------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Частина перша

   НАПАД

   В останнiй день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Во?новим  та
Ненком  перебралися  по  льоду  на  лiвий  берег  Днiпра  i  понад   Сулою
попростували на пiвнiч. Поспiшали,  бо  хотiли  щедрий  вечiр  зустрiти  в
Дубовiй Балцi серед сво?х.
   Пронизливий холодний вiтер люто шмагав ?х по обличчях  колючим  снiгом,
слiпив очi, танцював i  кушпелив  навколо,  мов  зграя  вiдьом  i  чортiв,
застилаючи виднокруг густою бiлястою пеленою.
   Стомленi голоднi конi важко брьохалися в iмлистiй снiговiй  круговертi,
з натугою здиралися на крутi горби.  А  в  долинах,  у  глибоких  байраках
пурхали по груди в пухкi замети, як у свiже пiнисте молоко.
   Вершники теж стомилися i ?хали мовчки.  Арсен  прокладав  шлях,  пильно
вдивляючись у неяснi обриси горбiв i ледь помiтних у безпросвiтному мороцi
га?в, щоб не збитися з дороги. Власне, нiяко? дороги не було - пробиралися
навпростець, манiвцями, але цi манiвцi були козаковi добре знайомi, бо  не
один раз вiн тут про?здив.  Його  товаришi  цiлком  покладалися  на  свого
проводжатого, - тому понасували башлики на  самi  очi,  понахиляли  голови
майже до кiнських грив i, здавалося, дрiмали.
   А  хуртовина  не  вщухала.  Небо  не  просто  сiяло  снiгом.  Воно,  як
велетенський вiтряк, тряслося в нестримному гнiвi й з  високостi  трусило,
кидало, жбурляло  з-пiд  свого  невидимого  жорна  цiлi  потоки  крижаного
борошна,  яке  зразу  ж  пiдхоплював  скажений  вiтрюган  i  котив   понад
принишклою землею.
   Арсен щiльнiше прикрив поли кожуха i, знявши рукавицю,  теплою  долонею
зiгнав з брiв i вiй шорсткий намерзлий  снiг.  А  думкою  линув  у  Дубову
Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворiчне  надвечiр'я
мати зi Стехою i Златкою готують святкову  вечерю,  а  чоловiки  -  дiдусь
Онопрiй, Младен, Якуб, Спихальський i Яцько, - упоравшись по господарству,
сидять на лавах, за столом та бiля лежанки, в якiй весело гоготить вогонь,
i ждуть щедрiвникiв та щедрiвниць.
   Щедрий вечiр! Багатий вечiр! Цього разу ти будеш  особливо  радiсний  у
господi старо? Звенигорихи. Тiльки б щасливо добратися до хутора.
   Потiм в уявi сплива? прекрасне личко Златки.  На  ??  пухких  губенятах
блука?  сумна  усмiшка,  а  в  темно-синiх  очах  прича?лося  невисловлене
запитання - Арсене, любий, коли ж я дiждуся тебе? Коли нарештi ти  повiсиш
на кiлочок у глухому кутку хатини свою шаблю-розлучницю, коли - надовго, а
чи й назавжди - розсiдла?ш свого бойового коня i забудеш  про  нескiнченнi
шляхи-дороги, про кривавi сiчi, про  сповненi  тривог  i  небезпек  днi  й
ночi?..  Вона  манила  до  себе  звабливим  поглядом,  стрункою  постаттю,
бiлизною зубiв  i  вiтряною  розмаянiстю  важкого  чорного  волосся.  Вона
кликала сво?м нiжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна музика чужих
мов i бентежнiсть пiвденних ночей... Златко! Люба моя! Я поспiшаю, щоб уже
нiколи бiльше не розлучатися з тобою, щоб навiки назвати сво?ю i  назавжди
по?днати нашi долi! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб  вiдтепер  i
до кiнця нашого житт?вого шляху бути разом, щоб ти не вiдчувала себе серед
цих широких степiв вiдламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що  в  силах
мо?х, щоб ти була  щасливою,  щоб  моя  земля  стала  для  тебе  рiдною  i
дорогою...
   Його думки снувалися б i далi,  та  ?х  раптом  урвали  якiсь  тривожнi
звуки, що  долинули  з  глибоко?  балки.  Арсен  почекав,  поки  пiд'?дуть
товаришi.
   - Ви чу?те? Зда?ться, десь iрже кiнь!
   - Що ж тут - село чи хутiр попереду? - спитав Роман.
   - В гiм-то й рiч, що нi села, нi хутора... О, чу?те?! З балки  долинуло
ледь чутне в завиваннi буревiю тривожно-болiсне iржання.
   - Мабуть, подорожнi, - висловив здогад Роман. - I несе ж  у  таку  лиху
годину!.. Хто б це мiг бути? Сподiваюся - не татари?
   - Зараз дiзна?мося, - вiдповiв Арсен.
   Вони спустилися в долину. Тут було трохи затишнiше. Снiговiй ревiв десь
угорi, котився понад бiлою  безконечною  рiвниною,  а  сюди,  в  мiжгiр'я,
вривалися тiльки поодинокi вихори i слали  мiж  невидимими  горбами  пухку
снiгову ковдру.
   До виразного iржання тепер долучився людський стогiн.  Вiн  линув  десь
знизу, мовби з-пiд снiгу або з глибоко? ями.
   Вершники спiшилися.
   На краю обривистого, занесеного снiгом рiвчака зупинилися. Там,  унизу,
в напiвзаметенiй ямi, лежав вороний  кiнь.  Здригаючись  вiд  холоду,  вiн
натужно пiдiймав мокру голову i жалiбно iржав, нiби благав про  порятунок.
Пiд ним невдаха-господар.
   Своею вагою кiнь придушив йому ногу, i чоловiк, пересилюючи бiль,  тихо
постогнував.
   Арсен стрибнув у рiвчак.
   Кiнь потягнувся до нього м'якими мокрими  губами,  тихенько  заiржав  i
зробив  спробу  пiдвестися.  Але  не  змiг:  обидвi  переднi   ноги   були
переламанi. Його хазя?н ворухнувся теж i розплющив очi.
   - Крiпись, чоловiче! - промовив Звенигора. - Зараз ми допоможемо тобi!
   Вони втрьох пiдняли коня, висвободили  зi  стремена  ногу  потерпiлого.
Допомогли йому пiдвестися i вилiзти з рiвчака.
   Це був високий,  мiцний  на  вигляд  чолов'яга  рокiв  сорока.  Сукняна
бекеша, пiдбита лисячим хутром, туго обтягувала його ставну постать. Шабля
при боцi i два пiстолi за поясом, дорога смушева шапка з малиновим  верхом
i добротнi чоботи з  посрiбленими  острогами  свiдчили  про  приналежнiсть
незнайомця до вiйськового стану i про те, що  це  -  не  сiрома-нетяга,  а
досить заможний козак.
   Вiн струсив з себе снiг, кiлька разiв зiгнув  i  розiгнув  праву  ногу.
Потiм усi?ю вагою тiла наступив на не?. Нога  була  цiла,  не  пошкоджена,
але, видно, болiла чи  затерпла,  бо  незнайомець  довгенько,  кривлячись,
притупцював  нею.  Нарештi  випростався  перед   сво?ми   рятiвниками   i,
усмiхнувшись  з-пiд  невеликого,  але  густого  темно-русого  вуса  гарною
бiлозубою усмiшкою, зняв шапку, статечно вклонився.
   - Добрий день, добрi люди! Спасибi сердечне, що порятували!  А  то  вже
гадав - пропаду! - I вiн мiцно потиснув усiм руки. -  Кого  ж  бог  послав
менi на помiч?
   - Запорожцi... Звенигора, Роман Во?нов та Ненко,  -  стримано  вiдповiв
Арсен. - А ви хто?
   - Семен Гурко, з Борзни, абшитований козак Нiжинського полку.
   - Чому ж абшитований? Ваш вiк ще не дозволя? залишати вiйськову службу.
   - Вiк не дозволя?, та обставини змусили... Дружину поховав, дочку замiж
вiддав. Побув деякий час з молодятами, та бачу - зайвий я  у  ?хнiй  новiй
сiм'?. Тому й вирiшив - адже тепер я вiльний птах! - гайнути на Запорожжя.
Звичайно, не боки облежувати та  саламаху  ?сти,  а  теж  нести  вiйськову
службу... Та ось ма?ш:
   замалим не наклав головою у цiй бiсовiй круговертi... Ще раз дякую  вам
за порятунок!
   - Долi сво?й дякуйте... От тiльки як же  ви  тепер?  Без  коня  в  таку
негоду далеко не залетиш!
   Гурко мовчки розвiв руками, нiби сказав: а що я маю робити?
   - По?дьмо з нами, - запропонував Арсен. - Доберемося до тепло? оселi, а
там уже подума?мо, як вам бути далi...
   - Гм, легко сказати - по?дьмо з нами... Пiший  кiнному  не  товариш!  -
заперечив Гурко.
   - Це правда. Однак ми ж не залишимо вас  тут  на  загибель!  Якось  уже
доберемося до Дубово? Балки. А там i коня для вас  роздобудемо...  Ну,  не
гаймося! Вечорi?, а нам ще добрячих верст п'ятнадцять ?хати!
   - Якщо так, тодi зачекайте трохи, - промовив Гурко. -
   Я миттю!
   Вiн спритно плигнув у рiвчак, нахилився над конем. Обома  руками  обняв
його за голову, збив з  буйно?  вороно?  гриви  снiг.  Кiнь,  мов  дитина,
потягнувся до господаря тремтячими губами, жалiбно заiржав.
   - Прощай, мiй вiрний товаришу, - глухо промовив  Гурко,  виймаючи  з-за
пояса пiстоль. - Ти чесно i вiддано послужив менi... А я... Ось  ?дине,  -
вiн звiв курок, - чим я можу вiддячити тобi... Прости мене, друже!
   Вiн приклав пiстоль коневi до вуха i вiдвернув голову, щоб не  дивитись
у широко розплющенi чорнi очi, з яких збiгали чи  то  сльози,  чи  прозора
снiгова вода.
   Пролунав короткий пострiл. Кiнь стрепенувся i затих. I зразу ж снiговiй
почав укривати його легким бiлим саваном, з-пiд якого страшно i неприродно
виглядали зламанi, вивернутi догори переднi ноги.
   Гурко розстебнув на коневi попругу, зняв сiдло й гнуздечку.  Спритно  й
легко, нiби йому було рокiв двадцять, а не сорок, i нiби вiн  не  пролежав
пiвдня, закляклий, у холодному снiгу, вистрибнув з рiвчака i сказав:
   - Ну, ось я готовий!  Якщо  берете  мене  з  собою,  то  постараюся  не
вiдстати...
   Прямий i чесний Роман Во?нов обурився.
   - Е-е, чоловiче, ти невисоко цiниш нас, якщо вважа?ш, що  ми  дозволимо
тобi йти пiхтурою!.. - По росiйському звичаю вiн звертався  до  незнайомця
на "ти". - Ось, будь ласка, мiй сiрий! Приторочуй мiцнiше сiдло  позаду  i
?дь, а я трохи пройдуся пiшака, бо ноги вже геть затекли... А згодом  мене
змiнить Ненко, та й Арсен буде не вiд того... Якщо вже зараджувати лиховi,
то гуртом! Недарма ж у вас кажуть: гуртом i рiдного батька легше бити!
   Нiжинський козак весело усмiхнувся.
   - Побий мене грiм, якщо ви не добрячi хлопцi! Га? ?й-богу,  варто  було
померзнути в снiгу, аби тiльки зустрiтися з вами? Видно зразу, що справжнi
запорожцi, а не якiсь зайди.
   Звенигора  i  Во?нов  переглянулись,  зареготали.  А  Ненко,  не   дуже
второпавши, що сказав веселий подорожнiй, якого  тiльки  щасливий  випадок
урятував вiд смертi, з подивом спостерiгав цю сцену.
   - Вгадали, батечку! - сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в  очах.
- Один з нас - яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, - вiн показав
на Ненка. - Другий, - кивнув на Романа, - донський козак...  А  третiй,  -
ткнув рукавицею собi в груди, - колишнiй недовчении спудей...  Ну,  а  всi
гуртом - справжнiсiнькi запорожцi!
   - 0!- тiльки й вихопилося у нiжинця, i вiн зареготав дужче за всiх.
   Веселий регiт, до якого, зрозумiвши, про що мова, при?днався  i  Ненко,
покотився, переборюючи завивання хуртовини,  широкою  заснiженою  долиною.
Можна було подумати, що  четверо  людей  зiйшлися  не  серед  розбурханого
оскаженiлого вiд буремного вiтру дикого поля, а, либонь, десь  у  затишнiй
теплiй корчмi, за кухлем смачного пива, бiля вродливо? весело? шинкарки.
   Пересмiявшись,  вони  швидко  зiбралися  й  пiрнули  в  iмлисто-молочну
снiгову каламуть. Арсен знову рушив попереду - прокладати дорогу.  За  ним
верхи - Ненко й Гурко. А Роман, учепившись  за  гнуздечку,  прив'язану  до
сiдла, поспiшав ззаду по втоптаному кiнськими копитами слiду.
   Буря не вщухала. Як тiльки подорожнi виткнулися з долини, вона заревла,
закрутила, сипонула у вiчi холодним приском i покотила далi -  в  незмiрне
безмежжя бiлого степу.
   За невеличкими вiконцями, на яких мороз вималював чудернацькi мережива,
глухо ви?  вiтер,  кида?  в  шибки  сипучим  снiгом,  гогоче  в  широкому,
виплетеному з лози бовдурi. А в хатi - натоплено, по-святковому затишно.
   Перед образами горить невеличка лампадка, пiд сволоком,  на  дерев'янiй
пiдставцi, - воскова свiчка, а в челюстях печi потрiску? жовтавим полум'ям
жмут смолисто? скiпи.
   За столом, на покутi, сто?ть великий  снiп  жита,  перев'язаний  цупким
перевеслом iз лугового сiна i уквiтчаний рясними  кетягами  червоно?,  мов
кров, калини.
   На столi, застеленому вишиваною скатертиною, в полив'яних мисках - кутя
з узваром, вареники з сиром та сметаною, пироги
   з  маком,  шулики  з  медом,  два  кiльця   ковбаси,   що   виблискують
пiдсмаженими  боками.  А  посерединi,  на  широкiй  дерев'янiй   тацi,   -
крутолобий бiлий коровай.
   Кiлька разiв на рiк - у великi свята чи при зустрiчi найдорожчих гостей
- бiдаки-господарi стягалися на таке багате частування.
   Стара Звенигориха з дiвчатами - Стехою та Златкою - пора?ться бiля печi
та столу. Дiд Онопрiй вмощу? на покуть,  за  снiп,  горнятко  з  кутею  та
глечик з узваром - домовикам, тобто душам померлих, щоб  ласкавi  й  добрi
були до хати i всiх, хто живе в нiй.
   Младен з Якубом мовчки сидять на лавi. Яцько пiдкида? в лежанку  дрова,
а Спихальський, ще змарнiлий пiсля поранення, але вже веселий i жвавий, бо
вiдчув в останнi днi, як у його м'язи стрiмко влива?ться нова молода сила,
швендя? по хатi i, потираючи руки,  загляда?  до  полумискiв,  дзбанiв  та
пляшечок, якi все  ставила  i  ставила  на  стiл  Звенигориха.  Вуса  його
ворушилися, мов у кота, коли вiн чу? поживу, а злегка булькатi голубi  очi
виблискували радiстю: вiн наперед смакував багату вечерю!
   - То ?сть, панiматко, чудесне, вельми розкiшне свято - ваш  щедрий,  чи
то пак багатий вечiр!  -  фiлософствував  вiн,  патетично  звертаючись  до
старо? господинi. - У жодного народу не видiв нiц  нiчого  лiпшого!..  Якi
страви! Якi напо?! Ух! Аж дух забива?, холера ясна! - Вiн ковтав  слину  i
прицмокував язиком. - А цей зворушливий снiп жита, що пахне й досi  -  уй!
уй! - чебрецем,  свiжою  сонячною  соломою  i  далеким-далеким  лiтом!  Цi
шорсткi бринькучi колосочки i кисло-солодка червона калина мiж ними!..  Як
це мило i дотепно! Напередоднi рiздва i Нового року, на святвечiр i щедрий
вечiр, вносити цей снiп у хату, ставити  на  найпо-чеснiшому  мiсцi  -  на
покутi i бажати,  щоб  Новий  рiк  був  такий  же  щедрий  i  багатий  для
господарiв, як i цей золотий  снiп!  -  Вiн  пiдморгнув  Стесi,  яка  саме
розкладала на столi дерев'янi ложки.
   - Амiнь на доброму словi! - усмiхнувся у сиву  бороду  дiд  Онопрiй.  -
Вашими б устами та мед пити, пане Мартин!
   - За цим дiло не стане!  Був  би  тiльки  мед!  Га-га-га!  -  зареготав
Спихальський i ляснув долонею  Яцька,  який,  нахилившись,  роздмухував  у
лежанцi жар. - Годi тобi, хлопаку, тутай дмухати! Прецiнь i в тебе, як i в
мене, голод смокче за пупа! Ходiмо лишень надвiр та защедру?мо пiд  вiкном
панiматцi, ачей, до столу покличе!
   - Можна й до столу. Чого ж? I навiть без щедрiвки... От  хiба  ще  одну
хвильку зачека?мо: мо', який гiсть нежданий прибуде!
   Всi знали, якого гостя жде стара мати. Тiльки вiри не йняли, щоб у таку
негоду Арсен з Романом вирвалися в дорогу. Тому промовчали.
   Звенигориха розцiнила це по-сво.?му i зразу заметушилася.
   - Та нi, це я так... Якi там гостi такого  пiзнього  часу!  Тож  будемо
сiдати до столу? Прошу, прошу... Чим ма?мо, тим i прийма?мо!
   Однак Спихальський заперечив:
   - Е-е, нi, панiматко! Який же це  щедрий  вечiр  без  щедрiвочки?  Ану,
Яцьку, Стехо, Златко! Ходiть за мнов - та гукнемо!
   В цю мить за вiкном хтось  загупав,  i  в  хату  ввiрвалися  приглушенi
чоловiчi голоси. Потiм пролунало:
   Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски!
   - Ой, Арсен! - радiсно зойкнула мати i в знемозi опустилася на ослiн. -
Це його улюблена щедрiвка!
   Стеха метнулася в сiни.  Грюкнув  засув.  Разом  з  морозяним  холодом,
iскристими снiжинками, що завихрилися бiля порога,  з  шумом  хурделицi  в
хату вступили чотири заснiженi з нiг до  голови  постатi  На  них  усе:  i
кожухи, й шапки, й рукавицi, i навiть обличчя - так запорошене снiгом,  що
серед прибулих годi  було  впiзнати  Арсена.  Всi  однаково  скидалися  на
казкових дiдiв-морозiв, якi негадано,  не  знати  як  i  звiдки  взявшись,
ввалилися до господи. Та ось вони постягували з голiв кудлатi шапки, i три
дужi голоси прощедрували:

   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   добрим людям -
   на здоров'я!..

   Що зчинилося в хатi! Радощам не було межi Всi посхоплювалися з мiсць  i
кинулися до прибулих.
   - Арсене!
   - Романс!
   - Ненко!
   Радiснi  вигуки,  смiх,  щебетання  дiвчат,  якi  горнулися  до   сво?х
наречених, сльози матерi, обiйми i чоломкання!
   Ненка не випускали з обiймiв радiсно здивованi Младен i Якуб.  Для  них
його прибуття було такою вражаюче при?мною несподiванкою, що вони довго не
могли отямитися. Златка залишила на  хвилину  Арсена  i  теж,  на  радощах
обнявши брата, чмокнула його в холодну щоку.
   Лише козак  Гурко  стояв  бiля  порога  мовчки,  добрими  сiрими  очима
оглядаючи  буйство  радощiв  i  щастя,  що  так  несподiвано  заповнили  i
сколихнули цю привiтну теплу хатину.
   Коли перша хвиля почуттiв уляглася, Арсен сказав:
   - Дорогi мо?, як бачите, ми з Романом  вернулися  не  самi.  Ось  це  -
Ненко, Златчин брат, син Младена i добрий друг Якуба!
   Ненко вклонився, потискуючи по-дружньому простягнутi руки.  Звенигориха
схлипнула - вона вже знала iсторiю його життя - i поцiлувала в  голову.  А
Спихальський крякнув з несподiванки i вигукнув:
   - ?зус, Марiя!.. Арсене, але ж ти справжнiй ворожбит! Чаклун! Де  i  як
ти спiймав сю пташину, яка так звеселила серця Младена,
   Златки i Якуба?
   - В самiсiнькiй Сiчi, брате!.. - Вiдповiв Арсен i по паузi додав:- А ще
познайомтеся з нашим новим товаришем, який прибився  до  нас  у  дорозi...
Козак Гурко? -
   Гурко скинув бекешу i, привiтно усмiхнувшись, поцiлував Зве-
   нигорисi руки.
   - Спасибi, мати, за  гарного  сина!  Вiн  зi  сво?ми  друзями  сьогоднi
врятував мене вiд загибелi. Дай, боже, йому щастя i красно? долi!
   Звенигориха розчулилася, змахнула з ока сльозу.
   - Спасибi вам, добрий чоловiче, за гарнi слова. Сiдайте, прошу вас!
   - Ай справдi, пора юж сiдати до столу, - заметушився  Спихальський,  на
свiй лад зрозумiвши слова старо?. - Бо нашi гостi, гадаю я, так зголоднiли
в дорозi, як хорти пiсля полювання!
   Поки готувалися до вечерi, дiд Онопрiй попорав коней.
   За всi роки, вiдколи сiм'я Звенигор, рятуючись вiд  турецько-татарсько?
навали, перебралася з рiдного Кам'яядя на. Лiвобережжя,  мабуть,  не  було
щасливiшого дня в ?хнiй хатинi, нiж цей щедрий вечiр. I  хоча  безперервнi
вiйни, ворожi напади та житейськi незгоди  й  злигоднi  зробили  на  серцi
майже кожного присутнього не одну болючу зарубку, хоча в ?хнiй  бесiдi  не
раз спалахували гiркi спогади про втрати i тяжкi переживання, яких  випало
на долю кожного немало, все ж за столом панував веселий, радiсний настрiй,
бо цьому сприяло i те, що вони чи не вперше зiбралися всi разом, i те, що,
прогримiвши над ?хнiми головами, вiдлетiли,  як  ?м  здавалося,  в  минуле
страшнi грози вiйни й лихолiття, i те, нарештi що перед ними стояв багатий
стiл, заставлений дарами щедро? полтавсько? землi.
   Розiмлiлий дiдусь Онопрiй, поблискуючи почервонiлою  лисиною,  невтомно
частував гостей. За слив'янкою наповнював  чарки  грушiвкою,  калганiвкою,
малинiвкою, а по всьому - гостропахучим, п'янким медом.
   Щаслива, аж помолодiла Арсенова  мати  пiдняла  над  головою  маленький
гранчастий шкалик, проспiвала:
   Ой чарочко манюсiнька, Яка ж бо ти гарнюсiнька, Нi сучечка, нi  пенечка
- Вип'ю тебе до денечка!
   Спихальський разом з нею вихилив свiй  кухоль  i  гримнув  так,  що  аж
свiчка заблимала:
   - За ваших любих дiток, панiматко! Hex жиють по сто лятi Гурко спочатку
вiдмовчувався. А коли дiд Онопрiй винiс з-за груби кобзу, враз пожвавiшав,
очi його заблищали.
   - Ану, дiду, дайте сюди!
   Узяв кобзу до рук, перебiг пальцями по  струнах.  Мелодiйний  передзвiн
тужно полинув попiд стелею, а потiм до  нього  долучився  такий  соковитий
задушевний голос, що зразу всiх узяв за серце. I полилася  чарiвна,  нiжна
мелодiя.
   Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi,
   Ще й дiбровонька.
   Та заболiло тiло козацьке? бiле, Ще й головонька.
   Пiсню пiдхопив Арсен. I два дужi гарнi голоси, сплiвшись в один  чистий
дзвiнкий струмiнь,  забринiли,  як  гiлки  явора  пiд  вiтром,  загомонiли
воркiтливими весняними струмками, вiдлунились у серцях неповторною  красою
ясного мiсячного зимового вечора...
   Пiсня захоплювала, зачаровувала, всi слухали ?? затамувавши подих.
   Спихальський завмер, тiльки з-пiд примружено? вi? скотилася по  щоцi  i
зависла на вусi одинока сльоза.  Незважаючи  на  зовнiшню  грубуватiсть  i
пащекуватiсть, пан Мартин  мав  по-дитячому  вразливе  серце,  чутливе  до
всього прекрасного. Пiсня  зворушила  його,  збурила  душу,  нагадала  про
нелегкi останнi роки життя, про те, що i  в  нього  зараз,  як  i  в  того
козака, що заслаб у холодному заснiженому степу, нiкого не лишилося,  крiм
друзiв, з  якими  вiн  дiлив  хлiб  i  сiль.  I  коли  розсипався  срiбним
передзвоном останнiй акорд кобзи, зовсiм тихо прошепотiв:
   - Боже, якi  чари!  Диявольськi  чари!  Ваша  пiсня,  панове,  то  ?сть
найвищий вияв вашого духу, вашо? поетично? натури! Семен Гурко  з  подивом
глянув на поляка.
   - Ви правильно мислите, пане... Однак не  всi  нашi  сусiди,  на  жаль,
думають так, як ви. Вашi земляки, до прикладу,  пани  Синяв-ськi,  Сапеги,
Яблоновськi, Собеськi, Потоцькi, пруться на Укра?ну, мабуть, не для  того,
щоб усолоджувати слух нашими дзвiнкоголосими пiснями, а щоб  напхати  сво?
черево нашим хлiбом, салом та медом, а кишенi - грiшми!
   - Тiльки, прошу пана, не прилучайте i мене до цi?? компанi?!  -вигукнув
ображено пан Мартин. - Я, мосьпане, рiч друга!
   Гурко усмiхнувся.
   - Похвально чути таке. Я з при?мнiстю тисну вашу чесну руку, пане! -  I
нiжинський козак мiцно обняв Спихальського за плечi. - Але ж таких, як ви,
обмаль!.. А згадайте, що зробили з Укра?ною хан та султан! Страшно уявити!
На Правобережжi кожен другий - загинув, кожен третiй  -  у  неволi,  кожен
четвертий - утiк на Лiвобережжя, пiд захист Москви, що  одна  зараз  ряту?
нас вiд остаточно? загибелi... I тiльки кожен  п'ятий  чи,  може,  шостий,
якщо не сьомий, ще залишився там, поневiряючись по лiсових хащах.
   - О пан добре обiзнаний iз становищем краю! - в свою чергу
   здивувався Спихальський.
   - ще б пак! Маю голову на плечах! - з гiднiстю  вiдповiв  козак-  Та  й
кiлька рокiв товкся з лiвобережними полками по Укра?нi,  воюючи  то  проти
Виговського з шляхтою, то проти Ханенка з ханом,  то  проти  Дорошенка  та
Юрка Хмельницького  з  султаном...  Билися  вони,  рiзалися  за  Богданову
булаву, гризлися, як скаженi собаки! Та  в  жодного  не  було  Богданового
розуму i Богданово? сили. От i довели  нашу  вiтчизну  на  край  загибелi,
проклятi!..
   Гурко замовк i замислився. На  його  високому,  злегка  похилому  назад
лобi, мiж зламами темно-русих брiв, залягла  глибока  зморшка,  а  на  очi
упала сумна тiнь.
   Арсен переглянувся з Романом. Так  ось  якого  гостя  послала  ?м  доля
сьогоднi! Нi, це не простий козак, як вони  думали  спочатку,  коли  везли
його на хутiр! Велична зовнiшнiсть у  ньому  по?днувалась  iз  глибоким  i
гострим розумом.
   Арсеновi подумалося, що його новий знайомий дуже скида?ться  на  Сiрка:
така ж  могутня  статура  з  мiцно  посадженою  на  широкi  плечi  великою
характерною головою, такий же владний погляд крицево-сiрих очей,  таке  ж,
як здалося йому, уболiвання  за  долю  батькiвщини  й  народу.  Лише  риси
обличчя у нього м'якшi, добрiшi. Може, тому, що молодший рокiв на двадцять
п'ять чи й тридцять?
   - Ви  давно  були  на  тому  боцi?  -  спитав  Арсен,  маючи  на  увазi
Правобережжя. - Зда?ться, нiби вчора звiдти...
   - Я два лiта провiв пiд Чигирином у  вiйську  гетьмана  Самои-ловича...
Навiть останнi днi був у самому Чигиринi. Якраз перед  падiнням  його  наш
полк вивели звiдти. Мабуть, це i врятувало мене вiд загибелi...
   - О, то ми були десь поряд! - вигукнув Арсен. - Отже, лиха сьорбнули  з
одного ковша!..
   Довго, далеко за пiвнiч, свiтився вогник у  затишнiй  хатинi  Звенигор.
Точилася жвава розмова, лилися спогади, лунали  пiснi.  Мирне  щастя  тихо
витало над головами всiх присутнiх, i  сторонньому  споглядачевi  могло  б
здатися, що так жили вони завжди, що не було за ?хнiми плечима  нi  кровi,
нi смертей, нi горя, нi во?нного лихолiття... Вони щиро вiддавалися сво?му
короткоплинному щастю. Нiхто з них у цю мить не думав про завтрашнiй день.
Закинутi житт?вими обставинами з рiзних, часом аж надто  далеких  закуткiв
землi, вони почувалися в цьому товариствi, пiд цi?ю гостинною стрiхою,  як
дома, i нiкому не хотiлося думати й гадати, яких несподiваних ударiв  може
завдати ?м примхлива доля завтра. I в кожного з них  було  сьогоднi  сво?,
тiльки сво? вiдчуття щастя.
   Стара мати  тiшилася  дiтьми,  дiдусь  Онопрiй  -  онуками  i  смачними
наливками. Арсен тонув серцем у синiх Златчиних очах, а вона  сором'язливо
горнулася до нього, крадькома  позираючи  на  батька  та  брата  -  чи  не
бачать?.. Стеха й Роман теж нiкого  й  нiчого  не  помiчали,  окрiм  свого
кохання, i  ?хнi  голови,  в  обох  уквiтчанi  бiляво-пшеничним  волоссям,
тулилися одна до одно?, як розквiтлi мальви на городi.
   У Младена i Якуба серця  були  сповненi  радiстю  за  Ненка,  який  вiд
сьогоднi належав ?м не тiльки тiлом, а й душею, а  Ненко  вперше  в  життi
вiдчув любов i ласку рiдних людей, i од цього досi не  знаного  почуття  у
нього лоскiтно тремтiло серце, а на очi наверталися непроханi сльози.
   Спихальський i Яцько, не переживаючи нi за кого i нi за що, з насолодою
ласували розкiшними, як ?м здавалося, стравами та напоями i  були  щасливi
щастям сво?х друзiв.
   Про одного козака Гурка нiчого певного не можна було  сказати,  бо  для
всiх вiн залишався ще загадкою. Однак, судячи по тому,  як  розчервонiлися
вiд наливок його присмаглi на морозяному вiтрi  щоки,  як  вiн  виспiвував
пiсень, можна було гадати, що гiсть вiдчував себе щасливим.
   Це був щедрий вечiр ?хнього  життя!  По-справжньому  щедрий,  ласкавий,
теплий, щасливий! I вони, люди того неспокiйно-жорстокого часу,  умiли  як
слiд оцiнити його!
   Тому  й  панували  весь  час  у  хатi,  за   гостинно-багатим   столом,
невимушенiсть, дружелюбнiсть i та поетична простота  почуттiв,  що  робить
людину щасливою.
   Коли прокричали другi пiвнi, у вiкно хтось постукав. То були  Iваник  i
Зiнька. Видобувши з кишень кожухiв жменi збiжжя,  вони  сипонули  його  на
долiвку, на стiл, на образи, на всiх, хто сидiв за столом. Смiх,  радiсний
гомiн, пахощi житнього й пшеничного зерна, змiшаного з горохом, ячменем та
куколем, заповнили всю хату.
   - На щастя, на здоров'я, на Новий рiкi Роди,  боже,  жито,  пшеницю!  -
приказував,  посипаючи,  Iваник.  -  А  ви,  тiтко,  зна?те-ма?те,   дайте
паляницю!
   А Зiнька защебетала:

   Сiю-вiю-посiваю,
   З Новим роком вас вiтаю!
   З Новим роком вас вiтаю -
   Щастя и радощiв бажаю!

   ?х запросили до столу. Iваник сiв на лавi,  а  Зiнька  на  ослонi,  де,
потис нувшись, дав ?й мiсце Спихальський.
   - Йдемо... Коли дивлюся - свiтиться у Звенигор, - зразу ж заторочив уже
добре захмелiлий Iваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнiвки.  -
Еге-ге, кажу Зiньцi, мабуть. Арсен прибув  iз  Запорожжя!  Ану,  давай-но,
жiнко, засi?мо його! Чи не пригостить чарчиною, зна?ш-ма?ш?
   Зiнька непомiтно  штовхнула,  чоловiка  пiд  столом  ногою-не  пащекуй,
мовляв! А сама - дужа, пишнотiла, з морозу рум'яна  -  метнула  iскристими
чорними  очима  по  захмелiлих  чоловiках...  I  зустрiлася  з  захопленим
поглядом Спихальського.
   Пан Мартин ще влiтку, коли вперше завiтав з  Арсеном  у  Дубову  Балку,
накинув оком на цю напрочуд мiцну i ставну молодицю, а тепер, побачивши ??
у  новому  гарному  вбраннi,  з  лискучо-чорними,  злегка  закучерявленими
косами, свiжу вiд морозу та надмiру сили й здоров'я, аж  рота  роззявив  з
подиву: пся крев, та це ж просто красуняi Такiй би  не  в  хлопськiй  хатi
поратися бiля банякiв, а в магнатському палацi витанцьовувати  мазурку  та
краков'як! Вiн крутнув догори свого вiдстовбурченого вуса i чемно,  навiть
по-шляхетському галантно, вклонився, лiктем вiдчуваючи в тiснотi тепло  ??
пругкого тiла.
   - Вiтам панi! Як ся ма?те?
   - Дякую, пане-добродiю. Живемо помаленьку... А ви вже,  бачу,  одужу?те
вiд рани?
   - Слава Псу, одужав...
   - А то я кажу сво?му: шкода буде, якщо помре такий гарний чоловiк!
   - О панi, то було б зовсiм зле!..  Бр-р-р!..  Особливо  коли  взяти  до
уваги, що на свiтi залишилися б без нас такi файнi молодицi, як ви,  -  не
моргнувши й оком, пiдлестив упiвголоса сво?й сусiдцi  Спихальський.  Нараз
йому сяйнула несподiвана думка: мабуть, Зiнька  теж  не  байдужа  до  його
особи, коли так сказала. I вiн запитав:- То ви й справдi  жалкували  б  за
мнов, панi?
   - А чому б нi?
   - О, менi дуже при?мно чути  це  з  ваших  уст!  Отже,  панi  давненько
запримiтила мене?
   - Вас усi молодицi на хуторi  давненько  запримiтили,  -  ухилилась  од
прямо? вiдповiдi Зiнька.
   Вiд  задоволення  Спихальський  крякнув,  почервонiв  i  злегка,   нiби
ненароком, погладив долонею ?? кругле колiно. Жiнка не  вiдштовхнула  його
руки, не  розгнiвалась,  а  тiльки  скоса  зиркнула  на  чоловiка:  чи  не
бачить?.. Але Iваник у цей  час  був  заклопотаний  чималим  кухлем  меду,
пiднесеним дiдом Онопрi?м, i запашною, з часником, ковбасою, тому  не  чув
розмови Спихальського iз Зiнькою, не бачив його зальотiв до не?.
   До  самого  ранку  в  хатi  стояв  веселий  гомiн  голосiв,  лунали  то
жартiвливi, то сумно-тужливi пiснi.
   Настав новий рiк.
   Швидко промайнули святки. На сiмейнiй радi було  вирiшено,  що  весiлля
обох молодих пар - Арсена i Златки, Романа i Сте-хи -  найкраще  вiдгуляти
зараз, у зимовi м'ясницi. Вiнчатися мали  в  Лубнах.  Тому  одного  ранку,
удосвiта, Арсен з Романом, Спихальським та  Семеном  Гурком,  який  заради
тако? подi? в життi молодих друзiв вiдклав свою  мандрiвку  на  Запорожжя,
ви?хали верхи до Лубен, щоб домовитися в церквi про вiнчання.
   Хоча хурделиця стихла, дорога була важка. Товста ковдра снiгу  -  коням
по черева - вкрила неозорi степи. I скiльки глянеш оком -  жодного  слiду!
Тому ?хали поволi й до Лубен добралися тiльки надвечiр.
   Поминувши рiдкi колючi заростi глоду i  терну  на  посульських  схилах,
вершники в'?хали до мiста.
   Вечорiло. З димарiв, що,  здавалося,  стримiли  просто  з  велетенських
кучугур снiгу, звивалися в небо  сизi  димки.  З  дворiв  долинав  собачий
гавкiт. Скрипiли над колодязями високi журавлi.
   На стрiмкому шпилi, над Сулою, височiла козацька фортеця.  Два  землянi
вали - нижнiй i верхнiй - оточували той шпиль зубчастим гребенем  дубового
частоколу, за яким темнiли вiйськовi склади, стайнi, будинки  полково?  та
сотенно? старшини. На  вежах  бовванiли  в  синiй  iмлi  постатi  вартових
козакiв.
   До церкви ?хати було вже пiзно, i друзi зупинилися на нiчлiг  у  корчмi
на базарному майданi.  Нагодувавши  i  напо?вши  коней,  поставили  ?х  на
спочинок до хлiва, а самi пiсля сито? вечерi повкладалися спати, щоб  рано
встати i, домовившись про все, що треба, завидна повернутися додому.
   Але серед ночi ?х розбудило тривожне калатання дзвонiв.
   Друзi схопилися - вибiгли надвiр.
   На сторожових вежах фортецi до неба  здiймалися  довгi  язики  полум'я:
горiли бочки з смолою. З усiх усюд: з фортецi, з дзвiницi мiського собору,
з Мгарського монастиря i навколишнiх сiл линули тривожнi звуки сполоху. На
фортечних стiнах метушилися козаки, у  вiдблисках  вогненних  язикiв  вони
здавалися невеличкими рухливими привидами.
   - Цо то ?сть? Татарове? - спитав очамрiлий з несподiванки Спихальський,
на ходу натягуючи на себе кожуха.
   - Схоже, що напад, - вiдповiв стурбовано  Гурко.  -  Сiдлаймо,  хлопцi,
коней!  Чи  татари,  чи  якийсь  iнший  бiс,  ми  мусимо  бути  готовi  до
найгiршого!
   Звично кинули коням на спини сiдла, затягли мiцнi широкi попруги, i  за
якусь мить чотири вершники шпарко вилетiли з  ворiт  шинкаревого  двору  й
через ярмарковий майдан помчали до фортецi. Сюди  вже  поспiшали  пiшi  та
кiннi козаки лубенсько? сотнi, а також городяни,  для  яких  фортеця  була
?диним захистом вiд ворожого нападу.
   Вона була розташована на високому горбi, що  здiймався  не  тiльки  над
низинними просторами за Сулою, а  й  над  усiм  мiстом.  Тут  уже  вирував
людський натовп. Нiхто не знав, що ско?лось. На майданi  посеред  фортецi,
перед чималим дерев'яним будинком,  покритим  гонтою,  шикувалися  козаки.
Городяни тиснулися поза тинами, попiд хатами й стайнями, щоб  не  заважати
вiйськовим.
   Крики, лемент,  тривожне  калатання  дзвонiв,  iржання  коней,  брязкiт
збро?, шкварчання палаючо? смоли  в  бочках  -  все  це  в  першу  хвилину
оглушило Арсена i його друзiв.  Та  ось  гамiр  почав  стихати:  на  ганку
вiйськово? канцелярi? з'явилася полкова старшина.
   - Хто це? - спитав Арсен  у  козакiв,  показуючи  на  двох,  що  вийшли
наперед.
   - Полковники  Iлляшенко  та  Новицький.  Огрядний  сивовусий  полковник
Iлляшенко витягнув з-за пояса пернача. Над майданом запанувала тиша.
   - Козаки! Городяни! - пролунав його гучний голос. - Щойно  ми  одержали
звiстку... Клятвовiдступник i зрадник Юрась  Хмельницький  та  його  шуряк
Яненченко з великим татарським  загоном  перейшли  Днiпро,  ?хнi  передовi
загони вже вдерлися в  Горошине  i  Чутiвку...  Iрклi?вська,  Оржицька  та
Лукiмська сотнi  вступили  в  бiй  i  стримують  ворога...  Ми  виступа?мо
негайно! Нам на допомогу йде Миргородський полк,  i,  дасть  бог,  спiльно
розгромимо супостата i виженемо за Днiпро!
   У Арсена похололо пiд серцем.  Ця  несподiвана  тяжка  звiстка  ударила
його, нiби обухом.
   - Кепськi справи, - прошепотiв вiн. - Сьогоднi  татари  можуть  бути  в
Дубовiй Балцi...
   Всi мовчали. Нi в кого не знайшлося  жодного  слова  розради,  бо  було
ясно, яка смертельна небезпека  нависла  над  невеличким  мирним  хутором.
Тiльки чудо могло врятувати дубовобалчан вiд татарського аркана.
   - Що ж робити? - Арсен схопився за голову. - Треба рятувати наших!
   - Скачiмо туди! - вигукнув Роман. - Може, встигнемо вчасно!
   - Ай справдi - гайда, панове! Ми  вiльнi  птахи!  Чого  нам  чекати  на
козакiв! - загарячкував Спихальський. Один Гурко мовчав.
   - А ви що скажете, батьку Семене? - спитав нетерпляче Арсен.
   Останнiм часом всi вони почали звати нiжинця батьком - i за те, що  був
старший, i за гострий розум, i за великий житт?вий досвiд.
   Гурко пильно глянув на сво?х молодших друзiв, обняв Арсена за плечi. По
його обличчю промайнула журлива тiнь.
   - Ви справдi вiльнi птахи, - сказав тихо. - Ви  не  козаки  Лубенського
полку, а запорожцi i можете чинити на свiй розсуд... Я теж не зобов'язаний
ставати до лав лубенцiв... Та все ж не радив би вириватися самим  у  поле,
де ми будемо легкою  здобиччю  людоловiв!  Тим  бiльше,  що  полк  вируша?
негайно i ми ненабагато випередимо його... Тож моя думка така: ?хати разом
з лубенцями! Та якщо ви хочете всупереч усьому ?хати самi, то i я з вами!
   Арсен розумiв, що Гурко  мiрку?  правильно.  Якщо  татари  вже  досягли
Горошиного i Чутiвки, то незабаром будуть i в Дубовiй Балцi. А може, вже й
там... Що тодi четверо зроблять супроти ирди? Загинуть  або  потраплять  у
неволю.  Це  не  лiто,  коли  кожен  кущ  тебе  захова?!  Зараз  у  голому
заснiженому степу видно на  багато  верст.  Нi,  вириватися  вчотирьох  не
годиться!..
   Серце його стислося вiд  болю.  В  одну  мить  розбилися  рожевi  мрi?,
розлетiлися, як порох на вiтрi, виплеканi на  далеких  дорогах  чужини,  в
безсоннi ночi бо?в i походiв гарячi  надi?  на  щасливе  життя  з  коханою
Златкою. О, коли б вiн  мiг  за  пiвгодини  пролетiти  тi  пiвсотнi  верст
заснiженого степу, що вiддiляли його вiд не?, вiд рiдних  та  друзiв!  Але
нiякий чарiвник не допоможе йому в цьому. Тож  залиша?ться  один  вихiд  -
при?днатися до лубенцiв i разом з ними взяти участь у походi. А тим  часом
сподiватися на краще...
   Стеха i Златка взяли з припiчка два полумиски з перекладеними  сиром  i
запеченими в сметанi налисниками i понесли  до  столу.  Там  за  снiданком
точилася  повiльна  бесiда  чоловiкiв,  що  iнодi  приглушувалася   рiзким
шарганням рогача, яким Звенигориха порпалася в печi.
   Раптом з грюкотом розчинилися дверi i з галасом вскочив
   гурт ординцiв.
   Охнувши, Златка опустилася на лаву, а Стеха  заклякла  з  полумиском  у
руках посеред хати. Враженi, завмерли чоловiки. Розмова враз урвалася.
   Побачивши розвiшану на стiнах зброю - шаблi, пiстолi, рушницi, - татари
кинулися до не?, зiрвали з дерев'яних кiлочкiв. Потiм оточили  стiл.  ?хнi
чорнi вузькi  очi  загорiлися  жадiбним  вогнем.  Бруднi  руки,  що  пахли
кiнським потом, хапали хлiб, шматки смаженого гусака, налисники i запихали
в роти. За одну хвилину стiл спорожнiв.
   Младен, Якуб i Ненко сидiли отетерiлi,  не  знаючи,  на  що  зважитись.
Зайнятi ?жею, голоднi нападники поки що ?х не чiпали.
   В  хату  ввiйшов  молоденький,  тонкий,  мов  очеретинка,  татарчук   у
багатшому, нiж у його одноплемiнникiв, одязi. На вигляд  йому  було  рокiв
шiстнадцять. Обличчям вiн мало скидався на татарина. Худорляве,  довгасте,
з карими очима пiд гострими зламами чорних брiв, лице його було  б  навiть
гарним, коли б не дикувата посмiшка широкого рота, на якому вiд того  цвiв
хижий оскал бiлих рiвних зубiв.
   Ординцi шанобливо розступилися, не  припиняючи,  однак,  гризти  гусячi
кiстки.
   Юнак окинув бистрим оком хату i ?? домочадцiв.  Довше,  нiж  на  iнших,
затримав погляд на пишнотiлiй Стесi, котра стояла  нi  жива  нi  мертва  з
напiвпорожнiм  уже  полумиском,  пiдiйшов  до  не?,  двома  пальцями  взяв
налисник i вправно вкинув собi в рот.
   - М-м-м, смачно! Дуже смачно! - сказав несподiвано  чистою  укра?нською
мовою. - Спасибi господинi, яка вмi? так смачно готувати... Як моя ненька!
- Вiн швидко проковтнув i другого налисника, витер об  полу  кожуха  руку,
враз посуворiшав. - А тепер - збирайтеся всi!
   - Збиратися?.. Куди? В  Крим?!  -  зойкнула  Стеха  i  впустила  додолу
порожню миску.
   - Ми не кримчаки! Ми буджацькi татари! -  заперечив  юнак  i  гордовито
додав:- Я Чора, син аккерманського мурзи Кучука!
   - Один бiс - що в Крим, що в Буджак... Неволя всюди однакова! - буркнув
дiд Онопрiй.
   - Досить розмовi Збирайтеся i виходьте! - вiдрiзав Чора i пiшов з хати.
   Татари виштовхали всiх надвiр.
   Хутiрський  вигiн  був  геть  запруджений  нажаханими  людьми.  Довкола
пантрували  кiннi  ординцi.  Посеред  майдану,  на  узвишшi,  гарцював  на
гарячому карому конi чорнобородий вершник.  Чора  пiдвiв  до  нього  сво?х
полонених, шанобливо вклонився.
   - Батьку, весь хутiр уже тут. Ось привiв останнiх!
   - Гаразд, Чоро. Ти молодець у мене - будеш гарним во?ном!
   Аккерманський мурза Кучук! Недобра слава йшла про нього  по  Укра?нi...
Полоненi прикипiли поглядами до  його  обличчя,  темного,  обвiтреного,  з
гострими розкосими очима i великим, як i в  Чори,  ротом,  що  ошкiрювався
хижуватою  посмiшкою...  Страшний  людолов!  Продаж  бранцiв   став   його
ремеслом. Кожного року  вiн  не  раз  i  не  два,  а  кiлька  разiв  робив
спустошливi напади на Укра?ну, без жалю плюндрував села,  виганяв  худобу,
забирав у неволю людей. Вiдважний, хитрий i  жорстокий,  вiн  завжди  умiв
уникнути зустрiчi з переважаючими силами козакiв,  i  тому  одноплемiнники
дивилися на нього як на щасливця,  з  яким  безпечно  ходити  у  вiйськовi
походи. Його чамбул завжди був переповнений шукачами легко? наживи.
   Мурза торкнув коня, пiд'?хав до бранцiв. Ще здалеку вiн помiтив  дiвчат
i зупинився перед ними. Важкий уважний погляд упав на русокосу  рожевощоку
Стеху. Вiн любив русявих.
   Дiвчина сполотнiла. Цей погляд  не  вiщував  нiчого  доброго.  О,  вона
знала, що ?й доведеться витерпiти, якщо  ординцi  запроторять  ??  у  сво?
степовi улуси! Довiчна неволя, безпросвiтна праця, наруга й знущання -  то
?? майбутня доля. Або ж мiсце рабинi-наложницi в  гаремi  хана,  мурзи  чи
багатого турецького бея...
   Потiм Кучук перевiв погляд на Златку.
   - Гарненькi!- прицмокнув язиком. - Ти чу?ш, Чоро? За таких можна  взяти
в Стамбулi по копi золота! - Вiн, як i син, добре говорив по-укра?нськи. -
Або й по двi, клянусь аллахом!..Якщо ми ?м не знайдемо iншого  мiсця...  -
При цьому вiн ще раз пильно глянув на Стеху.
   Чора промовчав, мабуть, не смiв перечити батьковi. А мурза нахилився  з
коня, пальцями взяв Стеху за пiдборiддя.
   - Як тебе звати, красуне?
   - Стеха, - тихо вiдповiла дiвчина, благальне  дивлячись  на  чоловiкiв,
котрi напружено стежили за кожним рухом мурзи.
   Вона боялася, що один ?хнiй необережний рух може призвести до фатальних
наслвдкiв. Але i Младен,  i  Ненко,  i  Якуб,  нiби  змовившись,  мовчали,
розумiючи, що зараз, в гарячу пору нападу, вони нiчим не можуть  допомогти
нi Златцi, нi Стесi, нi  iншим  Арсеновим  родичам,  а  тiльки  зашкодити.
Жорстокий Кучук не зупиниться перед тим, щоб знищити ?х, аби  лиш  усунути
перешкоду на шляху до оволодiння таким дорогим товаром.
   Кучук заглянув у розширенi вiд жаху очi Стехи, промовив:
   - Гарне iм'я... - потiм повернувся до Златки.  -  А  тебе?  Дiвчина  не
вiдповiла i вiдвернулась. Мурза гнiвно випростався в  сiдлi.  Над  головою
раптово свиснула  нагайка.  Але  наперед  вискочив  Яцько,  затулив  собою
дiвчину.
   - Не смiй бити, мурзо! - Хлопець зблiд, витягнувся як струна.  -  Ти  ж
зна?ш, що у нас жiнок не б'ють!
   Мурза притримав руку, здивовано витрiщився на юнака. -  Ти  хто  такий,
рабе, що смi?ш менi перечити? - I шмагонув  його  по  головi.  -  Хiба  не
розумi?ш, що й цi дiвчата, i ти, i всi ви - то мiй ясир! Хочу б'ю, хочу  -
заб'ю! - I вiн знову оперiщив хлопця.
   Невiдомо, чим би закiнчилась для Яцька його сутичка з  мурзою,  коли  б
поява двох нових вершникiв не припинила ??.
   - Що тут трапилося? - спитав переднiй, осаджуючи баского бiлого коня.
   Це був чоловiк рокiв сорока. Одягнутий у  добротний  дублений  кожух  з
сивим комiром i такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий,  вiн  гордовито
сидiв у оздобленому срiблом сiдлi, кидаючи навкруги з-пiд соболино?  шапки
бистрий погляд.
   Мурза опустив  руку  з  нагайкою.  Його  темне  обличчя  розпливлося  в
усмiшцi.
   - Вiтаю пана полковника! Нiчого особливого не трапилося, провчив  трохи
одного раба, щоб чемнiший був!
   Яцько  глянув  на  другого  вершника,  що  прибув  разом   з   красенем
полковником, i впiзнав у ньому Свирида Многогрiшного. Вiд Арсена Звенигори
хлопець уже знав, що колишнiй невольник, з яким йому довелося пасти  овець
у турецького спагi?, став старшиною у вiйську Юрiя Хмельницького, а  тому,
щоб не потрапити йому на очi, шмигнув у натовп i з-за плеча дiдуся Онопрiя
став назирати: що ж буде далi?
   Тим часом полковник швидко запримiтив дiвчат,  що,  зблiдлi,  наляканi,
стояли перед мурзою. Деякий час вiн пильно розглядав ?х, у задумi  крутячи
лiвою  рукою  невеличкого  чорного  вуса,  потiм  повернувся  до   Свирида
Многогрiшного i кинув через плече:
   - Цю сiм'ю я заберу з собою в Корсунь!
   - Слухаюсь, пане полковнику, - вклонився Свирид Многогрiшний.
   - Якщо я повернуся пiзнiше, поселиш ?х на островi, у замку.
   - Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетiв з лиця усмiх.
   - Чекай,  чекай,  полковнику!  -  сказав  вiн  насуплено.  -  Перш  нiж
розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дiзнатися про  мо?  намiри
щодо них.
   - Я слухаю, мурзо, - повернувся до нього полковник.
   - Пан полковник може брати собi всiх людей, крiм оцих двох дiвчат. Вони
належать менi!
   - На якiй пiдставi?
   - Вiйськова сила в мо?х руках... Це мiй ясир!
   - Але ж мурза Кучук ма? пам'ятати наказ великого вiзира, що жодна  жива
душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!
   Мурзу пересмикнуло. Вiн ледве стримував гнiв.
   - То з Правобережжя... А тут Лiвобережжя, наскiльки я розумiю!
   - Все одно... Цi люди  будуть  переселенi  на  Правобережжя  i  стануть
пiдданими Порти! Як же  ти,  мурзо,  осмiлишся  брати  ясир  у  володiннях
падишаха?
   - Але ж я повинен одержати щось за цей  похiд!-  вигукнув  розлютований
мурза. - Чи пан полковник гада?, що я даремно допомагатиму гетьмановi?
   - Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить...
   - Одержить, одержить! Мовляв, на тобi, небоже, що менi негоже! А я звик
брати те, що менi подоба?ться!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, пiти
походом на Лiвобережжя i набрати бранцiв стiльки, скiльки захочу!
   - Звичайно, можеш, мурзо... Але зараз ми йдемо на  Лiвобережжя  не  для
того, щоб ти захопив ясир, а для того,  щоб  при?днати  його  до  володiнь
падишаха!
   - Тьфу, шайтан!- плюнув мурза. - Хай  буду  я  проклятий,  якщо  вдруге
погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьмановi!
   - Не нашому гетьмановi, а пiдданому i союзниковi  султана!  -  вiдрiзав
полковник.
   Розумiючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза  промовчав.
Але судячи з того, як блискотiли його очi i  хижо  кривився  широкий  рот,
можна було безпомилково вгадати,  що  вiн  не  залишив  намiру  заволодiти
дiвчатами. Поряд з ним, теж зблiдлий вiд  лютi  й  ненавистi,  закам'янiло
сидiв в сiдлi Чора. Молоденький мурза розумiв,  що  втручатися  в  розмову
дорослих вiн не ма? права, тому мовчав. Однак усiм серцем  вiн,  очевидно,
був на боцi батька i важко  глипав  на  полковника,  який,  здавалося,  не
помiчав його.
   Полковник зробив примирливий жест i лагiдно промовив:
   - Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями!  Прибудемо  в
Корсунь - там побалака?мо... А зараз у нас  багато  iнших  турбот...  Пане
хорунжий, - звернувся вiн до Многогрiшного, - я хочу поговорити з народом.
Накажи, щоб усi пiдiйшли ближче i слухали уважно!
   Многогрiшний кивнув головою, пiдвiвся на стременах i гукнув у натовп:
   - Земляки! Не бiйтеся нас! Я хорунжий  гетьмана  Юрiя  Гедеона  Венжика
Хмельницького Свирид Многогрiшний... А це, - вiн зробив шанобливий уклiн у
бiк свого супутника, - корсунський полковник Iван  Яненченко...  Вiн  хоче
говорити з вами! Пiдiйдiть сюди i уважно слухайте!
   Хуторяни почали боязко  пiдходити,  збиваючись  в  один  великий  гурт.
Навколо них щiльно стали кiннi татари.
   Многогрiшний осадив свого коня. Наперед ви?хав полковник
   Яненченко.
   - Люди! - голос у нього був рiзкий, сильний.  -  Ми  прийшли  сюди,  на
Лiвобережжя, не як вороги, а як  вашi  визволителi!  Бiльшiсть  iз  вас  -
вихiдцi, втiкачi з правого берега... Кожному мила  своя  сторона.  Тож  ми
нада?мо вам змогу повернутися  назад,  на  свою  батькiвщину,  що  жде  не
дiждеться  ваших  працьовитих  рук.  Там,  на  Корсунщинi,   Богуславщинi,
Уманщинi, Вiнниччинi, вашi хати, ниви, ставки та озера, там - могили ваших
батькiв та прадiдiв!.. Навiть дикi звiрi люблять свiй край... А ви ж люди!
Ми обiця?мо вам захист вiд ворогiв! Ви  будете  вiльнi?  Землi  -  скiльки
хочеш! Селися - де  хочешi  Нiхто  не  братиме  з  вас  нi  подушного,  нi
комiрного, нi млинового, нi шляхового, як це ви платите тут! Не  буде  там
нi гетьманських оранд, якi ввiв ненависний усiм  попович,  нi  во?водських
стацiй!.. Тож забирайте все сво? добро, запрягайте в сани коней чи  волiв,
садовiть дiтей i старих - та й гайда з богом у дорогу!
   Натовп сколихнувся. Всi раптом загули, зашумiли. Радiсть вiд  того,  що
це ще не татарська неволя, почала поволi гаснути. Куди ?хати? Як  покинути
сво? хатини, клунi, повiтки, поля, засiянi озиминою? Що чека? ?х у  новому
кра?? Голод, холод, татарський нагай? Адже всiм вiдомо, що на Правобережжi
майже все  спалено,  стоптано,  знищено!..  До  яких  же  молочних  рiк  i
кисiльних берегiв приведе ?х цей бистроокий полковник?
   Серед жiнок  почулося  схлипування.  Потiм  котрась  заголосила.  Глухо
зарокотало басовите чоловiче невдоволення.
   З натовпу наперед випхався Iваник. Зiнька хапнула його за рукав свитки,
щоб  притримати,  але  чоловiк  вiдмахнувся  од  не?  i   став   насупроти
полковника.
   - А якщо, примiром, зна?ш-ма?ш, я нiкуди звiдси не хочу ?хати, ласкавий
пане полковнику? Га? Як бути тодi? Чи можу я залишитися з родиною тута?
   Вiн поклонився полковниковi в  пояс  i,  випроставшись,  м'яв  у  руках
кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо вiдповiдi.
   Янеяченко змiряв його важким, суворим поглядом.
   - Жодна жива душа тут не залишиться! По?дуть усi!..
   - Але ж чому? Я вже тутечки, зна?ш-ма?ш, звик,  обжився...  I  не  хочу
повертатися, примiром, на свою Уманщину, де турки й  татари  з  Дорошенком
геть чисто все витоптали, спалили,  а  людей  або  забрали  в  полон,  або
постинали...  Там  зараз,  либонь,  однi  вовки  виють  на  пустирищах  та
гайвороння кружля? над безлюдним степом...
   Яненченко ще бiльше потемнiв на виду.
   -  По?деш,  вишкребку!  Ти  чу?ш  -  по?деш!  Ми  силою  заберемо   вiд
Самойловича весь люд i переведемо на той бiк! Заселимо Правобережжя!..
   - Гм, звичайно,  заберете,  якщо  подужа?те,  -  просторiкував  упертий
чоловiчок, знову кланяючись полковниковi. - Тiльки ж...
   Вiн не встиг закiнчити думки, Яненченко раптом вихопив з пiхов шаблю  i
занiс над головою. Лють спотворила полковникове  обличчя.  В  чорних  очах
блиснув вогонь.
   - Замовкни, блазню!
   Вiн не здержав би руки. Але  тут  з  гурту  вирвалася  Зiнька  i  сво?ю
могутньою статурою затулила чоловiка.
   - Пане полковнику! - крикнула. - У мене ж двiйко дiток! Яненченко якусь
мить повагався, потiм опустив шаблю.
   - Так ось мiй наказ! - кинув вiн  у  натовп.  -  Всi  чоловiки  й  дiти
залишаться тут, а жiнки й старi повернуться  додому,  запряжуть  коней  чи
волiв, заберуть одяг та збiжжя - i в путь!.. До Корсуня
   вас супроводжуватиме загiн пана хорунжого! Хто ма?  намiр  утекти,  хай
спочатку пересвiдчиться, чи мiцно його голова держиться на плечах!  Татари
дуже швидко вiдокремлять ?? вiд тiла! Або ж заарканять i потягнуть у  Крим
чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чу?ш?
   Многогрiшний кивнув головою.
   За якусь годину валка саней, навантажених домашнiм скарбом  хуторян,  з
отарами овець та гуртами худоби, ви?хала з Дубово? Балки, ?? супроводжував
чималий татарський загiн.
   Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востанн? побачити
рiднi оселi. I не повiрили сво?м очам: весь хутiр  палав!  Вулицями  мчали
вершники зi смолоскипами в руках - i  за  ними  спалахували  солом'янi  та
очеретянi стрiхи хатин, повiток, клунь. Здiймалися до неба малиновi  язики
полум'я над стiжками сiна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою  долиною
Сули, вкриваючи iскристо-бiлий снiг чорним попелом.
   Валка зупинилась. Захлипали дiти, заголосили жiнки. Чоловiки в безсилiй
лютi стискували кулаки. У вогнi гинуло ?хн? добро, надбане важкою  працею.
Тепер у них нiде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного
пустельного свiту.
   - Гайда! Гайда! - загукали татари. - Йдiть, бруднi свинi!
   Валка рушила знову.
   Дiд Онопрiй  зi  сво?ми  саньми  опинився  майже  попереду.  Вiн  важко
брьохався разом з чоловiками непротоптаною цiлиною,  цьвохкав  батогом  на
сiрих волiв. Жiнки сидiли на санях, а Яцько йшов позаду, спiдлоба бликаючи
на вершникiв, що вартували валку та на чорне рiдколiсся,  за  яким  -  вiн
знав - починаються
   глибокi яруги.
   Там, де лiс зовсiм близько пiдiйшов до дороги, хлопець раптом  рвонувся
вбiк i шпарко, мов за?ць, помчав геть вiд валки.
   - Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! - гукнув дiд
   Онопрiй.
   Та Яцько тiльки махнув рукою i ще  дужче  зачеберяв  ногами  до  темних
заростей грабини.
   - Стiй! Стiй! - почувся позаду голос  Многогрiшного.  Кiлька  вершникiв
повернули за втiкачем. Одиноко просвистiла стрiла. Та Яцько шуснув у лiс i
запетляв  помiж  кущами  глоду,  лiщини,  безлисто?   бузини...   Вершники
спiшились i погналися за
   ним.
   Валка зупинилась. Не всi знали, що трапилося попереду, i тому  зчинився
крик. Однi думали, що несподiвано напали козаки i ведуть з  татарами  бiй,
iншi гадали, що, навпаки, татари  вирiшили  нiкуди  хуторян  не  вести,  а
порiшити всiх тут.
   Цей крик ще бiльше пiдстьобнув Яцька,  вiн  вихором  вирвався  з  лiсу,
перебiг поляну i опинився над стрiмким схилом заснiженого яру.  Мiсцевiсть
хлопцевi була добре знайома. Не раз i не  два  восени  вiн  бiгав  сюди  з
хутiрськими шибайголовами ласувати гiркувато-кислою, примерзлою на першому
морозi калиною, а тому, чуючи позаду лемент багатьох голосiв i тупiт  нiг,
без роздуму шугонув з кручi вниз i по майже прямовиснiй стiнi покотився  в
бiлу безодню глибочезного яру.
   Переслiдувачi добiгли до урвища i зупинились. Це були молодi, кривоногi
вiд безконечно? ?зди на конях татарчуки. На  ?хнiх  широких,  вилицюватих,
обвiтрено-бронзових обличчях, коли вони глянули вниз, вiдбився жах. Там, у
глибинi, збиваючи за собою бiлу куряву з тонко просiяного вiтерцем  снiгу,
котився темний клубок.
   - Шайтан! - прошепотiв котрийсь iз них. - Один шайтан може зважитися на
подiбне!
   Снiги випали останнiми днями такi  глибокi,  що  низькорослi  татарськi
конi поринали в заметах, як у холодних хвилях. Вони швидко  вибивалися  iз
сил i, змокрiлi, зупинялися й пожадливо  хапали  гарячими  губами  сипучий
снiг.
   Юрiй Хмельницький лютував вiд  того,  що  все  не  так  складалося,  як
хотiлося. Коли  вiн,  заручившись  згодою  великого  вiзира  Кара-Мустафи,
перейшов з кiлькома тисячами  кримських  та  буд-жацьких  татар  замерзлий
Днiпро, то гадав, що швидко здобуде Лубни i Миргород, а потiм рушить  далi
на пiвнiч - до Лохвицi, Ромен i Гадяча. Звiдти  вже  було  недалеко  i  до
гетьмансько? столицi - Батурина... Вiн сподiвався  також,  що  лiвобережнi
козаки зразу ж вiдсахнуться вiд Iвана Самойловича i пристануть до нього, а
населення вiтатиме його хлiбом-сiллю.
   Та не так сталось, як  гадалось.  Спочатку  затримали  просування  його
вiйська буремнi хуртовини й глибокi снiги, а потiм  -  невеличкi  козацькi
фортецi у Яблуневому та Лукiм'?. Лiвобережнi козаки стiйко  оборонялися  й
гадки не мали здаватися чи переходити на його бiк. Обложивши з  кримчаками
Яблуневе, гетьман наказав нещадно розправлятися з населенням - усiх  людей
виводити за Днiпро, а оселi спалювати.
   Те ж саме робив над Сулою полковник Яненченко. Вiн мав намiр прорватися
на Миргородщину, але застряв пiд Лукiм'ям. Кiлька разiв  посилав  разом  з
мурзою Кучуком буджацьких ординцiв на приступ.  Лучники  закидали  фортецю
стрiлами, сеймени палили з яничарок, лiзли по драбинах на вали, та лукiмцi
облили вали водою, i нападники скочувалися по гладенькому, мов скло, льоду
донизу.
   Кiлька днiв провiв вiн пiд цi?ю фортецею, але взяти не змiг. А  коли  з
пiвночi показалися передовi загони Лубенського полку, Яненченко  вiдступив
i став на полi мiж Лукiм'ям та Оржицею.
   З-за Сули на  допомогу  лубенцям  прибули  кiннi  сотнi  Миргородського
полку, i полковники Iлляшенко та Новицький,  не  гаючись,  стали  готувати
сво? вiйсько до битви.
   Арсен Звенигора з друзями стояв на правому крилi,  на  узвишшi,  звiдки
було видно майже все поле майбутнього  бою.  Серце  його  тужно  нило  вiд
гостро? тривоги, рвалося до Дубово?  Балки.  Невiдомiсть  гнiтила  козака.
Йому хотiлося вiтром летiти до рiдно? оселi.  Та  мiж  ним  i  хутором  за
яко?сь пiвмилi суцiльною стiною темнiли татари. Як полетиш?
   Друзям були зрозумiлi Арсеновi  страждання,  i  вони  не  набридали  зi
словами спiвчуття й розради. Роман  сам  тяжко  сумував  за  Стехою,  його
великi голубi очi мимоволi  поглядали  в  бiлу  далину,  нiби  сподiвалися
побачити там кохану. Спихальський i Гурко, стиснувши зуби,  мовчки  сидiли
на конях, ждучи наказу атакувати
   ворога.
   Яненченко не витримав i перший розпочав бiй. Миргородцi  ще  шикувалися
лавами, а вiн сво?м правим крилом ударив по них,  сподiваючись  зiм'яти  й
вiдкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих проталин.  В  разi
перемоги йому вiдкривався шлях на  Лубни,  Лохвицю  i  Ромни.  Тож  варто,
мiркував вiн, ризикнути!
   Вiн пiдвiвся на  стременах,  махнув  шаблею  над  головою.  I  зразу  ж
застугонiла пiд снiгом мерзла  земля,  заколихалися  над  рядами  бунчуки,
прокотився полем грiзний клич - алла, алла!
   В ту  ж  мить  перед  козацькi  лави  ви?хав  молодцюватий  пiдтягнутий
полковник Новицький, теж махнув шаблею.
   - За мною, братцi! Вперед!
   Двi густi лави,  як  двi  морськi  хвилi,  зiткнулися  в  бiлому  полi.
Завирувало, заклекотiло криваве бойовисько.
   Татари не змогли вiдкинути миргородцiв, i ?хнiй  бойовий  запал  швидко
згас. А коли почали частiше падати вбитi й пораненi, коли козацьке "слава"
зазвучало гучнiше й грiзнiше, в  серця  ординцiв  закрався  страх  i  вони
здригнулися. I не тому, що були менш хоробрi чи мали менше сил. Сили  були
майже рiвнi. I хоробрiстю не обдiлив аллах сво?х синiв, що з дитячих рокiв
привчалися сидiти в сiдлi й тримати в руках шаблю та  лук.  Причина  була,
мабуть, в iншому: вони воювали тiльки заради грабунку, здобичi вiйськово?.
А грабiжники, як вiдомо, нiколи не вiдзначаються стiйкiстю в бою... Козаки
ж захищали свiй край, сво? домiвки, сво?х жiнок i дiтей,  тому  билися  до
останнього, не шкодуючи життя.  I  ця  приреченiсть  надавала  ?м  сили  й
завзяття. Нехтуючи смертю, вони не вiдступили нi на крок.
   Побачивши, як здригнулися переднi ряди ординцiв, Яненченко зрозумiв: ще
хвилина - i його вiйсько покотиться назад. Тодi вже нiяка сила не  спинить
переполошених татар аж до самого Днiпра.  I  вiн  iукнув  до  тих  кiлькох
десяткiв козакiв, якi служили у Юрiя Хмельницького:
   - За мною, друзi! Покажемо союзникам, як треба битися!
   Вiн помчав на бiлому огирi на чолi купки сво?х охоронцiв i  врiзався  в
лави лубенцiв. З-пiд баского коня летiв кiм'яхами снiг. Блиснула на  сонцi
крива шаблюка.
   Захопленi  його  вiдчайдушнiстю,  понукуванi  мурзою  Кучуком,   татари
повернули знову i посилили натиск на козакiв.
   Арсен Звенигора здалеку запримiтив вершника на бiлому конi  i  подумав,
що то сам Юрiй Хмельницький.
   - Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з бокiв, а ми з батьком
Семеном ударимо йому в лоб! - гукнув вiн товариству. - Чи не сам гетьман?
   - Нi, то не Хмельниченко, - заперечив Гурко. - Побий мене грiм, якщо це
не Яненченко... ?й-богу, Iван Яненченко! З ним я разом учився в  ки?вськiй
колегi?, а пiзнiше - схрещував шаблi, коли Самойлович  водив  лiвобережних
козакiв проти Дорошенка. А тепер вiн полковник корсунський...
   - От його нам якраз i цiкаво схопити! Татари враз тодi повернуть назад,
- сказав Арсен. - Вперед, друзi!
   Вiн ударив коня пiд боки i помчав  навперейми  Яненченковi.  За  ним  -
Гурко, Роман i Спихальський. Позаду рушили козаки Лу-кiмсько? сотнi.
   Арсен на повному ходу зiткнувся з Яненченком i зчепився  в  рукопашному
бою. Полковник був дужий i спритний. Його темне, аж бронзове обличчя  хижо
ошкiрилося: вiн, мабуть, гадав, що легко  виб'?  молодого  супротивника  з
сiдла. Та з першого ж удару вiдчув, що перед ним не молодик, а досвiдчений
i сильний козак. Тому, наносячи Арсеновi  удар  шаблею,  вiн  лiвою  рукою
вихопив з-за пояса пiстоль i спрямував козаковi прямо в груди.
   Блиснув пломiнь. Прогримiв пострiл.
   Та Арсен ранiш, нiж куля  встигла  пронизати  його,  кинувся  вбiк,  до
лiвого стремена i теж вихопив пiстоль.
   Яненченко не сподiвався такого повороту подiй. Вiн  був  упевнений,  що
супротивник пада?, i не встиг вiдхилитися  вiд  пострiлу  Звенигори,  який
стрiляв майже впритул, бо ?хнi конi замалим  не  зiткнулися  грудьми.  Але
полковник навiть не похитнувся, хоча на кожусi якраз проти серця зачорнiла
кругла дiрка.
   - На ньому панцир! - крикнув Гурко. - Бий шаблею. Арсен занiс шаблю.  I
коли б Яненченко не рвонув поводи i не кинувся навтьоки, коли б мiж ним  i
Арсеном не вклинилися полковниковi охоронцi, хто зна,  чим  би  закiнчився
для нього цей по?динок.
   Йому навперейми кинувся  Роман  зi  Спихальським  та  десятком  молодих
козакiв. Зрозумiвши, що вiн потрапля? в пастку, Яненченко пустив поводи  i
щосили оперiщив коня шаблею по крупу. Дужий рисак прищулив вуха i  вихором
помчав у поле, рятуючи свого хазя?на од вiрно? смертi.
   -  Хапай  його!  Хапай  псявiру!  -  ревнув  Спихальський,  бачачи,  що
полковник вислиза? з рук.
   Однак нi в Спихальського, нi в Романа, нi в Гурка конi не  вiдзначалися
прудкiстю,  i  Яненченко  швидко  вiдiрвався  вiд  них.  Тiльки  Арсен  не
вiдставав.  Мов  чорна  блискавка,  мчав  вiн  слiдом  за  полковником  по
заснiженому бiлому полю.
   Яненченко оглянувся, i на його бронзовому, засмаглому обличчi промайнув
страх: козак ось-ось наздожене. А там...
   - На допомогу! - вигукнув вiн перелякано.
   До нього на виручку повернув з кiлькома десятками во?нiв мурза Кучук.
   Арсен на всьому скаку врiзався в лаву татар. Вiд його  наглого  натиску
перший ряд здригнувся, подався назад.  Кiлька  ординцiв  упало  додолу.  В
iнших одразу погас бойовий запал...
   До козака неможливо було пiдступитися, його шабля, мов смерч,  шаленiла
над ворожими головами,  а  дужий,  розпалений  бо?м  кiнь  грудьми  тiснив
низькорослих кошлатих татарських коней.
   На допомогу Арсеновi пiдоспiли  друзi;  вiн  з  новою  силою,  з  новим
завзяттям накинувся на ненависних загарбникiв. Упало ще кiлька ворогiв,  а
тi, що вцiлiли, шарахнулися назад i, лементуючи, сипонули врозтiч.
   - Кара джигiт! Чорний вершник! - кричали однi.
   - О аллах, це сам шайтан! Кара-шайтан! Чорний чорт! - кричали iншi.
   - Куди ви? Назад! - намагався зупинити ?х мурза Кучук. Та його нiхто не
слухав. Во?ни повсюдно завертали коней. Кинутi кимось два слова -  "чорний
вершник" - вмить, мов вогонь, пойняли смертельним жахом  серця  забобонних
ординцiв.  В  ?хнiй  уявi  "чорний   вершник"   був   надiлений   чарiвною
невразливiстю i надприродною силою, i зустрiч з  ним  не  вiщувала  нiчого
втiшного, тiльки смерть...
   - Кидайте на нього аркан! Стрiляйте з лукiв! - гукав мурза.
   Та голос його потонув у криках, шумi, брязкотi збро?  i  тупотi  копит.
Його вiдтерли, потягли за собою в поле  переляканi  одноплемiнники.  Мурза
уже нiчого не мiг вдiяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тiкають  з
поля бою? А крiм усього, вiн сам не бачив у цьому походi,  до  якого  його
спонукали Кара-Мустафа та хан Мюрад-Гiрей, нiяко?  вигоди  для  себе.  Чим
заплатить йому гетьман Юрiй Хмельницький, коли скарбниця його  порожня,  а
пiдданих - жменька? То за вiщо ж його люди мають класти голови?
   Орда тiкала на Оржицю,  а  звiдти  полями  -  до  Яблуневого.  Кримськi
салтани, що були з Юрi?м Хмельницьким, не ждучи, поки  пiдiйдуть  козацькi
полки, зняли облогу фортецi й почали поспiшно вiдступати до Днiпра. Тiльки
глибокi снiги перешкодили лубен-цям та миргородцям  перетнути  ?м  шлях  i
винищити до ноги.
   За  Оржицею,  вiдокремившись  вiд  козакiв,  якi  переслiдували  татар,
Звенигора з друзями повернув до Дубово? Балки, ?хали  швидко,  хоча  кожен
розумiв: надi? на те, що хутiр залишився цiлий, майже нема?.
   Перед ними розстилалася безмежна бiла  рiвнина.  Велике  червоне  сонце
повiльно опускалося за далекий небосхил, i на  iскристому  снiгу  попереду
вершникiв колихалися довгi темнi тiнi.
   Арсен мимоволi задивився на свою тiнь, що дивно горбатилася перед  ним,
i йому раптом спала на думку давня, вiдома з дитячих лiт  приказка:  сво??
тiнi не наздоженеш!
   Чи ж тiльки тiнi?.. А щастя? Хiба воно не схоже на примарну  тiнь?  Ось
який уже час женеться вiн за ним, а наздогнати так i не може... Пiд серцем
знову занило, ?хав додому, як на похорон, не вiрив, що застане там  сво?х,
бо  всюди,  де  побував  Юрась  Хмельницький  з  ордою  i  його  полковник
Яненченко, залишилися тiльки трупи та попелища.
   I все ж десь на самому днi серця  жеврiла  малесенька  надiя.  Всупереч
усьому  жеврiла...  А  може,  Дубова  Балка,  що  прича?лася  в  байраках,
заметених снiгами, уцiлiла? Може, ?? обминули татарськi  чамбули  i  рiднi
зараз зустрiнуть його радiсними покликами, теплими усмiшками? Марна надiя!
   Коли надвечiр з високо?  гори  раптово  вiдкрився  перед  ними  широкий
кра?вид на Сулу i засульськi простори, що бiлим  простирадлом  розкинулись
ген-ген аж до далекого небокраю, вони побачили Дубову Балку,  вiрнiше,  те
мiсце, де був хутiр. Тепер там лежали чорнi згарища.
   Вершники зупинилися. Довго мовчки дивилися  на  страшну  картину  i  не
могли отямитись.
   - Пся крев! - порушив  мовчанку  Спихальський.  -  Яке  злочинство!  Як
тiльки нарiд жи? на цiй землi? Безперервнi вiйни, напади, кров,  смерть...
Нещасний край!
   - Сво?ю кров'ю ми захища?мо тут i Польщу, пане Мартин, - зауважив Семен
Гурко. - Але ваше вельможне панство зовсiм не
   цiнить цього.
   - Як то? Менi зда?ться, пан помиля?ться! - настовбурчився
   Спихальський.
   - Я можу навести десятки випадкiв з минулого, якi  переконають  пана...
Хто не зна? Iвана Пiдкову, могутнього лицаря, що не раз i не  два  побивав
татар i туркiв зi сво?ми козаками? А що з ним  зробив  король  i  магнати?
Схопили пiдступно i наказали стратити на догоду султановi!.. Хто  не  зна?
на Укра?нi, для чого була побудована над порогами фортеця Кодак? Для того,
щоб задушити Сiч, яка, нiде правди дiти,  приймала  всiх,  хто  тiкав  вiд
панського гнiту... Але ж король  i  магнати  не  розумiли  або  не  хотiли
розумiти, що цим пiдривають безпеку всього краю,  бо  Сiч  передусiм  вела
смертельну боротьбу проти Криму i Туреччини,  якi  поклали  собi  за  мету
знищити Укра?ну i Польщу на коренi...
   - Здаюся, пане Семен, -  похмуро  мовив  Спихальський.  -  Все,  що  ви
кажете, то свята правда...
   - Коли б ми, слов'яни, не гризлися мiж  собою,  як  собаки,  а  спiльно
виступили проти хана i султана, то вже б давно кривавий меч османiв  лежав
у поросi, притоптаний нашими ногами! I  не  свистiв  би  хижий  татарський
аркан над головами наших жiнок, сестер i дiтей.
   - Цiлком подiляю вашу думку, пане Семен!
   Поки Гурко i Спихальський тихо вели  розмову.  Арсен  i  Роман,  стоячи
трохи попереду, на шпилi, погаслими очима дивилися на те мiсце, де  зовсiм
недавно стояла хатина Звенигор. Там  зараз  не  вився  над  димарем  сизий
димок, не блищали весело маленькi шибки у вiконцях,  не  скрипiв  журавель
над колодязем... Купи головешок та почорнiлий снiг навколо -  то  все,  що
залишилося вiд затишного житла.
   Арсен застогнав вiд болю i безсило? лютi. От i скiнчилося  його  щастя,
погасли надi?. В одну мить  утратив  те,  що  мав  найдорожчого  -  кохану
дiвчину, рiдних, оселю... Вiн ударив  коня  i  погнав  наослiп  у  долину.
Товаришi помчали слiдом.
   На розореному дворищi, спiшившись, зняв з голови шапку  i  довго  стояв
непорушне, вiдразу постарiлий, почорнiлий на виду,  прибитий  несподiваним
горем. Вiдчував, як щось пече  його  зсередини,  нiби  замiсть  серця  хто
поклав у груди важкий розжарений камiнь,  а  гiркота  здушила  горло,  мов
холодний зашморг.
   Затуманеними очима дивився  на  купу  головешок  i  нiби  бачив  сумнi,
заплаканi очi матерi, Златки, Стехи, дiдуся... Де вони? Що з ними сталося?
Чи живi, чи загинули? А якщо живi,  то  куди  повели  ?х  людолови?  Невже
погнали у неволю? Невже ?м судилася така  ж.  доля,  яко?  вiн  звiдав  на
чужинi?
   В його грудях заклекотало глухе ридання. Вiн розумiв, що  вiд  сьогоднi
його життя пiде новим руслом i що на цiй новiй дорозi на нього чигають  не
тiльки злигоднi й поневiряння, а й кров та смерть. Вiн присягався  в  душi
зробити все можливе й неможливе, щоб вiдомстити сво?м  кривдникам  -  Юрiю
Хмельницькому та Iвановi Яненченку, а також тому, хто направляв ?х  на  це
чорне дiло, - великому вiзировi Кара-Мустафi. Не вiдав, як вiн це зробить,
де й коли зустрiне сво?х ворогiв, але знав твердо, що або сам загине,  або
ж покара? ?х!
   Все в його душi перекипiло. Вона нiби вигорiла  i  стала  пустельною  i
кам'яною. Тут, на чорному попелищi, втративши враз найрiднiших людей,  вiн
зрозумiв, яке  горе  пережили  сотнi  тисяч  його  спiввiтчизникiв,  котрi
втратили, як i вiн, усе, яких мук зазнали вони i якою  ненавистю  сповненi
?хнi серця. I вiн поклявся, що вiдтепер не знатиме нi жалю,  нi  спiвчуття
до тих, хто чинить зло його  народовi,  хто,  мов  сарана,  плюндру?  його
землю, перетворюючи ?? на дике поле.
   Йому на плечi лягла Романова рука.
   - Не журися, брате! Журбою горю не поможеш. Поруч, стали Спкхзльський i
Гурко. Обидва суворi, заклопотанi. Горе товариша гострим болем вiддалося i
в ?хнiх серцях.
   - Ай справдi. Арсене, годi  журитися,  -  тихо  промовив  нiжи-нець.  -
Давайте краще гуртом помiрку?мо, що його робити.
   - Що ж тут вимiрку?ш? - з розпачем у голосi озвався Зве-нигора.
   - Холера ясна! Прецiнь ми в гiршому становиську бували.  Згадай,  друже
мiй! - вигукнув Спихальський,  намагаючись  зобразити  на  обличчi  подобу
весело?  усмiшки,  щоб  пiдбадьорити  друга.  Але  усмiшка  вийшла  блiда,
вимушена. - I виплутувалися з нього!
   - То, пане-брате, було зовсiм iнше, - вiдповiв за Арсена Роман.  -  Там
ми думали тiльки самi за себе. А тепер...
   Вони не помiтили, як позаду, на тому мiсцi, де ранiш  стояв  солом'яний
погрiбник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихенько пiднялася обгорiла
ляда i крiзь вузеньку щiлинку на них  глянули  чи?сь  очi.  Спочатку  вони
довгенько призвичаювалися до свiтла, а потiм спалахнули  радiстю.  Ляда  з
грюкотом вiдчинилася - iз темно? ями показалася  простоволоса  скуйовджена
голова Яцька.
   - Арсене! - радiсно вигукнув хлопець i, вистрибнувши з погреба, кинувся
в обiйми друзiв.
   - Яцьку! - Арсен притиснув його до грудей. - Ти живий? А де  ж  нашi?..
Що з ними?
   Козак з надi?ю дивився на погрiб, нiби чекав - чи не  з'явиться  звiдти
ще хто-небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою.
   - Нi нi, там нiкого бiльш нема?... Татари всiх  забрали  -  погнали  за
Днiпро...
   - Отже, живi?
   - Так, живi...
   - А ти ж як?
   - Я втiк по дорозi... До вечора сидiв у  яру.  А  потiм  повернувся  до
хутора i заховався в погребi. Накидав туди соломи, намостив  собi  гнiздо.
Там хоч i темно, зате досить тепло... Я знав, що ви повернетеся сюди...
   - Спасибi тобi, Яцьку... Тепер розповiдай усе докладно.  Хлопець  почав
розповiдати. Всi слухали мовчки, не перебиваючи i не  перепитуючи.  Тiльки
коли  вiн  згадав  iмена  Многогрiшного   та   Яненченка,   Арсен   швидко
перезирнувся з товаришами i з досадою  похитав  головою,  нiби  казав:  як
жаль, що ми дозволили полковниковi вислизнути з наших рук!..  Звiстка  про
те, що всiх хуторян татари  погнали  не  в  неволю,  а  на  переселення  в
Корсунь, трохи пiдбадьорила козакiв, i коли Яцько закiнчив свою розповiдь,
вони почали жваво обговорювати становище.
   - Ось тепер ясно, - сказав Спихальський. - Ми повиннi ?хати до  Корсуня
i визволити наших... Тiльки що робити з Яцьком? У нього ж нема? коня...
   - Хто сказав, що нема?? - образився хлопець. - У лiсi в мене прихований
добрячий кiнь! Тут ?х чимало блукало пiсля бо?в... Тож  я  впiймав  одного
бiля стiжка на лузi i прив'язав у лiсi, подалi вiд стороннього ока...
   - Ну, тодi ти зовсiм файний хлопак! Я тебе все бiльше поважаю, Яцьку! -
I Спихальський поплескав хлопця широкою долонею  по  спинi.  -  Друзi,  не
можна гайнувати часу - рушаймо в путь!
   - Чекай, чекай, пане  Мартин,  -  охолодив  гарячого  поляка  Гурко.  -
Давайте помiрку?мо, що будемо робити в Корсунi...
   -  Як  то  що?  -  надувся  Спихальський,  який  не  терпiв,  коли   we
погоджувалися з його думкою. - Визволимо Златку, Стеху... Всiх iнших...
   - Учотирьох?
   - Чому вчотирьох? - образився i Яцько. - А я?
   - Так, так...  Пробач,  Яцьку,  -  серйозно  сказав  Гурко  i  зразу  ж
додав:Навiть i вп'ятьох ми там, на мою думку,  мало  що  втнемо.  Потрiбнi
значно бiльшi сили...
   - Я теж про це думаю, - сказав Роман. - У Яненченка сотнi татар...
   Арсен мовчав, розумiючи, що останн? слово за ним. У першу  хвилину  вiн
ладен був на крилах летiти вслiд за сво?ми, щоб допомогти  ?м,  але  слова
Гурка примусили його задуматись. Справдi, що вони вп'ятьох зроблять? Та  й
припасiв у них на дорогу нема? нiяких - нi сухарiв, нi сушеного м'яса,  нi
сала. Навiть пороху та набо?в обмаль. Разом з тим серце  його  розривалося
вiд думки, що Златка в руках людей, якi не  звикли  рахуватися  з  дiвочою
красою i молодiстю. Для них це був товар, що  цiнився  на  схiдних  ринках
якнайдорожче.
   Вiн вагався.
   - Що ж ви радите, батьку Семене? - спитав Арсен.
   - Важко тут що-небудь розумне радити, - вiдповiв Гурко. - Точнiше -  не
важко, а страшно... Щоб не помилитись...
   - I все ж ми повиннi на щось зважитись.
   - Безперечно... Оскiльки я гадаю, що вп'ятьох ми не зарадимо лиховi, то
нам треба негайно мчати на Сiч. Якщо, звичайно, у вас  там  ?  друзi,  якi
виявлять бажання допомогти вам...
   - Друзi ?.
   - От i добре. По?здка на Сiч, а потiм до Корсуня займе не бiльше десяти
днiв... Хай навiть два тижнi... Але ж ми звiдси теж будемо  добиратися  до
Корсуня днiв п'ять... Тож за цей час, треба сподiватися, з тво?ми рiдними.
Арсене, нiчого не трапиться. До того ж  не  забуваймо,  що  з  ними  Якуб,
Младен i Ненко. Менi зда?ться, вони знайдуть якийсь спосiб  вступитися  за
Златку i всiх iнших...
   - Я теж на це сподiваюся, - погодився Арсен. - А як ти дума?ш, Романе?
   - Без запорожцiв нам не обiйтися, - коротко вiдповiв дончак.
   - Ну, якщо  так,  тодi  погодуймо  коней  -  i  гайда  в  дорогу!  Шлях
неблизький, а час не жде.
   ПАЛIЙ I
   Заметена снiгами Сiч здалася подорожнiм зовсiм безлюдною. На майданi  -
жодно? живо? душi. Бiля церкви, бiля вiйськово? канцелярi? та зброярнi, де
завжди товклися тi, кому нiчого було робити, - теж нiкого. Тiльки на вежах
бовванiли  вартовi  та  з  широких  мазаних  бовдурiв  над  приземкуватими
куренями лiниво тягнулися в iмлисто-сизе небо голубi ранковi дими.
   В Арсена упало серце: невже нiкого з близьких друзiв не застане в Сiчi?
Невже всi розбрелися по теплих, ситих закутках? Вiн  знав,  що  у  фортецi
зараз досить голодно. За роки вiйни  вичерпалися  запаси  хлiба,  козацькi
господарства занепали, з Укра?ни пiдвозу майже нiякого, i братчики, у кого
була власна хата-зимiвник або кому було де прихилити голову -  у  родичiв,
знайомо?  вдовицi  чи  просто  в  наймах   у   свого   ж   таки   багатого
братчика-запорожця, - пiсля перемоги над  яничарами  та  виборiв  кошового
розiйшлися хто куди.
   Однак вiн не сподiвався, що Сiч так збезлюднi?. Що ж трапилося? Чи  всi
вимерли, чи дiдько ?х забрав? Добре буде, якщо в куренi назбира?ться якась
сотня козакiв...
   Друзi прив'язали коней до конов'язi i зайшли до Переяславського куреня.
Тут було напiвтемне,  бо  замурованi  морозом  маленькi  шибки  пропускали
небагато свiтла. У грубцi та  в  лежанцi  потрiскували  дрова.  На  полах,
незважаючи на пiзнiй ранок, хропло десяткiв два чи три запорожцiв.  А  тi,
що  прокинулись,  займалися  хто  чим  хотiв  -  латали  одяг  та  взуття,
вирiзували з верби  та  липи  ложки,  кухлi,  ковi-анки,  гострили  шаблi,
рiзалися в пiдкидного...
   Виявилося, що людей у куренi не так уже й мало. Це ще бiльше  здивувало
Арсена, бо вiн знав: Сiрко нiколи не дозволяв  людям  байдикувати.  Старий
вважав лiнощi найпершим ворогом во?на.
   Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або недiля - так нi ж!
   - Добрий ранок, братчики! - привiталися  подорожнi,  стягуючи  з  голiв
вкритi iне?м шапки.
   - Арсене? Голубе! Яким побитом? - вигукнув Метелиця i розставив ведмежi
обiйми.  Старий  незмiнно  радiв  молодому  козаковi,  до  якого  вiдчував
батькiвську любов.
   З лежанки,  пожбуривши  додолу  витерту,  латану-перелатану  кожушанку,
зiскочив дiд Шевчик i задрiбуляв до Арсена.
   Кинувши на стiл карти,  од  вiкна  мчав,  перестрибуючи  через  ослони,
меткий, дженджуристий Сiкач. Як завжди, вiн був одягнутий у  новий,  добре
пригнаний жупан, на ногах красувалися червонi чоботи на залiзних пiдковах,
а зеленi оксамитовi шаровари, здавалося, щойно вийшли з-пiд руки кравця...
Тiльки одно не пасувало до його  ошатного  вигляду  -  на  ньому  не  було
сорочки. Напевне, козак почав  програватися.  Однак  це  не  псувало  йому
настрою. Власне, скiльки Арсен пам'ята?, це  нiколи  не  псувало  Сiкачевi
настрою. Програвшись до цурки, вiн  зникав  на  якийсь  тиждень-другий,  а
потiм знову з'являвся добре вдягнутий, на баскому конi. Подейкували, що  у
нього десь у Ки?вi ? багата молода вдова, безмiрно закохана  в  запорожця,
яка постача? свого коханця i грiшми, i одягом. Iншi заперечували i казали,
що Сiкач, справжнього прiзвища якого нiхто не знав, - син якогось багатого
пана чи купця, а може, навiть самого ки?вського архi?пископа. Ось, мовляв,
звiдки у нього i грошi, й одяг... Та все це були тiльки здогади... А наяву
був гострий на язик, добре обiзнаний з риторикою,  пi?тикою,  грецькою  та
латинською мовами дженджуристий шибайголова i картяр, безоглядно  хоробрий
у бою, безмiрно щедрий у дружбi красень-запорожець Сiкач. Таким знали його
всi, а про iнше - не питали...
   Вiн пiдбiг до Арсена, обома руками ударив його по плечах.
   - Арсене, брате! Ти знову мiж нами!..  Але  як  же  ти  залишив  молоду
жiнку? Чи, може, вигнала? Га-га!
   Метелиця й  Шевчик  одночасно  пiдступили  до  Арсена  i  поцiлували  в
холоднi, зарослi густою темно-русою щетиною щоки.
   Заворушився увесь курiнь. Нова людина - це завжди якiсь  вiстi.  А  тут
зразу прибуло аж п'ятеро... Всi, крiм тих, хто ще не прочумався  вiд  сну,
стовпилися бiля прибулих. Кожному хотiлося почути, що робиться в свiтi, що
нового на Укра?нi, як звали запорожцi всi укра?нськi  землi,  крiм  самого
Запорожжя.
   - Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? - сiпнув за рукав козака дiд Шевчик, що
аж танцював з нетерплячки. - Розповiдай!
   - Що розповiдати? - зiтхнув Арсен. - Нiчого нема радiсного...
   - Що трапилося, синку? -  запитав  стурбовано  Метелиця,  який  вiдразу
помiтив, що в Арсенових очах прича?вся глибокий сум.
   - Юрась Хмельницький з ордою  напав  на  Лiвобережжя.  Сплюндрував  усю
пiвденну Лубенщину... Людей погнав на правий берег, села  попалив...  Мо?х
теж забрав... I наречену, i матiр, i сестру...
   - Проклятий! - глухо озвався хтось iз гурту.
   - От я й прибув до вас, братчики, по допомогу... Як бачите, нас  тiльки
п'ятеро - iти з такими силами на Хмельниченка та  Яненченка  нерозумно.  А
ось коли знайдеться якась пiвсотня чи сотня охочих запорожцiв, тодi  б  ми
могли смiливо пiти на Корсунь, куди виведено мо?х рiдних i всiх лубенцiв.
   - А чому б нам не пiти? - вигукнув Сiкач. - Весь курiнь пiде!
   - Аякже! - прошамкотiв беззубим ротом дiд Шевчик. - Я  перший  пiду!  -
Вiн випнув сухi груди вперед,  задер  голову,  вiд  чого  став  схожий  на
старого облiзлого пiвня. - За справедливе дiло i головою  легко  накласти!
Колись же однак треба вмирати!
   То хочеться, щоб не в запiчку здибала козака щербата, хай ?й
   трясця!
   Ще кiлька запорожцiв, близьких  Арсенових  друзiв,  зголосилися  йти  в
похiд. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись,  чухав  цупкими,  як
цурупалки, пальцями потилицю i збентежено зиркав на Арсена.
   - Не знаю, що й казати, синку, - нарештi промовив вiн.  -  Звичайно,  я
теж дуже хотiв би пiти з тобою... Але тут така заковика...
   - Яка, батьку?
   - Чи дозволить кошовий?
   - Я гадаю, Сiрко дозволить.
   - В тiм-то й рiч, що Сiрко зараз у  себе  на  хуторi...  В  Грушiвцi...
Вiдпочива? старий... А наказним кошовим отаманом залишив  Iвана  Стягаила,
нашого курiнного... Ти сам зна?ш, який вiн... Скупий, що зимою й снiгу  не
випросиш, а сво?вiльний та упертий, як осел! Я йому в вiчi  не  раз  казав
про це... Захоче - дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те мiсце -
не дозволить!
   - А ми його й питати не будемо! - розсердився Сiкач.
   - Не перцюй, хлопче! Це дiло не таке просте, як ти  гада?ш!  -  обiрвав
його Метелиця. - Адже сам зна?ш, що без дозволу не пiдеш,  якщо  не  хочеш
скуштувати ки?в... А хоч би й пiшов, то  не  далеко  б  вiдiйшов!  Бо  без
кошового не  вiзьмеш  у  дорогу  нi  пороху,  нi  олива,  нi  сухарiв,  нi
солонини...
   Розумний i досвiдчений Метелиця, як завжди, мав рацiю.
   - Що ж ви порадите, батьку? - спитав Арсен.
   - А що я пораджу? Iти до Стягаила... Я теж пiшов би, та боюся,  що  мiй
писок не дуже до вподоби наказному отамановi. То моя присутнiсть ще й тобi
зашкодить...
   Iван Стягайло зажив  на  Запорожжi  слави  вiдчайдушного,  безстрашного
во?на-козарлюги i скупого, зажерливого хазя?на-жмикрута. Справдi,  в  бою,
розпаленiвши, вiн не раз дивився смiливо смертi у вiчi, кидався  туди,  де
було найбiльш небезпечно, а на тiлi мав стiльки шрамiв,  скiльки,  мабуть,
не мав латок на сво?му одязi найнужденнiший жебрак.  Його  рука  не  знала
втоми, i важка шабля нагонила жах на ворогiв. Не одному братчику приходила
вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину вiд видимо?  смертi...  За
це запорожцi любили i поважали Стягаила.
   Зате дома, в Сiчi, i на хуторi, був зовсiм iншою людиною. Нiхто не  мав
бiльше за нього землi, лук, лiсiв, коней,  худоби,  пасiк.  Нi  в  кого  з
козакiв-дукiв не було бiльше наймитiв та  наймичок,  як  у  Стягайла.  Та,
мабуть, i нiхто з них не був такий скупий, як вiн. Все,  що  прилипало  до
його  рук,  прилипало  навiки...  Пiд  час  подiлу   вiйськово?   здобичi,
користуючись отаманством, тягнув собi найдорожчi речi, найласiшi шматки, а
коли на курiннiй радi дiлили земельнi угiддя, могоричами, пiдкупами, а  то
й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собi найкращих дiлянок...  Не
гребував i лихварством - давав сво?м братчикам-запорожцям грошi в  рiст  i
потiм стягував з них по три шкури. За це козаки ненавидiли його i прозвали
Стягайлом. Спочатку вiн сердився,  коли  так  його  прозивали,  та  нiчого
поробити не мiг - прiзвисько пристало як смола i ввiйшло  до  запорозького
ре?стру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожцiв  часто
подибуються ще гiршi,  навiть  образливi  прiзвиська  -  рiзнi  Дериземлi,
Безштаньки, Голопупенки, Кривоши?, Рябi, - сво?  справжн?  прiзвище  давно
забув i нiколи про нього не згадував.
   Вiн був значним козаком, i його не раз обирали  курiнним  отаманом.  Та
йому здавалося цього замало, i вiн та?мно примiрявся до  булави  кошового.
Заради цi?? мети навiть iнодi розкошелював-ся  -  пiдмогоричував  курiнних
отаманiв i старих впливових козакiв, а  на  свiй  день  народження  ставив
бочку горiлки на сiчовому майданi для голоти, знаючи,  що  на  радi  сво?м
криком вона може пiдтримати його.
   Такою була ця людина, вiд яко? в значнiй мiрi зараз  залежало  Арсенове
майбутн?. Вiн дуже добре знав Стягайла i сам,  i  з  розповiдей  Метелицi,
тому й потерпав, iдучи з друзями до вiйськово? канцелярi?.
   На стук у дверi почулося гучне: "Ввiйдiть!"
   Чотири козаки ступили до свiтлицi i, одвiсивши поклони, зупинилися бiля
порога. Стягайло сидiв за столом i  читав  книгу.  Арсен  здалеку  впiзнав
"Синопсис"  Iпокентiя  Гiзеля,  архiмандрита  Ки?во-Печерсько?   лаври   i
професора Кисво-Могилянського колегiуму. Ця книжка з'явилася  рокiв  п'ять
чи шiсть тому i вiдразу набула широкого розголосу на  Укра?нi  i  по  всiй
Росi?, бо  була  першим  пiдручником  з  вiтчизняно?  iсторi?.  Арсен  сам
захоплювався нею.
   Вiдклавши книжку вбiк i знявши з широкого сiдлоподiбного носа  маленькi
окуляри в залiзнiй оправi,  Стягайло  уважно  оглянув  козакiв,  розправив
довгого густого вуса i прогув, як у бочку:
   - Здоровi були, молодцi!  З  чим  прийшли?  Арсен  виступив  наперед  i
розповiв про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора i втрату сiм'?.
   - То чого ж ти хочеш, козаче?
   - Я хочу визволити сво?х рiдних, вони, напевне, в Корсунi...
   - Гм, чим же я можу допомогти?
   - Дозвольте, батьку, набрати охочих...  та  спорядити  ?х  припасами  з
вiйськово? казни.
   - Он як! - Стягайло наморщив лоба. В очах  промайнув  неспокiй.  -  Ти,
козаче, дума?ш, що говориш?.. Хiба я  можу  без  згоди  на  те,  царя  або
гетьмана самочинно розпочинати похiд супроти туркiв? Це ж  може  викликати
велику вiйну!
   Збентежений  Звенигора  розвiв  руками:  вiдповiдь  наказного   отамана
здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.
   - Батьку кошовий, з якого це часу на похiд супроти споконвiчних ворогiв
наших потрiбен дозвiл? - сказав вiн. - Тим бiльше, що з турками i татарами
у нас ще нема? мирного договору...
   Стягайло з подивом витрiщився на незнайомця.
   - Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя...
   - Семен Гурко, абшитований козак Нiжинського полку.
   - Гм, а  з  якого  це  часу  абшитований  козак  з  Лiвобережжя  указу?
кошовому, що вiн ма? робити? - перекривив Стягайло Гурка.
   - Я не указую. Я тiльки висловлюю подив...
   - Подив можеш висловлювати у себе на печi, а не  перед  кошовим!  Кожен
зайда буде повчати мене!
   - Сьогоднi я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим i прибув сюди...
   -  От  як  станеш,  тодi  я  й  говоритиму  з   тобою!   Тiльки   таких
великорозумних у нас i сво?х досить - не  зна?мо,  куди  дiвати.  Це  була
пряма погроза. Та Гурко пропустив ?? повз вуха.
   - Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того...
Я гадаю, що у вiдповiдь на напад  гетьман  сам  пошле  вiйсько  на  правий
берег, щоб покарати Юрася, i не матиме нiчого проти того, щоб якась  сотня
запорожцiв взяла участь у тому походi... Нам треба всього лиш порох, оливо
та хлiб або сухарi. Невже Сiч пропустить нагоду трохи пошарпати  татарськi
чамбули,  що,  прикриваючись  iменем  Юрася   Хмельниченка,   гуляють   по
Правобережжю, як у себе дома?
   - Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму дiло, - уперто стояв
на сво?му Стягайло.
   - Хто зна, хто зна, - з викликом  i  легкою  iронi?ю  в  голосi  сказав
Гурко.
   -  Ти  занадто  самовпевнений,  козаче,  -  нагнувши  буйволячу  шию  i
наливаючись кров'ю, гарикнув наказний отаман. - Але ми  й  не  таким  роги
обламували!
   - Батьку, ми не прийшли  сюди  сваритися  чи  з'ясовувати,  хто  з  нас
розумнiший, - втрутився Арсен, стримуючи гнiв, що закипав у  серцi.  -  Ми
прийшли по допомогу... Але якщо наше  невлад,  то  ми  iз  сво?м  назад!..
Пробачте, що потурбували... Ходiмо, друзi!
   - Ходiть здоровi!.. I ось мо? тобi останн? слово, козаче. Ти сам  чи  з
друзями можеш ?хати куди хочеш - у Корсунь, у Канiв чи хоч самому  чортовi
на рогиi Але споряджати за кошт Сiчi вiйськову експедицiю,  щоб  визволити
тво?х рiдних, я не дозволю!.. У нас i без того мало припасiв. А  хлiба  та
сухарiв майже зовсiм нема?. Сидимо на саламасi... Ось так!
   Козаки мовчки вклонилися i вийшли.
   - Пся крев! -  вилаявся  Спихальський,  сходячи  з  ганку.  -  Упiймали
облизня, прошу пана!
   - Справдi, не сподiвалися на таке, - озвався глухо Роман. - Що ж будемо
робити, братове?
   - По?ду до Сiрка на хутiр! - рiшуче сказав Звенигора.  -  Невже  старий
вiдмовить менi?
   - ?дь. Арсене! ?дь не гаючись! - пiдтримав друга Спихальський. -  А  ми
тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша... ?дь!
   Арсен мовчки кивнув головою, i друзi попростували до куреня.
   Пiсля обiду Переяславський курiнь завирував, як роздратований вулик. До
сiчового товариства приймали Семена Гурка.
   Звичайно прийом  проходив  тихо-мирно.  Новоприбулого  молодика  або  й
досвiдченого  городового  козака,  який  бажав  вступити  до  запорозького
товариства, курiнний отаман питав, чи добровiльно  вiн  вступа?  до  сiм'?
славних лицарiв вiйська Запорозького i чи згоден слухатися сво?х отаманiв.
Коли неофiт казав, що добровiльно i що буде слухатись усiх отаманiв,  його
питали, як вiн прозива?ться. Саме  -  як  прозива?ться  або  як  хотiв  би
прозиватися, бо справжн? прiзвище заносилося тiльки  до  ре?стру,  а  якщо
новак з тих або iнших причин не хотiв, щоб там фiгурувало  його  прiзвище,
то заносилось лише прiзвисько. Ця  традицiя  установилася  ще  тодi,  коли
покрiпаченi селяни, якi тiкали на Запорожжя  вiд  панiв,  не  хотiли,  щоб
навiть тут ?х знали  пiд  ?хнiми  справжнiми  прiзвищами,  щоб  пановi  чи
урядовцям короля, коли б вони виявили втiкача, можна було сказати,  що  це
не той, кого вони розшукують, що це зовсiм iнша людина, навiть прiзвище  у
не?   iнше...   Якщо   ж   прiзвиська   не    було,    то    спостережливi
вигадники-запорожцi тут же на ходу придумували його, найчастiше пiдмiчаючи
яку-не-будь рису вдачi чи  зовнiшностi  новоспеченого  козака.  "Хай  буде
Рябоштаномi"- гукав хтось, натякаючи на рябi штани новоприбулого. Або: "Та
вiн  глухий,  мов  тетеря,  тож  хай  Тетерею  i  прозива?ться!"   Так   i
записували... З цi?? хвилини  новачок  ставав  запорожцем.  Якщо  вiн  був
юнаком або ж людиною, зовсiм необiзнаною з  вiйськовою  справою,  то  його
називали молодиком i прикрiпляли до старого бувалого козака, який рокiв за
два чи за три мав навчити свого учня орудувати шаблею i  списом,  стрiляти
влучно з рушницi, пiстоля, гакiвницi та  гармати,  копати  шанцi,  ставити
похiдний табiр з возiв, ?здити на конi, майструвати чайки  та  плавати  на
них i ще безлiч  бiльших  чи  Менших  справ,  якi  мав  умiти  запорожець.
Звичайно, робилося це не даром.  Молодик  мусив  слугувати  "батьковi"  та
вiдпрацьовувати на зимiвнику, тобто в господарствi свого учителя.  Правда,
iнодi траплялися i такi учителi-безкорисливцi, як старий  Метелиця,  котрi
за науку не вимагали нiчого, крiм кухля горiлки та поваги... Якщо ж це був
досвiдчений во?н, то вiн вiдразу вливався  до  складу  запорожцiв,  курiнь
приймав його в свою сiм'ю як рiвного.
   Однак сьогоднi традицiя порушилась.
   Коли Семен Гурко пiдiйшов до гурту сивовусих козакiв  i,  вiбiбнившись,
як належить,  попросився  до  Переяславського  куреня,  наказний  курiнний
отаман Могила,  призначений  на  той  час,  поки  Стягайло  буде  наказним
кошовим, сказав:
   - Чоловiче, я не проти... Як кажуть,  про  мене,  Семене...  Але  краще
буде, коли ми покличемо кошового. Чогось вiн на тебе зуб ма?... Правда, за
нашими звичаями ми можемо прийняти тебе i без кошового, та коли  вiн  хоче
сам побувати на курiннiй радi, то не личить перечити отамановi Тим  бiльше
що вiн наш курiнний... I послав молодика по Стягайла.
   Слова  Могили  непри?мно  вразили  Гурка.  Отже,  кошовий   уже   встиг
переговорити за нього iз значними  козаками  куреня,  вiд  яких  передусiм
залежить його доля.  Гм,  злопам'ятний  чоловiк  i,  зда?ться,  невеликого
розуму. Чекати довелося недовго. Червоний вiд морозу та вiд кухля  мiцного
меду, який вiн любив вживати до обiду, Стягайло привiтався, скинув  кожуха
i сiв до столу.
   - Ну, що тут? - запитав похмуро.
   - Ось новачок проситься до нашого куреня, батьку, - сказав Могила.
   - Новачок? Хто ж це? - Стягайло зробив вигляд, що не помiча? Гурка.
   Гурко вклонився, виступив наперед.
   - Це, батьку, я.
   - А-а, це ти... Нiжинський козак... Як же тебе звати?
   - Семен Гурко.
   - Скiльки рокiв ма?ш?
   - За сорок звернуло.
   - A y вiйську скiльки?
   - Двадцять.
   - Ти, зда?ться, письменний?
   - Так, дещо кумекаю... Вчився у Ки?во-Могилянськiй колегi?. .
   Стягайло пильно придивився до  козака,  нiби  хотiв  зазирнути  в  його
найпота?мнiшi  думки.  Гм,  гарний,  дужий  i  розумний.  Дивиться  прямо,
держиться незалежно, мов справдi  якесь  цабе.  "Приймеш  на  свою  голову
такого розумника, а через рiк-другий вiн, чого доброго, дасть колiном  пiд
одне мiсце i зiпхне з курiнного... Зна?мо ми таких! Не раз уже бувало!"  -
подумав кошовий i сердито, хоча й намагався стримати сво? почуття, сказав:
   - Ну що ж - я не проти. Але просися, хлопче, в iнший курiнь.  У  нас  i
так багато люду! Навiть  спати  нiде,  коли  посходяться  всi...  А  от  у
Незама?вському та Мишастiвському обмаль. Йшов би туди!
   - Але ж, батьку кошовий, я хотiв разом iз сво?ми товаришами...
   - Мишастiвський курiнь поряд... От i будете разом!
   - А в походi? У бою?.. Хiба справа в тiм, щоб  тiльки  переспати  чи  з
одно? миски саламаху ?сти?
   - Тебе не переговориш, - насупився Стягайло.
   - Занадто розумний i настирливий  цей  новачок,  -  пiдтримав  кошового
низенький i круглий, мов дiжа, козак Покотило, давнiй приятель Стягайла. -
Ти ж чув, чоловiче, що тобi сказано? I не  ким-небудь,  а  самим  кошовим!
Забирай манатки - та йди собi без оглядки!
   Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м'якше вiдповiсти,
але його випередив Роман Во?нов.
   - Браття, я не розумiю, що тут робиться? Чоловiк  проситься  до  нашого
куреня, а його допитують, як на судi! Проганяють, як собаку...  А  чи  ти,
Покотило, хоч зна?ш, що за людина перед тобою? Та ти батьковi Семену  i  в
пiдметки не годишся!
   - Чия б гарчала, а чия б i мовчала! - вереснув тонко Покотило. - Що  ти
за один?.. Сам вешта?шся хтозна-де, а не встигнеш з'явитися на Сiчi -  вже
порядки сво? встановлю?ш!
   - От тебе не запитав, що менi робити! - вiдрубав Роман, труснувши сво?м
пишним  пшеничним  чубом,  якого  вiн,  як  i  Арсен,  не  голив  усупереч
запорозькому звичаю. - Та коли б усi сидiли сиднем по зимiвниках,  як  ти,
та держалися за подолки сво?х жiнок, то досi б татари всiх нас переловили,
як перепелiв!
   Покотило спалахнув i схопився за шаблю.
   - Щеня! Ти з ким так розмовля?ш?.. Я тобi в батьки годжуся!
   За Романовою спиною  важко  засопiли  Спихальський  i  Метелиця.  Почав
пробиватися наперед Сiкач. У  Шевчика  вiд  хвилювання  почервонiла  тонка
зморшкувата шия.
   - Хто посмi? зачепити Романа? - рявкнув Метелиця. -  Ану,  виходь!  Але
пам'ятай, що спершу матимеш справу зi мною!
   - I зi мною! - настовбурчив вуса i люто повiв очима Спихальський.
   - Та хай i про мене не забува?! - вистрибнув наперед Шевчик.
   Увесь курiнь заворушився. Почулися крики, ремствування. Всi  стовпилися
навколо сперечальникiв. Однi ставали на  бiк  кошового  i  Покотила,  iншi
пiдтримували Романа i Метелицю. Бiльшiсть же  запорожцiв  не  знали,  з-за
чого розпочалася суперечка,  але  знiчев'я  згромадилися  посеред  куреня,
чекаючи цiкавого видовища, та потроху i самi почали встрявати в суперечку.
   Лише наказний отаман Могила мовчав, не пристаючи нi до  перших,  нi  до
других. В душi вiн не схвалював настрою i вчинку Стягайла, але й виступити
проти нього не смiв, бо як курiнний мусив пiдтримувати його.
   Олi? у вогонь пiдлив Сiкач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном,  вiн
протиснувся аж до столу i вигукнув:
   - Братчики, що наказний кошовий вигаду??! Споконвiку в нас був  звичай,
що новака прийма? до коша курiнь... Тож i  зараз  ми  повиннi  вирiшити  -
приймати чи не приймати. А Iван Стягайло ма? в даному  випадку  не  бiльше
прав, нiж ми!
   - Ай справдi,  запанiв  старий  чорт!  -  прошепелявив  беззубим  ротом
Шевчик. - Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам'ятав, звiдки вийшов!
   - Розперезався, що й упину нема! - кинув хтось ззаду.
   - Справжнiй глитай! Дука!
   Стягайло вiд гнiву почервонiв, але мовчав. Вiдчував, що криком зараз не
вiзьмеш. У людей проривалося зло, яке  накопичувалося  в  серцях  протягом
тривалого часу, i вiн знав, що йому требз дати вихiд, щоб не вибухнуло.
   Та за його спиною вже згуртувалися значнi козаки-дуки.
   - Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! - заверещав Покотило.
   - А дулi з маком не хочеш?
   - Iди сам сюди - обiмнемо боки!
   - Тихо, братчики! Тихо! - загукав Могила,  бачачи,  що  може  дiйти  до
того, що запорожцi схоплять один одного за чуби.
   Його нiхто не слухав.
   Тодi пiдхопився Стягайло i гарикнув - аж глина посипалася зi стелi:
   - Годi, iродовi дiти! Знайшли час  для  крику!  Пороззявляли  роти,  як
халяви, та й думають, що хтось ?х  бо?тьсяi  Замовкнiть,  кажу!..  Хiба  я
проти того, щоб цього чоловiка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке?  -
зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою  натовпу.  За  багато  рокiв
козакування вiн добре вивчив цей настрiй i  знав,  що  в  скрутну  хвилину
треба не перти на рожен, а вiдступити,  заспоко?ти  збуджених  запорожцiв,
якi в гнiвi можуть нако?ти хтозна-чого, а коли заспокояться - знову  взяти
поводи в руки i робити з ними що  заманеться...  Вiдчувши  легку  змiну  в
настро? натовпу, що був ошелешений таким несподiваним фортелем  наказного,
Стягайло трохи понизив голос. - Я тiльки казав,  що  у  Мишастiвському  чи
Незама?вському куренях людей менше i не так  тiсно?  Але  коли  ви  хочете
прийняти його до себе, то про мене - хоч i всю гетьманщину приймiть!
   - Прийняти! Прийняти! - залунали голоси.
   Люди враз забули  про  ненависть,  що  спалахнула  в  ?хнiх  серцях  до
Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новаковi слiд  було  б
ради тако? оказi? поставити товариству барило горiлки. Але тут знову подав
голос  Покотило.  Образа  ще  ятрила  його  серце,  i  йому  хотiлося  хоч
чим-небудь дошкулити тим, хто зневажливо повiвся з ним.
   - Як же його приймати, коли у  нього  i  прiзвиська  нiякого  нема??  -
спитав вiн.
   Однак настрiй натовпу вже полiпшився настiльки, що всi сприйняли це  як
жарт. Хтось гукнув:
   - Ай справдi - треба прiзвисько!
   - Треба! Треба!
   - Ну, то даймо йому прiзвисько!
   - Даймо! Даймо!
   - А яке?
   Всi враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Iншi почали оглядати новака  зi
всiх бокiв, намагаючись до чого-небудь прискiпатись.
   А Семен Гурко стояв  у  колi,  усмiхаючись  сво?ю  гарною,  привабливою
посмiшкою, i з висоти свого зросту, бо замалим не пiдпирав кривого сволока
старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима сiчове  товариство,
серед якого мав вiдтепер жити i з яким мав дiлити радощi i горе,  життя  i
смерть. Якi рiзнi обличчя, постатi? Люди рiзного вiку - i старi, i  лiтнi,
i зовсiм молодi... Але ?х усiх об'?днала спiльна любов до вiтчизни, за яку
вони поклялися зносити i тяготи вiйськового життя, i розлуку з сiм'ями, за
яку нерiдко лили i свою,! чужу кров i клали голови...  Тепер  вони  стояли
принишклi, мов дiти, i напружено думали -  яке  ж  прiзвисько  дати  цьому
русявому красеневi з обвiтреним мужнiм лицем  i  високим,  злегка  похилим
чолом? I нiхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи  образливе  слово,
яким  найчастiше  надiляли  новакiв,  на  зразок  -  Щербатий,  Головатий,
Безверхий чи Голий. Висока мiцна статура, розумний погляд сiрих очей,  що,
здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг - нiщо не  давало
приводу для образливого прiзвиська.
   Але ж якось треба назвати!
   Спихальський тихенько пiдсмiювався  i  пiдштовхував  Гурка  пiд  бiк  -
попався, мовляв!
   А  Покотило,  щоб  остаточно  розвiяти  про  себе  погане  враження,  з
улесливою посмiшкою вигукнув:
   - Ну, от бачите? Як же його приймати? Вiн нiчого такого не зробив,  щоб
навiть прiзвисько йому придумати!
   - Ай справдi, матерi  його  ковiнька!  -  показав  свого  ?диного  зуба
Шевчик. - Вiн ще нiчим перед нами не  вiдзначився!  Нiчого  не  утнув!  Нi
доброго, нi поганого!
   Гурко весело засмiявся.
   - Ну, за цим дiло не стане!
   Вiн  раптом  повернувся  i  почав  протискуватися  до  дверей.   Козаки
розступилися  -  дали  дорогу.  Проходячи  повз  лежанку,  Гурко  на  мить
зупинився,  замислився,  а  потiм  нагнувся,  вихопив  з   вогню   палаючу
хворостину i швидко вийшов надвiр.
   - Цiкаво, що ж вiн задумав? - висловив загальний подив Могила i  кивнув
молодому запорожцю: - Пiди подивись!
   Той пом'явся, -  видно,  не  хотiлося  виходити  на  холод,  -  накинув
наопашки кожушину i поволi рушив до  сiней.  Через  якусь  хвилину  влетiв
збуджений, переляканий. Ще вiд порога випалив:
   - Братчики, горимо!
   - Як? Де? - переполошилися запорожцi.
   - Кажи толком, вражий сину! - гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.
   - Курiнь горить! Пiдпалив той клятий палiй! Утнув!  Запорожцi  прожогом
кинулися до дверей, мнучи  один  одному  боки.  Мов  ошпаренi  вискакували
надвiр i з несподiванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотiв з двох
бокiв, мов стiг сухого сiна. А бiля пiдвiтряного причiлка  стояв  Гурко  i
стромляв палаючу хворостину пiд стрiху.
   - Ти що ж це робиш, клятий?! - налетiв на нього Стягяй-ло. - Та  за  це
тебе треба бiля стовпа до смертi  забити,  розбiйнику!  Придумати  таке  -
пiдпалити курiнь!
   Вогонь розгорався. У сiчовiй церквi вдарив  на  сполох  дзвiн.  З  усiх
куренiв висипали запорожцi i, уздрiвши пожежу, мчали  хто  в  чiм  був  до
переяславцiв.
   - Давайте воду! Снiгом засипайте! - лунали вигуки.
   - Зривайте очерет!
   - Виносьте з куреня зброю, щоб не погорiла!
   На гвалт збiглася вся Сiч. З'явилися дерев'янi цеберка. Запорожцi стали
цепом i почали подавати воду. Iншi довгими баграми зривали  з  даху  снопи
очерету, вiдкидали вбiк i там ?х затоптували в снiг. Все курiнне  майно  -
рушницi, шаблi, пiстолi, одяг, посуд - винесли i жужмом звалили вiддалiк.
   Незабаром пожежу пригасили. З обгорiлого причiлка здiймався сизий  дим,
змiшаний iз смердючою парою. Сам  курiнь  не  постраждав,  бо  був  товсто
обмазаний глиною i загорiтися не мiг. Козаки поволi заспокоювалися.
   Але раптом пролунав гучний голос Стягайла:
   - Довбишi, бийте в литаври? На радуi Всi на раду!
   Тривожно задуднiли литаври. Запорожцi, не знаючи  для  чого  збира?ться
рада,  повалили  на  сiчовий  майдан,  посеред  якого  височiв   гладенько
обтесаний  дубовий  стовп,  шикувалися  в  коло  по  куренях.   Упiвголоса
перепитували один одного - що трапилося? З яко? причини збира?ться рада?
   Нiхто нiчого не знав.
   Зрозумiло стало тодi, коли молодики вивели пiд вартою Гурка i  Стягайло
загукав:
   - До стовпа його ведiть! До стовпа! Скара?мо киями проклятущого палiя!
   На майданi зчинився галас.  Козаки  з  iнших  куренiв,  не  знаючи,  що
ско?лося у переяславцiв, пiдтримали кошового i теж закричали:
   - Скарати його! Скарати!
   - Вiн спалив би усю Сiч!
   - За таке треба гарненько погладити по спинi!
   Хтось принiс iз  зброярнi  оберемок  замашних  кийкiв.  Викотили  бочку
горiлки i винесли дерев'яний корець. Молодики швидко прив'язували Гурка до
стовпа. Все було готове до екзекуцi?, яка на  Сiчi  називалася  "стовповою
смертю".
   Враженi переяславцi деякий час мовчали. Ось  як  повернулося!  З  жарту
вийшло  смертовбивство!  Прийом  до  товариства  перетворився  на  криваву
розправу. Хiба це справедливо?
   Спочатку почулося глухе ремствування. Запорожцi почали перешiптуватися.
Потiм  пролунали  крики.  Незадоволенi  гуртувалися  навколо  Во?нова   та
Спихальського, а також Метелицi,  який  не  приховував  сво?х  почуттiв  i
думок, вздовж i впоперек лаючи Стягайла.
   - Треба рятувати батька Семена! - гукав Роман. - Бо дехто, бачу,  жарту
не розумi?!
   - Або не хоче розумiти, чортiв  син!  -  гув  Метелиця,  кидаючи  лютий
погляд на наказного  кошового.  -  Проклятий  дука!  Кроволинець!..  Такий
дорветься до булави - то всi ми зостанемось без голови!
   Тим часом Стягайло дiяв швидко й рiшуче. Не вдаючись у довгi розмови  й
пояснення, вiн пiдiйшов перший до стовпа, зачерпнув з бочки корець горiлки
- випив i, витерши долонею вуса, сказав:
   - Братчики, скара?мо палiя, який хотiв спалити  нашу  матiр  Сiч!  Який
хотiв довершити те, чого не пощастило зробити яничарам! Видно,  цю  людину
пiдiслав Юрась Хмельниченко. Тож не буде ?й пощади!
   Вiн схопив кия i зi всього розмаху вдарив Гурка по спинi.
   За ним вийшов Покотило. Перехрестився. Зачерпнув корець горiлки...
   Та випити не встиг. З Переяславського  куреня  з  обуреними  криками  i
лайкою вибiг цiлий гурт запорожцiв. Попереду мчав  прудконогий  Сiкач.  За
ним - Во?нов, Спихальський, Метелиця... Сiкач штурхонув Покотила  так,  що
той засторцював носом у  снiг.  Метелиця  витягнув  шаблю,  затулив  собою
Гурка, гукнув на всю силу могутнiх легень:
   - Братчики! Не руште! Хто пiднiме кия на цього  чоловiка,  той  вчинить
мерзенне дiло! Несправедливе дiло! А на додачу скушту? мо?? шаблi!..
   Роман i Спихальський вихопили шаблi теж i стали поряд з  Метелицею.  До
них  при?дналося  кiлька  переяславцiв.  Навiть  наказний  отаман  Могила,
нагнувши, як бик, круту шию i бликаючи спiдлоба чорними очима,  вийшов  до
стовпа i поклав руку на  пiстоль,  що  стримiв  за  поясом.  Над  майданом
запанувала грiзна тиша, яка вiщувала бурю.
   За якусь мить Покотило, пiдвiвшись на ноги, вийняв шаблю i  кинувся  на
Сiкача.
   - Хлопчисько! Як ти посмiв ударити мене? Значного козака! I за  що?  Як
ти посмiв виступити супроти кошового? Та за це я, зна?ш, що зроблю? Посiчу
на капусту!
   Невисокий, товстий, круглий, мов барило, вiн, однак, був досить верткий
i вправний майстер битися на шаблях.  В  першу  мить  Сiкач  змушений  був
вiдступити, ледве стримуючи шалений натиск розлютованого супротивника.  Та
незабаром потиснув його назад, намагаючись вибити з руки шаблю.
   Тим часом Стягайло стояв збоку, гарячкове мiркуючи, що робити.  Вiн  не
сподiвався  такого  опору  i  спочатку   розгубився,   але,   бачачи,   що
бунтiвникiв, як вiн назвав Метелицю i його  товаришiв,  небагато,  вирiшив
заразом покiнчити i з ними.
   - Гей, отамани! - закричав на весь голос, так що луна вiддалася десь аж
на Днiпрi. - Ген, отамани! До мене! Вiзьмiть цих  бунтiвникiв!  У  холодну
?х! У холодну!
   Стрiй здригнувся. З рiзних куренiв вискочило кiлька  десяткiв  козакiв.
Але бiльшiсть, збентежена  i  збуджена  незвичайними  подiями  -  пожежею,
стовповою карою, вiдвертим виступом багатьох переяславцiв проти  Стягайла,
розгубилася, не знала, що робити, i стояла в нерiшучостi.
   Майдан гудiв, як рiй бджiл.
   - Братчики! Кого в холодну? - ревнув  Метелиця.  -  Мене?  Хотiв  би  я
побачити смiливця, котрий посмi? це зробити!
   Незважаючи на мороз, вiн був без шапки, в однiй полотнянiй розхристанiй
сорочцi i рясних синiх шароварах. В правому вусi блищала  золота  сережка.
Могутнi груди важко здiймалися, мов ковальськi мiхи, а мiцнi  ноги  твердо
стояли на землi, як два дуби. I здавалося, не було тако? сили, яка могла б
зрушити його з мiсця.
   Метелицю в Сiчi знали всi. Знали його розум, умiння битися  на  шаблях,
вiдчайдушну смiливiсть, безкорисливiсть.  Знали,  що  переяславцi  не  раз
хотiли  обрати  його  курiнним,  але  вiн  вiдмовлявся,  бо  не   був   нi
владолюбцем, нi честолюбцем, а бiльше всього  на  свiтi  шанував  i  берiг
власну волю i гiднiсть, найдужче любив Сiч, що була його домiвкою,  бо  не
мав нi кола нi двора, та товариство сiчове, яке було йому за сiм'ю. Тому i
його всi любили, за винятком хiба деяких дукiв, над  якими  вiн  частенько
кепкував.
   Коли переяславцi побачили, що Метелицi загрожу? холодна, вони майже всi
рушили йому на допомогу. Але тут пролунав чийсь голос:
   - Сiрко в Сiчi! Сiрко в Сiчi!
   Враз запала тиша. Сiрко користувався на Запорожжi такою великою  славою
i повагою, як нiхто з кошових перед ним. Його любили, поважали, боялись  i
- боготворили... Тому поява славетного  ватага  зразу  всiх  протверезила.
Сотнi очей разом повернулись до брами, назустрiч двом  вершникам,  що,  не
поспiшаючи, наближалися на вкритих памороззю конях.
   Сiрко в'?хав на  майдан  у  супроводi  Арсена  Звенигори,  зняв  шапку,
вклонився товариству.
   - Доброго здоров'я, браття, отамани, вiйсько Запорозьке!  -  привiтався
вiн.
   - Доброго здоров'я батьку кошовому! - гукнули козаки.
   - Що у вас стряслося, що ви зiйшлися на раду?.. Чи збира?тесь  у  похiд
на турка, чи вiдповiдь чужоземним послам готу?те?
   Сiч мовчала. Запорожцi нiяково вiдвертали очi, поопускали голови. Нiхто
не знав, що вiдповiсти кошовому.
   Не злазячи з коня. Сiрко окинув поглядом майдан. Побачивши прив'язаного
до стовпа незнайомця, деякий час пильно  вдивлявся  в  нього.  На  обличчi
промайнув подив.
   - За що ви кара?те  цього  молодця?  Наперед  поволi  вийшов  Стягайло.
Вклонився.
   - Батьку кошовий, вiн пiдпалив курiнь... Замалим не згорiла вся Сiч!
   - Як пiдпалив? Для чого?
   - Мабуть, зi злим умислом...
   - Не може цього бути! - вигукнув Арсен  схвильовано.  -  Я  знаю  цього
козака! Я вам розповiдав, батьку, про нього! Це якесь непорозумiння!
   - Та що ви слуха?те Стягайла! Бреше вiн, собака! - крикнув Метелиця, не
ховаючи важко? блискучо? шаблюки. - Все було не такi  Не  сподобався  йому
чоловiк - от вiн i вирiшив вчинити самосуд над ним!
   - Як?1 Без суду - до стовпа? Хто ж дозволив?
   - Сам дозволив... Думав - пiсля  пожежi,  пiд  гарячу  руку,  нiхто  не
перечитиме, - пояснив Во?нов.
   - Розв'яжiть його! - наказав Сiрко.
   Арсен миттю сплигнув з коня, пiдбiг до стовпа, рубонув шаблею вiрьовку.
Гурко потер онiмiлi зап'ястя, весело усмiхнувся ясною усмiшкою,  вiд  чого
похмурий майдан теж став веселiший, i, обнявши Арсена за плечi, наблизився
з ним до кошового.
   - Спасибi, батьку кошовий! Тепер вiрю, що поживу ще... А то  думав:  як
уперiщать цими кийками, - вiн кивнув на купу довгих цупких палиць, - так i
полетить моя душа до Вельзевула в пекло!
   - А хiба що - нагрiшив?  -  усмiхнувся,  дивлячись  на  усмiхнене  лице
Гурка, Сiрко.
   - Бувало... Та й хто ? на свiтi без грiха?
   - А курiнь навiщо пiдпалив, грiшнику?
   - Сказали переяславцi, що я ще нiчого такого видатного не зробив.
   - Так ото ти i втнув?
   - Утнув, батьку...
   - Захотiв, щоб Палi?м прозвали?
   - Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть...
   - Ха-ха-ха! - засмiявся Сiрко. - Що не кажiть,  браття,  а  треба  мати
мудру голову, щоб додуматись до такого!
   Запорожцi, що згромадилися навколо кошового густим натовпом  i  слухали
розмову, весело зареготали, ?м почав подобатись цей чолов'яга, якого  вони
замалим не почастували киями.
   - Ну, а коли б згорiла вся Сiч? - запитав Сiрко.
   - Не згорiла б,  батьку,  -  спокiйно  вiдповiв  Гурко.  -  Всi  куренi
приметенi  снiгом  так,  що  нiчому  горiти...  Отже,  згорiв  би   тiльки
Переяславський.
   Наперед випхався Спихальський.
   - Холера! - вигукнув вiн. - Але ж  то  справдi  мудро,  прошу  панство,
втнути таку штукенцiю! Чи ктурий з нас додумався б до такого,  питам  вас?
Не! Як бога кохам, н?!.. А курiнь наш Переяславський - одна тiльки  слава,
що курiнь, скажу я вам! Стiни  покривилися,  погнили  -  вiтер  аж  свище!
Покрiвля продiрявилась так, що коли йде дощ, то ми  промока?мо  до  кiсток
або тiка?мо до сусiдiв! Хай мене грiм поб'?, коли брешу!
   - Правду козак каже! ?й-богу, правду! - втрутився Метелиця i повернувся
до Стягайла та його прибiчникiв. - А ви, сучi  сини,  хотiли  за  оберемок
гнилого очерету пiддати чоловiка стовповiй смертi! Та дякувати треба йому,
що примусив нас  перекрити  сво?  житло!  Що  спалив  iк  лихiй  мамi  оте
гниляччя!.. Чи у Днiпровських плавнях перевiвся  очерет?  А  чи  руки  нам
вiдсохнуть, коли ми по кулику зв'яжемо його  i  гуртом  заново  перекри?мо
курiнь?..
   - Та й не даром я палив його, - знову заговорив Гурко. - Я  прийшов  до
вас, братчики, не з порожнiми руками, а з копою  срiбних  талярiв,  якi  з
радiстю дарую переяславцям, щоб за цi грошi полагодили свiй курiнь...  Або
й збудували новий... - Вiн витягнув  з  кишенi  туго  набитий  оксамитовий
кисет i подав Метелицi. - Ось держи, батьку!
   - Спасибi тобi, брате! - обняв його Метелиця. -  От  тiльки  так  i  не
знаю, як тебе звати, бо прийняти в курiнь  -  прийняли,  а  прiзвиська  не
встигли дати!
   - Як назвете, так i добре буде.
   - Дозвольте, пани-брати, менi слово мовити, - сказав Сiрко.
   - Говори, батьку, говори! - загукали козаки.
   - Подоба?ться менi цей козак, нiде правди дiти... I чу? мо?  серце,  що
не раз i не два стане вiн у пригодi товариству нашому... Тож  приймемо  ми
його до свого коша i дамо йому прiзвисько  Палiй,  бо  таке  вiн  сьогоднi
заслужив...
   - Палi?м, Палi?м прозвати! Хай вiднинi буде Палiй! - загомонiли козаки.
   - Iменi не будемо, за нашим звича?м, змiнювати, бо  iм'я  -  вiд  бога,
його дав пiп... - вiв далi Сiрко. - А прiзвище - вiд людей, от його  ми  й
змiнили... Чи згоден, козаче?
   Семен Гурко, який вiдтепер  мав  прозиватися  Семеном  Палi?м,  а  сво?
родове прiзвище забути, вклонився товариству i кошовому.
   - Спасибi, батьку кошовий, спасибi, батьку хрещений! Доки  й  житиму  -
пам'ятатиму,  хто  дав  менi  це  запорозьке  наймення!  I  постараюся  не
осоромити його нiколи... А вам, братчики, дякую за шану, яко? ви удосто?ли
мене! Бо коли б ви не прив'язали сьогоднi до  цього  стовпа,  щоб  усипати
менi в спину пiвтисячi ки?в, то хто б тут зараз знав  якогось  там  Семена
Гурка?.. Нiхто... Тож дякую за те, що без слави прославили  Семена  Палiя!
Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею сво?ю!
   - Ти дивися, як чеше! Хоч  i  молодий,  а  голова!  -  прошамкотiв  дiд
Шевчик, блискаючи ?диним зубом.
   Палiй уклонився ще раз, потiм подлубався в кишенях  -  витягнув  кiлька
золотих, пiдкинув на долонi.
   - Од тепер, браття, годиться i хрестини справити! Ставлю  на  всiх  двi
бочки горiлки... Гукайте шинкаря!
   Над натовпом прокотився схвальний гомiн, i в  ньому  найчастiше  чулося
нiкому досi не знане, щойно народжене наймення -  Палiй,  яке  враз  стало
вiдоме усьому Запорозькому вiйську.
   Як i сподiвався Арсен, Сiрко дозволив  набрати  охочих  для  походу  на
Правобережжя, наказавши  за  рахунок  запорозько?  казни  спорядити  загiн
порохом, сухарями, пшоном, салом i сушеною рибою.
   Збиралися швидко, бо час не ждав. Охочих було  чимало,  однак  вирушали
тiльки тi, хто мав коня. Таких виявилося небагато -  всього  сто  сiмдесят
чоловiк. До заходу сонця  вони  одержали  у  зброярцi  порох  i  олово,  в
гамазеях  -  пшоно,  сало,  сухарi,  рибу  i  сiль.  Хто  обносився,   той
нашвидкуруч латав одяг i взуття або мiнявся з товаришами  на  щось  краще,
теплiше...
   Виступити мали рано-вранцi. А ввечерi Сiрко зiбрав  усiх  у  вiйськовiй
канцелярi? на раду.
   Простора кiмната переповнена  вщерть.  Сидiли  на  лавах,  на  ослонах,
внесених джурою кошового, стояли попiд стiнами i посерединi - де хто  мiг.
Вiд жовтавого свiтла воскових свiчок  по  суворих,  зосереджених  обличчях
ходили мерехтливi тiнi.
   Сiрко вийшов з боково? кiмнати - став за  столом.  Останнiм  часом  вiн
помiтно почав старiти. Вуса зовсiм побiлiли, а пiд  очима  з'явилися  синi
набряки. Однак тримався ще молодцем: груди колесом, плечi розправленi,  як
у парубка, голова високо пiднята. У себе на хуторi, в Грушiвцi, вiн  встиг
вiдпочити, i при?зд Звенигори був досить вчасним приводом, щоб повернутися
назад у Сiч, до яко? вже сам рвався.
   Окинувши поглядом принишклих запорожцiв, кошовий почав говорити.
   - Браття, я зiбрав вас  для  того,  щоб  перед  вашою  далекою  дорогою
сказати кiлька слiв... Причина по?здки всiм вiдома: кожен з вас зголосився
добровiльно допомогти нашому товаришевi Арсену  Звенигорi  визволити  його
рiдних. Про це зна?те ви, про це зна? вся Сiч, а отже, можуть знати i  тi,
хто цiкавиться, як ми тут i чим живемо...  Але  це,  так  би  мовити,  для
стороннiх ушей. Насправдi завдання ваше буде далеко ширше, важливiше...
   Над головами прошелестiло здивування. Невже батько кошовий пiдозрю?, що
серед них ? чужоземнi вивiдачi?
   - Я нiкого не пiдозрюю, - вiв далi Сiрко, - але ми живемо  в  тривожний
час, серед ворогiв, i повиннi не тiльки дiями, а й  словами  не  зашкодити
собi... Отже, перша передумова успiху -  цiлковита  та?мниця!..  Трапилося
так, що пiсля облоги Чигирина  i  здачi  його,  в  чому  я  звинувачую  не
вiйсько, а  наших  полководцiв,  про  що  я,  до  речi,  вiдверто  написав
Самойловичу в сво?му листi,  Правобережна  Укра?на  зосталася  пiд  владою
туркiв, якi настановили там гетьманом Юрася Хмельницького. Ми всi любили i
поважали великого Богдана, але не можемо тим же  платити  його  безпутному
синовi, який з-помiж усiх гетьманiв,  що  були  пiсля  Богдана,  найбiльше
завинив перед нашою вiтчизною i завдав ?й  найбiльшо?,  може,  непоправно?
шкоди. Я це говорю для того, щоб ви знали, що з турками i татарами у  мене
нiколи не було нiяких дружнiх договорiв, я нiколи збройною силою не ставав
на ?хнiй бiк i нiколи не стану на бiк тих, хто ?м допомага?!
   - Ми це зна?мо, батьку, - басовито сказав Метелиця.
   - Ви завтра вируша?те на Правобережжя i зiткнетеся з тими, хто  служить
султановi Магомету. Не багато ?х, але менi хотiлося б, щоб зовсiм не було!
   - Розумi?мо, батьку, - знову прогув Метелиця.
   - А як розумi?те, то  про  це  бiльше  не  говоритиму...  Скажу  друге:
головне ваше завдання буде ось яке. До Корсуня ви  пiдете  одним  загоном,
зробите там  що  потрiбно,  тобто  визволите  Арсенових  рiдних,  а  потiм
роздiлитесь на чотири купи. Головним наказним отаманом, або полковником, я
призначаю Семена Палiя...  А  пiсля  Корсуня  -  отаманство  над  загонами
приймуть Самусь, Iскра,  Абазин  i  Палiй.  Ви  пройдете  вiд  Корсуня  до
Днiстра, до Збруча, до Случi й Iрпеня, розвiда?те, що там дi?ться, як живе
народ, покажете йому, що ми про нього не забули, пiднiмете його i  спiльно
поб'?те невеликi татарськi i турецькi залоги, де зустрiнете... А на  весну
повернетесь на Сiч!
   - Розумi?мо, батьку, - закивали головами запорожцi.
   - Ну, а коли розумi?те, то щасливо? вам дороги!
   Всi вийшли,  крiм  Палiя,  Звенигори,  Во?нова  i  Спихальського,  яким
кошовий наказав зостатися.
   Сiрко пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився перед Палi?м,  поклав  йому
на плече руку.
   - Ти, мабуть, здивований, козаче, що зразу пiсля хрестин отаманом став?
   - Здивований, батьку.
   -  Звикай...  Правду  кажучи,  я  хотiв  призначити  Арсена,  але   вiн
розповiдав про тебе таке, що хоч зразу обирай кошовим!
   - Вiн, напевне, перебiльшив, батьку.
   - От я й хочу сам пересвiдчитись, чи ти справдi орел, чи тiльки  схожий
на нього... Ну, ну, не ображайся, я жартую... Отаманом  справдi  мав  бути
Арсен, але, мабуть, у цьому походi в нього буде багато iнших турбот. Тому,
знаючи про вашу дружбу i про ту славу, яко? ти так швидко зажив у Сiчi,  -
кошовий усмiхнувся, а за ним усмiхнувся i Палiй,  -  я  й  призначив  тебе
полковником.
   - Дякую, батьку.
   Сiрко деякий час помовчав, думаючи щось сво?, пота?мне. Потiм  розiгнав
на чолi глибокi зморшки i сказав:
   - Друзi,  у  вашого  загону  буде  окреме  завдання...  Пiсля  того  як
визволите  Арсенову  сiм'ю,  ви  повиннi  будете  пробратися  в  Не-мирiв,
резиденцiю Юрася Хмельницького. Я довго був вiнницьким полковником i добре
знаю тi мiсця. Там ? де сховатися вашому загоновi, - один Краковецький лiс
може прийняти пiд свiй захист у сто разiв бiльше людей, нiж у вас...  Якщо
вам пощастить, ви зможете вивiдати важливi та?мницi  туркiв,  потрiбнi  не
тiльки Сiчi, а й Батурину та Москвi. Ви розумi?те, про що я кажу. Вiйна не
закiнчена. Можна сподiватися, що  цього  року,  влiтку,  вона  розгориться
знову. Тож нам було б цiкаво знати,  куди  вдарить  Кара-Мустафа  i  якими
силами... Пiсля того ви пiдете  на  Iрпiнь,  розвiда?те,  що  робиться  на
Полiссi.
   - Надто важке завдання, - задумливо сказав Палiй. - Не  уявляю,  як  ми
викона?мо його.
   - Про це потурбу?ться Арсен, - усмiхнувся доброю усмiшкою Сiрко. - Йому
не звикати...



   В ОСИНОМУ ГНIЗДI

   I

   На сьомий  день  важко?  дороги,  перед  полуднем,  валка  вигнанцiв  з
Лiвобережжя прибула в супроводi татарського загону до  Корсуня.  Пощипував
бадьорий морозець. В ясно-голубому небi слiпучо сяяло сонце. Та незважаючи
на гарну погоду, в мiстi було безлюдно, як i  всюди  на  Правобережжi,  де
довелося побувати переселенцям. Цiлi кутки  вигорiли  пiд  час  татарських
нападiв, а там, де оселi уцiлiли  вiд  пожеж,  все  дихало  пусткою.  Тини
скособочилися, хлiви й клунi зяяли ребрами  кроков  та  лат,  колись  бiлi
стiни хат тепер облупилися,  вiкна  чорнiли  страхiтливими  дiрами,  а  по
дворах лежали кучугури снiгу... Тiльки де-не-де виднiлися людськi слiди. В
двох чи трьох хатах  скрипнули  дверi  -  то  виглянули  закутанi  якимись
рядюгами старенькi бабусi, але й вони,  побачивши  озбро?них  вершникiв  i
валку змучених бранцiв, миттю сховалися в сiнях.
   Один замок на кам'янистому островi посеред Росi  виявляв  зримi  ознаки
життя. Здалеку було видно, як там весело в'ються вгору сизуватi  дими,  як
вештаються темнi постатi. Чувся передзвiн молоткiв у замковiй кузнi.
   Залишивши валку на  широкому  заснiженому  майданi  над  Россю,  Свирид
Многогрiшний поскакав до перекидного моста.
   Переселенцi збилися в купи i тихо  розмовляли  мiж  собою,  насторожено
позираючи на татар-дозорцiв...
   - Корсунщина - непоганий край, зна?ш-ма?ш, - мiркував  уголос  схудлий,
почорнiлий, але, як  завжди,  балакучий  Iваник.  -  Нiчим  не  гiрший  за
Посулля. А може, ще й кращий... Та жити  тута,  пiд  турками,  буде  не  з
медом. Ой, нi, не солодко!.. Менi б тiльки  до  весни  -  а  тодi  накиваю
п'ятами за Днiпро!
   - Пiймають - голову вiдкрутять! - кивнув хтось на татар.
   - Вони й так не помилують.
   Бiля саней дiдуся Онопрiя  було  тихо.  Ненко,  Младен  i  Якуб  мовчки
розглядали чуже мiсто, а жiнки, вмостившись серед вузлiв i клумакiв, сумно
дивилися на гомiнкi пороги, де навiть у лютi морози парувала  швидкоплинна
течiя, пробиваючись помiж брилами камiння i льоду.
   Раптом над валкою пролетiв приглушений гомiн.
   Iз замку ви?хало кiлька вершникiв. Попереду на вороному  конi  гарцював
красивий, багато  вдягнутий  чоловiк  середнiх  рокiв.  Позад  нього  ?хав
полковник Яненченко. А ще далi - почет, що складався переважно з татар.
   - Юрась Хмельницький! Юрась Хмельницький! - прошелестiло над валкою.
   Всi миттю припинили розмови i прикипiли  поглядами  до  чоловiка,  iм'я
якого останнi два роки наводило жах на всю Укра?ну.
   Taк ось який вiн!
   Наймолодший син славетного гетьмана Богдана Хмельницького Юрiй або,  як
його в сiм'?, а потiм i в народi називали, Юрась, мав лише  шiсть  чи  сiм
рокiв, коли його батько в 1648  роцi  пiдняв  всенародне  повстання  проти
польсько-шляхетського панування на Укра?нi. Рано  втративши  матiр,  Юрась
виростав  хворобливим  i   мовчазним   хлопцем.   Батька,   переобтяженого
державними турботами та безконечними вiйнами й походами, бачив  зрiдка.  А
згодом, коли був вiдданий на навчання до Ки?во-Могилянсько? колегi?, довгi
роки зовсiм не зустрiчався з ним.
   В  противагу  старшому  братовi  Тимошевi,  енергiйному,  розумному   i
хороброму  юнаковi,  який   у   сiмнадцять-вiсiмнадцять   рокiв   очолював
Чигиринську козацьку сотню, а згодом водив у бо? велике  вiйсько  i  помер
вiд тяжкого поранення, Юрась був завжди кволий, млявий, бездiяльний.  Його
бiльше приваблювала келiя схимника i ряса ченця, нiж  гетьманська  булава,
що пiсля смертi батька опинилася в його слабких руках.
   Пiсля поразок, яких зазнало  росiйсько-укра?нське  вiйсько  у  вiйнi  з
Польщею спочатку пiд Любаром i Чудновом, а пiзнiше - пiд Слободищем, Юрась
пiдписав  з  Польщею  ганебний  i  тяжкий   для   Укра?ни   i   для   себе
Слободищенський трактат  1660  року.  Всупереч  волi  народу,  вiн  зламав
Переяславський договiр з Росi?ю i знову кинув Укра?ну на поталу  польськiй
шляхтi.
   Хвиля народних повстань проти польсько-шляхетських загарбникiв  змусила
Юрiя Хмельницького на початку 1663 року зректися гетьманства i  пiд  iм'ям
Гедеона постригтися в ченцi. Та цей акт  уже  не  мiг  зарадити  народному
лиховi: 1667 року - i на довгi десятирiччя - Укра?на була подiлена на  двi
частини - Лiвобережну i Правобережну. Це на коренi пiдсiкло  сили  народу,
кинуло його у вир братовбивчих во?н та повстань, що не  затухали  протягом
цiлого наступного столiття. Хижо-заздрiснi  сусiди  з  пiвдня  та  заходу,
користуючись роз'?днанiстю Укра?ни, посилили напади  на  не?,  намагаючись
вiдхопити собi якомога  бiльший  шматок.  Тiльки  Росiя  рятувала  ??  вiд
остаточно? загибелi.
   Особиста доля Юрася пiсля цього була не менш тяжка. Через рiк  вiн  був
обвинувачений у зрадi правобережним гетьманом-самозванцем Павлом  Тетерею,
заарештований i переданий польським  властям.  Майже  три  роки  провiв  у
похмурих, сирих казематах Марi?нборзько? фортецi на пiвночi Польщi.
   Звiльнений з ув'язнення, чернець Гедеон, як  вiн  називав  себе  тепер,
цiлком зрiкся свiтського життя й оселився  в  Уманському  монастирi.  Хоча
йому було в той час рокiв двадцять п'ять чи двадцять шiсть,  здавався  вiн
постарiлим, стомленим, надломленим душевно. На блiдому, позбавленому життя
обличчi застигла печать скорботи i болю, а чорнi згаслi очi давно загубили
здатнiсть усмiхатись. Десять важких i бурхливих лiт, що минули  зi  смертi
Богдана Хмельницького, зiв'ялили i виснажили його кволе тiло i хвору душу.
   Здавалося, що за монастирськими стiнами Юрась нарештi знайде собi тиху,
спокiйну оселю, у  якiй  зможе  прожити  безжурно  до  кiнця  днiв  сво?х,
сховатися вiд житейських бурь, що одна за одною стрясали укра?нську землю.
   Та ба? Навiть монастирськi стiни не врятували  ченцiв  вiд  татарського
аркана: Юрася разом з братi?ю людолови потягли до  Криму,  а  звiдти  хан,
дiзнавшись,  що  молодий  похмурий  чернець  -  син   покiйного   гетьмана
Iхмельнiскi, як називали його татари,  i  сам  колишнiй  гетьман  Укра?ни,
вiдправив його в Туреччину в подарунок султановi. Там деякий час вiн сидiв
в  одиночцi  Семивежного  замку  -  тюрмi  для  полiтичних  злочинцiв   та
суперникiв султана. А згодом, коли уряд  Османсько?  iмперi?,  заграючи  з
Дорошенком, все бiльше  i  настирливiше  почав  скеровувати  вiстря  сво??
експансi? на пiвнiч, проти Укра?ни, його було призначено  архiмандритом  в
один з православних монастирiв турецько? столицi.
   Слабкий i безвольний, вiн дуже  скоро  погодився  допомагати  туркам  у
?хнiх  завойовницьких  походах.  I  коли   правобережний   гетьман   Петро
Дорошенко, вiд якого вiдсахнувся народ через його згубну полiтику дружби з
султаном, змушений був скласти зброю i  здатися  лiвобережному  гетьмановi
Iвану Самойловичу i царському  во?водi  Григорiю  Ромодановському,  султан
несподiвано витягнув  Юрася  з-за  монастирських  стiн  на  свiт  божий  i
проголосив "князем Малоросiйсько? Укра?ни".
   З таким пишним, але малозрозумiлим титулом, одержаним  вiд  найлютiшого
споконвiчного  ворога  укра?нського  народу,  з'явився   Юрась   на   чолi
вiсiмдесяти п'яти землякiв-запроданцiв з колишнiх невiльникiв влiтку  1677
року пiд Чигирином. Його пiдпирало стотисячне  турецьке  вiйсько  великого
вiзира Iбрагiма Шайтан-пашi.
   Та марнi були сподiвання султана  i  самого  Юрася  на  те,  що  народ,
спокушений славним прiзвищем Богдана Хмельницького, пiде за його сином. На
Укра?нi Юрасеве "вiйсько" збiльшилося - смiшно сказати - всього на пiвтора
десятка чоловiк i складалося iз сотнi гультiпак, яким  не  довiряв  навiть
сам "князь".
   Через мiсяць Iбрагiм Шайтан-паша, зазнавши поразки, ганебно втiк  з-пiд
Чигирина,  залишивши  пiсля  себе  зруйнованi,  спаленi   села   й   мiста
Правобережжя та трупи тисяч людей.
   Наступного року Магомет IV послав двохсоттисячне вiйсько для завоювання
Укра?ни. Великий  вiзир  Мустафа  поклявся  бородою  пророка,  що  здобуде
Чигирин i всю Укра?ну. В його  обозi  знову  плентався  проклятий  народом
Юрась... Кара-Мустафа Чигирин узяв, але закрiпитися в ньому, а тим  бiльше
завоювати всю Укра?ну  не  змiг.  Розбитi  пiд  Бужином  турецькi  вiйська
покотилися назад, безжалiсно знищуючи все на сво?му шляху.
   Правобережжя майже зовсiм спустiло. Сотнi тисяч людей втекли  на  лiвий
берег, а тих, хто не встиг сховатися чи втекти, татари й турки побили  або
потягли в неволю.
   Колись багатолюдний край - вiд Чигирина на сходi до Кам'янця й Житомира
на заходi - внаслiдок гетьманських чвар,  польсько-шляхетських  на?здiв  i
особливо турецько-татарсько? навали занепав, знелюднiв. У  тих  селах,  де
колись було по сто чи й по двiстi дворiв, тепер залишилося двi-три хати, в
яких знаходили притулок старi й малi,  що  якимсь  чудом  врятувалися  вiд
ворожо? шаблi та аркана. Вiд Чигирина, Канова, Уманi, Фастова та  багатьох
iнших мiст лишилися тiльки назви. Хто зостався там живий, утiк в  лiси,  в
печери, харчуючись дичиною, жолудями та грибами...
   Народ небезпiдставно вважав винуватцем  розорення  рiдного  краю  Юрася
Хмельницького, який не тiльки не  перечив  туркам  i  татарам  плюндрувати
Укра?ну, а нерiдко  й  сам  наказував  винищувати  села  й  мiста,  що  не
скорялися його владi. Iм'я Юрася стало ненависне на обох берегах Днiпра.
   Тож не дивно, що всi переселенцi - вiд старого до  малого  -  прикипiли
поглядами до цi?? людини.
   Зупинившись перед принишклою валкою, Юрась, не злазячи  з  коня,  почав
мовчки розглядати людей. А вони тим часом тихцем розглядали його.
   Невисокого зросту, хирлявий, вузький у  плечах,  чисто  поголений,  вiн
прямо, якось задерев'янiло сидiв у сiдлi, i на його блiдому,  невиразному,
хоч i досить вродливому обличчi не промайнуло жодне почуття.  Тiльки  один
раз, коли на руках у молодо? матерi  верескнуло  злякане  юрмою  вершникiв
дитя, вiн несподiвано усмiхнувся. Але усмiшка не скрасила його обличчя, бо
очi  залишилися  тьмяно-холодними,  непроникними,  немов  скляними.  Та  й
тривала вона всього якусь мить i зразу, без нiякого переходу, щезла.
   Одягнутий вiн був досить вибагливо: темно-синього сукна бекеша, пiдбита
лисячим хутром, боброва шапка-гетьманка з самоцвiтом та  двома  павичевими
пiр'?нами над чолом,  при  боцi  -  дорога  шабля,  за  поясом  -  булава,
виготовлена перед першим чигиринським походом карбувальниками Стамбула, на
ногах - червонi чоботи.
   Оглянувши мовчазних переселенцiв, ?хнiй убогий скарб  на  санях,  отари
овечок та черiдки схудлих за час переходу корiвок, вiн кивнув  Яненченковi
i, коли той пiд'?хав, щось тихо сказав.
   - Люди, пiдiйдiть ближче! - пiднявся на стременах полковник. -  3  вами
хоче говорити ясновельможний гетьман!
   Залишивши дiтей на санях, чоловiки й жiнки стовпилися перед гетьманом i
його почтом.
   - Люди! - промовив Юрась. - Сьогобiчна Укра?на, - вiдтепер  ваша  хата,
ваш край! Звiдси бiльшiсть iз вас вийшли, сюди й повернулися.  Поселяйтеся
в Корсунi, в найближчих селах, живiть вiльно,  багато!..  Годi  вам  гнути
спини перед богопротивним  поповичем,  якого  я,  дасть  бог,  переможу  i
коли-небудь приведу на арканi сюди на справедливий суд людський i божий!..
Владою, даною менi султаном турецьким  Магометом,  я  захищатиму  вас  вiд
поповиче-вих посiпак, царських во?вод i польських  панiв!..  У  вас  тепер
один володар - я, гетьман i князь Укра?ни, визволено?  з  лядсько?  неволi
мо?м батьком Богданом Хмельницьким!  Хто  з  вас  чинитиме  непослух,  хто
наважиться не коритися полковниковi та його людям, той буде нещадно  битий
або скараний на горло!.. Вам зрозумiло?
   - Зрозумiло, пане гетьмане,  -  вилiз  наперед  невгамовний  Iваник.  -
Одного нiяк не докумекаю, зна?ш-ма?ш...
   - Ну, чого саме?
   - А якщо на нас нападуть татари альбо, примiром, турки... Як  же  тодi?
Давати ?м одкоша чи безборонне дозволити заарканити себе та покiрно йти на
галери?.. Чи, примiром, жiнкам нашим та дiвчатам - до турчина в гарем?
   Юрась Хмельницький втупився тьмяними очима в чоловiка, мов у яке  диво.
Довгенько мовчав. Потiм голосно вигукнув:
   - Дурню! Турки й  татари  -  мо?  союзники!  Вони  не  чiпатимуть  мо?х
пiдданцiв. Вони прийшли на нашу землю не для того, щоб поневолювати, а щоб
визволяти!
   - Нашу душу вiд тiла, зна?ш-ма?ш, - буркнув  Iваник  i,  побачивши,  як
сiпнулася гетьманова рука до шаблi, прудко шмигнув  у  натовп,  де  Зiнька
зразу ж дала йому стусана межи плечi, щоб не був такий розумний.
   Наперед ви?хав полковник Яненченко.
   - Люди! Зараз вас розведуть по  хатах,  де  ви  зможете  перегрiтися  i
пожити до того часу, коли  остаточно  виберете  собi  пристановище...  Але
перед тим я хочу вiдiбрати кiлькох хлопцiв i дiвчат для служби в  замку...
Ось ти!.. I ти!.. I ти!..
   Вiн показував пальцем прямо в настороженi очi парубкiв i дiвчат, i  тi,
сполотнiвши, намагалися позадкувати, сховатися серед односельчан, але  два
козаки, що враз вискочили наперед, швидко хапали ?х за рукава i  вiдводили
вбiк.
   Перед Златкою i Стехою Яненченко на мить  запнувся.  Вiн  був  вражений
?хньою красою ще там, на хуторi, коли зчепився з-за них з мурзою  Кучуком.
Власне, парубкiв i дiвчат  вiн  зараз  брав  тiльки  для  того,  щоб  менш
помiтними були серед гурту цi красунi, бо  цiкавили  його  в  першу  чергу
вони. Однак вiн не хотiв, щоб гетьман звернув на них  увагу.  Тому  досить
недбало, нiби мiж iншим, ткнув зразу двома пальцями - вказiвним i середнiм
- в ?хнiй бiк.
   - I ви!
   - Ой! - зойкнула Стеха i схопила Златку за рукав. Нiхто не помiтив,  як
перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук iз сином Чорою.
   Не дуже второпавши, що говорить  горбоносий  вершник,  Злат-ка  злякано
мовчала.
   Полковниковi пахолки пiдбiгли до дiвчат  i  потягли  з  гурту.  Младен,
Ненко i Якуб, теж далеко не все розумiючи iз сказаного, напружено  стежили
за тим, що вiдбува?ться на майданi. Коли на хутiр напали татари  i  почали
виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зiзнаватися, хто  вони
такi, щоб у слушний час визволитися самим i визволити  усiх  сво?х.  Тепер
вирiшили, що такий час настав.
   Ненко раптом вийшов з гурту i став перед Яненченком.  Швидко  заговорив
по-турецькому.
   - Не чiпай цих дiвчат, ага! Заклинаю тебе аллахом - не  чiпай!  Одна  з
них - моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене кра?,  а  друга...
друга - моя полонянка,  яку  я  мав  намiр  забрати  з  собою...  Ти  мене
розумi?ш? Залиш ?х при менi, ага!
   Яненченко витрiщив очi. Вiн досить  добре  знав  турецьку  мову  i  все
зрозумiв. Одного не мiг второпати - звiдки тут узявся цей турок?
   Зрозумiв Ненка не тiльки Яненченко. З-за спини Юрiя Хмельницького, який
теж говорив  по-турецькому,  швидко  ви?хав  старшина  гетьмансько?  варти
Азем-ага, похмурий чолов'яга, з вузькими хитрими очима  i  важкою  нижньою
щелепою, що видавалася далеко вперед.  Ставши  перед  Ненком,  вiн  пильно
оглянув його, а потiм запитав:
   - Ти хто такий?
   - Сафар-бей, бюлюк-баша окремо? яничарсько? орти в Сливенi.
   - Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився  серед  цих  чужих  для  тебе
людей?
   - Нас тут аж тро? - яничарських  старшин,  -  спокiйно  пояснив  Ненко,
заздалегiдь обмiркувавши з  батьком  та  Якубом,  як  ?м  триматися,  коли
настане час зiзнатись, хто вони. I вiн показав на  Младена  i  Якуба,  якi
вклонилися гетьмановi i Азем-азi. - Ми потрапили пiд час нападу на  Сiч  у
полон до козакiв... Ми склада?мо аллаховi i вам  щиру  подяку  за  те,  що
визволили нас, ага!
   - Ти сказав, що одна з цих дiвчат - твоя сестра... То правда?
   - Так, ага.
   - Ця? - Азем-ага показав на Златку.
   - Так, ага,  -  пiдтвердив  Ненко  i  звернувся  до  дiвчини:-  Адi-ке,
привiтай цих добродi?в!
   - Я вiтаю вас,  ефендi,  -  вклонилася  Златка  гетьмановi.  -  Я  рада
зустрiчi з вами, шановний ага, -  повернулася  вона  до  Азем-аги.  -  Хай
береже вас аллах!
   - Гм, справдi туркеня, - буркнув Азем-ага i кивнув на Стеку. - А та?
   - То сестра козака, який узяв нас у полон... Вiн ставився до нас  добре
i навiть допомiг розшукати Адiке, захоплену запорожцями пiд час  морського
походу... Його нема? тут,  i  ми  опiку?мо  його  рiдних...  Тому  просимо
залишити дiвчат з нами!
   Азем-ага нахилився до гетьмана i впiвголоса щось довго йому  пояснював.
Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дiвчат, на  Ненка
i повернувся до Яненченка.
   - Облиш дiвчат, пане Iван, - сказав вiн. - Ти собi знайдеш iнших, а цих
я заберу з собою до Немирова... Та  накажи  вiдiбрати  пiвсотнi  сiмей  на
добрих санях i з мiцними, витривалими кiньми - я вiзьму ?х теж з собою.  I
не забудь про тисячу злотих, якi ти ма?ш прислати менi... Бо...
   Яненченко втягнув голову в плечi i зблiд вiд гнiву та образи. Вiн  нiяк
не сподiвався, що гетьман забере дiвчат ще й нагада?  йому  так  недоречно
про данину. Гадав, що розмова, яка вiдбулася мiж ними сьогоднi вранцi  сам
на сам, нiкому не буде вiдома,  i  ось  раптом  гетьман  розголосив  ??  в
присутностi  всього  почту.  Та  розмова  теж  мала  образливий  характер.
Хмельницький пiсля снiданку без нiяких  пояснень  зажадав,  щоб  Яненченко
кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли  полковник  зауважив,  що
навряд чи зможе нашкребти з небагаточисельного i зубожiлого населення таку
суму, гетьман розгнiвався i сказав, що  зможе,  iнакше  пернач  полковника
вiддасть комусь iншому,  бiльш  винахiдливому,  котрий  зумi?  дiстати  тi
нещаснi тисячу злотих.  Це  означало,  що  доведеться  не  тiльки  тягнути
останн? з люду, а й витрушувати  сво?  кишенi.  Однак  вiн  погодився,  бо
нiчого iншого не зоставалося робити... А тепер гетьман удруге нагадав  про
це. Те "бо"  прозвучало  тихо,  але  лиховiсне,  як  суворе  застереження.
Можливо, воно було сказане так, мiж iншим, а можливо,  i  з  умислом,  щоб
полковник не став оскаржувати раптовий намiр гетьмана забрати з  собою  аж
п'ятдесят сiмей, i особливо цих двох дiвчат красунь, що так запали йому  в
око...  "Хай  йому  грець,  -  подумав  Яненченко,  -  з   цим   скаженим,
напiвбожевiльним Юрасем кашi не звариш. Хоч вiн i  родичем  доводиться,  а
краще триматися вiд нього далi..."
   Вiн ствердно хитнув головою i мiцно - аж суглоби побiлiли на пальцях  -
затиснув у руцi ремiнний  повiд.  Заклопотаний  сво?ми  думками,  вражений
таким безтактним зауваженням гетьмана, Яненченко не  помiтив,  як  радiсно
блиснули очi в одного вершника, що стояв позад гетьмана,  коли  почув,  що
дiвчата мають ?хати до Немирова.
   То був мурза Кучук.
   Поминувши сплюндрованi, безлюднi  мiстечка  Лисянку,  Жашкiв  i  Дашiв,
змученi, перемерзлi, голоднi подорожнi добралися одного дня до Немирова.
   Невiдомо, чому це невелике, хоч i мальовниче  мiстечко  облюбував  Юрiй
Хмельницький для сво?? резиденцi?. Може, тому, що тут  була  досить  мiцна
фортеця, чи тому, що в мiстi та його околицях збереглося бiльше населення,
нiж над Россю? Чи тому, що звiдси було недалеко i до кордонiв Туреччини  i
до Кам'янця, який був центром кам'янецького пашалика,  на  правах  окремо?
провiнцi? при?днаного до iмперi?,  де  на  випадок  небезпеки  мiг  знайти
захист гетьман-невдаха? А чи просто так наказали  йому  його  господарi  -
султан i великий вiзир?
   Поселився вiн на Викiтцi, високому, кам'янистому пiвостровi,  оточеному
з трьох бокiв широкими ставами. Це урочище самою  природою  було  створене
для того, щоб тут побудувати фортецю. Правда, колишн? польське  укрiплення
пiд час козацьких во?н було значно пошкоджене, але ще й  досi,  незважаючи
на це, землянi вали з дубовим частоколом були мiцнi i  надiйно  прикривали
гетьмана вiд раптового нападу.
   Мешкав вiн у чималому дерев'яному будинку, що колись належав польському
во?водi  В  сусiднiх  будинках  розташувалася  його  особиста   варта.   А
неподалiк, у Шполiвцях, ?диному передмiстi, що  збереглося  вiд  пожеж  та
руйнування, розмiстилося гетьманське  вiйсько  -  вiсiмсот  татар,  двiстi
волохiв, двадцять вiсiм сербинiв та вiсiмдесят козакiв. Вiйсько  невелике,
можна сказати - мiзерне, але i його нiчим було прогодувати.  Тому  нерiдко
траплялося так, що зголоднiлi татари вiдправлялися в  села,  де  ще  можна
було чим-небудь поживитися, i забирали в селян останн? - корiвчину,  вiвцю
чи лантух збiжжя.
   Саме тодi, коли  Юрась  на  чолi  свого  загону  i  валки  переселенцiв
пiд'?хав до Викiтки, на  греблi  показався  татарський  роз'?зд.  Попереду
лучники гнали невелику отару  овець.  Позаду  на  санях  везли  лантухи  з
борошном та збiжжям, на арканах  тягнули  кiлькох  на  смерть  переляканих
чоловiкiв.
   Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом пiднiмуться на гору.
   - Що це? -  спитав  вилицюватого,  подзьобаного  вiспою  салана,  який,
облесливо-нахабно усмiхаючись i кланяючись, пiд'?хав до нього.
   - Салям, ясновельможний гетьмане, - привiтався салтан  i,  повернувшись
впiвоберта назад, показав на здобич. - Мало-мало брали ясак... '  Голодний
во?н - поганий во?н... Треба м'ясо, треба клiб... Кашу  треба...  Голодний
татарський кiнь - нiкудишнiй кiнь... Мало-мало треба овса, треба сiна... А
де взять?.. Пан князь сам мало-мало розумi?...
   - Гаразд, - кивнув головою Юрась. - А це що за люди?
   - А-а, цi...  Багатi  люди...  Мало-мало  будем  бити  -  родичi  грошi
принесуть... Казна порожня - грошi треба...
   У Юрася блиснули очi. Вiн враз пожвавiшав, став рухливий.
   - Посадiть ?х у ямуi Я сам говоритиму з ними.
   - Якшi, якшi,  -  закивав  гостроверхою  шапкою  салтан,  в  улесливому
усмiховi  показуючи  разок  гострих  зубiв,  i  рiзко  гукнув  щось  сво?м
сейменам. Тi швидко потягнули полоненикiв до фортецi.
   Вiдпустивши стомлене вiйсько, що повернулося з  нещасливого  походу  за
Днiпро, на спочинок, Юрась про?хався верхи вздовж валки переселенцiв. Його
супроводжували Азем-ага i Свирид Многогрiшний. Переселенцi  мовчки  сидiли
на санях або стояли похнюпившись на притоптаному кiнськими копитами снiгу.
Всi були так страшно стомленi важкою дорогою, що нiхто вже не вiдчував  нi
страху за життя, нi тривоги за  майбутн?.  Навiть  невгамовний  Iваник  не
розтуляв рота: дорога, втома i  голод  доконали  i  без  того  слабосилого
чоловiка. Накинувши  на  голову  каптур  старо?  кире?,  вiн  мовчки,  мов
маленький посмiтюх, сидiв на санях позаду  Зiньки,  яка  тримала  в  руках
вiжки, i байдуже поглядав на чуже, незнайоме мiсто.
   - Всiх розмiстити на Шполiвцях! - розпорядився  гетьман.  -  Хай  кожен
вибира? собi оселю до смаку - ма?мо вiльних достатньо!
   - Слухаюсь, - вклонився Многогрiшний.
   - У кого ? золото, срiбло чи коштовнi речi - вiдiбрати!
   - Буде зроблено!
   - Од тих, - повернувся Юрась до Азем-аги i показав на  Ненка,  Младена,
Якуба i Арсенову сiм'ю, -  розмiстити  окремо!  На  Викiт-цi...  I  та?мно
стерегти!.. Завтра я матиму з ними розмову... Ти зрозумiв мене, ага?
   - Зрозумiв.
   - Тi дiвчата, зда?ться, гарненькi?
   - Ви ма?те смак, гетьмане, - стримано усмiхнувся Азем-ага.
   - Не гiрший, нiж у  полковника...  Ха-ха-ха!..  Хотiв  затягнути  таких
пташок у сво? гнiздо! Ну,  й  зухвалець!..  А  вони  раптом  випурхнули...
Ха-ха-ха!.. Ото, мабуть, злиться пан Iван!..
   - Авжеж, - знову  ошкiрився  небагатослiвний,  завжди  похмурий  турок,
якому було доручено не тiльки оберiгати гетьмана. а й слiдкувати за кожним
його кроком, за кожним словом i про все повiдомляти в Кам'янець i Стамбул.
   - А ти, Свириде, розпорядись добре натопити  поко?,  щось  я  змерз.  -
Юрась повернувся  до  Многогрiшного:-  Та  хай  Мелашка  зготу?  вечерю  -
заморимо черв'яка... I на спочинок! Дiлами займемося завтра...
   Спорожнiлих дворiв у Немировi, як i всюди на Укра?нi в  той  час,  було
багато. Тому Многогрiшний швидко розташував  переселенцiв  по  пустках,  а
Азем-ага, виконуючи  волю  гетьмана,  сiм'ю  Звенигор  поселив  у  чималiй
дерев'янiй хатi, критiй гонтою,  якраз  насупроти  яничарсько?  залоги  на
Викiтцi. За його наказом татари привезли хуру дров, вiз сiна для коней  та
оббiловану тушу барана.
   На другий день вранцi вiн зайшов до хати.
   - Салям, правовiрнi! - привiтався.
   - Салям, ага.
   Його запросили до чисто? кiмнати, де було вже натоплено. Дiд Онопрiй  i
жiнки вийшли. Чотири чоловiки сiли - не по турецькому, а  по  укра?нському
звичаю - на лави бiля столу i деякий час мовчали. Младен i Якуб,  як  було
домовлено ранiше, переговори доручили Ненковi. Ненко ж чекав, поки гiсть i
старший по чину ага почне розмову перший.
   Однак Азем-ага не поспiшав. Уважно розглянувши обличчя  сво?х,  як  вiн
гадав, ?диновiрцiв, розгладив п'ятiрнею чорну бороду, що прикрашала  важку
нижню щелепу, i тiльки пiсля того поважно сказав:
   - Волею аллаха цi безконечнi заснiженi простори Сарматi? вiд Днiстра до
Днiпра i вiд Тясмина до Карпатських гiр вiдтепер належать блискучiй Портi.
Князь i гетьман Юрiй Хмельницький викону? тут волю хондкара, а я  з  ортою
яничарiв i сейменiв приставлений великим вiзиром охороняти його особу  вiз
злочинцiв, якi хотiли б посягнути на його життя, а також, -  ага  iронiчно
посмiхнувся, - уберегти його вiд намiру зрадити падишаха  i  переметнутися
на бiк урусiв, як те зробив гетьман Дорошенко.
   - Ми це добре розумi?мо, ага, - ввiчливо  вiдповiв  Ненко.  -  Але  нас
турбу? сьогоднi не доля цi?? людини, а наша власна. Ми щасливi,  що  аллах
допомiг нам вирватися з рук невiрних. Однак нам хотiлося б знати, коли  ми
можемо повернутися на батькiвщину.
   - Я i прийшов зараз до вас, щоб з'ясувати цю справу,  -  схилив  голову
Азем-ага i проникливе поглянув сво?ми вузькими чiпкими очима на Ненка. - 3
наших розмов у дорозi менi стало вiдомо, що ви, ага, i вашi друзi  служили
в яничарському корпусi i два роки воювали пiд Чигирином, де i я мав  честь
бути. Отже, я бачу перед собою досвiдчених во?нiв, готових накласти життям
за iслам i велич падишаха! То чому б вам не послужити  пiд  мо?ю  рукою  в
охоронному  загонi  гетьмана?  Я  маю  велику  потребу  в  людях.   Гадаю,
кам'янецький паша Галiль, якому я пiдлягаю, не  перечитиме...  До  того  ж
цього року великий вiзир Мустафа зробить новий похiд на невiрних.  На  цей
раз, мабуть, на Ки?в... Отже, через кiлька мiсяцiв ми всi разом з вiйськом
падишаха воюватимемо з невiрними. Тому я не бачу  для  вас  потреби  ?хати
зараз на батькiвщину, щоб через якийсь мiсяць  чи  два  знову  повертатися
назад.
   Ненко хотiв щось вiдповiсти, але тут у розмову встряв Младен,  поглядом
даючи зрозумiти синовi, щоб мовчав.
   - Високоповажний Азем-ага, не приховаю,  що  ми  мали  iншi  намiри,  -
сказав сивочубий во?вода. - Ми  хотiли  ?хати  додому...  Але  те,  що  ви
сказали, змушу? нас, зокрема мене,  по-новому  глянути  на  обставини,  що
складаються мимо нашо? волi. Якщо навеснi доблесне вiйсько падишаха  знову
рушить сюди, то нам справдi нема чого робити  таку  виснажливу  подорож...
Тому я залишаюся i служитиму у вашому загонi, якщо  ви  запропону?те  менi
гiдне мого звання i заслуг мiсце. Гадаю, що i мо? друзi думають так, як я.
   Ненко i  Якуб  здивовано  перезирнулись,  але,  почувши  останнi  слова
Младена, розцiнили ?х як наказ i поспiшили висловити свою згоду.
   - Я радий мати за начальника такого доблесного во?на, як ви,  Азем-ага,
- вклонився Ненко, який вiдтепер мав знову стати Сафар-бе?м.
   - Якщо у вашому загонi потрiбен лiкар, то я теж можу запропонувати сво?
послуги, ага, - сказав Якуб, опускаючи  повiки,  щоб  приховати  iронiчний
блиск очей.
   Суворе обличчя Азем-аги прояснiло.
   - Я дуже радий. Отже, будемо вважати, що з цi?? хвилини ви знову несете
службу у вiйську падишаха... Вам дадуть  зброю  i  все,  що  потрiбне  для
життя. Хоча  мушу  вас  трохи  розчарувати:  з  харчами  у  цiй  злиденнiй
варварськiй  кра?нi  досить  скрутно.  Населення  розбiглося,  а  те,   що
залишилося, так зубожiло, що у нього часто справдi нiчого  взяти...  Однак
для нас з вами вистачить!
   Азем-ага встав. Почав прощатися. Новоспеченi пiдлеглi пiдхопилися  теж,
виструнчилися. А коли Азем-ага вийшов, мовчки перезирнулися мiж собою.
   - Не розумiю, тату, твого рiшення,  -  сказав  Ненко.  -  Головне  наше
завдання зараз - визволити Златку й Арсенову сiм'ю.  Ти  так  поривався  в
Болгарiю, до сво?х гайдукiв... I раптом - ми залиша?мося тут!
   Младен нахмурився.
   - Ви чули, що сказав Азем-ага?.. Султан не обмежився двома походами  на
Укра?ну. Цього року вiн кине, можливо, ще бiльше  вiйсько,  щоб  остаточно
пiдкорити козацький  край  сво?й  владi.  Руснаки  не  знають  про  це,  i
турецький напад може застати ?х зненацька... Ми повиннi допомогти ?м. Якщо
хочете, це - мiй обов'язок! Цим самим я допоможу - i не в  малiй  мiрi!  -
мо?м друзям-гайдукам, мо?й коханiй Болгарi?. Бо наша доля вирiшу?ться тут,
у степах Укра?ни... Потiм я подумав, що для визволення Златки й  Арсенових
рiдних теж потрiбен час. За день-два ми нiчого не зробимо. До того ж  куди
ми ?х повеземо зараз?  В  Болгарiю?  Це  виключа?ться,  бо  вони  захочуть
повернутися назад, зустрiтися з Арсеном. А везти за Днiпро - не  довеземо:
у нас нема припасiв для тако? далеко? дороги, а головне - нас дуже  швидко
наздожене погоня. Нi, треба ждати весниi  Вже  недовго...  Ми  будемо  при
Азем-азi до того часу, поки це нам  вигiдно...  А  щодо  тебе,  любий  мiй
синку, то у мене оце виникла цiлком несподiвана думка:
   а чи не залишитися тобi взагалi в яничарському вiйську?
   - Цього тим бiльше не розумiю, - здивувався Ненко.
   - Цим ти мiг би принести Болгарi? i ?? друзям неоцiненну  допомогу:  ми
знали б та?мнi намiри Стамбула,  укази  султана,  накази  i  розпорядження
вiйськових властей...
   - Он як! Над цим слiд подумати!
   - Хай дару? менi Якуб, що я так  вiдверто  говорю  про  це,  -  во?вода
поклав руку на плече сво?му друговi. -  Може,  його  турецькому  вуховi  i
важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого
велетня, який зветься Османською iмперi?ю. А це ж твоя батькiвщина, Якубе!
   - Младене, - тихо  промовив  Якуб,  -  на  свiтi,  крiм  жорстокостi  й
свавiлля, ще iсну? справедливiсть. На жаль, я нi разу не зустрiвся  з  нею
нi в яничарських сейбанах, нi в замках бейлер-бе?в та санджак-бе?в,  нi  в
палацi падишаха. То чи ж личить менi, збагаченому гiрким житт?вим досвiдом
i   власною   недолею,   людинi,   що   все   життя   прагнула    покарати
несправедливiсть, захищати ???
   - Спасибi, Якубе! Ти мудрий чоловiк! - i Младен обняв старого товариша.
- I ти ма?ш знати, бо я тобi про це не раз говорив, що  ми  виступа?мо  не
проти туркiв, не проти Туреччини, щоб знищити ?? i поневолити ?? народ. Ми
виступа?мо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти
зазiхань султана i його ненависних пашiв  на  нашу  землю  i  плоди  нашо?
працi, проти гнiту й насильства, проти намагань султана убити  нашу  вiру,
нашу мову, нашi споконвiчнi звича?, потолочити нашу людську гiднiсть!
   - Амiнь! - усмiхнувся Якуб i мiцно потиснув  Младенову  руку.  -  Тепер
менi зрозумiло, чому ми ма?мо служити в ортi Азем-аги...
   Весь наступний тиждень гетьман хворiв. Йому ломило руки, ноги, поперек.
Голова  трiщала  вiд  нестерпного  болю.  Безперервно  тiпала  пропасниця.
Вечорами, коли було особливо тяжко, вiн марив, то молячись,  то  вигукуючи
страшнi прокляття, то згадуючи людей, яких давно вже не було на  свiтi,  -
матiр, батька, брата Тимоша... Вiд нього, як вiрний пес, не вiдходив нi на
хвилину Свирид Многогрiшний, пантрував за кожним  кроком  i  кожним  рухом
Якуба, приставленого Азем-агою до хворого.
   Хвороба минула раптово, як i почалась. Але слабiсть залишилася, а з нею
- розбитiсть, поганий настрiй. Гетьман заскучав i гукнув,  щоб  хто-небудь
зайшов.
   За дверима почувся гамiр, тупiт нiг.
   - Хто там?
   Дверi прочинилися - показалася попеляста голова Свирида Многогрiшного.
   - Це я, ясновельможний пане гетьман. - Округлий вид хорунжого розплився
в пiдлесливiй усмiшцi.
   - Заходь.
   Многогрiшний зайшов до кiмнати, пригладив рукою миршавого чуба i низько
вклонився.
   - Слава богу, ви живi й здоровi, пане гетьман... А я думав, з вами щось
трапилось - так ви крикнули...
   - Я вже почуваю себе добре... З чим прийшов?
   - Маю дуже важливi вiстi...
   - Ну, розповiдай! - Гетьман пiдмостив собi пiд  голову  другу  подушку,
щоб зручнiше було сидiти, i показав на дзиглик. - Сiдай!
   - Ясновельможний пане гетьман. - Многогрiшний обережно сiв на тендiтний
дзиглик на кривих позолочених нiжках i притишив голос до шепоту. - Поки ви
хворiли, я розпитував сво?х довiрених людей,  якi  залишилися  в  Немировi
нашими очима й вухами...
   - Ну й що?
   - Страшно навiть казати...
   - Кажи!
   - Ясновельможний пане гетьман, - швидко заговорив Многогрiшний, -  усiм
вiдомо, яких зусиль доклада?те  ви  до  того,  щоб  вiдродити  батькiвську
славу... Та не всi вашi помiчники щиро допомагають вам...
   - Хто? - Юрась вп'явся в жовтаво-сивi очицi хорунжого.
   - Наказний гетьман Астаматiй пiд час походу вашо?  ясновельможностi  на
Лiвобережжя приймав та?много посла вiд Сiрка i довго трактував  з  ним  за
зачиненими дверима...
   - Про що?
   - На жаль,  не  пощастило  дiзнатися...  Але  дiзна?мося!  Того  посла,
запорожця Семашка, сiм'я якого мешка? в Немировi, я наказав заарештувати i
посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали  пiвсотнi  ки?в,
вiн нiчого певного не сказав... Мало, мабуть, всипали... зате...
   - Ну, ну!
   - Зате достеменно стало вiдомо, що Астаматiй, цей хитрий волох, добряче
потрусив кишенi й скринi багатих немирiвських городян i привласнив  бiльшу
частину  зiбраного...  В  казну  надiйшло  золота  й   срiбла,   а   також
дорогоцiнних речей тiльки на пiвтори тисячi злотих. А скiльки прилипло  до
його рук, одному богу вiдомо!..
   Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся вiд лютi. Останнiм часом вiн усi
сво? сили спрямував на те, щоб якомога  бiльше  люду  перевести  з  лiвого
берега на правий, а також щоб поповнити свою  казну,  бо  вважав,  що  без
пiдданих i без грошей вiн нiщо.  Тому  ревно  стежив  за  тим,  щоб  жоден
злотий, жоден червiнець чи динар, жодна золота чи срiбна рiч  не  поминули
його казни.
   - Ох, злодюга! Зрадник! Грабiжник!  Хитрий  волоський  лис!..  Я  давно
пiдозрював, що то нещира, пiдступна, пiдла людина!.. Але  куди  ж  дивився
полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно  стежити  за  кожним  кроком
Астаматiя!
   В очах Многогрiшного блиснув радiсний вогник.
   - Ваша ясновельможнiсть пригрiла на грудях змiю! Полковник  Варениця  у
змовi з Астаматiем...
   - Не може бути!
   - Мо? люди доповiдають, що не раз бачили ?х разом. Астаматiй  частенько
за?здив до Вареницi, до пiвночi пиячив з ним... А поко?вка Вареницi  Настя
хвалилася подругам, що господар подарував ?й золотi сережки... Звiдки вони
у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника,  був  голий,  як
бубон!.. Разом зi мною, завдяки вам,  видерся  з  турецько?  неволi,  тож,
мабуть, крiм вошви, - хай пробачить пан гетьман за грубе слово,  -  нiчого
не привiз з собою  на  Укра?ну.  А  тепер  дару?  коштовнi  сережки  сво?й
коханцi. Який багатiй знайшовся!..
   - Що ще?
   - Немирiвський сотник Берендей...
   - I цей теж? О боже!..
   - Цей випустив з ями кiлькох  в'язнiв,  не  поклавши  за  них  у  казну
жодного шеляга... Кажуть, на цьому вiн добренько погрiв руки... I з корчми
не вилазить!
   - Це все?
   - Все.
   - А як переселенцi?
   - Злидота... Перетрусили -  жодного  злотого  не  знайшли...  Тимчасово
поселилися на Шполiвцях. А весною примусимо орати, сiяти...
   - А тi... дiвчата?
   - ?х поселено, як i наказано вашою ясновельможнiстю,  тут  поряд...  На
Викiтцi... Стежу за кожним кроком...
   - А турки?
   - Азем-ага взяв на службу.
   - Умгу... Це добре... Однак ?х треба  остерiгатися,  бо  вони  про  все
доповiдатимуть Азем-азi.
   - А той - кам'янецькому пашi Галiлю, великому  вiзировi  або  й  самому
султановi, - додав Многогрiшний.
   - Про це мiг i не нагадувати: сам знаю... А ось хто  з  наших  доносить
Азем-азi - оце я хотiв би знати!
   - Хто ж? Астаматiй i Варениця, безперечно, причетнi до цього...
   Юрась кисло скривився.
   - А може, й ти? Га?
   Многогрiшний злякано перехрестився.
   - Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест - я вам найвiдданi-ший слуга! Як
пес, ладен кожному вашому недруговi горло перегризти!
   - Гаразд, гаразд, вiрю,  -  недбало  махнув  рукою  гетьман,  а  потiм,
бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав:- Ти ?диний, на  кого  я
можу покластися... Що ж пропону?ш зробити з цими зрадниками?
   - Пропонувати i вирiшувати ма? ваша ясновельможнiсть. А  моя  справа  -
доповiсти про все правдиво, як на духу.
   - Ти схопив ?х?
   - Без вашого наказу? - здивувався Многогрiшний. - Як би я посмiв?
   - Схопити злодюг! Негайно? I  тримати  пiд  посиленою  вартою!..  Трохи
змiцнiю - сам говоритиму з ними!
   - Буде зроблено, ваша ясновельможнiсть. Але...
   - Ну, що ще?
   - Кого ж призначити на ?хнi мiсця?
   На якусь мить Юрась задумався. Потiм рiшуче сказав:
   - Без наказного гетьмана обiйдусь: сам управлюсь! Полковником  призначу
Коваленка, а сотником... - вiн зробив паузу, пильно оглянув Многогрiшного.
Той схилив вiддано  голову,  нiби  чекав  подяки  за  вiрну  службу.  -  А
сотником... будеш ти, Свириде! Служи менi щиро - i я нiколи не забуду  про
тебе!
   - Дякую, ваша ясновельможнiсть. -  Многогрiшний  схопив  невелику  бiлу
руку гетьмана i чмокнув масними губами.
   - Гаразд, iди! I зроби все, як я казав!
   Задкуючи i кланяючись. Многогрiшний вислизнув за двер!
   Була недiля. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В  супроводi  сво?х
старшин сходив до заутренi, поставив свiчку перед образом матерi божо?  за
сво? видужання, а другу - перед образом спасителя - за душу  свого  батька
Богдана. Повернувшись додому, поснiдав, випив гарячого молока з медом -  i
вiдчув себе зовсiм здоровим. Одягнувшись у те?ь'iий кожух, покритий  сiрим
угорським сукном, узув иалянки i вийшов надвiр.
   У вiчi вдарило яскраве сонячне промiння. З гiллястих  яворiв  з  криком
знялося вороння. Гетьман примружив очi, глибоко вдихнув  морозне  повiтря,
що пахло ранковим димом, i зiйшов з ганку.
   На просторому майданi вишикувався загiн татар, що прибули
   до Криму для замiни тих,  котрi  вiдбули  пiвроку  i  мали  повернутися
додому. У гостроверхих круглих шапках,  оторочених  хутром,  у  заяложених
овечих кожухах, вони стомлено сидiли на невеликих кошлатих конях i байдуже
дивилися на невисокого блiдого гетьмана Iхмельнiскi  та  гурт  старшин  за
його спиною. За  плечима  у  кожного  з  них  стримiла  споконвiчна  зброя
кочовика - лук, сагайдак зi стрiлами,  круглий  щит,  оббитий  бляхою  або
цупкою бичачою шкiрою. Бiля боку - шабля.
   Гетьмана оточили старшини на чолi з Азем-агою i Свиридом  Многогрiшним.
Вiн привiтався з кожним кивком голови, а  сал-тану  Газ?-бею,  котрий  мав
вiд'?жджати днями до Криму  зi  сво?ми  людьми,  i  Чогаку,  котрий  щойно
прибув, щоб замiнити Газi-бея, потиснув руки.
   - Спасибi, салтане, за добру  службу,  -  сказав  гетьман  Газi-бею.  -
Передай хановi Мюрад-Гiрею, що я дуже задоволений тобою i тво?ми во?нами!
   - Передам, гетьмане, - вiдповiв той, похмуро дивлячись собi пiд ноги. -
При?мно чути похвалу... Однак ми служили не тiльки за похвалу.
   - Що ти ма?ш на увазi, салтане?
   - Мо?  люди  незадоволенi...  Вони  повертаються  з  порожнiми  руками,
гетьмане... Треба мало-мало платити.
   - Ти ж зна?ш, салтане, що платити зараз  нiчим...  Така  вiйна  пройшла
нашим кра?м... Трохи розживемося - заплатимо!
   - Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало-мало ясир брати...
   - Ясир?.. Ти ж зна?ш, салтане, що наша земля зовсiм опустi-'iа. Де ж ви
будете ясир брати? З ким тодi я зостануся?
   - Укра?на велика, ми знайдемо, де взяти, - ошкiрився Газi-бей, вiдчувши
в  словах  гетьмана  та?мну  згоду,  але,  щоб  остаточно   змусити   його
погодитися, додав:- Якщо не дозволиш, гетьмане, по?демо й так... Як у  вас
кажуть, облизня впiймавши... Але як подивляться на це люди салтана Чогака?
Чи захочуть вони служити тобi за спасибi?  Боюся,  що  повернуть  коней  i
помчать вслiд за нами...
   Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той мiцно  стиснув
осмаленi морозом губи, вiдвiв очi. Низькорослий, кривоногий, вiн  скидався
у сво?му кожусi вовною назовнi на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий.
Знав Мюрад-Гiрей, кого прислати: цей не тiльки захистить гетьмана, а  й  з
горла вирве здобичi I без нього не можна - на кого ж тодi спертися?
   - У Немировi я забороняю  брати  ясир!  -  роздратовано  крикнув  Юрась
Хмельницький. - ?дь собi з богом, салтане Газi-бей!
   Газi-бей опустив повiки, щоб приховати вiд гетьманського почту радiсний
блиск очей. Слова  гетьмана  означали  згоду  брати  ясир  повсюди,  окрiм
Немирова. Вiн знав,  що  люду  в  кра?  залишилося  небагато,  але  все  ж
достатньо для того, щоб узяти якусь сотню-другу бранцiв. А якщо чутка  про
це дiйде до великого вiзира чи, боронь боже, до самого султана,  то  можна
буде завжди послатися на дозвiл гетьмана...
   - Якшi, якшi, великий гетьмане! - закивав вiн головою. - У Немировi  ми
нiкого й пальцем не зачепимо... Мало-мало зберемося - i гайда в дорогу!
   Юрась не вiдповiв  нiчого  i,  вiдвернувшись  вiд  Газi-бея,  зустрiвся
поглядом з мурзою Кучуком. Вiн любив i  поважав  аккерманського  мурзу  за
незвичайну хоробрiсть i прямоту, хоча знав, що це найжорстокiший  нападник
i людолов, котрий вивiв з Укра?ни не одну тисячу бранцiв.
   - Салям, мурзо, - усмiхнувся до нього гетьман. - Гадаю, ти не поспiша?ш
додому? Ще послужиш менi?
   - Нi, не поспiшаю, гетьмане. Я залишуся до весни... Але як тiльки  снiг
зiйде з землi, вирушу в рiдну сторону. Мо? люди вже скучили за домiвкою  i
за сво?ми близькими.
   - Спасибi тобi, Кучук. Я скажу вiзировi,  що  ти  чесно  i  самовiддано
служиш падишаховi.
   Потiм Юрась пiдiйшов до Младена, Ненка  i  Якуба,  котрi  стояли  серед
старшин, i привiтав ?х зi вступом на службу в його вiйсько.
   - Де ваша сестра, ага? I та друга дiвчина? Зда?ться, Стеха? - звернувся
вiн до Ненка по-турецькому.
   - Вони дома, бейефендi.
   - Я хотiв би ?х бачити!
   - Зараз, бейефендi?
   - Так. Сходи за ними!
   Ненко здвигнув плечима, але мовчки пiшов. Через кiлька хвилин  з'явився
зi Златкою i Стехою. Дiвчата куталися в кожушини i  теплi  хустки,  боязко
позираючи на гетьмана i його  оточення.  Всi  замовкли.  Ждали,  що  скаже
гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха  Чори  i  щось  швидко  шепнув
йому, але нiхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою i  зник  серед
во?нiв.
   Юрась пильно оглянув дiвчат i, видно, лишився задоволений, бо  на  його
блiдому обличчi з'явився легкий усмiх. Вiн пiдiйшов до них майже впритул i
сказав:
   - Таких красунь грiх тримати  за  зачиненими  дверима!  Треба  частiше,
дiвчатка, виходити на люди, i тодi, клянусь аллахом, ми пiдшука?мо для вас
таких женихiв, яких не ма? жодна дiвчина в Немировi!.. Чи як ви дума?те?
   Дiвчата промовчали, не знаючи, що вiдповiдати. А гетьман вiв мову далi.
   - В недiлю, в день мого  народження,  я  влаштовую  святкову  вечерю  i
.запрошую вас до себе. Я  хочу,  щоб  ви  стали  окрасою  нашого  суворого
товариства,  яке  звикло  на  таких  вечiрках  тiльки  дудлити  горiлку  i
чванитися сво?ми перемогами на полi бою та серед  жiноцтва!  Гадаю,  що  у
вашiй присутностi вони будуть тихi, як ягнята, i  галантнi,  як  придворнi
шляхтичi польського короля... Я жду вас, панянки!
   - Спасибi, - прошепотiла Стеха посiрiлими вiд страху губами, розумiючи,
що вiдмова образила б гетьмана i накликала б на них його гнiв.
   Юрась ще раз пильно оглянув ?х i  махнув  рукою,  щоб  iшли  додому,  а
потiм,  вiддавши  розпорядження,  де  розмiстити  новоприбулий  татарський
загiн, вiдпустив усiх, крiм особисто? варти.
   - А тепер - до ями! - коротко кинув вiн. - Якщо хто прийшов з викупом -
впустити!
   Яма була поряд, посеред  майдану.  З-пiд  широких,  покритих  памороззю
очеретяних мат, що пiдтримувалися довгими  сосновими  воринами,  здiймався
стовп пари. Пахолки миттю вiдтягли одну мату вбiк i спустили вниз драбину.
   Юрась став на край ями. У нiс йому вдарив важкий дух, аж вiн заточився,
а з глибини долинало якесь глухе  шемрання,  почулися  хрипкi  простудженi
голоси. Коли очi звикли до напiвтемряви, вiн побачив унизу кiлька зарослих
змарнiлих  облич.  Однi  в'язнi  стояли,  iншi,  найбiльш  знесиленi   або
скатованi, лежали на купi вогко? смердючо? соломи,  тремтячи  вiд  холоду.
Люто й страшно блискали запаленi, почервонiлi очi.
   На деякий час у ямi запанувала тиша. Потiм  до  гетьмана  простягнулося
кiлька скоцюрблених брудних рук, залунали благання.
   - Ясновельможний пане гетьманi Змилуйся! За вiщо такi муки?
   - Я не маю нiякого золота! Хоч убийте мене - не маю! Даремно кату?те...
   - I в  мене  немаеi  Це  злий  наговiр.  Який  я  багач  -  одна  слава
залишилась... Було колись, та все спливло за водою та за лихими  людьми...
Вiдпусти, пане гетьман!
   Юрась сердито тупнув ногою.
   - Замовкнiть! - Його очi заблищали, як вуглинки, а  обличчя  ще  бiльше
зблiдло - навiть мороз не змiг вичавити з нього рум'янцiв.
   Вiд ворiт пахолки привели трьох жiнок. Вони впали  перед  гетьманом  на
колiна, заломили руки.
   - Змилуйся, батечку!
   - Не губи наших чоловiкiв!
   - Будь доброю душею! Вiдпусти ?х з богом! Юрась  кивнув  пахолкам,  щоб
пiдвели жiнок, а коли тi стали перед ним, суворо запитав:
   - Викуп принесли?
   - Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали!
   - Кладiть сюди! - Вiн зняв з найближчого  пахолка  шапку  i  простягнув
перед собою.
   Младен непомiтно штовхнув Ненка пiд лiкоть:  дивись,  мовляв!  Справдi,
гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але вiн
не помiчав цього, а варта незворушно застигла позад нього i  жодним  рухом
не виявляла сво?х почуттiв.
   Одна з жiнок вийняла з-за пазухи вузлик з бiло? хустини, розв'язала  i,
тримаючи його на лiвiй долонi, правою почала поволi,  нiби  лiчачи,  хоча,
мабуть, у не? й думки тако? не було, кидати в шапку золотi монети, перснi,
сережки. Закiнчивши, зiжмакала хустину в кулацi i крiзь сльози,  благальне
подивилася на Юрася.
   - Прiзвище! - коротко процiдив вiн.
   - Бондаренко, батечку... Василь Бондаренко. Гетьман нагнувся над  ямою,
крикнув:
   - Бондаренко, вилазь!
   З ями показалася скуйовджена  руда  голова  чоловiка  середнiх  лiт.  У
волоссi, в бородi й вусах - остюки й солома. В почервонiлих вiд слiз  очах
- страх i ненависть... Чоловiк поволi перевалився через  драбину  прямо  в
снiг, не маючи змоги звестися на ноги. Жiнка з криком кинулась до нього.
   - Забирай, бабо! - махнув рукою Юрась i повернувся до друго?  жiнки.  -
Далi!
   Бондаренчиха пiдвела чоловiка i, кланяючись та схлипуючи, поволi повела
його до ворiт.
   Друга жiнка, стара, висока i худа, мов  жердина,  незграбно  вклонилася
гетьмановi i витягла з кишенi витертого дубленого кожуха, що, мабуть,  був
з чоловiкового плеча, оксамитовий кисет, розв'язала  його  i  висипала  на
долоню  кiлька  золотих  i  срiбних  монет.  Подивилася  на  них  байдужим
поглядом,  а  потiм  простягла  свою  суху  чорну  долоню  майже  пiц  нiс
гетьмановi. Юрась глипнув на монети, на жiнку i скривився.
   - Мало!
   Жiнка не кинулась йому в ноги, не стала благати i заламувати  вiд  горя
руки, не забожилася, що це в не? все, що могла назбирати у себе, у родичiв
i знайомих, а непорушне стояла перед ним, як сухе старе дерево,  i  тiльки
тонкi безкровнi губи, помережанi синiми вузликами жил, кривилися вiд  жалю
та образи, а з вицвi-лих безбарвних очей покотилися двi скупi сльозинки i,
замерзнувши на лету, упали в  притоптаний  снiг.  Так  i  стояла,  висока,
незграбна, пряма, як мумiя, нiби не чула того короткого  i  гострого,  мов
нiж, слова. А ?? тонка, з вузлуватими  пальцями  рука,  витягнута  вперед,
дрiбно тремтiла, нiби вербова гiлка пiд поривами вiтру.
   Всi мовчали. Младен закусив губу, щоб не зiрватися i не наговорити чого
не слiд. Якуб важко зiтхнув. А Ненко в цю мить подумав,  що  в  недалекому
минулому вiн дуже був схожий на цього безсердечного чоловiка, був такий же
жорстокий до чужих, незнайомих  йому  людей,  байдужий  до  ?хнiх  слiз  i
?хнього горя, i йому стало соромно, вiн подумки дякував долi,  що  все  те
лишилося позаду.
   Нарештi сам гетьман вiдчув  фальшивiсть  свого  становища  i  пiдставив
шапку пiд тремтячу руку.
   - Кидай!.. Як прiзвище, бабо?
   - Павло Голенко.  -  Жiнка  перевернула  руку,  i  монети  з  брязкотом
посипалися в глибоку шапку.
   - Голенко, вилазь!
   З ями вилiз високий худий юнак. Юрась здивовано витрiщився на нього, бо
думав, що побачить старого дiда.
   - Це ж хто? - повернувся до баби.
   - Син.
   - За молодого треба було б бiльше! Жiнка мовчала.
   - Ну, лихо з тобою! Геть звiдси! - гримнув гетьман на юнака. Той схопив
матiр за руку i, переставляючи довгi, тонкi ноги, покульгав до ворiт.
   Наперед виступила третя жiнка. Це була красива чорнява  молодиця  рокiв
тридцяти п'яти. Вона смiливо дивилася на Юрася,  нiби  перед  нею  був  не
гетьман, а звичайний мiщанин. Потiм статечно, з гiднiстю вклонилася.
   - З чим  прийшла?  -  Юрась  прихильно  оглянув  гарну  постать  жiнки,
вiдмiтив i ?? вродливе обличчя, на якому видiлялися повнi малиновi губи  й
виразнi чорнi очi пiд тонкими бровами, i гарно пошитий кожушок, i  червонi
чобiтки.
   - Принесла викуп за чоловiка, пане гетьман. - Вона почала  длубатися  в
кишенi, потiм витягла золотий перстень з  великим  самоцвiтом,  що  заграв
проти сонця всiма барвами веселки, i дорогоцiнне янтарне намисто, нанизане
на  шовкову  нитку  вперемiш  з  слiпучо-бiлими  з  голубуватим   вiдливом
перлинами.
   Юрасевi очi заблищали вiд захоплення. Вiн сам простягнув  руку,  схопив
коштовностi, якусь хвилину розглядав ?х зi всiх бокiв,  а  потiм  обережно
опустив у шапку.
   - Як прiзвище?
   - Семашко... Мирон Семашко.
   - Що?  -  Юрась  повернувся  до  Многогрiшного,  який  ствердно  кивнув
головою. - Той самий Семашко? Запорозький козак?
   - Так, пане гетьман, запорожець, - пiдтвердила i жiнка.
   - Я не можу вiдпустити твого чоловiка!
   - Чому?
   - Вiн небезпечний злочинець!
   Жiнка зблiдла. В ?? очах промайнув страх. Тiльки тепер вона вiдчула, як
у не? пiдгинаються ноги. Юрась пiдтримав ?? пiд руку, спитав:
   - Як тебе звати?
   - Феодосi?ю, - ледь чутно прошепотiла вона.
   - Ну, от що, Феодосi?, йди додому... Я накажу справедливо розiбратися у
чоловiковiй справi i, якщо вiн нi в чому не винен, вiдпустити... Йди!
   Жiнка вже опанувала себе, випросталась, вiдвела гетьманову руку.
   - А... мо? речi?
   - Вони належать казнi!
   - Як же це так? Я ж вiрила...
   - Виведiть ?? за ворота! - гукнув Юрась i вiдвернувся до  ями.  Пахолки
повели жiнку до ворiт. Вона не опиралася, видно,  вражена  новим  горем  i
несправедливiстю. А гетьман, вигрiбши з шапки здобич i заховавши е кишеню,
наказав усiм в'язням вилазити з  ями.  Охкаючи  вiд  болю,  трясучись  вiд
холоду, вони поволi вибиралися драбиною  наверх  i  ставали  в  один  ряд,
злякано мов загнанi в безвихiдь звiрi, зиркаючи на гетьмана i його почет.
   - Хто з вас Семашко? - спитав Юрась.
   - Я. - Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловiк.
   - Стань сюди, вбiк! З тобою поговоримо потiм. - Семашко вiдiйшов  убiк,
а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто пiдвернувся пiд  руку.  -  Як
звати?
   - Левон Халявицький, - вiдповiв простоволосий, зарослий густою  щетиною
в'язень, по зовнiшньому вигляду якого важко було визначити,  скiльки  йому
рокiв.
   - Викуп буде?
   - Не буде! У мене нiчого нема?, - твердо вiдповiв в'язень.
   - Що ж ти, лайдаку, гада?ш, що я вiдпущу тебе без викупу?
   - Нi, я такого не думаю.
   - На що ж тодi сподiва?шся?.. Як викупу не да?ш, то вступай до вiйська!
   - Не хочу до вiйська.
   - То давай викуп!
   - У мене нiчим вiдкупитися. Мав би грошi - вiддав би усе до шеляга, нiж
маю тут загибати!
   - Брешеш, пес! Ма?ш! Менi достеменно вiдомо,  що  ма?ш.  Iнакше  ти  не
сидiв би тут. Мо? люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.
   - Нi, не маю... Заберiть мою хату, мою садибу, мо? грунти...  А  золота
нема?!
   - На бiсового батька менi тво? грунти i твоя хата! - розсердився  Юрась
i пiдвищив голос. - Чи мало зараз повсюди хат-пусток i зарослих  бур'янами
полiв?.. Менi потрiбне золото! Бо тiльки за золото я можу найняти  вiйсько
i розбудовувати державу!
   - Яку державу i для кого - для туркiв? - вихопилося у в'язня.
   Юрась зблiд, як мрець.
   - Дурню! - вигукнув рiзко. - Провидiння обрало мене  для  того,  щоб  я
вiдновив те, що зробив мiй покiйний батько гетьман  Богдан!  Щоб  я  знову
зiбрав наше вiйсько i вiдбудував державу!.. Але  що  я  можу  зробити  без
грошей? Без золота?
   - Золота у мене нема?!
   - Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому  по  турецькому  звичаю
п'яти!
   Кремезнi пахолки згребли в'язня, звалили на снiг. Один усiвся на спину,
а другий стягнув чоботи i почав замашним кийком дубасити по пiдошвах.
   -   Раз,   два,   три...   -    лiчив    Многогрiшний,    -    п'ять...
десять-п'ятнадцять... тридцять...
   Вiд нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити
катування, але Юрась пiдняв руку тiльки тодi, коли Многогрiшний вiдрахував
пiвсотнi ударiв.
   - Досить! Пiдведiть його!
   Пахолки силомiць натягнули на  розпухлi,  скривавленi  ноги  чоботи  i,
пiдтримуючи скатованого попiд руки, поставили перед гетьманом.
   - Ну, а тепер - скажеш? Пригада?ш, де заховав золото? Як  бачиш,  я  не
жартую! Адже я не для  себе  стараюся,  а  для  загально?  користi  всього
поспiльства, позаяк я один дбаю нинi про вiтчизну нашу! I чиншi збираю  не
тiльки для себе, а для держави на-шо?i Зрозумiв, мостивий пане?
   - Зрозумiв... Спасибi вам, ясновельможний пане гетьман, що втiшили  хоч
тим, що мене скатовано для  загально?  користi,  бодай  була...  -  глухо,
промовив  Халявицький.  -  Але  золота  вiд  того  в  мене  аж   нiяк   не
добавилося... Хоч убийте, правду кажу!
   - Знайдеш! Як припече, то знайдеш i  домашнiм  скажеш,  де  знайти!  Не
одного такого упертого бачив я!.. - зi злобою прошипiв Юрась i  гукнув  до
пахолкiв:- Гей, киньте його  до  ями,  хай  там  ще  посидить  та  подума?
гарненько!
   Не встиг чоловiк i оком моргнути, як його поволокли до ями i штурхонули
вниз, тiльки загуркотiв по драбинi.
   - Ну, хто згоден сплатити за себе  викуп,  мостивi  панове?  -  похмуро
промовив Юрась, звертаючись до в'язнiв, що стояли нi живi нi мертвi.
   Дво? вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
   - Ну, що скажете?
   - Не катуйте нас, ясновельможний пане, - пробелькотали  задерев'янiлими
язиками. - Не сьогоднi, то завтра за нас внесуть викуп!
   - Гаразд! Лiзьте назад до ями... А ви?
   Тi, до кого було звернуте це грiзне запитання, поопускали голови, ждучи
найгiршого.
   - Чого ж мовчите?
   - Нiчого нам казати, -  промовив  один.  -  Хоч  убийте,  а  викупу  не
нашкряба?мо.
   - Всипте йому!
   Пахолки згребли небораку, повалили на снiг. Це був мiцний  широкоплечий
городянин. Вiн опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але
його луснули кийком по головi,  здерли  чоботи  i  вiддухопелили  так,  що
бiдолаха ледве дихав! Встати сам не змiг, його схопили за руки й за ноги i
кинули, мов колоду, в яму.
   Потiм захеканi пахолки взялися за другого... Екзекуцiя тривала майже до
обiду. Але вже безуспiшно: у людей справдi не було за душею нiчого, i вони
твердо стояли на сво?му, бо знали, що тих, хто обiцяв що-небудь внести  за
себе щоб уникнути катування, а потiм не вносив, в  наступнi  днi  били  ще
жорстокiше.
   Врештi залишився один - Семашко.
   Юрась замерз i був злий вiд того, що зiбрав,  по  сутi,  одну  мiзерiю.
Йому було шкода себе, що мусив,  незважаючи  на  високий  титул  "князя  i
гетьмана", сам ось так стягувати чинш зi  сво?х  пiдданих.  Вiн  проклинав
долю, кляв землю, на якiй йому судилося жити, кляв  зубожiлий,  заляканий,
затурканий  безконечними  вiйнами  i  нападами  народ,   яким   доводилося
правити... Десь у глибинi серця iнодi з'являлося почуття, схоже на жаль до
його жертв, але  коли  вiн  пригадував,  що  i  вiн  сам  майже  жебрак  у
порiвняннi з iншими  правителями  -  султаном,  королем  польським,  царем
московським, ханом кримським, цiсарем австрiйським, - це почуття  зникало,
як дим, а серце сповнювалося люттю. Тодi вiн ладен був посадити в яму всiх
мешканцiв Немирова, на яких падала  пiдозра,  що  у  них  могли  бути  хоч
якi-небудь коштовностi, закатувати кожного другого, аби  тiльки  наповнити
ту нещасну бочечку, яку вiн  трима?  у  себе  в  потайному  мiсцi...  Одну
бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як вiн не раз
чув вiд знаючих людей, майже  пiвсотнi...  I  де  подiлося  те  багатство?
Пройшло,  як  вода,  через  руки  Виговського,  його  власнi.  Тетеринi...
Розвiялося, як ранковий туман, у вирi страшно? боротьби, що розгорiлася за
Богданову булаву... А тепер вiн мусить витрушувати  лахи  сво?х  пiдданих,
щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга,  збити
сяку-таку казну, аби хоч у порiвняннi з  Самойловичем  не  вiдчувати  себе
жебраком. При згадцi про ненависного суперника його серце заколотилося  як
навiжене. Вiн люто ненавидiв лiвобережного гетьмана, котрого вважав  одним
з найголовнiших винуватцiв свого незавидного  становища  i  котрого,  якби
мiг, не задумуючись, пiддав би  най-жорстокiшим  тортурам...  Його  погляд
упав на Семашка. Чоловiк стояв осторонь  вiд  усiх,  заглибившись  у  сво?
невеселi думки. Що хова?ться за його блiдим високим чолом? Що наказав йому
Сiрко, посилаючи в Немирiв до Астаматiя? А може,  не  тiльки  Сiрко,  а  й
Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це  та  ниточка,  що
допоможе розплутати весь клубок зради i пiдступу?
   - Як тебе звати, запорожцю? - спитав вiн Семашка.
   - Семашко Мирон, гетьмане.
   - Звiдки?
   - Немирiвський зроду-вiку.
   - Давно в Сiчi?
   - Як  тiльки  закiнчив  ки?вську  колегiю,  так  i  гайнув  за  пороги,
ясновельможний пане гетьман... Тож  уже  кiльканадцять  лiт...  Правда,  з
перервами.
   - О, ти вчився в колегi?? Я теж там учився...
   - Я це знаю, гетьмане.
   - А ще що ти зна?ш про мене?
   - Те, що й усi.
   - Те, що всi знають, мене мало цiкавить... А ось про те, чого нiхто  не
зна?, крiм тебе та ще двох-трьох осiб, я хотiв би дiзнатися...
   - Я не розумiю вас.
   - Не прикидайся дурником... Ти вже зна?ш,  за  вiщо  тобi  всипали  тут
ки?в...
   - ?й-богу, не знаю!
   - З чим прислав тебе Сiрко до Немирова?
   - Я прибув сам, по власнiй волi... На зимiвлю... Тут моя родина.
   - Вiн наказав убити мене?
   - Вiн нiчого не наказував...
   - То, може, це зробив гетьман Самойлович?
   - Я нi разу не бачив його.
   - Звiдки ти зна?ш Астаматiя?
   - Я його не знаю.
   - Але ж по при?здi в Немирiв ти вiдвiдав наказного гетьмана Астаматiя i
мав з ним розмову!
   - Так, я був у  Астаматiя,  але  тiльки  тому,  що  такий  наказ  вашо?
ясновельможностi - всiм новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний
строк  особисто  з'являтися  до  наказного  гетьмана   або   немирiвського
полковника.
   - Ти сидiв у нього пiвдня!
   - Я перекинувся з ним щонайбiльше двома десятками слiв. Чого  б  я  мав
сидiти у нього пiвдня?
   - Про це донесли менi вiрнi люди.
   - Виходить, вони не вiрнi люди, а брехуни!
   Юрась  кинув  бистрий  погляд  на  Многогрiшного.  Той  миттю   пiдбiг,
нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотiлося, щоб  його
слова чув ще хто-небудь.
   - Я слухаю, пане гетьман.
   - Вiн i ранiш так говорив?
   - Так, пане гетьман... Але вiн викручу?ться!
   - Чому ти так дума?ш?
   - Жоден запорожець цього року не прибув  у  Немирiв  на  зимiвлю.  Один
Семашко... Тож не може бути, щоб Сiрко не скористався  таким  випадком.  А
потiм...
   - Ну?
   - Вiн таки був у Астаматiя... Гадаю, треба  його  допитувати  так,  щоб
сказав правду. Вiн зна? бiльше, нiж каже. А коли допита?мо  Астаматiя,  то
можна буде порiвняти ?хнi показання. I, я певен, щось виявиться.
   Юрась знову глянув на Семашка.
   - Ти чув?
   - Чув.
   - Отже, будеш говорити?
   - Я сказав правду...
   - Гм, ти впертий, як всi запорожцi! - Юрасевi очi блиснули, вiн  гукнув
пахолкам:Вiзьмiть його!
   Семашко запручався, але даремно, бо ще не вiдiйшов вiд тих ки?в,  якими
два днi тому почастував Многогрiшний. Пахолки звалили його в снiг i почали
перiщити по пiдошвах, по гомiлках, по спинi,  ?м  допомагав  Многогрiшний.
Схопивши замашного кия, вiн намагався влучити по найболючiших мiсцях -  по
кiсточках, кистях рук,  по  головi.  Запорожець  звивався,  рятуючись  вiд
ударiв, що сипалися з усiх бокiв. Але це мало допомагало йому.
   - Що ти мав передати Астаматiю вiд Сiрка? - спитав  Юрась,  давши  знак
пахолкам, щоб припинили катування. - Про вiщо ви говорили?..
   - Бог свiдок - я нiчого не знаю, - прохрипiв Семашко, хапаючи розбитими
губами снiг.
   У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматiя, а
там хай Юрась розбира?ться. Але зразу ж вiдiгнав ??, як мерзенну, не гiдну
запорожця. Звичайно, Астаматiй  заслугову?  найважчо?  кари,  бо  разом  з
Юрасем сi? навколо себе зло. I, безперечно, вона його колись знайде. Та не
таким чином треба з ним розправитись... До того  ж  Юрась  вимагатиме  все
нових i нових зiзнань i вириватиме ?х найлютiшими тортурами.
   - Я нiчого не знаю, - ще раз тихо повторив вiн i безсило заплющив очi.
   - Ти розумi?ш, що на тебе жде, коли не призна?шся? - копнув його  ногою
пiд бiк  Многогрiшний.  Семашко  мовчав.  Юрась  повiв  бровою  -  пахолки
жбурнули козака в яму.
   - На сьогоднi досить, - глухо промовив гетьман, мерзлякувато  потираючи
руки i втягуючи голову в плечi. - Гайда обiдатиi А пiсля обiду  вiзьмемося
за iнших!
   Похмуро  i  холодно  пiд  цегляним  склепiнням  немирiвсько?  в'язницi,
розташовано? на Викiтцi  у  великому  льосi.  По  вогких  стiнах  стiкають
бруднi, iржавi патьоки. Пiд стелею потрiску? лойова свiчка,  але  не  може
сво?м слабеньким свiтлом розсiяти важкий морок пiдземелля, i вiд  того  по
кутках ста? ще зловiснiше i похмурiше.
   Пiд  протилежною  вiд  дверей  стiною,  за  невеликим  столом,  сидить,
кутаючись у кожух,  Юрась  Хмельницький.  Перед  ним  -  тапчан,  покритий
кривавими плямами, а поряд з тапчаном - широкий  ослiн,  на  якому  лежать
причандалля для допиту - кийки, нагайки,  вiрьовки,  дерев'яне  цеберко  з
водою. У цеберку плава? берестовий ковшик.
   Бiля  дверей  сто?ть  гетьманський  почет  -  Азем-ага,   Многогрiшний,
пахолки. Серед них - Младен, Ненко i Якуб, яких Азем-ага ось уже який день
не вiдпуска? вiд себе, привчаючи до гетьмансько? служби.
   Насупроти стола, пiд стiною,  дрижачи  вiд  холоду,  тупцяють  наказний
гетьман  Астаматiй,  полковник  Варениця  i  сотник  Берендей.  Усi  босi,
роздягнутi до сорочок, простоволосi.  Руки  зв'язанi  сирицею.  В  очах  -
смертельна туга i жах.
   Гетьман дивиться на них  пронизливим  поглядом  чорних,  мор  достиглий
терен, очей, потiм б'? кулаком по столу, кричить:
   - Ну, паршивi свинi!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповiдайте!..
   Все розповiдайте!
   Астаматiй,  огрядний,  важкий,  широколиций  волох,  пiдняв   чорночубу
голову, подивився прямо в очi Юрасевi.
   - Що розповiдати, гетьмане?
   - Сам зна?ш, зраднику!..
   - Не знаю.
   - Т'ц хотiв мене видати запорожцям? За скiльки? Коли? Як?
   Астаматiй здригнувся, почувши таке обвинувачення.
   - Це наклеп, гетьмане!
   - Нi, не наклеп!.. Про що трактував вiч-на-вiч  з  запорожцем  Семашком
пiд час мо?? вiдсутностi?
   - 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав,  що  на
Сiчi... Чого i чи надовго прибув... Вiн вiдповiв, що прибув  до  сiм'?  на
зимiвлю... Iнших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом!
   - Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж  не  доповiв  одразу
про того сiчовика?
   - Не встиг, ваша ясновельможнiсть.
   - Не встиг, не встиг... Пiдступнi намiри виношував супроти мене  -  ось
що!..  Хотiв  за  мою  голову  купити  собi  прихильнiсть  запорожцiв   та
мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти вiда?ш, що
   чека? на тебе?
   Астаматiй посiрiв. Вiн знав, що Юрась - людина хворобливо  пiдозрiлива,
несамовита в гнiвi i не зупиниться нi  перед  чим,  аби  вирвати  у  нього
потрiбне йому  зiзнання.  Вiн  раптом  зi  стогоном  уклякнув  на  колiна,
витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук  не  мiг  простерти,  i
гаряче заблагав:
   -  Ясновельможний  пане  гетьманi  Ясновельможний  пане  гетьман!..  Не
катуйте! Я сказав  щиру  правду!  Хай  буду  проклятий,  коли  брешу!  Хай
западеться земля пiдi мною! Хай небо упаде на мою голову!..
   - I небо упаде, i земля западеться! Можеш не сумнiватися!  -  безжально
промовив Юрась i гукнув на пахолкiв:-  Гей,  узуйте  наказного  в  червонi
сап'янцi!
   Астаматiй розпластався  на  бруднiй  пiдлозi,  але  два  дужi  пахол-ки
схопили його, швиргонули на  тапчан  i  заходилися  гамселити  кийками  по
пiдошвах, по п'ятах, по литках...
   Варениця i Берендей стояли нi живi нi мертвi.
   Азем-ага незворушно стежив за катуванням.  Для  нього  це  було  звичне
дiло.
   Ненко похмуро дивився спiдлоба, а Младен i  Якуб  поопускали  голови  i
мiцно зцiпили зуби, терзаючись, що мимо сво??  волi  стали  спiвучасниками
гидко? справи.
   Навiть Многогрiшний знiтився i завмер, бо йому раптом спало  на  думку,
що може настати час, коли i його отак швиргонуть на цей страшний тапчан  i
"взуватимуть у червонi сап'янцi".
   Астаматiй спочатку пручався, кричав, благав, а потiм  замовк  i  тiльки
беззвучно  здригався,  коли   палиця   особливо   дошкульно   вдаряла   по
найболючiших мiсцях.
   Нарештi гетьман пiдняв руку. Пахолки миттю опустили закривавленi кийки.
   - Ти щось ма?ш сказати, Астаматiю?  -  Юрасевi  очi  горiли,  нiби  вiн
насолоджувався муками сво?? жертви.
   - Я нi в чому не винен, - простогнав той кволо.
   - А скiльки ти привласнив коштовностей i золота, поки  був  наказним?..
Де те багатство?..
   - У мене нiчого нема?. Ви ж це добре  зна?те,  гетьмане...  Юрась  хижо
усмiхнувся.
   - Брешеш! - I до пахолкiв:- Всипте йому ще  -  може,  кийки  розв'яжуть
язика!
   I знову посипалися удари.  Коли  Астаматiй  знепритомнiв,  Многогрiшний
зачерпнув у кiвшик крижано? води  i  хлюпнув  йому  в  обличчя.  Астаматiй
застогнав, розплющив затуманенi очi. Юрась вийшов  з-за  столу,  нахилився
над ним.
   - Ну, тепер призна?шся?
   Астаматiй з натугою пiдняв велику чорну голову, плюнув прямо  в  тьмянi
гетьмановi очi.
   - Убивця! Тварюка! Тьху!..
   Юрась вiдсахнувся. Бридка гримаса спотворила  його  лице.  Вiн  витерся
долонею, випростався i копнув ногою розпростерте тiло.
   - Повiсити! Негайно повiсити!.. I хай телiпа?ться на перекладинi  цiлий
тиждень,  щоб  усi   бачили,   як   я   розправляюся   зi   зрадниками   i
перекинчиками... I цього теж! - показав пальцем на пол ковника Вареницю.
   Той зойкнув i впав на колiна.
   - Пане гетьман! Пане гетьманi За вiщо?
   - Сам зна?ш!.. Де приховав украденi коштовностi? Признавайся!
   Варениця заплакав, почав цiлувати Юрасевi чоботи.
   - Був грiх, ясновельможний пане  гетьман...  Був  грiх!  Винен!  Каюся!
Тiльки помилуй!..
   - Де приховав украдене?
   - Все покажу! Все!
   - Нi, кажи зараз!
   - Дома... У  погребi,  в  правому  кутку,  за  дверима...  прикопане  у
глечику...
   - Прикопав... У глечику!.. У-у, собака! - Юрась аж задихнувся вiд лютi.
- Що ж казати про iнших, коли найближчi помiчники - злодi?,  зрадники?  О,
горе менi! Горе!.. Батьку, хiба ти таких мав полковникiв? Богун, Кривонiс,
Морозенко, Небаба... Лицарi! А це...
   Вiн раптом забiгав у нестямi по льосi. Очi  його  блискали  божевiллям,
губи кривилися у потворних гримасах душевного болю i ненавистi, руки  самi
стискалися - аж хрускотiли суглоби пальцiв.
   Всi завмерли. Тiльки вiрнi пахолки пантрували за кожним словом i  рухом
гетьмана. Нарештi вiн зупинився перед розпростертим на долiвцi  Вареницею,
штурхнув його ногою.
   - Повiсити i цього! Негайно! Зараз же!.. I хай висить теж цiлий тиждень
в науку iншим!
   Пахолки схопили Вареницю попiд руки i, хоча  вiн  пручався,  виривався,
щоб кинутись до нiг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напiвживого,
скривавленого Астаматiя.
   Нiхто не  промовив  жодного  слова.  Навiть  Азем-ага  мовчав,  похмуро
бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана.
   Один сотник Берендей, здавалося, вiдчував себе тут затишно i  безпечно,
бо на його подзьобаному вiспою обличчi грав  якийсь  дивний  посмiх.  Коли
зверху зачинилися дверi i в льосi настала  тиша,  в  якiй  було  чути,  як
потрiску? полум'я  свiчки,  вiн  раптом  лiг  на  тапчан  i  звернувся  до
пахолкiв:
   - Починайте!
   Юрась здивовано глипнув на нього.
   - Ти чого блазню?ш? Берендей весело вищирив зуби.
   - А що ж, ваша  ясновельможнiсть,  менi  робити?  Чи  я  плакатиму,  чи
смiятимусь - однак ви менi не повiрите...
   - Але ж ти привласнив те, що ма? належати мо?й казнi!
   - А привласнив... ?й-богу привласнив!
   - Що саме?
   -  Та  вошви  вдосталь  набрався  вiд  вашого  вошивого  вiйська,  пане
гетьман... Що ? - те ?!- i вiн навмисне пiдкреслено почав чухмаритися.
   Юрась скипiв.
   - Над ким i над чим  насмiха?шся,  дурню?  Ти  подумав,  хто  я  i  чи?
прiзвище ношу?
   - Бог з вами, пане гетьманi Хай би менi язик вiдсох, коли б посмiв  хоч
у думцi посмiятися над вашим славетним прiзвищем!.. Якщо я  й  насмiхаюся,
то тiльки над тим вошивим вiйськом, яке доля всукала  всiм  нам  за  грiхи
нашi!
   - Не вивертайся! Це тобi не поможе!
   - Я знаю... Тому й кажу - починайте! Та  чухайте  ж,  iродовi  душi,  -
звернувся вiн до пахолкiв, ще вчорашнiх сво?х пiдлеглих, - мо? п'яти  так,
щоб менi було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи,  а  смiючись!..
Чу?ш, Петре?
   - Чую, - глухо озвався молодий пахолок.
   - I ти, Йване... Розвесели свого сотника наостанку, хай тобi грець!
   -  Та  вже  постараюся,  добродiю  мiй,  -  хмикнув   другий   пахолок,
попльовуючи в руки i запитально дивлячись на гетьмана.
   Юрась мовчки кивнув головою.
   Беренде?вi дали триста ударiв. Двiчi  його  вiдливали  водою.  Але  вiн
уперто стояв на сво?му.
   - Жодного шеляга не привласнив... Умерти  менi  на  цьому  мiсцi...  Це
собака Многогрiшний оббрехав мене. Iуда!
   Врештi гетьман засумнiвався: може, й правду каже сотник?
   - Ще живий? - спитав вiн кволо, коли Берендей затих i  лежав  нерухомо,
як колода.
   - Тiльки й того, що  теплий,  -  вiдповiв  пахолок,  витираючи  рукавом
спiтнiле чоло. - Ще один раз потягнути добре ки?м - i врiже дуба!
   - Ну, то досить! Якщо оклига? -  хай  живе  на  здоров'я.  Многогрiшний
нахилився до Юрася.
   - Ясновельможний пане гетьман, - прошепотiв вкрадливо, - але ж якщо вiн
виживе, то стане найлютiшим вашим ворогом! Як можна!
   - Чому вiн ма? бути мо?м ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, вiн
буде менi вдячний! - сухо вiдповiв Юрась i, пiдвiвшись зi  стiльця,  додав
голосно, щоб присутнi чули:- Хай усi бачать, що я  справедливий  до  сво?х
пiдданих!
   Вiн попростував до дверей. Почет розступився, даючи  йому  дорогу.  Всi
виходили мовчазнi, пригнiченi. Надворi Ненко з Мла-деном  i  Якубом  трохи
вiдстали.
   -  Аллах  екбер!  -  прошепотiв  Ненко.  -  Цей  святенник  -  справжн?
страховисько! Невже султан i великий вiзир не знають, що тут робиться?.. А
якщо знають, то чому терплять таке бузувiрство?
   Младен i Якуб перезирнулись.  Теплi  батькiвськi  усмiшки  осяяли  ?хнi
обличчя. I хоча на шибеницi погойдувались Астаматiй i Варениця,  хоча  над
Викiткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало  легше:
Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогоднi вiд яничарського духу.
   На майданi, перед  шибеницями,  Юрась  зупинився,  але  дивився  не  на
страчених, а на кiлькох вершникiв, що  в'?хали  до  фортецi  i  простували
прямо до нього, ?хали вони поволi. Конi ледве переставляли ноги вiд утоми.
   - Пане Йван  -  ти?!  -  аж  вигукнув  Юрась,  упiзнавши  в  передньому
вершниковi полковника Яненченка. - Чого ти тут?
   Яненченко мовчки злiз з коня, кинув  поводи  козаковi  i,  згорбившись,
поволi наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився.
   - Нема бiльше нi Корсуня, нi  Ржищева,  нi  iнших  мiст  та  сiл  понад
Днiпром, пане гетьман...
   - Як-то нема?
   -  Син  гетьмана  Самойловича  полковник  Семен  Самойлович  зненацька,
несподiвано  для  всiх  нас  напав  з  великим  вiйськом  -  усiм   полком
Переяславським - i все спалив... А  людей  вивiв  за  Днiпро...  Тих,  хто
вчинив опiр, вирубав упень...
   В очах Юрася промайнуло шаленство. Вiн тупнув ногою.
   - А ти?.. Де ти був, полковнику?!.
   - Я оборонявся... Але ж скiльки у мене козакiв?
   - Однак ти живий!
   - А що менi було робити - пустити кулю в лоба?
   - А на що ти  сподiва?шся  тут?  Невже  дума?ш,  що  я  дам  тобi  нове
полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину?
   - Я бився, Юрiю... Ти ж зна?ш, що я не з полохливих... Та  сила  солому
ломить!
   - Сила, сила!.. Ось почеплю вас усiх на бантину, як  оцих  паршивцiв...
То буде наука iншим!
   Весь гетьманський почет завмер. Нiхто не насмiлювався вимовити й слова.
Навiть Азем-ага понурив голову i дивився на  носки  сво?х  чобiт.  Вiн  не
боявся, що гетьманський гнiв може упасти й на нього, бо  йому  пiдкорялися
всi яничарськi i татарськi загони, що розташувалися на Правобережжi, i вiн
сам мiг би в одну мить - аби тiльки був на те наказ султана - почепити  на
бантину i Юрася Хмельницького, i всiх його полковникiв  та  сотникiв.  Нi,
вiн думав про iнше - як доповiсти в Стамбул про повне розорення Корсушцини
i на кого краще звалити вину - на гетьмана чи на полковника Яненченка, щоб
самому вийти сухим iз води.
   Один полковник Яненченко якось  дивно  поглянув  на  Юрася,  i  в  його
красивих, опушених густими вiями очах загорiлися недобрi вогники. Але  вiн
зразу ж пригасив ?х i теж. опустив голову.
   Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув  зубами,  а  потiм  швидко
побiг до свого будинку i, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними.
   В недiлю, на перший день масницi, Златку, Стеху, Младена, Ненка i Якуба
було покликано на вечерю до  гетьмана.  За  ними  прийшли  Многогрiшний  i
Азем-ага.
   Це запрошення всiх здивувало i насторожило, але нi Младен, нi Ненко, нi
Якуб  не  посмiли  вiдмовитись,  бо  вже  добре  вивчили  сво-?вiльного  i
нестримного у гнiвi гетьмана i знали, що перечити йому в чому б то не було
небезпечно.
   Златка i Стеха спробували за?кнутися, що не пiдуть, що робити  ?м  там,
за гетьманським  столом,  нiчого,  що  для  них  це  завелика  честь,  але
Многогрiшний пiдвищив голос.
   - Одягайтеся - i без розмовi Та в найлiпший одяг!..  Мали  б  за  щастя
запрошення на гетьманську вечерю!
   У Златки упало серце i похололи руки.  Розчiсуючи  коси  i  вдягаючись,
вона  пригадувала  тi  короткi  хвилини,  коли  довелося  зустрiчатися   з
гетьманом, ?? лякав його пильний пронизливий погляд,  лякало  майбутн?.  З
дня на день вона сподiвалася, що з'явиться Арсен. Але його все не було,  i
в не? нiмiли вуста вiд страху,  що  з  ним  ско?лося  щось  лихе.  Втiшало
дiвчину тiльки те, що поряд не? були батько  i  брат,  якi  не  дадуть  ??
безкарно в наругу.
   Красуня Стеха теж принишкла, знiтилася. Рожевi щоки зблiдли, рухи стали
повiльнi, невпевненi, а голубi оченята потемнiли вiд хвилювання.
   Плачучи й охкаючи, стара Звенигориха заплела дiвчатам коси, одягнула  в
найкраще, що було, i, проводячи до порога, перехрестила обох.
   - Хай береже  вас  мати  божа,  голубоньки!  -  прошепотiла,  витираючи
сльози. - Та й самi шануйтеся!
   Всi мовчки вийшли на ганок. В обличчя сипнуло колючим  снiгом.  Рвучкий
холодний  вiтер  примусив  кожного  щiльнiше  застебнути  кожуха.  Дiвчата
поцiлували матерi руки i пiшли вслiд за Многогрiшним.  Позаду  всiх  важко
ступав на викрикiсних ногах Азем-ага.
   У покоях гетьмана було жарко натоплено.  Потрiскували  палаючi  свiчки.
Пахло  воском.  У  вiтальнi  -  довгий  стiл,  заставлений  полумисками  i
тарiлками з ?жею та плесковатими пляшками з наливками та  горiлкою.  Попiд
стiнами стояли старшини - вперемiш: укра?нцi,  турки,  татари.  Всi  стиха
розмовляли, поглядаючи на дверi гетьманського покою.
   Многогрiшний легенько постукав. Не чекаючи вiдповiдi, прочинив.
   - Гостi зiбралися, ясновельможний пане гетьман, - оповiстив
   неголосно.
   Через деякий час до вiтальнi  зайшов  Юрiй  Хмельницький.  Одягнутий  у
чорний оксамитовий кунтуш, який  вiдтiняв  блiдiсть  його  обличчя,  чисто
поголений, вiн усiм видався несподiвано помолодiлим  i  святковим.  Навiть
чорнi, як вуглинки, очi не здавалися такими холодними, бо раптовий  усмiх,
що  зринув  на  губах,  скрасив  ?х  i  надав  усьому  виразовi   гетьмана
доброзичливостi й лагiдностi.
   Всi стоячи привiтали гетьмана, пiдняли за його  здоров'я  наповненi  по
вiнця келихи. Вiн подякував, осушив свою чару i без зайвих  слiв  запросив
починати трапезу.
   Захрумтiли на зубах солонi  огiрки,  забряжчали  полумиски,  заплямкали
вусатi роти.
   Златка сидiла якраз насупроти гетьмана  i  ледве  торкалася  ?жi.  Вона
опустила очi, але весь час вiдчувала на собi пильний  гетьманiв  погляд  i
вiд того знiчувалась, як мала сiренька пташина серед степових трав, коли у
високостi проплива? жорстокий ширококрилий коршак.  Мов  крiзь  сон,  чула
вона, як за столом поволi наростав гамiр, як пили за султана, за хана,  за
гетьмана, за перемогу над ворогами. Хмiль ударив у голови -  i  спалахнули
суперечки. Хтось затягнув пiсню, але ?? не пiдхопили, бо гетьман мовчав.
   Юрась пив нарiвнi з усiма, але, мабуть, не п'янiв. Незвичайна блiдiсть,
що ще бiльше вiдтiнювалася чорним оксамитом кунтуша, палаючi очi й рухливi
тонкi  пальцi,  що  весь  час  перебирали  пацьорки   скатертини,   лякали
гетьманських старшин, якi - i п'янi - не забували, за чи?м столом  сидять.
Тим бiльше лякали вони  Златку,  бо  жiночим  серцем  вона  вiдчувала,  що
подоба?ться гетьмановi, а це означало для не? страшну бiду.
   Дiвчина  то  червонiла,  то  блiдла.  Вона  вже  добре  знала,  що  цей
сорокалiтнiй чоловiк, повелитель великого, але  напiвпустельного  краю,  -
людина зла i жорстока, яка не терпить, коли йому хтось  перечить.  Жахливi
крики катованих на майданi  людей,  трупи,  що  розгойдувалися  вiтром  на
шибеницi, страх, що невидимою пеленою окутав весь Немирiв, - все  це  було
?й добре вiдоме. Тому ?? серце стискувалося вiд  жаху  за  себе,  за  сво?
майбутн?. Всi надi? на порятунок вона покладала на батька та  на  брата  i
вiрила, що рано чи пiзно вони зумiють визволити ?? i всю Арсенову родину з
неволi. Але зараз, коли вона раптом зрозумiла, що подоба?ться  гетьмановi,
у не? майнула думка - а чи зможуть вони тепер  зробити  що-небудь  для  ??
порятунку? Чи не накаже гетьман вiдiслати ?х з Немирова, i вона залишиться
тут одна i беззахисна?
   ?й стало так страшно пiд палючим поглядом гетьманових  очей,  що  вона,
хоч i була голодна, не могла нi ?сти, нi пити. До того ж всi вже  помiтили
ту увагу, якою надiлив ?? гетьман, i з цiкавiстю зиркали на не?.
   За столом завовтузився Многогрiшний.
   - Вип'?мо, панове-браття, за ту половину роду людського, яка  приносить
нам  радiсть  i  втiху.  За  жiноцтво!  За  тих,  хто  ?   окрасою   нашо?
сьогоднiшньо? вечерi.
   Дзенькнули келихи - загули п'янi голоси.  I  тут  несподiвано  пiдвiвся
Юрась Хмельницький, обiйшов стiл i зупинився  бiля  Злат-ки.  Наповнив  ??
келих вишневою наливкою, майже силомiць всунув У Руку.
   - Адiке... Яке гарне iм'яi Нiжне, ласкаве, мелодiйне. Я  п'ю  за  тебе,
пташко далекого пiвденного краю, яку доля закинула в нашi  суворi  холоднi
степи. I ми вдячнi ?й, долi, за це, бо твоя присутнiсть тут, Адiке, робить
теплiшою i затишнiшою цю сумну i непривiтну оселю, в якiй доводиться  менi
зараз жити... Слово гонору, я за все життя не  зустрiчав  бiльш  красиво?,
нiжно?, мило? дiвчини, як ти, моя пiвденна трояндо! П'ю за тебе, Адiке,  i
сподiваюся, що й ти  вип'?ш  за  здоров'я  твого  гетьмана,  який  одиноко
корота? тут сво? життя i буде радий, якщо ти роздiлиш його самотнiсть...
   Всi затихли. Слова  гетьмана  були  недвозначнi  i  прозорi  Одно  було
незрозумiле: що пропонував гетьман цiй молодiй  красивiй  туркенi  -  сво?
тимчасове захоплення чи руку й серце?
   Златка не знала, що сказати. Бiля не? тремтiла, зiщулившись,  Стеха.  У
мертвiй тишi було чути лунке потрiскування свiчок.
   - Ну, чому ж ти не вiдповiда?ш, моя пташко? - Гетьман лiвою рукою  взяв
Златку за пiдборiддя i заглянув дiвчинi в очi.
   Але Златка мовчала, мов онiмiла.
   Тут пiдхопився Ненко, швидко заговорив по-турецьки, звертаючись  бiльше
до Азем-аги, нiж до гетьмана:
   - Високоповажний пане гетьман, я не настiльки володiю вашою мовою,  щоб
вiдповiсти на щойно сказанi вами слова, але  досить  добре  знаю  ??,  щоб
зрозумiти, що ви обража?те мою сестру i мене...
   Всi, хто розумiв  по-турецькому,  а  розумiв  багато  хто,  навiть  сам
гетьман, здивовано вирячилися на  молодого  турка,  який  посмiв  перечити
гетьмановi У Азем-аги полiзли на лоба чорнi кострубатi брови. Многогрiшний
роззявив з подиву рота i так застиг, придуркувато клiпаючи вiями. А  Юрась
Хмельницький довго стояв мовчки перед знiченою Златкою, але дивився суворо
через ?? голову на красивого молодого агу, який сво?ю зовнiшнiстю був дуже
схожий на нього самого i якого вiн сам забажав мати у себе на службi.
   - Ага розумi?, з ким говорить? - холодно спитав Юрась.
   - Розумiю, безперечно. I прошу вибачення за сво? слова. Але я  змушений
вступитися за честь сестри...
   За Ненком пiдвелися Младен i Якуб, та Ненко зробив ледь  помiтний  жест
рукою, щоб мовчали.
   - Тво?й сестрi нiчого не загрожу?, -  холодно  вiдповiв  гетьман.  -  I
нiхто тут не обража? ?!...
   - Отже, це виходить мимо вашо? волi, гетьмане... Ми  дума?мо  i  дба?мо
про майбутн? Адiке, - сказав Ненко.
   - А хiба я бажаю ?й поганого майбутнього?  -  здивувався  Юрась.  -  Ця
дiвчина завтра може стати гетьманшею i скрiпити наш союз з високою Портою!
   Якусь мить у поко?  панувала  мертва  тиша.  Потiм  хтось  тихо  охнув.
Прошелестiв гомiн здивування.
   Полковник Яненченко, який краще, нiж будь-хто iнший з  присутнiх,  знав
Юрiя, вражено похитав  головою.  "Щось  у  лiсi  здохло,  коли  наш  Юрась
закохався, - подумав  ?хидно.  -  Давненько  за  ним  не  водилося  такого
грiха... Невже його намiр серйозний? Чи це одна iз забаганок  навiженого?"
Однак промовчав, бо вiдчував, що i над його головою збираються хмари.
   Мурза Кучук теж жодним порухом не видав сво?х  почуттiв,  тiльки  кинув
бистрий промовистий погляд на Чору, i той у вiдповiдь злегка опустив ряснi
чорнi вi?. Нiхто не запримiтив цi?? мови поглядiв, а хоч би хто й помiтив,
то не надав би значення, бо зрозумiла вона була тiльки батьковi та синовi.
До того ж усi були так враженi словами гетьмана, що нiкому навiть не спало
на думку звернути в цю мить увагу на бiлгородського мурзу.
   Першим опам'ятався Ненко.
   - Але ясновельможний ефендi гетьман забува? одну обставину...
   - Яку?
   - Адiке - мусульманка...
   - Ну й що?
   - А гетьман - християнин...
   -  Дурницi!  -  вигукнув  роздратовано  Юрiй.  -  Пригадаймо,   скiльки
дiвчат-християнок стали дружинами  найвищих  сановникiв  Порти!  Навiть  у
султанських гаремах чимало ?х! То чому тут вiра ма? стати  перешкодою?  До
того ж, менi зда?ться, останн? слово ма? бути за Адiке... А вона, - усi  ?
свiдками цього, - не проронила жодного звуку. Здавна ж вiдомо, що мовчання
- знак згоди! Настала тиша. Погляди всiх були звернутi на дiвчину.  Златка
сидiла нi жива нi мертва. Тiльки дрiбно тремтiв у пiднятiй руцi келих, i з
нього вихлюпувався багряний, мов кров, напiй.
   Вона пiдвела голову, i в ?? широко розкритих очах стояли сльози.  Однак
голос прозвучав твердо.
   - Я нiколи не буду гетьманшею! Нiколи!
   - Адiке! - скрикнув Юрась, смертельно блiднучи.
   - Запам'ятайте - нiколи! - пiдвищила голос Златка. -  Навiть  найлютiша
кара не змусить мене вiддати вам серце i руку. Я кохаю iншого!
   Вона поставила свiй келих на стiл i смiливо глянула у вiчi гетьмановi.
   Всi завмерли. Ненко, Младен i Якуб зблiдли.
   За гетьманським столом назрiвала буря.
   Азем-ага i  татарськi  салтани  з  цiкавiстю  ждали  -  що  буде  далi?
Многогрiшний поклав руку на шаблю  i,  весь  у  напрузi,  подався  вперед,
пантруючи, як вiрний пес, кожен рух свого хазя?на.
   Юрасевi, здавалося, раптом забракло повiтря. З чорних  очей  струмувала
лють.
   Та вiн не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися дверi - до  покою
ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусi та баранячiй шапцi i тро?
пiдпилих старшин, що виходили до вiтру.
   - Ми впiймали запорожця, пане гетьман!
   - Заглядав у вiкна!
   Старшини пiдштовхнули запорошеного снiгом  козака  на  середину  покою,
ближче до гетьмана.
   Коли незнайомець скинув  шапку  i  вклонився,  почувся  легкий  дiвочий
скрик: то Златка i Стеха не змогли утриматися  вiд  несподiваного  вигуку.
Але нiхто з присутнiх, крiм  Младена,  Ненка  i  Якуба,  не  надали  цьому
нiякого значення, бо i для гетьмана, i для його  оточення  далеко  бiльшою
несподiванкою, нiж дiвочий переляк, була поява в Немировi, в  хатi  самого
гетьмана, цього запорожця. Всi мовчки дивилися на  вродливого  молодика  i
чекали, що вiн скаже. Та вiн  теж  мовчав  i  тiльки  пильно  вдивлявся  в
обличчя присутнiх.



   ЯМА

   Залишивши загiн з тридцяти козакiв у Краковецькому лiсi (Самусь, Абазин
та Iскра зi сво?ми невеличкими загонами вiдокремилися  ранiш  i  повернули
кожен у свiй бiк), Семен Палiй з Арсеном та його друзями  прибув  надвечiр
до Немирова. Коли добре  стемнiло,  вони  спустилися  в  долину,  обережно
перевели  коней  через  замерзлий  став  i,  пiднявшись  на  узвишшя,   де
починалося мiсто, прокралися  манiвцями  до  крайньо?  убого?  хатини,  що
стояла одиноко над урвищем. У ?? маленьких вiконцях блимав ледь помiтний у
густiй вечiрнiй пiтьмi вогник...
   На стукiт у шибку з хатини почувся кволий жiночий голос.
   - Хто там?
   - Матусю, вiдчинiть! Не бiйтеся. Ми люди сво? - не татари. Лиха вам  не
завдамо, - обiзвався Палiй. У сiнях загримiв засув.
   - Заходьте, якщо ви  добрi  люди,  -  прошамкотiв  iз  темряви  хрипкий
жiночий голос.
   Залишивши Яцька бiля коней, козаки ввiйшли до хати... Коло печi,  де  в
челюстях горiв  жмут  скiпок,  стояла  маленька  згорблена  бабуся.  Худа,
зморщена, одягнута в якесь лахмiття, вона злякано  тулилася  до  припiчка,
пропускаючи повз себе чотирьох незнайомцiв.
   - Добрий вечiр, матiнко, - привiталися козаки, оглядаючи хату.
   - Вечiр добрий.
   - А у вас не жарко, - сказав Палiй, показуючи на клубки сиво? пари,  що
викочувалися з рота.
   - Нiчим протопити... А в лiс iти несила вже... ? трохи соломки в  клунi
- ото й прокурюю, - тихо вiдповiла стара.
   - То ви самi живете?
   - Сама...
   - Де ж ваша родина? Бабуся помовчала. Схлипнула.
   - Родина... Родинонька моя... Були в мене три сини i двi дочки...  Були
невiстки, зятi, онуки... Повна  хата  людей  була...  А  тепер  одним-одна
зосталася... Як палець... Мов богом проклята... Нiкого нема!
   - Ясно. - Палiй важко зiтхнув, поглядаючи на закопченi облупленi стiни.
   Стара витерла кiнчиком темно? хустини мокрi вiд слiз,  роз'ятренi  очi,
запитала:
   - А хто ж ви будете, люди добрi? Бачу - не Юраськовi посiпаки...
   - Нi, матусю. Ми запорожцi... Здалеку  забилися  до  вас...  Гадаю,  ви
пустите нас переночувати? А коней ми поставили б  до  повiтки,  щоб  нiяка
собака не побачила.
   - Ночуйте. Тiльки ж душi не нагрi?те. Та й пригостити вас нiчим...
   - Не турбуйтеся, матусю,  -  весело  вiдповiв  Палiй  i  повернувся  до
друзiв. - Ану, хлопцi, гайда по дрова! По солому! По  воду!..  Коней  -  у
хлiв! Сакви - до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею...
   За годину в  печi  палахкотiло  сухе  хмизяччя,  а  в  чималому  горшку
булькотiв пшоняний кулiш, затовчений  салом.  Крiм  пшона  i  солонини,  в
козацьких саквах ще знайшлася хлiбина  i  кiлька  головок  часнику.  Палiй
захалявним ножем покраяв хлiб на шiсть рiвних  скибок,  до  кожно?  скибки
поклав по зубку часнику, у велику череп'яну  миску,  яку  стара  внесла  з
комори, насипав  кулешу,  що  дражнив  нiздрi  зголоднiлих  людей  смачним
запахом смаженого сала, i запросив усiх до столу:
   - Матiнко! Друзi! Пригощайтесь  чим  бог  послав...  Ще  коли  б  чарку
оковито? - то й зовсiм була б добряча вечеря!
   В хатi стало тепло, затишно. Свiтлiше  запалахкотiла  скiпа,  i  навiть
закiптюженi стiни здавалися не такими похмурими, непривiтними.
   - Матiнко, ви прожили в Немировi все життя, - сказав  Палiй,  облизавши
ложку i запхнувши ?? за халяву, поряд з ножем. -  Тож,  напевно,  багатьох
тут знали i зна?те?
   - Не багатьох, а  всiх,  синку,  -  вiдповiла  стара,  витираючи  сухою
зморщеною рукою губи. - Може,  хiба  забула  кого  ниньки...  Бог  пам'ятi
вкоротив на старостi...
   - Колись я тут знавав одного чоловiка... Давненько,  правда,  це  було.
Либонь, рокiв з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востанн?...
   - Хто ж це?
   - Мирон Семашко... Знали?
   - Звичайно, знала... Я всiх Семашкiв знала... Ще коли дiвкою була, то з
Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.
   - От i добре... Мирон живий?
   - А цього не знаю, голубе... А жiнка його, Федоська, живе на Шполiвцях.
   - Так, так,Феодосiя, - зрадiв Палiй. - То, може, ви  проведете  нас  до
не??
   - Голубе мiй, я ледве додибую по заметах до криницi, а  ти  хочеш,  щоб
провела аж до Семашкiв... Це ж неблизький свiт! Та тут по  сусiдству  живе
Сава Грицай, Федосьчин брат... До нього я, може, якось i дочовгаю. А вiн -
чоловiк молодий. Швиденько проведе вас до Семашкiв...
   - I це непогано, - зрадiв Палiй. - Ходiмо ж, матусю...  Арсене,  ти  зi
мною!
   До Грица?во? хати справдi було недалеко. Обiгрiвшись i попо?вши кулешу,
стара швиденько дрiбуляла по снiгу, опираючись на палицю.
   У вiкнах не свiтилося. На стукiт бабусi нiхто не  озвався.  Тодi  Палiй
торохнув кулаком по рамi - аж шибки забряжчали. I зразу ж  почувся  густий
чоловiчий голос, нiби господар, прича?вшись, стояв за вiкном.
   - Кого лихий носить?
   - Саво? Вiдчини! Це я!.. - прошамкотiла стара.
   - Це ви, бабо Секлето? - голос прозвучав  незадоволено.  -  I  чого  ви
товчетеся серед ночi?
   Дверi вiдчинилися - на порозi  вималювалась  висока  постать  у  довгiй
бiлiй сорочцi.
   - А це хто з  вами,  бабо  Секлето?  -  злякано  вiдсахнувся  господар,
норовлячи швидше зачинити дверi.
   Та Арсен миттю просунув у щiлину  ногу,  плечем  натиснув  на  дверi  i
ввiйшов до сiней. Палiй поспiшив заспоко?ти чоловiка.
   - Не бiйся, господарю! Впускай до хати. Я Семашкiв товариш.
   - Ви зна?те Мирона Семашка? - недовiрливо прогув у темрявi сiней голос.
   - Ще б пак! Однокашники по колегi?.
   - Ось як! Тодi заходьте...
   Палiй повернувся до старо?, сказав:
   -  Матусю,  самi  добiжите  додому  чи  провести?  Бо  ми   тут   трохи
затрима?мося... А зустрiнете кого - про нас анiчичирк!
   - Сама, добродiю,  сама  дошкандибаю  якось...  I  не  сумлiвайте-ся  -
мовчатиму як риба!
   Коли за старою скрипнула хвiртка. Палiй i Звенигора  причинили  сiнешнi
дверi.
   - В хатi вже сплять? Не побудити б...
   - А ми зайдемо в хатину, - вiдповiв господар. - Почекайте  хвилинку,  я
принесу вогню...
   Незабаром вiн вийшов зi свiчкою i  завiв  пiзнiх  гостей  до  невелико?
холодно? кiмнати поруч  з  коморою.  Тут  пахло  сухим  зiллям,  мишами  i
пусткою.
   Поставивши свiчку на  стiл,  змiв  ганчiркою  з  широко?  лави  пилюку,
запросив:
   - Сiдайте... Що вас привело до мене в таку пiзню пору?
   Сава дивився прямо i твердо. В його поглядi все ще та?лася недовiра. Це
був мiцний чоловiк рокiв тридцяти. З-пiд бiло? сорочки  випиналися  широкi
м'язистi плечi. Кучма густого чорного волосся  закривала  йому  пiвлоба  i
надавала  обличчю  суворого  виразу.  Було  видно,  що   вiн   стривожений
незвичайними вiдвiдинами незнайомцiв i нетерпляче жде  вiдповiдi  на  сво?
запитання.
   - Друже мiй, - Палiй говорив м'яко, довiрливо, намагаючись i голосом  i
виразом очей заспоко?ти господаря хати, - ми прибули  аж  iз-за  Днiпра...
Тож повинен розумiти, що привело нас сюди не одне  бажання  побачитися  зi
сво?м старим товаришем... Привела  нас  у  Немирiв  дуже  важлива  справа,
зв'язана з життям i волею близьких нам людей.  А  щоб  ?х  визволити,  нам
потрiбна допомога. Ось чому  ми  хочемо  зустрiтися  з  Мироном  Семашком.
Гадаю, вiн допоможе нам зробити те, заради чого ми сюди при?хали.
   - Вiн вам не допоможе.
   - Чому?
   - Вiн сам потребу? допомоги...
   - Тобто?
   - Люди Юрка Хмельницького схопили його i кинули до тюрми.
   - За вiщо?
   - А хто зна... Мабуть, за те, що запорожець, а також за те,  що  колись
мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не вiдпустили. Юрась  каже  -
небезпечний злочинець... Запорожець!
   - Гм, ось як! - Палiй замислився. - Що ж його робити? А  я  такi  надi?
покладав на Мирона... А тут, виходить, не  вiн  нам,  а  ми  йому  повиннi
допомагати. А нам так потрiбнi очi, щоб  знати,  що  дi?ться  в  Немировi,
зокрема в оточеннi гетьмана.
   Сава випростався.  Полегшено  зiтхнув.  .  -  Тепер  я  все  розумiю...
Зда?ться, я зможу вам допомогти. З однi?ю  умовою...  Якщо  ви  допоможете
визволити Мирона.
   - Друже мiй, давай нiчого не обумовлювати, - сказав Палiй.  -  Мирон  -
мiй давнiй приятель, i справа мо?? честi допомогти йому! Але... сам зна?ш:
iнодi не все можеться, що хочеться.
   - Гаразд. Я згоден. Думаю,  що  зараз,  не  вiдкладаючи  до  ранку,  ми
сходимо до Феодосi?, Мироново? дружини, а мо?? старшо? сестри. Може,  вона
дiзналася що-небудь новенького про Мирона... Там i домовимося про все.
   ?х було в хатi п'ятеро: три пропахлi морозом  чоловiки,  Савина  сестра
Феодосiя та ?? п'ятнадцятилiтнiй син.
   Сидiли на лавах та ослонах навколо великого  столу,  застеленого  бiлим
настiльником. У темному  бронзовому  пiдсвiчнику  палахкотiла  свiчка.  По
кiмнатi розливалися при?мнi пахощi воску.  Жовтаво-зелений  вогник  злегка
коливався вiд дихання людей i  кидав  на  стiни  розпливчастi,  мерехтливi
тiнi.
   Вза?мне довiр'я було встановлене зразу ж, як тiльки гостi, переступивши
порiг, привiталися з господинею.
   - Я вас  добре  пам'ятаю,  пане  Семене!  -  сказала  Феодосiя,  мiцно,
по-чоловiчому, потискуючи Палi?ву руку. - Лише один раз ви завiтали до нас
лiт дванадцять чи й бiльше тому - це було ще в старiй хатi, у свекрiв, але
ми з Мироном частенько згадували той ваш при?зд. Гарно ви тодi  з  Мироном
спiвали!..
   - Було таке, було! - зрадiв Палiй, розглядаючи ставну, красиву молодицю
рокiв тридцяти п'яти. Правду кажучи,  вiн  ??  мало  пам'ятав,  молоденьку
тодi,  тендiтну  Миронову  дружину,  але  те,  що  вона  не  забула  його,
полегшувало справу. - I мушу сказати, що з того часу  ви  погарнiшали,  ба
навiть помолодшали, панi Феодосiя!
   Жiнка сумно усмiхнулась.
   - Де вже там... За вами переживаючи - i погарнiша?ш,  i  помолодша?ш...
Сiдайте, прошу!
   Розмова  зразу  ж  набрала  потрiбного  напрямку.  Палiй  i  Звени-гора
розповiли про мету свого при?зду. Не приховали i того, що затримуватися  у
Немировi не мають намiру.
   - Тiльки визволимо сво?х - i гайда назад!
   - Я бачив валку переселенцiв, - втрутився молодий Семашко. - Мабуть,  i
вашi були серед них.
   - Де ти ?х бачив? - швидко запитав Палiй.
   - На Викiтцi.
   - Отже, ти бува?ш у дворi гетьмана?
   - Буваю. Я ношу батьковi ?сти.
   - Це добре... Ось хто може все  вивiдати!  На  хлопця  менше  звертають
увагу. Вiн прослизне там, де нашому братовi, дорослому, i носа  показувати
небезпечно... Гадаю, завтра ти розповiси нам бiльше?
   - А чому ж? Розповiм, - серйозно вiдповiв хлопець.
   - От i добре. Будеш  нашими  очима,  друже  мiй,  тобто  нашим  та?мним
вивiдачем... А що з батьком?
   - Батька кинули до ями...
   - До ями? Яко? ями?
   - Гетьман наказав у себе  на  подвiр'?  викопати  глибочезну  яму,  яка
замiня? тюрму. В нiй завжди повно в'язнiв... Кидають туди i за провини,  i
без провин... Дiзна?ться Юрась, що у кого-небудь ? грошi, - бiдолаху миттю
схоплять i запроторять до ями! I кожного дня б'ють киями по пiдошвах  нiг,
аж поки родичi не принесуть викуп або в'язень не скона? вiд голоду, холоду
та побо?в... Батька теж б'ють... Кожнiсiнького дня...
   На очах у хлопця заблищали сльози. Як i мати, вiн був чорнявий, мiцний,
з виразними i красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у  нього  рясно
висiявся темний пушок.
   - Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене -  козак,  -  обняла  його  за
плечi мати.
   - Визволимо твого батька! - стукнув кулаком по столу Сава. -  Якщо  вже
на те пiшло, то я скажу: ? в мене хлопцi вiдчайдушнi. Такi, що  й  чортовi
роги скрутять!.. Чека?м весни - готу?мо зброю, пiдбира?мо надiйних  людей.
Та бачу, до весни далеко! Доведеться  ще  зимою  полякати  трохи  татар  i
Юраська Хмельниченка, щоб пам'ятали, на чи?й землi живуть, клятi!.. I  вас
гурт, - звернувся вiн до козакiв. - Це  вже  немало!  Таким  загоном  щось
можна зробити.
   -  А  про  ваших  рiдних  я  вже  сама  вивiдаю,  -  сказала  Феодосiя,
звертаючись до Звенигори. - Жiнцi зручнiше зробити це... Та й Василько  не
дрiматиме.
   - Спасибi, панiматко, - подякував Арсен.
   У нього  зародилась  надiя,  i  на  серцi  стало  легше.  Вiд  тепла  i
передчуття того, що все склада?ться якнайкраще, на  схудлому,  обтягнутому
засмаглою шкiрою обличчi заграли рум'янцi, а в сiрих очах, замiсть  холоду
i суворостi, з'явився вираз лагiдностi й тихо? задуми.
   Залишилося з'ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосiя  зразу  ж
запропонувала свою господу, досить простору i, на перший погляд, зовсiм не
бiдну. Але Палiй заперечив:
   - Якщо за Мирона  вимагають  викуп,  то  кожно?  днини  до  вас  можуть
завiтати непроханi гостi. Що вони  скажуть,  коли  застукають  нас  тут?..
Спочатку я й сам мав намiр зупинитися у вас, панiматко, а тепер бачу -  не
можна. I для вас буде неспокiйно  i  для  нас  небезпечно...  Хатина  баби
Секлети  -  найзручнiше  пристановище:  на  околицi,  бiля  самого   лiсу,
далеченько вiд сусiдiв. Для коней ? повiтка,  а  в  нiй  -  трохи  сiна  i
соломи... Тож перебудемо якийсь день там.
   На тому й порiшили.
   Уже проспiвали другi пiвнi, коли три постатi вийшли з двору Семашкiв i,
пересвiдчившись, що на дорозi - жодно? живо? душi, пiрнули в синю морозяну
нiч.
   Кiлька днiв  нi  молодий  Семашко,  нi  Феодосiя,  нi  Сава  Грицаи  не
приносили нiчого втiшного,  бо  не  могли  пробратися  на  Викiтку.  Юрась
Хмельницький всюди поставив  посилену  варту.  Що  дiялося  за  частоколом
фортецi, нiхто не  знав.  Однак  жителi  Немирова  здогадувалися,  що  там
чиняться кривавi допити i катування.
   Арсен Звенигора не знаходив собi мiсця. Кожного вечора,  коли  прибiгав
Семашко або Сава без достовiрних вiстей, вiн  у  безсилiй  лютi  стискував
кулаки. Його гнiтила невiдомiсть. Вiн ладен був зразу, негайно напасти  на
укрiплення,  бо  вичiкування  завдавало  йому  неймовiрних  душевних  мук.
Розпалена уява малювала одну картину страшнiшу за iншу. Особливо переживав
вiн за Златку i Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася
i сам несамовитий гетьман?
   Його пiдтримував Роман. Однак Палiй не схвалював ?хнього гарячкування.
   - Поспiшиш - людей насмiшиш, - казав  вiн.  -  Хiба  можемо  ми  такими
нiкчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевiлля! Поки  ми  не
матимемо надiйного зв'язку з тво?ми, Арсене, доти...
   - А поки дочека?мося зв'язку, буде пiзно!
   - Що ж ти радиш?
   - Ми самi повиннi встановити зв'язок!
   - Як?
   - Я проберуся та?мно на Викiтку...
   - Легко сказати!
   - А чекати ще важче!.. Якщо i сьогоднi не буде нiчого нового,  я  вночi
пiду до замку.
   Перед вечором прибiгли схвильованi Василь Семашко та Сава  Грицай.  Всi
кинулись до них. Навiть баба Секлета злiзла з печi.
   - Ну?
   - Татари виволокли чотири  трупи  iз  замку  i  кинули  в  ополонку  на
Нижньому ставу!
   - Ви дiзналися, хто то був?
   - Нi, - схлипнув Василько. Звенигора обняв хлопця за плечi.
   - Не плач! Сльозами горю не зарадиш... Вночi ми проберемося на  Викiтку
i що-небудь вивiда?мо.
   Палiй промовчав. А у хлопця радiсно заблищали очi.
   - Справдi?
   - Так. Для цього потрiбно мати вiрьовочну драбину  iз  мiцним  залiзним
гаком i довгу тичку, щоб той гак зачепити за частокiл.
   - Драбина з гаком у мене знайдеться, - сказав Сава Грицай.
   - А я дiстану хворостину, -  по-змовницьки  прошепотiв  Се-машко,  нiби
його мiг тут хтось пiдслухати.
   - От i добре. Тодi приходьте, як стемнi?.
   Пiзнього  вечора  кiлька  постатей  прокралися  темними   завулками   i
задвiрками до Викiтки. Щоб не наражати всiх на небезпеку,  Арсен  наполiг,
що в замок пiде вiн один, до стiни його супроводжуватимуть тiльки Роман та
Семашко, а iншi залишаться в засадi на березi ставу, у заростях  верболозу
та вiльшаника.
   Семашко - так запорожцi почали звати хлопця - упевнено  йшов  попереду.
Ще за  дня  вiн  розвiдав  усi  пiдступи  до  Викiтки  i  переконався,  що
найзручнiше буде пiдiйти з боку Верхнього ставу.
   Вони спустилися з  крутого  горба  вниз,  на  лiд,  приметений  снiгом,
оминули вузький перешийок, яким  Викiтка  з'?днувалася  зi  Шполiвцями  та
центром мiста i де, як хлопець знав достеменно, i вдень i вночi  вартували
татари, й попростували до зубчасто? стiни фортецi.
   Нiч була темна, безмiсячна. Рiзкий вiтер глухо шумiв у  лапатому  гiллi
яворiв i жбурляв колючим снiгом. Жодного вогника, жодно? людсько? постатi.
Здавалося, весь Немирiв вимер або заснув.
   Вони  видерлися  по  крутому  схилу  вгору  i  зупинилися  пiд   темною
дерев'яною стiною.
   - Тут! - прошепотiв Семашко.
   Звенигора розпустив драбину, довгою тичкою пiдняв один ?? кiнець  вгору
i  зачепив  за  гострий  частокiл.  Ставши  ногою  на  нижнiй   щабель   i
пересвiдчившись, що драбина зачепилася мiцно, вiн обняв у темрявi Романа i
Семашка, прошепотiв:
   - Чекайте на мене тут до других пiвнiв. Якщо не вернусь, iдiть назад...
Прощавайте!
   Вiн швидко полiз на стiну i зник у темрявi.
   Частокiл був невисокий - якихось два сажнi, i  Арсен  миттю  здерся  на
нього. Перелiзши через гострi шпичаки паль на  внутрiшню  земляну  приспу,
швидко пiдняв драбину, згорнув i закопав у снiг.  Потiм,  кинувши  швидкий
погляд на Романа i Семашка, якi ледь бовванiли внизу пiд стiною,  обережно
спустився в темний двiр фортецi.
   Десь бiля брами  загавкав  собака,  перегукнулися  вартовi  -  i  знову
настала тиша, яку порушував тiльки посвист вiтру.
   Арсен струсив з одягу снiг i почав скрадатися поза хлiвами до  майдану,
де у вiкнах блимали жовтавi вогники.
   Завiрюха посилювалась i швидко  замiтала  слiди,  а  також  ховала  вiд
стороннього ока. На майданi - жодно?  живо?  душi.  Тiльки  вдалинi,  бiля
фортечних ворiт, якийсь рух i  гамiр  -  то  в  посад  в'?жджав  невеликий
татарський загiн, що, мабуть, повертався зi здобиччю  з  навколишнiх  сiл.
Але до ворiт було далеко, i, звичайно, нiхто  на  такiй  вiдстанi  не  мiг
побачити людину, яка скрадалася попiд  будiвлями,  обережно  заглядаючи  в
освiтленi вiкна.
   Довго Арсеновi не щастило. Та  ось  вiн,  обiгнувши  рiг  однi??  хати,
заглянув у замерзле причiлкове вiконце i побачив неяснi тiнi. Тодi  припав
до шибки ротом, гарячими губами вiдiгрiв замерзле скло. Незабаром на ньому
зачорнiла невеличка кругла латка. Глянув у не? - i  мало  не  скрикнув  од
радостi: за столом, якраз насупроти нього, сидiв,  пiдперши  лису  голову,
дiдусь Онопрiй. Арсенове серце радiсно  закалатало.  Тiльки  б  нiкого  iз
стороннiх не було в хатi! Зразу вивiв би сво?х до стiни, де ждуть Роман  i
молодий Семашко, пробралися б швидко до хатини баби Секлети -  i  гайда  в
поле! Завiрюха миттю замете слiд, i нiхто  не  здогада?ться,  де  подiлися
втiкачi... Шукай вiтра в полi!
   Вiн аж затупцяв з нетерплячки. Потiм ще раз заглянув у вiконце. Так, це
дiдусь Онопрiй. Як i ранiш, сидить непорушне, пiдперши голову  рукою...  А
там далi, у сутiнках, - матуся... I бiльше, зда?ться, нiкого...
   Легенький стукiт нiгтем у шибку примусив дiдуся  здригнутися,  пiдвести
голову. Вiн довго прислухався, щось сказав. До нього пiдiйшла мати.  Арсен
постукав знову, на цей раз дужче.
   Дiдусь встав з-за столу i нахилився до вiкна.
   - Хто там? - долинуло його ледь чутне шамкотiння.
   - Це я, Арсен,  -  прошепотiв  козак.  -  Вiдчинiть!  У  хатинi  запала
мовчанка. Потiм почувся легкий скрик матерi. Грюкнули дверi.
   Арсен оглянувся, визирнув з-за рогу. На майданi порожньо.  Татари  десь
зникли. Тiльки бiля брами голосно смiялися вартовi... Вiн легко перемахнув
через  плiт  i  збiг  на  високий  ганок.   Дверi   несмiливо   скрипнули,
прочинилися, i з щiлини почувся голос матерi:
   - Арсене, ти?
   - Я, мамо! Я!
   - Боже мiй!
   Вона хутко впустила його в сiни.
   - У хатi чужих нема?? - спитав тихо.
   - Нема?, - грюкнула засувом i припала в темрявi до  холодного  синового
кожуха. Прошепотiла:- Арсенчику, дитино моя!
   Ввiйшли до хати. Дiдусь Онопрiй кинувся до внука, схлипнув радiсно.
   - Соколику! Звiдки ти?
   Арсен обняв дiдуся i обвiв оком кiмнату. Нiкого.
   - А де ж Златка? Стеха?.. Де Младен, Ненко та Якуб?
   На мить у  хатi  стало  тихо.  Тiльки  потрiскувала  скiпа,  i  вiд  ??
жовтавого свiтла поко?м бродили примхливi загадковi  тiнi.  Арсеновi  враз
стало страшно. Чому ж мовчать матуся й дiдусь?
   - Ну? Кажiть же!
   - Покликали ?х до гетьмана... А що  там  -  невiдомо.  Тiльки  наказали
вдягнутися по-святковому, - тихо проказала мати. У Арсена похололо серце.
   - I що ж - ?х кожного вечора кличуть до гетьмана?
   - Нi, сьогоднi перший раз.
   - А Младен, Ненко, Якуб?.. Що вони там роблять?
   - Вони поступили на службу до яничарiв... Казали - так треба...  Тож  i
?х покликано сьогоднi...
   - Ага, ось як, - Арсен полегшено зiтхнув.
   Однак тривога не полишала його.  Хiба  мiсце  молодим  гарним  дiвчатам
серед кровожерливих воякiв Юрася Хмельницького, людей без роду i  племенi,
якi злетiлися  сюди  з  усiх  усюд,  щоб  тiльки  якось  пережити  голодне
лихолiття?
   - Матусю, дiдусю, слухайте мене уважно, - промовив, сiдаючи на ослiн  i
садовлячи обабiч себе рiдних. - Я тут не сам... Зi мною - i Роман,  i  пан
Мартин, i Яцько,  i  нiжинський  козак  Гурко,  якого  запорожцi  прозвали
Палi?м. Передайте Младеновi,  Ненковi  i  Якубовi,  що  ми  при?хали,  щоб
визволити вас. Мо? товаришi залишилися у одно? старенько? бабусi, яка живе
самотньо над ставом. - Арсен розповiв, як знайти хатину бабусi Секлети.  -
Якщо я не побачу ?х, хай прийдуть завтра  ввечерi  до  нас...  А  зараз  я
повинен iти... Де живе гетьман?
   - Арсене, що ти надумав? Iти до гетьмана? - кинулася мати.
   - Я повинен усе розвiдати. Можливо, ?м потрiбна моя допомога...  То  де
живе гетьман?
   - Його будинок - на тому боцi майдану. Якраз перед ганком - два  високi
осокори, а на подвiр'? - конюшня та вiйськовий  склад,  -  пояснив  дiдусь
Онопрiй.
   - А варта?
   - Варта тiльки всерединi... Та бiля ворiт.
   - Ага, гаразд... За мене не бiйтеся, рiдненькi... Може, ще  сю  нiч  ми
всi будемо в безпечному мiсцi. Тiльки б поталанило...
   Вiн обняв матiр i дiда i швидко вийшов з хати.
   Хурделиця не стихала.  Арсен  пiдняв  комiр  кожуха  i,  пiдштовхуваний
вiтром, попростував через заснiжений майдан.
   Будинок гетьмана, незважаючи на снiгову завiрюху, неважко було  знайти:
всi вiкна у ньому свiтилися. А перед  ганком,  як  казав  дiдусь  Онопрiй,
стрiмко здiймалися вгору два струнких осокори.
   Пересвiдчившись, що поблизу нiкого не видно, Арсен  смiливо  наблизився
до освiтленого вiкна i припав до шибки. Однак нiчого не побачив: на вiкнах
занавiски...  Вiн  перейшов  до  другого  вiкна.  Але  й  тут  його  ждало
розчарування.
   Обiйшовши  пiвхати,  вiн  опинився  в  дворi.   Не   помiчаючи   нiчого
пiдозрiлого, через замет перебрався до двох яскраво  освiтлених  вiкон,  з
яких долинали  голоси,  i  здерся  на  прикидану  снiгом  купу  дров,  щоб
заглянути поверх занавiсок. Раптом з-за  хати  вийшло  тро?.  Арсен  зразу
зрозумiв, що це - пiдпилi старшини, i вилаяв себе у думцi за  необачнiсть.
Тепер доведеться або тiкати (а це означало б, що пiднiметься через хвилину
на ноги вся Викiтка), або ж пiти на ризикований шлях i спокiйно, вигадавши
правдоподiбну  причину,  пояснити,  чому   опинився   тут,   пiд   вiкнами
гетьманського дому.
   Побачивши незнайомця, якого добре було видно супроти освiтленого вiкна,
старшини на якусь мить розгубилися  i,  зупинившись,  мовчки  дивилися  на
нього. Потiм один спитав:
   - Хлопець, хто такий? Що тут робиш? - Вони  оточили  Арсена.  -  Добрий
вечiр, - миролюбно  привiтався  козак.  -  Добрий  вечiр,  -  спантеличено
вiдповiли старшини, приглядаючись до незнайомця. - Ти що за один?
   - Менi потрiбно до гетьмана... Я прибув iз Запорожжя.
   - Дiдько тебе вiзьми, як же ти сюди потрапив? Ворота ж охороняються!
   - А мене пропустили разом з загоном, який  щойно  входив  до  посаду...
Нiхто й уваги не звернув.
   - Ох диявол!.. Тс-с-с! Нiкому про це нi слова. А то гетьман  дiзна?ться
- голови всiм нам постина?... Лихий би тебе забрав!
   Старшини були наляканi. Гетьман жартувати не любив: дiзна?ться  -  враз
комусь пропише сотню ки?в!
   - Ходiмо з нами! - смикнув один Звенигору за рукав.
   - Куди?
   - Як куди? Ти ж хотiв до гетьмана?
   - Але зараз... Пiзно вже!..
   - Нiчого. Всi старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний  буде,
мабуть, не вiд того, щоб побалакати з запорожцем. Посли  з  Запорожжя  тут
бувають нечасто...
   В ту коротку  хвилину,  поки  старшина  доповiдав  Юрiю  Хмельницькому,
Звенигора встиг окинути оком свiтлицю. Вiд нього не приховалась i блiдiсть
Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, i переляк в очах  Стехи,
котра зразу впiзнала брата, як тiльки вiн ступив  на  порiг,  i  безмежний
подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, нiхто з них  нiяк  не
сподiвався побачити його тут, у Немировi, в таку напружено тривожну  мить,
коли йшлося про Златчину  долю  i  про  долю  ?х  усiх.  Однак,  помiтивши
застережливий Арсенiв погляд, прикусили язики i жодним порухом  чи  звуком
не показали, що знають його.
   Та Арсена знали тут не тiльки його друзi, а й  вороги.  Як  тiльки  вiн
вступив  у  свiтлицю,  мурза  Кучук,  Яненченко  i  Многогрiшний   вражено
витрiщилися на нього.
   - Кара джигiт? - не повiрив сво?м очам мурза.
   - Чорний вершник! - вигукнув полковник Яненченко. -  ?й-богу,  це  вiн!
Провалитись менi на цьому мiсцi!
   А Многогрiшний, розгублено клiпаючи безвi?ми повiками, прошепотiв:
   - Арсен Звенигора!
   Арсен мовчав.
   Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:
   - Ти справдi запорожець? Арсен вклонився.
   - Так, ваша ясновельможнiсть, запорожець.
   - Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?
   - Кожен ма? право  назвати  iншого  як  йому  заманеться.  Тут  наперед
висунувся Свирид Многогрiшний, вигукнув:
   - Не вiрте йому, пане гетьманi Не вiрте!.. Це нiякий не Чорний вершник!
Самi зна?те, що у деяких запорожцiв iмен, як у собаки блiх.  Сьогоднi  вiн
Степан, завтра - Iван, а пiслязавтра - Гаврило...  Насправдi  ж  це  Арсен
Звенигора. Я знаю  його  як  облупленого.  Давно  знаю...  Це  не  простий
запорожець, а довiрена особа самого Сiрка!
   - Он як! - Юрась поглядом змiряв Арсена з нiг до голови. А Многогрiшний
пiдступив ближче.
   - Салям, молодче! От i зустрiлися ми з тобою. Пiзна?ш?
   - Як не впiзнати, пане Многогрiшний! - стримано вiдповiв Арсен, у думцi
бажаючи   сво?му   знайомому   провалитися.   -   Я   радий   бачити   вас
живим-здоровим...
   - Радий чи не радий, але де  ж  ти  дiнешся?  -  В  очах  Многогрiшного
блиснули злi вогники. - Здибалися, як кажуть, на вузькiй  дорозi...  Тепер
миром не розiйдемося.
   Юрась вiдсторонив хорунжого убiк.
   - З чим прибув iз Сiчi, козаче? Арсен завагався з вiдповiддю.
   - Але, ясновельможний пане гетьман... - Вiн поглядом красномовно вказав
на старшин i салтанiв, що пантрували кожне його  слово.  -  Я  стомився  в
дорозi i вважаю, що зараз не час говорити про справи.
   - А може, я взагалi не бажаю трактувати з  запорожцями  нi  про  що!  -
роздратовано вигукнув Юрiй Хмельницький. - Вони зрадили мене! Не  захотiли
пiдтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б менi ?х хоч тисячу виманити  з
Сiчi та захопити, я зразу заслав би ?х до турецького султана  на  каторгу!
Як же смiв Сiрко присилати послiв пiсля того, як  збройне  виступив  проти
мене i мо?х союзникiв?! Чи йому вiд старостi замакiтрилося в головi?
   - Ясновельможний пане гетьман...
   Звенигора хотiв делiкатно звернути розмову на iнше або зовсiм припинити
??, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого мiсця  в  сво?й
душi, гаркнув щосили:
   - Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти при?хав пiдмовляти мене зрадити
мо?х теперiшнiх союзникiв i покровителiв i перекинутися на  бiк  Сiрка  чи
мерзенного поповича!  Отого  попового  сина  Самойловича,  який  запакував
гетьмана Дем'яна Многогрiшного в  Сибiр,  обвинувативши  його  у  зрадi  i
та?мному  союзi  з  Дорошенком!..  -  Вiн   раптом   глянув   на   Свирида
Многогрiшного  i  швидко  спитав:-  То,  зда?ться,  твiй  родич,   гетьман
Многогрiшний?
   - Так, то мiй двоюрiдний брат, - схилив голову хорунжий. - Мiй нещасний
брат, якого Самойлович...
   - Ну, от бачиш, iз чим ти при?хав до мене? Я все знаю!
   - Але ж, ясновельможний пане гетьман...
   Та Юрась i на цей раз не дав Звенигорi сказати слова.
   - Не ти перший при?жджа?ш iз Запорожжя! Цими днями  тут  був  уже  один
посол... Чи вивiдувач... Трактував iз наказним гетьманом  Астаматi?м  поза
мо?ю спиною... I зна?ш, де вiн зараз? - Юрась зробив  паузу  i  пронизливо
глянув на закам'янiле обличчя козака. - У ямi!.. Тож можеш  тiшитися  тим,
що не сам телiпатимешся на гiлляцi, а разом зi сво?м братчиком!
   Многогрiшний нахилився до гетьмана  i  тихо,  але  так,  що  всi  чули,
промовив:
   - Цей козак непоштиво  вилаяв  вас  у  Стамбулi,  а  мене  на  Сiчi,  в
присутностi Сiрка, коли я був послом вашо? ясновельможностi  на  Запорожжi
минулого лiта... Може, дозволите менi тепер потрактувати з ним трохи?
   - Цiлком доручаю його тобi, - подумавши, вiдповiв Юрась. - Хай усi  мо?
друзi бачать, що я не пiдтримую нiяких зв'язкiв iз ворогами  нашими,  а  з
послами ?хнiми розправляюся нещадно, як iз пiдступними гi?нами... Вiзьмiть
його та киньте в яму!
   Дозорцi схопили Арсена за руки, вiдiбрали зброю. В першу мить вiн хотiв
вириватися, тiкати, але зразу ж збагнув, що на втечу  нема  нiяко?  надi?.
Тримали його мiцно.
   Многогрiшний боляче штовхнув у спину.
   - Ходiмо!
   Арсен пильно глянув на Златку i Стеху, нiби просив ?х мовчати, а  потiм
- на Юрася  Хмельницького.  Хоча  серце  його  кипiло  вiд  обурення,  вiн
стримував себе, розумiв, що потрапив у пастку сам.
   - Прощавайте, пане гетьман, - кинув через плече,  бо  Многогрiшний  уже
штовхав у спину, щоб виходив. - Гадаю,  що  все-таки  ми  продовжимо  нашу
розмову для обопiльно? користi.
   - Iди, йди! - гарикнув Многогрiшний. - Буде ясновельможний пан  гетьман
говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!
   Арсен ступив через порiг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий  скрик
Златки. Але зразу ж у поко? загули чоловiчi голоси, у сiнях грюкнули дверi
- i слабкий Златчин голос потонув у  шумi  i  в  завиваннi  хуртовини,  що
дмухнула в лице снiгом i холодом.
   Йому не поставили драбини. Многогрiшний штовхнув його  обома  руками  у
темний отвiр, звiдки тягнуло  запахом  прiло?  соломи,  цвiллю,  смердючою
задухою, i вiн полетiв униз.
   Яма  була  глибока,  мов  колодязь.  Арсен  упав  на  купу   тiл,   що,
притиснувшись  одне  до  одного,  лежали  тiсно  на   товстiй   солом'янiй
пiдстилцi. Хтось вiд болю закричав, хтось вилаявся. I зразу яма сповнилася
гамором: тi, кому вiд Арсенового падiння дiсталося найбiльше, стогнали  та
охкали, iншi, цокаючи зубами вiд холоду й вогкостi, щiльнiше вкутувалися в
одяг, переверталися на другий бiк, проклинаючи свою долю i все на свiтi.
   Нагорi дозорцi закрили отвiр матами, стало зовсiм темно. Арсен нiчого i
нiкого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, вiн притиснувся  спиною
до стiни i сидiв тихо, потираючи забите колiно. Раптом чиясь рука намацала
в темрявi полу його дубленого  кожуха,  перебралася  вище  i  стиснула  за
лiкоть. А хрипкий простуджений голос запитав:
   - Це ти, чоловiче, звалився на мене як снiг на голову?
   - Я.
   - Хто ж ти такий, що тобi така честь? Не кожного серед  ночi  приводять
сюди i кидають, мов колоду, людям на голови.
   - Пугу, пугу - козак з  Лугу,  -  вiдповiв  Арсен,  не  знаючи,  з  ким
говорить i хто ще його тут слуха?.
   - О! Братчик?.. Ти з якого куреня?
   - З Переяславського.
   - А я з Мишастiвського...
   - То ти теж запорожець?
   - Так, Мирон Семашко...
   Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотiв:
   - Доброго здоров'я, брате... Привiт тобi вiд родини!
   - Ти був у мо?х? - здивувався Семашко. - Яким чином потрапив? Що там  у
них?
   В'язень пiдтягнувся ближче i сiв поряд з Арсеном.
   - Всi живi й здоровi. Турбуються про  тебе...  Ми  заходили  з  Семеном
Гурком, - вiдповiв Звенигора.
   - З Семеном Гурком? - ще бiльше здивувався Семашко.  -  А  вiн  як  тут
опинився?
   Арсен розповiв про зустрiч i причину ?хнього при?зду до Немирова.  Вони
довго шепталися, аж поки в'язнi, розбурханi несподiваною Арсеновою появою,
не заспоко?лися i не впали в тяжкий сон, на  всi  лади  завдаючи  хропака.
Тодi Арсен пiдвiвся i витягнув угору руку, намагаючись дiстати  краю  ями,
але скiльки не пiдiймався навшпиньках, намагання його були марнi.
   Мирон Семашко гiрко промовив:
   - Даремно, брате, стара?шся! Тут нiчого не придума?ш: яма завглибшки  в
тво? два зрости. I стiни гладенькi - нi за що зачепитися...
   - А коли стати один на одного?
   - То одержиш вiд вартового боздуганом або шаблею по  головi!  А  вранцi
витягнуть, задубiлого, i кинуть в ополонку... Ракам на поживу. Нi,  брате,
облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собi вiку...
   - Гм, отже, без сторонньо? допомоги нiчого й думати про порятунок?
   - Нiчого й думати... Не яма - справжня могила! - Мирон закашлявся. Його
легенi свистiли, мов  ковальськi  мiхи.  Заспоко?вшись,  вiн  додав:-  Сам
люципер не змiг би вигадати тяжчо? кари на  людей,  а  Юрасько  вигадав...
Проклятий!
   "Справдi, могила, - подумав Арсен, мацаючи пальцями по холоднiй  стiнi,
яка вгорi взялася тонким льодком. - I потрапив  я  в  не?  завдяки  сво?му
старому знайомому - Многогрiшному! Цiкаво, яко? то  вiн  заспiва?  завтра?
Невже катуватиме?" Вiн обережно лiг поряд з Мироном  Семашком,  притулився
до нього щiльнiше, i вони ще довго гомонiли, аж поки перед  ранком  ?х  не
зморив сон.
   Для багатьох у Немировi та нiч була тривожна.
   Сво?ю несподiваною появою в господi гетьмана Арсен вiдвернув на  якийсь
час грозу вiд Златки, i страшний вибух гетьмансько? лютi упав на нього.
   Як тiльки Свирид  Многогрiшний  з  дозорцями  вивiв  Звениго-ру,  Юрась
окинув важким поглядом присутнiх, довше, нiж на iнших, зупинився на Златцi
й Стесi i, нiчого не сказавши, рвучко вийшов до сусiдньо? кiмнати.
   Гостi почали розходитися.
   Младен, Я куб i Ненко повели дiвчат додому.
   Господа опустiла. Один  Азем-ага  мовчки  сидiв  на  лавi  край  столу,
пiдперши важку нижню щелепу кулаком.
   Згодом повернувся Многогрiшний, примостився на другому кiнцi  столу,  i
так сидiли вони, кожен  думаючи  про  сво?,  аж  поки  скрипнули  дверi  i
нечутною ходою ввiйшов Юрась Хмельницький.
   Многогрiшний  пiдхопився  як  опечений.  Азем-ага  пiдвiвся   повiльно,
статечно, але вклонився шанобливо.
   Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.
   Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем сво?х пiдручних i,  коли
тi наблизилися, наповнив вином три келихи.
   - За вас, мо?х вiрних i вiдданих друзiв i помiчникiв. За ваше здоров'я!
   - Спасибi, - коротко промовив Азем-ага.
   - За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! - вигукнув Многогрiшний.
   Випили.
   Витерши рукою вуста  i  вiддихнувшись,  Юрась  поставив  келих,  пiдвiв
голову.
   - Зда?ться, я сьогоднi п'яний i наробив дурниць, - тихо  промовив  вiн,
нiби вiдповiдаючи на якiсь сво? думки.
   - Що ви, що ви, пане гетьман! - замахав руками  Многогрiшний.  -  Кожне
ваше слово було розумне i достойне!
   - А-а!.. - Юрась скривився.  -  Помовч,  Свириде!  Виконавець  iз  тебе
сумлiнний, а радник нiкчемний... - i звернувся до турка:-  Що  ти  скажеш,
Азем-ага? Як розмалю?ш мене у сво?му донесеннi великому вiзировi  про  цей
вечiр?
   Азем-ага i бровою не повiв,  почувши  не  натяк  на  його  та?мну  роль
наглядача за кожним словом i вчинком гетьмана, а пряме ствердження  цього.
Вiдповiв розважно:
   - Я при?днуюся до думки  Свирида-аги.  Ви  поводились  достойно,  як  i
личить вiрному пiдданому падишаха. А щодо тi?? дiвчини, то ось що скажу...
Якщо вашi намiри серйознi, мiй повелителю, то, звичайно,  треба  писати  i
кам'янецькому пашi,  i  великому  вiзировi,  i  муфтiю,  i  навiть  самому
падишаховi. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти  такого  шлюбу.
Адже вiн скрiпить ваш союз з високою Портою... Наскiльки менi вiдомо,  ваш
батько  гетьман  Богдан  одружив  свого  старшого  сина  Тимоша  з  дочкою
молдавського господаря Василя Лупула - Розандою, щоб  скрiпити  вiйськовий
союз двох держав.То чому б вам не скрiпити  союз  наших  держав  шлюбом  з
туркенею?.. Сам аллах освятить його!
   - Нi! - вигукнув Юрась. - Про ту  дiвку  не  може  бути  й  мови!  Вона
образила мене! То була моя хвилинна слабiсть, яко? я стида-юся зараз...  Я
прожив сорок рокiв одинаком  i  залишуся  самотi?iii  до  само?  смертi...
Видно, судилося менi не зазнати родинного щастя,  а  всього  себе  вiддати
тому дiлу, за яке ми тут спiльно кладемо сили й життя!
   - Отже, ви вiдмовля?тесь вiд не??
   - Для себе - так. Вiдмовляюсь!.. Але  я  не  можу  пробачити  ?й  i  ??
родичам тi?? ганьби i того сорому, яких я зазнав сьогоднi... Я...
   В цю мить у сiнях загупали. Юрась обiрвав мову.
   - Хто там?
   Многогрiшний вiдчинив дверi. Iз клубкiв холодно? сиво? пари до свiтлицi
вступили двi заснiженi постатi. Ввiйшов  Младен  у  супроводi  незнайомого
турецького чорбаджi?.
   Младен вклонився.
   - Чауш кам'янецького пашi Омар-огли, ваша ясновельможнiсть! - виголосив
вiн. - Щойно прибув у супроводi  загону  охорони  з  Кам'янця  з  важливим
листом вiд великого вiзира.
   Юрась Хмельницький i Азем-ага миттю  встали  з-за  столу,  пiдiйшли  до
чауша. Той низько вклонився, витягнув з-за пазухи цупкий  сувiй  i  мовчки
простягнув Азем-азi.
   - Що там? - нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем-аги на
жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в'яззю. В душi вiн боявся
вiстей з Кам'янця i  Стамбула,  бо  кожна  з  них  так  або  iнакше  могла
торкатися його особи i його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.
   Азем-ага мовчки дочитав до кiнця, згорнув сувiй i урочисто промовив:
   - Великий вiзир Мустафа  сповiща?  вiйська  про  пiдготовку  до  нового
походу, який розпочнеться наприкiнцi весни цього року...
   - Проти кого похiд? Куди?
   - Проти урусiв... На цей  раз  удар  буде  спрямовано  на  ?хню  древню
столицю Ки?в... Вiзир наказу? всiм пашам, бейлер-беям, вiйськовим  залогам
на Волощинi й Укра?нi спорядити сво? загони
   всiм  необхiдним  для  тримiсячного  походу,  головна  мета   якого   -
захоплення Ки?ва, Лiвобережжя i розгром уруських вiйськ.  Султан  Магомет,
крiм того, наказу? кримському хановi вчинити влiтку спустошливий набiг  на
Укра?ну, на Лiвобережжя, щоб вiдвернути сили урусiв вiд Ки?ва,  куди  буде
скеровано наш основний удар... Нам, ясновельможний  гетьмане,  наказу?ться
разом з Бiл-городською  ордою  зробити  напередоднi  походу  головних  сил
розвiдувальний похiд на Ки?в, щоб виявити сили ворога i його слабкi мiсця.
   - Слава богу, що султан не зупинився на пiвдорозi! Отже, ще цього  року
вся Укра?на об'?дна?ться пiд мо?ю булавою!
   - По волi аллаха i нашого всемогутнього повелителя падишаха Магомета  -
урочисто проказав Азем-ага, пiднявши моли-товно руки.
   Юрась Хмельницький уважно подивився на агу, i в  його  очах  промайнула
несподiвана думка: якщо турки завоюють всю Укра?ну, то вони, чого доброго,
зможуть обiйтися  й  без  нього  i  взагалi  без  будь-якого  гетьмана,  а
роздiлять ?? на пашалики  i  настановлять  пашiв,  як  уже  настановили  в
Кам'янцi Галiля-пашу, який заправля? тепер усiм кра?м. Вiд цi?? думки йому
стало сумно i тяжко на серцi. Нi, вiн повинен утриматисяi Будь-якою  цiною
утриматися i зберегти в  руках  гетьманську  булаву...  Але  як?  На  кого
спертися? До аллаха високо, а до  султана  далеко...  Один  великий  вiзир
Мустафа близько, i в його руках - влада  над  життям  тих,  хто  мешка?  в
Анатолi?, на Балканах i в усiх пiдвладних Портi землях... Отже, вiд  нього
передусiм залежить i залежатиме i його доля. Хiба...
   Юрась замислився. З Кара-Мустафою його мiцно зв'язав торiшнiй похiд  на
Чигирин, пiд час якого вiн добре  вивчив  пота?мнi  струни  душi  великого
вiзира. На цих струнах  передусiм  грали  два  почуття  -  владолюбство  i
користолюбство. То, може, й собi зiграти на них?
   Гетьман пожвавiшав. У стомлених очах блиснули iскринки. Пильно глянувши
на турка, вiн сказав:
   - Ага стомився...
   - Так, ефендi, - кивнув головою чауш.
   - Але вранцi, на свiтанку, доведеться вирушити в зворотну  путь...  Ага
ма? вiдвезти важливого листа пашi i подарунок великому вiзировi.
   - Слухаюсь,  бей-ефендi,  -  виструнчився  чауш.  Юрась  повернувся  до
Многогрiшного.
   - Свириде, розпорядись агу Омар-огли i його людей  добре  погодувати  i
розташувати на ночiвлю в теплих хатах, бо спочинок
   у них буде короткий. Вони мусять ви?хати з Немирова разом з кримчаками,
а тi мають звичай рушати до схiд сонця.
   - Розумiю, пане гетьман, - вклонився Многогрiшний i разом  з  чаушем  i
Младеном вийшов з покою.
   Через деякий час вiн повернувся i доповiв, що весь загiн Омара-огли вже
розмiщено на Шполiвцях i що Омар-огли чека? нових наказiв.
   - Свириде, ти по?деш з ним у Кам'янець, - наказав  гетьман.  -  Повезеш
подарунки великому вiзировi i пашi Галiлю.
   - Я? Подарунки?.. - Видно було, що Многогрiшному це не сподобалося, але
вiн вчасно схаменувся i додав:- Як накажете, ясновельможний пане гетьман!
   - Але подарунки будуть незвичайнi...  -  Юрась  зробив  паузу,  i  його
обидва спiврозмовники вичiкувально дивилися  на  нього.  -  Це  буде  дво?
дiвчат...
   - Дiвчат?! - скрикнули одночасно Многогрiшний i Азем-ага. - Хто ж це?
   - Адiке i Стеха.
   - Адiке i Стеха? - Многогрiшний i Азем-ага вражено переглянулись. - Але
ж вони не полонянки!
   - Ну й що ж! ?хньо? згоди нiхто не  питатиме.  Ви  та?мно  схопите  ?х,
передасте Омару-огли - i нiхто не знатиме, де  вони  подiлися...  А  чутку
пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподiбно. Вони  ще  нi
разу не верталися з Укра?ни без ясиру... Ось чому Омар-огли ма? ви?хати  з
Немирова разом з ними.
   Обидва гетьмановi пiдлеглi довго мовчали, ошелешенi  почутим.  Хоча  ?м
були добре вiдомi непостiйнiсть i неврiвноваженiсть характеру гетьмана,  у
якого  нерiдко  випадало  сiм  п'ятниць  на  тиждень,   такого   вони   не
сподiвалися.
   - Що ж скажуть родичi тих дiвчат? - спитав нарештi Азем-ага.
   - Гм, родичi!.. - зневажливо усмiхнувся  Юрась.  -  Стешиних  до  уваги
можна не брати... Дво? старих... А брат Адiке буде щасливий,  коли  згодом
дiзна?ться, що його сестра - дружина чи коханка великого  вiзира...  Перед
ним вiдкриються шляхи до найвищих посад у вiйську падишаха.  А  тим  часом
хай, щеня, покуса? собi з досади та горя лiктi або, якщо забракне  розуму,
женеться за кримчаками...
   Азем-ага схилив голову, даючи зрозумiти, що вiн погоджу?ться  з  такими
доводами. Справдi-бо, вони  здалися  йому  досить  обгрунтованими.  Видно,
гетьман, замкнувшись пiсля скандалу в спальнi,  все  докладно  обмiркував.
Сам же Азем-ага теж не  залишиться  в  накладi.  Якщо  подарунок  великому
вiзировi сподоба?ться, - а в цьому можна було не сумнiватися, -  то  вiзир
не обмине i його, Азем-агу, сво?ю ласкою. А  ласка  друго?  пiсля  султана
людини в iмперi? чогось та варта!.. У розмову встряв Многогрiшний.
   - Нелегко буде взяти дiвчат. У хатi тро? во?нiв. I всi тро? - турки...
   Натяк був прозорий.
   - Азем-ага на цю нiч вiдiшле ?х якнайдалi у караул,  -  рiзко  вiдповiв
Юрась. - А ти, Свириде, з надiйними людьми переодягнешся в татарський одяг
i зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумiв?
   - Так, вельможний гетьмане.
   - От i гаразд. Iдiть, а я трохи спочину...
   Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук  узяв  пiд  руку  салтана
Газi-бея, кинув бистрий погляд по боках i, пересвiдчившись, що ?х нiхто не
чу?, сказав:
   -Заздрю тобi, салтане, через якийсь тиждень-другий будеш дома...  Бажаю
тобi щасливо? дороги!
   - Дякую, мурзо. Тобi теж уже недовго тут бути, навеснi  помчиш  у  свiй
Буджак...
   - Так, але ти забува?ш, що зi мною тут  син  Чора...  Зовсiм  занудився
хлопець, рветься додому. Чи не мiг би ти прихопити його з собою, салтане?
   - Але ж я не мав намiру за?здити до Аккермана, мурзо...
   - Не треба за?здити... Твiй шлях лежить повз пiвнiчнi буд-жацькi улуси,
- там вiн зi сво?ми супутниками вiдокремиться вiд тебе i поверне додому...
   - Згода. Хай ?де!
   Кучук ще раз оглянувся i понизив голос.
   - Але вiн буде не сам...
   - Хто ж буде з ним?
   - Полонянки...
   - А-а, розумiю, - усмiхнувся салтан. - Чора закохався?  Чи,  може,  ти,
мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам... Адже в мене дружина  теж  гяурка.
Та i в тебе, наскiльки я пам'ятаю...
   - Так. Аллах дозволя? правовiрним брати в жiнки гяурок... А нiде правди
дiти, серед них багато красунь...
   - О-о, ще й яких! - захоплено вигукнув салтан.
   - Дякую тобi. Газi-бею. - Кучук зупинився i  потиснув  спiврозмовниковi
руку. - Про одне прошу тебе - нiкому нi слова!
   - Охоче обiцяю. Тим бiльше, що це  нiчого  менi  не  кошту?!  -  салтан
весело засмiявся.
   - Коли ти вируша?ш?
   - Досвiтом вирушу... Тепер день короткий, а я хочу по дорозi  заглянути
в навколишнi села, щоб не з порожнiми руками повертатися в Крим. Ха-ха-ха!
   - Чора не примусить чекати на себе. Буде  вчасно!  Вони  розсталися,  i
кожний повернув у свiй бiк: Газi-бей до ворiт, а Кучук знайшов  сина  i  з
ним,  нiким  не  помiчений,  шмигнув  у  темнi  суточки   мiж   будiвлями.
Перечекавши там, поки всi з майдану розiйшлися, визирнув з-за рогу.
   - Ходiмо!
   Вони прокралися  мимо  гетьманського  будинку,  мимо  заметених  снiгом
ста?нь, звiдки чулося глухе  форкання  коней,  i  швидко  попростували  до
будинку, вiдведеного гетьманом для сiм'?  Зве-нигор  i  трьох  яничарських
старшин. Там свiтилося. Кучук зупинився бiля плоту, заглянув через нього у
двiр i, приклавши до рота долонi, тричi глухо кашлянув:
   - Кхи, кхи, кхи!
   Iз  темряви  у  вiдповiдь  долинув  подiбний  кашель.  Потiм   почулося
шарудiння, скрипнув пiд ногами снiг - i з-за плоту показалася  гостроверха
татарська шапка.
   - Сюди, мурзо! Сюди! - Татарин пiдвiвся на повний зрiст.
   - А де iншi? - спитав тихо Кучук.
   - Всi тут - у засiдцi...
   Кучук i Чора легко переплигнули через невисокий плiт i пiшли слiдом  за
сейменом, котрий привiв ?х у затишне мiсце мiж сараями, звiдки було  видно
ганок i вiкна хати. Тут, закутавшись  у  теплi  кожухи,  стояло  ще  тро?.
Побачивши мурзу, вони вклонилися йому.  Це  були  вiдданi  Кучуковi  люди,
готовi виконати все, що вiн накаже.
   - Одяг захопили? - спитав мурза.
   - Захопили.
   - За хатою стежили весь час?
   - Так.
   - Ну й що?
   - Дiвчата повернулися в супроводi двох туркiв. Третього з ними не було.
   - Гм, доведеться вiдправити ?х до праотцiв, - твердо  сказав  мурза.  -
Шкода, що нема третього, i  його  б  заодно,  щоб  не  здiйняв  передчасно
тривоги... Ну, що ж - почека?мо, поки всi поснуть!
   Вiн обiперся об дерев'яну стiну i замовк, не зводячи очей з  освiтлених
вiкон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвiртка -  i  на
подвiр'? з'явилася темна постать.
   - А ось i третiй,  -  прошепотiв  Кучук  задоволено.  -  Всiх  разом  i
накри?мо!
   Але цей третiй повiвся не так, як  личило  б  господаревi.  Вiн  швидко
перебiг подвiр'я i, замiсть того щоб пiднятися на ганок, загрюкав  кулаком
у вiкно. На ганку з'явився Сафар-бей.
   - Хто тут?
   - Азем-ага наказав, щоб ви, ага Сафар-бей, i Якуб-ага  негайно  прибули
до нього! - почувся голос незнайомця.
   - Що там стряслося?
   - Не знаю... Наказано - не гаючись!
   Сафар-бей якусь хвилину мовчав,  потiм  зник  за  дверима.  А  перегодя
вийшов з Якубом i в супроводi посланця Азем-аги швидко пiшов з двору.
   - Гм, зда?ться, нам допомага? сам аллах! - знову прошепотiв Кучук. -  В
хатi залишилися самi жiнки та немiчний дiд, який не зможе вчинити опору...
   - Що ми з ними зробимо, тату? - спитав Чора.
   - Побачимо...
   - Я не хотiв би ?х убивати!
   - Пов'яжемо - i хай лежать до ранку. Перечекавши якийсь час, Кучук  дав
знак сво?м людям i, пильно оглядаючись довкола, почав повiльно наближатися
до хати. Та раптом до його слуху долинув скрип снiгу. Мурза  миттю  присiв
за заметом. Чора i сеймени зата?лися бiля нього.
   Хтось зайшов у двiр  i  попростував  прямо  до  ганку.  Мурза  по-думки
вилаявся.  Все  так  гарно  складалося,  могло  обiйтися   без   бiйки   i
кровопролиття, а головне - без шуму i крику. Так нi ж - несе котрогось  iз
тих зарозумiлих туркiв! Отже, доведеться неминуче пускати в  хiд  зброю!..
Вiн напружено вдивлявся  в  темряву  i  мiркував,  що  робити:  прикiнчити
непроханого свiдка зараз чи дозволити йому пiднятися на ганок i  вiдчинити
дверi.
   Та ось незнайомець вийшов на освiтлену  мiсцину  насупроти  вiкна  -  i
Кучук  упiзнав  у  ньому  перевдягнутого   в   татарський   одяг   Свирида
Многогрiшного. Мурза здивувався - що йому тут треба?
   Та ще бiльше вiн здивувався, коли за Многогрiшним  iз  темряви  виринув
цiлий десяток пахолкiв, теж перевдягнутих татарами.
   "Еге-ге! Тут пахне смаленим, хай йому чорт! - замалим не свиснув мурза,
але вчасно спохватився. - Що  ж  затiва?  той  божевiльний  Юрасько?  Адже
Многогрiшний тут не по сво?й волi, а з наказу гетьмана. В цьому  можна  не
сумнiватися..."
   Мурза зробив сво?м людям знак, щоб  принишкли  i  не  подавали  жодного
звуку, а сам, лiгши у пухкий снiг i визираючи обережно з-за замету,  почав
пильно стежити за тим, що робиться бiля хати.
   Тим часом Свирид Многогрiшний пiднявся на ганок i загрюкав у дверi.  За
шумом вiтру мурзi не чути, що вiн сказав, але видно, як вiдчинилися  дверi
i на порозi з'явився сивоголовий дiд.  В  ту  ж  мить  пахолки  штурхонули
старого в груди i прожогом кинулись  у  сiни.  Многогрiшний  залишився  на
ганку.
   З хати долинули приглушенi скрики, гупання нiг.  Потiм  надовго  запала
тиша. Чувся тiльки посвист вiтру, та  жалiбно  скрипiла  стара  кострубата
груша, що тьмяно бовванiла бiля причiлка.
   Через деякий час дверi розчинилися знову, нападники винесли  два  довгi
важкi згортки i швидко зникли з ними в нiчнiй темрявi.
   Кучук схопився i люто тупнув ногою.  Прокляття!  Це  ж  у  нього  з-пiд
самого носа вирвано рiдкiсно? вартостi здобич, на яку вiн гострив зуби  ще
за Днiпром. Вiн не мав  нi  найменшого  сумнiву,  що  Многогрiшний  викрав
дiвчат. I, звичайно, зробив це з наказу гетьмана.
   Мурза швидко пiдняв сво?х людей.
   - Бачили?.. Ми не повиннi втратити ?хнiй слiд! Ходiмо! - коротко  кинув
вiн i перший рушив за  нападниками.  Чора  порiвнявся  з  батьком,  спитав
схвильовано:
   - Вони викрали дiвчат?
   - Так.
   - Куди ж ?х несуть? До гетьмана?
   - Мабуть.
   - О аллах, ми втратимо ?х!
   Але Многогрiшний поминув гетьманський  дiм  i  повернув  до  посадсько?
брами. Це здивувало Кучука. Отже, дiвчат несуть не до гетьмана? Тодi  куди
ж?
   Вiн ще бiльше здивувався, коли побачив, що Многогрiшний, а з ним i його
пахолки зi здобиччю без затримки пройшли мимо варти i швидко  попростували
на Шполiвцi.
   Це ускладнювало обстановку. Шполiвцi - передмiстя  велике,  з  багатьма
плутаними вулицями й завулками, тож легко збитися зi слiду. Крiм того, тут
мешка? чимало городян, розташованi татарськi й турецькi  залоги.  Про  те,
щоб вiдбити дiвчат, як сподiвався Кучук, годi й  думати.  Зразу  зчиниться
шум - i пiднiметься все мiсто.
   До того ж  Кучук  почав  здогадуватися  про  справжню  мету  викрадення
дiвчат. Вiн давно розкусив характер Юрася Хмельницького, людини  жорстоко?
i мстиво?, i тепер не сумнiвався, що гетьман не забув образи i  готу?  над
дiвчатами якусь мерзотну розправу. От тiльки яку? Убивство? Навряд.  Та  й
не посмi? вiн робити це в самому Немировi, оскiльки йдеться  про  туркеню,
брат
   яко? служить у  вiйську  падишаха.  Продаж?  Теж  малоймовiрно...  Тодi
залиша?ться подарунок?.. Але кому?  Безперечно,  якiйсь  високопоставленiй
особi, яка сво?ю владою може покрити злочин гетьмана!
   Пашi Галiлю? Великому вiзировi? Чи самому падишаховi?
   Кучуковi стало жарко. Вiн розстебнув кожуха. О  шайтан!  Невже  справдi
цих дiвчат Юрась призначив самому падишаховi? Якщо так, то не зносити тобi
голови, мурзо, коли станеш на перешкодi!
   Але зразу ж вiн уявив голубi озеречка Стешиних оченят, ??  пишнi  густi
коси, що важкою пшеничною хвилею спадали на округлi  дiвочi  плечi,  нiжнi
рожевi щоки i принадний, по-дитячому трохи на?вний усмiх;  уявив  смагляву
красу Адiке, що затуманила голову самому  гетьмановi,  -  i  п'яний  хмiль
ударив йому в голову. Вiн ще сам  не  мiг  до  ладу  розiбратися  в  сво?х
почуттях. Ще сам не знав, котрiй з дiвчат вiддасть  перевагу.  Хотiв  обох
мати в сво?му гаремi. А час тодi покаже... Та все ж бiльше йому подобалася
пшеничнокоса гяурка Стеха. Чому  -  i  сам  не  знав.  Може,  тому,  що  в
противагу йому, чорному, мов цигану,  мала  молочнонiжну  шкiру  i  бiляве
волосся?..
   "Е-е, будь що буде! - подумав Кучук. - Не випущу з  рук  ту  золотокосу
пташину!.. Обох -  небезпечно.  А  одну  -  Стеху...  Хiба,  може,  ладком
домовитися з Многогрiшним? Невже старий пес вiдмовиться вiд грошей?.. Тодi
хай нарiка? на самого себе? Перейму в степу - вирубаю всiх  до  ноги!  Щоб
жодного свiдка не лишилося! А дiвчата - в такому випадку обидвi -  стануть
мо?м ясиромi"
   Вiн не вiдставав вiд Многогрiшного i незабаром побачив, як той завернув
у глухий провулок i, вiдпустивши там пахолкiв, завiв дiвчат  до  невелико?
хатини-пустки. Перечекавши, поки пахолки зникнуть у нiчнiй iмлi,  Кучук  з
людьми оточив хатину i тихо посту-кач у дверi.
   - Хто там? - почувся голос Многогрiшного. - Це ти, Федоре?
   Мабуть, вiн ждав когось.
   - Вiдчини, пане хорунжий! Це я  -  Кучук!  Многогрiшний  довго  мовчав.
Потiм брязнув засув. На ганку з'явилася темна постать.
   - Чого тобi, мурзо? Як знайшов мене тут?
   - Йшов по слiду... От i знайшов!
   Многогрiшний злякався i хотiв було шуснути в сiни, та мурза, а потiм  i
Чора перегородили йому шлях до вiдступу.
   - Чекай, пане хорунжий, маю щось сказати! -  притиснув  його  до  стiни
Кучук.
   - Що ти ма?ш сказати? - видихнув злякано Многогрiшний,  вiдчуваючи,  як
цупкi пальцi пiдбираються йому до горла. - Чого тобi треба?
   - Ми бачили, як ти викрав дiвчат... Скажи - для чого? Куди ма?ш  подiти
?х?
   Многогрiшний затiпався, але мовчав.
   Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган.
   -  Мурзо,  не  змушуй  мене  розкривати  чужу  та?мницю!  -   прохрипiв
Многогрiшний. - Бо не зносити нам обом голiв!
   - Байдуже! Якщо будемо розумнi, то не загубимо ?х  -  нi  я,  нi  ти!..
Скажи - це наказ гетьмана?
   - Так.
   - Я здогадувався... Куди ж ти ма?ш ?х подiти?
   - Вiдвезти в Кам'янець...
   - Пашi?
   - Щоб передав самому Кара-Мустафi.
   - Обох?
   - Власне, одну - Адiке...
   - А другу?
   - А другу - за компанiю... В подарунок пашi Галiлю... Не  розумiю,  для
чого це тобi треба знати?
   - Вiддай менi ту другу - Стеху! Ось що менi треба!
   - Але ж...
   - Ти нiчим не ризику?ш, пане Хорунжий.  Звiдки  гетьман  дiзна?ться,  -
довiз ти обох дiвчат чи одну? В разi чого - скажеш, що тiкала i...  А  щоб
не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось ма?ш! -  i  Кучук  потряс
перед носом ошелешеного i в смерть  переляканого  Многогрiшного  невеликим
оксамитовим капшуком. - I  держи  язик  за  зубами!  А  я  теж,  звичайно,
держатиму!
   Дзвiн золота  подiяв  магiчно.  Многогрiшний  обм'як  i,  вiдчувши,  як
розслабли на горлi пальцi, полегшено зiтхнув:
   - Ху-у! Ну, й налякав же ти мене,  мурзо!  I  чого  б  вiдразу  так  не
сказати - по-людськи?.. Заходьте до хати - берiть собi ту дiвку! Та мерщiй
тiкайте, бо незабаром сюди прибудуть  мо?  люди!  -  i  вiн,  зваживши  на
долонi, опустив собi в кишеню туго напханий капшук.


   8

   Вiдштовхнувши варту, до свiтлицi вбiгли вкрай стривоженi й  схвильованi
Младен, Ненко i Якуб.  Не  дотримуючись  правил  етикету,  заведеного  при
гетьманському дворi, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий  стояв  бiля
столу з Азем-агою i мурзою Кучуком.
   - Гетьмане, що це  все  означа??!  -  вигукнув  Ненко,  люто  блискаючи
чорними очима. - Де подiлися дiвчата? Де моя сестра?
   - Я теж хотiв би це знати, - не ображаючись на тоя, яким  звернувся  до
нього молодий ага, вiдповiв Юрась. -  Менi  ось  тiльки  що  доповiли,  що
салтан Газi-бей, вiд'?жджаючи до Криму, сплюндрував навколишнi села i взяв
ясир... Я не допущу, щоб союзники грабували i розоряли мiй край! Я  напишу
великому вiзировi про це...
   - Але ж хтось мусить знати! - втрутився Младен. - Де була варта?
   - Варта нiчого не зна?, - подав голос мурза Кучук i згорда кинув погляд
на розгублених i пригнiчених туркiв. - Пiсля пiвночi бiля ворiт стояли мо?
люди, i жоден з во?нiв не помiтив нiчого пiдозрiлого.
   - Але ж не нечистий дух винiс  ?х  iз  посаду,  мурзо!  -  раптом  люто
гаркнув Юрась. - Ти перший мусиш дбати за безпеку мiста i всiх нас!.. Якщо
пiде так i далi, то одно? ночi, чого доброго, викрадуть не тiльки наречену
гетьмана, а й самого гетьмана!
   Вiн розлютувався не на жарт. Зблiд. З рота бризкала слина. Палаючi  очi
метали блискавки. Права рука судорожно шарила  бiля  боку,  де  мала  бути
шабля, але не знаходила ??.
   Нiхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим i  гнiвним.  I,  головне,
його схвильованiсть i гнiв здавалися цiлком природними й щирими.
   Ненко  переглянувся  з  Младеном.  В  очах  посивiлого  во?води  стояла
безмiрна туга. Йдучи сюди, вiн сподiвався, що Златка тут, що викрадення ??
i Стехи - дiло рук гетьмана. Тепер же вiн  не  знав,  що  й  думати.  Якщо
правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти  i
дiвчат, тим бiльше, що стара  Звенигориха  i  дiд  Онопрiй  в  один  голос
твердять, що напали на них татари.
   Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотiв його  слухати,
i мурзi не залишалося нiчого iншого, як вiдiйти до  вiкна  i,  склавши  на
грудях руки, заглибитися в сво? думки.
   А думав вiн про те, що нiхто з присутнiх, крiм нього, не  зна?  правди.
Гетьман гада?, що в цю мить Свирид Многогрiшний везе дiвчат у Кам'янець  i
там передасть кому потрiбно. Азем-ага, напевне, дума? те ж саме, бо навряд
щоб Юрась ута?в вiд нього цю свою затiю... I не знають вони, що  Кучук-бей
обвiв ?х обох навколо пальця, що одна з дiвчат у цей час у супроводi  Чори
i вiрних сей-менiв верста? шлях у зовсiм протилежний бiк - на схiд...
   В серцi Кучук-бея клекотiла радiсть. Уявивши, як розлюту?ться - на  цей
раз не удавано, а насправдi - гетьман, коли дiзна?ться про це,  вiн  ледве
стримав зловтiшну усмiшку.
   Тiльки Азем-ага був незворушний, хоча в душi дивувався умiнню  гетьмана
вдавати iз себе невинне ягнятко.
   - Треба кинути всiх людей на пошуки, - сказав Ненко. - Не гаючись!
   - Так, ми кинемо всiх на пошуки, - погодився гетьман. - I передусiм - у
погоню за Газi-бе?м... Дума?ться менi, що дiвчата не поминули його рук.
   - Я по?ду! - вигукнув Ненко. - Дайте менi загiн во?нiв!
   - Нi, по?ду я! - раптом виступив наперед мурза Кучук. - Моя провина, що
варта нiчого не помiтила, тож я i мушу спокутувати ??... Клянусь  аллахом,
якщо дiвчата викраденi Газi-бе?м, йому непереливки будуть!.. Я вiдберу  ?х
i привезу до Немирова!
   Юрась мовчки хитнув головою, i Кучук швидко вийшов з покою.
   - А ви, - гетьман глянув на Ненка, Младена i Якуба, - перевернiть увесь
Немирiв! Не виключена можливiсть, що дiвчата десь тут.
   Коли всi вийшли, вiн повернувся до Азем-аги:
   - Дорогий мiй Азем-ага, тобi ж доведеться прослiдкувати, щоб  нiхто  не
кинувся  вслiд  за  Многогрiшним...  I  щоб  взагалi  всюди  був  належний
порядок...
   - Гаразд, гетьмане, - коротко вiдповiв Азем-ага  i,  не  поспiшаючи,  з
незалежним виглядом вийшов надвiр.
   У Немировi пошуки нi до чого не привели. Надвечiр повернувся  Кучук.  З
його слiв i зi слiв його людей виходило, що Газi-бей, набравши  по  дорозi
бранцiв i бранок, швидко зник у  дикому  полi,  де  хуртовина  замела  всi
слiди. Отже, мурза теж повернувся нi з чим.
   Зрозумiвши, що бiльше сподiватися нi на що, Младен  i  Ненко  вирiшили,
поки не пiзно, рятувати Арсена. З цi?ю метою  Ненко  розшукав  хатину,  де
переховувались Арсеновi друзi, i розповiв про те, що трапилося  з  козаком
та дiвчатами.
   Палiй дав наказ  виступити.  Коли  стемнiло,  загiн  запорожцiв  та?мно
пробрався до ру?н старо? кам'яно? церкви, що стояла неподалiк од  Викiтки.
Ненко розшукав на Шполiвцях Iваника i попередив,  щоб  усi  дубовобалчани,
хто захоче тiкати з Немирова, тримали напоготовi коней.
   Незабаром до церкви прибув Сава Грицай зi сво?ми людьми.
   - Все готово? - спитав Палiй. - Драбини з вами?
   - Так. П'ять драбин... У кожного - пiстоль, а  то  й  два.  Ятагани  та
ножi... Все готово, - вiдповiв Сава.
   - Скiльки привiв людей?
   - Зi мною - двадцять п'ять...
   - Та нас три десятки... Зовсiм непогано!
   - Поколошка?мо татар! - кинув хтось iз гурту. Палiй пiдвищив голос, щоб
усi чули:
   - Нi, друзi, ми йдемо не для того, щоб колошкати татар... Запам'ятайте:
ми йдемо, щоб визволити наших друзiв. А для цього передусiм потрiбна тиша.
Тиша й обережнiсть... Не забувайте, що у Юрася тисяча воякiв.  Ми  повиннi
не тiльки безшумно проникнути на Викiтку, а й так же безшумно вийти з не?,
щоб не накликати на себе погонi. Зрозумiли?
   - Зрозумiли! - почулися голоси.
   - От i гаразд... Частина з нас пробереться в  посад.  Решта  залишиться
тут... Але тi,  хто  залишиться,  мають  в  разi  потреби  прийти  нам  на
допомогу. Якщо почу?те пострiли, - а це  означатиме,  що  нас  викрито,  -
нападайте на ворота фортецi... Ясно?
   - Так!
   - Тодi - рушаймо... I хай не омина? нас щастя! Вони швидко спустилися з
горба i попростували через став до Викiтки. Там, на  фортечному  валу,  ?х
уже  ждав  Ненко.  Вiн  закрiпив  кинутi  знизу  вiрьовочнi   драбини   i,
пересилюючи шум вiтру, гукнув:
   - Пiднiмайтеся, другарi!
   Пiвтора  десятка  темних  постатей  стрiмко  подерлися  на   заснiжений
палiсад. В ясну нiч звiдси було  б  видно  весь  Немирiв,  а  тепер  крiзь
снiгову круговерть ледве пробивалося кiлька жовтавих вогникiв, що  блимали
у вiкнах найближчих хат. Залишивши трьох козакiв на  чатах.  Палiй  вiддав
наказ спускатися вниз.
   Iшли один за одним, щоб  не  розгубитися  в  темрявi.  Ненко  показував
дорогу. Як було домовлено ранiш, вiв прямо до ями.
   - Ось у цьому будинку живе Арсенова сiм'я, -  пояснював,  показуючи  на
темнi  обриси  чимало?  хати.  -  А  там  -  дiм  гетьмана.  Обабiч  нього
розташованi будiвлi, де мешка? Азем-ага  з  яничарами  та  сеймеиами,  якi
охороняють гетьмана... Зараз  вони  всi  сплять,  тiльки  в  гетьманському
будинку варту? дво? сейменiв... А  ген  там,  прямо  перед  нами,  посеред
майдану, знаходиться яма, повна в'язнiв.
   Палiй зупинився.
   - Тепер ми пiдемо вп'ятьох: Ненко, я, Роман,  Спихальський  i  Сава,  -
сказав вiн. - Рештi ждати нас тут i бути напоготовi. Якщо буде потрiбно, я
подам знак... Ходiмо, друзi!
   Бiля ями стовбичило дво? вартових. Закутавшись у кожухи i натягнувши на
самi  очi  гостроверхi  малаха?,  вини   стояли   спинами   до   вiтру   i
пританцьовували, щоб зiгрiти ноги.
   Ненко прискорив ходу  i,  випередивши  товаришiв,  наблизився  до  них.
Упiзнавши  знайомого  яничарського  агу,  сеймени  не  запiдозрили  нiчого
поганого. Вони знали, що в'язнiв на допит водять  не  тiльки  вдень,  а  й
уночi. Тому продовжували тупцяти,  не  звертаючи  уваги  на  те,  що  тро?
незнайомих во?нiв зупинилися позад них.
   - Тут усе гаразд? - спитав Ненко. - Нiчого не трапилося?
   - Все гаразд. Якшi! Якшi! - закивали головами  сеймени.  Це  були  ?хнi
останнi слова. В ту ж мить несподiванi удари ятаганiв звалили ?х на землю.
Роман i Спихальський вiдтягли тiла вбiк i  прикидали  снiгом.  А  Ненко  i
Палiй швидко зiрвали з ями заснiжену мату, спустили вниз драбину.
   З ями почувся стогiн, видно, драбина зачепила когось.
   - Арсене! Арсене! Друже!  -  загукав  Палiй.  -  Ти  тут?  Вилазь!  Всi
схилилися над ямою, з нетерпiнням чекаючи Арсеново? появи. Але у вiдповiдь
- незрозумiла тиша. Чулося тiльки стримане покашлювання простуджених людей
та шелест соломи.
   - Арсене, виходь! Що ж ти? Це ми, холера ясна! Ми  тутка!  -  нахилився
над ямою Спихальський. - Прийшли визволяти тебе!
   Скрипнула драбина, хтось  полiз  нагору.  Показалася  в  темрявi  чиясь
кудлата голова.
   - Хто ви? Якого Арсена пита?те? Чи не запорожця? - запитав незнайомець.
   - Так, так, запорожця. Де вiн? Що з ним?
   - А хто ж ви такi  будете?  -  знову  почав  допитуватися  незнайомець,
перекидаючи ногу через верхнiй щабель.
   - Його друзi, хай тобi грець, чоловiче, - не стерпiв Палiй. -  Хiба  не
бачиш?.. Де ж Арсен?
   - Його нещодавно взято до гетьмана на допит.
   - Ох, чорт! - вилаявся Роман. - Як нам не щастить!
   - Холера! - видихнув прокляття  Спихальський.  Всi  були  приголомшенi.
Нiхто не сподiвався на таке. Першим отямився Палiй.
   - А Мирона Семашка там внизу нема??
   - Мирона?.. Вiн тут... Але його так скатували, що ледве диха?.
   - То вiн сам вилiзти не може?
   - Куди йому! Ноги почорнiли, мов головешки... Тiльки й того, що  живий,
бiдолаха.
   - То виносьте гуртом його сюди. Та  скорiше!..  I  всi,  кому  на  волю
хочеться, хай вилазять!
   Почулися  радiснi  вигуки.  Тiльки  тепер  в'язнi  зрозумiли,   що   ?м
несподiвано усмiхнулася доля. Найдужчi пiдняли  Мирона,  передали  наверх.
Один по одному почали вилазити iншi.
   - Саво, виводь усiх! Та обережно несiть Мирона. А ми пiдемо  на  пошуки
Арсена.
   Коли Сава з гуртом людей зник у темрявi. Палiй  з  Романом  i  Мартином
витягай з ями драбину, отвiр закрили матою i на хвилину задумалися.
   - Доведеться вiдвiдати клятого Юраська, - сказав Палiй. - Не  хотiлося,
але що поробиш! Як дума?ш, Ненко?
   - Iншого виходу нема.
   Мартин i Роман теж погодилися  з  цi?ю  думною.  Та  й  що  можна  було
вигадати iяше?
   - Тодi веди нас. Ненку. Знiмемо вартових - i прямо в гостi до гетьмана.
Ото зрадi?!.. Тiльки тобi, я думаю, не варто  показуватись  перед  ним,  -
сказав Палiй.
   Ненко на знак згоди мовчки  кивнув  головою  i  перший  попростував  до
гетьманського будинку.


   10

   У грубцi весело палахкотiли сухi дрова, при?мне  тепло  розливалося  по
чималому покою. Та Арсен все нiяк не мiг зiгрiтися пiсля доби,  проведено?
у холоднiй, сирiй ямi. Та й на серцi було важко.
   Вiн сидiв на мiцному дубовому  стiльцi,  руки  були  прив'язанi  мiцною
вiрьовкою до бильця, i вiн не мiг ними поворухнути.
   Крiм нього, в поко? знаходився  тiльки  Юрiй  Хмельницький.  Вiн  сидiв
насупроти козака, за широким столом, i пильно дивився на нього.
   - Козаче, якщо ти скажеш правду, я обiцяю тобi життя  i  волю,  -  тихо
промовив гетьман. - Не треба упиратися... Ми зна?мо, хто  ти,  як  звешся,
звiдки прибув. Нам хочеться тiльки знати, з чим ти  прибув  сюди.  З  якою
метою? Вислiдити i вбити  мене?  Чи  вивiдати,  що  робиться  в  Немировi?
Вiдповiдай!
   Звенигора мовчав. Сказати правду вiн, звичайно, не  мiг,  бо  не  хотiв
вiдкрити сво?м ворогам справжню мету при?зду, не хотiв, щоб вони знали про
його зв'язки зi Златкою, Ненком, Младеном, Якубом, про  його  сiм'ю...  Ще
вчора ввечерi вiн врозумiв, що  Многогрiшний  не  пам'ята?  Златки  або  ж
нiколи не бачив ?? в Аксу. Отже, з цього боку можна не  боятися  викриття.
Ну, а вiд нього вони небагато дiзнаються... Однак, щоб  витрати  час,  вiн
вирiшив схитрувати.
   - Ясновельможний пане гетьман, скажу, як на сповiдi. Так, я  при?хав  з
Сiчi. Мене прислав Сiрко...
   - З чим? - Хмельницький не мiг приховати зацiкавленостi, що заблищала в
його очах.
   - Вчора я не  хотiв  говорити  в  присутностi  чужинцiв...  А  сьогоднi
скажу... Гадаю, пан гетьман".
   - Можеш казати все вiдверто, - запевнив Юрась.
   - Гаразд... Отже, мене прислав кошовий до вашо? милостi, пане  гетьман.
Кошовий велiв передати, що сподiва?ться на добропоряднiсть пана гетьмана i
вруча? долю свого посланця у вашi руки.
   - Можеш не турбуватися, - запевнив Юрась. - Тобi нiщо не загрожу?.
   - Тодi навiщо мене зв'язано? Навiщо кинуто в яму?
   - Ми не знали, хто ти. До того ж... Гетьман зам'явся.
   - Розумiю. У присутностi яничарiв i татарських мурз ви iнакше не  могли
зi мною повестися? Чи не так? - допомiг йому Звенигора.
   - Ти догадливий, козаче, - погодився гетьман. - Ну, кажи далi!
   - Тодi розв'яжiть менi руки. Iнакше я  не  буду  говорити...  Чого  вам
боятися? За дверима ж варта!
   - Я не боюся тебе... Це  зроблено  на  той  випадок,  коли  сюди  зайде
хто-небудь з чужинцiв, як ти кажеш, - вивернувся Юрась.  -  Отже,  потерпи
трохи... Менi не хотiлося б, щоб нас бачили за мирною  бесiдою.  Адже  сам
розумi?ш, що за мною тут стежить десять пар очей...
   - Тодi чого сидiти тут?
   - Як це? - не зрозумiв Юрась.
   - Який же ви гетьман, коли вашi руки теж зв'язанi, як i мо?? За  кожним
вашим кроком стежать чужинцi! Ви викону?те ?хню волю... Чи не  пора,  пане
гетьман, кинути все i повернутися до свого народу? Саме  про  це  i  хотiв
знати кошовий Сiрко... Вiн дуже любив  i  високо  цiнив  вашого  батька  i
сподiва?ться, що Богданiв син вiдсахнеться од споконвiчних ворогiв наших -
турецького султана i кримського хана, якi за  останнi  п'ять-десять  рокiв
винищили пiв-Укра?ни, i разом з козаками лiвобережними i запорожцями стане
супроти них! В такому разi народ простить i забуде провину вашу...
   Юрась зблiд. Ледве стримуючи себе, сказав:
   - Як же мислить собi кошовий Сiрко мо? повернення в лоно народу нашого?
Навiть коли б я хотiв це  зробити,  то  турки  не  дозволять.  Мене  зразу
схоплять!
   - Ми допомогли б. Аби тiльки на це ваша згода.
   - Отже, Сiрко пропону? менi зраду?
   - Зрадити можна друзiв, товаришiв, народ свiй,  вiтчизну...  Але  втечу
вiд ворогiв наших не можна назвати зрадою.
   - То мо? союзники!
   - То нашi найлютiшi вороги!.. Султан  Магомет  зараз  робить  на  нашiй
землi те, що колись робив Батии, - до ноги винищу?  населення...  Нiщо  не
може виправдати вашого союзу з ним.
   - Ти ще хлопчисько - i нiчого  не  розумi?ш!  -  вигукнув  роздратовано
гетьман. - Жорстокiсть i насилля - невiд'?мна ознака всяко? влади.
   - Так, влада  -  це  насилля,  але  розумнi  правителi  обмежують  його
законом, через який навiть самi, якщо  вони  поважають  себе,  не  повиннi
переступати i не переступають. А  де  нехту?ться  закон,  там  почина?ться
свавiлля i жорстокiсть... Нi султан, нi хан не дотримуються навiть у  себе
на батькiвщинi законiв, то чого ж ви хочете вiд них тут, на  чужiй  землi,
серед чужого ?м народу?
   Гетьман, видно, не сподiвався тако? вiдповiдi вiд простого,  на  перший
погляд, козака i був здивований i його думками, i його мовою.  Але  раптом
до його свiдомостi дiйшло, що, може, козак натяка? на те, що й сам гетьман
чинить беззаконня, катуючи жителiв цього краю i вимагаючи вiд них  золота,
срiбла та iнших коштовностей. Вiн почервонiв i зловiсно втупився  холодним
поглядом у смiливця, який не вiдвiв сво?х очей.  Це  ще  бiльше  розлютило
Юрася: вiн не терпiв, коли хто-небудь намагався передивитися його.
   - Сiрко знав, кого посилав, - з притиском промовив вiн. -  Ти,  козаче,
ма?ш гострий язик. Але ти мусиш вiдати, що часто язик - наш ворог i  через
нього не одна голова злетiла з плiч!..
   Це була пряма погроза. А  Звенигора  знав,  що  у  Юрiя  Хмельницького,
людини нестримано?, хворобливо вразливо?, навiть шалено?, вiд  погрози  до
рiшучого вчинку - один крок. Побачивши, як люто блиснули чорнi  гетьмановi
очi, вiн здригнувся i пожалкував, що був такий вiдвертий.
   - Ясновельможний пане гетьмане... Але Юрась перебив його.
   - Всi запорожцi - мо? вороги! Коли б я мiг, то всiх вiддав би султановi
на каторгу! I ти був би серед них не останнiй!
   Хто зна, чим би кiнчилася ця  незвичайна  розмова,  коли  б  раптом  не
розчинилися дверi i на порозi не виросла  постать  Семена  Палiя.  Гетьман
отетерiло дивився на незнайомця, за яким  з  темних  сiней  ввалювалися  в
покiй озбро?нi люди. Здавалося, йому вiдiбрало зненацька мову.
   - Слава богу, ми встигли! -  вигукнув  Палiй,  кидаючись  до  Арсена  i
розрiзаючи у нього на руках вiрьовки.
   - Арсене! Брате! - Роман схопив Звенигору в обiйми, мiцно  поцiлував  у
щоку. - Так ми перехвилювалися за тебе!
   А позаду стояв,  розкинувши  руки,  Спихальський  i  радiсно,  мало  не
плачучи, усмiхався. Вуса його настовбурчилися i ворушилися, мов у кота,  а
в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з  обiймiв,  пан  Мартин
згрiб козака у сво? ведмежi лапи i мiцно притиснув до грудей.
   - Живий, голубе! Живий, холера! - загув Арсеновi на вухо - Ось  скинемо
ми тобi штани та всиплемо духопелiв, лайдаку ти мiй любий,  щоб  знав,  як
лiзти поперед батька  в  пекло!  Щоб  слухався  старших,  коли  вони  тебе
наставляють на лiпше!
   Вiдштовхнувши Арсена вiд себе, вiн насправдi дав йому мiцного  ляща  по
спинi i кулаком витер мокру щоку. Радiсть поляка була така безпосередня  i
щира, що Арсен, смiючись, схопив його за плечi i чмокнув  у  шорсткi,  мов
дротини, вуса.
   - Дякую, Мартине! Дякую, братове, - вклонився вiн i враз посерйознiшав.
- Гадаю, ви сюди завiтали ненадовго?.. Дiло зроблено - тож  пора,  мабуть,
прощатися з господарем цi?? хати?
   Всi повернулися до  Юрiя  Хмельницького.  Гетьман  укляк  за  столом  i
повними жаху очима дивився на обсипаних снiгом козарлюг, якi хтозна-звiдки
i як ввiрвалися сюди.
   - Чолом, пане гетьмане! - сказав Палiй. - Правду мовити, не  сподiвався
я тебе побачити вже коли-небудь. А от довелося.  Недарма  кажуть,  гора  з
горою не сходиться... Либонь,  лiт  сiмнадцять  минуло  з  того  часу,  як
востанн? бачилися...
   - Ти хто? - хрипко спитав Юрась.
   - Був колись козаком Нiжинського полку... Пам'ята?ш такий?
   - Пам'ятаю...
   - А зараз - вiльна птаха: абшит одержав... Став запорожцем...
   - Чого ж ти хочеш вiд мене?
   - А нiчого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе - невже ти
справдi син Богданiв?
   - Тобто?
   - Не вiриться... Коли б гетьман  побачив,  що  ти  нако?в  на  Укра?нi,
вишкребку, вiн тебе сам, сво?ми руками задушив би, мов паршиве щеня!
   - Ти хочеш убити мене?
   Вони твердо дивилися один одному в вiчi. Були майже  ровесники.  Палiй,
правда, був на кiлька рокiв старший, але мав вигляд навiть молодшого. Доля
звела ?х сьогоднi i поставила вiч-на-вiч. Один з них уже був широко знаний
як на Укра?нi, так i далеко за Тi межами,  про  другого  ще  майже  нiкому
нiчого не було вiдомо. Один закiнчував свiй шлях, сповнений тривог, ударiв
долi, злетiв i падiнь, хоча й не знав про те, другий теж не мiг  прозирати
майбутнього, але доля судила йому  ще  довге  життя,  сповнене  не  менших
тривог, ударiв, злетiв i падiнь. Один зажив слави  великого  нещасливця  в
особистому життi, руйнiвника i губителя вiтчизни,  мучителя  i  жорстокого
вбивцi; другий ще не мав нiяко? слави i навiть  не  пiдозрював,  що  стане
вiдомим на всю Укра?ну.
   I ось доля  звела  ?х  i  поставила  одного  проти  одного:  хирлявого,
слабовольного Юрася Хмельницького i високого, дужого,  мов  дуб,  сильного
духом Семена Палiя.
   Побачивши, як розширилися вiд жаху очi гетьмана, Палiй гiрко усмiхнувся
i сказав:
   - Якщо правду мовити, ти давно заслужив шибеницi, Юрiю!
   - Чому ти мене так назива?ш?
   - Бо ми ж товаришi... Вилетiли з одного гнiзда: Ки?вська колегiя - наша
альма-матер.
   - Ти вчився разом зi мною в колегi??
   - Так, тiльки на два чи на три роки я був  старший.  До  речi,  тут,  у
Немировi, жив ще один твiй товариш i спiвучень по колегi!...
   - Хто ж це?
   - Ти його добре зна?ш - Мирон Семашко...
   - Мирон Семашко?
   - Якого ти кинув у смердючу яму i наказував лупцювати киями по ногах!
   - О боже!
   - Щойно ми ледве теплого витягли його з ями, нелюде... За одного Мирона
тебе варто б розп'ясти! А скiльки ти вигубив люду разом зi сво?ми  турками
й татарами - годi й полiчити!..
   Юрась тремтiв i поволi опускав голову. Кожне  слово  козака  падало  на
нього смертним вироком, i йому ставало ясно, що пощади не може бути.
   На якусь мить у поко?  запала  тиша.  Всi  дивилися  на  схиленi  плечi
гетьмана, на його опущену голову, на якiй чорний чуб уже почав  вкриватися
срiблястим iне?м, на блiде, мов у мерця, обличчя i  тонкi  кистi  рук,  що
лежали безживне на столi, а бачили, - звичайно, кожен по-сво?му, - спаленi
мiста i села, татарськi чамбули, що гасали по Укра?нi, валки невiльникiв i
невiльниць, тисячi трупiв, розкиданих по степах i обглемеданих  вовками  i
здичавiлими собаками. I кожен розумiв, що перед  ними  сидить  людина,  на
совiстi яко? значна частина всiх цих нещасть. I якими б  високими,  на  ??
думку, цiлями не керувалась вона, виправдання ?й нема?.
   Тишу порушив Палiй.
   - Гетьмане, подивися навколо себе: що ти зробив з вiтчизною  нашою?  Що
полишив  пiсля  себе?..  Одну  ру?ну!  Страшну  ру?ну...  I  хто  зна,  чи
знайдеться сила, яка пiднiме наш край з цих ру?н?.. А все почалося з  тебе
та Виговського. Це ви сво?ми зрадами занапастили творiння рук  Богданових!
З вас почалися всi нещастя краю i народу нашого! А мали ж  вiйсько,  силу,
владу... Ех!.. Дурнi, нерозумнi голови... Не бiйся, ми не стратимо тебе...
I зна?ш чому?
   Юрась довго сидiв непорушне. Потiм, видно, до  його  свiдомостi  дiйшли
останнi слова козака, i вiн поволi пiдвiв голову.  Однак  не  проронив  нi
слова. Тiльки в очах  стояло  запитання  -  чому?  -  та  десь  у  глибинi
спалахнула iскоркою надiя.
   - Тому, що ти - син Богданiв! - з  притиском  сказав  Палiй.  -  Тiльки
заради свiтло? пам'ятi батька твого дару?мо тобi сьогоднi життя!..  Ти  як
дума?ш. Арсене?
   - Я теж так думаю... От  тiльки  що  робитимемо  з  ним?  Залишити  тут
небезпечно: зразу по нашому вiдходi зчинить гвалт... Зв'язати хiба?
   Всi задумались. Але тут вихопився наперед Спихальський.
   - У яму його, сучого сина! У яму!.. Hex покушту?,  як  там  солодко!  -
загримiв його голос. - Хоч на ?дну нiч у яму!
   - Ай справдi, це - думка! - пiдтримав поляка Роман.
   Палiй i Арсен не заперечували.
   Вмить козаки пiдхопили гетьмана  попiд  руки  i,  пригрозивши,  що  при
найменшому опоровi чи спробi покликати на допомогу вiн одержить  ножа  пiд
ребро, вивели на майдан. Тут лютувала хуртовина. Вiтер скажено  свистiв  у
суточках мiж будiвлями i жбурляв в обличчя холодним снiгом. Нiде не  видно
жодно? живо? душi.
   Спихальський i  Роман  швидко  вiдкотили  мату.  Арсен  чобiтьми  почав
розчищати снiг, щоб добути з-пiд нього приметену драбину. Та  Спихальський
не став чекати, штурхонув Юрася межи плечi  -  i  той,  глухо  скрикнувши,
полетiв донизу.
   - Ну, як там - м'яко, пане? - нагнувшись, спитав тихо i нашорошив вухо,
прислухаючись. З ями долинув стогiн. - А-а, живий-здоровий,  най  би  тебе
шляк трафив... От i добре! Спробуй, як тутай солодко,  гунцвоте...  Шкода,
що ниньки всi в'язнi втекли звiдтам, а то б вони нам'яли тобi  боки,  будь
певен!
   Потiм швидко накинув на отвiр  мату,  i  ??  зразу  ж  почало  заносити
снiгом.


   11

   Залишатися на Викiтцi довше було небезпечно: кожно? хвилини варта могла
викрити запорожцiв i зчинити тривогу. Тому не гаючись, Арсен забрав  матiр
i дiдуся i, пригнiчений сумною звiсткою про зникнення Златки i  Стехи,  що
як снiг упала йому на голову, залишив з товаришами фортецю.
   З ру?н  церкви  невеликий  кiнний  загiн  мав  повернути  на  схiд,  до
старовинного городища, що лежало у вибалку за кiлька верст  вiд  Немирова.
Там була призначена зустрiч з Iваником та  iншими  дубовобалчанами,  котрi
мали при?днатися до козакiв, щоб спiльно тiкати з-пiд влади туркiв.
   Прощалися в темрявi. Младен обняв Арсена, поцiлував в обидвi щоки.
   - Прощай, сину, - сказав глухо. - Ми  з  Ненком  залишимося  тут...  Не
вберегли Златки... Нема сумнiву, що  ??  захопив  султан  Газi-бей,  i  ми
постара?мося вирвати ?? з Криму. Ненко - так ми домовилися - знову пiде на
службу в яничарський корпус, йому легше  буде  порушити  клопотання  перед
султаном чи великим вiзиром про покарання Газi-бея i повернення  Златки...
Не забуватимемо також i про Стеху...
   - Дякую, батьку, - сумно вiдповiв Арсен. - Вiрю, що ви зробите все, щоб
визволити дiвчат... Я теж не сидiтиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим,
розшукаю там Газi-бея, i горе йому!
   - Його не треба довго розшукувати. То ак-мечетський салтан...
   - В самiй серцевинi Криму сховався хижий яструб. Але я  знайду  його  i
пiд землею. Будьте певнi!.. А якщо вам пощастить напасти на слiд Златки  i
Стехи, то дайте менi знати в Сiч.
   - Обов'язково дамо... I  вiд  тебе  чекатимемо  радiсних  вiстей,  -  у
Младена здригнувся голос. Старий  во?вода  на  хвилину  замовк,  а  потiм,
переборовши хвилинну слабiсть, узяв Арсена i Палiя за руки,  вiдвiв  убiк,
сказав зосiм тихо, але твердо: - А  тепер,  друзi,  слухайте  уважно:  вiд
кам'янецького пашi до гетьмана вчора  прибув  чауш  iз  надзвичайно?  ваги
звiсткою...
   - Якою?! - вигукнули одночасно козаки.
   - Навеснi цього року, найпiзнiше - влiтку, вiзир Кара-Мустафа кине сво?
вiйсько на Ки?в! Якщо йому пощастить  легко  i  швидко  взяти  мiсто,  вiн
перейде на Лiвобережжя...
   - Ось як! - Палiй i Арсен не могли приховати радостi. - Це  ж  звiстка,
якiй цiни нема!
   - Але це ще не все... Перед походом вiзира кримський хан  з  ордою  ма?
пошарпати Лiвобережжя, а буджацькi татари разом з яничарами -  вiдбудувати
зруйнованi запорожцями в пониззi Днiпра турецькi фортецi... Гадаю, що ви й
самi розумi?те, що цi вiстi треба негайно передати куди слiд!
   - Спасибi, батьку, - Арсен мiцно притиснув  Младена  до  грудей,  потiм
обняв Ненка. - Спасибi, брате... Все буде зроблено як треба!
   Повернувшись до Якуба, вiн хотiв  обняти  i  його,  але  старий  раптом
сказав:
   - Нi, Арсене, не прощайся зi мною: я ?ду з вами...
   Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена i Ненка.
   - Якубе, що ти надумав? - кинувся Младен.
   - Так треба, Младене, - спокiйно вiдповiв той. - Якщо Златка  опиниться
на Укра?нi, я ?й замiню тебе, буду батьком... Та й до Ар-сена приросло мо?
серце, як до сина. А тут менi нiчого робити. Якщо запита? хто, де подiвся,
скажете - загинув... На батькiвщинi у мене нiкого нема, нiкому  я  там  не
потрiбний. А тут... я вiрю, що знайдеться Златка, а в не? один шлях  -  до
Арсена! То й я з ними!
   Розчуленi Младен, Ненко  i  Арсен  обняли  старого  i  так,  обнявшись,
постояли в мовчаннi якусь хвилину. Потiм Младен опустив руки.
   - Все... ?дьте! Та не забувайте, що ми тут i можемо передати для  ваших
во?вод не одну цiкаву новину!
   - Ми знайдемо вас, батьку, - сказав Арсен  i  перший  рушив  у  темряву
ночi.


   12

   Оглушений i до смертi наляканий,  Юрась  довго  лежав  на  купi  гнило?
соломи. Коли свiдомiсть прояснилася, вiн пiдвiв голову, ворухнув руками  й
ногами, щоб пересвiдчитися, що цiлi, а потiм  сiв  i  обiперся  спиною  об
вогку, ослизлу стiну. Сидiв непорушне й отупiло,  все  ще  не  вiрячи,  що
живий, аж поки задушливо-нудотний сморiд i сирий могильний холод, що почав
забиратися йому пiд жупан, не повернули його остаточно до пам'ятi.
   Вiн схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його ?ство i
скаламутила розум. Дикий, звiрячий крик вирвався з горла.
   - А-а-а!..
   Вiн кричав i бив кулаками в стiну, задираючи голову вгору, як  вовк,  i
тодi його крик був схожий на вовче виття.
   - У-у-у!..
   Та його, звичайно, нiхто не чув i не мiг почути. Голос даремно бився об
покритi  памороззю  стiни  i  глухнув  десь  високо  вгорi,  пiд   товстою
очеретяною матою, якою було прикрито отвiр ями.
   Вiн розумiв, що його нiхто  не  почу?,  але  тваринний  страх  i  злоба
примушували його кричати. I вiн кричав. Кричав до хрипоти, аж поки  зовсiм
знесилiв i сiв у знемозi на солому.  Якийсь  час  мовчав,  не  знаючи,  що
робити. Найпростiше  було  ждати  ранку  адже  його,  безумовно,  кинуться
шукати... Але думка, що йому доведеться до дня сидiти в цiй смердючiй ямi,
сповнювала його шаленством. Крiм того, вiн уявляв, як  вилазитиме  звiдси,
брудний, виваляний у нечистотах i напiвзотлiлiй соломi, на  очах  багатьох
во?нiв, як завтра весь Немирiв потiшатиметься з його  пригоди,  -  i  нова
хвиля лютi й розпачу ударила в груди.  Схопившись  у  нестямi  на  ноги  i
виставивши наперед руки, швидко пiшов попiд стiною, сподiваючись у темрявi
намацати драбину, хоча знав, що ?? тут нема... Раптом спiткнувся  i  впав,
шугнувши руками аж по самi лiктi в рiдке холодне багно... Бр-р-р... Тiльки
цього не вистачало? Мов iз вогню, вирвав руки, порачкував  назад,  витерся
вогкою соломою, лiг, зiщулившись, мов цуценя, i тихенько заплакав...
   Витягли його з ями тiльки на другий день.
   До того  часу  переляканий  Азем-ага  перевернув  усю  Викiтку  i  весь
Немирiв, послав кiннi татарськi загони в степ,  гадаючи,  що  Хмельницький
утiк. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду  впав.  Татари  повернулися
теж нi з чим: снiговiй замiв усi стежки й дороги, всi  людськi  й  звiрячi
слiди... I тiльки тодi, коли  хтось  iз  гетьманських  охоронцiв,  бредучи
двором, зачепився за приметений снiгом труп вартового, Азем-ага здогадався
заглянути в яму. Його подиву й радостi не було меж:  там  один-однiсiнький
на купi соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман i тихо стогнав...



   НА РУ?НАХ

   1

   Коли пiсля пiвночi втiкачi зiбралися нарештi в  умовленому  мiсцi,  пiд
захистом  високих  земляних  стiн  старовинного  городища,  де   був   хоч
сякий-такий затишок вiд снiговiю,  нiхто  навiть  не  пiдозрював,  скiльки
людей вирушило в путь. Думали передусiм про те,  щоб  якнайдалi  вiд'?хати
вiд мiста i не навести на слiд погоню. ?м пощастило: хуртовина не  вщухала
два днi i швидко позамiтала ?хнi слiди. I тiльки на  кiнець  другого  дня,
коли в якомусь розореному хуторi,  де  бовванiло  кiлька  запустiлих  хат,
зупинилися на нiчлiг. Арсен i Палiй обiйшли всi пiдводи. Виявилося,  що  з
ними ?хало, включаючи тих смiливцiв, якi разом iз Савою Грица?м  тiкали  з
Немирова, та дубовобалчан на чолi з Iваником, сто сiмдесят чоловiк. Це вже
був чималий гурт людей, котрих об'?днала спiльна мета - втекти з-пiд влади
туркiв i несамовитого Юрася Хмельницького. Всi вони з першого ж дня почали
дивитися на Палiя, оскiльки вiн був полковником  козацьким,  як  на  свого
ватажка i прислухатися до кожного його слова.
   Полiчивши людей i дiзнавшись,  скiльки  харчових  припасiв  -  борошна,
крупи, пшона, м'яса i солонини  -  везуть  вони  з  собою,  Арсен  i  Сава
стурбовано глянули на Палiя.
   - Що будемо робити, батьку Семене? Припасiв усього  на  тиждень...  Ну,
якщо пiдтягнути животи, на два... А до весни ж далеченько! - сказав Арсен.
- А для коней зовсiм нiчого нема?...
   - I куди пряму?мо?  Люди  мусять  знати,  -  додав  Сава.  Вони  стояли
осторонь вiд валки. Перемерзлi люди почали збирати сухе гiлляччя для вогню
i здирати з уцiлiлих хлiвiв  солом'яну  покрiвлю,  щоб  погодувати  коней.
Жiнки i дiти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матiр'ю та Яцьком  знiс
iз саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах.
   Палiй замислено дивився на холоднi, заснiженi простори, де спадали синi
сутiнки, на стомленi постатi людей, i  глибока  задума  затьмарювала  його
обличчя.
   - Зараз у нас ?диний шлях - на пiвнiч, на  Полiсся,  -  сказав  вiн.  -
Такий наказ Сiрка... А звiдти - до Ки?ва. Ми повиннi попередити ки?вського
во?воду про те, що турки готують  на  мiсто  напад...  Гадаю,  за  тиждень
доберемося туди.
   - Хто нас там жде на Полiссi? - розчаровано промовив Сава.
   - То, може, ти запропону?ш щось iнше?
   - Та нi.
   - У нас iншого вибору нема. Доберемося до Ки?ва, а там видно  буде,  що
робити, - сказав Палiй. - Серед сво?х людей не пропадемо... А харчi  треба
берегти.
   Увечерi ?х покликали до Семашкiв: Миронов! погiршало. Крiм того,  що  в
нього розпухли i почорнiли  ноги,  почалася  ще  сильна  пропасниця.  Його
поклали на теплiй лежанцi, прикрили кожухом, але чоловiковi було все  одно
холодно - вiд дрижакiв не попадав зуб на зуб. I  син,  i  дружина,  i  двi
маленькi доньки не вiдходили вiд хворого.
   Коли Семен Палiй, Арсен i Сава зупинилися бiля  його  узголiв'я,  Мирон
розплющив очi, слабко усмiхнувся.
   - Помираю я, друзi мо?, - почувся його тихий голос. - Доконали проклятi
яничари... Доконали, хай ?м бiсi Спасибi тобi, Семене, друже  мiй  давнiй,
за те, що порятував мене з друзями сво?ми... Що помру я не в тiй смердючiй
ямi, а серед сво?х  людей:  на  руках  у  мо??  любо?  Феодосi?  та  дiтей
дорогих... Спасибi вам, друзi мо?.
   Губи його посмагли, а очi горiли страшним болем. Видно, болiло у  нього
не тiльки тiло, а й душа. Вiн метався  на  облупленiй,  давно  не  бiленiй
лежанцi чужо? запустiло? хатини i щохвилини просив пити. Феодосiя  i  дiти
подавали йому череп'яний кухоль, i вiн цокотiв об нього зубами.
   Козаки похмуро стояли в узголiв'? хворого.  Чим  вони  могли  допомогти
йому? Адже смерть уже торкалася його чола.
   Трохи вiдпочивши i зiбравшись з  силами,  Мирон  знову  розплющив  очi.
Пильно поглянув на дружину та дiтей i голосом, який не  мiг  викликати  нi
тiнi заперечення, наказав:
   - Феодосi?, вийди з дiтьми на  хвилину  з  хати!  Я  щось  маю  сказати
Семеновi i його друговi... А також - Савi...
   Феодосiя з  дiтьми  вийшла.  Мирон  трохи  помовчав,  потiм  простягнув
Палi?вi руку.
   - Семене, друже мiй, днi мо? полiченi, i  не  сьогоднi,  так  завтра  я
стану перед богом.  Помирати  менi  не  страшно.  Шкода  тiльки  так  рано
розлучатися з бiлим свiтом... Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене - як
житиме  Феодосiя  з  малими   дiтьми?   Пропадуть   самi...   Знаю,   Сава
допомагатиме, вiн добрий... Але ж у нього своя
   - Навiщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш  -  втiшив  хворого
Палiй. - I ще не один рiк топтатимеш ряст!
   - Е, братику, чу? моя душа, що й цi?? весни я вже не  побачу.  А  краще
послухай, що я тобi скажу...
   - Кажи.
   - Семене, друже мiй, пообiцяй, що пiсля мо??  смертi  ти  не  кинеш  на
поталу дружину i дiтей мо?х... Вiзьми ?х пiд свою опiку... Ти - вдiвець, я
знаю... 1 тобi, ще не старiй  людинi,  теж  потрiбен  домашнiй  затишок  i
дбайливi жiночi руки. Повiр менi, кращо? дружини, нiж  Феодосiя,  на  всiй
Укра?нi не знайдеш... Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона  захоче,  i
будь щасливий!
   - Мироне, про що ти говориш?! - вигукнув вражений Палiй. - Ти ще живий.
I ми сподiва?мося - будеш жити.
   - Нi, я вже зiбрався ад патрес, друже. Бiльше того, я говорю  з  тобою,
менi зда?ться, з того свiту... Тож не переч. I якщо твоя ласка - пообiцяй,
що зробиш так, як я прошу...
   - В цьому можеш не сумнiватися: я зроблю все, аби доглянути твою сiм'ю,
друже. Ось тiльки щодо Феодосi?...
   - Що саме?
   - Ти не ма?ш права нав'язувати ?й свою волю. Зна?ш, жiнка, мати  у  нас
на Укра?нi - всьому голова.
   - Я не нав'язую. Я ж сказав - якщо вона захоче... Спасибi тобi,  брате.
Тепер менi i помирати буде легше. Iдiть! А Феодосiя хай зайде...
   Козаки вийшли.
   А перед свiтанком втiкачi були розбудженi голосним  плачем  Феодосi?  -
Мирон помер.
   Похвалили його тут же, на безiменному хуторi,  в  старому  погребi,  бо
нiчим i нiколи було викопати в мерзлiй землi  могилу.  Поставили  над  ним
нашвидкуруч  збитий  хрест,  постояли  трохи,  поки   Феодосiя   i   дiти,
заливаючись слiзьми, припадали до дорого? могили, а потiм рушили в дорогу.
   Хуртовина   ущухла,   над   безмежним    заснiженим    полем    сходило
слiпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз.
   Палiй махнув рукою - i валка знов повернула на пiвнiч.
   Снiги випали в ту зиму такi, що конi провалювалися  в  них  по  черево.
Тому тiльки на десятий день вкрай знесиленi втiкачi добралися до Фастова.
   Старовинне мiсто зустрiло ?х мертвою тишею.  На  заснiжених  вулицях  -
жодного людського слiду. Замiсть будинкiв  -  обгорiлi  чорнi  скелети,  а
уцiлiлi  стояли  без  вiкон  i  дверей.  В  закiптюжених  кам'яних  стiнах
?зу?тського колегiуму та костьолу, колись найбiльших i найкращих будiвлях,
що тепер теж зяяли проваллями вiкон, з криком шугало вороння.
   Валка зупинилася на горi, бiля ру?н замку. Звiдси  вiдкривався  широкий
кра?вид на Унаву та заунавськi простори.  Вдалинi  на  тлi  iскристо-бiлих
снiгiв густо зеленiла  безмежна  стрiчка  старезного  соснового  бору,  що
тягнувся до самого Ки?ва.
   - Ох, розкiш яка, матко боска! - вигукнув Спихальський, розкинувши руки
i наставивши в голубий простiр сво? рудi  вуса.  -  Мав  би  я  крила,  то
здiйнявся б ниньки з цi?? гори та й полинув понад всеньким  цим  кра?м  аж
ген-ген до того лiсу! Ех, i заздрю я, панове-браття, птахам,  якi  ширяють
високо в небi i можуть завжди, як тiльки захочуть,  з  високостi  забачити
красу тоту!
   - I справдi тут гарно, - погодився Арсен.  -  Незгiрше,  нiж  у  нас  у
Дубовiй Балцi над Сулою... Тiльки сумно як - жодно? живо? душi.
   - До чого довели землю нашу! - з почуттям сказав Палiй. -  I  турки,  i
татари... I сво? яничари... Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту.  Чи
то ж пiднiметься вона знову коли-небудь?
   Всi мовчали. Хто мiг вiдповiсти на це запитання? Бо хiба ж один  Фастiв
у ру?нах? Вони вже про?хали пiв-Укра?ни, i  майже  повсюди  -  попелища  i
запустiння. Скiльки-то люду треба, щоб заселити цю  пустелю?  Скiльки  сил
докласти?
   Поки меткий, всюдисущий Iваник, якого Палiй в жарт прозвав  генеральним
квартирмейстером, розмiщував людей на нiчлiг у сирих, але  теплих  склепах
?зу?тського колегiуму, поки чоловiки ходили до Унави по сiно та очерет для
коней, а також по  дрова  для  багаття.  Палiй  з  Арсеном,  Спихальським,
Романом та Савою Грица?м пiднялися на горб, де височiв фастiвський  замок.
Перед потрощеною на шмаття брамою, з яко? залишилися тiльки  цурупалки  на
довгих i мiцних залiзних завiсах,  Арсен,  котрий  iшов  попереду,  раптом
зупинився: по пухкому снiгу до фортецi петляв свiжий, людський слiд.
   - Еге, та тут хтось ?! - промовив вiн i вийняв з-за  пояса  пiстоль.  -
Цiкаво - друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастовi - жодно? душi!
   Вiн почав обережно прокрадатися всередину фортецi. Друзi не  вiдставали
вiд нього.
   Слiд повiв ?х через широкий  двiр  до  протилежно?  стiни,  де  з  усiх
фортечних будiвель уцiлiв невеличкий будиночок. Дах його пiд  час  пожежi,
видно, згорiв, але хтось уже пiзнiше прикрив стелю  в'язанками  очерету  i
житньо? соломи, серед яких високо здiймався цегляний димар. З димаря вився
ледь помiтний сизий димок.
   Арсен штовхнув дверi, гукнув у темнi сiни:
   - Гей, хто тут жявий, озовися!
   З хати почулося невиразне бурмотiння, але нiхто не показувався.  Козаки
зайшли до напiвтемно? кiмнати.
   Перед пiччю, в якiй малиново догорали дубовi сучки, стояла  згорбившись
старенька бабуся. З-пiд товсто? сукняно? хустки на козакiв глянули вицвiлi
очi. Чорнi сухi руки вправно шургали рогачами. З печi, перехилившись через
давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали двi пари дитячих очей.
   Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними  опеньками,
дикими грушами i кислицями. В одному  з  куткiв,  вiдгородженому  товстими
сосновими полiнами, темнiла чимала купа жолудiв. Всюди  по  стiнах  висiли
пучки червоно? калини та рiзного зiлля.
   На скрип дверей  стара  оглянулась,  але  не  рушила  з  мiсця,  тiльки
вичiкувально дивилась на незнайомцiв.
   - Добрий вечiр, матiнко! - привiталися козаки.
   - Дай, боже, здоров'я вам, дiтки! - прошамкала стара. -  Я  думала,  на
цьому свiтi вже й нема нiкого, а воно ще й люди ?.
   - ? люди, бабусю, - сказав Палiй. - А от у вашому  Фастовi  -  негусто.
Крiм вас, мабуть, бiльше нiкого?
   - Бiльше нiкого... Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду  мовити,
з чужими сиротами.  Блукали  на  пожарищах...  Настуню  тут  пiдiбрала,  а
хлопець сам прибився.
   - Не прибився, а прийшов, - мовив  з  печi  хлопчина.  Всi  глянули  на
дiтей. Дiвчинка рокiв семи чи восьми сором'язливо  опустила  великi  чорнi
оченята i шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати рокiв десять
чи  одинадцять,  смiливо  дивився  на  незнайомцiв  з-пiд   острiшкуватого
бiлявого волосся.
   - Як же тебе звати, парубче? - запитав  Арсен,  простягаючи  руку,  щоб
погладити хлопця по головi.
   Але той вiдхилився i повагом вiдповiв:
   - Звати мене Михасем. А по прозвищу - Цвiль.
   - Ясно. Михайло Цвiль... Звiдки ж ти родом?
   - З Чорногородки... Чули?
   - Це та, що на Iрпенi? - спитав Палiй. - Мiцна фортечка!
   - Була мiцна. Зосталися однi стiни. А вiд села - головешки...
   - I жодно? людини?
   - Та цi як я йшов розшукувати  у  Фастовi  свого  дядька  Василя  то  в
Чорногородцi тро? залишалося - баба Мокрина з Марiйкою та Мелашкою... Вони
й мене кликали до себе, та в них i самих нiчого  було  ?сти...  Навiщо  ?м
зайвий рот?
   Михась говорив як дорослий. I  вiд  того  жорстока  правда  ставала  ще
страшнiшою. Козаки зцiпили зуби. Спихальський вилаявся:
   - Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували,
   вшисткiх винищили...
   Палiй важко опустився на пiл за грубою, похилив голову, затулив обличчя
руками i довго сидiв так  нерухомо.  Нiхто  не  порушував  гнiтючо?  тишi.
Тiльки бабуся шаргала рогачем у печi, витягаючи горнятко,  з  якого  пахло
грибами. Коли ж вiн опустив руки i пiдвiв голову, всi  побачили,  що  його
обличчя мокре вiд слiз, а очi свiтяться якимось дивним вогнем, якого ранiш
нiколи в них не було...
   - Друзi, не дивуйтеся мо?й слабкостi... Зараз я плакав за тим, чого  не
вернеш, i за тими, кого не вернеш... Але разом з тим я не тiльки плакав, я
поклявся сам собi нещадно  боротися,  поки  сил  мо?х  стане,  з  ворогами
нашими, якi на коренi народ наш нищать  i  в  цьому  сво?му  злому  намiрi
досягли вже чималих успiхiв. Боротися, щоб урятувати хоч те, що  ще  можна
врятувати. Життя i майбутн? дiток оцих. I землю нашу... Коли я ще  недавно
йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотностi, то зараз я подумав, що йду на
Сiч, до Сiрка, для того, щоб допомогти йому сво?ю  шаблею  захищати  землю
нашу i народ наш! Якщо i ви тако? думки, то закликаю вас, браття мо?, пiти
разом зi мною. Бо ж чу?те, як волають цi ру?ни до помстиi Бо ж видите,  до
чого довели нас нерозумнi гетьмани  нашi  -  до  повно?  руйнацi?  держави
нашо?, до повно? загибелi...
   - Ну, виннi не тiльки вони, - вставив Арсен.
   Авжеж не тiльки вони, - погодився Палiй. - Але в першу чергу -  вониi..
Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять рокiв тому володiв  обома  берегами
Днiпра i мав шiстдесят тисяч козакiв, крiм запорожцiв. А мiг би  мати  сто
двадцять або й бiльше! Аби тiльки гукнув клич... А що ма? тепер через свiй
дурний розум? Тисячу яничарiв, татар, волохiв та сотню сво?х  гультiпак...
Вiн один з винуватцiв поразки укра?нських та росiйських вiйськ у  вiйнi  з
шляхтою, внаслiдок чого в Андрусовi Укра?на була роздiлена по  Днiпру  мiж
Росi?ю i Польщею. I якщо  Лiвобережжя,  возз'?днане  з  Росi?ю,  вистояло,
вижлло у вирi лихолiття, то Правобережжя геть витовкли  кримчаки,  шляхта,
яничари та  сво?  ж  таки  дурноверхi  гетьманята...  А  Петро  Дорошенко!
Зда?ться, не дурний, а не  вистачило  кебети  возз'?днати  Правобережжя  з
Лiвобережжям i Росi?ю. Все було майже готове, коли вiн прийшов з  вiйськом
на Полтавщину i лiвобережнi полки ось-ось мали  вручити  йому  гетьманську
булаву. Так нi ж! Одержавши звiстку з Чигирина, що линка скочила за плiт з
молодим козаком, покинув вiйсько  на  брата  i  помчав  стрiмголов  карати
зрадницю. I все знову розсипалося. I знову почалися мiжусобицi, чвари,  аж
поки турки, покликанi ним, не доконали Правобережжя... Нi, що не кажiть, а
самi вони, гетьмани, виннi, що так сталося... Та нам вiд цього не легше...
Вiн пiдвiвся, заглянув на пiч, де притихли дiти. - Що, любi мо? голуб'ята,
тепленько вам тут?.. То й ростiть на здоров'я! Бо на вас уся надiя наша...
Прощавайте!
   Козаки вийшли з хати.


   3

   Другого дня надвечiр, ?дучи по  бездорiжжю  широкою  долиною  Унави,  а
потiм - Iрпеня, валка прибула до невеликого мальовничого  села  Новосiлки,
що розкинулося на низовиннiй терасi рiчки, побiля озера Рокитного.
   Ще здалеку почувся гавкiт собак i церковний дзвiн. Подорожнi не  вiрили
сво?м вухам: невже ?м це вчува?ться?
   Але нi - з димарiв багатьох хатин  в'ються  сизi  вечiрнi  дими,  дзвiн
справдi  бомка?  з  невеличко?  дерев'яно?  церковцi;  собаки,   помiтивши
чужинцiв, завалували ще дужче, i на ?хнiй гавкiт з хатин виходили люди.
   - Аж дивно, - сказав Палiй. - Це перше село,  що  зберегло  ще  в  собi
людський дух!
   Вони звернули з лугу, в'?хали  на  чималий  вигiн  i  зупинилися  перед
церквою. До них почали пiдходити  дядьки  в  свитках,  кожухах  i  високих
баранячих шапках-бирках, з цiкавiстю розглядали змучених  далекою  дорогою
втiкачiв, серед яких було чимало хворих. Почувши гул  голосiв  та  iржання
коней, з церкви видибав старенький попик у темнiй рясi поверх кожушини i з
невеличким срiбним хрестом на грудях. Палiй i Арсен пiдiйшли  до  нього  i
попросили благословення. Попик осiнив ?х сво?м перстом  i  дав  поцiлувати
хреста.
   - Панотче, ми хочемо знайти у вас притулок  на  нiч.  Люди  перемерзли,
зголоднiли, багато хто заслаб, усiм потрiбен вiдпочинок, -  сказав  Палiй,
випереджаючи десятки запитань, що сипалися з усiх бокiв.
   - Бачу, бачу, добрий чоловiче. I хоча в селi залишилася тiльки  третина
людей з тих, що жили тут ще десять рокiв тому, ми  зможемо  дати  притулок
цим нещасним, - вiдповiв священик i зразу ж наказав  парафiянам  взяти  на
ночiвлю по сiм'? прибулих.
   Уперше за багато тижнiв змученi подорожнi вiдчули тепло обжитих  хат  i
добрих сердець.
   - М-м-м, панове,  жию,  мов  кiт  у  масляну,  -  заявив  Спихальський,
наминаючи гарячi пампушки i запиваючи  холодною  ряжанкою,  коли  Арсен  з
Палi?м i священиком зайшли до хати,  де  зупинився  пан  Мартин  разом  iз
сiм'?ю Iваника. - Ех, була б моя  воля,  зостався  б  я  тутай  до  весни,
панство, то не мав би горя!
   - А що, це думка,  зна?ш-ма?ш!  -  пiдхопив  Iваник.  -  Чу?ш,  Зiнько?
Зостанемося тут? Бо куди ж нам iти -  в  Дубовiй  Балцi  все  спалено,  не
залишилося нi кола нi двора... А тут, я  бачив,  ?  пустки.  Якщо  громада
дозволить, можна i поселитися в якiй-небудь... Пiд  боком  -  рiчка,  лiс,
луг, поля. I для нас шмат знайдеться, щоб навеснi зорати та засiяти.
   Арсен переглянувся з Палi?м. У нього теж промайнула думка,  що  було  б
непогано прилаштувати тут сво?х. Бо йому доведеться  мандрувати  далi,  на
Запорожжя. А там - на розшуки Златки i Стехи...
   Палiй розумiюче кивнув головою. Шепнув:
   - Я сам думав уже...
   За столом у священика вiн повiв мову про поселення втiкачiв. Розказавши
панотцевi про втечу з Немирова, про страшне спустошення, яке  вони  бачили
всюди на сво?му шляху, про те, що ?м, кiльком козакам, доведеться ще ?хати
з важливими вiстями в Ки?в i на Запорожжя, Палiй попросив:
   - Панотче, влаштуйте  наших  людей!  У  Новосiлках  багато  хат  стоять
пустками. Хай нашi люди поселяться в них... Без дiла не сидiтимуть.  Та  й
бiльшiсть чоловiкiв умiють тримати шаблю в руцi. А в наш  час  це  теж  не
останн? дiло!
   - Зберемо завтра сходку, як громада вирiшить, - сказав священик.
   Громада  обмiрковувала  недовго.  Наступного  дня  опiвднi   все   село
зiбралося до церкви, панотець Iван з папертi розповiв про бажання прибулих
поселитися в ?хньому селi.
   - Було в нас сто чотирнадцять дворiв, дорогi  мо?  прихожани,  а  зараз
зосталося тiльки п'ятдесят дев'ять. Жило тут майже вiсiм  сот  чоловiк,  а
нинi - тiльки третина того... Чи ж ми не пригрi?мо цих бiдолах, дорогi мо?
миряни?
   - Атож, атож, чому не пригрi?мо? Хай зостаються! Жити ? де! -  залунали
голоси. - Сво? ж люди!
   Так дубовобалчани i немирiвцi поселилися  в  закинутому  мiж  лiсами  i
лугами сiльцi над тихоплинним  Iрпенем.  Того  ж  дня  прибулi  заходилися
прибирати новi домiвки.
   Арсен вибрав  для  сво??  родини  чималу  хату  з  клунею  i  повiткою,
виплетеними з лози  i  вкритими  очеретом.  Посеред  двору,  над  рубленою
криницею, височiв журавель, а чималий город,  що  тягнувся  до  iрпiнських
лук, був обсаджений гiллястими  вербами.  Супроти  цi??  запустiло?  оселi
розкинувся широкий вигiн, на  протилежному  боцi  якого  стояла  невеличка
дерев'яна церковка.
   Цiлий день уся сiм'я  працювала,  впорядковуючи  нову  оселю.  Арсен  з
Романом розкидали кучугури снiгу, полагодили ворота, привезли з лiсу  хуру
сухих соснових дров i склали ?х у клунi. Звенигориха затопила в печi.  Дiд
Онопрiй змайстрував стiл i лаву, а також намостив за грубою пiл, щоб  було
на чому спати. Якуб з Яцьком полагодили хлiв i погрiб. Арсен працював як у
туманi. Схуд, змарнiв - аж почорнiв. Перед очима весь час  стояла  Златка.
Чорнокоса, голубоока, усмiхнена... Де  вона?  Що  з  нею?  Чи  не  продали
дiвчину десь за море, де загубиться ?? слiд?..  Вiд  безсило?  лютi  мiцно
стискав топорище i гупав сокирою так, що, здавалося, викрешував з мерзлого
дерева iскри.
   Потiм у забуттi мрiяв про те, як, знайшовши дiвчину, побереться з  нею,
як вони розживуться на  сво?  господарство.  Може,  навiть  тут,  у  цьому
привiтному мальовничому селi... А чому б i нi? Як  тут  гарно!  Як  буйно,
мабуть, цвiтуть навеснi  тут  луки!  Скiльки  в  навколишнiх  лiсах  ягiд,
грибiв, горiхiв, дичини! А рiчка, напевне, аж кишить рибою та раками...  I
землi скiльки хочеш, стiльки й засiвай, аби було чим!
   Як йому,  стомленому  вiйськовою  службою  на  Сiчi,  походами,  боями,
поневiряннями по чужих краях, смертельною небезпекою, що не раз чигала  на
нього, хотiлося мирно пожити в сво?й хатинi з  коханою  i  всi?ю  родиною,
орати поле, сiяти в пухкий чорнозем добiрне зерно, косити i  жати,  ходити
за худобою, а зимовими вечорами, коли завива? хуртовина, сидiти  в  теплiй
хатi, перед  палахкотючим  полум'ям  лежанки,  i  тримати  в  сво?х  руках
невеличкi Златчинi рученята...
   Цiлий день, поки вiн разом з Романом працював у цьому поки  що  чужому,
нерiдному дворищi, його переслiдували такi думки i мрi?,  i  нiяк  не  мiг
прогнати ?х вiд себе.
   Перед вечором вiн зайшов на подвiр'я, де зупинилася Феодосiя з  дiтьми.
Тут теж кипiла робота. Правда, змарнiла,  прибита  горем  жiнка  працювала
через силу, але ?й допомагали Палiй i Сава  Грицай.  Молодий  Семашко  теж
крiпився i намагався приховати свiй смуток, щоб не завдавати  ще  бiльшого
жалю матерi.
   З сусiднього двору долинали  голоси  Зiньки  та  Iваника.  ?м  вторував
гучний бас Спихальського. Арсен сумно усмiхнувся i  похитав  головою:  ой,
недаремно пан Мартин викликався допомагати саме цiй родинi! Всi  помiтили,
що вiн накидав оком на дужу, красиву постать Зiньки, на ?? вродливi очi  i
чорнi кучерi, що вибивалися з-пiд хустки. Одному Iваниковi,  зда?ться,  це
невтямки.
   - Ну що, Арсене, свiт не без добрих людей? -  удавано  веселим  усмiхом
зустрiв його Палiй, рукою показуючи на невеличку, причепурену вже  хатину.
- От i скiнчилася для багатьох iз наших людей важка зимова подорож,  якiй,
здавалося, не буде кiнця. Всi пристро?нi,  мають  теплi  притулки,  татари
сюди, на Полiсся, доходять рiдко,  а  ми  тепер  можемо  мандрувати  далi:
спочатку до ки?вського во?води, а потiм - на Сiч... Чи  як  ти  гада?ш?  -
Помiтивши гiркоту на стиснутих вустах Арсена та бiль у  його  почервонiлих
очах. Палiй поспiшив сам вiдповiсти  на  сво?  запитання:  -  Знаю,  знаю,
рвешся до Криму... У тебе зараз одна думка - розшукати i визволити  Златку
i Стеку... Але потерпи, голубе! Доберемося ми й до Криму, а якщо  потрiбно
буде - то й до самого Вельзевула в пекло!..
   - Спасибi, батьку, - тихо промовив Арсен.  -  Робiть  як  краще...  Бо,
справдi, у мене зараз одна думка. Вона, мов ?жак, товчеться в мо?му черепi
i нi вдень нi вночi не да? менi спочинку... Я не заспокоюся доти, доки  не
знайду сво?х, доки не визволю ?х i не вiдомщу винуватцям ?хнiх  нещасть  i
поневiрянь... Об однiм прошу - не гаймо часу! Вирушаймо якнайшвидше!
   Палiй обняв свого молодого друга i мiцно притис  до  грудей.  А  ранком
наступного дня, коли сонце тiльки-тiльки показалося з-за зеленого бору,  з
села ви?хав загiн запорожцiв i риссю помчав Бiлогородським шляхом на схiд.


   4

   Ки?вський во?вода князь  Петро  Шереметьев  хворiв,  i  сотник  Туптало
направив запорожцiв до Патрiка Гордона, який на  цей  час  одержав  звання
генерала i прибув до Ки?ва для проведення  фортифiкацiйних  робiт.  Крутим
узвозом вони з Подолу вибралися на гору, у Верхн? мiсто,  i  в  одному  iз
затишних провулкiв, поблизу золотоглавого Софiйського  собору,  зупинилися
перед чималим дерев'яним будинком з  фарбованими  дощаними  наличниками  i
двома задерикуватими - теж дощаними - пiвнями на даховi.
   Гордон стояв у жарко натопленiй свiтлицi перед  широченним  столом,  на
якому лежали карти Ки?ва i його околиць, виконанi ним самим,  але  дивився
не на них, а на щойно закiнчений план великого  двоповерхового  будинку  i
думав, що цей його майбутнiй власний будинок ма? бути красою i пишнiстю не
гiрший за будинок  самого  во?води.  Слава  богу,  цар  не  поскупився  на
подарунки пiсля переможного закiнчення тяжко? чигиринсько? кампанi?, i вiн
тепер може вважати себе багатою людиною. Вiн нiколи не  був  пустопорожнiм
мрiйником. Вiн був людиною дi?, рiшучою i наполегливою.  Але  зараз,  коли
доля пiсля багатьох ударiв стала милостивою до нього, чому  б  йому  i  не
помрiяти у сво? сорок чотири роки про власний  затишний  куток?  Звичайно,
тут, у Росi?, вiн  не  досягне  того,  чого  мiг  би  досягти  у  себе  на
батькiвщинi, де  батько  здобув  титул  герцога,  а  королем  Англi?  став
двоюрiдний брат Карл. Однак i на свою долю не мiг ремствувати... До  нього
прийшли влада i багатство.
   На його витонченому, виразному обличчi блукала ледь  помiтна  загадкова
усмiшка, що так  подобалася  жiноцтву,  а  голубi  очi,  затiненi  густими
рудуватими вiями, затуманилися вiд раптово набiглих спогадiв i думок.  Вiн
не зразу зрозумiв, чого до покою зайшов стрiлець i  двiчi  погукав:  "Пане
генерал! Пане генерал!" Тiльки перегодя запитав:
   - Чого тобi?
   - До вас запорожцi... Кажуть, - важлива звiстка.
   - Хай заходять! -  Генерал  пiдняв  брови  i,  впiзнавши  Звени-гору  i
Во?нова, радiсно вигукнув:- Ба, ба, ба! Старi знайомi! Козаки вклонилися.
   - Так, це ми, ваша вельможнiсть, - сказав Арсен.
   - Ну, якщо це ти, козаче, iз сво?ми друзями, то я  вже  здогадуюся,  що
трапилося щось надзвичайне.
   - Так, пане генерал, ми щойно прибули з  Немирова,  вiд  гетьмана  Юрiя
Хмельницького.
   - Ого!
   -  Турки  готують  наступного  лiта  похiд  на  Ки?в   i   Лiвобережжя.
Кара-Мустафа вважа?, що Ки?в - ключ до всi?? Укра?ни.
   - Ось як!.. Спасибi, друзi, за  вiстi.  Я  негайно  доповiм  во?водi  i
гетьману  Самойловичу.  Гадаю,  вони  подбають   про   те,   щоб   належно
приготуватися до зустрiчi непроханих гостей... А вас буде нагороджено.
   - Ми особисто не потребу?мо нiяко?  нагороди,  пане  генерал,  -  казав
Арсен. - Але в селi Новосiлках, на  Iрпенi,  за  Бiлогородкою,  залишилися
нашi родини без нiяких засобiв... Якщо ваша ласка, розпорядiться допомогти
?м харчами i зерном для посiву.
   - Гаразд, я подбаю про це... А ви ж куди?
   - А ми на Запорожжя... Нашi друзi теж повиннi негайно знати про  намiри
туркiв.
   - Далека дорога... Я зараз вiддам розпорядження, щоб вас iз  вiйськових
складiв забезпечили сухарями, пшоном i солониною.
   - Велике спасибi... Тодi вже, якщо така ваша  ласка,  пане  генерал,  -
вставив Палiй, - дайте розпорядження  забезпечити  нас  також  порохом  та
оливом, бо в степу можна зустрiти зараз не тiльки чотириногу дичину...
   Гордон усмiхнувся i мiцно потис руки козакам.
   - I таке розпорядження дам!


   5

   До самого Чигирина  лежали  глибокi  снiги,  i  козаки  по  бездорiжжю,
навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останнiй день раптом
з пiвдня дихнув теплий вiтер, i чигиринська  Кам'яна  гора,  куди  з'?хали
опiвднi подорожнi, щоб подивитися  на  ру?ни  мiста,  загомонiла  веселими
весняними струмками.
   Постоявши пiвгодини на крутому шпилi i з сумом  надивившись  на  мертвi
ру?ни колись могутнього замку, на  розкопанi  турками,  запустiлi  вали  i
приметенi снiгом згарища будинкiв, вершники рушили знову в дорогу.
   За Суботовим Роман, який ?хав попереду, раптом крикнув:
   - Татари!
   Всi зупинилися. Справдi, в  долинi,  якраз  на  ?хньому  шляху,  стояло
кiлька вершникiв у кудлатих овечих шапках i таких же кудлатих кожухах.  За
спинами у них стримiли луки  i  круглi  шкiрянi  щити.  Видно,  вони  були
враженi несподiваною зустрiччю не менше, нiж козаки, бо теж  зупинилися  i
не знали, що робити - тiкати чи оборонятися.
   - Нас бiльше, браття, -  сказав  Палiй,  витягаючи  з  пiхов  шаблю.  -
Зда?ться, пiдмоги ?м ждати нiзвiдки - всюди голий степ.
   Козаки стояли на горбi, i ?м було видно на кiлька верст  навкруг.  Нiде
нiкого!
   Арсен i Роман скинули рушницi.
   - Не будемо ризикувати, - пояснив  Арсен.  -  Двох-трьох  покладемо,  а
решту вiзьмемо в полон, привеземо на Запорожжя!
   Раптом один iз  супротивникiв  пiдвiвся  на  стременах  i  замахав  над
головою шапкою.
   - Гей, урус, не стрiляй! - долинув його крик. -  Моя  не  татарин!  Моя
калмик ?сть!.. Не стрiляй!.. Моя - друг ?сть!
   Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палiя.
   - Що будемо робити, батьку Семен? Може, и  справдi  це  калмики?  Торiк
?хнiй князь з чотирма тисячами вершникiв допомагав нам пiд Чигирином  бити
татар. Вони люто ненавидять кримчакiв... До того ж це пiдданi московського
царя!
   - Чим доведеш, що ви калмики, а не татари?  -  гукнув  Палiй.  Вершники
щось швидко залопотiли по-сво?му. Потiм несподiвано для козакiв зняли з-за
плiч луки i кинули на снiг.
   - Моя вас не чiпай!..  Твоя  нас  не  чiпай!  -  долинув  крик.  Козаки
заховали шаблi в  пiхви,  наблизились.  Молодi  смаглявi  чорноокi  батири
сторожко дивилися з-пiд волохатих шапок, однак страху не виявляли.
   - Хто ви i як тут опинилися? - спитав Арсен.
   - Наша повертай додому... В Чорний степ повертай, - вiдповiв  кремезний
вилицюватий калмик. Видно, вiн один трохи розумiв по-росiйському, бо  його
товаришi  байдуже  розглядали  козакiв.  -  Один  батир  заслаб...   Добре
заслаб... Дуже добре заслаб... Маломало не вмирай... Не  простий  батир...
Княжич калмицький...
   - Ага, ясно, - кивнув головою Арсен. - Що ж  вас  занесло  так  далеко?
Адже до Чорного степу неблизький свiт!
   - Моя посольство супроводжай...
   - Посольство? Яке посольство?
   - Калмицький князь посилай посольство до турецький  султан...  Але  тут
раптом щось швидко заговорив молоденький схудлий батир. Мабуть, це  i  був
хворий калмицький княжич, бо  його  супутники  враз  шанобливо  вклонилися
йому, а товмач змовк, наче в рот води набрав.
   - Ну, кажи ж, яке посольство?
   Калмик мовчав, похмуро глипаючи по боках.
   - Щось тут, хлопцi, не все чисто, - промовив  Палiй.  -  Видно,  товмач
бовкнув зайве i одержав за це нагiнку... Доведеться  допитувати  iнакше...
Чи не дума? калмицька орда переметнутися до туркiв?
   Вiн витяг шаблю. Те ж саме зробили й iншi козаки.
   - Зрадники, ви хочете перейти  з  ордою  на  бiк  султана?  Вiдповiдай,
батире! Iнакше i тобi, i тво?му княжичу смерть!
   Палiй не жартував. Його сiрi очi блиснули крицею, а в голосi прозвучали
суворi нотки.
   Товмач заперечно  замахав  руками.  Щось  швидко  залопотiв  по-сво?му.
Княжич, зiгнувшись i тримаючись  руками  за  живiт,  мовчки  слухав  свого
супутника, а потiм нетерпляче тупнув ногою i знову схопився за  живiт.  На
його обличчi з'явився вираз гострого болю.
   - Заховай шаблю, урус, - сказав кланяючись товмач. - Моя все  казать...
Наша не зрадник. Наша хоче мало-мало кращий  земля,  кращий  степ,  бiльше
вода... Чорний  степ  -  чорна  земля,  маломало  вода,  зовсiм  мало-мало
дерево... Тут - красива земля, багато-багато вода, а людей нема...  Калмик
хоче тут випасать своя табун, своя отара, ставить тут  своя  юрта,  ?здить
тут в своя  кибитка...  Калмик  хоче  переселитись  тут!..  Козаки  мовчки
переглянулись.
   - Ну, а далi? - спитав Арсен. - Чого ж ви ?хали до султана?
   - Кримський хан - ворог для калмик... Хан рубати, убивати калмик... Наш
князь посилати посольство, щоб султан давай ця земля для  калмик...  Пуста
земля... Нiчия земля... Щоб хан не нападав на калмик...
   - Чоловiче! - вигукнув Палiй. - Але ж ця земля - наша! I князь ваш  ма?
знати про це. Адже вiн сам приходив торiк пiд  Чигирин  допомагати  нам  у
вiйнi проти султана i хана! А крiм того, мав би спочатку запитати  дозволу
в царя, а не слати посольство до султана, хай йому чорт... Тож  повертайте
голоблi назад!
   В очах товмача майнув переляк.
   - Урус, моя - маленький чоловiк... Не вбивай, урус!
   - Не бiйся, ми вас не зачепимо...  Можете  ?хати  собi!..  Але  передай
сво?му князевi, що цар знатиме про  цей  його  вчинок  i,  сподiваюся,  по
головi не погладить!.. Коли рокiв п'ятдесят чи шiстдесят  тому  ваша  орда
прийшла з Сибiру чи з Китаю, уруси дозволили поселитися  вам  по  цей  бiк
Волги з тим, щоб ви захищали рубежi Московсько? держави, а не  пiддавалися
турецькому султану... Зрозумiв?
   - Моя розумiй, розумiй, - закивав головою товмач i рукавом кожуха витер
спiтнiлий лоб. - Моя передавай... Все передавай!.. Моя повертай додому!..
   - От i гаразд... А тепер можете ?хати собi!


   6

   Зайшовши до вiйськово? канцелярi?, Семен Палiй, Арсен Звенигора i Роман
Во?нов вклонилися сивовусому кошовому,  а  потiм  виструнчилися,  завмерли
перед ним. Сiрко обняв ?х, уважно оглязув. Вiд його  пильного  погляду  не
приховалася i глибока зажура, що зача?лася в примерклих Арсенових очах,  i
схудлi,  обпаленi  морозними  вiтрами   козацькi   лиця,   i   зосереджена
заклопотанiсть у всiй доладнiй Палi?вiй постатi.
   - Бачу, при?хали не з  порожнiми  руками,  -  сказав  вiн.  -  Привезли
новини?.. I, зда?ться, не тiльки гарнi?
   - Ви вгадали, батьку, - сумно вiдповiв Арсен.
   - То чому ж похнюпився, козаче, мов сирота на чужому весiллi?
   Арсен тяжко зiтхнув i  коротко  повiдомив  про  зникнення  наречено?  i
сестри.
   Ця звiстка, видно, схвилювала кошового. Вiн закусив кiнчик сивого  вуса
i довго мовчав. Потiм пiдвiв очi.
   - Отже, ти кажеш - вони в Криму? Де ж саме?
   - Мабуть, в Ак-Мечетi... В ту нiч вiд'?здив  з  Немирова  ак-мечетський
салтан Газi-бей. I важко повiрити, щоб вiн повернувся з Укра?ни  додому  з
порожнiми руками...
   - Справдi, важко...
   - Але - клянусь усiма святими! - я  доберусь  до  нього  i  вiдомщу!  -
вигукнув Арсен, стискаючи в безсилiй лютi кулаки.
   - Ми разом вiдомстимо! - додав Роман.
   - Чекайте, хлопцi, чекайте! - зупинив ?хнiй порив Сiрко. -  Про  це  ми
поговоримо потiм... А зараз сiдайте, розповiдайте. Я хочу знати все.
   Козаки посiдали до столу. На дзвiнок кошового  молоденький  джура  внiс
чималий дерев'яний дзбан пахучого пiнистого  меду,  поставив  розмальованi
вiзерунками високi череп'янi кухлi з ручками, наповнив ?х.
   Палiй докладно розповiв про ?хню по?здку на Правобережжя, про  свавiлля
Юрiя  Хмельницького  в  Немировi  i  його   нелюдську   жорстокiсть,   про
немирiвську залогу  i  намiри  туркiв  влiтку  розпочати  новий  похiд  на
Укра?ну, на цей раз пiд Ки?в, про наказ кримчакам напасти на  Лiвобережжя,
про зустрiч iз калмицькими послами  до  султана  Магомета  i  про  бажання
калмицько? орди перекочувати з Чорних земель на Правобережжя.
   Сiрко мовчки слухав, не проронивши жодного слова. Тiльки по тому, як  у
нього блискали очi i правиця затиснулася в кулак, можна  було  догадатися,
що кошового вразило почуте до глибини душi.
   Палiй яскраво змалював страшнi картини запустiння, всенародного горя  й
убозтва, яке козаки бачили пiд час сво?? подорожi. А в кiнцi сказав:
   -  Братовбивчi  жорстокi  вiйни  мiж  лiвобережними  та  правобережними
гетьманами, безперервнi напади татар, шляхти, а особливо  турецька  навала
зруйнували нашу дорогу Укра?ну, поставили ?? над прiрвою.  Зда?ться  менi,
ще один удар - i вона впаде в не?.. Йдеться про те, що  Правобережжя  може
стати чужою землею, якщо ми  не  заселимо  його  сво?ми  людьми,  якщо  не
пiднiмемо з ру?н мiста i села. По всьому  видно,  що  гетьман  Самойлович,
незважаючи на те, що вiн багато  сил  приклав  для  оборони  Чигирина  вiд
туркiв, не розумi? цього i дба? тiльки  про  збереження  сво??  влади  над
Лiвобережжям i про те, як би цю владу зробити  спадковою,  тобто  передати
свою булаву котромусь iз синiв, яких вiн уже при значив  полковниками.  Бо
коли б розумiв, то не затримував би силомiць на лiвому березi  втiкачiв  з
Правобережжя, не посилав би свого сина Семена, полковника переяславського,
повертати тих втiкачiв i палити Ржищiв, Стайки, Корсунь i  прилеглi  села,
щоб  ?х  нiхто  не  заселяв...  Зовсiм  не  можна  покладатися   на   Юрка
Хмельницького,  який  робить  разом  з  татарами  розбiйницькi  походи  на
Лiвобережжя, щоб вивести звiдти людей на свiй бiк  i  заселити  його.  Наш
народ добровiльно нiколи не пiде пiд владу турецького  султана.  На  жаль,
Юрiй не розумi? цього або ж не хоче розумiти, бо вiдступати  йому  нiкуди:
занадто багато кровi пролив вiн, багато горя завдав народовi  сво?му,  щоб
сподiватися на його  прощення,  а  тим  бiльше  -  на  повагу  i  любов...
Залиша?ться  одна  сила,  що  здатна  захистити  Правобережжя,  -  Москва.
Опираючись на ?? явну чи та?мну - в залежностi вiд обставин  -  пiдтримку,
запорожцi можуть i повиннi вiдродити  цей  нещасний,  сплюндрований  край,
повернути  його  в  лоно  нашо?  матерi-вiтчизни.  Iнакше  його   посядуть
чужинцi...
   Довго всi мовчали, враженi Палi?вою розповiддю. Навiть Арсен  i  Роман,
якi вже не раз чули свого товариша, якi разом з ним бачили все, про що вiн
щойно розповiв, тiльки тепер усвiдомили, в який страшний час вони живуть i
який тягар поклада? життя на ?хнi плечi.
   Нарештi, зiтхнувши, Сiрко пiдняв обважнiлу голову i тихо промовив:
   -  Спасибi  тобi,  козаче,  за  тво?  щирi,  правдивi  слова,  за  тво?
вболiвання i многотрудну подорож... Справдi, живемо  ми  в  страшний  час.
Доля послала нам тяжкi випробування, а серед  них  найтяжче  -  смертельну
небезпеку з пiвдня,  з  боку  ханського  Криму  i  султансько?  Порти.  Цi
вiдвiчнi вороги нашi уже витоптали пiв-Укра?ни i посягають на  те,  що  ще
зосталося. Проти них ми i повиннi передусiм  скерувати  всi  сили...  Доки
кiнь людолова топтатиме копитами нашу землю,  доки  хижий  аркан  душитиме
бiлу шию дiвчини-полонянки, доти ми мусимо мiцно тримати в руках шаблi!  Я
стояв i стоятиму на цьому, поки  й  днiв  мо?х...  Та  власних  сил  наших
замало. Тiльки разом з Москвою, разом з братом нашим - народом руським  ми
висто?мо i переможемо в цiй смертельнiй  боротьбi.  Тiльки  так!  Iнак?iiе
бути не може! Мине якийсь час - i знову пiднiмуться по всьому Правобережжю
села й мiста, заколосяться житом-пшеницею широкi ниви, залуна? вiд порогiв
до Карпат i Полiсся наша пiсня i наше слово!..
   - Дай боже! - промовив Палiй. - За це ми не пошкоду?мо сво?х сил!  Наше
щастя, що ма?мо  такого  вiйськового  ватага  як  батько  кошовий.  Будемо
сподiватися, що вiн докiнчить те що намислив i за що стояв усе життя!
   - Е-е, синку, старого хвали, та з дому  веди!  -  зупинив  його  жестом
Сiрко. - Докiнчать, мабуть, iншi, а менi б тiльки  ще  хоч  раз  погромити
супостата Мюрад-Гiрея, вiдомстити йому за напад на Сiч, за руйнацiю  землi
нашо?, за сльози люду православного!.. А головне - дати йому так по зубах,
щоб вiдпала охота пройтися влiтку з ордою по Лiвобережжю!
   В Арсена радiсно блиснули очi. Вiн схопився.
   - Батьку, то буде похiд на Крим?.. Коли ж? Сiрко обняв козака,  посадив
поряд з собою.
   - Розумiю тебе, синку. Але не поспiшай - всьому свiй час!



   Частина друга

   "КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!"

   1

   Сiрко вiв на Крим десять тисяч запорожцiв. Тако? кiлькостi  во?нiв  Сiч
не виставляла одночасно нiколи. В морськi походи  звичайно  ходила  тисяча
або двi, в сухопутнi  -  шiсть-вiсiм  тисяч  козакiв.  Тепер  же  на  клич
прославленого кошового вiдгукнулися всi, хто мiг тримати шаблю в  руцi.  А
таких пiсля турецько?  навали  на  Правобережжя  з'явилося  в  запорозьких
володiннях чимало. Хто втратив у вирi лихолiття сiм'ю, хто не хотiв  гнути
спину перед лiвобережною старшиною, котра  запанiла  i  почала  притiсняти
свого брата-козака, той тiкав на Низ i поповнював Сiркове вiйсько.
   Наступного дня пiсля переходу на лiвий бiк Днiпра кошовий, замiсть того
щоб податися прямо на пiвдень, на Перекоп, куди по  знайомих  путiвцях  не
раз i не  два  ходили  запорожцi,  повернув  вiйсько  на  схiд,  до  рiчки
Молочно?.
   Молодi козаки дивувалися i стиха ремствували, старi мовчали,  довiряючи
сво?му досвiдченому полководцю, але теж були в душi незадоволенi. Це ж  не
жарт - накидати такий гак! Одначе нiхто не смiв перечити: в походi кошовий
або наказний отаман мав необмежену владу i  за  непослух  мiг  скарати  на
горло.
   - I що собi надумав старий? - бурчав Метелиця. - Так ми, чого  доброго,
вiдмаха?мо до самого Азова!
   - Цить,  Корнiю,  якщо  не  хочеш  ки?в  скуштувати!  -  шипiв  Шевчик,
оглядаючись. - Сiрко зна?, що робить!
   Сiрко справдi знав, що робив. Дiйшовши до  Молочно?,  вiн  дав  вiйську
денний  перепочинок,  а  потiм,  круто  повернувши  на   пiвдень,   швидко
попростував до Сиваша. Тепер iшли тiльки вночi, визначаючи шлях по  зiрках
i ледь примiтних в темрявi степових могилах та балках, а вдень спочивали в
глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожовi загони, розiсланi
кошовим на вiдстань, яку мiг проглянути верхiвець, пильно стерегли  спокiй
вiйська.
   Тому нi перекопський бей, нi тим бiльше хан Мюрад-Гiрей  не  знали,  що
над Кримом нависла небезпека.
   Запорожцi вбрiд перейшли Сиваш i несподiвано  з'явилися  в  Криму.  При
основi неширокого пiвострова, що глибоко врiзувався в море, розбили табiр.
Це мiсце було зручне для оборони. До того ж тут  була  вода:  у  розлогiй,
порослiй травою балцi нуртувало чимале джерело.
   Поки запорожцi напували коней, лагодили збрую i  зброю  та  нашвидкуруч
снiдали солонуватою саламахою. Сiрко зiбрав отаманiв i значних козакiв  на
раду. Всiлися пiвколом на траву.
   - Браття отамани, молодцi запорозькi,  -  промовив  кошовий,  стоячи  в
центрi, - ось ми знову ступили на землю Криму, прокляту землю  агарянську,
бусурманську! Сили нашi  сьогоднi  не  малi,  та  все  ж  запорука  успiху
вiйськового в несподiваностi нападу! Нам щастило досi,  оминувши  Перекоп,
потайки пробратися ногайськими степами  i  вийти  в  тили  ворога.  Тепер,
браття, перемога - на вiстрi козацько? шаблi, в бистрих ногах наших коней!
Та ще - в твердостi й мужностi наших сердець!.. Ми промчимо як буря у  три
кiнцi Криму - до Бахчисарая, до Козлова i до  Кафи  -  i  знищимо  все  на
сво?му шляху... Отже, слухайте мене уважно: я з  двома  куренями  залишуся
тут i ждатиму вас рiвно п'ять днiв. У суботу опiвднi,  в  час  найкоротшо?
тiнi, ви всi мусите повернутися сюди. Хто запiзниться, хай поклада?ться на
власнi сили i самотужки пробива?ться додому!.. Наказним отаманом Кафського
загону я призначаю Iвана  Рога,  а  на  випадок  його  смертi  чи  тяжкого
поранення - Василя Заболотного. Козловський загiн очолять Iван Стягайло та
Андрiй Могила. На Бахчисарай пiде курiнний отаман Матвiй Шумило... А  йому
в помiч, - Сiрко зробив паузу i оглянув присутнiх, - Семен Палiй...
   - Молодий ще!  -  буркнув  хтось  iз  старих  сивовусих  козакiв,  яких
зачепило за  живе,  що  недавно  прийнятого  до  коша  новачка  призначено
вiйськовим товаришем наказного отамана.
   Сiрко не любив, коли йому перечили. Вiн суворо глянув  довкола.  Твердо
вiдрубав:
   - Буде так, як я сказав!.. Палiй справдi молодший за багатьох iз нас  i
декому годиться в сини. Та зате розуму в нього вистачить на трьох. А розум
у нашiм дiлi - теж не остання рiч.  Бо,  як  вiдомо,  до  булави  треба  й
голови!
   Звенигора непомiтно штовхнув Палiя пiд бiк. Той скосив очi й усмiхнувся
у невеликi вуса. Видно, йому було при?мно, що сам Сiрко так високо  оцiнив
його.
   Тим часом кошовий вiв далi:
   - Виступайте, браття, не гаючись. Мiй вам останнiй  наказ:  ми  прийшли
сюди не тiльки вiдомщати, не тiльки вбивати й палити. Тих, хто не чинитиме
опору, берiть у полон -  ми  ?х  обмiня?мо  згодом  на  сво?х  людей...  I
визволяйте  ясир,  люд  християнський,  невiльникiв  бусурманських.  Треба
нещадно струснути Крим! Вiдомстити за розорену землю нашу, за сльози, кров
i страждання людей нашихi На цьому я стояв i  стоятиму  до  останнiх  днiв
сво?х... А тепер - рушайте з богом!


   2

   Вогненними смерчами покотилися по Кримовi три козацьких  загони.  Мчали
вони так швидко, що татари-втiкачi не встигали сповiстити  про  смертельну
небезпеку сво?х одноплемiнникiв, якi жили в глибинi пiвострова.  Захопленi
зненацька, кримськi улуси ставали легкою здобиччю запорожцiв.
   Салтани, бе?, мурзи i просто багатi люди кидали напризволяще  майно  i,
захопивши тiльки коштовностi  та  рiдних,  стрiмголов  мчали  на  пiвдень.
Визволенi з рабства невiльники хапали татарських коней, зброю i ставали до
лав запорожцiв.  Жадоба  помсти  палила  ?хнi  серця.  Для  них  Крим  був
ненависною землею. Тут вони роками мучилися в страшнiй  неволi.  I  тепер,
несподiвано здобувши свободу, з лютiстю i нещаднiстю накидалися на ворогiв
- били, ламали i спалювали все, що не могли взяти з собою.
   Свiй загiн наказний отаман Матвiй Шумило роздiлив на чотири частини. На
чолi одного вiн прямою дорогою йшов до Бахчисарая, а три iншi, якi в  свою
чергу дiлилися ще на  два  чи  й  на  три,  послав  бiчними  шляхами,  щоб
прочесати якомога ширший терен.
   Перший сильний опiр татари вчинили в Ак-Мечетi,  невеличкому  селищi  з
приземкуватими глиняними саклями, що лiпилися тiсно навколо  палацу  калги
та чималого кам'яного будинку салтана Газi-бея. Калга у  сво?й  резиденцi?
жив тiльки на?здами, i вся влада в мiстi належала Газi-бею.
   Бажаючи врятувати свою родину, салтан  з  сотнею  вершникiв  безстрашно
кинувся назустрiч запорожцям. Тим часом його  жiнки  i  дiти  у  супроводi
вiдданих слуг щодуху мчали до Бахчисарая.
   Та що могла вдiяти сотня татар проти  двох  тисяч  козакiв?  За  кiлька
хвилин вона впала, як трава пiд косою. ?диною  втiхою  для  загиблих  було
хiба те, що разом з собою вони встигли забрати в кращий iз свiтiв  десяток
чи пiвтора запорожцiв, а разом  з  ними  -  i  наказного  отамана  Шумила.
Сивовусий запорожець не звик ховатися за спини товаришiв i йшов  у  першiй
лавi. В однiй з вузьких вуличок, обнесених облупленими  глиняними  тинами,
його i влучила пiд саме серце довга татарська стрiла. Вiн не скрикнув,  не
зойкнув - упав на суху землю i зразу затих.
   - Батька вбили! - гукнув у розпачi Сiкач, сплигуючи з  коня.  -  Чу?те?
Батька вбили!..
   Над розпростертим тiлом отамана схилилося кiлька запорожцiв. Крик  жалю
вирвався з ?хнiх  вуст.  Отаман  лежав  горiлиць,  весь  заюшений  кров'ю.
Довкола збирався все  бiльший  натовп  козакiв,  бо  страшна  чутка  миттю
пролетiла по лавах.
   Скориставшись замiшанням, що несподiвано охопило  запорожцiв,  Газi-бей
миттю повернув коня i, залишивши жменю сво?х  во?нiв  на  поталу,  кинувся
навтьоки.
   Його нiхто не переслiдував. Запорожцi  зiбралися  бiля  свого  мертвого
отамана.
   Пiд'?хав Семен Палiй. Мовчки скинув шапку, злiз  з  коня.  Сiкач  також
мовчки витягнув у  вбитого  з-за  пояса  отаманську  булаву  -  простягнув
Палi?вi. Поволi, сумно вклонився i тихо промовив:
   - Чолом тобi, наказний отамане! Що будемо робити? Розпашiлий  вiд  бою.
Палiй у першу мить аж вiдсахнувся, не вiрячи в те, що сталося.  Та  пильно
глянувши на нерухоме закривавлене  тiло  старого  отамана,  взяв  пернача.
Старi запорожцi очiкувально дивилися на молодого отамана. Ну, як вiн зараз
поведеться? Чи не втне яко?-небудь дурницi?
   Палiй помiтив в очах декотрих старих козакiв насмiшкуватi iскорки, i  в
його серцi спалахнула злiсть. Знайшли час старi шкарбани для кпинiв!  Тому
його голос продзвенiв сухо, ба навiть суворо:
   - Браття, не час оплакувати зараз загиблих. Але й без почестей залишати
тiла ?хнi в чужiй землi ми  не  можемо!  Тож  хай  тут  зостанеться  сотня
сподвижникiв покiйного отамана - вони його i поховають як належить... А ми
спробу?мо  наздогнати  втiкачiв.  Або  на  ?хнiх   плечах   ввiрвемося   в
Бахчисарай... Гайда за мною!
   Гул копит розлiгся над крем'янистою долиною Салгiру.
   Коли запорожцi вибралися з  Ак-Мечетi  i  вискочили  на  високий  горб,
звiдки вiдкривався широкий кра?вид i на  обрi?  засинiли  в  блiдо-голубiй
iмлi далекi гори, вони побачили за версту чи двi хмарку сiро? куряви -  то
тiкали до Бахчисарая недобитки ак-мечетського  салтана  та  ?хнi  жiнки  з
дiтьми.
   Козаки закричали, засвистiли i погнали коней ще дужче.
   Втiкачiв наздогнали за пiвверсти вiд  лiсу,  що  густо  кучерявився  по
узгiр'ю.  Незграбнi  татарськi  халабуди  зупинилися.   З   них   сипонули
чорноголовi татарчата. Заверещали жiнки.
   Вiд передньо? халабуди шарахнувся  вбiк,  до  лiсу,  вершник  у  бiлому
тюрбанi. Перед собою, на луцi сiдла, вiн держав двiйко маленьких дiтлахiв.
Не  оглядаючись,  стрiлою  помчав  до  чагарникiв,  де  сподiвався  знайти
порятунок.
   - Переймайте, хлопцi! То сам салтан, хай йому грець! - гукнув Метелиця,
притримуючи коня бiля халабуди. -  А  я  загляну  до  його  гнiзда,  може,
впiймаю яку пташину!
   За салтаном кинувся Арсен зi сво?ми побратимами.
   В Ак-Мечетi вiн обшарив весь салтанський будинок, але Златки i Стехи не
знайшов нi серед убитих татар, нi серед звiльнених бранцiв. На  запитання,
чи не привозив салтан з Укра?ни двох дiвчат  на  ймення  Златка  i  Стеха,
невiльники вiдповiли, що повернувся вiн з ясиром, та  пригадати,  чи  були
серед бранцiв дiвчата з такими iменами, не могли.
   Охопленi вiдча?м. Арсен i Роман  як  навiженi  металися  по  Ак-Мечетi.
Губився слiд дiвчат. Це було найстрашнiше... Де ж вони? Куди запроторив ?х
салтан? Чи, часом, не встиг продати в заморськi кра??.. Один вiн мiг  дати
достовiрну вiдповiдь.
   I козаки, не жалiючи коней, вихором погналися за  далеким  вершником  у
бiлому тюрбанi. Наздогнати! Будь-що наздогнати i взяти живцем!
   Тим часом Метелиця, не злазячи з коня, рвонув чорну  кошму,  якою  було
завiшено  халабуду,  i  заглянув  усередину.  Там,  забившись   у   куток,
прича?лася жiнка в барвистому татарському одязi.
   - Ге-ге! I справдi - пташина! - загув радiсно  Метелиця  i,  щоб  краще
роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, пiд самий дашок халабуди. -
Та ще яка гарна, побий мене грiм! Дарма що нехрещена!
   Жiнка з жахом дивилася на вусате, налите кров'ю обличчя старого козака.
Пишна руса коса розсипалася по ??  округлих  бiлих  плечах.  Красивi  руки
зметнулися вгору, мов крила чайки, i застигли перед зблiдлим  лицем,  нiби
просили пощади або захищалися вiд удару.
   - Пане, не вбивай мене! Не вбивай! - скрикнула жiнка по-польськи.  -  Я
не мусульманка! Християнка ?стем!
   Метелиця спантеличено глипнув на не?, товстою п'ятiрнею пошкрiб  голену
потилицю. Його суворе обличчя подобрiшало, мiж бровами розiйшлася  глибока
зморшка.
   - Гм, кажеш - полька?
   - Так, пане! Так!
   - Отже, невiльниця, виходить?
   - Так, пане! Так!
   - А злякалася ж чого?
   - Думала, ви заруба?те мене...
   - Дурненька, ми невiльникiв  не  руба?мо,  а  визволя?мо.  I  ти  будеш
вiльна!
   - Дзенькую бардзо, - ледь чутно прошепотiли помертвiлi вуста.
   Метелиця пiдморгнув ?й, крутнув сивого вуса.
   - Подякою не вiдбудеш! Га-га!.. Чоловiка дома ма?ш?
   - Мала.
   - Ото зрадi?, мат-терi його ковiнька, коли таке  ясне  сонечко  загляне
раптом у його осиротiлу хату. Га? Ех, був би я молодший!..
   Жiнка  не  вiдповiла,  все  ще,  мабуть,  не  вiрячи  в  свiй  щасливий
порятунок. Але до ?? щiк вже почала приливати кров.
   Метелиця з жалем крякнув, важко зiтхнув,  згадавши,  мабуть,  про  сво?
шiсть десяткiв, i випростався в сiдлi.
   - Ну, панi, перепрошую, я залишу  тебе  тут,  бо  мушу  ?хати.  Хлопцi,
зда?ться, випустили з рук мурзу, трясця ?х мамi!
   I старий козак прудко помчав до лiсу,  де  стояли  збентеженi  невдачею
Арсен i його побратими. Салтан пiрнув  у  заростi  i  десь  зник  у  добре
знайомих йому байраках.


   3

   Салтан Газi-бей з двома маленькими синами-близнюками на  руках  вихором
проскакав на змиленому конi вузькою вулицею Бахчисарая, на  ходу  гукаючи:
"Козаки! Козаки!"
   Перед брамою ханського палацу, на кам'яному мiстку, пiд яким  дзюркотiв
каламутний потiк, осадив коня: ханськi нукери довгими списами перегородили
йому дорогу.
   - Козаки! В Ак-Мечетi козаки! - прохрипiв салтан.  -  Швидше  до  хана!
Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут!
   Нукери посiрiли вiд страху. Один з них хутко вiдчинив браму,  а  другий
заходився щосили гатити залiзним келепом у велике мiдне било.
   Бахчисарай  загудiв,  як  стривожений  вулик.   Вузькi   вулички   враз
наповнилися переляканими людьми.
   Салтан в'?хав у двiр ханського палацу. Страшне слово - козаки! -  миттю
облетiло всi закапелки i пiдняло на ноги i старих i малих.
   З  другого  поверху,  по  сходах  дерев'яно?  галере?,  прудко  збiг  у
золотистому  шовковому  халатi  хан  Мюрад-Гiрей.   Побачивши   запиленого
вершника на мокрому вiд поту конi, кинувся до нього.
   - Що? - видихнув перелякано.
   - Великий хане, козаки!
   - Де?
   - Перейшли Альму i ось-ось будуть тут! Я ледве випорснув з  ?хнiх  рук!
Всi мо? загинули...
   - О аллах!
   - Великий  хане,  дорога  кожна  мить!  Не  гайся!  Мюрад-Гiрей  глянув
округленими вiд жаху очима на нукерiв.
   - Коней! - закричав верескливим голосом.  -  Коней!  Посадiть  всю  мою
родину на коней - i в лiси! На Яйлу! Швидше!
   Йому  пiдвели  гнiдого  рисака.  Не  чекаючи,  поки  iншi  члени  сiм'?
зберуться й сядуть на коней,  вiн  скочив  у  сiдло  i  м'якими,  обшитими
атласом кiмнатними  чириками  хутко  пiрнув  у  стремена.  Рвонув  поводи.
Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом.
   Лопотiв на вiтрi золотистими  полами  розкiшнiй  халат.  Блищала  проти
сонця  спiтнiла  голена  голова.  Хмара  куряви  здiймалася  з-пiд   копит
ханського коня.
   Без збро?, без шапки,  голомозий,  у  барвистих  шовкових  шароварах  i
такому ж халатi, Мюрад-Гiрей скидався зараз  не  на  грiзного  хана-во?на,
перед яким тремтiв увесь Крим, а на брезклого пiдстаркуватого купця з Кафи
чи Гезлева.
   Переляканi жителi мiстечка шарахалися  перед  його  конем  пiд  кам'янi
загорожi. Слiдом за ханом мчали нукери, ханськi жiнки, сини i дочки. Тупiт
копит, крики, хмара куряви i пiр'я з розтоптаних копитами гусей -  усе  це
нагонило ще бiльше жаху на бахчисарайських обивателiв, на яких звiстка про
напад козакiв, звалилась як снiг на голову.
   З усiх бокiв чулися крики:
   - Козаки!
   - Урус-шайтан!
   - О вай-вай, горе нам, правовiрнi!
   - О аллах!
   Люди металися мов божевiльнi. Кричали. Плакали. Благали ханських во?нiв
не залишати ?х напризволяще. Але нiхто нiкого не слухав. Слiпий  тваринний
жах гнав хана, його численну родину i двiрцеву варту  геть  з  Бахчисарая.
Швидше туди - до лiсiв, що темно-зеленими хмарами залягли  по  узгiр'ях  i
глибоких долинах! На Яйлу, а там - до моря, де  завжди  напоготовi  стоять
ханськi кораблi!
   Не встигли останнi втiкачi сховатися в лiсi, як з протилежного боку, на
пiвночi, знялася курява - то мчали передовi загони запорожцiв. Частина  ?х
повернула лiворуч, у вузьку улоговину, де прича?вся Бахчисарай, а  чималий
загiн, помiтивши втiкачiв погнав прямо на пiвдень, на Яйлу.
   - Нас переслiдують! Нас наздоганяють! Горе  нам!  -  закричали  ханськi
жiнки i дiти.
   Хан скреготнув вiд безсило? лютi зубами. Страх i сором переповнили його
серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не  повiдомив  його  про
небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу?  О  великий  аллах!
Тепер Урус-шайтан затопить сво?ми во?нами весь Крим i  пролл?  море  кровi
правовiрних! Як же ти допустив до цього, о великий аллах!
   Хан глянув на свiй розшитий халат, на м'якi чирики - i  сором  з  новою
силою пронизав його серце. На кого вiн схожий? Як на-смiхатиметься з нього
султан Магомет, коли його вивiдачi котрi  запрудили  весь  Крим,  донесуть
йому про ганебну втечу хана.
   Однак роздумувати було нiколи. За пiвгодини козаки будуть тут!
   - Вперед! - гукнув хан i перший прудко помчав на  Яйлу.  Пiзно  ввечерi
дiстався до Ялти i, кинувши поводи слугам, збiг по трапу на галеру. Тiльки
тут вiдчув себе в безпецi i трохи заспоко?вся. Кожно?  митi  галера  могла
вiдчалити од берега i вийти  у  вiдкрите  море,  де  вже  нiхто  не  зможе
наздогнати ??.  Але  пiсля  недовгих  роздумiв  хан  скасував  свiй  наказ
вiдчалювати i вирiшив заночувати в ялтинськiй бухтi.
   Поволi до нього поверталася здатнiсть тверезо мислити. Страх за  власне
життя зник, i вiн почав думати про те, як зiбрати вiйсько щоб дати Сiрковi
вiдсiч. Переодягнувшись у вiйськовий одяг, причепивши до боку шаблю, а  за
пояс застромивши пiстолi вiн знову вiдчув себе ханом, а не втiкачем i його
голос, коли вiн почав вiддавати нукерам накази,  набув  колишньо?  сили  i
впевненостi.
   - Спасибi тобi, Газi-бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усiх,
- поблажливо поплескав Мюрад-Гiрей по плечу стомленого i  прибитого  горем
салтана. - Про тво?х дiток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на  втому,
скачи в Алушту, пiднiмай людей. Хай усi, хто ма?  коня  i  шаблю,  ?де  на
Яйлу! Звiдси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розiшле  гiнцiв
по узбережжю аж до Кафи з мо?м наказом збиратися  на  Яйлi  а  сам  завтра
опiвднi прибуде з вiйськом до витоку Салгiру. Звiдти долиною -  ми  пiдемо
на пiвнiч i погромимо мерзенних гяурiв!
   До пiзньою вечора хан розсилав у всi боки гiнцiв i вивiдачiв  i  тiльки
далеко за пiвнiч, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту i важко впав на
широку, застелену розкiшним барвистим килимом тахту.


   4

   На другий день у стан Сiрка на  березi  Сиваша  почали  прибувати  цiлi
валки колишнiх невiльникiв i невiльниць. Чоловiки, озбро?вшись татарськими
луками i шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранцiв, яких було  майже
стiльки ж, як i визволених невiльникiв. А жiнки й дiвчата, а  також  туми,
тобто дiти, котрi народилися у невiльниць, гнали отари овець, табуни коней
i череди худоби. Ця вiйськова здобич вкрай була необхiдна  для  зворотного
походу козацького вiйська, бо давала в дорозi м'ясо, молоко, сир.
   В суботу вранцi повернувся загiн, що ходив пiд Козлов.
   Не встигла улягтися  радiсть  вiд  зустрiчi  i  щасливого  за  вершення
походу, який закiнчився погромом багатого приморського мiста i визволенням
багатьох сотень невiльникiв, як на пiвденному сходi знялася курява: прибув
кафський загiн.
   Сiрко радiв: разгромлено пiв-Криму, визволено тисячi  людей,  захоплено
багато полоненикiв, на яких згодом можна буде  вимiняти  ще  кiлька  тисяч
невiльникiв.  Такого  успiшного  походу  запорожцi  не  робили   з   часiв
Сагайдачного!
   Коли б повернувся загiн з-пiд Бахчисарая, то й додому nopa!
   Бiля Сiркового намету, розбитого на невисокому  горбi,  сто?ть  бунчук.
Кошовий наказав джурi слiдкувати за тiнню i вiдзначати ?? камiнцями. Сонце
пiдбива?ться все вище i вище - i тiнь ста? коротшою. Ось-ось вона впаде на
полудневу вiдмiтку...
   Сiрко почина?  хвилюватися.  Чому  досi  не  поверта?ться  загiн  з-пiд
Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе?  Невже  Семен  Палiй,  котрий
замiнив загиблого Шумила, не зрозумiв його наказу?
   Правда, до Бахчисарая трохи далi, нiж до Козлова чи Кафи.  I  населений
той пiвденний край густiше - отже, i опiр ворога мiг бути сильнiший...  Та
все  це  не  виправдання!  Наказ  про  повернення  в  суботу  опiвднi  був
категоричний, i виконати його потрiбно будь-що! Чому ж затриму?ться Палiй?
   Сiрко сто?ть на  горбi,  перед  наметом,  i  вдивля?ться  в  далину,  в
блiдо-голубий, розпечений нещадним пiвденним сонцем обрiй. Але його старi,
вицвiлi очi не бачать там нiчого, крiм хвилястого марева.
   Поряд з кошовим стоять отамани i значнi козаки. Всi  вони  не  набагато
молодiш за Сiрка, i кошовий теж не дуже поклада?ться  на  ?хнiй  зiр.  Вся
надiя на молодого джуру.
   - Ну, Iвасю, пильно дивись! - наказу? молодиковi. - Не видно?
   Той аж шию витягнув, аж навшпиньки  пiднiма?ться  -  обводить  поглядом
далечiнь.
   - Зда?ться, ?дуть! - радiсно вигуку? вiн. - Ген-ген знялася  хмарка  на
видноколi!
   Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здiйнявся!  Та  хмарина
росте, шириться - i сумнiв зника?.
   - ?дуть!
   Сiрко осiня? себе широким хрестом. Хрестяться й отамани.
   - Слава богу! Можна  рушати  додому!  Однак  радiсть  була  передчасна.
Раптом у степу знявся стовп чорного диму.  То  передова  сторожа  подавала
знак, що йде орда. Сiрко стиснув кулаки. Вилаявся.
   - Чортiв син - Палiй! Через нього доведеться скубтися  з  кримчаками...
Казав же, - опiвднi всi мають бути тут! Ось тепер  ма?ш.  Нас  п'ятнадцять
тисяч, а ординцiв - тисяч сорок, мабуть.
   Всi  мовчали.  Пильно  вдивлялися  в  хмару  куряви,  серед  яко?   вже
виднiються татарськi бунчуки i гостроверхi шапки кочовикiв.  Хмара  поволi
росте, розширю?ться, охоплюючи вiдстань у кiлька верст.
   - Що будемо робити, батьку кошовий? - пита? сухий, з ?жакуватими сивими
вусами отаман Рiг. - Може, вiдступимо за Сиваш? Татари, думаю, не посмiють
гнатися за Гниле море...
   - Вiдступати вже нiколи. Це буде не вiдступ, а втеча, - вiдповiв Сiрко.
- Та й загiн Палiя не можемо залишити  на  загибель...  Готуватимемося  до
бою... Нас не мало. Та майже  двi  з  половиною  тисячi  невiльникiв,  якi
битимуться незгiрше козакiв, бо не захочуть знову потрапляти у неволю.  Ми
обрали й укрiпили вигiдну позицiю - хан може атакувати нас тiльки  в  лоб.
Тож зустрiнемо його вогнем з мушкетiв та фальконетiв. А  татари  страх  не
люблять, коли ?м палять просто в обличчя! Тодi вони дуже швидко  показують
потилицю!.. Iдiть займайте мiсця! I без мого наказу в атаку не кидайтесь!
   Весь козацький табiр зразу заворушився.  Запорожцi  кiлькома  лавами  -
покурiнно - залягли в шанцях. До ставки Сiрка вже мчали гiнцi та  джури  з
донесеннями. Жiнок i дiтей, а також полонених та вiйськову здобич  вiдвели
на край пiвострова i почали переправляти через Сиваш.
   На якийсь час над сiрим солончакуватим степом, що дихав гiркою полинною
спекою, запанувала тривожна тиша. ?? порушували тiльки  iржання  козацьких
коней та квилiння бiлокрилих чайок.
   Сiрко стояв на горбi i стежив за ворогом, що швидко наближався.  Татари
вже були так близько, що навiть сво?ми старечими  очима  вiн  добре  бачив
рiзномастi бунчуки над окремими чамбулами.
   Старий отаман уже давно загубив лiк  сво?м  боям  i  перемогам.  Сiчовi
лiтописцi свiдчать, що тiльки великих бо?в вiн провiв  бiльше  пiвсотнi  i
всi ?х виграв, а кiлькiсть дрiбнiших  сутичок  з  ворогами  перевалила  за
пiвтораста.
   Бiй був його стихi?ю. Вiн звик до нього,  як  швець  звика?  до  запаху
шевсько? смоли або орач -  до  скрипу  ярма  чи  шурхоту  рала  в  колючiй
стернi... Бiй був його ремеслом. I знав вiн його, це  ремесло,  досконало.
Саме цим дехто пояснював вражаючу везу-чiсть Сiрка:  за  останнi  двадцять
рокiв вiн не програв жодно? битви!
   Однак, коли Сiрковi казали  про  це,  вiн  насмiшкувато  мружив  очi  i
скептично похитував важкою голеною головою.
   Вiн краще, нiж будь-хто, знав, що одного ремесла полководця тут замало,
що потрiбна ще виучка i майстернiсть усього вiйська i вiра кожного во?на у
свого ватажка i в справу, за яку вiн бився. Якщо тако? вiри нема,  нема  й
перемоги.
   Саме так  вiрили  козаки  i  повсталi  селяни  та  городяни  в  Богдана
Хмельницького. Тако? вiри i вiн. Сiрко, домагався вiд сво?х пiдлеглих.  I,
зда?ться, досягнув цього...
   Татари зупинилися за пiвверсти вiд козацьких шанцiв. Над ними  майорiли
бунчуки, колихалися знамена. Поодинокi верхiвцi виривалися з орди i  мчали
до козацького табору. Наблизившись на вiдстань  польоту  кулi,  вигукували
образливi лайки я повертали назад.
   У бляклому небi зграями шугало вороння  -  вiчний  супутник  вiйська  i
кривавих бойовиськ.
   Запорожцi, за сво?м звича?м, залягли трьома лавами: передня мала  вести
вогонь, двi заднi заряджали мушкети. У центрi i на флангах Сiрко  поставив
гармати, фальконети i гакiвницi. Гармашi зарядили гармати, щоб вистрiлити,
як тiльки татари наблизяться на полiт ядра.
   Хан затримувався з атакою. Досвiдчений во?н, вiн  розумiв,  що  зiбране
поспiхом з усiх усюд вiйсько може не витримати першо? сутички i  повернути
назад. Тому на очах  запорожцiв  заходився  перегруповувати  сво?  загони,
виставляючи наперед озбро?них вогнепальною збро?ю сейменiв.
   - Чорт голомозий! - вилаявся Сiрко, спостерiгаючи за маневрами хана.  -
Зда?ться, вiн не на  жарт  заповзявся  бiля  нас.  Гада?  розчавити  одним
ударом... Ех, був би тут Палiй! Як менi зараз не вистача?  його  загону...
Гей, Гвасю, коня!
   Джура пiдвiв  сiрого  струнконогого  коня.  Притримав  стремено.  Хотiв
допомогти кошовому, але Сiрко вiдхилив його руку, бо бачив,  що  на  нього
звернутi погляди всього вiйська, i не хотiв перед бо?м показати,  що  його
вже гнуть донизу роки i  обсiдають  болячки.  Тому  сiв  сам.  Один  джура
спостерiг, як напружилося все тiло старого отамана i з яким глухим свистом
вирвалося з його грудей повiтря. Роки брали сво?... Сiрко  поскакав  перед
лавами козакiв.
   - Браття, отамани, молодцi, вiйсько Запорозьке! - звично звернувся  вiн
до во?нiв. - Настала година, коли кожен повинен забути про все  на  свiтi,
крiм одного, - як перемогти ворога. Кожен ма? битися сьогоднi за двох,  бо
ворогiв - не приховую цього - удвiчi бiльше за нас. Але здавна вiдомо,  що
один добрий запорожець вартий трьох ординцiв. То хiба ж здригнеться у кого
серце, хiба опуститься рука, якщо на  нього  нападе  дво?  або  й  тро??..
Пам'ятайте: Сiрко нiколи не вiдступав! Тож чи знайдеться серед вас  такий,
хто сьогоднi втечею зганьбить мою сивину i  накличе  на  сво?  iм'я  вiчне
прокляття й презирство всього товариства? Вiрю:  не  знайдеться  такого...
Знайте: з отi?? могили, - вiн показав рукою на горб, де стояв його  намет,
- я побачу сьогоднi або нашу славну перемогу над Мюрад-Гiресм, або  знайду
там свою смерть. Iншого бути не може. За вiтчизну свою,  за  визволення  з
неволi люду християнського ми  всi,  браття,  грудьми  станемо  тут  проти
ворога нашого ненависного, споконвiчного! Перемога або смерть!
   - Перемога або смерть! - вiдгукнулися лави во?нiв.
   - Умремо, але не вiдступимо!
   - Слава батьковi нашому - Сiрковi!
   Сiрко  по?хав  далi  вздовж  неглибоких  шанцiв,  а   зачарованi   його
проникливими словами запорожцi любовно проводжали поглядами  свого  вождя,
за яким ладнi були йти у вогонь i воду. Вiд тих слiв у них з'явилася  така
сила, яку, здавалося ?м, нiщо в свiтi не могло зламати.
   Об'?хавши поле, що через якийсь час мало  стати  кривавим  бойовиськом,
Сiрко повернув назад i зiйшов на могилу. Кошова старшина i наказнi отамани
Iван Рiг та Iван Стягайло, якi на випадок смертi кошового  мали  заступити
його в бою, розступилися i дали йому мiсце на самому шпилi.
   - Глянь, Iване, до хана прибува? пiдмога, - тихо сказав Рiг,  показуючи
рукою  через  голови  ординцiв,  що  вже  вишикувалися  i  чекали   наказу
атакувати.
   Справдi, з пiвдня швидко наближалося у хмарi куряви вiйсько.
   - А може, то нашi повертаються?
   - Нi, Iвась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках...  Та  й
знамена ?хнi... О, я навiть сам уже бачу!
   - Так, так, i я бачу, - тихо промовив Сiрко. - Ну що ж, замiсть двох на
кожного з нас тепер ста? по тро? ворогiв. Ото i всього!
   На обличчi кошового не здригнувся жоден м'яз.
   - Ти  так  спокiйно  говориш,  Iване!  -  вигукнув  Стягайло.  -  Можна
подумати, що наперед зна?ш наслiдок бою.
   - А чому ж - знаю! - вiдповiв Сiрко. - Ми сьогоднi або переможемо,  або
загинемо... Одного не буде: ми не здамося - i тому я  спокiйний.  Раджу  i
всiм вам, отамани, так настро?ти себе...
   Вiн раптом замовк.  У  татарському  станi  сколихнулися  переднi  лави.
Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена.
   Глухо i грiзно застугонiла земля.
   Кримська орда пiшла в наступ.


   5

   Розоривши улуси понад Альмою,  Качею  та  Бальбеком,  Палiй  повернувся
назад, щоб вчасно прибути в стан Сiрка. Хоча i поспiшав, бо часу  лишалося
обмаль, однак пiшов новою дорогою: захотiлося пошарпати ще кiлька улусiв i
визволити невiльникiв. Шлях його лежав з  Булганака  на  Чатирлик,  а  вже
звiдти - на Джанкой i Сиваш.
   Перед Джанко?м  вiд  полоненого  чабана-татарчука  Палiй  дiзнався,  що
годину чи двi тому тут пройшов хан з ордою.
   Худий,  чорний  татарчук  стояв  перед  запорожцями,  злякано   поводив
вузькими очима, дрiбно цокотiв зубами.
   - Куди пiшов хан?
   - Аллах свiдок, мурзо, я не  знаю,  -  пробелькотiв  хлопець  i  махнув
рукою. - Туди десь... До Сиваша...
   - Скiлько було орди?
   - Не знаю, мурзо... Багато.
   - Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять?
   - Двадцять, двадцять, - закивав головою хлопчина. - А  то  й  бiльше...
Коли б у мене було стiльки овець, скiльки во?нiв  у  хана,  то  я  був  би
багатший за самого падишаха, мурзо!
   Палiй задумався. Мiж запиленими  бровами  рiзко  прокреслилася  глибока
зморшка. Що робити? Як з'?днатися з вiйськом Сiрка?
   I чим бiльше  думав,  тим  яснiше  ставало  йому,  що  вiн  припустився
помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая  вiн  попростував
на Ак-Мечеть, а звiдти прямо на Джанкой, то виграв би пiвдня i  вже  давно
був би у запорозькому таборi. Зараз же  пробратися  туди  голим  кримським
степом, де все видно як на долонi, просто неможливо. Ординцi враз помiтять
- оточать i знищать!
   I Звенигора, i Во?нов, i Спихальський мовчали. Кожен думав те  ж  саме.
Але нiкому i в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо
виннi були вони всi. То гаснуча надiя примусила ?х обрати iнший  зворотний
шлях, який лежав по тих глибинних  улусах,  в  яких,  як  ?м  розповiли  i
полоненi  татари,  i  звiльненi   бранцi,   томилося   в   неволi   чимало
християнського люду. Може, там десь Златка i  Стеха,  думали  вони.  Може,
Газi-бей заховав дiвчат-красунь подалi вiд очей  ханських  мубаширiв?  Тож
хiба могли вони повертатися на Укра?ну, не переконавшись, що там ?х нема?
   Той зворотний похiд принiс ?хньому загоновi велику здобич:
   у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець,  визволили
сотнi невiльникiв i невiльниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Iзма?ла
з усiм його родом.
   Та це не тiшило Арсена i його друзiв: в ?хнiх  серцях  погасла  остання
надiя, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Нiхто не знав  i  не  чув  про
дiвчат, отже, втрачався останнiй слiд...
   Становище було справдi складне. Вiдрiзанi вiд сво?х, вони  могли  стати
легкою здобиччю хана. Але ж хто мiг передбачити, що Мюрад-Гiрей так  скоро
оговта?ться пiсля погрому, збере  вiйсько  i  навiть  почне  переслiдувати
запорожцiв?
   - Може, пробиватися через Перекоп? - невпевнено промовив Звенигора. - У
перекопського бея, гадаю, не бiльше сили, нiж у нас... I якщо  ми  раптово
вдаримо...
   - Нi, нi, - рiшуче заперечив Палiй, - через Перекоп ми не проб'?мося! А
якщо i проб'?мося, то загубимо половину людей... Та навiть не в цьому рiч.
Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Вiн змушений або ж
прийняти нав'язаний татарами бiй тут, у сво?му таборi,  або  ж  тiкати  за
Сиваш. Якщо навiть товариству пощастить уникнути зустрiчi з ханом  i  воно
вiльно перейде через Сиваш, то Мюрад-Гiрей не вiдстане вiд  нього  i  буде
переслiдувати в ногайських степах. Щоб  урятувати  вiйсько  вiд  розгрому,
кошовий змушений буде кинути здобич,  полонених,  невiльникiв  i  поспiшно
тiкати. Але ж може бути ще гiрше: нашi не встигнуть перейти Сиваш,  i  хан
змусить ?х прийняти бiй... Нi, нi, ми мусимо допомогти сво?м!
   - Тодi треба придумати щось таке,  -  покрутив  розчепiреною  п'ятiрнею
Спихальський, - щоб, прошу пана, пошити хана в дурнi!
   - Правильно, пане Мартине, - жваво вiдгукнувся на  слова  поляка  Семен
Палiй. - I, зда?ться, я придумав, як це зробити!
   - Як?! - в один голос гукнули друзi.
   - Ми обманимо  хана.  У  нас  ?  чимало  татарського  одягу,  знамен  i
бунчукiв...
   - Отже, ми переодягнемо весь загiн? Тепер я розумiю! - вигукнув Роман.
   - Хай не весь, - заперечив  Палiй.  -  У  цьому  нема  потреби.  Досить
переодягнути три-чотири сотнi i поставити ?х пiд ординськими  знаменами  в
головi загону...
   - А якщо хан не повiрить i пришле сво?х гiнцiв? - спитав Арсен.
   Палiй  замислився.  Мiж  густими  темно-русими  бровами  зiйшлася  туга
зморшка. Ясними сiрими очима  вiн  пильно  подивився  на  товаришiв,  нiби
вивiряв ?х.
   - Нам треба випередити хана i переконати його, що йде на допомогу  йому
перекопський бей.
   - Тодi менi доведеться ?хати до хана гiнцем, - тихо промовив Звенигора.
   - Що ти, брате! -  вигукнув  Роман.  -  Тебе  зразу  схоплять.  Даремно
загинеш!
   - Так, Арсеновi самому ?хати не годиться, - погодився Палiй.  -  Як  би
вiн не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього  не  вийде...  Але
якщо вiн по?де з мурзою Iзма?лом...
   -  З  мурзою  Iзма?лом?  -  Друзi  не  зрозумiли  Палiя.  -  Нiби   вiн
погодиться!.. А якщо й погодиться, то  тiльки  для  того,  щоб  усе  чисто
розповiсти хановi.
   - Ну, це ще побачимо, - усмiхнувся Палiй i наказав трьом сотням козакiв
перевдягнутися в татарський одяг.
   Перевдягання не зайняло  багато  часу,  невдовзi  всi  рушили  в  путь.
Попереду розвiвалися татарськi знамена та бунчуки. За спинами  у  козакiв,
що вiдтепер мали видавати себе за кримчакiв, стримiли луки, а при боках  -
сагайдаки зi стрiлами. Цей передовий загiн маскував собою  козакiв,  котрi
?хали позаду.
   Вiйськову здобич, полонених i визволений ясир залишили пiд  охороною  у
неглибокiй степовiй балцi.
   Коли на обрi? забовванiли неяснi обриси орди. Палiй наказав зупинитися.
До нього пiдвели мурзу Iзма?ла.
   - Мурзо, я вручаю зараз у тво? руки життя або смерть усiх тво?х  рiдних
i близьких.
   Пiдстаркуватий, кривоногий,  але  ще  дужий  мурза,  видно,  не  зовсiм
уторопав, чого  хоче  вiд  нього  уруський  отаман.  Вiн  швидко  заморгав
вузькими очицями i вклонився.
   - Я слухаю тебе, шановний бею.
   - Твоя доля теж у тво?х руках.
   - Як я маю це розумiти, вельмишановний бею?
   - Перед нами сто?ть з вiйськом хан Мюрад-Гiрей. Бачиш?
   - Бачу. Хай береже його аллах!
   - Ти по?деш до нього.
   - Я? - У мурзи забiгали очицi. - Що я там маю робити?
   - Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський  бей,  який  iде  на
допомогу  хановi.  Спита?ш,  куди  йому  ставати  з  вiйськом,  i  негайно
повернешся назад.
   - О!
   - З тобою по?де турецький ага Баяр. - Палiй  кивнув  у  бiк  Звснигори,
який вирядився в яничарський одяг i саме накручував на голосу чалму.
   - О вай-вай!
   - Я розумiю, мурзо, для тебе велика спокуса - залишитися у хана. Але  в
наших руках тво? дiти, тво? жiнки, старi батьки. Весь  твiй  рiд  у  наших
руках... Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина,  ми  винищимо
всю твою рiдню.
   - О аллах! - Мурза позеленiв, кволо усмiхнувся. - А якщо  я  вiдмовлюся
по?хати до хана?
   - Тодi ми зараз же зiтнемо тобi башку! Родину твою це також не вряту?.
   - О, я нещасний!
   - Отже, ти по?деш, мурзо?
   - Нiби у мене ? iнша можливiсть!
   - От i добре. Якщо все щасливо закiнчиться для нас, ти будеш вiльний.
   - А родина?
   - Родина теж. Обiцяю тобi.
   - О вай-вай, великий аллах!  О,  нещасний  я!  -  почав  приказувати  в
розпачi мурза.
   Та на нього вже нiхто не зважав. Палiй обняв Звенигору, по цiлував.
   - Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортiв у пекло  але,  сам
бачиш, iншого виходу в нас нема?!
   Звенигора мiцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.
   - Гайда, мурзо! - I вони швидко помчали по сiрiй рiвнинi  туди,  де  на
обрi? здiймалася над ханським вiйськом хмара куряви.


   6

   Орда чекала наказу наступати, але Мюрад-Гiрей все ще  вагався.  В  його
серцi боролися два почуття: бажання помсти i страх. Бажання  помсти  -  за
розоренi улуси, за тисячi полоненикiв, за ганьбу, яку вiн пережив пiд  час
втечi з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне,  що  вiн  ладен  був  без
роздуму, наослiп кинути сво? чамбули на клятого Урус-шайтана, щоб винищити
його вiйсько. При цьому вiн не думав, що Сiрко i його  во?ни,  як  i  весь
?хнiй народ урусiв, мають ще бiльше право ненавидiти кримчакiв i мстити ?м
не за один,  а  за  сотнi  кривавих  наскокiв  на  Укра?ну  геть  стоптану
ординськими кiньми. Сам хижак, вiн керувався законом хижакiв  нападати  на
слабшого i тiкати вiд дужчого.
   Але вiд нерозважного слiпого нападу його стримував  страх.  Вiн  боявся
досвiдченого козацького ватага, боявся  вогнепально?  збро?  запорожцiв  i
особливо ?хньо? артилерi?. Врештi, боявся ще  раз  протягом  одного  тижня
випробовувати долю: а якщо фортуна вiдвернеться вiд нього? Що тодi?
   Тому вiн невимовне зрадiв, коли йому  сказали,  що  прибули  гiнцi  вiд
перекопського бея.
   - Слава аллаху, якраз вчасно!  -  вигукнув  вiн,  не  приховуючи  перед
мурзою Iзма?лом та Звенигорою,  якi  вклонилися  йому,  сво??  радостi.  -
Скiльки бей привiв з собою вершникiв?
   - П'ять тисяч, великий хане, -  вiдповiв  мурза,  радiючи,  що  розмову
повiв хан i доводиться вiдповiдати тiльки на запитання.
   - Чому ж вiн сам не прибув до мене?
   Мурза не знав, що вiдповiсти, i безтямно клiпав очицями.
   - Великий хане,  -  втрутився  в  розмову  Звенигора,  -  бей  не  хоче
необережним маневром зламати стрiй ханського вiйська, що вже приготувалося
до бою... Вiн чека? вашого наказу - де йому стати?
   - Це добре. Бей - досвiдчений во?н, - погодився хан. - Передайте  йому,
щоб при?днався  до  мого  чамбула.  Ми  в  центрi  завдамо  Урус-шайтановi
могутнього удару, розтрощимо його найкращi куренi, розколемо його  вiйсько
навпiл... Та бей, зда?ться, i сам  сюди  поверта?,  -  додав  Мюрад-Гiрей,
вдивляючись у загiн Палiя, що швидко наближався.
   - Нi, вiн зупинився, великий хане, - заперечив Звенигора,  боячись,  що
хан не вiдпустить ?х назад.
   - Так, вiн зупинився, - погодився хан. - Негайно  передайте  йому,  щоб
тримався мого  бунчука!  Ми  зараз  розпочина?мо!  -  Хан,  пiдвiвшись  на
стременах, махнув шаблею i крикнув:Вперед,  правовiрнi!  Вперед,  доблеснi
сини Магомета! Смерть гяурам!
   Орда сколихнулась i важкою лавиною рушила на запорожцiв.  Мурза  Iзма?л
розширеними вiд жаху очима дивився на незлiченнi чамбули хана i думав: "О,
аллах, що буде зi мною, якщо  ти  принесеш  перемогу  мо?м  ?диновiрцям  i
виявиться моя зрада? Мюрад-Гiрей накаже живцем зварити  мене  в  котлi.  О
вай-вай!"
   Вiн аж поривався щось сказати хановi, але страх  сковував  його  вуста.
Мюрад-Гiрей помiтив душевнi переживання мурзи, його незвичайну блiдiсть  i
розгубленiсть.
   - Що з тобою, мурзо? Ти не захворiв?
   -  У  нього  страшне  лихо,  великий  хане,  -  поспiшив  з  вiдповiддю
Звенигора. - Уруси захопили в полон усю його родину...
   -  Ми  визволимо  ??  сьогоднi!  Не  сумнiвайся  в  цьому,   мурзо!   -
самовпевнено сказав хан.
   Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав.
   - ?дьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить...
   Вiн ударив коней, i вони помчали з вируючо? орди в степ, де  за  версту
чи двi стояли Палi?вi козаки. На пiвдорозi Арсен зiрвав з голови  чалму  i
пiдняв ?? високо вгору на вiстрi шаблi. Це був умовний знак, що все гаразд
i що можна розпочинати атаку.
   Зразу ж  козацький  загiн  сколихнувся,  зiрвався  з  мiсця  i,  високо
пiднявши вгору малиновi прапори i  сяючi  проти  сонця  шаблi,  помчав  на
ворога.
   - Мурзо! - гукнув Арсен, спиняючи коня. -  Тепер  ти  вiльний  i  можеш
?хати до сво?? родини! Я тебе вiдпускаю, але знай: життя i  безпека  тво?х
рiдних залежить вiд того, чи аллах не скаламутить твого  розуму.  Досi  ти
поводився розумно...
   - О аллах!  -  простогнав  мурза  i  прудко  помчав  убiк,  щоб  вчасно
випорснути iз вузько? щiлини, яка ще роздiляла орду i загiн Палiя.


   7

   Бiй  розпочався  навальною  атакою  татарсько?  кiнноти.  Багатотисячна
лавина ординцiв ринула на неглибокi козацькi  шанцi.  Над  степом  знялася
курява. Застогнала земля. Грiм вiд ударiв кiнських копит вiдлупився аж  на
пологих берегах Сиваша. А над  усiм  линуло  грiзне  "алла",  що  дзвенiло
високо натягнутою струною i холодило серця.
   З висоти шпиля Сiрковi  було  добре  видно  все  поле  бою.  Вiн  зразу
вiдзначив у думцi неодночасовiсть татарсько? атаки. Здавалося, що наказ до
чамбулiв доходив iз запiзненням, тому орда йшла  тупим  клином,  вiрнiш  -
туго натягнутим луком. "Мюрад-Гiрей хоче розiтнути  нашi  сили  надво?,  -
подумав кошовий. - Хитро, але не зовсiм. Нашi гармати зарядженi  картеччю.
Якщо влучно пальнути по кiннотi, то..."
   Вiн пiдняв шапку i махнув нею над головою. В ту ж мить гримнув  залп  з
гармат i мушкетiв.
   I  враз  якась  невидима  сила  зупинила  передню  лаву  ворога.   Нiби
зашпортнувшись, важко упали на землю татарськi  конi.  Через  ?хнi  голови
полетiли додолу вершники. Крик жаху i болю пролунав над степом.
   Однак заднi лави, потрощивши копитами тих, що впали, не  зупинились,  а
скажено мчали вперед.
   Сiрко вдруге махнув шапкою.
   Гармати на цей раз мовчали: гармашi не встигли зарядити ?х. Зате дружно
ударив мушкетний залп. I знову  порiдiли  ряди  ворожих  вершникiв,  знову
забилися в смертельних корчах низькорослi кошлатi конi. Але вiн не зупинив
атаки. Заднi ряди летiли вперед i подекуди вже досягли козацько? позицi?.
   I  в  цей  час  у  тилу  татарського  вiйська  запалахкотiли   малиновi
запорозькi прапори, пролунав бойовий козацький клич.
   Крик жаху струсонув ханське вiйсько. Мюрад-Гiрей сполотнiв.  Прокляття!
Як його ошукано! Тiльки тепер йому  стало  зрозумiло,  чому  мурза  Iзма?л
за?кався i мав вигляд людини, приречено? до  страти.  Гяури  змусили  його
стати на шлях ганебно? зради! Прокляття! Що ж тепер  робити?  Атака  майже
захлинулась, сотнi во?нiв корчаться в страшних муках. I'те, що чамбули  ще
подекуди рухаються вперед, не ряту? справи.
   Iз зацiпенiння його вивiв голос салтана Газi-бея.
   - Великий  хане,  дозволь  менi  i  салтану  Бекташ-бею  вiдбити  атаку
мерзенних гяурiв, що опинилися у нас в тилу. Поки  ти  розправлятимешся  з
Урус-шайтаном, ми знищимо ?х!
   Мюрад-Гiрею стало соромно. Хоча хитрий  салтан  Газi-бей  i  словом  не
натякнув, що помiтив переляк на обличчi свого повелителя, уже одне те,  що
його  васал  виявив  у  скрутi  бiльше  мужностi  i  самовладання,  боляче
хльоснуло хана по самолюбству. Однак вiн поспiшно вiдповiв:
   - Так, так, салтане,  атакуй  i  вiдкинь  гяурiв  у  степ.  Не  дай  ?м
з'?днатися з Урус-шайтаном!
   Салтан Газi-бей вiдокремився вiд орди i кинувся  наперерiз  Палi?вi.  А
Мюрад-Гiрей почав заохочувати сво?х  во?нiв  до  ново?  атаки  на  позицi?
урусiв.
   Тим часом у козацькому таборi панував зовсiм iнший настрiй.  Побачивши,
як позаду орди раптово з'явився загiн Палiя, Сiрко радiсно вигукнув:
   - Браття, Палiй прибув! Та ще  й  як  вiн  пошив  у  дурнi  хана!..  От
молодець! - i наказав джурам швидко мчати  по  куренях  i  сповiстити,  що
прибув бахчисарайський загiн.  -  Як  тiльки  я  подам  знак,  усiм  кiнно
атакувати орду!
   Джури помчали виконувати наказ кошового.
   - Коня менi! - гукнув Сiрко.
   Йому пiдвели коня. Вiн  скочив  у  сiдло  i  витягнув  шаблю.  Поглядом
ковзнув по темнiй масi кримчакiв, що вже не стояли стрункими рядами, як це
було перед бо?м, i не кидались безоглядно в атаку, як це було  на  початку
битви, а розпорошилися на окремi купи,  якi,  не  маючи  вiд  хана  чiтких
наказiв,  дiяли  кожна  на  свiй  розсуд.  Однi  з  них  ще   продовжували
просуватися вперед i сходилися iз запорожцями врукопашну, iншi  зупинилися
u нерiшучостi, не знаючи, на що зважитися  -  атакувати  далi  чи  тiкати,
третi повернули назад, щоб вiдбивати атаку запорожцiв, котрi  невiдомо  як
опинилися у них в тилу.
   Серце  старого  кошового  радiсно  билося.  Шалi  терезiв  явно  почали
схилятися на його бiк. Саме  час  ударити  так,  щоб  зовсiм  приголомшити
ворога i примусити його показати спину.
   Вiн глянув на тили ханського вiйська. Там завирувало страшне  бойовище.
I хоча крiзь куряву годi було щось до ладу роздивитися,  ясно  було  одно:
Палiй  сво?м  несподiваним  нападом  розладнав  бойовi  порядки  ординцiв,
приголомшив ?х. "?й-богу, добре, синку, що ти трохи припiзнився i  викинув
такий фортель! - подумав про Палiя Сiрко. - Даремно я гнiвався на тебе..."
   Ще раз гримнув гарматний залп.  А  з  мушкетiв  козаки  стрiляли  тепер
безперервно. Вже сотнi коней i вершникiв конали на землi, та новi  i  новi
тисячi продовжували насiдати на козацькi позицi? i  подекуди  схопилися  з
запорозькими куренями врукопашну.
   Сiрко виждав ще якусь хвилину, поки переконався, що  бiльшiсть  козакiв
сiли на коней, а потiм махнув шаблею у бiк ворожого вiйська.
   Враз грiзно нахилилися вперед довгi списи, i  запорожцi  важкою  темною
лавою помчали в атаку. Степ сколихнувся вiд грiзного тупоту й крику.
   Кримчаки опинилися мiж молотом i  ковадлом.  Спочатку  вони  намагалися
чинити опiр, i не один десяток запорожцiв упав на землю вiд гострих щабель
i тонких оперених стрiл. Але кримчаки вже втратили вiру в перемогу.  Чутка
про те, що в тилу з'явився великий козацький загiн, зовсiм охолодила ?хнiй
бойовий дух. Поодинокi вершники почали завертати коней i тiкати в степ.
   Мюрад-Гiрей кидався вiд  одного  чамбула  до  другого,  та  його  голос
губився в лементi, тупотi,  брязкотi  щабель  та  iржаннi  коней.  Ханськi
накази вже не доходили в неймовiрнiй тiснявi  й  безладдi  до  вiйська,  i
во?начальники - калга, салтани i мурзи - дiяли як хто умiв i мiг.
   А запорожцi не послаблювали натиску. Сам Сiрко ринувся в гущу бою. Його
високий кiнь з'являвся то в одному, то в другому мiсцi, де було важко.
   - Дужче, синки! - гримiв його голос. - Помстимося хановi за  пiдступний
напад на Сiч! За кров товаришiв  наших  i  всього  люду  християнського...
Дiстаньте менi, дiтки, самого хана, я побалакаю з ним  у  Сiчi  по-нашому,
по-запорозькому... А потiм пошлю в Москву - царю в подарунок. А  якщо  хто
зачепить його шаблею, то теж буде непогано... Уперед, братчики! Уперед!
   Заохоченi кошовим, запорожцi натиснули ще дужче.
   Ворог  не  витримав  i  покотився  назад.  Даремно  лютував  i   лаявся
Мюрад-Гiрей,  даремно  розмахував  шаблею  i   погрожував   сво?м   во?нам
найлютiшою  карою.  Його  вже  нiхто  не  слухав.  Страх   огорнув   серця
правовiрних i примусив шукати порятунку у втечi.
   Захоплений  невтримним  людським  потоком,  Мюрад-Гiрей  закрутився   в
несамовитому вирi i вiдступав разом з вiйськом. А коли почув, як хтось  iз
запорожцiв вигукнув його iм'я, страх стиснув йому серце. З то? ж митi  вiн
перестав думати про вiйсько i вдарив коня пiд боки, щоб  швидше  втекти  в
степ i вирватися з лещат Урус-шайтана.
   Йому пощастило проскочити вузьким проходом, що роздiляв козакiв Сiрка i
Палiя. Але з нього вже не зводили погляду бувалi запорожцi, якi знали хана
в лице.
   - Хлопцi, ловiть його! - гукнув Метелиця. - Тiка?, клятий! Звенигора зi
Спихальським першими кинулися вслiд за втiкачем. ?м  на  допомогу  помчали
десятки палi?вцiв. Кiнський тупiт, козацькi крики, свист летiли за ханом i
примушували його ще дужче втягувати голову в плечi.
   Врятував хана дужий бистроногий кiнь. Прищуливши вуха, витягнувшись  як
струна, вiн поволi вiддалявся вiд переслiдувачiв, аж поки чималий  чамбул,
що вiдступав з правого флангу, не  перетнув  дороги  запорожцям.  Арсен  з
товариством з ходу врiзався у  лаву  ворожих  вершникiв,  але  тi  бою  не
прийняли. Затуливши собою хана, вони на ходу повернули коней  i  поскакали
вслiд за ним.
   - Утiк, шолудивий пес! - бiдкався Спихальський. -  Шкода!  Ото  була  б
здобич! ?ден шанс був у життi самого хана спiймати! Ех!
   Арсен з друзями потiшався над .щирим смутком i досадою товариша.
   - Не сумуй, пане-брате! Ма?мо здобичi i так досить!
   - Гай-гай, - невдоволено бурчав поляк, - то все вороння, а  тут  самого
беркута з рук випустили!  Коли  то  вдруге  доведеться  зустрiтися  з  ним
вiч-на-вiч?
   - Не тужи, синку, - поплескав по спинi пана  Мартина  Метелиця.  -  Ось
прибудемо до табору - покажу тобi таку ляльку,  що  ти  враз  забудеш  про
хана, хай би був скис!
   - Що ж то за лялька? - пожвавiшав Спихальський.
   - Ге-ге, таку кралю визволив я в Ах-Мечетi, що тобi, пане Мартине, i не
снилася! Пишна, бiлотiла, як здобне тiсто, очi синi, як море, а коси -  як
добре конопляне повiсмо... До того ж - твоя землячка.  Може,  й  шляхтянка
навiть... Був би я молодший, нiзащо не вiддав би нiкому. Та ба! Був кiнь -
та з'?здився... Тож боюся, що погорду? мною, старим... От i поступаюся нею
тобi великодушно. Бери - забавляйся! Може, забудеш про свого хана.
   - Ай справдi. Мартине, чого тобi побиватися за тим ханом?  -  засмiявся
Роман. - Бери панну, коли дають! Може, то щастя тво??
   - Та я що, хiба вiдмовляюся? - пiдморгнув лукаво пан Mapтин. - Дзенькую
бардзо, батьку Корнiй! Хан добре, а панна, всiм вiдомо, лiпше!
   Перемовляючись i смiючись, згадуючи  найцiкавiше  iз  щойно  пережитого
бою,  друзi  поволi  поверталися  до  табору.  Запорожцi  ховали   вбитих,
пiдбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу.
   Перед вечором, перебрiвши  Сиваш,  вони  вступили  в  неозорi,  порослi
тирсою ногайськi степи.


   8

   Поверталися  не  поспiшаючи,  бо  не  боялися  погонi.  Хан  зi  сво?ми
недобитками навряд чи посмiв би гнатися за ними. А ногайцi,  якi  кочували
мiж Сивашем i Днiпром, наляканi розгромом кримських улусiв,  самi  тiкали,
щоб не стати здобиччю козакiв.
   Коли сонце сiдало за далекий небосхил, запорожцi зупинилися на  нiчлiг.
Конi i худоба та отари овець пiшли пастися понад берегами майже пересохло?
степово? рiчечки. А  люди  рвали  тирсу,  бур'ян,  мостили  собi  постелi.
Кашовари розiклали багаття i варили пшоняний кулiш з бараниною.
   До самого смерку табiр гомонiв. Козаки вперемiш з визволеними  бранцями
i бранками вечеряли, розповiдали рiзнi бувальщини, розшукували землякiв. I
тiльки пiзно ввечерi  повкладалися  спати  просто  пiд  яскравими  лiтнiми
зорями.
   Спихальський з Метелицею весь вечiр бродили  по  величезному  табору  -
розшукували бранку-польку. Але так i не знайшли.
   - Чорти батька зна?, де вона  запропастилася!  -  бурчав  Метелиця,  не
радий,  що,  замiсть  вiдпочинку,  змушений  швендяти  у  пошуках   яко?сь
шляхтянки.
   Та Спихальський наполягав.
   - Ну, пройдiмо ще ось тут, понад долиною,  ачей  вона  де  сидить  бiля
багаття!
   I вони йшли далi. Зазирали в кожне  жiноче  обличчя.  Однак  у  жодному
Метелиця не змiг признати "сво??" бранки.
   Вранцi, коли табiр знявся з мiсця i розтягнувся по  степу  нескiнченною
валкою, в якiй iшло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський  пiд'?хав
знову до Метелицi.
   - По?демо, батьку... Мов знайдемо тоту пташину!
   - От напосiвся! - незадоволено буркнув старий. - I що тобi до
   не??
   - Не сердьтеся, батьку... Для вас вона лишень одна з визволених бранок,
а для мене - землячка. А я ж на  батькiвщинi  не  був  уже  кiлька  лiт...
Гада?те, менi не кортить перекинутися рiдним словечком iз землячкою?
   - Ото ж i воно, що iз землячкою... Та ще якою!  Вони  вдарили  коней  i
риссю по?хали до гурту бранцiв. Тут були жiнки i  дiти,  парубки  й  лiтнi
чоловiки, ба навiть старезнi, виснаженi дiди - з Москви, Дону,  Польщi  та
Литви, а найбiльше - з Укра?ни. Однi провели в неволi рiк чи два,  iншi  -
десять чи й п'ятнадцять рокiв. На бiльшостi облич - печать страждання i...
радостi. Радостi вiд довгождано? волi, що  так  несподiвано  прилетiла  на
прудких козацьких конях.
   Та були й такi, що не приховували смутку й розпачу. В ?хнiх очах стояли
сльози, а з грудей виривалося зiтхання.
   - Чого б це вони? - спитав Спихальський. - Чей же, не в неволю iдуть?
   - Е-е, синку, у кожного своя доля,  -  розважно  промовив  Метелиця.  -
Одному неволя - люта недоля, а iншому - матiнка рiдна... Глянь на ту жiнку
з чорноголовим хлопчаком, вона, певно, дружина  татарина,  а  хлопчак,  ??
син, - тум, тобто напiвтатарин, напiвхристиянин... Як ти гада?ш,  хотiлося
?й кидати чоловiка, оселю, отари овець  i  гурти  коней,  виноградники  та
баштани i йти на свою, але таку вже для не? чужу та  далеку  землю,  де  в
не?, може, нi кола нi двора? От вона й плаче, але йти мусить...
   - Гм, справдi те, що ми назива?мо волею, для не? оберта?ться неволею...
I багато таких?
   - Хто зна... Чималенько, мабуть.
   Вони ?хали поволi й уважно приглядалися до  кожного  жiночого  обличчя.
Метелиця напружував пам'ять. Як же впiзнати  польку?  Перед  ним  спливали
тiльки синi, сповненi жаху очi та  буйне  шовкове  волосся,  що  обрамляло
красиву голiвку. Однак серед тисяч жiнок хiба тiльки одна  вона  ма?  синi
очi й русявi коси? Глянь - скiльки ?х!
   Гурт за гуртом минали вони.
   Над безконечною валкою висiла тонка сиза пилюка. Пекуче  сонце  нещадно
смажило худi жилавi ши? чоловiкiв, спiтнiлi  спини  жiнок  i  простоволосi
голiвки дiтей. Йти було нелегко. Дошкуляла спрага. Над рiвним,  мов  стiл,
безводним степом тремтiло далеке марево, а  в  чистому,  безхмарному  небi
спокiйно-урочисто пропливали ширококрилi коршаки.
   Спихальський уже втратив надiю, що  Метелиця  впiзна?  бранку,  i  тому
байдуже розглядався довкола.
   Раптом позад нього пролунав голосний жiночий крик. Вiн здригнувся,  мов
вiд удару. Це ж голос, якого вiн нiяк не сподiвався почути в цьому  дикому
степу!
   Вiн рвучко повернувся.
   На нього дивилися синi очi Вандзi. Чужий татарський одяг i якась брудна
ганчiрка на головi зовсiм змiнили жiнку, але голос i очi... Пан Мартин  аж
зажмурився з несподiванки, не вiрячи сам собi. Чи це  сон,  чи  дiйснiсть?
Звiдки тут взялася Вандзя? Як вона потрапила сюди?
   - Вандзю! - Вiн кулею злетiв з  коня.  -  Вандзю!  Це  ти?  Злотко  мо?
дороге!
   Вандзя стояла не менш вражена, нiж Спихальський. Коли б пан Мартин  був
не такий схвильований, вiн мiг би помiтити, як сполотнiли щоки дружини,  а
в очах щось здригнулося, промайнуло зляканою пташкою i миттю щезло.
   - Мартине! -  зойкнула  жiнка.  -  Мартине!  Вiн  схопив  ??  на  руки,
притиснув до грудей.
   - Вандзю! Кохання мо?! Побий мене грiм, якщо  я  сподiвався  зустрiтися
тутай з тобою!
   - Я теж нiяк не сподiвалася на таку зустрiч!
   Бiля них збиралися люди. Ошелешений Метелиця з  подиву  роззявив  рота:
"його шляхтянка" виявилась дружиною Спихальського!..  Старий  козак  довго
лупав очима i шкрiб потилицю, а потiм помчав до товариства, щоб розповiсти
таку несподiвану новину.
   Спихальський опустив Вандзю на землю, помiтивши,  що  на  них  звернутi
цiкавi погляди багатьох людей, i, не випускаючи ?? руки  iз  сво??,  пiшов
поряд з нею.
   Виявилося, що Вандзя вже багато рокiв у  неволi.  Коли  султан  Магомет
брав Кам'янець, кiлька татарських чамбулiв напали на  Галичину  i  Польщу,
тодi вона й потрапила до них у полон.
   - Коб знав я напевне, що ти в Криму, то, не гаючись нi  хвильки,  пiшов
би з товариством визволяти тебе, моя кохана!..
   У Вандзi зiрвалося з вуст тяжке зiтхання i  в  голубих  очах  забринiли
сльози. Спихальський розцiнив це, як вияв жалю  за  втраченими  роками  на
чужинi, як скаргу на долю, що так несправедливо i жорстоко повелася з нею.
Вiн обняв жiнку за плечi, гаряче прошепотiв:
   - Не плач, Вандзюню, не побивайся! Горе лишилося позаду -  i  все  буде
добре...
   - Ах, Мартине, ти нiц не розумi?ш! - схлипнула жiнка.
   - Що ж я маю розумiти? Ми разом - i для мене цього досить. Вiдтепер  ми
завжди будемо разом, щастя мо?! По?демо у наш Круглик...
   - Там нiчого не лишилося: татари все спалили.
   - А ми вiдбуду?мо! Поставимо ще кращий дiм...
   - Нi, Мартинчику, не по?ду я...
   - Що? - вигукнув спантеличений Спихальський. - Чому то?
   - Крiм тебе, у мене там нiкого нема?...
   - Крiм мене, кажеш? А хто ж тобi ще потрiбен, ясочко?
   - У мене дiти. Мартине, - ледь чутно прошепотiла жiнка.
   - Холера ясна, якi дiти? Звiдки?
   Вiн раптом почав здогадуватися. Кров шугнула йому  в  обличчя,  i  воно
побуряковiло. Губи затремтiли, а руки мимовiльно шарпнули Вандзю за плечi.
   Не тямлячи себе, вiн заревiв:
   - Звiдки, питам?
   Вандзя вирвалась iз його рук, гордо пiдняла голiвку.
   - Не кричи, Мартине? Сам мiг би здогадатися, що таких жiнок,  як  я,  в
неволi не посилають до?ти кобилиць чи полоти баштан...
   - Отже, ти...
   - Так, я стала дружиною салтана.
   - О ?зус!
   - А що я мала  робити?  Хiба  я  винна  в  тiм,  що  мене  схопили,  як
беззахисну вiвцю, i завезли в чужий далекий край? Хiба не ти мав  захищати
мене? Але ж ви здали туркам Кам'янець i самi опинилися в неволi.. То  чого
ж ти зараз звинувачу?ш мене?
   Спихальський безтямно дивився на жiнку, не вiрячи  в  те,  що  сталось.
Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке вiн марив усi цi довгi
важкi роки, зiв'яли рожевi надi? на майбутн?, виплеканi  у  мороцi  чорних
каторжних ночей, коли в нього залишалася одна-?дина втiха - мрiя...
   - Де ж тi... дiти? - глухо спитав вiн.
   - Залишилися  в  Криму...  Салтан,  напевне,  врятував  ?х,  мо?х  двох
хлопчикiв.
   - А може, вони загинули?
   - Нi, не вiрю! - крикнула Вандзя. - Не говори про  це!  Не  вiрю!  Поки
сама не переконаюсь... Я бачила, як вiн тiкав з ними!
   - У нас будуть нашi дiти, Вандзюню.
   - Хто зна, чи будуть... Адже не було...  А  тi,  двiйко,  уже  ?,  i  я
безтямно люблю ?хi Чу?ш - люблю!
   - Ти забудеш ?х.
   - Кого? Дiтей?! Ти дума?ш, що говориш?
   - Холера ясна, але ж ти мусиш ?хати додому!
   - Я i ?ду. Хiба не  бачиш?  -  байдуже  проронила  Вандзя.  Пан  Мартин
зiтхнув i не вiдповiв нiчого.



   АРКАН В'?ТЬСЯ

   1

   Диван зiбрався пiсля обiднього намазу  в  малiй  троннiй  залi  Надворi
палило сонце, i гаряча задуха в'ялила поблякле листя  дерев,  а  тут  було
прохолодно й при?мно пахло трояндовою олi?ю.
   На розшитих  золотом  i  срiблом  м'яких  мiндерах,  набитих  перемитою
верблюжою шерстю,  сидiли  найвищi  сановники  Османсько?  iмперi?.  Нiмi,
без'язикi чорнi раби-нубiйцi в бiлих, як снiг, тюрбанах i таких  же  бiлих
балахонах безшумно прослизнули з задрапованих шовком  дверей  i  поставили
перед кожним велику - тонко? роботи - пiалу з холодним шербетом.
   Але нiхто до шербету не доторкнувся. Йшлося про важливi для майбутнього
Порти дiла.
   Говорив великий вiзир Кара-Мустафа. З його розповiдi виходило,  що  цей
рiк буде фатальним для урусiв. У Валахi? сто?ть готове до нападу вiдпочило
за зиму i заново оснащене всiм необхiдним двохсоттисячне вiйсько. Його ма?
пiдтримати Кримська i Аккерманська орди. Правда, недавнiй напад запорожцiв
значно пiдiрвав сили Мюрад-Гiрея, але через мiсяць вiн зможе  з  допомогою
аллаха вiдновити ?х i поставити пiд свiй бунчук не  менше  тридцяти-сорока
тисяч вершникiв. Кримчаки наскочать через Му-равськии шлях на Лiвобережжя,
вогняним смерчем прокотяться по землi козакiв i  вдарять  у  тил  уруським
вiйськам, якi оборонятимуть свою древню столицю - Ки?в.
   - Я з вiйськом пiдступлю до того мiста з пiвдня i  змету  його  з  лиця
землi! Це буде страшнiший погром, нiж Бати?в! Я не залишу  там  каменя  на
каменi! Я не залишу ?м, як це  зробив  Батий,  ?хньо?  Софi?!  Вона  стане
мечеттю, пiвнiчною Ая-Софi?ю, оплотом магометанства на  диких  сарматських
землях! А тих урусiв, котрi не здадуться, ми потопимо у Днiпрi!  -  заявив
паша Мустафа i низько поклонився султановi. - Знамено iсламу вiднинi зама?
над усi?ю землею урусiв!
   - Це треба зробити якнайшвидше, - промовив султан  Магомет,  кривдячись
вiд болю. Вiн уже другий тиждень нездужав. - Бо нас жде  велика  вiйна  на
заходi. Король Ляхистану разом  з  Венецi?ю  i  цiсарем  австрiйським,  як
доповiдають нашi вивiдачi, готу? проти нас хрестовий  похiд!..  Тож  одним
ударом ми повиннi розгромити урусiв, а другим, ще могутнiшим, - австрiйцiв
i ?хнiх союзникiв. Тодi вся ?вропа впаде до мо?х нiг!
   - Iнчалла!  Хай  буде  воля  аллаха!  -  закивали  бородами  султанськi
радники. - Покiнчити з урусами одним ударом!
   - Непогано було б перед походом зробити глибоку розвiдку, вивiдати сили
урусiв i ?хнi укрiплення, - промовив паша константинопольський Суваш. - Ми
не можемо знову, як торiк i позаторiк, iти наослiп...
   Це зауваження зачепило вiзира за живе. За позаторiшню  поразку  вiн  не
вiдповiда? - вона лежить на совiстi Iбрагiма-пашi. Але торiк... Невже паша
Суваш вважа?, що торiк вiн, великий вiзир, зазнав поразки  пiд  Чигирином?
Адже Чигирин упав! Його вже нема. Вiн бiльше не  iсну?...  Хiба  ж  то  не
перемога?
   Однак вiзир нiчого цього вголос не сказав, бо знав,  що  не  один  паша
Суваш вважа?, що торiк уруси лишились непереможеними, вiн також  знав,  що
глибоко в душi так вважа? i султан. Тому вiдповiв стримано:
   - Незабаром Буджацька орда за мо?м наказом ударить  на  Ки?в,  пошарпа?
його околицi i вивiда? сили урусiв...
   Султан ствердно кивнув головою.
   Потiм пiдвiвся сухий, з темним, поораним глибокими  зморшками  обличчям
великий муфтiй. Склавши молитовне руки, вiн вклонився султановi i сказав:
   - Я хотiв би нагадати повелителевi правовiрних i всьому дивану про  те,
що в тилу наших вiйськ i досi залиша?ться Запорозька Сiч, це кляте  гнiздо
гяурiв-розбiйникiв, смертельних ворогiв iсламу... Я боюся, що ?хнiй  ватаг
Урус-шайтан Сiрко скориста?ться з того, що пiд час вiйни i Крим, i Буджак,
i  все  Причорномор'я  залишаться  без  вiйськ,  i  нападе  на   поселення
правовiрних, як вiн уже робив це не раз... Або  ж  вирветься  на  море  на
сво?х байдаках i спалить приморськi мiста Криму або й само? Туреччини.
   - Ми не повиннi  допустити  цього!  -  сухо  сказав  султан,  непри?мно
вражений згадкою про запорожцiв, яких вiн уже не один раз обiцяв  знищити,
стерти з лиця  землi,  але  якi  й  досi  живуть  i  навiть  завдали  йому
вiдчутного й прикрого для султанського престижу удару. - Що дума?  зробити
великий вiзир?
   - Я вже послав загони, якi вiдбудують Кизи-Кермен  та  iншi  фортецi  в
гирлi Днiпра. Цi фортецi зачинять вихiд запорожцям у море, а  ?хнi  залоги
перетнуть шлях у Крим та в Буджак!
   Великий муфтiй задоволене схилив голову, знову  молитовно  склав  перед
собою руки.
   - Хай славиться iм'я пророка! Смерть гяурам!
   - Великий султане, - знову вклонився  вiзир  Мустафа,  -  ка-м'янецький
паша Галiль доносить, що гетьман i  князь  Укра?ни  Юрiй  Хмельницький  не
зумiв завоювати довiр'я  народу  свого.  Вiн  сидить  у  Немировi,  як  на
вулканi.  Населення  повста?,  тiка?  з  Подiлля...  Одного  разу   навiть
трапилось так, що якiсь розбишаки вкинули  гетьмана  в  яму,  в  якiй  вiн
тримав злочинцiв. I тiльки  на  другий  день  Азем-ага  зi  сво?ми  людьми
вирятував його звiдти... Я не чекаю вiд нього  нiяко?  допомоги,  бо  його
гяурське вiйсько налiчу? сотню волоцюг. Ми ж трима?мо  бiля  нього  бiльше
тисячi сво?х во?нiв, щоб уберегти  його  вiд  повстанцiв  та  вiд  спокуси
перекинутися до сво?х чи до полякiв...
   - Хiба ? докази такого умислу?
   - Поки що нема, але...
   - Накажи пашi Галiлю i Азем-азi, щоб не  спускали  ока  з  ньо-го!  Нам
потрiбне його iм'я... Як приманка. Але як тiльки щось помiтиш за ним...
   - Ясно, мiй повелителю.
   Султан пiдвiвся, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена.


   2

   Пiсля походу на Крим Сiрко схуд, збляк i якось раптово  почав  старiти.
Пiд  очима  у  нього  залягли  синi  тiнi,  на  ши?  та  обличчi   рiзкiше
вималювались  зморшки.  А  очi,  що  ще  донедавна  яснiли  по-молодечому,
погасли, померкли.
   Нiхто не розумiв, що сталося з ним.
   - Захворiв наш батько, - перешiптувалися по куренях козаки.
   - Шкода старого, - журилися iншi.
   А тi, хто стояв ближче до кошового, розповiдали:
   - Не спить ночами,  стогне,  молиться...  Просить  бога  прийняти  його
душу... Мабуть, вiджив наш батько сво?... Душа i тiло просять спочинку...
   Однак грiзнi подi?, що насувалися на  рiдну  землю,  змушували  старого
кошового забувати про сво? болячки  та  душевнi  переживання  i  займатися
вiйськовими й господарчими справами. Кожного дня, вiд  ранку  до  пiзнього
вечора, вiн був на ногах: радився iз старшинами, писав листи, заглядав  до
майстерень, де виготовляли зброю, порох та ядра, до чинбарнi,  стельмашнi,
пiдганяв теслярiв, якi лагодили старi та будували новi  човни,  перевiряв,
скiльки пороху, олова та збро? зберiга?ться в коморах, скiльки там збiжжя,
борошна й солонини, а iнодi, сiвши з молодиками в легкий  човен,  об'?здив
Вiйськову Скарбницю - навколишнi острови,  де  в  потайних  мiсцях  стояла
запорозька  флотилiя,  зберiгалася  зброя,  де  за  багато  рокiв   козаки
позводили невеличкi укрiплення, що захищали пiдступи до Сiчi.
   Одного разу джура покликав до кошового Арсена i Палiя.
   - Сiдайте,  синки,  -  показав  старий  отаман  на  лаву,  коли  козаки
переступили порiг вiйськово? канцелярi?. - Маю з вами трохи побалакати...
   Арсен i  Семен  Палiй  умостилися  край  столу  на  фарбованiй  лавi  з
рiзьбленою спинкою, вичiкувально дивилися на Сiрка.
   Вигляд  у  кошового  справдi   був   поганий,   землисто-сiре   обличчя
загострилося, як пiсля хвороби, а з-пiд сорочки на плечах випирали  гострi
лопатки.
   - Ось що, синки, - зупинився перед козаками кошовий. - Наста? час, коли
кожного дня можна чекати непроханих гостей.
   ? певнi  вiдомостi,  що  турки  розпочали  вiдбудову  Iслам-Кермена  та
Кизи-Кермена... Заворушилася Аккерманська орда...  Оговтався  пiсля  нашо?
прочуханки хан Мюрад-Гiрей i збира? пiд сво? знамена недобиткiв... Але нам
невiдомо, що зараз робить i замишля? на майбутн?  вiзир  Кара-Мустафа.  Це
наш головний ворог! Тож саме з нього ми мали б не спускати очей...
   - Що ж робити, батьку? - спитав Палiй.
   - Треба ?хати в Немирiв i Кам'янець... Тiльки там можна добути потрiбнi
вiдомостi.
   - По?ду я? - спитав Арсен.
   - Так, сину, по?деш ти, - твердо сказав кошовий.
   - Що ж робити менi? - Палiй був трохи спантеличений.  Сiрко  усмiхнувся
доброю старечою усмiшкою: останнiм часом вiн  полюбив  цього  розумного  i
вiдважного козака.
   - Чекай, чекай, буде i тобi робота... Вiзьми сотнi двi чи три охочих  -
такий собi летючий полк - i проведеш Арсена до Немирова, полковнику. Ми  -
тобто я, ки?вський во?вода Шереметьев i гетьман  -  повиннi  точно  знати,
коли виступить Кара-Мустафа. Арсен ма? добути такi вiдомостi, а ти негайно
передаси ?х куди слiд... Без певних вiстей не повертайтеся!
   - Розумi?мо, батьку, - вiдповiли козаки.
   - Але це ще не все... Щось треба робити з Юрком Хмельницьким. Брати  ще
i його кров на свою совiсть не хочу. Досить ?? на  мо?х  руках...  Пам'ять
про Богдана не дозволя? менi вiддати такий наказ. Але й миритися з тим, що
той нелюд творить на Подiллi та й на всьому Правобережжi, не можна  теж...
Отже, потрiбно зробити так, щоб йому самому стало тiсно в  Немировi  i  на
всiм Подiллi... Тiсно разом з його союзниками - турками й татарами.
   - Повстання? - сяйнув очима Палiй.
   -  Так,  повстання!  I  не  одно...  А  твiй  полк,  Семене,  пiдтрима?
повстанцiв, буде ?хньою опорою.
   - Ясно.
   - Але не тiльки повстання... Непогано було б забити клин  мiж  Юрком  i
турками. Бува?, що одне слово може зробити бiльше, нiж тисяча шабель... Це
вже хай Арсен зi сво?ми болгарськими друзями помiзку?...
   - Постараюся, батьку, - вiдгукнувся Звенигора. - Нам усе зрозумiло.
   - Ну, коли зрозумiло, то йдiть збирайтеся! Щоб завтра були в дорозi.
   Сiрко обняв козакiв i провiв ?х аж на ганок.


   3

   Ки?в кишiв вiйськовим людом. З Росi? по Днiпру i  Деснi  плотарi  гнали
будiвельний лiс, човни з залiзом, вiйськом, збро?ю. З Лiвобережжя  гетьман
Самойлович прислав кiлька тисяч козакiв i ще бiльше посполитих  селян  для
грабарських робiт.
   Вдень i вночi на Печорську i Звiринцi не  вщухав  людський  гомiн.  Там
зводилися високi землянi вали, укрiпленi частоколом, гармашi встановлювали
на  них  гармати,  в   передпiллi   козаки   споруджували   вовчi   ями...
Укрiплювалося старе мiсто. Подiл теж обнесено палiсадом.
   Через Днiпро перекинуто великий  наплавний  мiст  на  байдаках.  Ширина
мосту була така, що по ньому могло зразу ?хати чотири ряди возiв.
   Генерал Патрiк Гордон, або, як його тепер звали, Петро Iванович Гордон,
який керував цим величезним будiвництвом, ледве встигав побувати  за  день
усюди, де велися роботи. I печорськi ретраншементи, i мiст були  в  центрi
його турбот. Особливо мiст:
   ось-ось мали надiйти основнi сили з Лiвобережжя. Десятки тисяч  во?нiв,
тисячi возiв i тисячi голiв худоби  потрiбно  було  Швидко,  без  затримки
переправити на правий берег. Крiм того, вiн мав так  укрiпити  пiдходи  до
моста, щоб вороги не змогли його зруйнувати чи  спалити...  Тому  й  гасав
непосидющий генерал на високому тонконогому конi з одного  кiнця  мiста  в
другий, i всюди його гостре око помiчало те, чого не могли або  не  хотiли
помiтити iншi, а рiзкий голос пiдганяв лiнтюхiв.
   Та, незважаючи на зайнятiсть, генерал знайшов годину, щоб потурбуватися
про Арсенову сiм'ю. Вiн послав у Новосiлки  з  припасами  Кузьму  Рожкова,
якого пiсля чигиринсько? облоги тримав при собi, i той одного теплого  дня
повернувся до Ки?ва не сам, а з Iваником,  який  узяв  найдужчих  коней  i
найбiльшого воза в  надi?  ще  чим-небудь  поживитися.  Не  за?жджаючи  на
генеральське  подвiр'я,  вони  помандрували  до  Софi?,  потинялися  перед
пишними будинками ки?вських вельмож, спустилися на Подiл.
   Велике гамiрне мiсто справило на Iваника сильне враження. Сяючi золотом
банi церков, кам'янi будинки, просторi крамницi, де можна було купити ?жу,
сiль, зброю i збрую, ошатно вбранi городяни i городянки - все це викликало
у нього захоплення i подив. Вiн тiльки прицмокував, поглядаючи на блискучi
сокири та лопати, сапки, серпи й гостролезi коси, на хомути та наритники з
гнуздечками, що пахли свiжовичиненим ременем, бив руками по сво?х порожнiх
кишенях.
   - Ай-ай-ай, досада  яка,  зна?ш-ма?ш!..  Усе  тута  ?,  крiм  пташиного
молока. Одно? дрiбнички не вистача? - грошенят. Ай-ай-ай, жодного  шеляга,
як на те, не завалялося в кишенi... Тьху!
   Кузьма тихцем пiдсмiювався, бо знав, що генерал Гордон уже наказав  усе
те приготувати. А крiм того - i солi, i борошна, i в'ялено? риби...
   Радощам Iваника не було меж, коли ввечерi вiн побачив усе те багатство.
   - Хоч би осi не поламалися, - похитував головою стрiлець, дивлячись, як
Iваник запопадливо хапа? з комори рiзне залiзяччя i кладе на воза.
   - Не поламаютьсяi Вони в мене дубовi, зна?ш-ма?ш, - вiдповiдав  Iваник.
- А поламаються - новi в дорозi витешу!
   Вранцi другого дня вiн мав ви?хати додому. Але це якраз була недiля,  i
коли в церквах ударили дзвони  до  заутренi,  Iваник  почухав  потилицю  i
сказав:
   - А що, зна?ш-ма?ш, бути в  Ки?вi  i  не  заглянути  в  Ки?во-Цечерську
лавру?.. Кузьмо, поведи, будь другом!
   Вони спустилися в Хрещатий яр, на дорогу, що  вела  через  Угорське  до
лаври.
   Стояв сонячний погожий ранок. У яру,  серед  зелено?  гущавини,  кувала
зозуля, бринiли пташинi спiви. Десь угорi, в розложистому гiллi  обсипаних
цвiтом лип, гули бджоли, а над усiм цим пливли звуки дзвонiв -  дзень-бом,
тiлi-бом, дзень-бом, тiлi-бом!..
   Дорога випетляла нагору, до Угорського. Звiдти  вже  виднi-лися  золотi
хрести Успенського собору, ру?ни оборонних стiн, що з часiв  нападу  Батия
лишалися невiдбудованими. Стара i Нова Печерськi слободи.
   I тут раптом звуки дзвонiв обiрвалися. Натомiсть з валiв  ретраншементу
залпом ударили гармати, почулися далекi крики.
   - Свято яке, чи що? - спантеличився Iваник. Кузьма  зблiд.  Нi,  заради
свята з гармат не палитимуть. Та до того ж ретраншемент ще не закiнчено  i
не всi гармати установлено... Невже напад?
   Його  сумнiви  розвiялися,  коли  вiд  лаври  долинули  тривожнi  звуки
сполоху. Великий дзвiн забомкав часто, мов на пожежу,  -  бом-бом-бом!  Тi
звуки проникали крижаним холодом в  саме  серце  i  розросталися  в  ньому
чорним жахом.
   - Татари! - вигукнув Кузьма,  вихоплюючи  шаблю.  -  Прокляття!  Тiкай,
Iванику!
   Вiд Ново? слободи прямо на них мчали вершники, на скаку пускаючи в  бiк
лаври хмару стрiл. Видно, вони прорвалися через Звiринець, де  будiвництво
валiв ще тiльки  починалося,  i,  зiм'явши  нечисленну  сторожу,  затопили
Печерськ. Порятунку не було.
   Iваник теж вихопив шаблю.
   - Тiкай! Я прикрию тебе,  Кузьмо,  зна?ш-ма?ш!  Затримаю  ?х!  Тiкай  у
гущавину, на схили Днiпра! - гукнув вiн. - Бо то я винен, що потягнув тебе
сюди... Чого обом гинути!
   Кузьма i не думав тiкати.
   - Та тiкай же,  холера  ясна!  -  вигукнув  Iваник,  не  помiчаючи,  що
перейняв вiд Спихальського його улюблену лайку.
   Але тiкати  вже  було  пiзно.  Татари  швидко  наближалися.  У  повiтрi
просвистiло кiлька стрiл, i одна з них  уп'ялася  Iваниковi  в  руку.  Вiн
недоладно змахнув високо пiднятою шаблею, зойкнув i став поволi осiдати на
землю. На бiлiй полотнянiй сорочцi швидко розтiкалась червона пляма.
   - Зiнько! - зойкнув Iваник. - Рятуй! Погибаю... Кузьма  нахилився,  щоб
витягти iз рани стрiлу, але тут прошумiв аркан i обкрутився  навколо  його
ши?, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з  руки  шаблю  i
повалився на землю поряд з Iваником.
   - Прикiнчити ?х, батьку? -  почув  над  собою  юнацький  голос.  Рожков
розплющив очi. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий -  лiтнiй
чоловiк з густою чорною бородою.
   - Не треба, Чоро, - вiдповiв старший. - За них дадуть на невiльницькому
базарi що-небудь... Накажи зв'язати!
   - Добре, батьку, - вiдповiв молодий  i  гукнув  во?нам:  -  Гей,  люди,
зв'яжiть ?х i вiдпровадьте в наш стан!
   Кiлька татар довгими вузькими пасами, вирiзаними  з  нечинено?  лошачо?
шкiри-сирицi, зв'язали руки Iваниковi i Рожкову.  В  ту  ж  мить  замашний
нагай оперiщив ?х по плечах. Невiльники схопилися  на  ноги.  Тугий  аркан
зразу ж потягнув ?х за собою...
   Татарський напад тривав недовго. Орда  налетiла  зненацька,  мов  вихор
серед ясного дня, i так же швидко, захопивши кiлькасот бранцiв  i  бранок,
пiдпаливши кiлька будiвель, почала вiдступати. Козаки i  стрiльцi  повсюди
вибили татар за межi мiста, i  вони,  промчавши  околицями  його,  так  же
раптово щезли, як i з'явилися, полишивши пiсля  себе  трупи,  пожарища  та
плач рiдних за бранцями.



   КАМ'ЯНЕЦЬ

   1

   Загiн Палiя зупинився у нетрях Краковецького лiсу, що  в  тi  часи  був
одним з найбiльших на Подiллi. Лiс не тiльки мав захищати вiд  стороннього
ока та несподiваного нападу ворога, влiтку вiн був рiдною хатою для во?нiв
i щедрим столом. Тут можна було випасати коней, будувати куренi,  безпечно
розводити вогнища. Тут водилося безлiч найрiзноманiтнiшо?  дичини:  зайцi,
дрохви,  гуси,  козулi,  лосi,  ведмедi.  Тут,  нарештi,   земля   ряснiла
ягiдниками, а на кислицях та грушах плодiв начiплялося, як роси.
   Вибравши над лiсовим струмком, пiд  горою,  де  били  джерела,  затишну
мiсцину. Палiй наказав козакам будувати куренi, а сам пiдiйшов до  Арсена,
який стояв осторонь з  Романом  i  Спихальським.  Вiддалеки  на  зламаному
деревi сидiла змарнiла, зажурена Вандзя. Опустивши  голову,  вона  втупила
погляд у землю i, зда?ться, нiчого не бачила i не чула.
   - Ну, от, панове-браття, юж i наступила година нашо?  розлуки,  -  тихо
промовив Спихальський. - Звiдси ми самi  будемо  добиратися  до  Львова...
Шкода менi розлучатися з вами, але мушу...
   Вiн обняв Арсена i ткнувся колючими вусами йому в щоку. I Арсен вiдчув,
як раптом пан Мартин здригнувся всiм тiлом, нiби тамував  ридання,  швидко
задихав, а потiм зовсiм тихо прошепотiв:
   - Ех, кохам тя, холера ясна!.. Н?х буду  песiй  син,  же  лжу  мовлю...
Кохам, як брата... Шкода, Златки i  Стехи  нема!  Але  вiрю  -  знайдуться
вони...
   Вiн вiдхилився, i Арсен побачив у оцi товариша сльозу.
   - Ми ще зустрiнемося, пане Мартине!  ?й-богу,  зустрiнемося,  спом'янеш
мо? слово! - Арсен i сам не вiрив у те, що говорив, але йому дуже хотiлося
втiшити друга, бо й самому на  серцi  було  тяжко.  -  При?деш  до  нас  у
Новосiлки... на весiлля... Як знайдеться Златка, я  дам  знати...  Бо  теж
вiрю...
   - При?ду! - пообiцяв Спихальський i почав обнiмати Романа i Палiя.
   За кiлька хвилин вiн пiдсадив Вандзю на коня i  спритно  сам  скочив  у
сiдло. Помахав рукою.
   - Прощавайте, братове!
   Шелеснули зеленi кущi лiщини - i пан Мартин зник у густому пралiсi.


   2

   А в Немировi i далi тривала колотнеча: гетьман усiх пiдозрював у зрадi,
у тому, що вiд нього приховують золото i коштовностi, потрiбнi для  казни,
i не було дня, щоб на Викiтцi когось не катували або не вiшали.
   Останнiм часом у немилiсть  потрапив  сам  полковник  Яненченко.  Пiсля
того, як син гетьмана Самойловича полковник Семен  Самойлович  з  вiйськом
напав на Правобережжя i вигнав  Яненченка  з  Корсуня,  вiн  перебрався  в
Немирiв i поселився на Шполiвцях.
   Хитрий, пiдступний i не менш жорстокий,  нiж  Юрiй  Хмельницький,  вiн,
крiм того, ще був владолюбною i корисливою людиною. Разом з тим вiн  добре
знав Юрiя i розумiв, що той нiколи не поступиться нi владою,  нi  здобиччю
на його користь. А останнiм часом гетьман зовсiм схибнувся: йому в  голову
засiла думка, що вiдродити Правобережжя i всю  Укра?ну  вiн  зможе  тiльки
тодi, коли в сво?х скринях матиме достатню кiлькiсть золота i срiбла,  щоб
утримувати чимале вiйсько. I вимагав грошей не лише з  населення,  а  й  з
сво?х сотникiв та полковникiв.
   - Пане Iване, ти й до цього часу не внiс у мою казну ту тисячу золотих,
про якi я нагадував тобi ще взимку, - сказав вiн одного разу  Яненченковi,
коли вони зосталися у гетьманськiй свiтлицi втрьох; тут ще  був  присутнiй
Ненко. - А кажуть, грошенята у
   тебе ?...
   - Пане гетьмане, де в мене тi грошенята! -  вигукнув  вражений  почутим
Яненченко i схопив гетьмана за руку. - Юрiю, ти це справдi? Чи жарту?ш?
   Але дружн? звертання нiяк не вплинуло на гетьмана.  Очi  його  дивилися
холодно,  суворо,  а  блiде  красиве  обличчя  мов  закам'янiло  в   сво?й
незворушностi.
   - Якщо ти, пане Iване, хочеш пiдтримувати зi мною дружнi  стосунки,  то
раджу тобi негайно ?хати ось iз ним, - гетьман кивнув на Ненка, - додому i
привезти все те, що ти нагарбав, будучи
   на службi в мене...
   - Ясновельможний пане гетьмане!.. - скрикнув полковник.
   Але Юрась не дав йому докiнчити.
   - I це думай, що коли ти держиш мою сестру,  то  я  все  тобi  спущу  з
рук...  Нi,  для  мене  нiчого  зараз  нема?  святiшого  i  дорожчого   за
батькiвщину, i для ?? користi я готовий на все!  Навiть  якщо  б  довелося
посадити тебе в яму, то я не зупинився б i перед
   цим. Затям собi!
   Яненченко знiтився i втягнув голову в плечi. Вiн якось  дивно  поглянув
на гетьмана i зразу ж прикрив очi довгими вiями. Але в коротку мить Ненко,
який уважно стежив за цi?ю розмовою, встиг помiтити, якою  люттю  блиснули
полковниковi очi. "Це добре,подумав Ненко. - Вовки погризлися  мiж  собою,
тим легше можуть обидва потрапити до пастки!"
   - Гаразд, пане гетьман, я зроблю так, як ти наказу?ш, -  промовив  тихо
Яненченко. - Але прошу - не посилай зi мною охорону... Через  годину-другу
я сам прибуду на Викiтку з усiм, що
   в мене ?.
   Юрась пильно подивився на нього i холодно сказав:
   - Добре. Але не  подумай  обдурювати  мене!  Не  прощаючись,  Яненченко
вийшов iз свiтлицi.
   Нi через годину, нi через двi не прибув вiн на Викiтку.  Перед  вечором
козак-гонець, посланий гетьманом, сповiстив, що полковник, осiдлавши  двох
сво?х найпрудкiших коней, ви?хав з дому i повернув на Вiнницький  шлях.  А
там слiд його губився...


   3

   Побувши у Кругляку i пересвiдчившись, що вiд його невеличкого ма?тку  -
чимало? дерев'яно? хати,  якi  бувають  i  в  заможних  селян-лемкiв,  вiд
повiток i клунi, вiд усього майна - не залишилося пiсля татарського нападу
нiчого, крiм головешок, а дворище вже почало  заростати  бур'яном,  Мартин
Спихальський з болем у серцi повернув коней  i  по?хав  до  Львова.  Ще  в
дорозi до Круглика вiн  дiзнався,  що  його  колишнiй  сюзерен,  Станiслав
Яблоновський, тепер - коронний польний гетьман, i пан Мартин, не маючи  де
в цiлому кра? прихилити з дружиною голову,  попростував  до  нього,  маючи
надiю, що Яблоновський не забув його i допоможе обзавестися  господарством
або вiзьме до себе на службу. При цьому пан  Мартин,  з  притаманною  його
душi добрiстю, заздалегiдь простив його колишн? перелюбство  з  Вандзею  i
вирiшив не нагадувати йому про це. Однак дружинi  не  стерпiв  -  нагадав.
В'?жджаючи на широке подвiр'я мiського замку, запруджене вiйськовим людом,
пан Мартин раптом стиснув ?й руку i суворо сказав:
   - Зараз ми зустрiнемося з паном Станiславом...  Я  все  знаю...  Вандзя
здивовано пiдвела голубенькi оченята i поморщилася.
   - Що пан ма? на увазi?
   - Хай панi не прикида?ться  ягнятком...  Менi  все  повiдано  про  ваше
укохання!
   - Що пан мовить? - скрикнула ображено Вандзя.
   - Панi не ма? причини хвилюватися: я все простив i забув!.. Але я  хочу
попередити панi, якщо це повториться знову...
   Пан Мартин не сказав, що буде, якщо  "це  повториться  знову",  але  по
тому, як побуряковiло вiд гнiву його обличчя,  як  настовбурчилися  грiзно
вуса та блиснули  очi,  i  без  слiв  було  зрозумiло,  що  Вандзi  будуть
нагiереливки.
   - Пан мiг i не тягти мене сюди, а залишити в Криму.  Я  казала  про  це
пановi не раз, - випалила розгнiвана жiнка.
   - Тихо, прошу тебе! - зашипiв пан Мартин,  помiтинши,  що  на  них  уже
звернули увагу. - Домовилися ж...
   Вiн сплигнув з коня, допомiг  зiйти  панi  Вандзi,  накинув  поводи  на
вмурований у стiну  залiзний  гак  i  звернувся  до  шляхтича  в  ошатному
вбраннi,  що  саме  вийшов  з  дверей  масивного  кам'яного  будинку   пiд
черепичним дахом.
   - Як пройти до ясновельможного пана гетьмана?  Шляхтич  пильно  оглянув
незвичайний i добре поношений одяг Спихальського, загорiле,  аж  задублене
на сонцi й вiтрах обличчя, запиленi чоботи i недбало вiдповiв:
   - Ясновельможний пан гетьман  нинi  дуже  зайнятий,  мостивий  пане,  i
навряд-чи зможе придiлити вам  хоч  ?дну  хвилину  часу...  Я  порадив  би
мостивому пановi прийти днiв через два-три...
   - Як! - вигукнув вражений Спихальський. - Через днiв  два-три?  Чи  пан
дума?, що говорить?
   - Але пане!- спалахнув шляхтич.  -  Я  ?стем  вiйськовий  товариш  пана
гетьмана! Як пан смi? так говорити зi мною!
   - А я був вiйськовим товаришем ясновельможного пана гетьмана  ще  тодi,
коли  мостивий  пан  пiд  столом  пiшки  ходив,  -  розпалився  ще  бiльше
Спихальський, не помiчаючи, що тому теж уже рокiв тридцять, як i йому.
   Без гроша в кишенi, без даху над головою, вiн не знав, як прожити день,
а тут раптом йому пропонують зачекати два, а то й три днi. А хто гаранту?,
що через три днi його допустять перед яснi очi гетьмана? Розлютований  пан
Мартин важко дихав i не мiг стримати себе.
   - Я з паном гетьманом не в одному бою побував,  поки  мостивому  пановi
нянi соплi витирали, тричi на день кашею з молоком запихали  i  стiльки  ж
разiв дещо iз штанiв витрушувалиi Перун  мене  побий,  якщо  мостивий  пан
зараз же не доповiсть про мене, тобто пана  Мартина  Спихальського,  то  я
шаблею зiб'ю пиху з бундючного i нерозумного  пана  вiйськового  товариша!
Холера ясна!
   Шляхтич зблiд i схопився за шаблю. Бiля входу в будинок збиралися люди,
з цiкавiстю прислухаючись  до  суперечки.  Але  тут  з  вiдчиненого  вiкна
другого поверху пролунав голос, який примусив усiх враз замовкнути.
   - Що там за шум, панове?
   - Пан гетьман, пан гетьман,  -  прошелестiло  в  натовпi.  Спихальський
задер голову, наставивши вгору сво? полум'яно-червонi вуса.
   - Я ?стем шляхтич Мартин Спихальський, мiй ясновельможний
   пане! Гадаю, ясновельможний пан не забув мене?.. А то  -  моя  малжонка
панi Вандзя... ?? пан теж мусить пам'ятати...  Я  повернувся  з  турецько?
неволi, прошу пана.
   Пан Мартин раптом замовк i почервонiв. Йому стало соромно i шкода себе.
"Песiй ти син, пане Мартин, - подумав вiн. - Перед ким принижу?шся?  Перед
коханцем тво?? дружини? Перед людиною, яка поглумилася з твого  гонору,  а
сама тiльки тим переважа? тебе, що мас великi ма?тки? Сто дзяблiв!.."
   Вiн розпачливо обвiв  поглядом  принишклих  шляхтичiв  i  жовнiрiв,  що
стояли навколо, i ладен був уже шуснути в натовп i зникнути, втекти  геть,
але тут знову пролунав згори голос:
   - Ба, ба, ба, панi Вандзя! Пан Мартин! Яким побитом? Пiднiмайтеся сюди!
Я хочу бачити вас негайно! Матко боска, та ви прямо з того свiту!..
   Спихальський узяв Вандзю за руку i, супроводжуваний отетерiлим поглядом
вiйськового товариша, швидко увiйшов пiд похмурi  склепiння  стародавнього
будинку. Нагорi ?х уже ждав високий, гонористий на вид господар.
   - Прошу, прошу, ласкава панi, ходiть сюди! - показав вiн  на  розчиненi
дверi. - Пане Мартине, я радий бачити тебе у сво?му домi!  Де  ж  мостивий
пан пропадав стiльки лiт?
   - У турецькiй неволi, прошу ласкавого пана,  -  вiдповiв  Спихальський,
потискуючи вузьку холодну руку гетьмана i заходячи  до  велико?  вiтальна,
гарно умебльовано? i завiшано? дорогими килимами, на якi було почеплено не
менш дорогу зброю - шаблi, турецькi ятагани, пiстолi. - А панi Вандзя -  в
татарськiй... Ми щойно прибули з Укра?ни...
   - О, це тим бiльше цiкаво, бо в мене гiсть з Укра?ни, - i  Яблоновський
помахом лiво? руки вказав на незнайомця, який пiдвiвся з глибокого  крiсла
i статечно вклонився прибулим. - Знайомтеся - полковник Ян Яненченко...
   Спихальський уважно оглянув полковника, про якого чимало  чув  не  дуже
доброго на Укра?нi, i подумав, що, мабуть. Арсен  Звенигора  був  би  дуже
цiкавий знати, що привело цю людину з Немирова до  Львова.  Невже  прислав
Юрiй Хмельницький? З якою метою?
   Пiсля вза?мних привiтань i пустих фраз, якi нiчого  не  означали,  крiм
вiддання належно?  данини  свiтсько-шляхетському  етикетовi,  Яблоновський
запросив  усiх  сiсти,  а  Спихальському  наказав  розповiсти   про   сво?
поневiряння i пригоди. Слуга  внiс  на  тацi  вино  i  кришталевi  келихи.
Яблоновський, вiдсьорбуючи  маленькими  ковтками  холодний  напiй,  слухав
розповiдь пана Мартина, а  кра?чком  ока  поглядав  на  Вандзю,  змарнiлу,
схудлу i досить-таки обшарпану. Але  по  його  очах  i  по  всьому  виразу
обличчя годi було зрозумiти, що вiн дума? про такий нежданий  при?зд  цi??
збiднiло? шляхтянсько? пари, чи радий вiн ?й, чи нi.
   Коли Спихальський закiнчив  свою  не  дуже  веселу  розповiдь,  гетьман
зiтхнув i сказав:
   - Одiссея ваша, панове, справдi цiкава, i ми ще коли-небудь  продовжимо
нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотiв би почути  твою  думку
про становище на  Укра?нi...  Чи  правда,  що  все  Правобережжя  -  то  ?
напiвпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастiв  та  iншi
колись  багатолюднi  мiста  зараз  лежать  у   суцiльних   ру?нах,   стали
пристановищем для дико!
   звiрини?
   - Так, пане, то все правда.
   - Тобто  ти  хочеш  сказати,  що  весь  той  край  поспiль  позбавлений
людностi?
   - Ну, це не зовсiм так, вельможний пане... Люди там ?,  де  бiльше,  де
менше... Так, у Фастовi, ми бачили  три  душi  -  стару  бабусю  i  двiйко
дiтей...
   - це все одно що нiчого, - замислено промовив гетьман. -
   Отже, якщо край майже безлюдний, то вiн, можна сказати, нiчий... I якщо
Рiч Посполита проявить  хоч  трохи  наполегливостi  i  бажання,  то  зможе
повернути тi землi в лоно матерi-отчизни?.. Про це щойно менi говорив  пан
полковник...
   Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок во?води. Так  от
з якою метою при?хав Яненченко! Отже,  Юрiй  Хмельницький  затiяв  чергову
зраду? На цей раз вирiшив вiдступитися  вiд  султана  i  переметнутися  до
короля? Але ж це означатиме, що проти Польщi стане не тiльки  Порта,  а  й
Укра?на та Росiя!  Чи  тут,  може,  щось  iнше?..  Щоб  не  виявити  сво?х
справжнiх почуттiв, вiн обмежився непевною вiдповiддю.
   - Я не думав про це,  ясновельможний  пане...  Але  якщо  гетьман  Юрiй
Хмельницький вiдсахнеться вiд туркiв i  знову  почне  служити  його  мосцi
королевi польському...
   - Юрiй Хмельницький тут нi при чому, i ми не  можемо  розраховувати  на
нього...
   - Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув вiд
   гетьмана.
   - Навпаки, пан полковник втiк од нього, боячись позбутися
   голови... Юрiя Хмельницького до уваги ми можемо не брати:  вiн  не  ма?
нiяко? сили. До того ж це напiвбожевiльний, якого  султан  терпить  тiльки
заради його iменi...
   - Я не знаю що розповiдав ясновельможному пановi пан полковник,  але  я
гадаю, що вступ коронних вiйськ на терен Укра?ни викличе опiр  як  туркiв,
так i Росi?.
   - Вiйська - так... Але  хто  ж  каже  посилати  вiйсько?..  Туди  треба
послати розумних, вiдважних i вiдданих  людей,  таких,  примiром,  як  пан
полковник. I хай вони збирають звiдусюди козакiв, хлопiв, рiзних гультя?в,
саджають ?х на пустирища i служать з ними Речi Посполитiй!.. Над цим треба
подумати i доповiсти  королевi  i  сеймовi.  Ми  ще  повернемося  до  цi??
розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрiбно одне  -  притулок,  бо,  я
бачу, панi Вандзя мрi? про баняк гарячо? води, чисту бiлизну i спочинок...
Панове нiчого не матимуть проти, якщо деякий  час  поживуть  сусiдами  пiд
одним дахом? - звернувся Яблоновський до Спихальського i Яненченка  i,  не
чекаючи вiдповiдi, нiби ця справа вирiшена, додав:- Тут поблизу ?  у  мене
невеличка садиба, зараз слуги вiдведуть вас туди... Я  вважаю,  що  i  пан
Яненченко, i пан Спихальський вiднинi перебувають на мо?й службi?..
   - Так, ясновельможний пане, - в один  голос  вiдповiли  Спихальський  i
Яненченко.


   4

   Зовсiм незатишно  почувався  Юрiй  Хмельницький  у  сво?й  немирiвськiй
фортецi на Викiтцi. Пiд його  ногами  горiла  земля.  Доведенi  до  вiдчаю
безконечними поборами, знущанням i глумлiнням, селяни i мiщани навколишнiх
сiл i мiстечок тiкали в лiси, збиралися в купи i нападали на  татарськi  й
турецькi загони, що розбрелися по Подiллю збирати ясак.  А  коли  по  краю
прокотилася чутка, що iз Запорожжя з'явився якийсь Палiй з козаками i  б'?
туркiв, у  Тульчинi,  Джуринi,  Тивровi  та  Шпиковi  спалахнули  справжнi
повстання, ?х очолили Абазин, Iскра та Самусь.
   З огляду на те, що в селах i мiстах  людей  залишилося  мало,  особливо
чоловiкiв, повстанськi загони теж були малочисельнi i не  могли  оволодiти
Немировом. Однак вони завдавали вiдчутних ударiв  турецькiй  адмiнiстрацi?
та окремим невеличким татарським загонам.  Палiй  же  одного  разу  навiть
спробував увiрватися в Немирiв. I хоча йому не пощастило  захопити  посад,
Юрiй Хмельницький не на  жарт  перелякався.  Вiн  послав  двох  гiнцiв  до
кам'янецького пашi з проханням прислати полк яничарiв або чотирьохтисячний
татарський чамбул, але повстанцi  тих  гiнцiв  перехопили  i  повiсили  на
роздорiжжi, при в'?здi до Немирова. Це вкрай зiпсувало настрiй гетьмановi.
   - Ми повиннi щось робити, - заявив вiн на радi, куди були запрошенi всi
старшини - турецькi, татарськi й укра?нськi. - Не можемо  ж  ми  сидiти  у
фортецi... I вийти з не?, щоб пройти Подiллям,  вогнем  i  мечем  покарати
розбiйникiв, теж не можемо:  вони  захоплять  Немирiв...  ?диний  вихiд  -
пробитися комусь у Кам'янець i привести вiд пашi сильне пiдкрiплення...
   - Дво? уже наклали головами, - обережно сказав  Многогрiшний,  боячись,
аби вибiр цього разу не впав на нього.
   Всi мовчали. Ще стояли перед очима спотворенi обличчя  повiшених,  яких
тiльки сьогоднi поховали. Нiкому не хотiлося подiлити з ними гiрку долю.
   - Однак ?хати комусь треба, - промовив пiсля паузи Азем-ага. - Справдi,
ми опинилися в скрутному становищi.
   Ненко  i  Младен  переглянулися.  Кожного  третього  дня  вони   та?мно
зустрiчалися з Арсеном Звенигорою, розповiдали йому про все, що робиться в
станi гетьмана. Однак iстотних новин не було, бо i сам  гетьман  давненько
вже не одержував нiяких звiсток вiд вiзира та пашi. Вони не раз  говорили,
що потрiбно комусь ?хати в Кам'янець, щоб там з перших уст  дiзнатися  про
намiри турецького командування.
   - Дозвольте по?хати менi, - тихо  сказав  Ненко,  потискуючи  непомiтно
батькову руку.
   - З ким? - швидко запитав Азем-ага.
   - Гадаю, що самому найкраще. Гетьман схвально кивнув головою.
   - Я завжди був про цього молодого агу найвищо? думки, -  звернувся  вiн
до всiх. - I менi теж зда?ться, що одному  легше  пробратися  непомiченим,
особливо вночi...
   Коли Младен i Ненко пiсля  ради  залишилися  самi,  Младен  схвильовано
прошепотiв:
   - Ненко, сину мiй, я розумiю, що тобi треба ?хати, але заклинаю тебе  -
будь обережний! Адже сам зна?ш, що ризику?ш головою.
   Ненко досi не мiг звикнути, що його називають сином, що за  нього  щиро
турбуються i непокояться за його життя i добробут. Нiколи  ранiш,  вiдколи
себе пам'ятав, нiхто не проявляв про нього  нi  найменшо?  турботи,  як  i
взагалi про всiх яничарiв, людей без роду й родини, i тепер  йому  було  i
якось незвично, i дивно, i разом з тим радiсно-бентежно  на  серцi.  Такий
настрiй не полишав його вже пiвроку, з того часу, як вiн визнав Младена за
батька, а Златку - за сестру.
   - Не турбуйся за мене, татку, - заспоко?в вiн старого. - Адже  я  по?ду
не сам...
   - Аз ким же?
   - З Арсеном. Сьогоднi ми попередимо його друзiв у лiсi, щоб  не  чiпали
нас i забезпечили благополучний пере?зд до Кам'янця i  назад.  Гадаю,  пiд
такою надiйною охороною ми будемо в безпецi.


   5

   Нема? у свiтi бiльш сильного i постiйного почуття, нiж  почуття  любовi
матерi до сво?х дiтей.
   Кiлька тижнiв Вандзя не знаходила собi мiсця: весь час ?й увижалися  ??
маленькi синочки, вчувався ?хнiй лепет. Вночi вона прокидалася  з  криком,
схоплювалася i ходила  по  кiмнатi,  як  сновида,  кличучи  дiтей,  i,  не
докликавшись, заливалася слiзьми. Спихальський теж не  спав,  заспокоював,
умовляв, голубив, поклавши ?? русокосу голову собi на груди. Але  нiщо  не
допомагало. Жiнка тужила; марнiла, на очах танула, як воскова свiчка.
   ?? стан помiтив i полковник Яненченко, який поселився поряд i, зi згоди
Спихальського,  а  вiрнiше  -  з  наказу   Яблоновського,   який   доручив
Спихальському  та?мно  стежити   за   Яненченком,   харчувався   в   сiм'?
Спихальських. Вдень вiн рiдко бував дома - бiльше швендяв по  мiсту  та  в
замку, але вечорами любив посидiти з паном  Мартином  за  кухлем  смачного
львiвського пива.
   - Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона,  часом,  не  хворi??  -
спитав вiн одного разу. - Погляньте,  як  змучилася,  бiдна!  Може  б,  до
лiкаря ?? або до знахарки?
   - Нiц не треба, - вiдповiв пан Мартин сумно. - Минеться...
   - Дивитися ж шкода.
   Пiдкуплений  душевнiстю  полковника,  захмелiлий  Спихальський  вiдкрив
пановi Яну сiмейну та?мницю.
   - За дiтьми тужить... За татарчуками, - i розповiв про сво?  i  Вандинi
поневiряння на чужинi. - Боляче мi, пане Ян, дивитися, як вона ся  мучить.
А чим можна запомогти?
   - Час вилiку?...
   Однак час не вилiкував, зате почав лiкувати  Яненченко.  Помiтивши,  що
Яблоновський не цiлком довiря? йому i встановив  за  ним  та?мний  нагляд,
полковник i у Львовi вiдчув себе незручно, а головне, невпевнено.  Бажання
грати першу скрипку, непомiрне честолюбство i самолюбство жерли його душу,
як вогонь - суху солому. I в буйнiй  уявi  полковника  визрiвають  замiри,
якi, на його думку, мають  поставити  його  правителем  цiлого  краю...  У
здiйсненнi цих замiрiв, сама того не вiдаючи, могла  допомогти  йому  панi
Вандзя.
   Тепер вiн намагався повернутися додому  ранiше  нiж  Спихальський,  щоб
поговорити з  Вандзею  наодинцi.  В  цих  розмовах  вiн  завжди  непомiтно
торкався найболючiших струн ?? серця - розповiдав  про  сво?х  дiтей,  про
?хнi дитячi забави та iгри, про свою тугу за ними i бажання забрати ?х  до
себе у Львiв. Згодом вiн сказав, що зна? ?? та?мницю, зна?, чому вона  так
мучиться, терза?  свою  душу,  не  спить  ночами,  i  поспiвчував  ?й.  Це
прихилило  жiноче  серце  до  хитрого,  не  позбавленого  гострого  розуму
полковника.
   - Що ж менi робити, пане Яне? - питала змучена жiнка.  -  Порадьте,  як
менi бути?.. Коли б я вiдала, що мо? сини загинули,  менi  було  б  важко,
боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцю?ться, i  змирилася  б  з
жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував ?х! Вони  живi!..
А я не можу бачити ?х, не можу взяти на руки ?хнi маленькi  теплi  тiльця,
не можу почути ?хнiй щебет... Матка боска, я збожеволiю вiд такого горя!
   - Панi, вам не треба божеволiти, - обережно почав Яненченко. - ? й iншi
можливостi...
   - Якi? Хай пан скаже...
   - Повернутися до сво?х дiтей.
   - ?зус-Марiя, хiба то можливо?! - аж кинулася Вандзя.
   - А чому б нi? Що вам заважа?? Кохання до пана Мартина?
   - Пхе! - скривилася Вандзя i сумно усмiхнулася.
   - Ну, тодi я не бачу причини, чому ви ма?те залишатися тут, у Львовi.
   - Пан Мартин не вiдпустить... А коли б i вiдпустив - то чи змогла б  я,
слабка жiнка, добратися до Криму?
   Яненченко примружив очi, легенько торкнувся тендiтно? руки панi Вандзi.
   - Панi не треба добиратися до Криму... ? значно ближчий i легший шлях -
якихось двi сотнi миль...
   - Який же? - насторожилася Вандзя. Яненченко помовчав, вагаючись.
   - Але, панi...
   - Хай пан не дума?, що я викажу його. Я ладна витерпiти  все,  аби  лиш
досягнути свого!
   -  Я  вiрю  панi...  Тож  слухайте:  вiд  Львова  до  Кам'янця   зовсiм
недалеко...
   - До Кам'янця?.. Але ж там турки!
   - Ну, й що? Крим теж належить туркам...
   - Але хто ж допоможе менi в Кам'янцi?  Я  боюся,  що  мене  схоплять  i
запроторять у Туреччину. А там - у гарем або у хлiв, до скотини.
   - Я допоможу панi...
   - Ви?! Як саме?
   - У Кам'янцi в мене ? друзi, якi допоможуть вам.  Досить  менi  сказати
одне слово...
   - То ви по?дете зi мною?
   - Нi, що ви! Там на мене чека? шибениця... Але я можу  написати  листа,
якого панi передасть мо?м друзям.  Це,  звичайно,  небезпечно.  Якщо  лист
потрапить  до  пана  Мартина,  до  во?води  Яблоновського,  то  нас   обох
стратять...
   - До цього не дiйде, клянусь вам!
   - Ну що ж,  тодi  домовились...  Хай  панi  приготу?  сакви  в  дорогу,
бистрого коня - i з богом!
   - Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, - аж  за-шарiлася  вiд
щастя Вандзя.
   Кiлька днiв вона та?мно вiд чоловiка готувалася  до  втечi  -  насушила
сухарiв, припасла солонини, пiдiбрала вбрання, зручне для далеко?  дороги,
i написала Спихальському коротенького листа, в якому повiдомляла:
   "Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко,  не
шукай мене. Щиро дякую тобi  за  кохання,  якого  я,  на  жаль,  не  могла
подiлити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож  не  тужи  за  мною.  Я
вiрю, що ти ще знайдеш сво? щастя. А  я  полечу  шукати  свого...  Прощай.
Вандзя"
   Вона пожвавiшала, повеселiла, i пан Мартин  теж  розцвiв,  гадаючи,  що
дружина почала забувати Крим i все те, що прив'язувало  ??  до  нього.  Ця
радiсть заслiпила його: вiн не помiтив нi Ван-дзиного готування до далеко?
дороги, нi загадкового блиску ?? голубих очей, нi бистрих поглядiв,  якими
обмiнювалась Вандзя з Яненченком.
   Напередоднi втечi вона  попросила  чоловiка  дати  ?й  трохи  грошей  i
залишити коня - хоче про?хатися мiстом, заглянути в крамницi...
   - Я супроводжуватиму тебе, моя люба, - зрадiв Спихальський.  Та  Вандзя
запротестувала, ?й хочеться побути на самотi. Вона не  суперечитиме,  коли
пан Мартин супроводжуватиме ?? наступного разу,  а  зараз  вона  хотiла  б
за?хати до монастиря  кармелiток,  щоб  спокутувати  грiхи...  I  ще  хоче
вiдвiдати сво?х подруг, котрi, як вона дiзналася, живуть у цьому  мiстi...
Невже пан Мартин не дозволить ?й цього?
   Обеззбро?ний такими доводами i чарiвною усмiшкою,  яко?  вiн  давно  не
бачив на обличчi дружини, Спихальський  погодився.  Вранцi  осiдлав  коня,
вишкрiб з кишень усе, що встиг  заробити  на  службi  в  Яблоновського,  i
вручив Вандзi, яка не приховувала свого тривожно-радiсного настрою.  Потiм
поцiлував ??, як завжди, у щiчку i вийшов з двору.
   - Все, пане Яне, ?ду! - вигукнула Вандзя збуджено,  вбiгаючи  до  покою
Яненченка. - Давайте листа!
   Яненченко вийняв заздалегiдь заготовленi два листи, написанi на тонкому
жовтуватому паперi, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговiй
оправi маленького дзеркальця, i простягнув жiнцi.
   - Панi, тут ваша i моя  долi?  Будьте  обережнi!  Люстерко  ви  повиннi
вiддати тiльки  господаревi  харчевнi,  яка  мiститься  у  старому  мiстi,
навпроти Вiрменського колодязя,  -  Енверу  Кермен-азi...  Запам'ятайте  -
Кермен-азi! Тобто камiнь по-нашому... Запам'ятали, панi?
   - Запам'ятала, - прошепотiла Вандзя, повторивши кiлька разiв чуже iм'я,
що мало тепер для не? таке велике значення.
   - Ну, то рушайте. I хай береже вас матiр божа! Вiн допомiг ?й сiсти  на
коня, вiдчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвiр'я, вiкна, з
яких вона не раз дивилася на схiд туди де на не? чекало  двiйко  маленьких
синочкiв, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невiдомо
чому вирiшив зробити для не? добре дiло, i поволi ви?хала на вузьку, майже
безлюдну вуличку. Позад не? з тихим  скрипом  зачинилися  старi  дерев'янi
ворота.


   6

   Сонце нещадно пекло нiздрюватi скелi над каламутним  Смот-ричем,  сiрi,
похмурi громаддя фортецi i  черепичнi  дахи  Кам'янця-Подiльського.  Спека
стояла така, що босою погою годi було стати на гарячу, мов присок, землю.
   В таку пiсляобiдню пору до старовинного кам'яного  мосту,  перекинутого
через глибоку впадину Смотрича, що вiддiляла пiвострiв,  на  якому  сiрiли
кам'яницi мiста, вiд материка, на змилених, стомлених конях пiд'?хали  два
вершники.
   Бiля мостово? застави точилася  суперечка.  Кiлька  яничарiв,  оточивши
невисокого  стрункого  юнака  в  польського  крою  одязi,  щось  наперебiй
намагалися втовкмачити йому, а вiн, мало не плачучи, вiдбивався вiд них  i
пальцем показував на той бiк, мабуть, пояснюючи, що йому треба до мiста.
   Вершники зiстрибнули з  коней,  припнули  ?х  до  конов'язi  у  затiнку
розлогих в'язiв та лип i пiдiйшли до гурту.  До  них  зразу  ж  повернувся
пiдстаркуватий розповнiлий ага.
   - Хто такi? Куди ?дете?
   - Сафар-бей, з Немирова... ?демо в ставку пашi вiд Азем-аги i  гетьмана
Юрiя Хмельницького. Що тут за базар?
   Яничари  притихли  й  озирнулися  на  молодого  красивого  агу  i  його
супутника, котрий пильно приглядався до бiлявого юнака в польському стро?.
   - Та ось при?хав тут  один...  Нiяких  паперiв,  по-турецькому  розумi?
погано. Каже, що йому потрiбно в мiсто, а з  якою  метою  -  вiдмовля?ться
сказати...
   - Значить, у нього ? якась та?мниця, - усмiхнувся Ненко i звернувся  до
Звенигори:Ну, нам пора ?хати. Приведи коней!
   Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотiв, так, щоб його мiг
чути тiльки Ненко:
   - Чекай... Ти бачиш цього хлопця? Побий мене  грiм,  якщо  це  не  панi
Ваiiдчя, дружина Спихальського! Треба ?? якось виручити...
   Ненко бистро окинув оком яничарiв  i  принишклого  незнайомця,  обличчя
якого справдi мало  скидалося  на  обличчя  мужчини,  за  якого  вiн  себе
видавав.
   - Ага, я бачу,  ви  самi  тут  не  з'ясу?те,  хто  цей  незнайомець,  -
звернувся вiн до старшого. - Гадаю, буде найкраще допровадити його в мiсто
i передати в канцелярiю пашi. А там уже  розберуться.  Може,  справдi  вiн
привiз якiсь важливi новини?
   Ага засопiв носом, витер з  блискучого  лисiючого  лоба  рясний  пiт  i
буркнув:
   - Якщо ага береться це зробити...
   - Менi зовсiм неважко: я ж ?ду туди.
   Ага гукнув на яничарiв, щоб  вiддали  подорожньому  коня  i  вiдпустили
його. Юнак, видно, не зрозумiв, чому так раптово  змiнилося  ставлення  до
нього цих грубих, крикливих во?нiв, але не став  докопуватися  причини,  а
зразу ж скочив у сiдло i рушив до мосту.
   - Панi Вандзя, не поспiшайте, -  раптом  пролунав  тихий  голос.  -  Як
трапилося, що ви опинилися тут, у Кам'янцi? Де пан Мартин?
   - Матка боска! - Юнак враз зблiд i злякано глянув на двох вершникiв, що
?хали обабiч нього. - Хто ви?
   - Не бiйтеся, панi, - промовив уже голоснiше Арсен, коли вони опинилися
посеред мосту, - ми  вашi  друзi...  Пам'ята?те  Звенигору?  Я  друг  пана
Мартина... Але ви не вiдповiли на мо? запитання.
   - Так, я Ванда Спихальська,  -  призналася  збентежена  жiнка.  -  Вас,
мабуть, диву?, чому я тут?
   - Безперечно.
   В голубих оченятах Вандзi застиг переляк, i хоч вона  вiдповiла  зразу,
не затинаючись. Арсеновi все ж здалося, що жiнка говорить неправду.
   - Я шукаю свою сестру... Кажуть, вона повинна бути десь тут.
   - Чому ж з вами нема пана Мартина? Де вiн? Що з ним?
   - Вiн поступив на службу до гетьмана Яблоновського...  До  того  ж  вiн
зараз хворi?.
   По тому, як непевно це було сказано i як порожевiли щоки  панi  Вандзi,
Арсен зрозумiв, що жiнка все вигаду? вiд початку й до кiнця. Для  чого  це
?й? Як вона опинилася в  Кам'янцi?  Що  сталося  зi  Спихальським?  Чи  не
хова?ться  тут  якась  та?мниця,  яка,  можливо,  коштувала  життя  пановi
Мартину?
   Вiн не мiг дати вiдповiдi на цi запитання.  Сподiватися  ж,  що  Вандзя
чесно розповiсть про все, що трапилося пiсля того, як  вони  розсталися  у
Краковецькому лiсi пiд Немировом, було марно. Жiнка явно щось прихову?.
   - Панi зна?, де мешка? ?? сестра?
   - Нi, не знаю.
   - Де ж панi зупиниться?
   - Ну, тут, напевне, ? харчевня або корчма...
   - Ми могли б запропонувати свою опiку,  якщо  панi  дозволить.  Адже  в
чужому мiстi та ще i в чужiй  державi  такiй  чарiвнiй  молодiй  жiнцi  не
зовсiм безпечно подорожувати однiй.
   - Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб'язнiстю. Звичайно, якщо  пан  не
стане набридливо нав'язувати сво?? опiки.
   - О нi, хай панi не турбу?ться. Адже  я  це  роблю  для  дружини  свого
найлiпшого друга! - запевнив Арсен.
   Вони з'?хали з мосту i, поминувши кам'яну браму, вимурувану  над  самим
урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою
   вулицею вгору, до центра.
   Людей на вулицях було зовсiм мало. Та й тi, забачивши вершникiв,  хутко
звертали вбiк i зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало  рокiв  з
часу турецько? навали, але й досi всюди було видно слiди  жорстоких  бо?в.
Розтрощених вибухами будинкiв нiхто не лагодив. На черепичних дахах церков
i костьолiв, ратушi i будинкiв мiсцево? шляхти зяяли проломи,  з  яких  iз
галасом вилiтало вороння. Смердючi згарища поросли лободою i чортополохом.
Тiльки де-не-де можна було побачити ознаки  життя  -  сохла  на  вiрьовках
випрана бiлизна або  крiзь  запилене  вiкно  виглядало  на  вулицю  зелене
листячко геранi.
   - Чи ви не зна?те, де  тут  Вiрменський  колодязь?  -  раптом  запитала
Вандзя, коли вершники ви?хали на чималий майдан  перед  похмурим  будинком
ратушi.
   - Як не знати, адже я народився i  вирiс  у  цьому  мiстi,  -  вiдповiв
Арсен, дивуючись обiзнаностi сво?? супутницi  в  таких  деталях,  про  якi
чужинець не може знати. - Навiщо вам Вiрменський колодязь?
   Вандзя вiдповiла не зразу.
   - Менi казали, що там недалеко ? харчевня, де я могла б зупинитися...
   Арсен приязно усмiхнувся.
   - Вважайте, панi, що  вам  пощастило:  ми  теж  з  мо?м  другом  завжди
зупиня?мося в цiй харчевнi навпроти  Вiрменського  колодязя...  Та  ось  i
вона! - Козак показав нагайкою на чималий будинок по другий бiк майдану. -
До речi, зараз у Кам'янцi харчевень  зовсiм  мало,  i  всi  вони  в  руках
туркiв... Тож треба хоч трохи знати  турецьку  мову,  щоб  порозумiтися  з
ними...
   - Я трохи знаю татарську.
   - О, тодi цього досить.
   Вони перетнули майдан i незабаром в'?хали на широкий  двiр  за?зду,  де
бiля конов'язi стояло кiлька коней.
   Господар   за?зду   каведжi   Кермен-ага,   худий   високий   турок   у
засмальцьованому барвистому халатi i посiрiлiй вiд поту чалмi, провiв ?х у
напiвтемне примiщення, де пахло смаженою бараниною i часником. Тут  сидiло
кiлька подорожнiх, бiля них шастав хлопчина-служник. Пiд  стелею  гув  рiй
мух.
   Каведжi запросив ?х по?сти, але Вандзя заперечила, сказавши:
   - Я не голодна i, крiм того, хотiла б помитися з дороги i  вiдпочити...
Коли б  у  за?здi  знайшлося  затишне  примiщення,  я  добре  заплатила  б
господаревi.
   Арсен переклав.
   Кермен-ага вклонився i повiв Вандзю нагору.
   - Ненко, ти помiтив, як сторожко трима?ться ця жiнка? - спитав Арсен. -
Я певен, тут якась  та?мниця.  Що  трапилося  з  паном  Мартином?  Я  мушу
вияснити це. Залишайся тут, а я миттю...
   Вiн тихо пiднявся дерев'яними сходами на другий поверх. У коридорi було
порожньо: Кермен-ага i Вандзя вже встигли зайти в однi з багатьох  дверей.
В якi ж?
   Арсен  почав  обережно  скрадатися,   прислухаючись   до   звукiв,   що
наповнювали цей великий дiм. Бiля одних дверей зупинився, припав вухом:  з
кiмнати долетiли слова, що примусли  його  уклякнути  на  мiсцi.  Говорила
Вандзя, плутаючи польськi, татарськi i турецькi слова.
   - Ага Кермен, я маю до вас пильну  справу.  Ви  мене  розумi?те?  Я  не
мужчина, я жiнка... Ханум, ханум... Я дружлна ак-мечетського мурзи,  що  в
Криму. Ах, видно, ви нiчого не  розумi?те!  Матка  боска,  вiн  нiчого  не
розумi?... Як же йому пояснити?..
   Почувся скрипучий голос каведжi:
   - Не хвилюйся, ханум, я все розумiю. Кажи, в  якiй  справi  ти  прибула
сюди i хто тебе прислав? - Вiн добре говорив польською мовою.
   Вандзя аж скрикнула радiсно:
   - О, ви говорите по-нашому! Тодi слухайте уважно: мене прислав сюди пан
Яненченко... Полковник Яненченко. Чи пан каведжi зна? його?
   - Так, я знаю його. Що ж панi привезла менi вiд полковника?
   - Люстерко... Пан полковник казав, що ви все зробите для мене,  якщо  я
передам вам невеличке люстерко...
   - Де ж воно?
   - Хай пан залишить на деякий час кiмнату, я повинна дiстати його... Пан
розумi?...
   - Розумiю, розумiю. - В голосi каведжi забринiла нотка смiху. - Я зайду
через деякий час.
   Арсен ледве встиг вiдскочити i  заховатися  в  двернiй  нiшi  сусiдньо?
кiмнати, як дверi зi скрипом розчинилися i каведжi почимчикував  коридором
до виходу.
   Коли завмер скрип сходiв пiд його ногами. Арсен  швидко  прошмигнув  до
Вандино? кiмнати i вiдчинив  дверi.  З  несподiванки  жiнка  скрикнула  i,
отетерiло дивлячись на непроханого вiдвiдувача, застигла бiля столу.
   Арсен причинив щiльно дверi,  зупинився  перед  на  смерть  переляканою
жiнкою, яка марно  намагалася  неслухняними  пальцями  застебнути  гудзики
жупана.
   - Панi Вандзя, я все чув. Давайте сюди дзеркальце!
   - Але ж, пане...
   Арсен вийняв пiстоль. I хоча стрiляти вiн, звичайно, не збирався, зброя
подiяла на жiнку магiчно. Вона запустила руку в складки свого одягу, довго
порпалася там, однак безуспiшно:  дзеркальце  десь  запропастилося.  Жiнка
винувато-збентежено усмiхнулася.
   - Але ж, пане...
   -  Нiчого,  нiчого,  -  пiдбадьорив  ??   Звенигора,   i   не   думаючи
вiдвертатися.  -  Дiставайте,  панi!   Розсупонюйтеся,   розстiбайте   ваш
незвичний одяг i дiставайте! Ну!
   Вiн вирiшив не церемонитися з нею: кожно? митi  мiг  знову  повернутися
каведжi.
   Вандзя знiтилася i, вiдвернувшись, розстебнула широкий жовнiрський пояс
на штанях, з потайно? кишеньки дiстала невеличке металеве дзеркальце. В цю
мить у коридорi почулося кахикання каведжi.
   Арсен миттю вихопив в ошелешено? жiнки дзеркальце i прошепотiв:
   - Про мене - нi слова! Скажи, що дзеркальця ще не знайшла... Що,  може,
воно бiля сiдла в саквах. Хай почека?... Пам'ятай - стрiляю я без промаху!
   Вiн швидко  вiдступив  у  куток,  за  грубку,  i  сховався  за  широким
дерев'яним лiжком.
   Скрипнули дверi, почувся голос каведжi:
   - Ну що, панi, знайшла?
   - Нехай пан ще зачека? трохи, - пробелькотiла Вандзя. - Я гукну пана...
Бо ще не встигла...
   - Як панi хоче. - I каведжi, здивовано стенувши плечима,  позадкував  з
кiмнати.
   Вандзя в знемозi опустилася на стiлець. Арсен вийшов зi сво??  схованки
i став перед нею, тримаючи в руцi дзеркальце.
   - Панi, що з паном Мартином? Тiльки - правду!
   - Не турбуйтеся, вiн живий i здоровий.
   - Де ж вiн?
   - Залишився у Львовi...
   - А панi?
   Вандзя мовчала. Боязко глянула на козака, i в ?? очах  промайнула  така
туга, що Арсеновi раптом стало соромно, що  вiн  розмовля?  з  беззахисною
жiнкою, тримаючи в руцi пiстоль. Застромивши-зброю за пояс, уже спокiйнiше
сказав:
   - Отже, панi покинула мого друга?
   - Так, - ледь чутно прошепотiла Вандзя.
   - I куди ж панi просту?? В Крим? До дiтей?
   - Так, - ще тихше промовила Вандзя, i на ?? очах блиснули сльози. - Пан
догадливий...
   - Я так i думав... А звiдки панi зна? полковника Яненченка?  Якщо  панi
скаже правду, ?й не треба мене боятися.
   - Пан Ян теж у  Львовi...  На  службi  у  коронного  польного  гетьмана
Станiслава Яблоновського.
   - 0!- вирвалося у Звенигори, який  нiяк  не  сподiвався,  що  полковник
Яненченко, втiкши вiд Хмельницького, опиниться аж у Львовi. - То виходить,
що то Яненченко передав дзеркальце Кермен-азi?
   - Так.
   - Що ж у ньому? - Арсен  зi  всiх  бокiв  оглянув  дзеркальце,  але  не
помiтив нiчого пiдозрiлого.
   - Всього лиш  лист  Кермен-азi,  щоб  вiн  допомiг  менi  добратися  до
Криму... Пан Яненченко був такий добрий i шляхетний,  що  безкорисливо,  з
одного тiльки спiвчуття погодився допомогти менi... Якби  всi  були  такi,
пане Звенигора...
   - Де ж той лист?
   - Хай пан вiдкрутить ручку-Арсен швидко вiдкрутив рогову ручку i з  не?
витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до свiтла. На двох
невеличких  клаптиках  паперу  густо,  дрiбними,  як  мак,  лiтерами  було
написано по-турецькому.
   В першому справдi Яненченко  просив  Кермен-агу  допомогти  жiнцi,  яка
подасть цього листа, дiстатися в Крим, де у не? чоловiк i дво? дiтей. А  в
другому...
   Арен не  повiрив  сво?м  очам,  коли  прочитав  другий  лист.  У  ньому
Яненченко звертався до кам'янецького пашi з пропозицi?ю захопити Львiв. "У
всьому кра? не знайдеться зараз i трьох  полкiв  бо?здатного  вiйська,  що
могло б противитися вашiй милостi,  вельмишановний  паша  Галiль.  Гетьман
Яблоновський ще тiльки  розпочина?  збирати  ополчення,  яке  сходиться  з
великою неохотою. Захищати Львiв теж нiкому. До того  ж  я,  ваш  покiрний
слуга, зумiю вiдчинити потайнi ходи, якими впущу в  мiсто  значну  частину
вiйська його султансько? величностi, - писав зрадник. -
   Кращого часу для нападу, щасливiшо?  нагоди  для  захоплення  Львова  i
бажати годi!"
   В  першу  мить  у  голову  запала  думка,  що  Вандзя  -   спiвучасниця
Яненченково? зради, що вона знала, з чим ?де в Кам'янець. Але  глянувши  в
?? засмученi очi, побачивши, з якою надi?ю стежить вона  за  тим,  як  вiн
чита? цього злополучного листа. Арсен  зрозумiв,  що  жiнка  була  введена
полковником в оману, що вiн використав ?? як зв`язкiвця мимо ?? волi.
   Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати ?? саму тут нiяк не можна, щоб
вона не розповiла каведжi про те, що лист, адресований  йому,  потрапив  у
чужi руки. Разом з тим каведжi зна?, що йому с лист вiд Яненченка, i  буде
домагатися його у жiнки. Якщо Яненченко довiрив  Кермен-азi  таку  важливу
та?мницю, то, безперечно, мiж ними  здавна  iсну?  якась  пота?мна  згода,
домовленiсть, i старий здогаду?ться, що лист дуже важливий.
   Арсен  гарячково  обмiрковував,  як  бути.  Його  погляд  упав  на  два
листочки, що тримав у руцi, - один призначено Яненченком для Кермен-аги, а
другий - для пашi. А що  коли  пошити  в  дурнi  всiх  -  i  Яненченка,  i
Кермен-агу, i пашу?
   Вiн непомiтно для Вандзi сховав листа, призначеного для  пашi,  собi  в
кишеню, а листа для Кермен-аги заклав у дзеркальце.
   - Панi Вандзя, перепрошую вас уклiнно за ту непри?мнiсть, яку завдав  я
вам сво?м допитом, -  промовив  вiн,  повертаючи  жiнцi  дзеркальце.  -  Я
пересвiдчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нiчого лихого... А за
те, що ви покинули його i хочете вiдшукати сво?х дiтей, я не осуджую: адже
це так природно i кожному зрозумiло!
   - Справдi, пане? - скрикнула Вандзя радiсно. - Якщо так, то ви шляхетна
людина! Спасибi вам за добрiсть вашу...
   - Не варто дякувати... Одно вас прошу: якщо хочете,  щоб  усе  склалося
якнайкраще, про цю пригоду мовчiть. Нiби мене ви й  не  бачили  нiколи.  I
цi?? розмови не було мiж нами. Зрозумiли?
   - Так, пане.
   - Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливо? дороги!


   7

   Того ж  дня  Арсен  i  Ненко  попрямували  до  правителя  кам'янецького
нашалика Галiль-пашi.
   Сво?ю резиденцi?ю паша  обрав  во?водський  будинок,  що  заховався  за
могутнiми стiнами  грiзного  замку,  розташованого  на  скелястому  березi
Смотрича.
   Спускаючись  до  Турецького  мосту.  Арсен  вiдчув,  як   йому   раптом
перехопило вiддих. Внизу, в  глибокому  каньйонi,  лежали  Карвасари!  Той
куточок землi, де вiн уперше побачив свiт, де босонiж ганяв з хлопчаками в
челика, де у братськiй могилi лежать останки його батька... А зараз там  -
пустирища i згарища, порослi дерезою.
   На мосту, над каламутним потоком,  що  хлюпотiв  глибоко  внизу,  Арсен
зупинився i перехилився через кам'янi перила. Не мiг вiдiрвати погляду вiд
рiдних, до болю знайомих мiсць. В головi ро?м завихрилися  спогади,  перед
очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому  колись,  не
буде кiнця... I де все те дiлося? Якими  вiтрами  розвiялося  в  безмiрнiй
далекостi часу?
   Легкий стогiн вирвався з його грудей.
   - Що тобi, Арсене? - сполошився Ненко. Звенигора показав на темнi  купи
золи над Смотричем, на запустiлi ру?ни, порослi бур'янами. Глухо промовив:
   - Там стояв наш дiм. Там я народився... це моя батькiвщина. Розумi?ш?
   Ненко обняв його за плечi.
   - Розумiю... I щиро спiвчуваю тобi. - А перегодя додав:- Гарно тут!
   - Гарно, - погодився Арсен. - Дарма що камiнь навкруги, а гарно!..  Але
ж бачиш - тепер менi сюди нема? дороги. - I вiн показав на  темнi  постатi
турецьких вартових бiля брами замку. - Тепер це чужий край, чужа  земля...
Османський пашалик,  звiдки  султан  зорить  на  всю  Укра?ну,  щоб  i  ??
загарбати...
   - Не думай такi Адже ми при?хали сюди саме для того,  щоб  ти  вiдшукав
вiльну дорогу до рiдного краю...
   - Спасибi тобi, Ненку, за втiху. Боюся тiльки, що довгою-предовгою буде
ця дорога. I багато ще кровi пролл?ться на нiй!
   - I все ж не треба втрачати надi!...  Надiя  держить  нас  на  свiтi...
Ходiмо! Час не жде.
   З мосту дорога нагло  роздво?лась:  одна  круто  повернула  праворуч  i
зав'юнилась попiд стiнами замку, понад обривистим берегом -  це  починався
битий шлях на Хотин, а звiдти - на Волощину, Болгарiю i Туреччину, а друга
- довжиною в кiлька десяткiв сажнiв - стрiмко подерлася вгору, до похмурих
ворiт замку, де на невеличкому похилому майданчику, ховаючись вiд пекучого
сонця у тiнь пiд кам'янi мури вежi, сонно стовбичили вартовi.
   В замку всюди  було  видно  слiди  недавньо?  облоги:  розтрощенi  дахи
будiвель,  подовбанi  ядрами  вежi  i  стiни.  На  всьому  лежав  вiдбиток
запустiння. I коли б  не  поодинокi  постатi  яничарiв,  що  сновигали  по
подвiр'ю, можна було б подумати, що замок покинутий людьми.
   Галiль-паша прийняв посланцiв гетьмана у чималому  прохолодному  поко?.
Прийняв, всупереч ?хньому побоюванню, дуже швидко, нiби давно i нетерпляче
ждав на них. Мовчазний чауш  провiв  ?х  похмурими  коридорами,  порожнiми
кiмнатами i, вклонившись, вiдчинив дверi до покою.
   Ненко i Арсен ступили кiлька  крокiв  i  зупинилися  вiд  несподiванки:
прямо  перед  ними  у  позолоченому,  обтягнутому  оксамитом   крiслi   що
залишилося ще з польських часiв, розвалився  великий  вiзир  Кара-мустафа.
Праворуч вiд нього, пантруючи кожен рух вiзира, сидiв Галiль-паша.  Обабiч
них,  попiд  стiнами,  на  шовкових  мiндерах,  завмерли   вищi   урядовцi
кам'янецького пашалика.
   Але недарма Ненко провiв стiльки часу  в  яничарських  сейбанах  -  вiн
миттю оцiнив обстановку, яко? нiяк не сподiвався,  i  вклякнув  на  колiна
перед великим вiзирем. Арсен грюкнувся на  пiдлогу  поряд  з  ним.  Обидва
застигли в шанобливому поклонi.
   - Ну, з чим прибули гiнцi вiд гетьмана Iхмельнiскi? - запитав скрипучим
голосом вiзир i  з-пiд  чорно?  брови,  побито?  подекуди  сивиною,  кинув
пронизливий погляд на двох молодикiв.
   - Великий вiзире, камiнна  опоро  трону  падишаха,  -  промовив  Ненко,
пiдводячись, - гетьман i  князь  сарматсько?  Укра?ни,  а  також  Азем-ага
прислали нас до Кам'янця для того,  щоб  ми  дiзналися,  коли  непереможнi
вiйська володаря пiвсвiту виступлять походом на гяурiв.  Гетьман  спить  i
бачить золотi банi ки?вських церков, великий  вiзире.  Йому  не  терпиться
оволодiти древньою столицею урусiв i лiвим берегом Днiпра.
   - Хай потерпить... Прийде час - i мiй кiнь скаламутить  воду  священно?
рiки гяурiв!
   Вiзир явно ухилився вiд прямо? вiдповiдi. Чому?  Чи  це  його  звичайна
обережнiсть i придворна звичка - затуманювати сво? думки чи тут якась iнша
глибша причина?
   - Гетьман i Азем-ага просять надiслати ?м  кiлька  вiйськових  загонiв,
великий вiзире, бо тих во?нiв, що ма?мо, не вистача?  для  охорони  такого
великого краю, - вiв далi Ненко, намагаючись якимсь чином вивiдати  та?мнi
намiри Стамбула. Однак про напади повстанцiв вiн промовчав.
   - Передай, ага...
   - Сафар-бей, - пiдказав Галiль-паша.
   - Передай, Сафар-бею, гетьмановi i Азем-азi, щоб допомоги ближчим часом
не чекали. Хай обходяться тими загонами,  якi  в  них  ?!  -  з  притиском
вiдрiзав Кара-Мустафа.
   - Може, набрати  вiйсько  з  мiсцевого  населення,  великий  вiзире?  -
вставив Звенигора. - Козаки - непоганi во?ни.
   - Це розумна думка.  Тiльки  вона  однобока.  Пiсля  двох  походiв  пiд
Чигирин я не можу повiрити в те, що козаки стануть  пiд  знамена  гетьмана
Iхмельнiскi. Якщо вiн за цi роки зiбрав якусь  мiзерну  сотню  гультя?в  i
бродяг, то хiба ми можемо зараз сподiватися, що за мiсяць чи два пiд  його
руку зберуться цiлi полки?.. Нi, не можна чекати такого чуда...  Однак  ми
повиннi поповнити нашi вiйська новою живою  силою.  Яничарськi  сейбани  в
останнiх вiйнах з невiрними зазнали значних втрат. Ранiш ми поповнювали ?х
болгарськими,  сербськими  та  грецькими  хлопчиками,   а   також   дiтьми
рабiв-гяурiв. Та зараз  ?х  стало  обмаль.  Передайте  мiй  твердий  наказ
Азем-азi i гетьману Iхмельнiскi,  щоб  вони  забрали  в  населення  тисячу
хлопчикiв вiком вiд трьох до десяти рокiв i прислали в Стамбул!
   Арсен i Ненко мовчки  вклонилися.  Жодним  словом,  жодним  порухом  не
виявили вони сво?х почуттiв. А Кара-Мустафа, не  стiльки  вiдповiдаючи  на
запитання гiнця з Немирова, як розвиваючи сво?  думки,  що,  видно,  давно
бродили в його головi, вiв далi:
   -  Нам  потрiбне  не  укра?нське  вiйсько,  а  укра?нська  земля  i  тi
багатства, що зростають на нiйi Нам потрiбнi ?хнi дiти,  яких  ми  навчимо
нашо? мови, наших звича?в, прищепимо  ?м  нашу  вiру,  i  хай  вони,  коли
виростуть, проливають свою кров за iслам i за  нашу  iмперiюi  Це  повинен
розумiти кожен турецький ага!
   - Ми розумi?мо, - глухо вiдгукнулися Арсен i Ненко.
   - Звичайно, цих мо?х думок не слiд передавати  гетьмановi  Iхмельнiскi,
щоб у нього не виникло бажання переметнутися на бiк урусiв...
   Кара-Мустафа зробив паузу, i нею спритно скористався Арсен.
   -  Ми  пильно  стережемо  кожен  крок  гетьмана,  великий   вiзире.   I
переконалися, що за Днiпро йому ходу нема. А от...
   - Що - от? - витягнув уперед жилаву шию вiзир. - Кажи!
   - Ми бо?мося, що вiн може за нашими спинами змовитися з поляками...
   Вiзир переглянувся з пашею Галiлем.  По  його  темному  сухому  обличчi
промайнула тiнь.
   - ? певнi докази цього, ага?
   - Так, - втрутився в розмову Ненко, вiдгадавши хiд думок товариша. -  ?
певнi докази цього... Ми дiзналися, що полковник Яненченко, родич гетьмана
i довiрена його особа, та?мно по?хав до Львова i зараз  перебува?  там  як
гiсть гетьмана Яблоновського. Ми не змогли дiзнатися, про що  тракту?  там
Яненченко. Але оскiльки цi переговори проходять  без  вашого  вiдома,  без
вiдома Азем-аги i  будь-кого  з  вищих  турецьких  достойникiв,  то  можна
пiдозрювати, що  намiри  гетьмана  нечеснi  i  не  вiдповiдають  iнтересам
Османсько? держави, великий вiзире.
   Кара-Мустафа знову переглянувся  з  Галiль-пашею.  Видно  було,  що  ця
несподiвана звiстка вразила ?х. Вони  обидва  знали,  що  за  Кам'янецький
пашалик i  за  все  Правобережжя,  вiрнiш  за  ту  його  частину,  на  яку
розповсюджувалася влада османiв, вiдповiдають перед султаном безпосередньо
вони вдвох.
   - Це дуже важлива звiстка, ага,  -  промовив  вiзир.  -  Ми  не  можемо
допустити, щоб у той час, поки ми перебува?мо в станi вiйни з  Москвою,  в
нашi пiвнiчнi справи вплуталася й Польща. Це зовсiм не в наших  iнтересах.
Ми не можемо допустити об'?днання цих двох великих держав! Нам несила буде
протистояти ?м обом, особливо тодi, коли  на  заходi  проти  нас  виступа?
Австрiя! Мудрiсть нашо? полiтики якраз i поляга? в тому,  щоб  розбити  цi
двi гяурськi держави поодинцi, не  дозволивши  ?м  об'?днатися...  Якщо  ж
гетьман Iхмельнiскi,  переслiдуючи  сво?  власнi  цiлi,  прагне  пiддатися
Ляхистановi чи намага?ться втягнути Ляхистан у коалiцiю з Москвою, то  вiн
заслугову? найлютiшо? кари!
   - Ми мусимо ще доповiсти найяснiшому вiзировi, що гетьман прихову?  вiд
державно? казни великi багатства.
   - Що ага ма? на увазi?
   - Погрозами i лютими тортурами вiн змушу? багатих людей вiддавати  йому
золото, самоцвiти й дорогоцiннi речi... Але жодне акче, як нам вiдомо,  не
було передане в казну. Все залиша?ться в Немировi,  в  тайниках  гетьмана,
великий вiзире.
   Це було найболючiше мiсце Кара-Мустафи. Чуже багатство вiн сприймав  як
особисту образу. Замолоду вiн вiдзначався властолюбством, яке  пiзнiше,  в
зрiлi роки, доповнилося неймовiрною жадобою  наживи,  майже  зажерливiстю.
Саме на грунтi властолюбства i користолюбства виникла смертельна ненависть
його до пашi Iбрагiма, з яким вiн суперничав i за посаду великого  вiзира,
i за вплив при дворi, i за багатства, що дiставалися внаслiдок  вiйськових
походiв. Тож почувши таку новину, вiн зразу стрепенувся. Якийсь  мерзенний
гяур - навiть хай це буде сам гетьман! - смi? уривати  в  нього,  великого
вiзира, грози навколишнiх народiв, ласий  шматок?  Це  занадто!..  Власне,
його вразила не стiльки звiстка про те, що Юрiй Хмельницький здирствами  й
грабунками нажива?ться,  скiльки  думка,  що  тут  можна  самому  непогано
поживитися. Вiн зразу зiставив двi щойно одержанi  звiстки  -  перебування
полковника Яненченка у Львовi  i  багатства  гетьмана,  якi  в  його  уявi
прибрали надзвичайних розмiрiв, - i зрозумiв, що легко буде  цi  багатства
перетягти з тайникiв немирiвського розбiйника у власнi кишенi. Гм, цi  два
чорбаджi? не дурнi хлопцi. Здасться, ?х посила? йому сам аллах!
   У першу мить вiн хотiв вiддати категоричний наказ негайно вилучити  всi
багатства у "князя i гетьмана сарматсько? Укра?ни", але вчасно схаменунся.
Нi, поспiшати не треба! Передусiм  тому,  щоб  на  дозвiллi  обдумати,  як
повести справу  так,  щоб  цi  багатства,  обминувши  державну  скарбницю,
опинилися у повному його розпорядженнi, а по-друге,  тому,  що  коли  дати
гетьману ще якийсь час, вiн витисне iз свого нечисленного населення  i  ту
решту, яка ще в нього  залиша?ться  в  скринях,  в  капшуках  i  тайниках.
Задоволений собою, Кара-Мустафа подумки усмiха?ться,  але  його  сухорляве
темне обличчя, на якому чорними агатами горять  невеликi  пронизливi  очi,
залиша?ться суворим i непроникним.
   - Спасибi вам, вiрнi мо? слуги, за важливi звiстки, -  промовив  вiзир,
намагаючись зобразити на лицi люб'язну усмiшку.  -  Я  високо  цiную  вашi
послуги i з радiстю взяв би вас iз собою у новий  похiд,  де  менi  будуть
потрiбнi смiливi, розумнi й вiдданi  люди,  але  я  не  можу  цього  зараз
зробити, бо ви потрiбнiшi тут, у цiй пiвнiчнiй кра?нi, яку я  завоював,  а
ви всi гуртом повиннi утримати  для  слави  i  величi  нашого  сонцеликого
падишаха, держави нашо? та iсламу. Тож  ?дьте  назад,  у  Немирiв,  пильно
стежте за кожним кроком гетьмана i  про  все  доповiдайте  пашi  Галiлю...
Нiхто, навiть Азем-ага, не повинен знати в Немировi про те, що ви говорили
тут. Це  все  дуже  важливi  справи,  над  розв'язанням  яких  я  думатиму
найближчим часом. Iдiть!
   Арсен i Ненко низько вклонилися i, задкуючи,  вийшли  з  покою.  Мовчки
перетнули замкове подвiр'я i, тiльки опинившись  за  ворiтьми,  на  мосту,
зупинилися i глянули один одному в вiчi.
   - Ти сподiвався на таку зустрiч? - спитав Ненко.
   - Признатися по правдi - нi! Я не думав, що великий вiзир у Кам'янцi, -
вiдповiв Арсен. - Але, зда?ться менi, нам пощастило... Ми зробили все,  що
могли...
   Ненко хитнув головою.
   - Так, не завидую я гетьмановi. Мiни пiд  нього  пiдведено  потужнi,  i
дивно буде, якщо хоч одна з них не вибухне. На цей раз високо вiн  злетить
i низько впаде!
   - Туди зрадниковi й дорога! - похмуро сказав Арсен, ковзнувши  поглядом
по спустiлих Карвасарах. - Вiн сам собi  викопав  яму,  сам  собi  накинув
зашморг на шию. Нiхто за ним не тужитиме... Мене зараз цiкавить iнше:  про
який похiд мовив вiзир? По всьому виходить, що це буде не похiд  на  Ки?в,
якого ми всi ждали. Тодi питання - куди ж?
   - Цього я не знаю. Але у  мене  теж  склалося  тверде  переконання,  що
походу на Ки?в не буде, - вiдповiв Ненко. -  Напевне,  у  свiтi  вiдбулися
подi?, про якi ми нiчого не зна?мо, але якi  змусили  Стамбул  вiдмовитися
вiд третього походу на Укра?ну... Гадаю, що нам варто кiлька днiв побути в
Кам'янцi, дивись, щось i пронюха?мо. Вiзир при?жджав сюди не даремно.
   - Я згоден з тобою. - Арсен ще раз глянув на  рiднi  Карвасари  i  тихо
рушив по мосту. - Крiм того, у нас ще ? одна пильна справа...
   - Яка?
   - Яненченко... Цей негiдник з чорною  совiстю  повинен  поплатитися  за
сво? злочини! - Арсен говорив рiшуче, навiть зi злобою.  -  Цей  потрiйний
зрадник ладен торгувати нашою землею i нашим  народом,  як  сво?м  власним
добром! Йому все одно, де  розбишакувати,  -  чи  на  Лiвобережжi,  чи  на
Подiллi, чи запродувати Львiв.
   - Його доля теж у наших руках!
   - Так. Менi гидко це робити, правда... Коли б я  мiг  стати  з  ним  до
чесного двобою...
   - Арсене, до чесного  двобою  можна  ставати  з  чесним  i  прямодушним
супротивником, а з таким пiдлим перекинчиком, як Яненченко,  слiд  воювати
його ж збро?ю, тобто пiдступом. Я нiчого не бачу в цьому  поганого...  Тим
бiльше, що ми не виноситимемо йому вироку,  ми  тiльки  вiдiшлемо  його  ж
листа Яблоновському, а той як захоче, хай так i судить.


   8

   Два наступнi днi не додали нiчого до того, що вже знали Арсен i  Ненко.
А на третiй, уранцi, трапилась пригода, яка  змусила  ?х  спiшно  покинути
мiсто.
   Ранок був сонячний,  теплий.  За  вiкном  весело  щебетали  ластiвки  i
цвiрiнчали розбишаки горобцi.  Десь  за  стiною  чувся  брязкiт  посуду  i
гомонiли  жiночi  голоси  -  то  на  кухнi   готували   снiданок.   Звiдти
просочувалися пахощi смажено? баранини з перцем i  цибулею  та  пiдгорiлих
пiде - коржiв, що туркам замiняють хлiб.
   Арсен i Ненко пiсля мiцного сну вiдчували в тiлi силу i бадьорiсть, а в
шлунку - при?мну порожнечу, яка бува? у молодих людей, коли вони готуються
добре попо?сти. Ось-ось до кiмнати мав зайти господар  кав'ярнi  -  завжди
послужливий Кермен-ага - i запросити вниз, до снiданку, як  вiн  це  робив
кожного разу, пiдкреслюючи повагу до грошовитих постояльцiв.
   За дверима почувся тупiт нiг. Але це був не Кермен-ага, бo його  крокiв
майже не чути було. У м'яких овечих чириках вiн ступав  м'яко,  скрадливо,
мов кiт. Це ж були кроки грiмкi, бистрi. До того ж iшло дво?, поспiшаючи.
   За якусь хвильку кроки затихли. Десь грюкнули дверi,  i  в  ту  ж  мить
пролунав приглушений, але сповнений жаху жiночий крик. В  ньому  вчувалася
така смертельна туга, така безвихiдь, що Арсен  i  Ненко  здригнулися.  То
кричала Вандзя.
   Не змовлюючись, вони стрiмголов кинулись ?й на допомогу.
   Дверi до ?? кiмнати були щiльно причиненi. Арсен з розгону штурхонув ?х
плечем, як вихор увiрвався всередину.
   I... зупинився.
   Бiля вiкна, обличчям до  дверей,  стояла  Вандзя.  Мабуть,  вона  щойно
пiдвелася з лiжка, бо була в спiднiй бiлiй сорочцi,  боса,  з  розпатланим
волоссям, що безладно падало на бiлi, аж рожевi  пiсля  сну  плечi.  Лiвою
рукою вона  намагалася  прикрити  розхристану  пазуху,  а  праву  викинула
вперед, нiби захищалася вiд удару. На сполотнiлому,  приречено  застиглому
обличчi голубим жахом горiли великi прекраснi очi.
   Посеред кiмнати, спинами до дверей, височiли  двi  яничарськi  постатi.
Один  яничар,  високий,  кремезний,  пiднявши  на  рiвнi  плечей  руки   i
розчепiривши товстi, мов цурупалки, пальцi, поволi наближався  до  Вандзi.
Другий мовчки спостерiгав цю сцену.
   Побачивши Арсена, Вандзя хотiла щось крикнути, але  не  змогла,  з  Тi"
горла вирвався тiльки хрипкий стогiн.
   Почувши позаду грюкiт дверей i тупiт  нiг,  яничари  обернулись,  i  на
Арсена  глянуло   побуряковiле,   страшне   вiд   гнiву   вусате   обличчя
Спихальського. Якусь мить вiн нерозумiюче дивився  на  свого  друга,  нiби
впiзнаючи його, потiм раптом в обличчi щось здригнулося, змiнилося -  i  в
очах спалахнула радiсть. Скоцюрб-ленi пальцi  розпросталися,  руки  широко
розкинулися - i пан Мартин по-ведмежому згрiб Арсена в обiйми.
   - Арсене! Холера? Це ти?
   - Я, братику, я! - усмiхнувся Звенигора. - Та не тисни так, бо й  ребра
полама?ш.
   - Звiдкiля ти тутай узявся, хлопаку?.. Ба-ба-ба, а то ж  Ненко?  От  не
сподiвався!
   - I ми не сподiвалися зустрiтися з  тобою,  пане  Мартине...  А  ти  як
опинився тут?
   Спихальський враз посуворiшав. В обличчя знову шугнула темна кров.  Очi
блиснули i мало не вискочили з орбiт.
   - Чого я  тутай?..  Наздоганяв  ось  цю  мерзенну  зрадницю!  Татарське
смiття... I наздогнав! I задушу ниньки, як скажену кiшку!
   Вiн кинувся до Вандзi, та Арсен i Ненко схопили його за руки.
   - Чекай, пане Мартине! Будь же лицарем! - вигукнув Арсен. - Адже  перед
тобою жiнка!
   - Жiнка, ти кажеш?.. Нi, змiя!
   - Цить!.. Сюди йдуть!
   У дверi боязко заглянув Кермен-ага. Видно, крик Вандзi сполохав i його.
Вiн ледве переводив подих.
   - Ненко, спровадь його, будь ласка, - шепнув Арсен.  -  Нам  тут  зайвi
свiдки не потрiбнi.
   Ненко, люб'язно усмiхаючись, вийшов з кiмнати, узяв Кермен-агу пiд руку
i тихо повiв до виходу.
   - Я буду вам дуже зобов'язаний, Кермен-ага, якщо ви  негайно  осiдла?те
наших коней i коня панi Вандзi. А  також  приготу?те  в  дорогу  що-небудь
смачне...
   - Ви ма?те ?хати?
   - Так, за нами прислано гiнцiв...
   - Великий аллах, а я думав, що то якiсь розбiйники.
   - Не ма?те пiдстав хвилюватися, ага, то поряднi люди...
   - Чого ж так перелякалась панi Вандзя?
   - Вони шукали нас, а випадково потрапили в кiмнату до не?, ага.
   - То панi Вандзя теж з вами?
   - Так, адже ми поверта?мося в Немирiв, а там  повно  кримчакiв...  Вони
допоможуть ?й...
   Останнi  слова  заспоко?ли  старого  каведжi,   i   вiн,   вибачаючись,
почимчикував сходами вниз.
   Коли Ненко повернувся до кiмнати, Спихальський  уже  трохи  вгамувався.
Чоловiки вiдiйшли в куток i, вiдвернувшись од Вандзi, яка одягалася, мирно
розмовляли. Тiльки бас пана Мартина воркотiв сердито.
   - Здаюсь, пане Арсен, тiльки на одну твою  вимогу  -  не  зчиняти  шуму
тутай, у кав'ярнi. Але як тiльки ви?демо за мiсто, клянусь перуном, я...
   - Гаразд,  пане  Мартине,  гаразд,  -  заспокоював  розгнiваного  друга
Звенигора. - Ви?демо за мiсто - там поговоримо...  А  зараз,  прошу  тебе,
будь розумний i не здiймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта.
   Тим часом Вандзя  одяглася  i  -  нi  жива  нi  мертва  -  стала  перед
чоловiками.  Спихальський  дивився  на  не?  так,  нiби  хотiв   спопелити
поглядом.
   Коли всi вийшли  у  двiр,  там  уже  чекали  ?х  осiдланi  конi.  Ненко
розплатився з каведжi, подякував за гостиннiсть, i невеличкий загiн ви?хав
за ворота.
   За мiстом Арсен торкнув Спихальського за рукав i зробив знак,  щоб  той
трохи вiдстав.
   - Хто це з тобою? - спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника  пана
Мартина.
   - Це пан ?жi Новак, мiй добрий приятель  i  знавець  турецько?  мови  i
турецьких звича?в... На службi у  Яблоновського...  Коли  я  дiзнався  про
зраду цi?? негiдницi i вирiшив знайти ?? хоч  на  краю  свiту  i  покарати
нещадно - що, клянусь гонором, i зроблю, хоч би проти  мене  повстали  всi
сили пекла i раю! - то пан ?жi ласкаво погодився супроводжувати мене... Як
тiльки я прочитав записку, залишену  мо?ю  колишньою  малжонкою,  я  зразу
кинувся по ?? слiду. Я знав, що в не? шлях один - до Кам'янця,  бо  тiльки
звiдтам вона  може  добратися  до  свого  мурзи.  Тож  менi  потрiбен  був
супутник, котрий добре б знався на турецькiй мовi i зумiв би привести мене
сюди...
   - Гадаю, йому можна довiритися?
   - Як менi!.. А що в тебе до нього?
   - Не тiльки до нього, а й до тебе. Ось до?демо до того лужка на  березi
рiчки, напо?мо коней, пустимо ?х попастися i там поговоримо...
   Арсен стьобнув коня i риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де  над
срiблястим плесом рiчки схилилися ряснi, тiнистi верби.
   - Ось тут ми i поговоримо, друзi, - сказав  вiн,  коли  всi  спiшилися,
напо?ли коней i пустили ?х,  стриножених,  пастися.  -  Бо  тут  ми  ма?мо
розстатися...
   - Як то розстатися? - здивувався Спихальський. - Хiба ми далi ?демо  не
разом?
   - Нi, пане Мартине, ми з Ненком ма?мо повернути на Немирiв, панi  Ванда
- з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандру?те до Львова...
   - Холера ясна! - розлютився Спихальський. - Як ти хитромудро  розсудив,
Арсене! А на якiй пiдставi, прошу пана? Я мчав iз  Львова,  як  навiжений,
для того, щоб покарати тоту  шльондру,  тоту  зрадницю!  А  ти,  виходить,
намислив уже по-сво?му? Га?.. Нi, братику, так не  буде,  слово  гонору!..
Вона  не  повернеться  живою  до  Криму,  або  я  не  зватимусь   Мартином
Спихальським, пся крев!
   Вiн стукав шаблею, пирхав, мов кiт, i лаявся, мов перекупка на  базарi.
Налякана, прибита горем, Вандзя знiтилась  i  ховалася  за  Арсена.  Ненко
iронiчно усмiхався, а невисокий, але мiцно збитий Новак стояв осторонь,  i
з його обличчя не зникав вираз подиву,  бо  вiн,  видно,  i  досi  не  мiг
дотямити, якi стосунки  зв'язують  шляхтича  Спихальського  i  цих  не  то
яничарiв, не то козакiв.
   - Пане Мартине, заспокойся, - примирливо мовив Арсен. - Сiдаймо  кружка
ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хлiб та все, що
? у нас до хлiба, i мирно, ладком побалака?мо.
   Вiн розiслав у тiнi, пiд вербою, широку попону,  вийняв  сухi  турецькi
коржi та смажену баранину, поклав усе це на  широке  листя  лопуха.  Новак
додав окра?ць хлiба та шматок солонини.  I  Спихальський,  побачивши  ?жу,
замовк.
   Всi враз вiдчули, як зголоднiли.
   Деякий час панувала тиша. Чулося тiльки голосне плямкання Спихальського
та форкання коней, якi з насолодою хрумкали соковиту траву.
   З рiчки повiяв легенький прохолодний вiтерець,  остуджував  розгарячiлi
тiла подорожнiх.
   Коли снiданок було закiнчено. Арсен сказав:
   - Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити... Чого ти
   хочеш?
   - Кари на горло! - знову спалахнув невгамовний пан  Спихальський.  -  I
хай я буду песiй син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би  ти,  Арсене,  з
Ненком на перешкодi, я вже зняв би з цих бiлих плечей тоту голову,  голову
змi?, голову горгони, пiдступно? зрадницi!
   - Ясно, - сказав Арсен i повернувся  до  Вандзi.  -  А  що  скаже  панi
Вандзя? Чому вона втекла  вiд  свого  богом  даного  чоловiка?  Куди  вона
простувала? Хто ?? надоумив так  зробити?  I  якого  листа  вона  несла  з
собою?.. Все, панi, розкажiть! Нiчого не приховуючи.
   Вандзя несмiливо глянула на чотирьох чоловiкiв, якi оточували ??, трохи
довше затримала погляд на  побуряковiлому  обличчi  Спихальського  i  тихо
почала розповiдати.
   - Коли я виходила за пана Мартина замiж, то справдi  кохала  його.  Але
дуже скоро пересвiдчилась, що вiн холодний до мене i почав задивлятися  на
нашу сусiдку, панi Зосю, дружину пана Ястржембського...
   - Кгм, кгм, - закашлявся Спихальський i опустив очi.
   - Я вiдплатила йому тим же...
   - О небо! - вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.
   - I хоча я зовсiм не була закохана в одн'ого  пана,  я  дозволила  йому
позалицятися до мене.
   - Коли б я знав, я убив би тебе ще тодi! - рявкнув Спихальський. -  Так
усе перекрутити!  Мо?  гаряче  кохання  видати  за  холоднiсть!..  I  кому
дозволила залицятися до себе! На кого промiняла мене! На того зманiженого,
бридкого слимака! Тьфу!
   - Дiтей у нас з паном Мартином не було, а  тому  коли  вiн  несподiвано
зник...
   - Зник!.. Люди, ви чу?те? Вона каже - зник! Але ж я обороняв  Кам'янець
i був узятий турками, шляк би ?х трафив, у полон!
   - Я зосталася зовсiм одинокою, - вела далi Вандзя, не  звертаючи  уваги
на ?дкi реплiки Спихальського. - Я не  знала,  де  себе  подiти,  до  кого
прихилитися.
   - Можна повiрити!
   - А потiм трапилося найгiрше: напали татари, схопили мене i затягли  аж
у Крим... Я тяжко страждала, побивалася за  домiвкою,  за  рiдною  землею,
ладна була на крилах летiти на свою ойчизну...
   - I скоро втiшилася... В обiймах у салтана, пся  крев!  -  Спихальський
знову затремтiв вiд гнiву i схопився за шаблю. Але  Арсен  притримав  його
руку.
   - Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажiть далi, панi.
   - А що я мала робити? Я була рабою... Наложницею...
   - Холера ясна! - не стримався нещасний пан Мартин.
   - А коли у мене народилося двiйко синiв - Алi та Ахмет...
   - Ви чу?те?.. Прокляття!
   - ...мурза забув про свiй гарем i звав мене не iнакше як коханою, сво?ю
?диною ханум, ненею його синiв, якi пiсля нього стануть салтанами!  I  хоч
серце мо? ще рвалося на батькiвщину, хоч у снах я майже кожно? ночi бачила
свiй рiдний край i сво?х людей, я поволi починала  звикати  до  думки,  що
батько мо?х синiв - мiй чоловiк, хата мо?х синiв - моя хата, а батькiвщина
мо?х синiв - моя батькiвщина...
   - Матка  боска,  що  тiльки  каже  ця  жiнка!  -  Пан  Мартин  уперiщив
кулачищами по травi так, що аж берег здригнувся. - Та вона тричi заслужила
собi смертi!
   - А коли пiдросли мо? синочки,  коли  ?хнi  рожевi  вустонька  лепетали
нiжне словечко "ненька", коли ?хнi рученята не тiльки шукали мо??  пазухи,
а й обвивали мою шию, я зрозумiла, що на свiтi ? така любов,  до  яко?  не
можуть дорiвнятися нiякi iншi любовi, - материнська любов!..
   Спихальський похилив голову, мовчав.
   А Вандзя пiсля паузи вела далi:
   - Однак недовго втiшалася я дiтьми. Одного ясного лiтнього  дня  напали
козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителiв, а тих, хто не встиг
втекти в гори, забрали в полон... Нi, я не кажу,  що  стала  полонянкою  у
запорожцiв. Вони вважали, що визволили мене  з  неволi  агарянсько?.  I  я
разом з усiма поверталася на рiдну землю...  В  походi  я  зустрiла  свого
колишнього чоловiка... Але люта туга за дiтьми, яких,  я  певна,  врятував
мiй чоловiк, салтан, точила менi серце... Мо? ноги несли мене все  далi  i
далi, на Укра?ну, в Польщу, а душа моя рвалася  назад,  у  Крим,  до  мо?х
маленьких беззахисних сирiток, якi день i нiч стояли передi  мною  в  мо?й
уявi, простягали до мене рученята i кликали до себе... Чи  ж  могла  я  не
повернутися назад?..
   - Нещасна, - зiтхнув Спихальський.
   - Менi допомiг полковник Яненченко, наш сусiд, якому  я  вiдкрила  свою
та?мницю. Вiн дав менi листа до каведжi в Кам'янцi, щоб  той  перепровадив
мене в Крим...
   - Прокляття! - заревiв Спихальський, почувши таку несподiвану для нього
новину. - Я уб'ю його!
   - Тепер ви все зна?те, панове, - тихо прошепотiла Вандзя. -  Чим  же  я
завинила перед паном Мартином? Хiба тим, що люблю сво?х дiтей?
   Вона замовкла i низько похилила  русокосу  голiвку.  Всi  теж  мовчали.
Тiльки Спихальський люто сопiв.
   Тихо шелестiло на вербах листя. З голубо? високостi усмiхалося i землi,
i людям, i  всьому  живому  золоте  сонечко.  З  рiчки  повiвало  при?мною
прохолодою i гостро-терпким  запахом  лепехи  та  водоростей.  З  гаю,  що
неподалiк розкинувся попiд горою, долинало заспокiйливе кування зозулi.
   Всi мимоволi вслухалися в те кування, i нiхто не наважувався порушувати
тишi, бо кожному хотiлося дiзнатися, а скiльки ж рокiв наку? сива  зозуля?
Чи довго топтати ряст на цiй широкiй, милiй землi?
   Та ось зозуля замовкла, i знову настала дзвiнка тиша.
   Арсен пiдвiв голову i, нi до кого не  звертаючись,  повторив  у  задумi
останнi слова Вандзi:
   - Справдi, чим же завинила ця жiнка? Хiба тим, що любить сво?х дiтей  i
хоче бачити ?х?
   Спихальський похилив голову i довго мовчав. По тому, як з  його  грудей
виривалося тихе зiтхання i все менше i менше посiпувався вус, видно  було,
що буря в його душi почала вщухати.
   Нарештi вiн поволi пiдвiв голову.
   - Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбiльш помiркована
i справедлива людина... I серце ма?ш добре...  За  що  i  люблю  тебе,  як
брата... Тож хай ця жiнка... iде... куди хоче... Аби з мо?х  очей!..  Але,
клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на мо?му шляху,  то...  -
голос його загримiв i враз обiрвався.
   Спихальський замовк.
   Арсен поклав руку йому на плече.
   - Зрозумiло, Мартине... Вона з нами по?де до Немирова, а звiдти -  куди
захоче. - I повернувся до Ванди:- Iдiть, панi, збирайтеся в  дорогу,  а  в
нас тут ще буде чоловiча розмова...
   Коли Ванда пiдвелася i вiдiйшла, Арсен тихо сказав:
   - Ну от, з цим покiнчено... А тепер, пане Мартине, i  ви,  пане  Новак,
дивiться сюди... - Вiн вийняв з кишенi папiр  i  подав  Новаковi.  -  Пан,
зда?ться, розумi? по-турецькому, хай прочита? i для пана Мартина...
   Новак прочитав i переклав листа.
   - Стонайдцять дзяблiв!  -  вигукнув  Спихальський.  -  Що  це  означа?.
Арсене? Чий це лист? Як вiн потрапив до тебе?
   - Я вiдiбрав його у Вандзi...
   - Невже це полковник Яненченко?..
   - Так, це вiн пише кам'янецькому пашi. Вiн пропону? йому свою  допомогу
у взяттi Львова... Як бачиш, пане  Мартин,  це  набагато  серйознiше,  нiж
зрада панi Вандзi!
   - А так, це набагато серйознiше, побий мене перун! Що ж будемо робити?
   - Нам треба негайно мчати до Львова, - сказав Новак.
   - Так. Я вiддам  вам  цього  листа,  передайте  його  Яблоновському,  -
погодився Арсен. - А вiн уже зватиме, як розквитатися iз зрадником!
   -  Але  ж,  друзi,  я  не  думав  повертатися  до  Львова!  -  вигукнув
Спихальський. - Тепер менi нема чого там  робити  -  нi  у  Львовi,  нi  в
Круглику!.. Я гадав, що по?ду з тобою. Арсене... В Укра?ну!
   - Друже мiй, - Арсен обняв його за плечi, - я був би дуже радий разом з
тобою прибути до нас додому. Всi мо? теж щиро вiтали б тебе... Як  сина  i
як брата. Але зараз ти  мусиш  супроводжувати  пана  Новака.  Адже  дорога
далека i небезпечна, а  листа  обов'язково  потрiбно  довезти  i  передати
безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйознi речi!
   - Я розумiю.
   - А до нас ти, гадаю, не забаришся?
   - Ще б пак!
   - Ну от, коли затужиш дуже, при?зди, друже мiй! Дверi мо??  хати,  якщо
вона у мене буде, завжди вiдчиненi. А серце  -  також!  -  I  Арсен  тричi
навхрест почоломкався зi Спихальським.


   9

   Полковник Яненченко ступив  через  порiг  i,  лiвою  рукою  притримуючи
шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.
   - Кликали, ясновельможний пане?
   - Так, пане Ян, - вiдповiв Яблоновський,  пильно  вдивляючись  у  мiцно
збиту, кремезну постать полковника. - Проходь, сiдай. -Маю до тебе  пильну
розмову.
   Яненченко окинув бистрим поглядом простору кiмнату. Обабiч столу сидiло
двое - Спихальський i Новак. Щось вiдразу не  сподобалося  полковниковi  у
виразi облич цих шляхтичiв, але вiн не мiг  зрозумiти,  що  саме,  а  тому
зразу вiдмахнувся од тривожно? думки, що гнiтила його з часу вiд'?зду панi
Вандзi.
   - Слухаю, ласкавий пане, - сказав вiн, сiдаючи на  дзиглик  i  ставлячи
мiж колiньми шаблю.
   Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було  непроникне.
Холоднi голубi очi уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лицi,  i
вiд того Яненченку ставало трохи моторошно.  Чого  покликав  гетьман?  Яку
пильну справу ма? до нього?
   - Як живеться-ведеться пановi у Львовi? - запитав Яблоновський.
   - Спасибi, добре.
   - Нiхто не притiсня? i не обража? тут пана?
   - Дякувати боговi, нiхто.
   - Чому ж полковник за притулок i щедрiсть його мосцi короля польського,
а також за мою ласку платить чорною невдячнiстю? Яненченко  вiдчув,  як  у
нього похололо пiд серцем.
   - Як розумiти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав,
перехилився через стiл i тицьнув майже пiд самий нiс Яненченковi невеличку
цидулку, в якiй той миттю впiзнав свого листа кам'янецькому пашi.
   - Пан впiзна? свою руку? - грiзно спитав Яблоновський. Яненченко зблiд.
У ротi раптом пересохло. Тепер йому стало зрозумiло, чому во?вода покликав
його до себе в такий непiдходящий для аудi?нцi? час i чому не  сподобались
йому вiдверто ворожi погляди Спихальського  i  Новака.  Але  полковник  не
думав одразу здаватися.
   - Пан гетьман жарту??  -  здивувався  Яненченко.  -  Адже  то  написано
по-турецькому!
   - Це тiльки засвiдчу?,  що  в  особi  полковника  ми  ма?мо  хитрого  i
розумного ворога, який зна? не тiльки польську, росiйську мови та  латинь,
а й турецьку. -Сподiваюся, що пан полковник буде розумний до  кiнця  i  не
змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобiв допиту.
   - Ясновельможний пане, я не розумiю, в чому ви  обвинувачу?те  мене!  -
вигукнув Яненченко, пiдвiвшись iз дзиглика.
   - У зрадi, пане! - з притиском сказав Яблоновський. -  В  тому,  що  ви
хотiли здати Львiв туркам!
   - Це неправда! Це чиясь зла вигадка!
   - Вигадка? - Яблоновський iронiчно усмiхнувся. - Я теж хотiв би вiрити,
що це тiльки чиясь вигадка, бо пригрiв у  Львовi  i  взяв  на  королiвську
службу пана я. Однак докази такi, що я не  маю  нi  найменшого  сумнiву  в
правдивостi ?х!
   - Докази? Хотiв би я ?х почути або побачити!
   - Далеко за тим ходити не треба... Ось перед вами пани  Спихальський  i
Новак,  вони  щойно  повернулися  з  Кам'янця,  де   бачили   панi   Ванду
Спихальську. Рятуючи сво? життя, жiнка розповiла, вiд кого одержала лист.
   - Я повторюю - це наклеп!
   - Слiдство з'ясу? все,  i  ви  матимете  змогу  на  судi  довести  свою
невиннiсть. А зараз дозвольте вашу шаблю!
   Спихальський i Новак стали обабiч полковника,  який  тремтячими  руками
вiдстебнув вiд пояса шаблю i поклав на стiл перед во?водою.
   - Вiдведiть його в темницю, панове! Та поставте кмiтливих вартових!



   ЗАПОВIТ КОШОВОГО

   1

   Нi того лiта, нi взимку Кара-Мустафа  не  напав  на  Ки?в.  Несподiвано
становище Туреччини ускладнилося: Австрiя, Венецiя та нiмецькi  князiвства
оголосили хрестовий похiд проти  Османсько?  iмперi?.  Папа  Iнокентiй  XI
примусив католицьку Польщу  при?днатися  до  цi??  коалiцi?,  i  хоча  Рiч
Посполита була  на  той  час  вкрай  виснажена  безперервними  вiйнами  та
шляхетськими мiжусобицями, король Ян Собеський вiв з Австрi?ю трактат  про
вза?модопомогу  i  зобов'язався  виставити  сорок  тисяч   вiйська.   Тому
Кара-Мустафа почав готуватися до  велико?  вiйни  на  заходi.  До  того  ж
запорожцi  спустошили  Крим,  а  восени  дощенту  зруйнували   вiдбудованi
яничарами фортецi в гирлi Днiпра, що мали стати опорними базами туркiв.
   Виснаженi  й  розоренi  багаторiчними  вiйнами,  Росiя  та  Лiвобережна
Укра?на здобули нарештi на деякий час передишку, Самой-лович, влада  якого
вiдтепер сягала тiльки на Лiвобережжя та Ки?в з  невеликою  територi?ю  на
захiд  та  пiвдень  вiд  нього,  обмеженою  рiчками  Iрпенем  та  Стугною,
доукомплектовував  сво?  порiдiлi  полки  i  посилав  тисячi  грабарiв  на
будiвництво оборонних споруд у Ки?вi.
   Пiсля невдалого походу на Лiвобережжя Юрiй Хмельницький  нiкуди  бiльше
не потикався з Немирова. Та й у  самому  Немировi  вiдчував  себе,  як  на
вулканi.  Все  лiто  й  осiнь  на  Подiллi  вибухали   повстання.   Загони
запорожцiв,  посланi   Сiрком,   пiднiмали   людей   на   боротьбу   проти
турецько-татарських   загарбникiв   та   ненависного    запроданця    Юрiя
Хмельницького.
   Тiльки з настанням  зими  повстання  почали  затухати.  Лютi  морози  i
глибокi снiги змусили повстанцiв згорнути бойовi дi?: запорожцi  потягнули
на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах.
   Арсен та Роман разом iз Палi?вим  загоном  гасали  по  Надднiстрянщинi,
Подiллю, не раз  навiдувалися  та?мно  в  Немирiв  до  Младена  та  Ненка,
приносили запорожцям цiннi вiдомостi про туркiв i татар, про ?хнi  намiри,
про Юрiя Хмельницького, але нiде i нi вiд кого не  змогли  добути  жодного
достовiрного слова про Златку i Стеху. Дiвчата як  у  воду  канули,  ?хнiй
слiд губився, як вони думали, в Криму, серед невiльникiв салтана Газi-бея.
Друзi поривалися знову в Крим, але пiсля  походу  запорожцiв  на  кримське
ханство та пониззя Днiпра всi шляхи для них туди були вiдрiзанi. Сiрко теж
нiчого не  мiг  придумати,  щоб  допомогти  козакам.  Тiльки  навеснi  вiн
повiдомив Арсеновi, що готу?ться росiйське  посольство  в  Бахчисарай  для
мирних переговорiв з турками i ханом, i обiцяв посприяти, щоб Арсена  було
включено до складу посольства як товмача, а  Романа  -  як  джуру.  Козаки
тiльки й жили цi?ю надi?ю.


   2

   Взимку Iван Сiрко вiдчув, що сили його починають швидко танути,  але  з
Сiчi  не  ви?здив.  Повсякденнi  турботи  про  укрiплення   фортецi,   про
будiвництво нових човнiв i лагодження  старих,  про  виготовлення  пороху,
селiтри та збро? i ще десятки рiзних великих i  дрiбних  клопотiв  тримали
його на ногах. Вiн змарнiв, погано спав, вiдчував нехiть  до  ?жi.  Сiчовi
лiкарi i знахарi по?ли його настоями i наварами трав i корiння, та  це  не
допомагало. Пiсля великодня кошовий вiдчув себе так погано, що залишив Сiч
i поселився в Грушiвцi, сво?му хуторi, на березi Днiпра.
   Одного дня - це було першого серпня - гонець передав Палi?вi,  Арсеновi
i Романовi наказ кошового негайно прибути в Грушiвку.  В  Арсена  тьохнуло
серце - невже гетьман погодився включити ?х у склад посольства?
   До Грушiвки  десять  верст,  i  козаки  промчали  ту  вiдстань  швидко.
Залишивши стриножених коней на лузi, вони пiднялися нагору, до  хутора,  i
зупинилися на подвiр'?, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з
лози i обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового.
   - Кошовий на пасiцi, - сказав вiн.
   Козаки пройшли садом,  спустилися  в  затишну  улоговину,  що  вела  до
Днiпра, i попростували стежкою до невелико? чепурно? хатини. За нею, попiд
горою сiрiли вулики-дуплянки. В полуденнiй сонячнiй тишi густо пахло медом
i вощиною. Гули бджоли.
   Бiля хатини, пiд розлогою старою липою, за довгим  столом,  заставленим
полумисками зi смаженою рибою, локшиною, стiльниками з медом,  сидiв  гурт
старшин i значних козакiв. У головi столу, на дощаному тапчанi, опираючись
гострими лiктями на високо збитi  подушки,  напiвлежав  Сiрко.  Перед  ним
стояли миска iз свiжими стiльниками, в яких iскрився молодий запашний мед,
i кухоль узвару.
   Побачивши кошового. Арсен мало не скрикнув вiд жалю. Що з ним  сталося!
Замiсть  кремезно?  постатi  -  немiчний  скелет,  обтягнутий   пожовтiлою
зморшкуватою шкiрою. Замiсть блиску в очах - пригаслий, байдужий погляд...
   Прибулi привiталися.
   -  Чолом,  батьку  кошовий!   Чолом   уславленому   товариству!   Сiрко
пожвавiшав, уздрiвши Арсена. Поманив його до себе пальцем.
   - Iди сюди, голубе!
   Арсен пiдiйшов, сiв на  тапчан.  Сiрко  обняв  його  i,  слабкою  рукою
притягнувши до себе, поцiлував у щоку.
   - Радий бачити тебе, синку... Маю звiстку з Батурина: по?деш товмачем з
московським посольством стольника Тяпкiна в  Бахчисарай.  Тож  зможеш  там
дiзнатися щось певне про наречену i сестру...
   - Спасибi, батьку.
   - Ну, йди... Сiдайте до столу. Пригощайтеся, друзi. А потiм поговоримо.
   Пiдiйшло ще кiлька козакiв, старшин. Сiли, випили по  чарцi  слив'янки,
побажавши Сiрковi доброго здоров'я, i взялися до ?жi. Кошовий не ?в  i  не
пив - тiльки припрошував iнших. Джура налив у чарки  знову.  Та  всi,  мов
змовившись, тiльки пригубили i поставили назад. Чекали розмови з  кошовим,
вiдчуваючи, що вона буде i важливою, i останньою в його життi.
   Вiдкинувши голову на подушку. Сiрко мовчки дивився на сво?х побратимiв,
i нiхто не здогадувався, якi  думи  борознять  його  чоло.  Вiн  переводив
погляд з одного на другого, нiби прицiнювався, хто чого вартий. Тут i Iван
Стягайло, i Iван Рiг, i Андрiй Могила, i Самусь,  i  Абазин,  i  Iскра,  i
Палiй... I ще добрих три десятки значних козакiв,  вiдомих  не  тiльки  на
Сiчi, а й по всiй Укра?нi.
   Врештi обiд скiнчився. Старшини поклали ложки,  подякували  господаревi
за хлiб-сiль.
   - На здоров'я, друзi, - тихо проказав Сiрко  i  глянув  на  джуру.  Той
пiдвiв кошового, намостив йому пiд спину кiлька подушок. Сiрко перевiв дух
i промовив - знову тихо, але якось урочисто:
   - Запросив я вас  до  себе,  братчики,  для  того,  щоб  попрощатися...
Назавжди... Навiки... Козаки загули.
   - Що ти, батьку! Бог з тобою! - замахав  руками  Iван  Стягайло.  -  Ми
сподiва?мося, що ти видужа?ш i ще не раз поведеш нас на супостатiв!
   Сiрко кволо усмiхнувся.
   - Нi, браття, я не тiшу себе такою надi?ю. Днi мо? полiченi, i  щербата
з косою вже сто?ть на мо?му порозi... Та я не боюся ??. Звик... Бо не  раз
i не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив i жив! I
рясту потоптав доволi, i кровi пролив чимало, i горiлочки попив досхочу...
Тож пора i честь знати. Пора вже, мабуть,  братчики,  з  козацького  сiдла
пересiдати в човен Ха-рона...
   Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше.  Кожен  бачив,  що  й
справдi старому кошовому три чисницi до смертi.
   - Та й грiхи сво? пора спокутувати...
   - Опам'ятайся, Iване! Якi грiхи у праведника! - вигукнув Метелиця.
   - Який же я праведник? Скiльки душ погубив.  Хоч  i  вороги,  а  все  ж
люди... Та не про це зараз мова,  товариство.  Я  не  сповiдатися  прийшов
перед вами, а прощатися... А коли проща?шся з найближчими людьми, з  якими
довгi роки ходив крутими шляхами-дорогами, то  хочеться  сказати  ?м  щось
найважливiше, най-заповiтнiше, чого не ма?ш права не  сказати,  забрати  з
собою в могилу...
   - Ми слуха?мо тебе, батьку, - промовили козаки.
   Сiрко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.
   - Я знаю, звичайно, що мо? слова - не закон для вас, що ви будете дiяти
i чинити по-сво?му... Так  велося  споконвiку,  так  вестиметься  i  далi,
скiльки буде свiта-сонця на землi... Та ? деякi речi, якихнев вичита?ш  нi
в якiй книжцi, ? деякi знання, якi здобуваються не школi, а в  життi,  про
це якраз я й хотiв би з вами поговорити перед смертю...
   - Ми слуха?мо, батьку.
   - Живемо ми, друзi мо?, в дуже  тяжкий  час.  Вiтчизна  наша  лежить  у
ру?нах, дощенту сплюндрована ворогами.  Народ  винищений  або  розбiгся  у
пошуках затишку й хлiба. Десятки тисяч людей з правого берега за  цi  роки
переселилися на Лiвобережжя, на Донець i Оскiл  -  аж  до  Воронежа.  Дике
поле, що вiдокремлювало нас вiд ворогiв, поширшало,  родючi  поля  заросли
тирсою i буркуном. Дiйшло до того, що калмицький  хан  посила?  послiв  до
султана, щоб той вiддав йому землi мiж Днiпром i  Днiстром  для  випасання
табунiв.  Кримська  i  Буджацька  орди  почувають  себе  на   Правобережжi
господарями. I ми сто?мо перед загрозою навiки втратити цi  землi...  Тому
заповiдаю вам - i далi, як споконвiку, мужньо  стояти  супроти  ясирникiв,
звiдки б вони не приходили! Не випускайте, браття,  шабель  iз  рук,  поки
кривавi чамбули розгулюють по наших степах...
   Всi мовчали, суворi й пригнiченi. Нi для кого сказане  Сiрком  не  було
та?мницею, але слова старого кошового, мовленi на смертному одрi,  кожному
здавалися i вагомими, i болючими i навiки закарбовувалися в серцях.
   На пасiцi стояла тепла лiтня тиша. Тiльки чулося безперервне трудiвниче
гудiння бджiл та шемрання вiтерцю у верховiттях дерев.
   Трохи спочивши, кошовий знову промовив:
   - Я вже казав - Правобережжя знелюднiло... Самойлович, дбаючи передусiм
про свою владу й прибутки, не вiдпуска? колишнiх втiкачiв з  Правобережжя,
якi в час во?нного лихолiття знайшли притулок на лiвому березi, назад,  на
?хнi дiдизни. Виника? загроза, що цi землi будуть заселенi  кимось  iншим.
Тож, вiдбиваючи ясирникiв, думайте i над тим, щоб знову заселити той  край
i зберегти його для нащадкiв наших... А це можна зробити тiльки тодi, коли
там буде вiйськова сила, яка захищатиме народ.  Iз  шiстнадцяти  козацьких
полкiв,  що  були  на  Правобережжi  при  Богдановi,  тепер  не   лишилося
жодного... Я вже послав туди Палiя, Самуся, Iскру i Абазина  з  невеликими
загонами запорожцiв... Тож хай кiш допомага? ?м i  збро?ю,  i  порохом,  i
оливом, i людьми та продовольством, бо вони там  робитимуть  велике  дiло.
Поклянiться, що Сiч завжди буде для них опорою i притулком в  тяжкий  час!
Що Сiч завжди допомагатиме -  явно  чи  та?мно,  -  цим  наставленим  мною
полковникам у ?хнiх многотрудних дiяннях по вiдродженню правого берега!
   - Клянемося! - хором вiдповiли старшини i значнi козаки.
   - Чув я, що турки ставлять мiднi слупи на Подiллi i в Карпатах, роблять
новий кордон, вiдтинаючи добрячий шмат землi нашо?, щоб  навiки  при?днати
?? до султанських володiнь... I для мене, i для вас усiх не  та?мниця,  що
шляхта ще мiцно трима? в сво?х руках Волинь i Галичину i не  губить  надi?
коли-небудь заволодiти знову Правобережжям i всi?ю Укра?ною... I досi,  як
i за Богдана, зi всiх бокiв нам тiсно... Тож, браття, ?диний наш порятунок
- Москва! Тiльки вона збройною рукою  врятувала  нещодавно  Лiвобережжя  i
Ки?в вiд винищення i повно? загибелi. Досвiд пiдказу?,  що  в  тих  тяжких
обставинах, що склалися для  нашого  народу,  ?диним  вiрним  союзником  i
братом  був  i  ?  народ  росiйський...  Ви  можете  сказати,  а  хiба  не
московський во?вода Ромодановський завдав тебе в Сибiр?.. Так, вiдповiм я.
Вiн. Це вiн з намови Самойловича забив мене в кайдани, i я волочив  ?х  аж
на далекий Iртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звiдти
через пiвроку, то не одна i не двi, а сотнi  росiйських  селянських  родин
давали менi притулок i дiлилися зi мною, може, останньою скибкою хлiба. Бо
не один i не два, а тисячi московських стрiльцiв поклали сво? голови разом
з нашими козаками в Чигиринi i на Бужинському полi, захищаючи свою i  нашу
свободу. Ось що головне в нашiй дружбi i в наших  вза?минах!  I  на  цьому
повиннi стояти ми всi!.. Тiльки йдучи  цим  шляхом,  ми  можемо  врятувати
народ укра?нський вiд поголовного винищення, вiд остаточно? загибелi,  яку
приготували для нього найлютiшi вороги  його!  На  цьому  повинна  i  далi
стояти Сiч! Якщо вона схибить, то завдасть непоправно?  шкоди  i  собi,  i
всьому народовi...
   - Розумi?мо, батьку! Розумi?мо! - загули козаки.
   - А щодо Юрка Хмельницького i Кара-Мустафи, то знайте - на сьогоднi  це
найлютiшi i найнебезпечнiшi вороги нашi. I я заповiдаю вам боротися з ними
до останнього! I чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!
   - Будемо боротися, батьку! Не сумнiвайся! - за всiх проказав тихо,  але
твердо Палiй.
   - Арсене, сину мiй, -  раптом  звернувся  кошовий  до  Звенигори,  -  i
Кара-Мустафу, i Юраська нелегко i  непросто  дiстати...  Тому  я  покладаю
особливi надi? на тебе, на твою спритнiсть i  твiй  розум...  Там,  де  не
зможе пройти козацький кiнь, де не  поможе  козацька  шабля,  там  пройдеш
ти... Розумi?ш мене?
   - Розумiю, батьку, - похилив голову перед умираючим Арсен,  вiдчуваючи,
як гiркий клубок здушив горло. - Зроблю все, що зможу...
   - Амiнь! -  прошепотiв  Сiрко  стомлено.  -  Тож  iз  цим  покiнчено...
Лиша?ться сказати ще одне: хотiв би я знати, кому ви  вручите  пiсля  мене
булаву кошового?
   Всi мовчали. Запитання було несподiване i серйозне.  А  також  зачiпало
iнтереси бiльшостi присутнiх тут  старшин,  бо  хто  ж  iз  них  не  мрiяв
побувати  коли-небудь  кошовим,  потримати  в  руках  булаву,  що   давала
необмежену владу над багатотисячним вiйськом?
   - Хай це тебе не  турбу?,  Iване,  -  сказав  пiсля  тривало?  мовчанки
Стягайло. - Виберемо достойного!
   - До булави треба й голови. Не забувайте цього нiколи, - тихо  промовив
Сiрко. - Я стою одною ногою в могилi, тож, гадаю, на  мене  не  образяться
мо? побратими, коли я висловлю свою думку...
   - Кажи, батьку! Кажи!
   - Час зараз такий, що на чолi вiйська повинна стояти людина  смiлива  i
розумна, чесна i досвiдчена у вiйськовiй справi i в життi... Серед  вас  ?
така людина...
   - Хто ж це, батьку? - почулися голоси.
   - Семен Палiй!
   Запала тиша.  Для  Палiя  це  було  великою  несподiванкою.  Не  меншою
несподiванкою, напевне, це було i для  решти  старшин.  Хтось  крякнув.  I
знову настала тиша.
   - Чого ж ви мовчите? - з усмiшкою  спитав  Сiрко.  -  Не  я  ж  вибираю
кошового... Я тiльки висловлюю свою думку...
   - Молодий ще, - похмуро кинув Iван Стягайло.  -  Хай  почека?.  Адже  ?
старшi!
   На вустах Сiрка промайнула ледь помiтна гiрка усмiшка. I зразу  зникла.
Кошовий важко задихав i вiдкинув голову на подушку.  Холодний  пiт  зросив
його чоло.
   - Ми стомили кошового, - тихо промовив Семен Палiй i перший встав  з-за
столу. - Прощай, батьку!
   Старшини i значнi  козаки  теж  пiдвелися  i  почали  прощатися.  Кожен
пiдходив до лiжка, доземно вклонявся i тихо вiдходив.
   Стягайло знiяковiло пробурмотiв:
   - Пробач менi, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано... Будь певен,
оберемо ми достойного!
   Сiрко не вiдповiв нiчого, i Стягайло, потоптавшись, вiдiйшов. Незабаром
пасiка опустiла. Бiля кошового залишився один джура. Хоча припiкало  лiтн?
сонце, хворий попросив прикрити його  кожухом.  А  через  годину  його  не
стало...


   3

   На  другий  день  пiсля  похорону  у  вiйськовiй  канцелярi?  зiбралася
старшинська рада. Велика простора  кiмната  ледве  вмiстила  всiх  значних
козакiв  -  вiйськового  суддю,  вiйськового   писаря,   осау-лiв,   тобто
помiчникiв  кошового  отамана,  курiнних  отаманiв,  а  також  старших  та
"луччих" козакiв, якi в  минулому  обиралися  отаманами  або  прославилися
вiйськовими подвигами чи мали великi господарства.
   За столом, на покутi, пiд образами стояли клейноди - прапор  i  бунчук.
На  столi,  застеленому  заради  урочисто?  хвилини   шовковою   турецькою
скатертиною, виблискувала самоцвiтами булава кошового отамана.
   До чи?х рук вона потрапить?
   Погляди всiх присутнiх були звернутi на  не?.  Кожен  знав,  що  не  на
вiйськовiй радi, яка ма? зiбратися опiвднi, а тут, на сходцi, буде названо
людину, яку потiм рада ма? обрати кошовим. Так велося здавна.
   Але кого буде названо?
   Покiйний кошовий Сiрко подав перед смертю свiй голос за  Семена  Палiя.
Це знали всi. I з цiкавiстю поглядали  на  широкоплечого  красеня,  котрий
скромно сидiв на лавi  бiля  порога  в  оточеннi  сво?х  друзiв  -  Арсена
Звенигори, Романа Во?нова,  Метелицi,  Андрiя  Могили,  Самуся,  Iскри  та
Абазина.
   За столом, залишивши незайнятим мiсце кошового, сидiли Iван Стягайло та
Iван Рiг - найвпливовiшi отамани, котрi - усiм це було видно  -  з  надi?ю
позирали на булаву кошового.
   Кому ж усмiхнеться фортуна?
   Першим - по старшинству - пiдвiвся i став  говорити  вiйськовий  суддя,
старий сивоусий козак, давнiй сподвижник Сiрка.
   -  Браття  отамани,  преславнi  лицарi  запорозькi,  -   промовив   вiн
глухуватим голосом, - сьогоднi ми зiбралися для того, щоб гуртом подумати,
кого на сiчовiй радi оберемо кошовим отаманом... Бо  пiсля  смертi  батька
нашого,  славетного  ватага  запорозького  Iвана   Сiрка,   вiйсько   наше
осиротiло,  а  братчики,  як  сiромахи  нещаснi,  не   знають,   до   кого
прихилитися,  i  в  разi  несподiваного  нападу  ворога   залишилися   без
вiйськового вождя...
   - Так, так, ми повиннi подумати, - закивали головами  старi  козаки.  -
Треба обрати достойного!
   - Перед смертю кошовий Iван  Сiрко,  як  це  вiдомо  бiльшостi  з  вас,
заповiв нам обрати Семена Палiя, запорожця недавнього, але вже уславленого
в походах i боях лицаря...
   Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою  грюкнув  по
столу.
   - Браття, Семен Палiй молодий ще! - гукнув вiн. - Подивiться -  у  його
вусах  жодно?  сиво?  волосинки!  То  хiба  ж  личити-ме  нам,  старим   i
досвiдченим козакам, пiдкорятися молодиковi, який до того ж i  козаку?  на
Запорожжi вiд пречисто? до рiздва?..
   - Хiба рiч у тому, щоб обрати старiшого? - озвався вiд порога Метелиця.
- Треба обрати розумнiшого, меткiшого i хоробрiшого!
   - Знайшов розумного! -  пiдхопився  Покотило.  -  Хай  покозаку?  рокiв
двадцять, тодi ми й оцiнимо, який у нього  розум...  А  зараз  хай  попасе
заднiх.
   - Кого б же ти. Покотило, хотiв бачити  кошовим?  -  спитав  вiйськовий
суддя.
   - Iвана Стягайла... Старий  значний  козак.  Хоробрий  лицар.  Курiнний
отаман...
   - Iвана  Рога!  -  гукнув  хтось  iз  гурту.  -  Якщо  i  ?  серед  нас
найдостойнiший, то це вiн!.. Уже не раз i не два  був  кошовим,  оса-улом,
наказним отаманом... Та й на Запорожжi рокiв тридцять якщо не бiльше!
   - Всi сорок, - сказав Рiг i високо пiдняв стовбуристу голову на  довгiй
жилавiй ши?, окидаючи пильним  поглядом  чорних  очей  товариство.  -  Всi
сорок...
   - Ну, от бачите, кого ж  i  обрати,  як  не  його!  Пiдхопився  Самусь,
рожевощокий, голубоокий козарлюга.
   - Братчики, менi зда?ться, що ми не повиннi нехтувати заповiтом  Сiрка!
- вигукнув вiн. - Хiба ви забули, що вiн радив нам обрати  кошовим  Семена
Палiя? Чого ж тодi товкти воду в ступi?
   - Нас i самих бог не обдiлив розумом! - спалахнув Стягайло. -  Мертвому
- вiчна слава, а живим - про живе думати! Сiрко вiдотаманував сво?...
   - Стягайла! Стягайла! - почулися голоси.
   - Iвана Рога! - загули з другого боку.
   - Семена Палiя! - закричали Арсен Звенигора, Роман Во?нов i Сiкач.
   Шум здiйнявся такий, що вiйськовий суддя затулив долонями вуха.
   - Так, браття, ми до згоди не дiйдемо, -  сказав  вiн.  -  Якщо  з  вас
трьох, - звернувся вiн до претендентiв  на  булаву  кошового,  -  дво?  не
вiдмовляться добровiльно, то на сiчовiй радi бозна-що буде!  I  до  шабель
дiйде!
   Встав Семен Палiй.
   - Отамани, братчики, - сказав вiн. - Ми всi любили i  глибоко  поважали
Сiрка, звикли рахуватися з  його  думкою  i  безвiдмовно  виконували  його
накази. Тож я розумiю, що остання воля покiйного кошового багатьом iз  вас
зв'язу? руки зараз... Щоб цього не було,  я  вiдмовляюся  вiд  честi  бути
кошовим. Хай ним буде той, кого захоче  отаманська  сходка  i  все  сiчове
товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут  якiсь
привiле?, не для того, щоб стати курiнним отаманом, осаулом чи  домагатися
булави кошового, а для того, щоб сво?ю шаблею захищати нашу  вiтчизну  вiд
?? численних ворогiв! А це - найперший обов'язок кожного з нас, братчики!
   Отамани схвально загули. Палiй злегка вклонився i сiв. Вiйськовий суддя
повернувся до Стягайла i Рога.
   - Може, котрий з вас теж ма? щось подiбне сказати, отамани? Стягайло  i
Рiг мовчали.
   - Тодi хай вас розсудить товариство, -  сказав  суддя.  -  Стрiляйте  з
гармат, бийте в литаври - збирайте вiйськову раду! Як вона гукне -  так  i
буде!
   Хтось побiг виконувати наказ вiйськового суддi. Отамани i значнi козаки
почали пiдводитися i виходити надвiр. У канцелярi? залишилися тiльки члени
коша - вiйськовий суддя, вiйськовий писар, вiйськовий обозний та осаули.


   4

   Грiм пострiлiв з фортечних  гармат  i  тривожно-закличний  дрiб  литавр
сколихнули полуденну сонну тишу. Сiч враз ожила. З усiх усюд  до  сiчового
майдану поспiшали  запорожцi,  мовчки  шикувалися  по  куренях,  утворюючи
навколо дубового стовпа велике живе коло. Кiлька молодикiв  винесли  стiл,
застелений бiлою скатертиною, поставили у проходi мiж двома крилами  кола,
якраз навпроти вiйськово? канцелярi?. На чолi кожного куреня стали курiннi
старшини - курiнний отаман i хорунжий. Кому не вистачило мiсця в колi, той
здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортецi.
   А литаври, що стояли на залiзних триногах у центрi кола,  бiля  стовпа,
не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш  щосили  гамселив
по туго натягнутiй на великий казан, до  блиску  вичиненiй  бичачiй  шкурi
двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи  мелодiю,  яка  означала
збiр на вiйськову раду, - ту-ту-тум, ту-ту-тум!
   На  цей  раз  швидко  збиралися  запорожцi.  Всi  знали,  що   сьогоднi
вiдбудуться вибори нового кошового, i нiхто нiкуди не вiдлучався з Сiчi.
   Не чути було звичайних для подiбних зборiв жартiв,  смiху,  молодецьких
витребеньок. Над Сiччю, як здавалося запорожцям,  невидимою  тiнню  витала
безсмертна душа ?хнього ватага Iвана Сiрка.
   Запорозьке вiйсько завмерло в чеканнi.
   Та ось розчинилися дверi вiйськово? канцелярi? -  i  на  майдан  вийшла
сiчова старшина. Замiсть померлого кошового, попереду йшов булавничий, нiс
на витягнутих  руках,  покритих  невеличким,  розшитим  срiблом  килимком,
булаву.  За  ним  урочисто  осаули  несли  малиновий  прапор  i  бунчук  -
запорозькi клейноди.  Позаду  йшли  вiйськовий  писар,  вiйськовий  суддя,
вiйськовий обозний та старшини без посад, тобто тi значнi  козаки,  якi  в
минулому були членами коша - запорозького уряду.
   Булавничий пiдiйшов до стола i мовчки поклав булаву. Осаули з  прапором
та бунчуком стали посерединi кола. Вiйськовий писар,  який  в  однiй  руцi
тримав срiбний каламар з чорнилом, а в другiй - бiле гусяче перо  i  сувiй
паперу, вiйськовий суддя з великою вiйськовою  печаткою  в  руцi  та  iншi
старшини пройшли в коло, стали пiд бунчуком i вклонилися товариству на всi
чотири боки.
   Пiсля того наперед виступив вiйськовий суддя i сказав:
   - Панове молодцi! Преславний Iван Сiрко, якого ми вiсiм  разiв  обирали
сво?м отаманом, пiд орудою якого безлiч разiв  здобували  славнi  вiкторi?
над ворогами нашими, волею божою упоко?вся i  залишив  нас  сиротами.  Тож
сьогоднi ми повиннi обрати нового кошового... Разом з тим кiш хоче  знати,
чи не будете ви, панове молодцi, iнших, нових старшин вибирати,  а  старих
скидати?
   - Нi, нi, не будемо! - загукали козаки.
   - Одного кошового оберемо!
   - От i славно! - сказав суддя. - Тодi гукайте,  кого  б  ви  хотiли  за
кошового мати.
   Якусь мить над майданом стояла тиша. Потiм  з  гурту  старшин  почулися
вигуки:
   - Iвана Стягайла хочемо!
   - Iвана Рога!
   - Палiя! Семена Палiя!
   Поволi вигуки посилювалися. Вже кричали не тiльки  старшини,  а  й  усi
запорожцi. Кожен якомога дужче вигукував iм'я свого обранця, бо вiд  цього
залежало, чия вiзьме.
   - Палiя!  Палiя!  -  репетував  Сiкач  що  ?  сили.  Його  пiдтримували
Звенигора, Во?нов, Метелиця i тi козаки, якi  ходили  разом  з  Палi?м  до
Немирова. Згодом до них при?днала голоси  сiчова  голота,  яка  вбачала  в
Палi?вi "свого", а Стягайла ненавидiла за жмикрутство та зажерливiсть.
   - Палiя! Палiя!
   Для багатьох старшин, котрi чули на сходцi, що Палiй сам вiдмовився вiд
булави кошового, це було несподiванкою. Старий Iван Рiг, який за свiй  вiк
уже був кiлька разiв  кошовим,  зберiгав  зовнiшнiй  спокiй  i  незворушно
дивився на розбурхане море  братчикiв.  Зате  Стягайло  аж  позеленiв  вiд
злостi. Втративши душевну рiвновагу, вiн раптом вискочив у середину кола i
на всю силу сво?? могутньо? горлянки гукнув:
   - Братчики! Кого ж ви обира?те? Та Палiй молодий ще! I  на  сходцi  сам
вiдмовився вiд булави!
   Йому на пiдтримку вибiг Покотило. Скориставшись замiшанням,  викликаним
серед запорожцiв словами Стягайла, крикнув:
   - Панове молодцi? Iвана Стягайла ми зна?мо вже багато рокiв! Хто скаже,
що вiн коли-небудь показав вороговi спину? Хто скаже, що вiн не виручив  у
бою товариша?..
   - Нiхто! Нiхто! - загукали козаки, бо то була правда.
   - То чого ж ви сумнiва?тесь? Обирайте Iвана Стягайла!..  А  я  поставлю
товариству п'ять бочок горiлки, п'ять возiв хлiба, вiз таранi i двi  боднi
сала, щоб було чим пiсля виборiв кошового промочити горло i за?сти.
   Серед прихильникiв Рога i Палiя почулися обурливi вигуки.
   - Це пiдкуп! Геть його!
   Але багатьом сподобалася думка - похмелитися за чужий кошт. I над колом
залунало:
   - Славно! Славно!
   - Стягайла! Стягайла!
   Покотило шмигнув у натовп i звiдти пiдморгнув Стягайловi:
   мовляв, усе гаразд! Тiльки вiн один знав, що i горiлка, i риба i  хлiб,
i сало - все те належало Стягайловi, а не йому.
   А над майданом тим часом лунало:
   - Стягайла кошовим! Стягайла!
   Коли цей крик подужчав настiльки, що в  ньому  потонули  iмена  Рога  i
Палiя, вiйськовий суддя взяв зi стола булаву i  простягнув  Стягайловi.  У
того радiсно заблищали очi, але, зважаючи на  давнiй  запорозький  звичай,
вiн заховав за спину руки i сказав:
   - Нi, не годен я тако? високо? честi, братчики!
   -  Стягайла!  Стягайла!  -  знову  ревнули  запорожцi.   Суддя   вдруге
простягнув булаву. Та Стягайло знову вiдмовився.
   Крики струсонули фортечнi стiни.
   - Стягайла кошовим!
   Суддя втрет? простягнув Стягайловi булаву. На цей раз той i не  подумав
вiдмовлятися, а притьмом схопив ?? корчуватими  ручищами,  потримав  перед
собою деякий час i  пiднiс  до  вуст.  Нiхто  не  сумнiвався  в  тому,  що
поцiлунок його був цiлком щирий.
   Суддя нагнувся, схопив жменю пiску i сипнув Стягайловi на голову.
   - Пам'ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства!
- сказав вiн при цьому. - Пам'ятай - i не задирай носа!
   Стягайло не перечив, бо знав, як i всi запорожцi, цей прадавнiй звичай.
   Запорожцi, хто хотiв, пiдходили до  новообраного  кошового  i  посипали
йому голову землею. А вiн, мiцно  тримаючи  в  руцi  булаву,  доброзичливо
усмiхався i вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало i  всi
братчики, заспоко?вшись знову стали по куренях, вiн уклонився вiйську мало
не до землi i сказав:
   - Спасибi, братчики, за честь i шану!  Клянусь  свято  пильнувати  нашi
запорозькi звича? i вольностi! Бути нещадним до ворогiв землi нашо? i вiри
православно?! По-батькiвськи ставитися до всiх вас побратими мо? дорогi!
   - Гм, м'яко стеле, та чи не твердо буде спати? - прошамкотiв Шевчик  на
вухо Звенигорi.
   А Стягайло, хитро пiдморгнувши, раптом звiв на iнше.
   - Тепер, братчики, запрошую вас усiх випити за мо?  здоров'я  по  корцю
горiлочки!.. Гей, Покотило, де ж тво? пригощення?
   Покотило потрюхикав до ворiт - i через кiлька хвилин у Сiч в'?хала цiла
валка пiдвiд, що  загодя  прибула  зi  Стягайлового  зимiвника.  Запорожцi
зустрiли ?? веселими вигуками та  жартами.  Стрiй  враз  поламався.  Кожен
хотiв бути ближче до возiв, на яких темнiли дубовi бочки...


   5

   Минув тиждень. Час, зда?ться, невеликий,  але  в  Арсенове  i  Романове
життя вiн принiс великi змiни. Хоча Сiрка вже й не  було  на  свiтi,  його
думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долi багатьох  з
них.
   Наприкiнцi лiта в Сiч прибуло росiйське посольство,  яке  простувало  в
Бахчисарай для укладання миру з турками й  татарами.  На  чолi  посольства
стояв стольник Василь Тяпкiн. Помiчником його i  писарем  був  дяк  Микита
Зотов. По дорозi з Москви на Запорожжя посольство завернуло в  гетьманську
столицю Батурин, i Са-мойлович, як було домовлено з посольським приказом у
Москвi, зi свого боку послав у Бахчисарай визначного  козака,  вiйськового
товариша Раковича, доброго знавця татарсько?  i  турецько?  мов,  а  також
латинi. Вiн мав бути товмачем i представляти iнтереси гетьманського  уряду
на переговорах.
   Тяпкiн поспiшав. Тому, перепочивши лише один день i  поповнивши  запаси
для свого далеко не малого загону, бо налiчувалося в ньому шiстсот козакiв
та рейтарiв, наказав негайно вирушати далi.
   Вiд коша, як домовився Сiрко ранiш, до складу посольства ввiйшли  Арсен
Звенигора та Роман Во?нов. Числилися вони провiдниками,  але  Арсен,  крiм
того, мав бути другим товмачем i помiчником Раковича.
   Четверта нiч застала посольство в безводному ногайському степу, за один
перехiд  вiд  Перекопу.  Вже  третiй   день   його   супроводжував   загiн
перекопського бея, - запорожцi зразу ж повернулися назад, як тiльки дiйшли
до кордонiв сво?х угiдь, - i посол Тяпкiн та його  люди  почували  себе  у
вiдноснiй безпецi, хоча досвiд пiдказував,  що  вiроломнi  кримчаки  могли
кожно? митi змiнити милiсть на гнiв.
   Для  посла  було  розбито  невеличкий  похiдний   намет.   Iншi   члени
посольства, товмачi, провiдники та во?ни, а також татари, стомленi  важкою
дорогою, повкладалися просто неба.
   Арсен лiг поряд з Романом  на  простелену  кошму,  поклавши  голову  на
сiдло, що пахло  кiнським  потом,  руки  заклав  за  потилицю,  розпростав
затерг.лi вiд цiлоденно? верхово? ?зди ноги.
   Нiч була тиха, мiсячна.  Тишу  порушувало  тiльки  форкання  коней,  що
паслися вiддалеки пiд наглядом вартових, та  веселе,  невгамовне  сюрчання
цвiркунiв у пахучих бур'янах.
   Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне  небо,
по якому величаво котився ясний повний мiсяць. Сон не йшов до нього. Серце
скнiло в грудях, мов затиснуте в  лещата.  Скiльки  днiв  минуло,  скiльки
мiсяцiв, а про Златку i Стеху -  жодно?  звiстки  достовiрно?!  Тепер  вся
надiя на по?здку в Крим. Там вони з Романом  якось  зумiють  зустрiтися  з
салтаном Газi-бе?м i - хай що буде, те й буде! -  примусять  його  сказати
всю правду!
   Вiн дивиться на небо, а бачить Златку. Очi  ??,  пригаслi,  посмутнiлi,
мовби заплаканi, заглядають з високостi в його душу  i  завдають  йому  ще
бiльшого болю.
   "Дорога моя... Люба моя... Не обвинувачуй  мене!  -  шепоче  вiн  майже
беззвучно. - Видить  бог,  я  роблю  все,  щоб  знайти  тебе  визволити  з
неволi... Потерпи ще трохи - i я знайду тебе, де б ти не була, куди  б  не
закинула тебе лиха доля, мила моя!"
   Йому зда?ться, що ?? личко розпогодилося, а темнi очi враз усмiхнулися,
i в нього раптом виника? напiвбожевiльна думка, що  i  Златка  в  цю  мить
дивиться на це зоряне небо, на мiсяць, i ?? думки  й  почуття  передаються
йому, а його - ?й.
   Чи ж може таке бути?
   Мабуть, вiн так увiрував у це, що не допускав  найменшого  сумнiву,  що
таке  неможливе.  Адже  вiн  ось  лежить  серед   степу,   пiд   бездонною
темно-синьою банею,  усiяною  мерехтливими  зiрками,  а  бачить  ??,  свою
кохану, то чому б i  вона  десь  на  чужинi,  в  безмiрнiй  далекостi,  не
дивилася в цей час на небо i мiсяць, що котиться по ньому, i не думала про
нього? Отже, вони разом бачать мiсяць, i вiн з'?дну? ?хнi серця невидимими
струнами!
   Чи то ж так?
   Легеньке зiтхання вирвалося з  його  грудей,  i  в  ту  ж  мить  гаряча
Романова рука мiцно стиснула його руку.
   - Не сумуй. Арсене, - прошепотiв дончак, намагаючись втiшити побратима,
хоча Арсен знав, що в нього  теж  душа  болiла  за  Стехою.  -  Не  сумуй.
Вiриться менi, що живi вони... I ми  визволимо  ?х.  Визволимо!  Або  самi
загинемо...
   - Або самi загинемо, - вiдгукнулося Арсенове серце.



   ПЕРЕМИР'Я

   1

   Перекопський  бей  зустрiв  московське   посольство   непривiтно:   вiд
подарункiв вiдмовився, вiд зустрiчi ухилився,  а  примiщення  надав  не  в
посольському станi i навiть не в караван-сара? для чужоземних купцiв, а  в
похмурiй старовиннiй цитаделi, що день i нiч охоронялася сотнею  мовчазних
сейменiв, якi не дозволяли нiкому вийти за межi двору, обнесеного  високою
вапняковою стiною.
   Так минув тиждень. Потiм - другий.
   - Хай йому чорт! - лаявся худий, непосидющий дяк Микита  Зотов,  швидко
ходячи по великiй кiмнатi i розчiсуючи дерев'яним гребiнцем рiдку рудувату
борiдку. -  Схоже  на  те,  що  нас  зустрiчають  не  краще,  нiж  торiшн?
посольство Сухотiна i Михайлова. Але  ж  то  було  зразу  пiсля  вiйни!  А
зараз... Хан мiг би вже й охолонути.
   - Вiн зна?, що робить, - промовив Звенигора.  -  Це  давнiй  татарський
звичай: спочатку вимучити послiв чеканням, налякати погрозами, знущаннями,
а потiм починати з ними переговори. Мовляв, м'якшi, податливiшi будуть!
   - Ну, вiд нас цього не дiждуться,  -  буркнув  Зотов.  -  Бiльшим,  нiж
дозволив цар, ми не поступимося.
   Стольник  Василь   Тяпкiн   мовчав.   Вiн   взагалi   був   неговiркий,
небагатослiвний, бiльше заглиблений в себе, у сво? думки. Кожне дiло робив
поволi, але обдумано i рiшуче. Вивести його з рiвноваги було важко,  майже
неможливо. Мабуть, у Москвi  зважали  на  цю  рису  його  характеру,  коли
посилали в Крим, де потрiбнi були неабияка витримка й розсудливiсть, та  й
досвiд посольський мав великий... Всi цi днi  вiн  терпляче  ждав,  що  ?х
ось-ось вiдправлять далi, в Бахчисарай до хана. Але минали днi за днями, а
про них нiби забули. Нiхто з  вищих  ханських  урядовцiв  не  заходив,  не
цiкавився, як вони  живуть,  чого  бажають.  Тiльки  служки  з  улесливими
усмiшками на обличчях з'являлися у  точно  визначений  час  з  дерев'яними
тацями в руках i ставили на низенькi столики  глибокi  череп'янi  миски  з
незмiнною тушкованою бараниною.
   Сьогоднi вони теж вкотилися в широко  розчиненi  дверi  i,  кланяючись,
попростували в глибину кiмнати. Але Тяпкiн раптом пiдвiвся з  свого  мiсця
i, перегородивши ?м дорогу, люто тупнув ногою, закричав:
   - Геть до бiса з вашим бiшбармаком! Ми при?хали сюди не  обжиратися,  а
трактувати про бiльш важливi справи. Iдiть i негайно передайте бею, що  ми
вимага?мо зустрiчi  з  ханом!  I  поки  не  одержимо  вiд  нього  твердого
запевнення, що найближчим часом нас вiдправлять у  Бахчисарай,  ми  в  рот
нiчого не вiзьмемо!
   Служки були враженi i позадкували зi  сво?ми  мисками.  Не  менше  були
враженi  i  члени  посольства,   якi   вперше   бачили   стольника   таким
розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та  не  сказав  нiчого.
Промовчав.
   Нiхто не доторкнувся нi до снiданку, нi до вечерi. А другого дня вранцi
слiдом за  служником  прийшов  чауш  i  повiдомив,  що  завтра  посольство
мошковiв вирушить до Ак-Мечетi.
   Всi полегшено зiтхнули i почали готуватися до вiд'?зду.
   Вiд Перекопа  до  Ак-Мечетi  два  кiннi  переходи.  Але  провiдники  не
поспiшали, i посольство прибуло до мiста на п'ятий день опiвднi.
   Власне,  Ак-Мечеть  тiльки  називалася  мiстом,  а  насправдi  це  було
невелике селище, що розкинулося в широкiй улоговинi на берегах Салгiру.  В
центрi його, на пригiрку, височiла  бiла  мечеть,  викладена  iз  пиляного
вапняку. Вiд не? селище i дiстало назву Ак-Мечеть, тобто Бiла  мечеть.  За
нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського  бея  Газi.  А  далi
в'юнилися вузенькi вулички, вигородженi високими кам'яними огорожами, з-за
яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.
   Посольство зупинилося в дворi бея.
   У Арсена тьохнуло серце. Невже  вiн  зараз  побачить  свого  кривдника?
Невже дiзна?ться, де той подiв дiвчат? А що  вiн  примусить  його  сказати
правду, в козака не було сумнiву. Вiн поставить на карту  життя,  а  свого
доможеться!..
   Двiр був просторий,  обнесений  за  татарським  звича?м  з  усiх  бокiв
будiвлями. Чималий будинок тильною стiною виходив у сад.
   Арсеновi й Романовi все це було знайоме iз часу походу в Крим. Але вони
все одно приглядалися пильно, бо розумiли, що  тепер  ?м  тут  доведеться,
можливо, без нiчи?? пiдтримки подолати багато перешкод. Тому й примiчали i
потайнi засуви на брамi, i хвiртку, що вела в сад, i мiсця, де можна  було
при потребi заховатися...
   Вийшов у супроводi двох сейменiв Газi-бей. Це був високий мiцно  збитий
чоловiк середнiх рокiв, з бистрими, розкосими очима.
   - Я радий вiтати у себе посольство  царя  мошковiв,  -  уклонився  вiн,
приклавши до чола праву руку. - Але я не можу сказати словами стародавньо?
приказки: мiй дiм - ваш дiм, бо калга наказав надати для  вас  притулок  у
його домi...
   Тонка усмiшка промайнула на  смаглявому  обличчi  бея.  Це  насторожило
Арсена, який невiдривне стежив за ним.
   Стольниковi Тяпкiну теж не сподобалися слова бея.
   - То хiба нас не зразу допровадять  у  Бахчисарай,  вельмишановний?  Ми
хочемо якнайшвидше зустрiтися з ханом...
   Мошкови - тобто  москови,  московiти.  Так  татари  називали  росiян  i
взагалi всiх пiдданих Московсько? держави.
   - Всякому овочу свiй час, - ухилився вiд прямо? вiдповiдi бей. -  Прошу
вас до будинку калги. Його, правда, нема? дома, але для  вас  приготовлено
примiщення...
   I вiн рушив до ворiт.
   Та в цю мить iз саду зi  смiхом  i  вереском  вискочили  два  чорночубi
хлопчики, а за ними, доганяючи ?х, вибiгла молода гарна  жiнка  в  легкому
шовковому  вбраннi.  Вiд  швидкого  бiгу  лице  ??  розпашiлося,  а  густа
золотисто-русява коса розмаялася за плечима.
   Наткнувшись на гурт чужинцiв, хлопчики i жiнка враз перестали  смiятися
i зупинилися.
   -  Матка  боска!  -  скрикнула  жiнка,  уздрiвши  перед  собою  Ар-сена
Звенигору.
   Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньо? дружини  Спихальського,
однак вчасно стримався.
   Вiн допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до  Криму,  i  все  ж
зустрiч була така несподiвана, що на якусь мить i вiн розгубився.
   Всi здивовано дивилися на них. Газi-бей пiдозрiло втупився  у  ставного
красеня козака, i  це  вiдразу  пiдстьобнуло  Арсена.  Пильно  глянувши  в
переляканi голубi очi  Вандзi,  нiби  наказуючи,  щоб  вона  мовчала,  вiн
уклонився i сказав:
   - Ми, зда?ться, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо  пробачити  нас...
Якi гарненькi хлоп'ята!
   Вiн уже здогадався, що перед  ним  -  сини  Газi-бея,  i,  щоб  зробити
при?мне батьковi i повернути розмову в iнше, бажане для нього русло, почав
вихваляти дiтей.
   Обличчя бея розпогодилося.
   - Це мо? сини, шановнi гостi, Алi та Ахмет, - не  без  гордощiв  сказав
вiн. - А це моя дружина - Ванда-ханум... Княгиня iз Ляхистану!..
   Арсен знав, що Ванда - нiяка не княгиня, i потай, в душi, усмiхнувся.
   Всi вклонилися Вандi-ханум.
   Пiдкоряючись суворому поглядовi чоловiка, вона схопила за руки дiтей  i
швидко пiшла до  будинку.  Тiльки  на  порозi  зупинилася  i,  як  здалося
Арсеновi, ще раз проникливе глянула на нього.


   2

   Серед просторих будiвель калги для посольства було вибране не  найкраще
примiщення. Газi-бей пройшов аж у кiнець саду i  зупинився  перед  високою
масивною кам'яною вежею, яка стояла на межi з його садибою.
   Молодий сеймен вiдчинив дверi.
   - Що це означа?? - вигукнув обурено Тяпкiн. - Чи калга  не  ма?  намiру
запроторити нас сюди на мiсяць чи й два, як це зробив перекопський бей,  i
тримати на становищi почесних в'язнiв? Коли ж ми зустрiнемося з ханом?
   - Урус-бе?вi нiчого тривожитися, - запевнив Газi-бей. - Прийде час -  i
вiн стане перед яснi очi нашого великого хана, хай аллах  продовжить  його
лiта!
   Та найгiрше було те, що посольство роздiлили. Кожному дали по кiмнатцi,
а Романа й Арсена, як наймолодших вiком i чином, поселили разом вгорi, пiд
самим дахом.
   Коли зачинилися дверi i  гримнув  засув,  козаки  деякий  час  постояли
мовчки, а потiм почали оглядати свою кiмнату.
   Власне, оглядати було  нiчого.  Довкола  них  жовтiли  голi  нiздрюватi
стiни, по яких снувалося павутиння. Нi стола,  нi  лави.  Тiльки  в  кутку
лежала постiль - стара кошма, два такi ж старi килими та кiлька  баранячих
шкур. На пiдвiконнi вузького, мов  бiйниця,  вiкна  блищав  свiжоначищений
мiдний глек з водою.
   - Гм, зда?ться, наш посол був правий,  -  глухо  промовив  Роман.  -  3
однi?? тюрми - в Перекопi - ми потрапили в iншу - в  Ак-Мечет!...  Цiкаво,
чому татари зволiкають з переговорами?
   - Поживемо - побачимо, - вiдповiв Арсен, даючи друговi пораду не сушити
голови над тим, чого не можна зараз пояснити i розв'язати. -  Давай  краще
роздивимося, куди ми потрапили...
   Вiн пiдiйшов до вiкна. Звiдси  вiдкрився  широкий  кра?вид  на  розлогу
долину Салгiру, безладно забудовану низенькими татарськими  мазанками,  на
високi мiнарети мечетi i просторий майдан перед нею.
   Та не це привернуло його увагу.
   Погляд упав передусiм униз, на сад i двiр Газi-бея, що вiдокремлювалися
вiд двору калги товстим кам'яним муром.  Дворище  бея  було  видно  як  на
долонi.  Якраз  пiд  ними  кучерявився  тiнистий  сад,  вкритий   осiнньою
позолотою: посерединi - приземкуватий довгий будинок пiд черепицею; за ним
- господарчий двiр, де тiснилися  стайнi,  критi  навiси,  примiщення  для
невiльникiв та наймитiв.
   Серце схвильовано тьохнуло. Невже  Златка  i  Стеха  десь  тут,  зовсiм
близько?
   - Романе, глянь сюди! Пiд цим дахом живе людина, яка потягла  в  неволю
наших дiвчат. Або ж зна? щось про них. Роман iз-за Арсенового плеча глянув
на ребристий дах.
   - Якщо вiн зна? хоч що-небудь,  то  скаже  i  нам.  Ми  примусимо  його
сказати!
   - Як же це зробити?
   - Треба пролiзти крiзь вiкно i... Роман замовк.
   Арсен усмiхнувся. Усмiх його був невеселий, ба навiть гiркий.  Але  вiн
трохи скрасив посуворiле, схудле козакове обличчя.
   - Ото ж бо, що "i"... Пролiзти не штука. А спуститися донизу на чому? -
Вiн почав нишпорити поглядом по кiмнатi. - А що коли... - Арсен раптом сiв
на м'яку кошму i взяв до рук овечу шкуру. - А що  коли  розпустити  ??  на
смужки? Адже з  них,  думаю,  можна  сплести  добрячу  вiрьовку!..  Держи,
Романе!
   Вiн вийняв з пiхов ятаган i почав батувати  овчину.  Нарiзавши  вузьких
стьожок, сплiв iз них мiцну, мов конопляна линва, вiрьовку довжиною в  два
чи три лiктi, блиснув повеселiлими очима.
   - Ну, як? Витрима??
   - Спробу?мо... Тягни!
   Вони схопилися  за  вiрьовку,  смикнули,  потягли  щосили,  намагаючись
будь-що перервати ??. Та перервати не змогли.
   Тодi засiли за  роботу.  До  вечора  не  розгинали  спини.  Зате,  коли
стемнiло, вiрьовка була готова. Роман обережно спустив ?? за вiкно,  мiцно
прив'язавши до дерев'яно? бантини, що пiдтримувала сволок.
   Вечiр був по-осiнньому вiтряний. З моря йшли по небу важкi рванi хмари,
заступаючи повне, яскраво-жовте коло мiсяця.  I  коли  вони  напливали  на
нього, тодi на землю лягала важка непроглядна пiтьма.
   Вибравши хвилину, коли все поринуло в  темряву.  Арсен  перекинув  ногу
через  пiдвiконня  i,  опираючись  об  нiздрювату  стiну,   почав   швидко
опускатися  донизу.  Торкнувшись  землi,  сiпнув  за  вiрьовку.  Роман  не
примусив чекати на себе.
   - Ось i я! - шепнув, стаючи поряд. - Ходiмо.
   Вони обережно прокралися садом до  будинку.  В  деяких  вiкнах  блимало
свiтло. Крiзь шибки долинав глухий гомiн голосiв.
   Де ж шукати Газi-бея? Як  пробратися  до  нього?  Як  не  викрити  себе
передчасно i не здiйняти тривоги?
   Цi запитання Арсен ставив перед собою ще тодi, коли верстав шлях у Крим
i в Ак-Мечеть. Справдi, як зустрiтися з Газi-бе?м на  самотi,  без  зайвих
очей? Адже тiльки в такому випадку можна примусити його розв'язати язик.
   Козакам потрiбно було знати одне: де Златка i Стеха? В  чи?х  руках?  А
вже пiсля того вони мали вирiшувати, як визволяти ?х - силою  чи  викупити
за грошi.
   Арсен стояв пiд деревом, за кiлька крокiв од будинку, i напружено думав
- що робити?
   Складнiсть полягала ще й у тому,  що  вони  не  знали  нi  розташування
кiмнат, нi секретiв хитромудрих татарських замкiв, нi
   кiлькостi  мешканцiв,  нi  iнших  непередбачених  та?мниць,  якi  могли
зустрiтися ?м.
   Все, все невiдоме. Доводилося йти наослiп. Iншого шляху не було.  Арсен
розрмiв, що вони з Романом ставлять на карту дуже  багато:  свою  безпеку,
волю, життя... Але не використати тако,? щасливо? нагоди - може,  одно?  з
тисячi! - не могли. Коли то вдруге вони потраплять у Крим вiльними людьми?
I не просто в Крим, а в Ак-Мечеть, до самого Газi-бея...
   Поволi спливали хвилини. Завжди дiйовий i рiшучий. Арсен зараз був весь
охоплений сумнiвами й ваганням.
   Нарештi вiн шепнув Романовi:
   - Стань на розi, повартуй! Будь уважний...
   Роман безшумно зник у темрявi.
   Арсен наблизився до крайнього вiкна, що свiтилося, i припав до шибки.
   Вiд несподiванки у нього  радiсно  забилося  серце.  Треба  ж  -  такий
щасливий збiг! У чималiй, обвiшанiй килимами кiмнатi вiн. побачив  Вандзю,
Газi-бея i  ?хнiх  маленьких  чорноголових  хлопчикiв.  Бей,  у  барвистих
шароварах i червонiй сорочцi, лежав навкiс широко? низько? тахти i бавився
з дiтьми. Вандзя сидiла бiля його нiг на пiдлозi, спиною до вiкна, i  щось
шила, iнодi пiдводячи голову i кидаючи швидкий погляд на дiтей i чоловiка.
Лiворуч вiд не?, у високому пiдсвiчнику, палахкотiла товста лойова свiчка.
   Тиха, мирна картина сiмейного щастя. Чужого щастя...
   Арсен мiцно стиснув  уста.  Зараз  вiн  сколихне,  збурить  цю  радiсну
безтурботнiсть! Зараз переляком наповняться оченята хлопчикiв, вираз  жаху
застигне на миловидному личку панi Вандзi, або тепер Ванди-ханум,  як  зве
?? чоловiк, кинеться в пошуках збро? Газi-бей.
   Тiльки на одну мить зринули такi  думки  в  Арсеновiй  головi  й  зразу
зникли. Натомiсть у серцi почав закипати гнiв.  Може,  цей  сухорлявий,  з
темним лицем чоловiк, цей хижий  людолов,  не  далi  як  учора  отак  само
заходив у кiмнату до Златки? Може, вiн зробив ?? сво?ю наложницею? Чи,  як
рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатi?вi? Та й для  Стехи
уготував таку ж долю?..
   Йому пригадалися розоренi, сплюндрованi мiста й села, розпач i гнiв  на
обличчi Мартина Спихальського, коли панi Вандзя сiдала на коня, щоб  ?хати
в цей далекий чужий Крим, - i в серцi з'явилися та рiшучiсть i  твердiсть,
якими вiн завжди вiдзначався.
   Щастя йде до смiливих!
   Вiн тихо наблизився до Романа, який з-за рогу будинку виглядав у  двiр.
Торкнув його за плече.
   - Я знайшов ?х!
   - Кого?
   - Бея i його дружину Ванду... Я зараз зайду туди, а ти приготуй пiстоль
i стань пiд вiкном. Звичайно, стрiлятимеш тiльки в крайньому випадку.
   - Розумiю...
   Залишивши товариша на вартi.  Арсен  почав  обережно  скрадатися  попiд
стiною  до  хвiртки,  що  вела  у  двiр.  Рвучкий  вiтер  гулко  шумiв,  у
верховiттях дерев, шарудiв листям, приглушував його  кроки.  Зривалося  на
дощ - iнколи лапатi краплини лунко перiщили по дзвiнкiй черепицi i так  же
швидко стихали.
   Прочинивши хвiртку i виждавши, коли  в  розривах  мiж  хмарами  блиснув
мiсяць, Арсен оглянув двiр. Нiде нiкого. Тодi безшумно ковзнув попiд муром
до будинку i легенько штовхнув дверi. Вони розчинилися - i Арсен  опинився
у  напiвтемних  сiнях.  Недовго  думаючи,  повернув  лiворуч,  на   жiночу
половину. В темрявi зачепився за щось.
   З напiвпрочинених дверей долинув голос старо? жiнки.
   - Це ти, Селiме?
   - Я, - глухо вiдповiв Арсен, завмираючи на мiсцi.
   - Товчешся  тут,  -  пробурчав  голос  i,  задовольнившись  вiдповiддю,
замовк.
   Арсен полегшено зiтхнув, попростував далi, одночасно ладнаючи пiстоль i
прислухаючись до звукiв за дверима.
   До його слуху долинув дитячий смiх.
   Тут!
   Арсен легенько натиснув плечима на дверi, швидко шмигнув  у  кiмнату  i
лiктем причинив ?х.
   Замиготiла свiчка.
   Перша побачила його Ванда i тихо скрикнула. З ?? рук  випало  шиття.  В
голубих очах зляканою пташкою метнувся страх i спотворив миловидне личко.
   Бей лежав на тахтi спиною до дверей i якийсь час продовжував бавитися з
дiтлахами. Та скоро вiн завважив, що з дружиною сталося щось  незвичне,  i
повернув голову.
   Його бистрий погляд ковзнув  по  високiй  постатi  козака.  На  обличчi
з'явився вираз крайнього подиву.  Вiн  враз  вiдкинув  вiд  себе  дiтей  i
пiдвiвся.
   - Спокiйно, Газi-бей! Не рухайся!  -  владно  сказав  Арсен,  пiдводячи
пiстоль. - Будь розумний i обачний. Я прийшов з миром i з миром пiду, якщо
ти проявиш витримку, вислуха?ш мене уважно i не наробиш дурниць. До того ж
я тут не сам... Глянь у вiкно!
   Бей повернув голову. Крiзь невеличку  шибку  тьмяно  поблискувало  дуло
пiстоля.
   - Хто ти такий? Чого хочеш? - глухо спитав бей  i  важко  опустився  на
тахту.
   Почали пхикати наляканi дiти.
   - Панi, забавте ?х! - наказав  Арсен,  повiвши  пiстолем  убiк.  Вандзя
кинулась до синiв, i вони прихилилися до не?, мов курчата до квочки.
   - Бею, як бачиш, я прийшов сюди не жартувати!  Якщо  тобi  дороге  тво?
життя i життя тво?х дiтей, то правдиво, як перед  аллахом,  вiдповiдай  на
мо? запитання. - Арсен ступив крок уперед, пронизуючи  поглядом  татарина,
який зовсiм не виявляв страху.
   - Я ще раз кажу - чого ти хочеш вiд мене? - спитав бей.
   - Зараз дiзна?шся... Скажи менi, де дiвчина по  iменi  Златка,  яку  ти
викрав у Немировi з двору Юрiя Хмельницького?
   - Златка?.. Я вперше чую таке ймення...
   - Пригадай! ?? ще звали - Адiке.
   - Чекай... Чекай... Чи це не та красуня, котра сподобалася  гетьмановi?
Га?
   - Так. I ти ?? викрав! Скажи - де вона?
   - Я ?? не викрадав...
   - Ти брешеш, собако! Або ти скажеш, або...
   - Аллах свiдок, я не викрадав ?!... Взагалi, в  самому  Немировi  я  не
взяв жодно? душi. Тiльки на селах, де ще було трохи люду... Та й то всього
пiвтора десятка якихось калiк. Але ж менi дозволив сам гетьман. В  рахунок
плати за мою вiйськову службу...
   - Ти кажеш неправду! В Немировi впевненi, що викрадення Златки i Стехи,
друго? дiвчини... тако? бiляво!... Пам'ята?ш?
   - Пам'ятаю... гарнi дiвчата...
   - ...це справа тво?х рук!
   - Нi! Клянусь аллахом...
   - Чим ти доведеш? У мене обмаль часу!
   - Чекай... чекай... Тепер я пригадую. Ти шука?ш не там, де треба.
   - Ну! - в голосi Арсена забринiла надiя. - Де ж?
   - Врна в Буджаку!
   - У Буджаку?
   - Так. Зi мною повертався додому син Кучук-бея Чора...  Вiн,  пригадую,
вiз дiвчину... Але я не цiкавився, хто вона.
   - Де ж ?? там шукати? Буджак великий...
   - От цього не знаю. Кучук - мурза бiлгородський... Там шукай!
   - Дякую, бею... Якщо це правда... Поклянись!
   - Чоловiче!.. А втiм - клянусь дiтьми... Я сказав правду.
   - Я вiрю тобi... Ще одне запитання: де ж подiлася друга
   дiвчина?
   - Цього я не знаю... Бачив тiльки одну.
   - Не може бути! Вони зникли одночасно.
   - Ще раз кажу - не знаю... Не бачив i не чув.
   - Гм, - Арсен задумався: по всьому видно, бей говорить правду. - Що  ж,
дякую, бею... I пробач, що примусив тебе  i  твою  сiм'ю  пережити  кiлька
непри?мних хвилин... А тепер - стань до вiкна спиною i стiй там доти, доки
не почу?ш стук у шибку. Зрозумiв?.. Якщо не хочеш одержати кулю  в  спину,
то будь розсудливий i не перес л вдуй мене!
   Газi-бей пройшов до вiкна, повiльно повернувся до нього  спиною.  Арсен
тим часом поволi вiдступав назад.
   - На добранiч! - кинув з порога i зачинив за собою дверi.


   3

   Газi-бей i Ванда-ханум не промовили жодного слова i  не  поворухнулися,
аж поки не постукали у шибку. Тiльки тодi бей зiрвався з мiсця i  метнувся
до дверей, мов  навiжений.  Очi  його  палали  люттю,  з  горла  виривався
нелюдський стогiн.
   - Я уб'ю його, гяура! Уб'ю, як  скажену  собаку!  В  ту  ж  мить  Ванда
кинулась йому навперейми, розставила руки, мов  крила,  i  затулила  собою
дверi.
   - Газi, чекай! Не нароби дурниць!
   - Пусти мене!
   - Зажди, любий, я хочу тобi розповiсти...
   - Геть з дороги! - заревiв розлютований бей i так штурхонув дружину, що
вона, охнувши, вiдлетiла вбiк i важко впала на пiдлогу.
   Заплакали переляканi дiти. Але бей не почув ?хнього крику:
   зiрвавши зi стiни шаблю, як був, у самiй сорочцi, без  шапки,  вискочив
надвiр i закричав щосили:
   - Гей, люди, до мене!
   Прибiгло кiлька заспаних сейменiв.
   - За мною!
   Вiн мчав, мов розлютований бугай, проклинаючи все на свiтi:
   уруське посольство, яким у вiдсутнiсть  калги,  котрого  хан  послав  з
важливим дорученням у Стамбул, вiн мав пiклуватись, козака,  що  наважився
на такий зухвалий вчинок, себе - за те, що не проявив твердостi i не зумiв
витурити з дому того зухвальця чи схопити його.
   Поки сеймени грюкали в ворота, поки  вартовi  доскiпливо  допитувалися,
хто стука? i чого, легко вдягнутий бей замерз. Пронизливий  осiннiй  вiтер
обвiвав його зi всiх бокiв, а холодна мжичка  вистуджувала  гарячу  голену
голову. Тому, коли вiн нарештi вбiг на подвiр'я  калги,  а  потiм  крутими
сходами здерся на вежу i, сильно шарпнувши за ручку, вiдчинив  дверi,  вiд
його намiру на мiсцi забити козака залишився тiльки спомин.  Нi,  вiн  так
зразу не вкоротить йому вiку. Та це було б i необачно: невiдомо, що  скаже
хан. Вiн все зробить обдумано, хитро, по закону, але так, що той гяур  сiм
разiв пошкоду?, що був дурний  i  завдав  прикрощiв  можновладному  бе?вi,
хановому улюбленцевi!
   Коли сеймени присвiтили палаючим смолоскипом. Газi з радiстю уздрiв, що
обидва козаки тут, у вежi. Вони ще не спали - лежали на кошмi, прикрившись
рядюгами i кожушинами.
   - Встати! - гарикнув вiн. Козаки пiдвелися.
   - Зв'яжiть ?м руки! - повернувся до сейменiв. Тi кинулися до козакiв.
   - Бею! - гукнув Арсен, вiдбиваючись вiд нападникiв. - Ти  забува?ш,  що
ми належимо до посольства. А послiв усюди вважають недоторканними особами.
   - Посли не вриваються в чужi оселi, як розбiйники, -  криво  усмiхнувся
Газi i повторив свiй наказ. - В'яжiть ?х!
   Козакам скрутили руки, пiдштовхнули до виходу. Арсен усе  ще  намагався
звернутися до Газi-бея, переконати його, що вiн чинить не по  закону,  але
той тiльки криво шкiрив зуби i, поблискуючи голеною мокрою головою,  що  у
свiтлi смолоскипiв  здавалася  круглою  жовтогарячою  динею,  мовчки  йшов
попереду.
   ?х завели на подвiр'я салтана i кинули в льох.
   - Ми вимага?мо повiдомити про нас посла Тяпкiна! - крикнув Звенигора. -
Ти вiдповiдатимеш за цей злочин, бею!
   - Помовч, гяуре! Тут я господарi Що захочу,  те  й  зроблю  з  вами!  -
зловiсно зареготав Газi-бей. - I почну з того, що почастую  таким  питвом,
яке примусить вас швидко розв'язати вашi  паскуднi  язики...  Гей,  слуги,
принесiть сюди напою шайтана! Та залийте його по добрiй кружцi в  козацькi
горлянки!
   Арсен здригнувся. Вiн не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб
примусити ?х розповiсти правду, насильно заливають у  рот  густу  смердючу
ропу iз Гнилого моря - Сиваша. Вона роз'?да? горло, пекельним вогнем  пече
нутрощi, виклика? таку спрагу, що ?? годi згасити навiть бочкою води.  Але
поки нещасний не зiзна?ться або не наговорить на себе i сво?х  спiльникiв,
доти йому води не дають.
   Дво? сейменiв метнулися по крутих сходах  нагору  i  через  якийсь  час
вернулися iз дзбаном  ропи  i  дерев'яною  коновкою.  Iншi  накинулися  на
козакiв, збили з нiг, колiньми притиснули до землi.
   - Заливайте! Та бiльше! Не шкодуйте  шайтаново?  водички!  -  наказував
Газi-бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою.
   Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи i наблизився
до Арсена.
   - Сам питимеш, гяуре, чи розцiпити зуби ятаганом?  Арсен  мiцно  стулив
губи. Мовчав. Мов задерев'янiв.
   - Всуньте йому лiйку в рота i залийте! -  наказав  салтан,  здригаючись
вiд холоду.
   Та раптом нагорi скрипнули дверi,  i  по  кам'яних  сходах  задрiботiли
жiночi кроки.
   - Газi? Газi! - почувся голос Ванди.
   - Чого тобi? - суворо запитав бей i ступив крок назустрiч жiнцi.
   Ванда збiгла вниз i враз зупинилася, побачивши  долi  розпластанi  тiла
козакiв.
   - Ти вбив ?х! - зойкнула. - О горе? Матка боска!
   - Не кричи! Вони живi, - вже м'якше промовив бей.
   - Живi!.. Слава Йсу... Газi, не чiпай ?х! Не чiпай отого козака! - Вона
показала на Звенигору. - Я тобi все розповiм!
   - Що ти менi розповiси?
   - Я знаю його...
   - Ти зна?ш його? Звiдки? - вражено спитав Газi-бей. - Ну, розповiдай!
   Ванда провела тремтячою рукою по  розмаяних  бiлявих  косах,  що  проти
кривавого свiтла смолоскипiв вiдливали щирим золотом.
   - Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись аллахом, що  не  заподi?ш
цим людям нiчого злого!
   - З чого б то! Що за нерозумнi жiночi примхи?.. То вже моя справа, що я
з ними зроблю!
   - Нi, ти не зачепиш ?х i пальцем,  коханий!  Чу?ш  -  i  пальцем!  -  I
звернулась до сейменiв, що все ще тримали козакiв:- Гей ви, вiдпустiть ?х!
Негайно!.. Газi, накажи ?м вiдпустити ?х!
   Збентежений бей зробив короткий, ледь помiтний жест пальцем, i  сеймени
вiдiйшли вбiк. Арсен i Роман поволi пiдвелися, стали пiд  стiною.  А  Газi
похмуро втупився в жiнку.
   - Не говори загадками! Звiдки зна?ш  цього  козака?  Ну!  Ванда  кинула
бистрий погляд на Арсена i наблизилась до чоловiка.
   - Ти пам'ята?ш, любий, я розповiдала тобi,  як  мiй  колишнiй  малжонок
хотiв забити мене?
   - Пам'ятаю.
   - Так от: цей козак - мiй рятiвник. Коли б вiн  не  зустрiвся  тодi  на
мо?му шляху, коли б не його добре, шляхетне серце,  ти  не  мав  би  сво??
кохано? Ванди-ханум, а нашi синочки - матерi... Тепер ти розумi?ш, чому  я
заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака i його друга в  споко?!
А те, що вiн шука? свою наречену, - адже це так менi зрозумiло... Бо  я  ж
сама летiла до тебе i до наших дiток як на крилах.  Через  степи,  лiси  i
рiки линула... До тебе, коханий!
   Газi-бей  обм'як.  Руки  опустилися.   Жорстке,   закам'янiле   обличчя
розпогодилося, i на ньому з'явився усмiх.
   - Невже це все правда, джаним?
   - Правда! Як бога кохам! - вигукнула Вандзя.
   - Гм, чому ж ти не сказала менi про це ранiш?
   - Але ж ти несамовитий, мiй пане! - В голосi Вандзi бринiли одночасно i
образа, i захоплення. - Ти й слухати мене не захотiв.
   - Ну, не ображайся, джаним... Iди! - примирливо сказав бей.
   - А козаки? Що буде з ними?
   - Що буде з ними? - Газi-бей на мить задумався, потiм вихопив у  одного
з сейменiв ятаган. - Дивись!
   Вiн швидко пiдiйшов до Арсена i розрiзав вiрьовки, якими було  стягнуто
руки. Потiм таким же чином звiльнив вiд пут i Романа.
   - Спасибi, бею, - промовив Арсен.
   - ?й дякуйте. - Газi-бей закоханим поглядом  подивився  на  дружину.  -
Тiльки ?й... А менi ж за що? Арсен пiдiйшов до Ванди i поцiлував руку.
   - Дякую, панi. Ви врятували мене i мого друга. Ми  нiколи  не  забудемо
цього.
   - Долi дякуйте... Я рада, що ви лишилися живi, - тихо сказала  Ванда  i
швидко побiгла сходами нагору.


   4

   Вранцi 25 жовтня 1680 року росiйське посольство у  супроводi  нуреддiна
Саадет-Гiрей-султана i сотнi сейменiв ви?хало з Ак-Мечетi  i  того  ж  дня
прибуло в посольський стан на рiчцi Альмi.
   Хан Мюрад-Гiрей з великим почтом зупинився в полi,  в  шатрах,  поблизу
Бахчисарая.  Пiсля  полудня  прибули:  посол  Тяпкiн,  дяк  Зотов,  товмач
Ракович. ?х супроводили Арсен Звенигора та Роман Во?нов.
   Пiсля вза?мних привiтань i вручення подарункiв, що становило невiд'?мну
частину  тогочасного  дипломатичного   етикету,   посол   Василь   Тяпкiн,
розгладивши бороду i дивлячись прямо перед собою, сказав,  звертаючись  до
хана:
   -  Великий   i   ясновельможний   хане,   повелителю   орд   Кримсько?,
Буджацько?,?дiсансько?,Джамбуйлуцько?,?дичкульсько?,Азовсько?           та
Кубансько?, затяжна i важка для обох сторiн вiйна мiж нашими кра?нами,  на
всезагальну радiсть, закiнчилася. Великий государ московський i всея  Русi
Федiр Олексiйович наказав нам, холопам сво?м, прибути до тебе,  хане,  щоб
дiйти згоди про мир.
   Тяпкiн зробив паузу,  пильно  стежачи  за  виразом  обличчя  хитрого  i
розумного хана Мюрад-Гiрея. Але  той  мовчав,  свердлячи  уруських  послiв
пронизливим поглядом вузьких  чорних  очей.  Тiльки  калга,  котрий  сидiв
праворуч i нижче вiд хана, сказав суворо:
   - З чим же прибули посли царя урусiв? Якщо з тим, з чим були тут  торiк
посол Сухотiн i дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо!
   - Ми прибули з твердим намiром  укласти  мир,  -  незворушно  вiв  далi
Тяпкiн, i в його сiрих очах не промайнуло й тiнi знiяковiлостi. - А мiцний
мир можна укласти тiльки тодi,  коли  сторони  передусiм  домовляться  про
кордони мiж державами...
   Хан ледь помiтно хитнув головою,  даючи  зрозумiти,  що  вiн  згоден  з
послом.
   - Що ж пропонують уруси?  -  буркнув  калга,  що  доводився  двоюрiдним
братом хановi.
   - Ми пропону?мо  установити  кордони  мiж  державами  по  рiчках  Росi,
Тясмину та Iнгулу, - твердо проказав Тяпкiн.
   - Що?! - Калга схопився. - Це ж глум! Таке пропонував нам i Сухотiн!
   - Авжеж, авжеж! -  зашварготiли  емiри,  аяни,  салтани  та  мурзи,  що
товпилися у ханському наметi. - Мошкови знущаються з нас!
   - Уже три роки не платять хановi казну!
   - Хочуть вiдкраяти Ки?в i все Ки?вське во?водство!
   - I Запорожжя!
   - А завтра захочуть Азов i Кубань! Ракович ледве  встигав  перекладати.
Гарячковитий Микита Зотов, вистромивши  з-за  плеча  посла  Тяпкiна  довгу
цапину бороду, гукнув:
   - Ми нiчого зараз не кажемо про Азов  i  Кубань...  Але  дехто  з  бе?в
забув, що колись то теж була руська земля!
   - Що?! - проревiв не менш гарячий калга  i,  вирвавши  з  пiхов  шаблю,
кинувся до дяка. - Я зарубаю цього невiрного!
   Тут хан двiчi плеснув у долонi. Калга заховав шаблю  i  мовчки  сiв  на
сво? мiсце. Бе? теж замовкли, мов язики проковтнули. Настала тиша.  Тiльки
чути було, як важко сопе дяк Зотов та шелестить за шатром осiннiй вiтер.
   - Не треба гарячкувати, - спокiйно сказав хан.  -Коли  сходяться  посли
двох кра?н, щоб трактувати про мир, то вони завжди схожi на  торговцiв  на
базарi: один хоче продати дорожче, а другий -  купити  якомога  дешевше...
Тому я розумiю московських послiв, якi заломили надто високу цiну.
   - Ми хочемо почути вашу, хане, - спокiйно проказав Тяпкiн.  Мюрад-Гiрей
хитро примружив праве око.
   - Ми не вимага?мо надмiрного, а тiльки те, що нам належить по праву...
   - Ми слуха?мо, хане.
   - Границею мiж нашими державами ма? бути Днiпро, а не Рось, не  Тясмин,
не Iнгул...  На  всьому  протязi  -  вiд  Ки?ва  до  володiнь  запорозьких
козакiв... Це раз, - Мюрад-Гiрей загнув мiзинець лiво? руки.  -  По-друге,
цар московський ма? сплатити менi заборговану за три  роки  казну,  як  це
було встановлено договорами з царем Олексi?м, i  справно  присилати  ??  у
майбутньому  по  старих  розписах...  I  трет?:  установити  перемир'я  на
двадцять лiт... Якщо уруськi посли згоднi на це, то  ми  можемо  пiдписати
договiр дуже швидко. Навiть завтра.
   Микита  Зотов  щось  пробурчав  нерозбiрливе,  засовався  на  шовковому
мiндерi. Але Тяпкiн застережливо пiдняв вказiвний палець лiво? руки, даючи
знак дяковi, щоб мовчав, а сам сказав:
   - Ми обмiрку?мо, великий хане, тво? думки...  Але  нам  ще  хотiлося  б
знати,  як  Крим  тлумачить  слова  "вiд  Ки?ва  до  володiнь  запорозьких
козакiв". Чи це означа?, що Ки?в i Запорожжя  мають  вiдiйти  до  Порти  й
Криму, чи залишаться в складi Московсько? держави? Нам не ясно  також,  що
буде з правим берегом i Брацлавщиною та Подiллям, де зараз гетьману?  Юрiй
Хмельницький. Цар московський сто?ть на тому, що Стамбул i  Бахчисарай  не
повиннi допомагати козакам цього гетьмана... Далi. Нас турбу?  доля  наших
полонених,  що  знаходяться  в  Криму.   Зокрема   доля   боярина   Василя
Шереметьева, котрий потрапив у полон пiд Чудновом до  гетьмана  польського
Станiслава  Потоцького,  а  той  за  двадцять  тисяч  злотих  продав  його
кримському хановi... А також доля  князя  Андрiя,  сина  во?води  Григорiя
Ромодановського, та iнших руських людей. Ми могли б ?х обмiняти на татар i
туркiв що знаходяться у нас в полонi...
   - Пан посол наговорив  стiльки,  що  ми  змушенi  будемо  думати  цiлий
тиждень, - усмiхнувся хан. - Але вже сьогоднi можу сказати, що за  боярина
Шеремет-бея треба заплатити  шiстдесят  тисяч  срiбних  карбованцiв.  Якщо
врахувати  двадцять  тисяч  злотих  виплачених  за  нього  Потоцькому,  та
утримання протягом двадцяти рокiв у полонi,  то  це  зовсiм  не  дорого...
Ромодан-паша хай теж готу? добрий капшук грошей за сина...  Про  всi  iншi
умови я зможу сказати при наступнiй нашiй зустрiчi...
   Хан пiдвiвся. Це був знак, що переговори закiнчилися. Посли теж  встали
i, вклонившись, вийшли з шатра.


   5

   Наступнi мiсяцi тривали безперервнi торги. Поволi  були  узгодженi  всi
питання, крiм двох - про кордон i Запорожжя.
   Було домовлено укласти перемир'я на двадцять рокiв.
   Московськi посли  пiдтверджували  давнi  договори  про  виплату  хановi
щорiчно?  казни  за  те,  щоб  кримчаки  не  нападали  на  окра?ннi  землi
Московсько? держави.
   I хан, i султан зобов'язалися не допомагати козакам.  Це  означало,  що
Порта, по сутi, вiдмовлялася вiд зазiхань на укра?нськi землi, якi  лежали
на захiд вiд Днiпра, i вiд дiйово? пiдтримки Юрiю Хмельницькому.
   Не викликало опору з  боку  Туреччини  й  Криму  i  питання  про  Ки?в.
Мюрад-Гiрей швидко погодився, що Ки?в з монастирями й городами, мiстечками
й селами переда?ться московському государю.
   Пiсля довгих суперечок обидвi сторони врештi дiйшли згоди i  про  обмiн
полоненими.
   Жорстокi суперечки зайшли з приводу статусу  Запорожжя,  i  особливо  з
приводу кордону.
   Московське посольство, керуючись Переяславськими статтями  та  статтями
пiзнiших рокiв, якi регулювали вза?мини Укра?ни й Росi?, а також фактичним
станом речей, - а стан був такий, що Сiч Запорозька ще 1654 року  разом  з
усiм народом  укра?нським  возз'?дналася  з  Росi?ю  i  становила  частину
Росiйсько? держави, - домагалося, щоб  Крим  i  Порта  визнали  при?днання
Запорожжя до Москви. Хан люто  опирався  i,  посилаючись  на  категоричний
наказ султана, й слухати не хотiв про це.
   Тяпкiн,  Зотов  i  всi  члени  посольства  прекрасно   розумiли,   чому
опира?ться хан. Вiн боявся навiть подумати,  що  пiвденнi  кордони  Москви
наблизяться майже до самого Перекопу, а тим бiльше -  визнати  такий  стан
речей. Вiн, звичайно, волiв краще мати сусiдом неспокiйне, войовниче,  але
не таке вже сильне Запорожжя, нiж могутню Росiйську державу.
   Врештi Тяпкiн, зважаючи на те, що Запорожжя фактично визна? владу царя,
вирiшив не наполягати на сво?му i просто зняти це питання з переговорiв  з
тим, щоб порушити його потiм у Стамбулi, пiд час  одержання  "затверджено?
грамоти" вiд султана.
   I султан, i хан вимагали,  щоб  кордоном  був  Днiпро,  а  Правобережжя
залишалося  нiчи?ю  землею.  Тяпкiн  не  погоджувався.  На  кiнець  грудня
переговори зайшли в тупик. Жодна iз сторiн не поступалася.


   6

   Охорону посольського стану несли сеймени Газi-бея. Вони ж доставляли  з
Ак-Мечетi паливо, продовольство  та  фураж.  Сам  бей  майже  кожного  дня
навiдувався на Альму, цiкавився, як живуть посли, чи не  потребують  чого,
жартував i навiть намагався  зав'язати  дружнi  стосунки  iз  Тяпкiним  та
Зотовим. Однак всi розумiли що це хитрий ханський вивiдач, i  Зотов  зразу
вiдшив його, а Тяпкiн тримався насторожено.  Тiльки  Арсен  Звенигора,  за
наказом Тяпкiна, не цурався бе?во? дружби  i,  хоча  язика  при  ньому  не
розпускав, не втрачав нагоди зав'язати розмову.
   Про сутичку Арсена й Романа з бе?м не знав нiхто. Так  вони  домовилися
ще тодi, коли бей вивiв ?х iз льоху i допровадив на вежу.  Бей  не  хотiв,
щоб про це дiзналися в Бахчисара?, а Звенигора й  Во?нов  вважали,  що  не
варто даремно турбувати послiв, якi й без того  мали  чимало  клопоту.  До
того ж вони почувалися винними, бо розумiли, що наражали все посольство на
небезпеку.
   В кiнцi грудня, коли пiсля особливо бурхливих  торгiв  з  ханом  Василь
Тяпкiн, вкрай змучений i не знаючи, що далi робити, мовчки лежав на тахтi,
вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали  бiля  змайстрованого
запорожцями стола, бо татари  обставили  посольський  дiм  по-сво?му,  без
високих, узвича?них в Росi? i на Укра?нi меблiв, прибув Газi-бей.
   - Салям! - привiтався вiн, скидаючи з голено? голови лисячий малахай  i
струшуючи з нього на глиняну долiвку снiг.
   - Будь здоров, бею, - вiдповiв за всiх Арсен. - Сiдай, гостем будеш!
   - Дякую. Але не гостювати я  при?хав,  а  вас  запрошувати  до  себе  в
гостi... Вiрнiше - на полювання... По?демо на Яйлу лисиць пострiля?мо.
   - Я хворий, почуваю себе зле, - сказав з-пiд кожуха Тяпкiн.
   - А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, - сухо кинув  вiд
столу Микита Зотов.
   По темному обличчю Газi-бея промайнула тiнь.
   - А я думав, що  уруськi  посли  захочуть  розважитися.  I  Ванда-ханум
сподiва?ться... Бо це вона, згадавши шляхетськi ви?зди на зимовi полювання
в Ляхистанi, тягне мене на Яйлу. Нашим жiнкам-татаркам таке  навiть  i  на
думку не могло б спасти, бо не жiноче це дiло.  Але  ж  маю  жiнку-гяурку,
мушу  iнодi  задовольняти  ??  бажання...   Щоб   не   так   сумувала   за
батькiвщиною...
   - А дуже суму?? - спитав Тяпкiн, вiдгортаючи кожуха.
   - Ще б пак! Тiльки й мови про свiй Ляхистан!..
   - Коли б не хвороба, я iз задоволенням прийняв би тво? запрошення, бею.
Але, гадаю, нашi молодi  друзi  не  вiдмовляться  поскакати  на  конях  по
заснiжених горбах Яйли за звiриною i трохи розважитися.
   - Яз радiстю приймаю запрошення, - сказав Арсен.
   - Я теж, - пiдвiвся Роман. Бей зрадiв.
   - От i добре. Тодi я накажу сво?м людям осiдлати ваших коней.
   Вiн вийшов.
   - Дивiться, хлопцi, не накидайте оком на польку, а то бей вуха вiдрiже!
- усмiхнувся Ракович. - Татарин у цьому дiлi жарту не розумi?!
   - Якось обiйдеться, - сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на  голову
шапку.
   На Яйлу невеликий  мисливський  загiн  прибув  опiвднi.  Ванда,  яка  з
Ак-Мечетi ?хала в межирiччя Альми й Салгiру без чоловiка, у супроводi його
сейменiв, уже ждала ?х в умовленому мiсцi. Вона сидiла на великому  сiрому
каменi, що здiймався над горбкуватою, злегка заснiженою рiвниною, порослою
подекуди кущами дроку, .глоду та грабини i густо всiяною  сухою  травою  i
бур'янами. Була в чоловiчому одязi: розшитому барвистою заполоччю  кожушку
на кшталт гуральських, в шальварах i теплих, на хутрi, чобiтках. На головi
мала, як i чоловiк, лисячий малахай iз червоною  окантовкою,  з-пiд  якого
вибивалися пасма густого бiлявого волосся.
   - Вiтаю, панi, -  сплигнувши  з  коня  i  цiлуючи  руку  Вандi,  сказав
Звенигора по-польськи. - Я радий вас бачити знову.
   - Я теж, пане... Тут нечасто можна чути рiдну мову. Правда, не далi  як
позавчора через Ак-Мечеть про?жджали до  Кафи  польськi  купцi,  але  вони
поспiшали, i я  тiльки  один  вечiр  могла  тiшитися  при?мною  бесiдою  з
земляками iз Кракова.
   Залунав рiжок,  i  всi  почали  лагодитися  до  полювання.  Бей  послав
загiнчих iз собаками, щоб заганяли звiрину, сеймени виймали  з  сагайдакiв
луки, Ванда скочила на гнiдого коня, ?й подали легкий лук i два пiстолi.
   Козакам теж дали луки й стрiли.
   ?хали поволi лавою, на такiй вiдстанi, щоб можна  було  дiстати  дичину
стрiлою або кулею з пiстоля.
   Арсен жадiбно вдивлявся у безкраю  далечiнь.  Слiпуче  сонце  мiрiадами
iскринок вiдбивалося на чистому бiлому снiгу, а в холодному голубому  небi
ширяли орли.
   Здалеку, iз-за яру,  порослого  чагарником,  долинули  крики  загiнчих,
звуки рiжкiв i гавкiт собак. Газi-бей пiдняв руку.
   - Увага! Пильнуйте!
   Сеймени обступили яр пiвколом, зняли луки й наклали на них стрiли.
   Крики загiнчих i гавкiт собак наближалися.
   I раптом з чагарникiв, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця.
За нею - друга, третя... Наляканi собаками, вони мчали наослiп,  прямо  на
вершникiв.
   Забринiли тятиви лукiв,  просвистiли  оперенi  бiлими  гусячими  перами
стрiли. Двi лисицi заборсалися в снiгу,  третя,  мов  вихор,  збиваючи  за
собою бiлу куряву, прошмигнула  мiж  вершникiв  i  побiгла  видолинком  до
рiдного чагаря, що темнiв у неглибокому яру. Звенигора I  Ванда  повернули
коней i помчали слiдом за нею.
   - Стрiляй, пане Арсене! Стрiляй! - гукнула  Ванда,  коли  лисиця  перед
тим,  як  шугнути  в  чарагi,  на  мить   зупинилась   i   оглянулася   на
переслiдувачiв.
   Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрiлу, натягнув тугу тятиву.  Але  чи
то вiд швидко? ?зди, чи з незвички схибив. Стрiла влучила  в  кущi  глоду.
Лисиця зникла в яру.
   - Шкода! - вигукнула з досадою Ванда. - Втекла... А яке розкiшне хутро!
Як золото!
   - Не шкодуйте, панi, - втiшив ?? Арсен.  -  Тут,  видно,  тако?  дичини
багато... Двох уже вполювали. А це  ж  тiльки  перший  захiд.  Обiцяю  вам
вполювати лиса!
   - Наперед дякую, пане.
   Вони повернули назад. Конi йшли поруч.
   - Якi вiстi з Речi Посполито?  принесли  вам  за?жджi  купцi,  панi?  -
спитав Арсен. - Уже чотири мiсяцi як ми  в  Криму,  вiдрiзанi  вiд  усього
свiту...
   Вандинi очi посмутнiли.
   - Як вони по?хали, я проплакала всю нiч. Так було тяжко на серцi...
   - Чому ж то?
   - Не побачу я бiльше вiтчизни сво?!... Король Ян Собеський  жде  нападу
султана i хана.
   - Звiдки це панi вiдомо? - з цiкавiстю спитав Арсен, пильно вглядаючись
в гарненьке, розрум'янiле личко жiнки.
   - Вiд тих же подорожнiх. Кажуть, проти туркiв виступа? Австрiя, Венецiя
i папа... Вони втягують у свою коалiцiю i Рiч  Посполиту.  А  в  Польщi  -
розбрат мiж магнатами. Король Собеський не  зна?,  де  взяти  грошей,  щоб
спорядити вiйсько для оборони.
   Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Нiхто ?й  не
прийде на помiч...
   - Це так казали купцi?
   - Нi, я сама так думаю.
   - Панi говорила про це бе?вi?.. Пробачте, чоловiковi?
   - Нi. А для чого? - здивувалася Ванда. - Я ж полька! Хiба я  хочу  лиха
сво?й вiтчизнi?
   - Панi мудро зробила, - похвалив ?? Арсен, у душi визнаючи, що жiнка  i
справдi розумна i вiн анiскiльки не перебiльшив, хвалячи ??.
   Вони пiд'?хали до гурту.
   Полювання тривало ще годин зо двi чи три. Арсеновi пощастило  вполювати
лиса, i вiн подарував його Вандi, думаючи при цьому, що всiх  лисиць  Яйли
було б замало, щоб вiддячити цiй жiнцi  i  за  те,  що  врятувала  його  з
Романом, i за те, що переказала нинi такi важливi вiстi.


   7

   Коли Арсен закiнчив свою розповiдь, Тяпкiн скинув  на  пiдлогу  кожуха,
з-пiд якого хотiв було не вилазити цiлий день i цiлу нiч, i швидко заходив
по кiмнатi.
   - Козаче, ти розумi?ш, що  ти  принiс?  -  раптом  спинився  вiн  перед
Арсеном i сам же вiдповiв:- Нi, ти не розумi?ш!
   - Якщо я не розумiю, то хай пан посол  пояснить,  -  усмiхнувся  самими
очима Арсен, а сам подумав, що коли б  вiн  не  розумiв  значення  вiстей,
почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би ?х повз вуха i не  переповiдав
би тут, у посольському станi.
   Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату  шию,  почухав  п'ятiрнею  бороду,
втупився у Тяпкiна.
   - Що ти хочеш сказати, Василю?
   - Те, що ми можемо зi спокiйною совiстю уже  завтра  пiдписати  договiр
про перемир'я. От що!
   - Як тебе розумiти? Хiба те, що Австрiя i  Ян  Собеський  ждуть  нападу
Туреччини, якимось чином може вплинути на нашi тут дi??
   - Безперечно!
   - Як саме?
   Тяпкiн потер руки, хитро примружився.
   - Давайте подума?мо... Чи нам вигiдно, щоб  наш  вчорашнiй  супротивник
завтра вв'язався у велику i, мабуть, затяжну вiйну?
   - Безперечно, - вiдповiв дяк.
   - Отже, ми матимемо кiлькарiчну передишку, а це те,  що  нам  потрiбно.
Пiсля безперервних во?н з Польщею, Туреччиною i Кри
   мом казна наша спорожнiла,  народ  стомився,  а  вся  Укра?на  розорена
дотла, - мiркував уголос Тяпкiн. - Ми  повиннi  пiдписати  перемир'я,  щоб
дати нашiй кра?нi передишку, а туркам розв'язати руки на заход!  Щоб  наша
непоступливiсть не змусила хана й султана шукати  примирення  з  Вiднем  i
Варшавою i не привела до третього турецького походу на Укра?ну.
   - Ти мiрку?ш правильно, пане посол, - вставив  сво?  слово  розважливий
Ракович. - Звичайно, шкода вiддавати туркам i татарам шмат нашо? землi мiж
Iнгулом, Тясмином i Днiпром. Але зараз та земля - пустеля... Нi турки,  нi
татари ??, звичайно, не  заселять.  Заселимо  ??  ми!  А  мине  кiлька  чи
кiльканадцять рокiв - i вона повернеться в лоно матерi-вiтчизни.
   Тiльки тепер Арсен збагнув усю важливiсть вiстей, з якими повернувся  з
полювання. Звичайно, вiн зразу, ще там, на  Яйлi,  зрозумiв,  що  польськi
купцi привезли дуже важливi новини, але  щоб  вони  так  вплинули  на  хiд
мирних переговорiв  i  ?хню  долю,  бо  прискорювали  ?хн?  повернення  на
батькiвщину, а отже, й майбутню по?здку в  Буджак,  на  розшуки  Златки  i
Стехи, - цього вiн до останньо? митi не усвiдомлював.
   - Але ж це добре! - вигукнув вiн. - Якщо ми завтра  пiдпишемо  договiр,
то пiслязавтра вирушимо додому. Так  уже  остогидло  сидiти  тут,  на  цiй
безводнiй Альмi!
   - Не поспiшай, друже, - остудив запал козака Тяпкiн.  -  Завтра  ми  ще
нiчого не пiдпишемо, на це теж потрiбен  час.  Хоча  б  кiлька  днiв...  А
повертатися додому зможемо тiльки тодi, коли дозволить  хан,  а  дозволить
вiн, мабуть, не ранiше, як одержить на це згоду Стамбула...
   - Ох, чорт! - не стримався Арсен. - То це буде хтозна-коли!
   - А ти ж думав!..


   8

   З  сiчня  1681  року  в  ханський  стан  поблизу  Бахчисарая  з'?халися
найбiльшi  вельможi  Криму.  На  пагорбi,   де   стояло   золочене   шатро
Мюрад-Гiрея, виросло цiле шатрове  мiстечко.  В  долинi,  бiля  конов'язi,
iржали конi, сновигали в  заяложених  кожухах  i  овечих  шапках  наймити.
Повсюди  горiли  багаття,  над  якими  в  закiптю-жених  казанах  варилася
баранина.
   Опiвднi з Альми, з посольського стану, прибуло  московське  посольство.
Стольник Василь Тяпкiн, у новому  каптанi  i  чорнiй  соболинiй  шапцi,  з
пiдстриженою бородою, не до?жджаючи  до  ханського  шатра,  зупинив  коня,
статечно, не поспiшаючи, злiз i поволi  пiшов  протоптаною  у  неглибокому
снiгу дорiжкою нагору. За
   ним дибав цибатий худий дяк Микита Зотов. Ракович, Звенигора  i  Во?нов
iшли позаду.
   Навколо ханового шатра юрмилася кримська знать. Всi мовчки дивилися  на
урусiв, якi з високо пiднятими головами простували мимо них.
   Бiля входу в шатро дорогу послам переступив Газi-бей.  Приклавши  праву
руку до грудей, вiн вклонився i сказав:
   - Великий хан Мюрад-Гiрей чека? на вас, посли!
   Два нукери вiдкрили важкий полог, i посли вступили  в  шатро.  За  ними
почали входити - по старшинству - емiри, аяни, мурзи.
   Мюрад-Гiрей сидiв у глибинi шатра i у вiдповiдь  на  поклони  послiв  i
кримсько? знатi мовчки кивав головою.
   За хвилину настала повна тиша.  Мюрад-Гiрей  обвiв  поглядом  напруженi
обличчя присутнiх, склав перед собою молитовне руки.
   -  Волею  аллаха,  волею  намiсника  бога  на  землi,  володаря   трьох
суходолiв, султана Магомета Четвертого, сповiща?мо всiм,  що  сьогоднi  ми
пiдпишемо, дiйшовши про те згоди, договiр  про  перемир'я  мiж  Османською
iмперi?ю та Кримським ханством, з одного  боку,  i  царем  московським,  з
другого. Чи готовi урусь-кi посли поставити сво? пiдписи на грамотi?
   - Готовi, - голосно проказав Тяпкiн, злегка вклоняючись.
   - Тодi - волею аллаха - почнемо... Кадi, читай!
   Наперед виступив старий сухий татарин  у  великому  бiлому  тюрбанi,  в
чорному балахонi з широкими рукавами, став злiва вiд хана, розгорнув сувiй
пергаменту. Вiдкашлявшись, почав читати.
   Ракович тихо перекладав.  Тяпкiн  i  Зотов,  хоча  знали  кожну  статтю
договору напам'ять, уважно слухали.
   За договором, що згодом увiйде в iсторiю пiд  назвою  Бахчисарайського,
мiж Росi?ю i Туреччиною та Кримом укладалося перемир'я на двадцять рокiв.
   Кордоном мiж державами вiд Трипiлля пiд Ки?вом до володiнь  запорозьких
козакiв ставала рiка Днiпро.
   Московський государ зобов'язувався дати казну  ханськiй  величностi  за
минулi три роки, а потiм присилати кожен рiк по старих розписах.
   Нi хан, нi султан не будуть допомагати козакам Юрiя Хмельницького.
   Ки?в з монастирями й  городами,  мiстечками  й  селами  -  Васильковом,
Стайками, Трипiллям,  Радомишлем  та  iншими  -  переда?ться  московському
государю.
   Кадi, закiнчивши читати, поклав грамоту на вузький  довгий  столик,  що
стояв посеред шатра, i поряд розклав грамоту на росiйськiй мовi.
   Першими поставили свiй пiдпис хан i калга.
   Потiм  пiдiйшли  стольник   Тяпкiн   i   дяк   Зотов.   Перехрестилися.
Розбризкуючи чорнило, пiдписалися.
   - От i кiнець вiйнi, - сказав дяк Зотов, вiдходячи вiд столу. -  Тепер,
друзi, додому!.. Ми сво? зробили!
   Арсен Звенигора пильно вдивлявся в суворi обличчя татарських вельмож, в
непроникно-хитрi очi хана i, нiби вiдповiдаючи на слова  Зотова,  подумав:
"Чи то ж  кiнець?  Нi  хан,  нi  султан  не  захотiли  укласти  миру...  А
перемир'я... Чи не ма? це означати, що  як  тiльки  Порта  розправиться  з
противниками на заходi, вона зразу ж поверне знову сво? орди на пiвнiч, на
Укра?ну?.."


   9

   Тiльки через два мiсяцi  пiсля  пiдписання  перемир'я  Мюрад-Гiрей  дав
дозвiл московському посольству на вiд'?зд.
   4 березня, опiвднi, хан з калгою, беями й мурзами прибув у свiй стан на
полi поблизу Бахчисарая. Сюди  були  прикликанi  росiйськi  посли.  Тяпкiн
хотiв заявити рiшучий протест, що ?х затримують то з  огляду  на  те,  що,
мовляв, хановi при?мно пригостити послiв Московсько? держави, то через те,
що зiпсувалася погода, степи замело снiгом  i  вирушати  в  далеку  дорогу
небезпечно, то через якiсь iншi несерйознi причини, хоча всiм  було  ясно,
що хан послав  у  Стамбул  остаточно  погодженi  й  пiдписанi  статтi  про
перемир'я i жде вiдповiдi. Але  не  встиг  стольник  Тяпкiн  вклонитися  й
мовити слово, як Мюрад-Гiрей пiдвiвся зi свого шовкового  мiндера,  вийшов
на середину шатра, де  зупинилося  посольство,  i  за  гяурським  звича?м,
потиснув усiм руки.
   - Волею аллаха, ми спiльно зробили добре дiло, вигiдне для обох держав,
- промовив вiн урочисто. - Сьогоднi ви можете вирушити  на  батькiвщину...
На знак  мо??  щиро?  поваги  до  послiв  мого  брата,  великого  государя
Московського, я вручаю вам подарунки - найкращих аргамакiв з мо?х табунiв.
Iз сiдлами i чапраками... Дарую вам не шаблю, не зброю, що ? знаком вiйни,
а верхових об'?жджених скакунiв - на знак миру i доброго сусiдства!
   Ханськi вельможi закивали  головами,  зацмокали  язиками.  Пiд  високою
шовковою банею шатра прошелестiло загальне схвалення.
   Тяпкiн, не виказуючи  здивування  i  того,  що  вiн  при?мно  вражений,
подякував  i  потиснув  ханську  руку.  Правду  кажучи,  на  таке  вiн  не
сподiвався, бо кримськi  хани  здавна  з  чужоземними  послами  поводилися
зверхньо, як iз сво?ми пiдлеглими. Таку поведiнку хана, отже,  можна  було
пояснити тiльки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Портi.
   - Спасибi, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я i мо? товаришi  дуже
задоволенi.  Особливо  ми  задоволенi  тим,   що   мiж   нашими   кра?нами
встановлю?ться перемир'я. Бо, як казали древнi,  краще  поганий  мир,  нiж
гарна вiйна. Тож будемо сподiватися,  що  ваша  милiсть  дотримуватиметься
укладених нами статей, а пiдлеглi ханськiй владi орди сво?ми  нападами  не
чинитимуть кривд нашому населенню i не  даватимуть  приводу  для  вза?мно?
ворожнечi.
   - У всьому воля аллаха! -  схилив  голову  Мюрад-Гiрей,  i  важко  було
зрозумiти: схвалю? вiн слова Тяпкiна чи суперечить йому.
   Того ж дня  московське  посольство,  супроводжуване  Газi-бе?м  i  його
сейменами, ви?хало з ханського стану в напрямку Перекопа.
   Всi були в гарному настро?.  Цьому  сприяло,  крiм  щасливо  виконаного
царського доручення, ще й те, що наступила рання весна. Снiг розтанув. Над
Кримським  степом  вiяли  теплi  вiтри,  дзвенiли  жайворонки.  З  голубо?
високостi пригрiвало ласкаве весняне сонце.
   Арсеновi й Романовi нетерпеливилося, ?м хотiлося якнайшвидше  добратися
додому, на Сiч, а звiдти - в Буджак, де в неволi знемага? Златка. Вiд  не?
сподiвалися щось дiзнатися i про  Стеху...  Тому  й  пiдганяли  коней,  що
застоялися за зиму.
   Степ лежав перед ними плоский i безмежний. I дорога, ледь помiтна серед
сухих торiшнiх бур'янiв, тонула в синiй далечинi, i здавалося - не буде ?й
нi кiнця нi краю...



   ВАРВАРА-ХАНУМ

   1

   - Нене!
   - Чоро? Сину мiй! Повернувся!.. А змарнiв як!  Красива  бiлолиця  жiнка
легко,  мов  дiвчина,  метнулася  назустрiч  юнаковi,  котрий  несподiвано
з'явився на порозi, i притисла його чорняву голову до сво?х грудей.  Потiм
заглянула йому в очi, поцiлувала в обидвi щоки i тiльки пiсля того  повела
в глибину велико?, розкiшно  прибрано?  кiмнати  i  посадила  на  засланiй
барвистим килимом отоманцi.
   Худа чорна служниця-татарка внесла на широкiй  дерев'янiй  тацi  ?жу  i
миску з водою. Чора сполоснув руки, сiв на мiндер поряд  з  матiр'ю,  узяв
шмат смажено? з перцем баранини i запустив у не? сво? молодi зуби...  Мати
дивилася на сина з любов'ю i нiжно гладила його тверде гостре колiно. Коли
вiн закiнчив ?сти i запив ?жу шербетом, вона спитала:
   - А де ж батько? Вiн також повернувся?  Адже  не  був  дома  вже  майже
пiвроку!
   Чора враз  почервонiв  i  опустив  голову.  Мати  помiтила  несподiвану
перемiну,  що  сталася  з  хлопцем,  пiдняла  пальцями  його   пiдборiддя,
заглянула в очi.
   - Чоро, ви, часом, не посварилися?
   - Так, - тихо вiдповiв хлопець i вiдвiв погляд.
   - З-за чого?
   Чора похнюпився i з зусиллям вимовив:
   - Не з-за чого, а з-за кого... З-за полонянки.
   - З-за полонянки? Це з-за тi??, що ти привiз iз Немирова?
   - Так.
   - Чого ж ви посварилися?
   Чора раптом припав щокою до материного плеча.
   - Нене, ти ж зна?ш, що я покохав ту дiвчину...
   - Я знала це, - спокiйно вiдповiла мати. - Але думала,  що  в  тебе  не
дiйде до шлюбу... Ти ще молодий. А до того ж та  полонянка,  зда?ться,  не
приховувала, що кохала якогось козака i збиралася вийти за нього замiж...
   - Так, вона казала це...
   - От бачиш!
   - Але це нiчого не значить! - вигукнув хлопець з вiдча?м. - Вона з  ним
нiколи вже не зустрiнеться... То наша полонянка!
   Мати сумно  подивилася  на  сина  i  теплою  долонею  провела  по  його
шорсткому чорному чубовi.
   - А що ж тобi сказав батько? Чора здригнувся.
   - Батько! Батько! - розхвилювався хлопець. - На  Ки?в  ми  з  ним  iшли
рiзними шляхами: я з дому, а вiн - з Немирова... Зустрiлися на Росi, i  на
радощах я попросив у нього дозволу одружитися зi Стехою...
   - Ну?
   Чора похилив ще нижче голову i ледь чутно прошепотiв:
   - Менi соромно тобi казати, нене...
   Мати закусила губу. Раптовий здогад вiдiгнав вiд серця  кров.  Щоки  ??
зблiдли. Гiркий клубок, що пiдступив до горла, перехопив подих. Вона  враз
зрозумiла все.
   - Вiн вiдмовив тобi, Чоро?
   - Так.
   - I налаяв тебе?
   - Так.
   - Що ж вiн казав - що сам одружиться з тi?ю полонянкою?
   - Так, нене... Пробач, що я розповiв тобi про це...  На  якийсь  час  у
кiмнатi запала мовчанка. Потiм жiнка гордо випросталася, стиснула кулаки i
вже сво?м звичайним, врiвноваженим голосом спитала:
   - Де ж вiн зараз? Чи, може, знов по?хав до Немирова?
   - Нi, вiн тут... Скоро прийде... Ми повернулися не з порожнiми  руками,
i вiн зараз дiлить здобич -  ясир  та  гурти  скоту,  бо  во?ни  вимагають
негайно сво?? частки... А наш ясир я вже доправив додому, бо ще  в  дорозi
батько вiдiбрав i вiдокремив те, що належить нам...  Ти  ж  зна?ш,  як  це
робиться.
   - Боже мiй! Знаю, знаю... Хiба я можу забути, як i мене одного лiтнього
дня притягли сюди, на береги Днiстра, i, мов худобину, обмацували хижi очi
чужинцiв... Коли все це скiнчиться! Кожного  разу  мо?  серце  облива?ться
кров'ю... - з болем промовила мати.
   Чора обняв й.
   - Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадiв. Адже  я  люблю  тебе,  i
сестри люблять... Люблю над усе на свiтi! Бо ти ж така  гарна,  лагiдна  i
мудра, нене рiдненька!
   Жiнка помовчала. Але поволi нахмурене чоло почало  прояснюватися,  а  в
голубих очах засвiтилися ласкавi вогники.
   - Дякую тобi, синку... Ти добрий  у  мене.  Ну,  розповiдай,  де  ж  ви
побували?
   - На цей  раз  -  у  самому  Ки?вi,  нене.  Пошарпали  примiськi  села,
ввiрвалися в мiсто... О аллах, яке то пишне i велике мiсто! Наш Аккерман в
порiвняннi з ним зда?ться тепер менi таким мiзерним i брудним. Коли  б  не
фортеця та не будинки мiсцевих мурз,  то  цi  безладно  розкиданi  глинянi
халупи соромно було б називати нашою столицею!
   - I це говориш ти - син мурзи? - здивувалася мати.
   - Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!
   - Але не зневажати свою батькiвщину i свiй народ, навiть  який  би  вiн
бiдний, затурканий i жорстокий не був...
   - Дякую, нене, за науку.
   - Я хотiла б побачити ясир, Чоро... I ту... дiвчину... Проведи мене!
   Вони вийшли з будинку, що потопав у  зеленi  саду  i  виноградникiв.  З
днiстровського лиману тягнуло прохолодою i  запахом  риби  та  водоростей.
Яскраве  пiвденне  сонце  щедро  поливало   землю   пекучим   промiнням...
Перейшовши  широке  подвiр'я,  де  вешталися  бiля  служб   невiльники   i
татари-батраки, опинилися в далекому закутку  садиби,  обнесеному  високим
муром з нiздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких примiщеннях, що
прилiпилися до муру, мешкали невiльники.
   - Ось вони, - сказав Чора, показавши рукою на гурт  бранцiв  i  бранок,
що, стомлено похнюпивши голови, сидiли в тiнi пiд стiною.
   Назустрiч   господинi   кинувся   пiдстаркуватий,   але    ще    мiцний
татарин-наглядач.
   - Салям, Варвара-ханум, - вклонився  вiн  майже  до  землi.  -  Прийшла
поглянути  на  ясир?..  О,  чудовий!  Дуже  добрий  ясир,   ханум!   Будеш
задоволена, ханум! Хай аллах продовжить тво? золотi лiта!
   - Я хочу спочатку побачити дiвчину по iменi Стеха, Селiме, - скривилася
жiнка. - Покажи менi ??.
   - Вона тут, ханум. - Наглядач показав на вузенькi дверi. -  ??  годують
краще i не женуть  на  роботу.  Так  повелiв  молодий  мурза,  хай  будуть
благословеннi його днi... Але бережу ??  якнайпильнiше,  ханум,  -  дорога
пташка! - Вiн вiдiмкнув дверi, гукнув:- Стехо, виходь!  Тебе  хоче  бачити
господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотiння - i з дверей  вийшла  Стеха.
Не вклоняючись, мовчки стала i пильно подивилась на Чору i красиву жiнку з
важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що свiтилася  в  ??  очах,  вона
була свiжа i гарна, як щойно розквiтла пiвонiя. Молодiсть брала сво?.
   - Як тебе звати, дiвчино? - спитала збентежена ?? красою Варвара.
   Стеха мовчала.
   - Тут тобi добре? Нiхто не зобиджа??
   Дiвчина i на цей раз не вiдповiла. Тiльки по тому,  як  здригнулося  ??
пiдборiддя i потемнiли очi. Варвара зрозумiла, що  не  доб'?ться  вiд  не?
жодного слова.
   Чора теж мовчав, але мати помiтила, якими закоханими очима дивився  вiн
на красиву полонянку. I в ?? грудях  разом  iз  гiрким  щемом  за  власною
молодiстю, що поволi вiдходила вiд не?, раптом почала зростати гордiсть за
сина, дорослого, змужнiлого, обвiяного i  обсмаленого  пекучими  степовими
вiтрами, i тривога за його майбутн? щастя. Де воно? Невже в цiй дiвчинi?..
Вона  окинула  бистрим  поглядом  ??  гарно  скро?ну  постать,  привабливе
обличчя,  тугий  жмут  русявого  волосся,  i  в  другому   закутку   серця
заклубочилися  суперечливi  почуття  -  жалю  до  полонянки,  материнсько?
любовi, як до можливо? майбутньо? дружини сина, i гостро? ненавистi, як до
молодо? красиво? суперницi.
   - Ну, чому ж ти не хочеш вiдповiдати мо?й матерi, Стехо? - спитав Чора.
   Дiвчина повернулася до нього, але вiдповiсти не встигла. В  цю  мить  з
гурту  невiльникiв  прудко  вискочив  невеличкий  худенький  чоловiчок   з
перев'язаною рукою i вигукнув:
   - Стехо! Це ти, Стехо?
   Дiвчина здригнулася,  зблiдла  -  i  раптом  з  криком  метнулася  йому
назустрiч.
   - Дядьку Iванику! - Вона впала чоловiковi на груди, заридала.  -  I  ви
тут! I ви в неволii.. А де ж Арсен?
   Серед невiльникiв пройшов гомiн. Варвара i Чора мовчки дивилися на таку
несподiвану для них зустрiч.
   Iваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
   - Бiдненька!.. Арсен розшуку? тебе, дiвчино, зна?ш-ма?ш. У Немировi все
перевернули - не знайшли. По?хав теперечки у Крим, бо  гадав,  що  тебе  i
Златку туди завiз людолов-салтан...
   - О боже! Я тут... А Златка... Не знаю, де вона...
   - Ну, ти не тужи - вiн знайде вас! Ось тобi  хрест!  -  Iваник  справдi
перехрестився, вiд щирого серця бажаючи втiшити дiвчину. - Хоч би довелося
йому весь свiт обнишпорити - знайде! Ось хай скаже Кузьма, вiн добре  зна?
твого брата...
   Рожков привiтався, з жалем глянув на Арсенову сестру.
   - Не журися, дiвонько! Iваник правду каже:  Арсен  розшука?  тебе  -  i
визволить або викупить.
   Навколо них стовпилися невiльники. Чуже горе на  якийсь  час  заслонило
?хн? власне - i посипалися поради та втiшання. Та скоро люди  замовкли  i,
згадавши про сво? рабське становище, обернулися до господинi.
   -  Добрий  день,  люди  добрi!  Добрий  день,  земляки  i  землячки!  -
привiталася Варвара-ханум.
   - Добрий день, ласкава панi, - буркнув хтось тихо з  гурту.  Невiльники
похмуро розглядали красиву жiнку в розкiшному шовковому  одязi  i  вишитих
бiсером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по-?хньому?
   А Варвара-ханум мовчки дивилася  на  бранцiв,  i  на  ??  очах  блищали
сльози. Скiльки разiв зустрiчала вона таких нещасних з того часу, як  сама
потрапила сюди! Скiльки тисяч пройшло перед  нею,  а  звикнути  до  такого
жорстокого видовища не змогла!
   - Боже мiй, чи ще хоч трохи залишилося людей на  Укра?нi,  чи  там  уже
один голий дикий степ? - промовила нiби сама до себе. - Коли ж  скiнчиться
це лихолiття? Коли наша дорога вiтчизна перестане  кров'ю  стiкати,  болем
кричати, у нестерпнiй неволi конати?
   Всi мовчали, враженi словами цi?? незнайомо? жiнки.
   Наперед виступив Кузьма Рожков.
   - Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а  в  яли  агаси  '  та
мурзи  Кучука...  Це  вони  найчастiше  нападають  зi   сво?ю   ордою   на
Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так  плюндрують  той
край, що там справдi скоро не лишиться жодно? душi... Тож не в нас мали  б
питати, ханум, а в свого чоловiка, кривавого людолова!
   - Рабе! - вигукнув вражений Чора i схопився за шаблю. -  Як  смi?ш  так
говорити?
   Але мати притримала його руку.
   - Облиш, Чоро! Цей смiливець правду каже, - i пiдвела очi на  стрiльця.
- Як тебе звати, чоловiче?
   - Кузьмою Рожковим, ханум.
   - Кузьма Рожков... Спасибi тобi за вiдвертiсть... Ти смiлива людина.
   - А ми всi тут смiливими стали, - буркнув Iваник, -  бо  втрачати  нам,
крiм  життя,  нiчого.  А  таке  рабське  життя  нiчого  не  варте,  ханум,
зна?ш-ма?ш...
   - Не звiть мене так, - тихо промовила жiнка. - Яка я ханум?  Я  така  ж
полонянка, як i ви.
   - Така, та не така! - знову буркнув Iваник.
   - Доля i для невiльникiв - а  особливо  для  невiльниць  -  склада?ться
по-рiзному...
   - Звiдки ж сама? Не землячка, часом? - спитав Iваник.
   - З Борзни, коли чували.
   - З Борзни? Звичайно, чув... Навiть  доброго  знайомого  мав  звiдти...
Щирий друг ось ?? брата. -  Iваник  кивнув  на  Стеху.  Очi  Варвари-ханум
спалахнули.
   - Знайомого? Якщо вiн мого вiку або старший, то я його напевно  знаю...
Хто ж це? Як його звати?
   - Семен Палiй...
   - Не чула.
   -  Звичайно,  не  чула,  зна?ш-ма?ш...  Бо  вiн  тiльки  недавно   став
прозиватися Палi?м. А ранiш, поки  не  пiшов  на  Сiч  та  не  вступив  до
низового товариства, звався Семеном Гурком.
   - Що?!. - Варвара-ханум враз сполотнiла i схопилася за серце. -  Як  ти
сказав, чоловiче? Семен Гурко?..
   - Так, Семен Гурко.
   - Боже!
   У не? затремтiли ноги. Вона замалим не впала. Чора пiдтримав ??.
   - Непе, що з тобою?
   - Семен... Братик мiй дорогий! - прошепотiла жiнка. - Отже, живий  вiн,
живий... А я гадала, що з мого роду вже нiкого й на свiтi нема, так  давно
я з дому... Що ж вiн розповiдав? Про кого з наших згадував? Розкажи  менi,
чоловiче!
   Всi  були  враженi  несподiваним  вiдкриттям  i  ще  тiснiше  обступили
жiнку-землячку, що вiдтепер ставала ?хньою господинею, вiд  яко?  залежала
не в малiй мiрi ?хня доля. Iваник i Стеха розповiли все, що знали  про  ??
брата, про його сiм'ю, змалювали, який вiн зараз на вигляд.  Все  цiкавило
жiнку. А коли Iваник захоплено розповiв про те, як гарно Семен Гурко  гра?
на кобзi i спiва?, жiнка вкрай розчулилась i заплакала.
   - Боже мiй, це, безперечно, вiн! Красень на всю Борзну, музика i спiвак
неперевершений... Чи то ж я побачу його коли-небудь? - лебедiла вона крiзь
сльози.
   Врештi так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв ?? пiд  руку
i повiв з двору.
   Мурза Кучук прибув додому ввечерi. Хоча вiн, згiдно  з  мусульманськими
законами i звичаями, мав чотирьох жiнок,  по  сутi,  його  ?диною  коханою
дружиною довгi  роки  була  Варвара,  русокоса,  голубоока  полонянка,  що
причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна  господиня
в  його  просторому  домi  на  березi   днiстровського   лиману,   поблизу
аккермансько? фортецi. Iнших жiнок вiн давно  вiдiслав  у  далекi  степовi
улуси доглядати за численними отарами овець i табунами коней.
   Мiцний, загорiлий на степових вiтрах, з  круглою  голеною  головою,  що
мiцно сидiла на жилавiй короткiй  ши?,  пропахлий  пiсля  походу  кiнським
потом i димом кочових вогнищ,  вiн  швидко  ввiйшов  до  жiночо?  половини
будинку i, побачивши  на  отоманцi  дружину,  що  схилилася  в  задумi  на
подушки, радiсно блиснув бiлими зубами i розкинув руки для обiймiв.
   - Салям, дорога Варвара-ханум!
   Та Варвара не кинулась, як бувало ранiше,  йому  на  груди,  не  почала
гаряче цiлувати, ба навiть не  пiдвелася  з  отоманки.  Натомiсть  холодно
глянула на чоловiка i вiдвела очi вбiк.
   Кучук зупинився.
   - Люба моя, що трапилося?
   За майже два десятки рокiв спiльного життя  вiн  навчився  безпомилково
вгадувати значення кожного погляду, кожного жесту сво??  красиво?  i  дуже
сво?вiльно? дружини.
   - Сам зна?ш! - тихо, але значуще вiдповiла Варвара.
   - Що ти ма?ш на увазi?.. Ще один похiд на твою батькiвщину?  Але  ж  ти
вже повинна б звикнути до цього. Вiйна - це мо?  ремесло!  Вона  приносить
менi бiльше прибуткiв, нiж скотарство чи рибальство.
   - Я вже змирилася з цим...
   - Тодi ж що?
   Варвара гордо пiдняла голову, смiливо глянула чоловiковi в очi.
   - Красуню викрав... Молодо? захотiлося!..
   Кучук деякий час стояв непорушне, жодним порухом  не  проявляючи  сво?х
почуттiв. Однак поволi обличчя його суворiшало, ставало непроникним,  нiби
закам'янiлим.
   - А-а, он ти про що... Ти даремно сердишся, люба. Мала б до цього  часу
звикнути, що мусульманам аллах дозволив мати не одну, як у гяурiв, а двi i
навiть чотири жiнки... Ти ж зна?ш, що торiк Фатьма померла. Отже,  я  можу
взяти собi iншу жiнку. Ну, звичайно, старо? я не хочу, я  вiддаю  перевагу
молодим. Я справдi викрав у Немировi одну дiвчину.  Та  що  з  того?..  Ти
можеш не хвилюватися! Я тебе не  розлюбив.  Ти  i  надалi  залишишся  мо?ю
старшою  дружиною,  матiр'ю  нашого  любого  сина   Чори,   мого   ?диного
наслiдника, якого подарував менi аллах, бо всi  iншi  жiнки  плодили  менi
тiльки дiвчат... Хiба тобi цього замало?
   Варвара рiзко пiдвелася з отоманки,  стала  перед  чоловiком.  Лице  ??
пашiло, очi горiли гнiвом.
   - Якщо ти, мурзо, гада?ш, що я згоджуся на таке життя, то  ти  жорстоко
помиля?шся! Аллах менi свiдок, я так  само  нiколи  не  захочу  нi  з  ким
роздiляти твого кохання, як риба нiколи добровiльно не захоче  розлучатися
з водою!.. Назавжди затям собi це!
   Кучук засмiявся сво?м хижо-диким смiхом,  вiд  якого  обсипало  морозом
всiх, хто чув його. Але Варвара не звернула  на  нього  нiяко?  уваги.  Не
опускаючи очей, гнiвно дивилася на чоловiка,  стиснувши  на  грудях  мiцнi
красивi руки.
   Мурза раптом урвав смiх, пiдiйшов до жiнки майже впритул, обняв за стан
i двiчi - швидко й мiцно - поцiлував у губи.
   - I все ж тобi доведеться змиритися, ханум, з  тим,  що  сталося!  Менi
подоба?ться та дiвчина, i вона буде мо?ю!
   - Але ж ?? коха? Чора! - вигукнула Варвара.
   - Вiн ще дитина, - суворо вiдповiв Кучук. - До того ж вiн  -  майбутнiй
мурза, i йому не личить першу дружину брати з полонянок.
   Щось у його поглядi було таке,  що  змусило  Варвару  стриматися.  Вона
в'юном вислизнула з його рук i мовчки  лягла  на  м'яку  кошму,  застелену
пухким барвистим килимом. Думала, що вiн ляже поруч, пригорне,  як  ранiш,
припаде до не?, буде перепрошувати, голубити, цiлувати.  Але  Кучук  круто
повернувся i вийшов з кiмнати.
   Вона не ждала цього. Пiсля пiврiчно? розлуки прийти  на  одну  хвилину,
сказати, що коха? iншу, що хоче одружитися з нею, - i  зникнути...  Образа
важкою хвилею ударила ?й в серце. Нi, вона так  легко  не  здасться!  Вона
буде боротися - i або переможе, або загине в цiй боротьбi!
   Сповнена гнiву, образи, жалю, що роздирали ?й  груди.  Варвара  зцiпила
зуби, щоб не розридатися, задерев'янiло лежала на м'якiй постелi i  сухими
очима дивилася в густi сутiнки, що залягли по кутках. Що робити?..
   З вiдчиненого вiкна долинув раптовий шурхiт. Вона пiдхопилася,  злякано
спитала:
   - Хто там?
   У вiкнi показалася голова Чори.
   - Це я, нене... Я все чув!
   Хлопець влiз у кiмнату i сiв поряд з матiр'ю. Варвара притягла його  до
себе, поцiлувала.
   - Ти пiдслуховував нашу розмову? Але ж...
   - Я не хотiв, нене... Так трапилося...
   - Ну, гаразд. Це, може, й краще, що ти все чув. Що ж нам робити?
   - Не знаю... - розгублено, зовсiм по-дитячому вiдповiв Чора.
   - А я знаю! - рiшуче сказала мати. - Ми повиннi боротися за наше щастя!
   - Але як?
   Варвара помовчала, нiби  збиралася  з  думками.  Потiм  мiцно  стиснула
синову руку.
   -  Слухай  мене  уважно,  Чоро...  Ти  повинен  вiдмовитись  вiд   тi??
полонянки. Адже ти зна?ш, що вона тебе не коха?, бо ма? нареченого...  Тож
невже ти хочеш мати дружину, яка ненавидiтиме тебе все життя?
   - Нене! - вигукнув з болем i розпачем Чора.
   - Тс-с-с! Помовч... До того ж ти не можеш перечити батьковi, вона стане
його дружиною.
   Чора схопився руками за голову, засичав, мов вiд болю.
   - О аллах! Що ж менi робити?
   - Я  ось  що  надумала,  -  сказала  мати.  -  Ти  пам'ята?ш  тих  двох
невiльникiв iз Ки?ва?
   - Ну, звичайно.
   - Так ось - сю нiч приготу?ш трьох коней,  сакви  з  ?жею,  три  ярлики
мурзи на вiльний ви?зд з улусiв, виведеш тих невiльникiв i дiвчину в  степ
i вiдпустиш...
   - Нене! - вигукнув вражений Чора.
   - Тихо, синкуi Так треба... Я знаю,  найбiльшу  жертву  приносиш  ти  -
вiдмовля?шся вiд свого кохання. Але зате вряту?ш матiр, батька, а може,  й
себе... Бо уяви - як тобi буде, коли Стеха стане батьковою дружиною?  Менi
страшно подумати, якi муки терзатимуть тво? серце! I що може трапитися мiж
вами...
   Чора мовчав. Мати, як завжди, була права. Однак вiд усвiдомлення  того,
що мати права, йому не було легше.  Його  молоде  гаряче  серце,  з  якого
сво?ми руками потрiбно було вирвати  болiсно-солодке  почуття,  лунко,  як
молотом, стукало в груди i нiяк не хотiло погоджуватися з доводами розуму.
   А мати говорила далi:
   - I ще одно, Чоро: я хочу зустрiтися зi сво?м братом...
   - Як же це зробити, нене?
   - Невiльники знають його. I та дiвчина зна?... Хай передадуть йому  мо?
прохання i ярлики. Я певна, Семен, тобто твiй дядько Семен, дiзнавшись, що
я жива i перебуваю в Аккерманi, i маючи ярлик мурзи Кучука, не  забариться
прибути сюди.
   - Я це зроблю, нене, - тихо промовив Чора. - Ну то  йди  готуйся!  А  я
поговорю з Селiмом, щоб сю  нiч  спав  мiцнiше.  Та  вiднесу  йому  глечик
вина... Чора мовчки обняв матiр i вийшов з кiмнати.
   Залишивши коней у заростях лозняка на березi  лиману,  Чора  повернувся
додому. Проходячи  мимо  освiтленого  батькового  вiкна,  не  втримався  -
заглянув.  Мурза  ще  не  спав.  Сидiв  на  лiжку  i,  пiдперши   правицею
пiдборiддя, дивився прямо перед собою.
   Чорi стало страшно. Йому здавалося, що батько помiтив його крiзь  шибку
i зараз поженеться за ним. Вiн вiдступив  у  тiнь.  Став  пiд  розложистою
молодою абрикосою, стежачи за кожним  батьковим  рухом.  Але  мурза  i  не
ворухнувся, сидiв непорушне, заглиблений у сво? думки.
   Чора завмер. Серце його билося бентежно.
   Залишилося зробити  ще  один  рiшучий  крок  -  вивести  невiльникiв  i
невiльницю, посадити на коней i... Та чи зробить вiн це?  Чи  вистачить  у
нього духу власними руками зруйнувати сво? щастя? Адже коли сьогоднi Стеха
по?де на Укра?ну, вiн уже нiколи не побачить ??. Вона стане недосяжною для
нього...
   Недосяжною?
   А хiба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною?
   Вiд цi?? думки вiн аж здригнувся i закусив губу.  Нi,  боляче  йому  зi
всiх бокiв. Куди не гляне - виходу нема...
   А хiба нема? Чекай - чому б не вiдвезти Стеху та?мно  в  далекий  улус,
ну, хоча б до  старого  Ямгурчi,  доброго  сивобородого  аталика  Ямгурчi,
далекого батькового родича, який, втративши в походах  усiх  сво?х  синiв,
дожива? вiку? Вiн  так  приязно  ставиться  до  нього,  свого  двоюрiдного
внука!.. Вiн залюбки переховав би в себе дiвчину до кращих часiв i, коли б
Чора попросив, зберiг би це в та?мницi i вiд батька, i вiд матерi...
   Хлопець аж усмiхнувся сам до себе вiд раптово? думки,  що  осяяла  його
затуманену, розбурхану душу. Як вiн не подумав про це ранiше?
   Свiтло у вiкнi погасло: батько лiг спати. Постоявши  ще  деякий  час  i
пересвiдчившись, що всюди тихо, Чора пiшов до двору невiльникiв.
   Тут теж було темно i  тихо.  Селiм  хропiв  на  всi  заставки  у  сво?й
комiрчинi.  Сторожовi  собаки,  впiзнавши  хлопця,  заскавучали  i  почали
лащитися. Чора зачинив ?х у порожню  кухню,  пiдпер  дверi  й  заглянув  у
загратоване вiконце до невiльникiв.
   - Iванику! РожковI- загукав вiн приглушеним голосом. У комiрчинi  хтось
завовтузився, встав.
   - Хто там?
   - Розбуди Кузьму Рожкова та Iваника, чоловiче!
   - Я i ? Кузьма Рожков... Чого тобi?
   - Розбуди Iваника i виходь сюди! Я вiдчиню дверi... Та швидше!
   Коли невiльники вийшли, Чора зашепотiв:
   - Не бiйтеся мене... Я Чора... Я хочу допомогти вам втекти додому...
   - З чого б то, зна?ш-ма?ш? - здивувався Iваник.
   - Так хоче моя ненька... Я приготував коней, харчi... Зараз виведу  вас
iз мiста, дам ярлики на вiльний ви?зд  iз  Буджака,  а  там  ви  вже  самi
домчите до Ки?ва...
   - Гм, аж не  вiриться,  -  все  ще  сумнiвався  Iваник.  -  Ти  того...
зна?ш-ма?ш... хлопче, не пiдведеш нас часом пiд дурного хату?
   - Самi не будьте дурнями, - розсердився Чора. - Нене вiдпуска?  вас  не
тому, що ви ?й дуже сподобалися, а тому, що зна?те ?? брата Семена  Гурка.
А мого дядька, виходить. Передасте йому вашi ярлики  i  скажете,  що  його
сестра Варвара жде до себе в гостi... З  таким  ярликом  вiн  може  вiльно
про?хати в самий Аккерман... Зрозумiли?
   Iваник i Рожков переглянулись. На таке щастя вони нiяк не сподiвалися.
   - Звичайно, зрозумiли, мурзо, -  вiдповiв  Кузьма  Рожков,  не  в  силi
приховати радiсного блиску очей. - Зробимо все як слiд! Ходiмо!
   Чора вивiв ?х на берег лиману, де в заростях густого  верболозу  стояло
напоготовi дво? коней з притороченими до сiдел дорожнiми  саквами.  Рожков
мiцно потис татарчуковi руку.
   - Спасибi тобi, хлопче! А Iваник розчулився.
   - Хоч ти й нехрист, зна?ш-ма?ш...  а  добра  людина!  Хай  береже  тебе
господь бог! А матiнцi тво?й - низенький уклiн!
   - Щасливо? дороги! - усмiхнувся Чора, почувши Iваникове побажання.
   Вiн постояв, поки затих глухий стукiт  копит,  а  потiм  бiгцем  помчав
додому. Серце його  тривожно  калатало  в  грудях.  Те,  що  вiн  задумав,
суперечило тепер не тiльки волi батька, я и побажанню матерi, яка наказала
i Стеху вiдправити на Укра?ну. Але незважаючи  на  глибоку  його  любов  i
прив'язанiсть до матерi, вiн не в силi був перебороти сво? почуття до цi??
дiвчини-гяурки, не  мiг  власними  руками  поламати  сво?  щастя,  тому  й
зважився на вiдчайдушний вчинок...
   Обережно  прокравшись  на  невiльницький   двiр,   вiдiмкнув   дверцята
комiрчини, де ждла Стеха.
   - Ой, хто там? -  злякано  скрикнула  дiвчина,  намагаючись  у  темрявi
розпiзнати пiзнього гостя.
   - Не бiйся мене. Я Чора,  -  прошепотiв  хлопець.  -  Одягайся  швидше.
Виходь!
   - Куди?.. Не чiпай мене, мурзо!
   - Тс-с-с... Не бiйся, дурненька, я нiчого злого не заподiю тобi. Я хочу
врятувати тебе!
   - Врятувати?.. Хiба менi щось загрожу??
   - Повернувся з Немирова мiй батько...
   - Ну й що?
   - Вiн хоче взяти тебе за жiнку...
   - О боже!
   - А я не хочу цього. I моя ненька цього не хоче... Тепер  ти  розумi?ш?
Ну, збирайся! Та хутчiй! Бо до свiта ми повиннi бути далеко...
   Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.
   - Куди ж ти повезеш мене?
   - У безпечне мiсце... У далекому степовому улусi  живе  мiй  двоюрiдний
дiдусь Ямгурчi, добрий старик. Мене вiн дуже любить  i  зробить  для  мене
все, чого я забажаю...
   - Отже, ти...
   - Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася,  як  я  кохаю  тебе!  -
вирвалося у хлопця. -  Краще  менi  бачити  тебе  мертвою,  нiж.  дружиною
iншого... нiж дружиною... батька мого...
   Стеха давно знала, що Чора коха? ??. Але  поскiльки  хлопець  -  чи  то
через сором'язливiсть, чи через якусь iншу причину - нiколи ?й про  це  не
казав, вона  не  надавала  цьому  значення.  Тепер  же  це  могло  зiграти
вирiшальну роль в ?? долi. Адже закоханого Чори ?й поки що нiчого боятися.
Зате жорстокого i брутального Ку-чук-бея...
   Нi, вагатися нема чого! Та й життя за  останнiй  час  навчило  ??  бути
рiшучою i покладатися у важкi хвилини на саму себе.
   Вона швидко накинула на плечi барвистий татарський халат,  взула  м'якi
чирики iз баранячо? шкiри i ступила крок до дверей.
   Чора  взяв  ??  за  руку  i,  виглянувши  надвiр,  вивiв  iз  маленько?
невiльницько? комiрчини у густо-синю темноту пiвденно? безмiсячно? ночi...



   БУДЖАК

   Iваник i Рожков втратили коней ще на Днiстрi, ?х вiдiбрали  татари  при
переправi через рiку, а самих вiдпустили: виручили ярлики. Обiрванi, босi,
ледь живi вiд голоду й утоми, допленталися вони до Ки?ва i першi два  днi,
скориставшись гостиннiстю генерала Гордона, тiльки те й робили, що ?ли  на
кухнi i спали в конюшнi на горищi. А  на  третiй  день,  трохи  оклигавши,
спустилися вузьким узвозом на Подiл, минули Житнiй базар i попростували до
Ки?во-Братського монастиря, де мiстилася колегiя.
   За кам'яною стiною, на просторому подвiр'?, вимощеному паленою  цеглою,
сновигали ченцi, борюкалися спуде? молодших класiв. Старшi стояли  купками
i про щось розмовляли. Смiх, що вибухав то в  тому,  то  в  iншому  мiсцi,
свiдчив, що теми ?хнiх розмов були далеко не вченi.
   Iваник i Рожков наблизилися до одного гурту.
   - Хлопче, ходи-но сюди, зна?ш-ма?ш, - поманив Iваник  пальцем  низького
опецькуватого хлопчину, що глипнув  на  них  чорними  очима.  I  коли  той
пiдiйшов, спитав:- Ти часом не зна?ш тут таких... Яцька i Семашка?
   Хлопчина крутнувся на однiй нозi i щосили гукнув на весь двiр:
   - Яцьку! Семашко! До вас родичi при?хали! Хлiба й сала привезли! Ге-ей,
сюди!
   Iваник нiяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не  було  нiякого
подарунка. Та й де б вiн узявся, коли самi були голi мов бубни?
   Яцько й Семашко не забарилися з'явитися i, пiзнавши  Iваника,  зрадiли,
як рiдному. Зразу засипали десятками  запитань.  Видно  було,  що  хлопцям
жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а  до  всього  -  нудьгували  за
рiдними й близькими.
   - Чекай, Яцьку, чекай - перебив ?х Iваник. - Ми й самi нiчого не зна?мо
нi про Арсена, нi про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського
полону...
   - О! - вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманiший.
   - Так. З полону... Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру...
   - О! - ще дужче здивувався Яцько. - Арсен зна??
   - Та нi ж! Ми й прийшли сюди, зна?ш-ма?ш, щоб ти гайнув на Запорожжя  i
розшукав там Арсена...  Треба  визволяти  дiвчину.  Яцьковi  очi  блиснули
радiстю.
   - Так це я вмить!.. Семашку, по?демо?
   Розважливий Семашко вiдповiв не зразу.  Наморщив  лоба,  вiд  чого  двi
чорнi брови зiйшлися над перенiссям, як два воронячих крила.
   - А чи нас вiдпустить пан ректор?
   - Чи ми його питатимемо!
   - До Запорожжя неблизький шлях. А ми - пiша-пiшаниця.
   - Семашку, ти нiби з неба впав! - Видно було, що Яцько,  як  старший  i
бувалий, верховодив. - Хто ж iтиме пiшки? А Днiпро навiщо?..  Ген  скiльки
дубiв пливе вниз! Попросимося - i нас вiзьмуть. Ще й харчуватимуть за  те,
що помагатимемо.
   Яцько  мiркував  як  дорослий.  Iваник  переглянувся  з  Кузьмою:  ?хнi
сумнiви, чи можна доручати таке  важливе  дiло  хлопцям,  розвiялися,  мов
дiiм. Яцько добереться до Сiчi. А вдвох iз Семаш-ком - тим бiльше.  А  там
уже Арсена знайдуть...
   - Ну, чого ж, я згоден, - сказав  Семашко.  Видно,  йому  теж  набридло
сидiти на спудейських харчах, хотiлося на волю, на днiпровське привiлля.
   - Ну, от i добре, хлопцi, - сказав  Кузьма  Рожков.  -  Тодi  вiдiйдiмо
вбiк. Треба дещо розповiсти i передати...
   Вони завернули за рiг будинку i сiли на низеньку, почорнiлу вiд часу  i
негоди лавочку пiд кущем бузку.
   В котрий раз повертався Арсен з близьких i далеких дорiг до Сiчi, а все
не мiг позбутися дитинно-радiсного  збудження,  звикнути  до  зустрiчей  з
товариством, з друзями i сприймати цi зустрiчi як щось звичне, буденне. Це
завжди були для нього найщасливiшi хвилини життя.
   Коли посольство, допроваджене Газi-бе?м i його  сейменами  до  кордонiв
Кримського ханства, ступило на землi Запорожжя,  сторожовi  козаки  довели
його до Сiчi, а братчики влаштували йому урочисту зустрiч.
   Всi висипали на стiни. З надбрамно? вежi гримнула  гармата.  Кошовий  i
старшини у святковому одязi, з клейнодами зустрiли посольство  на  майданi
перед фортецею i провели його в посольський дiм.
   Арсена й Романа оточили друзi.
   - Синку, як ти змарнiв на чужинських харчах! - Метелиця  притис  Арсена
до  грудей.  -  Знать,  нелегкий  посольський  хлiб...   Але   добре,   що
живий-здоровий  повернувся.  Козаковi  аби  шкiра  та  кiстки  -  а  м'ясо
наросте... - Вiн важким кулаком витер  сльозу.  -  Тьфу,  хай  йому  чорт!
Видно, починаю старiти, що розрюмсався, мов баба...
   Арсен поцiлував старого в шорстку щоку.
   - Спасибi, батьку Корнiю, за  ваше  добре  серце...  Дякую,  друзi,  за
привiтання!
   Арсен i Роман переходили з одних обiймiв до iнших,  аж  поки  Палiй  не
сказав:
   - Ну, годi вам чоломкатись  та  сльозу  пускати...  Арсене,  ?  важлива
звiстка!
   Всi замовкли. Арсен кинувся до Палiя.
   - Яка звiстка, батьку Семен?
   - Сiдайте i слухайте. Бо одним словом не скажеш...  Ви  довго,  хлопцi,
мандрували, а життя тим часом не стояло на мiсцi - текло та й текло. От  i
накапало трохи новин...
   Сiли проти сонця хто на чому: на вербовiй колодi, що  замiняла  козакам
лавку, на призьбi пiд куренем, а то й просто на теплiй землi.
   Арсеновi не терпiлося. По очах Палiя бачив, що  той  ма?  сказати  щось
важливе.
   - Ну, батьку! Палiй розгладив вуса.
   - При?здили з Ки?ва хлопцi - Яцько i молодий Семашко...
   - Що ж трапилося? - Арсен раптом зблiд. - Якесь  нещастя  з  нашими?  Я
чув, що на Ки?в нападали татари...
   - Нi, нi, там усе гаразд. - Палiй поклав козаковi руку  на  плече,  щоб
заспоко?ти його. - Знайшлася Стеха...
   - Стеха?.. Де ж вона була?
   - У Буджаку. Вона й зараз там.
   - У Буджаку... - Арсен на мить замовк, а потiм тихо спитав:- А Златка?
   - Про Златку нiчого не вiдомо. Арсен не приховував розчарування.
   - Газi-бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук-бея. Як  же  нiчого
невiдомо?..
   - Ось як! - здивувався Палiй. - А ми ма?мо вiдомостi, що це якраз Стеху
викрав Чора... Вона його полонянка.
   - Його полонянка! - вигукнув Роман схвильовано. - Я доберусь до нього i
задушу, мов кошеня! А потiм - хай буде що буде!
   - Чекай, Романе! Не поспiшай убивати. Ви не все зна?те, друзi...
   - Що ж iще?
   - Чора - мiй племiнник...
   - Племiнник? Чора?!. - Арсен i Роман були враженi.
   - Його мати - моя молодша сестра Варвара.
   - О!
   - Так, моя сестра... Дружина Кучук-бея. Ось як  бува?!  -  Палiй  сумно
похитав головою, а потiм невесело усмiхнувся. - Та iнодi й  нещастя.  може
послужити добру службу. Ось бачите? - Вiн витягнув шматок пергаменту. - Це
ярлик... Вiн вiдкри? нам не тiльки дорогу в Буджак,  а  й  дверi  до  хати
бiлгородського мурзи. А там буде видно, що робити... Сестра допоможе...
   - Батьку, так ?дьмо ж скорiше! - Арсен схопився. - Не гаймося!
   Палiй лагiдно усмiхнувся.
   - Зажди! Не поспiшай. Треба як слiд приготуватися в дорогу.
   - А що нам збиратися?
   - Як що? Потрiбнi конi, грошi,  харчi...  Та  й  кiлькох  полонених  не
завадило б узяти  з  собою,  може,  доведеться  викуповувати  дiвчину  або
обмiняти... Не забувай i про подарунки: ?ду ж я в гостi до рiдно? сестри!
   Арсен почухав потилицю.
   - I справдi... Шкода! Де ж узяти грошей? - I вiн вивернув кишенi. - Ось
кiлька шелягiв... А в  тебе,  Романе?  Роман  сумно  усмiхнувся  i  розвiв
руками.
   - У мене навряд чи й те знайдеться...
   Гут наперед вискочив Сiкач, зiрвав з голови шапку.
   - А братчики навiщо? Пiдемо по колу, дивись, i назбира?мо на  дорогу...
Ану, хто бiльше? - I вiн перший кинув золотого.
   В шапку посипалися монети  -  московськi  срiбнi  карбованцi,  випущенi
царем Олексi?м Михайловичем, польськi злотi, персидськi рiали,  iталiйськi
дукати, iспанськi  дублони,  англiйськi  гiне?,  австрiйськi,  датськi  та
шведськi крони, нiмецькi талери, турецькi курушi та пiастри... Мабуть,  не
було на свiтi тако? монети, яка б у тi часи не потрапляла на Запорожжя.
   Обiйшовши побратимiв. Сiкач струснув шапкою, звiдки  почувся  металевий
брязкiт, i попростував на майдан, де клекотiло людське море...
   Тим часом Палiй, зрадiвши такiй  несподiванiй  удачi,  почав  вiдбирати
собi супутникiв.
   - Арсен - раз, Роман - два, - загинав  вiн  пальцi  на  лiвiй  руцi.  -
Метелиця - три. Сiкач - чотири, я - п'ять... Ну, i досить, гадаю... А  то,
чого доброго, татари приймуть нас  не  за  гостей,  а  за  здобичникiв,  -
пiдсумував вiн.
   - А я? - вискочив наперед Шевчик. - Ти про мене забув, Семене!
   Палiй не хотiв брати старого, щоб не був зайвим  тягарем  у  далекiй  i
небезпечнiй дорозi. Однак i ображити його не хотiлося. Тому сказав якомога
м'якше:
   - А може б, ви, батьку, зосталися дома? Чи ж охота вам трусити кiстками
аж до Днiстра? Неблизький же свiт!
   Але Шевчик обурився i пiдстрибнув, як облiзлий пiвень.
   - Це ж хто труситиме кiстками? Я?.. Та ти зна?ш, хто  я  такий?  -  Вiн
зробив паузу, витягнув догори тонку, зморшкувату шию, щоб здаватися вищим,
а потiм сам вiдповiв на сво? запитання: - Я - Шевчик! Я ще, щоб  ти  знав,
пам'ятаю Гуню й Острянина! А з батьком Хмелем  за  одним  столом  сидiв  i
чарку пив... Не кажучи вже про Сiрка... I всюди я був перший!
   -  Позаду,  -  вставив,  пiдсмiюючись  над   хвальковитим   побратимом,
Метелиця.
   Шевчик остовпiв i заклiпав, блiднучи, повiками.
   - Це ж хто позаду?.. Я?! - Вiн розсердився не на жарт i вихопив  шаблю.
- Ах ти, пуцьверiнок! Собачий хвiст... Ходи сюди, я  проткну  тво?  товсте
черево сво?ю залiзякою, i тодi ти дiзна?шся, хто я такий!
   I вiн справдi ткнув шаблею прямо в живiт Метелицi, -  той  ледве  встиг
вiдхилитися.
   - Ти що, старе  помело,  часом  не  здурiв?  -  Усмiшка  враз  щезла  з
м'ясистого, поораного шрамами i зморшками обличчя Метелицi. - А то,  побий
мене грiм, як схоплю за ноги, то вiдразу опинишся за фортечною стiною,  на
смiтнику!..
   Вони  стали  один  проти  одного  i,  люто  бризкаючи  слиною,   почали
сваритися.
   Козаки реготали. Смiявся i Палiй.
   - Ну, гаразд, хай ?де старий! У дорозi пригодиться - кулiш  варити  або
вночi на чатах стояти... Йому однак не спиться... Шевчик зрадiв.
   - Невже вiзьмеш, синку? Справдi?
   - Я не жартую.
   - Ото молодець! Дякую. А за кулiш не сумлiвайся! Я мастак на таке дiло.
Такий зварю, що держись!
   - За живiт! -  не  втримався  знову  Метелиця,  щоб  не  пiдкусити,  i,
заливаючись вiд реготу, плеснув важкою долонею миршавенького побратима  по
сухих, утлих плечах, аж той присiв. - Го-орень-ко ти мо?!
   Шевчик розплився в добрiй усмiшцi i прихилив голову до  широких  грудей
свого друга.
   Стояв  жаркий  пiвденний  травень.  Це  був  той  час,   коли   степова
рослиннiсть - тирса, буркун, будяки, ромен-зiлля  та  iнше  рiзнотрав'я  -
дiйшла свого розквiту i ще не почала сохнути пiд палючим промiнням  сонця,
а тому буйно, як море, хвилювалася на безмежних просторах, i конi поринали
в цьому барвистому морi по самi загривки.
   Дикий степ, що вiддiляв запорозькi володiння  вiд  татарських  кочовищ,
козаки подолали за кiлька днiв.
   Шевчик справдi не став тягарем для  товаришiв.  Незважаючи  на  похилий
вiк, мiцно, мов реп'ях, тримався в сiдлi, не  скаржився  на  втому,  а  на
привалах розпалював багаття, ставив триногу, пiдвiшував  казанок  i  варив
пшоняний кулiш, що припав усiм до смаку.
   На Великому Куяльнику ?м зустрiлися татарськi  чабани,  якi,  забачивши
козакiв, чкурнули щодуху в степ.  Отже,  Дике  поле  залишилося  позаду  -
починалися татарськi володiння.
   На переправi через Днiстер, пiвденнiше Бендер, Арсен  Звени-гора,  який
?хав попереду, раптом побачив великий кiнний загiн,  що  переправлявся  на
лiвий берег. У вершникiв у сагайдаках було по два луки,  не  менше  як  по
сотнi стрiл. У кожного - по дво?, а то й по тро? коней.
   Арсен зразу зрозумiв, що то татарський  чамбул  вируша?  по  здобич  на
Укра?ну. Вiн хотiв повернути до сво?х, але його  вже  помiтили  -  i  цiла
сотня  вершникiв  направилася  до  нього.  Переднi,  впiзнавши   у   ньому
запорожця, вихопили шаблi, дехто на ходу накладав стрiли на тугого лука.
   - Не стрiляйте! - гукнув Арсен. - Я маю ярлик мурзи Кучука!
   Його вмить оточили.
   - Хто такий? Звiдки? Покажи ярлик! - залунали голоси. Арсен витягнув  з
кишенi цупкий аркушик пергаменту i пiдняв над головою.
   Запала тиша. Три схрещенi чорнi стрiли - родовий знак Кучука -  подiяли
безвiдмовно.
   - Куди просту? козак? - спитав молоденький чорнобровий татарин.
   - До мурзи Кучука.
   - О! - тiльки й вихопилося у того.
   - Але я не сам, зi мною - мо? побратими. - I Арсен  показав  назад,  де
з-за горба поволi ви?жджали його товаришi.
   Молоденький татарин щось тихо  сказав  двом  вершникам,  i  тi  помчали
назустрiч запорожцям.
   - Iз чим же козаки простують до мурзи Кучука?
   - Про це ми скажемо самому мурзi, - спокiйно вiдповiв Арсен.
   - Ти можеш i менi сказати. Я його син - Чора! Арсен здригнувся i  чiпко
уп'явся поглядом у юнака. Так от у чи?х руках Стеха? Ось  хто  захопив  ??
пiдступно в Немировi i завiз у  далекий  Буджак!..  Йому  зразу  ж,  в  цю
хвилину, хотiлося дiзнатися, що з сестрою, де вона, чи жива-здорова,  але,
помiтивши  на  собi  десятки  допитливих  поглядiв,  стримався.  Натомiсть
сказав:
   - Дуже при?мно зустрiтися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми
?демо в Буджак, скажемо самому мурзi. Чора нахмурився.
   - Тодi поспiшiмо до  батька...  Вiн  на  переправi.  Пiд'?хав  Палiй  з
козаками, i всi гуртом, у супроводi Чори, рушили до Днiстра.
   Кучук  стояв  на  пригiрку  i  стежив  за  тим,  як  його  во?ни  вплав
переправлялися  через  широку  бистру  рiку.  Побачивши   запорожцiв,   що
прямували до нього, вiн здивовано пiдвiв брови.
   - До тебе, батьку, - сказав Чора пiдходячи. - Мають ярлик...
   - Ярлик?.. Чий?..
   - Твiй.
   - Але я нiколи не давав ярлика тим невiрним собакам, хай iю-милу?  мене
аллах! - В очах мурзи спалахнув гнiв.
   - Ярлик давала твоя дружина Варвара-ханум, мурзо,  -  виступив  наперед
Семен Палiй.
   - Варвара-ханум? - Кучук не змiг приховати подиву i глянув на  сина.  -
Але як вона посмiла зробити це?1
   Чора зблiд, .бо боявся батькiвського гнiву. Йому ще й зараз  у  пам'ятi
той день, коли батько, дiзнавшись про зникнення Стехи i двох  невiльникiв,
мов несамовитий кинувся до дружини з пiднятими кулаками. Очi  його  шалено
блиснули, з вуст  зiрвався  не  крик,  а  якийсь  страшний  звiрячий  рик.
Здавалося, ще одна мить - i вiн ударить Варвару-ханум... Чора пам'ята?, як
напружилась мати, як гордо пiдвела свою красиву голову в обрамленнi важких
русявих кiс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули ?? голубi  очi...
Одного вiн не пам'ята? - яка сила кинула його, мов  пружину,  вперед.  Вiн
затулив собою матiр i рвучко пiдняв руки в ту мить, коли  батьковi  кулаки
вже звелися над нею...
   I сталося несподiване: батько зупинився,  важко  дихаючи  i  скрегочучи
зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потiм враз  якось  обм'як,
опустив голову i, повернувшись, без жодного слова пiшов геть.
   З того часу вiн нi разу не згадував  про  полонянку  i  вiв  себе  i  з
дружиною, i з сином  так,  мовби  нiчого  не  сталося,  -  був  привiтний,
веселий, добрий.
   I ось... В батьковому голосi Чорi вчулося грiзне вiдлуння тi??  далеко?
вже грози.
   - Не гнiвайся, мурзо,  -  спокiйно  промовив  Палiй.  -  Краще  приймай
гостей!
   - Гостей?..
   - Так. Усюди, у всiх  краях  i  в  усiх  народiв,  коли  прибува?  брат
дружини, його вiтають, як найближчого родича i бажаного гостя...
   Кучук похмуро глипнув на козака.
   - Не розумiю...
   - Ну, звичайно, не розумi?ш, - усмiхнувся Палiй, -  бо  коли  брав  мою
сестру Варвару в Борзнi, то не питав нiчи?? згоди - нi ??, нi батькiв,  нi
братiв... Тож звiдки тобi знати п брата?
   Кучук пильно глянув  на  свого  спiврозмовника,  на  його  високу  дужу
постать, на вiдкрите обличчя, на якому яснiли гарнi  сiрi  очi.  I  раптом
усмiхнувся.
   - Невже ти брат Варвари-ханум?
   - Так.
   - Семен?
   - Так.
   - Ох, шайтан! От не сподiвався! Варвара-ханум розповiдала  про  тебе...
Ну, будь здоровий, Семене Гурко! - Мурза простягнув руку.
   - Семен Палiй...
   - Що?.. Семен Палiй?! - Кучук був вражений. - Але ж... Семен Палiй - то
погромитель кримчакiвi Слава про тебе пронеслася i по Буджаку... I коли  б
у тебе не було мого ярлика...
   - То що? Наказав би голову вiдтяти?
   - Наказав би!
   - Дякую за вiдвертiсть... Але, на щастя, я маю  з  мо?ми  друзями  твiй
ярлик, i моя рiдна сестра - твоя дружина... А це що-не-будь та означа?!
   - Безперечно.
   - Тодi, родичу, приймай гостей!
   Кучук знову спохмурнiв. I оглянувся на сво?х воякiв, що  переправлялися
через Днiстер.
   - Але... - вiн зам'явся.
   Палiй теж перестав усмiхатись. Йому стало ясно, куди  веде  Кучук  свiй
чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.
   - Ти зiбрався на Укра?ну? Той прямо глянув у вiчi Палi?вi.
   - Так, ти вгадав. Ми йдемо на Укра?ну. Рiк  важкий:  сарана  спустошила
нашi пасовиська i бахчi, насува?ться голод...
   - I ти вирiшив поживитися на Укра?нi? Взяти ясир?
   - Не тiльки ясир... Конi, худоба, вiвцi, одяг, грошi - все знадобиться!
- В очах мурзи загорiлися насмiшкуватi iскринки.
   - Ви чу?те, хлопцi? - звернувся Палiй до сво?х товаришiв.
   - Але ж наш край став майже  пусткою,  мурзо!  -  вигукнув,  ви?жджаючи
наперед. Арсен. - Ви всiх там винищили, все  забрали!  Чим  же  ще  хочете
поживитись?
   На  карому  конi,  в  чорному  жупанi,  сам  схудлий,  потемнiлий,  вiн
зупинився на горбку, проти ясного синього неба.
   Кучук прикипiв поглядом до похмурого козака. Потiм вигукнув здивовано:
   - Чорний вершник?! I ти тут?
   - Тут, мурзо, - спокiйно вiдповiв Арсен.
   - Ох, чорт! Шкода, що не зустрiлися ми в степу, а то б мо? люди посiкли
тебе на шмаття!
   - Я знаю це.
   - I все ж ти посмiв при?хати сюди?
   - Як бачиш, мурзо.
   - Ти й справдi смiлива людина, чорний  вершнику...  Недарма  мо?  во?ни
надiлили тебе надприродною силою. Але тримайся вiд них подалi: впiзнають -
башку знесуть!
   - I все ж тобi доведеться на цей  раз  вiдкласти  похiд  i  повернутися
додому, шановний мiй родичу! - суворо сказав Палiй.
   - Чому?
   - Ну, як же! Гостi на порiг, а вiн з дому побiг?.. Так не  годиться!  Я
прибув до тебе перший та, може, й останнiй раз. Хочу посидiти за гостинним
столом, поговорити iз сестрою та зятем. А це,  наскiльки  я  розумiю,  мiй
небiж? - вiн повернувся  до  Чори.-  I  з  ним  хотiлося  б  познайомитися
ближче... Те, що ми смертельнi вороги, - всяк зна?. А  от  що  ми  ж  таки
люди, а не пси, та ще й родичi - не всiм вiдомо...
   Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.
   - Тату, козак правду каже...
   - Не козак, а дядько, - вставив Палiй. - Адже моя сестра Варвара - твоя
мати?
   - Так.
   - Ну, от бачиш! Дядько...
   - Дядько, - повторив Чора i раптом почервонiв, зустрiвшись з  батьковим
поглядом.
   Кучук закусив губу i щось думав. Видно було, що в його  серцi  точилася
боротьба. Вiн боровся сам iз собою.
   Похiд на Укра?ну почався. Зiбрано чимале  вiйсько.  Половина  його  вже
переправилась через рiку. Не хотiлося повертатися без  здобичi.  Та  й  що
скажуть во?ни? А яли агаси що скаже?
   Однак i ?хати не виходить...
   Вiн зiтхнув i промовив тихо до Чори:
   - Накажи припинити переправу! Поверта?мося назад. Додому.
   - Приймай гостей, Варваро-ханум,  -  сказав  мурза,  кидаючи  батраковi
повiд коня. - Впiзна?ш?
   Був ранок, i Варвара-ханум давала  на  подвiр'?  роботу  невiльникам  i
невiльницям. Одягнута по-домашньому: у бiлу вишиту сорочку i квiтчасту, за
татарським звича?м,  спiдницю.  В  руцi  мала  в'язанку  ключiв.  У  вухах
поблискували проти сонця невеличкi золотi сережки.
   На ?? обличчi промайнув подив: вона  не  ждала  чоловiка  так  скоро  з
походу.
   - Ти повернувся? А це...
   ?? погляд ковзнув по козаках, що поволi наближалися, i  раптом  застиг.
Губи здригнулися. Ключi з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося
з вуст:
   - Братику-у! Семене!
   Вона кинулась до Палiя i впала йому на груди.  Забилася  в  нестримному
риданнi.
   - Братику! Рiдненький мiй! Невже це ти?
   Палiй цiлував ?? в коси, в лоб, в мокрi вiд слiз щоки.
   - Сестронько! Лебiдонько моя нещасная!
   Всi стояли мовчки - Кучук, Чора, козаки, невiльники.
   Арсен вiдчув, як у нього перехопило подих, а очi  зволожилися  слiзьми.
Яка-то у нього буде зустрiч iз сестрою? I чи буде?  Чи  не  продав  й  цей
кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель?
   А Златка? Чи зустрiне вiн ??, милу свою, найдорожчу? Чи  загляне  в  ??
густо-синi очi? Чи навiки вже втратив?
   Пiсля перших привiтань i перших слiз Кучук-бей запросив гостей до хати.
   Тим часом невiльники i батраки рiзали баранiв, патрали гусей, з  льохiв
несли вино i бринзу.  Невiльницi-укра?нки  варили  кулiш,  галушки,  пекли
пирiжки з маком, iзюмом та сиром.
   А поки все це готувалося, Кучук i Варвара-ханум пригощали гостей вином,
розведеним, за болгарським звича?м, водою, вели тиху, неквапливу розмову.
   Арсена  гризла  нетерплячка.  Вiн  думав,  коли  ?хав  сюди,  що  перше
запитання до Кучука i Варвари-ханум  буде  про  Стеху.  Але  зрозумiв,  що
помилився. Гуртом козаки вирiшили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як
вiн подивиться на те, щоб вiдпустити за  викуп  дiвчину.  А  поговорити  з
Палi?вою сестрою не випадало нагоди.
   Незабаром  слуги  принесли  обiд.   Поставили   на   барвистий   килим,
розстелений на долiвцi. Гостi,  як  i  господарi,  сiли  кружка  на  м'якi
подушки. Мурза налив у срiбнi та склянi келихи вина, промовив:
   - Дорогий мiй родичу, дякую, що завiтав до мо?? хати! - Його чорнi  очi
блиснули крiзь прищуренi повiки, i не можна було розiбрати - кепку?  мурза
чи говорить щиро. - За тво? здоров'я i за здоров'я тво?х супутникiв!
   Обiд тягнувся мало не до вечора. I тiльки тодi,  коли  сп'янiлий  Кучук
пiшов вiдпочивати, а невiльницi постелили козакам - на  ?х  прохання  -  в
саду, просто неба. Арсен шепнув Палi?вi:
   - Кращо? хвилини не буде, батьку! Палiй мовчки  хитнув  на  знак  згоди
головою i, обнявши сестру за плечi, сказав:
   - Варочко, я радий, що майже через двадцять рокiв побачив тебе... Але у
нас ще й дiло ? до тебе...
   - Яке? - Варвара-ханум насторожилась.
   - Ми хочемо визволити одну дiвчину, сестру  цього  козака,  -  i  Палiй
показав на Арсена.
   - Де ж вона?
   - У тебе... Тобто вивiз ?? з Немирова Чора.
   - Чора?.. Як же ?? звати?
   - Стехою...
   - Стехою?!. - Варвара-ханум вражено глянула на козакiв.
   - Чому це тебе диву??
   - Тому, що я вiдпустила ?? додому разом з тими двома невiльниками,  якi
передали тобi ярлик!
   - Вiдпустила?.. Додому? - Палiй перезирнувся з Арсеном. - Тут  щось  не
так... Тi дво? ?? не бачили... Вони повернулися без не? i  сповiстили,  що
Стеха залишилася тут.
   Варвара-ханум мовчки дивилася на козакiв. Обличчя ?? пополотнiло. Мiцнi
бiлi пальцi, що, видно, давно не знали важко? роботи,  мимовiльно  жмакали
барвисту шовкову шаль.
   Нарештi, пересиливши себе, жiнка плеснула в долонi. Ввiйшла невiльниця.
   - Гукни Чору! Хай зайде. Чора вбiг веселий, розпашiлий.
   - Що, нене?
   Варвара-ханум показала на мiндер поряд iз собою.
   - Сядь сюди! - I коли син сiв, запитала твердо, з притиском:- Чоро,  де
подiлася та дiвчина? Стеха...
   - Стеха? - В  чорних  очах  хлопця  промайнув  переляк.  Вiн  не  зумiв
приховати збентеженостi. Рум'янець  на  щоках  почав  гаснути.  Однак  вiн
зробив вигляд, що напружу? пам'ять. - Ах, Стеха!.. Як же - пам'ятаю! А  от
де вона подiлася - не знаю...
   Варвара-ханум поклала руку йому на гостре колiно.
   - Ну, як же не зна?ш? Ти ж мав вiдправити ?? додому... Я  ж  наказувала
тобi!
   - Я й вiдправив.
   - Коли?
   - Тодi ж. Разом iз тими невiльниками. Чора зблiд. Очi його  горiли.  На
лобi виступив пiт. Але вiдповiдав вiн чiтко, твердо.
   Варвара-ханум була збита з пантелику.
   - Ти правду кажеш, сину?
   - Нене! - вигукнув Чора, але вiдвiв погляд убiк. Мати пильно подивилася
на нього i сказала:
   - Ну, гаразд... Iди, Чоро!
   Арсен i Палiй переглянулись. Вони були враженi. Скiльки сил  потрачено!
Скiльки надiй було! I все  даремно,  ?м  здалося,  правда,  що  Чора  щось
прихову?... Але як примусити його сказати правду?
   Чора пiдвiвся i швидко вийшов.
   У кiмнатi запала мовчанка. Козаки зцiпили  зуби  i  думали,  що  робити
далi. Варвара-ханум теж не проронила жодного слова.
   Порушив мовчанку Палiй.
   - Отже, виходить, дiвчина зникла безслiдно... Але ж  такого  не  бува?!
Повинен же хтось знати, де вона подiлася! Як ти гада?ш, сестро?
   - Не знаю... Просто гублюся в здогадках.
   - А не прихову? чогось Чора? Варвара-ханум пильно подивилась на брата.
   - Ти так гада?ш, Семене? Я поговорю з ним... Сьогоднi увечерi...
   Нiч була темна й тепла, навiть задушлива.  На  небi  висiли  мерехтливi
срiблястi  зiрки.  З  широкого  днiстровського  лиману   долинали   пахощi
водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.
   Чора нiяк не мiг заснути. Серце лунко стукало в  грудях,  з  голови  не
йшли тривожнi думки. Пiсля розмови  з  матiр'ю  вiн  зрозумiв,  що  при?зд
дядька i козакiв зовсiм не випадковий.  Вони  при?хали  по  Стеху!  Хочуть
викупити ?? i забрати з собою!..
   Вiн лежав  на  кожушанцi,  простеленiй  просто  на  землi,  пiд  кущами
винограду, i дивився в темно-син? небо, на далекi манливi  зорi.  А  думав
про сво?.
   "О аллах, допоможи менi! - шепотiли його губи. - Зроби так, щоб та мила
гяурка Стеха, всупереч бажанню батька i матерi, всупереч  усьому  свiтовi,
стала мо?ю  першою  дружиною!..  Вона  менi  народить  синiв,  якi  шаблею
слугуватимуть тобi, о Всевишнiй! Прокладатимуть шляхи  в  кра?ну  невiрних
для тво?? величi i слави!"
   Зашелестiли кущi. Чора пiдвiв голову.
   - Ти тут, синку? - почувся тихий материн голос. - Не спиш?
   - Не сплю, нене.
   - Я присяду бiля тебе...
   - Сiдай, нене.
   Варвара-ханум сiла на кожушанку, поклала теплу руку синовi  на  голову,
пригладила шорстке волосся. З ?? грудей вирвалося легеньке зiтхання.
   Чора мовчав. Вiн здогадувався, чого прийшла мати, але не  знав,  що  ?й
вiдповiсти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось вiд болю й тривоги.
   - Чоро, - промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, - я знаю, ти не
вiдiслав тодi тi?? дiвчини... Бо коли б  вiдiслав  разом  з  невiльниками,
вона була б дома... Скажи, навiщо ти так зробив? Чому  не  послухав  мене?
Га?
   Чора не вiдповiв.
   Варвара-ханум пильно подивилась в його широко розплющенi  очi,  в  яких
мерехтiли вiдблиски зiрок.
   - Ну, чому ж мовчиш? - ?? рука знову погладила синову голову.
   Чора раптом схопив ту руку, притиснув собi до щоки, i мати вiдчула,  як
з його очей бризнули сльози.
   - Я кохаю ??, нене! - аж задихнувся вiн. - Як ти не  розумi?ш?!.  Кохаю
над усе на свiтi!
   Тепер замовкла мати, знiчена, вражена  гострим  болем  що  прозвучав  у
синових словах. Той бiль вiдiзвався в ?? серцi ще  гострiшим  болем.  Вона
безмiрно любила Чору, свого первiстка ?диного сина, любила такою нiжною  й
глибокою любов'ю, що ладна була за нього, за його щастя вiддати не  тiльки
на вiдруб руку, а й саме життя.
   Чим же вона тут допоможе йому?
   - Чоро, скажи менi правду, адже я не ворог тобi,  а  найкращий  друг  i
порадник... Ти не вiдiслав ???
   - Нi, - глухо вiдповiв Чора.
   - Приховав вiд батька?
   - Так.
   - Де?
   - Нене, я не можу сказати. Не питай мене! - з болем у  голосi  вигукнув
юнак.
   - Менi можеш казати все! - суворо промовила мати i зразу  ж  пом'якшила
голос. - Бог свiдок, я не використаю тво? слова на шкоду тобi.
   - Нене!
   - Кажи! - В материному голосi знову  прозвучали  твердi,  майже  суворi
нотки, притаманнi ?? характеровi.
   Настала довга пауза. Чора не вiдповiдав.
   Нарештi знов заговорила мати. На цей раз голос ?? був  лагiдний,  трохи
смутний.
   - Дурненький мiй! Якщо ти вже так закохався в ту дiвчину то  хiба  ж  я
стану проти того, щоб ти взяв  ??  собi  за  дружину?..  Навпаки,  я  хочу
допомогти тобi... Адже  i  дядько  Семен  i  брат  Стехи  завтра  про  все
розкажуть батьковi, i хто зна, як  повернеться  дiло...  Я  ж  казала,  що
вiдiслала дiвчину додому, а виявиться, що вона тут. Чи  не  накаже  батько
перевернути все в улусах, щоб знайти  ???  Для  них.  Чи  для  себе...  Ти
розумi?ш?.. А коли знайде, тодi вже буде пiзно зараджувати лиховi.
   Чора знову довго мовчав. Тiльки  важке  дихання  свiдчило  i  про  його
переживання, i про важкi думи, що гнiтили його душу. Потiм глухо сказав:
   - Я одвiз ?? на Чагу... До аталика Ямгурчi...
   - До Ямiурчi! - вигукнула Варвара-ханум.  -  Слава  богу,  вона  там  у
безпецi! Нiкому не спаде на думку шукати  ??  там,  в  далекому  степовому
улусi. Ну, спи спокiйно. А я вiзьму грiх на душу... Допоможу тобi. Хоча не
знаю, чи будеш ти щасливий... А  вже  про  ??  щастя  i  говорити  нiчого.
Нещасна... Як i я... - Вона схлипнула.
   - Нене! - вигукнув Чора i почав цiлувати материнi руки. - Рiдна, дорога
моя! Що я можу зробити, щоб ти була щаслива? Скажи - що? I я зроблю!
   - Любий мiй, заспокойся... Тепер менi не треба нiчого, крiм  тебе?  Аби
ти був щасливий...
   Вона поцiлувала його в лоб, пiдвелася i поволi пiшла стежкою до хати.
   Арсен мiцно стиснув Романову руку, аж той скривився.
   Вони  стояли  за  кущами  винограду  i  чули   кожне   слово   Чори   i
Варвари-ханум. Обидва розумiли, що не так  просто  буде  врятувати  Стеху,
якщо на бiк Чори стала його мати. Про те  ж,  щоб  вiдкрити  мету  ?хнього
при?зду мурзi Кучуку, як мiркувалося ранiше, пiсля того, що  вони  почули,
нiчого й думати. Вiн ?? не вiдпустить i не вiддасть за  викуп,  а  зробить
сво?ю дружиною або одалiскою, як це  заведено  в  турецьких  i  татарських
бе?в.
   Арсен радiв з того, що йому спала щаслива думка пiдслухати розмову сина
й матерi Становище прояснилося, i можна дiяти не наослiп.
   Вони довго стояли непорушне, прислухаючись, як Чора  крутився,  зiтхав,
щось шепотiв. Нарештi, - замовк. Почулося рiвне  дихання.  Тодi,  обережно
ступаючи, щоб не трiснула пiд ногами жодна галузка, не  сколихнувся  i  не
шелеснув жодний листочок, вiдiйшли в глибину саду,  спустилися  до  берега
лиману i сiли бiля само? води на м'яку холодну траву.
   Арсен обняв Романа за плечi.
   - Ну от - про Стеху дiзналися, - промовив тихо. - Це вже добре...  Чора
перехову? ?? на рiчцi Чазi у свого аталика  Ямгурчi...  Звичайно,  не  так
просто знайти цього Ямгурчi, але  й  не  так  складно.  Чага  -  невеличка
степова рiчечка, що влiтку часто майже  пересиха?,  i  ми  за  день-другий
обнишпоримо там усе...
   - Ти надумав ?хати туди. Арсене?
   - А як же iнакше?
   - Нас вiдразу схоплять!
   - Ми ма?мо ярлик мурзи. А це щось та важить!
   - Гм... А як подивиться на це Палiй? Чи дозволить?
   - А чому б вiн мав не дозволити?
   - А коли дiзнаються Кучук i Чора?
   - Треба придумати правдоподiбне пояснення, щоб вони повiрили...
   - А яке?
   - Може, хай Палiй скаже, що ми пересварилися мiж собою?..
   - Нi, це погано! Зовсiм погано! Адже нiхто не чув нашо? сварки.
   - Тодi хай скаже, що послав нас у Немирiв до Юрiя Хмельницького...
   - З чим?
   - Ну, Палiй краще за нас придума? - з чим...
   - Коли ж ми ви?демо?
   - Гадаю, затримуватись нам тут нiчого... Перекинемося з батьком Семеном
слiвцем, осiдла?мо коней - i в дорогу! Щоб до ранку бути на Чазi.
   Вони пiдвелися i попростували до очеретяно? клунi,  схожо?  на  великий
гостроверхий курiнь, де на запашному сiнi спали козаки. Тихенько вiдхилили
дверi, навпомацки знайшли Палiя, що спав крайнiм, i розбудили його...
   Вiд Бiлгорода до Чаги - один кiнний  перехiд.  Лiтня  нiч  коротка:  не
встигли вершники вiд'?хати вiд Днiстра верст десять,  як  на  сходi  почав
пiднiматися край неба. Спочатку вiн посвiтлiшав, потiм прибрав  бурого,  а
згодом - рожевого кольору. Нарештi весь виднокрай спалахнув, як вогонь,  i
з-за далекого моря викотився пруг сонця i запалахкотiв буйною пожежею.
   Степ враз ожив, озвався тисячами голосiв - пташиним  спiвом,  сюрчанням
коники, свистом бабакiв та ще безлiччю звукiв, що затоплювали все довкруг.
   Хоча Арсен мав у кишенi ярлик мурзи, вони  з  Романом  домовилися  всiх
зустрiчних об'?жджати, щоб не навести  на  свiй  слiд  Чору,  коли  б  вiн
надумав раптом переслiдувати ?х.
   Тож помiтивши вдалинi отару овець i чабана з собаками, звернули вбiк  i
широкою балкою, накидаючи гак, помчали на захiд.
   Згодом попереду виринув невеличкий татарський хутiр -  кiлька  глиняних
халуп, критих очеретом. Його об'?хали теж i несподiвано побачили невеликий
степовий гайок, що привiльне розкинувся попiд горою. Козаки  повернули  до
нього, сподiваючись дати коням невеликий перепочинок.
   Та коли до гаю залишалося зовсiм  близько,  з  нього  раптом  вискочило
кiлька вершникiв.
   - Спагi?! - вигукнув Арсен, притримуючи коня. Тiкати було нiяк.  Спагi?
мчали просто на них.
   - Будемо ?хати сво?ю дорогою, - сказав Арсен. - Може, вони не зачеплять
нас... А коли що - мовчи, Романе, як риба! Говоритиму з ними я...
   - Хто такi? - спитав переднiй, кетхуда ',  на?жджаючи  сво?м  конем  на
Арсенового буланого.
   - Ми спагi? iз от-кулу Гамiд-бея, - якомога спокiйнiше вiдповiв  Арсен.
- А ви?
   Замiсть вiдповiдi кетхуда показав пальцем на одяг козакiв.
   - Звiдки це у вас?
   Арсен оглянув себе i Романа. Справдi, на спагi?в вони скидалися мало.
   - А-а, це... - байдуже протягнув Арсен. - Так ми  ж  були  у  полонi  в
урусiв i тепер, пiсля того,  як  у  Бахчисара?  пiдписано  перемир'я,  нам
пощастило вирватися вiд гяурiв. Вони обмiняли нас на сво?х людей, що  були
в полонi у яли агаси...
   - О! Так ви ?дете з Аккермана? Так я зрозумiв? Вiд яли агаси?
   - Ну, самого яли агаси ми, звичайно, не бачили, -  зам'явся  Арсен,  не
знаючи, куди хилить кетхуда. - Хто б  нас,  простих  во?нiв,  допустив  до
такого поважного бея?
   - Я не про це! Важливо, що ви були в Аккерманi, а ми просту?мо  туди...
Дуже спiшно треба. Та от досада - в цьому проклятому степу, як на морi,  -
нi  дорiг,  нi  позначок...  Тому  повертайте  коней  -  будете  менi   за
провiдникiв!
   - Але ж ми поспiша?мо! - вигукнув з досадою Арсен. - Уже  скiльки  часу
не були дома!
   - Встигнете! - вiдрiзав кетхуда. - Та й не потрапите  ви  додому...  Як
тiльки ступите за Дунай, вас вiдразу запроторять в який-небудь от-кулу - i
до муштри!..
   Арсен наставив вуха: запахло важливою новиною. Але кетхуда замовк.
   - ?дьте весь час на схiд сонця - i потрапите до Аккермана, -  не  хотiв
здаватися Арсен. - А в степу всюди пастухи - вони вкажуть дорогу...
   - Я наказую тобi, собако! - розлютився кетхуда. - Повертай голоблi!
   Доводилося пiдкорятися. Арсен виразно глянув на  Романа  i  пiдстьобнув
коня.
   Спочатку ?хали мовчки. Попереду кетхуда з Арсеном, за ними -  Роман,  а
позаду розтягнулися спагi?.
   - Невже знову пахне  вiйною?  -  спитав  Арсен,  намагаючись  зав'язати
розмову. - Скажу по правдi, набридла вона менi, мов гiрка редька!
   - Ти давно з дому? - замiсть вiдповiдi спитав кетхуда.
   - Уже п'ятий рiк...
   - А домiвка далеко?
   - Про Кизил-Iрмак чув?
   - О, далеко!.. - поспiвчував кетхуда i  додав:-  Ну,  що  я  можу  тобi
сказати? Нiчого втiшного... Лаштуйся ще рокiв на п'ять, а то й  на  десять
тягнути вiйськову лямку... Сердар '  готу?  велике  вiйсько  для  вiйни  з
Австрi?ю, бо цiсар задумав вiдiбрати у нашого  падишаха  схiдну  Угорщину.
Ну, а наш падишах не вiд того, щоб вiдiбрати у  цiсаря  захiдну  Угорщину.
Ось уже пiвтораста рокiв - з часiв султана Сулеймана  Канунi  -  тягнеться
цей спiр мiж двома володарями за ту землю... Ще у вереснi 1529 року, пiсля
того як була захоплена Буда, Сулейман обложив  Вiдень,  i  пiвмiсяця  його
120-тисячне  вiйсько  штурмувало  те  мiсто,  де  було  всього  20   тисяч
захисникiв. Але взяти так i не змiг i вiдступив нi з  чим...  Другий  його
похiд теж закiнчився нещасливо. Тепер наш бого-даний падишах  вирiшив,  що
настав час, коли аллах допоможе йому зробити те,  чого  не  зумiв  зробити
Сулейман...
   - О, кетхуда добре зна? iсторiю того спору! - здивувався Арсен.
   - Ще б пак! - промовив вдоволений похвалою кетхуда. - Чому б я  мав  ??
не знати? Я народився в Угорщинi, там мiй зе?-мат 3, моя мати мадярка...
   - О! - вигукнув Арсен. - То ти угорець?
   - З чого б то! Я мусульманин, мiй батько був спагiя, i я теж  спагiя...
Служу нашому падишахов!
   - Менi вчулося, що тобi не хочеться знову воювати...
   - А тобi хочеться? - замiсть вiдповiдi сказав кетхуда.  -  Менi  i  без
вiйни непогано!
   - Я iншо? думки, - схитрував Арсен. -  Тобi  добре  -  у  тебе  чималий
ма?ток, душ двiстi райя.
   - Всi п'ятсот! - не без гордощiв сказав кетхуда.
   - Ну от, бачиш... А у мене  -  нiчого.  Руки  та  шабля,  якою  я  собi
здобуваю на прожиття...
   Кетхуда пiдозрiло подивився на свого супутника,  але  промовчав.  Арсен
тим часом вiв далi:
   - Тому менi дивно слухати, що спагiя, кетхуда, який  мав  би,  як  пес,
вiрно стояти на сторожi вiри й падишаха, розпуска? слину i  осуджу?  вiйну
проти невiрних...
   Кетхуда враз натягнув поводи, гнiвно блиснув очима.
   - Хто чув, що я говорив таке?!  Нiхто?  А  ти,  паршивий  шакал,  дякуй
аллаховi, що притримав щойно мою руку, яка замалим не знесла тво??  дурно?
голови! Геть звiдси - i не потрапляй менi бiльше на очi! Мерзотник!
   - Дякую, - вклонився цiлком  щиро  Арсен,  радiючи  з  такого  повороту
подiй. - ?дьте прямо - вже недалеко Аккерман... I хай береже  тебе  аллах,
високошановний ага!
   Вiн кивнув Романовi, i вони, завернувши коней, швидко помчали назад.
   На Чагу прибули надвечiр.  Невелика  степова  рiчечка  в'юнилася  серед
рудих, стоптаних овечими отарами горбiв, блищала срiбними плесами  супроти
червонястого надвечiрнього сонця.
   Сподiватися на щасливий випадок,  який  допомiг  би  розшукати  аталика
Ямгурчi, було нерозумно: на це довелося б витратити день або й  два.  Тому
друзi вирiшили розпитати чабанiв.
   Напо?вши коней, повернули вгору по течi?, до чагарника  пiд  горою,  де
паслася отара i палахкотiло вогнище. Бiля вогню сидiв непорушне, мов гриб,
старий-престарий татарин-чабан i закiптюженою довгою  ложкою  помiшував  у
казанку чорбу.
   Залишивши Романа з кiньми на  березi  бiля  рiчки.  Арсен  пiдiйшов  до
старого, привiтався. Той пiдвiв на незнайомця вицвiлi  коричневi  очi,  що
сльозилися вiд диму, надтрiснутим, скрипучим голосом прокаркав:
   - Т-ти т-турок?.. С-сiдай - г-гостем б-будеш!
   - Як ти дiзнався, старий, що я турок? - здивувався Арсен.
   - А-а, т-турка, скiльки не  вчи  по-нашому,  все  одно  чути...  З  чим
п-прийшов сюди, к-кажи! Д-дорогу розпитати?
   - Як ти вгадав?.. Справдi, хочу розпитати дорогу.
   - Яв цьому степу  живу  не  один  десяток  лiт  i  знаю,  що  подорожнi
завертають до чабана тiльки тодi, коли не знають дороги... Тобi к-куди?
   - До Ямгурчi... Вiн десь тут живе на хуторi.
   - До Ямгурчi? Це ж до якого - до Безвухого чи до Кривого?
   - Не знаю, чи вiн безвухий, чи кульгавий, а знаю, що вiн був агаликом у
Чори, сина мурзи Кучук-бея.
   - А-а-а, так би ти зразу сказав! Бо це зовсiм  iнший  Ямгурчi,  щоб  ти
знав... Це i не Безвухий, i не Кривий, як я  спочатку  думав,  -  чабан  в
усмiховi показав беззубий рот. - Це Ямгурчi Вороняче Гнiздо! Хе-хе-хе!.. Я
тут усiх знаю!
   - То де ж вiн живе? - Арсен почав злитися на говiркого старика.
   - А живе вiн, щоб ти знав, в урочищi Глибокий Яр. Це там, де  проходить
через Чагу шлях iз Бендер на Дунай... Не чув?
   - Нi, не чув, старий... Дякую тобi! Прощавай!
   -  ?дь  здоровий...   Та   все   отак   берегом,   берегом...   Аж   до
караван-сарая... А там зверни праворуч - та  долиною,  долиною...  Отак  i
доберешся до Глибокого Яру. А там вiн один i живе, Ямгурчi  той,  Вороняче
Гнiздо... Уторопав? -  i  старий  для  бiльшо?  певностi  показав  брудним
гачкуватим пальцем на пiвнiч, звiдки струмувала тиха Чага.
   Арсен ще раз подякував старому, дивуючись ясностi його думки  i  вмiнню
чiтко й зримо розповiсти про шлях, що став таким знайомим,  нiби  сам  уже
пройшов по ньому.
   ?хали, обминаючи  ногайськi  кочовища,  до  смерку.  А  коли  стемнiло,
стриножили коней i пустили в долину пастися, а самi лягли вiдпочити.
   Встали з ранньою зорею i знову рушили в путь.
   Все було так, як змалював старий чабан,  -  i  безлюдний  караван-сарай
бiля броду через рiчку, i широка долина, що звернула вiд Чаги  праворуч  i
вивела до Глибокого Яру.
   Кочовище аталика Ямгурчi було  розташоване  в  мальовничому  вибалку  з
пологими схилами, де-не-де  порослими  кущами  глоду  та  бузини.  Посеред
вибалка, перегородженого гаткою, блищав на сонцi  невеличкий  ставок.  Пiд
горою стояло кiлька юрт та кошар. Тiльки на лужку,  бiля  ставка,  паслися
гуси, а вдалинi, де вибалок переходив у яр, темнiла  на  пасовиську  овеча
отара... I жодно? живо? душi.
   Козаки притримали коней.
   - Хутiр, зда?ться, зовсiм безлюдний, - тихо промовив  Роман.  -  Аж  не
вiриться, що десь тут поневiря?ться в неволi Стеха!
   - I все ж вона тут! - вiдгукнувся Арсен, окидаючи бистрим поглядом  все
довкола.  -  Чу?  мо?  серце,  що  тут...  Однак  залиша?ться  нам  чи  не
найважливiше - вирвати ?? звiдси!
   - Коли вже добралися сюди, то вирвемо.
   - Не кажи гоп, - застерiг Арсен i торкнув коня. В цей  час  на  хуторi,
побачивши чужих, завалували собаки. I в ту  ж  мить  у  юртах  вiдкинулися
пологи -  висипали  чорноголовi  дiтлахи,  пiдлiтки,  жiнки.  З  цiкавiстю
втупилися в чужинцiв...  Потiм  повагом  вийшов  старий  лисий  татарин  у
червонiй сорочцi i барвистих рясних шальварах. Вiн був, як на  його  роки,
мiцний, жилавий. На темному, поораному зморшками обличчi видавався  вперед
великий хрящуватий нiс, що нагадував дзьоб  ворона...  Приклавши  руку  до
лоба, щоб захистити очi вiд яскравого  сонця,  старий  намагався  впiзнати
вершникiв, що швидко наближалися.
   - Агей, шайтанове насiння! - крикнув вiн на  собак.  -  Розгавкалися...
Заберiть ?х!
   Дво? старших хлопчикiв з палицями метнулися до собак,  i  тi  з  виском
кинулися врозтiч.
   - Ну, от i сам аталик Ямгурчi, - тихо сказав Арсен, стишуючи бiг  коня.
- А  вiн  i  справдi  чимось  нагаду?  старого  ворона  -  чорний,  худий,
носатий...
   Тим часом перед юртами запала мертва тиша. Всi  прикипiли  поглядом  до
незнайомцiв, що з вигляду скидалися на гяурiв, але за  татарським  звича?м
?хали iз запасними кiньми.
   - Хай береже аллах твiй дiм, Ямгурчi, - привiтався Арсен, злiзши з коня
i  вiддавши  поводи  Романовi.  -  Бажа?мо  здоров'я  тобi  i  всiм  тво?м
домочадцям!
   - Слава аллаху, вiн милостивий до мого роду, - повагом, з  досто?нством
вiдповiв Ямгурчi. - Хай i вас береже аллах!.. Чим я заслужив честi  бачити
у себе таких високих гостей?
   I вiн допитливо, навiть з пiдозрою глянув на при?жджих.
   Арсен не встиг вiдповiсти: раптом з одно? юрти метнулася жiноча постать
i з криком: "Арсене! Романе!" - упала на груди Арсеновi.
   Це була Стеха.
   Забившись у нестримному риданнi,  вона  не  могла  промовити  й  слова,
тiльки припадала  до  обох  козакiв,  якi  теж  стояли  остовпiлi,  бо  не
сподiвалися, що саме так вiдбудеться ?хня  зустрiч.  Вони  думали,  що  ??
тримають десь пiд замком, що доведеться  розшукувати,  вистежувати,  може,
випитувати, а виявилося - дiвчина перша побачила ?х i, не втримавшись,  на
радощах кинулася ?м назустрiч.
   I в Арсена, i в Романа на очах теж заблищали сльози. Вони добре  знали,
що таке неволя, i розумiли, яких мук зазнала дiвчина  i  яка  тепер  у  ??
серцi бушувала радiсна буря.
   - Сестронько! - Арсен поцiлував Стеху в мокрi  щоки.  -  Ну,  як  тобi?
Намучилася, бiдненька?
   - Заберiть мене звiдси! Заберiть!
   Вона глянула на Романа i, не стидаючись свого пориву, припала  йому  до
грудей.
   - Люба моя! Кохана! - гладив ?? пишнi  русявi  коси  Роман  i  шепотiв,
втiшаючи: - Заберемо! Ми  ж  i  при?хали,  щоб  визволити  тебе,  вiдвезти
додому... Ми так намучилися, шукаючи тебе i Златку...
   На якийсь час i Арсен, i Роман, зайнятi зустрiччю зi Стехою,  випустили
з поля зору старого Ямгурчi. Це була зовсiм  коротка  мить,  але  ??  було
досить, щоб хитрий старий дав знак сво?м домочадцям - i вони оточили  двох
чужинцiв i дiвчину.
   Ямгурчi однi?ю рукою схопив Арсена  за  плече,  а  другу,  в  якiй  був
затиснутий кривий блискучий ятаган, занiс над головою.
   - Невiрний собако! Признавайся - хто ти? - Очi старого  палали  злобою,
крила хрящуватого носа роздувалися вiд збудження.
   Арсен зрозумiв, що вони потрапили  в  скрутне  становище  i  силою  тут
нiчого не зробиш. Потрiбно було хитрувати.
   - Ямгурчi-ага, не личить правовiрному  так  приймати  гостей,  нiби  ми
ввiрвалися в  твiй  дiм,  як  розбiйники...  Ай-ай-ай!  А  Кучук,  Чора  i
Варвара-ханум вихваляли тебе як розумного, доброго i вiдданого ?хнiй сiм'?
чоловiка.
   Цi слова не подiяли на старого. Вiн суворо сказав:
   -  I  Кучук,  i  мiй  вихованець  Чора,  i  Варвара-ханум,  хай  будуть
благословеннi ?хнi днi, не помилилися, коли так казали... Але як пояснити,
що ця дiвчина-гяурка впiзнала вас i зрадiла як братам? Га?
   - Бо ми i ? ?? брати.
   - От бачиш!
   - Але це ще не означа?, що ти ма?ш  право  нападати  на  нас...  Молодi
татарчуки - а ?х був добрий десяток - мовчки слухали розмову дiда,  готовi
кожно? хвилини пустити в хiд короткi буджацькi кинджали.
   - Я хочу застерегти себе i свою сiм'ю вiд бiди, гяуре!
   - Яка ж тут бiда? Нас дво?, i ми при?хали, щоб побачитися з  сестрою...
Ось дозвiл вiд Кучука. - Арсен вийняв ярлик.
   Ямгурчi побачив тамгу - три перехрещенi чорнi стрiли на червоному  полi
- i враз опустив руку.
   - Тамга Кучука! - вирвалося в нього. - Але ж чому ти зразу  не  показав
??, невiрний!
   - Бо не встиг...
   - Пробач. Я не знав, що у тебе ?  ярлик  мурзи,  -  миролюбнiше  сказав
старий i крикнув на хлопчакiв:- Геть звiдси i заховайте сво? ножi!
   Татарчуки хутко вiдбiгли вбiк, збилися в  гурт  i  почали  з  цiкавiстю
розглядати чужинцiв.
   - Не варто вибачатися, Ямгурчi-ага. Ти зробив так, як вчинив  би  кожен
на тво?му мiсцi, - заспоко?в старого Арсен. - Ми не обража?мося на тебе...
А от коли даси нам чого-небудь попити, то будемо вдячнi.
   Стеха подалася до хати, але Арсен притримав ?? за руку, шепнув:
   - Будь бiля нас... Ямгурчi наказав:
   - Принесiть гостям води! Та холодно!... А  ви,  -  гукнув  на  жiнок  i
дiтлахiв, - геть звiдси!
   Вигiн миттю спорожнiв. Тiльки цiкавi пiдлiтки, бликаючи чорними  очима,
юрмилися вiддалiк.
   Раптом один з них скрикнув:
   - Дивiться! Дивiться! Хтось мчить сюди!.. - Вiн  показав  рукою  поверх
голiв.
   Всi  повернулися  в  тому  напрямку,   куди   показував   хлопець.   На
протилежному кiнцi долини, приблизно за версту  вiд  хутора,  швидко  ?хав
кiнний загiн, що налiчував не менше десятка вершникiв.
   Хто б це мiг бути? Арсен кинув бистрий  погляд  на  Романа.  Чора?  Той
ствердно хитнув головою. Безперечно, Чора? Це вiн, дiзнавшись,  що  зникли
два козаки, здогадався, куди вони могли  по?хати,  i  помчав  у  погоню...
Треба тiкати!
   Думати нiколиi Дорога кожна хвилина!
   Скориставшись тим, що  всi  -  i  Ямгурчi  в  тiм  числi  -  намагалися
розпiзнати, хто наближа?ться. Арсен пiдхопив Стеху пiд руки i  посадив  на
запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сiдлах i з  мiсця
пустилися навскач.
   - Стiй! Куди? - зарепетував Ямгурчi. - Прокляття!.. Держiть ?х!
   Та було пiзно. Конi здибилися i помчали щодуху. Хлопчаки, рятуючись вiд
кiнських копит, сипонули врозтiч...
   Арсен i Роман розумiли, що втекти в  чужiй  кра?нi  дуже  важко,  а  ще
важче, коли переслiдувачi з самого початку втечi женуться по п'ятах.  Тодi
ти весь час у них на виду. Найменша затримка, нандрiбнiша випадковiсть - i
все пропало!.. Вiдразу потрапиш у ворожi лабети... Але  iншого  виходу  не
було. Коли втеча обiця? хоч яку-небудь надiю на порятунок, то  добровiльна
здача в руки Чори не  вiщувала  нiчого  доброго.  Безперечно,  розпалений,
розлютований юний мурза мiг нако?ти бiди - нещадно  розправитися  з  ними.
Тому Арсен нi на мить не сумнiвався у доцiльностi негайно? втечi. Iнша рiч
- чи витримають конi? Чи не зупинить ?х якась непередбачена перешкода?  Чи
зумiють вони швидко i щасливо перебратися через Днiстер?
   Всi цi думки снувалися в Арсеновiй головi, коли стомленi конi стишували
бiг i потрiбно було дати ?м хоч  невеличкий  перепочинок.  Переслiдувачам,
видно, теж доводилося не легше: вони, напевне, мчали з  самого  Аккермана,
намагаючись перехопити козакiв, i ?хнi конi були стомленi до краю.
   Арсен тримався Каушанського шляху, що вiв на Бендери. Це був найближчий
i вторований шлях. Перевага його була в тому, що Чора,  який,  безперечно,
знав свою мiсцевiсть краще,  нiж  втiкачi,  не  мiг  обiгнати  ?х  якимись
вiдомими йому прямiшими стежками. Таким чином обидвi сторони  опинилися  в
рiвних умовах.
   До того ж Арсен вирiшив застосувати хитрiсть, обман, на що  був  добрий
мастак, як майже кожен запорожець.  А  задум  його  можна  було  здiйснити
тiльки на битiй дорозi, де вешталося туди й сюди чимало людей i вiйськових
загонiв.
   Нарештi, ще здавна Арсен знав цей  шлях,  не  раз  ним  ?здив  разом  з
Хачиком, другом юнацьких рокiв, та його батьком, варпе-том Кероненцом,  до
Туреччини.
   Боявся Арсен тiльки за сестру - чи витрима? вона такi скаженi перегони?
Але Стеха, припавши до луки сiдла i вчепившись за не? руками, нi  на  крок
не вiдставала вiд козакiв, навiть випереджала ?х  на  сво?му  бистроногому
огиревi.
   Каушани проминули без пригод, промчали  запиленою  вулицею  на  повному
скаку. Саме був пiсляобiднiй час, коли стояла нестерпна спека i  все  живе
заховалося або  в  тiнь  дерев,  або  пiд  захисток  прохолодних  стiн  та
очеретяних стрiх. Тiльки собаки завалували вслiд та з-за глиняних  загорож
виткнулися чорночубi дитячi голiвки.
   Але за Каушанами, на пагорбi, звiдки було  видно  шлях  далеко  вперед,
вони побачили чималий гурт вершникiв, що  поволi  ?хали  назустрiч.  Арсен
кинув погляд назад - Чора зi сво?ми людьми виринув iз селища  i,  збиваючи
густу хмару пилюки, швидко наздоганяв  ?х.  Роман  i  Стеха  теж  мимоволi
оглянулися.
   - Може, звернемо вбiк. Арсене? - спитав дончак. - Боюсь, як би  нас  не
затримали тi невiдомi вершники...
   - Не бiйся... Вiдстаньте зi Стехою вiд мене  трохи,  а  потiм,  коли  я
порiвняюся з ними, на повному ходу минайте нас i мчiть уперед!..
   - А ти?
   - Не турбуйся за мене! Я наздожену вас!
   Арсен  ударив  свого  стомленого,  змокрiлого  коня  i   почав   поволi
вiдриватися вiд Романа i Стехи, швидко наближаючись до гурту  незнайомцiв.
Це були простi буджацькi татари-скотарi, але, як  завжди,  вони  мали  при
собi зброю - шаблi й луки.
   Не до?жджаючи до них крокiв двадцять. Арсен вихопив iз-за пазухи ярлик,
пiдняв його вгору так, щоб було видно тамгу, i, уповiльнюючи  трохи  коня,
крикнув:
   - Ой?, правовiрнi? Дорогу гiнцям прибережного аги!
   Татари миттю звернули з дороги.
   Роман i Стеха, пригнувшись до кiнських  грив,  окутанi  хмарою  куряви,
прогримкотiли мимо них. Арсен ще раз пiдвiвся на стременах.
   - За нами погоня  молдавського  господаря!  Затримайте  нападникiв!  ?х
небагато. - I вдарив коня пiд боки.
   Ошелешенi татари  щось  загелготали,  але  Арсен  уже  не  прислухався.
Головне - ?х не затримали, а друге - якщо татари повiрили йому i  зупинять
переслiдувачiв, то вони виграють чимало часу, поки Чора пояснюватиме,  хто
вiн i за ким женеться.
   Вiд'?хавши з пiвверсти, вiн оглянувся. На спеченому сонцем  i  вiтрами,
запиленому обличчi промайнула радiсна усмiшка: татари оточили Чору i  його
людей. Йому навiть здалося, що проти сонця блиснули  серед  куряви  шаблi,
але те вже його не цiкавило. Кiлька хвилин  виграно,  а  тепер  -  вперед!
Швидко до  Днiстра!  Витримати  до  вечора  i  щасливо  перебратися  через
бистроплинну, примхливу рiку! А там - нiч, мати козацька,  прийме  ?х  пiд
сво? темнi крила, а дикий  степ,  що  розiслався  мiж  Днiстром  i  Бугом,
поглине, як море трiску.
   Однак радiсть  Арсенова  була  передчасна.  Видно,  Чора  зумiв  швидко
пояснити  сво?м  одноплемiнникам,  хто  вiн,  бо  незабаром  позаду  знову
закурився шлях.
   Голоднi, ненапо?нi конi вже ледве трималися. Вони бiгли,  здавалося,  з
останнiх сил. Та й вершники, особливо Стеха, потребували перепочинку.
   Сонце  почало  схилятися  на  захiд.  Спека  стояла   нестерпна.   Вона
виснажувала i  людей,  i  коней,  випивала  iз  м'язiв  останнi  сили.  Та
найбiльше дошкуляла спрага. Пересохле горло, забите пилюкою,  просило  хоч
ковтка води, але навiть якщо про?здили вони  мимо  рiвчака  чи  рiчки,  не
могли дозволити собi тако? розкошi, а пiдстьобували змучених коней i мчали
далi.
   ?хати стало важче ще  й  тому,  що  перед  Днiстром  мiсцевiсть  почала
змiнюватись: замiсть рiвного степу, тут пiшли  горби,  порiзанi  ярами  та
вузькими узвозами, глибокi долини, порослi кущами байраки.
   Арсен з тривогою поглядав на сонце:  чи  скоро  воно  сяде  за  далекий
небосхил? Чи витримають конi такий шалений бiг до ночi? Бо тiльки в  цьому
вбачав вiн порятунок.
   Тим часом Чора наполегливо переслiдував ?х. Хоча вiдстань мiж  ними  не
зменшувалася, але й не збiльшувалась. Коли  втiкачi  з  превеликим  трудом
здиралися на гребiнь горба, переслiдувачi в цей час спускалися  в  долину,
?х роздiляла вiдстань в одну версту - не бiльше.
   Стеха ледве трималася в сiдлi.
   - Ой, нема бiльше сили! - скрикнула вона, коли дорога круто пiшла  вниз
вузьким глибоким узвозом.
   З гори верхи на конi i досвiдченому вершниковi важко й незручно  ?хати,
особливо коли кiнь летить навскач. Що ж казати про непризвича?ну до  цього
дiвчину!
   - Потерпи, кохана, - шепнув Роман, який весь час тримався поряд з нею.
   Арсен теж пiдбадьорив сестру:
   - До вечора недалеко? Вночi спочинемо!
   З узвоза вискочили в долину, по  якiй  протiкав  чималий  ручай.  Через
нього  було  перекинуто  вузький  дерев'яний  мiсток.  Поряд   з   мiстком
розкинувся затишний берег з розкiшною зеленою травою. Сонце вже опустилося
так низько, що сiло за високий, порослий лiсом горб, i в  долинi  панувала
при?мна прохолода. Рай, та й годi!
   Але цей рай здався втiкачам страшним пеклом: на зеленому лужку  паслися
осiдланi конi, ближче до узвозу яничари ставили намет, а через мiсток саме
поволi перевозили важкий вiз, критий брезентовими попонами.
   Дорога була перекрита.
   Втiкачi, виринувши раптово  з  узвозу,  замалим  не  врiзалися  в  гурт
яничарiв,  що  стояли  на  дорозi  i  спостерiгали,   як   ?хнi   товаришi
пiдтримували воза, пiд яким прогиналися тонкi жердини настилу.
   - Ех, чорт! - вилаявся тихо Арсен, бистро окидаючи поглядом  мiсцевiсть
i шукаючи виходу з пастки.
   Виходу не було. Попереду - турки.  Позаду  -  Чора  зi  сво?ми  людьми.
Мiсток перекритий. А береги струмка такi обривистi,  що  перестрибнути  чи
пере?хати вбрiд - годi було й думати!..
   З узвозу долинув глухий тупiт копит.  Через  якусь  хвилину-другу  Чора
наздожене ?х.
   Арсен  з  тугою  поглянув  на  протилежний  берег  струмка.  Невже  тут
погибати? Невже ?х  спiткала  та  безглузда  випадковiсть,  яко?  вiн  так
боявся?
   Так, спiткала... Виходу нема... Залиша?ться одно -  звернути  в  лiс  i
виграти час, поки стемнi?. Надiя невелика, та все ж надiя...
   - За мною, Романе! За мною, Стехо! - гукнув схвильовано i  вдарив  коня
ногами пiд боки.
   Та в ту ж мить чиясь рука схопила за гнуздечку i осадила його назад.
   Попереду стояв молодий яничарський чорбаджiя.


   10

   - Ненко! - вигукнув вражений Арсен. - Звiдки ти?.. Як тут опинився?
   - Тс-с-с!.. Передусiм я - Сафар-бей, - промовив той. -  А  як  опинився
тут - про це згодом... З таким же правом я мiг би i перед тобою  поставити
подiбне запитання...
   - Про це теж потiм... А зараз врятуй нас вiд погонi! За  нами  женеться
син Кучука... Виявилось, це вiн викрав Стеху, а ми з Романом  визволили...
Та ось i погоня!
   З  узвозу  виринув  на  змиленому  конi   Чора,   за   ним   -   кiлька
во-?нiв-нога?в. Побачивши Стеху i козакiв, Чора вихопив шаблю i кинувся до
них.
   - Гяури проклятi, я уб'ю вас! Арсен i Роман теж оголили шаблi. Але всiх
випередив Ненко. Пiднявши пiстоль, вiн метнувся назустрiч Чорi.
   - Стiй!.. Ти хто такий, що накида?шся на во?нiв падишаха? Негiдник!
   Уздрiвши перед собою яничарського агу iз  срiбним  челенком  на  чалмi,
Чора осадив коня i опустив шаблю. Вiн не зумiв приховати розгубленост!
   - Я не нападаю на во?нiв  падишаха,  ага...  Я  тiльки  хочу  повернути
невiльницю, яку викрав у мене цей мерзенний гяур!
   Видно було, що вiн не впiзнав Сафар-бея - чи то  через  схвильованiсть,
чи через те, що погустiшали сутiнки.
   Тим часом переслiдувачi збилися бiля  свого  ватажка,  а  довкола  них,
притягнутi  криками,  тупотом  кiнських  нiг  i  незрозумiлим  замiшанням,
згромадилися яничари.
   - Гей, во?ни! - гукнув Ненко. - Вiзьмiть цих негiдникiв пiд стражу!  Та
стережiть пильно, щоб жоден собака не втiк! Яничари вмить стягнули татар з
коней, обеззбро?ли. Чора намагався протестувати.
   - Я жалiтимуся прибережному азi! Ти поплатишся за самоправство,  ага!..
Я син мурзи Кучука!
   - Тим гiрше!  -  усмiхнувся  Ненко.  -  Син  мурзи  напада?  на  во?нiв
падишаха! Непоштиво ставиться до яничарського аги... За таке по голiвцi не
погладять. Вiзьмiть його!
   Яничари схопили Чору, заломили назад руки. Хлопець намагався вирватися,
кричав, що це помилка, що вiн i в думцi не мав намiру нападати  на  во?нiв
падишаха чи ображати агу, але його не  слухали  -  стусонули  межи  плечi,
потягли до табору.
   Ненко залишився наодинцi з втiкачами.
   - Ну от, ви в безпецi, - сказав вiн, пiдморгнувши по-дружньому. - Тепер
я можу тримати Чору i його людей скiльки треба - аж до Дунаю... На той час
ви будете далеко за Днiстром, i  вiн,  хоч  би  як  хотiв,  не  зможе  вас
наздогнати...
   - Дяку?мо тобi, Ненко. - Арсен потиснув йому руку. - Не знаю,  що  б  з
нами було, коли б не така щаслива зустрiч...
   - Дякуйте аллаховi, - Ненко усмiхнувся. - Але чого  ж  ми  тут  сто?мо?
Прошу до шатра... Гадаю, вам цiкаво буде побесiдувати з во?водою Младеном,
та й пiдкрiпитися не завадить...
   - То i Младен тут? - Арсен не приховував радостi.- А Златка?
   Ненко враз спохмурнiв.
   - Про Златку нiчого не вiдомо. Нiяких слiдiв... Ми гадали,  що  вона  в
Криму.
   - В Криму ми з Романом були. Там ?? нема?... Вони рушили  помiж  возами
до намету, що стояв над самим струмком. Ненко йшов  попереду,  i  яничари,
вклоняючись, поспiшали дати йому дорогу.
   Бiля одного воза Ненко зупинився.
   -  Впiзна?те?  -  показав  пальцем  на  темну   постать   людини,   що,
скарлючившись, сидiла бiля заднього колеса.
   Арсен,  Роман  i  Стеха  глянули   на   заросле   обличчя   незнайомця.
Скуйовджене, давно не стрижене волосся спадало йому на лоба. Дорогий  одяг
пожмаканий i висiв на схудлих плечах, як на кiлку.
   Чоловiк на мить пiдвiв голову. Каламутний  погляд  байдуже  ковзнув  по
лицях, i повiки вiдразу склепилися.
   - Юрiй Хмельницький! - скрикнув Арсен, коли вони вiдiйшли вiд  воза,  i
вражено глянув на Ненка. - Невже то справдi вiн?
   - Як бачиш - вiн, - хитнув головою Ненко. - Колишнiй гетьман...
   - Отже... тепер...
   -  Великий  вiзир  наказав  схопити  його  i  на  арканi  притягнути  в
Стамбул... А з ним доставити i все його багатство, яке вiн устиг нагарбати
в Немировi. - Ненко показав на важко навантаженого воза, що  пiд  охороною
чималого загону вершникiв саме пере?хав мiст i зупинився посеред табору.
   Це був той вiз, що перешкодив втiкачам перемахнути через струмок,  i  в
думках Арсен подякував долi,  що  так  трапилося.  Слiпий  випадок,  який,
здавалося, загрожував ?м смертельною небезпекою, принiс  порятунок  i,  що
найголовнiше, зустрiч iз Ненком i Младеном.
   - Чим же Юрась прогнiвив султана? Зда?ться, вiн вiрою i правдою  служив
йому...
   - Менi про те не доповiдали... - з iронi?ю сказав Ненко. -  З  Кам'янця
одного дня прибув чауш з  наказом  -  i  ми  той  наказ  виконали...  Менi
доручено доставити гетьмана i його  скарб  до  Стамбула  i  там  доповiсти
безпосередньо великому вiзировi.
   - Хто ж тепер гетьманом у Немировi?
   - Кара-Мустафа, зажерливий, мов бiс, - понизив голос Ненко. - Йому мало
того,  що  загарбав  у  скринях  Юрася  Хмельницького...  Тож  вiн  продав
Правобережну Укра?ну молдавському  господаревi  за  чималий,  мабуть,  мiх
золотих, а той розсила? в усi кiнцi сво?х полковникiв...
   - Он як! Тепер  господар  видушуватиме  з  народу  те,  чого  не  встиг
видушити проклятий Юрась...
   - I справдi проклятий! - вiдгукнувся  Ненко.  -  Нiхто  в  Немировi  не
пожалiв за ним, коли ми на арканi виводили його з мiста... Тiльки  чулося:
"Туди йому й дорога!"
   -  Отже,  це  наказ  великого  вiзира,  -  промовив  замислено   Арсен,
пригадавши зустрiч з ним у Кам'янцi. - Клюнула рибка на приманку...
   - Клюнула... - погодився Ненко. - I тепер, коли я дiзнався, що Златки в
Криму нема?, менi зда?ться, що це дiло його рук.
   - Ти його допитував? - Арсена аж струснуло вiд Ненкових слiв.
   - Нi, не допитував... Адже ця думка прийшла менi в голову щойно.
   - Ми допита?мо його зараз!
   - Тiльки не поспiшай. Ма?мо час. Ходiмо до намету, ти ще не  бачився  з
батьком... тобто з во?водою Младеном...


   11

   У наметi було темно. З  протилежного  вiд  входу  кутка  почувся  голос
во?води Младена.
   - Це ти, Ненко?
   - Я... Але не сам.
   - З ким же, Сафар-бею? - Младен тривожно скрикнув i схопився  з  лiжка.
Видно, йому було досадно, що при  стороннiх  у  нього  неждано  вихопилося
слово "Ненко".
   Ага не вiдповiв i  плеснув  у  долонi  -  молоденький  яничар  внiс  на
срiбному пiдсвiчнику лойову свiчку i,  поставивши  на  невисокий  похiдний
столик, безшумно вийшов.
   Младен ступив наперед, жмурячи вiд свiтла очi,  напружено  вдивлявся  в
три темнi постатi, що стояли за Ненком. I чим довше вiн вдивлявся  в  них,
тим бiльше на  його  обличчi  вимальовувався  подив,  що  врештi  вибухнув
радiстю.
   - Арсене? Голубе! - вiн кинувся з  розкритими  обiймами  до  козака.  -
Другарю мiй! Сину!..
   Старий во?вода мiцно обняв Арсена, просльозився. Довго не мiг вiд нього
вiдiрватися, мов боявся втратити. I тiльки тодi, коли перший порив радостi
минув, випустив його з рук.
   - I Стеха тут! I Роман! - Вiн обняв ?х. - Дорогi  мо?!  Звiдки  ви?  Як
потрапили сюди?
   Ненко тим часом вийшов з намету - i незабаром, за  його  наказом,  було
внесено вечерю. Запиваючи ?жу холодною джерельною водою. Арсен,  як  умiв,
коротко розповiв про ?хнi пошуки Златки, про подорож до Криму  i  Буджака,
про визволення Стехи i втечу вiд погонi.
   У Младена все нижче й нижче опускалися  плечi.  Почувши,  що  Златки  в
Криму нема?, що нема? ?? i в Буджаку, -  отже,  слiд  ??  загубився  ще  в
Немировi, вiн важко зiтхнув.
   - У Немировi ми теж усе перевернули - нема. I нiхто нiчого не  зна?.  А
може, хто й зна?, та мовчить...
   - ? одна людина, що зна?, де Златка, - сказав Арсен.
   - Хто ж це? - кинувся Младен.
   - Гетьман!
   - Гетьман?.. Юрась Хмельницький?
   - Так.
   Младен недовiрливо поглянув на Ненка, нiби питав у  нього  поради.  Тон
ствердно хитнув головою.
   - Так, ми гада?мо, що вiн зна?,  де  Златка.  I  зараз  примусимо  його
сказати правду!
   Ненко знову плеснув у долонi. Полог вiдхилився - з'явився вартовий.
   - Приведи сюди гяура-гетьмана!
   Юрiя Хмельницького притягнули на арканi, що обвив йому шию. Видно, його
щойно розбудили, бо вiн розгублено блимав очима, не розумiючи, куди i  для
чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, вiн зараз зовсiм не  був
схожий на того зарозумiлого правителя, який нагонив страх на  пiв-Укра?ни.
Стояв iз зв'язаними за спиною руками, з арканом, що зловiсно телiпався  на
ши?, i покiрно ждав яко?сь ново? напастi.
   Коли вартовий вийшов, Ненко  подав  Хмельницькому  низенький  стiльчик,
сказав:
   - Сiдай, гетьмане, та слухай мене уважно! Той сiв i пiдвiв тьмянi очi.
   - Я слухаю, ага.
   Ненко пiдiйшов i схопив Юрася за плече.
   - Де подiлася моя сестра? Юрась здригнувся.
   - Я н-не знаю, - вiдповiв глухо. - ?? викрали татари...
   - Не поспiшай стверджувати це! Подумай...
   - Я мав досить часу думати.
   - I все ж, гетьмане, тобi доведеться подумати ще i пригадати те, що  ти
так уперто намага?шся забути чи приховати, - сказав,  виступаючи  наперед,
Звенигора. - Ти мене впiзна?ш?
   Юрiй Хмельницький оторопiло глянув на козака.
   - Запорожець?.. Ти?!.
   - Так, це я... I я радий, що бог не позбавив тебе пам'ятi.  Отже,  ма?ш
пам'ятати й те, куди запроторив Златку!
   - Далася вона вам... Цього я не знаю!
   - Згада?ш, виродку! - вигукнув Арсен.
   Вiн був  страшний.  Важко  дихаючи,  з  налитими  люттю  очима,  поволi
пiдiйшов до колишнього  гетьмана,  схопив  його  за  шию  обома  руками  i
струснув так, що в того замалим не вiдiрвалася голова.
   - Згада?ш i скажеш! А не скажеш - тут тобi й смерть! - Козаковi  пальцi
вп'ялися в тонку шию Юрася. - Ну, кажи, недолюдку!
   Юрась смертельно зблiд, захарчав. Очi йому  полiзли  на  лоба.  З  вуст
зiрвалися хрипкi слова.
   - Зач-чекай... С-скаж-жу...
   Арсен розслабив пальцi. Юрась хапнув ротом повiтря,  струснув  головою.
Губи його посiрiли i щось белькотали нерозбiрливе.
   - Ну, кажи! - знову струснув його Арсен. - I не думай брехати! Бо...
   В наметi  запала  тиша.  Погляди  всiх  уп'ялися,  мов  ножi,  у  чорнi
гетьмановi очi. Що вiн скаже?
   - Та дiвчина... мене образила... - нарештi вимовив  Юрась,  затинаючись
вiд страху. - Я не мiг стерпiти тако? наруги...
   - Ну, i що ти зробив? - пiдбадьорив його стусаном Арсен.
   - Я наказав...
   Голос колишнього гетьмана зiрвався i завмер.
   - Що ти наказав?
   - Я наказав одвезти ?? в Кам'янець i... - Юрась знову замовк.
   - Та говори ж, клятий! - не стерпiв Роман, зiрвавшись з  мiсця,  пiдбiг
до Юрася i занiс над його головою ятаган.  -  Говори!  Не  сотай  жили  iз
серця!
   - I... i продати, - ледь чутно видихнув той.
   - Продати! - одночасно вигукнули Младен i Ненко.
   - Продати! - заревiв Арсен. - Я уб'ю тебе, негiднику! Але Романова рука
лягла на плече друга.
   - Чекай, Арсене!.. Заспокойся... Якщо вiн скаже, кому  й  куди  продано
Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! - I повернувся до Юрася.  -
Ти чу?ш, нелюде? Кажи!
   Юрась позеленiв. Його тiпала лихоманка. Правди  сказати  не  хотiв,  бо
бiльше за все на свiтi боявся великого вiзира, до якого - як думав  вiн  -
його приведуть через кiлька тижнiв. Сказати ж, що Златку вiн  вiдправив  у
подарунок великому вiзировi - це означало або померти зараз вiд шабель цих
шибайголiв, якi невiдомо як i звiдки  звалилися  на  його  голову,  або  ж
загинути в лютих муках вiд костоломiв великого вiзира.
   - Я... я не з-знаю, кому продано дiвчину, - пробелькотiв Юрась. - Але я
з-знаю, хто ?? продав...
   - Хто?
   - Свирид Многогрiшний... Це вiн возив ?? у Кам'янець... А  я  потiм  не
цiкавився ?? долею, - додав вiн зовсiм тихо i якось невпевнено.
   Арсен i Ненко переглянулись. Ця невпевненiсть породила у  них  пiдозру,
що Юрась, сказавши неправду або тiльки швправду, викручу?ться.
   - Я не вiрю тобi, поганцю! - Арсен аж тремтiв.  Пальцi  знову  стиснули
горло Юрася. - Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!
   Вiн був страшний.
   Юрась вiдсахнувся. Все його тiло покрилося холодним потом.
   - Н-не вбивай... Я скажу все... - Вiн раптом упав на колiна.
   - Ну!
   - Я вiддав ??  в  подарунок  Кара-Мустафi...  В  гарем...  Многогрiшний
одвiз... - тихо вимовив Юрась, ждучи найгiршого.
   В наметi настала  могильна  тиша.  Арсенова  рука  мимоволi  ослабла  i
вiдпустила горло гетьмана. Всi з жахом i огидою дивилися  на  нiкчему,  що
понуро стояв на колiнах.
   Вiддав Кара-Мустафi! В гарем!
   Арсен зблiд i безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки
намету. Вiн сподiвався найгiршого - i ось воно прийшло!
   Златку - в гарем!
   Кара-Мустафi! Великому вiзировi!
   Розум вiдмовлявся  вiрити.  Вуха  не  хотiли  чути  цих  убивчих  слiв.
Арсенове серце розривалося вiд пекельних мук. Не легше  було  Младеновi  i
Ненковi. Роман обняв Стеху за плечi, мовби бажаючи захистити ??  вiд  зло?
долi, яка спiткала Златку.
   Довго в наметi панувала напружено-болiсна тиша. ?? порушував лише трiск
свiчки, та здалеку чулося глухе iржання коней.
   Нарештi першим опам'ятався  Ненко.  Вiдкривши  полог  намету,  покликав
вартових i наказав:
   - Заберiть в'язняi Та пильно стережiть!
   Юрiя Хмельницького вивели.
   Младен сiв на похiдне лiжко й, обхопивши сиву голову руками,  застиг  у
важкiй задумi. Ненко повiльно ходив з  кутка  в  куток,  вiд  того  свiтло
свiчки блимало, колихалося, i мерехтливi  тiнi  снувалися  довкола.  Стеха
плакала. А Роман пiдiйшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечi,
але слiв розради не знаходив.
   Нарештi Ненко зупинився.
   - Що будемо робити, друзi? - спитав тихо. Нiхто йому не вiдповiв.
   - Арсене, годi побиватись - думати треба! - пiдiйшов вiн до запорожця.
   - Що ж тут довго думати? - з болем, що спотворив йому обличчя, вiдповiв
Арсен. - Златцi нiчим не допоможеш... Залиша?ться одно - убити негiдника!
   - Кого?
   - Юрася... Кого ж iще?
   Ненко скрушно похитав головою.
   - Нi, я не дозволю вбивати його! Азем-ага доручив менi доставити в'язня
в Стамбул, в Семивежний замок... I я виконаю цей наказ!
   - Чого ж тодi пита?ш, що робити?.. Я по?ду з тобою в Стамбул, проберуся
до Кара-Мустафи i вб'ю його!
   - А Златка? Арсен задумався.
   - А Златку вирву з неволi!
   - Ти це говориш серйозно, другарю? - пiдвiвся Младен. - Адже  сам  чув,
де зараз наша Златка!
   - Де?
   - В гаремi...
   -  Ну  й  що?  -  Арсен  враз  насупився,  пригадавши  раптом   далекий
Кизил-Iрмак, замок Ак-су i Гамiдову жертву Iраз, яку Iсмет мертву  нiс  на
витягнутих руках...
   - Але ж... - Младен запнувся i  похилив  голову.  Арсен  зрозумiв  стан
во?води, який вважав, що тепер, дiзнавшись,  що  Златка  в  гаремi,  козак
вiдмовиться вiд не?. "Батьку, батьку, - обняв його за плечi, -  як  же  ти
так можеш думати про мене?"
   А вголос сказав, звертаючись до всiх:
   - Дорогi мо?, тепер, коли зна?мо, де перебува? Златка, хiба  можемо  ми
помишляти про щось iнше, крiм одного - як  ??  визволити?  -  Вiн  говорив
тихо, а всiм здавалося, що вiн кричить i кожне слово - то згусток болю.  -
I що б з нею не трапилося, вона наша... Вона моя! А, до  речi,  ми  ще  не
зна?мо, що з нею. Де вона...
   - Що ж ти пропону?ш? - спитав Ненко. Арсен повернувся до нього.
   - Я по?ду з тобою в Стамбул,  i  ми  там  про  все  дiзна?мося...  Слiд
певний! Пiд страхом смертi Юрась сказав правду... Отже, слово за  нами.  I
передусiм за мною!  Життя  покладу,  а  Златку  знайду  i  вирву  з  лабет
Кара-Мустафи!
   Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.
   - Дякую, сину!
   - Дякую, брате!
   ?хнi руки сплелися в дружньому потисковi.
   До них пiдiйшли Роман i Стеха.
   - Може, i ми з вами? - тихо спитав Роман.
   - Нi, нi, - заперечив Арсен. - Ви зi Стехою по?дете сво?ю дорогою.  Ось
вам ярлик мурзи. Тепер вас нiхто не переслiдуватиме, бо Чору ми вiдпустимо
аж на Дуна?. Ви ж на тон час досягнете Бугу i там зустрiнетесь iз  Палi?м,
який з товариством не примусить довго  чекати  на  себе.  ?дьте  прямо  до
Ки?ва, а там на Iрпiнь - до наших. Матiр вiтайте,  дiдуся...  Скажiть,  що
люблю ?х i думаю про них весь час. А додому повернуся тiльки  зi  Златкою.
Або не повернуся зовсiм.
   - Братику! - схлипнула Стеха.
   - Дурнесенька, ну, чого ти хова?ш мене  заздалегiдь?  Повернусь  я!  От
побачиш... - I вiн поцiлував сестру в заплаканi очi.


   12

   Палiй погостював три днi  i  ввечерi  оголосив,  що  завтра  вiд'?здить
додому.
   - Пора i честь знати,  -  сказав  на  припрошування  сестри  залишитися
надовше.
   - Хiба тобi у нас погано? - вставив сво? слово Кучук.
   - Непогано... Дякую за гостиннiсть. Але самi зна?те: в гостях добре,  а
дома краще.
   Палiй не сказав, що так було домовлено з Арсеном i Романом: якщо ?х  не
буде протягом трьох днiв, то вiн разом iз товариством  ма?  подякувати  за
хлiб, за сiль i рушати в путь. Вони  визначили  точно  дорогу  на  Ки?в  i
урочище на Бузi, де повиннi були зустрiтися.
   Три днi минуло. Отже, Арсен з Романом i Стехого вже в безпечному  мiсцi
i чекають на нього.
   Одно  турбувало  Палiя  -  раптове  зникнення  Чори.  Варвара-ханум  на
запитання брата вiдповiла, що хлопець, мабуть,  гайнув  з  однолiтками  до
моря. Але Палiй не повiрив цьому: не мiг уявити, як би  це  племiнник  без
поважно? причини гайнув на море вiд гостя-дядька, якого бачить  уперше,  а
може, й востанн?. Крiм того, завважив якусь нещирiсть у словах сестри.
   Це його насторожило.
   Зрозумiвши, що Палiй твердо сто?ть на сво?му, Кучук-бей i Варвара-ханум
влаштували гостям урочисту вечерю.
   Простора свiтлиця була застелена пухким  килимом,  на  який  невiльницi
наставили полумискiв iз ?жею, глечикiв з вином та щербетом.
   Кучук-бей  посадив  Палiя  поряд  iз  собою  i   сам   частував   його.
Варвара-ханум пригощала козакiв.
   Коли випили по кухлю вина, зав'язалася розмова. Привiд ?й подав  мурза,
назвавши Палiя братом i другом. На це Палiй вiдповiв:
   - Так, сьогоднi ми з  тобою  друзi,  мурзо...  Ба  навiть  родичi...  I
недалекi - адже держиш мою сестру. Тож давай вип'?мо за те, щоб  жити  нам
по-родичiвськи! Ти не нападай на Укра?ну, не пали наших  сiл  i  мiст,  не
вбивай людей, не бери ясир... А ми,  з  свого  боку,  не  нападатимемо  на
Ногайську орду, зокрема на Бiлгород-ську...
   - Ти хочеш неможливого, Семене, -  заперечив  Кучук,  тримаючи  в  руцi
недопитий кухоль. - Як же ми житимемо без вiйни? Невже ти дума?ш, що нога?
оратимуть, сiятимуть  пшеницю,  просо,  як  гяури?  Невже  вони,  володарi
степiв, приростуть до землi, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Нi, аллах
створив нога?в людьми вiльними i войовничими? Сьогоднi ми тут, а завтра  -
за Бугом чи за Днiпром! Шаблею i стрiлою ми здобува?мо  сво?  багатства  -
одяг, коней, збiжжя, рабiв!
   - Але ж  це  суперечить  доброму  сусiдству  i  здоровому  глуздовi!  -
запально вигукнув  Палiй.  -  Якщо  так  триватиме  далi,  то  нашi  землi
знелюднiють, зубожiють, розоряться i стануть легкою  здобиччю  кого-небудь
третього. Султана, примiром... "Вiн i так наклав на вас лапу. Та й до  нас
було простягнув, поки ми не вдарили по нiй.
   - Не вмовляй мене, Семене. - Кучук допив вино i тильною  стороною  руки
витер губи. - Не вмовляй, бо це безнадiйно. Ми нападали на  вас  i  будемо
нападати. Це так же природно, як те, що вранцi - по волi аллаха -  сходить
сонце, а взимку ста? холодно i пада? снiг... Ногай зрiсся з конем,  шаблею
i луком, як риба з водою. Сам аллах не в силi змiнити його природи.  А  ти
хочеш, щоб це зробив я...
   Козаки вже сп'янiли i ледве стримувалися, щоб не наговорити господаревi
рiзких слiв. Метелиця червонiв, пирхав, але пiд поглядом Палiя замовкав  i
знай пiдливав у кухлi собi. Шевчиковi i Сiкачевi вина. Сiкач сидiв  як  на
голках, а Шевчик розкрив рота i витрiщився на мурзу, мов на диво.
   Палiй вiдчував, що почина? сердитись.
   - Тодi не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твiй  улус
та iншi улуси ногайцiв...
   - Я не ображаюсь. Тут - хто кого... Палiй блиснув очима.
   - Так, хто кого... Це буде  вiйна  довга,  затяжна,  аж  поки  один  iз
супротивникiв не зрозумi?, що карта його бита!
   - Сподiваюся, це буде карта не наша, - сказав, иiдсмiюючись, Кучук.
   - Хтозна... Невже ти гада?ш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи,  скажiмо
точнiше, п'ять-сiм тисяч вершникiв зможуть протистояти нам? Невже  гада?ш,
що ви в змозi винищити такий великий народ, як наш? Особливо  тепер,  коли
вiн об'?днався з Москвою?
   - Ой?, мошкови далеко... Не завжди вони зможуть допомогти вам...  А  ми
напада?мо несподiвано, як буря, i так  же,  як  буря,  потрощивши  все  на
сво?му шляху, зника?мо.
   Палiй насупився, глянув йому в чорнi,  з  коричнюватим  вiдтiнком  очi.
Погляди ?хнi схрестилися, нiби мечi.
   - Я не хотiв би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти  мислиш,  як
хлопчисько... Жоден народ на свiтi ще не  прохарчувався  вiйною.  Рано  чи
пiзно йому приходить  кiнець.  Щоб  жити,  людина  повинна  орати,  сiяти,
вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати...
   - Однак ти ж ма?ш шаблю при боцi!
   - Я змушений ?? носити, щоб захистити себе вiд таких людоловiв, як ти.
   - Один бiс - нападати чи захищатися... Це два обличчя однi?? й  тi??  ж
речi - вiйни! - вигукнув мурза.
   - Та не однаковi, - зразу ж вiдповiв Палiй. - Ось ми щойно пiдписали  з
ханом  договiр  про  перемир'я  на  двадцять  рокiв.  Зi  свого  боку  хан
зобов'язався не нападати на нас, не брати ясир  в  нашiй  землi...  А  ти,
пiдданий хана, вже йшов у похiд на Укра?ну - I вважа?ш це справедливим?
   - Нога? договору не пiдписували, - буркнув Кучук.
   - Але ж ти знав, що договiр пiдписаний, вiдiсланий царю i  султану  для
затвердження?
   - Знав.
   - I все ж iшов на нас вiйною!
   - Iшов... Бо мiй народ хоче ?сти!
   Палiй зцiпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блiдло, то червонiло лице
сестри, Варвари-ханум, як стискувалися кулаки його товаришiв.
   - Гм, бачу - добром з тобою ми не домовимося, мурзо, - промовив нарешт!
- Шкода!..
   Кучук зареготав, оскалюючи мiцнi зуби, що серед чорно?  бороди  бiлiли,
мов снiг, ударив Палiя долонею по колiну.
   - Не будемо морочити собi голови, Семене, тим, що буде. У вас  ?  гарна
приповiдка: хай буде, що буде, а буде те, шо  бог  дасть!..  Тож  сьогоднi
пиймо-гуляймо, а...
   - А про завтра не забуваймо, - перебив його мову Палiй. -  Бо  минулого
не змiниш, а майбутн? - в наших руках!
   - В руках аллаха, Семене! Чу?ш - в руках аллаха!..  Захоче  аллах,  щоб
загинув мiй народ, - i нiщо не вряту? його. А захоче щоб загинув  твiй,  -
то вiн загине, як би ти не ставав дибки!
   - Жорстокий твiй бог, мурзо, - похитав головою Палiй. -  А  коли  б  ми
були розумнi, то мiсця вистачило б для нас усiх...
   Кучук хотiв щось вiдповiсти, але в цю мить грюкнули дверi - i в кiмнату
ввiйшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, вiн похмуро  привiтався  i  довгим
докiрливим поглядом подивився на матiр.
   Варвара-ханум зблiдла. Той синiв  погляд  сказав  ?й  про  все:  i  про
причину його смутку, i про бiль, що пронизував його груди.  Вона  легенько
зiтхнула. Та ледь помiтний вогник, що враз спалахнув у ?? очах,  засвiдчив
про радiсть: син повернувся живий-здоровий, а полонянка, котра могла стати
причиною роздору i ненавистi в сiм'?, мабуть,  назавжди  щезла  з  ?хнього
видноколу.
   Палiй помiтив мовчазну мову сина й матерi, зрозумiв усе, що та?лося  за
нею,  i,  полегшено  зiтхнувши,  розправив  русявого  вуса.  Отже,   Стеха
визволена - i вони можуть завтра на зорi покинути Бiлгород i мчати на Буг,
до умовленого мiсця...


   13

   Переправившись через Дунай, яничарський  загiн  на  чолi  з  Сафар-бесм
поволi простував Добруджею до Балканського хребта.
   Одягнутий у яничарьке вбрання. Арсен разом з  Младеном  ?хав  весь  час
попереду: вiн не хотiв показуватись на очi Юрасю Хмельницькому, що  плiвся
прив'язаний до воза десь всерединi валки.
   I Арсен, i Младен поспiшали. Здавалося, коли б могли -  полетiли  б  на
крилах!
   Арсена пiдганяло бажання якнайшвидше добратися до Стамбула,  де  -  вiн
був упевнений - знайде Златку. Младена ж  тягнуло  вперед,  крiм  туги  за
дочкою, ще й iнше почуття. Пiд його ногами була  рiдна  болгарська  земля!
Десь там, на полонинах, у  зелених  долинах,  серед  лiсiв,  гуляють  його
побратими-гайдуки, борцi за волю Болгарi!... До них, до них рветься  серце
старого во?води!
   Коли на шостий день ?зди валка  здерлася  на  високий  перевал,  Младен
пiдкликав до себе Ненка й Арсена. Вигляд у нього був радiсний,  урочистий.
Вiн скинув чалму, розправив рукою довге  сиве  волосся,  глибодсо  вдихнув
прохолодне гiрське повiтря i сказав радiсно, урочисто:
   - Боже! Ось вона передi мною - Болгарiя! Стара Планина!  -  Вiн  раптом
став на колiна, нахилився i поцiлував землю. В очах його блищали сльози. А
пiдвiвшись, окинув поглядом горбастi синi кра?види, що  мрiли  вдалинi,  i
ледь чутно прошепотiв сухими вустами:- Болгарiяi Рiдна моя...
   I Арсен, i Ненко не проронили жодного слова. Вони розумiли, якi почуття
нуртують зараз у грудях старого во?води.
   Младен узяв ?х за руки, пiдвiв  на  край  бескиду,  з  якого  виднiлися
пiвденнi схили хребта, промовив схвильовано:
   - Синове! Тут ми з вами розстанемося.
   - Чому, тату? - здивувався Ненко. - Ми  ж  домовилися  ?хати  разом  до
Стамбула. Там наша Златка...
   - Вас дво? молодих, дужих... З мене  буде  невелика  помiч,  справитеся
самi. Визволите Златку... А я залишуся тут, у рiдних горах.  Десь  там,  -
вiн показав у далину рукою, - знайду сво?х  хлопцiв...  Вiрю:  ждуть  вони
мене? Десь там, - вiн знову пiдняв зморшкувату, але ще мiцну руку, -  мати
наша - Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чека? на мене...
   Вони довго стояли мовчки, аж поки  на  крутому  пiдйомi  не  показалася
валка, що поволi пiднiмалася вгору.
   Старий во?вода раптом заспiшив.
   - Ось що, синове, слухайте мене уважно... Перше вам i головне завдання:
визволiть мою доньку Златку. Де б вона не була -  хоч  би  i  в  сералi  '
самого султана, вирвiть ?? звiдти! I дайте знати про те у Сливен,  старому
Станку... Ви обидва зна?те, де вiн живе.  То  мiй  давнiй  друг  i  вiрний
помiчник... Зрозумiли?
   - Зрозумiли, - хитнув головою Ненко.
   - А друге завдання - пiдточуйте могутнiсть ПортиI Де тiльки можна. I як
тiльки можна!.. Знищiть великого вiзира Кара-Мустафу! То хитрий i запеклий
ворог уже пiдкорених i ще не пiдкорених народiв! А особливо  болгар...  Бо
вiн наробить усiм бiди!.. Про все, що варте уваги, сповiщайте  мене  через
Станка, а я знайду спосiб передати вашi та?мнi повiдомлення кому треба - у
Ки?в, а звiдти - в Москву, на  Запорожжя  чи,  коли  треба,  у  Варшаву...
Знайте: ворог нашого ворога - то наш спiльник. Допомагайте  йому  всюди  i
всiм чим можете! Ось так, синоие... А тепер давайте прощатися, бо не знаю,
чи побачу час ще коли-небудь... Роки мо? бiжать, мов гiрськi потоки, i все
ближче - вiдчуваю я - до вiчного моря спокою... Тож не будемо втiшати себе
зайвими надiями!
   Вiн обняв Ненка, мiцно притиснув до серця.
   - Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно  радий,  що  ти  зрозумiв
мене i подiля?ш мо? думки i  поривання.  Спасибi  тобi!  Будь  здоровий  i
щасливий, рiдний мiй!..
   Вiн вiдхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина,  потiм
рвучко поцiлував ще раз i повернувся до Арсена:
   - Арсене, другарю мiй, ти став менi теж рiдний, як син. Я в неоплатному
боргу перед тобою, бо ти знайшов дiтей мо?х. А ще в бiльшому  боргу  буду,
коли визволиш Златку...
   Вiн обняв козака i тричi - навхрест - поцiлував.
   - Знайду, батьку! Аби жива була - з пазурiв самого шайтана  вирву  нашу
любу Златку! - з почуттям вiдповiв Арсен, потискуючи руки во?води.
   Младен раптом посуворiшав, ще раз пильно глянув на сина i на Арсена,  а
потiм пiдiйшов до коня i легко, нiби за  плечима  не  було  тягаря  рокiв,
скочив у сiдло. Помахав рукою.
   - Прощайте, рiднi мо?! Хай щастить вам на  вашому  шляхуi  Вiн  торкнув
коня i звiриною стежкою звернув убiк вiд дороги.
   За хвилину його невелика ставна постать сховалася  в  гущавинi  зелених
кущiв. Арсен зiтхнув.
   - Ну, от i во?води Младена нема?...
   Тим часом  наблизився  обоз.  Пройшли  стомленi  яничари,  прогуркотiли
важкi,  обкованi  залiзом   колеса.   Протрюхикав   припнутий   до   воза,
припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький.
   Простоволосий, бо десь загубив шапку-гетьманку,  маленький  згорблений,
споганiлий, вiн ледве переставляв ноги i, похиливши голову, пiдстьобуваний
батогами кiнних охоронцiв,  через  силу  топтав  спiй  тяжкий,  бечслаипий
шлях...
   Арсен похмуро пронiн його суворим поглядом, i в його серцi як i кожного
рачу, коли вiн бачшi Юрася, почала наростати глуха ненависть. I  хоча  вiн
розумiв, що не один Юрась винуватець його поневiрянь, десь там попереду, в
могутнiй Портi, жорстокий Кара-Мустафа, з яким нiн iде битися не на  життя
а на смерть, однак цьому виродковi пробачити не мiг нi сво?х страждань, пi
страждань свого народу.
   Вiн зцiпив зуби, щоб стримати болiсний стогiн, що рвався з грудей.
   Ненко помiтив змiну, яка  сталася  з  Арсеном,  i,  скочивши  на  коня,
промовив спiвчутливо:
   - По?демо, братику!
   Але той, зiтхнувши, заперечно похитав головою.
   - ?дь, я наздожену, - i важко сiв у сiдло.
   У його приглушеному голосi прозвучала така  туга,  що  Ненко  не'  змiг
заперечити. А коли, рушивши вслiд за валкою, через деякий  час  оглянувся,
то побачив на перевалi,  над  стрiмким  урвищем,  одинокого  вершника,  що
темнiв на тлi ясно-голубого бездонного неба. I було в ньому щось  печальне
i грiзне одночасно.



   ШОВКОВИЙ ШНУРОК

   Частина перша

   ОДАЛIСКА

   Великий вiзир Асан Мустафа Кепрюлю, або Кара-Мустафа, як його  називала
вся Туреччина, поглянув на себе у велике,  в  позолоченiй  рамцi  дзеркало
роботи венецiанських майстрiв. У ньому вiн побачив  середнього  на  зрiст,
сухорлявого чоловiка в бiлому, як i належить великому  вiзировi,  одязi  й
такiй же бiлоснiжнiй  чалмi,  прикрашенiй  великим  самоцвiтом  i  срiбним
челенком.
   Наблизившись до дзеркала майже впритул,  вiн  почав  пильно  розглядати
сво? обличчя.
   Воно було темне, довгасте, з хрящуватим - не тюркським,  а  грецьким  -
носом, бо родина Кепрюлю походила з грекiв,  що  подiбно  багатьом  iншим,
потурчилися пiсля завоювання Константинополя османами. Двi зморшки спадали
вiд крил носа i рiзко окреслювали мiцно стулений рот. Вони надавали всьому
обличчю суворостi. На груди лягала чорна, з проблисками сивизни борода.  А
з-пiд крутих брiв виглядали допитливi чорнi очi, пронизливого погляду яких
не витримував нiхто, навiть сам султан Магомет.
   Згадавши султана, Кара-Мустафа криво посмiхнувся.
   Дитя! Доросле дитя, волею долi поставлене правити гiгантською iмперi?ю.
Йому б веселитися i розважатися  з  одалiсками,  яких  у  гаремi...  понад
пiвтисячi. Або - полювати...  Полювання  -  то  його  стихiя  i  найбiльша
пристрасть. Заради нього  султан,  не  задумуючись,  кине  державнi  дiла,
вiйсько, гарем i помчить у дикi хащi Родопських  гiр,  щоб  поганятися  за
вепрами, козулями, зайцями чи лисицями. Недарма ж вiн i прiзвисько  дiстав
- Авджi, тобто Мисливець...
   Кара-Мустафа  знову  посмiхнувся.  На  цей  раз   сумно.   Адже   йому,
справжньому правителевi Османсько? iмперi?, доводиться гнути  спину  перед
цим  нiкчемою  i  лiнтюхом,  який,  одначе,  корчить  iз   себе   великого
завойовника i мрi? про лаври Александра Македонського... А хто пiднiс його
на таку недосяжну висоту? Родина Кепрюлю,  яка  ось  уже  тридцять,  рокiв
беззмiнне да? Туреччинi  великих  вiзирiв!  Родина  Кепрюлю,  наймогутнiша
родина iмперi?, а можливо, i всього свiту,  з  надр  яко?  вийшов  i  вiн,
Кара-Мустафа! Це вона пiднесла на вершину влади Магомета четвертого, якого
бiльш спритнi брати,  претенденти  на  престол,  давно  б  уже  згно?ли  у
Семивежному замку... Нiкчема? Але спробуй хоч  пальцем  ворухнути  супроти
нього! Позбудешся не тiльки звання й мiсця великого вiзира, а й голови.
   Та нi! Рано чи пiзно наступить час, коли  вiн,  Кара-Мустафа,  не  буде
схилятися нi перед ким, бо сам стане правителем, султаном  чи  iмператором
велико?  iмперi?,  яку  збуду?  на  ру?нах  Австрi?,  Венецi?,  Польщi  та
нiмецьких князiвств. Уже готу?ться величезне вiйсько, перед яким  зiв'яне,
мов трава на морозi, об'?днана сила ворогiв Порти.  На  чолi  вiйська  вiн
пройде вздовж Дунаю, нищачи все на сво?му шляху.  Подiбно  Тамерлану,  вiн
стане грозою i бичем божим поганих гяурiв! На ?хнiх землях насадить iслам,
пiв-?вропи  наверне  до  вчення  пророка,  а  Вiдень,  прекрасну   столицю
австрiйського iмператора Леопольда, зробить сво?м головним мiстом!
   Все склада?ться якнайкраще. З царем московським Федором, слава  аллаху,
пiдписано перемир'я. Отже, на пiвночi розв'язано руки. Iмператор Леопольд,
пiд'юджуваний ?зу?тами, затопив кров'ю Захiдну Угорщину, ведучи безпощадну
вiйну проти повстанцiв, i це  допомогло  туркам  переманити  на  свiй  бiк
молодого графа Емерiка Текелi, що став  вождем  угорцiв.  Текелi  допоможе
османам у боротьбi проти Австрi?, за ним пiде  багато  тисяч  вiдчайдушних
во?нiв, а коли звершить сво? дiло i  стане  непотрiбний,  його  доведеться
усунути,  а  Угорщину,  цей  благодатний  край  на  берегах  Дунаю,   вiн,
Кара-Мустафа,  зробить  пашаликом  сво??   но-возбудовано?   iмперi?,   ??
житницею.
   Вивiдачi доносять, що Леопольд засила? та?мних послiв до короля Францi?
Людовiка XIV, щоб пiсля багатьох рокiв неприязнi, ворожнечi i во?н схилити
його до дружби або хоча б до нейтралiтету. Даремна  праця!  Великий  вiзир
одержав запевнення Людовiка в тому, що Францiя нiколи не пiде на  угоду  з
Австрi?ю, сво?ю давньою  суперницею  на  континентi.  Бiльше  того,  через
королеву Ляхистану Марiю-Казимиру, дочку зубожiлого  французького  маркiза
капiтана д'Аркена, Людовiк вимагав вiд Я на  Собеського  зберiгати  мир  з
турками i пiдтримувати мадяр проти Австрi!... Ян Собеський,  давнiй  ворог
Порти, поки що вага?ться... Хай вага?ться! Бо ма? пiдставу: у нього  нема?
нi вiйська, нi грошей...
   Великий вiзир поринув у думки. А в них переплелись химерно дiйснiсть iз
домислами, тверезi роздуми досвiдченого державного мужа i во?на з рожевими
юнацькими мрiями.
   Дивлячись у дзеркало, вже не помiчав свого обличчя i навiть забув  npfo
невеликi набряки пiд очима, що з'явилися останнiм  часом,  а  уявляв  себе
iмператором безмежно? iмперi?, яка простиратиметься вiд берегiв Дунаю бiля
Залiзних Ворiт до свiтловодого Рейну, а може, й далi. Те, що не  пощастило
зробити на Пiвночi, вiн здiйснить на Заходi.
   I, може, то на краще?
   Замiсть напiвпустельних укра?нських степiв по  обох  берегах  могутньо?
рiки Озу, яку гяури називають Днiпром, до його нiг  ляжуть  густонаселенi,
багатi провiнцi? кра?ни Золотого Яблука. Його кiнь викреше копитом  вогонь
об кам'янистi береги Присмеркового океану, про який  мрiяли  i  Аттiла,  i
Чiнгiсхан, i кривавий завойовник урусiв Бату-хан. Його рука пронесе зелене
знамено пророка до самого краю землi!
   Так, все це буде? Все це вiн зробить. Але  пiзнiше.  В  майбутньому.  А
зараз...
   Кара-Мустафа усмiхнувся i пiдморгнув, мов хлопчисько, сво?му зображенню
в дзеркалi. Розправив пальцями зморшку мiж бровами i ще раз пiдморгнув.
   А зараз вiн пiде на лiве крило свого великого палацу, проникне потайним
ходом у вежу i загляне в кiмнату, де за його наказом ось уже  який  мiсяць
держать квiтку раю, дiвчину-полонянку, незвичайна краса  яко?  збаламутила
серце першого сановника iмперi?.
   Вiн залишив кабiнет, минув  залу  прийомiв  i  напiвтемною  прохолодною
галере?ю дiйшов до сторожово? вежi, що примикала до палацу  й  непомiтними
для стороннього ока дверима сполучалася з ним.
   Сторожi тут не було.
   Кара-Мустафа вiдсунув легку декоративну шафу  i  без  зусилля  вiдчинив
масивнi дубовi дверi - видно, завiси були заздалегiдь добре змащенi олi?ю.
Вузькими гвинтовими сходами пiднявся вгору й зупинився в просторiй нiшi.
   Густа  напiвтемрява  облягала  все  довкола.  Та  Кара-Мустафу  це   не
бентежило. Вiн простягнув  уперед  руку  i,  намацавши  на  стiнi  раму  з
картиною, зняв ??.
   В ту ж мить  у  нiшi  стало  свiтлiше:  пiд  рамою  ховалося  невеличке
вiконце, що пропускало трохи тьмяного свiтла.
   Кара-Мустафа поставив обережно картину на пiдлогу i припав обличчям  до
скла.
   Перед його зором вiдкрилася велика кругла  кiмната,  упоряджена  навiть
для вiзирського палацу з небаченою розкiшшю. Стiни задрапiрованi барвистим
шовком i килимами. Злiва вiд дверей - велике дзеркало в золоченiй  оправi,
праворуч - шафа з бронзовими ручками. Посерединi,  в  красивiй  мармуровiй
чашi, грайливо бив невеличкий фонтанчик,  а  над  ним  розкинула  крислате
вiття нiжно-зелена пальма. З другого боку фонтана стояла широка, застелена
важким персидським килимом канапа. На нiй  лежала  дiвчина.  Бiля  не?  на
пiдлозi сидiла стара жiнка.
   Лише мiцнi грати на вiкнах не гармонiювали з розкiшшю цi?? кiмнати.
   Постоявши в  задумi  кiлька  хвилин  i  помилувавшись  красою  дiвчини,
Кара-Мустафа легенько зiтхнув, повiсив картину на  мiсце  i  почав  поволi
спускатися крутими сходами вниз.
   Останнiми днями стало його настiйною звичкою - приходити сюди i  кiлька
хвилин дивитися на полонянку. I хоч би  як  був  переобтяжений  державними
турботами, вiн знаходив час заглянути в кiмнату пiд вежею.
   Ось i сьогоднi - джумеат. Свята п'ятниця. ?ер халiфа,  тобто  урочистий
султанський намаз. I йому, великому вiзировi,  разом  з  iншими  найвищими
сановниками iмперi? потрiбно через годину-другу  супроводити  падишаха  до
мечетi Сулейманi? та Ая Софi?. А вiн не втримався, щоб не завернути сюди i
не глянути на прекрасне личко, на розкiшнi  коси  й  округлi  нiжнi  плечi
молодо? красунi.
   Кара-Мустафа повернувся тим же шляхом до свого кабiнету, ще раз  пильно
оглянув бiлоснiжну чалму iз сяючим челенком, такий же  бiлоснiжний  легкий
доломан з горноста?вою опушкою, красиву чорну бороду, зрiдка  припорошену,
мов памороззю, сивизною, i, залишившись задоволений собою, попростував  до
виходу.
   На подвiр'? на нього чекав почет. Старший  конюший  держав  за  уздечку
сiрого в яблуках коня. ?хати було недалеко - до пристанi.
   Кара-Мустафа на мить зупинився на ганку, бистрим поглядом окинув  двiр.
На повнi груди вдихнув свiже ранкове повiтря.
   О аллах, як тут гарно? Нi, хай  хто  що  не  каже,  його  ма?ток  Ейюб,
розташований за стiнами столицi, при самiй вершинi  Золотого  Рогу,  то  -
райська мiсцина!
   Великий двоповерховий палац, до якого примикають гарем, кухня  та  iншi
служби, потопа? у зеленi тiнистого саду. Всюди - море квiтiв. Прямо  перед
входом до палацу  -  пристань,  де  завжди  напоготовi  сто?ть  галера.  З
Золотого Рогу вi? прохолодою i запахами моря. Рай, та й годi! Не дивно, що
сам султан, вiдвiдавши Ейюб, це невеличке примiське сiльце, сказав:  "Коли
б не було на свiтi султанського сералю, то я волiв би жити в Ейюбi".
   Вiн зiйшов зi сходiв, легко сiв у сiдло i спрямував коня  до  пристанi.
Почет рушив за ним.
   На галерi було пiднято знамено великого вiзира.  По  парадному  траповi
Кара-Мустафа пiднявся на палубу. Корабельний ага вiдсалютував йому шаблею.
   В ту ж мить галера вiдчалила вiд берега.  Пропливла  Золотим  Рогом,  i
обiгнувши майже все мiсто i випливши  в  Мармурове  море,  взяла  курс  до
султанського мобейну.
   Тут великого вiзира вже ждали члени дивану - вiзирi, а також придворнi,
про посади i роль яких навiть вiн сам мав туманну  уяву.  Споконвiку  були
вони, i без них, здавалося, не мiг обiйтися жоден султан.
   Весь цей натовп посунув слiдом за великим вiзиром до палацу падишаха  i
поволi  танув,  розчиняючись  у  ще  бiльших  натовпах  придворних,  котрi
очiкували виходу султана, i в трьох  дворах,  i  в  численних  примiщеннях
сералю.
   Нарештi всi десь позникали, i Кара-Мустафа лишився  у  великiй  троннiй
залi сам. Якусь хвилину постояв, а потiм  поволi  попростував  до  високих
позолочених  дверей,  обабiч  яких   на   чатах   стояли   два   чорнолицi
велетнi-нубiйцi.
   В ту ж мить крiзь вiдчиненi  вiкна  з  двору  долинули  протяжнi  спiви
рiжкiв. Ударив тулумбас.
   Позолоченi дверi розчинились - i до зали увiйшов султан  Магомет.  Його
супроводжував тiльки один придворний - головний ?внух.
   Кара-Мустафа  мовчки  вклонився  i,  швидко  випроставшись,  очолив  цю
невеличку процесiю.
   Перед ними безшумно розчинялися дверi. Сторожа брала  на  караул.  Коли
проходили анфiладою кiмнат, до них  при?дналися:  шейх-уль-iслам,  вiзирi,
радники,  пашi,  чаушi.  Незабаром  сотнi   придворних   уже   супроводили
"намiсника бога на землi".
   У третьому дворi сералю султановi пiдвели бiлоснiжного  кра-сеня  коня.
Кiлька  найближчих  яничарiв  миттю  кинулися  наперед,   зiгнули   спини,
утворивши живi сходи. Султан зiйшов по них i сiв у сiдло.
   Знову пролунав грiм барабанiв. Вiдчинилися  ворота  другого  й  першого
двору - i процесiя рушила. Заспiвали зурни,  флейти,  рiжки.  Загримкотiли
тулумбаси. З тисяч горлянок вирвався крик: "Уй я уй!"
   Першими  з  ворiт  Топ-капу  вийшли  чотириста  яничарiв  при   повному
озбро?ннi, у красивих парадних шапках.
   Тисячнi натовпи, що запрудили  вулицi  й  майдани,  розступилися  перед
ними, утворюючи широкий  прохiд.  Рослi  дужi  яничари,  не  церемонячись,
розштовхували тих, хто забарився i вчасно не  вiдiйшов  убiк,  або  давали
мiцного тумака межи плечi - аж тi  летiли  сторчака.  Однак  потерпiлi  не
ображалися, а, пiдхопившись, знову витрiщалися на пишне, строкате й  бучне
видовище.
   Яничари з охоронних орт хизувалися дорогим одягом, барвистими шовковими
поясами, рiзномасною, але теж  дорогою  збро?ю  i  вiдрiзнялися  один  вiд
одного шапками. У одних вони були з бiлого сукна  без  нiяких  прикрас,  у
других - жовтi  у  третiх  -  синi,  прикрашенi  срiблом,  у  четвертих  -
прикрашенi золотом або самоцвiтами, що грали  проти  сонця  всiма  барвами
веселки.
   За яничарами вийшов загiн охоронцiв-силачiв. Потiм  ви?хали  яйабашi  -
кiннi охоронцi, в срiбних касках, на яких трiпотiли золототканi плюмажi. В
руках вони тримали напоготовi луки й стрiли.
   За яйабашами з'явилися пишно вдягнутi, у височенних долбандах чаушi  та
чаушбашi. ?хнi баскi конi були покритi парчевими попонами,  уздечки  сяяли
позолотою, а сiдла - срiблом.
   Не встигли стамбульськi обивателi  подивуватися  такому  багатству,  як
виступили лютi на вигляд скороходи-пай?ки, до пояса  голi,  мускулистi,  з
шаблями i ятаганами наголо, ладнi  накинутись  на  ворогiв  падишаха,  мов
голоднi собаки. На головах у них вiдливали срiблом i позолотою круглi, мов
корони, шоломи.
   А вже потiм з'явилися стамбульськi вельможi - аги  й  за?ми  пашi,  два
кази-аскери, муфтi?. На тонконогих арабських скакунах гордо сидiли вiзир!
   На деякiй вiдстанi вiд них iшов пiшки - так велiв звичай  i  придворний
етикет - великий вiзир Кара-Мустафа.
   За ним ?хав падишах.
   Чудовий бiлий кiнь, розпустивши пишного хвоста, ледве торкався копитами
землi. Його сiдло, чапрак i вся збруя ряхтiли  щирим  золотом,  перлами  й
самоцвiтами.
   Ослiпленi цим багатством, вигукуючи "уй я уй", люди не могли  вiдiрвати
очей вiд коня, що нiс на собi "тiнь бога на землi" "падишаха всесвiту".
   Султан Магомет Четвертий, сорокарiчний,  злегка  обважнiлий  чоловiк  з
м'яким невиразним обличчям, сидiв на конi звично, як природжений  на?зник,
- недарма вiн мав пристрасть до верхово? ?зди i полювання. Одяг  на  ньому
був такий розкiшний i так густо всiяний золотом, перлами  та  самоцвiтами,
що, здавалося, то не одяг, а саме сонце. Особливу увагу привертав до  себе
султанський  долбанд  з  двома  плюмажами,  усiяний   безлiччю   коштовних
камiнцiв, кожен з яких був вартий цiлого ма?тку.
   Зразу за султаном ?хали два бородатi богатирi  з  шаблями  при  поясах,
ятаганами, луками i сагайдаками, з яких виглядали пучки стрiл. Кожен з них
держав напоготовi  важкий  боздуган  з  блискучими  крицевими  гостряками.
Позаду йшли державнi казнадари i головний ?внух.
   До само? мечетi Сулейманi?,  де  султан,  зiйшовши  з  коня,  вклонився
пам'ятi сво?х попередникiв, падишахiв минулих епох, та  до  Ая  Софi?,  де
було вiдправлено сер халiфа -  султанський  намаз,  хвилювалося  неоглядне
людське море. В мiру наближення султана тисячнi натовпи з вигуками  "уй  я
уй" падали на колiна, а потiм схоплювалися i сунули  слiдом  за  кортежем,
топчучи тих, хто мав необачнiсть спiткнутись i опинитися пiд ногами...
   Пiсля намазу, коли, повернувшись до сералю, султан зiйшов з коня i зник
у покоях мобейну, його величезний почет хутко розтанув. Яничари розiйшлися
по сво?х сейбанах, придворнi вельможi роз'?халися по  домiвках,  а  простi
городяни, натiшившись  блискучим  видовищем,  заклопотано  брели  вулицями
мiста, повертаючись до буденних справ.
   З найвищих сановникiв у палацi залишилися тiльки найближчi  до  султана
люди - головний ?внух та великий вiзир.
   Кара-Мустафа,  поволi  походжаючи  вздовж   вiкон,   попiд   крислатими
пальмами, що були окрасою велико?  зали,  злився.  Ще  б  пакi  Султан  не
прийняв його вiдразу, а звелiв почекати, поки  вiн  трохи  спочине.  Iншим
разом великий вiзир не чекав би i по?хав би в Ейюб спочивати теж, але  двi
справи були такi нагальнi, що вiдкладати на завтра вiн нiяк не мiг.
   З години на годину, як  повiдомив  нарочний,  ма?  прибути  з  Немирова
яничарський загiн. Вiн привезе гетьмана Юрiя Хмельницького i  його  казну.
Султан уже дав згоду на усунення його вiд влади на Укра?нi, а тепер  треба
домогтися, щоб дозволив стратити або кинути у страшнi каземати  ?ди  Куле.
Тодi можна було б безперешкодно привласнити його багатства.
   I по-друге, з Дунаю, вiд будського  пашi  Iбрагiма,  прибув  посланець,
який привiз новi повiдомлення з Вiдня. Задумавши вiйну з  Австрi?ю,  Порта
давно пильно стежила  за  кожним  кроком  вiденського  двора.  Цi  останнi
важливi вiстi теж треба негайно  довести  до  вiдома  падишаха.  Тому  так
нетерпеливилося великому вiзировi.
   Коли маленька стрiлка великих золочених дзигарiв,  що  стояли  в  кутку
зали на високому, теж iз позолоченими  нiжками  столиковi,  двiчi  обiйшла
коло, вiн рушив до султанських поко?в. Назустрiч пiдвiвся головний  ?внух,
котрий, мов вiрний пес, пантрував бiля "порога щастя".
   - Пора! - коротко кинув Кара-Мустафа.
   - Я спитаю дозволу, бейефендi, - вклонився той i зник за дверима.
   Через якийсь час вiн повернувся i, оголосивши,  що  падишах  дав  згоду
вислухати великого вiзира, ще з нижчим поклоном  впустив  Кара-Мустафу  до
султансько? опочивальнi.
   Це  була  велика  розкiшна  кiмната.  Султан  напiвлежав  на   широкiй,
гаптованiй по боках срiблом отоманцi, а на килимi, бiля його  нiг,  сидiла
молода красива одалiска, грала на  лютнi  i  тихо  наспiвувала  iталiйську
пiсеньку.
   Кара-Мустафа низько вклонився.
   Одалiска миттю урвала спiв, опустила на обличчя  серпанок  i  зникла  в
бiчних дверях. Головний ?внух вийшов теж.
   Султан пiдвiвся. На його  розповнiлому,  випещеному  обличчi  промайнув
вираз удаваного невдоволення й досади.
   - Великi вiзирi, мабуть, придуманi аллахом для  того,  щоб  султани  не
мали спокiйного життя, - сказав вiн капризно. -  Ти  налякав  цю  маленьку
iталiйську пташину, i вона втекла...
   Кара-Мустафа вклонився ще раз.
   - Я визнаю свою провину, мiй володарю, але, на  жаль,  i  в  намiсникiв
бога на землi ? обов'язки, хоча, не приховаю цього, ?х значно менше, нiж у
великих вiзирiв... I цi обов'язки змушують мене  турбувати  мого  падишаха
навiть у святу п'ятницю.
   Султан на знак згоди кивнув головою.
   - Ну, гаразд, гаразд... Розповiдай, що трапилося!
   - Мiй повелителю, - почав тихо Кара-Мустафа, - пiсля  переможно?  вiйни
проти урусiв...
   - Ця перемога дуже дорого нам коштувала, - похмуро кинув султан. -  Хай
у майбутньому оберiга? нас аллах вiд таких перемог!
   Кара-Мустафi не сподобалися цi слова султана, але вiн зробив вигляд, що
не чув ?х, i знову повторив те, що  сказав  щойно.  Тiльки  тепер  у  його
голосi почулися металевi нотки, якi вiн iнодi дозволяв собi  в  розмовi  з
султаном, коли якимось пiдсвiдомим чуттям вiдчував,  що  той  перебува?  в
станi душевно? млявостi i не розгнiва?ться на нього.
   - Мiн повелителю, пiсля нашо? перемоги на пiвночi ми вiдразу  ж  почали
готуватися до вiйни на заходi... Зараз настав час  приймати  рiшення.  Вiд
пашi  Iбрагiма  ?  донесення.  Нашi  вивiдачi  в  Австрi?  сповiщають,  що
вiденський двiр теж не дрiма?... Iмператор Леопольд з  благословення  папи
Iнокентiя направив  послiв  у  Варшаву  до  .короля  Яна  Собеського,  щоб
домовитися про союз...
   - Що? Вони таки хочуть пiдписати договiр?
   - Так. До них при?днуються нiмецькi курфюрсти.
   Магомет схопився з отоманки. Повiдомлення схвилювало його.
   - Ми висiчемо ?х упень! - вигукнув вiн. - Ми  запроторимо  ?х  усiх  на
галери! Адже у Собеського нема? й десяти тисяч вiйська!?
   - Однак подейкують, що вiн зобов'язу?ться виставити сорок тисяч.
   - Хотiв би я побачити тi сорок тисяч! Звiдки ?х вiзьме? Казна ж у нього
порожня.
   - Зате у папи багато золота... Дасть Ватiкан!
   - Гм, ти ма?ш рацiю... Скiльки ж вiйська  може  нашкребти  той  нiкчема
Леопольд?
   - Леопольд нiбито обiця? майбутнiм союзникам виставити  проти  нас,  як
доносять вивiдачi, шiстдесят тисяч... Ну, а коли  реально,  то,  я  думаю,
тисяч сорок...
   - А курфюрсти?
   - Тi приведуть тисяч двадцять... Найбiльше - тридцять...
   - Ну, що ж - тодi кинемо пiд Вiдень  удвiчi  бiльше!  -  запально,  мов
юнак, вигукнув Магомет. - I я сам поведу  це  вiйсько  -  зiтру  на  порох
Австрiю i Ляхистан! Знищу мерзенних гяурiв...
   Останнi слова султан вимовив уже без пафосу, мляво, i Кара-Мустафа ледь
помiтно усмiхнувся в бороду,  бо  знав,  що  цi??  запальностi  падишаховi
вистачить ненадовго.
   - Ми повиннi розбити ?х, перш нiж вони об'?днаються, мiй повелителю,  -
шанобливо, але твердо сказав великий вiзир. - Я вже  послав  Iбрагiму-пашi
наказ зробити все, щоб перетягти на наш бiк Текелi...
   - Правильно зробив.
   - I стягую вiйська до столицi, щоб, коли  потрiбно  буде  най  яснiшому
падишаховi, мiг двинути ?х на ворога. Цими днями зберемо диван -  приймемо
остаточне рiшення.
   - I це добре... Що ще? Кара-Мустафа понизив голос.
   - Мiй великий повелителю,  свiчадо  божественно?  мудростi,  той  гяур,
гетьман  Юрiй  Iхмельнiскi,  як  я  уже   доповiдав,   виявився   людиною,
недостойною високо? ласки...
   - Що вiн ще там нако?в?
   - Вiрнi люди доповiли, що його шуряк  полковник  Яненченко  знаходиться
зараз у Ляхистанi i веде якiсь та?мнi переговори з гетьманом Яблоновським,
а може, i з самим королем. Пiдозрюю, що переговори з нашими ворогами  поза
нашою спиною - це...
   Кара-Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнiв.
   - Гяур! Собака! Смерть для нього - не найтяжче покарання!
   - Так,  славний  повелителю  трьох  суходолiв...  I  я  звелiв  схопити
негiдника. Накажете повiсити? Султан задумався.
   - Повiсити?.. Гм, це зробити неважко... Але  для  чого  поспiшати?  Нi,
краще вiдпровадь його в ?ди Куле - в каземат! - Вiн трохи  помовчав.  -  А
хто ж тепер правитиме Укра?ною?
   Кара-Мустафа хитро примружився.
   - Ми зробили хiд конем... Як у шахах, мiй повелителю...
   - Як саме?
   - Я наказав господаревi Молдови Дуцi  купити  у  нас  той  об-ширний  i
благодатний край, i йому не залишалося нiчого iншого,  як  розчинити  сво?
скринi, що трiщать вiд золота. Отже, ми ма?мо грошi для  нового  походу  i
покри?мо ними значну частину витрат на вiйну...
   - Це ти зробив мудро... Ха-ха-ха! Так  потрусити  кишенi  того  старого
скупердяги! Ха-ха-ха! - зареготав султан. - Як це тобi спало на думку?
   - Коли державна казна порожня, то мимоволi станеш  спритним  i  хитрим,
мов сам шайтан.
   - Ну, й що ж вiн? Дуже опирався?
   -  Уявiть  собi  -  нi...  Видно,  спокусився  на   безмежнi   простори
Правобережно? Укра?ни... Зразу ж перенiс резиденцiю правителя того краю  з
Немирова до Печер,  що  у  Брацлавському  полку,  а  в  Чигирин  призначив
полковником якогось козака Гримашевського...
   - Ну, що ж - хай порядку?... Але дай йому зрозумiти, що джизьс вiдтепер
збiльшиться вдво?... I щоб платив справно?  А  крiм  того,  до  весни  хай
поставить десять тисяч кiнних во?нiв з обозом i приведе пiд Белград!
   -  Ви  це  мудро  придумали,  мiй  повелителю,  -  схилився  в  поклонi
Кара-Мустафа. - Господар викона? ваш наказ, я подбаю про це.
   - У тебе все?
   - Все, мiй повелителю. Дозвольте йти?
   - Iди!
   Кара-Мустафа ще раз вклонився  i  позадкував  до  дверей,  дотримуючись
придворного етикету, який не дозволяв  пiдданим  падишаха  повертатися  до
нього спиною. Але в ту мить, коли  вiн  уже  простягнув  назад  руку,  щоб
вiдчинити дверi, султан зупинив його.
   - Чекай, Мустафо!
   Великий вiзир зупинився, запитливо глянув на султана.
   -  Пiдiйди  сюди!  -  наказав  Магомет,  i  коли.  Кара-Мустафа   знову
наблизився до нього, спитав, пильно  заглядаючи  йому  у  вiчi:-  До  мене
дiйшли чутки, що в тво?му гаремi зацвiла троянда раю... Чи це правда?
   - Що мiй повелитель ма? на увазi?
   - Ну, як же! Кажуть, тако? красунi i в султанському гаремi нема?!
   Кара-Мустафi коштувало великого зусилля приховати хвилювання,  що  враз
охопило його. Вiн зрозумiв, на яку красуню натяка? султан.
   -  Злi  язики  перебiльшують,  мiй  богоданий  повелителю,   -   сказав
Кара-Мустафа. - Справдi, у мо?му гаремi ? кiлька  красунь,  але  щоб  вони
дорiвнялися красуням iз султанського гарему?! Не  вiриться  менi...  Та  й
досi я не можу здогадатися, про яку йде мова. - I вiн  смiливо  глянув  на
султана.
   - Кажуть, ту полонянку привезли тобi з Каменiче? ' "Вiн таки зна?  все,
- промайнуло в головi Кара-Мустафи. -  Цiкаво,  хто  ж  iз  мо?х  людей  ?
султанським вивiдачем? Дiзнаюся - випечу собацi  очi  й  вирву  язика!"  А
вголос промовив:
   - А-а, тепер менi  все  ясно...  ?  така  дiвчина!  Гарненька.  Вас  не
обманювали, коли захоплено змальовували ?? красу... I все ж  серед  троянд
султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квiткою.
   - То це ж чудово! - вигукнув Магомет. - Троянди колючi i, незважаючи на
пахощi й красу, швидко набридають, а  менш  яскравi  польовi  квiти  часто
милiшi нашому серцю... Чи не так?
   Кара-Мустафа прекрасно розумiв, куди хилить султан, i не посмiв на  цей
раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо  i
нiчого прямо не вимагав, та  за  цi?ю  зовнiшньою  добротою  приховувалася
мстива i заздрiсна натура, - i через якесь необережно мовлене слово султан
мiг щомитi спалахнути. А зараз, напередоднi походу  на  Австрiю,  на  який
Кара-Мустафа  покладав  такi  великi  й  честолюбнi  надi?,   вiн   боявся
ускладнити сво? становище. Тому вклонився i, незважаючи на  те,  що  серце
гризла досада, з привiтним усмiхом сказав:
   - Безперечно, так, хранителю мудростi  пророка!  Настане  час  -  i  та
скромна польова квiтка розквiтне  пишно,  мов  нандоро-гоцiннiша  троянда.
Тодi рука вiдданого слуги пiднесе ??  вам  у  всiй  ??  непорочнiй  красi.
Гадаю, це буде найкращий подарунок  мо?му  повелителю  в  той  день,  коли
мерзеннi, охопленi гординею гяури впадуть пiд ударами шабель  непереможних
во?нiв нашого грiзного хондкара, найбiльшого завойовника всiх часiв!
   Обличчя султана прояснiло: вiн любив лестощi.
   - На все воля аллаха! Я завжди знав, що  ти  мiй  найвiдданiший  слуга,
Мустафо... Можеш iти!
   Знову задкуючи, великий вiзир вийшов iз султансько? опочивальнi, несучи
гризоту в серцi.
   На галерi, коли в обличчя подув свiжий морський вiтерець i слуги подали
на  верхню  палубу  глек  холодного  шербету,  Кара-Мустафа  поволi  почав
заспокоюватися.
   Власне, що сталося? Адже все склада?ться якнайкраще!
   Султан доручив йому готувати вiйсько для  велико?  вiйни  в  ?вропi  i,
можна не сумнiватись, призначить на час походу сердаром, бо  навряд  чи  в
самого стане сили i бажання нести тяготи вiйськового життя. А це -  певний
шлях до здiйснення його мрiй  i  намiрiв!  Хай  дума?  Магомет,  що  похiд
готу?ться для возвеличення його особи. Ха-ха? Зарозумiлий хлопчисько!  Нi,
Кара-Мустафа не такий недоумок, щоб, стоячи бiля керма iмперi?, не  подбав
про себе,  про  сво?  i  сво?х  нащадкiв  майбутн?!  Нi,  не  був  би  вiн
представником роду Кепрюлю, щоб, ставши  великим  вiзиром,  не  мрiяв  про
бiльше - про трон падишаха чи корону iмператора! I перший успiшний крок на
цьому шляху зроблено. Чого ж турбуватися?
   Без  ускладнень  пощастило  також  спекатися  Юрiя  Хмельницького.   Як
повiдомили гiнцi, ось-ось прибуде яничарська орта  з  казною  укра?нського
гетьмана, яка iстотно поповнить власну казну великого вiзира. Чого  ж  iще
бажати?
   Ах, так, - досада гризе серце через  ту  красуню  невiльницю,  про  яку
дiзнався султан i прозоро натякнув, що хотiв би мати ?? в  сво?му  гаремi.
Це справдi непри?мно. Султани, як i всi смертнi,  люблять  подарунки.  Тож
було б необачно не зрозумiти натяку... Гм, доведеться подарувати  дiвчину,
хоча краса i розум ??  полонили  його  самого.  Тьфу,  шайтанi  Як  погано
вийшло! I все через якогось султанського вивiдача.
   Кара-Мустафа почав у думках перебирати сво?х слуг,  охоронцiв,  чаушiв,
радникiв, якi могли б бути оком i вухом султана  в  його  домi,  але  дуже
скоро кинув цю марну затiю, бо людей, що оточували його, було так  багато,
що вiн не мiг пригадати i половини ?х.
   Прибувши в Ейюб, вiн передусiм покликав старшого ?внуха.
   До кiмнати вкотився невисокий товстун у гарному  оксамитовому  вбраннi,
м'яких, розшитих срiблом чириках  i  бiлоснiжнiй  чалмi.  Наблизившись,  з
натугою зiгнув короткий, барилоподiбний стан i  мовчки  втупився  у  свого
повелителя.
   "Невже  вiн  султанський  вивiдач?"-  подумав  Кара-Мустафа,  а  вголос
запитав:
   - Ну, як вона, кизляр-ага?
   -  Все   те   ж,   бейефендi...   Сьогоднi   ??   оглядав   П'?тро-ага,
лiкар-iталi?ць. Каже, дiвчина здорова тiлом, але хвора душею.
   - Ох, цей менi римлянин!
   - П'?тро-ага - чудовий лiкар, бейефендi, - м'яко заперечив  кизляр-ага.
- Ви самi зна?те... До того ж вiн чита? по зiрках майбутн?...
   - Але в нього дуже добре серце! Вiн усiх жалi?... Особливо рабiв.
   - Це зрозумiло: вiн сам довгi роки був рабом.
   - Ну, гаразд, тебе не переговориш... Веди мене до не?!
   - Прошу, бейефендi... Пiсля того як дiвчина хотiла викинутися  з  вежi,
я, з вашого наказу, поселив ?? внизу, в круглiй одi. ?? день i нiч стереже
стара Фатiма...
   Вони спустилися по мармурових сходах на  перший  поверх,  i  кизляр-ага
провiв Кара-Мустафу в кiмнату у вежi.
   Бiля вiкна, на канапi, сидiло двi жiнки -  стара  й  молода.  Побачивши
великого вiзира, вони миттю схопилися i застигли в низькому поклонi.
   Кизляр-ага кивнув старiй головою.
   - Фатiма, ходiмо зi мною!
   Стара швидко вийшла. Молода зробила рух, нiби хотiла затримати ??,  але
потiм, гордо випроставшись, смiливо  глянула  на  Кара-Мустафу  i  вже  не
зводила з нього очей.
   Це була Златка.
   Та як вона змiнилася за той час, що провела в неволi.  Коли  б  ??  мiг
зараз побачити Арсен, ?? коханий, навiки втрачений Арсен, вiн одразу й  не
впiзнав би дiвчину.
   Одягнута в розкiшне  шовкове  вбрання,  взута  в  мереженi  золотими  й
срiбними нитками черевички, скупана в гаремнiй лазнi,  де  пiдiгрiту  воду
скроплюють трояндовою олi?ю, вiд чого шкiра  набира?  нiжностi  й  пахощiв
троянд, вона здалася б йому надто красивою,  але  водночас  i  чужою.  Вiн
помiтив би, як вона змарнiла, як пiд очима  залягли  тiнi,  що  надали  ??
личку тi?? привабливостi, яку цiнують у палацах вельмож, але яка зовсiм не
пасу? красуням Старо? Планини чи укра?нського степу. Вiн помiтив би також,
як примеркли ?? чудовi синi очi i в них зача?лися глибокий сум i безнадiя.
   Кара-Мустафа якийсь час мовчки милувався красою дiвчини. На одну мить у
нього зринула думка, що ?? прислав йому  в  подарунок  Юрiй  Хмельницький,
якого вiн одним розчерком пера викинув, мов ганчiрку, на смiтник, але  вiн
одразу ж  вiдiгнав  ??.  Чи  годиться  тривожити  сумлiння  через  якогось
недолугого гетьмана-гяура? Зовсiм iнша рiч - власнi почуття. З ними  варто
рахуватися!
   А цi почуття ось уже який тиждень бентежать його. Смiшно подумати:  вiн
закохався, як хлопчисько!  Вiдколи  в  Ейюбi  з'явилася  ця  дiвчина,  вiн
утратив спокiй.  Спочатку  думав,  що  то  буде  одна  з  багатьох  сотень
одалiсок, якими переповнений його гарем i якi були  йому  зовсiм  байдужi.
Але коли несподiвано одержав од  дiвчини  одкоша  i  вона  пригрозила,  що
заподi? собi смерть,  як  тiльки  вiн  насмiлиться  доторкнутися  до  не?,
почуття його спалахнули, мов у юнака, i вiн зрозумiв, що це серйозно.
   Кохання i радувало його, бо раптом вiн вiдчув, що ще досить  молодий  i
повен пристрастей, i злило, бо вперта дiвчина спочатку й  чути  не  хотiла
про його домагання. А потiм - захворiла...
   Вiн та?в сво? почуття вiд усiх.  Здогадувалися  про  них  тiльки  стара
Фатiма та кизляр-ага. Ну, i, звичайно, знала Златка...
   Вiд його пильного погляду не приховалося, що за  останнiй  час  дiвчина
змiнилася. Замiсть приреченостi й страху в ?? очах  свiтилася  вiдчайдушна
рiшучiсть, а в мiцно стиснутих вустах i гордо пiднятiй голiвцi вгадувалася
сильна воля.
   О аллах екбер! I таку нiжну, мов весняний ранок, i горду, мов  царiвна,
красуню вiддати султановi? Щоб вона стала його ка-дуною? Нiзащо!
   Нi, вiн не злама? свого щастя власними  руками!  Вiн  зумi?  об-хитрити
султана i не вiддасть йому цю дiвчину до того  часу,  поки  сам  не  стане
султаном кра?н  Золотого  Яблука.  А  тодi...  А  тодi  зробить  ??  сво?ю
баш-кадуною, тобто першою дружиною, або краще - iмператрицею... Вiн вiзьме
з нею законний шлюб у  вiденському  соборi  святого  Стефана,  який  пiсля
завоювання Вiдня буде називатися мечеттю Ая Стефано, i вона народить  йому
шаха-заде, принца, наслiдника престолу.  Так  вiн  покладе  початок  новiй
династi?, яка правитиме всiма кра?нами Золотого Яблука - ?вропою. Династi?
Кепрюлю! Не великих вiзирiв Кепрюлю, а iмператорiв!
   Але поки це буде, поки на головi ще не ся? iмператорська корона,  треба
бути хитрим i передбачливим, щоб про цi думки не дiзналася жодна собака. А
з султаном вести тонку гру до останнього дня, i  головним  козирем  у  нiй
буде ця прекрасна полонян-ка? Як  добре,  що  йому  спала  на  думку  така
туманна обiцянка султановi: подарувати дiвчину пiсля перемоги над гяурами!
Отже, у нього буде вдосталь часу, щоб маневрувати i  зберегти  Златку  для
себе... Хоча й треба кожно? днини ждати вiд султана нового  нагадування  -
тодi доведеться пожертвувати сво?м почуттям  i  вiдпровадити  полонянку  в
султанський гарем... Та до того далеко!
   Вiн ще раз пильно глянув на дiвчину. "Справдi, лiкар  П'?тро  правильно
визначив ?? хворобу: у не? болить душа, - подумав iз  сумом,  запримiтивши
глибоку зажуру в ?? прекрасних очах.  -  Але  ж  здавна  вiдомо,  що  душу
лiкують не травами, не мазями i навiть  не  цiлющими  водами,  а  часом  i
добрим словом".
   Златка стояла мовчки, в  напруженому  чеканнi  i  не  зводила  з  нього
тривожного погляду. Вона була прекрасна, як нiжна польова квiтка...
   Кара-Мустафа стримав зiтхання. Хай йому  бiс,  коли  б  не  султан,  ця
польова царiвна - хотiла б вона того чи нi - роздiлила б з ним його ложе!
   Златка розцiнила по-сво?му думки й iючуття великого вiзира, що мимоволi
вiдбилися на його обличчi, i в ?? очах знову промайнув страх.
   - Не бiйся мене, пташко. Я  не  заподiю  тобi  зла,  -  лагiдно  сказав
Кара-Мустафа, ступаючи крок наперед.
   - Я не боюся. Аллах захистить мене, - зiщулилася Златка.
   - Не аллах, а я, дiвчино... Я захищу тебе вiд усього злого на свiii! Бо
в мо?й владi - робити дибро i зло. Ти це розумi?ш?
   - Розумiю. Тодi зроби добро - вiдпусти мене... Кара-Мустафа усмiхнувся.
   - Дурненька, нiде тобi краще не буде, як тут. Скiльки красунь з  усього
свiту вважали б за честь i щастя стати мо?ми одалiсками!
   - Я нiколи не погоджуся стати  наложницею  навiть  самого  падишаха!  -
гордо випросталася Златка, i в ?? словах  прозвучала  така  твердiсть,  що
Кара-Мустафа здивувався.
   - Нiби у тебе ? вибiр!
   - Так, у мене ? iнша можливiсть...
   - Яка?
   - Смерть... Я вже не раз казала тобi про це!
   - Смертi нiхто не мине... Але такiй молодiй i красивiй дiвчинi ще треба
довго жити. I жити в розкошi, в коханнi. I це тобi можу дати тiльки я!
   - Розкiш - так, кохання - нi.
   - Чому?
   - Бо я не кохаю тебе i нiколи не покохаю!
   Кара-Мустафа розгладив пальцями, прикрашеними коштовними перснями, свою
чорну бороду. Гм, давно вже його вуха не чули, щоб  хто-небудь,  якщо  вiн
сповна розуму, перечив йому чи говорив  непри?мностi.  А  ось  ця  дiвчина
посмiла! ?? вiдверта  вiдповiдь  боляче  стьобнула  його  по  самолюбству.
Одначе вiн проковтнув образу, бо не мiг  на  не?  образитися,  як  не  мiг
розгнiватися на пишну троянду, що вколола сво?ю колючкою.
   - Я ждатиму, поки ти змiниш ставлення до мене, - тихо проказав  великий
вiзир. - Мiсяць, два... рiк... Ждатиму...
   -  Цього  не  буде  нiколи!  Не  сподiвайся!  По  обличчю  Кара-Мустафи
промайнула тiнь.
   - Тодi я ждатиму до того часу, поки не розлюблю тебе.
   - Що ж буде потiм?
   - Потiм... Краще не будемо говорити, що буде потiм...
   - Ти накажеш убити мене?
   - Нi, для чого ж? Я просто подарую тебе людинi, яка тебе не коха?.
   Златка на хвилину задумалась. Потiм сказала:
   - Спасибi за вiдвертiсть, ефендi... Отже, я маю якийсь час на роздуми?
   - Безперечно.
   - Тодi я думатиму, а ти менi не заважай!
   - Ти зловжива?ш мо?ю добрiстю i мо?м терпiнням! -  вигукнув  зачеплений
за живе  Кара-Мустафа.  -  Пам'ятай,  навiть  закоханому  може  ввiрватися
терпець!
   Златка зiтхнула й нiчого не вiдповiла. Вона розумiла,  що  потрапила  в
безвихiдь, що висвободитись iз лабет великого вiзира нема?  нiяко?  надi?.
Не було у не? надi? й на те, що Арсен, батько чи брат знайдуть ??  тут.  I
все ж кожнiй людинi, в якому б безвихiдному становищi вона  не  опинилася,
властиво  сподiватися  на  краще.  I  вона  сподiвалася,  а  сподiваючись,
боролась. Боролася за життя, за честь, за майбутн?...
   Кара-Мустафа пройшовся по кiмнатi, окинув оком  речi,  якими,  за  його
наказом, кизляр-ага оточив  цю  сно?вiльну  полонянку.  Тут  були  десятки
дрiбничок, до яких жiнки дуже швидко звикають i потiм без них не  уявляють
свого життя.
   Вiн лишився задоволений. Мине час - i вона теж звикне до всього  цього:
до смачно? ?жi й ласощiв, до  гарного  одягу,  до  всiх  цих  фонтанчикiв,
пальм, м'яких отоманок,  до  дзеркал  в  позолочених  рамах  i  сло?кiв  з
пахучими мазями й парфумами. А коли звикне, тодi сама не захоче нiкуди йти
звiдси.
   Так само звикне вона i до нього, ще зовсiм не старого i, як вiн уявляв,
красивого мужчини. А тодi...
   Златка напружено стежила за  кожним  рухом  великого  вiзира,  за  його
непроникним обличчям, яким вiн за довгi роки життя при султанському  дворi
навчився майстерно володiти. Але нiчого загрозливого для себе не помiтила.
Навпаки, його погляд швидше був ласкавий, нiж погрозливо-ворожий.
   - У тебе, може, ? якесь прохання, Златко? Кажи - i  тво?  бажання  буде
зразу ж задоволене, - тихо спитав Кара-Мустафа.
   - Зараз нема.
   - Якщо з'явиться, скажи Фатiмi. Вона все зробить так, як ти забажа?ш...
Можеш звертатися i прямо до мене. Через кизляр-агу Джалiля... Повiр  менi,
великий вiзир, перед яким тремтять  цiлi  народи  й  держави,  буде  радий
зайвий раз побачити тебе, квiтко раю, i задовольнити твою  найнеймовiрнiшу
забаганку!
   Останнi слова Кара-Мустафа сказав з почуттям. Одначе  вiдповiдь  Златки
була холодна.
   - Дякую. Сподiваюсь, до цього не дiйде.
   Кара-Мустафа довго й пильно подивився на не?, а потiм,  не  прощаючись,
поволi вийшов з кiмнати.
   Якийсь час Златка мовчки стояла в напруженнi, нiби  ждучи,  що  великий
вiзир повернеться. Та вiн не  повернувся.  Його  кроки,  вiдлунюючись  пiд
високим склепiнням, затихали вдалинi. I, коли зовсiм затихли. Златка  враз
зiв'яла, плечi ?? опустилися, з грудей вирвався стогiн, а з очей  бризнули
сльози. Вона простягла перед собою тонкi бiлi руки, зойкнула:
   - Арсене! Арсенчику! Любий мiй! Пропала ж  я  навiки!  I,  забившись  у
глухому риданнi, впала на покриту м'яким барвистим килимом тахту.
   В Ейюб яничарський загiн Сафар-бея, як  знову  став  називатися  Ненко,
прибув опiвднi i зупинився на господарчому дворi. Залишивши бiля  возiв  з
вiйськовим спорядженням,  казною  гетьмана  та  самим  гетьманом  невелику
варту, голоднi яничари кинулись до кухнi, щоб чим-небудь поживитись.
   Сафар-бей  i  Арсен,  струсивши  з  себе  дорожну  пилюку  i   вмившись
прохолодною водою з колодязя, попростували до палацу великого вiзира.
   Арсен не певен був, чи варто йому з'являтися  перед  очi  Кара-Мустафи,
але Сафар-бей наполiг.
   - Треба узаконити тво? перебування в мо?му  загонi.  I  найкраще  буде,
коли це зробить сам Кара-Мустафа.
   - А якщо вiн не здогада?ться зробити це?
   - Ну й що! Уже одне те, що ти був на прийомi у великого вiзира, пiднесе
тебе в очах яничарiв i вiзирського почту так високо, що нiкому й на  думку
не спаде коли-небудь запитати, хто ти й звiдки.
   - А якщо вiн упiзна? мене i пригада?, що то я пiд Чигирином читав  йому
Сiркiв лист?
   - То було так давно, - заперечив Сафар-бей. - Невже ти гада?ш,  що  вiн
пам'ята?  якогось  там  козака-уруса?  Перед  ним  кожного  дня  проходять
десятки, якщо не сотнi, нових облич... Вiн  швидше  пригада?  нашу  з  ним
зустрiч у Кам'янцi. А це буде тiльки на краще.
   - Може, й так, - погодився Арсен, тяжко зiтхнувши. -  Не  думай,  що  я
боюся... Просто не хотiлося б зараз потрапити в халепу, бо серце мо?  чу?,
що Златка наша десь тут... Зовсiм близько... I тепер,  коли  ми  добралися
сюди, щоб визволити ??, було б украй необачно припуститися помилки.
   - Я згоден  з  тобою.  Будемо  сподiватися  на  краще.  Про  одне  хочу
застерегти тебе...
   - Про що?
   - Забудь, що  мене  звати  Ненком!  Навiть  наодинцi  зi  мною  називай
Сафар-бе?м. Бо ця помилка може бути для нас  фатальною.  Арсен  усмiхнувся
невесело.
   - Зрозумiв, Сафар-бею. I не забуватиму.
   - От i добре. А тепер - ходiмо!
   Вони вiдчинили важкi фарбованi дверi i зайшли  у  просторий  передпокiй
палацу, ?м назустрiч  поспiшив  огрядний  високий  капуджi-ага  охоронного
яничарського загону. Уважно вислухавши  Сафар-бея  i  наказавши  зачекати,
зник за дверима. А через якийсь час з'явився i повiв за собою.
   Кара-Мустафа сидiв у великiй розкiшно обставленiй кiмнатi бiля  столика
на вигнутих золочених нiжках i щось писав. Закiнчивши,  присипав  написане
пiском i тiльки тодi пiдвiв голову.
   - Пiдiйдiть ближче! - Голос його прозвучав  холодно,  рiзко.  -  А  ти,
капуджi-ага, вийди!
   Той безшумно зник за дверима, а  Сафар-бей  з  Арсеном  ступили  кiлька
крокiв наперед i низько вклонилися.
   - Ви прибули з Каменiче? - спитав Кара-Мустафа.
   - Нi, великий вiзире, славний охоронцю падишахового трону, ми прибули з
Немирова, - вiдповiв Сафар-бей.
   - Гетьмана Iхмельнiскi привезли?
   - Так, великий вiзире.
   - А... - Кара-Мустафа зробив паузу, нiби роздумував - висловлювати свою
думку чи нi.
   Здогадливий Сафар-бей вклонився.
   - Гетьманську казну привезли також, великий вiзире, - сказав вiн  тихо,
але виразно,  i  на  його  закам'янiлому  обличчi  не  промайнуло  жодного
почуття.
   Кара-Мустафа задоволене кивнув головою.
   - Це добре! - I, пильно приглядаючись, додав:-  Менi  зда?ться,  я  вже
десь бачив вас обох... Особливо тебе, чорбаджi, - вказав вiн на Арсена.  -
От тiльки не пригадую де...
   - В Каменiче, великий вiзире, - вклонився  Арсен.  -  Це  було  у  пашi
Галiля...  Ми  тодi  привезли  з  Немирова  звiстку  про  те,  що  гетьман
Iхмельнiскi послав свого родича, полковника Яненченка, до Ляхистану...
   - А-а, пригадую...
   Кара-Мустафа злегка прикрив повiками очi. Вiн i справдi  враз  пригадав
цих молодих чорбаджi?в, розмова з якими наштовхнула його на думку  усунути
Юрiя Хмельницького i заволодiти його багатством.
   - Я радий бачити вас. - На  обличчi  великого  вiзира  з'явився  легкий
усмiх.
   Чорбаджi? знову вклонилися. А Сафар-бей запитав:
   - Що накажете робити з гетьманом i його казною, великий вiзире?  Чи  не
хочете самi глянути?
   Кара-Мустафа пiдвiвся, пiдiйшов до чорбаджi?в.
   - Як тебе звати?
   - Сафар-бей, ефендi.
   - А тебе? - повернувся до Арсена.
   - Асен-ага.
   - Я задоволений вами, - сказав  Кара-Мустафа.  -  Чи  не  хотiли  б  ви
служити у мене? Такi розумнi й смiливi во?ни менi потрiбнi? Ось ти, -  вiн
показав на Сафар-бея, -  був  би  мо?м  чауш-па-шою,  а  ти,  Асен-ага,  -
чаушем...
   Сафар-бей i Арсен переглянулись i разом вiдповiли:
   - Ми радi служити вам, великий вiзире!
   - Гаразд. Про вас потурбуються... А тепер ходiмо до обозу! -  I  перший
рушив до дверей.
   Iдучи  позад  великого  вiзира,  друзi  ще  раз  мовчки  переглянулись.
Сафар-бей пiдморгнув: мовляв, усе йде добре!
   Поминувши анфiладу  кiмнат,  де  бiля  кожних  дверей  стояло  по  дво?
мовчазних, суворих охоронцiв, спустилися вниз,  до  передпокою,  i  вийшли
надвiр. Позаду поспiшав капуджi-ага.
   Великий вiзир у сво?му бiлому довгому  одязi  йшов  плавно  й  легко  i
скидався на гордого лебедя, що пливе по спокiйнiй поверхнi ставка.
   Раптом  почувся  брязкiт  розбитого  скла.  А  вслiд  за  ним  пролунав
розпачливо-болiсний дiвочий голос.
   - А-а-а!..
   Кара-Мустафа здригнувся i зупинився.
   Зуиинилися i чорбаджi?.
   Арсен зблiд i повернувся до вежi, що  височiла  на  розi  гарему.  Там,
притулившись обличчям до грат, визирала з  розбитого  вiкна  Златка.  Вона
трималася за товстий залiзний прут i не  помiчала,  як  з  порiзано?  руки
тонким струмочком стiка? вниз, до лiктя, яскраво-червона кров.
   - Кизляр-ага? Джалiль! Я накажу вирвати тобi язика, мерзенний шакале! -
гарикнув Кара-Мустафа. - Чому не слiдку?ш за дiвчиною? Що  робить  Фатiма,
та стара вiдьма?
   З-за  плiч  Златки  виглянуло  жовте  перелякане  обличчя  ?внуха.  Вiн
намагався вiдiрвати руки дiвчини вiд грат. Йому допомагала  стара  Фатiма.
Але Златка трималася  мiцно,  не  звертаючи  уваги  на  те,  що  кров  уже
зачервонила ?й плечi й груди.
   - Ми зараз все владна?мо, найяснiший мiй ефендi, - бурмотiв кизляр-ага.
- Зараз допоможемо ?й... Аби тiльки вона не пручалася... О аллах!
   Тим часом Златка не зводила погляду з Арсена. В ньому були i мольба,  i
прохання про порятунок, i безмежна любов. Але жодне  слово,  яке  б  могло
розкрити перед великим вiзиром ?? стосунки з двома  молодими  чорбаджiями,
не злетiло з ?? вуст. Вона не втратила самовладання.
   Врештi Джалiлю i Фатiмi вдалося вiдiрвати  Златчинi  руки  вiд  грат  i
вiдтягти дiвчину од вiкна.  З  кiмнати  долинали  приказування  й  охкання
Фатiми.
   Арсен зцiпив  зуби,  щоб  не  крикнути.  Все  його  тiло  тремтiло  вiд
раптового збудження. Але козак  розумiв,  що  досить  одного  необережного
слова чи руху, щоб  накликати  на  себе  пiдозру  великого  вiзира  i  все
загубити. До того ж Сафар-бей мiцно, мов  обценьками,  стиснув  його  руку
вище лiктя, попереджаючи, щоб мовчав.
   Кара-Мустафа постояв мовчки перед розбитим вiкном, заглиблений  у  сво?
думки, а потiм, як здалося Арсеновi, легенько зiтхнув i  поволi  рушив  по
дорiжцi, усипанiй перемитим морським  пiском.  Про  дiвчину  не  обiзвався
жодним словом.
   На господарському дворi зразу ж  пiдiйшов  до  воза,  де  пiд  наглядом
яничарiв сидiв у тiнi Юрiй Хмельницький.
   Колишнiй  гетьман  мав  стомлений  вигляд.  Змарнiлий,   запилений,   у
стоптаних за далеку дорогу чоботях  i  вигорiлому  на  сонцi  жупанi,  вiн
байдуже, понуро втупив погляд у землю  i,  здавалося,  нiчого  навколо  не
помiчав - нi розкiшних садiв, густих, тiнистих,  вже  зачеплених  осiнньою
позолотою, нi такого ж розкiшного палацу, нi добротних ста?нь та комор, нi
людей, що вешталися на подвiр'?.
   Та коли несподiвано уздрiв перед собою великого  вiзира,  байдужiсть  i
втому з нього як рукою зняло. Очi  блиснули  радiстю,  в  них  заiскрилися
сльози. Вiн враз пiдвiвся, кинувся до  Кара-Мустафи,  залопотiв  калiченою
турецькою мовою.
   - О мiй найяснiший  повелителю,  я  несказанно  радий,  що  моя  гiрка,
невольницька дорога перехрестилася  з  тво?ю  свiтлою  дорогою  i  я  можу
сподiватися на твою ласку i тво? заступництво!
   Обличчя Кара-Мустафи гидливо скривилося.
   - Ну, що ти скажеш, Iхмельнiскi?
   - Великий вiзире, прошу помилувати мене i вирвати iз  мого  нестерпного
становища! Я нi в чому не винен...  Мене  оббрехали  перед  пашею  Галiлем
вороги мо? пота?мнi... I паша Галiль,  не  розiбравшись,  наказав  схопити
мене i, яко татя, вiдправити в Стамбул.
   -  Це  султан  наказав  схопити  тебе,  Iхмельнiскi!  -  суворо   мовив
Кара-Мустафа. - Султан!
   Юрась зблiд, нижня щелепа, усiяна рiдкою чорною щетиною, одвисла.
   - С-султан, мiй повелителю? З-за вiщо? - пробелькотiв затинаючись.
   - За те, що ти хотiв переметнутися на бiк Ляхистану, собако невiрний!
   - Я? Помилуй мене бог! I в гадцi не мав такого!
   - Не бреши, гяуре! Я мав достовiрнi вiдомостi. До того ж мо? вивiдачi у
Львовi донесли, що  полковника  Яненченка,  якого  ти  так  необачно  туди
послав,  за  якийсь  злочин   коронний   гетьман   Ябло-новський   наказав
розстрiляти. Мабуть, не повiрив тво?м  брехливим  обiцянкам.  I  правильно
зробив!
   Смертельний жах спотворив Юраськове обличчя. Воно аж  позеленiло.  Сiрi
губи тремтiли, як у перелякано? дитини.
   - Але ж усе б-було н-не так! - верескнув вiн. - Пес Яненчен-ко утiк вiд
мене! Я сам би застрелив його, як собаку!
   - I друге, -  не  слухаючи  гетьманових  слiв,  вiв  далi  невблаганний
Кара-Мустафа. - Ти, нiкчемо, не зумiв виправдати сподiвань падишаха!  Тобi
було вручено половину Укра?ни з тим, щоб  ти  зiбрав  вiйсько  i  завоював
другу половину, якою й досi володi? цар урусiв. Але ти не тiльки не зробив
цього, не тiльки  не  зумiв  зiбрати  вiйсько  i  перетягти  на  свiй  бiк
розбiйникiв-запорожцiв, а й утратив те, що тобi дав падишах! Вiд тебе,  як
вiд чуми, розбiглися всi тво? пiдданi? Тож невже  ти  гада?ш,  що  високiй
Портi потрiбнi такi правителi в ?? володiннях?
   - Змилуйся, великий повелителю  правовiрних!  -  ледь  чутно  белькотав
Юрась,  i  його  плечi  безвiльно  опускалися  все  нижче  й  нижче.   Ти,
всемогутнiй, пробач рабовi сво?му нiкчемному!
   - А ти i справдi нiкчема... Не  юродствуй!  Не  надiляй  мене  титулами
падишаха! Не сподiвайся сво?ми облудними словами полоскотати мою гординю i
вимолити собi прощення...  Нi,  тобi  прощення  не  буде!  -  Кара-Мустафа
плеснув у долонi, i тут же бiля нього вирiс капуджi-ага. -  Негайно  взяти
цю людину, одвезти в Стамбул i кинути в ?ди Куле! В одиночку.
   - Великий вiзире, стривай! Дай сказати ще... Я згоден бути порохом  пiд
тво?ми ногами, тiльки' не  замикай  мене  в  сирий  i  темний  казематi  Я
вдосталь намучився в ньому ще в Польщi, в  Марi?н-борзькiй  фортецi...  Не
забувай, що я не тiльки во?н, а й улем, духовна особа. Я вже був колись  у
Стамбулi архiмандритом. Тож пошли мене знову  в  православний  монастир  -
архiмандритом, ченцем,  служкою...  Будь-ким...  Тiльки  не  в  ?ди  Куле!
Аллахом тебе заклинаю!  Пригадай,  як  я  вiрно  служив  тобi,  був  тво?м
сподвижником у чигиринськiй вiйнi, якi подарунки робив тобi... I серед них
- красуня, яко? у самого султана, мабуть, нема?...
   Останнi слова Юрася мов ужалили Кара-Мустафу. Його чорнi  очi  блиснули
вогнем.
   - Ти смi?ш  нагадувати  менi  про  подарунки,  негiдний!  Ти  мусив  би
цiлувати мо? слiди за ласку, якою я надiляв тебе i яко? ти не заслугову?ш!
Геть з-перед очей мо?х! Охоронцi, вiзьмiть його!
   Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили i потягли геть.
   Арсен довго дивився  йому  вслiд,  намагаючись  видобути  з  серця  хоч
краплину жалю i спiвчуття до  поверженого,  знищеного  недруга,  та,  крiм
огиди, не вiдчував нiчого. Вiн був  глибоко  переконаний,  що  саме  Юрась
Хмельниченко - винуватець не тiльки його власного нещастя й горя, а й горя
всенародного, погубитель дiла  Богданового.  Це  на  його  чорнiй  совiстi
десятки тисяч  загублених  життiв,  руйнацiя  i  запустiння  Правобережжя,
знищення правобережних козацьких полкiв. Нi, нема до нього жалю. Катюзi  -
по заслузi!
   Iз задуми його вивiв голос Кара-Мустафи.
   - Де ж скарби цього негiдника? Показуйте!
   Сафар-бей i Арсен вiдкинули полог критого воза. Там  стояла  невеличка,
обкована залiзними обручами дубова скриня з ручками. Вони пiдтягли  ??  на
полудрабок воза i запитально глянули на великого вiзира. Що робити?
   - Несiть за мною! - наказав Кара-Мустафа i попростував до палацу.
   Повiв вiн ?х не до головного входу, а до невеличких дверей, що  вели  в
пiдземелля. ?внух-казнадар вiдiмкнув  важкий  масивний  замок  i  засвiтив
свiчку.
   Це була зовсiм порожня невелика кiмната з низькою склепiнчастою стелею.
В протилежнiй стiнi виднiлися ще однi дверi  з  замком,  але  казнадар  не
поспiшав ?х вiдмикати.
   - Залиште скриню тут, - наказав Кара-Мустафа. - А самi йдiть до кухнi -
там вас погодують!
   - Спасибi, бейефендi, -  вклонилися  чорбаджi?  i  вийшли  з  холодного
пiдземелля.
   Нарештi вони залишилися самi,  полегшено  зiтхнули  й  подивилися  один
одному у вiчi.
   - Ну,  як?  -  спитав  Сафар-бей.  -  Зда?ться,  перший  день  в  Ейюбi
закiнчу?ться для нас щасливо?
   - Справдi, не ждав такого! Нiяк не думав, що ми одразу потрапимо на очi
Кара-Мустафi i що вiн вiзьме нас на службу. А ще  бiльше  не  ждав,  що  в
перший же день побачимо Златку...
   - То вона побачила нас i вибила вiкно, щоб подати нам звiстку про себе,
- сказав Сафар-бей.
   - Бiдна дiвчина! - зiтхнув Арсен. - Скiльки перемучилась, скiльки  горя
зазнала... Ну, тепер недовго ?й тут скнiти! Вирву з-за грат - i додому!
   - Ти гада?ш, це так легко i просто?
   - Я вже приглядiвся трохи... I не думаю, що це  буде  легко  зробити...
Про те, щоб удвох вчинити напад на палац, годi й думати. Убити  сторожу  й
виламати дверi - теж марна забаганка. Залиша?ться двi можливостi...
   - Якi?
   - Або виламати на вiкнi грати,  коли  всi  поснуть,  або  ждати  яко?сь
щасливо? нагоди. Адже не  можуть  тримати  Златку  весь  час  пiд  замком!
Випускають же коли-небудь на прогулянку. От тодi й викрадемо!
   - Гм, все це, Арсене, тiльки припущення, - сказав серйозно Сафар-бей. -
А життя покаже, як краще. В усякiм разi, не треба поспiшати. Бо як  у  вас
кажуть, поспiшиш - людей насмiшиш!
   - Я згоден з тобою, Сафар-бею, - похмуро вiдгукнувся Арсен. - Тiльки не
знаю, чи втримаюсь я... Може трапитись таке, що уб'ю Кара-Мустафу!
   - I занапастиш нас усiх - i Златку, i себе, i мене! - суворо глянув  на
друга Сафар-бей. - Не смiй навiть думати про це!
   - Якщо вiн зробив ?? сво?ю наложницею, я уб'ю  його!-  уперто  повторив
Арсен. - А там - хай що буде!
   - Ну й дурень! - спалахнув Сафар-бей. - А я вважав тебе за розумного!
   - Легко тобi це говорити, Ненку, - прошепотiв Арсен.- А менi... Як менi
бути?
   - Не Ненко я, а Сафар-бей! Чу?ш - Сафар-бей, хай тобi бiс!  -  прошипiв
яничарський чорбаджiя. - Не забувай про це!
   - Пробач... Вирвалося...
   - Ну, гаразд, пробачаю, друже... I ось про що я тобi скажу: вiзьми себе
в руки! Крiпись! Менi теж нелегко. Адже Златка - моя сестра!
   - То зовсiм iнше...
   - Ну, от - ти знову за сво?... Ни?ш, мов дiвчисько. Не  забувай,  що  у
нас, крiм Златки,  тут  ?  одне  велике  дiло!  Якщо  вже  нам  поталанило
потрапити  сюди,  в  оточення  самого  великого  вiзира  то   ми   повиннi
використати цю можливiсть з найбiльшою вигодою  для  тих,  хто  жде  наших
важливих вiстей. Для мого батька, для тво?х друзiв...
   Арсен стиснув кулаки. В думцi вiн вилаяв себе за те, що розкис пiддався
хвилинному розслабленню, а вголос сказав:
   - Усе, Сафар-бею! Бiльше не буду! Якщо Кара-Мустафа не пристьобне  нас,
щоб позбутися небажаних свiдкiв його злочину, ми  визволимо  Златку.  А  з
Кара-Мустафою поки що треба ладком, бо це не Гамiд, не Чорнобай  i  навiть
не Юрко Хмельницький... Такого  ворога  у  мене  ще  не  було!  Обхитрити,
обвести навколо пальця самого великого вiзира, а може, й повалити  його  -
це, скажу я тобi, брате, буде нелегко!
   - Нi, нелегко, - вiдгукнувся Сафар-бей. - У  Немировi  ми  потрапили  в
осине гнiздо, а тут - шугонули просто у ведмежий барлiгi  Однак  у  нас  е
одна неабияка перевага...
   - Яка?
   - У цей барлiг ми потрапили пiд виглядом друзiв. I доки ми не розкритi,
доти можемо сподiватися на успiх!
   Арсен ствердно хитнув головою, i вони повернули до кухнi, приземкувато?
цегляно? будiвлi, звiдки саме вивалив  гурт  розпашiлих  вiд  гарячо?  ?жi
яничарiв.
   Златка сидiла на отоманцi з закам'янiлим обличчям, дивилася, як Джалiль
i Фатiма метушаться бiля не?, перев'язуючи рани на  руцi,  а  в  ??  серцi
бушувала радiсть.
   "Арсенчику, любий мiйi Коханий! Ти не  забув  про  мене!  Знайшов  свою
Златку i зараз дума?ш над тим, як  ??  визволити!  Мабуть,  тобi  довелося
пройти немало дорiг,  перебороти  не  одну  перешкоду,  обминути  не  одну
небезпеку, перш нiж ти прибув у Стамбул - серце Туреччини, в ма?ток самого
Кара-Мустафи! Отже, ти не випадково потрапив сюди, а, напевне,  довiдався,
що я тут... Милий мiйi Дорогийi Коли б  ти  знав,  як  я  кохаю  тебе!  Як
знудьгувалася за тобоюi I яка невтримна радiсть збурилась у  мо?му  серцi,
коли я, стоячи бiля загратованого вiкна, раптом неждано  побачила  тебе  i
Ненка. В першу мить вiд несподiванки я немов  остовпiла.  Не  могла  нi  з
мiсця зрушити, нi крикнути. I то добре, бо в кiмнатi саме були  Джалiль  i
Фатiма. Вони прийшли сюди  зi  сво?ми  безглуздими  приставаннями,  щоб  я
по?ла, бо давно минув час обiду i я можу схуднути. А ?м за це перепаде вiд
великого вiзира!
   В наступну мить я зрозумiла, що мушу зараз же, негайно  подати  тобi  й
Ненковi про себе звiстку, бо iнакше вам нелегко буде  знайти  мене  у  цiй
позолоченiй, розкiшнiй тюрмi, в яку запроторив мене Кара-Мустафа. I я,  не
довго думаючи, торохнула рукою по шибцi й вигукнула щось... Я  не  назвала
нi тебе, Арсенчику, нi брата по iменi, щоб не  накликати  на  вас  пiдозри
великого вiзира i його охорони. Я тiльки припала обличчям до грат, щоб  ти
побачив мене. I ти побачив... I Ненко... Цього  менi  було  досить.  Я  ще
встигла помiтити, яким здивованим i переляканим поглядом дивився  на  мене
Кара-Мустафа. Мабуть, вiн так i не зрозумiв, для чого я  це  зробила...  А
потiм мене вiдтягли  од  вiкна  Джалiль  i  Фатiма.  Вони  були  страшенно
переляканi, бо вважали i вважають себе винуватцями  того,  що  сталося.  А
рани на мо?й руцi i кров, що бризнула з них, зовсiм доконали сердег.  Вони
добре бачили великого вiзира i ждуть вiд нього  прочухана  за  те,  що  не
догледiли мене... Бiдолахи!  Як  вони  упадають  зараз  бiля  мене!  Якими
вiдданими очима дивляться на мене, мов замолюють свою провину. Ну, що ж  -
я зроблю ?м при?мне - по?м усе, що вони  принесли  на  срiбнiй  тацi.  Хай
заспокояться i забираються звiдси геть... Щоб не помiтили радостi  в  мо?х
очах, яку я не в силi бiльше приховувати..."
   Фатiма затягнула зубами вузол i журно похитала головою.
   - Дурненька? Що наробила! I собi завдала болю, i нам перепаде...
   - Нiчого, Фатiмо, -  сказала  Златка.  -  Менi  вже  не  болить.  I  я,
зда?ться, захотiла ?сти. Давай сюди все, що принесла!
   У старо? служки i в  ?внуха  розпогодилися  лиця.  Вони  ждали,  що  ця
примхлива красуня кричатиме на них,  як  робила  вже  не  раз,  тупотiтиме
ногами, виштовхуватиме з кiмнати. А воно, бач, пронесло! I якщо  аллах  не
скаламутить розуму цiй дiвчинi, то вона ще, чого доброго, i вигородить  ?х
перед великим вiзиром... Фатiма, подаючи страву, вже й рота було розкрила,
щоб натякнути ?й про це, але Златка випередила ??.
   - А тепер - iдiть! Я хочу залишитися сама... По?м i  ляжу  спочивати...
Щоб не турбували мене!
   Джалiль i Фатiма поспiшно вийшли з кiмнати. Златка зачекала, поки  ?хнi
кроки заглухнуть вдалинi, а потiм
   упала на тахту, i з и очей полилися сльози радостi.
   - Арсенчику, любий мiй! Ти знову бiля мене! Яка я щаслива!  Тепер  менi
не так страшно, я буду спокiйна, бо знаю, що ти коха?ш мене, любий мiй!
   Вона довго лежала непорушне, мрiючи про ту щасливу хвилину,  коли  доля
знову з'?дна? ?? з Арсеном. Забула  про  ?жу,  що  стояла  на  розiсланому
килимi, про бiль у руцi, про осоружного  великого  вiзира  -  про  все  на
свiтi! Перед очима  стояв  Арсен  -  посуворiлий,  потемнiлий,  але  такий
дорогий i жаданий!
   Непомiтно минув час, i Златка заснула.
   Прокинулася вiд непри?много почуття, що хтось дивиться  на  не?.  Серце
тривожно забилося - i вона пiдвелася.
   Посеред кiмнати стояв Кара-Мустафа. Руки схрещенi на  гру^  дях.  Чорна
борода рiвною довгою лопатою лежить поверх рук,  яскраво  вирiзняючись  на
тлi  бiлого  одягу.  А  палаючi  очi,  зда?ться,  пронизують  наскрiзь   i
заглядають у саме серце.
   Златцi стало не по собi. Вона мовчки вклонилась i опустила голову.
   - Що трапилося, пташко? - спитав Кара-Мустафа. -  Чому  ти  кинулася  у
вiкно? Тебе хтось налякав?
   - Нi, мене нiхто не налякав, ефендi, - знову  вклонилася  Златка.  -  Я
просто не хотiла ?сти... Як бачите, я й досi не доторкнулася до ?жi.
   Кара-Мустафа ковзнув поглядом по незайманих мисках.
   - Але ж треба ?сти, голубко. Менi  не  потрiбнi  кiстлявi  або  сухотнi
жiнки в гаремi... Чи, може, готують несмачно?
   - Нi, готують смачно, ефендi, i Фатiма з Джалiлем припрошують, але... -
Златка замовкла i сумно подивилася на великого вiзира.
   - Що - але? Кажи, не бiйся! - Кара-Мустафа пiдiйшов i взяв  дiвчину  за
руку. - Я виконаю тво? бажання!
   Златка хотiла висмикнути руку, та в останню мить утрималась.  Подумала:
а чому б не скористатися з ласки Кара-Мустафи? I вголос мовила:
   - Хiба ж захочеш ?сти, коли сидиш у цих чотирьох стiнах,  як  у  тюрмi?
Зовсiм знудьгувалася тут, за гратами...
   Кара-Мустафа пильно глянув на дiвчину. Погляд його потеплiв.
   - Я скажу Джалiлю i Фатiмi, щоб водили тебе на прогулянку - в  сад,  на
море...
   - Дякую, бейефендi, - щиро зрадiла Златка, бо  вiдкривалася  можливiсть
пiд час прогулянки зустрiти Арсена чи Ненка i передати  ?м  звiсточку  про
себе.
   I раптом, нiби читаючи ?? думки, Кара-Мустафа ошелешив ??  несподiваним
запитанням:
   - Скажи, голубонько, тобi знайомi тi два чорбаджi?, що йшли зi мною?
   Златка вiдчула, як пiд ногами у не?  похитнулася  пiдлога.  Що  помiтив
великий вiзир? Невже здогадався, що розбила вона вiкно неспроста?
   - Нi, я ?х не знаю, - вiдповiла якомога спокiйнiше, хоча голос зрадливо
затремтiв. - Звiдки б я знала чорбаджi?в, що ходять з вами, бейефендi?
   - Вся справа в тiм, що  це  не  простi  чорбаджi!...  Вони  довгий  час
служили в Немировi у гетьмана  Юрiя  Iхмельнiскi.  Тож  ти  могла  ?х  там
зустрiчати.
   - Може, й зустрiчала, але не пам'ятаю, - вже бiльш  упевнено  вiдповiла
Златка, зрозумiвши,  що  Кара-Мустафа  нiчого  пiдозрiлого  не  помiтив  у
поведiнцi Арсена i Ненка, а тiльки був здивований i вражений ?? вчинком. -
У гетьмана служило багато яничарських чорбаджi?в i  татарських  мурз...  Я
добре запам'ятала тiльки того, що викрав мене i одвiз пашi Галiлю, але вiн
не турок, а урус.
   Кара-Мустафа, зда?ться, залишився задоволений Златчиною вiдповiддю,  бо
на якийсь час замовк, тiльки  пильно  дивився  на  дiвчину,  милуючись  ??
красою, а потiм легенько потиснув ?й руку i спробував притягти до  себе  в
обiйми.
   Златка делiкатно звiльнилась i вiдiйшла до вiкна. Кара-Мустафа  подався
був за нею, але передумав i зупинився.
   - Ти дикунка, дiвчино... Миле дикувате звiрятко! Та, мабуть,  я  за  це
тебе i покохав... Прийде час - i ти станеш мо?ю! Хай допоможе менi аллах!
   Златка зiщулилась вiд тих слiв, мов вiд удару бiiчем, i схилила голову.
Та в серцi все одно бринiла радiсть. Нi, не тво?ю, вiзире!  Арсеновою  або
нiчи?ю!
   Увечерi того ж дня Кара-Мустафа знову попростував до вежi, але  на  цей
раз пiднявся нагору. Не стукаючи, вiдчинив дверi й зупинився  у  просторiй
круглiй кiмнатi з вузькими вiкнами-бiйницями, що виходили  на  всi  чотири
сторони свiту. Кiмната була захаращена  рiзними  незвичайними  для  палацу
речами - невеликою  жаровнею,  череп'яними  тиглями,  скляними  колбами  i
трубками книгами, картами земно? й небесно? сфери, банками i  горщиками  з
камiнням, порошками та рiдинами...
   Тут жив ломбардiець П'?тро, лiкар i астролог,  колишнiй  раб-весляр  на
галерi, якого Кара-Мустафа за чималi грошi викупив у казни.
   П'?тро лежав на диванi i, присунувши до узголiв'я свiчку, читав книжку.
Побачивши в дверях високого гостя, миттю  схопився  i  закляк  у  низькому
поклонi.
   Це був кремезний, рокiв сорока чоловiк з  великою  лисiючою  головою  i
густими  чорними  бровами.  Пiд   барвистим   шовковим   халатом   виразно
окреслювалося кругленьке черевце.
   - Гороскоп склав? - замiсть привiтання спитав Кара-Мустафа, сiдаючи  на
твердий дерев'яний стiлець, власноручно змайстрований ломбардiйцем.
   - Склав, високошановний бейефендi, - улесливо  всмiхнувся  астролог.  -
Кiлька ночей не сходив з даху - спостерiгав за  зiрками  й  сузiр'ями,  що
визначають вашу долю...
   Кара-Мустафа мимоволi глянув на стрiмкi  сходи,  що  просто  з  кiмнати
виводили на горище, а  там  i  на  дах,  i  уявив,  як  П'?тро  сидячи  на
ослiнчику, направля? в небо велику пiдзорну трубу,  спецiально  для  нього
куплену в Iталi?.
   - Ну й що? Покажи!
   П'?тро швидко вiдчинив дверцята громiздко? шафи й обережно вийняв сувiй
жовтавого паперу.
   - Ось, будь ласка! - I, розгорнувши  його  на  столi,  пiдсунув  ближче
свiчку.
   Кара-Мустафа з явним острахом  глянув  на  незрозумiлi  йому  значки  й
малюнки i спитав:
   - Що пророкують зорi?
   - Вони доброзичливi до вас, бейефендi, - коротко вiдповiв астролог, але
при цьому нахмурив чоло.
   Це не пройшло повз увагу великого вiзира. Вiн стурбовано перепитав:
   - То що ж пророкують зорi? Все кажи - менi треба правду! Чу?ш? Бо  стою
перед вибором - починати чи не починати  дiло,  вiд  якого  залежатиме  не
тiльки моя доля,  а  й  майбутн?  iмперi?  та  всього  iсламського  свiту!
Розумi?ш?
   - Так, бейефендi. Розумiю... Тому й поставився  до  цього  гороскопа  з
належною увагою. Нiчим не займався - тiльки ним. I радий сказати, що  зорi
вiщують успiх усiм вашим вiйськовим починанням. Бог  вiйни  Марс  постiйно
супутнича? вам, бейефендi, не вiдходячи нi на крок...
   - Так, так... А далi?
   - Шлях ваш проходить  пiд  знаком  Марса...  Багато  кровi  пролл?ться,
багато буде пожеж на землi i нещасть... Наступить  мор  великий:  голод  i
розруха впадуть на голови людей!
   - А я? Що говорять зорi про мене?
   - Марс не вiдступа? вiд мого повелителя, охороняючи його i ведучи через
усi житт?вi незгоди... Хiба що... - П'?тро замовк.
   Кара-Мустафа напружено слухав, вiдзначаючи в  думцi,  що  устами  цього
ломбардiйця говорить сам аллах. Адже йому  нiчого  невiдомо  про  майбутню
вiйну, задуману найвищими сановниками Порти, а говорить вiн так, нiби щось
зна?. Це, безперечно, зорi навiщували йому цi слова...
   Однак П'?тро чогось недоговорив. Чого саме?
   - А далi? - нетерпляче наполяга? Кара-Мустафа. - Чому ти сказав -  хiба
що? Що хова?ться за цими тво?ми словами? П'?тро опустив очi.
   - Бейефендi, крiм бога вiйни Марса на небi ще  ?  богиня  Венера...  Ви
зна?те...
   - Знаю... Ну й що?
   - Зараз вона ставиться до вас неприхильне...
   - Вороже?
   - Щоб вороже -  то  нi...  Саме  неприхильне.  Щось  тривожить  мене  у
вiщуваннях цi?? зорi. А що - не можу зрозумiти.  Особливо  не  подоба?ться
початок гороскопа. Венера нiби попереджа? якесь нещастя, що може  спiткати
вас...
   - А потiм?
   - А потiм фортуна поверта?ться до вас лицем, i Венера, як i Марс, вiщу?
вам також успiх i щастя...
   Кара-Мустафа витер долонею спiтнiлий лоб. При цьому  подумав:  "Ху-у-у!
Цей дурний П'?тро, сам того не бажаючи, нагнав на мене страху! I  даремно.
Бо все ж так ясно. Йдеться про ту дiвчину-полонянку, Златку... Зараз  вона
для мене чужа й далека. Крiм того, нею зацiкавився султан, i ця  обставина
загрожу? менi великими непри?мностями. А згодом - через пiвроку чи рiк,  -
коли доля виведе мене на найвищий щабель влади. Златка стане  мо?ю...  Ось
чому Венера спочатку  вiдверта?ться  вiд  мене,  а  потiм  раптом  виявля?
прихильнiсть. Все ясно... Що ж стосу?ться головного - вiйни, то  тут  двох
думок бути не може: тiльки велика успiшна вiйна  допоможе  менi  здiйснити
задумане. Вiйна - це мiй шлях!"
   Вiн довго сидiв мовчки i думав, зовсiм не  зважаючи  на  астролога,  що
укляк перед ним. Потiм рвучко пiдвiвся i сказав:
   - Дякую, П'?тро. Ти постарався, i я задоволений тобою. Тепер  з  легким
серцем розпочну дiло, яке заповiв менi аллах!
   Вiн кинув на стiл туго набитий гаманець i вийшов.
   П'?тро ошелешено провiв його поглядом  i,  коли  зачинилися  дверi,  ще
довго дивився йому вслiд, а потiм схопив гаманець i вмiст його витрусив на
стiл. То було щире золото. Такого П'?тро не чекав. Це  ж  цiле  багатство!
Нiколи ранiш великий вiзир не був таким щедрим! З чого б то?
   В КРА?НУ ЗОЛОТОГО ЯБЛУКА
   Минула зима, i в Стамбулi закрутилося, зашумiло, немов у  вирi.  В  усi
кiнцi iмперi? помчали чаушi з наказом пашам i бейлербеям збирати вiйсько i
йти з ним до ?дiрне,  тобто  до  Адрiанополя,  звiдки  вiдкривалася  пряма
дорога на захiд, кра?ну Золотого Яблука. То був початок  велико?  вiйни  з
Австрi?ю.
   Двiр великого вiзира в Ейюбi перетворився на справжнiй  мурашник.  Сюди
прибували гiнцi, при?здили вiзирi, пашi. Уже  всi  знали,  що  султан  сам
стане на чолi вiйська i поведе його на невiрних. Але пiдготовкою до  вiйни
керував Кара-Мустафа.
   Ворота Айвасари-капу, розташованi у мiськiй стiнi  на  березi  Золотого
Рогу, не зачинялися нi вдень нi вночi. Крiзь них iшла дорога  зi  Стамбула
на Ейюб, замiську резиденцiю великого вiзира. I, мабуть,  тодi,  влiтку  i
восени 1682 року, нiяка iнша дорога  в  Османськiй  iмперi?  не  була  так
забита вiйськовим людом i найвищими сановниками, нiж ця.
   Нi Сафар-бей, нi Асен-ага, тобто Арсен, не мали  вiльно?  хвилини,  щоб
зустрiтися й поговорити. Сафар-бея Кара-Мустафа дуже швидко запримiтив  як
здiбного й освiченого чорбаджiя i призначив сво?м секретарем, надавши йому
звання чауш-пашi. Тепер Сафар-бей став довiреною особою великого вiзира  i
вiд сходу сонця й дотемна виконував усiлякi його доручення.
   Арсен був рядовим чаушем, але  i  йому  вистачало  клопоту.  Нестримний
потiк подiй закрутив його у сво?му вирi. Тож вiн дуже зрадiв, коли  одного
разу вночi Сафар-бей затермосив його за плече.
   - Асен-ага, вставай! Виходь на подвiр'я до колодязя.  Я  ждатиму  тебе.
Треба поговорити...
   Нiч була  темна.  З  пiвночi  дув  холодний  поривчастий  вiтер,  iнодi
пролiтали крупнi краплини дощу, падали на обличчя,  i  тодi  Арсен  глибше
втягував голову в плечi й зiркiше вдивлявся в темряву.
   Сафар-бей уже ждав його.
   - Що сталося? - Арсен був схвильований. - Щось ма?ш нове про Златку?
   - Нi, всi мо? намагання проникнути до не? закiнчилися невдачею, -  тихо
вiдповiв Сафар-бей. - I, мабуть, не скоро побачимо...
   - Чому?
   - Завтра ми залиша?мо Ейюб...
   Арсен схопив Сафар-бея за руку. Вiн зрозумiв, що мова йде про вiйну.
   - Розповiдай!
   - Сьогоднi я був присутнiй  при  розмовi  Кара-Мустафи  з  вiзирами  та
пашами... Зять султана, паша будський Iбрагiм, якому пiдкоряються пашалики
в  Сербi?  та  Схiднiй  Угорщинi,  сповiстив,  що  австрiйський  iмператор
Леопольд безперервно шле гiнцiв у Польщу до  Яна  Собеського,  намагаючись
заручитися пiдтримкою полякiв. Але польське магнатство роздiлилося на  двi
партi? - французьку й австрiйську. Австрiйська сто?ть  горою  за  те,  щоб
виступити на боцi Австрi? у  вiйнi  проти  Туреччини,  ??  пiдтриму?  папа
римський... А французька, на чолi з  королевою  Марi?ю-Кази-мирою,  дочкою
французького маркiза, перечить ?й.  Кажуть,  у  сеймi  доходить  iнодi  до
збройних сутичок i кровопролиття.
   - Це, звичайно, на руку туркам, хай ?м бiс! - вилаявся Арсен. - Поки  у
Варшавi магнати чубитимуть один одного, Кара-Мустафа розгромить Австрiю.
   - Саме на це i розрахову? великий вiзир. А  ще  -  на  пiдтримку  графа
Емерiка Текелi,  який  очолив  угорцiв  у  ?хнiй  боротьбi  за  визволення
Угорщини  вiд  австрiйського  гнiту.  Якщо  Текелi   пiде   на   союз   iз
Кара-Мустафою, вiн, безперечно,  зробить  велику  помилку,  бо  кине  свою
кра?ну з одного рабства у ще страшнiше! Але на перших  порах  Кара-Мустафа
скориста?ться пiдтримкою угорцiв. I нападе на Австрiю  до  того,  як  вона
знайде собi союзникiв. Вiн  так  i  сказав:  "Ми  розiб'?мо  ?х  поодинцi:
спочатку Австрiю, потiм - Ляхистан, i тодi  пiв-?вропи  опиниться  в  мо?х
обiймах!"
   У темрявi не видно було Арсенового обличчя, але  Сафар-бей  вiдчув,  як
Арсеновi пальцi мiцно вп'ялися в його передплiччя.
   - Ненку, ми повиннi щось робити! - гаряче зашепотiв вiн. -  Якщо  турки
розгромлять Австрiю, а потiм - Польщу, вони  знову  повернуть  на  пiвнiч,
спробують захош'ти  Ки?в.  Треба  подати  звiстку  в  Москву,  гетьману  в
Батурин, а також королевi польському у Варшаву.
   - Хто ж це зробить? Арсен тяжко зiтхнув.
   - Доведеться ?хати менi... Бiльше нiкому.
   - А Златка?
   Козак зiтхнув ще тяжче.
   - Ех, коли б пощастило вирвати ?? з рук вiзира!  З  якою  б  радiстю  я
помчав з нею на Укра?ну!
   - То, може, передати во?водi Младену, щоб послав сво?х гiнцiв? - спитав
пiсля довго? паузи Сафар-бей.
   - Нi! - рiшуче  заперечив  Арсен.  -  Надто  це  важлива  звiстка,  щоб
передоручати ?? комусь iншому.
   - То як же бути?
   Арсен замислився. Серце його розривалося навпiл.  Справдi  -  як  бути?
Залишити Златку в той час, коли пiсля довгих пошукiв нарештi знайшов ?? i,
може, ось-ось пощастить визволити?  Та  коли?..  Сьогоднi?  Через  мiсяць?
Через рiк?.. А чи не буде тодi пiзно? Чи  не  впаде  шабля  османiв  i  на
Австрiю, i на Польщу, а потiм i на Ки?в та Москву  ранiш,  нiж  вiн  зможе
сповiстити про цю страшну небезпеку? Нi, Арсене, май силу перебороти себе,
пожертвувати найдорожчим заради батькiвщини!
   Сафар-бей теж мовчав, нiби вiдчував, яка буря знялася у серцi Друга.
   Нарештi Арсен порушив мовчанку.
   - По?ду я! Так треба, Ненку. А потiм -  повернуся...  Якщо  зумi?ш  сам
визволити Златку, вiдпровадь ?? до батька на Стару Пла-нину... А якщо нi -
хай жде мене! Повернуся - визволю або загину!
   Сафар-бей стиснув Арсеновi руки.
   - Ну, тодi рушай!
   - Так зразу?
   - Гаятись не слiд, бо  завтра  може  бути  пiзно...  По?деш  чаушем  до
молдавського господаря. Папери я тобi приготував. Грошi - теж.
   - Де ж ти ?х дiстав?
   Сафар-бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засмiявся.
   - Ну, зна?ш, був би я великим дурнем, коли б, два мiсяцi  везучи  казну
гетьмана, не заглянув  у  не!...  Я  подумав,  що  нам  з  тобою  грошi  в
майбутньому потрiбнi будуть не менше, нiж великому вiзировi...  Ха-ха!  I,
зда?ться, мав рацiю. Тепер вони якраз i знадобляться! Бо  шлях  твiй  буде
некороткий i нелегкий...
   Пiд звуки тулумбасiв i флейт, пiд веселу гарматну  стрiлянину  виступив
iз Стамбула султан Магомет у похiд  на  невiрних.  Шлях  його  пролягав  у
кра?ну Золотого Яблука.
   Пишна султанська карета, оточена охоронцями, ?хала в головi величезного
вiйська. Попереду не? мчали  на  баских  конях  блискучi  яйабашi  i,  щоб
розiгнати роззяв, якi товпилися на дорозi, бажаючи подивитися на  падишаха
всесвiту, кричали: "Гальвет вар! Гальвет вар!" За нею ?хало сто  карет  iз
султанськими iрбалями та гi?здами, вiдiбраними з  числа  гаремних  красунь
самою валiде-султаншою i казнадар-устою.
   Молодi коханки султана та ?хнi рабинi з цiкавiстю визирали  з  вiконець
на мальовничi кра?види i не менш мальовничо вдягнутих молодих  яничарських
та спагi?вських чорбаджi?в, що гарцювали на баских конях.
   За  гаремом  тягнулися  цiлi  валки  возiв  зi  всiляким   добром   для
султанського двора - одягом, посудом, кухнями, харчами.
   Потiм iшли вiйська. Пiшi -  яничарськi,  кiннi  -  спагi?вськi.  Позаду
стримували гарячих коней акинджi, котрi в походах  завжди  мчали  попереду
вiйська, нещадно граблячи, спалюючи i знищуючи  все  на  сво?му  шляху.  А
зараз, поки йшли по турецькiй землi, Кара-Мустафа навмисне  залишив  ?х  в
ар'?ргардi, щоб охолодити ?хнiй грабiжницький запал.
   Сам великий вiзир узяв з собою в  похiд  теж  немало  всього:  наметiв,
одягу, дорого? збро?, грошей, золотого i срiбного посуду, а також людей  -
одалiсок, ?внухiв, чаушiв, капуджi, астролога i лiкаря П'?тро.  В  окремiй
каретi, пiд наглядом Фатiми та в  супроводi  Джалiля,  що  сидiв  поряд  з
кучером, ?хала Златка.
   Вiд Стамбула до Адрiанополя шiсть днiв дороги.  I  всi  цi  днi  Златка
провела бiля вiконця, сподiваючись  побачити  Арсена  або  Ненка.  Але  нi
одного, нi другого так i не побачила.
   В Адрiанополi, великому гарному мiстi, що сто?ть при злиттi рiчок Туджи
та Арди з Марiцею, султан наказав зупинитися: останнi два днi лив холодний
осiннiй дощ, i дороги зовсiм розкисли.
   Увесь султанський двiр  розташувався  у  просторому  палацi,  оточеному
розкiшними садами. Не менш пишний  i  просторий  палац  дiстався  великому
вiзировi й членам дивану, якi зразу  ж  почали  влаштовуватися  з  великим
комфортом.
   I  недаремно,  В  Адрiанополi  та  в  прилеглих  до  нього  мiсцевостях
вiйськовi довелося  провести  всю  зиму.  Це  було  не  важке  але  досить
одноманiтне життя. Дощi перiщили майже кожного дня. Султан лютував, бо  нi
разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень
без полювання вже здавався каторгою.
   Однак у такому вимушеному стояннi на мiсцi було багато й корисного.  Зi
всiх кiнцiв неозоро? iмперi? сюди стiкалися все новi  й  новi  загони.  Як
доносили гiнцi, з далекого Криму йшла  татарська  орда  на  чолi  з  ханом
Мюрад-Гiре?м. До не? при?дналися нога?. Орда прямувала до Белграда. Туди ж
мали прибути iншi допомiжнi частини. Отже,  збиралося  величезне  вiйсько,
якого ще нi разу не мав пiд сво?ю рукою султан Магомет.
   Мунеджим-паша,  особистий  астролог  султана,  вiдкинув  теплу  ковдру,
схопився з лiжка i, вступивши в отороченi хутром сукнянi капцi, потрюхикав
до дверей. Хтось настiйливо стукав.
   Астролог тримав поперед себе свiчку. Його брунатнi очi злякано дивилися
на дверi, за якими стояв невiдомий, а на високому лобi зiбралися зморшки.
   Хто б це мiг бути? Вiн нiкого не ждав.
   - Хто?
   - Мунеджим-паша, вiдчини! - почувся знадвору дуже знайомий голос.
   Брязнув засув. У дверях з'явився великий вiзир Кара-Мустафа.
   Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося i ранiш, бо  хто  ж  не
хоче дiзнатися про  майбутн??  А  всiм  вiдомо,  що  нiхто  так  точно  не
передвiщав майбутнього, як Мунеджим-паша. На те ж вiн i носить звання пашi
й особистого астролога падишаха!
   Був вiн, однак,  украй  здивований  тим,  що  Кара-Мустафа  вибрав  для
вiдвiдин нiчну пору i з'явився не в сво?му пишному вiзирсько-му вбраннi, а
в простiй одежi яничара. Для чого такий маскарад?
   Однак Мунеджим-паша був досвiдчений царедворець i швидко  взяв  себе  в
руки.
   - О! - вигукнув вiн. - Який я щасливий бачити в себе славного  охоронця
трону падишаха!
   - Тс-с-с! Не кричи, паша! -  шикнув  на  нього  Кара-Мустафа,  поспiшно
причиняючи дверi. - Бо сво?м гучним голосом розбудиш усе мiсто!
   У астролога справдi  був  громоподiбний  голос  iз  трагiчно-зловiсними
нотками, якими вiн щедро користувався пiд час сво?х пророкувань.
   - Мовчу, мовчу... Прошу сюди, мiй повелителю!  -  I  астролог  вiдчинив
дверi до сусiдньо? кiмнати.
   Це була звичайна для  того  часу  велика  робоча  кiмната  астролога  й
алхiмiка. Все тут для Кара-Мустафи було знайоме. На довгих  столах  стояли
склянi  банки,  наповненi  порошками,  шматками  рiзнобарвних   мiнералiв,
рiдинами. Бiля вiкна, у тиглi, пригасав малиновий жар. Пахло  чадом  i  ще
чимось невiдомим i не зовсiм при?мним для звиклого до тонких пахощiв  носа
великого вiзира. Посерединi, на дерев'янiй пiдставцi, висiла велика  карта
зоряного неба, помережена ламаними лiнiями i помальована знаками  зодiака.
Крутi сходи вели  на  горище,  де,  як  знав  Кара-Мустафа,  Мунеджим-паша
спостерiгав хiд небесних свiтил. Всюди в безладдi лежали  i  стояли  якiсь
прилади й iнструменти, що в душi великого вiзира викликали  повагу  до  ?х
власника i забобонний страх.
   Астролог пiдсунув Кара-Мустафi крiсло. Спитав:
   - Що змусило великого вiзира ощасливити мене сво?ми вiдвiдинами?
   Кара-Мустафа рiшуче вiдсторонив од себе  крiсло  i  довго  вдивлявся  в
оливкове непроникне обличчя придворного астролога, нiби зважував -  казати
чи нi? Потiм узяв його за руку вище  лiктя  i  промовив  тихо,  але  тоном
наказу:
   - Мунеджим-паша, ти повинен зробити менi i всiй  нашiй  iмперi?  велику
послугу...
   - Я слухаю, бейефендi, - коротко проказав астролог, схиляючи в  поклонi
голову.
   - Однак  те,  що  почу?ш,  повинен  знати  лише  бог  та  ми  вдвох!  -
Кара-Мустафа пiдняв угору вказiвний палець. - Ти зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Навiть сам падишах не повинен знати! I передусiм - вiн!  Бо  робиться
це в його iнтересах...
   - Так,  мiй  повелителю,  -  ще  нижче  схилив  голову  мунед-жим-паша,
холонучи вiд думки, що зараз дiзна?ться про та?мницю, яка  може  коштувати
йому життя.
   Кара-Мустафа  нахилився  майже  до  самого  його  вуха  i  ледь   чутно
прошепотiв:
   - Слухай уважно!  Вищi  iнтереси  держави  османiв  i  велич  та  слава
падишаха вимагають рiшучо? перемоги у цiй вiйнi, яку  ми  рочпочина?мо  на
берегах Дунаю...
   - Я знаю, - теж пошепки вiдповiв паша.
   - На чолi  нашого  вiйська  став  сам  падишах...  Його  вiрнi  пiдданi
стурбованi тим, що йому буде загрожувати  небезпека,  бо,  як  вiдомо,  на
вiйнi гинуть не тiльки рядовi во?ни,  а  й  полководцi...  Ми  всi  живемо
милостями  падишаха,  його  розумом  i  його  славою,   а   тому   глибоко
зацiкавленi, щоб вiн не  наражав  сво?  дорогоцiнне  життя  на  смертельну
небезпеку, яка може пiдстерiгати його в походi...
   - Так, я згоден з вами, бейефенд! Що ж робити?
   - Падишаховi краще й безпечнiше буде, коли вiн повернеться  в  Стамбул,
бавитиметься  з  красивими  гi?здами,  ?здитиме  на  дороге   його   серцю
полювання, веселитиметься в мобейнi, дивлячись,  як  блазнi  танцюватимуть
джурджуну... Все це для нього буде при?мнiше, нiж тримати ногу в  стременi
бойового коня!
   - Безперечно, мiй повелителю.
   - А окрiм цього, зелене знамено пророка  -  занадто  важкий  тягар  для
намiсника бога на землi. - Голос Кара-Мустафи був тихий,  але  суворий.  -
Навiщо обтяжувати його земними клопотами, коли ? мiльйони вiрних пiдданих,
якi з радiстю нестимуть замiсть нього цей тягар!
   Хитрий i проникливий мунеджим-паша давно здогадався куди хилить великий
вiзир. Безперечно, Кара-Мустафа хоче вiдпровадити султана в Стамбул, а сам
стати сердаром, щоб  лаври  перемоги  дiсталися  йому.  Однак  досвiдчений
царедворець нi словом  не  прохопився  про  свою  здогадку.  Вiн  ждав  не
натякiв, а прямих наказiв. Тому знову непевно хитнув головою.
   - Так, мiй повелителю.
   - Отже, ти мене зрозумiв? - спитав Кара-Мустафа рiзкувато бо  його  вже
почало дратувати це улесливе, але невизначене пiдтакування.
   Астролог скривився.
   - Не зовсiм, бейефендi... Менi не ясно, що маю робити я.
   - Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул!
   - О! Але ж я тiльки маленький бiдний астролог!
   - Не прибiднюйся! Вiд тебе багато чого залежить... Падишах зробить так,
як скажуть зорi!
   - Зорi вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах  вiйни...  Ще  в
Стамбулi я склав його гороскоп.
   - Нiчого нема? постiйного на цьому свiтi.
   - Так, мiй повелителю? Хiба що одне золото завжди лиша?ться золотом...
   Це був досить прозорий натяк на згоду. Але  за  не?  потрiбно  платити.
Кара-Мустафа  полегшено  зiтхнув,  бо  не  менше,  якщо   не   бiльше   за
мунеджима-пашу ризикував становищем або й головою. Вiн мовчки  витягнув  з
кишенi чималий, туго набитий  капшук  i  кинув  на  стiл.  Почувся  глухий
брязкiт металу.
   Мунеджим-паша, як голодний собака до хлiба, прикипiв поглядом  до  того
капшука, в якому, вiн не сумнiвався, було  щире  золото.  У  нього  раптом
пересохли губи, i вiн облизав ?х язиком. Адже це було справжн?  багатство!
Отже, Кара-Мустафа настiльки зацiкавлений у тому, щоб спровадити в Стамбул
падишаха, що не пошкодував цiлого ма?тку!
   - Зорi теж мiняють  сво?  розташування  на  небi,  -  загадково  сказав
Кара-Мустафа. - Вчора вони говорили одне, сьогоднi -  друге,  а  завтра  -
вiщуватимуть щось iнше... Чи не так, паша?
   - Безперечно, мiй щедрий повелителю, -  низько  вклонився  астролог.  -
Падишах наказав спостерiгати за зорями i скласти ще один гороскоп, i я  не
певен, що й на цей раз зорi  вiщуватимуть  перемогу  османському  вiйську,
якщо на чолi нього стоятиме сам повелитель правовiрних.
   Кара-Мустафа усмiхнувся самими устами.
   - Ти все правильно зрозумiв, паша... Бажаю тобi щасливо?  зорi,  яка  б
продовжила тво? лiта!
   В  останнiх  словах  вчувалася  прихована  погроза,  i  астролог,   щоб
засвiдчити свою вiдданiсть, кинувся великому вiзировi в ноги  i  поцiлував
його простий запилений яничарський чобiт.
   ВАРШАВА
   Був сiрий холодний день. Раннi морози закували рiчки й озера в  крижанi
панцири - пере?жджай де хочеш! Дороги кострубачи-лися замерзлим груддям  -
по них не поженеш. Тому Арсен ?хав поволi. Де - дорогою, де - навпростець.
   Сафар-бе?вi грошi стали в пригодi. Через Болгарiю i Волощину промчав за
дванадцять днiв. Коней не жалiв: на базарах купував свiжих,  витривалих  i
гнав далi. Тiльки на розореному Правобережжi  базари  не  збиралися,  тому
довелося ?хати повiльнiше, щоб приберегти сили вороного,  купленого  ще  в
Бендерах.
   У Немировi трапилася зустрiч, яка замалим  не  коштувала  життя.  Арсен
нiби вiдчував, що в це мiсто, з яким було зв'язано так багато гiркого,  не
варто за?здити. Але якийсь бiс, поки вiн,  сидячи  в  сiдлi,  розглядав  з
горба далекi безлюднi вулицi, нашiптував на  вухо:  "За?дь!  За?дь!  Може,
зустрiнеш кого-небудь iз знайомих i дiзна?шся про змiни, що вiдбулися  тут
з часу падiння Юрка Хмельницького".
   I справдi - зустрiв! Лихий перемiг у його душi, i  вiн,  замiсть  того,
щоб скерувати вороного в об'?зд, на бiлоцеркiвський шлях,  потягнув  повiд
"соб" i поскакав прямо на Шполiвцi.
   Про?жджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув
на порослий лободою двiр, на розбите маленьке вiконце, на розчиненi дверi,
що жалiбно поскрипували пiд поривами вiтру, i сумно похитав головою:  нема
баби  Секлети.  Пережила  чоловiка,  пережила  синiв  i  дочок,  внукiв  i
правнукiв - i нарештi сама згасла, як одинока iскра на попелищi. Розсiявся
по бiлому свiтi, вимер, щез  колись  великий  ??  рiд  -  i  хто  зна,  чи
знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?..
   Арсен  замислився  й  мимоволi  зiтхнув.  Чи  буде  коли-небудь  кiнець
нещастям, що з усiх кiнцiв обсiли цю землю?  Чи  наступить  нарештi  день,
коли на цих  подвiр'ях  защебечуть  веселi  дитячi  голоси,  а  з  коминiв
зав'юняться в небо сивi димки, смачно запахне свiжоспеченим хлiбом?
   Вiн мiцно стиснув засмаглi на вiтрах губи  i  зiтхнув  ще  раз,  раптом
вiдчувши, як на очi набiгли сльози.
   Що ж ти. Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобi ж до старостi
- гай-гай! Чи, може, стомилася душа вiд безконечних злигоднiв i турбот?
   Вiн витер кулаком очi. Торкнув ногами коня. I -в ту ж мить побачив,  що
вулицею до нього наближа?ться загiн вершникiв.
   Тiкати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тiкати,  коли
вiн - чауш самого великого вiзира?
   - Гей, хлопче, хто ти такий?  -  промовив  здалеку  переднiй  невисокий
чолов'яга у кожусi i насунутiй майже на самi очi шапцi-бирцi. -  Звiдки  й
куди пряму?ш?
   - Хай це вас не цiкавить, добродiю...  Де  був,  там  уже  нема?.  Куди
прямую, там не ждуть! - вiдповiв рiзко Арсен.
   - О-о-о, який ти мудрий, парубче! I це  ти  так  вiдповiда?ш  сотниковi
молдавського господаря? Смiливий! Тим бiльше закортiло менi  познайомитися
з  тобою!   -   глузливо   сказав   переднiй,   наближаючись,   i   раптом
вигукнув:Ба-ба-ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай менi  баньки
повилазять, якщо помиляюсь! От так зустрiчi Не сподiвався!
   Арсен упiзнав Свирида Многогрiшного i здригнувся: ця зустрiч не обiцяла
йому нiчого втiшного.
   Тим часом вершники - це були, судячи по одягу, волохи - оточили Арсена,
i вiн опинився в кiльцi, вiч-на-вiч зi сво?м давнiм ворогом.
   Многогрiшний збив шапку на  потилицю,  оголивши  зморшкуватий  лоб,  до
якого прилипли рiдкi пасма сивiючого волосся. На його обличчi  розпливлася
радiсно-хижа усмiшка.
   - Ось коли пташка впiймалася! - вигукнув, потираючи руки. - Довгенько ж
ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер  потiшуся,
запорозька сволото! Тепер ти у мене i затанцю?ш, i заспiва?ш, i  заплачеш,
коли взую в червонi сап'янцi! Ха-ха-ха!..
   Смiх Многогрiшного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав.
   - Чого мовчиш! Зацiпило вiд страху?
   - А я тебе не боюся, дядьку Свириде...
   - Чому б то ти мав мене не боятися? Зда?ться, друзями з тобою ми нiколи
не були...
   - Але й  ворогами  теж,  -  злукавив  Арсен,  не  бажаючи  встрявати  в
суперечку, що набирала небезпечного характеру.
   - Не були, кажеш? - Многогрiшний вiд подиву аж очi витрiщив. -  Мабуть,
вiд страху тобi вiдiбрало пам'ять! Ну, що  ж  -  я  нагадаю...  Хлопцi,  -
звернувся вiн до сво?х волохiв, - стягнiть з нього  чоботи  та  почастуйте
киями по п'ятах! Хай затанцю? на морозi босий!
   Волохи миттю зiскочили з коней i кинулися до Арсена. Ще мить  -  i  вiн
лежатиме на землi, а цi шибайголови  перiщитимуть  його  щосили  по  голих
ногах.
   - Стiйте! - голосно вигукнув Арсен, видобуваючи з-за пазухи  пергамент,
завбачливо даний йому Сафар-бе?м. - Iм'ям великого вiзира  наказую  вам  -
зупинiться!
   Згадка про великого вiзира подiяла магiчно. Волохи враз опустили  руки,
зупинилися, збентежено переглянулися.
   Многогрiшний заверещав:
   - Чого ж ви! Вiзьмiть його! - I почав витягати  з  пiхов  шаблю.  Арсен
пзднiс руку з пергаментом.
   - Хто з вас розумi? по-турецькому?
   - Я, - виступив наперед чорнявий парубок.
   - На, читай!
   Волох кинув бистрий погляд на короткий напис, на печатку - i зблiд.
   - Братцi, - прошепотiв помертвiлими губами, - це ж чауш самого великого
вiзира... От були б вскочили в халепу!
   - Не може бути! -  вигукнув  Многогрiшний.  -  Дай  сюди!  Вiн  вихопив
пергамент, повертiв перед очима. Напису не зрозумiв, але печатку знав дуже
добре - i теж зблiд.
   - Прокляття! - процiдив крiзь зуби.  -  Викрутився,  песиголовець!  Ну,
тво? щастя...
   Вiн тицьнув Арсеновi в руки цупкий жовтавий сувiй i по?хав геть. Волохи
помчали за ним.
   Арсен витер спiтнiле чоло, якусь хвилину постояв  у  роздумi,  а  потiм
рiшуче повернув коня на бiлоцеркiвський шлях.
   До Новосiлок не до?хав: несподiвано усiх сво?х зустрiв  у  Фастовi.  Ще
здалеку побачив над  мiстом  сизi  димки,  що  вилися  з  димарiв,  i  був
здивований, коли при в'?здi дорогу йому перетнув вартовий з мушкетом.  Вiн
вискочив з яко?сь ями, де  ховався  од  пронизливого  холодного  вiтру,  i
вигукнув:
   - Стiй, зна?ш-ма?ш! А то як стрельну, так тобi тут i капець буде!
   Арсен зареготав. Та це ж Iваник! I звiдки вiн тут узявся? Однак Арсенiв
смiх розiзлив вартового не на жарт. Вiн пiдстрибнув, мов пiвник, штурхонув
верхiвця дулом мушкета пiд бiк.
   - Чого залива?шся, зна?ш-ма?ш?  П'яний  чи  сусiдам  розум  розпозичив?
Злазь з коня, халамиднику!
   - Iванику, невже не впiзнав? Арсен я! Звенигора...
   Iваник ошелешено  заклiпав  очима,  ще  не  впiзнаючи  в  цьому  худому
засмаглому бородачевi колишнього красеня Арсена.
   - Не може бути!
   Арсен скочив з коня, зняв шапку. I тодi  Iваникове  обличчя  прояснiло.
Мушкет випав з його рук i покотився по мерзлiй землi.
   - Арсене! Голубе! Звiдки ти?
   Вони мiцно обнялися. В Iваникових очах заблищали сльози.
   - Вiд самого султана, IваникуI Зi Стамбула! А як ти тут опинився?
   Iваник пiдняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку.
   - Хiба не зна?ш?.. Семен Палiй привiв нас усiх у Фастiв i  сказав:  тут
нам житиi  Землi  займай,  скiльки  зумi?ш  обробити,  хату  вибирай,  яка
цiлiша... А фортецю вiдбуду?мо гуртом, зна?ш-ма?ш, щоб захист був  добрий.
От ми й пере?хали сюди.
   - А мо? де?
   - Тво? теж... Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно - рiчка, луг, за
рiчкою - лiс. Правда, хатка маленька, але не гiрша, нiж у Дубовiй Балцi. I
що найкраще - поряд зi мною... Недарма кажуть: вибирай не мiсце, а доброго
сусiда.
   - А Палiя де можна побачити? Часом не на Сiчi?
   - Побачиш. У фортецi вiн, поселився разом iз Семашковою вдовою...
   - А про пана Мартина нiчого не чути?
   - Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звiстку зi Львова.  Усiх
вiта?... Не забув i про мене, i про Зiньку. -  Iваник  пiдморгнув.  -  Теж
привiт передав, зна?ш-ма?ш...
   Арсен усмiхнувся в густу бороду, що виросла, поки ?хав зi Стамбула. Про
кого про кого, а про Зiньку не мiг пан Мартин забути:  дуже  вже  уподобав
молодицю!
   - Ну, веди ж мене, Iванику! - поклав руку на  утле  плече  сусiдовi.  -
Спочатку до Палiя, а потiм - додому... Просто згораю вiд нетерплячки!
   Вони рушили широкою вулицею. Бiля одного  з  уцiлiлих  будинкiв  Iваник
зупинився.
   - Скажу Остаповi, щоб постояв  замiсть  мене.  Бо  у  нас,  зна?ш-ма?ш,
суворо... Можна й ки?в  заробити  вiд  полковника,  якщо  погано  нестимеш
вiйськову службу!
   Вiн шмигнув до хати, а через хвилину  вийшов  у  супроводi  височенного
похмурого козака, озбро?ного однi?ю тiльки шаблею.
   - На мiй мушкет, - заквапився Iваник. - Як  тiльки  небезпека  -  пали,
пане-брате, щоб аж у фортецi було чути! А я незабаром повернуся...
   - Гаразд,  -  кивнув  головою  похмурий  велетень  i,  не  обертаючись,
почимчикував на околицю мiста.
   Арсен уважно приглядався довкола.
   Всюди ще багато ру?н i згарищ, але стоять  серед  попелищ  уцiлiлi  вiд
вогню хатини. З деяких в'ються димки, на подвiр'ях помiтнi слiди  людських
рук - там, дивись, полагоджено тин i  ворота,  там  -  вибiлено  стiни,  а
подекуди на хатах уже зведено новi очеретянi дахи.
   Фортеця зустрiла ?х людським гомоном, гупанням дубових баб, заступiв  i
копаниць, цюканням сокир. Тут кипiла робота.  Однi  забивали  палi,  другi
засипали стiни землею, третi iз дубових брусiв майстрували фортечну браму.
   Люди були такi худi, виснаженi  та  обiдранi,  що  Арсен  аж  жахнувся.
Звiдки вони взялися? Однi жебраки зiйшлися  сюди,  чи  що?  Незважаючи  на
холод, у багатьох, крiм латано? сорочки чи бувалого в  бувальцях  лейбика,
не було нiчого. На ногах рiдко в кого чоботи, а то бiльше  -  постоли  або
личаки, з яких вигляда? якесь ганчiр'я. Обличчя зарослi, в очах - голодний
блиск.
   Арсен хотiв було запитати Iваника, що це за люди, але в  цю  мить  його
погляд упав на високу знайому постать. Палiй!
   - Батьку Семене! - кинувся  козак  i  на  радощах  згрiб  полковника  в
обiйми. - Батьку Семене? Який я радий, що знову бачу вас!
   - Арсен? - Палiй не повiрив сво?м очам i вражено  розглядав  козака.  -
Справдi Арсен, власною парсуною, як казали  ки?вськi  бурсаки...  Та  який
зарослий, мов дiдуган!
   - Ви тут усi не кращi, - повiв рукою  Арсен,  показуючи  на  людей,  що
трудилися бiля стiй. - Звiдки вони набралися?
   Палi?ве чоло нахмурилося. Не стишуючи ходи, вiн похмуро проказав:
   - Зараз, мабуть,  пiв-Укра?ни  так  живе.  У  во?нному  лихолiттi  люди
втратили все: рiдних, домiвку, одяг... Почина?мо ми на голому мiсцi. Треба
ж якось рятуватися!
   - Що почина?мо? - не зрозумiв Арсен.
   - Жити заново, - вiдповiв Палiй. - Довго ми думали на  Запорожжi  -  що
робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кiньми.
За Бахчисарайським договором - нiчийна земля... Але ж вона наша! I поки ми
на нiй живемо, нiхто не може ?? назвати сво?ю -  нi  султан,  нi  хан,  нi
господар волоський, нi король польський... Тож i кинули ми  клич:  хто  не
ма?  де  прихилити  голову,  iдiть  на  Фастiвщину,  на   Корсунщину,   на
Богуславщину  -  поселяйтеся,  обробляйте  землю,  але  шаблi  з  рук   не
випускайте! I ось початок - звiдусюди потяглися нетяги, скривдженi  долею.
Не принесли вони сюди нiчого: нi грошей, нi одягу, нi збiжжя,  нi  якихось
iнших статкiв. Зате принесли в серцях лють до ворогiв, що  пустили  ?х  по
свiту, i любов до землi. Бiднi ми зараз. Ой, якi бiднi!  Ще  тiльки  осiнь
кiнча?ться, а в нас уже майже нiчого ?сти... Он бачиш - казани. Ото  двiчi
на день варимо пшоняний кулiш. Не кулiш - назва  одна!  Але  й  тому  люди
радi...
   - Як же ви зиму дума?те перебути?
   - Якось перебудемо... Тугiше затягнемо очкурi, звiра полюватимемо, рибу
ловитимемо в Унавi та Iрпенi. Але вся наша надiя на допомогу.
   - Чию?
   - Москва допоможе грiшми та збро?ю, Ки?в - збiжжям та харчами. Свiт  не
без добрих людей.
   - Яв цьому теж мав нагоду не раз переконатися.  Ось  i  зараз  вiдмахав
шлях зi Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А  там  -  i  до
Варшави доберуся.
   - Ти просту?ш до Варшави? З чим?
   Арсен оглянувся: Iваник уже присусiдився до кашоварiв i, вициганивши  у
них миску кулешу, сьорбав рiдке гаряче вариво.  Поблизу  нiкого  -  кожний
займався сво?м дiлом. Та все ж Арсен стишив голос.
   - Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службi  у  самого  Кара-Мустафи...
Разом з Ненком... I привiз дуже важливу звiстку.
   - Яку?
   - Турки розпочали вiйну проти Австрi?. Султан Магомет зiбрав  величезне
вiйсько i повiв його пiд Вiдень... Я поспiшаю до Варшави,  щоб  попередити
короля Яна.
   Палiй нахмурив чоло.
   - Чому ти гада?ш, що треба попередити Собеського?
   - Турки хочуть розбити спочатку Австрiю, а потiм - Польщу... Ненко  чув
це з уст самого Кара-Мустафи.
   - Ось якi. Отже, коли впаде Австрiя, а  згодом  Польща,  Магомет  знову
кине сво? вiйсько проти нас. I тодi вже нiщо не стрима? його!
   - Ми з Ненком теж  так  думали  i  вирiшили,  що  потрiбно  обов'язково
попередити полякiв...
   - Безперечно. Туркiв  можна  зупинити  тiльки  спiльними  зусиллями.  Я
схвалюю твiй намiр ?хати до Варшави. Зi свого боку, я пошлю листи в Москву
та Батурин, щоб там знали, що замишля? султан.
   - Спасибi, батьку, за пiдтримку. Я знав, що ви будете тако? ж думки, як
i ми з Ненком.
   - Ще б пак! Як i покiйний Сiрко, я вважаю, що серед багатьох ворогiв  у
нас ? зараз один найлютiший,  найнебезпечнiший  -  турецький  султан...  I
питання сто?ть так: хто кого? Або ми спiльно з iншими народами,  яким  вiн
загрожу?, як i нам,  обруба?мо  його  загребущi  руки,  або  ж  нас  упень
висiчуть. 1 на розплiд не залишать...
   - У страшний час ми живемо, - замислено промовив Арсен,  перебираючи  в
пам'ятi великi й дрiбнi подi?, свiдком яких довелося йому  бути.  -  Чи  й
висто?мо?
   - Висто?мо! Мусимо вистояти. Бо iнакше - кiнець усьому... Вони пiдiйшли
до ганку великого будинку, пам'ятного Арсеновi ще з позаторiшньо? зими.  В
ньому жила, як вiн пам'ятав, старенька бабуся  з  хлопчиком  i  дiвчинкою.
Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою новi дверi,  бiлiли  вимазанi
бiлою глиною  стiни,  замiсть  побитих  шибок  у  вiкнах  вставленi  добре
припасованi дошки.  Всюди  навколо  хати  прибрано.  Вiдчувалося,  що  тут
господарюють дбайливi жiночi руки.
   - Прошу до мо?? хати, - сказав Палiй, -  тимчасово?.  Тут  згодом  буде
полкова канцелярiя, а поки полку нема i власно? хати у мене теж катма,  то
я тут i зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосiя  з
дiтьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у не?... - Пiдiймаючись на ганок,
Палiй усмiхнувся у сво? русявi вуса.
   - Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А  Феодосiя  -  гарна
жiнка. Та й покiйний Семашко, пам'ята?ться, заповiдав ?? вам.  Тож  нiчого
не було б дивного, коли б ви одружилися з нею...
   Палiй враз пбсерйознiшав. Пiдiйшов  до  Арсена  майже  впритул  i  тихо
сказав:
   - Я й сам так думаю,  хлопче...  Феодосiя  -  гарна  жiнка.  Розумна  i
красива. I серце мо? лежить до не?. Але ж цього мало!
   - Що ж iще треба?
   Палiй жартома штурхонув Арсена в плече.
   - Хлопче, я хочу, щоб i мене кохали! Тiльки тодi я можу женитися. Гарно
придивляйся, а потiм i менi скажеш, коха? вона мене чи нi?
   Палiй вiдчинив дверi i перший зайшов до свiтлицi. Арсен зразу  помiтив,
що це не та кiмната, в якiй колись жила бабуся з  дiтьми.  Печi  не  було,
зате стояла гарна кахляна груба, в якiй весело палахкотiло соснове  гiлля.
Посеред свiтлицi, на чисто вимитiй, але вже потемнiлiй  вiд  часу  пiдлозi
лежав  досить-таки  вичовганий  килим.  На  стiнi,   за   новим,   недавно
змайстрованим столом висiла зброя:  мушкет,  два  пiстолi,  два  татарськi
ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попiд стiнами жовтiли  свiжовиструганi
iз соснових дощок лави.
   У свiтлицi було  гамiрно:  четверо  дiтлахiв  вовтузилося  бiля  столу,
зчиняючи веселий шарварок. За столом бiля шиття сидiло двi жiнки, ?х Арсен
впiзнав одразу: то були Феодосiя i  стара,  що  колись  залишалася  ?диною
жителькою Фастова.
   - Киш, горобенята! - з напускною суворiстю гримнув Палiй на дiтей,  але
вони зовсiм не злякалися, а з  вереском  i  смiхом  кинулись  до  нього  i
повисли на його могутнiх руках.
   Знявся ще бiльший лемент.
   Звенигора усмiхнувся, дивлячись на розпашiлi дитячi личка (тут було три
дiвчинки й один хлопчик), i в думцi вiдзначив, що Палiй умi? привертати до
себе не тiльки серця дорослих, а й серця дiтей. А дiти,  як  вiдомо,  дуже
чутливi на ласку й нiколи не подружать з людиною черствою або байдужою.
   Феодосiя глянула на стару:
   - Бабо Ганно, заберiть дiтей!
   Стара пiдвелася з-за столу, - тепер на нiй було  не  дрантя,  а  досить
пристойне вбрання, - i, кинувши сво? шиття в кошик, пiдхопила  його  сухою
чорною рукою i гукнула на дiтей:
   - Ходiмо гарбуза ?сти!
   - Ходiмо! Ходiмо! - зрадiла  малеча  i  гомiнливою  зграйкою  вискочила
слiдом за нею до сусiдньо? кiмнати.
   Палiй провiв дiтей ласкавим поглядом, а потiм, коли за ними  зачинилися
дверi, звернувся до Феодосi?:
   - Приймай гостя, Феодосi?! Впiзна?ш?
   Феодосiя  вийшла  з-за  столу.   Зупинилась   перед   Арсеном,   пильно
приглядаючись.
   Була вона вродлива i, незважаючи на сво? тридцять п'ять рокiв i те,  що
мала трьох дiтей, по-дiвочому  нiжна.  Барвиста  плахта  i  бiла  вишивана
сорочка щiльно облягали ?? стрункий стан.  Чорна  лискуча  коса  закручена
ззаду в тугий вузол. А з-пiд чорних брiв на Арсена дивилися  виразнi  очi,
опушенi густими вiями.
   У Арсена защемiло серце: ця жiнка чимось нагадувала йому  Златку,  його
далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосiя раптом усмiхнулася  i
простягла руку.
   - Невже Арсен?.. Боже мiй, вiн! Яка я рада... А де ж Златка? Що з  нею?
- Потиск ?? руки був несподiвано мiцний. - Чи не знайшов?
   - Знайшов... Але не встиг визволити, панiматко, - сумно вiдповiв козак,
тяжко зiтхаючи. - Бо вона в гаремi самого Кара-Мустафи. Але я визволю  ??I
Повернуся - i визволю!
   - Будемо сподiватися... Прошу до столу.
   Арсен намагався вiдмовитися од пригощання,  посилаючись  на  те,  що  в
нього обмаль часу i що вiн поспiша? додому, але Феодосiя, видно,  володiла
чаром обеззброювати людей - i ласкавою усмiшкою, i  добрим  словом,  i  ще
тi?ю розумною жiночою твердiстю характеру, перед якою пасують  найтвердiшi
чоловiки.
   Вона взяла козака за рукав, усмiхнулася, схиливши  набiк  свою  красиву
голову, i тихо проказала:
   - Хiба можна вiдмовлятися од  хлiба-солi,  коли  вони  пiдносяться  вiд
щирого серця? - I повернулася до Палiя. - Правда ж, полковнику?
   Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсеновi було достатньо,  щоб
помiтити, що дивилася вона на Палiя по-особливому, з прихованою нiжнiстю i
захопленням, що проривалися крiзь ?? природну стриманiсть.
   - Звичайно, голубонько... Арсен ще молодий, i його треба провчити,  щоб
знав, як нехтувати гостиннiстю щирих дру-iiв! - вiдказав Палiй, дiстаючи з
судника плесковату пляшку i три чарки. - А що там у тебе ?,  господине,  в
печi?
   Феодосiя поставила на стiл миску гарячих гречаних млинцiв,  перемащених
смаженою на олi? цибулею, i три тарiлки гарбузово? кашi.
   - Чим багатi, тим i радi, - знiяковiло розвела руками.  -  Сподiва?мося
на краще... А зараз у нас з харчами сутужно.
   - Зате в тебе золотi руки, - сказав Палiй, наливаючи чарки. -  Ти  й  з
нiчого приготу?ш смачну ?жу.
   Феодосiя почервонiла вiд задоволення, сяйнувши  темно-карими  очима,  i
тiльки слiпий мiг не помiтити в тому поглядовi  щиро?  любовi  й  глибоко?
вiдданостi. Арсен непомiтно штовхнув Палiя кулаком пiд бiк, мовляв,  що  ж
ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона коха? тебе?
   Палiй усмiхнувся у вуса i пiднiс чарку.
   - Ну, дорогi мо?, вип'?мо за все добре: за  твiй.  Арсене,  при?зд,  за
щастя Златки, за наше здоров'я!
   - За щастя й здоров'я господинi цього дому! - з почуттям сказав Арсен.
   - Спасибi, - вiдповiла жiнка i перша пригубила чарку.
   З гори, на якiй височила фастiвська фортеця,  спускалися  поволi.  Коня
Арсен вiв на поводi. Холодне сонце червоно падало за  далекi  темно-зеленi
бори, вiщуючи на  завтра  морозяну  погоду.  Блищала  пiд  льодом  вузька,
звивиста Унава.
   - Тво?, Арсене, вибрали  собi  гарну  мiсцину  недалеко  вiд  рiчки,  -
показав рукою Палiй у той бiк, де понад лугом простяглася низка хаток. - Я
пропонував ?м на горi, але всi дубовобалчани в один голос заявили: "Хочемо
внизу! Тут усе нагаду? Дубову Балку - i рiчка, i луг, i висока гора... Нам
легше буде звикати до нового мiсця". I я погодився -  нехай...  Аби  людям
добре було!
   - Старi господарi не повернуться?
   - Хай повертаються. Ми тiльки радi будемо. Землi усiм вистачить.
   Внизу, на рiвному широкому майданi, десяток чи два  теслярiв  трудилися
бiля яко?сь незвичайно?  будови.  Помiтивши  здивовано-запитальний  погляд
Арсена, Палiй сказав:
   -  Це  буде  церква.  Маленька,  простенька,  але  своя...  '  На  горi
збереглося примiщення костьолу - можна було б  переобладнати,  однак  люди
заявили, що й ногою не ступлять через його порiг. От i буду?мо. Бо  треба.
I причащатися, i вiнчатися, i сповiдатися. Збуду?мо - тодi i я  обвiнчаюся
тут з Феодосi?ю.
   - А вона вас коха?, батьку, - сказав Арсен. - Невже ви самi не бачите?
   Палiй обняв Арсена за плечi.
   - Голубе мiй, чому не бачу? Звичайно, бачу. I  вiдповiдаю  ?й  любов'ю.
Прийде час - i ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на
весiлля!
   - Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку - до Варшави, а  потiм  -  на
Дунай, можливо, пiд самий Вiдень.
   - Довгий i небезпечний.
   - Так, я не ?хав би туди... Але ж там Златка жде на мене, сподiва?ться,
що визволю.
   Палiй зупинився перед ворiтьми, виплетеними зi свiжо? лози.
   - Ось тут живе твоя мати з дiдусем. А ото, поряд, Роман зi Стехою.
   - Роман зi Стехою? Хiба вони вже побралися?
   - Так. Своя сiм'я - своя хата. Що може бути  кращого?  Хатина,  правда,
миршавенька, але ж вони молодi - обживуться i поставлять  згодом  нову.  А
мiсце - рай,та й годi! Город рiвний, низинний-, за ним -  левада,  луг.  А
далi - Унава. Хочеш - розводь гусей, качок. Хочеш -  рибу  лови...  Я  теж
поселився б тут.
   Видно було, що Палiй закоханий у цi  справдi  гарнi  мiсця.  Але  Арсен
слухав його неуважно. Через тин вiн побачив  знайому  маленьку  постать  у
свитинi й сiрiй домотканiй хустцi. Мати!
   Серце його шалено забилося, ладне випурхнути  з  грудей,  а  ноги  враз
онiмiли, мов приросли до землi Хотiв бiгти -  i  не  мiг.  Тiльки  дивився
невiдривне завороженим поглядом. Матиi Маленька, трохи згорблена, буденна,
як завжди. У свитинi, якiй, зда?ться, не  буде  зносу,  у  сiрiй  вовнянiй
хустцi i старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла  бiля  вiдчинених  дверей
хлiва  i  по?ла  з  цеберця  невелику  попелясту  теличку.  Теличка  мiцно
упиралася ногами в  землю,  витягувала  шию  i  штурляла  мордою  цеберце,
цмулячи смачне пiйло. А материна рука гладила ?? по ши? й за  вухами,  мов
дитину.
   - Мамо! - прошепотiв Арсен i вiдчув, як гострий  щем  охопив  серце.  -
Мамо! - вдруге покликав Арсен, i на цей раз голос  його  прозвучав  хоч  i
хрипко, але досить гучно.
   Мати пiдвела голову.
   I раптом цеберце випорснуло з ?? рук, пiйло розлилося по землi.
   - Арсене! Синочку!
   Вона швидко, як тiльки могла, метнулася до ворiт.
   Арсен випередив ?? i зустрiв посеред двору. Притис до  грудей.  Цiлував
?? холоднi, огрубiлi вiд щоденно? роботи руки i шепотiв слова розради, щоб
вона не плакала.
   Мати витерла кра?чком хустки мокрi очi, подивилася на сина знизу вгору.
   - Сам?
   - Сам, - тихо вiдповiв Арсен.
   - Бiдний мiй, коли ж тобi, як iншим, усмiхнеться доля? Коли  перестанеш
поневiрятися, блукати по свiту?
   - Зараз, мамо, на нашiй  землi  нi  в  кого  нема?  долi.  Одна  недоля
веселиться... То хiба ж. я можу сидiти у запiчку? Комусь же треба  з  цi?ю
недолею поборотися!
   Звенигориха  охопила  руками  Арсенову  голову,   притягла   до   себе,
поцiлувала в лоб.
   - Бiдна моя голiвонько! -  I  сумно  усмiхнулася  до  Палiя,  що  стояв
осторонь i задумливо спостерiгав цю сцену.
   Почувся крик. Iз сусiднього двору, простоволоса, з розмаяною  пшеничною
косою, бiгла Стеха. За нею поспiшав Роман.
   Вiд ганку, свiтячи рожевою лисиною, дрiбуляв дiдусь Онопрiй, а  за  ним
повагом наближався Якуб.
   Арсен переходив з рук у руки. Радощiв  -  хоч  вiдбавляй.  Для  повноти
щастя не вистачало одно? Златки...
   Коли вляглися  першi  бурхливi  почуття,  зайшли  до  хати.  Вона  була
невелика, на двi половини через сiни.  Чисто  вибiлена,  натоплена,  пахла
чебрецем, сушеними грибами, кислицями та жолудями.
   Мати кинулася зразу до печi, щоб зготувати щось нехитре  на  обiд,  але
Арсен зупинив ??.
   - Не треба, мамо. Пообiдав щойно у полковника. А от  баняк  або  й  два
гарячо? води, щоб помитися пiсля дороги, не завадили б.
   Мати почала розпалювати у печi, а сама прислухалася до ризмов.  Говорив
бiльше Арсен. Розповiв про сво? пригоди, про Златку, про Ненка,  про  нову
вiйну, яку готу? султан i яка, хоч i спрямована сво?м  вiстрям  на  захiд,
смертоносним крилом може зачепити  й  Укра?ну,  а  наприкiнцi  сказав,  що
додому вiн завернув зовсiм ненадовго - на одну нiч, бо завтра  вранцi  ма?
знову ?хати.
   Мати зблiдла, випустила з рук рогача, в ?? очах заiскрилися сльози.
   - Ой лишенько! Куди?.. Не встиг  на  порiг  ступити,  та  вже  й  знову
поспiша?ш у дорогу! Арсенчику, синочку мiй дорогий, скiльки рокiв ти  отак
поневiря?шся по свiту! Хоча б трохи спочив дома...  Щоб  я  надивилася  на
тебе, кровиночко моя рiдна!
   Арсен пiдiйшов до матерi, обняв,  притиснув  ??  посрiблену  голову  до
грудей.
   - Не плачте, мамо! Прийде час - вернуся назавжди. Тодi  вже  нiколи  не
покину вас, голубонько моя сива! А зараз - мушу...
   - Знову в Туреччину? - крiзь сльози спитала мати.
   - ?в Туреччину, i в iншi кра?, - ухилився вiд прямо? вiдповiдi Арсен. -
На цей раз повинен повернутися iз Златкою.
   - Дай боже тобi щастя, безталанна моя голiвонько! -  I  мати,  ридаючи,
поцiлувала Арсена в буйну, давно  не  стрижену  чуприну.  Потiм,  легенько
вiдсторонивши його вiд себе, втерла хустиною заплаканi очi й  сказала:-  А
тепер не заважатиму вам - гоцорiть...
   Цiлий вечiр у теплiй хатi не стихали розмови. I коли б  не  нагадування
Стехи, що Арсеновi треба вiдпочити, нiхто б до ранку не склепив очей.
   Лише опiвночi Арсен  скупався,  поголився,  залишивши  невеличкi  темнi
вуса, перевдягнувся у чисту Романову бiлизну i лiг спати. А вже зi  сходом
сонця був на ногах.
   Нагодований i почищений кiнь тихо iржав бiля ганку, б'ючи копитом, нiби
вiдчував нову далеку дорогу, а дiдусь Онопрiй з  Якубом  приторочували  до
сiдла сакви i сумно дивилися на свого  улюбленця,  який  саме  прощався  з
матiр'ю. Посеред двору стояли Палiй з Феодосi?ю, Роман зi Стехою та Iваник
iз Зiнькою. Всi були зажуренi. Коли-то вони знову побачать його?
   Вийшли за ворота. Арсен востанн? вклонився, i Роман передав. йому повiд
коня. Але тут Палiй поклав козаковi на плече руку.
   - Не поспiшай! Я проведу тебе  якусь  хвилину...  Всiм  було  ясно,  що
полковник хоче поговорити з Арсеном наодинцi, тому залишилися стояти  бiля
двору, а вони вдвох поволi пiшли вздовж вулицi. Вороний кiнь легко  ступав
позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння,  що  з  криком  знялося  в
левадi над вербами.
   - Отже, до Львова? - спитав Палiй, повертаючи поза церквою на захiд.
   - Так, до Львова... Спочатку розшукаю пана Мартина i  з  ним  по?ду  до
короля. Спихальський зна? Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами,
- тож допоможе менi...
   - Було б непогано, коли б ти видав себе  теж  за  якогось  шляхтича,  -
сказав Палiй. - Чи польського, чи укра?нського, але шляхтича. Тодi мав  би
вiльнiший  доступ  до  панiв-можновладцiв.  Бо  сам  зна?ш,  яким   чортом
дивляться вони на козака.
   Арсен засмiявся.
   - Ну, за цим дiло не стане. Назвуся, примiром, Андже?м  Комарницьким...
Чим не по-шляхетному звучить? Я ?стем пан  Анджей  Комарницький.  Непогано
придумано?
   - Зовсiм непогано. - Палiй засмiявся  теж  i,  подлубавшись  у  кишенi,
дiстав невеликий гаманець. - А якщо до цього iменi додаси ще й  капшук  зi
злотими, тодi можеш бути впевнений, що перед тобою вiдчиняться  не  тiльки
дверi шинкiв i палацiв, а й вiдкриються серця ?хнiх господарiв...
   - Що ви, батьку! - вигукнув Арсен. - Ви тут,  у  Фастовi,  самi  живете
надголодь. Краще купiть на "цi грошi зерна для посiву  або  кiлька  добрих
корiв для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тiльною коровою...
   - За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе -  далека
дорога: грошi знадобляться. Та й не мо? вони, а казеннi. З нашо?  полково?
каси. Бери - i не переч!
   - Дякую, батьку. - Арсен заховав гаманець до кишенi. - В дорозi справдi
знадобляться...
   - Ну, а тепер прощай?  I  хай  не  спiткнеться  твiй  кiнь  на  далекiй
нелегкiй дорозi! - Полковник обняв козака, поцiлував у щоку, потiм  рвучко
вiдштовхнув од себе, нiби  вiдiрвав  вiд  серця,  i  суворо,  мабуть,  щоб
приховати смуток, сказав: - Сiдай - i гайда! В путь!
   Розшукати у Львовi Спихальського  виявилося  зовсiм  неважко.  Оскiльки
Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечерi i на подвiр'?, крiм вартових,
уже не було нiкого,  вiн  звернувся  з  розпитуванням  до  пiдстаркуватого
жовнiра, що з напарником стояв на чатах бiля ворiт.
   - Пана Мартина Спихальського? - перепитав жовнiр. - Аякже, знаю!
   - Де його знайти?
   - То хай пан приходить сюди завтра вранцi...
   - Сьогоднi потрiбно.
   - Ну, якщо пан ма? в кишенi зайвий злотий...
   - Маю.
   - О, тодi, мосьпане, iнша рiч! -  зрадiв  жовнiр  i  пiдморгнув  сво?му
напарниковi, що стояв пiд лiхтарем. - Чу?ш, Яцеку, ти  побудь  якийсь  час
сам, а я проведу пана. Тутай недалеко... Ходiмте, пане!
   Вони завернули за рiг i пiрнули в густу темряву. Йшли недовго.
   - Тутай! -  оповiстив  жовнiр,  показуючи  на  похмурий  будиночок,  що
прича?вся,  мов  гриб,  пiд  високими  безлистими  деревами.  -  Я   зараз
погукаю...
   - Нi, не треба, - спинив його Арсен, даючи монету. - Дякую. Я сам.
   Жовнiр пiднiс монету до очей, повертiв мiж пальцями, навiть для  чогось
понюхав i, переконавшись, що то спражнiй злотий, швидко подався геть.
   Арсен пiдiйшов до освiтленого  вiкна,  трохи  постояв,  щоб  перебороти
мимовiльне хвилювання, що враз охопило його, а потiм тихенько  постукав  у
шибку. Просто не вiрилося, що зараз вiдчиняться дверi - i вiн почу?  голос
пана Мартина.
   Дверi не вiдчинилися. Зате важка чоловiча рука вiдсунула  занавiску,  i
до шибки припало вусате обличчя з булькатими очима. То був Спихальський.
   - Хто там? - почувся його гучний голос.
   - Пан Анджей Комарницький.
   - Хто?.. Що за дурнi жарти, пане! - Спихальський вирячився  ще  бiльше,
намагаючись  розпiзнати  незнайомця.   На   його   обличчi   залiг   вираз
розгубленостi. - ?ще раз питам - хто тутай?
   Арсен засмiявся. Вiн не хотiв називати голосно сво? справжн? iм'я.
   - Невже не впiзна?ш, пане Мартине? Оце такi А ще зовсiм недавно клявся,
що довiку не забудеш друга!
   Спихальський  тихо  охнув.  Занавiска  опустилася.  Через  якусь   мить
грюкнули дверi - i вiн як вихор вилетiв надвiр.
   - Холера ясна! Голубе мiйi Невже це ти, Арсене!
   - Т-с-с-с! - Арсен затиснув  йому  рота.  -  Я  ж  кажу  -  пан  Анджей
Комарницький. Невже не впiзнав?
   Спихальський пирхнув, мов кiт, i, зареготавши, згрiб Арсена в обiйми.
   - Впiзнав! Одразу впiзнав!  ?й-богу!  Тiльки  сам  собi  не  повiрив  -
звiдки? Яким вiтром? Заходь...
   Вони зайшли в чималу незатишну кiмнату. Одного  погляду  Арсеновi  було
досить, щоб зрозумiти, що пан Мартин  веде  парубоцьке  життя.  В  кiмнатi
неймовiрний розгардiяш. Одяг висить на гвiздках,  лежить,  розкиданий,  на
стiльцях, на пiдлозi. Лiжко не застилалося, мабуть, тижнiв два. На столi -
брудна тарiлка з курячими кiстками, окра?ць  черствого  хлiба,  надгризена
цибулина...
   Невелика лойова свiчка давала мало свiтла, зате вгору здiймалося чимало
кiптяви.
   Спихальський  прийняв  тарiлку,  рукавом  змахнув  зi   столу   крихти,
швиргонув на лiжко якесь лахмiття, пiдсунув ногою стiлець гостевi.
   - Сiдай! - А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи  товариша.  -
Розповiдай? Бо у мене зовсiм мало часу.
   - Ти поспiша?ш?
   - З третiми пiвнями маю вирушати до Варшави.
   - Так це ж чудово? Я простую до Варшави теж... Отже,  в  нас  буде  час
поговорити.
   - Справдi чудово! - зрадiв Спихальський, але зразу ж  посерйознiшав.  -
Арсене, а чого ти туди ?деш?
   - Через стiну не чути? - повiв очима Арсен. - Чи сусiдiв у тебе нема??
   - Колись один був,  та  загув...  Наш  спiльний  знайомий  -  полковник
Яненченко.
   - Де ж вiн?
   - Тодi ще... - Спихальський зробив багатозначну паузу. - Розстрiляли...
За вироком вiйськового суду...
   Арсен помовчав, бо згадка  про  Яненченка  враз  нагадала  йому  Дубову
Балку, пожарище, викрадення Златки i Стехи... А потiм, зiтхнувши, розповiв
Спихальському про сво? пригоди й поневiряння.
   - Однак ти так i не сказав, яка бiда жене тебе до  Варшави.  Чи,  може,
та?мниця? - спитав поляк. - Якщо так, то можеш не казати...
   - Не ображайся, пане Мартине. У мене вiд тебе та?мниць нема? i не  може
бути, бо з'?ли ми з тобою не один пуд солi, друже... А  ?ду  я  до  самого
короля, щоб ти знав. - I Арсен розповiв про причину сво?х мандрiв.  -  Ось
чому не хочу, щоб тут знали мо? справжн? iм'я. I то  не  тiльки  тому,  що
дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля,
а й тому, що у Львовi та Варшавi можуть бути султанськi  вивiдачi.  А  мо?
дiло цiлком та?мне, як ти сам розумi?ш...
   - Розумiю, -  ствердно  кивнув  головою  Спихальський.  -  Ти  намислив
правильно, i я допоможу тобi!
   - Я вiрив у це, тому й по?хав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у
Львiв.
   - Це тво? щастя, що прибув вчасно. Бо якби спiзнився на один день -  ми
б не зустрiлися, холера ясна!
   - Яка ж причина жене тебе до столицi?
   - Не мене одного. Станiслав Яблоновський - а  тепер  вiн  став  великим
коронним гетьманом -  ?де  на  вальний  сейм,  а  я  разом  з  почтом  маю
супроводжувати його. Завтра вранцi руша?мо... I ти з нами!
   - А твiй господар? Вiн не матиме нiчого проти?
   - Мiй  господар,  побий  його  грiм!  -  вигукнув  Спихальський.  -  Ти
правильно пiдмiтив  -  мiй  господар!  Щоб  ти  знав,  твiй  лiпший  друг,
уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на  побiгеньках  у
можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живiт!
   - То покинь його!
   - Авжеж! Легко сказати - покинь! А ?сти що  буду?  Татари  спалили  мою
хату, пограбували все, що мав, - хоч, правду сказати, i мав мiзерiю,  -  i
пустили по свiту жебраком, голого мов бубон... Тож i мушу тепер за  кусень
хлiба й оце житло служити у Яблоновського, нiби простий хлоп.  Що  накаже,
те роблю, куди пошле, туди ?ду... Все сподiваюся, що назбираю трохи грошей
- плюну на все i подамся в свiй Круглик, а там поставлю хатину, одружуся i
житиму спокiйно...
   - З чого житимеш?
   - Бачиш, у мене там залишилося кiльканадцять моргiв землi, - татари  не
зумiли захопити з собою. Оратиму, сiятиму...
   - Це добре дiло. То чого ж баришся? Статкiв тут, бачу, в тебе небагато.
На коня - i гайда!
   - Е-е, брате, найнявся - продався. Залiз у борги - треба вiдробляти. До
того ж подейкують по секрету, що на вальному  сеймi  Яблоновського  можуть
обрати королем замiсть Яна Собесь-кого. .Може, тодi i я пiду вгору? -  Вiн
гiрко усмiхнувся.
   - О, це щось нове! - здивувався Арсен. -  З  чого  б  то?  Спихальський
оглянувся, нiби  його  мiг  тут  хто-небудь  пiдслухати,  i  по-змовницьки
прошепотiв:
   - Тiльки тобi одному вiдкрию та?мницю... Але нiкому - нiчичирк! Бо  пан
Станiслав скорий на розправу, шляк би його трафивi Його лайдаки застукають
у темному  мiсцi,  пирнуть  ножакою  пiд  бiк  -  i  поминай  раба  божого
Мартина...
   - Ну, ти ж мене зна?ш, пане Мартине!
   - То слухай... Заплутавсь я тут,  мов  стрепет  у  сильцi!  Навiть  сон
втратив. А засну - i увi снi не маю спокою, холера ясна!
   - Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський  ще  раз  оглянувся  i
нахилився до самого Арсенового вуха.
   - Ти  що-небудь  про  французьку  й  австрiйську  партiю  серед  нашого
шляхетства чув?
   - Трохи чув.
   - Ну, так от, пан Яблоновський - коханець королеви, тi?? шльондри, яку,
одначе, безтямно коха? король,  -  завжди  був  прихильником  австрiйсько?
партi?   i   короля...   Може,   тому,   щоб   приспати   пильнiсть   його
ясновельможностi, який у себе пiд носом не бачить,  що  королева  заводить
шури-мури з iншим... А це раптом став я свiдком i спiвучасником зради пана
Станiслава...
   - Як саме?
   - З якогось  часу  до  Львова  почав  навiдуватись  посланець  великого
пiдскарбiя сенатора Морштина, верховоди французько? партi!... Я нiчого б i
не знав, але одного разу мене покликав до себе  пан  Станiслав  i  сказав:
"Пане  Мартине,  я  знаю,  ти  вiддана  менi   людина".   -   "Безперечно,
вельмишановний пане", - вiдповiв я. - "То чи не мiг би ти,  пане  Мартине,
зробити менi одну дуже важливу послугу?" - "Яку?" - запитав я. "Одвезеш до
Варшави листа... Але  такого,  що  менi  може  коштувати  звання  великого
коронного гетьмана, а тобi - голови!" I тут я припустився велико? помилки.
Замiсть того щоб вiдмовитись, як пiдказував здоровий глузд,  мов  останнiй
дурень, бовкнув: "З радiстю, вельмишановний пане!" Ти чу?ш  -  з  радiстю!
Мав би я сказитися  на  тiм  словi!  I  з  того  почалося...  Не  встиг  я
повернутися з Варшави, де та?мно пробрався до того  здрайцi  Морштина,  як
довелося ?хати знову. I зна?ш, про що я дiзнався?
   - Про що? - Арсен слухав з пильною  увагою,  бо  вiдразу  зрозумiв,  що
йдеться про дуже важливi справи.
   - I Морштин, i Яблоновський стали вважати мене сво?м однодумцем  i  вже
не  дуже  криються  вiд  мене...  Морштин  втягнув  у  змову,  крiм   пана
Станiслава, братiв Сапег, а також пiдкупив багатьох шляхтичiв на сеймиках,
щоб на вальному сеймi  одностайно  виступити  проти  Собеського.  Носяться
чутки, що Яблоновський погодився з пропозицi?ю братiв  Сапег  обрати  його
королем... Ти  бачиш,  в  яку  халепу  я  вскочив?  Хоч  верть-круть,  хоч
круть-верть, а всюди - смерть! Якщо  змовники  не  прикiнчать,  то  король
напевне пошле на шибеницю.
   - Справдi... Я спiвчуваю тобi. Мартине, - погодився Арсен.
   - Але й це ще не все, - промовив пiсля паузи  зовсiм  знiченим  голосом
Спихальський.
   - Що ж iще?
   - Цiлком випадково я дiзнався, що пан Морштин кожного  тижня  доповiда?
про успiхи змовникiв французькому посланниковi де Бетюну,  холера  б  його
забрала! А крiм того, домовля?ться безпосередньо з секретарем мiнiстерства
в Парижi Коль?ром i просить у нього грошей для змови... А  це  вже  просто
зрада, о пресвята дiво!  Дiзна?ться  король  -  пролл?ться  багато  кровi,
полетять голови, а серед них - i моя дурноверха... Ну, що менi робити?
   Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще нiколи  не  бачив  його
таким пригнiченим i засмученим. Обличчя блiде, навiть брезкле,  постарiле,
нiби пiсля тяжко? хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти...
   Арсен обняв друга за плечi:
   - Не журися. Мартине! Бували ми  i  в  гiрших  бувальцях!  А  духом  не
занепадали.
   - Е-е, там було все ясно: перед тобою  ворог  -  бий  його.  А  тут  же
навколо все сво? люди. А виходить - вороги...
   - Виходить, що й так. I нам треба зважити, хто наш справжнiй ворог.
   - А як ти дума?ш? - Уперше в очах пана Мартина блиснула надiя.
   Арсен пильно глянув на побратима.
   - Бачиш, пане Мартине, я мчав iз Стамбула до Варшави не для  того,  щоб
випити кухоль старки у шинку  над  Вiслою.  Я  поспiшаю  до  Варшави,  щоб
попередити полякiв про страшну небезпеку, що нависа? над Польщею.
   - Я розумiю.
   - Ти розумi?ш, а ось пани Морштин i Яблоновський, мабуть, не розумiють,
якщо йдуть на поводку у французького короля,  союзника  султана  Магомета.
Справдi, до чого вони закликають полякiвi Порвати з  Австрi?ю?  Але  ж  на
сьогоднi це ?дина союзниця Польщi... Тiльки разом вони можуть  протистояти
туркам. А якщо поодинцi - турки проковтнуть i  австрiйцiв,  i  полякiв!  I
писнути не дадуть! А тодi знову вiзьмуться за нас...
   - Отже, виходить, ми повиннi  пiдтримувати  австрiйську  партiю?  Тобто
короля Я на?
   - Виходить, що так... Собеський хоче пiдписати з Австрi?ю договiр,  щоб
спiльно бити туркiв. То чого ж нам iще треба? Ждати,  поки  султан  забере
Вiдень, а потiм поверне на Варшаву, а звiдти на Ки?в?
   - Це було б глупство з нашого боку!
   - От бачиш! Життя само пiдказу?, що робити.
   - А все-таки - що робити?
   Арсен пильно глянув на Спихальського.
   - Пане Мартине, ти вiриш менi до кiнця?
   - Ще б пак! Невже ти сумнiва?шся в цьому?
   - Тодi у всьому покладись на мене... До Варшави будемо ?хати разом. Щоб
у Яблоновського не викликати нiяко? пiдозри, я  вiдрекомендуюсь  шляхтичем
Андже?м Комарницьким. Ми з  тобою  познайомимося  i  здружимося  тiльки  в
дорозi. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - У Варшавi допоможеш менi зустрiтися з королем. А там видно  буде,  що
робити.
   - Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб менi така голова, то  був
би я сенатором Речi Посполито?, от хай би мене грiм побив, коли  брешу!  -
Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, мiцно обняв i  поцiлував
у лоб. - Ну, досить розмовi Сiдай вечеряти...
   Шлях до Варшави був важкий. Несподiвано завихрiло, захурделило - дороги
так занесло снiгом, що конi провалювалися по  саме  черево.  Тому  замiсть
того,  щоб  при?хати  до  столицi  напередоднi  рiздва,  як   розраховував
Яблоновський, валка прибула пiсля Нового року i зупинилася  на  просторому
подвiр'? сенатора Морштина.
   Нiхто Арсена на питав, хто вiн i звiдки,  бо  виявилося,  що  звiдусюди
?хали на вальний сейм десятки шляхтичiв, приставали до загону  львiвського
магната i гуртом торували  заснiжену  дорогу  на  Люблiн,  а  потiм  -  на
Варшаву.
   На другий день по при?здi, поголившись i причепурившись. Арсен з  паном
Мартином пiшли до королiвського замку.
   Завжди  балакучий,  сьогоднi  Спихальський  був  на  диво  похмурий   i
мовчазний.
   - Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? -  спитав  Арсен,  коли  вони,
обiйшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсiм непросто.  -
Чого мовчиш?
   - А що тут скажеш? Через цi мури хiба що птах перелетить! А потклешся у
ворота - варта не пропустить. Ось так,  прошу  пана,  i  будемо  галайкати
попiд стiнами...
   В цю мить з ворiт, розвихрюючи снiг, вимчали невеликi фарбованi сани  з
будкою, запряженi баскими вороними кiньми. У будцi сидiв  якийсь  поважний
пан у бобровiй шубi й шапцi з  павичевим  пiр'ям.  На  козлах  -  похмурий
вусатий кучер.
   Арсен i Спихальський ледве встигли вiдскочити вбiк.
   -  Холера!  Так  i  задавити  чоловiка  можна!  -  бурчав  пан  Мартин,
обтрушуючи з комiра i вусiв дрiбнi снiжинки. - Видно, неабияке цабе - пре,
мов на пожежу!
   Вони знову почали розглядати високi кам'янi мури, вежi i будiвлi замку.
   - Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий... - непевно мовив  Арсен,
бажаючи нагадати товаришевi, що той у Львовi обiцяв знайти когось,  хто  б
допомiг зустрiтися з королем.
   Але Спихальський, видно, забув обiцянку.
   - Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палацi, то я,  прошу  пана,  не
слугував би Яблоновському, хай би був скис!
   - Але ж ти похвалявся цим  у  Львовi,  -  нагадав  Арсен.  Спихальський
знiяковiв, потiм почервонiв. Нарештi скрушно махнув рукою.
   - Е-е, мало що може бовкнути чоловiк на радощах, що зустрiв  найлiпшого
друга! - I вiн винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких свiтилися
по-справжньому глибока i вiрна дружба й любов.
   Арсен посмiхнувся, обняв друга за плечi.
   - Ну, гаразд... Не журись. Придума?мо щось!
   - Що ж тут придума?ш? Доведеться ждати, поки сам пан король не  зводить
ви?хати з замку.
   - Так можна прождати цiлий тиждень... Нi, це не годиться! Арсен,  круто
повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись вiд  морозу
в кожухи, тупцяли вартовi.
   - Добрий день, панове! - з напускною бадьорiстю привiтався до них.
   Вартовi не вiдповiли. Тiльки один, мабуть, старший, спитав суворо:
   - Чого треба панам?
   - Ми шляхтичi. При?хали на сейм. Хотiли  б  побалакати  з  королiвським
секретарем...
   - Паном Талентi?
   - Так, - швидко вiдповiв Арсен,  радiючи,  що  його  маленька  хитрiсть
принесла першi плоди.
   - Але ж, панове, - здивувався вартовий, - пан Талентi  щойно  ви?хав  з
замку!
   - Хiба? А ми й не впiзнали, - розвiв руками Арсен. - Доведеться  ждати,
поки при?де.
   Вони вiдiйшли на достатню вiдстань. Чекали годину, а може,  й  двi,  аж
поки не побачили знайомi зеленi сани, запряженi вороними кiньми.
   Арсен переступив дорогу. Пiдняв догори руки.
   - Тпр-р-р-у-уI
   Конi  зупинилися.  Вусатий  i  дужий,  як  ведмiдь,  вiзник  замахнувся
батогом.
   - З дороги, лайдаку!
   Але  Спихальський  уже  схопив  вороних  за  вудила,  а  Арсен  смiливо
пiдступив до саней. Тим часом пан, що сидiв у  будцi,  прикривши  ведмежою
шкурою ноги, наказав кучеровi опустити батiг.
   - Пробачте, пане Талентi, що ми насмiлилися  зупинити  вас  на  дорозi.
Повiрте, тiльки нагальна справа змусила нас вдатися до  такого  не  вельми
шляхетного вчинку, - сказав Арсен, вичiкувально поглядаючи на  незнайомого
чорнявого пана i не знаючи достовiрно, Талентi це чи нi.
   - Що вам треба? - холодно спитав той.
   - Ми хочемо бачити короля!
   У королiвського секретаря ледь помiтно здригнулися брови.
   - Всього-на-всього? - Вiн i не намагався приховати глузливо?  iнтонацi?
в голосi. Арсен стишив голос.
   - Пане, йдеться про  дуже  важливi  речi...  Влаштуйте  нам  зустрiч  з
королем, i ви добре прислужитеся ойчизнi!
   - Я кожен день служу ойчизнi! - бундючне вiдрiзав пан. - Я королiвський
секретар, i менi ви можете розповiдати все.
   Тепер сумнiву не було. Це справдi був Талентi. Арсен сказав рiшуче:
   - Нi, мостивий пане, при всiй нашiй повазi до вас ми нiчого  не  можемо
вам розповiсти. ?дине, що можу повiдомити, це те, що я прибув iз Стамбула.
Якщо пан Талентi розумi? важливiсть цього...
   Королiвський секретар вмить збагнув "важливiсть цього".
   - О! - вигукнув вiн. - Прямо iз Стамбула?
   - Так.
   Талентi вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до нiг.
   - Неймовiрно! Хто ж ви такий?
   - Потiм дiзна?тесь... Мо? прiзвище - Анджей Комарницький, але воно  вам
нiчого не скаже.
   - Гаразд, iдiть до ворiт. Я накажу, щоб вас пропустили... Конi  рвонули
з мiсця, i сани помчали до замкових ворiт.
   - Ну, ти й зух, Арсене! - радiсно  вигукнув  вражений  Спихальський.  -
Тепер не сумнiваюся - вiдчиняться дверi королiвського покою! Хай мене грiм
поб'?, якщо брешу!
   Арсен теж був радий.
   - Ще б пак! Тепер, звичайно, вiдчиняться. Ходiмо!  Вартовi  бiля  брами
вiдiбрали у них зброю i пропустили на подвiр'я.
   Вони вiдразу побачили пана Талентi, що стояв  бiля  високого  кам'яного
ганку. Королiвський секретар здалеку махав ?м рукою.
   - Сюди, панове!
   Вузькими сходами вiн провiв  ?х  на  другий  поверх.  Тут  у  невеликiй
склепiнчастiй  залi  стояла  внутрiшня  двiрцева  варта  -  кiлька   добре
вишколених жовнiрiв.  Старший  наказав  прибулим  зняти  кожухи  й  шапки,
причепуритися, а тим часом пильно оглянув - чи нема збро?.
   - Прошу, панове! - показав рукою в бiк широкого коридора. Талентi  йшов
попереду, начальник варти - позаду.  Нарештi  у  великiй  свiтлiй  залi  з
колонами королiвський секретар зупинився.
   - Зачекайте на мене тут, - сказав  упiвголоса  i  зник  за  рiзьбленими
дверима  з  бiлим  орлом.  Через  кiлька  хвилин   з'явився   й   урочисто
проголосив:- Король чека? на вас, панове!
   Арсен i пан Мартин вступили до королiвського кабiнету.
   Це була така велика й розкiшна кiмната, що вони спочатку  короля  й  не
помiтили. Сторопiлi, дивилися на величезний рiзьблений, з позолотою  стiл,
на такi ж розкiшнi, з рiзьбою i позолотою шафи та крiсла,  на  портрети  у
важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску пiдлогу  i  не
помiчали, що король сто?ть праворуч, пiд  стiною,  мiж  двома  лицарськими
панцерами. А коли помiтили, обидва мовчки низько вклонилися.
   Ян Собеський вийшов на середину  кабiнету.  Це  був  високий,  огрядний
чоловiк з одутлим лицем, темними очима i такими ж темними, але  вже  густо
покрапленими сивизною вусами  i  чубом.  Кивком  голови  вiн  вiдповiв  на
привiтання i спитав:
   - То це правда, панове, що ви прибули iз Стамбула?
   - Так, ясновельможний  пане  круль,  то  ?  свята  правда,  -  вiдповiв
Спихальський, оскiльки король дивився на нього. - Але тiльки наполовину...
   - Як це?
   - Менi теж доводилося бувати в Стамбулi, най би був щез, i навiть добре
його пам'ятаю, бо не раз куштував там нага?в, коли був  рабом  на  галерi,
але то було давно... А зараз iз Стамбула  прибув  мiй  лiпший  друг,  ваша
вельможнiсть, е-е-е... Шляхтич Анджей Комарницький...
   Арсен мовчки вклонився, а потiм, боячись, що  пан  Мартин  бовкне  щось
таке, чого не варто говорити при секретаревi, сказав:
   - Трохи бiльше мiсяця минулого з того часу,  ваша  вельможнiсть,  як  я
ви?хав зi Стамбула. Я привiз дуже важливi вiстi, якi хотiв  би  розповiсти
вам одному.
   Собеський пильно глянув  на  свого  молодого  спiврозмовника,  а  потiм
кивнув секретаревi:
   - Пане Талентi, вийди!
   Секретар вийшов. Король перевiв погляд з Арсена на Спихаль-ського.
   - Пан Комарницький сказав, що хотiв  би  розповiсти  менi  одному...  А
пан...
   - Пан Мартин Спихальський - мiй друг,  i  вiд  нього  у  мене  та?мниць
нема?, - сказав Арсен i додав:- До того ж вiн служить у пана Яблоновського
i розповiсть  вам  багато  дуже  цiкавого  про  стосунки  зацного  пана  з
сенатором Морштином i його друзями...
   -  О-о!  -  мимоволi  вихопилося  з  уст  короля.  Вiн  враз  прояснiв,
по-дружньому всмiхнувся i показав на оббитi голубим  оксамитом  крiсла.  -
Прошу, панове, сiдайте! Розповiдайте, будьте ласкавi!
   Спочатку мову повiв Арсен. Йому довелося стисло розказати i про себе, i
про Юрiя Хмельницького, i про болгарських друзiв. Бiльш докладно  змалював
зустрiч з Кара-Мустафою i його оточенням. I вже зовсiм детально, як умiв i
скiльки знав, розповiв про пiдготовку Порти до  вiйни  з  Австрi?ю  i  про
цiлi, якi ставив султан перед вiйськом.
   Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, i його великi чорнi очi  нi
на мить  не  вiдривалися  вiд  Арсенового  обличчя.  Нарештi,  коли  Арсен
закiнчив, вiн сказав:
   - Все це, пане  Комарницький,  дуже  цiкаво  i  дуже  важливо...  Якщо,
звичайно, все це правда, тобто якщо вiдповiда? становi речей.
   - Було б великою помилкою з  вашого  боку,  ваша  ясновельможнiсть,  не
вiрити мо?м словам,  -  з  почуттям  гiдностi  вiдповiв  Арсен.  -  Але  я
передбачав це i недаремно взяв  з  собою  пана  Спихальського.  Вiн  зараз
розповiсть вам про те, в що ви не можете не повiрити, бо  воно  стосу?ться
вашо? королiвсько?  особи,  а  вiдтак,  оскiльки  пан  Мартин  довiрив  цi
та?мницi менi, ви повиннi повiрити i всiм мо?м щойно сказаним словам.
   - Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевiряти,  перш  нiж  приймати
рiшення. - Король лагiдно поплескав  Арсена  по  колiну  й  повернувся  до
Спихальського. - Що ж менi ма? розповiсти цiкавого пан шляхтич?
   - Мiй найяснiший пане круль! - урочисто почав пан Мартин. - Я  сам,  не
вiдаючи того, став мимовiльним учасником змови проти вашо? вельможностi i,
як  пiдказав  менi  мiй  друг  Комарницький,  також   змови   проти   Речi
Посполито!...
   - Я слухаю, пане... Розповiдай - i цим полегшиш свою душу, -  довiрливо
промовив король.
   Пан Мартин вiдкашлявся.
   - Великий коронний гетьман Станiслав Яблоновський, у якого я маю  честь
служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Вiн кiлька разiв за
останнiй рiк посилав мене до Варшави з та?мними листами до пана  сенатора,
а  той  засилав  сво?х  гiнцiв  до  пана  гетьмана.  Жодного  разу  я   не
поцiкавився, - бо я, мостивий пане, чесна людина, -  змiстом  тих  писань,
однак мене було попереджено, що листи дуже важливi  й  та?мнi  i  що  вони
можуть  коштувати  пановi  гетьману  мiсця,  а  менi  -   голови.   Я   не
здогадувався, холера б мене побрала, про змiст тих листiв аж до того часу,
коли  почув  од  людей  сенатора,  що   французька   партiя   готу?   пана
Яблоновського на короля Речi Посполито!... О, я  нещасний!  Яких  душевних
мук зазнав я вiдтодi, носячи в сво?му серцi таку страшну та?мницю!
   Вражений король тихо промовив:
   - Ти спокутував свiй грiх щиросердим зiзнанням, сину мiй. - Вiн  поклав
свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. - Що ще тривожить  тво?
серце?
   - Я дiзнався - теж випадково, - що великий  пiдскарбiй  Морштин,  якого
ваша  величнiсть  осипала  сво?ми  щедротами  й   прихильнiстю,   доносить
французькому посланниковi де Бетюну про все, що дi?ться в Речi Посполитiй,
а також пише листи секретарю мiнiстерства Коль?ру в  Парижi...  А  це  вже
пряма зрада, пся крев! - вилаявся пан Мартин,  та  зразу  ж  схаменувся  i
почервонiв. - Прошу вибачити мене, ваша ясновельможнiсть...
   Собеський зблiд вiд хвилювання й гнiву.
   - О пан ?зус! Що я чую! - вигукнув. - Я багато що  знав,  але  щоб  пан
Станiслав зазiхнув на корону - повiрити цьому не можу!
   - I я не повiрив би, коли б не чув на власнi вуха, хай мене грiм поб'?!
- пiдтакнув королевi Спихальський.
   - А пан Морштин! - не мiг заспоко?тися Собеський. -  Скiльки  я  зробив
йому добра! Якими почестями i милостями осипав! Возвiв у  чин  сенатора  i
великого пiдскарбiя  Речi  Посполито?!  А  вiн...  Зрадник,  бидло,  а  не
шляхтич! - Король почав лаятись, як простий жовнiр. - Якщо все це  правда,
вiн заслугову? найлютiшо? кари!
   -  Яких  доказiв  потребу?  ваша  ясновельможнiсть?  -  спитав   Арсен,
побоюючись, що Собеський обмежиться тiльки вибухом гнiву, а потiм згасне.
   Король нахилився до сво?х спiврозмовникiв i рiшуче сказав:
   - Менi потрiбен речовий доказ,  що  недвозначно  свiдчив  би  про  вину
Морштина i Яблоновського? Менi потрiбен хоча б один листi I то -  негайно!
Бо днями вiдкрива?ться вальний сейм, i на ньому вирiшиться -  яким  шляхом
пiде Рiч Посполита: чи пiдтрима? Австрiю у вiйнi з  турками,  чи  спокiйно
дивитиметься, як султан проковтне ??, щоб згодом проковтнути й Польщу.  Ви
мене зрозумiли, панове? - I пiдвiвся.
   -  Зрозумiли,  ваша  ясновельможнiсть!  -  пiдвелися  також   Арсен   i
Спихальський.
   - Тодi я чекаю на вас найближчим часом... Перед вальним сеймом. Нiяк не
пiзнiше! Запам'ятайте!
   - Не забудемо! Постара?мося, ваша ясновельможнiсть!
   -  I  ще  одно:  мо?му  секретаревi,  пановi  Талентi,  можете   цiлком
довiрятися... Бажаю вам успiху!
   Три наступнi днi, що минули пiсля зустрiчi з королем.  Арсен  майже  не
спав. По черзi з паном Мартином вони стежили  за  кожним  кроком  великого
пiдскарбiя i не спускали очей з дверей його  кабiнету,  намагаючись  серед
безлiчi людей - слуг, охоронцiв, вiдвiдувачiв, гостей i родичiв -  виявити
того, хто був зв'язковим мiж  ним  i  французьким  посланником.  Однак  це
нiчого не дало. Пiдозра могла впасти на кожного, хто заходив до  Морштина,
але ж прослiдкувати за всiма не було нiяко? змоги.
   -  Так  ми  нiц  не  зробимо,  холера  ясна!   -   лаявся   нетерплячий
Спихальський. - Скоро - сейм, а ми тупцю?мо на одному мiсцi... Що  подума?
король?
   Ще бiльше олi? у вогонь пiдлив королiвський  секретар.  Пiзно  ввечерi,
вдягнутий  простолюдином,  вiн  перестрiв  Арсена  i  пана  Мартина   бiля
костьолу, де вони товклися серед  челядi  Морштина,  пильно  назираючи  за
кожним незнайомцем, який мiг одержати листа вiд довiрено?  особи  великого
пiдскарбiя, i, схопивши ?х за руки, шепнув:
   - Панове, король все ще сподiва?ться  на  вашу  спритнiсть...  Матимете
щось важливе - негайно йдiть до сеймового палацу. Постука?те тричi в бiчнi
дверi лiвого крила. Я чекатиму на вас...
   Королiвський секретар зник так же раптово й непомiтно, як i з'явився.
   Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити  серед  багатьох  десяткiв
людей, що оточують щодня Морштина, ту ?дину людину, якiй  сенатор  довiря?
сво? найбiльшi та?мницi?
   - Чому мовчиш. Арсене? - зашепотiв схвильовано Спихальський. - Хай йому
грець, якщо ми з'явимося до короля з порожнiми руками,  вiн  матиме  повне
право назвати нас брехунами!
   - Менi зда?ться, пане Мартин, що ми почали танцювати не з того боку,  -
задумливо промовив Арсен.
   - Як це розумiти? Говори яснiше!
   - Бачиш, я подумав, чи не краще б нам стежити за  будинком  де  Бетюна?
Якщо ми там помiтимо кого-небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що
нападемо на вiрний слiд.
   Спихальський заклiпав очима.
   - Гм, а зна?ш, може, ти й ма?ш рацiю! I як це ми не додумалися до цього
ранiше?
   - Ще не пiзно. Ходiмо!
   Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вiсли, був ?м
вiдомий, i через пiвгодини, спiтнiлi  й  захеканi,  вони  опинилися  перед
ворiтьми, що вели в глибину парку.
   Нiч була безмiсячна, але не темна. Порошив  дрiбний  снiжок,  замiтаючи
слiди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.
   Друзi обiйшли все обiйстя посольства й переконалися, що, крiм головного
пiд'?зду, з боку Вiсли ? невелика хвiрточка, якою користувалися не  тiльки
влiтку, а й зимою: недалеко вiд берега темнiла свiжопрорубана ополонка,  з
яко?, мабуть, носили воду для господарчих  потреб,  а  обсаджена  деревами
алея за високим дощаним парканом була розчищена од снiгу.
   - Доведеться стежити за обома входами, - сказав Арсен. -  Ти,  Мартине,
залишайся тут, а я пiду на той бiк... Тiльки дивись не засни!
   - Заснеш тут у бiсового батька! Адже доведеться лежати в снiгу, а не  в
перинi.
   - Бiльше нiде, - погодився Арсен, оглядаючись довкола. -  Берег  голий,
хоч би кущик який... Тож заривайся якомога глибше i справдi не  засни,  бо
замерзнеш.
   Арсен пiдштовхнув друга. Спихальський  вiдiйшов  крокiв  на  п'ять  вiд
стежки i плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив  його  снiгом  -  тепер
жодна собака не запримiтить.
   - Ну, дивись пильно! Трапиться що - свиснеш. А я пiшов...
   Арсен зник у темрявi.
   Годину чи й двi Спихальський почував себе добре  -  пiд  боками  м'яко,
немов i справдi в перинi. Хотiлося спати, але вiн  вiдганяв  сон,  хапаючи
губами нiжний чистий снiг та смикаючи себе за вуса.
   Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли  ноги,  потiм  -  руки,  а
згодом йому почало здаватися, що вiн лежить не в  кожусi  i  не  в  добрих
чоботях,  якi  справив  минуло?  осенi,  а  зовсiм  голий.  Дрiж   хвилями
прокочувався по тiлу, а зуби так цокотiли, що, мабуть, було  чути  на  той
бiк Вiсли. I що найгiрше - вiн боявся поворухнутися: а як хтось з-за  рогу
стежить за хвiрткою або, навпаки, хоче вийти з посольства i вигляда?  з-за
тину? Коли б був сам - утiк би звiдси, але  було  соромно  перед  Арсеном,
який теж десь лежить, як i вiн, i якому також, мабуть, не тепло.
   Звернуло за пiвнiч. I раптом до його слуху долинув легкий скрип  снiгу.
Спихальський зцiпив зуби,  щоб  не  цокотiли,  i  глянув  лiворуч,  звiдки
долiтали тi звуки. Може, йде Арсен?
   Але  нi.  То  не  Арсенова  постать,  не  його  хода.  Незнайомець  був
невисокого зросту i  злегка  накульгував  на  одну  ногу.  Йшов  обережно,
оглядаючись i  прислухаючись.  А  наблизившись  до  хвiртки,  зупинився  й
обережно натиснув на клямку. Хвiртка була замкнена. Незнайомець вилаявся:
   - Йолопи! Скiльки разiв попереджував: у середу не замикайте!
   Вiн  задер  голову,  дивлячись  на  високий  паркан,  потiм  пiдскочив,
ухопився руками i почав здиратися  вгору,  намагаючись  правою,  здоровою,
ногою стати на клямку, але не попадав на не?.
   Нарештi йому пощастило пiдтягнутись i лягти животом на паркан. Ще  мить
- i перевалиться на той бiк.
   Спихальський роздумував недовго. Якщо це посланець Морш-тина, то  треба
хапати негайно! Якщо нi, то можна легко викрутитись, звинувативши  його  у
намiрi пограбувати чужоземне посольство.
   Вiн прудко вискочив зi сво?? схованки,  схопив  незнайомця  за  ногу  i
щосили  потягнув  донизу.  Той  з  несподiванки  охнув  i  впав  у   снiг.
Спихальський мiцно затулив йому  рота  долонею,  а  колiном  притиснув  до
землi.
   - Тихо! Не пручайся! Iнакше...
   Незнайомець щось  замурчав,  заметляв  головою.  Видно,  йому  забракло
повiтря. Спихальський вiдпустив трохи руку - i  той  кiлька  разiв  зiпнув
ротом.
   - Хто такийi До кого йшов? - прошипiв Спихальський.  -  Та  не  подумай
крикнути, бо задушу,  мов  кошеня,  клянусь  паном  ?зусом!  -  Вiн  дужче
натиснув колiном.
   - На бога, пане, вiдпусти!
   - Ти хотiв пограбувати посольство!
   - Я не злодiй, мостивий пане!
   - А хто ж ти?
   - Мене звати Юзеком...  Кривим  Юзеком...  Одведiть  мене  до  пана  де
Бетюна!
   - Ти знайомий з паном де Бетюном?  Посланником?  -  Спихальський  ледве
стримав радiсть, бо зрозумiв, що до його рук потрапив той птах, якого вони
з Арсеном вислiджували.
   - Так.
   - Чим доведеш це? - Пан Мартин трохи послабив руку на  горлянцi  Юзека,
щоб той мiг говорити.
   - Хай пан одведе мене до посланника i сам пересвiдчиться.
   - Так я тобi й повiрив! Чи менi розуму забракло, щоб я вiв тебе до пана
де Бетюна, шельмо! Чого захотiв! Я задушу тебе, розбiйнику!
   Хоча Спихальський говорив тихо,  майже  пошепки,  Юзековi  його  слова,
мабуть, лунали як грiм, бо вiн з ляку почав за?катися.
   - М-мостивий п-пане, вислухайте мене!  Я  справдi  не  розбiйник  i  не
злодiй! Я йшов  до  пана  де  Бетюна  вiд  вельмишановного  пана  сенатора
Морштина... Чи мостивий пан чув такого? З листом...
   - Не бреши! Щоб вiдомий на всю Варшаву  пан  сенатор  посилав  листи  з
таким  негiдником  i  злодюгою,  як  ти!  Де  вони?  Не  повiрю,  поки  не
пересвiдчуся, що сказав правду!
   - Хай пан вiзьме в кишенi...
   - В якiй?
   - Ось тут, злiва...
   Спихальський потягнувся було рукою до кишенi, як раптом одержав  такого
несподiвано мiцного стусана в груди, що вiдлетiв на кiлька крокiв i впав у
снiг.
   Вiн зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звiвся на ноги i,  ще
важко дихаючи; пiдняв угору праву  руку.  В  нiй  тьмяно  заблищав  кривий
татарський ятаган.
   - Так ось який ти посланець ясновельможного пана Моршти-на! -  прошипiв
люто Спихальський. - Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб'ю тебе!
   - Тепер буде видно, хто кого, хе-хе! - глузливо хихикнув Юзек. -  Тепер
я сам вiдправлю тебе, мостивий пане, до праотцiв!
   Вони поволi кружляли один навколо одного, мов  пiвнi.  Юзек  утекти  не
мiг: розумiв, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та,  мабуть,
був не  з  полохливого  десятка.  У  Спихальського  ж  мета  була  одна  -
заволодiти листом. Вiн мiг скористатися з пiстолiв, але не хотiв  здiймати
шуму, тому всю надiю покладав на свою силу i спритнiсть.
   Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що  супротивник  не  озбро?ний,
вiн вирiшив скористатися з сво?? переваги i одним ударом ятагана покiнчити
з ним. Його напад був  швидкий  i  рiшучий.  Ятаган  блискавкою  сяйнув  у
Спихальського над головою.
   Але ще швидшим виявився  пан  Мартин.  Мов  обценьками,  перехопив  вiн
занесену над ним руку сво?ю лiвою рукою, а правою щосили затопив Юзековi в
обличчя. Удар був такий мiцний, що Юзек упав як снiп i лежав,  не  подаючи
нiяких ознак життя.
   - Ге-ге,  паршивцю,  та  ти,  як  я  бачу,  слабосильний!  -  звернувся
Спихальський до знепритомнiлого ворога, витягуючи у нього з  кишенi  тугий
сувiй паперу. - Сам винен, собачий сину!
   З цими не дуже чемними словами вiн схопив Юзека за ноги  i  поволiк  до
рiчки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у  того  в  кулацi,  i,
подумавши, що брати його не слiд, щоб не  став  свiдком  цього  вимушеного
вбивства, пiдняв тiло над ополонкою i .тихо пустив пiд лiд.
   Тим часом дрiбний снiжок  сiявся  з  похмурого  неба  i  замiтав  слiди
трагедi?, що розiгралася на березi Вiсли. "До свiтанку й знаку не буде", -
подумав пан Мартин i, сунувши глибоко за пазуху дорогоцiнний сувiй, поволi
пiшов на розшуки Арсена.
   А тим часом на протилежному боцi посольсько? садиби  вiдбувалися  подi?
безкровнi, але не менш драматичнi.
   Мiсце  для  спостереження  Арсен  вибрав  незвичайне  -  на   широкому,
занесеному снiгом дашковi надбрамно?  вежi.  Тут  було  дуже  холодно,  бо
наскрiзь продимав вiтер, зате безпечно,  а  головне  -  звiдси  весь  двiр
посольства вiдкривався як на долонi.
   Вiдразу ж Арсен помiтив там якесь пожвавлення. Хтось iз лiхтарем  ходив
бiля конюшнi та возiвнi. У будинку блимали вогники - то в одному вiкнi, то
в другому, то в третьому. Раз чи два долинули  людськi  голоси  i  кiнське
iржання...
   Арсен весь перетворився на увагу, хоча й вiдчував, що  ось-ось  задубi?
на цiй високiй, вiдкритiй усiм вiтрам вежi.
   Далеко за пiвнiч, коли з-за Вiсли прокричали  другi  пiвнi,  вiд  ганку
посольського будинку вiд'?хали сани  з  халабудою.  "Невже  сам  посланник
вируша? кудись так рано?" - подумав Арсен.
   Попереду саней пiдтюпцем бiг ключник: бiля пояса у нього  подзенькували
ключi. Чути було, як вiн важко диха?.
   Арсен щiльнiше припав до заснiженого дерев'яного дашка.
   Ключник вiдiмкнув браму, широко вiдчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб
дати дорогу саням, i Арсеновi було  видно  його  широку  лисину.  "Мабуть,
посланника проводжа?", - мiркував козак, але тут же змiнив  думку,  бо  до
його вух долетiли слова, якими перекинулися ключник з кучером, i якi трохи
прояснили картину i примусили Арсенове серце забитися частiше.
   - Янеку, синку, назад скоро? - запитав ключник, коли кучер зрiвнявся  з
ним.
   Кучер злегка притримав коней.
   - Не турбуйся, батьку, -  вiдповiв.  -  Передай  матерi,  що  до  обiду
повернуся. Хай припасе чарку горiлки, щоб погрiтися з морозу.  Вiдтарабаню
цього пана, - вiн показав батогом на будку, - до "Бiлого  лебедя",  а  там
вiн по?де в Париж на перекладних. А я - додому. Бувай, батьку!
   Янек хльоснув батогом -  конi  дружно  рвонули  з  ворiт  i  помчали  в
снiжно-каламутну темряву ночi.
   Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потiм,  щось  бурмочучи  собi
пiд нiс, поволi побрiв на подвiр'я.
   Арсен виждав, поки вiн зник у темрявi, i стрибнув на землю.
   - Холера ясна? Хто тутай? - почувся переляканий голос пана  Мартина.  -
Це ти. Арсене? Звалився, як снiг на голову! Так можна  чоловiковi  й  карк
зламати! - Спихальський вибрався  iз  замету,  куди  пiрнув,  почувши,  що
вiдчиняються ворота, i обняв товариша за плечi. - Удача,  пане-брате!  Мам
листа! Правда,  довелося  спровадити  одного  лотра  на  дно  Вiсли  ракiв
годувати...
   - Це справдi удача, - зрадiв  Арсен,  здригаючись  вiд  холоду.  -  Але
послухай, що я скажу. Щойно ви?хав французький гонець, просту? до  Парижа.
Гадаю, не з порожнiми руками...
   - Чому ж не схопив?
   - ?х було тро?. Крiм гiнця - кучер i ключник...
   - Ет, яка невдача! А куди вiн по?хав?
   - У тiм-то й рiч, що  я  не  зрозумiв...  Кучер  сказав  -  до  "бiлого
лебедя".
   - До "Бiлого лебедя"? Чоловiче, але ж то корчма на познанськiй  дорозi.
I перша станцiя, де можна перемiнити коней! - вигукнув Спихальський.-Ми ?х
наздоженемо!
   - Далеко це?
   - Верхи - днi або три години...
   - Тодi не гаймо часу! Треба взяти коней i наздогнати будь-що!
   Бiжiмо!
   Вони  щодуху  мчали  безлюдними  заснiженими  вулицями  до  двору  пана
Мартина. Там вивели коней i погнали на познанську дорогу.
   До "Бiлого лебедя" прибули вранцi.
   - Спiзнилися! - скрушно вигукнув пан  Мартин,  побачивши  вдалинi  бiлу
куряву. Там швидко мчали i зникли за горою критi сани.
   На подвiр'? корчми Арсен упiзнав  Янека,  який  копирсався  бiля  сво?х
саней, але не подав i знаку, що зна? його.
   - Хлопче, де знайти корчмаря? - спитав, проходячи мимо.
   - Де ж йому бути? В корчмi!
   Господар корчми i за?зду,  невисокий  опецькуватий  товстун,  стояв  за
шинквасом. Краяв на  широкiй  не  зовсiм  чистiй  дошцi  хлiб.  В  корчмi,
незважаючи на раннiй час, уже сидiло кiлька подорожнiх.
   Арсен привiтався i, перехилившись через  шинквас,  промовив  тихо,  але
твердо:
   - Iменем короля, пане, дай конейi  Найкращих  i  негайно!  А  сво?х  ми
залишимо тут - нагоду?ш i напо?ш. Зрозумiв? Корчмар витрiщився на нього.
   - Матка боска! При?здить один - iменем короля, при?здить другий  -  теж
iменем короля... I всi вимагають найкращих коней, i негайно! А де  бiдному
корчмаревi ?х узяти? Чим ?х нагодувати?
   Арсен кинув золоту монету.
   - Я поспiшаюi Швидко! Корчмар затис грошi в кулацi.
   - В одну мить, вацпане! - Прудко викотився з-за  шинквасу  i  шанобливо
вклонився. - Ходiмте!
   Виходячи з корчми. Арсен тицьнув у жменю  корчмаревi  ще  одну  монету,
взяв його пiд руку.
   - Мене цiкавить той пан, що при?хав нещодавно ось iз цим кучером.  -  I
показав кивком голови на Янека. - Вiн поляк? Корчмар здивовано  глянув  на
незвичайного вiдвiдувача.
   - Нi, пане, вiн не поляк. Бо по-польськи говорить погано.
   - Яко? мастi коней ти дав йому?
   - Сiрi в яблуках, пане.
   - Сани вiдкритi чи з будкою?
   - З будкою... За це менi було заплачено додатково.
   - А як звати кучера, що повiз його?
   - Антось, пане.
   - Ум-гу, гаразд. Це все, що я хотiв знати, - сказав Арсен, пiдходячи до
конюшнi, й суворо додав:- А ти, пане корчмарю, ?ж борщ з грибами та  держи
язик за зубами! Зрозумiв!
   - Як не розумiти! Це не первина для мене, - вiдповiв корчмар,  виводячи
зi стайнi двох коней.
   Пересiдлати ?х було дiлом кiлькох хвилин - i  вже  вершники  в  сiдлах!
Пригнулися, свиснули - i як вихор  помчали  по  слiду,  залишеному  саньми
француза.
   Наздо? на.'iи нони ного опiвднi, i то тiльки тому, що кучер, збочивши i
дирогн, паскочi?и на приметений сином пеньок i зламав копила.
   - Добрий вечiр, пане Антось! - привiтався Арсен до кучера.  Той,  давши
коням у речтусi оброку, вправно орудував сокирою. - Обламався?
   - Обламався, - невпевнено вiдповiв кучер. - А звiдки пан  дiзнався,  як
мене звати?
   Арсен переконався, що цс справдi Антось:  ще  ранiше,  як  тiльки  вони
пiд'?здили, пiдказали про це сiрi в яблуках конi.
   - Я все знаю, - усмiхнувся козак i кивнув на халабуду. - А пан там?
   - Там. Як сiв, так i носа не показу?... Зразу видно, що нiмець!
   - Нiмець? Ну, ми з  ним  поговоримо,  а  ти  мовчи  та  диш!  Залишивши
здивованого Антося розмiрковувати над цими словами. Арсен зi  Спихальським
кинулись до саней, вiдкинули повстяну запону.
   Гонець мирно спав, накрившись  важким  баранячим  кожухом.  Арсен  звiв
курок пiстоля, а Спихальськии без церемонi? схопив i вiдкинув геть кожуха,
а гiнця штовхнув пiд бiк.
   - Гей, пане, годi спати! При?хали!
   Той блимнув сонними очима - i отетерiв з переляку.
   - Папери, пане! - наказав Арсен,  витягаючи  в  гiнця  з-за  пояса  два
пiстолi.
   Француз щось забелькотiв i, зажмуривши очi, закрив обличчя руками. Вiн,
мабуть, подумав, що його зараз уб'ють.
   - Та не бiйся! - сказав примирливо Арсен, якому непри?мно  було  бачити
смертельний переляк в  очах  гiнця.  -  Нам  потрiбнi  лише  тво?  папери.
Розумi?ш - папери! Листи посланника де Бе-тюна. Де вони?
   Француз нарештi зрозумiв, чого вiд нього хочуть.
   - Ах, перепрошую, - перейшов вiн на польську мову. - Папери?.. Вони ось
тут. - I показав на невелику шкiряну валiзу, що стояла в кутку халабуди.
   Арсен подлубався в нiй. Там справдi  були  якiсь  записки.  Однi  -  на
латинськiй мовi, iншi - на французькiй. Однак на листи це було не схоже.
   - А тут що? - Спихальськии запустив руку французовi за пазуху  й  витяг
гаманець.
   - О свята Марiя! - вигукнув француз. -  Там  грошi!  Хай  пан  загляне,
?й-богу, не брешу!
   Спихальськии заглянув у гаманець - там справдi блищало щире золото. Вiн
перекинув гаманець з право? руки в лiву, затиснув у п'ятiрнi i зашарив  по
кишенях француза i за пазухою ще з бiльшим завзяттям.
   Француз почав опиратися. Тодi  пан  Мартин  злегка  притиснув  його  за
горло, люто на?жачив вуса.
   - Що, пане, лоскоту бо?шся? Не бiйся - не дiвка  ж1  Десь  глибоко  пiд
шубою його пальцi раптом намацали тугий сувiй паперу.
   - А це що? - Вiн тицьнув його французовi пiд нiс. - Теж грошi?
   Тому мов зацiпило. Вiн заперечно хитав головою i безтямно клiпав очима.
   Спихальський простягнув згорток Арсеновi.
   - Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шука?мо? I тут посланець раптом
упав на колiна:
   - Те, те, панове... Це листи посланника i пана Морштина... Але ж я нi в
чому  не  винен!  Не  вбивайте  мене!  Благаю  вас...  Як  бачите,  я  сам
зiзнався...
   - Аякже - сам!.. -  глузливо  промовив  пан  Мартин.  Тим  часом  Арсен
розгорнув сувiй. Одного погляду було досить, щоб зрозумiти, що це листи де
Бетюна королевi Людовiку i сенатора Морштина  -  секретаревi  мiнiстерства
Коль?ру. Останнiй був написаний по-латинi.
   - Все, пане Мартине, можемо рушати назад. Те, що шукали. знайшли!
   Спихальський глянув на переляканого француза.
   - Аз цим що будемо робити? Може, стукнути по дурнiй головi, щоб  вiддав
боговi душу?
   - Не треба, панове!  Не  вбивайте!  -  заблагав  француз.  Арсен  трохи
подумав, сказав:
   - Вiдпусти його, пане Мартине! Хай ?де собi. Не будемо брати  грiха  на
душу.
   Спихальський вiдпустив. Француз пiдвiвся  на  ноги,  гаряче  подякував.
Потiм, прибравши поважного вигляду, раптом сказав:
   - А грошi?
   - Якi грошi?
   - Мо!... Тi, що в пана в руцi! Як же я без них доберуся до Парижа?
   Спихальський  з  превеликим  жалем  глянув  на  досить-таки   тугенький
гаманець. Видно, йому дуже не хотiлося розлучатися з ним. Лице його  стало
буряковiти.
   - Ах ти, собачий сину! То замiсть подяки ти ще й грошей вимага?ш?  Мало
того, що живий зостався, лайдаку!
   - Вiддай,  пане  Мартине!  Ми  не  грабiжники,  -  скривився  Арсен,  а
французовi сказав суворо:- Дару?мо пановi життя i да?мо можливiсть ви?хати
з нашо? кра?ни. Тож хай пан не бариться i нi в якому разi не  поверта?ться
до Варшави, щоб повiдомити де Бетюна про те, що сталося... Бо якщо пан так
зробить, нехай нарiка? на самого себе! Хай щастить пановi!
   - Мерсi, - пробелькотiв зрадiло француз, ховаючи в кишеню гаманець.
   Сiчневий день, коли мав вiдбутися  виступ  короля  на  вальному  сеймi,
видався морозним. З Вiсли тягнуло холодним  туманом,  який  сивою  пеленою
оповив усю Варшаву.
   На площi, перед будинком сейму, в бiчних  вулицях  та  глухих  завулках
стояли магнатськi карети, сани. Форкали, хрумаючи сiно та  овес,  осiдланi
конi. Вешталися замерзлi пахолки й гайдуки.
   До парадних дверей сеймового палацу поспiшали  припорошенi  снiжком  та
густо вкритi iне?м припiзнiлi посли.
   Звенигора i Спихальський швидко пробралися до  лiвого  крила  палацу  i
постукали, як ?м  було  сказано,  тричi  в  малопримiтнi  невеликi  дверi,
прикритi портиком.
   ?х ждали. Дверi  миттю  вiдчинилися  -  i  на  порозi  вирiс  зi  сво?ю
незмiнною усмiшкою королiвський секретар.
   - Прошу вас, панове! - сказав замiсть  привiтання.  -  Покваптеся.  Пан
круль чека? на вас з нетерпiнням.
   Вiн повiв ?х напiвтемними переходами в глибину просторого палацу. Арсен
i пан Мартин ледве встигали за ним.  Нарештi,  десь  на  другому  поверсi,
секретар зупинився i тихо прочинив високi дверi.
   - Прошу сюди, панове! - Вiн пропустив ?х, а сам залишився в коридорi.
   Друзi ступили кiлька крокiв наперед. Сюди вони,  безперечно,  потрапили
вперше. Це був великий, розкiшний  -  так  званий  королiвський  -  покiй,
заставлений бiлими шафами з книгами. На стiнах висiли  картини.  А  нижче,
пiд ними, - щити, шаблi, мечi та iнша зброя.
   Ян Собеський,  у  парчевому  малиновому  кунтушi,  пiдперезаний  тонким
барвистим поясом, з розкiшною шаблею при боцi, стояв бiля  вiкна  i  крiзь
напiвзамерзлi шибки дивився на заснiжену Варшаву.  Почувши  скрип  дверей,
рiзко  повернувся  i  швидко,  наскiльки  дозволяла  йому  повнота,  пiшов
назустрiч шляхтичам, що виструнчилися перед ним.
   - Нарештi! День добрий, панове! Я вже було почав втрачати вiру в те, що
ви прибудете вчасно... Ну, як - успiшно?
   - Так, ясновельможi?ий  пане  круль!  -  Спихальський  нипнув  груди  i
поглядом ?в Собеського. -  Ми  з  паном  Комарницьким  перехопили  кур'?ра
французького посланника де Бетюна до короля Людовiка i привезли  вам  його
листа,  а  також  листи  великого  пiдскарбiя  пана   Морштина   секретарю
мiнiстерства в Парижi пану Коль?ру...
   На розповнiлому обличчi Собеського спалахнула радiсть.
   - Давайте ?х сюди!
   Спихальський вийняв iз-за пазухи згорток i з поклоном простягнув  перед
собою.
   - Ось вони, ваша ясновельможнiсть!
   Собеський миттю розгорнув сувiй, розiклав  на  столi  жовтуватi,  густо
списанi аркушi паперу i вп'явся в них сво?ми чорними очима, забувши i  про
сейм, i про шляхтичiв, що стояли у нього за спиною. I тiльки по  тому,  як
потирав руки i ворушив чорними вусами, можна було здогадатися, яку радiсть
вiдчував зараз.
   Не вiдриваючись од листа, кинув:
   - Ви це читали?
   - Так, - тихо вiдповiв Спихальський, не насмiлюючись збрехати королю.
   - Але ж тут написано по-французьки i по-латинськи!
   - Пан Комарницький, перепрошую ласкавого пана  круля,  чита?  по-латинi
так же шпарко, як я по-польськи...
   Собеський на це не сказав нiчого. Закiнчивши читати,  рвучко  пройшовся
по пухкому килиму, рiшуче рубонув рукою повiтря, а потiм  зупинився  перед
Спихальським i Арсеном.
   - Дякую, панове! Це допоможе менi виграти  зараз  битву  з  внутрiшнiми
ворогами Речi Посполито?, а потiм, вiрю, i з турками... З цими  листами  я
можу тепер смiливо йти на сейм. Карта пана  Морштина  i  його  французьких
друзiв буде бита! В цьому я не маю жодного  сумнiву.  Ще  раз  дякую  вам,
панове!
   - Якщо ясновельможний пан круль такий ласкавий, то  хай  вiн  дозволить
нам побувати на сеймi, - вклонився Спихальський.
   - Гаразд. Мiй секретар проведе вас. Я скажу йому.
   Король поспiхом склав листи в зеленi сап'яновi палiтурки i  попростував
до дверей. У цю хвилину, судячи по виразу, що з'явився  на  його  обличчi,
вiн уже забув i про шляхтичiв, якi йшли за ним, i про все на  свiтi,  крiм
одного - як покласти на лопатки ненависну йому французьку партiю в сеймi.
   Однак, проходячи мимо секретаря, вiн  не  забув  на  ходу  кинути  йому
кiлька слiв, i той зробив Арсеновi й Спихальському знак, щоб iшли за ним.
   У великому залi, де засiдав сейм, яблуку нiде  впасти,  i  друзi  стали
бiля вiкна, мiж колонами.
   Раптом пролунали оплески: до залу  ввiйшов  Ян  Собеський  у  супроводi
маршалка сейму.
   Пiсля  запальних,  бурхливих  промов,  пiсля  гострих   суперечок   мiж
прихильниками австрiйсько? i французько? партiй, що мало не  закiнчувалися
збройними сутичками, посли ждали, що скаже король.
   Оплески стихли, настала тиша. Але вiдчувалося, що це тиша перед  бурею.
Всi бачили, як  гуртувалися  i  пробиралися  наперед  змовники  -  великий
пiдскарбiй Морштин, брати Сапеги великий коронний гетьман Яблоновський  та
тi, хто ?х  пiдтримував.  Було  ясно,  що  вони  сьогоднi  готуються  дати
Собеському рiшучий бiй. I коли б  ?м  пощастило,  коли  б  за  французькою
партi?ю пiшла бiльшiсть, то це б означало не тiльки те, що  Рiч  Посполита
не пiдтримала б Австрiю у вiйнi з Портою, а й те, що постало б питання про
замiну короля. Недарма останнiм часом ходила  чутка,  що  змовники  хочуть
висунути на польський престол Станiслава  Яблоновсько-го.  Недарма  й  сам
коронний гетьман сьогоднi, як i в усi днi засiдання сейму, такий  ласкавий
з усiма i вiта?ться за руку не тiльки з магнатами, а й з тими, кого  ранiш
просто не помiчав.
   Зараз вiн  стояв  посерединi  залу,  де  проходила  невидима  межа  мiж
змовниками i прихильниками Собеського, нiби пiдкреслюючи  цим,  що  прагне
об'?днати всiх i повести за собою.
   Арсен легенько штовхнув Спихальського лiктем.
   -  Глянь,  яким  пiвнем  виступа?.  -  Поглядом  показав  на  коронного
гетьмана. - Ще, мабуть, не зна?, що листи посланника i великого пiдскарбiя
в руках короля!
   - Холера ясна, уявляю, яко? вiн заспiва?, коли  дiзна?ться  про  це!  -
вiдгукнувся Спихальський. - Ото буде фортель,  як  пан  круль  витягне  тi
листи i пiдсуне ?м пiд самий писок! Га?
   - Тс-с-с!  -  зашипiв  Арсен,  помiтивши,  що  на  них  оглядаються.  -
Зда?ться, пан круль збира?ться говорити.
   Справдi, маршалок сейму оголосив, що перед послами виступить король.
   У повнiй тишi Собеський зiйшов  на  трибуну.  Бистрим  поглядом  окинув
строкате вдягнених шляхтичiв, розкрив сап'яновi палiтурки.
   - Панове посли, на сеймi iсну? двi думки  з  приводу  нашого  вступу  у
вiйну проти Туреччини. Вам належить зараз визначити чи ма?  Рiч  Посполита
вступити в священну лiгу  i  спiльно  з  Австрi?ю  Венецi?ю  i  нiмецькими
князiвствами розгромити нашого споконвiчного ворога султанську Порту,  чи,
навпаки, вiдмовитись вiд участi в спiльнiй боротьбi i  ждати,  поки  турки
переб'ють нас поодинцi. Та перш нiж ви подасте голоси, я хочу  познайомити
вас  iз  цiкавими  листами,  що  мають  безпосередн?  вiдношення   як   до
обговорювано? тут справи, так i до окремих осiб, що знаходяться серед нас.
- Король зробив паузу i глянув на переднi ряди, де  сидiли  змовники.  Вiд
нього не приховалося напруження, що промайнуло в очах Морштина, i в  серцi
Собеського ворухнулася зловтiха. Голос його загримiв:- Це,  панове,  листи
великого пiдскарбiя. сенатора Морштина в Париж, до секретаря  мiнiстерства
Коль?ра.  В  них  вiн  прямо  говорить  про  те,  що   постiйно   доносить
французькому посланниковi при нашому дворi де Бетюну  про  переговори  мiж
Рiччю Посполитою та Австрi?ю, а також про все, що вiдбува?ться в Польщi...
Тут ? також супровiдний лист пана де Бетюна, в  якому  вiн  сповiща?  свiй
уряд про те, що йому пощастило пiдкупити деяких послiв сейму i що, коли  б
були грошi, вiн мiг би на цьому шляху домогтися ще бiльшого успiху...
   По залу прокотився грiзний гул обурення. Почулися вигуки:
   - Ганьба! Ганьба!
   Морштин схопився, налився кров'ю, мов буряк.
   - Неправда! Я не писав таких листiв!
   Яблоновський палаючим поглядом  сво?х  сивих  очей  мовчки  дивився  на
короля. Поволi лице його покривала смертельна блiдiсть.
   Собеський же, почувши вигук Морштина, теж почервонiв, але  вiд  спалаху
гнiву стримався.
   - Ось рука пана Морштина. Вiн пише: "Лiга в кабiнетi плететься,  та  ми
?? розiрвемо на сеймi!" Тепер стало зрозумiло, чому так запально  виступав
пан Морштин за союз з королем Людовiком  i  проти  угоди  з  Австрi?ю.  Не
люблячи мене, вiн уже довгий  час  на  сеймиках  пiдлесливiстю,  хитрiстю,
обманом вербував собi спiльникiв i перетягнув на свiй  бiк  братiв  Сапег,
великого коронного гетьмана Яблоновського та декого  ще.  Кажуть,  великий
пiдскарбiй обiцяв, при пiдтримцi французького двора, звести  замiсть  мене
на польський престол Станiслава Яблоновського...
   Зал загув, як роздратований вулик.
   - Ганьба! Ганьба! - знову  пролунали  крики.  Яблоновський  знiтився  i
мовчав. Король почекав, поки настане тиша.
   - Не знаю, що думати про цi листи, - промовив спокiйним  голосом,  нiби
справдi вагався, яке рiшення прийняти. - Зрозумiло,  що  Морштин  та  iншi
дали себе пiдкупити. Але не розумiю, як Сапеги, цi палкi патрiоти, продали
свою вiрнiсть в такий тривожний для ойчизни нашо? час...  В  таку  скрутну
годину.
   Брати Сапеги схопилися з мiсця. Старший вигукнув:
   - Пане круль, панове посли! Сапеги - лицарi честi! Ми могли помилятися,
але продаватися - нiколи! Слово гонору!
   - Я вiрю вам, бо справдi давно знав  вас  як  лицарiв  честi,  -  жваво
вiдповiв Собеський, вiдчуваючи радiсть вiд того, що одним  розумним  ходом
пощастило вiдколоти вiд змовникiв таких впливових магнатiв, як Сапеги. - А
помилка в провину нiкому не ставиться...
   Сапеги сiли. Зал глухо рокотав.
   Собеський знову виждав, коли настане тиша  i  вляжуться  пристрастi.  А
потiм, дивлячись на коронного гетьмана, повiв далi:
   - Ще менше я вiрю тому, щоб Яблоновський помишляв про корону, зраджуючи
сво?му королю й ойчизнi... Я давно знаю пана Станiслава  як  опору  нашого
трону i Речi Посполито? i не можу повiрити в брехливi слова де Бетюна  про
те, що пан Станiслав дав згоду, а також що йому пощастило пiдкупити деяких
послiв сейму. Обража? нас посланник, малюючи  нацiю  нашу  продажною,  без
вiрностi й честi. Нi, панове, хто б що не говорив, ми не такi!
   Грiм схвальних вигукiв i оплескiв сколихнув  зал.  Першим  схопився  на
ноги й  аплодував  дужче  за  iнших  великий  коронний  гетьман  Станiслав
Яблоновський. На його блiдому обличчi почав з'являтися слабкий  рум'янець.
Вiн зрозумiв,  що  врятований  вiд  безчестя  i  що  врятував  його  сво?ю
великодушнiстю не хто iнший, як сам король.
   - Слава Яну Собеському! Вiват! - ревнули горластi брати Сапеги.
   - Вiват! Вiват! Н?х жи?!
   Собеський пiдняв руку. Повiв далi:
   - Турки  готуються  до  вiйни,  як  вiдомо.  Бiльше  того,  вiрнi  люди
сповiстили, що султан уже виступив з великим вiйськом у похiд на Австрiю i
знаходиться по дорозi до Белграда. Тож я питаю вас: якщо впаде Вiдень,  то
яка держава поряту? Варшаву?  Допомагаючи  Австрi?,  ми  допоможемо  собi!
Б'ючись за Вiдень, нашi жовнiри битимуться за отчизну!
   По залу прокотився схвальний гомiн. Всi розумiли, наскiльки справедливi
слова короля, i заперечити ?х нiхто не мiг.
   Один  Арсен,  стоячи  зi  схрещеними  на  грудях  руками,  дивився   на
розбурханий зал, на збудженого, ощасливленого перемогою Яна Собеського i з
гiркотою думав: "Але ж, пане король, чому ти не говорив таких  слiв  тодi,
коли до Варшави при?здили посли вiд московського царя, щоб  укласти  угоду
про спiльну боротьбу з турками? Чому противився такiй угодi? Чому тодi  не
стачило тобi розуму, далекоглядностi чи смiливостi,  всупереч  Ватiкановi,
пiти на союз з Росi?ю?.. Була б така угода - не посмiли б Iбрагiм-паша  та
Кара-Мустафа вдертися зi сво?ми ордами аж пiд Чигирин, до  самого  Днiпра,
не лежала б у ру?нах половина укра?нсько? землi,  не  наклали  б  головами
тисячi й тисячi росiйських стрiльцiв та  укра?нських  козакiв...  Ми  самi
кiлька рокiв  пiдряд  протистояли  страшнiй  навалi,  i  хоча  з  великими
втратами й труднощами, а вистояли! А  як  не  вистачало  нам  двадцяти  чи
тридцяти  тисяч  польських  жовнiрiв,  щоб  завдати  вороговi   остаточно?
поразки. Щоб на довгi роки, а може, й назавжди вiдбити у  султана  бажання
зазiхати на чужу землю... Тодi б, може,  i  зараз  не  виникла  смертельна
загроза Вiдню й Варшавi..."
   Так думаючи. Арсен мовчки дивився на вельможне панство, що перед  лицем
страшно? небезпеки, зда?ться, почало забувати про  чвари  й  розброди,  на
короля, котрому нiяк не щастило закликати те панство до тишi,  на  знiчену
постать сенатора Морштина.
   Врештi спалах патрiотичного  пiднесення  поволi  згас.  Шляхтичi  знову
повсiдалися на лави. I король, розгладивши цупкими товстими пальцями чорну
чуприну i втупивши погляд у той бiк, де сидiла  опозицiя,  знову  загримiв
сво?м гучним голосом, надавши йому трагедiйно-урочистого забарвлення:
   - Гадаю, що i пан Яблоновський, i пани Сапеги,  i  всi,  хто  дав  себе
обдурити хитрому i пiдступному великому пiдскарбiю i сенаторовi  Морштину,
готовi хоч i сьогоднi встромити ногу в стремено, щоб рушити на захист Речi
Посполито?, i, якщо буде потрiбно, не пошкодують  за  не?  сво??  кровi  i
свого життя! А ми всi до цього завжди готовi!
   Знову дужий грiм оплескiв прокотився з краю  в  край  залу.  Аплодували
також змовники, крiм  Морштина,  вiд  якого  враз  вiдсахнулися  всi  його
недавнi спiльники. А найдужче - брати Сапеги та Яблоновський.
   - Холера ясна! - лайнувся упiвголоса Спихальський i показав поглядом на
коронного гетьмана. - Ти видiв, брате, таке лицемiрство?  Хай  буду  песiй
син, якщо то щиро! Нi, хитра бестiя бачить, що тут непереливки. I  вiдразу
вiдколовся од Морштина, рятуючи свою шкуру.
   - Зда?ться, цьому сприяв сам король, - вiдповiв  Арсен.  -  Вiн  зробив
усе, аби розколоти змовникiв i перетягти на свiй  бiк  усiх,  кого  можна.
Морштин залишився сам як палець, i схоже на те, що накладе головою.
   Тим часом з усiх бокiв пролунали вигуки:
   - Розслiдувати справу з пiдкупом! Розкрити змову! Покарати змовникiв!
   Собеський пiдняв обидвi руки, просячи тишi,  а  коли  вигуки  уляглися,
сказав:
   - Нi, панове, я вважаю, що зараз не на часi розслiдування  цього  дiла.
Воно ясне. В усьому винен один великий пiдскарбiй i сенатор  пан  Морштин,
за що я й позбавляю його цих високих звань, бо вiн  не  годен  ?х  носити.
Гадаю, що вiн  сам  себе  покарав  належним  чином.  I  мiсця  йому  серед
шляхетства нема! Тож хай ?де до свого укоханого короля Людовiка у  Францiю
i там жис так, як йому забажа?ться!
   - Правильно? Банiтувати! Вигнати його! - пiдтримали короля посли. - Хай
зразу ж iде звiдси! Вiн не годен сидiти поряд з нами!
   Згорбившись,  не  пiднiмаючи  голови,   Морштин   пiдвiвся   i   поволi
попростував до виходу. Жоден iз його недавнiх спiльникiв  не  глянув  йому
вслiд спiвчутливо, не промовив доброго слова. I  коли  за  ним  зачинилися
дверi, Собеський окинув поглядом притихлий зал, промовив тихо:
   - Будемо вважати, що вiднинi у нас нема? французько? партi?, як нема? i
австрiйсько?. ? польське шляхетство,  яке  дба?  про  добробут  i  безпеку
ойчизни. -  Цi  слова  були  перерванi  схвальними  вигуками.  Перечекавши
хвилину, Собеський уже iншим тоном сказав:-  Панове  посли,  за  угодою  з
iмператором Леопольдом, яку ми  пiдпишемо  найближчим  часом,  ми  повиннi
виставити сорок тисяч вiйська. Сейм ма?  вирiшити,  де  взяти  грошi,  щоб
найняти i спорядити таку кiлькiсть воякiв. Державна казна порожня.  Кварцi
доходiв короля, призначено?  для  утримання  кварцяного  вiйська,  заледве
вистача? для того, щоб я мав  особисту  варту.  Залиша?ться  два  джерела,
звiдки ми можемо черпати  кошти,  -  пiдвищити  податки  на  посполитих  i
розкошелитися самiй шляхтi...
   Зал знову загув. Подив, обурення, роздратування вчувалися в тому  гулi.
Останнi слова  короля,  видно,  не  сподобалися  депутатам,  бо  пролунали
несхвальнi вигуки, спочатку ледь чутнi, а потiм усе голоснiшi.
   - Шляхта вкрай збiднiла!
   - Збiльшити подушне на хлопiв!
   - Набрати вiйсько на Укра?нi! Найняти козакiв!
   - Правильно! Послати комiсарiв на Укра?ну, хай наберуть  козакiв!  Вони
зубожiли зараз так, що пiдуть воювати за однi вiйськовi трофе?!
   Арсен  i  Спихальський  багатозначно  переглянулись.  Вони  бачили,  як
скривилося одутле, подагричне обличчя Собеського, нiби вiд  зубного  болю.
Король, мабуть, думав, що  шляхта  одностайно  пiдтрима?  його  i  виверне
кишенi, а виходило, що зразу ж почала шукати, на кого б звалити весь тягар
майбутньо? вiйни.
   - Ходiмо звiдси, пане Мартине, - шепнув Арсен. - Сейм побачили. Розгром
французько? партi? - теж. Чого нам ще треба? Хай тепер посли вирiшують, де
взяти вiйсько i грошi, щоб оплатити його... А менi пора ?хати -  дорога  ж
далека!
   Спихальський на знак згоди кивнув головою, ще раз глянув на Собеського,
який пiдняв руки, щоб угамувати збуджених шляхтичiв, i вони  непомiченими,
поза колонами, вислизнули iз залу.
   ЗНАМЕНО ПРОРОКА
   Все султанське вiйсько - яничарськi полки, загони спагi?в та акинджi?в,
кримська орда, - навеснi 1683 року  було  стягнуте  до  Белграда.  До  них
змушенi були при?днатися  вояки  Афлаку  та  Богдана,  а  також  волонтери
Текелi. Зда?ться, тако? сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто
тисяч, понад двадцять тисяч волiв та верблюдiв,  що  тягли  сотнi  гармат,
возiв з порохом, ядрами i провiантом, а воякам та ?здовим  нiхто  не  знав
лiку! Справдi, сто, двiстi чи триста тисяч озбро?них  людей  вiв  намiсник
бога на землi - кому це могло бути вiдоме?
   Вранцi першого травня  вiйська  вишикувалися  на  величезному  майданi,
перед палацом белградського бейлербея.
   Ждали виходу султана.
   Всi  знали,  що,  власне,  сьогоднi  розпочина?ться  справжнiй   похiд,
справжня вiйна.
   В цей час вiд наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся  стукiт
копит. На спiтнiлому карому конi мимо вiйська промчав стомлений, запилений
вершник. Вiн ледве тримався в сiдлi, але бистрий погляд сiрих  очей,  яким
вiдкрилися безконечнi ряди во?нiв, та мiцно стуленi запеченi уста свiдчили
про невичерпну внутрiшню силу цi?? людини i ?? витривалiсть.
   Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив  на  землю.  До  нього
пвдбiгли чорбаджi?. Хтось забрав коня. Хтось пiдтримав його. Вiн  промовив
кiлька слiв, i  серед  гурту  чорбаджi?в,  що  громадилися  перед  входом,
прошелестiло:
   - Дорогу чаушевi? Дорогу чаушевi великого вiзира? Чауш струснув з одягу
пилюку i ступив пару крокiв наперед.
   I тут, розштовхнувши старшин, назустрiч йому кинувся  гарно  вдягнутий,
красивий чауш-паша.
   - Арсенi Ти? - I обняв прибулого.
   - Я, Сафар-бею...
   Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнiлий, з запалими щоками i  давно
не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.
   - Звiдки?
   - З Каменiче... З листом до великого вiзира.
   - Ходiмо. - 1 Сафар-бей попереду попростував до дверей.
   Всi розступалися, давали ?м дорогу.
   Вибравши  хвилину,  коли  вартовий  пiшов  доповiдати  i   в   широкому
розкiшному передпоко? вони залишилися самi, Сафар-бей швидко спитав:
   - Арсене, ти справдi привiз листа вiд кам'янецького пашi?
   - Так.
   - Про що лист? Вiн не зашкодить нам i нашим друзям?
   - Це  донесення  турецьких  вивiдачiв  у  Польщi.  Гадаю,  що  вони  не
зашкодять нi Польщi, нi Австрi?, бо я все зробив, щоб привезти ?х  якомога
пiзнiше... А що зi Златкою?
   - Вона тут.
   - Тодi ми визволимо ??! - вигукнув Арсен. Сафар-бей поклав йому руку на
передплiччя.
   - Тс-с-с! Не кричи! Вартовi теж мають вуха. Я забув, що ти не зна?ш, що
Кара-Мустафа взяв ??, а також багатьох iнших одалiсок з собою у похiд.  Це
у них узвича?но: так робить султан, так роблять вiзирi й пашi. Але  ми  не
можемо зараз визволити Златку...
   - Чому?
   - Бо сьогоднi чи навiть зараз вируша?мо.  А  втекти  ж  ми  не  зможемо
непомiченими. Нас вiдразу схоплять. Ходiмо! За нами йдуть.
   Капуджi провiв ?х у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло
кiлька пашiв i старших чорбаджi?в. Показав Арсеновi рукою на дверi.
   - Зайди!
   Арсен ступив наперед i, побачивши на протилежному боцi розкiшного  залу
султана в оточеннi вiзирiв i пашiв, упав на колiна.
   - Вiстi з Ляхистану,  о  великий  повелителю  правовiрних!  -  проказав
хрипко, виймаючи з-за пазухи цупкий сувiй.
   Султан повiв оком на Кара-Мустафу. Той кивнув головою - i йому  подали,
вихопивши з рук чауша, листа.
   Кара-Мустафа впiзнав руку кам'янецького пашi Галиiя.
   - Ну, що там? - нетерпляче спитав Магомет.
   Великий вiзир дочитав послання. Сказав голосно:
   - Король Ляхистану Ян Третiй у присутностi членiв  сенату  i  депутатiв
сейму  в  останнiй  день  першого  весняного  мiсяця  пiдписав  договiр  з
Австрi?ю...   Ляхисган   обiця?    виставити    сорок    тисяч    вiйська.
Головнокомандувачем стане або iмператор, або король  -  в  залежностi  вiд
того, хто з них на час кампанi? буде при вiйську...
   - Гм, отже, Ян Собеський домiгся свого, - задумливо промовив султан.  -
Звичайно, сераскером гяурiв буде вiн... Леопольд занадто боягузливий,  щоб
очолити вiйсько. Але ми  повиннi  не  допустити  об'?днання  ?хнiх  сил  i
розгромити Леопольда до пiдходу Собеського! Що дума? про це великий вiзир?
   Кара-Мустафа кивнув чаушевi, щоб вийшов, а потiм вклонився султановi.
   - Устами падишаха глаголить сам пророк! Ми  розiб'?мо  ?х  поодинцi?  I
хоча сил у нас  достатньо,  щоб  розгромити  об'?днане  вiйсько  гяурсько?
коалiцi?, ризикувати не слiд. Гадаю, Собеський пiдiйде до Вiдня не ранiше,
як восени. До того часу ми оволодi?мо столицею Леопольда,  а  потiм  всiма
силами нападемо на короля Ляхистану i приведемо його на арканi в Стамбул!
   Султан на знак згоди похитав ствердно головою.
   - Iнч алла? Так-так, сила у мене величезна! ??  цiлком  достатньо,  щоб
змести з  лиця  землi  i  Австрiю,  i  Ляхистан,  i  Венецiю,  i  нiмецькi
князiвства... Я вважаю, що менi нема потреби далi залишатися при  вiйську.
Зорi неприхильнi до мене, i було б безглуздям не прислухатися  до  них.  Я
повертаюся в Стамбул з  надi?ю  на  повну  i  остаточну  перемогу,  яку  я
забезпечив тим, що зiбрав таке  величезне  вiйсько,  якого  не  мав  жоден
султан до мене!
   - Так, так! - захитали головами вiзирi й пашi.
   - Я передаю всю повноту влади над вiйськом великому вiзировi i наказую:
негайно, сьогоднi ж, вирушити на Вiдень i взяти його якнайшвидше!
   - Ми покладемо його до нiг падишаха  всесвiту!  -  низько  вклонився  й
урочисто пообiцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радiсть, що вдарила йому в
груди.
   Зовнiшньо вiн був  спокiйний,  але  серце  клекотало.  Збува?ться  його
заповiтна мрiя!  Вiн  -  сердар.  Головнокомандувач.  У  його  руках  таке
вiйсько, якого справдi ще не мав жоден султан. I це вiйсько принесе йому i
славу на вiки вiчнi, i почестi, й багатство при життi? 3  його  допомогою,
на хвилях його перемог вiн випливе до вершин  влади  i  здiйснить  те,  що
задумав. "О аллах, допоможи менi, рабовi тво?му, перемогти невiрних,  i  я
клянусь - половину гяурського свiту сво?ю  шаблею  наверну  до  iсламу,  а
другу половину знищу на коренi?"
   Тим часом султан пiдвiвся.
   - Коня менi! Я хочу  ви?хати  до  вiйська.  Винесiть  священне  знамено
пророка!
   Розкiшна барвиста процесiя рушила на майдан.
   Побачивши  султана,  що  ?хав  на  бiлому  конi,  гармашi   на   стiнах
белградсько? фортецi пальнули залпом з усiх фортечних гармат.  Здригнулася
земля, i страшний гуркiт струснув будинки мiста.
   Заграли рiжки,  загримкотiли  тулумбаси.  З  краю  в  край  прокотилася
команда, повторювана десятками дужих горлянок: "Слава падишаховi всесвiту!
Слава земному боговi!". Линув i линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй
я уй!
   На узвишшi, спецiально зробленому для  такого  випадку,  султан  спинив
коня. За ним - пiвмiсяцем - стали пашi на чолi з Кара-Мустафою.
   - Во?ни! - звернувся султан до вiйська, i горластi чаушi рознесли  його
слова по всьому майдану. - Настала година ступити на землю кра?ни Золотого
Яблука! Найбагатшi мiста впадуть до ваших нiг, i ви в них вiзьмете усе, що
захочете. Урожайнi ниви i плодоноснi сади постачатимуть вам хлiб i  овочi.
Численнi стада худоби й отари овець забезпечать вас м'ясом, а  найкращi  у
свiтi ремiсники пошиють вам одяг i взуття... Смiливо йдiть  туди  -  i  ви
повернетесь  додому  увiнчанi  славою  i  переобтяженi  здобиччю!  Там  ви
вiзьмете рабiв, якi працюватимуть на ваших полях, випасатимуть вашi  отари
i до?тимуть ваших кобилиць. Там ви знайдете рабинь,  якi  стануть  окрасою
ваших гаремiв i втiхою ваших ночей... Вперед, непереможнi во?ни, -  i  хай
аллах наповнить вашi серця мужнiстю i захистить вiд ворожо? кулi i ворожо?
шаблi!
   - Уй я уйi Уй я уй! - пролунав над мiстом грiзний клич. - Алла! Алла!
   Султан кивнув пальцем, i йому миттю  пiднесли  на  оксамитовiй  подушцi
iнкрустовану золотом i самоцвiтами шкатулку-капторгу.  Вiн  вийняв  з  не?
яскраво-зелений прапор з вигаптуваними канителлю ' пiвмiсяцем i  висловами
з корану й пiдняв над собою.  У  другу  руку  взяв  важку,  теж  оздоблену
золотом книжку.
   Над майданом запала могильна тиша. Знамено  пророка!  Священний  коран!
Святиня, яку треба захищати цiною життя!
   - Во?ни! - знову пролунав голос Магомета. - Це знамено  пророка  поведе
вас на подвиги i вкаже шлях до величних перемог! Сьогоднi  я  вручаю  його
нашому великому вiзировi, п'яти-бунчужному пашi Асану Мустафi, i хай кожен
вiда?, що вiдтепер вiн - сераскер i його воля, його накази  -  це  воля  i
накази вашого падишаха!
   Кара-Мустафа пiдiйшов з низьким уклоном  i,  взявши  знамено  й  коран,
високо пiдняв ?х над головою i щосили гукнув:
   - Во?ни! Слава нашому падишаховi?  Слава  намiсниковi  бога  на  землi]
Слава володаревi всесвiту! Вперед - на гяурiв!
   - Уй я уй! Ун я уи!  Алла!  Алла!  -  вiдповiло  вiйсько.  Загримкотiли
барабани,  заграла  музика.  Пролунала  команда.  Сколихнулися,  як  море,
яничарськi полки. Затрiпотiли прапорцi на спагi?вських  списах.  Загiн  за
загоном - на чолi з алай-беями - рушали в похiд. На захiд! На невiрних!
   - Ненку, як собi хочеш, а я повинен побачити Златку! Чого б це менi  не
коштувало. Хочу переконатися, що вона жива й здорова,  моя  пташка...  Або
хоча б дiзнатися, де вона мешка?, в якiй клiтцi  горю?,  -  сказав  Арсен,
вийшовши вiд султана i знову опинившись в обiймах Сафар-бея.
   - У нас дуже мало часу. Вiйсько зараз вируша?.
   - Дурницi! Нам вистачить яко?сь години... Ну, я прошу тебе, брате!
   Сафар-бей задумався. Потiм рiшуче махнув рукою.
   - Е-е, гаразд. Ходiмо!
   Вони вийшли з палацу, сiли на коней i, обминувши Белградський замок, що
височiв над мiстом, повернули вниз, до Сави. Сафар-бей показав на  красиву
мечеть.
   - Бачиш? Збудована Кара-Мустафою... Ще всерединi працюють  малярi...  А
там далi, за нею, його будинок.
   Арсен байдужим поглядом ковзнув по справдi красивiй мечетi,  по  бiлому
будинковi, що  потопав  у  буйнiй  веснянiй  зеленi.  Вiн  був  смертельно
втомлений виснажливою дорогою, i зараз йому  хотiлося  одного  -  побачити
Златку, а потiм - заснути...
   - Вона там? - поглядом показав на дiм Кара-Мустафи.
   - Там, там... Мiзок  трiска?ться,  а  не  можу  придумати  розумного  i
переконливого приводу, щоб капуджi пропустили нас.
   - А ти не думай, - сказав Арсен i вийняв з кишенi  золотий  перстень  з
червоним камiнцем. - Скажеш: великий вiзир наказав передати  одалiсцi,  бо
сам не ма? змога це зробити... Ось i буде причина. А тебе ж, як чауш-пашу,
тут, сподiваюся, усi знають?
   -  Знають  усi,  -  погодився  Сафар-бей.   -   Але   коли   дiзна?ться
Кара-Мустафа...
   - Зараз йому нiколи, а попереду -  вiйна!  -  Арсенiв  голос  задзвенiв
металом. - Я зроблю все, щоб вiн з не? не повернувся!
   Сафар-бей хотiв  щось  вiдповiсти,  але,  побачивши  гiрку  гримасу  на
потемнiлому Арсеновому обличчi i сухий блиск в очах, промовчав. Йому стало
шкода товариша, що ось уже скiльки лiт не знав спокою i  гасав  по  бiлому
свiту, мов неприкаянний.
   Вони зупинилися бiля конов'язi. Припнули коней.
   Капуджi при воротях знали Сафар-бея i, не дуже допитуючись, пропустили.
   Присипана  золотистим   пiском   дорiжка   привела   ?х   до   великого
двоповерхового палацу. Могутнi дерева оточували  його  з  трьох  бокiв,  а
перед фасадом розiслався чималий зелений лужок, посеред якого  красувалася
раннiми весняними квiтами клумба.
   Але сторож при входi, безбородий огрядний ?внух, був невмолимий.
   - Не велено! - сухо  вiдказав  вiн,  пiдозрiло  поглядаючи  на  заросле
колючою щетиною Арсенове обличчя.
   - Тодi поклич кизляр-агу Джалiля! - почав сердитися Сафар-бей.
   - Менi не велено вiдлучатися, ага.
   - Але ж ми поспiша?мо!
   - Це мене не стосу?ться, ага. Пускати в  гарем  нiкого  не  велено!  Що
потрiбно передати - я передам! - I вiн зачинив дверi.
   Друзi переглянулися. Що робити? Арсена розпирала лють.  Вiн  ладен  був
торохнути ?внуха шаблею по головi. Але розум переважив: досить  найменшого
крику, як з усiх усюд збiжаться, мов цербери,  капуджi  i  скрутять  ?х  у
баранячий рiг. Самi загинуть i Златку приречуть на довiчне рабство!
   Вiн вiдiйшов до клумби i глянув на будинок. Десь там, за його  стiнами.
Златка. Але де? За яким вiкном? За якими гратами?
   I раптом у нього майнула думка. Подати Златцi знак!
   Вiн засвистiв широко вiдому на Укра?нi пiсню, що  вже  рокiв  тридцять,
злетiвши з уст спiвучо? полтавки Марусi Чурай, тривожила людськi  серця  i
завойовувала все нових i нових прихильникiв. ??  знала  i  любила  Златка.
Вони разом спiвали ??.

   Засвiт встали козаченьки
   В похiд з полуночi.
   Виплакала Марусенька
   Сво? яснi очi.

   - Арсене, ти що? - здивувався Сафар-бей.
   - Нехай буду проклятий, якщо ця пiсня не змусить Златку стрепенутися  i
виглянути надвiр!
   Вiн засвистiв знову. I в цю мить в одному з вiкон  рвучко  вiдслонилася
фiранка i з'явилася Златка. Смертельна блiдiсть  вкривала  ??  щоки.  Руки
простертi вперед. Здавалося, вона б випурхнула i ластiвкою впала  коханому
на груди, коли б не залiзнi грати.
   - Арсене! - зойкнула дiвчина приглушено. - Ненко!
   Той зойк нiби  пiдстьобнув  Арсена.  Вiн  рвонувся  вперед.  Але  мiцна
Сафар-бе?ва рука притримала його.
   - Ти здурiв. Арсене! Зараз ?внух зчинить крик! - Вiн стиснув  його  так
боляче, що Звенигора аж засичав.
   ?внух виглянув з дверей, важко глипнув каламутними во-лов'ячими  очима,
але не зрозумiв, що вiдбулося надвор!
   Арсен жадiбно дивився на змарнiле личко Златки, гарячкове думаючи, а чи
не спробувати зараз, коли Кара-Мустафа i його численна охорона у вiд'?здi,
визволити дiвчину? Та здоровий глузд пiдказував йому, що нема нiяко? надi?
на удачу. Великий вiзир залишив достатню кiлькiсть  капуджi  й  слуг,  щоб
захистити палац вiд усяких несподiванок.
   Сафар-бей вiдгадав його думки i тихо сказав:
   - Не роби дурниць. Арсене! Ми  ще  повернемося.  Арсен  на  знак  згоди
хитнув головою i вiдповiв голосно, щоб почула Златка, бо то  ?й  адресував
вiн сво? слова:
   - Ми ще повернемосяi Жди! - I тихо додав:- Кохана моя! Златка  прикрила
вi?, даючи знати, що почула i зрозумiла все; з-пiд них бризнули  сльози  i
покотилися по  блiдих  щоках.  Фiранка  поволi  опустилася  i  закрила  ??
зажурене лице. Тiльки через годину друзi наздогнали за мiстом вiйсько,  що
переправилося через Саву. Арсен не без допомоги Сафар-бея  примостився  на
одному з численних возiв i враз заснув.
   Цiсар Леопольд пiдiйшов до похiдного столика, випив келих прохолодного,
з льодом, червоного вина, послужливо пiднесеного слугою, витер бiлоснiжною
серветкою  вузькi  сiрi  вуста  i,  прищуривши  проти  сонця  голубi  очi,
попрямував до гурту  генералiв,  що  на  зеленому  лужку  шанобливо  ждали
iмператора.
   На  рiвному  широкому  полi,  на  березi  Дунаю,  скiльки  сягало  око,
вишикувалися iмперськi вiйська - пiхота, кавалерiя, артилерiя. Сорок тисяч
во?нiв.
   Весело майорiли пiд подувом легкого весняного  вiтру  барвистi  полковi
прапори, ряхтiла на  конях  начищена  до  блиску  збруя;  темними  жерлами
нацiлилися в небо гармати. Горнiсти стояли напоготовi, щоб сповiстити всiх
трубним кличем: "Слу-у-хай! Iмператор у вiйську!"
   На лiвому фланзi стояли  чотири  тисячi  найманцiв-полякiв,  приведених
князем Любомирським. ?м  за  службу  австрiйська  казна  платила  дзвiнкою
монетою.
   Леопольдовi  пiдвели  коня,  i  вiн,  ще  зовсiм  не  старий,  але  вже
обнажнiлий, з видимою натугою пiднявся  в  сiдло.  В  ту  ж  мить  заграли
горнiсти. Пролунали команди. Загримiли барабани.
   Сколихнулися i  завмерли  прямокутники  каре,  рiвнi  й  застиглi,  мов
витесанi iз каменю. Блискуча кавалькада придворних i генералiв на  чолi  з
iмператором рушила вздовж фронту.
   З Пресбурга, пiд стiнами якого вiдбувався цей  парад,  висипали  тисячi
людей, щоб подивитися на незвичайне видовище. З  дзвiницi  собору  святого
Мартина долинали звуки дзвонiв. Фортеця вiдсалютувала  залпом  усiх  сво?х
гармат.
   Леопольд ?хав поволi, неуважно поглядаючи на солдатiв, що в  мiру  його
наближення гучно кричали: "Вiватi", - а думав сво?. В його серцi нуртували
суперечливi почуття. Вiн був гордий з того, що  за  короткий  строк  зумiв
екiпiрувати це не таке вже й мале вiйсько. Та разом  з  тим  його  холодив
бридкий страх при однiй думцi, що турецька навала затопить Австрiю ранiше,
нiж ?й на допомогу прийдуть король польський та нiмецькi курфюрсти.
   Млявий i бездiяльний вiд природи, ще не бачачи ворога, вiн  уже  боявся
його. Iз сумом уявив себе в ролi головнокомандувача: повсякденнi тривоги й
пере?зди, походи та бо?, вiдсутнiсть звичних розкошiв, якими було сповнене
його життя у Вiднi, в iмператорському палацi... Нi, нi! Це не  для  нього!
Йому  не  потрiбна  слава  во?на  -  йому   потрiбний   спокiй,   потрiбна
упевненiсть, що турецька шабля чи татарський аркан не торкнуться його ши?,
потрiбна м'яка перина  пiд  боком  i  вишукана  кухня,  потрiбна,  врештi,
повсякденна ласка молодо?, нинi вагiтно? дружини, iмператрицi  Елеонори...
Навiщо йому головнокомандування?
   Поволi, поки ?хав полем i, дивлячись на солдатiв, уявляв, як  багато  з
них через кiлька днiв чи тижнiв лежатимуть десь мертвi, переконувався,  що
його  мiсце  не  тут,  що  найкраще  буде  негайно,  не   чекаючи   нападу
Кара-Мустафи, передати верховне керiвництво  вiйськами  комусь  iншому,  а
самому пересидiти цей неспокiйний час у сво?му прекрасному благословенному
Вiднi.
   Але кому? Герцогу Аренбергу? Людовiку Савойському?  Графу  Штаренбергу?
Чи генераловi Капрарi?
   Нi, нi один з них не пiдходить! Вiн вибере  найдостойнiшого  -  герцога
Карла   Лотарiнгського,   цього   мужнього   сорокарiчного   фельдмаршала,
досвiдченого полководця, що держить сестру iмператора.  Вiйна  -  це  його
ремесло. Хай вiн i керу? вiйськом! Аж поки не прибуде Ян Собеський, що  за
договором мас бути головнокомандувачем об'?днаними силами  коалiцi?.  Якщо
вiн переможе - слава так чи iнакше належатиме iмператоровi.  Якщо  програ?
кампанiю - буде на кого звалити вину за поразку...
   Так думаючи i все зважуючи,  Леопольд  об'?хав  полки  i  раптом  круто
повернув назад. Почет був здивований: це виходило за рамки церемонiалу.
   Тим часом iмператор зупинився перед вiйськами, пiдкликав до себе  Карла
Лотарiнгського i голосно, щоб чули не тiльки генерали з почту, а й солдати
та офiцери, сказав:
   - Герцог, майн лiбер, я вручаю вам владу над мо?м  вiйськом.  Вiд  цi??
хвилини ви головнокомандувач. У ваших руках - доля iмперi?!
   Карл був вражений цi?ю  несподiваною  заявою,  але  вигляду  не  подав.
Тiльки поштиво схилив у поклонi голову.
   - Дякую за високу честь, мiй iмператоре! Мо? умiння i мо?  життя  кладу
до нiг вашо? iмператорсько? величностi!
   - Вiват! Вiват! - пролунало над вiйськом. Леопольд милостиво  поплескав
знаменитого полководця по плечу i вiд'?хав з ним убiк.
   - Герцог, майн лiбер, я наказую вам виступити з вiйськом до  Нойгейзелл
i взяти цю фортецю, щоб перетнути шлях туркам до нашо? столицi.
   - Слухаюсь, мiй iмператоре!
   - А я сьогоднi вiд'?жджаю до Вiдня... Бажаю вам успiху, майн лiбер!
   - Дякую, мiй iмператоре!
   Вони  сидiли  втрьох  у  кракiвському  палацi:  король   Ян,   королева
Марiя-Казимира i королевич Якiв Собеський. Вiкна  були  вiдчиненi  в  сад.
Потоки яскравого сонячного промiння вривалися разом iз  пахощами  квiтучих
яблунь у просторе примiщення.
   -  Я  щойно  одержав  ще  одного  листа  вiд  iмператора  Леопольда  iз
запевненням, що вiн видасть свою дочку  вiд  першого  шлюбу  за  Якова,  -
сказав король. - Породичавшись з  iмператорським  домом,  наш  син  матиме
пiсля мене повне право на польську корону...  Я  -  король  виборний.  Але
стану родоначальником спадково? королiвсько?  династi?  Собеських.  Польща
повинна, зрештою, мати сильну владу! Я скасую право "вето", за яким  кожен
замурзаний  голодранець-шляхтич  може  сво?м  ?диним   голосом   вiдхилити
найкращий закон, i  диктуватиму  сеймовi  свою  волю.  Якщо  не  пощастить
зробити це менi, - зробиш ти. Якове!
   - Слухаю, папа! - схилив у поклонi свою красиву голову юний  Собеський,
вимовляючи останн? слово на французький лад.
   - Якщо ми спiльно  з  Австрi?ю  i  нiмецькими  князiвствами  переможемо
султана, ця перемога безмiрно змiцнить мо?  становище  в  Польщi  й  серед
iнших кра?н. Вже нiхто не скаже тодi, що я, мов дволикий  Янус,  одночасно
дивлюсь в протилежнi боки i  дякую  двом  панам  -  королевi  Людовiку  за
корону, якою буцiмто увiнчано мене з  його  ласки,  i  папi  римському  як
вiрний син католицько? церкви...
   - Пане Ян, не згадуй короля Людовiка, - заперечила Марiя-Казимира. - Ти
нiчим йому не зобов'язаний. Я  не  хочу  слухати  про  нього!  Той  скнара
пошкодував для мого батька маркiза д'Ар-кена звання пера Францi?,  а  менi
вiдмовив у королiвських  почестях,  коли  я  мала  вiдвiдати  мою  колишню
батькiвщину.
   - Бiльше не буду, Марисенько, заспокойся! -  лагiдно  промовив  король,
потискаючи тендiтну руку дружини.
   - А проти папи навiть одним словом не можна обмовлятися,- вставив  Якiв
i почервонiв, бо вийшло так, нiби вiн повча? батька, але старший Собеський
зробив вигляд, що сприйняв синовi слова  як  належне,  i  це  пiдбадьорило
Якова. - До того ж папа прислав грошi, щоб ми найняли козакiв...
   Собеський пожвавiшав. Очi його заблищали.
   - Дякую, Якове. Ти нагадав менi, що я повинен перевiрити, чи  вiд'?хали
нашi комiсари на Укра?ну. - I вiн погойдав маленьким срiбним дзвоником.
   Увiйшов Талентi, чемно вклонився.  Як  завжди,  акуратно  пiдстрижений,
напахчений, в гарно пошитому одязi. Собеський знав, що  Талентi,  папський
ставленик, про все доносить Ватiкановi, але терпiв його i навiть любив  за
акуратнiсть, стараннiсть i...  вiдданiсть  оскiльки  такий,  напевне,  був
наказ ?зу?тiв - в усьому допомагати королевi.
   - Талентi, що чути вiд Менжинського? Чи вiн уже добрався до Сiчi?
   - Мiй найяснiший пане король, Менжинський вирушив на Укра?ну  разом  зi
сво?ми комiсарами. Менi вiдомо, що вiн ма? побувати у  Фастовi,  Немировi,
Корсунi та iнших мiстах Правобережжя. А на Сiч по?дуть його комiсари  пани
Порадовський i Монтковсь-кий... Остання звiстка вiд них  була  з  Корця...
Вся наша надiя на козакiв. Вони зараз так зубожiли, що за грошi пiдуть хоч
на край свiту!
   - Не тiльки за грошi, пане Талентi, - м'яко заперечив король. - Я  знаю
козакiв: з турками вони ладнi битися й задаром  бо  дуже  вже  тi  допекли
?м... Але, звичайно, вiд плати та вiйськово? здобичi  не  вiдмовляться.  Я
теж маю велику надiю на них. Iнакше нi з ким буде йти в похiд!
   - Якщо не рахувати загону князя Любомирського... - почав було секретар,
але король перебив його.
   - Не рахувати. То наймане вiйсько, його утриму? австрiйська казна.
   - Тодi ми зумiли екiпiрувати лише чотири  тисячi  народово?  кавалерi?,
ваша вельможнiсть, - не пiдвищуючи голосу, закiнчив Талентi. - Iншi кiлька
тисяч - то обiрванi, майже беззбройнi хлопи, а не вiйсько.
   Собеський гiрко усмiхнувся, закотив очi пiд лоба. Сплеснув руками.
   - О матка боска! До чого дожилися ми!  Польща  може  виставити  супроти
такого могутнього ворога лише кiлька тисяч  во?нiв!  А  де  ж  шляхта?  Де
посполите рушення?
   - Багато хто з вельможних панiв заявля?, що ця  вiйна  потрiбна  одному
пановi Собеському, тож хай вiн i вою?...
   - Одному Собеськомуi Ви чу?те?! - вигукнув король. - Нiби я дбаю тiльки
про власну безпеку, а  не  про  безпеку  всi??  Речi  По-сполито?i  Будемо
сподiватися, що  Менжинський  набере  козакiв  набагато  бiльше.  Прийдуть
пiдкрiплення з Бiло? Русi й  Литви...  Але  ж  за  угодою  Польща  повинна
виставити сорок тисяч!
   - Австрiйський посол Зеровський уже запитував, коли  ваша  вельможнiсть
зможе виступити в похiд. Цiсар жде, що ви прибудете пiд Вiдень не  пiзнiше
кiнця серпня.
   - З чим же виступати? - схопився на ноги Собеський. - Пiхоти нема?!
   - Смiю зауважити, ваша вельможнiсть, козаки - то найлiпшi пiхотинцi,  -
вставив королевич Якiв i знову спалахнув, мов дiвчина.
   - Так, - погодився король, - але коли ж вони прийдуть? А менi  потрiбне
вiйсько вже сьогоднi. Артилерi? ми не  ма?мо  зовсiм.  Нашкрябали  якихось
нiкчемних двадцять вiсiм гармат. Сором який!
   - Яне, не хвилюйся. - Пiдiйшла королева i поцiлувала Собеського в щоку.
- Все владна?ться... Пан Станiслав обiцяв привести з во?водства Руського '
кiлька тисяч воякiв...
   - Пан Станiслав, пан Станiслав! - люто вигукнув король,  зачеплений  за
живе згадкою дружини про ??, як подейкують,  коханця.  -  Яблоновський  на
сеймi, панi, наклав у штани, то тепер стара?ться... Але його  двi  чи  три
тисячi - то мала допомога королевi польському!
   Ображена Марися надула губки. Почервонiла.
   - Фе, пане! Що за хлопськi вислови  вжива?те  ви  при  дамi!  Собеський
схаменувся i ласкаво поплескав дружину по щiчцi.
   - Перепрошую, хай  панi  не  обража?ться:  менi  зараз  нелегко...  Щоб
зам'яти незручнiсть, на допомогу поспiшив Талентi.
   -  Ваша  королiвська  ясновельможнiсть,  папський  нунцiй   Паллавiчiнi
передав думку папи про потребу залучити до коалiцi? Росiйську державу...
   Собеський здивовано пiдвiв брови. Ця звiстка вразила його.
   - Ось як! Наскiльки я пам'ятаю, папський Рим  завжди  був  проти  союзу
наших двох держав. Коли до  Варшави  прибули  московськi  посли,  папський
нунцiй зробив усе можливе, щоб переговори були зiрванi.
   - А тепер папа Iнокентiй дума? iнакше, ваша вельможнiсть.  Зважаючи  на
смертельну загрозу католицизму  з  боку  Стамбула,  вiн  змушений  змiнити
традицiйно ворожу Москвi полiтику.
   - Гм,  гм...  Нашим  народам,  як  я  тепер  починаю  розумiти,  дорого
обходилася ця традицiйно ворожа  полiтика,  -  упiвголоса,  вiдiйшовши  до
вiкна, замислено промовив сам до себе король але не настiльки тихо, щоб не
могли почути присутнi, в тому числi Талентi. - Коли б Польща й Росiя разом
навалилися на Османську iмперiю, то вона давно  перестала  б  зазiхати  на
нашi землi, а може i на землi iнших народiв...
   Однак хитрий Талентi, удавши, що недочув, вiв свою мову далi:
   - Москва виставить щонайменше сто тисяч во?нiв i загрожуватиме  Кримовi
й тилам Османсько? держави - ось чому варто  залучити  ??  до  створювано?
Священно? лiги.
   - I папа не бо?ться, що це може змiцнити позицi? православ'я?
   -  Навпаки,  папа  виношу?  та?мну  надiю,  що  Лiга   також   допоможе
проникненню католицизму на росiйськi й укра?нськi землi.
   - Гм, гм, - знову iронiчно замугикав Собеський. - Так дума? найсвятiший
отець?
   - Так, пане король. А як  дума?  папа  -  то  iстина!  Собеський  ледве
стримав гнiв. Вiн сам прекрасно розумiв, що  виступ  Росi?  на  боцi  Лiги
незмiрне змiцнив би ??. Але його страшно покоробило те, що йому, королевi,
досвiдченому полiтиковi й во?новi, втовкмачу? це  в  голову  його  власний
секретар. Холера ясна! I нiчого не скажеш! Талентi - не  тiльки  ставленик
?зу?тiв, а й та?мний ватiканський споглядач у Варшавi... Розумний, хитрий,
як сто бiсiв, - з ним легко працювати, бо вiн усе зна? i все  може,  однак
треба остерiгатися: руки Ватiкану довгi й нещаднi! Щось не  так  -  i  цей
самий Талентi або хтось iнший на кого й не сподiва?шся, пiднесе тобi келих
з отрутою... Опанувавши почуттями, Собеський спокiйно сказав:
   - Гаразд. Передай,  пане  секретарю,  що  ми  розпочнемо  переговори  з
Москвою. Хоча, гадаю, вона зараз не готова до  вiйни.  Пiсля  смертi  царя
Федора минуло? весни на престол зiйшли малолiтнi брати Iван  та  Петро,  а
державою керу?  ?хня  старша  сестра  регентша  Софiя.  Нещодавно  вона  з
превеликим трудом придушила повстання стрiльцiв i зараз бiльше  дума?  над
тим, як утвердитися при владi, нiж про нову вiйну. Та  з  переговорами  не
зволiкатимемо. Якщо вiдразу не  складемо  угоди  про  вза?модопомогу,  то,
може,  пощастить  домовитися,  щоб  ми  могли  вербувати   волонтерiв   на
Запорожжi. Кiлька тисяч запорожцiв - то була б велика помiч нам у походi!
   - Я теж так думаю, - схилив у поклонi  голову  Талентi,  i  тепер  його
вигляд був смиренний, а погляд запобiгливий. - Пан король  дозволить  менi
йти?
   - Йди.
   Коли Талентi вийшов, Собеський дав волю гнiвовi.
   - Прокляття!  Поляки  думають,  що  ними  керу?  ?хнiй  король!  Аякже!
Знаходяться сили, дужчi за короля, -  магнати,  папський  престол,  король
Людовiк... Нi, я вирвуся з цих тенет! Я утверджу в Польщi самодержавнiсть,
i майбутнiй король польський Якiв не буде вже нi перед ким схиляти голови!
   Вiн лiвою рукою обняв дружину, а правою пригорнув сина Якова i  раптом,
повернувшись до золотого розп'яття, палко прошепотiв:
   - О  найсолодший  пане  ?зусI  Врятуй  Рiч  Посполиту!  Дай  менi  сили
погромити всiх ворогiв мо?х - i тих, що йдуть на Вiдень, i  тих,  що,  мов
гадюки, гнiздяться бiля мене, i тих, що здалеку  стежать  за  кожним  мо?м
кроком, сподiваючись на мою необачну помилку. Допоможи менi, пане ?зус,  i
я мечем сво?м довiку слугуватиму тобi. Амен!
   Зустрiч вiдбулася в хатi  корсунського  полковника  Захарiя  Iскри.  За
столом,  крiм  господаря,  сидiли:  фастiвський  полковник  Семен   Палiй,
брацлавський - Андрiй Абазин  та  богуславський  -  Саму?л  Iванович,  або
Самусь, як його за веселу вдачу i невисокий зрiст ласкаво прозвали  друзi.
Кожен з полковникiв привiз iз собою одного або двох помiчникiв.  З  Палi?м
при?хали сотник Часник i Роман Во?нов.
   По другий бiк довгого столу сидiло тiльки тро?: комiсар  Менжинський  i
шляхтичi Порадовський та Монтковський.
   Як водиться, спочатку випили по чарцi й закусили. Поляки, видно,  добре
зголоднiли, бо рудий,  горбоносий,  худий,  мов  жердина,  Порадовський  i
огрядний, кирпоносий Монтковський, знехтувавши сво?м шляхетським  званням,
запихалися смаженою рибою,  аж.  кiстки  хрумтiли.  Красивий,  чорнобровий
полковник  Мен-жинськии  осудливо  поглядев  на  них,  нiби  просив  трохи
стримуватись, однак i сам ?в, хоч i  делiкатно,  але  так,  що  за  вухами
лящало.
   Нарештi, трохи втамувавши голод,  Менжинський  рушником  витер  вуса  i
сказав:
   - Панове полковники, смачно ви нас пригоща?те, та  при?хали  ми  аж  iз
Варшави, звичайно, не за тим... - Вiн зробив паузу.
   - А за чим же? Кажiть,  пане  комiсаре,  послуха?мо,  -  вставив  Семен
Палiй.
   - Ви вже зна?те, панове, що султан кинув сво? вiйська на  Австрiю.  Рiч
Посполита пiдписала з iмператором Леопольдом договiр про вза?мну допомогу,
i найближчим часом король Ян вирушить до Вiдня.
   - Чого ж хоче король Ян вiд козакiв? - спитав голубоокий Самусь. - Адже
ми не пiдданi короля...
   Менжинський спокiйно глянув на полковника.
   - Рiч Посполита потребу? вашо?- допомоги. Нам потрiбна козацька пiхота,
рiвно? якiй, як вiдомо, нема? в цiлому свiтi.  Не  вiдмовимось  також  вiд
кiнноти, якщо зможете виставити. За це  королiвська  казна  зобов'язу?ться
платити кожному грiшми, сукном i годувати пiд час походу. Крiм того, як ви
розумi?те, чимала буде i вiйськова здобич. Все, що здобудете, - ваше...
   - Козаки повернуться з походу багатiями, - додав, витираючи рукою вуса,
Порадовський.
   - Боюсь, небагато ?х повернеться додому, - сказав полковник  Абазин.  -
Не один накладе головою в чужому краю...
   - В такому  випадку  всю  належну  плату  одержить  сiм'я,  -  вiдповiв
Порадовський.
   Захар iй Iскра, який на правах господаря  сидiв  край  столу  замислено
промовив:
   - Люд наш за довге во?нне лихолiття зовсiм зубожiв, i козаки вiд  плати
не вiдмовляться... Зна?мо з досвiду, що в  разi  перемоги  i  здобич  буде
чимала... Але на вiйнi всяк бува?: то ми поб'?м кого то намнуть боки  нам,
i доведеться тiкати без оглядки. Тодi не до здобичi: кожен дбатиме про те,
аби голови не позбутися...
   - Чого ж пан полковник хоче?
   - Половину плати - напередi Щоб жiнки й  дiти  залишилися  забезпеченi.
Сiм'ям загиблих - подвiйна плата...
   - Ми подума?мо про це, - вiдповiв Менжинський.
   - Скiльки ж король Ян хоче набрати козакiв? - спитав Палiй.
   - Скiльки можна зiбрати, хоч i тридцять тисяч.
   - Ого! А не затрiщить казна короля Яна?
   Менжинський усмiхнувся.
   - Не затрiщить... Грошi на це дiло да? папа римський.
   Полковники переглянулись. Власне, вони вже ранiш знали,  чого  при?хали
комiсари, i вирiшили, що нема? пiдстав вiдмовлятися  вiд  походу,  але  не
сподiвалися на таку поступливiсть з боку королiвських посланцiв.  Промовив
Палiй.
   - Панове комiсари,  ми  згоднi  навербувати  стiльки  козакiв,  скiльки
зумi?мо за такий короткий час. I щоб ви знали, йдемо в похiд не так  задля
плати, - хоча вiд плати не вiдмовля?мося i  наполяга?мо,  щоб  плата  була
достатня  i  справедлива,  -  а  передусiм  тому,  що,  захищаючи  вас   i
австрiйцiв, ми захища?мо себе... Як бачите, ми мiрку?мо трохи iнакше,  нiж
мiркував король Собеський, коли пiд час турецьких походiв на  Чигирин  пiд
тиском папи римського  вiдмовив  царевi  Федору  Олексiйовичу  i  гетьману
Самойловичу в допомозi...
   - Не будемо згадувати старе,  -  поспiшно  вставив  Менжинський.  -  То
висока полiтика, i я не знаю та?мних пружин, якi нею керували...
   Палiй на знак згоди кивнув головою.
   - Гаразд, не будемо... Хоча й не забудемо... I друге. Всiм  вiдомо,  як
безперервними вiйнами розорено наш край. Зараз ми  сво?ю  кров'ю  i  сво?ю
працею пiднiма?мо його з ру?н. Вiд Бугу до Днiпра i вiд Полiсся до  Дикого
Поля знову почина? колоситися житом-пшеницею наша  земля.  Але  ?  спритнi
людцi - i шляхтичi, i не шляхтичi, - котрi, роблячи вигляд, що не  вiдають
про наше iснування, випрошують у короля приповiднi листи  на  цi  землi  i
при?жджають сюди, щоб посiсти найкращi угiддя. Тiльки  нашi  гострi  шаблi
змушують ?х повертати голоблi назад. Тож, щоб нi в кого не виникла  думка,
що ця земля нiчия, ми хочемо мати вiд короля такi ж приповiднi листи: я  -
на Фастiвщину, Абазин - на Брацлавщину, Iскра - на Корсунщину, Самусь - на
Богуславщину...
   Менжинський задумався.
   - Не в мо?й владi вирiшувати з цього приводу  що-небудь.  Але  запевняю
вас, панове полковники, що обов'язково передам вашу думку королевi  Гадаю,
заперечень у нього  не  виникне.  Тодi  вважатимемо,  що  в  головному  ми
домовилися: козаки пiдуть у похiд. Але, щоб не  було  потiм  непорозумiнь,
укладемо статтi i зазначимо всi  умови,  на  яких  ми  згоднi  навербувати
охочих...
   - Безперечно! - вигукнув Порадовський. - Ми пiдпишемо! -  але  тут  же,
схаменувшись, додав:- Якщо, звичайно, тi статтi будуть помiркованi,  тобто
якщо панове козаки не зажадають занадто багато...
   Останнi його слова мало не  зiпсували  всього  дiла.  Запальний  Самусь
гнiвно блиснув красивими голубими очима i рубонув без дипломатi?:
   - Ми козацькою кров'ю не торгуемо? 1 хто може визначити,  скiльки  вона
кошту?? Якою вагою зважити ?? цiннiсть? Га?.. Коли шановнi  посли  думають
торгуватися, то нам нi про що розмовляти!
   Втрутився зблiдлий полковник Менжинський. Вiн зрозумiв,  що  так  добре
почата розмова може звестися нанiвець, а король же наказав без козакiв  не
повертатися... Тому  вiн  зробив  нетерплячий  рух,  щоб  Порадовський  не
втручався, i поспiшив заспоко?ти Саму-ся, що вони  й  на  думцi  не  мають
торгуватися.
   Суперечку погасив Палiй.
   - Я ще раз хочу сказати, що кров проливати ми будемо не за плату, а  за
волю, за вiтчизну, за те, щоб жодна нога яничара не толочила нашо? землi!
   - Святi слова! - погодилися королiвськi посли.
   - Але плата нам потрiбна, - вiв далi  полковник.  -  Бо  дома  залишимо
зубожiлi сiм'?, а самим у дорогу треба запастися i збро?ю,  i  харчами,  i
вочами, i  кiньми.  Без  усього  цього  в  похiд  не  пiдеш.  Особливо  ми
наполяга?мо на тому, щоб удвiчi бiльше, нiж усiм, було  заплачено  родинам
тих, хто загине... Без такого пункту  я  не  поставлю  свого  пiдпису  пiд
статтями!
   - Справедлива вимога,  -  погодився  Менжинський.  А  трохи  захмелiлий
Порадовський, щоб зам'яти негарне враження, яке склалося  пiсля  допущено?
ним нетактовностi, вигукнув:
   - Клянусь честю, так i буде! Я сам,  якщо  доля  продовжить  мо?  лiта,
привезу ту плату сiм'ям загиблих!
   - Ловлю вас на словi, пане, - сказав Палiй.
   - Як  бога  кохам!  -  забожився  Порадовський.  Менжинський  полегшено
зiтхнув i заспiшив:
   - Тодi й приступимо до дiла, панове, бо час не  жде...  Давайте  папiр,
чорнило i пера!
   На початку липня Кара-Мустафа, пройшовши пiвнiчними областями Сербi?  i
Захiдною Угорщиною i розоривши ?х, обложив фортецю Рааб. Але  у  нього  не
вистачило  терпцю  ждати,  поки  вона  впаде.  Йому  хотiлося  якнайшвидше
побачити палаци i парки прекрасного Вiдня, його вимрiяну в  снах  i  наяву
майбутню столицю. Тому вiн залишив облоговий загiн, а сам основними силами
форсував рiчку Рабу i рушив на захiд, зминаючи на сво?му шляху, як солому,
невеликi австрiйськi залоги по мiстечках.
   Карл Лотарiнгський розумiв, що у вiдкритому бою в полi зазна? неминучо?
поразки. Сили були  занадто  нерiвнi.  ?дина  надiя  -  стiни  й  бастiони
столицi, за якими сподiвався вiдсидiтися до приходу Собеського.
   Прийнявши таке рiшення, вiн вiдправив пiхоту до Вiдня через острiв Шют,
утворений рукавами Дунаю, а з кiннотою почав вiдступати через Альтенбург i
Кiтзее.
   Днi були жаркi й сухi. Над дорогами стелилися хмари пилюки. В колодязях
не вистачало води.  Попереду  вiйська,  заважаючи  його  маневрам,  сунули
охопленi жахом тисячнi натовпи бiженцiв.
   Карл квапився, поспiшав, бо боявся, що Кара-Мустафа подба? про те,  щоб
перерiзати  всi  шляхи  вiдступу.  Зi  сво?м  штабом  вiн  ?хав  у  головi
довжелезно? колони, наказавши во?начальникам не вiдставати нi на  крок.  I
все ж  вiйсько  розтягнулося  на  багато  миль.  Затримували  важкi  обози
герцогiв  Саксен-Лауенбургсько-го  i  Кроя,  а  також  генерала   Капрари,
навантаженi  не  тiльки  провiантом  i  бо?припасами,  а  в  значнiй  мiрi
гардеробами та срiбним посудом цих вельмож.
   Недалеко   вiд   Петронеля   у   фланг   колони   несподiвано   вдарила
п'ятнадцятитисячна кримська орда. З нальоту вона розтрощила полк нiмецьких
кiрасирiв. Тi  кинулись  тiкати.  Татари  сiкли  ?х  шаблями,  пронизували
стрiлами, топтали кiньми, а тих, що здавалися, в'язали сирицею i тягнули в
тил.
   Кiльком кiрасирам пощастило втекти, i вони, загубивши зброю  i  кинувши
по дорозi важкi кiраси, подалися щодуху навпростець до Вiдня.
   Панiка охопила все вiйсько. Австрiйцi думали, що  ?х  зрадили  нiмецькi
курфюрсти, а нiмцi ремствували на австрiйцiв i головнокомандувача, якi, на
?хню думку, з самого початку не вiрили в перемогу i без генерально?  битви
почали вiдступати перед ворогом.
   Про напад татар i замiшання в рядах нiмцiв Карл Лотарiнгський  дiзнався
вiд принцiв Савойських - братiв Людовiка i ?вгенiя. Вiн любив цих розумних
i смiливих юнакiв, особливо  молодшого,  ?вгенiя,  вiрив  кожному  ?хньому
слову, бо знав, що вони вiдданi йому.
   - Мось?, татари розбили наш центр i грабують обоз!  -  стримуючи  коня,
доповiв Людовiк. - Нiмцi тiкають!
   - Герцог Саксен-Лауенбургський  i  генерал  Капрара  сво?ми  силами  не
зможуть ввдбити  противника.  Наше  вiйсько  сто?ть  перед  загрозою  бути
розрiзаним надво?. Потрiбна рiшуча i  негайна  допомога,  мось?,  -  додав
принц ?вгенiй, чiтко формулюючи сво? думки.
   Iншим разом Карл замилувався б прекрасним обличчям цього невисокого  i,
на перший погляд, немiцного, зовсiм  юного  офiцера,  але  зараз  вiн  був
вражений почутим. Потрiбно дiяти! Негайно i рiшуче!
   Вiн оглянувся. Поблизу, пiд рукою, був тiльки штаб, що нараховував  двi
чи три сотнi чоловiк, та охоронна хоругва гусарiв.
   - За мною! Вперед! - вихопив шпагу i через поля й  виноградники  помчав
до горба, за яким, думалося йому, клекотав бiй.
   За ним кинулись принци Савойськi й штабнi офiцери.
   Поспiхом, обганяючи один одного i на ходу ладнаючи до бою списи, рушили
гусари. Зi шляху, помiтивши несамовитий галоп  головнокомандувача  i  його
штабу, помчали на чолi сво?х загонiв старшi офiцери.
   З горба Кардовi  Лотарiнгському  вiдкрилася  жахлива  картина.  Бiй  не
клекотiв, як уявлялося йому.  Весь  центр  вiйська  був  зiм'ятий.  Тiльки
де-не-де спалахували короткочаснi сутички, але й  вони  швидко  гасли:  то
татари наздоганяли втiкачiв i сiкли ?х на капусту. Всюди  по  полю  лежали
трупи  кiрасирiв.  I  коли  б  ординцi  з  такою  ж  люттю  i   стрiмкiстю
продовжували бiй, як почали його,  а  не  зайнялися  пограбуванням  обозу,
втрати iмперських вiйськ могли б бути значно бiльшими.
   Карл зi сво?м штабом i гусарами вихором промчав через виноградники i  з
ходу вдарив у лоб противниковi, врiзавшись у саму  його  гущу.  Татари  не
витримали несподiваного навального натиску i почали вiдступати,  але  опiр
?хнiй був ще сильний. Тонка довга шпага Карла зi свистом  нещадно  вражала
ворогiв. Не вiдставали вiд нього i принци Савойськi.
   Бiй  закипiв  з  новою  силою.  Пiдбадьоренi  допомогою  i  присутнiстю
головнокомандувача, кiрасири зупинилися, почали контратакувати.  У  фланги
татарам ударили генерал Капрара i герцог Крой.
   Карл рубався нарiвнi з рядовими во?нами. Загубив  капелюха  -  i  вiтер
шарпав його довге чорняве волосся. Розпашiлий вiд бою вiн не  помiтив,  як
лiворуч  вiд  нього,  не  скрикнувши,  упав  Людовiк  Савойський.   Стрiла
пронизала йому серце. I тiльки тодi, коли принц ?вгенiй  завернув  коня  i
помчав до загиблого брата, вiн натягнув поводи i вийшов з бою.
   Людовiк Савойський лежав  на  землi,  мов  живий,  розкинувши  руки,  i
розплющеними склянiючими очима дивився у небо. I  коли  б  не  стрiла,  що
стирчала в грудях, i не яскраво-червоний струмок на бiлiй  шкiрi  ши?,  то
здавалося б, що смiливий юнак зараз схопиться на ноги, прикладе два пальцi
до капелюха з плюмажем i тихо скаже:
   - Мось?...
   Але Людовiк не пiдхопився на ноги.
   Над ним стояв молодший брат i, не соромлячись, плакав, мов дитина. Карл
обняв його за плечi, а  сам  вiдчував,  як  iз  глибини  грудей  до  горла
пiдкотився гiркий клубок, що забивав дихання.
   Тим часом бiй вiдкочувався все далi й далi. Татари,  захопивши  частину
возiв з одягом i срiбним посудом, а також бiльше сотнi полонених,  широкою
долиною вiдступали на пiвдень.
   Над Вiднем було безхмарне голубе небо.  Сонце  спокiйно  спускалося  за
вершину  Леопольдово?  гори,  золотячи  стрiмку  дзвiницю  собору  святого
Стефана. Мирно нiс сво? каламутнi води Дунай. Був чудовий липневий  вечiр.
Нiхто з вiденцiв не ждав бiди. Правда, десь далеко йшла вiйна, але  нiкому
й на думку не спадало, що вона вже докотилася до стiн  мiста.  Всi  вiрили
запевненням  iмператора,  що  iмперськi  вiйська   i   вiйська   союзникiв
розгромлять ворога ще на Рабi або на пiдступах до столицi.
   Тому вибухом бомби пролунала  неймовiрна,  жахлива  звiстка,  принесена
кiлькома  втiкачами-кiрасирами:  "Татари  пiд  Петронелем!  Вони   знищили
австрiйськi полки! Рятуйтеся!"
   Ця звiстка блискавично розповсюдилася  по  вулицях  i  майданах  мiста.
Вiйськовий губернатор Вiдня граф Штаренберг наказав зачинити всi ворота  i
посилити  охорону,   а   сам   по?хав   до   iмператорського   палацу   за
розпорядженнями.
   Iмператора вiн застав украй розгубленого: обличчя пожовтiло, сiрi  губи
тремтiли. Несподiвана звiстка перелякала його на смерть.
   - Ваша величнiсть... - почав було Штаренберг, вiддаючи честь.
   Та Леопольд кинувся до нього, схопив за руку, вигукнув:
   - О свята Марiя! Який жах! Граф,  що  робити?  Скажи,  майн  лiбер,  що
робити?
   Штаренберг був збентежений. Вiн iшов сюди,  щоб  самому  дiзнатися,  що
робити, а виходить, у нього питають поради.
   - Ваша величнiсть, для панiки нема? пiдстав, - сказав сухо старий во?н.
- Вiдень не просто мiсто, а фортеця. За його  валами  наше  вiйсько  зможе
вiдсидiтися доти, доки не прийде на допомогу польський  король.  Турки  не
вiзьмуть його, як i пiд час облоги 1529 року, коли султан Сулейман  Канунi
змушений був, упiймавши облизня, нi. з чим повертатися до Стамбула.
   - У Кара-Мустафи бiльше вiйська, нiж у Сулеймана! - вигукнув у  розпачi
Леопольд.
   Розмова вiдбувалася в  залi,  i  до  них  почали  пiдходити  теж  вкрай
переляканi мiнiстри двору.
   - Ну й що ж! - заперечив Штаренберг якомога м'якше. -  Зате  i  в  нас,
ваша величнiсть, вашими стараннями оснащена зовсiм  не  мала  армiя.  А  у
Вiднi заготовленi чималi припаси - ? i порох, i гармати, i  фузе!...  ?  й
провiант.
   - Граф, менi зда?ться, що ви  хочете,  щоб  його  величнiсть  разом  iз
вагiтною  iмператрицею  i  п'ятирiчним  наслiдником  престолу  зостався  в
столицi, якiй загрожу? багатомiсячна облога, - сказав  обурено  лисий,  iз
сивими бакенбардами мiнiстр фiнансiв. -  А  я  радив  би  його  величностi
залишити мiсто i ви?хати в Лiнц, де б сiм'я його iмператорсько? величностi
була в безпецi. Цього вимагають вищi iнтереси iмперi?!
   - Справдi, майн лiбер? - зрадiв iмператор. - Ти так радиш?
   - Я так раджу, ваша iмператорська величнiсть, - вклонився мiнiстр. -  I
чим швидше ви по?дете звiдси, тим краще!
   - Гаразд, ми так i зробимо. - Iмператор витер хустиною спiтнiлого лоба.
- Ти, графе, залишайся в нашiй столицi й зроби все, щоб не впустити до не?
ворога, поки не пiдiйде Карл Лотарiнгсь-кий... А ми з iмператрицею ви?демо
в Лiнц. У ?? станi було б нерозумно залишатися в обложеному мiстi.  Чи  не
так?
   Штаренберг подумав, що iмператрицi,  як  i  багатьом  тисячам  городян,
справдi треба ви?хати, щоб не ускладнювати становища захисникiв мiста, але
iмператор мiг би для пiдняття духу  армi?  залишитися.  Однак  вiн  нiчого
цього не сказав, бо добре знав гоноровитiсть i злопам'ятнiсть  iмператора.
Тiльки подякував за довiр'я i зразу ж вiдкланявся, пославшись  на  потребу
негайно бути при вiйську.
   - Щасливо? дороги, ваша iмператорська величнiсть,  -  додав  наостанку,
салютуючи двома пальцями.
   - Iди, майн лiбер, i хай береже тебе бог! - Леопольд перехрестив  графа
i, притягнувши до себе, поцiлував у жорстку щоку.
   Коли Штаренберг вийшов, у палацi  зчинився  справжнiй  шарварок.  Слуги
виносили скринi  з  коштовностями,  кучери  запрягали  коней,  iмператриця
Елеонора, незважаючи на свiй стан,  носилася  по  кiмнатах  мов  очамрiла,
стежила, щоб забрали весь ?? гардероб.
   Мiнiстри, та?мнi радники, численнi родичi iмператора й iмператрицi враз
зникли, мов ?х вiтром  здуло.  Кожен  поспiшав  додому,  щоб  зiбратися  i
ви?хати разом з iмператором.
   За годину все мiсто знало, що  турки  пiд  Петронелем  i  що  iмператор
залиша? столицю. Зчинився переполох. Городяни, -  хто  як  мiг:  верхи  на
конях, на возах i в каретах, а то й пiшки, несучи на спинi сво? статки,  -
кинулися до Шотландських та Штубенських ворiт. Але  iмператорська  гвардiя
перетнула дорогу: такий був наказ самого iмператора. Вiн хотiв вiльно, без
штовханини залишити Вiдень.
   Втеча почалася о восьмiй годинi вечора.
   У супроводi двохсот кiнних охоронцiв  з  палацу  ви?хала  iмператорська
карета.  У  воротях  вона  зупинилася,  i  Леопольд  на  хвилину   вийшов,
попрощався з бургомiстром Вiдня Лiбенбергом, вiддав останн? розпорядження:
   - Майн лiбер, постав тут охорону, щоб нiчого не  розтягли...  Та  казну
нашу бережи. Ми не ма?мо можливостi взяти ?? з собою. А буде невитримка  -
в Дунай ??, щоб не дiсталася мерзенному  Кара-Мустафi!  Ну,  прощай,  майн
лiбер! - Вiн, як i Штаренберга, обняв Лiбенберга i поцiлував.
   За iмператорською каретою рушили вози з  поклажею,  а  потiм  -  карети
членiв  верхово?  ради,  мiнiстрiв,  придворних.  Однi  ?хали  без  речей,
порожняком, розсудливо вважаючи, що найдорогоцiннiше зараз -  життя.  Iншi
навантажили сво? вози так, що конi ледве тягли ?х.
   Усi поспiшали до мосту через Дунай, на лiвий берег.
   Дехто повернув на пiвдень, сподiваючись знайти притулок у сво?х далеких
ма?тках або в Альпах, ?хня доля була зовсiм трагiчна: на другий чи  третiй
день ?х перехопили татари - посiкли, жiнок i дочок  забрали  в  неволю,  а
обоз пограбували.
   До  глибоко?  ночi  безперервним  потоком   ?хали   карети   вiденських
аристократiв, вози багатих городян, торговцiв,  ремiсникiв.  Бiдняки  йшли
пiшки, з клунками, а то й без клункiв за плечима.
   За нiч  мiсто  збезлюднiло.  Втекло  шiстдесят  тисяч  його  мешканцiв.
Залишилися тiльки тi, хто  служив  у  вiйську,  а  також  городяни,  котрi
добровiльно зголосилися стати зi збро?ю на вали, - робочий люд, ремiсники,
студенти, чиновники. Вони поспiшали до  ратушi,  до  арсеналу,  одержували
пiстолi, аркебузи, мушкети, шаблi, списи, а  звiдти  -  на  стiни.  Сiмсот
студентiв унiверситету на чолi  з  ректором  склали  окремий  студентський
батальйон.
   На другий день захисники Вiдня з небувалою радiстю й захопленням вiтали
кавалерiю Карла Лотарiнгського, яка пiд звуки труб i литаврiв вступила  до
мiста.
   Губернатор Штаренберг зi сльозами на очах обняв головнокомандувача.
   - Герцог, ви вселили в нашi серця вiру й надiю! Ми думали,  що  вiйсько
загинуло, а виходить, ви зберегли його. Спасибi вам! Бо  ми  всi  тут  уже
приготувалися було до смертi...
   - Генерале, вiйна тiльки почина?ться, i Вiдню  в  нiй,  на  мою  думку,
судилося зiграти  вирiшальну  роль.  Iмператор  призначив  вас  вiйськовим
губернатором столицi - вам i захищати цi А я переправлюсь на  лiвий  берег
Дунаю, куди вiдступила моя  пiхота,  щоб  привести  вiйська  в  порядок  i
дiждатися короля польського та  нiмецьких  курфюрстiв.  А  тодi,  з  божою
допомогою, ударимо на супротивника!
   - Так, ми будемо захищати мiсто, скiльки стане сил наших. - Вони стояли
на площi, перед собором святого Стефана,  i  Штаренберг,  повернувшись  до
входу, перехрестився. - Завтра вiдправимо державну казну кораблями в  Лiнц
i ждатимемо ворога.
   За нiч Леопольд iз сiм'?ю домчав до Корнейбурга. Обози з провiзi?ю десь
безнадiйно вiдстали, i iмператор, дивлячись, як мучаться з голоду  вагiтна
iмператриця i малолiтнiй принц, зняв з пальця перстень, дав мажордомовi .
   -  Франц,  гадаю,  цього  вистачить,  щоб  який-небудь  трактирщик  або
поселянин приготував нам обiд... Сходи, майн лiбер,  але  не  барися!  Уже
несила терпiти муки голоду.
   Дворецький вклонився i швидко зник за рогом найближчого будинку.
   Iмператорська сiм'я розташувалася на спочинок на високому  пагорбку,  в
тiнi дерев, звiдки вiдкривалася широка панорама  на  Дунай  i  задунайськi
простори. Хтось iз слуг принiс вiдро холодно? води, в когось iз солдатiв у
ранцi знайшовся сухар - його розмочили й дали iмператрицi. Вона подiлилася
з сином.
   Леопольд, щоб не бачити  цi??  жалюгiдно?  картини,  вiдiйшов  на  край
горба. Внизу, по дорозi, текли  безконечнi  натовпи  бiженцiв.  Люди  були
наляканi й злi.
   Вiн згадав, як уночi  його  карета  зупинилася  i  форейтор  крикнув  у
темряву:
   - Дорогу iмператоровi! Гей, ви чу?те?
   У вiдповiдь пролунала брудна лайка, вiд яко? й зараз, при однiй згадцi,
у нього палали щоки, а серце тремтiло вiд гнiву.
   -  Заткнись,  вилупку!  -  почувся  грубий  чоловiчий  голос.  -   Твiй
iмператор, ота жирна смердюча свиня, замiсть того,  щоб  захищати  Вiдень,
напудив з переляку в штани i тiка? свiт за очi! А ми йому - давай  дорогу?
А дулi з маком не хочеш?
   Вiн ледве стримався, щоб не погукати варту, шарпнувся до вiконця, але в
його плече вп'ялася рука дружини.
   - Леопольде, облиш! Темiнь яка  навколо!  Розбiйники  можуть  скалiчити
нас... А варта наша хтозна-де!
   Вiн i досi не мiг заспоко?тися - тремтiв вiд обурення. Потiм його увагу
привернули якiсь бурi плями на тлi голубого  неба  за  Дуна?м,  над  горою
Каленбергом, де був розташований Камальдульськии монастир.
   - Майн лiбер, - покликав вiн молоденького солдата, - глянь - що там?
   Солдат примружив проти сонця очi.
   - Дим, ваша iмператорська величнiсть. Щось горить!
   - Щось  горить...  Там  нiчому  горiти,  крiм  монастиря,  -  замислено
промовив iмператор i враз стрепенувся.  -  Чекай,  чекай...  Отже,  там...
турки або татари... О майн гот!
   Незабаром над Каленбергом з'явилися  малиновi  язики  полум'я.  Чорними
стовпами пiднiмався дим. Сумнiву не було  -  горiв  монастир.  А  це  було
зовсiм близько? Летючi татарськi загони за пiвдня могли  добратися  правим
берегом до Клостернейбурга i до Тульни, а там переправитися через Дунай  i
десь бiля Штокке-рау перетнути дорогу на Лiнц.
   Вiн ще раз глянув на пожежу i пiдтюпцем  побiг  до  карети.  Слуга  вже
повернувся, але з порожнiми руками.
   -  Всi  повтiкали,  ваша  величнiсть,  -  знiяковiло   повiдомив   вiн,
промовчавши про те, що в двох чи трьох будинках застав хазя?в,  але  вони,
дiзнавшись, кому признача?ться провiзiя,  навiдрiз  вiдмовилися  що-небудь
продати i навiть вилаяли його.
   Леопольд неуважно махнув рукою i звелiв запрягати коней.
   Першi турецькi полки спагi?в пiдiйшли пiд Вiдень 12 липня, але  повсюди
в околицях  австрiйсько?  столицi  вже  палали  села,  ма?тки  феодалiв  i
монастирi.  Там  побували  акинджi  й  татари,  що  налiтали  мов   смерч,
грабували, вбивали жителiв, знищували все вогнем i мечем.
   Уранцi наступного дня спагi? обложили мiсто з пiвдня i заходу.  Опiвднi
сильний загiн пiдiйшов до передмiсть. Щоб не вiддавати ?х у  руки  ворога,
Штаренберг наказав пiдпалити все, що могло горiти.
   Смолоскипники бiгали вiд будинку до будинку  -  i  за  ними  здiймалися
чорнi дими, трiщало, шугаючи вгору, малинове полум'я.
   Штаренберг не врахував одного - захiдного вiтру, що дув  на  мiсто.  Як
тiльки вогонь загоготiв, а вiтер повiяв дужче, довгi язики полум'я  почали
переповзати через вал i лизати дахи мiських будiвель, а  палаючi  вiхтi  й
iскри летiли ще далi...
   Вдарили на сполох дзвони.
   Сотнi  солдатiв  i  студентiв  було  кинуто  на  гасiння  пожеж.   Вони
вишикувалися довгими рядами аж до Дунаю i з рук у руки передавали вiдра  з
водою. Тiльки надвечiр вiденському гарнiзоновi пощастило погасити вогонь у
самому мiстi.
   Стомленi, обсмаленi, обгорiлi, захисники столицi довго пiсля  цього  не
могли заснути. А вже о  четвертiй  годинi  ранку,  коли  почав  свiтлiшати
схiдний край неба, всi були на ногах. Розбудив глухий,  грiзний,  мов  гул
моря перед бурею, гомiн.
   Що там? Невже турки пiшли на приступ?
   Захисники Вiдня висипали на вали.
   Почало сходити сонце, i його багряне промiння освiтило  околицi  мiста.
Враженi невиданою досi картиною, солдати й волонтери завмерли, не  в  силi
промовити й слова.
   Скiльки сягало око,  по  горбах  i  долинах,  на  витолочених  полях  i
пасовищах,   в   садах   i   виноградниках   здiймалися   десятки    тисяч
рiзнокольорових наметiв. А мiж ними, мов комашня,  снували  темнi  постатi
нападникiв. Всюди стояли вози, палали вогнища, паслися  воли  й  верблюди,
бродили стриноженi конi...
   Навiть бувалi во?ни не бачили нiколи нiчого подiбного.
   Генерал  Штаренберг  разом  з  бургомiстром  Лiбенбергом  i   цивiльним
губернатором Леопольдом Колоничем пiднялися на дзвiницю святого Стефана. З
?? високостi було видно весь Вiдень i далеко навкруги нього.
   - Мiй боже! -  прошепотiв  помертвiлими  вустами  Лiбенберг  i,  знявши
капелюха, витер долонею на лобi холодний пiт. - Яка сила!  Чи  ж  висто?мо
супроти не??
   Штаренберг промовчав.
   Колония,  високий,  жилавий,  з  кущуватими  сивими   бровами,   поклав
бургомiстровi на плече важку, в синюватих прожилках руку.
   - На все воля господа бога,  сину  мiй!  Це  була  людина  бурхливо?  i
незвичайно? долi. Лицар-чернець, колишнiй  кавалер  Мальтiйського  ордену,
вiн проявив чудеса хоробростi при двадцятилiтнiй  облозi  турками  острова
Крiт,  проливши  при  цьому  немало  людсько?   кровi.   Згодом   досягнув
?пископського сану, став  ?пископом  нейштадтським...  Почувши,  що  турки
наближаються до  Вiдня,  скинув  рясу  i  знову  взяв  у  руки  меча.  Був
призначений  цивiльним  губернатором  Вiдня  i  заступником  Шта-ренберга,
наглядав за лiкарнями, завiдував продовольчими складами, керував земляними
роботами по укрiпленню валiв, ескарпiв, бастiонiв.
   - На все воля господа бога, сину мiй! - повторив вiн. - Нiхто не  вiда?
наперед його замислiв. Сила у Кара-Мустафи справдi велика. Але ми укрiпимо
нашi стiни й нашi серця i будемо битися до останнього!
   Вони знову звернули сво? погляди в поле.
   Сонце пiднялося трохи вище, виглянувши з-за далекого обрiю, i  освiтило
весь турецький табiр.
   Вiн розтягнувся пiвколом на двi милi, вiд мiстечка Швехата на сходi  до
Гейлiгенштадта i Нусдорфа на заходi, кiнцями сво?ми упираючись у Дунай.
   У центрi табору, в парку,  поблизу  палацу  Ла-Фаворит,  червонiв,  мов
кров, величезний розкiшний намет сердара. Такого великого,  мов  справжнiй
палац, шатра, безперечно, ну було в жодного ?вропейського полководця  i  в
жодного наймогутнiшого правителя ?вропи.
   Поряд з ним на  високiй  тичцi  метлявся  пiд  вiтром  бунчук  великого
вiзира.
   За  двiстi  крокiв  вiд  контрескарпа  виднiлися  свiжi,  виритi  вночi
транше?. В них залягли яничари. Отже, з цього боку Вiдень  вiдрiзаний  вiд
усього свiту.
   Досвiдчене око Штаренберга вiдразу помiтило в  траншеях,  у  спецiально
вiдритих для цього гнiздах, гармати. Вони були зосередженi проти бастiонiв
фортецi.
   - Щiльно обступив нас Кара-Мустафа, - замислено промовив Штаренберг.  -
I миша  не  прошмигне.  Якщо  йому  пощастить  вибити  нас  iз  Пратера  i
Леопольдштадта, вiн перерве наше сполучення  з  лiвим  берегом  i  оточить
мiсто.
   - Може, послати туди пiдкрiплення? - спитав Лiбенберг.
   - Ми не можемо цього зробити, - заперечив генерал. -  Кара-Мустафа  ма?
двiстi тисяч во?нiв, у мене ж - майже в десять разiв менше... Якщо я знiму
кiлька тисяч зi стiн, турки зiмнуть наприлеглий до валу  схил  зовнiшнього
рову.  П'ятикутне  укрiплення  у  виглядi  виступу  форшу  оборону  тут  i
увiрвуться  в  мiсто.  Не  сьогоднi-завтра  треба  чекати  штурму...  Пане
Колонич, будь ласка, негайно в  найглибших  склепах  i  погребах  вiдрийте
глибокi ями i заховайте в них весь порох, що ?  у  фортецi.  Щоб  пiд  час
ворожого обстрiлу не вибухнув...
   - Буде зроблено, - кивнув головою Колонич.
   - А ще  створiть  iз  жителiв  пересувнi  групи  для  гасiння  пожеж  i
лагодження пошкоджень в оборонних укрiпленнях. Покладаю це на вас!
   - Не турбуйтесь, генерале, - запевнив старий вояка.
   - А ви, пане Лiбенберг,  щоб  заспоко?ти  вiйська  i  жителiв  столицi,
вiддрукуйте прокламацiю. Скажiть у нiй, що Вiдень вистояв у грiзну  навалу
Сулеймана 1529 року -  висто?ть  i  нинi!  Мури  нашi  надiйнi,  пороху  i
провiанту достатньо, а серця захисникiв не здригнуться  перед  смертельною
небезпекою i в найсуворiшу хвилину. А ще  скажiть,  що  на  лiвому  березi
Дунаю стоять вiйська Карла Лотарiнгського, а на  допомогу  нам  поспiшають
князi iмперськi ' та король польський.
   -   Гаразд,   пане   генерале,   -   вiдповiв   Лiбенберг   i    раптом
вигукнув:Дивiться! Дивiться! Над шатром Кара-Мустафи викинули знамено!
   Всi звернули погляди на парк Ла-Фаворит.
   Над червоним шатром майорiв зелений  стяг.  Навiть  звiдси  було  видно
велику групу людей на лужку, що, ставши на колiна i повернувшись обличчями
до Кiбли, творили намаз. I якраз перед ними, у напрямку на Кiблу,  лопотiв
пiд вiтром той прапор.
   - Знамено пророка! - прошепотiв  Штаренберг.  -  Кара-Мустафа  оголошу?
газават, священну вiйну проти невiрних, i молиться аллаховi,  щоб  дарував
йому перемогу! Сьогоднi вiн розпочне атаку... Двiстi тисяч ворогiв  рушать
на приступ, щоб знищити нас!
   Вiн ще раз глянув на зелене знамено над червоним шатром, на людей перед
ним  -  вищих  во?начальникiв  турецького  вiйська,  на   страшний   сво?ю
багаточисельнiстю ворожий табiр, що залiзною  пiдковою  охопив  Вiдень,  i
надовго замислився.
   Думав про все: i про наступний штурм, i про те, що на кожного захисника
мiста   припада?   десять   ворожих   во?нiв,   i   про   багатьох   сво?х
спiввiтчизникiв, якi, може, сьогоднi складуть на мiських валах  голови,  i
про те, як вiдбити наступ Кара-Мустафи. Знав, якою важкою,  кривавою  буде
ця оборона.
   Не знав одного старий  генерал,  що  десь  там,  серед  тисяч  i  тисяч
завойовникiв, котрi прийшли пiд його рiдне  мiсто,  ?  чимало  таких,  хто
та?мно бажа? загибелi не Вiдневi, а Кара-Мустафi i його  прибiчникам,  хто
чека? слушно? години, щоб позбутися нестерпного гнiту османiв, -  це  були
невiльники, яких силою змусили йти в похiд, а також  вихiдцi  з  Болгарi?,
Сербi?, Грецi?, Волощини, арабських кра?н. Вони й зараз ладнi були  кинути
зброю i повернутися додому... Не знав старий генерал, що десь  там,  серед
цi?? людсько? круговертi, стоять два во?ни в яничарському одязi, дивляться
на залите сонячним промiнням прекрасне мiсто i, як i вiн, мiркують про  те
ж саме - як йому допомогти, як урятувати його вiд загибелi...


   Частина друга

   ВIДЕНЬ

   У нiч на 17 липня 1683  року,  пiсля  жорстокого  гарматного  обстрiлу,
яничари вдерлися в Пратер i Леопольдштадт. Вiдень  опинився  в  суцiльному
кiльцi. Зв'язок обложених з  лiвим  берегом,  що  пiдтримувався  кораблями
дунайсько? флотилi?, обiрвався.
   Вранцi Кара-Мустафа на чорному конi, покритому дорогим чепраком, в'?хав
у Пратер. Всюди - зруйнованi бомбами  будинки,  трупи  захисникiв,  тлiючi
головешки  пожарищ.  Стомленi,  сп'янiлi  вiд  кровi  яничари  никали   по
задимлених вулицях, вишукували поранених i тут же добивали ?х  боздуганами
та шаблями, з уцiлiлих помешкань виносили здобич -  дорогий  посуд,  одяг,
взуття, вино.
   Кара-Мустафа зупинився на високому крутому березi Дунаю.  Пашi  оточили
його, ловлячи кожне слово сердара.
   - Завтра - штурм! -  говорив  вiн.  -  На  свiтанку  атакуйте  бастiони
Левиний  i  Замковий!  Перед  тим  обстрiляйте  артилерi?ю  равелiни,   що
прикривають ?х. Це, зда?ться,  найслабшi  мiсця  в  оборонi  австрiйцiв...
Гляньте, як обсипалися вали! Як позаростали бур'яном i замулилися рови.  I
ближнi пiдступи прикритi садами й ру?нами будинкiв. Вашi  загони  пота?мно
пiдiйдуть впритул до бастiонiв. Звiдси ми ввiрвемося у  Вiдень,  прекрасну
столицю нiкчемного боягуза Леопольда, який, кажуть, спочатку втiк у  Лiнц,
а звiдти чкурнув аж у Пассау, володiння  курфюрста  баварського.  Ха-ха!..
Але прошу вас - не руйнуйте мiста. Жодна бомба не повинна впасти  на  його
прекраснi палаци й собори! Шкода  втрачати  таке  багатство.  Незрiвнянно?
краси собор святого Стефана ми перетворимо на мечеть, i вона стане  опорою
iсламу  в  кра?нах  Золотою  Яблука.  А  сам   Вiдень   зробимо   столицею
намiсництва, що по обширу земель i багатству дорiвнюватиме цiлiй  iмперi?!
Вiдень буде ключем до всi?? ?вропи. Не руйнуйте  його!  Обстрiлюйте  вали,
бастiони, равелiни! Знищуйте людей - вони  не  потрiбнi  нам!  Чим  бiльше
знищите, тим краще. А саме мiсто збережiть!
   Окриленi  успiхом,  пашi  на  знак  згоди   кивали   головами,   весело
перемовлялися. Нiхто не сумнiвався, що  завтра  ?хнi  загони  вступлять  у
Вiдень.
   Арсен iз Сафар-бе?м на правах особистих чаушiв сердара входили до  його
почту. Вони стояли осторонь, але чули кожне слово. I тi  слова  падали  на
?хнi серця як розжарене камiння.
   - Я уб'ю Кара-Мустафу! - прошепотiв Арсен.
   - Ти що? - глянув на нього вражено Сафар-бей.
   - Якщо завтра вiн вiзьме  Вiдень,  то  вiдразу  накаже  доставити  сюди
Златку, - i тодi вже нiщо не вряту? ?? вiд  розбещеного  старигана.  Я  не
допущу цього!
   - I сам загинеш!.. Ти подумав, як це зробити? Вiн нiколи  не  бува?  на
самотi. Охоронцi стережуть його, мов пси.
   - Я виберу хвилину... Або пожертвую собою!
   - I чого досягнеш? Златка i весь його гарем перейдуть до спадко?мцiв  -
у нього ? сини. Вони продадуть  наложниць  у  рабство.  Султан  призначить
iншого сердара, якому ми станемо не  потрiбнi,  i  вiн  вiдправить  нас  в
окопи, де швидко накладемо головами. Чим i як тодi  допоможемо  Златцi?  А
нашим вiтчизнам? Нашим рiдним i близьким?
   Арсен  нахмурився  i  довго  мовчав.  Безперечно,   Сафар-бей   правий.
Кара-Мустафу знищити можна, але тiльки цiною  власного  життя.  Це  -  без
сумнiву. Та що з того? Нi, треба шукати якийсь iнший шлях. Зiтхнувши,  вiн
сказав:
   - Я розумiю, Ненку, що нищити треба  не  самого  Кара-Мустафу,  а  його
сарану... Однак коли згадаю про Златку, серце розрива?ться вiд болю,  i  я
стаю сам не свiй. Лють каламутить розум.
   - Молодiсть часто бува? безрозсудна. По  собi  знаю.  Як  чауш-паша,  я
забороняю  тобi  щось  подiбне  чинити.  Думай  над  тим,  як  знищити  не
Кара-Мустафу, а передусiм як перешкодити здiйсненню його кривавих намiрiв!
   - Легко сказати - думай! А що придума?ш?
   Вони замовкли i зажурено  дивилися  на  сизi  дими  згарищ,  на  старi,
подекуди зруйнованi часом вали австрiйсько? столицi. Справдi, тут  нелегко
щось путн? придумати.
   В цю мить  великий  вiзир  торкнув  коня.  Пишна  кавалькада  рушила  в
зворотну путь. Арсен з Сафар-бе?м зайняли в нiй сво? мiсце i ?хали мовчки.
   Нiч тиха, зоряна, але безмiсячна i тому темна.  Молодий  пiдмайстер  iз
цеху броварникiв Ян Кульчек сто?ть на мiськiй  стiнi  на  чатах  i  пильно
вдивля?ться в мерехтливi вогнi, що пригасають у турецькому таборi. На душi
у нього моторошно, бо це перша в його життi вiйна, в якiй йому  доводиться
брати участь. Та ще яка вiйна! Тут -  або  життя,  або  смерть.  Швидше  -
смерть...
   Правда, ворога зараз не видно,  однак  гiрлянди  вогнiв,  що  оперезали
мiсто, свiдчать, що  вiн  тут,  поблизу  i,  може,  зараз  готу?  пiдкопи,
заклада? в них порох, щоб зробити проломи  в  стiнах  i  зi  сходом  сонця
ринути в них страшним невтримним потоком.
   Ян Кульчек намага?ться порахувати тi вогнi,  але  швидко  збива?ться  з
лiку, бо ?х тут не десятки, не сотнi, а тисячi. Йому ста? ще сумнiше.  Яка
ж то страшна сила оточила мiсто! Чи втрима?ться воно? Чи загине  разом  зi
сво?ми оборонцями? А вiн, Ян,  накладе  головою  або,  скручений  сирицею,
поплента?ться рабом у далеку Туреччину...
   Ох, Яне, Яне! Пропадеш ти, як муха восени. I нiколи бiльше  не  побачиш
сво?? мило? Чехi? i рiдного мiста Табора, найкращого куточка на землi!  Не
зустрiнеш нi батькiв, нi сестричок,  нi  русокосо?  красунi  сусiдки,  яка
заприсягнулася  чекати  на  тебе,   коли   повернешся   додому   справжнiм
броварником.
   Нiчого цього не буде, бо вже, мабуть, забито у ворожу гармату ядро,  що
знесе тобi голову, або проспiва? в  голубому  небi  пiсню  смертi  нещадна
татарська стрiла.
   Вiн здригнувся. Бiля самого вуха й  справдi  просвистiла  стрiла,  тупо
дзьобнула в дерев'яний дашок вежi i застряла в ньому.
   "Мiй боже! - жахнувся Ян Кульчек i перехрестився. - Стояв би я на  крок
лiвiше - захлинався б зараз власною кров'ю!"
   Вiн висмикнув стрiлу, подумав: "Живий залишуся -  збережу  на  пам'ять.
Привезу додому - хай усi знають, що я тут не  тiльки  пиво  варивi"  Хотiв
устромити ?? за пояс, але пiд пальцями за-хрускотiв папiр.
   Це його здивувало. Обмотана папером стрiла? Цiкаво... Вiн  спустився  в
караульне примiщення, де при свiтлi лойово? свiчки  спали  його  товаришi.
Пiдiйшов до столу.
   Стрiла  була  звичайна,  з  гострим  залiзним  наконечником  i   бiлими
лебединими перами. Незвичайним був тiльки додаток до не?  -  цупкий  аркуш
паперу, прив'язаний до древка ниткою.
   Кульчек розiрвав нитку, розгорнув папiр. Це був лист.
   На першому рядку написано латинню: "Генераловi Штарен-бергу".
   А нижче - по-польськи:

   "Пане генерал!
   Я ваш надiйний друг - вiрте менi. Звати мене - Кульчицький, i  я  хотiв
би допомогти обложеному гарнiзоновi й жителям Вiдня вистояти  у  страшному
?диноборствi з ворогом...
   Повiдомляю:  сьогоднi  на  свiтанку  турки  почнуть  штурм  Левиного  i
Замкового бастiонiв, а перед тим обстрiлюватимуть з  гармат  равелiни,  що
стоять за ними. Приготуйтеся!
   Як ви розумi?те, пане генерал, це  повiдомлення  не  далi  як  сьогоднi
вранцi буде  пiдтверджене  самим  противником.  Отже,  ви  матимете  змогу
переконатися, що я пишу правду.
   Я допомагатиму вам i надалi, але для цього нам треба зустрiтися  i  про
все докладно домовитися.
   Як це зробити?
   Хай вашi довiренi люди кiлька ночей пiдряд ждуть мене  на  Шве-хатських
воротях  з  вiрьовочною  драбиною  i  на  мiй  свист  кинуть  ??  вниз.  Я
обов'язково прийду!
   Як бачите, ви нiчим не ризику?те, а виграти можете багато.
   Кульчицький".

   Ян Кульчек ляснув себе долонею по лобi. Хоч вiн був ще зовсiм молодий i
не мiг похвалитися освiтою, як ось цi студенти унiверситету, що сплять тут
вперемiж iз цеховими учнями i пiдмайстрами, але читати вмiв i  по-польськи
достатньо розумiв, щоб уторопати, що написано.
   Мати божа! Але ж цьому клаптевi паперу цiни нема!  Його  треба  негайно
доставити губернаторовi!
   Вiн розбудив свого товариша, теж пiдмайстра-броварника, Якоба Шмiдта.
   - Якобе, друже! Вставай!
   Той продер очi. Пальцями розчесав довге  лляне  волосся.  Неза-доволено
спитав:
   - Чого тобi?
   - Постiй замiсть мене на чатах!
   - Що сталося?
   - Живiт болить, - збрехав Ян, щоб уникнути дальших розпитувань. -  Хоча
б не рiзачка... Сам зна?ш, ця хвороба уже почина? косити людей у мiстi.
   Якоб неохоче пiдвiвся, натягнув чоботи, взяв мушкет.
   - Гаразд, бiжи... Та  молися  всiм  святим,  щоб  то  справдi  була  не
рiзачка!
   Ян Кульчек стрiмголов вискочив у дверi, викликавши у друга  спiвчутливе
похитування головою, i темними вулицями помчав до центру мiста...
   Генерал Штаренберг вийшов у шлафроцi i пантофлях, запитально глянув  на
ад'ютанта, потiм - на незнайомця.
   - Що стряслося, юначе? Турки пiшли на приступ?
   - Мiй генерале, мене звати Ян  Кульчек...  Я  пiдмайстер,  -  знiяковiв
хлопець.
   - I ти мене для того розбудив, щоб сповiстити це?
   - Нi, я принiс листа... Вистрiлили з лука з того боку...
   - Ось як! - В очах генерала блимнула зацiкавленiсть. Вiн повертiв аркуш
перед очима. - Це що - по-польськи?
   - Так.
   - Про що ж там пишеться?
   Кульчек слово в слово переказав листа по-нiмецьки.
   - Майн гот! - вигукнув вражений генерал.  -  Цей  доброзичливець,  якщо
тiльки не бреше, попереджа? нас про страшну небезпеку, яка загрожу? нам!
   - Так, мiй генерале, - скромно вставив Кульчек. - Я теж так думаю, тому
й насмiлився розбудити вас...
   Штаренберг  пильно  оглянув  молодого  пiдмайстра  в  звичайному  одязi
робiтника, на якого в iнший час зовсiм  не  звернув  би  уваги.  Вiн  йому
сподобався. Кремезний, дужий, в очах -  розумна  лукавинка.  I  трима?ться
смiливо, не знiчу?ться перед генералом.
   - Ти чех?
   - Так.
   - Умгу... Ти ось що, Кульчек... - Генерал раптом  пiдозрiло  глянув  на
юнака. - Чекай, чекай... Це що - випадковий збiг: Кульчек  i  Кульчицький?
Чи ви не родичi?
   Кульчек здивовано заклiпав повiками.
   - Я того Кульчицького у вiчi нiколи не бачив! Який же вiн менi родич? Я
й не подумав про це. Схоже, але не те...
   - Отже, випадковiсть. Тодi ось що: пiдбери ще одного надiйного хлопця i
щоночi ждiть  цього  Кульчицького.  Коли  з'явиться  -  негайно  до  мене!
Зрозумiв?
   - Так, мiй генерале!
   - За листа - нiкому нi слова! А тепер - iди.  -  I,  не  чекаючи,  поки
Кульчек вийде, гукнув  ад'ютантовi,  що  весь  час  навитяжку  стояв  бiля
дверей:Франце, мiй одяг i шпагу! Пiднiмай штаб! Командирiв -  до  мене!  У
нас зовсiм мало часу для того, щоб посилити залоги  Левиного  i  Замкового
бастiонiв...
   Цiлий тиждень Ян Кульчек з Якобом Шмiдтом ждали гостя з  того  боку.  З
вечора i до свiтанку вдивлялися в темряву, вслухалися  -  чи  не  пролуна?
свист.
   Робота ця була не обтяжлива. Стiй i жди. I вiд нiчого робити Ян вдесяте
пригадував той день, коли турки  пiшли  в  атаку  на  Левиний  i  Замковий
бастiони.
   Зi сходом сонця вдарила турецька артилерiя. Бомби i кам'янi ядра падали
мов град. Дзьобали землянi стiни, трощили  цеглянi  парапети,  пiдпалювали
дахи найближчих будiвель.
   Але людям шкоди майже не завдавали, бо, попередженi незнайомим  другом,
всi поховалися в погреби i кам'яницi.
   Потiм обстрiл припинився - на штурм пiшли яничари.
   З якою люттю атакували вони! Здавалося,  нiяка  сила  не  стрима?  того
першого навального натиску. Бюлюк за бюлюком, орту за ортою посилали  пашi
на приступ - i все даремно? Напiвзруйнова-нi бастiони вистояли  до  самого
вечора.
   Яничари запрудили тiлами убитих рiв, та прорватися в мiсто не змогли. В
наступнi днi панувало незвичайне, дивне затишшя.
   Вiденцi трiумфували. Ще б пак! Це була справжня перемога!
   I нiхто, крiм Штаренберга, Яна Кульчека та ще кiлькох осiб у мiстi,  не
знав, хто був справжнiм геро?м цi?? перемоги.
   Кожного ранку генерал знаходив хвилину, щоб спитати Яна:
   - Ну, що?
   Кульчек винувато розводив руками.
   - Нема?, пане генерал.
   - Ждiть! Пильнуйте! Якщо живий -  обов'язково  прибуде!  Нарештi  одно?
ночi почувся довгожданий свист. Ян Кульчек стрепенувся, перехилився  через
стiну i глянув униз. Але нiчого  в  темрявi  не  побачив.  Свист  пролунав
удруге.
   - Опускай драбину! - шепнув Кульчек.
   Якоб Шмiдт був напоготовi. Драбина шурхнула по стiнi i враз  натяглася.
Хтось швидко ступив на ?? нижнiй щабель, подерся нагору.
   Незабаром з темряви  виринула  яничарська  шапка.  Незнайомець  спритно
перемахнув через парапет. Сказав коротко:
   - До генерала!
   Штаренберг прийняв ?х негайно.
   - Так ось ти який, мiй друже! - простягнув вiн руки назустрiч  молодому
незнайомцевi в яничарському одязi. - В тобi нема нiчого  турецького,  крiм
одягу, пане Кульчицький! Спасибi за помiч!
   Кульчицький усмiхнувся i зняв шапку. Легко вклонився.
   Чуб у нього був темно-русявий, густий, непокiрний. Обличчя  мав  мужн?,
загорiле, привабливе. На верхнiй  губi  темнiли  невеликi  стриженi  вуса.
Виразнi сiрi очi дивилися пильно, допитливо.
   Штаренберг запросив сiсти.
   -  По-нiмецьки  говориш?  Якщо  нi  -  нам  допоможе  порозумiтися   Ян
Кульчек...
   -  Зовсiм  погано...  Добре  навчився  тiльки  лаятись  вiд   нiмецьких
рейтарiв, що служили у кварцяному вiйську польського короля.
   - Отже, ти поляк. Ми ждемо з  дня  на  день  Яна  Собеського  з  тво?ми
земляками... Як ти потрапив до туркiв?
   - Був у них у полонi. Тепер маю змогу вiдомстити сво?м недругам!
   - Ти дуже допомiг нам, Кульчицький. Якщо ми  вiдiб'?мо  ворожу  навалу,
iмператор нагородить тебе. Я подбаю про це!
   - Дякую. Але до нагороди ще дуже далеко, пане генерал.  Спочатку  треба
перемогти!
   Штаренберг з цiкавiстю глянув на молодика, вiдзначивши в думцi, що  вiн
зовсiм не простак.
   - Безперечно. За це вою?мо... I твоя допомога, сподiваюся,  збереже  не
одне  життя  мо?м  солдатам  i  стане  вагомою  часткою  нашо?  майбутньо?
перемоги!
   - Я теж сподiваюся на це, - вiдповiв Кульчицький. - I прибув я  до  вас
саме зараз неспроста: на завтра Кара-Мустафа призначив  генеральний  штурм
Вiдня!
   - O-o! -  Штаренберг  схопився.  Заходив  по  кабiнету,  не  приховуючи
хвилювання. - Це ти зна?ш напевне?
   - Так. Iз вiрогiдного джерела.
   - Це дуже важлива звiстка! Спасибi тобi, друже мiй! Ми  приготу?мося  i
будемо напоготовi... Ах, скiльки  кровi  пролл?ться!  Скiльки  будов  буде
зруйновано!
   Кульчицький теж пiдвiвся.
   - Руйнування будуть невеликi. Турецька артилерiя, як i  минулого  разу,
обстрiлюватиме тiльки вали i укрiплення. Кара-Мустафа хоче зберегти  мiсто
для себе.
   - Для себе?
   - Так. Ходять чутки, що вiн мрi?  заснувати  в  ?вропi  нову  iсламську
iмперiю, а Вiдень зробити ??  столицею.  Акинджi  й  татари  палять  села,
винищують жителiв, щоб згодом сво?ми ордами заселити цю землю.
   Голубi очi Штаренберга потемнiли.
   - Мерзеннi  цiлi!  Однак  досягти  ?х  Кара-Мустафi  буде  нелегко.  Ми
битимемось до останнього!
   - Я вiрю в це, iнакше не допомагав би вам, генерале, -  з  досто?нством
сказав Кульчицький. - Чим я ще можу бути корисний?
   Штаренберг замислено потер чоло.
   - у нас нема? зв'язку з лiвим берегом, з Карлом Лотарiнгсь-ким.  Ми  не
зна?мо, що там думають... Не зна?мо, на що нам сподiватися...
   - Я налагоджу такий зв'язок! - упевнено вiдповiв Кульчицький.
   - Як ти це зробиш?
   - З мiста вийду так, як i входив. Через турецький табiр  проберуся  без
нiяко? затримки: там я своя людина...
   - А через Дунай?
   - Я плаваю, мов риба!
   - Справдi? Тебе сам  бог  нам  послав!  -  зрадiв  Штаренберг.  -  Тодi
слухай... Карловi Лотарiнгському скажеш, що у нас достатньо пороху,  ядер,
бомб, провiзi?. Але мало людей. Уже багато  вбито.  Ще  бiльше  поранених.
Почала лютувати рiзачка - вiд не? гине бiльше, нiж вiд ворожих куль...
   - У турецькому таборi теж, - вставив Кульчицький. -  Якщо  пiде  так  i
далi, то через мiсяць захворi? половина вiйська.
   - Однак у Кара-Мустафи i пiсля цього залишиться щонайменше сто тисячi А
у нас? Два мiсяцi облоги - i ми всi тут перемремо. Так  i  скажи  Карловi.
Хай поспiша? з допомогою...
   - Передам.
   - А ще дiзнайся, чи прийшов король польський.  Чи  прибули  з  вiйськом
нiмецькi князi? Це теж нам важливо знати.
   - Гаразд,  Дiзнаюся.  -  Кульчицький  надiв  шапку.  -  Ждiть  на  мене
найближчим часом... А головне - вiдбийте завтрашнiй штурмi  Бажаю  успiху,
генерале!
   Кульчицький виструнчився.
   Штаренберг обняв його, поцiлував у щоку.
   - Дякую тобi, голубе...
   Генеральний штурм, як i попередив Кульчицький, розпочався рано-вранцi.
   Пiсля кiлькох  залпiв  з  трьохсот  гармат,  що  вдарили  по  стiнах  i
бастiонах, лави яничарiв рушили на приступ.
   Ян Кульчек з Якобом  Шмiдтом  вискочили  з  погреба,  де  ховалися  вiд
артилерiйського обстрiлу, i зайняли сво? мiсце на Шве-хатських воротях.  У
кожного - по мушкету. Через плече - шкiряна торбинка з олов'яними  кулями,
через друге - на шлейцi порохiвниця. При лiвому боцi - шпаги, що пролежали
на складах, мабуть, з часу хрестоносцiв, бо добряче поiржавiли.
   Сонце щойно зiйшло i слiпило очi. Кульчек прикрився вiд нього долонею -
глянув униз, на залитий сонячним свiтлом ворожий табiр.
   Яке це було страшне i разом з тим величне  видовище!  Тисячi  во?нiв  у
широких барвистих  шароварах,  з  рiзнокольоровими  прапорцями  пiд  звуки
тулумбасiв i труб виринали з окопiв i зi  штурмовими  драбинами  мчали  до
мiста.
   За кожною драбиною поспiшав юз-баша, сотник, зi сво?ю сотнею, яка  мала
приступом брати стiни.
   Як тiльки переднi ряди наблизилися на вiдстань лету  картечi,  з  валiв
ударили гармати. Крик  болю  i  несамовито?  лютi  пролунав  у  вiдповiдь.
Десятки яничарiв, не добiгши  до  рову,  упали  на  землю  i  корчилися  в
передсмертних судорогах.
   Поки гармашi перезаряджали гармати, вистрiлили  з  мушкетiв  солдати  й
ополченцi. Упало ще кiлька десяткiв нападникiв. Але iншi добiгли до  рову,
перемахнули через нього, здерлися по ескарпу вгору i  приставили  до  стiн
драбини. По них,  мов  мурашки,  полiзли  яничари.  Весь  турецький  табiр
здригнувся вiд громового крику - алла, алла!
   З цi?? хвилини для пiдмайстрiв-броварникiв Яна Кульчека i Якоба  Шмiдта
час зупинився. Здавалося, вони поринули в кошмарний  сон,  якому  не  буде
кiнця. Ян заряджав i передавав мушкета худому,  бiлявому  i  нiжному,  мов
дiвчина, Якобу. А той, всупереч сво?й непоказнiй зовнiшностi,  мав  тверде
серце i вправну руку. Жоден його пострiл не пролунав даремно. Вiн майже не
цiлився: яничари, що дерлися по драбинi, самi  пiдставляли  сво?  груди  й
голови пiд кулi. Дiватися ?м було нiкуди - i вони, мов достиглi  грушi,  з
криком падали донизу.
   Якоб почервонiв. Очi його блищали. На лобi виступив рясний  пiт.  Пiсля
особливо влучного пострiлу вiн вигукував:
   - Гох! Гохi Славно! Славно! А що - пригостив вас, дияволiв? Туди вам  i
дорога, кривавi собаки! Забирайтеся до всiх чортiв, бруднi свинi!
   А коли мушкети не зупинили натиску i яничари видерлися на стiни,  друзi
схопилися за шпаги. Нiколи ранiше не доводилося ?м орудувати цi?ю  збро?ю,
i було страшно вiдчувати, як пругке тонке залiзо легко, мов нiж  у  масло,
входить у людське тiло. Але зараз не до почуттiв! Бо жили  вони  i  дiяли,
мов у чаду... Разом з усiма кричали, разом кидалися на ворогiв урукопаш  i
радiли, коли черговий яничар,  не  встигнувши  здертися  на  стiну,  летiв
донизу, вражений метким ударом...
   Бiй клекотiв повсюди, вiд Швехатських ворiт на сходi до Шотландських  -
на заходi. Генерал Штаренберг гасав на конi з одного кiнця мiста в  iнший,
видирався на стiни, пiдбадьорював захисникiв.
   - Мiцно тримайтеся, друзi! Бо вiдступати нам нiкуди - хiба в могилу або
на турецьку каторгу... Бийте супостата? Не шкодуйте пороху - ма?мо його  в
погребах вдосталь! Колiть, рубайте клятихi Засипайте ?м очi пiском!  Лийте
на голови окрiп i гарячу смолу!
   Вiн був жвавий, меткий i достобiса смiливий. Лiз у саму гущу,  де  було
важко. I його гучний, мов iз бочки, голос покривав гамiр бою i  вселяв  .у
серця бiйцiв новi сили.
   -  Тримайтеся,  друзi?  Мiцно  тримайтеся!  Переконавшись,  що  "друзi"
тримаються, мчав далi-Опiвднi, коли напруга битви досягла найвищо?  точки,
Штаренберг пiднявся на дзвiницю святого Стефана.  Стрiмка,  висока,  вона,
мов шпага, встромилася в небо,  i  з  не?  було  видно  не  тiльки  мiсто,
турецький табiр, а й на багато десяткiв миль довкола.
   Тут уже сидiв з пiдзорною трубою старий Колонии. Штаренберг узяв  трубу
- приклав до ока.
   З дзвiницi було видно все як на долонi: i  темнi  колони  яничарiв,  що
пiдходили  на  замiну  порiдiлим  стомленим  бюлюкам,  i  червоний   намет
Кара-Мустафи, i  групу  вершникiв  перед  ним,  i  вогонь,  що  вилiтав  з
фортечних гармат, i метушню на стiнах... Турецька артилерiя мовчала,  хоча
могла закидати бомбами майже все  мiсто.  Це  не  дивувало  генерала,  про
причину тако?  незрозумiло?  поведiнки  противника  вiн  був  попереджений
Кульчицьким.
   Кульчицькийi Ось до кого зараз вiдчував батькiвську  любов  i  сердечну
вдячнiсть старий генерал. "Друже мiй! Сама доля послала тебе менi  i  всiм
вiденцям на допомогу! - думав, переводячи трубу з  одного  краю  мiста  на
iнший. - Вже вдруге за останнi десять днiв ти попереджа?ш нас про  ворожий
наступi А якщо донесеш звiстку про наше становище Карловi  Лотарiнгському,
тво?му благородному подвиговi й цiни не буде!"
   Раптом пiдзорна труба здригнулася: що там  за  метушня  на  валу,  бiля
Швехатських ворiт? Невже яничарам вдалося захопити цей вiдрiзок стiни?
   - Пане Колонич, глянь, будь ласка, ти! Щось там негараздi Колонич  узяв
трубу.
   - Все йде добре, мiй генерале! Нема? пiдстав для тривоги.  Потрима?мося
годину-другу - i турки трубитимуть вiдступ. Побий мене  бог!  Я  вiдчуваю,
Кара-Мустафа зазна? цiлковитого афронту.
   Раптом у ного руцi труба здригнулася, вiн замовк, пильно приглядаючись,
потiм вилаявся:
   - Грiм i  блискавка!  Справдi,  на  Швехатських  воротях  ко?ться  щось
незвичайне. Зда?ться, там iде рiзанина. Ходiмте!
   Вони швидко спустилися вниз. Поки Колоничу пiдводили  коня,  Штаренберг
скочив у сiдло i в супроводi ескорту ад'ютантiв помчав до схiдно?  частини
мiста.
   Назустрiч  на  забризканих  кров'ю  пiдводах  везли  поранених.   Блiдi
обличчя,  спотворенi  гримасами  болю,   закривавленi   пов'язки,   широко
розплющенi очi, запеченi губи... Дехто стогнав, дехто просив  пити.  Iнцгi
лежали мовчки, мiцно зцiпивши зуби.
   Генерал кидав на них бистрий погляд, але не  зупинявся  -  мчав  щодуху
далi. Головне зараз - вiдбити ворога. Не пустити в мiсто. Скинути зi стiн.
   На валу i  на  майданi  бiля  Швехатських  ворiт  клекотiв  лютий  бiй.
Рiзалися шаблями,  ятаганами,  кололи  шпагами,  списами,  трощили  голови
боздуганами i бойовими сокирами...
   Штаренберг сплигнув з коня, витягнув шпагу - кинувся в гущу бою.
   - Вперед, братцi! ВпередI
   Ад'ютанти обiгнали його, закрили собою вiд куль i щабель.
   Присутнiсть генерала i двох десяткiв його ад'ютантiв та охоронцiв влила
новi сили в серця стомлених захисникiв.
   - Генерал з нами! Генерал з  нами!  -  пролунали  голоси.  -  Наддаймо,
братцi! Поб'?мо собак скажених!
   Яничарам, що ввiрвалися на майдан, було  теж  нелегко,  бо  пiдмога  не
приходила:  на  валу  ?й  перекрили   дорогу   свiжi   загони,   приведенi
Штаренбергом. Тому билися вони з почуттям приречених на смерть - ?м нiкуди
було вiдступати.
   Ян Кульчек i  Якоб  Шмiдт  трималися  один  одного,  ?хнi  довгi  шпаги
наносили точнi удари. Хлопцi забули про все, крiм одного  -  бити  ворога!
Десь погубилися шапки, залило кров'ю - сво?ю й чужою - одяг, рясним  потом
вкрилися обличчя-Смертельний вир уже  пiвдня  кружляв  ?х  у  несамовитому
танцi, якому, здавалося, не буде кiнця.
   Побачивши генерала, що зi шпагою  у  витягнутiй  руцi  кинувся  в  бiй,
хлопцi ще дужче насiли на супротивникiв i потиснули ?х до стiни.
   Яничари оборонялися люто.  ?х  залишилося  менше  двох  десяткiв,  але,
видно, це були досвiдченi во?ни, бо ?хнi шаблi знесли не  одному  оборонцю
Вiдня голову.
   Не минув сво?? чорно? долi i Якоб Шмiдт.
   Захопившись рукопашним бо?м, вiн не помiтив, як збоку налетiв на  нього
ще один супротивник, i ворожа шабля з усього розмаху  опустилася  йому  на
русяве тiм'я.
   - Ох! - скрикнув глухо юнак, обливаючись кров'ю.
   Ян Кульчек нiчим не мiг допомогти друговi:  той  уже  не  дихав.  Лежав
горiлиць, тонкий, бiлошкiрий i голубими  мертвими  очима  дивився  в  ясне
лiтн? небо.
   Коли впав останнiй яничар iз тих, що прорвалися в мiсто, чех  нахилився
i довго безтямно дивився на нього, все ще не вiрячи в те, що сталося.
   В цей час йому на плече лягла чиясь рука. Над ним стояв Штаренберг.
   - Молодець, хлопче! Я бачив, як ти бився... Але надалi я забороняю тобi
ризикувати життям. Ти менi потрiбен для iншого дiла. Зрозумiв?
   - Зрозумiв, мiй генерале.
   Кульчек пiдвiвся, засунув  шпагу  в  пiхви.  Витер  розiдраним  рукавом
задимлене, забризкане кров'ю обличчя i аж тепер вiдчув,  як  у  нього  вiд
цiлоденно? напруги тремтять ноги,  а  в  ротi  пересохло,  нiби  там  було
посилано гарячою золою.
   Настала жахлива нiч.  Стихла  гарматна  стрiлянина,  замовкли  мушкети,
перестали кричати розпаленi бо?м во?ни. Натомiсть  нiчна  тиша  сповнилася
передсмертними  криками  вмираючих,  стогоном  i   мольбами,   лайками   й
прокльонами поранених, що лежали вперемiш з убитими навколо мiста.
   Нiхто не мiг спати - нi вiденцi в сво?х будинках, нi турки в наметах.
   Вранцi Штаренберг послав до Кара-Мустафи офiцера,  який  повiдомив,  що
австрiйцi не вiдкриватимуть вогню, поки  не  будуть  винесенi  пораненi  й
похованi убитi.
   Кiлька днiв над Вiднем стояла повна тиша, напо?на  трупною  задухою.  З
обох  бокiв  не  було  зроблено  жодного  пострiлу.  Турецькi  санiтари  й
похороннi загони безборонне виносили тих, хто був поранений або вiдiйшов у
"райськi сади аллаха". Тiльки тодi, коли в  ровах  не  залишилося  жодного
трупа, з турецького табору  стрельнула  гаубиця,  сповiщаючи,  що  затишшя
закiнчилося. З тi?? хвилини розпочався щоденний обстрiл валiв i бастiонiв.
   Штаренберг ждав нового штурму, з тривогою поглядаючи на порiдiлi загони
захисникiв столицi. Але турки поводилися спокiйно. I  це  почало  дивувати
старого генерала. Чому Кара-Мустафа не наступа?? Що  вiн  замислив?  Готу?
пiдкопи i заклада? мiни пiд вали? Чи жде пiдмоги i вичiку? слушного часу?
   Генерал не спав, ходив уночi по валах i в тишi прислухався - чи не чути
гупання ломiв  i  лопат?  Слухали  за  його  наказом  офiцери  й  солдати,
приклавши до землi вуха. I все даремно: турки пiдкопiв не вели. Чи,  може,
ведуть тiльки вдень, коли вибухи стрясають землю?
   В одну з таких безсонних ночей Ян Кульчек привiв до нього Кульчицького.
   - Ну, що? Розповiдай! Бачив Карла  Лотарiнгського?  -  Генерал  посадив
обох молодикiв до столу, звелiв подати вина, нетерпляче ждав вiдповiдi.  -
Ну ж розповiдай! Якi вiстi вiд герцога?
   - Герцог уважно вислухав мою розповiдь про становище у Вiднi i попросив
запевнити вас, генерале, що нi на хвилину не забува? про обложену столицю,
- вiдповiв Кульчицький. - Уже йдуть з  вiйськами  курфюрсти  баварський  i
саксонський. З дня на день  ждуть  короля  Я  на  Собеського  з  поляками.
Ось-ось мають прибути франконцi... Як тiльки  всi  цi  сили  об'?днаються,
вони вiдразу ж виступлять проти Кара-Мустафи i знiмуть облогу з Вiдня. Так
запевня? герцог Лотарiнгський.
   Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога i  заклопотанiсть  не
зникали з його очей.
   - Мене страшенно турбу? те, що в мiстi люту?  рiзачка.  Ми  кожен  день
хова?мо померлих. Хвороба забира? бiльше, нiж вiйна...
   -   Я   доповiдав   i   про   це.   Герцог   просив   нагадати   вашому
превосходительству, що мор  i  пошесть  -  невiд'?мний  супутник  вiйни  i
особливо облоги... Однак, незважаючи нi на  що,  треба  триматися.  Вiдень
здавати не можна!
   - Ми й не дума?мо про це! -  вигукнув  губернатор.  -  Одного  не  можу
зрозумiти, чому Кара-Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурму??
Що вiн замишля?? I пiдкопiв не робить.
   Кульчицький надпив трохи вина,  розгладив  сво?  невеликi,  пiдстриженi
вуса. Погляд його був серйозний.
   - Генерале, Кара-Мустафа не ждав тако? вiдсiчi, яку ви  дали  йому  пiд
час першого i другого штурмiв. Втрати у туркiв  величезнi?  В  таборi  теж
багато хворих. Нароста? незадоволення.  Мiж.  во?начальниками  починаються
суперечки й незгоди. Тому великий вiзир, з огляду на все це, прийняв  нове
рiшення.
   - Яке?
   - Вiн вирiшив заморити обложених голодом.
   - У нас вдосталь припасiв. Вiн мусить знати про це.
   - Чого не зробить голод, те докiнчать хвороби... Крiм того, вiн  великi
надi? поклада? на пiдкопи та мiни. Турки - мастаки на такi роботи.
   - Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь  рили.  -  риють,  генерале.  Я
знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два пiдкопи. З Пратера - один. Там
зручно: сади пiдходять впритул до валу - ? куди  потайки  виносити  землю.
Стежте пильно на цих дiлянках! Не  виключено,  що  й  в  iнших  мiсцях  не
дрiмають...
   -  Спасибi,  друже.  -  Генерал  перехилився  через  стiл  i   потиснув
Кульчицькому руку. - Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб
протриматися якнайдовше. Але якщо облога  затягнеться,  ми  загинемо.  Вся
наша надiя на швидкий прихiд короля i нiмецьких князiв!
   Ян Собеський, на якого такi  великi  надi?  покладав  губернатор  Вiдня
Штаренберг, прибув у табiр Карла Лотарiнгського тiльки наприкiнцi  серпня,
привiвши з собою смiховинне мале вiйсько - чотири тисячi вершникiв.
   Був вiн злий, як тисяча дияволiв.
   Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу, як тiльки  згадував  подi?
останнiх мiсяцiв, кров шугала йому в  голову  й  заливала  рум'янцем  його
одутле, брезкле обличчя. Проклятi  магнати!  Вони  таки  зробили  так,  як
хотiли, - не дали на похiд жодного злотого! На липень було  його  власними
стараннями  зiбрано  й  екiпiровано  чотири  тисячi  кварцяно?  кiнноти  -
гусарiв. До цього можна було додати двi тисячi жовнiрiв.  Решта  -  кiлька
тисяч пiхотинцiв, яких просив Леопольд, - то одне страмовище! Не вояки,  а
звичайнi селюки - польськi, укра?нськi, литовськi та бiлоруськi  хлопи!  У
свитках, у бiлих полотняних  сорочках,  у  постолах  або  навiть  личаках!
Невiдомо, чи вмiють вони стрiляти з  мушкетiв.  А  яка  артилерiя!  Всього
двадцять вiсiм гармат! I це тодi, коли Кара-Мустафа  ма?,  як  подейкують,
близько тисячi, а на стiнах Леопольдово? столицi - двiстi! Яка ганьба! Ось
до чого довели магнатськi iнтриги й заздрощi! Кожен хоче бути  королем,  а
для слави й величi ойчизни шкоду? зайвого злотого. Прокляття!
   Коли в Тарнову Гуру прибув вiд iмператора Леопольда генерал  Караффа  й
захотiв побачити вiйсько, яке мало йти пiд Вiдень, нiчого було показувати.
Довелося приховати в сусiднiх селах i горе-пiхоту, i нещасну  артилерiю...
Продефiлювала на плацу одна кавалерiя, якою генерал залишився  задоволений
i попросив виступити з  нею  негайно  -  через  Угорщину,  щоб  по  дорозi
приборкати повсталих проти австрiйського гнiту угорцiв.
   Собеський через Угорщину не пiшов. Далеко. А головне - не хотiв бути на
побiгеньках у Леопольда, вiдомого хитруна й  iнтригана.  Тому  повiв  сво?
вiйсько форсованим маршем навпростець - через Сiлезiю i Моравiю.
   В Голлабруннi його дуже радо зустрiв Карл Лотарiнгський, не приховавши,
однак, розчарування, що з королем так мало во?нiв.
   Собеський вiдповiв, що слiдом iде  гетьман  Станiслав  Яблонов-ський  з
головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що  коли  козаки
вiдмовилися йти в похiд i Менжинський повернувся з Укра?ни нi з чим?  Кого
тодi приведе Яблоновський? Оту жалюгiдну пiхоту й артилерiю, що лишилися в
Тарновiй Гурi?
   Невiдомiсть гнiтила  його.  Однак  нiколи  було  вiддаватися  сумовi  й
роздумам.
   Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями  граф  фон  Вальдек,  а  в
Штадельдорфi при?днався курфюрст Саксонський.
   Союзники рушили до Тульни, розташовано? за  п'ять  миль  на  захiд  вiд
австрiйсько? столицi, i почали наводити наплавний мiст через  Дунай.  Сюди
пiдiйшов з рейтарами курфюрст Баварський.
   Кiлька днiв кипiла робота. А коли  мiст  був  майже  готовий,  з'явився
нарештi Яблоновський. Ах, краще б вiн не з'являвсяi Або ж зупинився б десь
у полi... Так нi ж - всунувся  просто  в  табiр  союзникiв,  пройшов  мимо
австрiйцiв, саксонцiв, баварцiв, мимо штабних наметiв - аж на берег Дунаю.
   Собеський глянув -  i  в  нього  опустилися  руки.  Перед  ним  чвалали
стомленi, запиленi, в розбитому взуттi звичайнi хлопи з  Ополля,  Мазовi?,
Литви, Бiлорусi? та Галичини. Проторохтiло на незграбних  сiльських  возах
кiльканадцять гармат. I тiльки двi тисячi жовнiрiв мали пристойний вигляд.
Серед них вiн упiзнав розкiшнi рудi вуса пана Спихальського.
   Червонопикi баварськi рейтари, ситi й добре вдягнутi, глузували:
   - Ха-ха, оце вояки? 3 цими навою?мо!
   - Фрiц, присягаюсь, цi польськi  бауери  нi  разу  в  життi  не  нюхали
пороху!
   - Згоден з тобою, Мiхель, вони накивають  п'ятами,  як  тiльки  почують
перший пострiл!
   До Собеського долiтали цi насмiшки, i вiн був ладен  провалитися  крiзь
землю. А коли до нього пiд'?хав Яблоновський, замiсть  привiтання,  суворо
запитав:
   - Де ж козаки, пане Станiслав? Привiв чи нi? Великий  коронний  гетьман
стомлено похитав головою.
   - Нi, ваша ясновельможнiсть, не привiв...
   - Матка боска! Я ж так сподiвався!
   - Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповiстив, що веде  шiстнадцять
тисяч козакiв. -  Яблоновський  поспiшив  заспоко?ти  вкрай  схвильованого
короля. - Я не мiг ждати,  бо  генерал  Ка-раффа  настiйливо  квапив  мене
виступити якнайскорше. Тому я  залишив  Менжинському  провiдникiв,  а  сам
рушив услiд за вами...
   Собеський не повiрив.
   -  Шiстнадцять  тисяч?  Не  може  бути!  Яблоновський  ображено  стенув
плечима.
   - Так доповiв менi посланець Менжинського.
   - Але ж це чудово, пане  Станiслав!  -  вигукнув  захоплено  король.  -
Шiстнадцять тисяч!
   Настрiй його враз полiпшився. Навiть на завжди безбарвних одутлих щоках
пробився легкий рум'янець. Вiн миттю прикинув що з козаками у  нього  буде
тридцять тисяч во?нiв, i  зрадiв  ще  бiльше...  Не  сорок,  звичайно,  як
зобов'язався виставити, та все ж. Цiле вiйсько!
   - Ти ось що, пане Станiслав, пошли назустрiч полковниковi  Менжинському
фельд'?геря '. Хай поспiша?! Щоб  устиг  прибути  до  початку  генерально?
битви!
   Через годину на вiйськовiй  радi  Я  на  Собеського  було  проголошено,
згiдно з польсько-австрiйським договором,  головнокомандувачем  об'?днано?
армi? союзникiв. Вiн тут же вiддав свiй перший наказ -  переправлятися  на
правий берег. Зауважив при цьому:
   - Панове, всi нашi сили, за винятком козакiв,  якi  ось-ось  пiдiйдуть,
зiбранi в один кулак. Бiльше вичiкувати ми не можемо  i  не  ма?мо  права.
Тiльки в рiшучому бою здобува?ться вiкторiя  i  найближчими  днями  я  дам
Кара-Мустафi генеральну битву! Прошу переправляти вiйська i вдень i  вночi
- без шуму, без крику, щоб не привернути уваги противника...
   Коли всi вийшли, Карл Лотарiнгський, в наметi якого  вiдбувалася  рада,
наблизився до Собеського, по-дружньому - вони за цi  кiлька  днiв  встигли
заприятелювати - взяв пiд руку i промовив:
   - Ваша величнiсть, тепер я хотiв би познайомити вас з  людиною,  яка  в
усiх таборах - нашому, турецькому i в залозi  Штарен-берга  -  почува?ться
так же добре, як риба у водi...
   - О! Надзвичайно цiкаво! - Очi  Собеського  заблищали,  вiн  пiдморгнув
секретаревi Талентi, який не залишав короля нi на хвилину. - Хто ж це?  Що
зробив цей чоловiк?
   - Це наш вивiдач у турецькому таборi. Завдяки йому i  я,  i  Штаренберг
зна?мо, що  задуму?  Кара-Мустафа.  Через  нього  я  пiдтримую  зв'язок  з
обложеним Вiднем.
   - Просто неймовiрно! А вiн часом не обманю? нас?
   - У мене спочатку теж виникала така пiдозра. Але скоро  я  переконався,
що це  наш  вiдданий  друг...  Не  знаю  чому,  але  вiн  люто  ненавидить
Кара-Мустафу. Це почуття сповню? всю його iстоту...
   - Як його звати?
   - Кульчицький.
   - Судячи з прiзвища, вiн поляк?
   - Можливо, ваша величнiсть. Але ви самi зараз спита?те його. -  I  Карл
Лотарiнгський пiдняв дзвоника. На його мелодiйний звук  до  намету  зайшов
ад'ютант. - Запросiть Кульчицького!
   Ждати довелося недовго. Не минуло  й  хвилини,  як  до  намету  вступив
молодий стрункий офiцер у мундирi австрiйсько? армi?.
   Побачивши  Собеського,  вiн  на  якусь  коротку  мить  зупинився,  нiби
вирiшував, як йому повестися в присутностi короля, а потiм твердим кроком,
як  i  личить  людинi,  звиклiй  до  вiйськово?  служби,   наблизився   i,
вклонившись, привiтався по-польськи:
   - День добрий, ваша ясновельможнiсть!
   Собеський витрiщив  очi.  Але  ж  це  той  шляхтич,  котрий  так  добре
прислужився йому взимку у Варшавi! I  хоч  на  ньому  зовсiм  iнший  одяг,
помилки бути не може. Тi ж сiрi допитливi очi,  рiвний,  з  ледь  помiтною
горбинкою  нiс,  короткi  темнi  вусики  i  густий  темно-русий  чуб,   що
непокiрними кучерями вибивався з-пiд шапки. От  тiльки  прiзвище  у  нього
було iнше...
   Здивований король глянув на Карла Лотарiнгського, спитав по-французьки:
   - Це i ? Кульчицький, мось??
   - Так, ваша величнiсть!
   Собеський знову витрiщився на молодика. Навiть очi протер кулаком, нiби
не довiряючи ?м.
   - Як тебе звати-величати, пане? - спитав нарештi.
   - Кульчицький ?стем, ваша ясновельможнiсть! - виструнчився той.
   - Але ж побий мене грiм, я вже одного разу бачив тебе у Варшавi, i тодi
в тебе було iнше прiзвище!
   - Так, ясновельможний  пане  король.  Ви  не  помилились.  Тодi  я  був
Комарницький.
   Король раптом весело  зареготав,  аж  ходором  заходив  його  опасистий
живiт, туго перетягнутий зеленим з китицями шовковим  поясом,  чим  немало
здивував Карла Лотарiнгського, який не розумiв по-польському.
   - Га-га-га, бачиш, пане, маю добру пам'ять. Я вiдразу  впiзнав  тебе...
От тiльки не розумiю,  для  чого  цей  маскарад?  Хто  ж  ти  насправдi  -
Комарницький чи Кульчицький?
   - Хай краще ваша ясновельможнiсть назива? мене Кульчиць-ким.  До  цього
прiзвища тут уже всi звикли.
   - А може, ти був такий же Комарницький, як i Кульчицький? Га?  -  хитро
примружився Собеський, ставши схожим на звичайного  собi  дрiбнома?ткового
шляхтича, що запанiбрата розмовля? зi сво?м хлопом.
   - На цьому свiтi всiляко бува?, ваша ясновельможнiсть.  Iнодi  зручнiше
виступати пiд чужим iм'ям. Адже не в кожного  така  добра  пам'ять,  як  у
вашо? ясновельможностi,  -  з  лукавинкою  в  голосi  й  поглядi  вiдповiв
молодик. - Та й яке це ма? значення, як я нинi прозиваюся? Головне -  дати
доброго чосу Кара-Мустафi! Щоб  тiкав  без  оглядки  i  нiколи  бiльше  не
потикався нi в Австрiю, нi в Польщу, нi на Укра?ну!
   Собеський вiдразу посерйознiшав.
   - Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе...
Е-е, однаково, як ти прозива?шся! Важливо, що я  тобi  вiрю.  Скажи  менi,
друже мiй, чим пояснити, що турки  не  захопили  Тульну  i  дозволили  нам
безперешкодно навести мiст, а зараз - переправляти вiйсько?
   - Тiльки впевненiстю Кара-Мустафи, що союзники не посмiють  перейти  на
правий берег, ваша ясновельможнiсть. Побояться його переважаючих сил.
   - Скiльки ж ?х у нього?
   - Якщо не рахувати вбитих, поранених i  хворих,  то  бо?здатних  во?нiв
залишиться не бiльше ста тисяч...
   - Сто тисяч? Ти не  помиля?шся?  Адже  ходять  чутки,  що  Кара-Мустафа
привiв трьохсоттисячне вiйсько!
   - То перебiльшення, ваша ясновельможнiсть. Крiм того, разом iз вiйськом
у похiд пiшло превелике множество невiйськового люду - вiзникiв, погоничiв
худоби, кухарiв, маркiтантiв, цирульникiв... ?х можна не брати до уваги.
   Собеський  задоволене  засопiв   носом,   значущо   глянув   на   Карла
Лотарiнгського i Талентi.
   - А яку артилерiю виставлять проти нас турки? Кажуть, Кара-Мустафа  ма?
тисячу гармат?
   Арсен - а це був вiн - усмiхнувся.
   - Не вiрте цьому, ваша ясновельможнiсть, ?х рiвно в три рази менше. Тут
помилитися я не можу, бо сам бачив увесь артилерiйський обоз. Турки завжди
перебiльшували сво? сили, щоб залякати противника.
   - Я знаю це, - замислено промовив король. - Не перший раз зустрiчаюся з
ними. Пiд Хотином було те ж саме. Вiн замовк, думаючи  або  згадуючи  щось
сво?. Арсен поштиво зачекав якусь хвилину, потiм порушив мовчанку:
   - Ваша ясновельможнiсть, губернатор Вiдня генерал Шта-ренберг  пiд  час
нашо? останньо? зустрiчi з ним дуже просив  поспiшити  з  допомогою.  Сили
обложених кiнчаються. Вiд хвороб кожного  дня  вмира?  п'ятдесят-шiстдесят
чоловiк. А ще ж гинуть вiд бомб i куль... У мiстi почина?ться голод...
   - Я знаю, - сказав король. - Обложеним залишилося недовго  ждати.  Якщо
зможеш  пробратися  ще  раз  до  Штаренберга,  скажи,  щоб   тримався   до
останнього! I ось ще що: треба розвiдати захiднi околицi Вiдня - вiд Дунаю
через гору Каленберг до Дорнбахського лiсу... Чи  не  зайнята  турками  ця
вигiдна позицiя?
   - Я зроблю це, але не знаю, як менi  повернутися  до  вас  i  одночасно
потрапити у Вiдень. Крiм того, я хотiв  би  побувати  у  ворожому  таборi,
може, в останню годину дiзнався б про що-небудь важливе...
   - Тобi не доведеться повертатися. З тобою пiде один знайомий тобi  пан,
досвiдчений i бувалий во?н. Вiн повернеться назад  i  доповiсть  менi  про
все, що ви дiзна?тесь, а ти пiдеш сво?ю дорогою.
   - Хто ж цей знайомий менi i досвiдчений во?н? Чекайте, чекайте...  Ваша
ясновельможнiсть, невже то Мартин Спихальський? Вiн тут? - Радiсна усмiшка
освiтила заклопотане Арсенове обличчя.
   Собеський усмiхнувся теж.
   - Я бачу, ви з ним щирi друзi. Ну, що ж - я радий звести  вас  сьогоднi
докупи. I хай це буде в  рахунок  мо??  вдячностi  тобi  за  вiрну  службу
ойчизнi i королевi. Пане Талентi, приведи сюди пана Спихальського!
   Секретар вийшов.
   Собеський заговорив з Карлом Лотарiнгським по-нiмецьки, i  вони  обидва
схилилися над столом, на якому лежала  розгорнута  велика  барвиста  карта
Вiдня i його околиць.
   Арсен  стояв  збоку  i  вслухався  в  чужу  мову.  В   душi   наростала
упевненiсть, що недаремно вiн за останнi два мiсяцi  витратив  так  багато
сил, щоб пiдiрвати могутнiсть Кара-МустафиI Недаремно  ризикував  не  один
раз головою, пробираючись у Вiдень i перепливаючи  Дунай?  Сили  союзникiв
виросли вдво?, а на чолi ?х став сам Ян Собеський, який,  подiбно  Сiрковi
на Укра?нi, присвятив сво? життя боротьбi зi страшною  турецько-татарською
навалою, а рiвно десять рокiв тому, коли був ще не королем,  а  гетьманом,
на голову розгромив туркiв пiд Хотином.
   Хотiлося вiрити, що й  зараз,  коли  Собеському  виповнялося  п'ятдесят
чотири роки, вiн не втратив нi мужностi, нi вiйськового вмiння, i його  не
облишило вiйськове щастя.
   Арсен прекрасно розумiв:  якщо  не  спинити  Кара-Мустафу  пiд  Вiднем,
пiв-?вропи впаде йому до нiг! А Златчина доля буде поламана навiки. Тому в
душi  клявся,  що  зробить  усе,  аби  допомогти   Собеському   розгромити
ненависного ворога.
   Позаду зашелестiв полог.  Арсен  оглянувся  -  до  намету  в  супроводi
Талентi  ввiйшов  Спихальський.  Виструнчився,  набундючився,   наставивши
вперед гострi вуса. Клацнув закаблуками запилених чобiт.
   I раптом - побачив Арсена!
   Де й подiлася його напускна бундючнiсть! Вуса  здригнулися,  молодецькi
зуби заяснiли в усмiшцi, в очах - подив i радiсть... Вiн вмить  забув  про
присутнiсть високих осiб, широко  розкинув  руки,  кинувся  до  Арсена  i,
згрiбши його в мiцнi обiйми, щосили вигукнув:
   - Друже мiйi Холера ясна!.. От не сподiвався зустрiтися тутай з  тобою!
- I тiльки тодi, коли помiтив здивований  погляд  Карла  Лотарiнгського  i
широке, гладке обличчя короля, що  добродушно  усмiхався,  зрозумiв,  яко?
нетактовностi припустився. Вiн заша-рiвся, знiтився, потiм виструнчився  i
пробубонiв:- Прошу вибачення у вашо? ясновельможностi... Така несподiванка
- друга зустрiв... - I знов знiяковiло замовк.
   Собеський гучно зареготав.
   - Друга побачив i про короля забувi Оце я розумiю - дружба! Ха-ха-ха!
   Спихальський розгубився ще бiльше. Тепер уже спаленiло не  тiльки  його
обвiтрене обличчя, а й вуха побуряковiли. Здавалося, навiть вуса пойнялися
малиновим полум'ям.
   Собеський зареготав ще дужче - вiн любив посмiятися,  -  а  потiм  враз
посерйознiшав.
   - Ну, от що, панове, не гайнуйте часу!  Не  далi  як  завтра  вранцi  я
повинен знати, чи вiльнi вiд турецького вiйська захiднi околицi Вiдня, щоб
зайняти ?х. То вигiдна позицiя... Станемо там i вдаримо на супостата!  Ох,
коли б тiльки вчасно прибув Менжин-ський з козаками...
   Останнi слова короля вразили Арсена.
   - Хiба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможнiсть?
   - Так, я жду ?х з години на годину!
   А Спихальський додав:
   - Сам Семен Палiй веде ?х!
   Два днi тривала переправа.
   В обiдню  пору  восьмого  вересня  останнiй  солдат  союзницько?  армi?
перейшов на правий берег Дунаю.
   З боку Вiдня долiтала  глуха  канонада.  Линув,  пiдсилюваний  поривами
вiтру, тисячоголосий людський рев - а-а-а! Було ясно -  турки  здiйснювали
ще один штурм обложеного мiста.
   Всi ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не  поспiшав:  стояв
на високому пагорбi i в пiдзорну трубу розглядав далекий  курний  шлях  за
рiкою - чи не йдуть козаки?
   - Ах, Менжинський, МенжинськийI Чому ж ти запiзню?шся?  -  примовляв  з
досадою. - Коли б ти знав, як потрiбен тут!  Як  менi  не  вистача?  зараз
козацько? пiхоти!
   Верховнi союзницькi вiйськовоначальники зi сво?ми штабами стояли  збоку
i  теж  дивилися  на  лiвий  берег.  Всi  вже   знали,   на   кого   чека?
головнокомандувач, i та?мно молили бога, щоб прислав таку  потрiбну  перед
генеральною битвою допомогу.
   Але шлях був порожнiй. Нi живо? душi, нi хмаринки куряви вдалинi!
   - Ах, Менжинський, МенжинськийI- Скрушно хитав головою Собеський.
   Пiдiйшов ад'ютант, щось тихо сказав.  Король  опустив  пiдзорну  трубу.
Оглянувся.
   - Де вiн? Давай його сюди!
   До нього пiдвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського.
   - Ну що? - не вiдповiдаючи на привiтання, вигукнув нетерпляче король. -
Розповiдай. Спихальський виструнчився.
   - Ваша ясновельможнiсть,  ми  обшарили  всю  мiсцевiсть  вiд  Дунаю  до
Дорнбахського лiсу, що за горою Каленберг.  I  ще  далi-Нiде  не  зустрiли
жодного турка  чи  татарина.  Всi  сили  Кара-Мустафа  стягнув  до  Вiдня.
Сьогоднi з раннього ранку штурму? мiсто...
   - Поспiша?. Хоче до нашого  приходу  взяти  його,-  замислено  промовив
Собеський. - Тодi б розв'язав собi руки в тилу, i в  генеральнiй  битвi  у
нього було б чимало шансiв на перемогу... Але в нас теж  немалi  шанси.  1
передусiм те, що Кара-Мустафа не пiдозрю? про наш наступ.
   Вiдразу ж пiсля цього король вiддав наказ вiйськам виступати в похiд.
   Австрiйськi, саксонськi i баварськi  частини  пiд  командуванням  Карла
Лотарiнгського рушили понад Дуна?м, займаючи лiвий  фланг.  У  центрi  мав
стати граф фон Вальдек зi  сво?ми  франкон-цями.  На  правому  фланзi,  по
Дорнбахському лiсi й прилеглих долинах - гетьман Яблоновський з поляками.
   Просувалися повiльно, на ходу перегруповуючись у три лiнi?, з  резервом
i обозами позаду. Тiльки на  третiй  день,  пiзно  ввечерi,  не  зустрiвши
опору, вийшли через Вiденський лiс на визначений диспозицi?ю рубiж.
   Собеський зупинився зi сво?ю штаб-квартирою на вершинi гори  Каленберг,
пiдняв величезне червоне знамено з бiлим хрестом i розклав багаття -  знак
Штаренберговi i всiм обложеним, що союзники прийшли ?м на виручку. Вiденцi
висипали на вали.  З  дзвiницi  святого  Стефана  запускали  ракети,  нiби
благали про негайну допомогу.
   Не ждучи, поки жовнiри поставлять намет, Собеський наказав розiслати на
землi похiдну постiль i лiг спочити. Довго не мiг склепити очей. Думав про
завтрашнiй день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа  теж  готу?ться
до не?, i хотiв передбачити його замiри.
   Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'ятi спiльне
життя з нею i доходив висновку, що було воно  не  таке  вже  й  нещасливе.
Дарма що злi язики плещуть про не? всяке. Звичайно, то правда, що взяв вiн
?? не дiвчиною, а вдовою, що ще до першого замiжжя  не  вiдзначалася  вона
цнотливiстю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собi закохуватися в iнших,
хоча б у того ж Яблоновського... Згадавши пана Станiслава, скривився. I що
вона знайшла в ньому? Та все це вiн давно  простив  ?й.  Простив  за  сина
Якова. ("Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бiй", -
подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячi пестощi, якими
обдаровувала його, за  красу,  яка,  зда?ться,  i  рокам  не  пiдвладна...
"Молися завтра за мене, Марисенько!" - прошепотiв, дивлячись у  безмiсячне
зоряне осiнн? небо.
   Та про що б не думав,  а  не  мiг  позбутися  тривожного  вiдчуття,  що
холодило серце...  Що  буде  завтра?  Кому  всмiхнеться  фортуна?  За  ким
залишиться поле бою?
   Вiдповiдi на цi запитання зараз бути не могло.
   Заснув непомiтно. А коли вже заснув, тодi йому нiщо не  заважало  -  нi
форкання коней, нi перегукування вартових, нi розмови жовнiрiв, що ставили
королiвський намет, нi постукування сокир.
   Розбудив його з третiми пiвнями син Якiв.
   - Батьку, вставай! - затермосив щосили. - Радiснi новини!
   - Що? - кинувся король.
   - Козаки прийшли! Передовий загiн фастiвського полковника Семена Палiя.
Менжинський привiв. Чотири тисячi... I пiвтисячi донських козакiв...
   - Прийшли? Не може бути! - схопився на ноги Собеський.
   - Як бога кохам, правда... Ждуть наказу, де ставати.
   - Слава богу! А решта?
   - Решта з обозом вiдстали... Будуть пiзнiше.
   Пiсля останнього невдалого штурму, коли сотнi во?нiв  падишаха  наклали
головами,  а  тисячi  були  пораненi,   у   турецькому   таборi   панували
розгубленiсть i пригнiченiсть. Во?ни вiдкрито  ремствували  на  сераскера,
котрий, на ?хню думку, навмисне затягував облогу, щоб тiльки не дати мiсто
на пограбування. Пашi, кримський хан, молдавський та  волоський  господарi
були обуренi нерiшучiстю Кара-Мустафи, його невмiнням вести облогу.
   Одержавши  вiд  всюдисущих  татар  звiстку   про   те,   що   Собеський
переправився на правий берег i вже  займа?  гору  Каленберг,  Кара-Мустафа
зiбрав вiйськову раду.
   Червоний  намет  вiзира  гудiв,  як  роздратований  вулик.   Нiхто   не
доторкнувся до солодощiв i духмяно? кави,  якою  пригощав  високих  гостей
вiзирський каведжi. Нiхто також не звертав уваги на небаченi  багатства  i
казкову розкiш, що переповнювали величезний - на багато кiмнат - намет, на
фонтанчик, що тихо дзюрчав у  мармуровiй  чашi,  на  розвiшану  по  стiнах
зброю, оздоблену золотом, срiблом та  коштовним  камiнням.  Хiба  до  того
зараз? Йшлося про життя i про честь держави!
   Коли ввiйшов Кара-Мустафа, пашi замовкли i схилили в поклонi голови.
   Сераскер дозволив усiм сiсти i сiв сам. За останнi  днi  вiн  схуд,  ще
бiльше почорнiв. Настрiй у нього був явно пригнiчений.
   Вiдсьорбнувши з фарфорово? чашечки один ковток, повiльно обвiв поглядом
во?начальникiв,  що,  поопускавши  очi,  закам'янiло  сидiли  на  шовкових
подушках. Тихо запитав:
   - Що будемо робити, вельмишановнi пашi?
   Нiхто не ворухнувся. В наметi надовго запала могильна тиша.  Здавалося,
пашi проковтнули язики.
   Кара-Мустафу почала охоплювати лють.
   Мерзеннi гладкi iшаки!  Кровожерливi  собаки!  Нiкчеми  й  заздрiсники!
Зловтiшаються його невдачами! Ладнi пожертвувати життям сво?х во?нiв,  аби
лиш вирвати у нього з рук владу великого вiзира i сераскера! Негiдники!
   Вiн ледве стримувався, щоб  не  нагримати  на  них.  Але  розважливiсть
перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав:
   - Ну, то що порадять менi мо? пашi?
   Тут пiдвiв голову хан Мюрад-Гiрей. Кинув коротко:
   - Зняти облогу й вiдступити!
   I тодi - нiби прорвало греблю. Заговорили  всi  разом,  люто  блискаючи
очима.
   - Авжеж вiдступити!
   - Два мiсяцi товклися пiд цим проклятим мiстом, а чого добилися?
   - Ми всi тут перемремо, як мухи! Пошесть уже  розправилася  з  третиною
вiйська!
   - Аллах вiдступився од нас!
   - Виманити Штаренберга в поле, а потiм разом iз Собеським розгромити! У
чистому полi ми матимемо перевагу!
   - У нашому таборi кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?
   Кара-Мустафу знову почав душити гнiв.
   - Не всi разом! Хтось один! Це ж вiйськова  рада,  а  не  стамбульський
базар!
   Пiдвiвся паша будський Iбрагiм, шурин султана. Тримався  незалежно,  бо
вiдчував пiдтримку Високого Порога.
   - Вельмишанований сераскере, високоповажнi пашi! Я во?н, тому не  ждiть
вiд  мене  багатослiв'я.  Скажу  коротко:  щоб  урятувати  вiйсько  нашого
всемогутнього  повелителя  i  володаря  султана  Магомета,  нам   потрiбно
вiдступити! Ми опинилися мiж трьох вогнiв: мiж Собеським,  Штаренбергом  i
рiзачкою, яка нещадно косить нашi лави... Хто ма? iншу думку - хай  скаже!
- I сiв.
   Зразу   ж   пiдхопився   сухий,   але   енергiйний,    розумний    паша
ад-рiанопольський.
   - Великий вiзире, всi пашi одностайнi  в  тому,  що  двомiсячна  облога
Вiдня не принесла нам перемоги i що ?? потрiбно зняти. Чому, ви  запита?те
мене? Вiдповiдаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими вiд хвороб i
пораненими половину вiйська. Тому, що в тилу у нас сто?ть  сам  Собеський,
полководець досвiдчений i рiшучий. Тому, що Штаренберг захищався  хоробро,
а тепер, коли йому на допомогу  пiдiйшло  союзницьке  вiйсько,  вiн  i  не
подума? про здачу мiста. Тому, що з дня  на  день  треба  чекати  дощiв  i
осiннiх холодiв, а у нас нема? зимового одягу. Тому,  нарештi,  що  не  ми
першi вiдступа?мо з-пiд стiн цього мiста - великий султан  Сулейман  також
вiдступив, не здобувши лаврiв переможця... А коли вiдступимо, то збережемо
вiйсько i надiю на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах!
   Кара-Мустафа скреготнув зубами.
   - Ганьба! Високоповажнi пашi забули про во?нську честь  i  досто?нство!
Забули про честь Османсько? держави i славу падишаха! Ми прийшли на вiйну,
а не на веселу прогулянку. I аллах зовсiм не вiдступився од  нас.  Вiн  не
вiдступа?ться вiд людей мужнiх i рiшучих. Пам'ятайте про це!  Я  вiрю:  ще
три днi облоги - i Вiдень  упаде!  Обложенi  тримаються  з  останнiх  сил.
Почекайте ще три днi, шановнi пашi, i якщо ми не вiзьмемо цього проклятого
мiста, я дам наказ  про  вiдступ.  А  Собеського  нiчого  боятися.  Поляки
змученi  далекою  дорогою,  в  бою  вони  нестiйкi.  Король  польський  не
насмiлиться напасти на нас. Я сам нападу на нього  i  примушу  тiкати  без
оглядки! Я не вiдступлю з-пiд Вiдня,  поки  не  вiзьму  його,  аллах  менi
свiдокi Завтра я з шаблею в руцi битимусь, як рядовий во?н, i  краще  менi
загинути, нiж одержати петлю на  шию!  Хай  допоможе  нам  аллах!  Це  мо?
останн? слово. А зараз,  пашi,  iдiть  до  сво?х  во?нiв  i  готуйтеся  до
наступного  дня.  Я  пришлю  диспозицiю...  Ми  розвернемося  фронтом   до
Собеського i з допомогою аллаха розгромимо його! Iдiть!
   Пашi мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з  того,
якими похмурими були ?хнi обличчя, як  важко  пiднiмалися  вони  з  м'яких
шовкових мiндерiв, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспоко?ли ?х i  не
переконали в правильностi його рiшення.
   Сафар-бей зупинив коня на пагорбi, звiдки було  видно  захiднi  околицi
Вiдня i гору Каленберг, поволi провiв рукою на рiвнi очей невидиму риску -
показав Арсеновi:
   - Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Iбрагiм-паша займа? правий
фланг - вiд Дунаю  до  Гейлiгенштадта.  Яничари  копають  шанцi.  Ставлять
гармати.  На  лiвому  фланзi  зосереджено  тридцять   тисяч   вершникiв...
Кара-Мустафа сподiва?ться на успiх.
   - Ненку, де, по-тво?му, найслабше мiсце в турецькiй оборонi?  -  спитав
Арсен. Той задумався.
   - Важко сказати... Великий вiзир виставить  завтра  близько  ста  тисяч
во?нiв та понад триста  гармат.  А  двадцять  або  тридцять  тисяч  во?нiв
залишить навколо обложеного Вiдня. Сила,  як  бачиш,  немала.  Крiм  того,
резерв, обоз...
   - I все-таки... Невже нема? слабкого мiсця?
   - Слабке мiсце ?. Але нападаючий, якщо використа? той шлях сам  повинен
бути готовий до найгiршого, бо ризику? потрапити в пастку...
   - Що це за шлях?
   Ненко пiдвiвся на стременах, простягнув уперед руку.
   - Бачиш он там мiстечко Гейлiгенштадт?
   - Бачу.
   - Вiд нього до самого Деблiнга тягнеться глибока ущелина, по якiй можна
та?мно проникнути в тил турецького вiйська. Це, звичайно, дуже небезпечно,
бо якщо тих смiливцiв  турки  виявлять,  ?м  залишиться  одно  -  достойно
зустрiти смерть!
   - Ну, i що тi смiливцi зможуть зробити, по-тво?му?
   - Несподiвано напасти на  яничарiв  з  тилу.  Майже  з  само?  середини
турецького табору... Розумi?ш, що це означа??
   Арсен рвучко нахилився до Сафар-бея, обняв i мiцно поцiлував у щоку.
   - Спасибi, Ненку! Спасибi, друже! Тепер  менi  -  пора!  Живий  буду  -
знайду тебе, загину - сповiсти Златку. I скажи ?й, що кохав ?? над усе  на
свiтi!
   - Ти що, Арсене? - Ненко струснув Арсена  за  плечi.  -  Невже  надумав
провести тi?ю ущелиною союзникiв?
   - Чому союзникiв? Козакiв! Аби тiльки прибули!
   - А якщо там буде засада? Ви ж усi загинете!
   - Любий мiй Ненку, у нас  кажуть:  не  такий  чорт  страшний,  як  його
малюютьi На те й вiйна, щоб ризикувати. А я ж хочу вiдомстити Кара-Мустафi
- за Златку, за сво? поневiряння, за мою сплюндровану  землю!  Чого  б  це
менi не коштувало! А ти - бережи себе. Бо на випадок мо?? загибелi ти один
зможеш допомогти Златцi вирватися з пазурiв Кара-Мустафи... Ну, прощай!  -
Вiн ще раз обняв Ненка i торкнув коня.
   - Прощай, Арсене. Прощай, друже мiй!


   10

   Настала недiля 12 вересня 1683 року.
   В таборi союзникiв спозаранку всi були на  ногах.  Сходило  сонце.  Але
крiзь густий осiннiй туман воно просвiчувалося скупо  блякло,  забарвлюючи
все довкола в якiсь неприроднi молочно-кривавi кольори.  Туман  пiднiмався
до половини гори  Каленберг  рiдшав  на  схилах  i  суцiльною  непроникною
пеленою закривав низини й долину Дунаю.
   Над тим сивим туманним саваном неясно бовванiв  гострий  шпиль  святого
Стефана. А з нього линули й линули тривожно-закличнi звуки дзвонiв -  бом,
бом, бом!
   Подув легенький вiтрець,  i  туман  почав  поволi  розсiюватись.  Шпиль
святого Стефана вищав i вищав, нiби виростав на  очах.  Незабаром  довкола
нього окреслилися неяснi контури  мiста  -  вималювалися  напiвзруйнованi,
подзьобанi бомбами i ядрами землянi стiни. На них стояли тисячi вiденцiв.
   А коли сонце пiдбилося ще вище i, бризнувши на землю  снопами  яскравих
променiв, розiгнало залишки туману, враженому зоровi Собеського i  союзних
во?начальникiв вiдкрилося моторошне видовище.
   По горбах i долинах, що розкинулися навколо  мiста  i  на  пiвдень  вiд
нього, звивалися ворожi транше?, а  в  них,  мов  мурашки,  кишiли  тисячi
турецьких во?нiв. Вони лагодили  зруйнованi  фортечною  артилерi?ю  шанцi,
копали новi, встановлювали гармати.
   Ближче до Каленберга, вiд Дунаю i аж  за  Дорнбахський  лiс,  стояло  в
бойовому строю готове до атаки вiйсько Кара-Мустафи.
   Собеський страху не вiдчував. Зi сво?х п'ятдесяти чотирьох рокiв  майже
сорок тримав вiн у руцi шаблю i не раз особисто  брав  участь  у  кривавих
сутичках. Звик. До того ж пiд його рукою було сiмдесят тисяч во?нiв! А  це
що-небудь та означало!
   Ранкову червоно-рожеву тишу прорiзало п'ять далеких пострiлiв з гармат.
Турки подали знак про початок атаки. I в ту ж мить весь  правий  турецький
фланг, що стояв насупроти  Карла  Лотарiнгського,  рушив  уперед.  Вдарили
гармати,  ?м  вiдповiли  австрiйськi.  Зав'язалася  артилерiйська   дуель.
Незабаром спалахнули рукопашнi сутички, що  скоро  переросли  в  жорстокий
бiй.
   Собеському було видно, як полки Осман-огли, пашi месопотамського, пiсля
вiдчайдушних атак здригнулися, змiшалися i покотилися назад - спочатку  до
Нусдорфа, а потiм - до Гейлi-генштадта.
   "Ну, почалося!" - подумав вiн i наказав кинути в атаку фран-концiв  фон
Вальдека i драгунiв Любомирського.  Послав  гiнця  також  на  свiй  правий
фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом - наступати.
   В центрi турки вчинили такий шалений опiр, що франконцi затопталися  на
мiсцi,  а  драгуни,  зазнавши  серйозних  втрат  вiд   гарматного   вогню,
вiдкотилися на вихiднi позицi?.
   Бачачи це, Собеський вирвав з пiхов шпагу, ринувся вперед.
   - Поляки, за мною!
   За ним помчали  двi  гусарськi  хоругви  '.  Обiгнали  короля.  З  ходу
врiзалися в стрiй спагi?в, трохи потiснили  ?х,  та  збити  з  позицi?  не
змогли. Отямившись, турки  самi  перейшли  в  стрiмку  атаку  i  незабаром
примусили гусарiв поспiшно вiдступати.
   Собеському довелося б зовсiм туго, коли б у фланг  спагiям  не  вдарили
рушничним вогнем чотири батальйони нiмецьких  ландскнехтiв,  що  стояли  в
резервi.  Пiд  шквальним  вогнем  спагi?  завернули  коней  i  вiдступили.
Пiдбадьоренi гусари кинулись переслiдувати ?х - i на цей  раз  успiшно:  з
ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою мiсцевiстю.
   Собеський  прибув  сюди  з  чотирма  нiмецькими  батальйонами  i  двома
батареями через годину, коли в долинi клекотiв бiй.  З'?хавши  на  вершину
горба, несподiвано для себе побачив удалинi червоний намет Кара-Мустафи.
   - Панове, там сам великий вiзир, - гукнув до  гармашiв.-  Пошлiть  йому
кiлька гостинцiв!
   Гармашi встановили гармати  -  вдарили  ядрами.  Але  безуспiшно.  Ядра
падали в саду, не долiтаючи до шатра майже на пiвверстви.
   На допомогу спагiям прислав загiн буджацьких татар хан Мюрад-Гiрей. Бiй
затягнувся, перетворившись на справжн? криваве побо?ще. Нi одна сторона не
змогла зрушити з позицiй противника. Собеський кинув в атаку свою  пiхоту.
Польськi, укра?нськi бiлоруськi та литовськi хлопи, на яких вiн  ще  вчора
дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися  вперед  вiдкинули
буджакiв, з ходу перемахнули через долину i закрiпилися на височинi,  якою
король по диспозицi? мав оволодiти на кiнець першого  дня  бою.  Далi  йти
вони не могли - ?х впритул розстрiлювала картеччю турецька артилерiя.
   З Дорнбахського лiсу виступив  Станiслав  Яблоновський  який  вишикував
сво? вiйська пiвмiсяцем, щоб Кара-Мустафа не змiг  обiйти  його  фланг,  i
тепер, вiдтiснивши яничарiв та ?хнi вихiднi позицi?, сам почав атакувати.
   Запеклi бо? зав'язалися на лiвому крилi союзних  вiйськ  та  в  центрi.
Османськi вiйська  прагнули  будь  що  перемогти  союзники  були  охопленi
вiдчайдушним поривом вiдбити оскаженiлi атаки i самим  перейти  в  наступ.
Затяжнi кривавi сутички,  що  спалахнули  о  десятiй  годинi  ранку,  коли
розсiявся туман, на всьому протязi вiд Дунаю до  Каленберга  перетворилися
на справжню сiчу.  Поляки,  австрiйцi,  козаки,  нiмцi  показували  масовi
приклади беззавiтно? мужностi.  Коли  османська  кiннота  зайшла  у  фланг
польськiй пiхотi, що прорвалася глибоко  в  розташування  противника  брат
королеви граф де-Мадiнь? з одним ескадроном гусарiв безстрашно вдарив ?й у
лоб, зiм'яв переднi ряди нападникiв, - i тi вiдступили,  внiсши  панiку  i
розгардiяш у сво?  частини.  Козаки  вiдомi  в  усiй  ?вропi  як  найкращi
пiхотинцi,  зупинили  яничарiв  i  вiдкинули  назад.  Австрiйцi  разом   з
баварцями, саксонцями та франконцями потiснили  османiв  на  березi  Дунаю
майже до самих передмiсть Вiдня.
   Кiлька годин битва шаленiла, як розбурхане море.
   Ян Собеський мiцно тримав кермо влади над вiйськом  союзникiв  у  сво?х
руках. З узвишшя йому i його штабним офiцерам було видно все поле бою.  До
нього прибували гiнцi з донесеннями, але вiн i без того бачив усе,  як  на
долонi, i вiдразу ж слав ?х назад з новими наказами.
   В другiй половинi дня, коли османам, незважаючи на лютi атаки, нiде  не
пощастило добитися успiху, король раптом вiдчув,  як  терези  iсторi?,  що
творилася тут зусиллями  багатьох  десяткiв  тисяч  людей,  поволi  почали
перехилятися  на  його  бiк.  Це  засвiдчувалося  багатьма  ознаками,  якi
помiтило досвiдчене око старого полководця  -  i  тим,  з  якою  твердiстю
союзники вiдбили всi  атаки  противника,  i  як  чiтко  виконувалися  його
накази, i як заспiшили, заметушилися ворожi загони, що  стояли  в  резервi
Кара-Мустафи, i  навiть  те,  яким  ясним,  одухотвореним,  щасливим  було
обличчя сина Якова, коли вiн, несучись на чолi гусарсько? хоругви в атаку,
вiдсалютував батьковi шпагою.
   О четвертiй годинi несподiвано для себе король  помiтив  якийсь  дивний
рух у таборi противника. Спочатку на  його  лiвому  фланзi  почали  тiкати
яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з  окопiв  i  безладно,  мовби
охопленi жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, i тягнучи
?х за собою. Потiм зрушив хан з ордою i теж кинувся навтiки.
   Король  не  мiг  зрозумiти  причини  тако?  поспiшно?  втечi  та  й  не
задумувався над цим. Потрiбно було закрiплювати успiх. Розiславши гiнцiв з
наказом рiшуче атакувати противника по всьому фронту, вiн сiв на коня i на
чолi двох гусарських хоругов помчав уперед.


   11

   Увечерi перед вирiшальною битвою Арсен про?хав мимо редутiв, де гармашi
насипали захиснi вали,  до  гейлiгенштадтсько?  ущелини,  з  горба  уважно
роздивився позицi? яничарiв i табiр кримських татар в тилу у них, а потiм,
кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр.
   Iшов швидко, наскiльки дозволяли дерева й густi кущi. Тут було безлюдно
й тихо. Пахло сирiстю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно  жебонiв
невеличкий струмок. Аж не вiрилося, що нагорi, за кiлька десяткiв  крокiв,
тисячi во?нiв з обох бокiв  яру  копають  шанцi,  встановлюють  гармати  -
готуються до завтрашньо? битви.
   Сутiнки густiшали, i незабаром настала нiч.
   Вiн не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр  виведе  в  розташування
союзникiв.  Iшов  довго,  навпомацки  натикаючись  на   дерева   й   кущi,
спотикаючись, а iнодi й падаючи.
   Десь опiвночi його зупинив оклик нiмецького вартового:
   - Вер iст да?
   - Не стрiляй, я свiй!
   Арсен вилiз з нетрiв i опинився на галявинi,  де  палахкотiло  багаття.
Навколо нього спали солдати.
   Вартовий провiв його до офiцера, а той, дiзнавшись, що  перед  ним  сам
Кульчицький, про якого серед союзного вiйська вже ходили легенди, спитав:
   - Чим можу служити?
   - Я хочу зустрiтися з головнокомандувачем, - сказав Арсен.
   Офiцер розгубився.
   - Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Нiч!
   - Що ж робити? Вранцi може  бути  пiзно...  -  Арсен  зажурено  похилив
голову. Справдi, те, що вiн замислив, треба починати негайно.
   Офiцер теж мовчав. Червонясте свiтло вiд вогню  вихоплювало  з  темряви
його худорляве, з бiлявими бровами обличчя й сумнi голубi очi.
   - Хiба одвести тебе до нашого оберста? - нiби роздумуючи, запитав тихо.
   Арсен стенув плечима.
   - З ним я поговорю так, як i з  тобою.  Ти  по-нашому  -  нi  гу-гу,  я
по-вашому - через  п'яте-десяте.  От  коли  б  менi  до  полякiв!  Або  до
козакiв...
   - До козакiв? Так вони ж тут - поряд. Сусiди з нами.
   - Невже? - Арсен не змiг приховати радостi. - Веди мене до них негайно!
   Козаки щойно прибули, i ?х поставили  в  другiй  лiнi?,  в  резервi.  В
?хньому таборi, як i повсюди, горiв вогонь. Кашовари варили кулiш i  кашу.
Нiхто ще не спав. Готувалися до бою. Однi копали шанцi, iншi тесали  кiлля
для вовчих ям, третi годували коней.
   У Арсена радiсно забилося серце - сво?. Вiн вiдпустив  офiцера-нiмця  i
попростував до вогнища, над яким  висiв  на  тринозi  чорний  казан.  Бiля
казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар.
   - Готовий, зна?ш-ма?ш! - прицмокнув  вiн  язиком,  скуштувавши  гарячо?
страви. - Кулiш вийшов на славу! Навiть Зiнька дома, в  печi,  не  зварить
такого!
   Арсен усмiхнувся - та це ж Iваник!  I  згрiбши  кашовара  на  оберемок,
пiдняв над землею, закружляв навколо вогнища.
   - Iванику! От не сподiвався зустрiти тебе аж пiд самим Вiднем!  Здоров,
брате!
   Iваник задригав ногами.
   - Арсене! Та невже це ти, зна?ш-ма?ш?  -  i  загукав  щосили:-  Братцi,
сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!
   На його крик звiдусюди сипонули козаки. Першим  прибiг  Роман  -  обняв
побратима, притис до грудей i поцiлував у щоку.
   Пiдiйшов Семен Палiй.
   - Батьку! - кинувся до нього Арсен. - Як добре, що ви тут!
   - Я теж радий бачити тебе живим i дужим! Та ще й в  яничарськiй  шкурi!
Отже, щось ма?ш на думцi?
   - Авжеж. ? тут поряд глибока ущелина. Я  щойно  прибув  нею  iз  табору
Кара-Мустафи.  Узяти  б  нам  тисячi  двi  хлопцiв  та  пробратися  у  тил
бусурменам - ото був би переполох!
   Палiй не зводив пильного погляду з молодого друга.
   - Ти впевнений, що пощастить?
   - Звичайно, можемо всi головами накласти... Але  якщо  пофортунить,  то
будемо на конi!
   - Гм,  заманливо...  Тiльки  треба  сповiстити  головнокомандувача.  На
щастя,  його  посланець  тут.  Ходiмо  до  нього.   -   I   Палiй,   хитро
примружившись, рушив до свого намету.
   Арсен i Роман пiшли за ним.
   Бiля намету, на розiсланiй кире?, хтось мiцно  спав,  розкинувши  руки.
Потужне хропiння,  що  лунало  мало  не  на  всю  галявину,  свiдчило  про
безтурботний сон чолов'яги.
   - Пане, вставай! - голосно промовив Палiй.  -  Так  i  царство  небесне
можна проспати!
   Але той i вусом не повiв.
   Тодi Палiй штовхнув королiвського посланця пiд бiк.
   Посланець щось замугикав, вiдмахнувся рукою, мов вiд набридливо?  мухи,
перевернувся на бiк i захропiв знову.
   Арсеновi вчулося щось  знайоме  в  тому  мугиканнi,  та  не  встиг  вiн
змикитити,  що  саме,  як  Палiй,   розсердившись,   досить   безцеремонне
затермосив сплячого i дав доброго стусана.
   Хропiння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.
   -  Яка  там  холера  штовха?ться!  Чи  захотiлося   пановi   мудра-гелю
скуштувати мо?х кулакiв?
   Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! I як було вiдразу не
впiзнати! Вiй стиснув долонею Полякове плече.
   -  Годi  тобi,  пане  Мартине!  Вставай!  Спихальський   схопився   мов
ошпарений.
   - Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А менi, пане  добродiю,
саме приснилося, що ми з тобою...
   - Чекай, чекай, пане Мартине, - зупинив його пащекування Палiй.  -  Сни
потiм розкажеш. А зараз - ?дь до короля!
   - Чого б то?
   Палiй пояснив.
   - I не подумаю! - несподiвано заявив Спихальський. - Щоб я не  пiшов  з
вами? Такому не бувати! I  не  проси,  батьку.  Не  пiду.  Посилай  когось
iншого... До короля кожному покажуть дорогу.
   Палiй подумав - добродушно кинув:
   - Бiс з тобою! Лишайся. Пошлю когось iз козакiв...  -  I  звернувся  до
сотникiв: - Хлопцi! Пiднiмайте людей! Половина зостанеться  тут,  а  другу
половину я вiзьму з собою. Та швидше, час не жде! По?мо кулешу - i гайда!
   - Батьку Семене, вiзьмiть i мо?х донцiв, - попросив Роман Во?нов.  -  А
то бояться хлопцi, що при?хали з Дону аж на Дунай i в справжньому дiлi  не
побувають...
   Палiй запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.
   - А з кiньми яром вони проберуться? Нам би не  завадив  летючий  кiнний
загiн.
   - Гадаю, проберуться.
   -  Тодi  готуй  сво?х  донцiв!  -  коротко  кинув  зрадiлому   Романовi
полковник.
   Через годину двi тисячi пiших  козакiв  i  загiн  донцiв  з  кiньми  на
поводах спустилися в яр i рушили вслiд за Арсеном Звенигорою.
   Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на пiвмилi.  Спочатку  нiчна
темрява, а потiм густий туман i непрогляднi заростi лiсу надiйно ховали ?х
вiд стороннього ока. А коли зi сходом  сонця  вдарили  гармати,  затрiщала
рушнична стрiльба i  повiтря  сповнилося  ревом  тисяч  людських  голосiв,
брязкотом збро? i тупотом кiнських копитiв - пiшли смiливiше. Тепер хоч би
хто й почув ?х, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало,  а
земля стрясалася вiд вибухiв бомб.
   Нарештi Палiй дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пiшов у розвiдку.
   На узлiссi вилiзли на високого дуба з сухою верхiвкою i,  примостившись
так, щоб було видно  на  всi  боки,  почали  спостерiгати  за  полем  бою.
Розумiли обидва, що сила у них невелика i вводити ?? в дiло  можна  тiльки
тодi, коли битва досягне найвищо? напруги i один сильний несподiваний удар
може принести перевагу.  В  чеканнi  минали  години.  Звернуло  з  пiвдня.
Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому  фланзi
турки  вiдступили  аж  до  стiн  Вiдня  i  обложенi  вже  мали  можливiсть
перегукуватись iз солдатами Карла Лотарiнгського, ще  було  рано  говорити
про перемогу. Палiй бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свiжi резерви -
яничарськi полки i кримська орда, якi, вступивши в  бiй,  перехилять  чашу
терезiв на свiй бiк. Саме вони весь час i привертали його увагу.
   Особливо небезпечними були яничарськi бюлюки, що засiли в окопах друго?
лiнi? оборони. Глибоко заритi в землю, вони займали дуже вигiдну  позицiю,
пiдтримувану кiлькома  батареями  гармат.  В  лоб  ?х  узяти  було  просто
неможливо. А за ними в широкiй  долинi  прича?лася  орда,  i  Мюрад-Гiрей,
виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливi мiсця численнi  загони
кiнноти.
   Цi сили могли вирiшити наслiдок битви.
   Коли сонце звернуло з  полудня  i  почало  сiдати  за  Вiденський  лiс,
ослiплюючи вiйська противника, Палiй вирiшив, що настав сприятливий час.
   - Пора, Арсене!
   Вони швидко спустилися на землю. Палiй зiбрав сотникiв.
   - Ну, хлопцi, слухайте уважно: до яничарських окопiв пiдлазити  з  тилу
обережно, непомiтно, щоб жодна собака не почула нас! В  окопи  врива?мося,
мов чорти, - з криком, свистом, мушкетною  стрiляниною.  Побiльше  гвалту?
Побiльше шуму! Щоб нагнати страху на яничарiвi Зрозумiли?
   - Зрозумiли, батьку!
   - I знайте - вiдступати нам нiкуди.  Забилися  ми  аж  на  край  свiту,
додому далеко. I шлях туди лежить тiльки через  перемогу.  Iнакше  -  всiм
смерть... Тож смiливо, без страху  -  вперед!  Сотня  за  сотнею.  Рубайте
iдолiвi Не жалiйте! Вони прийшли сюди не в гостi,  а  щоб  загарбати  чужу
землю, чуже майно. А ми  на  чужiй  землi  захища?мо  свою.  Тож,  браття,
забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповiдку смiливцiв:  або
пан - або пропав!
   - Пам'ята?мо, батьку!
   - Тодi виводьте сотнi на узлiсся! А ти, Романе, -  звернувся  Палiй  до
Во?нова, - зi сво?ми донцями жди мого сигналу. Як тiльки  почу?ш  козацьку
сурму, вихором вилiтай iз засiдки, промчи понад  окопами  -  порубай  тих,
кому пощастить утекти вiд наших  шабель,  а  потiм  удар  у  фланг  хановi
Мюрад-Гiрею! Татари страх не люблять флангових ударiв...
   - Гаразд, батьку! Зроблю...
   - Ну, з богом!
   Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крiзь заростi i вийшли  на
узлiсся. Звiдси,  ховаючись  у  вибалках,  серед  виноградникiв  i  садiв,
проникли в тил яничарських окопiв i  артилерiйських  батарей.  Арсен  iшов
попереду в сво?му яничарському вбраннi: показував шлях.
   Все  складалося  якнайкраще.  Двох  чи  трьох  яничарiв,  що  випадково
наткнулися на козакiв, було знято влучними пострiлами з  мушкетiв.  На  цi
пострiли нiхто з туркiв не звернув уваги серед загально? гуркотняви.
   Палiй пiдняв шапку - махнув.
   - Можна починати, хлопцi!
   Козаки виринули iз засiдок i поплазували до  окопiв  та  артилерiйських
редутiв. Арсен, Iваник i Спихальський не вiдставали вiд  полковника:  вони
домовилися оберiгати його в бою.
   Ось i окопи! До них - кiлька крокiв. Яничари займаються хто  чим:  однi
спостерiгають за бо?м, що поволi наближа?ться до них, другi -  полуднують,
третi - дрiмають проти сонця... Нiхто з них, мабуть, не думав, що сьогоднi
?м доведеться брати участь у  дiлi.  Ось-ось  вечiр  покри?  осiнню  землю
туманними сутiнками - i бiй сам по собi затихне...
   I раптом  з  тилу,  звiдки  найменше  можна  було  сподiватися  нападу,
пролунав бойовий клич, i сотнi козакiв, стрiляючи з пiстолетiв i мушкетiв,
розмахуючи шаблями, кинулись в окопи! Багато хто з яничарiв так i не встиг
зрозумiти, хто напав на них, бо загинули в першу ж хвилину. Iншi  з  жахом
упiзнали козакiв.  Крик  розпачу,  благання  пролунали  на  артилерiйських
редутах i в окопах. Гармашi першi дали драла.
   Яничари почали тiкати теж. Страх заслiпив ?х  -  тiкали  хто  куди:  до
передово? лiнi?, до мiських валiв, а  найбiльше  -  в  тому  напрямку,  де
стояла кримська орда.
   Якраз цю картину i спостерiгав Ян Собеський.
   Арсен скинув шапку-яничарку i бешмет, щоб сво? не прийняли за  яничара,
в однiй сорочцi гасав по окопах, намагаючись не  вiдставати  од  Палiя,  -
рубав, стрiляв, вiдбивався.
   Його шабля не знала спочинку, не давала  промаху.  Не  одна  яничарська
голова скотилася пiд ноги, в бур'ян, не  один  ворог  падав  на  колiна  i
благав: "Аман! Аман!"
   Не вiдставали вiд Арсена Спихальський та  Iваник.  Спихальський  рикав,
мов роздратований бугай, його громоподiбний голос перекривав гамiр бою.  А
Iваник верещав тонко i безстрашно кидався на будь-кого, хто ставав йому на
шляху.
   Окопи були заваленi трупами. Земля заюшилася  кров'ю.  Яничари  вже  не
чинили нiякого опору. Хто лишився живий, тон чимдуж тiкав з криком:
   - Ой?, правовiрнi? Козаки в тилу? Рятуйтеся!
   Палiй наказав сурмачевi подати сигнал  Романовi  Во?нову.  Мiдна  труба
засяяла золотом проти сонця. А ?? металевi  звуки  луною  прокотилися  над
полем бою i досягли узлiсся, де в засiдцi ждали цього сигналу донцi.
   З оголеними шаблями, зi свистом i гиканням вискочили вони  на  рiвнину,
нестримним вихором промчали понад окопами, наздогнали втiкачiв-яничарiв i,
постинавши ?м голови, завернули у фланг татарам.
   Мюрад-Гiрей бою не прийняв. Несподiваний прорив козакiв у самому центрi
турецьких позицiй приголомшив його. Орда, збиваючи тисячами кiнських копит
густу пилюку, кинулась тiкати, топчучи тих, хто опинився на ?? шляху.
   Наперерiз ордi вiд червоного намету метнулося кiлька вершникiв i  серед
них у бiлiй абi ', вкритiй дорогоцiнними камiнцями i розшитiй канителлю, у
бiлому тюрбанi сам Кара-Мустафа.
   - Зупинiться! - благав вiн, нещадно б'ючи коня. - Куди ж  ви?  Ще  один
удар - i Собеський покотиться назад! О аллах!
   Але орда промчала повз нього, не стишуючи бiгу.
   За ордою подалися спагi?, оголюючи позицi? перед гусарами Собеського.
   Слiдом за яничарами друго? лiнi? й татарами спочатку  поволi,  а  потiм
швидше i швидше почав вiдступати весь правий фланг турецького вiйська.
   Даремно Кара-Мустафа метався  вiд  хана  Мюрад-Гiрея  до  сво?х  пашiв,
даремно просив зупинитися, погрожував, благав... Нiщо не помагало! Пойняте
жахом вiйсько вiдкочувалося з позицiй зi швидкiстю  снiгово?  лавини  i  з
такими ж катастрофiчними наслiдками.
   Кiннота топтала пiхотинцiв, аби  лиш  вирватися  з  табору  на  широкий
простiр, де ?й нiщо не загрожувало.
   Пiхотинцi кидали артилерiю, рушницi, намети, одяг, поранених i  хворих,
награбоване в походi добро - рятувалися самi, як хто умiв.
   Вiзники, фуражири, пастухи, маркiтанти i цирульники теж  залишали  все:
намети, вози, коней, волiв i верблюдiв, - мчали впорожнi на схiд,  якомога
далi од Вiдня.
   Зрозумiвши,  що  битва  програна  i  що  його  от-от   схоплять   во?ни
противника, Кара-Мустафа зi сво?м почтом i особистою охороною теж  кинувся
навтiки з поля бою. На повному скаку промчав мимо свого червоного  намету,
мимо гордого бунчука, що височiв над ним, клянучи в думцi i хана, i пашiв,
i боягузливих во?нiв, не-достойних захисникiв  преславного  аллаха...  Все
покинув, усе втратив i, охоплений люттю i  страхом,  як  останнiй  боягуз,
ганебною втечею рятував сво? життя...
   В турецький табiр  вступали  союзнi  вiйська.  Король  Ян  Собеський  з
гусарами захопив червоний намет, а в ньому - знамено пророка,  яке  вiн  з
Талентi на другий день  вiдiслав  у  подарунок  папi  римському.  В  казнi
великого вiзира було знайдено  п'ять  мiльйонiв  гульденiв.  Два  мiльйони
король узяв собi, три - передав австрiйцям.
   У таборi  турки  залишили  п'ятнадцять  тисяч  наметiв,  сто  шiстдесят
гармат, величезну кiлькiсть ядер та iншого вiйськового спорядження,  сотнi
мiшкiв кави, а також купи тiл бранцiв, зарiзаних пiд час вiдступу. Разом з
убитими турецькими во?нами вони захаращували всю мiсцевiсть довкола Вiдня,
i вiд того повiтря почало сповнюватися нестерпним трупним смородом.
   Собеський наказав вiдвести вiйсько в поле, на пiвтори милi од мiста,  i
там став табором.


   12

   Через два днi,  спустившись  по  Дунаю  з  Лiнца,  у  Вiдень  пiд  грiм
гарматно?  стрiльби  в'?хав  iмператор  Леопольд.  З  ним  прибули   члени
верховно? ради.
   Тримався iмператор пихато, нiби сам щойно одержав перемогу над ворогом.
Ходив по Вiдню, оглядаючи мiсто, гоголем, випинаючи вперед нижню губу.
   Увечерi, на засiданнi верховно?  ради,  вiдзначив  найвищими  почестями
вiйськового губернатора столицi генерала  Штаренбер-га,  подарувавши  йому
також ма?ток i значнi суми грошей.
   Штаренберг був радий, але вiдчував себе трохи  незручно,  бо  нiкого  з
iнших полководцiв,  навiть  Карла  Лотарiнгського,  нагороджено  не  було.
Обминули його також i при розподiлi  трофе?в.  Штаренберг  посмiв  просити
тiльки за одного Кульчицького, розповiвши  iiро  його  смiливi  подвиги  i
незвичайну винахiдливiсть.
   Леопольд подумав i сказав:
   - Гадаю цей полячок буде вельми задоволений мо?ю милiстю: я дарую  йому
будинок у старому мiстi, поблизу собору святого  Стефана,  а  також  увесь
запас кави, захоплений у турецькому таборi. Вiн  нiкому,  виявля?ться,  не
потрiбен. Там його, як кажуть,  сотнi  мiшкiв...  Майже  всi  пивоварнi  в
Австрi? зруйнованi противником, пива обмаль, - тож хай ваш  Кульчицький  у
подарованому будинку вiдкри? кав'ярню i привча?  мо?х  пiдданих  до  цього
смачного i корисного напою!
   Штаренберг  скривився,  хотiв  було  заперечити,  сказавши,  що   жоден
австрi?ць у життi сво?му ще нi разу  не  випив  жодно?  чашечки  кави,  за
винятком хiба самого iмператора та його сiм'?, а  тому  навряд  чи  матиме
Кульчицький з цього  дарунка  який-небудь  зиск.  Та  побоявся  розгнiвати
iмператора i промовчав...
   Карл Лотарiнгський,  як  почесний  гiсть  верховно?  ради,  тримався  з
гiднiстю, жартував,  усмiхався,  але  Штаренберг  бачив,  як  вiн  глибоко
вражений  тим,  що   його   обiйшли   нагородами   й   почестями.   Тiльки
великосвiтське виховання та природжене почуття гумору допомогли  герцоговi
приховати образу i не подати виду, як зараз у нього гiрко на душi.
   Всi бачили i розумiли цю  несправедливiсть,  але  нiхто  не  насмiлився
вказати на не? iмператоровi. Нiхто не хотiв у  час  загального  трiумфу  з
приводу небачено? i, нiчого грiха  та?ти,  мало  сподiвано?  перемоги  над
величезним вiйськом Кара-Мустафи потрапити в немилiсть.
   Нарештi постало питання, як вiдзначити Яна Собеського.
   - Я послав до нього ад'ютанта i повiдомив, що  хочу  зустрiтися  з  ним
завтра i подякувати йому за його ратнi труди, - сказав Леопольд. - Але  як
прийняти переможця?
   - З вiдкритими обiймами! - вигукнув прямодушний Карл  Лотарiнгський.  -
Як же можна iнакше? Вiн урятував Вiдень i всю Австрiю!
   Леопольд нахмурився.
   - Я не можу удосто?ти його  iмператорських  почестей:  я  iмператор  по
роду, спадковий, а вiн король виборний. Рiзниця, як бачите, велика!
   - Але ж вiн не шкодував життя i  життя  свого  сина  за  iмперiю  вашо?
величностi! - не здавався Карл Лотарiнгський. - Зi шпагою в руцi вiн  iшов
попереду вiйська, показуючи приклад безстрашностi i самопожертви!
   Леопольда пересмикнуло. Зда?ться, це натяк на те, що сам iмператор  пiд
час облоги i генерально? битви вiдсиджувався в Пассау та Лiнцi?
   - Ми достойно подяку?мо нашому братовi, королевi польському,  -  заявив
вiн, щоб припинити цю непри?мну розмову.


   13

   Вiйська вишикувалися на Еберсдорфськiй  рiвнинi,  за  пiвтори  милi  од
Вiдня. На правому фланзi стояли австрiйцi й нiмцi, на лiвому  -  поляки  й
козаки. Собеський зi сво?ми гетьманами був при вiйську.
   Леопольд у супроводi почту на тонконогому, красивому, бiло? мастi  конi
ви?хав iз Швехатських ворiт i попрямував  до  центру  вiйська,  де  стояла
група вершникiв на чолi з королем Речi Посполито?.
   Коли вiн про?хав половину дороги, йому назустрiч рушив у супроводi сина
Якова,  сенаторiв  та   гетьманiв,   нiмецьких   курфюрстiв   та   герцога
Лотарiнгського Ян Собеський.
   Iмператор i король з'?халися посерединi широко? рiвнини. За ними стали:
за спиною iмператора - його почет, за спиною короля - во?начальники.
   Не злазячи з  коня,  Леопольд  виголосив  на  латинськiй  мовi  коротке
вiтання королевi з приводу перемоги i потиснув  йому  руку.  Промова  була
суха, без емоцiй, без тi?? теплоти, на яку сподiвались i король, i  союзнi
полководцi, нiби йшлося не  про  славну  вiкторiю,  а  про  якусь  просту,
буденну подiю. Та й тривала вона якихось три чи чотири хвилини.
   Польськi  сенатори  з  подивом  i   обуренням   переглянулись,   почали
багровiти. Таке вiтання скидалося на мало приховану зневагу.
   Нiмецькi курфюрсти були ображенi ще бiльше, нiж  поляки:  iмператор  не
сказав  у  ?хню  адресу  жодного  привiтного  слова,  подякувавши  загалом
"нiмецьким  друзям",  котрi  "допомогли"  австрiйцям  розбити  ненависного
ворога.
   Було схоже  на  те,  що  австрiйський  двiр  навмисне  хоче  применшити
значення вкладу союзникiв у спiльну перемогу.
   Жодним словом не обмовився Леопольд про Карла Лотарiнгського,  нiби  то
не вiн очолював австрiйську армiю. Герцог кусав губи: це була пряма образа
й зневага!
   Ян Собеський -  теж  на  латинi  -  привiтав  iмператора  з  перемогою,
вiдзначив геро?зм i самопожертву  во?нiв,  вiйськове  умiння  полководцiв,
зокрема герцога Лотарiнгського, а потiм додав:
   - Ваша величнiсть, користуючись нагодою, хочу представити вам мого сина
Якова, котрий проявив  немалу  доблесть,  не  раз  обагривши  в  жорстоких
сутичках свою шпагу ворожою кров'ю. Я горджусь таким сином!
   Король ждав, що цiсар у  присутностi  австрiйсько?  знатi  й  нiмецьких
курфюрстiв, а також у присутностi польських сенаторiв  обнiме  королевича,
обласка? його i привiта? як майбутнього зятя.
   Але цiсар не промовив  жодного  слова  i  тiльки  ледь  помiтно  кивнув
головою, ковзнувши холодним,  байдужим  поглядом  по  спаленiлому  обличчю
молодого Собеського.
   Король почув у себе  за  спиною  грiзне  покашлювання  братiв  Сапег  i
незадоволене сопiння Станiслава Яблоновського. А козацький полковник Семен
Палiй, не стримавшись, упiвголоса вилаявся по-укра?нськи, сподiваючись, що
нiхто не зрозумi?:
   - Ото цабе, хай йому чорт! I де воно було, коли тут гримiли гармати?
   Образа стиснула серце Собеському. Вiн зараз просто ненавидiв  випещене,
пихате обличчя Леопольда. "Нiкчема! - подумав зi злiстю, що ось-ось  могла
злетiти гострим словом з уст i зiпсувати всю урочисту церемонiю. -  Боягуз
нещаснийi"
   Але розсудливiсть перемогла. Вiн стримався вiд вибуху гнiву  i  холодно
промовив:
   - Ваша величнiсть, мабуть, бажа? побачити мою армiю? Ось мо? гетьмани -
вони вам ?? покажуть! - 3 цими словами повернув коня i  в  супроводi  сина
поскакав геть.
   Iмператор теж торкнув коня i по?хав уздовж фронту. Два наступнi  днi  в
союзних вiйськах панував пригнiчений настрiй. Польськi сенатори, магнати i
навiть   рядовi   жовнiри   вiдверто   обурювалися   негiдною   поведiнкою
австрiйського  цiсаря,  вимагали  вiд  короля   негайно   повертатися   на
батькiвщину.
   Курфюрст саксонський пiдняв по тривозi сво?  вiйська  i  рушив  додому.
Баварцi й франконцi вагалися.
   Тiльки Ян Собеський, розумом угамувавши  гнiв,  що  клекотiв  у  серцi,
непохитно стояв на сво?му: наздогнати Кара-Мустафу i добити його!
   - Панове, - доводив вiн шляхетному панству, - ми воювали не за  цiсаря,
а за Рiч Посполиту! Ми воювали за Вiдень, щоб Кара-Мустафа  не  стояв  пiд
Краковом або пiд Варшавою! Хiба це вам не зрозумiло?..  То  чому  ж  тодi,
коли вiзир ще ма? величезне вiйсько  i  збира?  його,  добре  потрiпане  i
нажахане нами, бiля Буди, щоб цього разу,  може,  ринутися  в  Польщу,  ми
повиннi спокiйно повертатися додому? Нi,  ворог  у  панiцi  -  треба  його
добити! На цьому я стояв i стоятиму! Вiзир ще страшний сво?ю силою, i якщо
ми дамо йому час  зiбрати  сво?х  недобиткiв  в  один  кулак,  т0  зробимо
непоправну помилку i перед ойчизною, i перед майбутнiми поколiннями,  якi,
народжуючись рабами, проклинатимуть нас за те,  що  ми,  маючи  змогу,  не
добили ворога!
   Йому пощастило переконати во?вод i сенаторiв, i тi почали готуватися  в
похiд, щоб наздогнати Кара-Мустафу.
   В день виступу вiд цiсаря прискакав гонець. Вiн привiз листа,  в  якому
Леопольд вибачався за свою  нетактовнiсть,  i  передав  дорогоцiнну  шпагу
королевичу Якову Собеському.
   Польське вiйсько вирушило на Пресбург, де з'?дналося з великим  загоном
козакiв, приведених Куницьким, а звiдти, дiждавшись Карла  Лотарiнгського,
- до Грана. Там, як доносили вивiдачi, турки перейшли на лiвий берег Дунаю
i зайняли передмостове укрiплення в Парканах.


   14

   -  Арсене,  холеро  ясна,  ти  став  справжнiм   багатi?м!   -   гримiв
Спихальський, переходячи разом з козацьким товариством  з  однi??  кiмнати
будинку, подарованого цiсарем, до iншо?. - От би тобi така хата у Фастовi!
   Дiм справдi був чималий. Штаренберг од iменi  iмператора  вручив  герою
Вiдня ключi вiд нього. З турецького табору  австрiйськi  солдати  привезли
увесь запас кави, залишений турками, - кiлька сотень мiшкiв - i  склали  в
пiдвалi й тилових кiмнатах першого поверху.
   Арсен пiдсмiювався. Що вiн робитиме i з будинком, i з кавою?
   Iваник розв'язав один мiшок  -  зачерпнув  у  жменю  коричневих  зерен,
сипнув кiлька у рот. Сплюнув.
   - Тьху, яка гидота, зна?ш-ма?ш! Коли б тому  цiсарю  зацiпило,  як  вiн
додумався нагородити тебе. Арсене, отаким  чотзна-чим!  Не  мiг  вiдмiряти
кiвш золотих! Сам сидiв, коли ми кров проливали, за тридев'ять  земель  од
Вiдня й одержав три мiльйони гульденiв! А герою Вiдня - на  тобi,  небоже,
що менi негоже!
   - Не кажи, Iванику! - заперечив Арсен. - Ось ми зараз iз Яном Кульчеком
зваримо каву - спробу?ш. Турки не дурнi. У них на кожному розi кав'ярня, а
кава - божественний напiй.  -  I  звернувся  до  Кульчека:-  Яне,  приведи
полоненого! Менi зда?ться, вiн мастак на всi руки. Тож,  напевне,  i  каву
вмi? варити.
   Кульчек  привiв  полоненого  турка.  Високий,  худий,  горбоносий,  вiн
злякано вступив до велико? кiмнати, де за столом порозсiдалися  на  м'яких
стiльцях козаки. Побачивши огрядного, грiзного на  вигляд  Метелицю  i  не
менш грiзного Спихальського, що настовбурчив проти нього сво? гострi вуса,
турок затремтiв, мов осиковий листок.
   -  Аман!  Аман!  -  забелькотав  вiн,  гадаючи,  мабуть,  що  його  тут
щонайменше четвертують.
   Але Арсен пiдiйшов, по-дружньому поклав руку йому на  плече,  заговорив
по-турецьки:
   - Не бiйся, чоловiче! Тут нiхто не хоче тво?? кровi. Повiр менi.
   - О! Ефендi так гарно  говорить  по-нашому...  Невже  мене  справдi  не
зарiжуть?
   - Не зарiжуть, аллах свiдок! Як тебе звати?
   - Селiм, ефендi.
   - I ким же ти був у Туреччинi, поки тебе не забрали до вiйська?
   - Каведжi, ефендi.
   - Що? Каведжi? - не повiрив Арсен i  повернувся  до  товариства.  -  Ви
чу?те? Вiн усе життя варив каву! Оце пощастило! - I знову до турка:-  Каву
нам звариш?
   - Ще б пак, ефендi? Я цим займаюся двадцять рокiв. Мене й у полон взяли
тiльки тому, що я молов зерна i не бачив, що нашi вiдступають...
   - От i добре. Тодi звари, Селiме, нам каву. Та  таку,  щоб  запахла  на
весь Вiдень, а мо? друзi щоб уподобали ?? на все життя!
   У турка радiсно блиснули очi. Вiн повiрив, що нiхто тут не зробить йому
нiчого поганого.
   - Я миттю! Де кухня?
   Ян Кульчек повiв його в глибину будинку.
   Незабаром  звiдти  долинув  при?мний  запах.  Почувся  брязкiт  посуду.
Забулькала рiдина, яку розливали в чашки.
   Не встигли козаки розповiсти один одному про сво?  пригоди  за  останнi
два днi, не встигли похвалитися тим, яку здобич хто роздобув у  турецькому
таборi, як меткий чех внiс на  широкiй  дерев'янiй  тацi  кiлька  чашок  з
пахучим напо?м, а на фаянсовiй тарелi - пiдсмаженi, зарум'яненi грiнки.
   - Го-го! Але ж це, прошу ласкавого панства, справдi смачно? Побий  мене
перун, якщо брешу! - вигукнув  Спихальський,  запи-хаючи  до  рота  хрумку
грiнку i запиваючи ?? кавою. - Звичайно, це не варений мед, яким частували
мене на Укра?нi, та все ж...
   - I не горiлка! - пробасив Метелиця. - Однак пити можна...
   Крiзь розчиненi вiкна густий аромат кави просочився на  вулицю,  i  там
почала збиратися юрба: солдати й офiцери, майстри i пiдмайстри,  чиновники
й студенти, робiтнi люди й учнi ремiсникiв, тi, хто ще  кiлька  днiв  тому
захищав мiсто.
   Арсен, котрий сидiв бiля вiкна, бачив, як вони втягували носами запашне
повiтря i на ?хнiх обличчях вимальовувався подив. Що це? Звiдки?
   Хтось щось запитав, але Арсен не зрозумiв. До  вiкна  пiдбiг  у  бiлому
кухарському ковпаку Ян Кульчек.
   - Що тут? Харчевня? Можна заходити? - запитали його.
   - Не харчевня, а кав'ярня, - вiдповiв Кульчек. - Кав'ярня Кульчицького!
   - А що це таке? - спитав сивоусий чоловiк у заляпаному фарбою одязi.  -
Чим тут торгують?
   - А ось попробуйте, пане! - I Кульчек через вiкно простягнув йому чашку
кави й грiнку.
   Той понюхав, обережно вiдсьорбнув ковток, а потiм iз задоволенням випив
усю.
   - Гм, смачно? Не  пиво,  звичайно,  але,  клянусь  святою  Магда-леною,
смачно! - I, повертаючи Кульчековi чашку, сказав:Якщо налл?ш,  хлопче,  ще
одну, то я тобi над входом, аж там, коло лiхтаря, намалюю вивiску.  Як  ти
сказав: кав'ярня?..
   - Кав'ярня Кульчицького!
   - Ну, от i намалюю: "Кав'ярня Кульчицького". Згода?
   - Згода, пане. - I Кульчек подав йому ще одну чашку кави з грiнкою.
   Маляр випив, розкрив свiй ящик, дiстав пензель i фарби.
   - Винеси драбину, будь ласка!
   Кульчек метнувся й винiс драбину.
   Сивоусий вправно махнув пензлем  -  i  над  дверима  почали  з'являтися
великi - в пiваршина - лiтери. Не минуло  й  десяти  хвилин,  а  люди,  що
запрудили  вулицю,  зi  здивуванням  читали  незвичнi   слова:   "Кав'ярня
Кульчицького".
   Найбiльш нетерплячi намагалися зайти, але Кульчек став на дверях  -  не
пустив.
   - Завтра, панове! Завтра приходьте! Сьогоднi ще  нiчого  не  готово?  А
завтра наваримо кави два казани - на всiх вистачить! Були б у  вас  тiльки
грошi!
   Арсен з козаками спочатку пiдсмiювались над витiвкою Яна  i  сивовусого
безiменного  маляра,  а  потiм,  коли  натовп,  дiзнавшись,  що   сьогоднi
поласувати тут нiчим, почав розходитись, раптом заявив:
   - Слухай, Кульчеку! А чому б тобi  справдi  не  стати  господарем  цi??
кав'ярнi? Га?
   - Як то? Вона не моя, а твоя, друже!
   - Бачиш, я не маю намiру залишатися у Вiднi.  Вiйсько  наше  вируша?  в
похiд - i я з ним...  Тож  ставай,  брате,  Кульчицьким!  Змiна  невелика:
Кульчек стане Кульчицьким... Я ж не сам заробив цей дiм i цю  каву!  А  ми
вдвох. Я скажу генераловi Штаренбергу... Згода?
   Ян Кульчек обняв Арсена, просльозився.
   - Брате, як же це?.. Щоб бiдний, пригноблений  чех,  якого  австрiйське
панство i за людину не  ма?,  який  не  смi?  поза  сво?ю  хатою  говорити
по-чеськи, бо в нашому нещасному кра? з волi  цiсаря  запанувала  нiмецька
мова, а нас усiх хочуть перетворити на австрiйцiв, щоб бiдний чех, який не
смi? вголос об'явити, що вiн не католик, а та?мний гусит, - щоб цей бiдний
чех  та  раптом  став  багатi?м  i  мав  гарний  будинок  з  кав'ярнею   в
самiсiнькому Вiднi, неподалiк вiд цiсарського палацу? Не вiриться...
   - Мине час - повiриться.
   - А як же ти?
   - Про мене не турбуйся! У мене - iнший шлях... А  якщо  доля,  всупереч
усьому, ще раз закине мене до Вiдня - то, гадаю, ти  не  вiдмовиш  менi  в
при?мностi - налл?ш чашку смачно? пахучо? кави?
   Ян Кульчек просльозився. Був так зворушений,  що  кинувся  Арсеновi  на
груди i поцiлував його.
   - Не називай мене Кульчеком. Вiдтепер я - Кульчицький. Ян  Кульчицький!
Добре звучить? А тебе завжди радий буду бачити. Аби ти тiльки прибув  сюди
коли-небудь, брате! - Вiн ще раз мiцно обняв Арсена i несподiвано  додав:А
Селiма я залишу в себе. Так заварити каву, як вiн, тут нiхто не  зумi?.  А
потiм, може, i сам навчуся...
   БУДУТЬ ПТАШКИ ПРИЛIТАТИ...
   Не ждучи Карла Лотарiнгського з австрiйцями й баварцями,  Ян  Собеський
вирiшив одним ударом захопити  Гран  з  фортецею,  в  якiй  засiла  сильна
турецька  залога,  або  хоча  б  розгромити  молодого  й  хороброго   пашу
Кара-Магомета, котрий з сiмома тисячами  спагi?в  укрiпився  в  передмiстi
Грана - Парканах.
   - Ваша ясновельможнiсть. Гран i  Паркани  узяти  нелегко,  -  намагався
вiдмовити короля вiд поспiшного наступу Арсен, повернувшись iз розвiдки. -
Фортеця мiцна, в передмiстi - виритi окопи. Через Дунай наведено мiст -  з
правого берега пiдходять новi загони... Треба дочекатись союзникiв...
   - Тво? дiло, козаче, доповiсти королевi й гетьманам, що бачив i що чув.
-  Скоса,  гоноровито  глянув  на  вивiдача  гетьман  Ябло-новський.  -  А
вирiшувати - то вже прерогатива його ясновельможностi або гетьманiв!
   Арсен знизав плечима i, замовкнувши, вiдiйшов убiк.
   - Упiймав облизня, прошу пана? - покартав його  стиха  Спихальський.  -
Ото не лiзь до панського проса, бо будеш без носа!
   Поляки й  козаки  багато  втратили  во?нiв  пораненими  й  хворими,  що
залишилися в похiдних шпиталях. Ряди ?хнi дуже порiдiли. Однак  Собеському
не хотiлося тут дiлити лаври перемоги з Кар-лом Лотарiнгським.
   - Драгуни, вперед! Козаки - за ними! - ткнув шпагою в  напрямку  мiста,
що мрiло в долинi. - Зiмнiть спагi?в! Оточiть фортецю!
   Драгуни й козаки швидко  .поминули  рiвнину,  засаджену  виноградом,  i
наблизилися до Парканiв. Але не встигли козаки вишикуватися в бойовi лави,
як рушничний i гарматний вогонь змусив  ?х  залягти  на  вiдкритому  полi.
Драгуни теж зупинилися. В той же час Кара-Магомет на чолi спагi?в  ринувся
в атаку.
   Натиск був такий несподiваний i сильний, що драгуни, не прийнявши його,
кинулись тiкати, розладнавши козацький  стрiй.  Почалася  поспiшна  втеча.
Спагi? наздогнали втiкачiв  -  рубали  шаблями,  кололи  списами,  топтали
кiньми.
   Палiй зi сво?ми фастiвцями вiдступав через виноградники.  Поряд  з  ним
сопiв Метелиця, хекав Шевчик,  а  Iваник,  мов  за?ць,  чеберяв  попереду,
легко, завдяки маленькому зростовi й утлостi, прослизаючи крiзь щiлини мiж
кущами винограду.
   Вiд повного винищення ?х урятував король, котрий, зрозумiвши,  до  чого
привела його необачнiсть, сам  на  чолi  чотирьох  тисяч  гусарiв  кинувся
наперерiз спагiям. Двома повторними  атаками  вiн  затримав  Кара-Магомета
рiвно настiльки, щоб драгуни й козаки вiдiрвалися од  переслiдування.  Але
спагi?в  було  майже  вдвiчi  бiльше,  i  незабаром  гусари   теж   почали
вiдступати.
   - Поляки, за мною! - гримiв голос короля. - Куди ж ви? Ще один удар - i
турки покотяться до Дунаю!
   Вiн справдi поривався вперед, розпаленiлий вiд бою,  розмахував  довгою
шпагою з позолоченим ефесом. Арсен i Спихальський не вiдступали  од  нього
нi на крок, захищали вiд спагi?в, що настирливо насiдали.
   Та гусари вже завертали коней. Гнали наослiп назад.  Смертельний  страх
раптом невiдомо чому охопив усiх, розвiяв бойовий порив.
   Почалася  панiчна  втеча.  Дехто  кидав   списи,   якi   чiплялися   за
виноградники  i  заважали  тiкати;  покотилися  пiд  ноги  коням  литаври;
прапороносцi пожбурили в кущi полковi й сотеннi хоругви.
   - Ваша ясновельможнiсть, тiкаймо! - заревiв Спихальський, помiтивши, що
король з невеликою групою во?нiв от-от буде оточений турками, i,  схопивши
його коня за повiд, кинувся навтьоки. - Арсене, прикривай нас!
   Звенигора влучними ударами звалив двох  спагi?в,  третьому  розрядив  у
груди пiстоль i тiльки  тодi  помчав  услiд  за  королем,  намагаючись  не
загубити його в цьому неймовiрному розгардiяшi.
   Гусари, мов ошалiлi, пiдганяли  плазами  шабель  коней,  мчали  чимдуж,
налiтали один на одного, випереджали короля i в неймовiрнiй тiснявi навiть
штовхали його.
   Собеський випустив повiд i ледве тримався в сiдлi. Ноги його випорснули
iз стремен i безладно телiпалися,  мов  кiлки.  Огрядний,  опасистий,  вiн
швидко вкрився потом, жадiбно хапав ротом повiтря.  Шолом  злетiв  i  десь
загубився.
   Над головами  свистiли  спагi?вськi  стрiли.  Мов  блискавки,  миготiли
списи, не одному гусаровi несучи вiрну смерть.
   Арсен наздогнав короля, пiдхопив пiд руку.
   Це помiтив Спихальський, пiдтримав з другого боку.
   Так i мчали вони втрьох - посерединi зовсiм  знесилений  король,  а  по
боках його молодi рятiвники. На щастя, дужий  кiнь  короля,  перестрибуючи
через канави й виноградники, нi разу не спiткнувся.
   Майже годину тривала ця втеча. Турки припинили погоню й повернули назад
тiльки  тодi,  коли  побачили  вдалинi  колони  пiхоти,  а  за  пiхотою  -
артилерiю. То пiдходив з вiйськом Карл Лотарiнгський.
   - На бога, зупинiться! - прохрипiв  Собеський,  задихаючись.  Арсен  iз
Спихальським пiдхопили його на руки,  поклали  на  розбиту  кiньми  копицю
сiна. Король хапав ротом повiтря,  його  широкi  груди  й  огрядний  живiт
здiймалися, мов ковальський мiх. Пiт градом котився з блiдого обличчя.
   - Х-ху! - важко вiддихався вiн. - Дякую вам, панове! Ви врятували  мене
вiд смертi...
   Пiд'?хав герцог  Лотарiнгський,  швидко  сплигнув  з  коня,  стурбовано
запитав:
   - Ви не пораненi, ваша величнiсть? Собеський витер спiтнiлого лоба.
   - Дякуючи цим лицарям, - показав  на  Арсена  й  Спихальсько-го,  -  не
поранений i не вбитий. Але в серцi мо?му рана - пече мою совiсть...
   - Чому ж то?
   - Зiзнаюсь  -  гординя  оволодiла  ним,  i  захотiлося  менi  перемогти
Кара-Магомета без вас. Для слави мого вiйська... I ось за це -  покараний.
Совiсть мучить за марнi втрати, а сором - за ганебну втечу!
   В очах Собеського блиснули сльози.
   - Ну, хiба ж варто так хвилюватись i  переживати,  ваша  величнiсть!  -
вигукнув вражений чутливiстю  короля  герцог.  -  На  вiйнi  завжди  хтось
перемага?, а хтось терпить поразку.
   - От-от... Але я вiдомщу ?м разом з вами! Про це треба зараз  подумати.
Спiльними силами скинемо туркiв у Дунай! Вiдплатимо  за  кров  нашу  i  за
ганьбу... Де командири? Збирайте вiйсько! - Вiн важко пiдвiвся на ноги  i,
помiтивши, що ще й досi держить в руцi оголену шпагу, засунув ?? в  пiхви.
- Коня менi!
   Штурм Парканiв почався пiсля сильного гарматного обстрiлу. На  цей  раз
Собеський не посмiв знехтувати вiйськовою наукою i вишикував вiйська в три
лiнi? за всiма правилами. А щоб не було нарiкань, що комусь  iз  союзникiв
дiсталась легша, а комусь - важча дiльниця, поставив ?х вперемiшку.
   Скориставшись цим. Мартин Спихальський при?днався до  фастiвцiв  Семена
Палiя. Йому хотiлося бути поряд iз сво?ми випробуваними друзями, зокрема з
Арсеном Звенигорою та Iваником. Стояли вони в першiй лiнi?. З лiвого  боку
у них залягла польська пiхота, з правого - баварськi ландскнехти.
   Ждучи наказу рушити в атаку, Спихальський не  вiдчував  страху.  Чомусь
пригадувався позавчорашнiй штурм i вчорашнi  сперечання  у  польському  та
укра?нському вiйськах.
   Далека, важка дорога, яку подолали поляки й козаки, битва  пiд  Вiднем,
переслiдування  туркiв  i  безперервнi  сутички  з  ними  стомили  во?нiв.
Образила ?х вiдверта зневага з  боку  цiсаря  Леопольда.  Пiд  час  подiлу
трофе?в ?м не дiсталося майже нiчого. Зате вбитих, поранених i хворих було
бiльше, нiж у  австрiйцiв  i  нiмцiв.  Це  озлобило  людей...  Тому  пiсля
вiдступу з-пiд Парканiв спочатку  глухо,  а  потiм  усе  голоснiше  почали
говорити про те, щоб повертатися додому.
   - Половина нашого брата або лежить у землi, або в шпиталях, а цiсар нам
за це дулю пiд самiсiнький нiс!
   - Аякже! У нього поживишся! Вiд турка  дременув  аж  у  Баварiю,  а  як
дiлити здобич - то  собi  вiдвалив  три  мiльйони  гульденiв,  забрав  усю
артилерiю, обози, кращу зброю, а нам - яничарськ!
   лахи!
   Про те, що  Собеському  перепало  два  мiльйони  гульденiв,  мовчали  -
боялися.
   Пiдлив олi? у вогонь Станiслав Яблоновський.
   - Панове, - заявив вiн на радi старшин, - ми свiй договiрний  обов'язок
перед Леопольдом виконали. Кара-Мустафу розбили i зняли  облогу  з  Вiдня.
Турки полишили територiю Австрi!... До того ж цiсар образив нашого  короля
i всiх нас, по сутi, вiдмовившись видати замiж за  королевича  Якова  свою
дочку. Панi королева пише з Кракова, щоб ми верталися додому!
   - Додому! Додому! - загуло вельможне панство.
   Один король був проти. I так i сяк доводив, що  Кара-Мустафа  розбитий,
але недобитий до кiнця, що кращо? нагоди розгромити туркiв ущент бiльше не
буде, що султан збере нове вiйсько i на цей раз пiде на Рiч Посполиту...
   Нiхто й слухати не хотiв його.
   Нарештi вiн здався.
   - Гаразд, панове! Повертаймося додому... Але  ж  не  можемо  ми  кинути
напризволяще Карла Лотарiнгського! Це було б не по-лицарському! Вчора  вiн
виручив нас, а завтра ми допоможемо йому. Вiзьмемо Паркани i Гран  -  i  я
поведу вас додому. Але не ранiше! Iнакше я залишуся сам, а бойово?  дружби
не зламаю.
   Цi слова подiяли  i  на  старшин,  i  на  во?нiв.  Вiйсько  цiлий  день
готувалося до наступного штурму...
   I ось - заграли сурми. Союзники пiшли в атаку.
   Спихальський вмить викинув з голови спогади  i,  мiцнiше  затиснувши  в
однiй руцi шаблю, а  в  другiй  -  пiстоль,  разом  з  Арсеном,  Iваником,
Метелицею, Сiкачем, Шевчиком та iншими козаками зiрвався з землi  й  побiг
до ворожих окопiв, що оперезали передмiстя.
   ?м назустрiч ударила турецька артилерiя. Прогримкотiв залп iз яничарок.
А коли добiгли ближче - сипонув рiй стрiл. Упали вбитi й пораненi.
   Та це не зупинило нападаючих. Як вихор увiрвалися вони у ворожi окопи i
зiм'яли переднi ряди яничарiв i спагi?в.
   Палiй кресав шаблею направо i налiво.
   - Хлопцi? Дужче навалiться! - гримiв його голос. Арсен рубався  мовчки,
зцiпивши  зуби.   Тонко   кричав   Iваник,   безстрашно   накидаючись   на
супротивникiв. Рикав, як ведмiдь, Метелиця-Друзi  не  тiльки  нападали  на
ворога, а й дивилися один за одним - чи не загрожу? кому-небудь небезпека?
I як тiльки помiчали, що хтось потрапив у скрутне становище, миттю йшли на
виручку.
   Та вiйни без жертв не бува?.
   Коли вибили туркiв з першо? лiнi?  окопiв  i  пiшли  на  штурм  друго?,
несподiвано впав Сiкач. Вiн бiг прудко, високо несучи поперед себе  шаблю.
Йому залишалося кiлька крокiв до  земляного  бруствера,  за  яким  злякано
метушилися яничари, як раптово спiткнувся, схопився лiвою рукою  за  серце
i, охнувши, з усього розмаху упав на землю.
   - Брате! Що з тобою? - нагнувся над ним Арсен. Той мовчав.  Уста  мiцно
стуленi, а красивi синi очi, в  якi  так  закохувалися  жiнки  й  дiвчата,
вiдразу померкли, посклянiли. Куля влучила прямо в серце.
   Яничари й спагi? з  криком  тiкали  до  мосту  через  Дунай.  Тут  було
справжн? пекло.  Кара-Магомет,  поранений  у  руку,  намагався  налагодити
оборону передмостiв'я, щоб дати змогу основнiй масi вiйська перейти Дунай.
Бiля нього зiбралося тисячi двi спагi?в, стрiляли з яничарок, з  пiстолiв,
iз лукiв. З фортецi по наступаючих били з гармат, але ядра не долiтали  до
них i не завдавали нiяко? шкоди.
   Собеський, стежачи за бо?м з  пагорба,  кинув  в  атаку  понад  берегом
гусарський полк, щоб вклинитися у ворожий натовп i вiдрiзати частину  його
вiд мосту. Там зав'язалася кривава сутичка.
   Карл Лотарiнгський наказав пiдтягнути  батарею,  i,  коли  на  хисткому
наплавному мосту стовпилися тисячi ошалiлих вiд страху  турецьких  во?нiв,
гармашi ударили залпом по тiй живiй темнiй ниточцi, що  з'?днувала  обидва
береги рiки.
   Одно з ядер розтрощило човен i натяжнi канати. Мiст  розiрвався,  почав
розходитись i пiд вагою велико? кiлькостi людей занурився у воду.
   Крики розпачу пролунали над широким бистрим Дуна?м.
   Скiльки сягало око - у хвилях борсалися  тi,  хто  щойно,  ступивши  на
мiст, мав надiю досягти протилежного  берега  i  врятуватися.  Зараз  вони
цiлими натовпами, з мольбою, лайками й прокльонами, повiльно опускалися на
дно...
   - Гиньте до дзябла! - гримiв з берега Спихальський. До  нього  при?днав
свiй верескливий тенорок Iваник.
   - Пливiть, гаспиди, до чортово? мами, зна?ш-ма?ш!  Вiн  ще  хотiв  щось
додати, бо любив чоловiк поговорити, але тут зовсiм несподiвано вiдчув, як
тонка довга стрiла вп'ялася йому в живiт.
   - Ой! - заволав Iваник. - Братцi! Ой! Ой!.. Вiн випустив  шаблю,  обома
руками вхопився за древко, по якому  на  землю  стiкали  червонi  краплини
кровi.
   - Не чiпай! - гарикнув Спихальський.
   - Iванику, зажди! - крикнув i Арсен, побачивши, що Iваник цупить щосили
ту стрiлу iз живота.
   Але Iваниковi так пекло, що вiн нiчого не чув. А якщо й чув,  то  слова
друзiв не доходили до його свiдомостi. Не  ждучи,  поки  йому  допоможуть,
рвонув стрiлу - i зламав. Древко опинилося в руках,  а  залiзне  вiстря  -
глибоко в животi.
   В очах  йому  пожовтiло,  i  вiн  поволi  схилився  на  руки  Арсена  й
Спихальського.
   А бiй не стихав. Союзники оточили яничарiв у передмостових  укрiпленнях
i, незважаючи на те, що декотрi з  них  просили  "ама-ну",  вирубували  до
ноги.
   Метелиця йшов  на  повен  зрiст,  прокладаючи  шаблею  дорогу.  За  ним
дрiбуляв сухенькими нiжками дiд  Шевчик.  Вищиривши  свого  ?диного  зуба,
пiдохочував побратима-велетня:
   - Бий дужче, Корнiю! Заганяй на той свiт, щоб i духу нашого боялися!  I
не оглядайся, надiйся на мене. Коли що - я допоможу.. Хай  тiльки  спробу?
котрий напасти ззаду - тут йому i гапликi Моя шабля ще ого-го!
   - Ну, коли ого-го, тодi менi нема чого боятися! -  зареготав  Метелиця,
завдаючи супротивниковi удару.
   Шевчик не вiдповiв.
   Метелиця оглянувся - i  отетерiв.  Турецьке  ядро,  мов  ножем,  знесло
Шевчиковi голову. Маленький, безголовий тулуб старого запорожця  мов  снiп
упав на закривавлений труп яничара.
   - Шевчику! Брате! Як же це так?..  Ех!  -  Метелиця  в  розпачi  махнув
рукою. Його товстi, обвислi щоки затремтiли, а з очей  бризнули  сльози  i
покотилися по довгих сивих вусах...
   Зразу  ж  пiсля  бою,  попрощавшись  iз  друзями  -  Романом,   Палi?м,
Спихальським, Метелицею, з пораненим Iваником, постоявши над тiлами Сiкача
i Шевчика, Арсен вирядився в одяг яничарського аги, скочив на коня.
   - Прощайте, браття! Вам дорога додому, а менi - в  iнший  бiк.  Вiтайте
мо?х i не згадуйте лихом!
   - Повертайся скорiше. Арсене! - обняв його на прощання Роман.
   - Тiльки iз Златкою! - твердо вiдповiв Арсен i, вдаривши  коня,  помчав
берегом Дунаю на пiвдень...
   Того ж дня до королiвського намету прийшли козацькi полковники - Палiй,
Самусь, Iскра, Абазин. У короля сидiв гетьман Яблоновський.
   - Ваша ясновельможнiсть, - сказав Семен Палiй, - ми чесно виконали свiй
обов'язок. Турок розгромлений, i завтра королiвське  вiйсько  поверта?ться
додому. Козаки  хотiли  б  сьогоднi  одержати  ратними  трудами  i  кров'ю
зароблену винагороду, а ми - при-повiднi листи на мiста  Фастiв,  Немирiв,
Корсунь i  Богуслав,  як  обiцяв  нам  вiд  iменi  вашо?  ясновельможностi
королiвський комiсар полковник Менжинський...
   - Спасибi, панове! Дякую, пане Семен! - Король  пiдiйшов  до  Палiя  i,
поклавши  йому  на  плечi  сво?  важкi  руки,  подивився  прямо   у   вiчi
полковниковi. - Козацьке вiйсько воювало звитяжно, не шкодуючи нi сил,  нi
кровi... Я написав сво?й дружинi королевi Марисеньцi, як тво? козаки, пане
Семене, допомогли нам у найтяжчу хвилину... Але ж я не вожу з собою  таких
грошей! Прибуду до Варшави - пришлю скарбника,  i  вiн  виплатить  усе  що
належить.
   А приповiднi листи...
   - Приповiднi листи теж можна вислати iз Варшави,  -  втрутився  гетьман
Станiслав Яблоновський, холодно поглядаючи вiд столу на полковникiв. - Для
чого такий поспiх? Сейм обмiрку?, розбереться...
   - Нi пане гетьмане,  -  заперечив  Палiй,  -  вiдкладений,  тiльки  сир
добрий...
   - Но, но, пане полковнику, не  забувай,  з  ким  говориш!  -  спалахнув
гоноровитий Яблоновський. - Я не потребую,  щоб  мене  повчали  хлопськими
прислiв'ями!
   - А ми, пане гетьмане, не потребу?мо посередника у нашiй розмовi з його
ясновельможнiстю! - вiдрубав Палiй. - Приповiднi листи нам обiцяв не сейм,
а король!
   - Аде ж... - Яблоновський схопився на ноги, а його  рука  потяглася  до
шаблi.
   - Панове! Панове! - Король пiдвищив голос. - Ця суперечка нi  до  чого!
Пане Станiславе, ти ставиш мене в незручне становище... Я  справдi  обiцяв
козацьким полковникам, що дам приповiднi листи на тi  мiста  i  землi,  де
вони живуть зi сво?ми козаками... Я  людина  слова.  I  приповiднi  листи,
панове, уже пiдписанi мною. Ось вони. - З цими словами Собеський  вiдчинив
скриньку, що стояла бiля узголiв'я  його  похiдного  лiжка,  вийняв  цупкi
аркушi в сап'яновiй оправi i вручив ?х полковникам.  -  А  грошi  одержите
вiдразу як повернетесь додому... За це не турбуйтеся!
   Полковники були розчарованi i зовсiм не приховували цього.
   - Що щи скажемо вiйську, ваша ясновельможнiсть? Козаки сподiваються, що
ми принесемо грошi! - вигукнув  Iскра.  -  У  розподiлi  трофе?в  нас  теж
обiйшли... Що краще - забрали австрiйцi, гiрше - поляки, а нам, вибачте на
словi, - дуля з маком!
   - Слово  гонору,  я  не  стерплю  такого  тону,  яким  пани  полковники
розмовляють з королем Речi Посполито?! - знову зага-рячкував Яблоновський.
   Але Собеський був настро?ний добродушно.
   - Ха-ха-ха! - гучно зареготав вiн. - Пан полковник  влучно  висловився,
пане Станiслав! Бо цiсар Леопольд  i  вiденський  двiр  справдi  всiм  нам
пiднесли дулю з маком! I коли б я не був зацiкавлений у тому, щоб до кiнця
розгромити туркiв, то плюнув би на  всю  цю  кампанiю  i  ще  з-пiд  Вiдня
повернувся б додому!
   Полковники вiдкланялись i вийшли з намету.
   - Пiдведуть нас пани, - буркнув сердито Абазин. - А козаки намилять нам
чуба!
   - Казав пан - кожух дам,  та  тiльки  слово  його  тепле!  -  пiдтримав
товариша Iскра. - Не бачити нам грошей, як торiшнього снiгу!
   - Я теж так думаю, - сказав Палiй. - Оце дав нам король папiрцi,  тобто
заплатив за нашу кров нашою ж землею, - та й бувайте здоровi!
   - Друзi, боюсь, коли б знову не  потрапили  ми  в  лядську  каба-лу!  -
вигукнув Самусь. - Обiцяють пани грошi, приповiднi  листи  дають,  а  коли
вiдчують силу - на шию сядуть!
   - Розiрвав клятий Юрась Укра?ну на двi частини - з того часу  всi  нашi
бiди! Звичайно, король м'яко стеле, та спати нам буде твердо, -  погодився
Палiй. - Панство  вже  зараз  примiря?  ярмо  до  нашо?  ши?.  Бачили,  як
розприндився Яблоновський? Мало з- шаблею не накинувся!
   - Треба щось нам думати-гадати, хлопцi! - нетерпеливився Самусь.
   - А  що  гадати?  Передусiм  -  збирати  сили,  заселяти  пустi  землi,
лаштувати вiйсько! - вiдповiв упевнено  Палiй.  -  А  тим  часом  засилати
та?мних послiв до гетьмана... Щоб узяв Правобережжя пiд  свою  руку...  Бо
вiд хана - погибель, вiд султана - каторга, а вiд короля -  довiчне  ярмо!
Так я думаю-гадаю, товариство...
   - Ми всi так дума?мо, Семене! - гаряче вигукнув Абазин, зупиняючись.
   - Всi! - одностайно пiдтримали  його  Самусь  та  Iскра.  Палiй  пильно
подивився на кожного, подумав, а потiм, карбуючи кожне слово, сказав:
   - Тодi й стоятимем на цьому!
   Польське вiйсько поспiшало додому. Окремою валкою ?хали козаки.
   Помирав Iваник. Помирав тяжко, у страшних муках.
   Десь глибоко у животi залишився шматок зламано? татарсько? стрiли i пiк
його пекельним вогнем. Козак зчорнiв на виду,  як  головешка,  тiльки  очi
блищали. I безперервно просив пити. Тодi Спихальський, який вiз Iваника на
сво?му возi, намостивши йому перин i подушок, прикладав до його  запечених
уст череп'яну пляшку, i той робив з не? ковток або два  i  на  якийсь  час
замовкав. А коли бiль ставав нестерпним, вiн  волав  слабким  голосом,  як
дитина:
   - Зiнько? Зiнько-о люба-а!.. Ой, порятуй, бо загибаю, зна?ш-ма?ш!..
   Спихальський скрушно хитав головою i, щоб не вiдстати од валки, поганяв
коней.  Вiз  торохтiв  по  нерiвнiй,  розмитiй  осiннiми  дощами   дорозi,
пiдскакував на вибоях, витрясаючи з нещасного Iваника всю душу.
   - Ой!- кричав тодi помираючий.  -  Тихше  ?дь,  пане  Мартине,  бо  всi
тельбухи розгублю, хай йому чорт! Нема? вже  сили  терпiти...  Або  забий,
благаю тебе! Забий... Щоб не мучився...
   Спихальський натягнув вiжки, стишуючи коней, хоча ризикував вiдiрватися
од сво?х i стати здобиччю любителiв легко? наживи, яких  багато  вешталося
побiля дороги. А крадькома змахував з вусiв непрохану сльозу, бо йому було
боляче дивитися, як мучиться цей чоловiчок, що швидше скидався на  хлоп'я,
нiж на дорослу людину.
   Надвечiр козаки зупинилися на високому  березi  бистроплинно?  Тиси  на
нiчлiг. Спихальський свого воза поставив над самим урвищем,  пiд  розлогим
кущем калини, рясно всiяно? яскраво-червоними кетягами ягiд.
   За далекi гори заходило сонце, i  в  долинi  поволi  згущалися  вечiрнi
сутiнки.
   I тодi, задивившись на Тису, на гори  i  на  густi  лiси  по  узгiр'ях,
Iваник раптом вiдчув, що бiль, який  мучив  його  впродовж  кiлькох  днiв,
зник, а все тiло стало легким, майже невагомим.
   Вiн холонучими руками лапнув себе за живiт, за груди i вiдчув, що нема?
у нього нi живота, нi грудей. Одна голова,  що  лежала  на  високо  збитих
подушках.
   - Пане Мартине! - несподiвано гукнув вiн.
   - Ного тобi? - перелякався Спихальський. - Що трапилося?
   - Умираю...
   - Ти що - жарту?ш чи здурiв? Холера тебе не забере! - Поляк випустив  з
рук рептуха з оброком.
   - Нi, пане Мартине, я не жартую, -серйозно вiдповiв Iваник.  -  Справдi
вмираю... Поклич, будь ласка, товаришiв-побратимiв... I сам  не  барися...
Слово сказати маю перед смертю... Я довго не затримаю...
   У його словах i в голосi  було  щось  таке,  що  змусило  Спихальського
полишити все i притьмом кинутися помiж возами.
   За кiлька хвилин бiля Iваника зiбралися всi,  хто  його  знав.  Навколо
воза стали Семен Палiй, Метелиця, Спихальський, Роман.
   -  Спасибi  що  прийшли,  -  прошепотiв  Iваник  i  уважно  глянув   на
Спихальського. - Пане Мартине,  пiднiми  мою  голову  вище...  Нехай-но  я
подивлюся i на друзiв, i на цей милий бiлий свiт...
   Спихальський пiдняв його, мов пiр'?ну,  а  Метелиця  тим  часом  пiдбив
перини i подушки. З ?хньо? високостi Iваниковi стало  видно  i  червонясте
коло сонця, що заходило за вершини гiр, i блискучо-срiблястi плеса Тиси, i
темно-зеленi смерековi лiси на видноколi...
   - Ой, як тут гарно та любо, - прошепотiв Iваник. - I  вмирати,  братцi,
не хочеться... Сидiв би отак i дивився  б,  дивився  на  голубе  небо,  на
червону калину, слухав би, як  шумить  вода,  риючи  крутi  бережечки,  як
щебечуть пташки та шелестить у гiллi вiтер.  Та  ба,  прийшов  мiй  час...
Спiткнувся мiй кiнь - i я, його невдачливий верхiвець, випав iз  сiдла.  I
нiяка сила вже не пiднiме мене...
   Iваник замовк, сухим язиком лизнув по  запечених  губах.  Спи-хальський
подав йому води.  Вiн  жадiбно  ковтнув  i  тужливим  поглядом  глянув  на
товаришiв, що мовчки стояли бiля нього.
   Всi були враженi мовою Iваника. Слова його  звучали  ясно,  проникливе,
нiби це говорив на за?куватий чоловiчок, якого, нiде правди дiти,  вважали
трохи пришелепкуватим, а хтось iнший.
   Тим часом Iваник, помахавши кволо рукою, тихо промовив:
   - Прощайте, браття! Я щасливий, що спiзнався з вами, з Арсеном, лицарем
нашим... Що поверта?тесь з перемогою i що ? в  нiй  i  моя  частка...  Моя
кров... Тому вiдходжу од вас без жалю... - Вiн  трохи  помовчав.  -  А  як
вiдiйду, поховайте мене пiд цi?ю калиною...  Щоб  як  у  тiй  пiснi  нашiй
спiва?ться:
   Будуть пташки прилiтати -
   Калиноньку ?сти,
   Будуть вони приносити
   З Укра?ни вiстi.
   - Обiця?мо тобi, козаче, - за всiх вiдповiв Палiй. - Хай буде спокiйною
твоя душа!
   - Спасибi... - Iваник прикрив повiками очi, даючи  всiм  зрозумiти,  що
вiн задоволений увагою товариства,  а  потiм  враз  стрепенувся  i  пильно
глянув на Спихальського:- А все ж таки один жаль я маю...
   - Який? - запитав поляк.
   - Що залишаю дружину i двох дiток сиротами... Важко ?м буде без мене...
   З його очей скотилися двi скупi  сльозинки  i  проклали  по  засмаглiй,
припорошенiй дорожньою пилюкою щоцi ледь помiтний  слiд.  Вiн  змахнув  ?х
рукою i раптом голосно сказав:
   - Пане Мартине, а моя Зiнька, зна?ш-ма?ш, того... коха? тебе!  Це  було
так несподiвано, що Спихальський аж очi витрiщив.
   - Пане Йван, що ти! - вигукнув спантеличено.  -  Навiщо  наговорю?ш!  У
таку хвилину...
   По змученому Iваниковому обличчю пробiгла ледь помiтна лагiдна усмiшка.
   - Я давно це знав. Помiтив при першiй чи другiй нашiй зустрiчi з  тобою
ще в Дубовiй Балцi. Тiльки мовчав... Бо хiба ж можна погасити кохання злою
силою? Його можна тiльки лiкувати: часом, а ще - сильнiшою любов'ю... - I,
побачивши знiяковiння Спихальського, додав:- Та ти не того... Я ж знаю, що
й ти ?? коха?ш...
   Вiд ще бiльшого  замiшання  Спихальський  побуряковiв  i  не  знав,  що
сказати. Не перечити ж умираючому... Та й правду вiн каже.
   Всi вражено мовчали.
   Iваник передихнув i зовсiм тихо, так, що чули тiльки тi,  хто  схилився
над возом, сказав:
   - Ти гарний чолов'яга, пане Мартине. Добрий. Я знаю, ти не зобидиш мо?х
дiтей. I Зiньки. Не зобиджай ?х... Прошу тебе. - Потiм,  помовчавши,  тихо
додав:- Прощай, бiлий свiте! Прощай навiки...
   З цими словами й помер.
   Козаки зняли шапки. Метелиця вийняв iз саквiв червону китайку i  покрив
покiйниковi   обличчя.   У    Спихальського    тремтiли    вуса,    а    в
здивовано-зажурених очах стояли сльози.
   Тут же, поблизу воза, на крутому березi, пiд калиною, викопали  глибоку
яму i пiд мушкетний залп опустили в не? сповите  в  бiлий  саван  легеньке
Iваникове тiло...
   ПОДАРУНОК СУЛТАНА
   Звiстка про жахливе побо?ще пiд  Парканами  i  здачу  Грана,  привезена
Арсеном у Буду, вразила Кара-Мустафу мов грiм. Вiн довго  мовчав,  кусаючи
губи. Лице його зблiдло  i  стало  матово-сiрим.  Тiльки  очi  палахкотiли
люттю. Потiм ошаленiв. Затупотiв ногами. Закричав:
   - Чаушiв!
   Вбiг чауш-паша Сафар-бей. Вбiгли чаушi. Завмерли, ждучи наказiв.
   -  Приведiть  пашу  будського  Iбрагiма,  Каплана  Мустафу-па-шу,  хана
Мюрад-Гiрея, графа Текелi! Всiх пашiв, кого знайдете, сюди! До мене!
   Поки чаушi виконували цей наказ,  -  а  виконувати  його  через  повний
розгардiяш у вiйську було нелегко,  -  сераскер  зачинився  в  прохолоднiй
кiмнатi, що мала два виходи - в парадний зал i, через iншу кiмнату, в сад.
   Залишившись на  самотi,  вiн  важко  опустився  на  м'який,  обтягнутий
рожевим оксамитом стiлець i обхопив голову руками. Смертельний жах, розпач
i бiль розривали його серце.
   "О аллах! - шепотiв беззвучно сухими губами. -  Ти  поставив  мене  над
страшною прiрвою! Все, про що я мрiяв i до  чого  прагнув,  розлетiлося  в
порох. Велич i необмежена влада над вiйськом, багатство i надiя на те, щоб
на землях пiдкорених народiв утворити нову iсламську державу i стати в нiй
iмператором, - все пропало!"
   Сидiти на одному мiсцi не мiг. Пiдiйшов до розчиненого вiкна i виглянув
у пишний, зелений, тiльки де-не-де покритий осiнньою позолотою сад.
   Але дерева раптом заколихалися, розпливлися, мов краплини дощу на склi.
Вiн з подивом помiтив, що плаче. Солонi сльози затуманили його зiр.
   Тьфу! Тiльки слiз не вистачало! Йому стало шкода себе.  Що  робити?  Як
урятувати честь, владу i, врештi, життя? Вiн надовго задумався.
   Власне, до порятунку залишився один шлях -  всю  вину  за  розгром,  за
ганебну подвiйну поразку  звалити  на  iнших.  Це  шлях  не  новий,  добре
випробуваний.  Не  одному  хитрому  невдасi  вiн  ставав  у   пригодi.   I
скористатися ним, подумалося йому, не грiх!
   А ще - треба якось задобрити султана. Витрусити iз сво?х скринь золото,
коштовне камiння!  Послати  в  подарунок  сотню  або  й  двi  австрiйських
красунь, яких, слава аллаху, взято  в  мiстах  i  селах  Австрi?  не  одну
тисячу... Або - подарувати Златку?
   Як потопаючий хапа?ться за соломинку, так i вiн ухопився за цю  рятiвну
думку. Вiддати султановi Златку!
   Вiн скреготнув зубами.
   "О аллах екбер! Як несправедливо повiвся ти з одним  iз  найвiд-данiших
тво?х синiв! Ти вiдiбрав у мене не тiльки славу неперевер-шеного во?на, не
тiльки честь, а й розбива?ш серце, вiднiмаючи ?дину в мо?му життi дiвчину,
в яку я по-справжньому закохався. Я берiг ?? для себе, а ти вирiшив iнакше
- одним ударом невiрних зруйнував мо? щастя, забрав мою велич i славу!"
   Однак розум говорив iнше. Заради життя не  треба  шкодувати  нiчого.  А
може. Златка якраз i стане тi?ю краплиною на чашi терезiв, яка  переважить
у хтивому серцi султана на бiк милосердя?
   Вiн стиснув гарячими руками скронi i закрокував по кiмнатi.
   "А може, не вiддавати Златки? Може, ще не blc втрачено? Може, пощастить
зiбрати розкиданi понад Дунасм  ошалiлi  вiд  страху  яничарськi  орти  та
бюлюки, спагi?вськi загони та кримську орду, стягнути ?х в один кулак i  в
рiшучому бою розгромити ненависного Я на Собеського?"
   Аж зупинився посеред кiмнати,  вражений  такою  думкою.  Та  вiдразу  ж
вiдкинув ??.
   "Нi, поки зберу вiйсько, поки фортуна повернеться до  мене  лицем,  мо?
недруги i  заздрiсники  повiдомлять  султана  про  поразку  пiд  Вiднем  i
Парканами, i той пишнотiлий нiкчема пiдпише фiрман про усунення  мене  вiд
влади i над iмперi?ю, i над вiйськом... Нi,  таки  треба  задобрити  його!
Треба переконати, що не вiн, Кара-Мустафа, винен у поразцi i  що  ?  надiя
круто повернути хiд подiй у цiй важкiй i затяжнiй вiйнi...
   Отже, вирiшено: вiн пошле в подарунок султановi  Златку,  а  на  додачу
сотню австрiйських красунь, пошле  iз  сховищ  в  Ейюбi  скриню  золота  й
самоцвiтiв! А з винуватцями поразки пiд Вiднем, з винуватцями його неслави
й ганьби  розправиться  негайно  i  нещадно!  Ця  розправа  допоможе  йому
втримати в сво?х руках владу, що похитнулася,  перекона?  султана  в  його
здатностi вiдновити вiйсько i захистити захiднi землi iмперi?, а вiдтак  -
вряту? йому життя i вселить надiю на краще майбутн?!  Заради  цього  варто
пожертвувати Златкою i всiма красунями свiту!"
   Вiд природи Кара-Мустафа  був  нерiшучий  i  довго  вагався,  караючись
сумнiвами, при виборi остаточного рiшення, та коли вже рiшення приймав, то
починав дiяти негайно.
   Вiн покликав капуджi-агу.
   - Пашi прибули, Мурад-ага?
   -  Сидять  у  залi,  бейефендi,  -  вклонився  налитий  бичачою   силою
товстоши?й капуджi-ага, вiдданим поглядом пантруючи, мов собака, найменший
рух свого повелителя.
   - Мурад, - великий вiзир стишив голос до шепоту, -  аллах  покарав  нас
немилiстю сво?ю i дарував перемогу невiрним... Але це не означа?, що серед
нас нема? винуватцiв нашо? поразки... Вони ? - i ?х треба покарати!
   - Хто це? - хриплим голосом спитав Мурад, з готовнiстю  кладучи  важкий
кулак на рукоятку ятагана.
   - Вони там, у залi... Але обiйдемося без кровi...
   - Удавкою?
   - Так. Станеш iз двома-трьома вiрними капуджi за ось  цими  дверима,  -
Кара-Мустафа прочинив дверi  до  сусiдньо?  кiмнати,  -  i  всiх,  кого  я
спроваджу сюди, задавиш, а трупи витягнеш на галерею, що виходить у сад.
   - Буде виконано, мiй повелителю, - вклонився Мурад. - Я зараз  поставлю
там надiйних людей.
   Вiддавши таке розпорядження, Кара-Мустафа вийшов у зал. Пашi схопилися,
застигли в нiмому поклонi.
   Ось вони -  всi,  хто  через  сво?  боягузтво  й  невмiння  призвiв  до
небачено? поразки! Нема? тiльки хитрого хана Мюрад-Гiрея та графа  Текелi,
- пронюхали, смердючi шакали, про небезпеку i не поспiшають на виклик, щоб
вiдповiсти за сво? далеко не лицарське поводження на  полi  бою.  Але  вiн
добереться i до них, хоч би довелося вiдкопати негiдникiв з-пiд землi!
   - З чим прийшли, пашi? Чим пораду?те серце  вашого  сердара?  -  спитав
глухо, ледве стримуючи ненависть. - Де вашi во?ни?  Де  вашi  знамена?  Де
ваша зброя i обози? Питаю я вас...
   З кожним його словом все нижче схилялися голови пашiв. У залi  панувала
могильна тиша.
   - Чого ж мовчите? I чому я бачу вас усiх живих? Чому  жоден  не  наклав
головою в бою? Га?.. Мабуть, тому, що ви не  во?ни,  а  нiкчеми,  боягузи,
свинопаси! Ви не гiднi носити високе звання пашi, якого удосто?в  вас  наш
богом даний султан!
   Голос його тремтiв од гнiву. Нiхто не посмiв заперечити жодним  словом.
Тiльки зять султана,  прямий  i  гарячий  Iбрагiм-паша,  дивився  великому
вiзировi прямо в обличчя, не приховуючи ненавистi й презирства.
   Кара-Мустафа помiтив це i скерував свiй гнiв на нього.
   - Що скажемо султановi, паша? Хто винен у поразцi? Iбрагiм-паша  ступив
крок наперед, кресонув очима.
   - Всi ми виннi? Але найбiльша вина - твоя, Мустафа-паша!
   - Чому?
   - Ти - сердар. Ти i вiдповiда?ш за все вiйсько. А ми тiльки  за  окремi
загони.
   - Я вiдповiдатиму перед падишахом, а ви - передi мною!
   - Ми й вiдповiда?мо!
   - Це не вiдповiдь! Зараз кожен з  вас  зайде  до  мене  i  сам  на  сам
доповiсть, що робив пiд Вiднем i Парканами... Ось ти, Iбрагiм-паша, перший
i заходь!
   Кара-Мустафа  пропустив   поперед   себе   Iбрагiма-пашу.   Той   хотiв
попрямувати до столу, але Кара-Мустафа показав на iншi дверi.
   - Нi, паша, сюди, будь ласка!
   Нiчого не  пiдозрюючи,  Iбрагiм-паша  переступив  порiг  i  опинився  у
просторiй напiвтемнiй кiмнатi, бо густе гiлля дерев затiнило вiкна. В ту ж
мить  два  капуджi  схопили  його,  мов  обценьками,  за  руки,  а  третiй
блискавично накинув на шию удавку.  Наша  не  встиг  навiть  крикнути,  як
зашморг здавив йому горло, в очах потемнiло...
   Височенний капуджi перекинув вiрьовку собi через плече, випростався - i
паша повис у нього на спинi. Якусь  хвилину  вiн  ще  борсався,  та  скоро
затих.
   Капуджi-шибениця для певностi потримав трохи свою  жертву  на  собi,  а
потiм, переконавшись, що той уже вiдiйшов у райськi сади аллаха,  вiдволiк
труп на галерею i там швиргонув у куток.
   - Один готовий! - сказав, повернувшись до кiмнати. Кара-Мустафа похмуро
глипнув на Мурада.
   - Клич Каплан-пашу.
   До самого вечора тривала розправа. Стомився  великий  вiзир.  Стомилися
кати. Капуджi-шибениця ледве волочив  ноги:  це  не  жарт  -  повiсити  на
власних плечах п'ятдесят одного пашу!
   Звiстка про  жахливу  страту  швидко  розлетiлася  по  мiсту.  Крижаним
холодом наповнилися серця тих  вищих  во?начальникiв,  якi  ще  залишилися
живi. Кожен ждав сво?? черги...
   Кримський хан i граф Текелi кари уникли - вони не з'явилися  на  виклик
великого вiзира, залишились у сво?х вiйськах.
   В ту ж нiч  Кара-Мустафа  ви?хав  з  Буди  в  Белград.  Тут,  у  сво?му
розкiшному палацi, не вiдпочиваючи, сiв писати листа султановi.  Всю  вину
за поразку звалив на Мюрад-Гiрея, Текелi та пашiв. Красномовно описав,  як
вони зрадили  або  проявили  боягузтво  та  слабкодухiсть.  А  пiд  кiнець
сповiстив, що скарав винуватцiв на горло, а  Мюрад-Гiрея,  котрий,  взявши
вiд Собеського великий бакшиш ', перший кинувся тiкати  з  поля  бою,  вiн
владою, даною йому падишахом, усунув з трону. Врештi  запевнив  султана  у
вiдданостi i пообiцяв, зiбравши сили, зупинити армi? союзникiв, а потiм  -
розбити ?х...
   Закiнчивши, власноручно переписав начисто, згорнув  у  сувiй,  обв'язав
зеленою стьожкою, приклав печатку i тiльки тодi закалатав у дзвоник.
   Увiйшов Мурад-ага.
   -  Пришли   до   мене   Сафар-бея   i   Асен-агу,   а   також   приведи
дiвчину-невiльницю Златку. I сам готуйся до вiд'?зду в Стамбул!
   Коли Ненко i Арсен у супроводi  Мурад-аги  ввiйшли  до  покою  великого
вiзира, то були неймовiрно враженi тим, що побачили там.
   Уже свiтало, але в пiдсвiчниках ще горiли свiчки. За широким рiзьбленим
столом сидiв змарнiлий, бiльш нiж звичайно потемнiлий на лицi Кара-Мустафа
i смутними очима, в яких, здавалося, блищали сльози, дивився  на  розкiшно
вбрану дiвчину, що стояла перед ним.
   Це була Златка.
   Угледiвши Арсена i Ненка, вона скрикнула i зблiдла, але миттю опанувала
себе й опустила на обличчя тонку шовкову шаль.
   Молодi чаушi так були враженi несподiваною зустрiччю,  що  остовпiли  i
забули, як велiв етикет, низько вклонитися великому вiзировi.
   Однак Кара-Мустафа, мов заворожений, сидiв мовчки у крiслi i не  зводив
погляду з прекрасно? полонянки. Крiм не?, нiкого не помiчав.
   Врештi тяжко зiтхнув  i  ледь  помiтно  порухом  лiво?  руки  вiдпустив
дiвчину.
   - Iди! - зiрвалося з його уст ?дине слово.
   Златка пiшла до виходу, i тут з темних куткiв до не? пiдiйшли Фатiма  i
Джалiль, яких нi Арсен, нi Ненко спочатку не помiтили.
   Проходячи мимо Арсена, Златка пiдвела голову,  трохи  вiдкрила  шаль  i
таким благаючим поглядом обпекла його серце,  що  Арсен  вiдчув,  як  кров
гарячим вогнем шугнула йому в голову. В  тому  короткому  поглядi  були  i
кохання, i бiль, i мольба... Дiвчина нiби сказала йому: любий, коли  ж  ти
визволиш мене?
   Як вiн утримався i не нако?в непоправного - i сам не  зна?.  А  майнула
було, мов блискавка, думка  -  розрядити  пiстоля  в  груди  Кара-Мустафi,
ударити ятаганом Мурада, а потiм, схопивши Златку, тiкати...
   Але - чи далеко б утiк?
   Златка зникла за дверима. Щезла, мов сон.
   Чаушi переглянулись i мовчки вклонилися людинi, що, мов  чорна  статуя,
закам'янiло сидiла за столом.
   Минуло кiлька довгих хвилин,  перш  нiж  Кара-Мустафа  звернув  на  них
увагу. Вiн ще раз протяжно зiтхнув, а потiм вийшов з-за столу, тримаючи  в
руцi згорток паперу.
   - По?дете в Стамбул! - сказав стомлено.  -  Вiдвезете  падишаховi  мого
листа... Коней не жалiйте. Купуйте свiжих - грошi на це будуть у вас...  Я
хочу, щоб цей лист потрапив до мобейну ранiше, нiж туди дiйдуть чутки  про
поразку пiд Вiднем. Султан ма? знати правду! Але хай цю гiрку правду краще
скажу я, а не мо? недруги... Ви мене зрозумiли?
   - Так, наш повелителю.
   - Друге... З одним листом  з'являтися  перед  свiтлi  очi  падишаха  не
годиться. Султани теж люблять подарунки. Тому з вами по?де на чолi  загону
мо?х охоронцiв Мурад-ага. Крiм того, що вiн охоронятиме вас у дорозi,  вiн
повезе вiд мене в подарунок  султановi  дiвчину-полонянку.  Ви  бачили  ??
щойно тут. Султан давно прочув про ?? красу i хотiв ?? мати  -  хай  тепер
втiша?ться! Бережiть цю невiльницю, як зiницю ока. Вслiд за вами я вiдiшлю
падишаховi обоз австрiйських красунь-полонянок. Вони прибудуть до Стамбула
пiзнiше, однак скажiть про них султановi, щоб знав...
   Почувши, шо Кара-Мустафа збира?ться подарувати Златку султановi.  Арсен
вiдчув, як у нього на  якусь  мить  зупинилося  серце.  З  одного  нещастя
дiвчина може потрапити у ще страшнiше! Як кажуть, з вогню та в  полум'я...
Якщо  не  пощастить  визволити  в  дорозi,  спробуй  тодi  вирвати  ??  iз
султанського гарему!
   Ненко зрозумiв стан друга i непомiтно торкнувся сво?м лiктем його руки:
мовляв, тримайся, хлопче! А сам вклонився i сказав:
   - Все зробимо, як наказу? наш преславний володарi Але  Кара-Мустафа  не
вiдпускав ?х.  Заглибившись  у  думки,  пройшовся  по  м'якому  барвистому
килимi, трохи постояв перед вiкном, потарабанив сухими темними пальцями по
фарбованому пiдвiконню i тiльки тодi, мовби  зважившись  на  щось  важливе
повернувся i додав:
   - I, нарештi, останн?... Потрiбно позолотити гiрку новину щоб не  такою
гiркою здавалась. За?дете в Ейюб i з мо?? скарбницi вiзьмете зелену скриню
з коштовностями. Мурад уже ма? на це повноваження. Пiднесете ??  султановi
разом iз дiвчиною... Вирушайте негайно i в дорозi не барiться! Все.  Iдiть
- i хай береже вас аллах!
   Арсен був у вiдча?: в дорозi Златки не пощастило визволити. З  Белграда
до Стамбула загiн Мурад-аги мчав як вiтер. Зупинялися тiльки для того, щоб
трохи перепочити i погодувати коней. Бiля карети,  в  якiй  ?хала  Златка,
невiдступне вартували два десятки лютих  капуджi.  Про  те,  щоб  викрасти
дiвчину, годi було й думати.
   В Ейюб вони прибули пiзнього осiннього вечора. На ?хнiй подив, тут  уже
знали про поразку Кара-Мустафи, i  в  палацi  панувала  розгубленiсть,  що
межувала з панiкою. Всi, хто пригрiвся пiд крилом великого вiзира, з жахом
чекали кiнця свого благополуччя. Дехто  потихеньку  лагодився  до  сумного
майбутнього - складав речi, додаючи до них i дещо з майна господаря.
   Мурад-ага твердою рукою вiдразу навiв порядок. На кухнi  кухарi  почали
готувати для прибулих вечерю. Банщик  затопив  печi  в  лазнi.  Цирульники
гострили бритви, щоб  привести  чаушiв  i  капуджi  до  вигляду,  угодного
аллаху, а рабинi витягали зi скринь новий одяг для них, щоб  завтра  сво?м
дрантям вони не споганили Високого Порога.
   Незважаючи на пiзнiй час, палац  сяяв  вогнями.  Гримiв  владний  голос
Мурада-аги. Метушилися слуги, раби й рабинi.
   Златку помiстили в ?? колишн? помешкання, поставили  вартових;  до  не?
могли заходити тiльки жiнки,  якi  мали  приготувати  ??  до  завтрашнього
ранку, коли вона стане перед яснi очi падишаха.
   Арсен i Ненко повечеряли, побували в лазнi й руках цирульника i  тiльки
далеко за пiвнiч - зайшли до вiдведено? ?м кiмнати. Обом було не до сну.
   - Треба щось зробити зараз, бо  завтра  буде  пiзно!  -  рiшуче  сказав
Арсен, швидко ходячи по кiмнатi.
   Ненко пiдняв на нього сво? темнi, як нiч, очi.
   - Що ти надумав?
   - Нiчого... Коли б нас було не дво?,  а  двадцятеро,  ми  напали  б  на
охоронцiв, перебили ?х, вихопили б iз вежi Златку - i шукай вiтра в полi!
   - Це не розумно!
   - Знаю, що не розумно... Але нiчого путнього придумати не можу. Страшно
ста? вiд однi?? думки, що завтра ми одведемо Златку до султанського сералю
i власними руками передамо ?? тому жирному  розпусниковi!  Я  не  переживу
цього! Як подумаю, що вона стане рабинею в гаремi султана, то ладен  зараз
напасти на капуджi, щоб загинути вiд ?хнiх шабель!
   - Чому ти гада?ш - рабинею? Султан може зробити  Златку  сво?ю  iрбаллю
або кадуною, тобто дружиною... Златка -  дуже  красива  дiвчина!  -  сумно
пожартував Ненко.
   Арсена аж пересмикнуло.
   - Не добивай мене зовсiм, Ненку! Менi не до жартiв...
   - А я й не  жартую,  -  на  цей  раз  серйозно  промовив  той.  -  Коли
Кара-Мустафа вiдсилав Златку в подарунок султановi, то  напевне  знав,  що
вона з ?? красою i чарiвнiстю дуже швидко буде помiчена султаном  i,  чого
доброго, стане його  дружиною.  Султани  одружуються  не  так,  як  простi
смертнi. Вони нiколи не беруть туркень, бо вважають не гiдним одружуватися
зi сво?ми пiдданими. В султанському гаремi завжди ? кiлька сотень  красунь
з усього свiту. Не всi, звичайно, стають коханками, а тим бiльше дружинами
падишаха. Далеко не всi... Але деяких султан помiча?, i тодi  така  рабиня
ста? гi?здою, тобто тi?ю, що впала в око, - i вона  зразу  пiднiма?ться  в
гаремi на щабель вище. Коли гi?зда ста? iрбаллю, тобто коханкою, ?й  дають
кiлька кiмнат, рабинь  i  ?внухiв,  якi  обслуговують  ??,  i  вона,  поки
користу?ться прихильнiстю султана, вiдчува? себе  повновладною  господинею
свого невеликого да?-ре - двора... Та  все  ж  вона  ще  не  дружина...  I
взагалi, законних дружин у султана  не  бува?.  Досить  йому  сказати  три
слова: "Це моя дружина!" - i гi?зда чи iрбаль в ту  ж  мить  ста?  кадуною
падишаха... Але досить його коротко? заяви: "Я не хочу бачити цi?? жiнки!"
- як таку гi?зду чи iрбаль за один день  виселять  iз  гарему  i  видадуть
замiж за якого-небудь чиновника. Правда, все сво? майно вона може  забрати
з собою... Коли ж роки ?? вже  не  такi,  щоб  iти  замiж,  то  ??  просто
виводять за ворота - i йди куди хочеш... Дуже скоро цi вигнанки  про?дають
сво? заощадження, одяг, коштовностi  i  жебракують  на  базарах  Стамбула,
стають пiдстаркуватими  повiями,  злодюжками.  А  коли  приходить  край  -
кидаються у води Мармурового моря...
   - А кадуни?
   - Кадуни-ефендi разом зi  сво?ми  дiтьми  -  принцами  i  принцесами  -
постiйно живуть у гаремi, ворогуючи мiж собою i виховуючи  сво?х  синiв  -
шах-заде  -  в  лютiй  ненавистi  до  синiв  iнших  кадун.  Коли  шах-заде
пiдростають, вони стають смертельними ворогами, i той з них, кому  щастить
захопити престол, нещадно знищу? сво?х братiв-суперникiв або ж кида? ?х  у
сирi каземати Семивежного замку...
   - Страшну картину змалював ти, Ненку. Виходить, султанський сераль - це
справжня тюрма для багатьох тисяч людей? Але  для  чого  ти  все  це  менi
розповiда?ш?
   Ненко сумно глянув на прибитого горем друга.
   - Бачиш, Арсене, будемо дивитися  правдi  в  очi.  Через  кiлька  годин
Златка потрапить до сералю i ?? запроторять у  гарем...  Я  хочу,  щоб  ти
знав, що таке султанський гарем, i не занепав духом. У вас ? приказка:  не
такий чорт страшний, як його малюють... Я чув ?? вiд тебе...
   - Що ти цим хочеш сказати?
   - А те, що коли Златка потрапить до султанського гарему, то  й  тодi  ?
надiя на ?? визволення. Навiть бiльша,  нiж  зараз...  В  гаремi  постiйно
прожива? не  менше  двох  тисяч  людей  -  рабинь,  служок  аляiбр,  тобто
молоденьких невiльниць-учениць,  гi?зд,  iрбалей,  кадун,  принцес  кровi,
малолiтнiх принцiв кровi, ?внухiв... Кого там тiльки  нема?  Пiд  виглядом
вiзникiв, якi привозять все необхiдне для кухнi,  дроворубiв,  сажотрусiв,
золотарiв, якi вивозять  нечистоти,  лiкарiв,  ворожок  та  ворожбитiв  до
гарему не так уже й важко проникнути. Не сидять там безви?зне i  жiнки  та
невiльницi.  По  тро?  ?х  випускають  пiд  наглядом  слуг-батаджi,  яких,
звичайно, не важко пiдкупити, до мiста, де вони розважаються  спогляданням
базарiв, весiльних та похоронних процесiй, купують собi обнови й солодощi,
а  нерiдко   заводять   флiрти   з   молодиками,   особливо   яничарськими
чорбаджiями...
   - Не може бути! - вигукнув вражений Арсен.
   - I все ж так ?! Коли я навчався у вiйськовiй  школi,  то  сам  не  раз
зустрiчався з дiвчатами з султанського гарему.  Бiльше  того,  часто  "для
пiдкрiплення здоров'я" гаремнi красунi вiдпрошуються на тiмар, наймають  у
приватних будинках кiмнати i протягом п'ятнадцяти-двадцяти днiв живуть, як
собi хочуть, розкошуючи i тiшачись коханням iз сво?ми обранцями.
   - Тво? слова - то менi гострий нiж у серце! - з мукою в голосi вигукнув
Арсен. - Краще ми зi Златкою загинемо обо?, нiж вона ма? дiйти  до  такого
життя!
   Ненко обняв друга за плечi, притягнув до себе.
   - Тримайся, Арсене! Не все втрачено? Покладись на мене - я  добре  знаю
Стамбул i султанський сераль. Якщо вже гинути,  то  загинемо  усi  втрьох!
Невже ти гада?ш, що я залишу сестру й тебе в бiдi? Але завтра ми викона?мо
доручення Кара-Мустафи, iншого виходу у нас нема: ти ж бачиш,  як  стереже
нас Мурад-ага.
   - Треба усунути його!
   - Я згоден з тобою. Але зробимо це руками iнших...
   - Як?
   - То моя турбота. А зараз - хоч годину спочинемо, бо завтра, тобто  вже
сьогоднi, нас ждуть немалi випробування...
   Галера м'яко пристала до кам'яного причалу.  Першими  на  берег  зiйшли
чаушi, за ними чотири капуджi звели Златку. Потiм iшов Мурад-ага  попереду
цiлого  загону  сво?х  людей,  якi  несли  й  охороняли  зелену  скриню  з
коштовностями великого вiзира.
   ?х зустрiли, попередженi посланцем Мурад-аги, чотири  чаушi  султана  i
повели по кам'яних сходах до величезного палацу - султанського сералю,  що
потопав у зеленi розкiшного приморського парку.
   Ненко тихо пояснив Арсеновi:
   - Лiворуч - мобейн, або селямлик, де живе султан. Праворуч - гарем. Мiж
ними, посерединi, де виднiються  сходи  до  парадних  дверей,  -  зал  для
прийомiв. За ним - коридори, що сполучають обидва крила сералю. По той бiк
палацу  -  численнi  служби:  конюшнi,  кухнi,  пральнi,  примiщення   для
яничарiв-охоронцiв, чаушiв, слуг, рабiв i рабинь,  ?внухiв  i  карликiв...
Там же - три двори, через якi султан ви?жджа?  в  мiсто,  а  також  кiлька
ворiт для господарчих потреб...
   ?х завели до невелико? зали. Тут було порожньо.
   - Передпокiй перед залом для прийомiв,  -  шепнув  Ненко.  -  Зараз  ми
побачимо самого султана, повiдомимо йому рарну звiстку... Слава аллаху, що
тепер не тi часи, коли чаушам за не? рубали голови!
   В цю мить  батаджi-нубiйцi  вiдчинили  високi  дверi  -  i  султанський
чауш-паша рушив попереду.
   Ненко i Арсен, переступивши  порiг,  упали  на  колiна  i,  безперервно
кланяючись, поплазували до позолоченого трону, на якому  возсiдав  Магомет
Четвертий.
   Попiд стiнами стояли найвищi сановники Порти - шейх уль-iс-лам, вiзирi,
головний привратник "дверей щастя", - перший ?внух,  iмперський  казнадар,
головний iнтендант, перший  цирульник  та  ще  рiзний  люд  з  найближчого
оточення султана.
   За чаушами ввели Златку, вбрану в розкiшний одяг i, як велiв звичай,  з
великим декольте, непокритою головою i без серпанку на обличчi - адже вона
була гяурка-невiльниця, на яку не розповсюджувався закон корану.
   Потiм Мурад-ага зi сво?ми капуджi внесли  скриню  i  поставили  посеред
зали.
   Султан незворушно дивився на всi цi приготування.  Його  повне,  злегка
жовтаве обличчя, обрамлене чорною бородою, було непроникне.
   Коли капуджi, поставивши скриню,  кланяючись,  позадкували  до  дверей,
султан поглянув на  Мурад-агу,  що,  розпластавшись,  лежав  на  блискучiй
пiдлозi, спитав:
   - Ти що за людина?
   -  Капуджi-ага  великого  вiзира,  о  падишах  всесвiту,  -  пролепетав
переляканий Мурад-ага, пiдвiвши голову.
   - Ти не потрiбен тут!
   Мурад-ага, не пiдводячись, поплазував до дверей так швидко, мов був  не
людиною, а ящiркою. Нарештi Магомет глянув на чаушiв.
   - Кажiть, з чим прибули! - Голос його був крижаний: вiн  уже  знав  про
поразку вiйська.
   Ненко  зробив  кiлька  крокiв,  упав  на  колiна  i  простягнув   сувiй
Кара-Мустафи. Чауш-паша передав його султану, а той - одному з вiзирiв, що
стояли обабiч трону.
   - Читай! - наказав коротко.
   Серед могильно? тишi падали, мов кам'янi брили,  слова,  якими  великий
вiзир хотiв виправдатися перед султаном за страшну поразку.
   Чим далi, тим бiльше хмурилися члени  дивану,  а  Магомет  у  безсилому
гнiвi кусав губи. З листа вимальовувались не просто поразка i вiдступ,  як
донесли чутки, - нi, це був погром, ганебна втеча, втрата половини вiйська
i майже всього обозу!
   Такого нi султан, нi члени дивану не ждали.
   Згадка про безмежну вiдданiсть i любов до  "падишаха  всесвiту",  "тiнi
бога  на  землi",  проявом  чого  ?  подарунок   невiльницi-красунi,   ста
австрiйських полонянок  iз  вельможних  родин,  а  також  золота  й  iнших
коштовностей на кiлька мiльйонiв динарiв, викликали  на  устах  султана  й
вiзирiв зневажливу посмiшку.
   А коли  був  прочитаний  список  умертвлених  пашiв,  найбiльш  вiдомих
полководцiв  iмперi?,  по  залу  прокотився  грiзний  гул.  Незважаючи  на
присутнiсть султана, члени дивану -  вiзирi  -  не  могли  стримати  сво?х
почуттiв.
   Магомет побагровiв. Люто блиснули його великi чорнi очi. Вiн  схопився,
тупнув ногою, пiдняв руки вгору.
   - О аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши  ?й  розумi  Але  покарав
недостатньо! ?? жде ще й суд земний! - Вiн звернувся до членiв  дивану:  -
Що вiдповiсти на цей лист Мустафи-пашi, достойнi вiзирi?
   - Що скажуть чаушi про облогу Вiдня? Чи  були  вони  свiдками  ганебно?
втечi сераскера з поля бою? - спитав шейхуль-iслам. - Вислуха?мо  спочатку
очевидцiв...
   - Гаразд, - погодився султан i,  неуважно  глянувши  на  Златку,  кинув
коротко: - Виведiть дiвку!
   Коли батаджi зачинили за переляканою, занiмiлою Златкою дверi, Ненко  i
Арсен стали поряд i низько вклонилися.
   - О великий повелителю правовiрних, - почав Ненко, - ми  з  Асеном-агою
були свiдками, учасниками й очевидцями облоги Вiдня i битви пiд Парканами.
   - Чому Кара-Мустафа не взяв  Вiдня?  За  два  мiсяцi  його  можна  було
зрiвняти з землею! - спитав султан.
   - За два мiсяцi вiдбулися всього два генеральнi штурми, та  й  тi  були
вiдбитi з великими втратами для нас.
   - Сераскер не дозволяв бомбардувати мiсто, - вставив Арсен. -  Якщо  не
рахувати спалених самими ж австрiйцями передмiсть  i  зруйнованих  кiлькох
будинкiв  зразу  ж  за  валами,  то  весь   Вiдень   залишився   цiлий   i
неушкоджений...
   - Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? - запитав головний iнтендант.
   - I пороху, i бомб вистачило б, щоб зрiвняти  з  землею  ще  одне  таке
мiсто, як Вiдень, - вiдповiв Арсен.
   - То в чому ж причина?
   Сераскер Мустафа-паша  не  дозволяв  обстрiлювати  розкiшнi  будинки  й
палаци, бо хотiв захопити Вiдень непошкодженим. Все вiйсько  говорило,  що
сераскер мрiяв стати iмператором на завойованих землях, а  Вiдень  зробити
сво?ю столицею... Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув:
   - Прокляття! Я наказав йому знищити столицю iмператора Леопольда, народ
покорити, а землi при?днати до священно? iмперi? османiв! А вiн  виношував
зовсiм iнший, злочинний замiр! Ця людина не ма? права на життя!
   - Нi, нi, не ма?! - дружно вiдгукнулися вiзирi. - Послати йому смертний
вирок! Шовковий шнурок! - зашелестiло в залi.
   - Шовковий шнурок!
   - Шовковий шнурок!
   Султан на знак згоди кивнув головою.
   - Принесiть срiбне блюдо!
   Батаджi миттю внесли велике срiбне блюдо, на якому  лежав  тонкий,  але
мiцний, довгий  шовковий  шнур  з  зеленими  китицями  по  кiнцях.  Подали
султановi.
   Магомет пiдвiвся з трону, держачи на витягнутих руках  плескате  кругле
блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушiв.
   - Пiдiйдiть сюди! - I коли Арсен з Ненком, зiгнувшись,  наблизились  до
нього, сказав: - Сво?ю правдивiстю i вiдданiстю ви заслужили мо?  довiр'я,
тому я  доручаю  вам  вiдвезти  цей  мiй  подарунок  великому  вiзировi  i
сераскеру Мустафi-пашi!
   Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився.
   А султан звернувся до вiзирiв i радникiв:
   - Всi накази  Мустафи-пашi  скасувати!  Багатства,  що  зберiгаються  в
Ейюбi,  передати  державнiй  казнi!  Iбрагiма-пашу  та  хана  Селiм-Гiрея,
зiсланих на острiв Родос, звiльнити й привезти в Стамбул! Звiльнити  також
вiд ув'язнення в Семивежному замку Юрiя  Хмельницького  i  негайно,  давши
йому надiйну варту на чолi з  Азем-агою,  послати  на  Укра?ну...  За  ним
пiдуть козаки... Ми повиннi в цi тяжкi хвилини зберегти за собою тi землi,
щоб з них у майбутньому, вiдповiдно  приготувавшись,  завдати  смертельних
ударiв Москвi та Варшавi!
   Арсен непомiтно скосив очi на Ненка. Мовляв, ти чув? Але  той,  держачи
перед  собою  блискучо-тьмяне  блюдо,  розмальоване   по   обiдку   черню,
непорушне, мов закам'янiлий, дивився на султана - дотримувався ритуалу.
   - Все?iдiть! Виконуйте  мо?  накази!  -  I  Магомет,  не  дивлячись  на
придворних, що зiгнулися в глибокому поклонi,  зник  у  внутрiшнiх  покоях
мобейну.
   З вiд'?здом до Белграда нi Ненко, нi тим  бiльше  Арсен  не  поспiшали.
Вони випросили у гениш-ачераса, котрий мав дати ?м охоронний  загiн,  день
вiдпочинку пiсля виснажливо? подорожi до Стамбула. Цього,  звичайно,  було
мало, щоб знайти Златку i визволити ??, тому друзi не гаяли часу.
   З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана  Кара-Мустафi
по?де один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити  дiвчину,  помчить  з
нею спочатку в Болгарiю, де зустрiнеться з во?водою Младеном, а потiм - на
Укра?ну. Якщо ж не пощастить вiдразу визволити, залишиться  в  Стамбулi  i
шукатиме шляхiв до цього.
   Ненко добре знав звича?, що панували в сералi.  Пiдiйшовши  до  старого
батаджi-аги, зайнятого тим, що мирно спостерiгав з  вiкна,  як  на  даховi
конюшнi, настовбурчившись, б'ються  горобцi,  вiн  поклав  йому  в  долоню
золоту  монету.  Той  глипнув  на  не?  сонним  оком  i  враз  пожвавiшав.
Вклонився.
   - Я до ваших послуг, чауш-ага.
   - Менi потрiбно знати, куди повели дiвчину, яку  Мурад-ага  привiз  вiд
великого вiзира Мустафи-пашi.
   - Я бачив цю дiвчину... Дуже красива дiвчина, ефендi.
   - Куди ж ?? повели i хто?
   - Повели в гарем... А от хто саме  -  не  розiбрав.  Ненко  витягнув  з
кишенi ще одного золотого. У батаджi пожадливо блиснули очi.
   - Чекайте, чекайте, зда?ться, я пригадую... О аллах, дай пам'ятi!
   Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджi-ага мiцно затис
?? в кулацi.
   - О!- вигукнув радiсно. - Пригадав! ?? взяв  ?внух  Са?д...  I  передав
кальфi Марiам, а та повела у свiй да?ре... А чого ефендi  цiкавиться  тi?ю
дiвчиною? - Батаджi-ага посмiхнувся, але очi  його  дивилися  допитливо  й
холодно.
   Ненко витягнув ще одного  золотого  i  опустив  у  кишеню  батаджi-аги.
Суворо сказав:
   - Батаджi-ага, краще одержувати в подарунок золото, нiж залiзо! Ти мене
зрозумiв? Ми тебе не зна?мо, ти нас не бачив... Той  вклонився,  молитовне
склав руки.
   - Зрозумiв, ефендi. Хай менi випечуть розжареним прутом очi, якщо я вас
бачив, i хай вiдрiжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч  одне  слово!
Аллах свiдок, що я кажу правду!
   Отже, стало вiдомо, де знаходиться Златка. Це так втiшило  Арсена,  що,
коли вони залишилися з Ненком на самотi, вiн обняв його i поцiлував.
   - Ти просто чародiй! Три золотих - i ми вже зна?мо, де шукати Златку!
   Той охолодив його запал.
   - Це - найлегше... Важко буде вирвати ?? звiдти, а ще важче -  уникнути
погонi, якщо вона буде.
   - З чого ж ми почнемо? Ненко задумався.
   - Поки видно, треба якось сповiстити Златку, щоб була напоготовi. Друге
- придбати коней i одяг. Трет? - нiчлiг у Стамбулi. Бо увечерi i вночi всi
ворота мiста зачиненi - не ви?деш...
   - Тодi не гаймо часу! - заспiшив Арсен. -  Я  в  усьому  покладаюсь  на
тебе. I допомагатиму тобi шаблею i пiстолем!
   Вони вийшли з палацу на протилежний вiд  моря  бiк,  i  тiльки  тут,  з
висоти парадного входу. Арсен побачив справжнiй розмiр сералю.
   Скiльки  сягало  око,  майже  на  милю,  тягнувся  величезний  палац  з
безконечною кiлькiстю рiзних добудов, дверей, ганкiв... До нього примикали
двори  -  три  бiля  мобейну  i  декiлька  бiля   гарему,   -   захаращенi
найрiзноманiтнiшими будiвлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для
яничарiв, слуг i рабiв, лазнями, примiщеннями для карет i  возiв...  Всюди
сновигали слуги, в'?жджали i ви?жджали верхiвцi та вiзники, чувся людськiй
гомiн, кiнське iржання, ослиний рев...
   Це було цiле мiсто!  В  ньому  постiйно  мешкало  двi  або  три  тисячi
чоловiк, а вдень,  враховуючи  службовцiв,  придворних  та  вiльнонайманих
слуг, що жили за межами сералю i тiльки працювали тут, - близько  чотирьох
тисяч...
   Вони пiшли дворами i задвiрками вздовж гарему.  Нiхто  не  зупиняв  ?х.
Батаджi-?внухи, що стояли  бiля  численних  дверей,  байдуже  дивилися  на
яничарiв  сонними  очима...  З  декiлькох  вiкон  з  цiкавiстю   виглянули
гарненькi личка дiвчат. За котрим же Златка?
   - Ми повиннi пiти на ризик, - сказав Ненко. - Не  хотiлося  нi  в  кого
питати, де двiр кальфи Марiам, але, видно, доведеться... Однак  для  цього
мусимо змiнити свою зовнiшнiсть i дещо придбати.
   Арсен зiтхнув i на знак згоди кивнув головою.
   На другий денii, уранцi, коли до сералю  потягнулися  валки  ви-зiв  iз
городиною, фруктами, м'ясом, печеним хлiбом,  борошном,  рибою  та  iншими
припасами, у ворота гарему в'?хав запряжений добрими кiньми критий вiз, на
передку якого сидiв старий  бородатий  турок,  тримаючи  в  руках  ремiннi
вiжки. З-за його спини виглядала така ж  стара,  як  i  вiн,  висока  худа
туркеня в темному вбраннi, з опущеною чадрою, крiзь яку  виднiлися  тiльки
очi.
   - Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де менi знайти кальфу Марiам?
- прошамкотiв вiзник,  звертаючись  до  високого  безбородого  ?внуха,  що
поволi, опустивши голову, брiв двором.
   Той байдуже махнув тонкою жiночою рукою.
   - ?дь далi, старий... Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхiд до
да?ре кальфи Марiам...
   - Спасибi, дорогенький. - I вiзник вiжками торкнув коней:Но-но!
   Вiз пiд'?хав до лазнi - велико? похмуро? будiвлi, майже зi  всiх  бокiв
обкладено? дровами, - i зупинився. З нього злiзла туркеня  i,  коливаючись
на старечих ногах, поволi пошкандибала до гарему. Важкий  вузол  обтягував
?й руку. У напiвтемному коридорi ?? зупинив ?внух.
   - Бабцю, тобi до кого?
   - До кальфи Марiам,  синку,  -  прокаркала  хрипким  голосом  стара.  -
Привезла дещо для не? i для ?? дiвчаток... Покажи, де ?х знайти!
   - Ось сюди, бабцю. - ?внух провiв  ??  в  кiнець  коридора.  -  Тут  ??
кiмната...
   - Спасибi, синку... Хай береже тебе аллах!
   Стара  штовхнула  дверi  i  ввiйшла  у  чимале  примiщення  з   широким
загратованим вiкном. Попiд стiнами стояли вузькi канапи, покритi килимами,
обкованi  залiзними  вiзерунчастими  пластинами   скринi.   Посерединi   -
низенький, до колiн, круглий стiл, на якому стояла велика миска з паруючим
пловом та високий глек iз шербетом.
   На канапах, пiдiбравши ноги, сидiли дiвчата i голодними очима дивилися,
як дебела пишнотiла молодиця, не звертаючи  на  них  нiяко?  уваги,  рукою
виловлювала з плову найбiльшi шматки м'яса i запихала собi в рот.
   - Кальфа Марiам? - спитала стара. - Хай береже тебе аллах!
   - Авжеж. А тобi чого треба? З  чим  прийшла?  -  невдоволено  вiдповiла
кальфа, ковтаючи черговий кусень.  -  Бачиш  -  невчасно...  У  нас  якраз
снiданок.
   - Прошу вибачення, кальфа-ефендi, - вклонилася стара. - Я почекаю, якщо
дозволите... Сяду отут.
   I вона сiла на кiнчик канапи.
   Марiам знову невдоволено глянула на не?,  але  не  сказала  нiчого.  Ще
якийсь час вона, не поспiшаючи, напихала собi рота найсмачнiшими шматками,
потiм просто з глека напилася шербету i тiльки пiсля того, як утерла рукою
маснi губи, сказала коротко:
   - ?жте!
   В ту ж мить дiвчата схопилися, обсiли  миску  i  одна  з-поперед  одно?
руками почали хапати ?жу i глемедати ??, мов голоднi щенята.
   Тiльки одна залишилась сидiти  на  сво?му  мiсцi  в  кутку,  накрившись
хусткою.
   - А ти чого? ?ж! - накинулась на  не?  Марiам.  -  Вчора  не  вечеряла!
Сьогоднi не снiда?ш! Чи здохнути хочеш? Але це тобi не пощастить  зробитиi
Я примушу тебе ?сти, щоб мене  не  обвинуватили,  що  я  захарчовую  сво?х
учениць...
   - Я не буду ?стиi Не хочу! - вiдповiла дiвчина, не вiдкриваючи обличчя.
   Почувши ?? голос, стара здригнулася. Крiзь чадру, яко? вона не скидала,
до дiвчини прикипiв пильний погляд ?? пронизливих очей.
   - Нi, будеш! - схопилася Марiам i крикнула  на  дiвчат,  що  вже  майже
спорожнювали миску. - Гей, досить вам! Залиште трохи цiй  дурепi!  Бачите,
вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! ?й було  б  краще,
коли б стала наложницею чи  рабинею  якого-небудь  брудного  торговця  або
спагi?! Або й тут - коли б топила печi в лазнi, прала бiлизну, мила  посуд
на кухнi... Невже тобi було б краще?
   - Краще.
   - Ну й  дурна  тиi  Але  ця  дурiсть  минеться...  Не  таким  тут  роги
обламували... Ну, йди ?ж!
   - Не буду! Краще умру...
   - Ха-ха! Ви чули? Вона не буде ?стиi Голод припече -  сама  попросиш...
До?дайте, дiвчата, - не пропадати ж добру!
   Дiвчата знову кинулися до миски i вмить спорожнили ??. Було  видно,  що
голод - постiйний супутник ?хнього життя.
   Кальфа пiдiйшла до старо?, штурхнула ногою торбину.
   -  Ну,  що  принесла?  Чим  здиву?ш  мо?х  дiвчат?  Стара   вклонилась.
Зашкарублими пальцями розв'язала мотузку, почала виймати невеличкi  шматки
барвистих тканин. Розкинула ?х проти свiтла на тахтi.
   Дiвчата в захопленнi сплеснули руками.
   - Ой, яка розкiш!
   Кальфа теж не змогла  приховати  почуттiв.  Як  заворожена,  розглядала
тканини, з яких важко було вибрати найкращу, - всi були пречудовi! Одно ??
здивувало - зовсiм маленькi вiдрiзки, яких хiба що вистачить на  невеличку
хустину.
   - Але ж iз цього сукнi не вийде! - вигукнула вона з  жалем,  примiряючи
до себе шматок барвистого китайського шовку.
   - Чому не вийде, кальфа-ефендi? - прокаркала стара. -  У  дворi  сто?ть
мiй вiз - там ? все, чого ваша душа забажа?!  Тiльки  небагато...  Не  для
всього гарему. Але для вас вистачить. Мiй старий вiдмiря? вам, аби грошi!
   Дiвчата кинулись до сво?х скринь i з затиснутими в руках акче, курушами
та динарами метнулися з кiмнати.
   Одна новенька не проявила зацiкавленостi i мовчки,  як  зламана  вiтром
стеблина, сидiла, схилившись, у кутку на канапi.
   Стара поволi почала збирати  сво?  добро,  складати  в  торбину.  Кожен
шматок вона згортала кiлька разiв, клала, потiм знову виймала.
   Кальфа нетерпляче притупнула ногою.
   - Та швидше-бо!
   - А ти йди, голубонько! Йди! Не бiйся - я не злодiйка. Та й не  сама  ж
лишаюся, ? кому за  мною  слiдкувати.  -  I  стара  ско-цюрбленим  пальцем
показала на новеньку. - Йди, не барися. А я зберу - i за тобою...  Бо  там
усе розхапають...
   Останнi  слова  пiдстьобнули  кальфу,  i   вона,   грюкнувши   дверима,
погримкотiла надвiр.
   В ту ж мить стара пiдняла покривало, кинулась до дiвчини i зовсiм iншим
голосом вигукнула:
   - Златко! Люба! Невже не впiзнала мене?
   - Арсен?! - Дiвчина не повiрила сво?м очам, а потiм  з  риданням  упала
йому на груди. - Милий мiй! Ти тут!..
   - Тс-с-с! - Арсен затулив ?й долонею рота. - Слухай уважно! Ми з Ненком
прибули по тебе. Наша пiдвода сто?ть у дворi. Я принiс тобi iнше  вбрання.
- Вiн миттю вихопив його з торбини. - Накинь на себе цю  лахманину  рабинi
i, поки тво? подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у  двiр  i  жди  нас
бiля ворiт... Ми не забаримося. Швидше!
   Вiн допомiг ?й одягтися, жужмом упхнув сво? манаття в торбину i,  знову
зiгнувшись, як стара баба, пошкандибав з кiмнати.
   Бiля воза йшла жвава торгiвля. Ненко не скупився, за  безцiнь  продавав
те, що втридорога купив з Арсеном учора  в  заморських  купцiв.  Кальфа  i
дiвчата держали в руках по кiлька суво?в дорогих тканин i, бiльше, мабуть,
не маючи грошей, iз заздрiстю й жалем дивилися на  остачу,  що  лежала  на
возi.
   Вийшовши з гарему. Арсен почекав, поки мимо нього  пробiгла  Златка,  а
потiм пошкандибав до воза.
   - Скупилися, сороки? - прокаркав до дiвчат. - Бачу - накупили... Ну,  й
досить з вас! А тепер - киш, киш! Нiколи нам, треба ?хати далi, бо у  вас,
хе-хе, в гаманцях нiчого не лишилося! -  Вiн  злiз  на  воза.  -  Поганяй,
старий!
   Ненко пiдняв камчу - хльоснув коней.
   - Де вона? - спитав тихо, коли трохи вiд'?хали.
   - Ген побiгла... Ждатиме... Тепер тiльки б пощастило нам трохи!
   Ненко не вiдповiв i дужче погнав коней.
   - Гей-гей, бережись! - гукнув на роззяв, що брели двором.
   Златка, задихана, перелякана, стояла бiля ворiт,  боязко  позираючи  на
всi боки крiзь вузеньку щiлину яшмака. Вона ще, видно не вiрила в  те,  що
сталося. Вся ?? тонка постать хилилася до пiдводи, що швидко наближалася.
   Ненко натягнув повiд.
   Арсен пiдхопив дiвчину пiд руки, пiдняв -  i  вона  вмить  опинилася  в
халабудi.
   - Жени! - гукнув Ненковi.
   Той щосили ударив коней. Колеса викресали об камiнь iскри заторохтiли у
вузькому про?здовi пiд кам'яною вежею.
   Вартовi, що стояли на зовнiшньому боцi ворiт,  здивовано  визирнули  i,
побачивши, що на них мчать озвiрiлi конi,  злякано  вiдсахнулися,  щоб  не
потрапити пiд ?хнi копита.
   - Вей, вей! О горе менi! Сказилися, клятi!  -  вигукнув  Ненко  а  сам,
розмахнувшись камчою, ударив по кiнських спинах. Капуджi  схрестили  довгi
списи, закричали:
   - Стiй! Назад!
   Та було пiзно.  Будка  вихором  вилетiла  з-пiд  вежi,  промчала  через
широкий майдан, розганяючи наляканих  перехожих,  i  зникла  за  рогом,  у
бiчнiй вулицi.
   - Божевiльний старий! - буркнув старший. -  Зверне  собi  карк!  Або  -
комусь...
   А молодший додав:
   - Попався б вiн менi до рук - потягнув би списом по спинi!..
   Тим часом, поки Ненко правував кiньми. Арсен у халабудi  скинув  жiноче
вбрання, швидко вдягнув свiй звичний одяг  яничарського  чорбаджi?.  Потiм
змiнив на передку Ненка - i той незабаром теж красувався у пишному вбраннi
чауш-аги. Переодяглася й Златка, ставши юним красивим яничаром.
   Пере?хавши через увесь Стамбул, втiкачi поминули ворота Айвасари-капу i
зупинилися в лiсi, поблизу Ейюба.
   Ненко обняв Арсена.
   - Ну, прощай, друже-брате! Папери й грошi у тебе ? на  дорогу,  а  куди
прямувати - сам зна?ш. Зустрiнеш во?воду Младена батька нашого, скажи,  що
я скоро прибуду до нього. Виконаю при?мне для мене доручення султана  -  i
при?ду...
   - Дивися ж - не випусти його з рук! -  сказав  Арсен,  маючи  на  увазi
Кара-Мустафу.
   - Будь спокiйнийi Не забувай, що я не тiльки  Ненко,  а  й  Са-фар-бей!
Хватка у мене - яничарська! - I Ненко стиснув,  усмiхаючись,  свiй  мiцний
кулак. А потiм обняв Златку. - Ну, дорога моя, .прощавай! Знайшов я  тебе,
сестричко, щоб, може, бiльше нiколи  не  зустрiтися.  Але  я  знаю,  що  з
Арсеном ти будеш щаслива, i я радуюсь вашому щастю...
   - Ти при?деш до нас коли-небудь,  Ненку?  -  прошепотiла  крiзь  сльози
Златка.
   - Можливо... Ну, поганяйте! I хай щаслива перед вами стелиться дорога!
   Вiн ще раз мiцно обняв ?х, вйокнув на коней i довго стояв  при  дорозi,
аж поки халабуда не зникла за поворотом, у лiсових хащах.
   Кожен день з душевною тривогою ждав Кара-Мустафа  вiстей  iз  Стамбула.
Змучився зовсiм. Ночами, не встигши заснути, схоплювався в холодному  поту
вiд найменшого шуму.
   Вдень, коли вiддавав рiзнi розпорядження, коли оглядав орти, що  поволi
ставали схожими на колишн? бо?здатне вiйсько, йому було легше i здавалося,
що все минеться, пiде по-старому.
   Ночi ж були страшнi. Довгi, осiннi, з пiвнiчними холодними вiтрами,  що
гули за вiкнами його теплого палацу i крижаним страхом стискували серце, з
кошмарними снами i безперервними важкими думами.
   Надiя боролася в ньому з безнадi?ю.
   Вiн сподiвався  на  великодушнiсть  i  любов  султана,  сподiвався,  що
подарунки пом'якшать його гнiв, а грунтовний, докладний лист пояснить йому
справжнi причини поразки i вкаже на справжнiх винуватцiв ??.
   Потiм  вiн  пригадував,  скiльки  у  нього  в  Стамбулi  ворогiв,  якi,
безперечно, нацькують султана на нього,  i  йому  ставало  страшно.  Невже
нiяко? надi??
   На всяк  випадок  вiн  тримав  бiля  себе  найцiннiшi  коштовностi,  бо
вирiшив, що буде тiкати, якщо вiдчу? небезпеку.  Навколо  палацу  поставив
вартових i наказав нiкого не впускати, не  попередивши  його.  За  високою
кам'яною огорожею, в сусiднiй садибi, куди було прокопано  пiдземний  хiд,
пiд наглядом довiрених слуг стояли напоготовi бистроногi конi...
   Кiнчався нещасливий для нього 1683 рiк.
   День 25 грудня нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Хiба  що  змiнилася
на краще погода - яскраве сонячне промiння бризнуло з високостi теплом  на
Белград, на повеселiлий широкий Дунай що пiд час непогоди ставав  похмурим
i навiть грiзним, на його меншу сестрицю Саву та на всi околицi.
   Вiд цього й у великого вiзира потеплiло на серцi, i вiн уперше за  довп
мiсяцi пiсля  обiднього  намазу  пiшов  до  бiблiотеки  дiстав  iз  багато
iнкрустовано? срiблом i перламутром скриньки коран у  коштовнiй  оправi  й
заглибився у читання.
   Десь за пiвгодини його потягнуло на сон, i вiн лiг  на  м'якiй  широкiй
отоманцi. Але тут же спокiй його був порушений приходом секретаря.
   - Вибачте, бейефендi, за невчасну турботу. Зi Стамбула прибув чауш...
   - ЩоI- схопився Кара-Мустафа. - Його впустили до двору?
   - Поки що нi. Адже ви так наказали...
   - Вiн сам?
   -  Адже  султанськi  чаушi,  як,  до  речi,  i   вiзирськi,   самi   не
подорожують... А завжди з вартою, - спокiйно вiдповiв секретар.
   - Гаразд. Пiди до ворiт i подивися, хто там, спитай, як iм'я  чауша,  з
чим прибув, а потiм, не впускаючи нiкого, повернешся негайно сюди!
   Секретар мовчки вклонився i вийшов.
   Кара-Мустафа швидко заходив  по  просторому  покою,  залитому  сонячним
промiнням. Гарячкове думав: що привiз чауш? Життя чи смерть?
   Нiхто не мiг дати вiдповiдi на це запитання. Залишитися i вияснити, хто
цей чауш i з чим при?хав, чи тiкати вiдразу, поки не пЬно?
   Вiн завагався. I на цi запитання вiдповiдь мiг дати хiба що сам аллах.
   Страх скував його серце. Однак десь на самому його днi жеврiла маленька
надiя. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похiд? Або
просто - вiдставка?..
   Повернувся секретар.
   - Ну, що? - кинувся до нього великий вiзир.
   - Прибув чауш-паша Сафар-бей, ефендi.
   - Сафар-бей! - радiсно  вигукнув  Кара-Мустафа,  вiдчувши  як  у  нього
звалю?ться з плiч важкий тягар. Вiн навiть забув спитати - з чим прибув, а
вiдразу ж наказав:- Сюди його! До мене! Швидше!
   Секретар вийшов знову.
   Кара-Мустафа полегшено зiтхнув. Зда?ться, аллах змилостивився над  ним.
Сафар-бей - його чауш-паша, i з ним, безi?еречно, нема чого ждати  поганих
вiсток... Отже, вiстi або хорошi, або ж, виконавши наказ, Сафар-бей просто
повернувся назад... Але вiд нього багато чого можна дiзнатися... Вiн бачив
султана!
   Дверi вiдчинилися  раптово.  До  бiблiотеки  урочисто,  як  на  парадi,
ввiйшов чауш-паша Сафар-бей. Але що то в його витягнутих наперед руках?  О
аллах екбер! Кара-Мустафа здригнувся, все ще не вiрячи  сво?м  очам.  Йому
несли на срiбному блюдi шовковий шнурок!
   До бiблiотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блiдий, переляканий
секретар. За ним товпилися слуги, теж блiдi й переляканi.
   Вiн усе ще не мiг повiрити в те, що сталося.
   - Ти? Сафар-бей?.. - спитав глухо. Його вразило, що смертний вирок йому
прислано з його власним чаушем.
   -  Це  воля  падишаха!  -  голосно  сказав  Сафар-бей.  У  Кара-Мустафи
обiрвалося серце, затерпли ноги.
   - Але ж я маю право вибору - випити отруту  або  пустити  собi  кулю  в
лоба? - спитав зовсiм тихо.
   Сподiвався на маленьку вiдтяжку, яка  б  дала  йому  змогу  кинутися  в
протилежнi  дверi,  що  вели  гвинтовими  сходами  в  пiдземелля,   звiдки
починався та?мний хiд. Шанс мiзерний, та все ж...
   Але Сафар-бей вiдповiв:
   - Такого права ти не ма?ш, Кара-Мустафа! - I наказав:- Вiзьмiть його!
   Яничари вмить оточили  великого  вiзира,  схопили  за  руки.  Тонкий  i
слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його ши!...
   ДОРОГА БЕЗ КIНЦЯ
   Почервонiлий вiд гнiву, паша Галiль тупнув ногою на Юрiя Хмельницького,
як на хлопчиська, закричав:
   - Я написав Високому Пороговi, що у мене для тебе нема? вiйська i нема?
грошей! Зараз не той час, коли  ми  можемо  порушувати  з  Москвою  мирний
договiр! Поразка пiд Вiднем  завдала  нам  страшного  удару,  а  ти  хочеш
втягнути iмперiю в нову вiйну з царицею московською Софi?ю! Жодного  во?на
я не дам тобi! Такий  наказ  дивану...  Коли  тебе  султан  -  хай  будуть
благословеннi його лiта! - витягнув з ?ди  Куле  i  послав  сюди,  то  вiн
сподiвався, що ти iiабереш вiйсько з козакiв i захищатимеш Правобережжя  i
вiд Ляхистану, i вiд Москви. А виявилося, що вiд тебе всi тiкають, як  вiд
прокаженого! Смiшно казати - один п'яниця Многогрiшний, якого я чомусь  до
цього часу не повiсив, пiдтриму? тебе!  -  I  паша  презирливо  глянув  на
зiгнуту спину Многогрiшного, що боязливо визирав iз-за спини  Азем-аги.  -
Та й сам ти не висиха?ш вiд горiлки! Дудлиш, мов у жлукто, а потiм  цiлими
днями п'яним квачем лежиш на тахтi...
   - Але ж мiй благодiйнику...
   - Мовчи! Була б моя воля - я давно повiсив би вас  обох,  як  смердючих
псiв!
   - Щоб набрати вiйсько, потрiбнi грошi, - не здавався  Юрась,  -  а  той
мерзенний зрадник i  злодюга  Кара-Мустафа  все  в  мене  украв...  Пустив
жебраком по свiту! В останнiй раз я прошу видати менi на вiйськовi потреби
iз державно? казни п'ятдесят тисяч курушiв...
   - Що?! - опецькуватий Галiль-паша аж пiдстрибнув  вiд  обурення.  -  Ти
чу?ш, Азем-ага? П'ятдесят тисячi Не тисячу, не п'ять, а  п'ятдесят  тисячi
Щоб завтра вiн гарненько проциндрив ?х у шинку! Нема  дурних!  В  останнiй
раз я дам тобi двi тисячi курушiв, але з умовою - набереш  хоча  б  двiстi
козакiв! Зробиш це - одержиш бiльше. Не зробиш  -  я  влаштую  i  тобi,  i
тво?му хитруновi Многогрiшному таке табандрю, таку бастонаду, що - клянусь
Всевишнiм! - пам'ятатимеш мене до само? смертi! А  тепер  -  геть  з-перед
мо?х очей!
   - Дякую, ефендi, - вклонився  Юрась  знiчено.  -  Сьогоднi  ж  хорунжий
Многогрiшний по?де в Немирiв на переговори з тамтешнiми козаками...
   На майданi, посеред Викiтки, зiбралась уся  немирiвська  сотня.  Козаки
хотiли знати, чого при?хали зi Львова пани Порадовський  та  Монтковський.
Про що вони трактують з полковниками Андрi?м Абазином та  Семеном  Палi?м,
що прибув iз Фастова.
   - Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за вiденський похiд?  -
мiркував один.
   - Авжеж, тримай кишеню ширше! - сумнiвався другий.- Що  з  воза  впало,
те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися.
   - Нiчого ?м сидiти за глухими стiнами! Хай виходять сюди! На люди!
   - Хай комiсари гетьмана  Яблоноаського  прямо  скажуть  усiм,  чому  не
виплатили винагороди сiм'ям тих, що загинули  в  походi  або  померли  вiд
хвороб!
   Серед козакiв шниряв Свирид Многогрiшний. Бiльше слухав, мотаючи  кожне
козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:
   - Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комiсарiв надвiр та тут i
домовляються... Нiчого за нашими спинами! Як гинути в походi - то  нам,  а
як одержувати грошi - то вони попереду!
   Його згрiб за карк Метелиця, що супроводив Палiя.
   - Щось я тебе в походi не бачив, братику! А до наших полковникiв тобi -
зась! Бреши, та знай мiру! А то й по писку за?ду!  -  I  старий  козарлюга
пiднiс до самого носа Многогрiшного свого величезного кулака.
   Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин.
   - Що за шум, браття? З усiх бокiв загули:
   - Виходьте трактувати на майдан!
   - На люди! На люди!
   Абазин усмiхнувся. Був вiн високий, горбоносий i чорнобровий. I гарячий
та скорий на руку. Це всi знали. Однак усмiх у нього завжди означав добрий
настрiй. За ним нiколи не приховувались пiдступнiсть i злiсть.
   Тому загули дружнiше.
   - Давай, Андрiю, комiсарiв сюди! - гукнули старшi.
   - Виводь ?х, полковнику, на свiт божий! - пiдтримали молодшi.
   - Згода, браття! Ми з батьком  Семеном  теж  так  дума?мо,  -  вiдповiв
Абазин i зник у дверях.
   Через хвилину на ганок вийшли всi четверо: попереду - комiсари,  позаду
- полковники.
   Над натовпом прокотився глухий гомiн.
   - З чим при?хали, пани комiсари?
   - Скажiть, а ми послуха?мо!
   Порадовський i Монтковський переглянулися. Видно, ?х  збентежило  глухе
незадоволення натовпу. Наперед виступив Порадовський.
   - Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас при?хали i про що  трактували
з вашими  полковниками?  Скажу...  Гетьман  i  во?вода  руський  Станiслав
Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для
нового походу на туркiв... Вивiдачi доносять,  що  султан  не  змирився  з
поразкою i готу? новий напад на союзникiв. Не виключено, що цього лiта вiн
нападе на Рiч Посполиту...
   - То й захищайтеся самi!
   - Не пiдемо! Не пiдемо!
   - Раз обманули, вдруге не вiримо!
   - Панове, панове... - намагався перекричати натовп Порадовський.
   Його не хотiли слухати.
   - Грошi вiддайте вдовам i сиротам тих, хто загинув  пiд  Вiднем  i  пзд
Парканами!
   - Всiм вiддайте! Бо ми ж подiлились сво?ми частками з сiм'ями загиблих!
Отже, ви ошукали i живих i мертвих!
   Порадовський почервонiв. Монтковський  зблiд  i  вiдступив  назад  нiби
ладнався шуснути при найменшiй небезпецi в хату.
   Наперед виступив Семен Палiй. Став поряд з Порадовським.  Пiдняв  руку.
Гомiн над майданом улiгся.
   - Братове! Я згоден з вами! - гукнув вiн. - Полковник Абазин теж...  Ми
цiлу годину доводили панам комiсарам, що вони  повиннi  спочатку  виконати
колишнi обiцянки, а тiльки тодi запрошувати нас до нового походу.
   - Правильно! Правильно!
   - Землю нашу ми захища?мо не за плату, а тому, що любимо ??  i  хочемо,
щоб вона завжди була вiльною i годувала нас i наших дiтейi Але  коли  во?н
iде в найманий  похiд,  вiн  повинен  мати  зброю  i  коня,  повинен  бути
упевнений, що його жiнка й дiти матимуть що ?сти... А для  цього  козаковi
треба заплатити! А  як  повелися  пани  комiсари?  Обiцяли  одно,  зробили
друге... Прислали заледве половину того, що обiцяли!
   - Державна казна  спорожнiла  -  нiзвiдки  взяти,  -  видавив  iз  себе
Порадовський. - А те, що прислав папа римський, ми до шеляга вiддали  вам!
Бiльше платити у нас нiчим...
   - Дешево ж цiну?те ви нашу кров, панове!  Обманули  нас  як  хотiли,  а
тепер ма?те нахабство знову звертатися по  допомогу!  Не  вийде!  -  Палiй
розгнiвався. Голос його тремтiв.
   Порадовський почервонiв ще дужче.
   - Це не я обманював вас, панове! Не я! Як  бога  кохам!  ?дьте  до  тих
осiб, що над нами... Просiть ?х...
   - Просити? - Палiя пересмикнуло. - Скiльки ми кровi пролили,  та  ще  й
просити? Не  по?демо  ми  жебрати!  А  тебе,  пане  Порадовський,  просимо
передати нашу дяку вельможному панству  за  облуду  й  брехню!  -  З  цими
словами Палiй несподiвано ударив комiсара долонею по щоцi.  -  Не  тебе  я
б'ю, а ?х! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення...
   Порадовський у першу мить розгубився. Потiм рукою потягнувся до  шаблi.
Та до нього кинувся Монтковський, притримав.
   - На бога, пане! Посiчуть на капусту? Та  й  справедливо  обвинувачують
вони нас...  Нiде  правди  дiти,  в  мене  очi  лiзуть  на  лоба  вiд  цих
обвинувачень!
   Порадовський люто блиснув на Палiя очима.
   - Ну, я тобi не забуду цього, полковнику! Скiльки житиму, не забуду!  -
Вiн збiг з ганку i пiшов прямо на козакiв.
   Козаки розступилися, даючи йому прохiд. Монтковський  пiшов  слiдом  за
ним. Коли комiсари вийшли з Викiтки, Абазин тихо сказав Палi?вi:
   - Не варто було так робити, Семене!
   Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули:
   - Правильно! Правильно!
   - Не його ж бив, а в його особi тих, хто над ним! Палiй уже  охолов.  З
досадою махнув рукою.
   - Може, й не варто було. Погарячкував... А втiм - хай знають! Дiдько  з
ними! Однак бiльше й ламаного гроша не пришлють! Наперед пропхався  Свирид
Многогрiшний.
   - Панове полковники,  дозвольте  слово  мовити!  До  вас  i  до  всього
товариства!
   - Ну, кажи! Чого хочеш! - дозволив Абазин. Многогрiшний збiг на  ганок,
скинув шапку.
   - Браття, доручив менi наш  гетьман  Юрiй  Гедеон  Вензик  Хмельницький
слово мовити... Заклика? вiн вас, браття, пiд сво? знамена!
   - Це пiд турецькi, значить? - грiзно спитав  Палiй.  Вiн  ще  не  встиг
заспоко?тись пiсля сутички з Порадовським. -  Щоб  знову  орда  i  яничари
топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть  звiдси,  недолюдку!  Геть,
собако, та швидше! А то скушту?ш мо?? шаблi!
   - Геть його! Геть! - закричали козаки.
   - Женiть його пiд три чорти!
   Многогрiшний зiщулився, надiв шапку i шмигнув iз ганку.
   Кiнний загiн, що супроводив Порадовського i Монтковського  по  Укра?нi,
готувався до вiд'?зду.  Жовнiри  сiдлали  коней,  приторочували  до  сiдел
дорожнi сакви. Обидва шляхтичi сидiли в корчмi бiля  вiкна  i  ?ли  смачну
гарячу ковбасу-кров'янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.
   Обидва   мовчали.   Маленький,   круглий,   мов   барило,    чорночубий
Монтковський, як нижчий чином, не смiв перший заводити розмову, бачачи,  в
якому лихому настро?  Порадовський,  а  той,  височенний,  рудий,  все  ще
червонiв i душився злiстю i за неболючии, але образливий удар Палiя, i  за
те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.
   Вони вже кiнчали трапезу, коли у дверi заглянув Свирид Многогрiшний.
   - Перепрошую вельможних панiв, я хотiв би зайти до господи i погомонiти
з панами про те, що ?х цiкавить, - облесливо промовив вiн.
   - А що нас цiкавить? - вирячився на нього Порадовський.
   - Я був на Викiтцi в той час, як той розбiйник  Палiй...  Ну,  пан  сам
зна?, що трапилося...
   - На що пан...
   - Хорунжий Свирид Многогрiшний, прошу пана.
   - На що пан Многогрiшний натяка?? - грiзно спитав Порадовський.
   - Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було,  те  було...  А
ось про те, що буде, я й  хотiв  би  поговорити...  Ну,  пан  комiсар  сам
розумi?, що мова йтиме про того розбiйника...
   - Палiя?
   - Так.
   Порадовський подумав, витер долонею маснi губи.
   - Ну, заходь - кажи! Послуха?мо... Многогрiшний швидко шуснув  у  хату,
примостився бiля столу. Обидва комiсари мовчки вп'яли в нього очi.
   - Панове, я хотiв та?мно доповiсти вам, а у ваших  шляхетних  особах  -
во?водi Яблоновському  про  ненадiйнiсть  Палiя...  Пан  король  дав  йому
приповiдний лист на Фастiв i на навколишнi  землi,  ощасливив  його  сво?ю
ласкою, а вiн умислив чорну зраду супроти короля.
   - Що саме? Не тягни! - вигукнув Порадовський.  Многогрiшний  пiдсунувся
ближче.  Вiдчувши  себе  упевненiше,  налив  з  глека  пива   -   вихилив.
Озирнувшись, чи нiхто не пiдслухову?, прошепотiв:
   - Вiн хоче пiдбити iнших полковникiв на те, щоб усе Правобережжя  знову
при?днати до Лiвобережжя, тобто до Москви...
   - Що? - аж пiдхопився Порадовський. - Ти ма?ш певнi докази?
   - Я сам доказ цьому, панове! - бундючно заявив Многогрiшний. -  Бо  чув
на власнi вуха, як Палiй патякав про це з козаками, а тi, розвiсивши вуха,
мов дурнi, уважно слухали його...
   Порадовський радiсно потер руки.
   - Гм, це важлива новина! Отже, Палiй - зрадник, i  його  тpeба  негайно
заарештувати!
   - Без наказу пана Яблоновського? - засумнiвався Монтковський.
   - Я маю Факий наказ! Не особисто на Палiя,  а  на  всiх,  хто  так  або
iнакше виступа? проти корони! В даному випадку ? докази супроти полковника
Палiя...
   - Саме про це я й кажу, - зрадiв Многогрiшний.  -  Палiй  -  небезпечна
особа. I я певен, що гетьман Яблоновський вiддасть його до суду. А я ладен
посвiдчити проти нього... Тим бiльше, панове, що я давно хотiв перейти  на
службу  до  пана  Яблоновського...  Якщо  буде  нагода,  замовте  за  мене
словечко, як за вiрного слугу.
   - Замовимо, - погодився Порадовський. - Пан Яблоновський добре  платить
вiдданим людям... Але слова - це тiльки слова, пане  Многогрiшний,  а  для
того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом i во?водою, потрiбнi дiла!
   - Якi?
   - Я вирiшив заарештувати Палiя, а ти допоможеш менi в цьому.
   - На бога,  пане!  -  вигукнув  здивований  Монтковський.  -  До  Палiя
прихильно ставиться сам король!
   - Бо не зна? про його справжнi намiри! - вiдрубав Порадовський. -  Дiло
вирiшене - Палiя треба заарештувати! Але як?
   - Тихо, без гвалту, - вiдповiв Многогрiшний. -  Я  допоможу  вельможним
панам... Можете цiлком покластися на мою спритнiсть!
   Перебувши деякий час  серед  гайдукiв  во?води  Младена  у  недоступних
мiжгiр'ях Старо? Планини, Арсен i Златка вирушили в путь на Укра?ну.
   У Бiлiй Церквi несподiвано дiзналися про арешт Палiя. I хоча був вечiр,
а конi ледве трималися вiд утоми на ногах,  та  й  самi  вони  -  особливо
Златка - потребували вiдпочинку, Арсен рiшуче сказав:
   - ?демо, люба! Тут недалеко - тридцять верст... Якраз на  ранок  будемо
дома!
   Златка звикла вже не перечити Арсеновi, коли йшлося про важливi дiла, i
незабаром вони простували на пiвнiч.
   До Фастова прибули якраз на снiданок.
   Нiжна  зелень  весни  прикрасила,   заквiтчала   розорене   вiйнами   i
лихолiттями мiсто, мов наречену. Шумiли на фастiвськiй горi, бiля фортецi,
молодi явори, сивими хмарами нависли над срiблястою Унавою гiллястi верби.
   Ще з шляху Арсен побачив на материному подвiр'? осiдланих коней.  Серце
його схвильовано забилося. Хто б це мiг бути?
   Коли вiдчинив ворота i допомiг Златцi злiзти з коня, почув тупiт нiг  i
радiснi вигуки.
   - Арсене! Златко!
   - Любi нашi! При?хали!
   - Слава богу! - чувся материн голос. - Нарештi!
   - Слава аллаху! - вторував ?й Якуб. Виявилося, що  в  хатi  було  повно
людей: Арсен i Златка переходили з рук у руки.
   - Яцько? Хлопче, невже це ти? - не вiрив сво?м очам Арсен, дивлячись на
бiлявочубого двадцятирiчного парубка в бурсацькому одязi. - Ну, як наука -
не йде без дрюка? Чи вже закiнчив школу?
   - Закiнчив i... додому, - знiяковiв Яцько. - Тобто до тебе. Ар-сенс, бо
менi, бач,  бiльше  нiкуди...  Повиннi  були  з  Семашком  при?хати  через
тиждень, хотiлося на волi побродити по Ки?ву, та почули про  арешт  батька
Семена - i примчали...
   - Ну, а куди б же ти ?хав, братику мiй дорогий? Звичайно,  до  мене!  -
обняв його Арсен. - Тепер нас у матерi тро? - Стеха, я i ти!
   - Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки  рiдно?  не
маю! - I Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потiм Арсена.
   Крiм домашнiх - матерi, дiдуся Онопрiя, Стехи, Романа  та  Якуба,  який
назавжди залишився в сiм'? Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще  були
Метелиця i Зiнька, якi в останню чергу але не менш мiцно i щиро  привiтали
прибулих.
   Звенигориха запросила всiх до столу.
   Пiсля снiданку Спихальський, що на диво був весь  час  мовчазний,  узяв
Арсена й Романа пiд руки.
   - Друзi, прибув я зi Львова не тiльки для того, щоб побачитись з  вами.
? дiло бiльш важливе... Чи не пройтися б нам, панове на леваду i там,  над
Унавою, у затишку, погомонiти? Хай тут жiнки прибирають, а  ми,  чоловiки,
трохи провiтримося...
   З цими словами вiн потягнув чоловiкiв з хати.
   У левадi, пiд вербами, стали кружка.  Сонце  вже  висушило  росу,  i  в
повiтрi струмували медвянi пахощi перших лугових квiтiв,  над  якими  гули
джмелi та бджоли. З Унави долiтало гелгання гусей та кахкання качок,  а  з
лiсу, що темною стiною бовванiв на  гому  боцi,  линуло  далеке,  сумовите
кування зозулi - ку-ку, ку-ку...
   Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:
   - Друзi мо?, у всiх у нас зараз одна думка - про батька  Семена...  Про
Палiя... Хто найбiльше зна?, той хай i розповiда?. Зда?ться, ти.  Мартине,
хотiв щось повiдомити... Тож починай!
   - Справдi, панство, я хотiв вам сказати, що знаю, де зараз Палiй...  Як
бога кохам, знаю!
   - Ти зна?ш, де Палiй? - вигукнув Арсен. - Звiдки?
   - З перших рук, як кажуть...
   - Розповiдай! - нетерпеливився Арсен. - I не тягни!
   - Бачите,  панове,  у  Львовi,  при  дворi  Станiслава  Яблоновсько-го,
служить один чоловiк, який чомусь мене уподобав i вважа?  сво?м  другом...
Це комiсар пан Порадовський. Треба сказати, що й справдi, хоч я не  вважаю
його другом, ми з ним не один вечiр просидiли в корчмi, цмулячи  там  пиво
або  що-небудь  мiцнiше...  I  ось  вiн  на  якийсь  час  зника?.  А  коли
повернувся, то вiдразу ж завiтав до мене. На щастя,  я  не  встиг  сам  до
кiнця  висушити  сулiю  вишнiвки  i  почастував  його   добряче.   I   пан
Порадовський, випивши, розповiв, що вони з паном Монтковським  побували  в
Немировi й заарештували там Палiя. Коли я це почув, то замалим не вдавився
курячим стегенцем, яке саме обгризав... "Як! Полковника Семена Палiя?!"  -
вигукнув я. "Так", - спокiйно вiдповiв пан Порадовський. "За вiщо?" -  "За
те, що вiн хоче вiддатися зi сво?ми козаками пiд владу Москви!" - "Це  вiн
сам тобi казав?" - спитав я. "Ще б пак! Звичайно, нi... Про це менi  донiс
один козацький хорунжий по iменi Свирид Многогрiшний..."  -  "Матко  боска
чен-стоховська! - вигукнув я вражено. - Свирид Многогрiшний?"  -  "А  чого
пан Мартин здивований? Вiн зна? Многогрiшного?" - "Пита?ш! Я його знаю  як
облупленого! Бо був з ним разом у турецькiй неволi...  Потурнак  i  свиня,
яко? свiт не бачив! А ти, пане,  йняв  йому  вiри!  Ти  заарештував  героя
Вiдня,  повiривши  тотому  гунцвоту!  Що  скаже  гетьман  i  сам  король?"
Порадовський засмiявся i вiдповiв: "Не знаю, що скаже  пан  круль,  а  пан
Яблоновський похвалив мене i звелiв  кинути  заарештованого,  наклавши  на
нього кайдани, у Пiдкамiнному в пiдземелля... А пан Мартин, мабуть,  зна?,
якi там каземати!" - "Що ж гетьман дума? робити з тим полковником? Скарати
на горло?" - "Не знаю... То вже його дiло, а я сво? зробив..." Пiсля таких
слiв у мене з голови враз вилетiв  хмiль.  Я  випровадив  Порадовського  i
помчав у Пiдкамiнне. Там пересвiдчився,  що  вiн  не  наплiв  небилиць,  а
сказав правду... Що менi залишалось робити? Один я у Пiдкамiнному нiчим не
мiг допомогти батьковi Семену... Тож сказав, що ?ду додому, в Круг-лик,  а
сам на коня - i до вас, у Фастiв! Ниньки ви все зна?те...
   Всi мовчали. Нарештi Арсен перший порушив гнiтючу тишу.
   - Справдi, тепер ми все зна?мо. Дяку?мо тобi,  пане  Мартине,  за  таку
важливу звiстку... Залиша?ться подумати, що нам робити.
   - А що робити! - вигукнув Яцько. - Взяти фастiвський полк,  напасти  на
Пiдкамiнне - i визволити полковника!
   - Чекай, хлопче! Ти занадто по сво?й молодостi гарячий. А до того ж тут
? старшi, i поки тебе не питають,  помовчав  би...  В  усякiм  разi,так  у
вiйську заведено. Чи тебе  в  бурсi  по-iншому  вчили?  Га?  -  добродушно
усмiхнувся в бiлi вуса Метелиця i  додав:-  Давайте  гуртом  помiрку?мо...
Палiя будь-що треба визволити! На цьому сходяться всi. Але як?  В  усякому
разi,не йти ж одним полком вiйною на кварцяне  вiйсько,  як  пропону?  наш
молодий друг...
   Яцько почервонiв, закусивши в губах стебельце трави.
   - А я думаю, - промовив Роман, - що в дечому Яцько правий... Тiльки йти
до Пiдкамiнного не полком, а невеликим загоном. А там, розвiдавши  все  як
слiд, вибрати темну нiч, напасти на замок i,  перебивши  варту,  визволити
батька Семена.
   - Напасти можна, та чи цей загiн добереться та?мно до  Пiдкамiнного?  -
заперечив Спихальський. - Навiть якщо будемо йти тiльки вночi, то  й  тодi
хтось побачить i донесе Яблоновському або його регiментарям '.  I  нас  по
дорозi, схоплять, мов курiпок...
   - Що ти пропону?ш. Мартине? - спитав Арсен.
   - Нiчого не пропоную... Знаю одно: до Пiдкамiнного треба  пiдiйти  так,
щоб не викликати жодно? пiдозри!
   - Ну що ж, це можна зробити, - сказав  Арсен,  подумавши.  -  По?де  не
вiйськовий загiн, а мирна купецька валка... Повеземо до Львова товар...
   - Коли б у нас було що везти! - буркнув  Метелиця.  -  Самi  голi,  мов
бубони.
   - Придума?мо щось... Сiно, вовна, бочки - все згодиться, щоб  наповнити
нашi вози. А крiм того - сiдла. Бо вози ж доведеться кинути,  а  тiкати  -
верхи...
   -  Гарно  придумано,  холера  тебе  не  забери!  Менi  б  твоя  голова,
пане-брате, був би я регiментарем! - вигукнув Спихальський i  з  заздрiстю
подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову.
   Всi засмiялися,а Арсен сказав:
   - У мене ? ще и iнша думка...
   - Яка?
   - Просити короля... Собеський добре зна? Палiя, високо оцiнив його  дi?
пiд Вiднем. Може, менi гайнути до нього та все розказати?
   - А якщо вiн вiдмовить? - не погодився Роман. - I ми загубимо час...
   - Тодi зробимо так. Готу?мо купецьку валку  в  двадцять  возiв.  З  нею
по?де за старшого Роман, а з ним - чоловiк тридцять-сорок  охочих...  Поки
все влашту?ться, поки ви до?дете до Пiдкамiн-ного, я встигну  з'?здити  до
короля... Накаже випустити Палiя - обiйдемося без кровопролиття, вiдмовить
- пустимо в хiд шаблi! Як ви на це? Згода?
   - Згода! Згода!
   - Тодi ходiмо до господи батька Семена... До речi, вiн уже одружився  з
Феодосi?ю?
   - Одружився. Зразу по при?здi з вiденського походу.
   - От i добре. Треба заспоко?ти i розрадити панi полковникову. Там з нею
та з сотниками i домовимося про все...
   Свирид Многогрiшний тихенько прочинив  дверi  до  гетьманського  покою,
просунув у щiлину голову i,  побачивши  Юрася  Хмельницького,  що  одиноко
дрiмав на канапi, запитав:
   - Ваша ясновельможнiсть, можна?
   Юрась злякано кинувся - аж свiчка заблимала.
   -  Тьху,  чорт!  Мiг  би  якось  делiкатнiше...  Заходь!   Многогрiшний
привiтався, сiв на дзиглику край столу, на якому  стояла  порожня  карафка
з-пiд вина, зiтхнув.
   - Чого так важко? Розповiдай! З чим повернувся  з  Немирова?  -  спитав
Юрась.
   - Нi з чим, - буркнув Многогрiшний. - Справи кепськi...
   - А саме?
   - Всюди на Правобережжi, крiм Кам'янецького пашалика, вiдновлено  владу
Речi Посполито?. Польща скористалася з перемоги пiд Вiднем i  прибира?  до
рук укра?нськi землi, що за Бахчисарайським договором мали бути нiчийними,
а насправдi знаходилися пiд вашою булавою.
   - Це я знаю, - перервав його нетерпляче Юрась. - А як  нашi  справи?  З
ким говорив? Хто визна? мою владу?
   - Е-е-е, нiхто! - безнадiйно махнув рукою  Многогрiшний.  -  Король  Ян
Собеський та великий коронний  гетьман  Станiслав  Яб-лоновський  роздають
приповiднi листи на села i мiста, нiби то ?хня власнiсть...  Про  те,  щоб
iти на службу до вашо? ясновельможностi, нiхто й слухати не хоче! А  мене,
вашого посланця, полковник Семен Палiй вигнав з Немирова,  мов  пса,  хоча
сам на Немирiв не ма? нiякого права. Пооядку?  там  його  приятель  Андрiй
Абазин. Ну, та я теж вiддячив йому за таку образу!  Пам'ятатиме  до  нових
вiникiв!
   - Прокляття! - Юрась ударив кулаком по столу.  -  Мало  я  ?х  палив  i
розпинав! Мало вiшав! Не люди, а смiття якесь! Я скручу ?х у баранячий рiг
i примушу робити те, що накажу! О  боже,  дай  менi  сили  пiдвестися  над
недолею, влий снаги в  мо?  серце,  щоб  воно  стало  незворушно-кам'яним,
нечутливим до чужого болю й страждань, i я, опираючись на дружню пiдтримку
падишаха, зберу весь народ свiй у цей кулак!
   Вiн ще раз стукнув по столу i  вiд  шаленства,  що  переповнювало  його
груди, скрипнув зубами. Очi його палали, як  у  хворого.  В  куточках  губ
з'явилася пiна. Давалося взнаки сп'янiння.
   Вiн усе  ще  не  хотiв  зрозумiти,  що  карта  його  бита,  що  Укра?на
вiдсахнулася  вiд  нього,  мов  вiд  прокаженого.  Чiплявся  за   найменшу
можливiсть утриматись на поверхнi. Обманював пашу Галi-ля, великого вiзира
i самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не  дiждуться,
щоб перейти пiд його булаву. Обманював i себе примарними надiями,  все  ще
на щось сподiвався... На що?
   Вiн охопив руками голову i втупився безтямним поглядом у  темне  вiкно,
за яким була глупа нiч.
   Многогрiшний не наважувався порушити цю зловiсну тишу  i  задерев'янiло
сидiв на незручному дзиглику.
   Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась  не  мiняв  пози.  Здавалося,  то
сидiла не людина, а кам'яна статуя з блiдим, як у мерця, лицем.
   Навiть гул голосiв за дверима i гупання багатьох нiг не вивели його  iз
цього стану. I тiльки тодi, коли  дверi  раптом  широко  розчинилися  i  в
кiмнату ввiйшов Азем-ага, а за ним - кiлька яничарiв, Юрась повернувся  до
них i гнiвно вигукнув:
   - Азем-ага, я наказав без дозволу не заходити до мене!
   I - осiкся: в простягнутих руках  Азем-аги  тьмянiло  широке  дерев'яне
блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змiя, довгий шовковий шнурок.
   Юрась здригнувся.
   Многогрiшний  схопився  з  дзиглика,  але,  зрозумiвши,  що  гетьмановi
надiслано вiд султана смертний вирок, закляк на мiсцi.
   Тим часом Азем-ага поволi  наблизився  до  стола  i  повагом,  урочисто
поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазнi,  суворi
яничари.
   Юрась прикипiв поглядом до шнурка.
   Це був кiнець. Кiнець усьому - надiям, тривогам, життю.  Вiн  прекрасно
знав, що людина, яка одержувала  вiд  султана  такий  подарунок,  жила  не
довше, нiж потрiбно для того, щоб умерти. I цiнував його султан невисоко -
прислав свiй страшний подарунок не на срiбному, а на дерев'яному блюдi...
   - Hi! Hi! - Вiн затулився рукою,  нiби  захищаючись  вiд  несподiваного
удару. - Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не мiг  султан  вiддати
такий наказ!
   - Султани нiколи не помиляються! - крижаним голосом промовив  Азем-ага.
-  Пробач  менi,  гетьмане  Iхмельнiскi,  але  султанський   наказ   треба
виконувати не гаючись... Ти сам, чи тобi допомогти?
   - Нi-i-i! - несамовито заверещав Юрась. - Не хочу-у-у! Азем-ага  зробив
ледь помiтний знак рукою, i з-за його спини  вийшло  тро?  яничарiв.  Один
схопив Юрася за руки - заломив за спину. Дво? iнших  блискавично  накинули
на шию шнурок, потягли щосили.
   Юрась захарчав, заборсався в петлi, все ще намагаючись  вирватись,  але
зразу ж зiв'яв, поник.
   Так нiхто i не зрозумiв - помер вiн вiд удавки чи  вiд  страху.  Тiльки
тодi,  коли  з  гетьманом  було  покiнчено,  Азем-ага  звернув  увагу   на
Многогрiшного, що стояв нi живий нi мертвий.
   - Ти допоможеш  нам,  Свирид-ага?  Винесеш  труп.  -  I  повернувся  до
яничарiв, що стояли позаду. - Давайте лантух!
   Один з яничарiв швидко розгорнув  великий  лантух,  iншi  схопили  труп
гетьмана i головою опустили вниз. Потiм мiцно зав'язали.
   - Бери, Свирид-ага! -  наказав  Азем-ага.  -  Послужи  востанн?  сво?му
гетьмановi!
   У Многогрiшного з переляку вiдiбрало мову,  а  ноги  нiби  приросли  до
пiдлоги.
   - Ти що - оглух? - штовхнув його у спину яничар. Йому допомогли звалити
мiшок на плечi, не гаючись  рушили  з  будинку.  Попереду  йшов  Азем-ага,
позаду - яничари.
   Многогрiшний  ледве  плентався.  Вiд  страшно?  поклажi,   що   каменем
придавлювала його плечi, у нього  макiтрилося  в  головi.  Був  певен,  що
востанн? ступа? по землi.
   На вулицi повернули  праворуч,  до  Турецького  мосту.  Надворi  стояла
темна, хмарна нiч. Мiсто нiби вимерло -  нi  перехожого,  нi  вогника,  нi
собачого  гавкоту.  Тiльки  важке  сапання  Многогрiшного  порушувало   цю
могильну тишу. На мосту Азем-ага зупинився.
   - Сюди!
   Хтось пiдштовхнув Многогрiшного до кам'яних  перил.  Вiн  спiткнувся  i
лантух з гуркотом упав до нiг Азем-аги.
   - Тихше ти, шайтанове насiння! - вилаявся ага. - Кидайте!
   Яничари схопили лантух i жбурнули через перила вниз, у невидимi холоднi
води Смотричу. Звiдти через деякий час, бо русло рiки лежало  в  плибокому
каньйонi, долинув глухий сплеск i зразу ж розтанув пiд кам'яним склепiнням
мосту.
   Многогрiшний перехрестився.
   - Господи, упокой його душу!
   - Аллах упоко?ть... i  прийме  його  в  сво?  райськi  сади,  -  сказав
Азем-ага. Було незрозумiле, говорить вiн серйозно чи насмiха?ться.  -  Вiн
вiрно  слугував  падишаховi  i  заробив  собi  царство  небесне...  А  ти,
Свирид-ага, забирайся звiдси! Якнайшвидше i якомога далi. Зрозумiв?
   Як було не розумiти!
   Многогрiшний мовчки вклонився i кинувся  навтiки.  Вiн  уявив  мертвого
Юрася Хмельницького i подумки подякував боговi за те, що то не на його ши?
зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що  то  не  його,  скоцюрбленого  в
тiсному мiшку, котять по слизькому камiннi холоднi каламутнi хвилi...
   Секретар Талентi, схиливши в поклонi довгасту голову, покриту  рiдiючим
чорним чубом, вийшов з королiвського кабiнету i,  не  зачиняючи  за  собою
дверей, сказав:
   -  Його  ясновельможнiсть  пан  круль  ласкаво   дозволив   тобi   пане
Комарницький, зайти на коротку аудi?нцiю.
   Арсен вступив до знайомого кабiнету.
   Собеський сидiв за широким столом,  теж  широкий,  огрядний,  з  кучмою
злегка посрiбленого  сивиною  волосся,  i  пильно  дивився  на  нього.  На
жовтавих  щоках  пробивався  легкий  рум'янець.  Король  був  явно  чимось
схвильований.
   Арсен вклонився.
   - Доброго здоров'я, ваша ясновельможнiсть!
   - А-а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе!  Вiтаю,
вiтаю героя Вiдня. Я нiколи не забуваю тих, хто хоробро  бився  пiд  мо?ми
знаменами... Сiдай, будь ласкавий. Розповiдай, з чим прибув!
   Арсен зробив кiлька крокiв до столу, але не сiв.
   - Ваша ясновельможнiсть, допущена велика несправедливiсть i  я  при?хав
просити у вас допомоги й захисту...
   - Несправедливiсть!.. О ?зус!  I  тут  несправедливiсть!  Зда?ться  вся
сьогоднiшня Польща зiткана з одних несправедливостей! -  вигукнув  король,
видно, все ще перебуваючи в полонi сво?х думок чи пiд  впливом  перервано?
розмови з секретарем...
   - Про  якi  несправедливостi  говорить  ясновельможний  пан  король?  -
здивувався Арсен. - Скажiть, хто образив королiвську милiсть - i я...
   - Нi, нi,  не  те,  тут  одна  шабля  не  допоможе,  -  замахав  руками
Собеський.  -  Магнатськi  iнтриги,  магнатське   сво?воленство   руйнують
польську державу! Ось що ранить менi серце! Кожен тягне в свiй бiк.  Нiхто
не дума? про ойчизну, а тiльки про сво? ма?тки, про свiй гонор. Поки  була
явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк-так держалося купи, а тепер -
мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич  -
магнатом! Всюди - розбрат, пiдкупи, тяганина  по  судах,  збройнi  на?зди,
грабунки, розбiй... Нiхто не бо?ться королiвсько? влади, всяк поклада?ться
на шаблю. Анархiя - та й годi!
   Арсен мовчав, сторопiвши вiд такого королiвського одкровення.
   Помiтивши його розгубленiсть,  Собеський  схаменувся  i  вже  спокiйним
тоном запитав:
   - То що ж трапилося? Вiд кого я повинен тебе захистити?
   -  Не  мене,  ваша  ясновельможнiсть...  Допущена  несправедливiсть  по
вiдношенню до вiдомого вам полковника  Семена  Палiя,  який  теж  не  менш
хоробро бився пiд знаменами вашо? ясновельможностi з турками...
   - Аз ним що ско?лось?
   -  Його  пiдступно  схоплено  в   Немировi   людьми   пана   Станiслава
Яблоновського i запроторено в кам'яницю в Пiдкамiнному...
   - За вiщо?
   - Без нiяких пiдстав... Тiльки  тому,  що  його  оговорив  один  давнiй
недруг,  заявивши,  нiбито  полковник  прихильно  ставиться  до   гетьмана
Самойловича i до Москви...
   Собеський вiдкинувся на спинку стiльця.
   - А якщо то правда?
   - Нема жодного доказу, ваша ясновельможнiстьi Ви самi бачили, як  Палiй
не шкодував життя i сил  нi  пiд  Вiднем,  нi  пiд  Парканами...  Козацьке
вiйсько, фастiвський полк i всi полки на  Правобережжi  обуренi  свавiллям
Яблоновського. Ми всi просимо вашу ясновельможнiсть  захистити  полковника
вiд  несправедливого  обвинувачення  i  наказати  гетьману   Яблоновському
випустити його з ув'язнення!
   - То пан Комарницький, чи то пак  Кульчицький  -  козак?  -  здивувався
Собеський.
   - Так, ваша ясновельможнiсть.
   - О-о! Тодi менi зрозумiло, чому пан так одстоюе Палiя... Ну, власне, я
нiчого не маю проти полковника.  Вiн,  безперечно,  хоробра  людина,  i  я
нiколи не забуду його звитяг пiд Вiднем. Скажи Яблоновському, що я  просив
розглянути це дiло доброзичливо... Тим бiльше, що я не  хочу  мати  нiяких
ускладнень з Москвою бо ми тракту?мо зараз про вiчний мир i союз  iз  нею,
про спiльну вiйну проти Османсько? iмперi!...
   Король затарабанив пальцями по столу, i Арсен зрозумiв: це був знак, що
аудi?нцiя закiнчилася.
   Йому стало прикро на  серцi.  Отже,  його  далека  по?здка  закiнчилася
нiчим. Собеський не вiдмовив у допомозi, але й не допомiг.  Замiсть  листа
гетьмановi обмежився розпливчастими словами: "Скажи  Яблоновському,  що  я
просив розглянути це дiло доброзичливо?" Та гоноровитий магнат  засмi?ться
йому в обличчя i вижене  геть!  Нiяко?  упевненостi,  що  вiн  виконав  би
письмове розпорядження короля, а словесне побажання - тим бiльше...
   Арсен мовчки вклонився i вийшов.
   Минаючи  розкiшнi,  цяцькованi  золотою  фарбою   дверi   королiвського
кабiнету, мимоволi пригадав, як вiн колись пiд  Чигирином  просив  захисту
для Романа Во?нова, коли того заарештував генерал  Трауернiхт,  i  одержав
таку ж вiдмову... Виходить, можновладцi  всюди  однаковi,  хай  ?м  грець!
Простiй людинi за цими позолоченими  дверима  правди  не  знайти.  Мабуть,
сподiвайся козаче, тiльки на власнi сили, на власну шаблю!
   Валка в'?хала у Пiдкамiнне i зупинилася на майданi перед замком.  Сонце
вже сiло за небосхил, i вiд похмурих фортечних стiн  та  гостроверхих  веж
падали на землю чорнi тiнi.
   - Гей, хлопи, тут ставати на  нiчлiг  заборонено!  -  гукнув  од  ворiт
вартовий гайдук. - Насмiтите, а потiм прибирай пiсля вас!
   - Не кричи, пане! Ми не глухi! - вiдповiв Арсен, одягнутий у  звичайний
селянський одяг - бiлi полотнянi штани й сорочку та  солом'яний  бриль.  -
Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожнiми руками при?хали на ярмарок.  -  I
вiн поплескав долонею по крутобокому барилу.
   Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, пiдстаркуватий гуцул  з
Прикарпаття, заклiпав очима, а потiм облизнув язиком сухi, спраглi губи.
   - Невже пиво?
   - Та ще й яке! А до пива знайдеться й тараня з самого Днiпра.  -  Арсен
моргнув хлопцям - Яцьковi й Семашку. - Ану нацiдiть пановi пару кухлiв! Та
виберiть гарну рибину! Щоб пан зостався задоволений  i  дозволив  нам  тут
переночувати...
   Яцько пiднiс чималий кухоль.
   Гайдук спочатку заперечливо покрутив головою  -  на  вартi  ж,  мовляв.
Потiм трохи подумав. Зважував, мабуть, пити чи не пити. Зрештою прицмокнув
язиком, оглянувся - чи нiкого не видно - i тiльки тодi взяв кухля до  рук.
Нюхнув. На обличчi вималювався вираз подиву.
   - Е-е, отаке у вас пиво, братця? Побий мене грiм, якщо це не горiлка! -
Вiн приклав вiнця до  вусатого  рота,  зробив  один  ковток,  розсмакував.
Пустив задоволене очi пiд лоба, а потiм видудлив кухоль до дна. - Х-ху!  А
тепер, хлопче, не завадить i пивця, якщо ?!
   Пиво вiн пив поволi, смакуючи i за?даючи таранею.
   - Ви гарнi хлопцi, як бачу... Просто чудовi? Коб не служба, то  i  я  з
вами тут переночував би! ?й-богу! Вже вечорi?, i було  б  зовсiм  непогано
вкластися на возi, пiдмостивши сiна, та й задати хропака! Га? -  пащекував
вiн, хмелiючи.
   Арсен знову пiдморгнув Яцьковi. Той  пiднiс  ще  один  кухоль  горiлки.
Гайдук з удаваною хитрiстю помахав  пальцем  перед  Яць-ковим  носом,  але
випив.
   - Може б, ти гукнув сво?х  товаришiв?  -  спитав  Арсен.  -  А  то  ?м,
бiдолахам, нiчого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти!
   - Е-е, не варт, ?й-богу! - пробелькотiв уже добре сп'янiлий  гайдук.  -
Нас тiльки дво?... Я на воротях, а один, новенький, внизу, бiля  каземату.
Якийсь миршавий, нiкчемний... Вiн, мабуть, i горiлки не  п'?,  ледащо!  Бо
такий набасурманений, що й на мову  не  зда?ться.  Сидить  та  все  дума?,
дума?. А що видума?, спитай його?..
   - А кого ж ви стережете?
   - Кажуть, якесь велике цабе... Бо добрячi на нього кайдани надiли!
   - А коли ж тобi,  друже,  замiну  пришлють?  Чи  отак  сам  всю  нiч  i
стовбичитимеш?
   - Яка там у бiсова батька замiна! Набридне  стояти  -  пiду,  стукну  в
дверi, мовляв, виходь котрий! Хтось i вийде...
   Вiн уже ледве тримався на ногах.  Язик  заплiтався,  мов  перевесло,  а
голова все схилялася на груди. Горiлка валила його з нiг. Щоб  не  впасти,
вiн обiперся на полудрабок.
   - Зда?ться, готовий? - тихо промовив  Роман,  пiдходячи  до  переднього
воза. - Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней - сiдлають...
   - Гаразд, - погодився Арсен. - Кладiть його, хлопцi! Вiн хотiв  поспати
на сiнi - хай спить! Та жупан знiмiть - Спихальський одягне!
   Яцько i Семашко зняли  з  гайдука  жупан,  а  самого  кинули  на  воза,
прикрили попоною. Вiн щось замугикав - i вiдразу заснув.
   Тим часом над  мiстечком  опустився  синiй  весняний  вечiр.  До  замку
долинули дiвочi пiснi, парубоцький смiх, а десь далеко  може,  на  другому
кiнцi мiстечка, не вгаваючи, бринiли невтомнi цимбали.
   Коли конi були осiдланi, козаки повитягали заховану у возах зброю.
   - Друзi, хто залиша?ться тут - пильнуйте! - сказав  Арсен.-  Як  тiльки
почу?те пострiли, крики або свист - мчiть на допомогу! Зрозумiли?
   - Зрозумiли, - вiдповiв хтось. - Хай вам щастить!
   Арсен i Спихальський з  групою  козакiв  рушили  до  замку.  Хвiртка  у
воротях, як вони й сподiвалися, була вiдчинена. На подвiр'? темно й  тихо.
Тiльки в одному вiконцi свiтилося.
   Арсен пiдкрався - заглянув крiзь шибку. У  великiй,  з  низькою  стелею
кiмнатi покотом спало кiлька гайдукiв. Ще дво? скидали  одяг  -  ладналися
спати. Тiльки бiля столу сидiв один безвусий юнак i шматком грубого  сукна
до блиску начищав пiстолi, цiла купа яких лежала перед ним.
   "Не ждуть лиха, - подумав Арсен i, намацавши на дверях  засув  тихенько
натиснув  на  нього  рукою.  -  Хай   посидять.   Може,   обiйдеться   без
кровопролиття..."
   Залишивши  кiлькох  козакiв  на  чатах,  вiн  повернувся  до  входу   в
кам'яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський.
   - Сюди, - шепнув пан Мартин. - Обережно! Сходи крутi  -  можна  й  карк
зламати...
   Вийнявши з-за пояса пiстоль, вiн перший почав спускатися вниз. За ним -
Арсен, Роман, потiм - Яцько, Семашко та Метелиця.
   Десь у глибинi блимало свiтло. Почулося протяжне позiхання вартового.
   Спихальський скрадався тихо,  мов  кiт,  тримаючись  рукою  за  кам'яну
стiну. З пiдземелля дихнуло могильним холодом i цвiллю.
   На останнiй сходинцi вiн зупинився, обережно виглянув з-за рогу.  Довге
пiдземелля тягнулося лiворуч i  праворуч  вiд  нього.  В  мурованiй  стiнi
виднiлися потемнiлi вiд сиростi й часу дверi з загратованими вiконцями.
   Магнатська в'язниця! Видно, не  один  хлоп  скуштував  у  нiй  жахливих
тортур!
   Бiля дверей, на низькому ослiнчику,  сидiв,  закутавшись  у  кожушинку,
вартовий. Невеликий олiйний лiхтар, що висiв пiд  стелею  освiтлював  його
кудлату овечу шапку i сутулi плечi.
   Почувши шарудiння, вiн стривожено запитав:
   - Хто там? - I, пiдвiвшись, наставив мушкета.
   Спихальський вирячив очi: на вартi в пiдземеллi стояв давнiй знайомий -
Свирид Многогрiшний.
   - Холера ясна! - загримiв його могутнiй голос пiд низьким склепiнням. -
Невже це ти, пане Свириде? А я й  не  знав,  що  ми  обидва  на  службi  у
ясновельможного пана гетьмана!
   - Перепрошую пана,  з  ким  честь  маю?  -  не  впiзнаючи,  допитувався
Многогрiшний.
   - Холера! Невже не впiзна?ш Мартина Спихальського?
   - О, пан Мартин!  Нiяк  не  сподiвався  зустрiтися  з  тобою  в  такому
мiсцi... То пан служить у ясновельможного гетьмана Ябло-новського?
   - I не перший день! А пан, мабуть, недавно, бо я щось ранiше  не  бачив
тебе серед гайдукiв гетьмана? - спитав Спихальський, виходячи на освiтлене
мiсце i наближаючись до Многогрiшного.
   -  Всього  кiлька  днiв...  Але  ж  служба  собача  -  гибi?ш  у  цьому
пiдземеллi! Може, пан Мартин допоможе менi знайти теплiше мiсце? Хе-хе!  -
I Многогрiший навмисне здригнувся, щоб  показати,  як  тут  по-справжньому
холодно.
   - А чого ж - допоможу! Хе-хе! - передражнив його Спихальський i раптом,
згрiбши за груди, притиснув до стiни, вирвав мушкет. - Пся кревi Нарештi я
тебе злапав! Ниньки тобi стане не тiльки холодно, а й жарко?  Задушу,  мов
слимака!
   - Пане Мартине, ти що - здурiв? Пусти! - заборсався той. На крик прибiг
Арсен з товаришами. Вiн одразу зрозумiв, кого
   впiймав Спихальський, i притримав його руку, що вже вп'ялася в горло на
смерть переляканого Многогрiшного.
   - Так от де ми зустрiлися, дядьку Свириде! - похитав головою. - Усiм ти
служив. А тепер ще й пану Яблоновському!
   -  Звенигора!  -  простогнав   приголомшений   несподiваною   зустрiччю
Многогрiшний.
   - Хлопцi, заткнiть йому рота! - наказав Арсен, звертаючись до  Яцька  i
Семашка. - Зв'яжiть  руки,  щоб  не  втiк,  собака!  Посадiть  на  коня  i
стережiть, мов зiницю ока!
   Яцько i Семашко пiдхопили  Многогрiшного,  якому  зi  страху  вiдiбрало
ноги, i поволокли нагору.
   Арсен кинувся до дверей, крiзь грати яких уже просовувалися чи?сь руки.
   - Батько Семен?
   - Так, голубе! Такi Випустiть мене, хлоп'ята, швидше звiд си! - озвався
з кам'яницi Палiй. На дверях  висiв  мiцний  замок.  Арсен  шарпнув  -  не
пiддався.
   - А ну, синку, пусти мене!  -  вiдсторонив  його  Метелиця.  -  Колись,
бувало, гнув у руках кiнськi пiдкови. Спробую зараз... Чи ? ще сила?
   Вiн ухопив  замок  обома  ручищами  i,  натужуючись  так,  що  аж  лице
побагровiло, поволi почав гнути заiржавiле залiзо. Воно скрипнуло -  дужка
переломилася надво?. Дверi розчинилися - i полковник  опинився  в  обiймах
друзiв. На ногах i на руках у нього гримiли кайдани.
   - Швидше, батьку!  -  гукнув  Арсен.  -  Тiкаймо!  Притримуючи  ланцюги
руками. Палiй вийшов з пiдземелля Йому пiдвели коня, допомогли сiсти.
   - Ну, хлопцi, орли мо?, спасибi вам! - промовив розчулено. Арсен  подав
знак  -  i  загiн,  кинувши  вози,  верхи   помчав   звивистими   вулицями
Пiдкамiнного на схiд...
   На  першому  привалi,  в  лiсi,  вiдбувся   запорозький   суд.   Свирид
Многогрiшний тремтiв, як у лихоманцi. Останнiм часом, видно,  жилося  йому
не з медом, бо споганiв, схуд, змиршавiв, i одяг на ньому телiпався, як на
кiлковi. Його маленькi хитрi очицi перебiгали з одного обличчя на iнше. Та
найдовше затримувались на Арсеновi.
   - Братцi, що ви хочете зi мною робити? - заскиглив.
   - А що роблять зi зрадником? - спитав суворо Метелиця.
   - Я не зрадник...  Побий  мене  грiм,  якщо  я  кого-небудь  зрадив!  -
белькотав Многогрiшний. - Я нi в чому не винен!
   - Ти зрадив вiтчизну, недолюдку! Слугував, мов лакуза, спочатку туркам,
а тепер перекинувся до магната Яблоновського i  продав  йому  за  тридцять
срiблякiв полковника Палiя! Хiба це не зрада? - грiзно промовив Арсен. - I
ти ще смi?ш заявляти, що нi в чому не винен?..
   Козаки стояли щiльним колом,  насупленi,  суворi.  I  Многогрiшний,  що
знiчено схилився  перед  ними,  здався  нiкчемним  плюгавим,  огидним,  як
шолудивий пес.
   Один Семен Палiй не втручався в козацький  суд.  Сидячи  на  конi,  уже
розкутий, смоктав люльку i мовчки дивився на пiдсудного.  "I  звiдки  вони
беруться, отакi слимаки, нiкчеми?  -  думав  при  цьому.  -  Яка  мати  ?х
народжу?? В яких сiм'ях виростають? Чому один  трудiв  i  кровi  сво??  не
шкоду? для вiтчизни, а iнший тiльки й дивиться,  щоб  мати  з  не?  якийсь
зиск, i прода? ?? тому, хто бiльше дасть?"
   Тим часом Многогрiшний почав плакати.
   - Братцi, помилуйте! Не берiть грiха на душу! За безневинну мою  голову
бог покара? вас, яко татiв-розбiйникiв!..
   Арсен вiдчув, що в його серцi пiднiма?ться гнiв, i, щоб стриматись i не
вдарити мерзотника шаблею, правою рукою мiцно, аж до болю, стиснув  пальцi
лiво? руки. Промовив глухо:
   - Не викручуйся. Многогрiшний! Не пощастить! Ми тебе  зараз  судитимемо
козацьким судом, судом честi, i ти повинен перед нами говорити правду. Сам
зна?ш, що за найменшу  брехню  перед  судом  честi  пiдсудний  без  вироку
кара?ться на горло!
   Многогрiшний зблiд ще дужче. Вiн раптом вiдчув, як  язик  у  ротi  став
шорсткий, мов  повсть,  а  серце  з  грудей  шугнуло  вниз  i,  здавалося,
затрiпотiло десь аж у п'ятах. Вiн ледве тримався на ногах.
   - Братчики, - звернувся Арсен до  побратимiв,  -  багато  чого  про  цю
людину, про Свирида Многогрiшного, ми не зна?мо, але чимало  й  зна?мо.  I
те, що зна?мо, незаперечне свiдчить не на його користь. Та  щоб  вiн  -  i
нiхто! - не сказав,  що  ми  вчинили  над  ним  самосуд,  послуха?мо  його
вiдповiдi на нашi запитання, а  потiм  уже  будемо  мiркувати,  що  з  ним
робити... Чи згоднi з мо?ю думкою?
   - Згоднi! - дружно вiдповiли всi.
   - Тодi оберемо суддю... Кого б ви хотiли?
   - Тебе, Арсене! - прогув Метелиця. - Кого ж iще? Ти краще, нiж будь-хто
з нас, зна?ш цього пройдисвiта! Ти й  запитуй  його,  а  ми  послуха?мо  й
зважимо - правду вiн говорить чи нi i чого варта та правда!
   - Згода, згода! - загукали козаки.
   - Тодi й почнемо... - Арсен вийшов у коло, став супроти  Многогрiшного,
промовив тихо,  але  суворо:-  Скажи  нам,  Свириде  Многогрiшний,  чи  ти
коли-небудь був запорожцем?
   - Був, - кивнув той головою i поглянув на Метелицю.
   - Так, був колись, - пiдтвердив старий,  -  але  таким  паскудним,  що,
пам'ятаю, ми за вiщось одного разу присудили покарати його киями... Та вiн
пронюхав про це i вчасно дав драла...
   - Було таке?
   - Було.
   - Тодi перейдемо до пiзнiших часiв... А запитав я тебе про те,  чи  був
запорожцем, щоб знати, як  тебе  карати,  бо,  як  сам  вiда?ш,  нiхто  iз
запорожцiв не пiднiме на братчика руки,  щоб  скарати  його  на  смерть...
Такий наш давнiй звичай...
   - Розумiю, - прошепотiв помертвiлими вустами Многогрiшний.
   - Тепер скажи нам, чи був ти потурнаком?  Чи  мiняв  нашу  християнську
вiру на бусурманську?
   Многогрiшний мовчав, опустивши голову.
   - Ну, чого ж мовчиш! - гарикнув Метелиця. - Було таке?
   - Було... Але ж я не насправдi!
   Козаки переглянулись. Вони не сподiвалися, що  пiдсудний  так  легко  i
швидко визна? себе винним у цьому найтяжчому грiху,  що  був  рiвнозначний
зрадi вiтчизнi.
   - Не насправдi! - передражнив Метелиця. - Ось як  уперiщу  шаблюкою  по
тво?й дурнiй макiтрi, тодi ти зрозумi?ш - насправдi чи нi!
   Арсен поглядом застерiг старого - мовляв, мовчи, батьку!
   - У турецького спагi? лакузою був? - повернувся вiн до Многогрiшного. -
Повстанцiв Мустафи Чорнобородого видав  йому  на  поталу  в  долинi  Трьох
Баранiв?
   Многогрiшний ковтнув слину, мовчав. Тiльки клiпнув очима.
   - У вiйську Юрася Хмельницького служив?  Туркам  допомагав  плюндрувати
Чигирин?
   - Не я один служив...
   - А тепер скажи - скiльки тобi заплатив Кара-Мустафа за Златку?
   - За яку Златку? - Жовтi очицi вп'ялися в Арсена. - Я  не  знаю  нiяко?
Златки!
   - За ту, що викрав у Немировi й одвiз у Кам'янець... Пам'ята?ш,  у  той
вечiр, коли ти мене швиргонув у яму?
   - Я нiкого не викрадав!
   - Брешеш! Сам Юрась  менi  казав  про  це,  коли  ми  iз  Сафар-бе?м  -
пам'ята?ш такого? - допитували його. Та й  Златку  я  визволив,  привiз  у
Фастiв iз самого Стамбула... Це моя дружина. Вона все розповiла...
   Многогрiшний  раптом  упав  на  колiна,  простягнув  руки,  щоб  обняти
Арсеновi ноги.
   - Пробач... Я не знав... Тож проклятий Юрасько менi наказав... Хiба ж я
сам? - Вiн таки схопив Арсенового запиленого чобота i притиснувся до нього
мокрою вiд слiз щокою.
   Арсен гидливо вiдштовхнув його i вiдступив назад.
   - А тепер - останн?... Скiльки тобi заплатив Яблоновський за те, що  ти
допомiг схопити нашого батька полковника Палiя? Скiльки вiн  платить  тобi
за твою iудину службу?
   Многогрiшний стояв навколiшках. Його попеляста,  з  пролисинами  голова
схилилася мало не до землi. Плечi здригалися вiд беззвучного ридання.
   - Мовчиш? Отже, i це правда? - Арсен поглянув на козакiв. -  Який  буде
присуд, товариство?
   На галявинi запала тиша. Чулося тiльки кiнське iржання та в  верховiттi
дерев тихо шелестiв легенький вiтерець.
   - А що довго думати!  -  вигукнув  Метелиця.  -  Цей  пройдисвiт  давно
заслужив собi петлю на шию!
   - Смерть! - коротко кинув Роман.
   - На шибеницю його, харцизяку! - рубонув рукою повiтря молодий Семашко.
   - Скарати на горло, пся крев! - похмуро озвався Спихальський.
   - А ви, батьку Семене? - Арсен повернувся до Палiя. - Що скажете?
   Палiй злiз з коня, повагом наблизився до гурту. Многогрiшний  на  якусь
мить пiдвiв голову, глянув на нього з надi?ю, але вiдразу ж  одвiв  погляд
убiк, бо вичитав у Палi?вих очах зненависть i презирство.
   - Що я скажу? - почав полковник. -  Многогрiшний  сам  уже  винiс  собi
присуд сво?ми ганебними вчинками! У нього не знайшлося  жодного  розумного
слова на сво? виправдання... Тож хай одержу? те, що заслужив!
   - Хай буде так! - сказав Арсен. - Ця людина негiдна  ступати  по  нашiй
землi. Чу?ш, Многогрiшний? Вставай - i виконуй вирок козацького суду!
   - Помилуйте! - пробелькотiв Многогрiшний. - Бiльше не буду!
   - Пiзно схаменувся, недолюдку! Справдi, бiльше не будеш! Виконуй вирок!
- Арсенiв голос прозвучав жорстоко.
   Многогрiшний поволi пiдвiвся. Рукавом витер мокре блiде обличчя.
   - Дайте менi пiстоль, - попрохав жалiбно. - Як милостиню благаю!
   - Нi, ти не заслужив тако? честi! Вiд кулi вмирають во?ни, а зрадники -
вiд зашморгу... Iди i вибирай мотузку. Та мiцнiшу!
   Обвiвши затуманеним поглядом суворих, мовчазних козакiв,  що  обступили
його з усiх бокiв. Многогрiшний поволi зробив кiлька крокiв до найближчого
коня, довго порпався в саквах. Нарештi  знайшов  довгу  вiрьовку  i  почав
тремтячими пальцями в'язати петлю.
   Козаки стояли мовчки. Жоден - анi пари з уст.
   Зробивши зашморги на обох кiнцях вiрьовки, так же поволi, статечно,  як
вiн робив усе до цього. Многогрiшний сiв на коня.
   Козаки знову оточили його, щоб не втiк.
   Всi мовчали. Нiхто нi дi?ю, нi словом не хотiв втручатися  в  катiвськi
приготування. За прадавнiм запорозьким звича?м жоден братчик не мiг  узяти
на себе ганебного обов'язку ката. Засуджений до кари на  горло  запорожець
сам мав приготувати петлю, сам вибрати гiлляку, зав'язати на нiй вiрьовку,
пiд'?хати верхи i, накинувши петлю на шию, вдарити коня ногами пiд боки...
   Многогрiшний довго приглядався до гiлляки. Нарештi  вибрав  наймiцнiшу,
перекинув через не? один  кiнець  вiрьовки,  зашморгнув...  Але  тут  сили
зрадили йому. Вiн похилився на гриву коневi i зарюмсав, мов дитина.
   -  Братчики,  милi,  дорогi  мо?,  простiть!   Помилуйте!..   Або   хоч
застрельте!..
   Вигляд у нього був жалюгiдний. Здригаючись всiм тiлом розмазуючи бруднi
патьоки слiз по обличчю, скавулiв, мов цуценя.
   - Братчики-и-и!..
   - Досить тобi скиглити, нiкчемо! - гримнув Метелиця. -  Сам  зна?ш,  що
нiхто не стане поганити рук об таку паскуду, як ти! Будь же хоч в  останню
хвилину людиною, умри як слiд! А нi  -  влашту?мо  тобi  стовпову  смерть!
Заб'?мо киями, мов скажену собаку! Тож вибирай, що  краще!  Чи  петля,  чи
ки!... Ки?м, як зна?ш, кожен запорожець може луснути тiльки один раз.  Але
не сподiвайся на щасливий кiнець. Я сам так  уперiщу,  що  й  боговi  душу
вiддаси! Ну, вибирай!
   Многогрiшний замовк,  закляк  непорушне,  перелякано,  зi  злобою,  мов
загнаний звiр, блимаючи з-пiд острiшкуватих брiв  довкола.  Потiм  хапливо
заметушився, заспiшив i почав тремтячими пальцями поправляти на собi одяг,
нiби це мало зараз якесь значення. А тодi одним махом накинув на шию петлю
i сильно вдарив коня ногами пiд боки...
   У свiтлицi ?х сидiло п'ятеро: Палiй,  Арсен  Звенигора,  Роман  Во?нов,
Яцько та  Семашко.  На  столi  перед  полковником  лежав  туго  згорнутий,
перев'язаний синьою стьожкою сувiй паперу.
   Палiй пригладив рукою густе волосся, обвiв поглядом присутнiх.
   - Друзi мо?, - сказав урочисто, - ви щойно почули те, ще  я  написав  у
Москву, до правительницi Софi?, та в Батурин, до  гетьмана  Самойловича...
Вважав i вважаю сво? дi? правильними, бо тiльки  звiдти  ми  одержували  й
одержу?мо допомогу пiд час лихолiття, яке  впало  на  нашу  землю.  Ось  i
недавно, коли я сидiв з милостi Яблоновського в  казематi,  з  Ки?ва,  вiд
во?води Шереметьева  прибули  у  Фастiв  двi  валки  возiв  з  харчами  та
збро?ю... Без тако? допомоги нi ми у Фастовi, нi Самусь  у  Богуславi,  нi
Iскра в Корсунi та Абазин у Немировi не змогли б протриматися й року...
   - Правильно, батьку, - сказав Арсен.
   - Залиша?ться допровадити цi листи за призначенням. Комусь треба ?хати,
сини мо!...
   - Кому ж? Нам з Романом доведеться... Правда, Романе? - звернувся Арсен
до свого побратима.
   - Безперечно, - вiдповiв той.
   Але тут пiдвiвся молодий Семашко. Був вiн, як мати, чорнявий, красивий,
з бистрим поглядом темних очей.
   - Нi, батьку, - запально заперечив вiн. - На Арсенову та Романову  долю
випало вже чимало важких дорiг. Пора й мiру знати! А ми  з  Яцьком  тiльки
вступа?мо на одну з них... Тож хай це буде для нас  першим  випробуванням.
Пошли нас! Запевняю - не пiдведемо...
   Палiй любив пасинка, як рiдного сина. I зараз милувався його  красою  i
рiшучiстю, а також чоловiчою мужнiстю, що вже яскраво пробивалася  в  усiй
його молодецькiй зовнiшностi. Вiн не сумнiвався в ньому.
   Потiм перевiв погляд на  Яцька.  Цей  був  голубоокий,  бiлявий,  бiльш
тендiтний. Чи ж витрима??
   - А ти, Яцьку? Яцько твердо вiдповiв:
   - Дозволь, батьку! Не пiдведемо... Колись i нам  треба  починати!  Вони
стояли обидва поряд, юнi красенi, сповненi  житт?во?  снаги,  i  з  надi?ю
дивилися на полковника.
   - Гаразд, - погодився Палiй. - По?дете ви! Справдi, треба  ж  колись  i
вам починати!


   10

   Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволi  здiймалося  вгору
по високому голубому небi. Линув радiсний журавлиний крик  -  кру,  кру...
Гай попiд горою  зеленiв  молодим  листям,  пнувся  вгору  тугим  спiвучим
гiллям. Весело дзвенiв над полями невтомний жайворонок.
   Спихальський пiднiмався узвозом  по  крутiй  дорозi,  ведучи  за  повiд
осiдланого коня. Бiля боку в пана Мартина - шабля,  до  сiдла  притороченi
дорожнi сакви. За ним, на возi  з  напнутою  халабудою,  правувала  кiньми
Зiнька, мiцно тримаючи в тугих, загорiлих на весняному сонцi руках ремiннi
вiжки. За ?? спиною  з  халабуди,  з-помiж  небагатих  домашнiх  пожиткiв,
виглядали двi чорнявi голiвки - хлопчика й дiвчинки.
   Позаду пiшки здиралися на гору Арсен зi Златкою та Роман зi Стехою.
   На високому шпилi, звiдки з одного боку вiдкривався широкий кра?вид  на
красуню Унаву,  що  звивалася  серед  зелених  берегiв,  з  другого  -  на
фастiвську фортецю, що височiла на сусiднiй горi, Спихальський  зупинився,
наставив у блакитне небо гострi шпичаки вусiв, розкинув руки i загукав:
   - Гай-гай, най його мамi, як тутай гарно! Так гарно, що, прошу панства,
схопив би всеньку землю в обiйми, пригорнув до грудей та  й  умер  би  вiд
великого щастя!
   - Не вмирай, пане Мартине! Ми ж iще не раз сподiва?мося бачити  тебе  у
Фастовi в гостях, - сказав, пiдходячи, Арсен i обняв поляка  за  плечi.  -
Знай, що тут завжди будуть тобi радi.
   - Дзенькую бардзо, брате Арсене, за тво? добре серце! Коб  не  туга  за
ойчизною укоханою, то б лишився я тутай з вами,  друзi  мо?  солодкi!  Але
мушу ?хати, бо та земля польська - рiдна i теж  прекрасна,  як  i  ваша...
Вона кличе мене, манить до себе, як мама. - В його голубих очах  зблиснула
сльоза, вiн почав прощатися. - Прощайте, друзi мо? дорогi! Хай вам щасливо
живеться-ведеться! Кохам вас, як рiдних! Не забувайте пана Мартина, а  вiн
вас до останнього дня свого не забуде! Панi Зiнька буде  наспiвувати  менi
вечорами ваших чудових пiсень, а я уявлятиму,  що  знову  з  вами  -  i  в
радощах, i в горi... Якщо доведеться кому з вас бувати  в  наших  краях  -
пам'ятайте, що там ? сiльце Круглик, а в ньому жи? ваш незрадливий друг  i
приятель Мартин Спихальський!
   Останнi обiйми, останнi поцiлунки - i вже пан Мартин  на  конi.  Вдарив
огиря ногами пiд боки, i той затупцяв нетерпляче  перед  далекою  дорогою,
стримуваний ремiнними поводами, забасував, а  потiм  зiрвався  i  пiшов  з
мiсця чвалом.
   Зiнька змахнула зi щiк сльози, сумно всмiхнулася всiм, помахала рукою i
вйокнула на коней. Колеса скрипнули, вiз рушив i покотився по битому шляху
на захiд, все швидше й швидше.
   На  далекому  горбi  Спихальський  зупинився,  пiдвiвся  на  стременах,
помахав шапкою - i за мить сховався за обрi?м...
   - Ну, от i все - нема пана Мартина з нами. Нiби частку серця вiдiрвав i
забрав з собою, - промовив глухо  Арсен.  -  Не  так  давно  розлучився  з
во?водою Младеном i  Ненком,  не  встиг  поплакати  над  могилами  Сiкача,
Iваника i  дiда  Шевчика,  як  довелося,  може,  назавжди  розлучитися  зi
Спихальським... Хоч ти, Романе, не надумай махнути на  Дон,  та  ще  й  зi
Стехою!..
   - За мене не турбуйся. Прирiс я до Фастова, як  кора  до  дерева.  -  I
блакитноокий дончак прихилився до щасливо?, усмiхнено? дружини.
   Арсен обняв ?х за плечi, мiцно притиснув до грудей,  а  потiм  легенько
вiдштовхнув од себе.
   - Ну, йдiть! А ми зi  Златкою  трохи  посто?мо  тут...  Вони  зосталися
вдвох. Стояли на високому шпилi i довго дивилися в той  бiк,  куди  по?хав
пан Мартин з новою родиною. Потiм козак заглянув коханiй в очi, що  синiли
густо, як море... Як вiн любить дивитися в ?хню бездонну глибину!  Як  вiн
рвався до них! Скiльки дорiг сходив, щоб нарештi мати  змогу  кожного  дня
милуватися ?хньою красою! У скiлькох смертей видерся  з  пазурiв,  щоб  не
вицвiли вони вiд слiз i туги!
   Нiжно взяв ?? голiвку шкарубкими, мозолистими  руками,  осипав  обличчя
поцiлунками.
   - Златко! Люба моя!
   - Арсене!
   Тремтiло сповнене весняними пахощами повiтря. I небо, мирне, безхмарне,
дивилося на них з високостi й усмiхалося радiсно вiд розкошi й щастя.
   Сiли. Арсен поклав голову на колiна Златцi й заплющив очi. В одну  мить
промайнули перед його внутрiшнiм зором страшнi картини минулого -  неволя,
втеча, бо?, походи... Для чого те все? Кому потрiбнi муки i кров, злигоднi
й смерть людська? Чи? сповнене чорно? злоби серце бажа? погромiв, пожарищ,
ру?н? Хiба мало на свiтi простору, сонця, тепла? Хiба щастя не у  вiдчуттi
того, що ти живеш, диха?ш запашним повiтрям  рiдно?  землi,  насолоджу?шся
усмiшкою мило? i теплом ?? нiжних рук?
   Арсенове серце млiло i завмирало вiд незнано? досi  втiхи  й  пестощiв.
Златка цiлувала його очi, тонкими  пальцями  перебирала  кучерявого  чуба,
гладила твердi, зарубцьованi шрами. Побачивши  за  вухом  слiд  вiд  кулi,
нагнулась, припала до нього губами.
   - Арсенчику, важко тобi доводилося? - прошепотiла.
   - Важко.
   - Ти бiльше нiколи не кинеш мене? Правда? Будемо вiдтепер завжди разом?
   - Будемо, Златко! Будемо, люба!
   Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простiр, заколисана щастям i
радiсним весняним спiвом жайворонка. Арсен щокою притулився до ??  теплого
колiна, теж вслухався в неповторну музику весни.
   Раптом його вухо вловило ледь чутний тупiт копит. Вiн пiдвiвся,  глянув
довкола. Ген-ген на виднокрузi мчить якась темна цятка.  Що  воно?  Чи  то
вiтер гонить перекотиполе безкра?м степом, чи вершник поспiша? з  важливою
звiсткою?
   Арсен пильно вдивля?ться в далину.  Нi,  не  перекотиполе!  Швидко,  то
зникаючи на хвилину в невидимiй звiдси  балцi,  то  виринаючи  на  зелених
пагорбах, наближа?ться та чорна цятка.
   Гонець!
   Уже видно, як жеврi?, мов головка будяка, малиновий  верх  його  шапки,
iскряться проти сонця самоцвiти на пiхвах здобуто? в боях  дорого?  шаблi.
Летить бистрокрилим птахом дужий кiнь...
   Златка стривожено простежила  за  Арсеновим  поглядом  i  теж  побачила
вершника.
   Хто то? Куди вiн мчить? Невже знову вiйна?
   Арсен мовчки пригорнув кохану до грудей, нiби хотiв назавжди  захистити
?? вiд усього лихого на свiтi.  А  серцем  слухав  далечiнь,  i  йому  вже
вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть у похiд, iржання бойових  коней
на коротких привалах, приглушенi голоси товаришiв i  ледь  чутний  брязкiт
збро? в тривожнiй тишi ночi... I зрозумiв  вiн,  що  його  щастя  коротке.
От-от життя знову покличе на тяжку нескiнченну дорогу, назустрiч вiтрам  i
грозам... Бо й само ж воно - дорога без кiнця!

   1964-1971 Лубни

Популярность: 8, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT