------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Володимир Малик - вiдомий український письменник. Його вiршованi  казки
"Журавлi-журавлики", "Чарiвний  перстень",  "Микита  Кожум'яка"  та  iншi,
повiстi "Чорний  екватор",  "Слiд  веде  до  моря",  "Двоє  над  прiрвою",
iсторичнi  романи  "Таємний  посол",  "Князь  Кий",  "Черленi  щити"  мали
неабиякий успiх.
   В новому iсторичному романi "Горить свiча" автор описує трагiчнi подiї,
якi на цiлi столiття перервали полiтичний та культурний розвиток  України,
- Батиїв погром Києва та розорення iнших наших земель.



   _Замiсть прологу _

   В лiто 6746 (1237). Окаяннi  татарове  зимували  коло  Чорного  лiсу  i
звiдти прийшли тайкома лiсами на Рязанську землю на  чолi  з  царем  їхнiм
Батиєм... I обложили Рязань, i огородили її острогами у мiсяцi  груднi,  в
шiстнадцятий  день...  Князь  же  Юрiй  Рязанський  заперся  в   мiстi   з
мешканцями, а князь Роман вiдступив до Коломни зi своїми людьми.  I  взяли
татари  приступом  мiсто  двадцять  першого  грудня,  убили   князя   Юрiя
Iнгваровича та його княгиню, а людей умертвили -  одних  вогнем,  а  iнших
мечем - чоловiкiв, i жiнок, i дiтей, i ченцiв, i черниць, i священикiв.  I
було безчестя черницям,  i  попадям,  i  добрим  жонам,  i  дiвицям  перед
матерями та сестрами. Тiльки єпископа уберiг Бог: вiн виїхав перед тим, як
татари почали оточувати мiсто. I, перебивши  людей,  а  iнших  забравши  в
полон, вони пiдпалили його...
   I був се  по  лiточисленню  язичникiв-мунгалiв  тапику-iль,  себто  рiк
Курицi.


   В лiто  6747  (1238).  А  татари  пiшли  i  захопили  Москву,  а  князя
Володимира, сина великого князя Юрiя, взяли в полон. I  пiшли  незлiченною
силою, проливаючи кров християнську, до Володимира, i...  взяли  мiсто,  i
пiдпалили його. Побачили князi, i єпiскоп, i княгинi, що  мiсто  горить  i
люди вмирають у вогнi, а iнших рубають мечами, i побiгли - князi в Середнє
мiсто, а єпiскоп i княгиня з невiстками, i з дочкою, княжною Феодорою, i з
онучатами, i з iншими княгинями, i бояринями, i многими людьми - в  церкву
Святої Богородицi i зачинилися на хорах. А  татари  взяли  Середнє  мiсто,
вибили дверi церкви i, зiбравши багато дров, обклали церкву i пiдпалили. I
всi, хто був там, задихнулися - i так вiддали душi свої в руки Господа.  А
iнших князiв i людей татари порубали. I звiдти  вони  розсiялися  по  всiй
землi Володимирськiй... I полонили всi мiста по  Волзi  до  самого  Галича
Мерського... А iншi пiшли до Юр'єва, i до Переяславля,  i  до  Дмитрова  i
взяли тi мiста. А  ще  iншi  пiшли  i  взяли  Твер  i  вбили  в  нiй  сина
Ярославового. I всi мiста захопили в Ростовськiй та Суздальськiй землях за
один мiсяць лютий, i немає такого  мiста  аж  до  Торжка,  де  б  вони  не
побували.
   Звiдти Батий пiшов до Козельська. Був у Козельську князь  великий  юний
по iменi Василiй. Мешканцi Козельська,  порадившись  мiж  собою,  вирiшили
самi не здаватися поганим, а скласти свої  голови  за  християнську  вiру.
Татари ж прийшли i обложили Козельськ, як i iншi мiста, i  почали  бити  з
порокiв[1]. I, вибивши стiну, пiднялися на вал. I зав'язалося тут жорстоке
побоїще, так що городяни рiзалися з татарами на ножах,  а  iншi  вийшли  з
ворiт i напали на татарськi полки так, що перебили  чотири  тисячi  татар.
Коли Батий узяв мiсто, вiн перебив усiх, навiть  дiтей.  А  що  сталося  з
князем Василiєм, невiдомо. Кажуть, у кровi втопився... I  звелiв  Батий  з
тих пiр називати Козельськ  не  Козель-ськом,  а  Злим  мiстом.  Адже  тут
загинуло три сини темникiв[2], i не знайшли їх серед безлiчi трупiв.
   Звiдти пiшов Батий у  Поле,  в  Половецьку  землю.  Iз  книги  iталiйця
Джiованнi  дель  Плано  Карпiнi  "Iсторiя  монголiв":  "У  Команiї  (землi
половцiв) ми знайшли незчисленнi голови i кiстяки мертвих людей, що лежали
на землi, мов гнiй... Тi люди були язичники. Вони не  обробляли  землю,  а
харчувалися скотом, не будували хат, а жили в шатрах. Їх винищили татари i
поселилися в їхнiй країнi, а тих, хто залишився, перетворили на рабiв".
   I був то нокай-iль, тобто рiк Собаки.


   В лiто 6748 (1239). Взяли  татари  Переяслав-Руський[3]  3  березня,  i
єпископа Симеона вбили, i людей побили, i град спалили вогнем, i людського
полону багато взяли, а навколишнi мiста i села вогнем попалили.
   А восени в  силi  великiй  оточили  Чернiгiв,  i  лютий  був  бiй  бiля
Чернiгова. I переможений був Мстислав Глiбович, онук Святослава Ольговича,
i множество вiйська його було перебито, а  сам  вiн  ледве  втiк.  I  впав
Чернiгiв 18 жовтня.
   I був то кака-iль, тобто рiк Свинi.



   Роздiл I. ХАРМАНКIБЕ [4]

   1

   Погромивши  Чернiгiв  i  сплюндрувавши  пiвденну  i  схiдну  Сiверщину,
Менгу-каан[5],  син  Толуя,  онук  Чiнгiсхана,  двоюрiдний   брат   Батия,
спустився зi своїми значно порiдiлими пiсля безперервних боїв  туменами[6]
понад Сеймом та Десною до Києва i третього дня  мiсяця  сiчня  1240  року,
по-монгольському кулкун-iля,  тобто  року  Мишi,  зупинився  на  низинному
березi Днiпра, бiля городка Пiсочена.
   Стояв сонячний морозний день. Шлях ордi перегородила вкрита  торосистою
кригою та приметена снiгом широка рiка.  А  небо  над  нею  було  чисте  i
голубе, як очi орусутської дитини.
   Каан виїхав на невисокий пагорб i  там  зупинив  свого  вороного  коня.
Звiдти довго дивився на стрiмкий протилежний берег,  де  височiли  могутнi
вали i потемнiлi вiд часу та негоди  дерев'янi  заборола  великого  мiста.
Такого великого i пишного, якого каан ще й  не  бачив  нiде.  Скiльки  там
церков i яким щирим золотом сяє позолота їхнiх куполiв та  хрестiв!  А  на
заборолах - тисячi завмерлих вiд жаху городян, i над  ними  тривожно  лине
навкiл нестихаюче калатання дзвонiв на сполох - бем, бем, бем!
   Все це не тiльки здивувало, зачудувало Менгу, а й  потрясло  його.  Яка
велич i краса! Яка могуть! Мiсто  на  горах,  мов  велетенський  корабель,
здавалося, пливло в блакитi над зеленими борами, а  пiд  ним,  унизу,  над
самою рiкою, розкинулося ще  одне  таке  ж  велике  мiсто,  що  з  верхнiм
складало, власне, єдине цiле, бо було  обнесене  спiльним  валом,  хоча  й
нижчим. То був Подiл.
   Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потiм хрипко вигукнув:
   - Харманкiбе! Харманкiбе! Киюв!  Прадавня  столиця  землi  орусутiв!  Я
прийшов, щоб пiдкорити тебе! Я, Мунке, прийшов!
   Йому було рокiв сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий
нiс та невисокий зрiст не видiляли його з-помiж нойонiв[7],  що  трималися
позад нього на деякiй вiдстанi. Але  в  голосi  вчувалася  сила  i  звичка
повелiвати людьми.
   Кiнь  пiд  ним  раптом  нетерпляче   забив   копитом,   нiби   збирався
перестрибнути через рiку,  i  це  нетерпiння  передалося  вершнику.  Менгу
пiдняв камчу[8] i, ткнувши нею прямо поперед себе, владно вигукнув:
   - Ми повиннi взяти це мiсто!
   Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил  на  правах
родича, бо тримав ханську сестру, поправив на  круглiй  головi  оторочений
лисячим хутром малиновий борик i, вклонившись, заперечив:
   - Нинi не вiзьмемо, каане.
   - Чому?
   - Сил малувате. Багато хоробрих  баатурiв  полягло  пiд  Чернiговом,  у
самому Чернiговi та й по всiй Сiверськiй землi.
   - Я не кажу брати силою. Спробуємо взяти  спокусою!  I  хитрiстю!..  Ще
вчора, з дороги, я послав до Киюва одного  орусута.  Вiн  буде  там  моїми
очима i вухами!
   - А якщо обдурить?
   - Не обдурить! У нас у полонi  вся  його  сiм'я  -  жона,  дiти,  старi
батьки... Я пообiцяв йому за вiрну службу забезпечити  їм  тепле  i  ситне
життя, до якого вони всi звикли, бо той орусут був князiвським тiуном. Вiн
повзав передi мною, мов черв'як, i клявся, що зробить усе,  що  я  накажу.
Вiн винюхає там усе, що нам треба знати!
   - Ойє, ойє[10]! Це добре!
   - А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послiв, щоб умовити мешканцiв
Харманкiбе i їхнього коназа Микаїла пiддатися нам по  добрiй  волi.  Пiсля
падiння Переяслава i Чернiгова кияни он  як  нажаханi  нашою  несподiваною
з'явою тут! - i вiн показав на київськi вали, усiянi тисячами людей. - Тож
коли пообiцяємо їм життя, вони з радiстю вiдчинять нам свої Золотi ворота!
   - Ойє, ойє! А потiм що?
   - Потiм?.. Нам би тiльки виманити їх iз мiста, а тодi ми зробимо з ними
те, що робили повсюди, - хитро примружився каан. - Майстрових - у  неволю,
дiвчат i молодиць - воїнам на потiху, а старих, малих  i,  особливо  людей
визначних, багатих та книжникiв - пiд сокиру та соїл[11]!
   - Ойє, ойє! Мудрi слова мовиш, каане! Послати  послiв!  А  може,  рибка
якраз i клюне!.. Тiльки - кого послати?
   Менгу замислився, обвiв поглядом  присутнiх.  Нiхто  не  опустив  очей:
кожному хотiлося стати послом, бо, окрiм слави, ця небезпечна, але почесна
мiсiя при щасливому її завершеннi може принести велике багатство -  рабiв,
золото, срiбло, одяг, зброю. Хто ж не хоче вiдразу розбагатiти?
   - Старшим послом пiде сотник Жокте, - сказав пiсля довгої мовчанки каан
i ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидiв  на  конi  мiцно,
мов дуб, i пожирав каана вузькими чорними очима.
   - Жокте? Простий баатур з аратiв[12]? - пролунало розчароване зiтхання.
   - Вiн заслужив цiєї честi: перший зi своєю сотнею ввiрвався в Чернiгiв,
i там, де ступила його нога, не залишилося нiчого, крiм попелу та  трупiв!
Я люблю хоробрих i безжальних людей! Поїде Жокте i вiзьме з собою чотирьох
- кого сам захоче. А також - терд-жумана[13] Шарапа.
   Жокте  задоволене  ошкiрнувся,   сплигнув   з   коня   i   по   звичаю,
запровадженому Чiнгiсханом, упав перед  кааном  ниць,  простягнув  наперед
руки  i  мiж  ними  поцiлував  мерзлий  днiпровський  пiсок,   перемiшаний
кiнськими копитами з снiгом.
   - О всемогутнiй каане! Дякую за ласку й довiру!..  Тiльки  Шарапа  нiяк
менi взяти - проклятi орусути проткнули тому кипчаковi[14] списом груди.
   - А був ще один кипчак - Осавлук. Здається, вiн теж знає мову орусутiв?
   - Той дiстав стрiлу в ногу i тепер зализує рану.
   - Тодi вiзьми когось iншого, хто знає нашу мову i орусутську або хоча б
кипчацьку i орусутську. Гадаю, знайдеться такий?
   - Серед боголiв[15] мого молодшого  брата  десятника  Жадiгера  є  один
молодий орусут, що був полонеником  у  кипчакiв,  а  торiк  разом  з  ними
потрапив у наш полон, - вiн по-кипчацьки лопоче, як справжнiй кипчак, та й
по-нашому вже добре навчився. То, може, його?
   - Приведи до мене - подивлюся, поговорю з  ним.  Жокте  кивнув  братовi
Жадiгеру, такому ж жилавому, похмурому баатуровi, що виглядав через голови
нойонiв, i той миттю помчав до коша[16]. За якусь хвилину привiв  i  кинув
до  нiг  каановi  раба-орусута,  обiрваного,  брудного,   знеможеного,   з
кангою[17] на шиї.
   - Ось вiн! - буркнув коротко i вiдступив назад.
   - Встань! - наказав Менту. - Як тебе звати? Раб  пiдвiвся,  обтрусив  з
колiн снiг, зняв з кудлатої  голови  стару  кипчацьку  шапку  з  облiзлого
заячого хутра i без страху глянув у вiчi  можновладному  монголовi,  перед
яким тремтiли не тiльки пiдкоренi племена, а й  уся  орда,  бо  Менгу  був
жорстокий та безпощадний.
   - Я Добриня... Правда, пiп назвав мене при  хрещеннi  Костянтином,  але
для батькiв це iм'я було чуже, незвичне,  i  вони  вiдразу  прозвали  мене
по-старовинному - Добринею. Так що я Добриня.
   Менгу пильно вдивлявся в  орусута.  Одягнений  вiн  був  у  пошарпаний,
заяложений кипчацький чапан[18] i взутий у  розбитi  гутули[19].  На  його
густо зарослому, як i в усiх орусутiв, обличчi  яснiли  голубi,  як  небо,
очi. Менгу нiяк не мiг звикнути до такого  кольору  очей.  У  тiй  частинi
Всесвiту, що вже був завойований монголами, люди мають чорнi або карi очi,
а тут, в землi орусутiв, найчастiше -  голубi  або  сiрi.  А  це  -  колiр
Вiчного Неба,  а  на  небi  -  пристановище  Тенгрi-хана,  якому  моляться
монголи. I дивиться цей богол прямо тобi в зiницi - i  вiд  того  на  душi
стає незатишно. А чуб i борода - русявi. А шкiра - бiла-бiла... Дивно.
   Дивно...
   - Скiльки тобi лiт?
   - Двадцять i п'ять, хане.
   "Гм, вiн слово "каан" вимовляє по-своєму - хан",  -  подумав  Менгу,  а
вголос спитав:
   - Мiсто Харманкiбе, тобто, по-вашому, Киюв, знаєш?
   - Ще б пак! Я ж народився i вирiс поблизу Києваї
   - Ой-бой! - задоволене вигукнув Менгу. - Це добре!.. Чим же ти займався
до полону?
   - Я з батьком та братами копав болотну руду i витоплював з  неї  крицю,
сирiч залiзо, i возив до Києва на продаж... А також  орав  землю,  сiяв  i
збирав хлiб...
   - О, клiб, клiб - це добре! I залiзо - добре! Такi умiльцi, як ти,  нам
потрiбнi! Дзе-дзе! - Менгу розплився в усмiшцi. - Але хоч i дуже потрiбнi,
я вiдпущу тебе на волю...
   - Дякую, хане.
   - Рано дякувати. Спочатку треба заробити волю!
   - Заради волi я ладен на все! - вигукнув Добриня. - Що я маю зробити?
   Менгу прижмурив очi, так що вони стали такi  вузенькi,  нiби  прорiзанi
осокою.
   - Я хочу взяти Киюв i посилаю туди послiв, щоб умовили  киян  пiддатися
менi по добрiй волi, без спротиву. Ти пiдеш з ними - товмачем... Вiд  тебе
у великiй мiрi залежатиме - вiдчинять кияни менi ворота чи нi. Якщо умовиш
їх вiдчинити, не проливши кровi, вважай, що з тiєї хвилини  ти  вiльний  i
можеш, мов птах, летiти на всi чотири сторони свiту! Захочеш залишитися  в
Киювi - будеш моїм  баскаком  .  Захочеш  повернутися  додому  -  вiльному
воля... Ти мене зрозумiв?
   - Як  не  зрозумiти?..  -  схилив  у  низькому  поклонi  чубату  голову
полоненик.
   - Отже, пiдеш?
   - Пiду, хане, - i Добриня опустив очi, щоб Менгу не  помiтив  радiсного
блиску i не передумав.
   - Ойє! От i добре! Зараз тобi  принесуть  пристойний  одяг,  що  личить
пословi каана, i ти з  сотником  Жокте  вирушиш  до  золотоверхої  столицi
орусутiв... Iди!



   2

   З тривожно-гнiтючим i  одночасно  тривожно-радiсним  почуттям  у  серцi
ступав невiльник Добриня услiд за своїм господарем, десятником  Жадiгером,
що мав приготувати майбутньому посольському товмачевi  все  необхiдне  для
виконання його важливої мiсiї.
   "Воля! Воля! - бухала в його голову збурена кров. - Неждано!  Негадано!
Неймовiрно! Я можу стати вiльним!  Вiльним!  I  нiхто  вже  не  перiщитиме
камчею по спинi, не штурлятиме, щоб швидше повертався,  не  кидатиме,  мов
собацi, шмат протухлої конини чи баранячий маслак... Невже це буде?  Невже
це не сон?"
   Але тут же серце стислося вiд iншої думки: "Зачекай! Чого радiєш? Чи ти
гаразд уторопав, за вiщо хан обiцяє тобi волю? Чи ти подумав, що станеться
з Києвом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному дiлi? Адже за рiк
мунгальського полону, що виявився незрiвнянно тяжчим  за  половецький,  ти
надивився на кров, на пожежi, на смертовбивства та погроми, ти  знаєш,  що
чекає тих, хто обороняється, i тих, хто пiддається по добрiй волi,  -  для
всiх один кiнець: смерть, полон, насильство, довiчне рабство!"
   Iз важких роздумiв його вивiв рiзкий окрик Жадiгера:
   - Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся... Ось теплий прогнiй,  -  i,
зареготавши,  монгол  показав  на  паруюче  плесо  чистої  води,  -  можеш
покупатися, якщо не боїшся холоду! А потiм одягнешся в нове...  От  тiльки
не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, - у монгольський, кипчацький чи
орусутський?
   - Давай орусутський - у ньому я почуватиму себе зручнiше. Та й  у  моїх
землякiв до мене буде бiльше довiри.
   - Мабуть, я так i зроблю, - погодився Жадiгер. - Орусутського  одягу  у
нас зараз хоч вiдбавляй! Ой-бой!
   Десятник був веселий, балакучий i поблажливий до раба, бо завдяки  йому
став раптом вiдомий самому каановi, а це  означало  дуже  багато  -  може,
навiть прямий шлях до вищих щаблiв у вiйську... Вiн  пiдморгнув  боголовi,
на якому ранiш i ока не зупиняв, круто повернувся на мiцних розкарякуватих
ногах i, коливаючись, швидко подався до своєї сотнi.
   Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривоженi  почуття,  потiм
зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибинi били теплi  джерела,
i йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а  й  справдi,  чому  б  не
скупатися? Вiн швидко нарвав у кущах сухого зiлля, скрутив з нього чималий
вiхоть, роздягнувся i, щулячись вiд морозного вiтерцю, стрибнув у воду.
   Крижана вода опекла його, як вогнем, але вiн пересилив  себе  i  пiрнув
глибше - з головою.
   Тепер стало теплiше. А коли вiхтем та пiщаним  мулом  розтер  тiло,  що
враз запашiло, розчервонiлося, вiдчув навiть приємнiсть  вiд  незвичайного
купання.
   Вiн довго хлюпався, бовтався  у  студенiй  водi,  пiрнаючи  з  головою.
Арати, що зiбралися на березi, щоб подивитися  на  дивака-орусута,  весело
реготали.
   Нарештi прийшов Жадiгер з оберемком одягу та взуття.
   - Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобi пiдiйде!  -  гукнув  з  берега  i
кинув свою ношу на снiг.
   Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув  на  себе  чиєсь  пристойне
вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадiгер задоволене зацмокав язиком:
   - Дзе-дзе! Тепер каановi не соромно буде послати  тебе  з  посольством.
Ходiмо зi мною! Брат Жокте чекає... А я з його сотнею супроводжуватиму вас
на той бiк!
   Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбраннi  стояли  перед  Менгу.
Каан повчав його:
   - Жокте, в Киювi прикинься лагiдним телятком чи навiть  ягнятком  i  не
скупися на ласкавi та облесливi слова - вони все  одно  нiчого  не  вартi!
Обiцяй орусутам життя, захист вiд кипчакiв, якi майже два столiття пускали
їм кров. Обiцяй їм усi блага - земнi й небеснiї Обiцяй усе,  що  на  думку
спаде, аби лиш повiрили i вiдчинили  ворота...  А  коли  не  повiрять,  не
пiддадуться на лестощi та вмовляння, тодi пригадай, що ти йєка-монгол[20],
гордий степовий орел, i скажи їм, що тисячi мiст i сiл уже  впали  до  нiг
Потрясателя Всесвiту та його онука Бату-каана - впаде  i  Киюв!  Вiн  буде
дотла спалений, а головами його непокiрних мешканцiв я перегачу їхню  рiку
Озi, яку вони називають Днiпром! А щоб вони  уявили  собi  свiй  кiнець  i
повiрили,  що  я  слiв  на  вiтер  не  кидаю,  вiзьми  з   собою   п'ятьох
боголiв-чернiгiвцiв - забий їм роти ганчiр'ям, на голови накинь лантухи  i
в останню хвилину перемов потрощи їм черепи шокпарами[21]. Покажи  киянам,
що їх жде, якщо  не  пiддадуться  по  добрiй  волi!  А  пiсля  того  можеш
вертатися назад. Тодi я  розмовлятиму  з  киянами  iншою  мовою!  Ти  мене
зрозумiв?
   Жокте зблiд, нижня його губа вiдвисла.
   - Але ж орусути поб'ють нас пiсля цього, каане! О ару ах[22]!
   - Ти мене зрозумiв? - пiдвищив голос Менгу.
   - Ойє, ойє! Увага i покора! - пролепетав Жокте i  схилився  в  низькому
поклонi. - Зроблю все так, як велить великий каан!
   - Тодi - рушайте!


   3

   Київський берег - пустельний. Жодна жива  душа  не  зустрiла  на  ньому
посольство Менгу. Зате на валах Гори i Подолу - Верхнього i Нижнього мiста
- стояли тисячi киян i з жахом дивилися на загiн вершникiв, що  перебрався
через Днiпро i тепер крутою дорiжкою пiднiмався до Хрещатого яру.  I  було
чого жахатися. Кривава слава линула попереду їхнiх витривалих коней.  Вони
вже погромили i поневолили Залiську Русь, пiдкорили половцiв, що  кочували
мiж Волгою i Днiпром, сплюндрували Переяслав та Чернiгiв, а нинi добралися
до Києва.
   Було чого тремтiти!
   На всiх дзвiницях мiста били на сполох. Гучна луна котилася  на  далекi
околицi - i на Днiпро, i на Десну, i на Либiдь. I серця  людей  стискалися
вiд смертельної туги.
   Перед  Лядськими[23]  ворiтьми,  з  яких  шляхи  вели   до   Кловського
монастиря, до Берестового, до Печорського  монастиря  та  Звiринця,  Жокте
сказав Добринi:
   - Веди нас до Золотих ворiт - головних ворiт Киюва! Бо не  личить  нам,
послам джихангiра[24], вступати до столицi  орусутiв  через  якiсь  бiчнi,
другоряднi.
   Добриня повiв монголiв поза валом на гору.
   Ось i Золотi ворота!  Перед  ними  -  просторий  майдан,  що  поступово
переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишшi, розкинулося велике передмiстя,
де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звiдси  пролягав  битий
шлях на Василькiв та Поросся. А там, далi на захiд,  через  яр  Кудрявець,
виднiється  Копирiв  кiнець[25],  велике  передмiстя,  обнесене  такими  ж
високими валами, як i Київ, тут стояли дерев'янi будинки  купцiв,  багатих
ремiсникiв та людей прийшлих - iудеїв,  грекiв,  нiмцiв,  скандiнавiв,  що
колись давно лише наїздили до Києва з товарами, а згодом  поселилися  тут.
Особливо багато було iудеїв: купцi та ремiсники мали двори  на  Копиревому
кiнцi, а єврейська бiднота заселила обидва узбiччя  Бiлгородського  шляху,
що виходив iз Бiлгородських, або Захiдних, ворiт Копиревого кiнця i вiв до
Бiлгорода на Iрпенi i далi -  в  Болохiвське  князiвство  та  Галичину.  З
Києвом  Копирiв  кiнець  з'єднувався  Iудейськими  ворiтьми.  Ця   дiлянка
київського валу була неприступна для ворогiв.
   Золотi ворота вражали величчю i красою кожного, хто  вперше  бачив  їх.
Збудованi Ярославом Мудрим у 1037  роцi,  на  природному  узвишшi,  ворота
високо пiдносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либедi. Здалеку
- з пiвдня i заходу - виднiлася золота баня церкви Благовiщення, що стояла
на кам'яних стiнах ворiт, i вiд того назвали їх Золотими.
   Добринi  перехопило  дух.  Якi  знайомi,  рiднi  мiсця!  Скiльки  разiв
проїздив вiн з батьком  та  братами  через  Бiлгородськi  i  через  Золотi
ворота, везучи в Київ крицю, збiжжя, дрова! Пiзнiше, коли йому звернуло  з
сiмнадцяти, i сам їздив сюди. А потiм, здавши вантаж купцям чи ремiсникам,
бродив гамiрливими вулицями та  майданами  мiста,  розглядаючи,  як  диво,
величнi собори, боярськi тереми, ошатно одягнутих людей.
   Якi були далекi i щасливi роки! Здавалося, так триватиме довго-довго  -
все життя. Та ба! Чоловiк думає-гадає, а Бог по-своєму повертає...  Одного
дня йому дуже не  пощастило.  I  коли?  Саме  напередоднi  весiлля.  Думка
блискавично сягнула на п'ять рокiв назад. Йому було двадцять, Миланi  йшов
сiмнадцятий рiк. I була вона найкращою,  як  йому  здавалося,  дiвчиною  в
Калиновому  Кутi  -  бiлолицьою,  русокосою,  зеленоокою  i  чистою,  нiби
викупаною в любистку. Коли вони зустрiчалися наодинцi у лiсi  за  Iрпенем,
неподалiк Лисiвського монастиря, чи  в  Рудцi  за  селом,  чи  в  порослiй
лiщиною долинi Кунянцi, над маленькою i тихенькою рiчечкою Олешнею, то вiн
не зводив з неї очей, називав її зiронькою ясною i пересипав  у  руках  її
шовковисте волосся, що пахло сонцем. Як вiн кохав її, як  ждав  того  дня,
коли вони обвiнчаються i по закону вiн зможе назвати її своєю! Ждав, та не
дiждався! Перед самим весiллям поїхав до Києва, щоб купити ще дещо, про що
згадалося  в  передостаннiй  день,  а  коли  повертався  додому,  то  бiля
Бiлгорода дорогу йому раптом перетнули половцi хана Котяна, що шастали  по
селах у пошуках  легкої  здобичi.  Забрали  все:  коней,  воза,  подарунки
Миланi,  матерi  та  сестричцi  Ганночцi,  а  самого  зв'язали  желею[26],
приторочили до воза i потягнули в Половеччину...
   Нiби вчора це було, а минуло п'ять довгих невiльницьких лiт, що здалися
йому вдвiчi довшими. I ось вiн неждано-негадано повернувся на батькiвщину.
Та як! Невiльним мунгальським рабом, полонеником, якого  мунгали,  стократ
жорстокiшi за половцiв, не вбили  тiльки  тому,  що  вiн  умiв  ходити  за
кiньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт i  валянок,
знаходив у болотах руду i витоплював  з  неї  крицю,  кував  ножi.  А  ще,
мабуть, за те, що шпарко балакав  по-половецькому,  а  згодом  навчився  i
по-мунгальському. Вiн став їм потрiбен. Такими умiльцями, хоча  i  тримали
їх у чорному тiлi, вони дорожили.
   А тепер? Що чекає його тепер? Утекти в Києвi? А чи зумiє вiн  обхитрити
досвiдчених мунгальських послiв?
   Його роздуми обiрвав рiзкий голос Жокте:
   - Оце Золотi ворота?
   - Ойє, це вони, - вiдповiв Добриня.
   Жокте зупинив коня посеред майдану за один  перестрiл[27]  до  мiста  i
почав розглядати i ворота, i високий вал, i рiв перед ним, i потемнiлi вiд
часу й негоди заборола, тобто дерев'янi стiни, на яких товпилися кияни.
   - I нiякi вони не золотi! - з розчаруванням промовив Жокте. - Лише баня
церковцi та хрест позолоченi. Та що з того! Хiба їх вiзьмеш з собою?
   Не злазячи з коня, вiн задер голову - аж замалим не впав з неї  лисячий
малахай - i примружив очi на киян, що мовчки дивилися  на  невиданих  досi
чужинцiв.
   - Ген їх скiльки висипало! Скажи їм, терджумане, щоб  вiдчинили  ворота
послам джихангiра Мунке! Та хай не гаються!
   Добриня виїхав наперед, приклав долонi до рота - голосно загукав:
   - Кияни! До  вас  прибуло  посольство  вiд  мунгальського  хана  Менгу,
двоюрiдного брата Батиєвого. Вiдчинiть ворота!
   Кияни, що стояли на надбрамнiй вежi, почали перешiптуватися. Потiм один
перегнувся через забороло i гукнув у вiдповiдь:
   - Дуже велике посольство! Бiльше ста чоловiк! Як же його впускати?
   Голос його був владний, а одяг добротний - видно, боярин якийсь.
   Жокте пожував сухими губами, подумав.
   - У мiсто ввiйде лише п'ять послiв  з  товмачем  та  полонениками.  Вам
боятися нiчого!
   - А чого посли хочуть? Можна i так перемовитись! - не пiддався боярин.
   Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луцi сiдла.
   - Ну, якi перемови, коли ви вгорi,  а  ми  внизу?  Кияни  знову  почали
радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарештi пролунав той же голос:
   - Гаразд, ми впустимо вас. Але вiйсько хай залишається на мiсцi.
   Жокте оскiрнувся, в його вузьких очицях спалахнули радiснi вогники.
   - Вай-пай! - поплямкав задоволене губами. -  Видно,  наша  слава  мчить
попереду  наших  коней!  Нам  вiдчиняють  ворота!..  Якщо  мешканцi  Киюва
вiдчинять їх i перед Мунке-кааном, то це буде найбiльша i зовсiм безкровна
для нас перемога в  цьому  походi!  А  ми  повернемося  додому  багатiями!
Вай-пай!
   Вiн  був  задоволений  початком  своєї  посольської  дiяльностi  i   не
приховував цього перед пiдлеглими. Тi теж плямкали губами:
   - Вай-пай!
   Тим часом забрязкотiли ланцюги - i через рiв було перекинуто  пiдйомний
мiст. Розчинилися окутi залiзом дубовi ворота, з грюкотом пiднялися  важкi
залiзнi грати. Шлях до Києва був вiльний.


   4

   Щоб терджуман не втiк,  Жокте  помiстив  його  мiж  послами  i  п'ятьма
невiльниками-чернiгiвцями, що iз зв'язаними руками i накинутими на  голови
лантухами брели посерединi. За ними пильно пантрували  дебелi  баатури,  у
кожного з них - шабля при боцi та  на  зап'ястi  правої  руки  на  мiцному
ремiнцi - замашний дубовий шокпар.
   Посли йшли  не  поспiшаючи.  Жокте  на  викривлених  ногах,  як  гусак,
коливався попереду, приглядався уважно до  чужого  мiста  -  до  валу,  до
будiвель, до вулиць та людей, бо знав, що каан  обов'язково  розпитуватиме
про все це.
   Приглядався i Добриня, i серце його млiло,  що  знову  побачив  Київ  i
руських людей, але й гiрко робилося, що  прийшов  сюди  вiсником  великого
нещастя.
   Iде вiн Золотоворiтською вулицею - прямо до Софiї  -  i  думає.  От  би
кинутися стрiмголов у натовп, що запрудив  вулицi  й  майдани,  пiрнути  у
нього, зникнути, заховатися, розчинитися, як розчиняється  дрiбка  солi  в
водi, забути i про Менгу, i про Жокте, i про господаря Жадiгера, i про всi
злигоднi, незгоди, муки та страхiття, яких довелося зазнати в неволi, та й
податися додому - в Калиновий Кут. Та щоб по дорозi не зустрiлися йому  нi
половцi, нi татари...
   Калиновий Кут! Такий вiн близький! Всього тридцять  чи  сорок  верстов.
Уночi був би вдома!
   Уява переносить його в рiдне сiльце. Розташоване  воно  на  видовженому
пiвостровi. З пiвдня тече Iрпiнь, зi сходу - Олешня, з  пiвночi  -  Рудка.
Лише на заходi пiвострiв сполучається з материком, i на цьому перешийку  -
Рокитне озеро, а на його березi - батькiвська хижа,  де  вiн  народився  i
зрiс. I всюди, куди не глянь - заростi калини! Навеснi  сiльце  потопає  в
бiлому її цвiту, восени - червоне вiд  ягiд.  За  Iрпенем,  на  узвишшi  -
Лисiвський монастир, а довкола - лiси, лiси, лiси... Калиновий Кут!  Чи  ж
побачить  вiн  його  коли-небудь?  Чи  ж  зайде  до  рiдної   хатини,   чи
зустрiнеться з батьком, матiр'ю, з братами Василем та Iваном, з сестричкою
Ганночкою? А Милана? Що з нею? Яка вона? Минуло ж п'ять лiт!  Жива?  Чекає
на нього? Чи давно замужем?
   Туди, туди, у рiдний  край  рветься  його  серце!  Хоч  би  одним  оком
поглянути на нього, дихнути його живлющим повiтрям, настояним  на  запахах
зеленого бору, пожовтiлого лугу та  кисло-терпкої  калини,  дiзнатися,  що
там, вдома, розпитати про Милану - жде вона його чи, може, давно забула?
   Вiн пiдводить очi - i вдалинi бачить Софiю. Пiд холодним зимовим сонцем
сяють здлотом її хрести на банях, i думки його повертають в iнший бiк.
   Нещасний! Як ти можеш зараз думати про  Калиновий  Кут,  про  батька  й
матiр, про Милану, коли перед тобою Київ i ти йдеш, щоб допомогти вороговi
поневолити його або  й  знищити?  Що  робити?  Що  робити?  Втекти?  Нiяк!
Вiдмовитись перекладати? Жокте знiме голову. Умовляти киян здатися? Та  як
же можна! Що станеться з Києвом, з цими пишними храмами,  князiвськими  та
боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогнi, все розвiється
прахом!..
   Застерегти киян, щоб не пiддавалися? Та  як?  I  чи  послухаються  вони
його?
   Думки билися в головi, як пташки у клiтцi, а вiдповiдi на  них  вiн  не
знаходив. Iшов мовчки мiж чужими людьми, спотикався на нерiвнiй  дорозi  i
знову поринав у думки i цiпенiв душею вiд важкого передчуття та розпуки.
   Нарештi їх привели на майдан перед Софiєю. Довкола  коливалося  людське
море, над яким не вгавав шум голосiв. На папертi, якраз  перед  входом  до
собору, стояв у оточеннi  бояр  i  лiпших  мужiв  немолодий  уже  чоловiк,
мабуть, той, що вiв перемови з Золотих ворiт. Вiн був одягнутий  у  теплий
кожух, на ногах мав м'якi - i теж  на  хутрi  -  жовтi  чоботи,  а  вкрита
срiблястим iнеєм боброва шапка пасувала до його невеликої,  з  проблисками
сивизни бороди.
   Послiв поставили перед ним, i вiн довго розглядав їх. Потiм промовив:
   - Я київський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви  хто?  До  кого  ви
прийшли i чого хочете?  Добриня  перетлумачив  його  слова  послам.  Жокте
притис руку до грудей - низько вклонився.
   - Я Жокте, посол Мунке-каана до  киювського  князя  Микаїла,  а  прибув
сюди, щоб вести з ним розмову про мир.
   Тисяцький Дмитро перевiв очi на Добриню.
   - А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же  ти  опинився  серед
них?
   Добриня розповiв про себе, про свої  поневiряння  у  полонi,  а  потiм,
ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту:
   - Боярине, хан Менгу прислав послiв, щоб умовити киян здатися без  бою.
Але ти не вiр їм! Не вiр! Жодному слову не вiр нехристям!
   Вiн хотiв ще щось сказати, але тут над майданом пролунали рiзкi окрики:
   - Розступiться! Розступiться! Дорогу  князевi!  Натовп,  що  замкнув  у
тiсному колi монгольське посольство, розступився - i на майдан  ввiгналося
десяткiв два верхiвцiв. Попереду на бiлому конi їхав невисокий сивобородий
вершник у червоному корзнi, накинутому поверх кожуха, та чорнiй  соболинiй
шапцi.
   - Князь Михайло! Князь  Михайло  Всеволодович[28]  -  прошелестiло  над
майданом.
   Князь спiшився. Його враз оточили бояри i гриднi. Тепер було видно,  що
вiн середнього зросту, сивобородий, голубоокий,  i  було  йому  далеко  за
п'ятдесят. Життя вже проклало на  його  обличчi  помiтнi  слiди,  пригнуло
плечi, але вогню в очах ще не погасило.
   - Пiдведiть послiв, - звелiв вiн. Посли пiдступили ближче. Жокте зробив
вiд них ще крок наперед.
   - Коназ Микаїло, мiй повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом.
Я сотник Жокте.
   - А то що за люди з тобою, що голови їм позакривано мiхами?
   - То подарунки, але їх я вручу тобi пiзнiше.
   - Чого ж хоче Менгу-хан?
   - Мунке-каан прислав сказати, що вiн не хоче  проливати  нi  вашої,  нi
нашої кровi, а тому наказує тобi вiдчинити  ворота  Киюва  i  визнати  над
собою владу Бату-каана, онука великого Чiнгiсхана.
   Михайло Всеволодович почав блiднути. Пiд оком у нього затiпалася  жилка
- вiрна ознака страшного збудження. Але вiн стримався вiд вибуху  гнiву  i
знову запитав:
   - Що ще велiв тобi  сказати  Менгу-хан?  Жокте  розплився  в  улесливiй
усмiшцi.
   - Вiн сказав, що коназ Микаїло - розумний  чоловiк  i  не  захоче,  щоб
столиця орусутiв, така велика i гарна, була взята приступом, як  Переяслав
чи Чернiгiв, зруйнована, пограбована i спалена, а її мешканцi  щоб  своїми
тiлами угноїли киювську землю. Тому вiн  сподiвається,  що  завтра  вранцi
кияни вiдчинять ворота i вийдуть з мiста, щоб нукери[29] каана  могли  без
перешкод перелiчити їх для визначення податкiв,  якi  вони  сплачуватимуть
щороку нашим баскакам. Каан запевняє, що у тих, хто  проявить  покiрнiсть,
жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, вiн їм обiцяє життя i свободу!
   Князь завмер, нiби йому вiдiбрало мову. Стояв непорушно  i,  здавалося,
не дихав. Лише було видно, як розширювалися зiницi його  очей  та  з  лиця
поволi стiкали залишки рум'янцiв i воно ставало жовто-восковим.
   Завмерли i бояри у нього за спиною. I гриднi,  i  городяни,  що  темною
стiною товпилися довкола, теж притихли. Що вiдповiсть князь?
   А Михайло Всеволодович все мовчав.
   Вагався?  Чи  був  такий  приголомшений,  що  втратив  дар   мови?   Чи
роздумував, як вiдповiсти?
   Мовчанка затягувалася. Добринi навiть здалося,  що  князь  схитнувся  i
ось-ось упаде. Як йому допомогти - пiдхопити, пiдтримати?
   Та тут iз князiвського почту виступив i став  поруч  з  князем  високий
худий чоловiк. Одягнутий вiн був скромно - в баранячий  кожух  та  кудлату
баранячу шапку. З-пiд шапки виступав  гострий  посинiлий  нiс.  На  тонкiй
зморшкуватiй шиї висiв на шнурку, вибившись iз-пiд рiдкої цапиної  бороди,
срiбний хрест.
   - Княже, не погоджуйся! - вигукнув вiн. - Це обман! Не  вiдчиняй  ворiт
клятим моавитянам!
   Князь вiд того вигуку аж здригнувся, нiби пробудився вiд сну.
   - Радиш, Федоре, не пiддаватися? А що ж тодi? Чи не буде нам гiрше?
   Боярин Федiр з молодих лiт був найближчим другом i порадником  князя  i
мав на нього великий вплив. Глибоко вiруючий фанатик-аскет,  вiн  разом  з
княжим  духiвником  отцем  Iваном  заронив  у  душу  немiцного   тiлом   i
податливого  духом  князя  безмежну  вiру  в  триєдиного  Бога,  любов   i
прив'язанiсть до православних обрядiв, а разом з тим став порадником  i  в
мирських дiлах.
   - Хай i гiрше буде, але ми повиннi оборонятись!
   - Але ж їх багато! Чи ж зумiємо вiдбитись? Федiр задумався.  I  тодi  в
розмову вступив тисяцький Дмитро.
   - Їх не так багато, княже. Втiкачi з Чернiгова кажуть,  що  їх  тут  ке
бiльше одного тумена. А киян - п'ятдесят тисяч! -  вiн  швидко  глянув  на
Добриню i кинув: - Про це, хлопче, послам - нi слова!
   Добриня на знак того, що зрозумiв, опустив повiки, а князь здивувався.
   - Так це ж усiх - з жiнками, дiтьми та старими!  Але  Дмитро  стояв  на
своєму:
   - Воями стануть усi чоловiки, княже!  Допомагатимуть  жiнки  й  отроки!
Киян буде не менше,  нiж  татар!  Окрiм  того,  нас  захищатимуть  могутнi
київськi вали та заборола - вистоїмо, княже!
   - Та й Бог нам допоможе! - вигукнув Федiр, i його великi очi,  звернутi
до неба, блиснули дивним сяйвом. Князь оживився, щоки його зарожевiли.
   - Справдi, Бог нам допоможе. Не може вiн допустити, щоб  поганий  Батий
узяв гору над християнами! - Голос його змiцнiв,  плечi  розпросталися,  i
вiн уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. - Як тебе
звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловiк? Перекажи послам...
   - Його звати Добринею, княже,  -  пiдказав  тисяцький  Дмитро.  -  Менi
здається, йому можна вiрити...
   - Добриня? Гарне iм'я... Перекажи послам,  Добрине,  хай  вертаються  з
Богом назад. Ворiт ми не вiдчинимо!
   Не встиг Добриня розкрити рота, як  iз  натовпу  вискочив  невiдомий  i
кинувся перед князем на колiна.
   - Княже! Княже! Дозволь слово мовити! Вiн здер з голови заячу  шапку  i
труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло  густою  бородою,
теж чорною, як i чуб, i на ньому видно було лише хрящуватий прямий нiс  та
маленькi, вузько посадженi чорнi,  як  вуглинки,  очицi,  що  знизу  вгору
свердлили князя, мов буравчики.
   Князь вiд несподiванки оторопiв.
   - Ти хто?
   - Хiба не впiзнаєш, княже? - незнайомець пiдвiвся. - Я ж колишнiй  твiй
тiун з Путивля... Доман. Князь пильнiше заглянув у його обличчя.
   - Доман?.. А й справдi Доман... Пригадую. Як ти опинився тут?
   Доман скривився, сплеснув руками.
   - Княже, батечку наш, коли б ти  тiльки  бачив,  що  зробили  поганi  з
Путивлем! Ми вирiшили було, як оце  i  ви  зараз,  оборонятися.  Думали  -
вистоїмо! Заборола мiцнi, високi, люду збiглося з околиць немало... Та  де
там! Хiба проти сили вистоїш? Татари-мунгали полiзли на нас зi всiх бокiв,
як сарана! Закидали iз пращ камiнням, розтрощили ворота пороками,  будiвлi
пiдпалили - i ввiрвалися в город, мов стадо лютих зубрiв! Що вони  робили!
Вбивали, рiзали, в'язали, знущалися з жiнок та дiвчат! Не знаю, що з моїми
- загинули чи в неволi. А менi вночi пощастило втекти - i ось  я  тут  уже
другий день. I прошу тебе, княже, благаю - врятуй  Київ  i  всiх  нас!  Не
допусти, щоб з Києвом зробили те ж, що з Чернiговом та Путивлем!  Погодься
на вимогу Менгу-хана, бо iншого шляху до порятунку немає! Або  пiдкоритися
- i жити, або загинути! Я знаю - тi села i городища на Сiверщинi,  якi  не
чинили опору, Менгу пощадив, а тi, що виступили проти нього збройне, висiк
упень! Невже ти хочеш i собi такої долi, своїм ближнiм i всiм киянам?
   - Що ж нам робити? - знову засумнiвався-завагався князь.
   - Пiти на угоду з Менгу-ханом! - гаряче почав переконувати його  Доман.
-  Дати  вiдкупного!  Погодитися  виплачувати  данину.   Тiльки   так   ми
врятуємося!
   - Вiдкупного? - про данину князь нiби недочув, а ухопився за думку  про
вiдкуп. - Коли б же погодився, можна було б назбирати щось i  вiдкупитися.
Чи як ти гадаєш, Федоре?
   Було  ясно,  що  Михайло  Всеволодович  хоче  миром  уладнати  дiло   з
Менгу-ханом. Надiя була хистка, непевна, та вона вже полонила його.
   I боярин Федiр, i боярин Дмитро мовчали. Мабуть, не могли ще  до  кiнця
збагнути всього того, що наговорив тут Доман. А той витягнув до князя своє
вузьке обличчя i ще гарячковитiше зашепотiв:
   - Княже, невже ти хочеш, щоб тебе на старостi лiт тягнули на арканi, як
упослiдженого раба, а дочок та невiсток твоїх,  онук  твоїх  поганин  узяв
собi на потiху? Подумай! Я даю тобi добру пораду. Ти врятуєш  себе,  сiм'ю
свою, Київ i всiх киян! Княже!
   Добриня вiдчув, як у серцi закипає  гнiв.  На  що  пiдбиває  князя  цей
чоловiк? На самогубство! На  добровiльну  смерть  князiвської  родини,  на
загибель Києва! А сам на що сподiвається? Що виживе? Але ж  вiн  нещодавно
втратив усю родину - чого ж тодi так дбає про себе?
   - Княже! -  несподiвано  голосно  вигукнув  Добриня.  -  Не  вiр  цьому
чоловiковi! Не знаю чому, але вiн пiдмовляє тебе на лихе дiло! Я цiлий рiк
провiв серед мунгалiв i на власнi очi бачив, як вони ставляться i до  тих,
кого завоювали силою, i  до  тих,  кого  пiдманули  улесливими  обiцянками
здатися їм добровiльно. Однаково! Передусiм вони вбивають лiпших  людей  -
князiв, бояр, книжникiв, а також малих та старих, що нездужають  працювати
на них. А всiх iнших обертають на рабiв! То невже ж кияни погодяться  самi
пiдставити шию пiд нiж кочовика? Невже власними руками вiдчинять  вороговi
ворота до свого мiста? Так знай же, княже: доля киян буде  однакова  -  чи
стануть вони на вал зi зброєю в руках, чи здадуть  Київ  Менгу-хановi.  Як
тiльки Менгу в'їде в мiсто, усiм тут буде смерть  або  неволя!  То  вже  ж
лiпше загинути вiльними людьми, як переяславцi та  чернiгiвцi,  нiж  самим
всунути голову в пащу кривавому звiровi!
   Останнi слова Добриня вигукнув так голосно, що  почув  весь  майдан,  i
кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:
   - Княже, не пiддавайся!  Будемо  оборонятися!  Київ  вистоїть!  А  якщо
судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогiв немало  прихопимо  з
собою! Не пiддавайся, княже! Цей муж добру пораду подає!
   Жокте  спочатку  спокiйно  вслухався  у  перемови   князя   зi   своїми
пiдлеглими, вважаючи, що так i мусить бути,  -  така  важлива  справа,  як
здача мiста, не вирiшується без суперечок. Але  коли  загвалтували  простi
люди, вiн захвилювався.
   - Чого вони кричать?
   - Не дозволяють вiдчиняти ворiт, - вiдповiв Добриня.
   - А коназ що каже?
   - Думає i вагається. Не знає, що робити.
   - Вагається! - обурився Жокте. - Чого йому вагатися? Хiба вiн не  знає,
що пiвсвiту вже впало до нiг  Чiнгiсхана  та  його  джихангiрiв,  а  друга
половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна,  i  ми  скоро  пiдкоримо  весь
свiт!
   Михайло Всеволодович вислухав i вiдповiв:
   - Скажи йому, що нам потрiбен час для роздумiв - день, два або й три...
   - Три!.. - сердито  вигукнув  Жокте.  -  Та  завтра  вранцi  Мунке-каан
повинен в'їхати в Киювi Якi там два чи три днi!
   Тут закричав тисяцький Дмитро:
   - Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде!  Ми  не  здамо  Києва  нi
завтра, нi пiслязавтра! - I повернувся до князя. - Ми будемо  оборонятися,
княже! Це воля всiх киян!
   - Так, так! Ми будемо оборонятисяi - Майдан загув, загаласував: -  Геть
послiв! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!
   Народ почав напирати з усiх бокiв. Гриднi ледве стримували його.
   Князь повернувся до боярина Федора.
   - Що робити, боярине?
   - Глас народу - глас божий, - вiдповiв той. - Вiдправ послiв, княже,  i
готуйся до оборони! I хай буде те, що має бути! Все в руцi Божiй!
   Князь подумав i сказав:
   - Гаразд, так i зробимо! Бо сором нам буде, якщо  здамо  вороговi  Київ
без бою!
   Доман, що стояв весь цей  час  мовчки,  раптом  упав  перед  князем  на
колiна, схопив його руку, заблагав:
   - Княже, не поспiшай! Подумай ще! Бо погубиш i себе,  i  Київ,  i  всiх
нас! I це вiр оцьому зайдi, - вiн оглянувся на Добриню, -  оцьому  хитрому
пiдступному змiєвi, що пiдмовляє тебе на зло! Одумайся!
   Але його голос потонув у ревi розлютованої юрби.
   - Що це за один? Звiдки вiн узявся?  Чому  пiдбиває  князя  видати  нас
мунгалам? У поруб[30] його!
   - Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!
   - У поруб! У поруб!
   Доман зiщулився, втягнув голову у плечi, злякано озирався. Вiн знав, що
натовп не любить жартувати. Досить найменшої iскри - i спалахне полум'я. I
загасити його буде неможливо.
   Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той пiдкликав гриднiв.
   - Вiзьмiть цього чоловiка - посадiть у поруб! Хай не баламутить людей!
   Домана схопили - потягли. Вiн запручався, закричав:
   - Княже! Несправедливiсть чиниш! Кого в поруб - мене? Я ж  служив  тобi
вiрою i правдою! I зараз хочу добра!
   Та князь махнув рукою:
   - Ведiть!
   Доман люто глипнув на нього, зашипiв щось у бороду, але його  штурхнули
ззаду в спину i потягли на княжий двiр.
   Натовп поволi  вгамувався,  i  князь,  переконавшись,  що  кияни  мають
твердий намiр оборонятися, окрiплим голосом звернувся до Добринi:
   - Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не  здамо!  Хай  так  i  скажуть
Менгу-хановi: не здамо! Будемо битися до останнього!
   Жокте сплеснув руками, голос його затремтiв.
   - О небо! О золоте сонце! Що вiн мовить! Мангуси[31] скаламутили  розум
коназу Микаїловi! Нiчим iншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку.
Тепер менi доведеться виконати наказ джихангiра! О аруах!
   - Про що вiн каже? Я не розумiю його, -  здивовано  уп'ялився  в  посла
князь.
   Жокте зблiд, стиснув  кулаки,  обличчя  його  потемнiло,  стало  хижим,
твердим, а очi звузилися, як у рисi, що готується до стрибка на здобич.
   - Зараз зрозумiєш, коназ! Зараз зрозумiєш! Ти не уявляєш, на що  прирiк
себе, своїх близьких i всiх киян, а тому я покажу тобi,  що  тебе  очiкує!
Дивись!
   Жокте дав  знак.  Нукери  силомiць  поставили  на  колiна  полоненикiв,
зiрвали з їхнiх голiв мiхи. I  тут  кияни  побачили  перед  собою  п'ятьох
немолодих уже чоловiкiв з  забитими  ганчiр'ям  ротами,  вибалушеними  вiд
недостачi повiтря очима, сповненими жаху. Вони задихалися,  але  нiчим  не
могли допомогти собi, бо їхнi руки були зв'язанi за спинами.
   - Боже мiй! - вигукнув князь,  упiзнавши  в  полонениках  чернiгiвських
бояр. - Що з вами зробили!
   Вiн подався до них, але не встиг i кроку  ступити,  як  нукери  пiдняли
шокпари i блискавично опустили  їх  зi  всiєї  сили  на  голови  нещасних.
Обливаючись кров'ю, полоненики мовчки попадали в снiг.
   Це сталося так несподiвано для всiх, що в першу мить нiхто й  слова  не
змiг вимовити! Над майданом запала зловiсна тиша. Князь смертельно зблiд i
затулив обличчя руками.
   I серед цiєї тишi пролунав скрипучий голос Жокте.
   - Дивiться, орусути, - так буде з кожним, хто не пiдкориться  нам,  хто
виступить супроти монголiв! Так буде i з вами, кияни, якщо ви не вiдчините
нам ворiт вашого мiста i не вийдете з нього з шапками в руках i поясами на
шиях[32] - i не поклонитеся славному Мунке-каановi! Тепер я сказав усе!
   Поки Добриня перекладав цi жорстокi слова, вимовляючи їх  голосно,  щоб
чули всi в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений  тим,
що сталося. А  як  закiнчив,  тиша  враз  лопнула,  вибухнула  несамовитим
криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву.
   - Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм!
   Темна розбурхана хвиля зi всiх  бокiв  ринула  на  посольство.  Палаючi
гнiвом очi, широко розкритi, перекошенi вiд лютого крику  роти,  затиснутi
корчуватi кулаки були страшнi i безпощаднi.
   Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них,
даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука  -
в останню мить вирвала iз приреченої на смерть купки чужинцiв, якi  тiльки
тепер, здається, зрозумiли, що  самi  натворили,  i  швиргонула  в  тiсний
натовп бояр та гриднiв.
   - Стiй тут, хлопче, бо загинеш нi за що!  -  почувся  голос  тисяцького
Дмитра.
   Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:
   - Люди! Що ви робите! Зупинiться! Це ж  посли  таки!  Та  його  слабкий
голос загубився, як пiщинка у вихорi. Це й справдi був живий вихор, смерч,
що налетiв на монголiв зi всiх  бокiв,  раптово  закрутив,  завихрiв  -  у
криках, галасi, стогонах, тупотi нiг i жахливому  хряскотi,  що  доносився
десь знизу, з-пiд нiг, i потiм, утративши силу, затих, розтав,  щез,  нiби
його й не було, полишивши пiсля  себе  на  закривавленому  снiгу  стоптанi
сотнями нiг, розтерзанi сотнями рук знiвеченi тiла  баатурiв,  що  полягли
поряд з тiлами чернiгiвських бояр.
   Коли страшна хвиля людської ненавистi трохи вiдхлинула, князь  схопився
за голову.
   - О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послiв!  У  вiдповiдь  почулося
зле:
   - Якi то посли? Скаженi  пси!  Убивцi!  Скiльки  мiст  наших  розорили,
скiльки люду винищили - не злiчити! Собакам - собача смерть!
   Поволi галас затих - i на майданi запала тиша.
   Князь безпорадно оглянувся на бояр.
   - Ну, що будемо тепера робити? Наперед виступив тисяцький  Дмитро.  Очi
суворi, над ними - крутi злами кострубатих брiв.
   - А що робити? Послiв не воскресиш. Залишається одно  -  готуватися  до
оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!
   - Мабуть, що так, - погодився Михайло Всеволодович.  -  Куди  ж  подiти
трупи?
   - Викинути за ворота - мунгали пiдберуть.
   - Гаразд. Накажи гридням - хай викинуть! Та починай, боярине,  готувати
людей до облоги - завтра Менгу-хан пiдступить до Києва. А  я  розпоряджуся
видати зброю iз князiвських запасiв...


   5

   Як тiльки князь з почтом поїхав до Володимирового города,  де  протягом
двох з половиною столiть у кам'яних хоромах жили  великi  князi  київськi,
боярин Дмитро запитав Добриню:
   - У тебе яке-небудь пристановище в мiстi є? Переспати де є?
   - Немає, - вiдповiв той.
   - Тодi тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати... Але спочатку  -
дiло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.
   Вiн тут же, на Софiйському майданi,  розпорядився  викинути  за  ворота
тiла  монгольських  послiв,  наказав  оповiстити   мешканцiв   Печерського
монастиря. Берестового, Звiринця, Клова, Дорогожичiв, Мишоловки  та  iнших
околиць, щоб негайно тiкали до мiста, пiд захист валiв; видiлив людей, якi
мали поїхати до князя i взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже
з усiма сотниками та  десятниками  i  видiлив  кожному  дiлянку  валу  для
оборони, вислав до мiських ворiт i на вали нiчну сторожу.
   У клопотах минуло коротке зимове надвечiр'я. Коли стемнiло i всi почали
розходитися, боярин пiдiйшов до Добринi.
   - От, здається, i все. Що могли, те зробили.  Гадаю,  Менгу  не  посмiє
вночi переходити Днiпро, тож гайда додому! Уже  давно  i  обiд  прочах,  i
вечеря чекає на нас!
   Йти було недалеко - у бiчну вулицю неподалiк Софiйського собору. Дмитро
йшов попереду, бо вже стемнiло, Добриня поспiшав за ним.  Поскрипував  пiд
ногами снiг - бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився
спати. Ворота багатьох дворiв були ще розчиненi: когось там чекали,  хтось
заходив, хтось виходив, звiдусюди  доносився  людський  гомiн.  Вiдчуваючи
тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рiй.
   Тисяцького ждали теж. Хвiртка - настiж, на  подвiр'ї  палав  смолоскип,
там стояв гурточок людей, iз стаєнь чулося кiнське iржання.
   - Не сплять мої, - сказав боярин. - Та й кому до сну тепер?
   Йому назустрiч кинулися двi жiночi постатi.
   - Дмитре! Ладоньку мiй! - вигукнула старша жiнка, повна,  але  рухлива,
одягнута в мережаний вишивкою бiлий кожушок. - Як ти довго! Що там?  Невже
нас чекає доля Переяслава та Чернiгова? Невже всьому кiнець? Боже-Боже!
   Дмитро обняв її за плечi.
   - Анастасiє, боярине моя, навiщо так думати? - Вони пiдiйшли до  гурту.
- Який же це кiнець? Київ не так просто взяти. Немає на Русi  -  та  й  по
всiх українах[33] - вищих i мiцнiших  валiв,  як  нашi!  Та  й  людей  тут
бiльше, нiж будь-де! Є кому захищатися! До нього пригорнулася менша.
   - Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолi! Я
вмiю стрiляти з лука! Ти вiзьмеш мене? Я не хочу живою  потрапити  до  рук
чужинцям!
   При свiтлi смолоскипа Добриня побачив нiжне дiвоче  обличчя,  засмученi
темнi очi, в яких спалахували чи то зiрки, чи iскорки  вiд  вогню,  чистий
лоб пiд хутряною  шапкою  та  розльотистi,  мов  крильця  ластiвки,  чорнi
бровенята.
   Дмитро нахмурився.
   - Янко! Люба моя! Тобi, отроковицi, не мiсце на валу.
   - А я вже не отроковиця, тату, - вередливо заперечила дiвчина.  -  Менi
пiшов шiстнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича -  так  не
мала, а як на вал - так мала! Її бровенята затрiпотiли, насупилися. Дмитро
усмiхнувся, поцiлував дочку в лоба.
   - Витязю  мiй  дорогий!  Я  знаю,  ти  змалечку  була  забiякувата,  як
хлопчисько. Але одно дiло - показувати свiй норов перед батьком-матiр'ю та
братами, якi тебе люблять, а зовсiм iнше - з луком та мечем вийти на  вал,
пiд ворожi стрiли. Нi, не жiноче це дiло - вiйна! Тобi  треба  думати  про
замiжжя i щоб порадувати свого батька онуками, а ти...
   - Таточку! - ще вередливiше скрикнула Янка. - Ось не заїкайся менi  про
замiжжя! Нi за кого я не пiду! Тим бiльше за Домажирича! Дуже треба! Та  й
взагалi ще не народився той хлопець, якого  я  вподобаю!  А  Домажирича  -
нiколи! Чуєте? Нiколи! Як за нього, то краще на вал!
   - Ну, що-бо ти говориш, Янко! - сплеснула руками бояриня.
   Всi засмiялися. Тут ще стояли двоє молодикiв та двi жiнки. Добриня лише
глянув на них i вiдразу зрозумiв, що то сини боярина Дмитра,  -  настiльки
схожi були на батька. Поряд з ними - їхнi жони.
   Дмитро потиснув синам руки, обняв кожного.
   - Миколо! Степане!  Давно  прибули?  Як  же  ви  не  потрапили  в  руки
мунгалам?
   - Перед самим смерком прибули,  тату,  -  вiдповiв  той,  якого  назвав
Миколою, мiцний плечистий молодик. - А вiд мунгалiв Бог милував. Ми їх  не
бачили - в'їхали через Бiлгородськi ворота, куди вони не дiсталися.
   - Що там у наших селах за Iрпенем? Обмолотилися вже?
   - У Музичах обмолотилися, а в Личанцi скоро закiнчать.
   - Збiжжя привезли?
   - I валку збiжжя, i дров, i меду двi дiжки, i дьогтю, i сiна,  i  трьох
бичкiв на м'ясо привели...
   - А де ж люди? Чому я їх не бачу? Де тiуни?
   - Як почули про татар, то i слухати не захотiли,  щоб  переночувати,  -
втрутився у розмову Степан. - Розвантажили вози, вхопили по  шматку  хлiба
та сала - i додому!
   - В темну нiч?
   - Нiч не страшна, татари страшнi!
   - Добре, що ви проскочили, бо завтра було б пiзно... Ну, що ж -  ходiмо
вечеряти. Та послухаємо оцього парубка  Добриню,  який  прибув  у  Київ  з
мунгальськими послами вiд самого Менгу-хана.
   Тепер усi поглянули на незнайомця, що скромно  стояв  осторонь.  Микола
навiть присвiтив смолоскипом, щоб краще роздивитися.
   - Та вiн нiякий не мунгал! Наш чоловiк!
   - Наш, наш, не лякайтеся, - усмiхнувся у вуса Дмитро. - Ходiмте  ж!  Бо
ми добряче намерзлися!
   У просторiй горницi,  куди  зайшли  всi,  було  тепло:  вiд  обкладеної
кахлями груби пашiло  приємним  духом.  У  бронзових  пiдсвiчниках  горiли
свiчки. А край довгого  столу,  заставленого  мисками,  кухлями,  жбанами,
сидiла пiдстаркувата служниця i годувала трьох дiток  -  двох  дiвчаток  i
хлопчика.
   Замурзанi молочною кашею малята, як тiльки  уздрiли  боярина,  покидали
ложки i кинулися до нього.
   - Дiдусю! Дiдусю!
   Дмитро схопив їх  жужмом,  пiдняв  поперед  себе,  залоскотав  бородою.
Малята заверещали вiд утiхи, по-обхоплювали дiдуся  рученятами  за  шию  i
притулилися щiчками до його лиця.
   - Ой, який холодний! Потiм гуртом закричали:
   - Погуцикай нас, дiдусю! Погуцикай! Дмитро  пiдкинув  їх  кiлька  разiв
угору - аж їм дух захопило - i передав нянi.
   - Вiзьми їх, Горпино, та веди спати, а ми сядемо до столу.
   Видно, тут кожен мав за столом своє  постiйне  мiсце.  На  покутi,  пiд
образами, сiли боярин з бояринею. Дмитро показав Добринi, щоб сiв по праву
руку вiд нього. Насупроти Добринi, по лiву руку вiд матерi, - Янка, далi -
Микола з жоною, а Степан сiв з жоною на лавi поруч з Добринею.
   Поки чашник наповнював келихи  i  кубки,  всi  мовчали.  Потiм  теж  не
поспiшали братися за ложки  -  ждали,  поки  голова  родини  подасть  знак
розпочинати трапезу. Та Дмитро задумався i сидiз мовчки.
   Добриня вiдчував себе у незвичнiй обстановцi  незатишно,  сидiв  скуто,
закам'янiло i тихцем розглядав горницю та людей, з якими звела його  доля.
Але раптом помiтив, що i його розглядають теж. I не тихцем, а вiдверто.  В
нього втупилися очима i бояриня Анастасiя, i Микола, i Степан, i Янка.
   Вiн трохи було знiяковiв, та потiм подумав, що немає чого  знiчуватися.
Сьогоднi вiн сидить з ними в боярських хоромах, а  завтра  тут  про  нього
забудуть, та й вiн сам буде хтозна-де. До того ж життя  протягом  багатьох
лiт терло його i м'яло так, що  вiн  уже  звик  до  всього.  Чого  ж  йому
нiяковiти пiд поглядами цих бояр та боярчукiв?
   I вiн пiдвiв очi.
   Насупроти нього сидiла Янка. Була вона тендiтна, нiби пiдлiток. Червоне
платно, вишите срiблом, щiльно облягало її ставну постать i  ледь  помiтнi
груди, що лише недавно почали наливатися  дiвочою  принаднiстю.  На  бiлiй
шийцi червонiв разок дрiбних коралiв, а густе  чорне  волосся,  що  пухкою
короною огортало її голiвку, спадало за спину тугою косою.
   Боже, яке гарне створiння!
   Вона нагадала йому Милану, якою та  була  п'ять  чи  шiсть  рокiв  тому
назад. Але образ Милани вже розплився в просторi часу, утратив чiткiсть  i
свiжiсть, а це дiвча було зовсiм близько, таке чисте, по-дитячому нiжне  i
разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце i на мить затуманилася
голова.
   Вiн спiймав її погляд i був вражений, бо помiтив у ньому щось таке,  що
змусило його пiдвести на неї очi ще й ще раз.  На  вигляд  вона  здавалася
отроковицею, а погляд її був не по-дитячому осмислений, глибокий,  зрiлий,
нiби належав дорослiй, життям умудренiй жiнцi.  У  ньому  вже  не  було  й
краплини того вередування, з яким вона зверталася до  батька,  а  навпаки,
була якась загадковiсть, заглибленiсть i цiкавiсть.
   В наступну хвилину, коли вiн удруге зиркнув на неї, той погляд був  уже
зовсiм iнший - у ньому раптом заблискотiли  якiсь  лукавi  iскринки,  нiби
вона уздрiла в ньому щось чудне i смiшне.
   А потiм, коли зиркнув утретє, - ще iнший. На цей раз йому  здалося,  що
дiвчина просто зневажливо, навiть з огидою  розглядає  його  розпатланого,
хтозна-вiдколи не стриженого чуба, що важкою гривою спадає на плечi,  таку
ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний.
   Вiн злегка почервонiв. А як би вона дивилася на  нього,  якби  зустрiла
таким, яким вiн був ще сьогоднi вранцi, - брудним обiрванцем? Та ще коли б
почула нестерпно смердючий дух  затхлих  маслакiв,  якими  його  годували,
кiнського та власного поту, що нiколи не полишав його, коли б побачила  те
дрантя, що звалося його одягом... Добре, що вiн скупався i  переодягся,  а
то б не залишалося нiчого iншого, як пiд тим  поглядом  провалитися  крiзь
землю.
   Вiн ще раз зиркнув на неї. На цей  раз  її  темнi  очi  були  смутнi  й
глибокi, як серпнева нiч. Де  й  подiлося  оте  загадкове,  смiхотливе  та
пустотливе, що так його збентежило! Вiн хотiв глибше розiбратися  в  цьому
новому для нього поглядi, але тут його думки перервав боярин Дмитро, який,
зiтхнувши, сказав:
   - Рiднi мої! Дорогi мої! Два лiта жили ми в передчуттi  близької  бiди,
яка вже прокотилася вогненним смерчем по добрiй половинi  нашої  землi,  i
ось дiждалися: вона стоїть уже на нашому порозi! Наступають  для  Києва  i
Київської землi суднi днi - прийшли дикi i лютi племена - гоги  й  магоги,
безбожнi моавитяни, мунгали-татарове. Ранiше ви  чули  про  них  лише  вiд
утiкачiв-бiженцiв, а нинi побачили самi... Та не будемо  загодя  лякатися!
Не будемо загодя ховати себе! Київ - город великий, люду у нас  багато,  з
нами  князь  Михайло  Всеволодович  з  дружиною,  вистоїмо!   Тож   будемо
сподiватися на краще!.. А зараз - до трапези! I хай вона буде не останньою
в нашому життi!
   Вiн перехрестився i почав їсти. Це ж саме зробили всi iншi.
   Добриня був страшенно голодний. Упродовж п'яти рокiв  вiн  не  пригадує
дня, коли був ситий. А сьогоднi взагалi не мав i  рiски  в  ротi.  Щоб  не
привертати до  себе  уваги  боярина  та  його  домочадцiв,  вiн  намагався
стримуватися - їв поволi. Та скоро забув про це. На столi -  свiжий  хлiб,
якого вiн не тiльки не їв п'ять рокiв,  а  й  не  бачив;  гречана  каша  з
гусятиною, солонi огiрки та квашена капуста, налисники, перекладенi  сиром
i запеченi в сметанi. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть
озвiрiла  вiд  безконечного  голодування,  вiд  недоїдкiв  половецьких  та
мунгальських. А тут раптом - така своя, звична з дитинства смачна  їжа!  I
вiн мимоволi забував про все i про всiх. Мiцнi  зуби  з  хрумкотом  кусали
присмажену шкоринку хлiба, з  вовчою  пожадливiстю  рвали  гусячу  печеню,
хрускали соковитими  огiрками  та  капустою,  змащеною  запашною  рижiєвою
олiєю.
   В одну таку мить, коли вiн, забувши про все, запихався за обидвi  щоки,
його погляд упав на Янку.
   I тут вiн завмер. Недожований кусень  застряв  йому  в  горлi:  дiвчина
тримала перед собою дерев'яну ложку з кашею, але  не  їла,  а  поверх  неї
дивилася через стiл на нього, i знову в її очах було щось таке, що змусило
його густо почервонiти.
   "Мабуть, я їй здаюся бридким чудовиськом, - подумав вiн з досадою. - Ще
б пак! Патли i борода - як у попа, а пожадливiсть - як у вовка! Є  з  чого
чудуватися!"
   Йому було нiяково, соромно, i вiн вiдклав ложку.
   Боярин Дмитро помiтив це i теж витер вуста рушником.
   -  Не  поспiшаймо...  Вечiр  довгий,  а  все,  що  в  мисках,   наше...
Поговоримо... Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.
   - Питай, боярине, - тихо промовив Добриня.
   - Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашої господи, то розкажи, хто ти
i звiдки, як жилося тобi в неволi. Все розкажи! Все нам цiкаво знати!
   Добриня сумно усмiхнувся.
   - Якщо все пригадати, то й ночi не вистачить для розповiдi.
   - Всього не треба. Спочатку - хто ти, звiдки, як потрапив у неволю?
   - Ну, це найлегше... Родом я з Калинового Кута, що над  Iрпенем.  Якраз
насупроти Лисiвського монастиря - через рiчку...
   - Знаю, - кивнув головою Дмитро. -  Це  недалеко  вiд  наших  вотчин  -
Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приiрпiнських лiсах та
плавнях. Гарнi мiсця! Розкiшнi!
   - Лiпших i не зiськати! Сходив я i нашу землю, i  Половецьку,  а  такої
розкошi, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали  так.  Село  наше
розташоване в самому кутi, утвореному рiчками  Iрпенем  та  Олешнею,  а  з
третього боку - Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навiть узимку не
замерзають криницi-джерела та прогної. Рудка багата на залiзну руду, i  ми
витоплювали з неї добру  крицю,  яку  привозили  в  Київ  на  продаж...  З
четвертого боку, вiд заходу сонця,  Калиновий  Кут  вiддiлявся  вiд  наших
сiльських угiдь озером Рокитним, на березi якого i стояли  хата  та  кузня
мого батька... Гарно там було влiтку, ох, як гарно! Всюди понад  берегами,
тобто навколо всього села, росли заростi калини. Ось чому  Кут  i  назвали
Калиновим. Навеснi як зацвiте - мов у  молоцi  село  купається!  А  восени
забагрянiє листям та достиглими кетягами ягiд - нiби дiвчина  пишається  у
вiнку!.. Земля у нас така, що встроми в неї прута - виросте  дерево,  а  в
лiсах, рiках, на болотах звiра, риби, птицi - не злiчити!.. Та  не  тiльки
цим славен Калиновий Кут, а умiльцями, що постачають залiзо всiй окрузi  -
вiд Києва до Василькова i  вiд  Мутижира  до  Витичева.  Всюди  там  ножi,
чересла, мечi - з нашої крицi! I я з батьком та братами витоплював  її  та
возив ковалям на продаж.
   - Ну, а в неволю ж як потрапив?
   - Розповiм... Iшов менi вiсiмнадцятий рiк, i я був найстарший  у  нашiй
сiм'ї Сичiв - так прозивався наш рiд, бо  ще  були  роди  Возкiв,  Зайцiв,
Орлiв, Перепелiв, Синиць. За мною йшли  брати  Василь  та  Iван,  що  були
погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять лiт. Нестарими ще були
батько Пилип та мати Марiя.
   - Так, нiби про нашу сiм'ю розповiдаєш, - замислено промовив Дмитро.
   - Жили ми дружно. Як тiльки спиналися на  ноги,  бралися  до  роботи  -
допомагали батькам. Село наше монастирське, i ми повиннi  були  сплачувати
десятину Лисiвському монастиревi: i  десятий  снiп,  i  десятого  вола,  i
десяту дуплянку бджiл, i навiть десятий пуд крицi. Життя було  нелегке,  i
наша помiч була не зайва. В чотирнадцять лiт я вже вмiв усе:  i  орати,  i
сiяти, i молотити, i крицю варити, i косу та серпа  в  кузнi  викувати,  i
навiть читати та писати, бо кiлька  зим  батько  посилав  мене  у  Лисiвку
прислуговувати ченцям,  а  тi,  гадаючи  зробити  з  мене  послушника[34],
навчали мене книжнiй премудростi.
   Добриня ненароком зиркнув  на  Янку  i  побачив,  якими  розширеними  з
цiкавостi i подиву очима дивиться на нього юна  бояришня.  Де  й  подiлося
презирство, що ще зовсiм недавно струмувало з них. Що ж її так вразило?
   Однак ця думка не завадила його подальшiй розповiдi.
   - За мною пiдростали брати, - вiв вiн далi, - i  з  нас  батьковi  була
добра помiч. А мати сумувала: Ганночка ще мала,  допомоги  вiд  неї  майже
нiякої, отож i почала менi казати: оженися, Добрине, та  оженися!  Приведи
менi роботящу  невiсточку!..  Спочатку  я  смiявся,  вiджартовувався,  але
тихцем почав приглядатися до дiвчат, аж поки наглядiв одну - Милану.  Була
вона на рiк чи на два молодша за мене i лицем красна - русява,  зеленоока,
як русалка, а норовом лагiдна, мов домашня киця. Чи покохав я її, не знаю,
але менi вечорами хотiлося йти на її куток, дивитися на неї i слухати,  як
вона виспiвує з дiвчатами на  колодках  та  насмiхається  з  хлопцiв,  якi
зачiпали її. Лише з мене не насмiхалася, а нiби ненароком  зиркала  в  мiй
бiк i червонiла, коли ловила мiй погляд. Так минуло пiвроку чи й рiк, i  я
сказав їй, що хочу побратися з нею.
   Вiн  знову  глянув  на  Янку.  Вона,  здається,  й  не  дихала  -   вся
напружилася, перетворилася на увагу, оченята горiли, але в  них  причаївся
страх. Чому б то?
   Уважно слухали й iншi - боярин  та  бояриня,  їхнi  сини  та  невiстки.
Тепер, як йому здалося, його розповiдь зацiкавила i їх. Нiхто не зводив  з
нього очей.
   - Ми домовилися повiнчатися.  Вже  й  день  був  визначений,  вже  й  у
монастирськiй церквi домовлено було, та, на лихо, за два  чи  три  днi  до
весiлля я поїхав до Києва ще дещо купити. Накупив -  i  радий,  повертаюся
додому. Шлях битий - з Києва до Бiлгорода, з Бiлгорода до Лисiвки,  а  там
через рiчку - i вдома. Лежу на возi, дивлюся на небо -  думаю.  Притомленi
конi тюпають помалу, вiз поскрипує, а думки пливуть i пливуть,  як  хмарки
над головою... Та раптом  почув  я  кiнський  тупiт.  Пiдвiвся,  глянув  -
половцi! Сотня, а може, й двi. То був, як я дiзнався пiзнiше,  навороп[35]
хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичi. Я  ударив  коней.
Та хiба втечеш возом вiд верхiвця? Наздогнали, коней, воза i все, що  було
на возi, забрали, а мене  потягли  в  неволю...  Так  я  став  полонеником
половецьким.
   Важко було: худобу пас i коней доглядав, повсть валяв, кобилиць доїв та
кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарi дiзналися, що  руду  вмiю
знаходити та крицю з неї варити, то й зовсiм зле стало. Хан Котян  наказав
стерегти мене пильно, щоб не втiк, - i кував я шаблi, наконечники стрiл та
списiв, кличi[36], вiсi  для  кибиток,  стремена,  броню  для  шоломiв  та
панцирiв...
   Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Батиєвi. Що там робилося!
Спочатку татарове напали на диких половцiв,  що  кочували  по  Сiверському
Дiнцю, Осколу та Соснi, i пройшли карнами по всiй половецькiй землi.
   - Карнами? - перепитав Дмитро.
   -  Щоб  нiхто  не  втiк,  вони,  мов  гузирем,  охоплювали   яку-небудь
мiсцевiсть зi всiх бокiв, стягували туго цю петлю i всiх, хто потрапляв  у
неї, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецької знатi - до
ханiв, беїв, баянiв, їх висiкали впень  -  чоловiкiв,  жiнок,  дiтей.  Всi
степи були сполощенi половецькою кров'ю. Трупiв нiхто не  ховав  -  нiкому
було. Так i лежали в травi, аж поки звiрi та птахи не обгризали м'ясо,  не
розносили костi.
   - Боже! Боже! - прошептала, сплеснувши  руками,  бояриня  Анастасiя.  -
Який жах! Це ж i нам таке буде!
   - Помовч! Не накликай бiду!  -  промовив  Дмитро.  -  Розповiдай  далi,
хлопче!
   - Потiм узялися за донських  половцiв.  Налетiли,  мов  буря,  вирубали
ханiв з роду Кончака та простих  кочовикiв,  якi  не  здавалися,  а  iнших
погнали в полон, за рiку Волгу.
   - Як же ти врятувався?
   - Половецьких невiльникiв мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли
вони з Дiнця накинулися на приднiпровських половцiв хана Котяна, тi рiшуче
оборонялися, але були розбитi. Тодi Котян, покидавши стада й отари, табуни
i  полоненикiв,  забрав  жон  своїх,   дiтей   та   онукiв   i   пiшов   з
тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту i притулку у короля
Бели[37], свого племiнника... Отак я став, як i  багато  iнших,  рабом  ще
лютiших завойовникiв, нiж половцi. Тепер я зазнав ще гiршого лиха! Не  раз
бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смертi в вiчi, а про те, що
потраплю в Київ i сидiтиму в господi самого боярина Дмитра, i в  гадцi  не
мав... А от пощастило!
   Добриня замовк. Усi теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасiя  плакала  i,
не ховаючись, витирала сльози  рушником,  а  Янка  вiдвернулася  i  тихцем
витирала сльози рукою.
   Боярин сидiв насуплений,  i  Добриня,  дещо  розгублений,  подумав,  що
сказав щось не так, i вже пригадував, що ж саме в його розповiдi могло так
вразити всiх i довести до плачу.
   Його стан помiтив боярин i, важко зiтхнувши, сказав:
   - Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу  незагойну...
Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?
   - Я не хотiв цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так...
   - Нi, нi, ти не винен... Сам того не вiдаючи, ти нагадав нам  про  сина
нашого - Iллю...
   - У вас був ще один син?
   - Отож-бо що був... Та нема... Спiткала його така ж, мабуть, доля, як i
тебе, якщо не гiрша... Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович,
- ти його знаєш, бо вiн довго князював у Києвi, - послав його у  Володимир
до князя Юрiя Всеволодовича з посланням. Поїхав Iлля з гриднями - та мов у
воду впав... Нi слуху нi духу!.. Потiм ми дiзналися, що якраз потрапив пiд
Батиїв погром... Чи загинув, чи в неволi - хто теє знає... Одно ясно: якби
був живий i не в полонi, то досi б заявився... Отже,  або  згинув,  або  в
полонi у нечестивцiв...
   Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумiв, що то його останнi  слова  про
нестерпний татарський полон нагадали всiй боярськiй  сiм'ї  про  нещасного
сина i брата i завдали глибокого суму всiм. Таж хiба вiн знав?
   - Все могло бути, - сказав тихо. - Однак  будемо  сподiватися,  що  вiн
живий - у полонi. А з полону, як вiдомо,  рано  чи  пiзно  повертаються...
Якщо пощастить, звичайно... Я ж ось повернувся, як бачите.
   Вiн пiдбадьорював засмучену родину, пiддавав надiї, хоча в душi сам був
далеко не впевнений, що  юному  бояриновi  Iллi  пощастило  вижити  в  тiй
смертельнiй круговертi, в яку вiн несподiвано для  себе  потрапив.  Швидше
всього загинув, як загинули тисячi i тисячi iнших.
   Та людина влаштована так, що щире слово  розради,  малесенька  крихiтка
надiї оживляє померклу душу, вiдроджує вiру, без якої неможливо жити далi.
   Нiмими благальними  поглядами  вони  просили  його  -  кажи,  кажи!  Ми
слухаємо тебе!
   Янка витягнула шийку, i в її темно-оксамитових очах,  злегка  прикритих
довгими вiями, вже не було, як ранiш, нi подиву, нi посмiху, нi прихованої
зневаги, а лише свiтилося сподiвання. Сподiвання? На що - на чудо?
   Але вiн мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утiшити,  отодi  боярин
торкнувся його рукава.
   - Скажи менi, друже, ти ж  бачив,  татарове  не  всiх  русiв  убивають?
Багатьох беруть у полон?
   - Багатьох.
   - Отже, i Iллю могли не вбити, а взяти в полон?
   - Могли.
   - I ти бачив таких полонених?
   - Я один з них.
   - Ти не такий. Ти був полонеником у половцiв - i мунгали взяли тебе, як
рiч, що належала переможеним, як вiйськову здобич. Ти не воював проти них.
А ось таких, як Iлля, що воювали, ти зустрiчав?
   - Ще й скiлькох!
   Через стiл перехилилася бояриня Анастасiя. В її темних, як i  в  дочки,
очах пробилася, як стеблинка рясту з-пiд снiгу, боязка надiя.
   - То, може, й Iллю ти там зустрiчав?
   - Може, й зустрiчав. Та хiба ж я мiг знати, що то ваш син?
   - Його не важко помiтити i запам'ятати - у  нього  така  постава,  таке
лице, такi очi, що коли хто раз його побачить, то навiки  запам'ятає.  Вiн
найкращий, незвичайний...
   Дмитро нахмурив чоло:
   - Анастасiє!  Ну  хiба  ж  можна  так?  Кожнiй  матерi  своя  дитина  -
найкраща...
   Та бояриня вiдмахнулася вiд його слiв.
   - Iлля таки найкращий! Схожий на Iсуса Христа... На такого, як  малюють
на iконах, - високочолого, ясноокого... Святого!
   - Анастасiє! - знову не втримався Дмитро. - Ну що бо ти мовиш!
   Бояриня нiби не почула чоловiкового  голосу  -  з  надiєю  дивилася  на
гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної вiдповiдi.
   Ну що їй вiдповiсти?  Як  не  вразити  материнського  серця?  Обманути?
Сказати, що зустрiчав подiбного? Що, може, то  вiн?  Вдихнути  в  її  душу
надiю? Вона, мабуть, повiрить, бо хоче вiрити. Але ж обман помiтять iншi -
боярин, його сини, Янка, невiстки, їм так само боляче, як i їй, i  видимий
обман лише сильнiше дошкулить їм. Нi, так не годиться!
   I Добриня заперечно похитав головою:
   -  Нi,  не  зустрiчав...  На  жаль,  не  зустрiчав.   Дмитро   вимушено
усмiхнувся, вiдкинувся на спинку стiльця.
   - Звичайно, звичайно... Свiт широкий, орда многолюдна, а чоловiк у  нiй
- мов галузка в безмежному морi! Де  вже  там  його  зустрiти!  Якщо  Iлля
живий, то десь поневiряється. -  I  щоб  перемiнити  розмову,  запитав:  -
Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його - як вiн це робить?
   Добриня зрадiв, бо це запитання вiдвертало увагу вiд  болючих  спогадiв
про Iллю.
   - Я був пiд Переяславом, пiд Чернiговом, пiд  Путивлем.  Усюди  мунгали
спочатку обступають мiсто, потiм довго умовляють його мешканцiв  пiддатися
їм без бою, а якщо тi вiдмовляються, знаходять найслабше  або  найзручнiше
для приступу  мiсце,  пiдвозять  туди  пороки  i  б'ють  ними  доти,  доки
проломлять ворота або вал. А тим часом засипають мiсто стрiлами - простими
або спiвучими, закидають з катапульт камiнням та китатським[38] вогнем.  А
тодi вже, коли проломлять ворота або вал, пруть  напролом,  незважаючи  на
втрати.
   - Отже, втрати у них неминучi?
   - Безперечно. Хоча справжнi мунгали зазнають їх небагато.
   - Чому?
   - Бачте, їх у Батия, як я пересвiдчився, всього один з десяти. Решта  -
то збiрнi дружини пiдкорених  народiв  i  племен.  Їх  силомiць  узяли  до
вiйська i змушують iти попереду.
   - Але ж вони можуть не йти?
   - Такого не буває, бо над усiма тяжiє закон Чiнгiс-хана - якщо  один  з
десятка кинувся вперед, за ним повиннi йти у бiй iншi!  А  хто  не  пiшов,
тому тут же вiдрубують голову! Якщо десятника  ворог  вiзьме  в  полон,  а
пiдлеглi не визволять його, тодi всiх їх теж очiкує смерть! Якщо ж пiд час
бою хтось один iз десятка  без  наказу  вiдступить  або  кинеться  тiкати,
всьому десятковi ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушує їх
слiдкувати один за одним i безвiдмовно виконувати накази старших.  Той  же
страх змушує їх лiзти у вогонь i в пекло - i перемагати! Та ще - прагнення
здобичi, бо пiд час походу живуть  вони  виключно  тим,  що  захоплюють  у
переможених.
   - Отже, втрат вони зазнають... - пiдсумував Дмитро. - I  немалих!  Тож,
треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далi Батий не  зможе...
Скiльки ж воїнiв у нього?
   - Хто те знає! Хiба що сам Батий... Та й збирається  воно  докупи  лише
тодi, коли, виставивши перед своєю  золотою  юртою  чорне  знамено  вiйни,
Батий сам виступає в похiд. Такий  великий  похiд  вiдбувся  позаторiк  на
Залiську Русь - джихангiр, кажуть, вiв тодi з собою  двана-дцать  туменiв,
але частiше вiн посилає царевичiв - своїх рiдних та двоюрiдних братiв -  i
дає їм один або два, рiдше три тумени.
   - Скiльки ж зараз вiйська у Менгу?
   - Коли йшов на Чернiгiв, то мав два тумени. А зараз, може, трохи бiльше
половини  залишилося.  Частина  воїнiв  загинула  у  битвi  з   Мстиславом
Глiбовичем пiд Чернiговом, багато полягло пiд  час  взяття  самого  мiста,
немало розгубилося по всiй Сiверськiй землi.  Ще  бiльше  було  поранених,
яких разом iз здобиччю та полоненими було вiдправлено в Орду пiд  наглядом
сторожi.
   Дмитро пiдвiв очi на синiв.
   - Чуєте? їх зовсiм небагато... А Чернiгiв усе ж упав! Чому? Мабуть, рiч
не в тiм, що їх багато, а в тiм,  що  нас  кожного  разу  виявляється  при
зустрiчi з ними менше, нiж їх. Ось де наша  бiда!  У  нас  усяк  за  себе:
Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А вiзьмiть Торжок,  Козельськ,
Переяслав, Чернiгiв, Путивль - усi покладалися тiльки на власнi сили. Поки
князi воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо  нападаючих  було  не
бiльше за тих, що оборонялися. Тепер - зовсiм iнше. У  Батия  в  п'ять,  у
десять разiв бiльше вiйська, нiж у будь-якого нашого князя, -  ось  вiн  i
громить нас поодинцi. Жодного разу нашi князi  не  стягнули  сили  в  один
кулак та не вдарили  Батия  так  мiцно,  щоб  йому  не  захотiлося  бiльше
потикатися до нас, щоб покотився вiн назад, до Волги та Хвалинського моря.
Отож i виходить, що не вiн нас перемагає, а ми самi себе губимо.
   - Невже i нас не обмине ця бiда? - спитав Микола.
   - Те ж саме чекає i нас. Київ залишився сам, i нiхто не допоможе  йому.
Не приведе сюди дружин нi князь смоленський, нi галицький, нi  волинський.
Розпалася Русь, розлетiлася в рiзнi боки, як розв'язаний  куль  соломи  на
вiтрi, i нiяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з  нами!
Що сталося!
   Дмитро заплющив очi i приклав  руку  до  чола,  нiби  йому  враз  стало
недобре. Бояриня Анастасiя кинулась до нього.
   - Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зумiє  взяти  Києва,
що йому не по зубах вiн! А тепер... Невже ти  гадаєш,  що  Менгу  переможе
нас?
   Дмитро важко пiдвiв голову, вiдкинув  назад  довгi  пасма  темно-русого
волосся, зiтхнув:
   - Менгу не вiзьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?
   - Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло - хай  вiн  думає.  А  ми
будемо довечерювати.
   Боярин знову взяв ложку - дiстав шмат гусятини з кашею.
   - А й справдi, давайте довечерювати та вiдпочивати, бо хтозна, що готує
нам наступний ранок.


   6

   Прокинувся Добриня вiд грюкоту в дверi. "Заспав", - подумав з  досадою,
схоплюючись з лiжка i швидко одягаючись.
   Грюкiт розлiгся ще дужчий. Одночасно почувся голос:
   - Боярине! Боярине, вставай! Швидше! У Добринi обiрвалося серце.  Менгу
оточує Київ! На ходу застiбаючи кожуха, вiн вийшов у сiни. Там  уже  стояв
зi свiчкою в руках боярин Дмитро i вiдчиняв дверi. Вiд притоку  морозяного
повiтря свiчка заблимала, в її  мерехтливому  свiтлi  вималювалася  вкрита
iнеєм висока постать  у  кожусi  та  волохатiй  шапцi.  То  був  двiрський
Никодим.
   - Що сталося? Татари? Чи горимо? - з тривогою в голосi спитав Дмитро.
   - Нi,  боярине,  i  не  татари,  i  не  горимо,  -  спроквола  вiдповiв
двiрський. - Нарочний вiд князя... Жде тебе бiля ворiт.
   - Треба їхати з ним? Так рано? Нiч же! I чому?
   - Князь виїздить iз Києва!
   Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.
   - Як виїздить? Куди?..
   - Залишає Київ... Велiв тобi негайно прибути.
   - Як же так? У таку хвилину, коли татари пiд мiстом! В сiнях  з'явилися
Микола та Степан, заспанi, у довгих бiлих сорочках.
   - Що тут? Хто грюкав?
   - Одягайтеся хутко - поїдемо до князя! - кинув їм Дмитро, а  Никодимовi
звелiв сiдлати трьох коней.
   - Дозволь i менi з тобою, боярине, - обiзвався Добриня.
   Дмитро погодився.
   - Iди з Никодимом - допоможеш осiдлати коней.
   I швидше!
   Невдовзi четверо верхiвцiв виїхали з ворiт i разом  з  княжим  нарочним
поскакали до Володимирового города.
   Там, на майданi, мiж князiвськими хоромами i  Десятинною  церквою,  при
свiтлi смолоскипiв лаштувалася в дорогу кiнна князiвська дружина. Попереду
стояло кiлька закритих  саней  з  домочадцями  князя  -  княгинею  Оленою,
дочками  та  онуками.  З  хоромiв  виносили  клунки  з  припасами.  Князь,
одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким комiром та взутий у  битi
валянки, стояв у товариствi боярина  Федора  та  духiвника  Iвана  i  тихо
розмовляв з ними.
   Дмитро сплигнув з коня - вiддав поводи Добринi.
   - Доброго ранку, княже. Що сталося?
   Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечi.
   -  Дмитре,  я  покликав  тебе,  щоб  повiдомити  про  свiй  вiд'їзд   i
попрощатися. Я вирiшив залишити Київ...
   - Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! -  не  втримався
вiд вигуку Дмитро.
   - От саме тому, що  такий  час,  -  князь  з  притиском  вимовив  слово
"такий", - я i вiд'їжджаю. Ти спитаєш -  чому?  Вiдповiм.  Вранцi  довкола
Києва стане Менгу, а в мене дружини - жменька одна.  Навiть  пiвтисячi  не
набереться. Як з нею  вiдстоювати  столицю?  От  я  i  вирiшив  поїхати  у
Володимир та в Галич до князя  Данила  просити  пiдмогу,  а  якщо  там  не
знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там  мiй  син  Ростислав  -
сватається до його дочки Анни,  то,  гадаю,  Бела  не  вiдмовить  прислати
вiйсько на помiч.
   - А як же ми, княже?
   - Я покликав тебе не тiльки для того, щоб попрощатися, а  й  для  того,
щоб надiлити тебе вiйськовою владою над  киянами.  Озброюй  їх  -  захищай
мiсто, поки сил стане. Будеш вiдтепер не тiльки тисяцьким, а й воєводою! I
хай допомагає тобi бог!
   Дмитро схилив голову. Княжi слова не втiшили  його,  не  зняли  з  душi
тривогу.
   - Дякую за ласку, княже... Але без князя... В такий час!..  Що  скажуть
люди?
   Михайло Всеволодович нiчого не вiдповiв на цi  гiркi  слова,  а  рвучко
обняв воєводу, тричi перехрестив.
   - Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А менi - пора!
   Вiн поспiшно сiв у критi сани - торкнув вiзника:
   - Рушай!
   Тайкома вiд киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло
Київ у тяжку годину. Дмитро вивiв його  за  Бiлгородськi  ворота  i  довго
стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней  i  вершникiв  швидко  розтає  в
нiчнiй iмлi. Тодi зiрвав з голови шапку i спересердя ударив нею об землю.
   - Прокляття! Утiк князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а  не
про  Київ!  Нещасне  мiсто!  Нещасний  народ  наш!  Нема  до   кого   тобi
прихилитися, нема у кого допомоги просити!
   Добриня зiскочив з коня - пiдняв шапку.
   - Вiзьми, воєводо, простудишся!


   7

   Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва,  чутка  про  його
вiд'їзд швидко поширилася по всьому  мiсту,  i  воно  загуло,  завирувало.
Стривоженi кияни вибiгали на вулицi.
   - Це правда, що князь утiк?
   - Кажуть, утiк.
   - О Боже, що ж тепер з нами буде?
   - Ви чули?
   Новина обростала здогадами та вигадками.
   - Всi бояри теж повтiкали.
   - Та невже?
   - А на Подолi, на Житньому ринку, кажуть, учора бiгала собака  з  двома
головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!
   - Ой лишенько! Не на добро се!
   - Татари-мунгали перейшли Днiпро i вже облягають Київ!
   - Свят, свят, свят! Ой людоньки!
   Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив,  як
умiв. Один брав лука та меча i бiг  на  мiський  вал,  другий  хапався  за
лопату, копав у потаємному мiсцi ямку i приховував до  кращих  часiв  свої
скарби, а третiй запрягав коней у сани, забирав домочадцiв i мчав геть  iз
мiста, подалi вiд нього - в далекi села, в лiси, в занесенi снiгом хащi та
вертепи.
   Дiзнавшись про це, Дмитро  звелiв  зачинити  всi  ворота  i  нiкого  не
випускати. Тiльки  впускати!  Щоб  кожен,  хто  хоче,  знайшов  за  валами
захисток. А потiм розiслав глашатаїв у всi кiнцi, щоб заспокоїти  людей  i
закликати зi зброєю на заборола.
   Коли зiйшло сонце, Дмитро з синами та Добринею поїхали до Мстиславового
города[39] i пiднялися на  вал.  Унизу  бiлiв  приметений  снiгом  Днiпро,
вдалинi темнiли Дарницькi бори, а з-за них поволi випливало денне свiтило,
забарвлюючи всю схiдну частину голубого неба в холодний малиновий колiр.
   Дмитро приклав руку козирком до лоба.
   - Дивiться, хлопцi!  Не  видно?  Дивiться!  Всi  розумiли,  що  воєводу
цiкавить вiйсько Менту, i пильно вдивлялися в далину.
   - Iдуть! - вигукнув раптом Степан.- Погляньте - йдуть!
   - Де?
   - Ген там, вирушають!
   Тепер  усi  побачили  рухомi  темнi  цятки  на  бiлiй  рiвнинi  Днiпра.
Монголо-татари почали переправу через замерзлу рiчку, пiшки, ведучи  коней
за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторi
i швидко наближалися до київського берега.
   - Боже, яка сила! - прошепотiв Дмитро.- Лiзуть, мов комашня!
   Дозорцi, що сидiли на дзвiницях,  теж  помiтили  ворога  i  вдарили  на
сполох. Їх пiдтримали подiльськi церкви  -  i  густе,  тривожне  калатання
дзвонiв пiдняло на ноги весь Київ. Люди вибiгали на вулицi, мчали до своїх
сотень i займали мiсця на валу.
   Тим часом ординцi вже досягли київського берега, гуртувалися  в  загони
i, роздiлившись на двi  частини,  почали  охоплювати  Київ  -  однi  через
Дорогожичi i Глибочицю з пiвночi, а другi -  Перевiсищем  та  Хрещатицьким
яром, мимо Лядських ворiт,  з  пiвдня.  Зiмкнутися  вони  мали  десь  бiля
Золотих ворiт.
   - Поїдемо туди,- сказав, спускаючись вниз, воєвода.Щоб  обступити  весь
Київ, сил у Менгу малувате. Тут нам нiчого  робити.  Тут  вiн  на  нас  не
нападе. Якщо буде приступ, то лише на  Золотi,  Лядськi  або  Бiлгородськi
ворота. Їдьмо! Швидше!
   На Золотих воротях i на валах  люди  напружено  чекали.  Вже  три  роки
монголо-татари плюндрували  Русь,  i  кияни  знали,  який  це  страшний  i
безпощадний ворог. Знали - i готувалися до найгiршого.
   Дмитро у  супроводi  синiв  та  Добринi  по  скрипучих  дубових  сходах
пiднявся  на  вал  i  зупинився  на  оглядовому  майданчику  над  Золотими
ворiтьми. Тут уже стояло кiлька бояр та лiпших мужiв.
   - Ну, що? Не видно ще?
   - Не видно, але вже чути, як стугонить пiд  кiнськими  копитами  мерзла
земля,- вiдповiв один iз бояр,  огрядний  чоловiк  з  великим,  сизим  вiд
морозу носом.
   - Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось i вони! - Дмитро перехилився
через забороло надбрамної вежi i глянув у бiк Хрещатої долини.- Надiйшла i
наша черга! Наш час, друзi!
   З яру почали виринати передовi сотнi монголiв. Вони  швидко  вихопилися
нагору i з глухим, грiзним квоктанням  -  кху-кху!  -  ринули  до  Золотих
ворiт. Майже одночасно  вiд  Кудрявця,  розлогого  яру,  порослого  густим
чорнолiссям, долинули такi ж самi вигуки. Київ був оточений з пiвдня  i  з
пiвночi. Монголiв прибувало все бiльше i бiльше. Кожен  загiн  ставав  пiд
своїм бунчуком на широкому заснiженому майданi i завмирав.
   Мовчать київськi вали, мовчить i Золота брама. Кияни пильно  i  не  без
страху розглядають чужинцiв, що мiцно, мов улитi, сидять на кошлатих, але,
видно, витривалих конях i  хижо  зирять  на  киян.  Всi  вони  одягнутi  в
чудернацькi кожухи вовною назовнi (кияни ще не знали, що вони  подвiйнi  i
що спiдня овчина повернута вовною до тiла), на головах  -  хутрянi  шапки,
при боцi - крива шабля  та  булава,  за  спиною  -  сагайдак  з  луком  та
стрiлами, а ззаду, бiля сiдла,- туго скручений жель та шкiряний хурджун  -
торба для здобичi.
   Перед вiйсько, у коло,  утворене  передньою  сотнею,  що  стояла  якраз
насупроти ворiт, в'їхали кiлька вершникiв, перед якими  всi  розступилися,
i, пiднявши голови, почали роздивлятися вал i киян на ньому.
   - Менгу-хан, - прошепотiв Добриня. - Це вiн!
   - Котрий? - спитав Дмитро.
   - Отой, що на вороному конi.
   Менгу, нiби вiдчувши, що про нього  йде  мова,  раптом  пiдняв  руку  i
посварився.
   - Кияни, ви побили моїх послiв, i я прийшов щоб покарати вас!
   Якийсь половець вiдразу ж переклав його слова.
   - Але я прощу всiх, якщо ви вiдчините ворота i зустрiнете мене за вашим
звичаєм з хлiбом-сiллю!
   - Ми не вiдчинимо ворiт! - гукнув Дмитро.
   - Ти хто? Менi вже вiдомо, що ваш князь утiк. А ти хто?
   - Я воєвода Дмитро.
   - Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свiжих  слiдах  князя
Михайла, наздожену його - i вiн вiдчинить ворота  мiста.  I  тодi  я  тебе
першого повiшу на цiй брамi! Це буде завтра або пiслязавтра. Отже, у  тебе
є час одуматися. Здача Киюва - життя, вiдмова - смерть!
   З цими словами, не ждучи вiдповiдi, Менгу здибив коня i помчав  геть  -
до Бiлгородського шляху, по якому поїхав князь  Михайло.  За  ним  рушили,
дотримуючись суворого порядку, його сотнi. Спочатку поволi,  а  потiм  усе
швидше i швидше, мов пiдстьобуване невидимим батогом, помчало все  вiйсько
хана Менгу з гори в долину, до Либедi, де пролягала бита дорога на захiд.
   Враженi кияни ще довго стояли на валах, аж поки останнiй  вершник  зник
за далекими заснiженими горбами, i не знали - радiти з того  чи  ждати  ще
бiльшої бiди.


   8

   У боярських хоромах було натоплено, пахло свiжим хлiбом i  смаженою  на
олiї цибулею. Правда, час для обiду давно минув, - сонце вже опускалося за
далекi приiрпiнськi бори, але стiл стояв накритий.
   Бiля столу сидiла лише жiноча половина сiм'ї. Коли  Дмитро  ввiйшов  до
покою, бояриня кинулася йому назустрiч i, заплакавши, припала до плеча.
   - Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Бiлгород?.. Люди  бачили,  як  у  тому
краї щось горiло... Та ще кажуть, що спiймали князя. Невже це правда?
   - Не вiр бабським чуткам, - вiдповiв боярин,  одною  рукою  пригортаючи
жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслiд  за  ним,  щоб  сiдали  до
столу. - Менгу справдi погнався за князем, але не думаю, щоб вiн наздогнав
його, а тим бiльше взяв Бiлгород.
   Вiн сiв на своє мiсце i вiдрiзав собi шмат вареної телятини.
   До нього нахилилася Янка.
   - А якщо Менгу таки полонив  князя  i  змусить  його  вiдчинити  ворота
Києва? Що тодi? Невже нам усiм кiнець? Я не хочу помирати!
   Вона вимовила останнi слова зовсiм тихо, але з таким болем i вiдчаєм  у
голосi, що всi враз перестали жувати. Це  ж  уперше  тут  була  висловлена
думка  про  смерть,  i  тому,  що  вона  належала  веселiй,   непосидючiй,
життєрадiснiй Янцi, до того ж наймолодшiй серед присутнiх, якiй ще жити  б
та й жити, болюче вразила кожного.
   Добринi шмат застряв у горлi.  Йому  уявилася  ця  тендiтна  дiвчина  з
мотузком або кангою на  шиї  у  заснiженому  степу,  уявив,  як  тягне  її
який-небудь бузувiр-баатур до своєї кибитки чи до юрти, а там -  кидає  на
смердючу кошму, зриває з неї  одяг,  заломлює  бiлi  руки  i,  прикрившись
зверху  шкарубким,  пропахлим  кiнським  потом  i  гiрким  димом  кожухом,
накидається на неї, як звiр... Бр-р-р!
   Скiльки разiв бачив вiн таке!
   А хiба всi тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хiба не глумилися над
дiвочою та жiночою честю тут же, серед пожарищ i трупiв, на очах у  старих
матерiв та малих дiтей?
   Вiн зцiпив зуби i зблiд, бо уявляв цi жахи краще, нiж  будь-хто  iнший.
Однак промовчав, щоб не завдавати страху i смутку Янцi та всiм присутнiм.
   А Дмитро почав утiшати дочку. Простягнувши руку, погладив її по головi.
   - Не бiйся, голубонько, я не дозволю вiдчинити  ворота,  хоч  би  князь
благав зробити це. Вiн залишив нас у таку важку годину - тож хай сам тепер
дбає про себе! А ми будемо захищатися скiльки сил  наших  стане  i,  дасть
Бог, вiдiб'ємося вiд песиголовцiв!
   - А якщо не вiдiб'єтесь?.. Я живою в руки не дамся - кинуся з валу  або
з дзвiницi вниз головою! Краще зразу смерть, нiж мунгальський  полон,  нiж
довiчна наруга i неволя!
   Всi знову занiмiли, враженi  ще  сильнiшим  вибухом  почуттiв  дiвчини.
Потiм схлипнула бояриня, обняла дочку  i  притиснула  її  голову  собi  до
грудей. Заголосили невiстки, похнюпилися Микола та Степан.
   Дмитро нахмурився ще бiльше - гримнув:
   - Ну, годi вам! Годi! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Київ - не
Рязань, не Переяслав  i  навiть  не  Чернiгiв!  Вали  тут  вищi,  заборола
мiцнiшi,  ворота  обкованi  залiзом,  а  мужностi  киянам   не   позичати!
Вiдiб'ємося! - I повернувся до Добринi. - А ти як гадаєш? Ти багато бачив,
знаєш - скажи!
   Щоб заспокоїти жiнок, Добриня вiдповiв твердо:
   - Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи  Менгу  наважиться
брати приступом мiсто: замало в нього сил. А якщо так,  то,  гадаю,  i  не
затримається вiн довго пiд Києвом... А от довколишнiм селам  -  бiда!  Там
зараз ллється кров,  умирають  люди,  горять  хижi  та  повiтi.  I  нiкому
захистити нещасних, нiкому допомогти.
   Вiн згадав своє село, своїх рiдних - i замовк. Гiркий клубок пiдкотився
до горла - перехопив дихання, а на очах мимоволi закаламутилися  сльози...
Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.
   ...Десь опiвночi Добриня прокинувся вiд того, що  його  хтось  легенько
термосив за плече.
   - Хто тут? Уже ранок? - спитав голосно, пiдводячись на лiкоть.
   - Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! -  почувся  голос  Янки.  -  Це  я!
Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пiзно.
   Украй здивований, вiн пiдвiвся i сiв на лiжку.
   - Що сталося?
   - Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... - Янка завагалася i сiла теж.
   - Про що?
   - Страшно менi. Лягла спати - не спиться. Перед очима постають  жахи  -
один страшнiший iншого. Все ввижається, як мунгали  вриваються  в  Київ  -
палять, хапають, убивають... Словом, я зрозумiла, що треба  готуватися  до
найгiршого - до смертi. А я не впевнена, що зможу накласти на  себе  руки.
Уявила, як я кидаюся з дзвiницi вниз, як рязанська  княгиня  Євпраксiя,  i
вiдчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я i прийшла до тебе...
   - Ну?
   - Якщо будеш живий, допоможи менi  в  останню  хвилину  розпрощатися  з
життям! Щоб я  не  потрапила  в  полон!  У  наругу  до  поганина!  Добриня
вигукнув:
   - Ти збожеволiла, бояришне! Про вiщо мовиш? Як же я наважуся  укоротити
тобi вiку? I чому обрала мене для цього?
   - Ну, не просити ж батька чи братiв... Хто ж iз них погодиться?
   - А я?
   - Ти чужий. I я для тебе чужа. Тобi зробити це простiше.
   - Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину,  швидше  сам
накладу на себе руки, нiж пiднiму на тебе... на таку... на таку...
   - Яку?
   Добринi раптом забракло слiв i мужностi, нiби  йому  було  не  двадцять
п'ять лiт, а п'ятнадцать. Язик задерев'янiв, думки  в  головi  сплуталися.
Ну, навiщо вiн бовкнув - "на таку"? Справдi, такої, як Янка, такої чистої,
нiжної, гарної i разом з тим своєвiльної i недоступної дiвчини вiн  нiколи
в життi не зустрiчав. Та що з того? Для нього вона  -  як  зоря  на  небi:
прекрасна, але недосяжна! Ну, навiщо вiн бовкнув оте  дурне  слово  -  "на
таку"?
   Вiн мовчав. А вона знову - з притиском - запитала:
   - Ну ж - яку?
   Вiн опустив руку на лiжко i при цьому не помiтив, бо був  схвильований,
як його рука лягла на її руку, прикриту складками ковдри.
   - Ну, на таку... гарну, нiжну... таку юну...  таку  незвичайну!  -  Вiн
говорив тихо, хрипко, уривчасто i, розумiючи, що говорить не те, що треба,
швидко замовк.
   Янка вiдсахнулась. Навiть у темрявi було видно,  як  злякано  i  гнiвно
блиснули її очi.
   - Боже, що мовить сей смерд! - вигукнула вона i раптом,  вирвавши  свою
руку з-пiд його руки, навiдлiг ударила його  долонею  по  щоцi.  -  Що  ти
говориш? Як посмiв сказати менi таке? Як мiг  подумати  про  мене  так?  Я
бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб  уберiг  мене  вiд
ганьби, неслави i мук, а ти...
   Вона схопилася на ноги.
   Добриня сторопiв.
   - Янко, за що ж ти мене так?.. - I потер щоку, терпнучи вiд  думки,  що
дiвчина здiйме крик i хто-небудь сюди зайде.
   Але вона не крикнула, а гордо вiдрубала:
   - Щоб знав своє мiсце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене.  Ти  -
смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти - старий  дiдуган!
Ось ти хто!
   Останнi  її  слова  про  старого  дiдугана  розсмiшили   Добриню.   Так
по-дитячому могла сказати тiльки зовсiм юна i чиста Янка.  Однак  вiдповiв
вiн серйозно:
   - Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю  своє  мiсце.  Я  знаю,  що  я
смерд, а не боярин, що я був половецьким невiльником, мунгальським  рабом.
I я нiколи не забуваю про це... Але менi дивно,  що  ти  вважаєш  мене  за
старого дiдугана. Я зовсiм не дiд! I маю очi,  щоб  вiдрiзнити  гарне  вiд
бридкого, молоде вiд старого, чисте вiд брудного. Чим же я  завинив  перед
тобою? Чи тобi було б  приємнiше,  коли  б  я  сказав,  що  ти  бридка  та
потворна?
   - Ти насмiхаєшся з мене!
   - Та нi  ж  -  не  насмiхаюся!  Ти  ще  дитина,  Янко!  Неврiвноважена,
примхлива дитина, якiй у цьому домi все дозволяється i все прощається!
   - Ти знову ображаєш мене!
   - Ну, як би я смiв?.. Я безмежно  вдячний  твоєму  батьковi,  бояриновi
Дмитру, за те, що надав менi, смердовi, мунгальському конюховi, притулок у
своїй господi. Вiн i всi його домочадцi - то святi для мене люди! Як би  я
посмiв насмiхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?
   - I все ж ти вiдмовляєшся допомогти менi розпрощатися з  бiлим  свiтом,
якщо для всiх нас прийде край?
   - Вiдмовляюся! - вiдрiзав Добриня. - На тебе рук я не здiйму!
   Янка помовчала трохи, потiм зiтхнула.
   - Всi ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федiр Юрiйович
був смiливцем! Один вiн...
   - Федiр Юрiйович? Я не чув про такого.
   - Про нього вже вся Русь знає... А ти - не чув...
   - Русь знає, а я був серед половцiв та мунгалiв, тому й не  чув...  Чим
же прославився князь Федiр, чим вразив тебе? Розкажи - знатиму i я.
   - Ти хочеш знати?
   - Хочу.
   - Тодi слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма воїнами
своїми  на  Залiську  Русь  i  став  на  рiчцi  Воронежi,  поблизу   землi
Рязанської.  I  прислав  послiв  до  великого   князя   рязанського   Юрiя
Iнгваровича, щоб той дав йому десятину всього: i князiв, i людей, i  добра
всякого. Почув це князь Юрiй i  зразу  ж  послав  гiнцiв  у  Володимир  до
великого князя Юрiя Всеволодовича, щоб  допомiг  вiдбити  Батия.  Але  той
допомоги не дав - задумав сам зiйтися в бою з Батиєм. Почув таку вiдповiдь
Юрiй Iнгварович i закликав собi на допомогу своїх братiв -  князiв  Давида
Муромського, Глiба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а
сина свого, князя Федора Юрiйовича, послав з дарами до безбожного Батия...
I прибув князь Федiр Юрiйович до Батия, дари йому принiс i просив  не  йти
вiйною на землю  Рязанську.  А  той  дари  прийняв  i  став,  брехливий  i
безбожний, у рязанських князiв дочок i сестер  собi  на  ложе  просити.  А
хтось iз вельмож рязанських по заздростi донiс Батиєвi, що має князь Федiр
Юрiйович жону-княгиню iз царського вiзантiйського роду - лiпотою  i  тiлом
красна бе зело, краща за всiх. Лукавий i немилостивий Батий  розпалився  в
похотi своїй i сказав князю Федору: "Дай менi, княже, звiдати  красу  жони
твоєї, тодi не пiду я на Рязань!" А князь Федiр засмiявся в лице Батиєвi i
вiдповiв: "Не годиться нам, князям руським, водити до  тебе,  нечестивого,
жон своїх на блуд. Коли нас одолiєш, тодi i  жонами  нашими  володiтимеш!"
Безбожний Батий розлютився i зразу ж повелiв убити князя Федора Юрiйовича,
а тiло його кинути на розтерзання звiрам i птицям. Iнших воїнiв лiпших теж
повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя  Федора,  по  iменi
Апониця. Заховався  вiн  i  гiрко  плакав,  дивлячись  на  свого  мертвого
господаря. А вночi, побачивши, що нiхто його не  стереже,  таємно  поховав
його i поспiшив у Рязань до княгинi Євпраксiї  i  розповiв,  як  i  за  що
нечестивий цар Батий убив її  мужа,  благовiрного  князя  Федора.  Княгиня
Євпраксiя стояла в цей час у високому теремi з любим чадом своїм -  князем
Iваном Федоровичем. Почувши цi  смертоноснi  слова,  сповненi  туги,  вона
притьмом кинулась з превисокого терема  разом  iз  сином,  князем  Iваном,
прямо на землю i розбилась на смерть... - Янка зiтхнула ще важче i,  трохи
помовчавши, тихим  голосом  закiнчила  свою  оповiдь:  -  Так  розповiдали
втiкачi... Таким  був  князь  Федiр  Юрiйович,  ось  так  учинила  княгиня
Євпраксiя... Чому ж я не можу вчинити так само? Хiба я слабша за неї?
   У її голосi прозвучав вiдчай, i  тiльки  тепер  Добриня  швидше  вiдчув
серцем, нiж  осягнув  розумом,  яка  глибока  розпука  гнiтить  душу  цiєї
отроковицi. Видно, втiкачi з далекої Рязанi розповiли їй про Батиїв погром
пiвнiчної Русi, вона уявила всi тi жахи, якi творили  там  завойовники,  i
тепер не може позбутися їх. Несподiваний прихiд Менгу пiд Київ приголомшив
усiх мешканцiв мiста, а її вразливу  душу  -  особливо,  i  дiвчина  шукає
виходу iз безвихiдного, на її думку,  становища,  в  якому  опинилися  всi
кияни. Справдi, що її, як i всiх, чекає?  Життя?  В  це  вона  не  вiрить.
Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть.  Та  як
померти, якщо ворог не вб'є, а захоче взяти  в  полон?  Накласти  на  себе
руки? На це не кожен зважиться... Ну, що їй вiдповiсти?
   - Янко, чому ти  думаєш,  що  маєш  вчинити  так,  як  вчинила  княгиня
Євпраксiя? Може, до цього взагалi не дiйде! Я вiрю,  що  Менгу  не  вiзьме
Києва, бо не тi в нього сили, щоб узяти.
   - А якщо вiзьме?
   - Тодi я буду поблизу тебе.
   - I зробиш те, про що я прошу?-
   - Не знаю. Я захищатиму тебе.
   - Ну, i за це дякую... А про нашу розмову - нiкому нi слова!
   Вона швидко вислизнула з кiмнати i тихо причинила за собою дверi.


   9

   Наступного дня, перед вечором, раптом  забили  на  сполох  дзвони  усiх
київських церков. Крiзь їхнє холодно-басовите гучання  проривалися  далекi
тривожнi голоси:
   - Мунгали! Мунгали!
   - До зброї, кияни! На заборола!
   Янка накинула на плечi покритий зеленим  єдвабом  кожушок,  натягла  на
голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила  лука  та
тул зi стрiлами i стрiмголов кинулася до ворiт.
   - Куди-и?.. - вибiгла на ганок бояриня Анастасiя. Та дiвчина навiть  не
оглянулась - хряпнула хвiрткою i на вулицi пiрнула в гамiрливий натовп, що
враз завертiв, закрутив i понiс до Золотих ворiт.
   На вал вели старi скрипучi сходи. Янка поспiшила нагору,  на  надбрамну
вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
   Тут її помiтив Добриня.
   - Янко! Ти? Сидiла б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час,  коли
й жiнкам треба бути на валу!
   - Хто зна - той чи не той, - огризнулась дiвчина. - Та  й  ти  менi  не
вказ!
   Добриня знизав плечима. Зарозумiле дiвчисько! I на вмову  не  здається!
Що ж - хай iде. У неї батько, брати - нехай i  говорять  з  нею!  А  твоє,
смерде, яке дiло?
   Однак i вiн пiшов услiд за нею, ближче до гурту  бояр,  що  з  воєводою
Дмитром вдивлялися в далечiнь, на Бiлгородський шлях, по якому наближалися
до Києва загони мунгалiв та валки бранцiв.
   Уздрiвши дочку, Дмитро насупився.
   - Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тiльки й  не  вистачало!
Aну, киш менi додому! Янка притупнула чобiтком.
   - Не пiду! Хоч убий - не пiду! Усiм можна, а менi зась? З  чого  б  то?
Бояри засмiялися.
   - А в тебе, Дмитре, дiвка з перцем!
   - За словом у кишеню не лiзе!
   - Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
   - I гарна достобiса!
   Янка почервонiла, оченята її гнiвно блиснули.
   - Гарна, та не  про  вас!  Пащекуєте  тут,  як  перекупки  на  Бабиному
торжку[40]! А ще боярами називаєтесь! Бояри зареготали ще дужче.
   - Оце дiвчина! I стриже, i  бриє!  Тут  подав  голос  Домажир,  один  з
найбагатших київських бояр.
   - Годi вам! Справдi розпащекувалися! - гримнув  вiн.  -  Я  не  дозволю
насмiхатися з моєї майбутньої невiсточки!
   Всi затихли. Жартує боярин чи правду каже? I  запитально  поглянули  на
Дмитра, але той знiяковiло мовчав.
   А  Янка,  що  вiд  тих  слiв  здригнулася,  як   вiд   ляпаса,   раптом
випросталася, гордо витягнула вгору до  високого  носатого  боярина  тонку
дiвочу шийку i кинула йому в обличчя:
   - Хай ваш Iвор не милиться,  бо  не  буде  бритися!  Вiд  несподiваного
одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся i почав на виду буряковiти.  Гострi
слова дiвчини зачепили його за живе. До того ж по гурту  бояр  прошелестiв
смiшок, а дехто вiдверто глузливо пирхнув.
   -  Тобто...  Як  це  розумiти?..  Янко!..  Дмитре!..  Ми  ж,  здається,
домовилися? Га?
   - Тiльки не зi мною! - вiдрiзала Янка.
   - Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесiду з твоїми батьками, -
пром'ямлив Домажир. - Але якщо треба i з тобою, то ми з Iвором прийдемо  -
погуторимо... Чого ж...
   У Янки на вустах уже трiпотiла вiдповiдь, щоб злетiти, але тут пролунав
голосний крик:
   - Дивiться, дивiться, татари завертають прямо сюди! Про Янку i Домажира
всi враз забули i глянули на дорогу.
   Монголи з Либiдської долини вже вибралися на гору  i  темною  звивистою
гадюкою пiдповзали до Києва. Попереду,  в  оточеннi  нойонiв  i  баатурiв,
похитувався на вороному  конi  Менту.  За  ним  розтяглеся  кiлька  сотень
вiйська, а в прогалинах мiж  загонами  брели  полоненики,  оточенi  кiнною
вартою.  Пов'язанi  по  десятку  чоловiки  -  в   кангах,   що   незугарне
погойдувалися на шиях; жiнки та пiдлiтки - пiд наглядом  кiнних  дозорцiв,
що довгими гарапниками пiдганяли тих, хто вiдставав чи збочував з  дороги.
А ще далi - валки саней з  награбованим  добром,  табуни  коней  та  гурти
худоби... I знову - вiйсько.
   Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось  один  не  стримався  i  з
болем i ненавистю вигукнув:
   - Ох, окаяннi!
   I знову - тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце,
а пiд черепом забилася болiсна думка: "Невже i зi мною таке буде? Невже  i
мою жону з дiтьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край  -
на страждання, на смерть?"
   Вибравшись на гору, до Василькiвського шляху,  Менгу  з  двома  сотнями
баатурiв та сотнею полоненикiв раптом повернув лiворуч, до Золотих  ворiт,
i зупинився на майданi, а iнших полонених i здобич сторожа повела вниз, до
Хрещатої долини, а звiдти -  на  Печорське,  до  Звiринця  i  далi,  через
Днiпро, на схiд. Туди ж рушило i все монгольське вiйсько.
   Менгу пiдвiв голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що  застигли  на
високих стiнах мiста, а потiм гукнув:
   - Кияни! Ваш князь утiк, як останнiй боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав
навiть у Бiлгород, щоб поснiдати, а дременув далi, залишивши i вас, i  всю
свою землю напризволяще. Тепер ви самi господарi своєї долi, i  я  ще  раз
раджу вам помиритися зi мною i визнати владу Бату-хана над Києвом.  Обiцяю
вам мир i життя, а також прощаю вам вашу провину -  побиття  моїх  послiв.
Ну? Що ви на це скажете?
   Дмитро вислухав його i, не задумуючись, твердо вiдповiв:
   - Нi! Ми вiльнi люди i нiчиєї зверхностi не потерпимо i не визнаємо!
   Менгу пiдскочив у сiдлi, посварився на киян камчею.
   - Нерозумнi! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивiться, що з
вами буде! Дивiться, кияни!
   Вiн  махнув  рукою  -  баатури  накинулися   на   пов'язаних   мотуззям
полоненикiв. Блиснули шаблi, бойовi сокири та шокпари - пролунав  болiсний
зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на бiлий снiг.
   - Та стрiляйте ж у них! Стрiляйте! - вигукнула  Янка,  пiдводячи  вгору
лука. - Чого ж ви стоїте? Стрiляйте!
   Тятива її тонко бренькнула,  просвистiла  стрiла.  Ще  кiлька  десяткiв
стрiл шугнули з валу вниз - на убивць. Але жодна не  досягла  цiлi  -  всi
впали за якихось двадцять чи тридцять крокiв вiд вершникiв.
   Менгу зареготав i знову подав знак рукою.
   Пiдкоряючись його волi, баатури миттю пiдняли свої луки i, наклавши  на
них стрiли, завмерли, чекаючи наказу стрiляти.
   Добриня застережно гукнув:
   - Пригнiться! Та швидше! Вони влучать у нас!
   Багато хто, скоряючись його голосовi, миттю пригнувся, але були й такi,
хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерiгали, як  воїни
Менгу готуються до  стрiльби.  Янка  теж  вiдкрито  стояла  на  за-боролi,
витягала з тула нову стрiлу.
   Дiвчисько! Нерозурлне дiвчисько!
   Одним стрибком Добриня  блискавично  метнувся  до  неї  i,  притиснувши
дiвчину до  грудей,  затулив  її  собою.  В  ту  ж  мить  цьвохнули  довгi
монгольськi стрiли, i тупий удар у  спину  змусив  його  скрикнути.  Поряд
пролунали такi ж болiснi скрики. Хтось упав.
   Янка випручалася з мiцних  парубоцьких  обiймiв  i  гнiвно  глянула  на
хлопця. Вона ще не розумiла, що сталося. Губи її тремтiли  вiд  образи,  а
невеличкi кулачки часто затарабанiли йому в груди. Як вiн посмiв! Та ще  й
на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький  конюх!  Та  тут
раптом уздрiла в його спинi стрiлу. По нiй стiкала i капала на  зачовганий
дощаний помiст яскраво-червона кров.
   - Ой, що ж це? - Ноги її пiдкосилися. -  Мiй  Боже!  До  неї  пiдскочив
воєвода - пiдтримав.
   - Ти не поранена, донечко?
   - Я - нi! А ось вiн... Рятуючи мене...
   - Я все бачив. Тепер ти розумiєш, як необачно вчинила, прийшовши  сюди?
- суворо проказав Дмитро i додав рiзко: - Зараз же геть менi додому! Якого
горя могла завдати нам! Якого горя!
   Янка слухняно подрiботiла вниз, а  Дмитро  роззирнувся  довкола.  Окрiм
Добринi,  було  поранено  ще  кiлька  чоловiк,  серед  них  Миколу   -   у
передплiччя. Микола смикав стрiлу, щоб витягти з  рани.  Степан  допомагав
йому, але невмiло, i стрiла зламалася.
   - Нiчого тут не робiть - iдiть додому! - наказав Дмитро. - А  я  вiзьму
Добриню i зразу ж за вами! Вiн пiдвiв очi на парубка.
   - Болить дуже?
   - Терпiти можна.
   - Зараз я знайду пiдводу i  вiдвезу  тебе  додому,  а  там  уже  будемо
рятувати.
   - Я сам дiйду, - вiдповiв Добриня. - Рана, здається, не глибока: стрiла
влучила в лопатку.
   - Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що нашi стрiли не долетiли
до татар, а їхнi на такiй же вiдстанi поранили стiлькох наших!
   - У них тугiшi, далекобiйнiшi луки, i  їхнi  стрiли  летять  далi,  нiж
нашi, - вiдповiв Добриня.
   - Тепер  будемо  знати,  -  гiрко  сказав  Дмитро.  -  Але  якою  цiною
здобувається наука! А Менгу це знав!
   - Вiн може скористатися цим  знанням  ще  раз.  Скажи,  воєводо,  нашим
людям, щоб не висовували без потреби носа iз-за заборола, - тихо  промовив
Добриня, кривлячись вiд болю.
   Дмитро обережно виглянув крiзь вузький отвiр бiйницi i вигукнув:
   - Нi,  Менгу  вже  не  скористається  новою  нагодою  послати  в  наших
безпечних киян ще одну сотню стрiл, вiн тiкає! Вiн облишив намiр  обложити
мiсто! Ми врятованi! Боже, невже це правда?
   На його слова всi кинулись до заборола i,  перевiсившись  через  нього,
глянули  на  широкий  перед-брамний  майдан,  де  темнiли   тiла   побитих
полоненикiв,  i  на  заснiжений  посад  обабiч  Василькiвського  шляху.  I
полегшене зiтхання вирвалося з багатьох грудей.
   Так, Менгу справдi вiдступився вiд думки взяти Київ. Вiд Золотих  ворiт
вiн протореною дорогою  спускався  вниз,  поспiшаючи  навздогiн  за  своїм
вiйськом, що, мов обжертий полоз, поволi  виповзало  з  Хрещатого  яру  на
гору, до Печорського монастиря, i десь там  зникало  в  iмлистiй  безвiстi
далини.




   Роздiл II. КАЛИНОВИЙ КУТ

   1

   Скрипнули дверi - i Добриня розплющив  очi.  До  покою  зайшов  воєвода
Дмитро у супроводi невисокого, плечистого  чоловiка  з  широкою  смолистою
бородою. У незнайомця все було темне: i борода, i  чуб,  i  очi,  i  одяг.
Тiльки зуби  блиснули  снiговою  бiлизною,  коли  вiн  розкрив  рота,  щоб
привiтатись. Воєвода пiдiйшов до лiжка.
   - Ну, як ся маєш, хлопче? Болить?
   - Болить.
   - Я привiв тобi лiкаря. Це гречин Василакiй, вiн подивиться твою рану i
зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпiв.
   - Потерплю, - тихо вiдповiв Добриня i пiдвiв голову. - А як там  Менгу?
Не повернувся?
   - Слава Богу, щез, клятий! З Дарницi пiшов прямо на Бориспiль... Не  по
зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?
   Краєм ока спостерiгаючи, як гречин виймає iз дерев'яної скриньки  рiзне
лiкарське причандалля, Добриня заперечив.
   - Нi, не  обмине!  Ти,  воєводо,  не  знаєш  тих  людей.  Вони  хижi  i
заздрiснi... Вони вже побачили Київ, дiзналися про  його  багатства  i  не
заспокояться доти, доки не вiзьмуть його  на  щит,  не  пограбують  та  не
сплюндрують дотла!
   - Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвiдував пiдступи до Києва?
   - Тiльки так... Правда, вiн покладав деякi надiї на своїх  послiв,  якi
повиннi були умовити киян пiддатися йому по добрiй волi,  та  коли  це  не
вийшло, обмежився тим, що пошарпав околицi мiста, роздивився все, що  мiг,
i повернувся назад, до Батия...
   - Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?
   - От сього не знаю. Може, скоро, а може, влiтку чи восени... Це вже  як
йому заманеться.
   Воєвода замислився. На його крутому лобi  туго  зiйшлися  до  перенiсся
густi брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.
   - А може, й не прийде? Все ж може трапитися -  до  весни  правець  його
схопить або якась iнша болячка задушить. От i не прийде!
   Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився вiд болю.
   - Ну, сподiватися на таку випадковiсть  не  слiд.  Батий  ще  не  такий
старий i не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на  його
мiсце стане Менгу або хтось  iнший  з  Чiнгiсханових  нащадкiв.  Може,  ще
безпощаднiший!
   Пiдiйшов лiкар - i їхня розмова припинилася. Гречин  присiв  на  лiжко,
поклав пораненому долоню на лоба.
   - Повернись-но, хлопче, до мене спиною - я подивлюся, що там у тебе.
   Добриня обережно перевернувся i тут  же  засичав:  несподiваним  ривком
лiкар висмикнув iз тiла наконечник стрiли, що вже встиг вкипiти в рану.
   - Ой!
   Василакiй притримав його за плече.
   - Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зiпсована  кров!
Тобi  пощастило:  стрiла  наприкiнцi  польоту  втратила  пробивну  силу  i
застряла в лопатцi, але кiстки не роздробила. - I несподiвано  запитав:  -
Жону маєш?
   - Нi, не маю.
   - Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два  доведеться  полежати
тут, голубе! - Василакiй вiдрiзав шмат  чистого  полотна,  намазав  якоюсь
маззю, приклав до  рани  i  туго  перев'язав  довгим  тонким  рушником.  -
Вiдпочивай! А я завтра навiдаюсь...
   Зiбравши свої речi, вiн безшумно вийшов.
   - Тиждень чи два! - вигукнув Добриня, коли  дверi  зачинилися.  -  Нiяк
менi лежати тут тиждень чи два!
   - Чому? Хiба тобi тут погано? - нахмурився боярин.
   - Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живi там мої? А  може,
порубанi-пострiлянi? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?
   - Я розумiю тебе. Але не поспiшай - видужай спочатку! Якщо твої  родичi
живi-здоровi, то й через тиждень чи два побачиш їх, а  якщо  нi  -  то  нi
сьогоднi, нi через тиждень уже нiчим їм не зарадиш,  -  сказав  Дмитро  i,
несподiвано сiвши на лiжко, нагнувся i поцiлував Добриню в чоло. -  Дякую,
друже мiй, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її!  Я  довiчний  твiй
боржник. Довiчний!..
   Добриня знiяковiв.
   - Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на  вал.  Я
казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна.
   - Нiде правди дiти, - погодився боярин. - Найменшенька вона у нас -  от
i розбалували. Особливо прив'язалися до  неї  ми  з  бояринею,  коли  зник
Iлько... От ми всю любов нашу перенесли на Янку... Коли б трапилося з нею,
не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже  мiй...
А тепер - лежи i видужуй! Може, тобi щось треба - кажи! Все  тобi  буде  -
їжа, одяг, кiнь, зброя! Все буде!
   - Дякую, боярине, за щедрiсть... Але зараз менi нiчого не  треба.  Хiба
що одну дрiбницю - ножицi i дзеркальце,  щоб  пiдстригти  свої  патли,  що
вирослiї, як у попа, та бороду й вуса пiдправити або й зовсiм обстригти.
   Дмитро усмiхнувся.
   - Тiльки й того?.. Я зараз пришлю  Василакiя.  Вiн  не  тiльки  умiлий,
знаючий лiкар, а й добрий цирульник.  Як  скажеш,  так  i  зробить...  Цей
гречин - на всi руки майстер.
   Гречин не забарився. На цей раз вiн принiс з собою не чорну скриньку, а
велику дерев'яну тацю, на  якiй  стояв  глек  з  окропом,  лежали  ножицi,
грецька бритва з тонкою ручкою  iз  баранячого  рога,  бронзове  дзеркало,
мило, гребiнець.
   - Хочеш стати гарним, юначе?
   - Хочу стати молодим.
   - Молодiсть та здоров'я - то i є краса... Помаленьку пiдводься i  сiдай
на стiлець - я почаклую бiля тебе.  Ось  так!  -  Василакiй  узяв  до  рук
гребiнця i ножицi. - Але спочатку поглянь на себе. Бачиш?
   Добриня заглянув у пiднесене  гречином  добре  вiдполiроване  жовтувате
дзеркало i побачив у ньому незнайомого, зовсiм чужого чоловiка з  патлатою
.кучмою на головi i густою скуйовдженою бородою.
   Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою  на
мене дивилася!
   Вiн уперше так зблизька i так пильно  розглядав  себе,  бо  ранiше  мiг
робити це, лише дивлячись у воду, i був здивований i збентежений  тим,  що
побачив.
   - Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всiх! -  не  втримався  вiд
зiтхання Добриня, повертаючи дзеркало лiкаревi.
   Василакiй блиснув зубами.
   - Ось що таке молодiсть! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в  мої  лiта
цього вже не вiдчуваєш!
   - Скiльки ж вам?
   - З пiвсотнi звернуло...- i Василакiй почав ножицями чикрижити  густого
Добрининого чуба.
   - Ви служите у боярина?
   - Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В  тiм  числi  i
воєводi Дмитру та його домочадцям. Дверi багатьох київських вельмож широко
i гостинно розчиняються передi мною. Навiть князiвськi. Бо хвороба  нiкого
не минає.
   - I давно ви вже в Києвi?
   - Та вже встиг стати справжнiм киянином, бо приїхав на  Русь  за  п'ять
лiт до того, як помер князь Рюрик[41], батько князя Володимира Рюриковича.
   - Ого, тридцять лiт! А додому не тягне?
   - Ще й як тягне! Як згадаю  свої  Салонiки,  то,  здається,  на  крилах
пролетiв би, аби хоч раз глянути на рiднi мiсця, на голубе море,  на  дикi
гори, на дорогi серцю могили матерi та батька... Батькiвщиною, мiй  юначе,
завжди є та земля, де ти прожив першi двадцять лiт, а потiм проживи  ти  в
iншому, навiть кращому, мiсцi i сорок, i шiстдесят, а тебе все тягтиме  на
землю твого дитинства i твоєї юностi,  бо  дитячi  та  юнацькi  почуття  i
враження, свiжi, чистi, найсильнiшi, залишаються в серцi  назавжди.  А  ще
коли та земля - прекрасна Еллада...
   Василакiй поклацав ножицями i надовго замовк, задумливо  задивившись  у
вiкно.
   - То чому ж вам не повернутися додому, лiкарю? Що вас тут тримає?
   Гречин знову заклацав ножицями - заходився стригти бороду.
   - Не так це все просто, голубе... Бiльшу частину життя я прожив тут,  у
Києвi, тут одружився, завiв дiтей, збудував будинок, маю  добрий  зарiбок.
Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домiвку,  а  тепер,
коли постарiв, все частiше в серце навiдуються  спогади  про  батькiвщину,
мою милу Елладу, все дужче хочеться туди... Та як поїдеш?  Дружина-русинка
не пускає - боїться, що помру в дорозi чи половцi в полон потягнуть,  сини
та дочки теж вiдмовляють. Ну, а внукiв, моїх маленьких горобенят, сам не в
силi залишити... Дома навряд чи застану я  кого-небудь  живого  iз  своїх:
батьки ще при менi померли, брати та сестри,- а я був  наймолодший,-  теж,
мабуть, досi Боговi душi  повiддавали.  Кого  я  там  зустрiну,  хто  мене
привiтає - племiнники та племiнницi? Я не знаю, чи вони взагалi є у  мене,
а якщо є, то не дуже зрадiють дядьковi, якого носило по  свiтах  аж  цiлих
тридцять лiт!
   Розмова не заважала  Василакiєвi  працювати.  Довкола  на  пiдлозi  вже
лежали купи обкарнаного з Добрининої голови  та  бороди  волосся.  Вправнi
рухливi пальцi швидко вмокнули тугу волосяну  щiточку  в  окрiп,  збили  в
невеличкiй мисочцi мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине  обличчя,
аж тому стало лячно, i спритно вхопили невеличку бритву, що  скидалася  на
вузький ножик з прямою кiстяною колодочкою.
   Шкребучи Добринину щоку, Василакiй вiв далi:
   - Київ став для мене другою батькiвщиною. Отож одна живе нинi  направду
передi мною, перед моїми очима - Русь, а друга, Еллада,- в моєму серцi. Як
спомин... Я вже змирився з  думкою,  що  нiколи  бiльше  не  побачу  своєї
коханої Грецiї, нiколи не вдихну на повнi груди неповторного запаху  лавра
та магнолiї, не  почую  плескоту  хвиль  найласкавiшого  в  свiтi  моря  -
Егейського. Тут уже i помиратиму...
   - Ну, що ви, лiкарю! Навiщо такi сумнi думки?
   - Е-е, голубе, ми  короткочаснi  гостi  на  цьому  свiтi.  Не  встигаєш
надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вiчнiсть уже стукає до  тебе
в дверi - виходь!.. Добре, що  Менгу-хановi  не  захотiлося  мерзнути  пiд
валами Києва. А коли б трапилося навпаки? От i був  би  кiнець!  Може,  не
всiм, та багатьом. Бо я не вiрю, що Київ витримає облогу. Адже Переяслав i
Чернiгiв не витримали,  а  захисники  там  не  менш  мужнi,  нiж  нашi!  -
Василакiй намочив у гарячiй водi рушничок i  витер  ним  залишки  мила  на
Добрининому обличчi.- Ну, парубче, тепер видно, що ти й справдi парубок, а
не старий дiд! Поглянь у дзеркало! Впiзнаєш себе? Це, братику, мистецтво -
змiнювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а  ми,  греки,
здавна це робимо...
   - Однак у вас борода!
   Василакiй усмiхнувся.
   - З ким поведешся, у того i наберешся! - i подав дзеркало.
   Добриня глянув - i обiмлiв.
   - Ой! Невже це я?
   На нього  дивилося  чиєсь  чуже,  незнайоме  обличчя:  худi,  обсмаленi
морозом щоки блищали, як вичинена шкiра. Тепер, коли раптом не стало вусiв
i бороди, виразнiше  видiлялися  брови  i  особливо  очi,  що  ненапружено
слiдкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий днiпровською
водою, а нинi пiдрiзаний над чолом i  поза  вухами,  лежав  темною  пухкою
копицею на крупнiй довгастiй головi.
   Щоб краще себе розгледiти, Добриня повернувся до вiкна. Та рiзкий  бiль
у спинi пронизав його тiло наскрiзь.
   Вiн схитнувся, випустив дзеркало.
   - Ти  забув,  хлопче,  що  нинi  одержав  гостинця  вiд  Менгу-хана,  -
пробурчав Василакiй, пiдхоплюючи його попiд руки. - Лягай, сину, лягай - i
не ворушися!
   I допомiг йому добратися до лiжка.


   2

   Поки Василакiй, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою,
Добриня, пересилюючи бiль, тихо лежав на лiвому боцi, обличчям до вiкна, i
дивився крiзь вузькi шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав  про  те,  що
сталося з ним за останнi'два днi, i не вiрив сам собi. Мов  крiзь  марево,
ввижалося жовте, з рiдкими вусами i такою ж рiдкою бородою обличчя  Менту,
купання у днiпровському прогної, сперечання Жокте  з  киянами  i  вбивство
послiв, а сьогоднi - вбивство у вiдповiдь цiлої сотнi полоненикiв... Невже
це не сон? Невже вiн сам був учасником цих страшних подiй?
   Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя  монгольського  богола,  а
нинi лежить у чистiй постелi  київського  тисяцького,  ще  вчора  за  своє
життя, яке кожної митi могла обiрвати чужинська шабля, не дав би й ногати,
а сьогоднi вiн вiльний i тим - щасливий.
   Яке це щастя - бути вiльним! Не бути рабом!
   Вiн не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним дверi.
Бiль поволi затихав, приємне тепло огорнуло його зi  всiх  бокiв,  i,  сам
того не помiчаючи, вiн склепив повiки...
   Прокинувся вiд того, що вiдчув на собi чийсь пильний погляд.  Розплющив
очi - i побачив посеред хоромини Янку з великою дерев'яною тацею в  руках.
Вiн ще не зовсiм прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрiмоти, а
тому подумав, що побачив її ввi снi. Вразив його погляд дiвчини i вираз її
обличчя: на ньому вимальовувався крайнiй подив. Йому  навiть  здалося,  що
вона аж злякалася i ось-ось випустить з рук тацю, на  якiй  принесла  йому
вечерю.
   Ця думка остаточно вивела його iз сонного зацiпенiння -  i  вiн  пiдняв
голову.
   - Янко, ти?
   Дiвчина злякано вiдступила на крок.
   - А ти... хто? Це здивувало його.
   - Як - хто? Я - Добриня... - Вiн  пiдвiвся,  сiв  на  лiжку  i,  раптом
здогадавшись, чому Янка не признала його, усмiхнувся. - А-а, ось  чому  ти
сумнiваєшся... Що я без бороди та вусiв? Правда? Так це ж  ваш  Василакiй,
гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впiзнав!  А  я  таки  справдi
Добриня! їй-богу, я!
   Янка все ще пильно приглядалася до нього, нiби сумнiвалася - вiрити  чи
не вiрити. Потiм поставила тацю на стiл i тихо сказала:
   - Ось - матiнка прислала  тобi  вечерю...  їж!..  I  поправляйся!..  Ти
захистив мене, врятував вiд поранення або й смертi...  Я  вдячна  тобi,  а
особливо - тато та мама... Аж страшно подумати, що б з ними було,  коли  б
мене не стало... А я тебе справдi спочатку не  впiзнала  -  аж  сторопiла,
побачивши зовсiм чужого чоловiка. А тепер бачу: нiс i очi - тi ж...
   - Добре, що хоч по носу впiзнала.
   - Ледве впiзнала - так ти змiнився! То був старий смерд, а тепер - нiби
молодий боярин або й князь!
   - Ого! - усмiхнувся Добриня. - Якi в тебе крайнощi!  То  був  старий  -
тепер став молодим. Був раб, смерд - тепер боярин або й князь... Так, чого
доброго, я ще й справдi високо носа задеру!
   - Ну, не дуже задирай! -  фиркнула  Янка.  -  Смерд  завжди  залишиться
смердом, хоч би його нарядити i в князiвський чи боярський одяг!
   Вона навiть вередливо притупнула ногою.
   - А я й не ряджусь в їхнiй одяг, - серйозно  вiдповiв  на  те  Добриня,
зачеплений за живе. - Куди менi! Аби  лиш  трохи  загоїлася  рана,  так  i
полечу в свiй Калиновий Кут! Якщо  мунгали  не  дiйшли  туди,  то  я  буду
найщасливiшою людиною на свiтi! I нехай тодi князь чи  боярин  зрiвняється
щастям зi мною!
   - Я бачу, ти сердишся, - примирливо сказала юна бояришня. - Не сердься!
Я ж прийшла не для того, щоб дратувати  тебе,  а  принесла  вечерю  своєму
рятiвниковi... Їж - i поправляйся, бо без цього  не  доїдеш  ти  до  свого
Калинового Кута! - I вона, крутнувшись на однiй  нозi,  вибiгла  прудко  з
хоромини.


   3

   Страшна тривога, що охопила було  киян  при  появi  Менгу-хана,  поволi
улягалася. Татари так же хутко зникли, як i з'явилися,  i  це  несподiване
зникнення однi  приписували  висотi  i  неприступностi  київських  справдi
могутнiх, може, наймогутнiших  на  Русi,  валiв,  а  iншi  -  заступництву
Господа Бога. Але i тi, й iншi поволi почали вiрити  в  те,  що  небезпека
минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишнi села. Знову  вiдчинилися
ворота мiста, завирували мiськi торговища, запрацювали i  на  Горi,  i  на
Подолi ремiсники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан  до
утренi, обiднi та вечернi. А коли Дмитро послав гiнцiв аж до Переяслава та
до Росi i тi, повернувшись, сповiстили, що ворога нiде не зустрiли,  кияни
i зовсiм полегшено зiтхнули:
   - Слава Богу, пронесло!
   В один iз таких днiв за обiднiм столом зiбралася вся  боярська  родина.
Вийшли i обидва пораненi - боярин Микола Дмитрович i Добриня. У боярина ще
болiла рука, i вона лежала у  нього  на  грудях,  пiдв'язана  через  плече
рушником, а Добриня почував себе вже зовсiм дужим. Неглибока  рана  швидко
затягнулася i нагадувала про себе лиш зрiдка  ледь  помiтною  сверблячкою.
Вiн надумав завтра вирушити до Калинового Кута i хотiв пiсля обiду сказати
про це бояриновi Дмитру, але той випередив його. Закiнчивши обiд i витерши
рушником рота, вiн поклав свою правицю на плече Добринi.
   - Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?
   - Рвуся, боярине.
   - Завтра поїдеш... Для тебе вже  все  приготовлено  в  дорогу,  ї  кiнь
стоїть пiд сiдлом - це тобi подарунок вiд мене i нас усiх.
   - Дякую, боярине, - вклонився Добриня. - Вiк пам'ятатиму всiх вас!
   - Не поспiшай дякувати... Я сказав не все...
   - Я слухаю, боярине.
   - Бачиш, Київ залишився сиротою:  князь  наш  утiк,  забравши  з  собою
вiйсько. А я не думаю, що Батий  обмежиться  однiєю  розвiдкою.  Раз  була
розвiдка, то рано чи пiзно i вся орда прийде сюди. А у нас - обмаль зброї.
Потрiбна криця, щоб кувати мечi, наконечники для стрiл та списiв, пластини
для лат, дрiт для кольчуг. А де її взяти? Крицi  потрiбно,  багато  крицi!
Отож я й подумав, що ти з батьком та братами,  якщо  живi,  витопиш  її  i
привезеш до Києва, прямо менi, бо думати про все мiсто, поки немає  князя,
мушу я. А я вже  тут  подбаю,  щоб  зброярi  зробили  з  неї  те,  що  нам
потрiбно... Зрозумiв?
   - Зрозумiв, боярине. Якщо батько та брати живi, я скажу їм,  i  ми  вже
постараємося!
   - Друже мiй, якщо, не дай Боже, нiкого з твоїх  немає  в  живих,  бо  ж
минуло аж п'ять рокiв,  як  ти  розстався  з  ними,  то  збирай  сiльських
умiльцiв, копай руду i витоплюй крицю сам. Без неї Києву - як без рук!
   - Розумiю, боярине, i зроблю все, що зможу, - запевнив Добриня.
   Другого дня пiсля снiданку вiн вийшов з гостинного боярського дому.  Ще
тiльки-тiльки пiднiмався на сходi край неба,  розганяючи  iмлистi  ранковi
сутiнки, а на дворi вже  поралися  боярськi  челядники,  бiля  стайнi  бив
копитом осiдланий кiнь, а поряд з ним бовванiла невеличка жiноча постать.
   - Янка? Ти що тут робиш? -  здивувався  Добриня,  пiдiйшовши  ближче  i
впiзнавши бояришню.
   Дiвчина знiяковiла. Пальцi її змерзли, i вона нiяк не могла  прив'язати
невеличку торбинку до саквiв, приторочених до сiдла.
   - Та... - i замовкла в нерiшучостi. - Подарунок...
   - Що там?
   - Приїдеш додому  -  побачиш...  Не  питай,  а  допоможи  менi!  Пальцi
покоцюбли - нiчого не можу вдiяти...
   - То давай сюди, - i Добриня запхнув торбинку собi за пазуху,  думаючи,
що там снiданок, яким вiн поласує, коли доїде до Бiлгорода.  -  Дякую,  що
принесла, бояришне, i будь щаслива та долi мила!
   Не вiдповiвши, Янка потупотiла до ганку i зникла в  хоромах,  грюкнувши
дверима.
   Добриня вивiв коня за ворота, скочив у сiдло i помчав до  Бiлгородських
ворiт - на виїзд. Поминувши їх i  не  дуже  поспiшаючи,  поїхав  униз,  до
Либiдської долини.
   Тим часом зiйшло сонце  -  i  над  заснiженою  землею  зарожевiв  ясний
морозний свiтанок.  З-за  київських  гiр  блиснули  червонястi  променi  i
освiтили все довкола. I тодi, не так з  голоду,  як  з  цiкавостi  Добриня
вийняв з-за пазухи торбинку i, розв'язавши, витягнув з  неї  якийсь  тугий
бiлий сувiй. Розгорнув - i остовпiв. Гаряча хвиля раптово вдарила в серце:
у  руках  вiн  тримав  гарно  вишиту  шовковою  заполоччю  лляну  сорочку.
Подарунок юної бояришнi!.. Так ось воно що! Янка! Напевне ж, сама вишивала
й шила? I кому? Смердовi, упослiдженому рабовi! Невже... Невже  це  тiльки
дяка за порятунок?
   Лице його спаленiло. Серце забилося частiше. Вiн не  знав,  що  думати.
Невже Янка, оте вередливе дiвчисько, що тiльки-но стає дорослою  дiвчиною,
невже вона знайшла в ньому щось таке,  що  зворухнуло  її  ще  напiвдитячу
душу? Та нi, не може такого бути, вiдгонив вiн вiд себе подiбнi думки. Щоб
дочка воєводи, боярина, тисяцького, другої  пiсля  князя  особи  в  мiстi,
раптом проявила якiсь почуття до смерда, колишнього  полоненика?  Нi,  нi,
кинь про це думати, хлопче! Адже вона вiдверто i не раз говорила, що ти  -
раб,  смерд!..  Правда,  в  її  очах  iнодi  спалахували   якiсь   вогники
зацiкавленостi,  щось  у  них  жило  таке,  що  не  раз   змушувало   його
задумуватись i хвилюватись. Особливо це було помiтно в останнi  днi,  коли
вона, замiсть челядницi, приносила снiданок, обiд та  вечерю,  ставила  на
стiл i, зашарiвшись, поспiшно виходила з хоромини.  Та  разом  з  тим  вiн
добре пам'ятав її слова "смерд", "раб", що не раз зривалися  з  її  уст  i
болюче, мов батогом, стьобали по серцю.
   Вiн обережно згорнув сорочку, засунув у торбинку i заховав  за  пазуху.
Вiдчувши неувагу вершника, кiнь  з  рисi  перейшов  на  помiрну  ходу,  та
Добриня не помiтив цього. Перед очима все стояла Янка. То вiн уявляв, якою
вона була, коли вони вперше зустрiлися  за  боярським  столом,  -  жвавою,
пустотливою отроковицею, у  якої  часто  проривалася  якась  наївна,  мила
дитиннiсть, то пригадав вираз подиву i страху на  її  обличчi,  коли  вiн,
захищаючи на валу вiд стрiл, зненацька схопив її за плечi i  притиснув  до
грудей, то, нарештi, спливло перед очима її розгублене личко, коли вона  в
поспiху прив'язувала до сакiвiв свою торбинку.
   Коли б хто-небудь мiг у цю мить побачити його збоку, то помiтив  би  на
його обличчi задумливу усмiшку, яка то  з'являлася  i  яснiла,  то  поволi
вкривалася холодною тiнню, але не зникала зовсiм. Янка стояла  перед  ним,
мов жива, i вiн бачив її темнi, з iскринками, очi, пушистi  коси,  чув  її
дзвiнкий голос, що саме, як i у хлопцiв, ламався i iнодi  ставав  грудним,
мелодiйним.
   Врештi вiн струснув головою, мов хотiв вiдiгнати  вiд  себе  набридливе
марево, i вдарив коня ногами.
   - Но-о!
   Вiд Києва до Бiлгорода двадцять верстов, i  цей  шлях  Добриня  подолав
якось непомiтно  i  швидко,  бо  був  вiн  добре  вторований  монгольською
кiннотою та ногами полоненикiв. Подекуди край дороги лежали трупи тих, хто
пристав i кого нападники добили своїми  дерев'яними  довбешками-шокпарами.
Коли вiн наближався, вiд трупiв нехотя пiднiмалося в небо вороння.
   На серцi ставало важко. Як i чим зустрiне його Калиновий Кут?
   Ще здалеку, їдучи полем, почув, як  у  Бiлгородi  дзвонили  до  обiднi,
побачив золотi хрести церков,  високi  землянi  вали  i  потемнiлi  дубовi
заборола по ньому. Ворота були  зачиненi.  Нажаханi  несподiваним  нападом
монголiв, бiлгородцi стояли  на  надбрамнiй  вежi  i  мовчки  дивилися  на
одинокого вершника.
   - Хто такий? Звiдки i куди їдеш? - запитали його, коли вiн  наблизився.
- Що чути про моноголiв? Ворота вiдчиняти?
   Заїздити в  Бiлгород  Добриня  намiру  не  мав:  хотiв  якомога  швидше
добратися додому. Повiдомивши бiлгородцiв, що у Києвi тихо,  що  Менгу-хан
вiдiйшов зi своїми туменами за Днiпро, запитав:
   - Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи нi?
   Бiлгородцi не знали цього.
   - Полоненикiв з того краю вели, та хтозна, з яких сiл,  бо  їх  же  там
багато - i Некрашi, i  Мутижир,  i  Ясногород,  i  Музичi,  i  Княжичi,  i
Жорнiвка, i Калиновий Кут, i Личанка, i Звенигород[42]... Побачиш сам?
   Бiлгород - на половинi путi вiд Києва до  Калинового  Кута,  але  друга
половина  здалася  Добринi  значно  довшою,  хоча  вiн  тепер  i  пiдганяв
притомленого коня.
   Ще не доїжджаючи до Жорнiвки i Княжич, побачив, що вони спаленi.  Вiтер
порозносив попiл, i довкола лежали чорнi снiги. Пахло гаром. Над згарищами
кружляло вороння.
   Добриня аж сп'янiв вiд того смороду-чаду i їхав сам не свiй. Чим ближче
було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не  присипаний
снiгом бiр, вiн давно уже побачив би Калиновий Кут,  бо  ж  вiд  нього  до
Жорнiвки лише двi чи три верстви. Та лiс стояв довкола, мов  стiна,  -  не
проглянути.
   Ще з лiсової дороги йому в вiчi сяйнули позолоченi  хрести  Лисiвського
монастиря. Серце забилося частiше. Швидше, конику, швидше! А коли виїхав з
лiсу на широку поляну, що  високим  пагорбом  обривалася  над  Iрпенем,  з
грудей  вирвався  радiсний  стогiн-клекiт:  на  тому  боцi,  за   широкою,
приметеною снiгом iрпiнською заплавою, темнiли знайомi хатини,  з  димарiв
пiднiмалися в  небо  сизо-бурi  передвечiрнi  дими.  Калиновий  Кут  стояв
цiлий-цiлiсiнький i варив вечерю!
   Добриня зупинив коня. Перед ним як на долонi лежало рiдне село! Скiльки
разiв у безсоннi зимовi ночi уявлялося воно йому. як рвалася до нього його
душа! I тепер вiн - вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше!
   В монастир не заїхав - поминув. Поспiшав. Накатана санна  дорога  через
Iрпiнь та луг вивела його на Широкий Берег, а звiдти - до Рокитного озера,
де на льоду, бiля ополонки, якась жiнка прала хустя.  Бiля  неї  вешталося
невеличке хлоп'я у кудлатiй овечiй шапцi, насунутiй на самi очi.
   Жiнка пiдвела на мить закутану  вовняною  хусткою  голову,  глянула  на
вершника, що наближався до неї, i знову схилилася над ополонкою.
   - Добрий вечiр, - привiтався  Добриня,  спинивши  коня.  -  Чия  будеш,
молодице? Як тебе звати?
   Почувши  його  голос,  жiнка  враз  стрепенулася,  випросталася.  Мокра
сорочка вислизнула з її рук.
   - Ой! - вихопився у неї з грудей дивний вигук - чи то  зачудування,  чи
радощiв, чи болю.
   - Ну, чого злякалася? Я Добриня iз роду Сичiв. Чула? А ти чия?
   Жiнка схопилася за серце, ще раз зойкнула i поволi  почала  осiдати  на
темний, залитий водою лiд. З її  зблiдних  уст  раптом  зiрвався  болiсний
зойк:
   - Добрине! Добрику!
   Той голос змусив Добриню  птахом  злетiти  з  коня  i  пiдхопити  майже
знепритомнiлу жiнку.
   - Милано, ти?
   Вiн пiдняв її, повернув обличчям до свiтла. Дивився на  неї,  страшенно
вражений.
   - Я, Добрику! Я! - жiночий голос здригнувся i затих,  з  очей  бризнули
сльози. Вiн притиснув її до грудей.
   - Милано, сама доля звела нас сьогоднi! Хiба це не добре знамення?
   - Ой Добрику, не на добро ся зустрiч!
   - Як? Ти не рада, що я живий?
   Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях.
   - Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стiльки лiт? Адже ж ти  нiчого  не
знаєш! - вигукнула вона з вiдчаєм у голосi.
   - А що ж трапилося? Що?
   Милана заридала ще голоснiше.
   - Добрику! Любий мiй! Де ж ти подiвся? Ми всi гадали, що тебе вже i  на
свiтi немає!
   Добринин погляд раптом упав на хлоп'я, що злякано зирило  на  нього,  i
страшний здогад пронизав його мозок.
   - I ти...
   - I я вийшла замiж, Добрику! - зойкнула знову Милана. - Вийшла замiж...
   - За кого? Милане! - Йому здалося, що вiн гукнув на весь Калиновий Кут,
але помертвiлi уста ледве вимовили тi слова.
   - За Василя.
   - Якого Василя?
   Милана провела рукою по лицю, мовби хотiла пересвiдчитися, що  вона  не
спить, i тихо, нiби сама до себе, промовила:
   - Боже! Вiн таки нiчого не знає! - I похилила голову. - За твого  брата
Василя, Добрику. За твого брата...
   - За мого брата! - Ця звiстка ще дужче вразила i приголомшила  Добриню.
Вiн довго не мiг вимовити жодного слова  i  онiмiло,  безтямно  дивився  у
зеленi Миланинi очi. Потiм тихо запитав: - Як же це сталося?  Ти  покохала
його? I вiн тебе?
   Милана схлипнула, губи її скривилися.
   - Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся.  I
нiхто не знав, де ти подiвся. Усi були впевненi, що ти  загинув,  бо  саме
тодi по нашому краї  шастали  половцi...  Твої  батьки  навiть  заупокiйну
службу вiдправили за твою загиблу душу... Я  скнiла  душею  цiлий  рiк.  А
потiм Василь заслав до мене сватiв...
   - Васильку! Брате! - з болем вигукнув Добриня. - Хто б мiг подумати! Ми
ж були з ним не тiльки братами, а й друзями!
   Милана вивiльнилася з його рук, витерла хусткою сльози.
   - Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Вiн  тебе  любив  -  i  досi
згадує, i досi сумує за тобою... Вiн хороший, Василь...
   У Миланиному голосi забринiв осуд.
   Добриня знiяковiв. Справдi, чому вiн повинен щось мати  супроти  брата?
Хiба Василь винен, що так сталося? I хiба було б легше на  серцi,  коли  б
Милану взяв хтось чужий?
   Вiн глянув на хлоп'я.
   - Це твiй синок?
   - Мiй i Василiв, - вiдповiла Милана. Добриня пiдiйшов до хлоп'яти.
   - Як тебе звати, малий?
   - Я Добриня, Доблик, - i хлоп'я шморгнуло посинiлим носиком.
   Вражений Добриня пiдняв його перед собою, оглянувся на Милану.
   - Ти назвала його Добринею?
   - I я, i Василь... А як би iнакше ми мали його назвати пiсля  того,  що
сталося в нашому життi?
   Сум'яття, викликане в душi несподiваною зустрiччю з Миланою i ще бiльше
тим,  що  Милана  стала  жоною  брата  Василя,  поволi  почало  пригасати,
улягатися на днi серця. Добриня вiдчув, що знову починає мислити тверезо.
   Що, власне, сталося? Життя не стоїть на мiсцi -  воно  невпинно  пливе,
рухається, змiнюється щодня, щогодини, i було б дивно, коли  б  за  минулi
п'ять рокiв, що вiн не був дома, тут нiчого не змiнилося. Тим  бiльше,  що
вiн для всiх зник,  загинув,  пропав  безвiсти.  Хiба  завинили  в  чомусь
Милана, чи брат Василь,  чи  оце  маля,  його  племiнник  i  тезка?  Виннi
половцi, винен  вiн  сам,  що  не  зумiв  утекти,  врятуватися,  а  бiльше
звинувачувати нiкогої
   Вiн поцiлував племiнника в блiду щiчку, опустив на лiд  i  пiдiйшов  до
Милани.
   - Як дома? Усi живi-здоровi?
   - Слава Богу, усi живi й здоровi.
   - Я так боявся, що мунгали i до  Калинового  Кута  дiйшли  i  всiх  тут
перебили...
   - Бог милував: до нас не дiйшли.
   - Це велике щастя! Ходiмо ж тодi швидше додому! Хочу всiх бачити!
   - Iди сам. А я доперу - i незабаром  теж  прийду.  Милана  дивилася  на
нього якось винувато, благально, i Добриня зрозумiв,  що  їй  не  хотiлося
повертатися додому разом з ним.
   - Гаразд. Мабуть, справдi буде краще, коли я сам заявлюся,  але  скажу,
що бачив тебе на озерi i розмовляв з тобою.
   Вiн скочив у сiдло i торкнув коня ногами.


   4

   Калиновий  Кут  дрiмав  серед  бiлих   снiгiв   тихо   i   мирно.   Над
приземкуватими хатинами звивалися в небо сизi дими - то  господинi  топили
печi, варили вечерю.
   Низьке зимове сонце, що заходило за лiс,  забарвлювало  все  довкола  в
синьо-червонястi кольори, а морозний вiтерець,  що  подував  зi  сходу,  з
Києва, доносив запах диму з коминiв та смаженої цибулi з олiєю.
   Стомлений кiнь iшов поволi, i Добриня не пiдганяв його, а, забувши враз
про все, навiть про несподiвану зустрiч з Миланою, жадiбним  зором  скидав
знайомi з дитинства мiсця.
   Калиновий Кут лежав на низькому мисi, оточеному з трьох бокiв  рiчками,
а з четвертого - Рокитним озером. На пiвдень вiд нього протiкав  спокiйний
ясноводий Iрпiнь, що звивисто петляв по широкому лузi, прозваному  Широким
Берегом. З заходу його вiддiляла вiд Княжич невеличка  заболочена  рiчечка
Олешня, а з пiвночi - вiд лiсу - глибока Рудка  з  багатьма  джерелами  та
озерцями, де копали болотяну руду i витоплювали крицю. Понад  берегом  тих
рiчок, а також над озерами стояли гiллястi кущi калини, що  й  дала  назву
селу.
   Ось i рiдна хатина  пiд  очеретяною  стрiхою.  Посеред  двору  -  стара
гiлляста груша-дичка, на городi - батькiвська кузня. Добриня ударив коня -
швидше, швидше! На подвiр'ї птахом злетiв з  нього,  прочинив  дверi  -  i
вступив до темних сiней, а там навпомацки, по  пам'ятi,  знайшов  дверi  -
шарпнув на себе i вступив до низької напiвтемної хатини.
   Все тут було таким, нiби вчора вийшов звiдси. Праворуч -  пiч,  у  якiй
гоготав веселий вогонь, лiворуч, попiд стiною,  широка  лава,  в  кутку  -
стiл, над ним, на покутi, двi потемнiлi  iкони,  а  за  пiччю  -  пiл  для
спання. Пiд стелею, на вишмульганiй до блиску воринi висить одяг.
   В хатинi було гамiрно, але, як тiльки скрипнули дверi,  гомiн  стих,  i
всi враз повернулися до незнайомця у незвичному для села мiському одязi.
   Його не впiзнавали, i вiн стояв бiля порога мовчки, не в силi  вимовити
жодного слова. До того  ж  пiсля  сонячного  свiтла  очi  нiяк  не  хотiли
призвичаїтися до жовтавої напiвтемряви, що стояла в хатинi.
   Тодi вiн зняв шапку i  низько  вклонився.  I  в  ту  ж  мить  вiд  печi
метнулася до нього мати, припала йому до грудей i голосно  зойкнула  таким
рiдним i таким далеким голосом:
   - Добрику! Добрику-у! Синочку мiй!
   На її крик до нього кинулися  всi:  батько,  брати  Василь  та  Iванко,
сестриця Ганночка, яку вiн ледве впiзнав у вродливiй чорнявiй дiвчинi,  що
повисла у нього на плечi, якась молодиця, мабуть, братова, з  малюком,  що
тримався за спiдницю i спiдлоба зиркав на незнайомого пришельця.
   Вiн вiдчував, що  ось-ось  розплачеться,  бо  так  раптом  щось  боляче
заклекотало в грудях, так мiцно перехопило  подих!..  Нарештi  вiн  вдома!
Серед найрiднiших, найдорожчих людей! Невже це не сон? Невже доля зберегла
i його, i їх усiх, аби вони  гуртом  зазнали  нинi  такого  несподiваного,
неймовiрного щастя, яке й не снилося йому нiколи?
   -  Добрику,  Добрику!  -  тихо  жебонiла  крiзь  сльози  щаслива  мати,
припадаючи головою до його грудей.
   - Добрику, братику! - вторувала їй радiсно Ганночка.
   Вони всi гуртом обступили  його,  обнiмали,  цiлували,  гладили  плечi,
голову, руки, мовби хотiли пересвiдчитися, що це справдi вiн.  А  вiн  теж
усiх обнiмав, цiлував i, врештi, не втримавшись, на радощах таки заплакав.
I всi заплакали разом з ним.
   А потiм  вони  не  знали,  куди  його  посадити,  нiби  це  було  зараз
найголовнiше. А посадивши, дивувалися з його несподiваної з'яви, з його не
сiльського, не смердiвського одягу i з  його  голеного  обличчя,  що  було
таким незвичним для його вiку - безвусим, безбородим, нiби вiн все ще  був
отроком, як i багато лiт тому. А найдужче дивувалися i радiли з  того,  що
ось вiн тут, серед них, живий-живiсiнький, бо давно звиклися з думкою,  що
його вже й на свiтi немає, i поховали його в своїх серцях.
   Коли першi почуття уляглися, Добриня роздягнувся, попросив батька:
   - Там, на вулицi, мiй кiнь, тату, заведiть його в стайню та  напiйте  i
нагодуйте, бо промчав вiн сорок верстов - аж iз Києва!
   Поки батько порав коня, а мати з  Ганночкою  готували  вечерю,  Добриня
сидiв з братами бiля столу.
   Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на  носi,  сидiв  навпроти,
червонiв, пiтнiв i винувато бликав  на  старшого  брата,  мабуть,  натужно
думаючи,  як  сповiстити  йому,  що  його  колишня  наречена  стала  жоною
середульшого з братiв. Вiн не знав, що Добриня вже розмовляв з  Миланою  i
все йому вiдомо, i мучився вiд думки - що йому сказати?
   Розумiючи, що Василевi зараз нелегко,  Добриня,  хоч  i  сам  почувався
незручно, прийшов йому на допомогу.
   - Гарний у тебе синок, Василю, -  сказав  вiн.  -  Дякую,  що  Добринею
назвав...
   - Ти бачив Милану? - Василь пiдняв очi i ще сильнiше почервонiв.
   - Бачив. На озерi, бiля ополонки...
   - Ну, й що?..
   - Я радий, що ви побралися.
   - Справдi? А я думав... - Василь запнувся. - Що ти...
   Добриня знову виручив його.
   - А менi... Менi не судилося... Не всi тiї та вiнчаються, що  любляться
та кохаються, брате.
   - I ти не маєш жалю на мене? I на Милану?
   - Я вам бажаю щастя!
   Василь полегшено зiтхнув, очi його заяснiли. Видно було, що з його душi
спав тягар.
   - Дякую, брате. У тебе добре серце.
   Щоб змiнити цю нелегку для обох  розмову,  Добриня  перевiв  погляд  на
молодичку, що годувала малого кашею. Пiдморгнув Iванковi:
   - А це твоя?
   - Моя, - вiдповiв юний, ще безвусий Iванко. - Агафiя... А по-простому -
Гапка, або Гафiйка.
   - Iз якого роду?
   - Iз роду Лебедичiв, Корнiя Лебедича дочка...
   - Гарна молодиця... А наслiдника як назвали?
   - Теж Добриком... Добринею...  -  Чорнявий  Iванко  усмiхнувся  широко,
приязно i своїм ясним поглядом .приголубив жону i сина.
   Добриня крякнув, здивовано розвiв руками.
   - I цього в мою честь?
   - I цього на згадку про тебе, брате.
   - Мабуть, довго житиму, коли ви всi мене так любите.
   - Живи, брате, всiм на радiсть, - вiдповiв Iванко.
   В хату зайшла Милана  з  Добриком.  Поставила  бiля  порога  цеберце  з
бiлизною, роздяглася сама, розкутала Добрика -  i  той  вiдразу  побiг  до
двоюрiдного братика.
   Милана була блiда, дивилася сторожко, напружено,  нiби  виважувала,  що
тут трапилося без неї i  як  їй  триматися  на  людях.  Тепер,  коли  вона
роздяглася i залишилася у полотнянiй вишитiй сорочцi  i  сукнянiй  плахтi,
Добриня побачив колишню свою наречену, молоду i гарну, нiби  i  не  минуло
тих  проклятих  п'ять  рокiв,  що   розлучили   їх.   Туга   русява   коса
золотисто-срiбною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка  i
гнучка, як молода очеретина.
   Добриня вiдчув, як знову заскнiло-заскiмлило серце,  а  в  душi  почала
пiднiматися важка хвиля жалю. Розум казав: "Змирися! Що втратив,  того  не
повернеш!" А  серце  кричало-волало:  "Не  хочу,  не  можу  змиритися,  бо
втрачено найдорожче - щастя".
   Вiн сидiв мовчки, закам'янiло. Помiтивши, як глипнула на нього вiд печi
Ганночка, подав їй ледь помiтний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не
зрозумiла, або ж навмисне не захотiла зрозумiти i запитала голосно:
   - Милано, чому не вiтаєшся з гостем? Хiба не впiзнала?
   Милана зашарiлася.
   - Впiзнала вiдразу... Ще там, на озерi... Коли Добриня їхав додому...
   - Ну й що?
   - А нiчого! - твердо вiдповiла молодиця. - Привiталися, та й по всьому!
А тобi що?
   - Менi? - здвигнула плечима Ганночка. - Менi теж нiчого!
   - Ну то й мовчи! - вiдрiзала Милана сердито. Зайшов батько - i  сварка,
що назрiвала, припинилася. Мати подала вечерю, їли мовчки, як здавна  було
заведено в їхнiй  сiм'ї  та  й  повсюдно  на  селах.  Спочатку  з  великої
череп'яної  миски  сьорбали  дерев'яними  ложками  запашний,  з  олiєю  та
цибулею, пшоняний кулiш, заїдаючи його житнiм хлiбом, а потiм  на  закуску
були пироги з сиром та калиною. Запивали їх холодним молоком, Добриня весь
час переводив погляд з одного обличчя на iнше.
   Мати за цi роки постарiла, змарнiла. У косах заiскрилася  сивина,  а  в
кутиках вуст з'явилися якiсь новi, гiркi рисочки - зморщечки. Чи  не  його
раптове i негадане зникнення наклало цей вiдбиток на її колись моложаве  i
гарне обличчя?
   Батько i ранiше був сивий, а тепер побiлiв ще дужче, хоча  чуприну  мав
густу, буйну. Темне вiд постiйного вогню i чаду в кузнi обличчя  ще  дужче
потемнiло, виразнiшими стали опiки на ньому вiд бризок розжареної окалини,
що з силою розлiтається  на  всi  боки  з-пiд  молота.  I  очi  примеркли,
вицвiли. Тiльки руки залишилися тi ж, що й ранiше, мiцнi, дужi, загрубiлi,
мов витягнутi з води дубовi корчаги.
   Брати споважнiли, роздалися в плечах,  запустили  бороди  й  вуси,  але
рiзнилися мiж собою: Василь, ясноокий, русявий, скидався рисами обличчя на
матiр, а Iванко, темночубий, кароокий, - на батька. Та все ж змiни в їхнiй
зовнiшностi були незначнi.
   Одна Ганночка змiнилася невпiзнанне: виросла, розквiтла. Коли б зустрiв
не дома, а десь-iнде, то й не впiзнав  би.  Тугi  щоки  пашiли  здоров'ям,
ясно-карi, як i в нього,  очi  випромiнювали  якесь  тепле,  нiби  сонячне
свiтло, а чорна лискуча коса, заквiтчана голубим кiсником,  важко  спадала
по спинi до самого пояса!
   Гарна! Дiвчина на виданнi!
   Пiсля вечерi вони  довго  розмовляли.  Спочатку  Добриня  розпитав,  що
нового в селi, як вони жили цi роки, хто iз односельчан та родичiв  помер,
хто одружився, вийшов замiж, а потiм розповiв про себе  -  як  потрапив  у
полон до половцiв хана Котяна, як завезли вони його в Половецьку  землю  i
як вiн там гибiв вiд голоду, холоду, знущань та рабської роботи.  А  тепер
нове лихо - татари.
   Вiн розповiв про все, що з ним трапилося за останнi роки.
   Мати схлипувала i витирала сльози, Ганночка  зiщулилася,  мов  пташина,
коли над нею завис кiбець, Милана i Агафiя попритискували до себе дiтей, i
в їхнiх очах застиг жах, а  чоловiки,  поклавши  на  стiл  кулаки,  сидiли
нахмуренi й суворi.
   - Що ж це за плем'я таке люте йде на нас, сину? Невже Бог  послав  його
за грiхи нашi? Скiльки городiв наших уже впало, скiльки люду  вибито  -  i
нiхто не зупинить його, не заверне назад? Чому? - спитав батько.  -  Невже
нашi князi розучилися воювати? Невже витязi  перевелися  на  нашiй  землi?
Скажи менi... Тiльки чудо врятувало Калиновий Кут,  коли  бузувiри  палили
Княжичi та Жорнiвку...
   - Це ваше щастя, що вони не дiсталися сюди, -
   похитав головою Добриня. - А то б...
   - Невже вони повернуться? Як ти гадаєш, Добрине?  -  спитав  Iванко,  з
сумом глянувши на Агафiю та синка. - Невже i до  нас  дiстануть?  А  може,
пронесе? Може, їм уже вистачить тiєї кровi, що пролили на нашiй землi?
   -  Не  вистачить,  -  похмуро  вiдповiв  Добриня.  -  Ой,   боюся,   не
вистачить... Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Київ, то  аж
моторошно стає. Чує моє серце, повернуться - сумнiву не маю!
   Всi пригнiчено мовчали. Однi  дiти,  не  звертаючи  уваги  на  старших,
бавилися нехитрими iграшками, весело  цвiрiнчали,  а  то  й  тузалися,  не
подiливши щось мiж собою.
   - Що ж нам робити? - спитав батько. - Ждати смертi, як  вiл  обуха,  чи
тiкати свiт за очi?
   Добриня пiдпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда,  рiк,
проведений у станi ворога, багато чого навчив. Не раз вiн бачив неймовiрну
жорстокiсть завойовникiв: людей - i старих, i малих -  витинали  до  ноги,
добро грабували, а оселi спалювали.  Iнодi  ж,  особливо  на  селах,  лише
грабували, гвалтували, але не вбивали  i  не  палили  -  щадили  майбутнiх
данникiв. Рятувалися також тi, хто заздалегiдь тiкав у  недоступнi  мiсця,
де їх нiхто не мiг знайти, - в глухi лiси, в болота, яри, печери.  А  коли
навала котилася далi, поверталися додому... Та  хто  може  поручитися,  що
найгiрше лихо обмине стороною Калиновий Кут?
   - Кияни, звичайно, будуть оборонятися, - тихо, з роздумом промовив вiн,
- Хоча князь Михайло залишив їх, нiхто i думки не має  пiддатися  вороговi
без бою. Воєвода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому крицi, щоб
київськi ковалi мали з чого накувати мечiв та наконечникiв для  списiв  та
стрiл. Я пообiцяв. Тож  уже  з  завтрашнього  дня  треба  нам  ставати  до
роботи...
   - Крицi ми заготовимо, - сказав батько. - Вона допоможе киянам. А як же
нам? Хто порятує Калиновий Кут?
   - Самим треба рятуватися!
   - Таж як?
   - Передусiм у лiсi, на горах, на найвищому деревi, а може, й на кiлькох
деревах влаштуємо виту, щоб стежити  за  дорогами.  Якщо  вчасно  помiтимо
нападникiв, то зможемо втекти з села  в  лiси,  заховатися  в  непролазних
нетрях, у хащах, у ямах та  криївках,  якi  зробимо  заздалегiдь.  Когось,
звичайно, знайдуть. Але ж не всiх! Комусь пощастить врятуватись...
   - Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших  слiдах  у  снiгу  швидко
знайдуть нас i переловлять, мов курiпок, - зiтхнув Василь.
   - Цьому можна зарадити, - заперечив Добриня. - Пiсля кожного  снiгопаду
треба буде наробити в усi кiнцi безлiч слiдiв  -  пройти  пiшки,  проїхати
верхи чи на санях. Це зiб'є татар з пантелику... До того ж вони самi, коли
оточуватимуть село, залишать пiсля себе ще бiльше  слiдiв...  Але  ж  вони
можуть напасти не взимку, а весною,  лiтом  чи  восени.  Тодi  легше  буде
заховатися... Знаю, не всiм пощастить, але ж не всiх i знайдуть - хтось  i
врятується... А що можна ще зробити?
   - Будемо битися! - вигукнув Iванко запальне. - Жiнок i дiтей вiдправимо
в лiс, а самi - за луки, за списи, за сокири та й станемо на супостата!
   - I що-бо ти кажеш! - безнадiйно махнув рукою батько. -  Половина  Русi
не вистояла, а ти хочеш, щоб Калиновий  Кут  зупинив  таку  страшну  силу!
Марна надiя!
   - Чому марна, батьку? - на пiдтримку брата став Добриня. - Я  згоден  з
Iванком... Сила  у  Батия  справдi  страшна,  велика,  але  ж  i  вона  не
безконечна! Коли б кожне наше мiсто, кожне село, б'ючись iз  ворогом  так,
як билися козельцi, переяславцi або чернiгiвцi, вiдривали  вiд  тiєї  сили
тiльки по сто татарських багатурiв,  то  колись  їй,  тiй  силi,  неминуче
прийшов би кiнець.  Хiба  не  так?..  Я  бачив,  скiльки  їх  полягло  пiд
Переяславом та Чернiговом, i скажу вам - не мало! Не сто i  не  двiстi,  а
десять раз по сто i по двiстi! I коли б так усюди... їх  так  само  вражає
стрiла, меч i спис, як i нас, то чому, справдi, не стати в Калиновому Кутi
на прю з ними, чому хоч трохи не пiдрiзати, не присмалити  їм  тут  крила!
Земля наша велика, та шкода - кожен у нiй сам по собi! Ех, коли б  ми  всi
зiбралися гуртом, у полi, коли б усi нашi князi звели свої дружини в  одне
мiсце та виставили супроти Батия усю свою силу - що  б  вiн  тодi  сказав?
Знаю, Батий хоче завоювати  не  тiльки  нас,  а  й  увесь  свiт  -  аж  до
Останнього моря! Та свiт великий - у пельку не влiзе! Звичайно, якщо  самi
не всунемо голову, а будемо до смертi битися з ворогом!
   У Iванка блиснули очi, Василь теж розпростав плечi, вслухаючись у  мову
Добринi. Та мати раптом заплакала, обняла внучат i почала приказувати:
   - Мої дiтоньки-и! Мої голуб'ятонька-а! Мої щебетушечки!  Та  що  ж  вас
чекає, мої дорогесенькi!
   - Цить, Марiє! Завела! - гримнув батько. - I так на душi важко!
   - Тобi важко, Пилипе, то помовч! - махнула на нього  рукою  мати.  -  А
менi легше, як виплачусь!
   I заголосила ще дужче.
   Молодицi i собi почали схлипувати i пригортати дiтей, мовби  вже  зараз
їх потрiбно було захистити вiд видимої смертi.
   Гнiтючий сум налiг кожному на плечi, на  душу  i  гнув  до  землi,  мов
важкий камiнь. Всi мовчали. Один батько, висловлюючи спiльнi почуття, тихо
прошепотiв:
   -  Iдуть  племена  дикi,  незнанi!  Iдуть  гоги   й   магоги!   Невiрнi
моаритяни!.. Що ж буде з нами? Що то буде?..
   Довго ще, до самих пiвнiв, точилася в хатинi важка, некваплива  бесiда,
перериваючись то моторошними  мовчанками,  коли  кожен  думав  щось  своє,
нерадiсне, то тихим жiночим схлипуванням, то несподiваним  скриком  дiтей,
що вже поснули. I не бринiли в тiй бесiдi нi радощi, нi  веселощi,  як  це
буває при зустрiчах рiдних людей пiсля багаторiчної розлуки, а свiтилися в
очах лише вiдчай, туга i страх, як у тих, кого жде завтра неминучий судний
день.


   5

   Князь Данило Романович i здивувався вельми, i стурбувався, коли до його
хоромини поспiшно зайшов двiрський Бавило i сповiстив, що з Києва з  малою
дружиною прибув у Галич великий князь київський Михайло Всеволодович.
   - Де ж вiн? - Данило вiдсунув книжку i  легко  схопився  з  ромейського
позолоченого  дзиглика,  нiби  йому  було   не   сорок   рокiв,   а   лише
дев'ятнадцять. - Проси!
   - Вiн на Золотому Току, княже, - вклонився Вавило. - 3 почтом.
   - Чому ж мене не попередили ранiше? Я б зустрiв за мiстом.
   - Князь київський так мчав, що нiякий гонець не мiг його обiгнати.  Всi
ледве тримаються на ногах...
   - Ось як! Тодi - воєвод у покої,  i  хай  там  приготують  для  них  що
потрiбно, гриднiв - у гридницю, а князя проси до мене!
   Вавило вклонився i зник за дверима.  Князь  Данило  рвучко  заходив  по
хороминi, мiркуючи над тим, яка причина привела київського князя в  Галич.
Однак нiякої видимої причини не знаходив. Залишилося одно - чекати.
   Вiн накинув на себе червоне князiвське корзно i  пiдiйшов  до  великого
дзеркала в позолоченiй оправi. Нi, не милуватися собою, бо  його  дiяльна,
палка натура не залишала йому вiльної хвилини для цього жiночого  заняття,
а лише  причесати  гребiнкою  чорнявого  непокiрного  чуба  та  розправити
коротко пiдстрижену бороду i невеликi вуса.
   Був вiн увесь тугий i мiцний, як молодий дуб. Струнка  постава,  широкi
плечi, гордо посаджена голова, високе чоло i яснi очi - все в  цiй  людинi
свiдчило, що природа щедро надiлила його i силою i розумом.
   Причепурившись, вiн знову закрокував по просторiй хороминi. I  зразу  ж
думкою сягнув на сiмнадцять лiт назад. Тодi вiн уперше близько зiйшовся  в
Києвi на князiвському снемi[43] з Михайлом Всеволодовичем, своїм  близьким
родичем, бо князь Михайло держав його старшу сестру.
   То був грiзний  рiк.  Не  знати  звiдки  на  Половецьку  землю  прийшло
нечувано  сильне   вiйсько   -   монголо-татарське.   Половцi   намагалися
оборонятися,  але  були  розбитi.  Навiть  найсильнiший  їхнiй  хан   Юрiй
Кончако-вич був убитий, Данило Коб'якович теж. Прибiгли половецькi хани  -
Котян та iншi - на  Русь  i  сказали  руським  князям:  "Якщо  ви  нам  не
допоможете, то сьогоднi ми були побитi, а ви завтра побитi будете".
   I зiбрали тодi галицький князь Мстислав Мстиславич Удалий та  київський
князь Мстислав Романович багатьох руських князiв на снем i  вирiшили  так:
"Краще нам зустрiти їх на чужiй землi, нiж на своїй". I були тодi на  тому
снемi,  окрiм  багатьох  iнших,  також   Данило   Романович   та   Михайло
Всеволодович, i хоча князевi Данилу було тодi лише двадцять  два  роки,  а
князевi Михайлу за сорок, вони числилися молодшими князями i не вiдали мiж
собою неприязнi, а були родичами, друзями.
   Зiбралися руськi князi на Днiпрi, на Зарубi, а звiдти пiшли на  низ  до
острова Варязького, а потiм - до Олешшя, i коли переходили  Днiпро  вбрiд,
то вiд множества людей не видно було води. А бродники галицькi прийшли  по
Днiстру на двох тисячах човнiв i пiднялися по Днiпру до Хортицi, де  також
був брiд на бистринi.  I  прибули  сюди  татарськi  передовi  загони,  щоб
подивитися на руськi човни i руських воїнiв.
   Руськi стрiльцi напали i перемогли їх i йшли за ними вiсiм днiв  аж  до
рiки Калки, поки не зустрiлися з татарськими  сторожовими  загонами.  Тодi
наказав Мстислав Мстиславич Даниловi та iншим  молодшим  князям  атакувати
татар. А iншим, найстаршим, князям -  Мстиславу  Київському  та  Мстиславу
Чернiгiвському - нiчого не сказав, бо мiж ним i тими  князями  була  давня
ворожда. I тi, нiчого не знаючи, залишилися стояти на мiсцi.
   Так iз-за князiвських незгод була роз'єднана руська сила. А  була  вона
не мала. Великий князь київський Мстислав Романович наказав полiчити  всiх
воїнiв, коли  князi  зiбралися  на  пониззi  Днiпра,  i  вийшло  небувале,
неймовiрно велике число - сто три тисячi. Вiдколи стояла пiд сонцем Руська
земля, вона нiколи ще не збирала такої кiлькостi  ратних  людей.  А  ще  ж
половцi обiцяли виставити п'ятдесят тисяч вершникiвi
   Зiйшлися супротивнi полки. I  були  сiча  люта.  Добре  пам'ятає  князь
Данило, нiби це було вчора, своїх сподвижникiв, витязiв волинських, бо був
вiн тодi князем володимирським, Семена Олюєвича  i  Василька  Гавриловича.
Ударили вони втрьох i погнали татар, побиваючи їх. А за  Данилом  кинулись
iншi князi - Мстислав Нiмий,  i  Олег  Курський,  i  бродники  галицькi  з
боярами Юрiєм Домажиричем та Держикраєм Владиславичем.  Тут  вiн,  Данило,
був поранений списом у груди, та,  будучи  молодим,  незвичайно  дужим  та
хоробрим, спочатку не  помiтив  цього.  Був  поранений  також  i  Василько
Гаврилович.
   Тим часом пiдiйшли  головнi  сили  хана  Джучi  та  Субедей-багатура  i
вдарили на  половцiв,  i  тi,  рятуючись,  кинулися  тiкати  i  роз'єднали
галицько-волинськi полки. Хмари стрiл сипонули на  них,  так  що  затьмили
сонце. Падали люди, падали конi, придавлюючи собою верхiвцiв, i  не  стало
нiякої змоги  пробиватися  далi  вперед.  I  з  цiєї  митi  почали  русичi
вiдступати, а потiм i тiкати - аж до Днiпра.
   Добре пам'ятає князь Данило, що раптом, тiкаючи, вiдчув велику спрагу i
слабiсть у всьому тiлi. I нахилився до струмка, щоб напитися, i побачив як
iз його грудей у  воду  упали  червонi  краплини.  Тут  вiн  зрозумiв,  що
поранений...
   Важко, боляче згадувати той день 16 червня 1223 року, чорний день Русi.
Лише кожен десятий воїн  добрався  до  Днiпра,  а  звiдти  додому.  Татари
наздоганяли втiкачiв i нещадно рубали, забираючи  коней,  зброю  та  одяг.
Потiм вогненним смерчем прокотилися по пiвденних окраїнах руських  земель,
дiйшовши мало не до Чернiгова.
   Ще страшнiшою була доля київських  та  чернiгiвських  полкiв  Мстислава
Київського та Мстислава Чернiгiвського, яких Мстислав Мстиславич Удалий не
сповiстив про початок битви.  Цi  полки  стояли  окремо,  на  кам'янистому
правому березi Калки, i дiзналися про  початок  битви  тiльки  тодi,  коли
почули вдалинi шум, крики, тупiт та iржання коней, брязкiт мечiв. Спочатку
нiхто нiчого не мiг зрозумiти. Що сталося? Хто на кого  напав?  Татари  на
русичiв чи русичi на татар? Потiм вiд Мстислава Удалого прискакав гонець з
проханням прийти на допомогу, бо, мовляв, половцi  не  втрималися,  почали
вiдступати i розладнали галицькi та волинськi полки.  Розгнiвався  великий
князь на Мстислава Удалого  i  довго  вагався  -  допомагати  йому  чи  не
допомагати? Деякi молодшi князi  i  воєводи  без  дозволу  великого  князя
кинулися на поле бою. Першим серед них був Михайло Всеволодович...  Бачачи
це, Мстислав Романович нарештi дав наказ перейти Калку i вступити  в  бiй.
Та було пiзно. Татари вже встигли розгромити половцiв i  зiм'яти,  розбити
полки Мстислава Удалого та Данила Романовича. Почався  загальний  вiдступ,
що скоро перерiс у безладну втечу.
   Тепер Мстиславу Романовичу потрiбно було думати не про те, як допомогти
галичанам,  волинянам  та  половцям,  а  як  урятувати   своїх   киян   та
чернiгiвцiв. I вiн вiдвiв свої вiйська за Калку, на  старе  мiсце,  i  тут
поспiхом поставив табiр - обнiс  його  камiнням  та  частоколом.  Три  днi
тривала оборона, люди знемагали вiд ран та  спраги,  вiд  пекучого  сонця.
Розумiючи, що довго протриматися не пощастить,  великий  князь  послав  до
татарських воєвод
   Черкана та Тешкана, а особливо до воєводи донських  бродникiв  Плоскинi
довiрених людей на переговори. Зрадник Плоскиня дав слово,  що  нiкого  не
уб'ють, а випустять усiх за викуп. Повiривши його облудним словам,  русичi
вийшли з табору. I тодi кочовики накинулися на них з усiх бокiв i всiх  до
одного перебили, а князiв та воєвод поклали на землю, покрили дошками i на
тому помостi бенкетували доти, доки нещаснi полоненики там сконали.
   Калка[44]! Коротке колюче слово, що буде вiчно ятркти серце  невгасимим
болем. Калка! Невеличка степова рiчечка, притока  Кальмiуса!  Ти  могла  б
стати мiсцем нашої звитяги, якби знайшовся сильний i  розумний  вождь,  що
зiбрав би все вiйсько в один кулак. Могла б! Але не стала - через нерозум,
через князiвськi незгоди та чвари, заздрiсть та  роз'єднання...  Натомiсть
стала нашою неславою, нашою мукою i непоправною втратою - спiльною могилою
для тисяч i тисяч руських витязiв...
   Хто ж винен? Мстислав Удалий та Мстислав Київський, ворожда  мiж  якими
привела до роз'єднання вiйська? Половцi, що кинулися  тiкати  вiд  першого
натиску татар i розладнали стрiй галицько-волинських полкiв? Чи й вiн  сам
та iншi молодшi князi,  якi  могли  сказати  своє  слово  i  наполягти  на
об'єднаннi, але не сказали i не наполягли?
   Може, коли б вони тодi на Калцi винищили вiйсько хана Джучi, -  а  така
можливiсть була, - то тепер не прийшов би  i  не  погромив  Рязанської  та
Суздальської земель його син Батий, не тiкали б звiдти в  Галичину  та  на
Волинь тисячi втiкачiв - бояр, ремiсникiв, смердiв? Може...
   Тут плин його думок перервався: до хоромини зайшов князь Михайло.
   Данило викинув наперед руки - пiшов йому назустрiч.
   - Брата! Я радий бачити тебе в Галичi! Мiй дiм - твiй дiм2 Ти сам! А де
ж твоя жона, а моя сестра, Олена?
   Де твої домочадцi?
   - Я так поспiшав, що залишив їх на пiвдорозi з дружиною. Вони незабаром
прибудуть до тебе. А зi мною лише  боярин  Федiр,  мiй  духiвник  Iван  та
невеликий почет.
   Вони почоломкалися. Данило запросив князя сiдати.
   - Спасибi, брате, - розправив сивi вуса Михайло Всеволодович. -  Я  теж
радий, що дiстався до тебе. Хоча мiж нами  було  всього  -  i  доброго,  i
злого, я думаю, ти не пам'ятатимеш  зла,  як  i  я  його  не  пам'ятаю,  i
допоможеш нам у нашiй бiдi.
   - Що ж трапилося, брате? Кажи!  Михайло  Всеволодович  пiдняв  стомленi
очi, гiрко усмiхнувся.
   - Калка i через багато лiт нагадує про себе,  бо  там  ми  повелися  не
мудро...
   - Калка? - здивувався Данило  Романович,  вражений  тим,  що  київський
князь мовби прочитав його нинiшнi думки-спогади про давно вiдшумiлi подiї.
- Яким чином?
   - Ми втекли з Києва, брате.
   - Втекли з Києва? Чому?
   - Мунгали пiдступили... Ти знаєш, що навеснi упав Переяслав, а  це  хан
Менгу сплюндрував Чернiгiв i пiдiйшов до Києва...
   - О Боже? Була битва?
   - Битви не було. З якими силами було  обороняти  Київ?  У  мене  всього
жменька дружинникiв! Тож я, не чекаючи, поки мунгали перекриють всi  входи
й виходи з мiста, вирiшив їхати до тебе та до  короля  угорцiв  Бели,  щоб
просити допомоги. Поодинцi ми нiчого  не  вдiємо  -  татари  поб'ють  нас!
Пам'ятаєш Калку?
   - Ще б пак!
   - Я довго думав у той вечiр - як бути? Обороняти Київ i  вмерти  смертю
витязя - достойно. Але так ми нiколи не переможемо страшного ворога,  який
загрожує всiм - i нам, i угорцям, i полякам, i нiмцям... То л  й  подумав:
хто ж об'єднає всi цi сили, якщо я загину в Києвi? Я - великий князь, менi
i належить це зробити! Ось чому я тут...
   - А як же Київ?
   - Замiсть себе я залишив там тисяцького Дмитра. Це хоробрий i  розумний
боярин...
   - Я його знаю. Муж справдi достойний.
   - Я наказав йому силами городян  захищати  мiсто  до  останку.  Але  не
думаю, що Київ довго протримається. Дуже нерiвнi сили.
   - Шкода столицi нашої...
   - Ти гадаєш, брате, що я мiг би зробити там бiльше, нiж зробить Дмитро?
Ти мене осуджуєш?
   - Нi, не осуджую, хоча кияни, мабуть,  осудять.  Перед  твоїм  приходом
менi  теж  пригадалася  Калка.  Ми  там  зазнали  поразки  тому,  що  були
роз'єднанi - половцi самi по собi, волинськi та  галицькi  полки  самi  по
собi, а князi київський та чернiгiвський взагалi навiть не  знали,  що  ми
розпочали битву... Тому менi зрозумiлi твої турботи, брате.
   - Я радий чути це.
   - Однак менi не зрозумiло, як я можу допомогти Києву? Вести  туди  свою
дружину? Так татари ж оточать її в полi i знищать так  же,  як  колись  на
Калцi...
   - Нi, я мислю iнакше. До цього кожне наше мiсто оборонялося  самотужки.
Звичайно, скiлькись татар гинуло при цьому теж, але наших  значно  бiльше.
Тож, мабуть, нам треба просити допомоги у короля угорцiв Бели, об'єднатися
з ним, а може, ще й з поляками  -  i  разом  стати  супроти  Батия.  I  не
оборонятися в мiстах, а в полi зiйтися у вiдкритому бою.
   - Я згоден з тобою, брате, - кивнув головою  Данило.  -  От  тiльки  чи
погодиться на такий союз  Бела?  Дуже  вже  угорськi  королi  зазiхали  на
Галичину та навiть i на Волинь.  Скiльки  з-за  цього  пролилося  кровi  i
нашої, i їхньої!
   - Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки...  Гадаю,
це допоможе i вкласти, i скрiпити наш воєнний союз.
   - Спробуй, брате. Якщо Київ i Естергом дiйдуть згоди, то i  я  пристану
до вашого союзу, та ще й скрiплю його шлюбом сина Лева з молодшою  донькою
Бели. А там будемо  думати,  як  залучити  i  полякiв  до  нього.  Коли  б
пощастило це зробити, тодi Батий, вiрю я, був би нам не страшний. Тодi б i
в поле можна було вийти та позмагатися з  ним.  Отже,  як  я  розумiю,  ти
перепочинеш кiлька днiв у Галичi i знову - в дорогу?
   - Так, брате, i знову в дорогу. Тiльки не через кiлька днiв, а  завтра.
Час не жде!
   - Як хочеш, брате. До твоїх послуг, як повернешся, буде мiсто  Луцьк  -
для прокорму сiм'ї та дружини.
   - Дякую, брате. Хоча не завжди ми жили в злагодi, але  я  бачу,  що  ти
маєш добре серце i не пам'ятаєш образ i зла. Ще раз дякую тобi.
   - Нема за що, княже. Ми брати i  повиннi  жити,  як  брати...  А  тепер
ходiмо до трапезної. Уже обiдня пора - час i пiдкрiпитися.


   6

   Зима видалася снiжною, вiтряною. Удень трохи прояснялося,  затихало,  а
над вечiр з заходу задував вiтер,  шелестiв  в  очеретяних  та  солом'яних
стрiхах, жбурляв снiгом, закручував такою вiхолою, хурделицею,  що  вранцi
вийдеш iз хижi - i берися за лопату, бо нi до криницi дiйти, нi до  кузнi,
нi до хлiва.
   Калиновий  Кут  лежав  пiд  снiгом,  як  пiд  бiлою  пуховою   ковдрою,
вiдрiзаний вiд усього свiту. Що там, далi, за лiсами, за  борами?  Що  там
дiється у тому незнаному великому свiтi? Чи не наступають знову татари? Чи
не виринуть раптом iз-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю?
   Страшний погром,  якого  зазнали  вiд  Батиєвих  орд  Переяславщина  та
Сiверщина, нагнав великого жаху на Київщину, Волинь, Галичину та  на  iншi
землi. Всi зi страхом чекали своєї черги - ось-ось прийде  бiда!  Разом  з
тим кожному хотiлося вiрити - а може, пронесе? Може ж  трапитися  так,  що
Батий зламає  собi  карк,  схопить  його  трясця,  що  вiн  уже,  нарештi,
наситився кров'ю людською i облишив намiр завойовувати чужi землi? Це була
дуже непевна i хистка надiя, але людям притаманно  завжди  сподiватися  на
краще, i вони, часто всупереч  здоровому  глуздовi,  сподiвалися.  I  хоча
тремтiли, сидiли на мiсцi, бо ж куди  втечеш  вiд  долi  та  й  де  шукати
захисту?
   Калиновий Кут тремтiв теж, бо багатьом i досi стоять перед очима  чорнi
згарища сусiднiх Княжич, Музич, Жорнiвки  та  замерзлi,  обгризенi  хижими
звiрами та здичавiлими собаками трупи побитих людей. Принишк, тремтiв -  i
жив. Навiть iнодi веселився.
   Напередоднi Великого посту наступав масний тиждень - Масляна.
   В суботу батько сказав:
   - Годi! Напрацювалися! Заготовили крицi на двi пiдводи - аби довезли до
Києва. Завтра масниця! Цей тиждень будемо вiдпочивати!
   - Як годi, то й годi, - вiдразу погодилися Василь та Iванко. - Руки вже
аж гудуть!
   Добриня промовчав, але й вiн був радий вiдпочинковi, бо, справдi, цiлий
мiсяць усi працювали вiд зорi до зорi. П'ятдесят  пудiв  крицi  далися  їм
нелегко! Земля замерзла - довбати  копаницями  руду  було  так  важко,  що
довелося запрошувати односельчан на помiч. Спасибi -  нiхто  не  вiдмовив.
Коли почули, що залiзо потрiбне Києву для виготовлення  стрiл,  списiв  та
мечiв, кожен день  приходило  на  допомогу  по  кiлька  чоловiкiв.  Але  ж
основний  тягар  лягав  на  нього,  на  братiв  та  батька.  Окрiм   руди,
заготовляли вугiлля,  довбали  глину  для  тиглiв,  працювали  в  кузнi...
Щовечора приходили до хати задимленi, стомленi. Ледве встигали вмитися  та
повечеряти, як знемагав сон. А рано-вранцi - знову роздмухували  вогонь  у
горнi. I так щодня...
   Почувши про Масницю, Ганночка приступила до Добринi.
   - Добрику, братику, зроби на озерi крутилку! Хай усеньке село зiйдеться
на гулi та побачить, який гарний у мене брат!
   - I вiн прийде? - спитав, усмiхаючись, Добриня.
   - Про кого ти? - не зрозумiла Ганночка.
   - Ну, той, хто впав тобi в око. Ганночка почервонiла.
   - Немає такого.
   - Не кажи! Я давненько помiтив, що з тобою щось дiється. З  нетерпiнням
ждеш вечора, наряджаєшся, видивляєшся на себе у вiдро з водою,  -  дражнив
сестру Добриня. - А це вiрна ознака, що закохалася. От тiльки не знаю, хто
ж буде моїм родичем...
   Ганночка спалахнула ще дужче, засмiялася.
   - Зроби крутилку - отодi й побачиш!
   - Та зроблю вже, якщо старе колесо знайдеться.
   - Якщо старого не знайдеться, нове  з  воза  знiмемо!  Василь  та  Iван
похитали головами, а батько лагiдно прогув:
   - Ну й коза! Хiба такiй вiдмовиш?
   Наступного ранку Добриня знайшов колесо, довгу  мiцну  ворину,  дубовий
кiлок, лом, молот - винiс усе це на озеро. Йому на допомогу вийшли  Василь
та Iван з дерев'яними лопатами. Спочатку на  льоду  розчистили  вiд  снiгу
велике коло, посерединi ломом пробили в льоду дiрку, вставили в неї  кiлок
i молотом забили в дно.  На  кiлок  надiли  колесо,  до  нього  прив'язали
ворину, а з обох кiнцiв її - санчата. Крутилка готова - тiльки держись!
   Пiсля обiду вся сiм'я, окрiм батькiв, вийшла на озеро.
   Ганночка побачила крутилку, що вже добре вмерзла в лiд, - сплеснула  на
радощах руками. Очi її заблищали.
   - Братику! Який же ти хорошийi - I цмокнула Добриню в щоку. - Покатай!
   Вона сiла на однi санчата, Iванко вмостився на другi.
   - Ану, братики, понатужтеся!
   Добриня з Василем засунули кiлки мiж шпицi  колеса  i  почали  крутити.
Санчата  спочатку  заскрипiли,  зрушили  з  мiсця,  потiм  засковзили   по
гладенькому льоду все швидше i швидше.
   Ганночка запищала, заверещала вiд утiхи, мiцнiше  вхопилася  руками  за
тичку, щоб не злетiти в снiг. Iванко на другому кiнцi заухкав вiд  радощiв
також,  розхристав  кожуха,   виставивши   назустрiч   морозному   вiтровi
почервонiлу вiд холоду шию.
   - Швидше! Швидше!
   Санчата лiтали по  колу  мов  птахи.  Стугонiв  лунко  лiд,  заливалася
веселим смiхом Ганночка, вигукував щось захмелiлий  вiд  морозяного  вiтру
Iванко - i голосна луна покотилася понад Рокитним озером  до  села.  Потiм
каталися  Милана  з  Гафiйкою  -  легко,  повiльно,  бо  молодицi  тримали
маленьких Добрикiв.
   З ближнiх хат вигулькнули люди. Спочатку  одна  постать,  потiм  друга,
третя почимчикувала навпростець, по снiгу, через городи, до озера.  Згодом
вiстка про крутилку швидко рознеслася по дальнiх вулицях -  i  парубки  та
дiвчата, а за ними i малеча поспiшили на це веселе зимове гуляння. Ставали
колом, перегукувались, пересмiювались, а дiтваки шниряли помiж  дорослими,
штовхалися, гралися в снiжки.
   Добриня з Василем вiдiйшли вбiк, Милана та  Гафiйка  звiльнили  санчата
для iнших, бо кожному ж хотiлося зазнати втiхи вiд швидкої їзди. Дехто  не
мiг утриматися - зривався з санчат i поковзом летiв  у  пухкий  снiг,  пiд
ноги тим, хто стояв довкола i ждаз своєї черги.  Тодi  його  зi  смiхом  i
гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували.
   Всiм було весело. Поприходили також молодi  чоловiки  з  молодицями  та
дiтьми, навiть старi повилазили з хат  -  причовпли,  щоб  подивитися,  як
веселиться молодь. В кожухах, свитках, овечих шапках, чоботях  i  личаках,
жiнки - в домотканих  хустках  з  овечої  вовни,  всi  раптом  забули  про
тривоги, якi непокоїли їх вдень i  вночi,  про  смертельну  небезпеку,  що
причаїлася  десь  у  далекому  полi  Половецькому,  жартували,   смiялися,
каталися на крутилцi.
   Здавалося, весь Калиновий Кут зiбрався тут, на льоду  Рокитного  озера,
по берегах якого у тихому снi, пiд бiлими снiгами, снили гiллястi рокити.
   Тiльки зараз Добриня до кiнця вiдчув i зрозумiв не розумом,  а  серцем,
що вiн з iншого, чужого свiту, яким для нього була половецька та татарська
неволя, повернувся в свiт звичний i рiдний - додому.  Багатьох  хлопцiв  i
дiвчат вiн не  впiзнавав  -  виросли,  стали  дорослими.  Iншi  постарiли,
заросли  бородами,  але  його  впiзнавали,  махали  вiтально  руками   або
пiдходили, радо поплескували по плечах, тиснули руки. Це тi, з ким вiн  ще
не зустрiчався. А з тими, хто приходив допомагати в роботi - в рудку чи  в
кузню, вiтався як з добрими друзями.
   Десь у  гамiрливому  натовпi  загубилася  Ганночка,  зникли  Василь  та
Iванко, а вiн стояв одинаком i радiв з того, що своєю  нехитрою  крутилкою
принiс землякам радiсть.
   Раптом вiн вiдчув на собi чийсь погляд.  Пiдвiв  очi  -  i  побачив  на
протилежному боцi кола, серед людей, Милану, зустрiвся з  її  поглядом.  I
такий бiль у ньому вичитав, такий смуток i таку любов, що йому  перехопило
подих. Вона вже, мабуть, довго так дивилася на нього, бо нiчого  i  нiкого
побiля себе не помiчала, була заглиблена в себе, в свої думки i навiть  не
чула, як пхикав, простягаючи до мами рученята, маленький Добрик.
   На її очах стояли сльози.
   У Добринi обiрвалося щось у душi. Так ось як кохала i кохає його й досi
Миланаї Довгi роки невiдомостi,  коли  всi  поклали  на  ньому  хрест,  не
пригасили її почуттiв. Нi замiжжя, нi народження сина, нi приналежнiсть до
його роду не змогли вбити в нiй того кохання, що  спалахнуло  в  її  серцi
п'ять з лишком  рокiв  тому,  а  тепер,  коли  вiн  несподiвано  з'явився,
розгорiлося, видно, ще з бiльшою силою.
   Бiдна, бiдна Миланаї Як же їй важко! Як потрiбно  стримуватися,  щоб  у
сiм'ї не видати себе, своїх почуттiв  жодним  словом,  жодним  поглядом  -
перед Василем, перед батьками, перед Iванком та  Ганночкою,  що  має  таке
пильне око i такий гострий язик, перед ним,  зрештою!  А  тут  те  почуття
прорвалося, i вона з ним  нiчого  не  змогла  подiяти.  Мабуть,  дуже  вже
почувала себе нещасливою у замiжжi, коли не змогла стриматися.
   Милана помiтила, що вiн на неї дивиться, i  почервонiла,  але  очей  не
опустила. Тiльки вуста її розкрилися назустрiч  йому,  i  з  них,  здалося
Добринi, злетiло одне-єдине слово, що пролунало в  його  ушах,  мов  грiм:
"Доб-рику-у!"
   На одну коротку мить вiн втратив  самовладання  i  аж  подався  вперед.
Якийсь  внутрiшнiй  вихор  ураз  розчахнув  його  нутро,  пекучим   вогнем
струсонув, опалив серце, ударив у голову i потьмарив свiдомiсть.
   Як вiн утримався, щоб не кинутися до неї, не схопити її на  руки  i  не
понести на очах у всього народу геть - хоч i свiт за очi! Однак утримався,
нiби прирiс ногами до землi! Стиснув зуби i серце - i так стояв у страшнiй
душевнiй напрузi, аж поки не затих той вихор, що збурив почуття, i поки не
прояснився розум.
   I тут вiн побачив, як до Милани пiдiйшов Василь, щось сказав їй.  Жiнка
здригнулася, мов зiгнала з себе примарний сон,  враз  зiв'яла,  оглянулася
довкола, узяла маленького Добрика  за  ручку  i,  ще  раз  кинувши  якийсь
благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася i  вслiд  за  Василем
зникла у натовпi.
   У Добрининих грудях важко бухкало серце, а в головi  гуло.  Вiн  поволi
приходив до тями. Що з ним сталося? Яка сила закрутила його, мов трiску, i
замалим не затягнула у глибокий вир, з якого годi було б вибратися? Як  би
вiн дивився у вiчi братовi? Батькам? Нi, слава Богу, що  вихор,  налетiвши
раптово i на якийсь час збаламутивши його душу, так же раптово i  щез,  як
з'явився.
   Минулого не воскресити. Хiба для того повернувся вiн з далеких дорiг до
отчого дому, щоб принести в нього розлад i горе?
   Потiм перед його внутрiшнiм зором зринуло юне личко київської бояришнi,
зринуло мимоволi, зовсiм несподiвано. Iнколи,  правда,  вiн  згадував  про
неї, навiть примiряв подаровану нею сорочку, але сьогоднi  про  дiвчину  i
думки не було - i раптом в його уявi спливло її личко так зримо, нiби вона
сама з'явилася перед ним. її темнi, з iскринками, оченята сумно  заглянули
йому в р,ушу, нiби кликали до себе, i вiн гiрко усмiхнувся. Ну, навiщо  ти
думаєш про неї? Навiщо згадуєш? Поглянь на небо - високо? Отак i  смердовi
до боярина - ще вище! Янка - бояришня, дочка другої пiсля князя  людини  в
мiстi! У самому Києвiї Схаменися, парубче! Забудь! Викинь з думок!
   Вiн тихо зiтхнув i попростував додому. Над озером стояв людський гомiн,
чувся дiвочий смiх, дитячий вереск. Пiд полозками  санчат  дзвiнко  гримiв
кришталевий лiд. А вiн iшов  поволi,  мовчки,  i  серце  його  скнiло  вiд
неясної тривоги i невдоволення. I тiльки тодi, коли з-за снiгових  кучугур
виглянули темнi стрiхи батькiвської хижi, прискорив ходу.
   Масниця. Радiсне праслов'янське  свято  проводiв  зими.  Цiлий  тиждень
перед Великим постом над Калиновим Кутом стояв смачний  дух  свiжоспечених
млинцiв, що разом з димом викочувався з  широких,  виплетених  з  лози  та
обмазаних глиною коминiв i розносився по всьому селу. Пекли  їх  у  кожнiй
хатинi, перекладали сиром, заливали сметаною - i знову ставили в печi, щоб
достигли, розiмлiли, засмажилися. Пригощали ними гостей, а потiм самi йшли
в гостi, щоб поласувати чужими млинцями, що чомусь  здавалися  смачнiшими,
нiж удома.
   У середу Ганночка з самого ранку почала чепуритися:  лугом  та  сушеним
любистком змила голову, одяглася в чисту сорочку, нову плахту  i  барвисту
корсетку. Кiлька разiв заглянула в цеберце з водою - чи гарна?
   - Ти куди? - здивувався Добрикя. - До кого так рано?
   - На Широкий Берег - до Лебедiв... I тебе запрошували.
   - До Лебедiв? Хто б же мiг там мене запрошувати?
   Ганночка грайливо повела очима.
   - Є там така. Тiльки ти на неї i не глянув, коли вона була на озерi,  а
все не зводив очей з...
   - Ганночко! - ледве встиг обiрвати сестрину мову Добриня, вражений тим,
що його i Миланина таємниця - зовсiм не таємниця для цiєї спостережливої i
проникливої дiвчини. - На кого ж я мав дивитися? Я знаю рiд Лебедiв, але ж
там усе були дрiбнi дiти!
   - Дрiбнi! Коли ж то було! А тепер  там...  -  Ганночка  спалахнула,  як
мальва на сонцi. - А тепер там...
   - Ага, ось воно що! - здогадався Добриня. - Як же його звати?
   - Кузьмою... А ти звiдки знаєш? - Ганночка була збита з пантелику.
   - Кузьма... Кузьма... Я щось не пам'ятаю такого...
   - Ну, де б же тобi пам'ятати! Йому було лише п'ятнадцять рокiв,  як  ти
зник з села... А тепер вiн... Тепер вiн...
   - Гарний хлопець? - не то запитав, не то закiнчив обiрвану мову  сестри
Добриня.
   - Гарний... - Ганночка зашарiлася ще дужче. - А Росиця ще краща!
   - Росиця? Хто це?
   - Ну, його сестра молодша.
   - Та, якої я не запримiтив?
   - Ти здогадливий.
   - I вона запрошувала мене на млинцi?
   - Казала: приходь з братом.
   - Гм, доведеться пiти... Тiльки ж зачекай, поки i я приберусь.
   Вiн глянув на домашнiх, але всi вони були  зайнятi  своїм  дiлом,  одна
Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом пiдвела голову вiд  гребеня
з мичкою - вона пряла пряжу -  i  пронизала  його  коротким,  але  гострим
поглядом. Та тут же i опустила очi на прядку, нiби та прядка,  що  хурчала
пiд її ногою, цiкавила її найбiльше. Добриня помiтив  це,  але  промовчав.
Дiставши з божницi бритву, яку зробив у кузнi сам на зразок  Василакiєвої,
поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз  впору,  накинув  на
себе кожуха, шапку i кивнув Гакночцi:
   - Поїдемо! Я запряжу коня в сани!
   У Лебедiв хижа велика, простора, але  сiсти  нiде:  повно  парубкiв  та
дiвчат. У божницi горить свiча. За столом гамiрно, бо  там  стоїть  велика
макiтра з млинцями, i кожному хочеться пiдчепити з неї налисника, що пахне
маслом i сметаною.
   Назустрiч Ганночцi кинулася невеличка, але гарна, жвава дiвчина.
   - Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на  санях!  -
защебетала вона. Щоки її  зарожевiли,  очi  блищали.  Зверталася  вона  до
Ганночки, а зиркала на Добриню, i було ясно,  що  зрадiла  вона  передусiм
його приходовi. - Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди,  поглянь  -  хто  до  нас
завiтав!
   З-за столу, вiдклавши гуслi, пiдвiвся дебелий чорнявий парубiйко. З-пiд
густого чуба на Добриню несподiвано глянули по-дитячому добрi очi.
   - А-а, Ганночка! Добриня!  I  справдi  дорогi  гостi!  Роздягайтеся  та
сiдайте до столу - там, здається, ще дещо залишилося в макiтрi! - i Кузьма
так стиснув Добринину руку, що той аж  засичав,  хоча  i  сам  був  не  iз
слабеньких.
   - Ну й ведмiдь! - Добриня потер затерплу руку. - Як  тебе  вимахало!  I
коли ти встиг стати таким? Пам'ятаю, безштаньком бiгав...
   - Го-го-го! Коли те було! - зареготав Кузьма. - А тепер, коли  зустрiну
в лiсi ведмедя, то не я вiд нього втiкаю, а вiн вiд мене!..
   Вiн смiявся гучно, розгонисте, як це роблять люди вельми дужi, сповненi
життєвої сили, впевненi в собi.
   Довкола всi теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих
очей з парубка.
   Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добрито, вiв далi.
   - А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам'ятаю.
   - Яким "таким"? - спитав Добриня.
   - Не молодим i не старим, не високим i  не  низьким,  не  чорним  i  не
рудим...
   - Не занадто мудрим i не дуже дурним, -  скориставшись  паузою  у  мовi
Кузьми, вставив Добриня.
   - Ну, я такого не сказав, - знову зареготав Кузьма. - А от що залишився
у твої лiта парубком, то вiд цього нiкуди не дiнешся... Гей,  дiвчата,  ви
чуєте - серед нас об'явився старий парубок! Ще й посивiє в парубках! Га?
   - Колодки йому на шию! Колодки! - закричали дiвчата.  -  Почепiть  йому
колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!
   - Та жону придбати!
   - Та дiток годувати!
   - Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та якi найважчi!  Щоб  не
забув нiколи, як справляв Масницю у Лебедiв!
   Росиця зашарiлася, метнулася в сiни  -  внесла  пару  важких  березових
колодок, зв'язаних вiрьовочкою, i повiсила на шию Добринi.
   Всi втiшно заплескали в долонi.
   - До танцю! До танцю Де гуслярi?
   Добриня розвеселiв - вiд щастя, яке не покидало його з часу прибуття  в
Калиновий Кут, вiд молодечої сили, що буяла в його тiлi, вiд радiсних юних
облич, що обступали довкола, вiд рiдного духу, в якому вирiс i який  знову
обгорнув його.
   Вiн ухопив Росицю за тонкий стан i, не ждучи бубна i гуслiв,  закружляв
з нею по хатинi, сам собi примовляючи:
   Молодий молоду
   Посадив на льоду -
   уставай, молода,
   бо студена вода!
   Ой, дiд-ладо, молоду,
   ой, дiд-ладо, на льоду!
   Уставай, молода,
   бо студена вода!
   Смiх, вереск, гам. Вiн теж  смiявся,  приспiвував  i  далi  танцював  з
Росицею, згадуючи, що  давним-давно  ось  так  же  весело  приспiвував  цю
пiсеньку Миланi i танцював з нею. Хтозна-коли, нiби минуло цiле  життя.  А
всього ж п'ять рокiв! Та яких!  У  якому  лиховi,  у  яких  бувальцях  вiн
побував! I що готує для них новий час, нове майбутнє?
   Та зараз не до спогадiв. Його з Росицею оточили дiвчата,  теж  спiвали,
смiялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися  iз  сил  i  в  знемозi  не
попадали на ослони. Тодi вiн зняв з  шиї  колодки  i  повiсив  їх  на  шию
Росицi.
   - Хай наша господиня знайде цього року собi господаря! - i закружляв  з
нею по тiснiй хатинi, аж задвигтiла пiд його ногами глиняна долiвка.
   А дiвчата тут же защебетали:
   Ой дiвчино-вутко,
   виходь замiж хутко
   за отого молодого,
   що танцює прудко!
   Росиця розчервонiлася, була  гарна  й  щаслива,  її  очi  сяяли  дивним
вогнем, виразнi бровенята зметнулися над ними,  як  двiйко  ластовенят,  а
вiдкритий  рот  жеврiв  малиново,  мов  жар,  вiдкриваючи  свої   пелюстки
назустрiч парубковi.
   Добриня не зводив з неї очей  -  замилувався,  залюбувався  її  молодою
красою, її рухливим пругким станом, що тремтiв у його  руках,  мов  гнучка
берiзка, i забув про все на свiтi - i про те, що  колись  пережив,  i  про
грiзну небезпеку татарську, i про  Милану,  i  про  Янку,  i  про  воєводу
Дмитра, який чекав-чекав i, мабуть, уже не мiг дочекатися вiд нього крицi.
Гей, яка радiсть розпирала йому груди, яка нестримна молода сила  буяла  в
його тiлi! Вiн був у цю мить щасливий, як не бував нiколи!
   Врештi Росиця випручалася з його рук,  кинула  колодки  на  припiчок  i
показала рукою на заставлений їжею стiл, бiля якого поралася мати.
   - Вже все прочахло! До столу! До столу! Розшалiлу,  розгарячiлу  молодь
двiчi запрошувати не довелося: всi були голоднi, бо  давно  минула  обiдня
пора, i з галасом накинулися на млинцi, сир та сметану. В одну мить  змели
все - навiть ложки пооблизували.
   - Мало, мало!  -  загукали  парубки.  -  Поїдемо  по  селу!  Рядженими!
Рядженими! Наряджайтесь так, щоб i рiдна мати не впiзнала!
   Знову  зчинилася   метушня.   Парубки   вивертали   кожухи   i   шапки,
розмальовували обличчя сажею, бiлою глиною, пiдперiзувалися перевеслами  з
соломи та сiна. Дiвчата ие вiдставали вiд хлопцiв - натирали щоки калиною,
квасом, а носи  сажею,  обмiнювалися  одягом  та  й  той  вивертали,  коси
заквiтчували стрiчками. Кузьма дiстав з комори ведмежу шкуру, залiз у  неї
- став  як  справжнiй  господар  лiсу.  Росиця  поверх  кожушанки  натягла
материну  бiлу  сорочку,  на  голову  причепила  куделю   зеленої   омели,
пiдв'язалася житнiм перевеслом - стала нiби польова русалка-мавка, i тепер
її справдi нiхто не мiг пiзнати.
   Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його i так  мало  хто  в  селi
знає.
   - Поїхали по селу! По селу! Надвор! - залунали голоси.
   Всi вивалили з хатини на  вулицю.  Хтось  iз  парубкiв  миттю  пiд'їхав
саньми, в якi було запряжено пару гнiдих. Дiвчата  зразу  ж  вплели  їм  у
гриви червонi стрiчки. Добрининому  коневi  -  теж.  Третi  двоконнi  сани
спорядив Кузьма. Конi  лякалися  його  ведмежої  шкури  -  ставали  дибки,
хропли, але його мiцна рука швидко  вгамувала  їх.  Зате  коли  дiвчата  й
хлопцi всiлися на сани i Кузьма вйокнув, конi з мiсця рвонули навскач.
   Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рiдне село.  Зачувши  звуки
бубнiв i гуслiв, галас i спiви молодi, з хат виходили люди,  схилялися  на
плетенi з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.
   Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родiв -  Вовкiв,
Лебедiв,  Сичiв,  Орлiв,  Журавлiв,  Ведмедiв,   Шульгiв,   або   Сульгiв,
Рябоволiв, Бойкiв та iнших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивiялися  з
його пам'ятi.
   Сам вiн належав до роду Сичiв. Селилися Сичi бiля Рокитного озера.  Про
Лебедiв знав менше - вони займали найдальший куток бiля Широкого Берега, а
Росицю та її брата Кузьму майже не пам'ятав. Пiдросла  молодь,  розквiтла.
Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому  молодець  -  гарна  пара  для
Ганночхи! Аби ж тiльки щастя їм!
   Добриня не здивувався, коли побачив,  як  Ганночка,  мов  коза,  першою
стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справдi кохаються...  А  от  Росиця,
заквiтчана зеленою омелою, дарма що  молода  i  що  люди  могли  хтозна-ях
подумати про неї, не побоялася сiсти до нього в сани.  Невже  вiн  їй  так
сподобався? I коли вона встигла його запримiтити? Невже це його доля, його
судьба?
   А вiн? Чи зумiє вiдповiсти їй взаємнiстю? Чи зумiє  забути,  вирвати  з
серця Милану? Мусить! Милана - братова  жона,  вiдрiзана  скиба,  про  неї
треба забути назавжди i навiть не згадувати! Братова жона!.. Але є ще одна
iстота на свiтi, про яку вiн - хочеш не хочеш - та й згадує: Янка! Ось  до
кого тягнеться його серце! Ось чиї  оченята  сняться  йому  в  парубоцьких
снах!
   Янка!
   Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дiвча!
   Вiн гiрко усмiхнувся своїм думкам.
   Ну навiщо ти думаєш про  неї,  Добрине?  Навiщо  згадуєш  її?  Хiба  не
розумiєш, що тобi до неї - як до сонця? Смерд - i  бояришня!  Монгольський
богол - i донька воєводи київського! Хiба цi поняття сумiснi?  Забудь  про
неї думати, як i про Милану!
   Тим  часом  рядженi  їхали  по  селу.  Зупинялися   там,   де   просила
котра-небудь iз дiвчат. Тодi вона йшла до хати i виносила макiтру млинцiв.
Всi оточували її, хапали тi млинцi - i знову смiх, галас,  веселощi.  Гули
бубни, гули  гуслi.  Танцювали  рядженi  -  у  вивернутих  вовною  назовнi
кожухах, з розмальованими обличчями, схожi на диких звiрiв, чортiв, вiдьом
та русалок.
   Потiм конi мчали далi, i в їхнiх гривах розвiвалися на  вiтрi  барвистi
стрiчки, i над селом лунав дзвiнкий дiвочий смiх та парубоцький жарт.
   Хтось надумав:
   - А давайте поїдемо за село! У поле! В лiс! Iнший порадив:
   - На Iрпiнь! З горбiв покатаємося! Це сподобалося всiм.
   - Поїдемо! Поїдемо!
   До них пристало ще кiлька саней  -  з  iнших  куткiв,  i  чимала  валка
ряджених вихопилася  за  поворот  -  помчала  по  наїждженiй  дорозi  мимо
кладовища до високого пагорба, що круто спускався до рiчки,  а  з  другого
боку - до яру.
   Тут хлопцi повипрягали коней, повитягали з саней дишлi.
   - Сiдайте! Хто не боїться перевернутися - до мене! Добриня  теж  вкпряг
коня, прив'язав до грушi. Сани притягнув на край кручi, сам сiв  попереду,
щоб правувати ними. Бiля нього притулилася, принишкла Росиця,  а  за  ними
вмостилися хлопцi й дiвчата. Хтось пiдштовхнув ззаду - i  сани,  набираючи
швидкостi, завихрюючи за собою пухкий снiг, помчали з гори.
   Було весело.  Швидка  їзда  захоплювала.  Обличчя  розпаленiли,  з  уст
зривався смiх  i  спiв.  Потiм  дiвчата  вiд  страху  почали  попискувати,
тулитися до парубкiв, та  Добриня  керував  вправно,  не  перекинувся,  не
заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду рiчку i зупинився  далеко
посеред заснiженого лугу.
   - Приїхали! А тепер, хлопцi, тягнiть сани нагору!  Хлопцi,  мов  молодi
лошаки, швидко потягнули назад, а  Добриня  на  правах  господаря  йшов  з
дiвчатами по їхньому слiду i пiдганяв:
   - Но! Соб! Гаття!
   Росиця не вiдставала вiд нього, i її щасливi очi сяяли радiстю. Бо хiба
ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого - i ти вже  на  сьомому
небi!
   Назустрiч їм з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в  снiгу.
Кумельгом покотилося прямо на дiвчат.
   - Р-р-р!..
   Дiвчата заверещали, сипонули врозтiч.
   - Ой людоньки-и!..
   Страховисько пiдвелося на ноги - з  вiдкинутої  назад  ведмежої  голови
висунулася чорна чуприна Кузьми. Вiн реготав - аж заливався.
   Дiвчата накинулися на нього з кулаками, почали  штовхати  пiд  боки,  а
Кузьма вiдмахувався, падав у снiг, качався в снiгу, як  у  пуховi,  рикав,
мов роздратований ведмiдь, i намагався пiймати котру-небудь iз них.
   Смiх, виск, веселощi...
   А Добринi якось стало не по собi. Звiдкiлясь здалеку, з-за  лiсу,  з-за
бiлих снiгiв, враз долинув до  нього  гiркий  запах  диму,  жiночий  зойк,
дитячий плач,  тупiт  копит,  брязкiт  шабель  i  чужий  гортанний  вигук:
гурракх, гурракх!..
   Спогад? Марево?
   Так, несподiваний спогад, що жив у його пам'ятi i не  мiг  вивiятися  з
неї, гострим болем пронизав йому серце-Як тихо i гарно навкруги!  В  якому
тихоплинному снi стоїть пiд снiгом зелений бiр за Iрпенем! Як ясно  сяє  в
голубому небi золоте сонце! I як весело лунає  парубочий  смiх,  i  щастям
сяють дiвочi очi!
   Чи ж надовго все це?
   Вiн зупинився i стояв задуманий, похмурий,  заглиблений  у  свої  важкi
спогади, аж поки раптом не вiдчув дотик чиєїсь теплої руки i нiжний  голос
сестри не вивiв його з холодного тупого зацiпенiння:
   - Добрику, Добрику, що з тобою? Що?



   Роздiл III. КНЯЗI

   1

   В перший день Великого посту  Добриня  з  братом  Iванком  вирушили  до
Києва. На санях у кожного - круглi лозовi кошелi з крицею, рептух вiвса та
чимала в'язка сiна - для коней,  полотняна  торбина  з  житнiм  хлiбом  та
замерзлим салом - для себе.
   Виїхали вдосвiта, їхали цiлий  день,  а  Бiлгородськi  ворота  поминули
перед самим закриттям,  коли  вже  добре  сутенiло.  За  Софiєю  повернули
лiворуч - до садиби тисяцького Дмитра. Та не проїхали й сотнi  крокiв,  як
iз завулка вимчав невеликий загiн вершникiв i зупинився перед ними.
   Переднiй, мабуть, старший, запитав:
   - Хто такi?
   Добриня натягнув вiжки.
   - Тпр-р-у-у!.. Веземо крицю до тисяцького Дмитра.
   - До тисяцького Дмитра? - перепитав старший, i в його голосi  прозвучав
подив, замiшаний на недоброзичливостi чи то навiть на ворожостi. - А  хiба
вам не вiдомо, що боярин Дмитро вже не тисяцький?
   Новина вразила Добриню. Вiн цього не знав.
   - Не тисяцький? Як? Чому?
   - Чоловiче, ти що - з неба впав? - вигукнув старший.  -  Таж  до  Києва
повернувся великий князь Володимир Рюрикович! Чув про такого?  Вiн  довгий
час був великим князем київським, аж поки Михайло Чернiгiвський  силою  не
вiдiбрав у нього престольного Києва. Тепер вiн, слава Богу, знову  тут  i,
замiсть Дмитра, настановив нового тисяцького - боярина Домажира.
   - Це новина для нас, - вiдповiв Добриня. - Але справи  вона  не  мiняє.
Тодi ми повеземо свiй товар до боярина Дмитра.
   - Чекай, чекай! - старший пiдняв руку. - Твiй голос менi здається  дуже
знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати?
   - Добринею.
   -  Добринею?  А  ти  часом  не  той  Добриня,  що  разом  з  татарським
посольством прибув до Києва?
   Якийсь час старший мовчав. У густiй морозянiй iмлi його  обличчя  ледве
виднiлося, але Добриня все ж помiтив, як раптом воно  здригнулося,  а  очi
блиснули недобрим вогнем.
   - Я таки не помилився! Це ти - Добриня! - вигукнув той злорадiсно. -  А
мене ти впiзнав?
   - Нi.
   - А я Доман... Пам'ятаєш? Той,  кого  ти  за  груди  брав...  От  ми  й
зустрiлися! Ха-ха! Зустрiлися! Ти не сподiвався? Аякже! Ти думав, що  мене
вже й на свiтi немає, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тiльки живий, а  ще
й на службi у князя Володимира Рюриковича!..  Ану,  з  саней,  смерде,  та
стань перед боярином! Скинь шапку!
   Добриня накинув вiжки на рожен  i  злiз  з  саней.  Його  враз  охопило
почуття небезпеки. Доман! Хiба можна забути це незвичне iм'я -  Доман[45]?
Хiба можна забути той день i посольство Менгу-каана? А сутичку з  Доманом?
Його шаленi погрози?.. Та вiн i зараз погрожує. До того ж  тепер  вiн  має
якусь владу, бо ж очолює загiн князiвської мiської сторожi. Мабуть,  новий
князь випустив його з поруба та ще й приласкав...
   Доман пiд'їхав ближче, майже впритул, запитав суворо:
   - Хто то з тобою?
   Добринi не хотiлося наражати Iванка  на  небезпеку.  Вiн  оглянувся  на
нього i помiтив, що той напружено вслухається в їхню розмову, але,  видно,
нiчого не може второпати. Щоб брат зрозумiв, що вони несподiвано потрапили
в халепу, вiн голосно вiдповiв:
   - Це мiй сусiд... Ми з ним привезли крицю на продаж.
   - А для чого бояриновi так багато крицi?
   - То вже не наше дiло... Наше - витопити її з  руди  i  щось  на  цьому
заробити. Не купить боярин - повеземо на Подiл...
   - Не поспiшай на Подiл! Нiкуди ти не поїдеш!
   - Як то?
   - А так! - Доман повернувся до сторожi. - Вiзьмiть його!
   Добриня вiдсахнувся, але раптом вiдчув,  як  у  спину  уперлося  вiстря
списа. Нi, тут не втечеш i так просто вiд Домана не вiдкараскаєшся. Хоч би
до Iванка не причепилися та коней не забрали.
   - Ти ось що, Iванку, - повернувся вiн до брата, - прив'яжи  моїх  коней
до своїх саней i простуй до боярина. Людей розпитаєш,  де  вiн  живе...  А
дома скажи, щоб за мною не  турбувалися.  Князь  у  всьому  розбереться  i
вiдпустить...
   Його штовхнули в спину.
   - Iди!
   Iванко, все ще, мабуть, не розумiючи, що сталося,  залишився  остовпiло
стояти бiля саней, а Добриня, ввiбравши  голову  в  плечi,  пiдштовхуваний
ззаду мiцними стусанами, важко побрiв безлюдною вулицею услiд за Доманом.
   Нiчна варта бiля Софiйських ворiт, що вели  з  Ярославового  города  до
Дитинця, тобто города  Володимирового,  пропустила  Домана  без  затримки:
видно, тут його знали.
   Володимирiв город! Збудований князем Володимиром Святославичем, вiн був
резиденцiєю великих князiв  київських.  Високий  земляний  вал  з  дубовим
заборолом по ньому вiдокремлював його вiд Ярославового  города  i  захищав
князiв не стiльки вiд чужинської загрози, як вiд власної київської чернi.
   Центром Володимирового города була Десятинна церква, найстарiша кам'яна
споруда Києва. Перед  нею  простелився  Бабин  торжок,  просторий  майдан,
посеред якого на високому пiдмурiвку стояла бронзова квадрига  -  четвiрка
мiдних коней, запряжених у колiсницю, привезена Володимиром  Святославичем
як  вiйськовий  трофей  з   Херсонеса   Таврiйського.   Довкола   майдану,
прикрашаючи   князiвськi    хороми,    вивищувалися    мармуровi    статуї
старо-грецьких богiв та героїв, що були привезенi звiдти ж.
   Добриня нiколи не бував тут i тепер з  цiкавiстю  розглядався  довкола.
Десятинна церква, темна i похмура, стояла пiд самим валом, над кручею,  що
нависла над Подолом. В князiвських та боярських хоромах подекуди свiтилися
вiкна - там горiли свiчки, миготiли неяснi тiнi, йшло невидиме чуже життя.
Князiвськi господарчi будiвлi, хоч там свiчки i  не  свiтилися,  теж  було
добре  видно,  бо  на  майданi  сторожа  розiклала  велике   багаття,   що
освiтлювало майже весь Володимирiв город.
   Вiн думав, що його ведуть до старшого - до  якогось  боярина  чи  й  до
самого князя, i сподiвався, що його зразу ж вiдпустять, бо не вiдчував  за
собою нiякої провини.  Та  Доман  повернув  на  задвiрки,  до  князiвських
конюшень. Там, у закутку, темнiла присадкувата дерев'яна споруда,  зрубана
з товстих колод. Замiсть вiкон, у нiй  виднiлися  вузесенькi,  завширки  в
долоню, прорiзи, затуленi зсередини ганчiр'ям.
   Добриню обдало холодом.
   Поруб! Князiвська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його!
   Нiби вгадуючи його думки, Доман хижо оскiрнувся:
   - Так, так! Ти не помилився! Це справдi яма! Поруб! Я  в  нiй  з  ласки
князя Михайла, боярина Дмитра та й твоєї, собако, просидiв майже всю зиму!
А тепера - твоя черга! Ха-ха! - I повернувся до пiдлеглих. -  Киньте  його
туди! Та швидше!
   Два дужi гриднi схопили Добриню, втягнули крiзь низенькi дверi в  темне
примiщення i штурхонули в спину. Падаючи, вiн простягнув наперед руки -  i
це його врятувало, бо зумiв ухопитися за якусь перекладину чи верхнiй брус
зруба i, хоча й зiрвався, впав у яму не головою вниз, а ногами.
   Зверху загуркотiло, грюкнуло, видно, закрили ляду i замкнули  дверi.  В
ямi стало зовсiм темно.
   Якийсь час, ошелешений падiнням i пригнiчений тим, що  з  ним  сталося,
Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потiм, тримаючись  за  стiну  зруба  i
боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно  ступив  два  кроки  в
один бiк - стiна, в другий  -  теж  стiна.  Не  розженешся  тут!  Справжня
домовина!
   Важкий розпач поволi, як холодне гаддя, почав заповзати в  його  серце.
Ноги  затремтiли,  пiдiгнулися,  i  вiн,  опираючись  спиною  на  слизький
заплiснявiлий зруб, сповз униз, на нерiвну дерев'яну пiдлогу...


   2

   Їдучи з невеликим почтом до короля  Бели,  князь  Михайло  Всеволодович
несподiвано для себе i своїх супутникiв зустрiв у пуштi[46]  -  угорському
степу - половцiв. У долинi, над заболоченою рiчкою,  стояли  рядком  темнi
гостроверхi вежi-юрти на  возах,  перед  ними  горiли  багаття,  вешталися
жiнки, чоловiки, дiти, на  лузi  паслися  конi,  ремигала  худоба,  мекали
вiвцi.
   Князь не повiрив очам i, вражений, повернувся до боярина Федора.
   - Чи менi приверзлося? Чи й справдi половцi? I де вони тут взялися?
   Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.
   - Половцi! Їй-богу, половцi! Помiтили нас, сiдають на коней  i  скачуть
сюди!
   Всi зупинилися. Гриднi оточили князя - поклали руки на держаки мечiв.
   Половцi наблизилися, їх було не менше сотнi. Переднiй запитав:
   - Хто ви?
   - Я київський князь Михайло. А це - мої супутники, - стримано  вiдповiв
Михайло Всеволодович. - А ви хто? Якого хана пiдданi?
   - Хана Котяна... Я його син Тiгак. Князь зрадiв.
   - О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним
билися проти татар на Калцiї Я хотiв би побачити хана!
   Тiгак приклав руку до грудей.
   - Хан Котян з радiстю зустрiне великого князя київського. Я проведу вас
до нього, їдьте за мною!
   Вони довго їхали весняним степом. Снiг уже зiйшов з землi. Було  тепло.
В голубому небi весело дзвенiли жайворонки. Рання  весна  пробудила  землю
вiд зимового сну - i вона щедро вкривалася молодим зелом, на  повнi  груди
дихала його духмяними пахощами, стрiляла бростю й бруньками на всi боки.
   На видноколi то там, то тут  темнiли  юрти  -  то  виднi-лися  стiйбища
половецьких родiв.
   Стiйбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великiй  затишнiй
долинi, над чималим озером курилися дими, стояло багато  возiв  з  вежами.
Вдалинi пастухи пасли отари i стада.
   Ханська юрта вирiзнялася з-помiж iнших бiльшим розмiром, бiлим кольором
та тим, що стояла окремо на крутому березi. Перед юртою  горiв  вогонь,  а
бiля нього на товстiй сiрiй кошмi, застеленiй килимом,  сидiв,  пiдiбгавши
пiд себе ноги, сивий старий половець  у  малиновому  чекменi  та  лисячому
тумаку[47] на круглiй головi.
   Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рiдкi сивi  вуса
звисали на рота, але з-пiд важких повiк свiтився  чiпкий,  уважний  погляд
карих очей. Вiн давно запримiтив верхiвцiв, упiзнав сина i тепер намагався
розпiзнати незнайомцiв, що їхали з ним.
   Тiгак скочив з коня.
   - Великий хане, я привiв київського коназа Михайла - вiн їде в Естергом
до короля Бели.
   Котян довго вдивлявся в князя. Потiм,  упiзнавши,  досить  прудко,  без
видимого зусилля пiдхопився i розкинув руки для обiймiв.
   - Ай справдi князь Михайло! Я радий вiтати тебе, княже,  у  себе  дома!
Князь обiйняв Котяна.
   - Скiльки лiт, скiльки зим, хане!.. Однак менi дивно бачити тебе  не  в
Половецькiй землi, а в Угорськiй. Котян не вiдповiв, а повернувся до сина.
   - Тiгаку, сину, пригости киян якнайкраще, а менi з князем хай  подадуть
обiд до юрти! - I вiдкинув важкий полог. - Прошу, княже!
   У юртi стояли сутiнки, було тепло  i  затишно.  На  завiшаних  килимами
стiнах висiла зброя. Долiвка теж у  килимах,  а  на  них,  попiд  стiнами,
лежали пухкi барвистi подушки.
   Поки хан i князь роздягалися та всiдалися, двi молодi половчанки внесли
обiд - тушковану баранину, тонкi пiдсмаженi коржi, сир,  айран  та  кумис.
Поряд поклали вишитi рушники - витирати руки.
   Хан запросив до обiду.
   - Що, княже, маємо, тим i вiтаємо. Зараз ми зовсiм  збiднiли.  I  ледве
вислизнули iз Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькiй
землi, а в Угорськiй...
   Котян запив шматок баранини кумисом i подав другу чашку  князевi.  Вони
поволi жували їжу своїми старими,  з'їденими  зубами  i  тихо  бесiдували.
Товмач їм був не потрiбен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусiдiв.
   - Коли б їй був тут сам, хане, або з  невеликим  почтом,  як  я,  то  я
подумав би, що ти теж їдеш до  короля  Бели  шукати  союзника  у  вiйнi  з
Батиєм. Але ж ти тут з цiлою ордою. Це мене здивувало, - сказав князь.
   - Не дивуйся, княже. Торiк усе лiто  Батиєвi  тумени  гасали  по  наших
степах за  нами.  У  передгiр'ях  Обезьких[48]  гiр  винищили  майже  всiх
половцiв, на Кубанi - теж. А хто лишився живий, того перетворили на  своїх
конюхiв. Потiм пiшли на донських та приднiпровських  половцiв.  Пощади  до
нас вони не мали.  Охоплять  кiлька  родiв,  зженуть  в  одне  мiсце  -  i
вирубують. Охоплять iнших - i теж шаблями та  соїлами  по  черепку!  Увесь
степ вкрився половецькими трупами.  Галич  так  розкормилася  на  дармових
харчах, що й злетiти в небо вже не мала сили... Хто мiг, той тiкав свiт за
очi - у Крим, за Обезькi гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому свiту
розсiявся мiй народ. Полонених потягнув Батий на рiку Волгу, а по нiй - аж
у булгарську землю, на рiку  Каму,  воювати  бул-гарiв...  Пiсля  багатьох
кривавих сутичок з татарами я зрозумiв, що не  вiдiб'юся,  що  загине  рiд
мiй, плем'я моє, а з ним i я загину. Тодi я зняв усiх з насиджених мiсць i
повiв в Угорську землю. Я сподiвався, що король Бела прийме нас, бо ж його
мати - половчанка, наша княжна...
   - Ну i як вiн вас прийняв?
   - Як родичiв. Сам виїхав нам назустрiч, на погранич-чя, привiтав  мене,
як брата, i надав  вiльнi  землi  для  кочування.  Там  i  вiдбулася  наша
розмова, там ми уклали угоду...
   - Про що?
   Котян обсмоктав кiстку, рушником витер вуса i руки.
   - Зi мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела  це
оцiнив i поставив  передi  мною  двi  вимоги:  прийняти  католицьку  вiру,
похрестити всiх, а друге - служити йому вiйськовою силою у домашнiх вiйнах
з можновладцями-банами, якi самi хочуть стати королями.
   - Ну i що?
   - Я погодився. А що  мав  робити?  Нам  нiкуди  було  дiватися...  Мене
першого похрестили, а потiм i народ мiй. Тепер я,  великий  хан,  колишнiй
вiльний степовий орел, став данником короля Бели. Вiн  дав  нам  притулок,
землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями... Ось так,  княже!  А  ти?
Чого ти тут?
   Князь Михайло зiтхнув.
   - Та того ж, хане, що й ти. Тiльки я не став чекати нападу  Менгу-хана,
а вирiшив шукати союзу, щоб  спiльно  iз  сусiдами  стати  супроти  Батия!
Передусiм - привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських
князiв... Тепер бачу, що й ти будеш з нами... Сила зiбралася  б  не  мала!
Коли б ми разом стали супроти Батия, то...
   - Дай, Боже, нашому телятковi та вовка з'їсти! - зiтхнув Котян.  -  Але
створити такий союз - ой як важко!
   - Хочу просити у Бели доньку для свого сина Ростислава. Син уже там,  а
я ось - їду...
   - Їдь, княже, їдь!.. А я буду молитися своїм новим i старим богам,  щоб
твоя поїздка була успiшною! Бо вiд Батия - нам усiм смерть!


   3

   Iванко так i не знайшов подвiр'я боярина Дмитра. Стемнiло, Києва вiн не
знав, двоє чи троє запiзнiлих перехожих на його запитання, де живе боярин,
непевно махнули кудись рукою - там! Вiн посмикався  туди-сюди  по  вузьких
вулицях, аж поки не опинився в якомусь глухому завулку, де й  розвернутися
з двома пiдводами у темрявi було нiяк. Постукав в однi ворота -  мовчанка,
в другi - у вiдповiдь собачий гавкiт. Тодi  вiн  заклав  у  рептухи  коням
вiвса та сiна, сам погриз хлiба з салом, тугiше закутався в кожуха, пiдняв
баранячого комiра i заходився бiгати довкола саней, щоб зiгрiтися.
   Скрипiв пiд ногами снiг, форкали, здригаючись вiд холоду, конi,  а  вiн
усе бiгав i ходив, ходив i бiгав - усю нiч, аж  поки  зiйшло  сонце  i  на
київських вулицях загомонiв люд.
   Перший же прохожий вивiв його з тупика,  куди  вiн  необачно  заїхав  у
темрявi, i показав на простору садибу,  обнесену  високим  частоколом,  за
яким виднiвся боярський терем, якiсь iншi просторi будiвлi, гiллястi грушi
та яблунi в бiлому снiговому вбраннi.
   - Боярина, парубче, шукай там!
   Вiн постукав  у  важкi  дубовi  ворота.  Вiдчинив  молодий  гостроносий
сторож-челядник.  Дiзнавшись,  що  смерд  привiз  крицю,  впустив  його  з
пiдводами в двiр.
   - Вези туди, до кузнi!
   Ковалi,  що  вже  роздували  вугiлля  в   горнi,   допомогли   Iванковi
розвантажити його поклажу, i вiн, полегшено зiтхнувши,  що  виконав  наказ
Добринi, пiд'їхав до ганку.
   - Чого тобi? - знову спитав челядник.
   - Хочу бачити боярина.
   - Чоловiче, невже ти гадаєш,  що  бояриновi  нiчого  робити,  а  тiльки
розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь?
   Iванко був злий, бо цiлу нiч мерз, був голодний, його душили сльози  за
брата, якого князiвськi посiпаки хтозна-куди  запроторили,  тому  вiдповiв
рiзко:
   - А ти хiба не смерд? Я смерд, але вiльний! А ти смерд боярський! Я  не
поїду звiдси, поки не побачу боярина Дмитра!
   - Та я тебе витурю зараз у шию - аж засвистиш звiдси!  -  вигукнув  той
люто i замахнувся кулаком. - Поганець!
   Iванко був не з полохливих. Вiдступивши крок назад, висмикнув  з  саней
рожна.
   - Тiльки зачепи!
   На їхнiй крик розчинилися дверi терема - i  на  ганок  вийшла  дiвчина.
Побачивши челядника з пiднятими кулаками, а незнайомця з  рожном  у  руцi,
метнулася, як була - без хустки чи шапки, без кожушка, в одному  червоному
платтi - до них.
   - Що тут? Ану, припинiть бiйку! Челядник опустив руки, вклонився.
   - Бояришне, цей смерд...
   Але Янка не дозволила йому закiнчити.
   - Iди геть, Демко! - I повернулася  до  зблiдлого  незнайомця,  який  в
однiй руцi все ще тримав рожна, а другою иупив з голови шапку.
   - Ти хто? Що тобi треба?
   - Я Iванко, брат Добринi... Ми привезли бояриновi крицю...
   Янка аж кинулася.
   - Добринин брат? А де ж сам Добриня?
   - Його вчора схопили князiвськi гриднi i повели - не знаю куди.
   - О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходiмо мерщiй до боярина!
   - Я й хотiв до боярина, дак цей... Демко...
   Янка вже не слухала - потупотiла пiдкованими чобiтками на ганок. Iванко
поколивав за нею.
   У просторiй горницi, залитiй сонячним свiтлом,  сидiла  пiсля  снiданку
вся  бояринова  сiм'я.  Янка  ввiрвалася  сюди,  як  вихор,  ще  з  порога
вигукнула:
   - Татусю, Добриня з братом Iванком  привiз  тобi  крицю,  а  князiвська
варта схопила його вчора, мов татя, i невiдомо де подiла! Врятуй його!
   Всi повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.
   - Хто схопив Добриню? - спитав Боярин.
   - Не вiдаю, - вiдповiв Iванко. - Вже посутенiло,  було  темно...  Якiсь
вершники... Старший кричав на Добриню, а потiм наказав забрати...  Його  й
потягли...
   - Це князiвська нiчна сторожа - бiльше нiкому! - вигукнула Янка.  -  Ми
повиннi його виручити, татусю! Ходiмо!
   Дiвчина була схвильована, щоки її порожевiли, очi блищали.
   Бояриня переглянулася з боярином i з синами, пiдвелася i взяла Янку  за
руку, намагаючись посадити на стiлець.
   - Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нiчого лихого не сталося,
якщо вiн теж не вчинив нiчого поганого. Тато  поговорить  з  князем  чи  з
тисяцьким Домажиром - i його випустять...
   - А якщо не випустять? Я хочу  пiти  з  татусем!  Бояриня  почервонiла,
пiдвищила голос:
   - Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князевi, чому  ти  заступаєшся
за якогось смерда?
   Янка висмикнула руку з материної руки, гнiвно притупнула ногою.
   - Той смерд урятував мене вiд смертi! Ось що я скажу князевi! Той смерд
повiвся як лицар, коли застерiг киян вiд лестощiв татарських,  хоча  добре
знав, що важить головою! А ти думаєш, що я... що я...
   З її очей бризнули сльози.
   Пiдвiвся боярин Дмитро, кивнув бояринi, щоб сiла, а сам обняв дочку  за
плечi, що здригалися вiд плачу, приголубив.
   - Не плач, доню, пiдемо разом... Iди -  вдягайся!  -  I  повернувся  до
бояринi: - Все буде гаразд. Може, це й на краще, що  Янка  пiде  зi  мною.
Справдi, вона розумно пояснює, чому вступається за  Добриню.  Менi  навiть
було б важче зробити це... А Iванка погодуйте - i хай  вiдпочиває  скiльки
захоче - адже не спав цiлу нiч... I дорога йому ще далека...


   4

   Князь Володимир Рюрикович  раптово  занедужав.  Болiла  голова,  ломило
поперек, холодило ноги. Вiн лежав на тисовому лiжку, вкритий периною.  Вiд
обкладеної свiтло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Вiн  пив  гаряче
молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак вiн уважно  слухав,  що
говорив тисяцький Дома-жир, що сидiв у дерев'яному крiслi пiд  протилежною
стiною.
   А той розповiдав про важливi речi.
   - Вiрнi люди, княже, доносять, що  з  Рязанi,  Володимира,  Суздаля,  з
Москви багато втiкачiв, рятуючись вiд татарського насилля, поселяються  на
Волинi та в Галичинi. Князь Данило охоче  приймає  їх,  дає  землю,  луги,
лiси, щоб залишалися у нього назавжди...
   - Ще б пак! Данило знає, що робить! - промовив, закашлявшись, Володимир
Рюрикович. - Бiльше людей - бiльша сила держави! А Київ, бач, тi втiкачi з
Низовських земель[49]  обминають,  хоча  простору  у  нас  бiльше,  нiж  у
Галичинi...
   - Наляканi люди - бояться, що Батий от-от  нападе  на  Київ...  До  нас
хлинули цiлi натовпи половцiв - просять захисту...
   - Хай селяться по Росi мiж чорними клобуками. Вони ж родичi - з  одного
кореня пiшли. Якщо Батий i вдарить на Київ,  то,  гадаю,  спочатку  мусить
напасти на поршан[50]. Тож хай половцi змiцнюють залоги мiст на Пороссi!
   - Слухаюсь, княже, так i зроблю...
   - А що чути про хана Котяна? Вiн не загинув?
   - Кажуть, забрав своє плем'я i подався до племiнника, до короля Бели.
   - Боже, залишається Київ сам на  сам  з  Батиєм,  -  прошепотiв  князь,
заплющуючи в знемозi очi. - Чи ж вистоїть?  Та  ще  й  немає  згоди  серед
київського боярства: однi - за мене,  другi  -  за  Михайла,  третi  -  за
Данила, а четвертi згоднi закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.
   - Бiльшiсть, княже, за тебе, бо ти - наш князь давнiй, ще з  Калки,  де
загинув великий князь Мстислав Романович...
   - А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе,
поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається...
   - За рiзними клопотами не бачив його, княже... Але маю я одну  думку  -
породичатися з Дмитром. У мене - син Iвор, а в нього - дочка Янка...
   - Це було б добре, - промовив князь, пригладжуючи на головi рiдке  сиве
волосся. - Поговори з ним...
   - Пiсля посту зашлю сватiв.
   - Довго ждати... Домовитися можна й зараз - це ж не весiлля!
   - Гаразд, княже.
   Тут прочинилися дверi, i княжий покладник, просунувши голову, сказав:
   - Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому вiдповiсти?
   Князь переглянувся з Домажиром.
   - Проси сюди! - А коли покладник зник, здивовано розвiв руками. - Треба
ж таке: на ловця i звiр бiжить! Цiкаво, з чим вiн прийшов?
   - Може, менi вийти?
   - Сиди! Зараз i про твоє дiло поговоримо. Я буду за свата...
   До покою зайшли Дмитро з  Янкою.  Побачивши  князя  в  постелi,  Дмитро
збентежено вклонився, знiяковiв.
   - Коли б знав, княже, що ти такий хворий...
   - Нiчого, нiчого, сiдай!.. А це твоя донька?
   - Анна... Янка...
   - Гарна дiвчина. Уже на виданнi...
   - Ще молода, княже.
   - Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи -  чого  прийшов?  Гадаю,
Домажир нам не заважатиме?
   - Нi, княже. Дiло наше просте. Вчора ввечерi твоя нiчна сторожа схопила
мого смерда Добриню, який вiз менi з  Калинового  Кута  крицю.  Я  прийшов
просити за нього, щоб випустив.
   - А чому з дочкою прийшов?
   - Той смерд врятував її вiд  смертi  -  затулив  собою  вiд  татарської
стрiли. Ось чому вона тут. I ми разом просимо вiдпустити його.
   - А може, вiн у чомусь провинився?
   - Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що нi. Та й я того  хлопця
знаю. Не вiриться, щоб вiн, їдучи до  мене,  учинив  яке-небудь  зло.  Тут
якесь непорозумiння.
   Князь рушником витер змарнiле обличчя, облизнув сухi губи.
   - Менi про нього нiчого не вiдомо. - I глянув на Домажира. - А тобi?
   - I я нiчого не знаю.
   - Але ж, княже!.. - вигукнула Янка, пiдхоплюючись на ноги. - Як же так?
Зникає людина - i нiкому нiчого не вiдомо! Треба шукати!
   Її запальнiсть розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тiлi  i  бiль  в
головi, вiн усмiхнувся i глянув на тисяцького.
   - Що, Домажире, гарна дiвчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобi  не
породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.
   Домажир розплився в усмiшцi i крякнув вiд задоволення. Як  ловко  князь
повернув розмову!
   - Я давно, княже, думав про це i навiть натякав бояриновi. Так  що  все
тепер залежить вiд Дмитра. Як, боярине? Вiддаси Янку за мого Iвора?
   Дмитро нiяк не сподiвався такого повороту подiй i  тепер  сидiв  зовсiм
збентежений i схвильований. Його й без  того  рум'янi  щоки  тепер  просто
паленiли  малиновим  жаром,  а  широкi   груди   високо   здiймалися   вiд
прискореного дихання.
   Однак вiн швидко взяв себе в руки.
   - Княже, я йшов сюди, на Володимирiв двiр, щоб розв'язати одну загадку,
а ти раптом загадав зовсiм iншу. Та ще таку, яку не так просто розв'язати.
Потрiбна згода бояринi Анастасiї, а найперше - самої Янки...
   - Якщо батьки дiйдуть згоди, дiвку не питають, - сказав князь.
   Тут знову схопилася Янка, притупнула нiжкою.
   - Як це - не питають? Та, може, я того Iвора i в вiчi не хочу бачити! А
ви - замiж! Краще я на себе руки накладу, нiж пiду за нелюба замiж! Так  i
знайте!
   Домажир перестав усмiхатися i розвiв  руками.  Дмитро  почав  блiднути,
почувши, на що наважилася дочка, бо знав її кращiй, нiж будь-хто iнший,  i
не сумнiвався, що її погрози зовсiм не пустi слова. Вiн силомiць змусив її
сiсти побiля себе, обняв за плечi.
   - Янко, заспокойся! Ти ж iще не стаєш пiд вiнець! А говорити можна  про
все - навiть про твоє весiлля. До того  ж.  Iвор,  син  боярина  Домажира,
гарний хлопець, i кожна дiвчина в Києвi мала б за  честь  вийти  за  нього
замiж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком...
   - А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А  коли  я  не  бажаю,  то  навiть  сам
великий князь не змусить мене  нi  за  кого  вийти  замiж!  -  Вона  знову
схопилася i вибiгла, грюкнувши дверима, з княжого покою.
   Три немолодi чоловiки мовчки переглянулися. Домажир почервонiв з досади
та сорому, бо нiяк не сподiвався, що якесь там дiвчисько, хай навiть дочка
самого боярина Дмитра, викине такого коника - пiднесе його синовi,  та  де
там синовi - по сутi, йому,  тисяцькому,  гарбуза!  Боярин  Дмитро  розвiв
руками, намагаючись згладити неприємне враження вiд вибрику Янки, а  князь
засмiявся, зморщивши носа i витираючи сльози з очей.
   - А хай йому  грець,  яка  дiвчина!  Га?  З  перцем!  Цiкаво,  чи  вона
вiдмовила б i моєму синовi - княжичу? Ха-ха! Вiн чхнув i почав  витиратися
рушником. Дмитро пiдвiвся.
   - Пробач, княже, що так сталося. Головне - видужуй, а про  сватання  ми
ще, сподiваюся, поговоримо. Дивись, i Янка до того  часу  передумає.  Вона
справдi молода. Дитина ще!
   - Гаразд, почекаємо, - кволо махнув рукою князь, бо ця розмова  стомила
його. - А про того  смерда,  якого  ти  розшукуєш,  Домажир  дiзнається  i
сповiстить тебе. Iди!
   Боярин мовчки вклонився i вийшов.


   5

   На зустрiч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина  Ростислава,
хоча княжич i опирався.
   - Король не хоче родичатися з нами, батьку, - за цi кiлька мiсяцiв,  що
я тут, нi разу  не  запросив  до  себе,  нiби  я  не  син  великого  князя
київського, а простий купець. Тiльки й того, що на Рiздво та на Новий  рiк
присилав вина та кошiль винограду. Це ж пряма образа! А королiвну  Анну  я
ще i в вiчi не бачив. Може, вона слiпа або кульгава...
   - Не верзи казна-чого! - розсердився князь. - Я повинен висватати її за
тебе! Вона, кажуть, красуня, а твiй шлюб з  нею  змiцнить  нас  вiйськовою
пiдтримкою угорського короля! Самi проти Батия ми не вистоїмо!
   До королiвського замку в Естергомi вони пiд'їхали опiвднi  в  супроводi
боярина Федора та конюшого, їх нiхто не ждав. Ворота були зачиненi.
   - От бачиш - тебе зустрiчають так само, як i мене, -  сказав  Ростислав
зi злiстю. - Плюнув би я на все та повернув голоблi назад!
   - Не гарячкуй, все зараз з'ясується, - заспокоював його князь, але було
видно, як вiн помiтно зблiд, бо не чекав такого безчестя. - Може, ми  рано
прибули?
   Конюший кiлька разiв стукнув залiзним кiльцем у ворота. Нi звуку.  Нiби
замок вимер.
   - Що ж сталося? Невже ми переплутали щось? - дивувався боярин Федiр.  -
Так нi ж - королiвський посол ясно сказав: бути до обiду. Тут щось не те!
   Нарештi, коли терпець їм увiрвався i  вони  вже  лагодилися  сiдати  на
коней, щоб їхати назад, ворота розчинилися, i в них показався в  супроводi
кiлькох  охоронцiв  сам  Бела  Четвертий.  Це  був  сухорлявий  чоловiк  з
сiро-матовим, половецького типу обличчям, чорним волоссям, що спадало йому
на плечi, i карими, теж половецькими,  очима.  Вiн  приязно  усмiхнувся  i
розкинув руки для обiймiв.
   - Пробач, брате, що запiзнився. Важливi дiла затримали мене, -  сказав,
обнiмаючи князя. - їх завжди у правителiв - хоч вiдбавляй! Сам знаєш...  А
тим часом - прошу до замку!
   В невеликiй кiмнатi з високою склепiнчастою  стелею  i  двома  високими
вузькими вiкнами уже був накритий стiл - для  трьох  осiб  -  для  короля,
князя i княжича. Товмач, молодий чорнявий  русин  з  Пiдкарпатської  Русi,
сидiв збоку i пильно пантрував за кожним порухом короля.
   Меткий мовчазний чашник  наповнив  келихи  вином  i  нечутно  вийшов  з
кiмнати.
   - За твiй приїзд, брате, -  пiдняв  свого  келиха  король.  -  За  твоє
здоров'я, за здоров'я твого сина Ростислава i всiєї родини!
   Князь чекав, що король скаже "мого мойбутнього зятя", та вiн  обмежився
сухими словами "твого  сина  Ростислава".  Це  неприємно  вразило  Михайла
Всеволодовича.  Коли  випили  й  трохи  закусили,  вiн  вiдразу  ж   пiшов
навпростець:
   - Брате, я приїхав сюди здалеку, з самого Києва, щоб просити у тебе для
сина Ростислава руки твоєї доньки Анки та вiйськової допомоги проти Батия.
Не приховаю, що далеко по свiту рознеслася  слава  про  незрiвнянну  красу
королiвни, її розум та дiвочу  цнотливiсть,  а  про  твою  вiйськову  силу
начуваний кожен на Русi.
   - Дякую, брате, за добрi слова, - вiдповiв Бела. - Шкода, що королева i
моя донька Анна зараз вiдсутнi i не можуть їх  чути,  а  то  б  вони  дуже
втiшилися ними. Однак я їм передам їх, щоб вони знали, як високо шанують у
свiтi угорську королiвну, їм буде приємно це знати.
   - Гаразд, брате. Тепер ми хотiли б почути твою вiдповiдь. -  Вiдчуваючи
внутрiшнiм чуттям нещирiсть короля, князь Михайло вирiшив не  церемонитися
i пiти напролом. - Що ти нам скажеш? Чи буде твоя згода  на  шлюб  княжича
Ростислава з королiвною Анною?
   Бела випростався, примружився, нiби збирався з думками,  а  потiм  тихо
сказав:
   - Княже, ти знаєш, що я прийняв у мою землю хана Котяна з  ордою,  мого
дядька по матерi?
   - Знаю.
   - Але ти не знаєш, якого лиха накликав я цим самим на себе  i  на  свiй
народ. Батий вимагає, щоб я вигнав половцiв геть...
   - При чому тут хан Котян, брате? Я питаю про королiвну Аннуї
   - Е-е, зв'язок тут прямий... Ось i ти приїхав не так по мою  дочку,  як
шукати союзу проти Батия... Я це знаю... Та щоб ти зрозумiв, послухай,  що
пише клятий язичник. - Король щось шепнув товмачевi -  той  подав  червону
теку, що лежала на високiй конторцi бiля вiкна. Король вийняв  з  неї  два
пергаментнi аркушi i один з них, розправивши, притиснув лiвою рукою. - Ось
той лист, написаний язичницькими лiтерами татарською  мовою.  Брат  Ордену
проповiдникiв Юлiан ходив у  Велику  Угорщину[51]  i,  повертаючись  назад
через землю Суздальську, одержав  його  вiд  князя  суздальського,  а  той
вiдiбрав його вiд ханських послiв, що їхали до  мене.  Отож  послухай,  що
пише Батий: "Я, хан, посол Царя Небесного, якому вiн дав владу над  землею
пiдносити тих, хто пiдкоряється менi, i придушувати тих,  хто  противиться
менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я  втридцяте  посилаю  до  тебе
послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад,  та  й  своїх
послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий  i  могутнiй,  i  що
много у тебе воїнiв, i один ти правиш великим королiвством.  Тому-то  тобi
важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i  кориснiше  для
тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався  я  зверх  того,  що
рабiв моїх, ку-манiв, ти тримаєш пiд своїм захистом. Я наказую тобi надалi
не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти  тебе.  Куманам  легше
тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в  шатрах,  можливо,  i  в  змозi
тiкати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки i мiста: як же  тобi  уникнути
руки моєї?"
   Король замовк i пiдвiв очi на Михайла Всеволодовича.
   - Ну й що? - спитав князь. - Так вiн погрожує всiм.
   - Я не хочу ще одної  погрози  iз-за  шлюбу  моєї  доньки  з  київським
княжичем.  Зрозумiй  мене,  брате,  так,  як  я  тебе  розумiю.  Ти  хочеш
вiйськового союзу зi мною, щоб спiльно  стати  проти  Батия,  бо  вiн  уже
пiдiйшов пiд твої стiни.  А  я  не  хочу,  щоб  вiн  взагалi  потикався  в
Угорщину. Досить менi й того, що Котян зi своїми половцями навiв  його  на
мiй слiд. А тепер ще й ти хочеш пiдбурити Батия до нападу на мою землю!
   Михайло Всеволодович розвiв руками.
   - Ну, от - усi ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику  помилку!
Чи так, чи iнак, а Батий коли-небудь добереться i  до  тебе.  Згадаєш  мої
слова! Згадаєш, та буде пiзно! Якщо ми - ти,  я,  князь  Данило,  польськi
князi - не об'єднаємося та не зупинимо  Батия,  тодi  вже  нiхто  його  не
зупинить!
   - Може, вiн далi i не пiде, якщо його не дражнити?
   - Мала на це надiя! - вигукнув роздратовано князь Михайло. -  Вiн  хоче
пiдкорити весь свiт! Такий, кажуть, заповiт своїм  синам  та  онукам  дав,
умираючи, Чiнгiсхан.
   Бела опустив голову, довго думав. Потiм, зiтхнувши, вiдповiв:
   - Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною!  Так  де  там!  Наплодилося
стiльки своїх королев'ят-можновладцiв, бояр-банiв, що не  знаю,  як  їх  i
приборкати. Не я їм, а вони менi кажуть, що робити i що  чинити!  Мало  не
зiпхнули мене з трону, коли дiзналися, що я дав  притулок  хану  Котяну...
Ось так, княже! Нi, не можу я пiти на союз з тобою - нi на шлюбний, нi  на
воєнний, бо страшно менi не тiльки Батия, а й ворога домашнього!
   - Це твоє останнє слово?
   - Так, це моє останнє слово!
   Київськi князi переглянулися i рвучко пiдвелися -  вийшли  з-за  столу.
Михайло Всеволодович, зблiдлий, враз  постарiлий,  скрушно  похитав  сивою
головою. Вiн мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетiлися  всi  його
надiї. З ким же рятувати Київ? З одним Данилом Галицьким? Але з  ним  вони
вже виступали проти татар на Калцi - i що з того сталося?
   - Ех, королю, королю!  -  зiтхнув  важко.  -  Нерозумно  чиниш!  I  нас
залишаєш на поталу, i себе пiдставляєш пiд удар! Та  що  вдiєш?  Залишайся
здоровий, а ми рушимо до князiв польських... Може, у них знайдемо  те,  що
шукаємо.


   6

   По вiд'їздi князя Михайла з Галича минув тиждень. Потiм  минув  другий.
Данило Романович не знаходив собi мiсця. Де  ж  подiлася  сестра,  княгиня
київська? Вже давно пора їй бути тут! Навiть  не  поспiшаючи,  можна  було
дiстатися сюди за сiм днiв. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де  ж
вона?
   Тепер кожен новий день вiн починав з одного i того ж запитання:
   - Чи прибула княгиня Олена?
   - Немає, княже, - винувато вiдповiдав двiрський Вавило.
   - Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозi! - зiтхав Данило.
   Але що? I як про те дiзнатися?
   Вiн посилав гiнцiв рiзними шляхами, по яких могла їхати  сестра,  однак
тi поверталися нi з чим. Не їхала.
   Нiхто не бачив.
   Нарештi одного дня в Галич прискакав гонець iз  Кам'янця-Болохiвського,
що на Случi, подав князевi цидулку, написану поспiхом.
   "Брате, - писала княгиня, - порятуй! Поспiшаючи в Угри,  князь  Михайло
залишив мене у Звижденi, i я поволi їхала до тебе. А в Болохiвськiй землi,
в  Колодяженi,  напав  князь  Ярослав  Iнгварович  i   захопив   разом   з
домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару  свару  з  князем
Михайлом i тримає у себе як полоненикiв..."
   Данило з досадою стукнув кулаком по столу.
   - Якесь прокляття тяжiє над родом Рюриковичiв! Брати, а живемо, як лютi
вороги! - I пiдвiв очi на гiнця. -
   Де ж зараз княгиня Олена?
   - В Кам'янцi на Случi. Князь Ярослав силою захопив також це мiсто.
   - Ще тiльки цього не вистачало!  Та  чи  вiн  сповна  розуму?  Половина
Руської землi лежить у розрусi, на  порозi  нашої  хати  стоїть  Батий  зi
своїми кривавими ордами, а вiн нову котору[52] розпочинає!
   Князь охопив голову руками i так сидiв довго,  похитуючись  з  боку  на
бiк. Потiм, важко зiтхнувши, поглянув на гiнця, на його стомлене  лице  та
забрьоханий весняною грязюкою одяг.
   - Ти ось що, парубче: пообiдай та лягай вiдпочивати. А я  напишу  листа
князю Ярославу - поїдеш з моїми гiнцями!
   - Гаразд, княже, - вклонився молодик i вийшов в покою.
   Князь Данило пiдiйшов  до  високої  конторки,  що  стояла  бiля  вiкна,
розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув бiле гусяче перо в каламар i
вивiв першi слова послання: "Брате Ярославе, вiдпусти сестру до  мене,  бо
Михайло обом нам зло замишляє..."
   Данило не лукавив: близькi родичi, вони з Михайлом не раз  сходилися  в
бою, як вороги, а потiм мирилися i вже спiльно воювали проти iнших князiв.
Теперь же, коли б вiн  не  визволив  княгиню  Олену  з  її  домочадцями  i
челяддю, Михайло поклав би зло не тiльки на Ярослава, а й на нього.  Та  й
взагалi - як можна не заступитися за сестру?
   Написавши коротке послання, присипав  його  сухим  пiском,  щоб  швидше
висохло, i погукав двiрського.  Потрiбно  було  пiдiбрати  i  спорядити  в
дорогу топкових гiнцiв.


   7

   Добриня давно загубив лiк дням i тижням, бо в  ямi  стояла  безперервна
нiч - холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише  раз  на  добу  чиясь  рука
вiдтикала вгорi вузьке вiконце i подавала вниз окраєць черствого хлiба  та
глечик води. Тодi в яму заглядав блiдий промiнчик ранкового  -  найчастiше
сiрого, туманного - свiтла, i по ньому вiн спочатку лiчив днi  неволi,  та
згодом, збившись з лiку, перестав. Що з того, що вiн знатиме, скiльки часу
провiв тут? Адже нiхто не сказав, скiльки має провести. Рiк?  Два?  Чи  до
самого скону?
   Найбiльше дошкуляли i гнiтили його темрява i  холод.  До  вiконця,  щоб
вiдiткнути його i впустити трохи свiтла, вiн не мiг дотягнутися. А хоч  би
й мiг, то утримався б вiд такого необережного вчинку, бо iнакше  б  зовсiм
тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна  сирiсть,  затхлiсть  ще  в
першу нiч, як вiн сюди потрапив, забралися пiд його  одяг,  пронизали  все
тiло i не полишали ось уже який час.
   Та найстрашнiшим був розпач, що народився  i  вирiс  iз  безнадiї.  Вiн
з'явився не вiдразу. Спочатку думалося. Що ось-ось його витягнуть  звiдси.
Хай на краще чи на гiрше, а витягнуть, випустять,  i  вiн  побачить  бiлiй
свiт. Але минав час -  i  нiхто  не  приходив,  не  випускав.  Про  нього,
здається, просто забули. Та, власне, i знає про нього лише один чоловiк  -
Доман. То, може, вiн нiкому нiчого про нього не сказав i полишив його  тут
на довiчно, аж до загибелi? Може, Iванка злочинцi пристукнули у пустинному
завулку, щоб не було свiдка, а його навмисне кинули сюди,  щоб,  перш  нiж
загинути, вдосталь намучився?
   З таких думок виникла безнадiя, а з неї вродився вiдчай, разпач.
   Одного разу, коли у вiконечку  блиснуло  свiтло  i  безмовний  наглядач
опустив йому на мотузцi черствий окраєць  хлiба  i  глечик  води,  а  вiн,
переливши воду у свiй посуд, сiпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом
здалеку долинув приглушений дiвочий голос:
   - Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е!
   Вiд несподiванки вiн завмер. Хто це? Невже Янка?
   Нiби її голос! Вiн кинувся до вiконця,  схопився  руками  за  холодний,
осклизлий зруб i щосили загукав:
   - Янко! Янко! Я тута-а!
   Але було пiзно. Поки вiн стояв, остовпiлий, i думав, хто б це мiг бути,
поки надумав крикнути, наглядач заткнув вiконце, i його  розпачливий  зойк
завмер у темнiй ямi. Стало тихо i темно.
   Тепер хоч кричи, хоч головою бийся в стiну - нiхто не почує.
   Добриня поставив глечика в куток, зверху поклав хлiб i сам опустився  у
знемозi на брудну холодну пiдлогу.
   Що це було? Чий голос вiн чув? Невже Янчин? Чи йому примарилося?
   Отже, його не забули? Його розшукують? Хто? Боярин Дмитро?  Янка?  Брат
Iванко?.. Отже, є надiя, що наступить день,  коли  його  муки  скiнчаться?
Брязне засув на лядi, що вiдгороджує його вiд бiлого свiту,  i  вiн  стане
вiльним?
   Навже це може бути?..
   А якщо це все мана? Якщо голос Янки лише вчувся йому, приснився наяву?
   Вiн торкнув себе за палаючого лоба, провiв долонею по худому, зарослому
м'якою бородою обличчю i, згорбившись, мимоволi застогнав.  Свiтла  надiя,
що блиснула в його душi, як зоря, раптом потьмянiла, погасла,  i  в  серце
безшумно, як вуж, знову почав заповзати вiдчай.


   8

   Тисяцький Домажир iз сином Iвором заявилися  в  недiлю  -  якраз  перед
обiдом, коли вся сiм'я ще не зiбралася,  а  за  широким  i  довгим  столом
сидiли вже боярин Дмитро з бояринею та  метушилися  чашники,  розставляючи
посуд.
   Боярин Дмитро не мав на Домажира серця i не вiдчував образи за  те,  що
той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Києвi.  Все  в  цьому  свiтi
таке нестале, непостiйне, мiнливе, що ображатися на будь-кого  за  подiбну
змiну просто було б i нерозумно, i смiшно. Вчора - я,  сьогоднi  -  ти,  а
завтра, дивися, хтось третiй. Бо нiчого немає вiчного  пiд  зорями  -  все
пливе, все минає... Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в
ньому щось нещире, слизьке. На устах - усмiх, а в душi -  щось  хитреньке,
непевне. Зразу й не розбереш - що за людина?
   Однак привiтав його приязно.
   - Дорогий боярине, прошу до столу!
   Домажир перехрестився на образи, розгладив цупкою п'ятiрнею рудого чуба
i кошлату бороду.
   - Хлiб-сiль господинi i господарю. Щастя домовi сьому!  -  Вiн  сiв  на
лаву i показав Iворовi, веснянкуватому парубковi, на мiсце поряд з  собою.
- Та не обiдати ми завiтали до тебе, боярине, а хочемо  погомонiти,  як  я
колись обiцяв, про твою доньку Янку, що, кажуть, ще привабнiше розцвiла  i
стала окрасою Києва. Чи не могли б  ми  з  тобою  та  бояринею  Анастасiєю
породичатися?  Гляньте  на  мого  парубка  -  чим  не  красень?  Вже   має
вiсiмнадцять лiт, пiсля мене успадкує дiм, сукновальнi i  млини,  землi  i
лiси. I здоров'ям бог не обдiлив, i розумом. А що трохи веснянкуватий,  то
з лиця води не пити...
   Iвор почервонiв, i веснянки на носi проступили  ще  яскравiше.  Вiн  це
знав, але нiчого з собою подiяти не мiг - червонiв ще дужче.
   - Тату! - прошепотiв знiяковiло.
   Та Домажир тiльки махнув на нього рукою i вiв далi:
   - Пора вже йому обзаводитися сiм'єю... От я й подумав,  Дмитре,  чи  не
гаразд нам буде поженити наших дiток та  й  самим  об'єднатися  i  тримати
владу в Києвi? Га? Вчора ти був тисяцьким, сьогоднi - я, а завтра, дивись,
ти знову вивернешся - i менi  буде  пiдтримка.  Бо,  скажу  я  вам,  князь
Володимир Рюрикович уже на ладан дише. На видужання - нiякої надiї.  От-от
Бог прийме його душу...
   - Невже такий плохий?
   - Гiрше бути не може... Уже й соборували... Тане, мов свiчка...
   - Не щастить Києву на князiв, - похитав головою Дмитро. - Та ще в такий
час!
   - Час справдi важкий i непевний, - погодився тисяцький.
   - А ти заходився сина женити! - ухопився за його слова Дмитро. -  Чи  ж
на добро се?
   - Хтозна - на добро се чи на лихо. Та коли так мiркувати, то й жити  не
захочеться, - заперечив Домажир. - Справдi, нападе на нас Батий чи,  може,
ранiше дiдько його схопить - ще баба надвоє ворожила, а ми живi i про живе
повиннi дбати.
   - Може, й так, - погодився Дмитро i звернувся до бояринi:
   - Тодi клич,  Анастасiє,  Янку  та  всiх  наших  домочадцiв  до  столу.
Пообiдаємо та гуртом i подумаємо. А передусiм - запитаємо дочку: хоче вона
замiж чи нi? Бо ж молода ще! I силувати її я не хочу...  Ми  з  Анастасiєю
бралися по любовi, то й дочцi того бажаємо...
   - По любовi! - хмикнув Домажир. - Яка  химера!  Пiп  обвiнчає  -  от  i
полюбляться!
   Бояриня вийшла i хутко повернулася з Янкою. Невдовзi за ними до горницi
зайшли Микола та Степан з сiм'ями. Враз  стало  людно  i  гамiрно.  Та  як
тiльки Дмитро кашлянув i пiдвiв очi, всi вмить затихли. Навiть дiти.
   Боярин пiдняв чашу.
   - Дорогi мої, до нас у гостi завiтав тисяцький  Домажир  Бориславич  iз
сином Iвором. Побажаємо ж їм доброго здоров'я та смачного обiду!
   Всi пiднесли чашi.
   - Дякую, боярине! - сказав Домажир i перший приклався до духмяної сити.
   Горниця враз сповнилася гамором, розмовами, брязкотом посуду та дитячим
смiхом. Одна Янка сидiла мовчки. Лице її зблiдло, а в очах зачаївся страх.
"Це ж по мою душу прибули вони сюди, - кольнуло  її  в  серце.  -  По  мою
душу!.. Бач, старий шкарбан i сина притягнув на розглядини! А той витрiщив
баньки, мов теля, придивляється! Не придивляйся -  не  купиш!  Аби  тiльки
батько силою не змусив..."
   Дмитро помiтив її настрiй, прочитав страх  в  очах  -  i  пiдбадьорливо
усмiхнувся, нiби хотiв  викликати  усмiх  i  на  її  устах.  Але  Янка  не
усмiхнулася у вiдповiдь. Останнiм часом, як зник Добриня i вони з  батьком
не змогли його розшукати, бо Домажир сказав,  що  нi  вiн,  нi  його  люди
нiчого про парубка не знають, вона замкнулася в  собi  i  усмiхалася  дуже
рiдко, хiба що до маленьких племiнникiв, з якими любила бавитися.
   Взагалi в її душi робилося щось таке, чого вона й сама  не  розумiла  i
про що нi з ким  порадитися  не  смiла.  Несподiвана  зустрiч  з  Добринею
перевернула її життя. До того  вона  була  дитина,  пiдлiток,  отроковиця,
безтурботно жила собi в сповненому достатком батькiвському домi, нi про що
серйозне не думала, а  втiшалася  новизною  всього,  що  оточувало  її,  -
сонцем, мiсяцем, зимовими вiхолами,  весняними  воркiтливими  струмочками,
спiвом жайворонкiв та п'янким запахом молодого  зела,  лiтнiми  бурхливими
грозами та янтарним наливом садiв, осiннiми зграями  чорного  вороння,  що
злiталося до Києва з навколишнiх лiсiв, а в сiм'ї -  незмiнною  увагою  та
любов'ю як до найменшої.
   I раптом все потускнiло, померкло. Життя  роздiлилося  навпiл:  те,  що
було до зустрiчi з Добринею, i  те,  що  настало  тепер.  Цей  незвичайний
смерд,  половецький  пастух,  татарський  невiльник  чомусь,   як   вихор,
ввiрвався в її життя i в її юне  серце.  Чи  вона  знайшла  в  ньому  щось
особливе? Так, вiн був не такий, як iншi, кого  вона  бачила  в  Києвi,  в
боярських хоромах. Вiн прийшов iз чужого їй свiту,  незнаного  степу,  вiд
смердючих половецьких  багать  та  залитих  руською  i  татарською  кров'ю
сплюндрованих мiст, вiд нього вiяло  напiвдикою  силою  степового  коня  i
разом з тим досвiдом i розумом людини, набагато старшої за неї, людини, що
не тiльки бачила смерть довкола себе,  а  нiби,  як  здалося  їй,  i  сама
вирвалася з її чiпких пазурiв.
   На ньому не було  вишуканого  одягу  з  дорогих  тканин,  що  виробляли
київськi чи заморськi умiльцi, не було i позолоченої зброї, як у київських
молодих боярчукiв; у першу зустрiч, коли вона побачила його у батькiвськiй
горницi за трапезним столом, вiн їй  здався  просто  дикуном  -  зарослим,
бородатим, розпатланим, в одязi з чужого плеча, в чому  вiн  сам  зразу  ж
признався,  з  почервонiлим  вiд  морозних  вiтрiв  обличчям  i   мiцними,
потрiсканими до кровi кулаками. Але якi в нього були очi! їй  здалося,  що
вiн поглянув на неї так, як вона дивилася, бувало, на перший весняний ряст
- зачудовано i нiжно. Так на неї не дивився нiхто - i вiд  того  серце  її
здригнулося i завмерло вiд солодкого щему.
   Хiба можна забути ту мить?
   Звичайно, вона знала, що вiн не князь, не боярин, не купець i навiть не
ремiсник, а простий смерд. Правда - вiльний! Не раб, не закуп, а  вiльний!
I все ж - смерд! Та коли поглянула в його чистi i чеснi  очi,  а  особливо
коли побачила його постриженим, поголеним, на багато рокiв помолодiлим, то
геть вiдiгнала думки про те, що вiн  смерд,  та  сповна  вiддалася  своєму
першому дiвочому поривовi, своєму блискавично розквiтлому почуттю.
   Як це з нею трапилося, вона не розумiла.  Та  й  не  дуже  дошукувалася
причини. Знала одне - вона раптово  стала  iншою.  Була  дитиною  -  стала
дорослою. Була безтурботною, а тут вiдчула, як щось незвичне i незвичайне,
таємниче невидимими сiтями обплутало її серце i прив'язало до однiєї тепер
для неї на свiтi милої людини - Добринi. Як це  трапилося,  було  для  неї
незбагненною таємницею. Але - трапилося. I чим  бiльше  часу  минало,  тим
сильнiше розгорялося полум'я в її юному палкому серцi, їй хотiлося  бачити
Добриню, розмовляти з ним, а вона не мала такої змоги,  i  це  мучило  її,
дратувало, так що вона швидко вiдчула, що кохання - це не тiльки  радiсть,
а й невгасиме горе. А коли дiзналася  вiд  Iванка,  що  Добриня  загадково
зник, вона втратила спокiй i сон, хоча нiкому нi словом не обмовилася  про
це i думала, що жодна душа в свiтi не здогадується про її почуття  болю  й
розпачу.
   Так вона думала, молодесенька i недосвiдчена.
   Так вона думала.
   А насправдi батько, боярин Дмитро, давно  помiтив,  що  з  дочкою  щось
сталося. Його пильне око вiдразу, ще по вiд'їздi Добринi, побачило  зажуру
в очах Янки, а потiм, коли парубок зник, глибокий бiль i душевну  муку.  I
вiн зрозумiв усе. I в  ту  ж  нiч  подiлився  своїм  здогадом  з  бояринею
Анастасiєю.
   - Цей смерд не  повинен  бувати  в  нашiй  господi!  -  сказала  твердо
бояриня. - Янка ще дитина i встигне знайти собi достойну пару! Зник - от i
добре! Мине мiсяць, пiвроку - i Янка забуде його iм'я!
   - А якщо це справжнє кохання?
   - Ну, то й що? Хiба ти погодишся мати  зятем  смерда?  Нас  увесь  Київ
засмiє! Ти не повинен шукати його!
   Дмитро промовчав. Звичайно, Київ буде здивований. Але ж  i  Янку,  свою
єдину доньку-пестунку, жалко. I перед тим парубком, Добринею, совiсно... У
боярина були свої погляди на життя i на поряднiсть - i вiн таки розшукував
Добриню, хоча безуспiшно. Хлопець як у воду впав.
   Не знала Янка, що тут, за столом, є ще одна людина,  хитра  й  не  менш
досвiдчена, умудрена життям, як її батько, яка ще в покоях  хворого  князя
розгадала душевне сум'яття дiвчини. Це був тисяцький  Домажир.  Зiставивши
зникнення смерда, про якого вiн справдi нiчого не знав, з заступництвом за
нього боярина Дмитра i з незвичайною схвильованiстю його дочки, вiн  зразу
здогадався, якi почуття привели юну бояришню до  князя.  Правда,  великого
значення вiн цьому не надав,  бо  не  мiг  навiть  уявити,  щоб  Дмитро  з
Анастасiєю вiддали доньку за смерда. Але, розгадавши цю загадку, i пальцем
не ворухнув, щоб розшукати якогось там Добриню, якого, вiн не  сумнiвався,
хтось iз його людей або вже вiдправив на той свiт, або заховав так,  що  i
вдень зi свiчкою не знайдеш.  Вiн  навiть  допускав,  що  смерд  сидить  у
князiвському порубi, бо якщо його схопила княжа  сторожа,  то  запроторила
тiльки туди. Ну, й що? Хай сидить!
   Янка мляво жувала якийсь несмачний кусок, що  не  лiз  їй  у  горло,  i
думала про те, як вiдкараскатися вiд несподiваної напастi, i не могла дати
ради своїм думкам.  Все  сплуталося  в  її  головi,  все  здавалося  таким
складним i нерозв'язним - зимовий наскок татар, Добриня,  його  зникнення,
тисяцький Домажир, його син... I чому вона така  нещасна?  Чого  всi  лиха
свiту разом упали на її голову?
   Перебуваючи в задумi, вона не прислухалася до розмов, що, в мiру  того,
як наїдкiв та напоїв зменшувалося на столi, все посилювалися.  Тому,  коли
почула своє iм'я, вимовлене  гучним  Домажировим  голосом,  здригнулася  i
пiдвела очi.
   - Що?
   - Про тебе тут мова, Янко, - сказав батько, зрозумiвши,  що  дочка  так
була заглиблена в свої думки, що нiчого не чула.  -  Боярин  Домажир  хоче
женити Iвора, свого сина.
   - Той хай женить, - байдужим голосом вiдповiла Янка.  Брати  Микола  та
Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасiя, осудливо глянувши на  них,
так що вони враз замовкли, твердо промовила:
   - Янко, ти не зрозумiла. Боярин Домажир просить для  сина  Iвора  твоєї
руки!
   - Що? - стрепенулася Янка. - Моєї руки? Для Iвора?
   Вона зблiдла.
   - Так! - з притиском сказала мати. - I ти повинна погодитися!
   - Нiколи! - вигукнула дiвчина, схоплюючись на ноги. - Чуєте - нiколи!!!
Я ще не хочу йти замiж! Не хочу! Навiщо ж ви мене проганяєте з дому?
   - Янко, ну хто ж тебе проганяє? Опам'ятайся! - лагiдно промовив  боярин
Дмитро. - I в думцi у нас такого не було! Та й нiхто тебе не змушує зараз,
сьогоднi, йти замiж. Це ж тiльки заручини. А до замiжжя далеко -  пiвроку,
рiк або й два... Коли ти скажеш...
   Янка глянула в вiчi батьковi i хотiла щось вiдповiсти, але  в  цю  мить
дверi до боярської горницi швидко розчинилися, i ввiйшов  двiрський,  який
голосно сповiстив:
   - Боярине, щойно з Володимирового града прискакав гонець  вiд  княгинi.
Вона просить тисяцького Домажира  негайно  прибути  до  неї.  Помер  князь
Володимир Рюрикович!
   Вiсть була оглушлива. Всi схопилися з мiсць.
   - Що? Помер князь? Яке лихо! Домажир перехрестився.
   - Упокоївся нарештi, бiдолаха. Не князював  останнi  мiсяцi,  а  тiльки
мучився. - I повернувся до Дмитра. -
   Поїдемо, боярине! Твоя присутнiсть там нинi теж потрiбна. А наше дiло з
жениханням вiдкладемо до лiпших часiв...
   Вiн похапцем попрощався  i,  супроводжуваний  розгубленим,  сконфуженим
Iвором, швидко попрямував до виходу.
   Дмитро почав збиратися теж.
   - I я з тобою, тату, - попросилася Янка.
   - I ми, - виступили наперед Микола та Степан.
   - Добре, поїдемо. Там зараз  збереться  все  київське  боярство.  Помер
князь! Михайло Всеволодович покинув нас, цей помер... Що буде з Києвом?  З
нами?
   Вони сiли в запряжений парою коней вiз i незабаром, поминувши Софiйськi
ворота, зупинилися на Бабиному торжку, перед  князiвськими  хоромами.  Тут
уже стояло кiлька осiдланих коней. На подвiр'ї -  бiганина,  туди  й  сюди
снували лiпшi мужi, молодi гриднi,  челядники.  Поспiшали  до  князiвських
хоромiв стурбованi бояри. Кожного хвилювало: хто ж тепер  стане  князем  у
Києвi?
   Дмитро коротко кинув своїм:
   - Гуляйте тут, у дворi, Я скоро вийду, - i теж зник у розчинених дверях
князiвського терему.
   Янка знала, що в глухому закутку двора десь є поруби,  страшнi  глибокi
ями, в яких перебувають, конаючи в голодi та  холодi,  рiзнi  злочинцi  та
небажанi князю  люди.  Вибравши  хвилину,  коли  брати  завели  розмову  з
прибулими боярами, вона непомiченою шаснула в гурт челядi i попростувала у
глибину двору.
   Назустрiч стара челядниця несла в кошику торбину з борошном.
   - Помагайбi, тiтонько! - приязно привiталася  до  неї  Янка.  -  Чи  не
скажете, де тут поруби?  Хочу  страдникам  нужденним  за  упокiй  князевої
душеньки милостиню подати.
   - Добра ж ти душа, дитино, - вiдповiла стара. - Йди ось цiєю  стежечкою
до стаєнь, а там i побачиш, у кутку...  Та  до  сторожiв  не  пiдходь,  бо
проженуть!
   - Дякую, тiтонько! - I Янка поспiшила в далекий .закуток двору.
   Поруб  вона  впiзнала  по  батькових  розповiдях   вiдразу.   Це   була
присадкувата мiцна будiвля з товстих соснових колод. Над  самою  землею  -
вузенькi вiконечка, однi заткнутi якимось  ганчiр'ям,  iншi  порожнi,  мов
бiйницi на вежах. Янка вiдразу здогадалася: скiльки вiконець - стiльки  ям
пiд порубом, темних, заплiснявiлих. Може, в котрiйсь iз них i Добриня?
   Бiля одного вiконечка порався  старий  гридень.  Янка  спочатку  хотiла
запитати у нього, чи не вiдає вiн в'язня по  iменi  Добриня,  але  тут  же
згадала пересторогу челядницi i вирiшила дiяти iнакше.
   - Добрине! Добрине-е!  -  раптом  голосно  загукала  вона.  -  Озовися,
Добрине!
   У вiдповiдь - тиша.  Гридень  заткнув  затичкою  вiконце  i,  крекчучи,
пiдвiвся, приставив долоню до вуха, як це роблять глухуватi люди.
   - Ти мене, бояришне? Га? Чи кого  гукаєш?  Янка  зрозумiла,  що  старий
недочуває.
   - Дiдусю, я шукаю тут одного чоловiка -  Добринею  зветься.  Не  знаєте
часом? Я заплачу вам!
   - Га? Як зветься?
   - Добринею.
   - А-а!.. Не знаю, не знаю... Є тут - сидять... А як звуться, менi нiхто
не каже... Моє дiло маленьке - подати хлiба та води,  щоб,  коли  помруть,
грiха на душi нi в мене, нi в кого iншого не було. А як зовуться... Не моє
то дiло... Та й ти, дiвонько-бояришне, йди звiдси,  бо  побачить  старший,
то... Йди, йди вiд грiха!
   Янка провела поглядом по сiрих колодах, по вузьких  душниках  i,  важко
зiтхнувши, опустивши плечi, поволi, мов ураз постарiла, поколивала  назад,
до братiв, а там, сказавши, що болить голова, заспiшила додому...


   9

   Пiсля  похорону  Володимира  Рюриковича,  пiсля  урочисто  вiдправлених
дев'ятин та сороковин, Київ затих, присмирнiв, ждав бiди.  З  Половецького
поля  доходили  глухi,  але  страшнi  вiстi:  татари  гасали  по  степу  -
виловлювали останнiх половцiв, що ще не здалися їм, i  нещадно  винищували
або  перетворювали  на  своїх  рабiв.  Кiлька  половецьких  племен,   яким
пощастило  вислизнути  з  татарських  облав  i  сховатися  в  Криму,  були
затиснутi в безводному i безплiдному закутку Куль-Оби[53]  i  там  вимерли
вiд голоду. Весь безконечний степ вiд Волги до Кавказу i до Дунаю опинився
в руках Батия.
   Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер?
   На Київ?
   Якщо правдi, що вiн мрiє виконати заповiт  свого  дiда,  Чiнгiсхана,  i
зiвоювати всi народи Європи аж до Останнього)  моря,  то  не  минути  йому
Києва!   Пiсля   падiння   Переяслава   та   Чернiгова   на    шляху    до
Галицько-Волинського князiвства, а там i до Польщi, Угорщини та нiiмецьких
князiвств - вiн перший. Його вiн не обмине!!
   А як оборонятися? Князь помер, дружини немає,  та  й  зброї  обмаль.  I
князiвськi, боярськi та купецькi комори майже порожнi. На випадок тривалої
облоги чим годувати киян?
   Потрiбен був господар. Князь!
   Боярська дума, що зiбралася в гридницi, нi до якої одностайної думки не
дiйшла. Однi пропонували послати  послiв  до  Михайла  Всеволодовича,  щоб
повернувся, iншi заперечували: "Вiн утiк вiд нас! У ту  саму  хвилину,  як
татари оточували мiсто... Як його приймати назад? Щоб знову втiк i покинув
Київ напризволяще?" Третi перебирали всiх князiв, близьких i далеких,  якi
не мали зараз волостi, але нiкого не знаходили такого, кого б хотiли  всi.
Домажир же i тi, хто його пiдтримував, взагалi вважали, що  жодного  князя
їм не потрiбно.
   - Обiйдемося без князiв! - гукав тисяцький. - Створимо свою,  боярську,
дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума - вище князя!
   В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому
захопити ту владу, яка  належала  князевi.  Це  бажання  вiдчували  всi  i
одностайно заперечили тисяцькому.
   - Як можна без князя! Хто ж очолить вiйськову силу киян,  коли  потреба
настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, пiдвiвся Дмитро.
   - Доброчеснi бояри київськi, - промовив вiн. - Здавна повелося так, щоб
у Києвi був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землi нашої!
Вiн був нам батьком i вiйськовим вождем, а  ми  були  його  опорою...  Тим
бiльше потрiбен князь зараз, коли загрожує  нам  страшна  сила  -  Батиєва
орда! I не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-воїн, що має  добру
дружину i не раз зустрiчався з ворогом у полi...
   - Кого маєш на увазi, Дмитре? Кажи!
   - Є такий князь. Це Данило Романович Галицький... Нема зараз князя, щоб
був сильнiший за нього! Пiд його рукою Галицьке  i  Волинське  князiвства,
вiн вибив угрiв з нашої землi, позаторiк погромив нiмецьких лицарiв,  ляхи
бояться пiдняти проти нього меча, не в одному бою бував... Такого сильного
князя нам потрiбно! Об'єднати Київ з Галичем i Волинню,  а  болохiвцям[54]
нiкуди буде подiтися - приєднаються до нас  самi!  Тiльки  так  ми  можемо
протистояти Батиєвi! Iншого виходу не бачу. Рязань,  Володимир  i  Суздаль
розгромленi. Переяслав i Чернiгiв теж. Новгород i Полоцьк сидять  собi  за
непрохiдними  для  мунгальських  коней  болотами,  але  й  вони   дрижать.
Залишається князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю,  є  серед  вас
його прихильники, хоч i не багато. Та самi подумайте, яка у нього сила? Чи
захистить вiн Київ? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович...
   В гридницi знову  зчинився  гвалт.  Однi  кричали  -  Данила!  Другi  -
Ростислава! Третi  -  не  треба  нам  нiкого,  самi  управимося!  Боярство
київське враз уподiбнилося простолюдинам з подiльського  торговища  -  хто
кого перекричить, переторгує.
   Дмитро похмуро усмiхнувся i знову пiдвiвся.
   - Я бачу,  ми  до  згоди  сьогоднi  не  дiйдемо.  Гадаю,  найкраще  нам
розiйтися по домiвках, гарно  подумати,  а  завтра  зiйтися  на  остаточну
розмову...
   - Так! Так i зробимо!
   - Але є ще одне дiло, яке ми маємо докiнчити сьогоднi.
   Бояри нашорошили вуха.
   - Кажи!
   - Як це завжди бувало у  нас,  пiсля  похорону  князя  князь-наступник,
спадкоємець обов'язково перетрушує поруб. Хто  там  сидить?  За  вiщо?  За
провину? Чи без провини?.. Та оскiльки князя у нас немає i невiдомо,  коли
буде, ми повиннi зробити це самi!
   - Правильно! Правильно! - загули бояри, радi  хоч  у  цьому  незначному
дiлi проявити одностайнiсть. - Вiдчинити поруб i випустити безвинних! Та й
тих, хто свою провину спокутував! Ходiмо туди! Ходiмо!
   - Не поспiшайте! Це можна зробити i  завтра!  -  намагався  перекричати
бояр тисяцький Домажир.
   Та його не захотiли слухати. Мало хто вiрив, що новий князь настановить
хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрiбне слухатися його.
   - Нi, нi! Ходiмо зараз!
   Натовп вивалив iз гридницi i з галасом рушив до порубу.
   - Де сторожа? Вiдкривайте ями! Випускайте в'язнiв! Збiглися  сторожi  -
вiдчинили дверi, ляди, поставили драбини.
   - Гей, ви там - вилазьте!
   З ям почали з'являтися в'язнi. Не люди - привиди. В  кожухах,  свитках.
Худющi, зарослi, жовтi, бруднi, з почервонiлими очима,  що  жмурилися  вiд
яскравого свiтла. З надривним бухиканням та стогоном.
   Коли вилiз Добриня, Дмитро ледве впiзнав його.
   - Ти?.. Тут?.. А ми скiльки шукали тебе! - I суворо глянув на Домажира.
- Як же це розумiти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га?
   Той витрiщився на молодого в'язня, що рукою закривав очi вiд сонця.
   - Але, їй-богу, боярине, я нiчого не знав про нього!
   - Хто ж його сюди запроторив?
   - Не знаю...
   Дмитро поклав руку на плече Добринi.
   - Хто тебе посадив у поруб?
   - Доман... Вiн був старшим мiської сторожi.
   - Доман? - вигукнув Домажир. - Вiн справдi був старшим,  але  менi  про
тебе нiчого не сказав! Я спитаю в нього! Я дiзнаюся! Обов'язково!
   Тисяцькому було соромно перед Дмитром, i  вiн  щиро  обурювався,  хоча,
коли б хотiв, давно б мiг заглянути в ями i пересвiдчитися  -  сидить  тут
Добриня чи нi.
   - Доман... Це той, що намовляв нас добровiльно пiддатися татарам!
   - Так, - вiдповiв Добриня.
   - Отже, вiн тебе зустрiв, упiзнав i кинув у яму,  щоб  розквитатися  за
сутичку на майданi?
   - Так.
   - Мерзенний негiдник! Менi пам'ятається, князь Михайло його самого  був
посадив у поруб... Як же  вiн  опинився  серед  сторожi  князя  Володимира
Рюриковича?
   -  А  князь  Володимир,  коли  сiв  у   Києвi   пiсля   князя   Михайла
Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випускаємо, i, знаючи його з
давнiх часiв, взяв до себе на службу, - вiдповiв Домажир.
   - Ось як! Варто було б з цим Доманом побесiдувати та дiзнатися, що  вiн
за птиця! - з погрозою в голосi сказав боярин Дмитро. - Ну, це  ми  можемо
зробити й пiзнiше. А зараз, Добрине, поїдемо до мене! Хай бояри  самi  тут
розбираються...
   Прибувши додому, Дмитро передусiм повiв Добриню в  челядницьку,  велику
присадкувату будiвлю, де знаходилися боярськi служби  та  жила  челядь.  З
кухнi дихнуло гострим запахом хлiба, що загнiчувався  в  печi,  та  рiзної
їжi, що готувалася для боярського столу. У  Добринi  затремтiли  нiздрi  i
зашумiло в головi вiд тих запахiв. I йому коштувало  чималих  зусиль,  щоб
стримати себе i не попросити чого-небудь попоїсти.
   Дмитро не посадив його вiдразу до столу, а розсудив iнакше.
   - Горпино, - звернувся вiн до немолодої вже жiнки-кухарки. -  Ти  бачиш
цього парубка Добриню?
   - Бачу. На ньому лиця немає. Та й нужа, видно, заїла. Звiдки вiн?
   - Щойно з порубу.
   - З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скiльки намучився, настраждався!
   - Не мало! Вода гаряча є?
   - - Чому б не було!
   - Тодi скажи Никодиму, щоб наносив у лазню.  Хай  постриже  та  покупає
цього хлопця... А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоноскiв,
а лiпшого! I щоб був по ньому! Степанiв, здається, якраз пiдiйде...  А  як
покупається та одягнеться - нагодуй добре! Зрозумiла?
   - Чому б не  зрозумiти?  Хутко  все  зробимо!  Дмитро  схвально  хитнув
головою i глянув на Добриню.
   - Зайдеш потiм до мене!
   - Дякую, боярине.


   10

   Вийшовши пiсля обiду на просторий боярський двiр, Добриня побачив  бiля
хоромiв, в оточеннi матерi та батькiв, Янку. Вона стояла спиною до нього i
не  помiчала  його.  Всi  були  чимось  схвильованi  i  впiвголоса   жваво
розмовляли.
   Нiхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши  з  дверей  i
спускаючись на сходах вниз, не загукав:
   - Швидше, хлопче, швидше! Дiло спiшне!  Ходи  сюди!  Добриня  прискорив
крок, вiдчуваючи, як сильнiше забилося серце.
   Та й як воно могло не  забитися,  коли  Янка,  швидко  повернувшись  до
нього,  раптом  з  несподiванки  скрикнула  i  почала  блiднути.  Тiло  її
напружилося, по-дитячому нiжна шийка витягнулася, а  тонкi  руки  в  бiлих
бебряних[55] рукавах стрепенулися, мов  лебединi  крила.  Здавалося,  вона
от-от кинеться йому навстрiч.
   Це помiтили всi. Бояриня Анастасiя почала червонiти вiд гнiву,  очi  її
округлилися, стали злими. Микола i Степан переглянулися: для них  це  була
новина. Вони не вiрили своїм очам. Янка, їхня сестриця-коза, закохалася? I
в кого - в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.
   Дмитро заховав усмiшку у вусах.
   - Що? Не чекали гостя? Я й сам,  признатися,  не  чекав.  Та  трапилося
сьогоднi чудо: упiзнав його серед князiвських в'язнiв, яких ми випустили з
порубу. А вам не сказав, щоб потiшити несподiванкою.
   - Мiг би й сказати, - буркнула невдоволено бояриня i поглядом  показала
на Янку, що все ще не могла отямитися вiд потрясiння. - Мiг би й сказати!
   Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Вiн не сподiвався
такої зустрiчi. Вiн гадав, що нiхто не здогадується про  тi  взаємини,  що
склалися мiж  молоденькою  бояришнею  i  ним,  про  їхнi  почуття,  ще  не
висказанi i неяснi для них самих. А виходить, бояриня  все  помiтила,  все
знає. Невже Янка їй сама  розповiла?  Чи  нинi  мимовiльно  викрила  себе,
побачивши його?
   Пiд серцем у нього похололо. Вiн розумiв, яка прiрва лежить мiж  ним  i
Янкою, смердом i донькою боярина. Тут не тiльки можна  знову  потрапити  в
яму, а й голови позбутися!
   Як же йому повестися? Що сказати?
   Всi дивилися на нього, i вiн не мiг  далi  мовчати.  Тому,  схиливши  у
поклонi голову, хрипко промовив:
   - День добрий вам! Я радий всiх вас бачити при здоров'ї!
   I, випроставшись, проникливе  глянув  спочатку  на  Янку,  а  потiм  на
бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнiлий  i  не  вiдав,  що  вiд  того
виглядiв i стрункiшим, i молодшим, нiби  мав  не  двадцять  п'ять  лiт,  а
дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанiв одяг, у який нарядила
його кухарка, i в ньому вiн нiчим  не  вiдрiзнявся  вiд  боярських  синiв.
Навпаки, - вигравав у порiвняннi з ними, бо був тонший у станi i ширший  у
плечах, а обличчя мав виразне, рiзко окреслене, мужнє, на  якому  особливо
чiтко видiлялися пiд чорними розкриленими бровами  розумнi,  людяно-добрi,
проникливi очi. Їх погляду не  витримала  навiть  бояриня  Анастасiя  i  з
досадою опустила голову.
   Вiн хотiв також подякувати бояриновi за доброту,  яку  той  проявив  до
нього, забравши з  порубу  на  княжому  дворi  i  надавши  змогу  прибрати
пристойної людської подоби. Але  тут  на  Софiї  ударив  гучний  урочистий
благовiст, i Дмитро рушив до ворiт.
   - Ходiмо вже! Ходiмо! Бо й так запiзнилися - не  протовпимося  наперед!
Всi заспiшили за ним.
   - Щось трапилося? - звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.
   - Щойно нас повiдомили, що в мiсто в'їхав  з  дружиною  новий  князь  -
Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всiх це така несподiванка! Адже його
нiхто не кликав i не ждав!
   - Мабуть, таки хтось повiдомив, що старий князь помер? От i приїхав!
   - Не без того.
   На  майданi,  перед  собором,  вже  копошився  багатотисячний  людський
мурашник. Тут можна було побачити i чоловiкiв, i жiнок, i старих, i малих,
бояр в оксамитових каптанах i старцiв у лахах, з  торбинами  через  плечi,
ремiсникiв у шкiряних фартухах i ченцiв у  довгих  чорних  рясах,  товстих
червонощоких купчих у рясних спiдницях i нестрижених смердiв у  плоскiнних
штанях та личаках.
   Люди все прибували i прибували, i кожному хотiлося  пробитися  наперед,
щоб на власнi очi уздрiти нового князя i його почет.
   Князь стояв на папертi в оточеннi своїх бояр, а також i тих  київських,
якi чи то мешкали поблизу, чи були попередженi про його прибуття загодя  i
встигли зайняти почеснi  мiсця  бiля  самого  собору.  За  ними  видиiлася
сторожа в повному вiйськовому обладунку, а кiнна дружина, що  вишикувалася
в бiчних вулицях та по обидва боки майдану, теж була напоготовi по першому
знаку ринутися князевi на пiдмогу. Вiн сторожко зиркав  на  киян.  Мабуть,
зважував - чи  приймуть?  Чи  доведеться  тiкати?  Бо  ж  прибув,  вважай,
самозванцем, якщо  не  врахувати  поспiхом  написаної  цидулки  тисяцького
До-мажира з вiсткою про смерть  Володимира  Рюриковича  i  запрошенням  на
Київський стiл. Та iнших пiдписiв, окрiм Домажирового, на цидулцi не було,
тому Iзяслав не без пiдстав почував себе самозванцем, а самозванця, як  це
нерiдко бувало, кияни могли i не прийняти. Його бояри  i  лiпшi  мужi  теж
вiдчували себе невпевнено i трималися один побiля одного, нiби  готувалися
до вiдбиття нападу: на головах - шоломи, правицi - на держаках мечiв.  Щоб
не штовхатися в тiснявi, Дмитро зупинився.
   - Стiймо тута. Що треба, побачимо i почуємо звiдси. Дзвони на  дзвiницi
раптово обiрвали своє урочисто-веселе гучання, i тодi  на  майданi  поволi
почав улягатися людський гомiн.
   Князь ступив кiлька крокiв наперед, пiднявся на якесь невидиме  здалеку
пiдвищення, пiдняв руку i почекав, поки настане тиша.
   Був вiн худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей
i передню частину золотого ожерел-ля,  що  було  знаком  приналежностi  до
князiвського роду, а в бою, надiте поверх кольчуги, захищало горло i шию.
   Коли всi затихли, вiн голосно - на весь майдан - вигукнув:
   - Доброчеснi кияни i киянки! Бояри київськi, лiпшi мужi, купцi  i  весь
люд київський! Предостойний єпископе i весь клiр! Князь великий  київський
Володимир Рюрикович в бозi упокоївся. Київ осиротiв, i я прибув сюди,  щоб
посiсти Золотий Київський стiл i стати вашим князем!
   Кияни мовчали. В iнший час, може, знявся б галас, хтось би  ремствував,
протестував, хтось би пiдтримував криком. Але сьогоднi, нажаханi  страшною
загрозою Батиєвого нападу, нiхто й рота не вiдкрив. I не тому, що  довкола
стояла князiвська дружина i її хтось  боявся,  а  тому,  що  ця  -  хай  i
невелика - дружина могла пригодитися для захисту Києва.
   Ростислав розцiнив мовчання як згоду.
   - Дякую вам, кияни, за честь! Обiцяю всiм захист вiд ворога, добробут i
справедливий суд! Хтось попереду гукнув:
   - Слава князевi Ростиславу!
   Наперед виступив тисяцький Домажир i пiднiс князевi на  золотому  блюдi
хлiб-сiль, а єпископ дав поцiлувати великого срiбного хреста.
   В цей час дзвонар  на  дзвiницi  знову  вдарив  у  дзвони,  i  князь  у
супроводi бояр, єпископа та клiру рушив до широко розчинених дверей собору
- вiдправляти урочистий молебень.


   11

   Того ж дня, ввечерi, боярин Дмитро сидiв у  своїй  кiмнатi  за  столом.
Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а  в
руках вiн тримав бiле гусяче перо.
   Ввiйшла бояриня Анастасiя i сiла  насупроти  -  на  лiжку.  Була  вона,
незважаючи на лiта, моложава, гарна  i  горда  жiнка,  з  пишними  чорними
косами, в яких ще не зацвiла сивина, i темними глибокими очима. Знаючи, що
боярин кохає її, як i в молодостi, i любить, як дбайливу матiр його дiтей,
користувалася iнодi своїми чарами i своїм впливом, щоб домогтися свого.
   З цим i прийшла.
   - Дмитрику, - почала лагiдно, - невже ти хочеш занапастити  нашу  єдину
доньку?
   Дмитро поклав перо i здивовано пiдняв на неї очi.
   - Не говори загадками, люба. Що ти маєш на увазi? Кажи!
   Анастасiя нахмурила брови.
   - Хiба ти не бачиш, що Янка загубила голову через  цього  зайду-смерда,
якого ти не знати з якої причини пригрiв бiля серця?
   - Через Добриню?
   - Так.
   - Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може,  й  закохалася.  То  й  що?
Через пiвроку чи рiк це кохання розвiється, як дим!
   - А якщо не розвiється? Янка, сам знаєш, дiвчина незвичайна  -  гаряча,
як вогонь, що вiзьме собi  в  голову,  того  й  клином  не  виб'єш.  Та  й
довiрлива дуже. А вiн може скористатися з цього i... Ой, боюся я!  Нерiвня
вiн їй - смерд! Та й старший на цiлих десять лiт!
   - Я теж старший за тебе на десять лiт, та й нiчого, живемо, слава Богу!
- усмiхнувся Дмитро.
   - Ти боярин, а вiн смерд! Чому ти не хочеш  зрозумiти  цього?  До  Янки
сватається молодий Домажирич - ось хто їй до пари! Боярин, єдиний син, усi
статки-маєтки залишаться йому! А Янка, як  остання  дурепа,  гарбуза  йому
пiднесла! I через  кого?  Через  половецького  конюха,  татарського  раба,
простого смерда! Ганьба яка!
   Дмитро пiдiйшов до жони, сiв поряд, обняв за плечi.
   - Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти  тiльки  знала,  в  який  час  ми
живемо, яка розпука i тривога кожного дня холодить моє серце! Якi  грозовi
хмари збираються над нами! Коли б ти тiльки знала це,  то  не  затiвала  б
цiєї розмови!
   Анастасiя пiдвела на нього очi. Злякано кинулася.
   - Що ж трапилося? Що з тобою?
   - Зi мною нiчого. А з нами всiма,  з  Києвом,  з  народом  усiм  як  не
сьогоднi, то завтра скоїться бiда! Хiба ти не вiдчуваєш, що ми  стоїмо  на
краю прiрви, страшної прiрви? Якщо ми в неї впадемо, то вже не виберемося!
Хiба у тебе немає вiдчуття, що кожної митi наше життя може обiрватися.
   - Боже! Про що ти говориш! - сплеснула руками бояриня.
   - Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться  таке,  що
нагонить на мене жах. Чорнi клобуки з Росi i нашi люди з  Княжої  Гори[56]
та Дiвицi[57] повiдомляють, що вже майже всiх половцiв татари перебили або
взяли в полон. Тепер мiж Батиєм i нами нiхто не  стоїть!  Отже,  надходить
наша черга! А ти сушиш голову примарними  страхами!  Доччиним  коханням!..
Та, може, i ми, i вона  приймемо  завтра  мученицьку  смерть!  Може,  Янцi
судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я  думаю
щодня i щогодини! I в таку хвилину ти примушуєш мене власною рукою вирвати
з Янчиних грудей святий вогонь кохання i затоптати його!.. Я теж не слiпий
i бачу все. Спочатку хотiв було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши  i
уявивши, що нас чекає, зупинився. Жаль менi стало дiвчинки нашої  -  ще  й
життя не бачила, тiльки почала розквiтати, а вже над її головою збираються
грозовi хмари. Навiщо ж iще i я завдаватиму їй горя? Тож хай буде  те,  що
має бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазнає вiд нас лиха, а  живе
своїм життям i своїми почуттями, бо iнших радощiв їй,  може,  не  судилося
зазнати.
   - Дмитре! Менi страшно! Що ти мовиш?
   - Я вже подумую про те, щоб  вiдiслати  тебе  з  Янкою,  невiстками  та
онуками з Києва. Десь у тихе далеке мiсце, куди б не дiсталися татари. Але
- куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич?
   Анастасiя з жахом дивилася на чоловiка.
   - Ми нiкуди не поїдемо  з  Києва!  I  Янки  не  пущу,  i  внукiв!  Якщо
помирати, то разом! Нi, нi, не поїдемо ми нiкуди! I - що Бог дасть! Хоч  i
смерть!.. Нi, нi - з Києва нi кроку! Де ще є вищi i мiцнiшi вали та бiльше
людей? Якщо Київ не вистоїть, то яке ж мiсто вистоїть? Дмитро поцiлував її
в голову.
   - Будемо сподiватися на це, люба. От тiльки наш новий  князь  -  не  та
людина, що потрiбна зараз Києву. Я знаю його - не зумiє вiн захистити нас.
Як тiльки запахне смаленим - накиває вiн п'ятами з Києва  i  залишить  нас
напризволяще, як i князь Михайло Всеволодович.
   - Що ж нам робити?
   - Пишу в Галич князевi Данилу Романовичу - хай вiзьме  Київський  стiл.
Вiн єдиний, хто має силу вiйськову i вiйськове умiння.  Бiльше  нiкого  не
бачу... Ти йди - спи, а я  трохи  ще  посиджу,  бо  час  не  жде  -  треба
поспiшати.
   Анастасiя прихилила голову до Дмитрових  грудей  -  тихо  заплакала,  а
потiм, поцiлувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою.
   ...Другого дня, вранцi, коли сiм'я поснiдала, Дмитро вийняв з-за пазухи
невеличкий аркушик пергамену i поклав перед собою.
   Всi мовчали.  Давнiй  звичай  не  велiв  вставати  iз-за  столу  ранiше
господаря. Та й вiдчувалося, що вiн хоче сказати щось важливе.
   Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синiв.
   - Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: "Наш благодiйнику, княже Даниле
Романовичу! Аще одержиш це послання,  то  знай:  князь  Великий  київський
Володимир Рюрикович помер, а його стiл посiв князь  смоленський  Ростислав
Мстиславич, онук Давидiв, четвероюрiдний брат твiй. Але ти, княже, старший
за нього в родi княжому - i стiл київський по праву належить тобi.  Прийди
i сядь на ньому! I  захисти  нас  вiд  богопротивних  мунгалiв,  нарекомих
татарами, вiд царя їхнього Батия! А писав це в лiто  6749  Дмитро,  боярин
київський". Ось так... Цього листа треба вiдвезти  в  Галич  -  i  якомога
швидшеї - Вiн знову глянув на синiв, що сидiли  по  другий  бiк  столу.  -
Доведеться їхати комусь одному з вас, бо лист  дуже  важливий.  Якщо  його
перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити менi голови. Та й гiнцевi
теж. Отож вибирайте з-помiж себе - хто поїде? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?
   Сини, переглянувшись,  мовчали.  Видно,  нiкому  з  них  їхати  в  таку
несподiвану  i  небезпечну  дорогу   не   хотiлося.   Бояриня   Анастасiя,
зблiднувши, скрикнула:
   -  Дмитрику,  а  може,  якось  обiйдеться  без  листа?  Може,  хай  уже
залишається в Києвi князь Ростислав? Дмитро сумно усмiхнувся.
   - Нi, мати, не обiйдеться! Листа треба допровадити в Галич i передати у
власнi руки князевi Данилу! Отже, їхати хтось мусить!
   - Тодi дозволь менi, боярине, - тихо промовив  Добриня,  який  упродовж
усього снiданку жодним словом не встрявав у розмову i навiть намагався  не
зустрiтися поглядом нi з Янкою, нi з бояринею Анастасiєю.
   - Тобi? - здивувався Дмитро. - Та чи ти розумiєш, що береш на себе?
   - А чому ж не розумiю? - Добриня  сумно  усмiхнувся.  -  Шлях  далекий,
небезпечний i важкий. Але не сумнiвайся в менi, боярине, я звик до всього.
Доберуся i до Галича! Дозволь!
   Анастасiя стрепенулася, очi її блиснули радiстю.
   - А чому б i нi, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай iде!  Йому  навiть
безпечнiше, бо його нiхто не знає, а Миколу та Степана знає увесь Київ...
   - Воно-то так, - вагався Дмитро. - Але...
   Тут втрутилася Янка.
   - Тату, дозволь Добринi поїхати - вiн добереться до  Галича  i  щасливо
повернеться назад.  Чує  моє  серце!  Дмитро  переглянувся  з  бояринею  i
засмiявся.
   - Ну, якщо чує твоє серце, тодi я згоден.  Хай  їде  Добриня!  Зараз  я
накажу приготувати все потрiбне для дороги - i в путь!
   - Дякую, боярине, - пiдвiвся Добриня. - Я радий, що  можу  прислужитися
тобi. А ще радий тому, що сьогоднi надвечiр доберуся додому,  в  Калиновий
Кут. Там, мабуть, мене вже i не ждуть...


   12

   Минув мiсяць. Одного лiтнього дня, в пiсляобiдню пору, по битому  шляху
з Бiлгорода до Києва поспiшала кiнна дружина галичан.
   Довкола шляху стояв лiс. Пахло суницями. Попереду їхало  двоє  -  князь
Данило та Добриня.  Хоча  їх  нiхто  не  мiг  пiдслухати,  розмова  велася
впiвголоса, бо була серйозна i важила багато.
   - Вже скоро Київ. Як же безперешкодно в'їхати в нього? - спитав  князь.
- Якщо дозорцi Ростислава здалеку помiтять нас, то зачинять ворота. А тодi
що? Брати мiсто приступом?
   Добриня заперечив:
   - Приступом  не  вiзьмемо,  князю.  У  Ростислава  Мстиславича  дружина
невелика, зате мiськi вали могутнi. Як їх узяти? Менгу мав  значно  бiльше
вiйська, нiж у тебе, та й то вiдступив... Нi, треба придумати щось iнше!
   - Що ж?
   - Не знаю... Мабуть, менi варто поїхати попереду до боярина  Дмитра,  а
вiн уже щось придумає.
   - Згоден з тобою. А як же ми?
   - Поки дорога йде лiсом, дружину  з  Києва  нiхто  не  побачить,  а  на
пiдходi до мiста, бiля Кудрявця, заховайтеся в заростях i ждiть мого знаку
- я двiчi ударю в дзвiн. Тодi чимдуж мчiть до ворiт...
   Князь задоволене оглянув ставну постать свого спiврозмовника, похвалив:
   - А ти молодець! Розумно намислив! Зробимо так, як ти кажеш, -  їдь  до
боярина Дмитра! Я ждатиму твого знаку.
   Добриня приклав руку до грудей, мовчки вклонився i вдарив ногами коня.
   Широка дорога незабаром розгалузилася на двi - одна  повела  вгору,  до
Бiлгородських ворiт, а друга повернула праворуч - низом, понад Либiддю, до
Золотих. Добриня поїхав прямо,  пiднявся  на  гору,  поминув  ремiсницький
посад, густо забудований i  чималими  будинками,  i  халупами,  i  рiзними
майстернями, i опинився на майданi перед Бiлгородськими ворiтьми. Тут було
людно. Однi входили в мiсто, iншi виходили.  Немолодий  рудобородий  страж
преспокiйно дрiмав собi, сидячи проти сонця на лавi  пiд  стiною.  З  вежi
звисала йому до колiн вiрьовка: смикни - i вдарить на  сполох  дзвiн.  При
боцi - меч, а щит i спис лежали просто на землi.
   Добриня скочив з коня - наблизився. Чому така  безпечнiсть?  Чому  лише
один страж бiля ворiт? Iншi сплять у сторожцi чи гайнули кудись?
   Вiн зазирнув у сторожку - нiде нiкого. Дивно!
   Глянув на Iудейськi  ворота,  до  яких  вела  пряма  широка  вулиця,  -
вiдчиненi. I теж жодного стража не видно.
   Вийшов знову на  майдан  -  вартовий,  як  i  ранiш,  посопував  носом,
вряди-годи, не розплющуючи очей, вiдмахувався вiд  мух,  що  роїлися  бiля
заслиненого рота. Ледь помiтний подих  вiтерцю  донiс  вiд  нього  сильний
запах пива.
   Так от воно що! Мабуть, варта набухалася i розiйшлася хто куди,  а  цей
залишився на чатах...
   Добриня замислився. Що  робити?  їхати  до  боярина  Дмитра  чи  самому
впоратися з цим сплюхою? Їхати до боярина  -  згайнувати  дорогий  час.  I
хтозна, що буде потiм. А тут така слушна нагодаi
   Вiн сiв поряд зi стражем, обняв його попiд руки  -  легенько  струснув.
Той буркнув спросоння:
   - Це ти, Саво? - Але очей не розплющив.
   - Я, - глухо вiдповiв Добриня. - Може, подрiмаєш у сторожцi?  А  я  тим
часом посиджу замiсть тебе.
   - Умгу, посидь...
   - То тримайся за мене!  Вставай  От-так!  Ходiмо!  Страж  ледве  плутав
ногами. Добриня перекинув його руку собi через плечi  i  так  дотягнув  до
дерев'яної сторожки, що прилiпилася бiля внутрiшнього боку мiського  валу.
Там поклав на низький пiл для спання, засланий якоюсь  кожушиною,  зачинив
дверi i взяв їх зовнi на засув.
   Ну, от  -  пiвдiла  зроблено.  Тепер  треба  подати  сигнал  князевi  i
дочекатися,  поки  вiн  з  дружиною  вступить  у  Київ.  Тiльки  б   якась
випадковiсть не стала на перешкодi!
   Добриня повернувся на майдан, сiв на  лаву  i,  нiби  ненароком,  двiчi
сiпнув за вiрьовку. Протяжно, басовито загув дзвiн.
   Люди оглянулися на всi боки,  пiдвели  голови  вгору,  але  всюди  було
спокiйно. Страж дрiмав собi, повiсивши голову,  вiрьовка  лежала  на  його
плечi. Отже, сп'яну, мабуть, - так можна було подумати. I  кожен  поспiшив
по своєму дiлу.
   Та незабаром загула земля - iз долини на гору, де кiнчалося передмiстя,
виринув загiн вершникiв. Вiн мчав щодуху -  i  перехожi  сипонули  врозтiч
з-поперед кiнських копит. А гул наростає, наближається - вже видно, як має
червоне корзно князя Данила. Вже чути, як хропуть, як важко дишуть зморенi
конi.
   Тодi Добриня схопився з лави i скочив у сiдло. Приєднався до галичан.
   - Шлях вiльний, князю! Вперед!
   Вони без перешкод промчали Бiлгородськi, Iудейськi, Софiйськi ворота  i
ввiрвалися на Бабин торжок - оточили великокнязiвський двiр.  Приголомшенi
несподiваним нападом, дружинники смоленського  князя  не  вчинили  нiякого
опору - здалися вiдразу.
   - Де ж князь Ростислав? Знайдiть його! Приведiть сюди! - гукнув Данило.
   Гриднi метнулися в терем - невдовзi вивели на майдан переляканого князя
Ростислава, i вiн покiрно схилив голову перед переможцем.
   - Пробач, брате Даниле, зайняв я Київ не по старшинству. Тепер  прийшов
з повинною - здаюся на твою милiсть.
   Закам'янiле Данилове обличчя трохи розпогодилося, але  голос  прозвучав
суворо:
   - Ну, що ж - повинну голову i меч не сiче... Вiдведiть князя в терем до
пори до часу!


   13

   Не гаючись нi хвилини, Добриня притьмом помчав до  боярина  Дмитра.  На
стукiт в оглядове вiконце виглянув дворецький Никодим.
   - Добриня! - вигукнув зрадiло  i  вiдчинив  ворота.  -  Де  ти  стiльки
пропадав? Боярин уже питав - чи не заявлявся?  Для  чогось  ти  йому  дуже
потрiбен. Казав: прибуде -  вiдразу  до  мене!  Та  й  моя  стара  зрадiє:
полюбили ми тебе, мов сина!
   Добриня розчулено обняв старого, суворого на вигляд чоловiка. Вiн знав,
що у Никодима та Горпини немає дiтей, що вони одинокi, але  не  сподiвався
на такi щирi, навiть батькiвськi почуття до себе. Очi його зволожилися.
   - Дякую, вую Никодиме! Дякую за добрi слова! Ви теж для мене як  рiднi!
- Тут вiн помiтив бiля конов'язi осiдланих коней.  -  Чиї  то?  У  боярина
гостi?
   Никодим дещо зневажливо махнув рукою.
   - Е-е... Набиваються в гостi... Тисяцький Домажир з сином.  Уже  вдруге
приїжджають. Чув, хочуть молоденьку бояришню висватати.
   Добриню мов хто вдарив по серцю.
   - Ну, й що? Висватали?
   - Який бiс знає! Нам же  того  не  кажуть...  Бачу  тiльки  -  з  обiду
сидять... Наше дiло - вiвса коням завдати, сiна, води, ворота зачиняти  та
вiдчиняти, а їхнє - боярське...
   Яке боярське - не сказав, хоч i бубонiв ще щось. Та Добриня вже не чув.
Або ж чув - та нiщо вже не доходило до його свiдомостi, бо  був  оглушений
несподiваною звiсткою.
   Янка виходить замiж! Виходить замiж! Янка виходить замiж!
   Усього сподiвався - тiльки не цього.
   Не хотiлося вiрити! Навпаки, хотiлося думати, що це лише поганий  жарт,
хворобливий сон, якась  бридка  омана.  Однак  пiдстав  не  вiрити  немає.
Никодим - прямодушний чоловiк i сказав те, що знав, правду.
   Вiн гiрко в душi усмiхнувся i незлобиво, з  болем  покепкував  з  себе:
"Гм, а чого ж ти хотiв, на що сподiвався? Що вона уподобає  тебе?  Тебе  -
смерда? Ждатиме тебе - половецького кощiя[58]? Смiшний ти, хлопче! Як така
безглузда думка могла залiзти тобi в голову? I  як  ти  насмiлився  навiть
думати про таке? Вiл коневi - не товариш! Брага меду  -  не  рiдня!  Смерд
бояришнi - не рiвня!"
   Та тут в його уявi раптом випливли, мов з туману, глибинно-темнi Янчинi
оченята. Як вони поглянули на нього! Нiби заглянули в саму душу! Вiд  того
погляду навiть холодний камiнь забризкав би  iскрами  i  загорiвся  б,  як
смола! А в нього ж у грудях не камiнь, а живе гаряче серце! Невже  ж  воно
помилилося? Дало себе обманути? Так нi ж! Був той погляд, був!  I  сорочка
вишивана була! Хiба  б  вiн,  смерд,  посмiв  без  усього  цього  на  щось
надiятися? Хiба б мiг сподiватися, коли б  Янчинi  очi,  сповненi  якихось
неясних, невисловлених,  затаєних  почуттiв,  не  сказали  йому  того,  що
творилося у дiвчини в серцi i чого не мiг, чи не хотiв, чи боявся  сказати
її язик?
   Iз зацiпенiння його вивiв далеко не лагiдний голос Никодима:
   - Гей, хлопче! Ти  часом  не  оглух?  Чого  стовбичиш,  питаю?  Iди  до
боярина! Вiн казав же... I не дивись, що там гостi, iди!
   Добриня прочумався.
   - До боярина?.. Ах, так, до боярина... Авжеж треба!.. До боярина...
   Вiн струснув головою, нiби скидав з себе якесь сатанинське  навождення,
що забило йому памороки, затуманило розум, i  важко  зiтхнув.  Авжеж,  вiн
повинен iти до боярина i повiдомити, що наказ його  виконано  i  що  князь
Данило у Києвi. I нiякi гостi, що п'ють-гуляють за  боярським  столом,  не
повиннi перешкодити йому зробити це! Навiть  якщо  це  сам  тисяцький,  що
приїхав висватувати Янку за свого сина!


   14

   Тим часом у боярських хоромах розмова пiдходила до  кiнця.  За  столом,
заставленим мисками та кухлями, сидiло п'ятеро: боярин Дмитро  з  бояринею
та дочкою, а з  другого  боку  -  тисяцький  Домажир  з  сином.  Всi  були
збудженi,  схвильованi.  Янка  витирала  сльози,  на  зблiдлому  Iворовому
обличчi то з'являлися, то зникали рожевi плями.
   Дмитро мовчав, похмуро дивлячись у куток кiмнати, бояриня, насупившись,
кусала губи. Тисяцький Домажир, не приховуючи  роздратування,  нагнув,  як
бугай, ситу почервонiлу шию  i,  дивлячись  поперед  себе  у  напiвпорожнi
миски, сердито кидав словами:
   - Не сподiвався я такого сорому, Дмитре, не сподiвався! Минулого  разу,
коли тебе не було вдома, ми з  бояринею  Анастасiєю  майже  домовилися,  а
сьогоднi ти раптом - назад! Бояриня Анастасiя, пробач менi,  має  тверезий
розум i тверде чоловiче серце, а ти... Вона сказала - вiддам! I  на  цьому
стоїть! А ти, коли дочка розпустила нюнi, сам пустив сльозу. Негоже так!
   Вiн на якусь мить замовк, i цим скористалася бояриня.
   - I я так думаю, Дмитре, - сказала з притиском. -  Янка  б  погодилась,
коли б ти пiдтримав мене! Бо як це так, щоб  дiти  не  слухалися  батькiв!
Скажи - i пiде! Або хоча б перенеси заручини на осiнь. Не кажи зараз - нi!
   - I восени я не пiду! - вигукнула Янка. - Хоч на вiрьовцi тягнiть -  не
пiду! Не хочу! Та й молода я ще!
   У неї був, видно, материн норов - твердий, упертий. Вона закусила  губу
i вiдвернулася, витираючи невеликими кулачками сльози з очей.
   Дмитро осудливо глянув на жону i тихо промовив:
   - Гаразд. Щоб припинити цю неприємну для всiх нас розмову, я  не  скажу
зараз - нi. Побалакаємо ще восени. Тодi i Янка стане старшою, i ми,  може,
будемо iнакше думати. Але наперед скажу - останнє слово i восени  буде  за
нею!
   - Дмитре! - вигукнула Анастасiя. - Ти  знову  своєї!  Коли  б  не  твоя
упертiсть або, швидше сказати, коли б не твоя  не  гiдна  чоловiчої  статi
доброта, що притаманна бiльше жiноцтву, нiж чоловiкам, то ми б незабаром i
весiлля зiграли!.. Давай скажемо дорогим гостям просто:
   "Приходьте восени - то й пов'яжемо рушники!"
   - Мамо! - схопилася Янка. - Мамо!..
   Тут рипнули дверi - i несподiвано для всiх  на  порозi  виросла  ставна
постать Добринi. Його з'ява вразила всiх, мов громом. У покої  стало  враз
так тихо, що було чути, як б'ється i дзижчить у вiкнi муха.
   Добриня  зробив  наперед  два  кроки  i  мовчки  вклонився.  Привiтання
застряло йому в горлi, i вiн не мiг його вимовити.
   Мовчанка затягувалася.
   Янка завмерла i ще дужче  зблiдла.  Однак  Добриня  помiтив,  як  у  її
зiницях спалахнула раптово шалена радiсть, нiби його  прихiд  означав  для
неї несподiваний порятунок.
   Домажир сидiв з розкритим ротом, i з його ситого лиця та буйволячої шиї
хутко зникав сердитий рум'янець. А що вiн був не дурень, то домiзкував, що
цей молодик i є причиною невдачi в цих нещасливих заручинах, а  також,  що
найприкрiше, причиною  сорому  та  досади,  яких  вiн  щойно  зазнав.  Вiн
подумав, що десятник Доман недарма запроторив його в поруб, i  пошкодував,
що щасливий випадок допомiг парубковi звiдти вибратися живим. Сьогоднi вiн
би його й сам запроторив туди.
   Та всю делiкатнiсть i гостроту цiєї несподiваної появи найкраще вiдчула
i зрозумiла прониклива бояриня Анастасiя. Звичайно ж, тепер нiяка сила  не
змусить Янку погодитися на шлюб з Iвором  Домажиричем.  Вона  нахмурилася,
розмiрковуючи, як швидше спекатися  непроханого  гостя.  Однак  нiчого  не
встигла надумати, бо раптом Дмитро кинувся до  Добринi.  Обнявши  його  за
плечi, з надiєю запитав:
   - Ну, що?
   - Князь Данило з дружиною вступив до Києва!
   - Не може бути! - Обличчя боярина просвiтлiло.
   - Вiн досi вже бiля Софiї.
   У цю мить ударили в усi дзвони - пролунав радiсний благовiст.  Спочатку
задзвонили на Софiї, потiм вiдразу пiдхопили iншi собори та церкви, i  над
мiстом та околицями попливла урочиста музика святкового передзвону.
   Дмитро полегшено зiтхнув i перехрестився.
   - Слава Богу! Ви чуєте - князь Данило Романович прибув!
   Схопився з-за столу Домажир. Очi перелякано округлилися.
   - Як - Данило? А князь Ростислав? Де ж вiн?
   - Князь Ростислав тiльки що залишив Київ - без суперечки i без опору, -
сказав Добриня.
   Домажир заморгав повiками, безпорадно розвiв руками.
   - Що ж нам тепера робити? Га? Iворе, чи чуєш? Що ж нам тепера робити?
   Тисяцький  так  розгубився,  вигляд  його  був  такий  по-чудернацькому
нещасний, що Дмитро ледве стримався, щоб не засмiятися.
   - А що робити? Йти до нового князя на поклiн! Йти до нового князя!


   15

   Увечерi вiдбулася  зустрiч  Дмитра  з  князем  Данилом.  Востаннє  вони
бачилися сiмнадцять лiт тому в палючому пiвденному  степу  мiж  Днiпром  i
Калкою, коли руськi полки переслiдували  загони  вивiдачiв  хана  Джучi  i
темника Субедея. Перед тим Дмитро раз чи двiчi  мав  нагоду  розмовляти  з
юним князем на снемi у Києвi, де вирiшувалося - iти на допомогу  половцям,
розгромленим невiдомим народом, що називав себе мунгалами, чи не йти. Тодi
Дмитровi було стiльки лiт, як тепер князевi, пiд сорок, а  сам  князь  був
зовсiм юним  витязем,  бо  йому  ледь-ледь  звернуло  з  двадцяти.  Однак,
незважаючи на рiзницю у вiковi, вони знайшли спiльну мову i вiдчули  якусь
ще не усвiдомлену до кiнця приязнь. Тепер перед Дмитром стояв  зрiлий  муж
неабиякої сили i, певно, неабиякого розуму. Був вiн i  зараз  по-юнацькому
стрункий, молодцюватий, але стриманий, розважливий. З-пiд високого чола на
боярина глянули яснi, виразнi очi,  а  рожевi  губи  розкрилися  в  добрiй
усмiшцi.
   - Дорогий мiй боярине, я радий бачити тебе при здоров'ї! - Князь  пiшов
назустрiч Дмитровi. - I дуже вдячний за звiстку, що й стала причиною нашої
сьогоднiшньої зустрiчi.
   - Княже, я теж радий тебе бачити, та ще й Великим князем київським.
   Данило провiв боярина до столу, i вони сiли один проти одного.
   - Чим живе Київ, Дмитре? - спитав князь.
   - Тривогами, княже. Чує моя душа, що Поле ворушиться, гомонить i одного
дня рушить на нас. А ми  не  готовi.  Лише  за  пiвроку  змiнилося  кiлька
князiв: ти - четвертий. Хто ж подбає про оборону Києва? Вся надiя на тебе,
княже!
   - Кияни самi повиннi подбати про себе! Нiякий князь, якщо бояри, купцi,
духовенство та й увесь люд сидiтимуть склавши руки, нiчого не зробить.  Ти
ж знаєш, як оборонявся Козельськ: князь Василiй був ще дитиною нетямущою i
не мiг очолити оборону свого мiста. Тодi городяни самi вирiшили  -  битися
до останнього! I трималися довше,  нiж  Рязань  чи  Володимир,  -  аж  сiм
тижнiв! За той  час  вони  поклали  тисячi  Батиєвих  воїнiв,  а  скiлькох
поранили! А Київ же - не Козельськ...
   - Ми дещо робимо, княже. Я сам уже заготовив  сiмнадцять  тисяч  стрiл,
тисячу лукiв, стiльки ж мечiв та списiв, завiз камiння для метання, смоли,
жита, пшеницi, проса - в засiки... Коли б кожен боярин так!
   - Отож-то! Коли б кожен так!  -  повторив  у  задумi  князь,  а  потiм,
помовчавши, раптом запитав зовсiм про iнше: - Боярине, вiддай  менi  свого
пахолка! Тямущий хлопець! Ну, того, що приїздив до мене!
   - Добриню? Так вiн не мiй пахолок. Вiн вiльний смерд, i я на  нього  не
маю нiякого права. А що вiн тямущий хлопець, то ти не помилився, княже.
   - Я набираю дружину  -  якраз  iз  смердiв,  iз  закупiв,  бо  галицьке
боярство зазналося, запанiло, так i  норовить  встромити  палку  в  колеса
своєму князевi. Ти пробач менi, що так кажу, бо ти й сам  боярин,  але  ти
розумний чоловiк i знаєш, як менi важко тримати князiвство в  руках,  коли
бояри розтягують його в рiзнi боки.
   - Знаю, княже. Я побалакаю з  Добринею,  може,  вiн  пiде  до  тебе  на
службу.


   16

   Два наступнi днi князь Данило вiв перемови з єпископом, з  настоятелями
монастирiв  та  соборiв,  з  боярством  та  купецтвом.  А  на  третiй,   у
пiсляобiдню пору, у гридницi зiбрав боярську думу. Запросив на неї  лiпших
людей Києва. Бояри сiли лiворуч, єпископ з настоятелями - праворуч,  купцi
- позаду.
   Коли всi повсiдалися на  мiцнi,  вишмульганi  до  блиску  дубовi  лави,
Домажир на правах тисяцького покликав князя. Данило ввiйшов стрiмкою ходою
- стрункий, дужий i тугий, мов дуб, що росте на  сонячному  привiллi.  Вiн
досягнув свого лiта!
   Усi пiдвелися i привiтали  його  низьким  поклоном,  а  єпископ  осiнив
великим срiбним хрестом.
   - Дякую, - сказав князь .i сам низько вклонився. По гридницi прокотився
гомiн здивування. Князь  кланяється?  Такого  не  бувалої  Бувало,  князiв
запрошували, виганяли, iнодi навiть убивали,  як  це  трапилося  з  Iгорем
Ольговичем, дядьком Iгоря Сiверського. Але щоб кланявся думi?..
   Данило попросив усiх сiсти.
   - Не дивуйтеся, - сказав вiн.  -  Я  вклонився  Києву,  матерi  городiв
руських, що вiднинi належатиме по праву старшинства менi.  Вклонився  його
славному минулому, його хоробрим захисникам, якi не раз рятували мiсто вiд
печенiгiв та половцiв. Вклонився з надiєю, що i ви разом зi всiма  киянами
не осоромите своїх пращурiв i, коли настане час, життя свого не пошкодуєте
за його свободу! Бо турбує мене день завтрашнiй...
   - Слухаємо тебе, княже! День завтрашнiй i нас турбує!
   - Ось для того я i зiбрав вас, щоб повести про  нього  мову...  Всi  ви
знаєте, яке велике лихо упало на нас. Таке велике, якого ще й не зазнавала
земля наша. Половина її - по той бiк Днiпра - вже лежить у  руїнах.  Брати
нашi - князi, бояри, простолюдини - побитi i пострiля-нi, а жони  i  дочки
їхнi поганьбленi. Хто уцiлiв, той кидає рiднi мiсця i тiкає свiт  за  очi.
Скiльки   їх   iз   землi   Рязанської,   Суздальської,    Переяславської,
Чернiгiвської уже прибуло в Галичину та на Волинь -  i  не  злiчити!  Вони
шукають шматка хлiба i захисту вiд поганих. Я широко вiдчинив дверi  свого
князiвства для всiх знедолених, i в моїй землi  поселилося  зараз  стiльки
нових людей, що кожен четвертий або i третiй мiй пiдданий - то прише-лець.
Ви про них чули, ви їх бачили, але вони не  зупиняються  у  вас,  бо  Київ
зараз сам опинився на межi з Полем... Бо Києву зараз...
   Вiн замовк.
   По гридницi прокотився гомiн. Пролунали голоси:
   - Ти щось знаєш, княже! Кажи!
   Данило виждав хвилину, а потiм твердо сказав:
   - Знаю... По дорозi до вас я зустрiв  двох  суздальцiв,  якi  втекли  з
татарського полону. Вони  повiдомили,  що  Батига-хан  поставив  насупроти
свого золотого шатра дев'ятибунчужний  чорний  туг  -  знамено  вiйни[59].
Готується новий  кривавий  похiд.  А  куди?  Всi  сумiжнi  з  Ордою  землi
завойованi Еатиєм - булгари, половцi, касоги, Пiвнiчна Русь,  Чернiгiвська
i Переяславська землi... Залишилися лише ми! Ось куди направить свого коня
окаянний Батий! На нашi мiста i села! I передусiм  -  на  Київi  Чому?  Та
тому, що вiн стоїть на їхньому шляху! Поки мунгали не вiзьмуть Києва, вони
не зможуть пiти далi - на Болохiвську землю, на  Галичину  та  Волинь,  на
Польщу та Угорщину... Та ви й самi знаєте, що хан Менгу  вже  побував  пiд
стiнами Києва - розвiдав, а Батий прийде зi всiєю ордою, щоб узяти його!
   - Що ж нам робити, княже?
   - А ви як гадаєте?
   Спочатку  бояри  задумалися,  почали  переглядатися,   перешiптуватися.
Справдi, що робити? Iшлося ж про життя або смерть! Тут криком не вiзьмеш -
треба добре помiзкувати...
   - Зiбрати дружини з усiх земель, зiбрати ополчення  чорного  люду  -  i
виступити Батиєвi назустрiчi - крикнув боярин Микита Глiбович, сухий сивий
старик, що бував не раз київським тисяцьким.
   - Послати гiнцiв у Смоленськ,  у  Полоцьк,  у  Новгород,  щоб  прислали
допомогу! - додав  плечистий,  крупноголовий  Давид  Корж,  ще  не  старий
боярин, що мав двiр над обривом, що стрiмко спускався до Хрещатого яру.
   - Послати також послiв до короля угорського та князiв  польських!  Якщо
Батий  зламає  нас,  то  дiйде  i  до  них!  Хай  пришлють   дружини   або
розкошеляться на наймане вiйсько! - вигукнув голосно Домажир  i  оглянувся
назад - чи всi чули?
   - Вiдiслати з Києва нашi сiм'ї! Хай залишаться тiльки  тi,  хто  здатен
тримати меча в руках!
   - Нi, нi, помирати - так разом!
   Пiдвiвся Дмитро.
   - Княже! Доброчеснi мужi київськi! Я гадаю, перш нiж напасти  на  Київ,
Батий неминуче вдарить по наших українних мiстах  на  Росi  та  по  чорних
клобуках, що здавна поселилися там. Вiн їх не залишить у себе в тилу.  Тож
треба нам подумати, як змiцнити тамтешнi городки i городи...  А  Київ  уже
сьогоднi готувати до  облоги  -  кувати  мечi,  списи,  виготовляти  луки,
стрiли, завозити збiжжя,  борошно,  сiно  для  коней  та  худоби,  яку  ми
приженемо в мiсто для м'яса! Обновити вали та заборола! Роздiлити людей на
десятки, сотнi та тисячi i  настановити  старших!  Це  все  треба  зробити
зараз, щоб не було пiзно! - Дмитро, говорячи це, дивився на князя, а потiм
повернувся до гридницi. - А нам, лiпшим мужам київським, купцям та церквi,
треба подумати i про те, щоб зiбрати грошей,  бо  без  них  ми  нiчого  не
зробимо. Я завтра для початку внесу в київську скарбницю двадцять i  п'ять
гривень срiбла... А як настане нагла потреба, то i все своє майно, i життя
своє та життя синiв своїх покладу на вiвтар землi київської! Хто пiдтримає
мене?
   Гридниця загула. Твереза, помiркована, а разом з тим  i  запальна  мова
боярина Дмитра сколихнула всiх. Стало раптом  ясно,  що  загроза  ворожого
нападу не десь далеко, за горами, не через рiк, два або  й  три,  а  може,
завтра чи позавтрьому... А це вже  було  страшно.  У  багатьох  по  станах
поповзли холоднi мурашки. Так, легковажити тут не слiд!  Дмитро  правий  -
треба не ждати допомоги вiд короля угорського та князiв польських, а самим
розкошелюватися i щось робити!
   Така була одностайна думка бiльшостi, а хто був не згоден, той мовчав.
   - А що скаже князь? - спитав хтось. - Тепер це наша спiльна турбота.
   - Так, спiльна, - погодився Данило i виждав, поки уляжеться гамiр. -  I
я уважно вислухав вашi думки i скажу  ось  що...  Передусiм  про  те,  щоб
зiбрати дружини з усiх руських земель, ще не завойованих Батиєм. Чи можемо
ми це зробити зараз i чи доцiльно йти з дружинами в степ, щоб зустрiти там
ворога?  Гадаю,  нi!  Сiмнадцять  лiт  тому  ми   зiбрали   дружини   всiх
пiвденноруських князiв  -  сто  три  тисячi  воїнiв,  до  нас  приєдналися
численнi половецькi орди - i що ж? На Калцi татари нас погромили! Не  було
згоди мiж нами? Так, не було. А тепер, гадаєте, буде? Я сумнiваюся,  як  i
сумнiваюся в тому, що хто-небудь пришле свою дружину на допомогу  Києву...
Треба нам визнати, що татари сильнiшi за нас. У них усi воїни кiннi,  а  у
нас багато пiших - майже всi чорнi люди. Це  було  також  одною  з  причин
нашої поразки на Калцi - багато тисяч галичан князя Мстислава Удалого,  що
припливли по Днiстру на човнах, були пiшi. А пiшому  проти  кiнного  важко
битися!.. Та й зброя у мунгалiв лiпша, особливо луки, з яких стрiли летять
набагато далi, нiж з наших... А найголовнiше - татар  завжди  бiльше,  нiж
нас, i вони всi на конях - отож швидше, нiж ми, можуть вибрати  мiсце  для
удару, i напасти, i вiдступити, i обiйти. Та й ще одно: а що буде з нашими
мiстами та селами, з жонами нашими та дiтьми,  якщо  ми  в  Полi  зазнаємо
поразки? Пiсля одної-єдиної битви татари похапають їх голими руками!.. Нi,
йти в Поле ми не можемо! Там Батий матиме над нами подвiйну чи й  потрiйну
перевагу, а це - смертi подiбно! Тож за валами городiв ми до  якоїсь  мiри
стаємо сильнiшi. Укрiплення нас  посилюють  -  будемо  опиратися  на  них!
Деякi, безперечно, упадуть, але не всi. Будуть такi, що витримають облогу.
На них - наша надiя!
   Тепер подумаймо про князiв польських та короля угорського. Чи є на  них
надiя? Деяка є. Коли б нам пощастило переконати їх,  що  Батий,  перемiгши
нас, добереться i до них, вони, може  б,  i  прислали  свої  дружини.  Але
переконати їх важко. Князь Михайло уже був у короля Бели, хотiв  висватати
його дочку Анну за сина Ростислава, щоб змiцнити вiйськовий союз  Києва  i
всiєї Русi з Угорщиною, та Бела вiдмовив  йому  -  не  дав  нi  дочки,  нi
вiйськової допомоги. Тодi Михайло, забравши сiм'ю,  яка  мала  притулок  у
мене, поїхав у Польщу, до свого родича князя Кiндрата. I що ж?  По  дорозi
його  пограбували  нiмецькi  бюргери,  а  внучку  навiть  убили.  А  князi
польськi,  не  вiдчуваючи  прямої  загрози  вiд  татар,  не  поспiшають  з
допомогою йому... Однак я думаю, треба ще раз спробувати прихилити на свiй
бiк Белу угорського i в надiї на це я незабаром поїду з  сином  Левком  до
нього. Може, менi пощастить висватати за Лева його молодшу дочку, а  разом
з нею привести угорськi полки в Галичину.
   Бояри й купцi слухали князя  уважно,  але  по  всьому  було  видно,  що
турботи їх не кидають, а ще тяжче налягають на плечi.
   - А все-таки - що ж нам робити, княже? Не здаватися ж на милiсть Батияi
То як же з ним битися? - пролунали стривоженi голоси. - Ти сам  кажеш,  що
вiн сильнiший за нас...
   Данило пiдняв перед собою руки - стиснув кулаки.
   - У нас один  вихiд  -  оборонятися  в  укрiплених  мiстах!  За  їхнiми
могутнiми валами, за високими заборонами нас не так просто дiстати, а з-за
них ми можемо завдавати нападникам дошкульних втрат. Це  -  головне!  Русь
повинна перемолоти на своїх городищах Батиєву силу! Хай вiн  i  далi  суне
вперед, хай падатимуть нашi мiста  i  гинутимуть  їхнi  захисники,  але  ж
настане такий час, коли Батиєвi сили  вичерпаються  i  вiн  змушений  буде
зупинитися або й повернути назад. Я не знаю, де це станеться  i  холи,  та
вiрю, що так буде!..
   Всi мовчали. Князь говорив сувору правду, вiд якої  ставало  моторошно.
Чи ж утримається Київ, чи впаде разом з ними? Тодi - смерть!
   - Батигу-хана не зупинили високi вали Рязанi,  Володимира,  Козельська,
Чернiгова, Переяслава. Невже князь думає, що Київ його зупинить? - запитав
Карпило, молодий багатий купець.
   - Не знаю, - твердо вiдповiв Данило i в свою  чергу  кинув  у  притихлу
гридницю зустрiчне запитання: - А хiба  є  iнший  вихiд?  Га?  Мовчите?  Я
iншого не бачу!
   - Отже, Києву готуватися до облоги? Так треба розумiти?
   - Так, боярин Дмитро сказав те, що думаю i я, - готуватися  до  облоги,
до оборони! У Києвi п'ятдесят тисяч люду, кожен четвертий - воїн. Та сюди,
пiд захист його стiн, збiжиться ще пiвстiльки ж! Сила ваша буде велика...
   Тут його перебив Дмитро.
   - Княже, чому ти говориш про нашу  силу,  а  не  про  свою?  Хiба  твоя
дружина мала i хiба галицькi та волинськi  полки  не  захищатимуть  нашого
мiста?
   - Нi, не захищатимуть! - рiшуче вiдповiв  Данило  i  хвилину  помовчав,
обводячи твердим поглядом ошелешених киян.
   - Чому? Хiба ти не наш князь? - вражено глянув на нього Дмитро.
   - Князь я ваш, але в Києвi не залишуся! Найближчим часом  хочу  поїхати
до короля Бели. Може, пощастить схилити його до союзу з нами. Пiсля того -
пощастить чи не пощастить - я залишуся в Галичi, щоб бути в осереддi свого
князiвства, де матиму змогу черпати сили для себе i для  допомоги  вам  та
iншим мiстам... Київ зараз став вiстрям нашого списа,  направленого  проти
Поля, супроти нього передусiм i вдарить Батий. Чи буду я тут, чи не  буду,
ви, гадаю, оборонятиметеся до кiнця, а ми по своїх галицьких та волинських
городах теж стоятимемо на смерть! Зараз iдеться не про Київ  чи  Галич,  а
про всю нашу землю, i я вважаю, що князь має бути там, де  принесе  бiльше
користi!
   - Кого ж ти, княже, залишиш замiсть себе в Києвi? - спитав  єпископ.  -
Потрiбен муж вельми хоробрий i досвiдчений у вiйськовому дiлi!
   - Такий муж серед вас є! - не задумуючись, вiдповiв Данило.  -  Вiн  зi
мною був на Калцi - стояв проти нашого нинiшнього ворога лицем до лиця. Не
в одному бою  вiдстоював  вiн  Київ  i  честь  князiв,  яким  служив.  Муж
досвiдчений i достойний!
   - Хто ж це?
   Гридниця завмерла. Анi покашлювання, нi сопiння,  нi  шаргання  ногами.
Здавалося, нiхто навiть не дише.
   - Боярин Дмитро, - вiдповiв князь суворо, нiби даючи зрозумiти всiм, що
всякi сумнiви у його виборi не повиннi мати мiсця. -  Вiн  буде  київським
тисяцьким i воєводою - я залишаю його замiсть себе! I ви повиннi слухатися
його, як мене самого!
   Гридниця  зiтхнула  полегшено.  Цей  вибiр  нi  в  кого   не   викликав
заперечення. Дмитра в Києвi любили i поважали за щедрiсть,  справедливiсть
i доброту. Та й у вiйськовому дiлi муж вiн справдi досвiдчений!
   Дмитро пiдвiвся i, мовчки вклонившись князевi, сiв.
   Один Домажир засовався на лавi.
   - Княже, а я... Отже, я...
   Данило зрозумiв стан його душi. До того ж був вiн мудрий i  не  захотiв
напередоднi великих подiй, що грiзно,  як  вiдчували  всi,  насувалися  на
Київ, залишати в  мiстi  iскру,  з  якої  заздрiсть  i  пiдлiсть  могли  б
роздмухати всепожира-юче полум'я розбрату. Тому швидко сказав:
   - На випадок смертi чи тяжкого  поранення  тисяцького  Дмитра  ти  його
заступиш, Домажире! Це теж моя воля!
   Домажир полегшено зiтхнув i вiд задоволення  почав  рожевiти.  Вiн  уже
вiдчув смак влади, i йому було важко розставатися з нею.  Тепер  же  князь
залишав  якусь  надiю.  Заступник  тисяцького,  а  там,  дивись,  i  знову
тисяцький! Правда, вiн, мабуть, не розумiв до кiнця, в який час  ця  влада
приходить до нього.
   Пiд кiнець Данило знову низько вклонився киянам.
   - Кланяюся вам, бо ви першi грудьми станете проти ворога, i  сподiваюся
зустрiтися з вами в лiпшi часи! I хочу тодi обняти всiх вас!
   На очах багатьох виступили сльози. Тепер кожен  розумiв  таємний  смисл
княжих поклонiв: Данило не тiльки вручав їм долю Києва в їхнi  руки,  а  й
прощався з ними. Може, назавжди!



   Роздiл IV. КНЯЖА ГОРА

   1

   Пiсля обiду Никодим  з  Горпиною  вклалися  у  комiрчинi  спочивати,  а
Добриня сiв на лавку пiд крислатою грушею i, пiдставивши  обличчя  теплому
сонцю, задивився на бiлих голубiв, що шугали у  високостi.  Вони  нагадали
йому Калиновий Кут, де ось так же шугали i голуби, i горлицi, i чаплi,  що
гнiздилися в Жорнiвському лiсi,  за  Iрпенем.  Захотiлося  додому,  в  той
розкiшний i дорогий серцю куточок землi, що  здавався  йому  найкращим  на
свiтi.
   Та чому здавався? Вiн i був найкращий!  Розкiшнi  лiси  довкола,  луги,
поля, озера, тиха, спокiйна рiчка. А сонця, сонця - хоч вiдбавляй! Чого ще
треба?
   Вiн би i зараз  полинув  туди,  та  Дмитро,  їдучи  до  князя,  наказав
дочекатися його. Отож i нудився з  самого  ранку,  не  знаючи,  куди  себе
подiти.
   Тут його увагу привернули молодi бояри - Степан та Микола.  Вийшовши  з
терема, вони рiшуче повернули прямо до  нього.  З  чого  б  то?  В  грудях
тьохнуло - невже все те ж? Невже знову мова про Янку?
   Поки їздив до Галича, трохи призабулося невдоволення бояринi Анастасiї.
Думав - минулося. А воно, бач, не минається. Як повернувся, так вiдразу  i
вiдчув, яким лихом дише вона на нього, ну, а заодно з нею i її сини.  Лише
засмученi оченята дiвчини, яка не приховувала нi вiд кого свого  горя,  та
приязне ставлення боярина Дмитра утримували  його  вiд  негайної  втечi  з
цього двору.
   Брати пiдiйшли i мовчки сiли  обабiч  нього.  Довго  сопли,  не  кажучи
нiчого. Вiн теж мовчав: чекав, що буде далi. Насупленi обличчя i  стиснутi
кулаки на колiнах свiдчили, що розмова буде важка.
   Почав Степан - вiдразу круто.
   - Ти чого тут сидиш?
   - Чекаю боярина. Такий був його наказ.
   - Я не про те... їхав би ти звiдси, хлопче, i бiльше не з'являвся!  Ось
я про що!
   - I не баламуть Янку! Не тривож матiр нашу - бояриню! - додав Микола. -
Чого пристав до дiвчини? Чого зводиш її з ума? Чи вона тобi рiвня? Сам  би
подумав! До неї сватається син тисяцького!
   - Я їй не рiвня, - погодився Добриня. - Але я її не баламучу i з розуму
не зводжу.
   - Нiби ми не бачимо, що з нею дiється!
   - Ну, я в тому не винен. Плаче вона не через мене.
   - Слухай, хлопче, не прикидайся ягнятком! - пiдвищив голос Степан. - Не
думай, що коли ти заступив собою Янку та зробив нам деяку послугу, то  все
тобi тут дозволяється! Нi, братику! Ми й так до тебе ставимося поблажливо,
бо вдячнi тобi за гарнi вчинки. Не кожен здатен на таке! Але ж  не  ставай
нам поперек дороги, бо терпець коли-небудь  увiрветься!  Тодi  нарiкай  на
себе!
   Добриня розумiв, що  брати  ледве  стримуються,  щоб  не  випхати  його
силомiць за ворота. Ну, що ж - не ждатиме вiн приїзду боярина,  а  вiдразу
вирушить у  дорогу.  Ще  сонце  височенько  -  до  перших  пiвнiв  буде  в
Калиновому Кутi.
   Вiн пiдвiвся i мовчки попрямував до навiсу, де стояв кiнь. Власне, кiнь
був боярський, але Дмитро подарував його йому ще перед поїздкою  в  Галич.
Та й хiба не заробив? Чи боярин  збiднiє?  Має  ж  у  своїх  маєтках  цiлi
косяки!
   Швидко осiдлавши Гнiдого  i  приторочивош  до  сiдла  сакви  з  хлiбом,
солониною та цибулею, вiн, не поспiшаючи, рушив  до  ворiт.  На  пiвдорозi
зупинився i глянув на братiв, що мовчки стежили за його приготуваннями.
   - Прощавайте! Я бiльше нiколи не повернуся сюди, щоб не завдавати вашiй
родинi, що так тепло i щиро привiтала мене, прикрощiв i нещастя!
   Вiн хотiв ще сказати, щоб боярин не ображався  на  нього  за  поспiшний
вiд'їзд, але, передумавши, махнув рукою i смикнув за поводи.
   - Вйо!
   Посеред двору його наздогнав Микола. Пiдбiгши,  поклав  йому  на  плече
руку, винувато опустив очi.
   - Ти ось що, Добрине, не сердься на нас, - промовив глухо. - Ти хороший
хлопець, хоч i смерд, але ж... Ну, сам розумiєш... Так треба!
   - Розумiю, - з натугою в голосi вiдповiв Добриня i знову торкнув  коня.
- Но-о!
   Та тут над ворiтьми закалатало било.
   - Батько приїхав! - з радiсним криком кинувся до ворiт Микола i  пiдняв
защiпку. - Заїзди, тату!
   Це справдi був боярин Дмитро. Боярин вiддав синовi  коня,  окинув  оком
двiр.
   - От добре, що ви всi тут! Маю звiстку, та й побалакати  треба!  -  Вiн
попростував до лавки, сiв. - Пiдходьте ближче!
   Добринi було нiяково, i вiн лаяв себе,  що  не  виїхав  з  двору  трохи
ранiше. Тепер, чого доброго, Дмитро помiтить, що  мiж  ним  i  Миколою  та
Степаном пробiгла чорна кiшка, почне розпитувати. А що сказати?
   Та боярин був чимось  так  заклопотаний,  що  нiчого  не  помiтив.  Був
заглиблений у себе i думками витав бозна-де, аж поки Степан запитав:
   - Так що ж за звiстка? Ми тебе слухаємо, татуї Дмитро тихо промовив:
   - Князь Данило настановив мене київським тисяцьким, воєводою.
   Це була для всiх справдi несподiвана новина. Степан здивовано вигукнув:
   - Та ну! Ух, ти! Чому ж ти не радiєш, батьку?
   - А чому радiти? Турботам, що впадуть на мою голову?
   - Ну, якi там турботи! Хiба що Домажир злитиметься! Заздритиме!
   - Е-е, що там Домажир! Якщо дурний, то хай злиться! Але то пусте! Князь
Данило завтра вiд'їжджає до Галича, а Київ залишає напризволяще!  Ось  моя
справжня неприємна звiстка!
   - Як залишає?.. Не хоче бути великим князем? Ще такого не бувалої А хто
ж порядкуватиме в Києвi? - Сини були страшенно враженi.
   - Виходить, я. I за князя, i за тисяцького. I  це  тодi,  коли  ось-ось
нагрянуть непроханi гостi!
   - Батий з ордами?
   - Батий.
   - Ти це знаєш напевне, тату?
   - Батий пiдняв чорне знамено вiйни! Отже, незабаром вирушить у похiд, а
може, вже й вирушив i ось-ось буде тут. Про це повiдомив князь Данило.
   Вiд  цiєї  звiстки  всi  занiмiли.  Степан  помiтно  зблiд  i  перестав
розпитувати батька, у Миколи округлилися очi, а Добриня раптом вiдчув, як,
незважаючи на спекотний день, поза спиною прокотився неприємний холодок.
   Нарештi до Степана повернувся дар мови, i вiн хрипло видавив з себе:
   - Що ж нам робити?
   - От давайте гуртом i помiркуємо. А завтра, пiсля вiд'їзду князя, зберу
боярську думу - теж подумаємо...
   - Ет, що ми тут надумаємо! - махнув рукою Микола. - Якщо  ти  вже  щось
надумав, то й кажи, а ми послухаємо!
   Дмитро важко зiтхнув. З його стомленого лиця остаточно  злетiла  подоба
ледь помiтної усмiшки, що з'явилася, коли вiн побачив  синiв  та  Добриню.
Тепер воно стало похмурим, заклопотаним. Рiзкiше здвинулися  до  перенiсся
брови, так що мiж ними залягла сувора зморшка, а плечi опустилися, нiби на
них налiг непосильний тягар. Здавалося, боярин  враз  постарiв  на  кiлька
рокiв.
   - Що тут скажеш? Якщо Батий справдi пiде на нас, то буде  нам  нелегко.
Але ж не тiкати нам з Києва! Де ж знайдемо  мiцнiшу  фортецю?  Київ  -  це
Київ! Будемо тут оборонятися! Така моя думка... А  раз  так,  то  тривалої
облоги нам не уникнути. Отже, треба до неї готуватися - запастися  зброєю,
збiжжям, салом, м'ясом, дровами, сiном  для  худоби.  Ось  iз  чого  треба
починати, поки не пiзно! Завтра й почнемо... Ти,  Миколо,  поїдеш  у  нашi
маєтки - в Музичi та Личанку - iз тiунами розпочнеш молотьбу. Хай не ждуть
до осенi та до зими, а зараз молотять i зерно везуть до Києва. Хай  везуть
також сiно, овес, товч, щоб було чим  годувати  худобу,  коней,  птицю  та
свиней, яких смерди приженуть до Києва,  як  тiльки  дам  знати...  А  ти,
Степане, вирушиш на Тетерiв  у  нашi  маєтки  i  зробиш  там  те  ж  саме.
Зрозумiли?
   - Зрозумiли.
   - От i добре... Це ж зроблять також iншi бояри, купцi та  монастирi,  i
ми запасемося гуртом усiм необхiдним.
   - Скiльки ж може тривати облога? Мiсяць, два чи пiвроку?
   -  Облога  може  тривати  стiльки,  скiльки  Батиєва  орда  матиме  чим
харчуватися тут, пiд Кiєвом, а головне, скiльки вистачить пашi для  коней.
Думаю, не бiльше двох-трьох мiсяцiв, а потiм змушена буде знiматися i  йти
далi. Орда i на вiйнi, як i пiд час миру, повинна постiйно  рухатися,  щоб
випасати свої табуни та стада. За мiсяць чи два довколо Києва на  вiдстанi
п'ятдесяти або й ста верстов татари i їхнi конi та верблюди  з'їдять  усе,
що  можна  їсти.  На  це  покладаю  всi  надiї  нашi.  Якщо  вистоїмо,  то
врятуємося, а якщо нi, тодi... Ну, ви  самi  знаєте,  що  Батий  зробив  з
Рязанню, Володимиром, Переяславом та Чернiговом...
   - Знаємо, - тихо вiдгукнулися Микола та Степан. А Добриня  подумав,  що
знають вони мало, бо не бачили тих жахiв на власнi очi, не чули  страшного
гуркоту обкованих залiзом порокiв, пiд  ударами  яких  трiщать  наймiцнiшi
ворота i здригаються та осипаються вали, шаленого посвисту тисяч стрiл, що
затьмарюють небо, брязкоту мечiв та  грюкоту  щитiв,  коли  нападники,  як
сарана, здираються на мiськi стiни i сходяться врукопаш з захисниками  їх,
бо не стояв у їхнiх ушах несамовитий, нелюдський крик жiнок та дiтей, яких
рубали шаблями  та  били  сокирами  i  булавами  ошалiлi  завойовники,  бо
смердючий дим пожарищ не виїдав  їм  очi,  а  нутро  їхнє  не  виверталося
навиворiт вiд нестерпного запаху тисяч трупiв та моря  пролитої  кровi.  А
вiн все те бачив у Переяславi та Чернiговi,  а  також  по  iнших,  менших,
мiстечках Переяславського та Чернiгiвського князiвств. I вiд однiєї думки,
що така жахлива доля може спiткати Київ та киян, у нього завмирало  серце,
а спину обсипало морозом.
   Iз задуми його вивiв голос боярина. Дмитро, нiби радячись сам iз собою,
тихо промовив:
   - Є ще одне дiло.  Дуже  важливе.  Треба  комусь  їхати  на  Рось  -  у
Юр'їв[60], Торцьк, на Дiвич-гору та  Княжу  Гору  i  оповiстити  тамтешнiх
поєвод про те, що першого удару Батий завдасть їм, бо не  залишить  вiн  у
себе в тилу такої сили. А ще  ж  там  не  менше  п'ятдесяти  тисяч  чорних
клобукiв! Кожен третiй з них - воїн! Нi, не обмине їх Батий своєю увагою -
ударить  по  них.  Та  й  через  Днiпро  зможе  перейти  лише  там  -   по
зарубинському чи канiвському бродах. Отож треба комусь їхати  туди!  Може,
тобi, Добрине? Гадаю, в такий час ти залишишся у мене на службi...
   Останнi слова застали  Добриню  зненацька.  Вiн  не  сподiвався  такого
повороту подiй. I вразило його не те, що йому доведеться пiсля  далекої  i
нелегкої поїздки  до  Галича  знову  їхати  хтозна-куди,  а  те,  що  вiн,
поступивши на  службу  до  тисяцького,  мимоволi  залишиться  в  Києвi,  в
оточеннi боярина i його сiм'ї. Вiн глянув на Миколу i Степана  -  тi  були
враженi не менше за нього.
   Що ж робити?
   - Все це для мене така несподiванка, боярине! Я ж збирався додому!
   - Ну, домiвка - не вовк, не втече! - вiдповiв тисяцький.  -  Заїдеш  по
дорозi  й  додому,  бо  твiй  шлях  спочатку   лежатиме   на   Звенигород,
Чорногород[61], Юр'їв... Ну, а на службу до мене хочеш не хочеш доведеться
поступати: така воля князя. Правда, вiн хотiв би  взяти  тебе  з  собою  в
Галич, але я подумав, що ти пригодишся i тут, у Києвi. Чи як? Вибирай!
   Добриня розвiв руками.
   - Та вже якщо дозволяється вибирати, то хай буде Київ. До  Галича  менi
їхати не з руки, - сказав твердо.
   I з якимось  -  хай  i  невеликим  -  почуттям  злорадства,  що  раптом
ворухнулося в серцi, глянув на боярчукiв. Вони теж дивилися на нього,  але
здивовано  й  розгублено.  Ще  б  пак!  В  одну  мить  їхнi  потуги  пiшли
шкереберть! Добриня знову залишається тут i пiсля  прибуття  з  Росi  буде
вхожий до їхньої оселi!


   2

   Другого дня, надвечiр, Добриня прибув до Калинового Кута. Вдома  провiв
лише одну нiч, а вранцi, порадивши рiдним i сусiдам  не  ждати  нападу,  а
влаштовувати в навколишнiх лiсах тайники, вирушив далi в путь.
   Перша його  зупинка  була  зовсiм  близько,  на  тому  боцi  Iрпеня,  в
Лисiвському монастирi[62]. Розташований  на  узвишшi,  на  крутому  березi
рiчки, монастир являв собою добре укрiплену фортецю з дерев'яними стiнами,
вузькими вiкнами-бiйницями та печерами, прокопаними  в  твердому  лесовому
пiдгрунтi, що виводили вниз, до води, та в лiс.
   Добриню провели  до  iгумена  Якова.  Це  був  ще  не  старий,  дебелий
чолов'яга з густою чорною гривою на головi  i  такою  ж  чорною,  подекуди
покрапленою сивинками бородою. Вiн знав  Добриню  з  давнiх  лiт,  тому  й
привiтав, як давнього знайомого.
   - Заходь, сину, заходь!
   Келiя iгумена нiчим не вiдрiзнялася вiд келiй iнших ченцiв -  невелика,
напiвтемна, бо вузьке вiконце пропускало мало свiтла.  В  одному  кутку  -
просте дерев'яне лiжко, в другому - стiл  та  два  стiльцi,  на  стiнах  -
потемнiлi вiд часу iкони, на столi - книги, бiля дверей - липове цеберце з
водою та ковшик.
   Iгумен показав на стiлець.
   - Сiдай! Кажи, чого прийшов!
   Добриня витягнув з-за пазухи листа боярина Дмитра до воєвод,  iгуменiв,
священикiв та тiунiв з проханням вислухати його  i  зробити  все,  що  вiн
скаже, бо то наказ самого князя Данила. Мовчки простягнув.
   Iгумен прочитав i, не приховуючи подиву, запитав:
   - Що ж ти маєш менi сказати, отроче? Добриня розповiв про змiну  князiв
на великокнязiвському київському столi та про чутки, що доходили  з  Поля,
про готування Батия до великої вiйни. Iгумен перехрестився.
   - Спаси i помилуй нас, Господи! Кара небесна гряде на нашi голови! Коли
ж її чекати?
   - Хто теє знає? - розвiв руками Добриня. - Але коли  вже  Батий  пiдняв
чорне знамено вiйни, то не для того, щоб лише погрозити комусь.  Це  знак,
що буде великий похiд! А коли? Може, через мiсяць, а може, й завтра...
   - Кажуть, Батий не чiпає ченцiв, черниць i священикiв?
   - Це не так, отче. Я був мунгальським полонеником,  коли  тумени  Батия
ввiрвалися в Переяслав, i на власнi очi бачив, як горiли церкви, собори  й
монастирi, як ченцiв убивали, а молодих  черниць  безчестили,  як  дубовим
соїлом розтрощили голову преподобному єпископовi Симеону,  а  решту  клiру
потопили в Трубежi... Справдi, буває й таке, що окремим  священикам  Батий
залишає жаття, але тiльки таким, хто разом з городянами не чинить спротиву
i молиться за здоров'я хана та проголошує йому осанну[63].
   - Ми за поганих молитися не будемо!
   - Тодi повиннi оборонятися! Закличте до  себе  чоловiкiв  з  Калинового
Кута, готуйте зброю, припаси - i стiйте на смерть!
   - А жiнки, дiти?
   - Хай iдуть у лiси... Когось,  звичайно,  знайдуть,  схоплять,  уб'ють,
заберуть у полон, але хтось, можливо, й зостанеться...
   - Про страшнi дiла розповiдаєш ти, отроче.
   -  Про  страшнi.  Та  iншого  виходу  немає.  Ворог  сильний,  лютий  i
безжальний. Його анi впросити, анi вмолити! Залишається одно -  битися  до
загину!
   - Будемо битися, сину! - сказав тихо iгумен i  поклав  перед  собою  на
колiна важкi кулаки, нiби хотiв цим переконати молодого спiвбесiдника,  що
намiри його твердi.
   - I ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповiстити  люд  по  селах  про
небезпеку - хай кожен шукає собi захисту, хай iдуть у Київ, у  Василiв,  у
Звенигород, Чорногород, Ясногород, Бiлгород. Хай там  разом  з  городянами
обороняються!.. I дай знати, отче, воєводам у Василевi та Ясногородi, а  в
Звенигород та Чорногород я  заїду  сьогоднi  сам...  Благослови,  отче,  в
дорогу!
   - Може, потрапезуємо? - спитав iгумен, осiняючи його хрестом.
   - Нi, отче, я ситий - снiдав дома. А дорога далека - мушу їхати!
   Келiйник вивiв його у двiр, вiдчинив ворота. Добриня спритно  скочив  у
сiдло i повернув праворуч, до лiсу, на  биту  дорогу,  що  пролягла  понад
Iрпенем вiд Бiлгорода до Звенигорода та  Чорногорода,  а  там  далi  через
Змiєвi вали - до Юр'єва та до Галича.


   3

   Майже два тижнi їхав Добриня  вiд  мiста  до  мiста,  вiд  городища  до
городища, вiд селища до селища - спочатку понад Iрпенем на захiд, а  потiм
понад Россю на схiд, сповiщаючи воєвод, тiунiв, духовенство, чорний люд та
чорних клобукiв про небезпеку. Нарештi на початку вересня прибув до Княжої
Гори, старовинного городища, розташованого на високому шпилi,  якраз  там,
де Рось впадає в Днiпро. Воно було добре укрiплене самою природою. З трьох
бокiв його оточували стрiмкi урвища та яри, порослi непролазними хащами. З
четвертого, вiд поля, вузький перешийок материка був перекопаний  глибоким
ровом. Високий вал та мiцний дубовий  частокiл  по  ньому  доповнювали  цi
природнi обороннi укрiплення i робили городище майже неприступним.
   Стояв у розпалi сонячний передосiннiй ранок, коли Добриня  пiд'їхав  до
Княжої Гори. Тут, видно, як i  всюди,  не  ждали  бiди.  Ворота  розчиненi
навстiж, на луках понад Россю  косарi  косили  буйну  отаву.  Одягнутi  ще
по-лiтньому в бiлi сорочки жiнки й дiвчата йшли за ними слiдом i  граблями
та дерев'яними вилами-дворiжками розтрушували її тонким шаром, щоб  швидше
сохла.
   Добриня торкнув коня i рушив до ворiт, але тут  з  них  виїхало  кiлька
вершникiв. Усi були при зброї: мечi, луки, списи,  у  тулах  повно  стрiл.
Попереду  на  гнiдому  огиревi  басував  немолодий  уже,  але  ще  мiцний,
широкоплечий чолов'яга. Його чорна кострубата борода закривала  пiвгрудей,
над нею червонiв спечений на сонцi кирпатий  нiс,  а  з-пiд  крутого  лоба
зорило одне-єдине око - друге чоловiк десь загубив.
   Помiтивши незнайомця, вiн зупинився, по-буйволячому нагнув голову.
   - Ти хто, хлопче? Звiдки i до кого?
   Добриня вклонився.
   - Я посланець великого князя київського Данила  та  тисяцького  Дмитра,
їду до воєводи Всеслава. А звати мене Добринею.
   - Я воєвода Всеслав, - сповiстив  одноокий  i,  не  приховуючи  подиву,
запитав: - От тiльки не розумiю, чому ти назвався посланцем  князя  Данила
та тисяцького Дмитра? Хiба... Ти хочеш сказати, що в Києвi...
   - Так, зараз у Києвi новий князь i новий  тисяцький,  -  закiнчив  його
думку Добриня. - Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усiх  про
можливий напад хана Батия.
   - Батия? - Звiстка, видно,  приголомшила  воєводу,  бо  вiн,  розкривши
рота, так i забув його стулити i довго клiпав  єдиним  оком:  -  Ти  хочеш
сказати, що на нас iдуть татарове? Коли ж їх ждати тут?
   - От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слiдкували за Полем  i,  як
тiльки помiтите ворога, сповiстили Київ i всi навколишнi городи.
   - Гм, от  так  притичина!  -  воєвода  розгублено  оглянувся  на  своїх
супутникiв. - А ми тут саме зiбралися на лови...
   Його подив був такий  непiдробний,  страх  видимий,  а  розчарування  i
розгубленiсть такi безпосереднi, що Добриня не змiг стримати усмiшки.
   - Лови, воєводо, доведеться  вiдкласти.  Князь  наказав  готуватися  до
оборони i в разi нападу - стояти на смерть! Передусiм треба вислати дозори
до бродiв через Днiпро - один на пiвдень, за Рось, а другий на пiвнiч,  до
Зарубинецького броду. Потiм - завезти в городище припаси,  зброю,  зiбрати
людей... Лови таки доведеться вiдкласти!
   Воєвода Всеслав розвiв руками, надовго задумався, досадуючи, мабуть, що
не пощастить поганятися за дичиною, а потiм рiшуче сказав:
   - Побий мене грiм, хлопче, якщо ти не зiпсував нам сьогоднi день! Та що
поробиш?  Щоб  не  стати  легкою  здобиччю  iншого  ловця  -  хана  Батия,
доведеться тебе послухатися. Пошлю дозорцiв - хай постережуть броди!  -  I
вже зовсiм iншим голосом, твердим, суворим,  звернувся  до  молодикiв,  що
стояли мовчки позаду: - Ось що, синки, припаси у вас є, конi свiжi - гайда
в дорогу! Ви, Iванцю та Петрусю, за  Рось,  а  ти,  Дмитрику,  з  Грицьком
поїдеш до Зарубинцiв! Слiдкуйте пильно! Як тiльки помiтите орду, мчiть  до
мене! Замiну пришлю завтра над вечiр... Зрозумiли?
   - Зрозумiли, батьку. Дозволь рушати?
   - Рушайте! I пильнуйте добре, щоб самим не стати  здобиччю  степовикiв!
Ми ж з Добринею залишимося дома. Йому пiсля дороги не грiх i  спочити.  Чи
не так?
   - Так. Спочину день чи два - та й назад, до Києва.
   - Ну от. А я займуся iншим. Дiла у нас, бачу, буде зараз невпрогорт.
   Спочити кiлька днiв Добринi не пощастило. Наступного ранку, коли вiн ще
спав на сiновалi, до нього заглянув воєвода Всеслав - гукнув:
   - Вставай, голубе! Вставай! Татари!
   Добриня миттю пiдхопився. Сон - як рукою зняло. Спочатку  вiн  подумав,
що воєвода жартує, хоче його налякати, але  тут  же,  вийшовши  з  повiтi,
побачив у дворi стомлених, прибитих дорожньою пилюкою, якихось  наляканих,
пригнiчених синiв воєводи - Дмитрика та  Грицька,  що  тримали  за  поводи
змокрiлих вiд швидкої їзди коней, а навколо них  -  увесь  численний  рiд:
високу, худу його жону Килину, двох дочок-отроковиць, трьох  невiсток,  до
яких горнулися бiлоголовi дiтваки, - i думка про жарт вiдразу вiдлетiла.
   - Де татари?
   - Хлопцi кажуть - переправляються  Зарубинським  бродом  через  Днiпро.
Чоловi, тобто передовi загони уже встигли перетнути степ аж до  Росави,  а
заднi ще тiльки пiдходять з того боку до переправи. Iде їх тьма-тьмуща!..
   Перетнули степ! Ця звiстка змусила Добриню здригнутися.
   - Як же я доберуся до Києва?
   - Нiяк не доберешся, якщо не хочеш потрапити їм до рук...
   - Не хочу!
   - Тодi доведеться тобi залишитися з нами.
   - Але ж я повинен сповiстити боярина Дмитра i всiх киян про нашестя! Як
же я можу залишатися тут?
   -  Ну,  про  це  не  слiд  турбуватися.  Уже,  напевне,  хто-небудь   з
Iван-города чи з Чучина скаче до  Києва  з  такою  звiсткою...  Нам  треба
турбуватися про iнше - куди повернуть татари? На Київ чи спочатку на  нас,
тобто на Поросся?
   - А ви як думаєте, батьку?
   - Я думаю - вони спочатку вдарять на  Поросся,  -  невпевнено  вiдповiв
Всеслав, а пiсля роздуму додав: - Хоча можуть вiдразу пiти i на Київ... Це
вже як захоче Батий. Йому нашого розуму не позичати.
   Пам'ятаючи слова воєводи Дмитра, Добриня заперечив:
   - Ударять вони спочатку на Поросся, бо Батий побоїться залишати у  себе
в тилу велику вiйськову силу. А окрiм того, йому потрiбен полон.
   - Полон? Для чого?
   - Мунгали звикли  всi  найважчi  та  найнебезпечнiшi  роботи  в  походi
перекладати на плечi полоненикiв. А їх на початку походу у них або обмаль,
або зовсiм немає. Тож вони постараються набрати якомога бiльше  люду  тут,
на Пороссi.
   Воєвода пильно вдивлявся своїм єдиним оком у  молодого  киянина,  потiм
скрушно похитав великою кудлатою головою.
   - Отже, вдарять вони спочатку на нас... Треба скликати людей!  Бийте  у
вiчовий дзвiн, хлопцi!
   Хтось швидко метнувся  до  невеличкої  дерев'яної  церкви.  Поки  лунав
вiчовий дзвiн, скликаючи всiх у городище прибули ще  два  сини  воєводи  -
Iванцьо та Петрусь, якi їздили за Рось. Ледве скочивши з коней, загукали в
один голос:
   - Батьку, татари! Переправилися через Днiпро! Сюди йдуть!
   Жiнки заголосили, їм завторили дiти. Невидимий жах  почав  заповзати  в
людськi серця, сковувати їх крижаним холодом.
   - Боже, Боже, що з нами буде! - зойкнула стара воєводиха  i  пригорнула
до себе бiлявих простоволосих онукiв. - Дiтоньки мої!  Мої  голуб'ятонька!
Мої перепеленятонька!
   Дiти злякано тулилися до бабусi.
   - Цитьте! Не гомонiть! - гримнув воєвода Всеслав. - Що буде, те й буде!
Що людям, те й нам! Але ж  не  пiддаватися  проклятому  Батиєвi  -  будемо
битися до останнього! Хлопцi, збирайте людей!  Шлiть  гiнцiв  у  найближчi
села - хай усi тiкають сюди, в городище! Та  не  з  голими  руками,  а  зi
зброєю! Та й збiжжя, скiльки мають,  -  хай  прихоплюють  з  собою!  Та  й
всiлякi iншi припаси нам не завадять! Щоб було що кинути на зуби!
   Молодi воїни сiдали на коней i шпарко пускалися навскач. А назустрiч їм
уже поспiшали поршани - з дiтьми, з худобою,  з  домашнiм  скарбом.  I  їх
пiдганяли тривожнi невгаваючi звуки голосистого  вiчового  дзвона  -  бем,
бем, бем!..


   4

   Надвечiр того ж погожого дня тумени Батия почали  затоплювати  Поросся:
мов сльота-сквира, нахлинули вони на обидва береги прадавньої слов'янської
рiки,  що  довгi  столiття  була  пiвденним  рубежем  Київської  землi,  i
заполонили її селища, а високi городища обступили i взяли у важкi обiйми.
   Княжа Гора першою грудьми зустрiла страшну навалу.  Не  всi  довколишнi
поршани встигли сховатися за її валами. Багато  хто  вiдразу  став  легкою
здобиччю нападникiв, дехто втiк у лiси, а найспритнiшi перепливли Днiпро i
пiрнули у зеленi хащi його безмежних плавнiв. Та все ж бiльшостi пощастило
заховатися за  валами  городища,  i  тепер  воно  нагадувало  розворушений
мурашник. Всюди вешталися чоловiки,  жiнки,  дiти,  iржали  прив'язанi  до
конов'язiв конi, ревла худоба. Всi були стривоженi, наляканi - ждали бiди,
ждали смертi.
   Воєвода Всеслав з синами i Добринею стояв на надбрамнiй вежi,  коли  на
дорозi, що вела з Дiвич-гори, з'явився, здiймаючи куряву,  великий  кiнний
загiн. Татари! Вже видно  кошлатi  малахаї  вершникiв,  широкi  вилицюватi
обличчя з вузькими очима, кривi шаблi при  боках,  Тонкi  списи,  незвично
вигнутi луки та пишнi бунчуки з кiнських хвостiв, що розвiвалися на вiтрi.
   Воєвода перехрестився.
   - Яка сила пре! Боже, яка страшна сила! Чи й вистоїмо?
   Добриня знав, що вистояти Княжа Гора не зможе. Переяслав не  втримався!
Чернiгiв не вистояв! А Княжа Гора проти них - що  горобець  супроти  орла!
Однак нiчого цього не сказав, навiщо вносити у серця захисникiв  сум'яття,
зневiру i розгубленiсть? Досить того, що в самого на душi камiнь. Вимушено
залишившись тут, вiн швидко зрозумiв, що його знову жде  або  смерть,  або
полон.
   Татари зупинилися на чималiй вiдстанi вiд  городища  i,  не  злазячи  з
коней, довго розглядали його, перемовляючись мiж собою. Незабаром  до  них
пiдiйшли ще два загони, i один з них рушив яром праворуч, а другий -  яром
лiворуч, обступаючи шпиль з усiх бокiв.
   - Невже так зразу пiдуть на приступ? -  прошепотiв  Всеслав,  витираючи
сльозу iз незрячого ока.
   Вiн звертався до Добринi, що єдиний серед захисникiв  фортецi  зблизька
знав звичаї i повадки цих незнаних  тут  досi  племен.  Але  Добриня  лише
знизав плечима.
   - Важко передбачити, що зроблять мунгали. Однак я не  думаю,  щоб  вони
ось так зразу пiшли на приступ.  Гадаю,  спочатку  спробують  умовити  нас
здатися по добрiй волi. Так вони робили повсюди.
   Вiн не помилився. Вiд гурту вершникiв вiдокремився один  i,  пiд'їхавши
до рову, гукнув:
   - А-гея! ОрусутиI Твоя моя не  стрiляй!  Вiдчиняй  ворота  -  здавайся!
Мало-мало жити будеш! Мало-мало їсти будеш! Моя твоя не чiпай! Моя твоя не
скривджуй! Ворота мало-мало вiдчиняй!
   Добринi така пiсенька була давно вiдома, i вiн пiдсмiювався з потуг  не
дуже вправного посла, а воєводу i його синiв вона обурила.
   - Ах ти, сучий сину, чого захотiв!  Мало-мало  вiдчиняй!  -  перекривив
татарина старий. - А стрiли в пельку не хочеш?
   Вiн схопив лука i  висмикнув  iз  шкiряного  тула  стрiлу.  Та  Добриня
притримав його руку.
   - Чекай, батьку, не стрiляй! Посол же! Я хочу порозмовляти з ним, може,
дещо вивiдаю.
   Всеслав трохи охолов, вiдклав лука, але буркнув спересердя:
   - Посол! До нiгтя б його - i край! Як вошу!
   Добриня перехилився через дерев'яне забороло.
   - Гей, ти, мунгале, як тебе звати? I хто ти?  Той  здивувався,  почувши
рiдну мову, вище задер голову, виставивши наперед  худу  хрящувату  шию  i
прижмуривши i без того вузькi очi.
   - Я десятник Товрул. А тебе як звати?
   - Мене звати Добринею.
   Товрул на якусь мить завмер,  потiм  раптом  ляснув  себе  долонями  по
стегнах i вигукнув:
   - Ой-бой! Добриня! Авжеж - це ти! Я пам'ятаю тебе! Ти  богол  Жадiгера,
брата Жокте, що був послом Мунке-каана до орусутського князя  в  Киювi!  Я
пам'ятаю тебе!
   Тепер настала черга здивуватися  Добринi.  Вiн  просто  був  ошелешений
словами кочовика. Як? Його знає цей арат?
   Звiдки? Хто вiн такий?
   - Чоловiче, ти, напевне, з тумену Мунке-каана, якщо знаєш мене? Та  ще,
може, iз сотнi Жокте або й самого Жадiгера?
   - Ойє, ойє, ти не помилився, орусуте. Я справдi iз тумена  Мунке-каана,
хай береже його Вiчне Небо!
   - А Жадiгер? Вiн тут?
   Товлур прицмокнув язиком.
   -  Жадiгер!  Дзе-дзе!  Жадiгер  став  благородним  нойоном!   Джагуном!
Сотником! Ойє! Ойє!
   - Сотником? За якi ж такi заслуги?
   - За смерть брата Жокте.
   - За смерть брата?
   Товлур пояснив:
   - Жадiгер дуже побивався за братом. Щоб утiшити його, Мунке-каан вiддав
пiд його руку баатурiв Жокте. I Жадiгер утiшився. Тепер вiн знатний нойон!
   - Вiн тут? I ти в його сотнi?
   - Ойє, вiн тут, i я в його сотнi десятником,  я  супроводив  посольство
Жокте до Киюва i бачив тебе там. Та й сам Жадiгер не  раз  згадував  тебе.
"Мiй покiйний брат Жокте та мiй богол-орусут Добриня вивели мене  в  люди!
Коли б Жокте не звершив подвигу в Чернiговi i цим не звернув на себе увагу
Мунке-каана, хай будуть благословеннi його днi, та коли б у мене  не  було
розумного богола
   Добринi, якого Жокте захотiв узяти з собою, коли йшов послом до  Киюва,
то хiба б каан знав, шо iснує на свiтi такий собi Жадiгер,  пастух-арат  з
Керулена, хiба б зробив своїм нойоном-сотником? Нi! Ось чому  я  кажу,  що
Жокте  i  Добриня  мають  пряму   причетнiсть   до   мого   сьогоднiшнього
возвеличенняо Завдяки їм  Мунке-каан  приблизив  мене  до  себе!"  -  так,
бувало, напившись кумису та торо-суну[64], казав Жадiгер. Зараз вiн тут, i
ти зможеш зустрiтися з ним... Вiдчини нам ворота городища  -  i  станеш  у
Жадiгера правою рукою, станеш першим нойоном серед  своїх  орусутiв!  Ойє!
Ойє! Вiдчини нам таємно вночi ворота! Нiхто ж орусутiв не розумiє, про  що
ми домовляємося. Вiдчини нам ворота!
   Добриня занiмiв. Його штовхають на зраду! Пропонують владу i почестi за
життя i свободу сотень рiдних людей... Гм, а чого ж ти, власне, дивуєшся i
обурюєшся, чого хотiв вiд завойовникiв? Ти ж добре знаєш, що  вони  чинять
так повсюди, де проходять: намагаються пересварити  союзникiв,  щоб  легше
знищити їх поодинцi, засилають вивiдачiв у тi мiста i племена, якi  хочуть
пiдкорити, пiдмовляють i улещують обложених  пiддатися,  а  якщо  вони  не
погоджуються, знаходять зрадникiв, якi допомагають проникнути  в  городище
чи в мiсто... Так, все це вiя знає, та все ж слова посла обурили  його,  i
вiн гнiвно вiдаазав:
   - Якщо Менгу-хан хоче взяти Княжу Гору, то хай вiзьме її сам - без моєї
допомоги! I хай не шукає пiдлих шляхiв, а, як чесний воїн, витягає шаблю i
стає до вiдкритого бою! Ворiт я не вiдчиню! I нiхто з  нас  не  вiдчинить!
Тут зрадникiв не було i не буде! Так i скажи Менгу-хановi i Жадiгеровi!  А
тепер - геть звiдси!
   Товлур зареготав.
   - Ха-ха! Та нам роздушити вас, що оцю козявку! - I притупнув у стременi
ногою, нiби справдi щось там роздушив.
   - Але ми не хочемо проливати кровi - нi своєї, нi  вашої!  Подумай  про
це, орусуте!
   З цими словами вiн вдарив коня ногами пiд боки i поскакав до своїх.
   - Що вiн сказав? - спитав воєвода Всеслав. Добриня похмуро вiдповiв:
   - Е-е, те, що й тобi, батьку! Умовляв, щоб я вiдчинив ворота.
   - От бачиш! А ти заступався за нього! Та потрiбно було пристрiлити,  як
скаженого пса! Я бачу, пощади вiд них нам не буде...
   - Не буде, батьку. Ой, не буде!
   - Отже, ждати приступу?
   - Так, готуватися до вiдсiчi.  Цей  вивiдач  зблизька  роздивився  наше
городище i вже досi про все, що побачив, розповiдає своєму тисячниковi або
сотниковi. Може, навiть зараз мунгали пiдуть на приступ.
   Однак на приступ татари не  пiшли,  а,  залишивши  перед  городищем  та
навколо нього сторожу, вiдступили на кiлька гiн у поле i там стали  кошем.
Коней пустили на луг пастися, а самi розiклали вогнища, пiдвiсили над ними
великi закiптюженi казани i  заходилися  варити  м'ясну  юшку.  Солодкавий
запах конини швидко заполонив усю округу.
   Пiсля обiду ординцi рушили до лiсу, i звiдти незабаром донеслося  глухе
постукування сокир. Це ж повторилося i наступного дня.
   В городищi наростала тривога. Ворог щось затiває. Але що?
   На третiй день все вияснилося. Пiсля снiданку  з  лiсу  виринули  сотнi
воїнiв, що, зiгнувшись, несли на  собi  величезнi  в'язанки  хмизу,  якiсь
незграбнi козли, важкi дубовi колоди, окованi  з  одного  кiнця  залiзними
гостряками,  високi  драбини,  перевiси  для  метання  камiння  та  великi
самострiли - i попростували прямо до ворiт Княжої Гори.
   Захисники фортецi мовчки стояли на валу.  Найбiльш  нетерплячi  наклали
стрiли на луки - чекали, коли нападники наблизяться ка достатню  вiдстань.
Воєвода  Всеслав  нагнув  буйволячу  голову,   з-пiд   кострубатої   брови
пронизливим поглядом єдиного ока  зирив  на  поле,  запруджене  чужинцями,
стримував гарячих:
   - Не поспiшайте, хлопцi! Бережiть стрiли! Щоб жодна не пропала задарма!
Та одягайте броню - у кого яка є! Зараз почнеться! - I натягнув  на  чорну
чуприну гостроверхого шолома.
   Його нова кольчуга,  виблискуючи  проти  сонця,  туго  облягала  дебелi
плечi, широкий ремiнний пояс обвис пiд вагою важкого меча, а лук i  стрiли
лежали тут же, поряд, ждучи свого часу.
   На вiдстанi перестрiлу монголи зупинилися. В передню лаву стали тi, хто
нiс в'язанки хмизу, - виставили їх перед собою, утворивши  невразливу  для
стрiл  стiну,  i  поволi  рушили  знову.  Зразу  за  ними  йшли   лучники,
пострiлюючи з-за такого незвичайного прикриття. Iншi залишалися стояти  на
мiсцi
   Пiдiйшовши до рову, якраз насупроти ворiт, нападники жбурнули  в  нього
свої в'язанки, заповнивши  його  майже  наполовину,  i  вiдразу  повернули
назад, пiдставивши захисникам городища свої незахищенi спини[65]. Ось  тут
i наздогнала багатьох iз них зла доля - спiвуча орусутська стрiла. Тодi їх
- поранених чи вбитих - швидко пiдхоплювали  попiд  руки  їхнi  удачливiшi
спiвплемiнники i бiгцем вiдтягували в безпечне мiсце.
   За першою хвилею ринула до городища друга, потiм третя. А коли рiв було
заповнено вщерть, наперед посунули  штурмовi  загони  воїнiв-аратiв,  якi,
прикриваючись великими хворостяними щитами, несли на собi пороки, перевiси
та  самострiли.  Одягнутi  в   нагруднi   шкiрянi   панцири   та   шкiрянi
шапки-шоломи, що мали захищати їх вiд орусутських стрiл, вони теж часто не
уникали злої долi i падали, пораненi чи вбитi, на холодну осiнню землю,  i
тепер їх  просто  вiдтягували  вбiк,  щоб  не  заважали,  i  залишали  там
напризволяще. На їхнє мiсце негайно ставали новi воїни.
   - Стрiляйте їх, хлопцi! Стрiляйте! - кричав з над-брамної вежi  воєвода
Всеслав, посилаючи вниз стрiлу за стрiлою. -  Не  дозволяйте  їм  висунути
носа з-пiд прикриття!
   Але татари були досвiдченi воїни, видно, не в одному бою  побували,  не
одне городище брали приступом, - вони в зручних  мiсцях  швидко  поставили
перевiси та самострiли, i з них  вiдразу  на  Княжу  Гору  полетiли  важкi
каменi  та  горщики,  начиненi  горючим  китатським  порохом.  В  городищi
спалахнули пожежi. Камiння, що перелiтало через вал  i  падало  на  голови
жiнкам та дiтям, сiяло страх серед людей. Дехто з воїнiв кинувся  рятувати
своїх. Скориставшись  цим  замiшанням,  татари  пiдтягнули  до  ворiт  три
пороки, миттю пiдвiсили на цепах важкi дубовi "барани", обкованi з товщого
боку залiзом, i, розгойдавши їх, ударили в дерев'яну браму та  в  земляний
вал. Брама застогнала, затрiщала, вал здркггiувся i почав осипатися.
   - Кху, кху! - заквоктали пiд щитами нападники i вдарили ще сильнiше.
   - Давайте казани! Ошпарте песиголовцiв! - гукнув  воєвода.  -  Бо  нашi
стрiли їх не беруть!
   На забороло принесли кiлька чорних  вiд  сажi  казанiв  -  линули  вниз
окропом. Ошпаренi дико закричали i,  вискочивши  з-пiд  своїх  хворостяних
щитiв, що захищали їх вiд  стрiл,  та  не  змогли  захистити  вiд  окропу,
кинулися тiкати в поле. їм навздогiн свиснули з валу стрiли i враз поклали
кiлькох. Iншi припустили ще дужче.
   - Га-га-га! - зареготали на валу. - Припекло?
   Добриня суворо обiрвав смiхунiв.
   - Не радiйте передчасно! Вони не забаряться повернутися!
   Татари справдi не забарилися.  До  покинутих  порокiв  пiдступили  новi
загони. Свої щити вони понакривали сирими  кiнськими  шкурами  -  i  тепер
нiякий окрiп їм був не страшний.
   I знову загупали важкi тарани, знову на Княжу Гору полетiло камiння,  а
горщики з палаючими гнотами падали на сухi очеретянi дахи, там з  гуркотом
лопалися i пiдпалювали їх.
   Тим часом зi всiх бокiв, де тiльки  можна  було  пiдiйти  до  городища,
навiть вiд Днiпра та Росi, поволi наближалися мовчазнi  ворожi  загони  на
чолi з десятниками. Кожен десяток нiс довгу штурмову драбину.
   На валах запанувала тиша.
   - От i починається справжнє дiло! - сказав Добриня.  -  Здається,  вони
задумали прикiнчити нас одним ударом!
   Всеслав повернув у поле своє єдине око.
   - Схоже на це! Смiливо йдуть! Але ж ми  теж,  хлопцi,  не  ликом  шитi!
Будемо триматися! Головне - не дати їм здертися  на  валi  Iдiть  на  свої
мiсця i - з Богом!..


   5

   Добриня залишився бiля ворiт. Вибравши з купи  дерев'яних  вил-дворiжок
найдебелiшi, поставив їх бiля себе i виглянув iз-за потемнiлого  вiд  часу
заборола  в  поле.  Татари  сунули  до  городища.  Вже  добре  видно  їхнi
жовто-бронзовi худi обличчя, жилавi руки, що  обвисли  пiд  вагою  драбин,
блискучi шкiрянi шапки-шоломи на круглих головах. Позаду  кожного  десятка
йшов десятник з мiцною довгою жердиною, призначеною для того, щоб  пiдняти
драбину на вал. Вiн криком понукав своїх воїнiв iти швидше:
   - Гурракх! Гурракх!
   Добриня прикинув вiдстань i взяв лука.  Вибрав  стрiлу,  подивився,  чи
рiвна, i прицiлився.  Тятива  бренькнула  голосно,  мов  струна,  i  тонка
бiлопера  стрiла,  лунко  просвистiвши  в  холодному  осiнньому   повiтрi,
вп'ялася в горло десятниковi. Той змахнув руками, випустив жердину i  впав
навзнак без єдиного скрику.
   Влучний пострiл Добринi став сигналом: з  Княжої  Гори  посипався  град
стрiл. Татари закрилися щитами i прискорили ходу, але все ж то тут, то там
хтось iз них падав пiд ноги своїм спiвплемiнникам.
   Тодi iз глибини монгольського вiйська, що кiлькома лавами йшло услiд за
своїми штурмовими загонами, почувся чийсь рiзкий владний окрик:
   - Лучники - вперед!
   Сотнi воїнiв другої лави враз побiгли вперед, пiдняли луки  -  i  хмара
стрiл затьмила небо. Тепер уже на валу  хтось  упав,  хтось  закричав  вiд
болю.
   - Обережно! Не висовуйте носа без потреби! - гукнув воєвода в один бiк,
а потiм у другий - до синiв, до своїх родичiв та спiвплемiнникiв.
   I тут же сам скрикнув голосно:
   - Ой лихо!
   Добриня кинувся до нього. На батькiв скрик прибiгли сини.
   Воєвода схопився рукою за своє єдине око, i у нього  з-пiд  пальцiв  по
щоцi зазмiїлася кривава стрiчка.
   - Батьку! Ти поранений?
   Воєвода вiдняв руку вiд лиця - i  всi,  хто  був  поблизу,  вжахнулися:
замiсть ока у старого зяяла рана. Стрiла пiшла поковзом -  вусиком  вiстря
чи оперенням зачепила по ньому i вирвала з орбiти.
   - Я нiчого не бачу! - гукнув вiн. - Боже! Я нiчого не бачу! Я ослiп! Як
же я воюватиму?!
   Йому нiхто не вiдповiв. Усi з жахом дивилися на червону вирву,  з  якої
поволi стiкала кров, змiшана з сукровицею.
   Сини шматиною м'якого вiдбiленого полотна перев'язали старого.
   - Батьку, ходiмо додому! Там тобi буде спокiйнiше! Ляжеш...
   Та воєвода заперечно похитав головою.
   - Нiкуди я звiдси не пiду! Хочу тут померти як воїн!
   - Але ж ти нiчого не бачиш! Як керуватимеш боєм незрячий?
   -  А  я  тепер  i  не  керуватиму...  Куди  вже  менi?   Вважайте,   що
вiдвоювався...
   - Хто ж буде воєводою?
   - Всi ви - по черзi. Спочатку  Iванцьо.  Загине  або  зазнає  поранення
Iванцьо - воєводою стане Петрусь, потiм. Дмитрик i Грицько. А всiх вас  не
стане, тодi хтось знайдеться... Та про це  не  думайте!  Головне  зараз  -
ворога вiдбити!
   Iванцьо торкнув батька за плече.
   - Якщо ти мене призначив воєводою, то й сам повинен  слухатись.  А  моя
воля така: йди  вниз,  до  хати!  Ти  незрячий,  тяжко  поранений!  Тiльки
заважатимеш нам тут!
   Воєвода розсердився, тупнув ногою.
   - I знову за рибу грошi! I що я робитиму в хатi? Лежатиму,  як  немiчна
баба?
   - А тут тебе влучить перша ж стрiла! Загинеш!
   - Так, може ж, я того й хочу, Iванцю! Як ви всi не розумiєте  цього?  I
досить теревенити! Не гайтеся - йдiть на свої  мiсця,  бо  зараз  тут  нам
стане жаркої
   Останнi  слова  воєводи  змусили  всiх  протверезiти  i  глянути  через
забороло вниз. Татари вже впритул наблизилися  до  валу  i  зводили  вгору
штурмовi драбини. Стрiлянина посилилася - з татарського боку.
   Iванцьо вилаявся:
   - Прокляття! Нам справдi зараз стане жарко! До бою, браття! До бою!  Не
пустимо ворога на вал!
   Всi кинулися до своїх мiсць.
   Добриня схопив дворiжки, пiдчепив ними  верхнiй  щабель  драбини  i  зi
всiєї сили уперся, щоб пiдважити її.
   - Браття, допоможiть менi!
   Йому на допомогу кинулося кiлька молодикiв, штовхнули драбину  так,  що
вона спочатку сковзнула по валу вбiк, до ворiт, а потiм з  грюкотом  упала
на пороки, що враз перестали гупати.
   Це була невеличка перемога, але молодi воїни щиро  зрадiли,  дивлячись,
як вовтузяться нападники, намагаючись пiдняти драбину знову.
   Та радiсть була недовгою: в багатьох мiсцях татарам пощастило  здертися
на вал i зав'язати рукопашний бiй. Добриня  перший  оцiнив  небезпеку,  що
нависла над городищем. Вiн видобув меча i, пориваючи за  собою  всiх,  хто
був поряд, кинувся на допомогу Iванцю, що ледве стримував зi своїми людьми
шалений натиск татар.
   - Браття, за мною!
   Тут було по-справжньому жарко. Нападаючi лiзли вгору, мов сарана, i вже
тiснили русичiв до внутрiшнього заборола. Блискали кривi татарськi шаблi i
прямi двосiчнi мечi захисникiв Княжої Гори. Зовсiм перестали спiвати пiсню
смертi тонкi стрiли степовикiв. Але кров  лилася,  як  водиця,  i  падали,
падали вбитi та пораненi з обох бокiв, загромаджуючи вузький прохiд, де  й
без того було тiсно.
   Кiлька десяткiв воїнiв, приведених Добринею, стримали  натиск  татар  i
вiдкинули їх назад, до зовнiшнього заборола.  Добриня  рубався  люто.  Вiн
знав, що важко вразити татарина в груди чи живiт, захищенi цупким кожухом,
на який було нашито металевi або шкiрянi  пластинки,  а  також  в  голову,
прикриту шкiряним шоломом-шапкою, тому разив ворогiв прямо в  лице  або  в
шию вiстрям меча, не вбиваючи їх, а наносячи болючi кривавi рани.
   - Натиснiмо, хлопцi! Дужче! Ось так! - вигукував  вiн,  завдаючи  удару
черговому нападниковi, що пiдвернувся пiд руку.
   Не чуючи голосу воєводи  Iванця,  вiн  пiдбадьорював  не  тiльки  своїх
воїнiв, а й Iванцьових, а тi, оговтавшись вiд першого  оглушливого  удару,
тепер самi перейшли в наступ i вирубували супротивника до ноги.
   - Пiдважмо драбину, друзi! Скинемо  її  з  валу!  Добриня  вхопився  за
драбину. Йому на помiч кинулись iншi - i їхнi спiльнi  зусилля  увiнчалися
успiхом, драбина ковзнула по стiнi i пiд вагою багатьох монголiв, що лiзли
вгору, посунулася набiк, трощачи своєю вагою кiстки нападникiв.
   З тими, що залишилися оточенi, було покiнчено вiдразу - їх перестрiляли
з лукiв. Вiдбили нападникiв i на iнших дiлянках валу.
   - Де ж воєвода? Де Iванцьо? - спитав Добриня. - Iванцьо!
   Iванцьо  не  вiдгукувався.  Його  знайшли  серед  купи  мертвих  тiл  з
розкраяною головою. Мовчки зняли шапки.
   - Розшукайте Петра! Або Дмитра!
   Обох  середульших  братiв  теж  ледве  знайшли.  Петрусь  лежав  поверх
пiдстаркуватого монгола, вчепiрившись вороговi руками в  горлянку,  i  тут
його настигла раптова смерть: йому було завдано удару ножем у спину, якраз
пiд лiву лопатку - в саме серце. А Дмитрик  конав  у  невимовних  муках  -
стрiла пронизала йому живiт наскрiзь. Незабаром вiн помер.
   Побачивши братiв, яких воїни поклали  на  дощаному  козирковi  низького
внутрiшнього заборола  i  вони  лежали,  мов  живi,  але  непорушнi,  юний
воєводич Грицько схопився за голову i закричав на все городище:
   - О мої братики! О  мої  найдорожчi!  Горе  менi!  Його  почув  воєвода
Всеслав. Тримаючись за стiну i спотикаючись об трупи, прийшов - простягнув
руки, намацав тiло одного сина, другого, третього. Потiм охопив усiх разом
руками, упав на них головою i беззвучно заридав.
   - Сини мої! Сини! Соколи яснi! Чому ж не мене  смерть  забрала  першим?
Чому вас? О небо!
   Коли сонце сiло за далекi горби, татаро-монголи вiдступили i розвели  в
полi багаття. Сьорбали[66] з казанiв  сорбу,  що  пахла  димом,  обгризали
маслаки i вкладалися тут же, побiля багать, закутавшись у кошму, спати.
   Затихла i Княжа  Гора.  Але  не  до  сну  тут  було.  Догорали  хатини,
пiдпаленi китатськими паперовими ракетами, начине  ними  порохом;  плакали
дiти, голосили над убитими жiнки, чоловiки при  кривавому  свiтлi  пожарищ
копали ями i складали в них загиблих.
   Страх i розпач зависли над приреченим городищем. Нiхто вже не вiрив, що
ворога пощастить  вiдбити.  Втекти  теж  нiяк:  довкола  палають  багаття,
стовбичать темнi постатi дозорцiв - куди втечеш, як пройдеш?
   Добриня з Грицьком привели слiпого воєводу до хати, що  чудом  уцiлiла.
Посадили на лаву, i  над  ним  зразу  ж  заголосила  стара  воєводиха.  Їй
завторували дочки, невiстки та онуки.
   - Цитьте! - гримнув воєвода. - Не час нюнi розпускати!  Послухайте,  що
скажу!
   Всi затихли. В челюстях печi заблимало жовтаве свiтло лучини.
   - Кажи, батьку, ми слухаємо, - сказав Грицько.  Старий  на  його  голос
пiдняв свої невидющi очi.
   - Я так думаю: ми не втримаємося! Будемо дивитися правдi в очi - ми  не
втримаємося! Ще один день такого скаженого натиску - i Княжа  Гора  впаде.
Нашi сили тануть. Загинули нашi  сини,  загинула  майже  половина  воїнiв.
Втратили ми лiпших мужiв наших! Завтра татари знову пiдуть на приступ -  i
хто зна, чим  вiн  закiнчиться.  Тому  треба  нам  усiм  приготуватися  до
найгiршого - до смертi або полону. Плакати не  треба  -  така  доля  наша.
Одягнiться у все найтеплiше, що є у  нас.  Кому  судилося  загинути,  тому
однаково буде, а хто в полон потрапить, тому одяг зимовий згодиться, бо на
носi - зима...
   - Ой Боже наш, Боженьку! - знову заголосили жiнки.
   - Цитьте, кажу! Не наганяйте журби на серце собi й  iншим,  -  пiдвищив
голос воєвода. - Ваш плач нiкому не допоможе! Слухайте далi,  що  скажу...
Битися будемо до останнього! Скiльки сил наших стачить! Чуєш, Грицьку?  Ти
воєвода! Тобi це кажу, щоб знав!  Нi  на  якi  угоди  з  ворогом  не  йти!
Безчестям життя собi не виторгувати! Битися до  загину,  щоб  прихопити  з
собою на той свiт якомога бiльше ворогiв!  Чуєш,  Грицьку?  То  буде  наша
помiч Києву!
   - Чую, батьку, - вiдповiв син. - Так ми i чинимо!
   - А як ти загинеш, воєводою стане Добриня. Така моя воля!  Сьогоднiшнiй
день показав, що цей молодик - воїн смiливий, досвiдчений...
   - Добре, батьку, - схилив голову Грицько.
   - Тепер - останнє... У нас водилися  коштовностi  -  золотi  та  срiбнi
гривнi, жiночi прикраси, посуд. Нiщо не повинно  потрапити  до  рук  наших
убивць! Збери все, Грицьку, i  закопай  у  такому  мiсцi,  щоб  вороги  не
знайшли, а ви всi щоб знали. Може, кому-небудь пощастить  урятуватися,  то
пригодиться... Зрозумiв?
   - Зрозумiв, батьку. Зроблю, як кажеш. Грицько  вiдiбрав  у  жiнок  їхнi
прикраси - сережки, перснi, фiбули, дiстав iз судника кiлька  золотих  чар
та срiбних тарiлок, а зi скринi - торбинку з  гривнями,  склав  усе  це  в
велику череп'яну макiтру i накрив її плоскою череп'яною покришкою.
   - Де ж закопати? Пiд валом? Чи пiд грушею?
   - Тут, у хатинi, i закопуй, - вiдповiв старий воєвода. -  Бiля  печi...
Вал обсунеться, груша згорить, а пiч свою ви вiдшукаєте i  через  двадцять
лiт... Закопуй бiля печi, i щоб усi бачили - дорослi й малi!
   - А... А Добриня? - Грицько знiяковiв.
   - Я вийду, - пiдхопився Добриня.
   - Не треба виходити, сину,  -  простягнув  до  нього  руку  Всеслав.  -
Ховаємо вiд ворогiв, а не вiд своїх людей... Копай, Грицьку!
   Грицько взяв копаницю - з розмаху ввiгнав  у  тверду,  мазану  червоною
глиною долiвку бiля припiчка. Викопав яму глибиною в колiно, поставив туди
макiтру, засипав, притоптав.
   Поки вiн працював, нiхто не промовив нi  словечка,  тiльки  по  жiночих
лицях текли сльози, а в дитячих очах  стояв  жах,  змiшаний  з  цiкавiстю.
Закiнчивши, Грицько витер шапкою спiтнiле чоло i глухо промовив:
   - Запам'ятайте це мiсце... Кому пощастить вижити - хай  той  i  володiє
цим скарбом! Дай Бог, щоб кому-небудь пощастило!..
   Останнi його слова потонули в голосному жiночому  риданнi  та  дитячому
лементi.


   7

   Ранок був сонячний, але прохолодний. З-за Днiпра потягнуло сiверком, що
сповiщав про наближення осенi. По лiсах  та  по  ярах  палахкотiли  кетяги
червоної калини.
   Добриня  стояв  на  валу  i  дивувався:  тихо,  вже   сонце   пiдбилося
височенько, а татари мовчать. Вiдiйшли в поле, грюкають там сокирами, щось
лаштують, а що - звiдси не розбереш. Це непокоїло Добриню,  бо  вiн  добре
знав пiдступнiсть i хитрiсть супротивника. Що ж вiн  готує?  Вiдповiдi  не
було.
   Лише опiвднi орда заворушилася. В полi пролунало глухо i грiзно:
   - Кху! Кху!
   I тодi зi всiх бокiв  до  Княжої  Гори  зрушили  з  мiсця  щiльнi  ряди
баатурiв i, прискорюючи ходу, помчали до городища  з  драбинами  в  руках.
Стрiли русичiв не зупинили їх. Падав один баатур - на  його  мiсце  ставав
другий, пiдхоплював драбину i разом з усiма кричав:
   - Кху! Кху! Гурракх!
   Драбини  упали  на  вали.  I  не  просто  упали,  а  залiзними  гаками,
прив'язаними до верхнiх щаблiв, мiцно зачепилися  за  дерев'янi  заборола.
Теперь їх не вiдiпхнеш назад, не посунеш набiк.
   "Так ось яку хитрiсть застосували татари, - подумав Добриня, вiдкидаючи
непотрiбнi вила-дворiжки i беручись за меча. - Попруть на вал, мов сарана,
- не вiдiб'єшся!"
   Бiй, страшний рукопашний бiй  розпочався  одночасно  на  всьому  обводi
городища. Навiть там, де вал тягнувся понад самим  урвищем,  татари  цiною
нелюдських зусиль зумiли пiдняти вгору драбини i вже  лiзли  на  забороло.
Трiск,  брязкiт,  крити,  стогiн,  прокляття  -  все  змiшалося   в   один
громоподiбний  рев.  Коротко  i  пронизливо  цвьохали  стрiли,   свистiли,
розтинаючи холодне осiннє повiтря i людськi черепи, прямi  мечi  та  кривi
монгольськi шаблi, з глухим хряскотом репалися пiд булавами та татарськими
шокпарами голови. I кров бризкала  на  всi  боки,  щедро  обагрюючи  старе
дерево заборол, i трупи захаращували вузькi проходи, i вогненнi стрiли  та
начиненi горючим китатським зiллям паперовi ракети летiли на вцiлiлi пiсля
вчорашнього  приступу  дахи  будiвель  i  пiдпалювали  їх.  I  ядучий  дим
здiймався над городищем i виїдав очi.
   Добриня не знав, чи живий молодий воєводич Грицько, чи  вже  полiг,  як
полягли сотнi захисникiв городища. Не чути було його голосу, та  й  самого
не видно було. Тому, збивши бiля себе купку  воїнiв,  Добриня  вiдчайдушне
захищав надбрамну вежу.
   - Тримаймося, хлопцi! Тримаймося! - заохочував вiн своїх товаришiв,  що
билися поруч. - Перемогти не переможемо, зате дорого життя продамо!  А  що
може бути почеснiшим  для  воїна,  як  усвiдомлювати,  що  загинув  ти  не
задарма, що прихопив з собою на той свiт одного, двох,  а  то  й  десятьох
ворогiв! Та й б'ємося ми за рiдну землю, за своїх людей, за правеє дiло!
   Його довгий двосiчний меч разив  ворогiв  безпощадно;  вiдбивав  ворожi
шаблi, протикав горлянки, розтинав голови навпiл чи залишав криваву  мiтку
на обличчi.
   Однак сила силу ломить. Вже в багатьох мiсцях татари захопили забороло.
Пiд могутнiми ударами порокiв упали ворота, i густий натовп озвiрiлих  вiд
кровi ординцiв - у заячих, рисячих, вовчих малахаях, баранячих  кожухах  -
увiрвався в городище i накинувся на беззахисних жiнок, дiтей та  старикiв.
Виск, плач, зойк струснули землю. На валах ще тривала сiча, а  в  городищi
почалася кривава розправа переможцiв над беззахисними людьми.
   З надбрамної вежi  Добринi  добре  видно,  що  робиться  внизу,  i  вiн
зрозумiв, що це кiнець. I тут його охопив божевiльний шал. Вiн рикнув, мов
буйвол, i одним ударом, в який  уклав  усю  свою  силу,  розчахнув  навпiл
баатура, що пiдвернувся якраз пiд руку.
   - Ге-ех!
   Вiдразу ж вирвав з падаючого тiла меча i вразив  другого  -  сторчма  в
живiт. Але той упав не назад, а навалився вперед, скувавши його дiї.  I  в
ту мить Добриня вiдчув, як щось важке торохнуло його  по  головi.  В  очах
заблимали зiрки, в ушах загуло - i вiн провалився в глибоку темну яму...
   I мариться йому, нiби лежить вiн горiлиць на возi, на снопах  запашного
свiжоскошеного жита, вiз їде, погойдується, поскрипують ярма, важко сопуть
воли, небо синiє над головою, але дихати важко, бо його  притягнуто  через
груди рублем, i той рубель поволi  сповзає  з  грудей  до  горла  i  от-от
задушить його. Вiн намагається закричати, покликати  на  допомогу  батька,
який сидить попереду з батогом у руках i не бачить, як  мучиться  син,  та
скрикнути не може, бо йому не вистачає повiтря - забило вiддих.  Тодi  вiн
збирається з силами, пiднiмає руки i штовхає рубель вiд себе, щоб хоч  раз
дихнути i криком чи хоча б стогоном покликати батька...
   Нарештi його свiдомiсть прояснюється, i вiн розплющує очi. Нi воза,  нi
батька, нi жита, нi волiв. А лежить вiн горiлиць на  валу,  бiля  дубового
заборола, i на нього навалився проткнутий мечем баатур i  своєю  вагою  та
рукояткою меча, що стримить у ньому, здавлює йому груди i горло.
   - А-а... - намагається подати голос Добриня. - А-а-а!.. Хтось нахилився
над ним, стягнув  набiк  мертвого  баатура,  а  його  схопив  за  чуприну,
струснув i посадив пiд заборолом. Добриня  жадiбно  ковтнув  кiлька  разiв
холодного повiтря i розплющив очi.
   Перед ним стояли два  монголи.  Молодший  тримав  у  руцi  закривавлену
шаблю, запитально дивився на старшого.
   - Прикiнчити?
   - Якщо поранений, то користi з нього нiякої... Кiнчай!
   Добриня пiдняв голову.
   - Чекайте. Я, здається, не поранений.
   Враженi монголи переглянулися.
   - Ти дивись - вiн балакає по-нашому! А старший ногою  копнув  пiд  бiк,
зняв з плеча волосяний аркан-жель.
   - Ну, якщо не поранений, то вставай, орусутська собако!
   Вiн миттю накинув петлю аркана Добринi  на  шию  -  потягнув  до  себе.
Добриня пiдвiвся.
   - Iди! - штовхнув ззаду молодший.
   Його звели з валу вниз, кинули в гурт таких же, як i вiн,  бранцiв.  Їх
було не багато - сотня, не бiльше. Зате всюди - i на валу, i в городищi  -
лежали купи загиблих воїнiв, дiтей, старикiв.  На  стiнах  i  на  землi  -
кривавi плями кровi.  Догорали,  потрiскуючи  i  чадячи  смердючим  гаром,
будiвлi.  Ревла  худоба,  яку  арати-пастухи  гарапниками  виганяли  через
розламанi ворота в поле. Нiде не видно було жiнок та дiвчат - їх,  мабуть,
переможцi вже вивели з городища.
   Одна тiльки постать  недоладно  стовбичила  посеред  руїн,  пожарищ  та
трупiв - то був воєвода Всеслав.
   Добриня здивувався, побачивши його. Як же вiн залишився живий? Усi сини
загинули, мабуть, i Грицька вже немає на  свiтi,  онуки  лежать  порубанi,
стара воєво-диха десь поряд з ними, невiстки - в полонi... А вiн -  живий!
Невидющий! Нiкому не потрiбний. Навiть ворогам...  Стоїть  посеред  згарищ
свого городища, серед рiдних i близьких йому, але мертвих людей, простягає
наперед руки, щоб  ухопитися  за  що-небудь,  i  не  знаходить  пiдпори...
Нещасний!
   Враз татари загелготали, захвилювалися. До городища  в'їхав  на  баских
конях гурт нойонiв. Попереду на бiлiй кобилицi  сидiв  невисокий,  прямий,
щоб здаватися вищим, чоловiк. Його  темно-жовте  непроникне  обличчя  було
знайоме Добринi, а дорогий чекмен i багата збруя свiдчили, що належить вiн
до вищої знатi.
   Добриня прикипiв до нього поглядом. Менгу-хан! Двоюрiдний брат i темник
Батия! Недобра слава йшла про нього по Степу - жорстоким, невблаганним був
вiн. Де скрутно, туди посилав його Батий - i  лилися  там  рiки  кровi,  i
вiдрiзанi голови переможених встилали землю.
   Перед полоненими Менгу-хан зупинився.
   - Чому їх так мало? Хтось iз нойонiв пояснив:
   - Уперто оборонялися. Довелося майже всiх висiкти!
   - Так їм i треба!.. А то що за опудало стоїть? - вiн показав на воєводу
Всеслава. - Чому не тут? Не в гуртi, серед полонених?
   - То старий воєвода орусутiв. Вiн слiпий. Убити?
   - Слiпий? Якщо слiпий, то не треба. Всiх нездатних до працi винищити, а
його залишити! Хай бродить серед трупiв та пожарищ! Дарую  йому  життя!  -
Крива усмiшка промайнула по його темному обличчi. - Полоненикам - кожному!
- надiти на шию кангу i вивести звiдси, а  городище  розорити  дотла,  щоб
нiколи вже не вiдродилося тут життя[67]! Хто чинить опiр великим монголам,
того знищувати!
   Вiн ще якийсь час постояв  мовчки,  споглядаючи  на  страшне  дiло  рук
своїх, i, судячи по тому, як хижо-радiсно роздувалися  його  нiздрi,  воно
його тiшило. Потiм торкнув поводи i рушив назад. Нойони повернули за ним.
   Полонених теж почали по  десятку  виводити  за  ворота  i  тут  кожному
накидали на шию канту, туго скручували сирицею. Добриня виходив  з  Княжої
Гори останнiм. Бiля ворiт оглянувся: слiпий воєвода, почувши гул  голосiв,
рушив було услiд, але перечепився,  упав.  Пiдвiвшись,  застиг  на  мiсцi,
потiм знову рушив - i знову впав...
   "Нещасний!" - зiтхнув Добриня i змахнув з ока сльозу.


   8

   Того ж дня Менгу-хан зi своїм туменом та валкою  полоненикiв  рушив  до
Канева, де була ставка Бату. Сонце ще не опустилося за  небосхил,  як  вiн
з'їхав на гору  i  побачив  перед  золотою  юртою  дев'ятихвостий  туг[68]
джихан-гiра.
   Кiннi i пiшi тургауди -  охоронцi  ханської  ставки  -  впiзнали  його,
схилилися перед несамовитим тайджi[69]  в  низькому  поклонi,  провели  до
юрти, вiдкинули полог.
   Менгу високо пiдняв ногу, переступив через порiг, щоб не зачепити  його
i цим не накликати на господаря нещастя, i вступив  до  розкiшної  юрти  з
золотистого шовку. Побачивши Саїн-хана, що сидiв на пiдвищеннi,  опустився
на одно колiно.
   - Встань, брате! - промовив тихо Бату. - Пiдiйди до мене.  Я  вiдчуваю,
що ти принiс менi щасливу i приємну вiстку! Сiдай ось тут!
   Менгу сiв на оксамитовий половецький мiндер[70], що лежав  бiля  правої
ноги Бату, пiдняв очi, бо Бату був вищий за нього на цiлу голову.
   - Саїн-хане, брате! Княжа Гора пiсля рiшучого бою упала i бiльше нiколи
не пiднiметься! Радуйся!
   - Дякую, брате! Це перша перемога в нашому походi на вечiрнi країни - i
вона вiщує нам новi славнi перемоги. Але це  тiльки  початок.  Твiй  тумен
доблесних пiде далi!
   - Куди, брате? Пiд Киюв? - Хижi очi Менгу заблищали. - Я  давно  очiкую
щасливої хвилини, коли знову побачу золотi хрести  його  церков!  О,  горе
йому!
   Бату заперечно похитав головою.
   - Нi, пiд столицю орусутiв iти рано. Поки не вiзьмемо всiх городищ, - а
їх тут багато, - доти на Киюв не пiдемо. Ми не можемо залишати  у  себе  в
тилу жодного орусугського баатура! Щоб не сталося  так,  як  пiсля  взяття
Рязанi, коли не знати звiдки взявся баатур Євпатiй Коловрат i  завдав  нам
дошкульного удару. Зараз мої тумени обложили Канiв, Чучин,  Iван-город  та
Витачiв на Днiпрi,  Дiвич-гору,  Корсунь,  Богуславль,  Торцьк,  Юр'їв  та
Володарiв на Росi. Це велика сила! Якщо ми її не знищимо i пiдемо на Киюв,
то вона вдарить нам у спину... Ми не можемо допустити такого!
   - Я згоден з тобою, Саїн-хане.
   - Але це ще не все. Киюв оточив себе не тiльки з пiвдня, а й  з  заходу
багатьма городищами. Торiк ти  розвiдав  їх,  але  взяти  не  змiг.  Треба
зробити це зараз.
   - Ти хочеш послати туди мене?
   - Так. Твiй тумен доблесних i непереможних узяв Княжу Гору.  Поки  iншi
воюватимуть на Днiпрi та Росi, ти пройдеш на Стугну та  Iрпiнь  i  вiзьмеш
Василiв, Плiсенськ, Чорногород, Звенигород, Ясногород, Мутажир та  обложиш
Бiлгород...
   - Чи не забагато для одного тумена?
   - Ти тiльки обложи i не випускай нiкого, а  тобi  на  пiдмогу  прийдуть
iншi темники. А там, де зможеш узяти, - бери! Патрай орусутськi села - нам
потрiбно якомога бiльше захопити рабiв, коней, скоту, хлiба!  Не  дозволяй
нiкому тiкати до Киюва, бо кожен втiкач посилить залогу того мiста. А  нам
його брати!
   Батий говорив тихо, повiльно, нiби розмовляв сам з собою, а Менгу знизу
вгору дивився на двоюрiдного брата  i  думав  про  дивовижну  примхливiсть
людських доль.
   Бату був другим сином Джучi - отже, одним з багатьох онукiв Чiнгiсхана.
Спадкоємцем усiх завойованих монголами захiдних земель, що належали Джучi,
мав бути старший син - Орду, аде добрий i не владолюбний  Орду  вiдмовився
вiд влади на користь Бату... Щасливчик Бату! Його взяло  пiд  свiй  захист
Вiчне Небо! I вiн став великим ханом! Якщо йому  пощастить  пiдкорити  всю
Русь i всi захiднi країни аж  до  моря  франкiв,  то  вiн,  чого  доброго,
зрiвняється славою зi своїм дiдом - Чiнгiсханом...  Гм,  а  чого  досягнув
вiн, Мунке? Невже йому до кiнця бути простим темником Бату? Невже онгони -
добрi духи  -  не  прихиляться  до  нього?  Невже  Вiчне  Небо  нiколи  не
ощасливить його милiстю своєю?
   Вiн здригнувся, бо помiтив, як, замовкнувши, Бату пильно зазирав йому в
очi. Бату розумний i проникливий! Не вiдбереш цього у  нього!  Кажуть,  що
вiн i справедливий. Може, й так. Недарма ж прозвали його Саїн-ханом, тобто
справедливим ханом. Та чи буде вiн справедливим, якщо розгадає його думки?
   - Так, так, будуть зайвi втрати, - повторив вiн поспiшно останнi  слова
Бату. - А ми не можемо допустити зайвих втрат, бо ще довгий  нам  шлях  до
останнього моря, до моря франкiв! Я подбаю, щоб їх не було!
   - Ти мене правильно зрозумiв, брате, - вiдвiв очi Бату.
   - Бай-аралла[71], Саїн-хане, - схилив у поклонi голову Менгу.  -  Дякую
за добрi слова. Завтра вранцi  копита  моїх  коней  торуватимуть  путь  на
Iрпiнь! Побажай менi удачi!
   - Бажаю тобi удачi! Бай-артай[72]!


   9

   Василiв, Плiсенськ, Чорногород i  Звенигород  були  оточенi  одночасно.
З-пiд  Звенигорода  Менгу  розiслав  летючi  загони  у  навколишнi   села.
Калиновий Кут дiстався джигуновi Жадiгеру.
   - Кажуть,  там  поряд  є  укрiплений  монастир.  Знай:  якщо  служителi
орусутського Синього Неба пiддадуться нам, то нiкого з них не чiпай.  Така
воля Саїн-хана! - пояснив йому Менгу-хан. -  Тодi  вiн  дасть  монастиревi
тархан[73]... Але якщо вчинять опiр, вiзьми приступом i спали! Щоб i слiду
не залишилося! А ченцям на шию кангу - i в рабство! Це теж воля Саїн-хана!
   -  Слухаюсь  i  покоряюсь!  -  схилив  голову  Жадiгер,  але   тут   же
випростався. - 3 дозволу найяснiшого каана я вiзьму десяткiв два  або  три
полоненикiв - може, доведеться вести облогу.
   - Бери.
   Стомленi, голоднi полоненики лежали на високому березi Iрпеня i похмуро
дивилися, як до них на конi мчить якийсь мунгальський нойон, їм зараз  усе
було байдуже: три днi пiшого ходу - бiльше як по пiвсотнi верст  за  день,
та ще впроголодь -  знесилили  людей.  Мунгальськi  гарапники  збасамужили
спини. А попереду - голод, холод, кров, смерть, страждання. Тож  нiхто  не
надав значення якомусь нойоновi, що  шпарко  мчав  до  них.  Один  Добриня
пiдняв голову, нечесану, скуйовджену, бо був без шапки, яку загубив ще  на
валах Княжої Гори. Йому не лежалося: ген-ген за рiчкою, вниз по  течiї,  в
сiрiй осiннiй iмлi мрiло рiдне село - Калиновий Кут. Що там?  Як  там?  Чи
знають, яка доля їх чекає? Чи, може, вже його рiднi  полягли  пiд  шаблями
мунгальськими? Чи почули вони, як забив у  Звенигорода  дзвiн  на  сполох?
Зрозумiли, про яке лихо сповiщає? Тiкають у лiси, в густi хащi, в  печери?
Чи занiмiли в жаховi i ждуть бiди покiрно, як вiл обуха?
   Вiн перший  помiтив  нойона  та  його  нукерiв.  Щось  знайоме  в  його
зовнiшностi  змусило  його  пiдвестися.  Жадiгер?  Невже  вiн?  Так,  вiн,
Жадiгерi Що ж несе йому ця зустрiч?
   Жадiгер зупинив  коня  прямо  перед  ним.  Витрiщив  очi.  Його  тверде
обличчя, бронзове i безвусе, виражало непiдробний подив.
   - Добриня? Ти? Ти був на Княжiй Горi?
   - Був.
   - Авжеж! Товрул казав, та нiколи менi було шукати тебе. Тепер  я  знаю:
пiсля загибелi брата Жокте  ти  залишився  в  Киювi.  Але,  як  бачиш,  ти
помилився. Кожен, хто виступає проти нас, помиляється i гине або потрапляє
в полон, i на нього накидають кангу, як оце на тебе.
   - Так, я знову став полонеником... Ти уб'єш мене?
   - Навiщо? Ти одного разу принiс менi щастя. Не виключено, що  i  вдруге
принесеш. Я вiрю в долю. Ти  знову  станеш  моїм  полонеником  i  разом  з
iншими, яких я вiдберу зараз, пiдеш зi мною!
   Вiн вибрав три десятки найсильнiших, i їх  зразу  ж  Жадiгеровi  нукери
погнали по лiсовiй дорозi на схiд. Нiхто не знав, куди їх  ведуть.  Нiхто,
крiм Добринi.
   У нього похололо пiд серцем - лiсова дорога вела прямо  в  Лисiвку,  до
Лисiвського монастиря i до Калинового Кута. А туди ж усього три чи  чотири
версти!
   Скiльки разiв ходив вiн по цiй дорозi!  Довкола  стояв  глухий  осiннiй
лiс. Вiковi жовтогарячi сосни високо здiймалися вгору зеленими головами  i
прикривали вiд вiтрiв i бур густий пiдлiсок - всю оту вiльшину,  горобину,
лiщину,  калину,  що  зараз,  в  осiнню  пору,  горiла  десятками  барв  i
сповнювала повiтря п'янкими запахами опадаючого листя та дозрiлих плодiв.
   Нукери пiдганяли полоненикiв гарапниками. Люди спотикалися, але  тюпали
прискорено, пiдбiгцем. Незграбнi канти на  їхнiх  шиях  похитувалися,  моя
ярма, поскрипували i чiплялися за кущi лiщини, на яких ще подекуди  висiли
потемнiлi кiм'яхи горiхiв. Невiльники рвали їх  i  ховали  в  кишенi,  щоб
потiм, на привалi, хоч трохи втамувати голод.
   Лише Добриня не рвав. Його серце тужно стискалося.  Ось  -  Погар,  ось
дорога на Скиток, ось мiсток через тихий ручай.  Нарештi  -  Кладова...  А
зараз i Лисiвка...
   З  кожним  кроком  наближалося  страшне  лихо  до  рiдних   мiсць,   до
найдорожчих людей. А вiн нiчим не може їм допомогти!
   Лисiвський монастир  виринув  раптово,  як  тiльки  мунгальський  загiн
виїхав на широку галявину. Вiн стояв  на  крутому  пагорбi,  що  обривисто
спадав до Iрпеня. За посiрiлим  вiд  часу  заборолом  здiймалася  золотими
хрестами дерев'яна церква з  високою  дзвiницею,  а  довкруг  неї  темнiли
приземкуватi будинки - келiї ченцiв та всякi служби.
   В ту ж мить забив на  сполох  дзвiн.  Iз-за  заборола  виглянули  чорнi
ковпаки. Такi ж ковпаки з'явилися i  на  дзвiницi.  То  ченцi  у  великому
страховi стежили за тим, як мунгали виринали з лiсових хащiв  i  оточували
монастир.
   Жадiгер, що їхав попереду, щось крикнув - i один загiн звернув  лiворуч
i навскач помчав по узвозу до греблi, що вела в Калиновий Кут, а другий  -
до монастиря.
   Добриня обiмлiв. Калиновий Кут лежав на тому боцi рiчки, як на  долонi,
i було видно все, що там робиться. З першими ударами дзвону люди вискочили
з хат - побачили вершникiв. Крик жаху долинув через  заплаву  до  Лисiвки.
Люди враз заметалися по селу, по дворах, по городах. Однi  поверталися  до
хат, щоб сповiстити своїх про несподiваний напад, iншi вибiгали з  вилами,
косами, надвiр, третi - таких було небагато - кинулися через Рудку в  лiс,
що темнiв попiд горою.
   "Тiкайте! Тiкайте! - безмовно волала Добринина  душа.  -  В  цьому  ваш
єдиний порятунок! Тiкайте!"
   Вiн глянув на Рокитне озеро, знайшов свою хатину. Що там? Вiн же не раз
казав, щоб, зачувши небезпеку, всi тiкали до лiсу!  Хтось  iз  двору  нiби
метнувся до Рудки i зник в заростях верболозу, але  хто  -  не  розiбрати!
Далеко!
   А тим часом нападники одним  духом  перехопилися  через  луг  i  почали
оточувати село. I тут трапилося те, чого нiяк не чекав Добриня.  Назустрiч
нападникам з-за хат, з-за хлiвiв виступили лучники i зустрiли ворога  роєм
стрiл. Кiлька вершникiв упало, їхнi конi теж упали, але страшна  у  своєму
нестримному натисковi лавина вже досягла села, i там зав'язався рукопашний
бiй.
   Добриня застогнав. Що можуть зробити його погано озброєнi земляки,  якi
до того ж нiколи не воювали, супроти  загартованих  у  безперервних  боях,
досвiдчених i добре озброєних воїнiв  Батия?  Вони  не  встигли  зiбратися
докупи i оборонялися розрiзнено, купками або навiть поодинцi. Тому ставали
легкою здобиччю степовикiв.
   За боєм у Калиновому Кутi спостерiгав не тiльки Добриня, а й Жадiгер.
   Побачивши, що сотня зазнала втрат ще на пiдходi  до  села,  вiн  бридко
вилаявся i спорядив гiнця.
   - Передай - спалити все дотла!  Не  залишати  жодної  хати!  Пощади  не
давати нi старим, нi малим. Всiх непотрiбних нам перебити, дужих - забрати
в полон!
   Гонець схилив у поклонi голову i миттю помчав  по  греблi  на  той  бiк
рiчки.
   - Жадiгер!  Жадiгер!  Не  роби  цього!  -  гукнув  у  розпачi  Добриня,
кидаючись до сотника i хапаючи його за стремено.
   - Чому? - витрiщився той.
   - То моє село! Там мої рiднi! Мене убий - їх  не  чiпай!  Жадiгер  хижо
вищiрив крупнi кiнськi зуби, уперiщив Добриню гарапником по плечах.
   - Як смiєш, рабе, заступатися за тих собак? Наша сила - в  жорстокостi,
а ти просиш про милосердя! Чiнгiсхан заповiдав нам не мати жалю навiть  до
своїх спiвплемiнникiв, а ти хочеш, щоб я проявив  спiвчуття  до  тих,  хто
вчинив спротив моїм воїнам, хто пiдняв на них руку! Нiколи не буде  цього!
Не проси! Дякуй, що тебе не  вбив!  -  i  вiн,  сидячи  на  конi,  чоботом
вiдштовхнув вiд себе нахабного богола.
   Добриня впав, але тут же схопився i, рятуючись вiд ударiв,  кинувся  до
гурту полоненикiв. Вони розступилися - i довгий Жадiгерiв гарапник уже  не
дiстав його.
   Тим часом Калиновий Кут запалав з чотирьох  кiнцiв.  Дерев'янi  хатини,
хлiви i клунi, критi очеретом та соломою, спалахнули, як сухе сiно.  Серед
того пожарища зчинився страшний крик, лемент,  виск,  що  перелетiв  через
луг, через рiчку - аж до монастиря i рiзким болем вiддався  в  Добрининому
серцi. Чуєш? Це ж, здається, кричить мати - i голос її  слабне  i  раптово
замовкає, обривається... А ось нiби озивається батько, а потiм Ганночка...
Вищать  дiти...  По  подвiр'ю  гасають  вершники.  Над   їхнiми   головами
зблискують шаблi i  падають  вниз,  укорочуючи  комусь  вiку...  Боже!  Що
робити? Як i чим їм допомогти? Нiчим допомогти, нiяк допомогти...
   Добриня охопив голову руками, заплющив  очi  i,  схилившись  комусь  на
груди, беззвучно заридав.
   - Не хочу жити! Не хочу бачити цього страшного  суду!  Цього  пекла!  Я
уб'ю Жадiгера!
   Вiн стиснув кулаки i рвонувся, щоб бiгти,  але  мiцнi  руки  притримали
його.
   - Куди? Ти збожеволiв? Не встигнеш i кроку зробити, як  тобi  довбешкою
розтрощать черепi Нiкому не допоможеш i сам загинеш даремно!
   Добриня схилився комусь на плече i крiзь  сльози  глянув  на  Калиновий
Кут.
   Бодай був не дивився! Там усе  палахкотiло.  Отой  невеличкий  шматочок
рiдної землi, обмежений з трьох бокiв болотами, рiчками та озерами, де вiн
народився, жив i був колись щасливий, тепер вирував морем  полум'я.  Знизу
бухало жовтогаряче, аж малинове пекло, звiдки линули голоси болю i вiдчаю,
а зверху клубочився темний дим, що летiв  у  небо,  пронизуване  червоними
iскрами. I все покривалося переможними вигуками нападникiв, iржанням коней
та ревiнням нажаханої худоби.
   По греблi вели бранцiв. Їх було небагато. Одягнутi  хто  в  чому  встиг
вискочити з хатин,  простоволосi,  обсмаленi  вогнем,  закривавленi,  вони
вперемiш з худобою брели понуро, страдницькими очима оглядаючись назад, на
рiдне село, що потонуло у вогнi.
   Добриня намагався впiзнати кого-небудь iз своїх, але впiзнати не мiг  -
нi чоловiкiв, нi жiнок, нi дiвчат. Всi  вони  здалеку  здавалися  на  одне
лице.
   Вiн довго ще на щось сподiвався - вдивлявся в кожну постать. Чи  нiкого
не пiзнає iз своїх? Та нiкого  не  впiзнав.  Пройшли  сусiди  -  ближчi  й
дальшi, пройшли односельцi, а своїх не було, i Добриня зрозумiв, що їх уже
й не буде. Надiя розтанула, випарувалася, як весняний снiг, i вiн  опустив
голову, вiдчувши, як щось важке й холодне налягає йому на плечi...
   Так вiн стояв довго. Дивився услiд валцi  невiльникiв,  яку  повели  до
Жорнiвського лiсу, потiм поглянув на Калиновий Кут, що вже  догорав.  I  з
його очей бризнули сльози,  там  тепер  димiлися  чаднi  згарища,  чорнiли
обгорiлi кущi та дерева. Щойно був Калиновий Кут - i не стало його!
   Iз розпачу його пробудив рiзкий голос Жадiгера:
   - Добрине! Де ти? Добрине!
   Добриня пiдвiв голову, поправив тверду кангу, що  муляла  шию,  похмуро
озвався:
   - Я тут!
   - Iди лишень сюди, паршивцю! Скажи своїм патлатим шаманам, щоб  негайно
вiдчиняли ворота! Iнакше i їм те буде, що твоїм землякам! Iди!
   В першу мить Добриня хотiв було вiдмовитися  виконувати  цей  мерзенний
наказ, щоб Жадiгер розкраяв йому шаблею голову, тодi всьому був би швидкий
кiнець - життю, мукам, горю. Але зразу ж  подумав,  що  в  такому  випадку
смерть рiдних залишиться  не  вiдомщеною,  бо,  крiм  нього,  нiкому  буде
вiдомстити. А душа палахкотiла ненавистю, i серце гримiло в грудях, i руки
рвалися до зброї... I вiн стримався.
   - Гаразд, джагуне. Тодi ходiмо разом! - сказав глухо. - Найкраще  буде,
коли ти сам це їм скажеш! Жадiгер засопiв, засовався в сiдлi.
   - А ще чого? Щоб пустили стрiлу в живiт? Iди сам, коли тобi кажуть!
   Добриня поторкав руками кангу.
   - То знiми хоча б оцю колодку! Бо  й  менi  незручно,  i  що  подумають
обложенi! Як-не-як, а я ж, виходить, посол твiй!
   - Не посол ти мiй, а раб! I хай бачать служителi орусутського бога,  що
їх чекає, якщо не пiддадуться менi по власнiй волi! Iди!
   Добриня поколивав до ворiт. Скiльки разiв приходив вiн сюди,  коли  був
пiдлiтком, - з радiстю i цiкавiстю, бо вiдкривав тут для себе новий  свiт,
а тепер прийшов  ницим  рабом,  щоб  розорити  це  мирне  гнiздо,  а  його
мешканцiв теж завдати в рабство.
   Йому перехопило подих, а невидима рука здавила болем горло.  Вiн  довго
не мiг промовити жодного слова.
   - Ти хто? I чого тобi треба? - нарештi почулося згори, з брами.
   Його не впiзнали, i це пiддало йому духу.
   - Братiє... Це я... Добриня... Мене прислав до вас мунгальський  сотник
Жадiгер... Он вiн там стоїть... I я хотiв би поговорити з iгуменом Яковом.
   - Я iгумен Якiв, сину.  -  Iз-за  дубового  заборола  показався  чорний
клобук, насунутий на голову. - 3 чим прислав тебе мунгальський  сотник?  I
як ти, сину, потрапив  до  нього?  Судячи  по  тому,  що  на  шиї  у  тебе
телiпається бридке мунгальське ярмо, ти став їхнiм рабом?
   - Отче, ще кiлька днiв тому я був воїном i захищав Княжу Гору, а  тепер
ось - бачиш...
   - Бачу. Кажи, чого прийшов!
   - Жадiгер хоче, щоб ви вiдчинили йому  ворота.  Ось  чого  хоче  клятий
убивця! На ваших очах вiн  сплюндрував,  спалив  Калиновий  Кут,  мої  всi
загинули... А тих, хто залишився, потягнули в неволю.
   - Ми бачили, - вiдповiв iгумен. - А далi?
   - А далi... Вiн згоден залишити вам життя, якщо вiдчините ворота... Але
не вiрте йому! Не вiрте клятому! То все  обман!  Всi  ви  станете  рабами!
Кожному з вас на шию почеплять ось таку канту, як у мене, i довiку вже  не
бачити вам волi! Краще смерть, нiж таке життя! Обороняйтеся! Їх не  багато
- всього двi сотнi!  А  ви  сидите  за  мiцним  частоколом  -  тож  можете
протриматися якийсь час i покласти не одного поганина! Тримайтеся!
   Iгумен перехилився через забороло. Тепер було видно все його обличчя  -
крупне, заросле довгою бородою. Пiд рясою випиналися могутнi плечi, що так
i просилися, щоб на них була надiта кольчуга.
   - Сину, - сказав вiн. - Тепер я бачу, що ти Добриня, той Добриня, якого
ми колись знали i якому давали притулок за цими ворiтьми!..  Радий  бачити
тебе такимi Iди до мунгальського сотника i скажи, що ми мирнi божi люди  i
нiкого не хочемо чiпати, але якщо хто-не-будь зачепить нас, ми станемо  не
ченцями, а воїнами! Так i скажи! А тепер - прощай! Бо настає наш  смертний
час!
   Жадiгер, не дослухавши, розлютився - гримнув:
   - Взяти приступом i спалити це кубло! I  попiл  розвiяти  по  вiтру!  А
шаманiв, котрi залишаться живими, забити в колодки i потягти пiд Киюв!  Ми
поженемо їх, як бикiв, у саме пекло бою! I хай там гинуть  вiд  рук  своїх
же!


   10

   До вечора i всю нiч мунгали довкола монастиря  палили  багаття,  варили
м'ясну сорбу з яловичини та конини, їли,  а  потiм  розгрiбали  жар  i  на
гарячiй землi вкладалися спати, накриваючись широкими заяложеними  кошмами
- i вiд того земля зберiгала тепло аж до ранку.
   А боголи в цей час працювали пiд наглядом молодих  аратiв.  При  свiтлi
багать звалили кiлька сосон, зробили три пороки i пiдтягнули до монастиря.
   Як тiльки зiйшло сонце, мунгали, поснiдавши прямо з  котлiв  пiдiгрiтою
юшкою, оточили монастир.
   - Бийте пороками! - наказав Жадiгер,  зупиняючись  насупроти  ворiт  на
вiддалi польоту стрiли.
   Молодi арати гарапниками пiдняли з землi полоненикiв,  якi  лише  перед
свiтанком прилягли спочити, i погнали до порокiв.
   - Бийте! Та сильнiше, смердючi свинi!
   Заляскали гарапники. Добринi удар прийшовся по головi та обличчю  -  на
лобi здулася багрово-синя смуга.
   Нехотя загупали тарани. Задвигтiли  ворота.  З-за  монастирської  стiни
виглянули ченцi - пустили кiлька стрiл, але  нiкого  не  влучили,  бо  над
пороками лежав товстий настил iз жердин.
   Кожен удар тарана вiдгукувався болем у серцi Добринi. Ось як трапилося:
власними руками  йому  доводиться  допомагати  ворогам  плюндрувати  рiдну
землю, вбивати своїх людей! I хоч Калиновий  Кут  був  знищений  без  його
найменшого втручання, вiн не мiг позбутися вiдчуття провини перед рiдними,
перед земляками. Адже вiн був не з ними, а  з  ворогами!  Не  бився  проти
нападникiв, не випив смертну чашу разом з батьком, матiр'ю, братами,  а  з
ворожого стану мовчки спостерiгав, як вони гинуть пiд шаблями чужинцiв, як
палахкотить рiдна хата i щезає у вогнi, може, навiки його дорогий, милiший
за все на свiтi Калиновий Кут!
   Вiн ледве тримався за шкарубку  кору  тарана.  I  це  вiдразу  помiтили
наглядачi. Дошкульнi удари один за одним посипалися на його голову.
   - Проклятий орусут!
   Довго i натужно гупали пороки. Трiщало пiд їхнiми ударами старе дерево.
Щоб ченцi  не  висовувалися  з-за  стiн,  мунгали  посипали  їх  стрiлами.
Пiдпалювачi, ставши за вiтром, закидали дахи будiвель китатським вогнем, i
там уже спалахнули ножежi.
   Майже одночасно утворилися проломи в стiнах i в брамi. В них з вереском
кинулися баатури. Недосвiдченi в рукопашному бою ченцi не змогли  стримати
їх - i це був  початок  кривавого  кiнця  Лисiвського  монастиря.  Мунгали
убивали ченцiв списами, шаблями, шокпарами або вражали стрiлами.
   Тим часом пiднявся вiтер - i роздмухав пожежу.  Вогонь  перекинувся  на
церкву та дзвiницю. Смолисте дерево зашкварчало i спалахнуло, мов  солома.
Тi з ченцiв, хто заховався в будiвлях, тепер змушенi були вибiгати надвiр,
i тут на них накидалися баатури, зчiплювалися в поєдинках.
   До обiду монастир перестав iснувати. Все, що могло,  згорiти,  згорiло.
Поранених переможцi без жалю добили, а живих,  уцiлiлих  кинули  до  гурту
полоненикiв. Серед них був i iгумен Якiв.
   - Господи, караєш нас за грiхи нашi! - перехрестився вiн i рясою  витер
на обличчi кров.
   Лiва щока його була розсiчена вiстрям шаблi. Кров стiкала на  бороду  i
на рясу, падала червоними краплинами на холодну осiнню землю.
   Добриня вiдiрвав шмат сорочки - перев'язав рану.
   - Тримайся, отче! Загоїться!
   - Все в руцi Божiй... Дякую, сину.
   - Так, все в руцi Божiй, - погодився  Добриня,  але  тут  же  важко,  з
болем, нiби погрожуючи комусь невидимому, вигукнув: - Тiльки чому та  рука
така немилосердна до нас?! Чому така важка!
   - Не богохульствуй, сину! -  застерiг  iгумен  i  поправив  на  обличчi
пов'язку. - Не гнiви Всевишнього!



   Роздiл V. ОБЛОГА КИЄВА

   "В лiто 6749 (1240). У той же рiк прийшов Батий до Києва в силi  тяжкiй
зi  многим  множеством  воїв  своїх  i  оточив  мiсто  i  обступив   силою
татарською. I опинилося воно в облозi великiй. I став Батий неподалiк  вiд
нього, а вої його облягли город. I не чути було нiчого вiд скрипiння возiв
його, ревiння  безлiчi  верблюдiв  його  та  вiд  iржання  коней  його.  I
наповнилася земля Руська[74] ворогами..."
   I було це напочатку осенi року кулкун-iля, тобто року Мишi.


   1

   Добриня оглянувся довкола. Це ж востаннє бачить вiн свої рiднi мiсця. З
Лисiвського узвишшя видно далеко - на багато гiн.
   День був по-осiнньому похмурий, вiтряний. Сiре небо низько нависло  над
принишклою землею, над холодним Iрпенем та темними борами. В ньому  шугало
чорне вороння, i найбiльше його зiбралося над  спаленим  Калиновим  Кутом.
Звiдси тягнуло болотяною сирiстю, духом кровi та свiжими згарищами, що  ще
подекуди курилися ледь помiтними смердючими димами.
   У грудях заклекотало, вiддалося в серцi щемким болем.
   "Калиновий Куте! Калиновий Куте! Де ж ти подiвся?
   Що з тобою сталося? Тепер ти з'являтимешся менi, якщо живий буду,  хiба
що ввi снi чи спогадах, бо  тепер  тебе  вже  нiколи  не  буде,  допоки  й
сонця-свiту на землiї Тепер на тому мiсцi, де ти красувався серед заростiв
калини, жовто-зелених рокит та запашних лугiв, де не одне лiто гасали  мої
босi дитячi ноженята, куди рвалася звiдусюди, де б я  не  був,  моя  душа,
тепер там пустка, чорнi купи  попелу  та  людськi  трупи,  над  якими  вже
опускається на страшну трапезу криклива ненажерлива галич... -  Так  думав
Добриня, востаннє вбираючи в себе красу i жах рiдного  краю.  -  Там  десь
лежать непохованi батько, мати, брати, сестриця Ганночка... Прощайте,  мої
рiднi! Прощайте навiки!"
   Його боляче штовхнули списом у спину - i вiн, хитнувши кангою,  як  вiл
ярмом, рушив разом з iншими невiльниками услiд за кiнним загоном Жадiгера.
   Шлях лежав через Жорнiвку  на  Бiлгород.  З  дитинства  знайомий  шлях.
Скiльки разiв проїздив вiн ним - не злiчити, а тепер  плететься  знову  i,
мабуть, востаннє. Тут утратив вiн усе: домашнє вогнище, рiдних людей, волю
i  навiть  майбутнє.  Душа  була  випалена,  спустошена,  збайдужiла.  Все
втрачено! Все! О Господи!
   Перед вечором валку невiльникiв обiгнав  з  вiйськом  Менгу-хан  i,  не
зупинившись бiля Бiлгорода,  що  вже  горiв,  узятий  темником  Бурундаєм,
помчав прямо на Київ. Невiльники прибули .туди лише наступного дня. I  чим
ближче було до  мiста,  тим  бiльше  люду  -  ратного  i  пiдневiльного  -
виднiлося на шляхах. Зi всiх усюд  до  нього  поволi  повзли,  мов  гаддя,
незчисленнi монгольськi орди. Верхи на конях, на верблюдах, на возах їхали
i їхали одягнутi в овечi кожухи, у заячi та вовчi  шапки  худi  вилицюватi
сини далеких азiйських степiв i пустель, i гвалт їхнiх  гортанних  голосiв
змiшувався  зi  скрипом  возiв,  iржанням  коней  та  ревом  верблюдiв   i
затоплював увесь простiр довкола мiста.
   Нiчого подiбного Добриня нiколи нiде не бачив.  Здавалося,  ворушаться,
здиблюються горби понад  Либiддю  i  стугонять,  гримлять  незнаними  досi
пiдземними громами. I йдуть цi громи з пiвдня, вiд  Росi,  куди  спрямував
Батий свiй перший удар. Отже, майже вся  Київська  україна  вже  захоплена
чужинцями, затоплена полками кривавого  Батиги.  Залишився  один  вiльний,
непiдкорений ще острiв - Київ, та й той здригається  перед  лицем  грiзної
небезпеки.
   Валку зупинили в долинi над Либiддю. Звiдси, знизу, як на долонi, видно
мiськi вали - вiд Бiлгородських до Золотих ворiт. Високi вони, могутнi!  I
рови, знав Добриня, перед ними глибокiї I люду  багато  на  посiрiлих  вiд
часу й негоди дубових зоборолах - ген як усiяли їх кияни! Мов мурашки!  Та
повертає Добриня голову в протилежний бiк, i серце завмирає вiд жаху - пре
Батиєва сила на Київ! I немає нi числа його ордам, нi впину! Скiльки їх  -
сто, двiстi чи триста тисяч? Хто теє знає?  Передовi  загони  вже  охопили
мiсто зi всiх бокiв,  стали  так  щiльно,  що  навряд  чи  й  пощастило  б
кому-небудь вислизнути з нього, хоч  би  хто  й  хотiв.  То  тут,  то  там
спалахували  короткi  перестрiлки,  що  швидко  затухали.  Обидвi  сторони
промацували  одна  одну  -  чого  хто  вартий?  Кияни,  видно,  страхалися
неймовiрної, небаченої досi кiлькостi ворожих воїнiв, що ворушилися внизу,
як величезний мурашник, а монголи були враженi розмiрами мiста, висотою та
могутнiстю його валiв.
   Всюди по долинi палали багаття. Пахло вареною кониною та бараниною.
   Добриня вiдчув, як йому звело судомою живiт, бо вiдтодi, як потрапив  у
полон, не те що не наїдався, а цiлими днями, бувало, рiски не мав у  ротi,
живився тим,  що  знаходив  пiд  ногами  або  довкруж  себе,  -  викинутим
недогризеним маслаком, жменею зерна,  знайденою  у  смердiвськiй  стодолi,
лiсовими горiхами, жолудями, ягодами калини та шипшини. Та хiба то їстиво?
Тут же i на це не можна було сподiватися - тiльки на милiсть завойовникiв.
   Та милостi вiн не дочекався. Саме тодi, коли закiптюженi кухарi  почали
знiмати з тринiг над багаттями котли i дiлити мiж воїнами  м'ясо  i  юшку,
прискакав Жадiгер з Товрулом та десятком Товрулових кешиктевiв[75].
   - Добрине! - гукнув джагун, не злазячи з коня. - Вставай i ходи з нами!
Менгу-хан вимагає тебе до себе! Та швидше, хлопче, швидше!
   Жадiгер, як завжди, мав вигляд суворий, але голос  лунав  доброзичливо.
Та й було чого! Менгу-хан знову звернувся до нього, щоб розшукав  товмача.
I вiн у думцi похвалив себе, що зберiг цьому боголовi  життя.  Взимку  цей
орусут принiс йому пiдвищення по службi - звання джагуна-согника; може,  i
нинi завдяки йому пощастить зiгрiтися ласкою джихангiра?
   Добриню привели до юрти Менгу, дали коня.
   - Сiдай!
   Обабiч нього зразу ж прилаштувалися кешиктени Товрула. Ще четверо стали
позаду.
   "Бояться, щоб не втiк, - подумав Добриня i гiрко усмiхнувся. - Куди? Чи
далеко забiжиш тут, серед такого стовпотворiння, та ще й з кангою на  шиї?
Вiдразу спiймають!"
   З юрти вийшов Менгу - ковзнув поглядом по охоронцях, запитав кволо,  бо
почував себе хворим:
   - Все готово?
   - Все, каане, - вклонився Жадiгер.
   - Тодi рушаймо! До юрти лашкаркашi[76]


   2

   Золотисто-шовкове шатро Батия стояло на самому  шпилi  крутої  гори[77]
над Либiддю. Ханськi  туленгiти  та  юртаджi[78]  вибрали  її  для  ставки
лашкаркашi не випадково. З неї через Либiдську долину  добре  видно  Київ,
усю пiвденно-захiдну частину його валу  з  Золотими  ворiтьми  посерединi.
Звiдси  було  зручно  керувати  туменами  лiвої  руки,  що   стали   понад
Глибочицею, i туменами правої руки, що  обсiли  мiсто  збоку  Хрещатицької
долини.  А  на  випадок  орусутської  вилазки   ханська   ставка   надiйно
прикривалася Либiддю  та  її  заболоченою  заплавою.  Перед  шатром  стояв
позолочений, з дев'ятьма хвостами монгольських якiв великоханський  бунчук
- тут.
   Коли Менгу з почтом виїхав на Батиєву гору, небо прояснилося i  туманна
iмла над землею розсiялась. Сюди не докочувався гомiн вiйська, що затопило
всi околицi.
   Жоден  голос  не  порушував  тут  незвичної  тишi.  Туленгiти  пiвколом
громадилися позад ханської юрти. Попереду, пiд тугом,  шанобливо  завмерли
найближчi сподвижники Саїн-хана - джихангiри  та  найвизначнiшi  нойони  -
баатури, що прибули на курултай[79].  А  сам  Батий  стояв  попереду,  над
схилом гори i, склавши руки на грудях, мовчки дивився  на  Київ.  Був  вiн
одягнутий у вовчий кожух, на головi мав тимак з корсачого хутра.
   Нiхто не порушував дум лашкаркашi.
   Плоске обличчя Батия було жовто-сiре, непроникне. Тiльки рiдкi вiї його
вузьких розкосих очей злегка тремтiли, i це свiдчило,  що  думка  великого
каана працює напружено.
   Вiн був другим сином Джучi, якому Чiнгiсхан вiддав, як  старшому  серед
своїх синiв-джихангiрiв,  усi  захiднi  землi,  вже  завойованi  i  ще  не
завойованi, але якi потрiбно було  завоювати  в  майбутньому:  Iбiр-Сибiр,
Булгар, Башкорд, Дешт-i-Кипчак, Русь i Черкес до Тiмур-Кахалки[80].  Рання
смерть Джучi не дозволила  йому  виконати  наказ  Потрясателя  Всесвiту  -
завоювати ще не завойованi країни. Вiн помер  1227  року,  за  пiвроку  до
кончини самого Чiнгiсхана, несподiваною i страшною смертю - йому  невiдомi
злочинцi пiд час полювання в степу  переламали  хребет.  Прошурхнула  було
чутка, що це сталося не без волi i згоди самого Чiнгiсхана,  але  зразу  й
погасла, бо за таку чутку рубали  голови...  Пiсля  смертi  Джучi  великим
кааном Захiдного улуса[81] мав стати його старший син Орду, але м'якотiлий
добродушний Орду добровiльно уступив владу своєму молодшому братовi  Бату,
що мав не тiльки тверде iм'я[82], а й твердий, жорстокий характер. Кажуть,
i в цiй акцiї проявилася воля i  далекогляднiсть  їхнього  великого  дiда,
який  давно  вже  запримiтив  у   молодому   внуковi   Бату   щось   своє,
чiнгiсханiвське - непохитну волю, жорстокiсть i вiйськовi здiбностi...  Як
би там не було. Бату став володарем Синьої орди, що посiла землi вiд Алтаю
аж до Днiпра, землi майбутньої Золотої Орди.
   З Орду жив вiн мирно, у братерськiй злагодi,  мав  його  не  тiльки  за
першого темника, а й за порадника i навiть  у  своїх  ханських  ясаках  та
ярликах[83] братове iм'я ставив попереду свого: "Ми, хани  Орду  та  Бату,
повелiваємо..." Мабуть,  це  й  стало  причиною  того,  що  його  прозвали
Саїн-ханом, бо по вiдношенню до пiдкорених народiв, до своїх  монголiв  та
навiть до нойонiв та беїв був вiн не справедливiший, нiж Чiнгiсхан,  Джучi
чи iншi джихангiри.
   Виконуючи волю Чiнгiсхана, Бату пiдкорив башкирiв,  булгарiв  волзьких,
саксинiв, половцiв, черкесiв i весь Пiвнiчний  Кавказ,  половину  Русi  до
Днiпра, а тепер, у рiк Мишi, розпочав свiй останнiй, вирiшальний похiд  на
вечiрнi країни. I першим у цьому походi упаде йому до нiг прадавня столиця
Русi - Київ. А останнiм... Однак хто те знає,  яке  мiсто  чи  який  народ
упаде йому до нiг останнiм?  Хiба  що  Вiчне  Небо...  Його  великий  дiд,
По-трясатель Всесвiту, заповiв йому перед смертю дiйти  аж  до  Останнього
моря. I ось вiн вирушив у цей грандiозний похiд.
   Ще влiтку цього року заклав вiн за Iтилем, тобто за Волгою,  свою  нову
столицю Бату-сарай i поставив перед розкiшною золотою юртою чорне  знамено
- знак вiйни. Три мiсяцi на цей заклик зi всього улуса збиралися до походу
вiйськовi сили - переправлялися  через  Волгу  i  поволi,  не  поспiшаючи,
простували на захiд сонця, а коли всi зiбралися i перейшли Дон та  Донець,
Бату вирушив i сам. Вiн швидко наздогнав вiйсько i пiшов  прямо  на  давно
розвiданi днiпровськi переправи побiля Росi...
   I от вiн тут - Киюв перед ним! Як же взяти його - ось питання!
   Батий дивився на грiзнi вали мiста, що ощетинилися тисячами  воякiв,  i
думав. Довго думав. Та мiсто здавалося йому неприступним.
   Тодi вiн пiдняв руку - i монгольськi царевичi  та  найвидатнiшi  нойони
наблизилися до нього. Мовчки схилилися в чеканнi.
   Батий запитав коротко:
   - Джихангiри! Нойони! Ось перед вами Киюв! Як його взяти?
   Запала мовчанка. Нiхто не  поспiшав  розкривати  рота.  Батий  повернув
голову через лiве плече i побачив Менгу.
   - Мунке! Ти вже стояв раз перед ворiтьми цього мiста. Скажи  -  що  нам
робити? Менгу шанобливо вклонився.
   - Брате, я радий, що знову стою тут. Орусути-кияни побили моїх  послiв.
Тепер я прийшов сюди, щоб покарати зарозумiлих! Тому в  мене  одна  думка:
брати мiсто приступом i знищити його! I нiяких перемов з обложеними!
   - А  ти,  Субедею?  -  Батий  перевiв  погляд  на  свого  вiрного  пса,
знаменитого старого полководця, що у свiй час ходив  не  раз  у  походи  з
Чiнгiсханом та Джучi. - Що ти скажеш?
   Худий жилавий старик поплямкав синiми губами,  стягнув  з  голови  сiру
вовчу шапку i статечно вклонився. Його  широке  зморшкувате  обличчя  було
суворе i темне, а вузькi вицвiлi очi  каламутилися  проти  вiтру  слiзьми.
Голос його, як i вiн сам, був сухий, скрипучий.
   -  Саїн-ханеї  Батько  йєка-монголiв  Чiнгiсхан,  коли   пiдступав   до
якого-небудь мiста, завжди посилав попереду послiв i пропонував  обложеним
почеснi умови для здачi. Нерiдко були  такi,  що  пiддавалися  нам,  i  це
рятувало кiлька сотень  чи  й  тисяч  монгольських  воїнiв  вiд  неминучої
загибелi.  Так  робив  завжди  i  ти,  джихан-гiре.  Чому  ж   нинi   маєш
вiдступитися  вiд  цього  мудрого  правила,  заповiданого  нам   Священним
Правителем?
   Субедей перечив думцi Менгу. Але вiн звик  перечити  джихангiрам  ще  з
часiв Чiнгiсхана, бо покладався на його захист.  А  тепер  за  ним  стояли
слава  великого  войовника  i  лiта,  що  збагачують  людину  мудрiстю  та
безстрашнiстю.
   Батий повернувся до своїх полководцiв - темникiв та  тисячникiв,  обвiв
усiх пильним поглядом, нiби чекав, що тi висловлять  iншу  думку,  та  всi
мовчали. Тодi вiн поклав руку на плече "непереможному".
   - Так,  мiй  аталику[84]!  Не  будемо  порушувати  яси[85]  Потрясателя
Всесвiту. Пошлемо послiв i нинi - хай нiхто не скаже, що  Саїн-хан  учинив
несправедливо!
   Вiн плеснув у долонi - i в ту ж мить перед ним став сотник туленгiтiв.
   - Привести полоненика!
   Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу:
   - Брате, ти обiцяв знайти досвiдченого терджумана. Вiн з тобою?
   - Ойє!
   - Давай його сюди!
   Менгу кивнув  Жадiгеровi  -  i  той  привiв  Добриню.  Майже  одночасно
туленгiти  поставили  перед  Батиєм  виснаженого  полоненика   у   драному
половецькому чапанi i теж з кангою, як i в Добринi, на гаю.  Вiн  був  без
шапки, i на його нiчим не прикритiй головi кучмилося густе русяве волосся,
що спадало майже до плiч.
   Щось дуже знайоме привидiлося Добринi в його очах, в його  обличчi.  Та
що - нiяк не мiг уторопати. Знав напевне, що  нiколи  ранiш  не  зустрiчав
цього молодика, i все ж не мiг позбутися почуття, що знайомий з ним.
   Цю загадку тут же розгадав Батий.
   - Цей богол,  -  сказав  вiн,  -  син  киювського  бея  Думитра  Iльяс.
Пiдведiть його до мiста i покажiть  орусутському  воєводi  -  хай  упiзнає
сина. Може, зговiрливiший буде...
   Царевичi i нойони-баатури зацмокали язиками, загелготали:
   - Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж пiде послом? Батий повiв оком по колу.
   - Надамо цю честь нашому достославному братовi Мунке.
   -  Небезпечно  посилати  джихангiра,  -  зауважив  Субедей.  -  Орусити
дiзнаються, хто вiн такий, - уб'ють.
   - Не уб'ють. У нас заложником  залишиться  Думитрiв  син,  -  заперечив
Батий. - Та й не треба йти йому в мiсто - перемовиться на вiдстанi,  через
рiв.
   - Дякую, брате, за ласку i довiр'я, -  схилив  голову  Менгу.  -  Хоча,
правду кажучи, особливої  радостi  вiд  майбутньої  посольської  мiсiї  не
вiдчуваю, бо впевнений, що закiнчиться вона невдачею, як i взимку.
   Та Батий пiдняв угору вказiвний палець, промовив урочисто:
   - Мунке! Скажи завтра Думитровi, що  менi  жаль  знищувати  таке  гарне
мiсто, якому немає рiвних у цiлому пiвсвiтi - вiд  Керулена  до  Дунаю.  I
якщо Думитровi воно дороге, якщо вiн хоче зберегти його для себе  i  своїх
нащадкiв, то хай вiдчинить ворота i виведе в поле його  мешканцiв.  За  це
обiцяю всiм життя, а Думитровi владу  та  життя  сина...  Якщо  ж  вiн  не
погодиться на це, то скажи, що син загине  лютою  смертю,  i  дай  нiч  на
роздуми, а пiслязавтра вранцi, якщо Думитро не прийме наших  умов,  виведи
його сина перед Золотi ворота i привселюдно зламай йому хребта!
   - Зрозумiв, Саїн-хане, - схилив голову Менгу. - Зроблю все так,  як  ти
сказав.
   - I починайте по-справжньому облягати Киюв, - додав  Бату,  звертаючись
до всiх. - Ми вже третiй день тут - тож пора обступати  його  так  щiльно,
щоб жодна миша не вислизнула з мiста!
   Вiн рушив до шатра, i всi розступилися i схилилися перед ним, утворюючи
широкий прохiд.


   3

   Добринi не пощастило в той день  чи  вночi  зустрiтися  з  Iллею.  Лише
наступного дня, коли пiсля туманного ранку, що  повiльно  пiднiмався  з-за
Днiпра, блиснуло сонце i осяяло все довкруг скупим осiннiм  свiтлом,  доля
звела їх вiч-на-вiч на майданi перед Золотими ворiтьми.  їх  обох  привели
сюди.
   Тепер Добриня пильнiше придивився до  полоненика.  Сумнiву  не  було  -
Iлля. Справдi - гарний. Яснi розумнi очi, крутий лоб, прямий  нiс,  злегка
закучерявлене волосся, що спадало на плечi. Все - як у Дмитра! Безперечно,
це вiн! Бояриня не погрiшила проти iстини.
   - Здоров будь, Iлля! - тихо привiтався Добриня. Той стрепенувся.
   - Ти мене знаєш? Звiдки? Хто ти? Охоронцi не  звертали  уваги  на  їхню
розмову.
   - Я Добриня... Цього року я  бував  частим  гостем  твоєї  сiм'ї,  знаю
боярина Дмитра, бояриню Анастасiю, Янку, братiв твоїх.
   - Чоловiче! Просто не вiриться! Ти був у нас дома? Так недавно!  Як  же
ти опинився тут?
   - Мене воєвода Дмитро послав на Рось, i я затримався на Княжiй Горi, аж
поки потрапив у полон.
   - Як же мої? Всi живi-здоровi?
   - Всi живi-здоровi. Янка виросла, брати поженилися...
   - Ну, вони поженилися ще при менi.
   - Всi за тобою побиваються... Горюють...
   Iлля заплющив очi.
   - Боже, Боже! Бути так близько - i не побачитися!  -  прошепотiв  крiзь
сльози. - Повернутися додому, та як - нещасним рабом! Та ще й на  погибель
киянам i своїм рiдним! Краще б менi було загинути, нiж тепер бути iграшкою
в руках ненависного ворога!
   Добринi здалося, що Iлля до кiнця не усвiдомлює, для чого його  привели
сюди i яка жахлива смерть чекає на нього, якщо кияни  не  вiдчинять  браму
перед Батиєм. Звичайно, це буде жорстоко - вiдкрити йому всю правду. Однак
iншого виходу не було. Вiн повинен знати все, щоб несподiвана звiстка  пiд
час перемов з воєводою Дмитром не застала  його  зненацька.  Тому  Добриня
наважився:
   - Iлля... - Вiн поклав руку своєму спiвбесiдниковi на плече. - Чи  тобi
вiдомо, що князя в Києвi нема, а воєводою призначений твiй батько?
   - Так, я це знаю, - вiдповiв Iлля. - Про це я дiзнався ще в Ордi,  коли
мене одного разу привели до самого Батия i поставили в ряд таких же, як  i
я, рабiв. Було нас не менше сотнi, i, як виявилося, всi ми носили  спiльне
iм'я - Iлля. Це нас здивувало i насторожило. Для чого  нас  зiбрали  сюди?
Незабаром нам стала вiдома причина такого дивного зборища. До  нас  вийшло
кiлька нойонiв, половець-товмач та наш землячок - без канги, ситий i добре
вдягнутий. Ти ж знаєш, що нашого брата можна зразу вiдрiзнити вiд  половця
чи татарина.
   - Знаю. Що ж далi?
   - А далi - наперед вийшов товмач i спитав: "Вас тут багато,  i  всi  ви
прозиваєтесь Iллею, та нам потрiбен лише  один  з  вас  -  син  київського
тисяцького Дмитра. Чи є вiн серед вас?" Наш стрiй ворухнувся, загув,  а  я
на якийсь час утратив здатнiсть i рухатися, i розмовляти. Ось воно що!  Це
ж мене розшукують! А для чого? Я розумiв,  що  не  для  добра,  i  мовчав.
"Отже, немає такого? - перепитав товмач. - А хто з Києва?" Знову нiхто  не
вiдгукнувся. Тодi товмач звернувся до нашого землячка:
   "Домане, дивись!"
   Тут Добриня вражено вигукнув:
   - Як ти сказав? Доман?
   - Так, Доман... А ти його знаєш? - в свою чергу здивувався Iлля.
   - Ще б пак! Вiн теж був разом зi мною у Києвi. Це  мiй  лютий  ворог...
Але розповiдай далi!
   - Так ось цей Доман почав пильно розглядати невiльникiв, i я  зрозумiв,
що вiн знає батька, матiр, братiв i хоче впiзнати мене. Йому,  безперечно,
було вiдомо, що я потрапив у татарський полон. Та  оскiльки  вiн  мене  нi
разу не бачив, то i впiзнати не мiг. Тодi  вiн  вибрав  шiстьох  чи  сiмох
найбiльш, на його думку, схожих на уявного Iллю i сказав:
   - Один з них - син воєводи Дмитра.
   Як не дивно, я опинився серед них, i  нас  по  черзi  почали  катувати.
Розрахунок у наших мучителiв був простий: якщо серед  вiдiбраних  є  Iлля,
син київського воєводи, то  вiн,  не  витримавши  знущань  над  собою  або
товаришами по нещастю, сам признається. Так воно i сталося. Я  справдi  не
витримав. Коли четверо дужих, мов цербери,  туленгiтiв  схопили  одного  з
моїх товаришiв, що стояв  крайнiм  у  ряду  приречених,  роздягли  догола,
пiдняли за руки i ноги над багаттям i почали припiкати йому груди й живiт,
так що той, звиваючись, як  вуж,  вiд  болю,  закричав  на  весь  степ,  я
вискочив наперед i вигукнув:
   - Припинiть! Не катуйте його! Я - син Дмитра! Так мене змусили виказати
себе, i тепер я знаю i розумiю, для чого я був потрiбен  Батиєвi.  Добриня
сумно похитав головою.
   - Боюсь, ти знаєш i розумiєш не все до кiнця. Та Iлля вiдповiв твердо:
   - Знаю! Все знаю! Я вже трохи розумiю їхню мову i второпав,  що  сказав
учора Батий... Менi зламають хребет!
   - Ну, якщо воєвода Дмитро  вiдчинить  ворота  мiста,  то,  може,  i  не
зламають.
   - Нi, вiн не вiдчинить! - вигукнув Iлля, i очi його блиснули рiшучiстю.
- Вiн не вiдчинить! Я знаю батька! Та й кияни не  дозволять  йому  зробити
це, хоч би вiн i хотiв!
   Добриня полегшено  зiтхнув.  Так  ось  який  наймолодший  син  воєводи!
Здається, на нього можна покластися! Але  вiн  не  хотiв  позбавляти  його
надiї, тому сказав:
   - Ну, може, все обiйдеться щасливо...
   Та Iлля не захотiв прийняти примарної розради.
   - Не обiйдеться. Ти не знаєш мунгалiв!
   Добриня криво усмiхнувся.
   - Не знаю!.. Ще й як знаю!  Але  на  рожен  лiзти  не  раджу.  Пiд  час
зустрiчi з батьком будь стриманий...
   Тут пiд'їхав хан Менту в оточеннi  сотнi  кешиктенiв,  i  їхня  розмова
припинилася.
   - Все готове для перемов? - спитав вiн.
   - Все, - коротко вiдповiв Жадiгер.
   - Тодi - рушаймо!
   Кияни перехилилися  через  заборола,  мовчки  стежили  за  монгольським
посольством. Нi погроз, нi крику - сувора напружена тиша.
   Менгу зупинився за перестрiл до ворiт. Не злазячи з коня, пiдняв  угору
камчу - ткнув нею прямо на заборола.
   - Погляньте - орусути бояться нас! Вони тремтять! Скажи їм, терджумане,
що я знову прийшов до них! Я - Мунке!.. I запитай вiдразу, чи є серед  них
воєвода Думитро. Я хочу говорити з ним!
   Добриня приклав долонi до рота - гукнув:
   - Кияни, перед вами хан Менту! Вiн хоче говорити з воєводою Дмитром!
   Згори зразу ж почувся голос воєводи:
   - Я тут, Добрине! Я впiзнав тебе! I радий, що ти живий-здоровий!
   Добриня стрепенувся, знайшов воєводу, який стояв не там, де завжди,  на
вежi Золотих ворiт, а просто на валу, на тiй його частинi,  що  спускалася
до Хрещатого яру.
   - Воєводо, воєводо! - вигукнув вiн. - Не звинувачуй мене в тому, що  не
попередив тебе завчасно про ворожу  навалу.  Лише  встиг  я  добратися  до
Княжої Гори, як зразу ж був змушений захищати її. Там же потрапив у полон.
Не осуджуй за це нiкого! Ми  билися  скiльки  мали  сили  -  i  не  одного
нападника вiдправили на той свiтi  Втрати  ворога  теж  не  малi  -  i  це
виправдовує нас!
   - Я все знаю, Добрине, i нiкого не звинувачую. Шкодую лише, що не  можу
зараз обняти тебе. Ти зробив усе, що мiг. З чим же  нинi  прийшов  до  нас
Менгу-хан?
   - Його прислав до тебе, воєводо, сам хан Батий. Хоче, щоб  ти  вiдчинив
ворота мiста i здався на милiсть переможцiв!
   - Але ж вiн ще нас не перемiг! - вигукнув Дмитро. - Про яку  ж  милiсть
переможцiв може йти мова? Менгу  нетерпляче  засовався  в  сiдлi.  Добриня
переклав. Менгу спалахнув.
   - Передай йому все дослiвно!.. Ми не сумнiваємося в перемозi!  Але  щоб
не  проливати  нi  вашої,  нi  нашої  кровi,   Бату-хан   пропонує   тобi,
Думитре-бею, почесну здачу. Вiн обiцяє  всiм  киянам  життя  i  посильний,
справедливий податок. Ти згоден?
   - Нi.
   - Чому?
   - Сила у вас велика, Менгу-хане, - спокiйно пояснив Дмитро. - Але у нас
теж не мала. Позмагаємося  -  от  i  видно  буде,  хто  кого  переможе.  А
здаватися без бою - ганебно для справжнього воїна!  Не  здалися  ми  тодi,
коли ти вперше пiдступив до Києва, не здамося i нинi! Така наша  вiдповiдь
на твої слова!
   - Не  поспiшай,  Думитре!  Спочатку  пильно  приглянься  ось  до  цього
молодого раба, що стоїть поряд зi мною, -  не  впiзнаєш?  -  I  вiн  ткнув
камчею в плече Iллi. - Дивися! Дивися пильнiше!
   Тисячi киян стежили за цiєю розмовою. На валах стояла мертва тиша. Лише
легкий подих вiтру та гороб'яче цвiрiнчання порушували її.
   Дмитро  перехилився  через  забороло,  довго  вдивлявся   у   зарослого
обiдраного мунгальського невiльника з колодкою на шиї.
   - Нi, не впiзнаю! Далеко!
   - Ну, як же, воєводо! Невже сина не впiзнав?
   Дмитро перехилися ще дужче.
   - Iлля? Це ти, Iлля?
   У Iллi з очей бризнули сльози. А з горла вирвався не людський голос,  а
якийсь хрипкий натужний клекiт:
   - Е... а... а... у... е... а!..
   Здається, вiн хотiв сказати: "Це я, тату, це я!" Та замiсть слiв  крiзь
плач проривалися однi нерозбiрливi вигуки, який не мiг розiбрати нiхто.
   Один Дмитро по тому  клекотовi  вiдразу  впiзнав  його  i  схопився  за
голову.
   - Iлля! Сину мiй! Iлля!..
   - Тату-уi - нарештi спромiгся на слово i Iлля. - Тату-у!..
   В тих вигуках не почулося нi  крупинки  радостi,  а  пролунав  страшний
вiдчай, що одночасно вибухнув iз двох сердець - батькового й синового.
   Все замовкло навкруги. Навiть вiтер притих i горобцi принишкли. I  лише
через довгу хвилину по київському валу  прокотилося  ледве  чутне  людське
зiтхання - о-ох! Та й воно зразу розтануло, нiби його й не було.
   Дмитро простягнув униз руки, нiби хотiв вихопити сина з ворожого кiльця
i перенести на  вал,  в  оточення  рiдних  людей,  а  Iлля  рвонувся  йому
назустрiч, але мiцна Жадiгерова рука притримала його.
   Менгу розплився в хижо-солодкiй усмiшцi.
   - Упiзнав-таки сина, Думитре-бею? Упiзнав! Тепер, гадаю,  ти  розумiєш,
що ми недарма привезли його сюди. Вiдчини нам ворота  мiста  -  i  матимеш
сина!  Живого,  здорового!  Киюв  залишиться  цiлим,   неушкодженим,   люд
киювський сидiтиме в своїх житлах, як i сидiв, а  дзвони  ваших  церков  i
вашi бородатi шамани-попи прославлятимуть тебе вiчно пiд Вiчним Небом - за
здоровий глузд i добре серце! Послухайся моєї поради - здайся  на  милiсть
нашого справедливого Саїн-хана!
   Здайся! Стань нашим андою[86], союзником i йди разом з нами на  вечiрнi
країни!
   Дмитро вислухав його мову i зразу ж вiдповiв:
   - Нi, цього не буде! Київ без бою ми не здамо!
   Менгу налився кров'ю.
   - Нерозумний! Що ти робиш? Ти прирiкаєш сина на люту смерть!  Даю  тобi
нiч на роздум, а завтра, якщо не вийдеш  з  поясом  на  шиї  i  по  вашому
орусутському звичаю з хлiбом-сiллю, ми ось тут, на цьому  мiсцi,  зламаємо
йому  хребта  i  кинемо  здихати,  а  ти  дивитимешся  на  його   муки   i
проклинатимеш ту мить, коли  Вiчне  Небо  вiдiбрало  у  тебе  розум  i  ти
вiдмовився пiти на угоду з непереможними йєка-монголами, не захотiв  стати
нашим побратимом, щоб спiльно воювати проти наших ворогiв! Невже  у  тебе,
орусуте, кам'яне серце? Подумай!
   Почувши цi слова, Дмитро схитнувся.  Його  пiдтримали  сини  Микола  та
Степан, що, як i батько, занiмiвши, слухали цю мову.
   - Боже! - простогнав Дмитро. - Бiдний Iлля! Нещасний сину мiй! Краще  б
тобi не з'являтися було на бiлий свiт! Краще б менi  було  померти  вчора,
нiж сьогоднi я маю завдавати тебе на лютi муки! Боже! Ти ж знаєш, що Києва
я не здам! Не здам, хоч би мала загинути вся  родина  моя!  Навiщо  ж  ти.
Боже,  не  прибрав  мене  ранiше?  Навiщо  посилаєш  менi  такi  жорстокi,
нелюдськi випробування?
   - Тату! - гукнув Iлля. - Я готовий на все - на смерть  i  на  муки!  Не
пiддавайся нечестивцям! Бо все то - обман! Об однiм прошу - не кажи матерi
та сестрицi Янцi, що я тут i що мене чекає  завтра.  Хай  вони  не  знають
цього! Їм легше буде! А ти - тримайся! За мене  не  думай!  Захищай  Київ!
Обороняй його до кiнця! I хай  я  буду  першою  жертвою  в  цiй,  оборонi!
Прощай, батьку! Прощайте, братове!
   Вiн хотiв сказати ще  щось,  але  його  заступив  собою  ведмiдькуватий
Жадiгер.
   - Досить!
   А Менгу спитав Добриню:
   - Що сказав наостанку темник Думитро? Згоден вiн здати Київ чи нi?
   - Нi.
   - I навiть страта сина не лякає його?
   - Лякає. Але Києва здавати не збирається!
   -  О  Вiчне  Небо!  О  Високе  Небо!  Мангуси  затьмарили  його  розум!
Нещасний!.. Чи ж вiн до кiнця уторопав, що завтра його син лежатиме тут  i
конатиме в страшних муках? Ти правильно йому розтлумачив?
   - Вiн знає про це.
   - Тодi нам нiчого бiльше робити тут!  -  з  досадою  вигукнув  Менгу  i
повернув коня назад.


   4

   Темна осiння нiч важко налягла на Київ та його околицi. На заборолах  -
чатовi. Вони чутко вслухаються в темряву, що стає ще густiшою вiд  далеких
татарських багать, що оперезали мiсто. Там форкають конi, гавкають собаки,
ремигає захоплена по селах на м'ясо худоба, перегукуються караули.
   А в мiстi - темно i тихо. Нi багать, нi голосних розмов.  Нiби  страшне
Батиєве нашестя всiм зацiпило вуста-Навiть собак не чути, якi в мирнi часи
нерiдко валували вечорами аж до пiвночi. Тiльки де-не-де у вiконцях блимав
вогник свiчки чи лучини, та й той швидко  згасав,  нiби  боявся,  що  його
помiтить ворог.
   Лиш у хоромах воєводи Дмитра довго не гасне свiча. За столом сидить уся
сiм'я. I нiкого чужого. Всi вкрай засмученi, у  печалi  жiнки  плачуть,  а
бояриня Анастасiя схилилася на стiл, i її плечi, вкритi барвистою хусткою,
здригаються вiд глухого ридання.
   Янка, теж у сльозах, гладить матiр по плечах рукою, втiшає:
   - Мамочко! Рiднесенька! Не плач! Чує моє серце -  не  загине  Iлля!  Не
знаю, звiдки в менi така вiра, але вiрю - не загине!  Не  плач,  не  ховай
його завчасно! Та й себе разом з ним!
   Всi похмуро мовчать. Микола нахилився батьковi до вуха - шепоче:
   - Iлля ж просив не казати матерi... Воєвода скрушно стенає плечима.
   - Ну, як же не сказати? Все одно дiзналася  б...  А  бояриня  судорожно
хапає Янчинi руки, цiлує їх, притискає собi до обличчя, мов  шукає  в  них
розради й захисту, а потiм знову заходиться вiдчаєм:
   - А-а-а!.. Не вiрю! Нiкому не вiрю! Загине вiн! Загине  синочок  мiй!..
Не загляну я в його яснi очi, не почую його голосу, не доторкнуся до  його
бiлого лиця!.. Навiщо менi жити!
   Янчинi губи кривляться, очi наповнюються слiзьми, i  дiвчина,  припавши
до матерi, починає голосити теж - а-а-а! Їм поспiшили на пiдмогу невiстки,
i в хороминi вкотре за вечiр вибухає сльозами i криком розпач.
   Дмитро - нiби занiмiв. Сидiв похмурий, зчорнiлий. Болючi думи  охмурили
його чоло,  стягнули  на  ньому  шкiру  в  глибокi  зморшки.  Обидва  сини
закам'янiло сидiли поряд i збоку поглядали на нього, мовби чекали  якогось
наказу. Та воєвода, мiцно стиснувши зуби, мовчав.
   Нарештi Микола узяв його за руку.
   - Тату, час бiжить... Треба зважуватись!.. Нiч  темна  -  допоможе  нам
непомiченим пробратися до хати чинбаря  Солопка.  Хлопцi  там!  Ми  ж  усi
бачили, що їх завели туди, а я слiдкував до самого вечора  i  переконався,
що їх звiдти не виводили. Отже, вони там! Дозволь узяти сотню охочих -  ми
визволимо їх!.. Охоронцiв там не бiльше десятка. Дозволь!
   - Дозволь, батьку, - пiдтримав брата  Степан.  -  На  вилазку  -  єдина
надiя!
   Дмитро i сам це розумiв. Та його охоплювали сумнiви.
   - А якщо самi загинете? Що тодi скаже мати? А якщо  загинуть  iншi,  що
скажуть люди?
   - Вiйна, тату... Комусь чи так, чи iнак доведеться загинути... А  може,
i всiм!
   Вони вже цiлий вечiр домагалися, щоб батько дозволив  зробити  вилазку,
та вiн вагався. Боявся утратити всiх трьох синiв  зразу,  боявся  утратити
молодих гриднiв, а найголовнiше - боявся ворожої пiдступностi. Вiн не  раз
чув, що монголи вдаються до хитрощiв. А хiба тут її  не  може  бути?  Чому
вони не вiдвели Iллю та Добриню в глибину свого табору? Чому помiстили  на
нiч зовсiм недалеко вiд Золотих ворiт? Та,  ще  й  на  очах  киян?  Чи  не
виманюють на вилазку навмисне, щоб скористатися нею i  знищити  всiх,  хто
вийде з мiста, аби увiрватися  у  розчиненi  ворота?..  Ось  що  непокоїло
воєводу i змушувало його вагатися, стримуватися вiд рiшучих дiй.
   Останнi синовi слова повернули думки в iнший бiк.
   Київ - город могутнiй, запасiв у ньому вдосталь,  тож  триматися  можна
довго. Але ж не безконечно!  Хай  мiсяць,  два,  три...  А  там  i  запаси
вичерпаються, i голод здолає,  а  головне  -  розтануть  загони  київських
захисникiв. У мiстi п'ятдесят тисяч мешканцiв, прибуло з околиць ще десять
тисяч - всього шiстдесят... Лише кожен  четвертий  -  воїн.  Отже,  всього
п'ятнадцять тисяч захисникiв Києва! А у Батия скiльки  -  сто,  двiстi  чи
триста тисяч?  Навiть  побiжного  погляду  досить,  щоб  переконатися,  що
супроти одного киянина стане десять, а то й двадцять мунгалiв! Тож,  може,
всiм доведеться загинути?  Навряд  чи,  iдучи  на  захiднi  країни,  Батий
залишить  у  себе  в  тилу  непiдкореним  таке  велике  мiсто,  як   Київ!
Безперечно, вiн спробує будь-що взяти його! Отже, смерть або полон!..
   - Гаразд, iдiть! - погодився нарештi Дмитро. - Вiзьмiть  скiльки  треба
охочих - i йдiть! Та будьте обережнi - не заривайтеся! А  я  чатуватиму  з
кiлькома сотнями бiля ворiт...


   5

   Добриню та Iллю завели в якесь чимале примiщення i штурхнули  в  темний
куток, i вони обоє попадали на купу сирих, невичинених овечих, телячих  та
кiнських шкур. Сморiд, що йшов з них, забивав вiддих, вивертав нутрощi.
   - Тьху! - сплюнув Добриня, сiдаючи i  обпираюись  спиною  на  стiну.  -
Чинбарня це, чи що?
   - Чинбарня Солопка, - вiдповiв Iлля. -  Я  знав  його...  Вiн  постачав
пергамент на князiвський двiр. Та й ми купували в нього.
   - Дихати нiчим! У ротi повно шерстi!  -  Добриня  знову  сплюнув.  -  I
придумали ж зачинити нас сюди! Задихнутися можна!
   Руки у нього були зв'язанi за спиною,  важка  дубова  качга  давила  на
карк, страшенно хотiлося пити. Та  найбiльше  дошкуляв  сморiд  -  важкий,
густий, що тхнув падлом. Видно, шкури лежали тут давненько.
   Вiн пiдвiвся i рушив у протилежний кiнець примiщення,  де  пiд  стелею,
крiзь вузьку щiлину, запнуту бичачим  пузирем,  пробивалося  трохи  сiрого
денного свiтла. Де вони? Чи не можна звiдси втекти?
   - Iлля, йди-но сюди!
   Пiдiйшов Iлля, став поряд.
   Коли  їхнi  очi  призвичаїлися  до  темряви,  вони  почали   розглядати
чинбарню. Тут було просторiше, виднiше, легше дихалося. Середину  чинбарнi
займав довгий дощаний стiл, на якому жовтiла вже вичинена, вим'ята  теляча
шкура - заготовка для пергаменту. Пiд стiнами стояли низькi широкi корита,
де мокли шкури, дерев'янi цебра з вапном, квасом та борошном,  на  полицях
безладно  валялося  рiзне  чинбарське  причандалля  -   залiзнi   шкребки,
розтяжки, важкi дерев'янi молотки,  березовi  качалки  з  рублями,  кованi
гранчастi гвiздки, щоб напинати на столi шкури. Збоку, в темному  закутку,
застромлений глибоко в щiлину, причаївся широколезий нiж з вишмульганою до
блиску дерев'яною колодочкою.
   - Iлля, глянь, що я знайшов! - повернувшись спиною  до  стiни,  Добриня
пальцями намацав ножа i висмикнув його iз щiлини. - Оце так знахiдка!
   - Ти гадаєш - вiн нам пригодиться?
   - Ще б пак! Iди-но сюди - стань до мене спиною i мiцно тримай руки, а я
спробую  перерiзати  сирицю!  Що  буде  завтра  -  побачимо,  а   сьогоднi
скористаємося тим, що посилає нам доля!
   З цими словами Добриня обережно почав  пильгучити  цупку  сирицю,  якою
було скручено руки Iллi. Незабаром вона впала, а через хвилину  i  Добриня
був вiльний.
   - Ох, як стало легко! - вигукнув вiн, потираючи затерплi зап'ястя.
   - То, може, скинемо й кангу? - спитав Iлля,
   - Та, звичайно ж, скинемо iк бiсовiй мамi! На - рiж! - i пiдставив шию.
   Упала одна колодка, потiм - друга. Упала - нiби гора з плiч  звалилася.
Кляте ярмо не тiльки давило  шию  i  плечi,  не  тiльки  заважало  ходити,
бiгати, спати - воно гнiтило душу, не давало житти. Вiл  звикає  до  ярма,
людина - нiколи. I тепер, коли ненависна канта упала на  пiдлогу,  Добринi
здалося, що вiн вдруге народився на свiт.
   Як легко! Як вiльно! То дарма, що вони з Iллею взапертi. У них попереду
ще цiлий вечiр, цiла нiч,  i  вони  щось  придумають.  А  якщо  доведеться
померти, то помруть достойно - в боротьбi! Iншого кiнця  Добриня  собi  не
мислив.
   Тут грюкнули дверi. Не заходячи до примiщення, вартовий поставив просто
на пiдлогу казанок з сорбою.
   - Їжте! - i знову засунув засов.
   Хлопцi переглянулися. Пронесло! Було б  гiрше,  значно  гiрше,  коли  б
вартовий помiтив, що вони звiльнилися вiд пут i колодок.
   Вони швидко вихлебтали рiдку сорбу, в якiй  де-не-де  плавали  шматочки
м'яса, i прислухалися. Вартовий неспiшно чалапав по двору, мугикаючи  щось
собi пiд нiс. Отже, їх стережуть! Тож, щоб  зараз  вибратися  з  чинбарнi,
нiчого й думати.
   Добриня уважно оглянув примiщення. Збудоване добротно, мiцно!  Смолистi
сосновi колоди пригнанi одна до одної щiльно. В єдине вузьке  вiконце,  що
тьмянiло пiд стелею, не пролiзти. На горище  лазу  немає  -  отже,  надвiр
вийти можна тiльки в дверi. Вони ж запертi, а за ними - вартовий!
   Що ж робити?
   Iлля теж нiчого не мiг придумати. Обидва довго мовчали.
   - А знаєш, давай поспимо, -  несподiвано  запропонував  Добриня.  -  До
вечора не близько, а спати хочеться...
   Iлля не перечив.
   Вони  знайшли  кiлька  м'яких  овечих  шкур,  що  не   дуже   вiдгонили
тухлятиною, постелили на долiвцi, лягли i швидко поснули.
   Тихо в чинбарнi, глухо. Не долiтають сюди нi гортаннi вигуки  монголiв,
половцiв, башкирдiв, булгар, саксинiв  та  синiв  iнших  племен,  змушених
Батиєм iти з ним у похiд, нi кiнське iржання, нi рев верблюдiв. Не чути  i
скрадливих крокiв вартових за стiною.  Все,  здавалося,  заснуло  -  спить
непробудним сном.
   Так би i проспали стомленi полоненики весь вечiр i всеньку нiч, та  тут
раптом десь загавкали, завалували собаки.
   Добриня схопився. В чинбарнi було темно. Невже нiч?
   У грудях тривожно тенькнуло серце. Проспали!
   Вiн штовхнув Iллю пiд бiк.
   - Вставай!
   I тут же його мозок пронизала несподiвана думка: ось хто  може  змусити
вартових вiдчинити дверi - Iлля! Це ж його вони стережуть! На  нього  їхня
надiя, бо вони сподiваються, що воєвода Дмитро заради  сина  вiдчинить  їм
ворота мiста. А що, коли спробувати?
   - Iлля, послухай! - зашепотiв вiн на вухо боярчуковi.  -  Утекти  можна
лише через дверi. Отже, треба вигадати важливу  i  ймовiрну  причину,  щоб
вартовi їх вiдчинили. I я, здається придумав, як це зробити!
   - Як?
   - Треба сказати їм, що тобi погано, що ти помираєш...
   - Ти гадаєш, вони зважать на це?
   - Ще й як! Адже тебе вони стережуть, як зiницю ока! Уявляєш, що  сказав
би завтра охоронцям Менту, коли б ти справдi упокоївся? Та вiн  голови  їм
постинав би! I вони це добре знають! Ось чому я впевнений, що  дверi  вони
нам вiдчинять.
   - А тодi що?
   - Якщо їх буде двоє чи навiть троє, то ми  їх  зможемо  приголомшити  i
втекти. Ось тримай! - i Добриня вклав у руки Iллi  важку  дубову  качалку,
якою чинбарi розкачують i рiвняють вичиненi шкiри. -  Такою  довбешкою  не
тiльки людину, а й вола можна вбити.
   - Замашна! - погодився Iлля, виважуючи качалку в руцi.
   - Якщо добре торохнути, то вважай, що й кiнець!
   От ми й при зброї. Лише б заманити одного чи двох у чинбарню, а з  тим,
хто залишиться надворi, теж справимося!
   - Ну, що ж - згода!
   Вони стали обабiч дверей. Вартових не чути. Поснули чи пiшли до хати?
   - На допомогу! На допомогу! - раптом голосно заволав Добриня.
   З-за дверей вiдразу ж почувся стривожений голос.
   - Що там? Що стряслося?
   - Iлля помирає! Син київського воєводи! Швидше! Води!
   - Що з ним?
   - З'їв щось погане.
   - Хай не буде свинею i не жере чого не слiд! Почекає до ранку!
   - Дурню! Якщо вiн околiє, то вранцi тобi хан Менгу знесе голову!
   Вартовий довго мовчав - видно, обмiрковував i  зважував  почуте.  Потiм
вилаявся:
   - Прокляття! Хай заберуть вас мангуси! Хай пожеруть вас собаки!  -  Але
важливiсть звiстки, видно, дiйшла до нього, бо  вiн  зразу  ж  загукав  до
свого напарника, що був десь у другому кiнцi двору: - Хасар! Хасар! Поклич
десятника Товлура! Полонениковi погано - помирає! Та бiгом менi! Бiгом!
   Здалеку долинуло важке гупання нiг  -  якийсь  невiдомий  баатур  Хасар
побiг будити десятника. Ось, чути, загрюкав вiн ногами по  дощаних  сходах
ганку, хряпнув дверима... Потiм настала тиша.
   Вона тривала зовсiм недовго. За стiною чинбарнi знову  загупало  кiлька
нiг, зчинилося якесь вовтузiння, нiби хтось кого душив,  почувся  болiсний
скрик, хрип - i так же раптово все затихло.
   Стривожений Iлля стиснув руку Добринi, шепнув:
   - Що там?..
   - Не знаю... - так же шепотом вiдповiв Добриня.
   Тут грюкнув засув - i дверi широко  розчинилися.  В  їх  отворi  стояло
кiлька темних постатей. Хтось тихо покликав:
   - Iлля! Добриня!
   Хлопцi завмерли. Це було  так  несподiвано,  що  їм  на  якусь  хвилину
вiдiбрало мову. Хто там? Свої? Звiдки? Як?
   Другий голос прозвучав невпевнено:
   - Невже їх тут немає? То де ж вони?  Це  був  Степанiв  голос  -  такий
характерний, що не впiзнати його було неможливо. I Iлля скрикнув радiсно:
   - Братику! Степане! Невже це  ти?  Вiн  кинувся  надвiр  до  брата,  та
Добриня, що пильнував також i за хатою, де спала охорона, перехопив його.
   - Тихо! Варта йде! Ховайтеся всi сюди! Тiкати було пiзно. З хати вийшло
двоє i попростували прямо до чинбарнi, перетинаючи шлях для вiдступу. Вони
вiдразу помiтили б утiкачiв i зняли тривогу. Тому кияни - а їх було бiльше
десятка - вскочили в чинбарню i причаїлися там.
   - Всiм мовчати! Говоритиму я! - пошепки сказав  Добриня.  -  Заманю  їх
сюди - i прикiнчимо обох! Але Микола заперечив:
   - Нi, нi, хоч одного бажано взяти живцем!
   - Гаразд, одного брати живцем, - погодився Добриня i застерiг: -  Тихо!
Наближаються! Iлля, стогни! Та дужче! Нiби тобi й справдi невтерпець! Ну!
   Iлля голосно застогнав, заохкав - ох, ох! Двоє наближалися  швидко,  не
пiдозрюючи небезпеки.
   Крокiв за десять десятник Товлур - то був його голос - запитав:
   - Егей, де ти, хлопче? В сараї?
   - Ойє, ойє, - глухо вiдповiв Добриня.
   Двоє смiливо вступили до чинбарнi. I  тут  один  вiдразу  впав  додолу,
вражений невiдворотним ударом захалявного  ножа,  а  другий  заборсався  в
залiзних обiймах молодих гриднiв, що вмить скрутили  його  i  забили  рота
ганчiркою.
   Вiн опирався недовго: його стягнули туго мотузками, поставили на ноги.
   - Ходiмо! - подав голос Микола. - Нас ждуть!
   Сю нiч нiхто в господi воєводи Дмитра  i  не  думав  спати.  Як  тiльки
Микола та Степан з невеликою дружиною охочих гриднiв почали готуватися  до
вилазки, воєвода наказав челядi дiстати з погребiв ситу та сирiвець, пекти
пироги, смажити м'ясо.
   Двiр сповнився гамором. Повсюди загорiлися свiчки, запалали смолоскипи.
Миттю поширилася чутка, що воєвода жде молодшого сина  Iллю,  якого  мають
визволити з монгольського полону.
   Здивована i вражена бояриня кинулася до чоловiка.
   - Дмитре, що ти затiяв? Чому зi мною не порадився? А якщо не  пощастить
визволити Iллю? Що тодi? Навiщо цей пир?
   Дмитро узяв її за плечi - заглянув в очi. Вiн знав - може не пощастити.
Бiльше того, вiн знав, що сю нiч може втратити не тiльки Iллю, а й  Миколу
та Степана,  бо  вилазка  може  закiнчитися  по-рiзному  -  i  щасливо,  i
нещасливо. Тодi навiщо ж цi приготування?
   - Крiпись, мати, - сказав вiн якимось дивним, незвичним голосом. - Нинi
нас спiткає або велика радiсть - i ми зустрiнемо сина Iллю, або...
   Вiн запнувся.
   Бояриня вiдсахнулася. Очi її округлилися вiд страху.
   - Або?.. Що ти хочеш сказати? Дмитре!
   - Або ж ми втратимо всiх синiв - ось що я хочу сказати! - Дмитрiв голос
здригнувся. - Я зрозумiв це в ту мить, коли погодився на вилазку. Ось чому
я наказав готувати вечерю. Це буде або велика  наша  радiсть,  або  велике
горе - i на той випадок, i на iнший потрiбна учта...  Ти  мене  зрозумiла,
мати?
   Вiн стиснув її плечi.
   - Боже, Боже! - прошепотiла бояриня. - Який час настав! Пiду ж до  себе
- молитимуся за вас усiх, за моїх синочкiв!..
   - Гаразд, мати, йди! Тут усе зробиться без нас. А я до Золотих ворiт  -
ждатиму там... Там ждатиму...
   ...Коли сотня молодцiв тихо вислизнула з Києва, перебралася через рiв i
розтанула в густiй темрявi ночi, Дмитро  наказав  гридням  опустити  важкi
пiдйомнi ворота, скованi у виглядi грат iз товстих залiзних прутiв, а  сам
сiв у прибрамнiй нiшi, бiля мовчазних сторожiв, i задумався.
   Думи були важкi i гнiтили душу.
   Ще рiк тому вiн  нiяк  не  сподiвався,  що  йому  доведеться  очолювати
оборону Києва. Навiть у думцi такого не мав. Завжди у Києвi був князь.  Не
цей - так iнший. Але князь! Вiн i був вiйськовим вождем дружини  i  всього
київського ополчення, вiн думав або мав думати про  все:  про  зброю,  про
дружину, про людей та припаси для них на випадок облоги.
   Правда, Київ давно вже став не той, що  був  ранiше.  Колись  Київ  був
столицею всiєї Руської землi, матiр'ю городiв руських, а з часом  занепав,
утратив не тiльки значення i вагу як столиця, бо вiд  нього  вiдокремилися
бiльшi i меншi князiвства, а й перестав  бути  вагомою  вiйськовою  силою.
Київських великих князiв нiхто вже не слухався, не поважав  i  не  боявся.
Слухаються, поважають та бояться  сильного,  а  нинi  у  київського  князя
тiльки й залишилося, що одна назва - великий. Насправдi ж -  нi  сили,  нi
величi! А тепер - i князя немає! Нiхто з останнiх київських  князiв,  крiм
Данила Галицького, не користувався на Русi повагою i не  мав  такої  сили,
щоб повернути Києву його колишню славу, а Данило,  ставши  волею  обставин
київським князем, знехтував київським столом, бо  галицький  золотокований
стiл здався йому  лiпшим.  Та  насправдi  так  i  було  -  пiсля  загибелi
Володимиро-Суздальського  князiвства,  сплюндрованого   Батиєм,   Галицьке
князiвство залишилося єдиною силою, що могла протистояти монголо-татарам.
   Отже, Київ залишився сам на сам з усiєю силою Степу! Город  могутнiй  -
мови немає. Мабуть, наймогутнiший з-помiж тих, якi  ще  були  незалежними,
але людськi сили у ньому обмеженi, а вiйськовi ще меншi, бо жоден князь не
залишив  тут  своєї  дружини.  Єдиною  справжньою  вiйськовою  силою  була
київська мiська залога, яку утримує боярська дума, але вона невелика.  Тож
уся надiя на городян,  здатних  узяти  зброю  до  рук,  на  бояр,  купцiв,
ремiсникiв, смердiв, що втекли сюди з навколишнiх  сiл.  Але  скiльки  їх?
Десять тисяч. Ну, дванадцять вiд сили. А ворогiв? Цiкаво,  скiльки  ж  їх?
Якщо подивитися з мiських валiв, то - тьма-тьмуща!
   Дмитро зiтхнув i заплющив очi. Перед його внутрiшнiм зором постав  Київ
- Гора i Подiл. Як його утримати? Куди передусiм ударить Батий -  на  Гору
чи на Подiл?  На  Золотi  ворота?  На  Бiлгородськi?  Чи  на  Лядськi?  Де
зосередити  головнi  сили  киян?  Одних  валiв  -  кiлька  верстов!   Якщо
рiвномiрно розподiлити воїнiв, то  вийде  по  тисячi  на  верству  -  дуже
рiденько! Один рядочок - та й той не густий! А Батий, напевне  ж,  ударить
десь в одному мiсцi. Великою силою! Але - де? Подiл слабше укрiплений, нiж
Гора, його, мабуть, не варто i захищати. Але вiдразу переводити  подiльцiв
у Верхнє мiсто теж нерозумно. Поки не  стане  ясно,  де  Батий  готуватиме
приступ, зривати їх з мiсця не слiд.
   Вiд думок трiщить голова. I все одно зараз нiчого путнього придумати не
можна. Майбутнє покажеi В комiрчину заглянув гридень.
   - Воєводо, нашi подають знак! Повертаються! Дмитро  швидко  схопився  i
вийшов у пiдворiття. Тут було темно, лише крiзь грати залiзного заборола у
брамi пробивалося тьмяне нiчне свiтло.
   - Щось нiкого не чути.
   - Перебираються через рiв. Зараз будуть тута. Справдi, з глибокого рову
долинув якийсь неясний шум,  шурхiт,  а  потiм  пролунав  умовний  знак  -
скрекiт сороки:
   - Скре-ке-ке-ке!
   - Пiднiмайте ворота! - наказав схвильовано воєвода. Заскрипiли пiдойми,
загуркотiли, намотуючись на дерев'янi барабани, кованi ланцюги - i залiзнi
грати поволi поповзли вгору. Попiд ними, пригинаючись, почали  входити  до
мiста воїни.
   Хтось принiс палаючий смолоскип - стало виднiше. Темнi постатi все iшли
i йшли, поминаючи мовчки воєводу. I раптом у цiй напруженiй тишi пролунало
коротке i радiсне:
   - Батьку!
   Воєвода здригнувся, розкинув руки.
   - Iлля! Синку!
   Iлля був зарослий, худий, одягнутий у чужий брудний  одяг,  але  Дмитро
вiдразу впiзнав його по голосу i  пригорнув  до  грудей.  Вони  вiдступили
вбiк, щоб не заважати нiкому, i, обнявшись,  мовчки  заплакали.  Бiля  них
стали Микола, Степан та Добриня. Зупинилися також два гриднi,  що  тримали
зв'язаного полоненика.
   Всi довго мовчали, аж поки Дмитро вiдiрвав вiд грудей сина i не  глянув
затуманеним поглядом на них i не спитав:
   - А це ж кого ви привели? Невже мунгал?
   - Це десятник Товрул, воєводо.
   - Добре, що спiймали такого птаха. Тримайте його мiцно! -  I  звернувся
до Миколи: - Втрати великi?
   - Втрат немає, тату. Нам пощастило.
   - Це ще краще! Тодi - не гаймося! Ходiмо додому -  там  уже  нетерпляче
ждуть нас.
   ...Невдовзi  всi  сидiли  в  боярському  теремi  за  гостинним  столом.
Потрiскували у пiдсвiчниках  свiчки,  пахло  воском.  Чашники  наливали  у
келихи холодну шипучу ситу.
   Воєвода, що сидiв у головi стола, пiдняв келих.
   - Сину наш, за твоє повернення! Нерадiсний, правда, зараз час, але  все
одно ми радi, що ти з нами, а далi - що Бог дасть!
   Бояриня з другого боку пригорнулася до Iллi, поцiлувала в зарослу щоку,
схлипнула. Вона все ще не вiрила в своє щастя.
   У Янчиних очах теж стояли сльози.  Вона  не  вiдриваючись  дивилася  на
брата i нiкого бiльше не помiчала. Добринi здалося,  що  за  той  недовгий
час, що вiн її не бачив, дiвчина пiдросла, подорослiшала. Пiд очима у  неї
залягли ледь помiтнi тiнi, а щоки схудли, обриси їх порiзкiшали.  Хворiсть
яка чи мунгальська навала наклали на неї цю печать дорослостi?
   Задумавшись, вiн не помiтив, як вона швидко глянула на нього. Очi  їхнi
зустрiлися. Йому здалося, що вона приголубила його поглядом, нiби сонячний
промiнь зазирнув у його серце. I воно здригнулося.
   Янко!
   Вiн потягнувся до неї через стiл i ще раз у думцi вигукнув: "Янко!".
   I вона нiби почула. Блiдi щоки враз спалахнули, бровенята  здригнулися,
а губи розкрилися йому назустрiч, беззвучно прошепотiли одно-єдине слово:
   - Добрику!
   Так це було чи не так - хтозна. Але саме так прочитав вiн ту нiму  мову
її погляду, i йому стало раптом радiсно i легко, як колись, у далеку  пору
дитинства, коли пiсля довгої зими вибiгав вiн босонiж  надвiр  i  мчав  на
Широкий Берег по ще жовтiй, непробудженiй  пiсля  довгої  зимової  сплячки
травi назустрiч теплому весняному сонцю. I такий вiн був тодi щасливий!
   I тепер був щасливий теж.
   Скiльки тривала їхня нiма мова поглядiв, нiхто з них сказати б не  мiг.
За столом наростав гамiр. Пiсля п'янкої  сити  швидше  запрацювали  щелепи
зголоднiлих людей, забрязкотiв посуд, загомонiли чоловiчi й жiночi голоси.
А вони всього цього не помiчали,  заглибленi  у  свої  потаємнi  для  всiх
перемови.
   Обiрвав ту таємничу мову молодят голос воєводи.
   - Хлопцi, а введiть-но сюди полоненика - дещо спитати його маю!
   Ввели  полоненого  -  поставили  посеред  хоромини.  Гамiр  затих.  Всi
прикипiли поглядами до чужинця, що прибув з далеких незнаних  земель,  щоб
знищити Київ, а мешканцiв його перебити чи поневолити.
   Полоненик був худий, жилавий, мав широке,  спечене  сонцем  та  вiтрами
вилицювате обличчя,  на  якому  де-не-де  стирчали  чорнi  волосинки.  Пiд
рiдкими  бровами  жмурилися  вузькi  розкосi  очi.  Був  вiн  одягнутий  у
баранячий кожух та гостроверху лисячу шапку.  Шапку  хтось  iз  гриднiв  з
нього зняв, i всi побачили, що його цупкий чуб  був  заплетений  у  багато
косичок, що масними пацьорками звисали з голови.
   Руки його були  зв'язанi  за  спиною,  тому  стояв  вiн  прямо,  навiть
задерикувато, хоча очi бiгали вiд страху, як у зацькованого тхора.
   - Як тебе звати,  чужинцю?  -  спитав  Дмитро,  кивнувши  Добринi,  щоб
переклав.
   - Я Товлур.
   - Скiльки тобi лiт?
   - Тридцять.
   - Чого ж ти прийшов  сюди,  до  Києва,  Товруле?  Той  заморгав  очима,
улесливо вклонився.
   - Войвода-баатур сам знає, чого прибув сюди джи-хангiр Бату.
   - А ти все-таки скажи!
   - Щоб узяти Киюв... А потiм - пiти до Останнього моря, як заповiдав нам
Чiнгiсхан.
   - Де ж те Останнє море?
   - Не знаю. Десь на захiд сонця.
   - Ну, гаразд... А скiльки воїнiв у Батия?
   - I цього я не знаю. А хоч би й знав, то не сказав би.
   - Ось як!  -  Дмитровi  очi  наповнилися  гнiвом.  -  А  я  хотiв  було
подарувати тобi життя. Тепер же бачу, що ти не заслуговуєш на це. Як у вас
страчують тих, кого Батий прирiк до смертi?
   Тавдур посiрiв, затупцяв кривими ногами. Йому перехопило  дихання  -  i
вiн пробелькотав:
   - По-рiзному...
   - А все-таки?
   - Вiдрубують голову, розтинають навпiл, четвертують, саджають на кiл...
   - А ще? Вчора вiд Менгу-хана я  дiзнався,  що  у  вас,  буває,  ламають
спину, i людина кiлька днiв умирає в страшних муках.
   Товлур упав на колiна.
   - Невже найсвiтлiший нойон учинить таке зi мною? За вiщо?
   - Якщо скажеш, скiльки воїнiв привiв з собою Батий i хто з його  воєвод
прийшов з ним сюди, тодi я залишу тобi життя. Якщо нi - завтра ми виведемо
тебе на мiський вал, зламаємо на виду у  твоїх  одноплемiнникiв  хребет  i
кинемо вниз, щоб ти там конав у страшних муках. Вибирай!
   У Товлура вiдвисла нижня щелепа.
   - Войводо Думитро! Войводо Думитро! Я скажу... Все скажу...
   - Кажи!
   - Бату-хан  привiв  пiд  Киюв  п'ятнадцять  туменiв  та  ще  стiльки  ж
невiйськового люду  -  вiзникiв,  погоничiв  верблюдiв,  пастухiв,  рабiв,
жiнок... Усiх не перелiчити.
   - А воєвод мунгальських?
   - Теж багато. Найвизначнiшi  серед  них  -  джихан-гiри  Орду,  Байдар,
Бiрюй, Кайдан, Бечак, Менту,  Кююк,  а  також  нойони-баатури  Субедей  та
Бурундай.
   - Та-ак... - протягнув Дмитро i надовго задумався. -  Здається,  мунгал
каже правду. Батий пiдняв у цей похiд усю силу, що була пiд його рукою, бо
задумав дiйти до нiмцiв, до франкiв, а може, i до гiшпанцiв. А оскiльки ми
першi на його шляху, то нам буде найважче.


   7

   Пiзнiй осiннiй ранок похмуро пiднiмався над Києвом та  його  околицями.
По Хрещатицькiй долинi та понад Либiддю сивiв холодний туман, на безлистих
гiлках дерев, на  кущах  та  столоченiй  пожовтiлiй  травi  висiли  крупнi
краплини роси.
   У монгольському станi всi вже були на ногах. Палали багаття, у  великих
казанах шумувала  жовтою  пiною  юшка  i  лоскотала  нiздрi  майже  завжди
голодних аратiв рiзким запахом кiнського  м'яса,  що  варилося  всумiш  iз
пшоном та пахучим зiллям.
   О цiй  порi  до  бiлого  шатра  Менгу-хана  прискакав  сотник  Жадiгер.
Охоронцi вiдкинули перед ним важкий вологий полог.
   У шатрi було тепло. Горiла свiчка. Менту сидiв на широкiй подушцi  i  з
похiдного  дерев'яного  тостагана   запивав   кумисом   золотистi   шматки
бiшбармаку, приготовленого iз м'яса молодої кобилицi.
   Жадiгер упав ниць на килим.
   - Бiда, каане, - прошелестiв задерев'янiлими вiд страху губами.
   Менгу вiдставив набiк тостаган.
   - Що трапилося? Яка бiда?
   - Утiк син киювського войводи, а з ним i товмач.
   - Як вiн мiг утекти? А де ж була сторожа? - гримнув Менгу.
   - Двох  охоронцiв  убито,  а  десятник  Товлур  зник.  Мабуть,  утiкачi
захопили з собою, бо ми скiльки не шукали, не знайшли його нi  живого,  нi
мертвого.
   - Що ж робили iншi охоронцi?
   - Спали, каане.
   - Спали! - вигукнув Менгу. - Яке вони мали право спати,  коли  їм  було
доручено стерегти такого важливого богола? Чому вони допустили,  що  їхнiх
двох товаришiв було забито, а десятник подiвся хтозна-куди? Чи вони забули
ясу Чiнгiсхана, яка гласить - якщо начальник десятка чи сотнi  потрапив  у
полон, його пiдлеглi мусять навiть цiною власного життя визволити його,  а
тим, хто цього не зробив, ламають хребет! Що ж ти вчинив з ними?
   - Я всiх, хто залишився з Товлурового десятка живий, узяв пiд варту.
   - Не пiд варту їх треба, а вивести на майдан,  поставити  перед  сотнею
сторч головами i ноги загнути назад, аж до землi! I хай лежать  там,  поки
не подохнуть! Щоб iншi дивилися i бачили, якою  смертю  вмирають  боягузи,
сплюхи та ледарi!
   - Слухаюсь i пiдкоряюсь, каане!
   Жадiгер пiдхопився, щоб iти, але Менгу знаком зупинив його.
   - Хто ще знає, що син войводи Думитра втiк?
   - Крiм мене та нукерiв Товлурового десятка,  нiхто  поки  що  не  знає,
каане.
   - Це добре. Тодi ось що, Жадiгере, зробимо так... -  Менгу  на  хвилину
замислився, потираючи  рукою  нижню  щелепу,  а  потiм  сказав:  -  Вiзьми
якого-небудь молодого богола-орусута i скарай на смерть замiсть утiкача! А
Бату-каановi я скажу, що, оскiльки Думитро  вiдмовився  здати  Киюв,  його
синовi переламано хребет. Ти мене зрозумiв?
   Ще б не зрозумiти! Жадiгер краще за будь-кого знав заповiт  Чiнгiсхана:
ханська таємниця залишається доти таємницею, доки про неї знає сам хан.  А
вiн же єдиний свiдок такої таємницi! Чи ж надовго? Чи не нависла i над ним
смерть? У грудях у нього похололо, а язик затерп.
   - Зрозумiв, каане, - ледве вимовив.
   - I щоб жоден собака не дiзнався, як було насправдi! Затям собi!
   - Слухаюсь, каане. Я буду нiмий, як риба!
   - Iди!
   Обливаючись холодним потом, Жадiгер вискочив з ханської юрти, взяв свою
сотню, вибрав серед полоненикiв  молодого  орусута,  схожого  на  Iллю,  i
притьмом помчав до Золотих ворiт.
   Вiн поспiшав, бо боявся, щоб приреченi на  смерть  не  розпатякали,  що
трапилося тут вночi. Зразу ж наказав вивести їх - сiм чоловiк - на майдан,
приєднав до них восьмого -  орусута.  До  кожного  з  них  стало  по  троє
кешиктенiв - схопили їх за руки.
   Не злазячи з коня, Жадiгер гукнув:
   - Воїни! Ось перед вами сiм смердючих псiв, що  допустили,  щоб  вороги
убили їхнiх двох товаришiв, а десятника  взяли  в  полон.  Восьмий  -  син
киювського войводи Думитра... Менгу-каан наказав усiх стратити! Ламайте їм
хребти! Та швидше!
   Приреченi до смертi заборсалися, запручалися, закричали, але  їх  хутко
поставили головами сторчма на землю i зi всiєї сили загнули ноги за спину.
Почувся хрускiт кiсток. Жахливий зойк струсонув ранкову  тишу  i  зразу  ж
обiрвався.
   Ще живих, але безпорадних людей, що вже не могли ворухнути нi рукою  нi
ногою, а тiльки пускали криваву  пiну  з  рота  i  вибалушеними  очима  зi
смертельною тугою дивилися  на  цей  безжально-жорстокий  свiт,  кинули  у
неглибокий рiв, виритий на узбiччi майдану дощовими потоками.
   У Жадiгера вiдлягло вiд серця: нiхто зi  скараних  не  встиг  вибовкати
ханської таємницi. Полегшено зiтхнувши, вiн об'явив:
   - Воїни! Цi виродки поплатилися за те, що спали на чатах. Вони проспали
вилазку орусутiв, якi захопили в полон  десятника  Товлура,  i  нiчого  не
зробили, щоб його визволити. Дивiться всi на їхнi муки - i зарубайте  собi
на носi: така смерть жде кожного, хто знехтує  ясою  великого  Потрясателя
Всесвiту i волею преславного  Саїн-хана!..  Ми  скарали  також  полоненого
орусута, бо батько його, киювський войвода, вiдмовився здати  Киюв  нашому
доблесному вiйську!.. Чули всi?
   Воїни  у  страсi  великому  мовчали.  Дивилися,  як  беззвучно  зiпають
запiненими ротами їхнi нещаснi товаришi, i дякували в думках Вiчному Небу,
що самi вбереглися вiд такої страшної долi. Влада великого хана безмежна i
безпощадна. О аруах, аруах!
   З високих київських заборол на це мерзенне дикунське видовище  дивилися
сотнi киян i теж зацiпенiло мовчали.


   8

   Уранцi, поспавши всього годину чи  двi,  Добриня  та  Iлля  помилися  в
лазнi, яку жарко  натопив  Никодим,  одяглися  у  все  нове  та  чисте  i,
поснiдавши, з'явилися до воєводи на його виклик.
   У воєводи  сидiв  ще  не  старий  чернець.  Чорна  ряса  у  нього  була
застебнута на всi гудзики, на головi - чорний клобук, довга борода спадала
на груди, в руках - рiвний, вишмульганий до блиску посох.
   Хлопцi привiталися, поцiлували руку ченцевi, а Дмитро сказав:
   -  Iєромонах  Iяникiй,  сiреч  Оникiй,  великий  книжник,  доглядач   i
хранитель бiблiотеки собору святої  Софiї,  де  зберiгаються  також  книги
князя Ярослава Мудрого, турбується долею книгозбiрнi. Питає - чи не  варто
було б переховати її у безпечнiше мiсце?
   - Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, - вступив  у  розмову  отець
їяникiй, - то можуть спалити i храм, i бiблiотеку. А  в  нiй  зело  велика
мудрiсть зберiгається! Не десятки  i  навiть  не  сотнi,  а  тисячi  книг.
Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дiм можна вiдбудувати, храм  Божий
возвести заново, якщо згорить, а рiдкiсну книгу нiчим не возмiстиш... Отож
єпископ i послав мене до  влади  свiтської  i  вiйськової  запитати  -  що
робити? Переховати книги зараз у надiйне мiсце чи почекати? Може, не такий
страшний чорт, як його малюють?
   - Батий страшнiший за чорта, - сказав Iлля.
   А Добриня додав:
   - Вiн має не грецький, а китатський вогонь, що палить так само люто, як
i грецький. I нiхто не знає, коли той вогонь полетить на нас - на  початку
облоги чи пiд кiнець. Тож, мабуть, краще все цiнне поховати заздалегiдь. I
не тiльки бiблiотеку.
   Отець Iяникiй пильно глянув  на  Добриню  i  промовив,  звертаючись  до
воєводи:
   - А сей муж, здається менi, каже дiло. Я  теж  такої  думки,  що  краще
поспiшити, нiж потiм каятися. Так я скажу єпископовi i вже сьогоднi  почну
переносити найцiннiшi книги туди, де нiхто їх не знайде.
   - Може, мої хлопцi допоможуть вам, отче? - спитав Дмитро.
   - Нi, нi, - аж замахав руками отець Iяникiй. - Я сам.  То  буде  тiльки
моя таємниця!
   - А якщо, даруйте, ти загинеш? Хто ж потiм знайде їх?
   - Ще єпископ вiдатиме, де вони захованi.
   - Воля твоя - тобi виднiше, - з досадою стенув  плечима  воєвода.  -  А
по-моєму, чим бiльше людей знатиме, тим безпечнiше i  спокiйнiше  буде  на
душi. Хтось же та уцiлiє!
   - Людей Батий припече, вони й викажуть  тайник,  а  з  мене  хоч  шкуру
живцем здери - мовчатиму! Наша бiблiотека цiннiша за всi скарби  Києва,  i
сховати її треба так, щоб вона збереглася до кращих часiв! Амiнь!
   Отець Iяникiй пiдвiвся, поблагословив усiх десницею i вийшов,  стукаючи
патерицею по дощанiй пiдлозi.
   - Проводити мене не треба, - пiдняв вiн заперечно долоню. - Я сам.
   Дмитро якийсь час дивився йому вслiд, хоча той  уже  зачинив  за  собою
дверi, а потiм пiдвiв очi на сина та Добриню.
   - Отець Iяникiй, - великий книжник i мудрець, але  тут  вiн  чинить  не
мудро. Ой, не мудро! Якщо вiн загине, якщо загине або помре єпископ, якому
i без теперiшнiх  клопотiв  залишилися  три  чисницi  до  смертi,  то  хто
знатиме, де шукати бiблiотеку?
   - Нам треба ще  витримати  облогу,  воєводо,  а  потiм  думатимемо  про
бiблiотеку, - сказав Добриня.
   - Ти гадаєш, не витримаємо?
   - Сили дуже нерiвнi.
   - Так, сили нерiвнi, але ми зробимо все, щоб не впустити Батия в  Київ,
а якщо незмога буде, то продамо життя якнайдорожче!  Я  для  цього  вас  i
покликав.
   - Слухаємо, батьку, - схилив голову Iлля. Добре викупаний, пiдстрижений
Василакiєм, пристойно одягнутий, вiн дуже змiнився, порiвнюючи з тим, яким
знав його Добриня ще  вчора.  Стрункий  i  ставний,  хоча  тендiтнiший  за
старших братiв, вiн був схожий одночасно i на  сестру  Янку,  i  на  Iсуса
Христа, як його малювали на iконах.  Тiльки  Янка  була  чорнява,  а  Iлля
русявий. Зате на Iсуса Христа вiн був схожий i обрисами лиця,  i  мудрiстю
та ласкавiстю  якихось  по-особливому  людяних  очей,  i  рiвним  продiлом
посеред голови, що роздiляв його пишне свiтло-бронзове волосся.
   - Слухаємо, батьку, - знову повторив вiн. Дмитро пiдiйшов ближче.
   - Я ось чого вас покликав... Берiть коней i їдьте  на  Копирiв  кiнець.
Там, як менi стало вiдомо, скупчилося на майданах та вулицях майже пiвтори
тисячi бездомних iудеїв, що з передмiсть утекли в Київ. Розшукайте боярина
Воротислава, який керує обороною Копиревого кiнця, з ним зайдiть до рабина
Iсаака Зайденберга i гуртом влаштуйте людей по дворах, щоб мали притулок i
їжу. А коли з цим покiнчите, вiдберiть з  них  чоловiкiв,  здатних  носити
зброю, розбийте на десятки та  сотнi,  наставте  десятникiв  та  сотникiв,
дайте всiм мечi, луки, бойовi сокири i визначте мiсця на  валу,  якi  вони
мусять обороняти.
   - Менi залишатися там? - спитав Iлля.
   - Так, ти будеш там замiсть мене. Я повинен знати, що робиться  кожного
дня i навiть кожної години на тому кiнцi.
   - А Добриня?
   - Добриня допоможе тобi i повернеться назад. Я  хочу  послати  його  до
Лядських ворiт. Там боярин Домажир... Та й взагалi, всi  ви  будете  моїми
руками i моїми очима по всьому Києву, а  особливо  там,  де  можна  чекати
ворожого приступу. Подiл мене дуже непокоїть: вали там нижчi,  i  заборола
слабшi. Чи не перевести всiх подiльцiв у Верхнє мiсто?
   - Поки що не варто цього робити, - сказав Добриня. -  Хiба  коли  стане
дуже скрутно.
   - Я теж так думаю. Тодi - йдiть! I кожного вечора повертайтесь  додому,
бо я хочу знати, що робиться у нашому нещасному обложеному Києвi. Йдiть!
   Копирiв  кiнець,  куди  незабаром  прибули   Добриня   та   Iлля,   був
розташований у захiднiй частинi мiста. З  Ярославового  города  сюди  вели
могутнi  Iудейськi  ворота[87],  вiд  яких  широка  вулиця  пролягала   до
Бiлгородських, або Захiдних,  ворiт[88],  звiдки  починався  Бiлгородський
шлях. Тут, окрiм корiнного  люду,  мешкало  чимало  багатих  євреїв,  або,
по-тодiшньому, iудеїв - купцiв, гендлярiв, лихварiв, ремiсникiв. Ще бiльше
їх,  особливо  бiдноти,  тулилося  за   Бiлгородськими   ворiтьми,   понад
Бiлгород-ським  шляхом,  по  схилах  горбiв,  по  ярах  та  понад   рiчкою
Глибочицею. Жили вони тут здавна, ще  з  десятого  сторiччя,  у  невеликих
дерев'яних та мазаних хатинах,  нерiдко  в  напiвземлянках,  шили  чоботи,
одяг, шапки,  валяли  валянки,  виготовляли  вози,  збрую,  бочки,  дiжки,
верстати для ткання, займалися дрiбною торгiвлею, ледве  зводячи  кiнцi  з
кiнцями, фурманували. Тепер увесь цей люд - з дiтьми, домашнiми  тваринами
та птицею, лантухами та вузлами, начиненими бiдняцьким скарбом,  рятуючись
од видимої смертi, всунувся в  Копирiв  кiнець  i  запрудив  усi  майдани,
вулицi та вузькi провулки. Значна частина їх уже  познаходила  притулок  у
своїх багатих одноплемiнникiв та знайомих городян, але багато хто ще сидiв
разом з дiтьми та стариками на своїх бебехах попiд частоколами,  трясучись
вiд осiннього холоду.
   - Бiда! - похитав головою Iлля, спостерiгши,  як  блiда  змучена  жiнка
пеленала посинiле, змокрiле, закаляне немовля.  -  Бiда  прийшла  на  нашу
землю!
   Всюди стояв шум, гвалт, як це завжди буває при багатолюдних  скупченнях
пiд час вiйни. Хтось розмовляв, хтось плакав, хтось лаявся. Мекали голоднi
кози на прив'язi, верещали дiти. Базар - не базар, ярмарок - не ярмарок...
   - Справдi бiда, - погодився Добриня i, зупинивши  молодого  гридня,  що
поспiшав на вал, запитав: - Де нам знайти боярина Воротислава, хлопче?
   Той збив шапку на потилицю, наморщив лоба.
   - А хiба ви його не зустрiли? Вiн щойно поскакав до воєводи Дмитра:  не
знає, яку раду дати цьому людовi.
   Добриня з Iллею переглянулися. Яка досада! Це ж вони  десь  розминулися
на тiсних київських вулицях!
   - А до рабина як проїхати?
   - До рабина? Та дуже просто, - махнув рукою  гридень.  -  Берiть  зразу
лiворуч, потiм праворуч,  потiм  знову  лiворуч  i  їдьте  прямо  -  якраз
упретеся в синагогу, а вже поряд з нею знайдете i хату рабина. Уторопали?
   - Спасибi, уторопали, - вiдповiв Iлля. - Синагогу я знаю.
   Бiля синагоги теж товпилися люди, але  на  майданi  панувала  тиша.  На
дерев'яному ганку стояв невисокий чоловiк у чорному одязi i щось промовляв
до народу.
   - Хто то? - спитав Добриня.
   - Наш рабин, преподобний Iсаак Зайденберг, - вiдповiв хтось iз гурту.
   Рабин говорив не поспiшаючи, але  гаряче,  переконливо,  i  всi  уважно
слухали його. Поверх звичайного одягу на  ньому  була  чорна  накидка  без
рукавiв - ротонда, на головi невелика кругла шапочка з чорного шовку, а  в
руцi - молитовник, загорнутий у талес - бiлу хустину з чорними смужками.
   - Про що ж вiн вам розповiдав?
   - Про єгипетську неволю... Як важко було тодi нашому народовi... Такi ж
страшнi часи наступають для нас знову... Ой вей, вей![89]
   - Ну, не про це зараз треба говорити, - буркнув
   Добриня i направив коня просто на натовп. - Розступiться! Дайте проїзд!
   Люди розступилися - i два вершники пiд'їхали до синагоги,  сплигнули  з
сiдел прямо на ганок. Промовець замовк, повернувся до незнайомцiв.
   - Рабин Iсаак Зайденберг? - спитав Добриня. - Доброго вам здоров'я!
   - Будьте i ви здоровi. Так, я Iсаак Зайденберг. А ви?
   - Ми посланцi воєводи Дмитра. Ось його молодший син  -  боярин  Iлля...
Нам наказано всiх ваших людей поставити на постiй по дворах, щоб нiхто  не
залишився на вулицi, а  чоловiкiв,  якi  здатнi  носити  зброю,  звести  в
десятки та сотнi i визначити їм мiсця на валу.
   - Атож, атож,  -  покiрно  погодився  рабин,  киваючи  чорною  шовковою
шапочкою. - Але як це зробити - поставити стiльки люду на постiй? Не кожен
киянин згодиться пустити.
   - Для того ми i приїхали сюди, - заспокоїв  його  Добриня.  -  А  зараз
вiдпустiть людей! Залиште з  кожної  сiм'ї  лише  одного  старшого,  i  ми
розведемо їх по дворах. I накажiть,  щоб  пiсля  обiду  всi  чоловiки  вiд
п'ятнадцяти рокiв до шiстдесяти зiбралися до синагоги.
   Рабин пiдняв над головою  талмуд  i,  коли  майдан  затих,  щось  довго
пояснював людям. Пiсля того натовп  враз  сколихнувся,  загомонiв.  Бiльша
частина людей  розiйшлася,  розтеклася  по  бiчних  вуличках  i  завулках.
Залишилися тiльки поважнi чоловiки, голови  сiмейств,  що  наблизилися  до
ганку синагоги i мовчки втупилися  в  двох  молодикiв,  один  з  яких,  як
виявилося, був сином самого воєводи київського.
   -  Люди!  -  гукнув  до  них  Iлля.  -  Зараз  ми  пiдемо  по  вулицях.
Запам'ятовуйте двори, де вам буде визначено мешкати, приводьте  туди  свої
сiм'ї - i поселяйтеся! Ходiмо!
   Вручивши коней на догляд рабиновому наймиту, рушили.
   В першому ж купецькому дворi,  куди  зайшли  Iлля,  Добриня  та  рабин,
дебелий похмурий господар,  зарослий  вiд  вуха  до  вуха  рудою  бородою,
почувши, чого вiд нього хочуть, гримнув:
   - А ще чого? У мене самого сiм'я - дванадцять душ! А тут цiлий кагал на
голову! Та ще й годувати! I взагалi - хто ви такi, дiдько б вас забрав!  -
i старий вирячився на Iллю. - Ану, гетьте з двору!
   Добриня усмiхнувся, а Iлля розсердився.
   - Я - син боярина Дмитра, воєводи київського! - спалахнув  вiн.  -  Ти,
чоловiче, мабуть, забув, який час настав! Вiйна ж! Мунгали обсiли Київ, як
чорти грiшну душу! Не сьогоднi, то завтра, може,  всiм  нам  доведеться  з
життям розпрощатися, а тобi, бач, тiсної Бога бiйся!.. I  чого  ти  вдома?
Чому не на валах? Скiльки тобi лiт?  Чи  меча  в  руках  не  втримаєш?  Чи
хворiсть яка напала? Може, ведмежа?
   Господар витрiщив очi. Iм'я воєводи Дмитра, видно, подiяло. Та й  рiзкi
слова молодого боярина протверезили його. Знизив голос.
   - Та я що?.. Я нiчого. Хай поселяється одна сiм'я.
   - Три сiм'ї! - вiдрубав Iлля тоном, що позбавляв  рудобородого  бажання
перечити, i ткнув пальцем у груди найближчим чоловiкам. - Ось ти, ти i ти!
Приводьте сюди свої сiм'ї i поселяйтеся!
   Далеко за полудень - де по-доброму, а де не без примусу та погроз - вся
єврейська громада була розселена  по  купецьких  та  ремiсницьких  дворах.
Вулицi опустiли, галас затих.
   Стомлений рабин, що намагався не вiдставати вiд  молодикiв,  пiдняв  на
них свої смутнi карi очi.
   - То, може, добродiї вiдобiдають у мене? Бо давно вже минув час.  Та  й
стомилися нiвроку! Добриня глянув на Iллю.
   - А чому б i не вiдобiдати, коли запрошують? Чи як?  Пiсля  нестерпного
голодування в полонi йому здавалося, що нiколи не зможе насититись. А  де?
Напрошуватися до столу воєводи? Незручно. А свого пристановища, де  б  мiг
попоїсти i переспати, у нього в Києвi не було.
   Iлля пiдтримав його.
   - Я теж i вола з'їв би, їй-богу! Рабин зрадiв, заметушився.
   - То не гаймося тут - ходiмо. Мої Ребекка i  Марiам  будуть  такi  радi
хорошим людям!
   - Ребекка i Марiам?
   - Ну, Ребекка - то моя половина,  жона,  а  Марiам  -  донька...  Єдина
донька! Їй шiстнадцять весен... Було ще двiйко дiток, та Бог прибрав - вiд
вiспи померли... Залишилася одна Марiам, наша  ненаглядна...  А  що  тепер
буде з нами, з нашою Марiам? Ой вей, вей! Яке лихо обсiло Київ!  Невже  це
всьому кiнець? - Вiн швидко йшов попереду, то похваляючись лiпотою доньки,
то журячись i тужачи, що настав час Страшного суду i всiх їх жде  неминуча
смерть. - Чує моє серце - не пережити нам цього нещастя!  Не  вистоїмо  ми
супроти поганина мунгала Батия! Скiльки вже городiв, скiльки племен пiдбив
вiн пiд свою руку - не злiчити! Скiльки кровi пролив - не змiряти!
   Вiн, видно, чекав утiхи, але хлопцi не вiдповiдали. Та й що вони  могли
вiдповiсти, коли його слова їм самим душу гризли?
   Свiтлиця, куди рабин завiв Добриню та Iллю, була вся обвiшана килимами.
Посерединi стояв стiл, попiд стiнами - лави, покритi барвистими лiжниками,
та двi рiзьбленi скринi, в кутку - високий столик  на  однiй  нiжцi,  куди
рабин поклав талмуд i прикрив хустиною.
   - Сiдайте - зараз будемо обiдати, - i зник за невисокими дверима.
   Майже зразу ж вiн з'явився у супроводi двох  жiнок,  що  несли  поперед
себе широкi пiдноси з мисками, тарелями та високим череп'яним глеком.  Сам
вiн нiс теж пiднос - iз хлiбом, келихами, чашками та ложками.  Видно,  все
було вже приготовлене.
   - Оце моя половина, моя жона  Ребекка,  -  показав  рабин  на  невисоку
чорняву жiнку. - А це наша донька Марiам.
   I Добриня, i Iлля разом повернулися до дiвчини.  Коли  вони  на  вулицi
слухали рабинове базiкання, то не зовсiм вiрили йому, бо якому ж  батьковi
своя дочка не гарна. Навiть у душi пiдсмiювалися з  нього.  Та,  побачивши
Марiам, ледве стрималися вiд вигуку захоплення, такої красунi вони тут  не
сподiвалися побачити. Перед ними стояло юне чарiвне створiння,  яке  можна
було порiвняти  лише  з  весняною  квiткою,  що  розцвiла  рано-вранцi  i,
покроплена  чистою  росою,  заграла  пiд  промiнням  сонця  всiма  барвами
веселки. Густi кучерявi  коси  дiвчини  пругкими  хвилями  спадали  їй  на
округлi плечi, обтягнутi бiлою сорочкою,  з-пiд  чорних  брiв  таємничiстю
пiвденних  ночей  зорiли  великi  прекраснi  очi,  а  крiзь  напiввiдкритi
свiжомалиновi вуста сяяла снiгова бiлизна її рiвних зубiв.
   Боже, що за чудо з'явилося перед ними! Молодий  боярин  Iлля,  вражений
несподiваною з'явою юної красунi, довго стояв мовчазний, остовпiлий, не  в
силi вiдiрвати вiд неї очей. Добриня теж був вражений красою дiвчини,  але
ще дужче вразив його Iлля, що, здається, втратив дар мови.  Вiн  непомiтно
пiдштовхнув його пiд лiкоть.
   Iлля прийшов до тями i перевiв погляд на рабина.
   - Ну, знаєш, Iсааку, твої слова, якими ти розхвалював свою дочку,  були
занадто блiдi, безбарвнi. Хiба можна було з них  уявити,  яке  божественне
чудо розквiтло пiд дахом твоєї хати!
   - Не родись красивий, а родись щасливий!  Побажай  їй,  боярине,  краще
щастя! - сумно промовив рабин.
   - Бажаю їй щастя вiд щирого серця, - сказав  Iлля,  приклавши  руку  до
грудей.
   Марiам поставила пiдноса на стiл i, кинувши  швидкий  погляд  на  Iллю,
вклонилася, її щоки зарум'янилися, i, вiдчуваючи  це,  вона  знiяковiла  i
зарум'янилася ще сильнiше.
   - Ну, пiду я, - промовила тихо.  Та  батько  притримав  її  за  руку  i
силомiць посадив на стiлець.
   - Е нi! Цi молодцi - нашi добрi друзi.  Завдяки  їм  уся  наша  громада
дiстала притулок i шматок  хлiба.  От  тiльки  не  знаю,  чи  надовго  цей
притулок, чи не доведеться нам змiнити його на мунгальську канту... Та цур
їх, цi невеселi думки! Ми ж iще живi! Так що посидь з нами, голубонько! Цi
хлопцi чемнi - не кусаються!
   Вiн хотiв цим жартом хоч трохи розвiяти смуток, що зачаївся у кожного в
очах, але нiхто не усмiхнувся,  а  Ребекка,  що  порядкувала  бiля  столу,
змахнула зi щоки сльозу, бо нi на мить, видно, не могла, як i всi, забути,
яке лихо чигає на них за стiнами Києва.
   - Сiдаймо ж!  Сiдаймо!  Може,  це  остання  наша  по-людськи  пристойна
вечеря. Може...  -  вона  схлипнула,  але  зразу  ж  проковтнувши  сльози,
спохватилася i почала  припрошувати  знову:  -  їжте,  дорогi  гостi!  Усе
берiть!
   Ось у мисцi - холодець iз судака, це  мендела  -  суп  з  грiнками,  це
есi-флейш - кисло-солодке м'ясо, а ото на блюдi - куглики, тобто пирiжечки
з м'ясом, облитi пiдливою i запеченi в макiтрi.  Всього  покуштуйте!  Таке
добре - пальцi оближете!  Та  запивайте  цимесом  -  його  Марiам  варила.
Богоподiбний цимес!  Узвар  по-вашому,  але  приготовлений  по-особливому.
Марiам так старалася, так старалася!.. Ох, Марiам, наша Марiам! Коли б  не
вона, нiчого б ми не боялися - нi Батия, нi полону, нi смертi.  А  Марiам,
квiтонька наша... Що її жде?
   Вона знову схлипнула i хвартухом  витерла  очi.  Рабин  обняв  жону  за
плечi, посадив поруч з собою.
   - Ну, досить тобi, мати, досить! Припрошуй гостей не  з  слiзьми,  а  з
усмiшкою, а то, бачиш, сидять, голови опустивши, - такого суму нагнала  на
них!
   Це була напiвправда. Гостi дiйсно сидiли мовчки, але не тому,  що  дуже
сумували, а тому, що голодний Добриня вже встиг послати до  рота  добрячий
шмат вареного судака i не менший шмат пирога, а Iлля тому, що  все  ще  не
мiг до кiнця отямитися вiд  потрясiння,  якого  зазнав,  раптово  уздрiвши
Марiам. Нiби якесь наслання найшло на нього, нiби свiт перевернувся  перед
його очима - i вiн увидiв таке, чого не знав ранiш i нiколи не  сподiвався
увидiти i знати. Вiн зачудовано дивився на дiвчину i не мiг вiдiрвати  вiд
неї очей.
   Це помiтили всi. Тiльки старi - рабин i  його  дружина  -  i  знаку  не
подали, як вони ставляться до цього, з похвалою  чи  осудливо.  Марiам  же
опустила очi i почервонiла ще дужче, не смiючи пiд тим поглядом  нi  ложку
взяти до рук, нi випити чашку цимесу, хоча вiд хвилювання у неї  пересохли
уста. Один Добриня сприйняв це спокiйно, хоча i  не  без  деякого  подиву.
Наминаючи судака з пирогами, вiн спостерiгав за боярином Iллею, за виразом
його обличчя, що стало якимось  щасливо-одухотвореним,  за  його  смутними
сiро-блакитними очима, в яких не гасло захоплення, i думав: "От i  прийшло
кохання до юного боярина. Раптово, як вогонь! Не в пору прийшло,  невчасно
загорiлося. Та хiба воно питає тебе, коли впору, коли  вчасно?  А  хiба  в
мене не так? Йому, коханню, що мир, що вiйна, що лiто, що зима - однаково.
Стрепенулося серце,  забурхала  вогнем  кров  -  i  оповило  тебе  якимись
солодкими чарами, як маревом,  i  нiщо  вже  не  стане  на  перешкодi,  не
зупинить того шаленого почуття, хiба що само з часом вичахне й загасне або
розлука стане на путi... Ох, боярине, боярине, не на радiсть, не на  щастя
зустрiвся ти з цiєю отроковицею! А втiм - хто вiдає, що  жде  нас  завтра?
Тож зазнай хоч крихiтку щастя, боярине, сьогоднi, а там - що Бог дасть!"
   Бачачи, що Iлля все ще не вiдводить погляду вiд Марiам,  вiн  непомiтно
штовхнув його пiд столом ногою, а вголос сказав:
   - Яке все смачне! Язика можна проковтнути! Їж, боярине!
   Ребекка розпливлася в радiснiй усмiшцi  i  простягнула  Iллi  кухоль  з
цимесом.
   - Не погордуй, боярине, нашими стравами. Вiдпий хоч  краплину  з  цього
кухля - i вiдчуєш себе на сьомому небi! Та їж, їж! Голодний же!
   Iлля струснув з себе глибоку задуму, взяв кухоль i випив до дна.
   - Дякую, божественний напiй! - I  знову  кинув  через  стiл  погляд  на
дiвчину, яка теж, хоч i несмiливо, пiдвела на нього очi.
   "Здається, вони створенi одне для одного, - подумав Добриня. - Бач,  як
Марiам потягнулася до парубка - як квiтка до сонця! Тiльки на  що  ж  вони
сподiваються? Боги, такi рiзнi у них i такi далекi, - проти них,  Батий  -
проти них! Само небо - проти них! Нещаснi!"
   При цьому вiн гiрко подумав i про себе: "А яка моя доля?  Чи  зазнав  я
хоч трохи, хоч краплину людського щастя? Нi,  не  зазнав!  Милану  втратив
навiки, сам поневiрявся п'ять лiт i п'ять  зим  у  неволi.  Батько,  мати,
брати, сестриця Ганночка загинули,  село  спалене,  а  зараз  i  над  його
головою щербата смерть занесла косу... Та хiба тiльки  над  його  головою?
Над усiм народом!.. Не раз, бувало, ченцi та старi  люди  розповiдали  про
Страшний суд, про кiнець свiту, та сприймалися тi розповiдi, як казки.  Аж
нi! Ось вiн i наступає, той кiнець свiту, той Страшний суд!  Тiльки  нiхто
не вiдає того дня, коли вiн звершиться! Однак - скоро!"


   9

   Наступного дня надвечiр найповажнiшi мужi київськi та єпископ зiбралися
у Володимирiв град на боярську  раду.  У  князiвськiй  гридницi  давно  не
топилося, було холодно. Бояри сидiли за довгим столом похмурi,  насупленi.
Нi розмов, нi смiху. Глибока тривога, що межувала з вiдчаєм, зацiпила всiм
вуста. Мовчки ждали воєводу Дмитра - що вiн скаже?
   Та що вiн може сказати? Що б не сказав, вiд  того  становище  Києва  не
полiпшиться. Татари  оточили  мiсто  незмiрною  людською  силою.  Оточили,
обсадили так щiльно, що й миша не  вишмигне  з  нього.  Мабуть,  готуються
приступом брати. А чому б i нi? Адже мають десятикратну перевагу в людях!
   Чи ж вистоїть Київ? Звичайно, вiн значно бiльший за Рязань,  Володимир,
Переяслав або Чернiгiв. I вали його вищi. Та  очевидцi,  що  пережили  там
облогу i чудом урятувалися, розповiдають  про  неймовiрну  силу  мунгалiв.
Вона значно переважає силу русичiв. Стрiли їхнi летять далi,  пiд  ударами
їхнiх порокiв падають наймiцнiшi стiни й ворота, китатський вогонь  палить
усе, що може горiти, а Батиєвi багатури, здається,  не  вiдають  страху  i
пруть напролом супроти всiх, хто стає на їхньому  шляху.  Як  же  вистояти
Києву?
   Невеселi думки ятрять боярськi серця, i страх крижаним холодом заповзає
в них. Адже в кожного сiм'я - жона, дiти, онуки. Що  з  ними  буде?  Невже
настає судний день? Невже всi погинуть?
   Чомусь довго немає воєводи Дмитра. Де вiн? Для чого їх зiбрав?
   Пусткою i нежилим духом вiє  вiд  давно  покинутої  людьми  князiвської
гридницi, i вiд того ще важче стає на душi.
   Воєвода Дмитро увiйшов разом з синами та Добринею, сiв на чiльне мiсце,
навпроти єпископа, де колись бiля столу возсiдали князi. Був,  як  i  всi,
стурбований. На обличчi залягла втома, а брови зiйшлися одна до одної  так
туго, що мiж ними утворилася глибока зморшка.
   - Бояри, лiпшi мужi київськiї - вимовив вiн похмуро,  майже  суворо.  -
Зiбрав я вас ненадовго, щоб почути вашу  думку,  як  нам  бути,  як  краще
захищати Київ вiд осоружних моаветян, i висловити свою...  Але  перед  тим
хочу сповiстити, що Батий щойно знову прислав послiв,  щоб  ми  по  добрiй
волi пiддалися йому. Я й запiзнився тому, що тi посли затримали мене. Вони
передали менi ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! -  Дмитро
витягнув з-за пазухи згорток бiлого китатського шовку, розгорнув  i  почав
читати: - "Я, каан, посол Царя Небесного, якому вiн. Цар Небесний,  вiддав
владу над землею, щоб я пiдносив тих, хто пiдкоряється менi, i  придушував
тих, хто противиться, дивуюся тобi, Дмитре,  воєводо  киювський.  Хоча  ти
бачиш, якщо не слiпий, яку велику силу привiв я пiд Киюв, хоча  я  не  раз
уже пропонував тобi пiддатися менi  по  добрiй  волi,  без  спротиву,  ти,
однак,  чомусь  не  вiдповiдаєш.  Харманкiбе,  або  Манкер-нак,  як  звуть
пiдлеглi менi племена твiй Киюв, безперечно, велике мiсто, i люду в  ньому
багато. Мабуть, це зробило тебе, воєводо, зарозумiлим i чванливим.  Але  ж
даремно ти нахваляєшся неприступнiстю Киюва! Я вiзьму  його  у  визначений
Вiчним Небом час, бо немає на землi такої крiпостi, якої я не взяв  би  зi
своїми воїнами! Ось чому я востаннє наказую тобi вийти зi своїми людьми  з
мiста, скласти зброю i пiдкоритися менi, щоб не  проливати  нi  вашої,  нi
нашої кровi. Якщо ти це зробиш, я подарую всiм киянам життя,  а  тобi  дам
золоту пайцзу i червону тамгу - ознаки ханської влади над Киювом. Жду  два
днi - i хай злi духи не скаламутять твого розуму!"[90]  Воєвода  замовк  i
глянув на бояр.
   - Що вiдповiмо на цей пiдступний, оманливий лист? Важка тиша зависла  у
гридницi. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стiл. Хто ж
перший наважиться сказати слово?
   - Може, й справдi подумати та пiти у пiдданство  до  Батия?  -  непевно
прогув,  знизуючи  плечима,  Домажир  i  поплямкав  губами,  мовби   хотiв
виправдатися за  свiй  блюзнiрський  намiр  здати  мiсто.  -  Адже  ж  всi
загинемо! Хiба не видно? Всi загинемо! Може, й справдi подумати?..
   Гридниця  враз  наповнилася  гамором.  Хтось  крякнув,  хтось  зашаргав
ногами. Але iншi мовчали i погляди звернули на єпископа, що,  згорбившись,
сидiв попереду,  неподалiк  княжого  столу.  Вiн  був  сивий,  високий  i,
здається, дрiмав - така кволiсть вiдчувалася у всьому його  вже  неземному
тiлi. Та раптом несподiвано для всiх вiн сильно стукнув своїм  посохом  по
пiдлозi. Стукнув - i встав. Суворим поглядом обвiв гридницю  i  принишклих
бояр.
   - Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине  Домажире?
Про  здачу  Києва?  Про  здачу  наших  святинь?  Одна  думка  про   це   -
святотатство! Вся Русь два лiта мечами рiзалася  до  останнього  подиху  з
поганими, а Київ, матiр городiв руських, виходить, здати без бою? -  Голос
його загримiв, як трубний клич, i дивно було всiм,  що  з  такого  утлого,
немiчного тiла раптом вирвалася така сила.  -  Свята  церква  християнська
закликає вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Києва i всiєї землi
нашої! Вiйсько мунгальське не безмежне, i кожен загиблий Батиїв воїн -  то
зменшення тiєї антихристової сили! I десь колись дiйдуть цi гоги та магоги
до останньої межi, яку не  зможуть  через  свою  слабiсть  переступити,  i
покотяться  назад,  аки  злi  духи  перед  хресним  знаменням!   Священний
обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не
думати про рани та про долю ближнiх своїх, а мужньо битися з нехристами  -
i благодать Божа зiйде на вас! Якщо треба буде, то вся братiя наша  -  вiд
причетника до архiдиякона - стане на вали з хрестом  i  мечем,  а  я  один
молитимусь у святiй Софiї за всiх - живих i убiєнних! Амiнь!
   Домажир сопiв i совався на лавi, почервонiлий, мов варений рак.  Iншому
не змовчав би, але єпископовi...
   - Архiпастире! Та я що... Та я нiчого... Та я i в  думцi  не  мав...  -
забубонiв вiн, не пiднiмаючи очей. - Я перший стану на вал i сина вiзьму з
собою. Та щоб я пiшов на перемови з Батигою? Та нiколи!
   - Ну, й амiнь на цьому! - знову стукнув посохом єпископ. - Гадаю, нiхто
бiльше не хоче так думати, як боярин Домажир? То  й  ще  раз  -  амiнь  на
цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велiв! А якщо вiн захоче
покарати нас за грiхи нашi, то на те його Божа воля!
   - Всi чули? - спитав Дмитро.
   - Всi! - дружно гукнули бояри.
   - Тодi так i порiшимо - битися до останнього, скiльки сил наших  стане!
А Батиєвi нiчого вiдповiдати не будемо!
   - Не будемо!
   - От i гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозi,
а вiйськового порядку у мiстi немає. Кожен чинить, як  сам  знає.  Так  не
годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади  немає.  Я  -  ваша
влада! - вiн стиснув кулак i пiднiс перед собою. - Iм'ям князя Данила -  я
ваша влада! Запам'ятайте це! I не подивлюся я, чи ти смерд, чи  закуп,  чи
купець, чи боярин, - всiм буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!
   - Про що ти, Дмитре? - подав хтось здивований голос.
   - А ось про що. Не всi чоловiки стали пiд вiйськовi корогви. Я вчора  й
сьогоднi  об'їхав  Подiл  -  половина  їх  сидить  дома.  Питаю  -   чому?
Вiдповiдають - не було наказу вiд боярина, немає зброї... Нiчна залога  на
валах спить. Так i до лиха можна доспатися. Нехристи перерiжуть  вартових,
мов лiнивих каплунiв, i ввiрвуться в мiсто!.. Нiхто не дбає  про  втiкачiв
iз передмiсть та дальнiх околиць. Уже осiнь, холодно, а люди  туляться  по
вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. I останнє -
найголовнiше. Облога затягнеться надовго - тож треба ощадливо  розходувати
нашi припаси. Поставте на майданах казани, розкладiть вогнища i варiть для
воїнiв та неiмущих кашу. Люди не повиннi голодувати! Але й розперiзуватись
не слiд, щоб потiм не класти зуби на полицю.
   - Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт?
   Дмитро сумно усмiхнувся.
   - За який кошт!.. На той свiт нiхто з нас нiчого не вiзьме - тож за наш
кошт, бояри, за наш! Залишимося живi - ще  надбаємо,  а  не  залишимося  -
нiкому нашi добра не потрiбнi будуть,  хiба  що  татарам...  Та  й  купцям
скажiть, щоб вiдчинили свої комори. Церква допоможе... Чи як, єпископе?
   - Допоможе, - кивнув головою той. - Церква годуватиме всiх неiмущих.
   - Ось бачите - так ми гуртом i протримаємося.
   - Ти вiриш у це, Дмитре? - спитав Домажир.
   - Ну, якщо не вiрити, то краще зразу здатися. Але вiйна є  вiйна,  i  в
нiй можна зазнати поразки, загинути. Ви це  знаєте  не  гiрше  за  мене  i
повиннi бути готовi до всього. I не будемо товкти воду в ступi, не  будемо
втiшати себе та обманюватися, а скажiмо прямо: стоїмо  ми  перед  Страшним
судом, на якому iспили гiрку чашу браття i сестри нашi з тих мiст  i  сiл,
що вже обернулися в прах пiд чоботом монгольським. Не хочу втiшати вас,  -
самi знаєте! - Останнi слова Дмитро вимовив твердо  i  навiть  з  вiдчаєм,
який нiкому з присутнiх не залишив надiї. - Не хочу втiшати вас, бо  ворог
перед нами сильний i безпощадний. До того ж ми побили послiв хана Менту  -
i нi Менту, нi Батий нам цього не простять,  а  воздадуть  сторицею.  Тому
залишається одно - продати своє життя  якнайдорожче  i  своєю  жертовнiстю
порятувати iншi частини землi нашої, iншi нашi мiста й  села,  а  може,  й
iншi народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей!
   - Так, так! - прогули голоси. - Справедливi слова!
   - От i добре! На цьому й кiнчати будемо. Що потрiбно, я  передам  через
цих ось молодцiв, - i Дмитро показав на синiв та Добриню, що сидiли збоку,
не втручаючись у розмову. - Вважайте, бояри,  що  їхнiй  наказ  -  то  мiй
наказ, їхнє слово - то моє слово! Всi мовчали.


   10

   Кiлька днiв Добриня гасав по Києву,  виконуючи  доручення  воєводи.  То
спускався вниз, до Лядських ворiт, де обороною керував боярин Домажир, щоб
пересвiдчитися самому i розповiсти воєводi, як закладається брама мiхами з
землею, чи добре озброєнi  захисники  її  та  чи  не  голодують  вони;  то
повертав у Iзяславiв город[91] - до боярина Борислава, щоб  передати  йому
наказ про передачу Домажировi ще одної  сотнi  захисникiв,  бо  навряд  чи
нападе Батий на їзяславiв город, розташований над урвищами, куди й пiдiйти
важко; то мчав на Подiл, пiднiмався на вали i разом з  боярами  стежив  за
ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли  вгору  глянути.
Снiдав i обiдав похапцем - бiля казанiв з кашею, i тiльки  пiзно  ввечерi,
коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрi та  гостиннi  Никодим  та
Горпина пригощали його ситою вечерею i клали спати у теплiй  комiрчинi.  А
вранцi, коли ще тiльки на свiт  благословлялось,  схоплювався  i  мчав  до
боярина Дмитра - що робити сьогоднi? I знову вiдбував на цiлий день.
   I нi разу за цей час вiн не зустрiвся з  Янкою,  хоча,  коли  входив  у
боярський дiм, серце його щемно тьохкало - ось-ось раптом вирине вона йому
назустрiч iз якогось темного закутка i сяйне  оченятами,  як  зiрками.  Та
Янка не виринала, i вiн, зiтхнувши, йшов iз  двору  з  важким  каменем  на
душi. Розумiв - не пара вона йому, та й час не для кохання, та  нiчого  не
мiг подiяти з собою.
   Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав - перед  очима
стояла Янка. Тендiтна,  ще  майже  отроковиця,  вона  пливла  в  холодному
осiнньому маревi дня, повернувшись до нього обличчям,  i  манила  до  себе
своєю юною красою, темними  зоряними  очима  i  червонокалиновою  свiжiстю
напiврозтулених вуст. Вона не вiдступалася вiд нього нi вдень, нi вночi  -
постiйно жила в його  уявi,  промовляла  до  нього  своїм  теплим  грудним
голосом.
   Такого не було з ним, коли вiн зустрiчався з  Миланою.  Тим  бiльше  не
вiдчував вiн такого i тодi, коли на його шляху стала Росиця.  Обидвi  вони
були гарнi, обидвi - кожна по-своєму - подобалися йому. Та не снилися йому
щоночi, не стояли перед його очима вдень, коли важкi турботи та обов'язки,
здавалося б, не давали нi крихти часу для згадки про дiвчину.
   Нi, Янка нi на мить не полишала його. Душа  скнiла,  i  серце  тривожно
щемiло, i весь вiн рвався кудись, а куди - i сам не знав.
   Зустрiлися вони зовсiм несподiвано. I не вдома, а на валу.
   Добриня поспiшав до  надбрамної  вежi,  де,  як  звичайно,  можна  було
застати боярина  Домажира,  як  раптом  побачив  юнака  -  в  простенькому
кожушку, у заячiй шапцi та грубих юхтових чоботях.  Вiн  стояв  спиною  до
Добринi i з лука цiлився крiзь  вузьку  бiйницю  в  когось  невидимого  за
валом. Поряд з ним лежав шкiряний тул, начинений стрiлами. За  валом  було
тихо - жодного ворожого воїна поблизу. В кого ж вiн цiлиться так пильно?
   Тятива тонко тенькнула - i юнак радiсно скрикнув:
   - Є!
   - Ти що робиш?  Навiщо  марно  стрiли  тратиш?  -  пiдступив  до  нього
Добриня.
   Юнак повернувся - i вони обоє завмерли, враженi i здивованi.
   - Янко! Ти? В такому нарядi? - нарештi знайшовся на словi Добриня. - Що
ти тут, на валу, робиш?
   Очi в дiвчини сяяли вiд щойно пережитого захоплення.
   - Хiба не бачиш? Вчуся стрiляти влучно!
   - Але це ж не твоє дiло! Тут тебе вб'ють!
   - Ну, так уже i вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!
   - Кожен день! А мати, а боярин Дмитро - знають?
   - Так би я їм i сказала! Гадаю, i ти не скажеш?
   - Я не скажу... Але навiщо тобi  це?  Хiба  у  нас  мало  лучникiв?  Не
вистачало ще, щоб i жiнки та отроковицi бралися за лука!
   - Я не отроковиця вже, - пiдняла очi на Добриню Янка. - Я вже дiвчина!
   Вiн спалахнув. Вiд того погляду все в  його  головi  раптом  змiшалося,
перевернулося. Вiн узяв її за руку.
   - Янко! Яночко! - Цi слова вирвалися у нього мимо його волi.
   Дiвчина зашарiлася.
   - Ти збожеволiв! Поглянь - люди ж! - i випручала руку.
   Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але нiхто на  них
не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому
кожушку i старiй заячiй шапцi? Янка забула про те, що  вона  так  незвично
обрядилася, що й рiдна мати не впiзнала б. Вiд цiєї  думки  Добринi  стало
смiшно. Вiн знову взяв її за руку.
   - Не бiйся! Сам боярин Дмитро не  впiзнає  в  тобi  свою  дочку!  Краще
покажи, куди ж ти цiлилася.
   На цей раз Янка не пручалася i, повернувшись, припала до бiйницi.
   - Дивися!
   Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсiм  затулив
її вiд стороннiх очей. Вiн теж виглянув у бiйницю.
   - Я нiчого не бачу. По тiм боцi яру - татари. Але ж до них твоя  стрiла
не долетить.
   - Та куди ти дивишся? Ось дерево - бачиш?
   - Бачу.
   - А в стовбурi - двi стрiли. Тричi стрiляла - двiчi влучила!
   Тепер Добриня теж побачив стрiли.
   - Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!
   - Справдi? Ти кажеш правду?
   Добриня легенько стиснув її за плечi.
   - Яночко, люба, я нiколи не скажу тобi неправди! Нiколи!
   Янка пiдняла на нього очi, притулилася щокою до грудей.
   - Люба? Невже люба?
   - Люба! Не вiриш?
   - Не вiрю, - шепнула вона i раптом затремтiла в його обiймах, як пташка
в сильцi, i, заплющивши оченята, напiврозтулила уста.
   - Вiр! - Добриня мiцно поцiлував її. - Вiр! Хiба не бачиш, як я стратив
розум? Хiба не чуєш, як шалено б'ється  моє  серце?  Я  ходив  цi  днi  як
неприкаяний - шукав тебе! I нарештi знайшов! Тепер менi нiхто не  страшний
- навiть Батий! Нiщо не страшне - навiть смерть!
   Янка стрепенулася.
   - Менi теж нiщо не страшне. Одного боюся - полону. Обiцяй менi,  любий,
що ти вкоротиш менi вiку, якщо ми не втримаємося в  Києвi.  Обiцяй!  Прошу
тебе!
   - Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо  обоє,
люба, - пообiцяв Добриня i мiцно  пригорнув  дiвчину  до  себе.  -  Тiльки
тримайся побiля мене. Тримайся поближче!
   На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей i заплющила очi.



   Роздiл VI. ОБЛОГА ТРИВАЄ

   1

   Бату-хан був сам не свiй, злився, без видимої причини гримав на нойонiв
i навiть на джихангiрiв, що вони, мовляв, нероби, тюхтiї, що  постарiли  i
розгубили у вирi лiт хоробрiсть i вiйськове умiння. Аякже! Обступити  Киюв
- обступили. Та що з того? Ще жоден воїн не зумiв здертися на його  високi
вали! Ще вивiдачi не винюхали слабкого мiсця, де можна було б прорватися в
мiсто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чiнгiсхан,
не пiдтягнули туди  пороки,  катапульти,  штурмовi  драбини  i  китайський
вогонь, що не  тiльки  пiдпалює  будинки,  а  й  страшним  своїм  гуркотом
наводить жах на обложених!
   Вiн одиноко стояв на своєму улюбленому мiсцi  -  на  вершинi  горба,  з
якого, мов на долонi, було видно пiв-Києва, його могутнi вали, заборола  i
золотi хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням  своїх
дзвонiв нагонили нудьгу. Стояв i думав.
   Внизу перед ним лежала широка  болотиста  долина,  поросла  вiльшняком,
верболозом та високими пожовтiлими травами, де  паслися  стриноженi  конi.
Вгорi поволi пливли по низькому осiнньому небу непривiтнi  сiрi  хмари,  з
яких  зрiдка  сiявся  то  холодний  i  дрiбний,  мов  крупа,  снiжок,   то
набридливий дощик. Пронизливий пiвнiчний вiтер  приносив  з  долини  запах
диму i вареної конини,  трохи  гiркуватий,  але  такий  знайомий  i  такий
рiдний.
   Цей запах раптово розбудив у його душi спомини  про  давно  минулi  днi
дитинства i юностi, що гривастими кiньми  вiдгримкотiли  у  безвiсть,  про
неосяжнi степи батькiвщини, срiбноснiжнi вершини  Ала-Тоо,  про  високе  i
вiчне небо над головою, якого в цих краях немає i не буде нiколи. Нi,  вiн
не змiг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв i подальшi землi - i
осiсти на них з родами своїми. Та  його  немолода  душа  вже  не  сприймає
чужини. Старiє вiн, видно, бо все частiше приходять до нього у спогадах  i
снах безмежнi степи Синьої i Бiлої орди. Нi, вiн не зможе  тут  жити!  Тут
немає високого Вiчного Неба, не шугають орли в пiднебессi, не  свистять  у
весняному степу байбаки i не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки
коней - найкращих створiнь на свiтi! Вiн виконає  заповiт  свого  великого
дiда - завоює ще не  пiдкорену  йєка-монголами  частину  Всесвiту,  скупає
свого бойового коня у водах Останнього моря i повернеться назад, до Iтилю,
що є серединою його володiнь. Тiльки там вiн зможе жити спокiйно, бо  туди
схiднi вiтри приносять терпкополиннi  запахи  далекої  прабатькiвщини,  бо
звiдти вiн зможе пильно слiдкувати за тим, що робиться  на  окраїнах  його
держави - на сходi, на заходi, на пiвночi i пiвднi.
   Вiн так поринув у думки i спогади, що аж здригнувся,  коли  за  плечима
почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.
   - Дзе-дзе! Саїн-каане, тебе знову, бачу,  обсiли  мангуси  i  тривожать
душу. Кинь! Не думай! Прийде час - i впаде цей мiцний  горiх  сам.  А  тим
часом, щоб ти викинув клопоти з голови i втiшився, я привiз  тобi  красуню
орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. - Не ждучи вiдповiдi Батия, вiн
плеснув у долонi, i два туленгiти пiдвели гарно прибрану  в  багатий  одяг
дiвчину, яка вiд страху ледве трималася на ногах. - Ось - подивися!  Звуть
її Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху i для наших  вуст,
тому назви її ранковою зорею - Юлдуз. Вона i схожа на ясну ранкову зiрку!
   З цими словами вiн пальцями пiдняв за пiдборiддя дiвочу голiвку - i  на
великого хана раптово глянуло синє Вiчне Небо -  такi  були  густоблакитнi
очi Росицi.
   Батий усмiхнувся сiрими губами.
   - I справдi Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?
   - Сотник Жадiгер привiв. Для мене привiв. Ну, а я вже згадав про те, що
ти в цей похiд, мабуть, найважчий з тих, якi ми з тобою затiвали, не  взяв
своїх жон. Чи, може, постарiв?
   Менгу хитро примружився i зареготав, а Батий хмикнув:
   - Гм, але ти теж не взяв!
   - Моя там,  у  Киювi.  Мої  воїни  знають,  яких  красунь  я  полюбляю!
Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собi до вподоби. Ха-ха!
   Батий дав знак туленгiтам, щоб вiдвели дiвчину, i глянув прямо  в  вiчi
Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в  жовто-коричневих  вовчих
очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав  натуру  двоюрiдного  брата  i
зрозумiв,  що  цей   блиск   означає   одно   -   крайню   роздратованiсть
Справедливого, пiсля якої нерiдко  вчиняються  несправедливi  дiла.  Що  ж
трапилося нинi?
   - Менгу, - сказав Батий, -  що  менi  робити?  Я  вперше  не  знаю,  як
пiдступитися до ворога. Вчора ми з Субедеєм об'їхали мiсто. Золотi  ворота
- неприступнi. Захiднi i Лядськi - теж. Нижнє  мiсто  укрiплене  так  само
сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра  багато  люду.  Старий
вiрний пес Чiнгiсхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкi мiсця
в оборонi противника, а вчора нiби йому мову  й  розум  вiдiбрало!  Де  не
їхали - всюди такi високi вали, що лише на крилах можна перелетiти. Але  ж
ми не птахи!
   - I що ж ви надумали?
   - А нiчого! Брати мiсто приступом - утрачу  на  самому  початку  походу
найсмiливiших своїх баатурiв. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, -
затримаюся тут на кiлька мiсяцiв, а може, й на пiвроку.  Нi  те,  нi  iнше
менi не пiдходить! Що ж робити?
   Менгу на мить замислився. Потiм його вузькi очi звузилися.
   - А знаєш, Саїн-каане, коли я сьогоднi їхав до тебе, то передбачив,  що
виникне така розмова, i прихопив з собою того орусута, про  якого  я  тобi
розповiдав ще на берегах Iтилю. Вiн добре знає Киюв...
   - Доман? Чому ж ти ранiше не нагадав менi про нього?
   - При переправi через Днiпро вiн обмок i застудився. Ледве мої  знахарi
вiдхаючили його вiд смертi. Лише тепер оклигав.
   - Ти гадаєш, вiн стане нам у пригодi?
   - Стане чи не стане - не вiдаю. А запитати треба!
   - Тодi давай його сюди! I терджумана теж!
   - Обiйдемося без терджумана. Вiн уже кумекає по-нашому, - сказав Менгу,
подаючи знак туленгiтам, що тiсною купкою стояли вiддалеки.
   Привели Домана. Вiн був худий, пожовтiлий, нiби  вийнятий  з  домовини,
борода кошлатилася, як вiхоть, у грудях хрипiло, але очi  вже  мали  живий
блиск i дивилися на Батия з цiкавiстю.
   - Кажуть, орусуте, що ти добре знаєш Киюв? - спитав Батий.
   Доман упав ниць i поцiлував землю.
   - Знаю, великий хане, - вiдповiв, пiдводячись. - Як свої п'ять пальцiв!
   - Тодi скажи менi, де в ньому  найслабше  мiсце?  Якi  ворота  найлегше
взяти? А може, є туди таємний хiд? Скажи - i матимеш вiд мене честь!
   Доман зсутулився, забухикав, а вiдкашлявшись, знову вклонився.
   - Великий хане, найлегше взяти Подiл, тобто ту частину мiста, що внизу,
над Днiпром. Нелегко, але все ж легше, нiж Верхнє мiсто.
   - Чому легше? Там вали такi ж високi, як i на горi.
   - Високi, та не такi. До того ж заборола там  та  ворота  вiд  низинної
вологи пiдгнили. Якщо добре стукнути пороком,  то  швидко  впадуть.  Та  й
залога Подолу слабша. На Горi - бiльше люду, i це люд, що  не  раз  тримав
меча в руках, а на Подолi самi ремiсники  -  гончарi,  кожум'яки,  кравцi,
шевцi, колiсники, бондарi, ковалi. Вони не звичнi до зброї, з  ними  легше
справитися.
   Доман знову закашлявся i схопився за груди. Батий з цiкавiстю подивився
на нього i запитав:
   - Ти орусут i хочеш, щоб я погромив твоїх  спiввiтчизникiв.  Чому  так?
Чого зло на них держиш?
   - Кияни вчинили менi зло! Я ненавиджу їх! - аж захлинувся Доман,  важко
дихаючи.
   - Гаразд. Iди! - сказав Батий, а коли той вiдiйшов,  проникливе  глянув
на Менту. - Мерзенний же цей Доман! Коли б вiн з наших, я вiдразу велiв би
вiдрiзати йому язика! Зраджує своїх!
   - Але оскiльки вiн чужинець i служить нам,  то  хай  живе!  -  завершив
розмову Менту. - Вiн допомiг тобi хоч трохи? Навiв на яку-небудь думку?
   - Бачиш, мiж мною i Субедеєм сьогоднi виникла суперечка. Субедей радить
брати приступом Лядськi ворота - тi, що в  яру.  Я  згоден,  тi  ворота  -
найзручнiше  мiсце  для  приступу.  Вони  на  вигляд   мiцнi,   але   коли
придивитися,  то  н.еважко  помiтити,  що  дерево  там  дужче   постарiло,
потрухлявiло, нiж на Захiдних воротях,  а  отже,  легше  пiддасться  нашим
порокам. Мабуть, це тому, що цi ворота, як i Подiльськi, стоять у  низинi,
над струмком, де завжди багато вологи. Та й вiтри  їх  менше  обвiвають  i
висушують... Та не тiльки це.  Головне  -  пiдхiд  до  них  зручний,  а  з
протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що  робиться  в  мiстi.  Ось
чому Субедей наполягає на Лядських воротах.
   - Ну? А ти?
   - Я? А я нинi, пiсля розмови з Доманом, думаю так. Зараз у  киян  свiжi
сили, багато  зброї  i  припасiв,  отож  вони  завзято  оборонятимуться  i
покладуть немало наших баатурiв. Якщо ж ми спочатку вiзьмемо Нижнє  мiсто,
- а взяти його, безперечно, легше, нiж Верхнє, тут я згоден з  Доманом,  -
то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни пiдупадуть духом, i  нам
легше буде брати Лядськi ворота. До того ж у Нижньому мiстi  ми  переб'ємо
або захопимо в полон умiльцiв, якi виготовляють зброю: стрiли, мечi, луки.
А без зброї не навоюєш!
   - Ну, що ж - ти думаєш мудро, Саїн-хане. Будемо  спочатку  брати  Нижнє
мiсто, - сказав Менгу. - Я згоден з тобою!


   2

   - Ой вей, Iсааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тiльки знав! - кинулася в
сльозах назустрiч чоловiковi, що зайшов увечерi до хати, пишнотiла, але ще
прудка Ребекка - у розстебнутiй кофтинi i з розпатланими чорними косами. -
Де ти тiльки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?
   - Але ж, люба, я маю бути там, де мiй народ, де мої прихожани! Я був на
валу - ми вiдстрiлювалися вiд тих дикунiв... А що трапилося, люба? Чому ти
така схвильована?
   - Ой, яке лихо спiткало нас, нещасних! - заголосила  жiнка,  припадаючи
йому до грудей.
   Рабин сполотнiв, це було помiтно навiть при слабкому свiтлi свiчки.
   - Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося  з
Марiам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очi.
   - Ой вей, вона жива!
   - Так у чому ж рiч? - приголомшений рабин почав приходити до тями.
   - А рiч у тiм, що дiвчина з'їхала з глузду! Закохалася! -  вигукнула  з
розпачем Ребекка. - Десь i зараз повiялася до нього!
   - Закохалася! Гм! - рабин заклiпав очима, кров почала приливати до його
змертвiлих щiк, вiн полегшено зiтхнув. Ну й клята жiнка - так налякала!  А
вголос сказав: - Але ж Марiам уже пiшов сiмнадцятий годочок, люба, хiба не
час закохатися? Пригадую, ти теж у такi роки закохалася.
   - А-а, про що ти згадуєш! - махнула рукою Ребекка. - То ж був ти!
   - А Марiам що? Закохалася у вiслюка?
   - Гiрше! Ой вей, гiрше!
   - Та кажи ти толком, жiнко! - розсердився рабин. - У кого?
   - В агоя[92]! - вигукнула Ребекка. - Ой вей!
   - У кого?
   - В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Iллю! Таке лихо!
   Рабин розсмiявся, ударив руками об поли лапсердака[93].  У  нього  гора
зсунулася з плiч.
   - Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякалаї Замалим не  вмер!
А виходить - i лиха нiякого!  Подумаєш  -  дiвчина  закохалася!  Та  це  ж
звичайна рiч! Ну й на здоров'я їй!
   Вiн вiдсторонив жiнку, скинув лапсердака i сiв до столу. Застiбаючи  на
грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.
   - Як ти можеш таке казати! Марiам - iудейка, а вiн - агой,  християнин!
Нi синагога, нi церква не обвiнчають їх! А якщо... А якщо  трапиться  щось
мiж ними? Ну, сам знаєш - люди молодi... Що тодi?
   Вона сiла поряд, i рабин обняв її  за  повнi,  iще  по-дiвочому  пругкi
плечi, з глибоким сумом сказав:
   - Люба моя! Це  безпiдставнi  страхи!  Не  будемо  їм  заважати  -  хай
кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє
щастя...
   Ребекка кинулася, сполошилася.
   - Що ти хочеш сказати?
   Рабин узяв її за руки, заглянув в очi.
   - Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Вiйна ж!  Та  яка!
Такої ще не було! Ранiше, бувало, князь на князя зробить наїзд,  поб'ються
дружини - i знову все спокiйно! Вiд половцiв  можна  було  вiдсидiтися  за
київськими стiнами. Навiть за чернiгiвськими та переяславськими...  А  тут
не вiдсидишся. Тут буде смерть усiм або полон, що ще гiрше  смертi.  Чула,
що боярин  Iлля  розповiдав?  Якого  лиха  вiн  зазнав!..  А  ти  -  агой,
закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носi, а ти... Та й Iлля не агой,
а боярин, син воєводи київського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час  -
i я, мабуть, сполошився б, як i ти, а тепер...
   Ребекка заплакала, припала йому до грудей.
   - Невже нiякої надiї?
   - Нiякої! Тiльки - на Бога! Побачила б  ти,  яка  сила-силенна  вiйська
стоїть довкола мiста, - жах! Що буде з нами!  Що  буде  з  нашою  донькою!
Кiнець свiту - та й годi!
   - Ой, вей-вей, що ж  нам  робити?  I  Марiам  не  приходить!  Уже  якщо
вмирати, то всiм разом!
   - Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може,  мiсяць  або  й  бiльше
Київ вистоїть, а там... Та, може, й не поб'ють нас...
   Ребекка перестала плакати. Чоловiковi слова трохи  заспокоїли  її.  Але
тут їй у голову прийшла iнша думка.
   - Iсааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не  поб'ють,  то
все заберуть, пограбують - то вже напевне!  А  як  же  нам  тодi  жити?  Я
поскладала все в скриньку - золото, перснi, сережки... Може, закопаємо?
   Рабин на якийсь  час  задумався,  дивився  у  куток,  де  ходили  темнi
мерехтливi тiнi вiд свiчки, що  потрiскувала  i  блимала,  а  потiм  сумно
усмiхнувся.
   - А хто ж вiдкопає наш скарб?
   - Як - хто? - збентежилася Ребекка. - Та невже нас справдi поб'ють? То,
може ж, хоч Марiам зостанеться!
   - Може, - зiтхнув рабин. - Тодi  давай  скриньку  -  i  ходiмо!  Тiльки
одягнися, щоб не застудилася, бо надворi вже холодно. Осiнь!
   Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану  простим
мотузком, постояли, нiби вагалися - заховати її чи ще не час? Потiм  рабин
сказав:
   - Вiдкрий - подивимося!
   Ребекка розв'язала шнурок, вiдкинула кришку. В скриньцi тьмяно  блищали
золотi монети рiзних часiв i рiзних народiв,  срiбнi  та  золотi  обручки,
сережки, перснi з коштовним камiнням. Все їхнє багатство, яке дiсталося їм
вiд їхнiх батькiв та яке вони самi вже придбали!
   - I все це пропаде! Вей-вей! - знову затужила Ребекка. - А  ми  ж  його
збирали для нашої єдиної, нашої ненаглядної доньки Марiам! О горе!
   Вона запустила руку в скриньку i почала пальцями перебирати холодний  i
важкий вмiст її. До неї приєднався i рабин. Вони поволi  пересипали  крiзь
пальцi свої коштовностi, пригадували, де й коли  придбали  чи  одержали  в
подарунок ту або iншу рiч, i мимоволi спливало перед ними все їхнє  життя.
I виходило, що не так i багато прожили вони на  свiтi:  Iсаак  -  сорок  i
чотири лiта, а Ребеццi заледве минуло тридцять п'ять. Ще зовсiм  не  старi
люди - i погибати? Їхнi  руки  зустрiлися,  сплелися  в  тiснiй  скриньцi,
золото висипалося з них, як нiби вони й не цiкавило уже їх, а в їхнiх очах
стояли сльози.
   - Рибонько, любко моя, - Iсаак поцiлував руку дружини i обняв її, -  не
знаю, чи буде у  нас  ще  час  для  того,  щоб  ось  так  удвох  постояти,
погомонiти, тому сьогоднi хочу сказати тобi, що я не шкодую, що взяв тебе,
що прожив з тобою усе наше життя, бо любив тебе i люблю безмiрно!
   - Я теж, голубе мiй! I не вiриться, що це вже кiнець. Вони довго стояли
мовчки, кожен думаючи про своє, аж поки затрiщала, спалахнувши,  свiчка  i
вивела їх iз дивного зацiпенiння. Тодi Iсаак пiдняв руку i почав скидати з
пальця золоту обручку.
   - Зараз вона менi нi до чого. Хай лежить у скриньцi!  Але  обручка,  як
вiн не силкувався, нiяк не хотiла перелазити через потовщений  суглоб,  що
вже давненько поболював.
   Ребекка зняла свою вiдразу.
   - Ти бачиш? Та що ж це таке - не злазить! - дивувався Iсаак. - Нiяк  не
злазить! Доведеться залишити!
   - Тодi й моя хай буде на менi, - сказала Ребекка i  надiла  обручку  на
палець.
   На тому й порiшили. Ребекка знову зав'язала  скриньку,  i  вони  вийшли
надвiр.
   Було по-осiнньому темно, холодно, шарудiв у безлистiй грушi, що одиноко
росла за хатою, дрiбний дощик,  десь  глухо  валували  собаки.  I  жодного
вогника - нi в хатах, нi на валах. Якщо десь i горiла свiчка  або  лучина,
то їхнє слабке свiтло  не  пробивалося  назовнi  крiзь  маленькi  затуленi
вiконця. I тiльки вряди-годи чувся протяжний оклик вартових на валу:
   - Слу-хай! Слу-хай!
   Рабин знайшов дерев'яного заступа iз залiзним лезом, тихцем запитав:
   - Де копати?
   - Десь у примiтному мiсцi, щоб не забути, - вiдповiла  жiнка.  -  Може,
пiд грушею?
   - Можна i пiд грушею. - Вiн швидко викопав невелику, глибиною в  колiно
ямку, поставив у неї скриньку, закидав сирою вiд дощу землею. - Щоб  знала
- мiж грушею i причiлком хати. Завтра покажемо це мiсце Марiам - може,  їй
доведеться вiдколупувати.
   Вони ще трохи постояли бiля свого скарбу, а потiм рушили до двору.  Але
з-за хати раптом долинули приглушенi голоси. Iсаак притримав  дружину,  що
йшла позаду, - тс-с-с! - i завмер за рогом.
   Вони впiзнали голоси Марiам та боярина Iллi.  Самих  молодят  не  видно
було в темрявi. Мабуть, вони щойно зайшли  в  двiр  i  стояли  пiд  дашком
ганку, щоб не мокнути пiд дощем. Та їхнi голоси, хоча вони говорили  тихо,
доносилися виразно.
   Батько й мати стали мимовiльними  свiдками  розмови  дочки  з  боярином
Iллею. Їм би було озватися, показатися, але ноги мов прикипiли до землi.
   - Нi, я завтра не вийду - не проси! I так мати вже  запiдозрила,  що  я
зустрiчаюся з тобою, мiй милий. Прямо сказала  менi  про  це  сьогоднi.  Я
якось викрутилася, а завтра вже не викручуся, - сказала Марiам. - Хай  уже
днiв через два.
   - Та ти що, дорога, через два днi! - вигукнув Iлля. - Два днi для  мене
- як два роки! Ти ж знаєш, що я не можу й  пiвдня  прожити,  не  побачивши
тебе, не поцiлувавши твоїх оченят!
   - Це ти зараз так кажеш, -  заперечила  йому  дещо  вередливим  голосом
Марiам. - А потiм забудеш мене, нiби й не знав. Подумаєш - якась  iудейка!
Над нею можна i посмiятися! Хiба не так?
   Чути було, як Iлля пригорнув її, поцiлував.
   - Звiдки такi думки, Марiам? Чому ти заговорила про це? Невже ти  можеш
повiрити, що я кину тебе, та ще й насмiюся з тебе?  Нi,  такого  не  буде!
Нiколи такого не може бути, бо я люблю тебе так  сильно,  що  ладен  життя
своє вiддати за тебе!
   - Любий мiй! - шепнула Марiам, i тепер було чути, як  мiцно  поцiлувала
вона свого коханого. - Гаразд. Хай буде завтра!  Чекай  мене  там  же,  як
стемнiє. Я вже якось вирвуся вiд матерi, а батько приходить  пiзно.  Якось
вирвуся, хоч би i посваритися мала! Он я яка!
   - Моє голуб'ятко! Я знав, що ти така! Я знаю, що ти кохаєш  мене,  а  я
тебе - безмiрно! За тебе я i на вогонь пiду!
   - Я теж... - ледь чутно вiдповiла дiвчина.
   Потiм була довга тиша. Потiм брязнула хвiртка, грюкнули хатнi дверi.
   Iсаак i Ребекка ще довго стояли онiмiлi, не в силi вимовити  слова,  їм
раптом вiдкрилася найбiльша таємниця душi  рiдної  дитини,  найрiднiшої  i
єдиної кровинки, щастям якої вони жили i хотiли прожити  всi  останнi  днi
свого життя.
   - А ти казала! - нарештi порушив мовчанку Iсаак.Мовчи та диш!
   - Та я що! Я нiчого! - глибоко зiтхнула Ребекка i  сторожко  рушила  до
ганку.


   3

   В тi  осiннi  похмурi  днi,  коли  навколо  Києва  зашморгнулася  мiцна
монгольська петля, король мадярiв Бела Четвертий отримав вiд  Батия  листа
i, ознайомившись  з  ним,  негайно  закликав  до  Пешта  своїх  васалiв  -
можновладних банiв-феодалiв, щоб порадитися,  як  бути.  Бани  з'їжджалися
неохоче i дихали лиховiсне, бо короля не шанували i ставили нi в  грiш,  а
намагалися всiма засобами випручатися з-пiд його влади i зажити самостiйно
- королев'ятами.
   Бани сидiли у великiй королiвськiй залi за гостинним столом.  Все  було
приготовлене для учти. Однак з її початком король  не  поспiшав,  поглядав
крiзь вiкно у двiр - видно, чекав ще когось.
   Нарештi знадвору долинув тупiт копит, людський  гомiн,  почувся  грюкiт
дверей - i до зали зайшли хан  Котян  з  п'ятьма  синами  та  половецькими
вельможами. Одягнутi в блискуче, шите срiблом та  золотом  вбрання  роботи
вiзантiйських кравцiв, вони поважно вклонилися королевi, його  найяснiшому
братовi Коломану та високому зiбранню i прослiдували наперед,  за  окремий
стiл, указаний їм мажордомом.
   Бани переглянулися, глухо  загули.  Всiм  у  країнi  була  вiдома  їхня
неприязнь до половцiв, що пiсля появи їх в Угорщинi стали вiйськовою  -  i
не малою! - опорою королiвської влади.
   Тепер  їм  з  ласки  короля  доводиться  сидiти  поряд  з  цими  дикими
степовиками, якi лише з примусу, бо нiде було дiтися, прийняли католицтво!
   Король пiдвiвся i пiдняв руку.
   - Достославнi панове! Держателi землi  Угорської!  Високошанованi  мною
родичi, хане Котяне i вся братiя половецька! Закликали  ми  вас  з  братом
моїм  Коломаном  сюди  для  того,   щоб   сповiстити,   що   богопротивний
нехрист-язичник Батий надiслав нам  листа.  Правда,  дiйшов  лист  до  нас
запiзно, через  третi  руки,  бо  посольство  хана  Батия  в  дорозi  було
затримане князем суздальським, i лист ним  був  вiдiбраний.  Лише  згодом,
коли з нашої далекої прабатькiвщини, Великой Угорщини,  повертався  додому
посланий туди Папою  Римським  з  посольською  мiсiєю  брат  Юлiан,  князь
передав ним  того  листа.  Вiн  був  написаний  язичницькими  лiтерами  на
татарськiй  мовi.  Переїжджаючи  Куманiю,  брат  Юлiан   знайшов   якогось
язичника, який переклав його зрозумiлою нам латиною,  а  ми  вже  -  нашим
письмом. Послухаймо його i подумаймо, що вiдповiсти!
   Бела ще не  закiнчив  мови,  як  зал  вибухнув  обуренням,  лайками  та
прокльонами. I неясно було, кого лають бани: Батия, короля чи половцiв, бо
в тому гаморi i гармидерi чулися рiзнi наймення.
   Король знову пiдняв руку i довго ждав,  поки  розхвильоване  магнатство
заспокоїться. Потiм узяв листа i почав читати:
   - "Я, хан, посол  Царя  Небесного,  якому  вiн  дав  владу  над  землею
пiдносити тих, хто пiдкоряється менi, i придушувати  тих,  що  противиться
менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я в тридцяте  посилаю  до  тебе
послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад,  та  й  своїх
послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий  i  могутнiй,  i  що
много у тебе воїнiв, i один ти правиш великим королiвством.  Тому-то  тобi
важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i  кориснiше  для
тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався  я  зверх  того,  що
рабiв моїх, куманiв, ти тримаєш пiд своїм захистом. Я наказую тобi  надалi
не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти  тебе.  Куманам  легше
тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в  шатрах,  можливо,  i  в  змозi
тiкати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки i мiста: як же  тобi  уникнути
руки моєї? Подумай - i пришли послiв, щоб я взяв тебе пiд свiй захист,  як
данника мого!"
   Король замовк. Вражене i приголомшене почутим, вельможне  зiбрання  теж
нiмувало, лише поволi приходячи до тями. Про Батия чули всi. Знали, що вiн
погромив половину руських князiвств, знищив половцiв, пiдкорив  башкирдiв,
булгар, буртасiв, саксинiв та асiв.  Але  нiхто  i  в  думцi  не  мав,  що
наступить час, коли Батий зверне свiй погляд також  на  далеку  вiд  нього
Угорщину, розташовану за  високими  горами,  в  самому  серцi  Європи,  на
благословенних просторах  Придунав'я.  Нiхто  нiколи  не  думав,  що  таке
можливе. Де та Волга, а де Дунай! I ось - на тобi! Заздренне  око  Батиєве
досягло i сюди, за гори Карпати! Тепер -  жди  бiди!  I  чомусь  нiхто  не
пригадав, що й самi мадяри кiлька сотень рокiв тому  iз-за  далекої  Волги
перекочували в саме серце Європи,  захопили  межирiччя  Тиси  та  Дунаю  i
поволi почали розширювати свої володiння за рахунок навколишнiх, переважно
слов'янських, племен, вогнем i мечем нав'язуючи їм свою мову i свiй спосiб
життя.
   Зате вiдразу почали дошукуватися причини - чому Батий саме на  Угорщину
звернув увагу? Є ж Русь, Литва,  Польща,  Валахiя,  Болгарiя...  Є  нiмцi,
франки, римляни... Нi, чомусь саме Угорщина впала йому в око!
   Недарма кажуть: що в кого на умi, те i на язицi.
   - Це все через половцiв! Це через них  поклав  Батий  на  нас  гнiв!  -
вигукнув гоноровитий i не залежний нi вiд кого, навiть вiд короля,  магнат
Iштван Сегедський.- Батий прямо говорить про це в листi! Коли б хан  Котян
не привiв на нашi землi своїх недобиткiв, коли б король не  дозволив  йому
поселитися в угорськiй пуштi i не перетягнув його разом зi всiєю  ордою  в
нашу святу католицьку вiру, Батий просто не згадав би про нас! Вiн не знав
би, що iснує на  землi  така  країна  -  Угорщина!  Тепер  -  маєш!  Через
половцiв, що втекли вiд його шаблi, ми потрапили самi пiд його гнiв!
   Вiн рикав, мов бик. Його чорна шерсть на  обличчi  наїжачилась,  крута,
дебела шия налилася кров'ю, а буйволячi очi  витрiщилися  на  короля  так,
нiби хотiли спопелити його.
   Iскра   кинута.   Кинута   на    пiдготовлений    грунт.    Присутнiсть
тридцятитисячної орди  хана  Котяна  в  Угорщинi  була  корисна  королевi,
змiцнювала  його  несказанно,  i  це  бiсило  можновладне  магнатство,  бо
зв'язувало йому руки в боротьбi з королем.
   Тепер, здається, настав час розрубати цей ненависний союз.
   Гнiв спалахнув, як суха солома, i гучним громом покотився попiд високим
склепiнням зали.
   - Геть куманiв з нашої землi! Це вони виннi!
   - Вигнати їх! Видати Батиєвi, на розправу!
   - Вони посiли нашi землi!
   - Почувають себе тут, як удома!
   Король Бела замахав руками, намагаючись  утихомирити  це  роздратоване,
розбурхане  стадо  розлютованих  буйволiв.  За  ним  пiдхопився  королевич
Коломан - теж щось кричав. Але в загальному гармидерi їхнiх голосiв  нiхто
не чув i не хотiв слухати. Навпаки, зрозумiвши, що король  хоче  захистити
своїх родичiв-половцiв, бани зчинили ще дужчий галас. Хтось забажав кровi.
Хтось вихопив шаблю.
   - Геть степовикiв! Смерть королiвським конюхам! Хани збилися  в  куток,
спiдлоба зиркаючи на грiзний натовп, що наближався до них з прокльонами  i
погрозами. Котян шепнув синовi Тiгаку, що опинився поряд нього:
   - Бачиш дверi? Там, за королем? Тiкай туди, бо зараз  проллється  кров!
Через королiвськi покої спустишся вниз - i до своїх! У бiйку не вступай  -
я наказую тобi! Рятуй народ наш!
   До них уже бiгли. Над головами нападникiв  заблискотiли  щаблi.  Король
кинувся навперейми раптово знавiснiлiй юрбi.
   - Панове! Що ви робите! Це ж нашi союзники!
   - Твої союзники, а не нашi! - ревнув  Iштван  Сегедський  i  з  розмаху
рубонув хана Котяна по головi.
   Той упав, обливаючись кров'ю.
   Хани вихопили шаблi - почали вiдбиватися. Дзвякнула сталь,  загуркотiв,
перекинувшись,  стiл,  закричали   пораненi,   захрипiли   вмираючi.   Все
закрутилося, як у шаленому вирi.
   У цiй  круговертi  нiхто  не  помiтив,  як  Тiгак  вiдступив  назад,  у
напiвтемний закуток,  i  поза  колонами  шуснув  у  дверi.  Вiн  ще  встиг
оглянутися i побачити, як загинули, порубанi на шмаття, його брати та iншi
родичi, а тодi у розпачi великому кинувся геть. Стража, що хотiв  зупинити
його, вiдштовхнув, перебiг кiлька покоїв i мармуровими сходами збiг  униз.
На широкому подвiр'ї,  бiля  конов'язi,  стояло  багато  коней,  вешталися
конюхи, слуги, озброєнi магнатськi охоронцi. Вiн бистрою стрiлою  притьмом
промчав мимо них - до невеликого гурточка половцiв, що в  дальньому  кутку
двору стерегли ханських коней, з лету стрибнув у сiдло i гукнув:
   - Наших побили! Тiкаймо! Вперед! За мною! Двiчi повторювати наказ  йому
не довелося. Та й не оглядався вiн. Половцi  миттю  попадали  у  сiдла  i,
охопленi жахом, помчали услiд за молодим ханом. Вирвавшись iз ворiт замку,
вони навскач рвонули на схiд, де в  пуштi,  нiчого  не  вiдаючи,  спокiйно
випасали свої стада i табуни їхнi роди.
   Другого дня, опiвднi, Тiгак доскочив до половецьких  становищ.  Жахлива
звiстка блискавично поширилася по степу i пiдняла всю орду. Тiгак бив себе
в груди i кричав:
   - Мадяри порубали наших ханiв!  Смерть  їм!  Смерть!  Серце  моє  бажає
помсти! Кривавої i справедливої помсти! За батька Котяна,  за  братiв,  за
iнших ханiв наших!.. Люди!  Знiмайте  юрти!  Лаштуйте  вози  для  дальньої
дороги! Ми пiдемо в Болгарiю - там приймуть нас!  Але  ми  залишимо  пiсля
себе на цiй землi кривавий слiд! На коней, воїни! Шаблi наголо! Не жалiйте
нiкого - нi старих, нi малих! Помсти бажають нашi  серця!  Помсти  бажають
душi загиблих ханiв! Палiть i нищiть усе  нещадно,  щоб  земля  пiдпливала
кров'ю i небо палало вогнем! Уперед, джигiти, i горе мадярам!
   Так нерозважливий, нерозумний  вчинок  угорських  магнатiв  призвiв  до
страшних для країни наслiдкiв. Тiгак вогнем i мечем прорубав собi  широкий
шлях з угорської пушти в Болгарiю i  залив  його  кров'ю  тисяч  безвинних
жертв, освiтив його пожарами, скропив слiзьми мадярських дiтей[94]. I це -
напередоднi монголо-татарського вторгнення!


   4

   Останнi днi Добриня жив нiби в рожевому туманi.  Кохання  з  Янкою,  що
спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, пiднесло над буденнiстю
- до самих небес.
   Зовнi вiн залишався таким же спокiйним, урiвноваженим, як i ранiш, хiба
що попрохав Василакiя, щоб пiдстриг розрослий  чубище,  та  голився  кожен
день, чим немало дивував бородатих киян, а в душi вiдчував  якусь  могутню
силу, що хтозна-звiдки взялася, якусь незбагненну радiсть,  несподiвану  i
навiть кощунську для того становища, в якому опинився Київ.
   Душа його спiвала. Так пояснював вiн  сам  собi  цей  дивний  стан,  що
охопив його пiсля випадкової зустрiчi з Янкою на валу бiля Лядських ворiт.
Душа його спiвала вiд кохання, вiд усвiдомлення того, що i  його  кохають,
вiд молодої сили, що сповнювала його вщерть, i ще хтозна вiд чого. Це було
бiльше нiж дивно. Довкола безпощадний ворог, що готується, як лютий хижак,
до вирiшального стрибка, всi ждуть  найгiршого,  всюди  -  страх,  вiдчай,
сльози, смерть, а душа його спiвала i тремтiла вiд радощiв.
   Янка! Ось причина того стану.  Це  юне,  прекрасне  i  вередливе  дiвча
перевернуло його свiт,  збаламутило  розум,  загострило  до  останку  його
почуття i змусило забути про все, навiть про те страшне, що чигало на  них
попереду. Такого з ним ще нiколи не було. Кохання до Милани нагадувало, як
вiн це тепер розумiв, лише iскру, що вилетiла з-пiд кресала, а кохання  до
Янки було подiбне сонцю, що не тiльки грiло, а могло  й  спопелити.  Таким
сильним було воно! А крiм того - чистим, цнотливим, невинним,  як  ранкова
роса, але й пекучим, як вогоньї
   Може, це сталося тому, думав вiн, що довго був вiдiрваний  вiд  рiдного
порога, вiд життя, що неволя так жорстоко  гнiтила  його  молоду  душу,  а
тепер, здобувши свободу, душа розпростала крила? Чи,  може,  в  передчуттi
великої бiди доля в останню мить послала йому сонячний промiнь  щастя?  Бо
хiба  ж  не  так  i  в  Iллi?  Вiн  винiс,  пережив   те   ж,   так   само
несподiвано-негадано став вiльною людиною, зустрiв  спорiднену  душу,  яку
саме небо послало йому в  особi  чарiвної  Марiам,  i  так  же  безоглядно
кинувся назустрiч їй... Спiльнiсть  доль?  Чи  ж  таке  буває?  I  чим  ця
спiльнiсть завершиться? Смертю? Полоном? Новими муками?
   Однак обставини були такi, що  зустрiчалися  вони  з  Янкою  не  часто.
Добриня вставав рано, а повертався пiзно - iнодi навiть опiвночi, коли всi
вже спали. Боячись випадкової стрiли, що могла залетiти через вал, бояриня
вiдпускала Янку з дому неохоче - хiба що в церкву. Тому зустрiчi їхнi були
випадковi i короткоплиннi, десь на вулицi чи на валу, серед людей, де вони
могли перекинутися поглядом та двома-трьома словами. Але й цьому вони були
радi. Тi люблячi погляди i тi слова були такi значущi i  говорили  їм  так
багато, що їх вистачало до нової зустрiчi.
   I все ж, живучи в рожевому туманi надiй i сподiвань,  Добриня  постiйно
вiдчував неясну  тривогу  i  тугу,  що  гнiтили  його  серце.  Кияни  були
впевненiшi за нього у  тому,  що  Батиєвi  не  пощастить  здолати  могутнi
київськi вали i ввiрватися в мiсто. Вiн же  дуже  добре  вивчив  ворога  i
знав, що Батий швидше покладе тут половину своїх людей, нiж вiдступить без
перемоги. Що тодi буде з Янкою? З ним? З усiм людом київським?..
   Перебуваючи ось у такому тривожно-радiсному  настрої,  одного  разу,  в
недiлю вечором, вiн побачив бiля Софiї Янку. Дiвчина не  помiтила  його  i
швидко завернула у розчиненi дверi собору. Добриня пiшов услiд за нею.
   У соборi правилася вечiрня служба, глухо  i  грiзно  рокотали  чоловiчi
баси хору, тьмяно блимали свiчки, пахло ладаном i воском.
   Янка купила у притворi свiчку, запалила її i помiж  людьми  направилася
до iкони Божої Матерi. Там, опустившись навколiшки  та  склавши  молитовне
руки, схилила голову.
   Добриня теж купив свiчку, пробрався крiзь натовп до неї i, непомiчений,
став поряд.
   Янка молилася:
   - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи йому i захисти його!
   Добриня зрозумiв, що вона молиться за нього.
   Вона гаряче шепотiла свою нехитру,  але  щиру,  що  виходила  з  самого
серця, молитву i низько схилялася в поклонi.  В  соборi  було  напiвтемне,
довкола стояло на колiнах багато людей, i дiвчина не  помiтила,  як  хтось
опустився поряд з нею.
   Лише тодi, коли Добриня запалив свою свiчку вiд її  свiчки  i  поставив
перед iконою, Янка пiдвела очi.
   - Добрику! Ти?!
   Навiть при тьмяному свiтлi було видно, як здивовано  звелися  брови,  а
лице спалахнуло густим рум'янцем.
   Добриня потиснув їй холоднi руки, шепнув над саме вухо:
   - Люба! Ти за нас молилася?
   - За тебе!
   - Значить, за нас!
   Не випускаючи її руки, вiн пiдняв голову до iкони i пристрасно повторив
її молитву:
   - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи їй i захисти її!  Допоможи  їй  i
захисти її! Допоможи їй i захисти її!
   На очах у Янки виступили сльози. Вона з вдячнiстю i любов'ю дивилася на
юнака, i  її  прекрасне  зажурене  личко  поволi  яснiло,  свiтлiло,  нiби
освiтлювалося сонцем, ставало якимось неземним, одухотвореним, по-дитячому
нiжним, невинним i добрим.
   Вiд надмiру радiсних почуттiв вона мiцно стиснула йому руку.
   - Любий мiй! Наша сьогоднiшня  молитва,  я  вiрю  в  це,  не  лише  нас
захистить, а й вiдверне напасть вiд Києва та киян. У  мене  таке  вiдчуття
нинi, нiби ми з тобою щойно обвiнчалися!
   - I в мене таке вiдчуття!
   Добриня нахилився, нiби в поклонi, i припав устами до її  рук.  I  його
тверде, заклопотане лице теж розпогодилося i просвiтлiло.
   Облога  затягувалася.  Минув  жовтень,  минуло  два  тижнi   падолисту.
Наростало загальне напруження,  i  тривога  все  бiльше  холодила  людськi
серця. Батий не вiдступав та й, судячи по тому, як його  сотнi  та  тумени
грунтовно обсiли навколишнi пагорби, не думав вiдступати.  А  запаси  киян
все танули i танули. У мiстi почався  справжнiй  голод.  Бiдняки  та  люди
прийшлi, що втекли до Києва пiд захист його валiв без  достатнього  запасу
харчiв, уже голодували. Спочатку на майданах для них варили тричi на  день
гарячий кулiш, потiм стали варити двiчi - вранцi та ввечерi, а починаючи з
п'ятого тижня облоги, перейшли на одноразове харчування - вранцi. Лише для
дiтей церкви та собори на свiй кошт влаштовували вечiрнi трапези -  варили
борошняну затiрку, капустяну та морквяну  юшку  або  роздавали  по  одному
млинцю-гречанику. Та цього було явно мало, люди, особливо старi та  хворi,
почали мерти. Ховали тут же у мiстi, у глибоких братських  могилах,  що  з
наказу воєводи Дмитра заготовлялися про запас, на випадок великих втрат  у
боях.  Значних  сутичок  з  ворогом  ще  не  вiдбувалося,  а  ями   поволi
наповнювалися трупами померлих, їх прикидали тонким шаром  землi,  на  яку
наступного дня клали нових мерцiв.
   Сум i безнадiя падали на обложене мiсто i  поволi  пiдточували  вiру  в
порятунок.
   - Краще б уже ворожий приступ, то, поки сила є, поки зовсiм не  охляли,
пощербили б свої мечi об голови бузувiрськi! - гарячкували вiдчайдушнi.
   - Встигнемо з козами на торг,-  вiдповiдали  їм  обачнiшi.-  Ще  немало
крiвцi проллється i нашої, i їхньої! Ще встигнемо всi в братську яму! Куди
поспiшати?
   Над Києвом котилися низькi сiрi хмари, кропили землю i мiсто  холодними
дощами, що iнодi переходили в  крижану  крупу.  Потiм  хмари  розходилися,
крiзь них прозирало скупе осiннє сонце, i на якийсь час у зневiрених душах
загорався промiнчик надiї.
   - Постоять татари,  померзнуть  у  своїх  юртах  та  й,  чого  доброго,
дременуть звiдси куди-небудь в iнше мiсце... Тут їм теж голодно, теж не  з
медом, бо вже обiбрали всi навколишнi села - нiчим бiльше поживитися!
   - Аякже - жди! Дременуть! Он Переяслав дiждався? Або  Чернiгiв?  I  нам
таке буде! Ординцi нахапали по селах збiжжя, худоби, коней - вистачить  їм
жерти на цiлу зиму! А ми за той час  дуба  врiжемо  з  голоду!  Краще  вже
справдi загинути в бою, щоб не гнити заживо трухлявою колодою в болотi!
   Такi розмови точилися серед киян, рiзнi думки висловлювалися. Лише  про
добровiльну здачу Києва нiхто й словом не обмовився, бо всiм було ясно, що
Батий не подарує киянам побиття послiв Менгу-хана. Та й кому охота  самому
надiвати на шию ярмо?
   Непевнiсть очiкування закiнчилася раптово - в третю суботу падолисту.
   Напередоднi ще моросив надокучливий дощик, а надвечiр хмари розiйшлися,
розвiялися, виглянуло сонце i заходило криваво  -  на  мороз.  I  справдi,
суботнiй ранок видався ясний, морозний. Мокра земля затужавiла, замерзла i
дзвенiла, мов криця. Вiтер улiгся, i в ранковiй тишi в голубе небо  раптом
ударив на сполох дзвiн.
   Київ ураз переполошився, загув.
   Звуки сполоху - протяжнi i тривожнi  -  линули  з  Подолу,  з  дзвiницi
Пирогощi.
   Воєвода Дмитро кинувся у Володимирiв город - на вал, звiдки було  видно
весь Подiл. Його супроводили сини, бояри та лiпшi київськi мужi.
   Подiл кипiв, вирував. Тисячi людей копошилися  по  вулицях  та  дворах,
бiгли зi зброєю у визначенi мiсця - ставали на заборола.
   А по той бiк валiв сунули до Подолу,  як  мурашня,  ординськi  полчища.
Понад Глибочицею та Сетомлею вони  везли  стiнобитнi  пристрої  -  пороки,
тягнули важкi самострiли,  що  метали  камiння  та  горщики  з  китатським
вогнем, несли штурмовi драбини.
   - Батий хоче захопити Подiл,- сказав Дмитро.- Зараз нам буде гаряче!
   - Треба допомогти подолянам, самi вони не втримаються,- вставив  боярин
Воротислав.
   - Як саме?
   - Послати туди з Гори кiлька тисяч людей.
   - А якщо це хитрiсть Батиєва? - спитав Домажир.- Ми оголимо Гору, а вiн
- тут як тут! Нападе на Золотi або Лядськi ворота! Що тодi?
   Дмитро задумався. Вiн давно вже  передбачав,  що  Батий  може  спочатку
напасти на Подiл. Хана могло привабити те, що там нижчi  вали,  слабшi  на
вигляд ворота, менша  залога.  На  такий  випадок  Дмитро  обмiзкував  двi
можливостi - оборону Подолу до останку, скiльки  сил  стане,  i  виведення
мешканцiв його на Гору, здачу Подолу без  бою.  Однак  тепер,  коли  кияни
почали  боятися  голоду  i  прагнули  схрестити  з  ворогом  зброю,  друга
можливiсть вiдпадала. Подiл потрiбно було захищати. Але  як?  Лише  силами
подолян чи  справдi  послати  туди  пiдмогу,  як  радить  Воротислав?  Нi,
потрiбно зробити так, щоб вороговi завдати  втрат  якнайбiльших,  а  своїх
людей зберегти.
   - Добрине,- повернувся вiн до свого молодого помiчника,- скачи  вниз  i
передай подiльським воєводам, щоб не гаючись  вивели  всiх,  хто  не  може
тримати меча в руках, сюди, на Гору. Дiтей, жiнок, старих!  Усiх,  хто  не
потрiбен для оборони! Хай забирають з собою найне-обхiднiше, що в кого  є,
харчi та одяг! Передусiм - харчi!
   - Що ти надумав, Дмитре? - спитав Домажир.
   - Надумав я ось що, бояри,- Дмитро вiдповiдав Домажиру,  але  звертався
до всiх.- Не знаю, чи зумiємо ми утримати Подiл. Батий посунув проти нього
великою силою. Гляньте, скiльки їх пре! Тож, щоб  не  було  у  нас  зайвих
утрат, половину люду треба вивести у  Верхнє  мiсто.  Заздалегiдь!  Що  це
дасть? А дасть те, що воїни будуть спокiйнi за свої  сiм'ї  i  на  випадок
здачi Подолу зумiють без штовханини вiдступити теж.
   - А з допомогою їм як? - спитав Воротислав.
   - Пошлемо два полки. З ними пiдуть мої сини - Микола та Степан.  А  щоб
не було сум'яття, полкам спускатися на  Подiл  Глибочицькими  ворiтьми,  а
подолянам  пiднiматися  Боричевим  узвозом  через  Подiльськi  ворота   та
Кожум'яцьким узвозом через Кожум'яцькi ворота. На  Горi  -  пильнувати  за
ворогом, щоб  не  захопив  нас  зненацька,  i  варити  бiльше  кулешу  для
прибулих! Iдiтьi I хай вас береже Бог!


   6

   Вiдправивши на Гору останнiх подолян з тих, хто не  стояв  на  валу  зi
зброєю в руках, Добриня  зупинився  посеред  опустiлого  торговища,  перед
храмом Богородицi Пирогощi, i задумався. А що далi? Повертатися на Гору до
воєводи чи залишитися на Подолi?
   Iнших розпоряджень вiн не одержав. Отже, йти на Гору? Але там  поки  що
спокiйно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину
покинути Подiл i його захисникiв? Що скаже Дмитро, коли вiн постане  перед
ним? Чи не розцiнить такий вчинок як боягузтво?
   Глухi крики i далеке гупання порокiв  у  Дорогожицьку  браму  перервали
його роздуми. Там тривожно - отже, треба йти туди!
   Воєводич Микола зрадiв йому.
   - Добриня? А тут у нас така крута каша заварюється! -  Вiн  перехилився
через забороло i показав рукою вниз.- Поглянь!
   Ворота здригалися i трiщали пiд  могутнiми  ударами  обкованих  залiзом
дубових "баранiв",  а  понад  рiчечкою  Сетомлею  вишикувалися  готовi  до
наступу Батиєвi тумени. Попереду  молодi  баатури  ставили  полоненикiв  з
довгими драбинами в руках, щоб вiдразу, як тiльки пролунає сигнал, погнати
їх попереду i поставити тi драбини до валiв мiста.
   Воєводич не перебiльшував. Тут  справдi  незабаром  завариться  криваве
бойовисько. Чи ж готовi подоляни?
   Добриня оглянувся. Ворота зсередини були  закладенi  мiцною  загатою  -
товстими колодами та мiхами з землею. Це добре! Микола не гайнував даремно
часу. Але людей на валу було обрiдно. Чи  ж  зможуть  вони  вiдбитися  вiд
густих, як лiс, мунгальських полкiв?
   - Мало воїв. Ще б тисячу або хоч пiвтисячi.
   - А де ж їх узяти? - здвигнув плечима Микола.
   - Зняти там,  де  приступу  не  передбачається.  Над  Почайною  чи  над
Глибочицею...
   - Чи ж тамтешнi бояри дадуть?
   - Якщо сам поїдеш, то дадуть. Вони ж не слiпi! Ми не втримаємось - i їм
погибель. Микола задумався.
   - А що? Це справдi розумна думка! Залишайся тут за мене, а я поїду!
   Тим часом  пороки  все  били  i  били.  Вал  осипався,  надбрамна  вежа
здригалася, трiщала,  заборола  обабiч  неї  двиготiли,  нiби  їх  колихав
землетрус.  А  пiсля  полудня  з  пiдворiття  раптом  пролунали  переможнi
поклики:
   - Гурракх! Гурракх!
   Там, нарештi,  впали  ворота,  i  баатури,  що  проломили  їх,  гучними
покликами сповiщали вiйсько про свiй успiх.
   Монгольськi тумени, що темною стiною стояли за Сетомлею,  вiдповiли  на
це глухим, але грiзним, як пiдземний клекiт вулкана, бойовим кличем:
   - Кху, кху! Кху, кху!
   I вiдразу ж рушили на приступ.
   Попереду йшли полоненики з драбинами, їх  пiдганяли  баатури-наглядачi.
Слiдом, ховаючись за  спинами  полоненикiв,  поспiшали  вiдбiрнi  штурмовi
загони на чолi з десятниками та  сотниками.  Лучники  трималися  позаду  i
засипали подiльський вал спiвучими стрiлами, що  своїм  гудiнням  наводили
страх на киян.
   Давно очiкуваний приступ розпочався!
   Правда, з пiдворiття незабаром пролунали лютi  лайки  i  прокльони:  то
виявилася за брамою нова перепона - загата, крiзь яку не пробитися. Та  це
вже  не  могло  зупинити  нападаючих.  Ворог  нестримно   рвався   вперед,
заглушуючи i супротивника, i себе грiзним криком:
   - Кху, кху! Кху, кху!
   Добриня вдарив у залiзне било.  Його  тривожне  гучання  пiдняло  всiх.
Спiтнiлий, задиханий боярин Микола злетiв  на  вежу,  припав  до  бiйницi,
довго мовчки дивився на ворожi лави, що  накочувалися  на  Подiл,  i  лице
його, рум'яне вiд швидкої їзди, почало раптом блiднути.
   - Почалося! - прошепотiв вiн.-  Це  йде  моя  смерть!  Добриня  вражено
пiдвiв на нього очi.
   - Чому ти заговорив про смерть, боярине? Хто  вiдає,  .коли  кому  вона
судилася?
   - Чує моє серце,- тихо вiдповiв Микола.- Розум пiдказує, що  не  всi  в
бою гинуть, а серце  так  тривожно  б'ється,  так  ниє,  нiби  вiщує  щось
недобре. А що серце навiщує, того нiяким конем не об'їдеш! Бо то - судьба!
   - Кинь про це думати, боярине! Всi ми смертнi...
   Микола сумно усмiхнувся.
   -  I  хочеться  не  думати,  так  не  можу.  Щось   дiється   зi   мною
незрозумiле...
   Щоб припинити цю бентежну розмову, Добриня спитав:
   - Пiдмога нам буде?
   - Уже йде... Подiльський тисяцький Свiчка видiлив кiлька сотень воїв.
   Тим часом ворожий вал наближався.
   - Боярине, одягни лати,- порадив Добриня.- Зараз почнеться!
   - А ти?
   - У мене немає. А ти одягни!
   Вiн допомiг Миколi натягнути потемнiлi вiд часу важкi  лати,  прикрiпив
поручi та поножi, зав'язав пiд бородою шолом. I лише встиг це зробити,  як
на стiни з гуркотом упали штурмовi драбини.
   - Стрiляйте! - гукнув  воєводич.-  Та  влучно!  Не  витрачайте  даремно
стрiлi
   Добриня пiдняв лука.  Ворог  уже  був  зовсiм  близько.  Видно  схудлi,
зарослi, знеможеш обличчя невiльникiв, що, добiгши  до  валiв,  з  натугою
пiднiмають важеннi драбини. Видно їхнiх наглядачiв-баатурiв з  шаблями  та
шокпарами в руках, готових кожної митi опустити їх на голови  пiдневiльних
людей, коли б хто загаявся чи проявив непослух. А за ними - ряди мунгалiв.
Кожен нападник у кожусi або  чепкенi  з  цупкими  шкiряними  нашивками  на
грудях та на животi, що добре  захищали  вiд  стрiл,  кожен  з  шаблею  чи
бойовою сокирою - йдуть безстрашно, твердо ступають по київськiй землi, як
по своїй власнiй, несучи щити при боцi i пильно зирячи за подолянами.
   Iз-за подiльських заборол свиснули стрiли.  То  вистрiлили  подоляни  -
вчорашнi кожум'яки, ковалi, бондарi та кравцi -  похапливо,  безладно,  не
цiлячись. Лише якась десята, якщо не двадцята, стрiла знайшла  свою  цiль.
Лише де-не-де  в  мунгальських  рядах  хтось  похитнувся  чи  схопився  за
поранену руку. А ще рiдше - упав.
   Воєводич Микола з досадою похитав головою, а Добриня не стримав гнiву.
   - Влучнiше, братове! - гукнув в один бiк i в  другий.Ось  дивiться,  як
треба стрiляти! Тут поспiх нi до чого!
   Вiн  витягнув  з  тула  стрiлу,  пересвiдчився,  чи  вона  цiла  та  не
викривлена, потiм наклав на лука, уважно прицiлився - i вiдпустив тятиву.
   Хльось!
   Полiт стрiли був блискавичний i точний. Один з баатурiв,  що  наглядали
за полонениками, змахнув руками i повалився навзнак.
   - Так треба стрiляти! - сказав Добриня, легким помахом  пiдбивши  вгору
шапку, що сповзла на очi.- Ось погляньте, як Бог  моєю  рукою  покарає  ще
одного бусурмена, що пiдганяє наших людей!
   Вiн знову неспiшно прицiлився. Знову  хльоснула  тятива  -  i  похмурий
баатур, що видiлявся серед своїх  переважно  низькорослих  одноплемiнникiв
високим зростом i могутньою статурою, раптом заточився, зiпнув  щелепастим
ротом i важко впав пiд ноги полоненикам, яких вiн щойно пiдганяв.
   Вигуки радостi i задоволення пролунали над  валом.  Виявляється,  ворог
теж смертний! Треба тiльки вiдiгнати вiд себе страх i спокiйно робити своє
дiло, як робив ти колись у чинбарнi чи в кузнi.
   I полетiли тепер з подiльського валу стрiли рiдше, але влучали частiше.
Це зразу внесло в ряди нападаючих поспiх i розгардiяш. Наглядачi бичами  i
шаблями почали  пiдганяти  полонених,  щоб  швидше  пiднiмали  драбини,  а
стрiльцi, що йшли позаду, теж заспiшили, стрiляли не цiлячись, а  тому  не
причиняли особливої шкоди подолянам.
   Лише одна стрiла, пущена, як i iншi, навмання, знайшла  свою  жертву  -
влучила воєводичу Миколi в лiву щоку. Правда, вона  вже  закiнчувала  свiй
лет i втратила убивчу силу, та все ж дзьобнула в  тiло,  так  що  бризнула
кров.
   Микола охнув i сполотнiв.
   - Ну, от - передчуття не пiдвело мене! - Вiн вийняв  з-за  халяви  шмат
чистого полотна i приклав до  рани.-  Кого  доля  обере,  того  смерть  не
обмине!
   Добриню боляче вразили його слова: в них вчулася приреченiсть.
   - Ну, що-бо ти, боярине, мовиш! Дай перев'яжу - i вiдразу присохне!
   Поки перев'язував, монголи почали здиратися на вал. Лiзли  по  драбинах
швидко, спритно, один за одним i зразу кидалися в рукопашний бiй. Микола i
Добриня витягли мечi.
   З цiєї хвилини всюди на валу закипiла i тривала до самого  вечора  люта
сiча. В багатьох мiсцях монголам спочатку пощастило прорватися, але  скоро
вони застряли i далi не  пробилися.  Рiзалися  люто,  шалено,  намагаючись
скинути подолян вниз, та тi утрималися до темряви, що рано впала на мiсто.
Годi було розiбрати, де свiй, де чужий, всi  проходи,  увесь  помiст  було
завалено вбитими та пораненими. Короткий зимовий день  згасав  у  кровi  й
муках, примусивши монголiв вiдступити.
   Однак радостi у подолян не було. Коли при свiтлi  смолоскипiв  розтягли
полеглих,  поранених  та  приголомшених,  коли  пiдрахували   втрати,   то
побачили, що наступного дня воювати нiкому -  залога  Дорогожицької  брами
зменшилася вдвiчi.
   До того ж занедужав воєводич Микола. Йому раптом стало погано,  руки  й
ноги потерпли, голос охрип, а в грудях сперло дихання.
   - Знiмiть з мене лати,- попросив вiн,  опускаючись  на  залитий  кров'ю
помiст.- Та вкрийте чим-небудь... Так морозить!
   Прибiг Добриня - схилився над ним.
   - Що з тобою, боярине? Вдруге поранений?
   -  Нi,  Бог  милував...  Але  щось  зi  мною  сталося,   нiби   ось-ось
помиратиму...
   - Та що-бо ти кажешi
   - Так менi ще нiколи не було важко... Руки й ноги мовби  не  мої,  а  в
грудях - вогнем пече!..
   - Може, ти з'їв що-небудь погане?
   - Нiчого поганого не їв. За весь день лише окраєць хлiба...
   Добриня поклав йому на лоба долоню. Лоб був холодний i  рясно  зрошений
потом. У червонястому вiдблиску смолоскипа обличчя боярина здавалося чужим
- якимось позеленiлим, спотвореним. У вiдкритих очах застигли бiль i жах.
   У Добринi похололо пiд серцем: боярин помирає. Що робити? Яка  хворiсть
причепилася до нього? I чим йому зарадити? Отут,  на  валу,  пiд  холодним
нiчним небом...
   Вiн гукнув гриднiв.
   - Готуйте коней i носилки - повеземо боярина додому!
   Гриднi швидко знесли  хворого  з  валу,  поклали  на  похiднi  носилки,
прикрiпленi до стремен поставлених один за одним коней, i невеличкий загiн
рушив на Гору.


   7

   У хоромi було натоплено, пахло  воском.  На  столi,  в  узголiв'ї  бiля
лiжка, на якому лежав, важко дихаючи, Микола, горiли свiчки.
   Гречин Василакiй довго прислухався до того дихання, розцiплював хворому
рота - розглядав язика, прикладав  Руку  до  грудей,  де  лунко  стугонiло
серце, пальцями розплющував скаламутнiлi очi i скрушно хитав головою.
   Всi, хто стояв довкола, з  острахом  ждали,  що  скаже  лiкар.  Та  вiн
мовчав.
   Першою не витримала бояриня.
   - Ну, що? Василакiю, що з ним? Кажи! Гречин розвiв безпорадно руками.
   - Погано! Дуже погано!
   Тепер до нього кинувся воєвода Дмитро.
   - Що ж з ним? Адже рана неглибока! Чи, може, якась хвороба вселилася  в
Миколу? Чи хто наврочив?
   - Нi, це не хвороба. I нiхто не наврочив. Молодий боярин отруєний...
   - Отруєний? Ким? Коли? Хто посмiв це зробити? - Дмитрiв голос  пролунав
зловiсне.
   Але Василакiй заперечно похитав головою.
   - Не шукай  винуватцiв,  боярине.  Винна  отруєна  мунгальська  стрiла.
Досить було невеликої подряпини, щоб отрута потрапила в кров.
   Вiд цих слiв голосно заридала молода Миколина жона, схилилася  Янцi  на
плече. Бояриня Анастасiя сплеснула руками, обняла  синовi  ноги  i  теж  у
розпачi заплакала. Воєвода Дмитро потемнiв на лицi.
   - Що ж то за отрута? Невже нiчим не можна врятувати Миколу?  Василакiю!
- вiн аж скрикнув i в безнадiї здушив голову руками.
   Василакiй винувато вiдповiв:
   - Не знаю, що це за отрута, боярине. Може, з якогось зiлля  зварена,  а
може, змiїна - з гюрзи чи з кобри... Кочовики умiють добувати її.
   Дмитро простогнав:
   - Змiїна! Боже мiй, Боже, яке лихо! Так це ж певна смерть! I не в  бою,
а вiд якоїсь нiкчемної змiї! Хто б мiг подумати, що такою смертю помре мiй
син!
   Добриня тихо заперечив:
   - Боярине, твiй син Микола хоробро бився i  отримав  рану  в  бою!  Вiн
сьогоднi перемiг мунгалiв - i вони змушенi були  вiдступити!  Вiн  проявив
себе справжнiм витязем...
   Нiхто на цi слова не вiдгукнувся, бо  всiм  було  важко.  Одна  Янка  з
вдячнiстю пiдвела на мить свої заплаканi оченята, але зразу й опустила. Її
плечi здригнулися вiд ридання.
   Добринi  до  болю  стало  жалко  її.  Бiдна  дiвчина!  Хотiлося   якось
розрадити, втiшити добрим словом. Та як? При всiх? Цього  зробити  вiн  не
мiг, тому мiцно стиснув вуста i перевiв погляд на вмираючого.
   Микола метався на постелi, стогнав, важко дихав. По його тiлi  пробiгав
дрiбний дрож, нiби вiн щойно вихопився з крижаної води,  а  руки  невпинно
шарили бiля грудей, у судомi, в корчах теребили сорочку.
   На його муки важко було дивитися. Всiм  стало  ясно  -  молодий  боярин
помирає.
   - Василакiю, невже не  можна  полегшити  його  страждання!  -  з  болем
вигукнув Дмитро.
   - Чим  же?  -  винувато  вiдповiв  Василакiй.-  Коли  б  вiдразу  пiсля
поранення, то можна було б висмоктати отруту разом з кров'ю.  Чи  припекти
рану розжареним мечем. А зараз... що я зараз зроблю? Отрута розiйшлася  по
всьому тiлi... Крiпись, боярине! I уповай на Бога!
   Дмитро опустився на стiлець, охопив голову руками  i  заплакав.  Плакав
вiн тихо, беззвучно, по-чоловiчому. Здавалося, ось  так  просто  сiв  собi
чоловiк,  задумався  чи  задрiмав.   I   тiльки   плечi,   що   здригалися
дрiбно-дрiбно, видавали всю глибину його болю.
   Нi Василакiй, нi Добриня, нi тим бiльше домочадцi, що самi  занiмiли  в
горi, не посмiли потривожити i розрадити старого. Яка тут розрада!
   Врештi Дмитро пiдвiв голову, витер долонями мокре вiд слiз  обличчя  i,
важко зiтхнувши, глянув на Добриню.
   - Що на Подолi? Мунгали всюди вiдступили?
   - Вiдступили, боярине. Та вранцi знову пiдуть на приступ i ввiрвуться в
мiсто.
   - Чому вважаєш, що ввiрвуться?
   - Тому, що Дорогожицькi ворота розбитi. Там  поставлено  загату  позаду
них, та мунгали знову б'ють i до сходу сонця розiб'ють її остаточно.  Тодi
вже нiщо не спинить їх...
   - Що ж робити?
   - Не знаю.
   - Скiльки людей у вас залишилося?
   - Менше половини. Решта або пораненi, або загинули.
   - Боже, якi втрати! А в iнших мiсцях?
   - Там  трохи  легше,  але  всюди  точилися  тяжкi  бої.  Багато  вулиць
вигорiло.
   - Отже, половини людей немає... За  один  день  -  половини...-  Дмитро
довго мовчав, i важко було зрозумiти, про що вiн думає, про долю Подолу та
його захисникiв чи про сина, що в нестямi метався на лiжку.  Потiм  пiдвiв
на Добриню змученi очi.- Ти ось що, парубче, мчи назад i  передай  боярам,
щоб виводили людей на Гору. Подiл нам не втримати! Та не забудьте  винести
поранених. Iди!
   Вражений почутим, Добриня не зрушив з мiсця.
   - Але ж, воєводо... Здати без бою Подiл? Так я зрозумiв?
   Дмитро посуворiшав.
   - Що ж  тут  незрозумiлого?  Подолу  нам  не  втримати.  Будемо  гуртом
захищатися тут, на Горi! Уторопав? Iди!
   На цей раз Добриня не посмiв перечити i вийшов.
   Надворi стояла темна осiння нiч,  пролiтав  рiдкий  холодний  снiг,  по
Києву валували  розтривоженi  собаки  та  на  валах  чувся  поклик  нiчної
сторожi:
   - Слу-хай!
   Гриднi пiдвели коней. Добриня скочив у  сiдло  i  на  чолi  невеличкого
загону помчав у темряву - до Боричевого узвозу.


   8

   Всю нiч подоляни не спали. Без шуму, без гвалту залишали  мiськi  вали,
рiднi  житла,  забираючи  з  собою  лише  зброю  та  харчi,  якi  ще   тут
зберiгалися, а також поранених товаришiв, i пiднiмалися в темрявi у Верхнє
мiсто.
   До ранку Подiл спорожнiв. Чулося лише безперервне, одноманiтне  гупання
дубового "барана", та шарудiв набридливий крижаний снiжок.
   Наступний ранок принiс змiну  погоди.  Пiдморозило.  Небо  прояснилося,
iз-за далекого Дарницького бору  раптом  виглянув  малиново-кривавий  круг
сонця i осяяв усе довкола - i гонтовi дахи ремiсницьких  халуп,  i  золотi
куполи церков, i сiру Днiпрову гладiнь, i  зеленi  бори,  що  темно  мрiли
вдалинi.
   Добриня був стомлений, змучений, та спати не йшов. Стояв разом з iншими
подолянами i киянами на вежi  Боричевого  узвозу  i  дивився  вниз.  Подiл
виднiвся як на долонi. За нiч Батий пiдтягнув до нього новi сили,  i  вони
стали  понад  Глибочицею,  нижче  Копиревого  кiнця,  понад  Сетомлею   та
Почайною. Тисячi воїнiв, не вiдаючи того, що подоляни вiдступили на  Гору,
готувалися до нового приступу. Сотнi полоненикiв з  драбинами  вже  поволi
рушили вперед, i за ними поспiшали баатури з оголеними шаблями.
   - Боже, твоя воля! - прошепотiв боярин Свiчка, що стояв поряд.- Це  був
би  для  всiх  нас  Судний  день,  коли  б  воєвода  Дмитро   не   наказав
вiдступити...
   Так, це  був  би  справдi  Судний  день,  подумав  Добриня,  i  воєвода
передбачив його. Утримати Подiл сьогоднi  до  ночi  було  б  неможливо,  а
кiлька тисяч виведених на Гору подолян укрiплять оборону Верхнього мiста.
   - Дивiться, дивiться! - вигукнув хтось.- Мунгали здираються вгору!
   Десятки баатурiв, що лiзли попереду, вибралися  на  подiльськi  вали  i
зупинилися, враженi тим, що мiсто порожнє. Вони деякий час мовчали,  потiм
забiгали, замахали руками, закричали,  сповiщаючи  своїх  про  несподiване
вiдкриття.
   I тодi мунгали, не остерiгаючись  небезпеки,  швидко,  один  за  одним,
полiзли, мов комашня, вгору i незабаром затопили весь Подiл.  Вони  бiгали
вiд хати до хати,  хапали  все,  що  мало  в  їхнiх  очах  хоч  яку-небудь
вартiсть, розбивали дверi склепiв, лавок, церков, запихали у свої  шкiрянi
хурджуни - торби для здобичi - найцiннiше. Крик, гам, вереск зчинився  над
Подолом i досягнув Гори. Кияни, що зi  своїх  валiв  спостерiгали  за  цим
дикунським розгулом розбою та грабiжництва, здригнулися вiд  думки,  що  й
сам Київ може одного дня подiлити долю  Нижнього  мiста.  З  їхнiх  грудей
мимоволi вирвався крик вiдчаю. На той крик прибували все новi i новi сотнi
людей, виглядали iз-за дерев'яних заборол i нiмiли вiд жахливого видовища.
   Приїхав воєвода Дмитро. Змарнiлий, за одну нiч посивiлий, став поруч  з
Добринею - мовчки глянув униз.
   Добринi хотiлося спитати про Миколу, та  не  наважувався.  Як  спитаєш,
коли i так видно, яке горе налягло на старого? Спитати - завдавати  нового
болю, ще одного удару...
   Перегодя, нiби вiдчуваючи за  собою  якусь  провину  i  караючись  нею,
воєвода, не повертаючи голови,  тихо,  з  мукою  в  голосi  сам  сповiстив
страшну вiсть:
   - Не стало Миколи... Перед свiтом душа його вiдлетiла вiд нас...
   - Боже правий! - прошепотiв Добриня.- Яке горе!
   - Приходь перед вечором -  поховаємо...  У  нас  на  подяiр'ї,  бо  всi
кладовища мiськi за межами мiста i нам тепер недоступнi... Приходь!



   Роздiл VII. ПАДIННЯ КИЄВА

   1

   Минув мiсяць падолист. Хоча пiсля взяття Подолу Батий  поклявся  Вiчним
Небом, що заморить киян голодом, якщо не здадуться, i горластi  терджумани
прокричали цю погрозу бiля всiх ворiт  мiста,  Київ  не  здавався.  Дмитро
твердою рукою установив серед городян суворий порядок: зiбрав усi  припаси
- раз на день кожен отримував миску кашi або кулешу. Звичайно,  вiд  цього
ситий не будеш, але нiхто не вмирав голодною смертю.
   Та настрiй в обложених був пригнiчений. Гасла надiя на те, що ворог, не
домiгшись успiху, знiме облогу i вiдступить. Нi, вiн стояв, як  i  ранiше,
непорушне. По горбах та долинах  горiли  вогнi,  темнiли  юрти,  вешталися
воїни, мчали гiнцi, ревли верблюди, iржали конi - i  вiд  усього  цього  у
киян ставало тужно на душi. Та скiльки ж це катування, це морiння  голодом
триватиме?
   Рано-вранцi першого грудня весь Київ почув глухе рiвномiрне  гупання  -
гуп, гуп, гуп! Воно доносилося з Хрещатого яру, вiд Лядських ворiт.
   Дмитро перервав снiданок - вiдклав набiк ложку,  стривожено  глянув  на
домочадцiв.
   - Здається, Батиєвi  увiрвався  терпець.  Не  ждеться  йому  -  починає
приступ! Сiдлайте, хлопцi, коней - поїдемо!
   Поки воєвода з синами збиралися, Добриня метнувся до стайнi - осiдлав i
вивiв коней. До Лядських ворiт вони прискакали, коли почало  розвиднятися.
Швидко пiднялися на вал i з його висоти глянули навколо. Внизу стояли  три
пороки, накритi для захисту вiд стрiл щитами з довгих  соснових  ворин  та
бичачими шкурами. Один бив у браму, iншi - в сумiжнi з брамою  стiни.  Вал
здригався, осипався, ворота стугонiли, трiщали, вежа колихалася, нiби  пiд
нею ворочалося якесь велетенське страховисько.
   Звiдусюди поспiшали  кияни.  Прибiг  задиханий  боярин  Домажир,  витер
спiтнiле чоло.
   - Що, Дмитре? Почалося?
   - Здається, почалося,- похмуро вiдповiв воєвода.Глянь, скiльки  пре  їх
сюди!
   По Хрещатiй долинi  густо,  не  поспiшаючи,  наближалися  пiшi  загони,
ставали на перестрiл - кожен на визначеному мiсцi,  воїни  клали  шити  на
землю i всiдалися на них, чекаючи свого урочного часу.
   Потiм  проскакав  кiнний  загiн  -  вершники  спiшилися  на  тому  боцi
Хрещатика, на високому горбi, звiдки можна було заглянути в мiсто,  на  тi
його  вулицi,  що  з  Гори  спускалися  до  Лядських  ворiт.  То   прибули
монгольськi воєводи.
   - Невже сам  Батий  серед  них?  -  спитав,  нi  до  кого  особисто  не
звертаючись, Домажир.
   Йому нiхто не вiдповiв. Батий чи Субедей, Менгу-хан чи Бурундай  -  хто
розбере їх здалеку? Та й яке це має значення?  Все  вiдбувається  по  волi
Батия, цей приступ теж. Прибуття воєвод лише свiдчило,  що  чекати  нападу
недовго.
   Дмитро не став гайнувати часу на зайвi розмови. Передусiм  розпорядився
вдарити на сполох - закликав народ на вали.  Звелiв  найбоєздатнiшi  сотнi
стягнути вниз, до Лядських ворiт, i кожному  сотниковi  визначив  мiсце  -
дiлянку валу, яку той мав захищати. До заборол поставив найлiпших лучникiв
та списометальникiв.  Решту  озброєного  люду  залишив  унизу  -  будувати
внутрiшню загату, грiти в казанах смолу та варити кулiш чи  просто  чекати
свого часу.
   До Лядських ворiт все бiльше i бiльше прибувало народу.  Воїни  ставали
таборами по ближнiх вулицях, майданах та дворах, навiть у будинках, звiдки
поспiшно втiкали мешканцi, що не могли тримати зброю в руках.
   Пiдтягували свої сили i монголо-татари. Увесь розлогий Хрещатий яр  уже
кишiв ратним людом, що на очах у киян готувався  до  приступу  -  пiдносив
ближче до валiв штурмовi драбини, бичами i шаблями пiдганяючи полоненикiв,
що йшли неохоче, шикував свої сотнi i встановлював казани  над  багаттями,
щоб варити сорбу.
   Час  спливав  швидко  -  напруження   наростало.   Кияни   бачили   всi
приготування ворога, але зашкодити їм нiчим не могли.
   Добриня тримався бiля воєводи, щоб бути у нього  пiд  рукою:  захистити
вiд випадкової стрiли чи виконати перше-лiпше розпорядження. А що  мунгали
поки що  не  стрiляли  i  розпоряджень  не  надходило,  то  у  нього  була
можливiсть дивитися, стежити за ворогом i думати.
   Чи вiрив вiн у те, що Київ вистоїть?
   Вiрив. Вiн знав, якi мiцнi, майже неприступнi  київськi  вали.  За  всю
iсторiю мiста жодному нападниковi не пощастило взяти їх  приступом/  Iнодi
Київ здавався добровiльно князям, що  хотiли  сiсти  на  великокнязiвський
стiл i були любi городянам, зокрема боярству,- їм кияни вiдчиняли  ворота.
Iнодi ворог проникав силою, пiдступом чи обманом - теж крiзь  ворота.  Але
щоб через вал - такого не бувало. Батий, безперечно, розумiв, що лiзти  на
вали - смертi подiбно. Тому й вирiшив шукати щастя  бiля  Лядських  ворiт.
Чому саме тут? Щоб вони  були  слабшi,  менш  укрiпленi  за  Бiлгородськi,
Михайлiвськi, Подiльськi чи тим бiльше Золотi -  нi.  Причина,  мабуть,  у
тому, що до них був зручний пiдступ - рiвний, як долоня, а не похилий чи й
зовсiм стрiмкий, як до iнших ворiт. Окрiм того, тут поряд, у  струмку,  що
тiк по Хрещатому яру, було вдосталь чистої джерельної води та дров з лiсу,
який пiдступав майже пiд стiни мiста. Бо як же бути вiйську без  води,  як
готувати їжу без дров? Та найголовнiша  причина,  чому  Батий  вибрав  для
штурму Лядськi ворота, полягала не в цьому, а в тому, що насупроти них, за
якихось двi чи три гони, здiймалася висока крута гора з  уступами,  звiдки
Батиєвi та його воєводам вiдкривалося пiв-Києва. Звiдти було видно все, що
вiдбувалося i на валу, i в мiстi. До того ж i сонце, якщо буде ясний день,
допомагатиме хановi, бо свiтитиме в вiчi киянам i заслiплюватиме їх.
   Ось i зараз мунгальськi воєводи, серед яких, напевне, стоїть сам Батий,
пильно зирять на мiсто, радяться, як краще,  легше  i  без  великих  втрат
прорвати його оборону.
   До полудня  били  пороки,  до  полудня  тривога  холодила  серця  киян.
Витримають ворота чи нi?
   Не витримали. Пiсля полудня затрiщали, повалилися, а вал, по якому  без
угаву гамселили дубовi "барани", обсунувся i разом з частиною  дерев'яного
заборола упав у рiв. У цей пролом вiдразу ж хлинув тумен темника Бурундая.
Тисячi горлянок при цьому дружно проквоктали  свiй  грiзний  бойовий  клич
"кху, кху", пiдхоплений усiм монгольським вiйськом. Незабаром вiн  перерiс
у грiзний рев - гурракх, гурракх!
   З цiєї митi  час  для  киян  перестав  iснувати.  Почався  безперервний
кривавий пир, що тримав рiвно шiсть дiб, страшний пир,  похмелятися  пiсля
якого кривавим вином довелося нашому народовi пiвтисячолiття[95].


   2

   Щоб пiдтримати  вiдчайдушний  порив  Бурундая,  монгольськi  катапульти
метнули на Київ цiлi кошелi камiння. Воно градом упало на вали, на  вулицi
та будинки, на воїнiв, що запруджували їх,  калiчачи  тих,  хто  не  встиг
сховатися чи прикритися щитом. Потiм услiд полетiв китат-ський вогонь. Вiн
вибухав на сiрому гонтi дахiв, сичав, шипiв,  та  сире  дерево  не  хотiло
займатися.
   Потiм спiвучi монгольськi стрiли затьмили  киянам  бiлий  свiт.  Летiли
вони густо, гули, мов тисяча бджолиних роїв, i пiд їхнiм прикриттям  сотнi
полоненикiв, пiдстьобуванi бичами, з драбинами в руках помчали вперед.  За
ними рушили тумени Гуюк-каана та Субедея. Щоб вiдвернути  увагу  киян  вiд
Бурундая, вони мали штурмувати прилеглi до Лядських ворiт вали.
   Кияни зустрiли їх роєм стрiл. Десятки  баатурiв  раптом  спiткнулися  i
впали пiд ноги своїм товаришам. Це роздратувало, розлютило живих. Жахливий
крик прокотився понад Хрещатим яром:
   - Ур! Ур! Бий! Бий!
   I темна людська лавина покотилася на Київ, хлюпнула по драбинах  шпарко
вгору, сподiваючись одним ударом  зiпхнути  киян  з  валу.  Їх  пiдтримали
стрiльцi, що йшли позаду. Вони  зупинилися,  викинули  перед  собою  луки;
натягли тятиви - i  рої  стрiл,  ще  густiшi,  нiж  ранiше,  змусили  киян
заховатися за темнi дерев'янi за-борола.
   - Стрiляйте!  Стрiляйте!  -  гукнув  Дмитро,  сам  пускаючи  стрiлу  за
стрiлою.- Бийте тих, що попереду! Скидайте донизу! Метайте камiння!  Сипте
пiсок! Лийте розтоплену смолу!
   Вiн висунувся iз-за заборола, наклав стрiлу,  прицiлився  -  i  тут  же
голосно скрикнув: - Ох! - i випустив лука.
   До нього кинулися Добриня i воєводич Степан, нахилилися над ним.
   - Що, воєводо? Що, батьку?
   Дмитро пiдняв лiву руку - в нiй  стримiла  закривавлена  стрiла.  З  її
оперення на брудний дощаний помiст капали яскраво-червонi краплини кровi.
   - Боже, яке горе!
   Добриня стягнув з  пораненої  руки  боярина  шкiряну  рукавичку,  ножем
розiтнув рукав  каптана.  Стрiла  пронизала  передплiччя  наскрiзь,  якраз
посерединi мiж зап'ястям i лiктем, але здається, кiсток не зачепила.
   - Зараз, воєводо, зараз! Потерпи! Я перев'яжу! - I  витягнув  з  кишенi
тугий згорток тонкого полотна.
   - Треба їхати додому, до Василакiя,- сказав Степан.
   - Нi, нi,- швидко заперечив  Дмитро.-  Додому  я  не  поїду.  Привезiть
Василакiя сюди!
   - Але ж така рана, батьку! Це не жарт!
   - Рана як рана! Поболить - i перестане... Я залишаюся тут, на валах,  з
людьми! Хiба я можу пiти звiдси в таку хвилину?
   Добриня тим часом наклав пов'язку, натягнув бояриновi  кожуха,  а  саму
руку пiд'вязав на грудях, перекинувши перев'язь через шию.
   Дмитро пiдвiвся.
   - От i добре. Тепер i  Василакiя  не  треба.  Та  й  що  тут  Василакiй
зарадить, коли наступна стрiла влучить уже не в руку, а в груди? Ходiмо!
   Звiстка про те, що поранено воєводу Дмитра, блискавично  поширилася  по
валах. Люди засмутилися. Хто ж тепер очолить оборону? Крiм нього -  бiльше
нiкому! А ворог суне як навiжений! I скiльки його - тьма-тьмуща!  Ось  вiн
густими рядами наближається до Лядських  ворiт,  пре  в  пролом,  ось  уже
ставить драбини в тих мiсцях, де вали цiлi, i лiзе вгору, мов  комашня.  А
тут таке лихо -  замовк  голос  боярина.  Хто  ж  скаже,  що  робити?  Хто
пiдбадьорить у цю скрутну  хвилину?  Хто  замiнить  досвiдченого  воєводу,
якому вiрили всi?
   Тому коли Дмитро пiдвiвся i з надбрамної вежi гукнув на обидва боки так
дужо, що його голос перекрив гамiр бою, кияни вiдразу пiднеслися духом.
   - Воєвода! Воєвода Дмитро! Живий! Вiн з нами! Слава Богу!
   - Я з вами! З вами, братове! Тримаймося! Биймо  супостата!  Не  пустимо
його в Київ! Помремо, а не пустимо! - гримiв голос воєводи.


   3

   Штурмом Лядських ворiт керував сам Батий. Разом iз Субедеєм  та  сотнею
охоронцiв, закутих у шкiрянi панцири, обшитi  залiзними  пластинками,  вiн
стояв на протилежному схилi Хрещатого яру i стежив за ходом бою.
   Щоб приголомшити киян, якi несподiвано  вчинили  сильний  спротив,  вiн
перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенiв - свою гвардiю.
   - Рано,- скривився Субедей.- Рано  вводити  в  дiло  найкращi  вiйська.
Похiд  тiльки-тiльки  розпочинається,  а  ми  можемо   втратити   половину
"безсмертних"!
   Батий завжди прислухався до мудрих порад свого "вiрного  пса"  Субедея,
але тут заперечив:
   - Киюв - столиця землi орусутiв. Могутнiшого  мiста  тут  немає!  Упаде
Киюв - пiдкориться менi вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною
корпусу "безсмертних".
   Субедей,  єдиний  з  монгольських  полководцiв,  хто   не   боявся   не
погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом.
   - Твоя воля, джихангiре, але я так не  зробив  би.  Батий  насупився  i
незадоволено глипнув на старого.
   - Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутiв,  я
поїду спати, а ти без мене виведеш кешиктенiв з дiла.
   Вiдбiрнi загони  монгольської  гвардiї  ринули  на  приступ.  Їх  миттю
пiдтримали тисячi лучникiв, що випустили на київськi вали хмари стрiл.
   Заскрипiли,  загуркотiли  катапульти,  метаючи  угору  важке   камiння,
закричали, лiзучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди,  що  паслися  по
Хрещатiй долинi, вискубуючи помiж деревами та кущами пожухлу  вiд  осiннiх
заморозкiв траву. Зiрвалися з дзвiниць та прилеглих до Києва  лiсiв  зграї
гайвороння i, зловiсне крячучи, затьмили пiвнеба.
   Перед вечором "безсмертним" пощастило здертися на вали обабiч  Лядських
ворiт i на самi ворота,  i  тут  зчинилася  жорстока  рiзанина.  Кияни  не
вiдступали, але й не мали сили  скинути  ворога  вниз.  Все  новi  й  новi
монгольськi десятки i сотнi здиралися вгору i ставали на  мiсце  загиблих.
Жодна  з  сторiн  не  пiддавалася.  Рубалися   шаблями,   мечами,   кололи
списами-сулицями, рiзалися захалявними ножами та кличами, били по  головах
була-вами-шокпарами, чеканами, залiзними ядрами, прикрiпленими до коротких
мiцних ланцюгiв. Гам, крик,  лайка,  стогiн,  прокляття,  дзвякiт  залiза,
тупiт  нiг,  важке  дихання  тисяч  осатанiлих  людей,  що  зустрiлися   в
смертельному  герцi,  приглушували  й  отуплювали  свiдомiсть.   Кров   iз
перерiзаних жил i мозок з розтрощених  черепiв  забризкували  все  довкола
рожево-кривавими  плямами.  Ноги  бiйцiв  ковзали   на   залитому   кров'ю
дерев'яному помостi.
   Вiдколи на високих горах над Днiпром стояло це древнє  мiсто,  воно  не
знало подiбної сiчi.
   Батий нетерпляче созався в сiдлi. Чому застряли "безсмертнi"?
   Чому не йдуть уперед?
   Яка сила стримує їх?
   Вiн посилав усе новi й новi сотнi i з надiєю витягав свою  жилаву  шию,
щоб побачити, чи зломлять вони несподiваний опiр киян.  Та  сотнi  танули,
рiдшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад нi на крок!
   Прокляття!
   Батий крадькома зиркав на  Субедея,  але  той  удавав,  що  не  помiчає
нетерплячки дгжихангiра, i спокiйно, пiдкреслено спокiйно  спостерiгав  за
боєм на стiнах.
   Коли на Хрещату долину опустилися вечiрнi сутiнки i все довкола  почало
покриватися сiрою млою, Батий коротко кинув:
   - Нiчого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено:  оборону
противника прорвано, i ти, Субедею, закiнчиш розпочате - до ночi ввiрвешся
в мiсто.
   - Гаразд, Саїн-хане,- буркнув старий.- Будь спокiйний!
   Як тiльки Батий у супроводi охорони вiдбув у  свiй  стан  над  Либiддю,
Субедей  пiдкликав  темника  Бурундая  i,  не  пiдвищуючи   голосу,   тихо
проскрипiв:
   - Ми вже втратили  половину  "безсмертних".  Iншi  стомилися.  Дзе-дзе!
Негайно виведи їх iз бою, а натомiсть пошли свiй тумен i постарайся  збити
орусутiв зi стiн. Уранцi ми повиннi бути в Києвi!
   Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидiти в теплiй юртi
i попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся:  старий
полководець був не тiльки  улюбленцем  давно  померлого  Чiнгiсхана,  а  й
вiйськовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову i буркнув:
   - Слухаюсь i пiдкоряюсь!
   Iз  вводом  свiжих  вiйськ  бiй  розгорiвся  з  новою  силою.  В  Києвi
спалахнули пожежi, що осявали все довкола мерехтливим кривавим свiтлом,  i
на валах було видно, як удень...


   4

   Опiвночi бiй на валу затих. Вичерпалися сили обох сторiн.  Нiби  збiгла
потоками остання вода зi ставу - i колеса  зупинилися,  млин  став,  важкi
кам'янi жорна, що гуркотiли без угаву цiлий  день,  перетираючи  зерно  на
борошно, заглухли. Аж дивно стало  -  над  Києвом  раптом  запала  холодна
зимова тиша, а смертельно зморенi воїни - i кияни, i монголо-татари  -  де
стояли, там  у  знемозi  й  попадали  на  ще  теплi  трупи  загиблих,  щоб
вiдпочити, перевести дух.
   Добриня обiперся спиною на внутрiшню стiну заборола, важко  дихав,  але
меча з руки не випускав, готовий у першу-лiпшу мить знову стати  на  рiвяi
нрги i зчепитися з ворогом у двобої.
   В головi гуло, ноги  тремтiли,  а  по  всьому  тiлу  розливалася  важка
нелюдська втома.
   Та перепочити не пощастило. З  темряви  до  його  слуху  долинуг  чийсь
приглушений голос:
   - Добрине! Ти живий? Воєвода кличе! Хутчiй!
   - Iду! - вiдгукнувся вiн i, переступаючи через  мертвих,  поранених  та
живих, що лежали  вперемiш,  направився  до  надбрамноЇ  вежi,  яку  мiцно
утримували кияни. Тут темнiло кiлька постатей.
   Воєвода сидiв у кутку, на лавi, поклавши поранену руку на стiл. Обличчя
його зблiдло, на чолi у вiдблисках свiчки мерехтiли дрiбнi краплинки поту,
в очах - страждання. Його рану щойно перев'язав Василакiй, i серце старого
боярина заходилося вiд щемкого болю.
   Та, побачивши Добриню, вiн пересилив себе i усмiхнувся.
   - Живий?
   - Живий.
   - Не поранений?
   - Бог милував.
   - От i добре... Бо тут одна  божевiльна  не  вiрить.  Прибiгла  посеред
глупої ночi, щоб переконатися, що ти живий i не поранений...
   З темного кутка раптом почувся докiрливий голос Янки:
   - Таточку!
   Воєвода усмiхнувся знову.
   - Ну, що там - таточку! Виходь! Виходь на свiтло! Хай усi бачать, яка в
мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидiти вдома, а вона прибiгла сюди,  в
саме пекло...
   - Я принесла вам їсти,-  буркнула  Янка,  метнувши  бистрий  погляд  на
Добриню.- I йшла не сама, а з Василакiєм. I менi зовсiм не було страшно! А
питала я за всiх - i за тебе, i за Степана, i за Iллю, i за...
   Вона на мить замовкла i знову кинула погляд на Добриню.
   Скориставшись цiєю паузою, воєвода з лукавинкою в голосi закiнчив:
   - Авжеж, i за Добриню... Тiльки менi чомусь здається, що найперш  -  за
нього!
   - Таточку, який-бо ти!
   - Е-е, що правда - то не грiх! - махнув здоровою рукою Дмитро i зразу ж
посуворiшав:- Але я забороняю тобi з'являтися там, де небезпечно! Зразу  ж
повертайся додому! А Добриня проведе тебе!
   - Таточку!
   Та воєвода вже пiдвiв очi на Добриню.
   - Проведи її, хлопче, щоб не боялася. А по дорозi зайди в собор  святої
Софiї, розшукай iєромонаха Iяникiя i дiзнайся, чи переховав вiн у  надiйне
мiсце бiблiотеку князя Ярослава i куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб
зробив це негайно. Iди i не барися -  мунгали  з  зорею  знову  розпочнуть
приступ, i ми повиннi стягнути сюди всi свої сили! Iди!
   Добриня був страшенно вражений словами  воєводи.  В  дещо  жартiвливому
тонi вiн перед усiма присутнiми розкрив сiмейну таємницю -  кохання  дочки
Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. I  не
тiльки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення,  наказ  провести
її додому i повернутися з ранковою зорею?
   Але ж що це все означає? Чому Дмитро так явно  розкрив  Янчину  i  його
таємницю? Чому стурбувався долею бiблiотеки? Чи не думає вiн, що кияни  не
стримають ворожого натиску? Невже не сьогоднi-завтра Київ упаде?
   Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко  вклонився  i  мовчки
рушив до виходу з тiсного примiщення вежi. На сходах оглянувся - Янка йшла
за ним. Вiн схопив її за руку.
   - Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий,  що  знову  бачу  тебе!  -  не
стримав вiн почуттiв, що переповнювали його.
   - Я теж, Добрику,- шепнула дiвчина.- Я теж!
   - Але батько каже правду - тут дуже небезпечно!
   - Я не слiпа - бачила. Навiть стрiляла з лука.
   - Ну от! Так i загинути можеш!
   - А ти? Навiщо ж менi тодi жити?
   Вiн допомiг їй зiйти на землю, i вони, взявшись за  руки,  попростували
на Гору, до собору святої Софiї.
   Iєромонаха Iяникiя знайшли вiдразу, як тiльки заглянули  до  примiщення
бiблiотеки. У великiй кiмнатi з порожнiми полицями було напiвтемне. Тiльки
в дальньому кутку на столi коптiв недогарок  свiчки,  а  бiля  нього,  над
аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця.
   На скрип дверей чернець вiдклав перо i, пiдвiвшись, пiшов назустрiч.
   - Якi пiзнi гостi! Мир вам!
   - Мир домовi цьому,- привiтався Добриня.- Ми  вiд  воєводи  Дмитра.  Це
його донька Янка, а я - Добриня. Iєромонах перехрестив їх.
   - Що ж вас привело до мене?
   - Бiблiотека, отче. Воєвода просив  запитати,  чи  переховав  ти  її  в
безпечне мiсце i куди.
   Iяникiй пильно глянув на обох, зморщив лоба.
   - Бiблiотеку я переховав. Бачите - порожньо стало тут, а  було  стiльки
книг! Вся мудрiсть людська лежала на цих полицях, а тепер - пустка!
   - Де ж ти заховав їх, отче?
   - Де заховав? Не скажу! Книги - дорожчi за золото! Не скажу!
   Дсбриня скипiв.
   - Але ж воєвода просив дiзнатися!
   - Воєводi скажу, єпископовi скажу, а бiльше нiкому! -  суворо  вiдрiзав
iєромонах.- їм належить знати, а вам -  нi!  Я  ось  написав,  де  заховав
книги, i записку цю покладу в тайник. У кожному соборi, в кожнiй церквi та
в монастирях є такий тайник, про який знає тiльки  владика  та  князь  або
воєвода. Якщо я загину, владика прочитає...
   - А якщо й вiн загине?
   - Воєвода знатиме. Хтось iз нас  трьох  та  залишиться...  А  хiба  так
сутужно на валах? Невже окаяннi вiзьмуть Київ?
   - Не знаю,- глянув на Янку Добриня.- Не знаю. Але сила у них велика.
   - Все в руцi Божiй! - перехрестився iєромонах.Iдiть!
   Добриня i Янка зачинили за собою дверi, вийшли за ворота i повернули  в
темний провулок. Тут Янка  зупинилася,  схлипнула  i,  впавши  Добринi  на
груди, раптом заридала.
   Добриня сторопiв.
   - Янко, чого ти? Що з тобою? Дiвчина заридала  ще  дужче,  притиснулася
щокою до його кожуха.
   - Добрику, Добрику! - вигукнула крiзь сльози.- Та  невже  ж  це  всьому
кiнець - нашому життю, нашому  щастю,  нашому  коханню?  Боже,  навiщо  ти
караєш нас? За якi грiхи? Ми ж нiчого не заподiяли поганого  нi  тобi,  нi
людям, нi тварям земним! Боже! Ми ж не нажилися!
   Добриня обняв її, гладив плечi, що здригалися вiд плачу, цiлував  мокрi
очi i щоки, заспокоював, умовляв, як дитину, щоб перестала плакати. I Янка
поволi затихла, щiльнiше притулилася до його грудей i  довго  так  стояла,
мов мала пташина, в його обiймах, а потiм сказала:
   - Тепер ти бачиш, Добрику, яка я  провидиця?  Душа  моя  вiдчувала,  що
спiткає нас лихо! Ось чому я просила тебе в останню хвилину, якщо  виживу,
вкоротити менi вiку, щоб я сама не накладала  на  себе  рук,  бо  то  грiх
великий. I зараз прошу тебе, милий, об цiм! Не вiдмов! Лiпше менi  вiдразу
загинути, нiж мучитися в чужинськiй неволi! Ну, обiцяй!
   Добриню бив дрож. Невже справдi  настане  мить,  коли  йому  доведеться
пiдняти  меча  на  своє  щастя,  на  це  мале  дивовижне  пташенятко,   що
несподiвано ввiйшло в його серце i стало дорожчим за все на  свiтi?  Невже
це буде? I так скоро?
   - Люба! - прошепотiв вiн.- Якщо до цього дiйде, ми загинемо обоє. Я  не
переживу тебе. Але дозволь визначити цю смертну хвилину менi самому.  Менi
самому! Не нароби дурниць!
   -  Нi,  не  нароблю,-  запевнила  дiвчина  i,  пiднявшись   навшпиньки,
поцiлувала його.- Я вiрю тобi - ти не пiдведеш! Ти не дозволиш,  щоб  твоя
Янка стала пiднiжком у юртi кочовика! Щоб вона поневiрялася  в  неволi  по
чужих чужинах, як тобi довелося, щоб терпiла наругу та насилля вiд злих  i
жорстоких нелюдiв!
   - Не думай про це! Все буде гаразд! -  шепотiв  Добриня,  хоча  сам  не
вiрив у те, що казав.- Все буде гаразд, люба моя!
   Вiн легко пiдняв її на руки, притиснув до себе i, не розбираючи дороги,
спотикаючись на нерiвних плахах, якими  була  вимощена  вуличка,  понiс  у
темряву, до двору воєводи, а вона припала до нього, притулилася  щокою  до
його щоки i завмерла  на  його  широких  грудях,  прислухаючись,  як  десь
глибоко, пiд кожухом, лунко i бентежно гупало юнацьке серце...


   5

   Нiч для обох сторiн була тривожна.  Повернувшись  у  свiй  стан,  Батий
зiбрав вiйськову раду i наказав Гуюк-хану  пiдтягнути  до  Лядських  ворiт
свiй тумен, а Бучек-хану - тумен тургаудiв, який не був ще в дiлi.
   - Кияни захищалися стiйко, але їм не вистояти проти нас! Киньте на  вал
свої тумени i раптовим ударом прорвiть їхню оборону - завтра до  обiду  ви
повиннi бути в мiстi!
   - Будемо, Саїн-хане! - запевнив Гуюк-хан.
   - Даю переможцям три днi на пограбування. Хай воїни потiшаться! Iдiть!
   Коли вони вийшли, Батий пiдвiв очi на джихангiрiв.
   - Ми не дамо передишки Думитру-воєводi! Будемо  наступати  безперервно,
вдень i вночi, вводячи в Киюв усе  новi  й  новi  сили.  Ти,  Менту,  будь
готовий зi своїм туменом вступити в бiй завтра опiвднi - змiниш  стомлених
воїнiв Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобi на помiч  зразу  ж  прийде  мiй
брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян i зав'язати  бої  в
самому мiстi. Потiм пiдуть iншi.
   - Ойє, ойє! - закивали головами царевичi.- Завтра Киюв упаде  до  твоїх
нiг, Саїн-хане!
   Настрiй у всiх був бадьорий. Нiхто не сумнiвався  у  швидкiй  перемозi.
Завтрашнiй день має стати останнiм днем Харманкiбе!
   Зовсiм iншi почуття  панували  в  Києвi.  Як  тiльки  Добриня  з  Янкою
зачинили за собою дверi, у  вежi  надовго  запала  ггiiтюча  тиша.  Мовчав
боярин Дмитро, мовчали воєводичi Степан та Iлля, що весь день не вiдходили
вiд пораненого батька, анi пари з уст не виронили iншi  бояри.  Всiм  було
нелегко. Кожен розумiв, що збити ворога з валу неможливо, якщо  не  кинути
проти одного мунгала двох киян. Але де їх  узяти?  Оголити  вали  в  iнших
мiсцях? Цього Батий тiльки й жде! На що ж тодi сподiватися?  Всi  дивилися
на Дмитра - що вiн скаже?
   Дмитро сидiв за столом, заплющивши очi. Думав? Чи стримував стогiн,  що
клекотiв у грудях, бо рана пекла  вогнем?  Чи  вiдпочивав  пiсля  незмiрне
важкого дня?
   Нiхто не наважувався порушити його мовчанку. Нарештi вiн пiдвiв голову.
   - Важко нам, друзi. Важко Києву! Так ще й не  було  нiколи.  Билися  ми
сьогоднi мужньо. Вiдчайдушної Та скла силу ломить...
   - Що ти хочеш цим сказати, батьку? - вигукнув Iлля.Невже наше становище
безнадiйне, безвихiдне?
   - Чому безвихiдне? Я не кажу  цього!  -  твердо  вiдповiв  воєвода.-  3
будь-якого становища є два виходи. У бою - перемога або смерть. Є й третiй
- полон.
   - Нi, нi, тiльки не полон! Тiльки не полон! - пролунали вигуки.-  Краще
вже смерть!
   Дмитровi очi блиснули.
   - Ось такi слова я й хотiв почути вiд вас,  браттяi  Тiльки  не  полон!
Тодi виходить - будемо битися до останнього! Хай  самi  загинемо,  зате  з
собою прихопимо на той свiт немало  багатурiв  Батиєвих!  Отож  наша  кров
проллється недаремно! Якщо кожне мiсто аж до Холма та Берестя вчинить так,
то Батиєвi нi з ким буде повертатися додому! Отож вирiшили - триматися  до
останнього!
   Тодi йдiть i переводьте сюди свiже пiдкрiплення, бо наступний день буде
дуже важкий! Iдiть!
   Бiй вiдновився на свiтанку. Як тiльки за Днiпром заграла ранкова зоря i
пiднявся край неба, пролунав глухий монгольський клич: "кху, кху!" I зразу
ж свiжi сотнi хана Гуюка, що змiнили тумен Бурундая, ринули в  атаку.  Але
кияни за нiч теж поновили свої лави i стiною стали супроти ворога. На валу
почалася битва, ще упертiша i лютiша, нiж учора. Знову задзвенiли шаблi та
мечi, захурчали сулицi, пронизливо засвистiли стрiли,  воїни  закричали  у
шалi бою, захрипiли i  застогнали  в  смертному  конаннi  пораненi,  важко
падали на дерев'яний помiст убитi.
   Опiвднi, коли на валу з'явився свiжий тумен Менту, стало ясно - Лядськi
ворота не втримати. Дмитро пiдкликав Iллю, Степана та Добриню.
   - Ось що, хлопцi, бiжiть по допомогу! Один до Золотих ворiт,  другий  -
до Мстиславового города.  А  ти,  Степане,  до  Бiлгородських!  Хай  бояри
залишають лише сторожу, а самi з полками мчать, не гаючись, сюди!  Скажiть
людям, щоб, коли задзвонить на  сполох  Софiя,  тiкали  до  Володимирового
города! Там, за його валами, будемо оборонятися! То наша остання надiя!
   Три гiнцi зразу ж погнали в три кiнцi.
   Добриня з Мстиславового города, розташованого на  кручах  над  Днiпром,
повернувся перший. За час, поки вiн був вiдсутнiй, кияни вiдступили з валу
вниз, i бiй клекотав уже на прилеглих до Лядських ворiт вулицях,  завулках
та в ближнiх дворах. У нього похололо в грудях:  татари  в  самому  Києвi!
Невже не втримаємося? Невже не зупинимо їх?
   Вiн мчав попереду цiлої тисячi воїв. В однiй руцi -  меч,  в  другiй  -
чекан. Боярин Воротислав хекав десь позаду, i молодi вої, що не вiдставали
вiд Добринi, з ходу врiзалися в праве крило монголо-татарського  тумена  i
потiснили його  аж  до  ворiт,  звiдки  розходилося  вгору  п'ять  вулиць,
забудованих дерев'яними будинками. Всюди кипiв бiй. Гвалт, лемент, брязкiт
зброї оглушили його спочатку. Дим, що снувався в повiтрi, виїдав очi  -  в
багатьох мiсцях палахкотiли пожежi. Та нiхто на це не зважав -  вся  увага
була прикута до противника. Зупинити! Знищити! Вибити з мiста! Вiдкинути в
Хрещатий яр!
   Але вiдкинути не пощастило. Крiзь розтрощенi  ворота  все  вливалися  i
вливалися свiжi монгольськi  загони  i  вiдразу  вступали  в  бiй.  Навiть
пiдмога, приведена Степаном та Iллею, не могла стримати скаженого  натиску
кочовикiв, i кияни поволi вiдступали.
   Так тривало до вечора. Вночi бiй теж не припинився. Маючи  багатократну
перевагу в людях, Батий кидав в атаку все новi й новi  тисячнi  загони,  i
кияни почали знемагати i вiдступати на Гору, до Софiї та  Золотоворiтської
вулицi. Вся пiвденна частина Києва опинилася в руках ворога.
   - Добрине, мчи до настоятеля собору - хай б'ють на сполох i всi тiкають
до Володимирового города! - наказав  Дмитро.-  А  потiм  -  додому!  Рятуй
наших!
   Вiн змарнiв за цi днi, його мучила рана, а  ще  бiльше,  видно,  болiла
душа. Київ гине! Київ доживає свої останнi днi! I нiякої надiї - навiть на
Бога, навiть на чудо! Як тут не впасти у вiдчай!
   Добриня не раз бачив, як воєвода з одним мечем кидався в саму гущу бою,
нехтуючи небезпекою. Шукає смертi? Не хоче пережити падiння Києва?
   Вiн з сумом i жалем глянув на старого, нiби попрощався назавжди, i,  не
кажучи нi слова, метнувся до Софiйського собору. Те, що вiн  побачив  там,
вразило його до краю. Весь майдан перед папертю був запруджений народом  -
тут були лiтнi чоловiки й молодi, жiнки,  ремiсники  i  купцi,  жебраки  i
ченцi. I всi - при зброї!
   На папертi - весь соборний клiр на чолi з єпископом. I  теж  у  кожного
меч при боцi, а в багатьох ще й лати, кольчуги, шоломи. Тiльки  старенький
єпископ тримав у правiй руцi кадильницю, а в лiвiй - хреста.
   Вiн, видно, щойно закiнчив молитву i напучував паству:
   - Я вiдпускаю вам, миряни, всi грiхи вашi! З  цiєї  хвилини  ви  стаєте
перед Господом Богом  нашим  чистi  й  невиннi,  яко  младенцi.  Iдiть  на
нечестивих ворогiв наших - i кому судилося бути  убiєнним,  той  з  чистою
совiстю вознесеться на небесi... Iдiть на супостата! З нами правда! З нами
Бог i Мати Божа! Амiнь!
   Добриня розштовхав натовп i опустився на колiно  перед  єпископом.  Той
осiнив його хрестом.
   - Я вiд воєводи Дмитра, панотче!
   - Що велiв сказати воєвода? Тяжко там?
   - Тяжко, панотче. Воєвода Дмитро велiв  передати,  щоб  ви  вдарили  на
сполох i весь народ з припасами  вивели  з  Ярославового  города  в  город
Володимирiв. Там будемо оборонятися!
   - Ми хотiли нинi стати на прю з ворогом, чадо моє.
   - Для цього ще буде час, панотче. А зараз - бийте на сполох i  виводьте
всiх у город Володимира. Такий наказ боярина Дмитра!
   -  Гаразд,-  погодився  єпископ  i,  повернувшись  назад,  щось  шепнув
найближчим з причту.
   Як далi передавалося повелiння воєводи, Добриня не запримiтив,  бо  тут
хтось прихилився до його плеча, i почулося тихе:
   - Добрику!
   Добриня оглянувся.
   Перед ним стояв безвусий отрок  -  у  звичайному  кожушку  з  баранячим
комiром, у вовчiй шапцi, натягнутiй аж до  брiв,  та  сiрих  валянках.  До
пояса у нього був прив'язаний короткий меч та тул зi стрiлами, а за спиною
телiпався лук, що був йому явно не по плечу.
   Добриня аж руками сплеснув.
   - Янко!
   Юне обличчя пiд шапкою розпливлося в радiснiй  усмiшцi,  чорнi  оченята
засяяли.
   - Я, Добрику! Я!
   Вiн потягнув її з натовпу. I в  цей  час  гучно  й  тривожно  забив  на
дзвiницi дзвiн. Ця тривога миттю рознеслася по всьому Києву.
   - Куди це ти так вирядилася? - спитав Добриня, коли вони  вибралися  на
просторе мiсце.
   - Як куди? Куди i всi! До вас! А ти куди мене тягнеш? Куди повертаєш?
   - Додому.
   - Додому? Не пiдуi - вона кинулася вбiк.- Я ледве вирвалася звiдти!
   Добриня схопив її за руку.
   - Дурненька! Воєвода наказав, щоб я всю вашу сiм'ю вивiв у  Володимирiв
город! Хiба не чула? Мунгали вже добираються до Софiї!
   - Чула. Але...
   - Так ще раз тобi кажу! I слухайся мене! Ходiмо!
   Ще два днi тривала страшна рiзанина  на  вулицях  Ярославового  города.
Власне, не було тут нi дня, нi ночi - пожежi осявали вулицi й майдани  так
ясно, що бої не припинялися i вночi. Вiд гарячої кровi та  пекучого  вогню
сичав i танув снiг, що бiлою ковдрою вкрив землю.  Горiло  дерево,  горiли
трупи, гарячий дим i сморiд забивали дух.
   Батий тепер вводив у мiсто  все  новi  й  новi  тумени.  Великi  втрати
засмучували, прикро вражали його, але не тому, що йому було жалко  воїнiв.
Нi, до цього вiн давно звик i нi в грiш не ставив людське життя. До того ж
основу його вiйська складали чужi,  пiдкоренi  народи  -  кипчаки,  огузи,
карлуки, саки, буртаси, алани та багато iнших, що населяли Золоту орду,  а
йєка-монголiв була жменька  одна  -  лише  кожен  десятий.  Великi  втрати
засмучували його тому, що Київ був початком походу на  вечiрнi  країни.  I
якщо всюди вiн губитиме стiльки воїнiв, як у Києвi, то з ким же йтиме далi
- до Останнього моря?
   I все ж вiн, незважаючи на втрати, кидав i кидав свої сотнi i тисячi  у
цей кривавий вир, сподiваючись якнайшвидше зламати опiр киян.
   Третього грудня впала Софiя. Соборний причет разом iз кiлькома  сотнями
киян, що не встигли заховатися у город Володимира,  зачинився  спочатку  в
дворi,  обнесеному  високими  мурованими  стiнами,  i  вчинив   нападникам
несподiвано сильний спротив. Розлютований  темник  Бурундай  прискочив  до
Батия.
   - Саїн-хане, що робити з орусутськими шаманами, якi зачинилися в своєму
головному храмi i з лукiв стрiляють у моїх воїнiв? Ти казав  -  не  чiпати
їх, але ж...
   Батий тупнув ногою.
   - Якщо вони стрiляють у моїх воїнiв, то вбивай їх, як  скажених  собак!
Милувати лише тих, хто на колiнах проситиме пощади!
   Бурундай кинув на собор цiлий  тумен.  Пiдтягнувши  порок,  його  воїни
висадили ворота i, ввiрвавшись на подвiр'я,  вчинили  рiзанину.  Захисники
зачинилися в самому соборi, стрiляючи в нападникiв  з  вiкон.  Але  досить
було кiлькох ударiв "барана", щоб дверi розлетiлися на  щепки  i  сп'янiлi
вiд кровi кочовики вдерлися в храм.
   Перед образами горiли свiчки. Пахло ладаном. Одягнутий  у  срiбнi  ризи
старий єпископ, пiднявши перед собою хреста, закликав киян не пiддаватися.
   - З нами Бог! Бийте нехристiв! Бийте погубителiв  землi  нашої  i  вiри
християнської! - гукав з амвона.
   Вiн стояв  перед  iконостасом,  що  у  вiдблисках  свiчок  горiв  щирим
золотом. З-пiд його розшитої срiблом i самоцвiтами митри  вибивалася  сива
чуприна. В руках - золотий хрест. I, завороженi цiєю пишнотою, цим блиском
i багатством, напiвдикi степовики ринули  до  нього,  шаблями  прокладаючи
собi шлях.
   Наперерiз їм метнувся з мечем отець  Iяникiй,  але  не  встиг  затулити
собою єпископа, як важка чужинська шабля впала на його тiм'я.
   - Ох! - глухо скрикнув вiн  i,  випустивши  меча,  схопився  руками  за
обличчя, що враз заюшилося кров'ю.- Боже, твоя воля! А як же бiблiотека...
бiблiотека... князя Ярослава...
   Це були останнi слова ученого iєромонаха Iяникiя. В  наступну  мить  ще
один удар розкраяв йому голову.
   Ненадовго пережив свого захисника i єпископ. До нього  кинулося  кiлька
баатурiв - схопили сяючу срiблом i золотом митру, вирвали з рук  хреста  i
кадильницю, стягнули з плiч ризу, розiрвали на кiлька  шматкiв,  а  самого
штурхонули з амвона вниз, на  кам'яну  пiдлогу,  пiд  ноги  натовповi,  що
бiснувався в лютiй сутичцi, i його там було  затоптано  на  смерть  ногами
ошалiлих бiйцiв.
   Незабаром бiй у соборi затих. Вся пiдлога червонiла вiд  кровi,  в  нiй
лежали вбитi й пораненi, серед них немало i переможцiв. Але нiхто з  їхнiх
одноплемiнникiв не проявив бажання допомогти їм. Навпаки, всi з  вереском,
лайками i прокльонами кинулися до iкон та iконостаса,  оздоблених  срiблом
та позолотою: ламали, виривали, виколуплювали шаблями,  трощили  шокпарами
та сокирами i все, на їхню думку, коштовне пхали у свої хурджуни.
   Пiсля падiння Софiї  Київ  був  розкраяний  наступаючими  монгольськими
туменами на чотири частини.  Город  Ярослава  повнiстю  опинився  в  руках
Батия. Воєвода Дмитро з киянами, що залишилися живi,  зачинився  у  городi
Володимира, найстарiшiй  частинi  Києва,  над  Подолом,  добре  укрiпленiй
резиденцiї київських князiв. Не зумiли монголи з ходу взяти  i  Копиревого
кiнця з його мiцними Iудейськими та Бiлгородськими ворiтьми. Лише на валах
Iзяславового города, обложеного туменом Субедея майже зi всiх  бокiв  -  i
вiд Днiпра, i вiд Перевiсища, i, головне, з середини Києва, з Ярославового
города, не  припинялися  бої,  аж  поки  "непереможнi"  не  зламали  опору
невеликої жменьки захисникiв i не захопили його  в  нiч  з  четвертого  на
п'яте грудня.
   Батий потирав руки. Харманкiбе! Киюв! Столиця  могутнього  орусутського
царства! Ось-ось упаде вона пiд могутнiм натиском його залiзних полкiв - i
тодi вiдкриється прямий шлях на вечiрнi країни. Там, кажуть, немає  бiльше
таких могутнiх фортець, i вiн швидко проникне в країну келарiв[96],  чехiв
i башкордiв[97]. А звiдти недалеко i до  Останнього  моря!  Хай  радується
безсмертна  душа  дiда,  великого  Потрясателя  Всесвiту  Чiнгiсхана,  вiн
виконає його найважливiший заповiт - пiдкорить всi сущi  на  землi  народи
владi великих монголiв!
   Вiн не поїхав у свою ставку на Батиєву  гору,  як  почали  її  називати
пiсля того, як там був поставлений дев'ятихвостий туг  повелителя  Золотої
орди, а залишився в Києвi, щоб самому керувати останнiми боями.  Туленгiти
очистили Софiйський собор вiд трупiв та поранених, вигнали блукаючих тут у
пошуках здобичi нукерiв i натопили для нього єпископськi палати. Але спати
йому не хотiлося. Душа прагнула боїв, останнiх боїв, що, можливо,  стануть
найславетнiшими у його життi.
   Вiн пiдкликав Менгу. Сидячи на конi, камчею показав на Копирiв кiнець.
   - Вiзьми його, брате! Здобич - твоя!
   - Вiзьму,- з  готовнiстю  вiдгукнувся  тайджi.-  Але  менi  хотiлося  б
помiрятися силами з самим войводою ДумитромI
   - Встигнеш i туди,- кивнув головою Батий.- Думитра взяти не так просто!
   - Слухаюсь i скоряюсь,- вклонився Менгу i,  вдаривши  коня  ногами  пiд
боки, помчав до свого тумена.


   7

   Вiдступаючи з боями вiд Лядських ворiт по вузьких  київських  вуличках,
Iлля загубив десь батька, брата Степана та Добриню. Киплячий вир  вуличних
боїв несподiвано занiс його помiж Iрининською, Георгiївською  церквами  та
Софiйським собором до Копиревого кiнця. Там разом з  iншими  вiдступаючими
йому пощастило проскочити в Iудейськi ворота i,  зачинивши  їх  за  собою,
пiднятися на вал.
   Мунгали з ходу кинулися на заборола, але їх легко скинули  вниз.  Пiсля
цього зав'язалася млява перестрiлка, що тривала  до  самого  вечора  i  не
завдавала вiдчутної шкоди жоднiй iз  сторiн.  Коли  стемнiло,  перестрiлка
припинилася, бiй  лучникiв  поволi  ущух.  Над  Копиревим  кiнцем  залягла
тривожна морозяна тиша.
   Iлля пiднявся на вежу.  Кривавi  вiдблиски  пожеж  миготiли  у  вузьких
вiкнах Софiйського собору. З темних
   вулиць долiтали радiснi поклики переможцiв,  стогони  та  плач  киян  i
киянок, гiрки дими пожарищ нагонили на око сльозу.  З  валiв  Iзяславового
города чулися крики: там не припинявся приступ.
   Iлля зцiпив зуби. От i наступив Судний день!  Всьому  кiнець  -  життю,
волi, славi золотоверхого Києва. Хай ще день чи два - i кiнець. I вiн  сам
теж десь лежатиме з розтрощеним черепом,  як  тисячi  iнших,  пiд  низьким
зимовим небом, i хижi круки клюватимуть його скрижанiле тiло,  вийматимуть
мертвi очi. Бр-р-р!..
   Вiн перевiв погляд на той куток мiста, де стояв їхнiй  дiм.  Там  пожеж
поки що не було. Але свого обiйстя вiн  не  розгледiв,  бо  все  окутувала
криваво-iмлиста пелена, зрiдка пронизувана вогнистими  пасмами  iскор,  що
пiднiмалися над  палаючими  будинками,  розлiталися  довкруж  i  падали  в
почорнiлий снiг.
   Серце його стиснулося. Що там? Як там? Чи встигли втекти мати з Янкою i
всiєю родиною? Де вони? Чи мунгали захопили їх, побили, i їхнi тiла  зараз
сковує грудневий мороз?
   Уявивши таку жахливу картину,  вiн  мимоволi  стиснув  кулаки  i  глухо
застогнав. Навiщо вiн живе? Чому доля милувала його до  цього  часу?  Адже
вiн не уникав небезпек i кидався в самий вир бою! Чому не  вкоротила  йому
вiку, щоб не знати цього лиха, не бачити  загибелi  Києва  i  найрiднiших,
найдорожчих людей?
   А Марiам? Де його кохана? Що з нею? За цi днi, вiдколи  Батий  розпочав
шаленi приступи на Лядськi ворота, а потiм ввiрвався в  мiсто  i  зав'язав
бої на валу та мiських вулицях, вiн нi разу не бачив  її.  Якщо  жива,  то
десь тут, на Копиревому кiнцi.
   Несподiвано вiн вiдчув, як на плече йому лягла чиясь рука.  Вiн  швидко
оглянувся, сподiваючись побачити кого-небудь iз своїх воїв. Але перед  ним
темнiла  невисока  i  в  темрявi  невиразна  постать  чи  то  отрока,   чи
отроковицi. Щось знайоме привидiлося йому в нiй. Голос його здригнувся.
   - Марiам? Ти? Не може бути! Тут? О доле! Вiн все ще не вiрив,  аж  поки
дiвчина вiдгорнула комiр кожушка i промовила:
   - Так, це я, мiй голубе. Це я, твоя Марiам! Вiн кинувся до неї, стис  в
обiймах.
   - Марiам! Боже! Щастя моє кохане! Я такий  радий!  Але  звiдки  ти  тут
узялася? Як ти мене знайшла?
   - Цiлий день усе мiсто було на валу. Я теж. От i впiзнала тебе, коли ти
разом з iншими воями входив у ворота. Я гукала тебе, але ти не почув. Тодi
я кинулась на пошуки. Та хiба легко знайти людину у  такiй  круговертi?  Я
бiгала туди, сюди, розпитувала, аж поки хтось не пiдказав, що бачив, як ти
пiднiмався на вежу. Отак я опинилася тут...
   Iлля дивувався i радiв, радiв i знову дивувався  такому  несподiваному,
неймовiрному щастю.
   - Як це добре! Я такий щасливий, що ми знову разом!
   Вона тихо i сумно вiдповiла:
   - Разом, голубоньку! Разом! Тепер аж до кiнця, до останнього подиху!
   Вона раптом припала йому до грудей i тихо  заплакала.  Вiн  сторопiв  i
повернув  її  голiвку  до  свiтла.  Кривавi  вiдблиски  пожежi  осяяли  її
прекраснi темнi очi, наповненi слiзьми.
   - Чого ти? Не рада нашiй зустрiчi?
   - Рада,- вiдповiла Марiам пошепки.- Дуже рада!  Тiльки  що  нас  чекає?
Подивись навколо - бачиш?
   Вона  обвела  рукою  мiський  виднокiл  з  його  пожежами  i   трупами,
розпачливими зойками i стогоном, що неслися звiдусюди, i знову заплакала.
   Вiн почав утiшати її.
   - Не плач, люба моя. Що б не трапилося з нами, знай, я кохаю  тебе  над
усе на свiтi! I немає такої сили, яка б вирвала з моїх грудей це  кохання!
Нi людськi пересуди, нi Батий, нi навiть сам Господь  Бог!  Хiба  що  одна
смерть!
   - Я вiрю тобi, єдиний мiй! Бо i в моєму серцi живуть такi ж почуття!  I
я вже перестала плакати. Бачиш?
   Вона витерла сльози i навiть усмiхнулась. I сяйнуло в її поглядовi щось
дитинно-невинне, жалiсне i разом з  тим  таке  палке,  зазивне,  що  серце
молодого  воєводича  здригнулося,  нiби  його  щось  опекло  вогнем.   Вiн
пригорнув її i поцiлував у пухкi  прохолодно-трепетнi  вуста,  а  вона  не
вiдвернулася, припала до  його  грудей  i  завмерла,  сп'янiвши  вiд  його
гарячої ласки.
   Плинув час, бралося на мороз, але вони  нiчого  не  помiчали.  Стали  у
затишний куток, щоб не продимав крижаний пiвнiчний  вiтер,  i  нiмiли  вiд
щастя, якого - вони це обоє добре розумiли - доля вiдпустила їм так мало.
   Майже нiчого.
   Перед ранком до їхнього слуху долинув глухий гул i гуркiт.
   Iлля перехилився через забороло. Марiам пiдiйшла до нього.
   По вузьких вулицях, затягнутих сiрою  передранковою  iмлою,  сунули  до
ворiт натовпи монголiв. Полоненики, впряженi в  шлеї  та  довгi  вiрьовки,
тягнули попереду по замерзлих,  припорошених  снiгом  дерев'яних  мостових
важкi, незграбнi пороки та обкованi залiзом дубовi "барани" до них. Гуркiт
вiд того здiймався такий, що здавалося - десь далеко гримить грiм.
   - Прокляття! - прошепотiв Iлля.- Iдуть на приступ!
   - Ой мамочко! - злякано вигукнула Марiам i приклала руку до уст.
   - Тобi тут залишатися небезпечно! Йди додому!
   - Я зостануся з тобою!
   - Дурненька, як же ти можеш залишитися зi мною? Я ж не сидiтиму тут, на
вежi, я буду там, де литиметься кров! Ми вiдiб'ємо ворога! - Вiн i сам  не
вiрив у свої останнi слова, але, щоб пiдбадьорити  дiвчину,  надав  своєму
голосовi упевненостi i твердостi.- Так, ми зупинимо i вiдкинемо його!
   Вiн звiв її вниз, поцiлував у холоднi щоки i вiдiрвав вiд себе.
   - Любий мiй, прощай! - вигукнула Марiам з болем.
   - Iди! Якщо буду живий, я знайду тебе! Iлля постояв, поки Марiам зникла
за рогом, а тодi вийняв меча i рушив до  гурту  воїв,  що  збиралися  бiля
ворiт.


   8

   Того надвечiр'я, коли знемагав у криках i гуркотi бою Iзяславiв  город,
а Копирiв  кiнець  опинився  в  кiльцi,  воєвода  Дмитро  стояв,  безсилий
допомогти їм, на вежi Софiйських ворiт[98]. У нього  болiла  рука,  скнiла
душа i студенiло серце. Вiн розумiв, що це загибель.  Якщо  впав  могутнiй
Ярославiв город, то нiщо вже не зупинить Батия. Що йому Iзяславiв город чи
Копирiв кiнець? Вали ж Володимирового города високi. Софiйськi ворота  теж
мiцнi, та самого города - жменька одна. Вiд Софiйських ворiт до Боричевого
узвозу - два перестрiли всього або й менше.  I  хоча  люду  тут  зiбралося
чимало, протриматися довго нiяк, бо  всi  запаси  вичерпалися,  i  ось-ось
притисне киян справжнiй голод. Що тодi?
   Воєводич Степан помiтив, як батько морщиться, i зрозумiв це по-своєму.
   - Болить? - кивнув на руку, що висiла на перев'язi.
   - Е-е, що там рука,- скривився воєвода.- Поболить та й перестане... Ось
де по-справжньому болить,- i показав здоровою рукою на груди.
   Степан пiдступив ближче, тихо запитав:
   - Невже нiякої надiї?
   Дмитро ще тихше вiдповiв:
   - Нiякої... Не будемо обманювати себе, сину. День або два...
   - То, може...- Степан замовк, боячись висловити думку, що вертiлася  на
язицi.
   Але воєвода зрозумiв його i заперечно похитав головою.
   - Нi, будемо битися до останнього! Про те, щоб вiдчинити Батиєвi ворота
i пiддатися, i не думай! Це нiкого не врятує, бо вороги  нашi  -  то  люди
пiдступнi, слова не дотримуються - без честi i совiстi. Краще  вже  iспити
смертну чашу до дна, нiж самому пiдставити шию пiд мунгальську шаблю!..
   - А як же нашi - мати, Янка, дiти, моя та Миколина жони?
   Дмитро стиснув зуби. Погляд його затвердiв,  посуворiшав,  а  з  грудей
вирвався глухий клекiт.
   - Як i всiм... I нам, i їм - як усiм... До речi,  треба  їх  провiдати,
поки тихо, бо, може, iншого часу не буде. Де вони зупинилися?
   - Добриня їх супроводив, вiн знає.
   - То гукни його - пiде з нами.
   На вулицях було  повно  людей.  Пiзнаючи  воєводу,  вони  розступалися,
замовкали, багато хто знiмав шапку i кланявся. Дмитра  любили:  втратив  у
боях сина, сам поранений, а воював нарiвнi  з  молодими  i  здоровими,  на
валах спав, їв iз спiльного котла. А те, що кияни здали Лядськi  ворота  i
Ярославiв город, нiхто йому в провину не ставив. Всi розумiли, який  ворог
стоїть перед ними - многолюдний i безпощадний. Нi, киянам докоряти  Дмитра
i себе нi за що!
   На майданах горiли багаття, над ними варилася якась юшка -  вечеря  для
змучених, голодних, змарнiлих, а часто й поранених захисникiв  мiста.  Але
довкола  вже  стояли  натовпи  жiнок  з  дiтьми  -  у  кого  ж  з   воїнiв
простягнеться рука з ложкою до того варива?
   Дмитро пiдняв очi.
   Перед Десятинною церквою,  на  Бабиному  торжку,  у  вiдблисках  багать
здибилася квадрига баских мiдних коней,  запряжених  у  бойову  колiсницю.
Вони стояли  на  мармуровому  постаментi.  Їх  вивiз  iз  Херсонеса  пiсля
перемоги  над  ромеями  князь  Володимир,  i  вони  простояли  тут  двiстi
п'ятдесят лiт, ставши такою ж невiд'ємною ознакою Києва, як i собор Святої
Софiї та Золотi ворота.
   Конi басують, рвуться вперед, високо пiднявши переднi копита.  З  їхнiх
нiздрiв, здається, пашить вогонь, а рвучкий вiтер розвiває буйнi гриви, на
їхньому тiлi видно кожен напружений м'яз,  кожну  жилку  -  так  досконало
вилив i вирiзьбив їх невiдомий ромейський майстер у нестримному летi.
   А хiба не так i Русь-Україна летiла кiлька вiкiв серед iнших народiв  i
iнших держав, могутня i нестримна? I слава її, слава її столицi -  красеня
Києва - широко рознеслася по всiх ближнiх i дальнiх землях.
   Дмитро зiтхнув i опустив голову.
   Була  слава,  була  могутнiсть,  а  тепер  усьому  -  кiнець.  Половина
Київської україни лежить у руїнах, у пожарищах,  пiд  п'ятою  Батия,  Київ
доживає свої останнi днi, а решта  земель  i  князiвств,  споглядаючи,  як
колишня столиця у нерiвнiй борнi знемагає пiд ударами кочовикiв-язичникiв,
тремтять i нiмiють у великому страсi.
   Було вiд чого впасти у вiдчай. Хiба думав-гадав вiн, проживши  у  Києвi
пiвста лiт, тобто все своє життя, що стоятиме бiля його смертного одра, що
його, боярина Дмитра, iм'я навiки буде зв'язане з загибеллю рiдного мiста?
   Цi важкi думи так охмарили йому чоло, що на якийсь час вiн забув,  куди
i чого йшов, i тiльки голос Янки, що сплеснула  руками  i  вигукнула  таке
звичне слово: "Таточку!" - вивiв його iз задуми i змусив пiдняти голову.
   Бояриня Анастасiя зi всiєю сiм'єю стояла на ганку князiвського  палацу,
де вони поселилися пiсля того,  як  залишили  свою  оселю  в  Ярославовому
городi. Зараз рiдко хто сидiв у хатi, тривога гнала надвiр - на  вали,  на
заборола.
   Вiн кинувся до них.
   - Рiднi мої!
   - Дмитре! - скрикнула бояриня голосно i,  впаьши  бояриновi  на  груди,
заридала.- Дмитре! Що ж буде з нами! Що буде з нашими малятами-внучатами!
   Всi заплакали. Воєвода крiпився, але i на його очах  заблищали  сльози.
Здоровою рукою вiн обнiмав усiх, цiлував, голубив онучат, що тулилися йому
до нiг.
   - Любi мої, дорогi мої! Настали для Києва i для всiх нас найважчi  днi.
Усе, що могли, ми зробили, щоб захистити вас. Тисячi киян полягли.  Та  не
вистояти, бачу, нам, не утриматися,- це ви повиннi знати i  бути  готовими
до найгiршого. Не лякайтеся нiчого - видно, так угодно Господу нашому,  бо
все в руцi його! На нього уповаємо ми всi!
   Вiн розумiв, якi важкi й жорстокi слова каже, i все ж казав, бо вважав,
що  не  має  права  приховувати  правду.  До  смертi  теж  треба   кожному
приготуватися.
   Всi  збилися  в  невеличкий  гурточок  i,  обнявшись,   плакали   тихо,
беззвучно. Добриня вiдчув, як його руку знайшла i стиснула Янчина рука,  i
вiн, незважаючи на те, що хто-небудь може помiтити, пригорнув  дiвчину  до
себе.
   - Люба моя,- шепнув на вухо.- Янко, Яночко!
   - Я хочу бути з тобою, Добрику,- вiдповiла вона ледве чутно.- В останню
хвилину хочу бути з тобою разом! А там - що буде! Хоч i смерть!
   - Я теж цього хочу. Якщо мунгали ввiрвуться в город  Володимира,  шукай
мене бiля Янчиного монастиря[99]. Буду живий, то прийду туди.-  Непомiтно,
користуючись темрявою, що насувалась, вiн вiдсторонив її вiд гурту.
   - Бiля Янчиного монастиря... Який дивний збiг! Чи  думала  княжна  Анна
Ярославна, теж Янка,  що  бiля  її  монастиря,  який  вона  заклала,  коли
дiвчиною вiд'їздила в далеку Францiю,  щоб  вийти  замiж  за  французького
короля Генрiха Першого, обiрветься колись життя iншої, незнаної їй дiвчини
по iменi Янка? Нi, не знала вона. А чи думала  я,  що  впаду  вiд  ворожої
шаблi саме в Янчиному монастирi? Боже, Боже! - Янка  заплакала.-  Добрику,
невже це всьому кiнець? Невже це кiнець свiту?
   Що вiн мiг їй сказати?
   Вiн уже, як i всi, розумiв, що Києву не встояти, що цi холоднi грудневi
днi - це його останнi днi. Вiн краще, нiж будь-хто iнший, знав, що  пощади
нiкому не буде, що. смерть i неволя чигають на всiх. I хтозна, що краще  -
раптова смерть чи важка доля раба або рабинi?
   Тому вiн не став її втiшати, заспокоювати, а сказав вiдверто:
   - Яночко, ми приреченi на смерть. Це так же ясно, як i те, що ти  стоїш
передi мною. Але я буду з тобою i  захищатиму  тебе  до  останнього!  Будь
мужньою! Такою, як молода рязанська  княгиня.  Пам'ятаєш,  ти  розповiдала
менi?
   - Пам'ятаю. Я буду мужньою.
   - А ще раджу тобi в останнiй день одягнутися в чоловiчий одяг.
   - Навiщо?
   - Бо за жiнками та дiвчатами буде страшне полювання.
   - Я зроблю так, як ти кажеш. А ти пообiцяй менi, що не даси мене  живою
в руки ненависному вороговi! Пообiцяй!  Бачиш,  я  вiдчувала,  що  настане
такий день, от вiн i настав! Обiцяй же менi!
   - Обiцяю, люба!
   В цю мить страшний гуркiт долинув вiд Софiйських ворiт. Усi вiдчули, як
пiд ногами здригнувся кам'яний пiдмурiвок палацу.
   - Мунгали пiдтянули пороки - б'ють у браму та в  заборола!  -  вигукнув
воєвода Дмитро i поцiлував внучат, невiсток, Янку, бояриню.-  Дорогi  мої,
будемо прощатися! Нам пора! Ходiмо, хлопцi!


   9

   В головi стояв якийсь надокучливий безперервний гул, нiби  то  гув,  не
перестаючи, вiчовий дзвiн. Але чомусь не чути було ударiв била - лише один
протяжний гул,  що  дратував  своєю  нескiнченнiстю,  викликав  внутрiшнiй
спротив, змушував напружувати всi  сили,  щоб  вiдiгнати  його  вiд  себе,
стряхнути, як в'їдливу муху, що настирливо лiзе в обличчя.
   Все це Iлля вiдчував, як у глибокому снi. А ще вiдчував, що йому  важко
лежати, важко дихати, нiби камiнь налiг  на  груди  i  давить,  давить  до
землi.
   Потiм свiдомiсть поволi прояснилася, i вiн раптом зрозумiв, де вiн i що
з ним сталося. Лежав вiн горiлиць на заснiженiй дерев'янiй мостовiй  поряд
з мертвим мунгалом-баатуром, а зверху на них обох навалилася цiла купа  ще
теплих тiл - убитих чи поранених, що не давали йому перевести подих.
   I тодi вiн враз пригадав, як на свiтаннi на нього налетiв якийсь баатур
i занiс над головою шаблю. Та йому пощастило пiдставити щита,  вiдбити  її
мечем i самому нанести невiдворотний удар. Баатур упав.
   Ще один! Бо це був не перший, що полiг вiд його меча! Вiн не вiв  лiку,
скiлькох ворогiв перемiг сьогоднi. Трьох, п'ятьох  чи  десятьох?  Хiба  до
цього було в тому несамовитому кривавому вирi, що закрутив його опiвночi i
не вiдпускав до самого ранку? Це був просто "ще один".
   Однак не встиг вiн порадiти  цiй  перемозi,  не  встиг  оглянутися,  як
монгольська довбешка обрушилася ззаду  йому  на  голову.  В  очах  блиснув
голубий снiп iскор, ноги пiдкосилися - i вiн поринув у темряву. Як упав  -
не пам'ятає... Чи довго лежав тут - не знає теж...
   Вiн розплющив очi.
   Над ним стояв пiдстаркуватий мунгал. У правiй руцi  вiн  тримав  бойову
сокиру, геть заляпану кров'ю i чимось рожево-блiдим.
   "Мозком? - подумав Iлля,  не  вiдчуваючи  страху.Авжеж,  мозком!  Це  ж
баатур добиває поранених! Зараз доб'є i мене! Топiрцем по головi!"
   Думалося йому якось важко, нiби то думав не вiн, а хтось  чужий.  I  тi
думки були йому байдужi, та й власна доля зовсiм не турбувала його.
   Мунгал довго не помiчав його погляду, вiн  був  зайнятий  iншим.  Своєю
сокирою, тильною її стороною, гострим i тонким, як  палець,  обушком,  вiн
поволi, не поспiшаючи, бив поранених киян по головах.  При  цьому  вiн  не
дуже придивлявся - живi вони ще чи нi. Просто на  всяк  випадок  бив  усiх
пiдряд, щоб не пропустити жодного живого.
   Страху Iлля не вiдчував. Усе, що вiн бачив i що пережив минулої ночi  i
особливо в цей холодний грудневий ранок, притупило в  його  дупгi  почуття
страху. Ну, що ж - кiнець! Один удар - i все зникне: Київ,  рiднi,  кохана
Марiам, важкi трупи, що лежать на його грудях. Усе!
   Мунгал ударив своєю страшною сокирою ще одного пораненого  -  i  раптом
помiтив широко розкритi голубi очi, що  мовчки  слiдкували  за  ним.  Його
занесена вгору рука завмерла, вiн прикипiв поглядом  до  тих  очей,  довго
вдивлявся в них.
   Iлля не знав, якi думки роїлися  пiд  лисячим  малахаєм  баатура.  Вони
обидва мовчки дивилися один одному в вiчi, i що кожен думав при цьому,  що
вiдчував, було вiдоме тiльки кожному з них.
   Нарештi мунгал ворухнувся, ошкiрився i почав пiднiмати сокиру.
   - Що? Страшно, орусуте? - спитав, показавши крупнi зуби.
   Пiд вагою мертвих тiл Iлля ледве дихав, тому вiдповiв з натугою:
   - Йок! - i похитав головою.- Нi!
   Мунгал витрiщив очi. Здивувала його  не  вiдповiдь,  а  те,  що  орусут
зрозумiв його.
   - Як? Ти знаєш по-нашому?
   - Знаю.
   - Звiдки?
   - Я два лiта був у вас у полонi.
   Мунгал заклiпав важкими повiками,  опустив  сокиру,  пiдкликав  кiлькох
товаришiв.
   - Вiн говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикiнчити?
   Мунгали переглянулись. Потiм так швидко почали шварготiти мiж собою, що
Iлля нiчого з їхньої мови не второпав. Нарештi один, найстарший,  худий  i
темний, як висушена тараня, сказав:
   - Покажiмо його джагуновi Жадiгеру,- штовхнув Iллю ногою пiд  бiк.Дякуй
Вiчному Небу, орусуте! Вставай! А не встанеш - доб'ємо!
   Вони розтягли трупи, i Iлля  пiдвiвся,  натягнув  чиюсь  чужу  шапку  i
ступив кiлька крокiв. У головi гуло, як  у  млинi,  свiт  коливався  перед
очима, ноги дибали, мов дерев'янi, i неприємно-солодкава млiсть  розлилася
по всьому тiлу, але вiн розумiв, що треба йти, i через силу йшов.
   Його  повели  на  майдан,  до  церкви.  Всюди  лежали  вбитi,  стогнали
пораненi,  їх  тут  же  добивали  без  нiякого  жалю.  В  кiлькох   мiсцях
розгоралися пожежi - бурий дим, змiшаний  з  холодним  морозяним  туманом,
поволi котився понад притихлим пiсля бою Копиревим кiнцем, забивав вiддих,
судомою зводив горло.
   Сотник Жадiгер здалеку помiтив своїх воїнiв i помахав їм рукою, але тут
на майдан виїхав гурт вершникiв на чолi з ханом Менгу, i  сотник  повернув
до них.
   Баатури зупинилися неподалiк,  не  смiючи  наближатися  до  благородних
нойонiв.
   Тим часом Жадiгер зняв шапку .i низько вклонився темниковi.
   - Вiтаю з перемогою, каане.
   - Спасибi,  джагуне.  Я  знаю,  ти  бився  хоробро,вiдповiв  Менгу.-  Я
розповiм про тебе самому Саїн-каановi.
   - Дозволь, каане, пiднести тобi подарунки. Ми здобули їх у боях!
   Вiн  плеснув  у  долонi  -  i  до  нього  наблизилися  три  нукери.  На
простягнутих руках, покритих вишитими рушниками, лежали незбагненної краси
вироби київських умiльцiв - великий золотий хрест, срiбний посуд  -  чашi,
тарелi, ложки, боярський меч, оздоблений черню та усiяний самоцвiтами.
   Нойони зацмокали язиками.
   - Дзе-дзе! Яка розкiш!
   А хан Менту розплився в усмiшцi.
   - Ой-бой! Ти молодець, Жадiгере! Я задоволений тобою!
   Для рядового сотника це  була  найвища  нагорода.  Жадiгер  упав  ниць,
поцiлував помiж простягненими до хана руками заснiжену  київську  землю  i
зразу ж схопився.
   - Дякую, пресвiтлий каане! Дозволь показати тобi полоненикiв. Ми їх тут
набрали вдосталь. Це киювськi ковалi, зброярi, ткачi, гончарi, золотих дiл
умiльцi,  вишивальницi,  кравцi  та  кравчинi...  Всiх  i  не  злiчити!  В
подарунок Саїн-каановi i тобi!
   Менгу  доброзичливо  кивнув  головою,  йому  все  дужче  подобався  цей
хоробрий i розумний сотник.
   На знак Жадiгера його нукери почали проводити перед  кааном  пов'язаних
десятками  чоловiкiв  та  жiнок.  Витягнувши  з  кожуха  жилаву  шию,  вiн
приглядався, прицмокував язиком i задоволене потирав руки.
   - Дзе-дзе! Ой-бой!
   Коли невiльникiв повели, Жадiгер вклонився знову.
   - Каане, тепер прийми ще один подарунок. Це вже тобi вiд мене!
   - Ну, що там? - обiзвався Менгу мляво.- Всiх подарункiв, бачу, я тут  i
за день не передивлюся!
   Йому вже набридло мерзнути, i  в  його  голосi  почулося  невдоволення.
Вузькi очицi були закритi, i здавалося, що хан дрiмає.
   Жадiгер вловив цi нотки невдоволення i швидко плеснув у долонi. На  цей
знак з ближчого двору два  нукери  вивели  невiльницю  i  поставили  перед
ханом. Її обличчя було закутане шматком прозорої шовкової тканини.
   Менгу розплющив одно око, здивовано пiдняв брову.
   - Хто це?
   Жадiгеровi губи розтягнулися в улесливiй усмiшцi.
   - Уй, уй! Це красуня iз красунь, каане! Подивися сам - i зiрвав з  лиця
дiвчини покривало.
   Вигук захоплення пролунав над майданом. Нойони дружно зацмокали язиками
- дзе-дзе! Менгу крякнув i подався в сiдлi наперед, схилившись коневi мало
не до голови.
   Нойони почали судити-рядити:
   - Гарненька! Вай-пай!
   - Серед орусуток багато гарненьких...
   - I нiяка вона не орусуткаї
   - А хто ж?
   - Ромейка або iудейка. Хiба не видно?
   - А може, аланка? Тiльки не орусутка! Орусутки бiлявi...
   - Ну, не скажи!.. Не всi!
   Цi суди-пересуди припинив Менгу.
   - Про що базiкаєте! Яке це має значення,  з  якого  вона  племенi?  Аби
красуня!
   - А так, а так! - погодилися нойони, не спускаючи з дiвчини очей.
   - Жадiгер має смак! - вiв далi Менгу.- Знав, що  вибирав!  Чи  не  так,
сотнику?
   Той, приховуючи радiсть, що знову розперла йому груди, приклав руку  до
лоба, низько вклонився.
   - Так, мiй каане. Я радий, що дiвчина сподобалася тобi.
   - Гм, ще б пак! Чому б i не порадiти! Пiднiс каановi  такий  подарунок!
Бачу, хочеш стати не простим сотником, а благородним нойоном. Ха-ха!
   Менгу смiявся весело, а Жадiгеровi вiд того смiху стало раптом холодно.
Невже хитрий джихангiр  розгадав  його  таємнi  намiри?  Справдi,  даруючи
полонянку, вiн сподiвався, що каан належним чином оцiнить його  вiдданiсть
i надасть йому звання благородного нойона. Та чи не забагато вiн  захотiв?
Як розцiнять цей його крок родовитi нойони, якi ревно стежать за тим,  щоб
нiхто, а тим паче якийсь безрiдний чабан, не затесався помiж  них?  Чи  не
пiднiмуть його на глузи? Не виштовхнуть  зi  свого  гурту?  I  як  все  це
сприйме сам каан Менгу?
   Цi думки миттю промайнули в Жадiгеровiй головi, i вiн скромно вiдповiв:
   - Куди iшаковi, каане, рiвнятися до верблюда!
   Та Менгу нелегко провести. Вiн хитро оскiрнувся.
   - Е-е, не кажи! Хочеш! По очах  бачу  -  хочеш  дорiвнятися!  Однак  не
поспiшай - всякому овочу свiй час!.. Скажу прямо -  я  задоволений  тобою,
сотнику! Ти смiливий, розторопний воїн, вiдданий своєму каановi,  я  люблю
таких! Прийде час - i ти станеш благородним нойоном! Аби Високе Небо  було
ласкаве до твоєї долi i зберегло тобi життя. Ще, може, й емiром  станеш  -
тисяцьким або й темником! Хiба не з чабанiв вийшов вiрний пес  мого  дiда,
великого Чiнгiсхана, непереможний Субедей? Але не  поспiшай!  -  Менгу  на
хвилину замовк, задумався, а потiм рiшуче сказав: - Зараз мова  про  iнше!
Ми повалили гордий КиювI  Ми  розтоптали  столицю  орусугiв,  захопили  її
незчисленнi багатства i тисячi людей! Майстрових ми на рабiв  перетворимо,
що будуватимуть столицю йєка-монголiв  -  Бату-сарай,  ткатимуть  сукна  i
шитимуть нам  одяг,  випасатимуть  табуни  наших  коней,  а  молодi  гарнi
орусутки стануть нам утiхою в темних надрах наших юрт. Але  все  це  треба
допровадити туди. Хто це зробить? Це зробиш ти, Жадiгере!
   - Я? - збентежено запитав  джагун,  що  нiяк  не  сподiвався  на  такий
поворот у своїй долi, бо це означало, що вiн на довгий час вiдлучається  з
вiйська, над ним не летiтимуть ворожi стрiли,  не  свистiтимуть  чужинськi
мечi.- О Високе Небо!
   - Так, ти! - пiдтвердив Менгу.- Зi своєю сотнею ти допровадиш здобич до
Iтилю, на нашу батькiвщину, в благословенну Золоту орду! Цю  дiвчину  теж!
Зрозумiв?
   - Як не зрозумiти,  каане!  Слухаюсь  i  пiдкоряюсь!  Тим  часом,  поки
тривала ця розмова, позад гурту нойонiв, якi не особливо звертали увагу на
те, що дiялося довкола, бо були зайнятi полонянкою, вiдбулася подiя, може,
й незначна на тлi всього того, що творилося в  цi  хвилини  в  Києвi,  але
важлива для доль деяких учасникiв цих трагiчних подiй.
   Коли Жадiгер зiрвав з полонянки покривало i нойони, враженi її  красою,
почали  голосно  висловлювати  своє  захоплення,  нiхто  з  них  не  почув
болiсного вигуку, що вирвався з грудей Iллi.
   - Марiам! Це ти? Ти? Марiам!
   Не почула його i Марiам. Налякана,  приглушена,  приголомшена  тим,  що
сталося, вона стояла перед завойовниками нi жива нi мертва.  З  її  темних
очей струменiв жах, брови болiсно заломилися на чистому мармуровому  лобi,
а завжди рум'янi щоки тепер були бiлiшi за снiг.
   Iлля застогнав. Марiам, його кохана Марiам стане наложницею  жорстокого
i брутального хана Менгу! Краще б не знати йому про  це!  Краще  б  лежати
нинi з проломаним черепом,  нiж  зазнавати  такої  душевної  муки,  такого
нестерпного болю!
   Вiн хотiв кинутись до  дiвчини,  хотiв  крикнути,  щоб  вона  почула  i
побачила, що вiн тут, але, замiсть крику, з грудей видобувся лише  хрипкий
стогiн, а ноги враз  зiмлiли,  пiдiгнулися,  в  головi  зашумiло,  в  очах
потемнiло - i вiн поволi посунувся додолу.
   Його пiдхопили нукери.
   - Йому погано! Доб'ємо? - спитав один.
   - Ай справдi, вiн не жилець на свiтi,- пiдтримав його другий.
   Однак третiй засумнiвався.
   - Прямо тут? На очах у каана? Долю полоненика вирiшив старий,  висохлий
на тараню десятник:
   - До сотника Жадiгера зараз  лiзти  не  з  руки,  -  розважно  промовив
вiн.Давайте вiдведемо до гурту полоненикiв. Виживе - його щастя.  Хирiтиме
- доб'ють i без нас!
   На цьому всi погодились. Схопивши Iллю попiд руки, баатури потягли його
до церкви i штовхнули з натовп, що розступився перед  ними.  А  там  хтось
допомiг йому пробратися до папертi i посадив на приступець, де вже  сидiло
чимало старих, жiнок i дiтей.


   10

   Того ж дня, надвечер, упали Софiйськi ворота.  Монголо-татари  здерлися
на вали i ввiрвалися у Володимирiв город. Сiча  тривала  цiлу  нiч:  кияни
вiдчайдушне  захищали  своє  останнє  пристановище.  Вiдступати  було  вже
нiкуди. Тому, збудувавши нову загату, утримували її до  полудня,  аж  поки
Батий не кинув на  неї  тумен  хана  Менгу,  що,  трохи  вiдпочивши  пiсля
захоплення Копиревого кiнця, з новою силою ринув в атаку.
   Дмитро бився нарiвнi з простими воями.  Поряд  з  ним  стояли  воєводич
Степан та Добриня. Вони захищали старого, скiльки мали сил, бо поранений у
руку воєвода не мiг тримати щита i був, по сутi, беззахисний.  Спочатку  у
них був намiр взагалi вивести боярина з бою, та коли йому сказали, що  тут
дуже небезпечно i що його мiсце десь позаду, звiдки  б  вiн  мiг  спокiйно
керувати обороною, воєвода похмуро кинув:
   - Моє мiсце тут! Хто ж зараз думає про життя!
   Пiсля цього вiн нi на хвилину не випускав  з  правицi  меча  -  кидався
туди, де було важче, i за ним поспiшали всi, хто був поблизу.
   - Тримаймося, синове! - пiдбадьорював вiн воїв, що вже  вкрай  знемогли
вiд безперервних боїв та голоду.- Тримаймося! Там позаду -  нашi  жони  та
дiти! Невже ж вiддамо їх на поталу поганину?
   Кияни трималися з останнiх сил. Татар було в  кiлька  разiв  бiльше,  i
вони проривалися крiзь ряди захисникiв Києва, оточували  їх  i  вирубували
всiх до ноги.
   Дмитро бився затято, нiби шукав смертi.  Бiля  нього  трималося  кiлька
десяткiв смiливцiв-вiдчайдухiв, вони не давали оточити себе, та все ж  пiд
натиском ворога поволi вiдступали до княжого двору та Десятинної церкви.
   Опiвднi,- це було шостого грудня, на Миколин  день,кiлька  сотен  украй
знесилених киян було витiснено з навколишнiх вулиць та завулкiв  на  Бабин
торжок - стародавнiй, первiсний майдан мiста.  За  ним  зовсiм  близько  -
княжi палати, Десятинна церква, збудована  ще  Володимиром  Святославичем,
квадрига та Янчин монастир.
   Дмитро оглянувся i з тугою окинув поглядом величнi  споруди  -  колишню
окрасу i славу Києва. Там десь бояриня  Анастасiя,  Янка,  невiстки,  малi
онучата... Що їх жде через годину-другу?  Смерть?  Неволя?  Ганьба?  Боже,
Боже!
   Вiн окликнув сина.
   - Степане! Бiжи до наших! Будь в  останню  хвилину  бiля  них!  Розваж!
Пiдтримай у смертний час!
   - Тату! - хотiв було заперечити воєводич,  важко  дихаючи  i  витираючи
рукавом спiтнiле чоло.- Як же я залишу...
   Вiн хотiв сказати - тебе.
   Та Дмитро суворо обiрвав його мову:
   - Слухай, що кажу,- iди! Прощай! I поцiлуй за мене всiх!
   Степан кинувся до батька, обняв,  ткнувся  обличчям  у  його  обтягнуте
латами плече i, як колись у дитинствi, крiзь сльози промовив:
   - Тату! А ти?..
   I раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З  рота  цiвкою  бризнула
кров - залила воєводi груди. В його спинi, мiж лопатками,  туго  забринiла
довга монгольска стрiла, що призначалася батьковi, а дiсталася синовi.
   Дмитро охнув, сполотнiв. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк:
   - Степане! Що з тобою? Що-о?
   Та молодий воєводич  уже  не  чув  батькового  крику.  Стрiла  наскрiзь
пронизала його серце - в одну мить чорними долонями закрила очi,  смертною
глухотою заткнула ушi.
   - Боже! Сину! - застогнав воєвода, ледве втримуючись на ногах, що стали
враз чужими.
   Добриня пiдхопив обважнiле Степанове тiло -  поклав  на  землю.  Дмитро
опустився  на  колiна,  змертвiлими  вустами  цiлував  синове  обличчя,  а
пальцями безтямно перебирав русявi кучерi, що вибилися з-пiд шолома.
   - Воєводо, вставай! - затермосив його Добриня.- Нас оточують!
   Та Дмитро мов оглух - не чув, не звертав уваги на те, що Добриня щосили
шарпав його, намагаючись пiдняти, та, мабуть, вiн i не хотiв нiчого  чути.
Смерть сина потрясла, приголомшила його. Та ще  яка  смерть  -  просто  на
руках у нього, в обiймах!
   Кияни ледве стримували ворогiв. Над  їхнiми  головами  шалено  дзвякали
чужинськi  шаблi,  хурчали  списи,  цьвохкали  стрiли,  розтинали  повiтря
волосянi желi.
   - Воєводо, вставай!
   Дмитро пiдняв голову, безтямно глянув на Добриню.
   - Ти чого тут? - Очi його блиснули гнiвом.- Я ж казав - бiжи!  Бiжи  до
наших! Пiдтримай в останню хвилину!
   Вiн забув, що не  Добриню,  а  Степана  посилав,  та  Добриня  не  став
виправдовуватися - з силою вiдiрвав боярина вiд мертвого сина, поставив на
ноги. I зразу ж серед мунгалiв учинився крик:
   - Войвода Думитро! Войвода Думитро! Не стрiляйте! Хапайте  його  живим!
Бату-каан наказав узяти його живцем!
   Кiлька арканiв, кинутих вправними руками, обвили шию  воєводи.  Добриня
рубонув їх мечем. Але тут же i його здушила, мов гадина,  тверда  волосяна
вiрьовка. В останню мить, уже вiдчуваючи, як темнiє в  очах,  вiн  рубонув
мечем, i петля на шиї попустилася. В очах розвиднiлося. Вiн оглянувся.
   - Воєводо! Дмитра нiде не було.
   - Де воєвода Дмитро? Де боярин?
   Нiхто не почув його крику. Бiй шаленiв  по  всьому  Бабиному  торжку  i
збирав своє останнє  щедре  жниво.  Падали  кияни,  падали  i  вмирали  на
залитому кров'ю  снiгу  їхнi  супротивники.  Але  їх  було  втроє-вп'ятеро
бiльше, i не було упину їхньому натисковi.
   Видираючись iз цього киплячого котла, рубаючи направо  i  налiво  своїм
важким мечем, Добриня подумав, що це вже  кiнець,  що  навiть  саме  гiрке
київське повiтря напоєне смертю...
   А де ж Янка? Що з нею? Як вiн мiг забути про неї?
   Згадка про дiвчину додала йому сили i, вiдбивши щитом занесену над  ним
шаблю, вiн вирвався з тiсного  ворожого  кiльця  i  помчав  до  Десятинної
церкви.


   11

   Сiм'я воєводи стояла там же, на ганку князiвського терему. Звiдси Бабин
торжок було видно як на долонi. Коли мунгальска хвиля виринула на нього  i
стало ясно, що киянам не стримати її, Янка зчинила крик.
   - Нашi вiдступають! Боже,  що  робиться!  Люди  ховаються  в  Десятинну
церкву! Княгиня сплеснула руками.
   - Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тiкаймо! Де Никодим?
   - Я тут, боярине,- подав голос старий дворецький.Ходiмо!
   Вони притьмом схопилися з ганку  i  навпростець  побiгли  до  церковної
папертi. Невiстки на руках несли дiтей, бояриня Анастасiя - вузлик з їжею,
дворецький - вiдро з водою, а його немолода жона  -  оберемок  одягу,  щоб
захистити малят вiд холоду.
   Одна Янка вернулася в дiм, швидко натягла на себе,  як  радив  Добриня,
заздалегiдь приготовлений одяг  котрогось  iз  братiв  -  штани,  сорочку,
кожух, чоботи, на голову - шапку, до пояса прикрiпила меча,  i  лише  тодi
вибiгла надвiр.
   Увесь майдан перед  Десятинною  церквою  був  запруджений  втiкачами  -
жiнками з дiтьми, дiвчатами, старими, що в страсi металися, не знаючи,  де
шукати порятунку.
   Багато хто, покладаючись на захист божого храму, ховався в ньому.
   Крики, зойки, метушня, гуркiт i клекiт бою, що поволi наближався,-  все
це в першу мить приголомшило дiвчину. Куди бiгти? Де  свої?  Загубилися  в
натовпi, в цьому киплячому вирi збожеволiлих людей? Нi, здається, ген вони
- продираються разом з iншими до входу в церкву...
   Янка з високого ганку побачила їх i кинулася  вниз,  але  раптом  хтось
заступив їй дорогу.
   - Янко!
   Дiвчина пiдняла очi. Перед  нею  стояв  Добриня,  змучений,  зчорнiлий,
забризканий кров'ю.
   - Добрику! Добрику! Ти поранений?
   - Нi, не поранений. Це не моя кров.- Вiн  зам'явся.  Йому  не  хотiлося
казати, що на його одязi, не тiльки  ворожа  i  не  стiльки  ворожа  кров,
скiльки кров її брата Степана.- Де ж бояриня? Де iншi?
   - Вони побiгли до Десятинної церкви.
   - А ти?
   - Я поспiшала туди теж, але...
   - Тепер я буду з тобою...
   - А де батько? Де Степан?
   -  Вони  там,-  махнув  рукою  Добриня  в   той   бiк,   де   клекотало
бойовище.Воєвода послав мене сюди, щоб дiзнатися, як ви тут.
   Вiн знову нiчого не сказав про Степана: навiщо в таку хвилину, коли все
гине, завдавати дiвчинi зайвого болю? Тим  бiльше  промовчав  про  те,  що
мабуть, i воєводи вже немає на свiтi. Хай краще думає, що вони живi,-  так
їй легше буде.
   - Добрику, що ж нам тепера робити? - спитала Янка пригнiчено.- Дивись -
мунгали затопляють весь Бабин торжок! Нашим несила вже  триматися!  Як  їх
мало, а ворогiв багатої Який жах!
   Добриня оглянувся. На майданi ще точилися бої, але швидко згасали. Лише
де-не-де розрiзненi купки киян чинили опiр, вiдчайдушний, але безнадiйний,
бо  їхня  сила,  швидко  танула   пiд   шаблями   та   бойовими   сокирами
мунгальськими. На Софiйських воротах -  i  це  було  видно  дуже  добре  -
з'явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. "Невже  то  сам  Батий
спостерiгає за боєм? - подумалося Добрию.-  А  чому  б  i  нi?  Втiшається
перемогою, клятий!" Та тут же вiн i забув про Батия.
   Янка - ось  що  зараз  турбувало  його.  Коли  б  не  вона,  вiн  миттю
повернувся б назад, у гущу бою. Але ж - Янка! Як бути з нею?
   Вiн узяв дiвчину за плечi - зазирнув в очi.
   - Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не  судилося  нам
разом зазнати втiхи кохання! Приходить наш час - i ти повинна бути  готова
до всього!
   - Я готова, Добрику,- сумно вiдповiла дiвчина,  i  в  кутиках  її  очей
заблискотiли сльозинки.- Готова до найгiршого - до смертi! Лиш  не  вiддай
мене ворогам на наругу!
   - Тодi ходiмо зi мною! До Янчиного  монастиря!  Там  будемо  стояти  до
останку! Здається, там є люди! Ходiмо!
   - А як же мої? Вони заховалися в церкву, в Десятинну.
   - Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зi мною?
   - Так, Добрику! Так! Тiльки з тобою!
   - Ну, от бачиш... А я не можу заховатися в церквi.
   - Тодi ходiмо!
   Десятинним провулком, мимо Пiвденного плацу, вiн провiв її до  Янчиного
монастиря. Тут перед ворiтьми кiлька десяткiв воїнiв  спiшно  споруджували
оборонну загату. Невисокий  натоптуваний  боярин  у  багатому  вiйськовому
обладунку покрикував на них хрипким голосом:
   - Швидше! Швидше! Тягнiть усе, що потрапляє пiд руку!  Ворог  незабаром
буде тут! Поспiшайте!
   Голос був знайомий, та Добриня не мiг пригадати, кому  вiн  належав.  I
тiльки тодi, коли вони пiдiйшли ближче i боярин повернувся до  них  лицем,
Добриня охнув:  перед  ним  стояв  боярин  Домажир.  Змарнiлий,  давно  не
стрижений. Нiс у нього  потоншав,  загострився,  а  в  очах  чорнiла  така
смертельна туга, нiби вiн щойно поховав найрiднiших людей.
   Домажир упiзнав їх теж - витрiщився на Янку.
   - Ти? У такому вбраннi? I з мечем? - Потiм перевiв погляд на  Добриню.I
ти тут, парубче? Я думав, Дмитро пiдмогу прислав, а виходить...
   Вiн розчаровано знизав плечима.
   - Пiдмоги не буде,- вiдповiв Добриня.- Татарове захопили  вже  половину
Володимирового мiста - наближаються до Десятинної церкви...
   - О Боже! Вони скоро будуть тут!
   - Де ж ваш син, Iвор, боярине? - спитала Янка.  Домажировi  плечi  враз
опустилися, а в  почервонiлих  очах  заблискотiли  сльози.  Вiн  витер  їх
рукавом.
   - Нема Iвора,- вiдповiв  глухо.-  Нема  сина  мого...  Полiг  смертю...
смертю хоробрих... А ви... чого тут?
   - Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирi,вiдповiв Добриня.- Тутешня
Богородиця - покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з
ворогом... Дозволиш, боярине?
   - Про мене... Робiть як хочете... Хоча не жiноче  це  дiло  -  з  мечем
устрявати в бiйку... Однак - яке це має тепер значення?
   Домажир махнув рукою i поколивав до своїх воїнiв,  а  Добриня  з  Янкою
метнулися в сусiднє подвiр'я  i  почали  виносити  звiдти  все,  що  могло
пригодитися для будiвництва загати.


   12

   Коли Дмитро прийшов до пам'ятi, бiй уже вiддалився з Бабиного торжка  в
найдальшi  закутки  Володимирового  мiста  -   до   князiвських   хоромiв,
Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звiдти доносилися крики,  долинав
грiм щитiв i тужливий посвист стрiл.
   Хтось допомiг йому пiдвестися. Довкола лунала чужа мова.  А  коли  свiт
йому зовсiм прояснився, вiн побачив, що стоїть з арканом  на  шиї  посеред
майдану в оточеннi великого гурту баатурiв,  якi  з  цiкавiстю  розглядали
його.
   - Войвода  Думитро!  Войвода  Думитро!  -  розiбрав  вiн  два  слова  i
зрозумiв, що його опiзнали.
   Шолома вiн загубив i тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий  вiтрець
куйовдив його чуба i бороду. Крицевi лати були залитi синовою кров'ю.
   Вiд Софiйських ворiт до  Десятинної  церкви  наближався  великий  загiн
вершникiв. Конi хропли, обережно ступали помiж трупами,  що  густо  всiяли
просторий майдан.
   Баатури розступилися  i  миттю  упали  ниць.  Тiльки  один,  невисокий,
плосколиций,- видно, хан,- з силою пригнув Дмитрову голову...
   - Бату-каан! Хiба  не  бачиш?  Кланяйся,  орусуте!  Падай,  собако,  на
землю!..
   Його силою пригнули до  землi.  Так  вiн  i  стояв,  зiгнувшись,  ледве
дихаючи, аж поки перед  ним  не  зупинився  вершник  на  буланому  конi  -
викоханому, блискучому,  з  бiлою  гривою  i  бiлим  хвостом.  Тодi  аркан
розслабився, i вiн пiдвiвся, став перед вершником, що, втупившись вузькими
очима в полоненика, мовчки розглядав його.
   - Хто це, Менгу? - нарештi запитав Батий плосколикого.
   - Войвода Думитро, Саїн-хане! Сам войвода Думитро! - Хан  Менгу  злегка
вклонився i пояснив: - Мої люди заарканили його i замалим не задушили, але
вiн, на диво, видався мiцний i живучий - вижив, очумався.
   - Хто ж узяв його в полон?
   - Мiй джагун Жадiгер, Саїн-каане.
   - Вiн нойон?
   - Нi, брате, вiн  простий  воїн,  але  хоробрий.  Справжнiй  баатур!  Я
настановив його сотником.
   - Вiн достойний, щоб бути нойоном,- коротко кинув Батий.
   - Вiн буде ним,- погодився Менгу.-  За  хоробрiсть  я  посилаю  його  з
полоном i здобиччю на Iтиль, додому,- вiн буде старшим обозу.
   - Ти правильно вчинив, брате. За хоробрiсть i  вiдданiсть  треба  людей
заохочувати,- сказав Батий i раптом, помiтивши квадригу, розширив  очi.Гм,
а то що? Якi гарнi конi! Як живi!
   I Менту, i його баатури стенули плечима: нiхто  не  мiг  вiдповiсти  на
запитання Саїн-хана.
   Тодi iз-за спини  Менту  випхався  наперед  гостропикий  i  гостроносий
чолов'яга, схилився в низькому поклонi. Його нечесана борода  i  дзьобатий
нiс видалися Дмитровi знайомими, але вiн не мiг пригадати, де його  бачив.
Загадку розвiяв хан Менту, який став раптом щось  пояснювати  Батию,  i  в
його мовi Дмитро ясно почув iм'я "Доман".
   "Так ось хто мiг мене розпiзнати! - подумав воєвода.-- Це  вiн  не  дав
менi померти разом з моїми воїнами! Це вiн завдав мене в татарську неволю,
щоб я зазнав сорому i гiркоти чужинецького полону!"
   Тим часом, заохочуваний  Менгу-ханом,  Доман,  безперервно  кланяючись,
почав розповiдати Батиєвi все, що знав про квадригу:
   - То мiднi  ромейськi  конi,  Саїн-каане.  Вони  стоять  тут  двiстi  i
п'ятдесят лiт. їх колись  вивiз  великий  князь  Володимир  iз  Херсонеса,
взявши те мiсто приступом, як ти нинi Київ.
   - Ось як! Коназ Ульдемар привiз їх iз  Куль-оби!  Це  наводить  нас  на
думку, а чому б нам не перевезти їх до себе, за Iтиль, i  не  поставити  в
моїй столищ Бату-сараї? Га? - вiн  запитально  глянув  на  Менту.-  Як  ти
думаєш, брате? Зумiємо? Менгу знизав плечима.
   - Нiчого складного, брате. Зробимо мiцнi сани, запряжемо в них три  або
чотири пари волiв, i Жадiгер доставить їх в Бату-сарай.
   - Ти думаєш, це так просто?
   - Ну, коназ Ульдемар якось доставив же! То чому ж ми не зумiємо?
   - I то правда. Тодi прослiдкуй, брате, щоб у цiлостi допровадили їх  на
мiсце!
   - Слухаюсь i пiдкоряюсь, Саїн-каане,- схилився в поклонi Менгу.-  А  що
робити з  войводою  Думит-ром?  Зламати  хребта?  Обезголовити?  Розiрвати
кiньми на чотири частини? Чи посадити на кiл?
   Батий  задумався.  Довго  дивився  на  київського  воєводу,   на   його
пiдв'язану  через  плече  руку.  При   цьому   каанове   непроникне,   мов
закам'янiле, обличчя не оживилося жодним почуттям, хоча швидкi зiницi очей
свiдчили, що пiд його круглим черепом зяє далеко не безнадiйна  порожнеча,
що там нуртують тугi, напруженi мислi.
   Потiм запитав:
   - Ти поранений, Думитре? На тобi свiжа кров...
   - То кров мого сина... Вiн умер вiд рани на моїх руках.
   - Яке нещастя!.. Пережити сина - то велике нещастя! Вай-вай!
   - Так, хане. Я не хочу жити. Я хочу померти.
   - Але як же ти помреш? На тобi немає свiжої рани?
   - Немає,- вiдповiв Дмитро.
   - Однак розповiдають, що ти нарiвнi з простими воїнами бився в переднiх
лавах. I лише - одна рана на руцi! Це що - щастя? Везiння?
   - Трохи щастя, а бiльше - вiйськової виучки. Я змалку був воїном.
   - Якщо ти змалку був воїном, як i я, то мав би розумiти, що Киюв не мiг
вистояти супроти мене. Чому ж тодi чинив безнадiйний опiр?  Чому  не  здав
мiста без бою?
   - А хiба тобi не гидкi боягузи, хане? Хiба ти тодi  бiльше  поважав  би
мене, нiж зараз? Я не поважав би себе!
   - Але скiльки люду знищено! - вигукнув Батий з досадою.
   - У нас була надiя, що вистоїмо,- вiдповiв на це спокiйно Дмитро.- А не
вистоїмо, то краще смерть, нiж  довiчне  ярмо!  Ось  чому  ми  билися,  не
жалiючи живота свого! До того ж падали не тiльки нашi вої, а й твої, хане,
а земля наша велика - якщо кожне мiсто захищатиметься так, як Київ,  то  з
ким ти залишишся, Батию?
   Батий мовчав, а запальний Менгу схопився за шаблю.
   -  Що  вiн  говорить,  собака!  Я  зарубаю  його!  Однак  Батий  пiдняв
застережно руку.
   - Нi, Менгу, не  треба!  Я  поважаю  смiливих  i  хоробрих  людей.  Над
достойним супротивником достойно i перемогу одержати. Хiба не так?  Це  не
мої слова, це слова нашого дiда Чiнгiсхана, а вiн, як завжди,  i  в  цьому
був мудрий.
   - Однак вiн не давав пощади ворогам! - вигукнув  Менгу.-  Його  бойовий
шлях був усiяний черепами переможених!
   - I мiй шлях буде усiяний черепами переможених - я вже подбаю  про  це,
Менгу! Будь спокiйний, ми не залишимо в Киювi нiкого  навiть  на  розплiд!
Але войводi Думитру я дарую життя заради хоробростi його! Я вiзьму його  з
собою в дальший похiд, щоб вiн  побачив  загибель  землi  своєї,  загибель
усiх, хто не захоче пiдкоритися менi! Всiх  їх  чекає  люта  смерть!  -  I
повернувся до полоненого воєводи: - Ти зрозумiв мене, Думитре?
   - На все воля Божа,- з гiднiстю вiдповiв воєвода.- Всi ми смертнi  -  i
я, i ти! I народи нашi смертнi, бо нiчого їiемає  вiчного  пiд  зорями!  I
якщо Бог вибрав тебе своїм знаряддям - бичем Божим, щоб покарати мiй народ
за грiхи його, то знай: ми не пiдставимо добровiльно шиї пiд  твої  шаблi!
Ми будемо оборонятися, скiльки сил наших стане! А там - що Бог дасть!
   Батий усмiхнувся - холодно i зневажливо. Потiм погордливо прорiк:
   - Вiчне Небо давно наперед визначило, що  йєка-монголи  пiдкорять  собi
всi довколишнi народи зримого пiвсвiту. Невже ти сумнiваєшся в цьому? Якщо
сумнiваєшся, то найближчим часом матимеш змогу переконатися, що так воно й
буде! Як i те, що Киюв уже  впав!  Дивися  -  останнiх  твоїх  воїнiв,  що
лишилися серед живих, уже в'яжуть желями i ведуть у полон, i в моїй  владi
вирiшити їхню долю - умертвити чи завдати в рабство.
   Дмитро i сам уже бачив, що Київ упав. Тiльки вiд Янчиного монастиря  ще
долiтали крики i гуркiт бою - там, видно,  трималася  жменя  киян.  Та  чи
довго вони протримаються?
   Йому стало важко дихати, серце  зайшлося  гострим  болем.  Навiщо  йому
бачити все це - смерть синiв, багатьох тисяч киян, загибель рiдного мiста?
Навiщо доля залишила йому життя? Щоб до кiнця випив гiрку  чашу  ганьби  i
наруги?
   А де бояриня Анастасiя? Де донька Янка? Невiстки? Онучата малi?  Немає,
немає! Всi загинули, все пiшло прахом! Боже мiй. Боже!
   Вiн вiдчув, як глибоко в грудях заклекотало, як у жлуктi, коли в  нього
кинути розжарений  камiнь,  а  очi  наповнилися  солоними  слiзьми.  Плечi
здригнулися, широкi крутi плечi, що не знали втоми упродовж багатьох  лiт,
тепер поникли, опустилися.
   Воєвода плакав. Стояв посеред Києва,  на  Бабиному  торжку,  де  колись
збиралися вiча, де вiдбувалися найважливiшi подiї київського життя, i тихо
плакав,  не  соромлячись  нiкого  -  нi   Батия,   нi   його   почту,   нi
воїнiв-баатурiв, що стерегли знатного полоненика. Плакав, що всьому настав
кiнець...


   13

   Якийсь час Домажир з  кiлькома  десятками  киян,  що  вiдступили  сюди,
утримував загату перед ворiтьми Янчиного монастиря. Але сили були  нерiвнi
- татаро-монголи зiм'яли цю слабку оборону, заарканили  боярина  i  побили
найближчих його воїв, а потiм кинулися до церкви, до дзвiницi та до келiй,
куди вiдступили останнi оборонцi Києва. Там,  у  примiщеннях,  зав'язалися
вiдчайдушнi кривавi сутички.
   Добриня з десятком  украй  знесилених  киян  та  з  Янкою  зачинився  в
дзвiницi i пiдпер зсередини дверi.
   - Бiжи нагору! - наказав вiн Янцi.
   - Не пiду! Я залишуся тут! - вiдповiла дiвчина.  Лице  її  розпашiлося,
коса вибилася з-пiд  завеликої  для  неї  шапки.  Вона  щойно  побувала  у
справжньому бою,  вiдбивалася  вiд  супротивника  мечем  i,  хоча  Добриня
захищав її собою, вiдчувала в усьому тiлi  якусь  незвичайну  напругу,  що
змушувала її серце шалено колотитися.
   - Не пiду! - повторила вона уперто.- Я залишуся тут!
   Тодi Добриня схопив її за руку i потягнув по крутих сходах нагору. Вона
почала пручатися.
   - Пусти!
   Добриня  розсердився  i  стиснув  її  невелику  руку  так,  що  дiвчина
скрикнула:
   - Ой, менi боляче!
   - А-а, боляче? То чому ж не слухаєшся? Iди! Вiн розумiв, що  наступають
останнi хвилини їхнього життя, i пам'ятав Янчину просьбу  -  вкоротити  їй
вiку, коли постане загроза полону. Нi на мить не забував про це. Та як вiн
це зробить - не уявляв. Хiба пiднiметься у нього рука на неї? Єдиний  шлях
- разом кинутися з нею з високої дзвiницi вниз i розбитися  на  смерть.  А
якщо вiн загине ранiше, то,  може,  сама  вона  вчинить  так,  як  вчинила
рязанська княгиня? Може, висота дзвiницi нагадає їй про таку можливiсть?
   Ось така думка i змусила його тягнути Янку нагору, на високу,  вiдкриту
всiм вiтрам дзвiницю, звiдки було видно мало не весь Київ.
   - Iди! Iди, Яночко! Iди, люба моя! Це, мабуть, наш останнiй шлях,  який
ми верстаємо разом! - заблагав Добриня.
   Вiн зупинився, обняв її, припав  пошерхлими  на  морозi  губами  до  її
теплих вуст. I Янка  обм'якла,  перестала  пручатися  -  завмерла  в  його
обiймах, як дитина у маминих руках. Лише дрiбна сльоза викотилася з кутика
її ока i впала йому на руку.
   - Добрику, вiдпусти!
   Вiн вiдпустив її - i вона покiрно подерлась за ним нагору.
   З дзвiницi перед ними вiдкрилося жахливе видовище: всюди по  вулицях  i
майданах лежали трупи людей,  переможцi  никали  по  глухих  завулках,  по
дворах i хоромах - однi хапали жiнок, дiвчат, а малих i старих вбивали  на
мiсцi, iншi тягнули з будинкiв одяг, третi в'язали чоловiкiв - по десятку,
руки назад, на шию - канта, а якщо її не було пiд  рукою,  то  просто  три
палки, стягнутi сирицею.
   Крик вiдчаю летiв вiд закривавленої київської землi до низького  сiрого
неба. Та воно мовчало, не загримiло громом, не вдарило блискавицями,  нiби
не бачило i не чуло всього того жаху, що творився внизу.
   - Боже, що робиться! - прошепотiла Явка помертвiлими губами i, плачучи,
скинула шапку.- Страшний суд!
   Її туга коса, в якiй червонiв заплетений шовковий кiсник, впала  їй  на
плече, Добриня погладив її рукою. Яка нiжна, яка шовковиста!
   Раптом нова думка сяйнула йому в голову.
   - Яночко, нахились! - i почав виймати меча  з  пiхов.  Дiвчина  злякано
вiдсахнулася.
   - Добрику, невже час?
   - Нi, нi, не те! - Вiн стиснув її плечi.- Бачиш,  все  може  статися  в
останнi хвилини. Може, навiть потрапиш живою до рук ворогiв, то краще  хай
вони вважають тебе за отрока, за  хлопця.  Я  хочу  вiдрiзати  твою  косу.
Нахились до перекладини!
   Тепер Янка зрозумiла - i покiрно поклала голову на потемнiлу  вiд  часу
дубову балку.
   Добриня розпростав косу, натягнув - i  одним  ударом  меча  вiдсiк  її.
Потримав якусь мить, потiм кинув униз.
   - Ну от - тепер нiхто, тебе не прийме за дiвчину. Отрок  -  та  й  усе!
Нiкому не признавайся, що ти з боярського роду. Кажи  -  ремiсницького.  I
стiй на своєму, що б там не було! Кажи - умiю шити, вишивати...
   Знизу донiсся глухий удар. Потiм - ще. Дзвiниця здригнулася.
   - Б'ють у дверi пороком або просто колодою,-  сказав  Добриня  i  обняв
дiвчину.- Яночко, залишайся тут, а я пiду вниз. Там зараз буде сутужно.  Я
повинен туди йти.
   Янка на знак згоди ледь помiтно похитала головою. З  її  очей  бризнули
сльози. Тепер вона не перечила - лиш тихо-тихо прошепотiла:
   - Iди! I знай - я кохаю тебе, Добрику! I бiльше нiкого в свiтi!  Тiльки
тебе! До загину!
   Вiн поцiлував її i швидко побiг униз, де трiщали пiд могутнiми  ударами
дверi, а Янка, опустившись на лаву, довго сидiла  нерухомо  з  заплющеними
очима, все ще вiдчуваючи на губах смак його солоного  -  з  її  слiзьми  -
поцiлунку i не бажаючи розпрощатися з цим почуттям.
   Раптом з Бабиного торжка долинув сильний гуркiт. Янка  розплющила  очi.
Те,  що  вона  побачила,  змусило  її  здригнутись  i  миттю  пiдхопитися:
татаро-монголи пiдтягнули до Десятинної  церкви  пороки,  поставили  їх  з
чотирьох бокiв i одночасно вдарили важкими дубовими "баранами"  в  кам'янi
стiни.
   - Боже! Там же мої - в  нестямi  скрикнула  Янка,  простираючи  наперед
руки, мовби бажаючи захистити церкву вiд тих могутнiх ударiв.- Людоньки-и!
Що ж це робиться! Мамо-о!
   Серце її занiмiло. Там же повно киян!  Дiтей,  жiнок,  старих!  Там  же
мати! Матiнко! Люба! Там же малесенькi племiннички! Що ж з ними буде?
   Вона металася по дзвiницi, мов у страшному снi. Ламала  руки,  плакала,
зверталася до Бога, до  Матерi  Божої  i  всiх  угодникiв,  щоб  захистили
Десятинну церкву, i не чула, як упали внизу дверi i  в  притворi  закипiв,
завирував бiй, бо вся її увага була тепер скерована туди, де  вирiшувалася
доля її рiдних та ближнiх.
   - Боже! Спаси i помилуй їх!
   Було видно, як здригалися  стiни  Десятинної.  З  них  сипалися  скалки
плiнфи. Трiщало дерев'яне перекриття  бань.  Зсередини  церкви  виривалися
приглушенi крики  приречених  -  жiнок,  дiтей,  старих.  Вiд  того  крику
крижанiла кров у жилах i терпли руки й ноги.
   Раптом банi церкви з позолоченими хрестами поволi почали хилитися.
   - Добрику-у! - схопилася за голову Янка.- Доб-рику-у!
   В ту ж мить страшний трiск i гуркiт заглушив її крик. Десятинна церква,
переповнена людьми, що, шукаючи порятунку, набилися в усi її закутки i  на
хори, поволi почала нижчати, осiдати, а потiм  раптом  завалилася,  упала,
накриваючи всiх, хто в нiй заховався,  вагою  зруйнованих  кам'яних  стiн,
уламками дубових балок  та  важким  олов'яним  дахом,  з-пiд  якого  глухо
залунали поодинокi розпачливо-болiснi зойки i  стогони  придушених.  Хмара
пилюки шугнула високо вгору, в тьмяне зимове небо.
   - Добрику-у! - ще раз закричала Янка i,  втрачаючи  свiдомiсть,  поволi
опустилася на дощаний помiст.
   Добриня почув її розпачливо-пронизливий зойк i  здригнувся,  подумавши,
що якимось чином до неї добрався котрийсь iз  ворогiв.  Зробивши  глибокий
випад i зваливши додолу супротивника, який насiдав на нього, вiн  притьмом
кинувся нагору. Побачивши дiвчину на пiдлозi, вiн скрикнув:
   - Янко-о!
   Меч випав з його рук. Вiн нахилився,  вiдчуваючи,  як  його  ноги  враз
потерпли, пiдiгнулися. Що з нею? Хто  завдав  їй  смертельного  удару?  Чи
влучила стрiла?
   Нi, не видно нi рани, нi кровi.
   - Янко-о! Що з тобою?
   Янка ворухнулася, розплющила очi.  Упiзнавши  Добриню,  спочатку  довго
безтямно дивилася на нього, потiм схлипнула, прошепотiла:
   - Добрику, Добрику, ти? Поглянь на Десятинну... Боже, що вони  зробили!
Там же всi мої! Що вони зробили!
   Не зовсiм уторопавши, про що мова, Добриня пiдвiв голову  i  глянув  на
Бабин торжок.  Церкви  не  було.  Там,  де  вона  ще  кiлька  хвилин  тому
красувалася, тепер стояли зруйнованi стiни, лежала безладна купа  камiння,
плiнфи, потрощеного дерева та понiвеченої покрiвлi. Над нею  осiдала  сiра
пилюка, а з-пiд неї доносилися крики й стогони придушених.
   Тепер вiн зрозумiв - там бояриня Анастасiя з невiстками та онуками, там
вони конають, придушенi, потрощенi, пошматованi вагою зруйнованої будiвлi!
Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свiдомiстьi Бiдна дiвчина!
   Вiн хотiв пiдняти її, але тут жорсткий аркан раптом обвив його  шию,  а
чиясь дужа рука схопила  за  комiр  кожуха,  рвучко  шарпнула  назад.  Вiн
оглянувся.
   Довкруж, нього на дзвiницi стояли баатури. Ще розпаленi боєм, з шаблями
i шокпарами напоготовi, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав  у
бою не одного з їхнiх товаришiв.
   - Башларин кис! - рявкнув один.- Рубай їм голови! Чого на них дивитися!
Вони наших рубали! Iншi голоси пiдтримали:
   - Ур! Ур! Бий! Бий!
   - Яньчельдер! Тапта! Дави їх! Топчи!
   Хтось занiс над Добрининою головою утикану залiзними шипахами довбешку.
Котрийсь iз баатурiв пiдняв шаблю.
   Але той, що тримав полоненого, видно, старший, пiдняв  насупроти  руку,
гаркнув:
   - Гар-гар! Назад! Це мої полоненики! Вони молодi  i  сильнi,--  за  них
немало дадуть на невольничому базарi! Це моя здобич!
   - Наша теж! - докинув хтось похмуро.
   Старший погодився.
   -  Звичайно,  i  ваша  теж!  Битва  закiнчилася  -  треба  ж  чимось  i
поживитися! Та й сотниковi показати, щоб не думав, що ми вiдсиджувалися  в
затишку!
   Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого
товариша, бо опустили зброю i почали в'язати полоненикам руки.


   14

   Никодим пропхався наперед i,  розштовхавши  ошалiлих  вiд  жаху  людей,
провiв бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет.
   Всi потiснилися - дали їм мiсце. Дорослi мовчали,  дiти  пхикали.  Десь
там далi, в темному кутку, хтось гаряче молився:
   - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам i захисти нас!
   Никодим менше всього покладався на молитву. На  Бога  надiйся,  а  свою
голову май!
   - Я знаю, тут був лаз у пiдземелля. Хто покаже його?
   - Я покажу,- обiзвався титар, немолодий уже, сивий чоловiк.- А для чого
тобi? Лаз не закiнчений.
   - А копаницi чи заступа там, бува, не  знайдеться?  Та  й  вiдро  б  не
завадило.
   - Є все в пiдземеллi. Чому нема? Тiльки... Чекай,  чекай,  чоловiче,  а
для чого все це тобi? Невже ти сподiваєшся...
   - Сподiваюся... Нiчого сидiти склавши руки! Поки до нас  не  добралися,
спробуємо прокопати хiд за межi мiста - тут же зовсiм недалеко...
   - Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гостi!
   -  Ну,  це  ще  баба  надвоє  ворожила...  Там  яри,  кущi,  заростi  -
переховаємося. А хiба тут ми не в мишоловцi? Треба ж щось робити!
   Титар все ще сумнiвався - стенув плечима, але Никодим гримнув на нього:
   - Та ти покажи лаз, а далi - моє дiлої I свiчку дай!  Титар  показав  у
куток.
   - Ось тут,- i пiдняв дерев'яну ляду.
   З ями дихнуло холодною задухою, плiснявою. Однак Никодим  смiливо  став
на приступець драбини i почав спускатися вниз.
   - Запали свiчку i подай сюди!
   В ямi було сиро, похмуро. Коли її було викопано, нiхто  зараз,  мабуть,
не сказав би, та Никодим i не задумувався над цим.  В  кутку  вiн  помiтив
важку копаницю i заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вiрьовкою - все,
що потрiбно для копання.
   Пiдземний хiд, прорубаний у жовтiй глинi, був низький  i  вузький,  але
Никодим просунувся в нього i почав копати далi. Глухо загупав у його руках
обкований залiзом дерев'яний заступ.
   Титар спустився вниз теж.
   - Копай, а я буду виносити!
   Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех!  Гех!
- важко видихав вiн, б'ючи копаницею, а потiм заступом. Поспiшав i вкладав
у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а
потiм ще треба пробитися попiд валом. Сподiвався вивести сiм'ю воєводи  за
межi мiста, там у ярах, у нетрищах Старокиївської гори  переховатися  день
або два i при сприятливiй нагодi рушити через спустошений Подiл у  пралiси
Пущi-Водицi.
   Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори
вiдром i скоро заповнив нею половину старого пiдземелля.
   Коли вдарили пороки i глухо загула пiд Десятинною церквою земля, обидва
зрозумiли - не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал!
   - Даремна праця! - прошепотiв у розпачi  титар.  Никодим  теж  на  мить
опустив руки: вiдчай почав  закрадатися  i  в  його  серце.  Але  зразу  ж
струснув головою, нiби вiдганяючи вiд  неї  важкi  думи,  мiцнiше  стиснув
держак заступа.
   - Нi, нi! - видихнув рiшуче.- Будемо  пробиватися  далi!  Не  пощастить
прокопатися за вал, на схили гори, зробимо  вихiд  вгору  i  вийдемо  десь
вночi в затишному мiсцi, щоб не помiтили татари. Може, i заховається хтось
у київських руїнах.
   I вiн з новою силою вхопився за копаницю. Чим далi  вгризалися  вони  в
земну твердь, тим важче ставало працювати. Нора була невисока - стояли  на
колiнах, свiтло вiд свiчки майже не проникало в неї, а рачкувати з  важким
вiдром було дуже незручно. До того ж вiд  безперервних  ударiв  земля  пiд
церквою здригалася - i здавалося, ось-ось обвалиться.
   - Швидше, швидше! - пiдганяв сам себе Никодим.Поспiшай!
   Раптом зверху все задвигтiло, загримiло, загуркотiло. Пронизливий  крик
сотень людей проник i в пiдземелля, жахом  сповнив  серце  дворецького  та
титаря.
   - Мати Божа! Що там?
   - Завалилася!..- простогнав титар. Свiчка погасла - стало  темно.Церква
завалилася!
   Їдка пилюка проникла в пiдземелля -  забила  легенi.  Крики  й  стогони
придушених i поранених  холодили  серця.  Пронизливо  верещала  дитина,  i
Никодимовi здалося, що то заливається вiд болю котресь iз  онучат  воєводи
Дмитра.
   Нi вiн, нi титар про  себе  спочатку  не  думали,  їхня  уява  малювала
жахливi картини Страшного суду, що вчинився зверху над жiнками, дiтьми  та
стариками, яких придушила своєю вагою зруйнована церква, i лише тодi, коли
стало важко дихати, коли непроглядна пiтьма налягла на  очi,  а  могильний
холод почав заповзати пiд їхнiй одяг,  вони  раптом  зрозумiли,  що  i  їм
сподiватися нi на що.
   - Свят, свят, свят! - прошепотiв титар.- Краще б нас вiдразу  задушило,
нiж маємо тута вмирати вiд задухи, без води та їжi.
   Никодим  промовчав,  але  теж  зримо  уявив,  у  яких  пекельних  муках
доведеться їм тут помирати, i приречено подумав: "Боже,  твоя  воля...  Ми
самi залiзли сюди, в свою домовину... Справдi, краще б вiдразу..."
   ...Мине сiм з лишком довгих-предовгих столiть  -  i  невiдомi  для  них
ученi  нащадки  розкопають  їхню  печеру-домовину,  знайдуть  у  нiй   два
скоцюрбленi кiстяки, перетлiлi залишки одягу, заступа, копаницю та вiдро -
далекi нiмi свiдки київської трагедiї.
   Так упав Київ. Це трапилося 6 грудня 1240 року,  на  Миколин  день.  По
монгольському  лiточисленню  то  був  мiсяць  желтоксан  року   Мишi.   На
дев'яносто третiй день облоги, героїчної, але  нерiвної  битви-рiзанини  з
безпощадним ворогом.


   15

   Полонених киян - воїнiв, що вцiлiли в  боях,  жiнок,  дiтей,  старих  -
баатури  зiгнали  в  обнесений  високим  цегляним  муром  просторий   двiр
Софiйського собору, як у велетенську кошару. Тут їх  тримали  просто  неба
три днi, довгi морозянi три днi, протягом яких переможцi з  дозволу  Батия
грабували Київ.
   Погром був жахливий. Ватаги жадiбних до  здобичi  степовикiв  обiкрали,
обiдрали й осквернили  всi  церкви  й  монастирi,  розбили  й  пограбували
торговi склепи  й  крамницi,  винишпорили  всi  закапелки  в  князiвських,
боярських та купецьких хоромах, не минули й  ремiсничих  жител  та  убогих
бiдняцьких землянок - все, що мало хоч яку-небудь  вартiсть,  запопадливо,
один з-перед одного хапали, запихали в  свої  мiсткi  хурджуни,  а  що  не
вмiщалося - в лантухи та клунки. Чого ж не могли взяти з собою,  те  били,
трощили, аби не дiсталося нiкому. Людей, що уникли полону пiд час  боїв  i
сподiвалися переховатися, вбивали тут же без нiякого жалю,  а  їхнi  житла
спалювали. В усiх кiнцях палахкотiли пожежi.  Дим,  чад  i  трупна  задуха
висiли над розтерзаним Києвом.
   Як не дивно, але пiсля перемоги Батий, окрiм дозволу  на  пограбування,
що стало звичним для загарбникiв, одночасно  розпорядився  очистити  мiсто
вiд трупiв. Пiд  суворим  наглядом  молодих  джигiтiв  по  вулицях  їздили
полоненики-гробарi, вантажили трупи на сани, вивозили за Золотi  ворота  i
скидали в рiв - монголiв  направо,  а  киян  -  налiво.  Потiм  копаницями
довбали мерзлу землю i прикидали  їх.  У  Володимировому  городi  викопали
глибокi рови - ховали там теж.
   Татари самi дивувалися; навiщо це робити? Нiде такого не було  -  нi  в
Рязанi, нi в Володимирi, нi в Переяславi, нi в Чернiговi, нi в половецьких
степах. Ховали лише своїх, та й то не завжди. А тут... Чому тут така честь
мертвим? I нiхто з них не здогадувався, що це  було  не  рядове  мiсто,  а
Київ, стародавня столиця  Русi,  i  Батиєвi  захотiлося  оглянути  його  i
зрозумiти, чому вiн  затримався  пiд  його  стiнами  на  цiлих  тринадцять
тижнiв. Та як йому в'їхати в нього, коли там,  незважаючи  на  зиму,  така
трупна задуха? Як переступати через трупи?
   Тим часом тисячi полонених киян гибiли без їжi та води, на холодi,  пiд
зимовими зорями, за мурами Софiйського  собору.  Багато  хто  заховався  в
собор, але бiльшiсть ночували надворi.  Кожну  нiч  слабосилi  й  пораненi
замерзали.
   Тiльки на четвертий день про них згадали. Вранцi розчинилася  брама.  В
нiй показався старий зморшкуватий половець, рiзким голосом гукнув:
   - Виходьте!
   Бiля брами зчинилася штовханина. Голоднi  закоцюблi  люди  кинулися  до
виходу. Геть звiдси! Геть  подалi  з  цiєї  святої  обителi,  перетвореної
завойовниками на кошару для полонених!
   Людинi притаманно сподiватися. Отож i тут, пiсля триденного страждання,
кожен сподiвався, що найлихiше позаду, i намагався  якнайшвидше  вирватися
звiдси.
   Добриня притримав Янку.
   - Не поспiшай! Не поспiшай поперед батька в пекло!
   - Ти думаєш...
   - Нас чекає смерть або неволя, Янко. Ти повинна знати це.
   - I нiякої надiї? Нiякого виходу?
   Добриня розвiв руками.
   - Ну який тут вихiд? Через стiни не перелiзеш. А перелiзеш - з мiста не
вийдеш. А з мiста вийдеш - через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш.
Враз схоплять...
   Янка схилила голову Добринi на груди. Прошепотiла:
   - Бачу, єдина розрада, що ми разом. Та  чи  надовго?  Лише  десь  пiсля
полудня, коли натовп порiдшав, вони наблизилися до ворiт.  I  тут  до  них
кинувся бородатий чоловiк у сукняному лейбику, у якiйсь  киреї,  накинутiй
наопашки, та в такiй же старiй облiзлiй шапцi, натягнутiй на самi очi.
   - Добриня? Ти? Живий?
   Услiд за ним поспiшала огрядна жiнка, закутана з голови до нiг у  теплу
вовняну хустку. З-пiд неї виглядали тiльки очi та нiс.
   Добриня не впiзнав їх.
   Чоловiк затупцяв на мiсцi, винувато усмiхнувся у чорну бороду.
   - Та ви ж з боярином Iллею обiдали  у  нас...  На  Копиревому  кiнцi...
Пам'ятаєш?.. Нi?.. Та рабин я! Рабин Iсаак Зайденберг!
   - А-а... Ну як же! - тепер Добриня впiзнав обох -  i  рабина  Iсаака  i
його дружину Ребекку, що, обiпершись на чоловiкову руку, з затаєною надiєю
дивилася на молодика, нiби вiн мiг зараз чимось їм допомогти  чи  зарадити
лиховi.- Упiзнаю, упiзнаю... А де ж Марiам, ваша донька? З очей у  Ребекки
бризнули сльози.
   - Ой, вей! О горе! Немає з нами нашої милої  донечки,  нашої  зiроньки!
Десь, як i ми, поневiряється,  якщо  жива,  в  моаветянському  полонi,  що
гiрший за єгипетський. Вей, вей!
   Рабин при її словах сумно хитав  головою,  а  в  його  злегка  випуклих
чорних очах зачаївся такий жах, такий вiдчай, що Добриня  мимоволi  вiдвiв
погляд. Що вiн порадить цим людям? Чим допоможе нещасним?
   - I про боярина Iллю нiякої звiстки? - спитав, щоб змiнити розмову.
   - Нiякої.
   Їх штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув  їх  i
винiс за ворота.
   Тут тих, кого стражi штовхнули лiворуч,- старикiв, дiтей, поранених,  а
також багато вдягнених городян,-  роздягали  майже  догола  i  в'язали  по
десять чоловiк. Там стояв крик i плач.
   Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловiкiв - до вiйська. Їм  на
шиї в'язали дерев'янi колодки i зразу ж виводили з мiста.
   А праворуч стояли вперемiш молодi та середнього  вiку  жiнки,  дiвчата,
чоловiки. Чоловiкам теж в'язали на шиї рогатки з лiщини чи грабини.
   Пiд  час  перебування  в  полонi  Добриня  не  раз  бачив  таку  дiльбу
полоненикiв - одних до страти, других - до вiйська, третiх - у неволю. Але
тодi, будучи полонеником, спостерiгав це збоку, а тепер сам мав  потрапити
або на той свiт, або у вороже вiйсько, на  важкi  й  небезпечнi  допомiжнi
роботи, або в неволю - десь аж за рiку Волгу, в Орду.
   Йому стало страшно. Не за себе - за Янку. Вона  горнулася  до  нього  i
злякано питала:
   - Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди?
   Що вiн мiг їй вiдповiсти? Може, справдi краще було б обом загинути?
   Пiдстаркуватий сивобородий терджуман  ткнув  Добринi  камчею  в  груди,
змiряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком:
   - Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти воїн?
   - Нi, я не воїн,- вiдповiв Добриня.
   - А хто ж ти? Що вмiєш робити?
   - Все вмiю - з руди крицю вмiю витоплювати, кличi та шаблi виготовляти,
коней кувати... Що хочеш, те i зроблю!
   - Ой-бой! Та ти справжнiй умiлець! А цей малий, що з тобою? Вiн хто?
   - Це мiй молодший брат, агай. Вiн теж умiлий  майстер.  Тiльки  вiн  не
крицю варить i не коней пiдковує, а штани  шиє,  сорочки  вишиває,  кожухи
лагодить... Кравець вiн!
   Добриня пiшов напролом. Якщо удасться його  хитрiсть,  вони  врятованi.
Добрих майстрiв-ремiсникiв монголи рiдко позбавляють  життя  -  найчастiше
продають або використовують у своїх карханах[100].
   - Якшi, якшi,- хитав головою половець.- Iдiть сюди! Сюди!
   Вiн показав рукою праворуч, i два дебелi баатури списами штурхонули  їх
у гурт чоловiкiв з кантами на олiях. Добринi теж пов'язали важку  колодку,
руки заломили за спину - прив'язали арканом до якогось бороданя. А за  ним
- i Янку...
   Потiм погнали на вихiд з мiста.
   За Золотими ворiтьми стояв розпачливий  лемент.  Кричали  приреченi  до
страти, всi тi, кого не взяли нi до Батиєвого вiйська, нi до  вiдправки  в
Золоту орду. Це були дiти, старики,  пораненi,  юродивi,  а  також  багатi
кияни - купцi, бояри, книжники. Напiвголих, босих, пов'язаних, як  i  всi,
по десятку, їх зразу ж завертали за ворiтьми лiворуч, ставили  над  ровом,
де вже лежали сотнi вбитих,  i  баатур,  що  йшов  попереду,  бив  гострим
обушком сокири переднього по головi. Це ж саме ззаду робив його  напарник.
Убитi, упавши, тримали на прив'язi решту десятка -  нiхто  нiкуди  не  мiг
втекти чи  навiть  кроку  вбiк  ступити.  Тепер  баатури,  не  поспiшаючи,
розправлялися з iншими. Потiм розв'язували аркан, трупи скидали  в  рiв  i
поверталися назад, до Софiї, за новими жертвами.
   Iнодi з десятком розправлявся навiть один баатур. Зв'язанi люди  нiкуди
не могли вiд нього втекти, а якщо й намагалися, то вiн  швидко  наздоганяв
їх, убивав першого, хто потрапляв пiд руку, i той, упавши, зупиняв iнших.
   Добриня намагався затулити собою  те  страшне  видовище  вiд  Янки,  та
дiвчина вже все зрозумiла i сама затулила руками обличчя.
   Поки вони стояли, зупинившись у  сутолоцi,  з  ворiт  виринув  ще  один
десяток зв'язаних напiвголих полоненикiв, його завернули лiворуч i  повели
понад ровом. Попереду виступав рабин Iсаак. Кирею i лейбика з нього зняли,
i його пишна борода яскраво чорнiла на бiлiй сорочцi. За ним ступала  боса
Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вiрьовкою на шиї,  вона  з
жахом дивилася на рiв,  начинений  трупами,  а  потiм,  мов  збожеволiвши,
кинулася вбiк, мало не зваливши з  нiг  чоловiка,  заборсалася,  забилася,
закричала:
   - Ой вей-вей! Iсааку, любий мiй! Дивися, куди ж нас ведуть!  Поглянь  -
скiльки люду тут перебито! Це ж i нам таке буде! Ой вей-вей!
   Збурений, збунтований нею десяток смертникiв теж раптом  закричав.  Всi
почали рватися - хто куди! Аби  подалi  вiд  цього  жахливого  мiсця,  вiд
залитого кров'ю, наповненого  мертвими  тiлами  рову.  Та  ба!  Аркан  був
мiцний, плiвся умiлими руками - витримав, як його не тягнули, не рвали, не
смикали в усi боки.
   Дивлячись на марнi потуги знавiснiлих вiд розпачу, приречених на смерть
полоненикiв, баатури про щось перемовилися мiж собою i  зареготали.  Потiм
заднiй щосили вдарив гострим i довгим, мов цвях,  обушком  бойової  сокири
одного з них по головi - i  той,  упавши  на  землю,  враз  зупинив  увесь
десяток.
   Переднiй теж замахнувся сокирою - i  його  удар  призначався  Iсааковi.
Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скiльки дозволяв аркан, щоб захистити
чоловiка,- i тут на її руцi золотом сяйнув перстень.
   Баатур завмер, заворожений тим блиском, потiм рявкнув щосили:
   - Знiми!
   Жiнка не зрозумiла його i вiдсахнулася. Тодi вiн схопив її  за  пальця,
разом зi шкiрою здер з нього перстень i,  не  довго  роздумуючи,  торохнув
сокирою по тiм'ї.
   Ребекка тихо зойкнула, почала присiдати i, хилячись набiк, простогнала:
   - Ох!..  Iсааку!..  Любий  мiй!..  Марiам...  Донечко  моя!  -  i  враз
замовкла.
   Iсаак встиг пiдтримати її - притиснув її закривавлену  голову  собi  до
грудей. В його випуклих чорних очах стояв  смертельний  жах,  а  з  тонких
посiрiлих вуст зiрвався не то  болiсний  розпачливий  крик,  не  то  дикий
звiриний рев:
   -  Ребекко-о!..  О  Ребекко,  жоно  моя!..  О  наша  мамеле-е!..   Наша
рiднесенька мамеле-е!.. За вiщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!..
   Вiн кричав на весь Київ, кричав так, що луна вiддавалася аж у Хрещатому
яру, i тисячi люду повертали голови на той крик. Баатур гидко  вилаявся  i
пiдняв руку з сокирою. Страшний  удар  розтрощив  череп  нещасному.  Рабин
упав, не охнувши, поряд з Ребеккою - лицем на холодну  заснiжену  київську
землю.
   Баатур копнув його ногою - i раптом побачив на  руцi  вбитого  ще  один
перстень. Хижою  радiстю  ошкiрнув-ся  його  широкий  рот.  Вiн  нагнувся,
смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного  суглоба  не  змiг.  Тодi
одним махом вiдсiк усi чотири пальцi вiдразу, вибрав той, що з перснем, i,
незважаючи на те, що з нього капала  кров,  хазяїновито  вкинув  до  свого
заяложеного хурджуна...
   - Боже, який жах! Яке  бузувiрство!  -  прошепотiла  Янка  i  з  плачем
уткнулася Добринi в плече.- Що буде з нами, Добрику!
   Тут заляскали по  їхнiх  спинах  важкi  гарапники  -  аркан,  яким  був
пов'язаний їхнiй десяток, натягнувся i змусив усiх ступити  крок  наперед,
перший крок у невiдомiсть.
   Куди? В яке майбутнє? Що чигає їх там?



   Роздiл VIII. Шляхи, шляхи...

   1

   Далека дорога з берегiв Днiпра до незнаної рiки Iтиль.  Навiть  розумом
важко осягнути таку безмежну далечiнь. Та ще взимку. Та ще в голодi.
   Уже мiсяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранцiв,
важко брьохалася заснiженими  полями,  долинами  та  байраками,  залишаючи
пiсля себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих  вiд  голоду  та
хвороб чи забитих при втечi. Як тiльки валка вiддалялася, до них злiталося
на сите поїддя вороння, виходили з довколишнiх  гаїв  та  ярiв  зголоднiлi
звiрi. I довго ще  чулося  позаду  огидне  крякання  крукiв  та  смаковите
тявкання лисиць.
   Валку супроводили три сотнi Жадiгера, якому  Менгу-хан  доручив  пильно
стерегти бранцiв, допровадити квадригу на  Волгу  та  гнати  гурти  скоту,
коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей.
   Страшна дорога неволi пролягла з Києва на схiд у тi холоднi зимовi днi,
дорога, усiяна трупами, полита  кров'ю  та  слiзьми!  Скiльки  невiльникiв
пройшло по нiй, скiльки щасливих доль та свiтлих надiй, мов падучих зiрок,
погасло тодi на тому страдницькому шляху  -  не  злiчити!  Страшна  дорога
неволi - не перша для  нашого  народу  i  не  остання,  бо  у  майбутньому
судилося йому торувати її не одну - i на пiвдень, i на пiвнiч, i на захiд,
i на схiд, i в усi кiнцi хижого, зловорожого свiту...  З  берегiв  Днiпра,
Бугу, Десни i Черемоша - на чужину, з вишневих садочкiв -  у  люту  неволю
або й вiдразу в могилу, в сиру землю-матiнку!
   Валка просувалася поволi. Попереду їхав  кiнний  роз'їзд  ординцiв,  що
прокладав у снiгу шлях. За ним гнали кiлька тисяч  пов'язаних  по  десятку
бранцiв, а позад них, коли вони своїми ногами добре  втоптували  снiг,  на
великих санях, зроблених з дуба  київськими  стельмахами,  везли  четвiрку
мiдних коней - квадригу, що два з половиною столiття  прикрашала  в  Києвi
Бабин торжок, а тепер їхала, щоб прикрашати Бату-сарай. За квадригою гнали
череду скоту, великий табун коней та отару овець  -  на  м'ясо.  Присталих
тварин на привалах забивали, бiлували i варили у великих котлах -  кожному
бранцевi тодi перепадав невеликий шматок м'яса i чашка гарячої юшки  -  на
цiлий день, аж до наступного вечора.
   Поки йшли своєю землею, ночували в розорених городищах та селах, а коли
перейшли Донець  i  заглибилися  в  колишнi  половецькi,  тепер  безлюднi,
землi,- просто в снiгу. Сторожа знаходила затишну долину в лiсi  або  десь
поблизу гаю, де було вдосталь дров, i невiльники  розводили  багаття.  Так
навколо вогнищ, на купах хмизу  i  спали  або  дрiмали  знеможенi,  хворi,
напiвживi. Уранцi не всi вставали - i сторожа пересвiдчувалася, що то  вже
мерцi, а тих, що ледве дихали, била обушками по головах i залишала у снiгу
спати вiчним сном.
   За Дiнцем всiх несподiвано розв'язали. Йти стало  легше,  вiльнiше.  Та
нiхто не  тiкав.  Куди  втечеш  серед  заснiженої  морозяної  пустелi?  Де
переночуєш, обiгрiєшся? Як розведеш вогонь? Що їстимеш? Два-три  днi  -  i
смерть... Тепер усi трималися купи, де сильнiшi пiдтримували ослаблих,  де
хоч раз на  день  перепадав  шматок  м'яса  i  кухоль  гарячої  сорби,  що
обiгрiвала нутрощi, де лунало рiдне слово, де  жеврiла  надiя  на  те,  що
виживеш...
   Якраз тодi, за Дiнцем, занедужала Янка. Увечерi  вiдмовилася  вiд  їжi.
Лягла на купу хмизу i простягла до вогню холоднi пальцi,  її  всю  трясло,
морозило, ноги й поперек ломило, нiби в неї вселився злий дух.
   Добриня присiв бiля неї, розстебнув кожуха, прикрив полами, зiгрiвав її
своїм тiлом i вiдчував, як вона тремтить, як б'є її пропасниця.
   - Яночка, люба, що з тобою?
   - Заслабла я, Добрику,- цокотiла вона зубами.-  Помру,  мабуть.  Несила
менi йти далi...
   - Поїж хоч трохи! Випий юшки - зiгрiєшся! I, може, все пройде!
   - Не хочу їсти, не хочу й пити... Коли б менi заснути  й  померти.  Або
замерзнути... Кажуть, це зовсiм не боляче й не  страшно.  Заснув  -  i  не
прокинувся. Яка легка смерть!..
   У  Добринi  вiд  тих  слiв  похололо  в  грудях  -  нiби  серце  раптом
обiрвалося. Увесь останнiй мiсяць вiн берiг  Янку,  дiлився  з  нею  своєю
мiзерною пайкою, пiдбадьорював, клав поближче до вогню... I от не вберiг -
у дiвчину вселилася якась  важка  хворiсть,  чи  нечиста  сила,  чи  хтось
наврочив. Був би гречин Василакiй, той би сказав, що з нею. Але його немає
- загинув, мабуть, старий.
   Всю нiч Янка стогнала, металася, жалiлася, що болить голова i все тiло,
а пiд ранок таки заснула, i Добриня вже було подумав, що їй стане краще  i
вона встане. Та коли сторожа криками i батогами  пiдняла  людей,  Янка  не
пiдвелася.
   -  Несила  менi,-  сказала  тихо.-  Залиш  мене  тут,  Добрику...  Хочу
вмерти... Не тримають мене ноги... Та й у головi все наморочиться... Як  я
пiду?.. Ще коли б до  чогось  радiсного,  свiтлого,  щасливого  йти,  а  в
неволю, де все одно смерть, де тiльки намучуся,  не  хочу...  Залиш  мене,
прошу тебе...
   До них уже мчав  вершник  -  занiс  над  головою  замашного  гарапника,
гукнув:
   - Пiднiмайся, скотино! Чи захотiв обухом по башцi?
   Янку всi приймали за  хлопця,  i  нукер,  брудно  вилаявшись,  уперiщив
дiвчину гарапником по кожуховi.
   Добриня не став чекати, коли вiн виконає свою погрозу, схопив  Янку  на
руки i понiс. Нукер вищiрив зуби, зареготав, але до сокири не потягнувся -
помчав далi, пiднiмаючи гарапником тих, хто припiзнився пiдвестися.
   Хоча Янка пiсля неймовiрних поневiрянь останнiх мiсяцiв схудла i  стала
легкою, мов пушинка, йти вiдразу стало важко. Добриня i сам схуд, знесилiв
за цей час.
   До того ж заважала проклята канта, що давила, натирала до кровi  шию  i
йому, i Янцi.
   Поволi вiн став вiдставати.  Його  все  обганяли  i  обганяли  стомленi
невiльники, що теж  ледве  плентали,  та  все  ж  якось  iшли,  тримаючись
знайомих, до яких уже звикли i якi  при  лихiй  годинi  могли  хоч  чимось
допомогти. А Добриня безнадiйно вiдставав i незабаром  зрозумiв,  що  далi
йти не зможе.
   Це зрозумiла i Янка, бо вiдчула, як Добрининi  руки  слабнуть,  а  ноги
заточуються.
   - Залиш мене, Добрику,- прошепотiла вона хрипким голосом.-  I  мене  не
врятуєш, i сам загинеш... Залиш! Кинь у снiг -  i  йди  собi!  А  я  засну
вiчним сном...
   Вiн зiбрав останнi сили i пригорнув и мiцнiше.
   - Мовчи! Ось дiйдемо до того лiска -  там  спочинемо...  Вже  недалеко.
Там, напевне, буде привал, адже всi стомилися.
   Та привалу не об'явили. Довжелезна валка,  що  розтягнулася  на  багато
поприщ, втягнулася в обрiдний лiс, де помiж голих  осин,  берiз  та  кущiв
глоду подекуди зеленiли кучерявi ялинки та сосонки.
   Добриня зрадiв: ось що порятує їх!
   Вiн вiдiйшов убiк, опустив дiвчину просто в снiговий замет, зламав  двi
пишногiллястi ялинки i зв'язав їх посерединi поясом. Вийшло щось на зразок
великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб  вона  не  сповзла  вiд
руху або не скотилася набiк, попiд руки їй  заправив  мiцнi  гiлки  i  теж
зв'язав їх.
   Поки вiн  усе  це  робив,  голова  валки  зникла  в  далечинi.  За  нею
полоненики прогнали табун коней, отару  овець  та  череду  худоби,  що  за
мiсяць зменшилися  майже  наполовину,  а  за  ними  пiд  охороною  десятка
джигiтiв проскрипiли полоззя великих низьких  саней,  на  яких,  обплутана
мiцними вiрьовками, величаво пропливла  київська  квадрига.  Позад  неї  в
оточеннi кiлькох вершникiв їхав на вороному конi сотник Жадiгер. I одягом,
i зброєю, i всiм своїм виглядом та поставою вiн  вiдрiзнявся  вiд  рядових
баатурiв, що супроводили його.
   Добриня внутрiшньо здригнувся. Жадiгер наближався i вже  запримiтив  на
обочинi дороги дивну пару полоненикiв.
   З  часу  втечi  з  полону  Добриня  рiдко  згадував  свого   колишнього
господаря. Навiть зринала було думка, що вже нiколи з ним не зустрiнеться,
що вiн або загинув пiд час облоги Києва, або, якщо  вижив,  пiшов  далi  з
Батиєм.
   I ось - на тобi! Живий-здоровiсiнький, не  загинув,  не  пiшов  далi  з
Батиєм у похiд, а тут, за кiлька крокiв усього, i, по всьому  видно,  став
неабияким цабе, якщо не головним!
   Що несе зустрiч з ним? Хiба мiг Жадiгер не  впiзнати  його?  Чи  забути
його зухвалу втечу разом iз сином київського воєводи? Чи смерть брата  вiд
рук киян?.. Чим обернеться i для нього, i для Янки ця несподiвана зустрiч?
   Жадiгер смикнув повiд i повернув прямо до них. За ним рушила охорона.
   - Що тут? Чому звернули вбiк? Де варта? Куди  вона  дивиться?  -  голос
його звучав незадоволено, з погрозою.
   Добриня  зиркнув  на  нього  з-пiд  шапки,  не  пiднiмаючи   голови   i
сподiваючись, що Жадiгер не впiзнає його.
   - Ось брат захворiв. Не може йти - буду тягти,пояснив коротко.
   Почувши щось знайоме в  голосi  полоненика,  Жадiгер  пiд'їхав  ближче,
нагайкою  торкнувся  його  пiдборiддя,  заглянув  в  обличчя.   Очi   його
округлилися.
   - Ба, ба, ба! Добриня! - вiн не приховував подиву.Виходить,  живий?  Не
пощастило втекти вiд мене? Орусутський собака! Я  мав  через  тебе  великi
неприємностi! Я мiг  через  тебе,  негiднику,  не  тiльки  втратити  мiсце
джагуна, сотника, а й позбутися голови! Дякуючи захистовi добрих  духiв  i
Вiчного Неба, я залишився живий i  навiть  не  лишився  прихильностi  мого
благодiйника Менгу-каана. Але то тiльки щасливий збiг  обставин,  щасливий
для мене випадок, а iнакше б... Я тобi цього не забуду!
   Добриня  мовчав,  розумiючи,  що  зараз  вiн  у  повнiй   владi   цього
всесильного монгола, який може одним ударом шаблi чи сокири обiрвати  його
життя. А це означало б i смерть для Янки.
   - Чому мовчиш, собако! - гримнув Жадiгер.- Чи язика проковтнув?
   Добриня розвiв руками.
   - А що казати? Ти, джагуне, на моєму мiсцi вчинив би так само, як i  я.
Коли б потрапив у полон, то шукав би  можливостi  визволитися.  А  коли  б
визволився, то знову разом iз своїм народом захищався  б  вiд  нападникiв.
Хiба  не  так?  Навiть  заєць,  коли  потрапляє  в   капкан,   намагається
звiльнитися вiд нього, навiть найплохiший  кiнь,  коли  на  нього  нападає
вовк, копитами вiдбивається вiд нього. А ми ж люди!
   Ти вельми розумний, боголе!
   Добриня пропустив цi слова мимо ушей.
   - Ти мене уб'єш? Тодi вбивай нас з братом обох, бо  вiн  без  мене  все
одно пропаде.
   - Якщо вiн захворiв i не може далi йти, то мої люди доб'ють його.
   - А мене?
   - А ти пiдеш далi! Ти знову станеш моїм рабом - i на цей раз навiки! Аж
поки не здохнеш вiд непосильної працi та голоду! Це я тобi обiцяю!
   - Не вбивай брата, Жадiгере! Прошу тебе! - заблагав Добриня,  жахаючись
думки, що Янка може  зараз  загинути.-  Я  потягну  його  сам!  Вiн  скоро
видужає... Не вбивай!
   Жадiгер скосив очi вниз, на ялинки, де розпростерлося нерухоме тiло.
   - Потягнеш? Ти гадаєш, що витримаєш таку далеку i нелегку дорогу?
   - Витримаю.
   - Тодi тягни, а я подивлюся. За  тобою  слiдкуватимуть!  I  не  подумай
тiкати!
   - Я не тiкатиму.
   - Ще б пак! Куди тут втечеш?
   - Отже, я можу йти?
   - Iди! I тримайся тут неподалiк - зразу за мною!
   Добриня упрiгся в свої ялинки, як в оглоблi, i рушив,  полишаючи  пiсля
себе широко прометений слiд.
   Йти стало значно легше. Тягнути - не нести. I як йому вiдразу не  спало
на думку влаштувати щось подiбне? Не вибився б так iз сил.  I  все  ж  вiн
поволi вiдставав. Незчувся, як його почали обганяти тi, хто  йшов  позаду.
Вiн i далi не звертав би на це уваги, та важкий удар гарапникам по плечах,
що навiть через кожух дошкулив, змусив його стрепенутися, вiдiгнути  думки
i оглянутися.
   Баатур здибив коня i замахнувся вдруге. Його плоске  обвiтрене  обличчя
було темне й похмуре.
   - Не вiдставай, рабе! Хiба забув, що сказав джагун? - кинув погрозливо.
   I Добриня зрозумiв, що тепер вiн кожного  дня,  кожної  митi  буде  пiд
пильним наглядом. Вiн не має права вiдставати, Жадiгер подбає про те,  щоб
пiдiгнати його бичем або й пристукнути обушком бойової сокири. Якщо  хочеш
жити, якщо хочеш урятувати Янку, то знаходь силу i йди, уперто йди  вперед
услiд за своїм хазяїном - аж до Iтилю або й далi.
   I, нагнувши голову та мiцнiше упершись ногами  в  стоптаний  снiг,  вiн
прискорив ходу.


   2

   На щастя, пересiлися морози. Йти по рихлому  снiгу  стало  важче,  зате
Янка не так мерзла, як ранiше. До того ж Добриня скинув з себе  кожуха  i,
сам залишившись у благенькому каптанi, укутав її з голови до нiг, щоб вона
могла зiгрiтися.
   Вечорами, коли ставали на нiчлiг, вiн приносив їй гарячої юшки i  поїв,
як малу дитину. А  коли  вона  вiдмовлялася,  посилаючись  на  те,  що  не
хочеться, гримав:
   - Пий! Через силу пий!
   Тодi вона покiрно вiдкривала рота i з огидою ковтала гаряче  питво,  що
смердiло димом i старою кониною, довго жувала жилаве солодкувате м'ясо,  а
вiн  пiдтримував  її  за  голову  i  радiв,   коли   дерев'яний   тостаган
спорожнювався до дна.
   - Ну, от - тепер ти молодчина! Тепер ти поправишся! Вiдчуваєш, як тепло
розливається по всьому твоєму тiлi?
   Одного разу, коли вiн отак, сидячи бiля Янки на ялинцi, пiдносив їй  до
рота закiптюжений корець i примовляв при цьому, щоб вона  не  вiдмовлялася
вiд бридкого маслака з кiнської ноги,  йому  на  плече  раптом  опустилася
чиясь рука, а над  вухом  пролунав  хрипкий,  простуджений,  але  знайомий
голос:
   - Добрине, це ти?
   Вiд несподiванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Iлля.
Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба,  що  замiняв
йому шапку, та все ж це був вiн! Це був  вiн  -  брат  Янки,  син  воєводи
Дмитра!
   Хвиля радостi переповнила Добрининi груди. Вiн обережно поставив у снiг
Янчин корець з недопитою  юшкою,  рвучко  пiдвiвся  i,  скiльки  дозволяла
канта, стиснув Iллю в обiймах.
   - Iлля! Iлля! Це ти! Боярине мiй! Друже мiй! А ми з Янкою думали, що ти
загинув... А ти живий! Яка радiсть!
   Iлля був радий цiй зустрiчi не менше,  нiж  Добриня.  Вiн  по-ведмежому
стискував плечi свого друга, широко  усмiхався,  показуючи  бiлизну  своїх
мiцних зубiв, i не соромився слiз, що наповнили його чистi яснi очi.
   Коли  перший  подив,  перший  приплив  радостi   минув,   Iлля   раптом
перемiнився в лицi. Все ще тримаючи Добриню за плечi, вiн рвучко  вiдхилив
його вiд себе на вiддаль витягнутих рук.
   - Ти згадав про Янку... Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?
   Добриня глянув униз.
   - Вона перед тобою.
   - Як? Це... Ти хочеш сказати...
   Iлля на якусь мить остовпiв, пильно вдивляючись у невеличку постать, що
лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложi  з  ялинок,  потiм  кинувся  на
колiна,  вiдхилив  комiр  кожуха  i  впiзнав  сестру.  З  його  очей   уже
по-справжньому бризнули сльози.
   - Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Iлля... Ти пiзнаєш мене?
   Янка теж заплакала.
   - Братику! Iлля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий... Така рада...
А я, бачиш, заслабла... Коли б не Добриня, то вже б стала досi поживою для
крукiв та хижої звiрини...
   Iлля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба.
   - Бiдненька моя!.. Рiднесенька моя!.. А де ж нашi? Що з ними? Я  нiчого
нi про кого не знаю... Лише про Миколу...
   З Янчиних очей знову бризнули сльози.
   - I Степана немає - на очах у Добринi  загинув  в  останнiй  день...  I
братових наших з маленькими  дiтками,  i  матусю  нашу  -  всiх  роздавила
Десятинна церква...
   - О Боже! - простогнав Iлля.- Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося
стiльки люду, що стара будiвля не  витримала  тiсняви  i  великої  ваги  -
завалилася.
   - Не сама... Її мунгали били пороками.
   - Ось як! Святу церкву били порокамиї.. Невiри!
   - Це трапилося на моїх  очах.  З  дзвiницi  Янчиного  монастиря  я  все
бачила... Лише про батька нiчого не знаю. Добриня каже, що ще на  Бабиному
торжку вiн бився з нападниками... Там, мабуть, i загинув.
   Iлля перехрестився.
   - Мир душам  загиблих...  Залишилося  з  нашого  роду  лише  нас  двоє,
сестронько. Та й то краще б не лишатися... Що нас чекає?
   Вони довго розмовляли, розповiдали одне одному про пережите, сумували i
плакали, згадуючи своїх, кого вже нiколи  не  побачать,  згадували  рiдний
Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було
нiякої надiї повернутися коли-небудь.
   Добриня не заважав їм, сподiваючись, що зустрiч з  братом  пiдбадьорить
Янку, додасть їй сил, допоможе перебороти хворiсть, що  вже  триває  цiлий
тиждень. Наносив сухого гiлля, принiс палаючу головешку i розвiв  невелике
багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гiлля м'яке ложе,
прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось  з
бранцiв, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею - напоїв Янку.
   Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тiльки
кiнна монгольська сторожа проїздила туди та назад, стежачи за порядком.  А
вони, збудженi зустрiччю, не могли заснути, довго  гомонiли,  аж  поки  їх
перед свiтлом не зморив сон.
   Наступний ранок розпочався, як завжди, рiзким гортанним криком дозорцiв
та дошкульними ударами гарапника.
   - Вставай!
   Та на цей раз  нi  окрики,  нi  удари  не  здалися  такими  огидними  i
болючими, як ранiш. Їх стало троє! Поява  Iллi  пiдняла  дух,  особливо  у
Янки. Дiвчина ще вiдчувала велику слабiсть, щось хрипiло у неї  в  грудях,
ще  кашель  бив  i  голова  болiла,  але  очi  її  повеселiли,  заблищали,
сповiщаючи про скоре одужання.
   Побачивши це, Добриня полегшено зiтхнув, перехрестився, налаштував свої
незвичайнi санчата в далеку дорогу i, коли почув голос сторожi,  зрушив  з
мiсця. Тут же з другого боку взялася за  ялинкову  гiлку  рука  Iллi  -  i
тягнути вiдразу стало легше...


   3

   Мiсто Крем'янець лежить у глибокiй тiснiй долинi, а  фортеця,  кам'яна,
мурована, височить на  стрiмкому  вапняковому  шпилi.  Уже  тиждень  Батий
пiдступає до нього зi всiх бокiв, а взяти не може. День i нiч б'ють пороки
- i марно. Вiд свiтанку i до  темноти  лiзуть  по  зв'язаних  драбинах  на
нiздрюватi стiни тумени Субедея, Гуюка та Бурундая, та досягти вершини  не
зумiв жоден з них. Вже не сiрими були тi  стiни,  а  стали  червоними  вiд
кровi - i все даремно.
   Батий  лютував.  Скiльки  баатурiв  загинуло!  А   скiльки   поранених,
скалiчених! Так можна загубити все вiйсько! З ким же йти далi?
   Вiн стояв на горбi, приметеному снiгом, в оточеннi темникiв та нойонiв.
Серед бронзоволицих безбородих монголiв видiлялася густа темно-руса борода
воєводи Дмитра, якого стерегли бистроокi  кешиктени  Саїн-хана.  А  позаду
кутався в  витерту  верблюдячу  опанчу,  накинуту  на  кожуха,  Доман,  що
сподобався  Батиєвi  чи  то  собачою  вiдданiстю,   чи   досить   виразною
монгольською вимовою, чи тим, що не мiг зрадити, бо заложниками залишилися
в Бату-сараї його старi батько, мати, жона та дiти.
   Всi похмуро мовчали. Субедей заплющив очi i, здавалося, дрiмав.
   Батий помiтив це i розсердився.
   - Ми не спати сюди прийшли, а вирiшувати, що нам  далi  робити  з  цiєю
клятою фортецею! - пiдвищив голос.- Думитре, може, ти порадиш?
   Дмитро здивувався. Ось уже бiльше мiсяця Батий тримає його  бiля  себе,
нiби навмисне показує палаючi села, взятi приступом зруйнованi мiста, купи
трупiв нi в чому не винних людей, навiть тих, хто i меча в  руках  не  мiг
тримати чи то  через  старечу  немiч,  чи  через  малолiтство.  I,  видно,
втiшається, бачачи, яких душевних мук зазнає гордий полоненик.
   А перед зором воєводи в одну мить зринули три подiї, що потрясли його.
   Залишивши напризволяще дотла розорений, вкрай знелюднений  Київ,  Батий
Бiлгородським шляхом рушив на захiд. Iшов широко - спочатку понад Iрпенем,
потiм - понад Верхньою Россю. I всюди лилася кров, горiли села й  городища
- вiд смердючих димiв по всiй Київськiй землi почорнiв снiг. Народ  гинув,
але не пiддавався... I ось показалися високi вали Колодяжена. Як i  всюди,
Батий послав послiв до колодяженцiв,  щоб  здалися  без  бою,  але  тi  не
захотiли їх навiть слухати.
   - Взяти - i спалити! А мешканцiв перебити! - наказав Батий.
   Однак легко сказати, та  нелегко,  виявилося,  взяти.  Вали  Колодяжена
високi i мiцнi. Дванадцять порокiв з ранку до вечора i з вечора  до  ранку
кiлька днiв гупали безперервно i нiчого не могли вдiяти. Час минав.  Батий
мiг ждати, але не хотiв, а колодяженцi не могли ждати, бо  з  кожним  днем
все мiцнiше здушувала їх за горло кiстлява рука голоду.
   I тодi Батий об'явив їм:
   - Я поважаю мужнiх. Вiдчинiть ворота - i зi зброєю, з жiнками та дiтьми
йдiть собi на всi чотири сторони свiту! Я вас не зачеплю.  Слово  великого
каана!
   Почувши  цю  брехливу  обiцянку,  Дмитро  сподiвався,  що   колодяженцi
зрозумiють, що їх обманюють, i дадуть гiдну вiдмову. Як же вiн здивувався,
коли побачив, що ворота города  вiдчиняються  i  з  них  виходять  попи  з
кропилами, церковний причет з корогвами, жiнки, дiти, старики i,  нарештi,
воїни.
   - Божевiльнi! Кому  повiрили!  -  простогнав  тодi  вiн,  хапаючись  за
голову.- Кому повiрили!
   Його болiсний стогiн  мовби  став  знаком  для  туменiв,  що  стояли  в
мовчаннi по узгiр'ях. В ту ж мить  вони  з  диким  ревом  -  "ур!  ур!"  -
кинулися зi всiх бокiв на довiрливих людей i почали бити, рiзати,  колоти,
топтати кiньми, не жалiючи нiкого. Болiсно-жахливi крики знялися вiд землi
до неба i там поволi гаснули. Нi, то не крики в небi згасали, затихали, то
навiки замовкали тисячi обманутих колодяженцiв, устилаючи своїми трупами i
зрошуючи своєю кров'ю рiдну землю. Лише кiльком смiливцям пощастило мечами
прокласти собi дорогу крiзь ворожi лави i лiсами та байраками пробитися  в
невеличке сусiднє Болохiвське князiвство.
   Думка - як блискавка. Миттю перенесла Дмитра з-пiд стiн  Колодяжена  на
границю Болохiвського князiвства.
   Коли Батий з вiйськом кiлькома  днями  пiзнiше  ступив  на  Болохiвську
землю, вiн не повiрив своїм очам: у  чистому  полi,  на  снiгу  стояли  на
колiнах тисячi людей. I жодного - з мечем, луком чи бойовою сокирою!
   - Хто це? - спитав Батий.
   Терджумани хутко помчали вперед i  незабаром  привели  кiлькох  знатних
людей, якi пiднесли хановi хлiб-сiль.
   - Ми князi та бояри болохiвськi,- сказали вони.-- Ми  почули  про  твою
силу i вийшли просити пощади, бо не хочемо роздiлити долю  колодяженцiв...
Обiйди, великий хане, нашу землю стороною -  i  ми  довiку  будемо  твоїми
слугами. Ось нашi дари тобi!
   I поклали на  простеленi  рушники  золотi  та  срiбнi  келихи,  тарелi,
каблучки, сережки та гривнi.
   Засмагле на морозних вiтрах Батиєве обличчя прояснiло.
   - Моя слава завойовника йде попереду мого  бойового  коня!  -  промовив
урочисто  Саїн-хан,  звертаючись  до  монгольських   тайджi-царевичiв   та
нойонiв.- Бачите - ось що таке страх! Я провчив колодяженцiв - i тепер  не
тiльки простi люди, а й самi князi прийшли до мене i готовi служити менi.
   - Ойє, ойє,- схвально закивали головами царевичi.- Це добрий  знак!  Ми
провчили орусутiв у Киювi та Колодяженi, i тепер вони  будуть  пiддаватися
нам  без  спротиву.  Прояви  до  болохiвських  князiв,   Саїн-хане,   своє
милосердя.
   Батий наказав, щоб болохiвцi пiдiйшли ближче. А  коли  тi  стали  перед
ним, урочисто прорiк:
   - Я, Бату-каан, посол царя небесного, приймаю вас,  князi  Болохiвської
землi, зi всiм людом вашим пiд свою руку. Вiднинi ви  мої  пiдданi.  Жоден
мiй воїн не ступить на землю вашу. Жодна волосина не впаде з голiв ваших i
з голiв пiдданих ваших. Це кажу вам я, Саїн-каан, тобто Справедливий  хан,
i всi орусути знають про це. Хто прийде до мене з покорою, той повернеться
в землю свою i в житла свої з моєю милiстю... А за це ви мусите сiяти  для
мене i для мого вiйська на ваших полях просо i жито, пшеницю i  ромейський
злак - гречку, а також постачати для воїнiв  моїх  коней  та  овець...  Чи
згоднi ви на це?
   Болохiвцi низько схилилися в поклонi.
   - Згоднi, великий хане!..
   Дмитро тремтiв тодi, як у пропасницi. Що  ж  це  робиться?  Добровiльно
пiддаватися найлютiшим ворогам нашим, якi кров'ю залили всю  Переяславську
україну, зруйнували i спалили всю Київську землю i винищили її  народ?  По
власнiй волi  вирощувати  для  ворога  жито,  пшеницю,  просо  та  гречку?
Вiддавати йому i коней, i худобу, i овець? А  чи  не  забажає  вiн  згодом
молодих хлопцiв до вiйська, а дiвчат - для нiчного слугування?
   Яка ганьба!
   Вiн мовчки стояв посеред знатних монголiв, слухав, як Доман  перекладає
слова Батия, а внутрiшньо  тремтiв  вiд  обурення  та  вiдчаю.  Так,  чого
доброго, пiддадуться всi захiднi городи Київської україни, Волинського  та
Галицького князiвств!
   А Батий, сидячи на конi, зиркав на нього i зловтiшне усмiхався.  Бачиш,
мовляв, войводо  Думитре,  як  я  завойовую  всi  твої  землi?  Страхом  i
милiстю... Один ти бився до останнього, нерозумний! I  чого  досягнув?  Де
твiй Київ? Де твої люди?
   ...Але потiм наступило щось незрозумiле для Батия.  Замiсть  того  щоб,
подiбно болохiвцям, добровiльно  пiддаватися,  всi  городи  по  Случi,  по
Горинi, Прип'ятi та Стиру нi разу не вiдчинили перед ним ворiт,  гинули  у
вогнiв але не здавалися. А Данилiв  та  ось  цей  Крем'янець,  скiльки  не
тужиться Батий, узяти не може. I росте радiсть у Дмитровому  серцi:  народ
не здається, б'ється до останнього - за своє життя, за свободу!..
   - Чому мовчиш, Думитре? - пiдвищив голос Батий.- Що робити з цим клятим
городищем? Як його взяти?
   Дмитро опустив повiки, щоб пригасити радiсть, що загорiлася в очах,  i,
трохи втамувавши свої почуття, пильно глянув на монгольського владику.
   - Нiяк ти не вiзьмеш цiєї фортецi, Саїн-хане,вiдповiв  твердо.-  Як  не
взяв ти i Данилова... Хiба не бачиш, якi  тут  стiни  i  яка  рiшучiсть  у
людей, що їх захищають?.. Якщо ти просиш моєї ради,  то  я  скажу:  знiмай
облогу i  йди  далi,  куди  задумав.  Але  й  там  ти  не  знайдеш  других
болохiвцiв... А коли хочеш узяти Крем'янець - стiй тут до весни...
   Батий не спалахнув, не  розсердився.  Вiн  ще  в  Києвi  зрозумiв  душу
київського воєводи: в нiй не було страху перед смертю. Чи то втрата родини
випалила її i зробила байдужою до власної долi, чи розгром Києва  -  цього
хан не знав та й не дуже дошукувався причин. Вiн  сприйняв  Дмитра  таким,
яким вiн є, i дозволяв  йому  говорити  так,  як  той  думав,  намагаючись
виудити з його слiв, з його думок iстину, корисну для себе,  для  головної
мети - як пiдкорити монгольськiй владi всi землi i всi народи вiд Схiдного
до Захiдного океану.
   Вiн перевiв погляд на мурованi стiни фортецi, що з трьох  бокiв  стояли
над стрiмкими i глибочезними урвищами. Скiльки смiливцiв-баатурiв лiзли на
неї  -  i  де  вони  опинилися?  Лежать,  закляклi  на  морозi,  внизу   з
розтрощеними головами, i новi сотнi  ставлять  на  них  драбини  i  лiзуть
знову, виконуючи його наказ -  узяти  цю  прокляту,  заворожену  мангусами
фортецю!
   Чи не помиляється вiн, намагаючись будь-що взяти  всi  городи,  спалити
всi селища? А може, Дмитро правий? Може, залишити i Данилiв, i  Крем'янець
у себе в тилу i йти далi? Що вони йому зроблять? Ударять з тилу? Так нiчим
же! Воїнiв там - жменька одна, вони сильнi лише тим, що заховалися  за  цi
неприступнi стiни. Ну, то й нехай сидять собi за ними!  Настане  час  -  i
самi прийдуть до нього з поклоном!..
   Гм, що не кажи, а цей киювський войвода має  головуї  Шкода,  що  такий
упертий i непiдкупний, а то б дав йому пiд його руку тисячу або й тумен  -
i хай би позмагався з самим Субедеєм, що вже постарiв! I ще видно було  б,
хто з них вправнiший у вiйськовому мистецтвi!
   Нiхто не порушував жодним словом  роздумiв  Саїн-хана.  Темники  стояли
мовчки. Кожному було ясно, що останнє слово все одно за Батиєм. Та вiн їх,
здається, i  не  питав  -  обмежився  вiдповiддю  того  завжди  похмурого,
заглибленого в себе киянина, якого чомусь уподобав i тримав при собi.
   Один Субедей, вiдкривши своє старе вовче око, проскрипiв:
   - Саїн-каане, менi здається, ми даремно гаємо тут час. Середина зими, а
ми топчемося на одному мiсцi... Монгольський кiнь застоявся, а вiн повинен
мчати, як буря! Як ти гадаєш?
   Батий ще раз  змiряв  поглядом  вапняковi  стiни  фортецi,  перед  якою
застряв, а потiм глухо кинув:
   - Я теж так думаю... Пiднiмайте вiйсько - i впередi На Володимир!


   4

   Тан! Тан![101] почулися попереду  вигуки  дозорцiв,  що  зупинилися  на
горбi, звiдки вiдкривалася широка долина якоїсь великої рiки.
   Добриня переглянувся з Iллею. Дон! Добралися,  нарештi,  до  таємничого
Дону, до землi незнаної, за якою, кажуть, зовсiм недалеко  ще  таємничiший
Iтиль, тобто добре вiдома Волога, Влага, Волга, велика пiвнiчна рiка!
   Що там їх жде - за Доном, за Iтилем?
   Янка почала одужувати, але була ще така слабка, що вони i далi  тягнули
її на ялинках. Всiма правдами i неправдами намагалися роздобути їй  зайвий
казанок сорби чи шматок м'яса, щоб пiдгодувати дiвчину. А коли не щастило,
переполовинювали свої пайки i залишали їй на снiданок.
   - Завезуть нас на край свiту,- прошепотiла вона.Там. i загинемо!
   Вони промовчали i наддали ходу. Як би тяжко не  було,  а  нове  манить.
Хотiлося швидше поглянути на той  далекий  половецький  Дон,  чи  Тан,  як
перехрестили його  монголи,  про  який  стiльки  побутувало  розповiдей  у
Київськiй землi! Це ж тут, на  Дону,  на  Дiнцi,  мучилися  в  половецькiй
неволi  тисячi  полоненикiв  з  Київської,  Переяславської  та  Сiверської
україни. Звiдси декому з них щастило  втекти  i  розповiсти  землякам  про
нестерпнi муки, яких зазнавали там нашi люди.
   А Iтиль ще далi! А монгольська неволя ще тяжча!
   Попереду поволi сунулися сани з квадригою. Стояла вiдлига,  i  десятеро
коней з натугою тягнули їх по рихлому снiгу. Обабiч,  готовi  кинутися  на
пiдмогу i пiдштовхнути чи витягти з  приметеного  невидимого  ярка,  їхало
верхи десяткiв два дозорцiв. Жадiгер не вiдставав - пантрував  за  саньми,
як за дорогоцiнним скарбом. Та так  воно  й  було,  бо  квадрига  належала
самому Батиєвi!
   З  горба  стало  видно  Дон  i  задонськi  простори,   вкритi   лiсами,
перелiсками та чагарями, приметеними сiрим вiд вологи  снiгом.  Улоговиною
спускалася вниз валка. Вона поволi сповзла на берег, а  потiм  i  на  Дон,
довга, рухлива, мов змiя.
   На березi Жадiгер розпорядився розтягнутися, не товпитися при переправi
через рiку, але сам вiд саней та охоронцiв не вiдставав. I  коли  квадрига
з'їхала на лiд, тримався поряд з нею.
   Добриня з Iллею та з Янкою лишилися трохи позаду.
   Посеред рiки раптом почувся оглушливий трiск криги, i майже одночасно -
розпачливий крик вершникiв, що почали разом з кiньми провалюватись у воду.
   Квадрига першою зникла з виду - її ваги не витримав пiдмитий  бистриною
лiд, i вона швидко пiшла на дно, прихопивши з собою i  сани,  i  коней,  i
погоничiв, що тримали їх за вуздечки.
   Посеред Дону утворилася заповнена уламками  криги  велика  ополонка,  в
якiй борсалися конi та люди,  що,  затягуванi  течiєю,  зникали  в  темнiй
холоднiй глибинi.
   Крик жаху сколихнув усю валку, що враз  зупинилася.  Люди  застигли  на
мiсцi, боячись ворухнутися, щоб i  пiд  ними  не  проламався  лiд.  Кiлька
вершникiв, що їхали  позаду,  теж  зупинилися,  щосили  натягнувши  поводи
загнузданих коней.
   А з ополонки ще чулися окремi поклики про допомогу: кiльком  потопаючим
пощастило схопитися руками за кромку криги.  Сильна  течiя  затягувала  їх
униз, але вони щосили трималися, намагалися вилiзти наверх. Та вилiзти  не
могли: мокрi руки ковзалися, нi за що було вхопитися...
   Добриня ринувся вперед. Iлля заступив йому дорогу.
   - Ти куди, божевiльний? Утопишся!
   Добриня вирвався з його чiпких рук, гукнувши на ходу:
   - Бережи Янку!
   А  сам  пiдбiг  до  найближчого  вершника,   схопив   туго   скручений,
причеплений до задньої луки сiдла аркан i метнувся до ополонки. Там  хтось
вiдчайдушне боровся зi стрiмкою течiєю, що затягувала пiд лiд. Видно, сили
залишали нещасного, бо вiн уже не кричав - лише рикав, як поранений  звiр,
витягнувши поперед себе скоцюрбленi руки, що ковзали по льоду i не мали за
що вхопитися.
   - Тримайся! - гукнув Добриня i, лiгши на лiд, почав  поволi  пiдповзати
до ополонки.- Я зараз допоможу тобi!
   Наблизившись крокiв на десять,  швидко  розв'язав  аркан,  одну  петлю,
меншу, натягнув собi на зап'ястя, а другу, бiльшу, разом  з  усiм  арканом
метнув потопаючому. Той зразу ж спiймав її i затис у кулацi.
   - Тримаєшся? - спитав Добриня. Той мовчки кивнув головою.
   - Тягну!
   I Добриня почав тягнути аркан до себе. Але тут збентежено  помiтив,  що
сам поволi сунеться до ополонки. Вiн зрозумiв:  у  нього  не  було  нiякої
опори, щоб витягти потопаючого,  адже  нi  за  що  триматися  на  слизькiй
поверхнi льоду.
   Вiн попустив  аркан.  Оглянувся,  щоб  знайти  допомогу.  Та  нiхто  не
поспiшав хоч чим-небудь допомогти  йому.  До  всього  заважала  канта,  що
боляче впиралася в шию.
   Що ж робити? Кликати на допомогу? Та чи витримає крига? Недарма ж нiхто
не зрушив з мiсця - всi бояться провалитися.
   Вiн  знову  безпорадно  оглянувся.  Цю  його   безпораднiсть   зрозумiв
потопаючий i, цокаючи вiд холоду зубами, уперше подав голос:
   - Добрине, ч-чекай! Я зараз д-дiстану н-ножа!
   З несподiванки Добриня стрепенувся. Та це ж сотник Жадiгер! Це  ж  його
голос! Вiн навiки запам'ятав його. Нiколи  i  нiде  не  сплутає  з  нiяким
iншим! Як же вiн його зразу не впiзнав? Правда, з-за кромки криги виглядає
лише пiвголови, прикритої шапкою, але тепер вiн його добре уявляє всього -
i плоске, з дьобатим носом обличчя, i широкi вилицi, i вузькi,  з  важкими
повiками очi...
   Очi ворога!
   Вiн мимоволi глянув на свою руку, що тримала  аркан,  i  на  аркан,  що
простягнувся до Жадiгера, i зцiпив зуби. В одну мить, як блискавка, сяйнув
спомин: це було рокiв зо два тому, навеснi, вiдразу, як  татари  погромили
донських половцiв i  Жадiгер  узяв  його  собi  за  раба  i  приставив  до
кiнського табуна конюхом. Одна з маток якраз перед  тим,  як  ожеребитися,
потрапила в лисячу  нору  i  зламала  ногу.  На  нещастя,  це  була  якась
непростої породи матка, вiд якої Жадiгер ждав приплоду. Як  вiн  тодi  бив
його! Накинув на шию аркан i перiщив  гарапником  по  голiй  спинi  та  по
ногах, ганяючи довкола себе, аж поки стомився. Нарештi кiлька разiв копнув
його пiд бiк носком свого цупкого гутула.
   - Знатимеш, рабе, як берегти хазяйське добро! Аркан! Тодi i тепер.  Але
як все помiнялося!.. Тут  його  спогад  обiрвався.  Тримаючись  за  аркан,
Жадiгер другою рукою витягнув з-за халяви мiцного клича - захалявного ножа
i кинув Добринi.
   - Лови!
   Нiж  був  мiцний,  широколезий,  з  роговою   колодкою.   Тепер   можна
попробувати!
   Увiгнавши його в лiд i вiдчувши тверду опору, Добриня натягнув аркан  i
гукнув:
   - Я триматиму, а ти вилазь!
   Жадiгер ухопився за аркан двома руками,  пiдважився  лiктями  i  поволi
виповз iз ополонки на лiд. Пiдвестися вже не мiг - закляк вiд холоду. Тодi
Добриня,  вiдштовхуючись  ножем,  почав  задкувати  i   тягти   за   собою
обважнiлого  сотника,  аж  поки  вiдчув,  що  лiд  пiд  ним  мiцний  -  не
провалиться. Там зупинився i пiдвiвся.  До  нього  наближалися  переляканi
Жадiгеровi баатури.
   - Вiзьмiть його та  одягнiть  у  сухе,-  сказав  знесилено  Добриня  i,
кинувши на лiд  ножа,  повернувся  i  мовчки  пiшов  назустрiч  Янцi,  що,
вiдокремившись вiд гурту, поволi наближалася до нього.


   5

   Три довгих зимових мiсяцi - грудень, сiчень i лютий - Батий лив людську
кров, як водицю, у Київськiй, Володимиро-Волинськiй та  Галицькiй  землях.
Вiн лютував,  бо  жоден  город  чи  навiть  маленький  городок  не  здався
добровiльно. їх усi довелося брати приступом. Лише Данилiв, Крем'янець  та
Холм так i не пощастило взяти. Сили  монгольськi  танули.  Та  незрiвнянно
бiльшi втрати несло мiсцеве населення. В городах, якi  чинили  опiр,  його
вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По  селах
забирали у смердiв збiжжя, живнiсть, одяг, багатьох убивали, молодих жiнок
та чоловiкiв тягнули в полон.
   Дивлячись,  як  гине  люд,  Дмитро  втрачав  вiру,  що  це  коли-небудь
скiнчиться. Зовсiм опустилися у нього руки пiсля того,  як  упав  Галич  -
столиця Галицької землi. Галичани трималися до останнього. Татари пороками
пробили в кiлькох мiсцях вали i ввiрвалися  в  город,  де  ще  цiлий  день
тривала рiзанина, що забрала у Батия лише вбитими  бiльше  тисячi  воїнiв.
Батий наказав полонених не брати, а сам Галич спалити, зрiвняти з  землею.
Успенський собор, де сховалися жiнки i дiти, подiбно Десятиннiй  церквi  в
Києвi, був зруйнований пороками.
   Дмитро дивився, як горять князiвськi та боярськi хороми, церкви, колись
неприступнi заборола,- i плакав. О Боже, що  робиться!  Упав  Київ,  поник
Володимир, щез iз лиця землi гордий Галич, спустошенi Плiсненськ,  Ясенiв,
Олесько, Бiльче Золоте, Болотня, Звенигород, Василiв. Половину люду з  них
вирубано, а друга половина - в неволi... Що ж залишається? Надiя?  На  що?
Хiба може народ  ожити,  пiдвестися  пiсля  такої  розрухи,  пiсля  такого
нiколи, нiким i нiде не баченого погрому? Боже, Боже, чом не  вкоротив  ти
менi вiку ще в Києвi? Навiщо залишив живим?  Щоб  мучився?  Щоб  страждав?
Невже тобi, Господи, втiшно дивитися на мої муки i страждання?
   Туга точила душу. Вiн майже нiчого не їв -  зчорнiв  на  лицi  i  ледве
плентав ногами, хилячись од вiтру. Iнодi  виникала  думка  -  кинутись  на
охоронцiв, що день i нiч пантрували його,  щоб  убили.  Але  знав,  що  не
вб'ють, бо пам'ятали наказ Батия: стерегти, як зiницю ока!
   Та найбiльше страждав вiд  безсилля:  чим  вiн  може  допомогти  своєму
народовi? Чим може зарадити  його  страшному  горю?  Адже  йому  нiхто  не
допомiг - нi король угорський Бела, нi князi польськi та моравськi.  Тепер
вони й самi потерпають у страху великому, бо на Польщу  та  Моравiю  Батий
уже послав свої тумени через Холм та Берестя, а на  Белу,  що  не  захотiв
об'єднатися нi з князем Михайлом Чернiгiвським, нi  з  Данилом  Галицьким,
який теж поїхав було просити допомоги, лише поки що  хижо  поглядає  через
Карпати... Ну, чим вiн може допомогти цьому  бiдному  народовi,  що  кожен
день зазнає кривавого розбою, убивств та наруги?
   Розоривши Галич, Батий  розiслав  свої  загони  по  всьому  князiвству.
Галичина палала, сходила кров'ю на пожарищах - i не  було  краю,  не  було
впину катуванням, знущанням i насиллю над  збожеволiлим  вiд  жаху  людом.
Здавалося, наступили суднi днi, настав кiнець свiту.
   Батий дав повну волю  своїм  ордам:  насилуйте,  грабуйте,  обжирайтеся
м'ясом, якого було по боярських оборах та  смердiвських  дворах  вдосталь,
хапайте добро i полоненикiв i вiдправляйте в далеку дорогу - аж на Iтиль!
   Ви - переможцi! Все ваше!  Вiдпочивайте  перед  новими  походами  -  до
весни! А там далi - на башкирцiв, на ромеїв, на франкiв! Аж до  Останнього
моря!
   Здавалося, цьому розгулу кривавого насильства не буде кiнця. А до весни
ж iще далеко, i кожен день - то чиєсь обiрване життя! Та, може, не одне, а
десятки чи сотнi!
   Що робити?
   I тодi Дмитро зважився.
   - Я хочу поговорити з Саїн-ханом,- сказав вiн джагуновi туленгiтiв, якi
охороняли його.- Передай йому моє бажання!
   Наступного дня його привели в кiш, що розташувався над Днiстром.  Всюди
понад рiкою на високому березi  темнiли  похiднi  юрти  кочовикiв,  горiли
багаття, пахло вареною бараниною та кониною.
   Провiвши Дмитра мiж двох вогнiв, щоб очистився вiд скверни, злих  духiв
i злих помислiв, туленгiти ввели його до ханської юрти.
   Тут було тепло. Пiдлога застелена гуцульськими килимами. На стiнах  теж
килими. Нi лав, нi стола. Лише попiд стiнами  лежали  рядами  подушки  пiд
вовняними лiжниками.  На  них  сидiли  монгольськi  тайджi-царевичi  Орду,
Казан, Бурин, Бучек  та  темники,  а  насупроти  дверей,  пiд  стiною,  на
узвишшi, возсiдав сам Батий.
   Було видно, що  тут  щойно  вiдбулася  трапеза,  бо  обличчя  царевичiв
розчервонiлися, маснi пальцi i роти вони витирали  вишитими  рушниками,  а
перед  кожним  iз  них  стояли  срiбнi  чашки-кисе,   наповненi   холодним
бiлясто-сивим кумисом.
   Дмитро не впав ниць, як велiв монгольський звичай, але скинув  шапку  i
низько вклонився Батиєвi, торкнувшись правицею пiдлоги.
   - Пiдiйди ближче, Думитре,- тихо промовив Батий i  показав  на  подушку
бiля своїх нiг.- Сiдай ось тут! Пий кумис з мого тостагана!
   Це була висока честь. Видно, Саїн-хан був у доброму настрої.
   Дмитро сiв, пiдiбгавши ноги, i  торкнувся  вустами  срiбного  ханського
поставця.
   Батий уважно розглядав його.
   - Я радий тебе бачити, Думитре,- порушив вiн мовчанку, i тут же  старий
половець-терджуман переклав його  слова.-  Гадаю,  ти  за  цей  час,  поки
перебував у моєму вiйську, багато чому навчився?
   - Так, великий хане.
   - Ти зрозумiв, що сила моя незмiрна, що нiхто у всьому Всесвiтi не може
устояти передi мною?
   - Так, великий  хане,  сила  твоя  справдi  незмiрна,погодився  Дмитро,
думаючи, як почати розмову, заради якої вiн сюди прийшов.
   Всi цi днi Дмитра не покидала одна думка - як змусити Батия якнайшвидше
пiти геть iз Галицької землi? Як урятувати те, що ще залишилося живого тут
i що ще можна було врятувати?
   Куди мав намiр пiти далi Батий, знали всi -  на  башкирдiв,  на  короля
угорцiв Белу. Знав це i Дмитро. Та нiхто не знав, коли саме Батий  пiднiме
свої тумени в похiд. Ось про це i хотiв дiзнатися воєвода, щоб  у  розмовi
поступово пiдказати хановi свої думки з приводу цього i пiдказати так, щоб
той повiрив йому.
   - Тепер ти розумiєш, що вчинив  нерозумно,  по-доброму,  по-мирному  не
пiддавшись менi з Киювом i людом киювським?
   - Що було, того не вернути,- ухилився вiд прямої вiдповiдi Дмитро,  але
своєму голосовi надав такого тону, що можна було подумати, що вiн  справдi
жалкує, що не здав Києва.
   Саме так i зрозумiв його Батий,  i  ледь  помiтна  усмiшка  задоволення
промайнула по його сiро-жовтому обличчю.
   - Отож-бо! Тепер я бачу, що ти багато чому навчився тут.
   - То, може, великий хане, i досить менi вже цiєї науки? Може, вiдпустиш
мене вiд себе? Батий розплющив вузькi очi.
   - Ти хочеш пiти вiд мене? Тобi тут погано?
   - Нi, не погано. Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш цi землi i
пiдеш далi в похiд, а для мене тi далекi землi невiдомi.  Мов  та  звичаїв
тих народiв я не знаю, тому там буду для тебе зайвий.
   Батий пожував губами.
   - Гм, у мене теж виникала така думка - вiдпустити тебе  на  всi  чотири
боки,- замислено промовив вiн.- Раз милувати, то милувати до кiнця! Але  я
думав зробити це пiзнiше, весною, коли рушу через  гору  Марактан[102]  на
зарозумiлого короля башкирдiв Белу. А ти просишся зараз...
   Дмитро з нетерпiнням ждав цiєї митi. Ось вона!
   - Як! - вигукнув вiн здивовано.- Великий хан хоче йти на короля Белу аж
весною? Але хiба ти не знаєш, що там весною, коли почнуть танути  в  горах
снiги, нi пройти, нi проїхати! Гiрськi потоки перетворяться в рiки, а рiки
- на моря! I обiйти їх не можна, бо кругом - бескиди, i  перепливти  нїяк,
бо течiя така бистра, що нiякий човен не  втримається.  Та  й  човнiв  там
немає!.. Це затримає тебе ще на мiсяць чи й на два, поки повiнь  спаде,  а
тим часом король Бела збереться з силами i стане на гiрських перевалах, де
нi твої пороки, нi твоя кiннота нiчого не вдiють...
   Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено  глянув  на
царевичiв.
   - Ви чули? Що скажете?
   Всi загули.  Старший  брат  Орду,  що  сидiв  поряд  i  уважно  слухав,
промовив:
   - Войвода Думитро, схоже,  правду  каже.  Пригадай,  брате,  Ала-Тоо...
Пам'ятаєш, що  робиться  там  весною?  У  долинах,  де  взимку  пролягають
проїжджi снiговi дороги, а влiтку зовсiм сухо або течуть невеличкi  ручаї,
навеснi бурлять грiзнi потоки, що несуть камiння, яке зiб'є з нiг кожного,
хто насмiлиться вступити в воду. Гадаю, i тут так само... А коли  прогаємо
час, Бела справдi збереться з силами i  перегородить  нам  у  горах  шлях.
Треба виступати негайно! Така моя думка!
   Батий до брата Орду ставився як до старшого - з шанобою i любов'ю.
   - Орду, ти справдi впевнений, що нам треба до початку весни перебратися
через Марактан? - засумнiвався Батий.
   - Я весь час думав про це. А  тепер  впевнений,  брате,твердо  вiдповiв
Орду.- Пам'ятаєш ясу дiда нашого Чiнгiсхана? "Швидкiсть i несподiванiсть -
запорука  перемоги!  А  ватажки  туменiв,  тисяч  i  сотень,   що   чинять
самовiльно, або вiдпочивають, коли треба дiяти, або приховують  свої  дiї,
сховавшись, подiбно каменю в водi чи стрiлi,  випущенiй  у  густi  комишi,
повиннi зникнути з лиця землi.  Такi  ватаги  не  можуть  стояти  на  чолi
вiйська!.." Це торкається i нас з тобою, брате!
   Царевичi загелготали:
   - Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно!
   Тепер уже виходило, що радив не Дмитро,  а  Орду.  На  якийсь  час  про
київського воєводу всi забули.
   Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав:
   - Думитре, ти дав розумну пораду. Ми пiслязавтра виступаємо. А  тебе  я
вiдпускаю - можеш їхати до свого Киюва чи куди хочеш... Ось срiбна  пайцза
- вона дозволить тобi вiльно проїздити через усi мiста, де є мої  застави.
Кожен даругачi[103], якому ти покажеш її, пропустить тебе,  дасть  змiнних
коней i все необхiдне в дорогу.
   - Дякую, хане... Але якщо ти  вже  такий  ласкавий,  то  дозволь  також
вибрати кiлькох супутникiв з полонених. Дорога далека  -  можу  захворiти,
можуть мене поранити. Хто допоможе? А так - будуть поряд  близькi  люди...
Та й зброї якої-небудь хотiлося б мати - вiд злодiїв-лиходiїв захищатися.
   - Гаразд. Усе тобi буде, що просиш,- кивнув головою  Батий  i  заплющив
очi, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена.


   6

   Дорога йшла лiсом. Сiрий зимовий день хилився до заходу. Стомленi  конi
тюпали поволi i вже не звертали уваги нi на вйокання вiзникiв, нi на удари
батогiв. В кiлькох критих санях їхала пiд охороною трьох десяткiв  гриднiв
сiм'я князя Михайла.
   Сам старий князь iз сином Ростиславом, вiдiрвавшись вiд валки на чверть
поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська  земля  -
потрiбно було пильнувати.  Правда,  не  можна  було  сказати,  що  князевi
Михайловi вона була зовсiм чужа i незнайома. В його жилах  текла  половина
польської кровi, бо  його  мати  була  рiдною  сестрою  польського  короля
Конрада, i вiн не раз у молодостi та й зовсiм  недавно  -  всього  пiвроку
тому - подорожував цими землями. I все ж це був чужий край. До того ж  час
був  неспокiйний,  грiзний:  десь  позаду,  на   Волинськiй   землi,   вже
господарювали татари - брали штурмом городи, лили кров  їхнiх  захисникiв,
палили села, гнали у рабство населення. Тут - бродили зграї грабiжникiв. I
втiкач-князь не знав, звiдки чекати небезпеки - спереду чи ззаду?
   Пiднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздорiжжi,  за
перестрiл чи й ближче, стояв чималий кiнний роз'їзд.
   - Хто це? - спитав сина стурбований князь, вдивляючись в  темнi  обриси
незнайомцiв.- Татари? Чи розбiйники якiсь?
   Ростислав стенув плечима.
   - На татар не схожi. Та й на розбiйникiв  теж.  Зараз  дiзнаюся!  А  ти
залишайся тут!
   Вiн приострожив коня - i, не поспiшаючи, готовий кожної митi  повернути
назад, поїхав до гурту людей, якi, не зрушуючи з мiсця, спокiйно пiджидали
його.
   Незабаром вiн прискакав назад.
   - Отче,- вигукнув схвильовано,- це князь Данило, мiй дядько! I треба  ж
зустрiтися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия пiд Київ вiн,  як  i  ми  з
тобою, поїхав у Естергом, до короля  Бели,  просити  допомоги,  щоб  разом
стати супроти мунгалiв. Дiзнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський
i Галич, вiн кружним шляхом їде туди ж, куди й ми,- до князя  Болеслава  в
Мазовiю[104]. Нам нема чого боятися - їдьмо! Князь Данило став  на  спочин
ген за тим лiском...
   Михайло перехрестився.
   - Слава Богу, що це свояк Данило,  а  не  чужинцi-мунгали  чи  польськi
здрайцi! Почекаємо валку, а тодi вже разом i рушимо.
   Вiн справдi щиро зрадiв  цiй  зустрiчi,  хоча,  незважаючи  на  близьке
свояцтво, стосунки мiж князями були дуже нерiвнi, а  часто  переростали  у
справжню ворожнечу, як це не раз бувало i мiж iншими князями.
   Лише прихiд Менту пiд Київ змусив Михайла усмирити гординю i  попросити
Данила надати, поки вiн їздитиме в Угорщину,  притулок  княгинi  Оленi  та
всiй родиш. Однак,  отримавши  вiд  Бели  одкоша,  вiн  поїхав  до  короля
Конрада, сподiваючись, що дядько прийме його з розпростертими обiймами. Та
не так  сталось,  як  гадалось.  Король  не  тiльки  не  зрадiв  приїздовi
племiнника, що позбувся спочатку  чернiгiвського,  а  потiм  i  київського
князiвства, не тiльки не видiлив  хоч  якої-небудь  захудалої  волостi  на
прокорм, а дав ясно зрозумiти, що приїзд його небажаний, бо може викликати
гнiв грiзного Батиги.
   Що було робити? Довелося  знову  смиряти  гординю.  I  Михайло  написав
Даниловi i його братовi Васильковi, князевi володимиро-волинському, листа:
"Багато разiв грiшили ми перед вами, братове, багато заподiяли вам шкоди i
обiцянок своїх не виконували. А коли й хотiли жити з  вами  в  дружбi,  то
невiрнi бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер  клянемося,  що
нiколи не будемо ворогувати з вами!"
   Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такi покаяннi  слова,  однак
написав, бо дiватися просто було нiкуди: нi притулку, нi прокорму.
   Романовичi - Данило та Василько - вiдгукнулися  швидко.  Вони  зразу  ж
вiдпустили до нього свою сестру Олену, а потiм його з сiм'єю запросили  до
себе: Ростиславовi Василько вiддав Луцьк iз волостю, а Данило Михайловi  -
Київ. Так Михайло з усiм родом повернувся на Волинь.
   Однак у Київ вiн не поїхав: боявся татар, що могли пiсля розвiдки Менгу
нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волинi, вiн їздив по селах i  з
дозволу Романовичiв збирав данину з поселян  -  назбирав  багато  пшеницi,
меду, бикiв, овець та iншої всячини, якої вистачило б  йому  з  сiм'єю  та
челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тiкати.
   Недарма не поїхав вiн до Києва. Серце його нiби вiдчувало, що мирнi днi
Києва полiченi, що Батий уже  поставив  перед  своїм  золототканим  шатром
чорний дев'ятихвостий туг - знак вiйни.
   Спочатку теплилася надiя, що Київ вистоїть i Батий  не  наважиться  йти
далi, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втiкачi з Київської  землi
розповiдали, як мужньо тримаються  кияни.  I  хоча  вiн  не  мав  до  цiєї
мужностi нiякого вiдношення, серце його сповнювалося i гордiстю, i надiєю.
   Та ось у груднi хлинули на Волинь та Галичину цiлi натовпи втiкачiв - з
ближнiх вiд Києва городiв. Київ упав! За ним упали, б'ючись до  останнього
воїна, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случi i  Горинi.  Страшна  навала
накочувалася на Галицькi та Волинськi землi, змiтаючи все перед  собою.  I
вкотре вже Михайло з родом своїм та челяддю рятується втечею.  До  Конрада
тепер не насмiв потикатися - повернув  у  Мазовiю,  до  двоюрiдного  брата
князя Болеслава.
   Поки цi спогади та думки  роїлися  в  головi,  прибула  валка.  Михайло
наблизився до саней, де сидiла княгиня Олена з онуками, вiдкинув полог.
   Дiти спали, княгиня, закутана в теплий кожух i барвисту вовняну хустку,
пов'язану поверх горностаєвої шапки, запитально глянула на мужа.
   -  Що?  Приїхали?  -  А  побачивши   попереду   незнайомих   вершникiв,
стривожилась,- Боже! Хто то?
   - Не хвилюйся, мати. То гриднi князя Данила,заспокоїв її Михайло.
   - Данила? Брата? I вiн тут?
   - Зараз ми його побачимо.
   Валка прискорила рух i незабаром, повернувши  на  роздорiжжя  праворуч,
опинилася на затишнiй лiсовiй галявинi. Там  палахкотiло  веселе  багаття,
довкола нього грiлося кiлька десяткiв воякiв-галичан, поодаль стояли сани,
i конi бiля них смачно хрупали запашне лугове сiно.
   Назустрiч валцi  вiд  вогню,  попереджений  сторожею,  вже  йшов  князь
Данило. Мiцний, гарний собою, сорокарiчний, вiн мiг би зiйти за сина князя
Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони  рiвнею  -  князi
чернiгiвський та галицький. До того ж - свояки.
   Михайло спiшився. Княгиня Олена вилiзла з халабуди.
   Данило розкинув руки - швидко пiдiйшов.
   - Брате! Сестронько! От i дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома,  а
на чужiй землi!
   Вони  по-родичiвському   почоломкалися,   обнiмаючись   хрест-навхрест.
Княгиня Олена розплакалася.
   - Та в який недобрий час! В яку лиху годину!  Вся  земля  наша  горить,
крiвцею людською пiдпливає... Чи сподобить Господь нас iще раз ступити  на
неї? Чи ми навiки покинули її, братику?
   Данило майже не знав найстаршої сестри, бо ходив пiд стiл  пiшки,  коли
вона вийшла замiж, але вона була так разюче схожа на покiйну матiр, що при
зустрiчах з нею вiн вiдчував у  серцi  якийсь  священний  трепет,  i  йому
завжди хотiлося цiлувати її руки, як цiлував колись маминi.
   На його очах теж заблискотiли сльози, i вiн припав губами до  сестриних
рук.
   - Не  знаю,  рiдна!  Не  знаю!  Втiкачi,  яких  я  зустрiв  по  дорозi,
розповiдають, що страшне щось дiється на Волинi та в Галичинi.  Ще  нiколи
народ наш не терпiв такого лихолiття, як зараз.  Смерть  i  насильство  не
розбираються, де чоловiк, де жiнка,  де  дитина  чи  стара  людина,-  всiх
пiдряд косить мунгальська коса, навiть у яму не кладучи, а залишаючи трупи
хижим птахам та звiрам на поживу... Чи  доведеться  нам  ще  раз  побачити
рiднi мiсця - одному Господу нашому вiдомо!
   - Що ж сказав тобi король Бела? - спитав Михайло.
   - А-а!.. Бела, як i всi угорськi королi,  спить  i  бачить  себе  ще  й
князем галицьким та волинським. Мало йому своєї землi - поглядає на  нашу,
щоб загарбати її! Нерозумний! Не вiдає, що  дуже  скоро  може  втратити  i
свою... I не тiльки землю та корону, а й голову!
   - Вiдмовив?
   - Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки  доньки
його Констанцiї для сина Лева, щоб скрiпити  наш  союз.  Та  де  там  -  i
слухати не захотiв!
   - Куди ж нам тепер? До Болеслава? А  чи  не  скаже  вiн  нам,  як  менi
Конрад: "Вибачайте та голоблi назад повертайте!" Га?
   - Думаю, не скаже: не такий час, щоб не подiлитися по-братньому  куском
хлiба... А втiм - побачимо. Ходiмо до  вогню:  пополуднуємо  та  й  рушимо
гуртом далi. Вже i Варшава недалеко - гадаю, дотемна будемо там.


   7

   Десь якраз у тi днi мiсяця  лютого  1241  року,  коли  воєвода  Дмитро,
вiдпущений   Батиєм,   вирушав   iз   розореної   Галицької   україни   на
Надднiпрянську україну, а князi Михайло  та  Данило  вступали  до  столицi
Мазовецького князiвства - Варшави, валка джагуна Жадiгера  перебралася  по
льоду через Iтиль i нарештi дiсталася до Бату-сарая, Батиєвої столицi, яку
вiн заклав якраз перед походом на вечiрнi країни.
   З п'ятнадцяти тисяч полоненикiв, що  вирушили  з  Києва,  залишичася  в
живих ледве половина. Iншi своїми кiстьми  позначили  скорботний  шлях  на
схiд, по якому вслiд за ними судилося пiти в неволю iншим тисячам.
   Жадiгер  вступав  у  Бату-сарай  з  низько  опущеною  головою.  Не   як
переможець, у якого радiсно на серцi, а як злочинець, якого  жде  неминуча
кара.
   - Краще б ти мене не витягав з ополонки,-  похмуро  кинув  вiн  Добринi
наступного дня пiсля пригоди на Дону.- Ох, краще б ти мене не рятував!  Що
ж скаже менi Саїн-каан, коли  дiзнається,  що  квадрига,  якою  вiн  хотiв
прикрасити своє мiсто, назавжди втрачена? А що скаже  Менгу-каан?  Та  вiн
живого мiсця не залишить на моєму тiлi! Ох, краще  б  ти  сам  провалився,
перш нiж витягнув мене на люту погибель!
   Стояв полудень, коли валка вступила в Бату-сарай.  День  був  сонячний,
безвiтряний. Трiщав лютий мороз, видушуючи з очей  сльози.  Незважаючи  на
це, всюди вешталися люди. З галасом, зi схвильованими покликами  до  валки
вiд юрт, що простяглися рядами зi сходу на захiд,  по  заснiженiй  рiвнинi
бiгли  жiнки,  дiтваки,  шкандибали  старики.  Кожному  хотiлося  побачити
вiйськову  здобич,  що  свiдчила  про  перемогу   монгольського   вiйська,
розпитати про родичiв - хто  живий,  хто  загинув,  де  зараз  знаходиться
вiйсько?
   На  якийсь  час   сторожа,   оточена   спiвплемiнниками,   забула   про
полоненикiв, i Добриня з Янкою та Iллею, ледве  тримаючись  на  ногах  вiд
голоду та втоми, байдужне дивилися на цей строкатий галасливий натовп,  що
гелготав, як розтривожена зграя гусей,  на  незлiченнi  копички  юрт,  над
якими вилися сизi  димки,  на  безладно  розкиданi  дерев'янi  та  кам'янi
новобудови на узвишшi, звiдки долiтав перестук  сокир,  рiзномовний  гомiн
рабiв та рiзкi окрики наглядачiв.
   Раптом Янка неголосно скрикнула:
   - Боже! Дивiться!
   Вона показала в протилежний бiк.
   Там по втоптаному снiгу, нахилившись, брели невiльники. Було їх чоловiк
двадцять  чи  тридцять.  Тужачись  зi  всiх  сил,  вони  довгими   мiцними
вiрьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачi  нагайками
пiдганяли їх.
   Звичайно, колоду було б легше i доцiльнiше тягнути  кiньми.  Та  не  це
вражало.  Вражав  вигляд  невiльникiв.  Худi,  зарослi,   обiдранi,   вони
здавалися вихiдцями з того свiту. У багатьох крiзь лахи просвiчували  синi
ребра, дехто був без шапки,  без  чобiт  чи  постолiв  -  їхнi  ноги  були
обв'язанi якимись ганчiрками, а двоє чи троє нещасних взагалi не  мали  на
тiлi нiчого, крiм якихось недоладних штанiв, пошитих iз рiзномастих шкурок
степових гризунiв - мишей, байбакiв, тушканчикiв, а на  ногах  -  личакiв,
сплетених iз рогози.
   Янка схлипнула.
   - Боже! Та це ж справжнє пекло! Невже i нам доведеться отак?
   Добриня обняв її за плечi, притиснув до грудей, нiби хотiв закрити  вiд
жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була
дивиною, та тут i йому, бувалому, вiдiбрало  мову.  Що  вiн  мiг  сказати?
Безперечно, така доля ждала i їх. Рано чи пiзно, але ждала.
   Iлля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося вiд гнiву.
   - Ну, я не доживу до такого стану! Нi,  не  доживу!  Уб'ю  якого-небудь
гада, щоб i менi заподiяли смерть! Янка схопила його за рукав.
   - Братику! Що-бо ти мовиш!
   Та Iлля не вiдповiв:  несподiвано  увесь  напружився,  витягнувся,  очi
округлилися, а погляд мовби завмер - втупився в невисоку постать жiнки, що
поволi вилазила з критих кошмою саней.
   - Марiам! - прошепотiли його зблiдлi вуста. Потiм вiн хрипко  вигукнув:
- Марiам!
   Жiноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик.
   То справдi була Марiам.
   - Iлля! - зойкнула вона.- Iлля! Любий! Вона метнулася до нього i  впала
йому на груди, забилася в глухому риданнi.
   До неї вже бiг пiдстаркуватий наглядач-вiзничий. Але нi Марiам, нi Iлля
не бачили його. їм так було багато що сказати одне  одному!  Так  хотiлося
наговоритися!
   - Марiам, ти жива!
   - Жива, любий. I ти живий! Слава Богу!
   - Тебе везли в санях? Отже для якогось хана?
   - Для Менгу,- i сльози знову хлинули з її очей.
   - О Боже!
   - Я не житиму! Я заподiю собi смерть! Тут вiзничий шарпнув  дiвчину  за
плече, замахнувся нагаєм.
   - Iди! А то...
   Iлля i Добриня схопили його за руки, навперебiй почали  вмовляти  його,
щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний.
   - Побачить джагун - i їй, i менi перепаде!  -  i  потягнув  дiвчину  до
саней.
   - Марiам! - Iлля схопився за голову, вiдчай знову спотворив його схудле
обличчя.- Марiам!
   - Я знайду тебе, Iлля! Знайду! - гукнула Марiам, але тут  же  її  голос
обiрвався: вiзничий запхав її в халабуду i опустив важкий полог.
   Валка знову рушила. Всi  йшли  мовчазнi,  пригнiченi.  Iлля  ступав  як
мертвий, нi на кого не дивлячись. Янка прихилилася до  нього  i  погладила
йому рукав.
   - Бiдний мiй братику! - прошепотiла ледь  чутно.-  Як  тобi  важко!  Як
важко нам усiм!
   Незабаром їх  знову  зупинили.  Наглядачi  спiшилися  i  почали  швидко
вiдлiчувати бранцiв по десятках i заводити у глинобитнi не то сараї, не то
хати без вiкон - хизари, обнесенi високою, теж глинобитною, огорожею.
   Пiсля ясного сонячного дня в хизарi було  темно.  По  обидва  боки  вiд
проходу лежали очеретянi мати, посеред примiщення,  у  великих  череп'яних
посудинах, схожих на велетенськi миски, але з дiрочками по  боках,  жеврiв
жар, вiд якого йшло трохи тепла i свiтла, а ще бiльше - чаду.
   Кияни - а було їх десяткiв три чи й чотири - згромадилися при входi,  з
острахом розглядаючи похмуре,  непривiтне  примiщення,  що  вiдтепер  мало
стати їхнiм житлом.
   Прибулi мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж.  Раптом  бiля
жаровнi пiдвiвся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:
   - Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди - хто перед нами! Клянусь  шаблею
старого Кончака - це орусути! Клятi орусутськi свинi! I як їх багато!  Нам
i самим тут нiяк повернутися, а  їх  привели  на  нашу  голову,  щоб  вони
хлебтали з нам сорбу  з  однiєї  миски,  щоб  дихали  одним  повiтрям!  Не
допустимо цього! - Вiн виступив наперед,  худий,  чорноголовий,  i  пiдняв
угору  кiстлявi  кулаки.-  Ану,  геть  звiдси!  Хiба  не  бачите  -  хизар
переповнений! Шукайте собi притулку деiнде!
   Добриня, що лише один з киян добре розумiв половецьку мову, промовив:
   - Але ж, чоловiче, ми прибули сюди не по  власнiй  волi.  Нас  силомiць
притягли сюди, в неволю, i ввiпхнули в цей свинюшник!
   Кiстлявий розлютувався ще бiльше:
   - Свинюшник! Ви чуєте, люди,- свинюшник! Це наш хизар! Ми злiпили  його
ось цими руками! - вiн затряс перед носом у Добринi чорними  кулаками.-  А
ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тiсно - iдiть собi геть!
   Кияни мовчки топталися  бiля  дверей,  їх  виганять  з  цього  темного,
тiсного, але все ж теплого примiщення. Мунгал,  що  привiв  їх  сюди,  вже
зник. Куди ж їм? На мороз? На снiг? Ночувати ще одну нiч  надворi?  Терпцю
уже немає...
   Закипаючи гнiвом, Добриня пiдвищив голос:
   - Чоловiче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не  самi  зайшли  сюди  -  нас
привели! Та й нiч уже - мороз лютий, снiг. Добрий  господар  i  собаку  не
вижене з хати, а ти людей виганяєш... Ми сю нiч переночуємо тута, а завтра
побачимо, де опинимося. Буде так, як господарi скажуть, татарове...
   - Не пущу! - вереснув половець i пiшов на Добриню з кулаками.
   Але тут з дальнього кутка пiдвелася ще одна постать - пролунав ще  один
голос:
   - Замовкни, Iльясе! Я хочу слово мовити...- I запитав миролюбно: -  Хто
ви, люди? Звiдки?
   - Ми з Києва,- вiдповiв Добриня.-  А  ти  хто?  З  темряви  до  жаровнi
виступив високий чоловiк рокiв сорока. Червонясте  свiтло  упало  на  його
по-схiдному жовтаве, рiзко  окреслене  обличчя,  на  якому  чорним  вогнем
горiли розкосi очi. Одяг його, як i на його товарищах, давно зносився. Але
цi лахи своєю потворнiстю не принижували чоловiка, а, здавалося, вiдтiняли
його вогненно-горду красу. Вiн чимось скидався на степового беркута.
   - Я половецький хан Бачман iз  племенi  ольбурлик,вiдповiв  половець  i
пiсля недовгої  мовчанки  додав:  -  Звичайно,  колишнiй  хан...  А  тепер
невiльник, раб, як i всi iншi, що потрапили в мунгальське  ярмо...  Колись
ми, нерозумнi, ворогували з вами, а ви -  з  нами.  От  i  доворогувалися!
Стали - i ви, i ми - рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав?
   Очi його палали, а кулаки стискувалися. I Добринi мимоволi вiн  уявився
на конi, з кривою половецькою шаблею в руцi - справжнiй вiльний  i  гордий
степовий беркут!
   - Упав,- вiдповiв Добриня.- I бiльше не iснує... Немає його... А  Батий
пiшов далi - i зараз по всiй нашiй землi ллється  кров,  стоїть  стогiн  i
плач, все горить у пекельному вогнi!
   - А я сподiвався, що хоч ви стримаєте Батигу! - похитав скрушно головою
Бачман.- А ви теж... Невже вiн справдi дiйде до Останнього моря?
   Що мiг про це знати Добриня? Вiн стенув плечима i  перевiв  розмову  на
iнше, на те, що зараз їх усiх, голодних  i  смертельно  стомлених  далекою
дорогою, цiкавило найбiльше - упасти i заснути.
   - Отже, нам тут мiсця немає?  Так  багато  тут  люду?  -  спитав  тихо,
безнадiйно.
   - Багато. Але для вас мiсце знайдеться - лягайте ось на цьому  боцi,  а
ми потiснимося. Чи не так, Iльясе? Невже для цих  нещасних  не  знайдеться
тут мiсця?
   Iльяс люто вишкiрив зуби, знову затряс кулаками.
   - Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце...  Але  якщо  ти
такий добрий, якщо жалiєш цих жовточубих собак,  то  поклади  їх  на  своє
мiсце, а сам сиди цiлу нiч бiля дверей! А я свого мiсця нiкому не уступлю!
Гадаю, усi мої спiвродичi теж такої ж думки. Гей, люди, скажiть хановi!
   В хизарi здiйнявся галас.  Однi  пiдтримали  Iльяса,  iншi  -  Бачмана.
Значна частина боголiв мовчала - чи то спали, чи не розумiли, про що мова,
бо, як зрозумiв Добриня, тут зiбралися люди з рiзних кiнцiв землi.
   Бачман не вiдступив, хоча Iльяс сукав кулаками перед самим його носом.
   - Не будь дурнем, Iльясе! - гримнув вiн.- Ти такий же раб, як  i  вони!
Чого ж розприндився, чого носа тут задираєш?
   Вiн увесь напружився i випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще  мить
- i цi два половцi вчепляться один одному в горло.
   Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий,  бистрий
в рухах чоловiк з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною  бородою
i копицею кучерявого чорного волосся на головi.
   - Iльясе! Бачмане! Зупинiться! - голосно  вигукнув  вiн,  розводячи  їх
руками. В його половецькiй мовi виразно вчувалося вiдлуння  якоїсь  чужої,
невiдомої Добринi говiрки.- Чого сварка! Чого не  подiлили!  Соромно  тобi
хай буде, Iльясе, що виганяєш цих нещасних на мороз! Хiба  забув,  якi  ми
були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращi!.. I тобi, Бачмане, годi
сваритися!
   - Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Iльяс, як бачиш,  зневажає  добре
iм'я половцiв, що завжди були гостинними людьми, як i орусути, коли до них
ми приходили з добром, а не мечем, як i твiй гордий народ - аси[106]...
   - Аси завжди були гостиннi,- погодився Качир-укуле.Хто приходив до  нас
з вiдкритим серцем, того ми приймали з  вiдкритими  обiймами  i  пригощали
всiм, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того  ми
зустрiчали з мечами в руках...
   - Як i кожен народ, зрештою. Чуєш, Iльясе?  А  ти  хочеш  цих  нещасних
вигнати в люту нiч, на мороз,- сказав Бачман.- Вони прийшли до нас  як  до
братiв по нещастю, а ти...
   - Як хочете собi, а я своїм мiсцем бiля жаровнi не  поступлюся,-  кинув
сердито Iльяс i вiдвернувся.
   А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тiлами хизар.
   - Розташовуйтесь де  хто  зможе...  Не  мине  й  тижня,  як  стане  тут
просторiше - люди  мруть  щодня,  як  мухи  восени.  Он  бачите  -  лежать
доходяги. Чи й доживуть до ранку...
   Добриня глянув у той бiк, куди показав половець, i здригнувся: на матах
лежало кiлька голих, скоцюрблених тiл.
   - Так вони ж уже мертвi! - вигукнув Добриня.
   - Нi, вони ще живi.
   - А чому ж голi?
   - Їм уже однаково, i хтось здер з них одяг.  Тут  Добриня  помiтив,  як
легкий дрож проходить по голих тiлах людей, яких вiн прийняв у першу  мить
за мерцiв. Йому стало ще моторошнiше, i вiн  мимоволi  пригорнув  до  себе
Янку.
   Починалося зовсiм нове життя. Що несе  воно  їм?  Невже  отаку  страшну
холодну смерть? О Боже!



   Роздiл IX. НЕВОЛЯ

   1

   Добриня випростався, витер шкарубкою долонею спiтнiле чоло,  оперся  на
держак кайла i з висоти вапнякової скелi, де разом з  iншими  невiльниками
ламав камiнь, глянув на  довколишнiй  степ,  що  буйно  зазеленiв,  зацвiв
весняним рiзнотрав'ям,  загомонiв  тисячоголосим  хором  дрiбної  звiрини,
птаства та комашнi. Ген на видноколi гасають табуни лошакiв-однолiткiв, що
вилискують проти сонця гладенькою шкiрою, пiд якою вже нагулювався молодий
жирок. Ближче понад озерами в iзмарагдових лугах паслися поважнi кобилицi,
а бiля них вихвицували стрункими нiжками нiжнооксамитовi лошата. А  ззаду,
попiд   горою,   пишно   зацвiв    терном,    дикосливом    та    шипшиною
кострубато-обрiдний гай.
   Чужа земля! Але - гей! - яка  гарна  весною!  Чуєш,  як  видзвонюють  у
голубому  небi  на  срiбних  струнах  невидимi   жайворонки?   Як   весело
висвистують, стоячи над своїми  норами,  байбаки?  Як  закохано  ячать  на
спокiйних плесах озер бiлокрилi лебедi?
   Весняна воля i краса! Яка розкiш! Рай - та й годi!
   Сонце спускається десь у далинi за широку, як  море,  рiку  Iтиль.  Над
гамiрливим Бату-сараєм,  що  з  ранньої  весни  почав  швидко  будуватися,
попливли  сизi  димки,  i  звiдти   дихнуло   дражливо-лоскiтним   запахом
бiшбар-маку.
   Добриня схитнувся. Краса зникла, потьмянiла. Боже, як раптом захотiлося
їсти! Голод, мов хижий звiр, роздер нутрощi,  холодною  гадиною  засмоктав
пiд грудьми. Навiть ненависна канта,  яку  зняли,  як  тiльки  невiльникiв
погнали на роботу, не так дошкуляла, як дошкуляє голод.
   Вiн пригадав першi зимовi мiсяцi в неволi.  Тодi  було  зовсiм  погано,
просто  жахливо:  на  день  давали  ложку  просяної  кашi  та  обгризеного
кiнського маслака. Люди пухли i вмирали вiд голоду, деякi вкорочували собi
вiку.
   Навеснi стало легше. Частiше почали перепадати  монгольськi  об'їдки  -
залишки овечого сиру, не до кiнця обгризенi  кiстки,  недопитий  кумис  та
айран. А головне - багато хто з невiльникiв, а особливо тi, хто працював у
беїв, аянiв та простих аратiв, мали бiльше волi - проникали в степ, ловили
там  всiляку  дрiбну  живнiсть  -  ховрашкiв,  сусликiв,  польових  мишей,
черепах, видирали з гнiзд пташинi яйця. Все йшло в їжу -  все,  що  бiгає,
повзає, плаває чи лiтає, все, що можна було знайти чи спiймати. М'ясо - на
їжу, шкiрки - на одяг  та  взуття.  З  них  шили  штани,  сорочки,  шапки,
рукавицi, навiть кожухи.
   Янка дещо заробляла на цьому. Нiхто поки  що  не  пiдозрював,  що  вона
дiвчина. А хто з своїх знав, той мовчав. Вона працювала в  карханi,  тобто
майстернi, там їй було легше, нiж тим, хто ламав камiнь чи будував з нього
будiвлi, там їй за пошиту чи полагоджену сорочку невiльники платили м'ясом
байбака чи гусячими або лебединими  яйцями.  Цiєю  їжею  вона  дiлилася  з
Добринею та братом. Але  цих  заробiткiв  було  не  густо,  i  вони  часто
голодували.
   Янка!
   Одна згадка про неї змусила Добриню здригнутися. Серце  стиснулося  вiд
болю та жалю. Йому, сильному, витривалому, бувалому в бувальцях,  звиклому
до всього, важко. А як же їй, молодесенькiй  слабосилiй  дiвчинi?  Як  їй,
тендiтнiй бояришнi, що звикла до розкошiв, до затишних,  теплих  боярських
хоромiв, ситої їжи та материнської i батькiвської ласки? Як їй  переносити
татарську неволю, з якої вирватися - нiякої надiї? Що її жде далi? Довiчне
нидiння в напiвтемному  холодному  хизарi  чи,  якщо  виявиться,  що  вона
дiвчина, у юртi кочовика, де стане рабинею-наложницею?
   З цих гiрких думок  його  вивiв  дошкульно-пекучий  удар  нагайкою,  що
неждано-негадано впав на голову. Одночасно ззаду пролунав гнiвний голос:
   - Оце ти так працюєш, клятий боголе? Я  давно  слiдкую  за  тобою!  Уже
сонце спустилося на ширину свого круга, а ти все стоїш та стоїш! Я  провчу
тебе, тварюко!
   Другий удар прийшовся по плечах.
   Добриня обернувся. Перед ним стояв сам сотник Жадiгер, старший наглядач
над усiма рабами, що будували мiсто. Вiн не  кожного  дня  навiдувався  до
каменоломнi, але кожнi  вiдвiдини  закiнчувалися  для  багатьох  батогами.
Видно було, що Добриню, обдертого, зарослого, схудлого,  вiн  не  впiзнав.
Гнiв спотворив його  обличчя  -  вузькi  очi  палахкотiлi  чорним  вогнем,
засмаглий лоб збрижився поздовжнiми зморшками,  а  великий  рот  ошкiрився
недоброю усмiшкою.
   Вiн знову пiдняв нагая.
   Добриня не вiдхилився, не втiк. Лише мiцнiше затиснув у руцi  кайло  та
весь напружився так, що було чути, як скрипнули його зуби, а на лобi та на
шиї батогами здулися жили.
   Коли б його потiм  запитали,  чи  кинувся  б  вiн  з  кайлом  на  свого
кривдника, вiн не зумiв би вiдповiсти. В  таку  мить  чоловiком  керує  не
розум,  а  якесь  пiдсвiдоме,  глибинне,  може,  навiть  тваринне  почуття
самозахисту, коли всяка з його боку дiя непередбачена, невгадна.
   Отож в ту  мить  Добриня  був  внутрiшньо  готовий  на  непоправне.  Та
непоправного не трапилося, бо несподiвано  мiж  ним  i  Жадiгером  виросла
кремезна постать Бачмана.
   - Стiйте! Опам'ятайтеся! Сотнику! Добрине! Вiн розкинув мiж ними руки i
звертався то до Жадiгера, то до Добринi. Вiн  усе  бачив  i  зрозумiв,  що
зараз станеться оте непоправне - напад  на  джагуна,  пiсля  чого  Добриня
поплатиться життям, а iншi невiльники скуштують нещадних батогiв.
   - Зупинiться!.. Джагуне Жадiгере, Добриня  нi  в  чому  не  винен!  Вiн
зробив сьогоднi бiльше, нiж  будь-хто  з  нас!  Не  бий  його!  Вiн  трохи
вiдпочив i надолужить прогаяне!
   Жадiгер налився кров'ю, аж задихнувся. Чи то вiн не розумiв, що був  на
волосинку вiд смертi, чи висока посада наглядача за всiма рабами Бату-хана
i Менгу-хана закрутила йому голову i  переповнила  серце  зарозумiлiстю  i
пихою, невiдомо,  але  було  ясно,  що  його  вкрай  обурив  цей  брудний,
мерзенний кипчак, що посмiв втрутитися не в своє дiло.
   - Караул! - заверещав вiн.- Сюди! До мене! Караул i без того  вже  мчав
до свого начальника,  що  непомiченим  появився  в  каменоломнi.  Це  були
переважно пiдстаркуватi монголи, яких Батий не взяв  до  вiйська,  але  ще
досить мiцнi i прудкi, щоб нести караульну службу по  охоронi  невiльникiв
та пiдтриманнi порядку в Ордi. Вони вмить  оточили  Жадiгера  i  наставили
списи в груди невiльникам, що стояли проти нього.
   - Гар-гар! Назад!
   Списами вони вiдтiснили обох пiд сiру вапнякову скелю i,  позираючи  на
джагуна, ждали його дальших наказiв. Жадiгер мовчки  пiдiйшов  до  Добринi
майже впритул i пильно заглянув в вiчi.
   - Це ти? Це знову ти стаєш на  моєму  шляху?  Стережись!  Терпець  менi
увiрветься - i тодi... А зараз - iди!
   Котрийсь iз караульних штурхонув Добриню тупим кiнцем списа в спину.
   - Геть! До роботи!
   Уже вiддаляючись, Добриня почув, як Жадiгер сказав:
   - А цього стерегти i вечором кинути в зiндан! Я з ним поговорю  окремо.
Здається, це кипчацький хан... Занадто вiн розумний  i  смiливий,  собака!
Суне носа куди не слiд!
   Добриня оглянувся. Караульнi, як пси,  гуртом  накинулись  на  Бачмана,
збили з нiг  i  почали  арканами  в'язати  руки.  Бачман  глухо  скрикнув,
запручався, але його вдарили списом по головi, i вiн замовк.


   2

   Цей день був рясний на подiї. Перед вечором,  коли  невiльники  мовчки,
поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая,  до  своїх  темних
хизарiв, Добриня, що йшов крайнiм у  ряду,  помiтив  жiнку  чи  дiвчину  в
квiтчастому  балахонi  i  легкiй  шовковiй  хустинi,   що   закривала   їй
пiв-обличчя.  Вона  йшла  по  обочинi  дороги,  по  столоченому   бур'яну,
плуталась у ньому, то вириваючись наперед,  то  вiдстаючи,  i  все  пильно
приглядалася до невiльникiв, якi, одначе, не звертали на неї уваги.  Разом
з тим її, видно, турбувала присутнiсть караульного, бо вона часто  зиркала
i на нього, нiби боялася, щоб не прогнав.
   Нарештi   жiнка   перестала   забiгати   наперед   чи   вiдставати,   а
прилаштувалася поряд з Добринею та Iллею. Тепер  вона  не  зводила  з  них
очей, хоча й трималася на деякiй вiдстанi.
   "Дивна якась",- подумав Добриня i штовхнув лiктем Iллю,  що,  повiсивши
голову, плентав по дорожнiй пилюцi, заглиблений у свої думи.
   - Глянь - що за одна? Шукає когось, чи що? Iлля пiдвiв очi -  i  раптом
здригнувся. З його уст зiрвався приглушений скрик:
   - Марiамi Марiам! Це ти?
   Жiноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечi. Тепер i
Добриня впiзнав її - це була Марiам.
   - Iлля! Коханий мiй! - зойкнула дiвчина. Вона метнулась до нього, впала
йому на груди, забилася в риданнi.
   Але тут же прибiг караульний - шарпнув за плече, випхав з ряду.
   - Геть-но звiдси, хатун! Не велено! - i ляснув  у  повiтрi  гарапником,
даючи зрозумiти, що гарапник може погуляти i по її спинi.
   - Завтра в обiдню пору я прийду  в  гай  бiля  каменоломнi!  -  гукнула
Марiам.- А якщо не завтра, то в наступнi днi.
   Iлля кинувся до неї, та Добриня притримав.
   - Куди, божевiльний? Списа в спину захотiлося? Чи стрiли в  живiт?  Чув
же - завтра в обiдню пору... Чи в якийсь iнший день...
   - Пусти! - Iлля рвонувся.- Я хочу ще раз побачити її!
   - Завтра побачиш!
   - Звiдки така впевненiсть? Може, вона  не  прийде.  Може,  я  не  зможу
вiдлучитися...
   - I вона прийде, i ти зможеш на якийсь час вiдлучитися,-  умовляв  його
Добриня.- А зараз - будь розумний!  Не  наражай  себе  на  калiцтво  чи  й
смерть!
   Iлля був сам не свiй. Несподiвана зустрiч з коханою  дiвчиною,  з  якою
вiн  уже  не  мав  нiякої  надiї  зустрiтися,  бо  думав,  що  її  завезли
хтозна-куди,  розвередила  його  душу.   Вiн   витягав   шию,   оглядався,
сподiваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та вiд десяткiв невiльницьких
нiг у повiтря пiднiмалася така пилюка, що дiвоча постать  швидко  щезла  у
нiй.
   Лише присмерком добралися невiльники до  хизару.  Зайшли  у  двiр.  Тут
караульнi витягли з гурту зв'язаного Бачмана i кинули в зiндан  -  глибоку
яму, викопану в дальньому закутку, поряд iз ямою для нечистот.
   До  них  пiдбiгла  Янка.   Схудла,   почорнiла,   вона   скидалася   на
хлопчака-пiдлiтка. Однi очi, тепер сумнi, скривдженi,  нагадували  колишню
Янку. Побачивши, як дозорцi швиргонули Бачмана в зiндан, вона зiщулилась:
   - Ой лишенько! Завiщо його так?
   - За те, що заступився перед Жадiгером за Добриню,похмуро сказав Iлля.
   А Добриня стукнув кулаком об кулак.
   - Мерзотник Жадiгер  завтра  знущатиметься  з  нього  або  й  заб'є  на
смерть... Ми повиннi визволити його!
   - Як? Удвох? - Iлля здивувався.- Не пiд силу це нам!
   - Ну, вiзьмемо ще з собою Качира-укуле. Вiн  дружить  з  Бачманом,  то,
гадаю, не вiдмовиться. А бiльше нам нiхто i не потрiбний.
   - I як ти собi це мислиш? Як ми  його  витягнемо  з  ями?  Де  вiзьмемо
вiрьовку? Добриня стенув плечима.
   - Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.
   - Я знайду,- прошепотiла Янка.- В карханi  плетуть  желi  iз  кiнського
волосу - мiцнi i довгi. Здається, там є кiлька.
   - Як же ти його винесеш? Хiба кархан вночi не сторожують?
   - Нi, не сторожують. Тiльки дверi пiдпирають кiлком... Як стемнiє, я  й
пiду.
   - Я боюся за тебе, Яночко,- обняв дiвчину за плечi Добриня.- Може, i  я
з тобою?
   - Не треба, Добрику. Я вiзьму клунок з одягом i пiду  сама.  А  ви  тим
часом домовтеся з Качиром-укуле.
   Качир-укуле погодився вiдразу. Затряс густою  чорною  бородою,  блиснув
гарними коричнево-оксамитовими очима i мiцно стиснув Добринi та Iллi руки.
   - Про що мова! Безперечно, я з вами! Янка повернулася,  коли  стемнiло.
Зморенi невiльники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.
   - Є?
   - Є.
   Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали  пiвночi,  коли  заснуть  не
тiльки невiльники, а й караульнi бiля ворiт задрiмають, коли затихне  весь
Бату-сарай i тiльки гавкiт собак порушуватиме нiчну тишу.
   Опiвночi з хизару вийшло троє - Добриня, Iлля та Качир-укуле.
   Нiч була темна, безмiсячна. До  того  ж  з  заходу  напливали  хмари  i
вiщували грозу.
   Хизар спав. Десь за високою глинобитною  стiною,  за  грубо  обтесаними
дерев'яними ворiтьми чатували караульнi. А може,  теж  спали  чи  дрiмали,
закутавшись у старi овчини.
   Над зiнданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями.
   - Бачмане, Бачмане, ти спиш?
   - Нi, не сплю... Це ти, Добрине? Здається, я чую твiй голос...
   - Так, це я. Ми з Iллею та Качиром-укуле прийшли, щоб  визволити  тебе.
Ми зараз опустимо тобi аркан.
   - Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язанi руки.
   Про це вони не подумали. Що ж робити?
   - Спускайте мене,- прошепотiв Качир-укуле.- Я розв'яжу  його.  А  потiм
витягнете нас обох.
   Вiн швидко спустився в  яму.  Минуло  зовсiм  небагато  часу,  i  знизу
долинув його голос: - Тягнiть!
   Спочатку витягли Бачмана, а потiм i  Качира-укуле.  Бачман  обняв  усiх
трьох.
   - Дякую, браття! Дякую, друзi! Не знаю, чим я зможу вiддячити вам,  але
знайте, що за мною добре  дiло  не  пропаде...  Що  ж  далi?  Як  же  менi
перебратися через стiну, що вже два лiта вiддiляє мене вiд волi, вiд  моїх
рiдних степiв?
   - Я теж з тобою! - сказав Качир-укуле.- Тодi вся вина за цю втечу  ляже
на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней - i хто куди: ти  на
Дон, а я на Кавказ! Друзi, а може, i ви з нами - така нагода!  Помчите  до
свого Києва!
   Добриня переглянувся з Iллею.
   - Нi,- вiдповiв вiн,- ми не можемо зараз тiкати.
   - Чому? - здивувався Качир-укуле.- Гуртом переберемося через стiну -  i
в степ. Там нападемо на пастухiв-коноводiв,  захопимо  коней,  зброю  -  i
гайда!
   - Нi,- знову заперечив Добриня,- у мене тут брат, я  не  можу  залишити
його  самого  в  неволi  напризволяще,  а  Iлля  сьогоднi  зустрiв  кохану
дiвчину... Нi, не час нам тiкати!
   - Ну, що ж, браття, тодi прощайте! - сказав Бачман.Ми вас не силуємо. А
нам допоможiть перелiзти через стiну. Якщо не натрапимо на сторожу, то  до
сходу сонця будемо далеко в степу, а там - шукай вiтра в полi! Качир-укуле
хоче гайнути додому, на Кавказ, а в мене i дому немає: всi рiднi  перебитi
або в неволi, тож я стану баримтачею[107]. I хай начуваються мої вороги!
   Вони обнялися, попрощалися. Потiм Добриня та  Iлля  стали  пiд  стiною.
Добриня зiгнувся, i йому на спину вибрався спочатку Бачман, а потiм,  коли
половець, ставши Iллi на плечi, перемахнув через стiну, те ж саме зробив i
Качир-укуле.
   Постояли  -  прислухалися.  Тихо.  Нi  крику  караульних,  нi  собачого
гавкоту. Отже, втiкачам поталанило - i вони скоро вийдуть з  Бату-сарая  i
загубляться в безкраїх степах та в Чорному лiсi, що простягнувся далеко на
пiвнiч понад Iтилем.
   Ще трохи постоявши i переконавшись, що тривоги караульнi  не  здiйняли,
мовчки попростували до свого богом забутого i людьми проклятого хизару.


   3

   Наступного дня опiвднi Iлля помiтив на стежцi невеличку дiвочу  постать
у барвистому схiдному одязi - i серце його тьохнуло.
   - Марiам! - прошепотiв вiн, опускаючи кайло.- Простує до гаю!
   Попiд горою, побiля  зарослого  ситнягом  та  кугою  степового  озерця,
зеленiв густий весняний гай. Там з-пзд гори  било  джерело,  i  невiльники
ходили туди пити чисту холодну воду.
   - Iди! - пiдштовхнув його Добриня в спину.- Вiзьми цеберце -  i  гайда!
Якщо караульнi похопляться, я свисну...
   Iлля кинув кайло, взяв дерев'яне цеберце i, намагаючись  не  привертати
уваги караульних, шаснув у вузьку ущелину, що вела до гаю.
   Зупинився в кущах - вiдхилив вiття. Дiвчина наближалася.
   Iлля вiдчув, як лунко забилося в грудях серце, запаленiли щоки. Скiльки
днiв i ночей думав вiн про цю зустрiч i  не  вiрив,  що  вона  коли-небудь
буде! Гадав, що доля навiки розлучила їх, розкидала в рiзнi кiнцi свiту  i
нiколи вже не зведе докупи. Аж нi - щастя усмiхнулося їм, їхньому  палкому
коханню.
   - Марiам! - гукнув вiн приглушено i розгорнув кущi.Я тут!
   Дiвчина кинулася до нього - упала йому на груди, заридала.
   - Iлля! Соколе мiй ясний!
   Вони замовкли i довго нiмували, сповненi радощами, горем i щастям.
   - Ну, як ти? - спитав нарештi Iлля, цiлуючи її очi.Де ти? Що з тобою?
   Марiам посмутнiла.
   - Менi легше, нiж тобi, голубе мiй... Я живу не в хизарi, а в теплiй  i
чистiй юртi, не встаю рано, щоб доїти корiв i кобилиць  чи  варити  сорбу,
мене не ганяють, як  iнших  жiнок-невiльниць,  мiсити  ногами  глину,  щоб
зводити саманнi будiвлi, чинити в карханах завошивлене дрантя або прясти з
вовни пряжу...
   Вона замовкла i опустила голову.
   Iлля пальцями торкнувся її пiдборiддя.
   - А що ж... Що ж вони змушують тебе робити?
   - Нiчого... Тримають у ханськiй юртi, як пташку в клiтцi...  Зодягають,
годують... Бережуть для хана Менгу...
   - Але ж його ще немає! - вигукнув Iлля.
   - То буде скоро... Що тодi?
   - Я уб'ю його! - скрикнув зубами Iлля.- Розкраю каменем його  паскудний
череп!
   - Це тiльки слова, любий... Як ти доберешся до нього? Як виконаєш  свою
погрозу? I що з тобою потiм буде?
   Iлля безсило зiтхнув.
   - Справдi, це тiльки слова... Пустi  слова...  А  як  же  тобi  щастить
вiдлучатися з юрти? Хто тебе стереже?
   - Нас багато таких, як я... Доглядають нас старi  монголки,  а  стереже
ханський караул.
   - I все ж ти тут?
   - Кiлька мiсяцiв нас нiкуди не вiдпускали, а тепер, щоб ми  не  нидiли,
дозволяють  пiсля  обiду  у  супроводi  старшої  хатун  прогулюватися   по
Бату-сараю, а часто й по степу. Я  чимось  сподобалася  старiй  -  i  вона
вiдпускає мене розшукувати брата... Я сказала їй, що тут десь мiй нещасний
брат... Коли б вона тiльки знала правду!
   Iлля стиснув її в обiймах.
   - Кохана моя, як ти ризикуєш! А що буде, коли дiзнаються?
   - Що буде, те й буде! Я знайшла тебе, я люблю тебе, я з тобою,  коханий
мiй, ненаглядний мiй, а там - хоч i смерть! Менi тепер не страшно нiчого!
   Iлля був вражений глибиною почуттiв дiвчини. Вiн  i  сам  тисячу  разiв
ладен був вiддати життя за одну зустрiч з нею, i все ж  не  сподiвався  на
таку її жертовнiсть.
   - Кохана моя! Марiам! I я безмiрно люблю  тебе!  За  наше  кохання,  за
можливiсть бачити тебе, чути твiй голос, тримати твої руки в своїх руках я
пiду на все - на муки i на смерть! Майбутнє тепер не лякає мене - яким  би
воно не було!
   Вiн пiдняв її на руки i поволi пiшов у глиб гаю.


   4

   Вогнем i мечем пiдкоряв Батий владi йєка-монголiв великi i малi  народи
Схiдної Європи. Впали могутнi  i  об-пiирнi  держави  -  Болгар  Камський,
Дешт-i-Кипчак, Русь Пiвнiчна i Русь Пiвденна, килари i  башкирди.  Тисячнi
валки полоненикiв битими дорогами i манiвцями  йшли  i  йшли  на  схiд,  у
татарську неволю, устилаючи свiй шлях трупами.
   Стогiн i плач стояв над землею. Люди гинули, обороняючи  свої  мiста  i
села. Гинули тисячами, десятками тисяч. Три мiсяцi  оборонявся  Київ,  всi
городи українних земель Київських вчинили шалений опiр. Загинули в боях  i
у вогнi всi жителi  Райковецького  городища  i  всiх  городищ  по  Iрпеню,
Здвижу, Пiвденному Бугу, Горинi, Случу,  Черемошу  i  Сяну,  по  Захiдному
Буговi. Володимир i Луцьк сплюндрованi, спаленi, Галич  знищений  так,  що
вже нiколи не вiдродився, в Берестi всi полягли  -  i  старi,  i  малi,  i
нiкому було поховати їхнi трупи. Київська україна,  Галицька  i  Волинська
україни лежали пiсля потопту Батиєвого в кровi, в суцiльних руїнах.
   Те ж саме робилося в Польщi, Угорщинi, Словаччинi, Моравiї та Хорватiї.
З-пiд Кракова, що уперто оборонявся, вирушила страшна валка  на  Iтиль:  у
ста тисяч  убитих  полякiв  було  вiдрiзане  праве  вухо,  цими  кривавими
трофеями начинили сотню мiхiв i вiдправили в Орду, щоб  там  бачили  велич
Батиєвих перемог.
   Однак чим далi з боями просувалися Батиєвi тумени, тим рiдшими  ставали
їхнi ряди. О, скiльки баатурiв знайшли вiчний спочинок пiд стiнами  Києва,
Крем'янця, Галича, Володимира, Берестя,  пiд  стiнами  польських  мiст,  в
угорських горах та в угорськiй пуштi! А скiльки їх полягло в  Моравiї,  де
вiн, Батий, потерпiв поразку! То був справжнiй розгром! I чому?
   Батий  розумiв:  розтанула  монгольська  сила.  Вiн  ще  просувався  на
пiвднi,в Далмацiї, але вже знав напевне, що не зможе пiдкорити своїй владi
нi ромеїв, нi германцiв, нi франкiв, нi далеку Гiшпанiю.  Нi,  не  викреше
його бойовий кiнь копитом вогню об крем'янистi береги Останнього моря!
   Батий все частiше задумувався:  що  робити?  Визнати  своє  безсилля  i
повернути вiйсько назад? Але чим це пояснити? Чи йти, незважаючи нi на що,
далi? А там? Безславно  загинути?  Вiддати  на  загибель  усе  монгольське
вiйсько? Без нього загине вся Орда, весь народ, що залишився на Iтилi.
   В душi вiн уже давно вирiшив сам для себе: треба повертати  назад.  Але
для цього потрiбна важлива причина,  яка  б  виправдовувала  його  в  очах
вiйська i всього народу.
   Та причини не було, i вiн iшов далi i далi. Уже всупереч своїй  волi  i
здоровому  глуздовi.  Субедей-баатур,  коли  вони  зоставалися   наодинцi,
бурчав:
   - Все! Повертай тумени, Саїн-каане, назад! Бо  втратимо  i  вiйсько,  i
владу над завойованими народами!
   Батий мовчав. Добре йому, старому  псовi  Чiнгiсхана,  говорити  -  вiн
давно  вже  зажив  слави  "непереможного".  А   йому,   Батиєвi,   онуковi
Потрясателя  Всесвiту,  як  завертати  свої  тумени  з   пiвдороги?   Весь
монгольський народ знає, що вiн вирушив до Останнього  моря.  I  раптом  -
назад! З якої причини? Кишка тонка?
   Рання весна, пишна природа Далмацiї не розважали  його,  не  розвiювали
пригнiченостi, що ятрила серце. I навiть тодi,  коли  примчав  гонець  вiд
Гуюка i  сповiстив,  що  передовi  загони  монгольського  вiйська  досягли
Останнього моря, вiн не розвеселився. Яке там Останнє море! До  Останнього
моря ще так само далеко, як i назад, до  Iтилю.  I  країн  на  тому  шляху
немало, а народiв - ще бiльше: чехи, германцi, ромеї, франки,  гiшпанцi...
З ким їх  перемагати?  Його  тумени  порiдiли  бiльш  як  на  половину,  а
набраними з пiдкорених народiв полонениками не навоюєш - вони здатнi  лише
на те, щоб штурмувати укрiпленi мiста,  та  й  то  коли  ззаду  вiдчувають
холодок гострих монгольських шабель. А в польових битвах взагалi нiчого не
вартi.
   Опiвднi Батий побачив з високого перевалу голубе i  безкрає,  як  небо,
море. Настрiй його полiпшився.  Хай  це  i  не  Останнє  море,  та  все  ж
пiв-Європи вже лягло пiд копита монгольських коней!
   - Вперед!
   Море швидко наближалося. Схудлi,  засмаглi  на  зимових  вiтрах  нукери
радiли, мов дiти. Вони вiрили, що це вже кiнець, кiнець великому походовi.
Радiли й нойони,  i  навiть  принци  кровi  -  джихангiри  не  приховували
радощiв.
   Зблизька море було не таким синiм, як з гiр. Вiд нього вiяло прохолодою
i вологiстю. Вдалинi темнiли береги i округлi вершини кiлькох  бiльших  та
менших островiв. До них направляли свiй бiг численнi човни  i  фелюки  пiд
бiлими вiтрилами - то тiкали на смерть переляканi жителi прибережних  мiст
i сiл.
   - Король  Бела  теж  утiк  на  острiв,  як  останнiй  боягуз,-  сказав,
привiтавшись, Гуюк-хан.- Тепер нам його не дiстати. А жаль!
   Батиєвi було байдуже. Втiк - то й утiк. Вiйсько Бели розгромлене, земля
пiдкорена, а сам Бела з сiм'єю  та  кiлькома  десятками  вельмож  його  не
цiкавив. Зовсiм iншi мислi роїлися в  заклопотанiй  головi  Саїн-хана.  Що
робити далi? Перервати похiд?  Повернутися  додому?  Чи  виконати  заповiт
великого дiда Чiнгiсхана -  досягти  Останнього  моря?  Але  ж  для  цього
потрiбно зламати опiр усiєї Європи! Чи ж зумiє вiн? Чи вистачить сил?
   Йому поставили юрту на високому пагорбi,  щоб  мiг  кожної  митi,  коли
захоче, тiшити свiй зiр синьою  далиною  моря;  йому  принесли  найцiннiшу
здобич - три шкiрянi хурджуни, начиненi золотом, срiблом  та  самоцвiтами,
щоб мiг досхочу милуватися  мистецькими  виробами  європейських  умiльцiв;
привели пiвсотнi красунь-полонянок, щоб спiвом, i танцями розвеселили його
зачерствiлу душу, а неземною красою i юною жагою розiгрiли  його  немолоду
кров.
   Та вiн, насуплений, похмурий, байдужим оком глипав на все те  i  млявим
порухом руки вiдсилав тi дари назад.
   Джихангiри-царевичi,  не  розумiючи,  чому  золота  юрта,  перед   якою
похитувався на весняному вiтрi дев'ятибунчужний  туг,  раптом  стала  така
неприступна i чужа, перешiптувалися  мiж  собою:  чи  не  захворiв,  бува,
Саїн-хан?
   А Батий цiлими днями лежав на пухких хорватських  перинах,  думав  щось
своє i ховав цi думи в собi або, коли опiвднi пригрiвало сонце, виходив  з
юрти, сiдав у зручне ромейське крiсло i надовго втуплював свiй зiр у  синю
морську далечiнь.
   Про що думав? Що там бачив?
   На початку мiсяця нураза, який в орусутiв називається  березолем,  а  в
ромеїв - мартом, коли вiн отак, як завжди, сидiв, безмовний,  на  високому
горбi, а  охоронцi-тургауди  здалеку  пантрували  за  кожним  його  рухом,
вдалинi почувся тупiт кiнських копит.
   По  дорозi  щодуху  мчав  загiн  вершникiв.  Тургауди  зупинили   його.
Зав'язалася суперечка. Батий кволо махнув рукою.
   - Пропустiть!
   Вiд загону вiддiлилося троє баатурiв i швидко попростували до  ханської
юрти. У  переднього,  молодого,  дужого,  на  грудях  виблискувала  золота
пайцза. Музалiм[108]!
   О, здалеку ж вiн прибув! Судячи по пайцзi i одягу, з самого Каракорума!
   Зупинившись, всi троє упали ниць,  поцiлували  землю,  а  пiдхопившись,
ступили крок наперед. Старший простягнув сувiй цупкого китайського паперу,
тихо, але урочисто промовив:
   - Великi сили Неба! Саїн-каане! Тобi належить  знати,  що  одинадцятого
дня мiсяця желтоксана року хукар-iля[109] помер великий каан йєка-монголiв
Угедей[110].
   Горе нам!
   У Батия раптом розширилися i задрижали нiздрi. Вiн весь напружився,  як
натягнута тятива лука.  Ось  вона  -  судьба!  Сама  прийшла  до  нього  у
найскрутнiшу мить! Закiнчився великий похiд на Захiд!  Тепер  вiн  негайно
поверне свого коня на схiд, на Iтиль, а звiдти помчить до  Каракорума,  на
великий курултай, на якому, можливо, оберуть його... його... О великi сили
Неба!
   Вiн узяв себе в руки. Кивком голови вiдпустив музалiмiв.
   - Покличте джихангiрiв, темникiв, нойонiв! - наказав тургаудам.
   Зовнi вiн знову був спокiйний, хоча в серцi клекотiла радiсть.
   Коли всi воєначальники зiбралися i стали пiвколом перед золотим шатром,
Батий пiдвiвся i пiдняв угору сувiй з червоною печаттю.
   - Браття! Нойони! Монголи! Чорна звiстка перериває наш переможний похiд
до  Останнього  моря:  помер  великий  каан  Угедей!  Лаштуйте  коней   до
зворотного походу! Повертаємося зi славою додому! Iдемо новим  шляхом,  де
ще у тишi й достатку дрiмають ситi городяни, де по селах вдосталь для моїх
доблесних воїнiв  хлiба  i  м'яса,  а  для  коней  -  корму.  Iдемо  понад
Туна-дар'єю[111] на рацiв[112], болгарiв, валхiв, а потiм через  кипчацькi
степи,- а вони навеснi якраз зазеленiють,- на Тан та Iтиль! Iдiть -  i  не
затримуйтесь! Завтра вирушаємо!
   Всi пiшли.
   А вiн стояв i думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надiйшла до
нього ця печальна звiстка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всi  його
сумнiви i вагання...
   Вiд села до села, вiд мiста до мiста полетiла радiсна вiсть:
   Батий повернув назад.
   Першим iз вiнценосцiв  дiзнався  про  це  Бела.  Переконавшись,  що  це
правда, вiн залишив острiв,  на  якому  рятувався,  i  поспiшив  до  своєї
розтерзаної столицi Естергома.
   З Угорщини вiсть перекинулася в  Словаччину,  Моравiю,  Чехiю,  Польщу.
Долетiла вона i до Галицького та Київського князiвств  та  до  князiв,  що
знайшли в Польщi притулок. Данило Романович  попростував  до  Галича,  щоб
самому побачити страшнi руїни своєї столицi. Його брат Василько  Романович
повернув до Володимира, а  Михайло  Чернiгiвський,  що  зовсiм  зубожiв  i
постарiв за часи лихолiття, з великою сiм'єю, нечисленною челяддю та двома
чи  трьома  десятками  гриднiв  потягнув  до  Києва  -  свого   останнього
князiвства. Їхати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорогами з
острахом. Всюди - спаленi мiста, розоренi села. Поля позаростали бур'яном.
А серед бур'янiв та на згарищах мiст - обглемеданi звiрями та  здичавiлими
собаками людськi кiстяки.
   - Свят, свят, свят! - хрестилася княгиня.- Куди ми їдемо! Боже мiй!
   В  Луцьку  їх  перестрiли  монголи.  Дiзнавшись,  що  перед  ним  князь
київський, даругачi сказав:
   - Можеш їхати далi, коназ. Збирай людей - хай  бесерменам[113]  платять
ясак[114]: i мал - податок за землю, i  купчур  -  за  скот,  i  мит  -  з
торгiвлi, i тамгу - з ремiсникiв, i ямне - дорожнiй податок, i подушний, i
посошний, i мимоїжджий, i становий, i поклiнний, i помийний, i  покормний,
i ратний, i податок ханської ловитви... Бо земля знелюднiла -  нi  з  кого
зараз брати... Їдь!
   Дивний татарин!
   Князь не все второпав, що говорив даругачi, але зрозумiв, що їхати далi
можна, i через Житомир та Бiлгород попростував до Києва.
   Бiлгород, лiтня резиденцiя пращура, Володимира Святославича, на Iрпенi,
стояв пусткою - жодної  живої  душi.  Все  спалене,  зруйноване,  знищене.
Подорожнiх тут застала нiч, але моторошна тиша i трупний запах,  що  ще  й
досi висiв у повiтрi, змусили їх швидше залишити  мiсто.  Переночувавши  в
лiсi, вранцi рушили до Києва.
   Коли показалися високi  дзвiницi  храмiв  i  київськi  заборола,  князь
Михайло перехрестився i заспiшив.
   - Швидше! Швидше!
   Але стомленi конi не хотiли поспiшати, i невелика  валка  пiд'їхала  до
Бiлгородських ворiт лише опiвднi.  Ворота  були  розбитi,  дорога  до  них
почала заростати бур'янами.
   З придорожнiх кущiв виткнувся якийсь  обiрванець.  Побачивши  озброєних
вершникiв, кинувся тiкати, та гриднi затримали його i привели до князя.
   - Чого тiкаєш?- спитав Михайло.
   - Злякався... Думав - мунгали,- вiдповiв обiрванець.Аж, виходить, свої.
   - Скажи, даругачi у Києвi є?
   - Немає.
   - А баскак?
   -  Баскак  Куремса[115]  сидить  у  Каневi.  А  сюди   присилає   своїх
бесерменiв...
   - А хто ж тут за старшого?
   - Боярин Дмитро.
   - Боярин Дмитро? То вiн живий? -  вигукнув  вражений  князь.-  Оце  так
новина! А де його знайти? Київ же сплюндрований, як i iншi мiста...
   - А де йому бути? Звичайно, вдома.  Його  дворище  збереглося.  Одно  з
небагатьох...
   - Ось як! Тодi - рушаймо! Спасибi тобi, чоловiче! За якийсь  час  валка
пiд'їхала до двору боярина Дмитра.
   Князь кинув поводи гридневi i загрюкав у ворота.
   Ворота вiдразу розчинилися, нiби його тут давно ждали.
   Боярина Дмитра князь упiзнав вiдразу. Хоч i схудлий, посивiлий, вiн був
такий же мiцний, широкоплечий, як  i  ранiш.  Стояв  посеред  двору,  бiля
колодязя, i дивився, як молодий челядник шкреблом,  солом'яним  вiхтем  та
водою, яку набирав з корита ковшиком, чистив коня.
   На скрип ворiт Дмитро повернувся. Довго вдивлявся в прибулого, а  тодi,
впiзнавши, кинувся з розпростертими руками наперед.
   - Княже! От несподiванка! Яким побитом? Вони обнялися, почоломкалися.
   - Птахи не повертаються до розорених гнiзд, а люди повертаються. От i я
повернувся. Та не сам, а зi всiм родом. Приймай, боярине. Якщо  маєш  чим,
пригости, бо ми з дороги i голоднi, i зморенi.  I  дай  притулок,  поки  я
влаштуюся на княжому дворi.
   - На княжому дворi все спалено, княже. Однi стiни кам'янi стоять.
   Михайла ця звiстка приголомшила.
   - Як? Так-таки нiчого не лишилося?
   - Та ти не хвилюйся, княже. Попервах зупинишся у мене  -  шматок  хлiба
знайдеться. А там подумаємо, як далi бути.
   - То, може, який монастир уцiлiв? То я там знайду пристановище.
   - Жоден не вцiлiв. Все розграбили, сплюндрували,  клятi.  Лавра  стоїть
пусткою. Бiльшiсть братiї монастирської загинула, захищаючи свою  обитель.
Решта, коли несила було триматися,  заховалася  в  печери.  То  нечестивцi
запалили при входi багаття з сирого дерева, напустили в печери диму, вихiд
засипали землею, i всi, хто там був, подушилися.
   - Боже, Боже! - прошепотiв Михайло.- Який  жах!..  Що  ж  менi  робити?
Невже в усьому Києвi не вцiлiло жодного порядного будинку для мене та моєї
родини?
   Дмитро на мить замислився. Потiм пальцями постукав себе по лобi.
   - Не все понищили безбожники... Пам'ятаєш, княже,  загороднiй  двiр  на
Песовому островi, що на Днiпрi? Так ось  вiн  зберiгся.  Татари  побоялися
перебиратися туди по  тонкому  льоду,  щоб  не  потопитися.  От  челядь  i
зберегла все - i худобу, i коней, i рибальськi снастi. Можеш там, якщо  не
знайдемо нiчого кращого, зупинитися.
   Михайло зрадiв.
   - Це якраз те, що треба!.. Я хочу поїхати - побачити.
   - Ну, чого ж  поспiшати?  Пообiдаємо,  чим  Бог  послав,я  зараз  скажу
челядi, щоб приготували щось,- а тодi можна i поїхати.
   Вiн наказав гридневi вiдчинити ворота.  На  подвiр'я  почала  заїжджати
змучена, обпалена  сонцем,  бита  дощем  i  вiтрами  князiвська  валка.  З
переднього воза, вiдхиливши полог будки, виглянула княгиня Олена.
   Дмитро вклонився, подав руку, допомiг зiйти з воза.
   - Княгинюшко наша! Жива-здорова! Милостi прошу до господи!
   Пiсля скромної трапези князiвська родина розташувалася  на  спочинок  у
боярських хоромах, хоч i пограбованих, але вже чистих, охайних;  гриднi  i
челядь вiдправилися в людську, а князь забажав зразу ж  оглянути  Київ  та
побувати на Песовому островi.
   Вирушили  на  свiжих  боярських  конях:  князь,  боярин  Федiр,  княжий
духiвник отець Iван, боярин Дмитро та його два охоронцi-гриднi.
   Їдучи сплюндрованим мiстом, князь хрестився i жахався. Будинки боярськi
та  купецькi,  спаленi  або  пограбованi,  стояли  пустками.  На  згарищах
проростав бур'ян, на обгорiлих деревах  не  розпустилося  листя,  зате  їх
густо обсiло чорне вороння i своїм огидним карканням  наводило  сум.  Один
храм святої Софiї, хоч i обдертий та  пограбований,  зовнi  зберiгав  свою
первозданну велич  i  красу.  Зате  Iрининський  i  Георгiївський  собори,
розташованi неподалiк, були розбитi, зруйнованi, знiвеченi дотла.
   - Боже, Боже! Як споганили, як осквернили святинi! - з  болем  вигукнув
Михайло. Вiн зблiд, пожовк на лицi, як мрець, i  сльози  котилися  йому  з
очей.- А де ж люди, де ж мої любi кияни i киянки?
   Дмитро розповiв про останнi днi Києва.
   - Однi наклали головами, iнших потягнули в полон, а хто  уцiлiв,правда,
таких зовсiм мало,- той, повернувшись пiсля вiдходу  Батия,  поселився  на
Подолi. Є й такi, хто втiк свiт за очi  або  переживає  лихолiття  десь  у
глухому полiському селi, куди татари не дiйшли.
   Вигляд Володимирового города  зовсiм  прибив,  приголомшив  князя.  Всi
дерев'янi будинки  згорiли,  храми  зруйнованi,  пишнi  князiвськi  тереми
перестали iснувати - вiд них залишилися однi стiни.  Не  в  кращому  станi
були й храми. На мiсцi Десятинної церкви лежали купи камiння,  потрощеного
дерева.
   Дмитро зняв шапку, став на колiна, схилив перед руїнами голову.
   - Тут лежить моя родина -  жона,  донька,  невiстки,  онуки,-  промовив
глухо, i голос його здригнувся.- А сини загинули в боях... Один я лишився.
Для чого? Щоб нудив свiтом, мов неприкаяний? Коли б загинув, менi б  легше
було...
   Всi плакали. Скупi чоловiчi сльози каламутилися, тремтiли в їхнiх  очах
i пекучими краплинами падали на нещасну київську землю.
   Потiм пiднялися на вал. З надбрамної вежi, що пiдносилася над Боричевим
узвозом, вiдкрився широкий величний краєвид  -  Подiл,  Днiпро,  Заднiпря,
гори Хоревиця та Щекавиця, синi бори над далекою Десною...
   Свiтило призахiдне лiтнє сонце, i небо, чисте,  безхмарне,  голубiло  у
високостi. I Днiпро срiбною стрiчкою повився мiж зеленими берегами...  Все
було, як i ранiш, гарне, вiчне, величне. Тiльки у  кожного  на  душi  було
сумно, нiби на груди налiг важкий холодний камiнь.
   Дмитро мовчав. Отець Iван, сухий, сивий, з блiдо-жовтим лицем схимника,
беззвучно творив молитву, i було це видно лише по тому, як ворушилися його
сухi безкровнi губи. А князь Михайло пiднявся  на  дерев'яний  приступець,
простер руки через забороло i крiзь сльози  промовив,  звертаючись  не  до
людей, а до землi та до небес:
   - О свiтло-пресвiтла i красно украшена земле Руська! Многими  красотами
дивувала ти! Озерами многими дивувала ти, рiками i джерелами  уславленими,
горами   крутими,   холмами   високими,    дiбровами    густими,    полями
чудово-щедрими, звiрами рiзними, птахами незчисленними, мiстами  великими,
селами  ошатними,  садами  монастирськими,  домами  церковними  i  князями
грiзними, боярами чесними, вельможами многими - всiм  єси  ти  переповнена
була, земле Руська, о правiрна, вiро християнська!.. А тепер... А тепер...
Що з тобою сталося? Що вiд красот твоїх зосталося? - Тут вiн  заридав,  як
мала дитина, i схилився на забороло.- Я  грiшник  великий,  земле  моя!  Я
кинув тебе напризволяще в твою найтяжчу годину, i  нема  менi  прощення!..
Але я спокутую грiх свiй! Рано чи пiзно - спокутую!
   Вибух цього небуденно-глибокого почуття, проникливi слова, що злетiли з
княжих уст, вразили Дмитра.
   Видно, немало пережив i  перестраждав  цей  немолодий  чоловiк,  немало
передумав. I колишня неприязнь, що була викликана втечею князя з  Києва  i
що знову було ворухнулося в Дмитровому серцi, поволi почала  гаснути.  Всi
ми люди, всi ми чоловiки - i нiщо людське нам не чуже. Мабуть,  i  князевi
не  чужi  звичайнi  людськi  почуття  любовi  до  своєї  землi,  до   вiри
прабатькiвської,  жаль  до  загиблих  i  спiвчуття  до   покривджених   та
принижених.
   А отець Iван пiдiйшов до Михайла, поклав йому руку на плече.
   - Поплач, княже, поплач,  тобi  легше  буде.  Поплач  -  i  пiднiмайся:
загиблим вiчна пам'ять, а живий має про живе думати. Про те, як пiдняти цю
землю з руїн, з чого почати, до чого руки прикласти...
   Михайло витер сльози i мовчки рушив з валу вниз.
   Шлях до Песового острова був недалекий. З  Угорського  спустилися  мимо
Аскольдової могили на берег Днiпра i повернули праворуч. Не доїжджаючи  до
Видубицького монастиря, зупинилися i спiшилися.
   Перед ними лежав довгий плоский острiв, вкритий густими заростями верб,
вiльхи, осокорiв та верболозу. На пiщаному березi темнiли човни, на кiлках
сушилися рибальськi сiтi. Але нiде жодної живої душi.
   - Софроне, подай голос! - звернувся Дмитро до одного з гриднiв.
   Той затрубив у рога - раз i вдруге.  На  березi  iз  заростiв  виринуло
кiлька постатей у  довгих  полотняних  сорочках  -  приклали  проти  сонця
козирками долонi до лобiв.
   - Хто єсте? - почувся далекий голос.
   - Князь Михайло i боярин Дмитро-о! - гукнув гридень. - Перевозу-у!
   Постатi заметушилися. Незабаром на водi загойдався чималий човен, а  за
якийсь час пристав до берега. На вологий  пiсок  вистрибнули  три  колишнi
князiвськi челядники. Старший, дебелий,  чорний,  з  перев'язаною  шнурком
чуприною, вигукнув:
   - Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий!  А  я,  якщо  пам'ятаєш,
княжий  тiун  на  Песовому  островi  i  рибалка  Парфентiй  по  прiзвиську
Солоний... Все життя ловив для князiв рибу в Днiпрi i  солив.  I  так  сам
просолiв, що й прiзвисько таке прилипло до мене... А це мої сини.
   - Пам'ятаю, пам'ятаю,- вiдповiв князь, хоч вiдчував, що кривить  душею,
бо за своє недовге  князювання  в  Києвi  нi  разу  не  вiдвiдав  Песового
острова, однак риба на княжому столi бувала часто, i Парфентiй Солоний мiг
її привозити не раз.- А тепер хочу сам побувати на островi.  Як  там?  Все
збереглося?
   - Все, княже, все. Вiн, наш  острiв,  i  врятував  нас  вiд  татарської
напастi.
   - Тодi перевези нас!
   Тiун вклонився.
   - Милостi прошу, княже, до човна.
   Песiв  острiв  лежав  посеред  Днiпра.  Зарослий  по  берегах   кущами,
кучерявими вербами, темними вiльхами та  срiблястими  тополями,  всерединi
вiн був розораний великою i роботящою родиною  тiуна  Парфентiя,  i  зараз
ниви врунилися рiзними злаками.  У  найширшiй  частинi  на  дубових  палях
стояло кiлька дерев'яних, критих тесом  будинкiв.  Серед  них  вивищувався
княжий терем з  рiзьбленим  коньком  на  даху  i  невеликими  вiконцями  з
кольоровими шибками. За  будiвлями,  у  лiтнiй  оборi,  стiйлувала  череда
худоби та отара овець, а на протилежному боцi, нанизана  на  довгi  шнури,
сушилася днiпровська риба - i судак, i окунь, i лящ, i сазан. Звiдти тягло
приємно-солоним запахом.
   - Тут так гарно! - не  втримався  вiд  вигуку  князь.  Пiсля  дворiчних
поневiрянь по чужих краях цей куточок здався йому справжнiм раєм. Все  тут
дихало лiтньою красою, спокоєм i достатком.
   А коли зайшов до терема i побачив, що тут збереглося все, як  було  при
багатьох його попередниках,- i вовнянi дорiжки на жовтiй дощанiй  пiдлозi,
i покритi скатертинами столи i лави обабiч, i пуховi подушки на лiжках,вiн
перехрестився i повернувся до Дмитра.
   - Слава Богу, є притулок, якого я не мав  давно.  Завтра  перебираємося
сюди...


   6

   Сотник Жадiгер стояв перед Менгу-кааном нi живий нi  мертвий.  В  руках
тримав ковпака, на  шиї  телiпався  пояс  -  знак  каяття  i  просьби  про
помилування. Те, чого вiн боявся, не оминуло його.  Наступного  дня  пiсля
прибуття монгольського вiйська з походу на захiднi країни  Менгу  покликав
його до себе. Лиховiсний погляд вузьких ханських очей свiдчив, що вiн  уже
все знає. Хтось, видно, нашептав йому  i  про  втрату  мiдних  орусутських
коней, i про кляту красуню-iудейку Марiам, яку  хан  наказав  берегти  для
нього, як зiницю ока, i яка, повiйниця, умудрилася недавно народити дочку.
Вiн гарячкове думав - що сказати хановi? В останню мить вiн помiтив у колi
нукерiв Марiам з немовлям на руках. Вона зблiдла, але  страху  в  очах  не
проявляла. Негiдниця!
   - Ну? Що скажеш, джагуне? - промовив грiзно Менгу.Отак ти  виконав  мiй
наказ? Де мiднi конi, призначенi  для  Саїн-хана?  Де  дiвоча  честь  моєї
невiльницi? Це ти спокусився на неї, собако?
   Жадiгер вiдчув, як ноги раптом потерпли, пiдiгнулися, i вiн уклякнув на
колiна. О Високе Небо! Яке обвинувачення! Та за нього одна кара  -  дебелi
ханськi пси-торгауди вивезуть у степ, кинуть  ниць  на  землю  i  зламають
хребет. I лежатимеш ти, Жадiгере, у бур'янi, як падло, поки не  здохнеш  у
муках або ще живого не розтерзають звiрi. О аруах! Аруах!
   Вiн обхопив ноги хана, взутi в жовтi гутули, пробелькотiв:
   - Всемилостивий каане! Та як би я посмiв! Я й пальцем не доторкнувся до
тiєї повiї! Вся орда - менi свiдок!
   - Тодi - хто ж? Назви його менi!
   - Я не знаю.
   - Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти берiг моє майно i моїх
рабiв!
   - Я й берiг рабiв. Але їх так багато, що я ледве встигав.
   - А конi? Мiднi конi для Саїн-каана? Де вони? Жадiгер знову  затремтiв.
В ротi йому пересохло.
   - За це карай - не вберiг. Вони потонули при переправi через  Тан.  Лiд
пiд їхньою вагою вломився - i вони потонули... Важкi були...
   - Важкi! Важкi!.. Дурний ти баран! - Менгу кiлька разiв  стьобнув  його
камчею по зiгнутiй спинi.- Я даремно настановив  тебе  джагуном.  I  тепер
бачу - помилився. Я позбавляю тебе цього  високого  звання.  Вiд  сьогоднi
знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покараннi.-
I гукнув сторожi:- Гей, усипте йому пiвсотнi київi Та дужче!
   Не встиг Жадiгер отямитися, як з нього здерли  чепкен,  розпластали  на
землi i почали гамселити замашними прутами по чiм попало - i по  спинi,  i
по стегнах,  i  по  литках.  Вiн  спочатку  звивався,  як  вуж,  намагався
вирватися, але тримали його мiцно - один усiвся на шию, а другий на ступнi
нiг. Як вирвешся? Потiм, пiсля особливо дошкульного удару, зiв'яв, затих i
вже лежав, як лантух, ще, правда,  вiдчуваючи,  що  з  кожним  ударом  злi
мангуси рвуть на частини не тiльки його тiло, а й душу. О вай-пай!
   Коли його пiдвели i на синю збасамужену спину накинули чепкен, що  став
тепер затiсним i завдавав нестерпного болю, до його слуху i до  свiдомостi
ледве дiйшли слова Менгу.
   - Всiх боголiв на майдан-хан! Приготуйте все, що  потрiбно  для  допиту
вогнем цiєї мерзенної шльондри! - хан кивнув головою у бiк Марiам.-  Бийте
в тулумбас! Закликайте людей на майдан-хан!  Я  залiзом  i  вогнем  наведу
порядок в Ордi! Розпустилися!
   Перед  вечором,  коли  спала  спека,  майдан-хан  завирував,   зашумiв.
Туленгiти i нукери ледве стримували горластий строкатий натовп, що напирав
на них. Кожному хотiлося пробитися наперед, стати поближче, щоб побачити i
почути, як каан Менгу каратиме зрадницю-наложницю,  чутка  про  що  швидко
прокотилася по всiй Ордi.
   З  протилежного  боку  стояла  мовчазна  стiна  невiльникiв.  Стомленi,
голоднi пiсля цiлоденної працi, вони не знали, чого  привели  їх  сюди,  i
губилися в здогадках.
   - Щось готується лихе,- сказав Iлля.- Стовп-Казан... Купа сухого  хмизу
пiд ним... Вiрьовки...
   - Когось  катуватимуть,-  погодився  Добриня,  обводячи  поглядом  гурт
монгольських  старшин,  якi  про  щось  тихо  шварготiли  мiж  собою.Може,
вбивцю... Та ще й з невiльникiв... Бо чого б i нас сюди привели?
   До них пiдiйшла Янка - звела зляканi очi.
   - Що тут? Що затiвається? Добриня обняв її.
   - Не знаю... Не на добро се, гадаю... Але дивiться, дивiться...
   Вони замовкли. Крiзь широкий  прохiд  у  натовпi  на  майдан  в'їхав  у
супроводi молодшого брата Бучека та  нойонiв  Менгу-каан.  Його  сiрий,  у
яблуках, випещений i вичищений до блиску кiнь зупинився  посеред  майдану,
якраз насупроти стовпа. Услiд за ханом i  його  почтом  на  майдан  вийшов
щiльний гурт туленгiтiв. У кожного оголена шабля, а очi так  i  нишпорять,
так i просвердлюють тисячний натовп, що колихався довкола.
   Iлля витягнувся на весь свiй немалий зрiст, став навшпиньки - проглянув
пильним оком щiльний  круг,  у  якому  щось  темнiло.  Серце  його  раптом
завмерло, вид зблiд.
   - МарiамI - прошепотiв з вiдчаєм.- Боже! Марiам!..
   Добриня з тривогою глянув на нього.
   - Ну, що ти, брате! Адже нiчого не видно. Чому так думаєш?
   Iлля застогнав.
   - Дивись... Це вона... Вона!
   В цю мить туленгiти розступилися i випхнули з-помiж себе невисоку жiнку
в чорному покривалi з немовлям на руках. Це  справдi  була  Марiам.  Легке
покривало упало з її голови на плечi, i  Добриня  з  Янкою  в  один  голос
зойкнули:
   - Вона!
   Їхнi серця враз закрижанiли.
   - Боже, що  ж  це  буде?  -  прошепотiла  Янка.-  Бiдна  МарiамI  Бiдне
немовлятко! Наше кровенятко!
   На Iллю страшно було дивитися. Янка мiцно  вхопилася  за  його  руку  i
вiдчула, як вiн увесь тремтить.  Худе  обличчя  зблiдло,  лиш  очi  палали
страшним вогнем.
   Менгу подав знак - i наперед  виступив  бiрюч[116].  Гучним  лиховiсним
голосом прорiк:
   - Люди! Менгу-каан повелiв за перелюбство покарати цю жiнку. За  нашими
монгольськими  звичаями  чоловiкiв  за  таку  провину  саджають  на   кiл,
роздирають кiньми на чотири частини, а жiнок закопують живцем у землю  або
кидають у киплячий казан. Саме до такої кари - кинути у киплячий казан - i
засуджено цю  щльондру.  Але  перед  тим  її  ще  битимуть  батогами,  щоб
зiзналася, з ким тягалася-волочилася.
   Натовп  сколихнувся,  загомонiв,  загув:  його  чекало  жорстоке,   але
захопливе видовище, яке не так уже й рiдко влаштовували для  свого  народу
монгольськi хани. Народ нiколи не буває ситий, тож хай має хоч видовища!
   Два туленгiти запалили пiд казаном  сухий  хмиз.  А  Менгу,  незворушно
сидячи на конi, подав знак:
   - Починайте!
   У Марiам вихопили з рук  немовля,  що  пронизливо  заверещало  на  весь
майдан, зiрвали одяг i, голу, почали прив'язувати вiрьовками до стовпа.
   Iлля глухо застогнав, рвонувся, але його зупинили мiцнi Добрининi руки,
що здушили, мов обценьками.
   - Куди?
   Iлля зi сказаного бiрючем мало що зрозумiв, тiльки бачив, що над Марiам
знущаються, i першим його поривом було - захистити кохану.  Та,  вiдчувши,
що з обiймiв Добринi не вирватися, обм'як, тiльки безсило запитав:
   - Що вiн сказав? Що робитимуть з Марiам?
   - Битимуть батогами.- У  Добринi  не  вистачило  мужностi  сказати  всю
правду.
   - Я не витримаю цього! - Iлля затулив обличчя руками.
   Добриня послабив обiйми. I в ту ж мить свиснув батiг - i  над  майданом
пролунав болiсний жiночий скрик:
   - А-а-а!..
   Далi все трапилось несподiвано для всiх: i для Добринi, i для  Янки,  i
для хана Менгу, i для його почту,  i  для  багатотисячного  натовпу.  Iлля
рвонувся щосили, вирвався з Добрининих рук, розметав туленгiтiв, що стояли
попереду, i кинувся до стовпа, де звивалося пiд ударами нiжно-бiле  жiноче
тiло.
   - Марiам! Кохана моя! Марiам!
   Його нiхто не встиг перепинити - i  вiн,  вiдштовхнувши  ката,  прикрив
собою навхрест збасамужену спину Марiам i щосили  вчепiрився  в  смолистий
сосновий стовп.
   Все це було великою несподiванкою  для  всiх.  Майдан  завмер.  Кати  з
пiднятими батогами занiмiли теж. Мовчав Менгу. Тiльки трiскотiв  охоплений
полум'ям хмиз пiд казаном. Та Марiам подала голос:
   - Iлля! Любий! Це ти? Навiщо ти це зробив? Навiщо занапастив себе?
   - Я кохаю тебе, Марiам! - простогнав Iлля.- Я кохаю тебе, мила  моя!  Я
люблю над усе на свiтi нашу крихiтку-доню, нашу Настуню...  Чи  мiг  же  я
вчинити iнакше?
   - О, я нещасна iудейка, я  нещасна,  як  i  мiй  народ,  приречений  на
довiчне скитания, на загибель... Навiщо доля пов'язала мене з тобою?  Я  й
тобi принесла нещастя, i тебе занапастила!
   - Не кажи! Ми кохаємо одне одного, а все iнше - пусте! Не думай про це,
дорога моя! Тут очумався вiд зацiпенiння Менгу.
   - Хто це? Терджумана сюди!
   Iллю вiдiрвали вiд стовпа i вiд Марiам - поставили перед ханом.  Вирiс,
як iз-пiд землi Доман, шарпнув Iллю за плече:
   - Хан питає, хто ти?
   Iлля випростався.
   - Я боярин Iлля, син київського тисяцького Дмитра.
   Менгу витрiщив очi.
   - То ти живий? Отже, мене знову зводить з тобою доля! Чого ж ти кинувся
рятувати цю повiйницю?
   - Марiам не повiйниця, вона моя жона!
   - Виходить, та дитина вiд тебе?
   - Так, то наша донька Настуня.
   - А ти знав, що Марiам належить менi? Що вона моя раба?
   - Знав.
   - I все-таки посягнувся на неї?
   - Ми кохалися ранiше, нiж вона стала твоєю рабою, хане.
   - Це не виправдовує тебе! - сказав Менгу.- Ти посягнув на мою  честь  i
мусиш бути покараний, як i вона! Гей, туленгiти, прив'яжiть цього богола з
другого боку стовпа i всипте удвiчi бiльше батогiв,  нiж  цiй  жiнцi!  Ну!
Iллю потягнули до стовпа, зiрвали одяг - мiцно прив'язали.
   - Бийте! - нахилив голову Менгу.
   Знову над майданом розлiгся пронизливий зойк Марiам. До нього долучився
глухий стогiн Iллi.
   Коли Марiам замовкла, не витримавши i половини ударiв,  кати  перестали
бити: нещасну ждало ще страшнiше покарання, i вона повинна  була  прийняти
його при повнiй свiдомостi.
   Iлля витримав всi сто  ударiв.  Вiн  кволо  стогнав,  облизуючи  язиком
пересохлi губи, i  намагався  звестися  i  стати  на  ноги,  бо  обвис  на
вiрьовках.  Вся  спина  була  збасамужена,  шкiра   телiпалася   кривавими
клаптями.
   В казанi закипiла, завирувала вода.
   Менгу повiв пальцем.
   - Розв'язати!
   Марiам ледве трималася, i Iлля пiдхопив її попiд руки.
   - Прости мене, найдорожча моя,- простогнав хрипко.Скоро скiнчаться нашi
муки... Скоро...
   Марiам заплакала.
   - А наша крихiтка? Настуня? Що з нею буде? Свiт  цей  такий  жорстокий!
Боже!
   Дитина випиналася i кричала на руках у туленгiта. Нiби зрозумiвши,  про
що ведуть мову приреченi до страти невiльник i  невiльниця,  Менгу  швидко
зиркнув на маленький бiлий клубочок, у якому випиналися ручки та нiжки,  i
рiзко кинув туленгiтовi:
   - В казан!
   Той пiдняв  перед  собою  живе  тiльце  у  бiлому  сповиточку  i,  мить
повагавшись i стиснувши зуби,  жбурнув  у  киплячий  вир.  Крик  немовляти
обiрвався враз - раптово.
   Навiть призвичаєнi до всього ординцi  глухо  охнули,  загули.  В  рядах
невiльникiв здiйнявся галас, вгору зметнулися темнi жилавi кулаки.  А  над
усiм пролунали два пронизливо-розпачливi голоси - жiночий i чоловiчий:
   - А-а-а!.. А-а-а!.. Ой людоньки-и-и! Звiрi-i!
   То кричали Марiам i  Iлля,  кричали  несамовито,  кричали  так,  як  не
кричали, коли їх самих щойно катували. Той крик перекрив усi  голоси,  всi
шуми, гомони i гули, що здiйнялися над майданом, i нiхто не почув  у  тому
гамi тихо-розпачливого зойку душi:
   - Ой Добрику! Та що ж це? А-а-а!..
   Добриня притиснув Янку до грудей, у яких  несамовито  бухало  серце,  а
коли побачив, як туленгiти пiднiмають над собою i несуть до казана Марiам,
долонею затулив їй очi.
   Марiам знепритомнiла, не кричала, не пручалася, i її  тихо,  як  срiбну
рибу, опустили головою у скажене кипляче пекло, де метлявся бiлий сповиток
її донечки.
   Зате Iлля,- де  й  сила  взялася  пiсля  страшного  катування,-  раптом
вiдштовхнув вiд себе охоронцiв i кинувся з високо  пiднятими  кулаками  до
Менгу.
   - Проклятий! Я уб'ю тебе!
   Оторопiвши,  Менгу  здибив  коня,  розриваючи  йому  рота  вудилами,  а
правицею шарив бiля лiвого боку, шукаючи рукiв'я шаблi.  Та  не  встиг  її
витягти, як охоронець, що був поряд, опустив на пшеничну голову Iллi  свою
гостро-блискучу шаблю.
   Майдан охнув - i загув.
   Добриня ще мiцнiше пригорнув до себе Янку, щоб не бачила, що коїться  з
її братом. Вiн уже знав, що у неї пiд серцем б'ється  малесенький  живчик,
визрiває нове молоде життя, i оберiгав її, як мiг.


   8

   Батий сидiв на вершечку крутого степового пригiрка, пiдставивши обличчя
сонцю, а розхристанi груди вiтровi, дивився в синю далечiнь i думав. Пiсля
щасливої соколиної ловитви йому завжди добре думалося.
   Вiн нещодавно повернувся з Каракорума, повернувся з подвiйним  почуттям
- розчаруванням i задоволенням: великий курултай  нащадкiв  Чiнгiсхана  не
захотiв i слухати, щоб обрати його, Бату-хана, великим ханом монгольського
улуса, що розметнувся на пiвсвiту. Натомiсть всi  зiйшлися  на  тому,  щоб
правителькою стала жона покiйного хана Угедея Туракiна,  мати  Гуюка.  Це,
звичайно, його вразило. Вiн - завойовник половини Європи, i... Туракiна!
   Якою слiпою i примхливо-незрозумiлою буває iнодi доля! Ця хитра, але не
дуже розумна стара жiнка  тепер  правитиме  всiма  монгольськими  землями,
починаючи вiд тих, де сходить сонце, i кiнчаючи тими,  де  воно  заходить,
тобто всiєю iмперiєю Чiнгiсхана. Яке вона має право на це?
   Вiн знав її  молодою.  Коли  ще  був  зовсiм  малий,  вона  була  жоною
огуз-меркiтського хана. Пiсля переможної битви з огуз-меркiтами  Чiнгiсхан
узяв їх обох у полон. Хана велiв стратити, а юну  Туракiну  вiддав  своєму
третьому синовi Угедею. Вона народила йому кiлькох дочок i сина  Гуюка.  I
ось  на  тобi:  колишня  рабиня-меркiтка  тепер  править   усiма   землями
Чiнгiсхана i всiма його нащадками! Яка примха долi!
   Та хай править! Може, то й краще, що вiн не залишився в далекому i  вже
нерiдному, чужому для нього  Каракорумi,  а  повернувся  сюди,  на  береги
прекрасного Iтилю, в свiй улус, що  розпростерся  вiд  Єнiсею,  вiд  бiлих
вершин  Ала-Тоо  до  Вiсли-дар'ї  та  голубої  Туна-дар'ї.  Вiн   в   душi
задоволений, що доля розпорядилася саме так  -  залишила  його  правителем
Жовтої та Синьої Орд, створених батьком Джучi та братом Орду на  безмежних
просторах  Iбiр-Сибiру.  Тепер,  пiсля   пiдкорення   Болгара,   орусутiв,
кипчакiв, асiв, келарiв та башкирдiв, вiн створить  новий  улус  -  Золоту
Орду. Так, Золоту Орду! I столицею її стане  Бату-сарай,  що  будується  у
самому  серцi  цього  улуса.  Це  буде  пишне  мiсто!   Куди   задрипаному
Каракорумовi! Тисячi рабiв, сотнi умiльцiв збудують його за кiлька лiт.  В
загальник рисах воно вже  вимальовується.  А  пiдлеглi  навколишнi  народи
постачатимуть сюди i скот, i хлiб, i одяг, i коштовнi прикраси,  щоб  його
народ - йєка-монголи - нi в чому не зазнавав нужди.
   А Каракорум... Е-е, що там Каракорум!  Влада  Каракорума  простирається
лише на корiннi монгольськi землi, а в завойованих - i в Китаї, i в Iндiї,
i в Персiї, i в Сiрiї, i в Хорасанi, а тим бiльше в його Золотiй Ордi вона
нетривка, непомiтна,  примарна.  Тож  краще  бути  справжнiм  єдиноосiбним
правителем тут, нiж мати примарну владу в Каракорумi.
   Ця заспокiйлива, втiшлива думка загнала шашiль образи, що  точив  душу,
десь у глибину, на серцi стало легко.
   Царевичi-тайджi,  нойони  i  охоронцi-туленгiти,  всi,  хто  виїхав  на
соколинi лови разом з ним, стояли осторонь i не заважали йому думати. То й
хто   б   посмiв   потривожити   спокiй   всевладного   хана,   Саїн-хана,
Далай-хана[117], над яким володарює лише одна сила - сила Вiчного Неба?
   Його думки перервав тупiт копит. Хтось гнав щодуху. Гонець? Яку ж вiсть
несе вiн йому - радiсть чи печаль?
   Туленгiти перед вершником перехрестили списи - i вiн зупинився,  скочив
на землю, поплазував до Батия. За ним рушили джихангiри.
   - Саїн-каане, - сказав гонец пiдвiвшись,- в Орду прибув  з  поклоном  i
премногими  дарами  син  суздальського  коназа  Iскандер   Ярославич[118].
Менгу-каан питає, як його приймати - як друга чи як ворога?
   Батий пiдняв очi на джихангiрiв. Тi зацмокали язиками.
   - Дзе, дзе! Це добрий знак! Це перший орусутський коназ, який  сам,  по
добрiй волi прибув в Орду. Привiтай його, Саїн-каане!
   Батий знав, що не по добрiй волi прибув Iскандер, що ханськi баскаки не
раз нагадували коназу Ярославу, щоб прибув сам або прислав кого-нибудь  iз
синiв.  Але  це  зараз  не  так  важливо.  Головне  -  прибув.  Перший  iз
орусутських коназiв! А за ним  прибудуть  i  iншi.  Вiн  також  уже  давно
обдумав, як поводитися з ними,- не як рiвний з рiвними, а як переможець  з
переможеними, як господар зi слугами, з рабами. I  нацьковувати  їх  треба
один на одного, щоб не об'єдналися, щоб гризлися, мов собаки,- тодi  владi
Золотої Орди над орусутами  не  буде  кiнця.  А  з  непокiрливими  коротка
розмова - удавку на шию або ложку отрути у вино. Ось так!.. Цiкаво, з  чим
же прибув Iскандер?
   Вiн пiдвiвся.
   - Коня! Поїдемо додому!
   Однак прийняти Iскандера не поспiшав. Кажуть, молодий орусутський коназ
перемiг свевiв на рiчцi Невi, вiд чого його i прозвали  Невським,  а  цiєї
весни потопив у Чудському озерi крижакiв-тевтонiв.  Спритний!  Подивимося,
що за птиця! I як поводитиметься. Вiд того залежатиме i подальше до  нього
ставлення.
   Iскандер не набридав домаганнями швидшого прийому. Терпляче ждав,  коли
Батий сам покличе.
   Нарештi одного дня в супроводi пiвсотнi туленгiтiв та терджумана Домана
явився старший ханський бiрюч i об'явив, що  конязь  Iскандер  може  стати
перед яснi очi Саїн-хана.
   Процесiя просувалася повiльно - через усе мiсто.
   Попереду їхав бiрюч з десятком охоронцiв, за ним -  конязь  Iскандер  з
невеликим почтом i слугами, що несли дари Батиєвi, позаду - туленгiти, якi
батогами вiдганяли надто цiкавих.
   Перед золото-шовковою юртою Батия горiли два багаття. Тут  же  рiс  кущ
глоду, на якому розвiвалися кольоровi стрiчки.
   Бiрюч зупинився, а Доман сказав князевi:
   - Татарський  звичай,  княже,  велить  пройти  мiж  цими  вогнями,  щоб
очиститися вiд мангусiв, злих духiв,  а  потiм  поклонитися  кущу.  А  ще,
княже, коли будеш вступати до юрти, то зважай, щоб ногою не  зачепився  об
високий порiг, бо то дуже погана прикмета,- господар  юрти  може  померти.
Отже, за цим пильно слiдкують, i неуважному... Ну, сам знаєш...
   - Знаю,- вiдповiв Олександр, спiшуючись.
   - А ще коли ввiйдеш до юрти, то не озирайся по боках, а  йди  прямо  до
Батия, упади перед ним ниць i, простягнувши наперед руки, поцiлуй мiж ними
килим.
   Олександр незворушно буркнув:
   - Ну, а далi?
   - Батия називай Саїн-ханом, тобто справедливим ханом... А вже далi - що
Бог дасть... Я весь час буду при  тобi...  Ага,  ще  одно.  Вiд  ханського
пригощення не вiдмовляйся. Що б тобi не подавали, їж i пий! Бо  вiдмова  -
то найбiльша образа.
   Перед юртою  на  срiбному  стружiї  майорiв  бiлий  ханський  прапор  i
дев'ятихвостий туг, пiвколом стояла сотня туленгiтiв, а бiля самого  входу
- великий  гурт  нойонiв  та  iнших  ханських  достойникiв.  Десятки  очей
уп'ялися в невисоку,  але  гарно  скроєну  постать  молодого  орусутського
коназа. Якi дари привiз? Як вiн поведеться? Дари  були  багатi  -  вороної
мастi кiнь, i багатий одяг, i  срiбний  та  золотий  посуд,  i  орусутськi
гривнi.
   Олександр не вагався нi митi.
   Пройшов крiзь вогонь, низько вклонився кушу, що уособлював  собою  душi
померлих Батиєвих предкiв, i рiшуче повернув до юрти.  Два  привратники  в
малинових чапанах i лисячих малахаях вiдкинули перед ним важкий полог.
   Князь високо пiдняв ногу i переступив через позолочений порiг.
   Величезна юрта була повна людей -  найближчих  родичiв  i  сподвижникiв
Батия. Крiзь вiдкритий шанрак - дiрку на верху юрти для  свiтла  й  виходу
диму - вривалося золотим снопом яскраве сонячне промiння. Вся пiдлога була
застелена пухкими килимами.
   На почесному мiсцi юрти - на торi - сидiв Батий.
   Олександр не дозволив собi роззиратися по боках, а прикипiв поглядом до
нiчим не примiтного чоловiка, вже немолодого, жовтолицього,  вилицюватого,
як i всi його спiвродичi, але з  твердим  поглядом  вузьких  чорних  очей.
Кажуть, бату означає по-монгольськи твердий. Ну що ж - характер, видно,  у
нього справдi твердий. Про це говорять i його  кривавi  дiла,  i  твердий,
пронизливий погляд. Як вiн проявиться  по  вiдношенню  до  нього,  першого
руського князя, що прибув в Орду з поклоном?
   Батий був одягнутий скромно: простий чекмень, легкий шовковий пояс,  на
головi червоний кипчацький борик, оторочений  хутром  бiлки,  на  ногах  -
легкi лiтнi iчиги з червоної шкiри з голубим орнаментом. I нiчого  зайвого
- нi срiбла, нi золота, нi коштовних камiнцiв-самоцвiтiв.
   Гордий був князь Олександр Ярославич, переможець шведiв i хрестоносцiв,
але свою гординю затиснув у кулацi - i  бухнувся  ниць  перед  Батиєм,  бо
потрiбно було рятувати Русь.  Простягнув  наперед  руки,  як  учив  Доман,
поцiлував килим i, пiдвiвши очi, голосно проказав:
   - Десять тисяч лiт Саїн-хановi, володаревi багатьох народiв!
   Доман переклав. Батий виждав довгу хвилину, нiби  сподiвався  пiдловити
недосвiдченого молодика на якiй-небудь необачностi, але той не  пiдводився
i не зводив з нього погляду.
   - Встань, Iскандере, i сядь отут, бiля мене,- нарештi  промовив  хан  i
показав на подушку по праву руку вiд себе. Це була висока честь.  По  юртi
прошелестiв нерозбiрливий  гомiн,  почулися  вигуки  задоволення  -  "дзе,
дзе!".
   Олександр сiв.
   Батий повiв пальцем, i  бакаул,  прислужник  хана,  налив  iз  шкiряної
саби[119] в срiбний кумган якоїсь каламутної рiдини. Пiднiс князевi.
   - Пий, Iскандере, це кумис-улюблений  напiй  монголiв,  подарований  їм
Високим Небом. - сказав Батий.
   Олександр  знав,  що  кумис  -  це  заквашене  дрiжджами  кобиляче  або
верблюдяче молоко, але нiколи не пив  його  i  внутрiшньо  здригнувся  вiд
вiдрази. Глянув на кумган - чималий! Боже, як його випити, як проковтнути?
   У нiс ударив кислуватий запах.
   Пiднiс до рота i - нi живий нi мертвий - випив до  дна,  не  переводячи
подиху. Кумган вiддав бакауловi, рукавом витер рота.
   - Дякую, хане.
   - Смачно?
   - Дуже.
   - Кумис - це напiй здоров'я. Пий кумис, конязю, i ти завжди почуватимеш
мiць у тiлi  i  бадьорiсть  у  душi,-  задоволене  сказав  Батий.  I  враз
посуворiшав: - 3 чим прибув? Як здоров'я вiтця твого, конязя Ярослава?
   - Отець шле тобi найкращого  скакуна  зi  своїх  табунiв,  вовчу  шубу,
червоне князiвське корзно, п'ятдесят гривнiв i золотий та  срiбний  посуд,
щоб великий хан був завжди дужий та милостивий до Русi.
   Вiн плеснув у долонi - i слуги внесли дари. Крiзь вiдкритий полог  юрти
було видно красеня коня, якого тримали за вузду два конюшi.
   На якусь мить Батий затримав погляд на коневi,  зиркнув  на  золото  та
срiбло, а потiм запитав:
   - Чого Iскандер прибув сюди? Чого хоче конязь Ярослав? Чого вiн сам  не
прибув до мене?
   - Отець хворiє, хане. Зовсiм було зiбрався в дорогу i раптом злiг. От i
послав мене, щоб я засвiдчив тобi його вiдданiсть.
   - Ярослав - мудрий чоловiк. Я слухаю тебе, Iскандере.
   - Хане, ти заволодiв Руссю. Але це обширна земля, якою  не  так  просто
управляти. Твої баскаки знають про це.
   Батий перебив Олександра.
   - Баскаки доносять, що орусути бунтують, повстають  проти  моїх  людей,
iнодi убивають. Як це розумiти?
   - Хане,  бунтують  смерди,  простолюдини.  Над  ними  має  бути  сильна
князiвська влада. А отець її не має. Надiли нею  вiтця,  вiддай  пiд  його
руку завойованi тобою князiвства - i вiн наведе там порядок.
   Батий задумався. Всi князiвства? А чи не  забагато?  Чи  не  посилиться
Ярослав так, що одного дня захоче сам виявити непослух?
   Олександр розгадав його думки.
   - В особi князя Ярослава ти матимеш на Русi надiйну опору, хане.
   "Можливо, й так,- подумав Батий.- Русь розорена дотла - не пiднятися їй
нiколи. А надiйна рука там потрiбна. Хай нею буде Ярослав".
   - Я згоден в д дати твоєму вiтцевi всi орусутськi землi - вiд Рязанi до
Києва. Але хай вiн сам приїде до мене - я хочу побачити його.
   - Вiн приїде, хане. Як тiльки видужає, так i  приїде.  На  нього  можеш
покластися,- вiдповiв Олександр, радiючи в душi вiд того,  що  не  зустрiв
спротиву Батия своєму найголовнiшому домаганню.


   9

   Минуло пiвроку.
   Високi бiлi снiги вкрили Київ i його околицi, але i з-пiд них, хоча вже
йшла  третя  зима  пiсля  Батиєвого  погрому,  тхнуло  гаром.  Безлюддя  i
запустiння гнiтили Дмитра, краяли серце гострим болем. Масниця! Як  весело
було ранiше  в  цi  днi  на  київських  вулицях  -  смiх,  пiснi,  iгрища!
Передзвони церков! Шаленi перегони  однокiнних,  двокiнних  i  трьохкiнних
саней-козирок - гей, стережись! На  мiських  торговищах  -  велелюддя!  Не
вщухає гомiн, скоморохи розважають i старих, i малих, гудуть гуслi, а  над
усiм - линуть сизi димки, лоскочучи нiздрi смачними наїдками, що готуються
тут же, на жаровнях i багаттях,- i млинцi, i вареники, i сирники, i бабки,
i смаженина, i гаряча юшка iз судаком, стерляддю та лином... Боже! Де  все
те подiлося? Чи й буде коли знову?
   Проїхавши безлюдними вулицями мiста, боярин Дмитро i  князь  Михайло  з
княгинею та  отцем  Iваном  мовчки  вилiзли  з  саней  i  попростували  до
боярського терему. Нечисленна боярська челядь уже  приготувала  обiд  -  i
господар з гостями, сполоснувши над цеберком руки, сiли до столу.
   Скромний це був обiд. Не колишнiй князiвський  чи  боярський,  коли  на
масницю столи вгиналися вiд наїдкiв та напоїв. Але на теперiшнi часи i  не
убогий - полiське село, що належало Дмитровi  i  куди  не  дiйшли  татари,
постачало бояриновi i хлiб, i яловичину, i дичину, i морожену рибу.
   Спочатку їли мовчки, а коли трохи наситились, князь, що й  завжди  знав
мiру в їдi, вiдклав ложку.
   - Горе нам за грiхи нашi! Сиджу та й думаю:  що  чекає  нас,  дiтей  та
онукiв наших завтра i позавтра? На що надiятися?  Земля  розорена,  городи
понищенi, князiвства у занепадi страшному. Тепер над ними один  владика  -
баскак Батиїв! Вiн нього залежить наше життя, наш добробут i  навiть  наша
смерть... Хiба  думалося  нам,  що  якийсь  недоносок  Куремса,  племiнник
Батиїв, сидiтиме в Каневi  i  повелiватиме  i  Києвом,  i  Переяславом,  i
Чернiговом - усiєю Поднiпровською україною?
   Починалася розмова, яку вони вели при кожнiй зустрiчi i яка  нiчого  не
вирiшувала та й  не  могла  вирiшити,  бо  не  мали  вони  нi  грошей,  нi
вiйськової сили пiд своєю рукою, нi чорного люду в достатнiй кiлькостi, що
один мiг бути основою могутностi князiвської  i  боярської  влади.  Бiльше
того, занепала церква, майже поголовно були винищенi  можновладнi  люди  в
мiстах i книжники по монастирях. На кого опертися?
   - Так, княже,- погодився Дмитро,- сподiватися ми можемо тiльки на  Бога
та на щасливий випадок, який може врятувати нас, бо самi ми  зараз  нiчого
не вартi. Без вiйськової сили ми нiщо. Держава наша розпалася i  лежить  у
руїнах. Чи й пiднiметься колись?
   Вони й це знали, i давно це обмiркували. Справдi,  на  що  сподiватися?
Але як потопаючий хапається за соломинку, так i  вони  хапалися  за  кожну
примарну думку - що робити, як,  на  кого  опертися?  Бо  живому  властиво
сподiватися...
   - Кажуть, князь суздальський Ярослав знову має чималу дружину,- докинув
отець Iван, витираючи рушником руки i сиву бороду. А його  син  Олександр,
князь новгородський, погромив хрестоносцiв на Чудському озерi... Якщо так,
то є ще сили, здатнi стати супроти нечестивця Батиги!
   - Зараз немає,- твердо заперечив Дмитро.- Нi, зараз немає такої сили. У
жодного iншого народу, пiдкореного Батиєм, її немає.
   - То що ж робити? - вдесяте, якщо не всоте запитав похмуро князь.
   Дмитро здвигнув плечима.
   - Я воїн i мiг би вiдповiсти коротко: боротися. Але, окрiм того,  я  ще
твереза людина, i ось тверезий  розум  пiдказує,  що  боротьба,  повстання
приведуть зараз до ще бiльшого  розорення  нашої  землi,  до  ще  бiльшого
пригноблення нашого народу.
   - Отже?
   - Нам треба просто вижити,- тихо сказав Дмитро.Вижити -  ось  що  зараз
головне! Залишитись на своїй землi, зберегти вiру нашу i мову нашу. А  час
покаже... А час покаже, чи зумiємо  ми  прийти  до  пам'ятi  пiсля  такого
вселенського погрому, якого завдав нашому  народовi  Батий,  чи  остаточно
занидiємо серед iнших народiв - i вiд нас i слiду не залишиться на  землi,
як вiд половцiв, котрi враз зникли, нiби їх i не було.



   Роздiл Х. БАРИМТАЧА

   1

   Наступили важкi днi. Пiсля потрясiння, перенесеного  намайдан-ханi  пiд
час страти Марiам, Iллi та  їхньої  малесенької  доньки,  тяжко  захворiла
Янка. З майдан-хану Добриня принiс  її  до  хизару  на  руках  непритомну.
Холодна вода привела її до тями, але вона тут же пригадала все i  забилася
в нестримному риданнi.
   - Я не хочу жити, Добрикуi Чуєш?  Не  хочу  жити!  -  промовляла  крiзь
сльози.- Перед нами - темна нiч! I нiякого просвiтку! Це ж i з  нами  таке
буде! ї з нашим Дмитриком, якщо у нас народиться синок...  Нi,  нi,  я  не
хочу! Краще вкоротити собi вiку зараз, нiж укоротять нам його тi  бузувiри
таким жахливим чином!
   Добриня поклав її голову на колiна, цiлував  схудлi  щоки  i  заплаканi
очi, пригортав до себе.
   -  Заспокойся,  люба!  Заспокойся!  Iллю,  Марiам  i  Настуню  вже   не
повернути, а ми повиннi думати не тiльки про себе, а й про те нове  життя,
що б'ється у тебе пiд серцем!
   - Краще йому не родитися, якщо жити так, як ми рабом! - Вона  билася  у
нього в руках, як пташка в сильцi.
   - Будемо сподiватись на краще, люба. Заспокойся!  А  час  загоїть  твою
душевну рану! - шепотiв Добриня.- Нумо, люба, засни, засни!
   Поволi Янка стихла, але заснути не могла. Очi її свiтилися  у  темрявi,
як свiтлячки. Лице горiло ― її почала  бити  пропасниця,  i  Добриня
вкутав її своїм кожухом i просидiв над нею всю нiч, не склеплюючи очей.
   З  того  дня  минув  мiсяць.  Довгий  жахливий  мiсяць,  коли   Добринi
здавалось, що всьому кiнець - Янцi, i йому. Вiн був у розпачi.
   Врятував їх щасливий випадок.
   Одного  разу,  коли  Добриня  вранцi,  повiсивши  голову,  голодний   i
невиспаний, разом з товаришами брiв на роботу, їхню валку обiгнав широкий,
з халабудою, монгольський вiз, запряжений двома волами. На  передку  сидiв
молодий монгол. Ззаду в нього, опираючись до спини чоловiка, сидiла  жiнка
зi спеленутою дитиною на руках, її обличчя  ховалося  в  халабудi.  Дитина
щось весело аукала,  щебетала.  Монгола  тiшили  дитячi  пустощi,  i  вiн,
блискаючи бiлими зубами, повертав назад голову i розгонисте реготав.
   Добриня глипнув похмурим поглядом на чуже щастя i знову опустив голову.
Та тут раптом здригнувся вiд пронизливого жiночого вигуку:
   - Добрику! Добрику-у!
   Вiн не встиг зрозумiти, що сталося, як жiнка пташкою злетiла з воза i з
плачем упала йому на груди.
   Стрiй  невiльникiв  зламався.  Монгол  зупинив  волiв.   Обличчя   його
витягнулося вiд крайнього здивування.
   Добриня все ще не впiзнавав жiнку, що припала обличчям до його  грудей.
Тодi вiн обережно взяв її голову шкарубкими долонями i вiдiрвав вiд  себе.
I тут на нього глянули такi  колись  милi,  такi  коханi  очi,  що  вiн  з
несподiванки аж заточився.
   - Милано! Ти? Милане! - промовив хрипко,  з  натугою  i  навiть  якоюсь
розгубленiстю.- Ти... Тут?
   - А де б же я мала бути, Добрику? Хто вижив, тi всi тут, а хто не вижив
- тому царство небесне.- I тихо додала: - Я нещасна слабка жiнка, Добрику.
Я прихилилася туди, куди мене доля прихилила. Бачиш - то мiй чоловiк i мiй
синок... Чоловiк здивований моїм вчинком, але я  йому  скажу,  що  ти  мiй
брат. Правда? А хiба ж я могла стриматися, коли пiсля всього,  що  з  нами
сталося, зустрiла брата?
   Вона вивiльнилася з рув Добринi i сказала монголовi:
   - Айджу, це мiй брат. Їдь попереду, а я пiду пiшки - поговорю з ним.
   Айджу прискiпливо оглянув Добриню з нiг до голови, але не став перечити
жонi. Сказав щось охоронцям, що,  стурбованi  несподiваною  зупинкою,  вже
бiгли сюди, i торкнув волiв батогом.
   Валка невiльникiв рушила теж. Заспокоєнi  словами  Айджу,  охоронцi  не
здiймали крику, лиш заляскали батогами.
   - Гайда! Гайда!
   Милана взяла Добриню за руку.
   - Про наших нiчого не знаєш, Добрику?
   - Нiчого. Мабуть, усi загинули. Милана схлипнула.
   - Усi. I мiй синочок... Мiй Добричок... Боже, яке нещастя! Яке горе!
   - Ну, в тебе є вже другий,- не стримався Добриня, хоча й  вiдчував,  що
завдає їй болю, що не слiд так говорити.
   - Ти мене докоряєш, Добрине?.. Є!  Звичайно,  є!..  Звичайно,  я  люблю
його, хоча вiн i вiд чужинця,-  болiсно  скривилася  Милана.-  Та  хiба  я
хотiла? Серце ниє-пече за моїм  первiсточком,  за  Добриком...  Коли  б  я
знала, що вiн живий... Що в добрих людей... Боже, яка б я була щаслива!
   Добриня почервонiв, йому стало жалко  її.  Вiн  обняв  її  за  плечi  -
втiшив:
   - Вiр, що живий! Вiр! I тобi буде легше... Та й справдi, чому б йому не
зостатися  живим?  Не  всi  ж,  далеко  не  всi   загинули.   Багато   хто
врятувався... Хiба не так?
   - Може, й так,- погодилася жiнка i пiдвела вгору очi.- А ти ж як?
   - Погано.
   - Я бачу, що недобре.
   - Е-е, що я? Я звик до такого життя. До всього звик... А ось  iз  Янкою
зовсiм погано.
   - З Янкою? Хто це?
   - Моя жона... Правда, ми з нею не повiнчанi, але  скоро  матимемо  сина
або дочку. Грiх великий, але Бог нам простить...
   - Що ж iз Янкою?
   - Заслабла. Тяжко занедужала... Пiсля того, як хан Менту вбив її брата,
а його жону i доньку зварив живцем у казанi, вона стала  сама  не  своя...
Коли б якiсь лiки, якесь зiлля... Та де його взяти? Не до зiлля тут,  коли
нiчого до рота кинути.
   Милана заглянула в засмученi очi Добринi.
   - Де ви живете?
   - У хизарi.
   - У хизарi? I Янка з тобою? Але ж то чоловiчий хизар!
   - Вона видає себе за мого брата,  пiдлiтка.  Нiхто  не  знає,  що  вона
жiнка.
   - Ось як! Але хизарiв багато. В якому ж?
   - Наш примiтний. Бiля ворiт - колодязь, а над ним -  молода  шовковиця.
Та для чого це тобi?
   - Я принесу Янцi зiлля. Сьогоднi ж i  принесу...-  i  вона  побiгла  до
воза.
   Увечерi його зустрiла збуджена Янка.
   - У мене була Милана. Така добра душа! Поглянь, що  принесла  менi,-  i
вона показала на клунок.- Тут i цiлющi трави, i кумис, i козине молоко,  i
пшоняна каша, i добрий шмат печенини... Вона була б тобi гарною жоною!
   Добринi вчувся прихований докiр в її останнiх словах. Вiн  присiв  бiля
неї i обняв за плечi.
   - Люба моя! Ти менi найкраща, наймилiша. Ти - моя доля, моя судьба! А з
Миланою не судилося щастя... Пий усе, що вона принесла. У неї легка рука -
може, тобi полегшає i ти видужаєш...
    Їж i ти - тут вистачить на двох.
   - Нi, нi, це все твоє.
   - Милана казала, що принесе ще. Її чоловiк - монгол, теж добра душа, не
перечить їй. Вiн зовсiм не бiдний - у нього  косяки  коней  вигулюються  в
степу i отари овець випасаються.
   I Янка розв'язала чималу торбину i почала виймати з неї їжу.
   ...Непомiтно промайнув мiсяць. Тривога Добринi за здоров'я i життя Янки
поволi вщухла. Добрий ангел  в  образi  Милани  майже  щодня  з'являвся  в
темному хизарi, приносив гiркi цiлющi напої з духмяних степових трав i  не
менш цiлющий кумис i силою змушував Янку пити.  Пiсля  цього  їй  хотiлося
їсти i спати... Їсти i спати...
   За тиждень таких вiдвiдин Янка звелася на ноги, а ще за три тижнi на її
щоках заграв рум'янець. До роботи її не змушували ставати. Бей Айджу, що в
перший же день прибув до хизару разом з  Миланою,  щоб  побачити  вмираючу
дружину свояка-орусута, замовив за неї слово, i наглядачi  залишили  її  в
спокої. Бiльше того, вiн домiгся права двом боголам -  Янцi  i  Добринi  -
виходити за межi хизару, i вони одного дня, в недiлю, вперше за довгий час
неволi вийшли в мiсто.
   Був полудень. Слiпуче сонце щедро  поливало  курнi  вулицi  Бату-сарая,
строкатi людськi натовпи, купи будiвельного  смiття,  бо  мiсто  гарячкове
будувалося,  юрти  кочовикiв  i  палаци  царевичiв  та  багатих   нойонiв,
неосяжний базар-хан, де все продавалося i купувалося, де стояв  безугавний
рiзномовний гомiн i запах смаженої баранини, що шкварчала на жаровнях. Все
було для них нове, цiкаве, але чуже i недоступне.
   Якi вони нещаснi, малi пiщинки серед цього багатоголосого велелюддя! Як
далеко вiд батькiвщини занiс їх розбурханий холодний вiтрюган!  Нi  степом
до неї перебрести, нi морем перепливти, хiба що думкою перелетiти!
   Тут Добринi на плече лягла чиясь рука, а над вухом прогув голос:
   - Добриня? Ти?
   Добриня оглянувся - i закам'янiв:  перед  ним  стояв  Доман.  Простягав
руку.
   - Не радий? Бачу, не радий... Не бiйся - не з'їм. Навiщо тепер менi ти,
богол татарський?
   Земляк був не з приємних. Вiд згадки про київськi  з  ним  зустрiчi  по
спинi пробiг дрож. Але тепер у  Доманових  очах  не  було  ворожнечi  -  i
Добриня потиснув простягнуту руку.
   - А ти ж де живеш? Що робиш? Бачу, тобi тут незле ведеться?
   - Нi, незле, бо маю голову на плечах. Терджуман я. А живу ген  там,  на
пригiрку,- i показав на одиноку юрту, що стояла на горбi.
   Доман  став  ситий,  крiзь  щетину  просвiчувався  на  округлих   щоках
густо-сизий  рум'янець.  Новi  чоботи,  синi  штани  i  шовкова   сорочка,
пiдперезана шнурком з китицями, свiдчили, що Доман живе справдi добре i що
на його  шиї  нiколи  не  телiпалася  канга.  Окинувши  прискiпливим  оком
зношений одяг Добринi i його худу жилаву статуру, вiн  перевiв  погляд  на
Янку i враз поперхнувся:
   - Те-те-те! Либонь, донька воєводи Дмитра? Дай, Боже, пам'ятi  -  Янка?
Авжеж, вона! Тiльки чом же в чоловiчому вбраннi?
   Холодна хвиля прокотилася по серцю Добринi. Ось  де  справжня  загроза!
Ось кому - Янцi! - небезпечна ця зустрiч!  Видно,  Доман  не  забув  своїх
київських кривдникiв, в тiм числi i тисяцького, i хто зна,  як  вiдплатить
його дочцi. Розповiсть Менту? А той як вчинить?
   - Її одяг зносився - от вона й одяглася в що  мала,скоромовкою  пояснив
Добриня.- Та тут майже всi жiнки носять шаровари.
   - Гм, Янка... Хто б мiг подумати! - не вслухаючись у пояснення Добринi,
бубонiв Доман, все ще пильно  приглядаючись  до  дiвчини.-  Красуня!  I  в
хизарi... Далебi, те мiсце  не  для  тебе,  дiвчино!  Можна  й  краще  тут
влаштуватися! Дзе-дзе!
   Вiн примружив очi i зацмокав язиком, як справжнiй татарин.
   - Менi й у хизарi добре,- прошепотiла враз зблiдла Янка.
   - Знаємо, як  там  добре,  ги-ги!  -  хихикнув  Доман  i  враз  прибрав
поважного  вигляду.-  А  ви  куди  прямуєте?  Часом  не   Михайла,   князя
чернiгiвського, зустрiчати?
   Добриня був збитий з пантелику новою заявою Домана
   - Князя Михайла? А хiба вiн тут? - в його голосi забринiла надiя.
   Доман помiтив це. Заперечно похитав головою.
   - Не радiй. Не визволяти невiльникiв приїхав вiн, а просити Батия,  щоб
дозволив знову посiсти чернiгiвський стiл. Уже два тижнi клянчить великого
хана, шоб допустив у золоту юрту перед його яснi очi.. От сьогоднi Батий i
допустив...  Я  йду  туди  -  хан  Менгу  звелiв,  щоб  я  був   одним   з
терджуманiв-товмачiв... Там буде багато народу  -  бачите,  всi  простують
туди. Ходiмо! - I вiн пiдхопив Добриню i Янку попiд  руки  i  потягнув  за
собою.- Я знайду вам зручне мiсце.
   Пробившись крiзь натовп, вiн зупинився побiля ханського стража.
   - Стiйте тут! Звiдси вам буде видно i князя Михайла, i xaнa Батия.
   З  цими  словами  вiн  приєднався   до   невеликого   гуртка   ханських
терджуманiв, що тихо гомонили помiж собою.


   2

   Князь Михайло Всеволодович наклав на шию золоте  ожерелля,  накинув  на
плечi легке  червоне  корзно.  Служник  подав  чорну  оксамитову  шапку  з
малиновим верхом. Михайло перехрестився  i  натягнув  її  на  свою  срiбну
голову.
   Було тепло. Стояв двадцятий  день  вересня.  В  чистому  голубому  небi
пливли бiлi нитки павутиння - наступало бабине лiто.
   На мить вiн примружив очi -  i  перед  його  внутрiшнiм  зором  спливли
картини рiдного Чернiгова. Як, мабуть, гарно зараз там, на широких берегах
тихоплинної Десни!
   Там теж наступає золота осiння пора - бабине лiто. Чи ж повернеться вiн
додому, чи побачить ще раз тогу красу, чи вдихне пахощi рiдної землi?
   Гай-гай,  далеко  батькiвщина  -  Чернiгiвська  україна!  Невже  навiки
розлучився з нею, назавжди втратив й?
   Вiн пригадав день вiд'їзду.
   Зiбралася вся сiм'я.  Княгиня  плакала  вголос,  дiти  й  онуки  мовчки
ковтали сльози, а вiн усiх  цiлував  i  осiняв  хресним  знаменням.  Потiм
пiдiйшов до свого духовного отця, схилив голову.
   - Благослови, отче! Хочу їхати до Батия! Отець Iван, зовсiм постарiлий,
ще бiльше висохлий, але такий же невгамовний, як  i  в  молодостi,  пiдняв
хреста. Очi його палали.
   - Княже,- сказав вiн.-  Многi,  хто  поїхав  до  Батия,  виконали  волю
поганина,  спокусилися  славою  свiту   цього,   пройшли   через   вогонь,
поклонилися кущу та iдолам  поганським  i  погубили  душу  свою.  Але  ти,
Михаиле, якщо хочеш їхати, не роби так: не йди через вогонь,  не  кланяйся
нi кущевi, нi iдолам, нi їжi поганської, нi питва їхнього не бери  в  уста
свої, бо не личить християнам поклонятися нiчому, створеному людьми, а лиш
Господу Богу Iсусу Христу!
   Вiн, пам'ятається, вiдповiв тодi тихо, але твердо:
   - По молитвi твоїй, отче, як Бог захоче, так i буде. Я  хотiв  би  кров
свою пролити за Христа i за християнську вiру!
   I ось вiн стоїть у ваганнi -  вже  ждуть  його  ханськi  посланцi,  щоб
провести до Батия. Як поведеться  вiн  там?  Чи  ж  стачить  сили  i  духу
достойно зустрiти цю судчу мить?
   Вже готовi йти з ним юний онук Борис, князь ростовський, боярин  Федiр,
однолiток, друг i  однодумець-порадник,  iншi  бояри  та  лiпшi  мужi,  що
супроводжують його в Орду.
   Посланi Батиєм туленгiти нетерпляче гарячать коней.
   - Ходiмо, княже! Саїн-хан кличе тебе!
   Вiн рушив перший - поволi, статечно, i крок його був  твердий.  За  ним
пiшли всi, кому належало супроводити його: боярин Федiр,  князь  Борис  та
десяток найближчих княжих сподвижникiв, людей  переважно  лiтнiх  i  добре
знаних в землi Чернiгiвськiй.
   Подивитися  на  великого  князя  орусутiв  зiбралися  тисячнi  натовпи.
Туленгiти прокладали шлях, вiдтiсняли набiк зiвак, а тих, хто лiз наперед,
били списами без жалю, мов скотину.
   Вийшли на широкий майдан. На його протилежному боцi вивищувалася велика
золота юрта. Перед нею, на килимах, сидiли пiвколом  монгольськi  царевичi
та знатнi нойони. В серединi цього пiвкола возсiдав на  високих  подушках,
пiдiбгавши пiд себе ноги, Батий, Саїн-хан,  силою  Високого  Неба  володар
Золотої Орди.
   На шляху до нього палахкотiло два багаття, а там далi, ближче до  юрти,
рiс великий кущ глоду, уквiтчаний рiзнобарвними стрiчками, стояли  кам'янi
та дерев'янi монгольськi iдоли.
   Князь  Михайло  зупинився.  Ось  наступає  мить,  коли  треба  проявити
твердiсть духу! Чи ж витримає вiн?
   - Iди, коназ! Iди помiж вогнями, щоб очистився вiд злих  мангусiв,  якi
можуть зашкодити Саїн-каановi! - сказав старший туленгiт-джагун.
   Михайло завагався. Тодi наперед виступив боярин Федiр i сказав, бажаючи
укрiпити князеве серце:
   - Не личить християнам проходити через вогонь i кланятися йому,  як  ви
кланяєтесь. Така вже вiра  християнська:  не  велить  поклонятися  нiчому,
створеному людьми, а велить поклонятися  тiльки  Богу-отцю,  Богу-сину  та
Святому Духовi.
   Михайло пiдтвердив:
   -  Так,  нам,  християнам,  не  можна   поклонятися   тому,   чому   ви
поклоняєтесь!
   Посланцi-туленгiти  застигли  в  замiшаннi.  Що  говорить  цей  орусут?
Старший помчав до Батия. Упав ниць,
   - Саїн-каане, коназ Михайло не слухається твого повелiння: через вогонь
не йде i богам твоїм не кланяється. Що робити?
   Батий важко засопiв. Нiхто з князiв нi разу не посмiв не виконати  його
наказу. То що ж собi надумав цей упертий стариган?  Це  ж,  здається,  вiн
перебив у Києвi послiв Менгу-каана?
   - Вiн i тодi був такий же упертий i незговiрливий! - пiдтвердив Менгу.
   Батий покликав нойона Єлдечу,  похмурого  плечистого  баатура,  темника
туленгiтiв.
   - Йди до Михайла, скажи йому: як посмiв вiн повелiнням моїм знехтувати?
Чому богам моїм не вклонився? Тепер хай вибирає одно  з  двох:  або  богам
моїм поклониться - i тодi залишиться живий та  отримає  княжiння,  або  ж,
якщо не поклониться богам моїм, злою смертю помре! Iди!
   Єлдеча у супроводi джагуна, товмача Домана та десятка своїх  туленгiтiв
рушив до князя чернiгiвського, що стояв  перед  багаттям  незворушно,  мов
укопаний,- нi кроку з мiсця!
   - Князь Михайло, ось тобi останнiй наказ Саїн-каана: або ти  поклонишся
нашим богам та пройдеш крiзь вогонь, або ж умреш лютою смертю!  -  об'явив
Єлдеча.
   Михайло зблiд, але вiдповiв твердо:
   -  Царю  татарському  Батию  поклонюсь,  тому  що  Бог   доручив   йому
владарювати на цьому свiтi. А iдолам i кущевi - не поклонюсь!
   - Iдоли - нашi боги, а кущ - це душа великого Чiнгiсхана  i  сина  його
Джучi, батька Бату-каана. Як же ти їм не поклонишся?
   - Їм, живим, поклонився б, а бездушнiй деревинi не поклонюсь! Така  моя
вiдповiдь!
   - Дiдусю! - вигукнув  злякано  Борис,  кидаючись  князевi  на  груди  i
обiймаючи його - Поклонись! Мiй господине i батьку, прошу тебе вiд  нашого
роду всього - поклонись! Вони уб'ють тебе!
   Загомонiли бояри:
   - Поклонись, княже! Ми всi i зi всiма людьми своїми приймемо єпiтимiю -
вiдбудемо кару за вчинок твiй богопротивний! Тiльки поклонись!
   Наперед виступив Доман - зняв шапку.
   - Княже, ти не впiзнаєш мене??
   Михайло протер очi.
   - Нi,- i повернувся до своїх, нiби просячи пiдказки.Дивiться -  мунгал,
а добре балакає по-нашому...
   Доман спересердя махнув рукою.
   - Та нi ж! Доман я! Доман! Невже забув?  Путивльський  тiун,  якого  ти
кинув у поруб, де я замалим не врiзав дуба!
   - Шкода, що не врiзав,- вiдповiв князь.- Було б одним негiдником  менше
серед народу нашого! Бо бач як вирядився в чужинський  одяг!  Ще  й  шаблю
мунгальську причепив до бока - став справжнiм  бусурменом!  Згинь  з  очей
моїх, поганцю!
   Доман побуряковiв, налився люттю.
   - Даремно, князю, ображаєш мене. Я хотiв  тобi  добра...  Пройди  крiзь
вогонь, поклонися кущу та iдолам татарським - i житимеш!  Iнакше  за  твоє
життя я не дам i пiвногати!
   - Киш, недолюдку! Вiдстань вiд князя!  -  втрутився  в  розмову  боярин
Федiр.- Не намовляй нас на богопротивне дiло! Не схиляй до вiдступництва!
   Єлдеча, що пильно слiдкував за цiєю розмовою, спитав Домана:
   - Що каже коназ Михайло? Що сказав його темник?
   Доман криво усмiхнувся.
   -  Вiдмовляються  обидва  пiдкоритися  Саїн-хановi.   Зневажають   вiру
монгольську i богiв  монгольських.  Не  хочуть  чиститися  вогнем,  хочуть
завдати шкоди найяснiшому хановi Бату - наслати хворобу якусь!
   - Так смерть же клятому орусутовi! - заревiв Єлдеча  i  вдарив  Михайла
Всеволодовича кулаком у лице. - Бийте його!
   Туленгiти накинулись на князя зi  всiх  бокiв.  Хтось  зiрвав  з  нього
корзно i золоте ожерелля. Двоє схопили за руки - розтягнули їх, щоб вiн не
мiг захищатися, а iншi почали бити в груди - по серцю та печiнцi.
   Князь Борис з плачем припав до нiг Єлдечi, заволав:
   - Не бийте старого! Бийте мене - молодого!
   Та Єлдеча вiдштовхнув його чоботом.
   - Геть, орусутьський собако!
   Тим часом у князя з рота пiшла кров, його звалили  на  землю  i  почали
бити ногами. Доман прилучився до вбивць теж i все виважував,  щоб  ударити
його в найболючiше мiсце - в обличчя чи в живiт. Спочатку князь  здригався
пiсля кожного удару, стогнав, а потiм затих.
   Але його, обм'яклого, закривавленого, били ще довго. Лише  засапавшись,
розступилися, вiдiйшли. I тодi всi побачили зiгнуте бездиханне тiло князя.
Живий вiн чи мертвий?
   Народ мовчав. Доман i туленгiти, що брали  участь  у  катуваннi,  важко
дихали i з подивом дивилися на дiло рук своїх - на розтерзане тiло старого
чоловiка.
   Ось воно здригнулося - раз i  вдруге.  Легко  здригнулося,  але  все  ж
помiтно.
   Таки тлiє в ньому якась iскра! Не хоче помирати  великий  князь!  Невже
жива душа його ще не вилетiла з нього?
   - Домане, на мою шаблю, вiдрубай йому голову! -  наказав  Єлдеча.-  Цим
засвiдчиш свою щиру вiдданiсть Саїн-каановi! Ну! Не вагайся!
   Доман розмахнувся i вдарив князя по шиї. Голова вiдкотилася  вбiк.  Вiн
узяв її за срiблясте волосся, пiдняв високо перед  собою,  щоб  усiм  було
видно, а потiм жбурнув у гурт собак, що вiддалеки вовтузилися  в  дорожнiй
пилюцi довкола якогось маслака.
   - Готовий! - об'явив Доман.
   - А цей - другий, князiв боярин? Запитай,  чи  згоден  вiн  поклонитися
нашим богам? - спитав Єладеча.- Якщо згоден, стане князем!
   - Нi, княжiння вашого я не хочу,- вiдповiв Федiр.-  I  богам  вашим  не
поклонюсь, а хочу постраждати за Христа, як i князь мiй!
   - Ну, то вмирай! Туди тобi й дорога! - I гукнув Єлдеча воїнам своїм:  -
Бийте його!
   Федора мучили довго, били так  само  люто,  як  i  князя,  в  серце,  в
печiнку, в живiт, аж поки вiн не впав на землю. Тодi вiдрiзали йому голову
i викинули геть.
   - Трупи хай лежать! - наказав Єлдеча.- Хай зжеруть їх собаки!  Щоб  усi
бачили, що роблять з неслухняними, i жахалися!


   3

   Як тiльки закiнчилося це криваво-огидне видовище, Добриня  схопив  Янку
за руку i потягнув з натовпу.
   - Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас.  Особливо  про  тебе.  Цей
мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все -  особливо  на  пiдлiсть.
Поки на волi, ми повиннi тiкати!
   - Тiкати? Куди?
   - Хоч свiт за очi, аби не в лапи Домана! В степи, в лiси  -  там  якось
проживемо!
   - Але ж я в такому... такому станi.
   - Ну й що? Дитина народиться  не  скоро,  а  Доман  з'явиться  в  хизар
сьогоднi або завтра. I хтозна, що тодi буде з нами. Нi, нам треба  негайно
тiкати! В цьому наш порятунок.
   - А одяг? Залишимо в хизарi? Скоро ж наступлять холоди... А  Милана?  А
Айджу? Це ж дякуючи їм ми на свободi... Що їм буде?
   - Айджу нiчого не буде. А з Милани що вiзьмуть - вона жiнка. Та й Айджу
її захистить... Не сумнiвайся, я все обдумав. Порятунок  для  нас  один  -
втеча. I якщо ми не зробимо цього сьогоднi, завтра може бути пiзно.
   - Гаразд, любий. Роби як знаєш,- погодилася Янка. Вони довго блукали по
запилених вулицях Бату-сарая,  щоб  дiждатися  вечора.  А  коли  стемнiло,
вийшли за його околицi - в степ.
   Попростували  манiвцями,  бо  не  хотiли  зустрiчатися  з  припiзнiлими
подорожнiми, спочатку на пiвнiч, де на безмiсячному небi,  опустивши  вниз
зламаного дишля, котився Великий Вiз, а десь опiвночi повернули на. захiд,
до Iтилю.
   Нiч була по-осiнньому свiжа, прохолодна, але швидка хода зiгрiвала  їх.
Гiрше стало пiд ранок, коли випали холоднi роси,- ноги по колiна змокрiли,
захололи, i йти стало важко. Янка зовсiм пристала, почала мерзнути.
   - Ну, ще трохи, люба! Потримайся! Скоро зiйде сонце - i ми  зiгрiємось,
обсохнемо i спочинемо, бо вдень iти небезпечно. Знайдемо затишне  мiсце  i
там перебудемо до вечора,- пiдбадьорював її Добриня.
   Зi сходом сонця степ  ожив,  загомонiв  тисячами  голосiв.  То  степове
птаство, що гуртувалося до перельоту в теплi краї, гучним гелготом, криком
та спiвом вiтало прихiд нового дня.
   Виднокруг свiтлiшав, ширшав. Вдалинi - то в одному кiнцi, то в iншому -
мрiли отари овець та косяки коней. Там десь були пастухи i могли  помiтити
раннiх подорожнiх.
   Добриня звернув до степового озера.
   - Переднюємо тута, в заростях.
   Опiвднi, коли припекло сонце, вони  зiгрiлися  та  обсохли.  Але  почав
дошкуляти голод. Довкола - i в заростях,  i  на  озерi  копошилося  багато
птаства, пiсля лiта ситого,  обважнiлого.  Та  як  його  спiймаєш?  Голими
руками? I як запечеш чи звариш? Нi вогню, нi посуду.
   Так вони йшли три доби - вдень спали,  а  вночi,  прокладаючи  шлях  по
зорях, поволi, бо зовсiм, знесилiли вiд голоду, просувалися  на  пiвнiчнiй
захiд - до Волги, до Чорного лiсу, де  Добриня  сподiвався  знайти  якийсь
притулок i захисток.
   На третю нiч, пiд ранок, ледве дошкандибали до якогось великого озера i
звернули до води. Попили, пожували солодкавих корiнцiв ситнягу. Янка ледве
трималася на ногах. Пiд очима залягли синi кола, на губи вiд  внутрiшнього
жару та голоду впала чорна смага.
   Добриня знайшов у кущах затишне мiсце, намостив iз  сухого  очерету  та
комишу високе тепле ложе, сказав тихо:
   - Ляж вiдпочинь! Бо вечором знову в путь! А я пiду на розглядини. Та й,
може, щось iз їстiвного знайду.
   Янка жалiбно простогнала:
   - Не йди! Я боюся, щоб з тобою чогось не трапилося. Як  же  я  залишусь
сама? Вiн поцiлував її в змарнiлi щоки.
   - Я буду обережний. Не бiйся! Вiдпочивай!
   Вiн i сам не знав, на що сподiвався, але дивитися на Янчинi страждання,
на муки голоду, що свiтився в її очах, бiльше не мiг.
   Прохиливши кущi, розглянувся  довкола.  Нiде  нiкого.  Тодi  вийшов  на
простiр i, прилiгши в бур'ян, поплазував до  недалекого  пригiрка,  звiдки
вiдкривався широкий виднокруг. Висунув, мов ховрах, з  бур'яну  голову,  i
завмер. Прямо  на  нього  котився  табун  коней.  "На  водопiй,-  зрозумiв
Добриня.- До озера".
   Вiн прилiг i став чекати. Табун швидко наблизився i, оминувши пригiрок,
спустився прямо до води. Пiдстаркуватий пастух  i  його  пiдпасич-пiдлiток
з'їхали вслiд за табуном на  бережину,  напоїли  коней,  самi  напилися  i
вiдв'язали вiд сiдел шкiрянi торбини. На розстелений килимок виклали їхнiй
вмiст - нехитрий пастуший снiданок: шмат засмаженої баранини, сухий  ячний
корж та бурдюк з кумисом.
   Добриня вiдчув, як засудомило пiд грудьми. Йому не вперше голодувати, i
вiн знав, що найсильнiше почуття голоду приходить на  третiй  i  четвертий
день. Згадав Янку - як вона там? Заснула чи страждає? I така враз  охопила
його жадоба заволодiти тим снiданком, що вiн ледве стримав себе, щоб  враз
не кинутися голiруч на пастухiв.
   Що  робити?  Напасти?  Випросити?  А  може,  викрасти,   коли   пастухи
задрiмають? Та чи задрiмають? А може, гайнуть знову в степ?
   Думки плуталися в головi. Четвертий день голодування та страх за  життя
i здоров'я Янки, що стала йому дорожчою за власне життя, пiдштовхнули його
на вiдчайдушний крок.
   Вiн весь напружився -  як  барс  перед  стрибком.  Вiдчай  i  безвихiдь
скаламутили його розум. Але в останню мить стримав себе, поволi пiдвiвся i
повiльно попростував до пастухiв.
   Вони сидiли до нього спинами i не помiчали його.
   Вiн тихо ступав по м'якiй травi, вiдчуваючи, як лунко б'ється в  грудях
серце. Був готовий, як звiр, кожної митi при спротивi напасти на старого i
малого, зiм'яти, зв'язати або  навiть  задушити  їх,  аби  лиш  заволодiти
їхньою їжею.
   Коли наблизився крокiв на десять, пiд  ногою  хруснула  гiлка.  Пастухи
оглянулися i завмерли. Його вид, видно, налякав їх, бо  пiдлiток  скрикнув
по-половецькому:
   - Ван-пай! Кулi-баба, хто це? Який страшний чоловiк!
   Добриня вмить зрозумiв, що перед ним половцi,  монгольськi  полоненики,
конюхи, змушенi випасати табуни якогось знатного  нойона  чи  царевича,  i
полегшено зiтхнув. Половцi - не монголи. До того ж вони самi раби, з  ними
легше домовитися по-доброму. Та й бояться вони його. Ще б пак! I вiн збоку
глянув на себе  -  який  чубисько!  Як  вороняче  гнiздо!  Бородище  -  на
пiвгрудей, а кулаки - мов довбешки! Iде до них - а очi палають несамовитим
голодним вогнем! Є вiд чого злякатися.
   - Мир вам! Не бiйтеся мене, я вам нiчого поганого не  заподiю,-  сказав
тихо.
   Оторопiлий старий зрештою подав голос:
   - Ти хто? Кипчак? Що балакаєш по-нашому.
   - Нi, я орусут. Як ви, полоненик мунгальський. Я з товаришем заблудився
в степу, вже четвертий день ми нiчого не їли. - Вiн склав на грудях  руки,
пiдiйшов до них впритул i вдихнув запах  смаженого  м'яса.  -  Ради  Бога,
дайте нам попоїсти! Вмираємо з голоду!
   Старий заметушився, заохкав:
   - Якшi, якшi. Сiдай до нас - їж, скiльки тобi хочеться.  А  де  ж  твiй
товариш? Хай iде - йому теж вистачить!
   - Вiн тут. Я зараз покличу його,- вiдповiв Добриня i, приклавши  долонi
до рота, загукав: - Янко, Янко, йди-но хутчiй сюди!
   З кущiв боязко визирнула Янка.
   - Не бiйся! Йди! Тут добрi люди!
   Янка пiдiйшла, злегка вклонилася. Старий пильно поглянув на її змарнiле
обличчя, ковзнув поглядом по її постатi i,  показавши  на  мiсце  поряд  з
собою, несподiвано сказав:
   - Салям, катум! Їж - тобi треба їсти, бо ти ж носиш пiд серцем сина  чи
дочку.
   Добриня був вражений проникливiстю старого, але не сказав на це нiчого,
а зразу ж i собi сiв до трапези.
   Вони накинулися на їжу, як  голоднi  вовки,  їли  пожадливо,  майже  не
пережовуючи, запиваючи  коржi  та  м'ясо  прохолодним  кумисом.  Закiнчили
тiльки тодi, коли на килимку не залишилося нi крихти. Добриня знiяковiв.
   - Оце так! Пусти свиню за стiл, то вона й ноги на стiл! Ми все поїли, а
господарi нехай облизуються! Ай-ай-ай!
   Старий усмiхнувся.
   - Не бiда! У нас для себе ще знайдеться що-не-будь, щоб напхати курсак.
Аби зуби!.. Навпаки, ми радi, що врятували вас вiд голодної  смертi.-  Вiн
раптом прищурив свої i без того вузькi очi.- А тепер же куди ви?
   I вiн хитрувато усмiхнувся.
   Добриня  збентежився.  Вiд  цього  старого  нiчого   не   приховається.
Здається, крiзь землю бачить. Сказати правду чи  збрехати?  Нi,  за  добро
лжею не платять!
   - Кулi-баба, а ти як гадаєш - чого ми тута?
   - Думаю - тiкаєте,- серйозно вiдповiв старий i пильно заглянув  у  вiчi
своєму гостю.
   - Авжеж тiкаємо,- пiдтвердив Добриня.- Я вiрю тобi  -  i  кажу  правду.
Тiкаємо з ненависного полону, бо несила  вже  терпiти  неволю.  Може,  Бог
допоможе знайти путь на батькiвщину.
   - Хай вам щастить,- вiдповiв старий половець.- А нам i  тiкати  нiкуди:
наш народ розбитий, розсiяний, земля наша знелюднiла вiд Iтилю до  Днiпра,
а там i до Дунаю так, що й живої  душi  кипчацької  не  знайдеш.  Хiба  що
монгольськi тумени гасають по нiй вiд краю до краю, виловлюючи  тих,  кому
пощастило десь приховатися. Куди нам подiтися? Був би я  молодший,  а  мiй
онук трохи старший, утiк би i я та й  приєднався  б  до  загону  баримтачi
Бачмана - налетiли б з ним на монгольськi кибитки, та кошi, нищили б своїх
кривдникiв, а їхнi табуни та отари забирали б собi - на прокорм.
   Добриня аж кинувся. Несподiвана новина вразила його.
   - Кулi-баба, як  ти  сказав  -  баримтача  Бачман?  Ти  знаєш  Бачмана?
Зустрiчався з ним? Де його шукати? Скажи менi!
   На цей раз не приховав подиву половець i в свою чергу запитав:
   - Чекай, чекай! А для чого тобi Бачман? Ти що - знав його?
   - Авжеж! Ми разом жили в одному хизарi. Я допомiг йому та його  друговi
Качиру-укуле, ясу, втекти. Скажи менi, де їх шукати!
   Пастух задумався лиш на якусь мить.
   - Для чого це тобi?
   - Вiн допоможе нам з Янкою. Сам бачиш - ми в безвихiдному становищi: нi
одягу, нi коней, нi зброї, нi їжi. Шлях додому далекий, степи безлюднi, як
доберемося?
   - Гм, схоже, що ти правду мовиш,- тихо промовив старий.- Але я не знаю,
де шукати Бачмана. Вiн нi дня не сидить на одному мiсцi. Сьогоднi вiн тут,
а завтра - там. Нападе  на  монгольський  улус,  поб'є,  пограбує,  забере
свiжих коней, а своїх, стомлених, залишить - i  тiкає  далi.  Вже  не  раз
монгольськi беї ганялися за ним, та не змогли спiймати. Бо вiн - як вiтер!
   - I все ж - де його шукати? Ти бачив його?
   - Бачив. Учора вiн зi своїми хлопцями був тут.
   - Був тут! - вигукнув Добриня.- Отже, вiн десь недалеко?
   - Може, недалеко, а може, й далеко,- ухильно вiдповiв  Кулi-баба.-  Хто
теє знає? Один Бачман. Але я тобi, орусуте, дам їжi на три днi, а  за  цей
час ви, може, зустрiнете Бачмана.
   З цими словами старий витягнув з мiшка торбинку сиру i  кiлька  шматкiв
в'яленого на сонцi м'яса.
   -  Дякую,-  розчулено  вiдповiв  Добриня,   приймаючи   такий   дорогий
подарунок.- Колись ми були ворогами, тепер  стали  друзями.  Свiт  не  без
добрих людей - i на цьому вiн тримається! Бувайте!


   4

   Старий половець помилився: втiкачi були такi зголоднiлi, що  їжi,  якої
вiн їм дав, вистачило не на три днi, а лише на два.  Та  й  то  на  вечерю
залишилися однi крихти. А третiй i четвертий день  знову  йшли  голоднi  i
ледве брели осiннiм степом навпростець.
   Янка змарнiла, пристала зовсiм. Тому, коли вони пiд ранок натрапили  на
покинуте кимось пригасаюче вогнище, навколо якого лежали обгризенi кiнськi
маслаки, Добриня сказав:
   - Все. Далi - нi кроку. Що буде, те й буде - зупинимось тут.  Сiдай  до
вогню - грiйся, а я спробую спiймати що-небудь - байбака, степову черепаху
чи  овечку,  що  вiдбилася  вiд  отари.  Запечемо  на  вогнi  -  i   трохи
пiдкрiпимося.
   Вiн назгрiбав сухого зiлля  -  кинув  на  багаття,  а  другий  оберемок
пiдiслав Янцi, яка зразу ж  опустилася  на  нього  i  простягла  до  вогню
холоднi руки. Тепер вона не перечила Добринi, бо так стомилася  i  стiльки
витратила за цi днi сил, що їй уже було однаково - жити чи померти.
   Добриня мовчки попростував у туманний ранковий степ. Та не  вiдiйшов  i
на  сотню  крокiв,  як  раптом  побачив  на  витолоченiй   травi   залишки
розчленованої на шматки кiнської тушi.  Кращi  шматки  м'яса  були  кимось
вирiзанi i забранi, але залишилися голова, ноги та тельбухи. Зверху лежало
велике блiдо-рожеве серце. Добриня притьмом кинувся до нього.
   Вiн принiс свою здобич до  багаття  i  кинув  кiлька  шматкiв  м'яса  в
вогонь, а сам опустився бiля Янки на колiна, обняв її  за  плечi  i  крiзь
радiсне ридання, що клекотало в його грудях, хрипко проказав:
   - Ми врятованi... I на цей раз врятованi... Щаслива доля оберiгає  нас,
Яночко!
   Вони сидiли тихо i не вiдривали погляду вiд багаття, де шипiло, сичало,
шкварчало, поволi обвуглюючись, кiнське серце. Сидiли довго, поки воно  не
спеклося, а потiм  дiстали  з  жару  i,  дмухаючи  на  нього,  щоб  швидше
остудилося, накинулися на їжу.
   Коли наситилися i зiгрiлися бiля вогню, вiдчули, як на них  накочується
тепла хвиля сну.  Янка  пiдiбгала  пiд  себе  ноги,  зiщулилася,  зручнiше
вмостилася в своєму гнiздечку i незабаром заснула. Йти далi вона не  могла
- їй потрiбен був спочинок.
   Добриня лiг бiля неї i заснув теж.
   Прокинулися вони одночасно, розбудженi тупотом копит, голосним кiнським
iржанням та гомоном багатьох людських голосiв, пiдхопилися i завмерли  вiд
жаху.  Довкола  них  щiльним  колом  стояло  кiлька   десяткiв   озброєних
вершникiв.
   -   Хто   ви?   -   спитав   по-половецькому   круглолиций    немолодий
чоловiк.Орусути? Келари? Звiдки i куди прямуєте? Втiкачi?
   Добриня мовчав. Хто цi люди? Якi їхнi намiри? Що їм вiдповiсти?
   Вiн зацьковано зиркав довкола, вiдчуваючи  в  серцi  холодну  тугу  вiд
безвиходi i гарячкове шукаючи вiдповiдi, яка могла б  їх  порятувати.  Але
жодна путяща думка не лiзла в голову. Залишалося одно - сказати правду.
   - Так, ми орусути,- глухо промовив вiн.- Що вам вiд нас треба?
   Вiд його голосу  один  з  верхiвцiв,  що  стояв  позаду,  здригнувся  i
вигукнув:
   - Добриня? Ти? Невже це ти?
   Добриня пiдняв голову - перед ним на  карому  конi  сидiв  Качир-укуле.
Помолодiлий, гарно зодягнений, оперезаний дорогою зброєю, вiн з подивом  i
радiсною усмiшкою придивлявся до обiдраного, змарнiлого, зарослого  буйною
чуприною та бородою втiкача-богола.
   - Качир!  Качир-укуле!  -  стрепенувся  Добриня.-  От  яка  несподiвана
зустрiч!
   Качир-укуле зiскочив з коня, обняв його.
   - Я радий, що зустрiв тебе, друже! А це  твiй  брат?  -  повернувся  до
Янки.
   - Це моя жона,- усмiхнувся Добриня.- Тобi я можу вiдкритися  -  це  моя
жона, Янка. У хизарi ми  це  приховували,  а  тепер  немає  потреби...  Ми
втекли, бо зустрiли одного недруга,  Домана,  що  ще  в  Києвi  заповзявся
звести мене зi свiту та й Янку знав добре. Ми боялися, що  вiн  розповiсть
про нас хановi, i вiдразу втекли. Вже тиждень блукаємо в степу,  охляли  з
голоду, мерзнемо... Думали - пропадемо...
   - Ну, тепер не пропадете - поїдете з нами.  Бачман  буде  радий  бачити
вас!
   - Бачман? Отже, ти з ним? Займаєтесь баримтою? Я чув,  чув  про  нього!
Сподiвався зустрiтися з ним.
   - Скоро зустрiнетесь,- Качир-укуле  знову  обняв  Добриню  за  плечi  i
гукнув до своїх товаришiв: - Цi люди поїдуть з нами.  Дайте  їм  коней  та
пiдберiть що-небудь з одягу! I швидше - нам не можна баритися!
   Владний голос Качира-укуле змусив баримтачiв ураз розiмкнути коло. Однi
почали шклубатися в своїх шкiряних хурджунах - витрушувати з них здобич  i
кидати пiд ноги Качиру-укуле. Iншi помчали  до  табуна,  що  пiд  наглядом
пастухiв пасся на лузi, i незабаром повернулися з парою осiдланих коней.
   - Тут, здається, вам що-небудь пiдiйде,- сказав Качир-укуле,  показуючи
на купу одягу та взуття.- Вибирайте!
   Добриня та Янка пiдступили ближче. Чого тiльки  тут  не  було!  Кожухи,
чапани, халати, гутули, шапки-борики  i  шапки-малахаї,  штани  хутрянi  i
тканi, спiдницi бавовнянi та шерстянi,  хустки,  шарфи-пештимали,  килими.
Видно, баримтачi попатрали не одну кибитку i не один улус  -  здобич  була
багата.
   Вибравши те, що сподобалось та пiдiйшло  по  зросту,  Добриня  та  Янка
швидко одяглися, взулися в шкiрянi гутули i сiли на коней.
   - Вперед! - наказав  Качир-укуле.-  Не  вiдставати!  Пiвдня  загiн,  не
зупиняючись, прямував на пiвнiч, а потiм круто повернув на захiд  i  перед
вечором, заглибившись у вологi заростi осiннього пожовтiлого лiсу,  вийшов
на пологий берег великої повноводної рiки.
   - Iтиль! Iтиль! - загелготали радiсно баримтачi.
   - Волга! - не менш радiсно вигукнув Добриня.- Янко - Волга! Бачиш? А за
нею Дон, а там i Днiпро! Батькiвщина!
   Янка сумно усмiхнулася, зiтхнула:
   - О Боже, як ще далеко! Чи ж доберемося колись? Як згадаю той шлях,  то
аж холодно стає на серцi!
   Добриня не вiдповiв: загiн повернув праворуч, на  широку  галявину,  де
горiли багаття, паслися осiдланi конi, вешталися люди. Це були  баримтачi.
Узрiвши прибулих, вони кинулися їм назустрiч.
   Окремо - поважно, статечно, не поспiшаючи - йшов Бачман.
   Добриня впiзнав його вiдразу, хоч був вiн тепер одягнутий не в  брудний
полатаний халат, як було в  неволi,  а  в  добротний  чапан,  пiдперезаний
зеленим поясом. Його хутряний борик зверху увiнчувався  синiм  оксамитовим
шличком з червоною китицею, жовтi гутули були розшитi рiзнобарвним шовком,
а рукiв'я i пiхви шаблi, прикрiпленої до пояса, поблискували самоцвiтами..
   - Бачмане! - гукнув Добриня, зiстрибуючи з коня.Бачмане!
   Бачман на мить зупинився, придивляючись до незнайомця, а потiм розкинув
для обiймiв руки.
   - Добриня! Яким вiтром? Теж утiк?
   - Утiк. Хочу добратися на Батькiвщину.
   - З братом? - Бачман перевiв погляд на Янку, що сидiла на конi.
   - З жоною, друже.
   - З жоною? - Бачман витрiщив очi.
   Качир-укуле зареготав, ляснув Добриню долонею по плечах.
   - Вiн, хитрун, умудрився у нас пiд боком видавати свою красуню жону  за
брата-пiдлiтка! Як це тобi подобається?
   Добриня знiяковiв.
   - Не вiд вас приховував, браття, а боявся, що нас  iз  Янкою  розлучать
мунгали.
   Бачман подав руку Янцi, допомiг злiзти з коня. -  Вiтаю,  катун.  Перед
тобою я так же зобов'язаний життям, як i перед Добринею. Всiм,  чим  можу,
допоможу, щоб ви дiсталися на батькiвщину,- коней дам, одягу, їжi дам. Але
вирушати зараз, проти зими, в таку далеку  дорогу?  Не  раджу.  Та  й  ти,
хатун, бачу, ждеш сина чи дочку. Як же вирушати? Скоро впаде снiг, ударять
морози. Нi, перебудете у нас до весни, а тодi i  в  путь!  Чи  як?  -  вiн
пiдвiв очi на Добриню, бо зрозумiв, що вирiшує  вiн.-  Залишайтеся!  А  по
теплу рушите!
   Вiд проникливостi Бачмана Янка почервонiла, мимоволi  глянула  на  свiй
живiт. Добриня обняв її, пригорнув.
   - Я думав про це, Бачмане. Сам розумiю, що, на зиму  глядячи,  не  слiд
вирушати в таку далеку дорогу. Але зараз нас двоє, а весною буде троє,  як
тодi з малям тiкати?
   - Ну, по теплу це  простiше  простого.  Кобилицi  саме  ожеребляться  -
молочко немовлятi  буде.  У  дорозi,  де  захочеш,  там  i  переночуєш.  А
небезпека яка трапиться - всюди заховатися можна... Нi, нi, я  не  вiдпущу
вас - загинете! Перезимуєте в нашому кошi, а тодi - на всi боки!
   - Де ж ваш кiш? Тут?
   - Нi, тут занадто близько до Бату-сарая. Кiш наш далi, в лiсах, в таких
мiсцях, куди не знаючи дороги, й добратися нелегко. Нинi ми пiсля успiшних
нападiв на монгольськi улуси та на купцiв вирушаємо туди. Бачиш -  скiльки
коней, худоби та овець пригнали ми? На всю зиму вистачить. А не  вистачить
- знаємо, де взяти. Батий позахоплював  усi  наши  юрти,  табуни,  череди,
отари, тож не грiх i нам тепер трохи позичити у нього чи в його родичiв! -
i вiн показав рукою в глибину галявини. Вона справдi аж рябiла вiд тварин,
що, оточенi пастухами, паслися на яскраво-зеленiй луговiй травi.
   - Ну що ж - поїдемо з вами,- погодився  Добриня.-  Ти  правду  мовиш  -
зараз вирушати не годиться. Та й знемогли ми дуже - i вiд  голоду,  i  вiд
холоду, i вiд далекої дороги.
   - От i добре,- оживився Бачман.- Тодi ходiм  до  вогню  -  повечеряємо,
переночуємо тут, а завтра, як тiльки зiйде сонце, рушимо до нашого стану.


   5

   Минуло три мiсяцi. Бачманiв кiш,  що  розташувався  в  густих  низинних
заростях на березi одного з рукавiв Iтилю,  жив  тихим  розмiреним  життям
кочовикiв. Занесенi до половини снiгом гостроверхi юрти стояли на  узвишшi
в один ряд - виходами на пiвдень, до сонця.
   З їхнiх вiдкритих шанракiв вилися сизi димки, пахло  свiжою  сорбою.  З
легких кошар, зроблених  нашвидкуруч  iз  жердин  та  очерету,  доносилося
ремигання худоби, кiнське iржання та мекання овець.  Там  поралося  кiлька
баримтачiв,  призначених  Бачманом  доглядати  тварин,  що  були  спiльним
багатством коша.
   Загiн баримтачiв спокiйно зимував тут зиму. Бо куди  ж  зараз  кинешся?
Лютi морози, глибокi снiги, а головне - слiди на ньому, що могли  привести
до коша монгольську кiнноту, змушували сидiти на мiсцi, ждати  тепла,  тим
бiльше, що запасiв вистачало, щоб прогодуватися. Окрiм того,  полювали  на
звiрiв та ловили в тиховодних обрiчках рибу.
   Добриня жив iз Янкою в  окремiй  невеликiй  юртi.  Бачман  iз  спiльних
запасiв коша видiлив їм i одягу, i кошми, i  килимiв,  i  посуду,  i  пару
коней, i корову, i кiлька овець, i  зброю  -  шаблю,  боздугана,  лука  зi
стрiлами та бойову сокиру.  Ждучи  дитини,  Янка  бiльше  сидiла  в  юртi,
пiдтримувала в глинянiй кабицi невеличке багаття, варила в казанку  м'ясну
та рибну юшку, а Добриня заготовляв дрова, доглядав тварин, ставив  сильця
на птахiв та капкани на лисиць та зайцiв, ловив рибу. Особливо  любив  вiн
рибалити, бо ще змалку звик до цього заняття на своєму рiдному Iрпенi.
   Одного морозного сонячного дня вiн разом з  Бачманом  та  Качиром-укуле
взяли сокири, пiдсаки, лозовi кошелi i вийшли на широкий зарiчок. Тут ще з
осенi була поставлена очеретяна загата, що тепер вмерзла в лiд.  Бiля  неї
збиралася риба, щоб подихати свiжим повiтрям.
   З обох бокiв загати, що  стримiла  вгору  рiвно  обрiзаними  трубочками
очерету; просвiчувалися крiзь тонкий лiд в ополонках темна вода.
   Бачман узяв до рук сокиру, поплював у долонi.
   - Почнемо?
   Втрьох вони швидко порубали молодий льодок, пiдсакою  вичерпали  дрiбнi
крижинки. I зразу ж ополонка  зарябiла,  зашумувала:  риба  пiшла  до  неї
густими косяками.
   - Тримайте кошелi! - зашипiв Добриня,  занурюючи  в  глиб  води  круглу
пiдсаку.- Сьогоднi буде багатий улов!
   Багатий улов траплявся часто. Здавалося, Iтиль, ця могутня  рiка,  якiй
не було рiвних, була переповнена рибою, як небо зiрками. Але  сьогоднi  чи
то вiд задухи, чи по якiйсь iншiй причинi її набилося до  загати  стiльки,
що Добриня, занурюючи пiдсаку, вiдчув пiд руками живу упругiсть.
   Ситi   срiблястi   рибини   жваво   захлюпосталися,    застрибали    на
яскраво-сонячному морозi.
   - Ого! - вигукнув Бачман.- Одна пiдсака - i повний кошiль! Навiть  коли
б ми не мали нi корiв,  нi  овець,  нi  коней,  то  самою  рибою  могли  б
прохарчуватися до весни!
   - I весною, i лiтом також можна живитися рибою,сказав Добриня.
   - Нi, весною знову будемо жити баримтою! Поки моя рука  має  силу,  щоб
тримати  шаблю,  я  не  перестану  мстити  нашим  смертельним  ворогам  за
понищений  мiй  народ,  за  моє  нещасне  плем'я,  порубане,  пригноблене,
розсiяне по свiту, за наш Дешт-i-Кипчак, що колись простягався  вiд  Iтилю
до Дунаю, а тепер став пусткою, за моє знiвечене життя! -  Бачман  стиснув
кулаки i блиснув очима.- Тепер у мене залишилася одна мета - помста!  Поки
живий мiй лютий ворог, мiй кривдник хан Менгу, доти горiтиме моя душа!
   - А чому не Батий? Чому саме Менгу?
   - Батия не дiстати. До того ж саме хан Менгу зi своїм  туменом  понищив
моє плем'я, моїх родичiв. Вiн  -  мiй  особистий  ворог,  його  я  i  хочу
вполювати, якщо пощастить.
   Добриня вивернув з пiдсаки рибу в кошiль, замислено промовив:
   - Вiн мiй ворог теж. Вiн убив  Янчиного  брата  Iллю,  його  дружину  i
доньку. Вiн сплюндрував Київ, я був його рабом... У мене не менше пiдстав,
нiж у тебе.
   - От i давай разом вислiдимо його i знищимо!
   - Нiби це так просто!
   - Взимку не просто, а весною чи влiтку, коли  ми  сядемо  на  коней,  а
Менгу виїжджатиме на полювання...
   - Вiн сам нiколи не виїжджає.
   -  Тодi  треба  прислiдкувати  в  Бату-сараї!  -  втрутився  в  розмову
Качир-укуле.- Можна вночi пробратися... А якщо не  його  самого,  то  улус
попатраємо добре!
   - У мене, крiм Менгу, в Бату-сараї є ще один ворог,сказав Добриня.
   - Хто ж це?
   - Мiй земляк - Доман. Це потвора, яку я ненавиджу  навiть  бiльше,  нiж
Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Вiн хотiв зжити мене зi свiту,  вiн
убив уже тут, в Ордi, нашого князя та його боярина.  Вiн  iз  задоволенням
знищив би i Янку або завдав би її хановi Менгу в наругу.
   - То й вiдомсти йому!
   - А додому? Я ж хочу, як тiльки снiг з землi, вирушити в путь!
   - Ранiш, нiж настане лiто, в дорогу ви не вирушите.  Та  й  я  не  пущу
вас,- тож i буде час.
   - Доживемо - побачимо, дай, Боже, дожити!
   Бачман хотiв  щось  вiдповiсти,  але  тут  раптом  вiд  селища  долинув
тривожний голос:
   - Добрине, Добрине! Мерщiй сюди! Швидше!
   - Що там?  Янка?  Що  з  нею?  -  кинувся  Добриня,  хапаючи  кошiль  з
рибою.Ходiмо! Мерщiй!
   Вони поспiшали що було сили.
   Бiля Добрининої юрти товпилися жiнки i кiлька барим-тачiв. З-за  пологу
долинав пронизливо-болiсний зойк Янки.
   Добриня зблiд - кинув кошiль просто в снiг.
   - О Боже! Що там? Що з нею?
   - Та не лякайся ти! Нiчого страшного! Родить! - заспокоїв його хтось iз
баримтачiв.
   Добриня зiщулився, мов вiд удару.  В  головi  загуло,  серце  забухкало
молотом. "Родить! Родить! Родить!" - дзвенiло  одне-єдине  слово.  Як  усi
байдужне ставляться до цього, нiби не розумiють,  яке  величне  i  страшне
дiйство вiдбувається зараз у юртi. Та хiба не  ясно,  що  там  вирiшується
доля - або буде два життя, або нi одного! Або  нi  одного!  Боже  -  це  ж
Янчиного! Янчиного! Янчиногоi Про дитину чомусь йому не думалося.
   Вiн стиснув зуби i  почав  подумки  молитися,  заклинаючи  всiх  святих
захистити її. "Вiзьмiть усе, що в мене є, вiзьмiть мою душу, моє життя,  а
її залиште! Я на все згоден, я все зроблю, аби вона залишилась жива! Я  на
все згоден! Уб'ю Менгу, уб'ю Домана, на самого Батия кинуся, себе занапащу
- аби лиш вона жила! Янка! А якщо тобi  треба,  Боже,  щоб  тi  дияволи  в
людськiй подобi залишились живими, то я їх не зачеплю i пальцем!"
   Люди ходили, розмовляли, дехто навiть  смiявся,  а  вiн  мовчки  стояв,
утупивши безтямний погляд у темно-сiрий полог юрти. Що там? Як там?
   Коли пролунав особливо болiсний крик Янки, такий болiсний i незнайомий,
що йому здалося, що то не  її  голос,  вiн  кинувся  до  юрти.  Але  жiнки
заступили йому дорогу, розкинули руки.
   - Куди? Не можна! Там стара Тайдолла-хатун - досвiдчена  повитуха,  там
Акбiке та Кутуз-хатун - вони допомагають старiй. Не хвилюйся  -  все  буде
гаразд!
   Вiн покiрно зупинився i в цю мить почув пронизливий крик немовляти.  Це
змусило його знову кинутись до юрти.
   - Ну, що там? Як там?
   Жiнки стенули плечима.
   - Ось вийде Тайдолла-хатун - скаже. Потерпи!
   Чрез деякий час вiдкинувся полог - i  вийшла  Тайдолла-хатун.  Це  була
стара зморшкувата половчанка,  яку  Бачман  пригрiв  у  загонi  заради  її
старостi, умiння шептати, замовляти кров, шукати зiлля та приймати роди.
   Вона примружилася вiд яскравого сонця, прикрила очi рукою.
   - Де батько?
   Добриня кинувся до неї:
   - Це я... Що там?
   - Син.
   - Слава Богу! А Янка?
   - Жде тебе.
   - То можна?
   - Авжеж. Заходь.
   Добриня вiдкинув полог -  зайшов.  У  юртi  було  напiвтемне.  Праворуч
копошилися, прибираючи якесь лахмiття, двi жiнки,  посерединi,  в  кабицi,
пригасав вогонь, а за ним, на подушках, прикрита кожухом,  лежала  Янка  -
змучена, блiда, однi великi чорнi очi зорiли, як двi достиглi вишнi.
   - Янко! Люба!  -  Вiн  кинувся  до  неї.-  Як  тобi?  Вона  усмiхнулася
безсило-вимушеною усмiшкою,  опустила  повiки,  даючи  зрозумiти,  що  все
гаразд.
   - А... Дмитрик?
   Вони давно домовились, що коли буде син, то назвуть його Дмитром  -  на
честь дiда.
   Янка  вiдхилила  кожуха.  У  неї  бiля  грудей  лежало  щось  маленьке,
невиразне, закутане у якесь ганчiр'я. Воно випиналося, морщилося, а  потiм
заверещало:
   - А-а-у-у!.. А-а-у-у!..
   Янка щасливо усмiхнулася, прошепотiла:
   - Твiй син... Дмитрик... Дмитрусь... Ти радий? Добриня присiв бiля неї,
погладив розкиданi по подушцi скуйовдженi коси, поцiлував у гарячий лоб.
   - Любi мої, дорогi мої!
   Голос його здригнувся, i, щоб  стримати  сльози,  вiн  прилiг  поряд  i
обережно обняв обох - Янку i сина.- Ви єдина моя надiя,  єдина  радiсть  i
втiха у цьому холодному, жорстокому свiтi!


   6

   Весна видалася затяжна - з хуртовинами, з холодними дощами.  Худобу  та
овець баримтачi поїли, а коней, схудлих, вилинялих, берегли,  бо  який  же
баримтача без коня?
   Лише у травнi настало тепло, i з землi пругко шугнула до  сонця  молода
трава. Люди повеселiли, кобилицi почали жеребитися, а огирi  -  набиратися
тiлистостi.
   Добриня готувався до вiд'їзду: лагодив збрую, взуття та  одяг,  обрiзав
коням копита.
   Бачман охолодив його.
   - Куди? Невже забув, що  ми  домовилися  пополохати  Бату-сарай?  Через
тиждень вирушаємо - менi кожен джигiт дорогий! Зробимо  наїзд,  вiдомстимо
своїм кривдникам, а тодi - будь здоров! Їдь!
   Добриня знiяковiв.
   - Та нi - не забув я. I зараз бачу, як Доман б'є князя  Михайла  п'ятою
пiд груди, мерзотник. I зараз перед очима киплячий  казан,  куди  туленгiт
кидає немовля - доньку боярина Iллi. Як  таке  забути?  А  ще  ж  хочеться
випустити з хизарiв наших товаришiв. Хто  захоче  тiкати  -  нехай  тiкає.
Може, комусь пощастить урятуватися...
   Бачман прояснiв на лицi.
   - Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас.
   - Готуюся. Прийде час - покину. Тягне додому. Особливо - Янку...  Та  й
нелегко їй, бiднiй, тут з дитиною.
   - А там хто її жде?
   - Бiльше всього, що нiхто. Але все ж - батькiвщина, свої  люди.  Гадаю,
не всiх же Батий винищив...
   - А менi й тiкати нiкуди,- сумно похилив  голову  Бачман.-  Голий  степ
залишився. Iз родичiв хто в землi лежить, хто травою прорiс непохований, а
хто в неволi знемагає... Пропало моє плем'я кипчацьке,  навiки  пропало...
За це мщу i мститиму, поки й житиму!
   Добриня обняв його.
   - Я з тобою, Бачманеї У мене теж душа палає помстою!
   Але минуло ще два  тижнi,  перш  нiж  Бачман  вирiшив  виступати.  Лише
наприкiнцi травня, дiждавшись, коли мiсяць зник з небесного овиду  i  ночi
стали темнi, вiн у кошi залишив тих декiлько жiнок, що прижилися в загонi,
та двох пiдстаркуватих баримтачiв i зi сходом сонця вирушив у путь.
   Поки виходили з лiсу, їхали вдень, а далi, в степу, де на пишних травах
нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари  овець,  яких
доглядали чабани, тiльки вночi. Бачман боявся, щоб хтось  не  доскочив  до
Бату-сарая ранiш за нього i не попередив монголiв  про  напад  баримтачiв.
Усiх, хто траплявся по дорозi, знищував без жалю.
   На четвертий день пiдiйшли до Бату-сарая. До вечора пересидiли в густих
заростях на березi степового озера, пасли коней, гризли суху  бастарму  та
в'ялену рибу, вiдпочивали. А коли стемнiло, Бачман сказав:
   - В Бату-сарай вiд'їдемо тихо - без  шуму  i  галасу.  Кутуз  iз  своїм
десятком поверне до хизарiв, знiме  сторожу  i  випустить  на  волю  наших
братiв по нещастю - боголiв.  Качир-укуле  з  першою  пiвсотнею  погромить
майдан-хан. Ти, Добрине, сам знаєш, де шукати свого ворога.  Даю  тобi  на
допомогу п'ятьох джигiтiв. А я з другою  пiвсотнею  спробую  пробитися  до
становища хана Менгу... Бийте i палiть!  Не  милуйте  нiкого!  Чим  бiльше
грому-погрому, чим бiльше галасу i крику, вогню i кровi, тим бiльше страху
наженемо на ворога! За цим ми  i  їхали...  У  бiй  з  вiйськом  Батия  не
вв'язуватись! Головне -  пополохати  бузувiрiв  i  без  втрат  повернутися
назад. Вiдступати будемо окремими загонами - по  десятку,  по  пiвдесятка.
Вiдступати рiзними шляхами, щоб збити переслiдувачiв зi слiду.  По  дорозi
хапайте з табунiв свiжих коней i мчiть додому якомога швидше!.. А тепер  -
у путь! I хай вам щастить!
   До самого мiста їхали поволi. Поодинокi подорожнi у темрявi приймали їх
за ханський вiйськовий загiн i не звертали на нього нiякої уваги.
   Але при в'їздi дорогу їм перегородив караул - десяток нукерiв.
   - Гар-гар! Хто такi?
   - Рубайiте їх - i вперед! - гукнув Бачман.
   В нiчнiй темрявi гостро блиснули  кривi  шаблi  -  хтось  охнув,  хтось
крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Двоє кинулись  до  хатини-мазанки  -
пiдперли зсередини дверi. До них не стали добиватися, а  вдарили  коней  -
чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого мiста.
   Бiля майдан-хану роздiлилися. Кожен загiн повернув у свiй бiк.
   Хоча нiч була безмiсячна, але зорi густо висiялися на голубому небi,  i
Добриня безпомилково знайшов шлях до пригiрка, на якому одиноке  бовванiла
Доманова юрта. Там зупинилися.
   - Жiнок i дiтей не чiпати - менi  потрiбен  лише  господар,-  попередив
Добриня.- 3 ним я хотiв би побалакати наодинцi!
   Вiн шарпнув полог юрти i гукнув у темний отвiр:
   - Домане, виходь!
   Зсередини почувся стривожений голос:
   - Хто там?
   - Виходь - це не надовго! Сiм'я хай спить, а ми  перекинемося  кiлькома
словами!
   Доман запiдозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце
завiщувало небезпеку, але вiн раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом
задню стiнку юрти i вискочив у нiч. На його нещастя, на високому  пригiрку
нiде було сховатися: на тлi зоряного  неба  яскраво  вимальовувалася  його
темна достать.
   - Вiн там! Вiн тiкає! - скрикнули джигiти.
   Добриня кинувся услiд за ним. Та тут же почув, як над його  вухом  щось
тонко цьвохнуло. Доман враз спiткнувся, замахав  руками  i  вдав  лицем  у
землю.
   Добриня пiдбiг до нього. Доман лежав непорушно - в його спинi  стирчала
довга монгольська стрiла, випущена вправною рукою половця-баримтачi.
   - Ах, шкода! - забiдкався Добриня.- Вбили ви його, хлопцi! А  я  ж  так
хотiв з ним по душах поговорити!
   - То, може, увесь виводок прикiнчити?
   - Нi, нi, не треба! Чим завинили жiнки та  дiти?  Ми  своє  зробили,  а
тепер - гайда звiдси! - I Добриня скочив на коня.- За мною!
   Тим часом Бату-сарай закипiв,  завирував.  Раптовий  i  нежданий  напад
баримтачiв,  що  з  громом  мчали  вулицями  i  зносили  голови  тим,  хто
зустрiчався на шляху, розбудив  усе  мiсто.  Пролунали  розпачливi  крики,
спалахнули пожежi, розривалися вiд гавкоту собаки.
   Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого мiста i  помчав  у
темний нiчний степ.


   7

   Бачман прибув у кiш з  кiлькома  баримтачами  останнiм.  Вид  його  був
стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурi, вiн пiдiйшов до гурту.
   - Ну, що, браття, загиблих немає?
   - Немає. Всi живi й здоровi.
   - Це добре. Але погано те, що за нами женуться.
   - Як? Хто женеться? - стривожилися баримтачi.
   - Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали  його  людей,
як хотiли, а може, хтось iнший. Та не має значення, хто женеться. Важливо,
що за нами йде  слiдом  тисяча,  якщо  не  бiльше,  воїнiв.  Нас  вони  не
помiтили, але йдуть сюди.
   - Що ж робити? їх тисяча, а нас сотня якась.
   - Тiкатиi I негайно!
   - Куди?
   - На той бiк Iтилю - в Чорний лiс.
   - Отже, все майно кидати?
   - Все кидати! Берiть  лише  коней,  зброю,  трохи  їжi  та  пузирi  для
переправи! Iдiть - збирайтеся!
   Всi кинулись до юрт та до коней. Добриня пiдiйшов до Бачмана.
   - А як же менi? Як переправити на той бiк Янку з дитиною?
   Бачман на коротку мить задумався. Потiм витяг з кишенi срiбну пластинку
- поклав собi на долоню, простягнув Добринi.
   - Iншого часу, може, не буде,- вiзьми тепер. Це - пайцза. Я вiдiбрав її
в одного ханського посланця. Менi тепер вона нi до чого, а тобi  з  Янкою,
може, пригодиться. Хто її має, той знаходиться пiд ханським захистом.  Всi
зобов'язанi допомагати йому а дорозi - давати притулок, їжу, коней.
   Добриня взяв. На  пайцзi  з  одного  боку  ширяв,  розпростерши  крила,
степовий орел-беркут, а з другого чорнiли якiсь чужi незнайомi письмена.
   - Дякую, Бачмане. Але перш нiж я скористаюся нею, ми  з  Янкою  повиннi
перебратися на той бiк. Я перепливу. А Янка?
   Бачман похмуро вiдповiв:
   - Там побачимо. Iди - збирайся!
   Добриня збирався недовго. Посадив на коня Янку  з  Дмитриком,  собi  до
сiдла приторочив сакви з бастармою та кожухами i пiдiйшов  до  гурту.  Всi
вже були в зборi. Бачман стрибнув у сiдло.
   - Вперед! За мною!
   Їхали  понад  берегом  до  самого  вечора.  Коли  сонце  ось-ось   мало
заховатися за протилежний берег Iтилю, покритий густим лiсом, зупинилися.
   - Тут будемо переправлятися! Надимайте пузирi -  прив'язуйте  коням  до
попрут, а одяг та зброю - до сiдел, берiться за хвости - i на той  бiк!  А
хто боїться за хвоста - тримайтеся за  сiдло  чи  за  стремено!  -  повчав
Бачман тих, хто не знав половецьких звичаїв, а потiм шдiйшов  до  Янки  та
Добринi.- Не бiйтеся - це не страшно. Для малого зробимо плотик iз  сухого
очерету - прикрiпимо до сiдла.
   Всi почали готуватися до переправи. Для половцiв це було  звичне  дiло.
Вони   швидко   понадимали   висушенi   кiнськi   та   коров'ячi   пузирi,
поприв'язували їх до попрут, одяг i зброю - до сiдел i вступили в воду.
   Бачман наламав сухого очерету - зв'язав невеликий, але  товстий  плотик
iз заглибиною посерединi, прикрiпив до сiдла. Янка поклала туди  Дмитрика,
що випинався i пхикав, припнула хусткою, перехрестила.
   - Ну, з Богом, Янко,- сказав Добриня.- Ти попереду, а я з Дмитриком  за
тобою! Не бiйся! Янка заплакала.
   - Якщо зi мною  щось  станеться,  ти  ж,  Добрику,  не  кидай  його!  -
прошепотiла крiзь сльози.- Бережи синочка нашого!
   Добриня обняв її i подав довгого кiнського хвоста.
   - Тримайся мiцнiше! Ну, йди! Я буду поблизу! - i завiв коня в воду.
   Янка попливла. Добриня, тримаючись за стремено, вступив у  воду  теж  i
поплиз услiд за нею. Попереду виднiлися кiнськi та людськi голови, а також
надутi пузирi. Швидка течiя пiдхоплювала  i  несла  їх  все  навкiс  -  до
протилежного берега, що поволi  наближався  i  наближався,  аж  поки  ноги
черкнули раптом по твердому пiщаному дну.
   На сухе вибралися всi. Люди тремтiли вiд холоду, швидко одягалися. Янка
закуталася в кожуха - годувала Дмитрика, а Добриня дивився на них, i  йому
раптом стало моторошно вiд думки,  що  мiг  їх  утратити.  Якої  небезпеки
уникли вони! Невже доля захищає їх?
   Раптом пролунав чийсь крик.
   - Дивiться! Дивiться! Мунгали!
   Всi глянули на той бiк. Там стояло кiлька десяткiв вершникiв, а до  них
виїздили з лiсу все новi й новi сотнi. Скоро вони запрудили весь берег.
   - Прокляття! - вигукнув Качир-укуле.- Вони таки наздогнали нас!
   - Нi, поки що не наздогнали,- заперечив Бачман.- Уже починає темнiти  -
i вони не посмiють сьогоднi перепливати Iтиль. Отже,  ми  маємо  в  запасi
цiлу нiч! Збирайтеся - i в путь! Вгору понад Iтилем! Вiдiрвемося вiд них!


   8

   Два днi i двi ночi тривала втеча. Люди  зголоднiли,  конi  вибилися  iз
сил. Потрiбен був хоч невеликий перепочинок.
   Виїхавши на  широку  трав'янисту  галявину,  що  полого  спускалася  до
берега, Бачман зупинився. Накази його були короткi.
   - Рiжте коня, розкладайте  багаття  -  печiть  м'ясо!  Вiдпочиваємо  до
полудня, а  потiм  -  далi  в  путь!  Коней  напоїти  -  i  хай  пасуться!
Качир-укуле i Кутуз, вилiзьте на найвище дерево i спостерiгайте за ворогом
- вiн iтиме берегом, по наших слiдах!
   Незважаючи на втому, баримтачi миттю кинулися  виконувати  наказ.  Однi
забили охлялого коня, почали бiлувати, другi назбирали сушняку  i  розвели
вогонь,  третi  погнали  коней  на  водопiй,  а  потiм  пустили  на  пашу.
Качир-укуле з молодим спритним Кутузом подерлися на високого дуба. А стара
Тайдолла-хатун, буркнувши щось собi пiд нiс, побрела в лiс шукати цiлющого
зiлля.
   Добриня пiдiйшов до Бачмана, що стояв на пригiрку i,  склавши  руки  на
грудях, задумливо давквся на  воду  i  на  продовгуватий,  порослий  лiсом
острiв, посерединi якого вивищувався стрiмкий шпиль.
   - А може, нам не триматися купи, а розсiятися на якийсь час - на  день,
два чи тиждень? А потiм зберемося у домовленому мiсцi. Як, Бачмане?
   - Я думав про це,- Бачман пiдвiв голову.- Але вся бiда в тому,  що  для
нас цей лiсовий край незнайомий. Розсiємося - i не зберемося.  А  поодинцi
загинемо.
   - I це правда,- погодився Добриня.
   У Бачманових очах спалахнула якась iскорка.
   - А ось ти з Янкою можеш тепер вiдокремитися вiд  нас.  Дамо  вам  шмат
м'яса, запасного коня - i рушайте на захiд сонця! Думаю, переслiдувачi  не
поженуться за вами, а швидше - за нами.
   Добриня заперечив:
   - Бачмане, як ти мiг подумати таке! Хiба можу я  пiсля  всього,  що  ми
пережили разом, покинути тебе i товариство в цей скрутний час?
   Тут з дуба долинув голос Качира-укуле: Бачмане, ти бачиш  острiв  перед
собою?
   - Бачу.
   - А пiщану косу, що веде туди, бачиш?
   - Hi
   - Ну, як же! Нам зверху добре видно її крiзь воду. Менi  здається,  там
не глибоко! Май це на увазi!
   - Що саме?
   - Чи не перейти нам на острiв та не пересидiти там, поки мунгали пiдуть
далi вгору? Як ти гадаєш? Бачман замислився, потер лоба. Потiм сказав:
   - А що - думка розумна! Переховатися  там,  поки  переслiдувачi  пiдуть
далi, а тодi гайнути в глиб лiсу. Як ти, Добрине?
   - А в пастку не потрапимо?
   Бачман здвигнув плечима.
   - Ми й на березi можемо  потрапити  в  пастку.  Їхню  розмову  перервав
стривожений голос Качир-укуле.
   - Мунгали! Бачмане, мунгали!
   Всi завмерли. Страшна вiсть  приголомшила  навiть  завжди  незворушного
Бачмана. Нiхто не ждав переслiдувачiв так швидко.
   - Далеко?
   - Нi, там, де в Iтиль впадає струмок, який ми нещодавно перебрели.
   - Це зовсiм близько! Звiдти їм острiв видно?
   - Не видно: вони ще за лiсом, у долинi.
   -  Тодi  злазьте  швидше  -  i  на  острiв!  Не  гайтеся!  Вмить  табiр
зворушився, заметушився. Баримтачi хапали коней,  стрибали  в  сiдла.  Про
м'ясо, що шипiло, сичало, шкварчало i обуглювалося на дубових  рожнах  над
вогнем, нiхто й не згадав. Бачман здибив коня.
   - Качир-укуле, їдь попереду - показуй,  де  коса!  Всi  тут?  Нiхто  не
залишився?
   - Всi, всi! - гукнув хтось позаду.
   - Тодi - вперед! На острiв!
   Качир-укуле показував дорогу. Пiщана коса  була  тверда,  i  конi  йшли
легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка.
   I нiхто з утiкачiв нi  разу  не  оглянувся  назад,  туди,  де  догасало
вогнище. А там, якраз тодi, коли вони досягли острова, iз лiсу з оберемком
зiлля вийшла Тайдолла-хатун. Зiлля випало з її рук.
   - О сили небеснi! Я залишилася сама! - простогнала  стара,  опускаючись
на землю.- Куди ж тепер менi подiтися?
   Вона безтямно дивилася, як баримтачi пiднiмалися на острiв i  зникли  в
густих хащах верболозу.
   Їй стало страшно: тривожна  тиша  окутала  їi.  Що  робити?  Перебрести
протоку? Але ж вона не вмiє плавати. Кричати? Та хто  її  почує  на  такiй
вiдстанi?
   Тайдолла-хатун припала до землi i по-старечому тихо заплакала. Вона i в
думцi не допускала, що її залишили навмисне. Сама винна! Сама!  Нiкому  не
сказала, нiкого не попередила - i гайнула в лiс, мов дурне дiвчисько!
   Вона довго лежала, не маючи сили  пiдвестися.  Навiть  дражливий  запах
смаженого м'яса, що доносився вiд багаття, не зумiв пiдняти її.  I  тiльки
тодi, коли десь поблизу почувся тупiт копит i гул голосiв,  позадкувала  в
кущi. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загiн вершникiв.
   Татари! Матiнко!
   Вона  схопилася,  щоб  тiкати,  але  тут  же  впала:  неслухнянi   ноги
заплуталися в бур'янi.
   Джигiти наздогнали її.
   - Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся хановi Менгу  i  його  братовi
хановi Бучеку, стара карга!
   На галявину виїхали на баских конях кiлька багато одягнутих  вершникiв.
Джигiти кинули стару їм до нiг.
   - Менгу-каане, це табiр баримтачiв. Вони  щойно  були  тут,  навiть  не
встигли м'ясо зняти з рожнiв - так дременули.
   Менгу оглянувся довкiл. Вогнище, м'ясо на обгорiлих рожнах,  витолочена
трава, свiжий кiнський кiзяк - все свiдчило, що недавно баримтачi  справдi
були тут. Аде в який бiк вони втекли? Слiди повсюди:  i  на  горбi,  i  на
бережинi, де конi паслися, i на вогкому пiску, де їх напували.
   - Куди втекли тi розбiйники, стара? - спитав вiн Тайдоллу-хатун.
   - Не знаю, каане.
   - Як не знаєш? Ти ж бачила!
   - Я була в лiсi - збирала зiлля.
   - Та бреше вона,- хльоснув нагайкою Бучек.- Нукери, припечiть  їй  ноги
жаром - це одразу розв'яже їй язик!
   Вони схопили жiнку попiд руки - поставили на купу жару.
   Пронизливий зойк розлiгся на галявинi.
   - Куди вони поїхали? Кажи!
   - Туди, туди! - затанцювала на жару Тайдолла-хатун. Її пiдняли, витягли
з вогнища.
   - Куди - туди?
   - На острiв,- прошепотiла вона, падаючи на землю.- На острiв!
   Менгу не повiрив.
   - На острiв? Уплав?
   - Нi, там мiлко.
   Менгу не повiрив.
   - Не може бути! Ану, перевiрте! Кiлька  вершникiв  кинулись  у  воду  -
направилися в бiк острова. Пiд кiнськими ногами було твердо.
   - Є! Є! - радiсно загукали вони.- Коса! Тут коса!
   - Тодi - туди! Вперед! - гукнув Менгу.- А цю стару - стережiть!
   Бояiсно-протяжний крик Тайдолли-хатун  долинув  до  острова.  Баримтачi
кинулись на берег, розгорнули кущi - i завмерли:  прямо  на  них  по  косi
переправлявся великий загiн монгольської кiнноти.
   - Прокляття! - вигукнув Качир-укуле.- Це я пiдвiв вас усiх, браття!
   Вiн у вiдчаї вдарив  себе  кулаком  по  головi,  рвонув  за  чуба.  Всi
промовчали. А Добриня сказав:
   - Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген вiн i сам - позаду! Що
робитимемо, Бачмане?
   Потемнiвши на лицi, Бачмаи довго мовчав. Бiль зсудомив йому рота.
   - А що тут зробиш? - зiтхнув  важко.-  Будемо  битися!  До  останнього!
Iншого виходу у нас немає! Приготуйте луки!
   Монголи швидко наближалися. Вже видно  оскал  кiнських  пик,  вузенький
прищур вершникiв. Сто крокiв, п'ятдесят...
   - Стрiляйте! - крикнув Бачман i перший випустив стрiлу.
   Кiлька десяткiв ворогiв упало в воду, iншi враз  пригнулися,  закрилися
круглими щитами, ударили коней.
   Здалеку пролунав голос Менгу:
   - Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псiв! Схопiть розбiйника
Бачмана!
   Не звертаючи уваги на втрати,  монголи  ринули  до  берега,  прорвалися
крiзь верболiз i вихопили шаблi. Баримтачi зчепилися з ними  в  рукопашну,
але монголiв прибувало все бiльше i бiльше, аж поки не стало десять  проти
одного, сто проти десяти, тисяча проти ста!
   Баримтачi поволi вiдступали в середину острова, на галявину, де паслися
їхнi конi.
   Розстрiлявши всi  стрiли,  Добриня  кинув  непотрiбного  тепер  лука  i
витягнув  шаблю  -  зчепився  з  дебелим  довгоруким  нукером,  що,   хижо
вишкiривши зуби i вiдбиваючи випад супротивника, хрипко верещав:
   - Гар-гарi Назад, назад!
   Добриня таки дiстав його,  коли,  повiривши  в  близьку  перемогу,  вiн
безоглядно кинувся вперед i занiс шаблю над головою. Тут же вiн  наткнувся
на гостре вiстря, що прохромило йому  горло,  захарчав  i  впав  пiд  ноги
переможцевi.
   Та збоку налетiв ще один. Шабля його уже занесена високо  над  головою.
Ще мить - i...
   Пiд цей невiдворотний удар Добриня встиг  пiдставити  свою  шаблю.  Двi
шаблi заскреготали, викресали iскри - i обидвi переломилися навпiл.
   Монгол ошкiрився i потягнувся до шокпара, що телiпався  при  боцi.  Очi
його зловiсне блиснули - вiн наперед смакував близьку перемогу.
   Добриня кинув оком - де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав
незручно на свою шаблю  -  i  нiколи  нагинатися,  щоб  витягти  її  з-пiд
мертвого тiла. А ворог поспiшає - пiднiмає свою дубову  довбешку,  утикану
залiзними гостряками, ступає крок наперед...
   Кiнець, думає Добриня i, як ввi снi, бачить  Качира-укуле,  що  набiгає
ззаду на нападника i одним махом шаблi зносить йому голову. Кричить:
   - Тiкай! Рятуй Янку i сина, якщо зможеш! Бо ми всi загинемо... Тiкай! I
- прощай! - i знову кинувся в гущу бою.
   Добриня вiдступив у кущi. Нiхто його не помiтив i  нiхто  не  погнався.
Тут вiн зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед боєм вiн залишив її
з дитиною на руках у заростях бiля шпиля. Добре, якщо  там,  а  якщо  десь
заховалася?
   Прогортаючи високий бур'ян i кущi, обминаючи корявi стовбури  старезних
верб, вiн рушив обережно. Нiде нiкого.
   - Янко! - окрикнув упiвголоса.- Янко!
   Десь почувся шурхiт, пролунав неясний голос,  але  все  покривав  гамiр
бою.
   Добриня пройшов до самого шпиля. Ось i тi дерева, в тiнi  яких  залишив
Янку, ось i мiсце, де вона сидiла на кожусi, годуючи дитину. Але  знову  -
нiде нiкого!
   По серцю прокотився холодок.
   - Янко! - скрикнув дужче, стривожено. I тут  iз  гущавини,  прогортаючи
туге гiлля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка.
   - Добрику? Ти? Ми тут! - Вона гримала Дмитрика,  що  заснув  у  неї  на
руках.- Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там  робиться
- жах!
   Добриня схопив дитину.
   - Тiкаймо звiдси! Швидше!
   - Куди?
   - Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бiй уже  затихає,  i  мунгали
шукатимуть тих, хто залишився живий.- Вiн  оглянувся  довкола.Полiземо  на
скелю! Може, там знайдемо криївку, бо тут нас вiдразу знайдуть!
   Вiн  рушив  довкола  шпиля.  Твердi  вапняково-глинистi   стiни   майже
прямовиснi - не вилiзеш. Їх обступили дерева, кущi, затiняючи вiд сонця  i
допитливих очей.
   А це що? Здається, стежечка? Нi, не стежечка, а крутий схил,  по  якому
можна здертися майже до вершини. Вiн подерся по  ньому  угору,  чiпляючись
вiльною рукою за кущi. Янка лiзла за ним.
   Останнi кiлька крокiв були найважчi - по майже прямовиснiй  стiнi.  Але
тут їм пощастило: стiна була поснована  цупким  корiнням,  що  звисало  то
нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з  кореня  на  корiнь,  вони
вилiзли на вершину i оглянулись.
   Шпиль був невеликий, майже круглий в обводi, порослий травою,  бур'яном
та кiлькома вузлуватими деревами. Заховатися тут нiде, вся надiя на те, що
монголи не захочуть здиратися сюди.
   Вони прилягли над краєм обриву i з-за густих  заростей  бур'яну  почали
стежити за тим, що робиться внизу.
   Бiй поволi ущух. Посерединi острова, на галявинi, лежали мертвi,  стояв
гурт  полонених  баримтачiв,  оточених  переможцями,  з  кущiв  доносилося
болiсне iржання пораненого коня.
   На галявину виїхали Менгу i Бучек.
   - Полонених - сюди! - гукнув Менгу. Нукери пiдвели полонених, поставили
перед  ханами.  Було  їх  всього  тринадцять  чоловiк,  i  всi   пораненi.
"Тринадцять  живих  iз  ста  тринадцяти!  -  подумалося  Добринi.-  I  всi
пораненi, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсiчена щока, iз руки теж
юшить кров".
   - Хто з вас Бачман? - голосно спитав Менгу.- Чи вiн загинув?
   Усi мовчали.
   - Виходить, вiн загинув? Знайдiть його мертвого!
   - Нi, я живий! Я Бачман! - гордо пiдняв голову ватаг баримтачiв.
   - О! - радiсно вигукнув Менгу.- Отже, ти живий! Тебе ж менi i треба!  -
i кинув нукерам: - Решту вiдведiть убiк i вiдрубайте голови всiм! А  цього
тримайте мiцнiше! З цим буде окрема розмова!
   Нукери потягли полоненикiв пiд лiс,  i  вони  зникли  з  поля  зору  за
деревами, що  росли  довкруг  шпиля,  через  що  Добриня  не  побачив,  як
страчують нещасних, тiльки почув їхнi крики, що раптово обривалися.
   Тривало це зовсiм недовго. Хiба багато треба,  щоб  зiтнути  дванадцять
голiв?
   Коли крик останнього  страчуваного  обiрвався  i  настала  тиша,  Менгу
сказав:
   - А тепер приступимо до найголовнiшого... Нукери, ось перед вами  ватаг
мерзенних баримтачiв, що вкоротили вiку багатьом вашим товаришам,  Бачман!
Вiн грабував наш; улуси, вбивав подорожнiх купцiв,  захоплював  табуни  та
отари, хотiв спалити  Бату-сарайi  Йому  мало  зняти  голову!  Його  треба
скарати лютою смертю! Ведiть коней - розiрвемо його на чотири частини!
   Кiлька нукерiв кинулись виконувати його наказ.  А  Бачман  випростався,
безстрашно глянув на невисокого пласколицього супротивника i сказав:
   - Менгу, ти - хан, i я - хан! Так, я був ханом багатолюдного i  гордого
кипчацького племенi ольбурлик, яке ти не просто пiдкорив, а знищив, зiгнав
з землi, розсiяв по свiту! Я мстив тобi за це! Я не розбiйник, не  злодiй,
я - месник! Я боровся за справедливе  дiло!  А  ти  хочеш  розiрвати  мене
кiньми, як останнього злодiя! Ти зараз на конi, але пам'ятай,  що  доля  -
рiч примхлива: сьогоднi ти розiрвеш мене, а завтра хтось, посланий  Небом,
розiрве тебе! Подумай про це!
   Менгу закам'янiв. Довго мовчав. Потiм повернувся  до  молодшого  брата,
сказав коротко:
   - Бучеку, зiтни йому голову!
   Той думав недовго: вихопив з пiхов шаблю  i  одним  махом  зняв  голову
вiльнолюбному половецькому хановi Бачману.
   - Нукери,- звернувся до воїнiв Менгу,- ми виконали повелiння Бату-каана
- знищили зграю розбiйникiв, що пiдняли руку на владу йєка-монголiв! I так
буде з кожним, хто не пiдкориться нам!.. Гляньте -  чи  не  залишився  хто
живий, чи не сховався в потаємному мiсцi?
   - Нiхто не сховався, каане! Всi знищенi! Ми понишпорили по  лiсу  i  по
узбережжю - жоден собака не врятувався! - вiдповiли нукери.
   - А на горi, на скелi? - показав на шпиль камчею хан Бучек.
   Менгу оглянувся, очима провiв по бронзових обличчях воїнiв. Погляд упав
на важку постать Жадiгера.
   - Ти! Поглянь - що там?
   Жадiгер вклонився i поспiшно метнувся виконувати ханський наказ: швидко
подерся на гору.
   ...Упiзнавши Жадiгера, Добриня здригнувся. Ось вiн - кiнець! Для нього,
для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. I вiд  чиєї  руки?  Вiд  руки
Жадiгера!
   Судьба? Вiн стис кулаки, а ще мiцнiше - зуби. Хоч би що-небудь  було  -
шабля, чи спис, чи лук! Так нiчого ж! Навiть замашної ломаки немає.  А  що
зробиш голими руками?
   Тим часом Жадiгер, дарма що неповороткий, мов ведмiдь,  уже  здерся  на
пiвтори, ось-ось буде тут.
   В цю мить запручався, запхикав Дмитрик.
   - Погодуй його! - шепнув Добриня.- I вiдступи назад!
   Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачно зацмокав.
   А Добриня поглядом занишпорив довкола.  Що  б  його  знайти  -  камiнь,
замашну палицю, гiлляку,  щоб  приголомшити  ворога,  коли  вилазитиме  на
шпиль.
   Нiде - нiчого!
   Пiдняв очi вгору, на дерева, i побачив на одному з них надламаний  сук.
Пiдскочив, ухопився - вiдламав.
   I тут же гiрко посмiхнувся: сук дiйсно важкий, замашний,  та  чого  вiн
вартий супроти тисячного загону хана Менту? От уже  справдi  -  потопаючий
хапається за
   соломину!
   Вiн поспiшив на край обриву, але щойно порiвнявся  з  Янкою,  як  iз-за
бур'яну виткнулася Жадiгерова голова.  Потiм  Жадiгер  висунувся  вище,  в
руках тримав лука з накладеною стрiлою.
   Їх роздiляло якихось десять крокiв, їхнi погляди зустрiлися.
   З несподiванки Добриня зупинився, мимовiльно лiвою рукою обняв Янку,  а
правою щосили стиснув свiй недолугий сук. Що вiн проти лука?
   Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все  своє
життя - i Калиновий Кут,  i  половецьку  неволю,  i  Київ,  i  монгольську
неволю. Все це промайнуло в головi, пропливло  перед  очима,  як  сон,  як
видiння. ї весь цей час вiн не спускав очей з Жадiгера, плоске, вилицювате
обличчя якого було застиглим i холодним. Тiльки  в  розкосих  чорних  очах
щось ворушилося: мов загоралося i тут же  пригасало.  Жадiгер  поперемiнне
зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля,  що,  випинаючись;  ссало
грудь. Що вiн думав при  цьому?  Якими  вони  йому  видалися?  Наляканими?
Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як  Добриня  вирятував  його  з
холодної ополонки, коли донська вода затягувала його пiд лiд?
   Мовчанка затягнулася. Нарештi знизу долинув нетерплячий голос Менгу:
   - Ну, що там? Є хто?
   Жадiгер розширив очi, мов попереджував Добриню,  щоб  мовчав,  а  потiм
кинув хановi коротко i твердо:
   - Тут нiкого немає, каане! Зовсiм нiкого немає!
   Менгу сердито гримнув:
   - То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вiтер не нагнав води у  протоку,
будемо переправлятися на материк!
   Жадiгерова голова зникла. Добриня з  Янкою  перезирнулись.  Смертельний
жах скував їхнi вуста.
   - Хто то був? Чому вiн не стрiляв? - нарештi прошепотiла Янка.
   Тамуючи дрiбний дрiж у всьому тiлi, що бив, мов пропасниця, Добриня так
же тихо вiдповiв:
   - Ти не впiзнала? То був Жадiгер. В його душi прокинулась совiсть! Щось
людське засвiтилося в його поглядi.
   Лише над вечiр, коли все вiйсько хана Менгу переправилося з острова  на
материк i пiшло по берегу Iтилю на пiвдень, вони спустилися зi шпиля. Тут,
унизу, повсюди лежали заюшенi кров'ю баримтачi.  Пострiлянi,  порубанi,  з
розтрощеними головами.
   - Боже, який жах! - простогнала Янка.- Який жах! Усi загинули!
   Добриня вивiв її на берег,  подалi  вiд  страшного  видовища,  помостив
кожуха.
   - Посидь тут. А я скоро вернуся.
   Вiн сподiвався, що нукери, поспiшаючи, не все пiдiбрали на полi бою.  I
не помилився. У заростях знайшов лука i кiлька десяткiв стрiл, пiд одним з
убитих - шаблю, яку той,  падаючи,  прикрив  своїм  тiлом.  Та  найбiльшою
радiстю була несподiвана зустрiч на протилежному боцi  острова  з  трiйцею
коней. Вони мирно паслися на зеленiй бережинi.
   - Кось-кось-кось! - простягнув до них руки.Кось-кось!
   Конi попiднiмали голови,  нашорошили  вуха,  довiрливо  рушили  на  той
поклик. Всi вони були осiдланi, з саквами на крупах.
   - Дорогi мої! - гладив їхнi гриви Добриня.- Соколики мої! Як же  ви  не
потрапили на очi тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви  так  станете
нам у пригодi! Рятiвники нашi!
   Вiн вивiв коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сiдло, сам  скочив
на коня i, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.
   - Ну, з Богом! Тепер - додому!


   10

   Два мiсяцi мандрували  вони  вiд  Волги  до  Днiпра,  їхали  манiвцями,
обминали битi  шляхи,  на  яких  можна  було  зустрiтися  з  монгольськими
вiйськовими загонами, уникали зустрiчi з пастухами.
   Лише тодi, коли переконувалися, що отару чи табун коней  пасе  одинокий
старий чабан, пiд'їздили до нього  i  просили  їсти.  I  жоден  з  них  не
вiдмовив їм.
   На Дону Добриня за коня вимiняв кобилицю,  що  ожеребилася  навеснi,  i
вiдтодi Дмитрик щодня був з молоком.
   Харчувалися переважно дичиною i рибою, якою аж кишiли довколишнi степи,
гаї, байраки, рiки та  озера.  Незайманi,  неляканi  качки,  гуси,  лебедi
пiдпускали до себе на вiдстань десяти крокiв, особливо на водi, i  ставали
легкою здобиччю для Добринi. А рибу ловив вiн вершею, яку сплiв з лози, за
нiч у неї набивалося карасiв,  линiв  та  сомiв  стiльки,  що  частину  їх
доводилося викидати назад у рiчку чи в озеро.
   Лише на бродi через Днiпро, бiля Зарубинець, смерть  несподiвано  знову
вiйнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як  на  березi
виросло кiлька вершникiв.
   - Стiйте! Хто такi! Звiдки i куди прямуєте?
   Це був караул, що сторожував  переправу,-  десяток  молодих  бистрооких
джигiтiв. Вони стягнули Добриню з коня, вiдiбрали шаблю та лука.
   - Чому зi зброєю?
   Добриня напружив усi свої сили, щоб не проявити хвилювання. Розумiв, що
вiдповiдi його повиннi бути правдоподiбнi. Невпопад  мовлене  слово  могло
занапастити їх. Думки набiгали одна на одну.
   - Ми їдемо  з  Бату-сарая  в  Бiлгород,-  Добриня  не  захотiв  назвати
справжньої мети їхньої подорожi.- А зброя в  такiй  далекiй  дорозi  вкрай
необхiдна - вiдбиватися вiд злих людей, полювати.
   - З Бату-сарая! З Орди? - загукали здивованi джигiти.- Ой-бой! З самого
Бату-сарая!
   Але старший, немолодий дебелий чолов'яга, шикнув  на  молодикiв,  i  тi
замовкли.
   - Хто ж тебе вiдпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу виїхав ти звiдти?
   Не моргнувши й оком, Добриня випалив:
   - З дозволу Менгу-каана. Вiн  нас  вiдпустив  з  полону.  Монголи  були
враженi.
   - Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього такої честi?
   - Я врятував його на полюваннi. Забив кабана-сiкача,  що  накинувся  на
нього. Монголи збентежилися.
   - I ханська пайцза у тебе є? - спитав  старший,  недовiрливо  оглядаючи
загадкового бородатого незнайомця, що знає самого хана Менту.
   - Є,- Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срiбну пластинку.- Ось!
   Старший пiднiс її до очей, заглянув на другий бiк.
   - Си-ло-ю Вiч-но-го Не-ба...- з натугою прочитав  початок  напису,  але
далi, не осиливши його, повернув пайцзу навiть з  якимось  острахом.-  На,
орусуте!
   Добриня вiдчув, як страшний тягар скочується з  його  плiч.  Щира  дяка
Бачмановi, що з того свiту простягнув братню руку допомоги!
   - А шаблю i лука? - запитав тихо, але твердо глянув у вiчi монголовi.
   Той кинув своїм пiдлеглим.
   - Вiддайте!
   Добриня вставив ногу в стремено.
   - Ми можемо їхати?
   - Їдьте!
   Наступнi два днi минули без пригод, а на третiй, пiд вечiр, перебралися
через Руту, а потiм i через Либiдь. Це вже були знайомi околицi Києва.  До
самого мiста - рукою подати.
   Але зморенi конi ледве тюпали, кволо  переставляючи  ноги.  Та  й  самi
вершники ледве трималися в сiдлах. До того ж серця нили вiд невiдомостi  -
що їх чекає вдома? Тому не поспiшали i через Хрещатий яр перебралися, коли
вже зовсiм стемнiло.
   Потрощенi Лядськi ворота, до яких, видно, за цi  роки  не  доторкнулася
людська рука, щоб полагодити, поминули мовчкл. Невже в Києвi не залишилося
жодної живої душi? Куди ж  їхати?  Де  прихилити  голову?  Переночувати  в
руїнах, а вранцi вирушити далi -  до  Калинового  Кута?  А  там?  Хто  там
залишився? I як бути з Дмитриком? Немовля зовсiм  ослабло,  йому  потрiбнi
спокiй, тепла купiль; домашнiй затишок. Хiба воно витримає  новi  переїзди
та нiчлiги пiд вiдкритим небом?
   Добриня мимоволi зiтхнув  i,  торкнувши  вкрай  пiдбитого  коня,  рушив
угору, до Софiї. Мiсяць ще не зiйшов, було темно. Пахло тлiном i гаром. По
вулицi тьмяно проступали чорнi остови  спалених  будинкiв  та  церков.  Нi
людського гамору, нi собачого гавкоту - пустка кругом!
   На широкiй Золотоворiтськiй вони  зупинилися.  Тут  теж  було  темно  i
безлюдно. Куди ж далi? До кого? До воєводи? А хто їх там чекає?
   Однак це було для Янки єдине мiсце на землi,  що  манило  до  себе,  що
снилося їй щоночi, що притягувало в усi днi їхнього страдницького життя.
   Їм обом було страшно. А що, коли надiї, сподiвання  зараз  розлетяться,
як придорожнiм порох пiд вiтром? Що далi?
   З надiєю i страхом рушили далi. В останню мить, коли конi вже повертали
в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софiю, що  бовванiла  на  тлi
густо-синього неба, i помiтив у її вiкнах якесь мерехтливо-примарне сяйво.
   Вiн притримав коня. Що там? Невже в храмi хтось є?
   - Янко, поглянь!
   - Ой, свiтиться!  -  скрикнула  Янка.-  Загляньмо!  Вони  пiд'їхали  до
папертi. Розтрощенi дверi - розчиненi. Добриня зiскочив з коня i  заглянув
усередину.
   - Тут хтось є? - спитав неголосно. Нiхто не вiдповiв. Тiльки в  глибинi
храму, десь бiля кiота, мерехтiло слабке жовтаве свiтiння. Вiн  ступив  ще
кiлька крокiв.
   - Агей, хто тут? Вiдгукнися!
   I знову тиша.
   Добринi стало моторошно. Свiтiння виходило знизу, i з високих  стiн  на
нього раптом проглянули  неяснi  лики  богiв,  ангелiв,  i  архангелiв,  i
святих. Здавалося, що вони зирили за кожним його кроком.
   - Свят, свят, свят! - перехрестився Добриня i рушив далi.
   Ще здалеку побачив перед обiдраним  iконостасом,  у  кiотi,  свiчу,  що
горiла злегка мерехтливим вiд протягу свiтлом.
   Свiча   в   розореному,   оскверненому   чужмицами   храмi?   В   Софiї
великопрестольнiй київськiй? Де загарбники  викрали  все,  що  можна  було
взяти з собою? Де порубали прямо на амвонi отцiв церкви? Де з iкон обдерли
золото, срiбло та самоцвiти? Де, здається, знищили сам дух народу, на який
напали?.. I тут - горить свiча?
   Звiдки? Чия рука її поставила?
   Добриня раптом вiдчув, як щось здригнулося в  його  вистражданiй  душi,
нiби вiдсунулася чорна заслiнка - i в  неї  ввiрвалося  живодайне  весняне
тепло i свiтло.
   Хтось у Києаi є! Хтось зостався! Не всi загинули!
   Хто ж ти - невiдомий? Де ти? Озовися!
   Добриня оглянувся довкола, i знову - нiде нiкого!  Тиша.  Та  святi  на
стiнах. Та свiча, що горить серед темної ночi,  як  провiсниця  благодатi,
низпосланої з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю.
   Однак хтось має ж бути!
   Вiн гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили:
   - Хто є в храмi? Озовися!
   Та нiхто не вiдгукнувся. У вiдповiдь - лише  гучна  луна  прогримкотiла
попiд високим кам'яним склепiнням  i  ще  довго  вiдлунювалася  по  темних
закутках.
   Тодi вiн вийшов надвiр i, схвильований, радiсний, притулився головою до
Янки, що з сином на руках сидiла в сiдлi.
   - Там немає нiкого... Ну, нiкогiсiнько... Але  -  горить  свiча!  Отже,
хтось є тут, у Києвi! Є! Не всi загинули! Не всi в неволi! А якщо хтось є,
то й  нам  не  дасть  загинути!..  Їдьмо  -  десь  переночуємо,  а  вранцi
дiзнаємося, що тут робиться.
   - Їдьмо,- погодилася Янка.- Їдьмо  до  нас...  Не  все  ж  там,  гадаю,
згорiло. Може, залишилося що-небудь,- там i переночуємо.


   11

   Почав  сходити  мiсяць  -  стало  виднiше.  За   Софiєю,   у   напрямку
Бiлгородських ворiт, раптом зникли пожарища.
   Але темнi будинки  були  похмурi,  безлюддii,  дихали  пусткою,  хоч  i
стояли, як i ранiш, мiцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки  якусь
надiю.
   - Боже! Невже?..
   Вона боялася вiрити: невже i її  гнiздо  збереглося?  Та  ось  i  рiдне
дворище. Янка затремтiла, пiднялася на стременах. З-за високого  частоколу
виднiється гонтовий дах боярського терему, над  ним  шелестить  у  темрявi
твердим листям розложиста, криласта груша, бовванiє над колодязем  високий
журавель.
   - Добрику, дивися! - зойкнула Янка.- Невже це не сон?
   Добриня поторгав ворота - запертi. На стукiт нiхто не вiдгукнувся. Тодi
став на сiдло i перемахнув через них, вiдсунув мiцний дубовий засув.
   Янка  в'їхала  в  двiр,  подала  йому  Дмитрика  i,  злiзши   з   коня,
перехрестилася.
   - Слава Богу! Ми вдома! -  Потiм  узяла  маля  на  руки,  пригорнула  i
заплакала щасливими слiзьми.- Вдома, синочку! Вдома! Правда, нiхто нас  не
зустрiчає, та вже якось ми тут дамо собi раду.
   Нiби на цi слова, скрипнули дверi хатини, де мешкала колись  двiрня,  i
на порозi вималювалась невисока темна постать.
   - Хто там? Що за люди? - почувся стривожений жiночий голос.
   - Боже, Горпина! - скрикнула Янка.- Горпина! Жива!
   Жiнка на мить завмерла, потiм сплеснула руками i з криком  кинулась  до
неї через двiр.
   - А ти... ти..  хто?  -  Голос  її  здригався,  запинався:  -  Невже?..
Чекай!.. Невже?.. Ти?..
   Янка поспiшила назустрiч, вигукнула:
   - Та Янка ж я! Янка! Хiба не пiзнаєш? Стара виставила наперед  руки  i,
зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах.
   - Янко!  Яночко!  Бояришне!  Дитя  моє!  Жива!  Боже!  -  шепотiла,  аж
задихалася.- Та звiдки ж ти? Якими вiтрами? З яких свiтiв?
   Янка пiдхопила її.
   - Потiм, Горпино, потiм... Усе розповiм... Стара помiтила  сповиток  на
руках у Янки.
   - А це... що?
   - Це дитина... Мiй синочок - Дмитрик, Горпино,-  крiзь  щасливi  сльози
усмiхнулася Янка i, помiтивши розгубленiсть на обличчi старої,  додала:  -
Ти дивуєшся?
   - А батько його? Де ж вiн? Хто вiн?
   - Та ось - Добриня... Пам'ятаєш? Стара пiдiйшла до  Добринi,  повернула
його проти мiсяця, довго вдивлялася в бородате обличчя.
   - Справдi - вiн! Боже, яка радiсть буде бояриновi - Янка знайшлася!  Та
ще й не сама, а з сiм'єю! Янка стрепенулася, скрикнула:
   - То батько живий?
   - Живий.
   - Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж вiн?
   - Та в себе ж - удома... Один вiн зостався. Постарiв,  змарнiв  та  все
тужить, тужить... А хiба це поможе?.. Я  теж  сама  залишилася,  а  дядька
Никодима немає... Я кiлька днiв лежала пiд  руїнами  Десятинної  церкви  i
тiльки чудом вибралася, коли татари вже пiшли з Києва.  А  дядько  Никодим
залишився там... Царство йому небесне!
   - То ходiмо ж! Ходiмо до батька!  -  заспiшила  Янка.Хочу  швидше  його
побачити! Вiн, мабуть, спить?
   - Та де там - вечорами  довго  не  може  заснути.  Читає  або  пише.  А
найчастiше - сидить за столом, дивиться в темне вiкно та  думає,  думає...
Мабуть, i зараз так. Ходiмо!
   Бони обiйшли терем. У двох вiкнах з протилежного боку свiтилося.
   Добриня пiдняв Янку на руках, щоб могла  заглянути  всередину,  i  вона
припала до шибки.
   Боярин сидiв за столом, лицем до вiкна. Перед ним у пiдсвiчнику  горiла
воскова свiчка. Вiн схуд, постарiв, чуб зовсiм посивiв,  а  погляд  колись
бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечi пiд бiлою полотняною  сорочкою
загострилися i опустилися. Велике  горе,  мов  камiнь,  придавило  старого
боярина.
   Янка голосно заридала.
   - Тату! Таточку!
   Воєвода здригнувся, встав iз-за столу, взяв  свiчку  -  i  пiдiйшов  до
вiкна. Пiднiс свiчку до шибки. Янка припала до неї лицем з другого боку.
   Воєвода вiдсахнувся. Подив, радiсть i  страх  разом  вiдбилися  в  його
очах.
   - Янка! Донечко моя! - вирвалося у нього з грудей.Не може бути!
   Янка крiзь сльози усмiхнулася.
   - Це я, таточкуї Я!
   Боярин охнув i кинувся до дверей.
   Вони зустрiлися на ганку. Дмитро в лiвiй руцi тримав свiчку,  а  правою
пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди.
   - Янко! Рiдна моя! Жива! А я так благав Всевишнього!  Так  благав!..  О
Боже, до тебе дiйшла моя молитва!
   Боярин перехрестився.
   - Жива, таточку, жива!
   - А то хто? - боярин завважив темну постать  Добринi,  але  не  впiзнав
його.
   - То мiй чоловiк, тату, iз нашим синочком Дмитриком.
   - Чоловiк? Iз вашим синочком? Моїм внучком? Та ще  й  Дмитриком?  Боже,
яка радiсть! - Вiн посвiтив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на  руках
сповиток  з  немовлям,  пiдiйшов  ближче,  раптом  вигукнув  з  превеликим
подивом: - Добриня! То це ти?
   - Вiн урятував мене, таточку! Не злiчити, скiльки  разiв  вiн  врятував
мене вiд смертi! - знову припала до батька Янка, думаючи, що вiн неприємно
вражений такою несподiванкою.
   Та той нiби не чув її слiв.
   - Добрине! - вигукнув розчулено.- Сам Бог вибрав тебе,  щоб  низпослати
на мене свою благодать! Дякую тобi, сину, i за Янку, i за Дмитрика!
   Вiн пригорнув  сповиток,  присвiтив  -  i  побачив  маленького  носика,
рожевого ротика. Маля мiцно спало.
   - Таточку, не розбуди! - кинулася Янка, вiдбираючи дитину.
   Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усмiхнувся, заспiшив.
   - Та чого ж ми стоїмо тут пiд зорями? Ходiмо! Ходiмо до хати!  Горпино,
приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрiй  -  скупати  малого!  Та
розбуди хлопцiв - хай поставлять коней до стайнi!


   12

   Коли уляглися першi почуття, коли Янка скупала, погодувала  та  поклала
Дмитрика спати, була вже пiвнiч. Аж тодi сiли до столу.
   Спочатку їли мовчки. Вряди-годи Янка i Добриня переглядалися, самi собi
не вiрили, що це не сон, не чудо, а все вiдбувається наяву  -  i  Київ,  i
боярський терем,  що,  обiдраний,  розграбований,  лише  якимось  щасливим
випадком уцiлiв у страшному вирi лихолiття, i живий боярин-батько,  i  оцi
звичнi страви та напої на столi - запашний житнiй  хлiб,  гречана  каша  з
пiдливою та тушеною телятиною, холодний, з  льоху,  сирiвець,  божественна
медовуха-сита... А коли наситилися, разом вiдклали ложки.
   Боярин мало їв, а весь час дивився на них, i в його очах безперервно чи
то вiд радощiв, чи то вiд горя каламутилися сльози.
   Добриня перший порушив мовчанку.
   - Що ж тут, удома, боярине? Як у Києвi?
   Дмитро його поправив:
   - Називай мене не боярином, а батьком - так, як  звичай  велить,  сину.
Чого вже там!
   - Пройшли ми,  батьку,  проїхали  всю  Переяславську  україну  i  добру
третину Київської - i всюди пустка, всюди розоренi городища, спаленi села,
людськi кiстяки бiлiють серед бур'янiв. Чи ж залишилося хоч трохи люду  на
нашiй землi? У Києвi?  -  спитав  Добриня,  сприйнявши  зауваження  Дмитра
спокiйно, природно, як належить.
   Дмитро сумно похитав важкою сивою головою.
   - Мало що залишилося, дорогi мої, вiд нашої батькiвщини. Понищенi також
Чернiгiвська, Галицька, Волинська україни. Жодного  городища  не  уцiлiло,
окрiм Крем'янця та ще двох-трьох мiст, Данилова, Холма...  Церковнi  храми
нашi оскверненi, села спустошенi, людей поубивано, а багатьох  виведено  в
Орду. Та ви  самi  це  знаєте...  Киян  залишилася  жменька  одна.  Колись
бiльшого i кращого мiста не було на Русi, а тепер з пiвста тисяч, що  жили
тут ранiш, зiбралося звiдусюди одна тисяча, вiд сили - двi. Хто iз  лiсiв,
iз ярiв, iз пущ повернувся, хто з неволi втiк та добрався додому...
   - Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплiд...  Бо  половцiв
до ноги вирубано або вивезено в неволю.
   - Лишився народ, але вкрай пiдсiчений на коренi. Ледве животiє. До того
ж кожного року з  Канева  набiгає  орда,  хан  Куремса  робить  зi  своїми
баскаками ординський вихiд - збирає податки. I чого тiльки не  вимагає!  I
авариз - податок з урожаю, i капчур - зi скоту,  i  ямне  -  на  утримання
ямщикiв, i кумисне та торосунне - на вино, i дорожнє, i поплужне, i митне,
i пам'ятне, i кiнне, i мимоїзне, i на  корм,  i  поклонне,  i  на  ханську
ловитву, i на рать, i тамгу - з ремiсникiв... Обдирають так,  що  смердовi
вже восени доводиться пiдтягати поясок...  Та  не  тiльки  в  цьому  бiда.
Головна бiда в тому, що немає  у  нас  майбутнього.  Темно  попереду.  Сил
немає. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той  i  переможе!  Втратили  ми
державу...
   - Що ж робити?
   - Одно - вiрити i сподiватися!
   - То це ви свiчку ставите в Софiї?
   - А ви бачили?
   - Помiтили свiтло у вiкнах - заглянули.
   - Я! За убiєнних i за живих! За тих, хто доходить кiнця свого  шляху  i
за таких, як Дмитрик, що тiльки-но народилися i вже стали рабами! За землю
нашу - ставлю щоденно свiчу! Маю надiю. Вiрю. що, може, колись,  за  сотнi
лiт, все змiниться - i плем'я наше розправить крила.
   - Чи ж розправить?
   - Болить душа. Лежить на нiй важенний камiнь. Не  змогли  ми  вистояти!
Були роз'єднанi - на окремi городища, на окремi князiвства. От  i  перемiг
нас Батий поодинцi, хоч i билися всi мужньо! Побив, погромив,  розсiяв  по
свiту, як римляни - iудеїв. Та вiрю я, що вiдродимося знову! Рано чи пiзно
- вiдродимося, розправимо крила! В цьому моя вiра! Бо без вiри, без  надiї
важко жити! Зовсiм не можна!
   - Без надiї важко жити.- погодився Добриня.- Я от  вiрю,  що  хтось  iз
моїх у Калиновому Кутi врятувався. Ну, хоч одна рiдна душа! Хоч пiвдушi!
   Дмитровi очi блиснули.
   - А знаєш, я був у Калиновому Кутi. Думав, ти вберiгся - то, може,  хоч
що-небудь дiзнаюся про Янку. I - поїхав...
   Добриня аж кинувся.
   - Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили?
   - Сестра твоя Ганночка жива...
   - О Боже! Ганночка! Жива! Яка радiсть!
   - Побралася з  якимось  парубком.  Кузьмою  звати.  Уже  сина  мають  -
Добрика. I двох iнших Добрикiв усиновили - братових.
   - Добрикiв! Миланиного сина теж! - вигукнув Добриня.Коли  б  то  тiльки
вона знала, бiдна!.. Я поїду туди! Завтра!
   - Поїдеш, звичайно... Ну, не завтра, а поїдеш...  Але  Калинового  Кута
вже немає - геть згорiв, зарiс бур'яном, зник.
   - Зник... А люди?
   - Трохи врятувалися в  лiсах...  Зробили  собi  такi-сякi  землянки  по
крутосхилу над Iрпiнем i назвали нове сiльце Новосiлками, а Калиновий  Кут
- Старосiллям[120].
   - Боже, як за кiлька лiт усе змiнилось!
   - Так, змiнилося,- похитав головою Дмитро.- Змiнилося так, що  бодай  i
не бачити. Батий завдав нам  такого  удару,  вiд  якого  ми  довго  будемо
очухуватися.  Чи  й  очухаємося  колись!  Упала  наша  держава  -   чи   й
пiдведеться!..
   Тут почулося  з  сусiдньої  хоромини  тихе  попискування  Дмитрика.  Чи
приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив - прокинувся.
   Янка схопилася, але Дмитро поклав їй руку на плече - посадив на  мiсце,
а сам пiдвiвся.
   - Нi, нi, ви  лягайте,  бо  пiзно  вже...  А  я  побуду  бiля  нього...
Постережу... Подивлюся...
   ...Янка заснула вiдразу. Як тiльки лягла, так i провалилася у сон,  мов
у яму. А  Добриня  довго  перевертався,  душив  очi  рукою,  щоб  заснути,
намагався знайти в м'якiй, незвичнiй для нього перинi зручне  мiсце  i  не
мiг знайти. Сон не йшов, думи, як осiннi хмари, накочувалися одна на одну,
тривожили душу. Спогади пливли  перед  вiдкритими,  втупленими  у  темряву
очима - один страшнiший за другий: бої, кров, неволя... Невже це все було?
Було! У це не можна  не  вiрити,  бо  минулого  з  серця  не  вирвати,  не
викинути, як непотрiб, за ворота. А от  нинiшнє  -  незбагненне!  Нiяк  не
вiриться, що вони з Янкою  та  Дмитриком  живi,  що  добралися  до  Києва,
щасливо уникнувши безлiч небезпек, а  ще  неймовiрнiшим  здається  те,  що
воєвода Дмитро живий, i вони тепер мають  домашнiй  притулок.  Це  -  нiби
щасливий сон. А що буде  завтра,  коли  вони  прокинуться?  Страшнi  руїни
Києва, пустища там, де стояли боярськi та купецькi тереми, кiстяки замiсть
живих людей, попiл i тлiн, попiл i тлiн... А попереду - нiчого. Хiба знову
- неволя, ярмо чужинське...
   Вiн так i не заснув.
   Перед ранком пiдвiвся i вийшов у сiни. З сусiдньої хоромини, де поклали
спати Дмитрика, пробивався крiзь щiлину слабенький жмутик свiтла.  Добриня
обережно прочинив дверi.
   Невеличка лозова колиска звiшувалася  на  вервечках  зi  стелi  посеред
кiмнати, перед столом. Дмитрик мiцно спав. Бiля нього на  стiльцi,  спиною
до дверей, сидiв боярин Дмитро -  схилив  голову  на  груди  i,  здається,
дрiмав. Дрiмав? Думав? Дивився на внука? Чи священнодiйствував над ним?
   На столi, в узголов'ї малого, у  срiбному  пiдсвiчнику,  горiла  свiча,
наповняючи боярську  хоромину  бронзово-срiблястим  загадковим  свiтлом  i
запахом воску.
   Боярин  ворухнувся,  поволi  пiдвiв  сиву  голову,  довго  дивився   на
принишклого внука, що мирно посопував носиком, потiм тихесенько зiтхнув  i
знов, щось шепочучи, нахилився над ним.
   Добриня затаїв дихання.
   Що в тiм зiтханнi? Тривога? Бiль? Чи надiя, що,  мов  свiча,  невгасимо
горить у серцi старого воєводи? Що в тому шепотi - молитва чи  заклинання?
Просьба чи грозьба?
   Хто проникне в чужу душу?
   Свiча догорiла  -  почала  потрiскувати,  пригасати.  Дмитро  пiдвiвся,
простягнув руку до  полицi  -  дiстав  другу,  припалив  вiд  гаснучої  i,
поставивши  у  пiдсвiчник,  знову  опустився  на  стiлець  бiля   колиски.
Перехрестив її. Прошепотiв:
   - Господи! Врятуй онука мого! Спаси надiю мою! Захисти народ  наш!  Дай
йому силу духу i просвiтлiння ума! Не погаси свiчу надiї, що серед  темної
ночi жеврiє в його серцi! Бо коли погасне, то всьому - кiнець! Молю  тебе,
Господи! Благаю тебе!


   13

   Тиждень  Добриня  з  Янкою  вiдпочивали   пiсля   виснажливої   дороги,
вiд'їдалися на воєводиних харчах, приводили себе  до  людської  подоби.  I
вели з воєводою безконечнi розмови. Вiн розповiв про свiй вимушений  похiд
разом з Батиєм до Галича та несподiване повернення до Києва, а вони -  про
свої поневiряння в зимовому полi, про Янчину хворобу та зустрiч з Iллею, з
Марiам, про їхню загибель та загибель князя Михайла.
   Загибель Iллi, його жони та їхньої  доньки  Настунi,  а  своєї  внучки,
Дмитро пережив важко, нiби ця люта смерть сталася щойно, на його очах.
   Вiн був геть сизий, а тепер просто побiлiв. Ще зовсiм недавно  кремезна
його постать враз згорбилася,  а  крутi  плечi  опустилися,  загострилися.
Важке горе на виду у всiх гнуло його до землi.
   Так минув тиждень. А в суботу пiсля снiданку  Дмитро  сам  запропонував
вийти в мiсто. Приспавши малого i залишивши  його  пiд  наглядом  Горпини,
пiшли втрьох - спочатку в Володимирiв город.
   - Вiдвiдаємо наших,- сказав воєвода. Дивно i моторошно було йти  зовсiм
безлюдними вулицями. Нi людського гомону, нi  тупоту  кiнських  копит,  нi
собачого гавкоту - пусто i тихо.  Лише  бiля  Софiйських  ворiт,  розбитих
Батиевкми пороками, замаячили якiсь двi постатi, та й вони швидко зникли у
бiчному провулку чи в якомусь спаленому дворищi.
   - Нiхто не селиться на Горi,-  пояснив  Дмитро.-  Хто  повертається  до
Києва, а таких небагато, той волiє  жити  на  Подолi.  Поряд  лiси,  луги,
Днiпро, а в них - дичина та риба. Є чим прогодуватися...
   Ще сумнiше видовище являв собою колись пишний  та  багатий  Володимирiв
город. Боярськi дерев'янi будинки згорiли, кам'янi князiвськi тереми зяяли
темними  проваллями  потрощених  вiкон   та   дверей,   храми   теж   були
сплюндрованi, як i все довкола,  а  вiд  стародавньої  Десятинної  церкви,
першої кам'яної київської споруди, побудованої i  утримуваної  Володимиром
Святославичем, залишилися напiвзруйнованi стiни[121].
   На майданi, перед руїнами Десятинної, височiв новий дубовий хрест.
   - Тут похованi  кияни,  що  загинули  останнiми  в  той  сумнопам'ятний
Миколин день, коли упав Київ,- промовив Дмитро i рушив до широкої  могили,
яка почала вже заростати травою.
   Пiдiйшовши до неї, вiн важко опустився на колiна.
   - Тут усi нашi,- сказав глухо.- Мати,  Василь,  невiстки,  онуки...  їх
дiстали з-пiд руїн i поховали разом з iншими киянами. Один Iлля  з  сiм'єю
упокоївся в чужiй землi...
   Янка опустилася на колiна поряд з батьком, упала на могилу,  обняла  її
руками.
   - Мамонько! Голубонько! Рiднесенька моя! - заквилила тихо.- Як же  тобi
важко лежати в  сирiй  землi!  Та  прийди  ж,  явись  хоч  на  хвилиночку,
поглянь-подивись на свою дитиночку, обнiми її, сиротиночку?.. А-а-а!..
   Добриня затиснув кулаки, зцiпив зуби. Янчин плач гострим ножем  рiзонув
по серцю, переповнив  душу  лютою  ненавистю  до  винуватцiв  всенародного
нещастя.
   Мимоволi згадався день, коли палав  Калиновий  Кут,  коли  кричали  пiд
шаблями мунгальськими його родичi та земляки.
   Вiд тiєї згадки - здригнувся.
   Досить сидiти в Києвi!  Треба  їхати  туди!  Побачити  Ганночку,  малих
племiнникiв! Вклонитися праховi батька, матерi, братiв, усiх, хто  загинув
у той судний день!
   Вiн пiдвiв Янку, витер їй сльози з очей.
   - Завтра їду в Калиновий Кут! - сказав твердо.- Треба їхати!
   - Добрику! - скрикнула Янка.- А ми?
   - Ти з Дмитриком залишишся в Києвi! Досить вам подорожування!
   - Менi за тебе страшно!
   Добриня обняв її за плечi.
   - Не бiйся, люба! Нiчого поганого зi мною не станеться!
   Пiдвiвся Дмитро.
   - I все ж самому їхати не треба,- сказав  рiшуче.Поїдуть  з  тобою  мої
челядники! То смiливi й дужi хлопцi! I зброєю добре володiють. Якщо  треба
- захистять у бiдi! Вони мене супроводили з самого Галича...
   Добриня не став перечити.
   Наступного ранку п'ятеро вершникiв  виїхали  з  Києва  i  Бiлгородським
шляхом попрямували на захiд. Попереду  їхав  Добриня,  позад  нього  купно
трималися молодi челядники воєводи. Всi при зброї - при  мечах,  луках  та
списах-сулицях. До сiдел у кожного були  притороченi  сакви  з  хлiбом  та
солониною, а також туго скручена кошма на випадок нiчлiгу  в  полi  або  в
лiсi.
   Їхали мовчки.
   Сумна i важка для душi була  ця  дорога.  Всюди  обабiч  неї  бiлiли  в
зелених бур'янах людськi кiстяки,  чорними  дiрами  очниць  слiдкували  за
проїжджими голi черепи.
   Хлопцi були похмурi. Дивилися на складену кимось  купу  обмитих  дощами
черепiв i стискували зуби.
   - Страшно? - спитав вiн переднього, Кирика, що був у них за старшого.
   - Нi, не страшно,- вiдповiв той серйозно.- Кiстякiв уже не  страшно!  А
ось коли ми з воєводою тiєї ж зими вертали до Києва i всюди бачили не бiлi
кiстки, а сотнi й тисячi замерзлих на  лютому  морозi  трупiв,  тодi  було
страшно! Думалося: та невже ж загинули всi, невже нiкого i на  розплiд  не
залишилося? Ось тодi було страшно!
   - Як ти гадаєш, Кирику, хто винен у тому, що нас  побито?  Невже  ж  ми
такi недолугi воїни?
   На превеликий подив Добрию, Кирик пiдвiв очi i, не запинаючись,  твердо
вiдповiв:
   - Князi! Князi виннi! Однi  вони!  Не  вмiли,  не  хотiли,  свою  шкуру
рятували - повтiкали аж у Польщу або в Литву! I на Калцi не дiйшли  згоди,
i нинi не об'єдналися! Коли б мав я силу, то зiбрав  би  їх  усiх  докупи,
зв'язав би жужмом однiєю вiрьовкою - та й шубовснув у Днiпро! Бо одно лихо
вiд них!.. А ти як думаєш, боярине?
   Добриия був вельми вражений словами простого челядника. Вони спiвпадали
з його власними думками.  Отже,  народ  правильно  розiбрався  з  тим,  що
сталося, глибоко розумiє, що не велика сила Батиєва, хоч  вона  i  справдi
велика, а князiвський розбрат i нерозум, честолюбство i скнарiсть подiлили
могутню країну на князiвства, удiли, вотчини,  не  дозволили  купно  стати
проти страшного ворога i призвели всiх до загибелi.
   Поволi збiгали верстви. Поки їхали до Лисiвки, Добриня розповiв  i  про
свої митарства, про те,  що  поневоленi  не  миряться  зi  своїм  рабським
станом,  а  створюють  загони  баримтачiв  i  то  тут,  то   там   скубуть
завойовникiв.
   Очi у хлопцiв загорiлися.
   - От би i нам так! - вигукнув Кирик.- Поскубти поганих!
   Добриня розповiв про загибель загону хана Бачмана.
   - Ну й що! - не погодився Кирик.-  Треба  бути  обачливiшими!  Нападати
таємно, з засади! Обминати крупнi загони! I  головне  -  розумно  замiтати
слiди! Ну, а якщо вже смерть, то щоб не даремна!
   Коли сонце звернуло з обiду, показалася Лисiвка.  Добриня  глянув  -  i
охнув. На мiсцi святої обителi - купи золи, порослi бур'янами. Нi  церкви,
нi монастирських келiй - все згорiло дотла!
   - Оце моє село! - глухо промовив Добриня i рушив греблею до нього.
   Бiля Рокитного озера знайшов свiй город, купу перетлiлої золи на ньому,
де стояла рiдна хатина, сплигнув з коня i став посеред колишнього двору на
колiна. Витер сльози, перехрестився.
   Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сiпнув за рукав.
   - Їдьмо, боярине! Чим тут зарадиш i кому?
   Поїхали прямо на захiд сонця, до Вовчого яру,  де,  як  казав  воєвода,
поселилися тi, хто врятувався в судний день Калинового Кута.
   Знову попереду їхав Добриня. Вовчий яр вiн знав з дитинства.  Могутнiй,
широко розгалужений, особливо у верхiв'ї, порослий лiсом, вiн манив  дiтей
таємничiстю, рясними полуницями  та  горiхами,  воркiтливим  струмком,  що
жебонiв у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикi кози,  оленi,
лосi, борсуки та вовки, вiд яких i назву дiстав. Хлопчаки вiдчували  страх
перед тими небезпеками, що таїлися в його темних проваллях та iзворах, але
цiкавiсть перемагала i вела їх все далi в його незвiданi глибини.
   Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися  вiд
ворогiв саме там, в диких урвищах Вовчого яру, i поселилися в ньому  пiсля
вiдходу завойовникiв.
   I тут у Добринi раптом лунко забухало серце:  прямо  перед  ним,  понад
рiвчаком, iшла молодиця в  довгiй  бiлiй  сорочцi,  перев'язанiй  у  станi
шнурком. Через плече - коромисло,  на  коромислi  -  дерев'янi  цеберця  з
водою, в якiй хлюпосталися сонячнi зайчики.
   Ганночка!
   Вiн її впiзнав вiдразу. Крикнув:
   - Сестронько! Ганночко!
   Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потiм
зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетiло додолу.
   - Добрику! Братоньку-у! - i, мов бiла чайка, метнулася назустрiч.
   Говорити вони не могли. I радiсть, i бiль заткнули їм  горло.  Дивилися
одне на одного, обнiмалися, усмiхалися,  а  в  очах  каламутилися,  сивiли
сльози. Пiд'їхали челядники.
   - Це моя сестра,- коротко  пояснив  їм  Добриня,  а  їй:  -  А  це  мої
товаришi.
   - То ходiмо ж до нас,- поспiшила Ганночка.- Там Кузьма... Там дiти...
   I вона показала на обiйстя, що  прилiпилося  тут  же,  пiд  горою,  при
дорозi. Було воно обнесене плотом. З-пiд гори, врiзана в  неї  наполовину,
визирала одним вiконцем напiвземлянка, вкрита дерном. Таким же був ї  хлiв
для худоби. Внизу, на бережинi, стояло два стiжки сiна.
   Убогi будiвлi. Убоге господарство, змайстроване  нашвидкуруч,  аби  був
якийсь  захисток  на  зиму.  Посеред  двору,  над  багаттям,  у   великому
череп'яному горшку булькало якесь вариво.  Кузьма  помiшував  його  довгою
дерев'яною кописткою, а бiля його нiг вепсталося двiйко малят-безштанькiв.
Третє маля, зовсiм немовля, попискувало в лозовiй колисцi,  що  висiла  на
вервечках пiд грушею-дичкою.
   Побачивши Добриню, що в супроводi Ганиочки  заходив  до  двору,  Кузьма
кинув копистку i широко розставив руки.
   - Добрине! Брате! Живий!
   Вiн був великий, чорний, лахматий, мов ведмiдь. На  галовi  не  чуб,  а
справжнє вороняче гнiздо, I голос його гучний рокотав  на  всю  долину,  i
сила в нього була ведмежа - її вiдразу вiдчув Добриня, як тiльки  Кузьминi
руки торкнулися його плiч.
   Вони почоломкалися тричi - навхрест.
   I перший рушив до вогню.
   Хлоп'ята сторожко зирили спiдлоба на чужинцiв.
   Добриня присiв перед старшим, притягнув до себе.
   Миланин! Василiв!
   - Ти впiзнав мене, Добрику?
   - Впiзнав,- тихо вiдповiло хлоп'я.
   - А хто ж я?
   - Вуйко Доблиня!
   - А маму ж твою як звати?
   - Ганночкою,- ще тихше вiдповiв хлопчик.  Вражений  Добриня  глянув  на
сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала:
   - Так краще. Щоб усi рiвнi були! Виростуть однаковi, мов брати!
   - Боже, коли б вона, бiдна, знала, що її синок живий! Яка б рада  була!
Яка щаслива! - прошепотiв Добриня.
   Тепер стрепенулася Ганночка.
   - То вона жива?
   - Жива. В неволi. Має там сiм'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!..
   - Бiдна, бiдна!..- схлипнула Ганночка.- Яка доля!
   - А як же ти врятувала цих горобенят? - кивнув на хлоп'ят Добриня.-  Як
вони вижили?
   - Коли це сталося, ми з Кузьмою були  в  лiсi.  Нам  пощастило,  а  всi
нашi...
   - Я знаю. А як же дiти? Їх не зачепили?
   - Вони тiкали i провалилися в наш старий погрiб, прикиданий  листям  та
всiляким галуззям... Це їх i врятувало... А вранцi ми з Кузьмою прийшли на
пожарище i почули дитячий плач. Заглянули в яму  -  нашi  Добрики  сидять,
притулившись один до одного. Яка радiсть була!
   - Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Кутi?
   - Де ж там селитися? Однi головешки та трупи...  От  ми  й  перебралися
всi, хто  врятувався,  сюди.  Нашвидкуруч  викопали  землянки  для  тепла,
перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя,  знайшли  в  лiсах  кiлька
корiвчин та коней, що вирвалися з того пекла,- ось так i живемо...
   - Скiльки ж вас урятувалося?
   - Та вже тут дванадцять землянок, i в кожнiй двi, три, а  то  й  чотири
душi... Сiм'ї, звичайно, розрушилися.  Єдналися,  як  хто  хотiв...  Чужих
дiтей брали...
   Добриня схвально похитав головою.
   - Це добре... I як же ви назвали це нове село?
   - А так, як ти й сказав, - Новосiлками.
   - I це добре, - погодився Добриня. - Хоча Калиновий Кут - краще.
   Тут почувся голос Кузьми:
   - До вечерi! До вечерi, дорогi гостi!
   Юшка була справдi смачна, всi  довго  смакували  нею,  вели  неквапливу
бесiду, розповiдали, що пережили, що бачили, i незчулося, як смеркло.
   - Е-е- завважив Кузьма,- та вже пiзно! I спати пора!  Де  ж  ми  гостей
покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно...
   Вiн безпорадно шкрiб своє вороняче гнiздо.
   Добриня ударив його по плечу.
   - Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останнi роки? Що
може бути краще для спання, як копиця сiна пiд зоряним небом! Та ще  й  на
березi рiдного Iрпеня! Якщо дозволиш, звичайно...
   - А чому б нi? - зрадiв Кузьма,- Он там, за стогом, у закутку, нiщо вам
не заважатиме - спiть хоч до пiвдня! Постелiть сiна та й вкладайтеся!
   Сiно було м'яке, пахуче, нiч  тепла,  зоряна,-  ось  так,  пiд  жаб'яче
квакання, що глухо долiтало з рiчки, хлопцi й поснули.
   Прокинулися вiд тривожного жiночого крику:
   - Рятуйте! Рятуйте!
   То був голос Ганночки. В ньому бринiли розпука та жах,
   Був уже пiзнiй ранок, сонце щедро поливало своїм золотом  буйну  зелень
Вовчого яру. Що ж там могло трапитись?
   Добраня схопив меча i притьмом кинувся з-за стогу на подвiр'я.
   Те, що вiн побачив, страшенно вразило й обурило його.
   На дорозi, бiля броду через рiвчак, стояла  велика  монгольська  гарба,
наповнена  всiляким  добром  -  лантухами  з  зерном,  вичиненими  шкурами
хутряних звiрiв та домашнiм скарбом. Четверо монголiв порядкували в дворi:
один за налигача  тягнув  до  ворiт  корову,  а  другий  -  Ганночку,  що,
вiдбиваючись, кричала "рятуйте!". А ще двоє з шаблями наголо  насiдали  на
Кузьму, який вiдбивався вiд них кочергою, але поволi задкував до землянки,
з дверей якої визирали переляканi дiти.
   До Ганночки було найближче, i Добриня метнувся туди  -  сторчма  всадив
меча в спину нападниковi. Той випустив з рук здобич i  з  глухим  стогоном
завалився набiк.
   Тут же тонко свиснули три стрiли - i кожна  знайшла  свою  жертву.  Всi
чотири степовi розбiйники так i не  зрозумiли,  звiдки  звалилася  на  них
бiда, полягли, мов пiдкошена трава.
   Все це трапилося так швидко i так несподiвано, що й Добриня  зi  своїми
товаришами, i Кузьма з Ганночкою застигли,  враженi,  там,  де  стояли,  i
спантеличено,  розгублено  дивилися  на  дiло  рук  своїх  -  на  полеглих
чужинцiв.
   До них iз сусiднiх дворiв бiгли люди. Теж завмирали у страсi великому.
   Що ж тепер буде? Якась жiнка почала хлипати, голосити.
   Першим опам'ятався Добриня.
   - Годi! Не голосiть! - гримнув. - За  нашими  людьми  нiхто  з  них  не
голосив, зате вбивали i старого, i малого! Тож туди їм i дорога!.. А тепер
слухайте, що я скажу! Трупи вiдтягнiть у глибину яру i закопайте поглибше,
щоб звiрi не розрили. Коней, якщо не  таврованi,  можете  забрати  собi  -
пустiть на пасовисько. А  гарбу  порубайте  i  спалiть,  щоб  i  слiду  не
залишилося! I останнє - ви нiкого не бачили, нiчого не чули  i  нiчого  не
знаєте! Второпали?
   - Та вже ж! - закивали головами чоловiки.- Ми нiчого не бачили й нiчого
не знаємо! Будь певен, Добрине, не пiдведемо!
   - От i гаразд. А тепер - за роботу! Зробiть так, як я сказав! -  I  вiн
повернувся до сестри та до зятя.- А нам - пора в дорогу! Час!
   Ганночка заплакала, припала йому до грудей.
   - Спасибi, братику, що приїхав i  порятував  нас.  Бо  Кузьму  убили  б
нехристи, а мене забрали б! Як би тодi жили нашi маленькi Добрики?
   Добриня приголубив її, погладив по косах.
   - Бережи їх, сестронько! Хай ростуть - на них уся наша надiя!  Для  них
будемо жити! Може, хоч зони або їхнi нащадки спекаються того ярма, що доля
наклала на нас... Прощай! Я  загляну  незабаром!  -  I  гукнув  челядi:  -
Сiдлайте, хлопцi, коней! Та мiцнiше пiдпруги затягуйте! Дивись - по дорозi
ще який-небудь зайда зустрiнеться!



   [1] Пороки - стiнобитнi пристрої.
   [2] Тьма - монгольський вiйськовий корпус на  10000  воїнiв.  Темник  -
начальник тьми.
   [3] Переяслав-Руський - тепер Переяслав-Хмельницький.
   [4] Харманкiбе - Київ.
   [5] Менгу - так називали хана Мунке нашi лiтописи.
   [6] Тумен - те що й тьма, тобто 10 000 воїнiв.
   [7] Нойони - монгольськi феодали.
   [8] Камча - нагайка.
   [9] Баатур - визначний воїн, витязь.
   [10] Ойє - так.
   [11] Соїл - булава, довбешка.
   [12] Арати - кочовики-простолюдини.
   [13] Терджуман - перекладач, товмач.
   [14] Кипчак - половець.
   [15] Богол - раб.
   [16] Кiш - стан, мiсце розташування орди чи загону кочовикiв.
   [17] Канга - дерев'яна колодка на шию.
   [18] Чапан - верхнiй одяг.
   [19] Гутули - чоботи.
   [20] Йєка-монголи - великi монголи.
   [21] Шокпар - бойова булава з залiзними гостряками
   [22] О аруах! - О дух предкiв!
   [23] Лядськi ворота були розташованi у Хрещатому  яру.  Ляд,  лядина  -
дрiбний лiс, кущi, болото.
   [24] Джихангiр - потомок Чiнгiсхана, принц кровi.
   [25] Копирiв кiнець був розташований мiж теперiшньою Львiвською  площею
i вулицею Обсерваторною. З Києвом вiн сполучався Iудейськими ворiтьми  (на
Львiвськiй площi).
   [26] Желя, жля - волосяний аркан половцiв,  яким  в'язали  полоненикiв.
Див. у "Словi": карна i жля. Карна - гузир  невода,  кут,  а  переносно  -
бойовий стрiй половцiв при нападi, оточення.
   [27] Перестрiл - вiдстань, на яку летить стрiла.
   [28] Михайло Всеволодович Чернiгiвський - син Всеволода Чермного,  онук
Святослава Київського, героя "Слова о полку Iгоревiм".
   [29] Нукер - воїн.
   [30] Поруб - темниця, яма, тюрма.
   [31] Мангуси - злi духи.
   [32] Цей вислiв означав каяття i прохання про помилування.
   [33] Руссю в тi часи називалася Київська  земля.  Всi  iншi  князiвства
часто  називалися  українами   -   Переяславська,   Сiверська,   Галицька,
Волинська, навiть Залiська.  Пiзнiше  це  слово  стало  власною  назвою  -
Україна. Поняття "Росiя" з'явилося в XVII ст.
   [34] Послушник - монастирський прислужник, що готується стати ченцем.
   [35] Навороп - роз'їзд, передовий загiн, розвiдка.
   [36] Клич (тюрк.) - довгий захалявний нiж.
   [37] Мати Бели IV була половчанкою.
   [38] Китати (монг.) - китайцi, китатським - китайським.
   [39] Мстиславiв город був розташований у районi Володимирської горки.
   [40] Бабин торжок - торговий майдан на Горi, у Верхньому Києвi, пiзнiше
- центральний майдан перед Десятинною церквою.
   [41] Князь Рюрик, сучасник "Слова", помер 1215 року.
   [42] Тепер - село Дзвонкове.
   [43] Снем - нарада, збори.
   [44] Калка - тепер р. Кальчик у Донецькiй областi.
   [45] Це iм'я наводить у своїх записах Плано Карпiнi.
   [46] Пушта - степ, пуща.


   [47] Тумак - шапка.
   [48] Обезьких - Кавказьких, абхазьких.
   [49] Низовськi землi - Володимиро-Суздальськi землi.
   [50] Поршани - тi, що жили по р. Росi.
   [51] Велика Угорщина - прабатькiвщина угорцiв на пiвденному Уралi
   [52] Котора - мiжусобиця.
   [53] Куль-Оба - Керченський пiвострiв.
   [54]  Болохiвська  земля  -  невелике  князiвство  мiж   Київською   та
Галицько-волинською землями.
   [55] Бебряних - шовкових.
   [56] Княжа Гора - мiсто в гирлi Росi.
   [57] Дiвиця - мiсто на Росi
   [58] Кощiй - раб, полоненик.
   [59] Така традицiя пiшла вiд Чiнгiсхана.
   [60] Юр'їв - тепер Бiла Церква.
   [61] Чорногород - с. Чорногородка на Iрпенi.
   [62] Зараз вiд монастиря залишилася лише назва урочища - Лисiвка.
   [63] Осанна (церк.) - порятунок, захист.
   [64] Торосун - горiлка.
   [65] Татари вважали недостоиним воїна захищати спину.
   [66] Сьорбати - вiд сорби, м'ясної юшки.  Так  приходили  в  нашу  мову
чужоземнi слова.
   [67] На Княжiй Горi справдi нiколи вже не селилися люди.
   [68] Туг - бунчук.
   [69] Тайджi - монгольський царевич.
   [70] Мiндер - подушка для сидiння.
   [71] Бай-аралла - дякую.
   [72] Бай-артай - будь здороа, до побачення.
   [73] Тархан  -  грамота,  що  видавалася  князям,  боярам,  церквам  на
звiльнення вiд податкiв.
   [74] Тут - Київська.
   [75] Кешикгени - гвардiйцi
   [76] Лашкаркашi - керiвник вiйськового походу, головнокомандувач.
   [77] 3 того часу та гора називається Батиєвою.
   [78] Туленгiти - охоронцi, юртаджi - тi, що вибирають мiсце i  ставлять
юрту.
   [79] Курултай - збори, свято.
   [80] Черкес до Тiмур-Кахалки  -  Пiвнiчний  Кавказ  до  Залiзних  ворiт
(Дербента).
   [81] Улус - область, держава.
   [82] Бату - твердий, мiцний.
   [83] Ясак - указ, ярлик - грамота.
   [84] Агалик - учитель, наставник.
   [85] Яса - закон.
   [86] Анда - друг, побратим, союзник.
   [87]  Iудейськi  ворога  були  розташованi  десь  у   районi   сучасної
Львiвської площi.
   [88] Бiлгородськi - у районi, де перетинаються сучаснi вулицi Львiвська
та Обсерваторна. Територiя мiж ними - Копирiв кiнець.
   [89] Ой вей! - О горе!
   [90] Подiбного змiсту листи Батий посилав багатьом  князям,  королям  i
воєводам. Деякi з них дiйшли до нашого часу.
   [91] Iзяславiв город був розташований у районi нинiшньої Володимирської
гiрки.
   [92] Агой - невiглас, iновiрець, язичник.
   [93] Лапсердак - довгий верхнiй одяг.
   [94] Пiзнiше Тiгак з ордою перекочує з Болгари на Нижнє Поднiпров'я.
   [95] Останнiй напад на Україну кримський хан вчинив 1769 року.
   [96] Келари - поляки.
   [97] Башкорди - угорцi.
   [98] Залишки їх виявлено неподалiк  площi  Б.  Хмельницького,  на  розi
вулиць Володимирської та Великої Житомирської.
   [99] Був розташований пiвденнiше сучасної Андрiївської церкви.
   [100] Кархан - майстерня.
   [101] Тан - Дон.
   [102] Гора Марактан - Карпати.
   [103] Даругачi - намiсник хана в завойованому мiстi
   [104] Мазовiя - iсторична область Польщi  по  середнiй  течiї  Вiсли  з
центром у Варшавi.
   [105]  Князь  Михайло  Чернiгiвський  належав  до  вiтки  чернiгiвських
Ольговичiв, родоначальником яких був князь Олег Гориславич ("Слово"), онук
Ярослава Мудрого, син Святослава Ярославича.
   [106] Аси - предки осетинiв.
   [107] Баримта - розбiй, баримтача - розбiйник, месник.
   [108] Музалiм - посланець для надзвичайних доручень.
   [109] Хунар-iль - рiк Бика.
   [110] Угедей помер II грудня 1241 року.
   [111] Туна-дар'я - Дунай.
   [112] Раци - серби.
   [113] Бесермени - збрiрачi податкiв. Звiдси наше слово "бусурмени".
   [114] Ясак - податок.
   [115] Куремса - хан Куремшi, племiнник Батия.
   [116] Бiрюч - глашатай.
   [117] Далай-хан - хан-океан.
   [118] Олександр Невський.
   [119] Саба - мiшок для кумису.
   [120] Так це урочище в селi Новосiлках Макарiвського району на Київщинi
зветься й досi
   [121] Вони були знесенi на початку XIX ст.

Популярность: 8, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT