут хтось перепочивав. Чорнiло згарище  вiд
багаття, валялися головешки, великi кiстки, ще  не  обмитi  дощами,  якесь
шмаття, пошарпане майже на нитки, не стерте, не потрухле вiд  старостi,  а
дороге й нове, таки пошарпане, в  одному  мiсцi  земля  була  порита:  там
борюкалися або билися. Мiсце було непевне, навiть на недосвiдчене око: тут
зупинялася злодiйська ватага. Я поглянув на Милю й побачив, що  вiн  також
розгадав усе, але я мовчав, поклавшись на  свого  старшого  товариша.  Вiн
почав розв'язувати торбу, далi кинув:
   - Вiзьми казанок, там у ярку повинна бути копаночка.
   Я взяв казанок, постояв у роздумi. "Ще один шлях  до  iстини",-  думав,
розглядаючи злодiйське мiсце. Тiльки  до  яко??  Цi  люди  самi  стали  на
злодiйську стежку чи ?х на не? штовхнули? I хто вибира?: людина свiй  шлях
чи шлях людину? Мiг би я пiти по такому шляху?
   Став перед невiдомiстю, бо не був упевнений, що свiй шлях  вибрав  сам.
Життя котило мене й несло, як несе втомленого плавця дужа рiка.
   Знав, що мушу опиратися, мушу шукати якогось берега, й не знав, де  той
берег, та й не хотiв його шукати. Я розумiв усiх тих миркачiв,  мандрiвних
дякiв i просто волоцюг, якi валасаються по свiту, самi не знаючи для чого.
А може, й знають... Може, оце мандрування по свiту з його  голодною  волею
та небезпеками i ? саме життя, його мета? Бо що ж iще?
   Я принiс води, Миля вкинув туди двi в'яленi рибини, цибулину й поставив
казанок до вогню. Незабаром юшка була готова, ми повечеряли й полягали пiд
кущем. Засинаючи, я почув, як щось мовби обмацу? мене, напiврозплющив  очi
й побачив, що то Миля вкрив мене сво?м кунтушем. Менi одразу стало тепло й
дуже гарно, i я заснув.
   Менi знову снився той самий дивний сон,  тiльки  з  невеликою  одмiною:
неначе я стою на сво?му подвiр'? i раптом чую перестрашений кiркот  пiвня,
повертаю голову i бачу, що з-за сусiдсько? клунi виплива? птах,  i  якийсь
вiн дивний, бо не летить, а мовби  пливе,  й  пливе  стiйма,  розпростерши
крила, грудьми та дзьобом до мене. Вiн росте й росте, ста? в пiв людського
зросту й отако пливе на мене та повз мене, розпростерши нерухомi крила  та
розпустивши хвiст, i враз помiчаю, що в нього не  дзьоб,  а  губи,  i  вся
голова жiноча, й тулуб у жiночому убраннi, одначе внизу не ноги,  а  лапи,
вони хижо скрюченi й зведеш для хапка. А обличчя - жiнки - Улянине, тiльки
чомусь недобре, холодне.  Я  хоч  i  злякався,  кинувся  до  не?:  "Улясю,
Улясю",- гукаю. Улясине обличчя лишилося нерухомим, тiльки губи  ледь-ледь
здригнулися й прошепотiли: "Я ще прилечу", i вона вiдпливла за верби.
   Пробудився стривожений. Було ще темно, тiльки на сходi  ледь  рожевiло,
посеред неба яснiв мiсяць, зелений, у колах, ще й погойдувався з  боку  на
бiк. Хотiв розбудити Милю, й не одважився. Що йому скажу? Що менi знову  й
знову сниться дивна жiнка-птах? Що цей сон менi щось вiщу?? Миля  подума?,
що я натякаю на Каську, й розсердиться. Вiн уже й так мав прикрiсть  через
жiнку. Спершу подумав, що  з  Улясею  щось  сталося.  А  потiм  моя  думка
перемiнилася, i враз рiшуче подумав, що обов'язково зустрiнуся  з  нею.  З
чого виникло це переконання - не знаю, одначе надалi вiдав напевне: куди б
не йшов, де б не бував - свiт, дорога приведуть мене до Улясi.
   Мабуть, це було закляте мiсце. Вранцi мене почала трусити лихоманка,  а
далi кинуло в жар. Ледве дибав за Пилипом,  перед  мо?ми  очима  гойдалися
червонi кола, врештi я сiв просто на дорогу. Почував  несосвiтенну  втому,
мене морив липкий, ламкий сон, i болiло все тiло. Йти бiльше не мiг.  Тодi
Миля взяв мене на руки й понiс.
   Я прийшов до тями у якiйсь хатi, лежав на соломi, застеленiй  рядниною,
вкритий лiжником, а бiля мене сидiв Пилип i пильно дивився на мене.
   - Ти диви, не загнувся,- сказав вiн.
   Менi стало неймовiрно тужно та важко, i я вiдвернувся. Одначе  невдовзi
зрозумiв, що  в  такий  спосiб  Миля  виявив  свою  стурбованiсть,  iнакше
спiвчувати вiн просто не вмiв.
   Вiн доглядав мене надзвичайно дбайливо, напував - силуючи - узваром  та
якимись травами, носив стiльниковий мед, яблука, грушi, примушував ?сти, а
коли я не ?в, сердився й  обзивав  слимаком,  пiдрясником.  Потiм  бiг  на
роботу, по жнивах скрiзь були потрiбнi молотники, й вiн молотив збiжжя  по
токах багатих господарiв. Вiн десь дiстав цiпа з бичем, у руку  завтовшки,
й, коли я почав виходити з хати, з усi?? гупотняви,  яка  стояла  в  селi,
вирiзняв глухi, важкi, схожi на гарматнi пострiли удари Милиного  цiпа.  Я
нетерпляче чекав на Милю, а коли вiн приходив, вiдповiдав  на  його  грубi
жарти такими ж грубими жартами, а в душi щось щемно  млiло  й  розтiкалося
при?мним теплом по тiлу. Розумiв, що став Милi близькою  людиною,  але  не
знаходив розгаду, за вiщо вiн любить мене, вже ж не з  мало?  користi,  що
забере в мене зароблений на  требах  грiш,  адже  може  заробити  вп'ятеро
бiльше, й заробля?, й мав би вибрати товариша по сво?й вдачi, а от  вибрав
мене.  Закрайками  мислi  я  здогадувався,   що   вiн   загляда?   в   мою
неперекаламучену душу, сподiва?ться там щось побачити - може, якийсь  свiй
спомин, якiсь загубленi малюнки дитинства, знаходить чисту молитву  й  хоч
трошки спаса?ться бiля не?. Отже, я теж потрiбний йому. Хоча  б  молитвою,
вiрою в Бога. Нiчого iншого привабливого в менi не було. Я вiрив  у  свiт,
що вiн компонований Творцем досконало й що треба жити  за  тими  законами,
якi iснують, треба стiйко переносити нещастя,  прощати  ворогам  кривди  й
врештi настане час, коли Бог помiтить те й винагородить. Чим винагородить?
Ще бiльшою вiрою. Душевною благодаттю. Вiн вже винагороджу? приязню Пилипа
Милi. Нинi свiт тiльки випробову? мене, i мене,  й  Милю  (вiн  випробову?
увесь вiк), i з мо?ю допомогою Миля легше уникне спокус та наробить  менше
грiхiв. У свiтi багато кривди, багато неправди, я боюся про  це  думати  й
думаю все бiльше й  бiльше,  то  ж  дай  Боже  сили,  крiпостi  духу,  щоб
вистояти, не впасти в грiх. Вiн ходить довкола мене на котячих лапах,  вiн
одяга? личину урядовцiв, але я  повинен  терпiти.  Так  мене  вчили  святi
лаврськi  отцi,  бiля  яких  дуже  часто  спасався  i  яким  вельми  любив
прислужувати. Для  Милi  Бог  -  далеко-далеко,  вiн  не  вiрить,  що  Бог
повсякчас втруча?ться в Милинi сфери, не вiрить Миля, що Божими заповiдями
керуються всi тi, хто так погано уряду?, i тi, кого наслав  у  нашi  землi
цар. Може, Бог покара? ?х потiм? Всi цi запитання тривожать мене, руйнують
спокiй душi. Я од них утiкаю, я захищаюся од них вiрою,- адже вона - понад
усе, вона включа? в себе сам свiт, як частку свою. З вiрою ми пряму?мо  до
безсмертя. Одначе сама наша путь тяжка, ми не можемо ухилитися вiд  усього
того, що чату? на нiй. Ми - смертнi й мимоволi розмiню?мо золото безсмертя
на тисячi мiдякiв життя, й тiльки в кiнцi бачимо, що тi  мiдяки  не  вартi
нiчого. Одначе в нас одбирають золото. В мене одiбрали золото любовi, i  я
не можу з тим примиритися. I в цьому, либонь, я не подолаю себе нiколи.
   Я хворiв довго й мав час подумати, одначе  нiчого  нового  не  надумав,
вирiшивши й далi уникати спокус та не боротися зi стихiями життя.  Одначе,
як виявилося, нашi бажання вiд нас не залежать.
   У кiнцi мiсяця жовтня, одразу пiсля друго? Покрови, ми прибилися в село
Комишня, а правильнiше, нас просто туди прибило, ми попали пiд таку зливу,
яко? я ще нiколи не бачив. Громи не гули,  а  трiщали,  били  понад  самою
головою,  блискавиця  в'язала  смертельнi  зашморги  перед  самими  нашими
обличчями, ми брели по колiна в водi,  яка  несла  жовте  й  чорне  листя,
палiччя, солому, а на одному з горбiв вода понесла вулики, й вони котилися
вдiл, у рiв, у рови перетворилися й вулицi села. Я часто хрестився, бiг за
Милею, який iшов попереду, тримаючи в однiй руцi чоботи, в другiй лiщинову
палицю,  якою  промацував  дорогу.  Стояла  сутiнь,  хоч  було  тiльки  за
полудень. Ми попросилися до першо?-лiпшо? хати, й нас впустили. Дали борщу
гарячого  (а  Милi  ще  й  корячок  горiлки),  й  там  ми  обсушилися   та
переночували.
   Мабуть, то був злий кпин долi або й пiдступи нечистого, що нас там  так
гарно прийняли й що напочатку все гарно для нас складалося. Я потiм  часто
думав про те, як один випадок може визначити всю твою долю. Адже звiдти, з
тих днiв - усi мо? новi рахуби, всi злигоднi, пiднесення й падiння, й  те,
ким та яким я став, i думи, аж по сьогоднi, також беруть  початок  звiдти.
То був берег, вiд якого багато разiв вiдпливав i  до  якого  багато  разiв
вертався, бiля якого потопав i на якому рятувався, на якому  спiзнав  усе,
що може спiзнати в круту годину людина.
   А розпочалося все просто, й нiщо не вiщувало нiяких прикростей. Та вони
й з'явилися не одразу, а  по  якомусь  часовi,  як  приходить  повiнь  вiд
великих снiгiв.
   Вранцi стояв туман, а потiм  вiн  розвiявся,  й  засяяло  сонце,  земля
запарувала, наче напровеснi. Це був один з небагатьох  для  пiзньо?  осенi
теплих днiв, у якi особливо не  хочеться  думати  про  зиму,  снiги,  лютi
морози, надто таким людям, як ми. Зима мене лякала, особливо я боявся  ??,
бо ж не знав, як i де ?? переживемо. Ми з Пилипом вже мали в запасi  трохи
грошей, але потрiбно було приробити ще. Грошi я тримав при собi,  i  Пилип
поклявся святим Миколою (чомусь визнавав з апостолiв тiльки його),  що  не
забере ?х у мене на горiлку. Отож одразу почали шукати роботи, а вона сама
чекала на нас. Комишнянський вiйт Федiр Дирда почав годити  нас  за  добру
платню на сторожу, ми охоче погодилися. Робота  -  легка,  й  ми  спочатку
подивували, що нiхто не став на не?, дiзналися про все пiзнiше.
   У кiнцi села стояв загороджений новеньким тином, у  який  врубано  дво?
ворiт - два ви?зди,- чималий пляц поля, а на ньому -  недавно  поставлена,
хоч i не нова, звiдкiлясь перевезена, комора й лежало кiлька куп деревини,
добрячо? деревини, на хату. Комору, а в  нiй  збiжжя,  а  також  дерево  й
припоручив нам стерегти вiйт. Вiн не сказав,  чий  у  коморi  хлiб  i  чи?
дерево, але суворо наказав пильнувати,  нiкого  не  пускати  й  виконувати
велiння тiльки його, Дирди, та городового отамана Трохима Гречаного. Також
сказав, що надiшле нам у помiч ще двох сторожiв.
   Комора мала чималенький навiс, ми заставили його з одного боку дубовими
та сосновими обаполами, наносили соломи, й вийшло затишне зручне кубло,  в
якому здебiльшого й товклися, одсипалися пiсля мандрiв,  ?сти  нам  носила
якась жiнка, вже немолода, синьогуба,  з  лиша?м  на  бородi,  мовчазна  й
пiсна, неначе монашка. З нами майже не розмовляла, здавалося, вона нiма. А
в селi щось дiялося, щось чинилося, тiльки ми  не  знали  що.  По  вулицях
походжали   козаки,   вони   тримали   в   руках   кiлки,    ?хнi    кире?
вiдстовбурчувалися з лiвого боку, неважко було здогадатися, що там  шаблi.
Козаки сходилися в гурти, жваво гомонiли, розходилися по хатах й  виходили
знову, бiгали з двору в двiр жiнки, також в стро? хоч i не святковому, але
й не буденному. Одначе, якщо я або Пилип наближався до якогось гурту,  всi
замовкали, поглядали в наш бiк пiдозрiливе. Сказати правду, нас все те  не
вельми обходило, ми вже намандрувалися й набачилися всього.
   Вартували ми вдвох чотири днi, а на п'ятий прийшов у допомогу  ще  один
вартiвничий  -  Петро  Красюк,-  пiдсусiдок  сотенного  хорунжого   Семена
Передерi?нка,- тiльки його й змiг погодити вiйт. Який то сторож з Красюка,
ми побачили одразу,- вiн шкандибав на обидвi ноги, й  не  мав  пальцiв  на
правiй руцi - ноги й руку одморозив у хурi,- ще й  шепелявив,  так  що  ми
довго не  розумiли,  що  вiн  говорить.  Всенький  день  Красюк  спав  пiд
пiддашшям комори, а на нiч вшивався додому.
   Незабаром ми довiдалися, що й од кого  стережемо,  й  чому  пану?  таке
пiднесення в селi, й чому нiхто не годиться в сторожi.
   Чимало лiт сидiв на багатому гадяцькому полковому урядi  зять  гетьмана
Скоропадського, полковник Iван Чарняш, благоденствував i багатiв,  попивав
улюблену тернiвку, множив статки. Нi розумний, нi дурний,  нi  добрий,  нi
злий, але завидющий та жадiбний, грiб усе до себе  обома  руками.  Пригрiб
чималенько грунтiв, лiскiв  та  лужкiв,  млинiв  i  винокурень,  покривдив
чимало вдiв та сирiт, вiдбираючи тi грунти, а також  посполитих  i  навiть
козакiв. Чинив то нахраписто, навально,  то  хитро  та  пiдступно  (ско?ть
людина умисний чи ненавмисний злочин, а вiдкупля?ться грунтами або,  й  не
вчинявши  злочину,  заплута?ться  в  судейських  сiтях),  а  то  й  просто
скуповував довкола намiченого в загарб  шматка  поля  грунтики,  й  врештi
опиня?ться те поле обкопаним  з  усiх  бокiв,  нi  пiдiйти  до  нього,  нi
пiд'?хати, мусить чоловiк продавати,  погоджуватися  на  цiну,  яку  давав
полковник.
   Комишня - село рангове,  вiддане  полковнику  на  уряд,  за  козацькими
законами пiдсусiдки та посполитi мали платити чинш по сво?х статках -  вiд
двох копiйок до двох талярiв, а також косити на  вiйсько  сiно  та  возити
дрова. Чарниш же змусив платити рангове не тiльки посполитих, а й козакiв,
i приневолив селян до двох днiв роботизни  та  осенщини.  Простакуватий  з
вигляду, невеликого розуму, коли ж йшлося про  грошi,  грунти,  ставав  до
ката вдатним на вигадки, перейменував село Клинцi в Чернишiвку  й  записав
на  себе,  спрямував  у  свiй  ярок  рiчечку,  й  вона  перестала  крутити
громадськi млини, що стояли на нiй, а крутила тiльки  його,  Чарнишевi,  й
тепер селяни везли збiжжя в Чарнишевi млини та  круподернi,  вiдпускав  на
слободи селян, котрi, поселяючись там, десять  лiт  не  платили  чиншу,  а
грунти лишали йому, Чарнишу. На тiй  вузькiй  прибутковiй  стежцi  придбав
мало  друзiв  i  багато  ворогiв.  Лютим  ворогом  Чарниша  став  колишнiй
комишнянський сотник Степан Яценко, зсунутий Чарнишем зi свого  уряду;  на
сотенний уряд Чарниш посадовив Iвана  Крупку.  Яценко  вар'ював  найдужче,
намовив козакiв ходити при шаблях, погрожував: "Тепер ма?мо  час  за  себе
говорити. А Чарниша я ще побачу на шибеницi, вiн мене безвинного  три  днi
на арматi тримав, аж мусив я там, на арматi, й нужду справляти".
   Яценко - чоловiк розуму маленького, значно  небезпечнiшим  для  Чарниша
був Опанас Кiцеш,  сотник  села  Ковалiвки,  серб,  волошин,  як  i  новий
полковник Милорадович. Найбiльшими й найнебезпечнiшими ворогами  завжди  ?
близькi люди, родичi, вони  знають  найбiльше  i  заздрять  найдужче  -  з
найсолодшого винограду  виброджу?  наймiцнiше  вино.  Десять  лiт  тому  у
Чарниша помер рiдний брат Тихiн, лишивши дво? сирiт, сина Iвана  та  дочку
Зиновiю. Чарниш видав Марину, братову, за Кiцеша,  й  той  посiв  сотенний
уряд, а також господарство покiйного Тихона, прибравши все до  сво?х  рук.
Незабаром у нього  з  Мариною  народився  син,  люди  подейкували,  що  то
Чарнишiв грiх, одначе Кiцеш на те тiльки посмiхався, з Чарнишем родичався,
водив дружбу. Вiн при?хав голий, мав дво? коней та зброю, й бiльше нiчого,
тепер почав швидко багатiти, застаткував. Ковалiвцi написали кiлька скарг,
що всi вiйськовi й городовi повинностi Кiцеш присвою?  собi,  а  ?м  потiм
доводиться платити вдруге, й що життя за ним не  стало,  вiн  жадiбний  та
немилосердний без мiри, одначе тi скарги потрапляли до Чарниша.  По  шести
роках померла Марина, й стався в Кiцеша з Чарнишем розмир, який перерiс  у
люту вiйну. Чарниш оголосив себе опiкуном дiтей покiйних брата та Марини й
вiдiбрав у Кiцеша ма?тнiсть, а далi, дiзнавшись  вiд  сво?х  вивiдникiв  у
Ковалiвцi Дем'яна Iваненка та Семена Драби про те, що Кiцеш хоче повернути
ма?тнiсть  збро?ю  (Кiцеш  провiдав,  хто  доносить  Чарнишевi,  й   побив
вивiдникiв та хотiв порубати ?х шаблею, проте ?м вдалося втекти),  наказав
схопити Кiцеша та замкнути в фортецi, де той i просидiв три тижнi.
   I ось тепер заворушились усi Чарнишевi недруги,  всi  невдоволенi,  всi
покривдженi та  всi  iншi,  хто  хотiв  перемiни  -  люди  завше  прагнуть
перемiни, i навiть хорошi урядовцi ?м обридають,  i  вони  намагаються  ?х
помiняти, а що вже казати про  таких,  як  Чарниш.  Майже  по  всiх  селах
панувало збудження,  пiднесення,  а  що  остерiгалися  Чарнишево?  помсти,
ходили з кийками та при  збро?.  Аж  тодi  дiзнали  й  ми,  що  стережемо:
Чарнишевi добра, хотiв вiн будуватися в Комишнi, купив тут землю, це  його
збiжжя та дерево на хату.  Саме  Кiцеш  наказав  не  вiддавати  збiжжя  та
дерево, намовляв комишнян свiдчити, буцiм Чарнишевi люди чинили самовiльнi
порубки в чужих лiсах, а коли десяцький Олекса Бас  невпевнено  заперечив:
"Все дерево куплено за грошi, праведно кажу", Кiцешевi люди Баса побили.
   Особливо радiли волохи, ?х наз'?жджалося дуже багато, й при?хав  аж  iз
Iрклi?ва сотник Славуй  Требинський,  якого  всi  називали  Сербином,  вiн
збадьорював Кiцеша й читав прилюдно грамоту, даровану царем йому,  Славую,
у нiй писано: "...а за  те  його  показання  служби  велено  бути  йому  в
малоросiйських городах  i  дати  йому  на  прохарчування  село..."  Славую
Сербину дали багатий Iрклi?в, а далi ще кiлька  сiл:  Лящiвку,  Матвi?вку,
Мазалiвку. Розвихрився Славуй, розпасiювався, гримав на козацьких старшин:
"Всi ви зброднi, Мазепи, вашо? козацько?  влади  не  буде,  а  будуть  всi
iноземцi, i гетьмана  вашого  поганого  проженуть,  а  його  мiсце  посяде
генерал Кантакузiн". Про Кантакузiна гомонiли  й  iншi  волохи,  й  чимало
козакiв  вiрили  в  те,  трималися  ?хньо?   сторони.   Требинський-Сербин
пiдмовляв i Кiцеша скаржитися царевi та Меншикову,  й  той  писав,  i  два
листи я переписав власноруч - хтось  сказав  Кiцешу,  що  в  мене  хороший
почерк та стрiй слова. В одному листi Кiцеш писав, буцiм Чарниш погрожував
йому: "Всiх вас, волохiв, звiдси камiнням  виб'?мо",  а  також  казав:  "I
сотником тобi не бути, й хлiба не ?сти,  коли  з  нами  не  в  одне,  коли
москалям служиш".- "З ненавистi так зi мною вчинив Чарниш,- писав  Кiцеш,-
що я iноземець i вiрний його iмператорськiй величностi".
   Переписував я на папiр цi слова, а сам мотав усе на вус i думав про те,
що вельми вони нехорошi й не тiльки для Чарниша та його  людей,  а  й  для
мене,  стороннього  чоловiка,  якого  ворохобнi  люди  вкручують,   неначе
бур'янину, в сво? перевесло. I думав також про те, що стою не  на  правому
дiлi, що щось у  нашому  кра?  чиниться  недобре,-  подiбнi  думки  почали
обхмарювати мою голову все частiше й частiше.  Ну  чому,  думав,  усi  оцi
драпiжнi чужинцi,  щойно  ?м  не  вдалося  щось  видерти  в  наших  людей,
виставляють себе вiрними слугами престолу, а ?хнiх супротивникiв вар'ятами
i бунтiвниками? Чому обмовляють чесних козакiв?  Одначе  цих  сво?х  думок
уголос не висловлював, боявся Кiцеша, який ходив по кiмнатi й раз  по  раз
заглядав через мо? плече в папiр, i я знехотя водив пером. Це був  чоловiк
з недовiрливими, неспокiйними очима, котрi увесь час побликували  великими
бiлками,  вельми  схожий  на  турка  чи   татарина,   невеликого   зросту,
худорлявий, з гострим обличчям, з чорними щетинистими вусиками i  бородою,
яка починалася майже од самих вух, довгими руками, якими вимахував, неначе
млинок. Навiть я, на?вний i недосвiдчений, розумiв, що  такий  чоловiк  не
пiддасться, що зв'язуватися з ним небезпечно, що й владу  йому  давати  не
можна, бо нако?ть багато лиха. Моя душа щось  вiдчувала,  щось  вгадувала:
саме те, що вiн таки справдi принесе чимало зла  людям  i  що  нашi  шляхи
перехрестяться в тяжкий час.
   Двiчi в Комишню при?жджав новоспечений полковник  Милорадович  з  сво?м
управителем Семеном, а далi ?здив сам Семен.  I  Милорадович,  i  Семен  -
також серби, Милорадович - високий, статурний, темний,  як  i  всi  серби,
лицем, шкiра на якому чомусь вилискувала, неначе була  змащена  оливою,  i
вилискувала, коли вiн зняв шапку, лисина, й сам  був  тугий,  наструнений.
Ворухкi, жвавi були всi iноземцi, яких я побачив у волостi, мабуть, те  не
випадково: пробивали собi дорогу кулаками, допиналися швидких  багатств  i
чинiв високих. Нашi старшини здебiльшого були статечнi, поважнi,  деякi  -
лiнькуватi, цi ж  крутилися,  як  дзиги,  пiд  ними  горiла  земля.  Я  не
обмовився, вона ?м справдi була не дорога, як  i  все,  що  росло,  буяло,
плодилося на нiй. Я тiльки не мiг дотямкувати,  навiщо  заклика?  ?х  цар,
чому вiдда? в ?хнi руки все бiльше й бiльше урядiв, ще й так щедро платить
тутешнiми ма?тностями за службу.
   Милорадович i Семен походжали по вiдгородженому пляцу, розмовляли, щось
показували  один   одному,   щось   мiряли   кроками,   оглядали   дерево,
вiд'?жджаючи, полковник знову й знову наказував  пильнувати  добра,  ще  й
сказав: якщо не впильну?те, знайду й пiд кригою i знiматиму шкуру  пасами.
В менi щось аж затрусилося вiд тих слiв - чому це вiн на нас грима?,  чому
погрожу?. Я вже хотiв сказати щось у вiдповiдь, поглянув на Милю, але  той
був байдужiсiнький, тiльки зауважив, що вже  дуже  холодно  та  й  страшно
вартувати (я подивував на тi Милинi слова, про таке чув вiд нього вперше),
просив набавити платнi,  Милорадович  помацав  крапчатими  очима  могутаню
Пилипову постать i  сказав:  якщо  допильну?те,  буде  винагорода.  Волохи
по?хали, а я лишився з сво?ми думками  та  сумнiвами,  розтрушеними,  наче
горох по стернi. Я так i не збагнув, чи? це добро й що ми робитимемо, якщо
прийдуть його забирати. Ма?мо зчинити  гвалт,  захищати  (Гречаний,  вiйт,
лишив нам дво? старих ратищ) чи втiкати в лози? Подiлився сво?ми сумнiвами
з Пилипом, але той, махнувши рукою, неначе праником, прорiк:
   - Який дiдько на нього важиться.
   Одначе важився не дiдько, а важилися люди. Ще й в  найгiрший  для  мене
час. Бо, пробудившись серед ночi вiд якогось шемрання,  не  побачив  поруч
Милi. Вибравшись з старого кожуха та з соломи, став бiля дверей  комори  й
прислухався. З того мiсця, де лежало дерево, долинали приглушенi голоси, а
за ворiтчатками, якi вели в поле,  до  ярка,  форкнув  кiнь.  Те  форкання
посвiдчило, що люди не прийшли, а при?хали, й що вони  тут  не  випадково.
Отже треба щось робити: знiмати гвалт чи втiкати. Майнула думка про  Милю:
дознав про на?зд непроханих гостей i здимiв, думка несосвiтенна,  але  чим
ще мав пояснити, що вiн щез. Стояв, i  душа  моя  розпанахувалася  навпiл,
одна половинка прагла струснути нiч криком, друга хотiла втекти,  найгiрше
було те, що я в ту мить зовсiм забув про Бога, не звернувся  до  нього  за
порадою i потiм згадував про це з соромом та гiркотою. Хоч що вiн мiг менi
порадити? Адже я при  його  допомозi  не  визначився  за  кiлька  днiв.  Я
проклинав годину, в яку прийшов у цю кляту Комишню, проклинав дорогу,  яка
мене привела сюди, й себе самого, дурного, бо погодився  на  цю  вартiвню.
Чому маю гибiти за чужi добра!
   У цю мить там, де лежало дерево, щось гупнуло й густий басовитий  голос
промовив:
   - А що це ви, пан-молодцi, тут робите? Чого шаста?те поночi?
   Я впiзнав Милю й  пiшов  на  його  голос.  Бiля  купи  деревини  стояло
четверо: Миля та тро? незнайомих. Бiля  Милиних  нiг  щось  чорнiло,  менi
здалося, що то лежить людина, i я  злякався.  Одначе,  пiдiйшовши  ближче,
побачив, що то не людина, а мiшок.
   - То вашi пiдводи в ярку? - запитав незнайомцiв Миля.
   - Нашi,- прогудiв басовитiший, нiж навiть у Милi, голос.- I збiжжя  це,
й дерево пана Чарниша. Ми при?хали по нього.
   - Може, воно й так,- спокiйно вiдказав Пилип,- але ми цього не  зна?мо.
Доведiть, що цi добра - пана Чарниша. У вас ? такий папiр?
   - Навiть у темрявi я бачив, як спантеличило  нiчних  гостей  це  просте
запитання, як вони переглядалися, стенали плечима. Той, що мав бас-басюру,
хвицьнув себе по халявi пужалном.
   - Який ще папiр! Наше воно, пана Чарниша.
   - Чого ж тодi при?хали вночi  та  ще  й  пiдводи  полишили  в  ярку?  -
глумливо запитав Миля.- Е нi, хлопцi, нiчого з цього не вийде. Менi  шкода
ваших коней i вас, але дерева ми не вiддамо Нас  приставили  вартувати,  а
вартовий повинен виконувати наказ. Я вiдступив на крок, готовий до  втечi.
Стояла глупа нiч, а вона ма? властивостi,  це  вже  я  знав,  перемiнювати
людськi вдачi, вона притемню? в людських душах все свiтле  й  да?  простiр
чорному, вона приятелю? з ножем, сокирою, зi смертю. Цi люди не  випадково
вибрали ??
   - Ми забира?мо сво?,- непевно мовив другий  ?здчик  i  в  такий  спосiб
послабив свою сторону та укрiпив нашу.
   - Якщо закон на вашiй сторонi - доведiть,- наполягав Миля.
   - Кiцеш i Милорадович порушують закон, а не ми,- дратувався бас.
   - Нiчого не зна?мо,- стояв на сво?му Миля.-  ?  справи  панськi,  нехай
вони й розбираються, а наша справа маленька - сторожувати. Йдiть,  хлопцi,
звiдси, подалi од грiха.
   - А ми його не бо?мося,- прогудiв бас.
   - Ми - теж,- вiдказав Миля.- Й он там  пiд  коморою  -  ще  тро?  наших
товаришiв при збро?. А в селi тiльки й чекають знаку... Вас пошаткують  на
капусту.
   Довiд був поважний, ще й виказаний спокiйно, переконливо, безстрашно. Й
гостi, якi при?хали з ночi, похитнулися.
   - Пан Чарнйш наказував не знiмати шванки,- трохи застерiгаючи, а  трохи
виправдовуючись мовив третiй ?здчик.
   З певно? вiдстанi я вдивлявся в темнi постатi, в темнi обличчя,  з  них
не можна було вичитати рiшуче нiчого, всi вiдтiнки розмови, всi наступи  й
вiдступи  виказували  голоси.  Вони  лунали  ще  якийсь  час,  але  щодалi
непевнiше й непевнiше, ламалися об Пилипову несхитнiсть, так  ламаються  в
хлопчачих руках соняшниковi палицi на палицi лiщиновiй.
   Чарнишевi пiдводи вiд'?хали впорожнi,  на  прощання  один  з  погоничiв
сказав:
   - Ех, козаки, козаки, чого ви слуха?те цього волоського шавлiра,  цього
цигана. Запропастять нас волохи та москалi.
   Ми з Милею пiдiйшли до ворiтчаток на поле й ще якийсь час слухали скрип
та побрязкування, якi все даленiли й даленiли i врештi розтанули у  важкiй
осiннiй нiчнiй iмлi. Ще десь двiчi пугукнув пугач  i  замовк.  А  тодi  ми
вернулися. Миля завдав на плечi мiшок i кинув:
   - Прибери, повикочувалися.
   Я пiдiбрав два величенькi кавуни. '
   - Де це ти?..- запитав Милю, коли пiдiйшли до комори.
   - Чарнишевi це кавуни, вони там, у клунi лежать.-  Але  не  сказав,  де
саме, а я не збагнув, кпить Миля з мене, чи каже правду. В ту  мить  я  не
одважився сказати, що красти грiх, i не сказав пiзнiше,  бо  поснiдали  ми
кавунами з хлiбом славно (нам майже перестали носити страви) й пожиткували
ними не раз. Миля ще двiчi приносив кавуни, й скажу я, то  дуже  смачно  -
кавуни з хлiбом. Холодний кавун, який репа?ться од одного доторку ножа,  i
луста житняку, спеченого на  капустянiм  листi.  А  я,  виспавшись  удень,
зарившись у солому, довгими осiннiми ночами  розмiрковував,  що  таке  оце
наше вартування - варту?мо ми справедливiсть чи несправедливiсть, добро чи
зло, праведнiй чи злiй справi служимо. Iнодi важко вiдвiяти зерно цiле вiд
попсованого. I Чарниш, i  Кiцеш  зажерливi  обо?,  а  Кiцеш  ще  й  зайда,
зловорожець. З iншого  боку,  ми  допильнову?мо  закону,  сто?мо  на  його
сторожi. А кому служить закон? I що ма?мо робити ми? Дотримуватися його чи
повставати проти нього? Що важливiше для людини, для ??  спокою,  порядку,
добробуту?  Найчастiше  пристрастi  розпалюються  навколо  речей,  навколо
ма?тностей,  i  вже  потоптано  все:  справедливiсть,   iстину,   совiсть.
Виходить, мiра людини - це рiч. Так  насправдi,  а  всi  кажуть,  що  мiра
людини - совiсть. Але ?? мiра - це й пiдлiсть i страх. Мiра  людини  -  це
доброта, але й лють. А ще - розум. Але й вiн бува? всiляким. Мiр багато, а
людина одна. Й  сказати,  чого  в  нiй  бiльше,  дуже  важко.  Особливо  в
-житейських буднях. Вони  стирають  людину,  як  брусок  косу,  крихта  за
крихтою (ну що там оця дрiбка, я ж  не  важусь  на  велике,  нiяких  Божих
заповiдей не порушую, я не вкрав,  а  тiльки  забрав  те,  що  було  майже
нiчи?м), й не побачиш, як стерлося лезо й лишився тiльки  пружок.  Ми  все
поверта?мо на речi. Купля?мо на них любов, на любов  розмiню?мо  речi.  Як
добре, що в свiтi ? хоч одна  любов,  яку  не  можна  продати  та  купити,
обмiняти на ненависть, i iстина також: це Божа iстина та любов до Бога.  Я
житиму тiльки ними.
   Одразу пiсля Варвари, перед самим Миколою ("Варвара зварить,  а  Микола
поставить"), наше сторожiвство скiнчилося:  прийшли  майстри,  Милорадович
почав будуватися. Жив вiн i далi в Гадячi,  а  тут  ставив  один  з  сво?х
господарчих дворiв. Походжав веселий, вдоволений, бо хоч Скоропадський  не
вiддав на поталу зятя, навiть двигонув його на вищий уряд  -  генерального
суддi, Милорадовичеве виявилося зверху, перемiг вiн, а не Чарниш, до  того
ж полковницьке урядування давало зиск значно  бiльший,  анiж  генерального
суддi. Нам з Милею також знайшлася робота, жили ми в старiй, перевезенiй з
сусiднього села хатi, в якiй мешкало тро? теслiв зi  сторони,  решта  були
тутешнi,  комишнянськi.  Комишнянцi  радiли  Милорадовичевiй  перемозi   й
працювали майже задарма. Отакi ми завжди,  дивимося  на  крок  уперед,  не
далi.
   Але нам, особливо  Милi,  те  нудне,  одноманiтне  життя  остирилось  й
остобiсiло, й ледве на хмарному зимовому небi  заяснiли  голубi  таловини,
Пилип  закружляв,  закурликав  по-журавлиному,  а  бiля   нього   задибцяв
довгоши?м гусенем i я. Пилип не знав i не помiчав, що давно перекинувся  в
перелiтного птаха, що не може жити на одному мiсцi, й складав усю вину  за
свiй нинiшнiй мандрiвний настрiй на управителя Семена,  якого  Милорадович
посадовив на свiй комишнянський реймент, на поганий харч,  на  блощиць  та
тарганiв, яких привезли на нове дворище разом з хатою.
   I коли одного разу  вiн  прибiг  захеканий  та  сказав,  що  завтра  ми
вируша?мо в дорогу, я не здивувався i в першу мить навiть  не  запитав,  у
яку дорогу й куди. А коли запитав, Миля вiдповiв:
   - Тутешнi хазя?ни, Панчук та Кiт, наймають гайда?в.
   - А хто це такi гайда?? - знову запитав я.
   - Ти й цього не зна?ш? Погоничi волiв. Будемо чумаками. Славне життя...
Нi тобi управителiв, нi тобi старостiв та бурмiстрiв... Вольнi?, як птахи.
Воли йдуть, сонечко ся?...

   * * *

   Воли йдуть, сонечко ся?. I я йду поруч мажi, то мо? батожилно  стримить
з воза, то на нього навiщена моя шапка. То мо? двi пари волiв. Чи  то  пак
не мо?, а Котовi. Але поки що правую ними я.  I  вже  знаю,  що  мо?  воли
карасi та димки, а Милинi - калини та линки.  I  вже  знаю,  що  карасi  -
пiристi, димки - темно-коричневi, калини - червонi, линки - свiтло-рудi. А
ще ? у валцi ляшки - бiлi, з жовтими плямами, половi?  -  сiре  з  жовтим,
мазi? - темно-сiрi, солов'? - сiрi, а  ще  ?  козi?  -  тi,  в  яких  роги
розлогi, гостряками вбоки, космини - один рiг  в  один  бiк,  другий  -  в
iнший, орли - роги вгору, турки мають  роги  розложистi,  у  шулякiв  роги
нахиленi донизу, шутi - зовсiм безрогi,  каплуни  -  воли  хитрющi,  i  ще
безлiч назв за мастю, норовом, ходою, силою.
   У мене двi пари волiв, у Милi  -  чотири.  Господар  взагалi  не  хотiв
давати менi воли, його вмовив Миля, пообiцявши на перших порах  допомагати
менi. Вiн i справдi допомагав, бо хоч я - хазяйський син, але полишив свiй
господарський двiр ще  дитиною  й  тiльки  влiтку,  та  й  то  не  завжди,
навiдувався туди. А воли чумацькi? великi, як гори, дужi-предужi, ?  такi,
що везуть по п'ятдесят пудiв поклажi, а ? й по дев'яносто, i ?  серед  них
кислицi - неслухнянi, навiженi, ти до нього "ший-ший-ший", а вiн,  замiсть
вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба ?х
уночi пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартiвню, призначають  по
черзi всiх, по дво? чи по тро?, вдень  тi  чумаки  хропуть  на  возах,  за
?хнiми волами наглядають iншi. У валцi п'ятдесят, а то  й  бiльше  маж.  У
нашiй - п'ятдесят i  п'ять.  Славно  живуть  чумаки.  Та  ще  коли  хороше
товариство, та ще коли  мудрий  ватаг,  який  добре  зна?  дорогу,  гарний
господар, вiн i порядку?, й судить, i мирить усiх у  дорозi,  у  нього  на
грудях гаман з пропускною грамотою, або з  ярликом,  якщо  валка,  як  оце
наша, йде в Крим по сiль. Вирушають чумаки здосвiтку, легко, без скрипу  -
щедро мазанi - котяться  вози,  ся?  Боже  сонечко,  в  золотiй  високостi
залива?ться  жайвiр,  чумаки  йдуть  гуртами,  розмовляють,  тiльки  ватаг
пильну? дороги, я лежу в мажi. Читаю Тiта Лiвiя, якого купив у Комишнi  за
пiвталяра. А сонечко вже пiдбилося  до  полудня,  притомилися  воли,  пора
варити кашу. Ста?мо десь за селом, на громадському пастiвниковi  або  бiля
зимiвника. Сиднi-зимiвничани люди привiтнi, голоднi на  новини,  вони,  до
того ж, майже всi й шинкарi. Якщо нема? поблизу зимiвника, ста?мо в балцi.
Дiста?мо з мажi трiски, запасець дров - вiн ма? бути в чумака обов'язково,
а також тринiг, казан - всi мають  роботу.  Однi  розпрягають  воли,  iншi
змивають пшоно, розводять багаття. Перепочива?мо три-чотири  години,  воли
пасуться, чумаки сплять пiд возами або в тiнi  степово?  грушки.  Далi  ще
один перепочинок, i вже ватаг зорить по сторонах - де ставати на  ночiвлю.
Здебiльшого вiн наперед намiча? тi мiсця - щоб були вода та паша волам...
   Дощi йшли всю весну, й трави стояли в людський  зрiст.  Увечерi  чумаки
варять галушки, гречанi або житнi. ... Булькотить у  казанку  вода,  сонце
тоне у високих ковилах, деркач дере в долинцi сухе лико, й  водяний  бугай
бугика?, вiдляку? простудженим басюрою  некмiтливих  ворогiв,  а  вже  пiд
одним возом обiзвалася сопiлка, а пiд другим - кобза. Серед чумакiв чимало
мастакiв грати на кобзi, вони й мене приохотили,  а  що  всi  визнали,  що
кращого голосу, як у мене, нi в кого нема?, то найчастiше припрошували  до
кобзи мене. I я обзвича?вся, й степ полонив  мою  душу,  i  я  спiвав  без
угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинiв, виспiвував
сво? горе, свою недолю й недолю всiх iнших козакiв та чумакiв.

   "Ой чумаче, чумаче,
   Чом не сi?ш, не ореш?
   Чом не сi?ш, не ореш,
   I не рано з Криму йдеш?
   Чом не рано з Криму йдеш
   I чумакiв не ведеш?,
   "Ой, одного нема?
   Товариша вiрного,
   Товариша вiрного,
   Брата мого рiдного.
   Остався вiн у Криму
   Сiль важити на вагу.
   Варiть, хлопцi, чабака,
   Да й пом'янем чумака".

   Менi самому найдужче подобалися  пiснi,  в  яких  чумацька  доля-недоля
переплiталася з любов'ю. Особливо ось ця:

   Думав я женитися, а тепер не буду:
   Куплю сивi воли, чумакувать буду.
   Iдуть воли, iдуть вози вискрипуючи,
   А чумачок у кабачок вигукуючи.
   Зiйшло сонце весняне?, стало пригрiвати,
   Стали воли чумацькi? в степу приставати.
   Викопаю криниченьку в степу в кременi.
   Чи не прийде дiвчинонька по воду к менi.
   А вже ж з тi? криниченьки орли воду п'ють,
   А вже ж мою дiвчиноньку до шлюбу ведуть!

   I тодi я нахилявся низько-низько, ховав лице,  ховав  очi,  з  яких  на
бандуру скапували сльози.
   Спiвав я "Ой у яру глибокiм" i "Коло млина червона калина",  ??  чомусь
найдужче любили статечнi чумаки  (кличе,  кличе  дiвчина  козака  до  себе
ночувати, а вiн да? ?й одвiт, що в нього ? жона та дiти). Майже в  кожного
чумака ? жiнка та дiти,  вигляда?  чумаченька  молода  дружина,  змарнiла,
скучила за ним, хоче ласки, хоче любовi, мужа хоче, i був у  валцi,  окрiм
мене, ще один молодий чумак - Яцько, той  просто  марив  любов'ю,  либонь,
соромився з чумаками говорити про це, а менi попропалював вуха гарячими од
любовно? спраги словами,  розповiдав  чуванi  десь  од  когось  соромiцькi
бувалицi,  розжохував  себе,  розжохував  мене,  й  менi  снилися   ночами
розкиданi бiлi руки та гарячi перса, й пробуджувався я в жару  та  шепотiв
молитви. I спiвав я "Ой не пугай, пугаченьку", перейняв од старих  козакiв
чотири думи - пам'ять у мене на думи та вiршi була просто  надзвичайна,  а
також дуже подобалися чумакам псалми. Нiхто так гаряче не  молиться  Богу,
як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чига?  на
нього небезпек, в одвiтi вiн за воли та добро хазяйське.
   Полюбив бандуру... "Тiльки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж
моя, дружинонько вiрная. Бандуро моя мальованая. Де ж менi тебе дiти? А чи
у чистому степу спалити, i попiлець по  вiтру  пустити.  А  чи  на  могилi
положити?" Полюбила й вона мене, пасу вночi при долинi  воли  й  перебираю
тихо бунти,  баси  та  приструнки,  мiг  би  стати  бродячим  кобзарем  та
заробляти кобзою на хлiб, одначе не пройшов  кобзарсько?  науки  в  слiпих
кобзарiв, а без того вони "визвiлку" не дають, та й не збирався я  ставати
бродячим кобзарем, просто мав втiху вiд гри. I вiдтодi вже не розлучався з
нею. Вона найкраще гамувала мо? горе й очищала душу.
   У недiлю, в свята  чумаки  не  ?дуть  нiколи,  якщо  трапиться  поблизу
церква,- всi йдуть туди, а нема?  ??,  помоляться  бiля  образа  Христа  й
святкують у степу.
   Вечорами та в недiлю або ж  на  свята  чумаки  люблять  погомонiти  про
всiлякi  пригоди,  а  також  про  вiдьом,  упирiв,  нечистого.  Якi  ж  то
благословеннi були  для  мене  вечори!  Я  мовби  народжувався  наново,  я
воскресав потроху, змивав з душi бiль степом, небом, сонцем, i що далi  ми
вiд'?жджали вiд рiдних кра?в, почував себе вiльнiше та впевненiше.
   Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тiй пiснi:

   Ходив чумак сiм лiт по Дону,
   Та не було пригодоньки йому.

   Вельми рiдко бува?, щоб гаразд та без пригод. Прокляте життя в чумака!
   Випав засушливий рiк, пожухли трави, втекла  вода  з  балок,  пересохли
струмки... Пекельна спека, пилюка сто?ть  до  самого  неба.  Важко  водять
боками воли, каламутнi сльози течуть з ?хнiх очей, слина тягнеться з ротiв
i висить, неначе пасма бабиного лiта. Не ?дять воли  й  не  п'ють,  навiть
якщо трапиться паша добра. Лежимо й ми пiд мажами спраглi, зморенi, сумнi.
Не спiва? жайвiр, полишили широку долину бугай i деркач,  подалися  шукати
кращого  мiсця.  Мовчить,  розсиха?ться  чумацька   порадниця   -   кобза,
скривилася на нiй кобилка, трiснув спiдняк, пообвисали струни.
   А потiм пiшов дощ. Йде день, i два,  й  три,  й  тиждень,  i  другий...
Намокли чумацькi кире?, намокла, вся одежа, воложиться сiль у мажах, хоч i
вкрита з усiх бокiв. Холодно й незатишно  чумакам.  Прiють  у  волiв  ши?,
вкриваються кривавими виразками...
   I знову засяяло сонце. За кiлька днiв пiднялися трави, а з ними вилiзла
з землi саранча. I цiлi хмари ??  летять  з  пiвдня,  закривають  сонце  й
падають на свiже зело, й воли не хочуть ступати по  ворухкому,  смердючому
килиму, товщиною в чотири дюйми, палять чумаки порох, курять  сiрку  -  не
допомага? нiчого. Слава Богу, поминули  цю  гидь.  Попереду  Самара,  маже
чумак дьогтем сорочку вiд чуми та гадини, дiста? з  дна  мажi  рушницю  та
шаблю - проти розбiйно? ватаги,  проти  татар,  коша,  який  склада?  сво?
неправi домагання, востанн? гаряче молиться чумак у церквi,  щоб  уберегли
святi його й скотину вiд морового повiтря, а вже  попереду  Кiнськi  Води,
сорочку вiн просто втоплю? в дьоготь й знову  молиться  до  прихилено?  до
пiдтоки iконки з парсуною святого Миколи, щоб не взяв  смертно?  плати  за
про?зд, i щоб не гнули велико? плати татарськi диздарi, iмани,  каймакани,
i щоб сiль сiла добре, й  щоб  не  поламалися  мажi...  Чумаку  доводиться
молитись багато, а часу ма? обмаль.
   Чотири рази - двiчi туди й двiчi назад - про?хали ми  того  ранку  повз
Перекопську вежу. Мали пригоди малi, бiльшi й великi. Як верталися першого
разу, пропала в одного чумака свита, а в нiй тхорик з грiшми. Ватаг учинив
трус - перегортали сiль у возах, потратили  чотири  дорогi  погожi  днi  i
знайшли пропажу в одному з Яцькових возiв. Мав ватаг судити парубка,  який
зiзнався, що хотiв женитися i вкрав тi грошi на весiлля, бо ж бiдний; i до
чого б ватаг не присудив, той присуд сповнили б  чумаки,  але  наш  добрий
ватаг не захотiв класти на душу грiх, узяв паляницю хлiба та дрiбку солi й
сказав:
   - Нехай тебе святi хлiб та сiль судять. Оддай грошi та йди вiд нас.
   Яцько кинувся цiлувати ватаговi руку - бо ж боявся, що  пропаде  сам  у
степу, й той махнув рукою:
   - ?дь назирцi.
   Але хiба йтиме восьмеро волiв осiбно вiд тих, з якими звиклися за довгу
дорогу? Тож i ?хав Яцько в хвостi валки.
   I помер зненацька, легкою смертю,- увечерi заснув пiд возом  i  вже  не
встав,старий чумак Забiла, помер у татарському степу, бiля самого соляного
озера (натягався цебрiв,  набовтався  в  солонiй  водi),  й  стояла  спека
страшенна, й нiчого не лишалося, як  поховати  чумака  в  степу,  в  чужiй
сторонi, й довелося менi самому  вiдспiвувати  покiйника,  кропити  святою
водою, пляшечку яко? мав ватаг, читати в степу пiд палючим сонцем  "Святий
Боже..." Може, це й грiх, але що було робити? Й зайняли одного разу волохи
на сво?х отавах дванадцятеро наших волiв, i прийшли ми до ?хньо?  слободи,
й стали вони з рушницями та сокирами супроти нас,  а  ми  з  рушницями  та
шаблями супроти них, й, може б, полягли там  усi,  та  наш  мудрий  ватаг,
кинувши рушницю, пiшов до волохiв голiруч, й торгувався довго,  соромив  i
присягався, й виторгував волiв  за  двадцять  чотири  шаги,  хоч  спочатку
волохи правили по два срiбнi таляри за вола.
   А як вернулись ми в Комишню за другим разом, то виявилося, що всi воли,
яких погоняв Миля, вже не Панчуковi, а Котовi. Панчук засперечався в шинку
з Котом, у кого в кишенi бiльше грошей,  заклалися  на  воли  та  мажi,  й
Панчук програв, i мусив вiддавати,  й  засумував-затужив,  i  повiсився  в
клунi на бантинi. Люди вмовляли Кота повернути сиротам воли,  але  Кiт  не
повернув. I втрет? пiшли ми в дорогу в однiй зв'язцi з Милею - на Дiн,-  i
я якось пожартував у дорозi, що тепер Пилип мiй слуга,  бо  якщо  покiйний
Панчук програв сво? воли та мажi Котовi, то з  ними  програв  i  погонича.
Одначе не пiшли на добро Панчуковi воли й  Котовi.  Бог  любить  правду  й
кара? за злi вчинки.
   Верталися ми з Дону, й на самому пограниччi, в  слободi  Овдi?вцi,  нас
зупинила карантинна команда. Й не давали нам пропуску довго, до само? зими
- тримали в чумному карантинi. Не везли ми з собою зарази, нiхто з нас  не
помер вiд чуми,  але  вона  лютувала  неподалiк,  у  тих  мiсцях,  якi  ми
поминули, й нас не вiдпускали. Окрiм нас, в карантинi  застряла  татарська
купецька валка, а також ки?вський купець Бринза з  обозом,  з  тим  обозом
поверталася з полону дружина ки?вського бурмiстра.  Бринза  викупив  ??  в
якогось перса за чималi грошi, щоб повернути чоловiковi, i, як розповiдали
його хурщики, жив з нею.
   Важке й голодне було те карантинне сидiння. Зкуксуватiлися бички  (сiно
дороге  й  погане),  поохлявали  ми,  про?дали  сво?  й  хазяйськi  грошi.
Велетенськi осетри, яких везли з Дону, спаскудилися, й  довелось  викидати
?х у рiчку. Доймали нас i осiннi сльоти,  доймала  нудьга  -  в  маленькiй
слободi одна корчма, й замiсть церкви - капличка. Ми  стояли  за  корчмою,
пiд горою; татари поставили сво? намети в степу. Розрадою  для  мене  була
кобза та розповiдi старих чумакiв, а також  розмови  про  те,  як  жили  в
нашому кра? люди недавно, що дiялося на  нашiй  землi.  Нас  здружили  три
довгi мандрiвки, пригоди та лиха, яких зазнали разом, й ще тiснiше збило в
один гурт карантинне сидiння, й не  було  помiж  нас  пiдступiв,  чвар,  i
гомонiли ми про все - про польську неволю й про Хмеля,  про  Дорошенка  та
Самойловича, а чи не найбiльше про Мазепу та  Орлика,  який  ще  нещодавно
блукав у татарських степах i появлявся то пiд Уманню, то пiд Ладижином,  а
то аж пiд Ки?вом. Осмiлiли чумаки, забули, що за одне слово про Мазепу або
Орлика можна потрапити до льохiв, дверi  яких  замикалися  на  велетенськi
замки. Нi, не всi вони були за Мазепу та Орлика, а особливо Орлика...  Але
всi журилися, що пропала Сiч, що розорили ??  московськi  солдати.  Чумаки
пишалися Запорожжям, мали його за святиню.
   - Хiба тепер козаки,- бубонiв дiд Шатило.- Ото були козаки.  Трапезунда
сягали, султану носа втирали в самому його Стамбулi.
   - Чого ж москалям поступилися? Чого навiть справжньо? волейно?  потреби
не дали? - пiд'юджував хтось.
   - Бо не захотiли проливати християнську кров. Мали це за великий грiх.
   - А москалi пролили. Грiха не побоялися.
   Ще я любив блукати в степу. Дикий вiн був се? пори,  пустельний,  хапав
тугою за серце. Сiрий, столочений до кореня,  тiльки  полини  та  зчорнiлi
кiнськi щавлi гойдалися пiд повiвами вiтру, по долинах вигиналися лисячими
спинами рудi осоки та лепешняки. Одинока спалена верба бовванiла на овидi,
чорний огарок вказував пальцем на небо, неначе вимагав  кари.  Випурхували
з-пiд нiг курiпки, польовi горобцi розсипались вбоки  сiрими  грудками,  й
кружляли в небi, ганяючись один за одним, два круки.
   I ганялися в  мо?й  головi  одна  за  одною  невеселi  думки.  В  Божих
заповiдях сказано: не убий, не посягай на чуже. Чому ж убивають,  чому  не
бояться Бога?.. А ще сказано: вдарили по однiй щоцi, пiдстав другу.  Нiхто
не пiдставля?. Бо  й  надто  важко  жити  цими  заповiдями.  Запорожцi  не
вiдповiли на замах шаблi й погинули, а iншi були змушенi втiкати в  далекi
кра?, в Олешки,  до  бусурманiв.  Чому  вони  втекли,  чому  не  стали  до
останнього смертельного бою?
   Донедавна менi здавалося, що я знаю дуже багато, а виходило, що  вельми
мало.  В  колегi?  та  Академi?  ми  були  обплетенi   Арiстотелевими   та
Платоновими логiзмами, зануренi в богословськi мудростi. А чи  треба  кому
тi логiзми - не знали й не цiкавилися. Один з наших колишнiх  колегiантiв,
Феофан Прокопович, сягнув високих щаблiв, вславляв сильних свiту  сього  й
учив того нас. Чумаки ж навчали iншого. I була  iншою  ?хня  правда.  I  я
розгубився. А запитання били просто менi в серце, в мозок, i я не знаходив
на них вiдповiдi.
   ...Ми, козаки, люди праведнi, бо не важилися на чуже, не  воювали  iншi
народи, не намагалися взяти ?х у приневолю, це, за Божими заповiдями,- наш
скарб, який... потягнув на дно наш човен. Нашi сусiди  не  зважали  на  тi
заповiдi  -  горнули  пiд  себе,  не  зупиняючись  нi  перед  чим.  I  ось
владарюють. Добрiсть, працьовитiсть, смиреннiсть - вони мало  чого  вартi.
Скiльки й свiту - виживали тi, хто нападав, а не оборонявся.  Тi  ж  святi
отцi славлять царевi походи, кроплять свяченою водою цареву зброю.  Мусять
славити?
   Аж тепер менi пригадалося, що й само? нашо? церкви не минула та скруха.
Отцi славили, славили, а ?х потискали, потискали, силомiць хилили й хилять
пiд патрiарха. До нас глухо докочувався гомiн лаврських ченцiв,  нарiкання
й невдоволення, тiльки ми не розумiли того. Хiба не однаково, з чи?х  вуст
слово кличе Спаса? А може, й не однаково?
   Стояв у полi бiля чорного, ошмаленого вербового  окоренка  й  думав.  I
окоренок, чорний огарок, пронизував мо? думки. Колись  то  була  розкiшна,
росохата верба, вона росла й шумiла, веселила степ, й звивало в  ??  вiттi
гнiздечка птаство, й давала вона прохолоду всiм, хто зупинявся пiд зеленим
шатром. А потiм хтось принiс вогонь i в годину знищив усе  вiд  кореня  до
верхiвки. Й сто?ть темний, обвуглений пень, вiдляку?  звiрину  й  птаство,
всi люди, мовби у якiйсь провинi, вiдвертають вiд нього погляди. Вiн устиг
кинути порiст, в травi чорнi? кiлька молодих пагонiв,  але  чи  дадуть  ?м
розвинутися, чи не зчешуть при самiй землi?
   Однi?? ночi в степу зчинився лемент. Ми посхоплювалися,  стовпилися  на
краю таборища, за мажами. Лементували  в  татарському  станi.  Там  лунали
вигуки, зойки, вiдтак звинувся тонкий, протяжний крик. Стояла мiсячна нiч,
i ми бачили верхiвки татарських наметiв  -  ?хнiй  табiр  розташувався  на
горбi - й кiлька  прапорцiв  темнiло  над  ними.  Почувся  тупiт,  в  степ
полетiли швидкi тiнi - мчали вершники або розбiгалися конi.  А  потiм  вiд
наметiв щось покотилося просто на нас, воно котилося й завивало,  по  тому
скочило на ноги й побiгло. То бiг татарин.
   Вiн закричав, спочатку по-татарськи, а потiм i по-нашому:
   - Харциз рiже. Рятуйте...
   Ще кiлька постатей метнулося  вiд  татарського  табору,  одна  впала  й
лишилася лежати на пiвдорозi мiж таборами. Татарин,  який  прибiг  першим,
був закривавлений, iнший тримався  обома  руками  за  живiт,  i  всi  вони
кричали, що на них напали розбiйники, та просили захисту. Бахнув  на  горi
пострiл, й знову крик, тонкий, схожий на вовче виття.
   Волосся в мене на воловi поспиналося. Нас було дуже мало -  четверо  чи
п'ятеро чумакiв, здебiльшого молодих, решта ночували в слободi по хатах, й
ми тулилися один до одного, збилися в тiсний гурт. Було дуже страшно. Лише
один чумак не вiдступив. То  був  Пилип  Миля.  Вiн  стояв  попереду  нас,
розкарячивши ноги, здавалося. Миля врiс у  землю.  Та  враз  темна  Милина
постать схитнулася, Пилип  ступив  до  возiв,  узяв  жердину  й  похилитав
нагору. Нiхто його не зупинив, нiхто не пiшов за ним, лише я ступив кiлька
крокiв, та й зупинився, бо в цей час попереду спалахнуло полум'я  -  горiв
один з татарських наметiв. Цi?? митi вистачило, щоб  щось  зупинило  мене,
вiдiтнуло вiд Милi, який швидко вiддалявся. А потiм бiля наших нiг упав ще
один татарин, вiн качався по землi й болiсно скиглив -  конав.  Нам  стало
неймовiрно страшно, й ми вiдступили ще далi, за  вози,  й  туди  збiгалися
татари, якi зацiлiли.
   Вигуки на горi лунали ще якийсь час, а потiм голоси почали затихати.  Й
знову знявся тупiт, i летючi тiнi всотувалися в безмежний простiр ночi. Аж
тодi пiдiйшли солдати карантинно? команди й  куценькою  лавою,  виставивши
поперед себе рушницi, посунули до татарського стану.  Ми  пiшли  за  ними.
Назустрiч солдатам вийшла важка,  освiтлена  догоряючою  пожежею  постать,
солдати звели рушницi, а ми закричали, щоб вони не  стрiляли,  бо  то  наш
чоловiк - Пилип Миля. Солдати запалили кiлька смолоскипiв.  У  татарському
таборi був погром. Один намет згорiв, ще один упав. Бiля  нього  долiлиць,
розкинувши руки, лежав татарин, в його спинi стримiв спис. Ще кiлька татар
було мертвих i кiлька поранених. Ми перев'язали поранених i забрали ?х  до
свого табору.
   Татари не знали, хто на них напав: втеклi  солдати  -  блукали  бандами
цiлi роти, а то й батальйони,- комишники, донцi...
   Прибишi звiдкiлясь дiзналися, що купцi багатi, при грошах.  Хоч  грошей
?м вдалося взяти  мало,-  купцi  тримали  ?х  у  скриньках,  прикопаних  у
наметах. Похапали джiупехи - хутрянi кожухи, iнший  одяг,  захопили  конi.
Трохи коней розбiглося, татари виловлювали ?х у степу.
   Наступного дня солдати забрали Милю та замкнули в ямi пiд вартiвнею. Ми
кинулися його визволяти, розповiли, що вiн один пiшов захищати купцiв  вiд
розбiйникiв, покликали купцiв, i  тi  потвердили  нашi  свiдчення,  одначе
солдати не випустили Пилипа. Й того ж дня  зняли  карантин,  i  чумаки  та
татари почали лаштуватися в дорогу. Тодi ми  зiбрали  кiлька  кiп  грошей,
татари  теж  не  поскупилися,  й  вiднесли  ундер-офiцеру,  старшому   над
караулом, i вiн наказав випустити Милю.
   Ми помастили вози, повкладали в них все, яке лишилося, начиння,  тiльки
Милинi вози були немащенi,  вiн  стояв  пiд  корчмою  й  палив  люльку.  Я
пiдiйшов до Пилипа, запитав, чого вiн не збира?ться в дорогу.  Миля  довго
мовчав, дивився в степ, де бiля спалено? верби вихрило в небi  гайвороння,
його обличчя було суворе  й  непривiтне.  Менi  кольнуло  в  серце  -  то?
непривiтностi я не заслужив. А може, й заслужив, адже не побiг за  ним  до
татарського табору.
   - Я не вернуся на Укра?ну,- сказав Пилип.- Не  ведеться  менi  на  нiй.
Лихо ходить за  мною  по  п'ятах.  Може,  воно  вiдстане  в  чужих  краях,
втомиться й вiдстане.
   - А куди ж ти пiдеш? - запитав.
   - В степи до татар. Купцi пiдманюють... Я трохи знаю  татарсько?  мови.
Принаймнi не буде гiрше, нiж удома. Бо... Й домiвки в мене нема?.
   Я розхвилювався. Менi було шкода розлучатися з Милею. Й  страхали  мене
степи, чужi люди, далека дорога.
   - А як же Улита? - запитав я.
   - Може, ?й у монастирi краще,- мовив Пилип, мовив невпевнено.- Куди  ми
з нею подiнемося? Й нащо я ?й такий... А ти - як хочеш. Вертайся.
   Цей великий, дужий, нестримний у гнiвi  чоловiк  нiколи  не  нав'язував
сво?? волi. I я, затуживши душею, попрощався з Милею.
   Милинi вози ми розподiлили помiж собою й рушили в дорогу. Наша зворотна
путь була надзвичайно важка: випали снiги й воли  насилу  волокли  важеннi
мажi, врештi ?х довелося  покинути  (щоб  забрати  весною),  покласти  всi
пожитки на дво? саней. З волiв, якi лишилися, в дорозi здохло ще кiлька, й
заробили ми, як Хома на вовнi. Добре, що хазя?ни не велiли кинути  нас  до
боргово? ями - пожалiли, зважили на нашу недолю.

   * * *

   У Комишнi, та й не тiльки в Комишнi, а в усьому  гадяцькому  полку,  ми
знайшли одмiну - погане старе перемiнилося на ще гiрше. Милорадович узявся
урядувати заповзятливо, скрiзь попризначав сво?х  людей,  увiльнивши  тих,
якi були ранiше (тiльки Кiцеш поки що залишався без сотенного уряду,  тому
супротивився гетьман), позакривав ратушнi суди  й  зробив  судилищем  свiй
полковий дiм, зиск од таких судiв мав  величезний,  бо  й  судовi  наклади
визначав сам. Ратушнi прибутки  також  збирала  його  челядь,  комишнянцям
призначено осенщини по  дванадцять  шагiв  вiд  вола  та  вiд  коня  й  по
четверику вiвса, з шевцiв, кравцiв - чобiтьми та кожухами.  У  Комишнi  та
iнших рангових селах полковник почав приводити в  послушенство  не  тiльки
посполитих, а й козакiв, вони орали полковникове поле,  жали  й  молотили,
косили сiно. Розрiсся, збагатiв Милорадовичiв господарчий двiр у  Комишнi,
там вже стояло двi хати, кiлька комор, кiлька ста?нь, хлiвiв,  двi  клунi.
Козаки стерегли все те добро, доглядали худобу, козачi вдови бiлили  хати,
обпирали наймитiв, варили ?м ?жу, i все це за так. Тепер i шинкову горiлку
комишнянцi купували тiльки Милорадовичеву, а також горiлчанi ягоди й  сир,
який прокис, при тому  куфу  горiлки  Милорадовичевi  слуги  продавали  по
двадцять карбованцiв, а купували в Глуховi по дванадцять.
   Крутилися довкола полковника самi лише серби та  росiяни,  i  не  стало
чути в полковiй канцелярi? козачо? мови, й мали козаки з того чимало лиха,
бо московсько? не знали. Крутнулися комишнянцi туди, крутнулися сюди, та й
притихли. I покликав полковник до зборнi найзначнiших  козакiв,  i  мусили
вони писати царевi листа в подяку "за присилку такого кавалера" та за сво?
щасливе життя, а далi Милорадович повiз того листа в Опiшню та  Зiнькiв  i
сказав: "Пiдписуйте,  комишнянцi  вже  пiдписали,  i  гадяцькi  сотник  та
протопiп також поставили сво? пiдписи та хрестики"; насправдi ж  гадяцький
протопiп прикласти руку вiдмовився, й тодi галиччю налетiли на  протопопiв
двiр серби й побрали та понищили все майно.
   На той лист прийшла од царя вiдповiдь, що "оного полковника шанувати  й
всiляке должне чинопочитання йому  вiддавати",  оскiльки  його  величнiсть
особисто "пiзнав iскуство i вiрнiсть Милорадовича в  вiйськових  справах".
Милорадовичу того всього виявилося мало, попросив канцлера Головкiна,  щоб
позолотив йому руку, але Головкiн вiдписав, як одрубав:
   "Ма?ш гадяцький полк, з нього й наживайся". Милорадович чинив те й  без
поради. Наживався вiн, наживалися два його рiднi брати, близькi та  далекi
родичi.
   Аби швидше постаткувати, переважити ма?тностями старожитних укра?нських
полковникiв, улестив дочку генерального осавула Степана Бутовича  Уляну  й
заслав старостiв, коли та ходила вже при надi?, на п'ятому мiсяцi. Був  на
той час вдiвцем, свою  першу  жiнку  бив  тиранське,  небога  померла  вiд
побо?в. А тут раптом взяла гору Уляна. Бо ж Милорадович боявся  розмиру  з
генеральним  осавулом,  а  також  саме  нею  прилучався   до   укра?нських
старожитних родiв. Та й була то не жiнка, а чорт у спiдницi. Зростом  вища
за  чоловiка,  мала  залiзнi  кулаки,  в  ??  лементi   безнадiйно   тонув
полковникiв  бас.  За  Уляною  Милорадович   отримав   село   Бутiвку   на
Чернiгiвщинi, порядкувала там неподiльно сама полковничиха.
   Такими  новинами  зустрiла  мене  Комишня.  Комишнянцi  вже  тужили  за
захланним, лиходiйним Чарнишем. Комишнянцi, пам'ятаючи  мiй  голос  i  мо?
старання на требах, запропонували менi йти до них у церкву дяком, а  також
дяком-уставщиком у школу  (вони  казали  "паном  дирехтором"),  але  я  не
погодився, начуваний про новi порядки. Проте все  склалося  само  по  собi
менi на користь: на той час Уляна призначила Семена управителем в Бутiвку,
й вiн почав  лаштуватися  в  далеку  дорогу.  Я  попросився  в  подорожнi,
пообiцявши допомагати в дорозi. Я не збирався вертатися до Полуботка,  але
щось мене манило в тi кра?.

   * * *

   Ви?хали одразу пiсля Стрiтення, трьома саньми.  Лежали  глибокi  снiги,
оброслi iне?м конi швидко втомлювалися, й ми часто вiдпочивали,  ?хали  не
через Ромни та Дмитрiвку, а через Прилуки, Нiжин, там  дорога  була  краще
на?жджена, та й Семен мав у Нiжинi щось пiдкупити. Я трохи повагався перед
Нiжином - вступати менi туди чи нi, адже пам'ятав присуд - не з'являтися в
мiстi,- але мене туди тягнуло непереможно, та й подумав, що впiзнати мене,
та ще в зимовому уборi, просто неможливо. Пересиджу в корчмi,  по  вулицях
не вештатимусь...
   У Нiжинi гудiв зимовий ярмарок. Й люду набилося без  лiку.  Ми  наледве
впросилися до якогось дядька на околицi мiста. Нiжинськi ярмарки знаменитi
на всю Укра?ну.  Туди  при?жджають  купцi  з  Ки?ва,  Полтави,  Чернiгова,
Москви, з Гданська та Шльонська i навiть з Криму та Туреччини.
   Я подумав, що Толстой з  дружиною  в  такий  час  з  Нiжина  нiкуди  не
по?дуть, отож, ризикну, поштовхаюся на ярмарку, по  церквах,  i  десь  то,
може, побачу Улясю. Я до  не?  не  пiдiйду,  а  тiльки  подивлюся  на  не?
здалеку. Мо? серце вiдгада?, щаслива вона чи нi.
   Зупинившись  посеред  ярмаркового  майдану,  я  нарахував  чотирнадцять
церков. ?х банi палали в променях  зимового  сонця,  мелодiйний  передзвiн
повисав у повiтрi, мiднi луни розкочувалися  далеко  по  околицях.  Майдан
клекотiв, вирував, однi продавали, iншi купували, а  були  й  такi,  котрi
продавали та купували витрiшки, й тинялося чимало  кобзарiв  та  лiрникiв,
старих i молодих, слiпих i видющих, спiвали на рiзнi лади, чимало пiсень я
знав i бачив, що мiг би проспiвати краще за багатьох кобзарiв, одну  пiсню
- про козака, який спить при долинi й не бачить, що до нього  наближаються
татари, але те бачить дiвчина й будить його,- запам'ятав. Вийшло  з  шинку
тро? пiдпилих козакiв, замовили музик, вшкварили посеред майдану "горлицю"
- ходили навприсядки, хоч це в них кепсько виходило - через хмiль,  котрий
вступив ?м до нiг.  Хвицяли  один  одного,  чудопалили.  Надто  вихилявся,
мартоплясив один, маленький  i  нiкчемний,  прищуватий,  з  кислими  очима
козачок, мабуть, саме через те й шкварчав вишкварком  -  хотiв,  щоб  мали
його за вдатного, гуляй-вiтра козака. А на ньому й зброя копiйчана, i одяг
лихий, i чоботи дранi, i кiнь його шельваг, уземок стояв  бiля  конов'язi,
похиливши облiзлу голову, а  поруч  гризли  конов'язь  два  добрi  румаки.
Козачок же хотiв видаватися козарлюгою. А може, подумав я, вiн  i  справдi
такий, бо чого йому журитися, ма?  службу,  ма?  товаришiв.  Може,  ма?  й
дiвчину... I я позаздрив йому. Менi вже двадцять  два  роки,  на  цей  вiк
парубки женяться, заводять сiм'ю, молодi  богослови  закiнчують  Академiю,
дiти старшини вертаються  до  батькiв  та  отримують  у  полках  вiйськову
службу. На парафiю я не заздрився, i вiйськова служба мене  не  вабила.  I
все ж почував якусь  свою  незвершенiсть,  чогось  менi  хотiлося,  кудись
поривалася душа. Я знав: будь-яке хотiння, прагнення - це  зваба,  вони  -
супроти Бога; але ж маю розум, маю якийсь хист, i все це гине, марну?ться.
   Прийшов на подвiр'я, де зупинилися, розв'язав мiшок, вийняв кобзу i, не
соромлячись незнайомих людей, заспiвав:
   Гей, на бiду, на горе
   Козак уродився...
   У пiснi мовилося про те, що запопали козака ляшки-ляхи, забили  його  в
кайдани, вкинули в темну яму... Не ставав я до бою  з  ляхами,  не  хапали
вони мене та не кидали до ями, одначе темницею став менi увесь  свiт,  моя
недоля повисла на мо?х руках не згiрше кайданiв. Я таки  справдi  уродився
на бiду та горе, й було в мене з тим козаком багато спiльного:

   Ой, при?жджа? жовнiр,
   Став його питати:
   "Чи ? в тебе, козаченьку,
   Отець, рiдна мати?" -
   "Ой, ? в мене родина -
   Уся Укра?на,
   Та доведеться сiромасi
   Без помочi погибати..."
   Та збиралися люди
   Й молодi молодицi:
   "Визволь, Боже, сiромаху
   З темно? темницi?"
   Прилинула Галя
   З темними бровами,
   Обiйняла козачецька
   Та й поцiлувала.
   Прилинула друга -
   Ця вже не такая,
   Ця обняла козаченька
   Та й плакати стала.

   I я заплакав при тих словах й думав про те, що нема? в мене нi  неньки,
нi батька й нiкому мене обняти, приголубити, пожалiти.
   Нiхто до мене не пiдiйшов, одначе нiхто й не посмiявся надi мною,  i  я
грав довго.
   Як задзвонили до вечiрнi, я пiшов до  церкви  при  дiвочому  монастирi.
Мабуть, мене вела туди якась вiща сила, а може, повела думка  про  черницю
Улиту, я не забував i про не?.
   ...У церквi свiчок, аж миготять, й черниць,  неначе  галок  у  полi  на
покинутому  току.  Здебiльшого  молоденькi,  смиренно  понахиляли  голови,
шепочуть молитви. Об чiм вони моляться? Кожна об сво?м? Тодi для чого йшли
в монастир? А помiж  ними  миряни,  здебiльшого  жiнки.  Чомусь  згадалася
розповiдь одного козака у походi  до  Валдаю  про  те,  як  його  товариш,
багатий i не зовсiм молодий козак, нагледiв у церквi молоденьку  черничку,
котра йому вельми сподобалася, й черничка помiтила  його,  й  перемовилися
вони поглядами, вiн дожидався ?? в  монастирському  саду,  вона  вийшла  й
пiшла з ним, бо монастир  ?й  остирився,  й  багатий  козак  одкупився  од
iгуменi, сливе викупив черничку, й вони повiнчалися i жили  щасно.  Невiдь
чого спливло таке на думку, i я аж подосадував на себе та перехрестився.
   У церквi iконостас - рiзьблений i позолочений, iкони  в  рясно  вишитих
рушниках, панiкадило срiбне й багато iкон у золотому та  срiбному  окладi,
мальованi добрими майстрами. Я не стiльки молився, скiльки роззирався, хоч
i знав, що це негарно. А потiм заспiвав хор, голоси все молодi, шовковi, й
чомусь стислося менi серце, й безмiрна втома оповила  мене.  Мало  б  бути
навпаки: спiв пiдносить людину,  кличе  до  Бога,  а  я  аж  зiгнувся,  аж
хитався, пiдняв руку для хреста, й вона впала, наче перебита. Хотiв вийти,
повернув голову, i в цю мить злiва, у лiвому притворi, побачив... ??. Так,
допiру я себе обманював, я i йшов сюди, бо  сподiвався  побачити  ??  саме
тут, у дiвочому монастирi, пригадавши, що в Глуховi вона ходила на молитву
до дiвочого монастиря. Як загадав: якщо побачу  ??  тут  -  вона  мене  не
забула.
   Мене обсипало жаром, серце застукотiло швидко-швидко, в очах замиготiли
свiчки, i я мусив зробити над собою зусилля, аби не впасти. Сором i  страх
охопили мене, я жадiбно впився очима  й  щось  шепотiв,  але  то  не  була
молитва. Уляна стояла в уборi, який так  личив  ?й,-  червоне  з  чорним,-
червона хустка i кожушок з опушкою, обшитий темно-синiм  сукном,  лице  ?й
змарнiло й видовжилося, пiд очима залягли тiнi. Тепер вона була ще  бiльше
схожа на казкову царицю. Дiвчина, котра прийшла з  нею  й  стояла  позаду,
подала ?й запалену свiчу, Уляна ввiткнула ?? в ставник перед Дiвою  Марi?ю
й хрестилася  довго  та  щиро,  довше,  нiж  звичайно  хрестяться  поважнi
полковницi. Вона не була поважною i не була звичайною, вона була схожа  на
черницю й чорнiша за будь-яку з них, i ?? молитва була не просто молитвою,
а молитвою за когось. "Боже, допоможи менi й заступи  мене",прошепотiв  я.
Неначе сновида, не тямлячи, що роблю, рушив  у  куток,  де  стара  черниця
продавала свiчки, хотiв купити свiчку й пiдiйти до  Уляни,  i  в  цю  мить
почув скрик, я не бачив, хто закричав, i навiть не впiзнав по голосу,  але
зрозумiв одразу, що то - вона, повернувся, але  на  тому  мiсцi,  де  вона
стояла, мелькали тiльки чорнi  хустки  та  бiлi  плями  облич,  далi  гурт
черниць швидко поплив до дверей. Вони вели Уляну. Я рвонувся за ними, але,
поки продерся, черницi вже пiдсаджували Уляну в маленькi,  вкритi  килимом
сани. Поруч сiла дiвчина, яка супроводжувала ??, ззаду на  полозки  скочив
козак, кучер вiдпустив вiжки.  Я  прихилився  до  холодно?  стiни.  Загрiб
жменею снiгу й притулив до обличчя. Воно палало, снiг теплими  струмочками
розтiкався мiж пальцями.
   Хотiв осудити себе й не мiг, хотiв проклясти й не проклинав. "Я  злякав
??".   Каяття   перекраяло   серце.   Але   водночас   жаска,   ворохобна,
пекельно-радiсна хвиля здiйнялася в мо?х грудях. Не гадав i не  думав,  що
стiльки в менi жаги, злостi, мстивостi,  радостi.  Кохання  вже  давно  не
шматувало мою душу, одначе  не  вмерло  й  спалахнуло,  неначе  присипаний
попелом жар пiд вiтром. Я хворiв Уляною, неначе невигойною  раною.  (Диво,
але тепер, пiсля тривалого часу, пiсля ?? одруження, я називав ?? в мислях
не Улясею, а Уляною, сам не вiдаю чому. Кохання  мого  не  поменшало,  але
щось не давало менi вимовити це iм'я, як вимовляв  ранiше.  Тiльки  iнодi,
iскрою вiд багаття, пролiтало в думцi - "Улясю").  Нинi  для  мене  важило
тiльки одне - пам'ята?, любить. Хоч... важило для чого?  Для  самолюбства,
для самовтiхи?.. Можливо, й так... Я знав, що тепер  можу  жити  спокiйно,
хоч мало б бути навпаки.
   У цю мить слiпi старчихи на папертi заспiвали  "Святу  п'ятницю",  i  я
зiйшов униз, до бузкових кущiв. Вони стояли в колючому iне?, який творив з
них дивний чар, а з високо? берези вiтер обвiвав iнiй просто на мене.
   Я прийшов на кватирю, й Семен не впiзнав мене.
   - Ти, бува, не випив? - запитав.
   А я походжав по хатi та посмiхався, а тодi взяв кобзу й заграв нi  сiло
нi впало:

   "Ой Романе, Романоньку,
   Чи ма?ш ти родиноньку?" -
   "Ой маю я родиноньку,
   Одну сестру Оленоньку" -
   "Ой Романе, Романочку,
   Продай сестру Оленочку,
   Дам я срiбла не вагою,
   Дам я злота не лiчбою..."
   ...Iде Роман додомоньку,
   Спустив на дiл головоньку,
   Вийшла сестра Оленочка,
   Пита?ться вона його:
   "Ой братчику, Романочку,
   Де ти того коня взяв?, -
   "Менi турчин дарував".

   Виливши в пiснi жар душi,  я  зажурився.  Вiдчув  велику  втому,  ще  й
подивування, що не такий, яким вважав себе донедавна. Проте ще раз  сказав
собi: доля не з'?днала нас, але любитиму я Уляну до загину, й це  не  грiх
перед Творцем.
   Я бiльше не прагнув побачити ?? й з двору не ходив.

   * * *

   Вiд Нiжина до Бутiвки ми добиралися три тижнi. Коли лишалося вже зовсiм
недалеко, верст, може, десять, перед  Городнею,  сотенним  мiстечком,  нас
захопила хурделиця, та така що ми ледве  добилися  до  мiстечка,  й  снiги
накрили нас там на цiлих п'ять днiв. Таких снiгiв я ще  не  бачив  нiколи.
Вони лежали вище тинiв, врiвень з стрiхами, в садках, верболозах  стримiли
з-пiд бiло? бинди лише  верхнi  патички.  До  колодязiв,  до  хлiвiв  люди
пробивали довгi вузькi лази й не ?здили по  вулицях  майже  тиждень,  поки
снiги не затужавiли. Потiм ми викопували сани з-пiд снiгу, витягали ?х  на
вулицю й виводили, виволiкали туди коней i ?хали обережно, бо  то  той  то
iнший кiнь провалювався по черево.
   Сидячи в Городнi, я думав про те, як житиму й що робитиму далi.  Я  вже
знав, що Бутiвка - село  невелике,  там  маленька  дерев'яна  церквиця,  й
священиковi не  потрiбнi  в  нiй  нiякi  пiдпомiчники.  Селяни  не  можуть
прохарчувати попа та дяка. I  писаря  в  селi  нема?,  вiйт  сам  справля?
писарськi обов'язки, яких кiт наплакав. Я вперше  чомусь  гiрко  задумався
над бiднiстю, над власною бiднiстю й бiднiстю взагалi. Вже самими  думками
про статок порушував Божу заповiдь ("Легше  верблюдовi  пролiзти  у  вушко
голки, анiж багатому попасти в рай"), ще зовсiм  недавнечко  я  пiдносився
над захланнiстю, репаним багатством, зневажав грошi, тепер же  мовби  щось
одмiнилося в менi, бiднiсть пропiкала як вогонь. Я  вже  шкодував,  що  не
вiдстояв свою частку вiтцiвщини.  Я  почав  напитувати  в  Городнi  яко?сь
служби й таки напитав - пiддячого в Микола?вськiй городнянськiй церквi.
   Тихим зимовим ранком ми добулися до Бутiвки, поминули село i в'?хали на
панське  подвiр'я,  яке  розташувалося  на  невисокiм  горбi  над  широкою
долиною. За долиною чорнiв лiс, туди вела дорога на село Жабчичi.  Село  й
долина - присипанi снiгами, холодними, як смуток. Грива осок  та  очеретiв
за селом свiдчила, що там протiка? невелика рiчечка, десь вона поверта?  в
село, посеред села - висока гребля. В селi - всього двi вулицi - хрестом -
та кiлька провулкiв. Панська садиба не багата й не бiдна,  Бутович  ставив
?? бiля хутора, й сюди, на скуплю, лiт двадцять тому посадовив людей.  Вже
пiднялися тополi, обступили з чотирьох бокiв подвiр'я та сад, на  подвiр'?
хлiви, клунi, льодовня й двi хати - одна панська, на двi половини, й друга
для челядi, також на двi половини - чоловiчу та жiночу.
   Я переночував у селi, а ранком попрощався з Семеном та подякував  йому,
пiшов у Городню.
   ...Поки що роботи в мене було небагато. Допомагав у  церквi  дяковi  та
паламаревi, спiвав на криласi, й голос та спiв мiй сподобалися мирянам  та
панотцевi. I  панотець  менi  сподобався  вельми,  простотою  та  щирiстю,
казаннями сво?ми, розумом, здобутим з житейських криниць. Одначе вiн мав i
кiлька книжок,  надто  справила  на  мене  велике  враження  книга  Данила
Братковського "Свiт, розглянутий по частинах", i  я  був  подивований,  що
ранiше не читав ??, а вийшла друком, що було видно  з  вiршiв,  давненько.
Хоч йшлося в нiй про Польщу, кривди шляхти над хлопами, але поет тужив над
всi?ю нашою вiтцiвщиною, над усiм кра?м i по той, i  по  сей  бiк  Днiпра,
обстоював людину просту, згорьовану, й закликав до злагоди, до одно?  хати
всiх: голодних i сирiт, здорових i хворих, ошатних i голих,  та  раяв,  як
зробити, щоб всi мали однаково, несли один i той же тягар.
   З одного боку, це було, як у Божих заповiдях, з iншого - трохи не  так,
цей Данило Братковський не тiльки просив не кривдити хлопа, а й пiдказував
хлоповi, щоб боронився й допинався справедливостi. Чи  такою  мусить  бути
справедливiсть, мiркував я, адже в свiтi одвiку iснують багатi та бiднi  й
кожен бiдний хоче стати багатим, i, якщо може, ста?, й майже нiхто  з  них
не дума? про рай, про оте вушко голки, в яке  пролiзе  верблюд.  I  чомусь
великi багатi?, великi пани здебiльшого ? людьми не нашими, зайшлими, вони
пiдгортають пiд себе наше добро й не люблять нас.
   Отцю ?лисею я прислуговував у церквi та на требах  i  допомагав  удома,
був вiн чоловiком вельми правдивим, непримирливим, одначе мав добру душу й
служив прикладом мирянам, брав з них помiрно,  хоч  мав  чималу  сiм'ю,  й
освiтлював свiтлом сво?? душi мою путь у чорних безнадiйних нетрях життя.
   Вiдправивши службу,  вiн  шевцював,  обшивав  сiм'ю  та  родичiв  й  не
соромився того. Коли я вперше застав його за цi?ю роботою, вiн помiтив мiй
здивований погляд i мовив:
   - Чого, отроче, сторопiв? Вiтець небесний заповiв усiм нам працю, в нiй
нема? нi грiха, нi сорому. Вiн сам трудився шiсть днiв, творив усе  сво?ми
руками в потi чола, зрошуймо сво? чола потом i ми.
   - Сан ваш...
   "Я iстинна виноградна лоза, а батько мiй виноградар". Вiн ходив  помежи
людьми й не шкодував нiг сво?х, й мив  ноги  учням  сво?м  та  витирав  ?х
полотняною  шматиною.  Нiяка  робота  не  ганьбить  людину,  ??  ганьблять
ледарство, невiгластво, лжа.
   - А що пiдносить?
   - Правдивiсть, любов i вiра. Вiра - найдуждче.
   - Але й любов?
   - I любов також. Якщо вона чиста й безкорислива. Але  найпаче  -  вiра.
Вона - шлях до iстини.
   Мабуть, я грiшив сво?ми запитаннями, але не мiг стриматися:
   - Iстина, а для чого?
   - Вона дару? людям свободу.
   - Але ж,- одважився заперечити,- в нашому кра?  дуже  багато  людей.  I
ста? ?х день од дня бiльше й бiльше. Як же нам усiм замати ??, свободу?
   - Через iстину й вiру. Ми слабкi в вiрi i ще не спiзнали iстини.  Нема?
серед нас тако? людини, яка б показала шлях до не?. Бодай  цiною  власного
життя. Пам'ята?ш, що сказав Каяфа: "Помiркуйте, що краще: щоб одна  людина
померла за народ чи щоб увесь народ загинув?"
   Дратва мелькала в сухеньких попових руках,  я  дивився  на  них,  немов
заворожений.
   - А для чого помирати? - запитав тихо.
   ?лисей послинив дратву, прошилив ?? в дiрку й сказав:
   "Якщо пшеничина, упавши в землю, не помре, вона залишиться одна, а якщо
помре, то принесе багато нових зерен". Сказано про iнше,  але  годиться  й
пiд сю рiч. Помре одна - народ житиме.
   Тодi не збагнув переiнакшено?  отцем  ?лисе?м  сутi  цих  ?вангельських
слiв, збагнув ?? значно пiзнiше.
   ...Настала весна, тепла i дружна, снiг станув швидко, розлившись синiми
водами по долинах i видолинках, сонце пливло вгору та  вгору,  на  Теплого
Олексiя  прилетiв  перший  бузько,  походжав  по  полю,  неначе  дбайливий
господар - чи все  тут  гаразд.  Вечорами  на  колодках  почали  збиратися
дiвчата, виспiвували сливе до ранку. Я допiзна порався в церковному садку,
палив листя, слухав пересвист качачих крил у пiтьмi  над  головою,  слухав
дiвочий спiв, котрий тривожив мене i ятрив серце споминами.
   На Юрi?в день, як i годиться, городняни вийшли на сво? ниви  з  хлiбом,
салом, ковбасами, червоними крашанками; ми з отцем ?лисе?м обходили нивки,
кропили ?х свяченою водою, пiд густою-прегустою грушкою  витинали  тро?стi
музики, жiнки й чоловiки частувалися, дiти качалися по житу.  Майорiли  на
вiтрi хустки, плахти, вiтер  розсипав  по  горбах  музику,  але  справжнiх
веселощiв не було.
   З Бутiвки також вийшли два  гурти  людей  -  селяни  та  Милорадовичева
челядь, i там заторохтiв бубон, задзвенiли цимбали й  верескнула  скрипка,
неначе  кидала  комусь  виклик.  Городнянський   бубон   задзвонив   усiма
брязкальцями, скрипка аж верещала, люди полишали сво? нивки, сходилися всi
до одного гурту. Я вже знав, що помiж городнянцями  та  бутiвчанами  пану?
ворожнеча, й тi i тi займають скотину iншо? сторони, б'ються  помiж  собою
пастушки,  минулого  року  бутiвчани  забили  на  смерть  у  сво?му   лiсi
городнянського порубщика.
   - Коли б не сталося бiйки,- стурбовано мовив отець ?лисей.
   - За вiщо? - запитав я.
   - Бо Бутович поселив сво?х людей на городнянських землях. На  пiсках  -
невдобiях.  Поставив  городнянськiй  громадi  три   кухви   горiлки...   Я
застерiгав - не послухалися. "Нащо нам той пiсок".  А  як  зародив  вiн  -
бутiвчани тро? лiт тирлували там худобу,- кинулися однiмати, та пiзно.  До
того ж нi в  яких  наших  книгах  та  земля  не  значиться,  а  вписана  в
Бутовичевi пожитковi книги. Сього року ярина зiйшла  особливо  гарно.  Ой,
коли б таки не зчинилася шванка.
   Шванка таки зчинилася. Отець ?лисей утихомирював мирян, проте дiсталося
й йому та ще й вiд сво?х, бо нагадав ?м про  тi  три  кухви  горiлки,  вiн
устиг вихопитися на коня, але  роз'ярiлi  та  захмелiлi  городняни  стягли
?лисея з коня й потовкли його добряче, кiлька разiв копнули ногою,  набили
на потилицi гулю, а що я кинувся його  обороняти,  то  дiсталося  й  менi.
Врештi отцю ?лисею вдалося зiп'ястися на ноги, вiн зiрвав з себе  хрест  i
пригрозив прокляттям.
   Городняни ще кiлька днiв бунтували  проти  свого  попа,  не  пускали  в
череду двi поповi корови та вiвцi, i  в  недiлю  на  службi  отець  ?лисей
виголосив проповiдь. Тако? проповiдi менi бiльше не довелося чути нiколи:
   - Слава в вишнiх Богу i мир на землi! Якого нема? i якого ви не хочете.
З'?дную скорботи вашi, якщо вони у вас iстиннi, з сво?ми молитвами й  молю
Господа,  щоб  вiн  простив  вас  дурних.  Скажiть,  кого  недостойного  я
зневажив, кого образив? Кому принiс зло, за кого не молився щиро? Кому,  в
чому, що в мо?х силах, вiдмовив? Моя душа  опечалена,  мо?  серце  оповите
скорботою. Ви не християни, а лютi собаки, якi кусають руку, котра несе ?м
?сти. Де ваш розум? Де ваша совiсть? Я не буду  накликати  на  вашi  дурнi
голови нещастя, я проситиму Всевишнього, аби вiн помилував вас i замiнив у
ваших головах трухлi клепки на  цiлi,  вибрав  з  ваших  сердець  злобу  й
впустив туди хоч трохи свiтла. Багато я мiг би ще сказати вам, але  ви  ще
не здатнi всього збагнути. Коли ж прийде дух iстини, вiн не  лише  звiсту?
вам про майбутнiсть, а й вiдкри? вам правду у всiй повнотi, й тим уславить
мене, бо звiсту? вам те, що сприйме вiд мене.
   Миряни слухали понуро i так само понуро розiйшлися по домiвках. Вони не
розкаювалися в сво?й яростi проти отця ?лисея, не приймали його казання. Я
бачив це по ?хнiх очах i розумiв, що вони  не  втихомиряться,  що  лемiшка
заварю?ться крута. В четверту по  Великодню  недiлю,  на  святого  Георгiя
Побiдоносця,  отець  ?лисей  був  битий  знову.  Вiдправивши   утреню   та
прочитавши проповiдь "Про розслаблення", належну цьому дневi, запросив  до
себе на братську учту кiлька значних глухiвських козакiв, i випили всi  по
чарцi, й виникла помiж отцем ?лисе?м та сотником Скафарi?м свара, свара  -
нiзащо. Скафарiй розповiв, як вiн сотникував  ще  в  Старих  Санжарах,  то
сталося там таке чудо-лихо, зайшлий  маляр  намалював  нечистого,  та  так
намалював, що наступного дня з церкви пропало все золото -  нечистий  його
забрав. Отець ?лисей мовив, що нiякий намальований дiдько  забрати  золото
не може, забрав його маляр, Скафарiй не погодився, стояв на сво?му,  отець
?лисей пiшов на мирову, запропонував випити, але сотник чарки не взяв.
   - Ти сучий сину, попе,- гукнув вiн.- Ти сам чортом ставлений у попи.  А
мене сам цар настановив на уряд.
   - Я не бачив нi того, нi того, вони менi однаковi,-  вiдказав  пiп.-  У
мене сво? владики, а над усiма ними владики небеснi, тебе цар  настановив,
а в нас сво? звича?, закони та права, й папери у нас на те ?.
   - А куди ти подiв папери на  городнянську  землю?  -  в'?дливо  запитав
Скафарiй.- I це ти царя з чортом зрiвняв.- I вхопив отця ?лисея за бороду,
почав  тузувати,  товкти  головою  об  стiл,  наледве   його   вiдняли   в
роз'ятреного сотника козаки Ясько Меланченко  та  Носко  Парасченко.  Вони
вивели сотника на вулицю, а отець ?лисей кричав з ганку, що  вiн  завдасть
до секвестру Скафарiя, ? в нього такi папери, що тiльки вiн ?х  покаже,  й
того вiзьмуть в тюремне в'язання.
   Скафарiй вирвався й побiг назад, але отець ?лисей устиг замкнути дверi.
   - Ти верни громадi папери  на  землю,-  ревiв  Скафарiй.  Отець  ?лисей
вiдтулив сiнешнi дверi i зсукав дулю:
   - Ось тобi i тво?й громадi.
   То був вельми необачний вчинок,  який  незабаром  призвiв  до  великого
лиха.
   Наступного дня з Бутiвки охляп на конi прибiг хлопець  i  передав  менi
Семенове прохання при?хати до нього. Я трохи повагався, бо ж  розумiв,  що
якшання з бутiвчанами може викликати в городнян пiдозру й до  мене  (що  й
справдилося), але згадав усе добро, що  зробив  менi  Семен,  вибрався  на
коника позаду хлопця, й ми покопитили на Бутiвку.
   - Я оце вдався до тебе,- сказав Семен,- бо  панi  папiр  прислала,  але
писано так, що важко розiбрати. Спробуй прочитати.
   Я знав, що  Семен  ма?  малу  грамоту,  але  ж  листи  читати  вмi?,  i
здивувався. Одначе не подав вигляду, почав читати.
   - "Семене, слуго наш, вiстимо стало менi, що городняни дуже  потискують
наших бутiвських людей на ?хнiх  полях,  потому  крiпко  тобi  наказую  не
вступати городнянам i по возможностi одбиваться од них. Якщо трапиться, що
нашi застануть на сво?х полях городнян, наказую грабувати  ?хнiх  коней  i
волiв, при тому роби так: якщо  городняни  заграблять  у  бутiвчан  десять
коней, ти заграб у них двадцятеро. Та вправляйся в господарствi кукiбнiше,
греблю погачуй, перекрий конюшню й амбар, щоб покрiвля не протiкала. Чутно
нам тут, що свиней у тебе зовсiм мало осталося, й то,  кон?шно,  од  тво??
недбайливостi: як приженуть ?х з поля, то ви зганя?те ?х в одну кучу й при
тому свинi ?дять поросят. Ти повинен наглядати, щоб цього  не  було.  Якщо
поганий свинар попався, так накажи вiйту, аби знайшов  хорошого  за  цiну,
яку й люди платять".
   Семен почухав бороду й сказав чи то менi, чи то сам собi:
   - "Чутно тут нам..." За триста  верст  чутно.  Хто  ж  це  так  голосно
гомонить панi у вуха? Ну, було таке один раз, з'?ли четверо  поросят...  Й
ще одне задавили. Ти тi?? чутки не ширив?
   - Бог з вами.- Я перехрестився.
   - Вiрю. Ти хлопець щирий. А що там  у  Городнi?  Яким  духом  городняни
дишуть?
   "То ось для чого прикликав мене Семен",- подумав i сказав,  що  соромив
?х у церквi батюшка ?лисей в сво?му казаннi, а бiльше нiчого не знаю.
   - Той ?лисей сам така зараза...- буркнув Семен i знову в роздум  самому
собi: - Не вгомоняться вони. А ти,- вже до мене,- якщо почу?ш  чи  побачиш
щось таке - одразу до мене... Або шепни Скафарiю...
   Семен ладнав мене в нашiптувачi, й менi стало  прикро.  Нiколи  не  був
довiдником - нi в семiнарi?, нi  в  колегi?,  не  буду  й  тепер.  Мав  би
залишити сво? думки при собi, одначе не стримався:
   - Так вони й скажуть менi. Та й те?... Негарно це...
   - А в мо?х санях ?здити гарно? I хлiб мiй кутуляти?
   - Я вiдпрацьовував.
   - Хиндю ти вiдпрацьовував.
   Я  повернувся  й  вийшов  з  хати.  Не   збирався   ставати   Семеновим
нашiптувачем i брав до серця клопоти городнян. Лежало мiстечко Городня  на
московськiм шляху, й общiпували його всi, хто хотiв, ще й всiм воно чомусь
здавалося  нiчи?м,  полишеним  Господом  i  державцями.  Мiстечко  справдi
розрослося знедавна, до нього прибилося багато зайшлих  людей,  серед  них
чимало до ката спритних, якi почали пiдгинати iнших, оббирати ?х, i врештi
старожитнi городняни, колишнi ре?стровики, залишилися без землi,  деякi  з
них самi опинилися в пiдсусiдках i тепер охкали, та було  пiзно.  Кинулися
вiдвойовувати землю у бутiвчан, на яку були так необачно махнули  рукою  -
самi супiски та болото,- а тi тепер не поступалися. Семен боявся, що  гнiв
городнянсько? громади справу?ться на Бутiвку, й зокрема на нього, але  вiн
несподiвано справувався в iнший бiк.
   Мене мучили темнi сни, наснилася  Уляся  в  трунi,  i  я  пробудився  в
сльозах, а пробудившись, вже не мiг заснути, й ледве  засiрiло,  пiшов  до
церкви прибирати, й поприбирав скрiзь та приготував усе до служби, а потiм
сiв бiля дверей у лiвому притворi, крiпко задумався над сво?м життям.
   Все менi було байдуже, якби мiг, залiз би в  якусь  шпарину  i  вже  не
вилiз з не?, не хотiлося навiть молитися, темнi лики святих були похмурi i
здавалися менi втомленими. Мабуть, то я сам розтратив свою силу в боротьбi
з стихiями життя, згубив надiю на Нього,  адже  вважав,  що  в  найбiльшiй
скрутi Вiн менi завжди прийде на помiч, бо ж вiрую щиро й нiчого лихого не
вчинив, а все, що роблю, тiльки во славу Його. Вiн на помiч не прийшов.  Я
не маю права дорiкати Йому, але й життя менi остирилося.
   I раптом я зауважив, що в церквi сто?ть якийсь  гомiн.  Служба  ж  мала
розпочатися тiльки увечерi. Я здивувався, став вглядатися  в  сутiнь,  яка
завжди стояла в церквi, й побачив людей, якi йшли до вiвтаря й щось гукали
та вимахували руками.
   Я  поволi  пiдвiвся,  обтрусився,  якусь  мить  постояв  бiля  стiни  й
наблизився до натовпу.  Одначе  спершу  роззирнувся,  подивився  в  темнi,
захвойданi дощами, запиленi вузенькi вiконця церквицi, й по  тому,  звiдки
падало свiтло, визначив, що вже полудень.  Отак  довго  я  спав!  Мимоволi
почав прислухатися та приглядатися. Довго не мiг нiчого второпати.  Натовп
вирував - самi чоловiки,- посерединi стояв отець ?лисей, зяпав ротом, щось
говорив, але його не слухали. До його блiдого, якось дивно, вниз  i  вбiк,
витягненого обличчя тяглися вузлуватi чорнi  руки,  гачкастi  пальцi  були
схожi на кiгтi, деякi дiткалися попово? голови, деякi шарпали одяг.  Отець
?лисей був одягнений у домашн?, стояв зiгнутий, розгублений i знiчений.
   Я все ще не мiг нiчого розчовпати, не мiг зрозумiти, чому цi люди  такi
злi, чого хочуть вiд отця ?лисея, чому  дозволяють  собi  такi  невшетечнi
вчинки в найсвятiшому мiсцi - в церквi й чому такий зляканий,  безпомiчний
пiп, котрий здебiльшого вмi? знайти  замашне  слово,  усмирити,  прилякати
мирян: "Не Божi  ви  творiння,  а  жалюгiднi  тварi,  молiться,  грiшники,
просiть мене, щоб молився за вас, бо покину вас я i Вiн покине вас".  Нинi
вони не боялися попа, а вiн боявся ?х.
   - Вiддай добром, лiпше буде!
   - Все 'дно знайдемо!
   - Й тодi закопа?мо тебе пiд дзвiницею!
   - Вiддавай, бо порiшимо,- лунало з усiх бокiв.
   - Люди добрi, миряни,- пiдвiв руку,  неначе  для  благословення,  отець
?лисей, i на мить всi притихли.- Нема? в мене нiяких паперiв. Не  ховав  я
ваших вольностей i прав, не ховав паперiв на землю, яку захопили  бутiвцi.
Всi козаки в компутнi списки вписанi. Кого нема?, хто випав  -  питайте  в
уряду. А в мене нема? нiчого.
   -  Брешеш,  як  пес  собi   в   бороду,-   верескнув   тонким   голосом
рудий-прерудий, тонкий i перехняблений на лiвий бiк чоловiк, що стояв бiля
попа. Вiн верховодив натовпом.
   - Вони ще од гетьмана Хмеля, гетьман Мазепа потвердив ?х.
   - Вони завше в церквi були,- прогув густий басюра.- Ти  ?х  затахлював,
царський брехуне. Оддай добром.
   Завирувало знову. Що сталося  в  мiстечку,  хто  зворохобив  цих  людей
(зворохобило, як я втямив пiзнiше, саме життя), я не знав, не розумiв та й
не намагався зрозумiти.
   - Шукайте, вони десь тут,- прокалатало, як дзвiн.- Пiп похвалявся перед
Скафарi?м, що вони в нього.
   Половина людей заметалася по церквi, iншi побiгли до комор, полiзли  на
дзвiницю.
   З скринi в лiвому  притворi  полетiли  на  пiдлогу  старi  богослужбовi
книги, iншi папери, кiлька чоловiк порпалися в них, жбурляли пiд  ноги,  в
повiтрi кружляли одiрванi аркушi.
   Хтось помiтив мене, гукнув:
   - Ось пiддяченя, може, воно зна?.
   - Добре менi пiддяченя, у нього вже матня по землi волочиться.  Кажуть,
воно з Семеном при?хало i в Бутiвку швендя?...
   Рудий дядько хотiв ухопити мене рукою за пiдборiддя, але я, не знаю, як
те сталося, раптом озвiрився, скрипнув зубами, й вiн вiдскочив.
   - Куса?ться, гадюка. Тягнiть його сюди.
   Мене заштовхали, i я опинився бiля отця ?лисея.
   Я не злякався, навпаки,  якийсь  ?дкий  холодок  пробiг  по  грудях,  я
набурмосився. Цей мiй грiзний, непоступливий вигляд зупинив людей.
   - Нiчого я не знаю. Й знати не хочу,- рiшуче  мовив.-  Ви  тут  сво?  й
розбирайтеся. Звiдки менi знати, хто ви такi й ким були, де вашi майна?  Я
з iнших кра?в.
   - Ти терся в церквi, може, зна?ш? - мовив хтось примирливо.
   - Який дурень показав би менi тотi папери.  Я  сказав  щось  не  вельми
розумне, не вигiдне для отця ?лисея, зрозумiв це й замовк.
   У церквi гуляла паперова  вiхола.  Але  то  лiтали  сторiнки  з  старих
требникiв,  псалтирiв,  свiтських  книг;  грамот  люди  не  знайшли.  Вони
нишпорили навiть в олтарi, знехтувавши  страх  Господнiй.  I  ставали  все
лютiшi та лютiшi,  одчайнiшi,  а  декотрi  аж  веселi  вiд  одчайностi.  Я
подумав, що такi люди найнебезпечнiшi.
   - Вiн заховав ?х удома,-  нараз  пролунало  пiд  високим  склепiнням  i
вiдбилося кiлька разiв: "-ома, -ома, -ома". Люди посунули  з  церкви.  Нас
потягли за поли, били в плечi Надворi я  роздивився,  що  людей  небагато,
чоловiк тридцять, то в церквi менi  видалося,  що  ?х  багато.  Городня  -
мiстечко маленьке, з пiвсотнi дворiв,  бiльша  половина  селян  мали  орну
землю, лiс i левади, а дехто - тiльки городи, наймитували в багатших та на
млинах, займалися шевством, колiсництвом та бондарством - це тi, чи? землi
посiли люди Бутовича. Але всi були роз'ятренi, рiшучi, всiх вела одна сила
i одна пристрасть. Я не вiдав, що це таке, яка це сила,  бо  вiдав  тiльки
силу слова - друкованого та мовленого. Багатьох iз них я вже знав, то були
сумирнi шевцi, винокури, бондарi, плугатарi,  добрi  та  лагiднi,  покiрнi
всiляким урядовцям, нинi ж були рiшучi, не схожi на самих себе. Я подумав:
як то люди вiдмiнюються вкупi,  стають  зовсiм  iншими,  це  вже  не  одна
людина, а  чотириногий  звiр,  який  не  сприйма?  людського  слова  й  не
пiдкоря?ться нi людським, нi Божим законам, ?х усiх обiйма? одне  почуття,
i вже щось iнше пов'язу? в один ланцюг, в одну гирю,  якась  надiя,  якась
думка чи й не думка, не надiя, а лютiсть i  страх,  котрi  роблять  людину
безрозсудною.  Миготiли  шапки,  свити  та  кунтушi,  кожушанки,  сипалися
прокляття та погрози. Вар'яти кричали, сичали, свистiли, гакали.  Перейшли
по греблi через Чебриж, над яким стояло попове обiйстя,  благенькi  ворота
трiснули, й натовп ввалився на подвiр'я. Валував  пес,  розлiталися  кури,
теля з переляку перестрибнуло через тинок i  дринзало  в  городi.  З  хати
полетiли подушки, книги, всiляке начиння, за кiлька хвилин вишкребли все i
стояли ще дужче розлюченi та розгубленi. Низенький,  натоптуватий  дядько,
на назвисько Хряпа, тусав отця ?лисея в потилицю, а той стояв, зiгнувшись,
притиснувши руки до живота. Верховодив рудий дядько, наймення якого  я  не
знав, вiн перший закричав:
   - Омана. Тут грамоти не може бути. Вона в церквi. Нас знову потягли  до
церкви. Роз'ятренi люди знову шукали по притворах, в олтарi, в ризницi, на
якийсь час вони навiть забули про нас, одначе втекти не  можна  було  -  в
дверях стояло дво? чи тро? дядькiв, один - з кiлком, виламаним з тину.
   Отець ?лисей трохи очуняв, заспоко?вся, вiн тихо мовив до мене:
   - Принеси непомiтно облаченi?.
   Мене нiхто не пильнував, я принiс пiдризник, поручi  та  пояс,  ризи  i
?пiтрахиль. ?лисей почав облачатися, хтось iз дядькiв хотiв завадити,  але
я заступив попа, вiн уже одягнув  ризи,  пiдризник  накинув  пiдсподом,  я
допомiг одягнути поверх риз ?пiтрахиль.
   - Якщо зможеш, удар до вечернi,- знову попросив отець ?лисей.
   Я полiз на дзвiницю, вдарив у дзвони, швиденько спустився й  пройшов  у
ризницю та взяв кадило. В церквi сутенiло  й  вже  горiло  кiлька  свiчок,
хтось засвiтив ?х, од однi?? я запалив кадило та роздмухав  його.  Коли  я
пiдiйшов до отця ?лисея, вiн уже служив вечерню.
   Дядьки спантеличено оглядалися, тепер нiхто не  одважувався  пiдступити
до отця ?лисея; люди розумiли, що ?х ошукано, але не могли нiчого  вдiяти.
Зiрвати з священика ризи, перервати святу молитву - то непрощенний грiх.
   - Нехай одслужить,- сказав рудий.- А тодi...
   Що буде тодi, ми не знали, але погроза пролунала застрашливо.
   Що то була за  служба  Божа  -  не  переповiсти.  Отець  ?лисей  служив
вечерню, я пiдспiвував йому та кадив кадильницею, з жахом думаючи про  те,
що служба незабаром ма? закiнчитися.  Либонь,  про  те  ж  думав  i  отець
?лисей; скiнчивши вечiрнi молитви, вiн почав спiвати  тропарi,  неначе  це
був Свiтлий понедiлок, мабуть, вони  йому  найперше  спливли  на  пам'ять.
Впала нiч, ми були втомленi до краю, виморенi, але не спиняли спiву нi  на
хвилину. Далi були акафiсти Спасителю i Божiй Матерi, молитви  до  святого
причастя,  ?вангельськi  спiви;  отець  ?лисей   починав   хрипiти,   спiв
пiдхоплював я. Люди виходили й заходили, кiлькоро навiть  сiло  в  порозi,
всi вони слухали молитви без належно? поваги,  скорше  навiть  зi  злiстю,
одначе не перепиняли нас. А ми спiвали й спiвали, i святi, здавалося менi,
повтомлювалися слухати, а що вже казати про нас... Я ще сяк так  тримався,
отець ?лисей похитувався i врештi притулився спиною до горiзьби олтаря.
   Ми дотрималися до свiтанку й  розпочали  вiдправу,  я  знову  вдарив  у
дзвони, але нiхто з мирян, окрiм наших нерозумних кривдникiв, не  прийшов,
мабуть, у мiстечку всi знали, що дi?ться в церквi.
   Я злiз з дзвiницi й вийшов  надвiр.  Найдужче  мене  вразило,  що  дво?
молодих парубкiв на церковнiм тинку гойдалися на дошцi в переваги. Ще тро?
сидiли на церковних сходах, снiдали. Хто ?м принiс  снiданок  -  не  знаю,
либонь, жiнки, отже, вони також пiдтримували сво?х  чоловiкiв.  У  воротях
стояв з дубиною караульний дядько, дрiмав. Я подумав, що можу  нинi  легко
втекти, попiд бузковими кущами обiйду церкву, а там перелiзу через тин  та
й вийду в береги. Одначе покинути отця ?лисея не мiг. Й  не  мав  великого
страху, вiн мовби обвiявся, облущився з мо?? душi, я бачив  убозтво  цього
свiту, його криваву ярiсть, його жадобу й зносився  над  ним.  Розтоптано,
вбито щось бiльше за мене, чому маю тремтiти за сво? життя?
   Одначе отець ?лисей стратив усi сили. Вiн почав оповзати, я пiдтримував
його, але i в мене не надовго вистачило снаги. Врештi вiн умовк  зовсiм  i
сiв. Я взяв з його рук проскуру, розламав ?? й роздав антидор - без боязнi
вкладав  у  шершавi,  вузлуватi,  небезпечнi  бунтiвницькi  руки  шматочки
святого хлiба. Дядьки антидор прийняли, прожували й взялися за попа.
   - Тепер, отче, кажи, де нашi вольничi грамоти, де грамоти на землю  пiд
Бутiвкою?
   - Не знаю, миряни, не бачив я ?х нiколи,- прошелестiв отець ?лисей  так
тихо, що його ледве почули.- Може, й не було ?х...
   - Брешеш, попе. Як то не було? Твоя земелька лишилася. Оддай, а то буде
лихо.
   - Нехай уже як буде,- похилив голову отець ?лисей. Дво? дядькiв - рудий
та ще один, високий, обiрваний-  пiдхопили  його  пiд  руки  й  потягли  з
церкви.
   - На бутiвську землю його. Нехай по?сть ??... Наб'?мо йому нею живота,-
гукали вони.
   Верховодив рудий, усi iншi слухалися його.
   Натовп знову роз'ятрився, згромадився в стiну.  Вiн  сунув  по  вулицi,
тягнучи отця ?лисея та штурхаючи мене.
   Присягаюся хрестом - я не боявся вельми тих штурханiв, хоч  i  розумiв,
що справа йде до лихого кiнця. Люди не вгомоняться, вони не  пiдуть  нi  з
чим, вони вважають, що ми обманю?мо ?х. Я й сьогоднi не знаю, звiдки  вони
взяли, що в попа мають бути якiсь грамоти на ?хнi вольностi та землю (i що
вони зберiгаються в церквi, бо отец ?лисей  менi  сказав,  що  нiколи  тих
паперiв у  його  церквi  не  було).  Мабуть,  гнутi  нуждою  та  кривдами,
втративши грунти пiд Бутiвкою, котрi цього року зародили, вони повстали  з
розпуки й не знали, в який бiк спрямувати гнiв, спрямували його на попа.
   Знову по вутлiй греблi, що ?? кожно? весни проривала вода i ??  гатили,
перейшли рiчку, на нiй водяний млин молов вiчне, як  свiт,  зерно,  лопатi
тихо, навiть як здалося менi, урочисто, горнули воду, дорога повертала  на
Червiнщину, мимо ярмарково? площi (чотири  рази  на  рiк  ярмарки!),  мимо
двору Хвоща  -  колишнього  першого  городнянського  займанщика.  На  тому
дворищi Хвощiв уже не було, перевелися, порядкували  далекi  ?хнi  родичi,
нащадки, порядкував там Скафарiй, а подвiр'я й далi називалося Хвощове.
   Ми вийшли на шлях. Натовп, натомлений безсонням, шаленiв дедалi  дужче,
люди в дворах поховалися, виглядали у вiкна,  з-за  дверей  та  причiлкiв,
одначе нiхто не став у помiч сво?му духiвниковi. Зупинилися  у  перелiску,
звiдкiлясь взялася сокира, ?? ввiгнали в пеньок, отця ?лисея  повалили  на
колiна й забили в пеньок бороду. Сокира лежала на  землi  бiля  пенька.  Я
подумав, що викруту нам нема?, натовп прирiк нас на смерть, вiн ще не зна?
того сам, але смерть вже сто?ть за нашими плечима, i вже не  влестити  цих
людей, не напоумити - не зупинити.
   Зло - воно всесильне, якого б  образу  чи  подоби  не  прибрало,  добро
нiколи не володiло свiтом, як i доброчиннi люди також, доброчиннiсть i  не
може привести ?х до влади, всi володарi були жорстокi й користали товпу, i
всi  бунти  також  закiнчувалися  кров'ю  i  витискали   з   себе   нагору
найжорстокiших людей, люди  чомусь  найдужче  запам'ятовують  жорстокостi,
переповiдають про них з осудом, але й з якимось  захопленням,  немовби  аж
затамованою заздрiстю, що не ?м вдалося пролити стiльки кровi, що вони  не
спроможнi на таке. А те добро, бiльше  чи  менше,  яке  творили  поодинокi
можновладцi, зовсiм забуте, i забутi  ?хнi  iмена.  Ми  пам'ята?мо  тiльки
одного праведника, який робив добро та кликав до  нього  -  Iсуса  Христа,
молимося за нього, клянемося його iм'ям, але нiхто не живе так, як заповiв
вiн. Хiба що тi, що не можуть самi вчинити кривд. Усi  хочуть  слави,  всi
хочуть, щоб ?хнi iмена пам'ятали нащадки, а до того шлях один - насильство
та кров. Обiцянки тими людьми добра для iнших - то  лише  шлях  до  кровi.
Люди вдихають той запах одвiку, вiн оп'яня? ?х, ?м зда?ться, що  то  запах
свободи.  Що  бiльше  кровi,  то  бiльше  свободи!  Iнших  шляхiв,   окрiм
насильства, люди не знають. Навiть отакi - забитi та  темнi.  Ну  як  менi
зупинити ?х? Якими словами? Сказати, що я знаю  вас  добрими  батьками  за
святою кутею, богобоязливими мирянами, землеробами? Але тут нема? батькiв,
мирян, землеробiв. Тут - юрма. Один клич, одне слово отамана, призвiдцi  -
i смерть.
   Я не хотiв умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотiв i шукав
якогось викруту. I таки знайшов його.
   - Миряни! - вигукнув, i натовп зупинився.- Каюся перед вами.  Не  хотiв
казати... Бо ж не моя це справа... Але коли вже так... Грамота в Скафарiя,
сотника вашого. Вiн родак Хвоща, а Хвощ перший осiвся на  цих  землях,  ще
перед Хмельницьким, вашi дiди знають про це. Вiн  був  шляхтич  i  отримав
грамоту вiд короля. ?? пiдтвердив Хмельницький. Скафарiй  навмисне  одурив
вас, одводив од себе ваш праведний гнiв...
   Я бачив, як найближчий до  мене  дядько  зяпав  великим,  з  пошерхлими
губами ротом. Поруч мене витрiщилися незмигнi очi. Й ще  однi  -  лiворуч,
клiпали повiками: клiп-клiп, клiп-клiп.
   А потiм по натовпу покотилося глухе зiтхання, чимось схоже  на  луну  в
колодязi, коли туди кинути камiнчика. Я його  кинув.  Я  розбудив  луну  -
думку. Яка ж вона проста  й  спасенна!  Чому  вони  не  дотумкали  одразу!
Скафарiй- Хвощ! Козак-шляхтич, перший городнянський займанщик!
   Крик, вигуки, прокляття - натовп  шарпнувся,  й  нас  з  отцем  ?лисе?м
оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли ??, миготiли -  не  здавитися.
Ми лишилися самi.
   Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе,  злостиве  прокотилося  в  мо?х
грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про
Скафарiя, якому помщався за ?лисе?вi кривди та за те, що вiн  у  пота?мнiй
спiлцi з Семеном i Бутовичами.
   Я запитав отця ?лисея, як вiн почува?ться й куди його вiдвести,  вiдвiв
на Козюрiвку  до  мельника,  якого  пiп  колись  зарятував,  захистив  вiд
наклепу, завiв до хати, а сам залiз у ожеред торiшньо?  соломи,  що  лежав
пiд повiткою, й заснув мертвецьким сном.



   Частина четверта. При чорнiй свiчi

   Там мене й злапали козаки, присланi аж з  Чернiгова,  невiдь,  як  вони
мене знайшли. Я  не  вiдбивався  й  не  просився,  був  добре  виспаний  i
бадьорий, навiть вiдчайдушний,  безстрашний.  Хтозна-як  i  вiд  чого  так
сталося, але розiрвалися линви, якi в'язали мою  душу,  розкувалась  вона,
вивiльнилася з хрустко? оболонки. Я сказав  козакам,  що  маю  обов'язково
зайти до хати та попрощатися з отцем ?лисе?м. Козаки, два прищуватi хлопцi
з  непомiрне  великими,  мабуть,  дiдiвськими,   шаблюками,   подумали   й
погодилися... Я не знав, за вiщо мене беруть пiд арешт, хотiв запитати, чи
не зна? про це отець ?лисей, i  вiн  сказав,  що,  мабуть,  через  сотника
Скафарiя, його селяни добряче побили, кiлькоро  ?х  вже  повезено,  а  оце
знайшли й мене. I порадив, що та як казати, й  пообiцяв  поклопотатися  за
мене. Ще я попросив козакiв, щоб провели мене до мого мешкання, i  я  взяв
торбу з кобзою та пожитки.
   ?хали до Чернiгова на возi, що його  тягла  поганенька  конячка,  й  на
пiску вставали, а в одному мiсцi навiть пiдпирали воза. Хлопцi довгий  час
мовчали, одначе пiсля того, як я  дограв  ?м  на  кобзi,  розбалакалися  й
оповiли, за вiщо мене взято. Отець ?лисей вiдгадав:  люди  добряче  побили
сотника Скафарiя ("в нього такi садна, що й через мiсяць не зможе  появити
на люди свого виду") й погромили садибу, побили все в хатi, ще й хтось пiд
ту хугу забрав грошей сорок талярiв. Сотник дознав про привiдцю, тобто про
мене, й поскаржився в Чернiгiв до полково? канцелярi?. Хлопцi дивилися  на
мене спiвчутливо, але менi все було байдуже,  нiщо  мене  не  страхало.  Я
жартував, награвав на кобзi, а в березовому лiску, на галявинi, пiдхопився
й побiг, хлопцi посхоплювалися з воза, а я вiдбiг на кiльканадцять сажнiв,
зiрвав жовтеньку  квiточку,  понюхав  i  вернувся  назад.  Мо?  вартiвничi
засоромилися й похнюпили голови. А я  й  собi  похилив  голову,  й  печаль
поволi заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з  Улясею  в  лiс,  як
вона рвала маленькi синенькi,  схожi  на  вiстря  стрiл,  квiточки,  i  як
лоскотала ними менi шию, i яка була весела, жагучо-красива й ласкава.
   У Чернiговi мене посадовили до цюпи при полковiй канцелярi?. Спочатку я
сидiв у напiвтемнiй кам'яницi сам, потiм туди закинули ще дво?  козакiв  -
вони не казали, за вiщо ?х туди запроторили, й трималися один  одного,  на
мене поглядали пiдозрiливе. Я також до  них  у  товариство  не  набивався,
чорнi думки з'?дали менi серце. У цюпi не боявся нiчого, бо ж знав: досить
менi покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але  не  мiг
вирiшити: сидiти тут, чи згоряти в соромi перед очима полковника?
   Краще сидiти тут. Дiстав з торби кобзу й заграв "Запорожцi  у  неволi".
Заграв майже в жарт,  але  така  вже  в  мене  вдача...  Заплющив  очi,  й
задзвенiли на мо?х руках залiза,  розжохував  себе  й  заливався  дужче  й
дужче, мiй голос розливався наче весняна вода. Я чув, як  щось  зашарудiло
на той бiк дверей, затупотiли  кроки,  хтось  на  когось  цитькнув,-  мене
слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нiкого не боюся, я вже не
Мартин Рибка, який i  старцю  кланявся,-  Iван  Сулима.  А  далi  заспiвав
"Жалувався лиман морю", "Пiсню про Нечая", "Зажурилась Укра?на",  аж  поки
моя душа не зiрвалася з защiпок остаточно, й тодi  я  заспiвав  "Да  нiхто
сього не знав". Це була пiсня нова, ?? недавно почув  i  запам'ятав,  вона
могла вельми зашкодити менi, адже йшлося в нiй про  людину  менi  близьку,
про людину, в чи?й волi перебував нинi. В пiснi згадувався не тiльки  вiн,
Павло Полуботок, а й iнший чоловiк, чи? iм'я заборонялося вимовляти навiть
пошепки. Я ж спiвав на весь голос:

   Да нiхто сього не знав,
   Як Мазепа свiт змiняв,
   Тiльки його зазнав
   Кочубей да Iскра,
   Написали письмо знишка;
   А воронiзький секретар
   Поважний ходить,
   Да поважний ходить,
   Да стиха говорить.
   А Полуботок написав,
   Да по поштi й послав:
   "Не велю ж тобi, куме-брате,
   Да й вiри доняти,
   Да велю ж тобi, куме-брате,
   З плiч голову зняти".

   Не все, не все я розумiв у тiй пiснi, менi здавалося,  що  Полуботок  у
нiй радить воронiзькому секретаревi стяти голови Кочубе?вi та Iскрi, отже,
Полуботок пособляв Мазепi.
   I я про це виспiвував у цюпi. Прорвалася гребля мо??  душi,  я  повстав
проти свiту, в такий спосiб  виказував  сво?  кривди  всiм  i  Полуботковi
також. За вiщо йому - не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпi при
його канцелярi? i  мене  приволокли  сюди  його  козаки.  Я  втомився  вiд
голодних блукань, вiд голодно? волi, але в мо?й душi  народилася  i  якась
гординя - самогординя зневажено? людини.
   Не знаю, чи Полуботковi доповiли про мо? виспiвування,  чи  почув  його
сам, але незабаром козак припроводив мене до свiтлицi. Полковник сидiв  за
столом i щось писав. У синьому жупанi з шовковим шнуром, кита?вому поясi з
китицею, як завше, охайний, защiпнутий на всi гаплики, на всi  гудзики,  з
обличчям, з якого не можна було нiчого прочитати. Я  довго  переминався  з
ноги на ногу, а вiн мовби не помiчав мене. Врештi пiдвiв голову:
   -  Чого  це  ти  розспiвався?  -  запитав,  неначе  ми  не  бачилися  з
учорашнього дня.- Де вхопив таку пiсню?
   - Один кобзар у Козельцi спiвав...
   - Дурна пiсня. Не писав я нiколи нiчого воронiзькому секретаревi...  Не
спiвай ?? бiльше. Спiвай про козакiв, про Нечая, про  Сагайдачного...  Про
Вдовиченка спiвай.
   Я мовчав. Полковник пiдвiвся, тепер його голову й плечi обливали потоки
свiтла, якi лилися у дво? венецiйських вiкон  з  лiвого  боку.  Навiть  те
свiтло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камiнне -
суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не  бачив,  щоб  його  хто-небудь
вельми розвеселив. На стiнi за спиною Полуботка висiли двi iкони  -  Iсуса
та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стiнi праворуч двi  картини
- "Тайна вечеря" i "Плач невольникiв".
   -  Ну  що,  находився,  нагулявся?  -   мовив   полковник.-   Скуштував
Милорадовичевого хлiба?
   - Звiдки зна?те, де я був? - подивував.
   - Знаю. Спочатку ти був згубився... Ну та...  Мабуть,  находився.  Пора
братися за розум, навчитися якогось дiла. Пiдеш до канцелярi?...
   Вiн не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже  знав  про  не?
все.
   - Тво? права на вiтцiвщину...
   - Не хочу...- вихопився.
   - Прав не хочеш? Чи суду?
   - I того, й того.
   - Гаразд, спробу?мо залагодити без суду. Але мусиш  знати...  Тестамент
твого батька не зовсiм опертий  на  право.  Його  можна  захитати.  Батько
пiдписав його при одруженнi, так  зажадала  Варка,  твоя  мачуха.  Iнакше,
сказала, не вийде замiж. У тестаментi написано, що ма?тностi на дiтей, якi
будуть. Тодi ?х ще не було. Й нема? нiде такого, нi в яких статутах, нi  в
яких законах...
   - Не треба менi нiчого...
   - Це зараз. А зама?ш власнi дiти...
   - Я вже не женюся.
   - Сього нiхто не зна?. Ну та гаразд... Ще матимемо  час...  Тво?  лiжко
сто?ть, де й стояло...
   - Я хотiв би жити в куренi. Полуботок ледь нахмурив брови.
   - Що ж, живи. Звiдти ближче до канцелярi?. Але мо?? хати не перележиш i
не пересидиш...- I раптом, вперше, з зiтханням: - Ой, Iване,  Iване.  Який
же ти схожий на матiр. Неземна вона була... I в тебе вклала  чимало  сво??
нiжностi. А ти - козак! А козак мусить зубами вгризатися в  земну  твердь.
Часи тепер такi настали. Либонь, находився, надивився. Сiдай, розказуй, що
бачив, що чув.
   Ми гомонiли до самого вечора. А коли Полуботок пiдвiвся, то мовив:
   - Чимало ти побачив... I розуму трохи  набрався.  Одначе...  Дивися  на
свiт не з пiднебесся, а з землi. Ще,  може,  доведеться  сьорбнути  ковток
лиха всiм разом.
   - Чому всiм разом? - не зрозумiв я.
   - Побачиш,- загадково й похмуро кинув полковник i для чогось пiдняв  та
знову поставив важкий, мiдний, у виглядi  гармати  каламар.  I  раптом:  -
Дiяння римськi зна?ш? А якi великi дiяння вершилися в нашому кра??
   - Ну, якi... Мономахи... Бориса та Глiба.
   - Вчився ти в колегi? Петра Могили... Коли вiн помер? Я знизав плечима.
   - Помер вiн  року  Божого  тисяча  шiстсот  сорок  сьомого  вiд  рiздва
Христового. Через рiк вийшов на бойне  поле  Богдан  Хмельницький.  Затям,
Iване: треба знати дiяння антецесорiв наших. Добрi й лихi. Всi.  I  з  них
черпати мудрiсть собi. Я дам тобi одну кроничку, почита?ш. Помiрку?ш.
   Вiн ще раз зупинив мене, вже аж бiля порога.
   - I все-таки... Чого нацькував городнян на сотника?
   - Бо вiн побив отця ?лисея...
   - Хм... Вигадав хитро...
   ...Я намагався мiркувати. З недавнього часу менi почало  здаватися,  що
облаштований Богом свiт хтось переiнакшу? по-сво?му, та ще й не в  злагодi
з  Божими  заповiдями.  Побiля  великих  лиходi?в   крутяться   себелюбцi,
здирники, негiдники, часом у ошатнiй одежi, пiд захистом закону. В Святому
письмi сказано, що Бог - у кожнiй людинi... Отже вiн i в  Кiцешу-волошину,
i в Милорадовичу?..
   Нема? в свiтi правди, нема? добра, не рiвнi мiж собою не тiльки  окремi
люди, а й цiлi народи. Ось i ми: одежа в нас своя, пiснi  i  звича?  сво?,
поважа?мо доброчиннiсть, закони антецесорiв  наших  поважа?мо  (хоч  i  не
вельми ?х зна?мо, правду сказав Павло Полуботок), а нам  хочуть  нав'язати
чужi закони та чужi порядки. Ми тут, на рiднiй землi, покликали  на  помiч
сусiдн? плем'я, а воно, замiсть помочi, хоче пiдiгнути нас пiд себе.  Воно
саме захлане й нещасне, й збиткуються над нами його верховоди, а надто той
один, найвищий! Невже i в ньому Бог? Мало б бути так, адже  вiн  помазаник
Божий. Але хiба Бог може проливати кривавицю? Помислив так i  злякався,  а
думки й далi стримiли в головi, неначе  розпеченi  цвяхи.  Згадував  книгу
Корба, й вона ставала менi пiдпорою. ? розумнi люди, якi пишуть книжки,  i
в тих книжках ганьблять нечестивi дiяння кривавих можновладцiв.
   Мандруючи в думках далi за Корбом, я прийшов до думки, що цар  Петро  -
потурмак i Божого в ньому нема? нiчого.  Й  намагався  вiдгадати:  в  одне
мислю з полковником чи насупротив i чого вiн завше  такий  хмарний,  такий
задуманий? Вельможний, багатий, у славi, а на душi - кайдани. Чую брязкiт,
здогадуюся про них. Одначе в який бiк течуть тi думки, де те гирло, в  яке
вони впадають? Того не знаю. Та либонь,  те  не  ма?  мене  обходити.  Маю
власнi болi, власнi незлагоди.
   Я був, неначе щепа, висмикнута з землi  й  повернута  на  старе  мiсце.
Земля та сама, сонце те саме, деревця поруч тi  самi,  а  корiння  вроста?
важко. Я мовби прожив одне життя й розпочав нове коло, знаючи наперед,  що
вже  не  зустрiну,  не  побачу  нiчого  цiкавого,  достойного  сво?х  мук,
захоплень i страждань. Люди навигадували безлiч казок про  безсмертя,  але
якби небо подарувало кому-небудь безсмертя, вiн би збожеволiв вiд того.
   Отак важко вростав я в старе нове життя, вертався до себе колишнього  й
не мiг вернутися.

   * * *

   Надворi стояла  суша,  сонце  грiло,  неначе  влiтi,  хоч  була  тiльки
середина квiтня. В недiлю я прийшов до Полуботкового дому над Стрижнем, на
подвiр'? жид Юдко випрягав рябу кобильчину - вiн веде з паном  полковником
гешефт оддавна: возить раки, рибу, сiль,  а  бере  хлiб,  капусту,  масло,
птицю. Юдка покликали до челядницько? поснiдати, i  я  також  зайшов  туди
послухати Юдка. В челядницькiй пiд усiма лавами сидiли в кучках  на  яйцях
кури, качки та гуси i дзьобали  всiх,  хто  сiдав  на  лави.  Юдко  смiшно
випростовував ноги й вдавано охкав  та  сердився.  Юдко  -  жид  розумний,
дотепний i новин ма? повен мiх.
   Як воно все те вмiща?ться в  жовтiй,  схожiй  на  гусяче  яйце  Юдковiй
головi, хтозна, але  Юдковi  вiстi  правдивiшi  за  тi,  якi  привозять  у
поштових саквах стойчики. Юдко розповiв, що цар вiдпочива? на водах,  а  з
Ки?ва вiд князя Трубецького ?де  обер-фiскал  з  наказом  видати  тридцять
тисяч московських четвертей борошна, що на Вкра?ну йде  велике  московське
вiйсько, його веде князь Меншиков, i стане воно новим посто?м - ротами,  й
на кожного драгуна в селi мають платити по  шiсть  золотих  на  порцiю  та
рацiю, себто на прожиття та одяг, стануть тi  драгуни  в  Нiжинi,  Гадячi,
Стародубi й по багатьох менших мiстах та по селах, i то для  нього,  Юдка,
розор, а ще вiд князя Трубецького ? промеморiя - ловити  козакiв,  якi  не
пiшли пiд Дербент та копати канал помiж Волгою i Доном,  i  промеморiя  та
дуже строга, втеклих козакiв каратимуть канчуками прилюдно, й тих, якi  не
помруть, забиватимуть у колодки та вiдправлятимуть у Архангельськ,  ловити
втеклих посилатимуть солдатiв i наших козакiв. Ми слухали Юдка,  вiрили  й
не вiрили.
   Одначе все, що вiн провiстив,  не  забарилося  збутися.  Пройшли  через
Чернiгiв роти (Меншиков осiв у Глуховi, до нас  не  при?здив),  i  прийшов
указ на житнiй побор i  промеморiя  ловити  утеклих.  Та  промеморiя  мала
прямий стосунок до мене, в одну з команд, яка ?хала на лови  втiкачiв,  на
ревiзi? та iншi факцi?, було вписано й  мене.  Команда  ?хала  в  Городню.
Довiдавшись про те, я хотiв вiдпроситися, але потiм передумав.  Чого  менi
боятися, кого соромитися, я нiкого не вбив, нiчого  не  вкрав...  Провiдаю
отця ?лисея, погомоню з ним. Та й  матиму  над  собою  не  кого-небудь,  а
Борзакiвського.
   Команда була в тридцять козакiв на чолi з пiдосавулом Ситником,  одначе
всi сво? повелiння той узгоджував з Борзакiвським. А  Борзакiвський  оддав
повелiння на лови таке:
   - Ловiть, козаки, та не шпарко...
   Себто,  щоб  не  попiдвереджувалися,  не   попсували   здоров'я,   воно
знадобиться для пильнiших справ...
   Сам Борзакiвський не вельми переймався тим ловецьким промислом. Спав до
обiду, а потiм одягав сукняний  жупан  з  опушкою  внизу,  вiрменську,  на
чотири рiжки, шапку, накидав наопак легку, оторочену жовтим шнурком  кирею
- красень i чепурун,- сiдав на широку лавочку пiд парканом вiйта, у  якого
й кватирував, стромляв у зуби люльку, й  пахучий  димок  вiд  гiшпанського
тютюну плутався у вiттi старо? шовковицi, що росла по той бiк  паркану.  А
викуривши, йшов до двору  снiдати.  Щоправда,  ловити  втеклих  козакiв  у
Городнi було кому: там стояли двi роти. Але й драгуни не поривалися в лiси
та на болото - промисел  той  небезпечний,  волiли  сидiти  в  корчмi  при
гарнецевi горiлки або полювати на гарненьких молодичок, коли тi мандрували
вузькими стежками в городнянських чагарях. Якщо ви?здили в якiсь села,  то
лише великими командами, ходили на лови по дво?, по тро? не  важилися.  По
селах, а частiше в лiсах, окрiм "дербентських" та "валдайських"  втiкачiв,
тулялося  чимало  всiлякого  розбiйницького  люду,   iнодi   селяни   самi
вiдлякували солдатiв, пускали поганий поголос про себе. Селяни села Борки,
аби вiдлякати постiй, перейменували сво? село на Бандитiвку. Почувши  таку
назву,  солдати  оминали  те  село  десятою  дорогою.  I  появилися  також
Розбишiвка, Гострi Ножi, Тро?  Вбитих...  Отож,  за  перший  тиждень  було
спiймано тiльки одного втеклого козака, та й то через те,  що  п'яничка  й
сховку шукав у сво?й сiльськiй корчмi.
   На подив, саме я вистежив справжнього втiкача, хоч i не  збирався  його
ловити. Я жив у отця ?лисея в старiй хатi над рiчкою. Отець ?лисей,  дарма
що битий, як i ранiше, настановляв  сво?х  мирян  на  путь  iстини  словом
гострим, правдивим, виказував паствi усi ?? грiхи, а пiсля  служби...  шив
чоботи. Чоботарем був його батько й навчив свого  ремесла  сина,  в  нього
просто свербiли руки до шила та дратви. Я любив погомонiти з отцем ?лисе?м
про справи духовнi та свiтськi, але так само любив добро? вечiрньо? години
сiсти при водi, послухати ?? тихий плескiт, послухати соловейка.
   Витьохку? соловейко,  й  кумкають  у  водi  жаби,  далi  зриваються  на
рипiння, на скрекiт, вся оболонь наповнена тим скрекотом, у вухах  лящить,
соловейко  вмовка?,  чи  то  образившись,  чи  втративши  надiю  перемогти
жаб'ячий лемент. Жаби вмовкають всi враз, мовби за чи?юсь командою, й тодi
розпочина? соловейко: "Тiох, тiур,  тьох-тьох-тьох".  Млiють  пiд  мiсяцем
верби, куняють верболози над рiчкою, а за ними, по тiм боцi,  хилита?ться,
неначе примара, одинока постать у бiлому.  Й  чути  шерхiт  коси.  Менi  у
вдивовижу, що хтось косить уночi, але яке маю до того дiло: хоче  чоловiк,
то й косить.
   ...То косив Федосiй Сопiлка, найкращий городнянський косар,  i  викосив
за нiч усi молоденькi жита на Зарiччi. Два  роки  тому  Федосiй  з'?хав  з
глузду й тепер, якщо допадався до коси, стинав усе пiдряд. Таке було  його
божевiлля, косарське, й, коли починали пiдводитися жита  та  iнше  збiжжя,
його замикали в коморi. Цi?? ночi Федосiй якось вилiз з комори  i  знайшов
косу.
   Вранцi господарi йойкали на городах i кляли  Федосiя,  а  вiн  стояв  з
косою бiля свого двору й гордовито посмiхався:  покласти  за  нiч  стiльки
покосiв не змiг би нiхто.
   ...Сидячи при мiсяцi на вербовому пеньковi бiля рiчки, помiтив я одного
разу, як з пiд густого вербового шатрища за сотню крокiв вiд мене випiрнув
маленький човник i, швидко перетнувши плесо, шаснув у заростi  очерету  на
островi. Я пильно вдивлявся, але нiчого не  побачив,  не  почув  -  навiть
кочетки не  скрипнули,-  а  по  якомусь  часовi  човник  вирнув  з  темно?
болотяно? шалини й швидко поправував пiд ту саму вербу. Наступно?  ночi  я
знову спостерiгав за човником, а ще  через  нiч,  зборений  цiкавiстю,  по
тому, як човник вiдплив, перемiнив мiсце на ближче. У ту мить,  як  човняр
пiдпливав пiд вербове шатрище й мiсяць освiтив його обличчя, побачив  я  в
зачудуваннi, що то дiвчина, ще й, як видалося менi, вельми гарна. В  човнi
не було нi ятерiв, нiякого iншого рибальського справунку, а тiльки  кошик.
Передi мною вiдтулився крайок чужо? та?мницi, одначе яко? я  ще  не  знав.
Можна було довiдатися -  схопити  дiвчину  або  ранком  разом  з  козаками
поплисти на острiв. Одначе я не зробив нi того, нi другого.  Либонь,  саме
через те, що та?мничим човнярем була  дiвчина.  Тривога  пойняла  мене.  Я
вирiшив порадитися з отцем ?лисе?м.
   Наша розмова, як i в давнiшi часи,  розпочалася  зi  сфер  високих,  не
зовсiм мирських, i, хоч як би те було дивно комусь,  слова,  котрi  бiльше
личили отцевi ?лисе?вi, казав я, а тi, що мав вимовити отрок Iван,-  отець
?лисей. Ми спогадали мо? життя  в  Городнi  й  кривди,  якi  нам  довелося
спiзнати разом, i я сказав:
   -- Почуваю в серцi ненависть i  скруху,  долаю  ?х,  i  майже  подолав.
Господь рече: люби ближнього, яким би вiн не був, наша вiра - це прощення.
   - А як не ста? терпцю? - запитав отець ?лисей  i  поправив  свiчу,  при
котрiй сидiли.
   - Прощай без кiнця. Iншого нема?. Iнакше ти замiниш  прощення  помстою.
Помста ж - безгранична. Зло породжу? зло. I люди вiчно будуть жити в  злi.
Божественне - це перемога духа над тлiнню, добра над злом.
   - Але ж люди живуть стражданнями, вони убогi й нещаснi...
   - Треба вознестися над цим... Адже там...
   Йогомосць узяв гребiнь, почесав ним тiм'я, зiтхнув:
   - Увесь вiк я намагаюся примирити людей з Богом. I це менi не  вдалося.
Я кажу ?м тiльки правду, якою б гiркою вона не була. Я вчу ?х жити а  вони
за це ненавидять мене. Скоро, мабуть, проженуть зовсiм.
   - Це не Божа заповiдь,- несмiливо мовив я.
   Отець ?лисей раптом зблиснув очима, повернув голову  до  iкони  "Зняття
Iсуса з хреста", сказав:
   - Бог зробив для мене багато, але й я для нього  зробив  немало.  Iнодi
менi зда?ться, що я зробив для нього бiльше...
   - Вiн привiв нас у свiт...
   - Мене народила мати, з Його благословiння... Я ж увесь вiк вчу  дурнiв
розуму, пiдлих страхаю Ним i примушую ставати добрiшими, розкаюватись. Хоч
це рiдко вда?ться. Я вчу людей не тiльки прощати, а й захищатися  правдою.
Я викриваю всiх отих... здирникiв, убивць. На старiсть  вони  стають  дуже
богомiльнi, плачуть над  сво?ю  пропащою  долею,  ще  й  вважають,  що  ?х
обдурило життя та злi люди. Вони розповiдають сльозливi байки, в яких самi
- жертви. Я вчу мирян не давати обдурювати себе i не прощати кривди.
   - Навiть на сповiдi?
   - Ну... Яка кривда... Кривди, як i лиха, рiзнi.  У  одного  лихо  -  не
зiйшов часник на грядцi, здохла качка, а  в  iншого-смерть  брата,  матерi
або, як оце нинi, похiд Дербентський. Як можу благословляти на  цей  похiд
козакiв, коли то погибельне для них i не  в  нашу  користь.  Я  знаю  всiх
утеклих городнянських козакiв. Знаю навiть, де хто з них хова?ться. Але не
викажу нiзащо.
   - ?пископи кажуть, що то грiх перед царем,- мовив я  обережно.-  Цар  -
Божий помазаник...
   - Хiба ми зна?мо, що таке справжнiй грiх? I чи може один грiх  затулити
iнший? Ось ти розповiдав про скарання в столицi людей. Та ще й невинних...
I вважа?ш, що можна такий грiх замолити в Бога?
   - Не можна,- млiючи в душi, промовив.
   - От бачиш. Царi й князi... ?х багато. Сутнiсть ?хня - одна.
   Я слухав, i щось отерпало в менi, щось вмирало  i  щось  народжувалося.
Власне, те почалося ще ранiше, а тепер поплинуло лавою. Днi i  ночi  думав
над тим, що бачив у Пiтерi, перетруював у думках i не мiг виважити з  душi
все, що вклалося туди з малих лiт, бо ж вважав, що  чинитиму  проти  Божо?
волi. Я опирався, я мучився, я розiп'яв себе на власних  думках,  наче  на
хрестi.
   - Вночi хтось човником ?здить на острiв,- сказав зненацька.- Жiнка.
   -  Дiвчина.  Ганна  Легейдина,  нареченому  ?сти  возить.  Утiк  вiн  з
пiвдороги, з степiв донських. Любляться вони. А  повiнчати  я  ?х  боюся,-
похилив голову пiп, немовби вибачаючись передi мною: мовляв,  отакий  я  -
язиком, а отакий - на дiлi. Я не осуджував його, бо й  сам  ще  нiкого  не
заступив грудьми. Одначе поклав собi, що намагатимусь жити iншим  законом,
справедливим. Христос сам розiп'явся за iнших, вiн не  скорився  Пiлатовi,
не вимолював у нього життя. Я передумував сво? життя, життя людей, з якими
зустрiчався, бачив себе в  минулому,  немовби  в  двох  образах:  отак  на
кипарисi прогляда? крiзь один, свiжонамальований  образ  iнший,  давнiй  -
iншого святого, iнше обличчя. Ми молимося  цьому,  другому,  святому,  хоч
пам'ята?мо, що там ? ще одна парсуна. Безгрiшним був  тiльки  Христос,  це
знають всi, одначе не з однаковим сумлiнням дивляться на це:  однi  хочуть
наслiдувати його, також бути  безгрiшними,  iншi  грiшать  без  страху  та
совiстi - мовляв, все одно всi в грiхах, а бiльше  чи  менше,  те  не  ма?
значення; як на мене нинiшнього, потурати кривдникам, людожерам людським -
потурати грiховi.
   Забiгаючи перед себе, мушу сказати, що диспут, який розпочали в Городнi
з отцем ?лисе?м, багато разiв  продовжували  в  Чернiговi,  ?гомосць  таки
зайшов у повний  розмир  з  мирянами  й  мусив  вибиратися  з  парафi?,  я
порекомендував його Полуботку, й полковник  погодився  взяти  отця  ?лисея
домашнiм духiвником при каплицi над Стрижнем.
   Поки я виважував у головi сво? новi думки, а в серцi  вiдчай  i  страх,
наш пiдосавул сказав, що за день ми обшука?мо село,  всi  хащi  й  по?демо
додому. Я страшенно стривожився, не знав, що менi  робити  з  утiкачем  на
островi,  адже  вже  мовби  почувався  його  спiльником,  спiльником  тi??
дiвчини... Цар забрав у мене любов, тепер вiн хоче  забрати  ??  в  оцього
хлопця та дiвчини. Якщо вiн забере ?? - буде вчинено велику кривду, якщо ж
я не допущу до того - стану супроти царя... Я вельми подосадував на себе i
на життя: ну чому повсякчас маю ставати на той або на той  бiк,  навiть  у
справах, якi мене не стосуються, чому не можу махнути рукою i жити  тiльки
власними клопотами?
   Одначе щось пiдказувало менi: рятуючи чужу любов,  я  рятую  i  власну,
нехай i занапащену, рятую себе самого i саму правду.
   Проболiвши душею день, увечерi  таки  пiшов  у  береги,  але  ледве  не
вскочив у халепу: нiч була темна, я чекав пiд вербою дiвчину, й щойно вона
ступила з човна, схопив ?? за руку.  Вона  вирвалася,  кинулася  тiкати  -
мовчки,  без  крику,я  побiг  за  нею,  гукаючи,  щоб   зупинилася,   вона
заплуталася в бур'янi i впала, я впав поруч не? й знову вхопив ?? за руку,
вона виривалася, я ледве вгамував ??, промовляючи: "З нами хресна сила,  я
свiй, ти не  бiйся".  Й  коли  вона  трохи  заспоко?лася,  я  сказав,  аби
верталася й попередила нареченого, що завтра буде  облава  в  селi,  нехай
утiка? в поле або в лiс, а наступно? ночi вернеться  на  острiв.  Дiвчина,
мабуть, не вельми вiрила менi - в темрявi я бачив тiльки ?? блискучi очi,-
я перехрестився й забожився, що  кажу  правду.  Повернувшись  до  хати,  я
помолився содiяному добру. Було трохи страшно, але в той же час почував  у
грудях твердий пружок, котрий появився невiдь звiдки. У  менi  мовби  щось
проростало,  пробуджувалося,  я  прислухався   з   недовiрою.   Вже   коли
поверталися  до  Чернiгова,  розповiв  про  втеклого  козака  та   дiвчину
Борзакiвському, а також про те, що  попередив  ?х  (мабуть,  хотiв  раз  i
назавжди  вивiрити  Борзакiвського),  а  той,  вислухавши  мене,   добряче
вибанiтував.
   - Зробив - мовчи. Нiхто того не зна?. Хочеш, щоб  похвалив?  А  якщо  я
розкажу ще комусь? Живи сам по собi...
   Ми ?хали поруч, гнiдий румак покусував мого мирного плохенького  бурого
коника, i я ледве втримував його й подумав, що навiть у цьому  покусуваннi
? якийсь знак. I я раптом розсердився й сказав:
   - Я не хочу жити собi. Але не хочу жити й для iнших.
   - Отако?,- здивувався Борзакiвський.- I  в  поле  не  ?дь,  i  дома  не
лишайся...
   - Я так сказав, бо... нiби проснувся. Пiсля Пiтера  й  пiсля  того,  що
побачив удома. Ми оце ?здили на лови... самих себе. Чому себе ловимо? Чому
батожимо самi себе? Хiба гiршi за iнших?
   - Всiлякi...
   - Так, а серед нас запроданцi, що зреклися роду свого,  батькiв  сво?х,
дiдiв сво?х, шабель сво?х, звича?в сво?х, коней сво?х...
   - Це  вже  ти  заскочив...  Коней  не  зрiка?ться  нiхто.  I  волiв,  i
упругiв...
   - Це я знаю. Свiт корчиться в злобi,  зажерливостi,  люди  множаться  й
народжують грiшникiв - все  гiрших  та  гiрших,  кличуть  до  доброти,  до
всепрощення,  а  самi  недобрi  та  лукавi.  Свiт  занурений   у   розбiй,
захланнiсть, загарбництво - чужих земель, чужого добра, чужо? мудростi,- я
це бачу...
   - Iване, не говори, наче пiп на проповiдi,- попросив Борзакiвський.
   - Я увесь вiк читаю собi проповiдi. Кажу до того, що ми, менi зда?ться,
не гiршi за iнших людей, за всiх,  яких  бачив:  татар,  нiмцiв,  полякiв,
московитiв. Ми й трудящi, i грамотнi, принаймнi, грамотнiшi за московитiв,
й мусимо зрiкатися самi себе, сво?х добр, сво?х антецесорiв... Ось  i  оцi
лови...
   - Ти зробив на  копi?чку,  а  похваля?шся  на  таляр,-  перепинив  мене
Борзакiвський.Мiрку?ш справедливо, й  домiркувався  до  чогось,  мiркуй  i
далi, але тримай все те при собi. Хiба зна?ш мiру сво?? душi? Вiзьмуть  на
квестiю... й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Iване, вельми на?вний, а
то й дурникуватий трохи, а може, прикида?шся таким, це, до речi,  вигiдно,
за це тобi прощають тво? незугарностi, але до  певно?  межi.  Не  вскоч  у
халепу й не введи в не? нiкого. Зрештою, ну... менi зда?ться, ?  ще  люди,
якi мiркують так само, як ти, але що вони можуть удiяти? Отож? Читав книгу
Корба?.. Але Корб далеко, у Вiднi, його й цар не дiстане.  А  тут...  Нинi
вивiдникiв усiляких розвелося... Он навiть твiй Вурчик  розвiсив  вуха  та
слуха?,- жартом скiнчив розмову Борзакiвський.
   На ту мить Борзакiвський трохи впав у мо?х очах. З  того  дня  я  почав
дужче хилитися до Рубця, хоч був вiн надто  закоржавiлий  i  пiдкепковував
часто надi мною, зате ходив направцi.
   - Свiт сто?ть на брехнi та силi,- казав вiн.- Смерть чига? на  тебе  на
кожному кроцi. Вiрити не можна нiкому. А жити  потрiбно  так,  щоб  самому
бути зверху, а iншi - насподi.
   Я не вмiв так жити. Я хотiв вiрити. Але в  Рубцевих  словах  почувалася
грiзна сила, закрайками душi я здогадувався, що вони сливе правдивi, й сам
Рубець викликав у мене повагу.

   * * *

   Ми вернулися в мiсто. Воно  потроху  вiдбудовувалося  пiсля  пожежi,  в
ньому  скрiзь  комашилися  люди,  щось  копали,  тесали,  вкопували  якiсь
стовпи,- здавалося, це мурахи трудяться над сво?м поруйнованим гнiздом.
   Весна була напрочуд тепла, а далi пiшли дощi, йшли  i  в  травнi,  i  в
червнi,  трави  стояли  рутв'яно-зеленi,  плодовi  дерева   важко   хилили
безплiднi, з засохлим цвiтом вiти, скрiзь гнало бур'янища, вiдомо ж бо, що
бур'ян не росте так нiде, як на попелищах. З  густими  дощами,  з  дрiбною
мчижкою в людськi серця падав новий  неспокiй:  що  ж  воно  буде,  чи  не
згноять дощi хлiба та городину? А тут  ще  посто?,  побори,-  люди  ходили
чорнi, усмiшки зникли з облич.
   На той  час  вийшов  повторний  монарший  указ,  за  яким  заборонялося
друкувати  малоросiйським  нарiччям  церковнi  книги.  Лаврська   друкарня
пiдпадала пiд нагляд присланих з Москви ченцiв.
   Лаврськi ченцi сполошилися, захвилювалися, кинулися  до  гетьмана,  але
той тiльки розводив руками. Вiн  переживав  i  вболiвав,  але  влада  його
танула, збiгала,  як  вода  з  пробитого  водяного  дзигаря,  ??  лишилося
тiль-тiль на денцi. По деяких сотнях  козаки  ще  обирали  старим  звича?м
сотникiв,  присилали  папери  на  утвердження  тих  виборiв,  але  гетьман
пiдписувати  ?х  боявся.  Лише  iнодi  одважувався   прошепотiти:   "Нехай
сотнику?. Якщо того... нiхто не напише доноса,. Ки?вськi  ченцi  царському
указу не  скорялися  довго,  тодi  було  покликано  до  Пiтера  ки?вського
митрополита, а з ним архiмандрита Печорського. Митрополит помер у  дорозi,
чи то вiд дум важких, чи то вiд тягару на душi, чи й бозна вiд чого.
   У гетьмана на душi стояли тумани. Тумани стояли й  над  Есманню.  Серце
пiдказувало йому тяжкi перемiни, молив Бога, аби те сталося  хоч  пiзнiше,
вже пiсля його смертi. I в нас, у Чернiговi,  й  на  хуторi  над  Стрижнем
клубочили тi ж тумани, заволокли обрiй. Нiхто не знав,  що  воно  там,  за
ними.
   На хуторi розгодинювалося лише тодi, коли туди при?жджав з  наймолодшою
полковниковою дочкою його наймолодший зять - Якiв Маркевич. Вiн влiтав, як
шура-бура, розкутурхував усiх, вiд  сторожа  до  полковника,  розбурхував,
розсмiював i реготiвся сам, веселився, неначе хлопчик. I не  сказати,  щоб
був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радiв кожному його при?здовi. Та
що там я,- занурений у думи суворий полковник яснiв лицем  i  вiдмахувався
широкою немов праник, долонею тiльки для годиться.
   - Татуню, татуню (так вiн називав Полуботка), ви тiльки подивiться, яку
я люльку купив для вас у вiрменина. В цiлому свiтi нема? тако?  люльки.  А
як вона вiдчиня?ться? Секрет! Ось пиптик - натиснули, i вже! Не  гасне  на
найбiльшому вiтрi, тютюн не розсипа?ться. А  вам,  мамуню,  привiз  птушок
заморських i насiння нiмецко? цибулi... А вам, хлопцi, гарнець горiлки.
   Рум'янолиций,  чорновусий,  чорнобровий,  волоокий,  i  очi  тi  оливою
облитi, крутився на всi боки, роздавав подарунки, не  забуваючи  при  тому
нiкого. Навiть мене - привiз  новеньку  бандуру,  веркi?вську,  з  козаком
Мама?м. Хоч не раз менi ставало  тяжко  дивитися  на  тотi?  веселощi,  то
бiльше, саме на ?хньому з Оленкою весiллi спалахнуло по-справжньому наше з
Уляною кохання, весiльнi скрипки закрутили нас у тому вихорi. А ще  ж  вiн
був трохи схожий на Уляну...
   - Не кисни, Iване, проквасиш молодi? лiта. Молодiсть  -  вона  одна,  й
життя одне, не встигнеш  зоглядiтись,  а  вже  вус  посивiв.  Лiтай,  поки
лiта?ться, пий, поки п'?ться... Розуму  не  пропивай  i  дiло  сво?  знай.
Ех-ма, щастя-долi чортма. Це - коли ?? не шука?ш. Удар, Iване,  "Журавля",
покажемо ?м, Оленко, як у Лубнах танцюють!
   I лiтала Оленка  з  Яковом  у  парi  по  кленових  мостинах  у  кунтушi
бiлоносовому, спiдницi атласнiй, запасцi темного штофу,  майорiла  шовкова
намiтка, миготiли жовтi козловi чоботи... I щось миготiло в мо?й головi  й
тонко, неначе молодий льодок,  потьохкувало  в  серцi,  а  тисячi  голосiв
чорними ангелами кричали, що те миготiння грiшне й дивитися менi в той бiк
не треба.
   Навiдомо, багато знала Оленка про мене та Уляну, чи вiдала, як  глибоко
розпанахане мо? серце, може, й справдi вважала, що ми з  Уляною  побiгали,
погралися та й забули про  все.  Вона  сво?  щастя  в  Якововi  знайшла  i
розповiдала про сво? щастя, чомусь мене обрала для сво?х  сповiдань.  Саме
мене чомусь дуже часто обирали жiнки та  дiвчата,  аби  подiлитися  сво?ми
та?мницями. Вони дiлилися зi мною, неначе з святим, але  я  вiдчував,  що,
коли б зробив бодай несмiливий крок, вони могли б не тiльки  роздiлити  зi
мною старi грiхи, а й сотворити новi. Вiд того менi  ставало  жаско.  Чому
так, не знав. Чим саме навертав ?х на те, може, тим, що вони якось  знали,
вiдчували, що я дiвич, i душа моя не пом'ята, й серце мо?  чисте.  Всi  на
свiтi прагнуть чистого, щоби... забруднити його.
   I потiм яких тiльки див не творить цей свiт. Як тiльки  не  переплуту?,
не перекуйовджу? всi нитки! Бо одного разу менi  приснилося...  приснилося
ясно та гаряче, що я согрiшив з Оленкою... I той грiх став вiдомий, i мене
потягнули до колода дубово?, бiля яко? стояв високий, худий, жилавий мiстр
з чорним ощиреним ротом i широченною шаблею в руцi. Диво, я не злякався, я
йшов на страту хоч iз мукою, але й з  почуттям,  що  кара  справедлива,  я
тiльки боявся, аби про мiй грiх  не  довiдалася  Уляся.  Отакий  дивний  i
страшний сон менi приснився.
   Якось нас iз Оленкою побачив бiля перелазу Якiв  i  жартiвливо  покивав
пальцем:
   - Оленко, не зажартовуй з Iваном. Бачиш, як  вiн  почервонiв.  Iван  ще
малий.
   Але Якiв був не тiльки мартоплясом, жартiвником. Вiн мав  зiрке  око  й
добре розумiвся на тому, що дiялося довкола. Московити потискали  козакiв,
й про те гомонiли всi, проте гомонiли  обачно,  з  осторогою  оглядаючись.
Iнодi хтось i вирветься поперед iнших з гострим словом - гурт сам по собi,
мовчазний, пiд'юджу?, пiдштовху?,- й принишкне, примовкне. Та не такий був
Якiв, Одного разу за широким столом пiдняв чару й сказав:
   - Вип'?мо, братцi, щоб воля не захирiла,  щоб  були  ми  господарями  у
власнiй хатi й щоб  спини  нашi  не  гнулися.  Земля  наша  нiким  нам  не
дарована, давнини нашi - од предкiв, ми зумi?мо  оборонити  ?х,  бо  шаблi
нашi не тупiшi за шаблi наших сусiдiв.
   Я бачив, як здригнули Полуботковi брови, як вiн прояснiв чолом, а  далi
нахмурився: радiв за свого зятя, пишався ним i боявся  за  нього.  Мабуть,
вони мали мiж собою  балачку,  й  не  одну,  бо  далi  на  людях  Якiв  не
висловлював отако прямо сво?х думок, плiв мову  тонко  та  хитро,  так  що
жодного кiнчика не  було  видно,  але  всi  здогадувалися,  куди  веде  та
мережка, А нам - Борзакiвському, менi, Биковському - казав:
   - Ось вже скiльки часу ми  йдемо  спиною  наперед.  Перед  нашим  носом
вимахують ки?м, i ми вiдступа?мо, вiдступа?мо. Мо',  пора  зупинитись?  Бо
так можна i в урвище впасти.
   Я тратився й малiв, тратився перед такою вiдвагою,  малiв  перед  таким
валечним козаком, ще й думав про те, якого гарного мужа ма?  Оленка  i  як
менi далеко до його чеснот, до його вiдваги, до його  вмiння  розвеселити,
пiднести людей, та ще в такий сумний час.

   * * *

   Уже кiлька мiсяцiв я обтираю лiктi за широким кленовим столом  полково?
канцелярi?. Поки  що  ходжу  в  копi?стах,  пiдписках,  суддя  обiця?  (чи
страха?) незабаром покласти на мене першу справу.
   Мешкаю у великiй хатi разом з iншими неодруженими канцеляристами,  менi
призначено жупан та чоботи на рiк. При хатi, де ми живемо, сад  та  город,
одначе вельми запущений, город канцеляристи  весною  засадили,  одначе  не
пололи, ходили туди тiльки  по  часник  та  цибулю,  мак  зарiс  бур'яном,
гарбузи поплелися по деревах i тинах, подерлися навiть на хату. Малина  та
порiчки в саду давно здичавiли, тiльки  сливи,  теж  напiвдикi,  ронили  в
траву синi, продовгуватi плоди. Я любив  ту  глушину,  залазив  у  чагарi,
лежав, пiдклавши пiд голову свитку.
   Я вже багато чого вмiв, багато знав з того, що робилося  в  полку  i  в
кра?, знав навiть деякi та?мницi. В  полку  глухо  гомонiли,  що  наступа?
кiнець усiм вольностям, усiм давнинам, якими жив наш люд.  Вольностi  нашi
вкорочували, наглядачiв  на  Укра?ну  присилали  все  лютiших  i  лютiших,
називалися вони обер-фiскалами. Такого-сякого стольника Андрiя  Iзмайлова,
котрий був  настановлений  при  гетьманi  для  нагляду,  замiнили  Федором
Протась?вим, чоловiком ницим, пiдлим, ще й  драпiжним.  Не  кращим  був  i
Дмитро Голiцин, який сидiв у Ки?вi. За чималий хабар нашим  людям  вдалося
прочитати листа, надiсланого  Голiциним  канцлеру  Головкiну.  "Для  нашо?
безпечностi,- писав вiн,- на Укра?нi треба  насамперед  посiяти  ворожнечу
мiж полковниками й гетьманом... Коли народ дiзна?ться,  що  гетьман  тако?
влади, як  Мазепа,  не  матиме,  то  сподiваюся,  що  будуть  приходити  з
доносами... Як ранiше я вам писав, так i тепер повторюю: треба, щоб у всiх
кiстах полковниками були люди, якi не згоднi з гетьманом, коли вони будуть
не згоднi, то всi ?хнi дiла будуть нам вiдкритi".
   I хоч гетьман, будучи в Москвi, просив, аби чужинських  полковникiв  на
Укра?ну не присилали, на його прохання не зважали, й за останнiй рiк  сiло
на полковництва два москалi. Якщо якийсь полковничий  уряд  звiльнявся,  з
Москви  надходило  повiдомлення,  щоб  полковника  там  не   обирали,   бо
"определение учинитца вскоре". Скоропадський покiрно чекав "определения".
   Нинiшнiй гетьман,- говорили на Укра?нi,- людина  сумирна,  постояти  за
Укра?ну не iме; хто  не  нападе  -  всi  деруть,  коли  б  дiждатися,  щоб
гетьманом був чернiгiвський полковник... Не так давно вiн за Укра?ну стояв
i москалям ?? розоряти не давав;  в  його  полку  без  його  розпорядження
москалi нiчого не беруть.
   Се була правда. Москалi у нас стояли гарнiзонами в кiлькох мiстечках, у
селах посто?в було мало, й жили солдати не по хатах, а в великих  куренях,
збудованих  для  них.  Усi  апеляцi?,  якi  виникали  помiж  офiцерами  та
мiсцевими старшинами, полковник розбирав сам, в присутностi  обох  сторiн,
численних свiдкiв, i чинив по-справедливостi. Суворий  та  мовчазний,  вiв
справу так, що справедливiсть ставала очевидною всiм. Либонь, i  в  нашому
полку були зброднi та донощики, й вони доносили,  але  чомусь  апеляцiй  з
Пiтера до нас не поступало.
   Одначе незабаром  полковниковi  довелося  приймати  апеляцi?  зi  всi??
Укра?ни. На початку того таки тисяча сiмсот двадцять другого року гетьмана
Iвана Скоропадського знову  було  покликано  до  Москви  й  затримано  там
надовго,  вiд'?жджаючи,  гетьман  залишив  замiсть   себе   чернiгiвського
полковника.
   Полуботок i далi жив у Чернiговi, до Глухова на?здив, отож i  бiльшiсть
справ розглядалися в нашiй канцелярi?. Прибували справи новi, й  випливали
старi, Скоропадський був чоловiком, який не любив нiяких турбацiй, всi  тi
справи, покрутившись мiсяць-другий, лягали на спочинок на дно велетенських
скринь. Тепер ?х витягали звiдти й розглядали заново.
   Менi вельми запам'яталася одна, оскiльки  розпочалася  вона  при  менi,
коли я ще мешкав у Комишнi, одразу по замiнi Чарниша  Милорадовичем.  Саме
по тiй апеляцi? менi разом з Борзакiвським довелося ?хати  до  Гадяча  при
генеральному  судцi  Савичу.  Надiйшло  кiлька  скарг   з   Котельви,   що
Милорадович хоче силомiць узяти ?? собi в пiдданство.
   Котельва - мiстечко  козацьке,  пiд  Милорадовичеву  руку  хилитися  не
хотiло, вчинило вiдчайдушний  опiр  його  спробам  посiсти  поля  та  луки
котельв'ян,  тодi  гадяцький  полковник   вдався   до   розору   Котельви.
Милорадовичевi слуги вирубували лiси довкола Котельви, руйнували греблi та
палили  млини,  сам  полковник  влаштовував   на   котельв'янських   полях
полювання; ганяв з чамбуками, з  тренбами,  прапорами  та  бубнами,  ловчi
витоптали хлiби й городину, перебили безлiч гусей  та  свиней  i  захопили
чимало  коней.  Ускаржилися  на  Милорадовича  Ярема  Короткий  та   Луцик
Бакуменко. Другою скаргою була скарга сотника  Iвана  Пирятинського.  Його
хорт обiгнав на полюваннi хортiв Милорадовича, сотник пiднiс  Милорадовичу
впольованого його хортом зайця, а полковник почав бити  олов'яною  фляшкою
сотника по головi. Сотник сказав, що напише гетьману, Милорадович вiдповiв
- пиши, я тим папiрцем оне? мiсце пiдiтру.
   Людей тягли до квестi? за найменшу провину  й  без  оно?;  хтось  купив
горiлку не в його крамницi, хтось  не  хотiв  уступити  млина,  на  когось
донесли, що "казав проти македонського кавалiра  сарказми",  таких  карали
особливо тяжко, пiдвiшували за руки до сволока й били так, що  крiзь  одяг
проступала кров. "Дам фiскалам по триста ки?в,-  похвалявся  Милорадович,-
одiб'ю шкуру од кiсток, вже нiкуди не по?дуть зi скаргами".
   Глухiвськi  канцеляристи  розповiдали,  що  Скоропадський  бубонiв  при
нечисленних свiдках: "Затурбував нас сво?ми строгостями полковник, одбира?
собi всi доходи, ратушi в полку запустiли,  управлiння  вiддав  на  вiдкуп
слугам сво?м", одначе всi скарги складав до судово?  скринi,  ходу  ?м  не
давав, пам'ятаючи цареву промеморiю про те, що "Милорадович  верность  мне
свою показал".
   Ми при?хали до Гадяча. Полковник був у вiд'?здi, й  Савич,  вiдаючи,  з
ким ма? справу, слiдства не вчиняв,  одначе  люди  провiдали  про  те,  що
при?хав  генеральний  писар,  й  смiливiшi  потягнулися  зi  скаргами.   Я
записував скарги, й не одна сльоза впала менi з очей на папiр.  На  власнi
очi бачив, як полковничi слуги хапали на базарi людей i завдавали до цюпи,
тримаючи ?х там, поки не вiдкупляться. Козакам i посполитим  ускаржуватися
не було куди: Милорадович знищив ратушнi суди й зробив судилищем свiй дiм.
Там правили його жiнка, брати, син,  полковниковi  прикажчики.  Не  тiльки
посполитi, а й козаки платили полковнику чинш i ясенщину - вiд коня i вола
по дванадцять .шагiв i по четверику вiвса й вiдбували всiляке послушенство
- косили сiно, орали, молотили, рубали дрова, топили печi, стерегли  двiр,
козацькi вдови бiлили йому хати, й мусили купляти тiльки його горiлку.
   Милорадович ще в Сербi?  розпочав  займатися  всiляким  гендлем,  тепер
розгорнувся в двi руки. Пiдряди на горiлку брав по кiлька  тисяч  вiдер  i
прикупляв та перепродував шовк, його служники гнали в Крим табуни скоту  -
по двiстi  й  бiльше  штук,  а  звiдти  везли  вино,  шовк,  сап'ян,  воли
переганяли в Шльонськ та Пiтер - по п'ятсот, шiстсот голiв за один раз,  i
все то була дармова праця - люди працювали  на  сво?х  харчах  i  в  сво?й
одежi. Всiм тим заправляли серби та москалi, й приступитися до  них  нiхто
не мiг.
   Вiдчайдушний опiр вчинив Милорадовичу козак Балясний iз Веприка, котрий
мав селiтровий заводик i  варив  селiтру.  Милорадовичева  Уляна  забажала
придбати той заводик, звичайно ж, за безцiнь -  "сама  варитиму  селiтру",
одначе Балясний затявся. Пiшов пiд ки?, але не скорився, писав на всi боки
скарги, й тодi його, буцiм за те, що не вклонився полковнику, вхопили й на
свято Зiшестя Святого Духа оповили  ланцюгами  та  прикували  до  гармати.
Морили на  гарматi  спрагою,  оправлявся  просто  на  гармату,  одначе  не
здавався. Тодi його посадовили на незасiдлану, страшенно худу, гостроверху
коняку, й сам Милорадович гнав ту коняку поперед  себе  тридцять  верст  i
пригнав на свiй хутiр, де Балясного було посаджено в iндичник пiд варту.
   Про все це розповiв Савичу син Балясного. Савич не знав, що  робити,  й
послав козака до Полуботка. Полуботок наказав Балясного звiльнити  й,  аби
Милорадович не вчинив над ним якогось  нового  злого  вчинку,  привезти  в
Глухiв.
   На той час сам Милорадович повернувся в Гадяч. Савич показав йому листа
вiд Полуботка. Сербин звився, ляснув  нагайкою  по  столу,  аж  продiрявив
бiлий убрус. Савич знизав плечима й мовив:
   - Чини, як зна?ш. Тiльки скажу тобi, Полуботок - не Скоропадський.
   Милорадович  стояв  посеред  свiтлицi  -  темний  лицем,  лиса   голова
виблискувала, неначе кована з мiдi, очi налилися червiнню. Вiн  нiчого  не
сказав, одягнув шапку й вийшов. Ще раз вимахнув  нагайкою,  й  високий,  у
пiвтора людськi зрости, кущ  конопель  упав,  перерiзаний  навпiл,  жовтий
димок закурiв з них, вiтер понiс його просто до мене - я стояв пiд  вишнею
i голосно чхнув. Милорадович повернув голову в мiй бiк,  бiлки  його  очей
зблиснули, й вiн подався за ворота.
   Того вечора Балясного було звiльнено. Ми ж проваландалися в  Гадячi  ще
кiлька  днiв,  нiякого  слiдства  Савич  бiльше  не  чинив,  кiлька  разiв
зустрiчався з Милорадовичем, а про що гомонiли - не вiдаю. Щоправда,  i  в
гостину до гадяцького полковника Савич не ходив, може, той не  запрошував,
а може, генеральний суддя не  захотiв.  Вiн  уже  натомився,  умлiвав  вiд
спекоти - був це дуже тiлистий,  неначе  з  пшеничного  тiста  вилiплений,
чоловiк,- раз по раз утирався велетенською шовковою хусткою, тратив час на
килимi пiд грушею за кухлем холодного узвару й вимiрковував спосiб  скорше
вернутися в Глухiв. Бiля обережного, нерiшучого Скоропадського i сам  став
обережним, хоч душею вболiвав за козацьку справу.  Либонь,  у  його  жилах
гомонiла справжня козацька кров, напо?на полиновим  запахом  Дикого  поля,
яке вздовж  i  впоперек  об'?здили  його  предки,  любив  козацьку  пiсню,
розповiдi про минувшину, аж трохи загорявся  вiд  них,  але  надто  багато
додалося до тi?? кровi солодких наливок та  густих  заморських  вин,  кров
пригускла. Тепер бiля Полуботка та кров зануртувала  швидше.  Повернувшись
до Глухова, Полуботковi склав звiт про Милорадовича  правдивий.  Полуботок
закликав гадяцького полковника до Глухова. Проте Милорадович у  Глухiв  не
поспiшав, натомiсть його обоз торував путь до пiвнiчно? столицi, в палубах
високих возiв погойдувалися барила з анисiвкою, вишнiвкою, горiлку везли в
дарунок царевi (Петро дарунки  любив).  Старший  команди  вiз  у  скриньцi
листа, в якому гадяцький полковник  нагадував  Петровi  про  сво?  заслуги
перед iмперi?ю та ускаржувався на причiпки нового уряду, а також ще одного
листа-подяку царевi вiд гадяцьких козакiв та мiщан  за  "присилку  до  них
такого  зацного  кавалiра".  Пiдписи  вибивав  киями.  I  коли  "гадяцький
кавалiр" при?хав до Глухова, то  на  столi  перед  Полуботком  вже  лежало
цареве послання,  в  якому  було  сказано:  "Оного  гадяцького  полковника
всiляко шанувати i всiляке належне шанування вiддавати".
   Указ прийшов на гетьманську канцелярiю, а сам Милорадович отримав орден
на стрiчцi. Два тижнi пиячив з тi?? радостi гадяцький полковник, напившись
роздягався догола, ставав перед дзеркалом, чiпляв через  плече  стрiчку  з
орденом i вигукував у дзеркало до власного вiдображення: "Хто ти такий?" I
сам вiдповiдав: "Ясновельможний пан полковник,  його  царсько?  величностi
кавалiр". Одного  разу  його  служник  Самiйло  залiз  у  димар,  i,  коли
Милорадович запитав до дзеркала: "Хто ти  такий",  Самiйло  прогундосив  з
грубки: "Волоський вар'ят i дурень царя  небесного".  Милорадович  упав  з
переляку, а отямившись, пiдiйшов до вiкна, Семен саме  вилазив  з  димаря,
полковник ухопив рушницю й застрiлив його. Ще й  сам  подав  позов,  буцiм
Семен  хотiв  його  пограбувати,  й  склав  на  мертвого  Семена  неславу.
Челядники, котрих привiв у свiдки, потвердили, буцiм Семен лазив у  грубку
для грабунку.
   Тими пиятиками, вбивством Семена i судом над ним, вже  мертвим,  вкинув
Гадяч у неймовiрний переляк.
   ...Милорадович зайшов до свiтлицi сягнистою ходою, шабля летiла за ним,
неначе довгошия птаха, що склала крила i  шуга?  з  височинi,  закаблуками
стукотiв, неначе ступав по гайку власного будинку. В  свiтлицi  найдовався
довго. Ми, канцеляристи, стовпилися бiля вiкон,  якi  виходили  на  ганок,
чекали. Сподiвалися,  що  почу?мо  крик,  сварку,  погрози...  Милорадович
вийшов тихо, ледь зiгнувшись, ступав м'яко,  шаблю  в  надiлках  тримав  у
лiвiй руцi.  Вже  зiйшовши  з  ганку,  одягнув  шапку.  Зупинився,  чомусь
оглянувся. Повiльно пiшов з двору.
   Що то за розмова вiдбулася в  них  з  Полуботком,  про  що  гомонiли  -
невiдомо, Полуботок пiсля того покликав мене й  звелiв  переписати  якийсь
папiру i був такий, як i завше - спокiйний, розважливий.
   По тому на довгий час  лихi  чутки  по  гадяцькому  полковнику  запали.
Либонь, зата?вся до  певного  часу.  А  може,  й  сказав  йому  щось  таке
чернiгiвський полковник, може, й прохукав у душу дiрку якимись  особливими
словами, мовляв, ти ж вже наш, пустив корiння в цю  землю,  i  брати  тво?
також, не забивайте давнього пагiння, бо воно колись  заглушить  вас.  Бог
над нами один, всi ми дiти його.
   Не знаю. А таки заповажав хоч трохи Полуботка Милорадович, бо  пiзнiше,
коли мав можливiсть люто помститися, продати, не помотався; не  пiдтримав,
не став на його сторону - чужоземна кров заговорила,- але й з  арканом  не
кинувся. Одначе я забiг трохи наперед.
   Вiд Скоропадського надходили  вiстi  часто  i  все  втiшнi?:  цар  дуже
ласкавий до гетьмана, на банкетах  садовить  тiльки  поруч  себе,  прийма?
Скоропадського  то  в  Кремлi,  то  в  Нiмецькiй  слободi,  сенатори,  всi
синодальнi поспiшають наввипередки, аби засвiдчити  укра?нському  гетьману
свою шану. Був з царем на похоронах генерала Кантакузiна, того самого, про
якого   ходила   чутка,   буцiмто   хочуть   його   настановити    замiсть
Скоропадського, пишно вiдзначали рiчницю  Нiштадтського  миру,  псковський
архi?пископ - синодальний вiце-президент - майже щодня  навiду?  гетьмана,
руку цiлу?, сват Петро Андрiйович Толстой не зна?,  де  посадовити  й  чим
пригощати високого родича. I сам пан гетьман майже  щодня  прийма?  гостей
високих, припаси тануть швидко, просить прислати то кiлька куф горiлки, то
круп всiляких, сушнi i всього  iншого.  Цар  по?хав  на  води  до  Алонца,
лiкувати мiхур сечовий, а гетьману наказав  чекати  на  нього.  Дочекався.
Знову цар возив його з одного банкету на iнший. I мчали в Москву, й летiли
з Москви козаки вiстовi, глухiвський  ратушний  пiдписар  Савка,  машталiр
гетьманського двору Григорiй За?ць,  Якiв  Маркевич,  старший  канцелярист
гетьмансько? канцелярi? Григорiй Тимошiвський, один раз возив припаси  сам
генеральний бунчужний Якiв Лизогуб. З  часом  добрi  вiстi  чи  то  почали
губитися в дорозi, чи  то  нiчого  було  передавати,  натомiсть  з'явилися
непри?мнi, тривожнi. Надiйшла промеморiя,  щоб  прядиво  з  Укра?ни  везли
тiльки в росiйськi мiста, i ще одна, котрою заборонялося на Укра?нi робити
смолу та поташ  (а  де  ?х  взяти?),  далi  -  указ,  за  яким  у  Глуховi
розташовувалися ще два росiйськi полки.
   Не встигли отямитись вiд тих промеморiй, як надiйшов  царський  указ  -
вiдправити десять тисяч козакiв на Ладогу та десять  тисяч  на  Терек,  на
тому указi  Скоропадський  прописав,  якому  полку  куди  йти:  на  Ладогу
Чернiгiвському  на  чолi  з  полковим  суддею  Василем  Томарою  та  полку
Полтавському на чолi з наказним полковником Iваном Черняком,  на  Терек  -
полкам Миргородському, Прилуцькому i Ки?вському. Й ще один  указ:  скласти
по всiй Укра?нi присягу про престолонаслiдування - престол наслiду? особа,
на яку вкаже iмператор в сво?му тестаментi. Такого не було нiколи в жоднiй
кра?нi.
   Полуботок на те сказав:
   - Напишемо цидулу, старшина пiдпише. Нехай там як собi хочуть: нам  вiд
того нi солодко нi гiрко.
   На указ про посилку козакiв на Ладогу та на Терек Полуботок одписав, що
це зробити майже неможливо -  настало  морове  повiтря,  хвороба  викосить
козакiв у дорозi, до того ж, нинi ще трава не  пiднялася  й  води  високi,
потрiбно чекати просухи та пашi. Пiдписар ратушний глухiвський Савка повiз
того листа в Сенат i ще одного, та?мно, Скоропадському, в якому  Полуботок
натискав на гетьмана, аби той не  пiддавався,  аби  одбивався,  бо  такими
посилками людей i постоями  вигубимо  Укра?ну  до  решти  й  не  буде  нам
прощення нi вiд люду нинiшнього, нi вiд дiтей та внукiв наших. У листi  до
Скоропадського перераховувалися всi посто?, указувалося, скiльки  в  якому
полку  лишилося  козакiв,  i  розповiдалося,  як   вони   обшарпалися   та
озлиденiли. Полковник пiдказував гетьману, аби писав царевi листа особисто
й водночас заручився пiдтримкою всiх значних людей у Москвi  -  сенаторiв,
губернаторiв, генералiв, зичливих гетьману, а  також  тих,  якi  мають  на
Укра?нi ма?тностi, i вони також убожiють вiд посто?в та поборiв.
   Опираючись на той лист, Скоропадський з старшинами, якi були  з  ним  у
Москвi,  написали  царевi  промеморiю  з  шести  пунктiв.   У   промеморi?
насамперед  вказали  на  те,  що  за  останнi  роки  Укра?на  оскудiла   й
виснажилася до краю, козакiв та посполитих лишилося  мало,  але  й  з  них
третину щорiчно забирають у походи,  отож  козаки  йдуть  на  Ладогу,  пiд
Царицин та в Кримськi степи, а ?хнi жiнки мусять годувати драгунiв,  котрi
стоять по ?хнiх хатах постоями, i мусять тi жiнки забезпечувати  росiйське
вiйсько та форпости пiдводами (а то ще пiдводи драгуни  беруть  силою),  i
навiть прогонiв ?м не платять, чого нема?  нiде  в  царствi  Московському.
Якщо ж хто намага?ться пiдводу не дати, того забивають у залiза й завдають
до секвестру. Поскаржитися нема?  кому,  бо  московитськi  коменданти  вiд
укра?нцiв  скарг  не   приймають,   а   спiйманi   самоправцi-солдати   до
укра?нського суду не йдуть.
   Ки?вський губернатор i глухiвський комендант  пишуть  сво?  промеморi?,
наперекiр тим, що ?х вида? полкова старшина. Та ще в полках Стародубському
та Переяславському давно нема? полковникiв i нема? дозволу  обрати  нових.
Далi в промеморй писалося,  що  в  Стародубський  та  Чернiгiвський  полки
набiгло дуже багато розкольникiв, i коменданти ?м  потурають.  Водночас  з
укра?нських полкiв слобiдськi бригадири забирають людей  та  садовлять  на
сво? землi, нахапали тих земель хтозна-скiльки й розоряють  виводом  полки
укра?нськi. Гетьман просив вiдмiнити побори  та  дозволити  й  далi  вести
судовi  справи  за  законами  i   звичаями   предкiв.   Листа   переписали
по-московському й вiддали в царську канцелярiю. Вiдповiдi довелося  чекати
довго.
   Вводячи  новi  побори,  вiдмiняючи  козацькi  вольностi,   цар   щоразу
посилався на Переяславськi  статтi,  пiдписанi  Олексi?м  Михайловичем  та
Богданом Хмельницьким, нахабно перебрiхуючи ?х та тлумачачи пункти на свiй
розсуд i вигоду. Цього разу вiн знову посилався на них i перекручував  ?х:
"А в статтях i чолобитних як гетьмана Богдана Хмельницького, так  i  iнших
по ньому будучих гетьманах написано iменно: перше - в яких великих  мiстах
будуть нашi во?води, в тих мiстах для судiв  i  розправи  будуть  урядники
козачi, й судитися по тих правах, одначе якщо хтось того суду не визна?  i
захоче свою справу перенести до во?води, то  во?водi  розправу  чинити  на
власний розсуд, для чого й судцю мати, який тi  справи  вершитиме  правдою
без тяганини, i все те на користь народу малоросiйського; друге  -  в  тих
пунктах написано, щоб у малоросiйських мiстах нашi урядники були достойнi,
вони будуть  пiдданими  управлять  i  доходи  всiлякi  грошовi  та  хлiбнi
забирати та вiддавати в нашу казну. Одначе оне? було упущено, невiдомо для
чого, й чинилося супроти  договору  Богдана  Хмельницького.  Тож  нинi  ми
указали чинити все, як визначено в згаданих  Хмельницького  договорах,  де
саме й написано, щоб бути пiд великоросiйським судом i  управлiнням,  щоби
всьому малоросiйському народу всi  неправi  суди  та  всiлякi  обтяженостi
припиненi були".
   Цар перебрiхував й перекручував, бо знав -  заперечити  не  одважаться.
Скоропадський розгубився. Знову помчав гонець до  Глухова;  стривожений  i
стурбований не  менше  за  гетьмана,  Полуботок  вiдшукав  чорновi  аркушi
статтей  Богданових,  написав  листа,  в  якому  радив  Скоропадському  не
пiддаватися. Поки складали нового листа царевi, гетьман ?здив за  пiдмогою
та порадою до графа Федора Апраксiна, до графа Петра Толстого та до  Павла
Ягужинського, генерал-прокурора,  показував  ?м  статтi  Хмельницького  та
грамоти самого Петра,  одну  року  тисяча  сiмсот  шостого,  другу  писану
пiзнiше, з Амстердама, де стверджувалися всi права козацькi  -  вольностi,
суди i все iнше. Гетьман переконував,  що  новий  царський  указ  розорить
Укра?ну до решти й нiкому буде поле орати,  нiкому  захищати  Укра?ну  вiд
турка та татарина. Толстой говорив  ухильно,  а  Апраксiн  та  Ягужинський
радили гетьману вiдстоювати сво? права.
   Через Ягужинського Скоропадський перепровадив чолобитну царевi.  В  нiй
писалося: "Предки  Вашо?  iмператорсько?  величностi  указали  на  користь
Малоросi? бути сво?му суду. За Богдана Хмельницького, коли Мала Росiя  пiд
Богом бережену предкiв Ваших вiчно? пам'ятi достойних державу пiддалася, й
за iнших гетьманiв, таких суддiв i хлiбних та грошових поборiв в казну  не
було, оскiльки вiн, Богдан Хмельницький, при сво?х правах i  порядках,  зi
всiм малоросiйським обох сторiн Днiпра  народом  в  особливiм  респектi  i
милостивiй протекцi? ?х величностi був утриманий,  але  вже  пiсля  смертi
Богдана  Хмельницького  в  написаних  ним  статтях  вiдмiна  учинилися  за
гетьманiв непостiйних - сина його Юрiя, а пiсля нього й  Брюховецького,  i
тодi в нових договорах i про побори ?м було  запропоновано;  одначе  пiсля
зради Брюховецького, коли великий государ, цар  i  великий  князь  Олексiй
Михайлович, блаженно? i достохвально? пам'ятi батько  Вашо?  величностi  в
колишню свою милiсть Малу Росiю прийняв, тодi Юрiя i Брюховецького  статтi
волею Його  iмператорсько?  величностi  були  вiдставленi,  i  встановленi
давнiшi   статтi   Богдана   Хмельницького,   пiдтвердженi   за    Дем'яна
Многогрiшного та Iвана Самойловича, до мого уряду гетьманського цi  статтi
непорушне   дотримувалися,   i   Вашою   iмператорською   величнiстю   при
настановленнi мене на той уряд тi  права  та  вольностi  свято  утвердженi
були.
   I нинi вiд усього малоросiйського народу мого, з  дiтьми  й  нащадками,
просимо попереднi нашi права i порядки нам  лишити.  Вашо?  iмператорсько?
величностi вiрний  i  пiдданий  раб  зi  всiм  малоросiйським  вiйськом  i
поспiльством пiдписав рукою власною Iван  Скоропадський,  травня  3,  року
1722".
   Лист до царя повiз ре?нт вiйськово? канцелярi? Дмитро Володкiвський. Як
вертався з  Преображенського  назад,  його  нагнав  царський  бомбардир  i
сповiстав, що увечерi цар "зволить вiдвiдати" гетьмана.
   Цар знову, як i торiк, цiлував гетьмана в голову, й банкетували, i вели
вченi бесiди про Бога та Божу благодать, про всiлякi iншi високi  речi,  а
також про туркiв, шведiв, Мазепу. Про листа - анiчичирк. Мовби й  не  було
його зовсiм.
   Цар i далi волочив  за  собою  старого  гетьмана  по  банкетних  залах,
плавали вони також на галерi повз Кремль i стрiляли з  гармат,  гасали  на
конях по Преображенському, пили в  князiв  i  генералiв,  i  скрiзь  Петро
демонстрував свою приязнь до гетьмана.
   Вiдтак вiд'?хав до Коломни, а гетьмановi,  котрий  збирався  в  дорогу,
прислав останнiй пошанiвок, останню милiсть - указ, у якому  писалося,  що
вiднинi на Укра?нi всi справи вершитиме не вiн, гетьман,  а  Малоросiйська
колегiя: "Колегiя при вас, замiсть того, як постановлено  з  Хмельницьким,
щоб верхнiй апеляцi? бути у во?вод великоросiйських".
   Це був смертний присуд Укра?нi, кiнець усiх ?? вольностей, свобод,  чим
жила й квiтувала стiльки лiт. Петро сповнив свiй давнiй ниций замiр.
   Старий гетьман прочитав указ, i йому потемнiло в очах. Вiн  похитнувся,
вхопився за серце й повалився на руки старшин.
   Скоропадський вже не очуняв. Лежав, втупивши очi  в  стелю,  в  кутиках
його очей закам'янiло по сльозi. Так його й везли на Укра?ну  -  лежачого,
обмертвiлого, байдужого до  всього  на  свiтi.  При  ньому  сидiв  молодий
канцелярист, гiлочкою вiдгонив мух вiд обличчя. У Глухiв при?хали двадцять
другого червня, бiля мiських ворiт гетьмана, немов  у  наругу,  зустрiчали
Скорняков-Писар?в i генерал Бельцер, старшина товпилася  оддалiк.  Либонь,
царськi круки волiли на власнi очi пересвiдчитись,  що  гетьман  пряде  на
тонке, що нiчого вiн  вже  вдiяти  не  може.  I  всi  вони  хотiли  швидше
доповiсти про те царевi.
   Тиждень лежав  Скоропадський  у  малих  нових  будинках  свого  ма?тку.
Двадцять дев'ятого справили у Соборнiй церквi молебень на  його  одужання.
Гетьмана  принесли  на  ношах,  ношi  поставили  навпроти  царських  врат.
Соборний пiп правив молебень, пiвча спiвала жалiбно, Скоропадський  лежав,
i його погляд уже  належав  потойбiчним  сферам,  його  обличчя  страшенно
зжовкло, нiс вигострився, на чолi срiблився пiт. Таке обличчя бува? тiльки
в людей, до яких у серце влетiла смерть. Хтозна,  про  що  думав  гетьман,
либонь, одне було вочевидь: життя йому стало осоружним, воно втратило  для
нього смисл, прогiркло й проржавiло -  адже  саме  за  його  гетьманування
Укра?на переставала бути Укра?ною. Вiн знав: коли б його  не  повалила  на
лiжко недуга, вiн також нiчого не зробив  би,  сприйняв  би  Малоросiйську
колегiю в покорi, сливе, це було його останн? каяття.
   Вдавала заклопотанiсть, то схилялася над гетьманом, поправити  лiжника,
то випростовувалася дорiдним станом гетьманша, й телiпався в не? на ши? на
шовковiй шворцi подарований царицею портрет оно?, гетьманша почепила його,
аби всi бачили, що не  тiльки  гетьман,  а  й  вона  перебува?  у  високiй
монаршiй милостi, тож нехай нiхто не дума?, що  у  випадку  чого  вдасться
покривдити ??. Вона здавалася  високою-високою,  на  ??  головi  майже  на
сажень височiв парчевий, обшитий перлами надочiпник.  Гетьманша  скошувала
колись  знадливi,  гемонсько  гарнi,  а  тепер  пригаслi  очi,  намагалася
запам'ятати, в кого який  вираз  обличчя,  хто  суму?  насправжки,  а  хто
нудиться позiхаючи, в кого незабаром шукатиме прихильностi, а кого  обiйде
десятою дорогою.
   Першого липня Полуботок, а з ним  i  я  та  Борзакiвський  при?хали  до
Глухова. Полковник був у селi Гамалi?вцi, там його й застала  звiстка  про
повернення  гетьмана.  Вiн  пiшов  до  ново?  гетьманово?  хати,  яка   ще
виблискувала закипiлою  живицею,  ми  лишилися  на  подвiр'?.  Побрязкував
позолоченим кiльцем прив'язаний  до  конов'язi  Полуботкiв  кiнь,  скажене
кричали сойки на тополi, що росла в  кiнцi  двору,  мовби  вiщували  бiду.
Одначе всi знали про не? й без вiщування.
   Полуботок винiс з гетьмансько? свiтлицi засмуту справжню,  не  вдавану,
задуму глибоку. Мовчазний, значливий стояв  посеред  двору.  До  нього  не
зважувалися пiдiйти.
   Цвiли  мальви,  заглядали  великими  здивованими  очима   до   свiтлицi
гетьмана. Його не турбували болi, але життя вибiгало з нього, неначе  вода
з пробитого кулею вiдра.  Метушилися  лiкар  драгунського  полку  Адам  та
анатомiст Полторацький, намагалися влити срiбною ложечкою гетьману в  рота
якiсь краплi, але вiн не мiг розтулити зуби. А розтуливши, прохрипiв:
   - Тестамент!
   Принесли тестамент,  складений  заздалегiдь,  одразу  по  поверненнi  з
Москви, в ньому Скоропадський  заповiдав  дружинi  та  дiтям  сво?  власне
майно, публiкував вiйськовий скарб, а також що кому лиша?  пiсля  себе;  в
тiм тестаментi просив царя утвердити гетьманом Павла Полуботка. Либонь, на
останньому прузi Скоропадський розумiв:  якщо  ще  хтось  зможе  опиратися
навальнiй i пiдлiй, нелюдськiй налозi царя, то тiльки Полуботок. Гетьманiв
пiдпис ствердили Савич, Жураковський, Андрiй Маркевич, останнiй, верткий i
пронозливий, встиг пiдсунути пiд кволу, майже мертву руку  гетьмана  другу
грамотку, якою лубенському полковнику  даровано  село  Згурiвку  та  хутiр
Куренський. Скоропадський, певно, не вiдав, що пiдпису?.
   Гетьман вiдiйшов о шостiй годинi.
   Ховали його з пишнотою i скорботою, бо ж розумiли, що ховають  Укра?ну.
Не був гетьман ?й справжнiм захисником та оборонцем, але  любив  ??  щирою
любов'ю. Вiдспiвали його в церквi Святого Миколи - гетьманша зiмлiла  бiля
труни,- винесли нари з труною на соборний майдан, дужi козаки  пiдняли  на
руках, аби востанн? побачив свою столицю, i вдарили  на  валу  гармати,  й
фуркнули бiлi голуби з церковних бань, i посипалися в садах раннi грушi. I
голуби, й грушi, i мальви за плотом - все те для гетьмана  вже  за  межею.
Любив вiн i мальви, й грушi в угорському винi, i ма?во корогов  козацьких,
гуркiт литаврiв. У Глуховi замайорiли для нього гетьманськi  хоругви,  тут
прогуркотiли  литаври.  Шiстнадцять  лiт  тому.  Тут  все  починалося,   й
здавалося, не буде йому  кiнця.  На  цьому  самому  майданi,  нехай  i  не
вольними голосами, а  по  царевому  велiнню,  проголосили  його  гетьманом
Укра?ни. На цьому  самому  мiсцi,  де  стоять  мари,  стояв  стiл,  i  дяк
Родостанов читав грамоту на гетьманство, а князь Федiр Долгорукий дав йому
в руки клейноди. Скоропадський склав присягу, i так само гримiли  гармати,
i вiйсько йшло святковим кроком. Щоправда,  людей  на  майданi  тодi  було
небагато.
   На цьому ж майданi цар вустами Феофана Прокоповича  прокляв  антецесора
Скоропадського - гетьмана Мазепу. I горiли тодi чорнi свiчки  вздовж  стiн
соборно? Тро?цько? церкви, й одiтi в чорне попи,- ?х, пригрозивши смертною
карою, зiгнали зi всi??  Укра?ни,-  кричали  анахтему  Мазепi,  далi  було
повiшено на шибеницi опудало Мазепи, ?пископ бив опудало жезлом  у  груда.
Меншиков i Головкiн шматували грамоти на  гетьманство  та  стрiчку  ордена
Андрiя Первозванного, яким був нагороджений гетьман, шматували люто,  один
перед одним, виявляючи свою  рабську  запопадливiсть,  й  штовхали  ногами
повiдрубуванi козачi голови - Чечеля, Герцика. А чорнi  свiчки  чадiли,  а
труби ревли гнусаво, й кров парувала на заковзаному пiдошвами льодку.
   Скоропадський розумiв, що та кров - укра?нська, й труби ревуть чорно не
во  славу  ??,  одначе  й  iнше  почуття  проймало  його   -   вознесiння,
возвеличення; iнакше б вiн не став гетьманом, iнакше б його не настановили
на цей високий уряд. Навiть помри Мазепа,  козаки  сво?ю  волею  обрали  б
Полуботка, йому вiддавали найвищi почестi, його шанували найдужче, й треба
вiддати  належне  Скоропадському  -   не   став   ворогом   чернiгiвському
полковнику, не намагався згладити його з свiту,- навпаки, тримався  з  ним
рiвно, навiть запобiгав, рахувався з його думкою. Адже знав - то думка  за
ввесь народ. Ще й сам, коли по Мазепi зайшло на вибори гетьмана, радив  до
обрання молодого й валечного Полуботка,  за  що  чернiгiвський  полковник,
жодного разу не сказавши того вголос, носив у серцi вдячнiсть.
   Чорнi мари вiд'?хали в Гамалi?вку - сiльце панi гетьманшi. Перед труною
несли два прапори: бiлий та жовтий, i бунчук, i булаву золоту в самоцвiтах
на оксамитових подушках. За труною йшли родичi й  генеральна  старшина.  Я
шукав очима Уляну, знав, що це негарно - дивитися на не? при трунi батька,
й шукав,- i нарештi побачив: вона ступала помiж якихось тiток  у  чорному,
також убрана у все чорне, менi заболiло серце, я пожалiв ??...  I  пожалiв
себе. I зрозумiв, що не байдужа менi ?? доля, не байдужа вона сама.
   Толстой ступав у самому кiнцi старшинського гурту. За старшиною -  полк
при збро? - сотня за сотнею; йшли глухiвськi школи та цехи, ?хав конюший в
чорному одiяннi, вели коней верхових в позолочених рондах i одного  окремо
- пiд чорною попоною. Шестеро коней пiд  чорними  попонами  везли  воза  з
вкритими килимом марами, на яких стояла  оббита  чорним  оксамитом  труна.
Плакали срiбнi литаври, з яких аж до землi  звiшувалися  шитi  золотом  по
зеленому оксамиту чепраки.
   Плакала генеральна старшина, плакали полковники, адже ховали хоч  i  не
валечного,  але  доброго,  м'якосердого  чоловiка,  й  лякала  ?х   грiзна
невiдомiсть попереду. Мовби на пiдтвердження цього, пiд самою  Гамалi?вкою
вдарила гроза з громовицею  та  градом,  блискавицi  шугали  понад  самими
головами людей, харапудилися конi, верещали жiнки. Труну накрили вiком,  i
великi бiлi градини барабанили  по  нiй.  Все  це  -  в  чистому  полi,  й
блискавиця мелькала, наче небесна коса, прихиляючи смертних людей до само?
землi. Жiнки, малеча кинулися пiд верби, чоловiки вели далi траурне шестя,
стьобанi дощем, битi громом, паленi блискавицями.
   Гетьмана поховали в церквi жiночого монастиря.

   * * *

   Справивши поминки, старшина написала  царевi  листа,  в  якому  просила
дозволу обрати нового гетьмана, листа повiз царю пiд Дербент Ханенко,  але
з вiдповiддю не повернувся, його затримано там до кiнця лiтньо? вiйськово?
кампанi?. Донесення в Москву повезли Семен Рубець та Василь Биковський.
   Написали також унiверсал до народу,  в  якому  оповiщали  про  трагiчну
подiю i велiли всiм жити в споко? та покорi владi. Коли справа  дiйшла  до
пiдписування унiверсалу, першому  подали  перо  Полуботку,  й  вiн  поклав
пiдпис - "чернiгiвський полковник". Старшина просила, аби  вiн  пiдписався
"наказний  гетьман".  Полуботок   вiдмовився.   Серед   старшини   сталося
замiшання. Нiхто не знав -  справдi  Полуботок  не  хоче  того  звання  чи
набива? собi цiну. Либонь,  справдi.  Доки  вiн  заступав  гетьмана,  який
найдовався  в  Москвi,  то  була  одна..   справа...   Але   тепер...   Це
означатиме-ступити крок до справжнього гетьманського  уряду.  А  якщо  той
уряд не збудеться? А основне: нинi  такий  непевний  час.  Непевнiший  нiж
будь-коли. Упасти ганчiркою до нiг  президента  Малоросiйсько?  колегi?  -
ганьба на всi вiки. Стати супроти - можна втратити життя. Це розумiли всi,
а найперше Данило Апостол, так  би  мовити,  другий  найбiльший  пошукувач
булави. Прагнув ?? спрагло, жаско, до болю. В'?дався в  не?  сво?м  ?диним
оком, аж сльоза викочувалася на  щоку.  I  тут,  на  радi,  були  в  нього
прихильники, готовi  закричати  по  першому  покиву:  "Апостоловi  булаву!
Валечний козак!, Одначе  бачили,  як  одводить  погляд  Апостол,  мовчали.
Мовчанка бува? грiзнiшою за гарматнi  стрiли.  Похилили  старшини  голови,
думали. Думали водне: доля велить ?м змагатися за права та вольносi  свого
народу, а  зробити  нинi  це  може  тiльки  одна  людина  -  чернiгiвський
полковник.
   Просили його прийняти уряд не галасливо, лестиво, один поперед  одного,
а стримано, настiйливо, переконано. Полковник мовчав. Виважував. Виважував
власну долю й долю Укра?ни. Мабуть, жодну  битву  не  обмислював  так.  На
обличчi - анi риски,  з  яко?  б  угадати,  про  що  дума?.  Зосереджений,
владний, розсудливий. Якщо брав щось на сво? плечi, то вже не скидав з них
навiть порошини. Але тут - вантаж особливий.
   - Не прагну я цього уряду,- мовив.
   - Зна?мо, розумi?мо,- заговорили старшини.- Але розмисли i уваж:  нема?
нiкого iншого, кому можна дати до рук булаву. Iстину речемо.
   - А  вiда?те,  нащо  ??  да?те?  -  Нараз  пiдвiв  голову,  намагаючись
заглянути кожному в очi.- На яку факцiю? Тiльки тро?  чи  четверо  вiдвели
очi.
   - Вiда?мо. Стоятимемо в пiдмогу. Сповнимо всi тво? велiння,
   - Вiрю, й через це сповняю ваше прохання,- сказав по довгому розмислу.-
Тiльки ж... Щоб у помiч стояли твердо. Будете стояти  в  помiч?  Iнакше...
Вiдаю, не принесе ся  булава  нинi  нiкому  нi  шани,  нi  ма?тностей,  нi
задоволення... А принесе... клопiт великий, а може, й щось гiрше.
   - Будемо стояти в помiч,- загули старшини. Не було по тому  банкету  нi
великого, нi малого. Мовчки
   розiйшлися старшини по домiвках та по за?жджих дворах, корчмах, де  хто
став посто?м, понесли в серцях велику тривогу.
   Старшина написала в Сенат про свiй вибiр. Сенат вибiр старшини ствердив
указом. Вiд  царя  звiсток  не  було.  При?хав  звiдти  значковий  товариш
Дем'яненко, вiн про ту справу не  знав,  а  оповiв,  що  помiж  Тереком  i
Дербентом, над Сулаком, заклали фортецю, названу Святим Хрестом.  Добували
ту землю полки Миргородський,  Прилуцький  i  Ки?вський,  i  лишилося  там
козакiв  менше  половини,  назвав  також  глухiвчан,  хто  погинув  у  тих
спекотних степах. I стояли плач та  лемент  по  мiсту,  й  вiдспiвували  у
церквi Святого Миколи тих  побитих,  несли  мари  порожнi,  чорним  сукном
засланi, а на марах вiнки барвiнковi - за кожного убiенного по вiнковi.  У
церквi читали требник, читали так, немов мертвий  лежить  тут,  на  марах,
тiльки не читали молитви на вiдпуск грiхiв.
   Настали жаркi лiтнi днi. В мiстi панувала  притлумленiсть,  яка  iнколи
змiнювалась спалахами чи  то  одчаю,  чи  то  радостi.  Щось  нез'ясненне,
невидиме витало над мiстом, над усiма головами, щось визрiвало,  чи  то  в
небi, чи то на землi, а що, ми не знали. Одначе по кiлькох  днях  надiйшли
певнi вiдомостi про Малоросiйську колегiю та про те,  для  яких  справ  та
колегiя укладена. Привiз ?х  срiбнянський  сотник  Антон  Троцина,  котрий
колись був пiвчим у царiвни Софi? Олексi?вни, вiв перший голос, мав вельми
компанiйську вдачу, товаришував з багатьма можновладними московитами, далi
пропив голос i вернувся  на  Укра?ну.  Обережний  Скоропадський  частенько
посилав його в Москву та Пiтер, буцiм за  якимось  припасом,  насправдi  ж
вивiдати, смаленим чи жареним пахне в пiвнiчних  столицях  i  в  який  бiк
повалу? дим; дошпетний Троцина сповняв той обов'язок  весело  та  легко  й
привозив найточнiшi вiстi. Нинi вiн привiз ?х з власного ранкору,  й  були
вони вкрай невтiшнi. Префект колегi?  генерал  Вельямiнов  уже  ви?хав  на
Укра?ну, ?де вiн з повноважними iнструкцiями царя.
   У  тих  iнструкцiях  найперше  указано,  що  колегiю  запроваджено  для
управлiння судiв, i якщо хтось битиме чолом на Генеральний суд,  вiйськову
канцелярiю, на ратушнi суди, то одразу брати позов до  дiла  в  колегiю  i
самим рiшення  чинити  по  сво?му  регламенту.  Далi  Петро  наказав,  щоб
включили в розкладку на постiй росiйського вiйська двори всiх укра?нцiв  -
у мiстах i селах, слободах i  хуторах,  аж  до  гетьманського  включно,  i
монастирi також, i збором грошовим  та  iншим  вiднинi  вiдати  назначеним
колегi?ю людям, а збiр той ма? йти не на укра?нське  вiйсько,  увесь,  без
решти, в царську скарбницю.
   Майже одночасно надiйшла з Пiтера промеморiя про ту колегiю, писана  на
Полуботка. "Пон?же сього iюля 11 дня по донесеннi вашому iз Глухова  вiсть
учинилася, що сього iюля, З дня, вiрний нам пiдданий  гетьман  Iван  Iллiч
Скоропадський волею Божою  помер.  Наша  iмператорська  величнiсть  вказав
Малою Росi?ю до обрання другого гетьмана вiдати i управлiння нею чинити за
законами  малоросiйського  народу,  вам,  пiдданому  нашому  полковнику  i
генеральнiй старшинi всiй, одначе в усiх  справах  i  рiшеннях,  стосовних
Мало? Росi?, мати зношення й повiдомляти повноваженого для охорони  народу
малоросiйського  бригадира  нашого  Вельямiнова  i   як   ви   сiю   Нашо?
iмператорсько?  величностi   грамоту   отрима?те,   то   вам   чинити   по
вищенаписаному указу, i в якому числi грамота отримана буде, про те нам  в
урядовий  Сенат  писати,  i  Нашо?  iмператорсько?  величностi   бригадиру
Вельямiнову те саме буде указано.
   Писано в Москвi, лiта 1722, iюля 11 дня. Кавалер  граф  Головкiн,  граф
Брюс,  граф  Iван  Мусiн-Пушкiн,  барон  Петро  Шафiров   князь   Григорiй
Долгоруков, граф Андрiй Матве?в князь Дмитро Голiцин,  обер-секретар  Iван
Позняков".
   Мiцно я вбив у пам'ять ту грамотку, бо переписував аж тричi - в  полки,
й собi копiю вчинив. Переписував ?? з iншими канцеляристами, бо  надiслана
була в усi полки.
   Кажуть: просiть, i вам воздасться. Я не просив а воздалося:  стараннями
сво?ми, акуратнiстю, звернув я  на  себе  увагу  старших  канцеляристiв  i
самого управителя канцелярi?, й менi давали  переписувати  набiло  важливi
папери, а також давали деякi справи до розгляду.
   Вiстимо всiм: менше будеш знати, краще будеш спати,  одначе  загомонiли
всi про ту грамотку, тулили ?? в  одне  з  оповiддю  Троцини  м  не  могли
стулити, найперше тулила старшина, й не могла скласти думки, де ж. правда.
Тулила тi двi звiстки й купка канцеляристiв у садку  бiля  одноповерхового
будиночка  на  Дергачiвськiй  вулицi.  У  тому  будиночку  жив   полковник
Полуботок,  i  там  часто  збиралися  тi,  хто  при?хав  з  полковником  з
Чернiгова.
   Тулив тi половинки докупи й я i не мiг  стулити.  У  мене  не  було  нi
землi, нi волiв, якi мiг би обiкласти податками цар, але щось у менi гiрко
ображалося на тi штаби, якi збирався запровадити при?жджий  генерал,  щось
опиралося. Я не все розумiв i просив  Господа,  аби  очистив  мою  душу  i
осiнив мене, послав розумiння того, що вiдбувалося. Й просив  не  полишати
наш край. Вiн розiп'явся на хрестi за всiх, а найперше  за  нас,  покiрних
йому християн козацького краю, згорьованого й змученого. Бо ж чим ми гiршi
за iншi народи, думав, чому ма?мо увесь вiк коритися комусь  i  виконувати
велiння чужих державцiв? Чому це чужий чобiт ма? заносити в нашу хату свiй
бруд? Ми всi народженi рiвними перед Ним, i ма?мо жити, як рiвнi.
   У цi днi у нас, канцеляристiв, було дуже багато клопоту.  Ще  тодi,  як
Скоропадський ?здив  до  Москви  i  його  заступав  Полуботок,  почав  вiн
наводити лад у судах наших. Вони, на мiй розмисл, праведнi, й судили в них
по справедливостi, одначе, як це бува? скрiзь, деякi судцi вели тi  справи
лiнькувато, через пень колоду, а траплялися й  такi,  що  обходили  закони
кривими стежками. Полуботок видав унiверсал, за яким суди мали провадитеся
в певнi днi тижня: понедiлок, середу та п'ятницю,  аби  всi  люди  наперед
знали про це, аби  не  дармували  часу.  На  полковому  судi  вводилася  в
обов'язок присутнiсть полковнику, суддi, обозному, писарю, двом  осавулам,
двом хорунжим, значковим товаришам; рiшення суду стверджувалося  притискам
печатi. Й  увiв  до  Генерального  суду  четверо  асесорiв  -  Пiроцького,
Тарасевича,  Уманця  та  Чуйкевича,-  асесорами  призначалися   по   черзi
бунчуковi товаришi, й тепер суд мiг брати до розгляду значно бiльше справ,
нiж ранiше, а також проводити розгляд  скарг,  якщо  генеральний  суддя  у
вiд'?здi або хворий. Посполитим надавалося право позову козакiв i старшин,
простим безма?тним людям - ма?тних, суд став вiдкритим для всiх.
   Тiльки нинi, по лiтах, дiйшов я повного розумiння, що такого суду нi до
того, нi пiсля не було бiльше нiде в свiти По сотенних мiстечках  i  селах
також мали засiдати в судах по кiлька осiб, й обов'язково  сотник,  отаман
або бурмiстр, й судили лише в урядових мiсцях, а не вдома в урядовцiв  або
в шинку. Суддям вводилося в обов'язок стежити, щоби державцi не вигадували
нових поборiв й вдовольнилися тим датком, який встановлено  за  попереднiх
гетьманiв.
   Ми переписували унiверсал i разом з стойчиками розвозили по  полках  та
сотнях.
   I чинив полковник суд сам, справедливо та по закону, iншим у приклад. I
списав я з його слiв унiверсал до  всiх,  кому  про  те  вiдати  належить:
полковникам, сотникам i отаманам, вiйтам, а також хто  торговим  промислом
займа?ться, про те, що  багато  людей  з  закордону  -  Польщi,  Литви  та
Московi? ?дуть у мiста  та  села  Укра?ни,  скуповують  всiляку  пашню  на
пiдряди й оную пашню вивозять за кордон, нашi ж обивателi  й  убогi?  люди
iз-за непомiрне зрослих цiн не можуть i  для  прожитку  свого  того  хлiба
докупитися, отож обози  тi  заграничнi  не  пускати  а  цiни  на  хлiб  не
пiднiмати. Оний указ було надiслано в полк  Стародубський,  а  далi  ще  в
кiлька полкiв.
   Й ще кiлькоро унiверсалiв видав Полуботок в тi днi, запобiгаючи лиховi,
яке насувалося.

   * * *

   Двадцять першого липня до Глухова при?хав  Вельямiнов.  З  прокурорами,
охороною, писарями, податковими комiсарами. Шiсть офiцерiв  -  помiчникiв,
шiсть майорiв iз росiйських полкiв, що стояли на Укра?нi, також  з'?халися
до Глухова. Пiд свою резиденцiю колегiя зайняла  дiм  купця  Романенка  на
Веригiнi.
   Хоч про при?зд Вельямiнова вже знали, звiстка, що генерал пiд'?жджа? до
Сваркова, побiгла по гетьманськiй столицi, як вогонь по пороховiй  трубцi.
Полуботок на той час був у  Савича,  туди  прийшли  Чарниш,  Жураковський,
Лизогуб, Миклашевський, кiлька бунчукових, глухiвський сотник  Мануйлович,
а  також  Якiв  Маркович,  котрий  часто  гостював  у  тестя.  Загомонiли,
засперечалися: зустрiчати небажаного гостя  чи  не  зустрiчати,  бiльшiсть
старшини стояли на тому - не зустрiчати. Якiв Маркович, чорнявий, верткий,
хоч i наймолодший за вiком i чином, й, либонь, за козацькою регулою мав би
сидiти в кутку, зблиснув волоокими, каштановими очима:
   - Не пустити його в Глухiв. Замкнути ворота й не пустити! Нехай ночу? в
полi.
   - Вiн об'?де довкола Глухова i переправиться через  Есмань  на  човнi,-
обiзвався Жураковський.
   - Нехай переправля?ться, нехай зна?, як ми  його  чека?мо,-  гарячкував
Якiв.
   Але Полуботок розсудив iнакше.
   - Не гоже нам так чинити. Ма?мо доходити порозумiння. Не  зна?мо,  який
вiн чоловiк, ?де за власною волею чи з принуки. Та й  все  таки  -  гiсть.
Зустрiнуть  його  Савич,  Жураковський,   Мануйлович   i   бурмiстр   наш.
Зустрiчайте по чину, гостинно та без лакейства.
   Увечерi я молився в церквi, аби прийшов до злагоди той генерал з  нашою
старшиною. Молитва чомусь не йшла на душу, й  заважав  дячок,  певно,  вiн
оддав у заставу псалтир, читав кафiсму по пам'ятi, збивався, мекав, бекав,
псував святу молитву.
   Я вийшов на вулицю. Сонце сiдало за садками передмiстя, зелено-жовте, в
коронi, в мiстi стояла вечорова тиша, либонь, нiчого в ньому не змiнилося.
Я пройшов за браму аж до греблi, став на ?? краю. По той бiк  бiлiли  хати
Веригiна, обсипанi золотом сонця, сяяли  банi  церкви  Богородицi  Рiздва.
Хлюпотiв колесами млин, глухiвчани кажуть, що пiд ним живе песиголовець  з
одним оком, вночi вiн виходить на греблю й ляка? запiзнiлих перехожих. Але
нинi  песиголовець,  либонь,  ще  спав.  Галасували  хлопчаки,   хльоскали
батiжками  з  конопель,  "пасли"  жаб  попiд  греблею.  Найменшенький,   у
великому, що раз по раз насовувався йому на лоба, брилику, фуркав хургалом
з кiсток.
   Але щось менi вiщувало, що таких тихих днiв лишилося небагато.
   Повечерявши хлiбом та в'яленою чехонею, лiг спати.
   Наступного дня Полуботок пiшов привiтати Вельямiнова.  Йому  радили  не
йти, нехай Вельямiнов першим оддасть вiзиту, але гетьман на те вiдказав:
   -  Ми  люди  не  гордi.  Та  й,  може,  вiн  не  зна?   наших   законiв
гостинностi...
   I пiшов, узявши з собою Савича та Жураковського.
   Вельямiнов не вийшов нi до ворiт, нi навiть на порiг, чекав на гетьмана
в просторiй свiтлицi, де ще висiли укра?нськi образи, тiльки рушники з них
вже були познiманi. В свiтлицi був i прокурор Хрущов, що  при?хав  з  ним.
Вельямiнов  -  чоловiк  середнiх  лiт,  середнього  зросту,   з   головою,
посадженою просто на плечi,  високим  лобом,  загнутим  носом  та  важким,
прямим пiдборiддям - те важке, нiби сокирою тесане, пiдборiддя робило його
обличчя непривiтним, непривiтностi додавали й очi - круглi, наче  гудзики,
загнанi  вглиб,-  зустрiв  козацьких  старшин  понуро.  Сидiв  за   столом
набурмосений, бундючний. Либонь, так порiшив од першого  разу,  од  першо?
митi - стати  над  полковником,  над  гетьманом,  над  усiма,  повелiвати,
правити, примушувати. Не шукати злагоди, порозумiння, а наказувати.
   Холодно привiтався, покивом руки запросив сiдати. Хрущов,  натоптуватий
тiлистий чоловiк, поглянув на нього й  також  зiгнав  з  обличчя  усмiшку.
Полуботок  запитав,  як  генераловi   ?халося,   як   ма?ться-здоровиться,
Вельямiнов вiдповiв: "Харашо". Гетьман ще запитав, чи зручно ?м  на  цьому
обiйстi, чи не потребують чого.  Вельямiнов  знову  вiдказав:  "Харашо"  ?
"Нiчего  не  нужно".  Неначе  вiдрубав.  Схитнув  головою,  i  свiтла,   в
кудельках, перука скинулася двома хвостами на зеленому мундирi. Мовляв, ви
- самi по собi, ми - самi по собi, що буде потрiбно - стребу?мо.
   На таке старшини не сподiвалися. Пам'ятали,  як  гостинно  ?х  приймали
вельможi в Москвi - князi та графини  Вельямiнов  також  сунувся  в  товпi
вельмож,  аби  поручкатися  з  укра?нським  панством,  не  могли   скласти
з'яснення на те. Отже... розмир з першого кроку? Чому? Таке ма? повелiння?
Пiдiгнути,  пiдломити,  пiдгорнути  пiд  себе?  Управляти  одноосiбно,  не
радячись?
   Запала непри?мна мовчанка, Старшини  перезирнулися,  i  щось  невидиме,
крихке, полохке повисло в повiтрi - кресони кресалом  -  станеться  вибух.
Йорзнувшись на лавi, Савич запросив усiх до себе на обiд,  але  Вельямiнов
сказав:
   - Ми уже покушалi.
   Старшини  попрощалися  й  пiшли.  Почувалися  нiяково.  Савич  висловив
здогад, що генерал натомився, а може, щось попсувало  йому  настрiй,  щось
йому наговорено по дорозi до Глухова, але й сам не повiрив у те.
   Савич i Жураковський бiдкалися. Полуботок крокував по довгiй, з  мостом
посерединi греблi до ворiт мовчки. Вiн  щось  думав,  думав  важко.  Кинув
лише:
   - Губернiя!
   Нiхто не зрозумiв, що хотiв сказати, запитували поглядами, але  вiн  не
вiдповiв. Либонь, означало: вiднинi ми не козацька держава,  не  нарiд,  а
губернiя Московi?.
   Пообiдали в Савича, довго не розходилися.
   Наступний день минув спокiйно, а в  середу  в  Глухiв  прибiг  змиленим
конем  осавул  витемлянско?  сотнi  й  подав  гетьману  цидулу,  пiдписану
Вельямiновим (мабуть, генерал пустив ?? ще з дороги): "За скаргою  жителiв
села Витемлi на свого державця сотника Голецького,  останнiй  ма?  були  в
Глуховi, в Малоросiйськiй колегi? негайно". Полуботок довго вдивлявся в ту
цидулу, по тому сказав осавулу:
   - ?дь у Витемлi. Голецького, якщо буде треба покличемо самi.
   Отже камiнь кинуто. Невеличкий камiнець, з вiдстанi.  Кинуто  в  перший
день,  на  випробування.  Гетьман  наказав  покликати  Чарниша.  Коли  той
прийшов, показав цидулу й сказав:
   - Колегiя може приймати скарги тiльки по апеляцi? на дозвiл полкових  i
генерального судiв. Жителi села Витемлi самi позову не подавали, через  те
ми не зна?мо, за якою ?хньою  скаргою  ма?мо  викликати  Голецького,  отож
пошли  когось,  нехай  дознають,  на  що  скаржаться,  тодi  ми  викличемо
Голецького  i  розсудимо  ?х  у  судi  Генеральному.  Увiдом  об   тiм   i
Вельямiнова.- Помовчав i додав: - I напиши унiверсал вад мене в усi полки;
напиши так: по смертi гетьмана за  грамотою  з  Сенату,  управлiння  наших
справ тримаю я, полковник чернiгiвський, i через те якщо хтось  на  когось
ма? подати апеляцiю або якусь iншу скаргу, то повинен звертатися до мене й
вимагати гiд мене рiшення.
   Унiверсал було написано. Голецький до Вельямiнова не по?хав.
   ...Стояли  погожi  днi  дозрiлого  лiта.  Вишнi  бризкали  з-за  плотiв
червоними  iскрами,  осипалися  пiвонi?  в  палiсадниках,  молодi   голуби
перекидалися в голубiй блакитi. Здавалося, i весь людський свiт  купа?ться
в Божiй  благодатi,  одначе  вiн  принишк,  зача?вся.  Кiлька  днiв  пiсля
витемлянсько?  справи  обидвi  сторони   розсилали   реляцi?   -   гетьман
унiверсали, Вельямiнов (вiд iменi царя) -  укази.  В  тих  указах  генерал
писав, аби всi, хто невдоволений рiшеннями судiй Генерального, полкових та
сотенних, хто хоче на кого позивати, йшли  в  Малоросiйську  колегiю,  там
вони  знайдуть  справедливiсть.  Козаки  та  посполитi  до  Малоросiйсько?
колегi? не поспiшали. Козацькi суди,  особливо  Генеральний,  де  засiдали
асесори, розглядали справи пильно, без тяганини.
   Вельямiнов нервувався, закипав злiстю - його облеснi листи  мали  успiх
дуже малий. До того ж гетьман  надiслав  ще  одного  унiверсала,  в  якому
вказував,  що  розглядати  позови  мають  право  тiльки  укра?нськi  суди.
Оскiльки ж Вельямiнов i цар посилалися на статтi Хмельницького,  Полуботок
попросив Сенат розшукати давню угоду. Але чи шашiль ??  струбив,  чи  мишi
з'?ли, чи спалили спритнi стряпчi малоросiйського приказу -  знайти  ??  ж
вдалося.  Тодi  покликали  старих  козакiв,  якi  мали   пам'ятати   угоду
Переяславську, вони в один голос стверджували, що про суди та про  побори,
аби йшли вiд московсько? сторони,  в  статтях  не  сказано.  Врештi  взяли
чорновi аркушi статей Хмельницького i статтi  Скоропадського,  писанi  при
вступi на гетьманство,  затвердженi  царем  Петром,  i  переписали  ?х  та
вiднесли до Малоросiйсько? колегi?.
   Стаття п'ята не лишала нiяких  сумнiвiв:  "...Панове  во?води,  якi  по
давнiх президiях залишаються, аби до жодних порядкiв i справ  полкових  та
мiських стосункiв не мали й замкiв полкових i людей малоросiйських собi на
службу не брали, так i те, аби мiсцевим людям i самi собi  в  справах,  що
приключаться, управи без нашо? старшини не  чинили.  Гарнiзонiв  нових  по
мiстах малоросiйських тепер, коди супротивника подолано, у вiтчизнi  нашiй
не  ставити".  Вiдповiдно  цього  пункту  цар  написав:   "Во?водам,   якi
перебувають в Укра?нi, за давнiм звича?м, указом його царсько?  пресвiтло?
величностi пiдтверджено, аби людьми малоросiйського народу не цiкавились i
прав ?хнiх та вольностей не порушували, i  в  суди  та  розправи  ?хнi  не
втручалися, й до кого з малоросiйських людей у кого справа буде, з дозволу
тих мiст полковникiв i старшини по справедливостi й правах ?хнiх чинити".
   У пунктi першому  стати  Скоропадського  вiд  Укра?ни  писано:  "...при
обраннi й настановленнi мене на гетьмана в  Глуховi  обiцяти  ствердити  i
оберiгати нашi вiйськовi вольностi, права й порядки  нашi,  якi  були  вiд
пресвiтлих самодержавцiв Великоросiйських государств всьому вiйську данi й
ствердженi". На березi навпроти  цього  пункту  Петро  написав:  "Права  i
вольностi i порядки  вiйськовi  вiд  попереднiх  великих  государiв  царiв
Всеросiйських i  вiд  мо??  царсько?  величностi  попереднiм  гетьманам  в
статтях начертанi i особливо на якi вказав гетьман Богдан  Хмельницький  з
малоросiйським народом в грамотi сво?й, за пiдписом  сво??  монаршо?  руки
при настановленнi пана гетьмана в Глуховi на гетьмана  уряду  генерального
вже пiдтвердив, i онiнинi пiдтверджую i обiцяю непорушне дотримуватися  ?х
по милостi мо?й монаршiй. 1709 року, iюля 17 дня". I ще один напис  нижче:
"Малоросiйський народ вiддавна милостi царсько? величностi мав i нинi  ма?
всi привiле? та вольностi й свободи паче всiх iнших народiв. Про це мiцний
наказ учинено".
   Нинi цар вiдрiкався вiд власних слiв,  брехав,  як  останнiй  захланний
писарчук  поганенько?  сiльсько?   управи.   Перебрiхував   Хмельницького,
перебрiхував власнi статтi,  пiдписанi  власною  рукою.  Старшини  звiряли
статтi, похитували головами. Списавши на окремi аркушi, послали в Сенат, а
також понесли в колегiю. Понiс сам Полуботок. З ним  були  Жураковський  i
Чарниш, а також  Биковський,  котрий  переписував  статтi.  У  Вельямiнова
застали полковникiв росiйських полкiв Кошел?ва та Ушакова, а також  майора
Лихар?ва. Полуботок розiклав на широкому  столi  папери  й  попросив,  аби
прочитали  написане.  Взявся  читати  Ушаков,  у  нього  був  густий  бас,
полковник гудiв, наче дзвiн. Вельямiнов слухав удавано байдуже  i  вдавано
неуважно  дивився  в  вiкно.  Але  по  скритих  в  очах  жовтих  iскорках,
настовбурчених вухах  було  видно,  що  драту?ться.  Коли  Ушаков  скiнчив
читати. Полуботок сказав:
   - Може, вам незнайомi цi статтi, вони ствердженi  й  освяченi  високими
царськими клятвами. Тепер цi статтi порушуються.
   Ушаков  i  Кошел?в  знiяковiли,  статтi  справили  на   них   враження,
Вельямiнов пiдвiвся й проскрипiв високими блискучими чобiтьми до дверей та
назад. Уникав Полуботкового погляду.
   - Онi? статтi писанi старим штилем. Якщо розглядати з одного  боку,  то
зда?ться, що так, а з iншого  -  нi.  Iнтереси  держави  i  час  вимагають
насамперед взяти до уваги останн?.
   - Час? Вiн тихий нинi. З шведами  укладено  Нiштадтський  мир,-  сказав
Полуботок.
   - Що ми зна?мо про час? Що ми зна?мо про  неприятеля?  -  крутiйствував
Вельямiнов.Про те вiда? тiльки iмператор.- Жовтi кiльця  перуки  -  невiдь
чи?? дiвки волосся, зрiзане з живо? чи з мертво?,- звивалися  на  зеленому
мундирi. Генерал каламутив словами,  оговталися  й  полковники,  стали  на
пiдпряжку. Вискакували один поперед одного,  тлумачили  статтi  навиворiт,
захищали неправе дiло. А що воно  таки  неправе,  й  це  бачили  вочевидь,
сердилися,  галасували.  Полуботок  говорив  спокiйно  й  однак  наступав.
Сперечалися до обiду, нi до яко? згоди не дiйшли, та  й  не  могли  дiйти.
Гетьман  це  розумiв.  Розiйшлися,  обмiнявшись  на  прощання  дошкульними
словами.
   Наступного  дня  були  сороковини  по  Скоропадському.   Зiйшлися   вся
генеральна старшина, полковники, родичi покiйного.  Ледве  розмiстилися  в
трьох хатах. Полуботок порадив запросити й Вельямiнова з прокурорами.  Вiн
таки не хотiв розмиру, не хотiв вiйни.
   Вельямiнов розумiв, що вiдмовлятися йому не випада?, вiдмова  виставить
його у лихому свiтлi; сидiв  в  однiй  свiтлицi  з  Полуботком,  прокурори
банкетували в iншiй, з мiською старшиною. Анастасiя  Маркiвна  пильнувала,
аби було всього в однаковому достатку. Горiлка була мiцна,  меди  солодкi,
дво? прокурорiв сп'янiли, i ?х довелося одвозити на возi.
   По поминальнiй учтi опечатали гетьманськi клейноди, скриню вiднесли  до
Генерально? канцелярi?.
   Незабаром настало свято Преображення Господнього,  в  Глуховi  це  було
храмове свято, за давньою регулою, обiд давав гетьман, i  Полуботок  знову
запросив генерала з його свитою.
   Вони ще якийсь час вiддавали один одному гостину: Полтавська вiкторiя -
банкет у Вельямiнова, свято Успення - в Полуботка, тезоiменини iмператрицi
- у Вельямiнова, храм Рiздва Богородицi - в Полуботка. Все те йшло з  руки
гетьмана, вiн знав гаразд, що злагода найперше знаходить людей  за  святим
хлiбом. Вельямiнов  жував  укра?нський  хлiб  i  думав  свою  -  цареву  -
московитську думу.
   На початку серпня гетьман гостював у зятя в Лубнах. Вiн взяв з собою  й
мене. Якiв Маркович жив  при  батьковi,  який  на  той  час  найдовався  у
Дербентському походi. Обiйстя Марковичiв над Сулою  -  розкiшне,  з  нього
видно все Засулля - широкi луки й лiси, оповитi голубим  серпанком.  Понад
Сулою великий сад i город, таких  городiв  я,  либонь,  бiльше  нiколи  не
бачив. Гарбузи вилися по  плотах,  по  тичинах,  по  деревах,  на  баштанi
кавуни, неначе велетенськi казани, мак стiною, огiрки та цибуля й  квасоля
на тичинах, а понад самою водою коноплi, як лiс.  Пiд  конопляними  хащами
зустрiвся я з Оленкою. Вона пильно поглянула на мене,  i  я  зрозумiв,  що
Оленка  не  зна?,  що  дi?ться  в  мо?му  серцi.  Бо  зачiпала  жартами  й
збиткувалася, а я не мiг вiдгадати чому. Я живу з  молитвою  про  Уляну  в
серцi, нащо я ?й i чого ?й вiд мене треба? У не? багатство, в не?  удатний
чоловiк... Я тратився й ладен був утекти в коноплi, сердився. Якiв приймав
високоповажаного тестя щедро, сердечне й водночас  поштиво,  шанобливо,  й
виходило це в  нього  просто  та  гарно.  "Батечку,  батечку,-  за  кожним
словом,- а йдiть-но сюди, подивiться на нашу спальню нову, бiлу, купив  за
сорок три золотi, йдiть-но сюди, погляньте на цибулю, тако? нема?  нiде  в
свiтi,  аглицька,  привiз  купець  заморський,  вiзьмiть  ось  цю  книжку:
"Правдива новина i жахлива iсторiя, випадок з нашестям вiдьом i диявола  в
мiстi Дiнбурзi...", книга дуже стара, по-нiмецькому писана..."
   А що обо? знали ще й по-латинi, й  по-польському,  кохалися  в  книгах,
Оленцi не одразу вдавалося вiдiрвати ?х вiд тих книг до  обiду.  Показував
Якiв гостям зброю: кованi срiблом булдимки та флiнти, й  карабiни  простi,
пiстолi в золотiй оправi, водив не двору господарському, де вози та плуги,
i сохи воловi, цiлиннi, i якось так розповiдав, що всiм було  цiкаво,  хоч
бачили той реманент сотнi разiв. Особливо впивався збро?ю, то була поезiя,
а не зброя, надто мисливська - нiмецькi та французькi рушницi з  найкращо?
сталi, iнкрустованi золотом, з неймовiрно точним бо?м. Сподобалися рушницi
гетьману, i Якiв подарував йому одну, найкращу.
   "Батечку, батечку",-  слова  перекочувалися  у  нього  в  ротi,  неначе
горiшки, на суворому обличчi гетьмана раз по раз яснiла усмiшка. В тiсному
колi, за  столом,  саме  Якiв  давав  напрямок  розмовi.  Наводив  усiлякi
приклади з давньо? та недавньо? iсторi? й казав, що  вольним  людям  краще
померти, анiж схилитися в чужоземне ярмо. Казав багатозначно,  поблискуючи
очима, рiшуче струшував головою, i чорнi кучерi злiтали вороновим  крилом.
А тодi враз перекидався на жарти, дотепно перекривляв старого приходського
дячка, показував, як той вчить грамоти: ста? перед школярами,  випрямиться
- "Ферть", руки вгору - "Пси", опустить - "Ща",  й  учнi  завчають  те,  й
потiм, навiть у  церквi,  як  трапиться  ?м  у  псалтирi,  скажiмо  "пси",
скидають руки догори, а  миряни  нiчого  не  розумiють,  дивуються.  Гостi
смiялися, смiявся Полуботок. А далi  розпитував  про  полковий  уряд,  про
полк. Я чомусь не мiг уявити Якова на  полковницькому  урядi,  а  вiн  вже
правив цей уряд другий рiк, минулого року батько ходив  на  Ладогу  й  теж
лишав його замiсть себе. Щоправда,  козаки  ремствували,  казали  -  надто
молодий, позаочi називали "новохрещеним  жидом".  Диво,  Андрiя  Марковича
жидом не називали, хоч у його жилах текло жидiвсько? кровi вдвiчi  бiльше,
нiж у Якововiй.
   Напакував Якiв тестевi гостiнцiв - цiлого  глабчастого  воза  заставили
бутлями, барилами,  корзинами,-  мовляв,  гетьман  живе  не  вдома,  свого
справжнього дому в Глуховi те ма? i припас йому знадобиться.  Все  розумiв
Якiв, все бачив наперед оком свого розуму. Вiн i в Глухiв  частi  присилки
тестю робив, то пару огарiв та  журавлiв,  то  дiжечку  патоки,  то  яблук
раннiх, то воску кiлька кругiв, то гарнець вина полинного.
   Над Сулою вiд гетьмана одступала темна хмара, чоло його прояснiло.  Але
вернулися в Глухiв, й  знову  туча  закрила  небо.  Я  спостерiгав  ??,  i
шепотiлися ми з мо?м новим товаришем Iльком Диким, трохи молодшим од  мене
парубком, також канцеляристом гетьмансько? канцелярi?. Потоваришував  я  з
Iльком мiцно. Ми навiть замешкали в одному кутку куреня.  Молодiсть,  вона
безпечна. Адже Iлько хворiв на сухоти, i я мiг захворiти вiд нього. Але те
мене тодi не страхало. Ми спали поруч, ?ли з однi?? миски, пили  з  одного
корця. Iлько -  спалахливий  парубок,  трохи  гоноровитий,  жвавий,  трохи
хитруватий, одначе хитрував  якось  так,  що  я  на  нього  не  ображався.
Обличчям тонкий, з гострим, дзюбкою, носом,  на  щоках,  коли  хвилювався,
проступали червонi пiвонi?. Може, то вже були пiвонi?  сухотнi,  не  знаю.
Вiн надзвичайно гарно грав у дами, й приохотив до тi?? гри  мене,  i  вмiв
грати в карти, й знав безлiч всiляких бувальщин. Та все ж iнодi  його  очi
ставали  затуманеними,  печальними,  либонь,  прозирав  у  глибiнь   свого
майбуття й бачив близьке дно.
   Я жалiв Iлька, iнодi,  на  самотi,  думаючи  про  нього,  менi  на  очi
наверталися сльози, я взагалi  страшенно  жалiсливий,  шкодую  старцiв,  i
сирiт, i котiв та собак бездомних. Розлучившись на довгий час з кимось,  з
ким водив дружбу, не знаходжу собi мiсця, груди менi стиска? туга, i  така
там сто?ть печаль, що сльози самi навертаються  на  очi.  Я  знаю,  що  це
погано, навiть смiшно, надто для парубка, але такий вже ?. Свою щемливiсть
старанно приховую вiд усiх, та не завжди це вда?ться.  Он  i  Iлько  iнодi
потiша?ться  надi  мною.  Але  тiльки  вряди-годи.  Вiн  i   кабешний,   i
законозистий, але й тямковитий. Де тiльки збереться  кiлька  канцеляристiв
або старший на розмову, вже вiн там. Слуха?, як  хороший  школяр,  а  тодi
дiлиться зi мною почутим. Вчора розповiв, що пiдслухав розмову Полуботка з
Жураковським. Буцiмто Полуботок сказав: "Це  царство  пожиратиме  сусiдiв,
доки не подавиться. Воно тичеться в усi боки, скрiзь прогриза? дiри, всюди
просову? свою лапу, нехту? людськi закони й  звича?  i  раху?ться  лише  з
мiцним кулаком, а бiльше нi з чим".
   - Як ти вважа?ш, про яке царство вiн казав? - запитав Iлько.
   - Як то про яке? - здивувався я.- Невже не  здогадався?  Про  Московiю.
Продерлися до одного моря, до другого, лiзуть до третього. Ну  нащо  б  ?й
ота Персiя, отой Дербент? Перси Московi? не чiпають, живуть собi.
   - Та ба, а я й не здогадався,- почухав потилицю Iлько.
   Позавчора ми з Iльком понесли вiд Полуботка якусь Цидулу  Якову  (Iлько
завше набива?ться менi в пiдпомiчники), Якова не застали, цидулу  передали
Оленцi. Вона сидiла на ганку в люстриновiй шнурiвцi,  розвитiй  на  грудях
керсетцi, на головi в не? поблискував парчевий кораблик, тримала на  руках
руду кицьку з синiм бантом на ши?, гладила ??, й  Iлько  розкрив  рота  та
забув його закрити. За ворiтьми ж спустив з припону язика:
   - Ге, яка краля. Та ще й замiжня - за полковниченком.  Даремно,  Iване,
смалиш халявки...
   - Плетеш ти лико, Iльку. Вона замiжня жiнка. Та ще й моя двоюрiдна...
   - Кажи, кажи... Дивився на не?, як кiт на синицю.
   - То ти розтулив рота та й забув затулити.
   - Атож, ласий шматочок... Куснув би.
   - Не встид тобi... Цур, дурню.
   На всi подальшi Iльковi гаки про дiвчат та молодиць  я  не  вiдповiдав.
Радiв тiльки, що не зна? нiчого про мо? справжнi сердечнi болi. Та й  було
нам  в  тi  днi  про  вiщо  говорити,  чим  турбуватися,   опрiч   дiвчат.
Малоросiйська колегiя працювала день i нiч, вiдкрила всi лотоки на  старих
греблях, у якi ринула гнила вода. Там приймали позови про справи, вирiшенi
бозна-коли, десять, а то й бiльше  лiт  тому  назад.  Кожен,  хто  програв
позов, тепер мiг випробувати сво? щастя ще раз, навiть коли  був  вочевидь
неправий. Колегiя ставала на сторону  сутяжних  позивачiв.  Хоч  бiльшiсть
позивачiв iшли до полуботкiвського суду, люди захланнi,  драпiжнi  топтали
дорогу на Веригiн. Там не шкодували паперу, не  шкодували  чорнила,  бо  й
папiр чорнило, вiск та сургуч почали  присилати  тiльки  в  колегiю,  а  в
Генеральну канцелярiю не присилали. Якось я застав за лiтнiм столиком  пiд
грушею Iлька, який старанно водив тонко затемперованим пером по паперу.  Я
прочитав написане й зупинив Iлькову руку.
   - Що це ти пишеш?
   - Позов козака Тупичiвського Петра Iвановича за млин...
   - То це ти пишеш у колегiю?
   - В колегiю. А хiба що?
   - Як то що? Не прикидайся дурнем.
   - Полтину платить за суплiку. Та за папiр  гербовий  десять  копiйок...
Такi грошi...
   - А за внесення до протоколу протоколiсту - карбованець,  канцеляристу,
який дiло править, два карбованцi, капiтану, який ?де на  мiсце  -  десять
карбованцiв. Добрi грошi. За дiло неправе.
   - Та що нам до того. Правота, вона завжди ма? виворiт. Я вихопив  папiр
i пошматував його. Iлько пiдхопився, стиснув кулаки. Стояв  навпроти  мене
звихрений, в очах ярiла злiсть, на щоках грали рум'янцi. Це був наш перший
розмир.
   - Ось пiду до суддi генерального,- мовив  я  i  ступив  кiлька  крокiв.
Генеральний суддя на той час сидiв у пiдвали канцелярi? та пив пиво.
   Iлько посунув за мною.
   - Чекай, Iване. Ти того... Не кажи суддi... Дурний я... I бiдний...  Не
розтямкував, що й до чого.
   - Не бреши, Iльку. Тямку?ш ти добре... Хотiв заробити...
   - Бiльше не буду. От ?й же Богу.- Мене розчулило Iлькове дитяче каяття.
Ми помирилися. Кажуть, дорога до iстини - з помилок, Iлько, подумав я, вже
знайшов ??.
   З колегi? летiли указ за указом по судових справах всiх рангiв, декотрi
укази солдати носили з колегi? й нам у Генеральну канцелярiю, i  були  там
укази на виклики сотникiв та полковникiв по старих  судових  справах,  як,
скажiмо, виклики сокиринського та глухiнського сотникiв, i дозволи значним
козакам ловити рибу в Деснi, Сожi, Путi, Бесядi,  Судостi,  Iвотi,  Убедi,
Острi, хоч тi рибнi угiддя були давно вiдданi в оренду, а грошi з них iшли
у вiйськову скарбницю й укази з вимогою доповiдати кожному  полку,  кожнiй
сотнi, якi податки там збирають i куди йдуть грошi, скiльки збирають хлiба
та вигонять куф горiлки, скiльки в полках та сотнях козакiв i  посполитих,
i укази з забороною приймати в полках запорожцiв  та  татар,  а  також  не
ширити до них  листи,  а  листи,  що  надходитимуть  звiдти,  вiдсилати  в
колегiю. I  публiкували  указ  на  збирання  по  всiх  полках  на  колегiю
тютюново? та бджолино? десятини, а потому послали сво?х збирачiв  податкiв
по всiх  полках.  Тi  укази  та  промеморi?  були  писанi  з  диявольською
хитрiстю, по них виходило, що цар та колегiя тiльки й клопочуться простими
людьми,  а  укра?нська  старшина  тих  людей   дотира?.   Москва   зводила
укра?нських  козакiв  та  посполитих  у  сварку  з  старшиною.  Отако  вiн
"клопотався" укра?нським людом, а власний люд по всiй Московi? зубожiв  до
останньо? межi, до того ж там  заходило  на  нову  ревiзiю,  за  якою  всi
росiйськi простi люди ставали панщинними.  Гетьман  якось  сказав,  що  по
ревiзi? в Московi? зроблять ревiзiю й тут i всiх  укра?нських  козакiв  та
посполитих запровадять у панщину. Сього боявся найдужче.
   На укази колегi? Полуботок  наказав  дослати  в  полки  унiверсал,  аби
десятин не збирали,  й  сталася  в  нього  з  Вельямiновим  вельми  гостра
розмова, генерал  навiть  ногами  тупотiв,  й  погрози  кидав,  i  лютував
страшенно. Полуботок вислухав  погрози  мовчки,  одначе,  йдучи  з  двору,
мовив, що до десятин i iнших податкiв Вельямiнову зась, сього  на  Укра?нi
нiколи не було й не буде.
   Того  дня  ще  одним  указом  Вельямiнов   викликав   до   себе   судцю
генерального, але  Полуботок  того  не  пустив.  Й  склали  в  Генеральнiй
канцелярi?  до  Сенату  промеморiю,   в   якiй   оскаржили   самоуправство
Вельямiнова. Оповiли,  що  засипа?  вiн  Генеральну  канцелярiю  та  полки
указами, а укази, як вiдомо, вида? тiльки цар, що втруча?ться в справи,  у
яких нiчого не розумi?, сi? розмир помiж старшиною та  козаками,  пiдрива?
повагу до багатьох вельми шанованих,  валечних  козакiв  i  що  в  вiйську
зроста? нарiкання на ту паперову завiрюху та на генеральськi погрози.
   Написали й царевi, вже в котрий раз. Цар сидiв у Астраханi, укра?нськiй
генеральнiй канцелярi? не вiдповiдав. Й тримали в Астраханi  Семена  Рубця
та Василя Биковського.  Вони  зробили  зо  двi  посилки  листами,  в  яких
повiдомляли, що з  приводу  виборiв  гетьмана  нiчого  нового  сказати  не
можуть, цар мовчить. Послали туди Ханенка, але й його було затримано,  вiн
повернувся аж тринадцятого грудня, грамоти вiд царя не привiз.
   Полуботок продиктував листа обер-секретаревi Сенату  Iвану  Позднякову,
чоловiку  зичливому  до  укра?нцiв,  у  якому  було  сказано   про   укази
Вельямiнова та про десятини. "Через ту колегiю сильний кривдить  слабкого,
нiхто нiкого не слуха? i нiяко? справедливостi  вчинити  не  можна",-  так
скiнчив свою мову в листi до Позднякова Полуботок. Написали й Меншикову  -
вельми обережно, Меншиков дихав проти укра?нцiв чорним  димом  жадiбний  i
захланний, вiн нашорошував вуха на шемрання тих старшин,  якi  несли  йому
багатий ралець. Погромивши  та  потоптавши  Батурин,  отримавши  вiд  царя
Батуринську волость у вiчне володiння, почав  захоплювати  та  при?днувати
сусiднi волостi й то вже не добирав способу, аби скарати тих, хто не хотiв
вiддавати сво? володiння. Батурин виглядав пустелею, Меншиков вистинав там
старих i малих i тепер чортив себе за такий недогляд, якби ж то  знав,  що
тi землi достануться йому, рубав би голiв менше.
   До подарованого Петром Меншикову Почепу свiтлiйший приклинцював Баклань
i Мглин i всiх козакiв перевiв у посполитi. З Почепа  посипалися  в  Сенат
скарги,  ?х  прийняв  до  розгляду  вiце-канцлер  барон   Шафiров,   почав
розмотувати клубочок, який Меншиков старанно ховав. Шафiрову стали в помiч
Голiцини  та  Долгорукi,  люди  родовитi,  яких  посунули  на  край  столу
Меншикови, Скорнякови-Писар?ви й iншi  людцi,  котрi  вибралися  нагору  з
царсько? ласки. Шафiров таки взяв верх над Меншиковим, зiбрав  незаперечнi
свiдчення хабарництва та  беззаконня  свiтлiйшого,  хоч  потiм,  наступно?
весни,  Меншиков  та  Скорняков-Писар?в  упiймали  Шафiрова   на   дрiбнiй
неправдi, причепили туди ще кiлька справ вигаданих i  спровадили  його  на
ешафот, i вже коли кат  замахнувся  сокирою,  аж  тодi  вийшов  з  натовпу
кабiнет-секретар царя Макаров i проголосив, що Петро дару? Шафiрову  життя
й замiня? смерть довiчним засланням  до  Сибiру.  А  про  свого  улюбленця
Меншикова тiльки й вказав, що той зачатий в беззаконнi й таким уже  помре.
Мовляв, що з нього взяти.
   Отож, пишучи листи до Москви - в Сенат, доводилося брати до уваги  все.
Тим часом з колегi? почали вимагати вiд  старшин,  аби  являлися  туди  за
викликами, й свiдчили, i вiдповiдали на позови, й складали ре?стри  добра,
яке ? в полках та сотнях. Тих,  що  не  йшли  по  добрiй  волi,  приводили
солдати, неначе злочинцiв.  Старшини  кинулися  до  Полуботка,  i  вiн  ?м
вiдказав:
   - Чого мовчите? Я пишу в Москву. Пишiть i ви, бо менi не до кiнця ймуть
вiри.
   Кiлька  чоловiк  написали  до  Сенату,  одначе  пiдписувати  листи   не
квапилися. Врештi пiдписалося вiд полкiв сiмнадцять  чоловiк,  здебiльшого
не першi люди, й принесли листа Полуботку. Той  вiднiс  його  Вельямiнову,
аби, за законом, генерал передав до Сенату. Й знову вони говорили  гостро,
й знову слова летiли, як стрiли, пущенi  з  близько?  вiдстанi.  Полуботок
вернувся з листом, почав шукати значних козакiв, якi б  одвезли  скаргу  в
Москву, але нiхто не хотiв ?? брати до рук. Врештi повiз сотник Холодович.

   * * *

   На той  час  випало  менi  ?хати  з  Пилипом  Борзакiвським  при  суддi
Тарасовичу в мiстечко Корон на вияснення кiлькох справ. Суддя Тарасович  -
опасистий  чоловiк  лiт  пiд  п'ятдесят,  неквапливий,  трохи  занудливий,
сповнений самоповаги, коли вiн починав говорити  навiть  про  найбуденнiшi
речi, скажiмо, якi страви любить, то зупиняв коня, й  ми  мусили  зупиняти
конi  та  слухати  уважно,  тобто  вдавати,  що  слуха?мо,  хоч   у   очах
Борзакiвського  грали  жовтi  бiсики;   тими   зупинками   пiдкреслювалася
важливiсть того, що оповiда? суддя, й це нам настирилося добряче, далi  ми
хоч i зупиняли конi, одначе про?хавши вперед,  i  суддя  промовляв  нам  у
спини.
   Борзакiвський, хоч поглядав на Тарасовича  iронiчно,  слухався  його  -
суддя свою справу знав i закону пильнував. Вiд Борзакiвського, як i завше,
пахло кагве та гiшпанським тютюном, кагве вiн примудрявся варити навiть  у
дорозi, в полi, на маленькому тиблику, й  пив  ??  невеликими  ковточками,
Тарасович бридував тим напо?м i запивав обiд узваром,  який  його  служник
возив у шкiряному мiшку. Узвар укисав, i служник потiм довго мив  мiшок  у
рiчцi.
   У Коропi ми зупинилися в дяка й взялися до вияснення справ. Одна справа
була химерна й не  вельми  складна.  Пiвтора  тижнi  тому  помер  заможний
господар Йосип Остапенко. Лишив трьох синiв, всi були одруженi,  старшого,
Радна, вiн вiддiлив, дво? молодших жило при ньому. Почали дiлити  батькове
майно й знайшли в скринi грамоту гетьмана  Мазепи  -  на  козацтво  Йосипу
Остапенку. За особливi заслуги в Кримському походi, у який Остапенко ходив
козацьким пiдпомiчником, його було уведено в козацьке  звання.  Одначе  до
само? смертi Остапенка про те,  окрiм  нього  самого,  нiхто  не  знав,  i
невiдомо, чому Остапенко приховав грамоту. Може, через те, що козакiв тодi
щороку посилали в походи, а в Остапенка - три сини, не хотiв, аби погинули
на каналах та в болотах пiвнiчних, а може, боявся, що грамота -  пiдписана
Мазепою, якого проголосили зрадником i якому в церквах вичитували анафему.
   Тепер, коли пiдпомiчникiв почали загонити в  посполитi,  сини  вирiшили
оприлюднити грамоту й однiмали ?? один в одного. Не вта?мниченим у закони,
?м здавалося,  що  козаком  стане  тiльки  той,  хто  заволодi?  грамотою.
Зчинилася в хатi буча, втрутилися невiстки й собi почали  виривати  папiр.
Брати чубилися, сварилися, кожен доводив, що грамота  ма?  належати  йому.
Найстарший - за  законом  старшинства,  найменший  -  бо  посiдав  батькiв
спадок, середульший - бо доглядав батька до смертi. У тiй бучi вже добряче
пом'яту  й  пошарпану  грамоту  вдалося  вихопити  наймолодшiй  меткiй  та
проворнiй невiстцi. Саме топилося в печi, й  вона  з  криком:  "Коли  так,
нехай вона не дiстанеться нiкому" вкинула грамоту в пiч, й  папiр  згорiв.
Уже наступного дня Остапенки  дознали,  що  за  тi?ю  грамотою  мали  бути
козаками всi тро?, але ?? вже не було.
   Що могли вдiяти ми? Нiхто з людей, окрiм самих Остапенкiв, тi?? грамоти
не бачив, не знайшли запису нi в Генеральнiй, нi  в  полковiй  канцелярi?.
Склали на  папiр  свiдчення  самих  Остапенкiв,  списали,  хто  з  них  що
пам'ятав, а пам'ятали вони надзвичайно мало, та  й  поклали  для  передачi
Генеральному суду. Надiй на те, що суд ствердить за  Остапенками  козацьке
право, не було нiяких - чверть вiку лежала грамота в Остапенка в скринi, а
сам вiн з синами сповняв посполитський закон.  Остапенки  намагалися  дати
Тарасовичу хабаря, але вiн хабаря не взяв. А ми з  Борзакiвським  з'?ли  в
Остапенковiм саду  велетенську,  в  жовтих  порепах  диню-дубiвку,  вельми
смачну.  Не  знаю,  чи  ?  те  хабаром.  Ще  Борзакiвський  пожартував   з
Остапенками,  якi  сiкалися  до  наймолодшо?,  вельми  гарно?  на   вроду,
невiстки,  мовляв,  оддайте  нам  ??  на  розправу.  Остапенки  жарту   не
зрозумiли, стояли всi тро? поопускавши руки, великi,  чорнi,  циганкуватi,
бандитуватi з вигляду, та такими, як казали сусiди, були  й  насправдi,  й
таким був ?хнiй батько, який  перехитрував  себе.  Остапенки  сказали,  що
вчинять розправу  самi,  й  тодi  Борзакiвський  пригрозив  ?м  сходом  та
квестi?ю, якщо вчинять таке. Бiлява  красуня-невiстка  дивилася  на  нього
повними вдячностi, а також захоплення очима. Я подумав, що  вона  б  охоче
вiддалася йому "на розправу".  Такими  очима  на  Борзакiвського  дивиться
багато жiнок, та те й не диво: вродливець, балакун у  кита?вому  жупанi  з
мережаною люлькою в зубах, в угорськiй шапцi, з-пiд яко? в'ються кучерi.
   Наступна справа була складнiша й до розгляду важка. Погинув у  власному
лiсi козак Кiндрат Папiрний, його було забито сокирами. Тiло знайшли серед
свiжого порубу, порубане дерево зникло. Брат i син  Напiрного  прийшли  до
здогаду, що Кiндрат нагодився в лiс, коли деревину крали  злодi?,  й  вони
вбили його. Почали самi нишком вивiдувати, знайшли свiжопорубану  деревину
в сусiдньому селi, у козака Шатила, й  вимагали  взяти  його  до  квестi?.
Визначити нинi, та це деревина чи не та, було неможливо,  Шатило  з  зятем
попиляли колодки на дошки й вiдмагалися з усiх сил.
   ?х було взято до тюремного в'язання й поодягано на обох диби - дошки на
чотири дiри. А що вони й далi не визнавали сво?? вини, а  позовна  сторона
справу подирала й шкод сво?х кривавих допивалася, Тарасевич наказав  взяти
?х на квестiю.
   Отако, в дибах, з голими спинами, сiли Шатило з зятем перед суддями  та
перед Папiрними - брат i  син  покiйного  мали  стояти  перед  катованими,
дивитися на муки, тiльки так могла об'явитися правда, адже,  якщо  Папiрнi
завдали на муки людей  безневинних  по  якiйсь  сво?й  давнiй  злобi,  то,
спостерiгаючи катiвництво, мали вiдмовитись вiд свого позову, в свою чергу
шкодуючiй сторонi важче тримати брехню перед родичами вбитого.
   Мiстр замахнувся канчуком-восьмериком i вдарив. Старий Шатило навiть не
здригнувся.  Витримав  усi  тридцять  ударiв,  i  кров   текла   йому   по
розшматованiй спинi, й канчук розбризкував кров по сiрих  стiнах.  Коли  ж
почали  бити  Шатилового  зятя,  тонкошийого  парубiйка,   вiн   зайойкав,
закричав, а далi запросився,  щось  забелькотiв,  либонь,  хотiв  повiдати
якусь та?мницю, але на нього пронизливо, нищiвно подивився тесть.
   I я дивився на те страшне дiзнання. Не знати чому. Адже мiг не бути при
тому. Але стояв, i моя душа кричала, i  бушували  в  грудях  страх,  осуд,
злiсть. А я стояв. Стояв зовсiм не з цiкавостi.  Просто  сказав  собi,  що
мушу вистояти до кiнця, мовби готував себе до  чогось,  хоч  до  чого,  не
вiдав сам. Страх ходив у мене попiд ребрами, менi хотiлося втекти  звiдси,
але я собi того не дозволяв. Вже розумiв, що життя суворе й страшне i, аби
вижити, маю знати все про нього, щоб лишитись  людиною  й  не  зрадити  за
першо? лихо? нагоди себе самого.
   Зойкав  парубiйко,  зойкала  моя  душа,  мовби  то  ??  мiстр  смугував
канчуком-восьмериком. Шатили так нiчого й не сказали, i тодi  Тарасович  i
полковi пiдсудки повелiли вiдвести ?х знову до  цюпи,  а  завтра  допитати
синiм залiзом.
   Одначе наступного дня допит не вiдбувся. Увечерi сталася  пригода,  яка
перевернула життя мiстечка на кiлька днiв згори донизу.  У  Коропi  стояли
посто?м солдати Сибiрського полку, чималий гурт ?х  того  вечора  гуляв  у
корчмi. Спершу вони платили, а далi пили i ?ли  й  пiшли,  не  заплативши.
Корчмар побiг за ними, просив заплатити, солдати реготiлися  i  йшли  собi
далi.
   - От глупий хохол,- казали, а один зупинився й  штовхнув  корчмаря,  аж
той упав на тин i затявся. I загорiлася в корчмаревi злiсть, вiн вихопив з
тину кiлок i вдарив солдата по плечах. Той закричав i упав.  Решта  солдат
кинулися  до  корчмаря,  той  ударився  навтьоки  й  прибiг  до  козацько?
дерев'яно? фортецi. Там вже готувалися  на  ночiвлю,  корчмар  ускочив,  i
козаки зачинили ворота. П'янi  солдати  почали  кидати  гласи  в  фортецю,
погрожували, дво? подiставали шаблi й штрикали в щiлини мiж дошками ворiт,
поранили одного козака в ногу. Далi солдатам надiйшла пiдмога  -  прибiгло
ще кiлька з рушницями, почали стрiляти. Стрiляли й козаки  з  фортечки.  I
вдарили в литаври на сполох. I повискакували з хат збройнi козаки. Солдати
вiдступили до в'язницi,  либонь,  вирiшили  тримати  облогу  там.  Сторожа
хотiла  ?х  не  впустити,  вони  прогнали  сторожу.  Потому,  бачачи,   що
непереливки, повiдбивали замки й випустили в'язнiв.  Мабуть,  сподiвалися,
що тi кинуться на козакiв, а може, мали якусь iншу гадку. Проте в'язнi,  а
було ?х душ двадцять (i Шатили з зятем серед них), всi побiгли  до  рiчки,
перепливли ??, тiльки дво? лишилося на цьому боцi - не вмiли  плавати.  Та
ще лишився якийсь в'язень, вiн не захотiв утiкати. Солдати ж,  у  яких  на
той час пройшли хмiль i гарячка, бачачи,  що  вскочили  в  чималу  халепу,
зламали в тюрмi мостини й прокопали хiд на волю - в такий спосiб  замiтали
слiди.
   Наступного дня почалося слiдство, його вели полковник Сибiрського полку
та два майори, а також були покликанi  бурмiстр  i  сотник  коропськi.  Ми
також прийшли на тюремний двiр. Туди привели дво? солдатiв, якi казали, що
пiдкоп зробили в'язнi,  й  привели  в'язня,  котрий  не  захотiв  утiкати.
В'язень посвiдчив, що пiдкоп вчинили самi солдати, й показав, як  це  вони
робили. Солдати заперечували, погрожували в'язневi. Я дивився на в'язня, й
що бiльше вдивлявся в його обличчя, то дужче мене  охоплювало  хвилювання.
Це був... Пилип Миля. Дебела постать, кругле,  як  дiжа,  обличчя,  тiльки
змарнiле вельми, пронозливi очi, якi не викликали довiри в тих, хто  чинив
дiзнання.
   Я стояв у гуртi. Миля мене не бачив. А хвилювання огортало мене  дедалi
дужче, Я не знав, що вчинив Миля, чому знову опинився в цюпi,  може,  убив
кого або обiкрав, не вельми хотiлося освiдчуватися  в  такому  знайомствi.
Але в цю мить згадав Христа i апостолiв його, якi вiдреклися вiд нього,  й
хоч Миля не був Христом, а я його апостолом, ступив уперед  i  сказав,  що
цього чоловiка знаю i даю йому вiру. Солдатiв тут же взяли пiд варту. Миля
ж не стiльки зрадiв менi, скiльки здивувався, що я в  таких  шатах  i  при
такому товариствi. Я ж повiв мову далi: якщо провина цього чоловiка, тобто
Милi, невелика, вiддайте його нам зi всiма його шкодами на виправлення  та
замолювання грiхiв. Не знаю, звiдки  в  мене  взялася  така  смiливiсть  -
перебрати на себе Милинi грiхи. Мабуть, все-таки не вiрив,  щоб  Миля  мiг
вчинити якийсь великий богопротивний грiх.
   Бурмiстр вiдказав, що провини Милi не вельми означенi й,  оскiльки  вiн
не втiкав, отже, почува?ться не винуватим, i можна вiддати  його  на  нашу
волю.
   Отак привiв Милю на двiр, в якому стояли посто?м. А що там стало тiсно,
й хотiлося спочатку поговорити з Милею самому, а вже  потому  привести  до
розмови з Тарасовичем, ми перебралися до сусiдньо? хати.
   Миля охмолостався дуже  швидко,  пiшов  кудись  i  вернувся  з  пляшкою
горiлки, сiном заткнутою, запросив до чарки чинбаря, й господиня поставила
нам на стiл вечерю - холодець з квасом та пироги з горохом, а  також  були
огiрки свiжi, й ми славно повечеряли. Подивував, як то швидко Миля  дiстав
горiлки, либонь, у нього й грошей не було, у нього ?х не  було  нiколи,  а
якщо й завалявся якийсь грiш, мали б одiбрати перед тим, як запровадити до
в'язницi.
   Господар постелив нам у коморi, але я дуже  швидко  вибрався  звiдти  -
такий там стояв сморiд од  шкiр,  котрi,  либонь,  тiльки  недавно  звiдти
забрали. А Миля любiсiнько вклався й спав до ранку, я ж кулився  на  кулях
очерету пiд хлiвом, i заважали менi спати брехання собак, якесь шемрання в
соломi, возiння горобцiв у стрiсi над головою.  То  були  дуже  неспокiйнi
горобцi.
   Вранцi, па снiданку, Миля розповiв менi свою одiссею:
   - Як розiйшлись ми тодi, пристав я до купцiв татарських,  пограбованих.
Хоч не все в них i пограбували - грошi вони сховали  в  землi,  в  наметi.
Припрошували вони мене до себе, бо боялися грабiжникiв. I подумав я:  по?в
християнського хлiба, давай скуштую поганського. I став ?м у  пригодi,  бо
таки спробували напасти на нас у степу комишники, але я лад сво?м  татарам
дав, прогнали розбiйникiв. То ж як минули Перекопську башту  i  прийшли  в
Крим, в улуси ?хнi, купцi подякували менi й заплатили добре. Чи не  вперше
пiсля французьких дукатiв, за плавання по морю отриманих, мав  я  в  руках
стiльки золота. I вирiшив поваласатися по Криму, купцi виклопотали менi  у
якогось дуже високого старшини ярлик на пере?зди ще й листа  подорожнього,
i я помандрував на Козлов, далi на Кафу, ще раз  подивився  на  море,  але
воно мене нi холодило нi грiло. I остирилося менi тамтешн? життя  -  нема?
горiлки  добро?,  самi  вина,  нема?  балачки  до  душi:  з  татарами   не
набалака?шся, бо й кепсько знаю по-татарськи; а  сво?  там  здебiльшого  в
услуженi? рабськiм, а тi, що на волi,- дуже хитрi. В одному мiстечку,  вже
по дорозi назад, спiзнав я жiнку з  оцього  самого  Коропа,  Харитиною  ??
звати, вона втрапила в неволю, по?хавши в гостi до сестри пiд  Полтаву.  I
хоч прожила в татарському бранi чотири роки, так побивалася  за  домiвкою,
за донечкою сво?ю, за рiднею, так день i нiч плакала, що пожалiв  я  ??  й
заплатив татарину викуп з тих грошей, що лишилися. Татарин не дорого взяв,
бо за тими слiзьми й побиванням всяка  робота  валилася  в  не?  з  рук  i
користi з не? татарину було мало. Отож купив я ще коника та вiзка на  двох
колесах, i по?хали ми. ?хали довго, майже  три  мiсяцi,  й  спiзналися  за
дорогу ближче  й,  що  грiха  та?ти,  жили  вшетечно.  Себто,  вона  дужче
призвича?лася до мене, чи й так сказати - закохалася. I я  трохи  звик  до
не?. Але при?хали, i я по закону передав ?? чоловiковi в  руки.  I  раптом
вона в крик, не хочу з чоловiком, хочу з тобою.  Тут  i  мо?  серце  трохи
занидiло, але ж закон ? закон. То вже потiм я  дознав,  що  й  чоловiк  ??
хотiв узяти  шлюб  з  одною  пристаркуватою  дiвкою,  умовляли  попа,  аби
повiнчав, i той вже був завагався, а тодi таки вiдмовив. Воно й зрозумiло:
важко чоловiковi в хатi без господинi, та  й  Харитина  хоч  i  не  вельми
показна з себе, маленька, тендiтна, а таки ж гарна. Отож вона й давай мене
та?мно вмовляти: втiкаймо вдвох, i квит. Я довго не хотiв, а потiм здався:
жiнка просить, як не поступитися. I  подалися  ми  тим  самим  возиком  на
Новгород-Сiверський, аби далi в руському  кра?  сховатися.  Але  Харитинин
чоловiк зiбрав погоню, й наздогнали вони нас  бiля  Мезина  й  вернули  ??
силомiць додому. I ухопила тодi мене досада, а за нею й  злiсть,  купив  я
жупанок польський, перекрутив вуса, перемiнив i шапку, лишив возика, а  на
коника поклав сiделечко, й припхався вночi  знову  в  Короп.  Думаю,  дери
лико,  як  дереться  -  любись,  поки  тебе  люблять.  Де  ще  така  дурна
знайдеться... Та й злiсть же... При?хав увечерi, зустрiвся менi козак, я й
почав розпитувати про Харитину та про ?? чоловiка, як там та що,  й  видаю
себе за ляшка. А той козак упiзнав мене, тiльки вигляду не  подав,  а  був
вiн родаком чоловiка Харитини, та одразу  до  нього.  Коли  б  я  хоч  був
сховався де-небудь, а то, дурний, в корчмi сидiв. I мене любiсiнько  попiд
руки з корчми та прямiсiнько до цюпи...
   Я дивувався, я знову бачив  колишнього  Милю  -  розбiйника  й  дитину,
брехуна i правдивця, все те й ще багато iншого вживалося в однiй людинi.
   - А ти, Мартине, як? - запитав Миля.
   - Не Мартин я, Iван.
   Миля недовiрливо подавився на мене.
   - Ти що, вивiдник пота?мний?.. Так не вельми схожий на вивiдника.
   - Чому?
   - Ну... Роззявкуватий... I не хитрий. Я розреготався.
   - Правда твоя, Пилипе. Не вивiдник я... Просто мене теж доля викинула з
колиски, як i тебе. I оповiв про себе.
   - То ти... син Сулими? Багатiй! Мабуть, горiлок та наливок у погребi...
   - Не багатший вiд тебе.
   Потому Миля повiдав про сво? митарства  Тарасовичу  та  Борзакiвському.
Простий i на?вний Миля iнодi  бував  i  пронозливим  та  хитрим  водночас.
Тарасовичу та Борзакiвському вiн розповiдав так, що тi аж хилилися один на
одного од реготу й примушували деякi мiсця переповiдати по  кiлька  разiв,
надто реготiвся Борзакiвський, i вельми гарний у нього був смiх.
   - Ти Пилип,- сказав вiн на закiнчення,- i я Пилип. Ти ось влип, а я  не
влип. На ж тобi пiвталяра за  таку  гарну  розповiдь  та  принеси  хорошо?
горiлки по два ока на кожного.
   Я не знав, що нам робити далi з Милею, й запитав Борзакiвського, й  той
вiдказав:
   - Заберемо з собою, а там побачимо.
   Пилипа Милю ми з  Борзакiвським  влаштували  сторожем  на  глухiвському
обiйстi Полуботка. Вмовляти гетьмана довелось недовго, на той час вiн  був
пiднесений i розхмарений, що траплялося з ним  надзвичайно  рiдко.  I  всi
старшини й писарi в Генеральнiй канцелярi? трiумфували: з Сенату  надiйшла
реляцiя,  в  якiй  колегi?  велiли  указiв  бiльше  не  писати,  а  тiльки
промеморi? i листи, й тi з поштивiстю та ввiчливiстю, щоб колегiя приймала
скарги тiльки по апеляцiях, а всi iншi справи правили суди укра?нськi,  як
те й ранiше велося, й щоби поборами не обкладали  всiх  пiдряд,  а  тiльки
тих, хто спроможний сплатити без шкоди для власного господарства.
   Бог вiда?,  що  сприяло  такому  вирiшенню  справи:  зичливiсть  деяких
сенаторiв до Укра?ни, де побували самi  й  де  ?х  приймали  шанобливо  та
хлiбосольно, й бачили вони  й  укра?нських  давнинах,  правах  та  звичаях
запоруку доброго ладу та статку, й потайки не хотiли, аби цар дотирав  усе
добре, а чи сприяли незлагоди помiж сенаторами, казали,  добряче  натиснув
Меншиков, боявся, що колегiя, прибравши все до сво?х рук, прибере  i  його
почепськi нечеснi набутки, так чи так, але трiумф стався.  I  вже  тi,  що
боялися пiдписувати листа в Сенат, бiгли до гетьмана й  запевняли,  що  на
той час не могли при?хати в Глухiв - були недужi, у вiд'?здах,  обламалися
в дорозi, i вже тi, що пiдписали, заламували шапки, ось ми,  мовляв,  якi,
нiчого не бо?мося, важили життям, i вже генеральнi старшини чаркувалися, а
канцеляристи пили в шинку, i радiсть робила гiрку горiлку солодкою, а меди
мiцнiшими.
   Я не пив горiлки, не пив i медiв. Я помолився Богу й подумав про те, що
стояв тодi в сторонi, та мене й не кликали до тих паперiв  (хто  я  такий,
молодший канцелярист) i не запитували мо?? думки, але якби покликали, якби
запитали,  як  би  вчинив?  Звичайно,  ниньки   знаю,   на   чийому   боцi
справедливiсть i перевага, цар - великий i грiзний, але й вiн пiд Богом, i
оце його повелiння неправедне. Але знав я й те, що праведний шлях крутий i
тернистий, здебiльшого закiнчу?ться прiрвою. Я оддавна  впевняв  себе,  що
живу в ?днаннi з Богом i в крутий час Вiн мене поряту?.  Нi,  не  поряту?.
Може, винагородить там, на небi. Якщо не забуде. Нас багато. Свiт великий,
широкий, вiн квiтуватиме, а мене не буде. Я ?, i мене нема?. Нi, таки ?. I
? для чогось... Для чого? Для чого  всi  ми?  Рятуватися?  Тобто  рятувати
себе, а все нехай гине? Чому воно ма? гинути? Чим воно гiрше за те, що ? в
наших сусiдiв? Воно не гiрше, а в дечому й краще. Я завжди думав, що  шлях
людський - шлях вдосконалення. Вдосконалення  самого  себе.  I  ось  тепер
запитую для чого вдосконалення? Для радостi душi? Але ж сього  мало.  Я  -
тiльки порошина в свiтi, у якому добро i зло, й  часом  вони  невiддiльнi.
Отож вiдвiвати зло вiд добра й нищити його? Працювати  на  добро.  Нинi  я
знаю, де воно i яке воно. Мо? очi отверзлися, мiй розум ясно  показу?,  де
правда. Але, може, менi не втручатися нi в що, може, то не моя справа?
   Вчора я зайшов до Борзакiвського, не застав його вдома, а в  хатi  було
повно люду,  за  столом  сидiв  мандрiвний  чернець  у  чорному  шовковому
пiдряснику, без камiлавки, але в скуфейцi, вiн проповiдував слово  Боже  й
розказував про вiдьом та упирiв, а також про те, що чимало  монастирiв  на
Московщинi спорожнiло, бо оскудiли  вельми,  побори  накладено  на  святих
отцiв великi, й що багато церков там сто?ть безголосих - дзвони  познiмали
й попереливали на гармати, а на новi нема? грошей, i натякав, що  те  саме
чека? й нашi святi обителi. Авжеж, подумав я, iнакше й бути не  може,  цар
церкву пiдломив пiд себе, зробив сво?м оруддям. Нашi  попи  служать  чужiй
владi, чужим порядкам, а отже, йдуть супроти того, що  передали  нам  нашi
предки, нашi батьки. I ось ми спiва?мо молитви, якi нам укажуть, i  навiть
славимо Бога не по-нашому. (Вперше заро?лася в мо?й головi така думка, i я
здивувався ?й). "Шануй вiтця свого i матiр свою..." Чужою мовою  шепочемо,
й чийого ж тодi вiтця кличемо шанувати? Моя мати i мiй вiтець сею мовою не
говорили. Виходить, я кличу шанувати чужих вiтцiв i чужих  матерiв?  Тобто
мовби мо?х, а мовби й не мо?х.
   Влучивши зручний момент, коли люди загомонiли помiж собою, я  нахилився
до ченця й сказав:
   - Святий отче, не кажiть,  що  ви  чернець.  I  знiмiть  пiдрясника  та
скуфейку, помiняйте на iншу  одiж.  З  Пiтера  привезено  царського  указа
виловлювати бродячих ченцiв та  брати  ?х  до  в'язницi.  Новий  указ  усi
сповняють пильно. Завтра по мiсту пiдуть солдати ловити таких, як ви.
   Справдi, надiйшов  такий  указ,  iз  завтрашнього  дня  вiн  брався  до
виконання. Отож я переступив межу ще вчора, вчора я вже став  на  прю,  не
помiтивши того. Якась невiдома сила вирiшила  це  в  менi.  I  я  пiднiсся
духом.
   I всi в  мiстi  були  пiднесенi,  мовби  одмолодiли.  Декотрi  старшини
вимагали покарати тих, хто не пiдписав до Сенату лист, з'явилися й всiлякi
нашiптувачi, одначе гетьман до розправи не допустив.
   - Ся путь безконечна,- сказав вiн,- i нема? на нiй  нi  переможцiв,  нi
переможених, ?хнiй злочин - тiльки перед сво?ю совiстю. Ми  всi  винуватi.
Славу дiдiв забули. Гордiсть втратили. Ходимо,  поопускавши  голови.  Шаги
мiднi на землi шука?мо.
   - Правда, правда,- загомонiли старшини.
   ...Та й поприкушували язики. Бо вже через два тижнi  прийшов  у  Глухiв
царський указ, одразу в  колегiю  i  в  гетьманську  канцелярiю,  де  було
написано, що гетьман не може нiчого чинити, не погодивши з колегi?ю, i  що
"...кожен може являтись прямо в колегiю, не боячись козацько? старшини". I
самiй старшинi дали пристрашку. Другого вересня прийшла звiстка з  далеко?
Ладоги, що на каналi помер Iван Черняк, наказний полковник полтавський,  а
небавом ще одна - кiлька стародубських козакiв  поскаржилися  в  Пiтер  на
свого наказного полковника Журавського, й звiдти, з Пiтера, прийшов  указ:
зичимо  покiйнику  на  небi  вiчного  упоко?ння,  в  обох  полках   обрати
полковникiв iз москалiв, яких - буде указано  осiбно.  Отак  i  Журавський
нiби опинився в покiйниках. Той указ вкинув усiх у тяжкi  роздуми.  Навiть
я, дрiбний канцелярист  гетьмансько?  канцелярi?,  стояв  при  мiсяцi  пiд
тополями й думав: на велику веремiю заходить, великий вогонь розгоря?ться,
багато людей згорить на ньому. Можна й собi пообпалювати крильця.  А  свiт
такий гарний, такий ясний. Дозрiвають у садах яблука, мiсяць срiблом землю
залива?... Дихай, радуйся, живи. Не раду?ться! Для  чого  жити?  Протирати
штани в канцелярi?, дивитися, як занепада? свiт, у якому нашi предки  жили
по власнiй волi?..
   А вже увечерi кiлька канцеляристiв, i  я  з  ними,  сидiли  на  валу  й
ласували  кавунами,  якими  нас  пригощав  Миля.   Кавуни   були   великi,
темно-рябi, хтось висловив здогад, що вони  з-за  Есманi,  з  Веригiна.  Я
захвилювався й запитав Милю, чи то правда, що кавуни з Веригiна, i в  кого
вiн ?х купив.
   - Та що я такий дурний, щоб купувати,- здивувася Миля.
   - То ти, виходить, украв?
   - Хiба то крадiжка, набрати кавунiв,-  аж  обурився  Миля.-  Одвiку  ?х
крадуть... беруть тобто.
   - Впiймають на греблi з кавунами, кинуть пiд  млинове  колесо,-  сказав
Iлько.
   - А я не ходжу через греблю. Я  човником...  Як  воно  часто  ведеться,
розмова розпочалася з житейських клопотiв, а доскочила до  справ  великих.
Чомусь згадали Мазепу, маленький червононосий канцелярист Рукавиця  мовив,
що од Мазепи пiшло все лихо, з ним  погодився  iнший  канцелярист,  Кирило
Копил, який сказав, що Мазепа перехитрував сам себе. Ховався й  ховався  з
сво?ми намiрами, поки Петро не розтягнув усiх козакiв укра?нських, тих пiд
Ревель, тих на Ладогу, тих  ще  кудись,  i  лишився  гетьман  зi  жменькою
вiйська, та й те нiчого не знало, аж поки Мазепа не привiв його  до  Десни
та не сказав, що йдуть до Карла.
   - Старий вiн був уже для такого дiла,- мовив  Рукавиця.-  В  цьому  вся
причина.
   - Може, й правда,- погодився Копил.- Коли б на його мiсцi був  Орлик...
Смiливий чоловiк i розуму великого.  "Видячи  Москву,  обставлену  многими
силами i укрiплену на морi та на землi, всiм ста?  страшно  й  небезпечно,
всi мають з'?днатися у союз вiйськовий",прочитав по пам'ятi  з  Орликового
унiверсала.- Про те ж i король Карло писав: "Звернiть погляди на катiвськi
пристро?, в Москвi заведенi, подивiться  на  народи,  державi  Московськiй
пiдкоренi, й страшнi знаки тиранства постануть перед  вами...  Кому  вiра,
свобода вiтчизни, жон i дiтей життя  дороге,  тi  проти  сво?х  гонителiв,
злобителiв i утискувачiв повстануть".
   Канцеляристи загомонiли, декотрi - обережно, застережливо, а декотрi  й
гаряче, бо вже випили трохи. Вiд  Полтавсько?  баталi?  минуло  тринадцять
лiт, про не?, про шведчину знали в основному з оповiдей старших, тi  подi?
хвилювали багатьох козакiв, вони  перегравали  ?х  по-сво?му  i  тлумачили
також.
   Про Мазепу гомонiли старi й малi, i то по-рiзному, тобто гомонiли  люди
простi, старшинам i урядовцям до тих розмов було  зась,  хiба  що  в  колi
тiсному, де довiряли один одному. Про Орлика ж спогадувати було небезпечно
взагалi. Запеклий, смiливий, розумний, освiчений - знав  латину,  грецьку,
французьку, нiмецьку, польську, шведську й ще кiлька мов i розсилав на тих
мовах реляцi? до королiв та султанiв,  зумiв  подвигнути  на  вiйну  проти
Росi? туркiв, i тi оточили росiйське  вiйсько  понад  Прутом,  i  вже  цар
готувався здатися в полон з усiм вiйськом, проте вдалося пiдкупити вiзиря,
котрий командував вiйськами  i  якому  пiзнiше  це  коштувало  в  Стамбулi
голови. I сам Орлик зiбрав чимало вiйська з тих, хто  встиг  проскочити  з
Мазепою пiд Переволочною на той бiк Днiпра, покликав запорожцiв, повiв  на
Укра?ну, дiйшов до Бiло? Церкви, та, як вже те бувало не раз, зрадили його
невiрнi спiльники - татари й мусив вiдступати. Тепер Орлик  десь  ховався,
по його  слiдах  гнали  царськi  хорти-посiпаки,  Петро  наказав  виловити
Орлика, чого б  це  не  коштувало,  Орлик  вважався  найбiльшим  державним
злочинцем.
   А тут, пiдiгрiтi горiлкою, хлопцi розбалакалися, розсмiливились, казали
про нього похвальнi слова. Я намагався ?х погамувати, переводив розмову на
iнше, але вони верталися на те саме тирло. А там  же  тiльки  чорна  збита
земля, що з того можна взяти собi на зажиток! Мазепи нема?, Карла також, а
Орлик вi?ться по свiту. Менi самому було цiкаво все те,  й  холодив  серце
страх.
   Розiйшлися, бо почав накрапати дощ. А вранцi, ледве повставали, прийшли
до нашого куреня капiтан з двома солдатами й повели Кирила Копила з собою.
Ми кинулися до гетьмана, але його не було - вiд'?хав до Чернiгова. Савич й
слухати не хотiв про те, щоб  заступитися  за  свого  канцеляриста,  ледве
вмовили його написати цидулу.  ??  понiс  у  колегiю  Борзакiвський.  Йому
вдалося домовитися тiльки про те, що при вивiдних розмовах буде  присутнiй
глухiвський сотник Мануйлович. Того ж дня почали по одному викликати  тих,
хто вчора увечерi був на валу при  крамольнiй  розмовi.  Першим  покликали
канцеляриста Василя Пастуха, вiн повернувся  пом'ятий,  а  трохи  веселий.
Розповiв, що дiзнання веде  якийсь  майор,  але  при  тому  присутнiй  сам
прокурор колегi? Михайло Хрущов, напосiлися вони на нього вельми, але  вiн
обвiв ?х довкола пальця, сказавши, що був п'яний i нiчого не  пам'ята?.  Я
пригадав, як мався вчора  Пастух,  вiн  справдi  здебiльшого  мовчав,  пив
горiлку та ?в кавуни. Одначе що буде з iншими? Й  що  казати  менi?  Також
видавати себе за п'яного? Але в те нiхто не повiрить, всi знають, що я  не
п'ю. Сказати правду? Те супротивне мо?й совiстi, всьому, чим жив,  про  що
думав останнiм часом. Посвiдчити, що нiчого такого не говорили,  в  те  не
повiрять, вони звiдкiлясь вже знають правду. Мо? чоло оросили липкi краплi
поту. Все на свiтi надто просто й непросто. Iснують тiльки двi  сторони  -
чорне й бiле, добро i зло, любов - ненависть, життя й  смерть,  правда  та
неправда. Цей вибiр куций i здебiльшого страшний. I страшний нинi час.  На
який би  край  я  не  став,  вiн  смертельно  небезпечний  для  мене.  Або
запроданець, або в'язень! Я - помiж двох каменiв, i вони зiтруть  мене  на
борошно.  I  ось   я   вже   йду   слiдом   за   солдатом.   I   такий   я
маленький-маленький, i  тiнь  моя  коротенька,  не  бiльше  кроку.  Солдат
понурий i злий, i тiнь  його  довга,  рушниця  телiпа?ться  за  плечима  й
хляпають  прибитi  пилюкою  чоботи.  Йдемо   мiстом,   i   всi   зустрiчнi
проводжають, мене хто подивованим, хто спiвчутливим поглядом, йдемо довгою
греблею, у водi схлюпу? риба, чорна лиска попливла в очерет i  потягла  за
собою вервечку каченят, десь iволга п'? тягучий осiннiй сiк пiзнiх  вишень
i давиться ним, виспiву? коротко, кiркiтливо,  на  Веригiнi  в  присохлому
листi сито виблискують велетенськi кавуни на баштанах. Життя  тече,  життя
виру?... Таким воно буде й  без  мене.  Стрибають  горобцi  на  дорозi,  й
стрибають горобцями мо? думки, шукають викруту. А його  ж  нема?...  Чорне
або бiле. Добро або зло. Горобцi  пiд  решетом,  i  страшно...  Неймовiрно
страшно. Всi йдуть по сво?й волi, а я йду за солдатом. Ще нещодавно я  був
присутнiй  на  квестi?  i  впевнив  себе,  що  витримаю  й  сам   будь-якi
випробування. Витримаю в iм'я добра та справедливостi. В iм'я мого люду, в
iм'я Укра?ни.
   Але виявля?ться, що справедливiсть ? мала i велика. Велика, це загинути
за Укра?ну, загинути на велелюддi,  красиво  й  почесно.  Але  здебiльшого
ма?мо причетнiсть до справедливостi мало?.  Коли  людина  поступа?ться  по
дрiбочцi, по цяточцi, коли щоденнi вигоди штовхають ?? до тих поступок,  i
вона ледве чи й помiча? те. А якщо i  помiча?,  то:  ну  що  залежить  вiд
отако? дрiбницi. Звiсно, вона розумi?, що вчинила нечесно, але вчинок  той
такий маленький... А за нього можна понести велику кару.  Як  оце  ниньки.
Ну,  посвiдчу  я  на  користь  Кирила  Копила,  п'янички  i   перелюбника,
захланного чоловiчка... I мене самого вiзьмуть до тюремного ув'язнення.  Й
кому буде з того печаль? Хто згада? про мене? Заб'ють канчуками, згноять у
ямi. I то нiзащо. За п'яничку Кирила Копила!..
   Посвiдчу на користь тих, хто допиту? Кирила, на користi, колегi?... Про
те знатимуть всi. Й цуратимуться мене. Показуватимуть пальцями. Я не зможу
бiльше працювати в Генеральнiй канцелярi?. А основне, я не зможу  поважати
себе А ще таке: "Люби, Боже, правду". А правда така, що гiрша неправди.
   Почувався щиглем, загнаним в сильця. Я боявся сказати щось таке, об чiм
шкодуватиму довго, можливо, все життя. Я боявся не  сказати  нiчого...  бо
теж можу шкодувати, вже не на волi, а за гратами.  Серде  мо?  тiпалося  й
тремтiло, i в  головi  гуло,  як  у  порожньому  коминi.  Менi  здавалося,
вивiдники все розумiють, про все здогадуються, бачать мене наскрiзь.
   Одначе людина не щиголь, ?? розум верткий i хитрий,  вiн  прагне  отi??
середини, яко? здебiльшого нема? i яку iнодi вда?ться знайти. Я знайшов ??
вже на порозi кам'яницi, до  яко?  мене  привели.  Кам'яниця  колись  була
коморою, в нiй зберiгали щось цiнне, бо дверi -  оббитi  залiзом  i  вiкна
вгорi маленькi, загратованi. Пiд стiною стояв стiл, за ним сидiли тiлистий
прокурор  Хрущов,  майор  з  хвацькими  вусиками  та  гострими  бровами  i
вiйськовий  писар,  а  трохи  збоку,  на  ослонцi  без  спинки  -   сотник
Мануйлович, який  вдавав  байдужiсть,  але  тiльки  вдавав,  у  його  очах
присипанi сiрим попелом байдужостi тлiли iскри. Вiн перший i  розкаже  про
мене все.
   Я став посеред  кам'яницi,  розглядався.  Розглядався  навмисно  довго,
трохи вiдкривши рота.
   - Ти будеш канцелярист Iван? - запитав майор, перед тим  заглянувши  до
паперу, який лежав перед ним.
   Я не вiдгукнувся, розглядався далi. Якiсь гаки попiд стiною, либонь, на
них вiшали копченi окiсти, в стелi - дiри.
   - Ти ?сть Iван Сулима? - вже голоснiше запитав майор.
   - Га, що? - сказав я i подивився на майора. Той зглянувся з прокурором.
   - Ти що, погано чу?ш? - обiзвався Хрущов.
   - Еге ж, прийшов оце,- вiдказав я. Прокурор i майор зглянулися знову.
   - Вiн глухий? - запитав прокурор Мануйловича.
   Той знизав плечима.
   - Зда?ться, трохи недочува?.
   - Нащо ж його тримають у канцелярi??
   - Пише справно. I грамоту зна?.
   Майор пiдвiвся й пiдiйшов до мене.
   - Що ти чув учора на валу? - гарикнув просто менi в обличчя.
   Я витрiщив очi.
   - На валу! - прогримiв майор.
   - Кавуни ?в. Солодкi,- голосно, вельми голосно вiдказав я.
   Тепер ми кричали обо?. Майор допитувався, про що гомонiли  канцеляристи
на валу, а я плiв йому,  що  на  думку  збiгало.  Врештi  майор  утомився,
пiдiйшов до столу, взяв аркуш паперу й написав на  ньому:  "Про  що  учора
ввечерi розмовляли канцеляристи? Що казав  про  Орлика  Копил?  Вiн  читав
якогось листа?" Я покрутив головою i написав: "Паперу в Копилових руках  я
не бачив, а про що говорили канцеляристи, не знаю. Бо глухий. Колись  упав
з коня". Я бачив, як осмiхався Мануйлович. Либонь, йому подобалося,  як  я
воджу по пустирях вивiдникiв. Вони ж  ще  трохи  поморочилися  зi  мною  й
вiдпустили. Хоч майор i висловив сумнiв:
   - Цей хлопець зупиняв усiх iнших, казав, щоб не згадували Орлика. Отже,
вiн чув.
   - Може, щось i чув. Через те й застерiгав. Вiн i зараз дещо чу?.
   Я йшов через греблю з Веригiна, i вже веселiше  цвiрiнчали  горобцi,  й
iволга мовчала, а на осокорi щебетали дрозди.
   Тепер я думав про те, хто виказав Копила, хто переповiв усю розмову  на
валу. Нас було шестеро, Миля - сьомий. Хтось iз семи. Звичайно,  не  Миля.
Отже, хтось iз п'яти.
   Думав i думав, до розлому в головi, й нi до чого не мiг додуматися.
   Всi, кого допитувано, пiшли стежкою, яку  вказав  Пастух:  були  п'янi,
нiчого не пам'ята?мо. Дознання обiрвалося раптово: хтось  вночi  вийняв  з
прибоя патика, яким зачинявся льох у дворi колегi?, i Копил  утiк.  Якийсь
зичливець допомiг йому втекти, бо й  обох  вартових  було  пiдпо?но,  вони
спали на соломi бiля погреба.
   - Якi смiливцi,- казав менi Iлько.- Там же  стiльки  сторожi.  I  Копил
також... Хто б мiг подумати... Миршавий, нiкчемний. Куди вiн мiг податися?
   - Звiдки я знаю.
   - Може, й справдi мав вiд Орлика якийсь знак? То такий чоловiк...
   - Який?..
   - Славний. Хiба не так?
   Я чомусь промовчав.
   З Чернiгова при?хав темний, як хмара, Полуботок. Розмовляв,  а  в  очах
печаль i холодок зимовий.
   А тим часом з колегi? летiли листи густiше, нiж листя з осiннiх  берiз.
Колегiя  виставляла  себе  захисником  усiх  покривджених  i  пiд'юджувала
козакiв та селян подавати скарги на старшину. Вельямiнов  дiяв  пiдступно,
йому найперше було потрiбно сколупнути весь нинiшнiй  укра?нський  уряд  i
посадити на його мiсце сво?х урядовцiв.  I  вже  в  селi  Погребах  побито
старосту, i вже старшину Данила Забiлу натовп тягнув по вулицi за волосся.
Ся остання новина розвеселила всiх у  Глуховi.  Данило  Забiла  -  чоловiк
ворохобний, вiдчайдушний i вельми лихий, вiн писав доноси ще на  покiйного
Скоропадського, оббрiхував його тяжко, буцiмто гетьман якша?ться з Орликом
та Карлом, буцiмто звива? кубло зради, буцiмто люту? i немилосердно  кара?
людей. Все те було неправдою, i ось врештi покарали самого Забiлу,  котрий
тепер писав те саме на Полуботка й  раяв  москалям,  як  краще  потолочити
укра?нську старшину, прибрати ?? до рук.
   Полуботок видав унiверсал, аби люди на московськi пiд'юдливi поклики не
пiддавалися, сидiли тихо, працювали, землi  один  в  одного  не  одбирали,
самовольств не чинили. На всi незлагоди ? закон,  потрiбно  звертатися  до
суду, до Генерально? канцелярi?, а не до колегi?.
   Кiлька чоловiк вже наступного дня забрали позови з колегi?.  Вельямiнов
знесамовитiв,  примчав  з  Веригiна.  Кипiв  i  бризкав  пiною  кричав   i
погрожував. Його прозорi, нiби налитi голубою водою, очi посатанiли. Важко
було збагнути, що це за чоловiк. Чи ? в нього душа i, якщо  ?,  що  в  тiй
душi. Людського закону там не було. Бога й поготiв. Вiн скрипiв, жахтiв, а
гетьман сидiв на фотелi спокiйний. Кiлька старшин горбилися пiд стiною  на
лавi:
   - Без вiдома колегi? унiверсалiв  не  посилати!  Нiяких  повелiнь,  якi
супротивнi повелiнням колегi?, також! Iнакше...
   - Я наказний гетьман, i це ствердив сам цар. Вище гетьмана  на  Укра?нi
нiколи нiкого не було. До того ж, я знаю тутешнiй люд  i  звича?  набагато
лiпше за вас, бо тут народився i прожив життя.
   - Я бригадир i президент,- заревiв Вельямiнов.- А  ти  що  таке  передi
мною? Нiщо! Ось я вас зiгну так,  що  й  iншi  трiснуть.  Государ  наказав
перемiнити вашi давнини й робити по-сво?му.
   Я дивився на президента колегi?. Я розгадав  його.  Вiн  тiльки  вдавав
лютiсть,  злiсть.  Насправдi  ж  нiчого  того  не  було.  Це  був  млинок,
змайстрований i виставлений на вiтер дужою, пiдступною рукою. Не перший  i
не останнiй. Вiн - негiдник, але таким його пустив у свiт творець, не той,
що на небi, а той, що на землi.
   - Пане бригадир. Де вчилися  тако?  вшетечностi?  Хто  вашi  батьки?  -
запитав Полуботок.
   - А що тобi до того? - спантеличився Вельямiнов.
   - Нiчого. Просто в нас не прийнято ображати людей. Та ще старших вiком.
Навiть школяр те зна?. А потiм... Шкода вас. Отако напнетеся... Погляньте,
як посинiли... Удар може вхопити...
   Тро? штаб-офiцерiв, якi стояли за спиною бригадира, поопускали погляди.
Вельямiнов налився бурякове й заревiв уже зовсiм не до речi:
   - Я вам указ!
   - Тiльки неправа людина може кричати. Ви не поважа?те наших  законiв  i
не поважа?те сво?х. Менi соромно таке  слухати.  Мав  вас  за  просвiщенну
людину, а ви ма?теся, наче п'ятий солдат. Не соромтеся  самi,  не  соромте
честi  мундиру  свого.  Йдiть  звiдси  добром.  Про  все  я  повiдаю  його
величностi.  I,  зрештою,  готовий  будь-яко?  хвилини,   хоч   i   зараз,
задовольнити ваш афект лицарським звича?м, який i ми, козаки, зна?мо.
   Вельямiнов удав, що не почув останнiх слiв.
   Полуботок вiдав: все, що чинить  Вельямiнов,  то  за  та?мним  велiнням
царя, яке бригадир i викону?. Це не людина, а державний батiг,  i  вiн  не
зупиниться. Наступа? тяжкий час лютого двобою з  стодужим  змi?м,  яким  ?
росiйська державнiсть.
   Щось кривавилося перед очима гетьмана, й серце йому  стислося,  i,  щоб
хоч на мить вiдволiктися вiд тих думок, не  датися  на  пiдмову  царського
посiпаки, адже вiн пащекував ще й для того, аби викликати його на  сварку,
аби Полуботок  необачно  сказав  щось  у  бiк  царя,  Москви,  пiдвiвся  й
подивився на ?вангельську картину, на якiй дво?  сiячiв  сiяли  зерна.  За
ними йшли бiлi птахи й клювали тi зерна.
   -  Ми   люди   мирнi,-   мовив   гетьман,   звертаючись   поглядом   до
штаб-офiцерiв.- Ми рата?, тiльки лихо змушувало нас брати й руки шаблю. Ми
завше захища?мось, а не напада?мо. Така нам випала доля.  Ми  сi?мо  зерна
для всiх, хто йде до нас з миром. I для птахiв небесних також. I живемо  в
злагодi з Богом та законом, який ? Божим, праведним. Подумайте об сiм.
   Я бачив, як по тiй розмовi гетьман вийшов на подвiр'я, пройшов на вал i
став пiд кленом. Я бачив, як приклав вiн до серця руку й зiтхнув. Вiн звик
ставати проти ворога з шаблею, а тут доводилося ширмувати словами, та й то
тiльки закладатися, а не нападити. Важкi це змаги,  i  -  нiяко?  свiтлини
попереду. Вiн обвiв поглядом хати i сади на передмiстi, рiчку  й  зарiччя,
темний лiс на овидi. О, як вiн любив цей  свiй  край,  о,  як  бажав  йому
добра, хотiв його захистити. Вiддавав йому в офiру всi сво? сили й життя.

   * * *

   Бiй розпочався  лютий,  жорстокий,  нещадний.  Не  свистiли  шаблi,  не
гримали гармати, але втрати були не  меншi,  нiж  в  найкривавiшiй  битвi.
Хиталася пiд ногами твердь, але це помiчали не  всi.  То  бiльше,  по  тiй
стрiчi Вельямiнов зрозумiв, що програ? у словеснiй змазi, та й iншi факцi?
вимагали обачностi, обережностi. Нiштадтський мир, день  ангела  Катерини,
Петрово? жiнки, мусили святкувати разом. Хто святкував, а хто  вдавав,  що
святку?. Старшина знала, що в Пiтерi буде вiдомо, як справляли день ангела
царицi, отож гримали гармати  й  хитрий  Троцина  орацiю  тримав,  у  якiй
порiвнював царицю з орлицею, а  ??  чоловiка  з  орлом,  котрi  сидять  на
високому пiднебесному сiдалi й оглядають сво? володiння.
   Так  дожили  до  Рiздва  Христового.  У  перший  день  свiтлого  Рiздва
зiбралася старшина в Генеральнiй канцелярi? i пiшли всi  до  церкви.  День
був морозяний, сiялася легенька пороша, посипала червонi та  зеленi  верхи
шапок, кожухи, сукнами критi. Панував настрiй урочистий, святковий, дзвони
дзвонили по всiх церквах. Менi  здалося,  що  вони  дзвонять  не  в  одне,
перемовляються  пота?мно  мiж  собою  -  Микола?вська  тут,  у  мiстi,   i
Богородицi Рiздва на  Веригiнi,  в  цiй  старшина  слуха?  службу,  там  -
Вельямiнов з штаб-офiцерами. А Бог один i Рiздво одне  на  всiх!  По  тому
старшина  ненадовго  зайшла  до  Савича  й  вiддала  там  пошанiвок   вину
угорському та кримському, i старший канцелярист Матвiй  Себастiанович  мав
переру латиною, яку всi слухали з увагою та достойнiстю.
   Далi старшина нанесла вiзит  Полуботку,  i  в  шумнiй  тiснявi  Троцина
говорив орацiю,  аплiкуючи  гетьманове  правлiння  до  новонародженого  од
колiна Навинового Христа Господнього, по тому всi пiшли до гетьманшi,  яка
частувала  старшин  улюбленим  напо?м  покiйного  -   вином   французьким,
настояним на грушах-дулях. Туди прийшов  i  Вельямiнов  з  прокурорами,  й
знову Себастiанович мав переру латиною, й московити не  зрозумiли  жодного
слова, бо латини не знали. Москва i Пiтер були  напакованi  iноземцями,  i
вся та випадкова мiшанина мов  тiльки  поглиблювала  одвiчну  московитську
заскорузлiсть та неграмотнiсть.
   Укра?нцi, при?хавши в Москву пiдписувати укладену в  Переяславi  угоду,
не знайшли там освiчених людей, на всю Московiю була одна друкарня,  та  й
та майже перестала друкувати, i всi священнi книги переписували  вiд  руки
напiвграмотнi дячки, й допереписувалися, що з тих книг не розумiли  нiчого
не тiльки миряни, а й самi священики. Й тодi було  закликано  з  Ки?всько?
Академi? тридцять академiстiв з ?пифанi?м Словинецьким  на  чолi,  й  вони
переклали з грецьких оригiналiв ?вангелi? i псалтир, i канонiк, i всi iншi
священнi книги, фундували друкарню та видали  тi  книги,  а  також  багато
iнших - математику та астрономiю, i космогонiю, i  Фукiдiдову  iсторiю,  i
житi? Олександра Македонського, й багато-багато iнших. I при?хав  туди  ще
один ки?вський академiст - Симеон Полоцький та заснував школу, й  спорудив
комедiйнi хоромини, у яких лицедiяв сво? ж драми  з  життя  священного,  й
почав учити московитiв римованого вiршування, бо вони такого не знали й не
вмiли. Цар Олексiй та патрiарх Никон благоволiли до киян, одначе знайшлося
чимало темних людей, якi почали гукати, що укра?нцi навчають ?х латинсько?
схизми, богопротивно? Арiстотелево? науки, закликали молитися  по-старому,
хреститися двома перстами (пам'ятали Бога-вiтця та Бога-сина, а  Бога-духа
забули), й стався там розкол церковний,  i  зазнали  кияни  чимало  кривд,
одначе, й пiсля повергнення ?хнього  найбiльшого  заступника  Никона,  цар
Олексiй не велiв проганяти укра?нських академiстiв, а запросив з Ки?ва  ще
кiльканадцятеро. I  так  -  донинi.  Стефан  Яворський  береже  патрiарший
престол, Феофан Прокопович навча? княжат  та  уклада?  план  Пiтербурсько?
академi?, цар вельми полюбля? погомонiти з ки?вськими вченими академiстами
i...  хоче  затоптати  землю,  в  якiй  вони  виросли   й   звiдки   наука
розпросторю?ться по всiй землi слов'янськiй. Московитам ще потрiбно  довго
пнутись, аби науку творити вiд себе. Одначе це - до слова.
   Того першого дня Рiздва 1723 року Полуботок з Вельямiновим вiзитами  не
обмiнялися. Проте  третього  дня  гетьман  прийняв  запрошення  президента
колегi? i був у нього на iменинах. Там i сподибав звiстку, що цар вернувся
з Астраханi в Москву. Кажуть, що люди найдужче веселяться у великому щастi
та перед великим  лихом.  То,  мабуть,  правда.  Ще  нiколи  не  справляли
глухiвчани так бучно  Рiздва,  ще  нiколи  не  бачили  глухiвськi  вулички
запряжених у глабцi коней в таких дорогих рондах, стрiчках - хоч куди  тут
?здити - найдальшi гостини - за верству. I весiлля  бучнi  та  голоснi,  i
Водохрище на шостий день на льоду, куди вийшло самих попiв у золотих ризах
душ сто, i  хрест  з  льоду  сажнiв  три  заввишки,  й  престол,  i  сотня
глухiвська з двохсот козакiв пройшла трiумфальною ходою по льоду, а що вже
люду - не протовпитись.
   Не було там тiльки Полуботка. Вiн сидiв удома, й до нього  заходили  то
Борзакiвський,  то  Жураковський,  то  Войцехович  -  його  зять,   сотник
седнiвський,то Iван Добронизький - сотник переяславський - сестринець. Все
- люди вiрнi, такi, що вмiють пильнувати та?мницi. Гетьман радився з ними,
кого послати до Москви. Намiтили двадцять  чотири  особи:  Василя  Кочубея
(сина Кочубея, страченого Мазепою), Андрiя Миклашевського, Петра  Кулябку,
Степана Гамалiю, iнших двадцятеро, й написали ?м листи з проханням негайно
прибути до гетьмансько? столицi. Й приготували листа царевi, його складали
довго, переписували кiлька разiв:  просили  елекцii  -  виборiв  гетьмана,
голосами вiльними,  за  давнiм  правом.  Полуботок  здогадувався,  що  цар
вiдтягу? вибори з певною метою, ма? якийсь пота?мний замисел, вiдав i  те,
що його цар до булави не допустить, й мав те за марницю, волiв, аби обрали
будь-кого, але таки обрали. Про елекцiю просили i в  листi  до  Меншикова,
одначе  Борзакiвський,  котрий  мав  його  вручити  свiтлiйшому,  спочатку
повинен був розвiдати, яким духом диха?  князь.  Поспiшали  -  царя  легше
досягти в Москвi, й там  бiльше  людей,  зичливих  укра?нськiй  справi,  в
Пiтерi Петро ма?ться особливо запекло, незгiдливе й уперто. Може,  то  так
дiють на нього невськi тумани, може,  почуваеться  там  занадто  впевнено,
може, щось iнше розпалю? i драту? його.
   Поки укладали посольство до Москви, поки умовляли старшин на ту факцiю,
з Москви надiйшов указ про настановлення ще трьох московських  комендантiв
в укра?нських мiстах: Богданова  в  Чернiговi,  Яковл?ва  в  Переяславi  i
Пашкова в Стародубi. Вражений тим указом, Полуботок написав царевi, що  це
небачене попрання наших вольностей, законiв i пунктiв Хмельницького,  адже
за пунктами комендант мав бути тiльки в Ки?вi, вже потiм,  по  Полтавськiй
битвi,  цар  домiгся,  щоб  такий  комендант  сидiв   у   Полтавi,   тепер
понаставляли комендантiв скрiзь, i всiм ?м ставилося в обов'язок не тiльки
займатися гарнiзонними справами, а й втручатися в справи полковi.
   Гаразд пам'ятаю гетьмана в тi днi. Вiн часто вiд'?здив  -  у  полки  та
сотнi,- стемнiв лицем, чоло перерiзали глибокi зморшки. Я тодi ще  не  все
розумiв, молодiсть ма? той триб, що шука?  собi  кого  наслiдувати.  Таким
прикладом ставав менi наказний гетьман. Вiн бачив далi всiх  нас,  розумiв
усе глибше за нас. Пам'ятаю вечiр у канцелярi?, вже майже всi  розiйшлися,
нас лишилося чоловiк сiм. I тодi зайшов гетьман. Втомлений, мовчазний. Сiв
на стiлець, простягнув до грубки, до вогню великi руки, звиклi й до чепiг,
i до шаблi, дивився у вогонь нездвижним поглядом.  Щось  важко  думав.  На
дворi лютувала завiя, торигала вiконницями, била  у  вiкна  сухим  снiгом,
завивала, гудiла. Гарно в таку погоду бiля вогню й страшно  в  полi  чи  в
лiсi. Хтось iз нас запитав, чи нема?  вiстей  iз  Москви,  й  зненацька  в
гетьмана мовби щось зсунулося з душi, й вiн сказав:
   - Яких вiстей чека?те? Добрих? А хто ?х подасть? Не потрiбнi ми  нiкому
нi нинi, нi прiсно, нi вовiки вiкiв. Мабуть, з немилостi Бог оселив нас на
такому велелюдному перехрестi. А на перехрестi  -  он  якi  вiтри  гудуть.
Чу?те,- схитнув головою в бiк вiкна.- То одна буря котить нас, то iнша. Ми
порiзненi й не можемо взятися за руки. Нас купляють,  нас  продають...  Ми
брязкотимо шаблями, кида?мося в кривавий вир i... потика?мо  один  одного.
Нашi прапори порванi в ганчiр'я, над нами чужi руки зводять чужi  прапори.
Ми завжди перед кимось винуватi. Чужинцi ?дять наш хлiб i  дорiкають  нам,
що вiн не такий смачний, як ?м би хотiлося. Ми безсилi й  убогi,  кожен  з
нас ста? багатим i сильним тiльки тодi, коли служить дужому  можновладному
чужинцю. Ми бо?мося подати один одному руку, бо?мося щиро поговорити  один
з одним.- Вiн зiтхнув.- Може, й правильно робимо.  Учiться,  хлопцi,  цi??
науки. Вона проста, нагрi? та нагоду?. Бо iнакше можете вскочити в халепу.
Скрiзь ? вуха, скрiзь ? пильне око... Не звiряйте один одному помислiв. Не
любiть один одного й нiкого в свiтi не любiть. Нi батька,  нi  неньки.  Бо
можуть  i  ?х  взяти  в  заставу,  примусити  вiдректися  вiд  вас.  Легко
вiдрiкатися не люблячи. Не любiть край свiй. Вiн  гарний  гаями  i  полями
сво?ми, але зганьблений, вiн тричi политий кров'ю батькiв ваших, i ви ?сте
кров ?хню, яка проросла в жито. Любiть тiльки самих себе...
   Полуботкiв голос затремтiв. Я ще нiколи не бачив його таким. У мене  на
душi бринiли сльози. Не знаю, що спонукало гетьмана отако вiдкрити душу  -
якась велика невдача, чиясь незгода, чиясь  зрада,  бо  пощо  говорив  нам
таке! А може, що молодi, хотiв, аби запам'ятали тi слова, передали внукам,
та й вiрив нам, а ми були готовi офiрувати йому всiм, навiть життям.
   Я  кажу  ми,  маючи  на  увазi  Борзакiвського,   Биковського,   Рубця,
Добронизького, Войцеховича. Себе я туди не долучаю. Я на той час мало знав
валечних справ  i  знав  багато  ницих  -  обманiв,  кривд,  я  мало  знав
правдивих, гiдних шани людей, i бiльше - дрiбних, багатих статком i  малих
душею. Я спiзнав пронизливих вiтрiв на перехрестях i  дуже  мало  затишку.
Донедавна гадав, що оце писарське мiсце - зручне, затишне, бiльшого  я  не
хотiв. i не думав про власне прийдешн?, й не до кiнця переймався  тим,  що
казав Полуботок. Вбуравлений в сво? лиха, я й на  свiт  дивився  крiзь  ту
малу, проверчену лихим свердлом дiрку, i якщо з'являлися мрi?,  то  вельми
непевнi. То марилися менi мандри в  далекi  землi,  то  затишне  мiсце  на
безлюддi  над  рiчкою...  Списанi  на  шкурi  кривди   болiли,   але   то,
здебiльшого, були тiльки мо? кривди, я ?х  го?в  отрутою  власного  серця.
Пам'ятаю, я тодi сказав:
   - Виходить, ваша вельможнiсть, ми i нашi душi - в руках важких i темних
сил? Ми залежимо тiльки вiд них та вiд припадку долi?
   Полуботок пiдвiв голову:
   - Я того не сказав. Багато залежить вiд нас. I ми повиннi боротися... з
припадками долi. Ми пливемо по рiчцi бурхливiй i каламутнiй... Але весла в
наших руках, ?х не можна випускати до самого кiнця.
   Гетьман  пiдвiвся,  застiбнув  гаплики   на   кире?.   Був   спокiйний,
зосереджений, можливо,  трохи  шкодував  на  свiй  порив.  А  може,  й  не
шкодував, може, навмисне сказав нам те, про  що  думав  день  i  нiч.  Вiн
прочинив дверi й ступив у бiлу каламуть завiрюхи.
   На Рiздвянi святки в Глухiв при?жджав Толстой з Уляною.  Але  я  ??  не
бачив. Загубилася вона десь у тiй завi?, заметiлi, та не загубилася  Уляся
в мо?му серцi. I в думках мо?х. Думав про не? знову багато.
   Я взагалi надто багато розмiрковую i скорше керуюся в життi думками,  а
не сердечними спонуками, хоч сердечнi спонуки - то спонуки Божi,  а  розум
може ходити й диявольськими стежками. I вчинкiв  усiляких  злих  запобiгаю
розумом, частiше покладаюся на нього. Менi соромно за це, соромно,  що  не
знаю, яка то ? душа, осяяна Божим промiнням, котра сама по собi летить  на
добро i так само сама по собi вiдчува? кривду. Перш нiж  щось  вчинити,  я
кажу собi, що то  буде  по  совiстi  чи  не  по  совiстi,  вибираю  стежку
правдиву, але вибираю розумом. А ? в свiтi люди, i  я  бачив  таких,  якi,
неначе святi, живуть ?дино праведним Божим  законом,  вони  спрямованi  на
добро, як соняшник на сонце. А я он  спрямований  i  на  щось  iнше,  мене
дедалi дужче закручу? у свiй вир життя мирське, клопiтке, та  ще  й  таке,
яке понад мо? сили, яким верховодять сили iншi, але земнi, а не небеснi. I
думаю iнодi грiшно: може, добре, що в мене нема? нiкого - нi за кого не  в
одвiтi. Iнодi вiдчуваю, що ма? менi випасти  в  життi  щось  таке,  що  не
убезпечило б вiд лиха тих, хто був би зi мною. Душа моя  щось  зна?,  щось
бачить слiпо.
   Увечерi, в куточку, прихилившись до мене головою, Iлько шепоче:
   - Знову ста? на завiрюху. Треба ?? пересидiти  десь...  Кажу  тобi,  бо
люблю, як брата. Оглянься... Помiркуй. На те саме заходить...  Виговський,
Брюховецький, Многогрiшний, Самойлович,  Мазепа...  Де  вони  всi?  Декого
навiть нiзащо, як Самойловича i  Многогрiшного...  I  скiлькох  потягли  з
собою... Низками, гирями...I ще тихiше: -  Нинi  шукають  охочих  везти  в
Москву папери... Небезпечнi вельми... Можна з ними там, у Москвi, й голову
залишити...
   Я ковтаю давку слину страху, зiщулююся пiд лiжником.
   - Так от... Гетьмани попереднi... Чого вони досягли? Нiчого.  Бо  й  не
можна. Бо - сила. Страшна  сила.  Сам  i  бачиш...  Одних  полкiв  скiльки
сто?ть... Я також люблю нашу i вiтцiвщину. Ой, як люблю. I бачу - ти  йдеш
на кличi... Я й сам... Але ж - сила. Тiльки тобi зiзнаюся...  Про  що  вам
гетьман казав?..
   Я вдав, що сплю.
   У тi днi Полуботок шукав людей,  котрi  повезуть  у  Москву  листа.  Не
просто було ?х знайти. Стояла важка зима,  дорога  до  Москви  далека,  не
кожен зважиться на таку путь. Й  не  кожен  зважиться  заявитися  з  таким
листом  перед  грiзнi  очi,  царя.  Вiдомо  бо:  найперше  рубають  голови
вiсникам, найперше ?х кидають за грати. Бо вони найбiльше  знають,  можуть
розказати. Я багато думав у тi днi... Мо? життя в мо?й  уявi  то  набувало
поважно? значимостi, то малiло безкiнечно. Кожному  дороге  власне  життя.
Воно одне, тво?... Й муки  страшать.  Свiт  складний,  але  небезпеку  всi
бачать i вгадують найперше, бо вона проста й видима. "Ну чого  варте  таке
тво? життя, кому воно потрiбне,- нашiпту? голос.- Злети орлом...  Подивися
хоч раз з високостi". А iнший голос свiдчить, що крил тих у тебе нема?, що
? страх i бажання жити далi - пташкою, комашкою, ?сти гречанi коржi, грiти
бiля вогню руки, гомонiти в доброму товариствi, мрiяти на нiч...
   Отакi, здебiльшого, ми всi. Хить туди, хить сюди.  Заяснi?,  i  вже  ми
пiдводимо голови, випина?мо груди. Присмеркне, й поприсiдали,  змалiли.  I
все-таки ся? щось попереду. Й кличе,  i  веде.  Й  ти  розумi?ш,  що  воно
велике-велике, що за нього поклали життя тисячi валечних козакiв,  поклали
не здригнувшись. Стати б таким! Страшно. А може, й вони вагалися? А  може,
й вони душили страх у собi?
   З двадцяти чотирьох намiчених Полуботком старшин, котрi мали  пiдписати
листа i  повезти  до  Москви,  пiдписало  тiльки  шестеро.  Посилалися  на
завiрюху, непро?жджi дороги, декотрi вiдмовчувалися. Повезли листа  Андрiй
Борзакiвський  -  Пилипiв  брат,  також   вiйськовий   канцелярист,   Iван
Добронизький, Петро Войцехович, Василь Кочубей,  Григорiй  Грабянка,  Iван
Холодович та вже навздогiн погнав Оникi?нко, з якимось пота?мним велiнням.
Я узнав об тiм того самого дня, коли пересягнув  пруг  у  власнiй  душi  i
також запропонував сво? послуги. Мiй рiшинець виявився запiзнiлим.
   Укра?нськi посланцi затрималися в Москвi. Вони подали через Сенат  лист
царю, а також листи Меншикову та Феофану Прокоповичу. Меншиков на той  час
сам виплутувався з почепсько? справи. Дяка Лос?ва, який проводив межування
на користь князя, закували в колодки, цар, як уже мовилося i погримав i на
Меншикова та й простив його за  великi  заслуги  перед  Московi?ю.  Феофан
Прокопович, мудрець i книжник, мудрував, але в iнший бiк. То вельми сумно,
що немало землякiв наших, серед них i стовпи науки церковно? та свiтсько?,
дбають не на користь вiтчизни, а на власну, й та ?хня власна персона ?  ?м
такою дорогою, як майже персона самого Бога.  Про  це,  про  вчителя  мого
колишнього Феофана Прокоповича, який промiняв милу нашу вiтчизну на  жирнi
московськi ковбаси, оповiм пiзнiше. Тi люди вивищуються на брехнi й готовi
запродати самого Бога, аби ступити на один  щабель  вище.  Я  знав  людей,
котрi вчиняли великi святотатства для того, щоб допомогти iншим  людям,  i
певний, що Бог на тому свiтi простив ?м ?хнi  грiхи.  Лiтом  судили  судом
церковним одного  бродячого  ченця,  котрий  та?мно  урiзав  шматочок  риз
святого в Ки?вських печерах i зцiляв ними хворих. Його святотатний  вчинок
одкрився, вiн  не  одпирався  й  не  просив  помилувати,  але  святий  суд
помилував, бо ж не для себе робив те, зцiляв, а  грошей  не  брав,  i  суд
наказав йому одмолювати свiй грiх у схимi сорок  днiв  та  ночей.  А  яким
чином здобуду царство небесне я?  Тихим  життям,  покорою...Покорою  кому?
Царевi чи Полуботковi? Адже нинi знаю: це - не одне i те ж. Рiзняться вони
один вiд одного, яко тьма од свiтла.

   * * *

   Я вперше побачив, що вечори синi. Синi дерева, синя долина, синiй снiг.
Найдивнiше - синiй снiг. Вечори приходять з чорних глухiвських лiсiв,  але
не чорнi, а синi. Тiнi вiд дерев лякливi, тремтливi, падають  пiд  ноги  й
тремтять. I чомусь ста?  на  душi  тоскно.  Парубоцька  пiсня  побрела  на
Веригiн, а я самотнiй, з сво?ми думками й синiм снiгом. Чому я такий? Чому
не такий, як iншi парубки?  Не  горланю  пiсень,  не  лiзу  нахраписте  до
дiвчат? Я всього соромлюся. Й себе  самого  також.  Менi  й  гарно  в  цiй
вечоровiй синявi, й сумно, й чомусь трохи моторошно. Прудкi  тiнi  сягнули
через плiт, одна затрималася й завила. Тiчка! Зашумiло  над  головою  -  з
сосни  посипався  снiг.  Тiльки  тут,  на  Глухiвщинi,  сосни  ростуть  на
подвiр'ях. I сосновi та ялиновi лiси  стоять  стiною.  Глухi,  погрозливi,
моторошнi. Менi тоскно, i згадую мандри, згадую степ, марево над ним...
   Сьогоднi до канцелярi? пiд'?хав у  мальованих  глабцях  Якiв  Маркович,
?хав удвох iз Оленкою, без кучера,- правив сам. Забiг до  канцелярi?,  аби
списали копiю з якогось паперу, а я пiдiйшов до саней. Я знаю,  що  Оленка
часто бачиться  з  Уляною,  гостюють  одна  в  одно?...  I  хочеться  менi
запитати.... Не одважуюся.
   Пара сiрих у яблуках коней ледве стояли  на  мiсцi,  забирали  на  себе
вiжки, й Оленка щосили напинала ?х. Була в сiрiй вовнянiй хустцi,  критому
зеленим сукном кожушку, розчервонiла, весела й трохи вiдчайна.
   - Сiдай, Iване, сюди, бери вiжки, втiкаймо в поле. Або на i край свiту.
Чи в тебе вже ? з ким утiкати?
   Конi рвуть у не? з рук вiжки...
   Взяв за гнуздечки конi.
   - Не хочеш? Тодi я пущу ?х, i вони розтопчуть тебе.- Регочеться.
   Я стою, менi кортить запитати про Уляну, треба  б  мовби  помiж  iншим.
Спаленiю,  розхвилююся,  виставлю  себе  перед  Оленкою  дурнем.  Вона  ж,
напевно, все зна?... Не зна? тiльки, що хворiю Уляною й досi.
   До козиркiв пiдходить джинджуристий майор у  плащi  з  чорним  хутряним
комiром,  вiта?ться  з  Оленкою.  Один  з  тих  майорiв,  якi  допомагають
бригадировi. Либонь, знайомий з нею. I вже зовсiм  це  не  той  майор,  що
засiда? в колегi?. Дзигорить,  жарту?,  округлю?  очi  -  розповiда?  щось
страшне й веселе, бо  Оленка  спочатку  теж  округлю?  очi,  а  далi  обо?
регочуть. Конi крешуть копитами наледь, напирають на мене, обфоркують мене
бiлою парою. Мене почина? розбирати злiсть: служка я ?м  з  Яковом?..  Але
повiддя тримаю. А майор уже й ногу поставив на крило глабцiв  i  погладжу?
медвежу повсть, яка лежить на колiнах  у  Оленки.  З  канцелярi?  виходить
Якiв. Кругле котяче обличчя вдоволене. Потрiбну копiю взяв. Либонь, ще  на
якийсь ставок чи млинок. Множить багатство Полуботкiв зять, множить. Умi?!
   Вiн сто?ть бiля дверей i не спуска?ться по сходах. Вiн бачить Оленку  й
майора i не поспiша? до них. Бачить, як загра? до його дружини майор, i не
обража?ться. Мав  би  пiдбiгти,  потурити  того  вiд  саней,-  адже  майор
залиця?ться вiдверто та нахабно,- принаймнi сiсти в сани й по?хати. А  вiн
сто?ть. Перемина?ться з ноги на ногу. Мене пойма? дедалi бiльше образа. За
нього ж таки, Якова. Який я не тихий, а не стерпiв  би.  А  Якiв  терпить.
Чому? Непри?мна думка ро?ться в мо?й головi: або вiн бо?ться  майора,  або
той потрiбний йому. А може... Що?
   Бачить щось наперед?
   Тако? спритностi не  чекав  вiд  власно?  мислi.  Вiдпускаю  гнуздечки,
ступаю вбiк, тихо цокаю язиком.  Конi  рвуть  з  копита,  майор  вiдлiта?.
Оленка пiдхоплю? вiжки, але зупинити конi вже не  може.  Сани  зникають  у
завулку, Якiв бiжить навздогiн.
   Увечерi я розповiв про все Iльковi.
   - Так Маркович нiчого майоровi й не сказав? - допитувався  той.-  А  що
вiн взагалi про всiх цих майорiв каже?
   Чи то я подумав, чи щось подумало за мене: сказати, буцiм Якiв про  цих
майорiв i тих, хто над нами, шемря? погане. Подумав  i  засоромився:  адже
Iлько може передати ще комусь, а той ще... Гидко. До того  ж  i  неправда.
Просто менi образливо за нього.
   - Полетiла пташка,- мовив Iлько.-  Гарна  в  тебе  двоюрiдна!  А  ми...
Ходiмо сьогоднi в гостi до двох перепiлочок. Годi тобi киснути.  Козак  ти
чи не козак?
   - Та козак... осьде матня...-  Грубо  бравую  навмисне.  Вечiр  вже  не
синiй, а чорний. Великi чорнi тучi козацькими шапками стоять  на  овидi  й
сунуть на нас. Знову буде снiговиця.
   Жiночки виявилися замашними, жвавими, веселими, ще й  схожими  одна  на
одну. Може, вони були сестрами? Я так i не змiг довiдатися, як i того, хто
вони: вдови, старi дiвки, адже кожнiй десь пiд  тридцять.  Жили  в  старiй
хатi, бiля яко? не було нi  обори,  нi  хлiва,  нi  бодай  комiрчини.  Нас
чекали; мабуть, Iлько попередив про наш прихiд,  бо  на  лавi  на  чистому
рушниковi лежали полiпленi вареники. Одна з молодиць  затопила  в  лежанцi
огудинням, поставила до вогню макiтерку.
   - То - моя,- прошепотiв менi на вухо Iлько.- Мокриною ?? звати. А  твоя
- ?вга.
   Менi стало соромно, Iлько дiлив жiнок, як овечок  на  торзi.  Зварилися
вареники. Iлько  дiстав  з  кишенi  карафку  з  пiнною  Молодицi  спочатку
комизилися, а тодi випили по чарцi, й балачка побiгла, як вогонь по сухому
хмизу. Iлько розповiв, як у ?хньому селi силою вiнчали дяка, й  той  утiк,
удавши в церквi, що нестерпно хоче до вiтру, не може втриматися, а одна  з
молодиць повiдала, як ?? подруга загубила в лузi  коралове  намисто  i  як
незнайомий козак допомагав ?й шукати, згадували iншi веселi пригоди, а тим
часом надворi загудiло, завихрило - знову знялася хуртовина, хуга.
   - Ну, тепер ми додому дороги не знайдемо,-  сказав  Iлько,-  доведеться
ночувати.
   - Я тебе проведу,- зареготiла Мокрина.
   - А як заблудимося обо??
   - Разом - не страшно.
   Я паленiв, але... вирiшив залишитися. А тут i Iлько шепоче на вухо:
   - Прикинься п'яним, щоб, значся, не вигнали. Я не можу... Вже один  раз
прикидався...
   Я не  знаю,  як  то  прикидатися  п'яним  й  дурникувато  посмiхався  i
вимахував руками.
   Випили ще по однiй.
   - Люблю хугу,- сказала Мокрина.- Реве, вi?, тут теплот,  затишно,  а  я
думаю про поле - як же там нинi страшно... i
   - Страшно... Так страшно,- раптом мовила ?вга.-  Я  пам'ятаю...  Сидiла
бiля вiкна до ранку... Петра чекала. Серце  так  болiло...  А  потiм  нiби
здерев'янiло.  Замело  його.  Через  тиждень  знайшли  по   голоблi,   до
полудрабка прив'язанiй. А ми ж тiльки двi недiлi як повiнчалися...
   I ?вга заплакала.
   Я перестав удавати п'яного й почав прощатися. Iлько шкандибав за мною в
бiлiй завi? й лаявся.

   * * *

   Хуртовини котилися над мiстом одна за одною. А в мiстi двi важкi  хмари
повисли одна супроти одно?. Перша на радному майданi, друга  на  Веригiнi.
Генеральна  канцелярiя  та  Малоросiйська  колегiя.  Яка  яку  скура?.  За
колегi?ю - iнша сила, ще бiльша, цар iз вiйськом, за канцелярi?ю -  окремi
старшини, однi - мiцно, iншi хитю-хитю туди-сюди. Колегiя й  далi  посила?
канцелярi? накази як пiдвладнiй. Канцелярiя не бере ?х до уваги. А колегiя
натиска?, погрожу?, заляку?.  Точиться  вiйна  унiверсалiв  з  указами  та
промемор?ями.  Полуботок  вiда?:  поступиться-  все  загине.   Тим   часом
попiдводила голови усiляка нечисть: доносять, нашiптують,  пишуть,  хочуть
погрiти руки, щось ухопити собi чужою цiною.  За  доноси  платять  грiшми,
ма?тками, урядами.
   Колегiя заклика? писати, доповiдати, доносити,  скаржитись.  Канцелярiя
нiчого такого робити не може, та й нема? того у ?? звичаях. Вона  береться
тiльки через Сенат. Мчать у Москву та Санктпiтербурх, мiняючи на  станцiях
конi, гiнцi. Повезли ще одне клопотання, де повiдано  про  злиднi  народу,
запустiння в полках, про розор, який iде вiд постою росiйського вiйська. У
вiдповiдь з пiвнiчно? столицi указ про вiдпровадження  двох  нових  партiй
козакiв - на Ладогу та Терек. Полетiв по заснiженiй .дорозi гонець,  повiз
листа, у якому сказано, що в цi походи нiкого  посилати,  перераховано,  у
якому полку скiльки лишилося козакiв. Москва та Пiтер у те не  вiрять.  Ще
один гонець мете снiгами - гетьман просить хоча б вiдкласти тi  походи  до
весни - аби по теплу,  по  травах  iти,  iнакше  погинуть  козаки.  Москва
зловороже мовчить.
   Роз'?халися по полках з колегi? кур'?ри з указами  збирати  податки  "з
усiх безобхiдно державських i старшинських пожиткiв  на  користь  колегi?,
нiкого не минаючи, нiкого  не  милуючи".  Пiший  гонець  понiс  в  колегiю
унiверсал з канцелярi?: за яким правом, по якому закону  такий  указ?  Вiн
неправий, i козаки його виконувати не будуть.
   Закутаний  у  ведмежi  кожухи,  погнав  у  Пiтер   Вельямiнов.   Погнав
скаржитися царевi на  недобрих,  непокiрних  укра?нцiв.  У  Москвi  Андрiй
Борзакiвський,  Петро  Войцехович,   покликанi   по   почепськiй   справi,
намагаються довiдатися, якi розмови точаться в  Сенатi  про  Укра?ну,  яка
павутина плететься. I  помира?  раптово  Андрiй  Борзакiвський,  племiнник
гетьмана, а вiдтак, двадцятого лютого, зять Петро  Войцехович.  Вiн  устиг
написати  листа  прощального  й  закiнчив  життя  з  великою   рефлекцi?ю,
споглядаючи  Богоматiр  i  розмiрковуючи  про  радiсть  вiчну  та  царство
небесне. Його тiло привезли й поховали в Седневi. Обидвi смертi загадковi,
та?мничi, застрашливi. Говорять про них тiльки пошепки. Отримавши  звiстку
про смерть Войцеховича, гетьман два днi не виходив з хати.
   I стояв по Укра?нi плач - виряджали козакiв у Ладозький  похiд.  Козаки
збиралися в дорогу, а до пiвнiчно? столицi мчав на змилених конях ще  один
гонець, якого там назвали "втрет? впертим", з листом  переконливим,  що  у
опрiч, лиха, погибелi козакам, розору, з того походу не буде нiчого. Похiд
таки вiдмiнили, козаки верталися вже з дороги. Але то було ?дине й останн?
тепло, яким повiяло з пiвнiчно? столицi.
   Та й те з смородом. Указ про вiдмiну походу послано в  колегiю,  а  вже
звiдти,  копi?ю,  гетьману.  Аби  ще  раз  принизити,  аби   вказати,   що
гетьманському правлiнню настав  кiнець,  що  колегiя  -  понад  гетьманом.
Полуботок одписав царевi: пишiть менi, а не в колегiю, я  грамотний,  вмiю
читати. Все те - перетрактацi?,  навалу  царя  й  спротив  гетьмана  -  не
сховати вiд людей. Надто вiд старшини. I хиляться  сивi,  чорнявi,  русявi
голови - думають. Все вельми складно й  надто  просто.  Так  просто...  аж
холоне пiд серцем. У казцi перед лицарем завше стелються три шляхи - а тут
лише два. На той ступити не хочеться, не дозволя?  совiсть,  на  другий  -
страшно. Й шукають похиленi голови третього шляху, шукають. Третьо? дороги
шукають всi одвiку. Ще од часiв грека Перiкла  або  й  ранiше.  Аби  якось
перехитрувати всiх, аби й совiсть не продали i статку не позбутися. Вдають
з себе хворих, посилаються на  хвороби  близьких,  намагаються  пересидiти
круту годину в якомусь сховковi. Декому вда?ться. Але людське  око  зiрке,
воно бачить все.
   Одначе ? й такi добродi?, для котрих все визначено од  самого  початку.
Це тi, котрi народилися без совiстi або  загубили  ??.  Користують  першою
лiпшою   можливiстю,   щоб   пожакувати.    Або    й    потоптати    всiх.
Новгород-Сiверський сотник Федiр Лисовський, призначений царськими указами
спочатку  на  гадяцького  протопопа,  а  далi  на  сотника,   не   сповняв
гетьманських велiнь. Я перечитав усi скарги, написанi на Лисовського,  всi
справи, сам побував у Новгородi-Сiверському  при  суддi  Остапенку,  якого
Полуботок послав розiбрати складений  на  сотника  позов,  й  дивувався  й
торопiв з усього, що побачив. Лисовський усiм казав, що вiн тут не  просто
сотник, а "ради всех управлений и наблюдения и преследования измены". Його
боялися, як скаженого пса, а вiн чинив, що хотiв, бо  знав  -  його  можна
абшидувати тiльки за царевим указом. Мав природу непогамовну, й висiло  на
ньому грiхiв бiльше, нiж горшкiв на тину в добро? господинi.  Й  чого  там
тiльки не було, яким тiльки промислом не займався Лисовський за свiй  вiк.
Крав конi, грошi, навiть iкони - якось покрав i заховав у гнiй,-  робив  з
котельником  фальшивi  копiйки,   промишляв   баришництвом,   брагарством,
перепродував  крадене.   Служив   у   чернiгiвського   полкового   осавула
Красовського  челядником  i  вкрав  у  нього  скриньку  з  грiшми,  й  був
присуджений за те до повiшення, випiрнув у Москвi, й спiвав  у  церковному
хорi, якимось чином прислужився царевi, й осiдлав у Гадячi  протопопського
фотеля. Посипалися вiд гадячан скарги,  Скоропадський  i  Чарниш  наказали
укласти  вивiд,  але  ки?вський  губернатор  послав  свого   дошуканця   -
полковника Вестова, й той чинив слiдство на користь Лисовського, скарг вiд
людей не приймав, кажучи: "нема? указу приймати скарги  на  протопопа",  й
склав   у   Пiтер   визвiток   такий,   що    опинився    Лисовський    на
Новгород-Сiверському сотенному урядi. I тут дав собi повну волю.  У  Сенат
написав, що буде царю вiрно служити, "бунтiвникiв усмирятиму, жеби народ в
градi не пiдбурювали". Почав вельми швидко  багатiти,  взяв  дво?  сiл  на
корогву, посiв у мiстi двiр торговий, обiклав митом перевози через Десну й
риболовнi ?зi на нiй, ярмарковi комори, сiльськi отамани збирали  йому  на
ралець. Одначе непогамованiй природi Лисовського того було мало. Хтось  не
так вклонився, хтось iз бунчукових на весiллi  сiв  на  стiлець,  на  який
збирався сiсти сотник, i  вже  Лисовський  хапа?ться  за  пiстоля,  i  вже
сотницькi гайдуки тягнуть невдаху за чуба. Новгород-Сiверський поставлений
бiля кордону московського, втiкачi  звiдти  валом  валять  iз-за  убогостi
тамтешньо?, вiн ?х прийма? й примушу? робити на  себе.  Тi  ж,  втеклi,  а
також посполитi новгород-сiверськi, майстрували башту велику  оборонну,  а
потiм виявилося, що то не  башта,  а  комора  пана  сотника  з  лазнею  та
погребом,  а  башту  вимурували  поруч,  i  не  оборонну,  а  до  в'язання
тюремного.
   Ми ?хали по кiлькох скаргах: господаря за?жджого двору, в  якому  помер
подорожнiй, а Лисовський почав  вимагати  вiд  господаря  двiстi  золотих,
погрожуючи покласти на нього ту смерть способом насильницьким - удушенням.
З переляжу, з очману господар дав сто золотих i "облiк" ще на сто - бiльше
не мав,по кiлькох днях Лисовський почав вимагати по  "облiку",  погрожував
поличкувати  стома  березинами,  якщо  той  зволiкатиме.   Корчмар   трохи
оговтався, та й не було в нього  таких  грошей,  i  його  син  припровадив
скаргу до гетьмансько? канцелярi?. Друга скарга була  вiд  козака  Околота
про те, що Лисовський забрав його дерево, яке лежало на березi Десни.  Але
найповажнiшим у канцелярi? вважали третiй позов - Палажки  Улезкiвни,  яка
"з кривавими слiзьми била чолом  пану  гетьману",  бо  "сотник  Лисовський
одружився  на  дiвцi  Оксанi,  але  ранiше  мав  шлюб  зi  мною,  Палажкою
Улезкiвною, та втiк з хутора, забравши  сорок  карбованцiв  грошей,  конi,
корови i все майно", вона, Палажка Улезкiвна, не знала,  куди  подiвся  ??
чоловiк, i аж тепер, через п'ятнадцять рокiв, заманячив вiн на сотницькому
панствi в Новгородi-Сiверському.
   Гарне мiсто Новгород-Сiверський. Напрочуд гарне. Я дивився на  нього  з
найвищого чопика, стоячи бiля монастирсько? стiни, й не мiг вiдвести очей.
Бiлим шовковим поясом Десни обвинута гора, а по нiй хатки, будинки, церкви
дерев'янi й кам'янi, помiж ними дерева в iне?, все мовби вирiзане майстром
з одного великого шматка дерева. Над димарями в'ються димки - жiнки варять
вечерю. Тихо бемка? малий монастирський дзвiн. I зда?ться, нема? на  землi
затишнiшого куточка, а всiм людям тут  живеться  щасно.  Одначе  привезенi
нами в шкiрянiй торбi папери свiдчили, що це не так.
   З Лисовським ми не мали способу зустрiтися чотири днi. Вiн мовби був  у
мiстi, i його не було, його бачили то тут, то там, i нiхто не мiг сказати,
де вiн нинi. Лисовський знав про наш при?зд i уникав нас.
   Менi вельми кортiло бачити таку вперту людину. Я ненавидiв Лисовського,
неначе свого власного кривдника. Либонь, ми б ще довго  ганялися  за  ним,
якби не його розперезанiсть та непогамованiсть...
   Опiвночi Лисовський з кiлькома горiлчаними братами пiшки поверталися  з
гостини, нiч була темна, у них погас лiхтар, i вони почали грюкати в дверi
школи. Побудили школярiв, дяка та кухарiв, тi довго не могли очуматися  зi
сну. Лисовський та братчики пiдганяли ?х штурханами, школярi -  серед  них
було кiлька чималих парубiйкiв, шкiльних  виросткiв,-  розсердилися,  далi
осатанiли, зчинилася бiйка, гармидер.  На  той  лемент  позбiгалися  люди,
прибiгли й ми, бо ночували неподалiк. Нашi козаки запопали  Лисовського  й
одвели в гренадерський караул та вiддали офiцеру, аби тримав  там  рiзуна,
бандюгу Лисовського.
   Одначе офiцер вiдпустив Лисовського,  i  той  доночовував  удома.  Тодi
суддя пiшов до полковника, нiмця, й розповiв йому, що ми  чинимо  дiзнання
за велiнням гетьмана, а також генерала Вельямiнова,  показав  гетьманський
унiверсал. Полковник послав солдатiв,  Лисовського  знову  припровадили  в
караул. Вiн був пом'ятий, пошарпаний, мало що тямив з похмiлля,  белькотiв
щось незрозумiле. Покликали цилурика, той оглянув сотника -  в  того  була
розбита голова, кiлька синцiв та саден помiтили й на тiлi. Либонь, школярi
тямилися не тiльки на шкiльнiй науцi.
   Лише через тиждень почали складати дiзнання,  опитали  кiлька  десяткiв
людей, списали багато паперу й, забравши сотенну корогву, по?хали  додому.
Лисовського лишили в караулi до остаточного розпорядження з Глухова.
   Суддя захворiв у дорозi простудною  хворобою,  i  ми  залишили  його  в
Чернiговi. Складати звiт гетьману довелося менi. Був пiзнiй час,  i  я  не
хотiв турбувати гетьмана, лишень повiдомив маршалка дому про  свiй  при?зд
та про хворобу суддi, але невдовзi мене  було  покликано  до  гетьмансько?
свiтлицi.
   У чорному пiдсвiчнику горiло три свiчi, бiля них сидiло дво?: гетьман i
отець ?лисей. Гетьман у тi днi говiв, отож проводив  вечори  в  товариствi
святих  отцiв,  намагався  не  гнiватися,  й  не  перейматися   клопiтними
справами. Я увiйшов посерединi розмови, й вони не обiрвали ??,  розмовляли
й далi, мовби й не бачили мене, не зважали на мене. Я лишився при одвiрку.
   - Ти хочеш перемогти зло добром? I вважа?ш,  що  це  можна?  -  запитав
?гомосць.
   Аби я  не  знав  його,  то  вельми  б  подивувався,  адже  не  випадало
священиковi казати таке. Господь же перемiг! Менi аж крутнулися  на  язицi
тi слова, ледве втримав ?х. Але замiсть мене ?х проказав Полуботок.
   - А ще, ще хто? - долягав  непогамовний  отець  ?лисей,  i  його  довга
вузенька борiдка тiпнулася туди-сюди.
   Вiн нахилився вперед, i  його  тiнь  iз  скарлюченими,  худими  руками,
кiбцюватим носом на худому обличчi видалася менi тiнню  птаха.  Не  подобу
святого отця нагадувала вона, скорше  диявола,  i  я  присоромив  себе  та
прочитав першi рядки вечiрньо? молитви. Але все  одно  пхалася  до  голови
думка, що, либонь, не втрима?ться ?гомосць на цьому мiсцi.
   -Хто ще? Назови!-прискiпувався отець ?лисей.-  Вiн  же  все  робить  не
добром, а злом! Та ще й яким злом. Ступа? по християнських трупах, залива?
кров'ю сво? i чужi землi.
   Тепер вже "вiн" було iнше, я зрозумiв, про кого мовиться, й  проковтнув
боязкий клубок у горлi. Нинi боявся не стiльки за себе, скiльки за тих, що
розмовляли.
   - Я чиню не добром i не злом, а правдою,- вiдказав Полуботок.- Законом.
Законом  наших  предкiв  i  законом,  який  написали  та  пiдписали   нашi
антецесори...
   - Вiн топче ногами той закон...  i  всi  закони.  Його  закон  -  сила.
Вiйсько. Держава.
   - Правдиво. Сила, держава. В iм'я ??...-беззаконня.
   - Але ж i ти - в iм'я ??. Iншо?, сво??... Чи не так? Чи не програли  ми
все тим законництвом?
   Я хотiв сказати, що ми чистi перед Богом, не сказав. Отець ?лисей мовби
читав мо? думки.
   - I ось ми всi - раби... Не тiльки царя небесного, а й земного. "Iвашко
Брюховецький..." Iвашко!.. Там всi Iвашки,-й  зареготав  по-гемонськи,  аж
менi мороз побiг по плечах.
   - Не всяка держава-беззаконня,-захищався Полуботок.
   - Iншо?  я  не  знаю.  Iнших  не  було.  Од  часiв  Iрода  i  до  часiв
нинiшнiх...- Жорстко стулив сухi губи.
   - Творити ?? потрiбно справедливу. В iм'я людей...
   - Вiн теж - в iм'я людей. Сво?х...
   - Нi... не в iм'я людей. Ти сам сказав: там люди - нiщо, iвашки.  Раби.
В iм'я... само? держави... iдола... Вона поглина? ?х  усiх...  I  поглине.
Жорстокiстю й безсердечнiстю. Це переходить у всiх... У кров... Як  гiрчак
земляний у все, що на нiй росте. Й чим далi, тим бiльше.
   - Виходить, всi вони не винуватi?
   - Не знаю. Це вельми складно... I  винуватi  й  не  винуватi.  Самi  не
живуть, не вмiють жити, й iншим не дають. I якщо не захистимося,  станемо,
як вони. Тобто не такими... В латках, у нуждi. Та ще й приниженi. Вони  ж,
найрабiшi раби, возвеличуватимуться над нами, не тямлячи власного рабства.
Се - страшно.
   - То про який закон рiч?-знову скрючилася на стiнi кажаном тiнь.- Такий
закон визнавати не можна. Потяти його...
   Полуботок  раптом  пiдвiвся,  полум'я  свiчок  тiпнулося,  одна  з  них
погасла.  Вiн  важко  ступив  вiд  столу  на  середину   свiтлицi,   круто
повернувся:
   - Не гнiви мене, попе. Потяти - чим? Нема? в нас тако? сили. Була  один
раз - при Богдановi, втратили. Розсмикали ?? далi...  Згадай  Виговського,
згадай Дорошенка. Який муж був! Як любив ??, Укра?ну!  А  всi,  всi  проти
нього - й турки, й татари, i ляхи, i москалi.  Одiб'?ться  вiд  одного,  з
iнших сторiн налягають. Дешевою кров'ю хочуть посiсти нашi  землi.  Неначе
змовилися, неначе нечиста  сила  ?х  водить.  Жодно?  години  перепочинку.
Тiльки... щоб пiд себе... Собаки...скреготнув зубами.
   - Були шведи...
   - Безумно смiливий, авантюрний королик... Дав пiд Лiсною побити корпус,
який iшов до нього. Коб з'?днався з ним, ударив на царя - пiр'я б з  нього
посипалося. А вiн - через усю Польщу та Укра?ну... Стратив  сили.  Жменька
воякiв лишилася. Мазепа ж... Перехитрував себе i всiх  нас.  Дав  розтягти
власне вiйсько. Звитягу давно  втратив...  Мав  би  ранiше  звернутися  до
вiйська. Ми нiчого не знали... Петро укази слав, а вiн у мовчанку  грався.
Вiйсько тратилося, нiчого не розумiло. Вiдтодi  нема?  у  нас  справжнього
вiйська. В кожному мiстечку - гарнiзон московський...-  Полуботок  глибоко
зiтхнув i знову  сiв...-  Не  можна...  Нiяк  не  можна...  Море  кровi...
Даремно... Не маю на  те  Божо?  волi.  Ма?мо  домагатися  наших  законних
прав... Вiдкрито. Чесно. Не таячи за спиною ножа.-  Ще  раз  зiтхнув.-  Ми
хилимося й хилимося, а вони далi нас гнуть i гнуть. Але... Мовчи, попе. Ти
вже й так зламав тишу в мо?й душi. I святiсть порушив. Не  гоже  менi  так
гнiватися перед причастям, не буде  менi  добра...  Що  там  у  Сiверську,
Iване? - звернувся до мене й покивом голови попрощався з отцем ?лисе?м.
   Я розповiв, i також покивом голови гетьман вiдпустив  мене.  Вийшов  на
подвiр'я, й здалося менi, мовби за хатою щось гупнуло. Сторожкiсть,  котра
не полишала мене останнiм часом, пiдштовхнула, й ледве я ступнув  за  рiг,
як од вiкна, неначе снiп з воза, обвалилася, а далi  шелехнула  в  снiг  i
подерлася до приметеного снiгом тину та перевалилася через нього довгопола
постать. Майнули поли, майнула бiла пляма обличчя.  Я  аж  присiв  -  менi
перехопило подих. Постать видалася знайомою Що робив тут цей чоловiк?  Для
чого зазирав у вiкно? Ясна рiч, для чого. Неспасенним ремеслом бавиться...
Ми вже всi знали, що за паном гетьманом пильно наглядають з колегi?. Чорнi
тiнi скрадаються поза тинами, скачуть верхiвцi, буцiмто в сво?х справах, у
тi мiста й села, куди ?де вiн.
   Але ця  постатьi..  Нi,  не  може  бути,-  розмiрковував.  Привидiлося,
приверзлося. То хтось iнший... Цур - навести пiдозру  да  свого  товариша.
Гетьману скажу, що хтось був пiд вiкном, але ману наводити не буду.
   Я йшов до свого куреня й часто оглядався на  одинокий  вогник  у  вiкнi
гетьманового будинку. Либонь вiн горiтиме до пiзньо? ночi. I ранiше  бачив
той вогник. Бувало, погаснуть усi вогнi й свiтиться лише  два.  Один  -  у
вiкнi Полуботка, другий - у вiкнi Вельямiнова. Тi вогнi неначе  змагалися,
який якого пересвiтить.  Бiля  одного,  скинувши  перуку,  ниже  на  папiр
доноснi  слова  драпiжний  генерал,  вимiркову?,  як  краще,   пiдступнiше
провести отой  указ  царя,  "про  який  не  тiльки  старшинi,  а  й  сво?м
колегiантам об'явити не можу", як посварити старшину  з  сво?м  людом,  як
обiбрати й уярмити той люд. Стара?ться,  сопе,  скрапу?  чорнило  з  пера,
скрапу? з простудженого носа капка, лоскоче пiр'?ною пiдборiддя й заплющу?
в солодкому мареннi про новi чини, новi ма?тностi очi.
   I не гасне вогник у Полуботка. Гетьман сидить, пiдперши голову  руками,
дума?, як захиститися вiд тi?? напастi, як не дати, щоб  понищили  останнi
вольностi та права народу, врятувати вiд  крiпацького  хомута  укра?нський
люд.
   Нинi Вельямiнова нема? - подався  до  пiвнiчно?  столицi  з  наклепами,
пiдказками царевi - видивився  багато,  намiркував  пiдступiв  також.  Але
сьогоднiшньо? опiвнiчно? пори блима? ще один вогник. У приземкуватiй  хатi
козака Ясочки народилася дитина. Вiльний чи раб? Те ще невiдомо.

   * * *

   Вiддзвенiли струмки, пiд вiкном куреня,  бiля  якого  було  мо?  мiсце,
гострими шаблями рвонулися  вгору  пiвники,  виткнулися  тендiтнi,  кволi,
буряково-рожевi стебельця пiвонiй. Пiвники  та  пiвонi?  посадив  хтось  з
канцеляристiв, але не зiзна?ться в тому, i ми не зна?мо, чи? вони,  в  чию
честь квiтують. Повiнь велика було того року, вона застала нас з Iльком та
Пилипом Милею в селi Гейманiвка на Уда?. То було рiдне Iлькове село, й вiн
запросив нас на Великдень у гостину. Повiнь прийшла нагально, рiчка  Удай,
на якiй стояло село, розлилася в одну нiч, вiдiтнула нам  шляхи  вiд'?зду.
Кущi, дерева, здавалося, бродили в водi, водяна гладiнь зливалася на овидi
з небом, лишивши незайманим лише горб, на якому злякано тулилися  одна  до
одно? хати.
   Ми не могли ви?хати, бо повiнь знесла  мiсток  на  греблi,  а  при?хали
вiзком канцелярi?, якого не хотiли кидати. Та й не вельми поспiшали.  Було
хороше, хоч трохи й  незвично  серед  цих  водяних  просторiв;  надто  нам
подобалося ?здити човном у лiс, висаджуватися  на  високих  сухих  горбах,
полювати зайцiв та кiз, а також ставити крильчаки та вершi.
   ...Дерева поклали на воду хисткi тiнi, наш човен  перетина?  ?х,  угорi
вiльгло шелестить олешина й чорнильнi сережки падають на  тихе  плесо.  По
плесу, по та?мничiй веснянiй водi розлилася душа, й бачиш, що  вона  також
безмежна й нiжна. Весна усмiха?ться, весна зiтха? на повнi груди.
   Одного разу ми знайшли чужого крильчака,  мабуть,  господар  забув,  де
його поставив. У крильчаку була дохла аршинна щука та кiлька  краснопiрок,
тако?  велико?  щуки  я  бiльше  нiколи  не  бачив,  мабуть,  вона  хотiла
накинутися на краснопiрок, якi вже були  в  крильчаковi,  й  влетiла  туди
сама. Я уявив, який страх вона  викликала  в  тих  малих  рибок,  як  вони
металися, а подiтися було нiкуди. А потiм щука здохла  вiд  голоду.  Й  не
поласувала рибками. Здихала, а ?х не поковтала.  Чому?  Страх  ма?  бiльшу
силу, нiж голод? Дивнi загадки ставить  перед  нами  життя.  Борсаючись  з
крильчаком, у якому була  щука,  я  вибовтнувся  з  човна.  Гойданув  його
вельми, проте Миля та Iлько не повипадали,  бо  Миля  встиг  ухопитися  за
дерево. Я опинився попiдруки в студенiй водi,  яка  вогнем  ошпарила  менi
тiло, Iлько та Пилип втягли мене в човен i притьма погнали до села. Гребли
поперемiнно, а потiм Миля посадовив мене  на  весла  i  змусив  гребти.  Я
добовтався до берега, випустив весла й подибцяв до хати, бо бiгти  не  мав
сили. В хатi Миля стягнув з мене увесь одяг, i я переодягнувся  в  сухе  -
смертну одiж Iлькового дiда, яка дiдовi не пригодилася, бо втопився в Уда?
i тiла не знайшли. Матня  волочилася  по  землi,  а  рукава  кунтуша  були
короткi. Миля  примусив  мене  випити  пiвкорця  горiлки,  сипонувши  туди
пiвжменi пороху. Опекло всерединi, я чув, як бiжить по  жилах  вогонь,  як
розсипа?ться в животi жар. Здавалося, порох спалахнув. Мiй одяг  викрутили
й повiсили на тин, чоботи засунули за заслiнку.
   Пiсля обiду Миля лiг спати,  Iлько  пiшов  у  гостi,  а  я  якийсь  час
сновигав по двору без дiла, а тодi й собi вклався на лавi,  пiдславши  пiд
голову Iлькiв кунтушик. Перед  очима  все  ще  гойдалися  води,  гойдалися
дерева,  синьо  цвiв  ряст  на  пiскуватому  згiрку,  й  те  гойдання   не
заколисувало, а розколисувало. Перекинувся на другий бiк, i здалося  менi,
що щось прошелестiло пiд щокою.  Муляв  рубчик.  Лапнув  рукою  й  намацав
розпорiх, посунув руку - намацав щось цупке, гладеньке.  Пiдвiв  голову  й
побачив у кунтушику кишеню, але не там, де вона мала бути, а в пiдкладцi з
лiвого боку, майже в полi. Це мене вельми здивувало.  Не  стямився,  як  у
пальцях опинився згорнутий вчетверо аркушик  голубого  паперу.  Нiчого  не
розумiючи й без докорiв сумлiння - адже i в мислi  не  клалося  про  якiсь
та?мницi,- розгорнув,  почав  читати.  Читав  i  нiчого  не  мiг  втямити.
"Гамалiя, Терський похiд..." "Полковник. 26. У мiсяць - 4.  Обозний  писар
14". "Глух. 7 гетьманiв". А  далi  прочитав  таке:  "Писан  лист  до  пана
обозного полку  Прилуцького  з  предложенi?м,  що  поневаж  по  трикратнiм
писанi? полковник тамошнiй для  обачення  не  хотiв  при?хать,  того  ради
послали туди в Прилуку Фiлiпа Борзакiвського, аби там якось зробили  обще?
нам?р?нi? подати чолобитну всi?ю старшиною полку  Прилуцького,  на  котрiй
мають вони всi, вбачивши в тому пользу, руки пiдписати".
   Що довше вчитувався в цидулу, то  бiльшi  мене  поймали  сумнiви.  Щось
пiдказувало, що це не звичайна цидула. Я не осягав усього, не розумiв, для
чого вона написана, але тямив, що тут - та?мниця. I то не  проста.  Чомусь
менi майнуло Iлькове обличчя пiд гетьманськими вiкнами. Майнуло й пропало.
   Одначе тривога ходила в менi, як звiр у лiсi. Я розбудив Милю.
   - Потрiбно поговорити,- прошепотiв на вухо. Велике,  кругле,  як  дiжа,
Милине обличчя, м'яте зi сну,  було  сердите  й  спантеличене.  Вiн  лупав
обпаленими повiками, плямкав губами.
   - Тебе що, курка гедзнула чи зовсiм скапустився!
   - Ходiмо, ходiм,- потягнув за полу. Озираючись,  неначе  злодiй,  повiв
Милю в клуню, стали за дверима, лишивши  чималу  щiлину,  щоб  видно  було
подвiр'я. Простягнув Милi папiр.
   - Читай.
   Вiн читав, знизував плечима.
   - Що це таке? До чого?
   - Не знаю. Знайшов у Iлька в кишенi. Потайнiй.
   - У потайнiй?
   - Так.
   - А що означають цi значки? "Полковник -26..."
   - Полковник отриму? таку платню...
   - Хто цього не зна?...
   - У нас знають всi. Писано для когось iншого. А може...- завагався.-  А
оце: "Гамалiя, Терський похiд..." Гамалiя вiдмовився йти в похiд...  Сього
ще майже нiхто не зна?. Проситься в гетьмана, аби послав когось iншого.
   - А хто такий Глух?
   - Се просто чудасiя, та й годi. Глух - дiд  столiтнiй  iз  села  Кнути.
Туди  при?хав  сотник  Шишкевич,  особисто  царем  призначений,  i   почав
налягати, чого податки не зiбранi. Глух отаманував у селi, тепер  отаману?
його син, Василь. Василя не було вдома. Глух сказав, що про  такi  податки
нiколи не чував за свiй  довгий  вiк.  Шишкевич  почав  гримати  на  дiда,
погрожував. А дiд тодi йому:  "Я  перебув  дев'ять  сотникiв  i  знав  сiм
гетьманiв..."  -"Мене,  десятого,  не  перебудеш,-  Шишкевич  йому.-  Ки?в
скушту?ш. Доповiм президенту колегi? Малоросiйсько?..." -"Ось йому дуля",-
дiд на те. Шишкевич поскаржився в гетьманську канцелярiю. Там  реготiлися.
Що з дiда взяти. Сто лiт йому.
   Ми помовчали, а потiм ще раз прочитали  останнiй  запис.  Вiн  турбував
найдужче. Я пригадував... Писали в Прилуки i в  iншi  полки.  I  цi  листи
тримали в та?мницi. Тi, хто ?х возив повертали назад у руки  Жураковському
або Савичу, чи й самому Полуботку, й одразу тi листи палили в грубi. Отже,
на папiр списана та?мниця Генерально? канцелярi?. Для чого?
   Вiдповiдi не доводилося шукати. Мене аж затрусило з того здогаду.
   - Чого ти? - здивував Пилип.
   - Мабуть, од горiлки,- збрехав.- Страшно менi.
   - Нехай  йому  буде  страшно,-  похмуро  мовив  Миля.-  Знав  я  колись
пота?мних вивiдникiв... Як служив у тому вiйську... дужому. А цей у  сво?х
вивiду? та чужим прода?... Мав би писати на власнiй шкурi...
   Я мовчав, не знав, що дiяти. За мене вирiшив Миля.
   - Не повинна така гадюка повзати помiж нас. Не можна допускати  його  в
Глухiв.
   - Яким чином?
   Миля вирiшував усе швидко й просто.
   - А так. Може наробити бiди. Оце, що написав, передасть у  колегiю.  Та
мало чого вiн ще зна?! I що може вко?ти. Для таких  людей  кiнець  один...
По?демо завтра знову  на  розливи...  Й  вернемося  без  нього.  Випаде  з
човна... Ти ж сьогоднi випав...
   Я жахнувся.
   - Цур тобi... Грiх такий на душу.
   - Його грiх бiльший у стократ,- суворо й переконано мовив Миля.
   Ми не дiйшли згоди. Я нервувався, я тратився... Як зустрiну  Iлька,  що
скажу йому?.. Аби не  бачити  колишнього  приятеля,  одразу  по  тому,  як
вернулися до хати, розперезав куль околоту бiля печi  й  лiг.  Сказав,  що
мене морозить, що хочу спати. Натягнув на голову кирею, скулився пiд  нею.
Не спав усю нiч. Не знав,  що  робити.  Моя  душа  розривалася  на  дрiбнi
шматочки. Гнiвався на Iлька, готовий був убити його й почував, що на  таку
помсту не здатен. Не знаходив викруту. Часом менi починало  здаватися,  що
ми помилилися, я не вiрив, що серед нас мiг завестися отакий збродень.  Ну
через що став зброднем? З гнiву на когось, з  перестраху,  за  грошi?  Вiн
кпить з усiх, ненавидить всiх iз-за сво?? хвороби, з-за  думок,  що  життя
його коротке. Але хто в тому винуватий?.. Помща?ться за це  свiтовi?  Були
не такi горопахи,  не  такi  нещаснi,  ще  й  вiддавали  всю  решту  життя
вiтчизнi. Звичайно, його потрiбно б скарати. Але я не зможу жити  з  таким
грiхом.
   Перед свiтанком заснув, i снилися менi велетенськi човни, вони  пливли,
i я також плив, але в маленькому човнику й зовсiм у iнший бiк.
   Iлько встав рано, пiшов  порати  худобу,  я  пiдхопився  також,  насилу
понатягував збучавiлi за нiч чоботи й подався за ним. Вiн саме закладав за
драбини коням  сiно.  Я  вхопив  його  за  комiрець  сiро?  свити,  мовив,
вiдводячи очi вбiк:
   - Iльку, нам усiм вiдома твоя проклята та?мна служба... Менi  й  iншим.
Ти розумi?ш,  тобi  туди  вертатися  зась.  Я  отримав  наказ...  Страшний
наказ... Але вирiшив сказати тобi:  утiкай  свiт  за  очi.  I  не  спробуй
об'явити про те в колегi?. У нас там також  ?  сво?  очi  та  вуха.  Будеш
знайдений на краю свiту. Я зневажаю тебе...
   Оце все надумав за нiч. Тiльки виповiв жужма.
   Нiколи бiльше я не бачив такого обличчя. Iлькове  обличчя  поблiдло,  а
далi попливло плямами, очi полетiли кудись  углибiнь,  губи  скривилися  й
затремтiли. Далi його обличчя збуряковiло, очi налилися кров'ю.  Я  думав,
Iлько вб'? мене. У його  руках  були  вила,  вони  погрозливо  нахилилися.
Хрумтiли сiном  конi,  десь  поряд  мекали  вiвцi.  I  важко,  з  сухотним
посвистом дихав Iлько. Менi було й бридко, i лють поймала мене. Адже Iлько
не знiтився, не заперечив, не просився й не  каявся.  Вiн  i  справдi  був
готовий штрикнути мене трiйчатами,  навiть  посунув  на  мене.  Але  я  не
вiдступив. I враз мовби щось засвiтилося у мо?й душi. Мовби щось  спало  з
не?, й стало менi легко та ясно. Щось  таке  вiдкрилося  менi...  Iлько  -
христопродавець. Вiн служить ворогам. А  я  шукав  собi  чогось...  Опертя
якогось... Щоб жити. Для чогось жити. Так от для чого: боронити  вiтчизну.
Вiд Iлька, вiд Лисовського, вiд Милорадовича, вiд усiх, хто за ними.  Я  ж
там - далеко-далеко. Всi разом вони заподiяли менi багато  зла.  Й  хочуть
заподiяти всiм нам ще бiльше. Захотiлося вбити Iлька. I я не жахнувся цi??
думки. Як вiн мiг продатися? Нишпорити, пiдглядати за всiма нами? Й дiлити
з нами хлiб, а зi мною ще й одну подушку.
   Я подивився на нього сповненим презирства поглядом i  вийшов  з  хлiва.
Пройшов у кiнець городу, став  пiд  вербою.  Верба  й  лози  вже  викидали
листочки. Повiнь спадала, по всьому розливу  виднiли  чорнi  острiвцi.  По
водi скакали сонячнi зайчики -  весна  усмiхалася  з-пiд  молодих  вiй.  Я
вагався, чи вчинив за  Божими  законами.  Вперше  сумнiвався  в  тому,  чи
правдиво сповняю Божi заповiдi, й подумав, що  до  сьогоднiшнього  дня  не
так, як треба, бачив Бога. Я бачив себе лише  в  покорi.  Так,  Бог  -  це
любов. Любов до ближнього, до працi, до науки, до правди i до вiтчизни. До
вiтчизни - насамперед. I боротися за не? - праве дiло.  Феофан  Прокопович
вчив нас любовi до царя. Але цар не любить мою вiтчизну. Отже... Я не можу
любити його. Але чому любить його Феофан? Як вiн може любити його? Бо  ма?
з того користь. Отже, то любов з користi. Значить - не любов.
   Iлько не прийшов до снiданку, не прийшов i до обiду. Його мати сказала,
буцiм поплив човном до далеких родичiв,  ма?  ?м  у  чомусь  допомагати  й
повернеться аж через два тижнi. Миля спочатку подивував  на  те  -  як  це
Iлько по?хав, не оповiстивши нас, а потiм  здогадався  про  все  й  сказав
менi:
   - Якщо ти попадешся йому, вiн тебе не випустить. Дурний ти,  Iване,  за
що й подоба?шся менi.
   По кiлькох днях ми поверталися в Глухiв. ?хали лiсами, луками,  жовтими
вiд квiтiв. Веснянi квiти  -  майже  всi  жовтi.  Тiльки  подекуди,  помiж
жовтого, синiли пiвники. Надзвичайно тендiтнi й нiжнi,  вони  й  росли  не
купами,  як  жовтi,  а  поодинцi,  помiж  трав.   Свiтило   сонце.   Щиглi
посвистували на ще холодному вiттi. З  лугових  озерець  парами  зривалися
качки. Десь гелготiли гуси  й  трубили  лебедi.  В  лiсi  цвiв  сон.  Снiг
розтанув i скрiзь було видно купи лосиних, оленячих та  козячих  бурульок.
З-пiд куща сухо? нехворощi  виповзла  гадюка,  засичала.  Конi  шарпнулися
вбiк. Кажуть, о цiй порi гадюки лютi й страх якi отруйнi
   Миля обiперся на луку сiдла й раптом заспiвав:
   Тим трава зелена, що близько вода,
   Тим дiвка хороша, що ще й молода:
   Я пiдхопив, i ми повели пiсню вдвох:
   По травицi ходжу, та й не находжуся,
   Кого вiрно люблю - та й не налюблюся.
   Козаче, серденько, не ходи удень,
   Не ходи удень, не смiши людей,
   Ходи уночi при яснiй свiчi...
   Було весняно, легко на  серцi.  Одначе  Глухiв  звiяв  з  душi  веснянi
леготи. Все там  було  сповнене  тривоги,  настороги,  яко?сь  зача?ностi.
Чогось  чекали,  щось  мало  статися.  Вже  й  сталося,  тiльки  не  знали
достеменно, що саме. Привiяв вiтер-москаль чутки, що в Санкпiтербурху  цар
iз Вельямiновим плетуть на Укра?ну чорнi сiтi. Що гетьмана  козаки  бiльше
обирати не будуть, що права й вольностi у  них  одберуть  i  що  весь  люд
укра?нський цар забира? в неволю.
   Чутки цi незабаром справдилися, вийшов новий царський  указ,  та  такий
страшний, немилосердний, що  його  й  надсилали  частинами,  боялися,  аби
козаки не взялися за шаблi, аби не почалася нова Хмельниччина.
   За тим указом московським комiсари мали  збирати  податок  з  старшини,
козакiв, посполитих, ченцiв, священикiв - з усiх, не милуючи й не обходячи
нiкого.  Тi  комiсари   складали   також   надвiрнi   списки,   за   якими
запроваджувалася панщина. На найвищий  уряд  настановлялася  Малоросiйська
колегiя, i тiльки через не?  укра?нцi  мали  право  надсилати  до  столицi
листи, чолобитнi, скарги, Генеральна канцелярiя втрачала  будь-яку  владу,
указ забороняв ?й писати унiверсали.  Стосовно  обрання  нового  гетьмана,
Петро  написав:  "Пон?же  нам  вiдомо,  що  вiд  часу   гетьмана   Богдана
Хмельницького й аж до Скоропадського всi гетьмани були  зрадниками  i  якi
бiди терпiла вiд того наша держава, а найбiльше  сама  Мала  Росiя,  i  ще
свiжа пам'ять про Мазепу, для того для обрання  гетьмана  дуже  вiрного  й
вiдомого чоловiка шукати належить, до чого й приклада?мо всi  старання,  а
поки такого знайдемо, нинi визначено уряд, щоб найбiльшу користь тому краю
приносив i крiпка йому дана iнструкцiя, й зупинок в справах до виборiв  не
буде, i для того в цiй справi обридати  не  належить".  Закiнчувався  указ
такими словами: "Оскiльки полковник Полуботок i старшина, не  зважаючи  на
данi ?м iнструкцi?, послали деякi укази, не радячись з президентом, велено
для вiдповiдi  бути  тут  полковнику  Полуботку  та  з  старшин  Савичу  i
Чарнишу".
   Складено те все було на  початку  року,  а  передане  через  ки?вського
губернатора Дмитра Голiцина в травнi особливим кур'?ром князем Енгеловичем
i трималося у великiй та?мницi.
   Але навiть вiтрянi хвороби не поширюються з  такою  швидкiстю,  з  якою
розлетiвся по всiй Укра?нi той  грiзний  указ.  Либонь,  то  було  вчинено
навмисно, аби та?мниця стала не та?мницею. Ми, канцеляристи, шепотiлися по
кутках, обговорювали його з усiх бокiв  i  не  знаходили  в  ньому  жодно?
свiтлини. Ще в бiльшому клопотi була старшина. Гетьмана  рiдко  бачили  на
людях, до гетьмансько? свiтлицi заходили то  Журакiвський,  то  Савич,  то
Чарниш,  лишалися  там  подовгу,  щось  обмiрковували.  Через  те   я   не
наважувався потурбувати гетьмана сво?ю дрiбною справою, та якось, влучивши
час, що вiн був сам, зайшов i розповiв про Iлька. Й  навiть  те,  що  Миля
хотiв убити Iлька, а я випустив його.
   Гетьман довго мовчав, спроквола ходив по свiтлицi. На  стiнах  свiтлицi
висiли iкони, багато  iкон,  та  кiлька  картин.  Гетьман  зупинився  бiля
картини: "Iсус розмовля? з самаритянами".
   - Добре, що не взяв грiха на душу,- мовив, i по довгiй хвилi: -  Певно,
вiн не один. Ще ? iншi... пiд ферулою тамтешнiх посiпак.
   Я гаряче заперечив:
   - Всi нашi хлопцi готовi вiддати життя за Укра?ну.
   - I ти? - раптом запитав Полуботок.
   - Я - найперше! - вигукнув.- Я давно хотiв сказати... Тобто... Не знав.
Був, як лепеха. Але тепер... Ступлю  на  рокову  кладку...  Вiрте,  дядьку
Павле...- вперше назвав так.
   - Навiщо ж на рокову, сину,- сказав  Полуботок,  i  те  "сину"  сльозою
одiзвалося в  мо?му  серцi.-  Ти  ще  ма?ш  одружитися,  народити  дiти...
Виростити козаками, справжнiми укра?нськими козаками.  Але  вiдданi,  щирi
козаки нам потрiбнi й зараз. Якщо хочеш прислужитися...
   - Сповню будь-яке велiння!
   Жертовний вогонь горiв у мо?му серцi. Я весь палав, як у горнi, я горiв
любов'ю до мо?? вiтчизни, до люду свого приниженого,  i  в  синiх  вимрiях
бачив себе в подвизi, в смертельному бою. Я сказав собi, що боротимуся  до
кiнця й погину за правду.
   - Не треба... так запальне. Може, й на те прийде час. Але  зараз...  Ми
мусимо громадою, всiм народом  обстояти  сво?  права  та  вольностi.  Якщо
обстанемо  себе  всi  гуртом,  не  можуть  не  сповнити  нашо?  волi.-  I,
повернувшись рiзко, на закаблуках: - Тримати язика на припонi вмi?ш?..
   - Умру...
   Полуботок наморщив чоло.
   - Не треба вмирати. Справа проста.  По?деш  до  полковника  прилуцького
Галагана й покличеш його сюди. Скажеш йому, але тiльки йому, особисто, щоб
не  гаючись  правував  до  Глухова:  "Потрiбно  погомонiти  об  тiй  самiй
матерi?". Тiльки оце, й нiчого бiльше. Вiн сам зна?, об якiй матерi?  рiч.
На шляху зворотнiм за?деш до Якова в Лубни... Щось вiн  давно  виду  свого
сюди не явля?.
   Я помiркував i пригадав, що од самого Рiздва не бачив Якова, а отже,  й
Оленки. Диво, чого ?х нема??  Ранiше  вiн  на?здив  кожнi  два-три  тижнi.
"Батечку, батечку",- так i дзвенiв його голос, i вертiвся бiля  Полуботка,
а тому це вельми подобалося. Не любив Полуботок крутiжу,  не  любив  людей
су?тних, влазливих, а от Якiв Маркович полонив його душу.
   - Вiн менi також потрiбен в тiй самiй справi,-  немов  виправдовуючись,
мовив гетьман. Я вклонився й вийшов.
   - Вiзьми з собою когось з козакiв.- Цi слова  наздогнали  мене  вже  за
порогом. Я взяв з собою Милю.
   ?хав, i було менi весело й сумно воднораз. Сумно, що настали на Укра?нi
такi труднi часи, й радiсно, що таки не пропав, що ось граю добрим  конем,
в добрiй одежi. На менi жупан  синiй  сукняний  з  опушкою  внизу,  чоботи
козловi,- й сповняю пильну справу, а основне, що знаю,  для  чого  живу  й
чого хочу.
   Спали  веснянi  води,  рiки  входили  в  береги,  хоч  подекуди  повiнь
позносила мiстки, доводилося переправлятися глибокими бродами, й дороги ще
не попросихали. Миля весело посмiхався,  либонь,  вiн  був  створений  для
мандрiв, для життя безпечного, безмрiйного - для дороги i всiляких пригод.
Хоч того разу особливих пригод нам не трапилося.
   Я вирiшив за?хати в село, звiдки пiшли мо? предки, зiзнаюся: менi трохи
хотiлося похизуватися перед сiльчанами, якi колись вiдступилися  вiд  мого
батька...
   ?хали мимо хутора, в  якому  менi  подавала  напитися  красуня-дiвчина,
котра так байдуже, так холодно дивилася на мене, я завернув на хутiр, i ми
напо?ли конi з коритчатка, прибитого до колодязя,  й  напилися  самi,  нам
подав вiдро та питуна батько тi?? дiвчини, вiн дуже постарiв,  я  запитав,
де його дочка, й вiн вiдказав, що замужем у сусiдньому  селi.  ?хав  через
знайомий пастiвних з двома могилами - ляською i  козацькою,-  кажуть,  тут
колись вiдбулася битва; мимо хреста, пiд яким лежали давнi гарячi коханцi,
потятi ревнивим мужем. Все було знайоме й незнайоме, серце стискалося, але
стискалося в якiйсь пустцi.
   I розвiялося мо? бажання величатися перед сулимiвцями. Я поминув  село.
Пiд самими Прилуками минули обоз воловий, який вiз деревину. Миля  запитав
у одного гайдая, чий це обоз i куди вiн праву?, гайдай вiдказав, що обоз -
пана полковника  прилуцького,  праву?  до  Удаю,  де  пан  полковник  хоче
поставити млин лоцiйний, великий. Пана полковника  ми  здибали  на  березi
Удаю серед обкорованого колоддя, плах, дощок. Пригрiвало сонце, й  пiдбита
песцями лямпарова вильчура та  червоний  шовковий  жупан  пана  полковника
лежали на колодi, вiн був у  льнянiй  сорочцi,  пiджупаннику,  без  шапки,
жваво, навiть весело вiддавав якiсь велiння, вимахував руками, щось  мiряв
кроками.  Мабуть,  мiряв  свiй  майбутнiй  лоцiйний  млин,  який  збирався
спустити на воду цi??  весни.  З  себе  пан  Галаган  тiлистий,  дорiдний,
здавалося, велике черево тiльки й втриму? тугий шовковий пояс.  А  сорочка
аж репалася на його плечах. Пiдстаркуватий пан Галаган - дотепний,  охочий
до всiляких жартiв i кабешiв, жартiв грубих, а то й жорстоких, безжурний i
безмрiйний. "Була б тiльки чарка, а до чарки дiвка". Мрi?  тiльки  бiдняк,
багатому це нi до чого,  у  нього  ?  багатство.  Галаган  бравував  сво?ю
неосвiченiстю: "Ми люди  простi,  по  колегiях  не  вчилися",-  похвалявся
високим протегуванням:  "нас  цар  жалу?  сво?ми  милостями".  Тi  милостi
проросли з смердючого зерна, з допомоги, яку  надав  Галаган  москалям  по
зруйнуванню Запорозько? Сiчi, колиски нашо? слави  та  вольностi.  Каяттям
Галаган не переймався й далi  жив  весело.  Надто  полюбляв  заявитися  до
якогось свого приятеля, теж пана, у якого зiбралися гостi, в дранiй свитi,
постолах, пiдмальовував фарбою твар, мiняв голос.  Здiйнявши  шапку-бирку,
доповiдав "сво?му пановi":  "Здохлу  свиню  я  вже  закопав"  або  "Нужник
почистив", пани  за  столом  бридилися,  кривилися,  а  господар  на  ?хн?
обурення звертався до "наймита": "Чарку вип'?ш?" - "А чого ж",- вiдказував
той i сiдав до столу. Деякi  гостi  пiдводилися  i  йшли,  деякi  починали
проганяти нахабного "наймита",  а  кiнчалося  все  реготом,  коли  Галаган
скидав  з  себе  наймитську  машкару,  втирався  i  всi  впiзнавали  його.
Уславився пан Галаган i iншими витiвками,  але  уславився  також  й  сво?ю
хитрiстю.
   Але й йому не велося, як хотiлося. Здобувшись на високий  уряд,  шпарко
вклюнувся в торговельнi справи - вклав  туди  все  сво?  багатство,-  його
обози ходили у Гданськ, Вiльно, Кенiгсберг i навiть у  далеку  Австрiю  та
Францiю. Його купцi продавали полтавськi тютюни, сало, шкiру,  мед,  вiск,
привозили золоте шитво, сукна, вина,  родзинки  та  всiлякий  iнший  крам.
Одначе Петро заборонив купувати  сукна  та  нитки  за  кордоном,  укра?нцi
мусили купувати поганi московськi сукна, нитки та панчохи,  а  потiм  було
поставлено  на  кордонi  розорнi  для  укра?нських  купцiв  митницi,  далi
вiдмiненi укра?нськi пашпорти, й мусили купцi видобувати  тi  пашпорти  за
великi грошi в ки?вського губернатора, а по тому й укра?нськi обози зовсiм
перестали випускати через захiднi кордони, мусили бони волоктися в далекий
Архангельськ. Й знову ж таки платити великi мита на  росiйському  кордонi.
Поляки, нiмцi та французи посилали до царя депутацi?, аби  вiдмiнив  укази
на заборону торгiвлi з Укра?ною,  але  цар  стояв  непохитно.  З  Укра?ною
торгiвлi не мало бути. Й захирiла велика торгiвля, лишилася дрiбна в самiй
Укра?нi, й настав розор для колись багатих купцiв, хухом пiшли ?хнi добра.
Галагановi - насамперед. Не стало йому куди гнати на продаж сво?  воли,  й
тютюни вiн бiльше не садив. I буркотiв невдоволено на тi царськi заборони,
й казав Полуботковi, що мають домагатися вiдмiни ?х.
   Миля лишився з кiньми неподалiк вiд кринички, а я,  переступаючи  через
колоддя, пiшов до полковника.
   - Спасе Бог вашу вельможнiсть,-  привiтався  й  зачекав,  поки  Галаган
закiнчить розмову з старшим майстром. Коли той  пiшов,  я  ступив  ще  два
кроки вперед.
   - Я до вашо? вельможностi вiд пана гетьмана.
   Галаган простягнув руку:
   - Давай цидулу.
   - Цидули нема?. Велено  сказати  вам,  аби  ви  ?хали  до  Глухова,  бо
потрiбно погомонiти об тiй самiй матерi?. Я бачив, як розгубився Галаган.
   - О якiй матерi?? - запитав, але по очах було видко, що вiда?, о  якiй,
а запиту?, аби оговтатись.
   - Об тiй самiй,- ще раз притиснув я.
   - Не вiдаю, про що йдеться.- I  вдав  надмiрну  заклопотанiсть,  а  вид
вiдвертав i нервово м'яв у руках матерчаний сажень.- Не  до  гомiнок  менi
зараз, бачиш же -  млин  лоцiйний  будую  i  церкву  також.  По?ду  -  все
розладна?ться, все пропаде. Не можу я церкву покинути, святе то дiло. Богу
угодне, обiтницю я дав...- Галаган ухопився за церкву  й  тепер  затулявся
нею i вiд мене, i вiд Полуботка, i вiд усього свiту.
   - Гетьман велiв,- сказав я суворо, хоч на те вже й не був повноважений.
   - Менi велить Бог,- так само одвертаючи вид, одказав Галаган.- Вiн  над
нами всiма.
   - Воля ваша,- мовив i пiшов.
   Галаган дрiботiв поруч мене,  i  його  великий  живiт  тремтiв,  неначе
холодець. Либонь, почував сором,  страх  (навiяний  з  пiвночi  страх  був
бiльший), намагався хоч якось затушкувати свою вiдмову,  запобiгав  передi
мною. Вiн i далi говорив щось про церкву, про пожежу,  яка  пожерла  стару
церкву, але я мовчав.
   Ми пiдiйшли до криницi в пониззi помiж кущiв верболозу, де стояли  нашi
конi та сидiв на теслицi, покладенiй на два обаполи. Миля. Бiля  його  нiг
стояв цебер з водою.
   - Як водиця? - запитав Галаган.
   - Хороша вода. Холодна - зуби ломить,- вiдказав Пилип.
   - Знаменита криниця. Скорикова назива?ться. Стояв тут  хутiр  запорожця
Скорика. Викопав криницю... Був характерником. З нечистим  знався.  Бачили
його в тiй непевнiй кумпанi?. I все бiля цi?? криницi. Й свiтилося на днi.
Скарб вiн у нiй заховав. I тодi мiй батько з сусiдом Уласом  вирiшили  той
скарб видобути. Улас лишився нагорi, а батько  почав  пiрнати.  За  третiм
разом ухопив  чобiт  i  вивергнувся  з  ним  нагору.  А  той  чобiт  повен
червiнцiв. Вiн борса?ться в водi й гука? до Уласа: "Тримай" Та в  ту  мить
чобiт порвався й золото шурхнуло на дно. А там як загуло,  як  завирувало!
Гаразд, що батько встиг ухопитися за цямрину. Вилiз, а Улас - бух  йому  в
ноги. "Прости,- каже,- брате, прости. Хотiв убити тебе за тi грошi, вже  й
сокиру вхопив. Убив би неодмiнно, якби  чобiт  не  порвався.  Прости!  Бог
вiдвернув вiд того".
   Потiм  скiльки  не  шукали,  не  знайшли  жодного  таляра.  Забрало  ?х
джерело... Чи сила нечиста... А криницю  ми  освятили,  й  смачнiшо?  води
нема? в жоднiй волостi.
   Я мовчав. Галаган у обмiн на свою вiдмову дарував нам ба?чку.
   - Не раджу бiльше нiкому про це розповiдати,- сказав я.
   - Чому? - здивувався Галаган.
   - Нещодавно був царський указ, у якому записано, "не проявляет  ли  кто
для скверноприбитства  ложными  чудесами  при  иконах  и  кладезях?"  Дуже
грiзний указ.
   Полковник розгубився.
   - Та я що... Я так... Давно це було. А може, й не було...
   - Ну що, по?хали, Пилипе,- взяв я у Милi повiддя свого коня.
   - Куди ж ви,- насправжки заклопотався  Галаган.-  ?дьте  на  мiй  двiр.
Вiдпочинете самi, конi вiдпочинуть. I... той... дулiвки скушту?те.
   - Тiсний ваш двiр, пане полковнику, i гiрка дулiвка. Галаган насупився.
Ясна рiч, виглядало кепсько: канцелярист грубiянив полковнику.  А  тут  ще
Миля розтулив рот i прорiк:
   - Корова реве, ведмiдь реве, а хто кого дере, i чорт не розбере.
   Вiн часто казав приказки, якi не стосувалися нi до чого. Скаже, а  воно
тулиться, як горбатий до стiни. А може, цього разу приказка таки  була  до
дiла? Бо й Галаган почервонiв. Простакуватий, нелукавий Миля в той же  час
мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в  мене  щось  не  скле?лося  з
паном полковником.

   * * *

   Довго я не спав се? ночi. Лежав i думав. Чудно  думав.  Про  себе,  про
Галагана, про всiх iнших, якi не ?дуть у Глухiв на гетьманiв  поклик.  Про
всiх нас. Либонь, ми втратили себе,  розвiяли  серед  цих  розкiшних  лук,
гречаних полiв, садiв, якi  цвiтуть  так,  як  цвiли  перед  грiхопадiнням
людським. Ми мовби й не завойованi, але й не вiльнi. При нас наша зброя, з
нами наша молитва, але зброю ми вийма?мо за чужою командою i  молимося  за
здоров'я чужих державцiв. Ми  п'?мо  студену  джерельну  воду  i  вдиха?мо
п'янкий запах бузку, й не помiча?мо, що тi запахи отру?нi  чужим  порохом.
Почува?мо,  що  щось  не  так,  та  нам  чогось  не  вистача?  до  велико?
смiливостi, велико? самопожертви. До того ж зна?мо, що можемо  померти  за
найменшо? провини, тобто з  того,  що  завдадуть  нам  у  провину:  безлiч
дрiбних страхiв, дрiбних справ поглинають нас без  решти.  Ми  заспокою?мо
себе, кажемо, що живемо за законами батькiв,  за  договорами,  якi  уклали
нашi визначнi антецесори, й волимо не помiчати, що давно  не  дотриму?мося
тих законiв, а договори сповiда?мо, як того вимагають нашi поневолювачi.
   Мали б помолитися сво?му Боговi, поскаржитися, попросити,  щоб  укрiпив
наш дух, нашу ненависть,  але  нас  запевнили,  що  Бог  у  нас  з  нашими
кривдниками (?х називають братами) один, отже, нема  кому  скаржитися.  Це
дуже тяжко - один Бог,  i  хтозна  за  кого  вiн.  А  ще  тяжче,  що  один
державець, i дехто вiрить, що вiн наш, наш по справедливостi, посланий нам
Всевишнiм, i щиро хилиться перед ним.
   I всi ми неначе заблудилися в лiсi, у власному лiсi, й не зна?мо, як  з
нього вийти i навiть з якого боку сходить сонце.
   У суботу ми в'?жджали в Лубни. При самому в'?здi трапилася пригодонька:
вiдстала й почала хляботiти пiдкова на правiй переднiй нозi мого коня, вiн
закульгав, ми запитали, де кузня, й пiд'?хали до не?. Але коваля не  було,
пiшов у мiсто, його довелося довго чекати. Я сидiв у темнiй  приземкуватiй
хатi, розмовляв з дiдом, який вигрiвав на лежанцi костi, в мене на колiнах
лежав попелястий кiт i стиха мурликав. Приходили мiщани - той жало на сапi
одтягти, той чаплiю полагодити,  при?хав  i  Марковичiв  челядник,  привiз
пiвв'язки залiза на лемешi, розпитався в  мене,  хто  я  й  звiдки,  та  й
по?хав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жiнка й сказала,  що
коваль лежить у корчмi п'яний. Тодi Миля сам узяв  молоток  та  вухналi  й
пiдкував коня. Милю я залишив у корчмi, а сам потрюхикав до полковницького
двору. Багатий то був двiр i чепурний, хлiви та клунi, погреби i  льодовнi
критi гонтом, а будинок i флiгель - черепицею, скрiзь порозбивано квiтники
й бiлiли посипанi пiском дорiжки.
   Багатий господар полковник Андрiй Маркович. I  крутий  вельми.  Почува?
силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар  власноручно
одягнув йому на шию голубу стрiчку.  Скуплював  багатства  владною,  дужою
рукою, одбирав землi в козакiв та посполитих, ставив  млини  на  рiках  та
горбах, рубав лiс понад Сулою та продавав на слободи.
   Челядник провiв мене до свiтлицi, й там я зустрiв Оленку.  Була  чи  то
розгублена, чи то розхвильована, поправляла на головi бiлий серпанок, який
носила замiсть очiпка, кутала плечi в зелену квiтчасту  хустку,  хоч  було
зовсiм не холодно.
   - Сiдай, Iване,- запросила трохи розгублено. Я сiв  на  оббиту  зеленим
сукном лаву. I всi iншi лави були пооббиванi зеленим та  синiм  судном,  i
стояли фотелi з високими стiнками, й стiл на лев'ячих лапах, i двi шафи  з
горiзьбою. Й скрiзь на стiнах - зброя, вiд лукiв i кольчуг стародавнiх  до
булдимок   та    карабiнiв    найновiших.    Здавалося,    тут    мешкають
щонайзаповзятливiшi  вояки.  Щоправда,   полковник   Андрiй   -   козацюра
справжнiй, вiн i нинi у Терськiм походi, а Якiв нюхав пороховий дим тiльки
на полюваннi, хоч нинi викону? уряд наказного полковника.  Що  то  значить
мати багатих i вельможних родичiв. Так дорiкнув йому в мислях за  зброю  i
одразу подумав, що й сам син предкiв славетних, а жодного разу не  стрiлив
по ворогу.
   На лавi поруч мене теж чомусь лежали двi шаблi та ронди.
   - Збирався Якiв одвезти до золотаря, та от така  недоля  -  занедужав,-
бiдкнулася Оленка.- Кашель у нього, магнезiю прийма?.
   Мене пойняла досада. Хоч i не був у  тому  винуватий,  але  не  виконав
Полуботкового доручення: не по?хав у Глухiв Галаган i тепер ось  не  по?де
Якiв. Оленка, либонь, вловила розгубленiсть на мо?му обличчi.
   - Був лiкар солдатський, i наш цирулик... Вiск з живицею та  здором  на
яйцях замiшанi давали i мед з цибулею - а кашель не проходить.
   В сусiднiй кiмнатi забухикало, i вона повела очима.
   - Чу?ш. Так бiдолашний мучиться... Я не знав, що сказати.
   - Зайди на хвильку.- Оленка прочинила дверi спально? кiмнати.
   Я переступив  порiг.  Скрiзь  бiло,  рожево,  бiло-бiлi  лiжка  тонко?,
химерно? рiзьби, бiлi фiранки на вiкнах, бiла серпанкова завiска на iконах
у кутку, бiлi подушки й простирадла купою на одному лiжку,  а  на  другому
з-пiд бiло? ковдри виглядала чорна  кучерява  Яковова  голова.  На  бильцi
лiжка - халат бухарський рожевий, пiдбитий зайцем.
   - Спасе Бог,- привiтався я.
   - I тебе також,- прохрипiв Якiв.- Днина гожа... А я  оце  лежу.  З  чим
завiтав?
   - Прислав пан полковник. Сподiвався побачити тебе,  щоб  погомонiти  об
тiй самiй матерi?.
   Якововi очi стрибнули горобцями.
   - Куди менi... Хiба що на смерть.
   - Бачу, бачу,- мовив я.
   - Як там... батечко? -  насилу  ковтаючи  слова,  мовив  Якiв.-  Ломить
мене... Й сон морить.
   - Здоровi пан гетьман. При?деш, як одужа?ш. Одужуй швидше.
   Я задки вийшов з спально? кiмнати.
   - Купив Якiв спальню бiлу за двадцять тисяч i ось  тепер  валя?ться  на
тих  лiжках,нi  сiло  нi  впало  мовила  Оленка,   мабуть,   таки   хотiла
похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А  мене  вхопила
досада. Перед ким вона хизу?ться?
   - Мабуть, ти втомився з дороги i зголоднiв,- сказала Оленка.-  Заночу?ш
у нас?
   - Либонь, що так,- вiдказав.- Але я не сам. Зi мною козак, товариш мiй,
вiн у корчмi лишився. Я приведу його.
   Вiд Милi пахло вином, але вiн  не  був  п'яний.  Мабуть,  ще  не  встиг
напитися. Одначе дознав багато чого.
   - Шинкарка крадене перехову?. Хотiла мене женить на наймичцi,-  сказав,
ледве ми вийшли з корчми.
   - Отако швидко! - здивувався я.
   -  А  чого  валасатися,-  засмiявся  Миля.-  Тiльки  ряба  дуже,  ще  й
кривонога.
   На валу, повз який ми проходили, працювали козаки.  На  баштi  стримiло
кiлька драгунiв, одягнених у чудернацькi чужоземнi капелюхи.
   - Драгуни людей палицями луплять, а добродiйний  зять  нашого  гетьмана
дивиться на те та вино з поручиком п'? i родзинками закусю?.
   - Не бридь ледачого, Пилипе,- суворо сказав я.
   - Та ще сьогоднi пив.  З  поручиком  Сибiрського  полку.  В  тiй  самiй
корчмi...
   - Брешеш! - гримнув я.- Пан Якiв лежить хворий.
   - Вiн ще сьогоднi з конюхами лошака-стрижака вчив,-  зупинився  посеред
дороги Миля.-Там, у корчмi, його старший конюх i куренчикiв дво?.
   Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засмiявся.
   - Од чого б це вiн мiг заслабнути  так  одразу?  -  Пошкрiб  величезною
п'ятiрнею потилицю.
   Я вже знав, чого заслаб Якiв. I чому не навiдувався в Глухiв, i чому не
слав  сво?му  тестю  подарункiв  -  птушок  -   тетерукiв   та   рябчикiв,
запольованих у власних лiсах. У мо?му серцi клекотiв  гнiв.  Ми  зайшли  в
двiр. Челядниця покликала мене до господи, Милю - до челядницько?.
   - Сподiваюся, горiлки менi дадуть? - мовив Миля.
   - Дадуть,- запевнила челядниця.
   Спершу я взагалi хотiв не йти на полковницький  двiр,  але  потiм  мене
пойняло дивне почуття. З то? митi, як довiдався про Яковове боягузтво,  ба
- зраду, перестав поважати його, знав, що вже нiколи  не  знiяковiю  перед
ним, не позаздрю йому.
   Та й хотiлося розпитати в Оленки про Уляну. Знав  здружилися  Толстi  з
Марковичами вельми.
   Мабуть, за тi кiлька хвилин я дуже одмiнився, це помiтила й Оленка.
   - Щось з тобою, Iване, сталося? - сказала.- Якийсь ти... Ну, не розберу
який.
   - Такий, як  i  був.  Хвороби  мене  не  беруть,  i  магнезiю  менi  не
доводиться пити.
   Оленка почервонiла до кiнчика носа.
   Обiдали ми в  нарiжнiй  кiмнатi,  i  хоч  за  стiною  покашлював  Якiв,
почувався вiльно, невимушене, в менi  справдi  щось  одмiнилося,  я  мовби
викупався в живiй водi й став зовсiм iншим. Я не боявся нiкого, насамперед
самого себе, всiх отих засторог, якi зринали невiдь з чого, а найперше вiд
думок про всiлякi темнi сили.  I  коли  Оленка  повела  оповiдь  про  двох
лубенських упирiв - живого та мертвого,- один з яких, мертвий, п'? людську
кров, я запитав:
   - Де вiн?
   - Живе десь там, пiд старими млинами... Для чого ти запиту?ш?
   - Щоб побити його.
   Звичайно, я не збирався ставати на бiй з  упирями,  бо,  опрiч  всього,
знав, що ?х нема?, вони - суть вигадка темних людей, але коли  б  довелося
виказати свою хоробрiсть, пiшов би вночi до тих млинiв.
   Оленка сполотнiла й пильно подивилася на мене. Ми обiдали довго й  пили
вино волоське, й на мо? прохання стоянець того вина Оленка  послала  Милi.
Аж у кiнцi обiду я повiдав Оленцi, що ?? батька, пана гетьмана,  покликано
в Пiтербурх, i це ?? вельми стривожило та налякало.  Я  заспокоював  ??  й
пообiцяв, що обов'язково по?ду з паном гетьманом до  пiвнiчно?  столицi  й
надсилатиму ?й звiдти вiстi. Вперше ми розмовляли.з нею  про  гетьманський
уряд, московськi посто? та Московiю, про те, що чека? в найближчий час наш
край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що  обстою?  ??
батько, бо я вже здогадувався, що  Якiв  туманить  ?й  голову  брехнею.  Я
сказав Оленцi, що пан Полуботок супротивиться Малоросiйськiй колегi?, бо ж
вона хоче понищити нашi давнини, нашi вольностi, що цар хоче прибрати  всю
Укра?ну до рук i завести в нiй панщину. Вже й судити самi себе не  можемо,
й торгувати, з ким хочемо, й  книжки  видавати  сво?,  й  тiльки  тi,  якi
нестеменно  московськi,  он  i  всiх  спуде?в  правобережних  з  Ки?всько?
Академi?, у якiй i я  мав  честь  навчатися,  вигнано,  з  тисячi  спуде?в
лишилося сто шiстдесят один, нових спуде?в  з  правого  берега  Днiпра  до
Академi? не приймають, i вже над нашим вiйськом  у  походах  настановляють
тiльки московських начальникiв, i що всi нашi звича? цар  хоче  перемiнити
на нiмецькi та московськi. Цар намага?ться забрати з гетьманових  рук  всю
владу, й, коли люди побачать,  що  в  гетьмана  влади  нема?,  побiжать  з
доносами один на одного до московських урядовцiв, що вже й почалося.  Отож
гетьман опира?ться щосили, розсила? сво?  унiверсали  й  велить  розбирати
справи тiльки сво?м судам. Поки Петро не мав тако?, як  нинi,  сили  перед
Полтавою, та й пiсля не?, обiцявся тримати укра?нський народ  у  милостях,
яких "не ма? жоден народ у свiтi", саме так сказав, i обiцявся, що во?води
"не будуть iнтересуватися до укра?нського населення,  вiйсько  матиме  над
собою сво?х проводирiв i без велико? потреби ?х не посилатимуть у походи".
А тепер он щороку десятками тисяч женуть козакiв на Ладогу,  пiд  Дербент,
де вони гинуть, як мухи.
   - Ти сама поглянь, як зубожiв, як оскудiв люд наш,  як  його  розорюють
московськi посто? i побори непосильнi, подивися, скiльки  в  нас  калiк  i
старцiв... Он у ваших  Лубнах  вся  церковна  паперть  обсипана  ними,  як
горохом...
   Оленка слухала, i ?? очi поймалися смутком.
   - Я нiколи не думала про таке, i Якiв менi нiчого  не  розказував.  Все
про птушок сво?х, та про зайцiв, та про свиней поросних. Вчора водив  мене
?х оглядати, й тавра сво? ставив на свинячих вухах... А ти,  Iване,  такий
розумний.- I раптом вона заплакала: - Ой, таточку мiй, таточку. Боюся я за
нього.
   - Йому iншо? путi нема?,- сказав суворо.- I менi теж.  А  ти...  нiчого
такого Якову не кажи...
   - Вiн - муж мiй...
   - I однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринцiв побивав. I  в
походах вiн увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього.  А  Якiв...
Хiба випадково вiн захворiв, довiдавшись, що я при?хав од пана  Полуботка?
Вiн вiда? про все.
   - А я думаю, чому ми в Глухiв перестали ?здити... Все в Нiжин та Нiжин.
Той Толстой такий потурмак...
   - А Уляна?..- запитав, млiючи в душi.
   - Змарнiла. Богомiльна стала.- I враз звела на мене очi.- Я  все  знаю,
Iване... Але ж ти, мабуть, вже забув?..
   Слухав, як б'?ться в грудях серце, як шуга? у вухах кров.
   - А якщо не забув?
   - Воля Божа... звершилася.
   - Хiба Божа? Царева...
   - В церквi...
   - Не треба, Оленко. Я все розумiю...
   Оленка вiдпила маленький ковточок вина.
   - Тобi потрiбно закохатися... Клин клином...
   - У серце клин не вбивають.
   - А добра чому сво? не вимага?ш?
   - Спочатку не хотiв. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне...
   Наступного дня ми вiд'?жджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у
поводi коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу
близкiсть, нас пов'язували тi самi думки, та сама  та?мниця.  Ця  ниточка,
тонка, невидима нiкому, була мiцна, як сталевий ланцюг.
   - Я знаю, що в батька пильна охорона,-  сказала  на  прощання  Оленка,-
сердюки там усiлякi й iншi козаки, але... але пообiцяй менi бути при ньому
й охороняти особисто.
   Я пообiцяв.
   Мiй кiнь з мiсця взяв скоком.

   * * *

   Сам не вiдаю, чому не розповiв гетьмановi правду про Якова, сказав,  що
вiн хворий. А про Галагана розповiв. Гетьман мовчав, тiльки низько  схилив
голову.
   У мо?й головi ро?лися думки про те, що не варто було кликати  Галагана,
погромника Сiчi, одначе не сказав нiчого. Кликали всiх. Я,  Борзакiвський,
Биковський,  Рубець,  Ханенко,   Лагович,   довiрений   канцелярист   Iван
Романович,- всi ми два тижнi  не  злазили  з  коней.  Гетьман  хотiв,  щоб
чолобитну царевi пiдписала  вся  генеральна  старшина  i  всi  полковники,
сподiвався взяти одну чолобитну з  собою,  а  з  другою  вирядити  поважну
депутацiю. Одначе чимало старшин не при?хало, вигадували всiлякi  вiдмови,
прикидалися, як i Якiв Маркович, хворими. Галагана Полуботок таки  вимусив
при?хати ("сим унiверсалом ознаменую i грiзно наказую"), пославшись на те,
буцiм на того ? дуже поважна скарга; Галаган при?хав, але, довiдавшись, що
скарги нема?, одразу й ударився навтьоки. Загубився  десь  пiд  Чернiговом
Лизогуб,  бунчужний   генеральний,   будував   монастир   i   вiдгородився
монастирською стiною, не при?хав  i  ки?вський  полковник  Ганський  i  ще
чимало. За  декого  пiдписувалися  -  хто  смiливiший  -  наказнi,  суддi,
значковi та бунчуковi. I думав я... Що ж страха?, що гне в дугу цих  мужiв
зацних... Адже чимало ?х  прославилися  на  полях  ратних,  вiдомi  сво?ми
подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям!  Либонь,  на  полi
бранi подвиг видимий усiм i смерть швидка; а  тут,  пiд  теплим  лiжником,
вiч-на-вiч з сво?ми думками та сумнiвами, важко виборювати себе в  себе  ж
таки, по крихiтцi, по дрiбочцi витискати з серця страх. А ще ж поруч жiнка
та дiти й добра, якi не охота втратити. I  шепчуть  у  вуха  двi  сторони,
одна, що все це справа ризику гiдна, й iнша  -  справа  ця  бiльшою  мiрою
сумнiвна, нiж здобутня. I якось так воно ведеться, що  той,  другий  голос
чутнiший та переконливiший.
   А тим часом ладнали вози, рахували грошi на про?зди та прожиття, писали
подорожнi.  З  Пiтера  повернувся  Вельямiнов,  вiн  тi  подорожнi   охоче
пiдписував. Був веселий, навiть привiтний. Цар схвалив  усi  його  дiяння,
вiдкритi й пота?мнi, пiдлi, пiдступнi - як  пiдтяти  пiд  корiнь  козацьке
врядування.
   Гаятися далi не можна було.  Полуботок  доручив  Жураковському  зiбрати
пiдписи ще на однiй чолобитнiй - вiйськовiй,- ?? вiн при?дна? до цi??,  що
бере з  собою,  i  разом  подасть  царевi.  Замiсть  себе  залишив  Василя
Жураковського та Якова Лизогуба.
   ...I вже стоять у дворi гетьмансько? канцелярi? вози високi, ошинованi,
налагодженi в дорогу, i вже в комору складають усiлякi дорожнi припаси,  i
вже бiля возiв походжа?  десятеро  добрих  хлопцiв-компанiйцiв,  тих-таки,
котрi видiленi в охорону. Якось, коли до  вiд'?зду  в  Пiтербурх  лишалося
п'ять чи шiсть днiв, повернувшись з Миргорода, куди мене посилав  гетьман,
я зайшов до нього. Вiн щось писав за столом, повернув голову, мовив:
   - Заходь. Розповiдай.
   Гетьман за звичкою крокував по кiмнатi, й наприкiнцi розмови  я  ступив
до нього, опинився бiля столу й, вже прощаючись,  несамохiть  поглянув  на
стiл. Там лежали розкиданi папери, а також окрема купка паперiв, на першiй
сторiнцi горiшнього аркуша великими лiтерами було написано слово:
   "Тестамент". У мене щось тенькнуло в душi, i я вийшов.
   Згадую про ту купку паперiв не випадково, адже  зацiлiв  тiльки  кiнець
тестамента, й потiм стiльки було розмов про  гетьманськi  скарби,  буцiмто
вивезенi  за  границю  в  далекi  Англiю  або  Бельгiю,  стiльки  вигадано
небилиць, а достеменно? правди не зна? нiхто.  Не  знаю  ??  й  маю  деякi
здогади, про них оповiм пiзнiше, а тут тiльки скажу, що в тому  тестаментi
- це певно - йшлося про власнi, Полуботковi, добра.  Вони  були  великi  -
Петро, не дозволивши тисяча сiмсот восьмого року  обрати  його  гетьманом,
намагався задобрити чернiгiвського полковника ланами й ма?тками, та й  сам
полковник побiльшив сво? ма?тностi, йому велося й малося, i били в стiйлах
важкими копитами бахмути, й бродили великими табунами корови та  вiвцi,  й
не послiд, а добiрне зерно мололи вiтряки та водянi млини. Проте добутих з
тих ма?ткiв золотих не вистачило б навiть присипати днища дiжок,  про  якi
йшло стiльки поголосу. Одначе... Одначе ще була гетьманська скарбниця. Нею
завжди володiв гетьман, тiльки вiн знав скiльки  там  грошей,  тiльки  вiн
давав одвiт, куди ?х витрача?. Пiсля смертi Скоропадського  вона  перейшла
до Полуботка. Окрiм нього  та  генерального  казначея,  до  не?  нiхто  не
заглядав. Генеральний казначей понiс та?мницю в могилу. А я... Нi про те я
таки оповiм потiм. Бо навiть сказати напевно, чи мав вiн такий замисл,  чи
мiг його мати, нiхто не  може.  Знаю  одне  гетьман  розумiв,  а  може,  й
передчував, що вже не повернеться сюди. Не дорожив життям i  тими  ж  таки
добрами, якими йому, вже мертвому, дорiкають  царськi  посiпаки.  Бач,  не
_дiсталися ?м! Гетьмана щось вело - велике й офiрне, що я й осягти тодi не
мiг, та й нинi не осягаю вповнi. Все його життя,  всi  його  помисли  були
вiдданi одному - вiтчизнi, задля не? жив, боровся, страждав. Й не те,  щоб
не любив життя, його розкошi, нинi  я  знаю,  що  на  старiсть  людинi  не
хочеться розлучатися з життям дужче, нiж за  молодостi,  одначе  жертвував
усiм. То ж чи не мiг вiн пожертвувати талярами та дукатами? Всi тi днi вiн
про щось глибоко думав, але,  як  i  завше,  був  спокiйний,  розважливий,
намагався все залагодити, все передбачити. Видiв його  роз'ятреним  тiльки
раз, коли втiк Лизогуб.
   - Пси смердючi. Вони думають, що  та  булава  потрiбна  менi,-  грюкнув
кулаком по столу.- Вона потрiбна Укра?нi. Та  й  те  ще:  нинi  вона  така
гаряча, що тому, хто ?? вiзьме, обпалить i серце  й  душу.  Якщо  та  душа
жива. ?? менi не дадуть. Не собi й прошу. Це - останн?, що ще ? в Укра?ни.
   Полуботок, Чарниш i  Савич  лаштувалися  ?хати  в  Пiтер,  а  вся  iнша
генеральна старшина готувалася до походу в татарськi степи. Такий  прийшов
указ вiд царя. Полуботка забирали  з  Укра?ни,  аби  не  заважав  заводити
московськi порядки на Укра?нi, вiйсько виводили в  степи,  аби  козаки  не
збунтувалися. Старшим над вiйськом назначався князь Дмитро Голiцин.
   Востанн? вiрнi  гетьмановi  старшини  зiбралися  в  нього  дванадцятого
червня. Полуботок зробив настанови й повiдав усiм, в яку сторону  хилиться
чорна вiха. Хилиться вона на крiпацтво всiм посполитим,  на  новi  страшнi
побори, на втрату  всiх  вольностей,  на  те,  аби  посварити  старшину  з
поспiльством. Цар уда? себе  його  захисником,  насправдi  ж  чорна  хмара
нависла над всiм укра?нським людом. Тiльки нерозумнi  голови  можуть  нинi
затiвати сварки, ма?тну тяганину, позови. Пильнуйте, сказав, аби  нiде  не
було нiяких зловживань, пильнуйте закону та  звича?в  наших.  З  пiвнiчно?
столицi ?дуть новi  й  новi  ревiзори  та  комiсари,  збирачi  податкiв  з
вiдставних ундерiв, не пускайте ?х у полки та сотнi без наших осавулiв,  i
значкових та бунчукових.
   Ще раз наказав Жураковському та Лизогубу, щоби були зiбранi пiдписи пiд
чолобитними  вiд  усього  вiйська.  I  якщо  доведеться  вийти   в   похiд
вiйськовий, то всi справи чинити розважливо,  порадившись  з  канцелярi?ю,
завжди бути тверезими й жодним непотребством не  займатися.  Вiн  уже  про
щось здогадувався, про що ми всi й гадки не мали.
   Розiйшлися  всi,  лишився  з  найвiрнiшими  -  Жураковським,   Савичем,
Ханенком та Биковським. Савич - вiдданий сво?му шуряку душею i  не  меншою
мiрою Укра?нi, тiльки трохи полохливий, розуму ж в'юнкого, спритного  (всi
дивувалися, як у такому важкому тiлi вжива?ться такий  швидкий  i  гострий
розум) - незабаром вийшов до окремо? свiтлицi i саморуч писав якiсь листи.



   ЧАСТИНА П'ЯТА. СМЕРТЬ i БЕЗСМЕРТЯ

   В серединi Петрового посту, тринадцятого червня, ми ви?хали з  Глухова.
Дехто намагався вiдговорити  гетьмана,  аби  не  вирушав  у  дорогу  сього
непевного дня, одначе Полуботок на те не зважив, у прикмети  не  вiрив.  З
гетьманом ?хали Савич, Чарниш з синами Iваном  та  Петром,  Чернiгiвського
полку писар Iван Янушкевич, гадяцький полковий  суддя  Григорiй  Грабянка,
наказний полковник переяславський Iван Данилович,  наказний  стародубський
Петро  Корецький,   вiйськовий   товариш   Косович,   бунчуковий   товариш
Володковський, канцеляристи Ханенко, Романович, Биковський, я, пiп  Василь
Петров та ще кiлька  чоловiк,  а  також  по  кiлька  челядникiв  гетьмана,
Чарниша, Савича - всього шiстдесят сiм чоловiк. Та охорона.
   ?хали без особливих пригод, тiльки, коли  переправлялися  через  Десну,
надто перевантажили пором, i вiн почав тонути,  четверо  коней  зiрвалося,
один втонув, тро? випливло, адже стояли бiля возiв випряженi, пором,  який
уже допливав до берега, пiдхопили руками дядьки  та  допомогли  причалити.
Якось ночували в лiсi, i вночi лiс сповнився пересвистом, ми всi не спали,
тримали напоготовi зброю, але на нас не напали.
   Бiля Орла вдарилися навпрошки й заблудили,  проблукали  в  пущах  цiлий
день та нiч, i аж наступного ранку побачили чоловiка, який притьма вiд нас
утiкав, його впiймали, то був бортник,  котрий  зоддалiк  прийняв  нас  за
розбiйникiв, вiн i вивiв обоз на битий шлях.
   Два тижнi перепочивали в Москвi, а далi рушили на Пiтер i при?хали туди
третього серпня.
   Санктпiтербурх  вирiс  i  погарнiшав.  Побiльшало  будинкiв   кам'яних,
кiлькаповерхових - дерев'янi швидко псувалися, цар наказав  мурувати  новi
тiльки з каменю, настала заборона по всiй Росi? на будiвництво  з  каменю,
хто не хотiв зводити в Пiтерi нових кам'яниць,  тому  розбирали  покрiвлю.
З'явилося й  кiлька  вулиць,  мощених  каменем,  але  по  слободах  стояли
дерев'янi хати й навiть хижi, а бiля них - купи гною, який дощами  змивало
в канали та Неву.
   На Василь?вському островi й нинi величався над  iншими  палацами  палац
Меншикова з садом, вiн поступався хiба  що  царському  саду,  де  порскали
водою фонтани й сидiли в клiтках небаченi в наших краях  птахи  та  звiрi.
Вночi в царському саду горiли олiйнi лiхтарi  на  стовпах  i  подекуди  на
вулицях також. На Невi - кораблi  плавали  й  прапорцями  рiзнокольоровими
один одного вiтали й цiлi обози корабельнi, це вельми цiкаво й при?мно для
ока.  Церкви  вигравали   золотоголовими   банями,   а   вечорами   вогнi,
фей?рверками званi, бiля палацiв пускано. Одначе побiльшало  й  нестаткiв.
На вулицях люду харпацького повно, та такого, що готовi, або  вбити  тебе,
або продати дитину за кусень хлiба. Хлiб доправляли з Прусi?  та  Данцига,
але хiба можна його накупитися на стiльки ротiв,  до  того  ж  карбованець
росiйський схуд у п'ять разiв, за один старий давали п'ять нових. Люди ?ли
капусту гнилу та рибу, од яко? сморiд стояв страшенний. Замученi поборами,
службою у вiйську пiшому та морському, люди знаходили собi iншу  службу  -
розбiйну. Довколишнi лiси були переповненi прибишами, яких ловили i вiшали
на деревах понад дорогами. I скрiзь того бiдного мужика  тицяли  носом:  i
ореш не так, i вiвцi пасеш не так, i хату фунду?ш не так, i бороду  носиш,
а треба, щоб був безбородий, i щодень, щогодини:  грошi,  грошi,  грошi  -
плати в царську скарбницю. Не так чхнув, не так почухався - плати.
   Людей натикалося в Пiтер сила-силенна,  одначе  вiк  ?х  був  короткий.
Казали, люду двадцять п'ять тисяч статi чоловiчо?, а лежало в землицi,  по
якiй ступали живi, вже сто. Менше як за двадцять лiт! Расея-а-а! Така вона
споконвiкiв. Людину тут не шанують, не тiльки просту, а  й  панiв,  i  всi
разом топлять лихо в горiлцi. Хто в аглицькiй, а хто в  сво?й,  гiркiй,  з
пригарою. I кожна пиятика, навiть  у  князiвських  палатах,  закiнчувалася
бiйками, князi та бояри хапали один одного за окупленi бороди, стягували з
голiв перуки й плювали один одному в обличчя. Те не вiд добра: ?хн?  життя
також не медами кроплене.
   Багатьох сво?х знайомих та приятелiв не знайшли живими нашi старшини  в
столицi. Й деякi недруги завершили вiк пiд сокирою ката або на мотузку,  з
укра?нських-таки ж конопель зсуканому.  Проте  невiдомо:  чи  вистачило  б
мотузкiв, якби вiшали всiх винуватих хоча б  у  хабарництвi.  Цар  наказав
написати iменний указ: якщо хтось украде стiльки, що  на  тi  грошi  можна
купити мотузок,- ма? бути  повiшений.  На  що  генерал-црокурор  осмiлився
зауважити: "Царю, невже ви хочете залишитись  один,  без  пiдлеглих?"  Цар
розреготався.
   У Пiтерi не помирилося дво? найбiльших хабарникiв:  пiдканцлер  Шафiров
та обер-прокурор Скорняков-Писар?в,  кожному  здавалося,  що  його  недруг
гребе бiльше. Скорняков-Писар?в не переставав нашiптувати царевi,  аби  не
допускав до булави Полуботка, мовляв, вiн чоловiк не  зовсiм  совiсний,  а
сам крав казеннi грошi, аж поки не був викритий тим таки Шафiровим. В  днi
нашого при?зду Скорняков-Писар?в крокував журавлиною ходою на плацу -  був
розжалуваний у солдати, а Шафiров, полежавши на пласi, в яку катова сокира
ввiгналася бiля  самiсiнько?  його  голови,  по?хав  у  холодне  сибiрське
заслання. Пiд судом помер Курбатов, князь Гагарiн i  обер-фiскал  Нестеров
скiнчили сво? життя - один на шибеницi, другий на пласi. Особливо жахливою
була смерть князя Гагарiна. Його повiсили перед вiкнами Юстиць-колегi?,  i
передсмертнi муки князя з волi царя спостерiгали всi його родичi.  Довкола
шибеницi стояв частокiл iз паль з понастромлюваними на них головами, помiж
них на особливому ешафотi мрiла голова  брата  царицi-удови.  Вiдтак  тiло
Гагарiна забрали вiд того  добiрного  товариства,  перевезли  в  Росiйську
слободу  й,  лишивши  в  споднях,  почепили  на  простiй  шибеницi,  серед
повiшеного "подлого" люду, потому перечiплювали з одно? на iншу ще на  три
шибеницi, а вже аж тодi одвезли в Сибiр догнивати на  шибеницi,  витесанiй
iз добро? сибiрсько? сосни.  Сливе,  вiн  один  у  всiй  державi  не  брав
хабарiв, цар наполягав, аби князь зiзнався в хабарництвi, а вiн  -  рiшуче
заперечував. За те й поплатився так жорстоко.
   То ж не дивно, що саме в день святого Петра вилiз на крамницю  чернець,
пiдняв на палицi клобук свiй  i  заволав  на  весь  майдан,  що  антихрист
явився, вiн буде печатати всiх i тiльки тим, кого запечата?, дасть  хлiба.
Чимало людей  вiрили  в  пришестя  антихриста.  Чернець  також  сконав  на
шибеницi, та ще й, допитаний  розпеченою  шиною,  назвав  кiлька  десяткiв
чоловiк, всiх сво?х знайомих, котрi, мовбито, думають так, як вiн.
   Багато чого довiдалися ми в Пiтерi в той рокований при?зд. Найперше вiд
князя-папи,  головного  царського  блазня,  в  дворi  якого  й  оселилися,
найнявши той двiр за двадцять шiсть карбованцiв - двi  кам'янi  палати  та
кiлька дерев'яних хат,  по-тутешньому  пiдклiтей.  Сiни  в  тих  пiдклiтях
величезнi, а горницi - маленькi, та й не горницi  то,  а  темнi,  як  нiч,
комори, у них i справжнiх вiкон не було, а  тiльки  дiрки,  котрi  на  нiч
засувалися дощечками. В тiй темiнi челядники раз по раз розбивали лоби,  й
врештi  купили  на  три  копiйки  по  аркушу  паперу,  проолi?ли  його  та
повставляли замiсть дощечок. Доймали блощицi, й ми грiли в казанах воду та
обливали кип'ячкою стiни.
   Конi одiгнали за слободу, там було дешевше утримати ?х, а найняли  двох
?здових з чотирма кiньми, i ?здили в сво?х санях.  Iнодi  давав  старшинам
свiй ви?зд князь-папа.
   Блазень, вiн таки блазень, плеска язиком, що спаде на думку, то кпить з
когось, то гнiва?ться вдавано, то регочеться... а очi здебiльшого сумнi  й
розумнi. То вельми важка служба, бути блазнем, та ще при такому царевi, як
Петро.
   Зовсiм недавно було справлено весiлля князя-папи - супроти  його  волi,
рiк опирався Бутурлiн забаганцi Петра, одначе мусив скоритися.  Одружували
його  на  вдовi  попереднього  блазня  -  Микити  Зотова.   Чотири   за?ки
запрошували гостей, всi  запрошенi  прибули  до  церкви  Свято?  Тройцi  в
личинах, стрiляли гармати, трiпотiли прапори з двоголовими орлами. Вiнчали
князя-папу в Тро?цькiй церквi, потому цар i гостi вийшли з  церкви  й  цар
ударив у барабан, та так, що позаздрив би  будь-який  барабанщик.  Либонь,
вiн i народився для такого ремесла. Особливi  маршали  шикували  гостей  -
понад тисячу чоловiк - i повели ?х по  площi,  гостi  крокували  повiльно,
величалися  один  перед  одним  личинами,  цар,   одягнений   голландським
матросом, гатив у барабан, перед ним iшли три сурмачi й сурмили безугавно,
князь-кесар в золотiй коронi та зi скiпетром у руках плуганився за  царем,
а вже за ним - перси, китайцi, капуцини, домiнiканцi, стародавнi римляни -
хто яку личину одягнув. Черiдкою дибали кардинали - молодi люди зi знатних
родiв - гiркi п'яницi,- щойно помирав вiд горiлки один - на його мiсце цар
призначав iншого, теж iз князiв та бояр. В оточеннi такого почту, а  також
свити з дванадцяти за?к, князь-папа ?здив з вiзитами до вельмож,  у  вiзки
були запряженi воли, осли,  свинi,  ведмедi,  козли,  в  одному  з  вiзкiв
трусився цар.
   Повеличавшись, пожирувавши зо двi дзигаревi години, "молодий" -  старий
дiд Бутурлiн - з  "молодою",  бабою  шiстдесяти  рокiв,  повели  гостей  в
колегiю i там гуляли до пiзньо? ночi; й знову стрiляли  гармати  й  шипiли
фей?рверки, i верховодив на тому банкетi голий Бахус. Стату? Бахуса стояли
в Лiтньому саду, у царському палацi - либонь, це був найшанованiший  царем
"святий".
   Наступного дня личини збиралися на тому  ж  мiсцi,  що  й  учора,  щоби
провести молодих у Поштовий дiм, а що вiн стояв по той бiк  Неви,  то  для
папи та його кардиналiв було споруджено  особливий  плiт  -  iз  порожнiх,
пов'язаних мiж собою бочок. На кожнiй парi бочок стояла ще одна, а  в  нiй
сидiв кардинал. Князь-папа плив  у  велетенському  пивному  казанi,  також
поставленому  на  порожнi  бочки,  казан  -  повен  пива,  i  в  пивi,   у
велетенському ковшi, неначе в човнi,  плавав  князь-папа,  з  казана  було
видно тiльки його голову. I вiн, i кардинали, котрi  трубили  в  коров'ячi
роги,  помирали  зi  страху,  надто  князь-папа,  бо  поперед   нього   на
дерев'яному страховищi сидiв Нептун i весь час крутив сво?м тризубом кiвш,
а Бахус, який прилiпився ззаду казана, загрiбав пиво велетенською ложкою й
також розгойдував ковша. Щойно князь-папа почав вибиратися з  казана,  цар
змигнув, i кiлька молодцiв кинулися йому "допомагати" й шубовснули його  в
пиво, так що виволокли ледь живого. По тому всi личини гуляли до вечора  й
ще цiлих чотири днi. I нiхто з личин не осмiлювався пiти з  того  брудного
гульбиська - боялися царського гнiву. Так розважалися цар i його  панство,
голота ж, чорнота пила гiрку по шинках i  розважалася  видовищем  смертних
кар,  мук,  якi  чинилися  майже  щодня.  Страшнi  колеса,  палi  обнизали
Тро?цький майдан, помiж усiма зубцями  Петропавловсько?  фортецi  стримiли
колоди, на них розгойдувалися повiшенi, здалеку, з цi?? сторони, вони були
схожi на грушi. В освяту всiх тих мук Петро наказав вибити медаль, на  тiй
медалi сяяла на високiй горi корона,  освiтлена  сонцем,  i  ярiли  слова:
"Величество тво? везде ясно". Ту медаль чiпляли найдостойнiшим.
   Гай-гай, думав я, що то може бути з того люду, котрий надивиться на тих
блазнiв та на тi страхiтливi смертовбивства, яке милосердя може втриматись
в настраханому, озлобленому серцi!
   А якi грошi потрачено! На гойдалки позолоченi, на човни  дивовижнi,  на
блазнiвськi палаци. Простий люд кона? i звiрi? в нуждi,  голодi,  темрявi,
неуцтвi. Це ж i ми станемо такими?!
   Як я вже сказав, ми мешкали в князя-папи, "найшутiйшого  з  шутiв",  на
його широкому обiйстi, де стояло з  десяток  зрубiв.  Я  жодного  разу  не
бачив, щоб Бутурлiн блазнював удома, тобто за власною волею, був це скорше
вельми стомлений i сумний старий  чоловiк,  мучений  хворобами,  катований
сво?ю лихою службою.

   * * *

   На Тро?цькiй пристанi, де ми зупинилися, гетьман i генеральнi  старшини
перепочивали лише один день, бо вже  наступного  вiддали  вiзиту  великому
канцлеру князю Головкiну, а п'ятого виставлялися в Сенатi i вели там довгу
бесiду. Шостого ?здили на острiв Котлiн, де ?х поставили перед царем.  Цар
приймав милостиво, зичливо, одначе гомонiли  тiльки  про  дорогу,  погоду,
врожай, цар кудись поспiшав i сказав,  що  о  всiляких  турботних  справах
поговорять завтра або позавтра. Але нi завтра, нi позавтра вiн не покликав
наших старшин. Чи то навмисно  уникав,  чи  то  перебивали  похорони,  якi
потягнулися цiлою  низкою  однi  за  одними.  Ховали  покiйникiв  значних,
вельможних, родiв князiвських i  навiть  царських,  i  похорони  вiдбували
пишнi, багатi, з вiйськовими командами, при зiбраннi всiх найвищих  попiв.
Спершу помер князь Григорiй Федорович Долгорукий,  далi  раптово  -  Петро
Iванович Бутурлiн, на подвiр'? якого зупинилися, за ним цариця  Парасковiя
Федорiвна  -  дружина  Iвана  Олексiйовича,  царевого  брата...  А   помiж
похоронами та поминками, аби, як сказав князь Меншиков, не заплiснявiти  в
скорботi, влаштовували веселi банкети та  грища.  Якщо  до  того  не  було
приводу -  його  знаходили,  Меншиков  сам  показував  приклад,  влаштував
гульбище на честь його калисько? перемоги над  шведом,  яка  сталася  1706
року,  банкетували  три  днi.  В  калиському  бою  пороху  було  витрачено
вдесятеро менше, нiж на фей?рверки на  честь  тi??  перемоги.  Свято  було
облаштовано  так,  аби  нагадувало  царевi  урочистостi   по   Полтавськiй
перемозi.  Семеро  трiумфальних  ворiт,  на  кожних  -   великий   золотий
росiйський орел побивав сiрого шведського  лева,  й  сурмачi,  i  хори,  i
волоченi  в  пилюцi  шведськi  прапори,  й  прикованi  до  возiв,  всiляко
приниженi шведськi полоненi. Нинi полонених удавали Меншиковi челядники.
   Тодi, по Полтавi, ще були само?ди в шкурах на оленях на чолi з  "сво?м"
царем  -  французом  Вiменi;  той   Вiменi   був   божевiльний,   кумедний
божевiльний, чим i сподобався царевi, й  той  настановив  його  царем  над
само?дами. I ще тодi була таке, об чiм, либонь, забув Меншиков. Цар  увесь
час ?хав попереду, московити вiтали його галасами та горiлкою; i  вiн  пив
кiвш за ковшем, i пережерся горiлки, й  зненацька  почав  тiпати  головою,
хвицяти ногами та руками, рот йому перекривило, очi полiзли з лоба, й вiн,
завернувши коня, раптом погнав назад. Налетiв на росiйського солдата, який
нiс шведський прапор, i тiльки Бог вiда?,  що  йому  привидiлося  п'яному,
Петро вихопив палаш  та  почав  рубати  бiдолаху  на  шматки.  В  тривозi,
страховi, сум'яттi царя обступили його ж генерали й наледве вговтали.
   На калиськiй меншиковськiй  "перемозi"  Петро  також  пив  багато,  але
нiкого не порубав i навiть бешкету не зчинив. Найпишнiше свято  в  тi  днi
було облаштовано на честь Петрового ботика, човна, того  самого,  в  якому
вiн у юному вiцi плавав по Яузi та по  ставу  пiд  Москвою.  Для  цього  з
Кронслонi  прибув  увесь  флот,  i  ботик  шниряв  помiж  кораблiв,  а  тi
салютували йому, офiцери та матроси вiддавали  всiлякi  почестi,  адмiрали
були на ботику гребцями, сам Петро стояв бiля стерна.
   Салютами  та  фей?рверками   спалили   пороху   на   дванадцять   тисяч
карбованцiв, я тодi подумав, що це ж можна було взути в чоботи  дванадцять
тисяч сирiт та вдiв. Босi ходили в Пiтерi навiть спуде?  академi?,  платнi
?м не давали, й вони жили з жебрiв та крадiжок.
   Ботик оббили мiддю,  почепили  на  щоглу  царський  прапор  i  урочисто
поставили  в  фортецi  яко  святиню.  Царськi  лакизи  цiлували  мiдь   на
кораблику, з наших для цiлування не пiдiйшов нiхто.
   Окрiм того, що розважався на святах, цар завше мав  якусь  свою  власну
розвагу, сирiч забаганку: карликiв, слонiв, змi?них  монстрiв  i  всiляких
виродкiв, закрашених у горiлцi, нинi ж всюди  возив  з  собою  чоловiка  з
Прусi?, котрий пiднiмав однi?ю рукою гармату в п'ятдесят каменiв, себто  в
двiстi п'ятдесят фунтiв, а зубами - ослiн у  сiмнадцять  фунтiв,  чiплявся
п'ятами та головою за  два  стiльцi,  два  солдати  клали  йому  на  живiт
каменюку й розбивали ??  молотом.  Того  дня,  коли  показали  його  нашiй
старшинi, прусак зрушив на Тро?цькiй площi навантажений мiшками з пшеницею
вiз, що його не  змогли  зрушити  два  битюги.  Цар  плескав  у  долонi  й
реготiвся, неначе це вiн попер того воза. А що ще й насмiхався над  всiма,
хто стояв довкiл, найперше ж над нами, лiнивими "хохлами", то з  козацько?
товпи, увесь час озираючись на гетьмана, вийшов козак Яким Горох, поплював
у долонi, пiдняв дубового дишля, впер собi в живiт i  попхав  воза  на  те
саме мiсце, звiдки його приволiк пруський дужака. Цар аж рота роззявив, та
й забув закрити, вiн кiлька разiв плеснув у долонi,  але  було  видно,  що
невдоволений. Ще й вельми невдоволений. Вiн хотiв звести на борню  прусака
та Гороха, але простакуватий  з  вигляду  Горох  здогадувався,  що  прусак
накоцюбеньканий на се дiло, й мовив:
   - Я борюкаюся тiльки п'яний.
   - Скiльки ж тобi треба, щоб напитися? - запитав цар.
   - Не знаю,- щиро вiдказав Горох.- Мабуть, з вiдро. Та хто б дурний  дав
стiльки горiлки!
   У такий спосiб Горох вiдiтнув i думку вшенькати себе в ту  затiю:  "Хто
дурний дасть стiльки горiлки!" Цар промовчав.
   Либонь, Петро не тiльки гаяв час на  банкети  та  гульбища,  лягав  вiн
пiзно, вставав рано, його бачили то в  корабельнi  адмiралтейства,  то  на
каналах, то на полi, де навчалися солдати. Разiв о два i я зоддалiк  бачив
його запряжену однокiнь двоколку з скринею позаду, казали,  в  тiй  скринi
змайстрована штукенцiя яка мiря?, скiльки верств цар про?хав за день. Я  ж
подумав, що мота? вона на колiщата людське горе. Одначе на гетьмана в царя
часу не було. Всi нашi розумiли, що то не спроста, й тривога  не  полишала
нас. Одного дня, довiдавшись, що цар буде  в  Сенатi,  гетьман  до  самого
обiду чекав там на нього, але цар чомусь не прийшов.
   Гетьман i старшини ще раз навiдали  Головкiна,  побували  в  Меншикова,
Апраксiна, князя  Василя  Долгорукого,  Дега,  де  ?х  приймали  привiтно,
господарi вихваляли гостинцi, якими обдаровували ?х гетьман  та  старшина.
Здавалося, багатi?, князi та графи,  у  винах  заморських  купаються,  але
кожному при?мна дармiвщина! Та й де ще в свiтi  ?  такi  золотi  меди,  на
Засуллi, таке сало, як у Прилуках, такий вiск, як у Стародубi! А  борошно,
змелене пахучими степовими вiтрами з полтавських пшениць, а  руна  срiбнi,
що самi в'ються в тонкi панчохи, а рушники кролевецькi,  тоншi  за  шовки,
хрестики,  ронди  й  шаблi,  кованi  нiжинськими   майстрами,   а   срiбнi
пiдсвiчники, вилитi в глухiвських гамарнях!  Й  кому  не  при?мнi  простi,
привiтнi слова, мовленi щирим, нелукавимд серцем. Майтеся  з  нами,  як  з
людьми, не кривдiть нас, i ми полюбимо вас, як братiв, подiлимося  з  вами
всiм, що тiльки в нас ?. На ту щирiсть дехто вiдповiдав щирiстю. Одначе не
всi.
   По деякому часi мiшки з  нашими  запасами  добряче  схудли,  й  гетьман
послав за новими, й привезли чотирма пiдводами горiлки перегнано? тридцать
носаток та вiсiмдесят три кварти, горiлки анисово? шiсть  барил,  вишнiвки
антал, масла десять пудiв, воску дев'ять пудiв, тютюну турецького два ока,
простого п'ятдесят папуш, сала, м'яса, пшона, сухарiв, круп, меду,  свiчок
воскових триста, сальних двiстi, варення з троянди, пряникiв, вiсiм  сiдел
дорогих з чапраками, ронди...
   Гетьман шукав зустрiчi  з  царем,  хоч  подавати  одразу  чолобитну  не
збирався. Чекав пiдмоги - ще однi?? чолобитно? вiд  полкiв,  насамперед  з
Миргорода вiд Апостола та з Ки?ва  вiд  Ганського.  Жураковський  пообiцяв
добути ?х i надiслати з Биковським. Й нарештi Биковський тi листи привiз.
   ...Дивнi? тут у Пiтерi бувають восени  вечори  та  ночi  вечорi?  i  не
звечорi?, посутенi? жовто,  й  та  жовта  сутiнь  довго-довго  сто?ть  над
землею, i не розбереш, не глянувши на дзигарик, вечiр це  чи  нiч,  болить
голова та ста? маркiтно на душi. Ось такого вечора, коли спати хочеться, а
заснути не вда?ться, я вийшов з сво?? хати  з  небiленими  стiнами  -  тут
стiни не бiлять нi ззовнi,  нi  зсередини,  всенький  вiк  вони  чорнi,  з
позатиканими мохом дiрками, у високих панiв вигемблюванi,- вийшов  з  тi??
хати, пiдклiттю звано?, й заглянув до комори сусiдньо?, у якiй також  жили
канцеляристи. Я знав,  що  старший  канцелярист  Микола  Ханенко,  либонь,
найближчий чоловiк до  гетьмана,  ляга?  дуже  пiзно,  вiн  дозволяв  менi
посидiти при його свiчi та почитати книгу Пуффендорфа "Введення в  iсторiю
?вропейських народiв", придбану ним тут-таки, в Пiтерi, дорогу  вельми,  й
через те на руки ?? вiн не давав, а може, не давав ще й через те,  що  хоч
книга та й була видана i в Московi?, але Пуффендорф той дуже погано  писав
про московськi порядки, московський стрiй,  i  тi,  хто  читав  сю  книгу,
ризикували потрапити у та?мнi списки, хоч сам цар буцiмто за  читання  се?
книги й не велiв карати.
   Ханенко сидiв на лавi, випроставши  довгi  ноги  в  коротких  блискучих
сап'янцях, i читав нiмецьку газету. Свiча стояла на вiкнi,  Ханенко  надто
нахилив на себе газету, й вона димiла у верхньому кутику. Ханенко того  не
бачив, i я загасив пальцями. В кiмнатi стояв важкий дух шкiри,  чоловiчого
поту, тютюну - тут мешкало з десяток чоловiк. Нинi всi вони валандалися  в
мiстi. Було жарко  -  край  холодний,  топити  починали  рано.  В  кiмнатi
велетенська пiч дивовижного строю, аби добутися до  челюстiв,  треба  було
пройти лазом помiж нею та стiною й ще одним лазом, i вже звiдти топити.
   - Чого тобi? - На мить одiрвав од газети очi старший  канцелярист.  Вiн
нiколи не звертався до мене так. Неговiркий, ввiчливий, до всiх привiтний,
вельми вчений, вiн видавався менi чоловiком особливим, i  я  тратився  при
ньому, вiн, либонь, бачив це й намагався, аби я почувався вiльнiше,  мався
зi мною лагiдно. Але сьогоднi вiн програв на бiльярдi якомусь корабельному
офiцеру сорок копiйок i був вовкодухий.
   Я не  одважився  сказати,  що  хочу  почитати  Пуффендорфову  книгу,  й
промимрив:
   - Та так... Не спиться. Ханенко вiдклав газету.
   - I менi не  спиться.  Цi  ночi  жовтi...  очi  ви?дають.  Хочеться  на
Укра?ну.
   У цю мить до кiмнати зайшов гетьман. У короткому  жупанi,  м'яких,  без
каблукiв, турецьких чоботях, без шапки. Вдихнув носом повiтря, мовив:
   - Горiлим смердить.
   - Газета зачадiла,- пояснив Ханенко. Гетьман  поглянув  у  мiй  бiк,  я
майже вiдгадав той погляд - був зайвий у цiй кiмнатi,- хотiв уже вийти, та
Полуботок зненацька запитав Ханенка:
   - Переклав чолобитну на письмо московське?
   - Переклав,- вiдказав старший канцелярист.
   - А хто перепише на бланкет?
   Ханенко подумав мить i вiдказав:
   - Та ось Iван i перепише. Московську грамоту  вiн  зна?  i  почерк  мас
гарний. Чоловiк свiй. Гетьман подивився на мене.
   - Гаразд. Посади його завтра вранцi у мо?м поко? i покажи, як писати.
   Наступного дня я сидiв  у  гетьманськiй  вiтальнi,  прикрашенiй  нашими
укра?нськими рушниками та барсовою шкурою, й списував  на  чистий  бланкет
чолобитнi Одну - в Iноземну колегiю, в цiй чолобитнiй старшина  вiд  iменi
укра?нського поспiльства просила вiдмiнити тяжкi побори, не  чiпати  судiв
укра?нських, лишити ?х такими, якими були одвiку,  й  права  та  вольностi
козакам  повернути,  адже  тi  вольностi  утвердженi   за   царя   Олексiя
Михайловича та гетьмана Хмеля й вiд самого його iмператорсько?  величностi
нинiшнього  государя  при  наставленнi   на   гетьманство   Скоропадського
конфiрмованi.  Другу  чолобитну  -  в  Сенат,  у  нiй  були  показанi  всi
гетьманськi прибутки й куди та в якiй кiлькостi вони витрачаються -  плата
компанiйцям,  сердюкам,  канцеляристам,  гармашам,  трембачам,  на  стацi?
драгунiв, на лиття гармат i таке iнше. I ще одна чолобитна - царевi, у нiй
старшина просила вчинити замiсть Малоросiйсько? колегi? генеральний суд  о
сiмох персонах та провести вибори гетьмана.
   На тих бланкетах, на якi  я  списував  чолобитнi,  внизу  були  пiдписи
генеральних  старшин,  полковникiв,  бунчукових  товаришiв   у   кiлькостi
великiй. Потiм я не раз згадував те мо? переписування, тi  бланкети,  адже
?х використали як свiдчення в усiй тiй справi, яка склалася.
   Чолобитну подали через два днi,-  цар  саме  був  у  Колегi?  iноземних
справ,- вiн пробiг ?? очима й повiз з  собою  на  острiв  Котлiн.  Вiн  не
сказав нiчого, але всi, хто був  при  тому,-  Полуботок,  Чарниш,  Савич,-
бачили, як микуляв очима, як прикусив губу - тамував гнiв.
   Наступного  дня  подали  чолобитнi  iмператрицi  Катеринi  та  канцлеру
Головкiну. Чарниш  просив  не  робити  того,  та  й  Савич  трохи  м'явся,
пам'ятали вид царський гнiвний, але Полуботок сказав:
   - Нам з порожнiми руками вертатися не  можна.  Мовчати  не  мусимо.  Ми
нiколи не зласкавимо сих  людей.  Що  нижче  хилитимемося,  то  дужче  нас
гнутимуть. Добра тут не розумiють, i добром  не  доб'?мося  нiчого.  Права
нашi - одвiку, од предкiв наших, поступатися ними - се поступитися  ?хньою
пам'яттю. Пiдемо призначеною нам дорогою до кiнця.
   - Людьми править закон...-  спробував  заперечити  Чарниш.-  Чий  закон
вищий...
   Гетьман обiрвав його:
   - Закон цей лихий. Ма?мо жити  сво?м,  праведним  законом.  А  якщо  не
вдасться жити - то померти за нього.
   Так сказав. I не звернув  з  роковано?  путi.  Либонь,  вiн  не  вельми
сподiвався, що доб'?ться правди. Його живила якась iнша вiра. Може, та, що
його муки, його страждання окупляться в потомках. Засiються в ?хнiх  душах
свободою, непокорою й проростуть у добрий час буйним колосом. Гетьман  жив
помислами вищими, нам недоступними, офiрував сво?. життя тим,  хто  прийде
до нас. Так менi зда?ться. Людина - Боже творiння, у ??  серцi  -  Бог.  У
серцi справжньо? людини, яка дивиться на небо, а не лише  собi  пiд  ноги,
вишукуючи там корму собi. Бог створив людину для молитви, для пiснi, й наш
люд, наш народ виплекав чудовi пiснi й чистi молитви, а  ?х  вiдбирають  у
нас i нав'язують нам  чужi,  не  прив'язанi  до  серця  нашого,  бо  ж  не
виплеканi в ньому. Я не знаю, чому Бог допуска? це. Чому  вiн  терпить  на
землi ницих i пiдлих, i що ж тодi виходить - вiн i в них?  Не  може  сього
бути. Але чому в свiтi добре живеться негiднику,  супостату  й  так  важко
хорошiй людинi? Житимеш по совiстi - пропадеш, i що ж тодi  -  лицемiрити,
хитрувати, казати неправду? Цiлувати чужi iкони й плювати на сво??
   Сi питання  мучили  мене,  я  вже  тодi  побачив:  покорися,  примирися
Полуботок з неправдою, й був би гетьманом, i розкошував у палатах, помер у
пуховиках. Що його зупиняло?
   Совiсть! Правда народу свого, у який вiрив i задля  якого  став  на  ту
роковану путь. А з ним став i я.
   Я плакав уночi, але не з жалю до себе, а з жалю за народ свiй,  за  те,
що його так попирають, що ось тут, у Пiтерi,  холодному  й  чужому,  кращi
люди народу мого мусять стояти бiля порогiв чужинських  та  просити,  наче
милостi, аби ?м вiдчинили дверi, в той час, як пороги нашi цi самi чужинцi
переступають, не питаючи дозволу,  й  плюють  на  них,  i  коять  у  наших
свiтлицях, що ?м хочеться. Я сам почувався  приниженим,  бо  так  вже  тут
повелося, що люди убогi? i ницi духом, неосвiченi, майже  дикi  величалися
перед нами, називали нас "хохлами" й  "мазепинцями"  i  жакували,  скiльки
могли. Хто ж ?х навчив сьому?  З  чого  велич  ?хня?  З  темноти  власно?,
лютостi i невiгластва, безсердечностi i нещадимостi. З нахапаного у  iнших
народiв - з книжок, у яких  нiчого  не  розумiють,  монстрiв,  у.  горiлцi
заквашених, перук з волосся чужоземних бабiв, стридiй, виловлених у теплих
чужоземних  морях,  кроплених  чужоземною  цитриною,  яких  проковтують  з
величезною огидою, боючись гнiву царя, котрий не ? батьком народу  сво?му,
а вiтчимом, лютим i помраченним, хоч i тямку?ться на дечому й коха?ться  в
новинках ?вропейських. Якби ж то вiн до отого всього кращого, що позичив у
сусiдiв, позичив доброти та спочутливостi, то й велося б ?м усiм на добре,
але вiн вганяв позичковане в тiла й душi ?хнi, неначе цвяхи,  аж  цвiркала
кров, i ходили вони всi отако, з пробитими душами, й накидалися з болю  та
ненавистi на iнших, найперше на  нас.  Кусанi  самi,  кусалися,  зневаженi
самi, зневажали iнших. Такий стрiй се? держави й закон ??  такий  на  вiки
вiчнi. I тi добрi люди, якi ? серед них, мусять коритися сьому законовi iз
принуки таки ж топтати всiх, хто трапиться.

   * * *

   У тi днi початку  осенi  Полуботка,  Чарниша  та  Савича  покликали  до
Та?мно? канцелярi?. Виклик був нагальний, несподiваний. ...Ще вчора вранцi
нiмець   показував   ?м   у   кунсткамерi   всiлякi   штукенцi?   стеклами
запалювальними,  з  мiкроскопiв  знятими,  увечерi  слухали  з  палатах  у
Меншикова спiви дiвок iталiйських. А ще ?х запрошували до Лiтнього саду на
фей?рверки (й ми всi ходили туди  подивитися,  стояли  за  огорожею),  там
сяяли вогнi, ракети з шипiнням  злiтали  в  повiтря,  й  стояв  одразу  за
ворiтьми змайстрований з дерева велетенський двоголовий орел, а  мiж  його
нiг ще один орел двоголовий, менший, i обсипали  вогнi  орлiв,  i  солдати
роздавали дармiвщинне пиво людям, i люд у саду та  поза  садом  веселився,
забувши на той час сво? лиха та турботи, й нам мовби трохи розгодинилося в
думах... А наступного дня вранцi суворий i похмурий  гвардiйський  поручик
повелiв iти до Та?мно? канцелярi?. Старшини йшли повз тих орлiв обсмалених
i думали в тривозi, навiщо ?х покликано...
   У Та?мнiй канцелярi? з ними мовби просто бесiдували, а мовби  й  робили
дiзнання. За столом,  над  яким  висiв  бляховий  двоголовий  орел,  сидiв
вiце-президент з Сенату, й генерал-прокурор канцелярi? i ще якiсь  люди  -
пiддячi, котрi шарудiли паперами й щось писали, а також писали за  окремим
маленьким столиком дво? нотарiусiв, адже "кожне слово ма? лишити  слiд  на
паперi". Те, що покликали не до Сенату, й навiть не до Юстиць-колегi?,  не
вiщувало нiчого доброго.
   Старшини  не  одразу  дотямкували,  хто  тут  старший  i   кому   мають
вiдповiдати, адже запитувало одразу кiлька чоловiк,  либонь,  старшим  був
вирлоокий худорлявий пан з високим чолом та стрiлками-вусиками,  задраними
вгору на iноземний  кшталт.  Кiлька  разiв  приходив  на  вигiднi  розмови
генерал-прокурор Ягужинський, сiдав за стiл, запитував, напускав  на  себе
та?мничiсть  та  пиху,  вдавав,  буцiм  не  зна?  близько  Полуботка,   не
чаркувався з ним i  не  чоломкався,  й  дарункiв  вiд  нього  не  приймав;
кабiнет-секретар Макаров, навпаки, вiтався приязно, яко  давнiй  знайомий,
сiдав збоку й слухав, у розмову  не  встручався.  Здебiльшого  ж  дiзнання
чинили люди незнайомi, пiддячi й асесори  Та?мно?  канцелярi?,  вичитували
щось у паперах та задавали питання:
   - Чому це ти,  пане  полковнику,  заборонив  вивозити  хлiб  до  нашого
государства? - рiвним голосом, не одриваючи очей  вiд  паперiв,  запитував
пiддячий.
   - Тому що недорiд був i в нас, i за  границею,  хлiба  ледве  вистачило
нашому вiйську та драгунам, що на стацiях.
   Не знати, задовольнила пiддячого вiдповiдь чи нi, вiн нiчого не показав
сво?м виглядом, колупав великим пальцем у вусi,  вичитував  щось  з  теки.
Нотарiуси скрипiли перами.
   I далi всi запитання були недобрi, пiдступнi, i хоч вимовляли ?х  рiзнi
люди, здавалося, що прошемрянi одними губами.
   - Щойно  при?хав  до  вас  Вельямiнов,  ви  розiслали  по  всiх  полках
унiверсали. Для чого?
   - Вельямiнов розiслав сво?х офiцерiв, щоб вони пiд'юджували людей,  аби
тi не визнавали сво?? старшини. Ми ж  закликали  до  порядку  i  послуху,-
вiдказав Полуботок. Чарниш схитнув головою на згоду, Савич також.
   Губи шемряли далi:
   - Ви послали в Кролевець  козака  Уманця,  щоб  велiв  обирати  сотника
Семена  Григоровича  та  Захара  Колiсниченка,  перший  -  зять   зрадника
Кожуровського, другий - шурин Горленка, який пристав  до  Мазепи.  Толстой
писав вам з Нiжина, що потрiбно настановити  на  сотника  Головарiвського,
вiрного слугу государя, ви вчинили по-сво?му.
   - У нас на вибори виставляють кiлька чоловiк, а  не  одну  персону.  Ми
можемо радити кого-небудь, а справа  козакiв  вибирати,  кого  хочуть.  Ми
радили   обрати   з   трьох:   Григоровича,   Огi?нка   i    Колiсниченка.
Головарiвського козаки не захотiли, й не лише козаки, а й мiщани,  бо  вiн
грунти вiднiма? i людей розоря?.
   Асесори зглядалися помiж собою. Не  могли  втямити,  як  це  обирати  з
кiлькох одного.
   - Ну... для чого виставляти кiлькох? - запитав  один  з  них.-  Старший
велить - хiба того мало?
   Полуботок довго мовчав. Нарештi стиха кашлянув i, поглянувши з жалем на
асесорiв, мовив:
   - Мало... Я не зможу вам пояснити... Потрiбно починати з грекiв.
   - Ви там всi богопротивним Арiстотелевим словом оскверненi,- кинув  той
самий асесор.
   - Арiстотелеве слово - вчене слово... Хоч воно й не звернене  до  Бога.
Це правда. Але...- Полуботок махнув рукою, бо зрозумiв, що його  вивiдники
сього зрозумiти не годнi.
   Запала непри?мна мовчанка. ?? згладив Савич:
   - Ще  Скоропадський  послав  у  абшид,  себто  одтрутив  од  сотництва,
Головарiвського, бо той вельми захланний, людей кривдив.
   Губи пошльопали й розтулилися знову, очi  ж  були  зодна-ковленi,  мали
один вираз.
   - Малоросiйською колегi?ю визначено казначея i  комiсара  для  збирання
грошей. Колегiя велiла назначити казначе?в iз гарнiзонних солдатiв, але ви
сказали, що казначе? та комiсари вже обранi,  бо  з  гарнiзонних  солдатiв
вибирати нiкого, всi. вони бiднi й привласнюватимуть грошi.
   Чарниш i Савич несамохiть попiдхоплювалися з лави.  Чарниш  -  високий,
обличчям темний, неначе  циган,  чорноволосий,  гарний  з  себе,  хоч  вже
немолодий, Савич - тiлистий, бiлолиций, бiлочубий, вiн  з  самого  початку
впрiв i витирав обличчя зеленою хусткою.
   - Се - неправда,- вигукнув Савич.
   -  Де  ж  вони  бiднi,-  обурено  розвiв  руками  Чарниш.-  Чимало  тих
гарнiзонних солдатiв уже мають у нас сво? крамницi й торгують аж гай гуде.
   - Чому гуде гай? - не зрозумiли асесори.
   - Ну... Так у нас кажуть. Лiхо торгуют,- мовив по-московському.
   Очицi подивилися в папiр, губи прорекли:
   - Минулого року в малоросiйськi  полки  були  визначенi  збирачi,  яким
велено збирати грошi, хлiб, мед, i  тiльки  в  царську  скарбницю.  А  ти,
полковнику, одiбрав у них двi тисячi двiстi шiстдесят чотири карбованцi  i
хлiба шiстсот двадцять вiсiм четвертей.
   Полуботок  неквапливо  вийняв  кисет  i  набив  люльку.  Пахучий  димок
легеньким струмiнцем поплив по  кiмнатi,  залоскотав  нiздрi  асесорам  та
пiддячим.
   - Царевi грошi i хлiб збирали колезькi,  а  не  полковi  збирачi.  Яким
чином ми могли в них те одiбрати? Покажiть хоч один папiр,  де  б  колегiя
писала нам о такiм вчинку.
   - А ось i папiр... У Стародубський полк послано Пеклицького. З  колегi?
йому був указ, щоб прибув з грошима. Вiн не явився...
   - За сенатським указом грошi мають зберiгатися там,  де  вони  зiбранi.
Через те ?х i поклали в Стародубi  при  полковiй  старшинi.  ?х  було  сто
карбованцiв з гаком. Там вони й лишилися, а про те,  що  Вельямiнов  писав
Поклицькому, ми не вiда?мо. Кому писав, з того й овiт.
   - Не вiда?те й про те, що Вельямiнов указав вам сотника  Мануйловича  в
низовий похiд не посилати, а ви послали...
   - Послав його нiжинський полковник, у нього й запитуйте... I просто...-
У Полуботка на думцi крутилися мiцнi слова, вiн змiв ?х а натомiсть мовив;
- Все це - дрiбнi причiпки по намовi Вельямiнова. Вiн сам дрiбний...
   Одначе дрiбнi, як горох, запитання сипалися й далi, на них  здебiльшого
вiдповiдали Чарниш та Савич.
   Через два днi Та?мна канцелярiя поклала на вивiднi терези свiй основний
камiнь - донос любецького попа Гаврила ти  доноси  козакiв  Стародубського
полку Ломаки i Сухоти, якi самi й привезли сво? наклепницькi  листи  аж  у
Пiтер. Цидула попа Гаврила була довга  та  особливо  в'?длива:  Полуботкiв
управитель проклав дорогу через його город,  поставив  корчму  на  поповiй
землi, викосив сiно на двох островах, взяв два вулики в бортях,  не  шану?
сану попового й безлiч iншого.
   В'?дливий, скажений пiп сутяжив з усiма: з любецьким сотником,  вiйтом,
з Полуботковим управителем, з власними мирянами. ? такi люди для котрих  i
життя не життя, якщо нема? з ким посутяжити.
   Пани та?мнi канцеляристи справляли трiумф, ввели до кiмнати, Ломаку  та
Сухоту, якi, один,  одвертаючи  вид,  а  другий  просто  в  очi  гетьману,
виказали сво? скарги.
   Савич та Чарниш, приголомшенi, мовчали.
   Полуботок теж довго мовчав, а тодi запитав у скаржникiв:
   - Ви давно з Стародуба? Яка там погода? Льон уже вибрали?
   Ломака та Сухота перезирнулися. Вiдказав  Ломака,  знизавши  перед  тим
плечима й микульнувши до колегiантiв  чорними,  загнаними  вглиб  очицями,
мовляв, бачите, про що запиту? гетьман, може, вiн не при здоровому глуздi.
   - Льон вибирають. Добулися ми за вiсiмнадцять днiв.
   - Швидко. Вельми швидко,- сказав Полуботок i пiдвiвся.  Стояв  суворий,
важкий, тамував гнiв.- Так прудко можна до?хати тiльки  ямським  способом.
Покажiть подорожню!
   Ломака та Сухота запитували в колегiантiв поглядами, що ?м робити.
   - Покажiть! - звелiв прокурор.
   Сухота дiстав подорожню. Полуботок узяв ??, перебiг очима.
   - Писано по-московському. Й грошi прогоннi дано колегi?ю. З якого ж  це
респекту президент так розщедрився? Кому  закон  велить  давати  грошi  на
прогони? Царським кур'?рам, генералам... I тiльки. А цих ось прирiвняли до
генералiв. Пiп Гаврило також  давно  на  мене  зуби  стриже.  Бо  не  може
пережувати в Любечi все, що на них трапить.- Гетьман  кинув  подорожню  на
стiл.- I скiльки ж вам заплатив генерал? Ну,  сього  ви  не  скажете.  Мiй
велце ласкавий приятель Вельямiнов од першого дня через послушникiв  сво?х
нашiпту? у вуха людям нашого краю: "Пишiть на Полуботка, i у вас  не  буде
нi панiв, нi пiдданих". Хiба се правда? У вас у Московi? нема?  нi  панiв,
нi холопiв? I не означено всiх людей ревiзi?ю, хто в якому станi ма? жити?
I панщини вашi посполитi не роблять? У нас посполитi  платять  чинш,  а  в
рангових селах мають ще по два днi роботизни. Це тiльки  в  цих  селах,  й
лише по два днi. ? такi старшини, що закон той переступають. I  ми  велимо
карати ?х. I у вас ? такий закон? Скажiть? Шукайте,  шукайте,  панове,  що
хочете, але дошукуйтесь правди.
   Пiддячi, асесори мовчали. Прокурор пiдвiвся й вийшов. Сухота  i  Ломака
заклякли бiля дверей, неначе стовпцi.
   На тому й скiнчився перший вивiд у Та?мнiй канцелярi?. Та не  скiнчився
пiдступ. Вiн  тiльки  починався.  В  чорнiй  печi  Та?мно?  канцелярi?  по
та?мному царевому велiнню варили  iншу  страву  -  отруйнiшу  -  державно?
зради. Воду та  сiль  на  не?  принiс...  наш  вчений  земляк,  псковський
архi?пископ  Феофан  Прокопович.  Нашi  старшини,  не   знаючи   про   це,
клопоталися перед ним, аби заступився за нарiд свiй, бо не вiдали й  того,
що то вже був не його нарiд. Я з .Ханенком  також  побували  в  колишнього
спудея Ки?всько? Академi?, яка й нам обом  була  альма-матiр'ю,  Ханенковi
вповнi, менi - частково. Архi?пископ благословив нас i вiв  з  нами  довгу
бесiду; себто вiн говорив, а ми слухали. Вiн не дав нi менi, нi  Ханенковi
рота розтулити.  Що  вже  вчений,  а  що  вже  люб'язний,  солодкоречивий,
солодкоокий, аж ся? тими зеленими очима, i все сплеску? пухкими ручками. Й
такий запальний, раз по раз пiдхоплю?ться  та  бiга?  по  келi?,  i  такий
простий, такий доступний... Я  трохи  нiтився,  Ханенко  ж  мався  вiльно,
навiть та?в у мiжбрiв'? ледь помiтний насмiх,  за  що  я  аж  сердився  на
нього. Але, на щастя, Прокопович чомусь того  не  зауважував.  Простота  й
доступнiсть ?хньо? святостi,  як  я  довiдався  пiзнiше,  були  сво?рiдною
гординею. "Я такий великий, а розмовляю  з  вами,  як  з  рiвними".  Й  не
лiпилася ця простота до то? розкошi, у якiй жив Прокопович, як не лiпиться
до стiни собору стара iконка з сiльсько?  церквицi.  Як  ??  не  обновлюй,
якими рушниками не обвiшуй, навiть коли вона стане чудодiйною, все одно на
мальованих золотом стiнах, серед пишного убранства та  золотих  i  срiбних
iкон виглядатиме чужою.
   Палати ?х превелебiя бiльшою мiрою були свiтськi, анiж  монастирськi  -
великi вiкна, красивi дрiбнички на  столах  та  на  особливих  пiдставках,
щоправда, висiло кiлька дорогих iкон, стояв  хрестик,  всипаний  коштовним
камiнням, i лежало ?вангелi? в золотiм обкладi. Менi здалося, що його  тут
нiхто не вiдкрива?. I скрiзь по кiмнатах -  а  ?х  було  багато  -  книги,
книги, книги, на стiнах  безлiч  мальованих  олi?ю  картин,  i  на  самому
видному мiсцi контерфект царя в латах, схожого на вгодованого кота, котрий
щойно з'?в чужу сметану. Обличчя кругле, вуса  -  сторчма,  очi  булькатi,
вилупленi. Страшний цар на патретi, ще страшнiший вiн у  життi.  Я  впився
поглядом у книги, ледве приховуючи здивування, адже  то  здебiльшого  були
книги свiтськi, чужоземнi - з механiки та  математики,  фiлософi?,  права,
лiтератури, надто багато було античних авторiв. Аж рябiло в очах, мелькали
iмена Арiстотеля, Сенеки, Дiогена,  Гомера,  Езопа,  Софокла,  а  за  ними
Гiзель,  Ян  Кохановський,  Сербi?вський,  Галятовський  i   Ставровецький
Транквiлiон, в окремiй кiмнатi стояли мiкроскопи, ще  якiсь  прилади,  над
дверима висiв барометрум. Я здригнувся. Згадав, як шукав у подарунок УлянI
чогось такого, "чого нi в кого нема?",  i  купив  у  нiмця  барометрум  за
карбованця. Либонь, Анастасiя Маркiвна викинула його на  смiтник.  ?пископ
похвалився, що ? в нього й телескоп, Грегорем  назива?ться,  у  якого  вiн
дивиться на звiзди, вiн би й нам дав подивитися в окуляр, так зараз день.
   У його ротi кругленько перекочувалися цитати з Локка, Бекона, посилався
вiн то на Копернiка, то на  Галiлея,-  Боже  мiй,  кладезь  розуму,  стовп
свiтський i церковний, я навiть подумав, що Бог - це й справдi розум.  Хоч
вже вiдав, що бiльшою мiрою Бог - це iстина та совiсть,  але  на  той  час
забув про це. Показав нам преосвященний i  сво?  власнi  рукописнi  книги,
"Поетику" та "Риторику", "Володимира", i я, червонiючи, зiзнався, що бiгав
по Щекавицькiй горi бiсеням у сiй його драмi, й вiн вельми зрадiв чи вдав,
що зрадiв, i сплеснув пухкими руками, й мовив, закотивши пiд  лоба  зеленi
очi, який то був золотий час,  i  якi  гарнi  ки?вськi  гори  та  Академiя
Ки?вська, котрiй вiддав майже п'ятнадцять  рокiв  життя,  i  як  там  його
любили, i що був вiн там професором  та  ректором,  i  що  саме  там  став
справжньою людиною, копав криницю вчення глибоко, але не докопав, довелося
?хати сюди.
   - Там i Спiноза, i Декарт, i Галiлей, а тут... Якщо запита?ш  кого,  чи
зна?  вiн  фiлософiю,  то  почу?ш:  "еллiнських  борзостей  не  тякох,  нi
риторських остроном не читах, нi з фiлософами в бесiдах не бивах  -  через
те душа моя вiд грiха чиста".
   I засмiявся дзвiнко та весело. I казав далi:
   -  Нас,  киян,  називають  "нехаями"  й  стороняться.  Коли  б  не   ?х
величнiсть, то й зовсiм життя не було б. ?х величнiсть сам вельми вчений i
любить людей освiчених, просвiща? всiх свiтлом розуму свого, а лiнивих  та
впертих - ще й палицею.
   I засмiявся знову, й покотився по свiтлицях на коротких  нiжках,  а  ми
пiшли за ним. Ханенко крокував поруч з ?пископом, й була  та  пара  вельми
кумедна, один гiнкий та високий, а другий низенький i пухкий, як попiвська
паляничка.
   Я ж додумав: прикро, якщо тобi, пане Феофане, так добре велося в Ки?вi,
чого подався до Пiтера? Чого так намагався впасти в  очi  царевi,  здобути
його прихильнiсть i допинався, щоб той забрав тебе до  Санктпiтербурха?  I
одразу ж засоромився сво?? думки. А Прокопович вже показував  книги  новi,
написанi тут, буквар "Первое  учение  отроком",  "Правда  воли  монаршей",
родословник росiйських царiв та книгу про церковний  притч  i  ченцiв.  Ця
книга випливала з Феофанових дiянь по реформацiях церкви, якi доручив йому
цар. Кiлька рокiв трудився над тим регламентом колишнiй ки?вський  мудрець
i довiв справу до кiнця. ("Ну  що,  пошив  попiвську  нову  одiж?"  -  цар
Феофану. "Дошиваю".-"Поспiшай, у мене  вже  шапка  готова",-  посмiхаючись
мовив цар).
   Нинi в Москвi вже нема? патрiарха, а ? Святiший синод, вельми  подiбний
до iнших колегiй, з президентом та вiце-президентом на чолi.  Один  з  тих
вiце-президентiв - псковський ?пископ. Справу поставлено  добре:  нагляда?
за синодом полковник, синод пiдляга? Сенатовi й навiть поганенького попика
не висвятять без дозволу того полковника та Сенату.
   Петро бо?ться церковного  суперництва,  пам'ята?,  як  в  днi  криваво?
стрiлецько? страти з патрiарших поко?в видибцяв патрiарх Адрiан  з  святим
Микола?м у руках та iншi чини церковнi й рушили навперейми царевi,  котрий
?хав на новi страти, аби зупинити його й зупинити рiку криваву, яка  текла
в Москву-рiку. Цар оскаженiв, трохи не вбив  патрiарха  й  гукнув  на  всю
вулицю: "Поклади iкону, де взяв, поки я  не  поклав  тебе  тут".  Патрiарх
злякався, позадкував до сво?х поко?в, а тодi ви?хав у монастир i замкнувся
там. Волiв не бачити царя.  Воно  б  i  добре  -  сиди  за  монастирськими
стiнами, але ж  народ  почав  ремствувати,  нарiкати,  й  царевi  довелося
витягати патрiарха за вуха на свiт Божий та  хоч  iнодi  ставити  поруч  з
собою, аби люди бачили ?х разом.
   Нецеремонний  Ханенко  не  зупинив  свого  погляду  на   нових   працях
Прокоповича, взяв з шафи рукописну хартiю i почав ?? переглядати. Сього не
можна було витлумачити iнакше, як тiльки отак: був ти, святий отче, колись
ученим та  пi?том,  помiняв  свiт  науки  на  митру,  саккос  на  патерицю
позолочену, а нинi ти служка при царевi, хоч i високого чину.
   I я, аби розвiяти гiркий димок, що враз оповив нас, сказав:
   - Боже  милосердний,  скiльки  книг  ?  в  свiтi,  й  ви  збагатили  ту
книгозбiрню чудовим сво?м творiнням.  Я  нещодавно  прочитав  "Прощання  з
книгами" ?хньо? святостi покiйного Стефана Яворського, яка  то  зворушлива
рiч! Як вiн любив книги, i якою вченою людиною був.
   Я не знав, що допустився бiльшо? нетактовностi, нiж Ханенко. По  дорозi
додому той менi се розтовкмачив. Були се запеклi  вороги,  й  не  кидалися
один на одного з кулаками тiльки через те, що цар змусив ?х поцiлуватися й
поклястися у вiчнiй дружбi i скласти царевi слово нiколи не ворогувати.
   Розiйшовшись, вони довго плювалися, одначе на людях сво?? ненавистi  не
виказували. Феофан славив усi царевi дiяння,  його  вiйни,  його  кораблi,
нове управлiння, новий  град  Пiтер,  фiскальство  -"аки  в  зелi?  ?хидна
укритися не могла", закони про  носiння  iноземного  одягу,  маскаради  та
асамбле? - все-все. Вiтiйствував на заздрiсть iншим вiтiям. I  мав  за  те
немало. ?пископство i архi?рейський сан, вiце-президентство, дорогi поко?,
дорогi напо?, найкращого кухаря в столицi, й суперничав у прийомах гостей,
надто царя, з самим генерал-прокурором Ягужинським, у котрого i кухарi,  i
вина заграничнi найвищого  гатунку.  Цар  особисто  подарував  псковському
владицi вiтрильного бу?ра та бот, на яких Прокопович розважав гостей.
   Яворський, навпаки - огуджував,  звичайно,  здебiльшого  в  алегорiях,.
одначе й прямо, прилюдно  -  в  церквi,-  одруження  царя  з  лiфляндською
повi?ю, розпусту i свавiлля царя, нехтування ним церкви та закону Божого i
вказував на гнаного й нелюбого батьком сина царевича Олексiя як  на  ?дину
надiю захисту святовiтцiвських заповiтiв та  церковно?  благодатi.  Гудив,
ганьбив, й невiдомо чому все це терпiв цар. Може, через те, що, википiвши,
видзвонивши високим громовим голосом царевi  ганьбу,  блюститель  престолу
лякався й  писав  листи  покаяннi,  й  пiдписувався  "смиренним  Стефаном,
пастушком недостойним" та iншими принизливими  словами,  як  i  всi  iншi.
Либонь, цар бачив, що це не Никон, який проголосив його батьковi анафему й
трохи не вирвав з царевих рук скiпетр, що  вiд  Яворського  великого  лиха
можна не сподiватися, а настанови iншого  -  хтозна  яким  вiн  буде.  Вiн
призначив Яворського й президентом синоду, але той у  синод  не  ходив  до
само? смертi. Вiн помер торiк, пiд рiк новий. Помер останнiй  чоловiк,  на
котрого все-таки та?мно покладалися  Петровi  недруги,  вважаючи,  що  вiн
стане проти царя-антихриста й поведе ?х. Не став.  Не  повiв.  Хоч,  може,
щось i думав, i замишляв, бо  незадовго  перед  смертю  Та?мна  канцелярiя
робила про нього вивiд, складали протоколи, йому загрожувала смертна кара,
але вiн помер, i протоколи кудись подiлися. Проте, мабуть, то  був  якийсь
його невеликий спалах, недарма перед  смертю  вiн  писав  у  синод  листи,
пiдписуючись гiрко-насмiшкувато стосовно самого  себе  "смиренний  Стефан,
старець немiчний". Все сво? добро та книгозбiрню Яворський заповiв рiдному
Нiжину.
   Про книги Прокоповича Яворський казав, що вiд них  смердить  ?зу?тським
духом, вдавався вiн  i  до  протестацi?  проти  настановлення  псковського
?пископа вiце-президентом синоду, але з того нiчого не  вийшло.  Яворський
висловлював свою зневагу Прокоповичу прямо,  той  же  в  сво?х  проповiдях
натякав на змi?не жало Яворського, папський дух, забуваючи, що сам вдихнув
того духу в себе немало. Повчившись у  Ки?вськiй  Академi?  до  сiмнадцяти
рокiв, вiн подався за кордон, тинявся по  ?зу?тських  школах,  перейшов  в
унiю,  постригся  в  ченцi,  незабаром  випiрнув  аж  у  Римi,  в  колегi?
?зу?тськiй, навчався сам  i  навчав  iнших.  Мав  iмення  ?лисей,  ?лизар,
Самiйло, а може, й ще якiсь. Ласкавий до всiх, всi його любили, взяв  його
в сво? серце й президент колегi? ?зу?тсько? й  покохав  його,  як  рiдного
сина. Одначе потiм  Самiйло-?лизар  щось  там  учварив,  й  довелося  йому
втiкати  з  великою  ганьбою.  Одначе  вiн  не  вельми   тим   переймався,
помандрувавши ще трохи  по  тамтешнiх  свiтах,  примандрував  на  Укра?ну,
вдруге постригся в чернецтво i, взявши наймення свого покiйного  дядька  -
Феофан, повернувся в Ки?в, де досягнув висот великих, як у науцi, так i  в
пi?тицi та драмi. Кiлька разiв перестрiвав сво?ми  вiтiйськими  ораторiями
царя, намагався впасти йому в око, проспiвав славу Меншикову,  i,  врештi,
свiтлiйший, засолоджений медовими Феофановими словами, привiв його до царя
й той зупинив на ньому монарше око.
   Пiзнiше, сидячи в кiптявiй iзбi на подвiр'? вже  покiйного  князя-папи,
ми з Ханенком часто згадували тi нашi походеньки до Прокоповича й  скрушно
зiтхали, що два укра?нськi мужi, найбiльшi свiточi науки та  муз,  замiсть
того, щоб вславляти рiдний край, покинули його й тратили час  та  здоров'я
на служiння чужинським iдолам та на вза?мну  ворожнечу.  Гай-гай,  скiльки
доброго могли  зробити,  скiльки  слави  принести  рiднiй  землi!  А  вони
занедбали науки, високе ангельське  слово,  один  марно  топтався  довкола
стовпа з двоголовим орлом, другий угрунтовував стовпа.
   ...Прокопович пригощав нас ча?м з бубликами та проскурами з родзинками.
Вони з Ханенком вели балачку про сфери суть недоступнi для мене, й те менi
було прикро. Про якесь  матерiальне  сполучення  речей,  про  Арiстотелевi
атоми, про Декарта та Галiлея, я в Академi? до тих наук  не  доступився  -
батько не дав. Одначе поволеньки Ханенко перевiв розмову на  рiдний  край.
Прокопович знову сплескував руками, промовляв  сльозливо,  що  йому  майже
щоночi сниться рiдний Ки?в, у якому народився  й  прохлопчакував  найкращi
роки, сниться Днiпро, га? заднiпрянськi, вишнi та грушi  солодкi...  Вивiв
ту свою колiю Ханенко на нинiшнi лиха землi нашо?, на утиски та  одбирання
прав народу укра?нського - власне, на те, задля чого ми й  прийшли,  задля
чого вже не раз навiдувалися сюди декотрi нашi старшини. ?пископ  уже  чув
?хнi стогони, ми ж прийшли, аби почув нашi - його  колишнiх  побратимiв  i
учнiв по колегi?, сирiч пастви Божо?, отож i  його,  владики  земного.  Ми
боялися, що вiн не впустить нас у сво? хороми, що його служники  проженуть
нас, а може, ще й нацькують на  нас  собак,  а  вiн  виявився  простим  та
приступним, не  тiльки  впустив  до  свiтлицi,  а  й  почастував  дорогими
на?дками та напоями. А от у душу свою не впустив.
   Я не знаю, чи то навмисне Прокопович ховав сво?  зеленi,  швидкi,  наче
блискавки, очi за парою, яка валувала вiд чашки з ча?м,- фуркав вiн на чай
запекло,- чи справдi студив чай, але я бачив лише його розкидисту, вiялом,
бороду та рожевi вуха. Вiн спробував ще раз вернутися в еллiнськi часи  та
кра?, але Ханенко вперто  тягнув  його  на  нашi  збiднiлi  поля,  в  нашi
зубожiлi села, визував з легких,  iз  посрiбленими  пряжками  сандалiй  та
взував у порудiлi вiд роси i збучавiлi чоботи.  Феофан  тi??  взувачки  не
приймав. Ханенко оповiв  про  всi  лиха  та  кривди  й  просив  у  владики
заступництва. I той, врештi, знову сплеснув руками, прорiк:
   - Аякже, аякже. Лучиться нагода - скажу царевi. А ви теж скажiть  вашим
старшинам: царiв небесних i земних  прихиляють  до  себе  покiрливiстю  та
ласкою. Так i в книгах святих сказано, i мiй розум те пiдказу?.
   Негiдник, погань у саккосi, прости менi. Господи, вiн обiцяв  прихилити
до нас рай, а вже прихилив пекло  -  пiдло  обмежив  гетьмана,  доповiв  у
Та?мну канцелярiю, буцiмто Полуботок мав нишковi перетрактацi?  з  Пилипом
Орликом, гетьманом запорозьким, мазепинським, коли той  стояв  з  вiйськом
пiд Васильковом. Буцiмто Полуботок запитував у Орлика, чого той прибув пiд
Василькiв, а той нiбито вiдповiв, що кочу? тут, бо в  приморськiй  сторонi
повiтря морове настало  i,  мовляв,  бо?ться,  щоб  не  вчепилася  зараза.
Нiкчемна байка,  яку  виплели  два  попи,  Самборович  та  Нил,  котрi  не
помирилися мiж собою, i кожен  хотiв  повiсити  ту  байку  на  шию  сво?му
недруговi. Нил стверджував,  буцiм  ту  байку  повiдала  Самборовичу  панi
полковникова Полуботкова.
   Брехня плавала, як олiя в юшцi. Тiльки божевiльна мал-жонка  могла  так
обмовити чоловiка. Чого б то Полуботок посилав сво?х людей, аби почути  на
вiдповiдь таку  нiсенiтницю.  Там  i  далi  було  наплетено  немало  iнших
дурниць, буцiмто в тих мiсцях на баталiях пошатковано на капусту  Галагана
й Танського, а вони  козакували  в  сво?х  полках  та  попивали  пиво,  не
вiдаючи, що вже мертвi.
   Одначе  та  байка  знадобилася  псковському  ?пископу,   аби   ще   раз
прислужитися деспотовi, показати вiдданiсть трону царському й тому, хто на
ньому сидить. Що станеться з людьми,  на  яких  зводить  наклеп,  його  не
цiкавило. Будь-якою  цiною  вгору,  будь-якою  цiною  ближче  до  царевого
ботфорта!
   Боже, як я потiм проклинав пухкощокого негiдника в митрi з ?пископською
патерицею в руцi! Скiльки днiв проблукав бiля  його  поко?в,  сподiваючись
зустрiтись i... вбити. Ну... вбити, либонь, я не змiг би. Я ще  нiкого  не
вбив. Але сказати прилюдно все, що думаю про нього,  сказав  би.  Напевно!
Сказав би, й поволiк залiза в Петропавловку. На се був готовий. Мо?  серце
горiло ненавистю, душа прагла помсти.
   Полуботок  давно  знав  про  ту  лиху  байку  й  зажадав  листовне  вiд
Самборовича вiдвiту, й той одхрестився вiд брехнi, вiдписав, що зроду-вiку
його вуха не чули подiбного шемрання й не  казав  нiкому  нiчого.  Одначе,
оскiльки в царя та його лакуз не було iншо?  зачiпки  на  зраду  гетьмана,
вирiшили прилаштувати цю.
   На Укра?ну було та?мно  споряджено  найдошпетнiшого  в  тих  нечестивих
справах фiскала, котрий вмочив сво? руки по самi  плечi  в  кров  царевича
Олексiя,  не  зупинявся  перед  будь-яким  пiдступом,  будь-якою  брехнею,
бригадира, майора Рум'янцева. Майор  отримав  та?мнi  повелiння  вiд  царя
знайти всiх людей, котрi хоч слухом чували о  тiй  справi,  обнадiяти  ?х,
пообiцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та iнших старшин,
i,  таким  робом  добувши  свiдчення  про  зносини  Полуботка  з  Орликом,
вiдправити цих людей у Пiтер. Отримав Рум'янцев також велiння  збирати  по
укра?нських мiстах людей  та  впевняти,  що  ?м  вестиметься  лiпше,  коли
матимуть  старшинами  росiян,  а  не  укра?нцiв,  пiдбивати   козакiв   та
посполитих на скарги проти старшин, не  гребувати  найпiдлiшими  наустами,
все  те  списувати,  пакувати  й  надсилати  до  Та?мно?  канцелярi?.  Вже
навздогiн Рум'янцеву Петро надiслав листа, в якому ще  раз  нагадував:  за
добуту фальшивку матиме нагороду. "Потщись послати кого в Запорожжя (краще
б з таких, що вельми озлобленi на старшину), щоби такого листа дiстати,  i
грошей на це можеш дати до 5 000 iз взятих старшинських, i сподiваюся,  за
цю суму таке отримати можна". Оренда корчми за рiк на  той  час  коштувала
один карбованець.
   I ще одне велiння отрима? Рум'янцев: налякати  старшин,  якi  пiдписали
чолобитнi на закриття колегi? Малоросiйсько?,  аби  вони  вiдмовилися  вiд
пiдписiв, а також добути вiд кiлькох козацьких громад листи, в  котрих  би
свiдчили, що вони нiчого не вiдають, що все то викрутнi старшини,  яка  ?м
ненависна.
   Тримали все те у великiй та?мницi, i  все  ж  ми  довiдалися  про  лиху
функцiю Рум'янцева. Перший неясну  чутку  принiс  Миля,  котрий  майже  не
потикався на  подвiр'я  бутурлiнське,  пропадав  у  шинках,  де  пиячив  з
iноземними та московитськими шкiперами, матросами, солдатами. П'яний ундер
проговорився, що iде зi сво?м паном на Укра?ну на  якусь  важливу  факцiю,
одначе  на  яку,  не  знав  чи  не  хотiв   казати.   Ундер   служив   при
Юстиць-колегi?, в Савича там був знайомий  пiддячий,  чи,  як  вони  тепер
називались, асесор. Торiк пiддячий при?здив на Укра?ну, жив  у  Савича,  в
дорозi тяжко захворiв, i був би, мабуть, помер, якби генеральний писар  не
покликав нiмця-лiкаря, заплативши йому чималi грошi,  а  далi  лiкував  за
приписом лiкаря та доглядав дбайливо.  Й  дякував  пiддячий  Савичу  щиро,
кланявся доземно, клявся в дружбi довiчнiй. I ось  тепер  Савич  вечiрньою
годиною навiдав боржника. Щойно запитав про посилку  Рум'янцева,  пiддячий
злякався й тим переляком засвiдчив, що зна? про  той  нечестивий  замисел,
довго вiдмовлявся, а потiм таки оповiв. Вiн готував  папери  Рум'янцева  в
дорогу, й був там окремий папiр, iнструкцi?ю званий,  од  самого  царя,  в
ньому списано по пунктах все, що ма? робити Рум'янцев.
   Довго радилися того вечора старшини, зачинившись у горницi в Полуботка.
Поклали негайно послати когось на Укра?ну, аби попередив Жураковського про
ту московську iнкурсiю, вибiр упав на служника Рублевського  з  Савичевого
почту, персона вiн незначна, i його вiдсутностi не помiтять.  Рублевському
дали копiю з чолобитно?, яку пiдписали старшини, аби пригадали, що писали,
решту ж  мав  переповiсти  на  словах.  Одначе  по  кiлькох  днях  тривог,
турбацiй,  рад-перерад  вирiшили  послати  когось  певнiшого,   мудрiшого,
тямковитiшого, а саме - Василя Биковського. Склали цiлу промеморiю, кому i
як матися, кому що робити, написали, щоб не вчиняли всiляких  шванок,  щоб
помирилися з кривдниками, все то  справи  дрiбнi,  ними  ж  можна  згубити
справу велику - всi?? Укра?ни.  "Помирiться,  годiться  правi  й  винуватi
перед лихом, вiд якого потiм не буде рятунку",напоумлював  землякiв  через
Биковського Полуботок. А самому пропiкала душу гаряча дума, що  теж  через
особисту кривду в рокований час  не  обстав  праве  дiло;  покривдив  його
вельми пiдозрiливий i себелюбний Мазепа,  ой,  як  гiрко  покривдив,  саме
через те й не пiшов з ним у трудну для Укра?ни хвилину. Розпеченим  цвяхом
загрузла в серцi образа, не змiг  висмикнути  того  цвяха.  А  що  всi  тi
образи, кривди перед тим великим, необмiрним, яким ? Укра?на!  Так,  нехай
би вiн потерпiв поразку  вкупi  з  сво?м  кривдником,  зате  нинi  була  б
спокiйна душа. А то ж мучиться  скiльки  рокiв.  Жодного  разу  нiкому  не
освiдчився в  тiм,  несе  покуту  в  трагiчнiй  самотинi.  Ото  i  нинi...
Переливав той гiркий досвiд у слова...
   Рум'янцев збиратиме  всiляке  смiття,  пiдбиратиме  всiляку  нечисть  й
висипле те  на  нашi  голови.  Антону  Ганському,  полковнику  ки?вському,
гетьман велiв помиритися з кобижчанським сотником, котрого Ганський зсадив
з сотництва супроти волi Полуботка, сотнику Любецькому - з попом, вiд  то?
сварки чадний дим обкурю? i гетьмана,  i  всiм  iншим  матися  обачно,  не
давати вивiдцям нiяких пiдстав для очорнiння порядкiв укра?нських.
   Проте в останню мить  Полуботок  завагався,  й  Биковський  розшнурував
дорожнi сакви, а зашнурував сво? челядник Полуботка  Микола  Лагович,  всю
нiч вiн вчив напам'ять промеморiю, а на ранок ?? спалили. Лагович вiд'?хав
на Укра?ну.
   Щойно зачинилися за ним ворота, як з Коломаку вiд Жураковського при?хав
вiйськовий канцелярист  Романович.  Вiн  розповiв:  старшим  над  вiйськом
укра?нським i московським, яке сто?ть постоями на Укра?нi, ? Голiцин,  вiн
повiв москалiв на Слобожанщину, звелiвши Лизогубовi вести туди  укра?нськi
полки. Лизогуб полки повiв, i одразу туди вирушив Жураковський,  а  з  ним
кiлька  бунчукових  товаришiв,  капелан  з  дячком,  п'ять  сурмачiв,  три
трубачi, довбиш, артилерiйський отаман  з  гармашами,  хорунжий  i  писар,
гармашi пiшi та  кiннi,  козаки  на  палуби,  ковалi  й  шорники  -  увесь
вiйськовий штаб генеральний на  чолi  вiйська.  Й  вельми  було  сумне  те
видовище: хорунжий без велико? хоругви, бунчужний без бунчука, сурмачi без
сурм, политаврщики без литавр, довбуш без  котлiв,  писар  без  печатки  -
Вельямiнов одiбрав усi знаки вiйськовi й запечатав, i вiйсько йшло, неначе
похоронне шестя, й козаки соромилися дивитися один одному в очi.
   До?хали до Веприка на Пслi, й  там  ?х  нагнали  гiнцi  Вельямiнова  на
змилених конях з наказом Жураковському вернутися назад. Жураковський давно
здогадався, що похiд цей обмильний, Голiцин iде не на татар, а виводить  з
Укра?ни козацьке вiйсько. До Коломака було рукою  подати,  й  Жураковський
покинув обоз й верхи погнав у Коломак, до вiйська. Вiн зiбрав  старшину  в
наметi  Апостола  -  полковника  миргородського,  й  радилися  вони  шiсть
дзигаревих годин, i допiкав  усiх  Жураковський,  жалив  словами  гiркими,
нагадував про побори московськi, про кривди, про стацi?  вiйськовi,  казав
високi слова про честь, в багно втоптану,  про  славу  батькiв  i  подвиги
?хнi.
   Старшини розхвилювалися й собi почали нарiкати  на  московську  неволю,
спочатку Буцький, наказний полтавський, i Бурляй, полковник сердюцький,  а
далi iншi, не змовчали навiть Галаган та Милорадович, тiльки Апостол довго
крутiйствував, адже самому кортить булава гетьманська. Ще недавнечко писав
царевi  чолобитну,  в  якiй  плакався,  що  сорок  рокiв   вiрно   служить
полковником, а справжньо? вiддяки не ма?, а вiн би згодний, аби й не  було
гетьманських виборiв, а цар дав гетьманську булаву  з  сво?х  рук.  Але  й
Апостол, присоромлений iншими,  сказав  правдиве  слово,  й  калiграфували
чолобитну велику, з досто?нством написану, й виповiли в нiй усе.
   Нагадали царевi  його  обiцянки  перед  баталi?ю  Полтавською,  клятвою
скрiпленi, про те, що пiсля перемоги над  шведом  вiн  зменшить  побори  з
народу укра?нського й вольностi  козацькi  ствердить  монаршим  указом,  а
замiсть цього увiв  колегiю,  яка  останнi  вольностi  попира  та  одбира,
злiквiдову? суди  нашi,  податi  небаченi  наклада?,  i  все  це,  мовляв,
робиться згiдно статтей Хмеля, прохальних та вирiшальних  статтей  Олексiя
Михайловича, а нiчого такого в тих статтях нема?. I ось тепер ми в походах
при Коломацi, а iншi при Святому Хрестi справля?мо вашу службу,  а  в  нас
удома генерал Вельямiнов забира? останн? з млинiв та перевозiв,  пасiк  та
шинкiв, показенщину й покабанщину, править, чого за  гетьманiв  нiколи  не
було, солдати  тягнуть  до  Глухова  старшину  за  неплату  й  тримають  в
ув'язненнях, неначе якихось лайдакiв.  Люди  втiкають  на  слободи  та  за
Днiпро, край спустошу?ться.  Сподiваючись  на  вашу  милiсть,  наважу?мося
сказати   про   це   через   посланцiв   Семена    Кгалецького,    сотника
новогородського,  та  Кирила  Криштофенка,   сотника   сенецького.   Нехай
благословить Господь вас на царство. А те, що  пiдозри  виникли,  буцiм  у
судах наших тяганина та хабарництво, то вже розстежено й всiм показано, що
неправда. При Коломацi, з обозу, 1723 року, октоврiя 1 писано.  I  пiдписи
Апостола, Галагана, Ганського, Зарудного, Родзянки й ще багатьох, i  полки
Лубенський, Полтавський, Переяславський, i просимо  дозволити  за  давнiми
правами вiльними голосами обрати гетьмана, бо всi справи не йдуть.
   I ще одну чолобитну про дрiбнiшi кривди  вiд  москалiв  повезли  сотник
новогородський Семен Кгалецький та  сенецький  Кирило  Криштофенко.  Везли
через Глухiв, i про це довiдався Вельямiнов та ув'язнив посланцiв,  одначе
при арештi ?м вдалося непомiтно передати листа Романовичу.
   Два довгi осiннi вечори старшина радилися, що робити з тими привезеними
чолобитними, адже бачили, як драту?ться цар, вiдали, що можуть вони впасти
на ?хнi голови великим лихом. I тодi сказав Полуботок:
   - А з чим вернемося на Укра?ну? В якому образi? Рабiв? Вже ми  звика?мо
пiдписувати: "раб  нiжайший".  Чи  ма?мо  право  вертатися  туди  в  такiй
функцi?? При?демо, скажемо людям: хилiться,  гнiться,  як  похилилися  ми,
старшини вашi, рабство наше вже навiчно. I як  подивимося  у  вiчi  братам
нашим, котрi там, при Коломацi, кровiю писали цi листи?  Раб  iнодi  також
спожива? солодкi напо? та смачнi страви. Але вiн раб, i цим  сказано  все.
Нi, краще вже смерть, анiж така ганьба! Хто бо?ться,  в  чи?й  душi  страх
бiльший, нiж вiдвага, нехай вiд'?жджа? на  Укра?ну.  Навiть  якщо  по?дете
всi, я залишуся й подам цi листи царевi: хоч краще було б, якби  ?х  подав
пан Романович, цим засвiдчивши, що привiз ?х просто з Коломака  од  всього
товариства  вiйськового.  Козаки  похилили  голови,  сором  випiкав   очi.
Залишилися в Пiтербурху всi й почали шукати способу та нагоди, щоб вручити
царевi цi листи.

   * * *

   Менi здавалося, що я дуже багато побачив у  Пiтерi,  я  дивився  широко
вiдкритими очима й тiльки потiм зрозумiв,  що  не  бачив  нiчого.  Блукав,
немов слiпець, який бреде по вибитому худобою тирлi й дума?, що прошку? по
зеленiй оболонi. Зате мене, виявля?ться, бачили тисячi очей. Ми всi слiпцi
в цьому свiтi, бредемо, не зна?мо  куди,  йдемо  туди,  куди  нас  штовха?
випадок долi, i всi ми роздiленi на тих, якi пiдглядають за кимось, i тих,
за якими пiдглядають, на тих, якi чигають, i на тих, на кого  чигають.  На
мене, на всiх нас чигали повсякчас, вдень i вночi. Я лише потiм  зрозумiв,
чому на  наш  двiр  ходить  стiльки  калачникiв,  збитенщикiв,  квасникiв,
шорникiв, всiляких iнших людей, котрi самi набивалися в дружбу,  пригощали
дармовими горiлками та винами, довiрчо розпитували про  наше  життя-буття,
про родичiв до десятого колiна, про старшин, служникiв. О, якби пiдступ та
зради мали сво? запахи! Ними просмердiвся б увесь наш  двiр.  Одначе  вони
пахли заморськими тютюнами, пирiжками, квасом, вином.  Я  ж  нудьгував  за
iншими запахами, нудьгував за iншими видивами - за Укра?ною. Нiколи ранiше
не думав, що можна так  сумувати  за  рiдним  кра?м,  що  вiн  снитиметься
ночами, тривожитиме, мучитиме. Нiчого вiн менi не дав, нiчого я в ньому не
доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.
   Менi снилися то Ки?в, то Глухiв, то  дорога  в  росохатих  вербах,  якi
поспускали вiти до само? землi, а обiч  дороги  жито  стiною,  i  в  ньому
волошки. Вiтер гойда? жито, й зеленi хвилi та?мниче котяться до обрiю, й у
тих хвилях загубилася й моя  доля,  й  якась  моя  одвiчна  та?мниця,  яка
пророста? з року в рiк, i пада?,  пiдiтнута  гострим  лезом,  i  пророста?
знову. Хововка? в житi перепел; невидимий, вiн теж та?мниця, така сама, як
i я, часточка Божого свiту.
   Менi опротивiло мiсто, в якому жив. Опротивiли його дива,  його  зваби,
його прямi поземнi i  понебеснi  лiнi?.  Щось  у  ньому  було  несправжн?,
придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав  виходити
за ворота, сидiв бiля маленького вiконечка з книгою в руках i думав.  Щось
зрiло в менi, щось викiльчувалося, я думав про наше життя  в  Пiтерi,  про
те, що сидимо не сво?ю волею, що й дома житимемо також не сво?ю  волею,  й
щодалi, либонь, буде гiрше, а що робити, не зна? нiхто. Можливо, щось зна?
гетьман? Вiн зробився ще мовчазнiший i стемнiв лицем.
   Зненацька увечерi мене покликали до нього. Й попросили  взяти  з  собою
бандуру. Це - вперше од нашого при?зду в Пiтер. Гетьман сидiв, схилившись,
бiля грубки, яку називають голландською,  й  дивився  на  вогонь.  Вiн  не
пiдвiв голови, не вiдiрвав погляду вiд вогню, а тiльки мовив:
   - Сiдай.
   Я сiв i також, мов  заворожений,  дивився  на  вогонь,  дивився  довго,
навiть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.
   - Бачу, тобi  опiка  вже  не  вельми  потрiбна,-  нараз  мовив.-  Ста?ш
козаком. А батько боявся...
   - Се путь не моя,- одповiв.- Але iншо? не маю.
   - А хто зна?, де наша путь? - пiдвiв голову.- Нiхто. Прожива?мо  життя,
а в кiнцi бачимо, що пiшли не тi?ю стежкою. Я також, Iване... Хотiв  стати
вченим богословом... Вечорами сидiти пiд грушею з такими ж  книжниками.  А
довелося... Ось навiть з тобою нiколи не погомонiли до ладу. Все справи та
справи... Нудний я, Iване, чоловiк.
   Я подумав, що, либонь, вiн правий, i ще подумав, що нуднi всi  праведнi
люди. Неправеднi люди,  вони  здебiльшого  й  веселi,  а  ще  ж  брехливi,
обвiшанi  всiлякими  пригодами,  перелюбами,  мають  що  оповiсти,  вмiють
розкутурхати iнших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо  й  мета  ?хня:
здобути грiш, переспати з удовицею, випити на дармiвщину. А коли в  людини
велика й праведна мета, згнiчують ?? важкi думки, не дають забутися нi  на
мить. Праведну мету обстояти важко.
   - Матiр... не забув? Я похилив голову.
   -  Неземна  вона  була...  Iнодi-повеселi?...  А  тодi   як   затужить,
засуму?... ?й би в монастир... А вона сплодила тебе... Пробач... I  любила
безумно. А в сьому свiтi з великою любов'ю жити не  можна...  Любов  -  се
печаль i м'ягкiсть. Ми всi, укра?нцi... з голубо? глини.
   - Про вас сього не сказати...- Й знiтився.
   - Життя мене довго та круто мiсило. От i став на сей пруг. Пробач... се
не гординя - бiльше нiкому... Ну, та гаразд. Заграй менi щось до серця.
   Я давно не брав до рук бандури, не знав,  що  заграти.  Тихо  перебирав
струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самi почали пiсню:
   Ой гай, мати, ой гай, мати,
   Ой гай зелененький,
   Та помира? за Дуна?м
   Козак молоденький.
   А як став вiн помирати,
   Став товариша прохати:
   "Ой товаришу, вiрний брате,
   Та й дай отцю-неньцi знати,
   А нехай при?де за Дунай
   Свого сина ховати..."
   Ще я проспiвав "Ой у лузi над водою калина цвiте" та "Прип'яв  коня  до
пакола", та враз гетьман рвучко випростався, попросив:
   - Заграй про Нечая.
   I я розпочав:
   Ой з-за гори високо?,
   З-пiд чорного гаю,
   Ой крикнули козаченьки:
   "Утiкай, Нечаю!" -
   "Не бiйтеся, не бiйтеся,
   Пани отамани,
   Поставив я стороженьку
   Усiма шляхами.
   Як я маю, козак Нечай,
   Звiдси утiкати,
   Славу мою козацькую
   Марно потеряти?" -
   "А я тебе, мiй Нечаю,
   Не убезпечаю:
   Держи собi коня в сiдлi
   Для свого звичаю.
   А я тебе, мiй Нечаю,
   Не убезпечаю:
   Держи собi шабелечку
   Та пiд опанчею!"
   Вiн так i сидiв, високо пiдвiвши голову, лiва брова  звелася  круто,  й
таким запам'ятав я його на все життя.
   ...Ой як стисне козак Нечай
   Коня острогами,
   За ним ляхiв сорок тисяч
   З голими шаблями,.
   Ой не дбали вражi ляхи
   На козацьку вроду,-
   Рвали тiло по кавалку,
   Пускали на воду.
   Не скажу, що я спiвав того вечора гарно, щось менi  муляло,  щось  мене
долягало, але коли спiва?ш однiй людинi, та ще ту  людину  любиш,  спiва?ш
особливо, мовби передарову?ш ?й пiсню з  осмутою  власно?  душi,  i  пiсня
завжди зда?ться новою, незнайомою, й хвилю? обох.
   I ще попросив мене гетьман заспiвати про отамана  Матяша.  Либонь,  вiн
радився сам з собою, виважував у душi свiй важкий  рiшинець.  Бо  ж  пiсня
весь час вертала його до того самого:
   Козаки, панове-молодцi,

   Небезпечно ви майте,
   Козацьких коней iз припона не пускайте,
   Сiдла козацькi? пiд голови пiдкладайте,
   Бо се долина Кайнарськая,

   Недалеко тут земля татарськая...
   Ще тiльки я почав спiвати пiсню-думу про  Матяша,  до  свiтлицi  зайшов
Iван Романович, канцелярист, який при?хав вiд вiйська з Коломаку,  за  ним
Чарниш та Савич, а по хвилi суддя гадяцький Григорiй Грабянка, писар полку
Чернiговського Iван  Янушкевич,  наказний  полковник  стародубський  Петро
Корецький i останнiм - Микола Ханенко. Вiн щiльно причинив дверi,  либонь,
знав - бiльше нiхто не ма? заходити. Старшини неквапливо сiдали на  лавах,
декотрi повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили.
   Я скiнчив грати, запала мовчанка. Гетьман пiдвiвся, а тодi  усмiхнувся,
поклав менi на плече руку:
   - Спасибi, Iване. Гарнi пiснi, й гарно ти спiва?ш. Скiльки в нас  таких
хлопцiв на Укра?нi! А пiсень скiльки! Не загине Укра?на, житиме, вiрю в те
всiм серцем. Нема? тако? сили, котра б могла вбити  пiсню  й  землю  таку.
Вбили Нечая, вбили Морозенка, а вони живуть, у пiснях  живуть,  у  хлопцях
цих живуть, i житимуть у дiтях ?хнiх. Себто, у наших  дiтях  i  внуках.  I
все, що ми робимо нинi... аби пам'ятали... Аби прийшли... По нас.
   Я втямив, що сказано це було не  тiльки  менi,  а  всiм,  хто  сидiв  у
свiтлицi.
   Хвилю помовчав.
   - Сiдай i ти, Iване, чого пiдвiвся. Тут лише сво? люди.  Будемо  радити
раду.

   * * *

   Була  недiля,  двадцять  третя   седмиця   по   п'ятидесятницi,   Iвана
Милостивого, на все життя я  запам'ятав  ??  й  те,  що  вона  саме  Iвана
Милостивого. Ще з суботи знали, що пiдемо до церкви  Свято?  Тройцi,  отож
понаваксовували  чоботи,  подiставали  новi  жупани  та   кунтушi,   курцi
повитрушували крихти тютюну з кишень. Церква Свято? Тройцi  -  на  майданi
бiля колегiй, вона дерев'яна, з широкою вiдкритою дзвiницею, на якiй  дуже
багато дзвонiв, ще й невеликi куранти,  котрi  кожний  квадранс  -  чверть
години - грають "Господи, помилуй". I  вельми  мелодiйний  передзвiн  лине
понад мiстом вiд дзвiницi, той передзвiн любить цар i майже завжди  ходить
слухати Божу службу до Свято? Тройцi.
   Вiн i сьогоднi слухав лiтургiю тут. I  слухали  разом  з  ним  гетьман,
Чарниш та Савич,  i  безлiч  усiлякого  високоповажного  люду  пiтерського
набилося в церкву -  князi  та  генерали,  президенти  колегiй,  сенатори,
офiцери. Ми, канцеляристи, до церкви не втовпилися, та  таких  туди  й  не
впускали - на сходах стояли гвардiйськi офiцери i  вiдпихали,  хто  не  по
чину хотiв протовпитись у церкву. Стояла вiдлига, дзвони гули глухiше, нiж
у морознi днi, зате було  не  холодно.  Довкола  церкви  зiбралося  чимало
простого та чиновного люду - аби побачити царя, вiддалiк стояли  критi  та
вiдкритi сани - декотрi вельможнi пани при?хали ви?здами.
   Служба тривала  недовго  (цар  не  любив  довго?  вiдправи,  при  ньому
справляли малу або середню лiтургiю), i враз вдарили всi дзвони  -  загули
великi, забемкотiли меншi, заплакала мiдь малих дзвонiв,  так  що  в  тому
передзвонi  потонуло  "Господи,  помилуй"  курантiв,  i  вибiг  з   церкви
чорноризець у клобуцi, за ним вийшли чвалом два  архiмандрити,  i  вже  за
ними двома рядами гвардiйськi офiцери, розчищаючи дорогу царевi.  Тримаючи
пiд лiвою  рукою  капелюха,  Петро  ступав  широким  кроком,  поруч  нього
дрiботiв Феофан Прокопович, перехняблювався набiк,  аби  заглянути  в  очi
царевi, так перекобенювався, що провисала  лядунка  на  товстому  золотому
ланцюзi з парсуною царя. Казали, вiн i  спить  з  тi?ю  лядункою.  Царську
парсуну псковський ?пископ носив замiсть iкони. I щось говорив, говорив, а
цар слухав та всмiхався.  Посмiшка  не  скрашувала,  а  спотворювала  його
обличчя. Воно й так було непри?мне. За кiлька рокiв, вiдколи  бачив  царя,
вiн ще дужче розмордатiв i одутлiв. Обличчя - важке, похмуре, недобре,  ще
й булькатi, напiввиряченi рачачi очi. Цар зiйшов  зi  сходiв,  гвардiйськi
офiцери прокричали тричi  "ура",  дзвони  затихли,  барабани  прогуркотiли
"славу" й затихли теж. Прокопович, пiдтягуючись до царевого вуха,  i  далi
щось говорив. Петро озирався, неуважно слухаючи свого найученiшого лакея.
   I враз сталося несподiване - несподiване для натовпу i для царя: просто
з-за мо?? спини вийшов Iван  Романович,  канцелярист  вiйськовий,  пружним
кроком пiдiйшов до царя. Середнього зросту, мiцний,  туго  перетягнутий  у
станi зеленим шовковим поясом, на якому  висiла  дорога  шабля,  Романович
тричi низько вклонився царевi й простягнув на витягнутих руках синю тафту,
вже розшиту з одного боку. З тафти виглядав папiр.
   - До вашо? величностi вiд усiх  полкiв  гетьманських,  котрi  на  рiчцi
Коломацi стоять i вийшли для iнкурсi?  з  турецьким  адверсором,-  голосно
проказав вiн. Його вузьке вродливе обличчя з пшеничними вусами й такими  ж
бровами було незворушне, чисте  й  трохи  на?вне.  Останн?,  либонь,  менi
здалося.  А  може,  Романович  навмисно  напустив   на   себе   на?вностi,
вiдтручався вiд чолобитно?, мовляв,  нiчого  не  знаю,  я  тiльки  гiнець,
сповняю чужу волю.
   Петро здивовано витрiщився на  тафту,  вiдтак  згрiб  ??,  наче  коршак
курча, не вiддав ад'ютантовi, котрий пiдскочив, а, ще раз роззирнувшись на
всi боки, раптом швидко закрокував до кофейного будиночка, який  стояв  за
два десятки крокiв лiворуч, вiд церкви. Звичайний кофейний будиночок, яких
останнiм часом чимало з'явилося в мiстi, на однi дверi та четверо вiкон на
площу, критий гонтом дах пiдтримувало шiсть дерев'яних стовпiв - по три  з
кожного боку дверей. Цар простукотiв чобiтьми по ганку й зник за  дверима.
На майданi запала тиша. Одiрвалася вiд даху й дзенькнула об сходи  крижана
бурулька, хтось забухикав простудним кашлем. Пара валувала з сотень ротiв,
клубочила над головами. Я бачив, як переглядалися нашi старшини, пiтерськi
вельможнi пани також зиркали один на одного, було невтямки,  чого  подався
до кофейнi цар. Адже мав вiддати комусь чолобитну  й  прочитати  в  сво?му
кабiнетi.  Одначе  до  царевих  дивацтв  звикли,  покiрно  мовчали.  Може,
закортiло йому зненацька кави?.. Прокопович двiчi обкрутився на мiсцi, вiн
не мiг стояти без дiла, тратити час даремно, й  одразу  ж  пiддрiботiв  до
Меншикова,  задзигорiв  до  нього.  Свiтлiиший  поблажливо   й   милостиво
погойдував довгою, завитою  в  кiльця  перукою.  На  площi  перед  церквою
почалося шемрання, декотрi подумали насправжки, що цар пiшов пити кагве  й
це триватиме довго, iншi просто поспiшали  додому,  до  святкових  обiдiв,
натовп поплив вздовж  вулицi.  Стояли  гвардiйцi,  i  високi  урядовцi,  й
укра?нськi старшини.
   Та враз дверi кофейного будиночка з грюкотом розчахнулися, й  на  ганок
вилетiв  цар.  Вiн  був  страшний.  Очi   виряченi   по-скотинячому,   рот
роззявлений i перекривлений набiк, щоки здутi, неначе за  кожною  застряло
по пирiжковi (може, вiн справдi пiдобiдував i, розпасiйований, вилетiв  на
ганок, не прожувавши страви),  голова  тикалася  на  лiвий  бiк.  Шматував
руками голубу тафту, шматував папiр i вигукував незрозумiлi слова. А  тодi
ще раз тiпнув головою, витягнув шию, аж набрякли жили, й виплюнув з рота:
   -  Iзменнiкi...  бунтовщикi...  не  предаваться  впр?дь...  Ферфлюхт...
учинiть...- I затупотiв ногами.
   По натовпу мовби прокотився  смертоносний  вихор.  Натовп  вiдхитнувся,
завмер, переднi почали тиснутися назад, але заднi не  вiдступали  -  страх
тих, що позаду,  завжди  менший,  вони  хотiли  побачити,  що  буде  далi.
Розгубилися сенатори, розгубилися генерали, нiхто не  одважувався  пiдiйти
до бiснуватого царя.
   I враз у повiтрi майнуло щось голубе й малинове, то  скинулася,  неначе
крило, покрита голубим оксамитом кирея, й перед царем на  нижнiй  сходинцi
став Полуботок. Його обличчя було незворушне, спокiйне, вiн дивився  знизу
вгору вiдкритим прямим поглядом. У правiй руцi тримав шапку,  лiва  лежала
на держаку шаблi. Здавалося,  гетьман  не  бачить,  що  ко?ться  з  царем,
уклонився з досто?нством, мовив:
   - Послухай, государю, що мушу сказати. Може, в мене бiльше не трапиться
тако? нагоди... Та й настав час сказати все, а тобi почути.
   Було вiдомо всiм: якщо в царя починалося тiпання, уговтати його не  мiг
нiхто, тiльки цариця Катерина,  поклавши  цареву  голову  собi  на  груди,
зупиняла тi конвульсi? злоби. Сього разу сталося дивне: цар завмер. Чи так
на нього подiяв спокiйний Полуботкiв голос (цар звик,  що  всi  страшаться
його гнiву, й вiд того розпалювався ще дужче), чи спокiйний,  незворушний,
невiдступний вигляд гетьмана, але вiн нахилив голову  й  чекав,  що  скаже
йому оцей непокiрний чоловiк.
   - Знаю i бачу, государю,  що  ти  хочеш  згубити  мою  батькiвщину  без
будь-яко? причини. Ти вважа?ш себе понад  законами  й  хочеш  знищити  всi
привiле? урочисто ствердженi  тво?ми  попередниками,  що  ти  ?х  урочисто
потверджував. Ти пiдда?ш сваволi народ, свободу якого визнав сам, i  який,
бувши одноплемiнний i одновiрний  тво?му  народовi,  пiдсилив  i  звеличив
царство тво? добровiльною злукою в такий час, коли ще все в ньому  було  в
станi немовляти i виходило з хаосу каламутних часiв i майже мiзерi?. Тепер
ви посила?те його на тяжкi та принизливi роботи, примушу?те, неначе рабiв,
копати канали у ваших володiннях i,  що  найобразливiше,  позбавля?те  нас
дорогоцiнного нашого права обирати вiльними голосами  гетьманiв  та  iнших
старшин, i натомiсть, щоб залишити суддям з  нашого  народу  владу  судити
сво?х спiввiтчизникiв, ви настановили над нами суддями великоросiв, якi не
знають, або вдають, що не знають, наших прав i привiле?в i  не  перестають
всiма способами нас приневолювати й ображати.
   Цар остовпiв i мовби занiмiв. Я бачив, що вiн слуха?, його очi  раз  по
раз набирали iншого виразу, вiн тямив усе,  отже,  мiг  ухвилi  погамувати
себе, а оте тiпання - суть розпущенiсть. По  тому  хвицьнув  ногою,  хотiв
зiйти вниз, але вузький прохiд на сходах заступав  Полуботок,  довелося  б
штовхнути його, а зробити це не наважувався й мусив слухати  далi,  тiльки
нахилив голову, здавалося, хоче буцнути гетьмана, але не наважу?ться.
   А Полуботок провадив далi,  либонь,  вiн  обмiркував  цю  свою  промову
багато разiв довгими ночами й тепер казав без найменшого затинання:
   - Отож, оточенi звiдусiль напастями, до кого  iншого  вдатися  ма?мо  з
воланням сво?м, як не до тебе, августiйший монарху? Поневолювати народи  й
володiти  рабами  та  невiльниками  ?  справа  азiатського  тирана,  а  не
християнського монарха, який мусить славитися й  направду  бути  верховним
батьком народiв. Невже, вiдмовляючи нам у правах  наших,  твоя  величнiсть
дума? принести Богу вдячнiсть за всi успiхи,  котрi  Вiн  вам  послав?  Ти
заслiплений величчю i могутнiстю, якi дали тобi щедроти Божi, й не  дума?ш
про Божеське правосуддя. Дозволь, твоя величнiсть, сказати востанн?, що не
отрима?ш нiяко? користi вiд розорення цiлого народу: набагато менше  слави
владарювати силою i карами над нiкчемними рабами, анiж бути батьком такого
народу, який за всi тво? благодiяння готовий пожертвувати всiм  i  пролити
кров задля тво?? користi i слави. Я сказав усе,  що  менi  велiла  совiсть
моя. Ти ж почув те, чого не чув нiколи, бо оточений рабами й лестивцями. Я
знаю, що на мене чекають кайдани, що мене  кинуть  в  похмуру  темницю  на
голодну смерть, за московським звича?м, менi однаково: я промовляю за свою
вiтчизну  й  лiпше  загину  катiвницькою  смертю,  анiж  маю  бачити  далi
доконечне розорення мого краю.  Подумай,  великий  государю,  i  знай,  що
доведеться  тобi  неодмiнно  складати  звiт  перед   царем   усiх   царiв,
всемогутнiм Богом, за погибель нашу i всього народу укра?нського.
   Тиша стояла над майданом, неначе ангел пролетiв над ним. На всiх вустах
позамерзали подихи. Навiть тi, хто стояв далеко й не  мiг  розiбрати  слiв
гетьмана, бачили, що дi?ться щось небачене на цiй землi.
   Впродовж  усього  гетьманового  казання  я  кiлька  разiв   помирав   i
народжувався знову. Я пишався гетьманом, ладен був злетiти понад дзвiницю,
понад це мiсто, я знав, що нiхто iнший не зумiв  би  сказати  так  за  всю
Укра?ну, й помирав, бо вiдав уже, що таке не проща?ться,  що  наш  гетьман
iде на певну погибiль. Вiн сам знав  про  це  й  казав  привселюдно,  але,
либонь, казав ще й на те, аби знали й ми, i потемки нашi,  i  втямили  всi
московити, втямили велику правду та велику небезпеку, яку готують i  собi,
й нам на майбутн?. Мабуть вiд гетьманових слiв розтанув  би  й  камiнь,  i
зрозумiв би все, й  пройнявся  мудрим  милосердям,  i  заговорив  людським
голосом.
   Цар не  волiв  тямити.  Вiн  лише  злякався.  Вiдступав  задки,  неначе
настраханий вовк, задом прочинив дверi кофейного будиночка, зник у  ньому,
по короткiй хвилi хряпнуло вiкно, i в ньому  з'явилася  роз'ятрiла  котяча
пика, яка заверещала:
   - Взяти ?х! Усiх! В тюрму... В фортецю. Ушаков!  Пiд  караул!  Одiбрати
зброю!
   Генерал  рвонувся,  неначе  уперiщений  батогом  кiнь,  i  загукав   до
гвардiйцiв:
   - Хапайте ?х! Зривайте зброю! В колодки, в колодки!
   Гукав щосили, аби почув цар. Сам пiдбiг до Савича, смикнув за перев'язь
шаблi, заточився, потягнув знову, йому на  помiч  кинувся  сержант,  вдвох
обiрвали перев'язь. Забiгали iншi гвардiйцi, солдати та офiцери, i  в  цiй
бiганинi перечiпалися, збивали з нiг один одного, й люди кинулися врозтiч.
I тодi солдати густим кiльцем оточили укра?нських старшин.  Полуботок  сам
зняв шаблю й кинув пiд ноги Ушакову.
   Я стояв у натовпi серед московитiв i,  коли  солдати  почали  оточувати
наших,  опинився  за  ?хнiм  кiльцем.  Я  рвався  мислiю  до  сво?х,   але
спалахнула, прикувала до землi ноги жаска думка, що ?х поведуть  i,  може,
порубають за отим  рогом  або  повiшають,  поколесують  навпроти  страшно?
Юстиць-колегi?, де вже погинуло страшною смертю стiльки  люду,  я  ж  можу
промовчати, податися звiдси з товпою i  втекти,  втекти  назовсiм,  видати
себе за хурщика, за чийого-небудь наймита. На менi й шаблi нема?, i  кожух
не козацький. Отож мерщiй прiч звiдси поки не  схопили,  не  поволокли  до
тi?? страшно? фортецi.
   Але ноги мо? й далi мовби приросли  до  землi,  й  щось  ярiло  в  мо?х
грудях, маленьке, неначе реп'яшок, колюче й гаряче, воно росло,  набухало,
розросталося, ставало все  гарячiше  й  гарячiше.  Сором  облив  мою  душу
кип'ячкою, яка одразу ж замерзла, а те, гаряче, велике, росло  й  росло  i
вже стало бiльше за мене. Мабуть, саме тодi я народився вдруге,  народився
iншим, хоч вже давно не був отим нiяковим, соромливим Iваном, котрий  усiх
бо?ться, всiм уступа? дорогу, поклада?ться тiльки на Божу волю,  а  не  на
себе. Я знав, що влада - вiд Бога, цар - вiд Бога, але я не мiг миритися з
таким царем i такою владою, навiть якщо мене покара? Бог. Нинi я знав, для
чого живу, я почував свою силу, навiть  отуто,  оступлений  з  усiх  бокiв
чужими  будинками,  чужими  церквами,  чужим  вiйськом,  в  самому   серцi
ненависного менi царства, i ненависть моя була бiльшою вiд цього  царства.
В мене бiльше не було нiчого, за що мав би боятися, страждати, а тiльки  -
лють  i  ненависть,  якi  переважили  все.   Бiльше   не   було   доброго,
богобоязливого Iвана (на мить менi стало його шкода, але тiльки на  мить).
Любов i ненависть спаялися в мо?му серцi в такий корж,  що  ним  би  можна
було вбити людину.
   Я потерпав за сво?х,- ?х уже оточили з усiх бокiв солдати,- й ненавидiв
тих, котрi ?х ув'язнювали.
   Живе кiльце довкола укра?нських старшин ставало  все  густiшим,  лунали
команди, генерал Ушаков вибiг на ганок, де недавнечко стояв  цар,  генерал
вимахував руками, а вигавкував команди якийсь iнший офiцер, розцяцькований
i  в  пiр'?,  як  я  довiдався  потiм,  то   був   ад'ютант   лейб-гвардi?
Преображенського полку Артемiй Максимович, либонь,  наш  колишнiй  земляк.
Сво? сво?х побивахом, о Господи! Вiн був старшим  команди,  яка  по  хвилi
повела наших у гарнiзон - Петропавловську фортецю. Солдати вийняли  шаблi,
гиркнула команда, й сумна процесiя рушила в бiк Неви. А я все ще стояв,  i
страх полишив мене, але я не знав, що чинити, що дiяти. I враз зiрвався  з
мiсця й кинувся навздогiн командi з ув'язнених та охорони, я боявся, що не
наздожену ?х i вони назавжди зникнуть з мо?х очей.
   З розбiгу влетiв, вдерся в те коло, вiдштовхнувши двох солдатiв, один з
яких замахнувся на мене шаблею, одначе не вдарив. Зглядалися  помiж  собою
нашi, зглядалася варта, але нiхто нiчого не сказав. А я  крокував,  високо
пiднiсши голову, й майже не бачив нiчого. Гаряча хвиля  несла  мене  понад
конво?м, понад вулицею i всiм цим чужим,  ворожим  менi  мiстом,  я  майже
летiв серед ангелiв та  архангелiв.  I  ледве  запам'ятав  щось.  Сахалися
перехожi, вiзник розжохав конi й трохи  не  налетiв  на  нас,  i  переднiй
солдат бив конi плазом шаблi по мордах,  i  хряпали  хвiртки,  мелькали  у
вiкнах обличчя, а потiм нас зiгнали на лiд i повели чорною брудною зимовою
дорогою через рiку. Попереду виднiли  важкi  бастiони  фортецi  й  високий
шпиль церкви, i гармати дивилися просто в нашi груди. Трiснула крига, i  в
мо?й головi  майнула  думка:  добре  було  б,  якби  крига  розверзлася  й
поглинула нас разом з сторожею на страх i покуту царевi а його  посiпакам.
А тодi подумав, що те не викликало б у них  нi  страху,  нi  каяття,  вони
готовi поглинути увесь свiт i не поморщаться.
   Я увесь час поглядав на широку  спину  гетьмана,  який  iшов  попереду.
Дорога по льоду була на?жджена й накочена, на нiй то там, то там  стрибали
горобцi та ворони, горобцi вiдлiтали недалеко, ворони з крекотом тягли  за
острiв. Нас ввели у ворота фортецi,  бiля  яких  стояло  дво?  солдатiв  з
велетенськими бердишами, на яких  поблискували  широкi  леза.  На  кiлькох
палях, прив'язаних помiж зубцiв фортецi, висiли повiшенi. На палях  сидiло
вороння. Змi?стий холодок майнув менi поза спиною,  одначе  не  погасив  у
грудях жертовного вогню, я навiть протовпився наперед i смiливо дивився  в
очi офiцерам та  солдатам  варти.  Всiх  овулом  нас  погнали  до  якогось
пiдземелля, то виявилася одна з казарм, у якiй донедавна тримали полонених
шведiв. Шведи добудовували фортецю,  вони  погинули  майже  всi  в  гнилих
приневських багнах, ?х лишилась жменька, й  займали  вони  один  з  льохiв
пiдземелля. Тут, у пiдземеллi, панував пiвморок, лише один вогняний язичок
свiчки погойдувався при дверях, котрi не зачинили, бiля них  стало  кiлька
солдатiв. Було вогко, холодно, солдати змерзли дужче, нiж ми,  ми  були  в
кожухах, а вони у сво?х мундирах-свитах з  рядами  гудзикiв,  бантами  пiд
горлом та перев'язях, ясна рiч, тi перев'язi з китицями не грiли. I  дивно
все те було менi: на слов'янськi душi поодягано нiмецькi мундири, й мусять
тi душi чавити нашi, козацькi, слов'янськi душi.
   Ми товпилися в казармi, де були  нари,  але  нiхто  не  сiдав  на  них,
сходилися по кiлька чоловiк, гомонiли. До мене пiдiйшов Ханенко.
   - А ти чого прибiг сюди? - запитав похмуро.- Хто тебе гнав?
   - Нiхто. Я також козак i понесу той самий хрест,-  спокiйно  вiдповiв.-
Може, я його не заслужив?
   - Але ж ти мiг лишитися на площi...
   - "А Симон Петро стояв, грiючись. I сказали до  нього:"Чи  й  ти  не  з
учнiв Його?"  Вiн  вiдрiкся  й  сказав:  "Нi!.."  I  заспiвав  пiвень  то?
хвилi..."
   - Лишитися для того, щоб принести користь...
   - Яку користь можу принести? - вiдказав гiрко.
   - Та хоча б ту, що - на волi.
   Ханенко вiдiйшов.
   Нас i далi тримали в казармi. Незабаром помiж нас пролетiла  чутка,  що
послано на двiр князя-папи за тими старшинами, котрi не були бiля  церкви,
лишилися вдома. Приведуть усiх, окрiм челядникiв, ?х велено не брати.
   Чутка справдилася, незабаром сторожа привела  Степана  Косовича,  Iвана
Римшу, Василя Биковського  та  Дмитра  Володковського,  яких  захопили  на
подвiр'? князя-папи. Не було з ними тiльки нашого батюшки Василiя, а також
челядникiв.
   Солдати принесли ще двi свiчки та велику олiйну лампу, внесли  столика,
два стiльцi, на стiльцi сiло дво? офiцерiв,  i  ще  дво?,  менших  чинами,
стало за ?хнiми спинами; збоку бiля столика примостився писар з  текою,  в
якiй лежали папери. Офiцер тицьнув пальцем у  старшину,  який  в  ту  мить
опинився  найближче  до  столика.  То  був  стародубський  наказний  Петро
Корецький.
   - Хто такий? Якого чину, роду, коли при?хав у Санктпiтербурх? - сипонув
запитаннями.- Пiдiйди ближче. Стать отут. Вiдповiдай!
   Корецький з несподiванки довго не мiг утямити, чого вiд нього хочуть, i
офiцер гримнув на нього  та  повторив  запитання,  тепер  вже  повiльнiше,
чекаючи, поки писар запише у зшиток. Корецький  вiдповiдав,  збиваючись  i
перепитуючи. Я стояв неподалiк вiд столика й почув, що мене  хтось  смика?
за рукав. То був Ханенко. Вiн вiдвiв мене в дальнiй кут казарми, за спини,
в сутiнь.
   - Iване, ти вшелепкався даремно. Тобi...  Тобто  ти  один  Зараз  можеш
звiдси вийти. Яко такий, що сам прибився...
   - Я не пiду!
   -  Чекай.  Знишкни.  Можеш  сповнити  волю  гетьмана?  I...  Якщо  буде
потрiбно, вмерти i нiкому не виповiсти та?мницi?
   Я нiчого не розумiв, але почував, що нема? того на  свiтi,  чого  б  не
зробив для гетьмана та товариства. Й сказав про те Ханенку.
   - Добре. Так слухай. Скажеш офiцерам, що ти челядник, просто  челядник,
бандурист. I побiг за сво?м паном згарячу. Зрозумiв - згарячу? Й  просися,
аби випустили. Ти мусиш вийти звiдси на волю. А  там...  Сили  й  мудростi
потрiбно, аби сповнити все. Ти грамотний, розумний, а сила...
   - Сила в мене ?,- сказав.
   - Вiрю. Найперше мчи на наш постiй, позбирай всi папери й спали ?х. Ну,
тобто не всi...  Лиши  подорожнi  й  тi  папери,  де  скарб  наш  дорожнiй
переписаний, але iнше... Мусиш дотямити сам, що може  нам  завадити...  От
я... зда?ться, залишив чорновик промеморi?, яку писав для  Биковського,  а
потiм ?? повiз Лагович. У тiй промеморi? пункти  навчальнi,  щоби  всi  на
Укра?нi говорили водне, як у чолобитних написано. Лагович вивчив, i спалив
я ??, а  чорновик  запропав.  Десь  вiн  у  паперах  мо?х...  Винуватий  я
вельми... Отож ти сам розберешся, що треба знищити.  Боюся  я,  гроза  над
нами велика розверзнеться. Й не зна?мо,  з  яко?  хмари  впаде  найбiльший
дощ.- Ханенко оглянувся й казав далi.- Потому вiзьми когось собi в дорожнi
приятелi та мчи на Укра?ну. Не затримуйся в Пiтерi, якомога  швидше  -  на
Укра?ну. ?дь не трактом московським, а  через  Литву.  Домчи  ранiше,  нiж
кур'?ри тутешнi до?дуть. У полковника нiжинського  Толстого  добудь  листа
попа Нила... В ньому пiп признався Толстому, що звели вони з  Самборовичем
наклеп на пана гетьмана. Скажи  Толстому...  йому  з  нами  жити...  Довго
жити... Увесь вiк. Вiддяка буде йому велика.:.  Добудь  листа...  А  тепер
ходiмо сюди.
   Ми вiдiйшли в iнший кут. Там стояв гетьман.
   - Я йому сказав усе, що треба... Щоби ?хав на Укра?ну. Вiн зробить  все
як треба.
   - Зроблю,- прошепотiв я.- Вмру, але зроблю.
   - Не вмирай, Iване. Живи. I сповни те, що я тебе попрошу,-  тихо  мовив
гетьман.- Се дуже важливо. I - найбiльша наша та?мниця. Бiльша  за  мо?  i
тво? життя.- Гетьман ледь схитнув головою, й Ханенко  вiдступив  на  крок,
повернувся обличчям до дверей.- Се, повторюю, найбiльша  та?мниця,  яка  в
нас ?. Ти при?деш до Якова Марковича,  й  одразу,  вже  вдвох,-  летiть  у
Михайлiвку. Там мусить бути мiй Андрiй... А може, й нема?  його.  Але  там
живе Марiя... Вона зна? все. Й поведе вас  у  льох...  Папери...  Понищити
непотрiбнi папери... I скажи Андрi?вi, нехай вчинить з тим, а з  чим,  вiн
зна?, як я велiв. Чи вийду я на волю, чи не вийду...
   - Вийдете,- прошепотiв я. .
   - Дай Боже. Але - не знаю. Рокований час пережива?мо. Не бiйся -  я  не
шкодую. Якщо й смерть. Отож - Андрi?вi... Нехай сповнить мо? велiння. А ви
з Яковом ?дьте в Чернiгiв i передивiться всi папери там. Нiхто не знав, що
настане така лиха година. Тепер все повернуть проти нас. Кому  що  писали,
об чiм радилися. Потайних намiрiв у мене не було. Йшов направцi. Але  нинi
вони тлумачитимуть проти нас кожне слово.
   Уже Чарниш  ступив  до  столика.  В  сутiнi  лишилися  гетьман,  Савич,
Ханенко, Грабянка i я.
   - Або так: Якiв по?де в Михайлiвку, а ти в Чернiгiв.
   - А Глухiв? - видихнув.
   - Глухiв... Там Вельямiнов  досi  забрав  усе.  Та  й  нема?  нiчого  в
глухiвських паперах. Справи  канцелярi?  -  вони  на  виднотi.  Ну  ось...
Прощай, сестринче. Вiрю тобi, як рiдному синовi...
   Гетьман поцiлував мене в чоло. Я заплакав.
   -  Не  плач.  I  ось...  Трохи  не  забув.  Вiзьми...  Перстень  мiй...
Покажеш... Нашим...
   - Йди,- пiдштовхнув мене Ханенко. Я виступив з сутiнi.  Мабуть,  чи  не
найбiльше враження справив мiй заплаканий вид.
   - Ти хто? - запитав один з офiцерiв.
   - Челядник... На кобзi грав...- забелькотiв.
   - Що таке челядник?- не зрозумiв офiцер.
   - Слуга,- пояснив Ханенко.- Слуг не велено брати.
   Офiцер стулив губи, наморщив лоба.
   - Да, кажется, так,-  мовив  другий  офiцер.-  Всiх  слуг  залишили  на
бутурлiнському дворi.
   - А як ти опинився тут? -запитав перший офiцер.
   - Стояв бiля церкви, побiг за сво?м паном,- уже впевненiше казав я.
   - Вiн догнав нас по дорозi,- пiдтвердив один з офiцерiв,  котрi  стояли
позаду столу.
   Офiцер, котрий чинив дiзнання, пожував губами, хитнув головою вбiк:
   - Власна шкура дорожча за панову? Женiть його звiдси.
   Дво? солдатiв повели мене з фортецi, вивели аж на дорогу, прокладену по
льоду через Неву. Один замахнувся рушницею,  але  я  вчасно  вiдскочив.  I
налiг на ноги.
   Коли прийшов  на  двiр  князя-папи,  в  наших  флiгелях  усе  вже  було
перекинуто догори дном, солдати  виносили  й  кидали  в  сани  старшинськi
пожитки.  Всi  папери  були  забранi  ще  до  мого  повернення.  Челядники
товпилися в  кiнцi  двору,  бiля  яко?сь  комори,  там  ?х  стерегло  дво?
солдатiв. Iншi солдати й далi носили пожитки.  Я  почув,  як  один  солдат
гукнув рiд саней:
   - А це куди везти?
   - На Шаферiв двiр,-вiдказав iнший.
   Офiцери й солдати ще довго нишпорили у  флiгелях,  перетрусили  все  до
ниточки, челядницькi пожитки залишили, а всi нашi забрали.
   Ми добряче померзли, поки вони спакували все й вiд'?хали останнi  сани.
Челядники були розгубленi, зляканi, не знали, що робити, й  потерпали,  чи
не вiзьмуть пiд варту i ?х. Я теж думав про це. Отож не  гаявся.  Найперше
мусив вiдшукати Милю, котрий десь пиячив, не ночував на  дворi  князя-папи
й, мабуть, нiчого не знав. Я знайшов його в матроськiй корчмi "На галерi".
Миля спав у чуланi на купi старих шкур, якими гасять бомби. Вiн  довго  не
мiг розчуматися, довелося пiднести йому  пiвштофа  горiлки,  вiн  випив  i
запалив люльку. Вона часто  гасла.  Миля  слухав  i  кресав,  раз  по  раз
запалюючи ??. I поки не випалив люльки, не пiдвiвся, врештi  вибив  попiл,
засунув люльку разом з кресалом та огнивом до шабети пiд жупаном. На  його
великому круглому обличчi - нi здивування, нi  страху,  а  тiльки  похмура
стурбованiсть. Вiн сказав, що посеред дня сво? пожитки з двору  князя-папи
вiн забрати не зможе й залишатися там теж небезпечно,  отож  ми  пiшли  до
Литейного двору, а звiдти, просiкою, до Ямсько? слободи,  де  стояли  нашi
конi. Я лишився в слободi, там готував припаси на дорогу,  а  Миля  кудись
зник, навiть не сказавши, куди йде. Я вже думав, що  вiн  не  повернеться,
але вiн повернувся опiвночi з сво?ми  пожитками,  якi  прихопив  на  дворi
князя-папи, а також з подорожньою, у якiй було написано, аби пану Рибцi зi
слугою "господу скрiзь показувано й незбранно живнiсть  подорожню  давано,
яку мати хоче, а саму його персону  недоторкане  тримати".  Я  знову  став
Мартином Рибкою. Подорожня була  видана  Камер-колегi?ю,  пiд  нею  стояли
пiдписи обер-секретаря та регiстратора, й висiла велика  синя  печатка.  Я
запитав у Милi, де i яким чином вiн доп'яв цього вельми  цiнного  для  нас
папера, але Пилип махнув рукою i сказав, що то вже не важить де i як.
   З тi?ю подорожньою ми вирушили  в  путь  на  свiтанку  наступного  дня.
Одначе подорожня подорожньою, а зимова путь вiд Пiтера  на  Укра?ну  через
дикi нетрища, через Литву страхiтлива не менше, нiж  дорога  через  пекло.
Яких ми тiльки пригод не зазнали, де тiльки не тулялися, не ночували: й на
дворах постоялих, i в хатах чорних, курних, у ?врейських помешканнях, i  в
полi, i в лiсi. Конi нашi позбивали копита, а ми постирали до  голо?  ноги
чоботи й обiрвалися та обносилися, й тi, хто заглядав до  подорожньо?,  не
вiрили, що вона нам видана.
   Отож одного разу, а було це вже недалеко вiд Укра?ни,  запопала  нас  у
якомусь мiстечку варта, й ундер-офiцер не повiрив  подорожнiй  та  наказав
запакувати  в  буцигарню.  Вельми  мали  ми  пiдозрiлий  вигляд  i  малися
необачно. Вели нас нашi  вартiвники  неуважно,  сержант  i  дво?  солдатiв
вiдстали, закурювали тютюн, який  же  й  вiдiбрали  в  нас,  тiльки  один,
маленький i миршавий,  шкандибав  поруч,  i  ми  з  Милею,  перемовившись,
надумали втiкати. Здалося це нам дуже простим, лiворуч, неподалiк,  чорнiв
лiс, до нього було подати рукою, ми ж боялися, що нас можуть затримати тут
надовго, прийнявши за втеклих з  Ладоги  козакiв,  на  що  ундер  натякнув
недвозначно. Пожитки в наших саквах були козацькi.
   Миля змигнув менi й зненацька потурив солдатика плечем, аж той  зарився
сторчголов у снiг, а ми перестрибнули через гнилий  тинок,  лише  вершечок
якого стримiв iз снiгу, i вдарилися до лiсу. Й помилилися страшенно.  Були
впевненi, що снiг злежаний, втрима? нас, а  вiн  почав  провалюватися,  ми
брьохалися в ньому, а тим часом пiдбiгли дво? солдатiв та ундер, наставили
рушницi й гукнули, аби вернулися, а то пострiляють. З тако? вiдстанi легко
пiдстрелити навiть зайця, i ми вернулися знiченi, я  й  зовсiм  розкис,  i
солдати гнали нас штурханами й  загнали  до  яко?сь  комори  та  пов'язали
мотузками. Викуривши по люльцi, кудись пiшли (мали ще якесь дiло),  лишили
вартувати одного. Вiн сiв  на  високому  порозi,  затиснувши  помiж  колiн
рушницю.
   - Ну що, хохли, далеко втекли? - пошкилював,  а  тодi  замугикав  якусь
пiсеньку. Ми лежали, й безнадiйнiсть нашого становища була менi очевидною.
Я досадував, що дався Милi на пiдмову, нас, либонь, все-таки випустили  б,
потримавши трохи. А тепер не  випустять  нiзащо.  Вчинять  пильний  вивiд,
допитуватимуться, хто ми такi й звiдки,  може,  навiть  пошлють  когось  у
Глухiв, аби перевiрив нашi свiдчення. А коли перевiрять...
   У серцi холонуло вiд тi?? думки. Й дошкуляв холод. Лежали на мостинах -
комора пiд збiжжя,- з-пiд мостин тягнуло  холодом.  У  кутку  сiрiла  купа
соломи - либонь, комора служила солдатам для якогось  прикараулку,  в  нiй
вони ховалися од вiтру, але нас кинули на голi дошки.
   Солдат промугикав одну пiсеньку, другу...  Але  раптом  до  його  спiву
долучилося якесь чи то скиглiння, чи то пiдвивання, Миля гудiв i пiдвивав,
i корчився на пiдлозi.
   - Ой-ой-ой, ой-ой-ой,- стогнав вiн.- Живiт...  живiт...  Я  дивився  на
Милю й нiмiв вiд жаху. Здалося менi, що втрачаю товариша. Милинi очi  були
вибалушенi, обличчя перекривилося. Вiн кусав губи й  стогнав  вiд  тяжкого
болю.
   - З'?в я... м'яса гнилого...
   Я не пам'ятав, щоб Миля ?в гниле м'ясо, але корчило його страшенно.
   Солдат стурбувався також, пiдвiвся.
   - Ну-ну! - сказав.
   А Миля не звертав на нього уваги, качався i  вив  по-вовчому.  На  чолi
йому виступив пiт.
   - Йой, йой,- i далi стогнав, i хапав широко розтуленим ротом повiтря, й
з губiв у нього текла слина.
   Я подумав, що Миля помира?.
   Врештi вiн звернув зсудомлене обличчя до вартового.
   - Розв'яжи пояс... не можу ж я... в штани... Солдат вагався.
   - Пояс... пояс,- молив Пилип.
   Солдат притулив рушницю до стiни, бридливо морщачись, ступив  до  Милi,
який лежав скорчившись, нагнувся, i враз Миля розпростався, наче  зiгнутий
вербовий прут, розпростався i вдарив зв'язаними ногами солдата  по  ногах.
Солдат зойкнув i вiдлетiв до стiни, вдарився об не? i лантухом гепнувся на
пiдлогу. Миля крутнувся,  звився  й  пiдкотився  до  нього,  всiм  тулубом
навалився на солдата,  притискаючи  його  сво?м  плечем  до  пiдлоги.  Хоч
солдат, зда?ться, й не ворушився. Миля натискав плечем солдатовi на горло.
   - Там пляшка надбита,- зашипiв до  мене.-  Розбий  ??...  Я  нiчого  не
тямив, нiчого не розумiв.
   - Пляшка... йолопе. Розбий, вiзьми склянку... Рiж мотузок.
   Врештi я зрозумiв, чого хоче Миля. Розбив ногою пляшку, взяв  найбiльшу
склянку, пiдповз до Милi. Ми повернулися спинами один до одного.
   - Рiж!
   Одначе  в  мене  нiчого  не  виходило.  Я  порiзав  руку,  але  мотузку
перепиляти не вдавалося.
   - Вклади склянку менi в руку! - наказав Миля.
   Я виконав його велiння. Мене бив дрож, i  Миля  довго  не  мiг  трапити
склянкою на мотуз.
   - Не смикайся! Не тремти!
   Диво - я перестав тремтiти.  Миля  перепиляв  мотузок.  Мо?  руки  були
вiльнi.
   - Розв'язуй! - Очима косував на солдата, який хрипiв i хвицяв  ногами.-
Лежи, а то задушу!
   Солдат притих.
   Я смикав за цупкий, з кострицею мотузок - вузол не пiддавався.
   - Зубами! - вихекнув Миля.
   Я впився зубами у вузол, потягнув. По хвилi  Миля  вже  тримав  солдата
руками (руки в нього - неначе ковальськi обценьки й сили неймовiрно?), а я
розв'язував ноги. Миля зв'язав солдата, пiдвiвся.
   - Полеж, голубе,- мовив до солдата,- побачиш, як воно  гарно  спочивати
на голих дошках.
   - Пiшли,- вже до мене, спокiйно, мовби  запрошував  на  прогулянку.  Ми
похапали нашi сакви, якi лежали тут же, взяли солдатову рушницю  й  вийшли
на вулицю. Позаду в нас лунав стогiн.
   Уже потому, як втекли, я довго дивувався, як умiло лицедiяв  Пилип,  як
правдиво вдавав хворого. Хоч давно знав -  Миля  вмi?  багато:  вмi?  вити
по-вовчому, прикидатися п'яним, спiвати за пiдпилого дячка  й  шкандибати,
як справжнiй кульгавець. I все ж хворого на живiт удав найкраще.
   Незабаром знайшли протоптану в снiгу  стежку  до  лiсу  й  пiрнули  пiд
зелене ялинове шатрище.
   Iншого разу (значно ранiше) довелося нам ночувати в хижi, яка виявилася
бандитською складкою, i отаман та чотири прибишi, котрi видавали  себе  за
його синiв, хотiли нас порiшити  вночi,  але  ми  розгадали  ?хнiй  намiр,
посунулися з того мiсця, де  спали,  на  iнше,  вiдiгнали  ?х  пiстольними
пострiлами,  ще  й  Миля  прихопив  одного  коня  бандитського,  а  свого,
виморенця, лишив замiсть нього. В нас, окрiм пiстолiв,  були  булдимка  та
флiнта,  флiнта   зiпсована,   нею   Миля   тiльки   вiдлякував   усiляких
зазiхальникiв на нашi нужденнi статки; пошарпанi й  перестудженi  вiтрами,
ми й самi вже скидалися на розбiйникiв з велико?  дороги,  й  нас  боялися
пускати до хат.
   Важко ?хати у вiдлигу - конi провалюються в глибокому снiгу, а ще важче
?хати в мороз, коли скипень i не можна доторкнутися нi до вудилiв,  нi  до
стремен, нi до рукiв'я шаблi. Якось у дорозi ми  наздогнали  обоз  воловий
купецький, який вертався з Пiтера на Укра?ну, й кiлька днiв подорожували з
ним, в затишку та добрi, при смачнiй кулешi  вечiрнiй,  корячковi  горiлки
литовсько?, яку вельми смакував Миля, одначе обоз воловий руха?ться  надто
повiльно, а ми мусили поспiшати, та й сталася притичина ляха, через  котру
хурщики навiть хотiли  побити  нас.  Мит  мало  було  тi??  горiлки,  якою
пригощали його хурщики обознi, й вiн прокрутив дiрку в барилi й цмулив  ??
потихеньку,  вдаючи,  що  перепочива?  в  санях,  а  вицмуливши,   скiльки
подужував, затикав дiрку чопиком. Менi ж пiсля  того,  як  полишили  обоз,
Миля сказав:
   - Якби хоч горiлка була добра, оковита чи литовська, а то московська, з
пригарою. Треба ж ото за не? так куксуватися.
   Миля - прибиш i дитина водночас, я так i не зрозумiв, хто  вiн  бiльше.
Тiльки ж скажу, що без нього я нiколи б не добувся до Укра?ни. Його чомусь
особливо жалiли сердобольнi молодицi, хоч вiн  нiколи  й  не  накликав  на
жалощi. Довелося нам ?хати й з арештантським обозом, здебiльшого  то  були
селяни, якi самовiльно покинули канальнi роботи, варта, познiмавши  з  них
чоботи, заганяла на нiч до комори й полишала там не пильнуючи - куди втече
босий чоловiк!
   Незабаром по тому, як ми полишили арештантський  обоз,  я  захворiв  на
гарячку. Спочатку мене доймав холод, а  потiм  почав  спалювати  жар.  Два
тижнi лежав на дощатiй примостцi у литовськiй хатi, грошей у  нас  вже  не
було, й Миля вiдробляв мо? лежання роботою - косив на болотi осоку - нежар
та очерет, возив дрова з лiсу, допомагав ковалевi.  Хатина  була  вдовина,
вдова - ще молода жiнка. Мовчазна й завше сумна, нахмарена. Сусiдка  якось
сказала менi, що то ?й лиха свекруха  наворожила,  аби  вона  була  завжди
скорботна, й те збулося. Бiля мене сидiв хлопчик рокiв семи, стрижений, як
вiвця, невiдривне дивився на мене, йому сказали, що я помру, й  вiн  хотiв
побачити, як те станеться, одначе кухоль з водою менi подавав. Я  лежав  i
думав тяжко про те, що помираю, не сповнивши волi гетьмана.  Я  не  боявся
смертi, не зазнав у життi щастя й вiдав уже давно, що воно - марниця,  всi
йдемо до одного кiнця, все мина? в ньому, все пропада?... I щось зводилося
в  менi,  протестувало:  пропада?  не  все.  Народжуються  новi   люди   й
продовжують жити так, як жили ?хнi батьки. I чого ма? пропасти все те,  що
передали менi предки мо?, а восторжествувати чуже, не краще? Хiба ми гiршi
од iнших? Чому ма?мо гнутися, сповняти чужий неправий  закон?  Чому  ма?мо
соромитися себе? А вже ? й такi. Зрiкаються батькiв сво?х,  шабель  сво?х,
бунчукiв сво?х, мови сво??. А мова наша, бунчуки нашi од  дiда-прадiда,  з
сивих ковил, з води Днiпрово?, неба голубого. Нашi  зорi  свiтлi,  небо  -
голубе. Я - це Кий, i Щек, i Хорив, а сестра моя - Либiдь. Я  читав  книги
давнi, лiтописи нашi. Це ми - справжнi русичi, це в нас справдешня Русь, у
нас про це кричить кожен горбик, кожна травинка, кожен потiчок: I Рось,  i
Росава, i Росавка, й Роставиця. Ми - з цих потiчкiв, з цих дерев,  з  цi??
трави. Ми  в  себе  одвiку.  Князi  ростовськi,  володимирськi,  рязанськi
називали русичами  нас,  тiльки  Ки?вський  та  Чернiгiвський  князь  були
князями руськими. Так - у лiтописах.
   Росiя Мала - це споконвiчна руська земля, як малий Рим, як Мала Грецiя,
а все iнше - Росiя Велика - землi,  прилученi  до  не?.  Я  живу  в  Кра?,
Укра?нi, Вкра?нi, а всi iншi - за тим кра?м. Моя земля Укра?на названа так
ще в написаному Нестором "Лiтописi минулих лiт", коли про Москву й  згадки
не було. Мономахова мудрiсть у  серцi  мо?му,  в  руках  меч  Святославiв,
Володимирова вiра - моя вiра, яку позичили в нас, а тепер вiддають у чужiй
-одежi. Всi вчать нас жити по-сво?му, не бажаючи  бачити,  що  ма?мо  свiй
триб, свiй закон, не гiрший за ?хнiй. I мусимо боронити цей  закон  навiть
цiною життя свого.
   Отак отверзлися очi мо?, й так думав я, лежачи  на  смертному  одрi.  I
замiсть того, аби молитися Богу, щоб прийняв душу мою в сади сво?, я гiрко
та важко думав про мирське й печалився не о тiм, що душа моя може лишитися
неприкаяною, а що тiло  мо?  не  сповнить  закону  роду  мого,  переданого
вустами гетьмана. Мабуть, я запропащав свою душу, але запропащав не дарма,
й Бог-вседержитель почув правду мою, й вiдпустив грiх, й повелiв менi  йти
далi дорогою, вгаданою мо?м серцем. То була  праведна  дорога.  Бо  ж,  як
вiдомо, для всього свiй час i година своя кожнiй  справi  пiд  небом:  час
родитися i час помирати. Мiй час, моя година помирати ще не настала.  I  я
помалу почав одужувати, на  радiсть  Милi  та  на  розчарування  хлопчика,
стриженого, наче вiвця. В замiну того його розчарування,  я,  щойно  трохи
окрiпнув, зробив йому з дерева коваликiв,  якi  кували  молоточками,  якщо
посмикати за вервечку, та навчив писати першу лiтеру  його  iменi  -  К  -
Клим.
   У мене ще дуже болiла спина, й Миля привiв  бродячих  циганiв,  i  вони
поводили по мо?й спинi ведмедя. Пiсля того я встав. А ще  за  три  днi  ми
торували путь далi. Знову лютували морози, й снiги лежали  глибокi,  через
них пробивалися над силу.  Аж  на  Стрiтення,  пообморожуванi,  обшарпанi,
охлялi, пiшаницями  добулися  до  першого  сотенного  козацького  мiстечка
Димера. Димерський сотник Тихiн Борщ, вже  немолодий,  невисокого  зросту,
широкоплечий, з велетенськими вусами, котрi стирчали  по  пiвлiктю  вбоки,
довiдавшись, хто ми i звiдки, привiтав  нас  радо.  Бо  ж  вельми  поважав
Полуботка, а з мо?м батьком двiчi ходив у Кримськi походи, й долягали його
тi самi думки та клопоти, що й гетьмана. Я не  вiдкрився  йому  до  кiнця,
одначе розповiв, що генеральну старшину тримають у Пiтерi, чинять над  нею
вивiд, а мене гетьман послав добути деякi папери.
   Першого дня ми з Милею добряче попарилися  в  лазнi  (вiн  плескався  й
пустував, наче хлопчик), а наступного, вимитi та виспанi, в чистiй  одежi,
вiдстояли храмову лiтургiю  й  пригощалися  громадським  борщем,  що  його
зварили кращi мiстечковi господинi, м'ясним кулешем та печеною  сом'ятиною
- триста заморожених сомiв димерцi тримали для тако? оказi?. Миля впився й
пиячив аж три днi, й ми не могли ви?хати з  Димера.  Тiльки  на  четвертий
день покульбачили конi, якi нам дав Тихiн Борщ. Дав  вiн  нам  також  тро?
козакiв у супровiд. Наша путь стелилася на Нiжин.
   До?хали до Лютежа й повернули на  лiд,  на  зимову  дорогу  по  Днiпру.
Чорна, в кiзяках, з яких злiтало гайвороння,  бинда  стелилася  по  бiлому
полотну, й незабаром праворуч викруглилися на горi банi ки?вських  церков,
забевкав оддалiк дзвiн, неначе кликав нас,  але  ми  не  по?хали  на  його
зазивний клекiт, повернули -лiворуч, на Бровари.
   Я намагався не думати, як зустрiнуся з Уляною,  всю  дорогу  од  Пiтера
проганяв тi думки, а  воно  думалося  й  передумувалося,  й  хвилювався  я
вельми.
   Одначе порiг полковницького дому в Нiжинi переступив спокiйно. Поко?вка
сказала, що ?х вельмосцi нема? вдома, тiльки вчора по?хав до Ки?ва, й менi
заприкрiло, адже виходило, розминулися в дорозi. Я  постояв  у  порозi  й,
чуючи, як розтiка?ться в грудях тривожне тепло, попросив  оповiстити  панi
Уляну,  що  ??  хоче  бачити  Iван  Сулима.   Поко?вка   вiдказала:   панi
полковникова недужi, лежать у лiжку, одначе пiшла.
   Чекати довелося довго, я нервувався, стоячи бiля вiкна, проти  якого  у
дворi сидiв великий кудлатий пес i, здавалося, розглядав мене крiзь  шибу.
Я згадав свою давню пригоду в гетьманському  саду  -  як  перелазив  через
паркан, згадав i назву пса - Тур, i менi засвiтилося в душi. Порiвняв себе
колишнього, такого дурного, такого невдатного, й  пошкодував  за  тим,  що
минуло. I навiть за собою колишнiм. Здавалося, минулi  днi  пригаду?  iнша
людина. Либонь, я справдi став iншим, навiть зовнi.  Подолав  довгу  путь,
перехворiв, схуд, а почувався дужим. Жупан на менi  лежав,  немов  улитий,
шкiряний пояс мiцно перетягував стан, на поясi - шабля та турецький нiж  у
чохлику, а також пiстоль з ольстри.
   Врештi поко?вка провела мене до маленько? бiло? кiмнатки з занавiшаними
фiранками вiкнами. Пофарбованi бiлою фарбою стiни, бiлi рушники на срiбних
iконах, бiлий венецiйський столик творили бiлий смерк. Тiльки  лiжко  було
коричневе, горiхове. На лiжку лежала Уляна.  Мiй  погляд  чомусь  найперше
впав на ?? руки на голубiй ковдрi, худi, з довгими  пальцями,  а  тодi  на
лице, й щось аж шарпнулося в менi - таке те лице було марне, чорне волосся
величезним крилом накрило  подушку,  обвисло,  кiлька  пасемець  впали  на
високе смагляве чоло... "Грецька цариця на  смертнiм  одрi",-  майнуло,  й
жаль стиснув горло.
   Поко?вка все ще стояла, Уляна повела рукою на шкiряне крiсло, i я  сiв.
Повела рукою вдруге, й поко?вка вийшла.
   Я вже трохи оговтався й вiдзначив,  що  то  Улянина  смаглявiсть  трохи
ввела мене в оману, ?? обличчя було не таке вже й марне.
   Уляна завжди вмiла одгадувати чужi думки. Вiдгадала й цього разу.
   - Страшна я? Вже одужую. Вчора й сьогоднi вставала з лiжка.
   Я побачив на пiдлозi пару  шовкових,  обшитих  лебединим  пухом  хатнiх
черевикiв.
   - Я теж перехворiв... У дорозi,- мовив не вельми доречно.- Всi казали -
помру.
   - От бачиш... Жити нам довго...- Й видивилася мене  великими  жадiбними
очима...Розповiдай, як живеш...
   - Живу ненавистю...
   Уляна здригнула.
   - То зле. Ти колись прорiкав:  "...добро  робiть  тим,  хто  ненавидить
вас..."
   - Добро в замiну на зло не приносить нiчого, опрiч нових лих. Я мав  на
увазi ненависть до наших незичливцiв...
   - Батьку вони вкоротили вiку...
   - Й хочуть увесь нарiд посадити за грати тюремнi...
   - Дехто вже за гратами. Полуботок...
   - Ти зна?ш? - запитав вражено.
   - З учора. Кур'?р прибiгав з Ки?ва вiд губернатора. I мiй... погнав  на
Ки?в. А ти...- враз перемiнила розмову.- Зовсiм перемiнився... Дивлюся: ти
це чи не ти?
   - Споганiв? Став гiрший?
   - Гiрший,- чомусь зiтхнула.- Тодi ти  був,  наче  дитина...  Смiшний...
I... милий.Велика блискуча  сльоза  скотилася  по  ??  щоцi.-  А  зараз  -
козак... Дiвчата, мабуть, сохнуть...
   - Не треба, Улясю.
   Те давн? "Улясю" тьохнуло, як жалiбна струна.
   Я дивився на Улянинi очi, на руки, й менi здавалося, що й Уляна  зовсiм
не та, якою ?? знав. Навiть бiльше - iнша це людина... Десь бачена мною...
На iконi чи деiнде... Аж тепер помiтив на лiжку побiля подушки  ?вангелi?.
Уляна вловила мiй погляд:
   - "I знайшов я рiч, гiршу вiд смерти - то жiнку, бо пастка вона,  ??  ж
серце - тенета, а руки ?? - то кайдани!",- й засмiялася недобрим смiхом.
   Той смiх вжалив мене в серце.
   - Не кпи,  Уляно...  Я  вже  нiколи  нiкого  не  полюблю...  Мабуть,  я
винуватий  перед  тобою  страшно...-  Менi  шерхло  в  горлi,  я   почував
неймовiрне хвилювання i неймовiрну рiшучiсть  i  був  готовий  перевернути
догори дном увесь свiт.- Я винуватий... Не  вистачило  серця...  Й  боявся
заподiяти  велике  лихо...  Твiй  батько  покiйний...  гетьман...   Цареве
велiння... Бiда для всього нашого люду... Твоя мати... Менi  повiдала,  що
ти сказала... Щоби... не з'являвся на очi...
   Уляна звелася на лiктi. У ?? очах свiтився жах.
   - Я не казала...  Чекала...  Коли  б  прийшов...  на  край  свiту...  У
степи... до моря.
   Я зронив на груди голову i враз пiдвiв ??.
   - Ще й зараз не пiзно... Я кохаю. Втечемо...
   - А грiх?..
   - Нема? грiха. Нема? нiчого.-  Я  впав  навколiшки  й  цiлував  Улясинi
руки.- Бог простить... Освятить нашу любов...
   Улянина голова повiльно опустилася на мережку подушки.
   - Для всього свiй час... "Час кохати i час ненавидiти... Час обiймати i
час ухилятись вiд обiймiв..."
   - Ти ненавидиш мене?
   - За що маю  ненавидiти?..  Ти  нiчого  не  втямив.  "Час  народити..."
Хвороба моя з того...
   Я розгубився. Повiльно сiв у крiсло й затулив обличчя долонями.
   - Час... вiн нас обманув.  Добре,  що  в  тебе  ?  путь...  Важка,  але
праведна... А в мене... Час споминiв. Хоч  жити  менi,  скажу  правду,  не
хочеться. Й не тiльки через  те,  що  за  нелюбом.  Скiльки  вiддаються  з
приневолi, а живуть. Звикають. Я не скаржуся... Але...  З  iншого  племенi
людина... З думками,  звичаями...  Й  думки  тi,  звича?,  погорда  -  мов
цвяхи... Й розмови... Лише про уряди, та конi, та грошi... А  я...  Ось  i
вчора...  Вiн  говорить,  а  я  слухаю,  як  гуси  гелгочуть.   Летять   i
гелгочуть... Високо-високо.
   Я подивився на Уляну з жахом. Нинi надворi зима...
   - Не бiйся... Я при сво?му розумi. Гуси - це зi  споминiв.  З  серця...
Гуси - це ми... Ти, я, iншi... Тобi ще летiти й  летiти...  Не  втрап  пiд
пострiл. Вчора Петро... Петрович казав, що вас  усiх  взято  в  Пiтерi  до
в'язання тюремного.
   - Всiх. Опрiч челядникiв. Тiльки я вирвався. Й маю пильну справу...  до
Петра Петровича.
   - Яку?
   Я оповiв.
   Уляна довго лежала, заплющивши очi.
   - Не дасть вiн... Себто, не дав би,  якби  й  мав...  Вiн  любить  нашi
вареники, борщi та галушки нашi... I не любить порядки нашi, людей  наших.
Листа того вже просили Жураковський  з  Нилом.  При?здили  сюди.  I  Петро
сказав, що його нема?.  А  спалив  у  грубцi  наступного  дня  по  ?хньому
вiд'?здi... Й реготiвся... Не говори йому об тiм нiчого... Та що  я  кажу:
втiкай звiдси мерщiй, поки вiн не повернувся.
   - Уляно, менi страшно...
   - Що?
   - Страшно... за тебе...
   - За мене не страшися. Вiн... бо?ться  мене.  Лишень  мене...  I  я  не
збираюся вмирати. Чу?ш!  Ще  й  потанцюю  на  банкетi  життя.  А  що  менi
лиша?ться? Побенкетую... По?ду в Пiтер... Накуплю  стро?в  французьких  та
нiмецьких... Намист дорогих... Не те що... Барометрум!.. Дзигар  нещасний,
брехливий...-  I  вихопила  з-пiд  подушки  барометрум  й  зi  всi??  сили
пожбурила до порога.  Жалiбно  дзенькнули  скельця,  колiщата  та  тиблики
поскакали по пiдлозi.
   Вбiгла злякана поко?вка, витрiщилася на розбитий барометрум,  на  мене.
Уляна ридала.
   - Йди! Вижени його, Прiсько!.. Це вiн... Чекай!.. Не  жени...  Вийди!..
Вийди прiч, я сказала!-Й потому, як  Прiська  вийшла...-  Нагнися,  Iване.
Поцiлуй мене - Не так, не в чоло... В губи... Тепер iди...  Назавжди...  Й
нехай Господь благословить тебе i твою путь.
   Неслухняними ногами я ступив за порiг. У головi  гуло,  наче  в  горнi.
Довго стояв у сiнях, аж поки не прийшов до тями. Й  прокляв  себе.  I  все
ж... мусив жити, сповняти волю Полуботка. Лише  ця  ниточка  тримала  мене
тодi на свiтi.
   ...Була вiдлига, й стояли тумани великi над Посуллям, як ми пiд'?жджали
до Лубен. У такому туманi не одразу  збагнеш:  чи  то  постать  виднi?ться
попереду, чи мокра верба чорнi? при дорозi, ще й пливе все перед  очима  -
кущi, дерева, стоги на лузi, а то пливуть не вони, а туман,  котиться  без
вiтру по чорно-рудих травах. У тому туманi ми  зачули  гарматнi  пострiли,
вони гупали глухо, здавалося, хтось гатить довбнею по мокрому дереву.  Але
Милине вухо, призвича?не до  гарматних  пострiлiв,  розгадало  ?х:  салюти
пускають...  Бувало  пливемо  в  туманi,  й  гупне  попереду,  ну,  зовсiм
близенько, й тодi шпарко поверта?мо корабель, аби не зiткнутися з тим,  що
попереду. Й самi теж стрiля?мо час вiд часу.
   Пiд'?хали ближче - стрiляли на полковницькому подвiр'?. Мене це  вельми
стривожило, хоч i бачив, що люди тим не клопочуться, з хат не вибiгають, в
лози не втiкають, отже, не ворог  облiг  славне  мiстечко  Лубни,  а  таки
вiдгадав Миля - лунають салюти. Я на них не поспiшав. Розпитався в  одного
господаря, в другого, й довiдався, що в молодого наказного пана полковника
- гостi, й стрiляють вже третiй день. Але хто тi гостi, дядьки  не  знали.
Врештi натрапили на писаря з полково? канцелярi?, i той оповiв, що при?хав
аж з Пiтербурха, од самого царя пан з якихось великих чинiв, на прiзвисько
Рум'янцев, i пан полковник прийма? його з великими почестями.  Тижнiв  три
тому  полковниченко  Якiв  приймав  iншого  значного  гостя  -   секретаря
Малоросiйсько? колегi? з Глухова Iвана Артельного,  й  теж  вiддавав  йому
салюти, й коня молодого дарував, i полювали вони  з  собаками  гончими  на
зайцiв та лисиць на Засуллi, й влаштовували саннi перегони та iншi  веселi
грища. Либонь, пан полковниченко Якiв перебува? у великiй честi в нинiшнiх
урядiв обох столиць, коли його навiдують такi гостi.
   При згадцi про Рум'янцева, Миля аж губи склав трубочкою, щоб  свиснути,
одначе не свиснув, лише виразно подивився на мене. Отже, царський вивiдних
добувся сюди ранiше за нас. Що це ма? означати: довiдався вiн про  щось  i
вже чинить вивiд, ма? вiд когось доручення до  лубенського  полковника  чи
об'?здить всi полки пiдряд? Так чи так, але потикатися перед його  очi  ми
не мали намiру. I не по?хали до постоялого  двору,  заночували  в  титаря,
вдiвця, у котрого були вже доросла, незамiжня дочка  та  син  пiдпарубчак.
Титар-бiдний, дочка скапарила на вечерю лемiшку, а пiвшматка  сала  принiс
Миля, й ще вiн принiс пляшку горiлки. Миля вицмулив ?? вдвох з титарем,  i
той розбалакався й  повiдав  нам  про  життя  лубенське,  надто  про  пана
полковниченка, на ту стежку ми з Милею раз по раз його наводили. Розповiв,
як нещодавно сталася у них у  мiстi  пожежа,  загорiлася  хата.  й  вогонь
перекинувся на сусiднi хати, спалахнуло пiввулицi, як гасили люди  пожежу,
а драгуни, котрi  стоять  у  мiстi  посто?м,  замiсть  того,  щоб  гасити,
грабували людей, хапали все, що тi виносили з хат, якщо ж хтось не  давав,
того  били.  По  пожежi  люди  вимагали  вiд  полковниченка  позову  проти
драгунiв, але вiн позову не подав. Коли  б  був  його  батько,  вчинив  би
по-iншому. Полковник-чоловiк строгий i не боязкий. Хоч  також  зажерливий.
Оце недавно примусили вони з сином Свiчку Лук'яна продати,  сливе  вiддати
задарма, свiй хутiр Корова?. Свiчка  охмолостався,  спробував  позиватися,
але полковник нинi в походi у фортецi Святий Хрест десь аж бiля  Перського
царства. А син посила?ться на батька.
   Я зрозумiв, чому такими густими були  салюти  Якова  Марковича  -  вони
мають заглушити голос Лук'яна Свiчки та iнших скаржникiв.
   У титаря ми просидiли цiлих пiвтори доби, доки,  таки  ж  пiд  гарматнi
стрiли, не вiд'?хав з Лубен Рум'янцев.
   У суботу пополуднi ми з  Милею  стукотiли  мiдним  кiльцем  у  новi,  з
башточкою, ворота полковницького дому. На стукiт вiдтулилося вiконечко,  в
нього виглянула таранкувата пика з обсмаленими вусами. Пика гаркнула:
   - Чого гамселите, наче на пожежу. Дверi розвалите.
   - Такi дверi й тараном не розiб'?ш,- сказав Миля.- Ми до пана.
   - До якого? - зiщулила очицi пика.
   - До молодого; пана Якова,- вiдказав я.
   - А хто будете? - не вгавала пика.
   - Сулима Iван,- дратувався вже й я.
   - З Пiтера,- додав Миля.
   Не знаю, яким робом  вирвалося  в  Милi  оте  "з  Пiтера".  Вiн  вельми
обережний, розважливий, iнодi хитруватий, в ступi його не  вцiлиш,  а  тут
дав хука. Хотiв справити на челядника враження.
   - Зараз,- долинуло вже з-за зачиненого вiконця. Чекали ми  дуже  довго.
Так довго, що втратили терпець i знову почали гатити кiльцем у ворота. Але
на наш стукiт нiхто не вiдгукнувся. Ми  стукотiли  ще  кiлька  разiв  -  i
кiльцем, i рукiв'ями шабель, i чобiтьми. Десь  у  глибинi  двору  валували
собаки, знялося i втихло якесь тупотiння, але вiдгуку ми не почули.
   Врештi знову брязнуло вiконце, в ньому появилася та сама пика.
   - Пана нема? вдома.
   - Вiдчиняй! - процiдив я крiзь стисненi зуби.- Я - з столицi.
   Забрязкотiли важкi дерев'янi  цюцики,  вiдчинилась  маленька  фiрточка.
Поруч була  велика,  рiзьблена  фiртка,  нам  вiдчинили  маленьку,  в  яку
доводилося заходити низько зiгнувшись.
   Я вiдштовхнув челядника, який стояв  бiля  сiнешних  дверей,  зайшов  у
сiни, звiдти - до свiтлицi. Посеред свiтлицi, обiпершись  рукою  об  стiл,
стояла Оленка, чи то розгублена, чи то злякана.
   Я привiтався й розстiбнув верхнi гаки кожуха.
   - Де пан Якiв?
   -_ Не знаю...  По?хав  у  Сваркiв,-пробелькотiла  вона  й  почервонiла.
Мабуть, я знову спалахнув, бо Оленка куснула губку й швидко сказала:
   -_ Нема? його, от ?й-Богу.
   Я  пригадав  тупотiння,  гупiт  у  промiжках  мiж  нашим  калатанням  й
зрозумiв, що Якiв вiд'?хав щойно,  по  тому,  як  йому  доповiли  про  наш
при?зд, i губився в здогадах, чого вiн утiка?. Вiн зна?, що  я  при?хав  з
Пiтера вiд Полуботка, здогаду?ться, що маю вiд нього якесь доручення, й не
хоче те доручення виконувати. Але ж вiн хитрий, мiг би пообiцяти виконати,
й по тому. Отже, погнало його з двору ще щось.
   Я опустився на зелене сукно лави. Почував страшенну втому,  хоч  бiльше
доби вiдпочивав у титаря.
   - Я вiд твого тата, Оленко...
   - Татусь передав поклiн?.. Як вiн там?.. Кажуть, у тому мiстi страшенно
холодно... Чи вiн не мерзне?
   Думки застрибали в мо?й головi, неначе сполоханi коники в травi. Отже у
вона не зна?, що Полуботок в тюремнiм в'язанню... Вони тут ще  не  вiдають
про те? Але ж...  Рум'янцев  не  сказав?  Чи  ута?в  Якiв?  Чого  при?здив
Рум'янцев? I що тепер робити менi? А потiм: казати Оленцi про батька чи не
казати? Певно, треба сказати. Вона ма? знати страшну правду.
   - Твiй тато, Оленко,. а мiй дядько, ув'язнений царем,- мовив тихо.
   Оленка скрикнула, ?? очi розчинилися на цiлий свiт,  вона  дивилася  на
мене з жахом.
   - Неправда!
   - Правда. I Чарниш, i Савич, i всi нашi.
   Оленка сiла на стiлець. Тримала руку бiля рота,  мовби  й  далi  гасила
крик.
   - За вiщо?-прошепотiла.
   - За Укра?ну! - твердо сказав я.- За те, що любить ??, як самого Бога.
   - Нi, нi,- знову застогнала Оленка.
   Я пiдвiвся з лави, повернувся спиною  до  Оленки.  Розстiбнув  кожух  i
кунтуш, розмотав пояс. i з потайно? складочки дiстав перстень, поклав його
на стiл.
   - Таткiв! - скрикнула Оленка. Взяла перстень  i  тримала  на  розкритiй
долонi, дивилася, видивлялася, немов намагалася щось прочитати на ньому.
   А я розмiрковував, я вже розумiв майже все i уклав рiшення.
   - Як це сталося? - прошелестiла.
   Я розповiв, як ми ?хали, як нас прийняли в столицi, до  кого  ходили  з
вiзитами i як привезли коломацьку грамоту та як вручали ??  царевi.  А  як
цар скаженiв, не сказав.
   - Нащо, нащо татко дозволив подати ту грамоту! - заломила руки Оленка.-
Невже вiн... Адже Якiв не пiдписав ?? на Коломацi. Якiв розумi?, а вiн...
   - Ти звiдки зна?ш?
   - Зiзнався менi...
   - А про те, що гетьман у тюрмi, вiн тобi не сказав?
   - А хiба вiн?..
   - Зна?! Зна? напевно. Рум'янцев чинить про гетьмана вивiд,  збира?  все
погане про нього...
   - Вони довго гомонiли наодинцi. Й годив йому Якiв...
   - Через те й годив. Вiн утiк? Щойно? Оленка похилила голову.
   - Посiпака,- сказав я.- Шкура!
   Оленка тремтiла, немов у пропасницi,  ??  точене  личко  стало  дрiбне,
носик вигострився. Я поспiвчував ?й у душi: вона любить батька i  ?  жоною
Якова. Як по?днати те...
   I однак простягнув руку:
   - Дай?
   - Це таткiв перстень...
   - Вiн менi потрiбний.
   - Для чого?
   - Зробити те, що мав би зробити Якiв.- Спалахнув i одразу пошкодував  i
на сво? слова, й на свiй гнiв. Узяв ?? руку в свою  разом  з  перетнем,  i
тримав довго, не знаючи, що менi робити. Потому  сховав  перстень.  Оленка
зiтхнула й заговорила мовби сама до себе:
   - А я тепер розумiю...  чому  ми  тинялись  по  далеких  хуторах,  чому
перестали ?здити в Глухiв. Якiв  ховався  вiд  тата.  Боявся.  Вiн...  Вiн
розумний,- пiдвела голову й знову опустила.- Ну, може... хитрий. Через  те
й Артельний... i iншi офiцери... У карти ?м програвав, i цьому  Рум'явцеву
також... А сам... Та його чорти обiграти  не  зможуть,  якщо  захоче.  Жид
же...- I несподiвано: - А що буде з батьком?
   Я намагався заспоко?ти ??, але  й  сам  гаразд  не  знав,  що  загрожу?
гетьману. Одначе вiдав: цар iз сво?х кам'яниць випуска? рiдко кого.  I  не
випадково чинить усi цi дiзнання сам. Вiн не лише проти Полуботка, а проти
всi?? Укра?ни. Задумав так...
   Все ж сказав:
   -  Не  знаю.  У  пана  гетьмана  грiхiв  нема?.  Либонь,  потримають  i
випустять. Цей Рум'янцев  визбиру?  всiлякi  колючки.  Хтось  комусь  щось
недодав, хтось у когось щось взяв. Але ж... Ось i у вас побував. А надiсь,
вiд'?хав задоволений?
   - Ще й як. Рота до вух розтягував. Якiв йому подарункiв надавав.
   Ми ще погомонiли трохи, i я сказав:
   - Оленко, накажи, щоб поставили нашi конi, та й ми в тiй дорозi далекiй
животи не розпасли.
   - Ой, яка я...- скрикнула Оленка, а поза тим  кинула  на  мене  пильний
погляд: ??, либонь, здивувало, що я майже вiддав ?й велiння.
   Оленка пiшла, а я  пiдвiвся,  аби  розiм'ятися,  знову  розглядався  по
свiтлицi. Тi самi iкони, картини: гармата,  а  бiля  не?  козак;  бичок  з
головою ведмедя; у нiмецькiй  шафi  бiля  вiкна  на  полицях  вишикувалися
пляшечки з лiками, ступки, стояли там i штандглази, аби брати  точну  мiру
лiкiв. "Бо?ться смертi Якiв, бо?ться",подумав я  злостиво.  На  маленькому
столику з рiзьбленими нiжками лежав  товстий  зшиток.  Я  не  втримався  й
заглянув до  нього,  а  далi  перегорнув  кiлька  сторiнок.  "Присланий  з
Малоросiйсько? колегi? ундер-офiцер з  указом  брати  штрафи  з  бородатих
купцiв",- читав я.- "У лазнi з братом Андрi?м мився й  коня  дарував  йому
молодого, гуляного". "Пригощався". "П'явки приймав i пiгулки,  й  лексацiю
пiсля них мав хорошу". "Оглядав свинарник, поросних свиней 15, кабанiв З".
"Метiль була велика, тетерукiв  i  рябчикiв  повно".  "Золотарю  Iвану  за
позолоту до рондiв i шаблi дав червiнець". "Дав Чубу  за  чинбу  зайцiв  i
куниць 9 копiйок. На нитки до кунтуша  3  копiйки".  "Програв  у  карти  5
карбованцiв". "Переглядав табуни: лошакiв 42, телят 49". "Принесли вовка",
"Прийшов указ втiкачiв з Ладоги всiх розшукати". "Февраля 7 недiля - сирнi
запусти". "Розказував один чоловiк, що десь  у  рiчцi  риба  запливла,  24
аршини, вода спала, i вона осталася". "Кагви напився. Кав'яру купив 1  пуд
за один карбованець, i шкури шкапинi дешевi".
   Далi я не захотiв читати. Бридко  менi  стало  й  образливо  страшенно.
Рушиться небо, свiт наш укра?нський рушиться, а вiн  у  сво?му  дарiушi...
про  свинi  пороснi  та  шкури  шкапинi.  Довго   проживе   цей   чоловiк,
пожитково... i - порожньо.
   Вечеряли ми з Оленкою в тiй  самiй  кiмнатi,  нарiжнiй,  що  й  колись.
Слугувало двi наймички. Оленка розпитувала про  Пiтер,  звича?  й  порядки
московитiв, в що одягаються тамтешнi молодицi (звичайне, жiнка!), а  потiм
запитала, що я збираюся робити далi.
   Я вiдказав: сповнятиму гетьманове велiння, а яке, сказати не можу. Вона
допитувалась, але я мовчав. Оленка розгнiвалася, одначе й одiйшла  одразу,
мовила:
   - Якийсь ти не такий, Iване, як був колись.
   Я подумав, що за кiлька останнiх днiв чую це вдруге.
   - Як це не такий?
   - Ну, зовсiм-зовсiм одмiнився. Я усмiхнувся.
   - Може, й так... Хоч... нiби такий  самий,  як  був.  Але  знаю  правду
людську, це правда батька твого, а тепер i моя. I не боюся нiчого,  навiть
смертi, за правду стоятиму до загину.
   Довго бесiдували ми того вечора.
   Рано-вранцi  ми  з  Милею  посiдлали  конi.  Треба  було  поспiшати  до
Михайлiвки, доки туди не допався Вельямiнов.

   * * *

   Через два днi пiд'?жджали до Псла.  Було  це  увечерi,  нам  не  радили
переправлятися в сутiнках на той бiк, Псьол -  рiчка  швидка,  в  багатьох
мiсцях крига пiдлизана водою,  але  я  не  захотiв  чекати  ранку.  Взявши
палицю, перейшов по кризi сам, подекуди  пританцьовував  -  випробував  ??
мiць, потому вернувся, й перевели з Милею конi. Вийшли  на  берег  за  сто
сажнiв вiд ма?тку  Полуботкiв.  Перед  нами  зводилася  крута  громада,  я
подивився вгору й не побачив неба, то були горби чи гори,  на  яких  стояв
лiс, велетенськi дерева розчепiрили, неначе покалiченi руки,  голе  вiття,
праворуч сiрiли будiвлi ма?тку. Ми постукали у ворота, завалували  собаки,
челядник по той бiк ворiт довго розпитував нас, хто ми й  звiдки,  нарештi
впустив, бiля його нiг стояв величезний пес, вiн  не  гарчав,  тiльки  очi
горiли, либонь, пес учений, решта бiсилися на ретязях. Челядник,  похмурий
i мовчазний, повiв нас до хати, яка стояла з правого боку двору,  панський
будинок темнiв трохи далi.
   У хатi було добре натоплено, навiть жарко, на лежанцi, звiсивши ноги  у
вовняних панчохах та шкiряних капцях,  сидiла  немолода  жiнка  в  темнiй,
насуненiй майже на очi хустцi. Й була бiльше схожа  на  чоловiка:  обличчя
вилицювате, з крутим пiдборiддям, великий  нiс,  ще  й  темний  пушок  над
верхньою губою. Це й була Марiя, про яку нам казав гетьман. Ми вклонилися,
сказали, хто такi, звiдки ?демо. На обличчi  Марi?  не  ворухнулася  жодна
рисочка, я навiть подумав, що вона глуха, повторив усе  спочатку,  й  вона
знову нiчого не вiдказала, одначе по ?? очах я зрозумiв,  що  вона  почула
все, роздуму?. Врештi обiзвалася густим, сливе чоловiчим голосом:
   - Нема? молодого пана, по?хав у Лебедин.
   - А Гнат? - запитав я.
   - I Гната нема?,  вiн  при  пановi.  Будуть  позавтра.  А  чого  це  ви
роз'?здилися нарiзно? - запитала.
   - Нарiзно з ким?
   - Як то з ким? Був уже один сьогоднi. Теж з Пiтера, вiд гетьмана.
   Я захвилювався.
   - Звiдки зна?те, що вiд гетьмана?
   - Казав так.
   - Як же... Не мiг нiхто ранiше за нас... А сам  подумав,  що,  може,  й
справдi гетьману вдалося послати ще когось i той гонець  добувся  поштовим
трактом. Марiя побачила, що я  оглядаюся  на  челядника,  котрий  чипiв  у
порозi, звелiла йому вийти. Челядник засопiв i вийшов.
   - Що хотiв той гонець? - запитав я.- Чим довiв, що вiд гетьмана?
   - Показав цидулу, там  написано:  вiн  -  канцелярист  гетьманський.  I
сказав, що ?де вiд гетьмана, з Пiтера. Гетьману потрiбнi якiсь папери.
   - I ви ?х дали? - шарпонувся я.
   - А хто менi ви, чого присiкалися до мене?- суворо звела  на  перенiссi
важкi брови Марiя. Я показав ?й перстень Полуботка.
   - Гетьман велiв... Вiн сказав: ви зна?те все. Андрiй, Гнат  i  ви.  Пан
гетьман у темницi пiтерськiй. Марiя зойкнула.
   - За що ж його? Як це сталося?
   - Об тiм - потiм,- мовив я.- Хто був той канцелярист? Що вiн хотiв?  Як
його звати?
   - Звати, зда?ться, Iльком... Казав, щоб я показала папери...
   - I ви показали?
   - Це всi.  Тi,  що  в  малiй  скриньцi.  I  в  прискринку.  Там  -  про
господарство. Трохи паперiв канцелярських... Я не  давала,  але  вiн  мене
запевнив, що вони йому потрiбнi. Для гетьмана.
   - Гад! - сказав Миля.
   Ми обо? вже здогадалися, хто гостював на хуторi.
   - Куди вiн вiд'?хав?-знову запитав я.
   - А я знаю... По?хав, i все.
   - Тiтко Марi?,- сказав я якомога переконливiше.- Вiн може вернутися. Не
сам, а з царськими комiсарами. На гетьмана плетуть сiльце.  Гетьман  велiв
усi папери знищити. Спалити.
   - При?де Андрiй...
   - Знищити негайно,- обiрвав ?? я.- Може, вони вже десь поблизу.
   - Не знайдуть,- вiдказала Марiя.
   -  Знайдуть.  Це  такi  люди,  що  знайдуть  скрiзь.  Там  буде  багато
солдатiв... I комiсари, якi вмiють шукати. Навченi на те.
   Марiя посунулася з лежанки. Стояла бiля вiкна спиною  до  нас,  думала,
олiйний каганчик,  що  горiв  на  припiчку,  кинув  на  стiну  велетенську
розкошлану тiнь.
   - Там багато паперiв,- сказала не обертаючись.-  ?  всiлякi...  Я  мало
тямлюся. ? навiть ще  зi  школи  ки?всько?...  ?  кроничка  роду  ?хнього,
полуботкiвського. Вiн читав з не?. I ще одна кроничка про те, що  було  до
нас, обидвi його, власною рукою писанi.
   - Кронички i все, що не на шкоду пану гетьману, ми залишимо. А решту...
   Марiя повернулася обличчям до нас.
   - Хоч повечеряйте...
   - Не вадило б,-прогудiв Миля.
   Ми повечеряли холодною,  в  лою,  бараниною  з  квашеними  огiрками  та
хроном. Потому Марiя внесла великий  олiйний  лiхтар,  засвiтила  його  й,
обкутавши полою свити, ступила до дверей:
   - Ходiмо.
   Ми  перейшли  подвiр'я  й  зупинилися   перед   темною,   приземкуватою
кам'яницею. Марiя передала менi лiхтар, а сама вiдмикала дверi -  спочатку
вiдкрутила ключем двi шпуги, вiдтак ще  одним  витковим  ключем  одiмкнула
внутрiшнiй замок.
   Кам'яниця була без вiкон. Марiя зачинала  за  собою  дверi  й  засунула
засув. Ступила кiлька  крокiв  i  освiтила  низенькi,  заокругленi  зверху
металевi дверi. Знову передала менi лiхтар  i  довго  брязкотiла  ключами.
Озвалася до Милi:
   - Берися за кiльця.
   Дверi вiдчинилися  важко,  з  iржавим  скрипом.  За  ними  були  сходи.
Спустившись униз, ми довго йшли пiдземним  хiдником,  котрий  завертав  то
лiворуч,  то  праворуч,  вiдiмкнули  ще   однi   дверi   й   опинилися   в
продовгуватому льосi. Там стояли двi невеликi скринi, оббитi залiзом.
   - Оце ось,-показала рукою  Марiя  на  скриню,  що  стояла  праворуч,  й
вiдiмкнула два висячi замки, повiсила лiхтар на цвяшок у стiнi. Мовчала.
   Страшно ?й стало, шкода - не знаю. У мене в самого калатало серце.
   - Дивися, одбирай, палити будемо разом,- сказала Марiя.- Можеш сiсти на
ослiнчика. I ти теж.
   Тiльки тепер я помiтив бiля лiво? скринi два невеликi мiцнi  ослiнчики.
Одначе ослiнчика не взяв. Нагнувся й почав переоглядати папери. Вони  були
акуратно поскладуванi в грубий папiр - позав'язуванi, ?х було багато.
   Розв'язав першу паку, в нiй  на  жовтому  паперi  шикувались  стовпцями
якiсь обрахунки, бiля них - незрозумiлi позначки. Я не знав, що  робити  з
тi?ю течкою, вiдклав убiк. Подiбних течок було кiлька. Й сьогоднi не знаю,
що то за папери й для чого ?х тримав у такiй  глибокiй  схованцi  гетьман.
Запитав Марiю. Вона вiдказала:
   -_ Не чiпай ?х. Завтра при?де Андрiй... Вiн тямить, що то таке.
   У  скринi  зберiгалося  кiлька  течок  з  паперами  Леонтiя  Полуботка,
гетьманового батька, в однiй надибав на Мазепинi  листи.  Либонь,  загрози
гетьману тi листи не становили, Леонтiй був з Мазепою в  розмирi.  А  далi
почали трапляти папки з листуванням  Павла  Леонтiйовича  з  полковниками,
генеральними старшинами, управителями ма?ткiв. Кожна така  цидула,  навiть
написана  сiльському  старостi,  могла  стати   лихим   свiдченням   проти
Полуботка. Адже Рум'янцев збира? все:  купчi,  якi  хоче  потрактувати  як
неправдивi, скарги селян, козакiв, незалагодженi справи,  суплiки,  навiть
пасквiлi п'яниць i просто зледачiлих людей. Там, у Пiтерi, на чорнi терези
покладуть увесь вантаж.
   Доводилося перечитувати все.
   - Я тут сидiтиму довго,- сказав Марi?.- Може, й до ранку.
   - Що ж, сиди,- погодилась вона.- Принесу тобi ще свiчок. Тiльки ж  кажу
- без мене нiчого не пали.
   Я знизав плечима. Вона, либонь, неграмотна, а наполяга?, аби  не  палив
нiчого без не?. Може, хоче кудись переховати? Нехай палить при менi!
   Марiя прошаркотiла пiдошвами шкарбанiв за дверi. Кроки стихли враз.
   - Чу?ш, Iване, вона не пiшла по хiднику, яким привела нас.  Може,  вона
того?.. Здимiла. Чи на мiтлi вилетiла? А нас замкнула...
   - Не бридь ледачого,- гримнув я на Милю.-  Десь  тут  ?  iнший  хiдник.
Коротший. Вiн веде просто в поко?.
   - А може, й не один. Як iшли сюди, я бачив ще дво? дверей,  вони  майже
непомiтнi. Ти не зна?ш, що там?
   - Не велено знати, й не хочу знати. Сядь у кутку й не заважай. Покуняй.
   - А палити тут можна?
   - Пали.
   З неiмовiрним хвилюванням читав тестамент Полуботка, писаний за тиждень
до роковано? по?здки схвильованою рукою на однiй сторонi аркуша: "...Якову
для подарункiв i для прочого прибирання по тому  акту  весiльному  повинно
п'ять тисяч iз суми мо?? оставлено бути i  сукна  андрi?вськi..."  I  далi
писано про iнший, коштовний, але не велико? цiни спадок, що кому  належати
ма?, про суми грошовi великi не йшлося зовсiм.
   Ще  раз  вихоплюючись  наперед  власно?  оповiдi,  скажу,  що  в  описi
Полуботкового майна, зробленому царськими конфiскантами, куди були вписанi
всi ма?тки, конi й корови, чарки, сережки, перстенi, каптани  та  кунтушi,
шматки парчi, атласу та штофу, коляски, горiлки  й  наливки,  грошей  було
нараховано  вiсiмдесят  чотири  мiшки,  по  двiстi  карбованцiв  у  мiшку,
двадцять чотири мiшки ?фимок, по двiстi  ?фимок  у  мiшку,  i  в  сундуках
тисяча сiмсот карбованцiв та чотири пуди срiбла. Це увесь  власний  статок
Полуботка, зазначений у ранiших його тестаментах, гетьманських  грошей  не
знайдено анi шеляга, та сума мала бути вельми поважна, адже тiльки те,  що
вдалося захопити Мазепi з собою до Туреччини, мало лiчбу  чотириста  тисяч
золотих.
   Миля випалив кiлька люльок, кiлька разiв передрiмав, доки я  переглянув
усi папери. Менi ломило спину, й руки стали, неначе граблi. Серед  паперiв
справдi було чимало таких, якi могли зашкодити гетьману. Чи не найдужче  -
два листи Орлика. Проте чорнових для вiдповiдей не було.  Либонь,  гетьман
Орлику не одписував. На всi iншi листи малися чорновi. Й на промеморi?, на
чолобитнi, писанi царевi та в Сенат. Гетьман завбачливо  переправив  ?х  з
Глухова сюди. Отже, вiн знав, що його можуть схопити в  Пiтерi,  розпочати
проти нього вивiд. Знав i не зупинився. Бо вини  за  собою  не  мав.  Iшов
прямою стежкою, обстоював правду. Але знав i вдачу царя та його посiпак.
   Гай-гай, подумав я, чи ж можна йти до таких людей прямими  стежками?  I
страшно менi стало... Я тут, у льоху, гетьман в льоху iншому... I все,  що
сталося в останнiй рiк, пропливло перед мо?м мисленним зором. Ще раз,  вже
до кiнця, збагненною менi стала поведiнка гетьмана, чистота i  несхитнiсть
його. Вiн чистий перед собою i Богом. Обрав путь тернисту  в  iм'я  народу
свого. I мусив  вийти  на  прю  з  нечесними,  нечестивими  людьми,  котрi
втоптують у багно i волю, i правду, i славу чужу.
   Я читав далi з вiдкладених папок. Намагався  запам'ятати  найважливiше.
Не знав, знадобиться воно  менi  чи  нi,  але  хотiв  запам'ятати.  Кiлька
паперiв сховав до кишенi. Вони не могли посвiдчити проти гетьмана,  але  я
не хотiв, аби вони загинули. Був певний, що  царськi  комiсари  добудуться
сюди й заберуть все.

   * * *

   Кричали опiвнiчнi пiвнi -- в пiдземелля ?х крик ледве долинав,- коли ми
пiдпалили папери. Верстви Полуботкових дум, надiй, сердечнi  болi  чорнiли
купкою попелу, ми ж витирали кулаками очi,  похлиналися  вiд  диму.  Марiя
змела вiником у совок попiл i забрала з собою.
   Я не мiг ви?хати до Чернiгова, не побачивши Андрiя  та  не  переказавши
йому гетьманових слiв: "нехай вчинить з тим, а  з  чим,  вiн  зна?,  як  я
велiв". Доводилося ?хати в Лебедин. Вранцi, розпитавши у Марi?, де  знайти
молодого пана, вiд'?хали. Перевели по кризi  конi,  я  зупинився  й  довго
дивився на той берег.  Вiн  мовби  причарував  мене.  Ма?ток  сховався  за
деревами, дерева росли й по  той  бiк  ма?тку,  здебiльшого  могутнi  дуби
стояли, наче велетенська сторожа, на довгому вузькому пагорбi, за  ними  -
гора й теж дуби. Я подумав, що  десь  отамо,  в  черевi  гори,  ми  ходили
пiдземними хiдниками. Й, либонь, там ? iншi хiдники, знайти якi неможливо,
i ? складки, захованi од людського ока навiчно. Що ж ще сховав гетьман?  Я
вже знав що. Й також подумав, що оцi дуби - надiйна сторожа, iншо? сторожi
не потрiбно.
   Низинною дорогою добувалися до Лебедина. Обабiч дороги стояли верби  та
вiльхи, дуже багато вiльх,  мабуть,  через  те  й  рiчка,  що  протiка?  в
Лебединi, Вiльшанка. Зупинилися в корчмi, поставили пiд повiтку конi, i  я
пiшов шукати дiм Полуботка. Це був невеличкий будиночок у центрi мiста,  в
глухому провулочку, в глухому кутi. Андрiй вiдпочивав пiсля  обiду,  лежав
на постелi у вишитiй розстебнутiй на грудях сорочцi, в синiх  штанях,  без
чобiт. У котрий раз я подумав, що Андрiй з вигляду -  нестеменний  батько,
те ж чисте, спокiйне, вiдкрите обличчя, те ж високе  чоло,  чепурнi  вуса,
одначе вдачi - не батьково?, занiжений одмалку, трохи лiнькуватий.
   Звiстка про батькiв арешт вкинула його в скорботу i ляк, вiн  схопився,
ходив босий по кiмнатi, забувши взути чоботи. Я не мав чим його  розраяти,
отож переповiв гетьмановi слова. Вiн  змусив  повторити  ?х  двiчi.  Стояв
посеред хати сторожкий, дивився на мене,  немовби  запитуючи  поради.  Але
порада для нього була одна - батькова, гетьманова. Найперше -  гетьманова.
Я так i сказав йому. I додав, що царськi конфiсканти примчать у Михайлiвку
не сьогоднi-завтра. (Вони й справдi при?дуть за три днi й  перепишуть  все
майно: конi та корови, кожухи та кунтушi, кухлi  та  пiдсвiчники,  й  цiлу
добу сидiтимуть в одному з потайних льохiв, рахуючи дрiбну, мiдну, монету.
Вони  шнипатимуть,  повзатимуть  по   подвiр'ю,   кiмнатах,   по   льохах,
шльондратимуть  по  горi,  шмульгатимуть  металевими  списами   в   землю,
обстукуватимуть молотками столiтнi дуби, виловлюватимуть глухий, та?мничий
шум з могутньо? деревини).
   У корчмi на мене  чекав  стривожений  Миля.  М'яв  бiляву,  скуйовджену
чуприну, плямкав товстими губами. Вiн завше плямка? так,  коли  щось  його
стривожить чи наляка?. Хоч налякати Милю непросто.
   - У тiй корчмi, що далi, понад рiчкою - Iлько,- сказав.-  Либонь,  щось
винюху?,  вишнипу?.  Ходив  побiля  того  двору,  у  який  зайшов  i   ти.
Полуботкового.
   - Звiдки ти зна?ш, де я був i чий то двiр? Iлько бачив мене?
   - Чий двiр - знаю. Iлько тебе не бачив. Вiн крутився з другого боку, од
рiчки. I помiтив мене. Я йшов до тi?? корчми, бо  там  весiлля...  Стежкою
йшов.
   - Упiзнав?
   - Мабуть, упiзнав. Треба його не випустити. Поспiшаймо, бо може втекти.
Вiзьми,простягнув менi пiстоль, я сховав його за пояс пiд кожух.
   Корчма стояла неподалiк вiд Полуботкового двору, й так само в провулку,
але в iншому. Подвiр'я широке, i ворота з тичин. З корчми долинала музика,
гухкав бубон, дзвенiли цимбали, скрипки не було чути.
   - Про всяк випадок стань вiд рiчки, а я зайду до хати, виведу його. Йди
отi?ю стежкою, поза клунею.
   Я послухався Милi. Не думав про те, як вiн виведе Iлька й що робитимемо
з ним. Вiдсовував ту  думку  кудись  далi,  на  потiм,  найперше  потрiбно
запитати свого колишнього товариша, що вiн тут  робить...  Обiйшов  клуню,
обiйшов хлiв. За хлiвом був  садок,  вiдгороджений  невисоким,  приметеним
снiгом тином, що вже майже струх.  У  вiдлигу  снiг  осiв,  похилив  тинок
набiк. Нещодавно випав свiжий маленький снiжок, Одразу за  садком  чорнiли
рiденькi кущики лози, а далi - кущi бiльшi, й вiльхи, i верби  молодi.  За
ними вгадувалася рiчка. Музики шкварили  джинджуруху  -  тiльки  бубон  та
цимбали (скрипка або вже впилася, або ?? не  було  зовсiм).  Десь  оддалiк
хтось гейкав на воли, понад клунею одна за одною пролетiла вервечка сорок,
повсiдалися на грушi в саду. Либонь, прилетiли на  весiлля,  сороки  завше
знають, де можна розжитися на дармовий харч. "Як i  Миля",-  подумав  я  i
мимоволi тихенько засмiявся. I в цю мить щось гупнуло чи трiснуло в  дворi
за хатою, хтось крикнув, щось  загупотiло,  сороки  хуркнули  з  грушi,  а
просто на мене вилетiла постать у розстебнутому кожусi. То був Iлько. Його
обличчя було перекривлене, шапку вiн згубив. У лiвiй руцi тримав  пiстоля.
Я завмер з несподiванки, й Iлько поминув мене, помчав у лози, до рiчки. За
мить я схаменувся, кинувся навздогiн. Iлька вже  не  бачив,  але  попереду
гойдалися кущi. Пробiгши кiлька крокiв, згадав про пiстоль, вихопив  його.
Iлько лишав на  порошi  слiди,  я  побiг  по  них.  Наст  тримав  нас,  не
провалювався. Слiд петляв, обминав кущi, дерева, в одному мiсцi я  помiтив
вибо?ну в снiгу,  очевидно,  Iлько  зачепився  за  кущ  i  впав,  а  потiм
пiдхопився й помчав далi. I враз кущi розступилися, мовби вiдбiгли  назад,
i я побачив рiчку, а на нiй розвихрену  постать,  якiсь  палицi  попереду.
Поли Iлькового кожуха злiтали, неначе воронячi крила.
   ...Саме кожух i  затримав  його.  Розiслався  по  кризi,  тримав  свого
господаря. Iлько вскочив у рибальський ?зь, притрушений снiжком.  Спочатку
вiн, мабуть, з ошелешки, чипiв тихо, далi почав  борсатися,  видряпуватися
на лiд. Але його пальцi ковзали по кризi, вiн трохи  пiдносився  й  опадав
знову.
   Я  пiдiйшов  ближче.  Iльковi  очi  були  вибалушенi,   тонке   обличчя
перекривлене, мокре, спотворене -- одна жива грудка жаху.
   - Iване... допоможи... дай  руку,-  хрипiв  вiн.  У  мо?х  грудях  щось
тремтiло дрiбно-дрiбно. I всього мене почала трусити дрож. Я схлипнув, для
чогось оглянувся. I знову, неначе приворожений, дивився на  Iлька,  котрий
потопав. У мо?х грудях мали б спалахнути спiвчуття, жаль... Не спалахнули.
   - Рятуй!..- знову прохрипiв Iлько.
   Рятувати - чи не найперша християнська заповiдь. Христос  прощав  усiм,
навiть сво?м убивцям. Я ще не знав, що Iлько вбивця. Але знав,  що  вiн  -
ворог. Запроданець.
   Врятувати запроданця - врятувати власну  душу.  Найтяжчий,  непростимий
грiх - не порятувати того, хто на краю загибелi. Перед цим грiхом  малiють
усi iншi.
   ...Порятувати запроданця - занапастити все, чим  жив,  за  що  боровся,
бореться й стражда? гетьман, страждають iншi старшини...
   Либонь, я тодi так не думав, але все те вмiстилося в  мо?му  серцi.  Ще
раз, майже безнадiйно:
   Я потягнув палицю, ввiгнану в кригу. Вона не пiддавалася, я похилив  ??
на себе, переломив. Важким, з намерзом, уламком штовхнув  Iлька  просто  в
груди. Ще побачив,  як  ковзнули  по  кризi  пальцi,  майнула  бiла  пляма
обличчя.
   Я повернувся й побiг. Ноги менi пiдгиналися,  серце  шалено  стукотiло.
Вже на березi оглянувся: на кризi не було нiкого. Упав обличчям у  снiг  i
не почув холоду. Плакав чи  не  плакав...  Мабуть,  плакав.  У  ротi  менi
пересохло, i я ковтнув снiгу. "Не знаю, чи простить тебе  Бог,  але  я  не
прощаю",- майнуло  в  думцi  i  охолодило  все  мо?  тiло.  Поволi,  важко
пiдвiвся. Оглянувся ще раз. "Це вони втопили його,-  майнуло  в  думцi.  I
скiльки ще втоплять. Усiх? Якщо не зупинимо... I я не вберiг свою душу.  А
як ?? вберегти в такому життi... Збережеш ??, втратиш усе".
   Аж тепер здивувався, що нема?  Милi,  що  вiн  не  побiг  навздогiн  за
Iльком. Берегами,  а  далi  садом  вернувся  в  двiр  i  побачив,  що  там
метушаться  люди,  але  метушаться  не  по-весiльному,  й   побачив   коня
осiдланого бiля повiтки - не нашого. Серце мо? стиснулося  тривогою,  воно
вже вiдгадало лихо. Справдi, осiдланий кiнь був  Iлькiв.  Iлько  не  встиг
утекти на ньому, але встиг поранити Милю. Пилип лежав у  меншiй  корчемнiй
кiмнатцi, тiй, що за повiткою, на лавi, спливав кров'ю.  Його  перев'язали
рушником, але рана не втихала, рушник набряк  криваво.  Покликали  лiкаря,
але вiн тiльки розвiв руками.
   Побачивши мене. Миля тихо прошепотiв:
   - Де вiн?
   Довкола товпилася весiльна челядь, i я не мiг сказати правду, мовив:
   - Утiк.
   Миля застогнав, закрутив головою, застогнав ще дужче, i я  нагнувся  до
нього, прошепотiв на вухо:
   - Нема його. Утопився.
   Пилип заспоко?вся й попросив горiлки. Корчмар принiс повний пугар. Миля
жив ще добу. То поринав у забуття, то приходив до свiдомостi, й тодi знову
просив горiлки. Я вiддав корчмаревi всi грошi, й той справно  носив  мiцне
питво. Кiлька разiв Миля починав  щось  бурмотiти,  я  ставав  бiля  нього
навколiшки, але нiчого не мiг розiбрати. Один раз  вiн  заспiвав,  але  не
по-нашому.
   Миля помер пiд полудн? наступного дня. Його поховали  на  лебединському
кладовищi, я продав його коня й розплатився з попом, трунарем та пiвчою. I
по тих клопотах щось опало в мо?й душi й притисло мене, i я довго сидiв  у
корчмi, спустошений,  отупiло  дивився  на  пугар  горiлки,  який  замовив
корчмаревi. Я ще нiколи  не  пив  стiльки  горiлки,  кiлька  разiв  лишень
пригублював чарку, зрiдка випивав трохи .вина, а нинi взяв у руку пугар  i
вихилив його до дна. Сп'янiв одразу й спав вечiр  та  всю  нiч.  А  вранцi
встав, i голова менi репалася вiд болю, й корчмар радив похмелитися, але я
не змiг проковтнути й пiвчарки смердючки й з  тим  вiд'?хав  шляхом,  який
назива?ться Сагайдак, прихопивши папери, якi Iлько забрав у Марi?. Закопав
?х, чи, певнiше, завалив, землею в напiвзруйнованому  погребi  на  старому
хуторищi недалеко вiд Чернiгова. В  мене  всерединi  все  мовби  замерзло,
затвердiло, я був спокiйний тим холодним споко?м, коли  людина  нiчого  не
бо?ться й готова важитися на будь-який крок.  Не  боявся  анi  придорожних
розбiйникiв, анi солдатiв московських, анi козакiв сторожi. I - диво,  всi
стрiчнi вловлювали в менi ту свинцеву рiшучiсть, жодного разу  нiхто  мене
не зупинив, не запитав, хто я i звiдки та куди iду.
   У Чернiговi менi не вдалося побувати на подвiр'? Полуботка - там  стояв
московський караул  i  туди  нiкого  не  допускали.  Менi  вдалося  тiльки
погомонiти з Ганною Романiвною, дружиною  гетьмана.  Ганна  Романiвна  вже
знала про арешт чоловiка, я тiльки розповiв,  як  це  трапилося.  Про  те,
звiдки ?ду зараз, не сказав,- навiщо ?й тi та?мницi,  та  й  не  знав,  що
та?ть у мислях сво?х,  в  що  вта?мничена,  в  що  нi,  вона  була  другою
дружиною, прожили вони з гетьманом лише три роки i яка слалася  помiж  них
сув'язь - хтозна. Господиня вона була добра, порядкувала вмiло.
   Розпрощалися. Якогось зацiкавлення мо?ю персоною вона  не  виявила,  не
запитала, що збираюсь робити, де жити (могла б скласти пораду якому-небудь
управителю полуботкiвського ма?тку, щоб прийняв мене на службу).
   У Чернiговi я  залишатися  не  мiг:  там  правив  настановлений  Петром
полковник Богданов, його вивiдцi розшукували людей, котрi були близькi  до
гетьмана. Не знаючи, куди податися,  по?хав  до  Глухова.  Прокльовувалася
якась думка, ще не проклюнулася, але вже пiдштовхувала мене - через  те  i
випав менi Глухiв. ?хав не поспiшаючи, ночував здебiльшого  по  гутах,  по
руднях - на Чернiгiвщинi багато рудень, вони стоять серед болiт, у  глухих
мiсцях. Кiлька днiв проваландався в  Коропi,  який  одданий  на  утримання
глухiвського ливарного двору, на котрому виливають гармати. Пiд Коропом на
луках гуляють табуни напiвдиких коней i  стоять  стоги  високi-високi,  на
яких, неначе вирiзанi  з  чорного  каменю,  сидять  пiдорли.  Той  степ  -
пота?мна любов гетьмана Скоропадського, та й Полуботка теж,  там  найкращi
конi, там рiки повноводi й бистрi, там  випробовували  вiдлитi  в  Глуховi
гармати.  Степ  жив  сво?м  осiбним,  вiльним  життям.  Вiн  не  знав,  що
кiнча?ться i його воля, козаки  мало  цiкавилися,  що  дi?ться  по  бiлому
свiтi. Вiн був, як дитина, яку вже запродано, але вона не вiда? про те.  I
я в тiй волi порозкошував кiлька днiв, i возив з козаками воловими  саньми
сiно з далеких лукiв, i рубав лiд на Коропцi та ставив  лозовi  застави  й
сiтi на рибу, й читав козакам вечорами Святе  письмо,  й  слухав  оповiдки
старих дiдiв про Мазепу, Тетерю,  Дорошенка,  а  також  усiлякi  билицi  й
небилицi. А про те, що дi?ться в  Пiтерi  i  якi  вiтри  дмуть  звiдти  на
Укра?ну, я ?м  не  розказував,  не  захотiв  захмарювати  чисте  небо  над
козацькими головами. Нехай поживуть ще хоч трохи, гадаючи,  що  живуть  на
волi.
   Я не ризикнув при?хати в Глухiв, адже там вже могли знати про мою втечу
з Пiтера,  й  замешкав  у  полiсовщика  за  Гнилим  Яром.  Звiдти  увечерi
навiдався на Усiвку, глухiвське передмiстя.
   Закiнчувалася Масляна, скрiзь по мiсту лунали музики, спiви  -  парубки
та дiвчата нагулювалися на всенький довгий Великий пiст, отож гуляли  i  в
буднi. Саме був четвер. По вулицях ходили парубоцькi  ватаги,  але  ходили
без галасу, бо скрiзь швендяли росiйськi солдати - сторожа. Я поминув  двi
вечiрничнi хати, пiдiйшов  до  третьо?,  убого?,  яка  не  могла  вмiстити
розшалiлу паруботу та дiвчат, i вони танцювали посеред клунi на  току  при
олiйному лiхтаревi, повiшеному  на  соху  пiд  iконкою  святого  Савватiя.
Прилучився до гурту  тих,  що  стояли  в  воротях  клунi  та  дивилися  на
танцюристiв, намагався знайти когось знайомого. I нашилив оком -  Харитона
Ялину, пiдпарубчака, який топив грубки в канцелярi?. Вiн стояв у  натовпi,
витягнувши довгу  тонку  ганю,  жаским  поглядом  впивався  в  танцюристiв
(лiтали кожухи й кожушки, червонi, зеленi дiвочi чобiтки миготiли в свiтлi
лiхтаря), вiн увесь був там, його душа танцювала, а ноги стояли на  мiсцi.
Був ще молодий, не  важився  пiдiйти  до  дiвки,  запросити  до  танцю.  Я
потягнув його за рукав. Вiн iшов неохоче, упирався,  оглядався,  мене  вiн
спочатку  не  впiзнав.  Я  одвiв  його   пiд   в'язок   бiля   погрiбника,
поздоровкався. Харитон аж тiпнувся, зачувши мiй голос.
   - Звiдки ти?
   - Звiдти... Багато знатимеш - рано постарi?ш. А ти ж iще он  i  козачка
не танцював... Що тут у вас?
   - Де в нас? На вечорницях?
   - Не дурникуй. У мiстi, в канцелярi??
   - А ти... просто звiдти, з Пiтера?
   - Кажу ж, не пащекуй. Розказуй!
   - А що розказувати... Розпитай когось значнiшого та мудрiшого.- Харитон
хотiв вернутися до гурту, але я схопив його за руку.
   - Менi вистачить i тво?? мудростi. Та не  тремти.  Я  не  бандит  i  не
колодник утеклий,- заспокоював  Харитона.-  Занедужав  у  дорозi,  й  мене
покинули. А оце вернувся. Хто тепер за старшого в канцелярi??
   - Ну... Володкевич, ре?нт, взятий пiд  арешт...  I  iнших  багато.  Пан
бунчужний генеральний, полковник миргородський... Кажу ж -  багато.  Двори
?хнi опечатанi, i варту поставлено. Варта й у дворах суддi  та  писаря...-
Харитон злякано озирався.- Пiду я...
   - Встигнеш А править хто?
   - Три управителi настановлено... Гречаний Федiр за найстаршого...
   - Це той - п'яниця? Що прогайнував жiнчине придане?
   - Ну... Гречаний... Не знаю я нiчого про придане. А з  ним  Левенець  i
Мануйлович... Соправителi...
   - I Вельямiнов?
   - Так... Бригадир над ними...
   - Ще якi новини?-допивався я.
   - Горла залили двом грошоробам розпеченим срiблом... Упiймалися...
   - Грошороби - пусте. В канцелярi?, в  мiстi  що?..  Харитон  зiтхнув  i
раптом мовив зовсiм iнакше:
   - Скрiзь солдати, варта... Тiльки  що  --  ведуть  до  фортецi.  Ведуть
багато, випускають мало... Так що, Iване, якщо ти звiдкiлясь  утiк  чи  ще
щось там таке... чутка тут ходила...  То  втiкай.  По  всiх  канцеляристах
вивiд чинили... I декого  причинили...  У  нашiй  канцелярi?  забрали  два
Валкевичевi сундучки... I твiй.Харитон переступав з ноги на  ногу.-  Може,
ти хочеш ?сти? У погребi холодець, пироги з м'ясом.
   - Я полiзу, а ти мене причиниш...- пожартував.
   - Та що ти... ?й-Богу...
   - Мене нi за що причиняти. Ти й далi топиш грубки в канцелярi??
   - Топлю...
   - Що ж, будь нелiнивим i мудрим рабом Господнiм,  i  тобi  воздасться,-
мовив я насмiшкувато.
   - А що ж менi, Iване, робити? Мати, дво? сестер менших.
   Менi стало соромно.
   - Та то я так- Бувай здоровий, Харитоне. Лiпше  буде,  якщо  нiкому  не
патякатимеш, що бачив мене.
   - А нащо менi...
   Харитон ступив крок, i я раптом схопив його за плече
   -Тобi, дурню, буде лiпше, втямив? Бо вiзьмуть на спитки... Що скажеш? А
випустять - я порiшу...
   Харитон вiдступав задки, його рука тiпалася, намагалася покласти хрест.
Я був суворий, нещадний, лютий. Ядуча злiсть переповнила мене. Мiг убити i
мiг...заплакати.
   Вернувся на хутiр i довго не спав,  думав.  Про  же,  що  вчинилося  на
Укра?нi, в Глуховi. Тепер не вспоко?ться довго. Либонь,  вспоко?ться,  але
не в той бiк. Куля i батiг стоять  в  узголiв'?  того  спокою.  Пiдкралися
вороги, як  комишники  з  хащiв,  накинули  удавку.  I  нiкому  ту  удавку
перерубати...
   А менi не можна появлятися в мiстi... Либонь, вони  вже  знають,  що  я
уник арешту в Пiтерi. Та ще й, може, хто-небудь бачив  мене  в  Лубнах  чи
Чернiговi. Персона моя дрiбна, але жили, коли ?х тягнуть, болять однаково,
як i в персони значно?. Теперiшнi урядцi мовби й не можуть звати, з  якого
ранкору i з чим я вiд'?хав з Пiтера... I все ж... Але куди менi  подiтися?
Вiд'?хати кудись далеко й прилаштуватися в пiвчу або  в  школу?..  I  жити
собi тихо та непомiтно до само? смертi...
   I почував, що не можу того. Не можу примиритися з таким життям, не можу
полишити в бiдi людину, яка стала свiтлом серця мого. Либонь, я  нiчим  не
запоможу  його  бiдi.  Маленький  я  такий,  маленький...  А  раптом?  Хоч
краплину, хоч цяту... Хоч знатиму все до кiнця! I я поклав ?хати  знову  в
Пiтер. Будь що буде. Втрачу життя, то вiдатиму за вiщо!
   Два днi провiв у монастирi. Вирiшив трохи потинятися в мiстi, вивiдати,
що дi?ться в Генеральнiй канцелярi?, в полках, у  Малоросiйськiй  колегi?.
Ходив обачно,  здебiльшого  увечерi,  вдень  або  спав  на  монастирському
постоялому дворi, або стояв у церквi.  I  от  одного  разу,  пообiдавши  в
трапезнiй, сидiв у куточцi на лавi й дрiмав. У трапезнiй було тепло, пахло
свiчковим воском i трiшки ладаном,  отож  дрiмалося  менi  солодко.  Крiзь
дрiмки чув розмову двох ченцiв, якi  примостилися  неподалiк  вiд  мене  й
гомонiли.  Один  з  них,  чорний,  високий,  обiдав,  другий,   низенький,
круглоголовий, сидiв просто так. Либонь, то були колишнi товаришi.  Перший
працював у свiчкарнi, другий прислужував  дiтям,  племiнникам  iгумена.  В
iгумена нещодавно померли вiд морового повiтря брат та його дружина, й вiн
забрав у монастир братових дiтей. Високий чернець випитував  про  iгумена,
низенький оповiдав. У iгумена сiм свiтлиць, стiни всiх  свiтлиць  завiшенi
килимами, шiсть лампадок срiбних i одна золота, iгумен дуже  скупий,  поки
були живi брат i братова, не дав ?м i шеляга, але його,  ченця  Iлисодора,
вiн не обижа? i до хлопчикiв ласкавий.
   Я все дужче й дужче занурювався в сон, але враз щось мовби пiдштовхнуло
мене зсередини. Вуха мо? нашорошилися самi по собi, я ловив кожне слово.
   - ...Були вчора вiд панi гетьманшi челядники i пирiг з рибою у  пiвтора
аршини нашим кухарям замовили.
   - Навiщо ?й такий пирiг? - запитав високий чернець.
   - Кажу ж, банкет робить для гостей пiтерських... Взяли вина два барила.
Вино якесь особливе, такого нема? нiде.
   - Яких гостей?
   - Ну тих...  Що  цар  прислав.  Котрi  Гречаного  з  Леванцем  старшими
настановили...
   Я вже не слухав ченцiв. Я подумав: було б не  кепсько  довiдатися,  хто
банкетуватиме й про що  там  говоритимуть,  а  вiдтак,  що  ще  вчинили  й
збираються вчинити тут пiтерськi фiскали. Без  тих  вiстей  у  Пiтер  менi
?хати нiчого. Потрiбно якось потрапити на банкет.
   ...Потрапити на банкет менi не вдалося. На воротях стояла  варта,  i  в
дворi також, я спробував пробратися через  господарськi  двори,  але  мене
крийма вкрили пси, наледве я од них одбився, й  загалакала  сторожа,  i  я
втiкав поза клунями. I  тiльки  коли  поз'?жджалися  сани,  аби  розвозити
гостей, котрi жили далеко, вдалося запалити з одним кучером  люльки,  i  я
довiдався, що це вже не перший банкет, пани гуляли у глухiвського  сотника
Мануйловича,  нинiшнього  соправителя,  i  в  полковника  Кошел?ва,  члена
колегi?, а  завтра  дають  банкет  Марковичi  -  брат  i  син  лубенського
полковника.
   Довкола глухiвсько?  садиби  Марковичiв  я  не  блукав,  а  пiшов  туди
наступного дня, по банкету. Якiв i його дядько ще спали,  й  менi  вдалося
без особливих клопотiв покликати молоду панянку - видав себе за  челядника
з ?? батькiвського чернiгiвського ма?тку. Оленка здивувалася  й  приховала
здивування, й повела мене в хату для челядникiв - вони вже були на роботi.
Сiли на лавi бiля столу без обрусу, з видовбаними у товстiй дошцi мисками,
в якi насипають ?жу.  Оленка  розстiбнула  гаки  бiлого,  опушеного  рудою
лисицею кожушка, розв'язала кiнцi хустки,  й  менi  чомусь  згадалося,  як
бiгали вони з Уляною по саду, наче двi лисички, i як пантрував за ними  я,
i як хвилювався. Але думка-спомин майнула лиш на мить... Розповiв коротко,
де був, що бачив, що робив. Не згадав  нi  Iлька,  нi  Милю,  якого  вона,
либонь, i не знала. Але згадав ??  брата  Андрiя,  i  Марiю,  й  челядника
Гната.
   -  Пiтерськi  вивiдцi  сидять  у  Михайлiвцi,-  схвильовано  повiдомила
Оленка.- Гната i Марiю взяли  пiд  сторожу,  чинять  вивiд.  Загоровський,
давнiй батькiв ворог, подав чолобитну, буцiм батько хотiв через Гната його
вбити. Загоровський ще ранiше ?здив з позовом на батька в Пiтер, там  йому
не пойняли вiри. I ось тепер вiн... Жураковський також взятий пiд варту...
   Я хитнув головою.
   - Вiн знав, що ?де Рум'янцев, i розiслав научительнi пункти, аби  нiхто
не вiдступався вiд сво?х попереднiх слiв i пiдписiв не знiмав. Але декотрi
вже познiмали. Полковник Ганський...
   Я з гiркотою подумав, що ж воно таке ? людина, i чого вартi ?? совiсть,
?? доблестi. Цей самий Ганський ходив iз шаблею на мушкети, й  жодна  куля
його не вцiлила, стрибав, утiкаючи вiд погонi, з  кручi,  видряпувався  по
драбинi на фортечнi стiни, з яких порскала гаряча  смола...  I  ось  тепер
зiв'яв пiсля кiлькох застрашливих слiв... Неймовiрна сила  слова...  Надто
лихого...
   - Цей самий Рум'янцев вже  об'?хав  половину  наших  мiст...  Стародуб,
Чернiгiв,  Нiжин,  Корець,  Переяслав,  Полтаву,  Гадяч.   Арештову?   або
вiдправля? в абшид одних старшин i настановля? iнших. У Переяславi замiсть
Лукаша - Афендика, в Полтавi замiсть Буцького - Тарануху, в Гадячi замiсть
суддi Грабянки - Шташевського. I скрiзь опиту? людей, збира? скарги...
   - Та зна?ш, що тi скарги - супроти твого батька?
   Оленчинi губи здригнули, в очах полетiли чорнi вогники.
   - Знаю, звичайно...
   - I як... Ти... З ним... на банкетах?..
   - А що ж менi робити? Можу ще бiльше зашкодити батьку. Сиджу,  дивлюся,
слухаю... Тамую бiль i плач. Сльози - отуто,- показала  на  груди.-  Вчора
говорив на банкетi, буцiм батько  мав  через  листи  перемову  з  Орликом.
Мовляв,  Михайло  Борковський  це  ствердив.  Але  ж  то  давнiй   батькiв
недоброзичливець, вiн ствердить будь-що...
   - Ти не сказала йому цього?
   - Я й не чула... Вiн говорив тiльки при чоловiках, у кiмнатi,  де  вони
курили. Якiв вже потiм розповiв. А при жiнках... Вiн  такий  кавалiр,  цей
Рум'янцев. Гречний, запобiгливий. Так i гра? очима, так  i  сi?  дотепами.
Всiх жiнок заворожив. Офiцер гвардiйський!
   - Собака, поганець...- I  вогонь  спалахнув  у  мо?му  серцi.  Згадався
Iлько...- Не годен вiн жити... Я... Оленка скрикнула й заплакала.
   - Не чiпай, не чiпай його,  Iване.  Тодi  батьку  стане  ще  гiрше.  Не
помилують його...
   Я понурив голову.
   - I всi вони... Гречнi та чемнi...  Налетiли,  як  вороння.  Два  брати
бригадировi, зять, ще якiсь  родичi.  Розбирають  хутори,  села...  Хабарi
страшеннi беруть...- i всi такi милi, ввiчливi. Все по  гостях  ходять,  i
нашi до них також. Якiв усiм кланя?ться, всiм першим руку  несе...  Вже  й
молиться в церквi тiльки на Веригiнi. А тi -  нашi,  що  насправдi  чеснi,
позачинялися по хатах, пороз'?жджалися по хуторах. I тiльки  стогнуть.  Бо
всюди вiйсько московське... Всюди  вивiдцi...  За  одне  необережне  слово
тягнуть до цюпи... Отако ми живемо.
   Якусь хвилю Оленка мовчала.
   - А ти... Iване? Як ти живеш?
   Я пiдвiв голову.
   - Не живу я, Оленко. I не житиму бiльше... Якщо нiчого не перемiниться.
А як воно може перемiнитися? ?ду я,  Оленко,  в  Пiтер.  Може,  стану  хоч
чимось нашим у пригодi.
   -  Благослови  тебе  Бог.-  I  вона  перехрестила  мене.-  Подай  якось
вiсточку...
   - Подам... Якщо залишуся живий.- I пошкодував на  тi  нерозумнi  слова,
якими хотiв викликати в Оленки до себе жаль.

   * * *

   У недiлю прощався з Глуховом, чомусь  не  сподiвався  бiльше  вернутися
сюди. Пiшов до церкви, ще й не сiрiло, паламар свiтив першi свiчi -  перед
Спасителем i Миколою Угодником,  я  помолився  перед  Спасителем  i  перед
Миколою й щиро спом'янув Милю, то був його святий, одного його вiн поважав
i шанував. Я молився, по?днуючи сво?  скорботи  з  святими  молитвами,  не
нарiкаючи вельми на свiт, але гiркота стояла в грудях пекуча, i я  не  мiг
?? прогнати.
   Майже кожному з нас допiкають якiсь кривди, вони - за грiхи  нашi,  але
тi, котрi мав на мислi я, впали страшним тягарем на  всiх  нас,  на  народ
мiй, i я не знав i понинi не знаю за вiщо. Стояв перед образом  Спасителя,
намальованим на липовiй дошцi, вдивлявся в Христа, й не знаходив вiдгомону
в душi. У церквi лунають тi самi молитви, якi лунали й сто рокiв тому, але
горять iншi свiчi, .стоять iншi люди, якi  проживають  сво?  життя  чимось
схожi, а чимось не  схожi  на  життя  сво?х  антецесорiв  -  попередникiв.
Мабуть, увесь огром ?хнiх прохань сповнити неможливо, але  ?  одне  велике
прохання, яке вбира?  всi  життя,  нашi  життя-всiх,  хто  Йому  молиться,
прохання  бути  людьми  вiльними,  поклонятися  йому,  довготерплячому   й
справедливому, а не пiдлому тирану. Як може Вiн вiддавати всiх  нас  йому?
Чи й се входить в його замисел, чи вiн нас не бачить? Сього я не розумiв i
з цим не мiг примиритися. Я почував, що тут розходжуся з  Богом,  се  було
страшно, аж мене почало тiпати. I все одно я не мiг примиритися. В  письмi
сказано, що  шлях  до  спасiння  -  через  страждання.  Але  ж  мiй  народ
вистраждав стiльки, що мав би давно окупити всi сво? грiхи, а  кiнця  його
стражданню не видно. Ще сказано там же, що всi ми народжу?мося рабами. Але
ми народжу?мося рабами рабiв, нема?  в  свiтi  жорстокiшого  й  поганiшого
чоловiка, який ? рабом i творить рабами iнших. I з цим  примиритися  я  не
мiг також. Неначе п'яний, вийшов з церкви.
   Вiд'?хав, коли почалися вiдзимки. А вони бувають лютiшi за зиму. Одааче
Бог-вседержитель був милосердний до мене, грiшного, який повставав  навiть
проти нього за край свiй i нарiд свiй, але ж не  дав  менi  загинути,  хоч
послав чимало страждань та випробувань у дорозi.
   До Брянська я до?хав з нашим купецьким обозом,  допомагаючи  обозникам,
але там обоз зупинили московськi митнi застави й почали шарпати  його,  та
так, що обоз знявся вночi й по?хав назад, я ж продовжував путь на  Москву,
не мав грошей для ночiвлi на постоялих дворах  й  кочував  де  доведеться.
Одного разу, вже за Калугою, порятував людей, i вони дали менi припасу  на
дорогу. А трапилося таке: на тих людей напали розбiйники, зачинили ?х усiх
у погребi, а самi почали пакувати на сани ?хн?  добро.  Була  недiля,  всi
люди пiшли до церкви, i я, побачивши те,  взявши  два  пiстолi,  пiшов  на
подвiр'я й налякав пострiлом розбiйникiв та випустив з  льоху  бранцiв,  i
вже разом ми вiдбили сани з повантаженим добром. Припасу менi вистачило на
бiльшу частину дороги, яка лишилася.
   На дворi в князя-папи в Пiтербурху наших не  знайшов  нiкого.  Старшина
сидiла ув'язнена в Петропавловськiй фортецi, челядь розбрелася  хто  куди:
декотрi по?хали на Укра?ну, кiлька  чоловiк  поневiрялись  на  роботах.  У
Ямськiй слободi знайшов Полуботкового челядника Матвiя, а також Савичевого
челядника Охрiма. Вони промишляли тим, що виловлювали в Невi дрова, рубали
й продавали ?х. Ще один челядник, Чарнишiв,  разом  з  полоненими  шведами
загрiбав снiг та кiнськi кiзяки на Невському прошпектi, дочiкувався  лiта,
аби податися додому.
   Менi  вдалося  влаштуватися  грубником  в  купецькому  домi   в   кiнцi
Адмiралтейсько? набережно? за старим поштовим  двором.  Але  я  не  тiльки
топив груби, а й робив усiляку iншу роботу - допомагав вантажити  мiшки  в
купецькому гамазе? та порав конi. Хоч по Пiтерських  вулицях  сновигало  в
пошуках роботи чимало голодного обшарпаного люду, нас наймали  охочiше  за
них. Першу нiч (до того, як знайшов собi певне мiсце) ночував у Матвiя,  в
темнiй i чаднiй пiдклiтi, в якiй спало чоловiк двадцять. Там стояли сморiд
i хропiння, але, наморений дорогою, добувшись врештi  до  мети,  я  заснув
мертвецьким сном. Опiвночi мене розбудили -  в  пiдклiтi  стояв  галас,  в
прочиненi  дверi  клубками  котилася  пара  i  в   ту   каламуть   пiрнали
напiводягненi челядники. Я вибiг чи не останнiй.
   На вулицi - гвалт, крики,  торохтiння  трiскачок  сторожiв,  дзвони  на
сполох, всi бiгли в бiк Адмiралтейства, десь там, далi, вставала  заграва.
Пiтерськi пожежi - страхiття, якщо вогонь розгуля?ться, то  ковта?  вулицю
за вулицею, стриба? не  тiльки  з  будинка  на  будинок,  а  й  бiжить  по
вистелених iз соснини мостових.
   Запрудженими вулицями добiгли  до  Лiтнього  саду,  а  там  -  справжн?
стовписько, людський вир, у  якому  мелькали  сiряки,  кучерськi  каптани,
купецькi кожухи й навiть боярськi шуби,  триухи,  гостроверхi  горноста?вi
шапки й облiзлi овечi, й обличчя  перекошенi,  зляканi,  зяпали  розтуленi
роти, в  блискучих  очах  -  вiдсвiти  пожежi.  Ми  тиснулися  наперед,  а
назустрiч виривалися iншi люди, розкучманi, розкуйовдженi,  розшарпанi,  з
похмурими  обличчями,  й  мовчки  чалапали  геть.  ?х  хапали   за   поли,
розпитували, що саме горить,  але  вони  не  вiдповiдали.  Врештi  вдалося
зупинити  хмiльного  (не  встиг  прочуматися)  купчика,  який  з   реготом
розповiв, що то цар утнув штуку  -  завтра  перше  квiтня  й  вiн  наказав
привезти кiлька розiбраних хат, скласти на купу та пiдпалити.  Купчику  не
вiрили, якийсь офiцер  схопив  його  за  петельки,  спробував  тягнути  до
полiцiйно? управи, але  купчик  вiдбивався,  божився,  що  сказав  правду,
врештi, ту його розповiдь пiдтвердило ще кiлька чоловiк.
   Люди помалу розходилися. Гомонiли мiж собою стиха.
   - Дотепний у нас цар,- бубонiв позаду  мене  шепелявий  голос.-  Весело
живемо. У жоднiм государствi нема? таких веселощiв.
   - Еге ж, весело всiм. I нам, i панам.
   - Слава Богу, що ?м також. На тому тижнi по Невi бояр тягали  мотузками
з однi?? ополонки до iншо?...
   - Якова Пушкiна цар посадив на курячi яйця й сказав: висидиш курчата  -
лишу живим, не висидиш...
   I раптом:
   - Ой, на ногу наступив!..
   - Не роззявляй рота... Не ходи в лаптях...
   - Так уся ж Московiя в лаптях... Цар взув...
   - Що, що?!.
   - А те...
   - Та я тебе... Ей, солдат!..
   Щось крякнуло, хряснуло,  почувся  стогiн,  далi  тупiт  нiг.  Я  також
кинувся  навтьоки.  Подалi  од  грiха!  З  свiдка  легко  перетворитися  у
винуватця. "Тi, що не донесли,  тi,  якi  не  хапали  крамольника,  несуть
однакову кару з крамольниками",проголошу?  царський  указ.  Государство  з
донощикiв!

   * * *

   ...Минув тиждень, як я прибув до Пiтера, одначе тiльки й довiдався,  що
Полуботок та iншi  старшини  знаходяться  в  пiдземеллях  Петропавловсько?
фортецi, спочатку вони сидiли по одному, далi - по четверо, тепер ?х знову
розвели по одному. Матвiй вiддано чекав на свого пана,  проте  нiчого  про
його долю не знав, та й боялися люди говорити про в'язнiв,  тримали  язики
на припонi. Ходив я по набережнiй, дивився  здалеку  на  фортецю,  а  вона
стояла похмура, сiра, куталася в тумани, неначе в дрантя.  Високо  в  небо
зводилися  башта  з  флюгером-корабликом  i  церковна   дзвiниця,   тiльки
найбiльший богохульник, пiдлий узурпатор мiг  додуматися  до  такого,  аби
поставити при катiвнi церкву з дзвiницею. Там стогони катованих заглушають
святу молитву, там не можна замолити кров, бо  тече  вона  щодня  iз  ран,
завданих знаряддями ката. Найбiльший кат сидить у палацi, меншi  сповняють
його хижу волю.
   Мо? серце стискалося, квилило й плакало, адже там, за  сiрими  стiнами,
капала на кам'яну пiдлогу кров найправеднiшо?,  найсвiтлiшо?  людини  мо??
землi. Гетьман прийшов у це. мiсто, аби за всiх сказати правду,  захистити
всiх мо?х землякiв.
   Я шукав хiдникiв до тi?? фортецi, шукав хiдникiв до душ людей, якi мали
до цi?? фортецi доступ. Деякi можна було вiдiмкнути  золотим  ключиком,  i
тодi я вiдважився на вiдчайний крок. Я знав, що не побачу гетьмана  скоро,
зболiлим серцем вгадував, що, либонь, не побачу його вже нiколи й не зможу
повернути йому коштовного перстня, й...  продав  його.  Продав  за  чималi
грошi, й посипав перед собою стежку  золотим  пiском,  i  пройшов  по  тiй
стежцi  чималеньку  путь.  Спочатку  мене  вiв  один  фендрик   -   служка
найнижчого, чотирнадцятого, розряду,  чоловiчок  у  сiрячинi,  з-пiд  яко?
виглядали дранi чоботи, далi тримався за каптан пiддячого  Юстиць-колегi?,
i врештi випала менi "честь" частувати нотарiя  Розискно?  колегi?,  котру
майже всi в мiстi називали по-старому - Та?мною канцелярi?ю. Це був гiркий
п'яниця, пропияка, й тримали його на службi, бо таких  людей  на  тодiшнiх
пiтерських службах було багато, сам цар показував приклад на тiй  хмiльнiй
путi. Ледве вiн починав п'янiти (тодi  в  нього  по  обличчю  розповзалися
червонi плями), як ставав  надзвичайно  пiдозрiливим,  неговiрким,  тiльки
шикав, прикладав до вуст пальця, недовiрливо поглядав на тих, що сидiли за
сусiднiми столами або заходили до питейного дому,  й  так  само  пiдозрiло
дивився на мене. I щоразу перепитував, мовби вперше бачив, хто я  такий  i
чого тут сиджу. I я вдавав безжурного бражника,  гультiпаку,  хихотiв  або
починав тихенько мугикати якусь пiсеньку. Я розповiдав йому, буцiм  служив
дячком у Глуховi й за хороший голос мене взяли  до  Москви,  до  Тро?цько?
церкви, та я почав пити, й  мене  вигнали  з  церкви,  й  втекла  од  мене
жiнка... Оце, про жiнку, нотарiй любив слухати  найдужче  й  тодi  смiявся
дрiбним смiшком, затуляючи долонею рота.
   Коли ж переступав межу, починав затинатися, язик йому заплiтався, й вiн
вибалакував чимало такого, про що тверезим  або  й  напiдпитку  навiть  не
за?кався. Тiльки треба було не  сполохати  його,  не  насторожити,  вчасно
зупинитися... Вiн мене й пiдозрював, i довiряв менi.
   Звичайно, якби я мав великi  грошi,  мiг  би  за  них  купити  будь-якi
та?мницi. Все тодi в Пiтерi продавалося. I що дужче цар за  це  карав,  то
дужче  розквiтало  хабарництво.  Адже  й  карав  вiн  найперше  хабарникiв
невдатних, та ще тих, якi вельми забагатiли на хабарництвi, бо  ж  одбирав
?хнi грошi i ?хн? майно. Траплялося, й не  раз,  що  карали  людей  зовсiм
безневинних, ?хня провина полягала в тому, що були багатi.
   На власнi очi бачив страту найбiльшого  допильновувача  порядку,  того,
хто сам карав iнших за хабарi - обер-фiскала Нестерова. Всi  тодi  казали,
що Нестеров - чоловiк вдачi круто?, недобрий, одначе чесний. Та й  не  так
помирають хабарники, не так. Його катували на тому боцi Неви, проти бiржi.
Там стояла височенна шибениця, а пiд нею  -  ешафот,  i  чотири  височеннi
тичини з колесами, спицi на яких були на  пiваршина  окованi  залiзом.  По
тому,  як  прочитали  присуд,  Нестеров  -  дорiдний,  високий,  сивочолий
-повернувся обличчям до церкви при  Петропавловськiй  фортецi  (а  в  менi
думка  гострим  ножем:  там,  у  фортецi,   гетьман),   вклонився   тричi,
перехрестився, далi повернувся до вiкон Ревiзiон-колегi?  i  вклонився  ще
раз. У одному з вiкон стояв цар i дивився, як завершувалося життя одного з
найдовiренiших його слуг, найвiрнiшого  помiчника,  сливе  друга.  А  iншi
помiчники повклякали за спиною в царя, й мусили  тамувати  дрожi  тiла,  й
знали, що кожен може опинитися на тому мiсцi, де сто?ть Нестеров.
   Нестерова колесували заживо; вiдрубали одну  руку  й  одну  ногу,  далi
другу руку й другу  ногу.  Обер-фiскал  не  втратив  свiдомостi,  лежав  i
дивився в небо. До нього пiдiйшов пiп i пiднiс до вуст  хреста:  зiзнайся!
Нестеров  похитав  головою  -  зiзнаватися  менi  нема?  в  чому.  Далi  з
Ревiзiон-колегi? вибiг майор i вiд царського iменi просив зiзнатися: за це
Нестерову  виявлять,  царську  милiсть   i   одразу   вiдрубають   голову.
Скривавлений  обрубок  так   само   похитав   головою,   безкровнi   вуста
прошепотiли: "Не винуватий я". До плахи волокли його по калюжах  й  кинули
обличчям в криваву калюжу (вже було закатовано  кiлька  його  помiчникiв).
"Не винуватий я",- востанн? прошепотiли спеченi вуста Нестерова.
   Це  був  найближчий  царiв  пiдручний.  То  ж  на  яку  милiсть   могли
сподiватися укра?нськi старшини, укра?нський гетьман, ненависнi царевi вже
тiльки за те, що домагаються сво?х прав та сво?? правди! Гетьман i нинi на
всiх допитах казав твердо: "Нема?  нiчого  в  переяславських  статтях  про
побори з укра?нцiв, а про давнини  нашi  указано,  щоб  "пани  во?води  до
жодних порадкiв полкових i градських стосунку не мали",  щоб  лишався  люд
укра?нський при сво?х правах  i  порядках,  i  ти,  царю,  тi  права  нашi
пiдтвердив, власною рукою розписався, договiр з Скоропадським укладаючи".
   Цар шаленiв, цар тупотiв пудовими ботфортами,  вимагаючи  вiд  гетьмана
самообмови.
   - Хто тобi дав право встановлювати свiй  суд,  коли  було  вказано,  що
вищим судом ? суд колегi?!
   - Бог-вседержитель дав менi таке право. Я обновив суд, щоб кожен мiг  у
ньому вiльно позиватися, й не моя вина,  що  люди  йшли  шукати  правди  в
нашого суду, а не в колегi?. Бо ж наш суд правий, а колегiя судила, як  ?й
вигiдно.
   - Для чого привiз бланкети чистi, старшинами  пiдписанi?  Щоб  написати
все з власного злого розуму та умислу?
   - Чолобитнi нашi, пiдписанi  старшиною,  писанi  нашою  мовою,  i  мали
переписати ?х на бланкети мовою вашою, московською. Адже ви мови нашо?  не
зна?те... Для того й бланкети, на яких старшини приклали руки...
   - Лаговича послав для злого наущення...
   - Ти послав Рум'янцева, мусив i я когось послати, аби декотрi  старшини
з страху не вiдмовилися вiд власних слiв.
   - Яких це власних слiв?
   - Правдивих.
   - Тiльки  для  того  посилав?  А  ми  ось  зараз  довiда?мося...  Увели
Лаговича, вимореного, скатованого, вiн похитнувся, й дво? солдатiв ухопили
його пiд руки.  Дивився  гейби  божевiльними  очима  i  схитував  ствердно
головою на всi запитання. Й коли обiзвався до нього Полуботок,  вiн  i  на
його  запитання  ствердно  хитнув  головою.  Лаговича  вивели.  I  привели
Жураковського, вiн тримався мужньо, достойно, й сказав, що  не  шкоду?  на
коломацькi листи, бо не стало життя в кра?, задушили побори i  козакiв,  i
старшин, i  посполитих.  Генеральний  осавул,  котрий  горою  нависав  над
столом, не уникав царського погляду й голови не хилив. Солдати, якi стояли
обiч нього, видавалися недорослими школярами.
   Писаря Савича цар запитав, чи зна? той про пота?мнi  замисли  гетьмана.
Савич скосив очi на Полуботка, далi на царя й мовив тихо:
   - Не скажу, вашмось...
   Царiв кулак повалив його на пiдлогу.
   - Скажеш, собако! Скажеш!
   Савича пiдвели, вiн зяпав ротом. На мить в очах сяйнув  гнiв  i  погас.
Володковськшi, який допомагав Розискнiй комiсi? й був присутнiй  при  всiх
допитах, осмiлився зауважити:
   - Ваша величнiсть... Не скажу - це по-укра?нськи - не знаю.
   - Брешеш...
   - Запитайте ще когось...
   - Не в нього ж запитувати,-бликнув очима на Полуботка.
   I послав перевiрити, чи правду сказав Володковський. Офiцери перевiрили
й доповiли царевi: Володковський сказав  правду:  "не  скажу"  по-?хньому,
малоросiйському, означа? "не знаю". За "турботи"  по  виясненню  iстини  з
Савича стягнули сiмдесят карбованцiв.
   Одначе не всi трималися так,  як  Жураковський,  i  навiть,  як  Савич.
Переляканi Гречаний, Левенець i Мануйлович пiдписували всi свiдчення,  якi
?м пiдсовував Рум'янцев. Фельдкур'?ри притьма мчали тi папери в  Пiтер.  Й
гадом звивався Петро Валькевич, колишнiй  слуга  гетьманський,  не  тiльки
стверджував все, чого вiд  нього  домагалися  царськi  посiпаки,  а  ще  й
прибрiхував, вигадував на всю силу  свого  хитрого,  верткого,  не  малого
розуму...  Скажений  вдачею,  лукавий,   винахiдливий,   вiн   не   тiльки
псевдосвiдчив, що  чолобитна  була  пiдроблена,  що  всiм  старшинам  були
посланi "научительнi" листи, а й нiбито на власнi  очi  бачив  у  гетьмана
листи вiд Орлика й навiть вiд Карла. Не важило, що не мiг виповiсти  змiст
тих листiв, а чи назвати бодай когось, хто тi листи доправив, царевi  було
досить цього. Запопадливiстю, шаленством Валькевич так сподобався  царевi,
що той взяв його на службу до власно? канцелярi?.
   Цар запитував Полуботка, вiд кого вiн довiдався про по?здку  Рум'янцева
на Укра?ну, але Полуботок на те вiдказав:
   - Тво? слуги, царю, в них i запитуй. Я не знаю, але коли б навiть знав,
однаково не сказав би.
   - Ще скажеш.
   - Не скажу. Вiдаю, яким способом тут  добувають  свiдчень...  Навiть  у
варварському Римi не знали таких способiв... Одначе людина,  якщо  за  нею
сто?ть правда, дужча вiд розпеченого залiза.
   - Вважа?ш, за тобою правда?
   - Свята правда й вiчний Божий закон. Понад нього нема? нiчого.
   Знову стояли один насупроти одного - грiзний, скажений цар i спокiйний,
нескорений  гетьман.  Цар  репався  вiд  непогамованого   гнiву.   Либонь,
Полуботок був першою людиною, яку не мiг зломити. I десь  у  глибинi  його
пранцюватого, гнилого ?ства спалахували iскри подиву та пошани,  але  вони
не могли розгорiтися в свiтлий вогонь. Цар шкодував, що нема? в нього  пiд
рукою жодного такого пiдпомiчника, шкодував, що  Полуботок  не  з  ним:  i
ярився гнiвом. Вiн вже знав, що живого Полуботка на волю не випустить,  бо
той не скориться i невiдомо, якi сили може зiбрати собi в помiч.
   Вдень Петро чинив  вивiд  укра?нським  старшинам,  ходив  дивитися,  як
конають на палях його пiдпомiчнi слуги, а увечерi виточував з велетенсько?
кiстки лампаду, аби повiсити ?? перед iконою Христа.  Дивовижна  несув'язь
цього свiту - найбiльшi грiшники найдужче намагаються догодити  Боговi.  З
тими сво?ми нещирими дарами мають прийти й на Страшний суд.
   Допiкав Полуботку  та  iншим  старшинам  президент  Та?мно?  канцелярi?
дрiб'язковий, у?дливий, нишковий генерал  Ушаков,  з  обличчям  вузьким  i
довгим,  схожим  на  лисяче.  Вважав  себе  великим   вивiдником,   звивав
хитромудрi петлi, розставляв сильця, намагався загнати в них  Полуботка  й
принести царевi в зубах здобич. Заходив то  з  того,  то  з  iншого  боку,
випитуючи, в якому часi до арешту була написана чорнова промеморiя, що  ??
гетьман вiдiслав на Укра?ну, та хто ?? писав. Те йому було  потрiбно,  аби
потягнути з бiдолахи жили, добитися обмови  всiх,  кого  хотiли  обмовити.
Полуботок вiдповiдав, що промеморiю писано з його слiв, а хто саме  писав,
не пам'ята?, а коли б i пам'ятав, однаково не сказав би.
   Ушаков свистiв крiзь дiрявий переднiй зуб сво? запитання, й  здавалося,
що вiн сичить.
   ...В тi страшнi днi Полуботок довiдався,  що  у  Якова  народився  син,
перший його онук (до цього все були дiвчатка), й усмiхався просвiтлено,  а
Ушаков думав, що гетьман смi?ться з нього, i аж корчився зi злоби.

   * * *

   Уже протягли вiд Укра?ни в  холодну  далечiнь  iржавi  струни  журавлi,
одквiтували сади, пташки вивели пташенята, а Розискна колегiя все ще  вела
слiдство. Проривалися з-за стiн Петропавловсько? фортецi  якiсь  чутки,  i
знову западала глуха нiмотнiсть, здавалося, все там мертве,  вже  й  нема?
нiкого та нiчого й тiльки червоно-бiлий  прапор  трiпотить  на  шпилi,  та
кожно? чверть  години  куранти  вигравали  чужоземного  канта.  Менi  день
починався з того, що я виходив на подвiр'я й дивився на той шпиль i слухав
тоненьке, немов комарине, дзижчання, вигравання курантiв. Як  я  ненавидiв
той прапор i тi куранти!
   А днi повзли, волохатi й одноманiтнi,  як  гусiнь  у  запущеному  саду.
Людська душа звика? до всього, либонь, i в мо?й душi все поросло мохом  та
глухою кропивою. Навiть злiсть, розпач,  який  охоплював  мене  напочатку,
порiс тим зелом. Бо що я мiг вдiяти, чим допомогти в'язням? Молитвою?  Але
я... не вiрив навiть у молитву. Куди вона подiлася, куди  витекла  з  мене
гаряча, сповнена вiри, надi?! Бог ? любов! Либонь, вiн  ставав  ненавистю.
До ворогiв мо?х, до цього, такого розпланованого, такого чистого мiста,  в
якому царським указом заборонялося, аби на вулицях "нiякого скаредства  та
мертвечини не валялося". Тi вулицi були рiвнi й чистi, й обiч них зеленiли
квiтники та садочки, я пiдмiтав ?х разом  з  полоненими  шведами  й  садив
молодi деревця, доглядав за ними, заробляючи на життя. Кiлька разiв наймав
човника та, вдаючи з себе рибалку, пропливав бiля заклятого острова,  один
раз навiть пристав до берега,  але  вiд  стiни  в  мiй  бiк  побiгло  дво?
солдатiв з рушницями, i я вiдплив на бистрiнь.  Я  пережив  у  Пiтерi  двi
повiнi й молив Бога, аби вiн змив водою в море  це  прокляте  мiсто.  Одна
повiнь, вже восени, була особливо  великою.  Люди  почали  тривожитись  ще
звечора, коли вода на мiрних стовпах сягнула небезпечно? бiло? риски.  Всю
нiч ревiв вiтер, бушувала буря, а на ранок канали здулися, й вода пiшла на
вулицi. Я бачив, як впав у нашому дворi паркан, як ошалiло  мчали  вулицею
конi, як якийсь чоловiк по колiна в водi  пiдвiв  пiд  вiкно  будинку,  що
навпроти нашо? корчми, коня, i як з вiкна з криком вихопилася жiнка, впала
коневi на спину, й чоловiк повiв коня уподовж вулицi. А  в  нас  у  корчмi
вода залила пiдвали, а далi здулася, трiснула пiдперта нею знизу  пiдлога,
й половий, молодий хлопець Архип, посковзнувся  i  впав  у  залитий  водою
погрiб, й ми наледве витягли його. Трохи далi за нами жив  якийсь  значний
пан, там увесь час стояла паровиця коней, запряжених у ридван, а коли вода
сягнула коням до животiв, ридван  вiд'?хав,  натомiсть  пригнали  великого
човна. Той пан чомусь не хотiв лишати домiвку й сидiв там, аж поки вода не
почала спадати. Й по вулицях, по каналах, по Невi пливло безлiч  усiлякого
колоддя, деревин, плах iз розвалених водою хат, i ми виловлювали все те  й
складали в себе на подвiр'?. Так що, хоч господар i потерпiв вiд повенi  -
залляло пiдвали та зiрвало пiдлогу, але надолужив на дармовому паливi.
   Я дивувався, як можуть жити в цьому мiстi люди: в  постiйному  страховi
повеней, кари за содiянi грiхи, в голодi та холодi. Але вони мусили  жити,
бо жили ?хнi пани, а панам наказав триматися цього мiсця цар.  Може,  царi
на те й посланi Богом, аби випробовувати нас? Царi не бачать людських слiз
i живуть за зовсiм iншими законами,  нiж  простi  смертнi,  хоч  самi  теж
смертнi й помирають так само в муках. Сливе, вони не хочуть  розумiти,  що
смертнi? Не знав того й Петро, i лютував, i розважався нечестиво за кiлька
мiсяцiв до власно? смертi.
   Найдужче менi запам'яталися блазнiвськi похорони карлика.  Спочатку  на
вулицi  появилося  тридцятеро  крихiтних  хлопчикiв  -  пiвчих,  за   ними
пiп-карлик в церковнiм уборi, за попом - маленькi сани  з  труною,  в  якi
запряжено шестеро крихiтних коней у чорних попонах.  За  саньми  -  карло,
царський фаворит з маршальським жезлом, за  ним  -  попарно  кiльканадцять
карликiв, i ще один карло з жезлом, за яким,  також  попарно,  карлицi.  З
бокiв марширували солдати з  смолоскипами  -  велетнi-гвардiйцi,  а  також
чорнi велети-гайдуки. Замикали шестя iмператор з  Меншиковим,  одягненi  в
звичайне, не жалобне убрання,  про  щось  перемовлялися,  цар  посмiхався,
Меншиков реготiвся. Либонь,  смiялися  вони  з  власно?  вигадки,  з  оцих
похорон. Так i йшли вiд  iмператорського  дому  до  прошпекту,  а  там  на
карликiв уже чекали  велетенськi  сани.  Гвардiйцi  хапали  карликiв  i  з
реготом кидали в них.
   Надвечiр цар давав жалiбний обiд, на  який  з  усього  мiста  сходилися
маленькi, не вище двох аршин, люди. Обiд  був  багатий,  довкола  саду,  в
якому вiдбувалася жалiбна учта, товпився голодний  люд  всiлякого  зросту,
вдихав запахи страв. Цар банкетував з карликами.
   У кiнцi червня вiдзначали "прославлену вiкторiю". Бiля Тро?цько? церкви
поставили намет величезний з олтарем, Петро приходив у тому одязi, в якому
був пiд  час  бою-  зеленому  каптанi  з  червоними  вiдворотами,  зелених
панчохах, старому капелюсi, з списом у  руцi.  I  банкетували  в  Лiтньому
саду, i фей?рверки пускали, до них цар мав особливу пристрасть.
   З  не  меншою  пишнiстю  перевозили  з  Володимирського  монастиря   до
Олександрiвського мощi святого Олександра Невського. Вiд гирла рiки  Iжори
до Пiтера труну везли на яхтi, i  цар  сам  кермував,  й  грали  вiйськовi
музики, стрiляли гармати, йшли  стро?м  солдати,  юрби  народу  стояли  на
набережнiй i дивилися на водяний парад. Я також стояв у товпi й думав  про
виверти долi: цей самий святий Олександр Невський не вибував  з  ханського
намету, лизав ханськi шкiрянi личаки,  зводив  наклепи  на  iнших  князiв,
сво?х сусiдiв, i з ханськими вiйськами  побивав  ?х;  скiльки  вiн  побив,
понищив естiв, литовцiв, тверцiв, рязанцiв i новгородцiв - не злiчити.  Ще
й помер у  ханському  наметi,  обiжравшись  браги.  Отакий  святий!  Увесь
слов'янський свiт гинув вiд татар: впали Ки?в, Галич, Чернiгiв,  Любеч,  i
вивищилася на татарах Москва.  Спритнi  московськi  князi  отримували  вiд
ханiв ярлики на володiння  слов'янським  свiтом  i  отримували  в  пiдмогу
татарськi ножi та стрiли. Татарське загарбництво ввiйшло в ?хню кров, вона
шугала по жилах i гнала ?х на завоювання сибiрських народiв. На  силi,  на
ненавистi замiшаний пiдмурiвок цi?? держави,  на  них  i  трима?ться.  Тут
нiколи нiчого не було з любовi. Анi дрiбки любовi! Тiльки  ненависть.  Тут
батько вмертвля? сина, жона мужа. Ще й похваля?ться цим на весь  свiт.  Як
вони всi ненавидять один одного! I яку велику, чорну силу та?ть ненависть.
Чи держава й мусить триматися на тому? Влада - це страх. Ненависть, наказ,
смерть - i потiм осанна.  Тому,  хто  наказав  убивати.  Тому,  хто  вбив,
найбiльше пустив у свiт сирiт i вдiв. Пам'ятайте про нього! Дивiться,  ось
його грiб, оббитий золотом та срiблом. Ось  церква  на  його  честь...  На
честь Олександра Невського! Невже Бог справдi впустив його  в  сади  сво??
Нi. Валаса?ться в пеклi, а оцi ось люди творять з нього святого й вiддають
почестi, неначе святому. Ще, може, й ката Петра возведуть у святi! Не може
такого бути! Вiн зробив немало для Московi?, але й понищив московитiв  без
лiку. Вiн лютий i скажений, недобрий та пихатий, хоч умi? вдавати  з  себе
простого та зичливого чоловiка. Вчинить  маленьке  благо,  i  його  лакизи
кричать  на  весь  свiт,  ставлять  "доброчинностi"  свого  пана.  Найпаче
Прокопович, лакиза понад лакиз, вiтiйству? на площах i в церквах, i  нема?
тих медоточивих слiв, якими б не помастив Iрода-царя.
   Кiлька днi тому, прошкуючи по вулицi, наштовхнувся цар  на  матроса,  у
хатi якого вчинилася радiсть - народився довгожданий син, i цар зайшов  до
хати, i подарував  породiллi  карбованця,  й  випив  коряк  браги,  одначе
примусивши спершу випити матроса та породiллю, аби упевнитися  -  в  бразi
нема?  отрути.  Й  скiльки  було   вточено   словесно?   браги   царськими
пiдбрехачами! До яких  тiльки  найславетнiших  дiянь  прирiвнювали  вчинок
царя! I знову чи не найдужче вiтiйствував наш земляк Феофан!
   Цар банкетував, веселився, а  в  темних,  похмурих  пiдземеллях  конали
безневиннi люди, i ?хнi стогони не сягали його вух. Не сягали навiть тодi,
коли вiн сам спускався в пiдземелля.  Нi,  не  мучило  його  сумлiння,  не
збирався шукати правди - не мiг примиритися з тим, що живе на  свiтi  муж,
який не зiгнувся, не впав навколiшки, не вимолю? собi того, що дано  Богом
усiм - життя.
   ...Скатований гетьман лежав на  вологих  дошках  похмурого  пiдземелля.
Догоряв останнiй великий свiтильник  укра?нсько?  свободи.  Про  що  думав
гетьман у тi хвилини? Се вiдомо тiльки Господу, а  бiльше  нiкому.  Можемо
лишень сказати напевно одне - про Укра?ну.
   Спершу цар послав до льоху лiкаря - щоби  скаламутив  душу  гетьмановi,
поманив примарою життя. А далi вiн сам i вiзьме ту душу в сво? жменi.  Вiн
умiв те робити. Немало людей обманув обiцянками.
   ...Зайшов  з  лiхтарем  солдат  з   сторожi,   за   ним   -   лiкар   з
скринькою-готувальнею. Аби справити враження, дiстав з  скриньки  нiмецьке
причандалля: шнiпер, ножицi, катедр, поставив у рядок  кiлька  пляшечок  з
лiками. Полуботок повiв  очима,  але  не  ворухнувся,  навiть  кайдани  не
брязнули.
   - Ось.... Поставимо тебе на ноги... ?хня величнiсть повелiв...  Милостi
його незмiрнi... Каже: верни до життя чернiгiвського полковника... Вiн нам
потрiбний...
   - Кому? - враз пролунав тихий голос.- Даремно клопочешся, лiкарю.  Нащо
менi життя, якщо не можу бути корисним вiтчизнi! Нехай вiн спершу  поверне
??... Але вiн не поверне.- Й замовк. Байдуже  вiдвернувся  до  стiни.  Анi
iскри зацiкавленостi у вченому ескулапi.
   Лiкар  зрозумiв,  що  Полуботок  його  лiки  вживати  не  буде.   Склав
причандалля й мовчки вийшов за дверi.
   По хвилi увiйшов цар. Знову ж таки, лише  Бог-всевидець  зна?,  про  що
вони говорили, одначе останнi слова  гетьмана  вилетiли  з  пiдземелля  на
Божий  свiт.  Бiля  напiввiдчинених  дверей  стояло  кiлька   гвардiйських
офiцерiв, аби кинутися на поклик царя,  йому  на  допомогу  (Петро  боявся
Полуботка й скатованого, прикутого ланцюгом  до  стiни).  Вони  й  винесли
Полуботковi слова на волю:
   - Вiрю безсумнiвно, що за безневинне страждання мо?  i  ближнiх  будемо
судитися в  спiльного  й  нелицемiрного  суддi  нашого  всемогущого  Бога.
Незабаром станемо перед ним, i Петро з Павлом справедливо розсудять нас.
   Петро з Павлом...  Дво?  найбiльших  святих.  I  вiдповiдно  -  один  з
найбiльших грiшникiв i один з найбiльших праведникiв.
   Петра тi слова струснули, наче трухлу грушу. Проте вiн  був  не  з  тих
людей, котрi вiдступають з порожнiми руками. Сховав  свiй  гнiв  i  сказав
удавано спiвчутливо:
   - Не знаю, на чи?му боцi правда, i, мабуть, вже  й  не  дiзнаю  ??.  Та
нехай. Ти чоловiк мужнiй i вже одним  тим  заслужив  прощення.  Менi  такi
слуги дуже потрiбнi. Нема? в мене ?х... Я прощу тобi твою  непокору,  твiй
непослух й випущу тебе звiдси... Й ти побачиш Неву та сонце -  зараз  воно
ся? у небi,- й побачиш свiй край, сво?х рiдних, топтатимеш трави,  скiльки
- зна? лише Бог. Ось тобi мо? царське слово. Але скажи...  Багато  про  те
балакають, багато ходить всiляких чуток... Ти - ма?тний чоловiк.  Де  тво?
золото? Де твiй скарб? Його не знайшли...  Зiзнайся  й  одразу  вийдеш  на
волю.
   Цар нахилив смолоскип, який тримав у руцi. В ту мить брязнули  кайдани,
хоч постать у кутку  навiть  не  ворухнулася.  Цар  вiдсахнувся.  Пролунав
сухий, спокiйний голос:
   - Вiн тут.
   - Де? - мимохiть вигукнув цар.
   - Тут,-  Довга  суха  рука  показала  на  серце.-  Тут  вiн,  зi  мною,
найбiльший мiй скарб - Укра?на. За не?  приймаю  муки,  за  не?  прийму  й
смерть. Сього скарбу нi ти, нi  тво?  посiпаки  нинiшнi  та  прийдешнi  не
заберуть нiколи.
   Смолоскип зашипiв - цар, сам того не помiчаючи, притулив його до стiни.
Випростався, неначе потятий клинком, жигонув палаючим клубком вогню  перед
себе, не влучив у обличчя в'язня, влучив у  стiну,  смолоскип  погас.  Цар
вибiг у дверi, за якими стояла  варта.  Навстрiч  йому  кинувся  комендант
фортецi, вони зiштовхнулися, цар вiдкинув його вiд  себе,  процiдив  крiзь
запiненi люттю губи:
   - Нема? пощади! - Й рубонув рукою повiтря.
   Гетьман Павло Полуботок загинув вiсiмнадцятого грудня 1724 року  й  був
похований в  лютий  мороз  за  Малою  Невою  при  церквi  Святого  Самсона
Страннопри?мця. Нiкого з наших на тих похоронах не було,  нiкого  туди  не
пустили, аж через два тижнi менi  вдалося  постояти  в  жалобi  бiля  його
могили пiд стiною монастиря та взяти з не? жменю землi, аби привезти ?? на
Укра?ну. За ту жменю землi, себто за те, що ченцi пустили мене в  монастир
i показали могилу, я вiддав ?м всi, якi заробив за лiто, грошi.
   Гетьман не помилився,  коли  сказав  царевi,  що  незабаром  вони  обо?
стануть перед престолом Господнiм на останнiй ралець. Цар сконав  двадцять
восьмого сiчня 1725 року. Помирав вiн тяжко, страшно, либонь, тi муки були
посланi йому у вiдплату за смерть Полуботка. Вiн репався вiд сечi  та  вiд
калу, якi не йшли з нього, й шаленiв з лютi, гамселив  лiкарiв,  котрi  не
могли нiчого зробити, й голосив,  завивав,  кричав  так,  що  жахалися  не
тiльки слуги в будинку, а й люди, якi випадково трапилися на вулицi.  Його
допiкали  кольки  й  печiя,  i  вiн  скручувався  в  клубок,  неначе  гад.
Сподiваючись  спокутувати  сво?  нелюдськi  грiхи,  наказав  випустити   з
в'язниць всiх розбiйникiв, зарiзяк, але  не  велiв  випускати  укра?нських
невiльникiв. Розбiйники пiшли з ножами чинити  свою  чорну  справу,  життя
царевi вони не доточили.

   * * *

   Зi смертю гетьмана закрився свiтлий зшиток мого  життя.  Воно  втратило
для мене сенс, свiт спорожнiв i потьмянiв.  Я  видавався  собi  горошиною,
загубленою на битому шляху. Шляхом йшли  тисячi  людей,  i  всiм  ?м  було
байдуже до мене, а горошинi байдуже до них. У свiтi  дуже  мало  любовi  i
дуже багато ненавистi. Я ще мав у серцi трохи любовi, але не знав, кому ??
вiддати. Кого любити, що любити... Мою бiдну  нещасну  землю,  але  ж  моя
любов не поряту? ??. Його любов могла  порятувати.  I  ту  любов  убито...
Вбито за любов до вiтчизни.  Славна  смерть...  Якщо  вона  взагалi  бува?
славною.
   Лишатися далi в Пiтерi менi було нiчого. Ще донедавна я чогось чекав...
Сподiвався, що вiдчиняться дверi темницi i  вийде  Вiн.  Ледь  усмiхнений,
суворий, владний, розважливий, мудрий. Я сподiвався з малою  надi?ю.  Люди
завжди чекають. I живуть чеканням.  Воно  -  смисл  нашого  життя.  Людина
вмира?, коли переста? чекати. Менi не було кого чекати. I  я  вернувся  на
Укра?ну.
   Пам'ятаю: останньою думкою при прощаннi з пiвнiчною столицею було:  нам
сюди дорога заказана на вiки вiкiв.  Тiльки  найостаннiший  дурень  при?де
сюди з надi?ю в серцi. Якби я мiг, написав би молитву i змусив вивчити  ??
всiх наших дiтей: нiколи, нi за якого  випадку  не  вiрте  москалевi.  Хто
повiрить,  вже  тiльки   тим   занапаща?   Укра?ну.   Москаль   перехитру?
обов'язково, й одурить, i уярмить. То його життя, його сутнiсть. Тим вiн i
дужий - пiдступнiстю та нещаднiстю. По всiх наших кордонах  мусять  стояти
залiзнi стовпи з написом: "Не вiрте москалевi".
   У Глухiв  менi  з'являтися  не  можна  було,  допинатися  вiтцiвщини  й
поготiв. Я пiшов на польську сторону, кiлька рокiв тинявся по  монастирях,
навчав дiтей по монастирських та братських школах, далi мене взяв один пан
вчити його власних дiтей, я пожив у пана два роки, а  потiм  одружився  на
вдовi, у яко? було дво? дiтей - син та дочка. З удовою  прожив  одинадцять
рокiв, поки не дiйшов зросту ?? син, мiй пасинок,  та  не  привiв  у  хату
злющу-презлющу невiстку. Кажуть, що всi дiвчата хорошi, й невiдомо, звiдки
беруться злi свекрухи, то не зовсiм правда, либонь, на цiй дiвцi вже  тодi
лежав карб злючо? свекрухи.
   Я вернувся на лiвий берег, пiшов у Мгарський монастир, але чернецтва не
прийняв, чому - то моя й  Богова  вiчна  та?мниця,  спочатку  допомагав  у
школi, а далi став монастирським пасiчником. Пасiчникую й досi.
   На  старiсть  людина  живе  споминами.  Молодими  споминами.   Ще   раз
перебанкетову? в мислях  на  банкетi  життя,  одначе  трунок  той,  неначе
розведене вино. I тiльки один спомин не перекис, не згiрк,  грi?  серце  i
кров i хвилю?, як i в тi давнi днi - спомин про  Улясю.  Нема?  ??  давно,
рiвно тридцять лiт прожила на свiтi, померла молодою  й  лишилася  молодою
для мене. Згадую все од першого до останнього дня; старий i сивий, i  досi
мрiю та марю нею, з бiло? челядi сниться менi вона одна.  I  приходить  до
мене на розмову мiй гетьман, але то вже й не спомин, то дума  всього  мого
життя. Чому не збулося, як мало збутися, й чи збудеться коли...
   Трапля?ться, шкодую за чимось. Проживаю в мислях життя  по-iншому.  Мiг
же я залишитись у Академi?, стати вченою  людиною,  може,  навiть  стовпом
науки або церкви. Мiг упросити батька, аби лишив при собi, не  одсилав  до
Полуботка. Мiг не закохатися в Уляну. Мабуть, не мiг. Та й то був би не я.
Було б не мо? життя. Отже, нарiкати на долю нема чого. Вона поставила мене
на праведну путь, навчила бачити, де добро, а де зло. Я  прожив  життя  не
марно, хоч i не звершив нiчого значного.
   Вернувшись на лiвий берег, одкопав на хуторищi напери, взятi  Iльком  у
Михайлiвцi. Вони й нинi зi мною, читати менi  стало  важко,  навiть  через
побiльшуване скло, одначе бiльшiсть iз них знаю напам'ять. Хотiв  передати
?х комусь з Полуботкових нащадкiв, тепер ось не знаю, що  з  ними  робити.
Може, доведеться  спалити.  Бо  ж  навiщо  вони  таким  нащадкам,  як  оцi
паничi... Та й паничi самi побояться тримати ?х, спалять або  покористають
супроти справи, за  яку  загинув  гетьман  Полуботок.  Нинi  таких  людцiв
розвелося - гай-гай. Отсих паничiв  нiякi  папери,  нiякi  та?мницi  життя
Павла Полуботка  не  цiкавлять,  окрiм  однi??  -  та?мницi  гетьманського
скарбу. Всi тро? гаразд знають, що гетьманська (Скоропадського)  скарбниця
i власна скарбниця Полуботка кудись зникли.
   Паничi довго ходили околясом, вивiдували, випитували в мене, що ?м було
потрiбно, й, врештi, не вивiдавши нiчого, переповiли менi казку (а чи й не
казку) про те, як ?здив тисяча сiмсот двадцятого року Полуботкiв син  Якiв
у личинi купця в  Архангельськ  двома  палубними,  запряженими  четвериком
коней, возами з двома молодими, пишно одягненими пiдпомiчниками, й найняли
вони там англiйську шхуну, носили на не? на тичинах,  на  мiцних  ремiнних
петля, важкi барила, й та шхуна вночi пiд усiма вiтрилами вийшла в море, й
перепливла його, й допливла до Лондона та пристала  до  берега.  Шкiпер  i
один пiдпомiчник зiйшли на берег i незабаром вернулися з двома каретами. В
однiй Якiв та шкiпер по?хали в Ост-Iндську компанiю, найбагатiшу в  свiтi,
й там Якiв уклав договiр про те,  що  за  дорученням  батька  вiн  вносить
двiстi тисяч золотих карбованцiв з розрахунку приросту  чотири  карбованцi
на сто. Тi грошi мiг узяти Павло Полуботок або його найближчi  спадко?мцi.
В угодi також було обумовлено, що  грошi  не  пiдлягають  "конфiскацi?  за
давнiстю". Якiв та шкiпер вернулися на шхуну й перевезли грошi. З шкiпером
вони щедро розплатилися та порадили тримати язика на припонi.
   Але хто може втримати в собi таку та?мницю!
   Паничi при менi рахували прирiст у чотири карбованцi на сотню -  бiльше
як за п'ятдесят рокiв - i нарахували велику суму.  Вони  допитувалися,  що
менi вiдомо про Якова i ту його мандрiвку до Архангельська. Я вiдказав, що
все, що вони розповiли, схоже на байку, адже про якi гарячi конi та пишний
одяг могло йтися тодi, коли подорож до Пiтера була подiбна до  подорожi  в
пекло й прирiвнювалася до вiйни. Це тепер паничi гасають на перекладних  -
за тиждень вiд Глухова до Москви. Тодi конi в дорозi не мiняли, i путь  та
була неймовiрно важкою. Я промiряв  ??  тричi.  Анi  мостiв,  анi  бродiв,
хвороби та болячки, й стужа та  спека,  й  розбiйники  по  лiсах.  Хiба  б
довезли тро? хлопцiв такий скарбi Та й не було, не могло бути в полковника
Полуботка на той час таких грошей. I навiщо б  вiн  ?х  вiдправляв  аж  до
Англi?? Тодi ще вiн сам сподiвався стати гетьманом.
   Паничi похнюпилися, а  я  сказав,  що  скарбом,  i  значним,  Полуботок
заволодiв пiзнiше, вже будучи гетьманом, i що  скарб  той  кудись  справдi
подiвся,  його  не  знайшли  царськi  конфiсканти  й  не  здобули  тодiшнi
спадко?мцi - Полуботковi сини. Шкода, що ?х вже  нема?  в  живих.  Либонь,
вони знали та?мницю скарбу. Менi достеменно невiдомо,  аби  хтось  iз  них
?здив за гряницю. Вже по тому, як цар ув'язнив Полуботка, ув'язнив  вiн  i
його синiв. Одначе перед арештом Якiв кудись зникав надовго. Й ходила така
чутка, що ?здив вiн чи то до Англi?, чи то до Бельгi? й  поклав  у  якийсь
тамтешнiй банк чималi грошi, але тi грошi  можна  взяти  лише  тодi,  коли
Укра?на буде вiльною й матиме спосiб розпорядитися тим скарбом  на  власну
користь.
   Це, останн?, я чув вiд людей. I дуже багато думав про волю  та  неволю,
про долю неньки нашо?, за яку поклав голову гетьман,  менi  хотiлося,  аби
хоч по краплi того бажання, тi?? жаги,  нехай  у  далеких  мислях,  мрiях,
зайнялося в грудях паничiв. Якщо така iскра горiтиме, вона перейде в дiти,
у внуки, й пролетить через вiки, й спалахне зiркою  на  земному  небозводi
серед iнших зiрок. То i ? найбiльший, справжнiй скарб гетьмана  Полуботка,
який вiн заповiв усiм нам. Понад той скарб - Укра?ну - бiльшого нема?.

Популярность: 7, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT